Хаген Альварсон : другие произведения.

Рiка має жити!

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Як завжди, антиглобалiзм i германський епос.


Рiка має жити!

  

1

   - Дитмаре, де ти був?
   На пальтi, джинсах i чоботях налипло листя, сосновi голки i бiлий прибережний пiсок - то не важко здогадатися?
   - У лiсi, - автоматично цьомкнув дружину, не роздягаючись, перетнув вiтальню i зник у кабiнетi, лишаючи на килимi слiди. Герда прибере. Вона дуже хазяйновита. Завжди була.
   - А що там, у лiсi?
   Дитмар пiдвiв погляд. Герда стояла у дверях кабiнету, незвичним чином уп'явши руки в боки, i погляд §§ вимагав вiдповiдi. Вперше за... скiльки? Дитмар усмiхнувся. Не мiг пригадати.
   - Там музика, - втомлено i недбало поскидав мешти, пальто i капелюх, рухнув у крiсло, навiть не дивлячись на жiнку, - симфонiя. Божественна мелодiя, чарiвнi переливи само§ природи... Ти не розумiєш, Гердо, нiколи не розумiла.
   За мить з красивого обличчя зникло будь-яке враження. Герда важко зiтхнула:
   - Обiдати будеш? Чи, може, кави?
   - О, дякую, нi. Краще вiскi. Без льоду.
   I - у спину:
   - Гарна зачiска, тобi дуже личить.
   Вiн не чув, як Герда тихенько схлипнула. Панi Герда Хольгер, простий i вишуканий додаток до свого чоловiка. Колись - коханого, пораненого в серце, талановитого i нiжного, тепер холодного i байдужого, чужого, але завжди, завжди дуже уважного. Самотня, нещасна жiнка.
  
   Забринiв телефон. Пiд старовину, оздоблений штучним золотом. Дитмар iз заплющеними очима намацав слухавку:
   - Так?
   - Дитмар? Це Аксель, - знайомий голос iз нотками щирого, дитячого захвату повертав до дiйсностi. - Ти сидиш? Добре, тодi уважно слухай: у нас є справа! Це раритет, Середньовiччя!..
   Дитмар вiдкрив очi: синьо-зеленi, мов скал айсберга, але за мить - вицвiлi, геть сiрi, неначе мара над болотом, iз червоними вiд утоми бiлками.
   - Далi.
   - Рунiчний текст, записаний на телячiй шкiрi, в iдеальному станi, я гадаю, XIII сторiччя, не смiю сподiватися, що ранiше, та дешифрувати не можу...
   Дитмар широко усмiхнувся, i темно-рудi вуса не змогли цього приховати:
   - Буду за годину, чекай.
   Герда принесла вiскi якраз тодi, коли Дитмар уже знову одягся. Все ще холодно посмiхаючись, вiн вихопив склянку, осушив, коротко i вдячно кивнув дружинi та пiшов.
   - Дитмаре, доки я не забула! - наздогнав окрик. - Тобi зранку телефонувала якась Ельза Троньє. Нiчого не переказувала, сказала, що зателефонує ввечерi. Хто вона така?
   Чоловiк обернувся через плече:
   - Персонаж книжки Вольфганга Хольбайна*. Дочка Хагена Троньє. Бiдна дiвчина...
  
   "Гелендеваген" був на ходу, але сiдати за кермо Дитмар не схотiв. Не тому, що випив, а тому, що не мiг. Болiли очi, трусилися руки, не знати чого, ще на негоду розболiлися колiна. Тому i на електропо§зд спiзнився, довелося дiставатись автобусом. Умостившись на задньому сидiннi, Дитмар подумав майже у розпачi, що в цiй хронiчнiй осенi вiн спiзнився всюди, де лише мiг, що корабель його прогнив, вiтрила зiтлiли, а щогли переломилися бозна коли, що вiн не може йти повним курсом не те що до незвiданих берегiв, як колись мрiяв, а навiть на гострi скелi, щоб розбитися - бо як може вчасно померти той, хто невчасно жив?
   Потiм подумав: "А хто ж така ця Ельза Троньє? Чий це кепський жарт?"
   Про§хали греблю через рiку Соа, коло яко§ вовтузилися будiвельники. Нагнали технiки, встановили захиснi огорожi, але до працi взятися не могли: натовп небайдужих громадян, здебiльшого студентiв, озброєних плакатами i мегафонами, обурено i тривожно шумiв, неначе прибiй. Дитмар розiбрав на огорожi ядучий червоний надпис: "РIКА МАЄ ЖИТИ!". Тихенько зiтхнув.
   - От невгамовнi! - почулося поруч, череватий пан пенсiйного вiку, явний любитель пива, поправив окуляри i погрозив натовпу. - Клятi нероби, панки, екологи, Donnerwetter! Iнших справ не мають? Нi, треба все-таки цих парубiйкiв у солдати, хоч при дiлi будуть.
   - Та ну, припинiть, - збрижився Дитмар. - Вони за фактом правi. Гребля на рiцi i так завдала негараздiв, §§ таки засмiтили, а уявiть, коли побудують електростанцiю? Точно вам кажу, шановний: загине дуже багато тварин i рослин, це ж якось недобре...
   - От ви, пане, мабуть, теж цей, iнтелiгент, - махнув рукою черевань. - Що ви тямите. Грошенят, певно, у вас багато, а от я не хочу платити додатковi кревнi за електрику!
   - Гадаєте, здешевiє? - недобре усмiхнувся Дитмар. - Дзуськи, мiнгере. От що я вам скажу: це мiсто, ця гребля, цей бiзнес - дракон, а ми всi його бранцi.
   - Бранцi-шманцi... - почав був "мiнгер", та Дитмар його не чув.
   Вiн бачив диво: старенький дiм, iз труби сiра, тепла цiвка диму, i - лелече гнiздо на стрiсi. А з того гнiзда злiтає довгоногий красень. Мабуть, один з останнiх. Ось вiн робить коло над рiдним домом i зникає у височинi, на шляху у теплу кра§ну предкiв, вiсник надi§, володар семи вiтрiв.
   "Заздрю тобi, лелеко, - подумав Дитмар, - i добре, що я спiзнився на потяг. Дуже добре".
  
