Хагберг Девід : другие произведения.

Девід Хагберг Збірка детективів

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  
  
  
  
  
  Девід Хагберг Збірка детективів
  
  
  
  147. Зовнішня змова
  151. Стронцієвий код
  180. Стамбульське рішення
  182. Вогонь землі на півночі
  188. Острів смерті
  220. Операція "Петроград"
  234. Полум'я дракона
  
  
  
  
  
  The Ouster Conspiracy
  
  
  Картер Нік
  
  
  Зовнішня Змова
  
  
  
  
  Оригінальна американська назва:
  
  
  THE OUSTER CONSPIRACY
  
  
  ЗОВНІШНЯ ЗМОВИ
  
  
  
  
  Переклад Льва Шкловского.
  
  
  
  
  
  ПРОЛОГ
  
  
  
  Невисокий сухий чоловік у сірому фетровому капелюсі вийшов із будівлі Amalgamated Press з товстим рушником у руці і сів у чорний «кадилак», де на нього чекав генерал ВВС Стюарт Леманс.
  
  
  Водій зачинив двері та повернувся до керма. Дивлячись у дзеркало заднього виду, він спритно вштовхнув велику машину в рух Дюпон-Серкл.
  
  
  Тишу порушив генерал Леманс, який, обернувшись, глянув у заднє скло і сказав:
  
  
  - За нами стежать.
  
  
  - Охорона ескорту. - Це наші люди, - відповів чоловічок.
  
  
  Леманс довго дивився на нього.
  
  
  «Герберте, - сказав він, - ти певен, що кажеш? Абсолютно впевнений?
  
  
  Зігнутий рот з'явився на безгубому роті Герберта Манделя, адміністративного директора та другого керівника AXIS, найтаємнішої служби розвідки США.
  
  
  "Вірно і надійно", - сказав він, кивнувши. І якщо ви думаєте, що я отримую від цього задоволення, то помиляєтесь, Лемансе.
  
  
  «Чорт візьми…» – промимрив генерал, влаштовуючись на м'якій лаві. Це ... це чудово ...
  
  
  Кадилак щойно виїхав на Коннектикут-авеню і наближався до площі Лафайєт. Виснаженим пальцем Мандель поплескав серветкою.
  
  
  - Багатьом людям важко повірити. І все ще ...
  
  
  Відряджений до штаб-квартири НАТО як радник, ЛеМанс був відкликаний напередодні на прохання Манделя і був поінформований про ці новини лише вранці.
  
  
  - А хто це знає, крім нас із вами? він запитав.
  
  
  - Ніхто. Я хочу особисто доповісти Президенту, перш ніж йти далі.
  
  
  - Він не подавав ознак життя?
  
  
  - Ні. Я намагався зібрати докази протягом кількох місяців. Я брав у нього інтерв'ю близько шести тижнів тому.
  
  
  - І тому він зник...
  
  
  "Цілком вірно", - підтвердив Мандель.
  
  
  Водій звернув на Пенсільванія-авеню. Він пройшов ще двісті ярдів і повернув, щоб в'їхати до своєї машини біля входу в Білий дім, потім м'яко зупинився перед караульною. Супроводжуючий продовжив свій шлях і завернув на кут вулиці.
  
  
  Мандель клацнув склопідйомником, показав офіційну картку та оголосив:
  
  
  – На нас чекає Президент.
  
  
  "Дуже добре, сер", - сказав охоронець, віддавши честь.
  
  
  За кілька секунд металеві ворота відчинилися, і машина в'їхала на територію.
  
  
  Двоє чоловіків було негайно прийнято в Овальному кабінеті. Мандель відкрив свій портфель і розклав на президентському робочому столі з півдюжини документів із заголовком: «Північноатлантична ДОГОВІРНА ОРГАНІЗАЦІЯ». ДОСТУП УЛЬТРАКОНФІДЕНЦІЙНО. ОБМЕЖЕНИЙ.
  
  
  "Це останній на сьогоднішній день лот, пане президент", - заявив він. Як бачите всі ці документи є частиною серії 700.
  
  
  Очевидно, Леманс не очікував такого повороту. На мить він втратив мову, його погляд був прикутий до аркушів паперу.
  
  
  - Ви дізнаєтесь про ці деталі, генерал? - Запитав президент.
  
  
  Леманс звів очі.
  
  
  - Так, пане президент, - сказав він. Це ... збиває з пантелику.
  
  
  - Ці документи добре засекречені, чи не так?
  
  
  «Так, пане президент, – у свою чергу сказав Мандель.
  
  
  - А де їх знайшли?
  
  
  - В Парижі. На тілі кур'єра КДБ відповів чоловічок.
  
  
  Він перегорнув кілька пакунків у пошуках місця розташування підписів. Президент простежив очима за рухами свого пергаментного вказівного пальця та запитав:
  
  
  - Які висновки, Мандель?
  
  
  - Що Девід Хок, директор AXIS, продає ці документи Радянському Союзу, пане президент. І, як я можу судити, цей бізнес існує вже півтора роки.
  
  
  Президент сів, повернув стілець до дверей внутрішнього дворика і дозволив своєму погляду блукати рожевим садом.
  
  
  «Пан президент, - сказав Мандель, - я вважаю, що потрібні термінові заходи!
  
  
  
  
  
  
  ПЕРША ГЛАВА
  
  
  
  «За кілька хвилин ми приземлимось у Національному аеропорту Вашингтона», - оголошує голос стюардеси, відфільтрований через електронний мовник. Пані та панове, пасажири, просять загасити сигарети і пристебнути ремені безпеки. Southern Airways дякує вам за вибір і бажає приємного перебування в нашій столиці.
  
  
  Я мудро розчавив свій NC об підлокітник і дозволив своїй бідній, що втомилася шиї відпочити на підголівнику. Як я маю намір передати цю інформацію Хоуку? Я вже двісті дев'яносто сьомий раз ставлю собі це питання. І він завжди закінчується одним і тим же знаком питання. А потім мля… У рукавичках чи без, він все одно погано переживе, це точно.
  
  
  Одне можна сказати, напевно: з бомбою, яку я збираюся підірвати в штаб-квартирі AX, офісних пліток буде достатньо на довгий час. І, незважаючи на найкращі побажання нашої прекрасної стюардеси, я знаю, що моє перебування у Вашингтоні буде далеко не найприємнішим. Щодо поїздки, не про це говоритимемо… Митарство! О, я не звинувачую Southern Airways більше, ніж будь-яку іншу компанію, але з цією новою звичкою обшукувати всіх, я мав залишити свої пістолети в багажному відсіку, і я більше не можу терпіти цей літак. Це дуже просто, без зброї почуваюся абсолютно голим. А на сидіннях зі шкірозамінника це не дуже зручно.
  
  
  
  Пройшло близько шести тижнів, коли моя прекрасна мисляча машина була повністю зайнята міркуваннями, що становлять інтерес для двох людей, які очолюють мою любовну карту. А саме, я та Кадзука Акіяма, молода дівчина, з якою я познайомився у Токіо.
  
  
  Казука… Чарівний Кадзука. Вона була заручена одним з моїх найкращих друзів, Оуеном Нашіма, директором AX з операцій на Близькому Сході. Декілька років тому Оуен був заарештований, і Хоук призначив мене головним. Саме тоді я зустрів Козука. Спочатку я просто намагався втішити її, як бойскаут! А потім одне веде до іншого.
  
  
  Що в мене на думці? Я не знаю. Проте я згадую її, як ніколи раніше. Вона не дає мені спокою. Я бачу її, чудову перед невеликим синтоїстським храмом, недалеко від будинку її дядька. Тут ми познайомилися. Коли я кажу, що ми впізнали одне одного, ми впізнали одне одного. Ретельно. На це пішло п'ять повних днів. І п'ять ночей.
  
  
  Де я вже був? О так. Минулого тижня я зателефонував їй у Токіо, де вона керує філією AX. Ви мені повірите, якщо скажу, що просив її руки? Однак, це справжня правда! Більше немає N3. Закінчився. Незабаром ви зустрінете його в універмагах, у відділі косметики, що дивиться на ціни.
  
  
  Що, якби в неї вистачило смаку відправити мене прогулятись... Але зовсім ні. Я міг сказати її сльози на очах, коли вона відповіла мені пікантним голосом:
  
  
  - Добре, Нік. Тільки за однієї умови.
  
  
  - Слухаю, люба гейша. Ви знаєте, що я готовий вам на все.
  
  
  - Ось і все: ми обидва відмовляємось від цього бізнесу.
  
  
  Сюрприз! З'їж це! Тоді це застрягло, і я не відповів. А потім, дуже повільно, моя голова знову почала працювати, і я сказав собі: «Чорт забирай, звичайно! Це те, на що ти чекав, Нік! І нічого більше. Ось де я. Думаю, вона має рацію, моя маленька японська лялька. Я сплатив собі понад сотню поїздок світом. І не як турист. Скільки разів я мало не вигравав посмертну медаль? Не можна сказати. Скільки трунарів зобов'язані мені своїм благополуччям? Я навіть не можу намагатися це з'ясувати.
  
  
  До того ж на торішньому огляді лікар AX зробив рентгенівський знімок від пальців ніг до коріння волосся і сказав:
  
  
  забавно, що це нагадало йому з'їдений термітник. Я теж засміявся. Що ти хотів, щоб я зробив? Тільки я подумав про себе, що, можливо, настав час пенсії без похоронного смолоскипа...
  
  
  Ось і знову Кадзука, яка йде попереду в передбаченні. Корова! Мене це вражає всюди. А потім пуф! з'являється голова Яструба. Еее ... при всій моїй повазі до боса, це все ще менш захоплююче.
  
  
  "Добре, Картер", - сказав він мені. Якщо це те, що ви хочете, вперед, вперед! Я не можу втримати тебе. Просто знай, що ти мене розчаровуєш, і я більше ніколи не хочу про тебе чути.
  
  
  Боже! А ось і знаменитий N3, який у сауні починає потіти як салага.
  
  
  Шини DC9 вдарилися на поверхню траси. Я відкриваю повіки. І питання все ще є - хто має рацію. Яструб чи Козука? У будь-якому разі, якщо я почну з того, що прийму це від неї, як далеко це зайде? Хіба це не привід для занепокоєння?
  
  
  Я трясу все це у своїй бідній хворій голові, коли йду через зону посадки, заповнену пасажирами, які чекають на розвантаження свого літака. Я йду до прибуття багажу трохи як зомбі, не зважаючи на те, що відбувається довкола мене. Помилка, Нік. До подальшого повідомлення ви все ще елітний вбивця N3, і ви повинні були помітити, як цей високий хлопець вилазить з натовпу і б'є вас тростиною з декоративною ручкою.
  
  
  - Містер Картер! Містер Картер!
  
  
  Я обертаюсь. Стюардеса біжить мені назустріч, простягаючи книгу, яку я залишив у літаку.
  
  
  І бум! Ось вона врізається у хлопця з палицею. Біда в тому, що це вже не тростина в руці, а довгий гострий меч.
  
  
  Хлопець намагається відштовхнути його. Вона дивиться на нього великими круглими очима. Він різко штовхає її, але вона втрачає рівновагу і падає в його обійми. Що в нього в голові? Він панікує? Він вважає, що вона намагається втрутитися? У будь-якому випадку він встромить свій меч у її тіло.
  
  
  - Містер Картер, все ще бурмоче дівчина.
  
  
  Потім її ноги підкошуються. Вона падає.
  
  
  Вбивця повернувся і пішов геть, наче він був у паніці. І він начебто злякався мене. Чи не пощастило, півдюжини цікавих, залучених зіткненням, знову з'являються на сцені. Я опиняюся віч-на-віч з вражаючою матроною. Я намагаюся ухилитись від неї праворуч, але саме з іншого боку вона планувала поступитися мені дорогою. Надзвуковий гул у вухах, і я заграю з матроною серед купи коричневих паперових пакетів із посудом.
  
  
  На той час, як я вилазжу і знову дивлюся на обстановку, іншого вже немає. Я знаю, що немає сенсу шукати його у переповненому терміналі. Повертаюся до стюардеси.
  
  
  Наземний агент компанії вже тут. Він обійняв її. Великі сльози течуть із його приголомшених очей.
  
  
  - Сьюзен ... Сьюзен, - ридає він здавленим голосом. Але чому ? Чому?
  
  
  Не треба придивлятися. Вона мертва. Залізо помітно пройшло через його серце. Очевидно, майстер меча прийшов сюди не для того, щоб охолодити гарну господарку. Зазвичай це лежу на підлозі, розтягнувшись у калюжі крові.
  
  
  Мабуть, я не єдиний, хто дійшов такого висновку, бо люди починають дивитися на мене із сумішшю страху та цікавості.
  
  
  Поліція приїде з хвилини на хвилину, і я не хочу бути зіркою майбутньої кориди. Людям, які не звикли до такої ситуації, завжди потрібно багато часу, щоб відреагувати; Я знаю це з досвіду. Крім того, я зображую глядача, який надивився, і йду коридором.
  
  
  Як і очікував, ніхто не втручається. Коли сищики доберуться туди, їх познайомлять із дюжиною різних описів мене та вбивці.
  
  
  Щодо мене, у мене було достатньо часу, щоб подумки сфотографувати його, перш ніж він вислизнув. У нього обличчя, яке я незабаром забуду. Масивні та зловісні риси обличчя. Ще я помітив його густі брови і запалі очі. Балт? Угорець? Східногерманець? Може навіть російська...
  
  
  Повз пробігає поліцейський, за ним інший бовтає в рацію з такою швидкістю, що аукціоніст ярмарку скотарства зблід від заздрощів. Секундою пізніше я пройшов через безпеку зони посадки і спустився на ескалаторі у вестибюль.
  
  
  На півдорозі я знімаю куртку, яку я недбало надягаю на передпліччя.
  
  
  Потім я надягаю на ніс сонцезахисні окуляри. Навіть якщо винятково один із свідків дасть більш-менш правильний опис, ця невелика зміна дозволить мені зберігати душевний спокій, поки я забираю свій багаж і беру таксі.
  
  
  Я тільки-но спустився вниз, коли помітив Герберта Манделя, заступника Хока, який розмовляє з охоронцем аеропорту. Він обертається, бачить мене та махає мені рукою.
  
  
  Минуло десять років, як Мандель приєднався до AX. Наскільки мені відомо, він закінчував Гарвард, і його підтримав Генрі Кісінджер, з яким він товаришує. Якийсь час він очолював відділ кадрів, потім нагляд за службами, а врешті-решт був призначений заступником директора. Це друга людина в АХ після Хоука.
  
  
  Апріорі я нічого не маю проти нього, але це ніколи особливо не турбувало нас. Я думаю, це сходить до того часу, коли він був головою відділу кадрів і відчував себе змушеним чіплятися до того, як я витрачав гроші AX.
  
  
  Зрештою, до мене приєднується Мандель, і ми потискуємо один одному руки.
  
  
  - Радий бачити тебе тут, Картер. Ви добре провели час? - Запитує чоловічок.
  
  
  Цікаво, чому він прийшов зустріти мене. Але в мене зараз інші турботи, крім того, щоб спитати його про це або поділитися своїми думками про поле.
  
  
  - Прийом був різкуватий. Хтось намагався мене вбити.
  
  
  Мандель синіє, як смурф. Він встає навшпиньки і оглядається через моє плече.
  
  
  "Він пішов", - кажу я. Але він убив молоду стюардесу, що була між нами. Як тільки ми приїдемо до штабу, я підготую технічний паспорт і зроблю описовий малюнок. Кажу вам, цьому виродку це не зійде з рук! Чи є щось особливе, про що ти щойно дав мені знати?
  
  
  Тільки тоді я помічаю загострені риси Його величності. Так його прозвали у відділі через його ініціалів (англійською). У нас, HM, це означає Його Величність.
  
  
  - Щось особливе, - відказує він. Але не будемо тут зупинятись. Моя машина чекає зовні. Ми захопимо ваш багаж.
  
  
  Без подальших пояснень пробирається до виходу. Я наслідую цей приклад. У мене починає прориватися цікаве відчуття. Що тут відбувається? Я не знаю, але в мене таке почуття, що буде щось неприємне.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  - Що ви знаєте про НАТО? - Запитує Його Величність, як тільки ми сідаємо на заднє сидіння його лімузина.
  
  
  Заінтригований, я краєм ока глянув на нього. Чи має він намір поставити двадцять запитань, перш ніж оголосити про місію, яку мені потрібно було доручити? Я все одно відповідаю. Історію начебто знаю.
  
  
  – Це Організація Північноатлантичного договору, шеф. Я вважаю, що Атлантичний пакт було укладено у 48 році.
  
  
  Він ненавидить, коли його називають шефом. Я сміюся собі під ніс, спостерігаючи, як він хмуриться. Це безглуздо, але трохи змінює думку.
  
  
  Він суворо виправляє. - У 49-му
  
  
  - Так, шеф. Наш посередник – Боб Бернс. Я працюю з ним кілька років тому. Такий хлопець!
  
  
  Мандель згідно киває.
  
  
  – А сама організація? Що ти знаєш про це?
  
  
  Всі ці маленькі питання починають всерйоз лоскотати авантюриста, що спав у мені. Я ніби відчуваю, що маю намір пересадити цю штуку. Ах, зовсім маленький останній раз... Він не розуміє...
  
  
  - Нічого особливого, - говорю я. Великі хлопці в організації становлять так звану Північноатлантичну раду. Нижче – генеральний секретар НАТО, його команда, а потім Військова комісія. У цьому моя наука практично закінчується, шеф.
  
  
  - А як щодо секретних документів? - Запитує заступник Хоука.
  
  
  Я знизую плечима.
  
  
  – Серія 100 стосується співпраці з комуністичним блоком. 200 серія - розподіл збройних сил того ж комуністичного блоку.
  
  
  Він перериває мене.
  
  
  – А серія 700?
  
  
  Там я ковтаю півдюжини разів і повертаюся до нього очима лотереї. Невелика крапля перлинного поту над сірою лінією, яка є його верхньою губою. Не можу не думати, що якщо він любить текілу, йому нема чого просити сільничку. . Я швидко повертаюся до тяжкості ситуації:
  
  
  
  – Це найголовніше, шеф. Нижчі числа належать до ядерної ударної потужності НАТО, а більш високі числа відносяться до здатності держав-членів протистояти атомній агресії.
  
  
  - Правильно, - підтверджує Мандель. А доступ?
  
  
  - Країнам-членам. Глави держав.
  
  
  - А в США?
  
  
  Я знову проковтнув.
  
  
  - Президенте, для початку. Еее… всі документи добре засекречені, ультрасекретно?
  
  
  Його Величність киває.
  
  
  - Отже, спочатку президент. Згодом члени Верховного об'єднаного командування. Державні секретарі у справах оборони та внутрішніх справ. Керівники ЦРУ та АХ. Можливо, радник із національної безпеки. І, звісно, наш представник у військовій комісії НАТО.
  
  
  Його Величність хитає головою. І тільки тут я помітив одну річ: ми не звернули на Тридцять третю вулицю після Арлінгтонського меморіального мосту. Тут ми не поїдемо до штабу. Дивно, дивно... Водій їде Бекон-драйв, потім повертає на Конституцію-авеню. Запитую:
  
  
  - Куди ми йдемо, шефе?
  
  
  «У Білий дім», - шепоче він, ніби він розповідав мені про свою останню каверзу в контракті. Президент хоче тебе бачити.
  
  
  - Ні хріна собі! Я здивований.
  
  
  І я так думаю. Він точно розлютований. Особливо, якщо це плутанина навколо документів серії 700, які найбільше охороняються НАТО.
  
  
  Я зручно сідаю на спинку сидіння, закурюю сигарету і роблю глибоку затяжку. Не треба використовувати мою слину для спроби розмовляти з Його Величністю. Якби він хотів розповісти мені більше, то це вже було б зроблено.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Президент головує – і це цілком нормально – посеред великого столу в залі Ради. Він знаходиться під поглядами радника з національної безпеки, головнокомандувача армій та державних секретарів оборони та внутрішніх справ.
  
  
  Перед ним сидять адмірал Уолтер Хейгер, директор ЦРУ, і генерал ВПС США Стюарт Леманс. Праворуч від Хайгера є два вільні стільці. Він запрошує нас сісти.
  
  
  Він запитує. - Що ти казав Картерові раніше, Герберте?
  
  
  - Нічого, пане президент. Я просто запитав його, що він знає про НАТО та секретні документи.
  
  
  Втручаюся:
  
  
  - Я поки що не знаю, що це. Але я думаю, що вам слід знати одну річ: вони намагалися вбити мене, коли я приїхав до аеропорту.
  
  
  Усі виглядають приголомшеними. Окрім Манделя, який уже стежить за тим, що відбувається, і президента, який виглядає досить засмученим.
  
  
  - Він знав, що ви викликали Картер? питає останній.
  
  
  - Це зрозуміло, пане Президент, - сказав Його Величність.
  
  
  - Диявол! прокоментував президент
  
  
  Він міцно сидить на спинці стільця і продовжує:
  
  
  - Пачку документів серії 700 було виявлено у Франції на тілі кур'єра КДБ. Це було тридцять шість годин тому. Чоловік був збитий автомобілем, мабуть, по дорозі в аеропорт Орлі. Він забронював квиток на рейс до Гельсінкі. Із Фінляндії йому було легко перейти кордон.
  
  
  - З контингентом радянських дипломатів, які щойно вислав французький уряд, можна було подумати, що мережі знадобиться деякий час, щоб відновити себе.
  
  
  "Ви могли так подумати, Картер", - киває президент. Але ви можете уявити, що самі агенти КДБ не шукають інформації в Брюсселі.
  
  
  - Звичайно, говорю. Хтось продає документи НАТО росіянам.
  
  
  Президент киває.
  
  
  - Точно. І, згідно з розслідуванням пана Манделя, це триває близько півтора року.
  
  
  Мій мізинець не збрехав мені. Він сильно нагрівається.
  
  
  «І моя місія – знайти винного», – сказав я.
  
  
  Цього разу президент хитає головою:
  
  
  - Ми знаємо його особистість.
  
  
  - Хто він, пане президент?
  
  
  Він не відповідає одразу. Я стежу за ним. Він виглядає стривоженим, нерішучим. Президенте! У моїй голові страшенно багато всього. Пахне жаром! Що він скаже, щоб зробити таке обличчя? Все ж таки, він мене вражає:
  
  
  - У нас є незаперечні докази того, що Девід Хоук продає Порадам документи серії 700. Містер Мандель підозрював це протягом деякого часу, а дванадцять годин тому Хоук зник.
  
  
  Я відчуваю, що люстра щойно впала мені на голову
  
  
  У мене перед очима яскраві плями. Вона стукає мені у віскі та у вуха. Я тримаюся за стілець, щоб не перекинутися. Президент продовжує говорити.
  
  
  Він розповідає про те, що Мандель прийшов, щоб знайти його особисто, щоб ніхто не міг вигадати змову з метою скинути Яструба. Але я його не чую.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ ІІ.
  
  
  
  Ми виходимо із зали ради трохи пізніше за дві години. Мандель твердо мчить до свого лімузина. Я йду за ним, приголомшений, як боксер, щойно оговтався після нокауту.
  
  
  Вперше в житті я розумію, що сонце справді знаходиться за сто п'ятдесят мільйонів кілометрів від мене. Це страшенно багато. Погода чудова, як ніколи раніше. Але мені здається, що я всього за два кроки від Полярного кола.
  
  
  Я прочищаю горло і питаю:
  
  
  - У штабі є хтось, крім нас із вами?
  
  
  - Нікого, - відповідає Мандель, сідаючи в машину. І я чув, що так і лишиться. Принаймні до подальшого повідомлення.
  
  
  – А яке офіційне пояснення?
  
  
  Мандель натискає кнопку. Між водієм і нами височить звуконепроникна скляна стіна.
  
  
  - Ні, - каже він. Він на завданні, от і все.
  
  
  Я дивлюсь на вулицю. Яструб! Бос! Неможливо. Десь має бути каверза.
  
  
  Неначе читаючи мої думки в кришталевій кулі, Мандель продовжує:
  
  
  - Ви на власні очі бачили документи, N3. На всіх є підпис Яструба.
  
  
  - Як ти певен, що це не підробки? - говорю я, звертаючись до нього.
  
  
  - Ми попросили лабораторію порівняти їх із іншими документами, написаними від руки.
  
  
  - Я думав, що ми самі знаємо...
  
  
  - Я представив це як вправу. Я вирізав підписи, пронумерувавши їх і попросив виявити підробки. Негативний результат. Усі вони були справжніми.
  
  
  - А що мені робити? Викликати у нього зізнання? Може, помучити його.
  
  
  - Ні, - спокійно відповідає Мандель, усуньте його.
  
  
  На мить мені цікаво, чи правильно я почув. Але чоловічок швидко викидає з моєї голови всі сумніви:
  
  
  - Якщо ви приведете його назад, і він зізнається, у чому я дуже сумніваюся, це кінець служби. Очевидно, ми уникнули б публічного судового розгляду, але AX ніколи не встояла б перед наслідками справи такого масштабу.
  
  
  - Ви просите мене вбити людину, з якою я працював усе своє життя?
  
  
  – Ви працюєте на свою країну. А потім я зателефонував Роберту Бернсу із Брюсселя. Якщо ви не можете змусити себе вбити Яструба самостійно, він допоможе.
  
  
  Це найкраща подія у році! Мені треба знайти Яструба, як бродячу собаку, щоб Боб його вбив... Я відчуваю запах гірчиці на своєму обличчі:
  
  
  – Як! Ви хочете, щоб я взяв Боба у підручні та вбив свого боса!
  
  
  - Слухай, N3, спочатку перестань називати його босом. Це дає поганий ефект. Тоді заспокойся. Це єдине чисте рішення. І я тільки бачу, що ви досягнете успіху в цій місії. Ви знаєте його краще, ніж будь-хто. Ми з Президентом уже відправили до нього кілька детективів. Але він надто сильний.
  
  
  Я неуважно погодився:
  
  
  - Це найкраще рішення.
  
  
  - Якщо у якогось чоловіка є шанс його знайти, то тільки у вас. І треба, щоб він зник. Будь обережним, N3. Жодних помилок. Прагніть придушити свої почуття. Дивись на ситуацію холодно, дій тільки розумом.
  
  
  Холодно… Ось, Ваша Величність, ви мене трохи багато про що просите.
  
  
  Ми мовчимо до кінця шляху. Діставшись своєї квартири в Чеві Чейз, я відчиняю двері і виходжу. Тільки тоді Мандель спантеличив мене:
  
  
  - Інструкції повинні прибути до вас протягом години чи менше. Ви маєте необмежений бюджет на цю операцію. І лише один імператив: зробити це якнайшвидше.
  
  
  - А що з моїми речами?
  
  
  "Вони вже там, нагорі", - сказав мені Мандель.
  
  
  Автомобіль від'їжджає від тротуару. Він опускає вікно і додає:
  
  
  - Хай щастить !
  
  
  Дивно, у мене таке почуття, що він кричав це заради формальності. Без переконання. Якщо так, то він теж думає, що тут щось незрозуміло. Напевно все, він мені наказав, тому що його становище вимагає цього, але, зрештою, він сподівається, що я облажусь.
  
  
  
  Я дивлюся, як велика машина повільно їде. Це нагадує мені катафалк. Потім я входжу в будинок і підходжу до свого будинку.
  
  
  У квартиру смердить. Нормально, минуло півтора місяці з того часу, як я був там. Моя валіза стоїть на підлозі посеред вітальні. Я беру її та йду до спальні. Бернс ліниво сидить у мене на ліжку і читає газету. Він носить костюм сірого кольору в старому стилі та блискучі ботильйони, що заборонено. Справжнє модне взуття.
  
  
  Він заявляє. - Привіт, старий! Вибачте за те, що прийшов у такому вигляді, але, схоже, що вам не повністю довіряють цей бізнес. Ви знаєте, що це за накази… Зауважте, я все ще дзвонив у дзвінок раніше.
  
  
  І він починає сміятися. А, мій сміх трохи застряг. Я кладу валізу на ліжко і дістаю шкіряну валізу, в якій знаходяться три мої найкращі друзі: Вільгельміна, мій 9-міліметровий Люгер, Хьюго, мій стилет у замшевому футлярі і П'єр, невелика газова бомба у формі яйця, яка Я ношу з собою, як сімейну реліквію, якщо ви розумієте, про що я ...
  
  
  Я йду у ванну, недбало питаючи його, коли ми почнемо діяти
  
  
  - Сьогодні ввечері, - відповів Бернс.
  
  
  Я поставив свій маленький світ на місце, переконавшись, що все в робочому стані, і я почуваюся набагато краще.
  
  
  Я заходжу до спальні і оголошую:
  
  
  - Віриш чи ні, Бобе, у цій справі я працюю поодинці. Зрозумів мене?
  
  
  Він розплющує великий дурний рот. Потім він відпускає газету і швидко засовує руку до куртки.
  
  
  «Ти спізнився із запаленням, Боббі», - сказав я, прицілюючись йому між очима. Не рухайся, або я розкаятися. Я сказав, що працюю один. І я думаю, що я досить переконливий.
  
  
  Бернс довго вагається, потім повільно прибирає руку з куртки. Він знизує плечима.
  
  
  - ДОБРЕ. Ти впіймав мене. Цього разу.
  
  
  Інформую себе:
  
  
  - Які накази?
  
  
  - Дотримуватись інструкцій, доки не знайдемо Яструба.
  
  
  - Після цього ?
  
  
  - Вбити його.
  
  
  - Якщо я відмовлюся від співпраці?
  
  
  Бернс піднімає ліву руку і третю брову. Раптом йому стало дуже незатишно у черевиках.
  
  
  Я роблю крок до ліжка.
  
  
  - Отже, Бобе? Якщо я відмовлюся співпрацювати, якими є ваш наказ?
  
  
  - Якщо ви відмовляєтеся співпрацювати, це означає, що ви захищаєте Яструба або полягаєте з ним у змові. Ось що мені сказали.
  
  
  - І в такому разі ти теж наказано мене вбити.
  
  
  - Ага, - киває він.
  
  
  Я махаю у бік вхідних дверей.
  
  
  - Напевно, зовні янгол-охоронець.
  
  
  - Три, - каже мені Бернс. Три команди… Двоє попереду, двоє ззаду та останні двоє на даху.
  
  
  Я бачу, що ви високо цінуєте N3.
  
  
  - Ти хоч уявляєш, де ховається старий?
  
  
  - Ні. Ми розраховували на вас у цьому. Ми майже впевнені, що він не виїжджав із країни. Принаймні не звичайним способом.
  
  
  Це все, що я хотів знати. У мене є невелика вистава, де він може бути. І мій ніс каже мені, що він, мабуть, чекає, що я з'явлюсь. Один, звісно.
  
  
  Прошу деяких пояснень:
  
  
  - Ті, хто зовні, що вони знають?
  
  
  "Нічого про Хоука", - говорить Бернс. Ми сказали їм, що сумніваємось у вас і що ми організовуємо операцію, щоб перевірити вашу лояльність. Якщо ви спробуєте відірватись, вони заженуть вас у кут. Це все.
  
  
  - Ідеально. Я дам вам не ту компанію. Якщо це робить тебе щасливим, я думаю, де він. Розстебни піджак. Повільно.
  
  
  Спочатку він з подивом дивиться на мене, потім його очі мерехтять, і він звужує повіки.
  
  
  - Не будь дурнем, Бобе! Я завжди думав про тебе як про друга, і, як я вже казав, моєму серцю було б дуже боляче остудити тебе. Як думаєте, чи варто грати у героя, щоб отримати кулю в лоба?
  
  
  Я дивлюся йому прямо у вічі, спостерігаючи за його рухами. Мабуть, він не прислухається до мого попередження. Потім він широко посміхається до мене і розстібає куртку. повертається ліворуч, щоб показати мені поліцейський пістолет № 38, ув'язнений у велику нормативну кобуру.
  
  
  Я наказую йому:
  
  
  - Покладіть пістолет на ліжко і повільно вставай.
  
  
  Він підкоряється. Мені це так подобається, але коли він встає, він каже мені:
  
  
  - Один звідси ти не виберешся. І не розраховувай, що я супроводжуватиму тебе на вулиці. Нізащо.
  
  
  - Я не прошу так багато, Бобе. Все, що я хочу, це тихо пройти до вітальні.
  
  
  - Добре, Нік. Але, повторю, далі не піду!
  
  
  - Зупини свою пісню та йди у вітальню. Мені цього достатньо.
  
  
  Я кладу його пістолет у кишеню і слідую за ним у кімнату, жестом пропонуючи йому сісти у крісло. Коли він сидітиме, зніму фіранки. Зрозуміло, двоє хлопців у синьому седані без розпізнавальних знаків стежать за входом до будівлі. Вони непримітні, як хмарочос посеред пустелі.
  
  
  Я ходжу кімнатою, вмикаю світло. Красивий Боб дивиться, як я пересуваюсь. Але вона не рухається, і це нормально.
  
  
  Потім я маю намір відчинити двері і повернутися до вікна, щоб широко відкрити штори. У машині спостереження я бачу, як один із двох хлопців дивиться мені у вікно.
  
  
  Бернс дивується - Що робиш?
  
  
  Беру з маленького столика лампу та кидаю у вікна. Воно вибухає з гуркотом, гідним ланцюгового зіткнення на шосе, і ліхтар падає надвір.
  
  
  - А тепер, Бобе, послухай мене уважно. У мене попереду всього хвилина, так що я не матиму часу повторити це вам двічі. Я знайду Яструба. Якщо він нас продав, я сам сплачую його рахунок. Якщо ні, то пошукаю того тухлого хлопця, який це зробив і намагається його підставити. Зрозумів?
  
  
  Він киває, не відповідаючи. За кілька секунд на майданчику лунають кроки. Я сиджу в кріслі обличчям до дверей, у правій руці тримаю Люгер, прихований уздовж стегна. Бернс напружується і стискає підлокітники. Попереджаю його спокійно та твердо:
  
  
  - Якщо ти смикнеш засранець, ти мертвий.
  
  
  Двері відчиняються, і в кімнату вривається хлопець з пістолетом у руці. Відомий агент. Я бачив, як він бовтався у залах AX раніше. Але було крутіше. Сьогодні його краватка бовтається, і вона непоголена. Цікаво, як довго він сидів у своїй машині біля моїх дверей.
  
  
  Оскільки ніхто нічого не говорить, він завмирає у дверях і дивиться на нас бичачим оком.
  
  
  - Що тут відбувається? проревів голос на майданчику.
  
  
  – Отже, що відбувається?
  
  
  Бернс повертається до нього.
  
  
  -Я Думаю, Нік хотів тебе бачити.
  
  
  - Це добре ! - кричить волохатий, опускаючи пістолет.
  
  
  Його напарник приєднується до нього. Він теж озброєний, у лівій руці тримає рацію.
  
  
  - Скажіть їм, щоб вони не панікували, - говорю я наймирнішим голосом. Я просто хотів би поговорити з вами.
  
  
  Не довго думаючи, хлопець натискає кнопку рації і сердито видихає:
  
  
  - Блоки два і три, не панікуйте. Помилкова тривога. Все в порядку. Поверніться на свої позиції та залишайтеся на місці.
  
  
  Двоє вартових входять у кімнату, вкладають зброю в кобури і чемно зачиняють у себе двері. Я витягаю свою Вільгельміну з її укриття.
  
  
  - Заради Бога ! Які…? починаються непотрібні питання.
  
  
  Ріжу відразу:
  
  
  - Негайно і без метушні поклади свою рацію. Якщо вам пощастило натиснути кнопку, ви маєте на це право!
  
  
  - Бобо... Боб...
  
  
  Перехрещую:
  
  
  - Покладіть його на землю і відійдіть. Прямо зараз !
  
  
  "Краще роби, як він тобі каже, Джек", - мудро радить йому Бернс.
  
  
  І Джек робить, як я йому сказав.
  
  
  Я встаю, поважаючи їх:
  
  
  - Тепер ви збираєтеся по черзі класти на циновку свої пістолети. Не роблячи нічого нерозумного. Потім ляжте на живіт поруч із диваном, заклавши руки за спину і схрестивши ноги.
  
  
  Я не смію думати, що робити, якщо хтось із них каже «ні». Вони ще колеги, і це мене напружує.
  
  
  Було б трохи боляче їх застрелити. Але, мабуть, їм це не спадає на думку. Я підходжу і беру їхню зброю та рацію.
  
  
  Потім я йду до своєї кімнати, де хапаю свою валізу. Це зайняло близько двох з половиною секунд, але коли я входжу до вітальні, Бернс уже тримається за дверну ручку. Я кричу:
  
  
  - Не рухайся, Бобе! Іди лягай поруч із ними! Якщо ти побіжиш за мною, я пострілю в голову! Ви бачили мене на тренуванні, ви розумієте, про що я...
  
  
  Слухняний Боб перетинає кімнату і лягає поряд з рештою. Менше часу, ніж треба сказати, я швидко спускаюся сходами.
  
  
  Їм не знадобиться багато часу, щоб попередити своїх приятелів та подати спільну тривогу. Але мені не потрібно багато часу.
  
  
  Я беру їхню охоронну машину. Як і очікувалося, ключі були там. Я починаю швидко їхати, щоб припаркуватися на розі сусідньої вулиці. Я виходжу і швидко повертаюсь на Дорсет-авеню, де сідаю в таксі.
  
  
  - До аеропорту.
  
  
  Під час колії я оцінюю справу. Документи НАТО з підписом Хоука знайшли на тілі російського кур'єра. Якби їх послав не старий, то хто б це міг бути?
  
  
  Як би не напружувався мій мозок, я не розумію, як вони могли це зробити без відома Хоука. Ну, не треба вмирати, ходячи по колу, ми з'ясуємо це пізніше.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Девід Хоук чекав мене, як я сподівався.
  
  
  День добігав кінця, коли я добрався до його хатини на озері Літл-Мус у горах Адірондак, за 130 миль на північ від Олбані. Я здійснив нічну подорож плюс витратив більшу частину дня, щоб приїхати з аеропорту Вашингтона. Звичайно, попри те, що я обіцяв, я весь час крутив це питання в голові. Я розбитий, і мій мозок має виглядати як бешамель, який залишили на газі.
  
  
  Це раптово згадалося мені, коли я побачив Бернса. Хок розповів мені про цю хатину два роки тому.
  
  
  "Я купив його на той день, коли мені все це набридло і я вирішив взяти відпустку", - сказав він мені.
  
  
  Він описав мені все ретельно, з любов'ю, навіть маленькі звивисті стежки, які треба пройти, щоб туди дістатися. Він розповів мені про всі плани послідовних угод, які він робив в анонімних трастових фондах, щоб купити землю та халупу. Тому я йому довіряю, що ніхто ніколи не зможе відстежити це місце.
  
  
  Я напевно забув про це обговорення і навіть про існування шале. Але що мене вразило, то це те, що Хок говорив про «відпочинок». Це не входить до його звичайного словникового запасу. І, найголовніше, мені ніколи не спадало на думку, що начальник може думати про це, як і всі інші.
  
  
  Я паркуюсь перед шалею. Я бачу його з вудкою в руці наприкінці хисткої дерев'яної пристані, яка височить на тридцять метрів над озером. Коли я зачиняю двері, він повертається і жестом показує мені приєднатися до нього, виглядаючи не більш здивованим, ніж я.
  
  
  Після вологої вашингтонської спеки мене трохи трясе колюче гірське повітря. Я хтиво дихаю їм безкоштовно.
  
  
  - Ну що, сер, клює?
  
  
  Він дивиться, як я залазжу на понтон, мабуть, радий мене бачити, але не особливо посміхається. Як завжди, одна з його сумнозвісних сигар застрягла в куточку рота, погашена як захід безпеки для місцевого навколишнього середовища.
  
  
  - Не фантастично, - бурмотить він.
  
  
  Я підозрював це. Якщо він мав нещастя скинути попіл сигари у води озера, то він, мабуть, налякав всю рибу.
  
  
  - Ти ретельно замітав сліди, Нік? - Запитує він, простягаючи мені руку.
  
  
  - Так сер. Я купив три квитки на літак у різних напрямках під трьома моїми загальними псевдонімами. Потім я орендував машину під своїм справжнім ім'ям, заявивши, що збираюся в Майамі, і зателефонував до центру міста Шератон, щоб забронювати кімнату в Тампі.
  
  
  Я присідаю поруч із ним і засовую сигарету в губи. Мені потрібно зробити це тричі, щоб він увімкнувся.
  
  
  - За тобою ніхто не їхав?
  
  
  Я трохи роздратовано хитаю головою. Тим не менш, я знаю свою роботу, він повинен почати розуміти!
  
  
  - Ні, сер. Я зовсім чистий.
  
  
  Бос довго дивиться мені у вічі, потім переводить погляд на великі групи сосен, що ростуть на протилежному березі.
  
  
  «Насамперед, Нік, - сказав він зі стоном. Я не той зрадник, за якого мене приймає Мандель. Я нікому не продавав жодних документів.
  
  
  У нього змучений голос. Вперше в житті я бачу його в шкірі втомленого старого. Це мене просто лякає.
  
  
  Він запитує. - Що вони тобі сказали?
  
  
  Я швидко розповідаю йому про інтерв'ю з Манделем, зустріч у Білому домі, нещастя з Робертом Бернсом.
  
  
  - А Мандель наказав мене вбити?
  
  
  - Так, сер, але я...
  
  
  «Він мав рацію», - хрипко сказав старий. Я б зробив для нього те саме. Заради справи.
  
  
  Я мовчу.
  
  
  "Ти не сказав мені всього", - каже Хоук. Що ще трапилося?
  
  
  Слово честі, бувають моменти, коли я почуваюся дитиною, коли вона так мене промацує!
  
  
  - Мене намагалися вбити в аеропорту, коли я прилітав із Фенікса.
  
  
  Я даю йому короткий опис типу з мечем-тростиною.
  
  
  - Думаю, ніколи малювати композицію...
  
  
  - Ні, сер.
  
  
  Яструб дотримується довгого мовчання. Він напружує мозок під його кепкою. Я майже чую клацання шестерень. Коли він дивиться на мене, його обличчя не те, що було раніше. Йому потрібно було продумати події двадцяти років за кілька хвилин.
  
  
  - Ти будеш один у цій місії, Нік. Один. Ідеться про те, щоб не розраховувати на те, що служба вас підтримає. Якщо ви вирішили взятися за це, то ...
  
  
  - Я готовий, сер.
  
  
  Яструб киває.
  
  
  «Кілька тижнів тому Мандель прийшов до мене, щоб пояснити це питання стосовно документів серії 700. Я зрозумів з його натяків, що в нього було достатньо доказів, щоб звинуватити мене.
  
  
  - А ви кладете ключ під килимок.
  
  
  - Як ти кажеш. Я взяв із собою останню партію з документів 700. Якщо в мене вдома були якісь витоки, то я не збирався продовжувати з ними роботу. Якщо витоки походять звідкись ще, вони швидко виявляться.
  
  
  -Я не розумію вашої реакції, сер. Чому ти не лишився там, щоб захистити себе?
  
  
  "На всіх файлах, які я вийняв із сейфа AX, стоїть мій підпис", - відповідає бос, змінюючи тон свого голосу. Тільки це не мій справжній підпис.
  
  
  - Яка?
  
  
  - Так я підписую документи під час роздачі. Ті, що були у сейфі, не ті, що я підписав.
  
  
  
  Я питаю :
  
  
  – Хто ще знає безпечну комбінацію? Мандель?
  
  
  – Я єдиний, хто її знає. І я певен, що ніхто не грав із захисною системою.
  
  
  - Але тоді як...
  
  
  Він піднімає руку, щоб зупинити мене.
  
  
  - Почекай, Нік, я ще не закінчив. Процес наступний: двічі на рік я їжджу до Брюсселя, щоб підписати документи, а потім приношу їх у штаб-квартиру. Звичайно, коли я підписуюсь, я не контролюю свого підпису. Там оригінали замінили, не знаю як, на підробки з імітацією мого підпису. І, зважаючи на все, це триває якийсь час.
  
  
  - Але чому ? Я роблю. Це не схоже ні на що, оскільки той, хто займається цим трафіком, уже має непідписані документи.
  
  
  - Очевидно, - пояснює начальник, - мене хтось хоче підставити до НАТО. Вони намагаються вивести мене з АХ. Надсилають російським справжні документи з моїм справжнім підписом. Це дуже добре продумано.
  
  
  - Це... це шаленство!
  
  
  Я все ще сиджу, приголомшений. Таке відчуття, що мене вдарили палицею за вуха.
  
  
  "Гірше того", - сказав Хоук. Це змова, щоб мене вбити. Що ж, сподіваюся, річ у тому… В очах власної служби я зрадник. І тепер ви бачите, що ви також зробили. Ти по шию в лайні, Нік. Відтепер усі сили західного блоку почнуть на нас як шпигунів. І ми двоє чоловіків, яких треба вбити.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ ІІІ.
  
  
  
  Північний Спрінгфілд - не найпрестижніше передмістя Вашингтона. Але це дуже просто. Особливо о четвертій годині ранку.
  
  
  
  Я повільно проїжджаю повз Carlton Arms Studio City і паркуюсь на розі Бреддок-роуд.
  
  
  Тут живе головний художник АХ Сендрі Тріґґс. Але найбільше мене цікавить те, що вона ще й головний пліткар.
  
  
  Вона працює у архівах. І вона сказала мені, що вона була в ключовій позиції, щоб знати шум пліток у коридорах. Вона також сказала мені, що якби я краще ставився до неї, вона була б найщасливішою жінкою.
  
  
  Коли мене захоплюють почуття, я не вмію чинити опір. Я падаю. Моя провина. Я мушу визнати, що вона має аргументи. Ну, все це для того, щоб сказати, що з того часу вона чекала лише одного: щоб ми зробили це знову.
  
  
  Я приїжджаю і потихеньку йду пішки перед її кварталом. Перед входом припаркувався сірий седан із федеральними номерами. В іншому вулиця порожня, якщо не брати до уваги машини, що заправляється вночі на заправці, на тротуарі навпроти, ярдах у двохстах далі по дорозі.
  
  
  Хлопці швидко розуміються. Звичайно, вітальний комітет готовий до зустрічі біля кожних дверей у Вашингтоні, куди я міг би зателефонувати.
  
  
  Я повертаюся до своєї орендованої машини і проїжджаю трохи більше трьохсот метрів, перш ніж виявляю телефонну будку біля паркування. Бездоганно.
  
  
  Я набираю номер і кладу відповідні гроші у скарбничку. Потім я добре праю всі відбитки пальців і навіть випорожню попільничку.
  
  
  Коли я спускаюся на перший поверх, поліцейська машина проїжджає малою швидкістю. Я швидко ховаюсь у темному кутку. Коли її вогні гаснуть, я мчусь до будки. Я не дозволяю дверям зачинитися ногою і набираю номер Сендрі.
  
  
  Його телефон безперечно прослуховується. Але якщо вона швидко погоджується на співпрацю, це не біда. У них не буде часу знайти дзвінок.
  
  
  Він уловлює четвертий дзвінок.
  
  
  - Вітання! - каже сонний голос Сендрі. Та це ?
  
  
  - Це я, люба.
  
  
  Вона прокидається за секунду.
  
  
  – Ти! Ух ти ? Але я думав ти...
  
  
  Я уявляю, як він кусає губу.
  
  
  - Ти мені потрібна. Тобі треба мені допомогти.
  
  
  - Звісно. Якщо я можу щось зробити.
  
  
  - Ти можеш. Застрибуйте в машину і мчіться до пам'ятника Вашингтону.
  
  
  - Прямо зараз ? У цей час?
  
  
  - Так? Якщо з тобою все гаразд, я зв'яжуся з тобою.
  
  
  - А інакше?
  
  
  - Інакше почніть знову за дванадцяту годину. Той самий процес.
  
  
  - Наче я там, - відповідає вона.
  
  
  Вона вішає слухавку. Це золото, ця навшпиньки.
  
  
  За дві хвилини я на заправці. Я роблю здачу та купую пачку цигарок у торговому автоматі.
  
  
  Незабаром темно-синій Mustang II Сендрі викочується із задньої частини будівлі та відноситься у бік центру міста. Автомобіль спостереження їде за нею.
  
  
  Я тихенько переходжу вулицю та входжу до будівлі. На четвертому поверсі я ховаюсь у під'їзді та чекаю.
  
  
  Мені потрібна допомога Сендрі, але я не хочу її вплутати. Коли в мене буде те, що я хочу, я планую передзвонити їй і сказати, що я не зв'язувався з нею, бо стежили за нею. Їй зійде з рук крик Манделя за те, що вона не повідомила про мій перший дзвінок.
  
  
  Приблизно через дві години на стіні ліфта вмикається дисплей. Хтось щойно відчинив двері в гараж. Я чекав Сендрі набагато раніше. Якщо це вона, то вона, мабуть, обійшла пам'ятник Вашингтону вдесятеро.
  
  
  Кабіна зупиняється на четвертому. Двері відчиняються. Це вона. Вона виглядає змученою та некрасивою. Звісно, розчарована. Вона дістає ключі з сумки та повільним кроком йде до своїх дверей.
  
  
  Ліфт йде і залишається нагорі. Ні звуку на сходах. Агентам довелося відновити своє чергування надвір. Безперечно, є чимало тих, кому потрібно трохи попрацювати над міркуванням.
  
  
  Коли Сендрі приходить до його квартири, я виходжу зі свого укриття. Вона дивиться на мене, зовсім запихавшись. Я прикладаю вказівний палець до губ. Вона одразу ж зупиняється і чекає, коли я приєднаюся до неї.
  
  
  Я кидаю погляд на себе, настав час дістатися до неї. Вона чудово виглядає, незважаючи на своє волосся у стилі батай.
  
  
  На ній кросівки, вузькі джинси та тонкий бавовняний корсаж, під яким нічого немає. Треба сказати, що їй не потрібна допомога на підтвердження своїх аргументів. Вони роблять це як дорослі.
  
  
  Я беру її за руку та обережно відтягую від дверей.
  
  
  - Ваш телефон знаходиться на прослуховуванні, і у вас, мабуть, є шпигунські мікрофони у вашій квартирі.
  
  
  На його обличчі з'являється гримаса.
  
  
  "Здається, вони не готові відпустити", - сказала вона. Я помітив двох хлопців, що пристали до моєї дупи.
  
  
  - Якщо вони не змінилися з тих пір, як я їх бачив останній раз, маю визнати, що розумію їх.
  
  
  - Гей, стара свиня! Е… ти збираєшся залишитися ненадовго? - Запитує вона, не зводячи очей.
  
  
  - До четвертої години дня. У цей момент ви вийдете, начебто збираєтесь на друге побачення.
  
  
  - Ого! вона вигукує все грайливо. Я збираюся зателефонувати, щоб сказати, що я хвора. Вони, мабуть, очікували чогось подібного, оскільки перехопили ваш дзвінок. Я скажу, що залишаюсь у ліжку весь день. Насправді це не буде брехнею, а дорогий?
  
  
  Вона посміхається мені поглядом, від якої почервоніє траппіст, і показує свої вологі маленькі очі. Повертаюся до серйозних справ.
  
  
  - Добре, говорю я. Але поки ти повернешся додому, ніби нічого не сталося. Коли ви опинитеся в ньому, ви ввімкнете воду. Вимийте руки, обличчя, прийміть душ, якщо захочете. Нарешті, зробіть якнайбільше шуму, поки я шукаю прослуховування.
  
  
  Вона вставляє ключ у замок, шумно відкриває і з глибоким зітханням входить. Вона природна, як ніхто інший. Також вона має таланти до комедії, ляльок. Я йду за нею, тримаючи туфлі у руці.
  
  
  Вона зачиняє двері, надягає страхувальний ланцюг, обертається і тихо цілує мене. Потім вона знімає блузку, кидає її на диван і прямує у ванну.
  
  
  Перш ніж увійти, вона повертається і пустотливо підморгує мені. Маленькі кінчики її круглих грудей вже збуджені від бажання.
  
  
  Зазвичай мене нудить від того, що я застряг десь проти моєї волі. Але разом з нею у мене таке почуття, що ми знайдемо тисячу і один спосіб полегшити примусове ув'язнення.
  
  
  Як тільки я чую шум душа, я починаю ходити вітальнею. Я переглядаю все: лампи, картини, дверні та віконні рами. Нарешті я знаходжу снітч під подушкою дивана. Я цього не чіпаю. Цей, як він розміщений, не може вловлювати шум, що виходить із спальні або навіть ванної кімнати.
  
  
  Я йду до спальні. Гей, це змінилося від часу мого останнього візиту. Блідо-рожевий папір. Більш насичені рожеві картини. Скрізь дрібнички. Це схоже на коробку цукерок. Це дає мені багато ідей ... Але мені ще потрібно виконати кілька формальностей, перш ніж поєднати корисне з приємним. Там за дзеркалом туалетного столика ховається шпигун. Маленький надчутливий мікроконтролер спрямований прямо на ліжко. Я бачу, що ми не сумніваємося.
  
  
  Якщо вони очікували побалувати себе саундтреком до Empire of the Senses, на них чекає невелике розчарування. Повільно, беззвучно я наближаю рота на два сантиметри від пристрою і дую на нього щосили. З іншого боку, вони, мабуть, почули тріск, а потім нічого. Вони подумають, що маленький вбудований випромінювач згорів через раптове підвищення тиску повітря. Не можу не думати про чергового хлопця. Якщо в нього не вистачило інстинкту вчасно зняти навушники, він повинен мати тріщини в євстахієвих трубах.
  
  
  Я був би здивований, якби вони встромили мікрофон у ванній кімнаті. Але, з моєю легендарною професійною совістю, я все ж таки волію перевіряти. Я йду туди мовчки. Намагаючись не надто мружитися на Сендрі, щоб не забувати про те, що я роблю, я ретельно оглядаю маленьку кімнату. Нічого не знаходжу.
  
  
  Мій обов'язок виконаний, я відчуваю, що маю право виконати інший. Я переходжу до душі. Сендрі, мокра, широко посміхається.
  
  
  - Так? - Обережно запитує вона тихим голосом. Ви очистили все зверху до низу?
  
  
  - Майже все, - кажу, починаючи роздягатися. Мені ще треба потерти тобі спину.
  
  
  
  Далеко внизу на піску непритомний лежить Яструб. Перегріте повітря притягує хвилі спеки з дна пустелі.
  
  
  Я ширяю по колу над неживим тілом в оточенні дюжини інших стерв'ятників. Ні, я цього не можу! Я мушу прийти йому на допомогу. Я намагаюся дзьобнути, але мені заважають крила товаришів. Їхнє пір'я охоплює мою голову, мої груди, все моє тіло.
  
  
  Жарко. Їхні крила забирають мене геть, торкаючись мене з нескінченною ніжністю. Вони більше не кудахтають, а солодко воркують. Я повільно розплющую очі.
  
  
  Сендрі стоїть навколішки наді мною. Вона гладить мої очі та груди кінчиками своїх грудей. Я дивлюся на неї, все ще у сні. Вона посміхається.
  
  
  - Ну, супермен, - глузливо вона. Щоб викликати у вас інтерес, потрібно багато часу.
  
  
  - Стривай, ось побачиш! - сказав я, цілуючи її груди.
  
  
  Потім я беру її за стегна і повністю кладу на себе. Мій інтерес, за її словами, вже повністю збуджений. Я проникаю до неї дуже ніжно. Вона заплющує очі, видавши невелике брязкальце. Приємно займатися таким коханням, коли прокидаєшся, ніби попереду ціла вічність. Це вже вдруге, коли вона витягла мене з моїх мрій, щоб запропонувати мені таке частування на сніданок.
  
  
  І ми обидва піднімаємось на сьоме небо. До речі, жодного стерв'ятника там не бачив. Коли ми, нарешті, спустилися вниз, Сендрі м'яко перекочується на бік і кінчиками пальців весело смикає мій погруддя Тарзана. Я машинально дивлюсь на годинник. Боже! Майже три години. Я спав весь ранок і більшу частину дня.
  
  
  Сендрі скоро прийде на підроблене друге побачення, а я ще не сказав їй жодного слова про руку допомоги, яку чекаю від неї.
  
  
  Я беру її за талію, роблю їй велику вологу дугу в рот і міцно човгаю її по дупі.
  
  
  - Ой! Що з тобою?
  
  
  «Мені здається, настав час переходити до справи, моя кохана», - сказав я, встаючи і збираючи свій одяг.
  
  
  Вона перекочується на ліжку і дивиться на мене закоханими очима.
  
  
  - Давай, ще дванадцята година, Нік! Усього дванадцята година. Тобі це не подобається?
  
  
  - Мало того, що змушує мене хотіти, моя серцевина. Тільки це неможливо. У вас є записник?
  
  
  Вона різко сідає на лікоть і дивиться на мене з обуренням, ніби я щойно запитав її про її оцінки.
  
  
  - Так, мабуть, - відповідає вона, задихаючись.
  
  
  - Вийміть її. Як тільки я прийму душ, приступимо до роботи.
  
  
  Там вона дуже погано це переживає.
  
  
  - Гей, сволота, ти тільки за цим і прийшов, га?
  
  
  - Послухай, Сендрі, не дури! Я прийшов за цим, це правда. Але й іншого теж. Ви нічого не зрозуміли?
  
  
  Вона засмучена. Я вперше бачу її такою. Червоний до білків очей. Я продовжую:
  
  
  - Або я зовсім не прав на ваш рахунок, або ви хоч трохи уявляєте, що сталося за останні сорок вісім годин...
  
  
  - Е... так, - зніяковіло зізнається вона.
  
  
  - Тоді добре ? Я повинен розібратися з цим безладом, вірно?
  
  
  Я повільно відчиняю двері і йду прийняти душ. Коли я вимитий, пахнучий, свіжий, як дзвіночок, я одягаюсь і приєднуюсь до Сендрі в її кімнаті.
  
  
  Я знаходжу її сидить на стільці біля вікна із записником у руці.
  
  
  «Дякую, що подумали про бритву та мило», - сказав я.
  
  
  - Ви мені вказали, що його не вистачає, - відповідає вона, не озираючись.
  
  
  - Це так ! Тому що це було лише для мене?
  
  
  Я бачу, як його вуха стають томатно-червоними. З іншого боку, все ще має бути сонячно.
  
  
  - Квадратне обличчя? Круглий? Товсті лінії? Закінчується? - сухо питає вона.
  
  
  Я підходжу та беру її за плечі. Вона, як і раніше, дуже радісна. Принаймні я можу влаштувати хаос, навіть не бажаючи цього. Я відповідаю м'яким голосом:
  
  
  - Досить квадратне обличчя. Болгарський вигляд. Може російська, європейська.
  
  
  Сендрі починає швидко та вміло малювати. Приблизно через десять хвилин вона з питаннями та поправками дала мені досить точний портрет лиходія, що пронизав стюардесу в аеропорту.
  
  
  - Непогано, - говорю. Я бачу, що ти не втратила свій талант.
  
  
  Вона ось-ось відірве сторінку. Я припиняю це:
  
  
  – Ні. Залиш це. Я хотів би, щоб ти взяла його на роботу для мене
  
  
  встановити його ім'я. І, якщо можливо, родовід.
  
  
  - ДОБРЕ. Але як мені передати вам інформацію?
  
  
  - У мене є скромна поштова скринька в Парижі. Мадам Рошар. Ось повна адреса. Як тільки у вас щось є, ви спеціально надсилаєте це мені.
  
  
  «До ваших послуг, Мосьє Картер», - каже вона зі стислим ротом. Це воно ?
  
  
  - О, ось і все, Сендрі! Перестань думати, що я сприймаю тебе за п'яте колесо карети. Ви добре знаєте, що це неправда.
  
  
  - Це не правда?
  
  
  - Справжня істина.
  
  
  У неї легка посмішка, не дуже переконлива. Я додаю:
  
  
  - Коли приберу цей безлад, у мене буде кілька днів. Ми обидва плануємо великі справи. На самоті. Це, звичайно, з тобою?
  
  
  Її обличчя світиться.
  
  
  - Очевидно, це мене влаштовує. Ви це добре знаєте.
  
  
  - До речі, говорю. Що ми зараз робимо у залах штаб-квартири?
  
  
  - Ой, трохи, - знизуючи плечима, відповідає Сендрі. Здається, ти вчинив фурор. Всі агенти в домі вирушили за твоєму слідом.
  
  
  - А що щодо Яструба?
  
  
  - Як що про Яструб? Він на завданні, а Мандель діє. Чому?
  
  
  - Гаразд, настав час йти. Дякую, Сендрі. Дякую тобі за все.
  
  
  Я обіймаю її.
  
  
  Цього разу вона не червоніє. Вона відповідає мені з чуттєвою усмішкою:
  
  
  – Все задоволення було для мене…
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Той самий сценарій, що й сьогодні вранці. Але навпаки. Як тільки Сендрі залишає гараж, за нею слідує машина спостереження. Мені просто треба повернутись на стоянку.
  
  
  Через пробки ще непогано, що о шостій годині, коли я нарешті виходжу з Вашингтона. Пройшовши Балтімор, я зупиняюся в торговому центрі. Я купую фарбу для волосся, зубну щітку та пару окулярів. Ці супер сонцезахисні окуляри, які залишаються прозорими у темряві та виглядають як лінзи за рецептом. Вони коштували мені досить дорого.
  
  
  Близько 20:00 ще одна зупинка, щоб перекусити у вантажівці. Перед тим як піти, я дзвоню Сендрі і, як і очікувалося, кажу їй, що не зв'язувався з нею, бо помітив стеження.
  
  
  Коли я приїжджаю до Нью-Йорка, вже майже година ночі. Я кидаю орендований автомобіль, стираючи всі відбитки пальців, і мене в таксі везуть у невеликий готель поблизу Бродвея.
  
  
  Наступного дня я розбиваю табір на світанку. Я починаю з пошуку продавця, який продає мені три костюми, кілька сорочок, дві пари черевичків і комплект різнокольорових краваток. Усі вживані, трохи поношені і за неперевершеною ціною.
  
  
  Трохи далі я знаходжу ломбард, де я отримую валізу, прикрашену етикетками з дюжини країн, і стару камеру з таким же зношеним футляром.
  
  
  Повернувшись до готелю, я пакую речі у валізу. Потім я спускаюся до стійки реєстрації та оплачую номер за тиждень, підсунувши стодоларову купюру клерку. Як тільки він узяв з прилавка свої зубні протези, поклав купюру в кишеню і відновив деяку подобу холоднокровності, я поясню:
  
  
  - Я не хочу, щоб мене турбували протягом найближчого тижня. Крім того, ти мене ніколи не бачив, гаразд?
  
  
  Він дивиться на мене очима кашалота, який помилково поглинув міну з минулої війни. Запевняю його:
  
  
  - Будьте певні, нічого протизаконного у цьому немає.
  
  
  - Я... звичайно, сер. Дуже добре, сер.
  
  
  Я повертаюся до своєї кімнати, де роблю собі гарну сиву зачіску Зубною щіткою я трохи підфарбовую брови. Потім я одягаю один із своїх «нових» костюмів і закінчую роботу найяскравішою краваткою в моїй колекції. Вузол навперейми, як і має бути. Я одягаю окуляри і тікаю пожежними сходами.
  
  
  За триста метрів фото-будка. Я роблю чотири фото за п'ятдесят центів. Перш ніж повернутись до готелю, я заходжу в бар і замовляю каву та бутерброд. Біля дверей є телефонна будка. В очікуванні його прибуття я дзвоню в аеропорт і резервую місце на рейсі о 20:00 до Парижа.
  
  
  Опинившись у своїй кімнаті, я дістаю порожній паспорт зі свого набору хитрощів. Фото, штамп і мене звати Альберт Сазерленд. Судячи з дати народження, незабаром мені виповниться 60 років. Доведеться до цього звикнути.
  
  
  Розібравши зброю, я змішую її частини з деталями камери.
  
  
  Кладу кілька штук у сумку для туалетного приладдя. Рукоятка мого Люгера просто поміщається у велику коробку крему для гоління.
  
  
  От і готовий. До чого? Ах це…
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ IV.
  
  
  
  У Парижі мене приймають, як і всіх пересічних пасажирів. З повною байдужістю. Митник Орлі майже не дивиться у мій паспорт. Він виглядає так, ніби злиться на гроші, що заробляються на годину, і відзначає мій багаж крейдою, спостерігаючи за польотом мух.
  
  
  Я беру таксі і проїхав бульваром Вінсент-Оріоль перед невеликим скромним готелем, в якому я зупинявся кілька століть тому.
  
  
  На стійці реєстрації співробітник із похвальною обережністю колупає себе в носі. Він розглядає свою знахідку на мить, перекочує її між великим та вказівним пальцями та розсіяно покусує.
  
  
  Нарешті він помічає мою присутність і з цікавістю розглядає мене. Чи дізнався б він мене? У будь-якому випадку, у нього є добрий смак, щоб змінити вираз обличчя, перевіривши мій паспорт та заповнивши мою форму.
  
  
  "Ви плануєте залишитися в нашому закладі надовго, містере Сазерленд?" він запитує.
  
  
  - Мабуть, три-чотири дні.
  
  
  З широкою усмішкою хлопець простягає мені ключ від кімнати на четвертому поверсі.
  
  
  – Коридорний ненадовго пішов за покупками, – пояснює він. Якщо ви бажаєте віддати мені свій багаж, я принесу його, коли він повернеться.
  
  
  Я відповідаю з усмішкою, схожою на його: - Щоб ви обшукали його, як тільки я обернусь спиною...
  
  
  - Ти мене засмучуєш. Незважаючи на моє сиве волосся, я цілком здатний подбати про нього сам.
  
  
  - Як хочете, сер, - сказав інший трохи розчаровано.
  
  
  Я беру валізу, перетинаю невеликий коридор і кидаюсь у ліфт. Прийшовши до своєї кімнати, я падаю на ліжко. Прекрасна частина з Сендрі, досить коротка ніч у різкому головному болі в Нью-Йорку та порушення добового ритму: нікого не залишилося. Перш ніж заснути, на що я заслуговую, я знову зібрав зброю. Потім я виправив ще одне посвідчення особи і зробив собі міжнародні права водія, щоб я міг взяти напрокат машину, коли прийде час поїхати подивитися, яка погода в Брюсселі.
  
  
  
  Коли я відкриваю своє перше око, вже майже чотири години. За п'ять хвилин відкриваю другий. Я швидко приймаю ванну і одягаюсь у свій власний одяг. Я почуваюся набагато комфортніше у своїй шкурі.
  
  
  Перед від'їздом із Парижа мені ще треба уточнити два моменти. По-перше, я розраховую на Сендрі. По-друге, на мене, і я дістануся до нього.
  
  
  Внизу я знаходжу того ж секретаря, з такою ж усмішкою посередині обличчя.
  
  
  - Отже, містере Сазерленд, - запитує він, - вас влаштовує ваша кімната?
  
  
  - Зрадований, - дружелюбно говорю я. Ви знаєте бібліотеку, де я міг би знайти книги англійською поблизу?
  
  
  – Тобі пощастило, їх двоє не дуже далеко. Що Ви шукаєте ? Гарний роман?
  
  
  - Ні. Останні газети.
  
  
  – А! Так що найкращий для цього – одразу після Place d'Italie.
  
  
  І він дає мені всі необхідні свідчення.
  
  
  Погода хороша, і вирішую прогулятися. За чверть години я штовхаю скляні двері бібліотеки.
  
  
  Молода жінка читає книгу за маленький низький письмовий стіл. Це нагадує мені новий стиль Маріанни, який прикрашає деякі ратуші у Франції. Включено погруддя, але без фригійської шапки. Вона надає мені вигляду молодої леді, яка втомилася терти сідниці на стільці і хотіла б використовувати їх для інших цілей.
  
  
  - Що сер хоче? - питає вона солодким, майже співучим голосом.
  
  
  - Чи у вашому архіві є французьке видання Herald Tribune? Хотілося б побачити кілька екземплярів.
  
  
  - Звичайно, сер. Як далеко ви хотіли б повернутись? вона воркує з необхідною кількістю натяків.
  
  
  - Якраз на початку минулого тижня.
  
  
  Вона виглядає майже розчарованою. Звичайно, вона була б щаслива зробити ще трохи, щоб я відчув себе краще.
  
  
  - Іди за мною, - пропонує вона.
  
  
  Вона підводиться і веде мене в задню кімнату бібліотеки. Я йду за нею, зачарований її брижами. Досягши місця призначення, вона обертається, кидаючи мені в ніс затягування «кінського хвоста» та затягування Guerlain. Дюжина англійських та американських щоденних газет розкладена, як білизна, сушиться на решітчастих полицях. Вище та нижче кожної полиці з великими чарками однакових підшивок.
  
  
  
  «У вас є сьогоднішнє видання і останні тридцять екземплярів унизу», - каже мені мій послужливий помічник. Якщо ви хочете перевірити старі, не вагайтеся. Спустимося в архів у підвалі. Думаю, я маю все, що ти можеш побажати.
  
  
  Важко сказати інакше. Я був би спокушений його люб'язною пропозицією. Поїздка до підвалу з такою милкою, мабуть, того варта. На жаль, зараз не час. По-перше, я маю інші приводи для занепокоєння. Потім розважливість та обачність.
  
  
  - Дякую, - говорю я. Але, думаю, тут я знайду своє щастя.
  
  
  - Дуже добре, сер.
  
  
  Вона повертається, трохи розслабившись, і йде назад до іншої кімнати. Ностальгічний погляд на похитування її стегон, і я беру "Геральд Тріб'юн".
  
  
  Мені не потрібно багато часу, щоб знайти те, що я шукаю, на сьомій сторінці щоденника минулої п'ятниці. Це стаття під назвою: СМЕРТЬ РАДЯНСЬКОГО ДИПЛОМАТУ В ДТП.
  
  
  Звичайно, тут немає жодних натяків на документи НАТО. Натомість дізнаюся ім'я та посаду покійного: Юрій Іванович Носков, сорок три роки, радник з економічних питань радянського посольства у Брюсселі.
  
  
  Згідно з газетою, він узяв відпустку на кілька днів у Парижі, перш ніж повернутися до Радянського Союзу за новим призначенням.
  
  
  Навіть не військовий аташе. Розчарування. Підлеглий. Якщо так, то його тільки-но попросили повернути папери до Кремля, не сказавши йому, що це було. Він, мабуть, гадки не мав, наскільки вони важливі. І він помер ідіотом.
  
  
  Мені ще доведеться з'ясувати, на кого працював Носков. Я не сплю: я знаю, що їхній поділ операції на частини зроблено добре і що він напевно не мав контакту з головами. Але Носков - це ще маленька відправна точка.
  
  
  Я кладу стос паперів назад на полиці і просуюся до офісу службовця Жирони.
  
  
  – Ви знайшли що хотіли? - Запитує вона, поїдаючи мене очима.
  
  
  - Так. Дякую. Скільки я вам повинен?
  
  
  - Нічого такого. Для газет це безкоштовно.
  
  
  - Дякую.
  
  
  Вона глибоко зітхає і робить останню спробу:
  
  
  – Якщо ви випадково хочете подивитись що-небудь ще… У нас дуже повні архіви.
  
  
  - Не сьогодні, дякую. Можливо іншого разу ...
  
  
  – Може бути… – повторює вона дуже сумно. До побачення, сер.
  
  
  - До побачення, юна леді.
  
  
  Ідучи, я кажу собі, що нам доведеться подумати про те, щоб знову надіти мій старий одяг. Навіть із сивим волоссям, як тільки я трохи одягаюся, моя олімпійська морфологія грає зі мною жахливий жарт. Казанова також має право іноді піднімати палець вгору, чи не так?
  
  
  Мені потрібно трохи розім'яти ноги та мізки. Прибувши на площу Італії, я їду авеню де Гобелен, потім по вулиці Монж в Латинський квартал. Я повертаюся до Сени і зупиняюся в бістро, де замовляю чудовий омлет із травами та півпляшки білої Луари. Он там кава, потім два чарки коньяку, і стає набагато кращим. Я беру таксі додому.
  
  
  Приїхавши до готелю, я виявив ще одне обличчя на ресепшені. Хлопець простягає мені ключ із ще більшою усмішкою, ніж його денний колега. Дякую йому і лізу додому.
  
  
  Шматок плюшу, який я встромив між дверима та рамою, все ще там. Очевидно, ми не були у моїй кімнаті.
  
  
  Я вхожу. Нічого не змінилось.
  
  
  Наразі я почуваюся відносно спокійно. Мине ще кілька днів, щоб чудовий ніс AX знайшов мій слід. У Брюсселі, ймовірно, будуть лихоліття. Мабуть, вони надіслали туди батальйон інформаторів, фізіономістів та агентів, які вдень та вночі носять моє фото на своїх серцях.
  
  
  Я йду спати. Неможливо заснути. Я, мабуть, надто багато спав удень. А потім пив багато кави. Я встаю, одягаюсь і вирішую на самоті потішити себе нічним Парижем.
  
  
  Діставшись до набережної Сен-Бернар, я зупиняюся на мить перед винним магазином. Він все ще працює у цей час! О французи, щоб вони не робили зі своєю випивкою. Я піднімаюся набережною Турнель, потім набережною Монтебелло і повертаю праворуч у бік Нотр-Дам. Це дійсно добре виглядає
  
  
  Я спускаюся кам'яними сходами до краю води. Я знаходжу лаву і сідаю.
  
  
  Стає холодно. Я закочую комір і закурюю цигарку. Вже недалеко опівночі. Декілька закоханих пар фліртують один з одним, хихикаючи в тінистих куточках. Сідаю відпочити і намагаюся підбити підсумки.
  
  
  В принципі, у мене репутація людини, яка вміє знаходити всі тонкощі у плутанині, яку мене просять розплутати. Це дозволяє мені знаходити кути атаки та виконувати завдання з властивим усім блиском. Але для цього – потрібні факти. Крім сліду Носкова, це велика темна діра.
  
  
  Яструб сховався. Не сумніваюся з цього приводу. Як він сам мені сказав, він прийняв рішення після того, як зрозумів, що Мандель має достатньо фактів, щоб звинуватити його. І це мене трохи непокоїть.
  
  
  Він підозрював, що я збираюся все з'ясувати. Отже, він заплатив найманому вбивці, щоб той убив мене в аеропорту.
  
  
  Оскільки удару не вдалося, він вирішив почекати мене у своєму шале. Це був найкращий спосіб виправдатись. Він знав, що я прийду. Він мене знає, як він мене знає. Все, що йому потрібно було зробити, це переконати мене, що він має рацію, а інші помиляються.
  
  
  Я роблю затяжку. Я ковтаю його глибоко. Шовковистий дим мого NC чудово лоскоче мій ніс.
  
  
  За логікою речей, другий етап його плану має полягати у відплиття. Він перетинає канадський кордон. Наприклад, з Галіфаксу приватний катер непомітно доставить його до Ісландії. А звідти безпосадковий рейс до Москви літаком Аерофлоту. Коли він прибуває, все, що йому потрібно зробити, це отримати пристрасний поцілунок від іменитого товариша та загальні овації.
  
  
  Якщо це те, що він планував, він, мабуть, уже звільнив свою хатину в Адірондаку. Наскільки я знаю, він не приживеться там, доки я не проллю світло на його провину.
  
  
  Старий шакал! Він мене дістав! У бороду, щоб не турбувати закоханих, я покриваю її ланцюжком пташиних імен.
  
  
  З огидою я встаю і кидаю цигарку у воду. Я похмуро дивлюся, як золотий фільтр повільно віддаляється у бік Гавра через Руан.
  
  
  Запізно, я більше нічого не можу. Але завтра маю свою відповідь, я проясню це, і дуже погано, якщо таблетку буде трохи важко проковтнути.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Дрінк! Вже? Вилазю з ліжка і йду сіпати штори. Легкий південно-західний вітер розганяє останні рештки ранкового туману. Сьогодні прохолодніше. Це трохи піднімає мені моральний дух.
  
  
  Приймаю експрес-душ, одягаю старий одяг і спускаюся вниз. Зупинка на терасі найближчого бару дозволяє мені проковтнути велику чашку вершків та кілька свіжих круасанів.
  
  
  Час перейти до розвідки. Таксі мені нічого не каже. До того ж у таку годину це, звичайно, не найшвидший вид транспорту. Хочу піти і трохи вдихнути спітнілий запах метро. Я повертаюся на станцію на площі Італії.
  
  
  У Шатлі я переходжу у бік Клиньянкура. В кінці нескінченної конвеєрної стрічки сліпий співає, даючи зрозуміти всім, що ні про що не шкодує. Я кидаю п'ять монет у його миску, кажучи собі, що він, мабуть, має рацію, коли так це сприйняв.
  
  
  Я виходжу на станції Етьєн-Марсель та закінчую подорож pedibus cum gambis.
  
  
  Близько дев'ятої години я штовхаю двері телефонної станції на вулиці Лувр. Оператор мені каже:
  
  
  - Що таке ?
  
  
  Я даю йому номер, яким хочу зателефонувати.
  
  
  «Містер Сазерленд, шоста кабіна», - оголошує вона через кілька хвилин.
  
  
  Я беру ПРЕСТО. Звучить як удар. Два постріли.
  
  
  - Вітання! - промовив глухий голос Хоука.
  
  
  Наразі три години ночі на його боці Атлантики. Боже! приємно це чути. Він досі там! Я хочу кричати від радості.
  
  
  - Я чекав на твого дзвінка, Нік, - каже він.
  
  
  Несподівано я не знаю, що сказати.
  
  
  - Ну, сер, е... я...
  
  
  - Давай, не хвилюйся. Ви б розчарували мене, якби не подзвонили.
  
  
  На жаль, мені доводиться казати йому:
  
  
  - Прошу вибачення.
  
  
  - Вибач, Нік. Але ви повинні розуміти, що ви все ще в тій же точці.
  
  
  - Вибачте?
  
  
  - Я чудово розумію. Але залишилися тільки тут чекати вашої перевірки.
  
  
  Що доводить вам, що я не піду, як тільки ви покладете слухавку? З мого боку це навіть був би добрий хід. Це дало б мені ще кілька днів перепочинку.
  
  
  - Я більше в це не вірю, сер. Готово. Вибачте, що сумнівався у вас.
  
  
  - Не жартуй, Нік! - гавкає старий. Остерігайтеся всього та вся. Включаючи мене!
  
  
  Я швидко пояснив йому те, що дізнався в «Геральд трибюн», і сказав, що перебуваю в Парижі настільки, щоб забрати лист Сендрі у мадам Рошар.
  
  
  - Як тільки я отримаю інформацію, - підсумував я, - вирушаю до Брюсселя.
  
  
  «Обережно, – попереджає мене Хоук. Будьте певні, вони будуть чекати на вас там.
  
  
  -Я знаю це, сер. Але якщо десь є відповідь, то лише у штаб-квартирі НАТО.
  
  
  - Де ти зупинявся у Парижі? - Запитує мене бос.
  
  
  Я даю йому назву свого готелю та додаю:
  
  
  - Я не думаю, що мене тут вирахують. Саме у Брюсселі готуватимуть вітальний комітет.
  
  
  - Я поділяю вашу думку, - каже Хоук. Удачі, Нік.
  
  
  - Дякую, сер, - говорю я.
  
  
  І я кладу слухавку.
  
  
  Вийшовши з центрального офісу, я беру таксі та зупиняюся за Єлисейськими полями біля відділення Hertz. Я орендую Fiat Spyder і їду Полями в Etual. Потім я спускаюся авеню Клебер, обходжу Палац Шайо і перетинаю Сену. Доїхавши до бульвару Гренель, я зменшую швидкість і незабаром повертаю на маленький камінчик, де знаходиться престижний заклад, що носить ім'я Chez Madame Rochard.
  
  
  Я використовую це місце як поштову скриньку вже кілька років. І я не думаю, що я єдиний. У минулому столітті це був квітучий бордель. А потім була Війна 14 років. Це був великий удар по дому. Поступово він повстав із попелу, повністю змінивши свій стиль. Сьогодні цей досить пристойний заклад, скажімо, клуб-кабаре-хаус для побачень. І немає жодних причин, які мають змінитися, поки Рочарди продовжують виробляти потомство, передаючи управління бізнесом із покоління до покоління.
  
  
  Але сьогодні вранці, коли я сповільнюю рух вулицею, навіс складається, а ковані столи складаються за зачиненими дверима. Картонна вивіска інформує глядачів у тому, що заклад остаточно закрито за рішенням влади. Я швидко дивлюся на фасад. На другому поверсі завіса зсувається. Бізнес може бути закритий, але у квартирах є люди.
  
  
  Я в'їжджаю в 13-й район і припарковую «Фіат» на невеликій автостоянці, що охороняється, за триста метрів від мого готелю.
  
  
  Денний реєстратор повернувся до своїх обов'язків, але вчорашня посмішка змінилася запором. Агов, щось не так?
  
  
  Я вітаю його. Він відповідає відверто недружнім тоном:
  
  
  - Ми б воліли триматися подалі від неприємностей, містере Сазерленд...
  
  
  Він нахиляється до мене головою. Краєм ока я кидаю швидкий погляд на навколишнє оточення. Ні, тільки два дідки обговорюють ревматизм. Із цього боку небезпеки немає.
  
  
  – Проблеми? - здивовано говорю я.
  
  
  - Біда, - повторює він, співаючи склади. Поліція попросила відвідати вашу кімнату. Я думаю, ви розумієте...
  
  
  – Вони там нагорі?
  
  
  – Ні. Вони поїхали. Вони просто хотіли оглянути приміщення. Інших пояснень вони не дали.
  
  
  - Я розумію.
  
  
  Я дивлюсь на годинник. Минуло трохи більше години з того часу, як я дав Хоуку свою адресу, і мені на думку спала неприємна ідея.
  
  
  Адміністратор вручає мені ключ. Я так розумію, запевняючи його, що проблем немає, але я все одно пакуватиму валізи, щоб усім було зручніше.
  
  
  Коли я підходжу до своїх дверей, я знаходжу шматок вати, куди його встромив. Ой, це дуже погано пахне. У цьому справді є щось католицьке! Я спускаюся вниз, нічого не чіпаючи, і питаю співробітника:
  
  
  - Поліція проникала до моєї кімнати?
  
  
  - Я думаю так.
  
  
  - Мабуть, вони зламали замок, мій ключ не відчиняє.
  
  
  - Дивно, - каже чоловік. Іди за мною, я піду перевірю.
  
  
  На четвертому поверсі адміністратор зупиняється перед моїми дверима. Відкриває легко. Я дивлюся, як він це робить приблизно з двох метрів.
  
  
  Він повертається до мене з усмішкою на губах і штовхає двері. Величезний вибух розбиває мені барабанні перетинки. Я стрибаю, коли вогонь виривається з моєї кімнати.
  
  
  Шматок стіни валиться коридором. Я наполовину похований під щебенем, змішаним зі шматками м'яса та шматками кісток.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ V
  
  
  
  Стіна захистила мене від вибухової хвилі, яка в основному була спрямована у бік дверей. Клерку на стійці реєстрації не пощастило.
  
  
  Я обтрушуюсь і оглядаю пошкодження. Неприємне видовище. Бідолашний хлопець був буквально роздроблений. За десять метрів по обидва боки від дверей стіни, підлога та стеля коридору посипані шматочками м'яса.
  
  
  Я справді вражений. Виблюю те, що залишилося від латте в животі. Мені потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, що нічого не чую, крім монотонного гулу. З носа тече трохи крові. Але, крім цього, я не думаю, що є якісь серйозні болячки.
  
  
  У мене не більше двох хвилин до того, як влада покаже сюди кінчик носа. Я входжу до того, що раніше було моєю кімнатою. Тут дуже брудно. Моє підірване ліжко притулено до перегородки. Вікно перетворилося на велику зяючу дірку. Якщо моя валіза ще існує, я маю її знайти. У ньому є вся моя атрибутика і насамперед мій маленький набір для виготовлення фальшивих паперів. Він ще існує. Мені треба відсунути ліжко, щоб витягти його зі сміття. Щойно беру його, виходжу в коридор.
  
  
  Мені дуже ніяково, тому що я все ще нічого не чую, крім цього чортового дзижчання. Але найбільше мене бентежить те, що Хоук був єдиним, хто знав мою адресу. Якби у мене все ще було щось у животі, я вирвав би це, просто подумавши про це.
  
  
  До мене з широко відкритим ротом біжить босоногий паломник без сорочки у піжамних штанях. Я зупиняю його неприємним маленьким ляпасом. Він закриває рота, і, як у коміксі, я бачу, як його очі заповнюються концентричними колами. Я кидаюся до дверей, які зачиняють під'їзд. Два постояльці обережно йдуть з мого шляху.
  
  
  Коли добираюся до першого поверху, гул починає стихати. Натомість я чую глухий ритмічний стукіт. Мені потрібна мить, щоб зрозуміти, що це звук моїх кроків, що лунають у моїй голові.
  
  
  Сходи ведуть у вузький коридор. Справа веде до стійки реєстрації. Зліва знаходиться туалет для персоналу, а ззаду двері, що виходять у провулок.
  
  
  З приймальні долинає пекельний шум, і я, здається, чую сирени. Я кидаюся до туалету. Мої вуха поступово відкриваються. Вони виють скрізь, усередині та зовні. На вулиці вантажівки та автомобілі зупиняються з шинами, що завивають, і сиренами, що гуде. Я швидко відкриваю валізу і переодягаюся. Потім я дивлюся на себе у дзеркало. У мене засохла кров по всьому обличчю та волоссю. Моя? Його? Без сумніву і та й інша. Я волію не зациклюватися на цій думці. Я просовую голову під кран, витираюсь рушником і зачісуюсь. Результат практично презентабельний. Зробивши це, я промиваю раковину великою кількістю води та очищаю підлогу.
  
  
  Прослизнувши по стінах, я дістаюся стоянки, на якій залишив «Фіат». Мабуть, нічого страшного в цьому нема.
  
  
  Люди раз у раз заходить на стоянку і виходять з неї. І це мені дуже не подобається. Більше того, мені здається, що з будівлі за мною не спостерігають.
  
  
  Проходжу без зупинки і сідаю на терасі першого бістро. Я замовляю коньяк і спостерігаю за тими, хто прибуває та йде по стоянці.
  
  
  Вибух застав мене зненацька. Упевнений, що у всьому цьому мені не вистачає чогось важливого. У будь-якому разі художник, який повозився з пасткою, – не жарт, і він на крок попереду мене.
  
  
  Яструб? Усі мої маленькі внутрішні голоси поєднуються, щоб плакати – «Ні». Але якщо це він, знімайте капелюх! Він маневрував дуже швидко та якісно. Хоча… Якби у нього був хтось із адресою мого готелю, то це зайняло б не більше кількох хвилин, щоб закласти бомбу.
  
  
  Я пропускаю добрі півгодини, потім оплачую коньяк і повертаюсь на стоянку. Випадково підходжу до "мерседеса", припаркованого в двох рядах від моєї машини.
  
  
  Моя парафія не викликає ажіотажу. Жодного підозрілого пікапа з листового металу. Жодних сумнівних перехожих на вулиці. На даху навпаки немає відображення бінокля.
  
  
  Я йду до фіату та відчиняю пасажирські двері.
  
  
  Я відкидаю валізу на заднє сидіння та розтягуюсь на важелі перемикання передач, щоб визирнути через двері з боку водія. Жодної дурної пастки.
  
  
  Перед запуском все одно виходжу відчинити капот. Бум-бум також немає. Я повільно виїжджаю. Прийшовши до сторожки, я плачу за паркування і потім прямую у бік Porte d'Italie. Там я вилетів на східну кільцеву дорогу.
  
  
  
  Фіат їде не так погано, і я трохи тисну на газ, просто щоб подумати про щось інше. Я так проїжджаю Париж та йду на північ. Я їду приміськими містечками як божевільний, навіть не думаючи, що мене можуть зупинити за перевищення швидкості. За півгодини трохи заспокоююсь і піднімаю ногу з газу. Зрештою, я зустрічаю Уазу. Я перетинаю її і деякий час їду вздовж. Після Бомонта я відчуваю що зголоднів та зупиняюся у готелі приблизно на півдорозі між Понтуазом та Шантільї.
  
  
  Я обідаю, спорожнюю половину пляшки Mouton-Rothschild і закінчую щільним експресо.
  
  
  Якби я прислухався до себе, я вилетів би з Парижа і попрямував прямо до Брюсселя. Але є ще один момент, який потрібно прояснити: загадка Chez Madame Rochard.
  
  
  Я винаймаю кімнату всього на одну ніч. Я негайно йду туди. Якийсь час я гріюся в гарячій ванні з піною, витираю волосся і лягаю на ліжко.
  
  
  Близько шостої години, одягнений, майже свіжий, я роблю собі новенький паспорт і права водія на ім'я Марка Моргана.
  
  
  Я ковтаю невеликий перекус і їду машиною в Понтуаз. Залишаю її біля вокзалу. Я не дуже хочу повертатися з нею до Парижа, якщо вже про неї доповять.
  
  
  На вокзалі Гар дю Нор я сідаю в таксі.
  
  
  - До Ейфелевої вежі, будь ласка.
  
  
  - Добре, сер.
  
  
  Прибувши до пункту призначення, я починаю гонку. Зараз близько дев'ятої години. Нічний Париж оживає. Я йду авеню де Сюффрен і повертаю праворуч, щоб знайти абонентську скриньку в кабарі.
  
  
  Останні тридцять років магазином керує Жак Рошар, правнук фундатора. Щоразу, коли я отримував повідомлення, він завжди особисто передавав його мені.
  
  
  Жак - маленький смаглявий чоловічок з чорними очима, що бігають. Для нього все добре, поки що окупається.
  
  
  Я підходжу до будівлі. Картонної вивіски більше немає. Столи та стільці розставляють як завжди. І, якщо вірити тій нісенітниці, яка приходить до мене зсередини, здається, що там все гаразд.
  
  
  Дедалі більше дивовижного. Мені потрібно знайти спосіб непомітно перехопити Жака. Я дійсно хочу, щоб він пояснив мені дві речі: по-перше, чому сьогодні вранці він здригнувся, і по-друге, куди поділося послання Сендрі?
  
  
  Я випадково проходжу повз будинок. Мене ніхто не помічає. На розі вулиці я натикаюсь на старого продавця квітів. Я купую у нього дюжину чайних троянд.
  
  
  Я продовжую шлях до наступного кутка і знаходжу вхід до будинку, що примикає до будинку Рошара. Я беру якусь міс Мартін Вільєрс і дзвоню в дзвінок.
  
  
  - Хто це ? - сказав жіночий голос із внутрішнього зв'язку.
  
  
  - Міс Вільєрс?
  
  
  - Так.
  
  
  - Я йду доставити вам квіти.
  
  
  - Квіти?
  
  
  - Квіти.
  
  
  - Йди нагору.
  
  
  Через секунду електрична клямка гуде. Я штовхаю двері і підходжу до другої.
  
  
  Вона чекає на мене на сходовому майданчику. Дуже маленький карантин. Дуже глядабельна, юна леді. Що за чуття, взагалі ...
  
  
  Витягаю зі свого вбрання найкрасивішу усмішку і вручаю йому букет.
  
  
  Вона питає. - Чи є картка?
  
  
  - Ні. Мені просто сказали вам сказати, що це від друга.
  
  
  Вона по-королівськи підсовує мені чайові і з сяйвом повертається до своєї квартири. Очевидно, вона швидко знайшла ім'я для друга, якого я склав.
  
  
  Я починаю спускатися сходами, ніби йду. Але коли я чую, як зачиняються замки, я повертаюся на четвертий, останній поверх. Незабаром я виявив сходи та люк, через які могли виходити на дах сажотруси чи ремонтники.
  
  
  Усі дахи блоку стикаються. Вони цинкові та не дуже круті. Мені потрібно менше п'яти хвилин, щоб знайти доступ до будинку Рошарів.
  
  
  Я відкриваю панель і дозволяю собі прослизнути у явно невелику кімнату.
  
  
  Це прохолодно та зовсім темно. Дуже круто. Я наважуюсь ступити на землю та п'яф! мокрий до щиколотки. Ось лайно! Я, мабуть, приземлився в коморі з відрами води. Я опустив ногу ще трохи далі. Сухо. Моїм очам потрібно ще кілька секунд, щоб звикнути до темряви. Гаразд, я зрозумів, люк веде до туалетів, нагору до кімнат покоївок. Починається дуже та дуже сильно!
  
  
  Спускаюсь далі. Тут знаходяться квартира та офіс Жака.
  
  
  Я чую музику і сміх, що долинає з нижніх поверхів.
  
  
  Повільно відчиняю двері до передпокою Рохара. Переді мною дерев'яні двері – двері його квартири. Ліворуч від мене двері з матового скла: двері його кабінету.
  
  
  Я навіть чую розмову. Він не самотній.
  
  
  Я дістаю свою Вільгельміну, підводжу її та знімаю запобіжник. Це чоловічі голоси, але звідки я знаходжусь, я не можу їх дізнатися чи зрозуміти, що вони кажуть. У всякому разі, начебто вони один на одного кричать.
  
  
  Я тихенько відчиняю двері, потім раптово схоплююся, тримаючи Люгер у руці, і притискаюся спиною до стіни.
  
  
  Жак Рошар сидить за своїм столом з маленьким пухирчастим конвертом у руці. І хто перед ним? Але так, мій друг Боб Бернс.
  
  
  - Привіт хлопці!
  
  
  За півсекунди Боб потягнувся до своєї кобури.
  
  
  - Не рухайся ! - сказав я, зачиняючи двері підбором.
  
  
  - Боже! - вигукує Рошард, набагато менш смаглявий, ніж зазвичай. Але... але ж він мертвий!
  
  
  Рука Боба зупинилася біля входу в лацкан піджака. Він дивиться на мене великими недовірливими очима і запитує:
  
  
  - Хто це був?
  
  
  - Хлопець із готелю.
  
  
  Він киває.
  
  
  - Але ти маєш знати, Бобе, якщо це зробили твої хлопці...
  
  
  - Це не ми, Ніку. Я знав, що там був працівник. Я говорю про інше.
  
  
  - Був лише один труп, труп адміністратора.
  
  
  Але поліція повідомляє, - починає Бернс.
  
  
  Різко ріжу:
  
  
  - Як ти дізнався, що я був у цьому готелі, Бобе?
  
  
  – Ми не знали, Нік. Клянусь. Ми дізналися про це лише після вибуху. Ми просто підозрювали, що ви у Парижі, от і все. Після вашої маленької пригоди з Сендрі ми взяли її під пильне спостереження. І коли вона надіслала вам листа, ми прийшли подивитися.
  
  
  - Це ви зачинили скриньку сьогодні вранці?
  
  
  - Вони зняли мій заклад на добу, - втручається Рошард. Це інше. Але я не погодився віддати їм вашу пошту.
  
  
  Він простягає мені конверт. Я підходжу до нього. Не зводячи очей з Бернса, я схопив листа і засунув його в одну з кишень.
  
  
  «Сьогодні вдень газети писали, що Сазерленд, американський турист, загинув внаслідок вибуху», - продовжує Бернс. Опис, який вони дали, було схожим, і оскільки в Державному департаменті не було запису про паспорт на ім'я Альберта Сазерленда, одразу ж було вирішено, що це ви. Очевидно, на той час весь бардак уже давно прибирали. Усіх, хто біг за вами, відкликали. Оскільки мої перебувають у Брюсселі, Мандель попросив мене зупинитися тут, щоб забрати листа Сендрі.
  
  
  Я виймаю гаманець із кишені піджака, витягаю чотири купюри по п'ятсот франків і розкладаю їх на столі Рошара.
  
  
  - Ми збираємось вибратися, Жак. І ви забудете, що нас бачили. Зрозуміли?
  
  
  У нього має бути банківський рахунок із безліччю нулів перед десятковою точкою. Тим не менш, він не може не виділяти слинки, дивлячись на дві сотні. Такі люди є, жадібність сильніша за них.
  
  
  - Чудово, - відповідає він, швидко зачерпуючи стейки. Але чорт забирай! можна сказати, що ти до чортиків налякав мене, коли відчинив ті двері. Я думав, що побачив привид.
  
  
  - Це трохи схоже на те, - мирно говорю я. І якщо я дізнаюся, що ти не вмієш тримати язика за зубами, на тебе чекає ще одна несподівана поява і куля між очима.
  
  
  - Не хвилюйтеся, - запевняє Рошард.
  
  
  - Мені все одно. Ви маєте бути тим, хто повинен хвилюватися.
  
  
  Звертаюся до Бернса:
  
  
  - Давай, вставай, Бобе. Збираємось погуляти.
  
  
  - Ви мене берете до заручників? питає мій колега, встаючи.
  
  
  - Ні. Я просто хочу трохи поговорити з тобою. Коли я закінчу, ти зможеш іти.
  
  
  Він згідно киває.
  
  
  — Але спершу дай мені свій пістолет, Бобе.
  
  
  Він простягає мені свій особливий поліцейський. Я кладу його в кишеню і вкладаю Вільгельміну в піхви.
  
  
  Я дозволяю Бернс вийти першим. У коридорі я кажу йому, щоб він спускався сходами до клубу. Я питаю :
  
  
  - Внизу немає нікого?
  
  
  - Я сказав вам, що всіх відкликали по своїх квартирах. Більше того, мережа була розкинута у Брюсселі. НЕ тут.
  
  
  – Твоя машина далеко?
  
  
  - На розі.
  
  
  - А як щодо вашого готельного номера?
  
  
  – Я вже виїхав. У Парижі мені не було чого робити. В принципі, я повинен був забрати послання Сендрі у Рошара і попрямувати до Бельгії.
  
  
  - Що-небудь новеньке про Яструб?
  
  
  - У нас є слідчі у Європі. А в Штатах Мандель доручив його досліджувати усьому департаменту. Зараз я вважаю, що це повний провал.
  
  
  -Ти не впевнений?
  
  
  - Я не в курсі.
  
  
  Я хочу йому довіряти. Боб, звичайно, не найкращий детектив в AX, але він завжди здавався мені справедливим. Моя ідея – розповісти йому все, що я знаю – крім, звичайно, місця, де ховається Яструб, – і подивитися, як він відреагує. Якщо він говорить мені правду, то, можливо, я зможу вмовити його протягнути мені руку допомоги. Якщо він поїде за мною на човні.
  
  
  Я поки що залишаю це у спокої. Я волію не думати про це надто багато. Якщо красень Боб спробує мене схопити, мені доведеться його нейтралізувати.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ VI.
  
  
  
  Адже на нас ніхто не чекає ні в клубі, ні на вулиці. Бернс направляє мене Ford Cortina з бельгійськими номерними знаками, припаркованим у 150 ярдах від мене. Він сідає за кермо. Я сиджу на сидінні мерця. З огляду на мою нову ситуацію в очах АХ, воно абсолютно цьому відповідає.
  
  
  - Куди ми їдемо ? - Запитує Боб.
  
  
  - Ви збиралися поїхати до Брюсселя? Ідеально. Це й мій шлях. Поговоримо у дорозі.
  
  
  Він дивно дивиться на мене.
  
  
  - Якщо я поставлю тобі питання, ти відповість, Нік?
  
  
  - Він все ще позує.
  
  
  - Ви спілкувалися з Хоуком відколи приїхали до Парижа?
  
  
  
  - Чому ти мене про це питаєш?
  
  
  Бернс обдарував мене сірою усмішкою.
  
  
  - Ви у цьому не сумніваєтеся? Хок знав адресу вашого готелю?
  
