Аннотация: Загудiло Запорожжя, як те Чорне море, Понеслися козаченьки облавою в поле... То ж не вiтер в полi грає, не орел витає - То ж Сiрко iз товариством по степу лiтає
Дума про вовка
Загудiло Запорожжя, як те Чорне море,
Понеслися козаченьки облавою в поле...
То ж не вiтер в полi грає, не орел витає -
То ж Сiрко iз товариством по степу лiтає
Украϊнська народна пiсня
1
Сонце було єдиним моϊм подорожнiм. Годиться прокидатися вдосвiта, аби вчасно дiстатися туди. Вчасно для чого? Хiба можна спiзнитися на столiтню могилу? Не знаю.
Автобуси ходять як ϊм заманеться. Кому треба, звичайно, i коня знайде. Та я не був гiдний шляхетного бахмата - хiба що хирлявоϊ клячки. Тож довелося стрiчати свiтанок на зупинцi.
- Скажiть, коли будемо у Нiкополi?
- Як приϊдемо, - незворушна, трохи коров'яча вiдповiдь, - так i будемо.
Макiяж без смаку, очi без виразу. Що сказати, життя вдалося.
Це в нас так всюди, без поспiху, без метушнi, неквапно. Запрягли воли i гайда чумакувати. Шкодую iнодi за суворим порядком. Halt! Ausweis! Erschießen!
Моя честь зветься вiрнiстю. Що поробиш, кров пращурiв. Кров i земля.
Минулого разу ϊздив на могилу великого отамана влiтку. На бучне святкування. Весело, що й мовити. Багато народу, музика, козаки, все як годиться. Гармати палять, люльки смалять, а попiд горою, звабливим вигином Кам'янки, гордо лине крiзь вiчнiсть струнка чайка, i кремезнi, голi по пояс хлопцi вправно змахують веслами. Гей, браття! Гей, товариство, козаки-запорожцi! Вiдки ся повертаєте? Куди ся прибуваєте? Кого це на Сiч-Матiнку везете?
Люди на схил висипали, бо ж цiкаво. Бо ж пiшов поголос, нiби там у чайцi сам-один пан губернатор, чи губернаторiв тато, чи хто там був - велике цабе. Аж таке велике, що як народ посунув, то одразу ж набiгли панове мiлiцiянти: "А ну геть, геть звiдси, чого стовбичите!" - i люди, добрi моϊ брати i сестри, любесенько завертали геть, i все ковилою. Та що ковила - трава степова, як ϊϊ не топчи, як не гни, - нiц ϊй не зробиться, од вiку височила пiд сонцем золотим, над водами синiми, хто ϊϊ не топтав, хто не бив...
А менi тодi згадалися полки царськi, синьошатнi, що стояли свого часу на Слобожанщинi, та теж отаким робом народ мiй поганяли, як череду. Та й народ уже не той, що колись: подумаєш, губернаторська рiдня. Робить собi ґешефт, ну то й бiс iз ним. Нє, цiкаво ж...
Ще й спека лютувала, аж я ледь додому дiстався.
То тепер вирiшив ϊхати навеснi. Нi добрих людей, анi стрiльцiв царських, анi спеки. Туман.
Автобус сунув крiзь вранiшню мару, крiзь рясну зелень, оповиту iмлою, наввипередки iз сонцем. Полум'я просякало тумани, роблячи ϊх малиновими, наче корогви козацькi. Та десь там, у пiднебессi, ширяли невмирущi жайвори. Весна ступала чорноземами, уквiтчана яблуневим i вишневим цвiтом, у переливчастому зеленому вбраннi. Торохтiв мотор, поруч хропли подорожнi. Що сниться тобi, мiй народе? Забута золота слава - чи золотавий рапс, що ним позасiвали житнi лани? I нiчого, що рапс, як цвiте, то смердить бензином. I з землi соки висотує, чорнозем суглинком обертає... Зате вигiдно.
Смутком оповита весна...
Раптом чи то здалося менi, чи то справдi майнула у танучiй iмлi за шибкою невловима i спритна вовча тiнь?
2
З Нiкополя до Капулiвки двадцять хвилин. Вiд давньоϊ козацькоϊ сiчi, вiд шепоту хвиль мертвого Каховського моря, вiд затоплених Порогiв i Великого Лугу, вiд АЄС, де незримо пломенiють рентгени, - далi, за обрiй, у невiдоме...
