Хаген Альварсон : другие произведения.

Бджолиний вовк: украïнськi мандри варязького героя

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Медитацiï навколо украïнського видання пам"ятника давньоанглiйськоï словесностi "Бео-вульф". Переклад з англосаксонськоï Олена О"Лур; науковi редактори Катерина Шрей i Олег Фешовець. - Львiв: Астролябiя, 2012. - 208 с.


Бджолиний вовк: украïнськi мандри варязького героя

   Медитацiï навколо украïнського видання пам'ятника давньоанглiйськоï словесностi "Беовульф". Переклад з англосаксонськоï Олена О'Лур; науковi редактори Катерина Шрей i Олег Фешовець. - Львiв: Астролябiя, 2012. - 208 с.
  

Hwæt! We Gardena

in geardagum,

þeodcyninga,

þrym gefrunon,

hu ða æþelingas

ellen fremedon1

"Беовульф", строфа 1

   Видавництво "Астролябiя" рiк у рiк радує любителiв iноземноï класичноï лiтератури пречудовими перекладами. Для мене особисто книжковою подiєю року став вихiд двох пам'яток європейського епосу раннього середньовiччя - франкськоï "Пiснi про Роланда" i давньоанглiйського "Беовульфа". Саме про останнiй артефакт i хотiлося би поговорити трохи докладнiше. Адже не кожного дня (ба навiть року!) трапляється нагода поласувати германськими старожитностями в украïнському перекладi.
   Нi, справдi. Ситуацiя з нордично-украïнськими перекладами складається досить кепсько: по-перше, через брак фахiвцiв (i це природно: на бiса нам у ХХI столiттi, здавалося б, всякi архаïчнi мови, як-от давньоанглiйська, давньоiсландська, давньоверхньонiмецька чи, боронь Боже, давньоґутнiйська!); по-друге, через упереджене ставлення видавцiв (яких теж можна зрозумiти: iнтерес до подiбноï лiтератури аж нiяк не масовий). Так чи iнакше, а в галузi адаптування для украïнського читача лiтератури Давньоï Пiвночi нашi успiхи досить спорадичнi. Давньоанглiйська лiтература, крiм свiженького перекладу "Беовульфа" Оленою О'Лур, про який iтиметься далi, представлена двома перекладами Iвана Лучука: елегiєю "Вульф i Еадвакер" i невеличким епiзодом з того-таки "Беовульфа". З багатющого спадку iсландських саг я на власнi очi бачив украïнською лише "Сагу про Торiра Курятника" у перекладi Iгоря Шаровольського - анi найбiльшу, анi найцiкавiшу, але i на тому спасибi. З iнших iсландських старожитностей можу згадати хiба власнi2 переклади "Старшоï Едди" ("Пророцтво Вельви", перша пiсня цього епосу) i цикл оповiдок про Семунда Мудрого, а також балади "Вiллеман i Манхiльд" i "Пан Маннелiг" (переклади вiдповiдно з норвезькоï та зi шведськоï). Також варто згадати еддичнi переклади Iлька Бiленка-Шумахера i Освальда Бургґардта. "Пiсня про Нiбелунгiв" ще чека на свого перекладача, так само як i вельський епос "Мабiногiон", переважна бiльшiсть iрландських саг та наративiв "Артурiвського" циклу. З фiнським епосом пощастило бiльше: маємо чудовий переклад "Калевали" Євгена Тимченка й естонського епосу "Калевiпоег" - аж двi штуки: Яна i Анфiси Ряппо та Олекси Завгороднього. Тож вихiд "Беовульфа" - чималенькоï поеми з 3180 строф - в украïнському перекладi цiлком можна вважати переконливою та обнадiйливою перемогою в нашiй на перший погляд безнадiйнiй справi.
   Тепер трохи про "Беовульфа" - що воно є i з чим його споживають.
   Англосаксонська поема "Беовульф" є одним iз перших взiрцiв європейськоï епiчноï авторськоï лiтератури, хоча, звичайно, про ïï автора жодних вiдомостей не збереглося. Записана давньоанглiйською мовою коло 1000 року3, ця поема апелює до подiй, якi теоретично могли вiдбуватися у VI-VII столiттях вiд Р.Х. i геть не в Британiï. Так, подiï умовно першоï частини вiдбуваються при дворi легендарного короля данiв Хротгара Скiльдiнга, а умовно другоï - у державi геатiв (не зрозумiло, чи йдеться про ютiв Пiвнiчноï Данiï чи про готiв Пiвденноï Швецiï й прилеглих островiв). Серед дiйових осiб немає анi саксiв, анi англiв, одначе актуальнiсть наведених сюжетiв для англосаксонськоï авдиторiï беззаперечна. Епiчнi пiснi, що iснували в уснiй традицiï скопiв (сказителiв; приблизно те саме, що скандинавськi скальди), були успадкованi германськими завойовниками постримськоï Британiï, але, як це трапляється в усяким порядним епосом, спочатку iснували окремо. Автор "Беовульфа" бiльш-менш вдало скомпонував ïх навколо фiгури головного героя, завдяки чому поема має значно бiльш цiлiсну композицiйну i мовну структуру, анiж та ж "Старша Едда".
