Аннотация: Мальчишке всего-то и нужно, что пересечь всю страну и не попасться охотниками. Помочь ему в этом смогут двое: воин и художница, но вот смогут ли они договориться друг с другом и что вообще их связывает?
Кинджал i Сонце
Календар i Спогади
Королева i Столяр
Перша невеличка частина циклу написана українською мовою, але подальшi частини будуть росiйською, хоча деколи герої спiлкуватимуться українською.
Приємного читання!
Первая небольшая часть цикла написана на украинском языке, но дальнейшие части будут на русском, хотя иногда герои будут общаться на украинском языке.
Приятного чтения!
Календар i спогади.
Школа Горва Дрего
пiвдень Улича,
2-го князiвства Спiвдружностi
за сходом сонця
До класу ввiйшла директорка з якимось дивним хлопцем i сказала, що тепер вiн навчатиметься з ними. Хлопець боязно сiв за першу парту. Посмiхнувшись до нього, вчителька сказала
- Отже, давайте розповiмо нашому новому друговi, що ви вивчили та запам"ятали, - учнi вiдразу же опустили додолу свої очi. - Хто розпочне?
Учнi сидiли тихо, iнколи потайки розглядаючи нового хлопця.
- Ну добре,- посмiхнулась ще раз вчителька. - То як зветься наш острiв?
- Ми не на островi! Ми на материку! Єдиному у нашому свiтi! - скликнула дiвчинка з другої парти. "Завжди працює", - подумки кивнула вчителька
- А, дiйсно! Щось я переплутала, напевно... А як щодо населення? Шiсть чи сiм рас?
- П"ять! - не витримала iнша вiдмiнниця. - Люди - найчисельнiша раса, перевертнi, чародiї, тi, що бачать та тi, що знають!
- Тобто на материку 5 країн?
- У нас князiвства!
- Спiвдружнiсть князiвств, куди входять усi цивiлiзованi...
- Не треба так казати, - суворо зупинила докладача вчителька, - цивiлiзованi iстоти мешкають не тiльки у Спiвдружностi. Вони є i на островах, що навколо нас i навiть на Диких землях
- А Дикi землi займають майже 30% усiєї площi материка! - викрикнула дiвчинка, що досi мовчала. "Насправдi, набагато бiльше, та хто ж вам це скаже!" - подумки всмiхнулась вчителька
- Як щодо iнших 70%? Хто там мешкає?
- Усi раси мешкають разом!
- Не зовсiм! - скрикнув новенький хлопчик, випередивши вчительку, - насправдi чародiї мешкають здебiльшого у пiвнiчних князiвствах. А тi, хто знають - лише у Тiверi - першому за сходом сонця князiвствi, яке, до речi, на пiвднi межує з Дикими землями!
- Як щодо iнших рас?
- Люди та перевертнi мешкають всюди
- А ось щодо тих, хто бачить, то про них востаннє було чутно з князiвств чародiїв
- До речi, дехто взагалi вважає, що вони не окрема раса, а пiдвид раси чародiїв!
- I це доволi спiрне питання, до якого ми повернемося пiзнiше. А зараз давайте згадаємо про що ще ви не розповiли. Отже?
- Основна валюта - це дорогоцiннi метали: золото або срiбло, але в деяких князiвствах дорогоцiнне камiння цiнується вище золота
- Релiгiя?
- У Спiвдружностi немає єдиної релiгiї
- Полiтичний устрiй?
- Найвищий орган влади - децемвiрат. До якого входять по 2 представника кожної раси. Вони вирiшують глобальнi питання щодо розвитку та безпеки всiєї Спiвдружностi!
- Влада у князiвствах належить князю та його родинi, їм пiдпорядковується вiйсько, але iснує ще окрема вiйськова дружина децемвiрату.
- Суспiльний устрiй?