   - То це i є твiй "раритет"?
   Тоненький зошит у телячiй шкiрi, аркушiв з десять. Чорний, порепаний, з бiлим вiдбитком липово§ пивно§ чари. Дитмар розкрив документ навмання, перегорнув кiлька сторiнок. Чiткi темно-синi чорнила, не вицвiлi анi на пiвтону. Бездоганна тоненька кремова шкiра, не гiрше вiд пергаменту. Але текст...
   - Це такий талан, Дитмаре! Це просто неймовiрно! - Аксель Вальдерс, височенний вродливий бородань, чи§ очi не втратили пронизливо§ блакитi у болотi щоденних турбот, аж пiдстрибував з радощiв. - Єдиний вiдомий рунiчний текст, що зберiгся у написаному виглядi, це "Велика книга законiв" зi Сконе**. Всi iншi - то карби на могильних каменях, збро§, прикрасах, посудi, таке iнше... Уяви, що от тепер...
   - Акселю, сядь, - Дитмар iз посмiшкою похитав головою. - Це не рунiка. Це в людини була така манера письма. Лiтеральний алфавiт, латиниця, давньо-пiвнiчна мова, "donsk tunga***", якийсь континентальний дiалект, щоправда, граматика, почерк i правопис просто жахливi... Ну, мабуть це буде непросто.
   Аксель збентежено почухав бороду i поволi опустився навпроти вiкна.
   - Скажи хоч, що це може бути...
   - А цим я планую зайнятися найближчим часом. Документ твiй?
   - Не зовсiм, якщо чесно. Клiєнт назвався Ерiк Нарве, дивний такий, худий, окулярiв не знiмав, такi кругленькi, наче монети, дзеркальнi. Говiрка така характерна, пiвнiчна...
   - Чого ти нервуєш? - спитав раптом Дитмар. - У тебе слова-паразити: така, таке... Бачу, вiн тебе добряче налякав!
   - Облудна брехня! - спалахнув Аксель, та радше жартома. - Але руки у нього дуже холоднi, просто-таки крижанi. Чимось ви з ним схожi.
   - "Обоє самотнi. I обоє мертвi", - смiючись, процитував Дитмар Мiллера. Аксель здригнувся.
   - Вiн зажадав перекладу й iдентифiкацi§ тексту. Обiцяв шаленi грошi. Я навiть не можу назвати суму, боюся наврочити... - трохи нервовий смiх. - Дав мiсяць на все про все.
   - Мiсяць - це майже як вiчнiсть, - Дитмар уже ховав зошита до широченно§ спортивно§ сумки. - Але, чесне слово, я на твоєму мiсцi насторожився би. Сей текст значно старший i за шкiру, на якiй писаний, i за мову, якою писаний. Сама рiка часу винесла його до наших берегiв iз сиво§ безоднi вiкiв... До речi, - додав уже iншим, буденним тоном, - хто така Ельза Троньє?
   Букiнiст остовпiло вирячився на друга.
   - Ти новини не дивишся? Ходiмо, проведу тебе, заразом розкажу...
  
   ...Електропо§зд мчав крiзь раннi сутiнки, розцяцькованi неоном. Перекладач куняв, у головi крутилися слова Акселя, уривки думок i образiв. Ельза, Ельза Троньє, талановита аспiрантка, а ще одна з ватажкiв екологiчно§ групи "Бiлий Змiй", що пiдбивала громаду бойкотувати будiвництво електростанцi§ на рiчцi Соа. Молодики, що сьогоднi ледь не влаштували бiйку з будiвельниками "Свенсон Iндастрiс". Дурнi, на§внi дiтлахи. "Та чого ти, Дитмар? Ми ж самi були такi, ми теж мрiяли змiнити цей свiт або хоч пiдiрвати його наостанок. Так, Акселю, але де ми зараз? У схованках чи на цвинтарях. Чого? Я тобi скажу. Ми злякалися йти за останню межу. Зрадили. Вiдступили. Зреклися. Мрi§. Життя. I з ними буде так само. Бо єдиний вихiд - на вiстрi меча. Завжди - на вiстрi. Вони на це пiдуть?".
   Iнодi вiн майже заздрив друговi: той пам'ятав у серцi своєму яскравi надi§ юностi.
  
   - Лови, лови його! Утече! - розпорядник, бiоiнженери, лаборанти, охорона метушилися, та марно: бiлий звiр iз вовчою головою розiрвав клiтку, пробив дверi й стрiмголов нiсся геть, заввиграшки розкидаючи людей.
   - Ерiку, ну чого ти сто§ш!? А ну лови!
   Створiння промайнуло просто перед носом у найманця, та вiн не ворухнувся. Тiльки посмiшка з'явилася на блiдому обличчi:
   - Я уже раз пiймав цю божественну крокозябру. Тепер це ваш клопiт. Ї§ вже нiхто i нiщо не зупинить. Пильнувати треба, йолопи.
   - Та вiн же втече! Втече! Втiк! Уяви, що тепер буде, о-о-о! Нас звiльнено... Щоб тобi кишки луснули, Нарве! Чи для того ми тебе витягли з могили?!
   Чоловiк у сiрому плащi обернувся до розпорядника. Мертва усмiшка застигла на вустах.
   - Ми? Хто це ми? Ти навiть не Свенсон, ти просто §хнiй собака. Тяф-тяф. Ти не знаєш, як це, коли тебе витягають зi свiту мертвих. Як ти хочеш спати, постiйно, як тобi муляє цей свiт, яким гидким здається сонце. Спогади про колишнi життя огортають тебе, тебе нудить, §жа на смак як попiл, а єдине, що здається красивим, це зброя. Вiдчуваєш, як у тво§х венах бiжить холодна ртуть замiсть кровi. Свенсони, i не лише вони, скористалися з мого прокляття, i з того, що я поклявся не вiдмовляти тому, хто попросить i заплатить. Але ти - ти краще мовчи.
   Розпорядник мовчав. Вiн трусився. Боявся i Свенсонiв, i §хнього борзого мерця, який нiколи не знiмав круглi дзеркальнi окуляри-монети. Зрештою отямився i простягнув йому пакет:
   - Просили передати, щоб ти знайшов тямущого перекладача. До бiса древня мова, якiсь руни чи що. Але, - вирiшив пiдлеститися холуй, - навiщо, адже ти i сам жив за тих часiв?
   Ерiк пiдiйшов до нього впритул. Зняв окуляри. I тихо промовив:
   - Бач, я би з радiстю. Та я не бачу лiтер. Жодних надписiв. Лише думки i нiчнi кошмари.
   Решту життя розпорядник провiв у закритiй психiатричнiй лiкарнi.
   А Ерiк Нарве подумав, що це його останнє завдання на службi в ненависних господарiв. Його майже не нудило при згадцi про них.
  

2

   Ельза дивилася на нього i не могла повiрити. Невже це вiн? Цей неголений, сонний, м'ятий нечупара? Дитмар Хольгер, доктор фiлологiчних наук, перекладач, колекцiонер, трьохразовий чемпiон Нацiонального стрiлецького турнiру, а також спецiалiст iз виживання в екстремальних умовах? Оце неподобство? Нi, вчора ввечерi вона розмовляла по телефону з кимось iншим! Мати розповiдала геть не те... Як вона могла закохатися у таке?!
   "Яким ти був двадцять три роки тому?" - не втримала лукаво§ посмiшки. Старий не посмiхнувся у вiдповiдь, наче i не помiтив. Байдужi очi, холоднi й сiрi, як мертва рибина, дивилися крiзь не§. Ця людина нiколи нiкого не кохала.
   Ельза раптом гостро вiдчула себе дурепою, зайвою у цiй справi, у цiй затишнiй кав'ярнi, iз горням кави по-вiденськи, у цьому тихому, сонному мiстечку... та вiдступати було пiзно. Сумнi очi бiлого змiя, крапельки розплавленого скла, завжди переслiдуватимуть §§ з-пiд прозоро§ поверхнi рiки. Рiки, що благала про допомогу...
  