   Одначе довгий час суто лiтературнi особливостi "Беовульфа" iгнорувалися на користь iсторичних i лiнгвiстичних. "Беовульф" сприймався не стiльки як лiтературний твiр, скiльки як джерело вiдомостей з ранньосередньовiчноï iсторiï Пiвнiчноï Європи, або ж у якостi показового примiрника давньоанглiйськоï мови. Мусимо констатувати, що в обох випадках текст використовується трохи не за призначенням. Адже, по-перше, iсторичнiсть наведених персоналiй досить умовна: достеменно невiдомо, чи й справдi колись у Данiï правила династiя Скiльдiнгiв, де було розташовано легендарну ïхню столицю Хеорот, "Чертоги Оленя", i що то за таємничi геати (варiант - гаути). По-друге, як зазначав професор Джон Толкiєн (ну, отой самий), поема писана архаïчною як на Х-ХI столiття мовою, вiдстає вiд "класичноï" англосаксонськоï рокiв на двiстi, й вiдтак не може використовуватися як вичерпне джерело давньоанглiйськоï лексики.
   На особливостi "Беовульфа" саме як лiтературного артефакту звернув увагу той таки Толкiєн. Дозволю собi розлогу i дотепну цитату, де професор наводить низку характеристик поеми кiлькома поколiннями дослiдникiв: ""Беовульф" - це незрiлий доморощений епос, розвиток якого урвала латинська вченiсть; вiн навiяний спробами наслiдувати Вергiлiя i являє собою продукт християнiзацiï це слабкий, незугарно писаний твiр; у ньому майстерно дотримуються канони в дусi вченого епосу; це плутане творiння компанiï дурноверхих i, швидше за все, надудлених пивом англосаксiв (голос iз Галiï); це набiр язичницьких пiсень, опрацьованих монахами; це твiр ученого, проте неуважного християнина, любителя старожитностей; це шедевр, явище для свого часу рiдкiсне й дивовижне, хоча генiй його творця i проявився у тому, що вiн узявся за те, чого i торкатися не варто (голос iз дуже недалекого минулого); це варварська казка (загальний хор); це поема, створена у межах аристократичноï куртуазноï традицiï (тi ж голоси); це мiшанина; це соцiологiчне, антропологiчне, археологiчне джерело; це мiфологiчна алегорiя (голоси з глибокого минулого, якi зазвичай намагаються зашикати, хоча вони ближчi до iстини, анiж багато якi сучаснiшi реплiки); поема незграбна; це шедевр метричного мистецтва; вона геть позбавлена форми; композицiя навдивовижу слабка; це хитромудра алегорiя сучасноï авторовi полiтики; вона мiцно вибудована; це рiденька й дешева писанина (голос, повний серйозностi); це, безумовно, вагомий твiр (той же голос); це нацiональний епос; це переклад з данськоï ïï завезли фризькi купцi; це обтяжливий тягар для учбовоï програми з англiйськоï фiлологiï i нарештi (фiнальний загальний хор): ïï варто вивчати" (кiнець цитати)4.
   Отже, якi суто лiтературнi чесноти характеризують поему "Беовульф", заради яких "ïï варто вивчати"?
   На перший погляд (i це часто закидають як доказ "незрiлостi", ба бiльше - iнфантильностi твору), фабулярно "Беовульф" являє собою "варварську казку", банальну iсторiю про чудовиськ i про героя, який ïх нищить у дуже негуманний спосiб: то руку одiрве, то голову, а то дризне нещасного дракона мечем - де там захисники прав тварин?.. Але, як зазначав Толкiєн: "...лiтературнi чесноти будь-якого сюжету залежать вiд того, як вiн репрезентований". У нас на iспитi зi свiтовоï лiтератури в унiверситетi було таке питання: "Функцiï фантастичного у поемi "Беовульф"". Себто - навiщо автор наводить сюжети за участi рiзноï хтонiчноï гидоти: людожера Гренделя, його велетки-матерi й дракона? Просто щоби розважити авдиторiю страшною iсторiєю на нiч? Та де там. Люди VI, а хоч би й ХI столiття, не потребували подiбного "горору" - вони у ньому жили, народжувалися i вмирали. I в цьому почасти криється вiдповiдь на питання про "функцiï фантастичного" - як у поемi, так i у нордичнiй культурi загалом.
   Свiт, у якому жили хрещенi англосакси (а почасти - i скандинави доби вiкiнгiв), змальований у "Беовульфi" - це, направду сказати, абсолютна протилежнiсть тому свiтовi, який вимальовується у класичному середньовiччi, а хоча б i нашому свiтовi. Адже християнство привчило середньовiчного європейця (та i нас, за великим рахунком) до можливостi певного оптимуму, можливостi спасiння, зрештою, до отого наïвного "все буде добре". Натомiсть язичництво, за метким висловом Мiрчi Елiаде, має центральним образом Кроноса (Час), що пожирає своïх дiтей. Свiтогляд пiвнiчних народiв iлюструє цю думку ще наочнiше й безжальнiше: адже не лише люди приреченi загибелi, а й боги, i взагалi весь всесвiт, з усiм тим гарним i поганим, що в ньому є. I коли скандинавська мiфологiя змальовує звабливi картини Вальхали, Чертогу мертвих, де героï перебувають у бенкетах i воïнських управах, чекаючи на Рагнарьок, то у свiтi "Беовульфа" нiчого подiбного нема. Поганськi боги давно облишили цей свiт, а свiтло Бiлого Бога християн ще не розiгнало морок: так, Христос як Спаситель майже не згадується у поемi, так само як i рай чи тотожнi форми трансцендентного спасiння, а Бог-Отець являє собою тотальну риму до язичницького поняття невблаганноï Долi.
   От як змальовується ця максима у поемi (строфи 180-185):
  