  
  - Ага, говорю. Але це нічого не означає. Хтось міг помітити мене, коли я прибув до Орлі. Крім того, я майже певен, що адміністратор впізнав мене.
  
  
  - Якщо це він вам дав, він, мабуть, не знав про решту програми. Це йому дорого обійшлося. Наскільки нам відомо, про вашу присутність ніхто не повідомив...
  
  
  Я його обрізав:
  
  
  - Наскільки вам відомо, друже!
  
  
  «Наскільки я знаю, добре, – визнає Бернс. Я все ще тут був операційним менеджером. Це перше. По-друге, коли AX має завдання когось ліквідувати, вона використовує більш обережні засоби. Бомба у вашій кімнаті – це удар хлопця, який почувається загнаним у кут. Чи не робота розважливих професіоналів.
  
  
  - Ваша команда все одно шукала мене у Парижі.
  
  
  - Звісно. Ми перекрили все місто. По-перше, аеропорти, вокзали і навіть доки. Тоді ваші відомі точки висадження. І, звичайно ж, поштова скринька Рохара.
  
  
  - Тож ви відвідали його сьогодні вранці?
  
  
  Бернс повертається до мене.
  
  
  - Ми знали, що все зіпсується, якщо ти прийдеш за листом Сендрі. Ми не хотіли, щоб у нас було надто багато людей.
  
  
  Він прочищає горло, потім глибоко зітхає. Я трохи напружуюсь. Я знаю, що він зараз у мене кине.
  
  
  - Добре подумай, Нік. В АХ знали, що ви у Парижі. Але не за якою адресою. Єдиним, хто знав, був Гоук. Чи були у вас контакти з кимось ще?
  
  
  Я відповідаю негативним кивком.
  
  
  - Так? Хто міг напасти на тебе швидше за нас? Хм? Хто? Як бачите, отець Яструб балакучий!
  
  
  - Що це за балакучий папужка?
  
  
  - Батько Яструб. Він був тим, хто це повідомив
  
  
  – пояснює Боб.
  
  
  - Старт, - тихо говорю я.
  
  
  - Ми їдемо до Брюсселя? Сьогодні вночі ?
  
  
  Я підтверджую. Бернс запускає двигун і прямує в дорогу
  
  
  Їдемо довго мовчки. Ніч тиха. Я трохи опускаю вікно. Ми знаходимося приблизно на півдорозі між Ле Бурже та Руассі, коли Бернс вирішує знову поговорити:
  
  
  - Ти той, хто смикає за ниточки, Нік. Що ти хочеш від мене ?
  
  
  - Я не хочу зв'язуватися з тобою. Ви робите свою роботу. Як тільки ми приїдемо до Брюсселя, ми розійдемося.
  
  
  - Бувають часи, коли я запитую себе, а чи немає в тебе павука в голові, - каже мені Боб. Прямо зараз, наприклад. У лікарні Ла Питьє всі вірять, що ти не в собі. Я єдиний, хто знає, що ти живий, і ти готовий мене відпустити ось так?
  
  
  - Ага, говорю. Я знаю, ви не вважаєте, що я працюю на хлопця, який продавав документи НАТО.
  
  
  - Може, - поправляє Бернс. Тільки я знаю, що ти у союзі з Хоуком.
  
  
  - А ви знаєте, я переконаний у його невинності...
  
  
  - Може, вам краще глянути на папери, які надіслала вам архівна газель.
  
  
  - Знаєш, що вона каже?
  
  
  - Очевидно. Ми не відпускаємо її з того часу, як ти зник.
  
  
  - Але чому ви намагалися повернути листа від Рошара?
  
  
  - Ми не хочемо, щоб така інформація висіла у якихось руках. Ти маєш знати що.
  
  
  Я витягаю конверт із кишені та відкриваю його. У ньому два аркуші паперу. Першим, що я дізнався, був фоторобот, зроблений мені Сендрі. Я розгортаю інший аркуш. Це відносно докладна справа Олександра Петровича Будахіна, 39 років, Лейпциг, НДР.
  
  
  Там я дізнаюся, що Будахін здобув освіту в МДУ, одержав диплом з політології. Вважається, що згодом він навчався в аспірантурі КДБ 101, а на початку 1970-х був направлений до делегації Східної Німеччини в ООН як експерт з торгівлі.
  
  
  Він неодружений, має офіційне житло в Нью-Йорку і двічі на рік повертається до Східної Німеччини, де зупиняється на три тижні, перш ніж повернутись до Сполучених Штатів.
  
  
  Друга частина присвячена різним рухам зацікавленої особи за останні десять років. І сторінка закінчується позначенням: REF. СОМ. 1A000AA.
  
  
  Я відриваюся від паперу і повертаюсь до Бернса.
  
  
  – Що це за посилання на заборону? І чому Сендрі не могла дістати мені повний файл?
  
  
  - Подвійне A означає закриті файли. Ви теж маєте це знати.
  
  
  - Так, це правда! Але я знаю Сендрі. Не це її зупиняло. Зазвичай їй слід було б отримати людину, відповідальну за видачу інформації. З нього можна було б вивудити щось більше. Якщо тільки ... ?
  
  
  Я раптово зупиняюся. Ідея, яка в мене виникла, зводить мене з розуму. Я питаю :
  
  
  – Хто уповноважений менеджер?
  
  
  "Девід Хок", - відповідає Боб, підкрадаючись до мене.
  
  
  - Ви знаєте, що у файлі?
  
  
  - Так. І я вам скажу.
  
  
  Хотів би я знову стати таким же глухим, як був сьогодні вранці після феєрверку в моїй кімнаті. Перед моїми очима проходить нечітке зображення Яструба, що сидить у кінці своєї прогнилої дерев'яної пристані.
  
  
  - Ось, півроку тому ми завербували Будахіна. Він почав давати нам нецікаву інформацію. Це була дрібна операція, як ви часто робите. Але, наскільки я розумію, Хоук вважав, що одного разу інший хлопець увійде до адміністрації і стане першокласним джерелом інформації.
  
  
  Я аналізую портрет Сендрі. Безперечно, це був убивця, який убив стюардесу в аеропорту Вашингтона. І це була ніби людина Яструба!
  
  
  - Звідки у вас виник цей портрет Будахіна? - Запитує Бернс.
  
  
  - Заткнись, Боб. Мені треба зібратися з думками.
  
  
  Він закриває його та концентрується на просвіті його фар.
  
  
  Я дивлюсь на портрет приголомшено. Моя голова у ваті, і перед очима туман.
  
  
  Ми вже проковтнули майже сотню кілометрів, коли мої нейрони та мої синапси побиті. Я повертаюсь до Боба.
  
  
  - Я хотів би ще раз запитати тебе, Бобе.
  
  
  Він дивиться на мене жовтуватим оком
  
  
  - Давай, - каже він.
  
  
  - Ви були у готелі? Ви дійсно бачили два трупи?
  
  
  Він здригнувся і мало не звернув.
  
  
  "Я просто думав про це", - сказав він. Ні. Коли ми приїхали, все вже було прибрано.
  
  
  - То звідки знаєш, що їх було двоє?
  
  
  - Звіт копів. І я особисто ходив у морг. Купа останків, яку я бачив, не могла належати до одного хлопця. Насправді, співробітника швидко впізнали. Ми знайшли його гаманець та посвідчення. Інший у відсутності особливих прикмет і документів. Але це цілком могло бути ти. Та сама підлога і такий самий розмір.
  
  
  Це все ще стає трохи слизьким, але я майже впевнений, що знайшов, що не так з механікою наукового сюжету.
  
  
  - Це були тільки я та адміністратор, Бобе. Ніхто інший.
  
  
  Я швидко розповідаю йому, як усе минуло після того, як хлопець сказав мені, що копи прийшли до моєї кімнати. Коли я закінчив, він виглядає серйозно враженим.
  
  
  - Не знаю, чи віриш ти мені, Бобе, - кажу я, - але присутність цього третього хлопця в моїй кімнаті обов'язково щось для мене означає. І щось важливе.
  
  
  "Я вже знаю, що ти збираєшся сказати", - сказав Бернс, піднімаючи праву руку.
  
  
  Я чекаю, доки він продовжить.
  
  
  - Якщо Яструб винен, він іде далі, і він був єдиним, хто знав ваш готель, якщо він був тим, хто заклав бомбу, то хто номер три? І що він там робив?
  
  
  – Хто це, не можу сказати. Але, я думаю, якщо вони зможуть його впізнати, вони виявлять, що він російський чи східнонімецький! Але це не найголовніше. Присутність третьої особи означає одне. Моє лігво знали дві різні групи. Одна заклала бомбу, а друга вже була в номері. (Я мовчу на секунду, кажучи собі, що моя реакція, мабуть, була баченням іншого трупа.) Завтра ви зателефонуєте до штаб-квартири паризької поліції. Офіційно. Ви попросите розтин іншого загиблого.
  
  
  - Що вони мають шукати?
  
  
  - Сліди вогнепальних чи ножових поранень. Сліди удушення на шиї.
  
  
  "Я був би здивований, якби це спрацювало", - вважає Бернс. Це не та деталь, яку легко знайти у вісімдесяти кілограмах м'ясного фаршу.
  
  
  Я наполягаю :
  
  
  - У будь-якому разі попросіть їх скуштувати.
  
  
  - ДОБРЕ. - Зроблю це завтра вранці, - відповідає Бернс.
  
  
  Потім він мовчить. Він дивиться на мене. Ми розреготалися.
  
  
  - Ага, Бобе. Хтось завдає удару по Яструбу.
  
  
  - Чекайте, дідусю, він бунтує. Щоб переконати мене в цьому, потрібно трохи більше, але ...
  
  
  - Але?
  
  
  - А ось ви, з іншого боку, зараз переконуюсь у вашій сумлінності. Я знаю, що якщо ви дізнаєтеся, що винен Хоук, ви його зітрете в порошок.
  
  
  Складаю портрет Будахіна та записи Сендрі. Потім я вкладаю їх у конверт, який передаю Бернс.
  
  
  – Ось. Ви можете надіслати їм це пізніше і сказати, що ви взяли його у Рошара.
  
  
  Він коливається пів чверті секунди, потім кладе папери до кишені. Я виймаю з кишені його пістолет та повертаю йому.
  
  
  Він посміхається.
  
  
  - Тобі не здається, що ти дуже ризикуєш, Нік?
  
  
  - Ні. Оскільки я офіційно помер, я маю певну свободу дій. Крім того, тепер я маю співробітник штаб-квартири НАТО. Ми двоє повинні бути в змозі швидко знайти відповіді, які я шукаю.
  
  
  Бернс прибирає пістолет у звичайну кобуру, потім важко зітхає і зізнається мені:
  
  
  - Відчуваю, що накручую клопоту себе по шиї.
  
  
  - Це дуже добрий знак. Це доводить, що маєте чуття.
  
  
  Він дивиться на мене здивовано.
  
  
  - Привіт, - каже він. Якщо ми збираємося працювати разом, я хотів би, щоб ти розповів мені трохи більше.
  
  
  - Добре, говорю я.
  
  
  І я даю йому докладний виклад усього, що трапилося зі мною з того часу, як Будахін намагався мене вбити. Єдине, що я йому не кажу – не можу згадати, – це адреса Хоука в Адірондаку.
  
  
  
  Хвилин десять він роз'їжджає, дивлячись на шосе. Нічого не говорячи. Йому це потрібно, щоб переварити все, що я щойно дав йому удачі.
  
  
  - Десь у НАТО є витік, - нарешті оголошує він.
  
  
  Я сміюся.
  
  
  - Бачиш, ти не втратив чуття. Яка сила дедукції!
  
  
  - Нічого страшного, починаю розуміти. Отже, що ви просите зробити мене на практиці?
  
  
  - Знайти мені кімнату у Брюсселі. Я попрошу вас знайти мені інформацію. Нам потрібно буде знайти спосіб встановити контакт.
  
  
  - Добре бос.
  
  
  Трохи після третьої ранку ми досягаємо бельгійської столиці. Бернс відвезе мене прямо до готелю Holiday-Inn на автомагістралі Брюссель-Завентем. Моя нова штаб-квартира знаходиться за три кілометри на південний захід від аеропорту і менш ніж за сім кілометрів від штаб-квартири НАТО.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ VII.
  
  
  
  Пройшло два дні з того часу, як мене замкнули у своїй ультрасучасній кімнаті, як камамбер у коробці. І, подібно до цього рятувального кола французької зовнішньої торгівлі, я починаю копати всюди. Все має рухатись і швидко, інакше я знову отримаю свій великий блюз.
  
  
  Ми домовилися з Бобом почекати, поки все трохи вляжеться, перш ніж вживати заходів. Але стає дедалі важче. Жоден телеканал, ні фламандською, ні французькою, не говорив про мене. Те саме і з газетами, які мене підбирають знизу. Вони вірять мені добре та по-справжньому. Це точно.
  
  
  Вже майже шість годин, коли мій телефон нарешті вирішує зателефонувати вперше. Я розташуюсь на балконі другого поверху з голландським пивом у руці. Басейн прямо піді мною, і я заворожено споглядаю руху двох жінок у бікіні. Я б на їхньому місці провів би відпустку на Крайній Півночі, піднявши комір до вух, щоб ми не надто багато бачили. Вони цього не роблять. Здається, вони збилися зі шляху і змушують усіх здригатися.
  
  
  Я схоплююся, швидко зачиняю двері внутрішнього дворика і беру трубку на третьому дзвінку.
  
  
  - Так? Я слухаю.
  
  
  - Автобус City Rama чекає на вас унизу, сер.
  
  
  Це очікуваний пароль. Боб сказав мені, що лінія біла.
  
  
  - Ідеально. Моя мігрень набагато краща.
  
  
  "Я дзвоню з таксі в центрі міста", - тихо сказав Бернс. На мене, все гаразд. Офіційно ви поховані. Але, боюся, це триватиме недовго.
  
  
  - Чорт! Що трапилося ?
  
  
  - Я зробив дурість, - зізнається Бернс. Я повинен був привести вагому причину, щоб виправдати свій запит на розтин від паризьких поліцейських.
  
  
  - Що ти їм сказав?
  
  
  - Що я думав, він міг померти до вибуху.
  
  
  Це нісенітниця собача. Я стогну, але не поділяюся з ним своїми думками. Він може бути трохи тупим, але він хоробрий. І зараз він мій єдиний надійний колега.
  
  
  - Знайшли, - продовжує Боб. Стривай, боляче! Хлопця досі не впізнають, але його вбили з американського армійського PA 45. Вони майже проковтнули там свою стійку. А тепер вони хочуть знати, до чого тут НАТО.
  
  
  - Це повернеться до вух Манделя...
  
  
  - Так, - сказав Боб. Він збирається прийти і поставити мені кілька запитань. І я не знаю, що можу йому відповісти.
  
  
  Я мушу серйозно замислитися над цим. Якщо припустити, що Хоук підклав труп до моєї кімнати, щоб інші подумали, що це я, хто був цей хлопець? І, головне, чому він так холоднокровно його вбив?
  
  
  - Жодних особливих знаків на тілі?
  
  
  «Ні», - відповідає Бернс, виглядаючи трохи спантеличеним.
  
  
  - А в іншому?
  
  
  - Я зрозумів. Але я маю бути обережним, я думаю, що за мною стежать.
  
  
  - Тоді не ходи до мене до кімнати. Зніми номер під вигаданим ім'ям і подзвони мені, коли там будеш.
  
  
  - Добре, - сказав Бернс.
  
  
  І він вішає слухавку.
  
  
  Я здивовано повільно поклав слухавку. Боб зловили на спінінг? Чому? Я влаштовуюсь у кріслі, наливаю собі ще пива і курю цигарку, а потім намагаюся склеїти кінці.
  
  
  О 7:30 я йду прийняти душ, а потім дзвоню до сервісної служби. Прошу два бутерброди з куркою та пляшку білого.
  
  
  Я тільки що закінчив їсти коли телефон знову починає тріщати
  
  
  Це Бернс.
  
  
  – Ми на 308, – каже він мені.
  
  
  - Що ти маєш на увазі?
  
  
  - За мною стеження, це точно. Я думаю, вони звідси. Вони пішли за мною додому і чекали на мене біля дверей. Я зателефонував до своєї ляльки і сказав, що відвожу її в мотель. Це дає мені алібі.
  
  
  Я кричу: - Дівчина! Це неможливо.
  
  
  - Що вона знає?
  
  
  - Зовсім нічого. Заспайся. Вона зараз у душі.
  
  
  Він трохи вагається і додає, понизивши голос:
  
  
  - Розумієте, вона теж одружена. Я впевнений, що вона розлучиться. Я тільки пояснив їй, що мені треба піти поговорити з колегою кілька хвилин, і що я прийду і приєднаюся до неї.
  
  
  - Добре. Якась фігня. Але якщо пощастить… За вами так далеко стежили?
  
  
  - Так. Вони внизу. Так що, перш за все, не показуйтесь за жодних обставин.
  
  
  - Не хвилюйся, - говорю я трохи нервово. Ти повернешся?
  
  
  - Я буду у вас за дві хвилини.
  
  
  Стає дуже незручно. Хтось підозріло ставиться до Бернса. Чому? Через його цікавість щодо трупа в готелі?
  
  
  Я йду до дверей внутрішнього дворика, щоб зачинити подвійні штори. Потім підводжу свій люгер і відмикаю запобіжник.
  
  
  Потім я відчиняю двері і сідаю посеред кімнати.
  
  
  Хвилин за дві стукають. Піднімаю Вільгельміну до дверей і відповідаю:
  
  
  - Заходь!
  
  
  Бернс, навантажений великою валізою, прослизає всередину і двічі замикає двері. Він підходить до маленького столика, виштовхує залишки моєї закуски, ставить валізу і відкриває її.
  
  
  Усередині знаходиться портативний зчитувач мікрофільмів та близько дюжини котушок. Він сує все це мені під ніс, явно нервуючи, заявляючи:
  
  
  – Це все, про що ви мене просили.
  
  
  - Встигли подивитися?
  
  
  - Швидко. Щиро кажучи, Нік, я думаю, ти чіпляєшся за гнилі дошки. На мою думку, ви там нічого не знайдете. Якби ви хоча б сказали мені, що саме шукаєте... Нарешті...
  
  
  - Я сам не знаю, що шукаю, тільки уявіть. Але я маю почати з одного кінця.
  
  
  - Наскільки я розумію, це кінець початку та кінець. Я відпущу тебе поодинці, принаймні на якийсь час. Я не хочу, щоб вони почали шукати вошей у мене в голові!
  
  
  - Що ти маєш на увазі ?
  
  
  - У мене є дружина, старий! І двоє дітей. Я дбаю про них.
  
  
  Я розреготався.
  
  
  - Ти ніколи не змінишся, Боббі! Ви боїтеся, що ми розповімо про ваші витівки у Бобоні.
  
  
  Він зовсім не сміється.
  
  
  - Цілком вірно, Нік. Вам це може здатися дурним, але з цього боку я почуваюся вразливим.
  
  
  Мене трохи розчаровує суперагент Роберт Бернс.
  
  
  - Зрозуміло, - говорю. Я, на вашому місці, або я розповів би все своєю постійною - це те, що вже зроблено, чи знаєте, - або я б утримався від того, щоб пропускати чужих дружин.
  
  
  Я оглядаю пристрій та фільми та додаю:
  
  
  - Ти маєш що ще мені сказати?
  
  
  Бернс слідує за моїм поглядом.
  
  
  - Ні. По суті, все, що ви хочете має бути там.
  
  
  - Давай, перестань гримасувати!
  
  
  - Ну, - лаконічно каже він перед тим, як вислизнути.
  
  
  Я вдаю, що сприймаю це як жарт, але раптове відступництво Бернса бісить мене. По-перше, я тут зовсім один. По-друге, як я можу йому ще довіряти?
  
  
  Прислухаючись тільки до своєї мудрості, я пакую валізи, щоб втекти на четвертій передачі, якщо це допоможе. Потім я дзвоню на ресепшен і прошу, щоб з цього моменту мені надали автомобіль, що орендується, щоб все було зроблено, документи заповнені, і мені просто потрібно розписатися внизу сторінки і попрощатися.
  
  
  Потім встановлюю пристрій та приступаю до роботи. Це буде моя довга ніч. Якщо тільки не пощастить...
  
  
  Комісія з питань оборонного планування Північноатлантичної ради складається з п'ятнадцяти підкомітетів, у кожний з яких входить від дванадцяти до тридцяти шести осіб. І це все особисті файли цих хоробрих двоногих, які я маю на цих файлах.
  
  
  
  Крім двох факторів, я дію повністю наосліп. Перший фактор очевидний. Справа в тому, що шахрай, ким би він не був, обов'язково має доступ до документів серії 700. І ці документи саме комісія їх встановлює.
  
  
  Другий фактор – це більш гіпотетичні припущення. Я сподіваюся, що шпигун – якщо є шпигун – десь помилився. І, звичайно ж, помилка, яка помітна в його файлі.
  
  
  До восьмої години ранку я переглянув приблизно половину цієї кількості мініатюрних документів. Мої очі починають втомлюватися, і я поки що не виявив якихось дивних деталей.
  
  
  Дзвоню в сервіс та замовляю серйозний сніданок. Смажені яйця, сосиски та шпинат, а також багато кави. Я ковтаю все це з неприхованим ентузіазмом і працюю кілька годин.
  
  
  Опівдні я трохи відпочиваю.
  
  
  До дев'ятої години я пройшов майже все. Я кладу передостанню котушку в машину, коли щось, що пройшло переді мною без моєї уваги, раптово стрибає мені на думку.
  
  
  Гарячково рию в коробці оглянутих котушок. Я швидко знаходжу те, що мене цікавить. Він містить файли наукового підкомітету.
  
  
  А точніше, досьє німця. Бруно Дітер Хайнцман.
  
  
  Цей громадянин народився у Берліні у 1929 році. З 1949 по 1954 рік він вивчав математику в Геттінгенському університеті. Він вийшов зі ступенем магістра у кишені.
  
  
  Потім у рамках програми культурного обміну він пройшов стажування з політології в Гарвардському університеті. Потім він повернувся до Бонна, де був прийнятий на роботу в урядову адміністрацію.
  
  
  У 1972 році його направили до німецької делегації до НАТО і поступово став номером 2 у науковій комісії.
  
  
  Він повертається до Бонна кілька разів на рік за рахунок свого уряду.
  
  
  Як і всім державним службовцям, йому доводиться далеко ходити за рахунок своєї зарплати. І в цьому проблема. Я швидко знайшов те, що мене зацікавило. Хайнцман володіє квартирою в Бонні, ще однією в Брюсселі і великою хатиною приблизно за шістдесят кілометрів на північний захід від бельгійської столиці.
  
  
  Я знову переглядаю файли підкомітетів чотирнадцяти інших підкомітетів. Я можу знайти тут лише двох, які мають будинок: громадянина Бельгії та канадця, у якого досить великий особистий стан.
  
  
  Всі інші, крім Хайнцмана, мають квартиру в місті. І нічого більше. Деякі навіть живуть у не дуже шикарних районах міста.
  
  
  Я сідаю на спинку стільця і закурюю NC, яким насолоджуюся чуттєво.
  
  
  Має трохи смаку зародка перемоги.
  
  
  Думаю, я просто тицьнув пальцем у те, що шукав. Дурна та неприємна помилка написана у файлі чорним по білому.
  
  
  Я приймаю душ, енергійно розтираю шкірку, щоб привести себе у форму, і вдягаюся у темний час доби. О десятій годині спускаюся на ресепшн. Я прошу коробку і повертаюся до своєї кімнати. Я пристібаю і кладу в кобуру свою стрілецьку зброю, включаючи кілька запасних магазинів, і кладу камеру та мікрофільм у коробку.
  
  
  Потім я спускаюся вниз і застібаю коробку у сейфі готелю.
  
  
  Я повертаюсь до співробітниці, блондинки, чудової, як тане цукерка, і дарую їй свою розкішну усмішку.
  
  
  - Джентльмен на ім'я Роберт Бернс прийде і забере у вас цей пакет завтра чи післязавтра. Ви будете люб'язні віддати йому це.
  
  
  «Звичайно, містере Морган», - відповідає вона, посміхаючись мені у відповідь.
  
  
  Вона бере фломастер і акуратним почерком записує повідомлення.
  
  
  - Ви б хотіли щось ще? - Запитує вона.
  
  
  - Так. Автомобіль кілька днів. В мене постійне бронювання.
  
  
  - Так. Чому ти надаєш перевагу ? Велика машина чи маленька?
  
  
  - Краще невеликий.
  
  
  Вона бере список, дивиться на нього і питає:
  
  
  - Седан "Тріумф" вам підійде?
  
  
  - Дуже добре, - кажу я.
  
  
  І вона простягає мені аркуш паперу для підпису.
  
  
  Я плачу заставу, показую свої міжнародні права водія, і вона просить посильного привезти мені машину.
  
  
  Це сіре дводверне купе. Вона виглядає майже як нова. Я підсовую чайові молодому посильному.
  
  
  Потім я сідаю за кермо і виїжджаю за готель.
  
  
  Там я паркуюсь у тінистому кутку і відкриваю бардачок. Я знаходжу там купу дорожніх карток. Я розгортаю один і помічаю заміське лігво містера Хайнцмана. Воно розташоване неподалік невеликого містечка під назвою Херсельт.
  
  
  Потім я повертаюся до своєї кімнати, все оглядаю, щоб переконатися, що нічого не залишаю, хапаю свою валізу і повертаюся до своєї машини.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Район, що оточує Херсельт, дуже лісистий, де-не-де є кілька полів, які помітно розчищені, поряд ліс. Дороги дуже вузькі, подекуди вимощені і в цей час ночі абсолютно пустельні.
  
  
  Прибувши на місце, я помітив, що Хайнцмана не було видно з дороги. Я не знаю квадратних метрів власності і не знаю точно, як далеко до будівлі.
  
  
  Я вимикаю фари, проїжджаю ще п'ятсот чи шістсот ярдів і зупиняюся. Я відкриваю валізу і дістаю ящик з викрутками, плоскогубцями, ножицями та килимком. Я кладу його в кишеню куртки і пірнаю по діагоналі в ліс, сподіваючись зустріти дорогу до будинку на шляху.
  
  
  Приблизно через п'ятдесят метрів наткнувся на високий металевий паркан, невидимий з дороги. Кожні сто метрів є табличка з написом англійською, німецькою, французькою та фламандською мовами: НЕБЕЗПЕЧНО! ВИСОКА НАПРУГА !
  
  
  Хайнцман любить, коли його дають спокій. І, мабуть, не хоче, щоб автомобілісти, що проїжджали, помічали межі його власності. Це дуже цікаво.
  
  
  Я трохи проходжу і, нарешті, знаходжу три великі дерева зовсім поряд із парканом. Я забираюсь на одне і граю в канатоходця на гілці, що виступає над землею. Раптом вона нахиляється без попередження. У мене ступні ніг за кілька дюймів від електрифікованого паркану! Я стрибаю.
  
  
  Я приземляюсь на четвереньки в м'яку землю. Я стою нерухомо кілька секунд, намагаючись вловити шуми. Нічний повітря зовсім нерухомий. Я уважно слухаю. Нічого такого.
  
  
  Місяця більше нема. В якомусь сенсі це мене влаштовує для обачності. З іншого боку, мене непокоїть пошук місць. Я підводжуся на невелику гірку і в сотні ярдів бачу в темряві світлу смугу: доріжку до будинку.
  
  
  Я рухаюсь у тому напрямі та чверть години опісля досягаю краю красивого лужка. Позаду гарний квітник, а ззаду – величезна триповерхова вілла. Я не був певен, що знайду, але в жодному разі я не очікував чогось такого розкішного.
  
  
  Велика гранітна веранда проходить майже по всій довжині фасаду. У середині він утворює арку, внизу якої відкриваються різьблені дубові двері. Ліхтарі освітлюють фасад будинку, і я бачу, що не знаю скільки балконів, і багато вікон з навісами.
  
  
  Уся територія навколо вілли освітлена, наче Хайнцман чекав у гості.
  
  
  Однак усередині він чорний, як смоль. Логічно, що мій годинник дає мені знати, що година ночі вже давно минула.
  
  
  Я повертаюсь у лісовий масив і мовчки, як великий звір на полюванні, обходжу будинок, щоб подивитися, як він виглядає ззаду. Ззаду я знаходжу великий гараж та кілька господарських будівель.
  
  
  Щось справді не так. Хатина та земля мають коштувати неабияку суму в мільйони доларів. Шпигуни, особливо на рівні Хайнцмана, не заробляють стільки грошей. І навіть ті, хто почувається добре, не так виставляють свої гроші на показ.
  
  
  Я виходжу з-під навісу з дерев і біжу відкритою місцевістю за гараж.
  
  
  Ця сторона будинку менш освітлена, ніж інша. Усередині ще немає світла. Є ще одна велика веранда та двері патіо.
  
  
  Я оголю свою Вільгельміну і готую її до негайного втручання, а потім я підходжу. До будинку близько п'ятдесяти метрів брукованого двору. Я піднімаюся сходами на ганок і притискаюся до стіни поруч із дверима внутрішнього дворика.
  
  
  Немає сигналу сирени чи дзвінка. Жодної реакції. Я приставляю носа до вікна і дивлюся. Усередині є великий коридор із безліччю дверей. Він закінчується величезною залою, схожою на зал для прийомів. Єдине освітлення всередині походить від світла, що проникає через вікна.
  
  
  ux.
  
  
  Я кладу свій Люгер у ліву руку і натискаю на важіль. Відкривається само собою, без скрипу.
  
  
  Я виходжу в коридор і повільно йду всередину. Ух ти ! Це дуже просто. Це погано пахне. Щось мені підказує, що я кидаюся в пащу вовка. Але я все одно піду. Можливо, саме тут я знайду ключ до витоку секретів НАТО. Я зупиняюся на секунду біля підніжжя великих сходів, що ведуть в антресоль. Немає жодного шуму, крім рівного биття великого старого годинника.
  
  
  Я роблю кілька кроків. Зліва я знаходжу подвійні двері. Одна з дверей прочинена. У світлотіні я можу розглянути величезний офіс. Стіни від підлоги до стелі обвішані полицями з книгами. Звичайно ж, кабінет Хайнцмана.
  
  
  Я вхожу. Тут є письмовий стіл, два стільці та великий шкіряний диван, перед яким стоїть масивний журнальний столик.
  
  
  Я прямую до робочого столу. Я сідаю, вкладаю Вільгельміну в піхви і розпаковую свій набір інструментів. Я вибрав одну зі своїх відмичок і двома рухами відчинив ящик. Відразу починаю ритися в ній.
  
  
  Незабаром я знайшов записник у шкіряній палітурці з етикеткою, на якій було написано: VERABREDUNGS каліграфічно в готичному стилі. Це записник господаря.
  
  
  Гартуючи його, знаходжу аркуш паперу з підписами. Мої очі розширюються, так не може бути.
  
  
  Хтось – ймовірно, сам Хайнцман – практикувався у копіюванні підпису Ястреба. І це страшенно добре імітується.
  
  
  Закриваю записник і соваю в кишеню. Я волію піти і розібратися з цим у тихому місці.
  
  
  Я нарешті знайшов ключ до розгадки, можливо не зовсім переконливий, але це серйозне місце для початку. Тепер, якби я міг дістати документи за допомогою кігтя Яструба.
  
  
  Коли я нахиляюся, щоб відкрити скриньку внизу, я помічаю рух збоку від дверей. Перш ніж я встиг сісти, спалахнуло світло.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ VIII.
  
  
  
  Що, як це було дерево? Баобаб. Що, коли це була тварина? Бик. Що, якби це був інструмент? Силовий молот. Що, якби це був автомобіль? Бульдозер. Смішно, як ці старі дитячі захисні рефлекси виникають із глибини підсвідомості, коли ми налякані. Страх. Щоправда.
  
  
  Я докладаю великих зусиль, щоб знову вирости і перестати грати в китайські портрети, щоб вивчити те, що тільки-но з'явилося біля дверей. Це має бути продукт помісі Кінг-Конга та самки бізона. Його висота становить близько двох метрів двадцяти, а вага на перший погляд має становити сто п'ятдесят кілограмів.
  
  
  Цей монстр дивиться на мене з дурною усмішкою. У нього величезна густа борода і два маленькі очі, втиснуті в череп. Його обличчя нагадує мені австралопітек Яви, яким я бачив його в кошмарах, коли був дитиною. Найнеприємніша частина цього - пістолет 45-го калібру, який він спрямовує на мене. Великий пістолет у його величезному кулаку схожий на салонний револьвер.
  
  
  Я присідаю за столом у той момент, коли він натискає на курок. Куля проходить через вікно з тріском розбитого скла.
  
  
  Легким поштовхом я відсуваю стілець і виймаю Вільгельміну.
  
  
  Настає довга мовчанка. А потім гігант розбивається сміхом. Це похмуро. Він котиться між стінами кімнати, як висока гірська лавина. Я чую важкі звуки його кроків на підлозі. Він підходить. Мій палець стискає спусковий гачок.
  
  
  Стіл розміром з футбольне поле і вагою від трьох до чотирьохсот кілограмів раптово відсувається в страшному гуркоті. Як зі збільшенням, я бачу, як велика лапа наближається до мене. З моїм вісімдесятикілограмовим додаванням я почуваюся маленьким гномом перед людожером, який хоче його з'їсти. Я гойдаюся у крайньому положенні на боці. У мене якраз є час вистрілити двічі, перш ніж удар змусив Вільгельміну злетіти у повітря.
  
  
  Величезний монстр вистачає за комір. Я чую тріск тканини. Він піднімає мене, як маріонетку, і кидає через кімнату. Я різко приземляюся на стійку, про яку забиваю хребці та задню частину шиї.
  
  
  На його сорочці нижче правого плеча ростуть дві червоні плями. Я вистрілив у нього зблизька. Але, схоже, це його не турбує більше, ніж подряпини на пальцях.
  
  
  .
  
  
  Знову починається тупіт, як звук великого барабана. Він повільно підходить до мене, не поспішаючи.
  
  
  Одним рухом зап'ястя я кладу стилет на долоню і акуратно забираю його в рукав. Я встаю і відразу нахиляюся, щоб уникнути його титанічного удару. Він стогне, і в мене складається враження, що з його ніздрів виходять два струмені пари.
  
  
  Я стрибаю. Він повертається і знову прямує в мій бік. Потім він зупиняється, вагаючись. Він тільки-но побачив гострий клинок Хьюго, який я швидко передаю з однієї руки в іншу.
  
  
  Я кажу собі, що навіть якщо мені пощастить, я не маю жодної надії перемогти цього циклопа, у звичайному бою.
  
  
  У мене лише одна перевага перед ним – швидкість. Але якщо ми будемо веселитися надто довго, я втомлюся. Якщо хоча б один із його ударів потрапить у ціль, він розіб'є мені голову. Я повністю це розумію. І не цим я збираюся закінчити свою блискучу кар'єру.
  
  
  Я швидко відступаю до дверей. Новий каскад сміху трясе його живіт.
  
  
  «Відступу немає», - пирхає хриплою німецькою мовою.
  
  
  Ух ти ? Це призводить до роздумів! На перший погляд, я не став би сваритися.
  
  
  Він приблизно за три метри від мене, спиною до інших дверей. Думаю, тієї, що виходить у хол.
  
  
  Зліва від мене стоїть гнутий стіл заввишки чотири фути. Аж раптом у мене виникла ідея. Якщо це спрацює, я зможу викрутитись.
  
  
  Як я щойно зазначив, цей примітивний організм має дві здібності:
  
  
  а) сміятися, отже, розуміти сміх інших.
  
  
  б) вимовляти слова, тим самим надаючи сенс іншим словам. І мовою, яку я знаю: німецькою.
  
  
  Я скористаюся цим, щоб роздратувати його. Що мені втрачати? Я дивлюся йому в очі і починаю лаятись. Я дражню його:
  
  
  - Гей, велике нацистське свиня, я хочу у тебе дещо запитати!
  
  
  Він завмирає на місці, коли відкриває пащу, яка має дозволити йому проковтнути двокілограмовий ростбіф, не розжовуючи.
  
  
  Не перестаючи дивитися на нього, я показую на нього пальцем і знову починаю лайку.
  
  
  Його обличчя, не вкрите волосками, набуває потворного баклажанового кольору. Начебто працює. Я доводжу до ладу:
  
  
  - Твоя мати - повія, яка тягалася по всьому Берліну, га?
  
  
  Він гарчить від люті і кидається на мене, опустивши голову. Я ухиляюся в останню мить, кидаючи руку вперед, простягнувши Хьюго. Я прорізав їм довгу блискучу петлю на її правій руці. Я шукаю притулку за перевернутим столом.
  
  
  Він голосно кричить, розвертається вправо, кидається на мене і майже відразу ж застукає між ніжками столу. Я роблю крок назад. Він простягся переді мною. Обидві руки беру стилет і встромляю йому під праву лопатку. До ручки.
  
  
  Він виє від болю, встає і пирхає, як шалений буйвол. Але я вже оминув офіс. Я біжу через кімнату та забираю Вільгельміну.
  
  
  Дві кулі в плече, розріз на всю руку та 22-сантиметровий стилет, застромлений у спину, в принципі ніхто не повинен утриматися. Але вона не нормальна людина. Може навіть зовсім не чоловік. Єдиний видимий результат – це доведення до сказу.
  
  
  Він знову нападає на мене, витягнувши обидві руки. Притулившись до бібліотеки, я вистрілюю зі свого Люгера йому в груди.
  
  
  Перші три кулі, схоже, не діють. Наступні два трохи перервали його імпульс. Я продовжую стріляти. Між стінами великої кімнати гуркотять постріли. Таке відчуття, що ти усередині великого барабана.
  
  
  - Ааааарргххх! відригує монстр.
  
  
  Він все ж таки зробив крок назад. Він схиляє коліна. Кров починає проникати через ніс і рот. Але він все ще хоче більшого. Я бачу, як він засовує руку за спину і намагається витягти з неї Х'юго.
  
  
  Раптом у коридорі починає вити сирена. Я чую гучні голоси і кроки, що наближаються.
  
  
  Я швидко виловлюю в кишені новий магазин і перезаряджаю Вільгельміну. Я швидко оглядаю кімнату. Офісний стілець! Я хапаю його за підлокітник і кидаю у вікно.
  
  
  Я розраховую свій шанс вистрибнути у внутрішньому дворику, коли залізо
  
  
  вдарило в моє ліве плече. Воно у мене горить, розривається на шматки! Миттю моя голова крутиться, і я майже втрачаю рівновагу. Перед очима проноситься пелена червоного туману. Я трясуся. Зараз не час відвертати очі!
  
  
  Я розвертаюсь. Монстру вдалося витягнути Х'юго з його спини. Він кинув його в мене. Це мій власний стилет, який я щойно встромив йому під плече. Мені просвердлило трапецію на чотири сантиметри. Неймовірний цей Кінг-Конг! Він встає! Він спотикається до мене. Я обережно цілуюсь між очей. Я стріляю. Його голова зникає в багряному виверженні, що викидає на всі боки мізки та шматочки шашлику.
  
  
  Я забираюсь на підвіконня. У цей момент двері відчиняються. Я стрибаю на терасу.
  
  
  Ліворуч входять четверо хлопців у якійсь військовій формі. Я повертаю праворуч і перетинаю галявину, опустивши голову. Біль все сильніше і сильніше горить у моєму плечі. Мій зір починає розмиватись. До лісу ще п'ятдесят ярдів. Голос кричить німецькою - "Стій!" за моєю спиною. Собаки гавкають.
  
  
  Я за десять метрів від дерев, коли вони відкривають вогонь. Кулі з їхньої автоматичної зброї розривають кору та гілки навколо мене.
  
  
  Всі, ось і зарості, спотикаюсь, продовжую тікати. Вони кричить, собаки гавкають, вони все ще женуться за мною, але я ховаюся з поля зору.
  
  
  Я зупиняюся на мить і притуляюся до стовбура, щоб перепочити. Біль стає дедалі нестерпнішим. Вона починає бити мене прямо по голові. Я смикаю за ручку Хьюго. Витягаю. Ставлю стилет на землю, знімаю куртку, кобуру, сорочку.
  
  
  Мої пальці м'які, несприйнятливі та пухкі, як великі сосиски. Незграбно скручую сорочку в клубок. Я прикладаю її якомога щільніше до кривавої рани. Я підвісив кобуру на місце, вона значною мірою утримує імпровізовану пов'язку. Я беру Хьюго, одягаю куртку і біжу геть.
  
  
  Я біжу так добрих десять хвилин. Собаки з уривчастим гавкотом відходять або наближаються. Раптом я розумію, що маю ноги у воді, я послизнувся і майже розтягнувся на всю довжину. У темряві я не бачив річки.
  
  
  Я входжу у воду до пояса. Я намагаюся плисти, але течія надто сильна. Він мене тягне. Моя голова б'ється про перешкоду. Я тримаюсь за це. Я залазю на нього.
  
  
  Коли я приходжу до тями, починає з'являтися перше денне світло. Йде дощ. Дуже волога мряка. Я стукаю зубами.
  
  
  Я розумію, що пливу ниць на маленькому грубому дерев'яному човні. Не знаю, як мені знайти в собі сили витягти Х'юго з кобури та прорізати причал, але я про це знаю.
  
  
  Мій човен повільно пливе за течією. Я намагаюся сісти, але падаю.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Я поступово виходжу зі сну без сновидінь. Сонячні промені проникають крізь шибки великого вікна. Я лежу на животі, голий, у м'якому ліжку. У мене все добре. Жарко.
  
  
  Я завмираю на мить, а потім раптово згадую: Хайнцман, бій з жахливою істотою, рікою, човном. Повертаю шию і зістрибую з ліжка. Ух ти! Я стою на колінах, і горизонт відмовляється стабілізуватися, як нагадує здоровий глузд.
  
  
  Моє плече було ретельно забинтоване. Це все ще трохи круто, але мені майже не боляче. Я чекаю, поки мій внутрішній гіроскоп зробить свою справу і обережно підходжу до вікна. Я знаходжусь на другому поверсі того, що мені здається великим будинком, принаймні таким же великим, як у Хайнцмана. Великий лужок досить круто спускається до річки. Мої очі все ще відкриті, я дивлюся, як мимо проходить кілька барж ведених буксиром, і гадаю, що я можу зробити і як я сюди потрапив.
  
  
  - Якщо це вас зацікавило, - каже жіночий голос за моєю спиною, - ця річка називається Демер. До речі, я хотів би вказати вам, що у вас дуже гарна дупа.
  
  
  Повертаюсь на місці. Приголомшлива жінка років тридцяти зачиняє двері, безтурботно тулиться до неї і дивиться на мене. Вона носить одяг для верхової їзди.
  
  
  - Фронт ще цікавіший, - усміхається вона.
  
  
  Я почуваюся трохи дурним, голим, як хробак, перед цією чудовою кобилкою. Але, ей, я все одно не збираюся хапатися за подушку, щоб приховати свої органи.
  
  
  Хрипло питаю. - Хто ти ?
  
  
  У роті сухо. У мене склалося враження, що кілька годин тому
  
  
  мені зробили операцію на мигдаликах.
  
  
  - Офіційно я графиня Марія Елізабет Анн Жіскар д'Амбервіль. Енн для друзів. Що про вас, містере Моргане? Зловмисник чи поліцейський?
  
  
  - Жоден з них. Припустимо, поліцейський був би ближчим до реальності.
  
  
  Вона розчаровано скривила губи.
  
  
  - Ой, як банально! Я сподівався знайти в тобі таємничого зломщика сейфів, може, навіть кілера.
  
  
  Я питаю :
  
  
  - Як я потрапив до тебе?
  
  
  Вона відкидає моє запитання легким жестом і каже:
  
  
  - У шафі ви знайдете одяг, який повинен вам підходити. Ви також знайдете там свої речі, свої жахливі машини війни та щоденник містера Хайнцмана… Вже майже опівдні, додає вона, дивлячись на маленький золотий годинник, і я вважаю, ви, мабуть, голодні. Як тільки ви зробите себе привабливим, приходьте до мене пообідати на задній терасі.
  
  
  Вона мирно відвертає очі, не кваплячись повертається і йде.
  
  
  
  У шафі повно чоловічого одягу. Справді, їхній власник повинен бути приблизно мого розміру. Вибираю бежеві штани, легкий светр та кремовий блейзер. Кишеня прикрашена золотою тасьмою. Я помітив, що у графині де Машенвіль було те саме в кишені її куртки для верхової їзди.
  
  
  Як і обіцяла, решта теж там. Зброя, гаманець, паспорт та інші папери. І записник Хайнцмана. Я набиваю кишені і вирушаю на пошуки графині.
  
  
  Вона чекає мене в обумовленому місці перед столом із кованого заліза, набитим всякими добрими речами.
  
  
  - Як твоє плече? - Запитує вона, жестом запрошуючи мене сісти.
  
  
  - Ще трохи круто, але начебто непогано відновлюється. Хто дбав про мене?
  
  
  - Брюссельський лікар, - розповідає моя мила, але все ж таки дивна господиня. Не бійтеся, він чудовий друг. І він особливо стриманий.
  
  
  Обідаємо швидко, у тиші. У кафе я поновлюю свої запитання:
  
  
  – Як давно я у вас?
  
  
  "Минуло п'ять днів", - відповідає графиня.
  
  
  Я мало не впустив чашку.
  
  
  – Анрі категорично наполягав на вашій госпіталізації, – уточнює вона. Мені вдалося змусити його передумати.
  
  
  П'ять днів ! Мені це здається божевільним. Неймовірно!
  
  
  – Інші люди знають, що я тут?
  
  
  - Мої слуги і я, звісно. І Анрі, лікарю. Це все.
  
  
  - Вибачте, говорю, але... я розумію, що у вас є чоловік...
  
  
  Вона починає голосно сміятися. З досконалою безсоромністю.
  
  
  - Мій чоловік, давай поговоримо про це. У нього лише дві пристрасті. Насамперед це квіти, які мають пом'якшувати мою мораль. Потім гра, яка є запорукою для пропуску нижніх спідниць. Він провів тиждень у казино Spa. За два тижні він, ймовірно, продовжить свій тур через Баден-Баден. Можливо, у Монте-Карло якщо погода зіпсується.
  
  
  П'ять днів ! Я поки що не можу це пережити. Мабуть, весь час щось відбувалося. Я абсолютно повинен піти якнайшвидше. Особливо, якщо занедбаній красуні спаде на думку шукати чорні крапки у мене на спині.
  
  
  Немов читаючи мої думки, розглянута красуня чемним голосом запитує:
  
  
  "Перш ніж піти, чи не могли б ви сказати мені, чому ви вкрали цю записну книжку у містера Хайнцмана?" Це через його зустрічі з росіянами? Бо він шпигун?
  
  
  Вона мене вражає.
  
  
  - Російські? Я вражений.
  
  
  Мадам графиня кидає на мене гострий і настирливий погляд.
  
  
  - Росіяни, - продовжує вона. Звичайно, ви не мали часу читати його щоденник. Ви були поранені під час втечі.
  
  
  Я мовчу. Я чекаю, щоби вона продовжила.
  
  
  – Вас знайшов мій садівник, – продовжує вона. Ви були напівмертвими на дні човна, що сів на мілину біля нашого дока. Вона привела тебе додому. Звичайно – сподіваюся, ви не заперечуєте – я оглянула ваші речі. Зателефонувавши своєму другові-докторові, я перегорнула записник містера Хайнцмана. У нього є регулярні зустрічі – не рідше одного разу на місяць – з якимсь Анатолієм Олеговичем Гречком на складальному заводі «Скалдіа-Волга» під Брюсселем.
  
  
  - Ти знаєш, що він шпигун?
  
  
  
  На її обличчі з'являється гримаса, коли вона підтверджує це кивком.
  
  
  - Я його знаю. Знай навіть, що я не особливо переношу це в душі, – зізнається вона мені. Росіян теж, якщо хочете знати все.
  
  
  Вона нахиляється вперед і додає:
  
  
  - Вам не подобається, що високопосадовець НАТО регулярно розмовляє з росіянином?
  
  
  - Так-так, безумовно, говорю, бо не знайшов кращого.
  
  
  - Неймовірно, чи не так? - схвалює графиня, сідаючи. Підсумок: якщо ви не злодій, то мисливець за шпигунами. І в такому разі я готова допомогти вам.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ IX.
  
  
  
  Графиня повільно кладе трубку. Я сиджу напроти її столу напроти неї. Вона біла, як аркуш паперу. Нижня губа тремтить від нервового тремтіння.
  
  
  "Його дружина була повністю розірвана", - сказала вона.
  
  
  Я справді злий на неї, але вона шукала це. Незважаючи на всі мої протести, вона погрожувала викликати поліцію, якщо я відмовлюся від її допомоги. Для неї це була велика гра. Тільки велика гра щойно перетворилася на моторошний фарс.
  
  
  «Отже, Бернс мертвий», - говорю я.
  
  
  Вона киває.
  
  
  - Як ви вважаєте, його вбив Хайнцман?
  
  
  Я розповів їй лише кілька фрагментів історії. Мінімум, необхідний задоволення її любрпитства.
  
  
  "Напевно, це набагато складніше, Енн", - сказав я, ніжно поплескавши її по руці. Роберт Бернс був офіцером поліції мого типу, і ми разом працювали над цією справою.
  
  
  - Але чи ваша робота на території Бельгії незаконна?
  
  
  – Якщо розуміти закон буквально, то так.
  
  
  Вона питає. - Це знаменита справа… Хайнцман причетний до нього?
  
  
  - Судячи з усього. Але є й інші чоловіки, які набагато небезпечніші, бо вони перебувають у дуже критичній ситуації.
  
  
  - Як російська Гречка з автозаводу.
  
  
  Я киваю головою. Два телефонні дзвінки, які вона щойно зробила, намагаючись зв'язатися з Бернсом, спочатку у штаб-квартирі НАТО, а потім додому, безперечно, було записано. Може, це й не помітять. Ще одна жінка запитує новини про красеня Боба, що нікого не здивує. Але тут ми ризикуємо отримати питання.
  
  
  Немає сумніву, що люди Хайнцмана знайшли мою орендовану машину. Це повернуло їх у Холідей Інн. У тому ж готелі «Холідей Інн», де днями Бернс винайняв кімнату зі своєю коханкою. Додайте контакти Боба з паризькою поліцією з приводу трупа, знайденого в моєму готельному номері, і вони швидко встановлять зв'язок. Вони зрозуміли, що він простяг мені руку.
  
  
  Вони ліквідували його.
  
  
  Маєток Хайнцмана знаходиться менш ніж за тридцять кілометрів від готелю. Поки вони не встановлять ще один зв'язок між телефонним дзвінком графині та моїм незрозумілим зникненням, це справді недалеко.
  
  
  Я встаю, беру її за руку і веду коридором.
  
  
  - Збирайте валізи, - сказав я. Ви їдете звідси якнайшвидше.
  
  
  - Я їду ? Чому?
  
  
  - Ти збираєшся зустрітися з чоловіком у Спа.
  
  
  Вона негативно хитає головою.
  
  
  - Нізащо, - рішуче наказує вона. Хайнцман винен у вуха, я тобі допоможу!
  
  
  - А що ви маєте проти Хайнцмана?
  
  
  Вона червоніє.
  
  
  - Це свиня! - вигукує вона в люті.
  
  
  - Але що він з тобою зробив, Енн?
  
  
  - Якось я їхала на коні і вдерлася на його територію. Він змусив слугам відвести мене до себе додому, де якась тварина, схожа на людину, вдарила мене палицею. Я розповіла чоловікові все, але він просто засміявся і сказав, що порка приносить мені найбільшу користь!
  
  
  Я не можу в це повірити.
  
  
  - Але ж це безумство! Просто тому що ви заїхали на його власність? Він, мабуть, збожеволів!
  
  
  - Я часто була там. Він кілька разів загрожував мені телефоном. Але я не розумію, чому я маю змінювати свій спосіб життя. Я ходжу цими землями з самого раннього дитинства.
  
  
  "Щасливе сусідство", - сказав я собі. Розпещений негідник, що вперто ігнорує заборони, і у якого горила порає жінок... Тепер я розумію, чому графиня Жискар д'Амбервіль так рішуче налаштована допомогти мені.
  
  
  Було б повною дурістю продовжувати приймати допомогу від неї. Я повинен піти з її шляху за всяку ціну. Я питаю :
  
  
  - Маєте машину, на якій я можу скористатися?
  
  
  - Так. Їх дещо у гаражі. Вам залишається лише зробити свій вибір.
  
  
  - Дуже добре. Нарешті, я думаю, ви можете допомогти мені. Можливо, нам удвох вдасться загнати Хайнцмана у куток.
  
  
  Все його обличчя світиться.
  
  
  - Справді? Ти збираєшся вбити його сьогодні ввечері?
  
  
  Я киваю головою.
  
  
  - Дуже імовірно. Але про інших чоловіків, про яких я розповідав тобі. Керівники операції... Усі вони у Цюріху...
  
  
  - Цюріх? - Запитує вона, засмутивши.
  
  
  Я підтверджую :
  
  
  - Так, Цюріх. Я відвезу тебе до аеропорту. Ви сядете на літак до Швейцарії і зустрінете мене там у готелі, куди я вас направлю.
  
  
  - Я хочу залишитись з тобою, - починає вона.
  
  
  Я відрізав:
  
  
  - Я думав, ти хочеш допомогти мені. Слухай, мені потрібне прикриття. Ви гратимете цю роль. Досі вони, мабуть, знають, що я тут. Якщо ви побіжіть до Цюріха - там у них штаб-квартира - вони подумають, що я не сильно відстав. Можливо вам вдасться залучити їх до дії. Слідуй за мною ?
  
  
  - Так. Чи буде це небезпечно?
  
  
  Я докладаю максимум зусиль, щоби не хихікнути.
  
  
  - Дуже небезпечно. Я розраховую, що ти обережна. Але робити це треба дуже швидко. Можливо вони вже збираються схопити нас тут!
  
  
  - Добре, - досить схвильовано каже вона.
  
  
  І вона втекла до своєї кімнати. Я кричу :
  
  
  - Я заберу машину з гаража!
  
  
  "Я буду через секунду", - відповідає вона з верхньої сходинки.
  
  
  Гараж досить просторий, щоб розмістити півдюжини великих машин. Їх чотири: Rolls, великий лімузин Mercedes, чудово зберігся MG-TD і купе Alfa Romeo.
  
  
  Вибираю Альфу. Безперечно, це буде найменш помітно. Виїжджаю з гаража і мчу до будинку.
  
  
  Я підводжусь до кімнати графині. Вона закриває дві валізи, які швидко набила.
  
  
  Я питаю :
  
  
  – Ви не думали взяти гроші?
  
  
  Вона киває.
  
  
  - Ваш паспорт?
  
  
  Вона дорікає і запитує:
  
  
  - Скажіть, ви дійсно приїдете до мене до Цюріха?
  
  
  - Звісно. Але насамперед почекай мене. Це може тривати цілий тиждень.
  
  
  - Я зачекаю, - обіцяє вона.
  
  
  Я хапаюся за ручки двох її валіз і мчу повз неї вгору сходами.
  
  
  «Я зіткнувся з садівником дорогою до гаража», - сказав я. Я сказав йому, що ми їдемо в Париж. Я також подякував йому за те, що він мене врятував.
  
  
  Вона хихикає, як кокетлива студентка.
  
  
  - Витончите вашу ідею втечі до Парижа. Це дійде до вух мого чоловіка. Цікаво, що він збирається робити… Напевно, нишпорити містом, намагаючись знайти нас.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Протягом усієї поїздки в аеропорт Завентем графиня белькоче і посміхається, як збуджена дитина, що вирушає у відпустку.
  
  
  Я дуже ризикую здатися в Брюсселі серед білого дня. Але насправді я не думаю, що вони очікують, що знову з'явлюся. Принаймні не так швидко.
  
  
  Коли я зареєстрував її валізи, я провів свою аристократичну компаньйонку до найскромнішого столика в барі аеропорту. Вона говорить. Вона знову каже. Вона знову каже. Про своє нудне життя. У її нудному будинку. Про її нудного чоловіка. І цей підлий Хайнцман, який, чорт забирай, заслуговує на те, що я збираюся з ним зробити. І так триває понад дві години, поки дзвінок на рейс до Цюріха не пролунає через гучномовці.
  
  
  Вона встає, пристрасно мене цілує, наче ми старі коханці. Нарешті, вона зникає у бік зони посадки. Уф! Я стою навколішки. Я все ще сподіваюся, що з нею не станеться жодних проблем.
  
  
  Вже майже сім годин, коли я забираю Альфу зі стоянки.
  
  
  Тепер, коли я переглянув записник гера Хайнцмана, я точно знаю, що ще треба зробити.
  
  
  Графіня це зрозуміла. Хайнцман регулярно зустрічався з людиною на прізвище Гречко, яка працює на автозаводі «Скалдіа-Волга» у Брюсселі.
  
  
  Зустрічі проводилися нерегулярно протягом останніх вісімнадцяти місяців. Іноді у заводських приміщеннях, але ще у місті зазвичай у ресторані, бібліотеці чи музеї.
  
  
  Очевидно, графиня знала, що завод – радянське підприємство. Саме тут виставляються на продаж Москвичі у Європі. Але чого вона не знала, то це те, що завод SV - не більше ніж прикриття для операцій КДБ.
  
  
  Цей завод знаходиться недалеко від аеропорту і менш ніж за три кілометри від штаб-квартири НАТО. Рух у цей час доби не надто інтенсивний. Я швидко їду до Штінвега і незабаром бачу будівлі. Це велика група сірих невисоких будівель, посаджених серед трав'янистого поля. Адміністративний центр, навпаки, являє собою чотириповерхову будівлю зі скла та сталі, розташовану в кінці довгої брукованої дороги. Весь комплекс оточений високим дротяним парканом. У кожному розі стоїть великий пост охорони.
  
  
  Коли я підходжу, я можу розглянути ліс антен, які піднімаються на вершину адміністративної будівлі. Вузол зв'язку, мабуть, має бути у підвалі.
  
  
  За промисловим комплексом знаходиться приміське містечко Машелен. Я заходжу близько восьмої години. Я сідаю за вітальний столик у пивній і починаю потягувати німецьке пиво, доки чекаю обіду.
  
  
  Очевидно, що Хайнцман є постачальником документів серії 700. Він, ймовірно, забирає їх додому по одному, поки його комітет готує їх і робить дві копії. На одній із цих копій він імітує підпис Яструба.
  
  
  Я майже впевнений, що дати зустрічі Хайнцмана з Гречком збігаються з датами розповсюдження документів у всій системі. І Яструбу серед інших.
  
  
  Хайнцман повертає оригінали документів, які зазвичай розмножуються та розповсюджуються.
  
  
  Одна із зроблених ним копій дістається Гречку. Інша копія, з фальшивим підписом Ястреба, замінюється на оригінал, коли бос підписує його.
  
  
  І тут одразу виникають два питання: як Хайнцман проводить заміну? Що відбувається з оригіналами, підписаними Яструбом, коли шпигун заволодіває ними?
  
  
  Я знаю, що серію знайшли на трупі радянського кур'єра у Парижі. Але ж інші? Десь має бути схованка з вісімнадцятимісячними документами всередині. Якщо тільки Хайнцман не знищив їх… Я закінчив обід і водночас подумав про це.
  
  
  Я беру машину і прямую до Брюсселя, де зупиняюся в готелі Hilton. Прошу працівника надати мені великий конверт. Я кладу туди записну книжку Хайнцмана, адресую головному операційному директору Amalgamated Press, Вашингтон, і повертаю клерку разом із банкнотою двадцять франків. Він обіцяє мені, що відправить його рано-вранці.
  
  
  Я не хочу знати, що особисто Мандель думає про невинність чи провину Хоука. Блокнот Хайнцмана та листок із фальшивими підписами змусять його замислитися. Щоб поміркувати і познайомитися з діяльністю Хайнцмана.
  
  
  О 10:30 я повернувся до Machelen і до 23:00 знайшов те, що шукав: тихе місце, щоб сховати мою Alfa за заводом SV.
  
  
  Це парковка, що примикає до офісної будівлі. Вона розташована на вершині набережної. Наприкінці стоянки круто спускається до дренажної канави. З іншого боку канави - паркан, що оточує фабрику SV.
  
  
  Ярдах за двісті праворуч від мене в паркані залізні ворота. Зліва немає нічого, крім паркану майже на кілометр, через кожні п'ятдесят метрів великий прожектор.
  
  
  За півгодини я чую свисток на заводі. За кілька хвилин у двері ринув потік робітників, які попрямували до стоянки, де на них чекали машини та автобуси. Охоронці дуже зайняті, коли справа доходить до зміни.
  
  
  Я виходжу з машини та обережно спускаюся на дно канави. Потім я знову підходжу до огорожі. Вважаю, що зміна команд триватиме десять-п'ятнадцять хвилин. І в цей час охоронцям доведеться не лише дбати про огорожу.
  
  
  З іншого боку, менш ніж у десяти ярдах, ряди новеньких Москвичів. Трохи далі бачу залізничну платформу, яка проходить по всій довжині складального корпусу. Кілька двоповерхових вагонів чекають на завантаження. Але з моєї посади спостереження робітників там не помічаю.
  
  
  Ліворуч від мене адміністративна будівля.
  
  
  Я дістаю з сумки кусачки і ріжу дротяну сітку. Вона перекушується, як олія. Менш ніж за дві хвилини я зробив достатню дірку, щоб дозволити собі влізти. Я входжу і підкручую дроти, щоб не було видно отвори. Якщо не розглядати під збільшувальним склом.
  
  
  Робітники ще штовхаються біля воріт з боку виходу. Я перетинаю стоянку нових машин і мчу до залізничних колій. Трохи згодом, я підійшов е платформі.
  
  
  Нікого не видно. Я підтягуюсь та йду на склад. Всередині праворуч дерев'яні ящики, ліворуч дерев'яні ящики. Не знаю, скільки рядів.
  
  
  Другий свист розриває ніч, і через кілька секунд від гуркоту машин земля тремтить. Нічна зміна щойно розпочала роботу.
  
  
  Праворуч, з іншого боку дверей, на дах піднімаються металеві сходи. Вона висвітлюється люмінесцентними лампами, підвішеними до поручнів.
  
  
  Це супер сліпуче. Я піднімаю руку перед очима і дивлюся, на сходи, я погано бачу, але, мабуть, сходи ведуть до якихось дверцят, через які можна потрапити у вентиляційну систему.
  
  
  Я дуже причаївшись слухаю звуки фабрики. Нічого підозрілого. Я забігаю на сходи і одразу починаю підніматися.
  
  
  Досягши рівня стелі, я простягаю руку нагору. Я так і думав. Дверцята на дах. Я збираюся підняти її, коли помічаю два маленькі дроти, прикріплені до зашморгу. Я блокую свій жест. Сигналізація! Мені стало жарко!
  
  
  Це безглузда сигналізація. Вона має спрацювати, коли ви відкриєте люк. Я помічаю мініатюрний перемикач центральної петлі.
  
  
  Лівою рукою я чіпляюся за поперечину сходів. З іншого боку беру свій набір інструментів. За п'ятдесят вісім секунд та чотири десятих (приблизно) я поєднав контакти перемикача разом. При розмиканні вони б'ють на сполох. Я легко можу відчинити люк. Я роблю це без вагань. Виходжу на дах і закриваю люк з найбільшою обережністю та винятковою обачністю.
  
  
  Якщо дивитися звідси, завод здається набагато більшим за шосе. Нерівна лінія дахів, здається, тягнеться на всі боки, наскільки може бачити око.
  
  
  Я швидко біжу до середини будівлі. У мене так менше шансів виділятись, якщо хтось дивиться. Згорбаючись, я обережно йду до адміністративної будівлі, що знаходиться на іншому боці, неподалік дев'ятисот ярдів. На фасаді, що спрямований на мене, не горить жодне вікно.
  
  
  Я спускаюся спеціально поставленими сходами. Погляд праворуч, погляд ліворуч, і я притискаюся спиною до адміністративної будівлі.
  
  
  За три метри від мене металева колона квадратного перетину піднімається на висоту будівлі. Без сумніву всередині йдуть кабелі до антен. Сподіваюся, вона спілкуватиметься із внутрішнім світом. Я швидко оглядаю, чи тут є сигналізація. Нічого не знаходжу. Через п'ять секунд відчиняю двері відмичкою. Мені пощастило: спілкується. Відчиняю другі двері відмичкою.
  
  
  Ось я перебуваю в темному коридорі, який, здається, проходить через весь будинок.
  
  
  Я входжу і оглядаюсь у коридорі, який проходить у межах моєї досяжності. Позаду невелика кімната з кабінетом та двома металевими картотечними шафами… Папір приколоти до коркової дошки. Записки,.. мабуть.
  
  
  Я обшукую ящики столу та швидко знаходжу бігофонограму підприємства. Цей дорогоцінний документ розповідає мені, що товариш Гречка обіймає посаду начальника відділу торговельних відносин і перебуває у кімнаті 407.
  
  
  Я витягаю Вільгельміну з її футляра з телячої шкіри, відпускаю запобіжник і виходжу в коридор.
  
  
  Чому? Тому що Хайнцман знає, що в руках його блокнот. Він, мабуть, здогадався, що я встановив його зв'язок із Гречком. Зазвичай, якщо він попередив товариша начальника відділу, там довелося вживати заходів безпеки.
  
  
  А потім - я маю це визнати? - Я трохи нервую. Хто знає чому… Може, тому, що поки що все йде надто добре.
  
  
  У четвертому коридорі – брата-близню того, що на першому поверсі.
  
  
  На пошук кімнати 407 у мене не йде й хвилини. Зачинено. Неважливо, я дістаю своє спорядження і за менший час, ніж треба сказати, зламую ще один замок.
  
  
  Порівняно з тим кабінетом, що я відвідав унизу, кабінет Гречка просто вражає. Монументальний офіс. Повний батальйон картотек. Але зовсім не гарно. І вбудовані у стіну. Низький столик, оточений двома міцними кріслами і - я їх приміряю ... - міцними та зручними, а також диван з ячей шкіри від Kouen-Louen, тому що, як відомо, в Якутії яків немає. І нарешті тримайтеся міцніше: репродукція Пікассо. Безперечно. Це перший раз у моїй кар'єрі, що я бачу на подібній соціалістичній посаді. Це пахне декадентським ревізіонізмом і таке інше. А портрет Леніна? Де ж портрет Леніна? Я майже збентежений.
  
  
  До речі, котра година? Я дивлюсь на годинник.
  
  
  Чверть першої.
  
  
  З моменту мого прибуття минуло сорок п'ять хвилин. Якщо все піде добре, я вислизну так само. Але за набагато менший час.
  
  
  Прибуття наступної робочої зміни має бути о сьомій годині, і я був би здивований, якби шкіряні сидіння заскрипіли на стільцях раніше цього часу.
  
  
  У мене багато часу.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ X
  
  
  
  Вже чотири години ранку. Починає окупатись те, що я вивчаю у файлах картотек. Я починаю розумітися на цьому.
  
  
  Протягом години я вичерпав усі можливості отриманої інформації. Я змирився з тим, що копався у всіх картотечних шафах Гречка, починаючи з першої картотеки до останньої. Ви маєте з чогось почати. Однак найскладнішим було з'ясувати, яка з них була першою. Найправіша чи найлівіша? Само собою зрозуміло, що я вибрав ту, що ліворуч.
  
  
  Більшість паперів, знайдених у папках, належать до стану продажів у Європі. Деякі з них російською, але більшість німецькою та французькою мовами. Я також знайшов замовлення на запасні частини та інструкції про великі офіси в Ленінграді та Москві.
  
  
  Через три години я працюю над справами людей, які працюють у SV або контактують з нею. І ось тут мені трапилося досьє на Юрія Івановича Носкова. Пізня пошта, в якій було виявлено документи серії 700. Ця знахідка викликає у мене інтерес.
  
  
  У першому аркуші зазначено, що він працював тут технічним консультантом, делегованим московською головною компанією. Але за ним є ще одна брошура з написом: ПОШИРЕННЯ У ЗМІ. Тут сказано, що був фінансовим радником посольства.
  
  
  Файл закінчується червоними літерами MD та підписом Гречка. МД, що означає мокрі відносини. Мокрі справи у перекладі з російської означає «мокрий бізнес». А вологий бізнес для КДБ означає фізичну ліквідацію.
  
  
  Дедалі більше цікавого. Я не жалкую про проникнення. Смерть Носкова було призначено. Це було випадковістю. Вони вбили його після того, як засунули йому до рук документи НАТО. У цьому я справді не сумніваюся: вся ця погана постановка була поставлена, щоб підставити Хоука.
  
  
  Але є одна деталь, яку хотілося б уточнити. Принагідно я помітив, що посилання на особисті файли майже завжди починається з букв A, B або C. У Носкова вона починається з GB.
  
  
  У великих шафах Гречка міститься не менше двохсот папок. Я швидко перегортаю їх усі, дивлячись тільки на посилання. Знаходжу ще чотири із літерами GB. Розклав їх на столі.
  
  
  За винятком MD у Носкова, п'ять файлів майже ідентичні. Всі п'ятеро чоловіків були офіційно відряджені до SV із різницею у два тижні, приблизно півтора роки тому. Усі вони зареєстровані як технічні консультанти на заводі та фінансові консультанти в посольстві Радянського Союзу. Їхня біографія майже однакова.
  
  
  Кожен з них має паспорт класу А, який дозволяє їм в'їжджати до Радянського Союзу або виїжджати з нього без оформлення звичайних документів.
  
  
  Того самого дня, коли сталося вбивство Носкова
  
  
  , четверо його друзів було відкликано за наказом до Москви.
  
  
  Чому вони вбили Носкова і чому звільнили решту чотирьох?
  
  
  На столі Гречка є блокнот. Я запозичив у нього сторінку і швидко записав ім'я, адресу, сімейний стан усіх цих джентльменів та важливі моменти їхнього резюме.
  
  
  З усім цим, а також із записником Хайнцмана, у Манделя все ще буде достатньо, щоб засумніватися в співучасті Хоука. Думаю, він передасть інформацію президенту, і Хоук буде реабілітовано. Бос повернеться до керівництва служби АХ, ми зможемо почати добре працювати і прибрати цей салат. Як нам вдалося підробити копії Яструба? Хто це зробив? Звісно ж, КДБ. Але вагомих доказів наразі немає. Крім того, не виключено, що архіви AX можуть ідентифікувати того чи іншого з чотирьох громадян, які фігурують у списку.
  
  
  Я забираю багато паперів та йду. У коридорі нікого. Зовні нікого. За півтори хвилини я перебуваю на даху складу.
  
  
  Як тільки я виберуся звідси, я зателефоную Манделю, щоб попередити його про прибуття записника та інформації, отриманої від SV. Я маю намір залишитися в Брюсселі, поки Його Величність перевіряє це у Вашингтоні. Ще треба сказати два слова товаришу Гречку.
  
  
  Жарко і, коли підходжу до люка, починаю потіти. Я ставаю на коліна і відчиняю панель, намагаючись не впасти в неї. І це недобре. У ангарі є люди. Десяток чоловіків розвантажують фургон і складають ящики всередину. Вже майже о 5:30. За півтори години починається денна зміна. Але до цього сонце теж зійде, і я не знаю, як зможу піти непоміченим.
  
  
  Кінець даху приблизно за 30 метрів. Біжу туди, лягаю на живіт та оглядаю обстановку. Дах виходить на частину набережної. Автомобіль знаходиться на відстані не більш як чотири з половиною метри, з перепадом висоти близько двох метрів. У вантажників є величезні ящики на піддонах, які піднімає вилковий навантажувач, коли вони йдуть, щоб доставити їх на склад.
  
  
  Я збираюся відступити, щоб знайти інший спосіб вислизнути, коли робітник піднімає очі та бачить моє обличчя. Наші погляди на мить трапляються. Він робить кумедну гримасу, потім розуміє та кричить. Я біжу до люка, відкриваю його і спускаюся нижніми сходами. Там я спускаю крик Тарзана, випустивши три постріли по ящиках, які прямо піді мною.
  
  
  Сирена починає вити, і всі повертаються всередину, щоби подивитися, що відбувається. Я біжу до краю даху та стрибаю.
  
  
  Все йде дуже швидко. Я ледве встигаю хвилюватися і думати, чи я не прорахував свій хід. Дах фургона наближається на надзвуковій швидкості, і стріла не зрушується, коли я приземляюсь на неї. На дорогу скочуюсь боком. Як би я не намагався не вдаритися в що-небудь, що стирчить, я перекидаюся на інший бік і опиняюся на землю поряд з трасою.
  
  
  Я трохи зачепив праве коліно. Я стрімко мчуся до лав нових машин. Я все це ненавиджу, але зараз не час метушитися. Ми побачимо це пізніше. Якщо я зможу дістатись до діри, яку проробив у паркані.
  
  
  Я не думаю, що вони насміляться мене застрелити, коли виберуться з табору. Вони боятимуться влаштувати інцидент. Ну ось на що сподіваюся.
  
  
  Усі сирени на заводі глухнуть. У Machelen не повинно бути сумно за тих, хто мав намір дозволити собі ще кілька годин хропіти. Я проходжу за останнім рядом машин і падаю на коліна. Ой! Я забув про пошкоджену колінну чашечку. Ох чорт! Бобо!
  
  
  Ліворуч від мене, біля дверей, біля блокпоста згруповано півдюжини охоронців з автоматами. Праворуч від мене троє інших ідуть прямо до мене.
  
  
  Я завмираю на секунду, досить довго, щоб знайти місце, де я зробив свою дірку, а потім банзай! Я починаю вибиратися, як звір, намагатися якнайшвидше перетнути відкриту місцевість. З боку стовпа лунають крики:
  
  
  - Стій! Стій!
  
  
  Вони мене помітили.
  
  
  Я знаходжу дірку. Коли я вилазжу за паркан, лунають перші постріли.
  
  
  Груди землі і кілька пучків трави літають за два-три метри від нас.
  
  
  Я швидко розвертаюсь і стріляю двома кулями у бік сторожки. Усі вирівнюються. Я пірнаю в яму і перекочуюся на дно канави.
  
  
  Я все ще чую стрілянину всередині комплексу. Але я в безпеці. І вони більше не можуть бачити мене зі своєї сторожки.
  
  
  Ванна для ніг у потоці води, яка застоюється на дні каналу, насправді не дуже зручна. Ще одна пара віджимань, від якої далеко не поїдеш.
  
  
  Я щосили намагаюся оновити вміст своїх альвеол, гадаючи, що вони збираються там робити. Вони, мабуть, уже досягли паркану. Вони стрілятимуть, коли я повернуся, ризикуючи зіткнутися з бельгійською поліцією? Чи вони здуваються? Ось у чому питання ...
  
  
  Я впевнений, що місцеві жителі вже викликали копів. Ідея затискання між правоохоронними органами та заводською охороною мені не подобається. Мораль, я повинен забиратися звідси якнайшвидше.
  
  
  Я вибираюсь, треба їхати. Я пішов. Рачки, максимально активізувавшись, вилазжу на інший бік канави. Я вже чую люте виття зброї. Я відчуваю жалющі укуси куль у своєму тілі. Але ні, нічого. Досягши вершини, я обертаюся. Якраз вчасно, щоб побачити, як охоронці повертаються на свої посади. У ворота в'їжджає великий чорний Мерседес.
  
  
  Вдалині чути виття поліцейських сирен. Він дуже швидко наближається. Але за кілька секунд я за кермом Альфи. Виїжджаю із паркування. Не думаю, що її могли помітити із заводу.
  
  
  
  Сонце починає показувати кінчик носа, коли я зупиняюся на станції Ессо на захід від Брюсселя. Поки черговий на заправці наливає бензин, я йду в туалет, щоб спробувати надати собі більш людяного вигляду.
  
  
  У мене справді був поганий вигляд. Коли я думаю, якби цей дурний робітник підняв очі замість того, щоб виконувати свою роботу.
  
  
  Тепер Хайнцман, мабуть, пішов. І за кілька годин Гречко вилетить до Москви. А він мені був потрібний. Спочатку з'ясувати, чи це справді операція КДБ. Потім висвітлити тіні. Наприклад, як його людям вдалося так швидко знайти мене в Парижі.
  
  
  Удар, який я отримав у плече, знову починає бити мене. Моє праве коліно ниє, не говоритимемо про це. Але коли я дивлюся на себе у дзеркало, страшний вигляд. Брудний. Неголений. Рот п'яниці, який був на запої щонайменше тиждень.
  
  
  Коли я закінчую впорядковуватися, виходжу, плачу і їду.
  
  
  Я втомився. У мене скоро закінчаться гроші. Я навіть не впевнений, що мій паспорт на ім'я Моргана у безпеці. Нарешті все йде добре. Це спекотно та бойовий дух високий.
  
  
  Я їду, намагаючись упорядкувати свої думки. Неможливо. Так що я ковтаю милі на південь. Чому на південь? Я вам не відповім. Я не знаю. Мені більше нічого робити у Брюсселі чи Парижі. Я, звичайно, нічого не виграю, повернувшись до Вашингтона. Так…
  
  
  Бернс, мій єдиний зв'язок із НАТО, мертвий. Я й досі бачу чотирьох людей, які б погодилися мені допомогти. Але це мені мало допомагає.
  
  
  Хоук засів у своїй хатині на озері Маленького лося. Сендрі не може чхнути без відома служби безпеки AX. Графіня автоматично усувається: я не хочу мати з нею справи. Щодо Кадзукі, нас поділяють два континенти.
  
  
  О пів на дев'яту я в'їхав у Монс, невелике містечко, приблизно за п'ятнадцять кілометрів від французького кордону. Не знаючи, що я роблю, я припарковую машину на головній вулиці і заходжу до ресторану поруч із ринковою площею.
  
  
  Я сиджу на скляній терасі та дивлюся на життя тут. Безтурботні господині роблять покупки, говорячи з торговцями.
  
  
  Я — єдиний покупець. Я чекаю трохи, перш ніж побачу фігуристу офіціантку, що виходить із задньої кімнати.
  
  
  - Доброго дня. Ви хочете?
  
  
  - Кава. І коньяк.
  
  
  Вона дивиться на мене, піднявши брови.
  
  
  - Коньяк?
  
  
  - Так, бренді.
  
  
  Вона обертається і повертається за дві хвилини з моїм замовленням. Мати це
  
  
  Вона ставить чашку і склянку переді мною. Зважаючи на все, її клієнти не звикли до бренді в цей час доби.
  
  
  Я дивлюся на неї, посміхаюся і поясню:
  
  
  - Я ще не лягав спати.
  
  
  Вона співчутливо киває і збирається піти, коли я її питаю:
  
  
  - Можна скористатися цим телефоном?
  
  
  - Звичайно, сер, - відповідає вона, вказуючи на пристрій за прилавком.
  
  
  - Мені б довелося зателефонувати до США.
  
  
  Якщо моє прохання її здивує, вона нічого не покаже.
  
  
  - Нема проблем, сер, - відповідає вона.
  
  
  Я встаю зі склянкою в руці та йду через кімнату до телефону. Нема автоматики. Я набираю міжнародний код і питаю штат Нью-Йорк, просячи оператора повідомити мені час та ціну наприкінці розмови.
  
  
  Чекаючи, поки оператор почне працювати, я дивлюся на площу і прихлинаю бренді. Мене зачаровують люди зовні. Вони щасливі. Вони з чистою совістю виконують свої дрібні справи перед тим, як вирушити додому. Бо вони знають, куди йти.
  
  
  Ось і все, я викликаю оператора з центрального офісу Ютики, даю їй свій номер, і за кілька секунд він дзвонить на іншому кінці.
  
  
  Піднімає трубку на четвертому дзвінку.
  
  
  «Я знаю, що це ти, Картер», - сказав голос Його величності.
  
  
  Мандель у Хатині Яструба! Це мене вирубує. Не даючи мені прийти до тями, він негайно відновлює:
  
  
  - Не кладіть трубку. Послухай мене. Яструб мертвий. Він у всьому зізнався і вистрілив собі у рота.
  
  
  Я чую біг за спиною. Я здивовано обертаюся. Офіціантка підбігає до мене, бере мене за праву руку і розтискає. У ньому ще залишилося кілька уламків скла. Моя кров, змішана з рештою коньяку, починає текти на підлогу. Я нічого не зрозумів. По телефону Мандель вигукує:
  
  
  - Давай, Картер! Я розумію вашу реакцію, але ми повинні дивитися правді у вічі. Все кончено, ти мене чуєш? Яструб мертвий. Він був зрадником. Їдь додому, Картер. Просто скажи мені, яким рейсом ти прилітаєш. Ми приїдемо і чекатимемо на вас.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XI.
  
  
  
  Не знаючи, як я туди потрапив, я опиняюся на стільці, з перев'язаною рукою, з новим бренді перед носом.
  
  
  До мене схиляється молода офіціантка. У тумані я бачу двох стурбованих жінок, які мені співчувають.
  
  
  – Дуже важко втратити маму, – каже одна.
  
  
  - Так, інша погоджується. А втішитися від цього в такий спосіб має бути ще важче.
  
  
  Я дивлюся. З-за прилавка виходить пухкий чоловік у довгому синьому фартуху на талії. Він підходить до мого столу і простягає мені аркуш паперу.
  
  
  "Це рахунок на сімдесят вісім франків, сер", - оголошує він.
  
  
  Я маю виглядати так, ніби я приїхав з іншої планети. Товстун з похоронним обличчям поплескує мене по плечу.
  
  
  - Я розумію, - каже він.
  
  
  Я дивлюсь на офіціантку, двох матрон, чоловіка.
  
  
  - У вашому телефонному рахунку, сер, - наполягає останній. Це сімдесят вісім франків.
  
  
  – А! Так Так звичайно!
  
  
  Туман трохи розвіявся в моїй голові. Дістаю з кишені сотню франків. Він бере її та повертається до своєї стійки.
  
  
  - Маріє! - каже він, обертаючись. Відведіть мосьє туди. Йому буде краще, ніж чекати тут.
  
  
  Я відсуваю стілець і насилу встаю. Офіціантка бере мене за руку, щоби допомогти. А потім, раптово, я розумію, що щойно сказав бос.
  
  
  - Чого чекати ?
  
  
  "Я дзвонив твоєму братові після жахливих новин", - пояснює він. Він дуже шкодував, що так прямо розповів вам про смерть вашої матері. Він сказав мені, що ви дуже до неї прив'язані.
  
  
  - Що ще ?
  
  
  - Вибачте? питає чоловік, який розгубився.
  
  
  - Скажи мені, щоб я зачекав нагорі. Чого чекати ?
  
  
  - Ну, твій брат сказав мені, що не хоче бачити тебе таким за кермом. Не хвилюйся. Я дав йому нашу адресу. Брюссельські друзі прийдуть та заберуть вас тут.
  
  
  Таке відчуття, що прямо мені в обличчя цебро з холодною водою. Він повністю розбудив мене, і за чверть секунди всі шестерні знову увімкнулися. Вони вбили Хоука. Тепер вони хочуть мою голову!
  
  
  Я намагаюся прийняти природний тон.
  
  
  У будь-якому разі, якщо мій голос буде слабким, вони спишуть це на «жахливі новини».
  
  
  - Дуже дякую за вашу доброту, але я волію відразу повернутися до Брюсселя.
  
  
  Марія намагається заперечити:
  
  
  - Та гаразд, сер, це було б нерозумно...
  
  
  Я їй відповів:
  
  
  - Справи в мене набагато кращі. Я йду. Я хочу бути там якнайшвидше. Я думаю, ви розумієте...
  
  
  Дівчина киває, виглядаючи не дуже переконливо.
  
  
  - Дякую за все, - говорю я. Коли приїдуть друзі брата, скажіть їм, що я поїхав до Брюсселя і побачу їх там.
  
  
  - Як хочете, сер, капітулює чоловік у синьому фартуху. Я гадаю, ти знаєш, що робиш. Невеликий момент. Я дам тобі здачу.
  
  
  - Залишіть собі. Це будуть за напої, склянку, яку я розбив, і… незручності.
  
  
  Він щось заїкається. Але я не маю часу слухати його. Я вже біля дверей і за дві секунди повертаю ключ від «Альфи».
  
  
  Мандель, звичайно, не збирається гаяти час. Це не на його смак. Він, мабуть, вже зв'язався з відділенням AX у Брюсселі. Це менше сорока кілометрів. І вони збираються надіслати тих, хто буде в них під рукою. Потім, на випадок, якщо я втечу від них, він обов'язково попередить відділення у Парижі. Думаю, у мене є півгодини, щоб піти, перш ніж рапорт про мене потрапить на прикордонні застави. Я все ще ризикую.
  
  
  О 9:07 я на найближчій станції. Переді мною три машини і велика вантажівка з курчатами.
  
  
  Машини проїжджають майже відразу. Але коли ми під'їжджаємо до вантажівки, митник виглядає так, ніби має якісь проблеми з документами, які потрібно вирішити з водієм. Сперечаються якийсь час. Потім хлопець виходить із своєї каюти. Він м'язовий міцний тип. Він встає перед митником і починає розмахувати руками на всі боки, кричачи, як осел.
  
  
  Я дивлюся, як він це робить, п'ять хвилин, а потім виходжу з машини. Інший митник виходить із поста і йде до мене.
  
  
  - Вибачте, сер. - Прийде почекати кілька хвилин, - каже він.
  
  
  Він дивиться на мене з голови до п'ят. Схоже, я не вселяю йому довіри своїм неголеним обличчям, запливлими очима, брудними туфлями та порваною сукнею. Я дістаю паспорт та гаманець, намагаючись знайти пояснення.
  
  
  "У мене були проблеми з машиною", - кажу я. Я забруднився і навіть поранив руку. Подивіться. Але, будь ласка, виявіть розуміння. Я повинен якнайшвидше зв'язатися з графинею Жіскар д'Амбервіль у Парижі.
  
  
  Хлопець дивиться на Альфу, потім бере мій паспорт і скрупульозно розглядає його.
  
  
  Він запитує. - Ви маєте на увазі, що ця машина вам не належить?
  
  
  - Ні. Я вам усе поясню. Графін чекав чоловіка в Парижі. Але, еэ… - як би це висловитися? - Вона була зі мною в Брюсселі. Ви мене розумієте ?
  
  
  На його губах з'являється легка посмішка. Він киває. Я продовжую:
  
  
  - Вона випадково дізналася, що її чоловік повертається до Парижа раніше, ніж передбачалося. Вона зразу ж сіла в літак і дозволила мені повернути машину.
  
  
  – У вас є документи на машину? - Запитує митник.
  
  
  - На жаль немає. Поспіхом графиня забула віддати їх мені.
  
  
  Я виймаю з гаманця стофранкову купюру і додаю:
  
  
  - Тримайте. Думаю, цього буде достатньо, щоб зателефонувати додому, щоб переконатися, що ця Alfa Romeo належить їй і що вона довірила його мені. Вона вам усе підтвердить. Увійдіть у становище. Дай мені проїхати, будь ласка.
  
  
  Хлопець швидко озирається і кладе хабар у кишеню. Це спрацює, уф! Перш ніж прибрати гаманець, я швидко вважаю, що в мене лишилося. Сімсот п'ятдесят франків п'ятдесят доларів. Досить мало.
  
  
  - У вас є щось, що підлягає декларуванню?
  
  
  - Ні.
  
  
  - Навіщо ви збираєтесь до Франції?
  
  
  Я посміхаюсь.
  
  
  - Я казав тобі. Я привезу цю машину до Парижа, щоб урятувати сім'ю. І, можливо, моє життя заодно. Тому що, якщо граф дізнається, що сталося, він зможе знайти мене з пістолетом.
  
  
  Митник відверто сміється.
  
  
  – А! справи серця… - розуміє він. Давай, поспішай. Але не повертайся! І удачі !
  
  
  - Дякую.
  
  
  Коли я грюкаю дверима, ще один прикордонник
  
  
  виходить на поріг посту.
  
  
  Він кричить. - Лебель!
  
  
  Чиновник, який щойно подбав про мене, обертається.
  
  
  Він відповідає. - Момент!
  
  
  - Це Валансьєн, - сказав інший. Вони хочуть поговорити із вами негайно.
  
  
  – Я йду, – каже мій митник.
  
  
  Я їду і проїжджаю повз вантажівку. Смугастий бар'єр піднімається. З великим зусиллям проходжу дуже повільно і, стримуючись, їду на помірній швидкості, доки в моєму дзеркалі прикордонний стовп не зникне. Коли я більше не бачу його, я тисну на газ.
  
  
  Як відреагують інші, коли побачать, що я виявив до них ввічливість? В принципі, на мене чекають у Парижі. Легко загубитися у натовпі великого міста та заплутатися. Так зробив би будь-який втікач. Тож вони збираються організувати там зустріч. Але, оскільки я не просто втік з дому, я займуся чимось іншим.
  
  
  У Валансьєні я повертаю праворуч у бік Орші. Незабаром я відкрив для себе принади шахтних відвалів та сталеливарних заводів. Тут і там між двома відвалами шлаку є ще невелика ферма.
  
  
  За кермом роблю невелику оцінку. Неможливо проковтнути удар зізнання Хоука. Не знаю, як у них справи, але знайшли його притулок в Адірондаку. Це вони його застрелили. Історія Манделя мала просто привести мене додому. Тепер він переконаний, що я був у змові з босом, і хоче, щоб я також був ліквідований.
  
  
  Вже після 10:30 я дістаюся до центру Лілля. Знаходжу підземне паркування. Я припарковую «Альфу» на останньому рівні, виходжу та йду в кафе, де замовляю перекушування. Сірість Лілля якнайкраще підходить моєму душевному стану.
  
  
  Я п'ю свій келих вина, поки чекаю на закуски, і намагаюся зрозуміти, що я можу зробити зараз.
  
  
  Для початку я повинен упорядкувати свої думки. Смерть Хоука сильно вдарила по мені. Я розумію, що після дзвінка Його Величності я діяв механічно, як робот. Тобі треба трохи струснути, Картер! Це не робота!
  
  
  Немає можливості здатися хлопцям із АХ. Бернс і Хоук вистачить. Я не розумію, чому вони застосовують подвійні стандарти, коли справа стосується мене. Я вже можу уявити процесію скорботних вдів, що прибувають з усіх куточків світу, щоб гірко оплакувати мій останній притулок. Я волію їх, коли вони плачуть між моїми простирадлами. Але без горя, якщо ви знаєте, про що я.
  
  
  Я теж не зможу грати в «Втікача» до кінця свого життя. Я не думаю, що я зроблю косметичну операцію. І тим більше витрачати час на роздуми, чи не є найближчі сусіди, офіціанти або банківські службовці вбивцями, яким платять за те, щоб вони мене вбили.
  
  
  Висновок: беру бика за роги.
  
  
  Офіціант приносить мені мою тарілку з ковбасою та смаженою картоплею і наливає мені другу склянку вина. Коли він повернувся до своїх справ, я витягнув аркуш паперу, який запозичив із блокнота Гречка.
  
  
  Більше про Хайнцмана. Гречка більше немає. Звісно, вони пішли. Але в мене залишилися імена чотирьох цікавих персонажів та їхні адреси. У Москві.
  
  
  Червона зона... Це прізвисько, дане Радянському Союзу. А Москва – це штаб-квартира червоної зони. Моє фото та мій опис з'являються на десятках облікових карток на площі Дзержинського, у штабі КДБ, так само, як голови головних радянських агентів з'являються на анкетах AX.
  
  
  Мої друзі в АХ приймають мене за Юду. Вони збираються перетнути всю Європу, щоб отримати мене. Не говорячи вже про те, що вони обов'язково підключать ЦРУ. І, мабуть, SDECE, оскільки мені не вірять у Парижі.
  
  
  Зі свого боку, КДБ кинеться на погоню за мною, бо знає, що я відстежую шлях, яким воно отримує секретні документи НАТО.
  
  
  Французька поліція та Інтерпол, безперечно, були попереджені. Якщо так, мене звинувачують у вбивстві хлопця, якого знайшли у моєму готельному номері.
  
  
  Коротше, картинка жахлива. У мене немає вибору. Я мушу пройти весь шлях. Якщо мені це зійде з рук, Його Величності доведеться хвилюватися. Йому доведеться відповісти за вбивства Хоука та Бернса. Я подбаю про це. Потім, коли все владнається, подам прохання про відставку. Я виходжу з ладу.
  
  
  Коли я з'їв свою закуску, я плачу по рахунку та йду
  
  
  пішки до телефонної станції. Я даю два номери дамі за стійкою. Один у Гамбурзі, інший у Токіо.
  
  
  Я дуже швидко отримую своє перше повідомлення.
  
  
  – Готель «Інтерконтиненталь», я слухаю, – каже чоловічий голос англійською, але з сильним німецьким акцентом.
  
  
  – Я хочу забронювати одномісний номер. Я приїду завтра наприкінці дня.
  
  
  - Дуже добре, сер. Яке ім'я?
  
  
  - Морган. Марк Морган.
  
  
  - Закордонний паспорт?
  
  
  – Американець.
  
  
  - Буде зроблено, сер.
  
  
  - Я також маю отримати досить велику суму грошовим переказом від American Express. Чи можете ви подбати про отримання?
  
  
  «Звичайно, сер», - відповів чоловік набагато шанобливішим тоном. Ви бажаєте обміняти?
  
  
  - швейцарські франки.
  
  
  - Ми організуємо це для вас, сер.
  
  
  - Так. Дякую, відповідаю.
  
  
  - Aufwiedersehen, - ввічливо підсумував мій співрозмовник.
  
  
  - Aufwiedersehen.
  
  
  Перед тим, як я повісив слухавку, голос оператора втручається і повідомляє мені, що зв'язок із Токіо не може бути встановлений протягом двох годин.
  
  
  Я виходжу зі своєї каюти, плачу і повідомляю милому черговому, що повернуся у призначений час, тобто о 14:30. Там буде о 11.30 ночі.
  
  
  Не дуже далеко від центру знаходжу великий магазин. Збираюся купити недорогі штани, сорочку, куртку, валізу зі шкірозамінника, одноразову бритву та спрей.
  
  
  Дорогою на станцію беру таксі. Я переодягаюся у ванній і запихаю одяг графа Амбервілля у валізу. Я думаю, він засмутився, якби він побачив свій гарний одяг такий. Потім голю перед дзеркалом і знімаю взуття. Я залишаю бритву і спрей на полиці в раковині - це напевно когось потішить - і кладу валізу в автоматичну шафку. Чистий, чистий, свіжий, я приходжу до каси та їду другим класом у Гамбург на семигодинний поїзд.
  
  
  Це тривало не більше півгодини, але мій гаманець сильно постраждав. У мене залишилося лише п'ятдесят доларів і набір французьких та бельгійських монет на суму приблизно тридцять франків.
  
  
  Наразі другий етап евакуації. Тонка, але необхідна фаза. Спочатку я мушу змусити «Альфу» зникнути. Я певен, що вона потрібна. А митник просто записав її номер. Якщо копи знайдуть її на стоянці, то може бути спекотно.
  
  
  Крім того, мені потрібний паспорт для перетину кордону. Я не можу розраховувати на те, що поїду з Франції з паспортом Моргана. А мій маленький комплект залишився у «Тріумфі», поряд із маєтком Хайнцмана.
  
  
  Останній пункт: мені потрібні гроші на подорож. І я справді не в настрої для пограбування.
  
  
  Я проходжу кілька таксі, що вишикувалися перед вокзалом, і вибираю найстаріше. Старий Пежо 403 приблизно такий самий свіжий, як і водій. Я відчиняю двері і сідаю ззаду на серон сидіння, яке скоро покаже свої пружини. Водій - застарілий дідусь, одягнений у коричневу сорочку кольору хакі, яка, мабуть, була шикарною років сорок тому. Він піднімає козирок і дивиться на мене у ретро-стилі.
  
  
  - Сер? - Запитує він розгубленим голосом.
  
  
  Я виймаю свою п'ятдесятидоларову купюру і махаю нею в повітрі.
  
  
  – Мій друг хоче продати свою машину. Дуже швидко та непомітно. Ви знаєте, з ким він може розмовляти?
  
  
  Старий повертається і підозріло дивиться на мене.
  
  
  - Поняття не маю, - каже він.
  
  
  Я суну гроші йому під ніс. Він вагається ще мить, потім вистачає купюру та їде.
  
  
  "Я відвезу тебе до Фернана", - бурчить добра людина.
  
  
  Через десять хвилин він зупиняється.
  
  
  «За парканом стоїть вантажівка», - повідомляє він мені. Це офіс Фернану.
  
  
  Я грізно говорю:
  
  
  - Сподіваюся, ти не пожартував. Інакше пошкодуєш!
  
  
  Дідусь блідне і енергійно хитає головою. Я виходжу. Я ще не ступив на смітник, дозволивши йому знову вирушає в дорогу.
  
  
  Очевидно, мій водій не хоче чекати тут. Він їде, викладаючи драндулет на максимум, який він ще здатний. Незабаром я залишаюся сам на вулиці, оточений хмарою смердючого диму.
  
  
  На звалищі практично нічого, крім іржавих куп металобрухту. Цікаво, як хлопець, який тримає це, зводить кінці з кінцями. Але у мене є сюрприз, коли я стукаю у двері старої вантажівки Мерседес. Чоловік на ім'я Фернан, за п'ятдесят, одягнений у білий італійський костюм. Його туфлі-човники від Gucci чи я їх не знаю. Зважаючи на все, для нього справи непогані. Запитую:
  
  
  - Мсьє Фернан?
  
  
  - Це я, - відповідає чоловік літературною англійською. Ти американець ?
  
  
  - Так. І мені потрібні твої послуги.
  
  
  - Заходь. Я подивлюся, що я можу тобі зробити.
  
  
  Зсередини вантажівка виглядає набагато стильніше. Є письмовий стіл та навіть бар з холодильником. Фернан збирається налити мені випити, але я зупиняю його, змахнувши рукою.
  
  
  "У мене дуже мало часу", - сказав я.
  
  
  - Зрозуміло, - каже він. Ви в бігах. Ви дуже поспішайте і вам потрібний паспорт для виїзду з країни.
  
  
  Я посміхаюсь.
  
  
  - Плюс п'ятсот доларів готівкою.
  
  
  Фернан вибухає сміхом.
  
  
  - Вітання! У принципі платить покупець, а не постачальник. Якщо у вас немає цікавих товарів, які можна мені запропонувати.
  
  
  - Абсолютно новий Alfa GTV.
  
  
  - Ти маєш документи?
  
  
  Я хитаю головою. Темніє.
  
  
  - Машина, звичайно, своїх грошей коштує, але я маю намір отримати гонорар... Де вона?
  
  
  Я даю йому координати стоянки.
  
  
  - Коли тобі гроші та паспорт?
  
  
  - Сьогодні до шостої години вечора.
  
  
  - Складно, - оголошує Фернан, чухаючи потилицю.
  
  
  - Добре, дуже добре, - говорю я.
  
  
  Я встаю і прямую до дверей.
  
  
  Він втручається. - Почекай! Я сказав важко. Неможливо.
  
  
  Я знову сідаю, дістаю паркувальний талон і ключі від машини і, щоб було зручно, говорю французькою:
  
  
  - Мені потрібна сотня доларів прямо зараз. Паспорт, решта на шість у кафе Тремейн. Ось ключі та паркувальний талон.
  
  
  - Це все, що ти можеш запропонувати мені, і ти хочеш, щоб на столі лежала сотня доларів?
  