   - То чим я можу прислужитися свiдомим представникам молодого поколiння? - вiн так i не зняв пожмаканого капелюха, з-пiд якого стирчало на всi боки темно-мiдне волосся, добряче присипане сивиною, i задумливо тер пiдборiддя, наче обсипане вогким пiском. - Я не публiчна людина, не актор, не публiцист, не полiтик, зрештою, не знавець екологi§...
   - Вона померла, - тихо урвала дiвчина, i §хнi погляди зiткнулися, темно-синi, майже чорнi очi Ельзи стали хмарами, що в них та§ться блискавка, i, ранiше нiж вона домовила, Дитмар зрозумiв, що йдеться не про рiку Соа. - Минуло§ п'ятницi. Онкологiя. Лiнди Мартенс бiльше нема, коли це для вас хоч трохи важливо.
   Вiн не ворухнувся. Вiн кiлька секунд просто дивився на Ельзу Мартенс, красуню, як i §§ мати. Мав би здогадатися одразу. Чи не цi очi бачив увi снi ще кiлька рокiв потому, як Лiнда вийшла за Петера Гренквiста, а не за тебе? Лiнда, "прекрасна липа намиста", iз хвилею волосся, подiбного кольором на кору смереки, гострим дотепом на вустах i крихтою печалi у глибинi погляду. Лiнда, яку ти мрiяв носити на руках усе життя, здувати з не§ пил, милуватися легкою ходою, варити §й вранцi каву, сидiти бiля §§ лiжка, коли вона хворiла, зрештою, мати з нею дiточок... Лiнда Мартенс, яка вийшла за Петера, бо §хнi батьки мали спiльний бiзнес, а тво§ батьки марили честю старовинного роду Хольгерiв - до речi, обоє закiнчили життя у "мудрому закладi", шизофренiя не лiкується. Перше i останнє кохання. Ти майже повiрив, що вона просто тобi наснилася, що це був лише мiраж, i ось маєш. Померла у п'ятницю.
   Дитмар Хольгер помер того дня, коли дiзнався про вибiр Лiнди.
   Та §§ дочцi про це знати не обов'язково.
  
   - Спiвчуваю, - промовив зрештою Дитмар, та Ельза не вловила анi жалю, анi вiдгомону спогадiв. - Втiм, мене не обходить, з якого дива Лiнда розповiла вам про грiхи юностi. Хiба що ви моя дочка, та навiть це не мало би тепер жодного значення. Чому ви наполягли на особистiй зустрiчi? Чому не могли повiдомити про смерть Лiнди телефоном?
   Ельзi дуже закортiло вбити цю... iстоту. Чи плеснути гарячою кавою в пику. Або струменем фарби з балончика. Та вона втрималася. Лише прошепотiла:
   - Пане Хольгер, шановний... Моя мати дуже вас кохала. Не знаю, якщо чесно, чи я сама здатна на такi почуття. Не насмiхайтеся, будь ласка. Я маю до вас справу. Нi, не знаю, чи власне до вас - але бiльше нi до кого звернутись. Я благаю вас про допомогу, в iм'я всього того свiтлого i чистого, що було мiж вами та Лiндою Мартенс. Я, Ельза Мартенс, яка бачила очi дракона.
   Вона очiкувала, що старий засмiється, глузливо пирхне, кине презирливий погляд i мовчки пiде геть. Вона очiкувала, що старий просто похитає головою i порадить звернутися до когось iншого. Але Дитмар зняв капелюха, прибрав прядку з лоба i раптом посмiхнувся: щиро, напрочуд тепло, чим геть збентежив Ельзу.
   - Ах ви хитрунка, - тихий голос проникав у саме серце, - ви така схожа на матiр, i цим безсоромно користуєтеся. Це вам не допоможе: Лiнда сама обрала собi долю, нас бiльше нiчого не поєднує, ви не маєте права на §§ спадок, менi начхати на всiх Мартенсiв, скiльки §х є у свiтi. Не допоможе навiть те, що вона лишила собi дiвоче прiзвище i передала його вам. Не мiй клопiт. Але... ви мене iнтригуєте. Менi цiкаво. Тож я уважно слухаю вас, моя чарiвна панi Троньє.
   Ельза рвучко пiдвелася:
   - Їдьмо. Це треба бачити. Ви на машинi?
   - Так, але... - вiн був здивований, i Ельза на мить зрадiла перемозi, та додала:
   - Мати казала, що ви справжнiй чарiвник.
   Дитмар миттю спохмурнiв, нап'яв капелюха:
   - Панi Троньє, затямте собi. Я не бажаю бiльше чути про вашу матiр. Нiколи.
  
