Аннотация: Опублiковано в 2007 роцi в журналi "Український фантастичний оглядач (УФО)".
Наталiя Дев'ятко
Це є мiсто - мерехтiння вогнiв
Ольга Данилова, чорнява, з трохи рудим вiдблиском на кiнцях волосся i болотистими зеленими очима, задрiмала в глибокому темно-сiрому шкiряному крiслi, думаючи про своє життя. Ще у шкiльнi роки Ольга захопилася роботою психолога, i в неповнi двадцять три вже мала лiцензiю i власну контору. Молода жiнка допомогла знайти впевненiсть у собi багатьом людям, та, ще маловiдома, не мала грошей на "розкрутку" i в деякi днi сидiла без дiла.
На мiсто почала опускатися тепла вереснева нiч, коли у дверi постукали. Ольга мимоволi здригнулася вiд тихого, але наполегливого стуку.
До кабiнету увiйшла дiвчина. Чорний оксамитовий комбiнезон огортав струнку постать i вiдтiняв небеснi риси нiжного обличчя. По плечах вiдвiдувачки розсипався хвiст довгого темно-русявого прямого волосся. Ольга дала б ϊй рокiв вiсiмнадцять, але гострий сiрий погляд гостi пiдказував, що ця людина насправдi старша.
Вiдвiдувачка лише мимохiдь глянула на вщент заповненi книжками шафи, стiл пiд дуб, стiльцi бiля вiкна, крiсло навпроти психолога. Сiрий погляд ковзнув по паркетнiй пiдлозi i неяскравим стiнам з невибагливими малюночками й усiлякими рiдкiсними дрiбничками.
- Доброϊ ночi. Зайти дозволите?
Ользi здалося, наче цей голос i посмiшка вплелися в оздоблення кiмнати, мов картину поставили в рамку принишклого свiтла i бурштиново-сiрих шпалер. Господиня почувалася зараз у своєму кабiнетi чужою, застiбнутий на всi гудзики вишневий костюм здавив горло.
- Прошу, - запiзно, бо гостя вже вмостилася у м'якому крiслi. - Ваше iм'я?
- Хiба iм'я має значення у вашiй роботi? - лукаво вiдгукнулася дiвчина. - Тетяна, Катерина, Есмеральда... Яка рiзниця? Та коли ви не можете без iменi, називайте мене, скажiмо... Свiтланою.
- Менi не потрiбна допомога, - неначе вгадала Свiтлана ϊϊ думки. - Я просто бажаю, щоб ви мене вислухали i подiлилися своϊми враженнями стосовно того, що почуєте. I бiльш нiчого.
Ольга кивнула i старанно налаштувалася слухати, а Свiтлана склала руки, опустила вiϊ, нiби пригадуючи давно забуте.
- Сьогоднi я зустрiла тiнь моєϊ подруги, - глухо проказала гостя, - i вона не впiзнала мене, хоча ранiше ми були як сестри.
У дитинствi, нам тодi виповнилося по дванадцять, ми з Iрою, так називали мою подругу, товаришували. Та ми не хизувалися нашою дружбою, спокушаючи силою нашого почуття багатьох дiтей. I в цих дiтях вiддзеркалювалися нашi уподобання, тому так легко згуртувалася компанiя з власною iдеологiєю i внутрiшнiми законами, - ϊϊ очi блиснули й одразу згасли. - Головне, що ми вчили добру, вiдданостi, щиростi, будили бажання допомагати. Ще була в нас одна особливiсть - захоплення мiстикою.
Тодi багато молодi кохалось у мiстичному серiалi "Полтергейст: Спадок", але тiльки в нашому колi жили справжня любов до паранормального i жага таємних знань. I ми дiйсно робили надзвичайнi вiдкриття, розумiли таке, про що iншi навiть не здогадувалися, тому нас боялися i шанували. Хоча ми того ще не усвiдомлювали.