- Князi; бояри - багатi можновладцi, радники князiв та володарi земель; ремiсники; торгiвцi та селяни
- Молодцi! Майже все вказали! А отже я маю надiю, що завтра всi ви складете свiй екзамен та зможете навчатися далi.
Нарештi пролунав дзвоник i вiн разом з iншими учнями вилетiв у коридор та замер
- Мамо?
- Привiт, - тепло посмiхнулась жiнка. - Добрий день, - ввiчливо кивнула вона вчителю та iншим учням, що стовбичили за спиною її сина. Воно i не дивно, висока струнка чорноока з темними кучерями до поясу, вона завжди i всюди привертала надмiрну увагу. Його мама була найкрасивiша у всьому князiвствi!
Вiн пiдiйшов до неї, а вона обережно поклала руку йому на плече, бо вже не можна обiймати його як малого на очах у друзiв
- Мамо, а як ти тут?
- Ми з батьком тут у справах...
- Тато теж тут?! А де вiн? - немов вжалений хлопець почав крутитись i роздивлятись
- Вiн чекає нас на дворi, - з теплою посмiшкою вiдповiла матiр, i коли вiн помчав до дверей тихо додала, - iнодi я почуваю себе зайвою.
Тата вiн помiтив здалеку. Чомусь батько був похмурий. Гострi скули стали немов лезо, а тонкi губи нагадували нитку. Матiр глянула на нього понад головою сина. Вони завжди ось так спiлкувались, очима. Багаторiчна звичка, що з"явилась пiд час довгих дипломатичних зустрiчей та званих вечорiв, перейшла й до їхнього побуту. Побачивши сина, похмурий батько вiдразу змiнився, обличчя осяяла щаслива тепла посмiшка i вiн пiдхопив на руки свого вже великого хлопчика
- Як ти дивишся на те, щоб ми забрали тебе до кiнця дня? - спитав батько. Звичайно вiн був згоден!
А як заздрiли йому хлопцi, якi дивились на них через вiкно! Особливо йому було приємно вiд погляду тiєї зарозумiлої бiлявки з яркими синiми очима! Вона гордо пiдняла свiй курносий носик та пiшла до класу, подалi вiд вiкна. Мати це побачила та очима щось сказала батьковi, той лиш задоволено посмiхнувся у вiдповiдь
- Ходiмо, чогось поїмо? Синку, ти голодний? - спитав батько i вiн, на мить забувши, що вже геть дорослий, почав стрибати вiд радощiв. Бо що може бути краще за вечерю з батьками?!
- То що? Ти домовився? - тихо спитала мати в батька, коли вiн мив руки
- Так, їдемо завтра о пiвднi з останнiм караваном, - почув вiн тиху вiдповiдь батька, намагаючись якомога швидше витерти руки
- А ти впевнений, що йому там буде безпечно?
- Ну, звiсно! Серденько, все буде добре, - тим особливим голосом, що вiн тiльки до матерi озивався, вiдповiв батько. - А ось i наш Пан, - заговорив до нього батько, коли вiн нарештi висушив руки. - То що їстимемо?
- Синку, лягай вже спати, бо тобi завтра рано вставати до школи, - заходячи до кiмнати, проговорив батько i завмер
- Тату, а що це? - Пан шукав свою улюблену батькову сорочку, а знайшов тонкий сiрий кинджал
- Оце так ти його сховав?! - гнiвно скрикнула мати, входячи до кiмнати слiдом за батьком
- Цей кинджал столiттями оберiгає наша родина, вiн дуже небезпечний, - м"яко вiдповiв батько, пiдходячи до нього
- Авжеж! - зло вiдповiла мати, - Але й дуже небезпечний!
- Тому твоя мама так злиться, - кажучи щось матерi очима, вiдповiв батько. - Цим кинджалом можна знищити будь-що та будь-кого, тому ми й повиннi берегти його
- Або знищити!
- Або надiйно сховати! - теж пiдвищив голос батько i Пановi стало якось лячно. Вони нiколи не сварились ранiше. Нiколи!