   У лiсi було тихо, аж незатишно. Нiде нiчого не ворухнеться. Здавалося, хащi, влiтку повнi життя, тепер вимерли. Не чути анi птахiв, що вiдлiтають, анi навiть вiтру. Над водою зiмкнули склепiння крони старезних букiв, неначе роги прадавнiх чудовиськ. Пiсок на березi - брудний, а води затоки на рiцi - каламутнi. Рiку забруднили. Тоненький сморiд вчувався навiть у повiтрi. Та Ельза знала, що тут глибоко, дуже глибоко. Глибше за людську мерзеннiсть.
   - Старi рибалки казали, - вперше за всю дорогу мовив Дитмар, - що тут на днi живе сом, якому понад триста рокiв i який проковтнув багацько необачних туристiв...
   - Це не сом.
   Ельза стала на колiна й занурила руки у холодну воду, зосереджено дивлячись у чорний бочаг. Саме так усе вiдбувалося в §§ снi, а потiм i наяву, коли вона знайшла поранену iстоту в кущах коло автостради, створiння, що не було анi звiром, анi гадом, виходила його вдома, потай вiд батькiв (дiм був величенький), i зрештою занурила у цi води, тодi ще чистi, прозорi, i як озвався до не§ прадавнiй голос...
   - Вийди з глибин, Бiлий Змiю, хранитель рiки Соа! Вийди, покажися, i не гнiвайся на нас...
   Дитмар уважно споглядав за дiвчиною. За маленькою вiдьмою, що мала жити не в мiстi, а в лiсовiй хатинцi, збирати зiлля й лiтати на мiтлi серед мiсячно§ ночi. Як i §§ матiр, що зреклася чарiв, ставши однiєю з бранок дракона. Йому не були потрiбнi жоднi пояснення. Вiн чекав.
   Раптом щось невловимо змiнилося, вiтер ожив, гостро запахло листям, вогкою землею, яблуками, вода очистилася до самого дна, i немов засяяла. А з-пiд води вийшов на берег довжелезний слiпучо-бiлий змiй, звиваючи кiльцями лускате тiло i торкаючись вовчою вусатою головою дiвочих рук. Хитрi вогники мерехтiли у синьо-зелених очах, наче вiдблиски сонця на скелi.
   Ельза обернулася до Дитмара. Той геть не здавався здивованим. Навпаки, кивнув змiєвi, мов би то був його давнiй знайомий:
   - Томторм****, Бiлий Змiй, божество-хранитель рiк i озер. Не знав, що вони ще лишилися. То он чому ваша природоохоронна банда має таку назву. Неймовiрно дивний збiг, неймовiрно...
   - Ти багато знаєш про мене? - глибокий голос божества пронизував наскрiзь, до найпотаємнiших закуткiв єства, а погляд зачаровував i лякав.
   - Дещо зi старих казок, мiй добрий пане, - ґречно вклонився Дитмар, - до того ж, менi до рук потрапив документ, що в ньому йдеться якраз про тебе. Але чим же я можу тобi прислужитися?
   - Ходи сюди, - дракон наблизився до нащадка лицаря Хольгера, широко розкрив пащу, повну блискучих зубiв, - я показував §й, тепер покажу тобi.
   I, не вiдводячи хижих очей, уп'яв iкла просто Дитмаровi в плече...
   ...боляче, так боляче, опiки та отрута, а ще задуха, ядучий дим, i розжарена смола, немов у пеклi, як його малюють по церквах, нестерпний сморiд, горiла гума, вогонь, вогонь, знову вогонь, залiзнi костури, що пробивають наскрiзь, ламають тiло, i, куди не глянь, гинуть тво§ брати i сестри, тво§х пiдданих катують i вбивають, бо свiт затiсний для двох драконiв, ось тебе самого хапають i тягнуть геть, у морок, у холод, у смерть, душа дракона має блiде обличчя i круглi склянi окуляри, тож ти бо§шся навiть уявити тi очi, що пiд ними, ти знаєш: цей дракон сильнiший вiд тебе, його серце - атомний реактор, його шкiра - титан, його нерви - сталевi дроти, а його чари - бiнарний код; жага багатства i влади керують ним, а люди - його вiдданi раби...
   - Зрештою вони знищать усе живе, - слова Бiлого Змiя стiкають у розкриту рану мов отрута з iклiв, та це i бальзам вiд сiростi й нудьги, - людей уже знищили... Я не прохаю тебе врятувати мене, я не прохаю врятувати бодай щось, ти не можеш, ти помер, нiхто не може... Я лише прохаю тебе про одне: помстися за мене. Твiй пращур Хольгер убив дракона, я пам'ятаю це... Помстися, убий потвору, бо хоч на це ти здатен...
   - Мiй добрий пане, - Дитмар став на колiно, суглоби озвалися болем, та рана вiд зубiв бога рiки вже не болiла, - хiба ж я молодий вiдважний герой? Хiба нема завзятих парубкiв, щоб стати на ґерць iз потворою? Що я вдiю? Хоч натякни, як це зробити...
   Очi Бiлого Змiя згасли, закрилися, вiн опустив голову i поволi рушив до рiки. У само§ води обернувся:
   - Король Беовульф був старий, коли убив вогненне чудовисько. Йому допомiг юний Вiглаф, та це не важливо. Я не маю колишньо§ сили, я багато чого просто забув... - i, обiрвавши мову, зник у затоцi, повертаючи сплюндрованiй природi мертвотний бруд.
   Дитмар кiлька секунд стояв на колiнах. I щось у його серцi тихо i моторошно трiщало, осипалося. Щось дуже давнє, поховане пiд попелом рокiв i мрiй, вивiльнялося з полону, вiдносячи геть утому, розпалюючи юнацьку жагу битви i темну одержимiсть. Соа, рiка дитинства, стрiмка, прохолодна, рiка пам'ятi, рiка юностi. Тут вони банячили студентами, пили пиво i билися через дiвчат. Тут зазнайомилися з Акселем, коли той назбирав грибiв, а тодi ледь не врiзав дуба, i як вони потiм реготали. Тут катався на човнику з Лiндою i читав §й Гейне та Йейтса... Та як це забути, як можна це зрадити?! Рiка Соа - так, вона пам'ятала... А ти майже забув. Ганьба, ганьба на твою голову.
   Вiн пiдвiвся, похмуро, болiсно усмiхаючись. Ельза плакала, та помiтила крiзь сльози, як у сiрих очах старого сяйнули на мить заграви блискавок на залiзних мечах. Вiн аж помолодшав.
   - Їдьмо в мiсто, панi Троньє, - подав §й хустинку, вiдчинив дверцята, - не журiться, менi несила бачити вашi сльози.
   Вони не помiтили, як над лiсовою гущавиною розправив крила лелека.
  

3

   Наступний тиждень Дитмар просидiв за перекладом. Герда давала стiйку вiдсiч усiм, хто намагався виманити чоловiка з кабiнету, щоб вкрасти його час, та й сама зайвий раз не лiзла. Вона радiла тихими радощами, адже бачила уперше за багато рокiв, як сяють очi §§ коханого, хоч i було гiрко, що вона, Герда, вродлива, розумна i хазяйновита, геть до того непричетна. I коли чула, як Дитмар гучно, брудно лається, то знала, що це вiд щастя.
   "Нi, це ж треба. Такий збiг, - перекладача лихоманило, вiн застиг на межi яви й марення. - Кому знадобилося у тi часи записувати якiсь там народнi легенди? Закони, хронiки - це зрозумiло, але... Хоча, були ж всякi "Едди" i саги... Цiкаво, де знайшли цього зошита?"
   А коли переклад було завершено, вiн зателефонував Акселевi, о третiй ночi, вислухав вiд його дружини Марти чимало нового про себе, домовився про зустрiч, i аж тодi спокiйно спочив. I бачив увi снi чистi води Соа, i Бiлого Змiя, що виринав iз сяючих на сонцi хвиль.
  
   - Гердо, маємо поговорити.
   Брюнетка лукаво посмiхнулася. Та ця маска не обдурила Дитмара: жiнка стривожилась.
   - Я iнодi поводився з тобою, як iз рiччю. Я не придiляв тобi анi уваги, анi турботи, яких ти гiдна. Менi дуже, дуже шкода. Ти кохала мене, я знаю, може навiть i зараз маєш до мене якiсь почуття. Ти мене врятувала, коли я поставив хреста на власному життi. Ти розiпнула себе на тому хрестi, тобi треба встановити пам'ятник... не перебивай, будь ласка. Нема таких слiв, щоб висловити всю мою вдячнiсть, ну, я так i не навчився гарно казати... Це до чого? Я маю дуже великi неприємностi з корпорацiєю "Свенсон Iндастрiс". Тож знай, що я вiдписав тобi усе майно i грошi. Там не так багато, але... це єдине, що я можу зробити. Поживи для себе. Iмовiрно, ми бачимося востаннє. Так, ще одне. Ти не знаєш, де я дiвся. Ми з тобою посварилися, ти мене вигнала. Що сталося зi мною потiм - тебе не обходить, тобi плювати, тьху-тьху-тьху. Така буде офiцiйна версiя подiй для полiцi§ та iнших цiкавих.
   - Яка ж ти скотина, Дитмар Хольгер. Iди геть.
   Вона все ще посмiхалася. Та на очах бринiли сльози.
  