У Степ. Назустрiч сонцю. Такого сонця у мiстi ви не побачите. Тут воно може зiгрiти вас, може втiшити i розрадити - а може спекти, щоб i кiсток ваших не лишилося.
Хай спече - тут, на волi, де крiзь розкиданi козацькi кiстки проростає до неба трава.
Та трави не росло бiля здоровецького кургану. Де начебто поховано пана кошового. Тут усе чисто, урочисто i вкладено плитами. Могила ця скидається менi на страхiтливий вавилонський зикурат. Пнеться до неба у незмiрнiй погордi, прагне з'єднати мови людськi в iм'я своєϊ величноϊ порожняви. Та вiтер насмiхається з тоϊ марноти.
Годиться стати на колiна, та ноги не слухаються, не гнеться спина. Не тут. Не перед цим...
Нащо я приϊхав сюди? Якого скарбу шукав?
Хiба от лише потiшитися напрочуд гарним краєвидом.
- Агов, козаче! - лунає з-за спини. - Курити маєш?
- Кинув, - вiдповiдаю автоматично.
Але такому дiдовi, мабуть, i не до смаку стали б iмпортнi цигарки, такому хiба тютюну пiвпакушки для люльки-бурульки. Невисокий, опасистий, у чорнiй смушковiй шапцi, а вуса, як ручаϊ снiговi, мало не до пояса. Та й пояс не простий: широченний, важкий, з вибагливою мiдною пряжкою, вгатить тим паском - мало не буде. Ще якась торбина на плечi. Стоϊть, спирається натрудженими руками на лопату. Та очi в нього - не мугиря, не гречкосiя. Вицвiлi, як небо, холоднi, небентежнi, та десь там, в глибинi, ще жеврiють жарини споконвiчного полум'я.
Отакi вони були, мабуть, лiрники-бандуристи, старезнi калiки перехожi, що володiли потаємною мовою, i колись ходили битими шляхами вiд Iрландiϊ до Японiϊ, хоча i звалися у всiх народiв по-рiзному. Коли такий питається: "Чи маєш тютюн?", це означає геть iнше.
- Кинув, кажеш, - зiтхнув дiд, - ну, воно добре, тепер це модно.
- Я, шановний, моду маю в носi, - вiдказав не дуже чемно, - просто тютюну годящого нема.
- Твоя правда, - кивнув старий. - В мене трохи є, ти не проти, щоб я подимiв?
- Прошу, то ж ваша земля.
Старий сiв, неквапливо дiстав люльку, натоптав духмяного листя, пiдпалив i затягся.
- А ти сам звiдки? - поцiкавився, випускаючи кiльце.
- З Днiпра. Чи пак iз Сiчеслава.
- Це у вас так кажуть? - усмiшка крає вуста.
- Не всi, - я знизав плечима, - але менi так милiше. Хоч анi Сiчi, анi слави там нема.
- А сюди чого приϊхав? Шукаєш Сiч i славу?
Знущається. Що ж, має право.
- До кошового на могилу.
Бiльше менi нема чого сказати.
- Ти ж не думаєш насправдi, що це його могила?
- Не думаю. А ви, власне, хто? Доглядач цiєϊ... гм... пам'ятки?
- Доглядач, - знову кивнув дiд, - я тут i вартовий, i садiвник, i двiрник...
- То може, ви знаєте про Сiрка? Де його могила?
Садiвник лише скрушно похитав головою.
- Що ви за люди, - тихий сум у старечому голосi звучав мов самотня струна, - все могили шукаєте, а знайдете - то що? Ви, може, змiнитесь? Де там, тiльки розкопаєте, гамуз по музеях розiпхаєте, а собi найцiннiше лишите, та ну пишатися: от я ϊздив, от я там був, от я написав "Тут был Вася", i наче до слави золотоϊ доторкнулися? Дзуськи! А як жив, як дитинство проводив, як змужнiв у виправах, як кохав, як горював i плакав, як велося йому на цiй святiй землi, про що думи його були - та на бiса воно те знати! А, - махнув рукою, - шкода говорити...
Холера. Сходив ото в лiс по ягоди.
- Ви, шановний, замiсть менi дорiкати за всiх тих, хто сюди щолiта приϊздить на гоцаки, краще би просвiтили нетямущого, - мiй голос спокiйний, мов холодне море Пiвночi, де жили моϊ предки, та образа бринить ледве чутно. - Звiдки нам знати, про що кому велося триста рокiв тому? В пiдручнику не пишуть, у голову не залiзеш...