  
  – Хто. Трохи довіри з обох боків. Це нормально.
  
  
  Він знову сміється, але бере квиток і ключі, виймає з кишені гаманець і простягає мені сімсот франкових купюр.
  
  
  - Уточнення, сер, - пояснює він, - не люблю ошуканців. Я маю зв'язки з поліцією.
  
  
  - Я теж не люблю, коли мене дурять, - відповідаю я, кладучи гроші в кишеню. У мене немає жодних зв'язків із поліцією, але я щасливий.
  
  
  - Я бачу, що ми створені для того, щоб порозумітися, - цінує Фернан. Шість годин у кафе Trémaine. Але ви повинні зрозуміти одне: за такий короткий час я не зможу отримати ідеальний паспорт. Подібність та вік будуть приблизними.
  
  
  - Мені цього вистачить, - говорю я.
  
  
  Я вітаю його та виходжу з офісу Mercedes.
  
  
  Мені потрібно пройти вісімсот ярдів, щоб знайти таксі у цьому брудному районі. Тому я прибув до центру на п'ять хвилин пізніше.
  
  
  Жінка за прилавком у біді. Вона блокувала мені лінію чотири хвилини. Але я перепрошую, я даю їй свою особливу широку усмішку, ту, перед якою вони не можуть встояти, і вона вказує на кабінку.
  
  
  Через кілька хвилин у мене є зв'язок із квартирою Казукі в Токіо. Вона виглядає досить приголомшеною.
  
  
  - Нік! вигукує вона. Що відбувається ? Штаб майже щогодини надсилає інструкції стріляти у вас з появою. Що ти зробив ?
  
  
  – Ваша лінія безпечна?
  
  
  - Очевидно, - відказує вона.
  
  
  Потім вона на мить мовчить.
  
  
  - Еее... Чекайте, - додає вона.
  
  
  Я збираюся негайно повісити трубку. Я справді неохоче ввів її у гру. Але, крім неї, я справді не розумію, з ким я міг би поговорити.
  
  
  Вона повертається за кілька секунд.
  
  
  - Добре, - оголошує вона. Ти можеш говорити. Так?
  
  
  Я даю йому короткий виклад.
  
  
  "Мандель - крутий хлопець", - коментує вона, виглядаючи глибоко враженою. Але він ніколи не наказав би знищити Яструба!
  
  
  - Він доручав це мені.
  
  
  
  - Де ти ? - Запитує вона після короткої паузи. Я приїзжаю!
  
  
  - Ні, Казукі. Залишайся на місці. Якщо ви поїдете з Токіо, вони відразу підуть слідом. Але ти мені й досі потрібна.
  
  
  Вона професіонал, маленька козука. Вона розуміє це миттєво. Не треба малювати їй усю картинку.
  
  
  - Ти правий. Що я можу тобі зробити?
  
  
  - Мені потрібні гроші. Двадцять тисяч доларів.
  
  
  - Де і коли ?
  
  
  - Ви відправляєте їх мені зі Штатів American Express. Не залишаючи слідів, вам не потрібно розповідати. Я буду в Гамбурзі завтра вдень у готелі «Інтерконтиненталь». Вони мені тоді будуть абсолютно необхідні, бо я не зможу там довго залишатися. Мене звуть Марк Морган.
  
  
  – Це велика сума. Що ви плануєте?
  
  
  - Я не можу цього пояснити, Казукі. Ви маєте мені довіряти.
  
  
  – Знаєш, я тобі довіряю.
  
  
  - Звичайно я знаю.
  
  
  - Я подбаю про це зараз. Цілую тебе. І удачі.
  
  
  - Дякую. Цього разу, гадаю, мені це справді вона знадобиться. Я теж цілую тебе.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XII.
  
  
  
  О десятій годині друг Фернан зупиняє свій чорний Chevrolet перед кафе Trémaine. Він дивиться на мене на мить, приєднується до мене на терасі і простягає руку.
  
  
  Я її тисну, запитавши:
  
  
  - Ти маєш усе? Гроші та паспорт?
  
  
  - Так, - відповідає він, простягаючи мені конверт.
  
  
  Я відкриваю. Вважаю квитки. Там дві тисячі вісімсот франків. Я дивлюсь паспорт. Він належить якомусь Роберту Вілкокс з Bear Run в Пенсільванії. На фото я виявляю пухке обличчя з розчесаним волоссям. Судячи з дати народження, джентльмен сорок два роки.
  
  
  Фернан сказав мені, що це буде приблизно. І це приблизно. Нарешті буде темно, і я сподіваюся, що митники не надто уважні. Я встаю і зупиняю таксі, що проїжджає повз. Водій зупиняється.
  
  
  - Якщо я ще можу щось для тебе зробити, - чемно пропонує Фернан.
  
  
  Я говорю йому, що так і буде. Перед тим як відкрити двері, я чітко прошу водія відвезти мені до аеропорту. Потім я сідаю в машину.
  
  
  Як тільки ми повертаємось за перший поворот, я обертаюся. Фернана більше не видно. Я нахиляюся до свого водія:
  
  
  - Куди я тебе просив відвезти?
  
  
  Він приголомшено дивиться на мене в дзеркало заднього виду і відповідає:
  
  
  - До аеропорту, сер?
  
  
  – Я так і думав… Але куди мені треба? Мені потрібний вокзал. Насправді, я, напевно, втомився і помилився. Скоро мені доведеться взяти добрі два тижні відпустки.
  
  
  Хлопець знизує плечима і поблажливо каже мені:
  
  
  - О, це може статися з будь-ким, бідолаха. Не лайте себе за це.
  
  
  Ідея в тому, що, якщо Фернан має намір доносити до мене, він надішле комітет із зустрічі в аеропорт. Коли він зрозуміє, що я його обдурив, буде вже пізно. Мій поїзд піде.
  
  
  Діставшись вокзалу, я купую квиток до Гамбурга. Чому? А тому? Небагато терпіння, і ви дізнаєтесь!
  
  
  Я шукаю свою платформу і сідаю у вагон другого класу. Рівно о сьомій годині поїзд відправляється. Незабаром після цього приходить контролер, щоб перевірити квитки. Я показую йому свій квиток другого класу - той, який я купив вдень і показую йому свій паспорт Моргана.
  
  
  За кілька хвилин виходжу в коридор. Писати? Анітрохи. Я йду до першого класу, підходжу до кондуктора, показую йому свій квиток та показую йому свій паспорт Уілкокса. Добре продумано, правда?
  
  
  Чоловік у кепці показує мені купе. Більше нікого нема. Знімаю взуття, витягаю нижнє ліжко, вішаю куртку та лягаю під ковдру. Незабаром ми проїжджаємо станцію Рубе, потім кордон із Бельгією. Я ввімкнув тьмяний нічник. Потяг сповільнюється та зупиняється, щоб дозволити бельгійській владі зробити свою роботу.
  
  
  Тук-тук, палець у двері мого купе.
  
  
  - Що це таке ? - говорю я найсоннішим голосом.
  
  
  – Паспорт, будь ласка.
  
  
  - Trez.
  
  
  Вдерлися двоє бельгійських митників. Я простягаю їм документ, протираючи очі. Один із хлопців дивиться на мене
  
  
  потім віддає мені паспорт і каже:
  
  
  - "Вибачте нас, сер. На добраніч.
  
  
  - Дякую.
  
  
  Вони тягнуть, і я повертаюся, важко зітхаючи.
  
  
  Я чекаю, доки вони добре почнуться, встаю і опускаю вікно. На платформі близько десятка чоловіків зібралося біля вагона другого класу, в який я сів. Зважаючи на все, це тісна дискусія з контролером.
  
  
  Вони справді оголосили про розшук. А бельгійська влада дивується, куди подівся Марк Морган.
  
  
  Якщо вони розраховують, що я скажу, вони зможуть почистити зуби. Я підходжу до вікна, повертаюся в ліжко і дістаю Вільгельміну, залишаючи його добре захованим під ковдрою.
  
  
  Одне з двох: або вони подумають, що Морган зіскочив з поїзда перед зупинкою, і вони збираються якось організувати полювання в кущах. Або вони подумають, що він ховається в поїзді і обшукають усі купе. Через двадцять хвилин поїзд іде, і я нікого не бачу.
  
  
  Об'їзд через Брюссель, ми повертаємось у Льєж, а потім уже в Аахен. Німеччина. А незабаром Дюсельдорф. В принципі, влада Німеччини не повинна мене шукати. Якщо тільки Казукі не вирахують, при спробі надіслати мені гроші, які я просив. Якщо Фернан не видасть щодо мого паспорта. Поки що ні…
  
  
  Ах так, набридло! У цьому бізнесі так багато «якщо» від початку, що я починаю морочитися. Замість того, щоб напружуватись, я даю собі як слід поспати.
  
  
  Я мав рацію. Німецькі митники пройшли ще швидше, ніж бельгійці.
  
  
  
  Трохи після сьомої ранку поїзд зупиняється на Центральному вокзалі Гамбурга. Я міняю свої франки на марки, потім беру таксі через Альстер до мосту Кеннеді та реєструюсь у готелі «Прем». Під ім'ям Вілкокс.
  
  
  Я піднімаюся у свій номер і дзвоню до готелю «Інтерконтиненталь». Я питаю, чи надіслала мені American Express мої гроші. Мені сказали "так", і я поміняю їх на швейцарські франки пізніше вранці.
  
  
  Я приймаю душ, трохи відпочиваю та виходжу. Близько десятої години я заходжу в магазин одягу. Я купую костюм, сорочку та краватку. На розі тієї ж вулиці я знаходжу магазин шкіряних виробів. Там я купую дешевий портфель.
  
  
  Повернувшись до готелю, я пристойно одягаюсь і з портфелем у руці беру таксі назад до готелю «Інтерконтиненталь».
  
  
  Управитель зустрічає мене з поклоном, вважає переді мною пачки швейцарських грошей, які він особисто поміняв, і дивиться, як я складаю їх у портфель.
  
  
  "Ви збираєтеся використовувати номер, містере Морган?" він питає мене.
  
  
  - Але звісно. Я залишаюся на кілька днів у Гамбурзі у справах. Я відправлю свої валізи сьогодні вдень.
  
  
  - Добре, містере Морган. До ваших послуг, містере Морган.
  
  
  Я встаю. Я пристібаю портфель і дізнаюся:
  
  
  - Мене не питали зранку. Можуть бути люди, з якими я маю справу, які намагаються зв'язатися зі мною тут.
  
  
  - Ні, містере Морган. Бажаєте залишити повідомлення?
  
  
  - В цьому немає необхідності. Якщо мене спитають, скажіть, що я повернуся ближче до вечора.
  
  
  Я беру таксі та повертаюся до готелю «Прем». Я оплачую свою кімнату заздалегідь за тиждень, потім беру з письмового столу жменю конвертів і йду до себе в квартиру.
  
  
  Там я поділяю банкноти на шість конвертів. Потім я дзвоню в Lufthansa і від імені Моргана бронюю квиток на останній рейс дня до Вашингтона.
  
  
  Я йду на станцію, де отримую квиток на перший поїзд до Парижа наступного дня із бронюванням на ім'я Вілкокса.
  
  
  Після цього я послідовно проходжу через п'ять банків та міняю свої швейцарські франки на фінську марку. Я кладу гроші назад у конверти.
  
  
  Близько двох годин мене можна побачити в Hertz, де я орендую Porsche, сплачуючи заставу на ім'я Моргана.
  
  
  О 2:30 мене можна побачити у камері схову. Я купую красиву шкіряну валізу з великою міцною підкладкою. У невеликій галантерейній лавці, розташованій за два кроки від будинку, я купую собі набір для шиття. Потім я виїжджаю з міста та їду автострадою E4.
  
  
  Якщо вони мене шукають за двома іменами та моїми покупками
  
  
  я думаю, у мене є в запасі кілька годин.
  
  
  Але я все ж таки хочу трохи серйозніше приховати це, перш ніж поїду з Німеччини.
  
  
  Рівно о четвертій годині я перетнув 150 кілометрів між Гамбургом і Ганновером. Я паркуюсь в аеропорту на стоянці, призначеній для довгострокового паркування.
  
  
  Їм потрібно багато часу, щоб знайти Porsche.
  
  
  Виходжу пішки та беру таксі до вокзалу. Там я купую квиток у Копенгаген. У мене є дві години до відправлення поїзда, і я користуюсь цією можливістю, щоб піти та набити шлунок у найближчій пивній.
  
  
  Після посадки в купе я вшиваю зброю у підкладку валізи. Немає проблем із митницею. Я зупиняюся, щоб переночувати в готелі у Копенгагені.
  
  
  Завтра я їду до Гельсінкі. З усіма фальшивими зачіпками, які я кинув, я відчуваю, що випередив їх як мінімум на тридцять шість годин. Це все, що мені треба
  
  
  Лежачи на ліжку із заплющеними очима, я не можу відразу заснути. Я бачу фігуру Хоука, що сидить на своїх дошках… Я думаю про хлопців, які протягом вісімнадцяти місяців ретельно компроменювали, щоб збити нас з пантелику. Але за це вони заплатять. І заплатять дорого, чи мене звати не Нік Картер!
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Я добре знаю Гельсінкі. Я був там кілька разів. Декілька років тому, зокрема, щоб допомогти перебіжчику вибратися з СРСР.
  
  
  Спочатку це була проста місія. Я думав, що це зроблю за двадцять чотири години. А потім, зрештою, все вийшло не так, як я очікував. Це тривало добрі шість тижнів.
  
  
  Приблизно в цей час я зустрів Яакко Тойвонена. Він був уже старим, але, я ніколи не зустрічав такого майстерного фальсифікатора. І все ж таки Бог знає, скільки я їх знав. Дідусь Яакко був королем, імператором макіяжу. Влада, у тому числі спеціальне відділення поліції Гельсінкі, терпіла його через його запеклу ненависть до всього, що близько чи далеко пахло Радянським Союзом. Негласний статус-кво закріпився.
  
  
  О четвертій годині пополудні я спускаюся в готель на невеликому провулку поряд з Калеванкату, за кількасот метрів від Фінської національної опери. Я починаю з того, що приймаю довгий гарячий душ, миюся шампунем, енергійно розтираю м'язи і виходжу звідти свіжим, як весняний світанок. Я одягаюсь та спускаюся вниз поїсти. Я спокійно потягую трохи алкоголю та йду замикати портфель у сейфі готелю. Раніше я взяв два конверти з фінськими банкнотами і поклав їх у внутрішню кишеню піджака.
  
  
  О 7:30 я готовий. Я беру таксі і зупиняюся біля Південного порту, неподалік добре знайомої мені пристані. Це один із менш привабливих закладів у місті, де знаходиться штаб-квартира Jaakko.
  
  
  Я зайшов до пивної. Пахне пивом і згодом. Велика хмара диму висить між головами клієнтів та стельовими світильниками. Вони ревуть, стогнуть, п'ють, сміються. Пивна битком набита матросами, що п'ють і палять. Є також кілька жінок, які повинні оцінити вашу щедрість , перш ніж ви відчуєте їх сумнівні чари.
  
  
  Я помічаю вільний стілець. Я сідаю і замовляю пиво. Хвилин двадцять я випиваю, нікого не питаючи.
  
  
  Коли підходить хлопець, я плачу дрібницю, а потім кладу на стіл чайові двадцять марок. Він ставить мені запитання. Я стримано відповідаю:
  
  
  - Де мені знайти Яакко Тойвонена?
  
  
  Він бере гроші і відповідає
  
  
  – Це багато грошей. Ви хочете знати, де старий Яакко, га? Минуло два роки з того часу, як він переїхав. Це менше двох кілометрів звідси.
  
  
  Я вже знаю, що буде далі. Слід:
  
  
  - Це шість футів під землею, відразу за старою церквою Лонротінкату. За двадцять марок додатково я можу навіть вказати дорогу.
  
  
  Про нас ніхто не дбає. Я дістаю купюру сто марок і кладу її на прилавок.
  
  
  Той широко розплющує очі.
  
  
  – Яакко був таким хлопцем! Я говорю, піднявши палець вгору. Справжній профі!
  
  
  - Справжнім, - киває той, переконливо киваючи головою.
  
  
  - Я планував укласти з ним угоду. Дуже пікантна справа.
  
  
  Хлопець мружиться на рахунок, потім дивиться на мене.
  
  
  - Проїзні документи? - питає він так тихо, що я майже не чую його.
  
  
  Я киваю головою.
  
  
  Хлопець підморгує, потім повільно бере банкноту і кладе її до кишені.
  
  
  "Йди і сядь там за задній стіл", - сказав він.
  
  
  Не відповідаючи, я встаю з високої табуретки і з кухлем у руці підходжу до вказаного столу.
  
  
  Попри звичаї регіону, я не надто п'яний. Я встиг зробити ковток випивки, як худий вовченя приземлився переді мною. Враховуючи розмір носа, мені цікаво, як він тримає голову вгору. У нього сині штани і матроська куртка. Нічого не питаючи, він вихоплює мою сигарету з попільнички, закурює та кладе її назад.
  
  
  - Так ось, здається, ти питаєш мого старого, - нарешті каже він.
  
  
  - Я не знав, що Яакко має сина.
  
  
  - Це тебе непокоїть. – Я був його духовним сином, – весело відповідає чоловічок. Він навчив мене усьому. Чи бачиш, я ходив у хорошу школу. Останніми роками я виконував за нього непросту роботу. Що я можу зробити для вас?
  
  
  - Мені треба до Москви. І мене знають у КДБ.
  
  
  Він хмуриться.
  
  
  – Непросто, нелегко… І небезпечно, для всіх. Навіщо ти хочеш поїхати до Москви?
  
  
  Це шанс дізнатися, чи це справді духовний син Тойвонена. Дуже круто, кидаю:
  
  
  - Мені треба звести рахунки з якимись гнилими людьми, які вбили двох моїх друзів.
  
  
  Це починається одразу з місця у кар'єр.
  
  
  - Ось це я схвалюю, амеріккалайне, - каже він. Але це все одно дорого коштуватиме.
  
  
  – У мене вистачає грошей. Мені потрібні документи пізніше за добу. Мені також потрібна машина, щоб поїхати до Сімоли, щоб сісти на поїзд.
  
  
  Він схвально киває.
  
  
  - Я приготую це для вас. Але в Москві не можна залишитись більш ніж на одну ніч. Інакше вас викриють і заарештують.
  
  
  – Більше я не прошу.
  
  
  - Ти сказав мені, що можеш дозволити собі добре платити...
  
  
  Я ківаю.
  
  
  Маленький хлопець дає мені адресу на набережній, неподалік бістро, і радить мені швидше повернутися в готель.
  
  
  - Скажіть, що вам терміново передзвонили, і ви повинні покинути Гельсінкі. Повернися до мене зі своїми грошима. Я буду чекати тебе.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XIII.
  
  
  
  Все нормально. Працює як годинник. Я даю АХ і ЦРУ принаймні тридцять шість годин, щоб знайти мене, і почуваюся комфортно, як канонік посеред трапезної.
  
  
  Помилка. Я зайшов у свій готель і не помітив хлопця у темному костюмі, що ховається у кутку вестибюля. Він дивиться, як я йду до стійки реєстрації. Пояснюю співробітнику, що мені терміново зателефонували і ввечері я маю виїхати з міста.
  
  
  "Ви бачите, що нам шкода, містере Морган", - відповідає чоловік. Я підготую твій рахунок. Приходьте до мене, як тільки зберете валізи.
  
  
  Я йому говорю. - Я зараз підійду,
  
  
  Я заходжу до ліфта і натискаю кнопку четвертого. Перед тим, як двері зачиняються, я бачу, як той хлопець підходить до стійки та розмовляє з адміністратором, але мене це не хвилює.
  
  
  Коли я підходжу до дверей, я зазвичай дивлюся, щоб переконатися, що мене не обікрали. Нічого надприродного. Я швидко оглядаю це місце, хапаю свою валізу і спускаюся вниз.
  
  
  Приблизно через чотири хвилини я виходжу з ліфта вниз, і одразу помічаю засідку. Зараз у полі зору лише троє чоловіків. Хлопець у темному костюмі сидить на лавці
  
  
  і нібито читає газету. На іншому кінці зали на своєму посту стоїть мисливець. Здається, він заучує оголошення на стіні напам'ять. А біля дверей чоловік у формі ремонтної служби лагодить петлю.
  
  
  Не треба малювати мені загальну картинку. На щастя, у цієї купки розумних хлопців був ідеї додати кілька доповнень.
  
  
  Піднявши носа вгору і засунувши руку в кишеню, я підходжу до стійки і дзвоню в дзвінок. Двері офісу відчиняються, і з'являється адміністратор з моїм портфелем під пахвою. Він кладе його на прилавок і відчиняє. Я перевіряю. Нічого не пропало. Все добре. Прошу рахунок. Він готовий. Я плачу, потім беру свій портфель і щоб всі мене добре чули, кажу, що дещо залишив у своїй кімнаті.
  
  
  Коли я йду від стійки, чоловік у костюмі дивиться вгору, начебто випадково, відірвавшись від газети, мисливець повертається до ліфта, і ремонтник перестає скрегіт петлями, щоб пустити в кімнату чисте повітря.
  
  
  Я роблю два кроки до ліфта, потім різко відступаю та перестрибую через стійку. Співробітник розвалюється на підлозі з побілілими очима, і я падаю на нього миттєво. Свистить куля. Зі стіни падає невелика кількість штукатурки.
  
  
  - Тримайте його! кричить голос у залі.
  
  
  Рачки кидаюся в кабінет і зачиняю двері п'ятою. Чотири клацання пострілу та чотири дірки з'являються у двері на рівні землі.
  
  
  З іншого боку є ще одна двері, виготовлена з фанери. Я встаю та йду далі. Відчиняю, закриваю. Я знаходжусь у невеликому коридорі, наприкінці якого світить електрична панель виходу.
  
  
  Прийом потрібно планувати і на цьому боці, він не складається. Мораль це не мій шлях. Я повертаюся до дверей офісу. Мені треба знати, хто ці хлопці. Чи то ЦРУ, AX чи фінська поліція, я підозрюю, що мені буде нелегко натиснути на спусковий гачок Вільгельміни. З іншого боку, якщо вони "товариші", нехай не розраховують, що я соромлюся.
  
  
  Клацніть! Двері відчиняються. Чоловік у костюмі приходить із опущеною головою. Я обережно відходжу убік, поступаючись йому дорогою. Неврівноважений, він намагається повернути пістолет у мій бік. Вдаряючи п'ятою під праву колінну чашечку, я допомагаю йому трохи відкрити рота, а потім ударяю по скроні, перш ніж він навіть торкнеться землі.
  
  
  Масажуючи кулак, чекаю приходу інших негідників. Це триває довго. І нічого. Що ж, мабуть, вони пішли та перекрили виходи. Я швидко обшукую лежачого і позбавляю його гаманця. Мені не потрібно багато часу, щоб знайти те, що я шукаю. Захована у пластиковому рукаві картка повідомляє мені, що я щойно напав на Чарльза Бродлі, відрядженого до посольства Сполучених Штатів. У посольствах лише дві категорії озброєного персоналу: морські піхотинці та агенти ЦРУ. Цей не схожий на морського піхотинця.
  
  
  Висновок – мене помітили в аеропорту. Чесно кажучи, я поклав гаманець Бродлі назад у його кишеню і повернувся до офісу. Усі повинні приготувати мені урочистий прийом на задньому дворі. Вони можуть зачекати. Я перестрибую через прилавок і знову у порожній залі.
  
  
  Притулившись спиною до стіни, я виглядаю надвір. На варті стоять кілька озброєних людей. Один із них розмовляє рацією. Перед виходом припарковано півдюжини автомобілів, і на кожному кінці вулиці уривчасті спалахи синього світла освітлюють фасади. Маяки машин фінської поліції.
  
  
  Добре, давайте подивимося правді у вічі: це буде не так просто. Досі притискаючись до стійки, я роблю кілька кроків ліворуч, дуже повільно ковзаючи. Ніхто не помічає мене. Тепер я стою перед входом у таверну.
  
  
  Я гарно біжу по холу і заходжу, не заявляючи себе. Клерк, який повернув мені мій портфель, сидить наприкінці бару, оговтуючись від своїх емоцій у компанії двох прекрасних блондинок, високих, худих фінських офіціанток. Я оголю свій Люгер. Шість очей, круглих, як мармур, звертаються до мене. Я кричу :
  
  
  - Все назовні, швидко!
  
  
  Вони встають і йдуть гуськом до дверей, що виходять на вулицю. Але мій владний вказівний палець негайно зупиняє їх, вказуючи на вестибюль.
  
  
  - Через парадні двері, пані та панове, будь ласка!
  
  
  Їм це видається дивним. Вони вагаються.
  
  
  - Поспішайте
  
  
  
  Це їх . Вони проходять повз мене з тривожним виглядом і відчиняють двері в хол. Біжу до тих дверей, що на вулицю, і відчиняю на два сантиметри. Двоє хлопців, які стояли попереду, схоплюються і мчать до головного входу.
  
  
  Я виходжу і повертаюсь, намагаючись стати якомога непомітніше.
  
  
  Поліцейська машина за рогом порожня, як мої черевики, коли я приймаю душ. Я проходжу повз, витираючи лоба. Я трохи хвилювався, що якийсь нервовий хлопець може вистрілити у персонал готелю. Але немає. Не було зроблено жодного пострілу.
  
  
  Дві хвилини по тому я в натовпі на Альбертінкату. Таксі зупиняється перед моєю піднятою рукою, і я називаю адресу за двісті ярдів від мого виробника документів.
  
  
  Коли хлопець включає миготливе світло, щоб знову рушити, повз проїжджає поліцейська машина з ревом сирени. Вони знали, що я послизнув у їхніх тріщинах, і мій мізинець сказав мені, що буде спекотна ніч у Гельсінкі.
  
  
  За десять хвилин я плачу своєму водієві. Я вдаю, що заходжу в стару напівзруйновану будівлю, але, як тільки її вогні згасли, продовжую йти пішки у бік Південного порту.
  
  
  Грос-Блер дав мені лише адресу та номер квартири. Він не назвав мені свого імені. Я швидко приходжу до його багатоквартирного будинку і дивлюся на поштові скриньки. На кожній коробці є картка з ім'ям та підлогою. За винятком його. Там лише номер, який він мені дав: 121.
  
  
  Коридор темний. Я роблю кілька кроків, намацуючи кнопку дзвінка, коли в темряві лунає голос Піфа:
  
  
  - Не рухайся, Картер. Ви затримано. Я чудово бачу твій силует і вмію стріляти.
  
  
  – Картер! Хто сказав тобі моє ім'я?
  
  
  - Щоб не впізнати його, треба бути глухим. Ваше ім'я та звіт транслюються по всіх поліцейських каналах. Схоже, що ти зрадник.
  
  
  - Це трюк, щоб мене вбити.
  
  
  - Та гаразд, усі так кажуть.
  
  
  - Слухай, ти мусиш мені повірити! Крім того, я не знаю, яку ціну ви збиралися мене попросити, але готовий дати вам подвійну ціну.
  
  
  - Думав попросити десять тисяч марок. Ти маєш двадцять тисяч?
  
  
  - Ага, говорю. - У мене близько п'ятдесяти тисяч марок.
  
  
  Я знаю, що дуже ризикую. Він може пристрелити мене як кролика і покласти в кишеню невидимі й невідомі гроші. Але я також знаю, що фальшивомонетники – художники, і вони не хочуть використати такі методи.
  
  
  Загоряється світло, і до мене йде чоловічок. Я моргаю і бачу, як він кладе в кишеню 45 кольт.
  
  
  - У принципі, - зізнається Піф, - мені байдуже, хто ти, поки ти збираєшся облажатися з Поповими. Я тобі допоможу. Завтра ви поїдете поїздом до Москви. Або найпізніше післязавтра. Я чекатиму твого повернення. У вас буде двадцять чотири години плюс час, щоб поїхати і повернутися поїздом, щоб знову з'явитися. Якщо я тебе не побачу, я скажу все копам і вмиваю руки.
  
  
  - Ви знаєте, я добре знав Яакко, і він мені допоміг багато років тому.
  
  
  Людин бурмоче - Ага, . І саме тому я допомагаю тобі сьогодні. Я навіть заощаджу тобі гроші. Вам не знадобиться машина, щоб поїхати до Сімоли. Моя сестра мешкає там. Я відвезу тебе туди. Потім сфабрикую документи і ти готуйся до від'їзду до Москви.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Близько опівночі під'їжджає стара Simca 1100 із вимкненим світлом перед входом до будівлі. Людина виходить із нього, кличе мене обережним «пссстт» і жестом показує мені, щоб я заліз у багажник.
  
  
  За кілька кілометрів дорогою машина зупиняється. Він приходить звільнити мене, і я сідаю поруч із ним. Я дізнався, що його звуть Каарло Хаккала, а його сестра живе за межами Сімоли.
  
  
  Симола, це остання зупинка поїзда перед перетином кордону. Коли ми там, Хаккала каже мені:
  
  
  – Тут у тебе не буде проблем. Ви сядете на вокзал, але ваш квиток буде взято з Гельсінкі. Я дам вам зворотній квиток, дійсний на два тижні.
  
  
  - Але я можу залишитись тільки на одну ніч!
  
  
  - Знаю, - роздратовано сказав Хаккала. Я також дам вам ще один зворотній квиток, дійсний другого дня. Це означатиме, що ви в'їхали до Радянського Союзу на два тижні раніше. я дам тобі два набори паперів.
  
  
  Перші ви залишите у своєму готелі. Це позбавить вас безлічі незручних питань. Наприклад, чому ти залишаєшся у Москві лише на одну ніч.
  
  
  Розумний фальсифікатор. Я бачу, що він вийшов зі школи старого Яакко.
  
  
  Минуло понад чотири години відколи ми покинули Гельсінкі, коли Хаккала, піднявши палець вгору, показав мені станцію. Це довга рівна дерев'яна будівля. За кілька хвилин ми зупиняємось перед будинком його сестри. Будиночок невеликий, також дерев'яний. Ще темно, і всередині не світить жодне світло.
  
  
  Перед входом Хаккала пояснює мені:
  
  
  - Моя сестра молода і дуже гарна. Вона втратила чоловіка. Не чіпляйтеся до неї. Якщо ти подивишся на неї дуже уважно, я пристрелю тебе.
  
  
  - Ні, а ти жартуєш! Я прийшов сюди по папери. А не сердити твою сестру!
  
  
  Хаккала довго дивиться на мене, потім піднімається дерев'яними сходами, стукає і входить. Здається прямо на кухню. Темно, як у духовці.
  
  
  - Урсуло! кричить маленький фальсифікатор. Це Каарло!
  
  
  Я чую жіночий голос, який щось відповідає із-за дверей нагорі сходів.
  
  
  Хаккала йде, щоб закрити кухонні штори. Потім запалює світло. Стіл та чотири стільці займають центр кімнати. Він жестом запропонував мені сісти.
  
  
  Він запитує. - Ти голодний ?
  
  
  - Небагато, - відповідаю я, кладучи портфель під стіл між ніг.
  
  
  Він скоса дивиться на мене.
  
  
  - Я теж втомився і зголоднів, - каже він, виглядаючи не дуже щасливим.
  
  
  Я маю намір відповісти, коли на сходах з'являється Урсула. Це ріже моє око. Цікаво, як пара батьків змогла народити таких дітей. Це справжній приз Діани, і я дуже обережно ставлюся до своїх слів. На ній довгий яскраво-жовтогарячий халат, майстерно застебнутий до шиї, але ми можемо здогадатися, що під ним два маленькі любовні яблука, які, мабуть, чудові. У неї невелике підборіддя, високі вилиці та прозора шкіра. Її великі темно-карі очі - цікавий шлюб з довгим платиновим волоссям, що доходить до талії.
  
  
  Вона зупиняється, явно здивована, виявивши на кухні незнайомця, повертається до брата і ставить питання фінською.
  
  
  Хаккала виглядає роздратованим.
  
  
  Він запитує. - Ти говориш на чомусь, крім англійської, Картер?
  
  
  Не зводячи очей з його сестри, розсіяно відповідаю:
  
  
  - Французька, німецька, італійська, іспанська, трохи японська…
  
  
  - Це Нік Картер, - перебив чоловічок французькою.
  
  
  - Приємно познайомитися, - сказала дівчина тією ж мовою. І що привело вас до Сімолі, містере Картер?
  
  
  - Я маю справу з Каарло.
  
  
  Хаккала знову втручається:
  
  
  – Він їде до Москви когось вбивати. Йому потрібні папери.
  
  
  Урсула спочатку виглядає здивованою, потім усміхається і запитує:
  
  
  - Ти небезпечна людина?
  
  
  - Урсуло! - каже її брат.
  
  
  Вона повертається до нього. Я не знаю, що він їй говорить фінською, але це схоже на правду, чи я цього не знаю.
  
  
  Вона терпляче чекає, поки він закінчить, киває і, не дивлячись на мене, йде до шафи. Я бачу, як вона бере тарілки та починає щось готувати.
  
  
  – Спочатку поїмо. Тоді я одразу ж приступаю до роботи. Я не хочу, щоб ти затримувався надовго, Картер! – заявляє Хаккала.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XIV.
  
  
  
  Нині 10:15. Йде дрібний сніг. Чекаю біля сімки. Хаккала увійшов до дерев'яної будівлі, щоб поговорити з начальником станції.
  
  
  Потяг уже йде. Відбутися заплановано на 10:35, прибуття до Москви завтра о 16:00. Усі документи у мене в кишені.
  
  
  Бог знає, чи була у мене можливість бачити фальшиві документи з того часу, як я працював у AX, але я ніколи не знаходив таку бездоганну роботу. Навіть старого Яакко.
  
  
  Паспорт, права водія, кредитні картки, картки соціального страхування, дозволи на роботу, картки резидента та квитки - все ідеально. Хаккала навіть зайшов так далеко, що трохи забруднив їх, щоб вони виглядали старими. Зараз я Роберт Еклунд, заступник директора з технічного обслуговування компанії John Deere Farm Equipment Company.
  
  
  Хаккала подарував мені дві валізи, в які він запакував змінний одяг і гарний запас консервованих ковбас, цукру, кави та шинки.
  
  
  "Всі американці, які їдуть до Москви у справах, везуть такі речі", - пояснив він. Знайти ці товари в українських магазинах вкрай складно. Ви везете це своїм колегам у John Deere. Вони, напевно, змусять вас максимально скоротити тарифи, але якби у вас був тільки одяг у валізах і не було їжі, повірте мені, це їх розлютило б. Вам буде добре за повного обшуку.
  
  
  Через дві хвилини Хаккала виходить зі станції, киває, показуючи, що все в маслі, і, не кажучи жодного слова, береться за ручки моїх валіз.
  
  
  Перед тим, як підійти до поїзда, він зупиняє мене, щоб уважно мене оглянути. Він киває вдруге.
  
  
  – Це найкраще, що ми могли зробити з урахуванням затримки. Але це спрацює.
  
  
  На мені класичний костюм made in USA, шуба, хутряні чоботи та норкова шапка.
  
  
  Хаккала повністю збрив мою голову, залишивши лише рідкісну та ретельно підфарбовану чубок. Він зробив мені білі вуса, масивні окуляри і порадив мені шкутильгати.
  
  
  Своїми маленькими чарівними пальчиками та коробкою театрального гриму Урсула зробила мені приголомшливе старе обличчя. У мене гарні пурпурові мішки під очима, щелепи, що розпухли, і навіть кілька синіх вен на лобі.
  
  
  Я шкутильгаю по платформі. Хаккала тримає мене за руку і допомагає мені забратися до фургона першого класу, де дає мені останні інструкції.
  
  
  - Потяг зупиниться одразу за кордоном, щоб забрати російський персонал та пройти митні формальності. Вони перевіряють пасажирів із валізами. Залишити зброю в поїзді.
  
  
  – Що робити, якщо у мене виникнуть проблеми під час перевірки.
  
  
  "У вас не буде ніяких збоїв", - запевняє мене Хаккала з беззубою посмішкою.
  
  
  Легко бути таким впевненим, мій маленький друже. У червоній зоні проходьте не ви. Я просто ківаю, нічого не кажучи.
  
  
  - Якщо вас не буде в десятигодинному поїзді післязавтра ввечері, я так розумію, що ви зрадник, - веде далі молодий фальсифікатор. Ти мене розумієш, Картер? Я йду до копів і говорю їм, що ви в Москві.
  
  
  - Не хвилюйся. І дякую за все.
  
  
  Він швидко повертається і їде без коментарів. Я шукаю контролера і показую квиток.
  
  
  - Відсік шість Б, - каже він мені.
  
  
  - Чи будуть у цьому купе інші пасажири?
  
  
  – Ні, – відповідає диспетчер.
  
  
  Дякую йому, знаходжу своє купе і заспокоююсь. Ставлю валізи біля дверей і підходжу до вікна. Хаккала просунув машину на кілька метрів уперед. Він припаркований біля мого вагона, але дивиться в інший бік. Через деякий час я закриваю штори та йду витягувати своє ліжко. Стилетом я прорізав під матрацом проріз і засовую Вільгельміну всередину. Попри те, що мені порадив фінський спонсор, решту зброї я тримаю при собі. Навіть якщо мене обшукають на кордоні, Гюго та П'єр залишаться непоміченими. І навіть якщо вони будуть виявлені, я повністю маю намір використовувати їх до того, як вони встигнуть щось з'ясувати і спробувати врятувати мою шкуру. Жаль, що доводиться ризикувати. Я не зможу зійти з цього поїзда, не маючи нічого, щоб захистити себе, якщо щось не піде.
  
  
  О 10:35 два свистки дали сигнал до старту. Потяг рухається повільно, і я відчуваю, що розслаблююсь.
  
  
  Мені краще трохи активізуватись, щоб спробувати розібратися в обстановці. Я йду у ванну та стою перед дзеркалом.
  
  
  Старий у дзеркалі дивиться на мене. Я все ще думаю, що відчуваю ласки Урсули на своїй шкірі. Вже стає кращим. Перевіряю, чи все нормально. Нічого не змінилось. Вона дала мені два невеликі олівці для макіяжу, перетворені на кулькові ручки для підфарбування. І, головне, порадила не терти особу, щоб не зіпсувати її роботу.
  
  
  Я вимикаю світло у ванній і йду назад у купе. Я відсмикую штори.
  
  
  Ми тільки-но вийшли з невеликого лісу і вийшли на величезне поле. Сніг іде набагато важче, ніж на початку. Вдалині я бачу сторожову вежу, потужним прожектором якої світить сітчастий паркан.
  
  
  Радянський кордон.
  
  
  Через кілька хвилин фінський диспетчер проходить повз мої двері і кричить:
  
  
  - Радянський кордон! Радянський кордон! Будь ласка, підготуйте свої документи та багаж для перевірки
  
  
  Я вдягнув пальто. Хлопець продовжує йти коридором, роблячи одне й те саме оголошення перед усіма дверима. Потяг вийшов на поворот, а потім почав уповільнювати рух.
  
  
  Я виходжу зі свого купе і йду за іншими пасажирами першого класу, які прямують до хвостової частини машини. Контролер вже там, тримаючи свою валізу в руці.
  
  
  Потяг зупиняється. Контролер відчиняє двері, опускає сходинку, застрибує на платформу та допомагає пасажирам висадитися.
  
  
  Ще один потяг чекає на паралельному шляху. Фінський персонал поїде до Фінляндії, а радянські кадри цього поїзда займуть своє місце у нашому.
  
  
  Я шостий у черзі. Контролер бере мене за лікоть, щоб я спустився сходинкою з повагою до мого віку. Потім він вказує на дерев'яну будку біля підніжжя сторожової вежі і каже:
  
  
  - Для контролю, це там, сер.
  
  
  Він швидко додає тихим голосом:
  
  
  - Успіху і до зустрічі післязавтра ввечері.
  
  
  Накульгуючи, я поплентався в будку. Шестеро радянських солдатів стежать за прибуттям мандрівників.
  
  
  Я проходжу у двері. Усередині спекотно. Брудно. Сподіваюся, це триватиме недовго, бо якщо я потію, на моєму макіяжі можуть з'явитися смуги. Я підходжу до одного столу. Велика добра жінка середніх років у пом'ятій формі простягає мозолисту руку.
  
  
  Я кладу валізи та віддаю їй свої документи. Вона швидко перегортає мій паспорт, робить те ж саме з іншими документами, потім дивиться на мене і показує жестом, щоб я зняв капелюх. Я роблю це. Його погляд кілька разів ковзає вперед і назад між моєю головою та фотографією.
  
  
  Потім вона каже мені поставити валізи на стіл і відкрити їх.
  
  
  Вона ретельно обшукує мій багаж і витягує дві коробки шинки, що їх показує сусідці. Вони починають сміятися. Не підозрюючи ні на секунду, що розумію російською, головне:
  
  
  - Вони не виглядають відчиненими. Ми зможемо попросити вас за посилку.
  
  
  Вона повертається до мене і беззвучно оголошує:
  
  
  – Вам доведеться заплатити за ці продукти.
  
  
  - Мені шкода. Я не розумію.
  
  
  Вона сміється і вимовляє мені ту ж фразу англійською.
  
  
  Я киваю головою. Я витягаю гаманець із внутрішньої кишені і витягую триста марок, які передаю їй, як можна безневинно питаючи:
  
  
  - Досить?
  
  
  Вона відкриває широкий, приголомшений рот і розпливається у величезній зубастій посмішці.
  
  
  - Так, - сказала вона, забираючи гроші. Все буде добре.
  
  
  Штамп у моєму паспорті, ще один у моєму проїзному документі, і вона повертає його мені. Поки я відкладаю свої папери і знову одягаю капелюх, він наклеює ярлики на мої валізи.
  
  
  - Можеш повернутися до поїзда, - зробила висновок вона.
  
  
  Повернувшись у свій відсік, я роздягаюсь і лягаю спати. Перед тим, як заснути, я дістаю свій люгер з матраца і кладу його під подушку разом із запасним магазином.
  
  
  Ось і все, через шістнадцять із половиною годин я буду прямо в штаб-квартирі червоної зони. Виявившись там, мені доведеться діяти менш ніж за п'ятнадцять годин. І бажано, щоб міняючи не зловили.
  
  
  Я лежу на спині, схрестивши руки за головою. Я маю проблеми зі сном. Обличчя Хоука блукає перед моїми очима. А потім черга білявки Урсули. Мені цікаво, як вона виглядає, коли на ній немає помаранчевого халату. І це не допомагає мені добре виспатися.
  
  
  Наступного дня близько полудня я відкриваю валізу, щоб перекусити.
  
  
  Трохи пізніше вдень дрімаю. Мені сниться поганий сон. Мандель приставляє пістолет до скроні Яструба. Я бачу, як його палець натискає на спусковий гачок. Коли постріл ось-ось почнеться, я прокидаюся, здригаючись, сиджу на ліжку і мокрий у холодному поті.
  
  
  Я йду у ванну, де ковтаю склянку води. Має жахливий металевий смак. Я дивлюся на себе в дзеркало і витягаю ручки Урсули, щоб виправити макіяж. Задоволений, я заходжу в купе і сідаю біля вікна.
  
  
  Земля рівна. Маршрут перетинає рідкісний сосновий бор. Я бачу дорогу за деревами та кілька будинків. Проїжджають сільськогосподарські вантажівки. Раз у раз проїжджають автомобілі.
  
  
  Хаккала зарезервував для мене номер у Метрополісі, найвідомішому туристичному готелі у Москві.
  
  
  Але вночі я вирішив пошукати десь ще.
  
  
  Я впевнений, що готель перебуває під наглядом. І, якщо мені ставлять запитання, я не знаю, як мені пояснити, чому я не відразу звернувся до своєї компанії, наприклад, оскільки філія знаходиться у Москві.
  
  
  Звідси недалеко до дзвінка John Deere, щоб запитати, чи дійсно вони чекають Роберта Еклунда. І я викритий.
  
  
  Я пристібаю кобуру і кладу до неї ретельно перевірену Вільгельміну. Потім одягаю піджак, зав'язую вузол краватки і думаю, що робити далі.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XV.
  
  
  
  Коли виходжу з Московського центрального вокзалу, сонце вже сідає і відкидає довгі тіні на тротуари. У небі збираються хмари. Вулиці мете пронизливий вітер. Мене морозить.
  
  
  Піднявшись на перевал, я йду до стоянки таксі, де чекають півдюжини старих Мерседесів і Москвичів. Я купив карту міста за кілька копійок, і мої валізи упаковані в автоматичну шафку.
  
  
  Я сиджу на задньому сидінні першого таксі, сподіваючись, що там буде трохи тепліше. . Але там так само холодно, як і на вулиці. Вдягаюсь у шубу і прошу водія відвезти мене до кафе «Кристал» на Кутузовський проспект.
  
  
  Він оцінює. - Відмінний вибір,
  
  
  І починає поїздку з того, що насвистує щось від Бенні Гудмана.
  
  
  Проходячи повз, я кидаю погляд на ГУМ, величезний московський універмаг біля Червоної площі, і за кілька хвилин моє таксі під'їжджає до основи сірої будівлі. Кафе «Кристал» розташоване за великим скляним фасадом.
  
  
  Я плачу за проїзд і заходжу.
  
  
  У салоні багато шуму, шуму та диму. Мене відводять у кут, до маленького столика осторонь дороги і дають меню.
  
  
  Замовляю глечик горілки, копченого лосося та ікри. Офіціант приносить мені його разом із дуже твердим чорним хлібом та тарілкою капустяного супу, який, як він запевняє мене, є фірмовою стравою цього закладу.
  
  
  Більшість клієнтів – молоді росіяни. Але я помічаю кількох іноземців, які можуть приїхати зі Штатів. Напевно, люди із посольства. Всі ці гарні люди пристрасно обговорюють, хто релігії, хто Китай, хто, як і раніше, іранську проблему. Я відчуваю, що всі кричать. Цікаво, чи це галюцинація? Втома від поїздки, зміна обстановки, напевно.
  
  
  А потім раптово я розумію, що не схибив. Вони кричить тому, і я розумію чому. Оркестр із п'яти чоловік, який, мабуть, робив перерву, коли я увійшов, знову повертається на невелику піднесену сцену. Незабаром жахливий дзим-бум-бум пронизує мої барабанні перетинки.
  
  
  Це дуже шумно. За кілька хвилин зал наповнюється танцями.
  
  
  Я приїхав туди близько 5 ранку, закінчив їсти близько 6:30 ранку. Зараз 8 ранку, і в мене починає боліти голова від музики.
  
  
  Декілька дівчат прийшли запросити мене на танець. Я відмовився. Чемно, щоб не образити. Щоразу вони знизували плечима і йшли шукати іншого партнера.
  
  
  Я встаю. Я збираюся у ванну кімнату. Я замикаюсь і перевіряю свій Люгер. Потім я розгортаю карту свого міста та відзначаю місце мого першого візиту.
  
  
  О 8:30 я плачу по рахунку та виходжу. Після вогнів і шуму клубу крижана темрява зовні лягає на моє волосся стяжкою і справляє враження повної тиші.
  
  
  Я справді почуваюся самотнім, зовсім самотнім, кинутим серед Москви. Моя їжа хоч і чудова, але все ще в шлунку, а латаття з горілкою трохи закрутив мені голову.
  
  
  Стиснувши руки в кишенях, я поринаю в ніч, гадаючи, що я отримаю від людини, яка стоїть на чолі мого списку.
  
  
  Це якийсь Євген Олександр Аладков, сорок чотири роки, неодружений. Живе на Піткінській площі, 1207. Як і Носков, він значився у досьє Гречка як фінансовий радник радянського посольства у Брюсселі та технічний радник заводу SV.
  
  
  Майже порожній тролейбус, освітлений, як світлячок, проїжджає повз мене з тріском металобрухту. Я приїжджаю на великий брукований майданчик, у центрі якого красується кам'яна людина, що небезпечно на спині коня, що скаче.
  
  
  Я зупиняюся на мить, щоб оглянути чотири вулиці, що ведуть до площі.
  
  
  Там, наскільки я розумію, немає ні пішоходів, ні проблиску фар. Освітлені вікна можна перерахувати на пальцях однієї руки. І на мить у мене виникає панічне почуття самотності у самому серці величезного занедбаного міста. Я уявляю себе маленьким параноїком, уявляючи, що йде війна, і всі місцеві жителі пішли чи мертві.
  
  
  Я опускаю голову на плечі і мчу по провулку. Через двісті метрів він різко повертає ліворуч і закінчується глухим кутом на великій парковці. Піткін сквер. У центрі стоїть сучасна будівля.
  
  
  Я ховаюсь у під'їзді темного магазину і спостерігаю за ним десять добрих хвилин. Ніхто не проходить пішки, ні в машині. Якщо не рахувати тьмяного світла на дверях будівлі та чотирьох освітлених вікон на фасаді, на площі немає жодних ознак життя.
  
  
  Я починаю тремтіти і вирішую, що настав час йти.
  
  
  Будівля нова. У залі пахне пилом та штукатуркою із сильними нотками борщу. Маленька гола лампочка звисає на дроті і освітлює тьмяним білим світлом ряд поштових скриньок. Коридор перетинає будинок по всій його довжині. Ліфт лише один, і на табло вказано, що машина зупинилася на четвертому. Я швидко знайшов ящик Аладкова. Відкриваю відмичкою. У ньому немає нічого. Закриваю та викликаю ліфт.
  
  
  Поки він повільно спускається, я йду назад до дверей і визираю назовні. Маленька площа порожня. Дуже високо у небі пролітає літак.
  
  
  Під'їжджає ліфт, двері відчиняються. Я заходжу та натискаю дванадцяту кнопку.
  
  
  Я відчуваю, що сходження ніколи не скінчиться. Я знімаю пальто та накидаю на ліву руку. Я хочу, щоб моя права рука була абсолютно вільною, щоб використовувати Хьюго або Вільгельміну, коли це необхідно.
  
  
  Зрештою ліфт зупиняється, і двері відчиняються на дванадцятому поверсі, я виходжу в коридор. Враховуючи ширину проходу, мають бути проблеми у години пік, коли йде кілька людей. Не можна сказати і про те, що вони витрачають зайве на освітлення. Шкарпетки туфель ледве видно. Я дивлюся праворуч і ліворуч. Там нікого. Перед тим, як вийти з ліфта, я піднімаю панель управління і блокую важіль аварійної зупинки. З двох причин: якщо хтось помітив мене і пішов за мною, це змусить їх підніматися сходами, а коли настане час йти, я не хочу чекати ліфта.
  
  
  Дійшовши до номера 1207, я зупиняюся. Я чую тиху музику всередині. Ідеально. Не треба будити Аладкова. Я оголю свій люгер, знімаю запобіжник і стукаю.
  
  
  Музика припиняється, і я чую кроки, що наближаються.
  
  
  - Так? - сказав голос за дверима.
  
  
  - Товариш Гречка хоче з вами поговорити.
  
  
  Двері відчиняються. Я штовхаю його і опиняюся перед приголомшеним невисоким чоловіком, босоніж, просто у штанах та розстебнутій сорочці.
  
  
  Широко розплющеними очима він дивиться на Люгер, на який я вказую йому. Я зачиняю двері. Хрипким голосом питаю:
  
  
  - Ми самі, товаришу Аладков?
  
  
  - Я… так, так, - він заїкається. Я холостий.
  
  
  Я жестом пропоную йому сісти на диван. Він мовчки підкоряється.
  
  
  Наскільки я розумію, квартира невелика. Загалом, вона складається зі студії з кухнею та ванною кімнатою. Вікно без фіранок височить над містом, а вдалині я бачу куполи і шпилі собору Василя Блаженного.
  
  
  Аладкова, схоже, не все влаштовує. Проте він, здається, оговтався від свого подиву.
  
  
  Він запитує. - Хто ти ?
  
  
  Не відповідаючи, я кладу пальто на підлокітник. Потім я приставляю стілець до маленького кухонного столу і сідаю лицем до нього.
  
  
  Я кладу Люгер на стегно і запалюю Lucky Strike, сподіваючись, що це принесе мені удачу. Мені довелося залишити три пакети NC, які я залишив у Каарло та Урсулі. Через марку надто впадає у вічі. Я глибоко зітхаю. Це трохи струшує мене. Я прочищаю горло і оголошую:
  
  
  - Хто я, товаришу Аладков? Чоловік, який грає з вами в одну зі своїх останніх карток. І в мене є всі наміри убити тебе сьогодні ввечері, якщо ти не даси мені відповіді, яких я чекаю.
  
  
  Я беру Вільгельміну і піднімаю її у напрямі. Він дивиться на мене зляканими очима та киває.
  
  
  Він запитує. - І чого ти хочеш дізнатися?
  
  
  
  – Скажіть, на кого ви працюєте.
  
  
  - На полковника Гречка... ну, на товариша Гречка.
  
  
  - А завод «Скалдіа-Волга» в Брюсселі для вас щось означає?
  
  
  Він киває. Спокійно питаю:
  
  
  - Розкажіть про тов. Носівці.
  
  
  Товариш Аладков вражений.
  
  
  - Не знаю, - каже він.
  
  
  - А про Бруно Хайнцмана?
  
  
  Він хитає головою. Він виглядає так, ніби втратив мову. Я повторюю набагато більш загрозливим тоном:
  
  
  - Бруно Хайнцман, НАТО, Брюссель...
  
  
  "Ні, не знаю", - здавлено відповідає Аладков.
  
  
  Я піднімаю свій Люгер трохи вище, вимовляючи повільно та чітко:
  
  
  - Бруно… Дітер… Хайнцман…
  
  
  - Не знаю, не знаю, нічого не знаю!
  
  
  Поволі лівою рукою я тягну курок Люгера і раптово відпускаю його. Аладков нахиляє голову і кліпає від клацання.
  
  
  "Гречко зрідка зустрічався з ним", - поспішно відповідає він. Це все, що я знаю. Клянусь!
  
  
  - Ким ви працювали у Брюсселі?
  
  
  Він починає потіти і проводить правою рукою по лобі. Слово честі, він відчуває гіпоглікемічний напад, бідолаха!
  
  
  – Я займався поштою. Нічого більше. Мені видали папери, які привіз сюди дипломатичною поштою.
  
  
  - Я думав, ви працюєте у SV?
  
  
  - Так-так, це правда. Але ми… я… ну, я також займався поштою для посольства, от і все.
  
  
  - А полковник Гречко, де він полковник? В армії ?
  
  
  - Так… все, в армії.
  
  
  – На озброєнні стратегічних ракет?
  
  
  - Ні. В армії.
  
  
  - А чи не в КДБ?
  
  
  - Ні ні ! В армії !
  
  
  Він починає дуже і дуже сильно хвилюватись. Аладков здає. Не кажучи жодного слова, я нахиляюся вперед у кріслі і дивлюся на нього. Він дивиться на дуло Вільгельміни, потім піднімає погляд на мене.
  
  
  - Я... будь ласка... - він благаюче просить.
  
  
  - Що ти знаєш, Аладков?
  
  
  Він капітулює.
  
  
  - Так, КДБ це правда. Загальний напрямок.
  
  
  - Який відділ?
  
  
  - S, - відповідає чоловічок майже нечутним голосом.
  
  
  Це схоже на удар дубиною. Відділ S призначено для нерегулярних справ. Саме він організовує потаємні операції під прикриттям за кордоном. Не вкрав документи НАТО. Це не входить до його компетенції. Але якщо Аладков бреше, навіщо він мені каже, що Гречка працює на S-відділ! В цьому немає сенсу !
  
  
  - Ти мені брешеш, товаришу...
  
  
  - Ні. Це правда. Клянусь!
  
  
  - У чому полягала місія Гречка у Брюсселі?
  
  
  - Я не знаю.
  
  
  - Ви це знаєте, Аладков. Звідки ви знаєте Хайнцмана?
  
  
  – Гречко зустрічався з ним регулярно, більше нічого не знаю.
  
  
  Раптом я схопився з стільця. Я хапаю Аладкова за комір і прикладаю дуло пістолета до його лівої скроні. Я мало не кричу йому у вухо:
  
  
  - Не смійтеся з мене, товаришу! Тепер ти мені все розкажеш. І швидко. Інакше я виб'ю тобі мізки.
  
  
  Очі вилазять із її голови. З куточка рота стікає цівка слини. Хрипким і зляканим голосом він вимовляє:
  
  
  - Хайнцман передавав Гречку документи НАТО.
  
  
  – Ці документи були підписані?
  
  
  - Ні... еээ, так, - відповідає Аладков.
  
  
  - Ким?
  
  
  - Девідом Хоуком. З АХ.
  
  
  Це другий удар кийком.
  
  
  - А Носков?
  
  
  - Ми дали йому якісь документи, щоби він привіз сюди.
  
  
  - Чому його вбили?
  
  
  Аладков мовчить. Я повторюю :
  
  
  - Чому його вбили?
  
  
  - Ми... ми, Аладков заїкається. У нас вже були до...до... документація... документи.
  
  
  Третій удар. Якщо так продовжуватиметься, я той, хто зверне свій погляд. Я продовжую :
  
  
  – Хто його вбив?
  
  
  – Я.
  
  
  - Чому? Хто вам наказав?
  
  
  – Гречка.
  
  
  - Чому, Аладков? Чому його вбили?
  
  
  - Ми хотіли, щоб його впізнали як співробітника КДБ та щоб на його тілі були виявлені документи.
  
  
  - Щоб звинуватити Девіда Хоука?
  
  
  Людина відригує уривчастим голосом. - Так.
  
  
  Я щосили стримуюсь і питаю щодо спокійним голосом:
  
  
  - Інше питання. Хто організував цю операцію? Хто був головним?
  
  
  - Я не знаю. Я працював лише на Гречку.
  
  
  - Від кого він отримував замовлення?
  
  
  - Я не знаю. Клянусь, Картер! Я не…
  
  
  Він різко зупиняється на середині речення. Його риси напружуються.
  
  
  Картер. Це мене закінчило. Він знає, хто я. Він знав, що я прийду! Він мене чекав, можливо...
  
  
  Удар не може походити від Хаккали. Він не мав часу. Але ЦРУ знає, що я був у Гельсінкі, як і AX. Відбувся обмін інформацією. Звідси до підозр у тому, що я поїду до СРСР.
  
  
  І ось воно. Раптом усе спалахує. Я зрозумів ! Ні, не можу в це повірити. Але так, от і все. У моїй голові димиться, і шматочки пазла складаються разом. Замах у вашингтонському аеропорту. Бомба у моєму готельному номері. Труп там. Смерть Бернс. Ірпінь. Хайнцман. Все поєднується без задирок.
  
  
  «Ми чекали на тебе, Картер», - глухо бурмоче Аладков. Ми не знали, кого з чотирьох ви збираєтеся відвідати насамперед. Але ми були певні, що ви приїдете. Чотири будинки охороняються так само, як і будинок Гречка. Мої люди внизу, перекривають усі виходи. Ви спіймані як пацюк у пастку!
  
  
  - Може й ні, якщо ти підеш зі мною, товаришу.
  
  
  Я повинен повернутися у Вашингтон за всяку ціну, щоб розібрати їхні речі. Крадіжка документів НАТО - це жарт над тим, що чекає на мене попереду, якщо я промахнуся ...
  
  
  Я трохи відступаю, щоб дати Аладкову встати. Він скористався можливістю, щоб спробувати відбити мого Люгера кулаком. Здивований, рефлекторно натискаю на спусковий гачок.
  
  
  Дурень! Куля проробила крихітну дірочку в його скроні, але з іншого боку, видовище не з приємних. У нього залишилася лише половина голови. Він звалився і впав з дивана. З ніздрів ллється цівка крові. Протилежна стіна усіяна шматками мозку. Я помітив, що він мав дуже сірий мозок. Це залишає сумніви як їхнє «промивання мозку».
  
  
  Я швидко встаю і йду відчиняти двері. У коридорі, як і раніше, нікого немає. Коли я вийшов, двері ліфта відчинені.
  
  
  Сходи? Не добре. Якщо вони почули постріл, то одразу прийдуть. Ліфт? Не краще. Якщо вони не зовсім тупі, вони здогадаються, що я заблокував його тут і залишать когось перед дверима нижнього поверху.
  
  
  Я вагаюся на секунду. Щось треба знайти. Швидко! Я знайшов. Я кидаюсь у ліфт. Відпускаю кнопку аварійної зупинки. Тут же двері зачиняються. Я знову сховав Вільгельміну і якнайшвидше відімкнув верхній люк. Коли я підводжуся навшпиньки, я можу схопитися за краї. Я вилазю з клітки, піднімаю панель і тримаю зачиненою.
  
  
  На той час, як я закінчив зі своїм ремеслом, двері на третій поверх проходять перед моїми очима.
  
  
  На другому я вийняв свій Люгер. Я чекаю. За мить ривок: ліфт зупиняється.
  
  
  Декілька секунд, які мені здаються вічністю, нічого не відбувається. Потім у залі лунає луною голоси.
  
  
  - Ліфт порожній. Мабуть, він послав його згори. Він на сходах!
  
  
  - Увага, командире! кричить інший голос. Тепер він може бути на будь-якому поверсі.
  
  
  - Заблокуйте ліфт на першому поверсі. Прочісуємо сходи та всі поверхи знизу.
  
  
  Через щілину я бачу молодого солдата, що входить до ліфта з автоматом Калашникова в руці. Він просто відключає систему закривання та йде задоволений. Я рідко був такий щасливий бачити, що хтось бере вихідний.
  
  
  Незабаром сходами стукають шиповані чоботи. Чекаю ще трохи і обережно опускаю панель, що відкривається. Вилазю і ставлю назад.
  
  
  Побіжний погляд коридором. Шлях вільний. Я вислизаю непомітно, як протяг.
  
  
  За кілька хвилин я стою перед кафе «Кристал». Не скажеш, що тут відсутня атмосфера. У залі музика реве голосніше, ніж раніше. Я зупиняюся на тротуарі та роблю глибокий ковток соціалістичного повітря. Немає нічого кращого для очищення мозку
  
  
  Ліворуч від дверей пара молодих людей цілуються і хихикають. Трохи далі група чоловіків та жінок палять. Я роблю невеликий огляд своєї ситуації.
  
  
  Неможливо повернутись на поїзд. Коли дізнаються, що мене немає в будинку покійного Аладкова, одразу перевірить усіх пасажирів. Навіть у моєму маскуванні у мене немає шансу пройти через це.
  
  
  Те саме і для літака. Ще гірше. У мене немає квитка. А аеропорти завжди охороняються краще за вокзали.
  
  
  Мораль, мені доведеться вигадати трюк, гідний "Великої втечі" І я щойно знайшов відправну точку свого сценарію: чорний лімузин Зіл з урядовими номерами.
  
  
  З люгером у кишені, тримаючи палець на спусковому гачку, я підходжу до закоханої пари.
  
  
  – Ви знаєте власника цього лімузина.
  
  
  Хлопець повертається до мене та киває. Я питаю його, чи є ця людина у клубі.
  
  
  Він знову відповідає мені простим кивком голови. Я говорю владним тоном:
  
  
  - Іди і поклич мені його прямо зараз.
  
  
  Він здивований. Я наполягаю :
  
  
  - У нього вдома сталася аварія. Поклич його до мене і скажи, що я чекаю. Якщо ти одразу не половиш, я повідомлю тебе в поліцію!
  
  
  Не кажучи ні слова, хлопець повертається, невдоволений тим, що покинув свою кохану, і йде до клубу. Дівчина дивиться на мене.
  
  
  Я розвертаюсь і забираюсь у машину. Через дві хвилини з'являється хлопчик, за ним слідує здоров'я, одягнений у погано скроєний темний костюм. Хлопець показує пальцем у мій бік, і здоров'я насторожено підходить до мене.
  
  
  Він гарчить, коли підходить. - Що відбувається ?
  
  
  Я відчиняю двері і показую йому Вільгельміну. Її масивне тіло не дозволяє молодій парі мене бачити.
  
  
  - Ось що відбувається, товаришу! Якщо ти не виконуєш мої накази швидко, точно і не здригнувшись, ти мертвий.
  
  
  Високий здоров'я так блідне, що мені здається, я бачу зовсім білого російського.
  
  
  - Ви американець, - запитав він тремтячим голосом.
  
  
  - Угалив! І ми збираємось прогулятися разом.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XVI.
  
  
  
  О 10:30 проїжджаємо перед центральним аеродромом Фрунзе та повертаємо на північний захід. О одинадцятій годині ми благополучно вийшли з міста і попрямували до Ленінграда, що знаходиться більш ніж у восьмистах кілометрах від нас.
  
  
  Я мав час дізнатися про посаду свого водія. Я пояснив йому, що мені нема чого втрачати і що я готовий до всього. Він не намагався сперечатися, але мені було досить цікаво. Спортсмен працює у Міністерстві громадських робіт, де обіймає доволі високу посаду.
  
  
  Спочатку те, що я отримав від Аладкова, залишило мене повністю розгубленим. Але зараз, у дорозі, я маю багато часу подумати, і чим більше я думаю, тим більше бачу, що все ідеально поєднується.
  
  
  Я знаю, чому мене так швидко знайшли у Парижі. Я знаю, чому Бернс був убитий. Єдиний знак питання - це труп, знайдений у моїй кімнаті. Очевидно, це яструбиний постріл. Але ким був цей хлопець?
  
  
  Повернувшись до Симоли, нам доведеться переконати Хаккалу надати мені інші квитки та документи, щоб виїхати з Фінляндії.
  
  
  Мої думки перериває мене водій, якого звуть Михайло Павлович Батурін.
  
  
  Він запитує. - Ти шпигун?
  
  
  - Ні. Я приїхав до Москви, щоб знешкодити шпигунів із вашого району. Вони вбили двох моїх друзів.
  
  
  - Ти їх убив?
  
  
  - Лише одного. випадково відповідаю я, дивуючись, навіщо я йому все це розповідаю.
  
  
  "А коли все закінчиться, ти, звичайно, вб'єш і мене", - сказав Батурін. Або у вас є човен під Ленінградом, або вас відвезуть до Виборгу, щоб пройти через ліс до Фінляндії.
  
  
  «Це щось подібне до цього», - сказав я. Але ні, я не хочу тебе вбивати. Якщо тільки ти мене не примусиш.
  
  
  О 2:30 ранку перетинаємо Калініне. На виїзді з міста Батурін вимагає помочитися. Під Новгородом знову зупиняємось. Батурин збирається купити хліба, сиру та банку квасу – гострого напою на кшталт пива. Він користується нагодою, щоб наповнити його однією із двох двадцятилітрових банок, які він возить у багажнику.
  
  
  Нарешті близько першої години дня ми виїхали до Ленінграда. Я розплющую очі. Якщо Батурин збирається щось пробувати, то куди він їде. Місто важливе. Там багато людей, багато поліцейських та солдатів.
  
  
  Але, виїжджаючи з передмістя Дитячого Села, щоб потрапити до міста, він починає грати не заручника, а гіда.
  
  
  - Я знаю, що у вас великі міста на заході, Париж, Лондон, Нью-Йорк. Але я чув, що жоден з них не зрівняється красою з нашим Ленінградом.
  
  
  Пройшовши через десяток мостів, через Неву та кілька каналів ми проїжджаємо групу багато прикрашених будівель. Батурин розповів мені, що вони були збудовані на початку XVIII століття і є будинком для Радянського Адміралтейства.
  
  
  Рух містом відносно інтенсивний. Погода некрасива, небо похмуре, але люди здаються живими, щасливими. Це страшенно відрізняється від того, що я бачив у Москві.
  
  
  На північ від великого міста ми, як і раніше, перетинаємо передмістя. Батурин пояснює мені, що ця земля належала російському дворянству. Є великі будівлі, перетворені на музеї. Великі парки, що служили місцем полювання для царів та їхніх сімей, збереглися як листівки у первозданному вигляді.
  
  
  Я повністю розслаблений. Я майже забув, що тут роблю. Схоже, я гуляю з хлопцем, якому майже вірю.
  
  
  На те, щоб проїхати містом, у нас йде добрих дві години. О четвертій годині доїжджаємо до села Сестрорестськ. Батурин зупиняється перед невеликим рестораном з видом на Фінську затоку.
  
  
  "Я не можу йти далі, не зупиняючись", - говорить він. Ми можемо поїсти у цьому ресторані та трохи відпочити. Повірте мені.
  
  
  Село виглядає умиротвореним. Ресторан дуже мальовничий. Я майже дозволив собі піддатися спокусі. Я почуваюся на мить.
  
  
  Батурин виймає ключі із замку запалювання, відчиняє двері та виходить.
  
  
  - Роби що хочеш, - сказав він. Залишайся в машині, підемо зі мною, пристрели мене на місці. Але приймай рішення.
  
  
  Я сміюся, говорю про Вільгельмін і стежу за ним у ресторані.
  
  
  Нам показують столик у кутку, біля старого. За мить офіціантка приносить нам два меню.
  
  
  Я маю намір порадитися зі своїм, коли бачу, що Батурин дивиться на щось через моє плече. Я обертаюсь. До нас підходить міський поліцейський, витягуючи пістолет.
  
  
  За півсекунди перевертаю стіл на Батурина, розвертаюсь і вказую Вільгельміну на копа.
  
  
  - Не рухайся.
  
  
  Він продовжує рухатись уперед, поправляючи мене своїм пістолетом. Я стріляю. У плече. Чоловік розкручується як дзига і падає. Усі клієнти пірнули під столи. Батурин підвівся. Я сильно вдарив його прикладом у скроню, і він звалився, як бик на бійні.
  
  
  Я швидко вихоплюю ключі і кидаюся до Зила. Ніколи не дізнаюся, видав мене Батурін чи ні. Він міг бачити поліцейського біля ресторану та зумів привернути його увагу. Також можливо, що він був оголошений у розшук, оскільки він зник разом із лімузином.
  
  
  Спідометр показує понад 160 км/год. Я чіпляюся за кермо, щоб утримати велику машину на вибоїстій та вузькій дорозі.
  
  
  Я не здамся перед тим, як спрацює спільна тривога. На кордоні, а також у Виборзі. Армія встановить блокпости.
  
  
  Близько двадцяти терміналів я перетинаю невелике поселення. Я обганяю чотири сільськогосподарські вантажівки поспіль і майже збиваю двох велосипедистів, перш ніж виїхати на головну дорогу.
  
  
  Трохи далі дорога поділяється на дві частини. Зліва, здається, слідує за узбережжям, праворуч - углиб суші. Я повертаю ліворуч. Проходячи повз, краєм ока бачу праворуч вказівник на Виборг. Я натиснув на гальмо. Лімузин зупиняється з гуркотом покришок та запахом палаючої гуми.
  
  
  Я швидко розвертаюсь і беру правильний напрямок. Я бачу на дорозі одну з вантажівок. Він іде тим самим шляхом, що я, і це дає мені невелике уявлення.
  
  
  За п'ять-шість кілометрів помічаю невелику ґрунтову дорогу, що спускається ліворуч, що перетинає густі зарості. Я зменшую швидкість і зупиняю його за сотню ярдів від дороги. Я прибираю його з дороги і заїжджаю до чагарника.
  
  
  
  Я повертаюсь до дороги. За дві хвилини під'їжджає вантажівка. Я стою посеред дороги і махаю руками.
  
  
  Водій зупиняється. Це старий селянин. Він один.
  
  
  - Збираєтесь у Виборг?
  
  
  - Так, - підозріло відказує він.
  
  
  Я дивлюся в обидва боки. Нікого не видно. Я витягаю Вільгельміну.
  
  
  - Виходь, - кажу я.
  
  
  Старий виходить зі своєї кабіни, поклавши руки на голову. Я штовхаю його з дороги, знімаю його пальто і зв'язую його краваткою та поясом. Потім я беру його на руки, як велику дитину, і обережно кладу на заднє сидіння Зіла.
  
  
  Мені трохи тісно у його пальті. Але зараз не час вибирати. Я також забрав його капелюх. Це набагато краще. Вона одягнена до середини чола. Чудово, це приховає мене якнайсильніше.
  
  
  Я сідаю у вантажівку та їду.
  
  
  Приблизно за шістнадцять кілометрів від села мене наздогнав армійський джип. Я підходжу до вершини невеликого підйому. Я дивлюся. Два вертольоти ширяли над дорогою під Виборгом.
  
  
  Виборг займає неглибоку долину на березі Фінської затоки. За пагорбами з іншого боку міста кордон.
  
  
  Перш ніж потрапити туди, є міст. Закрито. Здалеку я бачу півдюжини джипів, два броньовики та гелікоптери нагорі. Це те, що вони шукають.
  
  
  До греблі під'їжджає ще одна вантажівка з гною та соломою. Солдат дає йому знак пройти, не перевіряючи його.
  
  
  Трохи розслабляюсь і йду. За три метри від блокпоста я опускаю своє вікно і хрипко кричу:
  
  
  - Що відбувається ?
  
  
  Солдати відсуваються і дають мені знак проїхати, але не відповідають. Зрозуміло: вони ще шукають чорний лімузин. І нічого більше.
  
  
  Я перетинаю місто за десять хвилин і заїжджаю на пагорб. Я починаю дихати трохи більше вільно.
  
  
  Мені залишилося перетнути лише одну перешкоду, але найскладніше - це межа.
  
  
  Близько сьомої години я проходжу повз знак, що вказує на КОРДОН У 2 КІЛОМЕТРИ.
  
  
  Понад два кілометри. Очевидно, буде шлагбаум та охорона. Але темно. І холодно. Якщо мені пощастить...
  
  
  Але в мене є одна велика перевага: вони, мабуть, не здогадалися, що я зайшов так далеко.
  
  
  Я проходжу ще п'ятсот ярдів і залишаю вантажівку в провулку. Якщо хтось його побачить, він, мабуть, подумає, що він зламаний. Я починаю йти лісом, коли починає падати сніг. Звук вітру у верхівках дерев здається, ніби вдалині плачуть тисячі немовлят.
  
  
  Я переходжу невеликий струмок. Я піднімаюсь на крутий берег з іншого боку і чую крик тварини. Озноб у спині. Виймаю свою Вільгельміну.
  
  
  Хтось кричить на когось праворуч від мене. Я зупиняюся, щоби послухати. Це не тварини. Новий крик. Принаймні двісті ярдів. Звучить як російською, але за вітром я нічого не розумію.
  
  
  Нахилившись, я продовжую рухатися вперед, дуже повільно, якомога обережніше.
  
  
  Хвилин за п'ять я бачу світло. Я проходжу ще сотню ярдів і ховаюся за великим деревом, щоб побачити краєвид.
  
  
  Ліс вирубаний приблизно на п'ятдесят метрів. Потім стоїть високий забір із сітки рабиці. Світло походить від прожектора сторожової вежі за двісті метрів ліворуч від мене. Праворуч, приблизно за кілометр від мене, я бачу ще одну сторожову вежу з великим прожектором.
  
  
  Вздовж паркану патрулів немає, але під сторожовою вежею четверо солдатів зібралися навколо застряглого джипа. То був їхній крик.
  
  
  Настав час йти. Я прибрав Вільгельміну і вийняв шматочки з сумки з інструментами. Я взяв їх і поповз до огорожі.
  
  
  З цього боку ліс вирубано на п'ятдесят метрів.
  
  
  Але, з іншого боку, лише на двадцять п'ять метрів.
  
  
  Це означає, що навіть якщо я пройду, у мене все одно буде 25 метрів відкритого ґрунту, щоб вдарити, перш ніж я заспокоюся.
  
  
  Я за п'ятнадцять метрів від паркану, коли чую рев двигуна джипа. Я чую, як колеса крутяться, коли водій намагається рухати машину вперед і назад, намагаючись витягнути її з ями.
  
  
  Я чекаю трохи і просуваюся.
  
  
  Сніг починає падати густіше. Я дивлюсь на сторожову вежу. Вона страшенно висока і добре освітлена. Це відстій для твоїх кісток, старий Нік. На щастя, охоронці зайняті тим, що спостерігають, як їхні друзі займаються з позашляховиком.
  
  
  Я біля паркану. Я починаю перерізати дроти один за одним.
  
  
  Джип знову заводиться. Двигун завиває і за кілька секунд замету вилазить із трясовини.
  
  
  Я зробив дірку, коли рев сирени розриває тишу ночі. Я кидаюся на інший бік і роблю два швидкі перекати, одним рухом дістаючи Вільгельміну. Тріщить автоматичну зброю. Кулі з вереском потрапляють у паркан, чому у мене на тілі стає дибки волосся.
  
  
  Джип мчить за мною. Очевидно, водій готовий проїхати через паркан, щоби мене схопити. Я перекочуюся на спину і ретельно цілуюсь. Дві кулі у фари джипа. Третій постріл вимикає прожектор зверху сторожової вежі.
  
  
  Я встаю і біжу до лісу. Вони продовжують стріляти наосліп. Всюди летять кулі зі звуками розлютованих шершнів.
  
  
  Як тільки я пірнаю в перший гай, щось палаюче пронизує мене з неймовірною силою в спину. Я падаю вперед і скачуюсь з пагорба. Качусь, качусь, качусь...
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XVII.
  
  
  
  Я даю носію ще долар і сідаю в машину. У мене рана у спині. Пекучий біль посилюється в потилиці, і мій зір на мить розмивається.
  
  
  Водій дивиться на мене у дзеркало. Коли я зачинив двері, він обертається і каже:
  
  
  - Вітання ! Ти гаразд, хлопче?
  
  
  Я киваю головою.
  
  
  - Все буде добре. Поїздка до Amalgamated Press. Дюпон Серкл.
  
  
  Куля пройшла прямо під ліву легеню. Він зламала мені обидва ребра і застрягла між селезінкою та ниркою. Там не обов'язково має бути гарно.
  
  
  У Симолі лікар дуже хотів мене прооперувати. Я голосно відмовився. Поїздка до аеропорту Гельсінкі наступного дня була кошмаром. Потім смутно згадую зміну літаків у Парижі та довгий нічний переліт через Атлантику.
  
  
  Але тепер усе майже скінчилося. Мені вдалося зайти так далеко за допомогою Хаккали та Урсули, і ніщо не завадить мені зробити те, що я маю робити.
  
  
  Коли ми під'їжджаємо до Арлінгтонського мосту, мені вдається відкрити свою валізу. Усередині є колекція одягу, старий одяг, швидко упакований Урсулою, так що я можу перетнути кордон непоміченим.
  
  
  Хлопець продовжує дивитись на мене у своєму дзеркалі.
  
  
  - Що ти робиш?
  
  
  - Ви не проти! Після прибуття будуть великі чайові.
  
  
  Я натягую задню підкладку і знімаю липку стрічку, яка скріплює частини Вільгельміни. Я швидко заводжу його, замикаю один або два рази, щоб переконатися, що він працює, і вставляю в нього свій 9-міліметровий магазин.
  
  
  - Не знаю, що ти задумав, але тепер, чайові чи ні, виходь з мого таксі! кричить хлопець.
  
  
  Я показую йому свою іграшку.
  
  
  - Об'єднана преса. Дюпон Серкл. Їдь?
  
  
  - Я… але…, – починає водій.
  
  
  Здається, він не знаходить висновку.
  
  
  Він знову сідає за кермо і мчить, як у пеклі. Ось і все, ми скоро перейдемо Потомак Арлінгтонським мостом. Я знімаю світлу перуку, великі вуса та окуляри. На Вашингтон-Серкл водій виїжджає на Нью-Гемпшир-авеню. Я поклав Люгер на стегно. Я беру останню стодоларову купюру, яку Хаккала витягнув зі свого гаманця, і кидаю її на переднє сидіння.
  
  
  - Здачу залишиш собі, - сказав я.
  
  
  Він не відповідає. Дві хвилини по тому він зупинив мене перед будинком Amalgamated Press.
  
  
  «Дякую за поїздку», - сказав я, намагаючись вибратися з тренера.
  
  
  - А як щодо твоєї валізи? Що щодо безладу, який ти влаштував у моїй машині? - каже хлопець.
  
  
  Я не відповідаю. Я заходжу до вестибюлю.
  
  
  Том Бріггс, нинішній голова служби безпеки, щось виправляє у журналі реєстрації. Перед ліфтом дві дівчини, яких я не знаю, але які, мабуть, працюють унизу в архівах, обговорюють ганчірки.
  
  
  — Будь ласка, розпишіться тут, — каже Бріггс.
  
  
  Потім він дивиться на мене.
  
  
  Він починає. - Ім'я, посада...
  
  
  ,
  
  
  Решта застряє у нього в горлі.
  
  
  - Не валяй дурня, Томе. Вставай і підемо зі мною. Піднімаємось на ліфті.
  
  
  Дві миші пішли. Після недовгого вагання Бріггс вважав розумнішим вчинити так, як я йому говорю.
  
  
  - остання стадія.
  
  
  Він натискає кнопку.
  
  
  Я швидко додаю:
  
  
  - Залишся зі мною, Томе. І насамперед ви уважно слухаєте все, що ви збираєтеся сказати. Відкрий свої очі!
  
  
  Він киває. Я бачу, як його кадик хитається вгору-вниз.
  
  
  Менш ніж за хвилину ліфт зупиняється. Двері відчиняються. Виходить Бріггс. Мандель чекав біля дверей свого кабінету з пістолетом у руці. Він стріляє, влучивши Бріггсу в груди.
  
  
  Наступної долі секунди я стріляю двічі. Перший постріл попадає йому в живіт. Другий у горло. Його шия перетворюється на криваве місиво, з якого незабаром хльосне червоний, уривчастий струмінь.
  
  
  Потім земля обертається. Таке враження, що рука гіганта щойно перевернула будівлю. А потім нічого.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  "Мандель був зрадником", - сказав Девід Хок, сидячи за столиком біля басейну в центрі відновлення AX у Фенікс.
  
  
  Все ще слабким голосом питаю:
  
  
  - Як ви його запідозрили, сер?
  
  
  Бос знизує плечима.
  
  
  – О, я запідозрив це майже одразу… І чим більше, тим сильніше зміцнювалася моя переконаність. Хто міг так швидко знайти вас у Парижі, щоб закласти бомбу у вашу кімнату? Наші люди ніколи не змогли б це зробити так швидко. Попри всі свої таланти їх мало. Але Мандель командував не лише AX та ЦРУ, а й КДБ. З'ясувалося, що першим дізнався про вас КДБ.
  
  
  - Чому ти не сказав мені, коли я дзвонив тобі?
  
  
  - Я ще не зовсім певен. Крім того, якби я сказав вам, що підозрюю Манделя, ви мені повірили б?
  
  
  Я збираюся заперечити, але Хоук зупиняє мене, махнувши рукою. Він правий.
  
  
  - У Парижі маю двох старих друзів, - продовжує він. Ми разом працювали під час війни. Ми були в Опорі. Я попросив їх вкрасти свіже тіло з моргу і кинути його до вашої кімнати. Простий відволікаючий маневр, щоб затримати Манделя і дати вам час зітхнути.
  
  
  От і все. Останній знак питання щойно впав.
  
  
  - А потім, сер, що трапилося у вашому шалі?
  
  
  - Після вашого телефонного дзвінка з Парижа я зрозумів, що шале вже не буде в безпеці. Я сховався у лісі і чекав, хто прийде першим.
  
  
  – КДБ?
  
  
  Яструб киває. Він закурює сигару і, не звертаючи уваги на мій небезпечний стан, пускає дим мені в ніс.
  
  
  Я відчайдушно кашляю, і він додає:
  
  
  – Я їх знав. То були співробітники посольства. Не знайшовши мене, вони пішли. Потім прибула група спеціалістів AX. Вони прибрали відбитки пальців і помчали з телефоном, щоб зв'язок йшов прямо на стіл Манделя.
  
  
  - На той момент ви були впевнені, що Мандель - зрадник.
  
  
  - Так, але викривати його так швидко було безглуздо. Ми не мали доказів. Мені довелося тебе чекати. Це те, що я зробив у готелі Dupont Plaza, навпроти AX. За десять днів до вашого приїзду я стежив за входами та виходами в бінокль. А ти, Ніку, коли ти зрозумів, що то Мандель?
  
  
  Я зізнаюся:
  
  
  - Я це пізно запідозрив, сер. ЦРУ хотіло вбити мене в Гельсінкі. Коли в Москві я зрозумів, що КДБ знає про мій приїзд, я встановив зв'язок. Мав бути витік. ЦРУ поінформувало Манделя, а Мандель проінформував свого боса на майдані Дзержинського. Це була єдина нагода.
  
  
  Ми довго мовчимо. То була майстерня операція. Якби вона досягла успіху - а вона майже досягла успіху - ми б обидва померли, старий і я. Щодо наших маленьких службових секретів, не будемо про них говорити. Той, хто ходив у коридорах АХ та Москви, був би негайно попереджений. Я питаю себе: «Що тепер? Знову АХ? Або відпочинок, як каже старий. "
  
  
  Не кажучи вже про дві хворобливі проблеми, які необхідно вирішити. Сендрі Тріггс або Кадзука Акіяма. Можливо, і те, й інше.
  
  
  Але мені доведеться вирішити страшенно багато питань... .
  
  
  Тому що перше питання вже вирішено. АХ понад усе.
  
  
  
  
  Кінець.
  
  
  
  
  
  
  
  The Strontium Code
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Стронцієвий Код
  
  
  
  Оригінальна американська назва:
  
  
  THE STRONTIUM CODE
  
  
  СТРОНЦІЄВИЙ КІД
  
  
  Переклад Льва Шкловского.
  
  
  ПРОЛОГ
  
  
  
  Пройшовши через ворота гауптвахти, морський піхотинець 1-го класу Лоуренс Альбіон швидко дивиться на головний вхід до посольства США в Кувейті. Стоянка порожня, і Альбіон знає, що більшість співробітників повернуться на роботу лише після трьох.
  
  
  Він киває своєму другові, капралу Дональду Нельсону, також відомому як Джігс:
  
  
  - Все гаразд, - сказав він.
  
  
  Джігс посміхається. Він встає, ставить ногу на стілець, витягує з гумки носка зім'яту пачку Camel і пропонує Альбіону цигарку.
  
  
  Після першої затяжки Альбіон з'являється на порозі та знову оглядає приміщення. Все спокійно. Ніхто не може підійти і завадити їм спокійно покурити або причепитися до одягу. На парковці, як і раніше, тихо, по проспекту Бенейд-аль-Гар майже не проїжджають машини. У середині літа, у середині дня, столиця багатого нафтового емірату виглядає мертвим містом.
  
  
  Термометр показує 38® усередині, але зовні він як мінімум на десять градусів вищий. Альбіон потирає руки і каже:
  
  
  - Залишилось двадцять дев'ять днів!
  
  
  - Так, скоро дембель, - серйозно сказав Джігс.
  
  
  Він киває, щоб показати, наскільки цінує важливість події.
  
  
  Він запитує. - Скажи мені, Ларрі, що ти збираєшся робити перш за все, коли повернешся додому?
  
  
  Що він збирався робити? За свої майже три роки роботи в посольстві США в Кувейті Альбіон не переставав думати про це.
  
  
  - Поїздка до Колорадо, в Естес Парк. На висоті понад 3000 метрів у середині серпня все ще буде сніг. З моєю дитиною ми повністю роздягнемося. Ми шукатимемо найбільшу кучугуру, яку зможемо знайти, покатаємось у ній і ...
  
  
  Болісний, нелюдський крик перериває мрії Ларрі. Роззявивши рота, він дивиться на двері, потім на Джігса, потім знову на двері.
  
  
  Нельсон кидає сигарету, схоплюється за пістолетом і заряджає його. Альбіон також встає і кидається стопами Джігса, зводячи свій PA. 45.
  
  
  Зовні їх огортає гаряча задуха. Приголомшений Ларрі змушений мружитися від сліпучого білого світла. Нарешті, він роздивився масу, що розкинулася на дорозі, менш ніж за два метри від Джігса.
  
  
  Спершу він думає, що це купа старих речей. Потім, коли він бачить кров та клаптики сирого м'яса, жовч приливає до його рота. Хтось, мабуть, убив тварину і загорнув її у брудні ганчірки, перш ніж кинути перед посольством.
  
  
  Але купа починає крутитися, видаючи зойки. Нельсон так сильно трясе, що він готовий зробити мимовільний постріл. Трохи далі Альбіона рве.
  
  
  - Боже! Нельсон нарешті вигукує, він чоловік!
  
  
  Незважаючи на його обурений шлунок, Альбіон не може відірвати очі від жахливого видовища. Він чоловік. Або принаймні те, що від нього залишилося. Волосся повністю зникло. Очі, що висовуються, здаються готовими вискочити з орбіт. З відкритого рота висовується опухла мова. Але найжахливіші - це обличчя, шия і руки, вкриті виразками, що сочилися, які роблять їх схожими на шматки сирого м'яса.
  
  
  Нахилившись уперед, готовий вистрілити, Нельсон оглядає вулицю та фасади навпроти.
  
  
  Він кричить. - Лікаря! Терміново!
  
  
  Чергове пронизливе виття пронизує Альбіон до глибини душі. Ця жахлива сцена приголомшує його.
  
  
  Страждаючи від виду смерті, він ледь чутно бурмоче:
  
  
  - Гребані араби! Ублюдки!
  
  
  - Давай, Ларрі, виклич лікаря, чорт забирай!
  
  
  На ватних ногах Альбіон розвертається і біжить до стовпа. Його рука тремтить, коли він бере трубку:
  
  
  - Посольство Сполучених Штатів. - оголошують приємним голосом.
  
  
  Голос Альбіону коливається між фальцетом та гикавкою:
  
  
  - Попередження біля головного входу! Пошліть медика та підкріплення. Швидко!
  
  
  Він приєднується до Нельсона, який стає навколішки поруч із людськими останками.
  
  
  - Джігі! він каже.
  
  
  Але він справді не хоче підходити. Приблизно за десять метрів відчувається непереборний солодкий запах гнилої плоті.
  
  
  - Бета-бочка, - каже поранений.
  
  
  Його голос хрипкий, але цілком зрозумілий.
  
  
  Наче рефлекторно, він стискає Нельсона за рукав, який інстинктивно з огидою здригається, дивлячись на криваві смуги, які пальці людини намалювали на його хрумкій уніформі.
  
  
  – Бета-бочка, – повторює незнайомець. Акай Мару ... була бета ... вони змусили мене це зробити ...
  
  
  - Що він говорить ? - Запитує Альбіон.
  
  
  Нельсон хитає головою:
  
  
  - Я не знаю. То де цей медик?
  
  
  Стогін чоловіка майже став нечутним:
  
  
  - Бета-барель... Бета-барель... вони змусили мене це зробити... Бета-барель. Акай Мару ...
  
  
  Альбіон наближається, він намагається зрозуміти:
  
  
  – Що за…, – починає він.
  
  
  Раптово пораненого потрясло: у судомі він вигнув спину і впав мертвий на дорозі. Його зуби стискають язик, і по щоці тече цівка крові.
  
  
  
  
  
  
  ПЕРША ГЛАВА
  
  
  
  Сніг дрібними пластівцями падає на брудну під'їзну доріжку, що неслася поривами крижаного вітру. Я дивлюся на задню частину будівлі, засліплену різким світлом ліхтарного стовпа в кутку будинку. Вдалині чується гул транспорту. Меланхолійний тембр дзвінка мене на мить відволікає. Я думаю про різдвяні свята, коли двері відчиняються. Я виходжу через свою дерев'яну скриньку і звільняю запобіжник свого люгера.
  
  
  Краєм ока я бачу рух на даху. Занадто пізно. Сильний удар потрапив мені в плече. Я падаю назад, і моя зброя крутиться над моєю головою.
  
  
  - Вправа закінчена! гавкає гучномовець.
  
  
  Сніг перестає падати. Вітер затихає. Коли спалахують неонові вогні, з-за рогу будинку з'являється Стен Філіпс. Розкриваючи обличчя у широкій кривій посмішці, директор з тренувань шкутильгає.
  
  
  З великою неприв'язаністю я встаю, струшую пил з одягу і вкладаю в піхви тренувальну зброю, що стріляє нешкідливими гумовими снарядами. Я піду з кількома синцями від обох куль. Найболючіше – зазнавати невдачі.
  
  
  З даху будинку офіцер-інструктор махає рукою, вкладаючи зброю у піхви. Він одягнений у чорне, і потужне світло, що падає мені прямо в очі, зробив його зовсім невидимим.
  
  
  "Ви б уже здогадалися! - говорю я собі в бороду. Якби це не була симуляція, ви б уже були мертві. Тепер ви можете бути готові день чи два слухати суку Філіпса про своє досягнення..."
  
  
  Оскільки в нього завжди є під рукою різке зауваження, вирішую промовчати:
  
  
  – Приємної уваги!
  
  
  Захоплений, закатований, майже вбитий у Чехословаччині на початку 1960-х, йому вдалося втекти, зберігши більшу частину свого тіла та весь свій мозок.
  
  
  Всі агенти надають йому повагу, на яку він явно заслуговує, але побоюється його їдкого гумору.
  
  
  Він простягає мені металеву руку в шкіряній рукавичці. Я хапаю його і чекаю на тиск. Але нічого.
  
  
  - Удар світла був яскравим прикладом Феєрверка 1. Ви ніколи не повинні були на нього піддаватися.
  
  
  - Наші помилки – це наш досвід.
  
  
  «Це нісенітниця собача», - рішуче заявляє Філіпс.
  
  
  Він бере мене за руку і веде до великих залізних дверей, які відчиняє. Коли ми виходимо з ангару, нам світить сонце Арізони.
  
  
  Я пробув на базі відпочинку, фітнесу та тренувань AХ біля Фенікса, штат Арізона, протягом трьох тижнів і почуваюся найкраще.
  
  
  - Девід дзвонив десять хвилин тому, - оголошує Філіпс, коли ми йдемо до стійки реєстрації та транспортного центру.
  
  
  Він запрошує вас у Вашингтон якнайшвидше.
  
  
  - Місія?
  
  
  Девід Хоук – залізна людина, яка очолює АХ. АХ, надсекретна організація, було засновано після того, як полювання на відьом Маккарті завдало смертельного удару по ефективності таємних дій ЦРУ. Маккарті вважав, що комуніст ховається у джерелах кожної організації в Америці. Він також був переконаний, що всі поліцейські організації, у тому числі ЦРУ, пронизані «червоними» і, отже, слід уважно стежити за ними.
  
  
  ЦРУ виконує свою роботу – досліджує, збирає, зіставляє та аналізує дані – а ми робимо своє: виконуємо секретні місії.
  
  
  - Не знаю, чи це місія, - відповідає Філіпс. Він мені не довіряв. Натомість він запитав мене, як я тебе знаходжу.
  
  
  - А що ти сказав?
  
  
  Філіпс неоднозначно посміхається до мене.
  
  
  - Я сказав, що ти у чудовому стані. Звичайно, остання вправа ще не закінчилася.
  
  
  Цього разу він відверто вибухає сміхом.
  
  
  Я не можу знайти що сказати, і ми мовчки закінчуємо подорож. Філіпс зупиняється перед дверима довгої, сучасної одноповерхової будівлі, в якій розміщуються співробітники служби пробації.
  
  
  - Твій одяг упакований. Водій зустріне вас через дві хвилини та відвезе до аеропорту.
  
  
  - Він розповів вам якісь подробиці?
  
  
  Серйозне вираження проявляється у точених рисах Філіпса. Він звертає на мене погляд:
  
  
  - Всього одну, але я хотів би, щоб він сказав тобі сам.
  
  
  Вперто чекаю:
  
  
  «Ти повернешся сюди за двадцять чотири години», - нарешті каже мені Філіпс. Може, навіть раніше.
  
  
  - Сюди?
  
  
  Він киває.
  
  
  - Девід попросив мене познайомити вас із вправами дещо своєрідного типу.
  
  
  - То ви знаєте, у чому моя місія?
  
  
  - Ні, запевняю тебе, Нік. Він просто сказав мені, що хоче негайно побачитись з вами, а потім відправить вас сюди для навчання на спеціальному обладнанні.
  
  
  – Що за матеріал?
  
  
  Але Філіпс закривається і хитає головою:
  
  
  -Я не можу вам сказати більше, Нік. Ви побачите це, коли повернетесь. Бажаю гарної поїздки!
  
  
  - Дякую, - говорю я трохи роздратовано.
  
  
  На стійці реєстрації санітар вручає мені валізу, путівку та квитки на літак. За хвилину водій уже тут.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  AХ працює під прикриттям інформаційного агентства Amalgamated Press and Wire Services. Наша організація як повноцінне інформаційне агентство далеко не незначна. За важливістю він іде відразу за Associated Press, United Press International та Reuter Agency.
  
  
  Само собою зрозуміло, що прес-служба переважно використовується для приховування іншої нашої діяльності.
  
  
  Після перевірки вмісту моєї валізи черговий охоронець дозволяє мені піднятися на ліфті на четвертий поверх, де знаходиться офіс Хоука. Він одразу мене приймає.
  
  
  Девід Хок зняв вічне пальто і закотив рукави сорочки. Краватка розстебнута, її ноги впираються у віконну полицю, а очі дивляться на північ, відповідно до готелю «Дюпон Плаза» та посольства Аргентини. Його голова огорнута ореолом сигарного диму.
  
  
  "Радий, що ти зміг зробити це так швидко, Нік", - сказав він оманливо м'яким голосом.
  
  
  Я сиджу перед його захаращеним столом. Хоук дзвонить своєму секретареві:
  
  
  - Заблокуйте мене нагорі на годину, міс.
  
  
  - Добре, - відповідає голос у домофоні.
  
  
  - Переадресовувати телефонні дзвінки, включати фотоелементи, а також блокувати ліфт, - додає він.
  
  
  - Добре, сер, - з явним подивом повторює секретар.
  
  
  Хоук відкидається на спинку стільця і кілька секунд дивиться на мене. Але він не бачить мене. Через деякий час він моргає і кладе свою смердючу сигару на край попільнички, переповненої недопалками.
  
  
  - Насамперед, я хочу вам сказати дві речі, - починає він. Тоді у вас буде вибір між прийняттям чи відмовою.
  
  
  Я не здригаюся. Але моє серце починає битися в грудях. Його заява вразила мене, і я думаю, що продовження буде ще більш захоплюючим. Яструб не має звички дозволяти своїм елітним убивцям вибирати, приймати чи відхиляти завдання.
  
  
  - По-перше, він є директором АХ, ця робота настільки ж важлива, як і делікатна. По-друге, це надзвичайно небезпечно. Він, напевно, найнебезпечніший із усіх, кого ми стратили на сьогоднішній день. В результаті у вас буде можливість сказати так чи ні.
  
  
  - Та як завгодно буде...
  
  
  Яструб перебиває мене помахом руки:
  
  
  - Тож почекай, доки не почуєш більше.
  
  
  Він кладе папку на стіл, відкриває її та виймає дві картинки, передані з белінографа, які передає мені. Мені важко придушити блювання. На обох фотографіях показані практично невпізнані останки людини, мабуть, чоловічої статі. У них більше немає волосся. Очі витріщені. Опухлий язик висовується з рота, і вся поверхня тіла покривається сирими виразками.
  
  
  – Це великий опік?
  
  
  "Радіоактивне зараження", - лаконічно відповідає Хоук.
  
  
  Я повертаю йому його фотографії, які він кладе в картотечну шафу, не дивлячись на них.
  
  
  "Той, хто прийме місію, цілком може закінчити тим самим", - пояснює він.
  
  
  - Чи є у нас інші засоби дії?
  
  
  - Ні.
  
  
  - У такому разі, сер, розкажіть мені все, що знаєте.
  