   На перший дзвiнок нiхто не зреагував. Дитмар подзвонив удруге. Тиша, тодi пронизливий жiночий крик, сповнений дикого болю i утробного жаху:
   - Геть! Пiшли! Наволочi! Убивцi! Убивцi!!! Аксель, мiй Аксель!..
   Дитмар скрегонув зубами. Намацав пiд пальтом "Глок". Мало що.
   - Марто, не волай! Це я, Хольгер! Вiдчиняй!
   - Хольгер? Дитмаре... - тремтячий, майже старечий голос.
   Вiдкрила - заплакана, почервонiла, розхристана, але в офiсному костюмi. Дитмар не тямив, що вона белькоче. По-хазяйськи пройшов до вiтальнi... Застиг, наче побитий громом. Стояв кiлька секунд. А потiм ощирився, мов скажений борсук, i гучно, страшно закричав.
   На пiдлозi, у добрячiй темнiй калюжi, лежав на спинi Аксель Вальдерс, букiнiст, бiблiофiл, зрештою, просто добрий чолов'яга. В його грудях зяяли двi дiрки, ще одна на чолi, та Дитмар мiг би заприсягтися, що то не вогнепальнi рани. То iкла дракона, що нiколи не спить.
   - Марто, слухай уважно. Збирай речi, §дь з мiста. Негайно. Куди завгодно. Аксель не хотiв би, щоб ти постраждала, а ти постраждаєш, якщо залишишся. Нi, я не поясню. Воно тобi не треба. Їдь. Їдь, заради бога. Нi, не треба думати, тут i без тебе є, кому думати. О, полiца§. Вшиваюся.
  
   Руки тремтять на кермi, в ротi сухо, та фiлiжанка вiскi порожнiсiнька. Взяти баварського? Сьогоднi плювати на полiцiю, на федеральну охорону, на всi закони, скiльки §х є. Ревуть сурми i роги, б'ють бубни шаманiв. Drang nach Sturm! I хай буде, що судилося.
   - Ельзо? Так, це Дитмар. Пiднiмай сво§х бiйцiв, ми штурмуємо греблю!
  

4

   На квартирi Нiколаса Вайса, доброго друга Ельзи, учинився страшний рейвах. Молодi повстанцi-екологи клопотали, та не метушилися: обдзвонювали потрiбних людей, щоб швидко зiбрати добрячий натовп, Анiта Фуксе, мила синьоока блондинка, домовлялася про прямий телеефiр, сам кучерявий, трохи незграбний Нiколас перевiряв спорядження: балони, плакати, штахети. Ельза оглядала цю веремiю, тихо радiла i тривожилась, як генерал напередоднi битви.
   - Вiтаю, ти таки §х вимуштрувала, - Дитмар з'явився мовби нiзвiдки, - не думав, що зi студентами це взагалi можливо, ти молодець.
   - То ми вже на ти? - хитро усмiхнулась Ельза.
   - Скажи, скiльком зi своє§ команди ти справдi довiряєш?
   - Анiтi, Нiколасовi, Дитрiховi - це мо§ друзi...
   - А скiльки з них знають про Томторма?
   Знiяковiння, коротка сором'язна мовчанка.
   - Усi знають. Але... крiм мене, його нiхто не бачив.
   - Ясно. Ти хтось на кшталт мiсцево§ провидицi... Добре, збирай §х, треба поговорити, - Дитмар раптом перехопив неприязний погляд Нiколаса, кивнув йому:
   - Юначе, не ревнуйте. Ми з вами потiм поб'ємося на дуелi через цю панi.
   - На мечах! - серйозно попередив кучерявий. - Я не стрiлятимуся iз триразовим чемпiоном.
  
   - Панi та панове, - Дитмар обвiв поглядом компанiю, - якщо Ельза розповiла, хто я такий, добре, якщо нi, теж добре. Маю деякi думки, як зупинити "Свенсон Iндастрiс". Моя теорiя може здатися вам дещо суперечливою, та жодного iншого вибору ви не маєте, принаймнi, вибору справдi ефективного. Отже...
   - Чекайте-но, - перебив мовчазний зазвичай Дитрiх, - чому ми маємо вам вiрити?
   - Тому що ви товчетеся на порозi, - стомлено проказав старий просто йому у вiчi, - тому що закони не дiють, вашi заходи також. I ще тому, що я дуже добра i чуйна людина, але це ви вже помiтили. Отже, будь ласка. Послухайте мене десять хвилин. Це небагато. Якщо вам не сподобається мiй план, забудьмо одне про одного. Зрештою, не я ваш капiтан, а Ельза Троньє.
   Дитрiх знизав плечима, iншi принишкли i слухали.
   - Оце, - перекладач витяг з сумки рештки стародавньо§ книги, - легенда про Бiлого Змiя, записана бозна коли неграмотним ченцем. Через не§ убили мого друга. Коли зрозумiли, що переклад може потрапити не до тих рук. "Свенсони" справжнi фанатики, безумцi, та безумцi могутнi й грошовитi. Ви можете не вiрити у чари, дива i древню магiю, але вони вiрять...
   - А ви? - тихо поцiкавилась Анiта.
   - Я вiрю сво§м очам, - вiдрубав Дитмар, - i маю вас попередити, що, цiлком можливо, хтось iз вас не побачить завтрашнього дня. Хто бо§ться, краще iдiть зараз.
   Четверо студентiв вiдповiли одностайним презирливим пхеканням. Дитмар посмiхнувся:
   - Сподiваюся, ви любите старi перекази...
   ...Коли завiтаєш до цих кра§в, то знай, що тут i досi живуть поганськi боги. У кожному каменi, деревi чи полi живе свiй дух-охоронець. У кожнiй хатинi, у кожнiй тваринi чи людинi. Та є ще могутнiшi духи, що мешкають у лiсах, рiках i озерах. Божества рiки - то є бiлi змi§, довжелезнi дракони, серед яких найперший - Томторм. Вiн повелитель вод i хранитель незлiченного багатства. Хто здобуде його милiсть, той довiку житиме у злагодi. Кажуть, вiн прихильний до жiнок, i часто можна побачити на березi дiвчину, що гладить бiлу змiю. Та в жертву йому дiвчат нiколи не топили, вiн не вiзьме, ще й розлютиться. А гнiву його краще не куштувати...
   Раз на дванадцять рокiв Томторм виповзає на берег, щоб мiняти шкiру. В такi днi вiн стає вразливий, його дуже легко убити голiруч. Хто з'§сть його стару шкiру, той отримає владу над Змiєм i пiзнає могутнi чари. Так кажуть люди...
   - Це не весь текст, лише головне, - казав Дитмар. - Мабуть, "Свенсони" щось таке знали, та були не певнi, тож хотiли пересвiдчитися. Вони вiрять, вони прагнуть влади над рiкою, над усiма рiками, щоб мати прибуток. Як я розумiю, Ельза свого часу врятувала Бiлого Змiя, нiчого про нього не знаючи. Так? А чи ти зберегла його шкiру? Чи, може, викинула на смiтник?
   Ельза мовчки дiстала скляну баночку. Повну сiрого пороху.
   - Сушена, потовчена шкiра Бiлого Змiя, - покрутив головою Нiколас, iз усмiшкою обнiмаючи кохану. - Ах ти вiдьма. I мовчала. Нащо ти це зробила?
   - Я тодi згадала бабусину казку, - повернула усмiшку Ельза, - там теж було щось таке про чарiвнi властивостi змi§но§ шкiри. Нiколи не вiрила... Гадала пiдсипати декановi в каву, вiн такий противний, та потiм забула... Уяви, вiн став би могутнiм чаклуном!
   Всi засмiялися. Дитмар мiж тим простягнув руку i забрав порошок.
   - Вам все одно нi до чого, - урвав обурення. - А менi стане у пригодi на переговорах зi "Свенсонами". Маю намiр повернути Бiлому Змiєвi його колишню мiць, а зробити це можна, лише зруйнувавши греблю. Тож не копайте ногами мою сумку, Анiто, бо ми злетимо в повiтря.
   Отже, план такий...
  

