Хоменко Ирина Анатольевна : другие произведения.

Автобусний роман

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Дiвчину зраджують та знущаються над нею. А найболiснiше, що це роблять найрiднiшi люди. Та вона все прощає. Найчистiшi почуття перемагають сiру буденнiсть, нiкчемнiсть, зраду. Перед дiвчиною стоїть нелегкий вибiр: бути з нелюбом чи простити коханого. Яку долю знайде героїня у Києвi?
  Сучасна українська жiноча проза
  Iрина Хоменко
  АВТОБУСНИЙ РОМАН
  Повiсть
  МОЇЙ ЛЮБIЙ СЕСТРИЧЦI
  Хоменко Тетянi Анатолiївнi
  ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
  "Це - дзеркало уяви..."
  Вiдбулася ця iсторiя в кiнцi двадцятого сторiччя в Українi, у невеличкому мiстечку, назву якого я вже й не пам'ятаю. Авжеж, мiстечко собi звичайне. Мiсто як мiсто. Нiчого цiкавого. Маленькi, вузенькi вулички, великi центральнi вулицi. А ними курсують машини та автобуси, автобуси, автобуси...
  Героїня моєї розповiдi - звичайна шiстнадцятирiчна дiвчинка, яка закiнчує школу. Вона - така, як усi. Одним словом - звичайна. Маленька, симпатична, як i бiльшiсть дiвчат. Весела. Ну, що я ще можу про неї сказати? А взагалi, про риси її характеру, яка вона, ви дiзнаєтесь з подальшої моєї розповiдi. Адже розповiсти про людину в двох словах неможливо та й непотрiбно, самi розумiєте.
  Я зовсiм забула сказати, як звуть мою героїню. Ну, хай буде Лiна. Лiна Яценко. Авжеж, хай буде Лiна.
  Ще одна важлива особа, яка фiгуруватиме в цiй iсторiї - Лiнина подруга Вiка. Ну, про неї не варто багато говорити, бо вона на це не заслуговує.
  I нарештi, наш головний герой - Владик. Натура сильна i вольова, але має одну погану рису - завжди сумнiватися в тому, що вже зроблено, i багато думати, що ж годиться, а чого не варто робити. От i все! Тепер можна починати!
  
  P.S. Хочу зазначити, що подiї, описанi в цьому творi, нiколи не вiдбувалися зi мною i не мають пiд собою автобiографiчної основи, хоча i мiстять деякi незначнi деталi iз мого особистого життя.
   АВТОР
  * * *
  ...Була весна, i останнi канiкули в цьому навчальному роцi тiльки-но закiнчились. Усе в мiстi оживало, з'являлися на деревах бруньки, трава вилазила iз землi. I сонце грiло, ясне, тепле сонечко. Весна - пора кохання. Це не тiльки пора року. Багато людей закохуються саме в цей перiод. I в цьому немає нiчого дивного. Бо весна - час любовi!
  - Я ненавиджу його! Вiриш, ненавиджу! Як багато кровi вiн менi попсував! Скiльки ж можна! Я не уявляю!
  - Лiна, рiдна, заспокойся! Я благаю тебе. Адже вiн того i чекає, щоб ти зiрвалася. Лiна! Помовчи.
  - Це неможливо! Я бiльш не витримаю. Я зараз пiду i скажу йому все, що про нього думаю!
  - Ти вже казала. Це якось допомогло? Га?
  Лiна змучено зiтхнула:
  - Сьогоднi вiн знову чiплявся до мене. Знаєш, що вiн сказав? "Все одно ти будеш зi мною. А якщо не захочеш по-хорошому, то буде погано". Ти розумiєш, що це означає? Я боюсь...
  Лiна заплющила очi.
  - Я хочу хоч трохи розвiятись, - вона схлипнула. - Пiшли кудись, а?
  I вони попростували до центру мiста. Де ж iще можна розвiятись?