  
  Хоук з подихом дивиться на мене:
  
  
  - Учора ввечері о восьмій годині за нью-йоркським часом цей нещасний чоловік упав перед головним входом до нашого посольства в Кувейті. Дозорці, що стояли на сторожі, прийняли його останні слова.
  
  
  Нахилившись уперед, він знову відкриває свою картотечну шафу, бере з неї аркуш паперу і починає читати:
  
  
  - "Бета-бочка... бета-бочка... Акаї Мару... бета-бочка... вони змусили мене це зробити... бета-бочка... Акаї Мару. Ось що сказала ця людина. Через кілька. мить він помер.
  
  
  - Ви знали, що мав на увазі той знаменитий Акай Мару?
  
  
  – Це корабель. Супер-танкер, що плаває під лівійським прапором, але належить великому японському фонду в районі Йокогами. Два дні тому він виїхав з Кувейту до Бейкерсфілда, штат Каліфорнія. Він перевозить 23 тисячі тонн сирої нафти.
  
  
  - А бета-барель?
  
  
  "Це стандартний пакет стронцію-90", - стомлено відповідає Хоук. Він важить близько 50 кг і складається здебільшого зі свинцевого захисту.
  
  
  - Стронцій 90? Це те, що вбило людину перед посольством?
  
  
  - Ізотоп стронцію масою 90 – найнебезпечніший елемент у радіоактивних опадах. Він також використовується у деяких ядерних реакторах. Він має період напіврозпаду на атомі двадцять вісім років, що означає, що він залишається активним протягом як мінімум сторіччя.
  
  
  - Отже, чоловік на фотографії зіштовхнувся із цією штукою.
  
  
  - Це те, що ми припускаємо.
  
  
  – Ви знаєте, хто це був?
  
  
  - Ще немає. Ми намагаємось ідентифікувати його там. У будь-якому випадку можна сказати, що він був арабом.
  
  
  - Де він знайшов...?
  
  
  - Ми не знаємо, Нік. Наскільки нам відомо, на Близькому Сході їх не повинно бути.
  
  
  Раптом зв'язок здається мені очевидним.
  
  
  - Акай Мару! Стронцій 90 знаходиться на борту танкера, і він зупиниться у Каліфорнії!
  
  
  - Ми не впевнені, але це правдоподібно.
  
  
  - Чому б не перехопити корабель у відкритому морі і не повернути барило?
  
  
  «Президент проти цього з кількох причин», - каже Хоук. По-перше, корабель японський. Втручання ВМС США розцінять як акт піратства і навіть агресії. По-друге, якщо один або кілька членів екіпажу задіяні, вони можуть легко викинути барильце за борт, перш ніж ми встигнемо поворухнутися.
  
  
  Катастрофа буде жахливою. Однієї бочки стронцію-90 вистачило б, щоб заразити весь Індійський океан!
  
  
  Моя місія здається мені все менш привабливою.
  
  
  «Крім того, - продовжив Хоук, - навіть якщо флоту вдасться забрати барило, ми ніколи не дізнаємося, звідки він і куди йде».
  
  
  - Ви не заперечуєте, що я курю, сер?
  
  
  - Будь ласка.
  
  
  Поки я запалю свій NC, Хоук дістає пляшку бренді. Він наповнює дві склянки до країв і пропонує мені одну. Ніколи раніше я не бачив, щоб бос пив у своїй святій святих, але зараз не час для таких зауважень.
  
  
  Я випорожнюю свою склянку залпом. Він одразу наповнив мені його, він зазвичай так міряв; це приголомшливо. Потім він ковтає коньяк і наливає собі другий ковток, такий же щедрий, як перший. Нарешті він знову заговорив глухим голосом:
  
  
  - Ти розумієш, що тобі треба робити, Нік?
  
  
  Я киваю і роблю ковток, щоб заспокоїтись. Але в мене комусь у горлі.
  
  
  - Ви приймаєте ?
  
  
  Я киваю і знову киваю.
  
  
  - У вашій місії буде чотири очки. Перше: з'ясувати, звідки надходить стронцій-90. Теоретично одержати його на Близькому Сході неможливо. Другий: з'ясувати, хто помістив його на борт «Ака Мару», якщо він там знаходиться. Померлий біля посольства не міг діяти наодинці, ми в цьому впевнені. Третє: дізнатися, куди його везуть та чому. Четверте: Його треба вкрасти.
  
  
  - І все це, звісно, без незручностей для японців?
  
  
  - Звісно. І не порушуючи тендітного балансу, який панує у країнах ОПЕК.
  
  
  - А як щодо чинника часу, сер? Якщо я правильно зрозумів, судно вже сорок вісім годин у морі...
  
  
  Обличчя Яструба раптово потемніло:
  
  
  - Зізнаюся, не знаю. У гру входить дуже багато елементів. Якби справа була просто в перехопленні судна і витягнення бочки до того, як вона опиниться в Каліфорнії, ми мали б багато часу попереду. Воно не увійде до порту вісімнадцять днів.
  
  
  - Яким маршрутом воно їде, сер?
  
  
  - Аденська затока, Червоне море, Суецький канал, Середземне море. Потім воно перетинає Атлантику та проходить через Панамський канал до узбережжя Каліфорнії. Ми піддаємо його постійному моніторингу. Зрозуміло, здалеку. Якщо до нього наближається інше судно, важливо, щоб ми це знали. Але якщо барило на борту і менеджер (-и) дізнається, що один з них говорив перед смертю перед нашим посольством, проблема може бути ... ну, серйозною ...
  
  
  Я можу сказати, що є ще щось: це видно в очах Хоука. Він ще не сказав найголовнішого.
  
  
  - А також? - обережно говорю я.
  
  
  Він знову дивиться на мене, перш ніж відповісти.
  
  
  - За нормальних умов обігу бета-бочки не можуть протікати.
  
  
  - Але що потім...
  
  
  Є від чого здригатися.
  
  
  - Боже!
  
  
  - Так, чоловік мертвий. За його словами, радіоактивне зараження. Або барило протікало, або його з якоїсь причини відкрили.
  
  
  Це найголовніша проблема. Ми тут. Щаслива перспектива. Навіть надзвичайно чутливий лічильник Гейгера не завадить мені випадково опинитися на шляху до бочки. Тож буде пізно. У мене буде такий же жалюгідний фінал, як у жертви на фотографіях.
  
  
  Яструб все ще каже. Я повертаюсь у реальність.
  
  
  - Військово-морський флот підтримуватиме зв'язок, щоб допомогти вам у разі потреби. Вона буде у вашому розпорядженні для будь-якого втручання у будь-який час та в будь-якому місці.
  
  
  - Я збираюся сісти на танкер?
  
  
  - Це залежатиме від тебе, Нік, а точніше, від того, що тобі вдасться дізнатися у Кувейті.
  
  
  - Думаю, у мене не буде прикриття. Немає законного приводу, щоб потрапити на борт?
  
  
  - Ми не можемо дозволити будь-кому запідозрити, що ми женемося за бета-версією.
  
  
  - Але ми навіть не знаємо, чи вона на борту, сер.
  
  
  - Ми вважаємо, що ні, - визнає Хоук. Вам вирішувати.
  
  
  «Філіпс сказав мені, що мені потрібно повернутися до спортзалу для вправ зі спеціальним обладнанням», - сказав я, підводячись.
  
  
  Хоук дивиться на мене, простягаючи мені папку.
  
  
  - Візьми. Відділ з політичних питань додав певну інформацію щодо ситуації на Близькому Сході і, зокрема, про терористичні організації.
  
  
  "Прочитайте документи на дозвіллі", - додає Хоук. Вони будуть короткими. Філіпс чекає на вас з обладнанням для виявлення радіації, і я попросив його дати вам деякі навички роботи. Це буде нелегко.
  
  
  - Сумніваюсь... Добре, сер, я вилітаю завтра вранці першим же літаком.
  
  
  - Ні. Негайно сходи до Ендрюса. Вам приготовлений ще один вид транспорту. Перед від'їздом віддайте зброю зброяреві. Він дбає про те, щоб його доставили їх до Кувейту дипломатичною сумкою, і ви знайдете його в посольстві.
  
  
  За дверима зупиняюся та повертаюсь до боса.
  
  
  - Як ви вважаєте, вони хочуть зробити бомбу?
  
  
  - Звідки ти знаєш, Нік? На сьогоднішній день на території Сполучених Штатів не було вчинено жодних актів міжнародного тероризму, і ми розуміємо, що це продовжуватиметься.
  
  
  - Моє втручання може їх насторожити, правда?
  
  
  - Ось чому тобі треба бути дуже обережним, Ніку. До скорої зустрічі.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  На тренувальній базі на мене чекає Філіпс. Він не дає мені жодної хвилини відпочити або навіть відкрити багаж. Мене змушують одягнути чорний комбінезон, тонкі шкіряні рукавички та туфлі на м'якій гумовій підошві. Потім я сідаю в джип, який везе мене до пустелі Арізони, за вісім чи дев'ять кілометрів від бази.
  
  
  Вже вісім ранку, коли ми зупиняємося за сотню ярдів від екстравагантної споруди. Ви можете розглянути будівельні риштування, телеграфні стовпи і те, що мені здається гігантськими гребними гвинтами. Також є величезна металева пластина, схожа на рекламний щит висотою близько двадцяти чотирьох метрів.
  
  
  Я питаю. - Боже правий, а що це означає?
  
  
  - Великий нафтовий танкер, який розвиває двадцять вузлів при зустрічному вітрі силою 5 балів у відносно спокійному морі, - відповів Філіпс. Це все, що ми змогли зробити за такий короткий час.
  
  
  Вийшовши з позашляховика, ми пішки підходимо до величезної будівлі, оточеної десятком техніків. Стовпи з міцними розтяжками по обидва боки металевої стіни підтримують електродвигуни великих вентиляторів.
  
  
  Приблизно за двадцять метрів від панелі вузький майданчик, що утворює вигнуту лінію, що починається від землі, потім крутою сходинкою, закінчується мисом. Він близько трьох метрів та висотою п'ятдесят.
  
  
  У верхньому правому куті металевої пластини потужний білий прожектор прорізає ніч. Його промінь, спрямований убік, назовні, підкреслює темряву, що огортає високу стіну.
  
  
  Підійшовши до маленької платформи, я виявляю, що великий мотузок з'єднує її з вершиною стіни.
  
  
  Вказуючи на значний вал, Філіпс пояснює:
  
  
  - Моя проблема полягала у тому, щоб відправити вас інкогніто на гігантський танкер. Ви не можете стрибнути з парашутом чи піднятися на ракетоносці НАСА. У будь-якому разі вас помітили б на радарі, якби не неозброєним оком.
  
  
  Один з техніків вийшов з брезентової вантажівки і підійшов до нас, навантажений великим рюкзаком та зв'язкою ременів, які мають бути ременями безпеки.
  
  
  "Єдине рішення - перебратися через поруччя", - сказав я.
  
  
  - Точно.
  
  
  Філіпс ударяє штучним кулаком по основі платформи і додає:
  
  
  - Це вежа напівзануреного підводного човна. Підводний човен не зможе наблизитися до танкера більш ніж на вісімнадцять ярдів через сильні вири. І навіть на такій відстані йому доведеться грати із вогнем. Якщо море бурхливе, йому, можливо, доведеться стояти за сорок п'ять чи п'ятдесят ярдів від нього. У цьому випадку ваші шанси на успіх, які ми оцінюємо у п'ятдесят відсотків за правильних умов, впадуть до двадцяти, можливо, навіть десяти відсотків.
  
  
  - Чарівно…
  
  
  Філіпс дивиться на мене з натягнутою усмішкою, перш ніж відповісти:
  
  
  - Ризикована справа! Всі ми знаємо, що це таке.
  
  
  До нас приєднався технік. Філіпс проводить презентації.
  
  
  - Нік Картер. Стен Фенстер, відповідальний за ваш інструктаж та координацію симуляційних вправ.
  
  
  Чоловік кладе сумку, і ми тиснемо один одному руки.
  
  
  - Для навчань у вас буде рятувальний круг, - оголошує він. Але, зрозуміло, у день великої прем'єри ми не зможемо запропонувати вам цю розкіш. Повернися, будь ласка.
  
  
  Фенстер натягує ремені на мої плечі, талію, а потім поміж ніг. Усі карабіни сходяться в мене на грудях, прикріплені до рухомого кільця, як у альпіністів.
  
  
  "Сумка важить рівно двадцять один кілограм сімсот", - каже мені Фенстер, кладучи її мені на спину. Сьогодні вона забита камінням, але в день висадки в ньому знаходитиметься потужний детектор випромінювання, радіаційний костюм - громіздкий, але легкий -, короткохвильовий трансівер, легкий пістолет-кулемет Узі з сімома зарядними пристроями по сорок п'ять патронів і, звичайно ж, продовольчі пайки .
  
  
  Відрегулювавши ремені сумки, я дивлюся на високу металеву стіну, уявляючи, що дерусь по ній. Не тут, звичайно, а в морі, бо воно розсікатиме хвилі зі швидкістю понад сорок кілометрів на годину, можливо, посеред диявольського шторму.
  
  
  - Як ви думаєте ? - Запитує мене Філіпс.
  
  
  - О, це не має значення. Пішли!
  
  
  Фенстер повторює. - Ходімо!
  
  
  Я відчуваю якесь задоволення у його голосі.
  
  
  Він випереджає мене на вершині платформи
  
  
  50 метрів – надводна частина вежі підводного човна.
  
  
  Він вставляє великокаліберну ракету в патронник досить великої короткої і компактної гвинтівки. Наприкінці ствола з'являється грейфер з м'якою підкладкою, доповнений тонким канатом, намотаним на котушку.
  
  
  "Це причальна лінія", - сказав мені Фенстер. Ракети вдвічі перевищують стандартний калібр. Але це аспект роботи вас не стосується. Про це подбають хлопці із ВМФ.
  
  
  Він міцно встромляє гвинтівку у вигин плеча, цілиться в стіну і натискає на курок. Вибух приголомшує нас, і віддача мало не збиває Фенстера. Моя черга посміхатися.
  
  
  Грейфер обертається рейкою, і котушка з пронизливим вереском розмотує трос.
  
  
  Фенстер відновлює рівновагу, усуває провисання мотузки та фіксує набір рукояток та ніжок.
  
  
  - Визволяючи ручки, ви дозволяєте їм ковзати по мотузці, - пояснює він мені. Коли ви стискаєте його, щелепи стискаються, а захоплення не рухається. Ви тримаєтеся за верхній хват із силою руки і тягнете нижній вгору, потім переносите вагу тіла на ступні та зсуває захоплення вниз. І так далі. Це працює майже як сходи.
  
  
  - Так, майже, - іронічно говорю я.
  
  
  Він кидає на мене проникливий погляд:
  
  
  - Питання?
  
  
  Я негативно хитаю головою. Він простягає мені ручки. Я натягую кабель, який здається тугим.
  
  
  - Сьогодні у тебе є рятувальне коло, - починає Фенстер, але ...
  
  
  Я знову хитаю головою, і він зупиняється на півдорозі.
  
  
  "Я не хочу покладатися на безпеку, якої у мене не буде на полі", - сказав я.
  
  
  У мене пересохло в горлі, і рюкзак на моїй спині, здається, поважчав удвічі за секунду.
  
  
  - Добре, - цінує Фенстер зі своєю вічною посмішкою. Вентилятори створюють уривчастий вітер силою в середньому від 5 до 6 балів. Але будьте обережні, будуть коливання до 9 балів за шкалою Бофорта, тобто понад сімдесят п'ять кілометрів на годину. Ми прагнемо розмістити вас у максимально наближених до реальності умовах.
  
  
  - ДОБРЕ.
  
  
  - Хай щастить ! Побажайте мені, Фенстере, перш ніж двічі поспіль натиснути кнопку передачі на рації.
  
  
  Великі пропелери рушають з місця з металевим клацанням. Починає дмухати поривами сильний вітер, часом погрожуючи знести нас з платформи. Говорити вже неможливо.
  
  
  Очевидно, задоволений ефектом Фенстер широко посміхається. Він піднімає великий палець, щоб дати мені поштовх, і підбадьорює мене твердим ляпасом між лопаток.
  
  
  Я пробув там надовго, щоб оцінити силу вітру, вагу мого рюкзака і якість захоплення ручок, що ковзають. Потім я просуваю механізми якомога вище по мотузці, залазю на перила і дозволяю собі піти в порожнечу.
  
  
  Несподівано сильний порив вітру змушує мене хитнутися дуже далеко вліво. Я тільки-но оговтався від ривка і зміг заклинити ногу, коли зіткнувся з металевою стіною.
  
  
  Вимушено, немов уколотий жалом, я лізу, стиснувши зуби, стискаючи руками верхню ручку. Я маю сумку, яка важить тонну і тягне мене вниз. Пориви змушують мене крутитися і тріпатися праворуч і ліворуч, як паперова іграшка посеред циклону.
  
  
  Піддані цим жахливим навантаженням, мої єдині орієнтири - це затишшя, яке дозволяє мені рухатися вперед. Коли торнадо вщухає, я піднімаюся без особливих зусиль. Але з кожним поривом ви повинні зупинятись і чекати, чіпляючись за ручки, як мідія на своєму камені. Як це буде у реальному житті! З вихорами, які розбиватимуть борти корабля. Не кажучи вже про крен і тангаж.
  
  
  Якщо трапиться дуже сильний удар, я закінчу свою кар'єру, викинуту на борт величезного нафтового танкера - похмура перспектива. Але того стронцію-90, який може бути на борту «Ака Мару», більше не буде.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ ІІ.
  
  
  
  Вирушаючи з Вашингтона, вам потрібно зробити півоберта землі, щоб дістатися Кувейту. Країна [2] менша за штат Нью-Джерсі, а її населення [3] становить менше однієї третини населення Чикаго. І все-таки ця крихітна країна на березі Перської затоки - одна з найбільших у світі.
  
  
  Нафта, що лежить під пісками цього безлюдного емірату
  
  
  становить одну п'яту відомих світових запасів.
  
  
  Коли я виходжу з пристрою TWA, Пол Брідлі, директор зв'язків із громадськістю нашого посольства, чекає на мене в ультрасучасному терміналі біля митниці.
  
  
  Опівдні за місцевим часом. Але мій внутрішній годинник вперто встановлюється на час Вашингтона, тобто близько 3 годин ночі. Я втомився, і маю лише одне бажання: все забути на кілька годин. На жаль, мені досить глянути на Брідлі, щоб зрозуміти, що день буде нелегким.
  
  
  Чоловік невисокого зросту, повністю лисий, із округлим, майже жіночним тілом. Він одразу мене помічає і кидається до мене з простягнутою рукою, радісно кричить напрочуд гучним і глибоким голосом:
  
  
  - Містер Картер, ласкаво просимо до Кувейту! Дозвольте представитися: Пол Брідлі, керівник відділу зв'язків із громадськістю. Сподіваюся, у вас була гарна подорож?
  
  
  Люди навкруги стрибають, здивовані його криками. Ми стаємо у центрі уваги. Я шепочу так тихо, як можу:
  
  
  - Політ був болючим, але все одно дякую.
  
  
  - Великого боса зараз немає, але я впевнений, що Ховард зможе прийняти вас як слід. Не кожен день у нас з'являється новий високопосадовець, і, повірте, у нас не бракує планів на вас!
  
  
  Все ще говорячи на весь голос, Брідлі бере мене за руку і веде до митника, що стоїть за прилавком.
  
  
  Він каже. - Амаїл аль-Мулва аль-Хафат! Мені приємно уявити вам містера Ніколаса Картера. Його відрядили сюди, щоб допомагати нам у справах.
  
  
  Аль-Хафат кланяється мені, потім простягає руку, щоб побачити мій паспорт. Він майже не дивиться на дипломатичну візу, яку мені дав Хоук, ставить штамп на сторінці та повертає її мені.
  
  
  "Містер Брідлі сказав мені, що ви великий шанувальник дискотеки", - сказав він. Моя молода дружина і я були б щасливими, якби ви погодилися піти з нами на ніч. Потім, озираючись через плече: хіба з вами не йшла мадам?
  
  
  Я намагаюся стримати гнів, питаючи, яку нісенітницю міг сказати Брідлі цьому митнику:
  
  
  - Вона приєднається до мене за кілька тижнів.
  
  
  "Я повинен дати вам рекомендації щодо перебування", - дуже чемно пояснив мені Аль-Хафат. Тому я прошу вас шанувати закони нашої країни. І тепер мені залишається тільки побажати вам приємного перебування в Кувейті.
  
  
  За кілька хвилин Брідлі забирає мої валізи на стійці дипломатичного багажу. Кинувши їх недбало в кузов пошарпаного сірого Шевроле, він виїжджає і несуть геть від будівлі аеровокзалу.
  
  
  Набравшись терпіння, я даю йому догану:
  
  
  - Боже! Я не впевнений, що ви знаєте про мою місію, але ви могли б не збирати таке сіно!
  
  
  Брідлі повертається до мене. Його великий шматок дурної дині змінюється розумною усмішкою:
  
  
  - Як ми знаємо наших святих, ми шануємо їх.
  
  
  - Так би мовити?
  
  
  - Тобто поки ви зберігаєте вигляд товстого, різкого і веселого хлопця, це дає арабам почуття переваги. Якщо ви коли-небудь знайдете щось, що приносить арабам більше задоволення, ніж почуття власної переваги над вами, дайте мені знати. Ви не уявляєте, скільки дверей можна тут відчинити, як ідіот!
  
  
  - Цікава мова з вуст представника посольства!
  
  
  - Я неправильно зрозумів, містере Картер. Я просто хочу сказати, що Захід змусив арабів пускати слини так довго і так довго, що вони щасливі помститися, відчуваючи свою перевагу. Я нічого не роблю, окрім як частую їх цим маленьким задоволенням.
  
  
  - Я розумію. Все одно дякую за прийом… Скажіть, а ви знаєте, навіщо я тут?
  
  
  - Не в подробицях. За винятком того, що це було пов'язано з бідолахою, яку ми нещодавно знайшли за дверима. Радіоактивне зараження, наскільки я розумію.
  
  
  – Хто ще знає?
  
  
  Він питає мене. - Знаєш що? Про твоє прибуття? Про смерть хлопця? Чи стосунки між ними?
  
  
  - З усіх.
  
  
  – За смерть цього хлопця майже всі працівники посольства. До вашого приїзду, те саме. Щодо зв'язку між ними, то навряд чи хтось.
  
  
  - Не будемо нічого міняти, і мені це підійде.
  
  
  Брідлі відводить погляд від дороги
  
  
  звертаючись до мене:
  
  
  - Для мене теж. Якщо ви не почнете збовтувати занадто багато бруду… ви думаєте про це?
  
  
  - Напевно.
  
  
  - Ніякого спокою, - уклав він з довгим, майже театральним зітханням.
  
  
  Певний час ми їдемо мовчки, проїжджаючи повз мечеті сучасної архітектури, в тіні яких ховаються кілька убогих бараків. Проте загалом Кувейт із його згуртованими передмістями здається новим і сяючим чистотою. Лише місцями збереглися сліди кочового життя, яке місцеві жителі вели протягом тисячоліть.
  
  
  Брідлі знову бере слово:
  
  
  - Думаю, тобі знадобиться транспорт, доки ти тут.
  
  
  Ми перетинаємо порт та митний округ та в'їжджаємо до міста. Я думаю про сценарій, який Хоук підготував для прикриття. Я спеціальний слідчий Комісії з атомної енергії у Держдепартаменті. Радіоактивні матеріали з'явилися на Близькому Сході. Моя робота – з'ясувати, звідки вони. Нічого більше. Відриваюся від думок:
  
  
  - Це правда. Ще мені знадобиться водій. Людина, якій довіряють.
  
  
  "От машина, а я буду водієм", - пропонує Брідлі. Сподіваюся, ви можете довіряти директору зі зв'язків із громадськістю вашого посольства… Якщо ні, то кому ви можете довіряти? Може, вашому банкіру?
  
  
  Я розреготався:
  
  
  - Ви знайшли щось про особистість загиблого?
  
  
  - Зачіпка, так. Але Ховард МакКвін, наш заступник менеджера по роботі з клієнтами, розповість вам усі подробиці. Він хоче повідомити вас особисто.
  
  
  Незважаючи на його великий рот, мені подобається Брідлі. Інстинктивно я йому довіряю та питаю:
  
  
  – Що за хлопець?
  
  
  - Хто це ? Мертвий чи Маккуїн?
  
  
  - Маккуїн.
  
  
  «Він справжня скалка в дупі», - без вагань відповідає Брідлі. Але гей, він мій начальник... Та й те, що він відданий нашій рідній країні, нічого сказати...
  
  
  - А що щодо місцевої поліції? Що ти їй сказав?
  
  
  «Вона нічого не знає, – каже Брідлі. Забрали тіло в холодильник.
  
  
  - Буквально?
  
  
  - Абсолютно. Він забруднений, ніж активна зона ядерного реактора. Один з наших морських піхотинців, який поводився з ним, швидше за все, скоро занедужає на лейкемію.
  
  
  – Це так погано?
  
  
  - Ех, так. Щойно лікарі побачили труп, вони поклали його в морозильну камеру та вирушили на дезінфекцію. Потім знадобилося вісім помічників, щоб перенести морозильник із кухні до гаража для технічного обслуговування автомобілів.
  
  
  - А морпіх?
  
  
  - Йому дали знеболювальні та помістили в карантин. Маккуїн хотів дочекатися вашого прибуття, перш ніж його репатріювати.
  
  
  
  Посольство Сполучених Штатів розташоване в сучасній будівлі з каменю та скла на краю проспекту Бенейд-Аль-Гар. На даху стоїть ліс передаючих антен. Коли Брідлі під'їжджає до головного входу, величезне паркування майже заповнене.
  
  
  Миттєво машину оточують четверо морських піхотинців. Двоє перевіряють мої документи, а також папери Брідлі. Цей напад завзяття, безсумнівно, покликаний здивувати мене. Я інспектор Державного департаменту, і співробітники служби безпеки прагнуть справити на мене гарне враження, щоб отримати позитивний звіт, коли я повернуся до Штатів. Співробітники посольства, як я і очікував, будуть насторожі, доки я не поїду. Дуже хороший. Якщо всі погодяться співпрацювати, не здригнувшись, моє завдання значно спроститься.
  
  
  Нарешті нас упустили; Брідлі допомагає мені нести дві мої важкі валізи, в одному з яких знаходиться обладнання Філіпса.
  
  
  «Дев'яносто вісім відсотків нашої роботи – це великий бізнес», – пояснює Брідлі, ведучи мене критим провулком.
  
  
  Він дістає з кишені ключ і відчиняє важкі металеві двері.
  
  
  - В іншому, - продовжує він, закриваючи за нами двері, - один відсоток полягає у вирішенні проблем туристів, які потрапили у скрутне становище. Два класичні сценарії - це хоробрий жінка, яка йде вулицею в шортах і маленькій блузі, яку затримала поліція, або студент, у якого не вистачає грошей або паспорт прострочений.
  
  
  Ми входимо у великий вестибюль з рядами дверей праворуч та ліворуч та
  
  
  охороною у посиленому режимі.
  
  
  Наголошую, що залишився ще один відсоток.
  
  
  - Точно. Після перевороту в посольстві Тегерана ми вдвічі обережніше ставилися до безпеки. Це один відсоток нашого бізнесу. Останній тліючий удар був завданий того дня, коли один техасець - я думаю, він працював в Aramco - вирішив підірвати водойму в цьому районі. Було проведено розслідування і з'ясувалося, що він був колишнім агентом ЦРУ. Ви б бачили вибух! Це тривало кілька тижнів!
  
  
  Ідемо коридором до ліфта, який, за словами провидця, знаходиться на третьому поверсі.
  
  
  «Я говорю вам все це через Маккуїна, - продовжує Брідлі. Ви побачите, що я не збрехав вам. Він справжня скалка в дупі. Але ми маємо визнати, що як бізнесмен і як переговорник він тут на місці!
  
  
  – Я тут не для того, щоб вести справи чи вести переговори…
  
  
  Але Брідлі мене перебиває:
  
  
  - Послухай мене, Нік. Ваша присутність ризикує, я маю на увазі ризик спровокувати напруженість. Маккуїн не почувається задоволеним своїм становищем заступника повіреного у справах. Він друг Рейгана. Він дійсно має намір колись бути призначеним послом, і щоразу, коли він може, він намагається зайняти важливу позицію.
  
  
  Вриваємося в ліфт.
  
  
  - Розумієш, - продовжує Брідлі, коли двері зачиняються, - якщо він зможе обійти тебе, знайти себе там, де виходять радіоактивні матеріали, і виставити тебе подібним до ідіота, це буде для нього відміткою.
  
  
  - Зберігайте спокій. Але все одно дякую за попередження.
  
  
  Після легкого ривка двері ліфта відчиняються на третій поверх. Брідлі підморгує мені:
  
  
  - Хай щастить !
  
  
  Секретарка Говарда МакКуїна оголошує, що нас прийме бос. Я залишаю валізи біля її столу і питаю Брідлі:
  
  
  - Інший морський піхотинець, який бачив мертву людину, все ще тут?
  
  
  – Альбіон? Я викличу його до свого офісу. Приходь до мене, коли закінчиш тут.
  
  
  - Дякую.
  
  
  Брідлі виходить і йде коридором. Секретар Маккуїна оголошує мене з внутрішнього зв'язку, а потім із ввічливою усмішкою каже:
  
  
  - Ви можете увійти, містере Картер.
  
  
  Я штовхаю двері до кабінету Маккуїна. Він просторий, красиво мебльований та прикрашений товстим килимом. Маккуїн – високий сильний чоловік. У нього густе чорне волосся, густі брови та скрючене обличчя... На кілька секунд мені здалося, що я стою перед товаришем Брежнєвим. Молодший, звісно. Але Маккуїн руйнує чари, відкривши рота.
  
  
  «Ласкаво просимо в Кувейт, містер Картер», - каже він, обминаючи свій стіл із простягнутою рукою та з усмішкою на губах.
  
  
  Ми обміняємось міцним рукостисканням. У Маккуїна сталевий кулак. Він жестом пропонує мені сісти на стілець і повертається, щоб сісти за свій стіл.
  
  
  - То що там під небом Вашингтона? - сказав він із виразним південним акцентом.
  
  
  - Нам там спекотно. Ну, тут поряд нічого немає. Має бути зовні як мінімум на 39®!
  
  
  – Термометр показував рівно 44® на початку дня. Сьогодні температура підвищується.
  
  
  - Містер Брідлі дав мені зрозуміти, що ви ведете справу з мертвою людиною.
  
  
  Я хочу залагодити це питання якнайшвидше, а потім знайти кімнату з кондиціонером, щоб подрімати.
  
  
  "Вірно", - м'яко визнав Маккуїн, відкидаючись на спинку стільця. Ви приїхали дарма. Мені шкода.
  
  
  Моєму втомленому мозку потрібно короткий час, щоб зрозуміти значення його слів. Але коли це зроблено, я відчуваю, що приймаю крижаний душ.
  
  
  – Як? "Або що?
  
  
  "Я, звичайно, представлю повний звіт", - незворушно продовжує МакКвін. Ви повинні визнати, що вас турбують без потреби.
  
  
  Я намагаюся контролювати свій голос:
  
  
  - Хочете зрозуміліше порозумітися?
  
  
  На його обличчі з'являється невпевненість. Він швидко бере себе в руки і дивиться на годинник!
  
  
  - Ми маємо отримати повну інформацію за кілька хвилин.
  
  
  - Поінформований? Але про що?
  
  
  - Гра не може втекти від нас. Наші люди оточують площу.
  
  
  Я схоплююся зі стільця і кладу руки на його стіл.
  
  
  - Боже! Що ви наробили? Скажіть мені негайно!
  
  
  - Але що це означає? - Мені не дуже подобається ваш тон, любий сер, - починає Маккуїн.
  
  
  Я хапаю його за комір сорочки і шиплю крізь зуби.
  
  
  - Я прямо уповноважений Президентом! Якщо хочете це перевірити, зателефонуйте йому зараз! Але, повірте, це було б найбільшою помилкою у вашій кар'єрі!
  
  
  Маккуїн непритомніє:
  
  
  - Але... але... я...
  
  
  - Що ви наробили? Скажи це швидко, поки не стало запізно!
  
  
  - Мертву людину звали Аль-Мухтар. Фахд аль-Мухтар. Н ... ми думаємо, що він був частиною Листопадового Червоного Кулака. Ми знайшли слід його коханки. Вона живе у Дасмі.
  
  
  - А твої люди там? У неї вдома?
  
  
  - Я… так, - зірваним голосом випалив Маккуїн.
  
  
  - Адреса! Швидко! Точна адреса!
  
  
  - Еее… rue Faïçal. Номер 27.
  
  
  Обачність і швидкість, - порадив мені Хоук перед від'їздом із Вашингтона. Якщо я не зможу швидко обіграти людей Маккуїна, я зможу провести межу по першому з цих двох пунктів.
  
  
  Я відпустив заступника повіреного у справах, який тяжко впав на сидіння, увірвався у двері та схопив мої сумки. Я встигаю тільки крикнути:
  
  
  - Де офіс Брідлі?
  
  
  - Я… я… доб. 313, - заїкається секретар, простягаючи тремтячим пальцем коридором, убік, протилежну ліфту.
  
  
  Маккуїн з'являється на порозі. Він оговтався.
  
  
  Він заревів. - Хто ти, на твою думку, такий?
  
  
  У відповідь я крикнув йому:
  
  
  - Негайно відзовіть своїх людей!
  
  
  Двері Брідлі відчинені. Я знаходжу його за столом, віч-на-віч з хлопцем у формі ВМФ. На мене звертаються два приголомшені погляди. Немає часу знайомитись:
  
  
  - В дорогу, Брідлі! Швидко!
  
  
  Бридлі схоплюється зі свого місця і на диво швидко прямує коридором за мною. Маккуїн поспішає нам назустріч.
  
  
  - Припини, Картер! Стій, наказую!
  
  
  Бридлі запитливо дивиться на мене:
  
  
  - Куди ми йдемо ?
  
  
  – Дасме. 27 rue Faïçal. Ти знаєш ?
  
  
  - Звідси хвилин п'ять.
  
  
  Залучені шумом кілька чиновників виходять зі своїх офісів. Молодий морпіх, якого я бачив з Брідлі, вказує носом на поріг.
  
  
  - Брідлі! Маккуїн заревів, коли ми попрямували до сходів. Солдате, зупини цих двох!
  
  
  Я чую, як солдат бурмоче, що він беззбройний, коли я спускаюся сходами, за якими слідує Брідлі.
  
  
  Він кричить мені, не зупиняючись - Маккуїн матиме інсульт!
  
  
  - Я хотів би, щоб він цього не пережив. Це найкраще, що з ним може статися.
  
  
  За дві хвилини ми кидаємось у старий «Шевроле» Брідлі. Із завиванням шин він виїжджає зі стоянки заднім ходом і проноситься повз носи морпіхів, що застрягли в подиві.
  
  
  Дозволяючи Брідлі вести машину, я встаю на коліна на передньому сидінні, відкриваю валізу і хапаю Вільгельміну, не витрачаючи часу на пошуки своєї кобури. Після завантаження я засовую її під пояс, а потім відкриваю іншу валізу. Беру там надчутливий лічильник Гейгера.
  
  
  Проносячись малолюдними вулицями, Брідлі краєм ока глянув на мене:
  
  
  - У мене таке враження, що ви маєте намір побешкетувати.
  
  
  - Навпаки. Це те, що я хочу запобігти за всяку ціну. Попереду ще багато часу?
  
  
  – Не більше двох хвилин.
  
  
  Проїжджаємо кругову розв'язку. На перпендикулярній смузі стоїть знак арабською та англійською мовами: Внутрішній пояс.
  
  
  Пройшовши триста ярдів, Брідлі повертає праворуч.
  
  
  - Дасма, - оголошує він, сповільнюючи пошуки вулиці Фаїсал.
  
  
  Ми обоє помічаємо її одночасно. Ще ми знаходимо, на жаль, півдюжини військових машин та два загони поліції.
  
  
  Брідлі під'їжджає до одного з позашляховиків. Трохи далі вулиця перекрита. Не чекаючи, поки він вимкне двигун, виходжу з машини і мчу до невеликої групи цікавих людей, що зібралися там.
  
  
  Офіцер поліції Кувейту намагається завадити мені проїхати. Я збираюся пройти повз нього, але Брідлі, підходячи до мене ззаду, кричить щось арабською.
  
  
  Нескінченну секунду чоловік вагається, його рука висить на ручці пістолета.
  
  
  Нарешті він робить крок назад, щоб розчистити прохід.
  
  
  Ми підходимо до дверей будівлі, коли з нього виходять двоє дуже молодих людей у спорядженні морської піхоти. Виснажені, вони вимовляють потоки безладних слів, у яких повторюються слова «радіація» і «надто пізно».
  
  
  Відразу ж їх оточила ще дюжина кувейтських військових та поліцейських. Брідлі відштовхує двох солдатів і йде до виходу з дому.
  
  
  - Ну, Джоне, що відбувається? - питає він одного з двох морських піхотинців, що тільки-но спустилися.
  
  
  Очі хлопчика широко розплющені. З куточків його губ стікає трохи слини.
  
  
  - Джон, чорт забирай! Але що сталося? - повторює Брідлі.
  
  
  – Я… вони всі мертві на другому поверсі, – бурмотить морпіх. Як і інший. Вони радіоактивні... Повністю заражені!
  
  
  Напруженим голосом кричу:
  
  
  - Брідлі! Заборонити доступ до будинку. Я повернуся.
  
  
  Його більше турбує стан молодого морського піхотинця, аніж мої накази. Я біжу до його машини, відкриваю валізу з обладнанням та квапливо витягаю свій радіаційний костюм.
  
  
  Менш ніж за хвилину я натягую його на свій вуличний одяг та йду назад до натовпу.
  
  
  Брідлі допомагає мені виправити шолом і лямки, потім я одягнув великі рукавички. Я беру лічильник Гейгера і входжу в будинок по маленьких, темних і брудних сходах. Крок за кроком обережно виходжу на другий поверх. Ніколи бути героєм.
  
  
  Серед вузького коридору відчинені двері. Я вмикаю свій лічильник Гейгера і підходжу до неї. Незважаючи на товщину шолома, я виразно чую такт стрілки, яка круто піднімається до червоної області циферблату.
  
  
  На порозі такт прискорюється, і дуже швидко стрілка зупиняється на слові «небезпека».
  
  
  У квартирі троє людей: двоє чоловіків і жінка. Вони мертві, і дивитись на них жахливо, як на труп на фотографіях Яструба. У них більше немає волосся, а їхні тіла покриті великими ранами, що сочилися.
  
  
  Незважаючи на мою огиду, я швидко їх обшукую. Кілька монет, гребінець і хустку.
  
  
  Кімната, дуже маленька, обставлена ​​напівзруйнованим диваном, на якому лежить жінка, двома низькими кріслами, невеликим холодильником та полицею з газовою плитою. На полиці також є жіноча сумочка.
  
  
  Я обережно проходжу через кімнату, тримаючи лічильник Гейгера. Забруднено все, навіть гаманець.
  
  
  Філіпс дав мені просту формулу, щоб дізнатися, як довго мій костюм дозволяє мені бути захищеним залежно від рівня радіоактивності. Але зараз мені потрібно більше, ніж просто розрахунки. Крім того, я не збираюся продовжуватися вічно.
  
  
  У сумці знаходжу гроші, косметику, зв'язку ключів та лист. Адреса написана арабською та англійською мовами. Сам лист арабською мовою.
  
  
  Отримувач: Шейла Шабах аш-Шабат, квартира 2 C, 27 rue Faïçal, Кувейт. Відправника звуть Херміл Захле, і він вказав на звороті конверта адресу в Бейруті.
  
  
  Я запечатую в пам'яті ім'я та адресу відправника, потім кладу конверт назад у сумку. Витягти щось неможливо. Все надто забруднене радіацією.
  
  
  З іншого боку кухонної зони зачинені двері. Чим далі я прямую до цих дверей, тим більше стрілка мого лічильника йде в червону зону.
  
  
  Трохи прискорившись, я штовхаю двері. Голка божеволіє.
  
  
  Зовсім поруч із грядкою стоїть невелика масивна бочка. Щільний свинцевий покрив скотився на землю за кілька кроків від нього.
  
  
  Великі літери на зовнішньому кожусі стовбура позначають: ВІДДІЛЕННЯ ЯДЕРНОЇ ЕНЕРГІЇ, МІНІСТЕРСТВО АРМІЇ, БЕРШЕВА, ІЗРАЇЛЬ.
  
  
  Барило порожнє.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ ІІІ.
  
  
  
  Майже весь решту дня медичним службам посольства потрібно було очистити та знезаразити мій захисний костюм.
  
  
  Евакуйований корпус було опечатано. Неухильно наполегливий Маккуїн пообіцяв начальнику поліції Кувейту дати йому докладні пояснення протягом доби.
  
  
  Посол проінформував Вашингтон. Негайно група дезактивації ВПС США була відправлена ​​з Рамштайну, Німеччина, щоб забрати барабан.
  
  
  
  Вмираючи від утоми, я покидаю Дасму у супроводі Брідлі.
  
  
  Понад сімдесят дві години на межі, майже без сну. Якби я прислухався до себе, я згорнувся б калачиком у кутку і хропів. Тим не менш, мені все ще потрібно зробити одне: відправити Хоуку закодоване повідомлення з подробицями ситуації та проханням дозволити перейти до наступного етапу.
  
  
  Майже 19 години вечора, коли Брідлі, пройшовши гауптвахту, зупиняє машину за головною будівлею.
  
  
  Він вимикає запалення, але замість того, щоб вийти, залишається сидіти, повітря відключено, його руки впираються в кермо.
  
  
  Я збираюся піти, коли він вирішується і починає хрипким голосом:
  
  
  - Нік, я хотів би, щоб ти розповів мені, що саме відбувається.
  
  
  У білому світлі ліхтарних стовпів і освітлених вікон посольства обличчя його червоніє.
  
  
  - Що відбувається ?
  
  
  У його очах читається шалена туга.
  
  
  «Морські піхотинці, які піднялися до цієї квартири, обоє заражені», - сказав він нарешті.
  
  
  - Маккуїну доведеться відповісти. Ви не маєте до цього жодного стосунку. Ми зробили все можливе, щоби уникнути цієї трагедії.
  
  
  - Так, це МакКуїн все облажався! Це ваша думка, чи не так?
  
  
  Я беру свій м'який голос, щоб поговорити з ним, бо відчуваю, що він готовий вибухнути:
  
  
  - Але що, чорт забирай, з тобою відбувається? Ви погано почуваєтеся?
  
  
  Він заспокоює мене знаком, але мовчить.
  
  
  - Ви особисто знали одного із цих двох хлопців?
  
  
  - Джона, - сказав він.
  
  
  Він відвертається і здавленим голосом продовжує:
  
  
  – Морський піхотинець Джон Брідлі… Він мій син.
  
  
  - Боже правий, Пол! Це жахливо !
  
  
  Я хотів би щось додати, але не бачу нічого, що могло б полегшити його біль. Це надто болісно.
  
  
  - Якщо ви знайдете інших, хто був залучений, змусіть їх перевірити. Насамперед, не проґавте їх!
  
  
  - Ось чому я тут, Пол.
  
  
  - Я хотів би допомогти тобі.
  
  
  - Мені на кілька годин знадобиться переговорна амбасада, а завтра вранці, напевно, знадобиться машина, щоб відвезти мене до аеропорту.
  
  
  - Ти відлетиш? - різко питає він.
  
  
  - Швидше за все.
  
  
  - А трупи у квартирі? Їхні спільники?
  
  
  – У мене є підказки. Я не знайду їх у Кувейті.
  
  
  Брідлі розсіяно киває:
  
  
  - Йому лише двадцять один рік.
  
  
  Він глибоко зітхає і виходить із машини.
  
  
  
  Прибувши на третій поверх, я здаю свій багаж до його офісу. Потім Брідлі відвезе мене до комунікаційного центру, розташованого в підвалі. Незважаючи на пізню годину, в районі панує гарячкова активність.
  
  
  Усі частини посольства перебувають у стані підвищеної готовності, якщо інцидент із Дасмою спричинить заворушення. Черговий секретар повідомляє, що Маккуїна викликали за півгодини до цього в міністерство оборони Кувейту і що посол уже їде додому. Ясно, що потрібен час, щоб сум'яття затихло. Але, незважаючи на вибухонебезпечну обстановку, головне – моя місія. Місія була вдвічі складніша через трагічну ініціативу Маккуїна.
  
  
  Менеджер зв'язків з громадськістю, молода людина з довгим волоссям і анархічними вусами, одягнений у м'ятий джинсовий костюм, сидить за столом.
  
  
  Брідлі представляє нас:
  
  
  - Стюарт Джиллінгем, Нік Картер. Нік спеціально уповноважений Державним департаментом. Йому дали карт-бланш на високих посадах. На сьогодні йому знадобиться прохідний канал. Дайте йому все, що він вас попросить.
  
  
  "Дуже добре", - відповідає Джиллінгем.
  
  
  Але за тоном його голосу можна сказати, що це йому не подобається.
  
  
  - Чому б тобі не піти відпочити? Я кажу Полу Брідлі. До завтрашнього ранку мені нічого не знадобиться.
  
  
  Він не замислюючись відмовляється:
  
  
  - Я краще залишусь. Коли ти тут закінчиш, підійди до мене до офісу. У мене є пляшка віскі дванадцятирічної давності, яка чекає на відкриття.
  
  
  - Знаєш, це може забрати у мене кілька годин.
  
  
  - Неважливо. - Це велика пляшка, - відповідає він, човгаючи до ліфта.
  
  
  «Добре, – сказав Джіллінгем. Якщо ви хочете сказати мені, що саме вам потрібно, містере Картер, я подбаю про вас і можу повернутися до своєї роботи.
  
  
  - У вас є безпечний канал зв'язку із Держдепом?
  
  
  Моє питання явно спантеличує його:
  
  
  - Тільки один, і з усіма комунікаціями високої категорії, його буде перевантажено до завтрашнього дня.
  
  
  – Я реквізую його на кілька годин.
  
  
  Джиллінгем відкриває рота, щоб заперечити, але я його зупиняю:
  
  
  «Послухайте, містере Джиллінгем, будьте готові до співпраці, і це позбавить нас безлічі головних болів і марної трати часу. Я питаю вас тільки про дві години. Завтра вранці мене не буде.
  
  
  Погляд Джиллінгема спалахує, але він нарешті посміхається і глибоко зітхає:
  
  
  - Ти обіцяєш ?
  
  
  Я заспокоюю його сміхом.
  
  
  «Добре, будьте як удома», - підсумував Джіллінгем. Що вам потрібно?
  
  
  - Буклет з одноразовими кодами та тихе місце для роботи.
  
  
  - На цьому каналі усі комунікації зашифровані.
  
  
  - Я знаю. Я все ще хочу кодову книгу та деталь, над якою потрібно працювати.
  
  
  «Добре, – сказав Джіллінгем. Секрет чи цілком секретно?
  
  
  Він буде шокований.
  
  
  – Президентський.
  
  
  Він відкриває рота, щоб щось сказати, але передумує. Усього дюжина людина має доступом до цього типу коду. Копії є в посольствах по всьому світу, але вони використовуються лише у крайніх випадках.
  
  
  "Я все одно попрошу вас заповнити буквенно-цифрову таблицю", - сказав Джіллінгем.
  
  
  Ми проходимо через велику кімнату, повну телетайпів, і він веде мене в невеликий кабінет, обставлений робочим столом, обставленим паперами, і півдюжиною картотечних шаф.
  
  
  «Сідайте, я принесу вам код», - сказав він, йдучи.
  
  
  Я сідаю за стіл і одразу ж приступаю до роботи.
  
  
  Через кілька хвилин повертається Джиллінгем із великою кодовою книгою, запечатаною у м'який конверт.
  
  
  Я входжу у форму авторизації і швидко заповнюю двадцять сім полів буквено-цифрової таблиці.
  
  
  Джиллінгем перевіряє, порівнюючи лист зі списком, прикріпленим до зворотного боку конверта, а потім, задоволений, простягає мені буклет.
  
  
  "Я вперше бачу, як хтось використовує його", - зізнається він змовницьким тоном.
  
  
  "Все має початися", - сказав я. Добре. Ніхто не повинен входити сюди з жодної причини, доки я не закінчу. Ви зрозуміли ?
  
  
  - Чудово. Я лишаю вас.
  
  
  
  На складання повідомлення та його написання у мене йде майже дві години.
  
  
  Я роблю стислий звіт про останні події, відзначаючи, що виявив порожню бета-бочку з ізраїльськими написами на ній. Принаймні я досяг однієї з цілей своєї місії: з'ясувати, звідки беруться радіоактивні матеріали. Протягом деякого часу ми підозрювали, що ізраїльтяни мають ядерні об'єкти. Тепер є доказ.
  
  
  Інше питання, як барило потрапило із заводу в Беер-Шеві для відправки в Кувейт. Щоб вирішити цю проблему, я маю дочекатися відповіді на своє повідомлення.
  
  
  Я також розповів Хоуку про лист, знайдений у сумці жінки, і попросив ВМС допомогти доставити мене до Бейрута. Перш ніж я спробую приступити до Акай Мара, я хочу знати, чи є люди, які ще вижили серед людей, причетних до цієї справи.
  
  
  Виконати будівлю буде досить складно. Мене не збуджує думка про те, що на мене там чекають.
  
  
  
  Моє довге повідомлення закінчено, я вкладаю буклет з кодами в м'який конверт, закриваю його і приношу Джіллінгем. Кодовий номер одержувача, який я вказав у верхній частині першої сторінки, гарантує, що повідомлення буде доставлене прямо в офіс Хоку на Дюпон-Серкл, незалежно від того, який час дня або ночі.
  
  
  «Ось так, - сказав я Джіллінгем. Я хочу, щоб ви негайно надіслали його мені. Чекаю відповіді.
  
  
  – А код?
  
  
  - Закрийте його, не дозволяйте відкривати державну таємницю. Я йду спати.
  
  
  - Добре. Я поверну його вам із відповіддю.
  
  
  Я падаю на стілець, упираючись ногами в стіл. Я відразу занурююсь у повну темряву. Багато пізніше мене енергійно трясе рука: це Джиллінгем:
  
  
  - Містер Картер... містер Картер!
  
  
  Вперто не розплющуючи очей, я тим не менш шепочу:
  
  
  - Що... що це? Щось не так ? Канал?
  
  
  - Зараз 2 години ночі, містере Картер. Ти
  
  
  заснув минулої ночі близько 10-ї години. Ваша відповідь є.
  
  
  Молода людина простягає мені конверт, який містить буклет кодів, а також окремий аркуш. Я змушений спливти:
  
  
  - Це все ?
  
  
  «Так, - сказав Джіллінгем. Тепер, якщо це можливо, я хотів би знову відкрити лінію.
  
  
  - Роби, роби. Дякую. Мені це більше не потрібне.
  
  
  Джиллінгем поспішає повернутись до своїх занять.
  
  
  На розшифровку короткого повідомлення, відправленого мені Хоуком, у мене йде менше півгодини. Відповідь не дивна.
  
  
  Ми підозрюємо поселення у Беер-Шеві. .... Президентові повідомив сьогодні вдень. .... Не раніше зустрічі в Афінах, у терміналі аеропорту Хеллінікон, зв'яжіться з капітаном ВМС США Робертом Джорданом. .... Будьте обережні у Бейруті, але зараз важливо діяти дуже швидко. .... Кінець повідомлення. Хоук.
  
  
  Розірвавши повідомлення і свій блокнот, я повертаю буклет з кодами Джіллінгема, а потім йду нагору, щоб зустрітися з Брідлі в його офісі. Йому потрібно доставити мій багаж до Афін у дипломатичній сумці.
  
  
  Для мене, звичайно, найпростіше було б сісти на авіалайнер до Бейруту. Але це неможливо. По-перше, я не хочу, щоб моя присутність у Лівані була помічена. І так країна перебуває у стані війни. Навіть у найкращих умовах Бейрут буде для мене нездоровим місцем. Небезпека, я це ненавиджу.
  
  
  Хвилювання на поверхах посольства вражає. Підлеглим співробітникам важко зашифрувати масу звітів та рахунків, у той час як їхнє начальство займається короткостроковим, середньостроковим та довгостроковим аналізом. Повернення посла - це початок боротьби, і кожен хоче знайти для себе найкращий спосіб упоратися із ситуацією. Я стукаю у двері Брідлі. Нема відповіді. Я все одно вирішую увійти. Тільки розсіяне світло, що проникає через вікно, освітлює кімнату.
  
  
  Бридлі один, сидить за своїм столом, спиною до дверей, її погляд спрямований у вікно. Майже пуста велика пляшка Chivas Regal стоїть на його столі.
  
  
  - Підлога, - м'яко кажу я.
  
  
  - Ви закінчили знизу? - Запитує він, не оглядаючись.
  
  
  Голос у нього зовсім не п'яний.
  
  
  - Так, і мені все ще потрібна твоя допомога, щоб завтра вранці виїхати. Нарешті, прямо зараз ...
  
  
  Цього разу він обертається, ставить склянку, яку тримав у руці, на стіл і закурює. Його очі опухли та вкриті кільцями. Недосипання, пияцтво чи щось ще?
  
  
  - Слухай, Пол, якщо хочеш, я знайду когось, хто подбає про підготовку...
  
  
  Він мене перебиває:
  
  
  - Це моя робота. Куди ти збираєшся ?
  
  
  - В Афіни. Мені треба бути там якнайшвидше.
  
  
  - О 7 годині виліт. Прямо до Каїра. Звідти у нас не буде проблем із пошуком пересадки для вас. Я надішлю ваш багаж під дипломатичним друком.
  
  
  - А військової техніки у цьому районі немає?
  
  
  Брідлі кисло посміхається мені.
  
  
  – Не офіційно. Але якщо ви не боїтеся, щоб вас помітили.
  
  
  - Ні-ні, я кажу, насамперед обачність. Комерційний рейс мені підійде.
  
  
  Він довго дивиться на мене.
  
  
  «До шостої ранку там нікого не буде», - сказав він нарешті. І, дивлячись на його годинник: у нас залишається близько двох годин. Хочете випити?
  
  
  - Із задоволенням.
  
  
  Він відкриває ящик, дістає другу склянку і наполовину наповнює її.
  
  
  - Здоров'я!
  
  
  
  Переліт до Каїра займає майже дві години. Там я чекаю сорок п'ять хвилин, поки літак доставить мене до Афін за дві з половиною години. Мені вдається поспати дві години під час поїздки, і, діставшись аеропорту Хеллінікон, я майже почуваюся відпочившим.
  
  
  Командувач ВМФ Боб Джордан чекає на мене у VIP-митниці. Вираз його обличчя каже мені, що він дізнався про мене, але чоловік обережний.
  
  
  - Нік Картер? - тихо запитує він, коли я розуміюся на формальностях.
  
  
  Я відповідаю кивком голови:
  
  
  - Ви, мабуть, Джордан?
  
  
  - Як звати вашого хорошого друга?
  
  
  Я довго дивлюся на нього, гадаючи, що Хоук міг би йому сказати:
  
  
  - Якого?
  
  
  На обличчі Джордана з'являється подив.
  
  
  - Того з Японії.
  
  
  - Козука.
  
  
  Він із полегшенням усміхається:
  
  
  – Мені порадили бути обережним.
  
  
  Я не можу не помітити кисло, поки ми йдемо через вестибюль терміналу
  
  
  до виходу:
  
  
  - Неприйнятно, що моє особисте життя перебуває на досьє ВМФ.
  
  
  Джордан вибухає сміхом:
  
  
  - Зберігати спокій. Я мовчатиму, як могила.
  
  
  Зовні на нас чекає сіра штабна машина ВМФ. Джордан кладе мої сумки вперед поруч із водієм і сідає зі мною на заднє сидіння.
  
  
  За секунду ми їдемо до найближчого військового аеропорту.
  
  
  - Що ти приготував для мене, Джордан?
  
  
  - Вертоліт SH-3A Sea King. Він доставить вас до Whiteshark. Це підводний човен із керованими ракетами класу Кеннеді.
  
  
  - Witheshark? Ось я не знаю.
  
  
  Джордан утримується від відповіді.
  
  
  - Капітан Ньютон Фармінгтон чекає на вас на борту.
  
  
  - Де зараз підводний човен?
  
  
  - Приблизно за сотню миль від берега.
  
  
  - Росіяни є довкола?
  
  
  - Про це запитайте Ньюта, він отримав накази щодо вас. Я лише приводний ремінь.
  
  
  - Я розумію.
  
  
  Але важливо, щоб я пройшов весь шлях до Бейрута. Чим менше знають про мої рухи, тим більшої безпеки я буду. Яструб не любить, коли його люди підвищують свій статус на підтримку своїх вимог. І я ні. Тим не менш, я не маю вибору.
  
  
  «Командир Джордан, – сказав я, – я не хочу знати, яке у вас звання. Ви скажете мені, чи є у Whiteshark радянська тінь, перш ніж я сяду на цей вертоліт.
  
  
  Посмішка Джордана гасне:
  
  
  - Я не знаю вашого звання, містере Картер, але я маю наказ.
  
  
  - Не має значення капітан. Я знаю, що ваші накази мають на увазі повну співпрацю!
  
  
  - Так, звичайно, - визнає Джордан, киваючи задля економії часу.
  
  
  - Дуже добре. Я бачу, ми розуміємо одне одного.
  
  
  Я виймаю NC зі свого золотого футляра та із задоволенням запалюю. Після прибуття у військовий ангар водій складає мої валізи до кузова «Сікорського». Джордан швидко прямує до кімнати зв'язку.
  
  
  Він виходить менше ніж за п'ять хвилин і йде вперед зі стиснутими губами. Тому він отримав інформацію від начальства та видав багато інформації.
  
  
  - Все гаразд, - оголошує він. Найближчий корабель знаходиться за п'ятсот миль від нас. Радянський траулер.
  
  
  - Дякую за інформацію... До побачення, командире.
  
  
  Потрапляю у вертоліт через бічну панель. Пілот повертає до мене голову, чекає, поки я пристебну ремінь безпеки, потім піднімає великий палець.
  
  
  Поруч зі мною на перебиранні вішається каска. Одягаю і відразу чую голос пілота:
  
  
  - Є якісь проблеми, сер?
  
  
  Панель ще не закрита і, стоячи на злітному майданчику, Джордан дивиться на мене.
  
  
  - Це можливо. Російський траулер пливе приблизно за п'ятсот миль від Whiteshark. Я хочу уникнути стеження на радарі. Ви відчуваєте, що ви можете це зробити?
  
  
  - Так, сер, - каже пілот. Але нам доведеться летіти досить низько. Будуть поштовхи та, можливо, ризик.
  
  
  - Не беріть в голову. Я не хочу, щоб вони знали, що ми підійшли до підводного човна.
  
  
  - Добре, сер.
  
  
  Я вішаю шолом на перебирання, встромляюсь у спинку сидіння і заплющую очі. Для мене перша надзвичайна ситуація – це завжди відпочинок.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ IV.
  
  
  
  – Містер Картер на командний пункт! Містер Картер на командний пункт! реве гучномовець у моїй маленькій каюті.
  
  
  Я вистрибую з ліжка і відповідаю на домофон:
  
  
  – Я йду!
  
  
  На моїй годині трохи пізніше двох годин ночі. Гелікоптер доставив мене на палубу напередодні близько 16:00. Кришку люка мені швидко відкрили, і підводний човен знову занурився.
  
  
  Мій пілот поводився як ас, і, згідно з нашими детекторами радіолокаційного спостереження, радянський траулер не міг нас засікти.
  
  
  Я на борту вже десять годин. За моїми підрахунками, ми не змогли подолати понад половину відстані до Бейрута. Якщо тільки Whiteshark не здатний розвивати разючу швидкість під водою.
  
  
  Коли я зустрів капітана Ньютона Фармінгтона, я виявив людину, діаметрально протилежну Джордану. В той час, як Джордан високий і досить великий, Фармінгтон невисокий і худорлявий. Наскільки Джордан експансивний та швидкий,
  
  
  Фармінгтон стриманий, з майже стиснутими губами. Але він має компетентність і явно користується повагою своїх людей.
  
  
  Швидко одягаюсь, обливаю обличчя холодною водою і мчу до командного пункту. Фармінгтон чекає на мене біля перископа.
  
  
  «Ідіть ближче, містере Картер», - каже він своїм хрипким тонким голосом. Подивіться.
  
  
  Декілька офіцерів навколо нього краєм ока спостерігають за мною. Громадянських на борту має бути небагато.
  
  
  Фармінгтон поступається мені перед прогумованим окуляром перископа. Я бачу величезний порт та місто, побудоване навколо півкруглої бухти. Іноді ми бачимо великі вогняні зливи, схожі на вибухи, і відблиски, що підпалюють небо в кількох частинах міста, як пожежі.
  
  
  Я довго мучу свої нейрони, намагаючись дізнатися, де ми знаходимося. Що означають ці бої? Чому капітан змінив курс? Потім раптово розумію. Це Бейрут, переді мною! Менш ніж дві тисячі метрів!
  
  
  Відходжу від перископа і дивлюсь на капітана:
  
  
  – Коли ми прибули?
  
  
  "Близько двох годин тому", - відповідає він з легкою усмішкою на губах.
  
  
  На моєму обличчі має читатись подив, тому що він поспішає додати:
  
  
  - Це підводний човен здатний показувати дуже чудові результати.
  
  
  - Давай порахуємо… Сто тридцять км/год! Ні? Я не думав, що наш флот — а отже, інший флот у світі — має такі швидкі човни!
  
  
  - Цілком таємно, містере Картер, не забувайте! - нагадує мені Фармінгтон.
  
  
  - Знаю, капітане. Моя місія також!
  
  
  Я думаю. Зрештою, бої у ліванській столиці – це добре для мене. Я маю всі шанси залишитися непоміченою.
  
  
  - Який місцевий час?
  
  
  - Ее... 3:10, - відповідає Фармінгтон.
  
  
  Я бачив у південному кінці гавані кілька урізаних уламків, які можуть стати для мене обраним місцем.
  
  
  - Попросіть мене підготувати надувний човен, темний костюм та легке нічне спорядження.
  
  
  Фармінгтон здивований:
  
  
  - Ти збираєшся зійти на берег у цій сутичці?
  
  
  – У мене є місія, яку треба виконати.
  
  
  - Так, звичайно ... - Замислено відповідає він.
  
  
  Він видає серію команд, які черговий повторює із внутрішнього зв'язку.
  
  
  - Ще мені знадобиться сигналізатор для нашого побачення.
  
  
  - Як гадаєш, скільки часу це займе, Картер?
  
  
  - Подивимося: близько трьох чвертей години дістануся берега. Сподіваюся, я знайду те, що шукаю, за дві години. Потім три чверті години додому.
  
  
  "Світанок не за горами", - зауважує Фармінгтон.
  
  
  Він додає для своєї команди:
  
  
  - Помістіть HB-73 у човен.
  
  
  - До ваших послуг !
  
  
  – Ми надамо вам УКХ-передавач, – пояснює він. Коли ви підете, ви натиснете на джойстику два удари, три удари та два удари. Ми вас заберемо.
  
  
  - Де ти будеш?
  
  
  - За кілька миль від континентального шельфу.
  
  
  - Дуже добре.
  
  
  - І останнє, містере Картер...
  
  
  - Так?
  
  
  - Цей корабель у жодному разі не можна скомпрометувати. Офіційне розпорядження президента. Якщо у вас виникнуть проблеми, ми мало чим можемо допомогти.
  
  
  «Звісно, - сказав я, залишаючи командний пункт.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Я в боксерських шортах, кобура прив'язана до моєї футболки, кинджал, що самовипускається, прикріплений до передпліччя, коли в мою каюту входить молодий моряк, навантажений парою черевиків з м'якою підошвою, чорним комбінезоном коммандос, чорним вовняна кепка і нічне спорядження, невеликий чорний рюкзак і коробку з темною жирною фарбою для мого камуфляжу.
  
  
  Його очі розширюються побачивши мою зброю.
  
  
  - Це матеріал, який ви просили, сер, - оголошує він.
  
  
  Перед від'їздом молодик по-новому глянув на Хьюго, мій вірний кинджал.
  
  
  - Ти справді сьогодні ввечері йдеш на берег?
  
  
  - Ну так.
  
  
  - Що ж, удачі, сер.
  
  
  - Удача - це саме те, що мені потрібне...
  
  
  За п'ять хвилин я готовий, моє обличчя почорніло від камуфляжної косметики. Я кладу свій лічильник Гейгера в рюкзак і підходжу до кришки люка, де на мене чекає черговий з двома чоловіками.
  
  
  Один із них обмундирований так само, як і я. Я здивований :
  
  
  - Що відбувається ?
  
  
  - Капітан подумав, що ми можемо надіслати з вами людину. Він прикриє тобі спину.
  
  
  - Ви подякуйте капітана, але я піду один.
  
  
  - Як хочеш. Ти готовий іти?
  
  
  Натиснувши кнопку мікрофона, він оголошує:
  
  
  – Вперед!
  
  
  За кілька хвилин з баластних відсіків виходить вода. Місток йде вгору. Протягом кількох довгих секунд ми не зводимо очей із миготливого червоного світла, потім змінюємося жовтим.
  
  
  По кивку офіцера один з чоловіків піднімається металевими сходами і відкриває покажчик виходу.
  
  
  Нас вражає різкий запах водоростей та морської води.
  
  
  Другий піднімається по сталевим лозинам, офіцер бажає мені удачі, і я йду за двома матросами на палубу.
  
  
  Палуба підводного човна залита хвилями, і бриж лиже нам ноги.
  
  
  Ззаду чорний купол вежі нависає над морем набагато вище, але навіть екіпірованому спостерігачеві практично неможливо побачити її з берега.
  
  
  Менш ніж за тридцять секунд моряки витягують надувний човен із затопленого боксу, надувають його і запускають, помістивши передавач в одну з бічних кишень.
  
  
  Навіть на такій відстані я чую кулемети та відчуваю їдкі аромати пожеж. Все гаразд, поки снайпер не вибере мене як ціль або патруль не встане у мене на шляху.
  
  
  Пройшовши десять метрів, я відчуваю легкі вири, що хвилюють воду навколо мене. Я обертаюсь. Whiteshark пішов. Лише кілька сплесків відзначають місце, де він пірнув.
  
  
  Вітер забирає мене до берега. І менш як за тридцять п'ять хвилин я приземляюся під прикриттям двох напівзатоплених уламків суден.
  
  
  Бої відбуваються північ від, ближче до центру міста. Однак я дуже обережно пришвартовую свій човен до паль дерев'яного причалу.
  
  
  Опора схожа на естакаду залізничного мосту, тому легко можу піднятися на неї. Досягнувши вершини, обережно, повільними та розважливими рухами я підтягуюсь силою рук, щоб здійснити подорож поверхнею. Я бачу кілька стопок ящиків ліворуч та склад праворуч від мене, де валяються уламки вилкового навантажувача.
  
  
  Доки та їхні околиці занурені у пітьму і, мабуть, безлюдні. Після хвилинного спостереження я обережно йду і ховаюсь біля стіни складу.
  
  
  Під час моїх попередніх місій Бейрут було веселим і жвавим містом. Люди здавались мені щасливими та благополучними. Сьогодні місто покинуто. З єдиним шумом – стріляниною.
  
  
  На борту Whiteshark я помітив адресу, яку шукав, на докладній карті Бейрута.
  
  
  Херміл Захле живе у провулку Рашейя 52 у Басті, мусульманському районі суннітського штибу, розташованому на південному сході міста. Від того місця, де я перебуваю, мені потрібно пройти близько трьох кілометрів, щоб дістатися туди.
  
  
  Поблизу лише одна тінь: звідси долинають відлуння пострілів.
  
  
  Я розстібаю блискавку свого костюма на кілька дюймів, щоб мені було легше дістатися Вільгельміни, мого старого доброго Люгера. Потім я обережно рушив у дорогу. Там одна неприємна зустріч, і це страта без суду та слідства. Ні про арешт, ні допит, ні суд. Куля на думку, і справа буде закрита.
  
  
  Менш як за п'ять хвилин я виходжу з дока. Я мчуся темною вулицею, коли патруль, що виходить з ночі, змушує мене сісти за купою сміття, залишеною на тротуарі. Запах отруйний.
  
  
  Півдюжини солдат-мусульман біжать вулицею посеред дороги. Коли вони доходять до мого рівня, я чітко чую їх зітхання і якесь захекане гарчання.
  
  
  Я чекаю шістдесят секунд з годинником у руках, перш ніж залишити свій притулок і вирушити назад до Басти. У міру наближення до нетрів гниючі купи сміття продовжують рости. Що стосується будинків, то вони все більш старі.
  
  
  Незважаючи на свою помпезну назву, Алея Рашейя - це лише невеликий глухий кут, що виходить на ширший проспект. Будинки ось-ось зваляться. У вікнах більше немає шибок.
  
  
  Зона протистояння зараз за два-триста ярдів від мене. Приховані на порозі того, що, мабуть, колись було магазином, я бачу трохи далі провулка, що височіють над дахами, сучасні офісні будівлі, які були наполовину зруйновані.
  
  
  На головному проспекті лежать уламки трьох автомобілів, принаймні один з яких належить американському автомобілю останньої моделі. Дорога всипана бетонними блоками, шматками металобрухту, битим склом. Накопичені всюди мідні бризки доводять, що останнім часом тут сталися жорстокі сутички. № 52 знаходиться у нижній частині темного глухого кута. Коли я вивчаю лінію дахів, вікна і тіні, що всіюють тротуар, я відчуваю себе пригніченим враженням, настільки ж глибоким, як і неприємним: я потрапив у пастку. Я більше не смію дихати. Раптом чую шум, пронизливий звук. Спочатку це звучить як нявкання кішки або стогін пораненого собаки. Але за кілька хвилин я чітко чую слово «шкода!» "Це йде з глухого кута...
  
  
  На конверті вказана адреса квартири на третьому поверсі. Усі будівлі в провулку триповерхові.
  
  
  Оглянувши ще раз головну вулицю, щоб переконатись, що ніхто не прийде, я з великим жалем залишаю свій притулок. Потім проходжу через розбите вікно, наступаючи на скриплячі під ногами уламки скла.
  
  
  Ліворуч від мене непомітний рух. Перш ніж я навіть зрозумів, що це, мабуть, просто щур, я оголив і звів курок Люгера. Даремно.
  
  
  Єдине світло у зруйнованій лавці: пожежа у кількох сотнях ярдів. Але незабаром я виявив чорний хід, що йшов на невеликі сходи просто неба, по яких я піднявся. На відстані десяти метрів скляна рама, розбита, як і решта, дає достатньо світла, щоб я міг швидко озирнутися. Незабаром я проходжу через сталеві двері та виходжу на дах.
  
  
  Нагорі посилюються звуки битви, що вирує в центрі міста. Незважаючи на те, що мені загороджують інші будівлі, я бачу спалахи автоматів та вогники, що горять усюди.
  
  
  Тим часом місцем, де я стою, і кінцем глухого кута, приблизно за сімдесят метрів від мене, тягнеться низка розрізнених дахів з шиферу, гудрону і гравію, металу з де-не-де і кількома світловими люками.
  
  
  Він дуже схожий на дахи старих кварталів Парижа, що не дивно, оскільки до здобуття незалежності в 1944 Ліван знаходився під французьким мандатом.
  
  
  Він продовжує рухатися, коли я помічаю за десять метрів праворуч від мене точку, що світиться. Я завмираю на місці, моє серце б'ється.
  
  
  Протягом тривалого часу мені було цікаво, чи не були у мене галюцинації. Крапка, що раптово світиться, з'являється знову, піднімається по дузі, сильно світиться і потім гасне.
  
  
  Цигарка. Хтось палить на даху.
  
  
  Я беззвучно виймаю Вільгельміну і змушую Х'юго підстрибувати на долоні.
  
  
  Тепер я перебуваю за камінною трубою, з підвітряного боку від цієї людини, і відчуваю різкий запах його поганої сигарети, змішаний із запахом поту.
  
  
  З нескінченною повільністю я підповзаю до кута каміна, беру камінчик і кидаю його в центр даху, де він приземляється з невеликим, майже непомітним «так».
  
  
  Чоловік із глибоким вдихом ковтає дим, потім постать, озброєна автоматом і одягнена в чорне бурнус, ходить навколо каміна, повернувшись до мене спиною.
  
  
  Я говорю тихо:
  
  
  - Ненависть!
  
  
  Він дивиться на мене за чверть секунди. Коли дуло його пістолета-кулемета піднімається до мене, Хьюго встромляється йому в горло до упору.
  
  
  Різким ривком я перевертаю лезо з боку в бік, і чоловік падає до моїх ніг із приглушеним стоном. Спочатку з його перерізаного горла хльостає сильними поштовхами кров, а потім потік стихає, коли серце перестає битися.
  
  
  Я переконуюсь, що він мертвий, витираю кинджал про його одяг і кладу його назад у замшевий футляр. Швидкий обшук вартового дозволяє мені виявити ідентифікаційні таблички нічних бійців ліванської армії та конверт, що містить тисячу ліванських фунтів.
  
  
  Чому у цієї людини така сума?
  
  
  Я довго залишаюся біля трупа, шукаючи пояснення. Але, не знайшовши нічого, кладу конверт та табличку в кишеню. Я гадки не маю, з чим зіткнуся, але все може бути добре, щоб отримати хоча б кілька секунд затримки, якщо хтось шукає мене.
  
  
  Через дах я швидко добираюся до кінця глухого кута. Там я знаходжу з'їдений хробаками дерев'яний люк. Внизу я потрапляю в закритий коридор, у середині якого закінчуються гвинтові сходи. Чотири двері відчиняються на сходовий майданчик.
  
  
  Зсередини кімнат не чути помітного шуму. Дві скляні рами, розташовані навпроти люка, тьмяно освітлюють територію.
  
  
  Мабуть, мій напад залишився непоміченим. Жодного турбуючого шуму. Поступово я відчуваю неприємний, невизначений запах, який мене відштовхує.
  
  
  Я швидко відкриваю сумку та дістаю лічильник Гейгера. Стрілка залишається на нулі. Невеликий динамік іноді видає легке клацання.
  
  
  Але Philips пояснив мені, що це відбувається через природну радіоактивність навколишнього середовища.
  
  
  Щоб бути обережнішим, я беру камеру на відстані витягнутої руки і змушую її описувати повне коло, послідовно спрямовуючи її на двері чотирьох квартир. Жодної реакції.
  
  
  Якщо чоловік на ім'я Херміл Захле мав спільні справи з мертвою кувейтською жінкою, очевидно, це не мало стосунку до поводження зі Стронцієм-90.
  
  
  Прибравши лічильник Гейгера, я оголив свій Люгер. Я крадькома йду до першої квартири, коли раптово відкривається одне з дверей праворуч.
  
  
  Переді мною стоїть атлетичний чоловік у солідному сірому костюмі з автоматом у руці. Ми тупо дивимось один на одного частку секунди. Він піднімає автомат.
  
  
  Мій постріл завдає першого удару, за яким швидко слідує другий, який виштовхує його в квартиру. Я цілився спочатку в обличчя, а потім у груди.
  
  
  Сходами луною лунали квапливі кроки. Швидким бігом я перетинаю кінець коридору, що відокремлює мене від дверей, перестрибую через труп і прямую в маленьку квартиру.
  
  
  У коридорі лунає крик:
  
  
  – Вікторе! Вікторе!
  
  
  Засідаючи на порозі, бачу голову і плечі людини, що піднімається сходами.
  
  
  Він помічає мене в останню мить і дозволяє собі відступити. Занадто пізно. Вільгельміна сухо гавкає, і моя куля попадає йому в лоба, прискорюючи його падіння.
  
  
  Хто ці чоловіки? У мене мало часу, щоб дізнатися: за хвилину чи дві до того, як у будівлі з'явилися мусульманські солдати.
  
  
  У куртці мерця я знаходжу гаманець. Усередині – стандартне посвідчення особи радянського посольства: КДБ.
  
  
  Раптом загадка купи грошей, знайдених біля вартового, якого я вбив на даху, прояснилася. Цій людині заплатили за вахту.
  
  
  Я обертаюсь і заходжу до будинку. У вітальні все перевернуто. Диван перевернутий, розірваний та обдертий. Здирали шпалери і навіть протикали штукатурку у стіні. У спальні лежать чоловік і жінка, оголені та безнадійно мертві.
  
  
  На їхніх тілах видно сліди звірячих тортур. На зап'ястях були порізані вени.
  
  
  У моїй голові крутяться три літери. Три знайомі і дуже грізні літери: КДБ.
  
  
  Вийшовши з кімнати, я повертаюся до трупа біля дверей, щоб методично обшукати його кишені. Оскільки він збирався йти, йому логічно було знайти те, що шукав.
  
  
  Мені трапився конверт із пухирчастої плівки: там різні папери, на перший погляд схожі на військові перепустки.
  
  
  Підносячи їх до світла скляної рами, я одразу їх впізнаю. Це перепустка на ядерний склад у Беер-Шеві, Ізраїль.
  
  
  Так в ізраїльтян вкрали бочку зі стронцієм. Але чому ці пасажі цікавлять КДБ?
  
  
  Звісно, радянське втручання. Але чого вони хочуть? Навіщо красти стронцій-90, виймати його із захисного покриття і, ймовірно, поміщати на борт «Ака Мару»? Це не витримує критики.
  
  
  Гучний шум двигуна, можливо, відповідний двом вантажівкам, змушує старе каміння будівлі вібрувати. Незабаром у глухий кут під'їжджають машини з шинами, що завивали. Потім пролунали голоси. Принаймні дюжина солдатів щойно висадилася в провулку.
  
  
  Я засунув ізраїльські документи до кишені комбінезону. Я перестрибую через тіло на майданчик. Коли я нахиляюся через перила, щоб заглянути вниз, двері нижнього поверху з силою відчиняються. Загін солдатів, одягнених у форму християнської міліції, кидається в коридор.
  
  
  Стискаючи Вільгельміну, я балансую на рампі. Я розслабляюсь, як пружина, і стрибаю, ледве встигаючи захопити кінчиками пальців раму люка.
  
  
  Протягом довгої секунди мук я відчуваю, що скочуюсь вниз, потім примудряюся вивести ліву руку назовні і вхопитися за виступ. З нелюдським зусиллям я повністю піднімаюсь на дах.
  
  
  Я кладу дерев'яну панель на місце і мовчки підповзаю до однієї з вікон, коли солдати вриваються на майданчик. Вони відмахуються від трупа співробітника КДБ та входять до квартири.
  
  
  За кілька секунд вони виходять.
  
  
  Можливо, вони не запідозрять мого втручання. Якщо пощастить, вони вважатимуть, що Ради звели свої рахунки між собою та обидва загинули. Якщо пощастить ...
  
  
  Спустившись униз, я повертаюся до металевих дверей і спускаюся до магазину. За дві хвилини я вже на головному проспекті, на повній швидкості біжу до порту.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ V
  
  
  
  Сховавшись у тіні складу, я спостерігаю за дерев'яним причалом. Шість мусульманських солдатів несуть мій човен суходолом.
  
  
  Мабуть, мене помітили, коли я гріб. Але на той час, як за мною послали загін на перехоплення, я вже був на землі і зник.
  
  
  Мій єдиний спосіб спілкуватися з Whiteshark - на борту цього човна. Несподіваний удар.
  
  
  Спробувати знищити всіх шістьох? Це можна здійснити. Моя добра Вільгельміна дозволяє мені стріляти зі швидкістю та точністю навіть на такій відстані. Проблема не в цьому. Але убити шістьох солдатів і сподіватися піти, не спіймавши... утопія. Навіть за підтримки моєї щасливої зірки я цього ніколи не зроблю.
  
  
  Вони знайшли передавач. Один із них довго вивчає його, потім кидає на землю і методично тисне черевиками. У цей час двоє його товаришів різають гуму мого човна багнетами.
  
  
  З відчаєм чую, як із гумового кожуха виходить газ. У самому центрі міста все ще вирують бої. Безпорадний, я дивлюся, як вони знищують моє обладнання, гарячково думаючи, що робити.
  
  
  Їхати до аеропорту? Це надто далеко на схід, щоб йти туди. Крім того, навіть якщо я дістануся до нього, немає жодних доказів, що я знайду там відповідний пристрій.
  
  
  Пройти узбережжям і спробувати перетнути кордон з Ізраїлем? Ще немислимо. Сто кілометрів. І мені довелося б спочатку перетнути мусульманські райони, а потім християнські. Не говорячи вже про те, що ізраїльтяни повинні негайно стріляти у все, що намагається проникнути до них із Лівану.
  
  
  Так що в мене є одне рішення: знайти інший човен, відійти на милю або два від берега і постаратися, щоб екіпаж підводного човна впізнав мене.
  
  
  Я обертаюсь, обіймаючи стіну. Досягши невеликої вулички, яка проходить приблизно вздовж набережної, я відчуваю, що між мною та солдатами досить відстань, і, як божевільний, починаю рухатися до іншого кінця порту.
  
  
  Чим більше я біжу, тим більше здається, що алея віддаляється від берега, і тим сильніше посилюється луна боротьби.
  
  
  Через триста метрів алея різко повертає ліворуч і переходить у широкий проспект, перекритий мішками з піском. Близько сотні солдатів-християн, що засіли за барикадою, явно чекають на прибуття ворога.
  
  
  Я кинувся у пастку. Занадто пізно. Коли я вивалююся на тротуар, дюжина автоматів відчиняє вогонь. Навколо мене свистить град снарядів, потріскуючи тротуаром або дряпаючи фасади будинків.
  
  
  Коли я відступаю до провулку, за кілька десятків ярдів від мене пробиваються крізь темряву два ліхтарі. До мене під'їжджає на повному ходу машина.
  
  
  Я опускаюсь на одне коліно, витягаю Вільгельміну і, міцно тримаючи її двома руками, швидко стріляю тричі. Один із світлових променів гасне. За півсекунди другий круто повернув дорогою під прямим кутом. Автомобіль виїжджає на лівий тротуар і врізається у будинок.
  
  
  Негайно відстиковую рюкзак, кручу його над головою і кидаю у бік головного проспекту з криком:
  
  
  – Бомба! Бомба!
  
  
  Потім, схрестивши руки на обличчі, я пірнаю головою вперед через вітрину магазину.
  
  
  Якісь ганчірки пом'якшують моє падіння.
  
  
  Після двох кидків я встаю і шукаю основу великої кімнати. Праворуч від мене віконна рама та частина гіпсової стіни буквально вибухають під зосередженим вогнем як мінімум двох великокаліберних кулеметів.
  
  
  Я швидко відступаю і проходжу дверний отвір, прихований перловою фіранкою, в повному неврівноваженому стані. Я попадаю в невеликий коридор. На верхні поверхи ведуть сходи. Я кидаюся до нього з люгером у руці.
  
  
  Вихід один: дахи. І солдатам ззовні не знадобиться сто сім років, щоби зрозуміти це. Якщо їм вдасться мене схопити, я покійник. У будь-якому разі мої шанси невеликі.
  
  
  Сходи закінчуються на другому поверсі. Зліва від мене простягається вузький звивистий коридор з низькою стелею. Внизу солдати ламають двері. У мене немає вибору. Я як щур, що заблукав у лабіринті, чуючи, як за її спиною вирує потік.
  
  
  Я виходжу в темряву, збираючи нерівності з кожною зміною напряму стіни.
  
  
  Після декількох хвилин обмацування стає зрозуміло, що цей лабіринт з'єднує всі будівлі вздовж провулку, яким я йшов від доків. На горизонті маячить проблиск надії.
  
  
  Вона швидко вмирає біля цегляної стіни: наприкінці коридору.
  
  
  На кілька хвилин я відчуваю його від підлоги до стелі, шукаючи будь-який вихід. Нічого такого.
  
  
  За моєю спиною, все ще на певній відстані, я чую солдатів. Не знаючи, що я приготував для них, вони просуваються обережно, не так швидко, як я. Мороз пробігає крізь мене з голови до ніг при думці, що рано чи пізно я застрягну в цій дірі, в самому серці цього міста-примари, що роздирається війною.
  
  
  У пориві люті я озброююся Вільгельміною і повертаюся своїми слідами, дозволяючи лівій руці волочитися вздовж стіни, щоб орієнтувати мене.
  
  
  За п'ять чи шість ярдів від цегляної стіни я відчуваю грубий дотик дерев'яних дверей під пальцями. Солдати зараз дуже близькі. Через кілька секунд вони будуть наді мною. Я набираю обертів і штовхаю двері.
  
  
  Тонкі дошки легко піддаються. Це невелика квартира. При світлі свічки на тумбочці я розрізняю пару старих, що лежать на ліжку. Злякавшись мого вторгнення, вони збиваються в купу, втискаючись у куток стіни. Навпроти двері вікно. Рвані штори майорять на легкому вітрі.
  
  
  У два стрибки перетинаю кімнату. Я відриваю брудні фіранки та піднімаю стулку, щоб виявити, що вона відкривається у великий повітропровід.
  
  
  Солдати виходять у коридор. Труба йде під кутом до найближчого даху. Я вкладаю Вільгельміну в піхви, стрибаю в трубу і за допомогою одного спускового гачка чіпляюся за жолоб, що закриває зовнішній отвір.
  
  
  Стрибок, скочування і я перебуваю на даху, де після кількох більш-менш контрольованих перекатів підтягую ноги до шиї.
  
  
  Як і слід було очікувати, дахи йдуть одна за одною. Я долаю кілька сотень ярдів у рекордно короткі терміни, кинувшись на звуки битви у передбачуваному напрямку набережної. Це моя остання надія.
  
  
  На моєму шляху раптово встає цегляна стіна понад три метри заввишки. Я максимально прискорююсь, чекаю останнього моменту, щоб стрибнути, хапаюся за вершину та підтягуюсь до вершини перешкоди.
  
  
  На десять метрів нижче тягнеться темний провулок, і переді мною з іншого боку ви бачите брата-близнюка стіни, якою я щойно піднявся. За щоглами у воді гойдаються кілька рибальських човнів. Я дуже близький до мети.
  
  
  Я на мить присідаю, переводячи подих, гадаючи, чи можу я впевнено перестрибнути через прохід. Мої метафізичні проблеми вирішуються швидко – пострілом у спину. Цегла в стіні лопається за кілька дюймів від моєї опори.
  
  
  Зосередившись на напрузі всіх м'язів, я розслабляюсь і стрибаю бездоганним плавним рухом. Коли мої ступні б'ються об протилежну стіну, я дуже правильно згинаю ноги, щоб прийняти себе. На жаль, неврівноважений, намагаюся одужати від втрати рівноваги, але це падіння. Перш за все, не хвилюйтеся, три метри нижче, гадаю, я знайду дах.
  
  
  Прорахунок. Стіна виходить прямо на затоку. Перевернувшись на інший бік, я виявив чорні маслянисті води гавані. Понад дванадцять метрів.
  
  
  Хтось кричить за моєю спиною, перед очима миготять напівзатонули уламки аварії корабля.
  
  
  Як куля, я врізаюсь у поверхню води і занурююсь глибоко під хвилі.
  
  
  Через кілька секунд (що мені здається вічністю) я виринаю і плаваю на місці, щоб подихати і відпочити.
  
  
  Потім я прямую до обвуглених уламків рибальського човна. На мить я тримаюся за її іржавий ланцюг.
  
  
  Відлуння перестрілок вже далекі. У кількох сотнях ярдів полум'я пожеж, що палають у місті, танцює на ледве хвилястій воді.
  
  
  Вода тепла і трохи пахне дизельним паливом. Скільки часу знадобиться солдатам, щоб дістатися до порту від доків? Неможливо дізнатися. Але одне можна сказати напевно: якщо вони з'являться з прожекторами та автоматами, все, що їм потрібно буде зробити, це пристрелити мене як кролика.
  
  
  Ось я за шість-сім метрів від стіни, де впав. На південь, метрів п'ятнадцять, є великий іржавий елінг. Внизу металевих дверцят явно просвердлено отвір приблизно в сімдесяти сантиметрах збоку.
  
  
  Я мушу подивитися на це більш уважно. Звільнившись від ланцюга, я повільно пливу брасом. Дуже важливо залишатися стриманим та берегти свої сили. Щось нагадує мені, що вони мені знову знадобляться.
  
  
  Мені потрібно знайти спосіб дістатися до підводного човна. За умови, що ізраїльські військові документи не повністю зіпсовані морською водою, і якщо мені вдасться доставити хоча б частину з них у цілості й безпеці Хоуку, нашим службам обов'язково вдасться визначити їхнє походження. Походження, яке більше не викликає сумніву: Москва.
  
  
  Я впевнений, що це все радянський проект. Але є ще багато запитань. Чому КДБ хоче надсилати радіоактивні матеріали до США? Чому замість того, щоб використати свій, росіяни вважали за краще вкрасти стронцій-90 у ізраїльтян? Це все ще набагато ризикованіше!
  
  
  Що означає радіаційне зараження Кувейту? Вони ігнорували небезпеку. Інакше барило б ніколи не відкрили.
  
  
  Я входжу в сарай через дірку в двері і на мить зупиняюся, висячи на балці, чекаючи, поки мої очі звикнуть до темряви.
  
  
  Я майже відразу помічаю великий ніс човна, що стоїть якорі на іншому кінці. Близько восьми метрів, тонкий корпус із чорного поліестеру. Фурнітура з нержавіючої сталі кидає атласні іскри в напівтемряву.
  
  
  Я гадки не мав, що знайду в цьому ангарі. Човен, гоночний човен зробили б мене найщасливішим із людей. Обходячи корабель, я говорю собі, що, якщо я зможу її пустити в хід, ніякий човен не зможе мене наздогнати. Крім, можливо, судна на підводних крилах.
  
  
  Смуга для змагань прикрашає корпус приблизно за два фути від ватерлінії, а на задній стороні великі літери позначають SCARAB S-TYPE. Я знаю цей човен. Вона одна з найбільших і найшвидших серійних гоночних човнів у світі.
  
  
  Я хапаюся за поручень і забираюсь на кормовий планшир. У салоні встановлені два ковшоподібні сидіння. Позаду одного з них розкинулася панель приладів, що нагадує панель управління реактивного винищувача.
  
  
  Між сидіннями знаходиться панель тику, яка, ймовірно, веде в кабіну внизу. За фігурним лобовим склом носова частина виглядає як високий конічний бугор, спрямований прямо на двері ангара.
  
  
  Ключі на платі Неймовірний. Коли вмикаю запалювання, спалахують вогні. Вказівник рівня палива показує повний рівень.
  
  
  У моїй голові задзвонив маленький тривожний дзвінок. Хто буде настільки дурний, щоб залишити таку машину на пристані з ключами запалювання? А з повним баком... Хазяї напевно мають бути готові покинути зону бойових дій. Вони, напевно, недалеко і з'являться будь-якої секунди.
  
  
  На набережній складено кілька ящиків та півдюжини валіз, готові до навантаження. На вигляд купи видно, що багаж туди кинули поспіхом. Очевидно: хтось збирається втекти.
  
  
  Я порізав канат з моїм вірним Х'юго. Потім я сідаю на місце кермового. Коли я збираюся поїхати, хлопок дверей трясе стіни ангара. Півдюжини людей, які розмовляли одночасно, увірвалися на платформу.
  
  
  Немає часу впізнавати одне одного. Я повертаю ключ запалення і слабо чую протестуючий крик, що заглушається шумом двигуна.
  
  
  Катер підстрибує з ревом дикого звіра. Потужне прискорення прилипає до спинки ковшоподібного сидіння.
  
  
  Болюча думка вибухає у мене в голові: двері!
  
  
  Я ледве встигаю нахилити голову. Гоночна машина проходить крізь старі металеві листи, як ширму із пап'є-маше. Навколо шиплять уламки пластику та барахло.
  
  
  На щастя, я досить швидко відновив рівновагу, зумів ухопитися за кермо і повернути його повністю вліво. Великий човен виконує розворот лежачи на боці, піднімаючи величезні бризки води, що піниться, ледве уникаючи скупчення уламків.
  
  
  Чверть секунди по тому я повертаюся на правий борт. Катер описує букву S і огинає корпус рибальського човна. Потім виправляю курс. Рябка розбивається об ніс із прискореним тріском, коли могутній корабель набирає швидкість.
  
  
  Через кілька хвилин я минаю портові маяки. Фари ще працюють. Незабаром невеликі переривчасті хвилі порту змінюються більшою хибою. Я у відкритому морі.
  
  
  Бейрут уже далеко позаду. Бої вже не чути, його заглушає шум двигунів, але ніч пронизує блискавка, і в місті потріскують пожежі, освітлюючи затоку більш ніж на кілометр.
  
  
  Знайшовши автопілот, я дозволив човну продовжити свій курс у морі.
  
  
  Якщо мені пощастить натрапити на якусь радіосистему, я відправлю підводному човну невелике повідомлення, яке дозволить їй ідентифікувати мене. Я знаю від офіцера зв'язку, що Уайтшарк, крім іншого, записує всі радіоповідомлення в цьому районі. Тож я певен, що він забере мою.
  
  
  Раптом човен занурюється у хвилі. Мені здається, що двигуни борються як під дією навантаження. Тремор трясе корпус, коли вода проноситься по передньому планширу.
  
  
  Кинувши погляд, оглядаю циферблати. Начебто все в робочому стані. Тим не менш, у мене склалося чітке враження, що катер менш швидкий, ніж кілька хвилин тому. Він втрачає швидкість, і я хотів би знати, чому.
  
  
  Я встаю зі свого місця і, міцно тримаючись за ручки, піднімаю люк. Шум водоспаду раптово наповнює темну каюту. У човен ринула вода.
  
  
  Передня частина про щось ударяється. Я тримаюся щосили, але шок змушує мене відпустити. Поринаю і пірнаю у воду на кілька дюймів.
  
  
  Я встаю промоклий. Ще одне різке клацання, за яким послідував поворот. Цього разу, як на мене, катер різко обрушується. На мить я переконаний, що він ніколи не випростається і що ми втопимося назавжди. Але, зрештою, ніс піднімається. Катер крениться до правого борту, а після кількох коливань відновив балансування.
  
  
  Прохід через ворота, мабуть, завдав значної шкоди катеру.
  
  
  Ходжу по кабіні, обмацую стіни.
  
  
  Вода вже в мене на колінах. Я знаходжу вимикач, клацаю, але світло не горить. Батареї вже залито.
  
  
  Я повертаюся на місце рулеаого і вимикаю дросельну заслінку. За кілька секунд катер зупиняється, ніби його гальмує парашут. Незабаром хвилі сліду наздоганяють нас і жбурляють, як корок. Катер повільно, невблаганно тоне.
  
  
  Бейрут за моєю спиною за п'ятнадцять кілометрів. Так що підводний човен недалеко. Але як привернути його увагу? вони, мабуть, помітили мене на ехолоті раніше. Якщо човен затоне, можливо, вони швидко випливуть, щоб побачити, що відбувається.
  
  
  У задній частині «Скарабея» я натикаюся на рятувальні жилети і невеликий гумовий човен, який я надуваю з вражаючою швидкістю. Передній планшир уже затоплено.
  
  
  Я кидаю човен за борт майже одночасно з рятувальним жилетом і стрибаю своєю чергою. Рідко так поспішав...
  
  
  Гребу як божевільний. За п'ятнадцять метрів ніс "Скарабея" повністю зник. Раптом зад піднімається нагору. Два великі гвинти світяться вночі, а потім повільно занурюються в глибину.
  
  
  Мене охопило самотність. У мене на плечах величезний тягар, який заважає дихати. І раптово потужний прожектор проривається крізь темряву, ковзає поверхнею моря і зупиняється на мені. Великий двигун гуде у різкому південно-західному напрямку. На мить я запитую, чи є у Whiteshark якийсь допоміжний катер... Потім є ще один шум двигуна, цього разу на південь.
  
  
  Якщо це ліванські військові кораблі, я попався як щур.
  
  
  
  Я одягнув рятувальний жилет і дозволив собі зісковзнути у воду. З усією швидкістю я пливу на сотню ярдів від човна. Потім я залишаюсь на місці. До місця загибелі прибуває канонерський човен. Промінь його прожектора висвітлює човен. Коли я бачу ізраїльський прапор на кормі човна, я починаю плисти назад.
  
  
  Коли я підходжу, я чую, як хтось кричить, перекриваючи рев двигуна. Через секунду прожектор висвітлює мене, проходить повз, відкочується назад і зупиняється, повністю засліплюючи мене.
  
  
  Човен вирушає до мене. Двоє чоловіків у формі ізраїльського військово-морського флоту підняли мене на міст.
  
  
  Тільки тоді я думаю про перепустки на ядерну базу в Беер-Шеві. Трохи запізно…
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ VI.
  
  
  
  Було близько 6-ї години ранку, коли канонерський човен причалив у гирлі Яркон, на північ від Тель-Авіва.
  
  
  Молодий капітан, якого я не зміг згадати, був дуже ввічливий, але дуже твердий. Він піддав мене ретельному обшуку. Коли чоловіки знайшли перепустки Беер-Шеви і трьох моїх вірних товаришів - Х'юго, П'єра та Вільгельміна - вони конфіскували їх у мене, давши замість сухих армійських штанів, толстовку і пару тапок. Потім на мене вдягли наручники.
  
  
  Ніхто не ставить запитань. Команда дивиться на мене з якоюсь повагою, змішаною з побоюваннями. Наче я був надзвичайно небезпечним диким звіром - дивитись цікаво, але з пристойної відстані.
  
  
  Чорний «Шевроле» чекає на платформі, коли мене спустять трапом. Нам назустріч йдуть двоє чоловіків у цивільному. Капітан вручає старшому з них пакувальну сумку та конверт із пухирчастою плівкою.
  
  
  «Папери були сильно пошкоджені морською водою, але вони все ще розбірливі», - сказав він.
  
  
  «Я зрозумів, що він мав справжній арсенал», - сказав цивільний.
  
  
  Його супутник оглядає мене з голови до ніг.
  
  
  "9-міліметровий Люгер без серійного номера, якийсь самозарядний кинджал, прив'язаний до правої руки, і щось на зразок пластикового яйця в трусах", - трохи зніяковіло відповів молодий офіцер.
  
  
  Той, хто дивиться на мене, повертається до капітана, очі його здивовано сіпаються:
  
  
  - У трусах!
  
  
  Я дуже рекомендую їх:
  
  
  - На вашому місці я поставився б до нього з максимальною обережністю.
  
  
  На мене дивляться троє, але ніхто з чоловіків не розплющує рота.
  
  
  «Я відчуваю, що ти щойно впіймав велику рибу, Карле», - сказав нарешті вищий із двох цивільних. До речі, ти досі йдеш на вечерю з Керол сьогодні ввечері?
  
  
  - Звісно. Чекайте на нас близько 8 ранку.
  
  
  "Так що побачимося сьогодні ввечері", - підсумував чоловік.
  
  
  Потім він бере мене за лікоть, веде до машини та пропонує сісти на заднє сидіння. Вони замикають двері зовні, рухаються вперед, і ми вирушаємо до Тель-Авіва.
  
  
  - Чи можу я дізнатися, чи є у вас ім'я? - Запитує водій, коли ми залишаємо портовий район.
  
  
  Зустрічаю його погляд у дзеркало заднього виду:
  
  
  - Нік Картер.
  
