Хищная Птица: другие произведения.

Калинове намисто

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс 'Мир боевых искусств.Wuxia' Переводы на Amazon
Конкурсы романов на Author.Today

Зимние Конкурсы на ПродаМан
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Опубліковано в 2007 році в журналі "Січеслав"


  

Наталія Дев'ятко

  

Калинове намисто

  
  
   - Що ж ти, сину мій, такий зажурений? І сльози вже спопеліли в очах твоϊх спорожнілих, і голос твій вже котрий день стіни ці не чують. Сам себе на самотність ти засудив, навіть діти твоϊ, твоϊ любі донечки, з тобою не вітаються.
   Що мовчиш? Чи й про сонце ти більше не мрієш, як нема уже сонця в серці твоєму? Не мовчи, чоловіче, хай то сповідь буде чи останнє до страти слово, та я тебе вислухаю.
   Підвелася жінка, у розкішний темний одяг вбрана, вбрання дороге, золотом і сріблом шите, а черевички червоні, сап'янові. Відійшла до кам'яноϊ стіни, що низьку стелю кімнати у в'язниці підпирала. Темне волосся в косу зібране, а коса колом вкладена, наче вінцем із жита вона коронована, і мовби сяє калинове намисто в напівтемній кімнаті, неволею сповитій.
   Чоловік, що сидів за столом, у відчаϊ чоло обхоплюючи, й не поворухнувся, на ϊϊ слова не зваживши. Дійсно порожньо було у його погляді, та не тьмяне світло в'язниці цієϊ його спустошило.
   Жінка довго на в'язня дивилася, а потім мовила тихо:
   - Зрада... Чому ж, сину мій, мене ти зрадив? Ти любив мене. Ти цінував мене. Ти торкався речей, пращурами твоϊми зроблених, не руками, а душею, і пісні моϊ у серці твоєму лунали ніжним сумом і звитягою шляхетною. Чому ж зрадив ти мене, сину мій?..
   - Втратив я той дар, - майже нечутно чоловік відповів, все ще рук від чола не віднімаючи. - Втратив я ті таємничі відчуття, як і матір улюблену втратив, - він затнувся на мить, біль спогадів долаючи. - Коли матір поховав, втратив. І навіть перстень мій, ще до Різдва Христова викуваний, став для мене простою прикрасою коштовною.
   Він нарешті на світ подивитися зважився, та не на жінку.
   - Не через матір пішов дар мій від тебе, як іде він від усіх, що мене зрадили. Чим же спокусили вони тебе, сину мій? Залякали чим? - без жалю запитувала вона, та й без знущання запитувала, наче всі відповіді і без того знала, та все одно запитувати мала. - Долею дітей тебе залякували? Гроші пропонували? Минуле відкрити обіцяли? Знущалися? Погрожували? Що говорили вони тобі? Як обдурити і зламати намагалися?
   Тепер вже і вона в очі в'язня не дивилася, наче боляче ϊй було з тим порожнім поглядом зустрічатися.
   - Ти ж новим Богданом бути мріяв, а повторив тільки зраду його. Ти ж хотів народ мій об'єднати та мене визволити, а лише влаштував собі коронацію пишну. Ти ж ледь життя за мене не віддав...
   Жінка змовкла, і тихо у в'язниці стало, наче ні катів, ні варти у ϊϊ стінах не було, а все одно не втечеш із в'язниці порожньоϊ.
   - Не за тебе, - твердо сказав чоловік із очима порожніми. - Не тебе я уявляв у думках своϊх. Не тобі в храмі кланявся. Не твоϊх співців прославляв. Не уявляв я тебе такою, яка ти насправді, - його очі спалахнули ненавистю, яка у порожнечі потонула.
   - Не уявляв, - жінка підтвердила, усміхаючись. - То ти впізнав мене, сину мій, бо такий ти постав обурений, що я не подібна до тоϊ, якою ти мене любив. І яка ж я була в серці твоєму?
   - Молода, - чоловік замислився, - гарна дівчина у вінку з колосся і квітів, ніжна і беззахисна, що лише сміється і плаче.
   - Я була такою, - відповіла жінка, - доки мене ти не зрадив.
   Та чоловік не слухав ϊϊ, ведучи думку невпевнену.