  Вiд Лiниного будинку до центру було недалеко. Лише кiлька кварталiв. Їх дiвчата пройшли мовчки. Так, похмурi, i увiйшли на центральну вулицю. Тут життя кипiло i неслось у круговертi. Люди, люди, люди. Хтось бiжить у своїх справах, хтось повертається додому, а хтось гуляє, як це роблять Лiна з подружкою. Обидвi вони зажуренi, в обох настрiй кепський. Iдуть...
  - Лiн, а Лiн! Не думай ти про нього. Не заслуговує вiн, щоб ти так ще мучилась. Ти подивись навкруги! Який день! Яке мiсто гарне! Давай не будемо сумувати! Хоч на деякий час забудь, що такий iснує! Ну?
  Лiна пiдняла голову:
  - А й справдi! Як гарно навколо! Весна... прийшла нарештi! Ти правильно кажеш. Не можна завжди думати про погане! Хай сьогоднi сонце буде свiтити i в наших душах!
  Дiвчата посмiхнулися одна однiй. Сонце свiтило ясно. Вiтер, слабенький, але свiжий i ласкавий, додавав бадьоростi. Усе зеленiло навкруги, спiвали пташки. Хороше! Дiйсно хороше. I хотiлося спiвати, або загорланити на весь голос: "Як же хороше на свiтi! Як же добре! Яке ж чудове це життя!" I хотiлося зробити щось незвичайне, щось таке, вiд чого i тобi, i навколишнiм стане краще на душi, й усi посмiхнуться. Авжеж. Так буває. Коли тобi стане чомусь добре, весело, тодi дуже хочеться, щоб навкруги усе спiвало, усе радiло, щоб розумiли твої палкi намiри зробити життя радiсним i трiшки щасливiшим.
  Дiвчата засмiялись. У них були свої проблеми, свої негаразди, але зараз їм було хороше. Тому, що сонце; тому, що вiтер теплий; тому, що усе довкола розквiтає. Тому, що в е с н а !
  Вони йшли й посмiхалися зустрiчним перехожим. Дехто посмiхався їм у вiдповiдь. Але таких було мало. Бiльшiсть дивились на них з недовiрою, або, навiть i не дивилися зовсiм. I чому так буває, що люди не розумiють, що можна посмiхатися просто так, а не вiд того, що у тебе вiтер в головi! А одна бабуся, дивлячись на веселих дiвчат, сплюнула i сказала:
  - От же ж порозводилось! Ходять, посмiхаються! Тут їсти вже нема за що, одягатися нема в що, а вони заливаються! На всьому готовому ж! Тьфу! I нiяких проблем!
  Лiна чула, що сказала старенька. Їй хотiлося вiдповiсти: "Якщо ми посмiхаємося, то це не значить, що в нас зовсiм немає проблем. Адже проблеми бувають у кожної людини. У нас, наприклад, у сiм'ї теж не вистачає коштiв для нормального життя. Ми ледве-ледве зводимо кiнцi з кiнцями. I це не тому, що менi, молодiй, купують якiсь новi речi. Нi. Якраз цього я i не бачу. Ходжу в старенькому. I навiть не заїкаюся про це, бо знаю, що грошей обмаль. А менi ж теж хочеться бути не гiршою вiд усiх. Хай не кращою, але й не гiршою. Щоб не казали, дивлячись на мене: "Вона в злиднях!" Життя складне. Але ж чому ми повиннi весь час плакати з цього? Адже вiд слiз i суму я не стану багатшою, правда?"
  Та вона знала, що бабуся цього не зрозумiє. Бо для неї життя в її уявi вже пройшло, в неї iншi поняття, їй хочеться на старiсть пожити в достатку, спокiйно. А замiсть цього - недоля, бiднiсть, цiни такi, що тiльки й дивуєшся: "Невже це хтось купує?" Ж и т т я... Воно складне. I Лiна знає про це не гiрше за будь-кого. Але ж вона ще молода. Їй шiстнадцять. У неї позаду - маленький шматочок життєвого шляху. А попереду - терни. I чому б їй не усмiхнутися хоч сьогоднi?! Адже у неї така чарiвна посмiшка!