   Обичай такий у них,
   надiя нехристiв, -
   з думки не йшов ïм
   спогад про пекло,
   Господь ïм незнаний,
   анi дiяння
   Судiï невiдомi,
   не воздати хвали ïм
   Владицi Небесному,
   Господу Слави.
  
   i строфа 2855:
  
   нi змiнити нiчого,
   що начертано Господом, -
   промисел Божий
   над справами смертних
   одвiку й понинi
   панує незмiнно.
  
   А такими словами конунг Хротгар застерiгає Беовульфа (строфи 1760-1765):
  
   не корися гординi,
   доблесний витязю!
   На деякий час
   ти уславився славою,
   та ослаблять ураз
   битви чи болещi
   незабаром тебе,
   чи обiйми пломеню,
   чи плину збурення,
   чи удар меча,
   чи кидок списа,
   чи старiсть жахна, -
   i застеле темрява
   гострий твiй зiр,
   i негайно ж тебе,
   муже звитяжний,
   переможе смерть.
  
   Але. Це жахливе становище ускладнюється тим, що старi боги, умовно прихильнi до людини, пiшли, новi ще не прийшли, а хтонiчнi почвари - eotenas ond ylfe // ond orcneas5 - нiде не дiлися. Людина залишилася з цим злом - надлюдським, надприродним - сам на сам. Вiдтак, нордичний хтонос символiзує тут рiзнi прояви злоï долi, фатуму, того, що iсландцi називали rök - власне, "судьба", "згуба". Героєм, вiдповiдно, є той, хто кидає виклик неуникненнiй згубнiй силi, випробовує долю, стаючи прикладом для наслiдування, певним етичним i естетичним еталоном доби. Беззаперечними чеснотами за таких обставин стають мужнiсть i вiрнiсть (вiдповiдно до статусу: спочатку своєму сюзереновi, потiм - своєму народовi), а також незламна, надлюдська воля (чи не тут корiниться "оспiваний" Нiцше i Юнгом образ "бiлокуроï бестiï"?).
   Беовульф на диво несхожий на iнших героïв iндоєвропейськоï традицiï: вiн не заплутався у тенетах обов'язку, не страждає вiд нещасного кохання, вiн - просто людина, i для нього, як i для багатьох його сучасникiв, це вже трагедiя. У давньоанглiйськiй елегiï "Вiдсiд" сказано: lif is læne: eal scæceð, leoht ond lif somod6. Єдиним засобом увiковiчнити (чи хоча би пролонгувати) свою присутнiсть на цьому свiтi стає культуротворча дiяльнiсть у ïï воïнському модусi: себто подвиги на благо роду людського. I тут дуже стають у пригодi дракони, тролi й усякi бридкi штуки: перемогти сусiднього конунга може, в принципi, будь-який iнший конунг, а щоб уколошкати "змiя вогнедишного", ба просто щоби стати гiдним цього замiру, треба бути навсправжки величною людиною. Зрештою, як пожартував Толкiєн: "героïв багато, а годящих драконiв - катма".
   Дозволю собi низку цитат, що характеризують як головного героя, так i етико-естетичний воïнський еталон доби: "славнi-бо завше // дiяння мужевi // дають благоденство" (строфа 25); а ось строфи 440-455, що засвiдчують нордичний фаталiзм як такий:
  