- Все добре, синку, це ми з татом нiяк не домовимось що робити, ми не сваримось. Лягай спати, - лагiдно посмiхнулась мати i обняла його.
- А вам дiйсно треба їхати? - у ворiт школи жалiбно спитав Пан
- Синку, любий, ми повернемось за 2 тижнi, - лагiдно промовила мати, присiдаючи бiля нього
- А щоб тобi було не так сумно, - почав батько i теж присiв перед ним та зняв з шиї кулон на шкiряному шнурi, - це тобi вiд нас на згадку. Ось цей кинджал...
- Вiн схожий на той, красивий, - скрикнув Пан, зачаровано розглядаючи кулон
- Так, схожий. Цей кинджал - символ захисникiв
- А ось це вогняне кiльце навколо нього, - продовжила мати, - позначає сонце - символ чародiїв.
- Це символ нашого князiвства - Артанiї, де живуть найвiдважнiшi захисники та найсильнiшi чародiї, - з гордiстю додав батько та почепив кулон Пановi на шию
- Вiн оберiгатиме тебе доки нас не буде поряд, а якщо тобi стане сумно, то притули його до серця, мiцно-мiцно, i вiдчуєш, що ми поряд, - iз блискучими од слiз очима, промовила мати. Потiм вона обiйняла та поцiлувала свого малого хлопчика i встала, а батько дуже мiцно притиснув його до себе i встав разом iз ним.
- Два тижня, - повторював Пан, дивлячись як йдуть батьки.
Але вони не повернусь нi за 2 тижня, нi за 2 мiсяця, нi за 2 роки. Їх караван знищили, але про це вiн дiзнається лише через роки.
Вiн покине школу вночi, наче злодiй.
Покине друзiв, бiлявку, лише заради того, щоб знайти своїх батькiв.
Вiн буде наче навiжений шукати їхнi слiди, але не знайде.
Надiя покине його вже досить дорослого, перетворив на зовсiм iншу людину.
Людину, яка стала найкращим охоронцем та воїном.
Людину, вкрай зруйновану примарною надiєю знайти свою родину та свiй дiм.
Людину, яку за крок до вiдчаю завжди зупиняла згадка про яскравi сапфiровi очi.
Очi, господарку яких вiн вже й не мрiяв колись побачити, раптом знов з"явились в його життi. Але це вже iнша iсторiя.
Маленька бiловолоса дiвчина iз заздрiстю дивилась на своїх однолiткiв. Сьогоднi був день батькiв, до всiх учнiв приїхали родичi. До всiх крiм неї та цього вiдлюдкуватого темноокого хлопця.
Якось вiн врятував її вiд знущань iнших школярiв i вiдтодi Бiла вiдчувала себе в безпецi лише коли вiн був поряд. Однiєї його присутностi вистачало для того, щоб вона почувала себе бiльш впевнено.
Звiсно, що пiсля того випадку вони й не розмовляли зовсiм. Вiн тiльки зло вiдвертався, коли помiчав, що вона дивиться на нього. А вона все дивилась. I на її очах малий та незграбний хлопець перетворювався на дедалi бiльш привабливого юнака.
Завтра в школi весняний бал i вона вирiшила, що обов"язково має його запросити. Лише треба дочекатись слушного моменту й запросити. Лише дочекатись! А головне пiдiйти i спитати, а не просто дивитись як мiсяцi та роки до цього...
- Так запрошуй! - як завжди роздратовано вiдповiв їй Пан, - Менi йти треба!
- Я тебе хочу запросити! - його грубiсть нiби надала їй сил, - пiдеш зi мною на бал?
- З тобою? - перепитав Пан, пiднявши одну брову та помiтив ревнивий погляд своєї подружки, вони не так давно посварились i вiн вирiшив провчити її. Буде їй наука! - А пiду!