  Чомусь сьогоднi дiвчата в усьому бачили щось смiшне. Таке буває не часто, коли ти смiєшся i тобi хочеться смiятися. Адже так?
  - Сядьмо на тролейбус! Покатаємось! - запропонувала Лiнi подружка. Охочих залiзти в тролейбус було багато, але дiвчата зумiли пробратися якось в середину. Вони стояли, стиснутi з усiх бокiв дядьками i тiтками, якi разом з ними потрапили на задню площадку тролейбуса, i чекали, коли людський натовп порiдшає. Коли вiд центру було далеко, людей i справдi ставало менше. Дiвчата нарештi вмостилися бiля заднього вiкна i, посмiхаючись, роздивлялися водiїв машин та автобусiв, якi їхали слiдом.
  В якийсь момент Лiна угледiла маршрутне таксi, що рухалось за ними вже кiлька зупинок.
  Її увагу привернув симпатичний водiй. I не тому, що вiн був гарний, хоча це теж дуже важливо, а тому, що був зосереджений та серйозний. Ну такий вже серйозний, аж смiх розбирав! Вiн вiв свiй автобус так, немов був десь у космосi, i вiд нього одного залежало щось таке важливе i секретне. Його брови були похмуро зведенi, а вiн сам прямо вгризався у кермо. Обличчя смiшне, бо ця, аж надмiрна, зосередженiсть додавала йому кумедностi.
  - Ой, ой! Як вiн у те кермо вдавився! - нарештi помiтила цього водiя i Вiка, i почала з нього кепкувати. - Ось, ось, дивись, як вправно! Молодець! Ось так! Ось так!
   Це було смiшно. Кожен його рух супроводжувався Вiкиною реплiкою. Лiна посмiхнулась i почала невiдривно спостерiгати за ним. Водiй їй сподобався, i чомусь дуже закортiло, щоб хлопець посмiхнувся, подивився на них i засяяв посмiшкою у вiдповiдь. I той наче прочитав її думки. Вiн глянув на них раз. Подивився i вiдвiв очi. Глянув удруге. Затримав на Лiнi свiй погляд, i куточки його губ почали розтягуватися. Лiна сяяла, мов сонце. Її посмiшка була доброю i веселою. Їй здалося, що вона йому сподобалась. Можливо, так воно i було. Водiй вiдвiв очi. Його обличчя просвiтлiло i вже не було таким кумедним. Вiн глянув на них, веселих, усмiхнених, втретє i не витримав. Вiн не витримав, бо просто не мiг не посмiхнутись їм у вiдповiдь. Просто не мiг.
  Поряд iз ним сидiв якийсь дядько. Вiн теж усмiхнувся. Вони перезирнулись, водiй i той дядько. А у Лiни потеплiшало на душi. Життя вже не здавалося таким безглуздим i нiкчемним. "Якщо менi ще посмiхаються у вiдповiдь, то це означає, що не все так погано, що, може, щастя у мене за спиною, воно поряд. Тiльки б не проґавити його, тiльки б не проґавити!" Вони дивилися довго-довго один одному в очi, Лiна i цей водiй. I здалось, що вони живуть лише для того, щоб дивитися один одному в очi i усмiхатися...
  Вiн поїхав. Їхнi шляхи розiйшлися. Але не було вже так гiрко усерединi, вже безвихiдь не так хапала за серце. I вже не так було страшно знову повертатися додому i зустрiчати там того, хто отруює тобi життя i не дає проходу кожен день. Було вже не так страшно, бо тiльки-но їй посмiхалася добра, хороша людина. А Лiна була певна, що хороша, бо твердо вiрила, що погана людина нiколи б не посмiхнулася їй у вiдповiдь такою безхмарною, веселою посмiшкою...
  Вдома її зустрiв радiсний, вже напiдпитку, ....
  Читайте продовження "Автобусного роману" на сайтi "Андронум": https://andronum.com/product/homenko-irina-avtobusniy-roman/
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"