   у вирок Господнiй
   має вiрити той,
   кого вiзьме смерть.
   Гадаю, осиливши,
   в оселi битви,
   нежаханий, жертиме
   мужiв вiн геатських,
   так само як часто
   чинить вiн, -
   славну рать.
   Не слiд турбуватися
   тобi про поховини,
   бо схопить вiн труп мiй,
   окроплений кров'ю,
   коли край менi прийде,
   налаштуватися
   скуштувати плотi -
   на вiдлюддi пожерти
   безжально, скривавивши
   свiй притулок на пустищi;
   для тiла мого
   тобi дбати про трапезу
   не треба буде!
   Надiйшли, як загину,
   Гiґелаковi
   обладунок найкращий
   з одiнь бойових -
   захища менi груди вiн -
   Гретеля спадщину,
   Веланда витвiр.
   Випаде суджене.
  
   У тому ж дусi витримано строфу 1385:
  
   Для будь-кого помста
   за друга краща,
   нiж скруха велика.
   Свiй кiнець
   сьогосвiтнiй узрiти
   кожному слiд;
   хай славу, хто в змозi,
   до смертi виборе, -
   для воïна це
   поза кругом життєвим
   найкращим буде.
  
   А от промова юного Вiглафа, гiдного наступника Беовульфа (строфи 2650-2655):
  
   Вiдає Бог,
   милiш менi радше,
   щоб разом з моïм
   злотодавцем плоть мою
   пломiнь пойняв.
   Недостойно, гадаю,
   нести нам тарчi
   назад додому,
   доки не вийшло в нас
   супостата убити,
   захистити життя
   владаря ведерiв.
  
   i його слова зi строфи 2890: "Для чесного воïна // краще вмерти, // нiж укритись ганьбою".
   Втiм, помилкою було би уявляти тогочасних героïв такими собi незворушними Übermenschen, що у гонитвi за славою подолали свою людську сутнiсть i почуття; як вже було сказано, вони - люди, i в цьому ïхня трагедiя. Взяти хоча би плач Вiглафа над тiлом загиблого Беовульфа, чи сцену похорону Беовульфа, цi хоровi жiночi й чоловiчi голосiння, чи поведiнку старого конунга Хротгара при прощаннi з Беовульфом (строфи 1870-1880):
  
   Поцiлував
   потiм вельможний
   сивоволосий
   велитель Скiльдiнгiв
   найкращого з ратникiв
   i ревно заплакав,
   за шию обнявши.
   У нього, у мудрого,
   з передчуттiв
   певним одне було:
   що бiльше нiколи
   ïм не бачитись, доблесним,
   на радах, либонь.
   Полюбився до того
   цей муж йому,
   що не мiг вiн стримати
   хвилювання в серцi, -
   сув'яззю приязнi
   змiцнена туга
   за мужем улюбленим
   горiла в кровi його.
  
   А цей пасаж iлюструє суто людськi сумнiви й докори сумлiння самого Беовульфа (строфи 2325-2330, останнiй рядок видiлено мною):
  
   Був певен вiн, мудрий,
   що перед Господом
   вiчносущим, законовi
   всупереч древньому,
   скоïв грiх, -
   у грудях кипiли
   темнi думи,
   що дивно для нього.
  