- Правда? - не вiрячи своєму щастю, перепитала Бiла i її очi засяяли немов сапфiри на сонцi
"Якi очi", - мимоволi майнуло на думцi в Пана
На цьому балу вона була дуже гарна. Найгарнiша! Пановi заздрили майже всi хлопцi в школi. Її очi сяяли таким щастям, такою щирою радiстю, що Пан мимоволi дедалi частiше зупиняв на нiй свiй погляд. Вона була вродлива, цiкава, а очi!
Пiсля завершення балу Пан запросив її на прогулянку. Вiн! Її! А ще тримав за руку! Сам тримав! I казав такi гарнi слова... А потiм... Потiм вiн її поцiлував! Це взагалi її вперше хтось цiлував! I це був саме вiн!
Вiд хвилювань Бiла так i не змогла заснути та, не в силах стримувати бiльше свого щастя, вибiгла на двiр, щоби знову побачити тi самi зорi, пiд якими Пан її поцiлував!
Та це ж вiн йде тропою! Невже теж не може заснути вiд щастя?! Невже... невже вiн йде до неї? Невже?!...
Але вiн був iз торбою. Вiн йшов до ворiт
- Пане? - тихо гукнула вона. Надворi було темно, вiн не бачив її допоки вона не гукнула i не пiдiйшла ближче
- Бiло? - якось дивно спитав вiн, а потiм раптом змiнившись грубо спитав, - чого ти тут робиш? Йди звiдси! Повертайся негайно!
- Пане, куди ти? - вiдчуваючи якусь величезну бiду, жалiбно спитала вона
- Куди треба! Повертайся до своєї кiмнати!
- Пане...
- Ач! Тiльки не рюмсай тут менi! Повертайся до своєї кiмнати! Гайда!
- Пане, але... Нащо ти йдеш?!
- Я маю знайти своїх батькiв!
- Я пiду з тобою! Зачекай, я швиденько речi зберу! Ти не думай, що я дiвчина! Я допоможу! Я... я все зможу! Тiльки не кидай мене...
- А до чого тут ти?
- Але ж... Ми... Я... Тобто...
- Досить вже! Що ти рюмсаєш тут?! Забирайся! - скрикнув вiн аби тiльки позбутися її, бо поруч iз нею вiн починав сумнiватися в своєму планi, а вiн має йти. Вiн повинен знайти батькiв! Чи вiн може взяти її з собою?.. Нi! Нi, це дiвчисько буде його лише затримувати! Нi! Вiн має позбутися її! Цi сапфiровi очi й так завдали йому багато клопоту, посiявши в ньому сумнiви. - Забуть те що... просто забуть
- Забути? - тремтячим голосом перепитала дiвчина, в якої тiльки-но розбилося серце
- Ну, не плач, бiлявочко! Ти гарна! Ти дуже гарна, але я мушу йти! Зрозумiй, їх вже нiхто не шукає! Залишився тiльки я i саме я мушу їх знайти!
- Я буду чекати на тебе
- Нащо? Як я знайду батькiв ми повернемося додому, до Артанiї, а це дуже далеко звiдси. Ти маєш жити своїм життям! Без мене
- Без тебе... але... як це, Пане? Я... я не зможу! Будь ласка, Пане, дозволь менi пити з тобою! Я буду лише тiнню, ти навiть не помiтиш! Я...
- Нi! Нi, ти залишаєшся тут! Все, бувай! - вiдрiзав вiн та не обертаючись швидко пiшов до ворiт.
Дiвчина дивилась на його спину, до останнього сподiваючись, що це все злий розiграш, що вiн ось-ось зупиниться, повернеться до неї, обiйме, як тодi i...
Та не треба їй нiчого вже! Не треба цього поцiлунку та обiймiв! Хай вiн i дедалi не помiчає її, ненавидить, аби зупинився! Аби залишився! Аби й надалi був поруч!
Але вiн пiшов.
Пiшов i забрав iз собою всю безпеку та удачу.