   - Чи вже літня, шанована мати, ти являлась в уяві моϊй, що дітей своϊх понад усе любить і прощає всі вчинки ϊхні.
   - Я була і такою, доки Богдан мене не зрадив. А цією матір'ю тепер іншу кликати почали, відмовивши ϊй в юні і в нічних таємницях.
   Та знову не слухав жінку чоловік, як завжди окрім себе нікого не чуючи.
   - Та не уявляв я тебе хижою і жорстокою, гордовитою панянкою, що в руках і вишивку, і зброю однаково ловко тримає. Тільки намисто у тебе, як насправді, і зачіска твоя, як жінки з мого народу носили. Не моя, не моя ти Украϊна!
   Звівся на ноги він, крикнувши це, очі ненавистю палають, пальці в кулаках заніміли. Та жінка лише осміхнулася, гордовито на нього глянувши, лився піснею голос ϊϊ.
   - Заспокойся, сину мій, не твоя я уже Украϊна. Хай ти і мову мою гарно вивчив, хай і на моϊй землі народилися діти твоϊ. Не лютуй, я не ворог твій, до твоϊх побратимів не належу, що вірно із тобою разом перед народом стояли. Не Богдан ти, лише тінь тьмяна його. Той по незнанню зраджував, а ти, чиє ім'я моϊм народом прокляте, з волі власноϊ.
   Розтиснулися кулаки його, та очі все одно люттю і ненавистю ярилися.
   - Тому і нема тут Богдана, бо пробачила я його ще тоді, коли розум втрачала, у цих стінах поневолена. Моєю була ця в'язниця, доки сестра моя названа мене не звільнила, страшну обіцянку взявши.
   - Знаю я сестру твою бліду, - прошипів чоловік. - Наді мною вона стояла, життя і красу випиваючи. Однакові ви з нею, сестри названі.
   - Лише у гордощах однакові, - сумно всміхнулася жінка, сестру названу згадуючи. - Могла б я віддати тебе ϊй чи ворогам недобитим на поталу як зрадника, та любила я тебе, хоч мене ти ненавидів. Як люблю я всіх синів і дочок моϊх, хай невірних чи просто зневірених.
   У бджолиному теплі й дзюркотінні джерел приходила я, очима людей, що згадали, хто ϊхня мати, дивилася я на тебе і ϊхніми голосами промовляла. А ти тішився славою, в якій вони тебе купали, а коли вкривали ганьбою, злився, що в крові потопити ϊх не можеш.
   - Правда твоя, - чоловік безсило знову на стілець опустився. - Я боявся тебе в ϊхніх очах ясних. Я боявся тебе, поганко! Язичнице!
   - Так, - солодко жінка погодилась. - Я така, і тому змогла життя твоє у сестри моєϊ названоϊ викупити.
   - Хай би вбила вона мене! - крикнув чоловік, та сили підвестися у нього не стало вже, давила неволею в'язниця на душу його. - Хай забрала би мене у небуття! Я себе через тебе зненавидів, всі дзеркала, що являли мені потвору, всіх твоϊх вродливих дітей, в чиϊх очах я читав жаль, я зненавидів. Хай би вбила...
   Він схлипнув, бо ще нікому не зізнавався, що душу його занапастило.
   - Повернулась би до тебе твоя врода, як до мене воля моя поверталася. Ти долю свою із моєю пов'язав. Не я. Та не в тому причина твоєϊ зради, - посуворішав голос ϊϊ. - Ще до того була в тобі ненависть до дітей моϊх і страх переді мною. Не бреши, людей одуриш - не мене!
   Відбилися від стін в'язниці ϊϊ слова грізною луною.
   - То про що нам тоді говорити? - зло прошипів чоловік. - Як ти все про мене знаєш, чужинко. Віддай мене ворогам чи своϊм ясним соколам, що називають мене слабким зрадником.
   Зупинилась жінка на півдорозі до виходу, замислилась, повертаючись.
   - Не віддам я тебе ворогам чи моϊм ясним соколам. Не проллється твоя кров, бо з твоϊм іменем на вустах йшли мене з полону визволяти. Скоро будуть тут моϊ вірні сини і донечки, разом полетимо ми край наш рідний, розорений, до життя повертати, щоб знову жита золоті колосилися, діти сміялися, неволі не знаючи, і співали дівчата то журливо, то закохано мовою рідною. А ти, сину мій невірний, тут залишишся.