   Знаходимо у творi й вiдгомiн сталоï для англосаксонськоï поетичноï традицiï так званого гномiчного вiрша, себто дидактичного, повчального твердження: "Тож далекогляднiсть // i глузд проникливий // скрiзь найкращi. // Хто скруту терпiтиме // в юдолi цiй довго, // той дуже багато // доброго й злого // здибати має"; "мандрiвки дальнi // добрi для того, // хто добрий i сам", i таке iнше.
   У строфах 1750 i 3180 протиставляються уявлення про недолiки й чесноти вождя. Так, про Геремода, колишнього конунга данiв, сказано зокрема, що вiн "не роздасть анi гривнi", тобто страшенний жаднюга, тодi як Беовульф "з сьогоденних властителiв // найдобросердечнiший, // до пiдданцiв найм'якший, // незрiвнянний у милостi // й найревнiший до слави".
   Отже, автор, з одного боку прописує актуальнi "на всi часи" культурнi коди, модуси воïнськоï поведiнки, а з iншого боку протиставляє язичницький i християнський свiтогляди, причому останнiй актуалiзований не на рiвнi героïв, а виключно на рiвнi автора i сучасного авторовi реципiєнта твору. Як людина духовного чину, як християнин, автор вочевидь спiвчуває героям, що не мають надiï на трансцендентне благо, але як англосакс i сучасник доби вiкiнгiв щиро захоплюється волею i високим духом героïв, за висловом Толкiєна "позбавлених спасiння, але не трону". Вiдтак "Беовульф" - не романтична байка про перемогу добра над злом, а трагедiя про всепереможну силу Долi, якiй людина ладна протиставити лише власну волю. Найближчою римою з нашоï культурноï традицiï, що iлюструє цю iдею, менi спадає на думку - бозна чому - поезiя Лесi Украïнки "Contra spem spero", а також "життєсмертна" фiлософiя поезiï Василя Стуса.
   Саме такою менi (слiд за Толкiєном) бачиться iдейно-тематична цiннiсть "Беовульфа".
   Тепер дозвольте кiлька слiв про структуру поеми.
   З усiх поглядiв на структуризацiю "Беовульфа" менi здається найобґрунтованiшим погляд того таки Толкiєна, а саме: поема має досить виразну бiнарну структуру, що надає ïй дивовижноï рiвноваги. На початку поеми Беовульф - юний герой, що прибуває до двору Хротгара, щоби покласти край злочинам людожера Гренделя, наприкiнцi - вiн уже "статечний дiд i патрiарх, засновник роду, мiста i краïни, герой нацiональний" (даруйте цитату з не дуже гарного джерела); спочатку вiн i сам не позбавлений фантастичних рис (навiть його iм'я (досл. "Бджолиний вовк") є поетичним iносказанням, кенiнгом, на позначення ведмедя), приречений на перемогу i життя, наприкiнцi - обтяжений владою i вiдповiдальнiстю смертний, приречений на перемогу i смерть. Дозволю собi ще одну розлогу цитату з вищенаведеноï статтi Толкiєна:
   "...природу давньоанглiйського поетичного розмiру часто оцiнюють невiрно. В ньому нема єдиного ритмiчного малюнку, що розгортається вiд початку рядка до кiнця й варiюється в iнших рядках. Рядки не утворюють єдиноï мелодiï. Вони заснованi на балансi: на опозицiï мiж двома половинками, що мають приблизно еквiвалентну фонетичну вагу й смисловий змiст, якi ритмiчно частiше протиставленi, анiж iдентичнi. Це скидається радше на кам'яну кладку, анiж на музику. В цiй глибиннiй якостi поетичного вiдображення менi вбачається паралель iз загальною структурою "Беовульфа". "Беовульф" є найдосконалiшою давньоанглiйською поемою саме тому, що в ньому гармонiюють майже всi елементи: мова, розмiр, тема, композицiя. В його строфi часто очiкують почути ритм i метр, i це збиває з пантелику: вiрш здається нерiвним i кульгавим. У його темi часто намагаються угледiти послiдовний переказ якогось сюжету, i це також збиває з пантелику: тема здається нерiвною i плутаною. Мова i вiрш, звичайно, не те саме, що камiння, дерево чи фарби: ïх можна почути чи прочитати лише у часовiй послiдовностi, тож будь-яка поема, що мiстить героïв i подiï, потребує також i деякого оповiдного елементу. Тим не менш, метод i структура "Беовульфа" при всiх обмеженнях подiбного поетичного жанру нагадують радше скульптуру чи живопис. Перед нами симфонiя, а не мелодiя".