  
  Я сподіваюся, що люди Whiteshark були свідками мого арешту. Якщо так, то вони, мабуть, уже зв'язалися зі спеціальним номером Держдепартаменту, і Хок, певно, знає.
  
  
  - На кого ви працюєте, містере Картер?
  
  
  – На уряд США. Зокрема, для Комісії з атомної енергії. Якщо я запропоную вам зайти в моє посольство, думаю, ви відмовитеся. Однак ми могли б трохи побалакати там.
  
  
  Громадянський на пасажирському сидінні повертається до мене. Посмішка, яку він мені дарує, зовсім позбавлена гумору:
  
  
  - Трохи побалакати, спочатку ми хотіли б поговорити з вами, містере Картер. Нам дуже цікаво, що ви робили у Бейруті і чому у вас були ізраїльські військові документи.
  
  
  – Це все природно. Фактично, ваша цікавість щодо цих паперів відповідає лише інтересу мого уряду до вашої діяльності у Беер-Шеві.
  
  
  Я більш-менш очікував на його реакцію. Його рука йде, але я вже опустив голову.
  
  
  Не можу не іронізувати:
  
  
  - Хочеш спробувати зняти з мене кайданки?
  
  
  Чоловік відповів зі скреготом зубів. - Ви побачите, як ми тут ставимося до шпигунів!
  
  
  - Я у вас не шпигунів!
  
  
  – У вас були ізраїльські військові документи! Але не хвилюйтеся, ви скоро втратите гордість і дасте нам відповіді, яких ми очікуємо. У нас є все!
  
  
  Я говорю кисло, щоб заспокоїтися. - Гумова кийок чи електричні зонди під нігтями?
  
  
  - Анітрохи. Просто укол, і ти станеш балакучим, як сорока.
  
  
  Це єдине, чого я боюсь. Це має бути видно на моєму обличчі, бо чоловік задоволено хихикає. Якщо вони введуть мені свою чортову сироватку правди, вони дізнаються, хто я насправді. Я розповім їм про AХ, існування Хоука, надам докладну схему організації обслуговування… Вони всі знатимуть. Ми повинні запобігти цьому за будь-яку ціну. Отже, я оголошую тихим голосом:
  
  
  – Їдемо на вулицю Білу, будинок 24.
  
  
  Мій співрозмовник приголомшений. Водій повертається до мене з широко розплющеними очима. Він узяв себе до рук якраз вчасно, щоб не дати машині з'їхати з дороги.
  
  
  Це адреса секретної штаб-квартири ізраїльської розвідки Мосад.
  
  
  - Але ... але ... що за ... - починає запинатися той, хто більший.
  
  
  Я його перебиваю.
  
  
  - Мені треба поговорити з Дов Хачерут.
  
  
  Він є лідером Моссада. Мало хто у світі знає його особистість.
  
  
  Який ефект! На губах мого гіда немає і сліду посмішки. Він свідомо повертається до мене спиною і поринає у споглядання дороги. Коли ми під'їхали до Білої вулиці, за триповерховий будинок, ми не обмінялися ні словом.
  
  
  Мене проводять через чорну ходу. Мої охоронці підписують форму, подану охоронцем, і проводять мене на третій поверх. Там вони залишають мене одного у звуконепроникній кімнаті для допитів. У кімнаті немає вікна, є металевий стіл та три стільці.
  
  
  Через п'ять хвилин один із двох чоловіків повертається, запитує мої мірки та йде.
  
  
  Він з'являється ще раз, приблизно через дві хвилини, знімає мої наручники, кидає на стіл пачку «Тайм» з фільтром та коробку сірників, потім вислизає, не кажучи жодного слова. Вони справді небалакучі, ці ізраїльтяни.
  
  
  Я відкидаюся на спинку стільця, розтираю зап'ястя, щоб відновити кровообіг, і закурюю цигарку. Перший з того часу, як я приземлився у Бейруті вісім годин раніше. Це майже божественно.
  
  
  Наразі в інших частинах будівлі заплановані позачергові збори. Час від часу вони повідомлятимуть свого прем'єр-міністра, що я тут, відправивши повідомлення до Державного департаменту.
  
  
  Запитання: що цей американець робить у Бейруті? Чому в нього перепустки на ядерну базу Беер-Шева? Звідки він знає адресу Секретної служби та ім'я його лідера?
  
  
  Коли вони дізнаються, що перепустки – підроблені, зроблені в Росії, це стане головною подією шоу! Мабуть, була велика паніка, коли вони помітили зникнення бочки зі стронцієм-90. І тепер у них на руках американець. Американець із фальшивими документами, зробленими російськими.
  
  
  Є ще питання про Акай Мару. На щастя, рішення повідомляти їм цю інформацію чи ні буде ухвалено на дипломатичному рівні. Але якщо мене швидко не витягнуть звідси, доведеться вжити інших кроків. Радикальні заходи, які можуть підштовхнути викрадачів стронцію-90 викинути його в море.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Дов Хачерут – високий атлетичний чоловік років шістдесяти. Її сиві волосся розпатлане. Його краватка розпущена, і, дивлячись на його костюм, схоже, що він проспав повністю одягненим протягом тижня.
  
  
  Він входить один, навантажений невеликою полотняною дорожньою сумкою, яку ставить на стіл. Вираз його обличчя особливо не відбиває гарний настрій.
  
  
  - Доброго дня, - кажу я, встаючи і туша сигарету в попільничці.
  
  
  Він кидає на мене вбивчий погляд і відкриває сумку, в якій знаходяться костюм, сорочка, краватка, шкарпетки, туфлі та різні папери.
  
  
  - Щось свіже, - каже він гортанним голосом. Також є новий дипломатичний паспорт, ваш гаманець, документи та квиток на літак. Квиток в один бік до Афін.
  
  
  - Моя зброя?
  
  
  - Ми надішлемо його вам.
  
  
  - Перепустки на Беер-Шеву?
  
  
  Спалах блискавки миготить у погляді Хачерута:
  
  
  – Вони належать Державі Ізраїль.
  
  
  Він відсуває сумку і, згорбившись, кладе руки на стіл, спираючись на кісточки зігнутих пальців.
  
  
  - Вас оголосили персоною нон грата, містере Картер. І у мене є дві поради. По-перше, щоб не потрапити в біду у найближчі кілька годин, коли ви будете тут. По-друге, щоб у майбутньому не ступати на нашу територію.
  
  
  – Ми дружні країни.
  
  
  - Я досить ясно висловився? - коротко запитує Хачерут.
  
  
  Я квапливо киваю. У цієї людини є перевага. Не треба завдавати мені неприємностей.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  В Афінах після проходження митниці в аеропорту Хеллінікон на мене чекає командир Боб Джордан. Зараз 15:00 за місцевим часом. Джордан набагато менш елегантний, ніж коли ми вперше зустрілися, і це добре. Я втомився і не хочу миритися з його жартами.
  
  
  Такий поворот подій не змушує моє серце битися. З погляду обачності, рекомендованої Хоуком, це було невдачею після кувейтського інциденту. І тепер ізраїльтяни знають, що ми знаємо про їхнє ядерне сховище. Надзвичайно делікатна для них ситуація. Але Хоук також сказав мені нікого не підштовхувати. Знову ж таки, це був провал.
  
  
  Хачерута, мабуть, намилили на висотах, звідси і його погане ставлення до мене. Дипломатичні телеграми між Тель-Авівом і Вашингтоном, мабуть, сповнені повідомлень про цей «тихий» інцидент, як кажуть у Держдепартаменті. Насправді нічого з цього в пресі не з'являється.
  
  
  «Зовні на вас чекають машина та водій, – сказав Джордан.
  
  
  Я йду за ним у переповненій залі. За дверима припаркована така сама сіра військово-морська машина.
  
  
  Сідаємо ззаду. Мені потрібно відправити Хоуку повідомлення, щоб дізнатися, чи він хоче відправити мене як і раніше на Акаі Мару. Якщо так, я можу розпочати операцію на флоті.
  
  
  - Відвези мене до посольства.
  
  
  - Ні, втручається Джордан. Ми їдемо на 101.
  
  
  Він виглядав стурбованим. Він повертається до мене і пояснює:
  
  
  - Мені наказали відвести вас до ангару, сер.
  
  
  – Хто?
  
  
  -Я не знаю, сер. Накази було надіслано прямо з Вашингтона.
  
  
  - Де "Біла акула"?
  
  
  Джордан виглядає здивованим.
  
  
  "Приблизно в тому ж місці, що і минулого разу", - відповідає він.
  
  
  Потім він поспішає додати:
  
  
  - Жодних радянських кораблів поблизу немає.
  
  
  Він справді виявляє добру волю. Цікаво, чи не перепрацював я минулого разу. Я посміхаюся йому і говорю:
  
  
  - Дякую за співпрацю, командире.
  
  
  - Будь ласка.
  
  
  Завершуємо подорож мовчанням. Машина заїжджає до такого ж великого ангару. На мене чекає той же вертоліт Сікорського.
  
  
  Я відчиняю двері і, вийшовши, стискаю Джордану руку.
  
  
  - Дякую за допомогу, командире. Сподіваюся, ти не звинувачуєш мене в тому, що днями я трохи погарячив. Я був під тиском.
  
  
  «Я розумію, сер, – відповідає Джордан.
  
  
  Я сідаю у вертоліт. Сюрприз: у сидінні поруч Хоук. За мною зачиняються двері, і важкий вертоліт кермує у бік злітного майданчика.
  
  
  Через дві хвилини заревів головний двигун. Лопаті починають рухатися, і ми відриваємось від землі. Важко говорити через шум.
  
  
  Хоук нахиляється до мене.
  
  
  Він кричить. - Як ви себе почуваєте ?
  
  
  - Втомився. І був уражений, побачивши тебе тут. Сер.
  
  
  Неможливо від нього подоби посмішки.
  
  
  "Це біда", - сказав він. Треба за всяку ціну працювати!
  
  
  - Акай Мару?
  
  
  - Так. Він спливає з Гібралтару за кілька годин, сказав мені Хоук, все ще кричачи, щоб перекричати двигун. Ми зустрінемося з ним завтра близько півночі. Це дає вам достатньо часу для відпочинку.
  
  
  - Так сер.
  
  
  Декілька секунд Хоук дивиться на мене, не кажучи ні слова. На його обличчі з'явився дивний, незрозумілий вираз. Нарешті він підходить трохи ближче і кричить:
  
  
  - Брідлі та МакКвін мертві.
  
  
  – Як?
  
  
  У моєму животі утворюється куля.
  
  
  
  - Брідлі-молодший помер до евакуації. Батько втратив свідомість. Він узяв пістолет, пішов стріляти в Маккуїна, а потім вибив собі мізки.
  
  
  Я влаштовуюсь на своєму місці.
  
  
  Мені з'являється все ще дуже яскравий образ: Брідлі, що сидить за своїм столом перед пляшкою Chivas Régal. Він розповідав мені про свого сина.
  
  
  Скільки людей уже загинуло від початку цієї справи? Чоловіка знайшли біля дверей посольства у Кувейті. Морський піхотинець, що підійшов до нього. Жінка та двоє чоловіків з квартири Дасми. Молодий Брідлі та морський піхотинець, що супроводжував його туди за наказом Маккуїна. Якщо Джон Брідлі мертвий, немає сумнівів, що його товариш незабаром піде тим же шляхом.
  
  
  Потім був Бейрут. Мусульманську охорону вбив на даху. Два трупи я знайшов у маленькій квартирці. Агенти КДБ.
  
  
  А тепер Ховард Маккуїн та Пол Брідлі.
  
  
  Скільки ще буде додано до цього і так важкого списку? І насамперед чому?
  
  
  Ми тримаємо мовчання до кінця польоту. Приблизно через сорок п'ять хвилин другий пілот повідомив, що ми знаходимося над підводним човном.
  
  
  "Він з'явиться незабаром, сер", - сказав він Хоуку. Все ще сповнені рішучості вийти?
  
  
  - Звичайно, хлопчику мій, - відповідає він. Я піду першим.
  
  
  "Дуже добре, сер", - сказав молодик, фаталістично знизавши плечима.
  
  
  Він допомагає Хоуку пристебнутись ременями безпеки. Ремінь прикріплений до троса, який обертається довкола великого храпового шківа.
  
  
  Підійшовши до вихідної панелі, він одягає гарнітуру та каже кілька слів у мікрофон. Коли він відкривається, всередині гелікоптера миттєво лунає сильний шум і пориви вітру. Потім він блокує шків і допомагає Хоуку наблизитися до зяючої дірки.
  
  
  - Удачі, сер! - кричить він, коли Яструб стрибає у порожнечу.
  
  
  Бос залишається у підвішеному стані протягом кількох секунд, його підкидає вітер. Потім молодий лейтенант включає мотор шківа, і Хоук повільно зникає з поля зору.
  
  
  За п'ять хвилин ремені повернулися. Я старанно запрягаю себе і перед стрибком кричу другому пілоту:
  
  
  - Дякую за екскурсію!
  
  
  Я «приземляюся» на палубу субмарини за двадцять п'ять метрів нижче. Мене швидко заводять усередину та пірнають під воду.
  
  
  Коли я відчиняю двері кают-компанії, я бачу там Хоука, який сидить за чашкою кави з капітаном Фармінгтоном.
  
  
  Він встає, щоб привітати мене, потім повертається до Яструба:
  
  
  - Побачимося на палубі, коли ви закінчите, сер.
  
  
  - Добре, Ньютоне. І зробіть все можливе, щоб дістатися до мети якнайшвидше.
  
  
  «Добре, сер, – відповідає Фармінгтон.
  
  
  У Хоука червоні щоки. Він усе ще розпатланий. Але, крім цих деталей, він чудово виглядає.
  
  
  Я наливаю собі чашку кави і сідаю до неї обличчям.
  
  
  «Звучить кумедно, – сказав він.
  
  
  - Безперечно, сер.
  
  
  - Капітан Фармінгтон попросив мене вибачитися за те, що не зміг повернути вас у Бейруті. Вони помітили катер, але коли зрозуміли, що ви за кермом, прийшли ізраїльтяни. Не можна було вийти на поверхню.
  
  
  - Я розумію, - говорю. Проблема в тому, що моє перебування в Тель-Авіві, мабуть, було схоже на вибух бомби.
  
  
  – Це найменше, що ми можемо сказати.
  
  
  Яструб витягує сигару, запалює її і робить довгу затяжку, здатну викликати блювоту у сміттяра.
  
  
  «Президент, мабуть, зізнався Бегіну, що ми знали про існування реактора в Беер-Шеві», - продовжує він. Настрій з жодного боку був веселим.
  
  
  - Чи була згадка про Акай Мару?
  
  
  - На щастя ні. Але президент був готовий поставити питання на стіл, якщо Бегін підніме його. З іншого боку, ізраїльтяни говорили про певні військові документи, і це, здавалося, їх хвилювало набагато більше, ніж наша інформація про їхній реактор.
  
  
  - І вони ще не закінчили своїх сюрпризів, сер. Вони дуже здивуються, коли дізнаються, що перепустки - фальшивки російського виробництва.
  
  
  – Як! - вигукує Хоук, майже лягаючи на стіл.
  
  
  Я швидко повідомляю йому про свої пригоди у Бейруті. Коли я розповідаю про зустріч із двома агентами КДБ, його червоні щоки стають зеленувато-сірими.
  
  
  Він шепоче собі під ніс. - Кобелєв!
  
  
  - Вибачте?
  
  
  Нема відповіді. Він залишається надовго з нерухомим і неуважним поглядом, очевидно відрізаним від зовнішнього світу. Нарешті він моргає і дивиться на мене.
  
  
  - Миколо Федоровичу Кобелєву, - сказав він. Півроку тому його було призначено начальником оперативно-оперативного управління ГУ КДБ. Його кодове ім'я - Чревомовник.
  
  
  - А ви думаєте, він стоїть за цією справою?
  
  
  - Я не знаю. Але, якщо удар завдасть він, справа, ймовірно, буде набагато серйознішою, ніж ми могли б уявити.
  
  
  Хоук розчавлює свою огидну сигару в попільничці. Занадто пізно. Він уже забруднив замкнуту атмосферу підводного апарату щонайменше на шість місяців.
  
  
  "Мені потрібно негайно зв'язатися з президентом", - сказав він, встаючи. Ізраїльтяни виявлять, що перепустки підроблені. Вони повірять, що ми їх зробили. Ви повинні сказати їм, що це росіяни.
  
  
  - А хто цей Кобелєв, пане?
  
  
  - Дуже сильна людина, Нік. Але, безумовно, найантизахідніший із тих, хто зараз перебуває при владі в Кремлі. З В'єтнаму він робить все, щоб переконати поради, що вони можуть вийти переможцями з тотальної ядерної війни проти нас. І він набирає очки щодня. На щастя, поміркованих ще достатньо, щоб його нейтралізувати. Шість місяців тому, коли ми дізналися про його призначення головою оперативно-оперативного відділу, ми всі впевнені, що він збирається відкрити свій новий офіс, завдавши сильного удару по нам. Нічого не сталося. Кобелєв має приберегти себе на потім. На сьогодні, можливо ...
  
  
  - Але навіщо вантажити радіоактивні матеріали на танкер?
  
  
  - Я не знаю. Це те, що потрібно дізнатися, коли ви ступите на борт Akai Maru.
  
  
  Він іде до дверей, але, перш ніж піти, повертається до мене з тривогою в очах:
  
  
  - Я не можу порадити тобі бути обережним, Нік. Цей Кобелєв – дуже небезпечний. Найкращий. Якщо він дізнається, що ви на Акаі Мару, він спробує дістати вас будь-якими способами. У розроблених ним операціях ніколи не було промахів. Він дуже сильний. А жалість – це те, чого він не знає.
  
  
  - Мені знадобиться нова зброя та ще один лічильник Гейгера.
  
  
  - Вашу зброю нам повернуто. У нас призначено зустріч біля узбережжя Гібралтару з кораблем постачання. В цей час ви отримаєте свій матеріал. А тепер іди відпочивай. Вам потрібно буде повністю володіти своїми коштами.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Вже за північ. Приглушене червоне світло бойових вогнів освітлює місток "Уайтшарк". Тримаючи руки на важелях фокусування та напрямки, капітан Фармінгтон уважно дивиться у перископ.
  
  
  "Руль напряму вперед, на два градуси правого борту", - спокійно сказав він.
  
  
  Ми з Хоуком чекаємо на панель карти, щоб не заважати маневру. Вдень ми зустріли корабель постачання, який привіз мені мою зброю, новий Гейгер лічильник і великий пакет документів з штаб-квартири AХ. Обладнання було зібрано у Вашингтоні на базі Ендрюса винищувачем ВПС США, який скинув його в Середземному морі на авіаносці. Звідти його на гелікоптері доставили до катера постачання, і він приєднався до нас відразу після переходу через Гібралтарську протоку, коли ми ввійшли до Атлантики.
  
  
  Документи включають інформацію про Кобелєва, а також файли та фотографії щодо підозрюваних членів ліванської терористичної організації Червоний Листопад.
  
  
  Шейла Шабах аш-Шабат, мертва жінка з Кувейту, і Герміл Захле, її кореспондент з Бейрута, входять до керівників організації. Протягом двох годин я докладно вивчав різні файли, зафіксувавши у пам'яті обличчя на фотографіях.
  
  
  «Вони можуть працювати на Кобелєва», - сказав мені Хоук. Якщо це так і один або кілька з них знаходяться на Ака Мару, їм буде наказано усунути будь-кого, хто спробує їм перешкодити.
  
  
  Файл Кобелєва містить величезну кількість інформації, але здебільшого це просто припущення, передані AХ та відділеннями ЦРУ за кордоном. Хоча Кобелєв дійсно несе відповідальність хоча б за половину дій, що приписуються йому, ясно, що ця людина зла і не поважає людське життя.
  
  
  
  
  - Відстань до мети, - запитує Фармінгтон. Комп'ютер?
  
  
  - Сто вісімдесят два метри. Поступове узгодження, – відповідає оператор.
  
  
  - Сонар?
  
  
  - Він має двадцять два з половиною вузли. Наші відносні швидкості стають дедалі ближчими.
  
  
  "Дайте мені два відсотки на середні танки", - наказує Фармінгтон.
  
  
  "Добре, сер," сказав керманич. Він додає, що це вісімнадцятифутова позначка.
  
  
  – Комп'ютер?
  
  
  – Сто тридцять сім метрів. Зближення продовжується.
  
  
  - Сонар?
  
  
  - однакові відносні швидкості. Різниця лише у вугіллі траєкторії.
  
  
  Фармінгтон сідає і запитує мене:
  
  
  - Ви готові, містере Картер?
  
  
  - Так капітане.
  
  
  Я беру рюкзак і завантажую його, перевіряючи, що ремені затягнуті на моїх плечах. Моє обличчя почорнене, і я вже вдягнув чорний комбінезон спецназу ВМФ. Я вдягнув шкіряні рукавички.
  
  
  «Джейкобс на палубі біля швартування», - каже Фармінгтон із внутрішнього зв'язку.
  
  
  Потім він повертається до перископа і запитує:
  
  
  - Сонар?
  
  
  - постійна позиція. Сер.
  
  
  – Комп'ютер?
  
  
  - Шістдесят вісім метрів п'ятдесят. Зближення продовжується.
  
  
  "Зробіть співвідношення п'ять до п'яти", - наказує Фармінгтон.
  
  
  - Зрозуміло, сер, - відповів оператор.
  
  
  Тепер напруга на мосту максимальна. Всі на борту підводного човна чують, як хвилі б'ють об металевий лист величезного танкера. Найменший прорахунок, прорахунок титанічного всмоктування, що виробляється вирами, і це зіткнення з металевим монстром.
  
  
  Фармінгтон залишає перископ, щоб наказати:
  
  
  - Повернися на п'ятдесят футів. Комп'ютер постійно стежить за відстанню до об'єктива.
  
  
  Капітан підходить до мене:
  
  
  - Є хвилі заввишки два з половиною метри та вітер силою 5, - оголошує він. Ви все ще готові, містере Картер?
  
  
  - Так капітане.
  
  
  Арнольд Джейкобс, начальник відділу обслуговування, виходить на міст. Чоловік, невисокий і жилистий, приносить метальник волосіні та альпіністське спорядження. Ми обговорили деталі операції і він знає свою справу.
  
  
  - Чи готові, містере Картер? - Запитує він з усмішкою.
  
  
  - Коли хочеш, - говорю я.
  
  
  «А тепер послухайте мене», - каже Фармінгтон чоловікам, які зібралися на мосту. Як тільки ми спливемо на поверхню, я вимагатиму ще більш суворої дисципліни, ніж зазвичай. Я віддаватиму накази зверху. Як тільки містер Картер піде, ми відпливемо. Ми близькі до нафтоналивного танкера, і я хочу, щоб усі виявили максимальну пильність.
  
  
  - Удачі, - бажає Яструб.
  
  
  Фармінгтон наказує. - Повернися на п'ятнадцять метрів!
  
  
  Всі очі прикуті до електронного циферблата, на якому цифри, що світяться, зупиняються на позначці 15.
  
  
  "Зелене світло на знаку, сер", - оголошує вахтовий офіцер.
  
  
  - Ходімо, - вирішує Фармінгтон.
  
  
  Він першим піднімається сходами, що ведуть до вежі. Через кілька секунд запах йоду наповнює наші ніздрі, і ми чуємо шум хвиль, що розбиваються носом великого танкера.
  
  
  Джейкобс піднявся сходами на друге місце. Я.
  
  
  Менш ніж у п'ятдесяти ярдах фланг Акай Мару нависає над хвилями, як неприступний вал. Піна, що піниться, навколо його носа утворює білу пляму, що світиться, на чорному тлі океану.
  
  
  Фармінгтон надягає шолом і дає кілька команд у мікрофон. Шум такий, що нічого не чую.
  
  
  За кілька хвилин ми підійшли до великого судна. І знову розрив стабілізується. Фармінгтон дивиться на мене:
  
  
  – Двадцять вісім метрів. Це найкраще, що ми можемо зробити в цих умовах, містере Картер. Це досі так?
  
  
  Я відповідаю кивком.
  
  
  Він довго розглядає мене, потім киває своєю чергою.
  
  
  - Добре, - сказав він. Хай щастить. І, звертаючись до Джейкобса: Вперед!
  
  
  Чоловік встромляє потужну рушницю у вигин плеча і стріляє. Звук вибуху губиться в гуркітливих хвилях.
  
  
  Котушка з запаморочливою швидкістю розмотує трос, потім поступово сповільнюється та зупиняється. Джейкобс прикріплює щелепи до дроту, перевіряє свою роботу та передає мені ручки.
  
  
  - Вибачте мене за відвертість, містере Картер, - сказав він, - але я думаю, що ви трохи божевільний. У будь-якому разі удачі!
  
  
  - Спасибі за відвертість.
  
  
  Я перевіряю натяг ременів рюкзака востаннє, намацую мотузку, щоб переконатися, що вона надійно закріплена, і підіймаюсь по поруччям. Джейкобс допомагає мені зберігати рівновагу, оскільки я піднімаю ручки якомога вище. Все нормально. Я роблю глибокий вдих і підстрибую.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ VII.
  
  
  
  Ми не передбачали всього: комбінованої дії хвилі носа Акаі Мару та двох п'ятдесятифутових хвиль.
  
  
  Я, мов таран, попрямував до корпусу танкера і просуваюся прямо вгору гребенем хвилі довжиною майже чотири метри. Стиснувши руки в залізних захватах, я згортаюся клубком, готуючись до шоку.
  
  
  Гора води набігає, наполовину розриваючи мене частини. Титанічна сила тягне мене за ноги. Якщо так буде продовжуватись, мої розтягнуті суглоби змістяться. Я збираюся відпустити, але хвіст хвилі нарешті минає. Я одразу ж ловлю себе на мотузку. Запаморочливим рухом мене відкидає назад до судна. На щастя моя сумка частково поглинає удар.
  
  
  Передня частина піднімається. Як божевільний, я намагаюся набрати якнайбільше висоти, перш ніж судно підніметься.
  
  
  Наступний кидок надходить рано. Цього разу рахунок у мене добрий. Але все одно минає. Судно переходить новий гребінець. Я гойдаюся на кінці свого троса, як маятник, описуючи дуги кола за п'ятнадцять метрів. Диво триває, і я проходжу верхню частину коливання.
  
  
  Я встигаю побачити, що підводний човен уже пірнув. На даний момент Фармінгтон, мабуть, спостерігає за мною в перископ, коментуючи моє просування Хоуку.
  
  
  Поруччя все ще здаються мені милями над моєю головою, і я не бачу вогнів. Як і багато інших кораблів у відкритому морі, і всупереч міжнародним правилам, Akai Maru плаває з вимкненим світлом.
  
  
  Я відновився, щоб продовжити сходження. Тепер прогрес йде повільно, і ви повинні переконатися, що щелепи правильно прикушують трос, перш ніж переносити вагу мого тіла на верхні ручки.
  
  
  Я більше не боюся хвиль, але що вище я піднімаюся на борт корабля, то сильніше зростає сила вітру. Це змушує мене розгойдуватися не так повним ходом, але швидше, ніж раніше.
  
  
  Мої руки і ноги скалічені судомами і практично позбавлені будь-якої сили. Я вживаю тисячу запобіжних заходів, перш ніж підняти верх, щоб набрати кілька дюймів. Це не заважає мені кілька разів послизнутися і в останній момент надолужити втрачене. Якщо я відпущу трос, це вірна смерть, або я втоплюся, або розіб'юся об корпус, або буду розірваний лопатями гігантських гребних гвинтів.
  
  
  Я втратив рахунок часу. Щоразу, коли я дивлюся на поручні, мені завжди здається, що це так далеко.
  
  
  Відпочиваю кілька миттєвостей, потім відновлюю підйом, ноги та руки впираються в метал ручок.
  
  
  Через вічність, коли я впевнений, що не можу пройти зайвий дюйм, верхня ручка блокується. Я підводжу голову. Троса більше нема. Тупо дивлюсь на ручку: куди пропав трос? Чому я не падаю в океан? Ось і все я зрозумів: великий стрижень рейки. Це те, що тримає мою хватку від подальшого збільшення. Неймовірно… Я витримав це надлюдське випробування. Я добрався до палуби Акай Мару!
  
  
  Навіть не переконавшись, що мене ніхто не помітив, я незграбно підіймаюся на перила, перевертаюсь нагору і падаю на носову частину. Я залишаюся там, довгу мить нерухомо, задихаючись. Спазматичне тремтіння трясе мене як реакція на надмірне зусилля, яке я щойно доклав.
  
  
  Незважаючи на сильний запах сирої нафти, прохолодний вітерець, який хльостає мене, подібний до цілющого бальзаму. Поступово моє серцебиття приходить у норму. Не можу повірити, що це зробив. Виграно ще одну важку гру. Раптом я чую наполегливий рефрен, який, як механічний гул, мучить мій затуманений мозок:
  
  
  «Щойно ви перейдете через поручень, позбавтеся захоплення і троса, потім доберіться до упорів, перш ніж вас помітять». "
  
  
  Рекомендації Хок продовжував говорити мені, поки ми вивчали плани Акай Мару, дзвеніли у мене у вухах, як би він був там, поруч зі мною:
  
  
  «Позбудься грейфера і троса... займися черевиками...»
  
  
  Раптом розплющую очі: лежачи на спині метрів за двадцять за брашпилем, бачу над собою вісім поверхів надбудови, освітлені білим свіченням. У найвищій точці цієї дивовижної будівлі за ілюмінаторами світиться приглушене червоне сяйво. Командний місток. Хтось бачив мене звідти?
  
  
  Поступово приходжу до тями, встаю і повертаюся до поручнів. Я відчепив захоплення і кинув його в вируючий потік, що огорнув борти корабля.
  
  
  Потім обережно підповзаю до бака. Люк знайти нескладно; відкриття – це зовсім інша історія… Але трюм плаваючого мастодонту – мій єдиний шанс знайти безпечний притулок.
  
  
  Я оглядаю низку освітлених ілюмінаторів. Нічого підозрілого. Керую відкриваючим колесом. Панель не чинить опору. Я піднімаю його настільки, щоб швидко прослизнути всередину, а потім закриваю його за собою.
  
  
  Тут непроглядна темрява, але за кресленнями я знаю, що перебуваю на вузькій платформі. Металеві сходи метрів двадцяти спускаються в широку галерею, що утворює головний міст.
  
  
  З кермової палуби є доступ до нескінченної кількості відсіків для обладнання та, серед іншого, до ящика з передніми пристроями виявлення. Він також виходить у власне передній трюм, де зберігається обладнання та матеріали для технічного обслуговування: аварійні насоси, прокладки, листи даху та фальшбортів, комплект для автогенного зварювання для тимчасового ремонту тощо.
  
  
  Якщо не виникне серйозної проблеми або пошкодження, ніхто не спуститься в цей темний, холодний і сирий трюм, розташований прямо над баком.
  
  
  Починаючи з трюму, все, що вам потрібно зробити, це перетнути міст, щоб дістатися до відсіків з обладнанням і проходів, що ведуть до трюмів. Завдяки цій плутанині вузьких кишок я зможу вдень і вночі отримувати доступ майже до всіх точок корабля.
  
  
  Через кілька секунд, прислухаючись до звуків, я дістаю ліхтарик. Тонкий пальчик світла не світить нижче за перші дві сходинки, але поки цього достатньо.
  
  
  Ідеться про те, щоб робити це повільно. Навколо всі метали, і, взявши на себе стільки ризиків, щоб потрапити на борт, я не хочу закінчувати свої дні з розбитою головою об сталеву пластину.
  
  
  У мене є ще один високочастотний передавальний пристрій, і Whiteshark супроводжує Ака Мару за кілька миль, щоб вона могла втрутитися, якщо щось піде не так. Вирішальним питанням, звичайно ж, є стронцій 90. Він був витягнутий з барила, і, якщо він не буде поміщений назад у запечатаний контейнер, я не зможу забрати його наодинці для його переправки на "Whiteshark". Радіоактивні викиди були б надто небезпечними.
  
  
  Перший крок, який потрібно зробити зараз: розбити бивак. Потім обшукати судно метр за метром. Коли я знайду стронцій-90, мені доведеться вигадати, як доставити його на борт підводного човна.
  
  
  Раптом замість того, щоб торкнутися круглої перекладини, моя ступня торкнулася плоскої поверхні. Подорож по горизонті з моїм ліхтариком: я дістався штурманського трапу. Я позбавляюся рюкзака, щоб взяти ліхтарик побільше.
  
  
  Штурманський трап перетинає судно у поздовжньому напрямку. Над моєю головою сходи піднімаються по під'їзній трубі діаметром три метри. Під моїми ногами, крізь решітчасту підлогу, валяється нагромадження труб, клапанів та насосів. Ліворуч від мене зварені сталеві пластини: перебирання бункера, що містить понад двадцять тисяч тонн сирої нафти. Праворуч, вирівняні по вигину, який слідує вигину носової частини, тягнеться серія невеликих овальних панелей, ймовірно, тих, які відкривають доступ до різних ремонтних майстерень.
  
  
  Несучи великий рюкзак в одній руці та потужний ліхтар в іншій, я йду праворуч. Опустивши голову, щоб пройти через низьку балку, я опиняюся у великому відсіку, повному труб, з'єднаних із бюветом. З іншого боку – великий люк, що виходить на передню противідкатну опору.
  
  
  Я проходжу через клубок труб і відчиняю панель. Зупинившись на порозі, я проводжу промінь моєї лампи по трюму: там купи ящиків, купи металевих листів і снігу і щось подібне до якірного ланцюга з величезними ланками. Завершивши огляд, я повністю входжу та закриваю за собою панель. Приміщення відносно велике, розміром близько сорока квадратних метрів.
  
  
  Воно сире, холодне і просякнуте стійким запахом вуглеводнів. Якщо я хочу залишитися на борту, нам доведеться упокоритися з цією брудною обстановкою.
  
  
  У пошуках затишного місця, щоб заховати своє обладнання, відкриття буквально заморожує мене на місці.
  
  
  Спальний мішок розкладено на підлозі одразу за ящиками. Поруч із спальним мішком великий ліхтар на батарейках, рюкзак та картонна коробка з пайками вказують на те, що на Akai Maru є ще один безквитковий пасажир!
  
  
  Я починаю ретельно обшукувати речі незнайомця. Нічого такого, що дозволило б мені ідентифікувати їхнього власника. Пайки, я знаю. Це військові американські військові. Але отримати їх із надлишків у всьому світі може будь-хто. Також є запас батарей французького виробництва та два ящики італійських боєприпасів.
  
  
  І, дивний, темний одяг невеликого розміру... Японець? Але навіщо японцю таємно сідати на нафтовий танкер зі своєї країни?
  
  
  Асортимент акумуляторів напрочуд різноманітний. Це мене теж зацікавило. Деякі дуже маленькі, але дуже сильні. Однак ніде я не знайшов електронного пристрою, який виправдав би наявність такого типу батарей. Радіопередавач? Можливо. Як щодо лічильника Гейгера?
  
  
  Взявши сумку, я сховаюся ліворуч від мобільної панелі між двома рамками. Я присідаю, витягую свій люгер та тушу ліхтарик.
  
  
  Я абсолютно нічого не бачу в темряві, але я чудово бачу положення знімної панелі.
  
  
  Циферблат мого годинника показує 3:30 ранку. Незабаром світанок. Мені доведеться залишитися там до наступної ночі. Неможливо вирушити на прогулянку кораблем, поки не розгадуєш таємницю цього несподіваного попутника. Я думаю, що незабаром він обов'язково повернеться на свій бівал до того, як ранкова команда приступить до чергування.
  
  
  Раптом із панелі лунає невеликий шум. Тихо зрушую запобіжник Вільгельміни.
  
  
  Панель відкрилася: промінь світла пронизав темряву. Хтось заходить у трюм, закриває люк та опускає клямку.
  
  
  Я можу роздивитись темну постать за променем ліхтаря. Новачок обходить стопку коробок, нахиляється і на мить зникає з мого поля зору.
  
  
  Великий ліхтар спалахує, освітлюючи половину трюму. Людина встає і знімає свою чорну в'язану шапку. У мене на очах розпускається довге волосся красивої блондинки.
  
  
  Жінка... Я дивлюся на її обличчя на довгу мить заціпеніння. Вона не бачить мене, бо я все ще захований у тіні між двома виступами.
  
  
  Вона розстібає блискавку на грудях і виходить із чорного комбінезону. Загалом, вона носить трусики та бюстгальтер. Я знаю, що веду себе як вуайєрист, але не можу відірвати очей від цього стрункого, пропорційного тіла, якому легка засмага надає бурштинового відтінку.
  
  
  - Чудово! - Сказав я, виходячи з тіні.
  
  
  Вона стрибає, повертає до мене голову і кидається за ящики, шукаючи укриття. Через секунду вона погасила лампу.
  
  
  Миттю роблю два повороти вліво. Лунає постріл, що заглушується глушником. Куля потрапляє в брезент між двома шпангоутами, де я ховався моментом раніше, і кілька разів зрикошетить між трюмами.
  
  
  - Попереджаю! Ви ризикуєте вбити нас обох!
  
  
  Говорячи, я знову пірнаю вліво, щоб мене не помітили по голосу.
  
  
  Є другий приглушений постріл. Снаряд свистить десь праворуч від мене і знову небезпечно сліпо рикошетить між стінками відсіку.
  
  
  Після пострілу настає довга тиша, що порушується лише віддаленим гулом двигунів. Повільно, дуже спокійними рухами витягую ліхтарик із кишені. Темна маса ящиків стоїть переді мною, метрів за три. Я не чув галасу. Вона, мабуть, не рушила з місця.
  
  
  З особливою обережністю я присів, заблокував запобіжник свого люгера та спокійно дію.
  
  
  Я роблю глибокий вдих, потім тим самим рухом вмикаю свою маленьку лампу, кидаю її вліво і пірнаю вперед.
  
  
  Під ударами куль ліхтарик здійснює серію безглуздих рухів, кидаючи спалахи світла в усі куточки трюму. Один із них дозволяє мені на мить миттю побачити молоду жінку, яка стоїть у бездоганній позиції для стрілянини.
  
  
  А через півсекунди я вдарив її головою, поваливши її спальний мішок у неймовірній мішанині рук та ніг.
  
  
  Вона непогана, люба, але у мене безперечно є перевага у вазі. Після кількох миттєвостей боротьби і позування її притискають до землі. Лівою рукою я хапаю її за горло, а іншою сильно повертаю її праве зап'ястя, бо вона не випустила свого пістолета. При цьому я повинен тримати голову максимально закинутою. Чарівне створіння справді намагається виколоти мені очі нігтями вільної руки. Як тільки не прийнято, я вирішую відійти від своєї звичайної галантності:
  
  
  - Негайно заспокойся, де я зламаю тобі зап'ястя!
  
  
  Маленька леді наполегливо відмовляється підкорятися. Її гарне зап'ястя затискається... Вона корчить сильніше. Я хотів би уникнути жорстокості. Але вона не лишає мені вибору. Терзаючись докорами сумління, тисну ще трохи. Небагато. Вона видає крик болю. На щастя, вона перестає чинити опір і безвольно падає на спальний мішок.
  
  
  - Добре, вона цурається престолу. - Ти найсильніший.
  
  
  Вона говорить м'яким голосом англійською з дуже легким акцентом. Ізраїльтянин?
  
  
  Вона кидає пістолет, і я трохи послаблюю поворот, не відпускаючи її зап'ястя.
  
  
  - Хто ти ?
  
  
  Вона скаржиться. - Ти робиш мені боляче!
  
  
  - Скажи, ти намагалася мене вбити! До речі, ти просто сумувала за мною. Тож тепер ви мені дуже відповісте. Ви з Моссаду?
  
  
  Його тіло стискається. Упевнена, вона спробує, я стискаю хватку. Вона знову скрикнула.
  
  
  - Боже! Я друг! Ви повинні вірити мені! Я зустрічався з Хачерутом менше сорока восьмої години тому. Я тут із тієї ж причини, що й ти. Ви ж бачите, що я не з екіпажу, зрештою!
  
  
  Вона видає жалібний стогін. Цього разу я справді відчуваю, що вона відмовляється від протестів.
  
  
  - Ти робиш мені боляче, - наполегливо повторює вона.
  
  
  Я розслабляю пальці і піднімаю ліву ногу, яку простягнув через його тіло. Це місце, куди вона відправляє мене вальсувати великим ривком. Я відходжу назад і притискаюсь до ящиків.
  
  
  Коли я з гідністю встаю, мене б'є у скроню обпалюючий удар. Я бачу тридцять шість свічок і хитаюся на ногах, але я маю інстинкт, щоб випадково вдарити в темряві. Здивований, я не виміряв силу мого прямого удару, який потрапив їй у щелепу. Цього разу вона падає непритомною.
  
  
  Я довго стою, притулившись до стопки коробок, перш ніж узяти лампу.
  
  
  Дівчина лежить на спині. Її порваний бюстгальтер оголює чудові груди. Його щока, з іншого боку, має вигляд не із приємних. На ньому відбиток мого суглоба зображений серед великого синця.
  
  
  Приступ болю скручує мій живіт. Чорт, я ж не вбив її! Я підходжу до неї. Вона регулярно дихає. Її повіки тремтять: вона прийде до тями.
  
  
  Я розстилаю на підлозі спальний мішок і кладу в нього нерухоме тіло дівчини. Потім я складаю інший бік і повністю витягаю блискавку. Я спокійний. Сплетене таким чином кошеня не зможе застати мене зненацька, коли я прокинусь. Більше того, враховуючи сильний мороз і легкість її одягу, цей запобіжний захід не дозволить їй підхопити ще й сильну застуду.
  
  
  Вона розплющує очі. На секунду або дві вона задається питанням, що вона робить, а потім, коли вона бачить мене, вона як чорт звивається у своєму мішку.
  
  
  "У мене немає звички бити представниць слабкої статі", - сказав я їй. Але, якщо ти одразу не заспокоїшся, я дам тобі урок у твоєму житті.
  
  
  Вона дивиться на мене, але кориться і падає на спину. За мить вона простягає руку через шию знизу і третю щоку.
  
  
  Я не дуже пишаюся собою:
  
  
  - Мені хотілося б цього уникнути, але у вас не було особливого вибору.
  
  
  - Хто ти ? Що ти робиш на цьому танкері? – кисло запитала вона.
  
  
  - Привіт, моя красуня! Ви сприймаєте сценарій із ніг на голову. Я ставлю запитання. Хто ти ?
  
  
  - Шерон Нойман.
  
  
  - Нік Картер. Приємно з вами познайомитися. Добре. Тепер ти розповіси мені, що робиш на цьому судні, як ти сюди потрапила і на кого ви працюєте.
  
  
  Його ніздрі тремтять від люті. Вона не відповідає.
  
  
  Я беру маленький рюкзак, який вона несла дорогою. Вона знову починає корчитися у спальному мішку. Вона вже звільнила верхню частину тіла, коли я вказую Вільгельмін їй під ніс. Вона повертається до своєї упаковки та мудро лягає спати.
  
  
  Я відкриваю сумку однією рукою, а іншою намагаюся утримати бранця на відстані. Стріляти, звісно, не хочу, але якщо вона мене змусить...
  
  
  Дістаю невеликий радіоприймач, схожий на мій, та лічильник Гейгера у шкіряному футлярі. Безперечно, саме заради стронцію робить цю подорож ця жінка на ім'я Шарон Нойманн. Я кладу обладнання в невелику сумку і беру слово:
  
  
  - Я так розумію, що ви працюєте або на ізраїльські спецслужби, або на Червоний кулак листопада. Отже, ви оголошуєте себе?
  
  
  У її очах спалахує яскравий спалах:
  
  
  - Я ізраїльтянинка.
  
  
  - Моссад?
  
  
  Вона нерішуче киває.
  
  
  - Хто твій бос?
  
  
  - Хачерут.
  
  
  Я не можу втриматись від сміху.
  
  
  - Занадто просто. Це я прошепотів тобі це ім'я раніше. Доведеться знайти для мене ще щось. Щодо мене, то я працюю в Комісії з атомної енергії США. Як я вже казав, я бачив вашого боса трохи менше сорока восьми годин тому. Я знаю його ім'я, але я також знаю адресу його офісу.
  
  
  - Дов Хачерут. - Вулиця Білу в Тель-Авіві, - уточнює вона після хвилинного роздуму.
  
  
  Мені підходить. - Я розслабляюся, і закурюю цигарку, яку вручаю їй.
  
  
  Вона цінує смак CN, створених для мене вручну на основі дуже популярної суміші турецького тютюну. Я запалю ще одну, сідаю перед нею на ящик і продовжую:
  
  
  «Отже, ми обидва тут, щоб знайти стронцій-90, викрадений з вашого сховища в Беер-Шеві «Листопадовим Червоним кулаком».
  
  
  - Це належить Ізраїлю!
  
  
  - Можливо, але він їде до США.
  
  
  - Звідки ви про це дізналися?
  
  
  Я коротко розповів йому про події в Кувейті, не розповівши про свої негаразди в Бейруті.
  
  
  – А як ви потрапили на борт? - Запитує вона, кидаючи на мене гострий погляд.
  
  
  - Я прийшов морем і піднявся на борт корабля тросом.
  
  
  Вона хитає головою, готова щось сказати, але зрештою закушує губу і мовчить. Вона на мить затримується у своїх думках, а потім вигукує:
  
  
  - Це неймовірно !
  
  
  "Ні, це звичайна операція", - скромно сказав я.
  
  
  Вона невдоволено знизує плечима:
  
  
  - Але немає. Чудово, що я тобі вірю.
  
  
  - Добре, - кажу я, намагаючись не сміятися. Тепер твоя черга. Як ви дізналися, що на цьому танкері стронцій-90 і як ви потрапили на борт?
  
  
  - Не знаю, як було виявлено слід від бочки, але відразу після справи Беер-Шеви всім агентам у цьому районі було наказано уважно стежити за діями Листопадового Червоного Кулака. У нас були люди в Бейруті, але вони зникли з обігу три дні тому.
  
  
  - Ви працювали у Кувейті?
  
  
  Вона киває.
  
  
  - А ви потрапили до Кувейту до того, як корабель пішов?
  
  
  - Це воно.
  
  
  - Але чому ?
  
  
  – Три тижні тому двох членів «Червоного кулака» найняли моряками. Я відповідала за їхнє спостереження майже весь час. Коли наші служби дізналися, що їхня організація була причетна до крадіжки бета-бочки, я надіслала звіт. Мені надіслали рацію, лічильник Гейгера і наказали пробратися на борт, щоб стежити за двома підозрюваними.
  
  
  – І знайти стронцій 90. Що з ним робити?
  
  
  Це питання явно завдає їй дискомфорту. Відповідаю за нього:
  
  
  - За нами йде корабель ізраїльського флоту?
  
  
  - Ні, - каже вона. Завдяки дуже точному часу ми забезпечуємо регулярні перельоти вантажних та магістральних літаків.
  
  
  Не знаю чому, але це останнє одкровення змушує мене здригатися. Я їй не вірю. Але чому вона бреше про це, коли розповідала мені правду про все інше?
  
  
  - Ви знайшли стронцій?
  
  
  - Ні, - після довгих вагань зізнається Шерон. Я думаю мій лічильник
  
  
  Гейгер несправний.
  
  
  - Це так ! Що змушує вас так думати?
  
  
  - Куди б я не пішла, біля вантажних трюмів, це говорить про низький рівень радіації. Ніколи нема нічого небезпечного. Стрілка завжди залишається у постійному положенні за низького рівня радіоактивності. Якщо барило десь тут, воно має піднятися у бік червоної зони, коли я підійду до нього.
  
  
  - Барило, - сказала вона. Але барило я знайшла в квартирі Дасми. Я раптово відчув, що мене вдарили кулаком під живіт. Я тільки-но здогадався, де знаходиться стронцій 90. Але чому там? Це незрозуміло.
  
  
  Я сказав. - Одягайся швидше!
  
  
  Я повертаюся до того місця, де залишив свій рюкзак і лічильник Гейгера, коли прямо над нашими головами лунає клацання, наче щось упало на підлогу.
  
  
  Я машинально дивлюся в стелю і, затамувавши подих, уважно слухаю. Хтось підкрадається до містка.
  
  
  Приєднуюсь до молодої ізраїльтянки. Вона також чула. Зі зброєю в руках вона слухає звуки вгорі.
  
  
  - Залишайся тут, - тихо говорю я. Я подивлюся.
  
  
  Вона вимикає світло, і я підходжу до панелі доступу.
  
  
  Через хвилину мої очі звикають до темряви, а потім я дуже обережно піднімаю клямку і відсуваю панель убік.
  
  
  Відображення приглушеного світла слабко висвітлює прохід моста. Коли я проходжу через відсік паливопроводу, я бачу, як він хитається, а потім зникає зліва.
  
  
  Хтось іде наді мною мостом з ліхтариком. Можливо, мене помітили...
  
  
  Приклеївшись спиною до перебирання, я йду в коридор. На під'їзній доріжці світить світло. Неможливо знайти мене на заваді члена екіпажу. Мене цікавлять лише два терористи з листопадового Червоного Кулака, найняті трьома тижнями раніше. Тільки якщо хтось вискочить і спробує втриматися заздалегідь, я повинен його зупинити, хто б це не був, і якими б не були наслідки.
  
  
  Тихо виходжу в коридор і повертаю праворуч. Я збираюся сховатися за однією з величезних труб, що йдуть до основних вантажних трюмів, коли одержую удар молота по скроні, прямо там, де мене вдарила Шерон хвилину тому.
  
  
  Забагато за такий короткий час. Мільйон зірок спалахує перед моїми очима, моргає на кілька миттєвостей, потім гасне, і це чорна пелена.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ VIII.
  
  
  
  Боляче повертаюся в реальність. Мене поклали на щось тверде та незручне. Сильне світло мучить мої очі. Голоси, що говорять японською. Голка попадає мені у скроню прямо в тому місці, де я був поранений, і змушує мене підстрибувати від болю. Відразу дві потужні руки, просочені огидним запахом кориці, схопили мене за голову і різко підняли вбік. Нова голка встромляється в мою скроню, посилаючи ударну хвилю по моєму тілу, яка вигинається вгору. Незважаючи на світло, що обпалює мене, мої очі напіввідкриті.
  
  
  "Мені залишилося зробити ще один шов", - сказав чоловік із сильним японським акцентом. Але якщо ти не мовчатимеш, я ніколи цього не зроблю.
  
  
  - Зрозуміло, - сказав я, намагаючись розслабитись.
  
  
  - Ви розмовляєте англійською ? питає лікар.
  
  
  Через секунду голка знову встромилася в моє тіло. На цей раз я не рухаюся. Я розумію, що зі мною роблять.
  
  
  - Готово. Ви можете відпустити його, каже лікар, японською.
  
  
  Кілька місій в Імперії сонця, що сходить, дали мені можливість попрактикуватися в мові. До того ж я все ще у чудових стосунках із молодою жінкою, яка очолює філію AХ у Токіо. (Його ім'я було обрано як пароль в Афінах, коли я вперше зустрів Йордані.)
  
  
  Чоловік, який тримає мою голову, послаблює тиск і робить крок назад. Він невисокий і масивний, складний як бик і одягнений у все біле. Лікар, теж японець, прибирає інструменти.
  
  
  Він запитує. - Як ви почуваєтеся, сер, еээ…?
  
  
  - Приголомшений.
  
  
  - Не дивно. Розвідний ключ Tomiko значний.
  
  
  Коли я намагаюся підвестися, то виявляю, що прив'язаний до столу міцними ременями. Це засмучує:
  
  
  - Це справді необхідно?
  
  
  - Ні, - сказав лікар. За інших обставин це було б зайвим. Я маю на увазі, якби ви були безквитковим пасажиром.
  
  
  Тільки ти був озброєний, і після того, що капітан виявляє таких на борту, я майже певен, що він тебе застрелить і кине в море.
  
  
  З цими зворушливими словами він проходить через лікарняне крило і бере телефонну трубку у своєму офісі.
  
  
  Що вони впізнали? Мій мізинець підказує мені, що це якось пов'язане з гарненькою Шерон Нойман.
  
  
  - Я з ним покінчив, - каже лікар, все ще японською.
  
  
  Він мовчки слухає відповідь співрозмовника і додає:
  
  
  - Добре, капітане. Він у мене під наглядом Сакаї.
  
  
  Він повертається до мене і починає позбавлятися моїх ременів, повідомляючи:
  
  
  - Невелика порада, мосьє таємничий мандрівник: будьте слухняні. Сакаї напрочуд сильний і швидкий. Він здатний вбити людину простою ляпасом. Перед вступом до Торгового флоту його прозвали… Як би ви сказали? Жахливий… І це через його подвиги у караті. У нього лише одна вада: деяка складність управління ударами. Його аматорська ліцензія була відкликана після смерті двох його супротивників. Думаю, ви мене зрозуміли.
  
  
  - Добре, - говорю я.
  
  
  Він допомагає мені підвестися з високого столу. У мене паморочиться в голові, мене сильно нудить. Лікар дає мені костюм та кросівки.
  
  
  - Можливо вам буде трохи тісно, але це найбільший розмір, який у нас є на складі.
  
  
  Я вдягнувся. Ноги та рукави справді надто короткі. З іншого боку, я майже пливу на рівні плечей та талії. Коли я одягаю кросівки, Сакаї проводить мене до дверей. Я звертаюся, щоб сказати:
  
  
  - Дякую за лікування, док!
  
  
  Він відповідає збентеженим гарчанням, потім продовжує:
  
  
  - Мені б не хотілося починати все спочатку, тож будьте обережні з капітаном. Він не ніжний!
  
  
  Беремо широку палубу, потім три сходові прольоти, що ведуть до командного містка. Я поверну праворуч до подіуму, але бик, що супроводжує мене, закликає мене повернути ліворуч. Підійшовши до блискучих лакованих дерев'яних дверей, він стукає, відчиняє і потім відступає, щоб пропустити мене.
  
  
  Капітан, маленький і кремезний, міг бути братом-близнюком Сакаї. Він стоїть за великим столом. Перед ним стоять три чоловіки. Вираз чотирьох осіб далекий від серцевого.
  
  
  - На цьому все, - сказав капітан японською.
  
  
  У нього величезний голос.
  
  
  Сакаї кланяється, вислизає і тихо зачиняє двері.
  
  
  Капітан надовго замовкає, дивлячись на мене з палаючим гнівом.
  
  
  – Чому ти хочеш знищити мій корабель? - нарешті питає він.
  
  
  - Мені! Знищити свій корабель? Виникла помилка ...
  
  
  Він перебив мене сильним ударом по столу.
  
  
  - Жодної комерційної пропозиції! – кричить він. Ми знайшли вашу бомбу у машинному відділенні! Як тобі це вдалося, і хто ти?
  
  
  Це все. Шерон заклала на борт бомбу. Але з якою метою? Відправивши Акай Мару на дно, це спровокує безпрецедентну міжнародну катастрофу. Хоч би як вони були засмучені крадіжкою стронцію-90, я не думаю, що ізраїльтяни можуть піти на такі крайності, щоб стерти всі сліди. Я роблю крок уперед, намагаючись переконати:
  
  
  - Я не мінував це судно, капітане.
  
  
  Один із офіцерів підхоплюється зі свого місця, витягує пістолет і спрямовує його мені в живіт.
  
  
  Він заревів. - Стоп!
  
  
  Я завмираю на місці. Очевидно, у цієї людини мало досвіду у поводженні зі зброєю, і я не маю бажання бути безрозсудно застреленою збудженою людиною. Отже, лагідність та переконаність:
  
  
  - Послухайте, капітане, я не завдаю вам шкоди. Ні тобі, ні твоєму човні.
  
  
  - То що ти робиш на борту зі зброєю?
  
  
  - Дозвольте мені пояснити і...
  
  
  Оглушливий вибух луною пролунав над нашими головами. Ривок уклав усіх на підлогу.
  
  
  Погрозливий мені молодий офіцер упав поряд зі мною. Я помічаю його пістолет, швидко підповзаю до нього та хапаю його. На палубі починає вити сирена. Капітан уже розмовляє телефоном, щось кричить про детектори пошкоджень.
  
  
  Якщо Шарон почала підривати танкер, я маю її зупинити якнайшвидше. Я кажу, задкуючи до дверей:
  
  
  - Я не завдаю тобі шкоди. Це не я закладав бомби на корабель.
  
  
  Приклеївши трубку до вуха, капітан повертається до мене, здивовано роззявивши рота. Троє його офіцерів піднялися на ноги. Але за спалахами блискавок у їхніх очах я розумію, що вони готові накинутися на мене. З серцем, що колотиться, я опускаю важіль, штовхаю двері, дотримуючись тисячі запобіжних заходів, і виходжу на подіум. Рев сирени заглушає решту шумів. Раптом титанічний удар вихоплює мій пістолет, що летить у повітрі.
  
  
  Неврівноважений, я відступаю щонайменше на три метри. Я беру себе в руки якраз вчасно, щоб побачити, як на мене накинулася ступня в кросівках і нахилилася в останню мить.
  
  
  Сакаї стоїть переді мною у класичній позі каратека.
  
  
  У цей момент капітан і троє офіцерів виходять із кабіни з криком, що це відбувається у радіорубці. Абстрактний їх вторгненням, японський бик частку секунди відвертається. Я схоплююся і викидаю ноги йому прямо в груди. Рівність.
  
  
  У супроводі своїх офіцерів капітан прямує вниз металевими перекладинами. Зважаючи на все, він цілком впевнений у результаті поєдинку. Хотів би я довести, що він неправий, але Сакаї справді дуже великий шматок. У нього непохитна основа. Його груди: справжній нагрудник. Мій удар майже не зрушив його. Він просто робить невеликий крок назад і відводить пильність.
  
  
  Ясно, що я не можу залишитись рівним клієнту такого рівня. У мене помилкова атака зліва. Японець намагається відбити напад. Спустившись униз, йду праворуч трапом.
  
  
  Піднявшись сходами, я бачу лікаря і двох чоловіків, що біжать нагору. Я тримаюся за поручні, щоб дозволити їм пройти. Лікар обертається та вигукує мені фразу, яку я не розумію. У той же час Сака з'являється з трапу, як гарматне ядро. Ефектне зіткнення! Краєм ока я бачу клубок тіл, що кричать і жестикулюють.
  
  
  Я негайно спускаюся семи сходами. Коли мене доставили в лазарет, капітан, мабуть, наказав ретельно оглянути нижню палубу. Але, якби вони знайшли дівчину чи якийсь наш матеріал, вони, мабуть, розповіли б мені про це. Отже, Шерон більше немає у трюмі.
  
  
  Але чому вона підірвала бомбу? А де вона зараз? Якщо вона не залишила мені повідомлення чи підказку десь у трюмі, я ніколи не зможу знайти її на цьому величезному кораблі.
  
  
  Я дістався останнього майданчика, коли півдюжини матросів, навантажених смолоскипами та ломами, увірвалися в клітку. Я блефую, кричачи їм по-японськи:
  
  
  - Вас питає по рації капітан! Поспішайте!
  
  
  Для будь-якого гарного моряка наказ є наказом. Ми не дивимося, хто це дає, ми підкоряємось і, якщо є питання, задаємо їх потім.
  
  
  Вони добрі моряки. На щастя. Не довго думаючи, вони прямують вниз сходами. Це дозволяє мені дістатися мосту лівим бортом.
  
  
  На всіх мостах є консолі, на яких встановлені великі акумуляторні лампи, які є аварійними вогнями у разі відмови генератора.
  
  
  Є одна біля дверей порту. Я хапаю її, не зупиняючись, відриваючи маленький трос, який тримає її за опору.
  
  
  Піднявся сильний вітер. Холодно, і море стає дедалі більше. Небо темне та низьке. Тим не менш, навряд чи це має бути більше 9:30 чи 10 ранку. Необов'язково бути синоптиком, щоби зрозуміти, що назріває серйозний шторм.
  
  
  Міст порожній. Пляма жиру змушує мене послизнутися, і я опиняюся рачки. Лампа вислизає від мене і з металевим скрегіт обертається прямо в одну з великих лопаток. Швидким стрибком я наздоганяю її якраз перед тим, як вона впала в океан.
  
  
  Висота звуку збільшується з кожною хвилиною. Незабаром стояти на мосту стане неможливо. Вже кожного разу, коли ніс занурюється в порожнину між хвилями, на півбак обрушується злива з бризок.
  
  
  Щоб дістатися люка, у мене йде майже десять хвилин. Спереду рух корабля набагато різкіший, ніж у середній частині.
  
  
  Побіжний погляд на збитки, завдані вибухом. У верхній частині надбудови є велика чорна діра з нерівними краями. Декілька антен, які не були повністю відрізані, погнуті та непридатні для використання. Навіть антена радара, майже зігнута навпіл, звисає убік.
  
  
  Спуск небезпечний як через удар японця-каратиста, який знерухомлює мою руку, ніж від поштовхів корабля, які стають дедалі сильнішими.
  
  
  Прямо зараз у мене немає нікого, хто йде слідом, але їм не знадобиться багато часу, щоб з'ясувати, в який бік я втік. Це точно.
  
  
  Двічі мало не загинув, але зменшувати оберти нікуди. Я повинен за всяку ціну знайти ізраїльтянку і не дати їй затопити корабель. Вона не знає, що стронцію-90 більше немає в її бочці. Тепер я певен, що злодії кинули його в бункери посеред двадцяти трьох тисяч тонн нафти. Чому росіяни хочуть відправити до моєї країни радіоактивну нафту? Первинне питання. Але ми маємо насамперед не допустити, щоб будинок хтось затопив. Атлантичному океану знадобиться щонайменше століття, щоб оговтатися від радіоактивного розливу нафти.
  
  
  Прийшовши на місток, спрямовую промінь свого ліхтаря у відсік із трубами. З іншого боку, передня панель доступу до трюмів. Жодних підозрілих ознак. Чутно лише ревіння машин у трьохстах ярдах за моєю спиною та удари лез по пластинах цибулі.
  
  
  Я обережно перетинаю прохід, входжу до відсіку для труб і підходжу до знаку. Як і раніше, нічого ненормального. Піднімаю клямку, відкриваю та висвітлюю внутрішню частину трюму.
  
  
  Нічого не змінилось. Дерев'яні ящики, якірний ланцюг, листи з металу знаходяться в тому самому положенні. За касами, де Шерон залишила своє обладнання, нічого не лишилося. Вона взяла все. Навіть мій рюкзак.
  
  
  Ось я, без зброї, без лічильника Гейгера, у незручному одязі. Радіо також більше немає. І до того ж пекельний голод, моя остання трапеза напередодні на борту підводного човна.
  
  
  Після цього вибуху в радіостанції, який знищив усі засоби зв'язку та радіолокаційного стеження, капітан відмовиться слухати мої пояснення. Крім того, без засобів зв'язку я не можу довести йому, що говорю правду.
  
  
  Шерон не залишила повідомлення. Куди вона могла зникнути?
  
  
  Я намагаюся поставити себе на його місце. Вона бачила, як мене забрали, тому знає, що вони повернуться, щоби обшукати місце події.
  
  
  Вона, мабуть, десь ховається. Якщо вона дійсно має намір потопити човен, вона повинна бути поряд із рятувальними шлюпками, поряд із місцями екіпажу.
  
  
  Це недобре, але вибору немає: треба піти та оглянути тил, щоб спробувати знайти її.
  
  
  Коли я повертаюся до знаку, на мене чекає неприємний сюрприз: Сакаї там, на порозі. Маленька посмішка, що скручує її рот, не обіцяє нічого доброго. Чесно кажучи, я йому говорю:
  
  
  - Я не завдаю тобі шкоди. Я не хочу сваритися з тобою!
  
  
  Я роблю крок праворуч до кас. Він майже одночасно рухається до мене обличчям.
  
  
  Ящики знаходяться приблизно за п'ять футів від мене, трохи правіше, і Сакаї з іншого боку, на такій же відстані. Він іде вперед. Тепер, простягнувши руку, він міг торкнутися ящиків. Якщо мені вдасться зробити фінт, тому він заплутається в ящиках, можливо, я зможу обійти перешкоду і дістатися до знаку. Потім спробую заблокувати клямку зовні. Я намагаюся відволіктися, повторюючи:
  
  
  – Не я закладав бомби на борт. Ви повинні вірити мені! Я шукаю диверсантів!
  
  
  Користуючись нагодою, підходжу до купи ящиків, але Сакаї стрибає з надзвичайною гнучкістю та швидкістю. Він іде в атаку правого кулака.
  
  
  Я відстрибую, натикаюся на ящик і падаю на інший бік. Замість того, щоб досягти мого горла, його грізний удар ударив по кришці.
  
  
  Великі дошки риплять, і величезні ланки ланцюга падають на землю. Вони більше п'ятнадцяти сантиметрів у діаметрі та двох з половиною сантиметрів у перетині. Кожен із них має важити не менше чотирьох із половиною кілограмів.
  
  
  Вистачаю важку муфту і роблю два відкати. Коли я встаю, Сакаї прибирає з себе ланцюг із ящика, як прибирає муху, що вас турбує. Потім він кидається на мене.
  
  
  Зробивши крок назад, я щосили кидаю муфту. Снаряд потрапляє Сакаї у середину чола. Його голова відкидається назад, але він лишається стояти. Я на межі паніки: японський бик просто пирхає. Цей удар убив би будь-кого. Але врешті-решт його погляд скліє, і він падає на коліна.
  
  
  Підбираючи велику лампу, що покотилася по підлозі, я біжу до виходу. Але там, охоплений каяттю, я зупиняюся і розвертаюсь.
  
  
  Я не можу кинути Сакаї у такому стані. Зрештою, він просто хоче захистити свій корабель. Він думає, що робить правильно. Він не має жодного стосунку ні до стронцію-90, ні до капітана, ні до членів екіпажу. Відповідальність у цій справі несуть лише двоє терористів, найнятих моряками.
  
  
  Залишившись там, він має всі шанси померти. Але якщо я затягну його в лікарняне крило, це піддасть мені ризику.
  
  
  Після довгого вагання між бомбами та пораненим, моє добре серце нарешті перемагає, і я повертаюся до задубілого чоловічка. Досі стоячи на колінах, він дивиться на мене приголомшеними очима. Величезна опухла шишка на лобі змушує мене думати, що він перетворюється на людину-слона.
  
  
  Я допомагаю йому встати. Але він важить багато, чемпіон із карате. Обійнявши його за плечі, я беру лампу вільною рукою і з великими труднощами допомагаю японцю, що ослаб, пройти через панель у відсік для трубок.
  
  
  Гойдати стало ще гірше. Такий вантаж не піднімеш сходами на міст.
  
  
  Вихід один: протягнути його по довжині будівлі коридорами технічного обслуговування в машинне відділення. Звідти мені буде легко підняти його в лікарняне крило.
  
  
  Пройшовши відсік із трубами, ви потрапляєте у міжпалубний простір, а потім повертаєте праворуч у прохід. Тут мій череп вибухає. Декілька зірок танцюють перед моїми очима, потім все стає чорним.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Свідомість повертається до мене поступово. Вони несуть мене... Сильний запах сирої нафти... Яскраво освітлена кімната, мене кладуть на ліжко, і я віддаюся сну з єдиною думкою: уникнути пекучого болю, що пронизує мою голову з кожним ударом мого серця. .
  
  
  На кілька секунд перед моїми очима проходить дуже чітке бачення: три оголені тіла, страшенно роз'їдені радіацією. Ті жінки та двох чоловіків, яких я знайшов у квартирі Дасми. Тоді я мрію. Я на американських гірках. Я лазжу, пірнаю, повертаю з зростаючою швидкістю. У вухах свистить вітер.
  
  
  Нарешті, я відкриваю очі, і мій погляд падає на безіменну металеву стелю. Я відчуваю все своє тіло, намагаючись оцінити шкоду.
  
  
  Зовні в надбудові завиває вітер, і танкер котиться бурхливими хвилями. Ми знаходимося в епіцентрі бурі, що була на підході, коли я покинув передній трюм.
  
  
  Коли я сідаю, у мене болісно болить шия ззаду.
  
  
  Лампа, поставлена на невеликий стіл у дальньому кінці кімнати, тьмяно висвітлює це місце. Я піднімаю ковдри, потім повільно розтягуюсь, щоб привести м'язи в робочий стан.
  
  
  Це невелика каюта з двоярусним ліжком, письмовим столом, двома закритими шторами шафами та шафою. Фото висить на стіні над столом. На ньому зображено молоду японку в квітковому кімоно з немовлям на руках. Злегка розсунуті штори туалету відкривають ретельно випрасувану уніформу. Я застряг у каюті молодого офіцера.
  
  
  Будильник стоїть на столі. Не в силах утримати погляд на голках, я перетинаю кабіну на ниючих і задубілих ногах.
  
  
  Прийшовши в офіс, беру будильник і щосили намагаюся зосередитися на циферблаті. Коли я впевнений, що у мене немає галюцинацій, я підношу годинник до вуха, щоб перевірити, чи вони цокають. Воно працює. Неймовірно зараз 4.30. Я повертаюсь до вікна, незважаючи на сильний біль. Зовні темно-темно. Зараз о 4:30 ранку!
  
  
  Я досі ношу форму. Мої кросівки лежать біля ліжка. З болем йду назад по кабіні, сідаю і взути. Шнурки – дуже велика проблема.
  
  
  Раптом лунає шум. Хтось входить із коридору. Двері відчиняються, і мені в очі світить потужний промінь.
  
  
  – Стою! наказує чоловікові з дивним акцентом, можливо, французьким.
  
  
  - Що відбувається ?
  
  
  Я дізнаюся металеве клацання. Чоловік зводить пістолет.
  
  
  - Вставай, а то я тебе одразу ж пристрелю!
  
  
  Ліванський. Це ліванський наголос. Я починаю розуміти. Червоний кулак листопада. Один із двох терористів. Ноги все ще хитаються, я встаю з ліжка і питаю:
  
  
  - Чому ви вкрали стронцій-90?
  
  
  Мій голос звучить слабко навіть для моїх вух.
  
  
  – Давай! боягузливий шакал.
  
  
  
  Через світло неможливо розрізнити риси обличчя, але чіткий силует.
  
  
  Чоловік маленький. Трохи вище за більшість японців на борту.
  
  
  - Ви знаєте, що ваші друзі в Кувейті мертві? Радіоактивне забруднення ...
  
  
  Терорист не відповідає. Промінь його лампи залишається зовсім нерухомим. Я продовжую :
  
  
  - КДБ убив ваших друзів у Бейруті. Я це все бачив, я був там.
  
  
  – Ми виходимо в коридор. Поверніть праворуч і пройдете мостом через ліві двері. Найменший рух - і я одразу пристрелю тебе.
  
  
  У будь-якому разі він має намір убити мене. Але, враховуючи мій стан і вузькість місця, я не маю шансів обеззброїти його. Слухняно виходжу в коридор і повертаю праворуч.
  
  
  Я кажу. - Я знаю, що ви додали в нафту стронцій-90, . Чому?
  
  
  Мій гід люб'язно відповідає. - Замовчи!
  
  
  - Він ніколи не дістанеться США. Це судно пройнято бомбами. Одна з них підірвала радіостанцію. У машинному відділенні є ще одна ...
  
  
  - Знаю, - усміхається чоловік. Я поставив їх.
  
  
  – Ти!
  
  
  Я з подивом зупинився.
  
  
  - Давай, бо я тебе сюди заведу!
  
  
  Я негайно виходжу, незграбно йду до дверей і виходжу на місток. Пориви дощу б'ють мене по обличчю. Бурхливий вітер з ревом дикого звіра обносить корабель. Іноді гігантські хвилі піднімають носа на двадцять метрів.
  
  
  Ми знаходимося трохи більше двох метрів від перил.
  
  
  Мій чарівний товариш наказує. - Стривай!
  
  
  - Ні, почекай… - сказав я, щоб не дати розмові затихнути.
  
  
  - Стривай! Ти маєш вибір: або ви скористаєтеся своїм шансом, або я пристрелю тебе і викину сам.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ IX.
  
  
  
  - Ти не маєш рятувального жилета? — сказав я, дивлячись на бурхливе море метрів за двадцять унизу.
  
  
  Якщо мені вдасться відвернути його увагу хоча б на секунду, я спробую зробити все це, стрибнувши на нього.
  
  
  Він злісно сміється, піднімаючи пістолет:
  
  
  - Швидко йди! Пірнай!
  
  
  Я роблю невеликий крок уліво, очікуючи, що постріл розірветься будь-якої миті. Але раптово терорист широко розплющує очі, відкриваючи непропорційно великий рот. Він злісно стогне і падає біля моїх ніг, рукоять кинджала стирчить трохи нижче його лівої лопатки.
  
  
  Приблизно за десять метрів з тіні з'являється силует Шарон Нойманн. Його обличчя трохи спотворене. Ніколи в житті я не був таким щасливим, коли хтось несподівано прибув.
  
  
  Вона питає. - Все нормально ?
  
  
  - Тепер набагато краще.
  
  
  Вона нахиляється над трупом, дістає кинджал і, витираючи його за сорочку своєї жертви, згадує його. Потім вона перекочує тіло на бік і, утримуючи його однією рукою в цьому положенні, відкриває перед сорочки і показує мені маленьку чорну емблему, витатувану під лівими грудьми.
  
  
  "Листопадовий Червоний Кулак", - каже вона, дивлячись на мене.
  
  
  Тепер, коли я ясно бачу обличчя цієї людини, я впізнаю її. Він був на фотографіях, які Хоук приніс зі штабу АХ. Одним менше. Є ще один, який слід нейтралізувати.
  
  
  Намагаючись не перевернути мертву людину, щоб її кров не стікала по палубі, ми піднімаємо її через перила і кидаємо в океан.
  
  
  - Вони підірвали радіо, - говорю я Шерон. І ще як мінімум одна бомба у машинному відділенні.
  
  
  - Я знаю. Я знайшла ще дві, приклеєні до стін основних вантажних трюмів. Вони оснащені радіокерованими детонаторами та вакуумними капсулями.
  
  
  Я думаю про свої проблеми.
  
  
  – Куди ви перенесли нашу техніку?
  
  
  Незадовго до світанку, і ми повинні ховатись у безпечному місці до наступної ночі.
  
  
  - У тунелі карданного валу. – відповідає молода жінка. За машинним відділенням. Він великий та дуже тихий. Є тільки велика вісь валу, яке проходить через відсік перед виходом через сальник та кормову стійку.
  
  
  Вона мовчить, розвертається і швидко йде у бік корми. Я йду за нею. З того, що я пам'ятаю по кресленнях танкера, єдиний спосіб дістатися тунелю карданного валу - це через величезний простір це машинне відділення, яке завжди перебуває під наглядом. Цікаво, як ми можемо зробити це. Якщо вона не знайшла інший спосіб.
  
  
  Шерон зупиняється майже на кормі між рубкою та кормою, притискається обличчям до ілюмінатора, потім маневрує штурвалом люка.
  
  
  Ми входимо, і вона веде мене по широкому коридору, який має простягатися нижче за кормову палубу. Раптом до мене доходять вигуки, що перемежовуються вибухами сміху.
  
  
  «Кладова та їдальня», - тихо пояснює вона мені.
  
  
  Сходи, що ведуть у машинне відділення, ведуть до люка праворуч від нас. Не довго думаючи, Шарон відчиняє її, починає спускатися. Я йду за нею та обережно закриваю люк. Відлуння величезних дизельних двигунів вдарилося з дивовижними резонансами між стінками вузького повітропроводу.
  
  
  Ми пройшли через три проходи, коли Шарон зупиняється, повертається і махає мені, щоб я прислухався. Звичайно, можна почути, як хтось піднімається сходами.
  
  
  Я приєднуюсь до Шерон і заманюю її в крихітний отвір, завалений трубами та дивними пристроями. Завмерши за кілька метрів від спускної труби, чекаємо, пригнувшись у темряві.
  
  
  Дві хвилини по тому двоє чоловіків проходять повз отвори шланга і продовжують рух до мосту. Ми вважаємо за краще трохи почекати. Гарний вибір. Кілька миттєвостей через третій чоловік слідує стопами першого.
  
  
  Ми повертаємося до сходів і спускаємось ще на чотири поверхи, перш ніж виходимо у великий коридор з дуже високою стелею. Підлога під нашими ногами є ґратчастою підлогою, через яку ми можемо бачити лабіринт із труб і різних інструментів управління.
  
  
  Ми пройшли метрів п'ятнадцять, коли я побачив перед собою великі відчинені двері, за якими горіли вогні.
  
  
  - Це машинне відділення, - сказала мені Шерон. Ви повинні пройти через ці двері.
  
  
  Один за одним ми входимо до нього. Шерон вказує вниз. Машинне відділення знаходиться на шість метрів нижче, але гігантські двигуни височіють над підлогою, якою ми йдемо.
  
  
  Внизу півдюжини моряків базікають під гуркіт приголомшливої механіки. Вони відвертаються від нас. За кілька кроків ми перетинаємо пішохідний міст. Але мене це не заспокоює:
  
  
  - Як ви плануєте перетнути кімнату з чоловіками всередині?
  
  
  – Я знайшла інший спосіб, – відповідає дівчина.
  
  
  Вона пропонує мені слідувати за нею ще 15 ярдів, потім стає на коліна і піднімає сітчасту панель завширшки близько ярду.
  
  
  Я утримую її на місці, поки вона стрибає у дірку. Я стрибаю у свою чергу і опиняюся у вузькому проході під подіумом. Решітка підлога знаходиться на висоті трохи менше трьох футів, що змушує нас рухатися вперед, зігнувши спину.
  
  
  Шерон тільки-но пройшла через отвір, через який прохід з'єднується з машинним відділенням. Вона різко зупиняється. Через кілька хвилин чоловік виходить зі сходів і ступає на подіум. Завмерши на місці, я бачу, як його ноги проходять над моєю головою, потім повертають праворуч і спускаються в моторний відсік.
  
  
  Як тільки він іде, Шерон йде, незабаром вона досягає спуску сходами і вривається в неї.
  
  
  Приблизно за десять метрів нижче я чую легкий плеск. Потім спалахує світло. Шерон, її ліва рука все ще висить на перекладині, у правій руці вона тримає великий смолоскип. Вода досягає їй майже по коліна.
  
  
  Коли я поруч із нею, стоячи ногами у крижаній воді, я питаю:
  
  
  - Де ми?
  
  
  - Це найнижча точка корабля. Відсік для валу знаходиться нагорі, навпроти машинного відділення. Ідемо туди.
  
  
  - Після тебе, - сказав я.
  
  
  Ці двадцять хвилин гімнастики сильно розпалили у мене біль у черепі. Голова трохи крутиться, мене нудить. Але зараз не час здаватися...
  
  
  Іноді промінь ліхтарів піднімається вгору, коли Шерон проходить через балки, які мають бути поверхами танкера.
  
  
  Вона продовжує ще добрих двадцять метрів, зупиняється, спрямовує промінь вгору і шукає кілька миттєвостей. Вона робить ще два чи три кроки та піднімає невеликий люк, який закриває прохід у низькій стелі. Через секунду вона підтягується до отвору.
  
  
  "Давай", - сказала вона, освітлюючи мене зверху.
  
  
  Я приєднуюсь до неї. Ми у великому відсіку, прямо під карданним валом,
  
  
  який крутиться з маслянистими мерехтіннями під жовтим світлом лампи.
  
  
  Шум набагато терпиміший, ніж ви думаєте. З іншого боку, у відсіку сиро та холодно. Зрозуміло, що наступного дня не буде втішним.
  
  
  Шерон піднімається сходами і перевіряє комунікаційну панель машинного відділення, яку вона заблокувала металевим стрижнем.
  
  
  "Ніхто не приходив", - задоволено оголошує вона, повертаючись униз.
  
  
  Вона світить променем ліхтарика в далекий від валу кут відсіку. Два спальні мішки розкладені поруч. Також на моєму є вміст моєї посилки… без мого радіопередавача та пістолета-кулемета Узі.
  
  
  — Де моє радіо?
  
  
  – У морі, – відповідає молода жінка. Ця справа стосується ізраїльтян. Я не хочу, щоб ви втручалися.
  
  
  Радіостанція Акай Мару повністю не працює. Мій передавач зник, тому все, що залишилося, – це один спосіб спілкуватися із зовнішнім світом. Я повинен знати:
  
  
  - Ви зв'язуєтеся з одним із ваших човнів, що плавають у цьому районі?
  
  
  Моя голова все важча і важча. Раптом наче хтось повертає ручку звуку. Шум двигунів перетворюється на оглушливий шум, який болісно проникає в мої барабанні перетинки і луною відгукується в моїй голові, як стукіт гонгу. Я почуваюся відстороненим від усього цього, відчуваючи себе за склом, спостерігаючи, як Нік Картер та Шерон Нойманн зводять свої рахунки. Але десь далеко мені почувся голосок: Ти тут. Щось треба робити! Ви повинні завадити терористу, що залишився, підірвати бомби і, при необхідності, нейтралізувати цю дівчину.
  
  
  - Я вже сказала тобі, що, - починає Шерон.
  
  
  Я змушую її замовкнути, змахнувши рукою.
  
  
  Раптом рука, яку я підняв, падає, наче заряджена свинцем. Я закінчується силами, але все ще можу сформулювати:
  
  
  - Ви не отримаєте назад стронцій-90, він у нафті.
  
  
  - Я знаю, - відповідає Шерон голосом, що звучить у моїх вухах як глухе гарчання. Перед від'їздом вони кинули його у вантажні трюми. Тепер я певна.
  
  
  - Які у вас накази?
  
  
  - Знайти членів «Червоного кулака листопада» та знищити їх.
  
  
  – Потім?
  
  
  - Тоді або не дайте цьому танкеру досягти США або потопіть його.
  
  
  - Ні! Ви не зрозуміли.
  
  
  Я намагаюся зробити крок уперед, але падаю на коліна.
  
  
  Дівчина кидається до мене:
  
  
  - Що відбувається ?
  
  
  Здається, її голос долинає з кінця великого коридору. Я хочу похитати головою, але не можу. Повторюю слабо:
  
  
  - Ні ні…
  
  
  Не певен, що вона чула. І все-таки вона повинна зрозуміти за всяку ціну. Повідомити, що стронцію більше немає в її бочці. Що терористи кинули його прямо у трюм. Що двадцять три тисячі тонн нафти забруднені.
  
  
  Але наступного моменту я лежу на підлозі, притулившись щокою до холодної сталевої пластини. Руки Шерон намацують дві рани на моїй голові. Вона щось сказала, але неможливо зрозуміти що.
  
  
  Потім вона тягне мене через купе до кута, де вона влаштувала наш бівок. Я на мить приходжу до тями, щоб відчути, як вона мене роздягає, а потім уже відключаюсь на всю ніч.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Через невизначений час я прокидаюсь, довго не рухаючись у своєму спальному мішку, слухаючи звуки корабля, намагаючись оцінити свій фізичний стан. Кожен мій м'яз жорсткий і болючий. Щодо голови, то там ще гірше. Ковзанка пройшла прямо по моєму тілу.
  
  
  У відсіку панує темрява і, як і раніше, дуже холодно. Навіть у спальному мішку я тремчу, напевно, від слабкості. Я тихенько кличу:
  
  
  - Шерон?
  
  
  Нема відповіді. З великим зусиллям сідаю і покликаю знову, трохи голосніше.
  
  
  Жодної відповіді. Єдині звуки, які можна почути у відсіку, – це налагоджене обертання валу та гуркіт механізмів трохи далі за перебиранням.
  
  
  Я вилазю зі спального мішка і вирушаю в пригоду рачки в темряві. Майже відразу мій лоб потрапляє у великий пакунок. Рюкзак. Швидкий пошук дозволяє мені знайти ліхтарик.
  
  
  Шерон відсутня. На стелі панель, як і раніше, заблокована металевою планкою. Люк на місці. Я не знаю часу, але майже певен, що не спав цілий день. Куди дівчисько могло подітися серед білого дня?
  
  
  Її сумка лежить на спальному мішку менш ніж за ярд від мене. Після нетривалої конфронтації з ремінцями відчиняю сумку. Він містить ізраїльський лічильник Гейгера, високочастотний передавач та невеликий пристрій, оснащений кількома кнопками, клавішним перемикачем та короткою телескопічною антеною.
  
  
  Я вивчаю його на мить, запитуючи, для чого його можна використовувати. Коли я розумію, я боюсь. Детонатор. Все просто: моя маленька супутниця заклала на борт свої бомби. Звичайно, вона переконана, що стронцій-90 все ще безпечний у бета-барабан.
  
  
  Ізраїльтяни готові піти на ризик розливу нафти, щоб позбавитися радіоактивного матеріалу. Можливо, вони планують пізніше забрати діжку за допомогою батискафу.
  
  
  Задня кришка детонатора закріплена шістьма гвинтами Parker. Я кладу його поруч із радіо на спальний мішок Шерон, беру її сумку знизу і повністю випорожнюю.
  
  
  У купі речей, у якій знаходяться її особисті речі, мій автомат та запасні магазини, я знаходжу набір інструментів. Хрестоподібна викрутка дозволяє мені за дві хвилини від'єднати задню пластину детонатора. Витягую батарейки, відриваю якнайбільше проводів і колупаю залишки ручкою викрутки. Якою б стійкою вона не була, дівчина ніколи не зможе навести лад у своїй машинці.
  
  
  Залишається радіо. Якщо корабель ізраїльського флоту переслідує нас, вона може надіслати повідомлення з проханням про допомогу. Знищити її радіо - значить знищити останні засоби зв'язку на «Акаі Мару», але якими б не були наслідки, я не можу дозволити їй покликати на допомогу. Радіопередавач спіткає доля детонатора.
  
  
  Від холоду я замерзаю до кісток, шум машин знову починає зростати. Я знову заплющив очі. Коли трохи прийшов до тями, я поспішно прикрутив пластини передавача та детонатора і поклав все назад у сумку Шерон.
  
  
  Потім я збираю обірвані дроти, тягнуся до люка і кидаю їх у трюмну воду.
  
  
  Якщо Шерон не перевірить роботу своїх пристроїв, вона помітить пошкодження лише тоді, коли буде готова їх використати. «Сподіваюся, тоді буде надто пізно», - сказав я собі, насилу повзаючи назад у свій спальний мішок.
  
  
  Я тремчу, як лист, коли забираюсь у спальний мішок. Закрившись шнуром на шиї, я знову здаюся в обіймах Морфеуса.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  Мене розбудив теплий і нескінченно м'який дотик: Шерон лежить навпроти мене в спальному мішку. Її руки обвиті довкола мене, її ноги пов'язані з моїми. Вона оголена, і тиск її грудей на мою шкіру чудово.
  
  
  Нерухливий у темряві, я хтиво насолоджуюся теплом її тіла.
  
  
  Потім я ніжно гладжу Шерон по щоці. - Вона миттєво напружилася.
  
  
  - Ти прокинувся? - Вона дихає за кілька дюймів від мого вуха.
  
  
  - Ех так. Як довго я був у відключенні?
  
  
  - Більшу частину дня.
  
  
  Вона трохи відсувається, але я притискаю її до себе.
  
  
  - Не рухайся, побачимо.
  
  
  Вона трохи захищає себе, а потім нарешті дозволяє мені це зробити.
  
  
  "Ти замерз", - пояснює вона мені. Це найкраще, що я вигадала, щоб зігріти тебе. Як ти себе почуваєш зараз ?
  
  
  - Набагато краще, дякую, - сказав я, перш ніж торкнутися її губами.
  
  
  Після хвилинного вагання вона вирішує відповісти на мій поцілунок, обійнявши мене.
  
  
  - Мені було дуже страшно, - зізнається вона. Я думав, що ти помреш у мене на руках.
  
  
  У відповідь я дозволив своїй руці ковзнути її спиною, в поперек, а потім по округлості її сідниць. Вона вся тремтить.
  
  
  Стронцій-90, "Червоний кулак листопада", радіоактивна нафта... все це мені здається дуже далеким. Я обережно поклав його на спину. Вона більше не чинить опір. Я гладжу її груди, вже набрякли від бажання. Потім кінчиками пальців проводжу по лінії її плоского пружного живота, потім торкаюся її шовковистої вовни, перш ніж перейти до інтимніших пестощів.
  
  
  Шерон видає невеликий жалобний хрип. Вона повертається
  
  
  відштовхується і вигинає мою спину, дозволяючи проникнути в себе. Не перестаючи цілувати її шию та груди, я беру її повільно, ніжно. Незабаром її ноги обв'язують мене навколо талії, і ми неквапливо кохаємося, вагаючись піаніссімо, ніби попереду у нас вічність.
  
  
  
  Шерон, розслабившись, палить цигарку. Вона усміхається, але в її очах світиться проблиск занепокоєння. Вона робить довгу затягування і простягає мені сигарету. Дим кружляє мені голову на кілька секунд.
  
  
  "Це було дуже добре", - кажу я, коли вона лягає поруч зі мною в теплий спальний мішок.
  
  
  Вона шепоче, сміючись. - Ти зараз розігрівся?
  
  
  - Абсолютно. На жаль, я не думаю, що це триватиме довго.
  
  
  Вона знову сміється, забираючи в мене цигарку.
  
  
  – Куди ви ходили раніше?
  
  
  – Що?
  
  
  - Я прокинувся. Тебе тут не було. Де ти була ?
  
  
  Вона вагається:
  
  
  - Я пішов подивитися на подіум у машинному відділенні.
  
  
  - Чому?
  
  
  - Я хотів знати, чи шукали вони тебе тут. Мабуть, вони усвідомили ваше зникнення.
  
  
  - Так? Вони мене шукають?
  
  
  - Не маю уявлення, - тихо сказала вона.
  
  
  Вона бреше, я це знаю. Простягаючи руку, я намацую речі, які вона залишила на підлозі, роздягаючись. Я знаходжу її ліхтар.
  
  
  - Що робиш ? - сказала вона стурбовано.
  
  
  Включаю лампу і сухим голосом говорю:
  
  
  - Ви брешете мені!
  
  
  Вона різко сідає. Спальний мішок спускається до її талії, дозволяючи мені милуватися її прекрасними грудьми. Шерон повертає голову і дивиться у бік свого рюкзака.
  
  
  - Так, знайшов. Я знаю, що це детонатор. Скільки бомби ви поставили?
  
  
  Два очі, які дивляться на мене, більше не мають жодного виразу ніжності.
  
  
  - Я вже казала тобі, Нік, це стосується лише ізраїльтян. Я не дозволю тобі втручатися. Саме тому я викинула твоє радіо.
  
  
  - І ви також збираєтеся знищити цей танкер, якщо не зможете повернути стронцій.
  
  
  - Точно. Це мої накази.
  
  
  - Чого ви не знаєте, так це те, що стронцій був затоплений у бункерах.
  
  
  - Так, тепер я так вважаю. Я взяла твій лічильник Гейгера та пішла перевірити. Я не можу його точно визначити, але знаю, що він там.
  
  
  - Ви неправильно зрозуміли, Шерон. Коли я говорю, що стронцій знаходиться в бункерах, я маю на увазі стронцій, а не бета-барабан.
  
  
  Вона широко розплющує очі, відкриває рота, щоб щось сказати, але, нарешті, мовчить. Я продовжую :
  
  
  - Я знайшов діжку в Кувейті, у квартирі. На ньому були написи депо в Беер-Шеві, і він був порожнім.
  
  
  - Це не правда!
  
  
  - Так, Шерон. Мене послали туди, щоби забрати матеріал, і я тут, щоби не дати нікому потопити цей корабель. Якщо нафтовий вантаж розіллється у воді, це може бути смерть Атлантичного океану.
  
  
  - Тут, тут... - сказала вона. Якби ви знали, що стронцію більше немає в бочці, як ви думали, що маєте намір його повернути?
  
  
  Вираз її обличчя був тріумфуючим.
  
  
  - Є ще одна нагода: переклали в іншу запечатану тару. Я знайшов трьох мертвих у квартирі в Кувейті. Опромінені усі троє. Це означає, що вони розібралися з бочкою. Я подумав, можливо вони помістили стронцій у більш непомітний контейнер, ніж бета-бочка. Наприклад, бочка з етильованим бензином. Це був добрий спосіб пройти портовий контроль, не викликаючи підозр.
  
  
  - Розумієте, - наполягає Шарон, - ми повертаємось до вихідної точки. Стронцій-90 знаходиться на дні бункерів, але в іншому контейнері.
  
  
  Я був зобов'язаний позбавити її ілюзій:
  
  
  - На жаль немає. І ви щойно перевірили це на собі.
  
  
  - Що значить, я щойно перевірила?
  
  
  Вона різко зупиняється, на мить хмуриться, потім вигукує:
  
  
  - Чорт, звісно! Ти правий ! Мій лічильник Гейгера працює нормально. Я отримала такі самі результати з вашим!
  
  
  - Ех, так. Низький рівень радіації повсюди біля бункерів.
  
  
  - Його кинули прямо в нафту... А навіщо?
  
  
  "От чого я не знаю", - зізнався я. У будь-якому разі, хоч би якими були причини, факт залишається фактом: це судно везе на нафтопереробні заводи двадцять три тисячі тонн радіоактивної сирої нафти, це в Бейкерсфілд, Каліфорнія.
  
  
  
  Після довгого мовчання Шарон каже мені:
  
  
  - Я поставила шість бомб...
  
  
  - Хлопець із Червоного Кулака поставив щонайменше дві. Чи можемо ми знешкодити твою?
  
  
  - Неможливо, - відповідає вона, хитаючи головою, вони оснащені надчутливими п'єзо-капсюлями, як і дві інші, які я знайшла вздовж бункерів.
  
  
  - У всякому разі, проблема лише у бомбах терориста. Я зламав ваш детонатор. Якщо їх ніхто не чіпатиме, ваші навряд чи вибухнуть.
  
  
  На обличчі Шарон з'являється нерозбірливий вираз. Зрештою вона посміхається і каже:
  
  
  - Я не наважилася взяти його із собою. Я недооцінила тебе. Я бачу, я мав це зробити.
  
  
  - Вітання ! Хіба ти не збираєшся сказати мені, що все ще збираєшся підірвати Акай Мару?
  
  
  – Ні. Не після того, що ти мені щойно сказав. Так що не має значення, чи ви знищили мій детонатор. У мене ще є час до 3-х годин.
  
  
  Вона вилізе зі спального мішка. Я хапаю її за руку. Я відчуваю, як по горлу і в живіт спускається велика шишка.
  
  
  - Що означає 3 години? Ви встановили систему таймера?
  
  
  - Зовсім ні, але в іншому ви мали рацію. Я трохи збрехала тобі. Крейсер слідує за нами, і у них на борту ще один детонатор. Якщо я не підірву бомби до 3 години ночі, їм накажуть це зробити. Але я збираюся надіслати їм повідомлення по радіо, щоб пояснити їм ситуацію.
  
  
  Здивування має бути прочитане на моєму обличчі, бо я бачу, як вона блідне під своєю засмагою.
  
  
  - О ні ! Ти також знищив мій передавач?
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ X
  
  
  
  У костюмі Єви Шерон Нойман випромінює чарівну жіночність. Одягнена в свій костюм коммандос, з почорнілим обличчям, кинджалом на стегні і кобурою, обтяженою великим пістолетом з глушником під пахвою, вона, звичайно, не відчуває браку краси, але мені це здається зовсім іншим. Тепер вона зразковий, цілеспрямований і, безумовно, дуже здатний секретний агент.
  
  
  Трохи пізніше за 6 ранку. Ми тільки-но проковтнули несмачну їжу з пайків і збираємося залишити тунель карданного валу.
  
  
  Після довгих роздумів ми дійшли висновку, що навіть після обшуку радіостанція Акай Мару, як і раніше, є наш найкращий шанс зменшити збитки. Навіть невеликий позиційний маяк, якщо він залишиться недоторканим, може дозволити нам надіслати повідомлення ізраїльському крейсеру.
  
  
  «Тим не менше, – сказав я, – я не розумію, чому вам було віддано наказ про вбивство капітана та матросів».
  
  
  Це турбує мене. Звичайно, ізраїльтяни жорстокі, але звідки бажання знищити цілу команду.
  
  
  - Ну нарешті то ! За кого ви приймаєте? – обурено запускає вона.
  
  
  – Гей, ти заклала на борт вибухівку… У тебе був детонатор… Добре було все висадити, так?
  
  
  - Очевидно. Ми збиралися потопити танкер, але після висадки людей. Тоді ми думали, що матимемо бета-барель із дна океану.
  
  
  - А як ви подумали, що підштовхнули капітана та його матросів покинути корабель?
  
  
  - Зробивши так, щоб вони знайшли бомби, щоб вони схопили мене та прийняли мене за терориста.
  
  
  - Дуже ризиковано. Тим більше, що двоє членів Листопадового Червоного Кулака зробили б усе, щоб убити вас і завадити вам діяти.
  
  
  - Мені наказали спершу їх усунути.
  
  
  – Зрозуміло… Значить, ваш крейсер начебто випадково пройшов у цьому районі, щоб забрати капітана та його команду.
  
  
  - Точно.
  
  
  Це мене дуже спантеличує.
  
  
  - Але тоді боятися нічого. Капітан крейсера не збирається підривати бомби, поки команда покине корабель.
  
  
  - Він може це зробити, Нік. Якщо я не дам відповіді до третьої ночі, для них це означатиме, що мене вбили. У цьому випадку очікується, що вони відправлять по радіо повідомлення із закликом до капітана покинути Ака Мару.
  
  
  - Звичайно, бортова рація навряд чи вловить його повідомлення… Але, не отримавши відповіді та побачивши, що всі залишилися на борту, капітан крейсера все одно не дійде до потоплення корабля?
  
  
  - Я не впевнена, Нік, - зніяковіло заперечила Шерон. Ми не знали, що ви будете на борту і не думали, що Червоний Кулак теж заклав бомби. На мене, коли він зрозуміє, що радіо перестало працювати, капітан крейсера підійде до «Ака Мара» і дасть світлове повідомлення азбукою Морзе.
  
  
  - А якщо він це зробить, терорист негайно потопить танкер.
  
  
  - Без сумніву. Ось чому нам потрібно надіслати повідомлення крейсеру, щоб вони почекали хоча б, поки ми не зв'яжемося з капітаном і все пояснимо.
  
  
  Зв'язатися із капітаном, так… Але що це дасть? По-перше, він переконаний, що це я заклав бомби і, отже, підірвав його радіо. Якщо під час вибуху там знаходилися матроси – а, за логікою, вони мали бути – вони, мабуть, мертві. По-друге, я сильно поранив Сакаї. По-третє, капітан, мабуть, приписав мені зникнення терориста, вбитого Шароном. У цих умовах можна припустити, що він не дасть мені і слова сказати фу.
  
  
  Шарон нічого не знає про підводний човен "Whiteshark", який напевно виявив ізраїльський крейсер. Як Фармінгтон інтерпретує цю присутність? Чим він пояснює моє мовчання? На ці два питання поки що немає відповіді.
  
  
  І знову на думку спадає рекомендація Хока: «Скритність. "Поки що я зміг знайти можливості, щоб поговорити про цю місію, але обачність не в нормі. І тепер будь-яка відкрита дія з боку Шарон та мене, ізраїльського корабля або "Whiteshark" обов'язково змусить Листопадовий Червоний Кулак підірвати свої бомби.
  
  
  Я кладу в рюкзак один із запасних костюмів. Мій пістолет-кулемет Узі прив'язаний до моєї спини, а в моїх кишенях на блискавці є кілька магазинів, які, сподіваюся, мені не доведеться використовувати.
  
