Я дивився на неї i не знав, як менi бути далi. Вона спитала, хто я... але що я мав вiдповiсти, коли сам цього це не знав?..
Тому вiдповiв так, як вiдповiла б менi вона, якби я спитав в неї перший:
--
А ти хто?..
Вона здивувала мене надзвичайно, коли, майже не замислюючись, промовила:
--
Ходяче нещастя. Чи лежаче. Як тобi буде завгодно.
--
Чого ж нещастя?.. Ти не вважаєш, що могла б стати щастям для когось?
--
Для кого? - сумно зiтхнула вона. - Ти б краще, перш нiж давати поради, на себе подивився. Нещастя, що має здатнiсть лiтати, чи що?
--
З чого ти взяла, що я вмiю лiтати?.. - i я нарештi подивився на себе.
Янголом бути не важко, янголом бути просто
Янголи постiйно поруч, янголи,можливо, цiкавi.
Лiтають, зберiгають, допомагають
Постiйно розмовляють iнодi лишають, кидають тупо.
Навiщо менi крила? Навiщо бути поруч?
Навiщо розмовляти ? Я кидаю iнодi - навiщо?
Чому я маю зберiгати те, що не допоможе менi?
Тол
Одягнений я був у рванi чорнi джинси, чорну сорочку в такому ж "хiповому" станi та... крила. Чорнi. Невеликi. З пiр`я.
--
Я не янгол, - заперечив я. - Ти не права. Янголи допомагають. А я нi. Я просто шукаю його й себе.
--
Його? - вона зацiкавлено подивилась на моє обличчя. Мабуть, воно чимось приваблювало її, тому що вираз її обличчя раптом виказав естетичне задоволення дiвчини. - Це кого ж?..
--
Одну iстоту... вiн дуже менi потрiбен.
--
То поясни ж менi, що змусило тебе шукати цю iстоту у моїй квартирi?..
--
Звiдки я знаю?.. я взагалi не з цього свiту...
--
Не з цього?! - вона чесно намагалась здивуватись. - Знаєш, мене вже нiчим не зiб`єш з пантелику. Давай колися. Хто ти?
Ти не вiдчиняйся передi мною
Я можу обернути проти тебе те, що взнаю те, що висновки.
Те, що висновки про твою душу, про твої очi
Про твоє серце, про твоє iснування.
Я iнколи потвора, а тобi має буду гiрше...
Я iнколи, а ти постiйно! Вiдрiзняєш, так?
Менi не важко бути, менi не важко жити
Менi не важко образити але навiщо...
Тол
I раптом я зiрвався. Мабуть, всi цi подiї, вiдсутнiсть його поряд... все це втомило мене. Ця дiвчина iз золотистим волоссям стала останньою краплею.
- Як менi пояснити тобi, хто я, якщо я сам цього не знаю?! Я - егоїстичне фiлософське зло, дитинко! Химерне створiння з iншого свiту! I яка клята дiйснiсть вiдправила мене саме у твiй дiм - поняття не маю! Дитинко, вiдчепися нарештi!
Вона спалахнула. Зеленi очi широко-широко розкрилися.
--
Я не розумiю! Ти, здається, менi не хлопець i не друг! Ти незаконно ввiрвався до моєї квартири, ти не пояснюєш свої дiї, а лише намагаєшся довести мене до сказу, що в тебе не вийде - я вже й так божевiльна, розумiєш мене, темний янголе, чи хто ти там ще! I хто давав тобi право називати мене дитинкою?!
Плачу!!! Не соромно.
Страшно гидко. Гидко й пусто...
Я не вiдчуваю своє тiло, свою силу...
... моє вiдображення - ЖАХ!!!
Хто? Хто я? Хто? Постiйно питаю у себе.
Хто? Хто я? Хто? Дiзнатися хочу.
Але для того не роблю нiчого
Нi яких рухiв, нi якого терпiння, не розумiю чому...
Тол
Цi слова трiшки змусили мене охолонути. А й справдi, чого це я називаю її так? Я нiколи i нiяк не називав нiкого i нiщо... не потрiбно менi це було. Мабуть, все та ж здатнiсть органiзму i мозку... менi потрiбнi назви у цьому свiтi. Дiйсно потрiбнi...
--
Але ж ти i є дитинка?.. - я сумно нахилив перед нею голову. - Вибач, якщо я тебе образив. Я усе поясню. А ти тiльки пiдтвердь... що ти - вона i є.
--
Так... - мої сподiвання справдилися, вона вiдповiла саме так. - I якщо тобi хочеться звати мене дитинкою... будь ласка. Тому що своє iм`я я... не хочу бiльше використовувати. Взагалi не хочу...
--
Як тобi заманеться, - я вiдчував страшенну спустошенiсть у душi. Менi хотiлося почати бесiду спочатку... пояснити, хто я... але цього я не знав. - Знаєш, а я казав неправду, коли мовив, що нiкому не допомагаю... Тобi я дуже хочу допомогти.