- Зате пишуть, - уϊдливо пирхнув дiд, схожий в пасмах диму на отой iсландський вулкан, - що вiн виграв п'ятдесят битв i палко любив царя-батюшку.
- Вперше чую, - я щиро здивувався, - де це таке пишуть? Про "царя-батюшку"?
- Та вже ж є мудрагелi. Стривайте, вони вам таке понаписують, що земля здригнеться, - вартовий прискалив око, аж менi стало холодно пiд його поглядом. - Але ти наче просвiти хотiв?
- За честь матиму, - я радше вклонився, нiж кивнув.
- То ходiмо. Ти як звешся?
- Максимом.
- А я дiд Iван.
Ми потисли руки. Долоня в дiда була наче гранiт на сонцi: мiцна, шершава й тепла.
Люльку садiвник не допалив, просто вибив. Тодi пiдвiвся i почимчикував стежиною в полi, яку я ранiше не помiчав. Лопата самотньо стирчала коло лавки.
- Стривайте, шановний! А куди ми, власне, йдемо?
- Як то - куди? - дiд Iван усмiхнувся. - Звичайно, у легенду!
3
Двоє простують неходженим шляхом. Молодий i старий. У старого на плечi порепана торба. Так у старовину ходили кобзарi, вiд краю до краю. Дiд вигравав на струнах, спiвав пiснi й думи, а молодий навчався. Линуло серед степiв неозорих, незораних густе i могутнє слово...
...Буремнi й кривавi вiки, що народжують героϊв, та вiки порожняви героϊв не дають; i хтозна, що гiрше. На межi свiтiв, на порогах Великого Степу ширяли соколи i круки, i вовки-сiроманцi не гребували приймати людську подобу, та не брали прикладу з байдужостi роду людського. Навпаки, то люди вчилися у вовкiв: бо мали одну землю i одну кров, i жили за хижих, непевних, лютих часiв. А як помирав раптово ватаг козацький, то шукали в перелiску вовка, i той, хто мав бути отаманом, дивився звiровi у вiчi, в душу заглядав, наче пив до дна iз чарки-черепа. I не вiдав такий отаман анi втоми, анi поразки, анi ганьби, овiяний славою, наче стягом малиновим. Та коли не було вiйни, звiр люто зиркав з його очей, не мiг всидiти в конурi собачiй; i тодi браття мали карати його на горло. Та лиш вовки побивалися за ним, як за братом...
Де вiн родився, той батько-отаман? Казали, що на Слобожанщинi, у Мерефах; та iншi кажуть, що у самiй Капулiвцi, а були й такi, що запевняли: у дикому лiсi, у вовчому лiгвi. Ще казали: як вiн родився, то матiр не мала молока, не було чим немовля годувати. Трапилася стара бабка, про яку казали, що вона вiдьма, то вона порадила: "Хоч пирiжка йому дайте". Всi здивувалися, бо хто ж це немовлят пирогами годує, та дали. I те немовлятко вхопило таки добрий шмат зубами i змегелило, аж за вухам лящало. Добрi люди лише роти порозкривали, бо хто й бачив коли в новонародженого такi зуби. Вiдьма ж, дивлячись на те, засмiялася хижо i зловiсно, i прорекла: "Як вiн цей пирiжок гриз, так i всiх ворогiв своϊх гризти буде!"
А за вiкном шаленiла буря.
Буря та була його життям. Як рiс малий Iванко, де гасав по луках, по дiбровах, чиϊ обладунки й подвиги мiряв на себе подумки? Питайте у вiтру i хмар грозових. А тiльки те певно, що перед очима його ставали заграви пожеж, лемент жiночий луною розносився по Вкраϊнi, а дзвони калатали по церквах безпорадно, i нескiнченнi череди худоби перетинали влiтку моря трав, а взимку - бiлi, вистудженi простори на шляху до Перекопу; i одна худоба чеберяла в неволю на чотирьох ногах, а iншi, цiннiша - на двох. Iшли добрi люди в ясир, забувши iмена своϊ, й батькiв своϊх, i дiдiв своϊх. Вважали за щастя сконати по дорозi до невольничих базарiв.