Я та Iра були серцем компанiϊ, керували молодшими чесно i справедливо, не п'янiючи вiд влади, яку дiти вiддали нам добровiльно. I ми пам'ятали, що iстина не десь поряд, а лише попереду. Лише попереду, - ϊϊ мова прискорилась, та гостя не нервувала, контролюючи почуття.
- Один день означився надзвичайним успiхом: до наших рук потрапила книга. Дивна, цiкава книга... Ми багато вечорiв провели над нею. I самi не помiтили, як почали бачити аури людей, енергетичнi течiϊ, навчилися спiлкуватися подумки.
Та книга ця не збереглася. Ми заховали ϊϊ на згарищi, i однiєϊ ночi уламки споруди зайнялися знову, лишивши на ранок новий попiл. Але ми не засмутилися через втрату книги, бо вiрили, що попереду на нас чекають iншi, ще неймовiрнiшi знання, i не базiкали про своϊ новi вмiння.
Свiтлана замовкла, i до кiмнати увiйшла напружена тиша.
- Продовжуйте, я вас уважно слухаю, - схвильовано проказала Ольга.
- Так, - нiби опам'ятавшись вiд сновидiння, мовила дiвчина та повернулася до оповiдi.
- Здавалося, мовби те, що нас зв'язує, мiцнiше за гранiт, а майбутнє зрозумiле i не сповнене пасток. Та ми помилилися... Дивнi речi почали траплятися з нашими друзями: вони забували. Спочатку ϊхня пам'ять позбувалася таємних знань, чи то стираючи, чи то блокуючи через пiдсвiдомiсть. Потiм почали зникати спогади. I найдивнiше те, що в першу чергу втрачалось усе, пов'язане з нашою компанiєю. Було навiть таке: на початку розмови людина ще пам'ятає, а через пiвгодини дивується, не розумiючи спiврозмовника.
Лише ми з Iрою ще трималися. Але невдовзi сталося дещо, i воно було початком кiнця. Ми з подругою посварилися через дрiбничку. Минула нiч, i вранцi ми вже були ворогами, а всi дивувалися: що ж могло вiдбутися, щоб ми враз розiйшлися.
Я думаю, треба розповiсти про сон, що наснився менi тiєϊ ночi. Я пам'ятаю, як подруга моя покликала мене до себе i при зустрiчi запропонувала поставити пiдпис на якомусь аркушi з лiтерами мiсячного свiтла, та я вiдмовилась i розiрвала пергамент.
А вранцi ми були змушенi витримати довгу розмову. I хоча нашi руки бажали поєднатися, порожнеча мiж нами залишалася безоднею. Потiм присутнi розповiдали, як повiтря тихо дзвенiло, коли ми мовчали, а нашi погляди кидали багрянi блискавки. I вона вiдвела очi, не витримавши мого погляду.
Ми розлучилися надовго, та перш нiж я побачила ϊϊ тiнь, доля звела нас iще раз.
У кiмнатi стало задушливо, мов перед громовицею. Ольга пiдняла жалюзi i вiдчинила вiкно. Свiже повiтря крижаною хвилею омило ϊϊ з голови до нiг. Таємничо миготiли вогнi нiчного мiста.
Сама не розумiючи чому, вона проспiвала:
Це є мiсто - мерехтiння вогнiв,
Вiдображень закатованих днiв,
I притулок для тьмяних тiней,
Покалiчених гарних iдей,
- i швидко спитала: - Ви прихильниця гурту "The Road of Dark"?
- Нi, та я пишу для них тексти, - вiдповiла Свiтлана i продовжила:
Ляку, болю, нудьги, метушнi.
До молитви глухi i нiмi
Порожнечi лихi володiння.
Тут розтрощено всi сновидiння.
- Ви? - Ольга швидко обернулася, не в змозi приховати здивування i захоплення. - Ви пишете для них тексти? Ви той таємничий автор, чиϊ пiснi найпопулярнiшого рок-гурту спiвають i молодi, i лiтнi, та вашi композицiϊ рекордно довго тримаються на перших сходинках хiт-парадiв? Надзвичайно! Але чому ви, така не схожа на прихильникiв року, спiвпрацюєте з "The Road of Dark"?