   Замовкла жінка, зневагою на мить заплело ϊϊ погляд гострий, та одразу поборола вона те почуття. Зняла калинове намисто, поклала його на стіл. Живим вогнем світилося те намисто, і в'язень від нього посунувся, очі заплющуючи, наче намисто його сильніше за сонце сліпило.
   - То кров моя, що не пролилася в час мого визволення, - мовила жінка, гордою панянкою вбрана. - Кров та вогонь. Як піде з серця твого зрада, і присягнешся ти у вірності землі своϊй рідній, то торкнися намиста мого, і знову босоногим хлопчиною у вишиванці першій, улюбленій, побіжиш моϊми ланами зеленими, сонця схід зустрічаючи. Вільним станеш ти знову. А як не піде зрада з твого серця, то спалить тебе мій вогонь. Смерть собі заподієш.
   Вона пішла до дверей, які відчинилися самі собою, осміхнулась, наостанок кинувши:
   - Та не покличеш ти сестру мою названу, у бліде вбрання вдягнену, бо боϊшся ти смерті. А на мене вже чекає зграя птахів вільних, що на них обернулися ясноокі дочки і сини моϊ вірні. Прощавай. Більше не побачимось ми.
   Пішла жінка, зачинилися двері. Злетіла до сутінкового неба вільна зграя, у край людський прямуючи.
   Залишилося на столі у порожній в'язниці, де ні катів, ні варти немає, та один в'язень самотній, калинове намисто, що живим вогнем виграє.
   Тихо у в'язниці, спить зрадник, бачить уві сні себе босоногого, вільного. Та душа у нього не вільна від зради зосталася.
   А птахи злітають все вище, і сонце веде ϊх у людський світ і фарбує золотом ϊхні чарівні крила, щоб сліпило те золото, сонцем і волею дароване, очі зраді і заздрості.
   Опустилася зграя, людьми обернувшись, на край поля біля малого селища. Хилить вітер спіле жито, й небеса вже на землі людській світанням розгоряються.
   Мовчать люди ясноокі, стоять непорушно, як військо вірне, майже всі молоді на обличчя, а душі, як і земля ця, вічні.
   Розплітає косу жінка, а волосся ϊϊ світлішає, із житом одного кольору набуваючи.
   Та не тільки вітер колосся до землі пригинає, підбігла до жінки мала дівчинка, у вишиванку вбрана. Зняла з шиϊ калинове намисто, жінці гордовитій простягнула. І заграла в руках дівчинки дивними вогненними барвами проста прикраса.
   Опустилася жінка на коліна перед дитиною, як до того лише перед сонцем і степом ставала, прийняла дарунок із невинних дитячих долонь. Заплакала тут дитина, панянку гордовиту впізнавши.
   - Украϊно, моя ти Украϊна. Моя, - шепотіла крізь сльози щаслива дівчинка.
   І вітав вітер, житами блукаючи, ϊϊ повернення. І вітало сонце, хмари вогнем фарбуючи, ϊϊ повернення. І вітали люди ясноокі, давню пісню волі співаючи про ϊϊ повернення.
   І стояла Украϊна, за руку дівчинки малоϊ тримаючись, перед військом своϊм, відчаю і порожнечі не скореному.
   І стелило знову юне сонце ϊй шлях, та не кров'ю, а чарівним вогнем і золотом, що в серцях людських віддавна жили.
   А тепер і в світі людському оселилися.
  
  
  

 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com М.Атаманов "Искажающие реальность-6"(ЛитРПГ) О.Бард "Разрушитель Небес и Миров-3. Сила"(ЛитРПГ) Д.Сугралинов "Дисгардиум. Угроза А-класса"(ЛитРПГ) М.Атаманов "Котёнок и его человек"(ЛитРПГ) Л.Лэй "Пустая Земля"(Научная фантастика) Д.Сугралинов "Дисгардиум 4. Призыв Нергала"(ЛитРПГ) А.Завадская "Архи-Vr"(Киберпанк) В.Соколов "Мажор 4: Спецназ навсегда"(Боевик) В.Чернованова "Невеста Стального принца - 2"(Любовное фэнтези) Д.Сугралинов "Дисгардиум 5. Священная война"(Боевое фэнтези)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Батлер "Бегемоты здесь не водятся" М.Николаев "Профессионалы" С.Лыжина "Принцесса Иляна"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"