Може, бачив малий Iванко, як по вiтру пустили обiйстя батькiв, як чорти мчали диким чвалом з пекла на баских кудлатих конях, як вели у полон православних, та що мiг удiяти проти чорноϊ сили? Хiба клястися-присягатися у дiбровi святiй, на батьковiй шаблi, та чути, як лунає вiтром пiсня про князя Вiтовта: "Єдна шабля для сподара, друга шабля - на татара!".
Може, тодi i подався на Сiч-Матiнку, та був добрим джурою старому козаковi. I як був той козак ранений фатально, то попросив укласти йому перед смертю люльку в руку, а шаблю свою вiддав юнаковi. Так-то Iванковi випало двох батькiв спровадити, та однаковий спадок отримати, тож справно рубався звитяжець обома руками, мов давнiй князь Святослав.
Хтозна, як воно було. Та вперше забринiла слава козацького старшини Iвана Сiрка не в Украϊнi, а на заходi, у далекiй Францiϊ. Там-то Великий Конде, принц-войовник, пiвроку топтався пiд Дюнкерком. Сталися йому в пригодi найманцi з Дикого Поля на чолi з Теодором-Зиновiєм Хмельницьким, який тодi ще не був Богданом. Найманцi з оселедцями на головах пiдрядилися класти голови не за чотири гульдени, як то було заведено, а за три. Казали, що принц вельми дивувався на чуби козацькi: мовляв, такi ж носили за сивих часiв пращури його, вiльнi франки iмператора Карла, проте чи така ж велика ваша звитяга, панове ландскнехти? Старшина ж вiдказав: а за що це вашмоць назвали Великим: чи не за велику перуку на вельможнiй головi? Мить тривала тривожна мовчанка, i майнуло Хмельницькому, що дарма не надiв на гавкучого Сiрка намордник, а тодi Його Високiсть розреготався: коли ти такий меткий на слово, то вже, певно, заднiх не пастимеш!
Таки не пас. Поϊхав оглядати крепiсть нездоланну, а тодi наказав хлопцям спочивати до вечора: вночi, мовляв, на полювання пiдемо. Як настала нiченька темна, рушила зграя по здобич. Але не тура дикого, не оленя прудкого i не вепра лютого здобули вовки степовi. Тихенько рiзали охорону в нутрощах звiра кам'яного на ймення Дюнкерк, та море розiйшлося, зануртувало, вчуваючи кров, тож не одразу почули в обох таборах брязкiт шабель, бойовi гуки i сповнене жаху голосiння iспанцiв: "La lope! Lope el grande!". Тож на ранок Великий Конде урочисто в'ϊхав до фортецi на Ла-Маншi, що ϊϊ простенький козачок взяв за нiч. Та найсильнiше вразило принца, що твердив один старий рубака з iспанського гарнiзону: "Ai vis lo lop", та при тому трусився, а лице на колiр мав схоже на вапно, де й засмага бронзова подiлася. Не такий то був народ, тi iспанцi, щоб лякатися будь-чого - чи дарма пiвсвiту тримали?! Принц поцiкавився: а де це, мовляв, наш герой, чого не здає фортецю як заведено, урочисто, чого трiумфу нашого не роздiлить?
- Вiдсипається, - навсерйоз вiдповiли козаки.
Не знав Великий, за що прозвали героя Сiрком, але здогадався, що цi воϊни не просто так носять на головах стародавню вiдзнаку вовчого роду-племенi...
...Проте знали польськi владцi про вдачу того козака. Пiзнiше, уже як лiг у домовину Великий Конде, i Великий Богдан, i круки бенкетували над Руϊною, було надiслано Сiрковi з Варшави триста карбованцiв золотом, та ще й золотий ланцюг, би вiн не ходив на татар: так хотiли пiдкупити кошового отамана, щоб разом рушити на Москву. Та кошовий лише засмiявся:
- Вовка годиться на залiзнiм ланцюгу тримати, золотий обiрветься!
Тож мусив визнати у розпачi Ян Собеський: "...воϊн славний, у ратнiй справi великий майстер i пiдтверджує це протягом багатьох рокiв".