- Може, я продовжу, - мовила Свiтлана.
- Так, так, - пiдтримала ϊϊ психолог.
- Того дня я сидiла на лавi бiля пiд'ϊзду, знесилена, сповнена вiдчаєм. Я заплющила очi, бо сонячне свiтло збуджувало головний бiль. Але навiть у такому станi я вiдчула ϊϊ присутнiсть, бо зв'язок, створений книгою, зберiгався усi цi роки.
- "Iди, залиш мене, дай померти у спокоϊ", - попросила я, впевнена, що помираю.
Вона мовчала. Зусиллям волi я вiдкрила очi i побачила ϊϊ у супроводi трьох подружок, якi з цiкавiстю ϊли мене поглядами. I в менi прокинулась лють, яка повертала до життя. Я пiдвелася та всмiхнулася.
- "А ти не змiнилася зовсiм, - сказала я. - I коли доля дозволила нам зустрiтися, хочу попередити тебе про небезпеку. У день нашоϊ сварки я бачила мить з твого майбутнього: твоє блiде обличчя з вервечкою кровi на скронi на тлi зiм'ятого крила автомобiля".
- "Я не вiрю твоϊм фантазiям! - засмiялася вона менi в обличчя. - Я вирвалася з полону мiстичного маразму!"
- "Але навiть звiльнившись iз полону, ти не можеш перемогти мене!" - вiдбила я ϊϊ образу.
Вона спалахнула, i ще раз схрестилися нашi погляди, гострiшi за леза. Знову повiтря тихо дзвенiло, i знову вона опустила очi та пiшла, схиливши чоло, а за нею поплентались ϊϊ подружки.
Iра тодi вже не пам'ятала про книгу й уявлення не мала про дитячу компанiю, що розвалилася пiсля нашоϊ суперечки.
- Ви таке велике значення надаєте своєму погляду, - сказала Ольга, яка досi намагалася пояснити розповiдь звичними моделями поведiнки, яким ϊϊ вчили в унiверситетi.
- А ви спробуйте виграти в мене, панi психолог, - всмiхнулася Свiтлана.
Не пройшло й двадцяти секунд, як психолог визнала поразку, пiдвелася i, щоб краще почуватись, увiмкнула радiо.
Сiрi стiни у давнiх будинкiв,
I з-за рогу волання i крики.
Арки чорнi мостiв над водою,
Нiч вкриває мiста пеленою, -
заверещало з динамiкiв, й електрогiтара вибухнула штормом акордiв.
Ольга вимкнула звук.
- Вашi хiти повсякчас в ефiрi , - трошки з заздрiстю зауважила вона.
- Я не вiдповiла на ваше запитання, чому маю справу з "The Road of Dark", - спостерiгаючи за психологом, нагадала Свiтлана. - А вiдповiдь дуже проста: вони ще не перетворилися на тьмянi тiнi, як багато хто у цьому мiстi. I, випереджаючи ваше наступне питання, додам, що моϊ пiснi подобаються навiть безлицим людям, бо в ϊхнiх ритмах є вiддзеркалення iстини. А будь-яка людина, ким би вона не була, прагне iстини. У цьому мiй гурт учився в "Арiϊ" та "Queen".
Ольга полинула у тишу, бо ця жiнка знову вгадала ϊϊ думки.
- Що ж сталося з вашою подругою? - запитала нарештi психолог.
- Я зустрiла ϊϊ, - Свiтлану огорнув морок, - гукнула, намагалась мовити, та вона не зберегла спогади анi про мене, анi про наше спiльне минуле. "Ви, певно, помилилися", - сказала вона, а в ϊϊ очах плескотiла порожнеча.
- Можливо, ви дiйсно помилились, - обережно припустила господиня кабiнету.
- У Iри на руцi є шрам. Такий самий, як i у вас, - Свiтлана приборкала спалах почуттiв. - Такi оздоби не зникають, наскiльки я розумiю. Чи не так?