   На концепцiю рiвноваги працюють навiть поетичнi вставки, пiснi скопа: сюжети про Сiгемунда, убивцю дракона, i негiдного конунга Геремода, як зазначає у пiслясловi до нашого видання Катерина Шрей, "...слугують певним стандартом для порiвняння iз Беовульфом. (...) В епiзодi, що стосується Фiнна (рядки 1070-1158), ми дiзнаємося про напружене перемир'я мiж данами i фризами, яке починається i завершується кровопролиттям. Iсторiя про пiдступну королеву Модтрiто (рядки 1931-62) править за тло для доброï i розважливоï Гiґд" (кiнець цитати).
   Не втомилися? Тодi побалакаємо власне про видання i переклад.
   Окрiм самого перекладу i коментарю "Вiд перекладача" Олени О'Лур, книга мiстить вищезгадане "Пiсляслово до першого украïнського перекладу "Беовульфа"" за авторством Катерини Шрей - наукового редактора видання, доктора наук, професора факультету англiйськоï лiтератури Унiверситету Маршалла (Гантiнґтон, Захiдна Вiрджинiя). З пiсляслова допитливий читач може дiзнатися бiльше про сам твiр i його культурне тло, про особливостi давньоанглiйськоï мови i лiтератури, а також про деякi сучаснi трактування поеми та ïï героïв. Крiм того, до видання додано вичерпнi перекладацькi коментарi до тексту, опис iлюстрацiй, генеалогiï, бiблiографiю до питання, а ще дуже красиву мапу Європи на початок VI столiття.
   Тепер дозвольте кiлька слiв про переклад як такий.
   Проблему передачi розмiру давньоанглiйського алiтерацiйного вiрша (чотириiктного, тобто чотиринаголошеного тонiчного розмiру) засобами украïнськоï мови я, не будучи фахiвцем iз поезiï, навiть не зачiпатиму: все сказано у коментарi панi О'Лур. Скажу лише, що такi засоби, як це не дивно, таки вiднайшлися: "адже маємо в украïнськiй i росiйськiй поезiï всi метричнi рiзновиди тонiчного вiрша: i дольник (який ще не вiдiрвався вiд силабо-тонiки), i тактовик, i акцентний вiрш (це вже "чиста" тонiка)"; "Щодо розмiру, то найдоцiльнiшим менi все-таки здався вибiр Тихомирова (подвоєний двоiктний дольник), лише без акцентних вставок"7. Наберуся нахабства i додам вiд себе, що росiйський переклад Володимира Тихомирова з лексичноï точки зору значно ближчий до букви i духу оригiналу, нiж iншi росiйськi переклади "Беовульфа", а давньоанглiйськi переклади Бориса Ярхо цiкавi хiба що з суто академiчноï позицiï.
   Але що ж то за гаспидська алiтерацiя, без якоï давнi германцi не уявляли собi поезiï? Це такий фонетичний прийом, який, до речi, притаманнiй i нашiй лiтературнiй традицiï, а саме: спiвзвуччя приголосних чи груп приголосних. Германська алiтерацiя, "штабрайм", як для поезiï скандинавських скальдiв, так i для англосаксонськоï поетичноï традицiï, є тою умовою, на якiй взагалi тримається вiрш, i виконує приблизно ту ж функцiю, яку для нас виконує рима. В нинiшньому перекладi алiтерацiя постає у своïй метричнiй функцiï, будучи закрiпленою за переднаголошеними приголосними. Помилуємося на оберемок красномовних прикладiв (спiвзвучнi приголоснi видiлено мною):
   "лодь володаря, // льодом укрита. // I на лоно лодi // любого конунга..." (30);
   "Вiд мандрiв його // мудрi мужi // вiдмовляли мало, // хоч i милий вiн був ïм" (200);
   "на берег вибравшись, // ведери лодь свою // причалили - брязкали // бронi кольчужнi, // боєкошулi, - // Боговi дякують, // що полегшив §м подорож // упоперек хвиль" (225);
   "якщо злам взагалi // у злi настане // i по лихах колись // полегша надiйде" (280);
   "Строєм iшли вони - // стежка вела ïх, // мощена бруком. // Бронi блищали" (320);
   "буребоïв йому // боятися з боку" (595);
   "чув непорушне // рiшення Беовульфа. // Ратники - в регiт, // рiч звучала // весело вельми! // Веальгтеов вийшла, // дружина Гротґара, // у ґречностi пильна" (610);
   "розповiдь ринула // пiд рокiт арфи" (1065);
   "...броня нагрудна // i гривна - теж; // гiршi ратники // гарбали вбитих // пiсля жнив кривавих, - // укривали побоïще // загиблi ґеати. // Гамiрно в залi" (1210);
   "та, що мешкати мала // у моквах жахних" (1260);
   "Той гендель недобрий, // як обидва племенi // платять навзаєм // життями друзiв. // Древнiй конунг, // сивий воïтель, // у серцi своєму // смутен був" (1305);
   "...останнi пагони // поганi тоï, // погрязлоï в злi" (2005);
   "Врештi утретє // враг людський, // почварний дракон, // чвар замислювач..." (2685).
   I не можу вiдмовити собi у задоволеннi привести дотепну алiтерацiйну iмпровiзацiю за авторством Олени О'Лур ("Беовульф". Львiв. Астролябiя. 2012. Сторiнки 158-159):
  