  
  - Вперед, - говорю я.
  
  
  - Мені дуже шкода, що ми дійшли до цього, - несміливо сказала Шерон.
  
  
  Я думаю про росіян у Бейруті та про підозри Хоука щодо Кобелєва. Вона, як і раніше, ігнорує багато речей, гарна ізраїльтянка. У будь-якому разі, хоч би що спровокувало цю ситуацію прямо зараз, ми в ній влипли по шию. Обидва.
  
  
  Шерон відкриває люк, запалює її ліхтар і прослизає у відсік валу. Я вимикаю ліхтар, йду своєю чергою і закриваю за собою люк. Пробираючись крижаною, смердючою водою, ми попрямували до трапу машинного відділення.
  
  
  Підійшовши до сходів, Шерон зупиняється, щоб почекати. Жовте сяйво падає з подіуму метрів за десять над нашими головами.
  
  
  - На мій погляд, зміна команди мала відбутися і ...
  
  
  - Надто небезпечно, Шерон. Будь-хто може побачити нас, виходячи чи входячи до машинного відділення.
  
  
  За планами, між зовнішньою стінкою трюмів та внутрішньою перебиранням корпусу прокладено безліч труб. Сходи піднімаються від вартового на головну палубу за корпусом. Ці труби призначені для аварійних насосних операцій.
  
  
  - Ви не збираєтесь пробувати насосні колодязі?
  
  
  - Так, так ми зможемо дістатися радіостанції ззовні. У нас буде набагато менше шансів бути поміченими.
  
  
  Шарон протестує. - Ви знаєте, що зовні шторм? Нас понесе, як листя.
  
  
  – Це ризик. Якщо нас виявить екіпаж і дізнається про терорист, він підірве бомби.
  
  
  - Ти правий.
  
  
  Вона оминає сходи і продовжує йти вперед.
  
  
  Наскільки пам'ятаю, вертикаль найближчої оглядової панелі опускається приблизно 30 метрів перед надбудовою, поруч із завантажувальним патрубком. Це означає, що нам доведеться пройти близько тридцяти метрів відкритою палубою, залізти на надбудову на даху кают, а потім увійти в радіостанцію через вибуховий отвір.
  
  
  За будь-яких обставин це буде складною справою, але у розпал шторму він обов'язково буде захоплюючим.
  
  
  Чим далі ми просуваємося вперед, тим різкішими стають рухи танкера і тим менше я впевнений у наших шансах на успіх.
  
  
  Шерон повинна розділити мою невпевненість. Вона звертається до мене:
  
  
  - Нік, ми ніколи цього не досягнемо.
  
  
  - Ти маєш спробувати.
  
  
  Я не хочу проходити через машинне відділення. Якщо зустрінемо моряка, доведеться його вбивати. У крайньому випадку можливе вбивство невинної людини у разі нагальної потреби або для порятунку моєї шкіри. Але свідомо поставити себе в ситуацію, коли я маю всі шанси вбити, для мене неможливо.
  
  
  Шерон має читати мої думки.
  
  
  Знизавши плечима, вона повертається і знову йде. Вона не пройшла й трьох метрів, як скрикнула та побігла.
  
  
  Перетинаючи веранду, вона зупиняється на місці, освітлюючи ліхтариком сірий згорток, прикріплений до даху, приблизно на рівні грудей. Я просто за нею.
  
  
  - Що ти знайшла, Шерон?
  
  
  Непотрібне питання, одразу бачу що це. Пластикова бомба, досить потужна, щоб зробити отвір діаметром не менше п'яти метрів не тільки в облицювання, але і в самому корпусі.
  
  
  - Це твоя робота?
  
  
  - Ні звичайно. Як бачите, я щойно це знайшла.
  
  
  Я беру в нього ліхтарик, щоб уважно його оглянути. На пластиковій буханці закріплений невеликий детонатор, у центрі якого крихітна антена кілька сантиметрів. Два інших дроти, підключених до детонатора, оточують заряд, щоб приєднатися, ймовірно, до надчутливого п'єзоелектричного пристрою. Якщо ми хочемо перемістити бомбу або навіть спробувати її знешкодити, все вибухне. Цілком просто, але зовсім смертельно.
  
  
  Побачивши на власні очі бомбу, закладену в трюмах Акай Мару, я ще чіткіше усвідомив, у якій делікатній ситуації ми опинилися. Будь-якої миті терорист може вирішити підірвати свої бомби. З моменту зникнення його спільника він має бути по зубах.
  
  
  Не кажучи жодного слова, вирушаємо на пошуки нашої панелі.
  
  
  Пройшовши тридцять метрів, промінь лампи виявляє ще один пакет, що прилип до підкладки, як бруд. Потім ще один, тридцять метрів далі.
  
  
  - Боже! - похмуро вигукує Шерон. Він набив їм танкер!
  
  
  - Якщо він усе підірве одночасно, танкер потоне одразу. Це нікому не зійде з рук.
  
  
  Незабаром після того, як ми натрапили на останню бомбу, ми досягаємо сходів, які з'єднуються з люком на носі, приблизно за двадцять метрів вище.
  
  
  Я проходжу повз Шарон. За три метри зупиняюся:
  
  
  -Надто складно піднятися нагору з ліхтариком в одній руці. Вимикаю і кладу до кишені. Доведеться шукати у темряві. Піклуйся про себе.
  
  
  Вона довго і пильно дивиться на мене:
  
  
  - Ти теж, будь обережний, Нік.
  
  
  Тепер нас огортає чорнильна темрява. Повільно, дотримуючись тисячі застережень, я продовжую сходження, сходинка за сходинкою.
  
  
  Сходи холодні та слизькі. І рух корабля не сприяє нашому просуванню.
  
  
  Двічі Шерон зупиняється в дорозі, щоб відпочити. Щоразу виймаю з кишені ліхтарик і вмикаю його. Світло нас втішає.
  
  
  На те, щоб дістатися до проходу, який проходить на два метри нижче за кришку люка, у нас йде не менше півгодини. Там я можу знову посвітити.
  
  
  Шерон приєднується до мене на вузькій платформі, і ми відпочиваємо добрих п'ять хвилин.
  
  
  - Ось, говорю. Ми зробили найпростіше.
  
  
  – Знаю, – з натягнутою усмішкою відповідає вона.
  
  
  Вона дивиться на годинник і додає:
  
  
  - Майже 7 годин.
  
  
  - Так, більше восьмої години... Це не залишає нам багато часу.
  
  
  Похитування корабля змушує нас чіплятися за низькі перила, що обмежують невеликий трап. Шерон дивиться на кришку люка. Зовні виє вітер.
  
  
  - Чи готова?
  
  
  Вона киває і підходить до мене поцілувати:
  
  
  - Нік, я рада, що ти тут.
  
  
  Я піднімаюся на останню секцію сходів та відкриваю панель. Він одразу ж вислизає з моїх рук, упіймана поривом вітру, і вислизає з величезним металевим тріском.
  
  
  Вітер мчить через отвір. Тріск дощу і рев поривів вітру настільки гучні, що ми навіть не чуємо один одного.
  
  
  Я хапаюся за комінгс і піднімаюсь на носову частину. Вона чорна, як смоль. Все, що ви можете побачити в надбудові - це розсіяне світло декількох вогнів за вікнами.
  
  
  Я допомагаю Шерон вибратися з люка. На щастя, я не один закриваю панель. Вона така важка, що ми довго валяємось на палубі, тримаючись обома руками за штурвал клапана. Шерон щось кричить. Вона всього за кілька дюймів від мене, але її голос губиться в штормі. Я хитаю головою, щоб показати, що не зрозумів, а потім показую пальцем на задню частину цистерни.
  
  
  Шерон киває. Я залишаю відносну безпеку керма і починаю повзти рачки в бік надбудови. Я роблю це дуже повільно, намагаючись зробити кожен прийом якнайкраще. Моє поле зору обмежене кількома футами сталевого листа, що простягся переді мною.
  
  
  Через вічність я торкаюся нижньої частини надбудови ліворуч від воріт доступу. Танкер йде проти вітру, а величезний восьмиповерховий корпус не захищає від негоди.
  
  
  Шерон показує ліворуч, і після кількох миттєвостей перепочинку я завжди йду в цьому напрямку рачки. Наприкінці шляху я знаходжу двадцятип'ятиметрові сходи, що примикають до надбудови.
  
  
  Вгорі періодично чути клацання, схожі на постріли. Морякам довелося прикрити дірку в радіостанції брезентом, що розвівається на вітрі.
  
  
  Я хапаю першу планку, показуючи Шерон, що мені потрібний її кинджал. Я кладу його за пояс і починаю лізти. Дощ, що барабанить по металевій конструкції, і вітер, що хльостав мене, як батіг, мало не зривали мене зі сходів.
  
  
  Кожен рух підвищення ступеня - це вихід чи дубль. Чим більше я просуюсь, тим сильніше брезент б'є мені у вуха.
  
  
  Я відпустив його двічі, але якимось дивом мені вдалося в останню мить утриматися на кінчиках пальців. Мої онімілі руки більше нічого не відчувають. Після кожного з цих ударів я чекаю, поки мій пульс повернеться в норму, потім дивлюся на Шерон. Обидва рази вона посміхається мені.
  
  
  Нарешті, ось воно: брезент там, у мене під очима, дірка у стіні стовпа.
  
  
  Одна з пошкоджених антен відкидається приблизно на два фути від мого правого плеча. Вибух зруйнував усю передню частину рації і просвердлив величезну дірку в даху. Навпроти сходів відірвався кут брезента, і він зривається.
  
  
  Взявши останню перекладину лівою рукою, я беру кинджал, простягаю руку через передній лонжерон і розрізаю тканину, яка миттєво рветься по всій її довжині.
  
  
  Стригаючи верхи на лонжероні, я просунув руку в проріз у брезенті і зачепився за край нерівної дірки.
  
  
  Я залишаюся так на мить, моя права рука тримається за стінку стовпа, а ліва за сходи, намагаючись знайти рівновагу з рухами корабля. Акай Мару піднімається на гребінь хвилі, а потім знову занурюється в лощину. Я чекаю, коли він знову почне підніматися, і тут я даю твердий поштовх, який просуває мене до стійки. Я важко приземляюся, кілька разів перекочуюсь по землі, порізаю руки уламками скла, потім закінчую рух на твердій перешкоді.
  
  
  Кабіна занурена в темряву, вітер, що дме під брезентом, піднімає хмари пилу та всіляких частинок.
  
  
  Я встаю і, просунувши голову в отвір, бачу Шерон, яка щойно досягла вершини. Вона обережно відпускає поперечину сходів і бере мене за руку.
  
  
  На той час, коли вона повинна стрибнути, обидві її ноги послизнулися. Вона повертається у повітрі, потім зупиняється, звисаючи з моєї руки. Шок серйозний. Стисаючи край ями якнайкраще, я відчуваю, як тріскається мій плечовий суглоб.
  
  
  Зусилля надлюдські. Я знаю, що довго не протягну. Я відпущу будь-якої секунди, і Шерон звалиться на палубу танкера. Ніс Акая Мару починає рухатися вгору, перетинаючи велику хвилю. Зараз або ніколи. Збираю останні сили і смикаю, як божевільний. Наче виштовхнута пружиною. Шерон підстрибує та балансує на передньому лонжероні кабіни.
  
  
  На жахливу секунду його тіло розгойдується, коливаючись між падінням уперед і падінням назад. З останнім припливом енергії я нахиляю її усередину. Піднявшись у повітря, ми падаємо, зчепивши руки та ноги, на підлозі радіоприймача.
  
  
  Ми залишаємося так довгий час, щасливі, що уникнули найгіршого. Як і я, Шерон повинна внутрішньо поклястись не починати знову йти тим же шляхом.
  
  
  Нарешті ми розійшлися. Я запалюю ліхтар. Видовище, відкрите нам світлом, позбавляє мене дару мови.
  
  
  Таких збитків ніхто не очікував. Тут ми не знайдемо жодного працюючого пристрою. Це нагромадження осколків скла, розірваного дроту, пластикових уламків, скрученого брухту, поцяткованого плямами, і червонувато-коричневих плям. Хтось чергував на станції під час вибуху, це доводить, що для терористів Червоного Кулака людське життя не має значення.
  
  
  Це не те місце, де ми знайдемо спосіб зв'язатися із ізраїльським крейсером. Однак о 3 годині ночі, коли він наблизиться до Ака Мара, терорист натисне кнопку свого детонатора. Для мене це не викликає сумнівів.
  
  
  На совість проведено фінальний огляд приміщення. Шерон дивиться, як я проводжу промінь моєї лампи по рештках обладнання.
  
  
  «Це марно, – сказала вона. Все скінчено.
  
  
  – Хто другий терорист? Ви знаєте його ім'я?
  
  
  - Його звуть Сал'Фіт Куанрум. Я бачив його у Кувейті зі своїм спільником. Їх обох найняли простими моряками.
  
  
  - Значить, їхня каюта має бути ззаду, біля моста?
  
  
  - Ймовірно. Чим ти плануєш зайнятися? - стурбовано запитує Шерон.
  
  
  - Знайдіть його ліжко і забрати його детонатор, перш ніж він зможе його використати.
  
  
  – Це не вплине на бомби, які я заклала. Капітан крейсер також має детонатора.
  
  
  - Я знаю. Це не заважає нам усунути одну із двох небезпек. Крім того, я не думаю, що ваш офіцер затопить «Ака Мару» без евакуації команди.
  
  
  "Знаходження крейсера не буде виправдання", - зауважує Шарон. За планом, я зобразила терориста в очах капітана «Акаї Мару». Коли він почув, що я заклала на борту бомби, він, за логікою, мав подати сигнал лиха. За збігом наш крейсер був би найближчим кораблем. Зараз без радіо неможливо дотримуватися цього сценарію.
  
  
  - Ви повинні піти до капітана і все йому розповісти.
  
  
  Голос Шарон різання:
  
  
  - Ні!
  
  
  Вона усувається. За крижаним виразом її обличчя я пам'ятаю, як закохана жінка стала безжальним і рішучим бійцем. Перш ніж я встигаю щось зробити, вона дістає пістолет і спрямовує його на мене.
  
  
  Вона оголошує. - Ніхто не повинен дізнаватися про існування стронцію 90!
  
  
  – Слухай. Я вже знаю про це. І тоді ми не маємо тридцяти шести можливостей. Або ми погоджуємося з тим, що цей танкер і його вантаж тонуть, або розкриваємо капітанові.
  
  
  - Ні! Я не можу припустити, щоб таке сталося! Росіяни відразу дізнаються, що маємо атомні установки. Їхнім першим кроком буде надання ядерної зброї сирійцям та іншим країнам. В нас більше не буде шансів.
  
  
  Я збираюся сказати їй, що Поради вже знають і навіть стоять за цією справою, але двері в коридор відчиняються.
  
  
  На тлі освітленої рами виділяється силует невисокого стрункого чоловіка. Світло, що падає на його спину, заважає нам чітко розрізнити його риси.
  
  
  Він видає здивований вигук, відстрибує і грюкає дверима, перш ніж ми встигаємо зреагувати.
  
  
  - Це він ! крикнула Шарон. Це Куанрум!
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XI.
  
  
  
  – Детонатор!
  
  
  Стрибаючи до дверей, я штовхаю її плечем. Занадто пізно. Куанрум зникає за рогом.
  
  
  Шарон приєдналася до мене, і, опустивши голову, ми рушили за терористом. Якщо він дістанеться місця, де сховав свій детонатор, все буде закінчено.
  
  
  Капітан та офіцер піднімаються на місток. Побачивши нас, вони засунули руку в кишеню куртки.
  
  
  Не зупиняючись, я схопив «узі» за спини, підштовхнув запобіжник і зробив коротку чергу над їхніми головами. Двоє чоловіків нахиляються, швидко виходять через двері, які вони щойно минули, і зачиняють її за собою. Через кілька секунд ми проходимо ворота і прямуємо до трапу.
  
  
  Ми досягаємо першого майданчика, коли зверху гримить постріл. Куля небезпечно зрикошетила між стінами сходової клітки.
  
  
  Миттєво ми повертаємо за кут і стрибаємо коридором вгорі з центру кадру.
  
  
  Я кладу голову на поріг і кричу:
  
  
  - Залишайтеся на місці!
  
  
  Відповідь – чотири постріли. Просуваючи гармату ПМ до кута коридору, я стріляю в стелю. Вибух на сходовій клітці приголомшливий.
  
  
  Ми втратили багато часу. Терорист має серйозну зачіпку. Крім того, ми не знаю точно, де знаходиться його каюта і навіть якщо саме там він сховав свій детонатор.
  
  
  Після моєї відповіді настає тиша за кілька секунд.
  
  
  Я киваю Шерон. Раптом ми збігаємо зі сходів.
  
  
  Безпосередньо перед виходом до рівня головної палуби кілька чоловіків збігають сходами позаду нас. У той же час пожежний дзвін пролунав по всьому кораблю.
  
  
  Ми виходимо в коридор мосту і бачимо півдюжини матросів, що вибігають із трапезної. Як тільки вони бачать нас, вони завмирають на місці. Я жестом пропоную їм підняти руки і питати японською:
  
  
  - Де ліжко Куанрума?
  
  
  Один із чоловіків вказує на лівий борт, показуючи відчинені двері.
  
  
  Дійшовши до відчинених дверей, ми завмерли. Закутаний у величезний рятувальний жилет, Куанрам встає, взявши щось із коробки під своїм сидінням. Я стою на порозі з пістолетом біля стегна.
  
  
  Він розвертається. В одній руці він тримає пістолет, а в іншій - маленький чорний ящик з короткою антеною, що стирчить. У її погляді сяє блиск жорстокого божевілля.
  
  
  - Не підходьте! - кричить він, тримаючи чорну скриньку над головою. Має великий палець на кнопці.
  
  
  Я відпускаю вказівний палець на спусковому гачку пістолета-кулемета. Перед смертю його останнім інстинктом напевно натисне кнопку. І в цьому випадку Akai Maru загине.
  
  
  Я намагаюся говорити рівним голосом, але досить сильним, щоб заглушити ревіння пожежної сирени.
  
  
  – Слухай. Якщо ви дасте нам цей детонатор, ми вас відпустимо.
  
  
  У каюті чотири спальних місця: дві внизу та дві вгорі. Наприкінці вузького центрального відсіку відчиняються другі двері, які, очевидно, ведуть у прохід на задній палубі. Куанрум повільно відступає.
  
  
  - Ти не хочеш вмирати! - сказав я, обережно входячи.
  
  
  - Не підходь! - повторює він тремтячим голосом. Я підірву танкер!
  
  
  Зробивши невеликий крок назад, він наближається до дверей. У коридорі лунає вибух.
  
  
  - Нік! - кричить Шерон, стрибаючи до каюти.
  
  
  - Ні! - заревів Куанрум.
  
  
  Його великий палець натискає кнопку детонатора, а вказівний палець правої руки натискає на гачок пістолета. Куля потрапила мені нижче лівого коліна. Я розвертаюсь на місці, як дзига, і падаю.
  
  
  Нас підстрілили з коридору, і, перш ніж я зміг стати і повернути свій MP у бойову позицію, Куанрум кинув детонатор і помчав через задні двері.
  
  
  Вибуху не було. Дуже геніально. Бомби оснащені пристроєм затримки часу, що дозволяє терористу покинути корабель.
  
  
  Я тягнуся до дверей і зачиняю її. Через секунду Шерон замикає засувку і допомагає мені встати.
  
  
  Біль починає відчуватися ривками. Але, зважаючи на все, куля пройшла тільки через поверхневі тканини, не пошкодивши м'язи. У мене мало кровотеч, і я можу ходити. Але Шерон збожеволів і кидається до ліжка, відриває простирадло і починає рвати смугу.
  
  
  - Це не найсерйозніше. Він натиснув детонатор!
  
  
  - Неможливо. "Нічого не сталося", - сказала Шерон, перев'язавши мою ногу після того, як розрізала тканину мого костюма кинджалом.
  
  
  - Бомби оснащені капсулями часу.
  
  
  - Ви їх бачили так само добре, як і я. Нема ніяких.
  
  
  Коли вона закінчила, я спираюся на її руку, щоб підняти чорну скриньку, яку залишив Куанрум. Якщо таймер не на бомбах, він має бути всередині детонатора.
  
  
  - Я брала уроки електроніки, - сказала Шерон, забираючи це в мене.
  
  
  Звук поспішних кроків лунає до заднього проходу. Через напіввідчинені двері я висовую дуло своєї зброї. У наш бік йдуть троє чоловіків із гвинтівками.
  
  
  Виходжу в коридор із криком:
  
  
  - Стоп!
  
  
  Троє з них зупиняються після промаху.
  
  
  - Киньте зброю!
  
  
  Вони довго дивилися на мене в нерішучості. Потім вони поволі опустили рушниці на землю.
  
  
  - А тепер йди скажи вашому капітанові, що судно вибухне будь-якої хвилини.
  
  
  Спускайте рятувальні човни в море та швидко!
  
  
  Ніхто не рухається. Я погрожую їм своїм автоматом.
  
  
  Вони розвертаються і зникають, тікаючи до дверей порту. Я приєднуюсь до Шарон, яка розкрила детонатор і досліджує його компоненти.
  
  
  - Чи можна вийняти батареї або вимкнути ланцюг таймера, не вибухаючи бомби?
  
  
  Вона дивно дивиться на мене.
  
  
  – Там немає таймера.
  
  
  – Які? Зрештою, він обов'язково має бути!
  
  
  - Подивіться на себе.
  
  
  Насправді, я не можу знайти нічого, що близько чи віддалено нагадувало б систему таймера. Схема, не більша і не менша, схожа на мініатюрний передавач. Натискання кнопки просто надсилає сигнал через антену.
  
  
  – Це просто високочастотний передавач, – каже Шарон. Може бути детонатором, але таймера немає взагалі.
  
  
  – Як ви кажете, дуже просто… А ще він може просто служити передавачем. І нічого більше.
  
  
  Вона схвалює, мабуть, не розуміючи. Щодо мене, я тільки-но зробив дуже простий висновок, який також дуже складно зібрати. Якщо не помиляюся, проблеми попереду будуть навіть серйознішими, ніж очікувалося.
  
  
  - Ми маємо повернутися на командний місток.
  
  
  – Як! - вигукує Шерон, виглядаючи спантеличеним. Я не розумію ! А що щодо бомб? А Кванрум?
  
  
  – Бомби там не для вибуху. Принаймні не Кванрум і не з цією машиною.
  
  
  - Але хто тоді і з чим?
  
  
  - Ти правий. Це не що інше, як передавач. Ідея була проста: якщо на борту буде настільки погано, що терористи відчують необхідність висадити в повітря корабель, вони повинні натиснути цю кнопку. Це те, що зробив Кванрум. Але замість того, щоб потопити «Ака Мару», як він думав, він просто послав сигнал.
  
  
  – Але кому? - схвильовано питає Шерон, майже кричачи мені у вуха.
  
  
  - Я не знаю. Напевно, комусь, хто теж слідкує за нами.
  
  
  З огляду на її панічний страх, що росіяни можуть дізнатися про ядерний потенціал Ізраїлю, я не дуже хочу ділитися з ним тим, що я знаю.
  
  
  І підроблений детонатор допоміг мені ще щось зрозуміти: Поради хочуть, щоб радіоактивна нафта досягла Сполучених Штатів. Очевидно, що розміщені на борту бомби слід використовувати лише у крайньому випадку. Що стосується того, чому вони хочуть відправити цю нафту в Бейкерсфілд ... знак питання.
  
  
  Якщо радянське судно пливе навколо, воно отримало сигнал Кванрума і, мабуть, уже вирушило в плавання до Акаї Мару. З іншого боку, капітан ізраїльського крейсера все ще має детонатора для вибуху бомб Шарон.
  
  
  Так що я бачу тільки одне рішення: стати за штурвал танкера і зробити відволікаючі маневри, щоб уникнути радянського корабля і привернути увагу "Whiteshark".
  
  
  Ми з Шерон виходимо на подіум. Моє коліно болить. Раптом вона зупиняється і каже мені:
  
  
  - Гей, Кванрум все ще може підірвати бодай одну бомбу! Із системою заправки все, що йому потрібно зробити, це спуститися в трюм і закласти її... Вона вибухне.
  
  
  - Я знаю. Але на ньому був рятувальний жилет. Б'юся об заклад, він уже зійшов з корабля.
  
  
  - Нік, - продовжує Шерон, - позаду нас американський підводний човен, чи не так?
  
  
  Я дивлюсь на нього якийсь час, а потім киваю. Вона продовжує:
  
  
  - Не ті, хто мав отримати сигнал із Кванрума...
  
  
  На це немає відповіді. Крім того, мою ногу щойно пронизав тупий біль.
  
  
  Пожежний дзвін припиняє дзвеніти. Передні двері відчиняються і вдаряються об капот збоку. Я навожу пістолет-кулемет «Узі», готовий вітати прибулих, але «Акаі Мару» встромляється в хвилю, і двері зачиняються. Нікого. У мене тривожне відчуття, що корабель кинутий, що на борту лишилися тільки ми.
  
  
  Якось я пробираюся до дверей, відчиняючи їх поштовхом зброї. У коридорі нікого нема. Я входжу в супроводі Шерон, зачиняю двері і замикаю її за нами.
  
  
  Ми чуємо тільки рев двигунів. Танкер продовжує розтинати воду, мабуть, самостійно. Вітер знову стих, і виття у надбудові теж стих.
  
  
  - Куди вони поділися? - Запитує Шерон.
  
  
  - Я не знаю.
  
  
  . Корабель виглядає по-справжньому покинутим.
  
  
  Ми піднімаємося сходами так швидко, як можемо, але беззвучно. На кожному майданчику ми зупиняємось, щоб заглянути в коридор нагору. Нікого. І жодного іншого шуму, окрім шуму двигунів.
  
  
  Рінгтон спочатку спрацьовує, а потім зупиняється, залишається загадкою. На пожежній частині можна зібрати весь екіпаж. Але де, чорт забирай, він може бути на гігантському танкері?
  
  
  Я виходжу на палубу командного містка на верхньому поверсі. Двері прочинені.
  
  
  Коли я починаю бігати, я розблокую запобіжник свого Узі. Радіостанція також відкрита. Вітер, який на такій висоті дме трохи сильніше, змушує двері грюкати.
  
  
  Ми вже на півдорозі подіумом, і тут за нами лунають швидкі кроки. Я повертаюся і бачу масивну фігуру Сакаї в отворі, за Шароном. Його голова обмотана великою білою пов'язкою, він кидається на нас, як розлючений буйвол. Дуже швидко Шерон розвертається на місці та стріляє. Він поранений у плече, але, щоб зупинити Сакаї, потрібно більше. Це його навіть не сповільнює.
  
  
  Перш, ніж вона зробить ще один постріл, японець виявляється зверху і б'є її про перебирання потужним ударом зліва.
  
  
  Я відстрибую і, натискаючи пальцем на спусковий гачок, спрямовую «узі» в груди нашого нападника. Я не хочу стріляти в нього, але якщо він не залишить мені вибору, для нього погано.
  
  
  Рішучість має читатись у моїх очах, бо каратист стоїть на місці, ноги злегка зігнуті.
  
  
  Шерон, яка знепритомніла, починає рухатися. Її пістолет знаходиться на землі менш ніж у ярді від її руки.
  
  
  Я завжди шанував Сакаї.
  
  
  Я говорю японською. - Я не хочу тебе образити. Не примушуйте мене!
  
  
  стріляти.
  
  
  Сакаї не здригається. Він залишається там, на сторожі, очевидно, очікуючи, що я викину свій автомат, щоб зустрітися з ним, як із чоловіком, на рівних. За інших обставин я б з радістю доставив йому це невелике задоволення, навіть якби не мав ілюзій щодо результату зустрічі. Але я тут не для того, щоб балуватись.
  
  
  Це приблизно за три метри. Раптом він робить крок уперед.
  
  
  - Досить! Якщо ти примусиш мене пристрелити, я без вагань!
  
  
  Шерон стоїть навколішки, потираючи шишку на лобі. Я роблю крок назад і неприємний сюрприз. Відчуваю, як моя шия стикається з циліндром із холодного металу. Мабуть, із командного містка вийшов чоловік.
  
  
  Він наказує мені. - Опусти автомат!
  
  
  У цей момент до мене кидається Сакаї. Але Шерон сцену не втрачає. Швидким жестом вона дістає автомат і, схопивши його обома руками, спрямовує його на голову японця, кричачи:
  
  
  - Стій, чи ти мертвий!
  
  
  І знову Сакаї завмирає, все ще настороже.
  
  
  "Якщо ви цінуєте своє життя, попросіть свою дівчину кинути пістолет", - сказав чоловік за моєю спиною.
  
  
  Шерон відповідає. - Мовчи чи я стрілятиму! Тоді я тебе застрелю. Я швидка.
  
  
  - Я його застрелю! – загрожує інший.
  
  
  Як і раніше, застигши як стародавній мармур, я відчуваю, як дрібні краплі поту виступають у мене на лобі.
  
  
  - Наважуйся, і швидко! - сухо сказала Шарон. Відступи чи стріляй! Через п'ять секунд я потраплю кулею між очима твого друга!
  
  
  - Ні, ні… - бурмоче людина, яка направила на мене пістолет.
  
  
  В мить ока я згинаю ноги і, крутячись на місці, встромляю дуло пістолета-кулемета в западину його живота. Сакаї наступає Шарон.
  
  
  - Стоп! кричить вона.
  
  
  Офіцер, який напав на мене, лежить на землі. Насилу я звільнив його від пістолета. Пекучий біль пронизує мою ногу. Кров просочила імпровізовану пов'язку Шерон.
  
  
  Я сказав. - Стій!
  
  
  Повільно чоловік підкоряється, утримуючи живіт обома руками.
  
  
  Я кладу його пістолет у кишеню і питаю:
  
  
  – Хто ще на мості?
  
  
  Офіцер з жахом дивиться на мене.
  
  
  - Так? Хто ще ?
  
  
  - Штурман і керманич.
  
  
  - Де капітан та інші моряки?
  
  
  Я був би здивований, якби він мені відповів. Однак, подумавши, він сказав мені:
  
  
  – У пожежного депо на головній палубі. Були навчання з пожежної тривози.
  
  
  - Капітан теж там?
  
  
  Шерон усе ще стоїть на колінах, тримаючи пістолет обома руками, і не зводить очей з Сакаї з відстані п'яти футів від неї.
  
  
  - Ти гаразд, Шерон?
  
  
  - Все нормально. А ви ?
  
  
  - Поки так.
  
  
  Поради зараз обов'язково нападуть. Потрібно попередити капітана. Звертаюся до офіцера:
  
  
  - Зверніть особливу увагу, що я вам скажу. Ми не хочемо заподіяти шкоди цьому кораблю та його команді. Ви маєте нам вірити! Але менш завзяті люди будуть штурмувати Акай Мару в спробі потопити його. Скажіть своєму капітанові, щоб він сховав своїх людей і роздав їм всю зброю, що є у вас. Особливо, коли вони займають найтемніші місця і готові покинути судно!
  
  
  - Хто ти ? – протестує офіцер.
  
  
  - Це не має значення. Важливо те, що ви надсилаєте моє повідомлення своєму капітанові.
  
  
  Він дивиться на мене поглядом, сповненим ненависті.
  
  
  - Живий ти звідси не вийдеш! - випалив він.
  
  
  - Ні я, ні будь-хто інший, якщо ти не зробиш того, що я тобі сказав. Давай йди! І візьми Сакаї з собою.
  
  
  Офіцер довго дивиться на мене, наче хотів зафіксувати у своїй пам'яті всі мої риси. Потім, повернувшись до Сака, він на повній швидкості вигукує фразу.
  
  
  Каратека не рухається. Офіцер із криком підходить до нього. Нарешті, неохоче, інший послаблює пильність і слідує за своїм босом, кинувши на мене жорстокий погляд через його плече. Вони проходять повз Шерон, навіть не дивлячись на неї, і зникають вниз сходами.
  
  
  Ізраїльтянка встає та кидається за мною. У кілька стрибків доходимо до дверей командного містка. Беззвучно прослизаємо всередину.
  
  
  Великий зал займає майже всю ширину будівлі. Ряд світильників, втоплених у стелі, заливає приміщення приглушеним червоним світлом, до якого додається мерехтіння кількох сотень світлових індикаторів та циферблатів.
  
  
  Молодий чоловік у білій формі стоїть на доріжці за величезним хромованим сталевим колесом. Зліва від нього другий розмовляє телефоном, дивлячись через великі ілюмінатори.
  
  
  Тихим голосом я кажу Шерон дивитись на палубу, потім повільно йду до центру стовпа.
  
  
  Офіцер у дорозі бачить моє відображення в ілюмінаторі. Він обертається, втративши дар мови.
  
  
  - Покласти слухавку!
  
  
  Почувши мій голос, молодий керманич схоплюється на доріжку і дивиться на мене широко розплющеними очима.
  
  
  - Я сказав тобі повісити слухавку!
  
  
  Офіцер кладе слухавку і піднімає руки, питаючи:
  
  
  - Що ти хочеш ?
  
  
  - Накажіть кермо заблокувати колесо!
  
  
  - Вони йдуть, - каже Шарон від дверей.
  
  
  - Утримуйте їх. Накажіть заблокувати колесо! - сказав я офіцеру, явно жестикулюючи стволом свого пістолета. Він капітулює:
  
  
  - Роби, що він каже.
  
  
  Погляд керманича на мить блукав між його начальником і мною, потім, нарешті, він опустив великий сталевий важіль, прикріплений до основи керма. Не зводячи з них очей, я злегка повертаюсь до Шерон і кричу:
  
  
  - Скажи їм, що ми звільнимо двох з їхніх людей!
  
  
  Я чую, як вона повторює мої інструкції на палубі.
  
  
  «Ви не зможете самостійно керувати цим кораблем, – сказав помічник капітана.
  
  
  Я відходжу вбік і з пістолета-кулемета показую їм дорогу.
  
  
  - Ви обидва виходите.
  
  
  - Але ти ніколи не зможеш...
  
  
  - Виходьте!
  
  
  Офіцер іде до дверей. Молодий керманич наслідує його, проходячи переді мною. Вони дуже злякані, коли проходять повз Шарон, яка тримає двері спиною до перегородки.
  
  
  Як тільки вони переступають поріг, Шерон відчиняє двері ногою і швидко замикає її.
  
  
  За мить вона приєдналася до мене біля керма. Ми зітхнули з полегшенням, потім вона запитала мене:
  
  
  - І зараз ?
  
  
  Перш ніж відповісти, я виймаю сигарету, закурюю та роблю довгу затяжку.
  
  
  - Тепер ми повертаємо на правий борт на три хвилини, потім три хвилини на лівий, потім знову на правий борт.
  
  
  – SOS?
  
  
  Я киваю головою.
  
  
  - Нік, ти скажеш мені, хто нас переслідує?
  
  
  - Підводний човен ВМС США.
  
  
  – Цей корабель мене це не цікавить.
  
  
  Хтось ті, хто збирається атакувати нас. Хто отримав повідомлення Куанрума?
  
  
  – Думаю, радянський торпедний катер. Може підводний човен.
  
  
  Вона раптово блідне.
  
  
  - Ти... ти маєш на увазі, що це... росіяни... які...
  
  
  Решта його пропозиції губиться у незрозумілому гуркоті.
  
  
  Рано чи пізно я маю сказати:
  
  
  - Так, Шерон. За цією справою стоять росіяни. З самого початку.
  
  
  Я швидко розповідаю їй, що виявив у Кувейті, а потім у Бейруті.
  
  
  – Ви впевнені, що це були агенти КДБ?
  
  
  - Звісно. Вони мали картки радянських дипломатів.
  
  
  - Значить, усе скінчено!
  
  
  - Можливо, ні…
  
  
  Я піднімаю важіль блокування та повертаю штангу вправо до упору. Перекид поступово стає більш вираженим, оскільки танкер ухиляється від хвиль при зміні курсу.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XII.
  
  
  
  Задню стіну займають шафи. Шерон знаходить там повну аптечку. Тремтячою рукою вона ставить портфель до моїх ніг, коли я починаю другу серію маневрів. Вона зрізає мою стару пов'язку, потім нижню частину штани комбінезону.
  
  
  - Тобі боляче, Нік?
  
  
  - Щойно…
  
  
  Я брешу, зосереджуючись на тому, що роблю. Погодні умови набагато кращі, але море, як і раніше, бурхливе, і хвилі від п'яти до шести метрів, що розбиваються об ніс, бризкають на палубу, коли Akai Maru занурюється між ними.
  
  
  Поки що ні росіяни, ні ізраїльтяни не виступили вперед, і я впевнений, що з незвичайних рухів корабля на "Whiteshark" тепер стало зрозуміло, що щось не так.
  
  
  - Обережно, це вжалить, - попереджає Шерон.
  
  
  Я збирався запитати її, чи приймає вона мене за швабру, коли болісний біль скручує мені нерви. Я відчуваю, що хтось щойно вилив мені на ногу миску з киплячою олією. Маленькі крапки, що світяться, танцюють у моїх очах.
  
  
  Хтось кличе мене з дна довгого тунелю. Мій щільний прес штовхає мій живіт до горла. У кімнаті панує духовий жар. Піт тече по всьому тілу, просочується з-під повік і щипає очі.
  
  
  - Нік! Нік!
  
  
  Приходжу до тями і з подивом бачу обличчя Шарон над собою.
  
  
  Я хочу запитати його, що зі мною трапилося, але можу тільки пошкрябати горло. Гарячий біль більше не пульсуючий біль. Я лежу на підіумі.
  
  
  - Краще? - спитала Шарон. Ви знепритомніли.
  
  
  Вона допомагає мені сісти. Я болісно формулюю:
  
  
  - Боже! але що сталося?
  
  
  - Я облила твою рану спиртом, і ти знепритомнів.
  
  
  Мені вдалося вичавити з архіву стару втомлену посмішку. Голова все ще крутиться, але стає кращим.
  
  
  – Ви могли б попередити!
  
  
  - Але я попереджала, що це вжалить, - заперечила Шарон збентежено.
  
  
  - Ти говориш ! Якщо це те, що ви називаєте уколом… Я думав, мені ампутували ногу.
  
  
  Потім, дивлячись на його розтрощене обличчя, я не міг не розсміятися.
  
  
  – Ви втратили багато крові, – продовжує вона. Я думаю, що потрібний лікар.
  
  
  Вона наклала на мою рану марлеві тампони з пов'язкою, і на бездоганній тканині вже з'явилася велика червона пляма. Я насилу встаю, спираючись на здорову ногу. Шерон допомагає мені, простягаючи руку.
  
  
  - Як довго я пробув у відключенні?
  
  
  - Я не знаю точно. Мінімум п'ять хвилин. Може більше.
  
  
  Протягом тривалого часу я тримаю одну руку за плече Шерон, а іншу за кермо, щоби не впасти. Нарешті пішохідний міст, який коливається навколо мене, вирішує стабілізуватися.
  
  
  Я повертаюсь до вікна зображення, щоб переглянути чорнильний обрій. Нічого не видно, це не обнадіює. У цій темряві корабель, що пливе з вимкненим світлом, може залишатися повністю невидимим, доки виявиться поруч.
  
  
  Раптом я відчуваю запах гару, Шарон теж його відчула. Вона морщить ніс:
  
  
  - Вогонь!
  
  
  Від дверей усередину просочується невеликий струмок диму, а навколо нижньої петлі повільно рухається вишнево-червона точка.
  
  
  Мені потрібно півсекунди, щоб зрозуміти: вони хочуть відчинити двері
  
  
  та вирізають петлі. Враховуючи швидкість, з якою вони просуваються, їм потрібно лише кілька хвилин, щоб її зламати.
  
  
  Скоро вони вирвуться на подіум, і все буде кінчено. Тому що я не зможу змусити себе холоднокровно розправлятися з людьми, які, беручи нас за диверсантів чи піратів, лише захищають свій корабель.
  
  
  - Знайди мені брухт або якийсь металевий пруток, - кажу я Шерон. Щось заклинило колесо.
  
  
  Вона кидається до шаф, а я крутив колесо ліворуч до упору. Якщо мені вдасться змусити її застрягти в цьому положенні, Akai Maru продовжуватиме виконувати широкі завитки, які обов'язково привернуть увагу Whiteshark.
  
  
  Нижній шарнір із різким хрускотом піддається. На той час, коли Шерон повертається з вогненною сокирою, червона точка вже блукає по верхній.
  
  
  Я гарячково вивчаю постамент керма у пошуках найбільш уразливого місця.
  
  
  - Відійди, - сказав я Шерон.
  
  
  Опускаю стопорний важіль і щосили ударяю по ньому сокирою. При першому ударі мало не скручується навпіл. Неможливо маневрувати. Я додаю другим ударом сокири. Цього разу кінчик ручки літає по кімнаті, начисто відрубаний. При цьому тріскається друга петля дверей.
  
  
  Я виймаю пістолет з кишені і кладу його на підлогу, показуючи Шерон зробити те саме. Узі на картковому столі не заважає.
  
  
  Відступаємо до еркера. Двері впали всередині з величезним металевим гуркотом, і півдюжини матросів вийшли на трап.
  
  
  Вони стрілятимуть у нас, як у кроликів. Входить капітан з яскравими очима, розпатланим волоссям і розстебнутою курткою. Потріскуючим голосом він вимагає тиші.
  
  
  Чоловіки миттєво завмирають. У кімнаті запанувала мертва тиша.
  
  
  Капітан іде до нас і без попередження б'є мене кулаком у щелепу. Відкинувшись назад, я ударяюся головою об металеву раму еркера, потім хитаюся і падаю на коліна. Шерон нахиляється до мене, але чоловічок відштовхує його ударом на розмах, чому він вальсує в середину кімнати.
  
  
  Я починаю вставати, коли він вистачає мене за комір і люто штовхає по пораненій нозі.
  
  
  Мені раптом здається, що атмосфера в кімнаті загострюється. Звуки змішуються, все збиває з пантелику і загрожує. Я скрізь бачу зірки. Ще один удар по нозі, а потім все зупиняється, окрім ударів серця у грудях.
  
  
  Я збираю всю свою силу волі, щоб не потонути, і поступово декор знову проявляється з більшою ясністю.
  
  
  Капітан досі тримає мене за гору мого костюма. Він притискає мої плечі до еркера, потім, як у ефект збільшення, його обличчя наближається до мого і зупиняється за кілька сантиметрів від мого носа.
  
  
  - Я вб'ю тебе ! І цю дівчину також! – кричить він. Але спершу поговоримо. Мені потрібні відповіді! В тому числі ?
  
  
  Він п'яний люттю. Шалено, звичайно. Лікар попередив, що він не хворий, але, на мій погляд, це нижче за істину...
  
  
  Маленький чоловічок трясе мене, як сливове дерево, б'є головою об скло. Мене охопила чорна лють. Нехай засмучується, гаразд. Ми можемо це зрозуміти. Але ми не повинні давити. Якщо я дозволю йому, він нарешті вб'є мене.
  
  
  Я опускаю кулаки до його живота, а потім різким рухом нагору відпускаю мій одяг. На зворотному шляху обидва мої лікті опускаються до середини його грудей, і він падає на спину. Ніхто не мав часу здригнутися. Через секунду я вже на ньому, ліва рука за його шиєю, права долоня під його підборіддям. Я відриваю його від землі, потім дозволяю йому впасти назад, закидаючи голову, поки він не може ледве дихати.
  
  
  - Якщо хтось підійме палець, я зламаю йому шию!
  
  
  Капітан намагається звільнитися. Я натягаю ще трохи руки на голову.
  
  
  - Кинь зброю!
  
  
  Обличчя капітана стає кольором баклажану.
  
  
  - Слухай, бо я дорого не дам за шкуру твого капітана!
  
  
  - Роби, як він каже, волає голос.
  
  
  Це лікар йде через кімнату з аптечкою в руках.
  
  
  - Робіть, як він каже, дурні! він повторює. Ви бачите, він не жартує.
  
  
  Один за одним моряки складають зброю на місток.
  
  
  Куди поділася Шарон? Я зрештою помічаю її, притулившись до неї
  
  
  . На її щоці утворилася пурпурна шишка, обрамлена бронзовим кільцем. З куточка його рота сочиться невелика цівка крові.
  
  
  - Іди, принеси зброю на стіл, - сказав я.
  
  
  Вона біжить до карткового столу, бере Узі і піднімає запобіжник. Це дає мені змогу відпустити голову капітана. Я починав утомлюватися.
  
  
  Лікар поспішно опускається на коліна поруч із офіцером, який повільно приходить до тями. Він допомагає йому сісти, а потім, за хвилину, встати. Як тільки він відновлює подих і рівновагу, капітан уважно дивиться на мене і робить крок у мій бік. Але втручається лікар.
  
  
  "Я просто не міг дозволити йому забити мене до смерті", - сказав я все ще невпевненим голосом.
  
  
  - Скажіть, ви не збираєтесь його звинувачувати! прямо випалив лікар. Ви намагаєтесь затопити цей корабель! Ти той, хто хоче нас вбити!
  
  
  – Ні, це не ми. Двоє з вашої команди – радянські агенти. Це вони вивели з ладу бортове радіо, висадивши в повітря станцію.
  
  
  - Я вам не вірю... - починає лікар.
  
  
  Але втручається капітан:
  
  
  - Ті, кого я найняв у Аль-Кувейті?
  
  
  - Точно. Один із них називається Кванрум.
  
  
  - І ще один Ахмід аль-Фейс'єль, - додає Шарон.
  
  
  "Ви знаєте, що він зник", - сказав капітан, звертаючись до неї.
  
  
  Шерон киває:
  
  
  - Я вбила його.
  
  
  - Куанрум відправив повідомлення радянському кораблю, що стоїть поблизу. На цей час він, мабуть, залишив Акай Мару. Трюми забиті пластиковими бомбами.
  
  
  - Він зник, - заперечив один із офіцерів. Або стрибнув у море.
  
  
  Усі погляди прикуті до нього.
  
  
  - Човни на місці? – твердо питає капітан.
  
  
  - Так, мій капітане. Якщо Куанрум залишив берег без човна, він, мабуть, потонув.
  
  
  Капітан дивиться на мене.
  
  
  - Який інтерес має цей танкер в очах Рад?
  
  
  Кванрум, безперечно, фанатик, але не настільки божевільний, щоб стрибати в море, просто одягнувши рятувальний жилет. Значить, він все ще на борту і, мабуть, збирається висадити в повітря одну з бомб.
  
  
  - Так! - Капітан нетерплячий. Чим наш вантаж сирої нафти цікавить Радянський уряд?
  
  
  - Нік! - вигукнула Шарон. Ти не підеш…
  
  
  Вона робить загрозливий жест стволом свого пістолета. Чоловіки відсахуються. Спокійно наказую їй покласти зброю.
  
  
  Вона здивовано дивиться на мене.
  
  
  - Після того, що вони з нами щойно зробили?
  
  
  – Слухати. Якщо Куанрум все ще на борту, він, ймовірно, знаходиться на дні, намагаючись знайти спосіб підірвати бомбу, не вибухнувши разом із нею. До того ж, росіяни найближчим часом обов'язково підуть в атаку. Ми не маємо часу відкладати справи на потім. Тож залиште цей пістолет!
  
  
  Пот мокрий із голови до п'ят. У мене вузлики у животі, і удари від травми вдарили мене по всьому лівому боці до плеча.
  
  
  На подіумі настає мертва тиша. Повільно, неохоче, Шарон повертається і кладе Узі на картковий стіл. Потім вона вертається до нас.
  
  
  І знову капітан підходить до мене з загрозливим виглядом. Лікар зупиняє його.
  
  
  - Зі зброєю або без неї не рекомендую торкатися мене. Цього разу я тебе вбиваю. Вас попередили, капітане!
  
  
  Жоден з матросів не спробував забрати свою зброю, але я знаю, що за найменшого знака капітана вони розірвуть нас на шматки.
  
  
  - Я розумію, що час минає, - сказав лікар.
  
  
  - Ти правий. Я скажу вам щиру правду. Сподіваюся, всі мені повірять.
  
  
  – Ми вас слухаємо.
  
  
  - Дуже хороший. Групі ліванських терористів, які назвали себе «Червоним кулаком листопада», вдалося вкрасти бочку зі Стронцієм-90. Це надзвичайно небезпечний радіоактивний матеріал.
  
  
  - Знаю, - перебиває лікар.
  
  
  - Де вони взяли? - питає капітан недовірливо скрипучим голосом.
  
  
  Шерон у кутку кімнати скам'яніла і біла як полотно. Я продовжую:
  
  
  - Це не має значення. Важливо те, що я маю докази того, що терористи захопили матеріали. І це за допомогою Рад.
  
  
  - І до чого тут все це? - все ще скептично запитує капітан.
  
  
  Я коротко пояснюю їм, але, не упускаючи жодних деталей, мої
  
  
  докази та висновки, які я зробив із них.
  
  
  - У цьому немає сенсу, - дивується лікар. Якщо поради заразили нашу партію нафти, чому вони прийдуть і нападуть на нас зараз?
  
  
  - Маю сказати, я знаю про це не більше, ніж ви. Я навіть не знаю, з якою метою заразили цю нафту. Однак я впевнений, що вони ніколи не мали наміру потопити «Ака Мару», побоюючись розливу радіоактивної нафти.
  
  
  "Це означає, що вони хочуть, щоб забруднена нафта надходила на нафтопереробні заводи Бейкерсфілда", - сказав капітан. Ви намагаєтеся змусити нас повірити у це?
  
  
  Чорт! Але він має рацію! Його підступне маленьке питання просто прояснило все в моїй голові. Здивування має читатись на моєму обличчі.
  
  
  - Ви щойно зрозуміли їхній план, - зауважує лікар.
  
  
  - Думаю, так, - киваю я.
  
  
  - Отже, Нік? - тривожно й нетерпляче питає Шерон. Що вони хочуть робити?
  
  
  - Нафта радіоактивна. Але його недостатньо, щоб убити будь-кого, хто підійде до неї. Принаймні, не одразу.
  
  
  - Зрозуміло, - глухо продовжує лікар. Лейкемія та ще дюжина інших злоякісних захворювань.
  
  
  - Це воно. Нафта вивантажуватиметься на Бейкерсфілді. Коли він залишає нафтопереробний завод, він по суті перетворюється на пальне. Бензин спалюватиметься машинами на всьому нашому західному узбережжі.
  
  
  – Вихлопні гази теж будуть трохи радіоактивними, – продовжує лікар. Потрібно багато часу, можливо, років двадцять, щоб побачити результат: різке збільшення смертності від раку. Не кажучи вже про вади розвитку новонароджених. Буде вже пізно. Ніхто більше не зможе зупинити зло.
  
  
  Капітан втручається. - Якщо Поради хочуть, щоб ця нафта була доставлена ​​до Бейкерсфілда, чому вони заклали бомби в трюмах і навіщо їм нападати на цей корабель?
  
  
  "Ймовірно, вибухівка - це просто поступка терористам, які скинули стронцій-90 у бункери", - сказав я.
  
  
  Я раптом зрозумів. У моїй голові складаються фрагменти плану Макіавеллі.
  
  
  - Що б сталося? - вигукує Шерон.
  
  
  - Це не все. Стронцій-90 потрібно було спочатку занурити в бункери. Успішна операція. Потім Файзел і Куанрам мали замінувати корабель так, щоб він затонув відразу після вибуху. І там їм це вдалося...
  
  
  - Але детонатор Кванрума був підробкою, Нік.
  
  
  - Стеж за мною добре. Якби ми не втрутилися, «Акаі Мару» мирно прийшов до Бейкерсфілда, спустошив свої бункери і знову рушив у дорогу. По дорозі назад російські планували підірвати бомби. Танкер поринув на дно. Більше жодних слідів.
  
  
  - А як щодо чорної скриньки Куанрума? Шерон наполягає.
  
  
  – Йому наказали натиснути кнопку, якщо щось пішло не так. Росіяни були б попереджені, штурмували корабель і доставили нафту. По дорозі назад сценарій трохи змінили: від нього відмовилися, перш ніж затопити. Звертаючись до капітана, додаю:
  
  
  - Що відбувається у Бейкерсфілді? Ви знаєте когось особисто?
  
  
  Він похитав головою. Очевидно, він ще не переконаний.
  
  
  – Немає митного контролю. Нафта відкачується на морській станції.
  
  
  – І ось так.
  
  
  Капітан суне кулаки в кишені і знову завзято хитає головою.
  
  
  - І ти думаєш, я проковтну це?
  
  
  Я знаю, що він має в кишені пістолет. Узі стоїть на столі позаду Шарон, а пістолет, який я покинув, усе ще лежить на землі за два метри ліворуч від мене. Нічого робити…
  
  
  Навіть якщо росіяни не нападуть на нас і ізраїльтяни не запустять свого власного детонатора, Quanrum все одно підірве одну з бомб. Жодна із цих трьох формул мені не подобається. Whiteshark – наша єдина надія, але вона ще не з'явилася.
  
  
  «Витягніть пістолет із кишені, капітане», - сказав я. Покажи нам, що ти за чоловік. Коли росіяни стануть на борт, вам буде достатньо часу, щоб передумати.
  
  
  У його погляді промайнула ненависть, він повільно дістає пістолет Police Special 38 і цілиться в мене.
  
  
  Лікар втручається:
  
  
  - Я знаю, що збирається сказати капітан, і поділяю його думку.
  
  
  Звертаюся до нього з легкою посмішкою:
  
  
  - Ви думаєте, що ми хочемо викрасти цей корабель та його вантаж?
  
  
  
  - Так. Є такі за доволі комфортну суму.
  
  
  – Нам ще треба мати можливість його продати. Але, якщо вам сподобалося моє невелике оповідання про стронцію-90, то зачекайте, поки я не розповім вам про свої плани захопити Акай Мару на десятиметровому рибальському човні.
  
  
  - Капітане! - заревів чоловік.
  
  
  Усі звертаються до нього. Його очі розширилися від жаху, він показує тремтячим пальцем у бік ілюмінатора.
  
  
  Півдюжини штурмових гелікоптерів нерухомо ширяють у повітрі над головною палубою. На оливковому фюзеляжі намальовано величезну червону зірку.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XIII.
  
  
  
  - Так? Як ви вважаєте, це мої люди?
  
  
  Стоячи біля вікна, він спостерігає, як радянські солдати штурмують його такер. Скам'янілі моряки чекають, не знаючи, що їм робити. Видаю накази:
  
  
  - Розбийте усі вікна!
  
  
  - Але ж ми не можемо з ними боротися! - заперечує лікар. Це було б самогубством!
  
  
  «Послухайте мене, лікарю, - сказав я, повертаючись до нього. Росіяни тут, щоб захопити корабель. Вони уб'ють вас одного за одним! Пам'ятайте, їхня місія – доставити нафту до Бейкерсфілда. Якщо танкер несправний, вони цього не зможуть зробити.
  
  
  Шерон вистачає автомат на столі і підходить до нас. Я кричу:
  
  
  - Опусти вікна і відчиняй вогонь!
  
  
  Капітан усе ще завмер перед вікном. Його автомат звисає зі стегна з кінця нерухомої руки.
  
  
  - Знищте все, що можете тут! Чим більше втрат, тим менше шансів на успіх!
  
  
  - А ти чим займаєшся ? питає лікар.
  
  
  - Постараємося дістатися машинного відділення. Якщо ми зможемо їх саботувати, вони ніколи не досягнуть Бейкерсфілда.
  
  
  - Ні! – раптом кричить капітан.
  
  
  Ми обертаємось. Його пістолет націлений на нас із Шерон.
  
  
  – Ви не знищите цей корабель! він заревів. Я не дозволю тобі цього зробити!
  
  
  «Це радянські ударні війська, які щойно висадилися на містку, капітан», - говорю я з терпінням, яке мене вражає. Ці люди тут, щоб убити вас та всю вашу команду!
  
  
  - Я тобі не дозволю! він починає знову тремтячим голосом.
  
  
  Куля з порожнистою головкою свистить через кімнату і врізається в груди. Вирок капітана закінчується стогін, і він відсахується від удару, все ще намагаючись підняти пістолет. Але, зрештою, він згортається калачиком і беззвучно падає.
  
  
  Сакаї переступила поріг, її лоб і плече були забинтовані. Миттєво наставляю на нього пістолет. Він піднімає руку, щоб зупинити мій жест.
  
  
  «Я прийшов допомогти вам», - сказав він чудовою англійською.
  
  
  Сам його акцент свідчить про певну культуру.
  
  
  - Ти знаєш, що діється? – здивувався я.
  
  
  – Про це на борту всі знають. Мікрофон залишився увімкненим, і ми вас почули.
  
  
  "Візьми командування, медик", - сказав я. Зламайте якнайбільше речей.
  
  
  Сакаї виходить на місток і стає навколішки поруч зі своїм капітаном.
  
  
  - Бідолашний псих, тихо кидає він.
  
  
  Лікар, здається, наляканий і глибоко зворушений убивством капітана, але він вселяє в мене впевненість. Він зробить усе, що може.
  
  
  За мить на палубі з'являється Сакаї. Ми з Шерон, йдучи за ним по п'ятах, мчимося вгору сходами. З головної палуби до нас долинають відлуння бою.
  
  
  «Я поставив дюжину чоловіків перед кожною брамою», - сказав він нам.
  
  
  Капот трапа машинного відділення знаходиться на кормовій палубі, і щоб дістатися до нього, потрібно пройти головним проходом. Якщо люди Сакаї не зможуть чинити опір досить довго – у чому я сумніваюся – ми не зможемо отримати до нього доступ. Не зупиняючись, кричу:
  
  
  - А звідси є інший спосіб спуститись у машинне відділення?
  
  
  - Так, - відповідає Сакаї. Труба доступу, що веде до кормової рубки, та насосні лінії, що ведуть до носової палуби.
  
  
  Не можна пройти з носової частини: там уже приземлилися радянські солдати. Отже, залишається капот кормової палуби чи рубки, якщо ми зможемо до них дістатися.
  
  
  Приходимо на другий поверх надбудови. Звуки бою набагато жорстокіші. Шерон і Сакаї залишаються позаду, а я йду до кута під'їзду
  
  
  . Проходячи повз рог, я бачу, як на палубу падає матрос, зрешечений кулями. За дві секунди біля підніжжя сходів з'явився радянський десантник. Дві кулі з мого пістолета – і він падає. Але через контрольно-пропускний пункт уже перейшли росіяни. Взявши «узі» з повним магазином, я повертаюся до сходової клітки. Прямо до нас йдуть двоє російських солдатів.
  
  
  Поливаю їх вогнем із "Узі". Вони відкочуються назад і падають мертво на палубу разом зі своїм товаришем та матросом.
  
  
  Я швидко повертаюсь:
  
  
  - Неможливо пройти основним коридором.
  
  
  "Я не бачу іншого шляху", - задумливо коментує Сакаї.
  
  
  Раптом він морщить лоб і продовжує:
  
  
  - Стривай. Можлива можливість.
  
  
  Димова шашка, кинута знизу, зі звуком казанка впала на майданчик. Відразу огортає густий задушливий туман.
  
  
  - Сюди! - кричить Сакаї, на повній швидкості спускаючись коридором нагорі.
  
  
  Після приблизно тридцяти метрів забігу він досяг кінця коридору. Він відчиняє двері. Прямуємо за ним у велику кімнату. Я закриваюсь за собою і блокую всі важелі закривання.
  
  
  Ряди ящиків зі свіжими фруктами та овочами або банок передують значній черзі холодильників та морозильників.
  
  
  - Це один із звичайних відведень вентиляції, - каже нам Сакаї.
  
  
  Він встає рачки біля того, що мені здається появою повітроводу з нижнього рівня. Підходимо до нього, коли він відкриває великий оглядовий люк збоку труби.
  
  
  Унизу великий електродвигун. Сакаї просовує голову в отвір, щось вивчає і з'являється знову.
  
  
  - Це веде на камбуз, прямо над піччю, - пояснює він. Фільтр капота розташований приблизно за шістдесят сантиметрів нижче двигуна.
  
  
  Він дозволяє мені дивитися по черзі. Я залишаюся скептично налаштованим:
  
  
  – Це буде непросто. Нам знадобляться інструменти, щоби розібрати вентилятор.
  
  
  Японець з усмішкою обережно відводить мене убік і занурює руки у трубу. Він якийсь час колупає і зрештою знаходить хороше зчеплення з двигуном.
  
  
  Я розумію, що хоче робити. Але я не вірю в це. На перший погляд, двигун важить сто кілограмів. Навіть важкоатлет не зможе витягнути його із кріплень.
  
  
  Я збираюся сказати йому, але раптово його обличчя стає багряним. М'язи його рук і тулуба розширюються, сорочка скрипить на плечах і в середині спини. Зі скрипом викрученого металу мотор вискакує з корпусу, Сакаї котить його поруч із собою і падає на спину, щоб перевести дух.
  
  
  Шерон шепоче, зачарована. - Неймовірно!
  
  
  За інших обставин я майже заздрив би цьому японцю. У будь-якому випадку, я твердо клянуся собі, що, хоч би що трапилося, я ніколи не зіткнуся з цією силою природи в єдиноборстві.
  
  
  - Ти гаразд, Сакаї?
  
  
  Він дивиться на мене, посміхається і болісно вимовляє:
  
  
  – Все буде добре… Все гаразд. Просто питання використання важелів.
  
  
  Раптом у двері комори обрушилися удари неймовірної жорстокості, стрясаючи всю перегородку.
  
  
  - Що це таке ? кричить Шерон.
  
  
  - Не знаю, але якщо вони так і продовжать, то будуть тут менше, ніж за дві хвилини.
  
  
  Знову лунають удари. На цей раз я зрозумів: відбійний молоток. Боже! Щодо інструментів, то росіяни нічого не залишили на волю випадку.
  
  
  Лопаті вентилятора висять у повітроводі, як і раніше, утримувані на місці декількома металевими стрічками з гвинтовою головкою. Я сідаю на край отвору і штовхаю все вниз. Потім я прослизаю всередину.
  
  
  Пізніше я приземляюся на велику плиту з десятьма конфорками. Достатньо побіжного погляду, щоб побачити, що на камбузі нікого немає.
  
  
  «Поспішай», - крикнув я в капот, почувши, як черговий тріск відбійного молотка вдарив по дверях.
  
  
  Незабаром з'являються ноги Шерон, а за ними й інше, і я радо допомагаю їй сісти на плиту, а потім ступити на підлогу. Коли Сакаї виходить із труби, нові удари відбійного молотка луною розносяться над нашими головами, як черга з великокаліберного кулемета.
  
  
  - Вони прибувають! - оголошує японець, опускаючись на ґрати печі.
  
  
  Шерон вже біля задніх дверей.
  
  
  Вона обережно відкриває її та дивиться.
  
  
  - Це добре ! сказала вона, прослизнувши в отвір.
  
  
  Прямуємо за нею в довгу кімнату. На стінах полиці, завантажені з одного боку каструлями та сковорідками, а з іншого – продуктами. Наприкінці є двері.
  
  
  - Він виходить прямо на задню палубу, - сказав Сакаї. Тут проходять кухарі, щоби викинути сміття в море.
  
  
  У двері є невелике віконце. Шерон дивиться.
  
  
  - Нікрго, - оголошує вона, піднімаючи клямку.
  
  
  Судячи зі стрілянини, попереду йде бій. Довго це не триватиме. Моряки шалено захищаються, але радянським спецназівцям їм довго не протистояти.
  
  
  Хмарний шар починає розсіюватися, і маленькі шматочки неба, посипані зірками, з'являються над все ще дуже бурхливим океаном. Десь у самому серці цієї чорної хвилі пливуть кораблі: ізраїльський крейсер та "Whiteshark". Один із них може знищити нас, а інший урятувати. За кормою «Акаї Мару», наскільки вистачає око, тягнеться довгий фільйотерний слід.
  
  
  Сакаї прослизає під капот і піднімає товсту металеву пластину. Шерон входить першою. Я за нею. Через секунду я чую клацання замку за японцем, і знову він чорний як смоля.
  
  
  Гуркіт двигунів посилюється, коли ми спускаємося сходами. Через десять метрів я відчуваю, як щось біжить по моєму рукаву. Кров, я певен. Я підводжу голову.
  
  
  - Сакаї! Все добре ?
  
  
  Він бурмоче невиразна відповідь японською. Я не розумію.
  
  
  - Щось не так, Нік? - Запитує Шарон.
  
  
  - Я думаю так. Це Сакаї. Він поранений.
  
  
  Я вмикаю ліхтарик, спрямовую його вгору.
  
  
  За три метри від моєї голови японець зупиняється, чіпляючись за прути в дивному становищі. Кров струмує з його плеча. Зусилля, яке він вклав у двигун вентилятора, мабуть, знову відкрило його рану. Я знову його гукаю:
  
  
  - Сакаї!
  
  
  Він не рухається. Це мене турбує :
  
  
  - Шерон, я подивлюся.
  
  
  - Ні! Продовжуйте! - раптом кричить японець гучним голосом, схожим на голос п'яного. Ми не повинні дозволити їм забрати корабель.
  
  
  Я потрапив на нього і бачу, як він починає відпускатися. Я тримаю його однією рукою, тримаючись щосили інший.
  
  
  - Стривай, Сакаї! Трохи більше. Якщо ви допоможете, я проведу вас вниз.
  
  
  І знову він заїкає щось, чого я не розумію. Кров тече з його рани - і я можу бачити лише одне пояснення: щось розірвало груди раніше цим надлюдським зусиллям.
  
  
  Я відпустив його на мить, щоб спробувати покласти руки з обох боків його тіла, щоб утримати його у разі падіння. Його нога зісковзує. Я кричу :
  
  
  - Обережно, Шерон!
  
  
  Ліхтар вислизає і падає за Сакаї. Шерон видає пронизливий крик, потім я чую, як тіло японця б'ється об сходи і падає назад між стінками шланга. Запанувала велика тиша, що порушувалась тільки гуркотом машин.
  
  
  "Ще півсекунди", - сказав я собі, стиснувши зуби. Півсекунди і я був поруч, щоб не дати йому впасти. "
  
  
  - Нік! - дзвонить Шерон.
  
  
  - Так! Все нормально ?
  
  
  - Ні, це вже занадто, Нік! Я… я більше не можу.
  
  
  О, ні, тільки не вона! Я швидко спускаюся з перекладини, що розділяє нас, і кладу вільну руку йому на плечі.
  
  
  - Нік, - простогнала вона.
  
  
  Вона може вимкнутися. Вона теж не має впасти. Вона вже розплакалася. Я міцно тримаю, і я дозволив їй, притулившись до мого тіла, плакати. Мені здається, що ми обоє віками жили в холоді, вологості та болі. Тупий, тривалий біль б'є мене по потилиці. Кров тече з мого коліна, і вся моя ліва сторона оніміла. Я загальмований, змучений, голодний і стривожений. Що робить "Whiteshark"? Якщо Фармінгтон помітив шалені маневри Акай Мару, його люди вже мають бути тут! Висновок: або не бачив, або зрозумів. Або його вже немає.
  
  
  Я, який зазвичай так пишається тим, що працює поодинці, повинен чекати на невідкладну допомогу. Я, який завжди пишався своєю солідною підготовкою, перебуваю наприкінці можливостей.
  
  
  Шерон поступово заспокоюється. Його бурмотіння переривається тихими риданнями.
  
  
  - Вибачте, Нік. Я знаю, що не мусить боятися, але мені страшно.
  
  
  - Мені теж.
  
  
  Я ніжно цілую його, потім ми довго тиснемося в темряві. Зовні час від часу все ще лунають постріли. Але останні острови опору незабаром впадуть проти радянських десантників. Ми знаємо це і відчуваємо себе самотніми, наодинці із собою. Тільки треба триматися, щоб вивести з ладу двигуни, щоб зловмисники не змогли виконати свою злочинну місію. Я нахиляюся до Шерон:
  
  
  – Ти готова йти?
  
  
  - Так.
  
  
  Я послаблюю хватку, і ми знову починаємо спуск. На сім або вісім метрів нижче сходи закінчуються величезним майданчиком. Моя нога попадає в інертну масу. Це тіло Сакаї.
  
  
  За мить з'являється Шерон.
  
  
  - Ти маєш ліхтарик?
  
  
  - Так, - відповідає вона.
  
  
  Вона дістає з костюма ліхтарик та запалює його.
  
  
  Сакай застогнав, намагаючись сісти. Неймовірно, він ще живий! Я сиджу поруч із ним.
  
  
  Уся його біла форма залита кров'ю. Він булькає у глибині його горла. Великі червоні бульбашки з'являються і лопаються між її губами.
  
  
  - Ні, говорю я йому. Не говори.
  
  
  «Трап…» - бурмоче він хрипким і вологим голосом. Доріжка машинного відділення… внизу…
  
  
  Цій нещасній людині більше нічого робити. Навіть затягнувши його в лікарняне крило – якщо лікар ще живий – ми його не врятуємо. Його тіло повністю уражене зсередини. Але його опір, його рішучість вижити ще трохи разючі.
  
  
  - Спусти мене, - продовжує він із все більш очевидними труднощами. Я все ще можу… допомогти тобі…
  
  
  Він стискає мою руку. В його очах спалахнув яскравий спалах.
  
  
  - Ми не можемо зрушити тебе з місця, Сакаї.
  
  
  Шерон дивиться на нас галюцинованим поглядом, з виразом невимовного жаху на її обличчі.
  
  
  - Я не хочу вмирати у цій норі. Не залишайте мене! - слабко благає Сакаї. Я все ще можу допомогти.
  
  
  Мене охоплює той самий гнів, що й на подіумі. Мене охоплює шалене бажання вдарити, розірвати, розірвати. Готовий кинутися в машинне відділення, знищуючи все на своєму шляху. Ім'я гуде в моїй голові, нав'язливо: Кобелєв. Людина, відповідальна за цю бійню. Якщо, на щастя, я переживу це, клянуся, я особисто повідомлю його про Ніка Картера.
  
  
  – Ми вас відвеземо.
  
  
  Сакай із болючим зусиллям усміхається.
  
  
  Я беру смолоскип Шарон, і ми проводимо розвідку у вузькому проході з низькою стелею. Наприкінці є люк, а під ним, трохи більш ніж за три метри, машинне відділення. Ліворуч від нас піднімаються сходи, а праворуч двері, розташовані приблизно за десять метрів, ведуть у машинне відділення.
  
  
  Біля підніжжя сходів лежали мертві півдюжини японських моряків і два радянські солдати.
  
  
  Закінчую піднімати люк.
  
  
  - Залишайся тут, - говорю я. Я піду подивлюся Сакаї.
  
  
  Я швидко повертаюся на платформу. Японець зараз лежить на боці у калюжі крові.
  
  
  Вставши на коліна поруч із ним, я пальпую його, перевіряючи його пульс кінчиками пальців. Я нічого не відчуваю: серце Сакаї перестало битися.
  
  
  У мене знову здіймається гнів, захльостуючи мене, як приливна хвиля. Потрібно багато часу та багато зусиль, щоб відновити хоч якусь подобу спокою.
  
  
  Серце все ще переповнюється безпорадною люттю, я кладу японця на спину, заплющую його очі і йду до Шарона.
  
  
  - Так? вона сказала.
  
  
  - Він мертвий.
  
  
  Вона повертається і дивиться у прохід.
  
  
  "Бої припинилися", - сказала вона.
  
  
  Затамувавши подих, ми напружуємо вуха, намагаючись визначити будь-який шум, окрім шуму двигунів. Нічого такого. Росіяни захопили корабель, а це означає, що тепер весь екіпаж мертвий.
  
  
  Я вимикаю ліхтарик, кладу його в кишеню, відкриваю запобіжник пістолета-кулемета і занурююсь у отвір люка. Секундою пізніше до мене приєдналася Шарон із пістолетом у руці. Мовчки, як, біжимо до дверей.
  
  
  Я відкриваю її на кілька дюймів та спостерігаю за цим місцем.
  
  
  Троє росіян схиляються над циферблатами та світловими індикаторами, а інший говорить у рацію. Усі четверо стоять до нас спиною. Вони озброєні автоматами Калашнікова.
  
  
  Я закриваюся і сідаю.
  
  
  - Їх там четверо. З цього моменту не можна бути повністю впевненим, що ми вб'ємо їх усіх відразу.
  
  
  Якщо хтось спуститься сходами, ми потрапимо під перехресний вогонь. Кожна секунда, проведена біля цих дверей, – додатковий ризик. Потім встаю і шепочу:
  
  
  – Дай мені свій автомат.
  
  
  Шерон передає його мені. Натомість я віддаю їй Узі та запасний магазин.
  
  
  Вона питає. - Чим ти плануєш зайнятися?
  
  
  - Почекай п'ять хвилин. Я піду твою дорогу і пройду через тунель карданного валу. При першому ж пострілі вони всі втечуть у пастку. Ви штовхнете двері та розстріляєте їх ззаду.
  
  
  Вона вагається, потім ухвалює рішення і цілує мене в щоку!
  
  
  - Будь обережний.
  
  
  - Ти теж, Шерон.
  
  
  Четверо чоловіків, як і раніше, стоять до нас спиною. Не роздумуючи, я виходжу на подіум і поспішаю до входу в невеликий прохід, що проходить унизу. Незабаром я знову опиняюся під ногами Шарон і спускаюся сходами до вартового.
  
  
  У тунелі з валом нічого не рухалося. Я знімаю планку, яку Шерон поставила, щоб заблокувати панель. Тепер мені потрібний не ліхтарик, а зброя, яку я міцно тримаю в руці. Я роблю глибокий вдих і потім, трохи прочинивши панель, смикаю її назад.
  
  
  Ближнім до мене виявився росіянин, який тримав рацію.
  
  
  Моя куля застрягла в його серці ще до того, як він натиснув на курок. Майже відразу над моєю головою потріскують постріли Шерон.
  
  
  Менш як за десять секунд четверо росіян було вбито, не встигнувши дотягнутися до зброї.
  
  
  Я виходжу з тунелю, коли Шерон виходить із подіуму. Діяти треба дуже швидко. Ті, хто вище, не змусять довго чекати, щоб подивитися, що сталося.
  
  
  Я підходжу до панелі керування та перевіряю циферблати. Ми не можемо просто заглушити двигуни. У відкритому морі має бути завдано значної та непоправної шкоди.
  
  
  Шерон майже на моєму рівні, коли на подіумі нагорі стріляє автоматична зброя. Я чую крик, а потім стукіт підошв по доріжці. Біля дюжини чоловіків кидаються до вхідних дверей.
  
  
  Занадто пізно… Ми програли. За лічені секунди.
  
  
  
  
  
  
  РОЗДІЛ XIV.
  
  
  
  Стрибнувши, Шерон сіла за генератором. Я сів за панель керування. Вже зараз у отворі обрамлено кілька фігур у темних вбраннях. Через секунду чоловік у чорному комбінезоні штовхає двері і вбігає до кімнати.
  
  
  Він кричить дуже поганою російською. - Киньте зброю! Всі твої товариші мертві чи в полоні.
  
  
  Все ще сховавшись за панеллю, я кричу:
  
  
  - "Біла акула"?
  
  
  Настає момент тиші, що парить, потім з верхньої частини подіуму лунає голос:
  
  
  - Ви Нік Картер?
  
  
  Це може бути пастка, але все одно втрачати нічого:
  
  
  - Так.
  
  
  Жодної пастки. Арнольд Джейкобс, механік з обладнання на борту "Уайтшарк", виходить уперед, його обличчя сяє широкою усмішкою.
  
  
  "Ми обов'язково повинні були знайти тебе", - сказав він, побачивши, як моя голова здалася за рядами циферблатів.
  
  
  - Боже правий, Джейкобс! Не думаю, що колись був такий щасливий зустріти янкі!
  
  
  Джейкобс віддає ряд наказів своїм людям, за якими майже відразу слідує друга група.
  
  
  Шерон, у свою чергу, виходить зі свого укриття. Джейкобс зупиняється. Його погляд переводить погляд на неї та мене. Здається, він думає на мить, а потім питає:
  
  
  - Ізраїльтянка?
  
  
  - Молодець, - кажу. Девід Хок із вами?
  
  
  - Так, - каже мені Джейкобс. Він там нагорі.
  
  
  Тим часом його люди розбігаються по кімнаті і починають маніпулювати ручками керування та важелями.
  
  
  - А як щодо екіпажу Акай Мару?
  
  
  Він відповідає із фаталістичною мімікою.
  
  
  - Убито до останнього. Ми мали прибути раніше, але в нас була проблема з радянським кораблем.
  
  
  Шерон дивиться на нього.
  
  
  - А що з нашим крейсером?
  
  
  Я бачу, що Джейкобс передумав.
  
  
  - Добре ?
  
  
  - Затонув. - У нас не було часу втрутитися, - тупо каже він.
  
  
  - О ні... Шерон простогнала. Саймон... о ні!
  
  
  - Хто?
  
  
  "Саймон, мій брат", - сказала вона, кинувши на мене стривожений погляд. Він був навідником на борту.
  
  
  - Чи є ті, що вижили?
  
  
  - Ні, - відказує він. Поради швидко випустили дві ракети. Ізраїльський катер одразу затонув. Ми нічого не знайшли.
  
  
  - Тут кричить Шерон. Її ноги підкошуються. Ми обидва кидаємося вперед, але вона непритомніє, втрачаючи свідомість на металевій підлозі машинного відділення.
  
  
  Я ніжно обіймаю її. Її очі мерехтять, вона кілька разів вимовляє братове ім'я, потім знову втрачає свідомість.
  
  
  Джейкобс бере рацію.
  
  
  - Це Джейкобс. Дзвоню з машинного відділення. Негайно відправте двох медиків та ноші.
  
  
  "Вона тільки знепритомніла", - сказав я.
  
  
  - Я знаю. Я, як і раніше, волію, щоб її відвели в лазарет. Крім того, якщо у мене є для вас порада, ви можете наслідувати його, враховуючи ваш стан.
  
  
  - Ефективно. Але спочатку зателефонуй до Хоука. Скажи йому, що я хочу поговорити з ним якнайшвидше. Це терміново.
  
  
  Джейкобс рапортує: - Добре, сер!
  
  
  - Щось інше…
  
  
  У мене швидкоплинне запаморочення, і я глибоко дихаю.
  
  
  - Так сер? - стурбовано запитує Джейкобс.
  
  
  - Десь має бути список екіпажу. Проведіть точний перепис.
  
  
  - Ти кого шукаєш?
  
  
  - Так. Людина на ім'я Куанрум. Він не японець. Він один із терористів. Якщо ви не можете знайти його тіло, можливо він залишив корабель. Але хто знає, якщо він ще не десь у трюмах...
  
  
  - Я негайно наказую, сер.
  
  
  Я продовжую :
  
  
  - Танкер заміновано. Пластикові бомби... п'єзо-капсюлі... Обережно! Вони знаходяться вздовж трюмів на рівні вартового. Якщо Куанрум все ще там, він може спробувати підірвати один ... щоб потопити корабель і викликати розлив нафти.
  
  
  - Не хвилюйтеся, містере Картер, ми його знайдемо. Я про бомби попереджу одразу.
  
  
  *
  
  
  * *
  
  
  У лазареті лікар сказав мені, що куля залишилася застрягла в моєму стегні і що її не можна було витягти до мого переведення на авіаносець «Рейнджер», який зараз йде у бік місця зустрічі.
  
  
  Вони змінюють мені пов'язку, потім дають знеболювальне та чистий костюм. Я прибираюсь і готуюся до зустрічі з Хоуком у капітанській каюті.
  
  
  Лікар дав Шерон легеню заспокійливу, і вона міцно спить на брезентовому ліжку. Вона навіть не рухається, коли я нахиляюся до неї поцілувати.
  
  
  Вона повернеться до Тель-Авіва, щоб доповісти своєму начальству. Я знаю, що ми, мабуть, ніколи більше не побачимось. Але перед цим я хочу з ним поговорити. Сказати їй, що без неї ми ніколи не змогли б обійтися. Що вона врятувала мені життя?
  
  
  Три великі стопки полотняних сумок розкидані коридором біля лікарняного крила. Трохи далі лежать помічені тіла членів екіпажу «Акаї Мару», за ними слідує набагато більша лінія: трупи радянських солдатів і, нарешті, кілька людей "Уайтшарк", які загинули під час атаки.
  
  
  Проходячи через цей імпровізований морг, я згадую Кобелєва, його кодове ім'я - Черевомовник.
  
  
  Його демонічний план дорого обійшовся багатьма людським життям. І нічого не вийшло. Раптом проясняється ще неясний момент. Я зрозумів, чому він вирішив украсти стронцій-90 у ізраїльтян. Безперечно, цей Кобелєв був навіть розумнішим, ніж я міг уявити, незважаючи на одкровення Хоука. Він думав про те, щоб прикрити спину у разі невдачі. Для нас неможливо оприлюднити це питання, не поставивши Ізраїль у критичну ситуацію щодо його ворогів.
  
  
  І це лише початок. Він продовжуватиме будувати однаково макіавелістичні операції, доки його кар'єра не буде остаточно завершена.
  
  
  Коли я відчиняю двері капітанської каюти, Хоук, Фармінгтон та два офіцери Whiteshark схиляються над картою. Чотири чоловіки дивляться на мій вхід. По обличчю боса читається полегшення.
  
  
  - Ну, Нік, як ти почуваєшся?
  
  
  
  - Втомилася. Ви знайшли Куанрума?
  
  
  "Наскільки нам відомо, його немає на борту", - сказав Фармінгтон. Але всі бомби знешкоджені та доставлені до мосту. Зважаючи на все, чотири з них були поставлені вашим ізраїльським другом.
  
  
  - Справа врахуйте: вони думали, що стронцій залишився в оболонці.
  
  
  Він повертається до Хоука, у якого легка застигла посмішка.
  
  
  «Ви мали рацію, сер, - каже він.
  
  
  Хоук не коментує. Він дивиться на мене і питає:
  
  
  - Як поживає молода жінка?
  
  
  -Вона спить, сер. Його брат був навідником ізраїльського крейсера. Мав великий шок.
  
  
  - Я розумію.
  
  
  У мене щось працює:
  
  
  - Вибачте, що не зміг запобігти цій бійні, сер...
  
  
  "Ми поговоримо про це пізніше", - каже Хоук. Зараз ми намагаємося зрозуміти, що робитимемо з нафтою.
  
  
  - Ви знаєте? - приголомшено говорю я.
  
  
  - Люди Ньютона знайшли біля заправних клапанів бочку зі свинцевою оболонкою
  
  
  – Порожню.
  
  
  - Звичайно, втручається Фармінгтон. Їхня система дуже складна. Стовбур має нагнітальний лубрикатор. Їм довелося скидати матеріал у бункери під час операцій із наповнення.
  
  
  «Не переймайся, Нік, - каже Хоук. Без вас цей корабель був би потоплений. Нафта пролилася б у воду, і океан був би забруднений.
  
  
  Мексиканська затока омиває узбережжя США. Як вирішити проблему забруднення?
  
  
  - Ви знайшли якісь рішення щодо нафти?
  
  
  – Один вихід, – відповідає Яструб. Близько до узбережжя багато заток Луїзіани вкриті соляною шапкою. Один із них уже використовується для зберігання 500 мільйонів барелів нафти. Ми збираємось спустошити бункери Акай Мару в іншій. Глибина понад дев'ять тисяч п'ятсот метрів.
  
  
  - Через сто років радіоактивність стронцію-90 впаде до незначного рівня, - додає Фармінгтон. Нафта знову стане нешкідливою для людини.
  
  
  Тож вихід є! Я нарешті дихаю, і це має бути видно, тому що швидкоплинне посмішка висвітлює погляд Хоука.
  
  
  - Панове, ця справа засекречена, - оголошує він за мить. За жодних обставин не слід нікому розповідати про це. Це зрозуміло?
  
  
  "Чудово, сер", - відповідає Фармінгтон.
  
  
  Інші офіцери кивнули.
  
  
  - Ньют, як тільки буде встановлений радіозв'язок зі спеціальним пристроєм "Whiteshark", я хочу, щоб повідомлення було надіслано президенту.
  
  
  - Дуже добре. Сер. Це триватиме близько години.
  
  
  - Чудово, - каже Хоук. Я піду, як тільки ми дістанемося до місця зустрічі з "Рейнджером".
  
  
  - Ти залишаєшся на борту?
  
  
  - На момент. А тепер, панове, дайте нам спокій...
  
  
  «Звичайно, сер, – сказав Фармінгтон.
  
  
  Троє чоловіків залишають каюту. Яструб сідає і помахом руки пропонує мені теж сісти. Він дістає з-під столу пляшку коньяку та наливає. Потім він витягає з кишені пачку моїх особистих сигарет і за допомогою сірникової коробки штовхає її по карті переді мною.
  
  
  «Я подумав, що у вас, мабуть, закінчилися запаси», - сказав він.
  
  
  Він правий. Я повільно викурюю сигарету. Можливо, це найкраще у моєму житті. Весь цей час ми мовчимо.
  
  
  Бос наливає собі другу чарку і розпалює сигару, яка не покидала кут його рота. Я порушую тишу.
  
  
  - Це хід Кобелєва?
  
  
  - У нас немає доказів, Нік. Але я переконаний у цьому. Такий сюжет вартий його підпису. Ти зробив хорошу роботу.
  
  
  – Скільки вбитих? П'ятдесят? Шістдесят?
  
  
  "Сто дванадцять", - приглушено відповідає Хоук. Але могло бути й гірше. На думку наших експертів, якби нафта розлилася в Атлантиці, кількість загиблих за перші п'ять років становила б десять мільйонів. Більшість із них померла б від радіації.
  
  
  Я довго курю. Від диму крутиться голова. Я роблю ще ковток бренді. Звичайно, алкоголь не можна змішувати з знеболюючим, але після кулі в ногу і не знаю скільки ударів по голові, втоми та сильних емоцій мого тіла більше не має бути гіршим після цього.
  
  
  Знову тиша.
  
  
  Тоді я говорю:
  
  
  - Я піду та ліквідую його.
  
  
  Хоук ставить склянку на стіл. Його ліва брова зігнулася.
  
  
  «За словами людей Фармінгтона, його більше немає на борту», ​​- відповідає він, випускаючи струмок огидного диму.
  
  
  - Я говорю про Кобелєва, а не про Кванрума. Сер.
  
  
  «Неможливо, – заперечує Хоук, – і ти це знаєш.
  
  
  - Хтось має його усунути. Я зроблю це.
  
  
  "Ми даремно втрачаємо час", - роздратовано сказав Хоук. Він не виїжджає з Москви і мандрує лише під охороною. Ви були там раніше, ви не повернетесь.
  
  
  Спокійним голосом підбираю слова:
  
  
  - Сер, я рідко кидав вам виклик. Відколи я потрапив під ваше командування, я завжди намагався щосили. Мене вважали за гідне звання елітного вбивці N3, і я сповнений рішучості використовувати це. Я піду застрелю цього Кобелєва.
  
  
  Яструб вже поступається:
  
  
  - Ти божевільний, Нік. Божевільний, але здатний. Що б я не зробив чи не сказав, я знаю, що ви спробуєте це ліквідувати.
  
  
  - Авжеж, сер.
  
  
  - У цьому випадку ви зробите це за допомогою AХ. Просто дай мені час переконати президента.
  
  
  
  
  
  
  ПІСЛЯМОВА
  
  
  
  Вирішили нічого не розголошувати власникам Akai Maru. Після того, як його бункери будуть випорожнені в солеварнях Луїзіани, танкер буде затоплено у відкритому морі.
  
  
  Звичайно, Єрусалим негайно приймає цей план, але мине ще багато часу, перш ніж відносини між США та Ізраїлем знову нормалізуються.
  
  
  Про існування ядерних ресурсів на Близькому Сході наразі відомо. ЦРУ буде підключено до роботи з моніторингу арабських країн та підготовки до дій у відповідь.
  
  
  Протягом багатьох років Хоук заявляв, що якщо ядерна війна вибухне, вона спалахне на Близькому Сході.
  
  
  – Я знаходжу цю ситуацію дуже тривожною, – зізнається він перед тим, як залишити мене на верхній палубі «Ака Мару». На цьому наша роль закінчується. Тепер справа за дипломатами.
  
  
  Він повертає мені зброю, яку було знайдено в задній частині ящика в кабінеті капітана.
  
  
  "І перестань мучити себе без потреби, Нік", - додає він незвичайно м'яким голосом. У таких умовах краще не впоратися.
  
  
  - Безперечно, але ...
  
  
  Я думаю про Сакаї біля підніжжя його сходів.
  
  
  "А тепер іди і відпочинь", - підсумував Хоук. Ми сядемо на «Рейнджер» за кілька годин.
  
  
  Тисну йому руку:
  
  
  - Так сер.
  
  
  Я виходжу з кабіни і спускаюсь у лазарет.
  
  
  Бригада технічного обслуговування Whiteshark зафіксувала важіль стійки румпеля. Трап гуде від активності. Більшість пристроїв, пошкоджених японським лікарем та його людьми, вже відремонтовано.
  
  
  Якщо не станеться ще одна катастрофа, Akai Maru прийде на узбережжя Луїзіани за кілька днів. Потім він вирушить до своєї останньої поїздки.
  
  
  На той час, як я дістаюся лазарету, Сакаї вже доставляють у тимчасовий морг. Медична бригада працює навколо нього, проводячи обов'язкові перевірки, перш ніж офіційно оголосити його мертвим. Вміст його кишень переноситься в конверт із пухирчастої плівки, потім його тіло міститься в сумку з його ім'ям. Двоє чоловіків тягнуть його поряд із його колишніми товаришами.
  
  
  Я входжу до лікарняного крила. Проходячи через головну кімнату, щоб побачити Шерон, я бачу, що майже всі поранені дістали лікування і починають відновлюватися.
  
  
  Медсестра відривається від перев'язаної рани і каже мені:
  
  
  - Якщо ви шукаєте цю маленьку леді, її більше нема.
  
  
  Я машинально штовхаю двері і дивлюся на її ліжко. Там пусто.
  
  
  - Де вона ?
  
  
  "Я думаю, вона сказала, що збирається забрати свої речі", - відповідає медсестра.
  
  
  - А ти її випустила?
  
  
  - Чому ні ? Вона не постраждала. І я не знаю, чи ви помітили це, але у нас є інші приводи для занепокоєння.
  
  
  - Звісно. Вибачте… Я поверну її сюди. Дайте йому сильніше заспокійливе. Їй треба поспати.
  
  
  - Добре, сер.
  
  
  Я був з Хоуком вже добрі дві години, і дія знеболювального починає діяти. Коли я поспішаю в машинне відділення, я кажу собі, що, як тільки Шерон проведуть назад у лазарет, я нарешті ляжу теж відпочити.
  
  
  Джейкобс усміхається до мене, коли я йду в моторний відсік.
  
  
  З трьома з його людей, він сидить перед перевернутою валізою і грає в покер.
  
  
  "Сьогодні ми робимо великі ставки, містере Картер", - жартує він. Бажаєте невелику гру?
  
  
  Але я надто втомився:
  
  
  - Дякую. Наступного разу. Ви бачили міс Нойман?
  
  
  "Вона приходила сюди хвилин п'ять тому", - відповідає Джейкобс. Вона сказала, що має намір забрати свої речі знизу.
  
  
  Він показує пальцем у бік відкритого люка. Я просунув голову в тунель шахти.
  
  
  Сидячи на спальному мішку, Шерон тримає в руці фотографію. Я спускаюся до неї. Її обличчя залито сльозами. У її голосі ридання:
  
  
  - Йому було лише дев'ятнадцять...
  
  
  Я фотографую. Красивий хлопець у білій формі постановки з посмішкою.
  
  
  - Я не знаю, що скажу мамі… - починає Шерон.
  
  
  Потім її очі розширюються. Вона кричить:
  
  
  - Нік!
  
  
  Я швидко обертаюся. Куанрум, з якого капає масло, щойно увійшов через люк. Обличчя викривилося в лютій усмішці, він дістає пістолет і двічі натискає на курок.
  
  
  Миттю я стрибнув уліво, вийняв з кишені люгер, зброю, клацнув запобіжник і вистрілив.
  
  
  Куля потрапила в чоло, Куанрам кидає зброю, відсахується і з гучним «сплеском» падає назад у люк.
  
  
  Я збираюся сказати Шерон, але коли мій погляд падає на неї, звуки застигають у мене в горлі.
  
  
  - Що відбувається ? – кричить голос Джейкобса.
  
  
  Стоячи навколішки поруч із Шерон, я не відповідаю. Її білий комбінезон усипаний вишнево-червоними плямами. Одна з куль потрапила в неї трохи вище за ліві груди, а інша - під правим оком.
  
  
  Вона померла миттєво.
  
  
  Коли підошви Джейкобса клацнули по металевих перекладинах сходів, я обійняв її.
  
  
  З першого погляду все розуміє.
  
  
  - Боже! Але звідки він узявся?
  
  
  - Він ховався у вантажних трюмах.
  
  
  Він лається. - Сволота! У маслі!
  
  
  Він швидко наказав одному зі своїх людей викликати групу дезактивації. Труп Кванрума має бути радіоактивним, і з ним потрібно поводитися обережно.
  
  
  Я стискаю тіло Шерон, дивлячись на її понівечене обличчя. Сильний гнів пожирає мене зсередини. Ім'я крутиться у моїй голові, як побита платівка.
  
  
  Кобелєв… Микола Федір Кобелєв…
  
  
  
  
  Примітки.
  
  
  
  [1] Див. Нік Картер № 1: Зв'язок з койотом.
  
  
  [2] Кувейт має площу 17818 км2.
  
  
  [3] 1 мільйон жителів
  
  
  
  
  
  
  
  
  The Istanbul Decision
  
  
  
  Стамбульське рішення
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Стамбульське рішення
  
  
  Присвячується співробітникам таємних служб Сполучених Штатів Америки.
  
  
  Пролог
  
  
  Доктор Гаррі Бічемп пішов порожнім коридором до кінцевих дверей, де стояли двоє вартових з гвинтівками в руках.
  
  
  «Доброго ранку, хлопчики».
  
  
  «Доброго ранку, сер», - відповів один із вартових.
  
  
  "Як пацієнт?"
  
  
  «Те саме», - сказав молодик, жестом показуючи Бічемпу підняти руки. Лікар із зітханням погодився.
  
  
  "Можна подумати, що деякі з нас можуть бути звільнені від цього постійного обшуку".
  
  
  «Ви знаєте накази, сер. Ніхто не увійде до цих дверей без ретельного обшуку. Ніхто». Він провів руками по одягу лікаря, скінчив на манжетах штанів. Потім, вийнявши невеликий портативний металошукач, повторив процес до кінця.
  
  
  «Просто все це стає трохи стомлюючим. Як Берніс тримається?
  
  
  «Лейтенант Грін, здається, гаразд, сер», - сказав молодий чоловік, складаючи детектор і засунув його назад у кишеню. "Хоча з таким спітфайром було нелегко". Він простяг руку і відчинив двері.
  
  
  Кімната була мізерно обставлена; лікарняне ліжко, тумбочка, комод для одягу – все в білому. Біла ковдра на ліжку, білі фіранки, єдиною плямою кольору де-небудь було синювато-чорне волосся молодої жінки, яка сиділа в інвалідному кріслі лицем до вікна, спиною до дверей.
  
  
  Поруч із нею сиділа медсестра морської дозору, теж у білому, з змарнілим обличчям, позбавленим емоцій. Коли Бічемп увійшов, вона підвелася і вийшла вперед. "Можу я поговорити з вами хвилинку, лікарю?" - спитала вона. "Наодинці?" Це останнє слово було додано із приміткою про терміновість.
  
  
  «Звичайно, лейтенанте, але я хотів би спочатку побачити свого пацієнта, якщо ви не заперечуєте».
  
  
  "О, так", - сказала медсестра, відступаючи. "Вибачте мене, лікарю". Вона зробила крок у бік далекої стіни, тривожно працюючи руками перед собою.
  
  
  Бічемп підійшов до інвалідного візка і влаштувався на підвіконні, щоб дивитися прямо на молоду жінку. Він відчув, як у нього перехопило подих. Її дивовижна краса завжди дивувала його. "Як самопочуття сьогодні?" - м'яко спитав він.
  
  
  Її темні очі дивилися на нього.
  
  
  "Боляче?"
  
  
  Вона не відповіла.
  
  
  «Я уявляю, – продовжив він.
  
  
  Знову тиша. Вона вп'ялася в нього поглядом, її очі були такими ж злобними і чужими, як погляд змії.
  
  
  Він відкрив свій блокнот, ніби десь надрукував секрет того, як змусити її поговорити з ним. Вгорі листа з'явилися слова ТЕТЯНА КОБЕЛЬОВА. Національність росіянка; Посилання від: ЗАКРИТО; Тривалість перебування: КЛАСИФІКОВАНО; Особиста історія: ЗАКРИТО; Анамнез хвороби: Хороше самопочуття, крім травми хребта.
  
  
  Він закрив кришку і розсіяно постукав по ній олівцем, все ще дивлячись на неї. Скаттлбатт сказав, що це була дівчина, яка стріляла в президента і вбила агента секретної служби, а потім сама була поранена у бійці. Преса була спантеличена. Їм сказали, що її вбили. На її місці похована інша дівчина; було «виявлено» щоденник, що показує психічну історію нестабільності. Потім, коли громадськість задовольнилася, Кобелєву доставили сюди, у військовий шпиталь Кемп Пірі, під охороною.
  
  
  Але все це були домисли, млин чуток. Жоден поважаючий себе офіцер не зрозуміє суті, повторюючи таку нісенітницю. Тим не менш, він не міг не поставити питання, чи не є жорстке ставлення дівчини результатом страху бути розстріляним у будь-який момент.
  
  
  «Я тут не для того, щоб судити», - сказав він їй, м'яко торкаючись її руки. "Я лікар. Ти мій пацієнт. Для мене немає значення, що ти зробив».
  
  
  Вона повернулась і похмуро подивилася у вікно.
  
  
  Він нахилився до неї ближче. Він кілька років вивчав російську мову в коледжі, думаючи, що колись зможе прочитати Толстого в оригіналі, але відмовився від цього, коли він мав надто багато часу на його долікарські заняття. Тепер він міг згадати лише небагато з цього. «Я хочу бути твоїм другом», - сказав він запинаючись її рідною мовою.
  
  
  Вона знову глянула на нього очима, ненависть виходила через темні зіниці.
  
  
  Він нахилився ще ближче, тепер досить близько, щоб відчути її подих. "Повір мені, Тетяно, мені все одно, що ти наробив", - сказав він англійською. "Я християнин. Я вірю, що ми є рівними перед Богом».
  
  
  Її губи зморщилися, і вона плюнула.
  
  
  Відразу медсестра, яка стояла в іншому кінці кімнати, кинулася вперед. "О, доктор Бічемп! Мені дуже шкода!" - Вигукнула вона, витягаючи зім'яту серветку з кишені своєї форми і витираючи слину з його обличчя. «Вона зла дівчина. Абсолютно зла».
  
  
  "Все гаразд", - розгублено пробурмотів лікар. "Будь ласка." Він узяв серветку і витер очі та ніс. Це моя вина. Вони сказали мені, чого чекати.
  
  
  Я відмовився їм вірити, і все. Я більше не зроблю цієї помилки, можу вас запевнити, - додав він, випрямляючись.
  
  
  Медсестра затягла його в куток біля ванної кімнати. "Чи можливо, - прошепотіла вона, - що ця дівчина вдає, що не може ходити?"
  