Логiка гостi завела Ольгу в глухий кут.
- А iншi також забули вас?
- Так, - гiрка вiдповiдь. - I не лише мене, а й один одного. Скiльки я не дзвонила, скiльки не влаштовувала "випадковi" зустрiчi - все дарма. А ви маєте чiтке уявлення про своє минуле?
- Маю, - замислившись, пiдтвердила Ольга, замрiяно схиливши голову на плече. - Пам'ятаю, як перший раз цiлувалася з хлопцем, як танцювала повiльний танець, пам'ятаю всi дитячi рiздвянi ялинки i як складала iспити у випускному класi...
- А спогади кольоровi?
- Не кольоровi.
- Ось бачите, ви також починаєте забувати. Спочатку кольори...
Погляд Свiтлани проштрикував серце як шампур, психолог зiщулилася.
- Але кому все це треба?
- Я не оракул i не знаю, хто за цим стоϊть та чим це закiнчиться. Чи закiнчиться... - раптом ϊϊ мова набула зловiсноϊ пристрастi: - Та щоночi на мiсто падає дощ iз чорних стрiл, i можна побачити багряно-чорнi i срiблясто-блакитнi променi-вихори.
Наче чорнота вдарила крилом у вiконне скло, й Ольга пiдхопилася.
- Я вiдчуваю, ви боϊтеся, але бажаєте бачити i знати. Пiдете зi мною? - Свiтлана пiдвелася, простягаючи Ользi руку.
Тремтiли нiжнi довгi пальцi.
Психолога також била дрож.
- Так, я пiду.
Вони зачинили кабiнет i вийшли на вулицю.
Холодно миготiли колючi зiрки, дув крижаний вiтер - йому було байдуже, що ще не скiнчився вересень.
Спочатку Ольга не бачила нiчого особливого, та потiм з ϊϊ очей нiби зсунулась мара: брукiвка i стiни будинкiв зробилися майже прозорi, а людськi постатi набули чiткостi i кольорiв. Вона озирнулась, i в тiнях будинкiв роздивилася Свiтлану - полиски лiхтаря перетворили обличчя гостi на жахливу маску.
Несподiвано з-пiд землi вирвався багряно-чорний промiнь, й Ольга опинилася в його серцi. Вихор миттєво вiдлетiв, а дiвчина залишилася непорушною.
- Не пiдходь, вiдпусти мене, - одними губами шепотiла вона, бо Свiтлана уявлялась ϊй страховиськом iз кошмарiв.
Ольга повiльно вiдступала, очi ϊϊ палали безумством.
Вереснули гальма яскраво-червоного "мерседесу", пролунав глухий скрик, удар, i дiвчина впала на асфальт.
На мiсцi трагедiϊ вiдразу зiбрався натовп. Викликали "швидку". А Свiтлана стояла непорушно, вона знала, що Ольга померла, бачила, як сяюча постать пiдiймається до неба.
- Темне мiсто у мiсяця оцi
Нагадає про дня поховання.
I прославлене в пiснi свiтання
Не здiйметься над стягами ночi,
- тихо проспiвала вона. - Я так i не змогла вберегти тебе. Пробач менi, подруго.
Дiвчина ще раз глянула на тiло Ольги, бiля якого вже утворилася чимала юрба, i на водiя, котрий лiнькувато виправдовувався, що не помiтив пiшохода.
Вона розвернулась i повiльно пiшла геть, а назустрiч ϊй поспiшали люди з сiрими нiмбами над головами, жалюгiднi та тьмянi. Перехожi вiдсахувалися й несвiдомо звiльнювали ϊй шлях: завдяки тiням ночi i неяскравому свiтлу лiхтарiв жiнка видавалася ϊм то грiзною чорною богинею, то пекельним жахом, то гордою орлицею з розпростертими крилами.
Почався дощ iз чорних стрiл вiдчаю, i стрiли падали, проштрикуючи дахи i стiни будинкiв, потрапляючи в серця людей, якi невловимо змiнювалися вiд ϊхнього дотику.