   Гротґар нагримав
   на гридiв своïх,
   грiзно по столу
   грюкнувши берлом:
   "Не вчились ви грамоти,
   грубi мужлани,
   вашi груди розхристанi,
   гриви нечесанi,
   погрязли по вуха ви
   у грiшних дiяннях,
   грабувати
   гради вподобали,
   горiлкою грiєтесь,
   нагрiвши здобичi,
   не гребуєте
   грою у карти,
   грошей вам треба,
   гривень i долярiв, -
   вженете мене в гроб ви,
   хай грiм вас поб'є, -
   а я, нещасний
   нащадок Геальфдене,
   грошей не маю
   для гридiв своïх!"
  
   Втiм, при всiй повазi до титанiчноï працi, здiйсненоï перекладачем, мушу таки поставити питання про доцiльнiсть використання деяких архаïчних слiв специфiчно украïнськоï лексики, що, на мою думку, дещо дисонують iз пiвнiчногерманською палiтрою. I коли такi слова, як "гридь" або "царство" i похiднi вiд них можна списати на рахунок традицiйних клiше, що ними змальовується аристократична, придворна картина архаïчного суспiльства (а нема пiдстав вважати, що двори Володимира i Ярослава Рюриковичiв принципово рiзнилися вiд дворiв Хротгара чи навiть Альфреда Великого), то "клейноди" (у значеннi "скарби, трофеï"), "пахолки мужнi", "приходько" i оте " - Чолом тобi, Гротґаре!", яким Беовульф вiтає старого конунга, викликають асоцiацiï з козацькими культурними кодами часiв Речi Посполитоï. Це має дещо кумедний ефект: так i постають перед очима суворi вiкiнги у шароварах i з оселедцями на чолi з отаманом Беовульфом чи пак Бджолововчиком. I той факт, що, наприклад, франки та iрландськi воïни справдi носили майже козацькi оселедцi, а вiкiнги iнодi вбиралися у такi широкi штани, схожi за фасоном на шаровари, ситуацiï не рятує.
   Два слова за "приходька". У строфi 2225 так названо втiкача, що влiз до драконовоï печери (в оригiналi secg synbysig, досл. "муж нещасливий") - враховуючи досить виразне зменшувальне, зверхньо-жалiсливе емоцiйне забарвлення цього слова, переклад абсолютно доречний: дядьковi таки прийшлося непереливки. А от щодо строфи 1805, в якiй "приходьком хоробрим" названо Беовульфа, маю великий сумнiй щодо доречностi. По-перше, Беовульф - героïчна постать, такий собi ранньосередньовiчний лицар, це у кращому випадку "прибулець", "блукач" тощо, але, даруйте, нiякий не "приходько" (ще б його "забродою" чи "зайдою" нарекли). По-друге, якщо я вiрно зрозумiв оригiнал, wolde, похiдна форма вiд wealdend, означає "владика", "король", "ватажок" (у росiйському перекладi Тихомирова - "вождь"). Але, не будучи фахiвцем з давньоанглiйськоï, можу i помилятися.
   Викликає питання i доречнiсть вжитку слiв "диявол" i "демон" на позначення Гренделя. Так, у строфi 100 про нього сказано: "feond on helle. // Wæs se grimma gæst", себто "ворог iз пекла. Був то темний гiсть"; у перекладi О'Лур: "Диявол iз пекла. // То грiзний демон"; у строфi 150: "þætte Grendel wan // hwile wið Hroþgar, // heteniðas wæg", у нинiшньому перекладi: "як демон суперничав // довго iз Гротґаром, // загрозу нiс"; у строфi 425 "ðing wið þyrse" - "зiйдуся з турсом" (цебто з велетнем-людожером, тролем, як на те пiшло, але не з "демоном" нин. перекладу); у строфi 1270: "helle gast" - "пекельний гiсть/дух" ("пекельний демон" нин. перекладу); у строфi 1345: "ellorgæstas" - "чужинних духiв/iстот" ("чужинних демонiв" нин. перекладу); у строфi 1355: "dyrnra gasta" - "темних духiв/iстот" ("демонiв темних" нин. перекладу) тощо.
   Диявол таки в оригiналi присутнiй ("deofla"). Але яка виникла потреба робити "демона" з "ворога" ("feond") i з варiантiв слова "gæst" - я так i не зрозумiв. Адже, як зазначав у вищенаведенiй статтi Толкiєн, "у "Беовульфi" feond означає все ще "ворог" i використовується стосовно, скажiмо, до Беовульфа i Вiглафа як супротивникiв дракона".