  
  Лікар випростався. «Абсолютно абсурдно! Звичайно, ні. Ви бачили її карти, лейтенанте. Ви знаєте рівень нервового пошкодження, яке вона отримала. Як ви взагалі можете розважатися...»
  
  
  «Днями вона сказала, що хоче помочитися. Я пішла за чистим тазом, коли мене викликав до коридору санітар, у якого в іншій палаті виникла надзвичайна ситуація. Енсін Поулсен. Я думаю, ви знаєте, що я».
  
  
  «Випадковий вибух гранати. Сліпий, чи не так? Я розумію, що він досить тяжко переживає».
  
  
  «Він був в істериці, сер. Він дістав звідкись скальпель та схопив одну з медсестер за горло. Нам усім потрібно більше години, щоб заспокоїти його. У всякому разі, я зовсім забув про це. Коли я згадала, я подумала, що вона або буде в агонії, або промочить ліжко на той час, коли я повернуся. Але це не так, сер! Вона нічого не сказала про це. Ліжко було сухим, а унітаз нещодавно промитий! "
  
  
  «Лейтенанте, я впевнений, що ви уявляєте…»
  
  
  «Ні! Я знаю, що унітаз був змитий, бо я залишила в ньому попіл від цигарок, а коли я повернувся, його вже не було».
  
  
  «Куріння у цих кімнатах суворо заборонено!»
  
  
  «Я готовий прийняти будь-яке покарання, яке ви вважаєте правильним. Але я говорю вам, що ця дівчина бреше. Вона може ходити. Я на це поставлю свою пенсію».
  
  
  Бічемп усміхнувся. «До того, як ви опинитеся в злиднях у старості, лейтенанте, я думаю, я повинен сказати вам, що з медичного погляду ця дівчинка не може ходити. Це абсолютно неможливо».
  
  
  "Це правда, сер?"
  
  
  Лікар підстрахувався. «Можливо існує дуже мала ймовірність того, що нервові закінчення не були розірвані. Можливо, ми пропустили це у наших тестах. Але ймовірність настільки мала, що її навіть не варто обговорювати. А щодо вашого туалету, я впевнений, що це один із зовні увійшли чоловіки, промили його і не сказали вам. Ви запитали? "
  
  
  "Ні."
  
  
  "Ось ти де. Я впевнений, що якби ми вийшли на вулицю прямо зараз і…»
  
  
  Жінка схопила його за руку. Ця дівчина нас дурить! Я відчуваю це!"
  
  
  Бічемп уважно глянув на неї. «Цей обов'язок починає виснажувати вас, лейтенанте? Можливо, вам потрібно трохи відпочити на день чи два. Я поговорю з полковником Форбсом про тимчасову заміну».
  
  
  "Можливо, ти маєш рацію", - сказала вона, зніяковіло прибираючи руку з руки лікаря. «Можливо, я уявляю щось. Але я скажу вам одну річ, – продовжила вона, повертаючись до дівчини, яка сиділа спиною до них і дивилася у вікно, – у ній є щось холодне, як лід, і це пробирає до кінця”.
  
  
  «Так, ну…» - невпевнено пробурмотів лікар, його очі простежили погляд медсестри на незграбну спину дівчини, яка, здавалося, не звертала уваги на їхню присутність. «Боюсь, ніхто з нас не любить її. Я поговорю з полковником».
  
  
  * * *
  
  
  Тетяна почула, як іде дурний американський лікар, але не обернулася. Він і його безглузда спроба російською! Наче його мерзенна мова може віддати належне виразності цієї мови!
  
  
  Але їй довелося стримати гнів. Їй довелося зберігати мовчання, зводити довкола себе стіну. І зачекайте, поки не настане час.
  
  
  І коли цей лайм з'явиться, їй доведеться покладатися на інстинкт. Інстинкт батька навчив її покладатися та використати. "Атака", - сказав він. Атакуйте і продовжуйте атакувати, доки супротивник не перестане піднімати голову. А потім продовжуйте – продовжуйте, доки ви повністю не роздавите його!
  
  
  Вона подумала про свого ворога - його обличчя було вкрите рідкою масою крові - і це змусило її посміхнутися. Це було обличчя Ніка Картера, людини, яка всадила їй кулю в спину, людину, яку вона ненавиділа найбільше на світі. Коли вона прийде, помста йому буде солодкою. І це прийде. Під час. Під час.
  
  
  Вона поворухнула пальцями ніг у тканинних лікарняних капцях. Її секрет. Їй довелося будь-що приховати це від цих дурних лікарів. Ніхто не міг знати, як би вони не намагалися застати її зненацька, скільки б шпильок не встромили їй у ноги. Ніщо не могло зіпсувати сюрприз, який вона приготувала їм усіх. Вона робила вправи ночами. Вона займалася ізометрикою в постелі, щоб позбутися слабкості, яка закралася в її тіло після тижнів лежання та сидіння в цій огидній кімнаті. Потім, коли настане час, вона покаже їм, як добре вона ходить. І побіжить.
  
  
  Першою помре ця медсестра, що пхикає. Вона дізнається, з ким мала справу весь цей час. Яке задоволення було б спостерігати, як світло життя згасає в цих тьмяних очах, дозволити смерті роздмухати її гострий язик і назавжди замовкнути! Але вчасно, а чи не зараз. А поки що вона має почекати.
  
  
  
  
  Один Нік Картер, найголовніший ворог Тетяни Кобелєвої не звертав уваги на ненависть, спрямовану до нього з лікарні в Кемп-Пірі, більш ніж за триста миль від нього.
  
  
  Він закурив ще одну сигарету і кинув сірник між сидіннями невеликого репетиційного залу, розташованого на Західній 49-й вулиці в Нью-Йорку, потім знову зосередив свою увагу на тому, що відбувалося на сцені.
  
  
  Режисер зупинив шоу, щоб внести незначні зміни, але тепер вони знову продовжувалися, працюючи над сценою з другого акту «Трамвай Бажання» Теннессі Вільямса.
  
  
  Більшість акторів були поганими, деякі навіть жахливими - жорсткими, невпевненими в собі або настільки самовпевненими, що їхніх ігор не вистачало балансу та тонкощів. Але молода жінка у ролі Бланш випромінювала міць. То була Бланш Дюбуа. Коли вона заговорила, Картер чув звуки гавані і відчував запах поту та труни Нового Орлеана. Вона була епіцентром усієї постановки, і режисер, здавалося, знав це, знову і знову перевіряючи з нею, як вона хотіла б зняти сцену і чи зустріла така-то і така-то зміна її схвалення. Нарешті вони перервалися на обід, надавши Картерові можливість, яку він так довго чекав. Він прослизнув за лаштунки і постукав у двері гримерної.
  
  
  "Це хто?" – нетерпляче запитала вона.
  
  
  "Це я."
  
  
  "Хто, чорт забирай, такий "я"?" - спитала вона, відчиняючи двері. Вона подивилася йому в обличчя, і її рот розплющив від подиву. "Нік!" - радісно вигукнула вона, обіймаючи його.
  
  
  "Привіт, Синтія".
  
  
  «Привіт, Синтія»? Це все, що ти можеш сказати за два роки? Я сумую за тобою половину моєї юності, і все, що ти можеш сказати, це. «Привіт. Синтія»?»
  
  
  "Чи можу я увійти?"
  
  
  "Так звичайно."
  
  
  Кімната була забита ящиками з костюмами, перуками та іншою атрибутикою. Він зняв зі стільця копію сценарію та сів. "Хоук послав мене", - просто сказав він. "У нас є для вас робота".
  
  
  "Бізнес, чи не так?" - сказала вона розчаровано. «Я мусив знати. Ви б не пішли сюди повністю, щоб зателефонувати».
  
  
  Це не правда. Синтія. Коли мені сказали, що тебе обрали для цього завдання, я не міг дочекатися, коли приїду сюди”.
  
  
  «Справді, Нік? Якби ти не був таким доном Жуаном, я майже повірила б цьому. Девід Хок. Я давно не чув цього імені. Як поживає старий ублюдок?
  
  
  «Він виживає. Він стійкий. Він повинен бути. Але цього разу йому потрібна твоя допомога.
  
  
  «Я чув цю пісню та танець раніше. Мені здається, я пам'ятаю, як ми з вами бродили по іранських пустелях на крок попереду аятолли».
  
  
  "Ми цінуємо те, що ви зробили".
  
  
  «Чудово. Я отримала лист подяки від президента, і я навіть не можу його нікому показати. Це і розбите серце. Тепер ви хочете, щоб я зробив це знову?
  
  
  "Я не розбивав тобі серце, чи не так?" спитав Картер з усмішкою.
  
  
  Вона стояла, притулившись до туалетного столика. Вона підійшла до того місця, де він сидів, і провела рукою по його волоссю. Ти мудак, Нік. Ти знаєш, що кохала. Ти змусив мене полюбити тебе, потім ти втік до Алжиру чи якогось проклятого місця, і на цьому все закінчилося. Скажи мені, ця робота, яку задумав Хок, - ти працюватимеш зі мною? "
  
  
  Картер підвівся і обійняв її. "Так."
  
  
  "Близько?"
  
  
  Він поцілував її у шию. "Дуже."
  
  
  Вона видала низький горловий звук, наполовину стогін та наполовину зітхання, і відсторонилася від нього. "Це марно. Ми відкриваємось у Філадельфії через сім днів на місяць, а потім повертаємось сюди. Я не можу просто втекти від них зараз».
  
  
  «Я бачив репетицію. Ти найкраща фігура у шоу».
  
  
  «Для мене це великий шанс, Ніку. Я більше не просто дублер. Я вчилася".
  
  
  "Це важливо, Синтія".
  
  
  Її очі не відривалися від його обличчя. «Наскільки важливо, Нік? Скажи мені, що доля світу висить на волосині. Зроби це для мене простіше.
  
  
  "Ваша російська ще непогана?"
  
  
  «Я виросла там, пам'ятаєш? Поки що мій батько не втік».
  
  
  «Хто найважливіша людина у радянській ієрархії?»
  
  
  "Ви маєте на увазі офіційно, або у кого найбільше влади?"
  
  
  «Найпотужніший».
  
  
  «Я сказав би, голова КДБ. Його всі бояться навіть прем'єр».
  
  
  «Що, якби я сказав вам, що є людина, яка стоїть у черзі, щоб захопити цю владу, людина настільки зла, настільки одержима руйнуванням і своєї країни, і нашої, що робить Гітлера схожим на бойскаута?
  
  
  Від ненависті в його голосі вона раптом похолола, і вона спробувала розсміятися. "Ви не серйозно, чи не так?"
  
  
  «Смертельно. Якось я намагався вбити його, але не зміг переконатися, що робота виконана. Я більше не припустюся тієї ж помилки».
  
  
  Хто цей маніяк? Як його звати?"
  
  
  «Микола Федорович Кобелєв».
  
  
  Обличчя дівчини побіліло. "О, Нікі!" вигукнула вона.
  
  
  "Ви знаєте про нього?"
  
  
  Вона тяжко сіла на стілець позаду неї. "Я добре його знаю. Його ім'я було прокляттям у моїй сім'ї протягом багатьох років. Він був шифрувальником у державній безпеці,
  
  
  до підвищення по службі, і це було між ним та іншим клерком. Конфлікт тривав недовго. Інший клерк було знайдено вдома з пораненням у шию. Цим іншим клерком була моя мати. Мені тоді був рік”.
  
  
  "Я не знав".
  
  
  Вона похитала головою, важко згадуючи. «Він смикнув за ниточки, зумів перекласти провину на брата-алкоголіка моєї матері. Дядько Петро все ще живе в Сибіру».
  
  
  Руки Картера впали. «Мені дуже шкода, – сказав він. «Мені не сказали. Якби я знав, я б попросив призначити когось ще».
  
  
  «Ні, Нік! Я хочу це зробити. Я повинна. Хіба ти не розумієш? Я в боргу перед своєю матір'ю та своєю родиною. Якщо ти збираєшся провести операцію з Кобелєва, я маю бути там».
  
  
  Картер похитав головою. «У цьому завдання немає місця для особистої вендетти. Людину треба забрати чисто, професійно, повністю. Жодних промахів бути не може».
  
  
  «Я можу це зробити, Нік. Клянуся, я зроблю саме те, що ти кажеш. Але я маю бути поруч, коли ти встромив у нього ніж».
  
  
  Картер зітхнув. Часу було замало. На пошук іншої актриси можуть піти місяці. Крім того, подібність Синтії з дочкою Кобелєва була майже надприродною.
  
  
  "Добре", - сказав він нарешті, витягаючи картку з кишені. «Покажи це секретареві базової лікарні в Кемп Пірі завтра о чотирнадцятій годині. Боюся, нам доведеться зробити невелику операцію на твоїй особі».
  
  
  "Мені все одно. Роби що хочеш".
  
  
  Він узяв її за підборіддя і подивився їй у вічі. "Гарна дівчинка", - сказав він.
  
  
  * * *
  
  
  Наступного дня Картер зателефонував за невказаним номером у Вашингтоні, округ Колумбія, і йому сказали, що «об'єкт» прийнято, і «експеримент» розпочнеться, як і планувалося. Таким чином, він знав, що Синтія Барнс, уроджена Катерина Буржескі, записалася на прийом у Кемп Пірі і що відібрані ЦРУ лікарі визнали її підходящою для операції. Тієї ночі він зібрав валізу і сів на літак до Фенікса.
  
  
  Його кінцевим пунктом призначення було невелике ранчо для чоловіків на околиці Темпі. Нібито це була покинута туристична пам'ятка, що пережила найкращі часи, але насправді це була гавань для відпочинку агентів AX, надсекретної організації збору інформації та політичних дій, членом якої був Картер. AX був подвійно секретним, секретним навіть від Центрального розвідувального управління, його фінансування було заховано у лабіринті бюджетних довідок та виносок і, нарешті, безпечно заховано у власному рахунку спеціальних видатків президента, щоб його неможливо було відстежити. Картер пройшов свій шлях службовими сходами і отримав звання N3, Кіллмайстер, ім'я, яке говорило про його цілі і здібності красномовніше будь-яких посадових інструкцій.
  
  
  Муніципальний аеропорт Лічфілд у Феніксі досить маленький, незважаючи на розмір міста, із залами для висадки пасажирів в одному кінці та великим вестибюлем із подвійною багажною каруселлю в центрі. На дальньому кінці двері ведуть на парковку. Картер прибув о 21:58. і пішов прямо до багажної каруселі.
  
  
  Він був відносно впевнений, що звичайний старий універсал з написом Mesa Verde Dude Ranch на двері золотими літерами, що відшаровуються, чекатиме його зовні, щоб довезти його до Темпи, і він був однаково впевнений, що водій зможе теж був більш ніж готовий подбати про сумки , але Картер вважав за краще подбати про свій багаж.
  
  
  На плечі він ніс невелику шкіряну сумку, в якій зберігалося його туалетне приладдя та інші особисті речі, а також книга, яку він зараз читав, зазвичай, за граматою іноземної мови чи сучасною політичною історією. Але це був його інший випадок, майстерно виготовлений інструмент ручної роботи, за яким він найбільше сумував під час польоту, і тепер він уважно спостерігав за тим, як карусель почала повертатися і багаж почав падати на поручні. У цій сумці зберігався невеликий арсенал особистої зброї, який він завжди мав із собою: 9-мм німецький «Люгер» із глушником, ніжно названий Вільгельміною; і маленький, тонкий, як олівець, стилет. Гюго, який містився в замшевих піхвах, які він завжди носив на передпліччі. У нього була ще одна зброя, прозвана П'єром, - газова бомба, яка містилася високо на його лівому стегні, майже як третє яєчко. Але він був пластиковим і міг проходити через металошукачі без жодного звукового сигналу, що неможливо для іншої зброї. Їх довелося укласти, і вони вже майже шість годин були поза досяжністю. Вплив на нього не міг бути сильнішим, якби він весь цей час ходив без одягу.
  
  
  Подібно до маленького складу машин на американських гірках, сумки одна за одною під'їжджали до вершини каруселі, потім падали вниз, уявляючи себе з брязкотом перед кількома десятками змучених подорожжю пасажирів унизу, які наблизилися до неї. щоб схопити їх, коли вони проїжджали повз. Картер чекав, чекаючи знайомого контуру своєї сумки, коли раптово він відчув погляд когось у натовпі.
  
  
  
  
  
  . Тривожний дзвінок у його потилиці почав дзвеніти, сигнал небезпеки задзвенів у всіх нервах його тіла.
  
  
  Він не вдав, що знає. Він спокійно зібрав сумку і попрямував прямо до чоловічого туалету.
  
  
  У відбитку вікна стенду він побачив, як чоловік у легких штанах та спортивній куртці відокремився від натовпу і рушив у тому ж напрямі – явна опуклість під лівою рукою його куртки. У чоловічому туалеті нікого не було, за винятком літнього джентльмена, що стоїть біля одного з пісуарів. Він не попрацював, коли Картер увійшов, вибрав останню туалетну кабінку в черзі, вставив монетку в щілину і ввійшов.
  
  
  Він зняв штани, сів і поставив валізу собі на коліна. Через кілька секунд старий закінчить і піде, залишивши Картера одного в кімнаті. Це, безперечно, те, чого чекав зовні чоловік.
  
  
  Картер відкрив валізу, коли старий закінчив, підійшов до раковини і пустив воду. Потім він підійшов до диспенсера для рушників. Той голосно затремтів, коли він витяг кілька футів паперового рушника.
  
  
  З-під акуратно відпрасованих штанів Ів Сен-Лорана на дні валізи Картер дістав дерев'яну коробку.
  
  
  Двері відчинилися, і метушня терміналу раптово заповнила кімнату. Старий пішов. Ще секунда, і двері знову відчинилися, цього разу впустивши людину, крок якої був набагато впевненіший і виразніший, ніж човгання старого.
  
  
  Картер затамував подих, поки ці нові кроки ненадовго затрималися біля дверей, потім рушили далі.
  
  
  Час був закінчений. Картер знайшов потрібний ключ і відчинив коробку. Вільгельміна блищала і слабо пахла маслом зброї. Праворуч, також у пінополістиролі, знаходився затискач, а нагорі ящика розташовувався короткий циліндричний глушник. Картер вийняв пістолет і глушник і з'єднав їх, виробляючи рівно стільки шуму, скільки необхідно для обертання їх ідеально підігнані, добре змащені різьблення.
  
  
  Кроки зупинилися біля наступного відсіку. Картер витяг із коробки обойму і тримав її в руці. Дзвін монет у кишені підказав Картеру. Тієї ж миті монета прослизнула в щілину і з гуркотом прослизнула в механізм дверного замка. Картер встромив обойму в приклад пістолета, використовуючи звук монети, щоб замаскувати металеве клацання, коли він заганяв обойму. Чоловік увійшов до кабіни, і Картер направив у камеру бойовий патрон і зняв запобіжник.
  
  
  Чоловік у спортивній куртці повернувся обличчям до унітазу, слабо насвистуючи, коли безперервний струмінь його сечі ринув у воду внизу, його погано начищені флорсхаймські шкарпетки стирчали з-під світлих штанів за кілька дюйм від того місця, де Картер спостерігав за нижнім краєм перегородки.
  
  
  Потім взуття залишило підлогу. Один черевик був піднятий до диспенсера для паперу, пригвинченого до перегородки. Болти злегка рипнули під незвичайною вагою. Інший зник, коли його поклали на сидіння унітазу. Картер обернувся, дивлячись на верхній край перегородки.
  
  
  Півмісяць голови людини з'явився над рівним горизонтом перегородки, і Картер вистрілив, куля видала два практично одночасні звуки в фанерованій плиткою ванній кімнаті: гуркіт вибухових газів, що розсіюються в глушнику, і глухий звук. удар по черепу чоловіка, як сильний удар пальця по дині.
  
  
  Вся лінія кабінок сильно затремтіла, коли тіло людини відкинулося назад. Тиша тривала лише частку секунди, потім пролунав ще один удар, коли тіло врізалося в невеликий простір над туалетом, пістолет з гуркотом упав на підлогу. Він зупинився біля ніг Картера, величезний Грац Буйра, стандартний випуск «Комітету».
  
  
  Картер швидко підвівся і одягнувся. Він поклав «люгер» у кишеню піджака, а російська зброя – у валізу. Потім він заліз на перегородку та заглянув у наступну кабінку.
  
  
  Цей чоловік був мертвий з того часу, як куля Люгера пронизала лобову частку його мозку, пройшла через череп і вирвала більшу частину його потилиці. Перегородка позаду нього була залита кров'ю, сірою речовиною та уламками кісток. Тепер із цим нічого не можна було вдіяти.
  
  
  Спустившись у кабінку. Картер поспішив кишені чоловіка. У правах водія Нью-Йорка він був ідентифікований як Йозеф Мандаладов, тридцяти восьми років, і дано його адресу в тому ж будинку, в якому розміщувалося радянське представництво при Організації Об'єднаних Націй.
  
  
  Картер щойно засунув гаманець у свою кишеню, коли двері туалету знову відчинилися, і увійшли двоє молодих людей, голосно розмовляючи під ударний диско-ритм, що виходив із «бум-боксу», який вони несли. Один з них підійшов до пісуар, а інший залишився біля раковини. Картер затамував подих, не наважуючись поворухнутися.
  
  
  Коли той закінчив у пісуара, він приєднався до свого товариша біля раковини, де вони обоє розмовляли кілька хвилин.
  
  
  Від душі сміючись, вони, нарешті, пішли, і звук їхнього сміху та наполегливий ритм музики поступово вщух на кахельних стінах.
  
  
  Картер більше не гаяв часу. Він продовжував обшукувати тіло, поки не знайшов те, що шукав - квиток Frontier Airlines, з якого було видно, що Йозеф Мандаладов сідав на той самий літак, що й Картер, у національному аеропорту Вашингтона. Він був заброньований до Лос-Анджелеса, але висадився тут, у Фенікс, без сумніву, коли побачив, що Картер виходить. Це означало, що він гадки не мав про кінцевий пункт призначення Картера, і що існування та місцезнаходження бази відпочинку AX тут все ще в безпеці.
  
  
  Картер засунув квиток на літак до кишені. Потім, переконавшись під кутом тіла, що просочування крові на підлогу буде мінімальним, він перебрався через перегородку до своєї кабінки, зібрав свою валізу і вийшов, залишивши кабінку Мандаладова закритою. «Зайнято» відображається у крихітному вікні на замку.
  
  
  Тіло буде знайдено за десять чи двадцять хвилин, а на той час він планував бути за багато миль від нього.
  
  
  Він перетнув термінал і вийшов надвір. Як він і очікував, на узбіччі чекав автофургон Chevy. Мануель Санчес притулився до дверей. Коли він побачив Картера, його обличчя розпливлося усмішкою.
  
  
  "Доброго вечора, сеньйоре", - сказав він, беручи валізу і кидаючи її на заднє сидіння. "У вас був добрий політ?"
  
  
  "Гладкий, як дупа немовляти", - сказав Картер, входячи і грюкаючи дверима. "Поїдемо?"
  
  
  * * *
  
  
  Наступного дня у Sun з'явилася коротка стаття про те, що в туалеті аеровокзалу було знайдено непізнане тіло. Це все. Картер стежив за газетами протягом наступних кількох днів, але подальших дій не було. Він припустив, що російське походження цієї людини було розкрито, і ФБР взяло справу він, заблокувавши засоби інформації. Він також припускав, що ФБР буде більше зацікавлене в тому, щоб з'ясувати, що хтось із цієї конкретної нью-йоркської адреси робив у Феніксі, ніж у тому, хто його вбив. Відтак мережа безпеки навколо AX та його приміщення для відпочинку у Феніксі залишиться недоторканою, і це буде секретом навіть для внутрішнього слідчого агентства Америки.
  
  
  І хоча ФБР могло ніколи не розгадати, як агенту КДБ вдалося забрести в туалет в аеропорту Фенікс і померти, його присутність не була таємницею для Ніка Картера. Це був Кобелєв, у якого в руках усе керівництво КДБ, яке виконувало свою загрозу вбити його.
  
  
  І все ж, на думку Картера, це була дурна витівка, мотивована чистою помстою з дуже невеликим плануванням, навряд чи гідна людини винахідливості та ресурсів Кобелєва. Це вказувало на те, що чоловік був у відчаї тепер, коли його доньку тримали в цій країні, і він знав, що не зможе добратися до неї. І відчай був саме тим настроєм, у якому Картер хотів його. Зневірений Кобелєв Картера цілком влаштовував.
  
  
  Так розпочався період інтенсивних тренувань Ніка Картера у центрі відпочинку у Феніксі. Це закінчилося майже через місяць, коли йому зателефонував Девід Хок, засновник організації AX і єдина людина, якій Нік Картер коли-небудь дзвонив. Відповідно до відомої нелюбов Хока до довгих телефонних розмов, повідомлення було коротким: «Вона готова».
  
  
  Другий розділ.
  
  
  Через двадцять чотири години після отримання виклику Хоука Картер прибув до базового шпиталю в Кемп Пірі. Він без сторонньої допомоги пройшов через два контрольно-пропускні пункти служби безпеки: один біля воріт перед лікарнею, а другий поруч із ліфтом на четвертому поверсі. Біля дверей камери «С» його затримали, коли грубий сержант морської піхоти телефонував. За кілька хвилин з нього вийшов худорлявий чоловік благородного вигляду в діловому костюмі і представився доктором Резерфордом. Він підписав сержантську книжку і повів Картера довгим коридором.
  
  
  Резерфорд пояснив, що Кемп Пірі був місцем, куди Компанія привозила своїх військових стажистів з іноземних урядів, а також своїх політичних перебіжчиків та осіб, які потребують суворого захисту. Він був спроектований так, щоб люди всередині не могли зрозуміти, де вони утримуються, у жодній країні і навіть на якому континенті. Лікар сказав йому, що охорона тут герметична.
  
  
  Картер терпляче слухав, хоч усе це він уже чув раніше. Він знав, наприклад, що Тетяну Кобелєву тримають саме в цій будівлі, лише на два поверхи вище.
  
  
  На півдорозі лікар зупинився перед порожніми білими дверима. "Вам доведеться йти звідси одному, містере Картер", - сухо сказав він. "Мене не пускають усередину".
  
  
  «Дуже добре, лікарю. Було приємно познайомитися з вами», - сказав Картер, поклавши руку на ручку і чекаючи на відхід лікаря.
  
  
  Але він цього не зробив.
  
  
  «Я сказав вашому начальнику, містере Хок, що я глибоко обурений тим, що мені не дозволяють брати участь у заключних етапах нашого невеликого проекту», - сказав він із ноткою гніву в голосі. "У цих справах потрібна делікатна рука, інакше можна пожертвувати тижнем роботи.
  
  
  Я сказав йому, що у мене найвищий рівень допуску у лікарні. І незвичайність цього експерименту і те, як його було проведено... »
  
  
  "Якщо Девід Хок сказав, що вас не пускають усередину, я впевнений, що у нього були свої причини", - сказав Картер, перериваючи його. «Я ніколи не бачив, щоб він робив щось без поважної причини. Тепер, якщо ви не заперечуєте. Лікарю, на мене чекають».
  
  
  Резерфорд на секунду уважно розглядав суворе обличчя Картера, потім, усвідомивши, що його скарги залишаються поза увагою, він раптово сказав: "Зрозуміло", повернувся на підборах і пішов.
  
  
  Картер зачекав кілька секунд і відчинив двері. Хоук сидів у маленькому кріслі в центрі кабінету лікаря і курив сигару. Навпроти нього на оглядовому столі сиділа молода жінка в лікарняному халаті, її голова була перев'язана марлевою пов'язкою, за винятком двох маленьких прорізів для очей.
  
  
  «Заходь, Картер, - хрипко сказав Хоук.
  
  
  "Доброго ранку, сер", - сказав Картер.
  
  
  «Доброго ранку, Нік, - сказала молода жінка.
  
  
  «Доброго ранку, Синтія», - сказав Картер, дізнавшись її голос.
  
  
  "Резерфорд завдав тобі неприємностей?" — спитав Хоук, підводячись, щоб переконатися, що Картер замкнув двері. «У цьому проблема всього ЦРУ – надто багато людей думають, що їм потрібно все знати. Я хотів би, щоб ми могли використовувати наші власні кошти».
  
  
  «Якщо ви не заперечуєте, сер, чому б і ні? Ця організація протікає як решето».
  
  
  «Це саме те, на що я розраховую, Картере. Коли настане час, хочемо переконатися, що потрібна інформація передається мети. Але ця частина, - сказав він, звертаючись до Синтії, - має бути абсолютно секретно. Ми розділили це на три частини, і над кожною працював інший лікар. Ніхто з них не знав, як виглядатиме готовий продукт. Ось, - сказав він, простягаючи Картеру тупоносі ножиці медсестри. "Чому б тобі не вшанувати?"
  
  
  "Я, сер?"
  
  
  "Просто будь ніжним з нею".
  
  
  Картер почав розрізати пов'язку, що проходила вздовж її шиї, потім пройшов шлях вгору по лінії підборіддя до скроні та її чола. Пов'язка легко спала, оголивши почервонілу тугу шкіру, на якій не було шрамів. Коли пов'язка була повністю знята, він відступив, щоб краще її розглянути. «Дивно, – сказав він.
  
  
  "Дивно, чи не так?" - зауважив Хоук, виробляючи фотографію Тетяни Кобелєвої в натуральну величину і підносячи її до обличчя Синтії.
  
  
  "Я не міг відрізнити їх один від одного", - здивувався Картер.
  
  
  «Сподіватимемося, що її батько теж не зможе. Принаймні спочатку».
  
  
  "Можу я побачити дзеркало?" спитала Синтія.
  
  
  Картер дістав з шафи маленьке дзеркало, що стояло, і простягнув їй. Вона повільно повернула голову з боку на бік, вивчаючи її з різних боків.
  
  
  "Гарне обличчя", - припустив Картер.
  
  
  "Це не моє обличчя".
  
  
  «Ти, як і раніше, дуже гарна».
  
  
  "Коли ця справа закінчиться, ви зможете повернути собі старе обличчя", - сказав Хоук. «Тим часом у вас двох є справи. Я хочу, щоб ви почали тренуватися разом, знову впізнали один одного, думали як команда. . Клініка Дениса поза Діжона. Імовірно, французький хірург буде там, щоб зробити останню операцію на її спині. Вона буде ідеальною, ізольованою, тихою. Кобелєв не зможе встояти. Йому доведеться зрозуміти це навіть якщо це пастка, це буде єдиний раз, коли Тетяна виявиться досить близько до Радянського Союзу, щоб схопити її. Чого він не впізнає, то це того, що він схопить не Тетяну».
  
  
  "Ти маєш на увазі…?"
  
  
  "Вірно, Синтія", - втрутився Картер. Ти приманка.
  
  
  * * *
  
  
  Картер не бачив Синтію знову до наступного дня, коли вони разом почали тренуватися на маловикористовуваному горищі в лікарняному комплексі. На той час більшість почервоніння зникла, і її обличчя повернулося до свого природного кольору. Подібність, яка раніше вражала, стала ще більш вражаючою.
  
  
  "Ти виглядаєш так само, як вона", - сказав він, коли вона увійшла до кімнати. «Я сподівався на розумну фізичну подібність, але це справді щось. Єдиний спосіб відрізнити вас – це ваш голос».
  
  
  "Я працювала над цим", - сказала вона, знімаючи халат, оголюючи своє красиве тіло, одягнене в чорний купальник. "Можливо, ці американці не схожі на огрів, - сказала вона, знижуючи голос на полоктави і розтягуючи голосні в британському стилі, - але у них найбуржуазніші смаки".
  
  
  Картер засміявся. "Це вона на Т!"
  
  
  Хоук дала мені кілька плівок для вивчення. Думаю, я щойно її скопіювала».
  
  
  "Ви, звичайно, могли б мене обдурити".
  
  
  "Можу я, Нік?" - спитала вона з раптово серйозним виразом обличчя. «А як щодо її батька? Чи можу я його обдурити?
  
  
  "Тобі не треба надовго його обманювати, достатньо, щоб ми подбали про нього". Він усміхнувся. Вона змусила себе посміхнутися, але стурбований вираз не сходив з її обличчя.
  
  
  Настала коротка мовчанка, але Картер знову швидко вловив нитку. Хоук хотів, щоб я провів тебе через кілька вправ, щоб уберегти тебе від небезпеки, коли почнуть летіти кулі. Він каже, що ти трохи іржава».
  
  
  "Добре", - сказала вона, знизавши плечима. Вона стояла дуже близько до нього, і її аромат наповнював його ніздрі. На мить згадалася ніч, яку вони провели разом у пустелі поза Тегераном. Це був приємний спогад. Вони розбили табір в оазі. Війська аятоли тимчасово втратили їх з уваги, і вони скористалися можливістю, щоб зайнятися коханням на ковдрі під зірками. Закінчивши, вони лягли в обійми один одного і прислухалися до бурчання верблюдів та легкого вітру, що згинає долоні. Приємно. Але з цим було пов'язано ще щось, інша несвідома асоціація, зовсім не приємна, і це залишило в нього збентежене почуття.
  
  
  "Як нам почати?" — спитала вона. Ти хочеш напасти на мене і подивитися, який мій захист? Нік? Ти зі мною?"
  
  
  "Я тут. Просто замислився на мить».
  
  
  «Нападай на мене, і я подивлюся, чи зможу тебе відбити».
  
  
  Він простяг руку, ніби хотів схопити її за плече, але вона схопила його за руку, повернула її, зробила крок усередину, і в одну мить він розтягнувся на спині на десять футів нижче циновки.
  
  
  "Непогано", - сказав він, схоплюючись на ноги. «А тепер прикінчи мене».
  
  
  Вона підійшла до нього з бичачою рішучістю в очах, і раптово він зрозумів, що бентежило його раніше. Вираз її очей, її волосся, її обличчя були такими ж, як у Тетяни в ту ніч, коли вона нібито вбила свого батька на їх дачі під Москвою. Загроза і огида, які, здавалося, наповнили всю її істоту, коли вона вибігла з кабінету з ножем у руці і встромила його в груди батька, миттю повернулися до нього, разом з усією ненавистю та страхом, які він відчував. для неї на той момент. Не усвідомлюючи, що він робить, він опустив плече, схопив Синтію за передпліччя та катапультував її у повітря. Вона незграбно повернулася один раз, як м'яка лялька, і з нудотним стукотом приземлилася на край циновки.
  
  
  Як тільки він зрозумів, що накоїв, він побіг до неї. "Ти в порядку?" він запитав.
  
  
  Вона застогнала і перекотилася на бік, хапаючи ротом повітря.
  
  
  «Лягай, - сказав він їй. Ти втратила свідомість.
  
  
  Кілька хвилин вона лежала із заплющеними очима, намагаючись дихати. Потім вона звела очі. «Ти сприймаєш… усе це… досить серйозно… чи не так?»
  
  
  "Це те, як ти виглядаєш", - сказав він, допомагаючи їй сісти. "Ви нагадали мені Тетяну і все, через що я пройшов у Росії".
  
  
  «Це мало бути грубо». - сказала Синтія, нарешті глибоко зітхнувши і обмацавши ребра, щоб переконатися, що нічого не зламано. "Хоук розповів мені про це загалом, але я так і не дізнався подробиць".
  
  
  Він сів поруч із нею. «Ваш друг Кобелєв пройшов довгий шлях відколи був шифрувальником. Він, як і раніше, безжальний, але його змови набули нової винахідливості - винахідливості, що межує з абсолютним генієм смерті та руйнування. Ми спостерігали його успіхи як оперативний співробітник, а потім протягом деякого часу адміністратора у відділі S. Потім, коли вони перевели його в Executive Action, ми занепокоїлися, але він все ще був чимось невідомим. Все це змінилося з інцидентом в Ака Мару. час, коли ми зрозуміли, що ситуація вийшла з-під контролю”.
  
  
  "Ака Мару?"
  
  
  Японський нафтовий танкер. Ми виявили на борту бочки з нафтою, яку Кобелєв опромінив стронцієм 90, однією з найтоксичніших речовин у світі. За нашими оцінками, якщо ця партія нафти будь-коли буде доставлена, випадки раку в Каліфорнії збільшилися на п'ятдесят відсотків”.
  
  
  "Це божевілля! Це виходить за межі шпигунства. Це акт війни».
  
  
  «От чому його треба зупинити. Незабаром після цього ми дізналися, що Кобелєв, або Господар Маріонеток, як вони його називають, мав стати головним адміністратором КДБ. Якби це сталося, його влада була б безмежною. вже заявив про бажання побачити наші дві країни у стані війни. Він має недопрацьовану ідею про захоплення влади після ядерної конфронтації».
  
  
  "Він божевільний?"
  
  
  «Він цілком можливо. Ви не дізнаєтеся цього, якби поговорили з ним, але він має бути божевільним, як божевільний Гітлер».
  
  
  "Ви говорили з ним?"
  
  
  «Я зробив більше, ніж це. Я дезертирував. Намагався стати його старшим лейтенантом. Хоук розробив план убивства сина суки, переконавши російську розвідку, що я був незадоволеним соцпрацівником ЦРУ, який хотів працювати на КДБ. За ідеєю я повинен був підібратися до нього досить близько, щоб пустити в нього кулю, а потім якимось чином вибратися з країни. Ми вважали, що Кобелєв знав мене за Акай Мару і що він може бути зацікавлений у тому, щоб я був на його боці, якщо він вважає мене щирим».
  
  
  "Як тобі вдалося його переконати?"
  
  
  Надаючи їм файли конфіденційного матеріалу, які, як ми знали, вони хотіли. Справжні файли. Ми передали деяку цінну інформацію, поставили на карту життя деяких агентів, але ми відчували, що необхідно підібратися до мене досить близько, щоб убити його. Розумієте, ми мали фактор часу. Ще кілька днів, і Президія збиралася оформити його призначення. Після цього, як головний адміністратор, він був би під такою суворою охороною, що ми ніколи не змогли б до нього дістатися”.
  
  
  "Тоді я так розумію, місія провалилася". "Ви могли б так сказати". Обличчя Картера потемніло. Було ясно, що він сприйняв це як особисту поразку. «Я збирався спустити курок, коли Тетяна, його дочка, раптово вбігла та вдарила його. Пізніше я дізнався, що це була постановка. Вона тільки вдалася, що вбила його. Я навіть допоміг їй виїхати з країни, щоб уникнути судового переслідування за батьковбивство, що виявилося саме тим, чого вони хотіли».
  
  
  "Все це було грою", - сказала Синтія, захоплюючись шахрайством. "Всі. Ми думаємо, що навіть просування по службі Президією було фальшивим. Він налаштував нас, щоб його дочка перебралася до цієї країни, щоб вона могла вбити президента. І це майже вдалося».
  
  
  "Де це сталося?" "У Нью Йорку. За межами ООН». «Ви маєте на увазі, що це була Тетяна Кобелєва, яка намагалася вбити президента Меннінга у Нью-Йорку? Я думала, що це була її ім'я, Міллісент Стоун, яка загинула. Вони опублікували її щоденник і таке інше». Картер похитав головою. «ФБР сфабрикувало цю історію. Їм довелося. Тетяна – громадянка Росії, не забувайте. Якби з'ясувалося, хто справді натиснув на курок, це назавжди зіпсувало б стосунки між нашими країнами. Воно могло б навіть приводом. для військової відповіді». «Отже, Кобелєв спланував це з самого початку. Заманити вас до Росії, щоб надати законний в'їзд його доньці, щоб вона могла вбити президента. Дивно».
  
  
  «Ця людина диявольська. Його треба зупинити за всяку ціну». "Бідний Нікі", - сказала вона, ніжно запустивши пальці в його волосся. "Ви виглядаєте так, ніби берете все це на себе". «У мене був шанс убити його в Москві, і я прогаяв його. Він вигадав цей фехтувальний матч між нами, думаючи, що він принизить мене перед своєю дружиною та дочкою. Він не знав, що я був міжвузівським чемпіоном чотири роки поспіль. Я міг би довести його до кінця, але цього не зробив. Я думав, що маю ще один шанс. Але якби я проткнув його, тоді, як мав би… «Якби ти вбив його на очах у всієї його родини, ти б ніколи не вибрався з Росії живим, і наша сторона втратила б одного з найцінніших агентів, які в неї є . Не будь такий суворий до себе, Нік». Вона нахилилася та поцілувала його. Це мало бути обнадійливим поцілунком, але її губи затрималися ще на кілька секунд, смакуючи відчуття. "Зроби це ще раз, і я не зможу себе контролювати". Вона обняла його, поклавши долоню на його шию. "Як ви думаєте, чого я чекав?" - хрипко спитала вона. Вона обережно стягла його на килимок. Він усміхнувся і пішов за нею без жодного вагання, коли вона обняла його ногою і притулилася до його тіла. Незважаючи на всю свою силу, вона була неймовірно м'якою, і через кілька хвилин вони обидва були оголені, і Картер цілував її шию, і її прекрасні груди, і її соски тверді, а її груди піднімалися і опускалися. «Ніки… о. Боже, Нікі», - тихо простогнала вона, її нігті почали дряпати його спину. А потім він був усередині неї, і вони рухалися в легкому, граціозному ритмі, як два спортсмени або пара танцюристів, їхня пристрасть наростала, але м'яко. Зрештою, вона скрикнула, її ноги міцно обвилися навколо його талії, і в той же момент Картер зробив глибокий поштовх востаннє. Вони закінчили тренування близько восьмої години. Синтія одягла халат, а Картер стояв і дивився у велике аркове вікно наприкінці величезної кімнати. "Що ти думаєш?" - спитала вона, підходячи до нього ззаду і взявши його за руку. «Я думав, як добре було б прямо зараз піти та поїсти китайської. Я знаю одне гарне містечко неподалік». "Я не можу піти". «Я знаю, але іноді у мене виникає бажання вести нормальне повсякденне життя». Вона стиснула його руку, і вони разом дивилися на калюжі, що блищали у світлі ліхтаря в далекому кінці паркування. Дощ йшов усім східним узбережжям від Стоу, штат Вермонт, до Чарльстона, штат Південна Кароліна, але над Атлантикою хмари розсіялися, і в цей конкретний момент у Парижі стояла прохолодна і суха погода. За шести годин різниці в часі було вже дві години ночі за паризьким часом, і, незважаючи на легендарну «парижанку нічного життя», вулиці міста були практично безлюдні. Навіть на легендарних Єлисейських полях рух був легким - таксі, особистий автомобіль і, звичайно, час від часу вантажівка. Одна така вантажівка, біла, виїхала з вузького провулка на знаменитий проспект.
  
  
  Попереду була Тріумфальна арка та дюжина вулиць на схід від Єлисейського палацу, де в цей час спав президент Франції.
  
  
  У вантажівці сиділи двоє чоловіків: водій Жан, жилистий маленький парижанин, зовнішність якого суперечила його величезній фізичній силі; а поряд з ним Гійом, старший і важчий, його кашкет від годинника моряка зрушений на потилицю, а до його нижньої губи вічно прилипла голуаза.
  
  
  Вони повернули ліворуч на авеню Генерала Галлієні і перетнули Сену мостом Олександра III. Тут місто почало змінюватися непомітно, але все одно суттєво. Вулиці стали чистішими, кущі підстрижені, тротуари в ідеальному стані.
  
  
  Жан звернув на вулицю Авіньйон і пригальмував. Надворі було тихо, ні душі. Під чергою каштанів лімузини Mercedes, Peugeot, Citroen та Cadillac втиснулися поруч із бампером бордюру. За ними виднілися фасади будинків із холодного сірого каменю з товстими дерев'яними дверима за сітками з кутої філіграні. На бронзових табличках було вказано імена кожного: Посол Іспанії, Посол Італії, Посол Держави в ООН. Біля цієї останньої будівлі Жан повернув колесо, і велика вантажівка покотилася довгою під'їзною доріжкою до задньої частини.
  
  
  Ряд сміттєвих баків стояли біля північної стіни, що оточувала територію. Жан зупинив вантажівку з ривком і шипінням повітряних гальм, увімкнув важіль перемикання передач у зворотному напрямку і, коли задній бампер вантажівки опинився за кілька футів від баків, знову зупинив його.
  
  
  Двоє чоловіків вилізли з машини, натягнувши забруднені рукавички, і почали очищати баки. Вони були на півдорозі, коли хтось прочистив горло, і Гійом обернувся. На краю задньої частини вантажівки стояла постать в уніформі, її голова з плоским верхом здавалася непропорційно великою у темряві. У нього на стегні був револьвер.
  
  
  "Як у вас справи, хлопчики?" - спитала постать.
  
  
  "Comme çi, com ca", - недбало сказала Жан. Він узяв іншу банку, шпурнув її на кузов вантажівки, спустошив її та поставив на місце.
  
  
  "Де твій партнер, Естабане?"
  
  
  "Хворий", сказав Жан. "Mal à l'estomac". Він скривив обличчя і провів рукою навколо свого живота, щоб показати, як погано почувається Естабан.
  
  
  "Хто тоді цей хлопець?"
  
  
  "Permettez-moi ... mon ami, Гійом". Сказав Жан.
  
  
  Гійом невпевнено схилив голову, краєм ока спостерігаючи за підказкою Жана.
  
  
  «Ага, – сказав охоронець. «Хіба ви, хлопці, не працюєте сьогодні вранці раніше?»
  
  
  Жан зробив кілька жестів, показуючи, що хоче пояснити, але не може через мовний бар'єр, потім нарешті вказав на Гійома і сказав: «Місячне світло».
  
  
  «Зрозуміло, – сказав охоронець. "У нього інша робота протягом дня?"
  
  
  Жан широко посміхнувся та кивнув. Тим часом Гійом підійшов до охоронця, витягнув шматок зв'язаного рояльного дроту і намотував його на руку.
  
  
  "Sa femme", - пояснив Жан, роблячи руками великий живіт.
  
  
  "Я зрозумів", - сказав охоронець. «Його дружина вагітна і йому доводиться працювати на двох роботах. Бідний сучий син». Охоронець співчутливо поклав руку Гійому на плече, повернувся і попрямував до будинку. «Ну, хлопці, намагайтеся приглушити шум. Люди сплять нагорі».
  
  
  Жан кинув погляд на Гійома. Він похитав головою.
  
  
  Через кілька хвилин вони докидали останні бочки, закрили вантажівку і попрямували назад під'їзною доріжкою до вулиці. Коли він повернув за кут і підняв кермо, Жан різко ляснув свого товариша по плечу. "Віддай мені", - різко сказав він, простягаючи долоню, повернуту вгору.
  
  
  Неохоче Гійом дістав струну від рояля, що була в кишені, і віддав її Жану.
  
  
  "Ти ідіот", - сказав Жан, викинувши його у вікно.
  
  
  Гійом зітхнув, даючи зрозуміти Жану, що стримує себе насилу, відвернувся і провів залишок короткої поїздки, похмуро дивлячись у вікно.
  
  
  Жан повернув ліворуч у бік Сени і перетнув міст Олександра III. Незабаром Париж знову став Парижем. Вузькі звивисті вулички, завалені пляшками та уривками паперу, стовпи інженерних мереж обклеєні рекламними листками. Поки вони проїжджали, вогні кафе «Дю Рів Гош» згасли. Крізь шум двигуна їм почувся п'яний крик, і бійка вилилася надвір. Жан спритно обійшов його, потім повернув ліворуч у провулок і зупинився в дальньому кінці біля зеленого дверного отвору, освітленого єдиною лампочкою без абажура.
  
  
  Двоє з них вийшли, вдруге натягнули брудні рукавички і почали згрібати використані контейнери, клаптики паперу та сміття з кузова вантажівки у три великі дерев'яні ящики, що стояли біля дверей.
  
  
  Поки вони працювали, зелені двері відчинилися, і з них вийшов незграбний чоловік, настільки худий, наскільки можна уявити собі людину, яка все ще стоїть прямо. На його виснаженому обличчі була пара великих ідеально круглих окулярів, які надавали йому
  
  
  злий косий погляд. Густа сигарета висіла в його роті, і вузький стовп диму пробивався по його обличчю, поки він дивився, як працюють двоє чоловіків.
  
  
  "Біда?" він запитав.
  
  
  Жан перестав копати лопатою. "Він - біда", - сказав він, кивнувши Гійому.
  
  
  Гійом знизав плечима, і худий чоловік посміхнувся.
  
  
  Коли вони закінчили заповнювати перший із ящиків, вони внесли його всередину і поклали на підлогу поруч із білим екраном розміром приблизно шість квадратних футів, викладеним у центрі кімнати. Гійом, який бував тут багато разів, але ніколи раніше не міг увійти всередину, скористався можливістю, щоб озирнутися.
  
  
  Стіни кімнати були пофарбовані в білий колір, по периметру була чорна кислотостійка стільниця. На прилавку були різні модулі електронного обладнання, деякі з екранами, деякі з кнопками і циферблатами. На підлозі нижче стояли ящики, ймовірно, з великою кількістю електронного обладнання. У кутку стояв збільшувач для фотодруку.
  
  
  "Видно досить?" - багатозначно спитав худий, підходячи до нього ззаду.
  
  
  Гійом окинув поглядом виснажене тіло маленької людини. Не потрібно багато часу, щоб роздавити його як макулатуру.
  
  
  «Твоя робота – вносити сміття. Ти збирач сміття. Не забувай про це".
  
  
  Гійом хмикнув і пішов. Коли вони з Джин повернулися з наступною коробкою, худий чоловік перевернув перше навантаження на білий екран і колупав його рачки.
  
  
  * * *
  
  
  Коли вони пішли, худий чоловік підійшов до телефону та набрав номер. Поки він дзвонив, він загасив цигарку в попільничці.
  
  
  "Доброго дня?" сказав голос.
  
  
  "Чарльз".
  
  
  «Привіт, Чарльз. Знайти щось?»
  
  
  «Так. Скажіть людині, що я думаю, що знайшов те, що він шукав».
  
  
  «Чудово, Чарльз. А чоловіки за кермом вантажівки?
  
  
  "Жан і Гійом".
  
  
  "Про них подбають".
  
  
  Чарльз почепив трубку і знову уважно вивчив зображення на екрані проекційного мікроскопа. Він усміхнувся.
  
  
  Третій розділ.
  
  
  Телефон здавався далеким і невиразним, наче хтось набив його ватою. Картер перекинувся і взяв трубку з тумбочки.
  
  
  "Код десять", - сказав голос Хоука.
  
  
  Картер одразу прокинувся. "Так, сер", - сказав він. Він натиснув кнопку блокування та підійшов до шафи, де почав працювати з комбінацією сейфа.
  
  
  З сейфа він витягнув щось, схоже на звичайний шкіряний портфель, і відніс його назад на ліжко. По дорозі він узяв з-під камердинера одну зі своїх черевиків.
  
  
  Він поклав портфель на ліжко, потім, взявши черевики в руки, покрутив підбор. Вона акуратно поділена на дві половинки, у нижню з яких вбудована тонка пластикова плата. Він витяг картку і вставив її у проріз у портфелі. Його замки відчинилися.
  
  
  Усередині кришки була невелика партія касет. Картер вибрав ту, що позначена цифрою "10", і вставив її в консоль, що становила нижню половину корпусу. Він складався з гладкої деки з полірованого алюмінію, зламаною лише вимикачем живлення, конденсаторним мікрофоном, регулятором гучності та звичайними кнопками, які можна знайти на будь-якому касетному магнітофоні – ці та ще один предмет трохи незвичайніший. Вгорі апарата була підставка з виїмками, така як на телефоні, з двома задніми гумовими присосками з написом «ПРИЄМНИК».
  
  
  Картер розплутав крихітні навушники на мікросхемі, підключив їх, вставив трубку телефону в підставку, натиснув кнопку відтворення та зняв слухавку з утримання. Яструб сказав: "Ти мене чуєш?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  "Кобелєв втратив дачу під Москвою".
  
  
  "Втратив, сер?"
  
  
  "Її конфіскували".
  
  
  "Він був заарештований?"
  
  
  «Негативний».
  
  
  "Який аналіз?"
  
  
  «Зважаючи на все, Політбюро набуває консервативного характеру. Нездатність вбити президента Меннінга і небезпека тотальної війни, мабуть, протверезили їх».
  
  
  "Чи є можливість допомоги із цього кварталу?"
  
  
  "Я сумніваюся в цьому. Кобелєв може і не мати такого впливу, як раніше, але він все ще на волі та надзвичайно небезпечний. Можливо тому Політбюро не стало його повністю знищувати. Можливо вони його бояться».
  
  
  "Що все це означає для нас?"
  
  
  «Це означає, що якщо Кобелєв хоче свою дочку, то йому доведеться прийти за нею самому. У нього більше немає ресурсів, щоби делегувати таку відповідальність. Що працює на нашу користь та підводить мене до другого етапу розвитку».
  
  
  "Якому?"
  
  
  "Він захоче поговорити".
  
  
  "Втеча, сер?"
  
  
  «Дивно, що ти питаєш. Це одна із можливостей, яку я розглядав».
  
  
  "Це також може бути пастка".
  
  
  «Це інша можливість, тим більше, що він просив саме вас. Але в офіційному повідомленні йдеться, що він хоче укласти угоду для Тетяни. Пам'ятаєте Миколи Сакса?
  
  
  Він вчений? "
  
  
  «Один із лідерів основного дисидентського руху серед московської еліти. Михайло Зощенко?
  
  
  Єврейський письменник. Ув'язнений за викриття сталінського антисемітизму».
  
  
  «Вірно. І ви знаєте Марію Морган, двійника ЦРУ, з якою вони зіштовхнулися 68-го. Ми не хотіли б нічого кращого, ніж отримати шанс її допитати».
  
  
  "Гучні імена", - сказав Картер. «Вони, безумовно, добре виглядатимуть, але чи зможе Кобелєв впоратися з цим, тим більше що він впав у немилість?»
  
  
  Хоук зітхнув. «Щиро кажучи, я не знаю. Я знаю, що Зощенко та Марію Морган перевели з Томська до Ташкента, імовірно для того, щоб зробити їх більш доступними у разі укладання угоди».
  
  
  "Ви серйозно не пропонуєте поговорити з цією людиною?"
  
  
  «Давайте прояснимо одну річ, N3. Нічого не змінилось. Якщо ви увійдете в це, ви станете вбивцею, а не переговорником. Людину треба вбити за всяку ціну - за будь-яку ціну. Ці накази виходять згори».
  
  
  "Так сер."
  
  
  «Але якщо є шанс зловити його на відкритому повітрі, не піддаючи себе подальшому викриттю, ми маємо цим скористатися».
  
  
  "Де зустріч?"
  
  
  Берлін. Притулок влаштований прямо зі східного боку стіни».
  
  
  "Це його територія, сер".
  
  
  «Вірно. Це його гра в м'яч у його парку. Може, так він почувається у більшій безпеці. Коли ти його вдариш, тобі доведеться якось вибратися звідти. Я знаю, що тобі це вдавалося раніше».
  
  
  "Якщо він там, я витягну його".
  
  
  «Добре, Картер. Не будь впевнений. Ми хочемо, щоб ти повернувся із цього. А поки що ми просуваємося вперед з перемиканням у Діжоні. Я вже домовився, щоб повідомити Кобелєву, що Тетяна буде у Франції. Ти пам'ятаєте Неда Кессіді? "
  
  
  «Спецпрацівник ЦРУ у Центральній Америці. Сприяє мінімізації впливу Кастро там».
  
  
  "Він їде завтра".
  
  
  "Втеча, сер?"
  
  
  "Ні. Він іде на фріланс. Продаючи все за найвищою ціною. Він має повне досьє на Тетяну, поточний фізичний стан, прогноз, місцезнаходження, що ми плануємо з нею робити, роботи. Ми дамо Кобелєву три дні на обробку. інформацію. Тоді, залежно від того, як підуть справи у Берліні, ми будемо готові до нього».
  
  
  "Думаю, що так, сер".
  
  
  "Сумніваєшся у твоїй голові, Картер?"
  
  
  "Ну, сер, просто через пару днів мене не буде поруч, на випадок, якщо щось станеться із Синтією".
  
  
  "Я розумію ваше занепокоєння. Але важливо якнайшвидше повідомити нашій меті інформацію про Діжона. Якщо він подумує з'явитися в Берліні, він буде знати, що ми перемістили її ближче до його кордону, і він подумає, що ми йдемо сумлінно".
  
  
  "Так сер."
  
  
  «Ви вилітаєте з National. Ваші квитки на стійці реєстрації. Ваш контакт у Берліні - Рональд Кліст, начальник нашої станції в цьому районі та експерт з перекидання людей через цю стіну. Він може виявитися корисним. "
  
  
  Хок зателефонував, не чекаючи відповіді, і на мить Картер сидів на краю ліжка, розмірковуючи. Потім він швидко прибрав пристрій, що розшифровує, і одягнув вовняні штани і вовняне спортивне пальто. Під ліжком лежала завжди упакована сумка. Він дістав його, перевірив вміст та додав свою зброю. Коли він був готовим, він викликав таксі.
  
  
  На стійці Air France в National він обміняв свій квиток на один кінець до Нью-Йорка. У Кеннеді він купив би ще один квиток на прямий рейс до аеропорту Тегель, який є другорядним полем через Берлін від головного терміналу в Темпельхофі. Таким чином, ніхто, навіть Кліст, не дізнається, коли і де він приїжджає до міста.
  
  
  У Нью-Йорку він спостерігав за кожним пасажиром, поки завантажується літак, на знак якоїсь ознаки, що він не той, ким вдає, але все здавалося безневинним і відвертим. Ніхто не пов'язував рейс до Вашингтона та рейсу до Берліна. І все ж таки він все ще був насторожений. У нього не було бажання повторити те, що сталося у Фенікс.
  
  
  * * *
  
  
  Коли він прибув до Тегеля, було вже пізно, і йшов невеликий дощ. Митники не стали відкривати його сумку, а натомість вибрали сумки багатої нервової німкені, яка стояла поряд з ним. Якби вони потурбувалися, то, без сумніву, знайшли Люгер, але це не мало б великого значення. Картер мав при собі посвідчення колекціонера зброї, і хоча Smith & Wesson або Colt могли викликати підозри, у Німеччині не було причин пояснювати володіння Люгером.
  
  
  Він зібрав свою сумку і відніс її до черги тих, що чекають таксі. Він обрав третього в черзі, сів у машину і дав адресу Кліста водію.
  
  
  Кліст, безперечно, зустрів рейс у Темпельхоф, який прибув раніше, не знайшов Картера і повернувся додому. Отже, він мусить чекати, коли під'їде Картер.
  
  
  Оглянувши будинок з таксі, Картер вибрався на квартал нижче, заплатив водієві і вирушив до невеликої пивниці в саду через дорогу.
  
  
  Він замовив кухоль, заплатив за нього і сів біля залитого дощем вікна, щоб ще трохи поспостерігати за будинком.
  
  
  Більше години ніхто не приходив і не йшов, єдиною ознакою життя було світло у вікні вітальні. О десятій годині він погас. Картер загашив цигарку, допив другу склянку пива, підняв сумку і перейшов вулицю.
  
  
  Легкий стукіт негайно привів Кліста до дверей. "Wer ist da?" - підозріло спитав він.
  
  
  "Картер".
  
  
  "Ах!" - вигукнув він, відкидаючи засув і відчиняючи двері. "Я чекав тебе. Я думав, що план змінився.
  
  
  «Мені дуже шкода, що мене не було в аеропорту. Я повинен був переконатися, що за мною не стежать», - сказав Картер, заходячи всередину.
  
  
  "Звісно. Звісно. Дозвольте мені взяти це», - сказав Кліст, хапаючи валізу і ставлячи її біля стіни.
  
  
  То був скромний будинок. Коридор із вітальні, очевидно, вів у спальні. Ліворуч за прилавком була кухня. Дерев'яний потяг, поставлений на підлозі, вказував на маленьких дітей, і Картер згадав запис у досьє Кліста, щось про сина, якого він шалено любив.
  
  
  "Як пройшов політ?"
  
  
  "Тихо."
  
  
  «Сядь. Сядь». Кліст вказав на шкіряне крісло, і Картер сів у нього. «Мені шкода, що моя дружина не встала. Вона дуже хотіла з тобою познайомитись».
  
  
  «Можливо, це так само добре. У мене попереду багато роботи сьогодні ввечері. Хоук каже мені, що ви добре вмієте переправляти людей туди і назад через кордон».
  
  
  Клист самознищувально знизав плечима. Його окуляри і лисіюча голова робили його трохи менш успішним бізнесменом, і цей жест йому підходив. «Ми мали свої тріумфи. Наші невдачі також».
  
  
  "Чи можете провести мене сьогодні ввечері?"
  
  
  "Сьогодні ввечері? Ах, ні – неможливо. Усі порти в'їзду закриті до восьми».
  
  
  Картер вийняв сигарету, потім узяв із крайнього столу запальничку та запалив її. «Це дуже прикро. Мені сказали, що ви можете зробити такі речі».
  
  
  «Майн, гер, у вас не важко буде потрапити до Східного сектора. Проблема полягає у тому, щоб вивести вас звідти. Як іноземець, ви можете увійти на будь-який із двох контрольно-пропускних пунктів без паспорта. запис, і якщо ви не реєструєтеся протягом зазначеного часу, видається ордер на ваш арешт. Але нас це не має стосуватися. Все влаштовано. Ось. Він потягнувся за стілець, витяг довгий металевий предмет і простяг Картеру. "На що це схоже?"
  
  
  "Штатив, швидше за все для фотоапарата, судячи з різьбового з'єднання вгорі".
  
  
  «Неправильно, мій друже. Дозвольте мені показати вам. Він скрутив одну з ніжок підставки і стягнув її на дві частини по шву, зробленому так спритно, що його майже не було видно. Він поклав ці частини на підлогу та почав розв'язувати іншу ногу. Менш ніж за хвилину він розклав весь пристрій на підлозі та збирав його наново.
  
  
  "У мене майстерня внизу", - пояснив він. «Я вигадав це, коли почув, що ви приїдете. Виготовлення «ремісничих інструментів» – моє хобі».
  
  
  Коли реконструйований об'єкт почав набувати форми, Картер усміхнувся. "Це гвинтівка", - сказав він.
  
  
  Кліст встановив останню частину штативу вздовж ложі та передав її Картеру. Картер швидко підняв його та націлив опору штатива у стіну. "У ньому навіть є певний баланс", - м'яко сказав він.
  
  
  «Є ще дещо, – сказав Кліст. Він дістав фотоапарат із шухляди столу на іншому кінці кімнати, взяв у Картера гвинтівку і прикріпив телеоб'єктив камери до щілини, яка була акуратно вирізана у верхній частині ствола. "А тепер спробуй".
  
  
  "Це чудово", - здивувався Картер, побачивши настільну лампу за кілька футів від нього.
  
  
  «Я маю документи, в яких вас ідентифікують як професійного фотографа Вільгельма Шмідта. Завтра ви можете увійти до Східного сектору, записатися на прийом та поїхати. Немає нічого простішого».
  
  
  Картер похитав головою. «Ти забуваєш, що на мене полюють. І час, і місце вже призначено. Мені треба приїхати туди сьогодні ввечері, щоб скористатися тим маленьким елементом несподіванки, який я залишився».
  
  
  «А як виберешся? Доведеться через стіну перелізти».
  
  
  «Ви сказали, що досягли певного успіху в цьому».
  
  
  "Деякого", - сказав Кліст, забираючи у Картера гвинтівку і з розчаруванням почав розбирати її. «Але ми мали час підготуватися, дочекатися відповідних умов. Іноді місяцями. Я сумніваюся, що це можна зробити за такий короткий термін».
  
  
  «Нам просто потрібно спробувати. Розкажіть мені більше про ці блокпоста. Скільки там охоронців та наскільки добре озброєні?»
  
  
  Протягом наступної години Картер викачував зі свого господаря кожну клаптик інформації, яку він міг добути про умови вздовж стіни - розклад охоронців, вогневі точки, мінні поля, будівлі поблизу, їх вміст і доступність, і наприкінці години Картер сів назад повністю розчарований.
  
  
  
  «Має бути якийсь спосіб не викликати міжнародного інциденту», - заявив він.
  
  
  «Майн, гер, одні з найкращих розумів Німеччини вже понад тридцять років намагаються розколоти цей горіх. Повірте мені, стіна практично неприступна.
  
  
  "Я не вірю в це", - сказав Картер. "Я відмовляюся вірити в це". Він узяв частину штатива і розсіяно покрутив її у руці. «Гарна робота, – сказав він. «Чому б тобі не відвезти мене вниз і показати свою майстерню? Може, якщо ми відвернемося на якийсь час від проблеми, рішення прийде само собою».
  
  
  Вони увійшли до підвалу сходами з кухні. Клист увімкнув кілька люмінесцентних ламп, і Картер був вражений кількістю електроінструментів, які він мав. «Ви, мабуть, вклали сюди невеликий стан», - сказав він.
  
  
  «Ви поговорили б із моєю дружиною, – сказав Кліст. «Вона завжди скаржиться на гроші, які я витрачаю на свої божевільні винаходи».
  
  
  "Що там?" — спитав Картер, киваючи на двері в іншому кінці кімнати.
  
  
  "Матеріали".
  
  
  Картер відчинив двері і ввімкнув світло. На полицях та в дерев'яних ящиках було складено відрізки труб, шматки різних металів, банки з фарбою, розрізнені шматки дерева.
  
  
  "Здебільшого те, що залишилося після того, як я щось зібрав", - сказав Кліст, дивлячись через плече.
  
  
  "Що це?" - спитав Картер, дістаючи щось із нижньої полиці.
  
  
  «Нейлонова палатка, яку хтось викинув. Я ще не знайшов застосування».
  
  
  Картер провів рукою з матеріалу. «Легкий, міцний. Це дає мені ідею, гере Клісте. Безумовно, ідея».
  
  
  Картер провів у майстерню до креслярського столу, що стояв у кутку. Витягнувши блокнот, він зробив швидкий малюнок і передав його Клісту.
  
  
  "Це можна зробити", - сказав Кліст, погладжуючи підборіддя. «Це ніколи не пробували, і через це це може спрацювати. Це займе деякий час".
  
  
  "Сьогодні вночі?"
  
  
  "Так, сьогодні ввечері".
  
  
  Картер зняв куртку, і двоє чоловіків взялися до роботи. Коли вони закінчили, було вже за годину дня.
  
  
  "Ми, звичайно, повинні перевірити це", - сказав Кліст, витираючи руки ганчіркою.
  
  
  "У нас немає такої розкоші", - сказав Картер. «Я складу його і покладу в чемодан. Ви отримаєте машину».
  
  
  Поки вони працювали, Кліст розповів Картеру про вантажний поїзд, який щоночі в'їжджав у Східний сектор. Його не оглядали, бо передбачалося, що ніхто не захоче поринути у Східний Берлін. Однак на зворотному шляху його ретельно обшукують охоронці та собаки, і за ці роки багато людей було заарештовано при спробі втечі. Потяг сповільнився до комфортних п'ятнадцяти кілометрів на годину під мостом Шпандау, кружляючи навколо залізничних станцій у Райнікендорфі. Міст Шпандау знаходився всього за десять хвилин їзди на машині від будинку Клієста.
  
  
  Коли Кліст повернувся вниз, Картер щойно закінчував. На підлозі біля його ніг лежав циліндричний предмет довжиною сім футів і діаметром десять дюймів, покритий легким нейлоновим кожухом. До кожного кінця був прикріплений плечовий ремінь для полегшення перенесення.
  
  
  Двоє з них дивилися на циліндр. "Готовий посперечатися, що все спрацює", - сказав Картер.
  
  
  «Ви робите ставку, мій гер. Ви робите ставку на своє життя.
  
  
  * * *
  
  
  Міст Шпандау - один із небагатьох у місті, що пережили світову війну. Десятиліття диму від двигунів почорніли його, і тонни коксового пилу осіли на ньому з чавуноливарних заводів через канал. Під мряким дощем пахло сірою.
  
  
  Картер глянув на вісімнадцять рейок, що мерехтять у світлі дворових вогнів. «Як я дізнаюся, яким шляхом піде поїзд?» він запитав.
  
  
  «Номери вісім і десять – це пробки, – сказав Кліст. «Всі інші – за перемикання у дворі».
  
  
  "Дякую, - сказав Картер, а потім додав, - за все".
  
  
  "Удачі, мій гер".
  
  
  «Якщо ви не отримаєте від мене звісток протягом доби, спаліть мою валізу і все, що в ній».
  
  
  Клист урочисто кивнув головою. Вони стояли на набережній мосту прямо біля дороги. Клист повернувся і поплентався назад до машини. Вдалині пролунав свисток поїзда, що супроводжувався слабким стукотом коліс об рейку.
  
  
  Клист зупинився, не дійшовши до вершини набережної, і обернувся. "Ви пам'ятаєте адресу у Східному секторі?" він запитав.
  
  
  «Чотирнадцять Марієндорфштрассе».
  
  
  "А Бранденбург?"
  
  
  «Наприкінці Унтер-ден-Лінден. Знайти його нескладно.
  
  
  Клист схвально кивнув. Потяг наближався. "Удачі", - повторив він.
  
  
  Картер, з довгим циліндром, що звисає за його спиною, почав важке піднесення вручну по балках, що утворює нижню частину мосту.
  
  
  Вдалині хитнулася фара двигуна. Він обігнув поворот у далекому кінці ярдів і одразу почав рух, який мав привести його під міст.
  
  
  
  Картер, спостерігаючи за його просуванням і розуміючи, що може запізнитися, почав дертися з балки на балку. Метал був мокрим від дощу та слизьким під ногами. Двічі циліндр зачепився за металевий каркас, і йому довелося зупинятись і висмикувати його.
  
  
  Великий паровоз пролетів під ним, коли він став на місце, затремтів міст і мало не задихнувся вихлопними газами. За ними прямувала низка товарних вагонів із плоскими твердими дахами, слизькими від дощу. Він дивився, як вони гуркочуть приблизно на десять футів нижче, і запитував, чи не дуже швидко навіть п'ятнадцять кілометрів на годину. Потім з'явилися платформи із сільськогосподарською технікою: трактори з гострими блискучими плугами. Падіння ними означало вірну смерть.
  
  
  Він подивився на поїзд. Кут утворили ряд напіввагонів, завантажених вугіллям. Він розплутав ремінець балона і опустився, доки не повис на балці за руки. Він пропустив перший, розрахувавши час на другому, потім відпустив. Він ударився об насип вугілля трохи нижче за її вершину, повалив її і зупинився, притулившись спиною до стіни машини. Він випростався і замислився. Костей не зламав, і упаковка виглядала цілою. Він притяг її до себе, підняв комір проти вітру і сів, щоб чекати.
  
  
  Через двадцять хвилин він відчув, як машини зупинилися. Вони підійшли до застави на дорозі. Загорожа з колючого дроту заввишки десять футів тяглася вгору по набережній з обох боків, а на дорозі стояли варта і ворота. Ворота були відчинені, і поїзд нарешті зупинився перед ними, без сумніву, щоб охоронець та інженер обмінялися товарно-матеріальними записами.
  
  
  Минуло десять хвилин, і поїзд знову рушив. Картер почекав, поки не пройшов гауптвахту, потім викинув циліндр і стрибнув, приземлившись у високу траву. Він побіг назад і дістав циліндр, потім видерся по насипу на дорогу.
  
  
  Він зробив це. Він був у Східному секторі. Тепер залишалося тільки знайти будівлю, в якій мала відбутися зустріч із Кобелєвим, та розвідати її. Якщо Кобелєв з'явиться у призначений час, він його вб'є. Якщо ні, і це була пастка, принаймні він знав би про це заздалегідь.
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  Сестра Марія-Тереза ​​схилила коліна перед розп'яттям у каплиці клініки Сен-Дені і пробурмотіла «Богородиця». Пройшов деякий час, коли вона молилася, і коли вона виявила, що поспішає, вона зупинилася і дорікнула собі за брак благочестя. То був новий пацієнт на третьому поверсі. Молода жінка змушувала її бігати цілий день. Після сьомого чи восьмого підйому сходами її суглоби задубілі.
  
  
  Спираючись скрученою рукою на верх вівтаря, вона повільно випросталася, обернулася і вмостилася на одну з дерев'яних лав позаду неї. Потім зітхнувши, вона відкинулася на спинку крісла і втупилася в розп'яття, насправді не бачачи його, але зосередившись на ньому як на фокусі кімнати, і дозволила думкам блукати. Коли вона це зробила, на її обличчі з'явився занепокоєння.
  
  
  Її турбувало насильство. Вона відчула, як він наближається до Сен-Дені, так само, як того дня 42 роки, коли німецький солдат прийшов помолитися в грот у саду, і вона побачила, як з його пальта капає кров. У той час Сен-Дені був притулком, виставковим центром для заможних дівчат, які шукали втіхи у світі, який, здавалося, втратив розум. Вбивства та війна відбувалися десь в іншому місці, у маленьких містечках на півдні та сході, імена яких легко забувалися. Тут дзвонили чотири рази на день, ранкова вечірня, трапеза та вечірня молитва, як і протягом століть. Були усмішки, іноді навіть сміх.
  
  
  Потім вони прийшли, їхні товсті чоботи були вкриті брудом, з червоними прожилками, тягнучи за собою мертвих і поранених прямо через садок, убиваючи квіти. Вони створили шпиталь в ім'я Рейха, і того дня перестали дзвонити дзвони.
  
  
  Сестра Марія-Тереза ​​тоді була не більше ніж послушницею з широко відкритими очима - простою дівчиною - і хоча вона відчувала такий же сором і обурення, які зазнавали інші, коли прийшли німці, вона не розуміла глибокого почуття втрати, яку мала відчути, коли вона поступилася без жодного слова протесту.
  
  
  Однак тепер вона це зрозуміла, і вони знову йшли, ці штурмовики. Вони носили різну форму, говорили іншою мовою, але вони були такими ж егоїстичними, безбожними людьми, які вторгалися, оскверняли, вкрали світ у світі, де світ був на межі зникнення.
  
  
  І все це було зосереджено на цій новій дівчині на третьому поверсі.
  
  
  Вони сказали їй, що російська. Ха! З аристократичної емігрантської сім'ї із Парижа. Ця дівчина була аристократкою не більше ніж Жанна д'Арк. Сестра Марія-Тереза ​​була знайома з аристократами, коли була дівчиною, баронами та баронесами, графами та графинями, і у цієї дівчини не було їхнього почуття відповідальності перед аристократією. Вона була занудою зі своєю схильністю до американських сигарет і нервозністю, яку вона так намагалася приховати
  
  
  . Вона говорила французькою, як школярка, і російською мов селянка.
  
  
  І все ж таки загалом її турбувала не дівчина. То були чоловіки, які передували їй.
  
  
  Двоє з них у довгих твідових пальтах, волосся вздовж вух та шиї погано підстрижене. Вони прийшли за день до її приїзду, завжди тримаючи руки в кишенях, як роблять чоловіки, коли вони мають що приховувати. Вони сказали, що хотіли оглянути лікарню. Вони представляли багатого промисловця, який повинен був відвідати і якому були б потрібні кращі умови проживання, особливо усамітнення. Вони вибрали Сен-Дені через це. Він був німець, цей їхній господар, і знаходився під великим тиском, але не німець, яким вони скалічили мову святого Августина. Це було щось гортанніше, що відбувається далі на схід.
  
  
  Один із них під пальто мав пістолет. Вона помітила це, коли він потягнувся за блокнотом для нотаток: маленька вугільно-чорна зброя, що сяяла на сонці. Саме тоді вона знала, що вони прийдуть знову, вбивці, які вбивали через гроші, країну чи якогось іншого хибного бога, і вона знала, що більше не зможе боротися з ними. Вона була надто старою; вона надто звикла до світу.
  
  
  Пара фар висвітлила стіну крихітної каплиці. Хто це міг бути у таку годину? - подумала вона. Потім серце її старої черниці почало шалено битися в грудях. То були вони! Дівчина була тут менша за добу, а вони вже тут! Вона схопилася за спинку лави і насилу піднялася на ноги. Вона має їх зупинити! Вона повинна замкнути двері!
  
  
  * * *
  
  
  Синтія Барнс дивилася, як фари розбігаються стіною. Нік! подумала вона схвильовано.
  
  
  Вона натягла халат і ковзнула в інвалідне крісло. Час йому повернутися. У неї був список скарг на це місце розміром з вашу руку, починаючи з тієї сивої старої черниці, яка приставала до неї вдень і вночі, і йому доведеться вислухати кожну з них.
  
  
  Вона підкотилася до вікна, коли машина з тріском зупинилася на гравійному подвір'ї внизу. Звук змусив її зупинитись. Це не був звук, який видається автомобілем, який неквапливо дзвонить. У цьому була терміновість, яка їй не подобалася. Це сигналізувало про небезпеку.
  
  
  Дві пари кроків, одна до дверей, друга – дорогою. Навколо спини? вона думала. Чому Нік посилає когось прикрити спину?
  
  
  На стіні з'явилася друга пара фар, коли вона почула наполегливий стукіт людини у двері. Серце її забилося в рот. Це був зовсім не Нік! Пастка з наживкою спрацювала надто рано. Занадто рано.
  
  
  Черниця біля дверей веліла чоловікові піти. Усі спали. Чоловік прогарчав щось російською, надто невиразне, щоб його чути.
  
  
  Синтія перекотилася до тумбочки, взяла пачку Бенсон і Хеджес, витягла одну і запалила її. Що їй робити? Зачекайте?
  
  
  Неможливість успішно видати себе за чиюсь дочку раптово спала їй на думку, разом з усім, що вона знала про Кобелєва, його безжалісність, його дикою непередбачуваною вдачею... Цигарка почала нестримно трястись.
  
  
  У двері почувся м'який стукіт. "Мадемуазель, мадемуазель", - хрипким пошепком почувся жіночий голос.
  
  
  "Це хто?"
  
  
  "Сестра Марія-Тереза".
  
  
  «Заходь. Заходь».
  
  
  До кімнати зайшла стара монахиня. "Вони прийшли", - суворо оголосила вона.
  
  
  "Хто?"
  
  
  «Від кого б ви не тікали. Вони наздогнали вас і ви повинні йти тихо. У нас не може бути насильства у клініці. Ми маємо інших пацієнтів, про яких треба думати».
  
  
  "Я просила у вас захисту?" – холодно запитала Синтія.
  
  
  Ні, ви цього не зробили. Проте ми хочемо, щоб ці люди покинули територію якнайшвидше. Я допоможу вам зібрати ваші речі. Вона повернулась і почала повільно витягувати одяг із комода.
  
  
  «Ви маєте на увазі, що передали б мене їм, навіть якби знали, що вони збираються вбити мене?» – недовірливо запитала Синтія.
  
  
  «Це не стосується мене чи клініки. Зовнішнє життя наших пацієнтів – їхня особиста справа. Бувають моменти, коли навіть сестра Церкви має дивитися в інший бік».
  
  
  "Велике спасибі", - пробурмотіла Синтія, вдихаючи те, що залишилося від її сигарети.
  
  
  Метушня біля вхідних дверей затихла. Тепер мармуровими сходами, що вели на третій поверх, пролунали надто численні кроки, щоб їх порахувати.
  
  
  «Що, якби я сказав тобі, що вони збираються вбити мене?»
  
  
  Стара зупинилася і на мить завмерла зі стопкою спідньої білизни в руці. "Я б не хотів знати". Вона впустила одяг, потім нахилилася і витягла нижній ящик.
  
  
  «З ними чоловік. Російська. Людина, яка хоче очолити їхню таємну поліцію. Він убив чимало свого часу, і я впевнений, що він без вагань уб'є мене».
  
  
  Жінка знову зупинилася, цього разу коротше. "Це не
  
  
  моя турбота, - рішуче сказала вона.
  
  
  «Я маю друзів, які збиралися захистити мене. Вони повернуться. Ви маєте їм сказати».
  
  
  Стара похитала головою. "Я не можу. Ви не повинні питати мене».
  
  
  У холі пролунали кроки.
  
  
  "Чорт візьми, старенька, вони не залишили мені зброї".
  
  
  Стара черниця кинула останній одяг на ліжко і подивилася на Синтію. Потім її очі пом'якшилися, а губи стиснулися в масу зморшок, наче вона щось зважувала в своєму розумі. Гучний стукіт у двері змусив її підстрибнути.
  
  
  "Ти моя єдина надія", - прошепотіла Синтія, поки стара намагалася відчинити двері через кімнату.
  
  
  Двоє здоровенних чоловіків увірвалися всередину, ледь не збити сестру з ніг. На них були однакові чорні водолазки, а голови були гладко поголені. Один тримав спрямований на стару пістолет-кулемет, а інший швидко обшукав кімнату.
  
  
  За кілька секунд увійшов третій чоловік і зупинився просто у дверях. Він був вищим за два інші, його манера триматися царственіше. Його біле волосся було зачесане назад з лоба гострим вдовиним козирком, а з-під вигнутих брів металися його темні очі, вдивляючись у все з першого погляду.
  
  
  Синтія не потребувала представлення. Шалений блиск у цих очах був очевидний. Це міг бути лише сам Микола Федорович Кобелєв.
  
  
  "Тетяна!" - Вигукнув він, коли ці очі нарешті зупинилися на ній.
  
  
  Вона спробувала змусити усміхнутися.
  
  
  "Я не можу дозволити тобі забрати її", - сказала стара монахиня, виступаючи вперед.
  
  
  "Чому?" - запитав Кобелєв по-французьки, повернувшись до неї з подивом.
  
  
  «Вона перебуває у відділенні лікарні. Вона має залишатися тут, доки лікар не підпише її виписки. Мені дуже шкода, але такі правила».
  
  
  «Мене не турбують твої правила. Це моя дочка".
  
  
  "Мені дуже шкода, але я не можу цього допустити". Вона проштовхнулася між головорізом з пістолетом і опинилася прямо між Кобелєвим та Синтією. «Вона була дурною, – подумала Синтія, – але хороброю. "Ви не маєте права вриватися сюди і забрати одного з моїх пацієнтів!" - гаркнула стара. «У нас є процедури, які потрібно слідувати, і їх просто не можна ігнорувати».
  
  
  Кобелєв коротко засміявся, потім повернувся до Синтії. «Така безпека, яку забезпечують вам американці», - сказав він їй російською. Потім він зробив знак одному зі своїх людей, який схопив стару руку і відтяг її з дороги.
  
  
  "Ви не повинні брати її!" - закричала стара черниця, тупнувши ногою по шкарпетці людини, яка тримала її. Він підняв ногу від болю, вона відсторонилася і зашкутильгала до Кобелєва. «В ім'я Церкви і всього святого для людини і Бога я вимагаю, щоб ви негайно покинули ці приміщення!»
  
  
  Вона добралася до нього і схопила за руку, хоча було не зовсім ясно, чи стримувати його, чи підтримувати себе. Очі Кобелєва сердито спалахнули, і він швидким кивком голови дав знак людині з пістолетом. Відбулася коротка черга, і черниця впала на ліжко.
  
  
  "Сестра!" Синтія скорботно крикнула, і Кобелєв обернувся до неї широко розплющеними очима. І цієї короткої миті - тижня роботи бригади пластичних хірургів, години вивчення фільмів Тетяни, те, як вона рухалася, хитала головою, трималася в кріслі-каталці, запам'ятовування всіх відомих фактів зі свого минулого і імітуючи її голос, поки кожна інтонація і нюанс не були доведені до досконалості, не губилися. У цей болісний момент вона була Синтія Барнс, а не Тетяна Кобелєва.
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  Картер визирнув із затемненого дверного отвору штаб-квартири Freie Deutsche Jugend, комуністичної молодіжної організації. Вулиця була пустельна в обох напрямках, якщо не брати до уваги машини, припаркованої біля протилежного тротуару. Чи це було приватним чи офіційним, було неможливо сказати через завісу падаючого дощу, але він був зайнятий. З вихлопної труби піднімався слід вихлопних газів.
  
  
  Поки що йому щастило. За дві години, що він провів у Східному секторі, він нікого не зустрів. На відміну від свого західного аналога, Східний Берлін уночі практично безлюдний. За винятком кількох основних магістралей, вимкнено навіть вуличні ліхтарі. Йому вдалося пройти півтори милі до Бранденбурзьких воріт, прослизнути в бічні двері, піднятися кованими сходами на дах, сховати свій циліндр і вислизнути непоміченим. Єдина людина, яка могла його помітити, охоронець, що стояв біля воріт, щоб стежити за стіною, що знаходилася всього за кілька сотень ярдів від нього, не переставав жувати свій бутерброд.
  
  
  Тепер залишалося тільки знайти Марієндорфштрассе, оцінити охорону, а потім, можливо, поспати десь на лавці перед майбутньою конфронтацією з Кобелєвим. За словами Кліста, Марієндорфштрассе лежала всього за два квартали на північ від його нинішнього становища. Він міг пройти його за хвилину, але не хотів, щоб його бачили, а його забруднений вугіллям одяг, почорнілі руки та обличчя, напевно, викличуть підозри.
  
  
  Двері відчинилися в будівлі навпроти, і довгасте світло пролилося на дощ.
  
  
  . Двоє чоловіків і жінка, співаючи й сміючись, підійшли до машини, відчинили її двері і сіли до неї. Потім водій викотив машину на центр вулиці, повернув ліворуч та зник. Картер зачекав, поки він не почув, як вони переходять на третє місце в наступному кварталі, перш ніж підняв комір пальта і рушив вулицею.
  
  
  Безперечно, на Марієндорфштрассе для нього була влаштована пастка. Він цього чекав. Якби він цього не зробив, він би втратив повагу до Кобелєва. Хитрість полягала в тому, щоб провести попередню розвідку, знайти спосіб поставити пастку, не потрапивши в пастку, і при цьому підійти досить близько до Кобелєва, щоб зробити постріл.
  
  
  То була хороша ставка, яку покаже Кобелєв. Якщо інформація про його падіння престижу вірна, це означатиме, що він не може довірити вбивство Картера простому вбивці. Він повинен був прийти сам, щоб переконатися, що робота зроблена правильно. А коли він з'явиться, Картер уб'є його. Цього разу помилок не буде.
  
  
  На Марієндорфштрассі було темно, ще темніше, ніж на інших вулицях, якими він проходив. На той час було вже після чотирьох тридцять, і на інших вулицях загорілися вогні, люди почали готуватися до виходу на роботу в перші зміни на фабриках уздовж Фрідріхштрассе та Унтер-ден-Лінден, що відкривалися о шостій. Однак тут не було таких вогнів. Тут усе було чорним, як чорнило.
  
  
  Навіть номери будинків не було видно. Якби не дорожній знак на розі, що вказує, що це житловий квартал, він не знав би, де знайти номер чотирнадцять. Картер припустив, що номер один починається з південної сторони, а номер два - з півночі, як і більшості міст, і почав відраховувати числа на ходу.
  
  
  На цій вулиці було щось дивно тихо. Його кроки здавались глухими по тротуару, а самі будинки, що були не більше ніж чорними обрисами на трохи сірішому тлі нічного неба, здавалося, пливуть, як кораблі-примари в чорному морі.
  
  
  "Вісім... десять", - порахував він, потім його нога вдарилася про щось на тротуарі. Він нахилився. Камінь, точніше, як він його розглядав, зламана навпіл цегла. «Дивно, - подумав він, - у країні, яка зазвичай була така чиста, що на вулиці валялася бита цегла. Потім через нього пройшов цівка усвідомлення, разом із передчуттям катастрофи.
  
  
  Він побіг під номером чотирнадцять. Він піднявся на кілька сходинок по доріжці і впав головою на купу цегли, дощок і шматків штукатурки.
  
  
  Цегла, дошки та шматки штукатурки - щебінь! Стоячи рачки, він бачив, що вікна будинку були не більше ніж зяючими дірками з сірим небом за ними.
  
  
  Кобелєв його обдурив! Тут не було безпечного будинку. Вся вулиця була не чим іншим, як цвинтарем розбомбленим снарядами, які не розчищали з кінця Другої світової війни!
  
  
  Але чому? Навіщо відправляти його на полювання у Східний Берлін? Щоб не заважати йому, допоки Кобелєв проводить операцію в іншому місці? Так і має бути. Але де?
  
  
  Діжоне! Ця думка вразила його так впевнено, що він знав, що це має бути правдою. Десь у греблі була дірка. Якимось чином з якогось джерела, якого ще ніхто не дізнався, Кобелєв потрапив туди, куди перекидали його «дочка», і він вирішив схопити наживку, перш ніж вони встигнуть замкнути пастку. Охорони там не буде ще 24 години. Якби він рушив зараз, він міг би вальсувати та вальсувати без жодного пострілу.
  
  
  Картер скочив на ноги і побіг, у роті пересохло від страху. Він мав повернутися якнайшвидше, бо незабаром Кобелєв дізнається, що він схопив не Тетяну.
  
  
  Він повернув за кут на Фрідріхштрассе, освітлену, як П'ята авеню на Різдво, і притулився до будівлі. Місто оживало. У кількох ярдах звідти пекар розвантажував свою вантажівку, а наступного перехрестя проїжджали машини. Він більше не міг використовувати основні магістралі; йому доведеться триматися закутків і сподіватися, що його не помітять.
  
  
  Він повернувся на Марієндорфштрассе і видерся на купу щебеню між двома будинками. На сусідній вулиці у трьох будинках горіло світло, а перед одним із них чоловік намагався оживити пошарпаний BMW. Він прослизнув між двома ще темними будинками і почав перелазити через сітчастий паркан. Він стояв на ній, збираючись стрибнути в сусіднє подвір'я, коли лютий гавкіт послав заряд адреналіну в його серце.
  
  
  Він обережно опустився, витягаючи «люгер» із кобури. Лай змінився низьким загрозливим гарчанням. Собака був десь у тіні, і, хоча його було неможливо побачити, тварина здавалася великою. Картер повільно рушив ліворуч, сподіваючись вивести звіра на світ, але він утримався.
  
  
  Наскільки він міг розібрати, він був у вузькому дворику, дві довгі сторони якого цегляні стіни.
  
  
  Кінці, один на алею, другий на вулицю, були обгороджені. Собака стояв між ним та кінцем вулиці. Він завжди міг відступити тим же шляхом, яким прийшов, подумав він, але не було жодної гарантії, що йому не відірвуть половину ноги, при спробі перелізти через паркан, і якщо у нього буде штанина і тільки Бог знав щось із розірваною, він міг би йти вперед.
  
  
  Він почав рухатися в тому напрямку, сподіваючись, що низький гуркіт, який він чув, був більш небезпечним, як укус людини, коли у вікні над головою спалахнуло світло. Замок відчинився, і хтось спробував відкрити стулку.
  
  
  Картер кинувся до протилежного паркану. Він піднявся на нього і збирався перевернути ногу, коли гострі зуби схопили його за кісточку і не відпускали. До цього часу вікно було прочинене, і за ним вимальовувався силует великої жінки. "Wer ist da?" крикнула вона.
  
  
  Картер ударив прикладом пістолета по голові собаки, і тварина впала.
  
  
  Картер стрибнув і впав у ряди сміттєвих контейнерів, розкиданих і котячих, брязкаючи в усіх напрямках. Ще одне світло спалахнуло в сусідньому будинку. Він скочив на ноги і побіг стрімголов по тротуару.
  
  
  Різкий біль у лівій нозі змусив його шкутильгати, сповільнив його, але це його особливо не турбувало. За кілька хвилин господар собаки зрозуміє, що її вихованця нокаутували. Тоді піднімуть тривогу і одразу закриють кордон. Він мав план, як перебратися через стіну, але це залежало від досягнення Бранденбурзьких воріт і циліндра до світанку. Поліцейська сітка між цим місцем та воротами може сильно завадити йому. Тоді його єдиною надією була швидкість, перш ніж поліція зможе мобілізуватись, щоб зупинити його.
  
  
  Він звернув на Фрідріхштрассе, цього разу не звертаючи уваги на світло, проминув кіоски та порожні магазини і попрямував до Унтер-ден-Лінден, наприкінці якої знаходилися Бранденбурзькі ворота. Він ставив питання, чи є в Східній Німеччині бігуни. «Напевно, це справжнє видовище», - подумав він, кульгаючи, його руки та обличчя почорніли від кіптяви від вугільної машини, але не мав часу, щоб це його турбувало.
  
  
  Автобусний та вантажний рух значно збільшився навіть за цей короткий час, і почали з'являтися приватні автомобілі. На годиннику на бічній панелі «Міністеріум фюр Ауссенхандель унд внутрішньої Німеччини Генделя» було п'ять годин.
  
  
  Він дістався Унтер-ден-Лінден, вулиці, яку Фрідріх Великий сподівався перетворити на вітрину Прусської імперії, посадивши чотири ряди лип у її середині, і повернув ліворуч. Листя вже розлетілося, а липи були схожі на худі чорні руки, що чіплялися за нічне небо. Він помчав з тротуару, коли з-за рогу згорнула важка завантажена вантажівка. Його ріг заревів, і на мить Картер завмер на півдорозі, не знаючи, в який бік стрибнути. Вісім величезних задніх коліс із гуркотом стукали об тротуар, коли водій намагався зупинити його. Він не зміг і звернув, врізавшись вантажівкою на лаву в парку і викорчувавши дерево.
  
  
  Картер, трохи приголомшений, спостерігав, як хмари пари піднімалися з масивного радіатора вантажівки і губилися в сірому тумані. Двері відчинилися, і з нього виліз великий чоловік, рукави сорочки якого були щільно закатані через біцепси.
  
  
  "Ду ...!" – почав він.
  
  
  Картер знову побіг. За ним хтось крикнув: «Halten Sie!» і пролунав постріл. Другий постріл, і перед ним на асфальті раптово з'явилася біла смуга. Попереду в тумані вимальовувалися Бранденбурзькі ворота, не більше ніж у двох кварталах від нього.
  
  
  Вантажівка з конвеєром на задньому бампері, що безперервно перекидає ящики з овочами в магазин, блокувала тротуар прямо попереду. Обійти навколо означало широко розвернутися надвір і дати можливість на влучний постріл тому, хто йшов за ним. Картер вирішив спуститися під воду і пірнути головою вперед, але перш ніж він зміг підтягнутися з іншого боку, пара сильних рук схопила його за плечі. Він підскочив, намагаючись ударити кулаком у живіт, коли той швидко сказав. "Ich bin ein Freund". Їхні погляди зустрілися, і Картер негайно вирішив довіритися йому.
  
  
  Він з силою розгорнув Картера і штовхнув його до стопки порожніх ящиків у провулку біля вулиці.
  
  
  "Хірін!" - прошипів він.
  
  
  Картер втиснувся в ящик так сильно, як тільки міг, його щоки упиралися в коліна, його подих переривалося короткими хрипкими зітханнями.
  
  
  Кроки зупинилися на тротуарі за кілька футів від них. "Де він?" - задихався голос лаконічною німецькою.
  
  
  "За рогом, сер", - сказав продавець овочів.
  
  
  "Ти брешеш!" крикнув поліцейський.
  
  
  «Ні, сер. Будь ласка".
  
  
  "Ти ховаєш його".
  
  
  "Я говорю вам правду, сер".
  
  
  Картер помітив сліди однієї закривавленої ступні, що вела через тротуар до передньої частини ящика, де він переховувався. Він повільно витяг "люгер" з пальта, щоб взяти його в руки на випадок, якщо поліцейський гляне вниз.
  
  
  "Він пішов у кут і повернув!"
  
  
  Картер слухав, поки коп приймав рішення, його серце шалено билося в горлі. Потім знову почулися кроки, і Картер побачив, як він у своїй тьмяно-сірій формі з оголеним револьвером іде вулицею, досягає кута і зникає.
  
  
  Коли він пішов, продавець овочів недбало підійшов і зазирнув у шухляду. Його погляд зупинився на "Люгері", потім на Картері. "Uber die Wand?" він запитав.
  
  
  Картер кивнув головою. Так, він переліз через стіну.
  
  
  "Крім того, геензі!" Кивнувши головою, він показав, що Картер має йти.
  
  
  Картер підвівся і на якийсь незручний момент подумав, чи варто йому подякувати цій людині. Але продавець, схоже, втратив до нього інтерес. Він повернувся спиною і кидав ящики з капустою в стопку прямо біля дверей.
  
  
  Картер різко повернувся і побіг мокрим тротуаром до іншого кінця провулка, зупинився, щоб глянути вгору і вниз вулицею, потім попрямував прямо до Бранденбурзьких воріт.
  
  
  Величезне будова було чітко видно наприкінці блоку: масивна плита з розчину та мармуру, що підтримується дванадцятьма кам'яними колонами, залитими прожекторами. На даху статуя Миру гнала чотирьох коней до центру Берліна.
  
  
  Він зупинився біля наріжного каменю великої будівлі та оглянув площу. Нічого не рухалося. У далекому кінці стояли Бранденбурзькі ворота, а за ними - мотки колючого дроту, що позначають смугу смерті, що веде до стіни. Сирени лунали на вулицях позаду нього, не більше ніж за кілька кварталів від нього, і, доки він прислухався, він почув кроки.
  
  
  Він побіг відкритою дорогою, не звертаючи уваги на біль у нозі. Досягнувши бокових дверей допоміжної будівлі воріт, він щільно притулився до косяка і озирнувся на площу. Все було тихо. Жодних слідів руху.
  
  
  Якийсь час він стояв там, важко дихаючи, вдячний, що зайшов так далеко, і клявся собі, що якщо він колись знову побачить Кобелєва, то він щиро заплатить за це незручність. Потім він спробував відчинити двері.
  
  
  Він був таким раніше, коли сховав циліндр. Він розкрив замок, а потім, повернувшись, заклинив засувним шматком обкладинки від сірникової коробки. Коли він потягнув ручку, вона відкрилася при найменшому натисканні. Він прослизнув усередину і зняв картонну пачку, щоб переконатися, що двері за ним зачинилися.
  
  
  У кімнаті було темно як смоля, якщо не брати до уваги смужки світла, яка виходила з-під інших дверей приблизно за двадцять футів від них. Це було складське приміщення історичного музею, яке було прибудоване до воріт. Картер підійшов до другої двері, відчинив її, потім пройшов за вітрини музею і піднявся по кованих залізних сходах, які вели нагору через стелю.
  
  
  Він знайшов цю драбину раніше і знав, що вона веде на дах. Він також знав, що там нагорі є наглядовий пункт, де охоронець із біноклем тримав постійне чування на стіні. Вперше йому не важко було прослизнути повз нього, але, без сумніву, до теперішнього часу ця людина була попереджена про те, що поблизу знаходиться втікач.
  
  
  Картер піднявся сходами так тихо, як тільки міг, і, коли він підійшов до важких металевих дверей нагорі, повільно відчинив їх. Крізь тріщину він побачив бункер із мішків із піском, у центрі якого було встановлено кулемет на тринозі. Портативне радіо відтворювало уривки з популярної музики, а на чиємусь місці лежала відкрита книга. Всі пристрої для житла і без мешканця. Де був вартовий?
  
  
  Картер прочинив двері трохи ширше. Він уже збирався висунути голову, коли різкий ривок вирвав ручку дверей у нього з рук і повалив на дах. Він підняв очі якраз вчасно, щоб побачити, як приклад рушниці метнувся йому в обличчя. Він повернувся, і приклад ударився об плитку за кілька дюймів від його вуха. Солдат позадкував, щоб ще раз спробувати, але Картер ударив лівим кулаком по м'якому замазаному особі чоловіка. Його ніс зламався, і він упустив гвинтівку. Потім Картер притис ноги до грудей чоловіка і підстрибнув, відкинувши його назад. Його голова з глухим брязкотом ударилася об металеві двері, і він упав уперед, приголомшений, але не знепритомнівши.
  