5

   - Наразi рух через греблю на рiцi Соа заблоковано активiстами екологiчного гурту "Бiлий Змiй". Ви можете бачити §хнi гасла "ДЕМОКРАТIЯ НА БАГНЕТАХ" i "РIКА МАЄ ЖИТИ!". Щойно мала мiсце сутичка з охороною будiвництва, полiцiя також уже на мiсцi подiй, постраждалих чи заарештованих поки що немає. Здається, цього разу вони готують не просто акцiю протесту, а справжнiй екологiчний теракт. Слово однiй iз очiльникiв руху, Ельзi Троньє...
   В об'єктивi - висока дiвчина у куртцi кольору хакi, з рiшучими темно-синiми, майже чорними очима:
   - Корпорацiя "Свенсон Iндастрiс" порушує чинне екологiчне законодавство. Це вже не перше §хнє порушення, iснують вiдповiднi рiшення судiв, але реального виконання домогтися не має змоги. В державi, де не працює судова система, де зажерливе корумповане чиновництво нехтує закони, де приватнi охоронцi мають бiльше повноважень, нiж полiцiя, єдиним адекватним виходом стає громадський спротив. П'ятсот рокiв тому нашi пращури об'єднали кра§ну i здобули незалежнiсть, керуючись повагою до закону, людсько§ гiдностi та рiдно§ природи, пiднявши на списи загарбникiв, i ми не дозволимо*****...
   Кореспондент перервав:
   - Скажiть, а правда, що вашi люди причетнi до мiнування греблi?
   - Маю заперечити жодну нашу причетнiсть! Нам з надiйних джерел надiйшла iнформацiя про технiчнi помилки будiвництва, що можуть мати фатальнi наслiдки, саме тому ми блокуємо про§зд. Ми не хочемо людських жертв...
   - Дякую, панi Троньє. Ми стежимо за розвитком подiй. Студiя?
  
   "Бомба, там бомба", - чулося у натовпi. Водi§ лаялися, оглушливо сигналили, та бiльшiсть §хала геть, до мосту в двадцяти милях на пiвдень. Охорона зiмкнула лави, полiцiя безпорадно вимахувала кийками. Ельза тривожно споглядала на темну брилу греблi. Смуток в очах, смуток на серцi. Вона не хотiла собi зiзнаватися, але переймається не лише успiхом справи...
  
   Загата, похмурi переходи, переплетiння залiзу й бетону, технiка, про яку анi Дитрiх, анi Дитмар нiчого не знали, рiвний гуркiт, робочi, охорона. В лiвiй руцi - австрiйський "Глок", у правiй - "Конгсберг", 11,45 мм., iменний подарунок старого префекта (хай йому земля пухом). Позаду в тiнi - Дитрiх iз сумкою на плечi. Бодай один необережний рух, i - прощавай, жорстокий свiт. А звiдки у вас тринiтротолуол? А з аптеки, мiй добрий пане. Мiсця треба знати...
   Просився Нiколас ("Хiба я гiрший? Я що, якийсь недоробок?.."), але - удар ручкою пiстолета у щелепу, тодi в обличчя. Кров на бiлiй шкiрi, на бiлiй сорочцi. "Ти дуже метушливий i думаєш не про справу, а як сподобатись Ельзi. Бовдур, ти i так §й подобаєшся. Кров не витирай, скажеш, полiца§ потовкли".
   - Увага, панове! - голос лунає без пiдсилювачiв, тут добра акустика. - Органiзовано iдемо до виходу! Зброю долу! Руки, щоб я бачив, усi! Так, ви теж! Ви...
   "Глок" плює вогнем, охоронець припадає на поранену ногу. Молодий. М'ясо наросте. Дитрiх сiдає на пiдлогу, накриває собою сумку. Дитмар - садить з обох стволiв, холодно усмiхається, вартовi хапаються за руки i ноги. Тодi несамовитий крик:
   - Я сказав, усi геть!
   Де там органiзовано: робочi кидаються до виходiв, очi широко розкритi, в них первiсний жах. Вартовi, певно, навiть не очiкували, що цей схожий на волоцюгу тип такий спритний. А як представився, "незалежна преса, люди мають знати правду", ще й документи дiстав, от негiдник!..
   - Де ви навчилися так стрiляти? - лячно-захоплено спитав Дитрiх, коли всi пiшли.
   - Коли тебе з'§сть ненависть i ти матимеш час та натхнення, то тренуйся щодня, i теж навчишся. Хоча борони тебе Боже вiд такого...
   - То ви не з вiйськових? - здивувався хлопчина.
   - Мо§ предки були лицарями, та менi особисто лисиця ближча за хорта. Тямиш?
   Дитрiх зi смiхом похитав головою:
   - А прiзвисько у вас було, мабуть, "Професор"?
   Дитмар легенько влiпив студенту потиличник:
   - От ти лобуряка... Наразi все, ти менi бiльше нi до чого. Дякую за допомогу. Зможеш сам вибратися? Скоро тут все стане пилом, маєш хвилин десять.
   - Так багато? А спецназ?
   - Армiя вiдпочиває, - тоненький льодок у сiрих очах. - "Свенсони" не пустять сюди нiкого зi стороннiх. Лише одну людину, свого найманця. Я на нього чекаю.
   - Скажiть, чому? Чому ви це робите? Ельза ваша родичка? Чому?..
   Посмiшка крає вуста.
   - Менi кортить сказати, що то не твоя справа, але... Не знаю, чи ти зрозумiєш. Той, хто прожив своє єдине життя негiдно, прагне зрештою лише одного: гiдно§ смертi. Ельза тут нi до чого. Вона просто гарна i розумна дiвчина. До того ж, вона справжня вiдьма. Але дозволь i менi дещо тебе спитати: а чому ви це робите? Якого бiса? Ну, бiльшiсть просто розважаються, §х iз буцегарнi батьки витягнуть, але... Це ж зруйнована кар'єра, життя коту пiд хвiст...
   - За всiх не скажу, - знизав плечима хлопець. - Мене не витягнуть. Але... Так не можна. Пам'ятаю, кiлька рокiв тому були на морi. То уявiть: кругом дiти, дорослi, сонячний день, тепло, гарно, всi купаються. I тут пливе по хвилям якась пiна. Якась сiра гидота, сотнi, тисячi жмутiв, i смердить так що аж. З хiмiчного комбiнату. Вони час вiд часу зливали. Люди з води пiшли, та ви знаєте малечу: ой, яка прикольна вонючка, ой, на тобi, Клаусе, буде в тебе борода, а на тобi в пику, а тобi, а це тобi... А батьки, ну, iдiоти... А тодi i в газетах писали, i по теленовинах було, що багато дiтлахiв отру§лося, страшнi якiсь цифри, багато лишилося iнвалiдами. Нi, мене це особисто не торкнулося. Всi здоровi. Та краще я здохну, нiж така бридота плаватиме по Соа. Я народився на цих берегах, шановний. Розумiєте?
   Дитмар мовчки кивнув.
   - Не треба здихати, юначе. Сьогоднi я здохну за тебе. А ти живи. I обiцяй менi: ти не допустиш... ви не допустите, щоб сiрий сталевий дракон зжер цей свiт.
   - Обiцяю, - просто i урочисто вклонився Дитрiх.
   Старий перекладач i колишнiй контрабандист мовчки дивився хлопцевi в спину.
   "То мiг би бути мiй син", - з гiркою гордiстю подумав вiн.
  