Цiй малiй бiлявцi довелось зазнати багато страху, але завжди, коли ставало так погано, що навiть сонце не грiло, завжди вона згадувала тi короткi митi цiлковитого щастя, тi крихiтнi хвилини танцю з ним, з цим дивним та вiдлюдькуватим хлопцем. I нiбито вiн знов опинявся поруч та однiєю своєю присутнiстю дарував їй сили боротися далi, рятував вiд злих знущань i тортур. Ця крихiтна згадка рятувала її, не давала тiй маленькiй бiлявiй дiвчинцi назавжди зникнути, розчинитися у жорстокостi оточення. I саме ця згадка, неначе остання надiя вогника, що гасне, знов приведе її до нього. Але це буде зовсiм iнша людина та зовсiм iнша iсторiя.
Часть I
Королева и Столяр
Глава 1
Порт Верный
Юг Склавина,
7-го княжества Содружества
по ходу солнца
5-й день второго месяца лета
324 года со дня основания Содружества
Полдень. Самая жаркая пора в первом по ходу солнца южном порту Содружества. Корабли, караваны, торговцы, ремесленники, попрошайки и жулики всех мастей смешиваются в громадной шумящей и жутко воняющей толпе.
Среди всего этого хаоса щуплый парнишка выглядел на удивление целеустремленным, хоть и разговаривал сам с собой.
- Ну и нащо ти мене сюда привел?- бурчал он себе под нос, проходя через торговые ряды и умело увертываясь от снующей там подозрительной публики. - Зачем мне в квартал ремесленников?! Мне нужен корабель или караван, а не гончар! - продолжал бубнить он, поворачивая в квартал ремесленников. Здесь было оглушающе тихо, особенно после торговой площади. Парень замер в начале квартала, а потом продолжил свой крайне странный монолог, - И куда дальше? Во двор? И що тут? Столяр?! Ты це серйозно?!! Ладно, смотрю-смотрю. Не бурчи!
Во дворе, сквозь распахнутые настежь ворота, он и увидел того столяра. Белая рубаха промокла от пота и прилипла к телу, но казалось, совсем не мешала ему и дальше методично обстругивать полено. Он что-то беззаботно насвистывал себе под нос и во всех его спокойных размеренных, точно выверенных движениях не было ничего лишнего и суетливого.
Глянув на солнце, он отложил свой инструмент, встал и критично осматрел свою работу. Парень шагнул ближе, чтобы рассмотреть его. Темные, всего с парой седых волосков на висках, волосы были коротко подстрижены и странно выделяли его прямой нос, тонкие скулы и узкие губы. Темные глаза не смотрели на парня, но он вдруг четко осознал, что столяр тоже его изучает, и парнишка поспешил спрятаться за ближайший угол.
Тем временем этот странный столяр зашел в дом, а вышел уже в темно коричневом жилете поверх чистой белой рубахи. Жилет, как и штаны, был плотным на вид и парень все никак не мог понять: из какого материала он был сшит. Но больше всего его удивил широкий пояс, появившийся у столяра и напоминавший змею, которая будто обвивалась несколько раз вокруг его талии. На том же странном поясе висел меч в ножнах, вот только был он справа, а не слева как обычно
- Шульга? - мысленно ахнул парень, а столяр тем временем легко подхватил скамейку и направился к выходу со двора. В его сторону он так и не смотрел, но парень поспешил скрыться, прежде чем тот подошел ближе
- Ладно, одного ты мне показал и хочу отметить, что я зовсiм не в восторге от твоего выбора! Теперь-то куда? Прямо? Добре. И что у нас тут? Знов столяр? Или на этот раз гончар? Что значит "я слишком много говорю"?! Я зовсiм не болтлив! Это у меня просто гиперактивность на фоне недостатка общения! Да никто навiть не замеча... - продолжал возмущаться парень и замер, заметив пялившуюся на него девочку. Криво улыбнувшись ей, он поспешил в следующий квартал.
