Внаслiдок моєї шаленої та нестримної любовi до життя я гарячкувато силюся не проґавити жодної його хвилини, кожен промiжок вiльного часу, кожну його мить чимсь заповнити.
А чим заповнити найдовший у мiстi ескалатор? Ще й подвiйний? Та моя безмежна гостра фантазiя подужує навiть цю тупикову ситуацiю. Я стаю ближче до того краю сходiв, проти якого в протилежному до мого напрямку рухається нескiнченна череда людей, наверх, до сонця, до свiтла, до виходу. I ось чим розважаюсь: по кожному з цих людей читаю, у яких справах (i злiвах) вiн поспiшає. Читаю його долю, вдачу. I його мiсце. I стан. Душу. А вони ж нiхто i не пiдозрює, що хтось щойно просвiтив їх наскрiзь, прочитав їх життя вiд початку до кiнця! Що їх бачать, в чому мати народила, i нiчим од того променя прикритися. Отакi беззахиснi, як пташенята. Тiльки хiба що я - не пацюк.
А мiж двома ескалаторами стоять рекламнi табло. I певний процент тих, хто проїжджає, начисто закритий вiд мене ними. Приблизно кожен сьомий, в години пiк - десятий. Це воля випадку, хто опиниться за цими табличками. Їх нiяк не побачити: ескалатори пропливають повз один одного з однаковою швидкiстю, значить, навiть коли я озирнуся, таблом буде затулено ту саму людину.
Чим цi люди вiдрiзняються вiд iнших? Я нiчим не можу пiдтвердити свою здогадку, але менi здається, що вони абсолютно такi самi, як всi iншi. Вони просто вiдiбранi Фортуною серед таких самих.
Виходить, доля робить-таки щось безнадiйно закритим для мене?
Насправдi таку перепону завжди можна зламати. У моєму випадку з табличками це навiть не потребує великих зусиль. Тiльки навiщо? Адже за табличками такi самi випадковi люди, як i всi iншi. Такi рiзнi i цим однаково остогидлi.
А iншi в метро i не їздять. Iншi - десь в iншому мiсцi.