А турки i татари кляли його "урус-шайтаном" - руським демоном. I було з чого! Дванадцять разiв був обраний кошовим Сiрко, та мало не кожен рiк водив у виправи на пiвдень зграϊ степом i морем, вiдбиваючи в бусурман ясир, визволяючи люд християнський. I нiкого не милував, не лишав i каменю на каменi, палив i топив нещадно галери i шебеки. Не мав милосердя вовкулака, що жив у зелених очах вождя. Пiвденний Буг, Днiстер i Днiпро носили його "чайки". Палали турецькi селища бiля Тягин-фортецi у Молдовi. Бiля Кафи орду зламали, i мусив хан вiдступити, як писав Самовидець. Сиваш, Перекоп, Iслам-Кермен i Очакiв пам'ятають старого козарлюгу, що тамував спрагу кров'ю ворогiв. Пам'ятають, як ловив зубами кулi. Як шаблi й списи били його в груди, та лише подряпини лишали. Як виходив з вогню живий, оповитий полум'ям i неситий, завжди неситий, готовий iти ще далi, вгризатися iклами у тремтливу плоть...
Казали, що якось визволили з ясиру на Перекопi мало не десять тисяч украϊнцiв. I три тисячi з них раптом повернули назад: що ми матимемо на Вкраϊнi, крiм кайданiв своϊх, а в Криму вже влаштувалися, є земля, майно, статки... То гаразд, вiдказав Сiрко, гетьте з-пiд очi. А тодi наказав наздогнати поселенцiв i вирiзати всiх до єдного.
- Смерть яничарам, - хрипко i стомлено гарчав, рубаючи з двох рук, п'ючи кров свого народу, що став чужим, - смерть манкуртам. Зрадники життя не вартi!
I Софiйку свою також з полону вивiльнив. Думав уже козак, що серце його застигло, мов крапля червоного бурштину, пощербилося, покришилося, намороззю вкрилося. Та як побачив очi сiрi, нескоренi, повнi вогню небесного, то не мав спокою, аж поки не доправив дiвчину до слободи пiд Мерефами. Там було ϊхнє лiгво, там же вовчиця, що ϊϊ мiсцевi лагiдно кликали Сiрчихою, народила чотирьох вовченят: двох козакiв i двох козачок. То не була красуня писана, ще й худа мов паля пiсля полону, канчуками посiчена, покалiчена, ще й на кiлька рокiв молодша, та вiн мав те в носi. Бо як покохає вовчисько, то вже до скону. Чи вона кохала його? Чи з удячностi стала його долею i щастям? Хтозна. Проте люто ревнувала чоловiка до безкрайого Степу, що кликав козака у похiд подихом чебрецевого вiтру щовесни.
Та не лише кримськими виправами уславився Сiрко. Хмельницький, що покликав з небуття могутнi сили народнi, великих вождiв i героϊв, що вкрив землi руськi аж по Лемберг i Нестервар кривавим потопом, щоб змити скверну у Чорнеє море, мов сам Господь, - вiн i створив Богуна, Нечая, Барабаша, Ганжу, Кривоноса, Пушкаря, Брюховецького, Виговського та й самого Сiрка, зробив його полковником вiнницьким. Але Сiрко не вiддячив, не згодився присягати в Переяславi московському царю. "Чим, - питався новоспечений полковник, - будемо кращi за яничар i реєстровцiв? Чим владця московський кращий за лядського?"
- Та ж московiти нашi єдиновiрцi! - казали на те. - Ми ж один народ!
- Пхе! - пирхав Сiрко зневажливо. - Боляри єдиновiрнi незгiрш за ляхiв з власних крiпакiв збиткуються. На хорти, на конi мiняють у тих же татар. Який, в бiса, один народ, коли ми з ними без толмачiв не розумiємось?
Так один Iван казав, а другий Iван, Богуном прозваний, його пiдтримав, i третiй Iван, Виговський, та хто його слухав... Не вiдав тодi Сiрко, що вже скоро доведеться ϊм зiткнутися в кривавiй борнi пiд Конотопом, де козаки Безпалого битимуться за царя, а козаки Гуляницького - за короля. Не вiдав, куди подiнеться грамота угод Березневих. Не вiдав, що собор ошатний, якого великий гетьман будував, попелом пiде вже за його негiдного сина. Не вiдав...
А коли б i вiдав? Це був не той вовк, що лякався злоϊ долi. "Нужда закон мiняє" - так вiн казав.
Була нужда прислужитися гетьмановi Дорошенковi, що поновив мир з Рiччю Посполитою в Iллiнцях, а до того була нужда пiдтримати слобiдчан у Красному Кутi й Торську, що ϊх воєводи царськi мали за бидло безмовне. "Зрада!" - звично загорлопанили у Бiлокам'янiй, i невдовзi забили вовка у залiзо та до Сибiру попровадили. I вся Вкраϊна за ним побивалася, i Сiч посольство царевi слала, i навiть вiд короля польського просили звiльнити героя; i лише у Портi Османськiй радiли радощами, що нарештi урус-шайтан дiстав належне. Та не сидiв шайтан у острозi, склавши руки, готувався втiкати до Степана Разiна. Вже трохи i шукали б вiтру в полi, та цар-батечко помилував.