   Друге наведене поняття, gæst, не так просто надається до адекватного перекладу. В межах сталоï пiвнiчногерманськоï мiфопоетичноï традицiï так можна називати як потойбiчну iстоту (пор. англ. ghost та нiм. Geist), дух, привид, так i гостя, а частiше - чужинця, який за логiкою мiфу також може мати стосунок до зловорожих сил; на думку деяких лiнгвiстiв, цi слова ростуть з єдиного кореня. Але. Привидiв у сучасному розумiннi (безтiлесних духiв) давньогерманська традицiя не знає. Дуже кумедно, коли, наприклад, специфiчне iсландське слово ðraugur на позначення повсталого з могили мерця перекладають отим 'привидом'. Посилаючись на авторитет Толкiєна: "В будь-якому випадку сучаснi ghost i spirit [дух, привид] у якостi перекладу не годнi. Найближчий еквiвалент - слово creature [тварюка, iстота]".
   Але так само мало, на мою думку, придатне слово "демон" у низцi випадкiв через його прозорi християнськi асоцiативнi конотацiï (вже не кажучи про паралелi з еллiнськими "демонами"). Християнство свiту "Беовульфа" - досить специфiчне. Цей свiт носить ще багато стародавнiх язичницьких маркерiв, що створюють особливу емоцiйну атмосферу далеких, назавжди втрачених часiв.
   Отим-то, як не парадоксально це звучить, "Беовульф" може зацiкавити сучасного читача. Менi вже доводилося писати про виразну трансформацiю, якщо не редукцiю, героïчного модусу в сучаснiй європейськiй культурi (до якоï ми щосили пнемося, чи пак iнтегруємося). Мiж тим майже уся масова культура Заходу все ще (за iнерцiєю? чи за основним психiчним iнстинктом, потягом до архетипiв?) використовує героïчний модус. Iнодi - цiлком прийнятно, частiше - у примiтивних формах культу альфа-самця (мiфологема супермена). Власне, вся наша масова культура вчить нас одноï дуже простоï штуки: вiдрiзняти добро вiд зла, чистоту вiд скверни. Диктат постмодерного дискурсу за останнi два-три десятилiття майже нiвелював цей наш основний психiчний iнстинкт. Всi отi толерантностi щодо терористiв i просто хулiганiв чужоземного походження, до наркоманiï, отi проникненнi спiчi на тему "той, хто роздiляє свiт на нас i них, знаходиться серед них", i поступове вiдмирання традицiйноï мiсцевоï ментально-поведiнськоï матрицi, - це нi що iнше, як прикрий наслiдок дифузiйних процесiв у масовiй (i не лише) культурi.
   Мiж тим, на сюжетному рiвнi "Беовульф" також вiдтворює основний культурогенний мiф iндоєвропейцiв: перемогу свiтосяйного громовержця над потворним хтонiчним змiєм. I принципова вiдмiннiсть iз сучасним героïчним дискурсом полягає лише у тому, що ми певнi: хай наш герой навiть i загине, але зрештою "все буде добре". Тодi як авдиторiя "Беовульфа" (i давньогерманськоï культури загалом) чудово розумiла, що - нi, не буде, що зрештою "всi загинуть", але це буде до бiса славетна загибель.
   За тим, користуючись нагодою, хочу висловити подяку видавництву "Астролябiя", авторовi перекладу Оленi О'Лур, науковим редакторам видання Катеринi Шрей i Олеговi Фешовцю, рецензентам Леонiдовi Рудницькому i Максимовi Стрiсi й, last not least, упорядниковi iлюстративноï частини Дмитровi Павлову. I дозвольте завершити цю оповiдь вiсою:
  
   В добрую путь,
   муже ґеатський,
   владарю ведерiв,
   дорогою лебедiв,
   рiвниною хвиль,
   крiзь мореструми
   в далекi краï.
   Випаде суджене.
   Скальд скiнчив слово.
  
   Примiтки:
  
   1) Отже - як дани
   здавна звитяжили,
   конунґи славнi,
   наслухались ми,
   як героï
   хоробрiсть являли! (пер. Олени О'Лур)
   2) Так уже ведеться: себе не похвалиш, ходиш, як хворий... :)
   3)себто за 66 рокiв до падiння англосаксонськоï Британiï як такоï - ач, встигли, ще б трохи i не було би нам нiякого 'Беовульфа'...)
   4)Цит. за: Дж.Р.Р. Толкиен. Чудовища и критики. М. АСТ. 2007 // "Беовульф": чудовища и критики, пер. М. Артамоновой (росiйською)
   5)"велети, й ельфи, // й пекельнi духи" ("Беовульф", 110)
   6)"життя лине: все минає, життя i свiтло також"
   7)Олена О'Лур. "Вiд перекладача" у нинiшньому виданнi
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"