   - Ерiку, що там за проблеми на Соа? - чулося зi слухавки, з далеко§ столицi, бо Свенсони були вищими вiд того, щоб контролювати справи у провiнцi§ особисто. - Ми вже два тижнi як маємо розпочати проект! Дiстань нам оту бiлу потвору, поверни §§ в нашу клiтку, лабораторiя коштує шалених грошей, i хай цих молодикiв нарештi посадять. Набридло про них чути. А, ще одне. Переклад. Вiн готовий? В кого вiн?
   - Скоро дiзнаємося, мiнгере Свенсон, - блiдий чолов'яга у сiрому плащi розтинає тiло натовпу, мов нiж рибалки - трiску, на його круглих окулярах-монетах застигла вся свинцева мерзеннiсть життя, вiн викидає мобiльний геть, його дiстали Свенсони, його дiстало усе на свiтi.
   За часiв його дитинства свiт був значно бiльший, простiший i цiкавiший.
  
   Ельза дивилася на рiку. Хвилi спiнилися, небо затягло хмарами, i такi ж хмари вирували у §§ очах. Налякано кричали чайки i баклани. Протяжно скавулiв вiтер, боявся, як i всi вони.
   " - Бувай здорова, доню, - Дитмар лагiдно обiйняв §§ на прощання. - Щасти тобi.
   - Як ти дiзнався? - збентежилася Ельза.
   - Я трохи вмiю рахувати. Дев'ять - священне число у нас, людей пiвночi. Доволi кумедно, коли над цим подумати... Цей Нiколас - гарний хлопчина, та ти за ним пильнуй. I ще одне. Твоє справжнє прiзвище Мартенс. Троньє - вдала маска, та ти хочеш прожити життя пiд нею?
   - Я хотiла би, щоб ти мене виховував, Дитмаре Хольгер.
   - Ой, не верзи красивих дурниць. Не хотiла б. Ну все, хай нам усiм щастить..."
   Ельза Мартенс шанобливо вклонилася: прощалася iз Дитмаром, з минулим, iз маскою, i вiталася - iз божеством рiки, чию присутнiсть вiдчувала всiм єством. "Прийди, Бiлий Змiй Томторм, прийди i покарай усiх сво§х ворогiв!" - нечутно шепотiла вона.
  

6

   - Ну нарештi, - Дитмар допив пиво, вiдкинув бляшанку. - Чого ти забарився, Ерiк Нарве?
   Той застиг навпроти, спиною до рiки, мiж ними - десять крокiв. По обидва боки греблi бурували хвилi: шлюзами спускалася вода. На про§здi майже нiкого не було, люди юрмилися на пiд'§здах. Вiтер переривав звуки, доводилося кричати.
   - Добрий пан Дитмар Хольгер? - Ерiк поштиво вклонився, кепкуючи. - Я маю подво§ти вам гонорар перекладу - за оперативнiсть! А тепер давайте сюди переклад i оригiнал.
   - Маю дещо краще.
   Замiсть пивно§ бляшанки - баночка з сiрим порохом. Ерiк схилив голову. Збентежений?
   - Переклад я тобi i так озвучу. В двох словах: ти i тво§ Свенсони в глибокiй дупi. Коли ви минулого разу спiймали Томторма, треба було пошукати його шкiру. Його стару змi§ну шкiру. Ось вона, туточки. За легендою, той, хто §§ з'§сть, стане чарiвником i повелителем того змiя. Ви ж цього прагнете? Контролювати живу природу, переробляти на свiй лад, як вам вигiдно, щоб мати зиск? Розкласти магiю по полицях, по формулах, виписати код дива... Цього нiколи не трапиться. Оно, дивись...
   Витяг з рукава карту, жбурнув, вiтер пiдхопив i вклав просто Ерiковi в руки. Старший аркан Таро "Вежа": блискавка розсiкає башту навпiл. Найманець усмiхнувся:
   - Ач, спритний! Фокусник? Чому я маю тобi вiрити?
   - Чарiвники не брешуть, - широка, радiсна усмiшка осяяла помолодiле обличчя, капелюх полетiв геть, очi зайнялися вогнем. - Хочу, щоб ти знав. Греблю замiновано. Рiка має жити. Сюди вже iде §§ справжнiй господар. Нестримна сила води надасть йому колишньо§ сили. Та рабом вашим вiн не буде... Скажи менi наостанок: чого ти убив Акселя?
   - Вiн вiддав текст до третiх рук. Вiн сказав, що все зробить сам. Я убивав i за меншi злочини. Тепер ти скажи щось: чому ти ще не скуштував то§ змi§но§ шкiри?
   - А ти не втямив? - засмiявся Дитмар. - Нiхто не має владарювати над Бiлим Змiєм. Нiхто! А ще я дуже-дуже втомився вiд цього життя, вiд цього свiту i дуже хочу нарештi померти. Лови!
   Дитмар розмахнувся i кинув баночку в хвилi. Ерiк блискавично швидко витяг меча - старовинного, iз трохи закругленим лезом, без хрестовини - i перерубав §§. Посипалися скалки i порошок. Пiдставив долоню, та Дитмар вистрiлив, кiлька разiв, спочатку з "Конгсберга", тодi з "Глока", всi набо§ до останку. Ерiк Нарве лежав на бетонi, з дiрявими долонями, з дiрявою головою, стiкаючи кров'ю. Окуляри розбилися, пiд ними були двi моторошнi чорнi прiрви.
   Дитмар уже бачив такi. В кошмарах, якi намагався забути.
   Раптом скривавлена рука Ерiка смикнулась, мазнула по купцi пороху, тодi найманець швидко злизав сiро-червону сумiш, iз зусиллям проковтнув...
   - Будь ти проклятий, виродок, - плювався вiн. - Не дiє. Не дiє!!! Чому? Може, мало?
   - Тонкощi перекладу, - Дитмар стояв поруч, але намагався не дивитися на розтрощене обличчя, - адже лише той може повелiвати змiєм, хто сам є свiтлий, щирий i чистий. Не таке мертве самотнє лайно, як ми з тобою. I ще скажу: наснагу Бiлому Змiю може повернути лише людська кров. Не багато треба, моє§ вистачить. I тих, кого знесе, коли рухне гребля.
   - Я теж хочу померти, - несподiвано жалiбно мовив Ерiк. - Я був би вiльний, коли виконав би це завдання. Тепер дзуськи... клятi Свенсони... коли я був молодий, то всiма рiками i морями володiли завзятi люди на кораблях-драконах. А нинi кругом якась дурня... Ерiк Нарве мав згинути в бою i бенкетувати у Вальхаллi з героями та богами. Замiсть цього я виконую доручення рiзних недоумкiв...
   Дитмар iз увiчливою цiкавiстю схилився над ним.
   - Може, тебе це втiшить - за хвилину нам обом гаплик, - без жодного спiвчуття процiдив вiн.
   - Менi - нi, нажаль, - видохнув Ерiк з розiрваних легенiв.
   Хвилину вони мовчали, думаючи кожен про своє. А тодi страшний вибух струсив греблю, розкидав покорчений метал, камiння, полум'я i пил. Про§зд трiснув посерединi. Вода пружно вдарила, зносячи рештки iндустрi§. Останнє, що бачив Дитмар Хольгер - яскраве мерехтiння очей Бiлого Змiя.
   "Нарештi я щасливий", - устиг подумати вiн.
  