Следуя указаниям своего странного собеседника, паренек прошел запутанными улицами порта и вышел на очередную площадь. Там около одного из домов перед мольбертом сидела женщина в светлых широких штанах (скорее даже шароварах) и рубахе с длинными, облегающими рукавами. Сверху на ней была темно-синяя туника, подпоясанная тонким черным поясом, на ногах сапоги из мягкой красной кожи до середины голени, на руках светлые кожаные перчатки без пальцев, а на самих пальцах с ярко-белыми ногтями - серебряные кольца без камней. В волосах художницы было такое множество разноцветных ленточек, что совершенно не было понятно, какого они цвета! Но ярко-синий, сапфировый цвет глаз заметно было издалека.
- Нащо вона менi?! Спочатку цей столяр, теперь вона! Ты точно не зломався, а?! - продолжил свой бредовый монолог парень.- Ну, ладно столяр явно воин, а художница что зарисует усiх до смерти? Что значит "умеет договариваться"? Це всi вмiють! Ах, краще за всiх это умеет! И на кой оно мне надо?! А у нее еще есть какие-то умения?! Ладно-ладно, не бурчи! Краще кажи, как мне их теперь нанять, а?
Столяр исчез как только отдал заказчику скамейку. Буквально растворился в толпе! Парень, с уже подготовленной речью и доводами, замер, пытаясь его рассмотреть. Осознав бессмысленность своих потуг, он направился к выходу с торговых рядов.
Не успел он сделать и пары шагов, как его за шиворот затянули за угол какого-то сарая
- Что тебе от меня нужно? - холодные темные глаза оказались слишком близко. Столяр железной хваткой держал его ворот
- Я йду в Дулибы, це город на северо-востоке Венеды - третьего княжества, и мне нужен сопровождающий. В таверне сказали, что вы - найкращий, - выпалил со страху паренек практически то, что планировал
- Мне это не интересно, - коротко ответил столяр и разжал руку, - не ходи за мной
- Я заплачу любую сумму! - крикнул ему вдогонку парень, но мужчина не остановился.
- Я багато чого могу вам предложить! - ожидая столяра у входа в его мастерскую, продолжил паренек
- Ты что слов не понимаешь? Мне это не интересно, - отодвигая его от двери, проговорил столяр
- Ну i як менi його переконати? - пробормотал паренек
- Никак. Убирайся, пока цел.
- Що вот так и сказать?!
- Да с кем ты там разговариваешь? - впервые в голосе столяра просквозила нотка раздражения
- Якщо пойдешь со мной - найдешь то, що шукаєш, - не совсем уверенно проговорил парень. Столяр усмехнулся и спросил
- И что же я ищу, по-твоему?
- Дом, - уверенно кивнул парень и столяр замер. Пару секунд он будто отсутствовал, а потом холодно спросил
- Зачем тебе в Дулибы?
- До дому йду, - расцветая от радости, с готовностью выпалил паренек
- Ты живешь в Дулибах? - с сомнением уточнил столяр
- Нi, я живу дальше, но там меня должны встретить и провести домой.
- Почему же они не заберут тебя отсюда? - прислоняясь спиной к двери мастерской и скрещивая руки на груди, поинтересовался он
- Они не можуть надолго уходить из дома, - честно ответил парень. Столяр задумчиво окинул его взглядом
- Я предпочитаю самоцветы
- Сапфиры, - согласно кивнул парень и понял, что сболтнул лишнее, потому что столяр удивленно приподнял одну бровь. - Скiльки? - поспешил уточнить парень
- Скажу по прибытии, - хмуро кивнул столяр и, открыв дверь, вошел в мастерскую
- До речi, мое имя... - втискиваясь вслед за ним, радостно продолжил парнишка
- Тише, парень! Здесь не принято называть свое имя. Откуда ты такой вообще?