Але не хортом був Сiрко, а вiльним звiром, i служив не царевi, а народу. I всюди, де б вiн не з'явився, люд був готовий повстати проти кривди. Та вже як мав понад сiмдесят рокiв, то просив товариство i царя вiдпустити його додому, до родини, бо вчував солоний вiтер смертi на своϊх потрiсканих вустах. Та не судилося.
4
От ϊхав якось на Сiч, та й пити закортiло, день був спекотний. Зiскочив з коня, до Днiпра пiдiйшов, та долонi старечi води не зачерпнули: збурився Славутич, пiшло чорно-червоне шумовиння, i небо вмить оповило iмлою, сiрою, мов хутро вовче. Заiржав кiнь вiрний, бо гризли його хорти пекельнi, а тримав ϊх на повiдку лицар збройний у бiлiм плащi.
- Нiколи не любив кровi, - вiдказав на те старий козак. - Бiльше до смаку горiлка i вино.
- Хiба ти бiльше не кровожерний вовкулака?
Вже не лицар питав. Звiдусiль обступили, оточили кошового мерцi. Чоловiки i жiнки, дiточки i старигани, тi, що падали на потрiскану землю Сиваша, так i не дiставшись домiвок. Три тисячi мертвих прийшли вимагати правосуддя.
- Що ми зробили, батьку-отамане? Чим завинили?
- Чи вовк убиває задля втiхи? Чи рiже безжально власне плем'я?
- Чи покидає напризволяще свою вовчицю з вовченятами? - це вже Софiйка, сива, змарнiла, звiдки вона тут? Це несуттєво, пане кошовий, це ти ϊϊ такою зробив, то чи не краще було б ϊй загинути десь у Криму чи стати новою Роксоланою? Вона б могла!
Мовчав кошовий. Не мав чого сказати. Браття мусили покарати його, коли б не було вiйни, от i тiкав у степи, за море, щоб рiднi не бачили, як стає дибки хутро на спинi, не чули, як тоскно виє на повний мiсяць шалений козак з очима сiроманця. Нужда закон мiняє.
Це Хмель шкодував зрадникiв. Та то був - Богдан. Сiрко не мав таких замiрiв. Тому i мовчав. Забуття - то ваш злочин, мав би сказати мерцям, та не хотiв.
Раптом вийшов з натовпу старець нужденний, у бiлiй сорочцi без вiзерунку. На плечi торба, вуса до пояса, та голос повний бурi:
- Слухай же, Iване, присуд. Бути тобi вiчним отаманом, вiчним вартовим землi козацькоϊ! Був ти характерник, та пiсля смертi спокою не знатимеш! Не зотлiє твоя слава, аж поки не зникнуть Пороги та Море Мертвих не пiдступить до Сiчi, заливши Великий Луг. Аж доти блукати тобi по цiй землi, шукати ворогiв, долати злу силу. Та знай, що дiла твоϊ пiдуть попелом, урветься твiй рiд, а там, де ранiше був ти героєм, забудуть звитяги i пишатимуться чужинцями. Така буде спокута твоя за незмiряну гордiсть! Тепер iдiть усi, а я заграю кошовому, бо ж нi вогонь, нi вода, нi залiзо його не бере.
Дiстав старий з торбини лiру i заграв печально й урочисто. Так i полинув Сiрко у важкий непробудний сон. I багато побивалися за ним добрi люди, та вовки мовчали.
А де його могила - того вам нiхто не скаже. Коли вража сила пiдступала до кордонiв козацьких, то виносили Сiрковi мощi й заклинали:
- Стiй, назад! Рука i душа Сiрка з нами!
А один старий козак, що бачив останнi днi Сiчi Запорозькоϊ, згадував:
- Його, кошового Сiрка, вбивали тричi, то вiн зараз живе i має двiстi десять рокiв!
Ходить степами батько кошовий, закликає живих i мертвих на велику борню, та хто там його чує, коли i Пороги пiд водою, i Луг Великий, i навiть вовкiв майже нема, та i сам Степ переорали, замурували, забудували... Хто зачує, хто озветься у порожнечi зрадженою душi, забутого iменi, пiд рясним гаслом "Вас нема"? I чи знайде спокiй стоптана вовча душа?..