7

   Люди бiгли геть, гребля осипалася, i було очевидно, що довго не просто§ть. Ельза не поспiшала. Вона бачила, як з води висунувся бiлий тулуб, та знову зник. За мить почувся гуркiт. Рiка кипiла. Рвалися вибухи, сяяли блискавицi. Нарештi з хвиль вистрибнули два скручених тiла, нещадно рвучи одне одного. Бiлий Змiй знайшов гiдного суперника.
   Ерiк знав, що має востаннє прислужитися черговим господарям. Та магiя, що повернула його до химерного життя, тепер обернула на сiрого, сталевого змiя, сам дух "Свенсон Iндастрiс" прийняв таку подобу. Вони билися над водою, пiд водою, тодi злетiли у небеса i продовжили там. Люди того не бачили, нiхто з людей. Окрiм Ельзи.
   Десь узявся Нiколас, пiдхопив §§, понiс геть, вона вирвалася, вiдштовхнула його. Вiн щось казав, кумедний, скривавлений, кучерявий, коханий i зайвий. Ельза не чула.
   - Що ми наробили? Святе небо, що ж ми нако§ли... Невже воно того варте? Рiка має жити, має жити вiчно, а ми стали на §§ шляху... То що, хай так i буде. Вбий його, Бiлий Змiй. Вбий.
   Нiколас вiдсахнувся. Побiг геть. Вiн назавжди запам'ятав шалений погляд, що на колiр дорiвнявся до сповнених бурi небес.
   I то§ митi Томторм нанiс останнiй, скрушний удар по сплетiнню залiзних дротiв. Спалах розколов хмари, вогненним дощем посипалися уламки. Вода пiдхопила бруд i попiл, чимдуж понесла у море, очистила береги вiд звалищ i помийок. I так було не лише на Соа, нi. Адже Томторм був повелителем свого роду. Скiльки людей загинуло того дня? Не бiльше, нiж вiд онкологi§ та брудно§ води щорiк.
   Тодi пiшов снiг. Пухкий, чистий, неначе сльози бiлого дракона, що оплакував понiвечену природу. Розкiшна королiвська ковдра вкрила землю i лiс: рiка спочивала.
  
   Ельза сидiла на мокрому прибережному камiннi. Сама. Вслухуючись у плескiт хвиль. У своє серце. Щось змiнилося. Щось пiшло. Щось мало народитися, як завжди.
   Раптом з води з'явилася знайома вусата вовча голова.
   - Дякую, я завинив - тобi, твоєму батьковi, твоєму народу.
   - Це ми завинили. Тепер квитi. Але... вони прийдуть знову, цi Свенсони...
   - Не прийдуть. Вони розоряться. Якщо хтось спробує посiсти §хнє мiсце, якщо хтось спробує ув'язнити природу - я не буду такий терплячий. Дозволь спитати: якби тобi знову потрапила до рук моя стара шкiра - що ти зробила б?
   - Чи я не з'§ла б §§? - засмiялась Ельза, та в тому смiху вчувалася гiркота. - Нi, я бiльше полюбляю яєчню з беконом. Що б я робила з такою силою? Менi нiчого нi вiд кого не потрiбно. Я все зроблю i осягну сама. Так, як вiн, Дитмар Хольгер.
   - Це дуже добре, дiвчино. Тому що я хотiв тебе попередити. Не ходи бiльше на те мiсце, де ростуть столiтнi буки. Не шукай там спокою. Кожен, хто прийде на той берег, згине навiк. Я не хочу бiльше бачити людей. Нiколи. Прощавай.
  
   Ельза обтрусилася. Наче нормально. Спокiйно, не нервуй. Дзвiнок у дверi.
   Вiдчинила жiнка рокiв сорока чи трохи старше. Доволi симпатична, чорноволоса, одягнута просто i зi смаком. Без макiяжу та манiкюру. З безмежним сумом в очах.
   - Фрау Герда? Мене звати Ельза... Ельза Троньє, хоч я волiла б називатися Ельза Хольгер. Я його знала. У нас iз вами два варiанти. Ви можете мене убити. Або можете стати менi мамою.
   - Я б iз радiстю тебе придушила. Та ти така схожа на Лiнду... А з вини пана Хольгера я не маю дiтей. Тож проходь, Ельзо, бо менi здається... ми маємо багато одна однiй сказати.
   Ельза вдячно кивнула. "Тiльки не заплакати!"
  
   В туманнiй височинi розправив крила останнiй лелека цiє§ осенi.
  
  
   * Мова про роман нiмецького письменника-фантаста В. Хольбайна "Помста Нiбелунгiв"
   ** Йдеться про "Сконське право", кiнець XIII ст., записане пунктованими т.зв. "молодшими" рунами
   *** donsk tunga - прадавнiй германський дiалект, поширений у Скандинавi§ та прилеглих островах до XI ст., що згодом дав початок давньо-данськiй, давньо-шведськiй i давньо-норвезькiй мовам
   **** Лiтература до питання: Б. Торп, "Нордична мiфологiя", роздiл "Шведськi казки, перекази i повiр'я"
   ***** Треба уточнити, що йдеться не про знану нами Нiмеччину, а про вигадану кра§ну, схожу на Нiдерланди, де з якихось причин фламандська говiрка була витiснена пiвнiчно-нiмецькими дiалектами
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"