- Я мешкав на западных островах с младенчества, - потупился он
- Оно и видно, - кивнул столяр со вздохом, - этот твой смешанный говор выдает тебя с потрохами. Ладно, слушай. В Содружестве настоящее имя человека произносится лишь 4 раза в жизни: при рождении, взрослении, вступлении в брак и смерти. Первые 2 этапа ты уже явно осилил, я могу помочь с последним. Так что, все еще желаешь сообщить мне свое имя?
- Нет! - качнув головой, воскликнул парнишка, - а як мы тогда друг друга называть будем?
- Меня можешь Паном называть, - пожал плечами столяр
- А мене тiльки по имени называли...
- Значит, будешь Парнем. Дай мне 2 минуты и пойдем на корабль
- Нет,- довольно резко отказался Парень. Столяр опять удивленно приподнял бровь, - мне потрiбно еще кое-кого нанять
- Еще? - переспросил Пан, явно давая возможность Парню забрать свои слова обратно
- Ты не подумай! Этот сопровождающий мне зовсiм для другого нужен! Просто так надо и...
- Если он мне не понравится - сделке конец
- Думаю, цього не буде, - просиял Парень
- Посмотрим. Ты где остановился?
- Нiде. Я только на корабле приплыл утром, - смущенно ответил он
- Ладно. Тогда вещи здесь оставляй. Где искать этого твоего компаньона?
Они вышли за пределы города. Парень весьма уверенно вел их какими-то невиданными тропами через лес и вскоре они вышли на опушку, с которой хорошо был виден город. Под одним из деревьев сидела спиной к ним та самая странная художница и рисовала город.
- Что вам нужно? - вздохнула она, откладывая кисть, - камней и самоцветов у меня нет
Услышав ее голос, Пан замер и стал внимательно изучать художницу
- Мы не грабить прийшли, - делая шаг вперед, проговорил Парень и собрался сделать еще один шаг, но Пан, не сводя глаз с художницы, схватил его за плечо и оттащил обратно
- И что же... - оборачиваясь, спросила она, но увидев их, резко встала и опрокинула мольберт. - Ты?
- Привiт, бiлявко, - тихо отозвался Пан, - не знал, что ты в городе
- Я здесь случайно, - немного заторможено ответила художница
- А не бажаєте пойти з нами? - буквально разрывая нависшую тишину, наивно спросил Парень, и хотел было сделать еще один шаг вперед
- Стой, там ловушка! - оттягивая его назад, прошипел Пан
- Просто колокольчик, - уточнила художница, поднимая мольберт. - Уходите, мне нужно закончить заказ
- Мы йдемо в Дулибы, - выкрикнул Парень
- Рада за вас, - спокойно отворачиваясь от них, ответила она
- Пойдемте с нами!
- Он что у тебя слов совсем не понимает? - со вздохом опуская кисть, спросила художница и через плечо глянула на Пана. Тот лишь пожал плечами
- Ну все же! - не унимался Парень и Пан уже всерьез подумывал над тем, чтобы силой увести отсюда своего нерадивого нанимателя
- У меня другие планы, мальчик, - снисходительно отказала художница, повернувшись к ним лицом, - и вообще зачем тебе в дороге художница? Портрет я и здесь могу написать. Только чуть позже
- Да не потрiбен менi портрет! Мне нужно чтобы вы пошли с нами!
- Зачем?
- Мне говорили, що вы обладаете особым талантом, даром убеждения
- Почему-то тебя я убедить не могу, - фыркнула она. - Мой талант - вот, - кивая на мольберт, добавила художница, - а больше мне нечего тебе предложить
- А мне есть!
- И что же? - мягко поинтересовалась она, и Пан подивился ее терпению
- Все що пожелаете! - почти взмолился Парень
- Опасная фраза, парень, - улыбнулась художница. Бросив быстрый взгляд на Пана, она добавила, - Ладно. Я подумаю. Ответ сообщу тебе завтра. А сейчас уходите
Кивнув ей, Пан опять за шкирку вытащил Парня с опушки, но пройдя пару шагов, тот вдруг резко развернулся обратно