5
...Не тямлю, як вийшли ми на берег, зарослий очеретами. Тумани пливли над водою, i неквапно линув чорний лебiдь, а в комишах гойдався утлий човник. На носi в човна сидiв здоровенний крук, та ще двоє на кормi. Коли побачили дiда Iвана, то почали гучно, лунко кричати, вiтаючи.
- Та йду вже, цур вам, розкричалися, як на базарi...
Густiшав туман, бiлий, як i вбрання дiдове. Коли перевдягся, майнула дурна думка. Не про те треба думати! А старий, мабуть, забувши про мене, йшов до човна.
- Дiду, менi з вами йти?
Кущастi брова здивовано пiдскочили:
- Ти що, здурiв, козаче? Все, що треба, я тобi показав. Далi - сам, та довго не мудруй! А сюди ще прийдеш, - додав з гiркою посмiшкою, - не спiши поперед батька...
Тодi зняв з плеча торбину, дiстав лiру i простягнув менi.
- Та ж я грати не вмiю! - проте пальцi менi засвербiли, як закортiло струн торкнутися.
- Молодий, то ще навчишся, - запевнив лiрник. - Молодi швидко вчаться...
А тодi спритно заскочив у човен, вiдштовхнувся, i тоϊ ж митi здiйнявся шалений вiтер. Але не розiрвав мару: туман зробився такий тугий, що хоч калача лiпи. I дмухав той вiтер чебрецевий тисячу рокiв, а я стояв i дивився, ошелешений, розбитий, негiдний такоϊ високоϊ честi... А коли нарештi розтанула сива iмла, не було анi човна з дiдом, анi крукiв, анi лебедя. Шепотiли очерети, перемовляючись iз хвилями, що сховали таϊну, i дзеленчав у вишинi жайвiр.
Що то було? Сон, марення, галюцинацiя? Та ж лiра, напрочуд маленька i тендiтна, лишилася в моϊх руках, спокушаючи ненародженим спiвом.
Я йшов луками, п'яний од вiтру. Назустрiч сонцю. Босонiж, як годиться мандрiвному сказителевi. Питання лишилися без вiдповiдi: як жив наш кошовий-характерник, як дитинство проводив, як змужнiв у виправах, як кохав, як горював i плакав, як велося йому на цiй святiй землi, про що думи його були... Певно, нам варто на те вiдповiсти, бо є правда iсторика - i правда митця, i хтозна, чия бiльше завважить на терезах вiчностi... Але не казатимуть про те на бучних святах. Був собi i був. Цифри, дати з пiдручникiв - порожнеча. А тим, хто бажає писати легенди, варто писати кров'ю.
Кров'ю - i сльозами щастя.
Тодi легенди не брехатимуть.
Раптом зачулося шарудiння, i на стежину вискочив величенький вовк. Менi спершу здалося - вiвчарка, та ж нi, сiре димчасте хутро - й очi. Недобрi, сповненi смутку i самоти, але брехати сiроманець не буде. Так загризе.
Не загриз. Пiдiйшов, понюхав, сiв поряд. Позiхнув, клацнувши дебелими зубами.
- То я пiду?
Iди, братчику, була безмовна вiдповiдь. Iди, а я бiгтиму поруч. Я завжди бiгтиму поруч. Я не хатнiй песик, i не возитиму тебе на спинi, як у казках, але я можу вказати тобi шлях.
А далi - сам.
Уже вечорiло, коли я дiстався Нiкополя. Сiрко лишився у Степу. У легендах, у пiснi вiтру, у лагiдному дотику землi, яку боронив - i у пам'ятi. Хай би який злочин мав на душi - спокутував за довгi вiки. Хто б зробив бiльше? А що не завжди спиняв вражу силу - то хiба може одна людина тримати небо на плечах?
Спи спокiйним сном, звитяжний отамане, бо ти стомився. Спи, спочивай, хай би де була твоя могила. Ми не тягатимемо твоϊх решток по музеям.
Спи.
А ми заступаємо на варту. Щоб не ставали яничарами, манкуртами i забудькуватими зрадниками сини i онуки твоϊ, отруєнi солодкою чужою брехнею - вовки не брешуть.
I може, ти увi снi пишатимешся нами, як ми пишаємось тобою.