  
  Картер був на ньому за секунду. Він витяг "люгер" і врізав його до основи черепа. Потім повернувся, щоб переконатися, що нікого більше немає.
  
  
  Він притягнув тіло охоронця до мішків із піском і визирнув надвір. Дві військові машини сходилися до КПП «Чарлі», що знаходився прямо перед Бранденбурзькою брамою. На блокпості шість чи сім солдатів із прив'язаними до спини автоматами стояли в тьмяному світлі будки охоронця і розмовляли. Небо над головою було тьмяно-сірим, що тільки-но осяялося першим промінням світанку. Картер із занепокоєнням вивчав небо. Зараз або ніколи.
  
  
  Він витяг свій циліндр із того місця, де він сховав його під колісницею величезної статуї, і підніс його до краю даху. Стоячи рачки, він розстебнув блискавку на оболонці матриці і зняв її. Потім він розклав довгі листи нейлонового тенту і почав вставляти тонкі металеві стрижні, які він помістив у сердечник циліндра.
  
  
  За кілька хвилин складання було завершено: єдине, дванадцятифутове крило, схоже на кажан, з алюмінієвою рамою під ним, на якій можна було убезпечити себе - дельтаплан, настільки ж досконалий і керований, як будь-який, що будь-коли прикрашав сонячне узбережжя Каліфорнії, тільки портативний, як парасолька.
  
  
  Єдина його удача полягала в тому, що вітер віяв зі сходу на захід - через стіну. Він підніс свій винахід до краю і після деяких попередніх випробувань довірився до повітря. Ліве крило небезпечно нахилилося, і на мить він подумав, що впаде, але потім висхідний потік перед масивною брамою підхопив його і підняв угору.
  
  
  Його серце тремтіло від висоти польоту. Земля внизу, військові седани, які тепер вивергали нові війська перед блокпостом, люди, які вже були там, нюхали повітря в пошуках його запаху, як собаки, кулемети напоготові, - все це безшумно промайнуло повз, коли він непомітно плив повітрям у Західний Берлін. .
  
  
  Шоста глава.
  
  
  Опинившись на землі, Картер пішов прямо до Кліста, забрав свою сумку, прийняв душ і по телефону, перевіривши його, що він чистий, зателефонував до Хоука. На східному узбережжі було вже за північ, але Хоук відповів по першому гудку.
  
  
  "Сьогодні ввечері ми отримали неприємне невелике послання від Кобелєва". - сказав Хоук після того, як відповів на початковий шквал питань Картера і підтвердив його найгірші побоювання з приводу того, що сталося із Синтією. «Зважаючи на все, він тримає дівчину на борту Східного експресу. Він каже, що хоче, щоб його дочка була передана йому, інакше він її вб'є. Ми повинні ухвалити рішення, поки поїзд не прибуде до Стамбула».
  
  
  «З залізничною владою зв'язалися? А як щодо місцевої поліції?
  
  
  «Всі вони готові до повної співпраці. Спочатку у нас були невеликі проблеми, але телефонний дзвінок глави держави в кожну із залучених країн незабаром усе залагодив. Небагато президентських м'язів може творити чудеса. В будь-якому випадку. Схоже, Кобелєв захопив потяг. Він нікого не відпускає та не сідає, хоча дозволяє поїзду робити заплановані зупинки. Або це, або безладний рух поїздів по всій Європі».
  
  
  "Як мені потрапити на борт?"
  
  
  «Це те, над чим вам доведеться працювати із Леонардом Саутбі. Він є власником поїзда. Я домовився, що ви зустрінетеся з ним у барі готелю Sacher у Відні сьогодні о другій годині дня. Коли я розмовляв з ним сьогодні ввечері, він був готовий мобілізувати НАТО, щоб повернути свій поїзд. Потрібно було чимало переконань, щоб змусити його дозволити нам впоратися з цим по-нашому. Боюся, якщо він висітиме у цього бару надто довго, він почне говорити про ядерну війну знову і не будемо в будь-якій формі, щоб допомогти нам».
  
  
  "Так сер."
  
  
  «Між іншим, Нік, я жалкую про цю маленьку невдачу. І це те, що вона є, невдача. Давайте не обманюватимемо себе».
  
  
  Визнання помилки було рідкістю для Хоука. Це свідчило про серйозність ситуації, і Картер поставився до неї з обережністю.
  
  
  "Я впевнений, що це спрацює".
  
  
  "Можливо. Можливо, ні. У будь-якому випадку нашої первинної мети було досягнуто. Кобелєв вийшов через свою завісу безпеки. Тепер він доступний і ми все ще можемо його взяти».
  
  
  "Так сер."
  
  
  «Людину треба взяти, N3. Повинен, за всяку ціну».
  
  
  "Я розумію це, сер".
  
  
  Перш ніж Хоук зателефонував, двоє чоловіків продумали логістику, яка знадобиться Картеру у наступні кілька днів. Хоук надав список оперативників AX у містах вздовж маршруту поїзда та номер, за яким Картер міг зателефонувати до Вашингтона, якщо у нього виникнуть проблеми. Вони зійшлися на думці, що Відень - хороший вибір для посадки на поїзд, тому що до Берліна всього півгодини літаком, і Картер перед від'їздом зможе відпочити кілька годин у Кліста.
  
  
  Потім, коли всі справи були закінчені, і сказати не було чого. Хоук затримався на своєму кінці дроту. «Бережи себе», - нарешті сказав він.
  
  
  Картер відчув, що він серйозний. "Я буду. Дякую, сер".
  
  
  Клист, який сидів на краю свого крісла і слухав, як Картер закінчив розмову, різко встав і пішов на кухню. Коли він повернувся, він ніс піднос, завалений німецькими млинцями, сосисками та літровим кухлем міцного пива. «Моя дружина приготувала це перед тим, як пішла на роботу. Вони грілися у духовці. Я застелю постіль, доки ти їси».
  
  
  * * *
  
  
  Картер поїв, підготувався до поїздки та поспав. За кілька годин Кліст розбудив його і відвіз до аеропорту. Коли він сідав у свій літак, Кліст міцно потис йому руку і сказав, що було приємно працювати з ним. Між проводами Кліста і прощанням Хока телефоном Картер задумався, чи справді хтось очікував, що він повернеться з цього завдання живим.
  
  
  У Відні він зійшов з літака, поставив багаж і впіймав таксі до готелю Sacher.
  
  
  Леонард Саутбі сидів у барі, згорбившись над склянкою віскі. Поруч із ним сидів невисокий чоловік у великих окулярах.
  
  
  "Містер Велтер, - сказав Саутбі, представляючи його після того, як Картер сів, - з нашого відділу зв'язків з громадськістю". Картер зауважив, що окуляри досягли дружнього ефекту, оскільки були надто маленькими, щоб вважатися комічним.
  
  
  Велтер різко кивнув головою. Окуляри були доброзичливими; Безладу безперечно не було.
  
  
  "Я незадоволений, містере Картер", - продовжив Саутбі, жестом показуючи бармену, щоб він приніс Картеру випити і освіжити його. «Ви краще, ніж об'єднані поліцейські сили Франції, Німеччини, Австрії, Угорщини, Югославії та Болгарії, тому що ви збираєтеся зробити неможливе. Ви маєте намір повернути мій поїзд».
  
  
  "Іноді одна людина може зробити те, що не можуть зробити багато", - сказав Картер. «Щодо повернення вашого поїзда, скажімо так. Ми з вами обидва зацікавлені в тому, щоб Миколу Кобелєва було вилучено з поїзда».
  
  
  "Ти чув це, Сідні?" - голосно спитав Саутбі, звертаючись до Велтера. «Ми маємо взаємний інтерес. Містер Картер та я. На карту поставлено поїзд за десять мільйонів доларів, не кажучи вже про життя ста п'ятдесяти пасажирів, які оплачують проїзд, за яких я несу юридичну відповідальність, і містер Картер хоче поговорити про наші взаємні інтереси. Ідіть, містере Картер, - сердито сказав він, обертаючись. «Мене не цікавить людина, інтереси якої не збігаються точно з моїми. Я не довіряю урядовій маріонетці. Ви, люди, завжди прагнете захистити свої дорогоцінні державні секрети. Я весь час купую та продаю вам подібних. Я хочу, щоб у мене була людина, яка робитиме те, що я йому говорю».
  
  
  Картер спокійно збовтав лід у своєму напої та поклав паличку для напою на стійку. "Боюсь, ти застряг зі мною".
  
  
  «Я не застряг, сер! Я можу бути втомленим, перевтомленим, навіть наполовину п'яним, але я не застряг. У нас є способи впоратися з цим видом тероризму в Європі - люди, навчені самими терористами, які достатньо освічені, щоб розуміти, що гроші важливіші за ідеали. Я можу дозволити собі купити кількох із цих людей та повернути поїзд у термін до того, як він досягне Белграда».
  
  
  Картер уважно подивився на Саутбі через край своєї склянки. Очевидно, чоловік був на межі нервового виснаження. "Мабуть, вони не сказали вам, з ким маємо справу", - сказав він, поставивши свій напій на стійку. «Микола Кобелєв – не звичайний терорист. Він росіянин. Із КДБ. Я впевнений, що всі люди довкола нього підібрані. Ефективні вбивці, кожен із них. Щоб впоратися з цим, потрібен певний талант, скажімо так талант. Не купуйте, містере Саутбі, за всяку ціну. Я не думаю, що Кобелєв зацікавлений у вашому поїзді як такому. Він просто надає засоби для досягнення більш високих цілей, а саме для повернення його дочки, яка знаходиться під опікою, і йому надається можливість помститися мені. Він поїде на вашому поїзді до Стамбула, де він, безсумнівно, вжив додаткових заходів для його перевезення до Росії, а потім залишить його. З іншого боку, якщо його мета - підірвати ваш поїзд - він зробить це без найменшого коливання. Якщо Кобелєву вдасться повернути свою дочку та усунути мене, він далеко просунеться до того, щоб отримати те, що він справді хоче».
  
  
  Суворий вираз обличчя Саутбі пом'якшав. Подібно до багатьох чоловіків, які годинами сиділи в барі, борсаючись у своїх проблемах, його настрій швидко змінився від гніву до сентиментального жалю до себе. «Мені дуже шкода, містере Картер, правда, але Східний експрес – це моє життя. Коли я вперше купив його, він був розваленою іржавою кашею, що прямувала на смітник. Я витяг її із забуття. Я ретельно відновив кожен дюйм його тіла, обгорнув її сидіння новою шкірою, новими шторами; я найняв найкращих майстрів з дерева в Європі, щоб відремонтували його інтер'єр. Цим поїздом немає нових вагонів. Він точно такий, який був у 1929 році, в період його розквіту. я вклав у нього статки і нажив на ньому статки. Він моє дитя”.
  
  
  «Все це дуже зворушливо, — сухо сказав Картер, — але не до діла. Що мені потрібно від тебе, Саутбі, так це спосіб сісти на нього, щоб мене не одразу впізнали».
  
  
  Саутбі швидко осушив свій напій і з тяжким зітханням поставив склянку на стійку. «Велтер і я обговорювали це, – сказав він. «Відень – це місце для вечері. Ми подумали, що є спосіб отруїти їжу».
  
  
  «Навряд чи, - сказав Картер, - якщо ви не хочете отруїти всіх у поїзді, і всі вони почнуть їсти в той самий момент. Але що ви маєте на увазі під зупинкою на обід? Я думав, що там були вагони-ресторани».
  
  
  «Є. Чи бачите, Східний експрес більше не пасажирський поїзд як такий, у тому сенсі, що люди сідають і виходять на різних зупинках. Це пакетний тур. Ви купуєте квиток до Парижа і їдете через нього. У Стамбул. Звичайно, на шляху є масовки. Сьогодні мала бути вечеря тут, в готелі для всіх пасажирів, потім вечір в опері. Звичайно, з урахуванням останніх подій все це було скасовано.
  
  
  Але ми зв'язалися з Wagon Lits, який займається нашим кейтерингом, і вони погодилися надіслати одного зі своїх кухарів із паризького офісу. Ми маємо підтримувати зовнішній вигляд. Ми домовилися, щоб він сів тут та готував вишукані страви прямо у поїзді».
  
  
  «І Кобелєв із цим згоден?»
  
  
  «О, він був дуже люб'язний. Сказав, що був би повністю готовий дозволити нам випити та пообідати у кращому стилі, який може запропонувати Європа, якщо ми цього хочемо».
  
  
  "Я можу уявити. Цей кухар, коли він приїде?"
  
  
  «Він зараз тут, у нашій філії. Він має потрапити на борт о четвертій».
  
  
  "Подзвони йому. Скажи йому, що він може повернутися до Парижа. Я займу його місце сьогодні ввечері».
  
  
  "Якщо ви наполягаєте." Велтер співчутливо обійняв Саутбі за плече.
  
  
  «Ні про що не турбуйтеся, – сказав Картер.
  
  
  Саутбі застогнав.
  
  
  * * *
  
  
  Картер знайшов кухаря, пухкої, добродушної чоловічки, що сидить у кріслі з прямою спинкою в передній частині офісу Special Tours, Inc., у чорному пальті, накинутому на плечі, і пошарпаному валізі біля його ніг. Він сказав Картеру, що йому наказали повернутися додому, обставина, з якою він, здавалося, змирився, ніби його світ складається з суперечливих наказів: зробити одне, а потім повернутись і зробити протилежне без жодних пояснень.
  
  
  Від нього Картер дізнався про те, що туристичний персонал знав із самого початку, але ніколи не проникав у вищі ешелони управління. Машиніст поїзда, наприклад, належав до кількох організацій комуністичної партії у Парижі; а напередодні ввечері, коли Кобелєв зупинив поїзд на перехресті неподалік Діжона, було вирішено, що він був у союзі з ними. З того часу він зник, а потягом керував один із людей Кобелєва. Картер зробив уявну замітку, щоб цю людину підібрали і допитали.
  
  
  Він також дізнався, що Синтія все ще знаходиться в інвалідному візку, і коли вона сідала в неї напередодні ввечері, вона здавалася приголомшеною або п'яною. Картер взяв це за наркотики. Шеф-кухар чув це від жінки в офісі, яка підтримувала радіозв'язок із потягом до того, як росіяни захопили весь зв'язок на борту. Картер додав ще одну записку, щоб поговорити з нею перед від'їздом.
  
  
  Шеф-кухар повідомив, що Синтію охороняли Кобелєв та двоє його людей у вагоні-салоні, що знаходився в середині поїзда, і що четверо інших, двоє з автоматами, циркулювали серед інших пасажирів. Це означало, що лише вісім росіян, включаючи людину за штурвалом.
  
  
  Коли він відчув, що дізнався про все, що міг, від шеф-кухаря. Картер вибачився, вийшов надвір і пірнув у невелике бістро надвір. Він купив пляшку коньяку та дві склянки. Коли він повернувся, він і шеф-кухар випили тост за здоров'я один одного, а також за здоров'я президента Міттерана і більшу частину французького парламенту, перш ніж шеф-кухар мав вирушити на вокзал, щоб дістатися Парижа. Перед тим як він пішов, шеф-кухар бурхливо подякував йому, і Картер подарував йому пляшку.
  
  
  Картер дивився, як таксі ховається за рогом, чоловіків, яких він увійшов, щоб поговорити з жінкою за столом. Саме вона розмовляла із залізничним поїздом по радіо, і, хоча її огида до росіян і того, що вони зробили, було гідним захоплення, вона не змогла нічого додати до того, що вже сказав йому кухар. Зрештою вона сказала, що якщо він збирається стати кухарем, то йому знадобиться форма, і дала йому адресу магазину на Шіллерштрассе.
  
  
  Кравець у магазині виявився мовчазним та ефективним, як і більшість німецьких професіоналів; для переробки піджака було досить дрібна вздовж рукава та іншого впоперек куртки, але ось штани - інша річ. Картер відвів цю людину убік і пояснив її особливу проблему.
  
  
  Він тримав «люгер» у шкіряній кобурі, що блищала від постійного навернення. "Зазвичай, бачите, я ношу її тут". Він тримав кобуру під пахвою. "Але я можу закріпити ремені навколо талії ось так". Він одягнув кобуру, як пояс, і повернув пістолет, поки той не вперся йому в поперек. «Це ускладнює їхній пошук при пошуку. Тоді мені потрібно трохи зайвого місця у штанах, щоб прикрити це. Можливо, вставка чи дві».
  
  
  Кравець кивнув і швидко виміряв пістолет та талію Картера з пістолетом на місці. Потім він пішов, а Картер сів у крісло перед магазином і почав читати щоденну віденську книгу, яку він знайшов навпроти.
  
  
  У газетах нічого не було ні про поїзд, ні про викрадення, і це його втішило. Очевидно, влада співпрацювала, як і сказав Хоук.
  
  
  Менш як за годину форма була готова. Картер приміряв його, і піджак та штани підійшли ідеально. Навіть Вільгельміна була практично непомітною у V-подібному мішечку за його спиною. Білий кухарський капелюх, і він легко міг би зійти за випускника Cordon Bleu.
  
  
  Він подякував кравцю і наказав завернути його уніформу.
  
  
  Потім він знову одягнувся у свій вуличний одяг, зібрав пакети та пішов. На зворотному шляху в тур-офіс він купив шкіряну валізу з наклейками з європейських курортних міст.
  
  
  Він одягнув уніформу в маленькій умивальній в задній частині туристичного офісу, потім витягнув всі американські лейбли зі свого одягу і запакував їх у стару валізу. Потім одягнув кухарський капелюх і глянув на себе в дзеркало.
  
  
  Він відчував себе трохи смішним, але цього слід очікувати. Велике питання: чи впізнають його? Кобелєв, звичайно, відразу впізнав би його, зустрічаючи його раніше, але він був цілком упевнений, що Кобелєв не проводитиме попередньої перевірки. За словами шеф-кухаря, членам екіпажу поїзда, які відпрацювали вдвічі більше за свою звичайну зміну, дозволили виїхати до Зальцбурга, а заміні дозволили піднятися на борт (що дає деяке уявлення про важливість, яку Кобелєв надавав своєму особистому комфорту). Ця заміна була перевірена лише найвтілішим оглядом великого російського гвардійця, якого кухар описав («Grand, monsieur, très grand. As beeg as le grand Charles. Beegair.») і якого Картер був упевнений, що він». ніколи не бачив. Все це, звичайно, передбачало, що цей охоронець – ким би він не був – ніколи не бачив фотографії Картера, і хоча Картер зробив професійним застереженням ніколи не фотографуватися, робити ставку на те, що зробила російська розвідка, завжди була ризикованою справою.
  
  
  Принаймні він відчував, що йому не потрібно більше плацдарму, крім простого доступу до поїзда. Якось він знайде Кобелєва і зробить те, що має.
  
  
  Коли він дивився на своє відображення, в його голові проносилося кілька речей, у тому числі той факт, що Кобелєв був найздатнішим противником, з яким він коли-небудь стикався. На мить ця думка змусила його стривожитися. Але потім він відчув, як Гюго прив'язаний до його руки, Вільгельміна до його попереку, а П'єр у сумці високо на його стегні, і його втіха була в тому, що вони були поруч.
  
  
  Зрештою, він був добре навчений. Хоук подбав про це. Курси підвищення кваліфікації зі стрілецької зброї та протипіхотних технологій кожні шість місяців, не кажучи вже про постійні тренування, щоб підтримувати себе у чудовій фізичній формі. І його інстинкти теж, відточені безцінний досвід - мільйон витонченість мистецтва агента здійснюється роками розмелювання повсякденного життя. Коротше кажучи, він був найкращим, що могла запропонувати американська сторона.
  
  
  На жаль, подумав він, упаковуючи валізу, що лежала впоперек сидіння унітазу, Кобелєв теж був найкращим, що було на їхньому боці.
  
  
  Зовні жінка за столом схвильовано розповіла йому, як їй пощастило знайти підходяще посвідчення особи. Один із носіїв втратив свій паспорт на борту літака, його знайшов обслуговуючий персонал та залишив в офісі. Він навіть мав картку французького союзу кейтерингу. Звичайно, сказала вона, тільки короткозорий митник у туманний день міг подумати, що чоловік на фотографії і Картер - одне й те саме, але все ж таки це давало йому можливість моргнути на випадок, якщо його запитають.
  
  
  Картер, який мав свої фальшиві документи, не міг змусити себе розчарувати її. Він подякував її кінчиком кухарського капелюха і засунув паспорт у нагрудну кишеню піджака. Потім він попрощався і вийшов за двері.
  
  
  У двох кварталах від готелю Osterreicher він упіймав таксі і наказав водієві відвезти його до штаб-квартири віденської поліції. Водій звернув на Гетештрассе і різко зупинився перед будівлею, що поросла горгульями. Картер вийшов із кабіни та увійшов.
  
  
  На стійці реєстрації він представився американським агентом, який приїхав керувати викраденим потягом. Його негайно проводили до суперінтенданту, який виявився невисоким лисіючим чоловіком із прусськими вусами. Начальник поліції вивчив свої папери, потім шпурнув їх назад через стіл. Він сказав, що припустив, що Картер перевдягся і прийшов готувати йому вечерю.
  
  
  Картер запевнив його, що не намагатиметься захопити поїзд, перебуваючи на віденській землі, і суперінтендант запитав, чи може він поширити цю дію на всю Австрію і не рухатися проти росіян доти, доки поїзд не досягне австро-угорського кордону десь у ранок. Зрештою, пояснив він, у росіян, як і раніше, гарні стосунки з угорцями, і треба жити зі своїми сусідами, чи не так? Його друзі з держбезпеки були б вдячні.
  
  
  Картер погодився на прохання суперінтенданта, хоча правду кажучи, він не мав жодного уявлення про те, що він збирається робити на борту. Потім суперінтендант зателефонував і, коли він повісив трубку, сказав Картер, що йому дозволено сідати в поїзд, коли він забажає. Картер подякував йому і пішов.
  
  
  Дивно, але поїзд не був оточений поліцейськими барикадами та натовпами роззяв, як очікував Картер. Усі п'ятнадцять вагонів Східного експресу.
  
  
  висвітлюючи свій блискучий чорний старовинний паровоз, стояли на бічних рейках у дальньому кутку залізничної станції, чекаючи, коли він зможе повернутися на своє заплановане місце у схемі європейського залізничного сполучення, і хоча рух було видно за курними вікнами вагонів, територія навколо поїзда здавалася безлюдною. Проте коли він переходив рейки, йому здавалося, що за ним спостерігають.
  
  
  Відчуття підтвердилося, коли двері відчинилися в невеликій старій хатині неподалік, і поліцейський у типовому австрійському шоломі, схожому на ті, що носила кайзерівська армія у Першу світову війну, вийшов, щоб перехопити його. "Хто ти?" - спитав він німецькою.
  
  
  "Шеф-кухар", - відповів Картер. Він не знав, чи був поліцейський проінформований про те, що відбувається, чи ні.
  
  
  "Ваші документи".
  
  
  Картер вручив йому паспорт, який дала йому жінка у туристичному офісі. Чоловік вивчив її, похитав головою та повернув її. «Я не знаю, що ви думаєте, що ви мене дурите», - сказав він з огидою. «Спецназ. Секретність. Дурниця, якщо ви запитаєте мене. Бийте їх сильно та швидко. Саме так ми робили б у старі часи».
  
  
  Картер кивнув, хмикнув, сунув паспорт носія назад у кишеню куртки і продовжив свій самотній шлях до поїзда.
  
  
  Він вибрав середній вагон, шпурнув сумку на верхню частину трапа і збирався піднятися нагору, коли з темряви нагорі сходів з'явився курносий револьвер. Стовбур був розміром із базуку. Картер підняв руки та відступив.
  
  
  Коли рука, що тримає пістолет, з'явилася з мороку і перетворилася на руку, потім на плече, очі Картера розширилися, а рот відкрився. До нього наближався один із найбільших і мавпоподібних людей, яких Картер коли-небудь бачив: голова розміром з кулю для боулінгу, вкрита коротким чорним волоссям, виглядала так само непроникною; лоб мавпи, всього в дюймах від піку вдови до густих брів, і все ж таки в два розмахи рук у поперечнику, що обрамляв обличчя з ліхтарними щелепами, на якому всі риси були явно величезними, включаючи величезні губи, які погано приховували набір зламаних, рваних зубів. І все ж, якою б великою вона не була, голова була надто маленькою для тіла. Величезної статури в одязі, який виглядав так, ніби він у ньому плавав, дав їй висохнути на місці, і він зменшився на кілька розмірів. Біцепси, дельтовидні та грудні м'язи загрожували розірвати усі шви. Картер накинувся з розмовою на людину спочатку німецькою, потім французькою, але жоден з них, схоже, не мав жодного ефекту. Чудовисько тільки крекнув кілька разів і жестом показав Картеру, щоб він підняв руки ще вище.
  
  
  Потім його величезні руки простяглися і почали обмацувати одяг Картера. Картер затримав подих, тоді як великі пальці майже повністю зімкнулися навколо біцепсів та стегон. Він відчував їх на своїх ногах і плечах, навіть на кісточках, але вони якимось дивом пропустили V-подібний мішечок на попереку, де лежала прихована Вільгельміна.
  
  
  Чоловік підвівся, дивлячись униз тьмяними очима-намистинками приблизно з тієї ж висоти, з якою дорослий дивиться на дитину, і кивнув у бік поїзда.
  
  
  Картер не бачив причин чекати, щоб його просили двічі. Він поспішно піднявся сходами, відчинив двері і ввійшов усередину.
  
  
  Як виявилось, він знайшов задню частину вагона-ресторану з першої спроби. Помічник кухаря і два офіціанти, які стояли і розмовляли на блискучій білій, хоч і дуже компактній кухні, дивилися на нього, коли він увійшов, їхні очі реєстрували подив і страх. Почасти тому, що вони гадки не мали, хто він, подумав Картер, а частково тому, що після всього, що сталося за останні шістнадцять годин, вони стали боятися всього.
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  Хоча деякі його друзі вважали Ніка досить непоганим кухарем-гурманом, він ніколи раніше не готував їжу для такої великої компанії. Ситуація ще більше ускладнилася присутністю Василя Шуріна (якого, як невдовзі дізнався Картер, звали російського гіганта).
  
  
  Він стояв, як величезний предмет недоречних меблів, в кінці однієї зі стійок для приготування їжі, закинувши руки за спину, посміхаючись ідіотською зубастою усмішкою, блокуючи рух транспорту, так щоразу, коли була потрібна таця з посудом або сковорода з їжею транспортування з одного кінця Вузька кухня в іншій, перевізник мав крикнути Шуріну, щоб він відступив, ситуація ще більше ускладнювалася тим, що чоловік не розумів ні французької, ні німецької мов, а його російський словниковий запас, здавалося, був обмежений найпростішими словами. Проте він стояв, ідіотськи посміхаючись і киваючи з глузуванням і розумінням, коли до нього зверталися, і з витріщеними очима спостерігав, як кожен новий інгредієнт додавався до основних страв.
  
  
  На щастя, Картер спізнився, і помічник шеф-кухаря взяв на себе відповідальність приготувати запіканки з кокосового вина на випадок, якщо кухар затримається або не зможе сісти на борт з якоїсь причини. Саме через цю обставину вони тепер відступили, виправляючи нарізаною французькою квасолею, що супроводжують його мигдаль, локшину та й тонкі, змащені маслом млинці з каштановим пюре на десерт.
  
  
  <
  
  
  - загалом, прекрасна вечеря, хоча Картер зміг переконати помічника кухаря саботувати його невеликими способами, щоб Кобелєв не послав за шеф-кухарем подякувати йому особисто.
  
  
  Що стосується самого приготування, роль Картера полягала в тому, щоб бігати туди-сюди, куштувати, цокати язиком і спостерігати, як інші роблять роботу, в основному для користі Шуріна, і заганяти в кут кожного офіціанта, носія і всіх, хто був за межами. кухні, щоб навчитися як міг, про планування поїзда та звички охоронців.
  
  
  Салон, у якому тримали Синтію, був другим попереду вагона-ресторану. Між ними була клубна машина з невеликим баром та додатковими сидіннями для відвідувачів. За стійкою сидів чоловік із суворим обличчям і на колінах стояв автомат. Зброя здавалася її фізичною частиною; ніхто не бачив, щоб він поклав її, навіть щоб поїсти.
  
  
  Сам салон складався з ще одного невеликого бару, декількох стільців, що обертаються, столів і піаніно. Біля обох дверей стояв охоронець і нікому не дозволяв входити, навіть офіціантові з обіднім візком, так що відбувалося всередині - в якому стані могла бути Синтія та настрій Кобелєва - було невідомо.
  
  
  Після того, як Картер дізнався про все, що міг, він вирішив провести невелике дослідження самостійно. Гучно вилаявшись французькою, що всіх вразило, він сказав, що забув якийсь незамінний, дуже особливий інгредієнт для бобів міндіна. Перепрошуючи, він протиснувся повз Шуріна і прослизнув на комору в задній частині машини. Він подивився на мить, щоб переконатися, що Шурін зайнятий в іншому місці, потім відчинив задні двері і ступив у вузьку огорожу над з'єднанням між машинами.
  
  
  Тут сильно пахло вихлопними газами та моторним маслом. По обидва боки були розстібні напівдвері, які відкривалися всередину. Картер відкрив її, висунув голову та оглянув доріжку. Саутбі не перебільшував віку машин. Вузькі сходи вели збоку на дах кожного з них, як це було в більшості пасажирських вагонів до появи обтічних форм і як це було досі у вантажних вагонах.
  
  
  Картер зачинив двері і повернувся усередину. У даху кухні був невеликий квадратний портал для вентиляції, який використовувався до кондиціювання повітря. Крізь прохід було видно, що він є в обідній зоні.
  
  
  Його розум почав крутитися, формулюючи план, коли він йшов до передньої частини кухні. Він повернувся боком і прослизнув між величезними грудьми Шуріна і стійкою, коли Вільгельміна з металевим брязкотом ударилася об стійку. Картер з тривогою подивився вгору, щоб дізнатися, чи чув Шурін, але маленькі мавпоподібні очі були спрямовані на інший кінець машини, де помічник кухаря перевіряв курку.
  
  
  "Цього разу в безпеці", - подумав Картер, прослизнувши всередину і кивнувши "вибачте", - але це завжди було небезпечною справою, яка розраховує на дурість іншої людини. Відтепер він має бути обережнішим.
  
  
  Ранній обід закінчився о восьмій годині. О дев'ятій п'ятнадцять сильний поштовх подав сигнал, що поїзд знову рушив. У задній частині кухні, де збирання щойно закінчувалося, всі були налякані. Вони запитували себе, куди вони йдуть і чим усе це закінчиться тепер, коли на них нависла ця біда. Зрештою, кожна пара поглядів впала на Картера, який не міг нічого зробити, окрім як нетерпляче знизати плечима і рушити проходом до холодильників.
  
  
  Пара від приготування їжі та миття посуду висіла у повітрі, а знятий одяг негайно замінювався. Невеликий майданчик незабаром здавався заповненим червоними підтяжками та футболками, все, крім частини Картера, чий жакет, набагато біліший за інших, залишився на колишньому місці.
  
  
  Шурін теж стояв осторонь, відокремлений від інших прірвою слів та обставин, сторонній, який, здавалося, так сильно хотів приєднатися, чиє обличчя постійно світилося дурною дитячою посмішкою, веселою та дурною. Він був предметом випадкових жартів, поки чоловіки працювали, ніколи в обличчя, звичайно, і ніколи російською, але добродушно, ніби якийсь доглядач зоопарку зупинився і висадив потенційно небезпечну, але грайливу велику мавпу. для всіх.
  
  
  Тільки тепер він не посміхався. Його губи були стиснуті й задумливі, а очі досить холодні, коли він дивився на Картера. "Знімай куртку", - сказав він російською. Його голос був спокійним, але Картер відчув, що це було затишшя перед бурею.
  
  
  Шеф-кухар вдав, що нічого не чув.
  
  
  "Зніміть куртку". - сказав Шурін знову, голосніше, цього разу вже не французькою.
  
  
  Звук великої людини, що розмовляє французькою, змусив усіх зупинитися і подивитися на нього. Погляд перемістився з Шуріна на Картера, і кожна людина в кімнаті інстинктивно відскочила, наскільки це було можливо, у вузьких межах, відкриваючи шлях між ними.
  
  
  На мить ніхто нічого не сказав. Єдиний звук
  
  
  був стукіт коліс і скрип старого вагона, поки потяг повільно йшов зі станції. Картерові здалося, що хтось раптово ввімкнув вогонь. На лобі виступили крапельки поту.
  
  
  "Навіщо?" - спитав він, не зумівши придумати нічого кращого.
  
  
  «У вас є щось під пальто. Заберіть це». Маленькі очі кинулися на нього, як дві блискучі чорні бусинки, вставлені в тісто.
  
  
  Картер почав повільно розстібати піджак кухаря, відчайдушно намагаючись придумати спосіб, яким він міг би обійняти рукою і витягнути Люгер.
  
  
  Поки він дивився, здоровань обережно витяг свій потужний револьвер.
  
  
  Картер розстебнув усі гудзики і відкинув куртку на плечі. Коли він впаде, ремінь кобури на його талії буде видно.
  
  
  "Кинь", - сказав здоров'я, йдучи вперед з пістолетом у руці. Він підійшов до Картера на відстані витягнутої руки, коли поїзд проїхав по стрілці, що відокремлювала бічні шляхи від головної лінії, і вагон різко покотився вбік, вибивши його з рівноваги.
  
  
  Картер користувався можливістю. Він підвівся і вдарив його прямо в промежину. Густі брови та масивний рот скривилися у виразі абсолютного болю, і великий пістолет вдарився об підлогу.
  
  
  Картер почав витягувати Вільгельміну з кобури, коли запобіжник на долю секунди зачепився за нитку, яку кравець не обрізав, сповільнивши рух на долю секунди і даючи здоровому росіянину, який швидко приходив до тями, достатньо часу, щоб діставати пістолет, що вирвався з його руки і врізатися в піч.
  
  
  Картер домігся переваги, вдаривши чоловіка по обличчю. Жодного ефекту. Шурін просто дивився на нього, моргаючи.
  
  
  Картер знову вдарив праворуч у щоку. І знову Шурін дивився, гнів повільно накопичувався в ньому, як пара в казані.
  
  
  У відчаї Картер знову вдарив його по щелепі, потім по щоках, відкидаючи на себе всю свою вагу. Але це було все одно, що вдаритися об камінь з тонкою підкладкою. Шурін навіть не намагався захищатися. Його величезні руки звисали з боків, товсті пальці сіпалися від люті.
  
  
  Картер бив по людині, його руки працювали як поршні, поки великий російський не зробив випад, як бик, намагаючись схопити Картера за голову. Картер акуратно відступив на крок, і здоровань промахнувся, спіткнувся і мало не впав обличчям донизу, врятувавшись в останню хвилину, зачепившись за край стійки.
  
  
  Картер потрібен простір для маневрування, але у вузькій кухні його не було. Він уже увійшов у глухий кут, повний шаф і холодильних установок, і, коли Шурін піднявся на ноги, його масивне тіло заблокувало єдиний шлях до порятунку.
  
  
  Шурін побачив, що видобуток був спійманий у пастку, і його товсті губи відкрилися в усмішці, коли він вийшов уперед, скорочуючи розрив з Картером.
  
  
  Картер відступив, намагаючись руками щось кинути. Він побачив полицю із важких залізних сковорідок. Він відчепив першу у черзі і кинув його. Вона з тупим металевим дзвоном потрапила на підняті руки Шуріна і з гуркотом упала на підлогу. Картер кинув другу, третю та четверту сковороди, зрештою спустошивши всю стійку. Усі вони нешкідливо відскакували від Шуріна, як Картер згадав кулі, якими відскакували від Супермена.
  
  
  Картер не мав варіантів. Офіціанти і кухарі дивилися на них, надто приголомшені, щоб щось зробити. Потім Картер відчув на своїй спині холодну сталь дверцята холодильника і зрозумів, що відступив якнайдалі. Йому доведеться стояти і боротися.
  
  
  Шурін пробирався так, як грубий чоловік міг увійти в переповнену кімнату, витягнувши руки перед собою, обличчя трохи повернулося вбік, поки Картер продовжував завдавати йому ударів, хоча до цього часу удари частково втратили свою переконливість.
  
  
  Коли він підійшов ближче, Шурін нахилився, поки вони з Картером не підійшли носа до носа, потім він обійняв меншу людину, як великий російський ведмідь. Величезні лещата м'язів і сухожилля почали стискатися. У грудній клітці Картера пролунав нудотний хрускіт, і стало неможливо дихати.
  
  
  Картер дико озирнувся у пошуках допомоги, але інші чоловіки нічого не могли зробити, крім стояти і позіхати.
  
  
  Потім хвиля болю пролунала, як тривога, в середині його спини. Російський великий палець затиснув спину між двома хребцями. Ще кілька секунд, і він розірве їх, зламавши Картер спину, як курячу кістку.
  
  
  Картер швидко вразив рукавом, і Х'юго ковзнув йому в руку. Потім він наосліп встромив стилет у лівий бік здорованя, як Ахав знову і знову тицяв гарпуном у кита, шукаючи його серце.
  
  
  Шурін спіткнувся про відкриту стійку для спецій, посилаючи банки і банки на всі боки, але він майже відразу виправився, не втрачаючи хватки.
  
  
  Спочатку розпач Картера і сильний біль заважали йому зосередитися, і його удари ножем стали шалені. Він ударив у живіт, бік, біцепс, спину, але нічого з того, що він зробив, не вивільнило сталеві клешні, в які він потрапив.
  
  
  Він відчайдушно потребував одного глибокого вдиху. Потім однією силою волі він узяв себе під контроль. Він провів вістрям леза по грудній клітці чоловіка, знайшов м'яку частину навіть крізь його одяг, поставив ніж на вістря і встромив його.
  
  
  Руки раптом розтулилися, як пальці навколо чогось гарячого, і Картер, задихаючись, звалився на підлогу.
  
  
  Шурін відсахнувся до стійки, його спина і бік були залиті кров'ю. Йому вдалося витягти лезо ножа, він тупо глянув на нього, потім він звалився вперед, як дерево, що впало, головою на підлогу.
  
  
  Коли він упав, здавалося, ніби оркестр досяг величезного крещендо. Після того, як остання луна стихла, аудиторія кухарів та офіціантів раптово ожила.
  
  
  «Man Dieu! Месьє, ми не думали, що ви виживете», - вигукнув помічник кухаря, коли вони побігли допомагати Картерові підвестися.
  
  
  Картер ледве підвівся на ноги, тримаючись однією рукою за шафу, а іншою за бік. Повітря влетіло в його легені, як гарячий газ, викликаючи болісний біль. Кожне ребро боліло.
  
  
  Він вказав на тіло. «Витягніть його звідси», - хрипко прохрипів він. "Скиньте його з поїзда".
  
  
  Один із офіціантів схрестив товсті руки Шуріна на грудях; потім за допомогою трьох інших він витягнув його через задні двері за штани манжети.
  
  
  "Де мій пістолет?" - спитав Картер. Помічник шеф-кухаря дістав його з передньої частини вагона та передав йому. Картер засунув його назад у кобуру. «Тут нічого не сталося. Якщо хтось спитає, Шурін пішов. Те саме і зі мною. Я перебуваю в одній із віталень позаду. Хтось має вимити всю цю кров».
  
  
  «Ми подбаємо про це, мосьє. Але, пане, ви погано виглядаєте. У вас бліде обличчя. Будь ласка, сядьте та відпочиньте. Помічник кухаря спробував узяти його за руку.
  
  
  "Зі мною все буде добре", - сказав Картер, усуваючись. "У мене попереду незавершені справи". Накульгуючи від болю, він вийшов за двері у вузький прохід за машиною. Помічник кухаря з тривогою пішов за ним. У коридорі Картер відчинив половину дверей і з великими труднощами зумів стати на її край, вийшовши за межі поїзда однією ногою.
  
  
  "Хіба це не безрозсудно у вашому стані?" - спитав кухар.
  
  
  "Не хвилюйся за мене!"
  
  
  "Дуже добре, мосьє".
  
  
  «І пам'ятайте, якщо вас розпитують, ви цього не бачили, і ви і ваші люди нічого не знаєте про місцезнаходження Шуріна. У цих російських охоронців іноді виникають кумедні ідеї про помсту».
  
  
  "Так, мосьє".
  
  
  Картер виліз на сходи і почав підніматися. Дощ і хмарність припинилися, і місячне світло виразно висвітлило Альпи, що височіли навколо нього. На запаморочливу відстань унизу тяглася долина.
  
  
  Досягши вершини, він ліг на спину, задихаючись. Він не збирався пробувати це доти, доки всі не заснуть, але Шурін змусив його діяти. Він повинен був зробити свій хід зараз, щоб цю людину не хватилися.
  
  
  Він піднявся на ноги, пробіг кілька ярдів по даху машини, потім зупинився, не маючи змоги йти далі. Його ребра горіли. Кожен рух був катуванням. Здавалося, що руки гіганта ще обіймали його. І все ж таки йому довелося продовжувати.
  
  
  Він дістався кінця вагона-ресторану і стрибнув у салонний вагон. Він невдало приземлився, спробувавши перекотитися, щоб поглинути удар, і перекотився просто на грудну клітку. Він лежав кілька секунд, борючись за те, щоб залишитися у свідомості, незважаючи на сильний біль у боках. Зрештою, вона почала вщухати, і він зміг сісти і притиснутися.
  
  
  Він переліз через дах клубного вагона, але цього разу замість стрибнути спробував ступити на салон. На жаль, вагони розгойдувалися в протилежному ритмі, і коли він стояв, поставивши одну ногу на будь-який вагон, рух погрожував відкинути його назад зі схилу. На мить здалося, що він припустився фатальної помилки, але йому вдалося вхопитися за маленьке колесо, яке приводило в дію ручне гальмо, і піднятися на борт.
  
  
  Обидва вентиляційні отвори, носові та кормові, були добре видно у даху вагона. Картер подумав, що було б найвигідніше для його появи. Він повинен був убити одного охоронця своїм першим пострілом, а це означало, що з іншим він, мабуть, переросте у перестрілку. Якщо він вибере найближчу вентиляцію, у охоронця у клубному вагоні може бути час, щоб потрапити всередину та зловити його під перехресним вогнем. Наступним був спальний вагон, і, за його інформацією, у ньому не було охорони, тому він вибрав дальній люк.
  
  
  Він пробрався через дах так обережно, як тільки міг, підняв кришку вентиляційного отвору і зазирнув усередину. Там нікого не було. Він сів, щоб отримати найкращий кут. Кобелєв сидів на кріслі в кабінці біля стійки бару, дивлячись прямо на нього, тримаючи револьвер біля скроні Синтії.
  
  
  Картер інстинктивно відсахнувся - і потилицею вдарився об твердий метал кришки. "Ви не увійдете, містере Картер?" - крикнув Кобелєв із машини внизу. «Ми чекали на тебе».
  
  
  Восьмий розділ.
  
  
  Тетяна Кобелєва потяглася через вузький столик і взяла карту зі стопки. Її обличчя осяяла торжествуюча усмішка. "Джин!" - Оголосила вона, розкладаючи карти. Стара медсестра зітхнула та опустила руку. Вона почала щось говорити, але, певне, передумала і покірно почала збирати карти в колоду. "Думаю, мені подобається ця американська гра", - сказала Тетяна. «Якщо не шахраювати, то більше бігати», - кисло сказала стара медсестра. "Я не обманюю! Як ти посмів звинуватити мене в обмані? «Доказ прямо тут», - сказала медсестра, підходячи до ліжка та шарію під ковдрою поряд із Тетяною. Тетяна намагалася її зупинити, але старенькій вдалося схопити королеву черв'яків і піднести до неї. «Бачиш? Ти взяла дві карти на останньому ходу, а зайві сховала тут. Думаєш, я дура? Ні! Я думаю, що ти розпусниця і повія! – крикнула Тетяна на весь голос. Очі старої звузилися, обличчя її затремтіло від злості. Раптом вона вдарила російську дівчину по щоці. «Повія! Повія! Повія!» – співала дівчина. Морський піхотинець просунув голову у двері. "Тут все гаразд, лейтенант Ділсі?" Стара медсестра зітхнула. "Міссі тут просто почувається погано, от і все". «Чому б вам не вийти на якийсь час звідти, мем? Зробіть перерву. Ви пам'ятаєте, що сталося з лейтенантом Грін». «Сержанте, мені не треба нагадувати, що трапилося з попередньою медсестрою дівчини. Я не збираюся дозволяти цій дівчині ось так ось так потрапити мені під шкіру. Крім того, її не можна залишати без нагляду». «Я знаю це, мем, але кілька хвилин не зашкодить. Ви не відпочивали від цього більше, ніж тиждень». "Два тижня." "Цілком вірно, мем". "Добре. Моя заміна у будь-якому разі буде тут найближчим часом. І ти вже точно нікуди не підеш, чи не так, люба?» Тетяна похмуро глянула на неї, в її очах була чиста ненависть. Стара невідривно дивилася у відповідь, потім повернулася і пішла, замкнувши за собою двері. У кімнаті раптово запанувала тиша, якщо не рахувати припливу повітря у вентиляційний отвір. На мить Тетяна озирнулася, смакуючи самотність. Кілька разів вона була надана собі з того часу, як потрапила в це жахливе місце, і коли траплявся один з цих рідкісних моментів, його не можна було марнувати. Вона скинула ковдру, розкинула ноги та впала на підлогу. Потім, спираючись на стілець і край матраца, вона піднялася на ноги. Вона відпустила стіл і ліжко і на одну невпевнену мить залишилася одна на підлозі. Потім вона втратила рівновагу, і їй довелося схопитися за ліжко, щоби не впасти. Так, у неї все було добре. Через кілька хвилин практики прості рухи ходьби і стоячи повернулися до неї. Нічні вправи давали свої плоди. М'язи були сильними; вони просто забули, що робити. Вона повільно рушила до ліжка. Їй слід бути обережним. Якщо Ділсі або солдат побачать, що вона стоїть, танець закінчиться, як каже старе прислів'я. Діставшись кінця ліжка, вона зірвала пластиковий ковпачок з верхньої частини ноги, змочила палець і витягла предмет, який був підвішений у западині ноги на тонкій нитці постільної білизни. Предмет блищав у світлі: скальпель хірурга, інструмент настільки гострий, що його вага могла порізати шкіру. Вона тримала його за нитку і крутила, спостерігаючи, як сонячне світло спалахує на його лезі. Вона вкрала його у необережного лікаря під час одного з нескінченних обстежень. Кашляй! Кашляй голосніше! - Сказав він, коли вона витягла його з лотка для інструментів. Потім він доторкнувся до її грудей ворожим чином, і їй знадобилося все самовладання, щоб не встромити її прямо в його серце. Але натомість вона стиснула зуби і обережно засунула ніж під подушку. "Це буде знаряддя її помсти", - думала вона, спостерігаючи за обертанням скальпеля. Цим вона приведе в дію події, які звільнять її від цього ув'язнення та призведуть до смерті Ніка Картера, чого вона хотіла найбільше у світі. Незабаром сказала вона собі. Час майже близький. Американці вже її скопіювали. Це вона знала. Звідки вона це дізналася – це поєднання інтуїції та ремесла, хоча що переважало, сказати неможливо. Батько навчив її хитрощі агентського мистецтва - підозрілому складу розуму, скритності, вундеркінду. Здатність дедукції, постійна пильність і увага до деталей - в такому юному віці і так глибоко вкоренили їх у ній, ремесло та інтуїція стали невиразні в її мисленні.
  
  
  .
  
  
  Три тижні тому вона заснула, читаючи в ліжку, і минуло дві години, про які вона зовсім не підозрювала. Це було дуже незвично. Вона завжди чуйно спала, їй подобалися неспокійні сни, деякі з яких були настільки яскравими, що викликали в її матері багато занепокоєння, коли Тетяна була дитиною.
  
  
  Але це був сон без сновидінь, і, прокинувшись, вона відчула на губах щось гірке, і її шкіра була болісно суха, за винятком мочки вуха. Був віск. Висновок? Її накачали наркотиками, і поки вона була непритомна, на її обличчі було зроблено восковий зліпок. Причина могла бути тільки одна: вони зробили її двійником, щоб обдурити батька.
  
  
  Чи була ця операція успішною чи ні, вона гадки не мала. Щодня вона шукала на обличчях усіх довкола хоч якусь підказку, але їхні висловлювання нічого не говорили. Вона зробила висновок, що вони були надто дурні, щоб про це говорити. І все-таки щоночі вона втрачала сон, гадаючи, чи не стане вона мимоволі знаряддям руйнування свого батька.
  
  
  "Незабаром час", - подумала вона, коли скальпель сповільнився. Незабаром вона стане досить сильною, і вже агонія незнання приводила її в сказ ночами. Незабаром її власне занепокоєння змусить її вирватися назовні за всяку ціну.
  
  
  Натиснув на дверний замок, і звук пронизав тіло Тетяни, зробивши його нерухомим і настороженим. Вона стояла! Заради Леніна! Вони не повинні її бачити!
  
  
  Вона кульгала до узголів'я ліжка і спробувала забратися всередину, тримаючись за стіл для підтримки ліжка. Але колеса столу вискочили з-під нього, і він звалився на підлогу - лампа для читання, карти, глечик для води і таке інше. Вона залізла під ковдру в той момент, коли двері відчинилися.
  
  
  "Що тут відбувається?" - спитав лейтенант Ділсі, дивлячись на перевернутий стіл.
  
  
  "Я штовхнула", - відповіла Тетяна. «Я була самотня. Я не люблю, коли мене ігнорують.
  
  
  Погляд Ділсі перемістився з Тетяни на стіл, і в них почало зароджуватися невиразна підозра.
  
  
  Тетяна подивилася вниз і, на свій жах, помітила, що вона зняла шапку зі стовпа ліжка. Вона все ще тримала скальпель у руці під ковдрою.
  
  
  Ділсі насилу підняла стіл, потім перекотила його по невеликому клаптику підлоги, перевіряючи його. "З цими речами не все так просто", - сказала вона задумливо. «Ви, мабуть, штовхнули його».
  
  
  "Я злилася", - похмуро сказала Тетяна. «Я все ще злюся».
  
  
  «Ви щось маєте знати, маленька міс, - сказала Ділсі, підходячи ближче і нахиляючись до обличчя дівчини, - Берні Грін поклялася, що ви можете ходити, і я сказала їй, що вважаю її божевільною. Вона сказала: «Ти щойно дозволила цій дівчині підібратися до тебе. Вона може ходити. Але ти знаєш, я починаю замислюватися, може, Берні мала рацію».
  
  
  Страх Тетяни перетворився на гнів. Це, разом із образою, яку вона затаїла тижнями проти цієї жінки і тієї, яку вони назвали Зеленою, швидко виявилося надто сильним для її стриманості. Блискавим рухом вона витягла руку зі скальпелем, міцно затиснутим у кулаку, і порізала обличчя старої, розсікла брову, око, ніс і відкрила довгий розріз на щоці.
  
  
  Цей рух був таким швидким і плавним, а скальпель таким гострим, що Ділсі навіть не усвідомлювала, що сталося. Вона з подивом відсторонилася, простягнувши руки перед собою і розглядаючи кров, яка тепер ринула потоком з її обличчя, по шиї і капала на підлогу. Поступово, коли вона усвідомила, на що дивиться, її рот прочинився, і вона закричала беззвучним криком.
  
  
  Миттєво Тетяна відкинула ковдру і схопилася з ліжка. Вона все ще була слабка, але їй вдалося сховатись за переляканої Ділсі і схопити її за горло. "Ні звуку, дурна сука!" - прошипіла вона на вухо медсестрі, притискаючи скальпель до яремної вени старої. "Один крик, і я відріжу тобі голову!"
  
  
  Ділсі все ще дивилася на кров, що капає з її рук. Вона відчула у роті його солоний смак. У її горлі вирвався схлип, руки затремтіли.
  
  
  "Перестань нити, як собака!" прошепотіла Тетяна. Її ноги втомлювали. Їй треба було зробити це швидко. "Виклич сержанта! Викличте його!"
  
  
  "Сержант", - сказала Ділсі, її голос був більше проханням, ніж командою. Двері не відчинилися. "Сержант!" - у розпачі крикнула вона.
  
  
  Двері відчинилися, і ввійшов сержант. Його очі розширилися, коли побачив медсестру. «Святий… що за…», - промимрив він.
  
  
  "Киньте гвинтівку, або я вб'ю її!" – сказала Тетяна.
  
  
  Гвинтівка сержанта з гуркотом упала на підлогу.
  
  
  «А тепер – повільно – віддай мені свій службовий револьвер».
  
  
  Він розстебнув клапан кобури і витяг пістолет прикладом уперед, приковуючи погляд до Тетяни.
  
  
  Тетяна штовхала стару до дверей, доки
  
  
  вона стала досить близько, щоб схопити пістолет. Ділсі чинила невеликий опір. Тетяна швидко взяла пістолет, шпурнула скальпель через кімнату і приставила пістолет до голови Ділсі.
  
  
  «Якщо ви не зробите точно те, що я кажу, я вб'ю цю дурну жінку, це ясно?» - Як запитала Тетяна.
  
  
  Сержант кивнув, відступаючи, щоби випустити двох жінок за двері.
  
  
  «Я їду до радянського посольства у Вашингтоні. Мені потрібна машина та водій. Біжіть. Розкажіть своєму начальству, що сталося. Скажіть їм, щоб машина чекала біля парадних дверей лікарні. Скажіть їм, якщо вони цього не зроблять. , вони зіскребуть нутро цієї жінки зі стіни коридору. Біжи, свиня, біжи! "
  
  
  Сержант вагався всього долю секунди, потім повернувся, побіг коридором і зник через подвійні двері.
  
  
  "А тепер скажи мені, як вибратися звідси, сука", - прошипіла вона, звертаючись до старої. «І жодних трюків. Якщо ти спробуєш мене обдурити, я тебе вб'ю».
  
  
  Вона підштовхнула Ділсі вперед, все ще тримаючи її за шию, дуло пістолета притулилося до її потилиці. Поки вони йшли, Тетяна наполовину штовхалася, наполовину спиралася на Ділсі для підтримки. Лише короткочасне замішання та біль Ділсі завадили їй зрозуміти, що вона практично виносить молоду жінку з лікарні.
  
  
  Слух швидко поширився, і по коридорах медсестри, лікарі та пацієнти зупинялися, щоб дивитися на них, коли вони проходили, число роззяв неухильно збільшувалося, поки вони не досягли вестибюля, заповненого військовою поліцією зі зброєю напоготові.
  
  
  Молодий темношкірий чоловік у зеленій формі, перехрещеній із білими лакованими шкіряними ременями та сержантською нашивкою на руці, закликав їх зупинитися.
  
  
  "Ти не можеш мене обдурити!" крикнула Тетяна. «'Ви не наразите на небезпеку жодну зі своїх, навіть якщо вона стара і нікому не потрібна.
  
  
  Сержант безпорадно озирнувся. Офіцер, що стояв у кутку, трохи кивнув, і сержант жестом наказав своїм людям розчистити шлях.
  
  
  «Не думайте, що я не стрілятиму в неї або якщо мене вистрілять ззаду, у мене не буде часу натиснути на спусковий гачок, перш ніж я впаду. Запевняю вас, я добре навчена, і зараз моє життя нічого не означає».
  
  
  Десятки пар стривожених очей спостерігали, як дві жінки разом зробили крок до великих вхідних дверей, одна в лікарняному халаті, а інша з сяючим порізом на обличчі, з якого все ще текла кров.
  
  
  Вони зупинилися біля великих скляних вхідних дверей, і Тетяна крикнула найближчому солдатові, щоби той відкрив їх. Він кинув невпевнений погляд на свого сержанта, який неохоче кивнув, потім вийшов і прочинив для них двері.
  
  
  Брудний зелений седан останньої моделі простоював на узбіччі. Він був у тридцяти ярдах униз двома прольотами цементними сходами, але виглядав як мільйон кроків і стільки ж миль звідси. Ноги Тетяни були схожі на гумові стрічки, натягнуті далеко за крапку. Вона все більше розраховувала, що медсестра підтримає її.
  
  
  Коли вони повільно спускалися сходами, думка про те, щоб нарешті сісти в машину, стала набувати у свідомості Тетяни все більшого значення. Він вимальовувався все більше і більше, затьмарюючи все інше, поки їй не стало все одно, чи дістанеться вона до посольства або зупинить Ніка Картера від вбивства її батька. Просто сісти і дати відпочити ногам здавалося найважливішою справою на світі.
  
  
  І все ж таки вона відчувала, що з машиною щось не так. Інтуїція підказувала їй, що це було дуже просто. Звичайно, вони мали втрутитися в автомобілі. Вона не мала доказів. Все виглядало добре. Але її інстинкти говорили "ні", і батько навчив її довіряти своїм інстинктам.
  
  
  "Приберіть цю машину!" - крикнула вона оточуючим її чоловікам. «Доставте мені іншу. Таксі. Міське таксі із Вашингтона». Вона згадала, скільки часу зайняла дорога із центру Вашингтона. Вона рахувала хвилини, хоч їй були зав'язані очі. Вона дала б їм стільки часу та не більше, не залишаючи їм часу втручатися в керування машиною.
  
  
  Лейтенант радився внизу сходів із сержантом та двома людьми у цивільному.
  
  
  "Заберіть її зараз, або я кину її на місці".
  
  
  «Добре, добре, – сказав лейтенант, показуючи їй, щоб вона заспокоїлася. "Це займе кілька хвилин".
  
  
  «Я точно знаю, скільки часу це займе! Швидше».
  
  
  Через кілька секунд седан з гавкотом покришок підскочив уперед і зник, залишивши Тетяну та Ділсі самих на тротуарі в оточенні співробітників військової поліції.
  
  
  Минуло кілька хвилин. Фігури чоловіків почали плавати перед її очима, через що Тетяна сильніше стиснула пістолет і сильніше притиснула його до голови Ділсі. Поступово до Ділсі повернулося самовладання, і вона почала розмовляти з дівчиною.
  
  
  "Мені потрібна допомога", - сказала вона. «Цей поріз має бути зашитий. Якщо його не закрити найближчим часом, я втрачу занадто багато крові. Я відключусь».
  
  
  "Перестань плакати, стара. Якщо я змогла підвестися, ти можеш стояти.
  
  
  Пам'ятай, якщо ти впадеш. Я впаду з тобою, і ти отримаєш першу кулю”.
  
  
  Ноги Тетяни були схожі на переварені пасма спагетті, і вона відчула присмак поту в куточках рота, незважаючи на запашний жовтневий вітерець.
  
  
  Десять хвилин. П'ятнадцять хвилин. Лейтенант відкинув рукав куртки і подивився на годинник. Хіба він не зробив це лише кілька секунд тому? І хіба вони не зближалися, чи всі вони? Чи відчували вони, що вона була на межі того, щоб повністю розслабитися, впала, більше не дбаючи про те, що сталося, просто для того, щоб на кілька хвилин полегшити біль у ногах?
  
  
  Таксі різко зупинилося перед лікарнею – воно було великим жовтим «Плімутом» із логотипом на дверях. З останніх сил вона підштовхнула Ділсі до його пасажирського сидіння, але Ділсі відмовилася.
  
  
  «Я туди не потраплю. Я ніколи не вийду», - рішуче сказала вона.
  
  
  Тетяна нахилилася до вуха Ділсі. Її єдина надія полягала в тому, щоб налякати стару і змусити її підкоритись. "Ділсі!" прошепотіла вона. Це голос твоєї смерті, жінко. Слухайте! Ти для мене нічого. Менше ніж ніщо. Ви спричинили мені біль. І протягом кількох тижнів я клялася, що уб'ю тебе, коли з'явиться можливість. Я вбила свого першого чоловіка, коли мені було дванадцять солдата, який намагався мене зґвалтувати. З того часу я вбивала інших. Багатьох інших. Якби не більш насущні справи, я б убив тебе зараз просто заради задоволення дивитись, як ти вмираєш. І хай мене повісять! Ви розумієте? Послухай моєї поради, висохла стара сука, і не спокушай мене”.
  
  
  Голова старої тремтіла від жаху, а очі тупо дивилися вперед.
  
  
  "Тепер рухайся!" Тетяна невпевнено підштовхнула її до машини. "Двері! Відкрий!" Двері з боку пасажира відчинилися і подряпнули тротуар. Потім, все ще міцно стискаючи стару медсестру, Тетяна сіла і потягла за собою Ділсі. Вона наказала шоферові. - "Веди машину!" Водій натиснув на педаль газу, і двері зачинилися.
  
  
  Коли вони мчали до парадної брами табору, вона направила пістолет на водія, притиснувши його до скроні. - "Радянське посольство і без зупинок. Ніяких, розумієте?"
  
  
  "Все, що скажеш, леді".
  
  
  Вони вилетіли у ворота та вийшли на відкриту дорогу. Колона військової поліції на мотоциклах вишикувалася в чергу за ними, завили сирени та миготіли вогні. Вони прямували на обережній відстані, поки таксі не повернуло на північ шосе, потім кілька з них проїхали, так що вперед і назад з'явилися мотоцикли.
  
  
  Стрілка спідометра піднялася до шістдесяти і лишилася там. Водій був великим чорним чоловіком, і на його обличчі за густою бородою висловлювалася похмура рішучість не боятися. Поки він їхав, Тетяна приставила великий револьвер до голови.
  
  
  "Думаєте, ви могли б вказати на цю штуку в інший бік, леді?" - нарешті спитав він. "З цією штукою перед моїм обличчям їхати трохи складно".
  
  
  Не кажучи жодного слова, Тетяна відтягувала курок до клацання у зведеному положенні.
  
  
  «Я розумію, – сказав він.
  
  
  Ділсі порожніми очима дивилася у вікно. Здавалося, життя з неї вислизнуло.
  
  
  Кабіна виїхала на з'їзд із шосе. Задні ліхтарі двох провідних мотоциклів стали суцільними червоними, коли були задіяні гальма.
  
  
  "Вони хочуть, щоб ми пригальмували", - сказав водій.
  
  
  "Ніякого уповільнення!" – нервово крикнула Тетяна.
  
  
  «Я винен, леді. Вони мене стримують».
  
  
  Тетяна довгим гудком вдарила в сигнал, і Ділсі підстрибнула. Великі "Харлеї" рвонулися вперед, збільшуючи відстань між ними та кабіною.
  
  
  "Продовжуй рухатися!"
  
  
  Коли вони виїхали на шосе, вдалині стала видно столиця країни. "Майже готово", - сказав водій.
  
  
  Радіо увімкнулося. "Тетяна", - сказав голос. "Тетяно Кобелєво, ви мене чуєте?"
  
  
  У дуже збудженому стані Тетяна здригнулася під звуком свого імені. Вона схопила таксиста за плече, ще сильніше встромивши пістолет у його голову.
  
  
  «Лягше, леді, - сказав він. Це просто радіо. Хтось хоче поговорити.
  
  
  Її очі дико шукали панель приладів, поки вона не побачила мікрофон. Вона підняла його вільною рукою та ввімкнула мікрофон. Це Тетяна Кобелєва. Хто це?"
  
  
  Спеціальний агент Паркс, ФБР. Ми зв'язалися з радянським посольством і вони сказали, що вам не раді. Повторюю, не вітають. Ми маємо повірений у справах, який зараз їде сюди, щоб поговорити з вами».
  
  
  «Вимкни», - сказала Тетяна водієві. Він простяг руку і клацнув вимикачем, і решту шляху вони їхали в тиші.
  
  
  * * *
  
  
  У великому офісі на Пенсільванія-авеню, через все місто від таксі, що мчить, заступник державного секретаря Пол Латроп читав файл, розкладений на його столі. Джон Міллс, радник президента Меннінгу з національної безпеки, уважно спостерігав за тим, що відбувається з крісла за кілька футів від нього, його обличчя було виснаженим, а пальці нервово крутили кулькову ручку. Стоячи за ним, тримаючи руки в кишенях,
  
  
  Хоук дивився у вікно на східний бік Білого дому, який знаходився трохи далі вулицею, з сигарою, міцно затиснутою в зубах.
  
  
  Заступник секретаря Латропа закінчив читання, закрив папку з файлом і відкашлявся, порушивши тишу, яка тривала кілька хвилин.
  
  
  «Джентльмени, - сказав він, - невже мене змушують повірити в те, що Міллісент Стоун, яка намагалася вбити президента Меннінга і врешті-решт наклала на себе руки, повісившись у своїй камері, і чий щоденник ми всі читали в національних ЗМІ, - не на дійсно натиснути на курок? "
  
  
  «Вірно, Пол. Фальсифікація», - сказав Міллс, примружившись і змахнувши віями, ніби сказана вголос істина спричинила йому чималий фізичний біль.
  
  
  «І що справжній убивця, якась російська дівчина, яку незаконно тримали десь у базовому шпиталі…»
  
  
  "Кемп Пірі".
  
  
  «Так, Кемп Пірі, вона викрала таксиста та медсестру і зараз їде до радянського посольства тут, у Вашингтоні, просити притулку?»
  
  
  "Це по суті так".
  
  
  «Мені складно повірити у все це. Думка про те, що американський уряд навмисно приховує інформацію такого серйозного характеру...»
  
  
  «Позбав нас від мови, Пол. Дівчина виб'є двері посольства за кілька хвилин. Просто підпиши наказ.
  
  
  «Боюсь, моя совість не дозволить мені відпустити таку жінку безкарно».
  
  
  «У нас немає особливого вибору. Якби тут був сам секретар, я попросив би його підписати вас, але Білла немає в країні, тому я прошу вас як друга. Підпишіть це та зробіть це швидко. "
  
  
  «Я досі не знаю, навіщо ви прийшли до мене. Чому б вам не підписати його? Або ще краще дозвольте Меннінгу займатися цим».
  
  
  «Надалі це буде виглядати привабливіше, якщо виходитиме з найнижчого можливого рівня».
  
  
  "Вони не хочуть бруднити руки", - прогарчав Хоук, обертаючись. "Ніхто не хоче відповідальності".
  
  
  "Тоді я теж не впевнений, що роблю це", - сказав Латроп, штовхаючи папку Міллса на столі.
  
  
  «Послухайте мене, - сказав Міллс, підводячись. «Ми не можемо її затримувати, бо за законом вона не існує. І тепер, коли вона перебуває на увазі, вона стає проблемою. Я розмовляв із президентом двадцять хвилин тому, і рішення було ухвалено. Ми збираюся просто відпустити її з якомога меншим сморідом, навіть якщо росіяни не хочуть її, про що мені щойно повідомили, що вони цього не роблять. Чорт забирай, Пол, якщо президент може пробачити і забути, чому може? а ти? Зрештою, він був тим, у кого вона стріляла”.
  
  
  Латроп войовничо глянув на Міллса. "Я не люблю, коли мене примушують".
  
  
  Міллс зітхнувши відкинувся на спинку стільця. Потім зняв окуляри і зробив їх чистку. "Дозвольте мені сказати так", - сказав він, уважно вивчаючи лінзи. «Президент вважав би це за велику особисту послугу, якщо ви підпишетесь».
  
  
  Латроп задумливо глянув на машинописний лист, що стирчав із нижньої обкладинки конверта. "Президент сказав мені це сказати?"
  
  
  "Він зробив це."
  
  
  Потім настала черга Латропа зітхнути. "Де ручка?"
  
  
  Міллс швидко передав йому ту, що тримав у руці. Коли Латроп подряпав свій підпис, Хоук поплескав Міллса по плечу і потяг його через кімнату.
  
  
  «Я мушу йти, - сказав він.
  
  
  "Я розумію. Дякую що прийшли. Ваше перебування тут додало багато необхідної ваги.
  
  
  «Ви знаєте, що я не хотів, щоб так вчинили з жінкою Кобелєва, – сказав Хоук.
  
  
  Міллс кивнув головою. «Президент сказав мені, що у нас є агент у Європі, який може бути серйозно скомпрометований, якщо дівчину буде втрачено. Але ви також маєте розуміти нашу позицію. Заради безпеки нації ми сховали досить серйозний злочин. Колись це станеться Все вийшло з ладу, але чи можете ви уявити, що сталося б зараз, якби американська громадськість дізналася, що КДБ сам проводив у цій країні операцію з убивства президента? Цей наш агент, він досить гарна людина? "
  
  
  «Найкращий. Він також мій особистий друг».
  
  
  - Думаєш, з ним усе буде гаразд?
  
  
  Хоук із сумнівом похитав головою. «Він і раніше виходив із скрутних ситуацій, але цього разу він зіткнувся з досить жорсткою ситуацією. Нам просто потрібно почекати та подивитися».
  
  
  Дев'ятий розділ
  
  
  Тяжкий «люгер» Картера з гуркотом ударився об підлогу салону, один із охоронців Кобелєва швидко підібрав його і поклав на стійку. Він протиснувся через маленький отвір, на мить повис, потім упав на ноги. Охоронець тут же схопив його за плече і заштовхав у крісло, що обертається. Потім другий охоронець, який підстерігав Картера на даху, сів у машину і зайняв позицію біля задніх дверей.
  
  
  Кобелєв поставив келих із горілкою на стійку та взяв «Люгер». Він витяг обойму з прикладу, потім повернувся і вистрілив у стіну, куля в камері пострілу видала гуркіт, начебто він розколов обшивку.
  
  
  «Ви справді серйозно ставилися до справи», - сказав він.
  
  
  Синтія сіла перед стійкою, її голова нахилилася вперед, здавалося, непритомною. Її тримали в інвалідному візку з простирадлами.
  
  
  «Насправді, Картере, я досить розчарований. Ви прийняли все це на свій рахунок», - продовжив він.
  
  
  "Що ти зробив із Синтією?" - різко спитав Картер.
  
  
  "Синтія?" Кобелєв озирнувся, піднявши брови, ніби забув, що вона тут. «Це її ім'я? Ми не мали часу зробити звичайні ін'єкції, щоб отримати від неї якусь інформацію».
  
  
  "Що ти з нею зробив?"
  
  
  «Немає причин для занепокоєння, дорогий хлопчику. Вона просто спить. Ми вважаємо, що з нею трохи легше впоратися з цим. Але нема про що турбуватися. Грегор тут експерт у таких речах. Хіба це не так, Грегоре?»
  
  
  Охоронець біля дверей широко посміхнувся. Його волосся було поголено в каштанову щетину, як і в охоронця, який уважно спостерігав за стійкою бару.
  
  
  "Тобі подобається моя маленька сім'я?" - Запитав Кобелєв. «Я знайшов їх у монастирі на Уралі. Їхній орден століттями боровся з козаками. Кожен із них - вбивця від природи».
  
  
  "Включаючи…"
  
  
  «Включаючи Шуріна? Так». Кобелєв раптово включив те, що виглядало як короткохвильове радіо, яке лежало на барі. З динаміка відразу ж почулися звуки боротьби, бурчання зусилля та гучні скреготи, потім тиша та голос помічника кухаря: Mon Dieu, monsieur! Ми не думали, що ви житимете!» Кобелєв вимкнув його. «Я завжди телеграфую кожному із моїх людей. Це дозволяє мені знаходитись у багатьох місцях одночасно. Покажи йому, Грегор».
  
  
  Охоронець натягнув свій товстий светр із високим коміром, оголивши крихітний мікрофон, прикріплений до його м'язистих грудей.
  
  
  "Мене складно здивувати".
  
  
  «Я це бачу, – сказав Картер.
  
  
  "Але немає причин крастись тут, як злодій, містер Картер", - продовжив Кобелєв, допиваючи свою склянку і сідаючи навпроти Картера за низьким коктейльним столиком. «Я з нетерпінням чекав на зустріч із вами знову. Як я вже сказав, ви ставитеся до цієї справи надто особисто. Я роблю свою роботу, ви робите свою, але немає причин, через які ми не можемо залишатися друзями. Ми однаково ми з тобою, люди дії, схильні бути трохи безжальними, коли справа стосується того, чого ми хочемо».
  
  
  "Ти божевільний. Вирушаєш власну дочку вбити президента Сполучених Штатів. Чого ти, чорт забирай, сподівався добитися крім Третьої світової війни?»
  
  
  «Влада, простіше кажучи. Потрібно сміливо думати, сміливо діяти. Ви читали мемуари Наполеона?
  
  
  "Ні."
  
  
  "Вам слід. Він має безліч порад для таких чоловіків, як ми. Але ви згадали мою дочку».
  
  
  "Вона все ще у нас", - пожвавішав Картер.
  
  
  "Так. Я вважаю, вона в порядку?"
  
  
  «Не боялася. Довелося всадити в неї кулю, щоб вона не вбила президента. Потрапила їй у хребет. Лікарі кажуть, що вона ніколи більше не ходитиме».
  
  
  Кобелєв похмуро дивився на дно своєї горілки. "Це гіркі новини", - сказав він. «Гіркі новини, правда. Ненавиджу вигляд калік. Я справді ненавиджу». Він різко вилив залишок прозорої рідини і з різким клацанням поставив склянку на стіл. "Це тому інвалідне крісло для приманки?" – спитав він.
  
  
  «Ми думали, що це надає нотки справжності. Ми не могли бути певні, наскільки ви знали».
  
  
  «Зрозуміло. Я хочу її повернути, Картере. Негайно! Якщо Тетяна не повернеться мені, мені доведеться мучити нашу маленьку приманку тут, доки вона не скаже мені, де тримають мою дочку, і я проведу рятувальну операцію самостійно. . "
  
  
  "Що, якщо я скажу тобі, що Синтія не знає, де Тетяна?"
  
  
  «Це було б дуже сумно. Тоді, найімовірніше, вона не витримає допиту». Кобелєв узяв свою склянку і подався назад у бар. "Звичайно, мають бути якісь тимчасові обмеження", - сказав він. «Чи маємо ми сказати, що Тетяна має бути повернена мені сюди до того, як поїзд прибуде до Стамбула, чи я не можу нести відповідальності за безпеку цієї молодої леді?»
  
  
  Очі кожного з охоронців простежили за Кобелєвим, коли він пішов за стойку за пляшкою горілки. Картер потягся і смикнув шнур аварійного гальма, що проходить через люверси прямо над вікном. Пролунав пронизливий скрип металу. Все котилося вперед. Кобелєв врізався головою у шафу з алкогольними напоями за стійкою бару, і двоє охоронців розтяглися на підлозі. Синтія, її інвалідний візок не замкнений, перекотився по перекладині, нахилився вперед і різко впав, її голова розгойдувалася з боку в бік від удару.
  
  
  Картер схопив свій «люгер» і увірвався у двері. Він відкрив її в той момент, коли куля зі свистом відлетіла від металевого косяка за кілька дюймів від його голови. Ще один постріл був зроблений, коли він пірнув у прохід між машинами.
  
  
  Два вікна зайняли місце подвійних голландських дверей, які він знайшов за вагоном-рестораном, і, хоча рами були старі, скло виглядало новим, з подвійним покриттям та надійною ізоляцією. Він відчайдушно смикнув одну з них, але вона була замкнена.
  
  
  На мить він подумав про те, щоб розбити його, але думка про стрибок через дірку, оточену зазубреними осколками скла, не приваблювала його, і натомість він відчинив двері до наступної машини.
  
  
  Тут все було пеклом. Більшість пасажирів катапультувалися зі своїх місць. Дехто тримав свої голови, і, здавалося, було багато крові.
  
  
  Картер швидко озирнувся, намагаючись знайти охоронця, який, як йому сказали, перебуває тут. Група людей стояла над фігурою, що витяглася всередині проходу. Крізь натовп він помітив характерну синю водолазку і голену голову. Очевидно, охоронець був єдиним, хто встояв, коли гальма заблокувалися.
  
  
  Не чекаючи, щоб дізнатися, чи серйозно поранена людина, Картер видерся на спинки двох сидінь, відштовхнувся від кришки вентиляційного отвору і почав вилазити назовні, коли хтось крикнув: "Стій!" російською. Пролунав постріл, і щось тверде вдарилося об край його черевика.
  
  
  Він виліз із дірки в той момент, коли ще одна куля зім'яла його штанину, потім він скочив на ноги, зробив два швидкі кроки і перебрався через борт, падаючи, здавалося, цілу вічність. Він важко приземлився, впав уперед і загуркотів.
  
  
  Крики німецькою мовою пронизали повітря. То була не охорона. Він підняв голову на кілька дюймів над бур'янами. Два промені ліхтарика ривками рухалися потягом, раз у раз зупиняючись і кидаючись у колеса.
  
  
  Це був гальмівний майстер та російський інженер. «З поїздом усе гаразд, – сказав гальмівний майстер, – але він чув постріли. Інженер дуже погано німецькою сказав йому, що вони його не торкаються.
  
  
  Двоє оглянули потяг по всій довжині, потім швидко піднялися на інший бік. Після паузи пролунав свисток, вказуючи на те, що пара вийшла, і великі поршні привели в рух гігантські сталеві колеса. Через деякий час Картер стояв один на рейках, і в повітрі не було нічого, крім нічного вітру і далеких гуркотів поїзда, що набирав швидкість від нього.
  
  
  * * *
  
  
  Родячи Олександрович Земін, сутулий, товстий чоловік у добре скроєному, зшитому на замовлення костюмі, простяг Тетяні склянку води, потім похмуро дивився, як вона п'є. Він заклав руки за спину, поза, при якій панелі його піджака розсунулися, що зробило його великий живіт ще помітнішим.
  
  
  Вона вивчала його поверх свого келиха. «Він змінився, – подумала вона. Ця людина допомогла викувати новий КДБ зі старої ЧК. Однією силою своєї волі та рішучості він піднявся разом із її батьком до найвищих ешелонів влади. Він був справжньою живою легендою у московському центрі. Але зараз? Волосся модно укладене і висушене феном, гладке, як полірована поверхня американського автомобіля. Важкі щелепи надають йому розкішного вигляду, доповнюючи його величезну опуклість гарною їжею та прекрасними винами. Добре змащена та товста, вирішила вона, як один із генералів Цезаря. В Америці багатство розбестило все.
  
  
  "Вам краще?" - спитав він, беручи порожню склянку і ставлячи її на стіл.
  
  
  «Дехто, дякую, товаришу. Я втомилася і слабка, але мені ще доведеться пройти довгий шлях».
  
  
  "Я думаю, ви дуже хочете повернутися на батьківщину і побачити свого батька".
  
  
  "Да я. Я провалила свою місію, але я впевнений, що вона все ще захоче мене бачити».
  
  
  "Так", - сказав Земін, і настала нервова тиша, під час якої він дивився в підлогу, все ще працюючи руками за спиною. Нарешті він поставив стілець по голій паркетній підлозі і сів навпроти неї. "Товаришу Кобелєва, можна я скажу вільно?"
  
  
  «Кличте мене Танею, будь ласка. Це нагадує мені минулі часи, коли ви тримали мене на колінах на дачі мого батька».
  
  
  «Таня, - почав він, його руки тепер лежали на столі перед ним, і він виглядав як дві рожеві морські зірки, - відколи тебе не було, в будинку все змінилося. Твій батько, як би сказати, впав у немилість. Вони конфіскували його дачу та його московську квартиру. У "Правді" публікувалися несприятливі статті. Було видано директиви, що обмежують його рівень допуску. Боюся, його становище перебуває під серйозною загрозою. Навіть Нерчинський, його найактивніший прихильник у Президії був поставлений під сумнів, особливо щодо цієї останньої операції у Сполучених Штатах. Можуть бути пред'явлені звинувачення”.
  
  
  «Чи не тому мені сказали, що на мене не чекають тут, у посольстві моєї країни?»
  
  
  «Ми мали ухвалити швидке рішення, Таня. Звичайно, ми не усвідомлювали, наскільки самі американці хотіли тебе позбутися. Але ти маєш розуміти нашу позицію: хвилювання вдома щодо того, що ти і твій батько зробили; наші переговори із Заходом безладно, офіційний Вашингтон дуже холодно ставиться до нас. Декілька тижнів тому я дуже боявся, що нас виключать! "
  
  
  «Ви надто серйозно ставитеся до відносин із цими західними гедоністами». - похмуро сказала Тетяна. - Вони не важливі. Саме співіснування не має значення.
  
  
  Це послання мого батька до всього російського народу».
  
  
  "Можливо, моя люба, - зітхнувши, сказав Земін, - але, можливо, і Президія вирішила взяти ліберальніший курс".
  
  
  «Можливо, знову, - сказала Тетяна, - але це також може бути ще один прийом мого батька, щоб консолідувати свою владу. Це не вперше, коли він діє таємно і таким чином, щоб зберегти весь світ, навіть Московський Центр. , здогадуюсь. Де зараз мій батько? "
  
  
  "В поїзді. Східний експрес. Схоже, американці хочуть бачити вашого батька мертвим. Вони влаштували пастку, використовуючи актрису, яка зображує вас. Він піднявся на неї, забрав актрису та цілий поїзд людей, і тепер вимагаючи вашого звільнення. Можу додати, що ми б нічого про це не дізналися, якби не старання машиніста поїзда, який зрозумів, що ваш батько діє без згоди Москви, і зателефонував до нашої контактної особи в Реймсі».
  
  
  «Мій батько – смілива людина, чи не так? Цілий поїзд під дулом пістолета по всій Європі. Уявіть собі! І поїзд не менш престижний за Східний експрес! Всі ці буржуазні європейці у своїх смокінгах та вечірніх сукнях! любов батька могла б просити дочку? Я мушу побачити його! Я повинна! "
  
  
  «Це може бути складно організувати, Тетяно Миколаївно, хоча я розумію, що він дотримується вихідного розкладу поїзда. Принаймні, він має якесь відчуття того збентеження, яке він нам усім і кожному завдає».
  
  
  «Але я маю його побачити! Ви повинні це зробити, товаришу».
  
  
  Пухкі риси обличчя Земіна неприємно стиснулися.
  
  
  «Але ви повинні! Ми старі друзі, не забуваймо про це. Звичайно, мій батько зробив би те саме чи навіть більше».
  
  
  Земін важко зітхнув і пильно подивився на молоду жінку перед ним. "Я подивлюся, що я можу зробити", - сказав він нарешті. «Американці, здається, готові тебе відпустити, а пил у будинку ще не розвіявся. Я не знаю, де стоїть твій батько ... » Він би закінчив, але в збудженні Тетяна вже схопилася зі стільця і стискала його. у ніжних ведмежих обіймах, через які важко було говорити.
  
  
  "Легше, дороге дитя, легше", - сказав він з поблажливою усмішкою, вивільняючись з її обіймів. «Може, я перерізаю собі горло, допомагаючи тобі».
  
  
  «Так, Родю Олександровичу, я розумію. Але дякую! Дякую!"
  
  
  «Отже, - сказав він, підводячись, - я організую ваше транспортування. Але ви маєте негайно поїхати. Боюся, що будь-якої хвилини прийде директива, яка забороняє мені надавати будь-яку допомогу». Він підійшов до столу і зняв слухавку. Тетяна дивилася, як він набирає номер, але тут їй на думку прийшла думка.
  
  
  «Вони згадували, чи був агент на ім'я Нік Картер причетний до будь-якої спроби вбити мого батька?»
  
  
  Земін похитав головою. "Я не пам'ятаю ім'я. Привіт?" він сказав у телефон. «Грегор'єв? Ти ще маєш цей контакт у Гавані? Добре. У мене є для тебе робота...»
  
  
  Тетяна відкинулася в кріслі, розмірковуючи. "Якби була змова з метою вбити її батька, можливо, в цьому замішаний Нік Картер", - подумала вона приємно. А якби все пішло навперейми, він не міг бути надто далеко. Не далі, скажімо, дальність пострілу з пістолета. Вона посміхнулася до перспективи.
  
  
  * * *
  
  
  Картерові здалося, що він уже кілька годин. Трав'янистий насип під залізничним полотном переходив у велику болотисту рівнину, вкриту наземним туманом, який часом простягався не вище за його коліна, а в іншу пору року кружляв навколо нього під поривом вітру, повністю закриваючи його огляд. . Іноді, коли туман розвіявся, він бачив, як місяць танцює на водоймі вдалині, і, хоча це було важко розгледіти, він припускав, що він досить великий. На протилежному березі не було видно жодних вогнів. Однак раніше були вогні, набагато ближче, і, хоча вони погасли більше години тому, він все ж таки йшов у тому напрямку, сподіваючись знайти якісь ознаки житла.
  
  
  Він затягнув комір своєї кухарської куртки навколо вух і застебнув верхній гудзик лацкана під підборіддям. Глибина ґрунтових вод складала всього кілька дюймів, але вони просочили його штани до стегон, і тепер вітер хвистав вологу тканину по його шкірі, сильно заморожуючи його.
  
  
  На ходу він сунув руки в кишені, щоб зігрітися, і після кількох десятків кроків йому довелося пробиратися через купу вологих бур'янів. Вони виглядали як відходи якихось днопоглиблювальних робіт. Вони утворили невеликий пагорб заввишки сім чи вісім футів. Він підіймався на пагорб, поки не балансував на сідалі, з якого відкривався краєвид на всю місцевість.
  
  
  Прямо попереду, не більше ніж у двохстах ярдах, на палях стояла хатина, обведена темно-сірим контуром на ще темнішому тлі. На північ відходила пристань, від якої хиткі сходи піднімалися до поверхні води. Поруч із трапом як пробка гойдався дрібносидячий човен.
  
  
  Він поспішив з іншого боку і кинувся до неї. Вода швидко ставала глибшою, і на той час, коли він досяг сходів, вона досягла його пояса.
  
  
  . Він піднявся, поки його очі не опинилися на рівні занепалого пірсу, потім він зупинився, оглядаючи всі аспекти. Все здавалося тихим. Ніч була тихою, якщо не рахувати рівних крапель води з його мокрого одягу та м'якого всмоктування хвиль у палі. Качка гага воркувала своєму товаришу вдалині. Це місце здавалося безлюдним, і все ж таки він був упевнений, що саме тут він раніше бачив вогні.
  
  
  Він поспішив до хатини і прислухався до дверей. Безпомилковий гул хропіння долинав зсередини. Повернувшись на причал, він глянув на маленький відкритий човен, що гойдався в місячному світлі.
  
  
  Вона виглядала мореплавною, але пливти було неможливо. Він озирнувся і вперше помітив два набори весел, прикріплених до зовнішньої стіни хатини. Він підійшов і підняв одну з них, коли щось розкидане дошками біля його ніг привернуло його увагу.
  
  
  Він нахилився, трохи взяв і потер його між пальцями. Тирса. Але що, чорт забирай, тут хтось пиляє? Потім його осяяло. Це не мало нічого спільного з теслярськими роботами. Це був пакувальний матеріал, який використовується для заповнення проміжків між пляшками та іншими крихкими речами під час транспортування.
  
  
  Потім він подивився туди, де місяць ступав на воду. Нойзідлерзе! Він мав зрозуміти. Австрія на одному березі, Угорщина на іншому, а посередині – гарячі невеликі потоки західних товарів.
  
  
  Він витягнув свій «люгер», пішов уперед і сміливо штовхнув двері. Лисаючий чоловічок різко випростався на своєму імпровізованому ліжку на підлозі, його очі розширилися, як блюдця. "Wer ist da?" - пробурмотів він.
  
  
  "Американер", - відповів Картер, переконавшись, що "люгер" у його руці добре видно в промені місячного світла з відкритих дверей.
  
  
  Очі звузилися. "Поліцай?"
  
  
  "Нейн".
  
  
  "Тоді що це?" - Запитав він відповіді, вказуючи на пістолет.
  
  
  «Наступного разу, коли ви з друзями попливете, озером пливтиме ще один шматок контрабанди».
  
  
  "Хто?"
  
  
  "Я."
  
  
  * * *
  
  
  Протягом наступних двох годин Картер багато чого дізнався про людину в халупі та її причетність до нелегального експорту. Він сказав, що його звати Фрідріх Швецлер, хоча його назвали Ференц Баласса. Він був угорцем, який утік під час повстання 1956 року. Він перетнув кордон тут на човні, плануючи вирушити на захід, у Францію чи, можливо, навіть у Сполучені Штати, але непередбачені обставини змусили його покинути дружину та маленьку дитину. дочка позаду, і йому не вистачило духу їхати далі Східної Австрії. Отже, він залишився тут, влаштувався офіціантом у готель у Бруку та зайнявся контрабандою. Його дружина з того часу померла, а в його дочки з'явилися діти. Контрабанда дозволила йому підтримувати зв'язок із нею та її родиною. Його агентом з іншого боку був його зять.
  
  
  Він сказав Картеру, що вони ввозили контрабандою не лише ящики з вином та затребуваний західний одяг. Були політичні предмети; Через його руки пройшли західні газети, заборонені рукописи, навіть частини творів Солженіцина.
  
  
  Поки вони розмовляли, туман зовні розсіявся, але Шветцлер сказав, що місячне світло робить надто небезпечним спробу переходу сьогодні ввечері, і його зять не прийде. Завтра увечері буде безпечніше. Картер був пригнічений. В його уяві «Східний експрес» пішов у ніч, відокремлюючи один від одного ще милю за кожну хвилину, що затримується.
  
  
  Тієї ночі він спав на підлозі крихітної квартирки Шветцлера в центрі Брука, а вранці стояв у черзі біля телефонної станції, чекаючи дзвінка за кордон.
  
  
  Він відчував себе набагато краще, ніж минулої ночі, хоч спав дуже непостійно. День видався ясним і ясним, і прогноз погоди припускав, що до вечора знижуватиметься температура та туман, а це означало, що зять обов'язково з'явиться. Нарешті він зняв форму шеф-кухаря, яка після його битв і кількох миль боліт перетворилася на лахміття, і натомість одягнув одяг, який позичив йому Швецлер: товсті вельветові штани, чорний вовняний светр і селянський одяг. кепка, що надавала йому лукавого, сільського вигляду. І ось тепер, коли вулиці почали заповнюватися, і робітники, що проходили повз нього по дорозі на роботу, стали з'являтися жінки в чорних бабусі та пальто, штовхаючи свої візки на ринок. Картер тут же злився з натовпом і почав відчувати, на свій власний подив, що він дійсно тут як вдома.
  
  
  Телефонна станція відкрилася рівно о восьмій, і Картер приєднався до натовпу, дав оператору номер у Вашингтоні, а потім пішов у кут, щоб дочекатися встановлення зв'язку. У позиченому одязі ніхто не звертав на нього уваги, і за кілька хвилин він уже сидів у будці, слухаючи нетерплячий голос Девіда Хока.
  
  
  "Наш прийом з Синтією
  
  
  не протрималася з Кобелєвим та двох хвилин. Він відразу зрозумів, що вона не його дочка, і тепер хоче повернути Тетяну, інакше він уб'є Синтію. Нам потрібний якийсь притулок десь по дорозі, якщо нам доведеться обмінятися. І мені потрібна Тетяна з цього боку Атлантики. Можливо, мені доведеться трохи повісити її під його носом, щоби відвести від нього Синтію».
  
  
  "Це буде не так просто, Нік", - пробурчав Хоук.
  
  
  Картер промовчав. Він мав погане передчуття.
  
  
  “У нас немає дівчини. Вона втекла. Сьогодні вдень".
  
  
  "Їй допомогли?"
  
  
  Ні. Вона явно не каліка». Хоук швидко пояснив, що сталося в лікарні, а потім пізніше.
  
  
  "Чому її не зупинили, сер?" - спитав Картер. Усе це починало дуже погано.
  
  
  Хоук глибоко зітхнув. «Насправді ми мало що могли з цим поробити. Ми приховали той факт, що саме вона намагалася вбити президента. Ми тримали її у лікарні. Нині ми навряд чи могли про це сказати». Яструб на мить замовк. На кону стояла велика репутація. Ми не хотіли ще одного Уотергейта, коли довкола нас і президента була преса. Це було б катастрофою. Я не думаю, що вони хотіли, щоб вона була у її власному посольстві. Але вони її забрали”. Знову настала тиша. «Зрештою, вона стала шпигуном-дезертиром, який змінив свою думку. Жодних хвиль».
  
  
  "Це робить становище тут трохи важчим".
  
  
  «З цим нічого не можна було вдіяти, Нік. Нічого».
  
  
  "Вона все ще у своєму посольстві?"
  
  
  Ми так не думаємо. Манвілль думає, що вона вирушила в дорогу переодягненої. Ймовірно, літаком на Кубу. Звідти...?»
  
  
  "Так, сер", - сказав Картер. "Це означає, що вона буде в дорозі сюди".
  
  
  “Я призначаю вам допомогу. Лейтенант-коммандер Дж. Р. Стюарт. Військово-морська розвідка».
  
  
  "Ніколи не чув цього імені".
  
  
  Середземноморський флот. Східноєвропейський експерт».
  
  
  "Яка процедура контактів?"
  
  
  «Про все подбали, Нік. Ти маєш пасивну роль. Ти знаєш, коли настане час. А поки що удачі».
  
  
  "Дякую", - сказав Картер. Він повісив люльку, заплатив оператору за столом і вийшов. Чомусь сонячне світло не здавалося таким яскравим і обнадійливим, як десять хвилин тому.
  
  
  Десята глава.
  
  
  Залишок ранку Картер провів у кафе на тротуарі, що примикає до готелю. У жовтні він був практично безлюдний, більшість туристів або розійшлися по будинках, або перебралися в Альпи, чекаючи снігу для катання на лижах; і хоч у тіні було прохолодно, Картеру вдалося зігрітися, потягуючи гарячу каву і з'ївши яблучний штрудель, поки він корпів над паризькими газетами.
  
  
  Опівдні на взуттєвій фабриці внизу пролунав свисток, і за кілька хвилин кафе заповнилося секретарками з болючими особами та прищавими поштовими службовцями, які прагнуть насолодитися сприятливим поворотом погоди. Вони дружелюбно розмовляли і жартували до години, а потім усі зникли так само раптово, як і прийшли, залишивши Картера одного випити свою шосту або сьому каву та переглянути знайдений офіціантом випуск The New York Times тижневої давності. для нього у холі. Він гортав передню частину, коли випадково глянув і помітив, що не всі юнаки пішли. Симпатична дівчина в обтягуючих дизайнерських джинсах та американській лижній куртці сиділа за три чи чотири столики від нього, дивлячись на нього. Він швидко повернувся до читання, але не раніше, ніж він прийняв до уваги прекрасний каштановий відтінок її волосся, її широкі очі кольору морської хвилі і особливо її засмаглу шкіру.
  
  
  Він прочитав ще півдюжини абзаців, не переварюючи жодного з них, коли почув, як її стілець дряпається об тротуар. Піднявши очі, він побачив, що вона стоїть над ним. Парку розстебнуто, оголюючи гарний вигин під застебнутим светром. На ній було написано «повія».
  
  
  "Не заперечуєш, якщо я сяду?" - спитала вона вуличним німцем.
  
  
  "Macht nichts", - знизав він плечима. Він перевернув сторінку та вивчив заголовки. Він швидко підняв очі й побачив, що вона знову дивиться на нього.
  
  
  "Мені цікаво, що ти за людина".
  
  
  «Боюсь, що занадто зайнята для розваг та ігор. Може бути в іншій раз".
  
  
  "Як ти думаєш, що я?" - обурилася вона, але з відтінком подиву, наче те, що він мав на увазі, було настільки незвичайним, що не можна було повірити.
  
  
  «Я не думаю, що ви хочете, щоб я вам сказав. Дозвольте мені просто сказати, що я сьогодні не маю грошей на ваші послуги».
  
  
  Її рот від подиву відкрився, потім хмара гніву скотилася через зелені очі. "Schweinhund ..." - Почала вона говорити, але він був попереду неї, вже вставши і склав газету під пахвою.
  
  
  Це не означає, що ти некрасива, - продовжив він, - або що мені може не сподобатися іншим разом, але не сьогодні.
  
  
  Якщо це була спроба згладити ситуацію, вона з тріском провалилася. Суміш подиву і гніву продовжувала наростати на обличчі дівчини, поки не стало здаватися, що вона втратила здатність говорити. "Що? Що це?" вона заїкалася.
  
  
  Картер не спромігся відповісти. Він повернувся до неї спиною, перетнув кафе, сплатив рахунок у барі і вийшов з готелю через парадні двері.
  
  
  Він пішов у квартиру Шветцлера. Швецлер сидів у кріслі, на столі поряд з ним були розкладені олія зброї, ганчірки та уламки револьвера.
  
  
  "Сьогодні туман", - сказав він, весело вітаючи Картера. Він глянув на стовбур, щоб переконатися, що він чистий. "Так воно і є. Вдень сонце. Потім уночі повітря остигає й туман. Клімат, що підходить для контрабандистів, так? А повітря сьогодні сире. Має бути густою».
  
  
  Картер підійшов до вікна і відкинув штору. Надворі в протилежному кутку дівчина намагалася дивитися спочатку в один бік, потім в інший. Очевидно, вона втратила його, коли він звернув із головної вулиці.
  
  
  "Фрідріх", - покликав він його. "Знаєш її?"
  
  
  Шветцлер подивився через плече Картера. "Ні", - сказав він після хвилинного вивчення. «Але я хотів би, навіть у моєму віці. Вона агент?
  
  
  "Я не знаю."
  
  
  Вони спостерігали, як дівчина знизала плечима і пішла назад по провулку. "Якщо це не так, - сказав Картер, - я просто втратив одну з найкращих можливостей у своєму житті".
  
  
  Туман був усім, що обіцяв Шветцлер. Він висів у повітрі, як фіранка, заважаючи пішоходам і сповільнюючи автомобільний рух до повзання. Вони проїхали озерною дорогою, поки вона не перетворилася на доріжку для воза, і втратили її на увазі навіть при високому світлі. Шветцлер припаркувався, і решту відстані вони пройшли пішки.
  
  
  Ялик був пришвартований до єдиної паски в морі тростини, що повністю приховувала його з виду. Картер був вражений тим, що його супутник зміг його знайти.
  
  
  «Ми робимо це два, а іноді й тричі на тиждень у сильнішому тумані, ніж цей», - пояснив він. Сьогодні легко. Зазвичай, у мене є важкі коробки. "
  
  
  Вони сіли в човен, і Шветцлер почав гребти. У тумані ніч, здавалося, змикалася навколо них, і лише зрідка чулося мекання туманного рогу на північному заході, щоб орієнтуватися.
  
  
  "Як ти знаходиш у всьому цьому хатину?" - спитав Картер.
  
  
  «Я чую це. Хвилі грають мелодію на палях. Слухайте!» Він підняв палець для тиші. Ось воно! »Він повернувся на кілька градусів праворуч і продовжив грести.
  
  
  Навіть із гідролокатором Швецлера їм знадобилося півгодини, щоб дістатися до хатини. Опинившись там, вони почекали ще півтори години, перш ніж почули перше повільне пихкання дизельного двигуна, що наближається неухильно.
  
  
  "Привіт! Wer ist da?" покликав голос.
  
  
  "Чому він говорить німецькою?" - підозріло спитав Картер, хапаючи Шветцлера за руку.
  
  
  Що ви хочете, щоб він говорив у цих водах? По-угорськи? Шветцлер відповів. - Вітання!"
  
  
  Незграбний корпус рибальського човна з'явився з туману і уткнувся носом у причал. Єдиний її мешканець, молодик у чорному светрі та кашкеті з матроським годинником, перекинув мотузку, і Шветцлер закріпив її.
  
  
  "Ніколас, це мій зять, Емо Вадас", - сказав Шветцлер, коли юнак ступив на причал.
  
  
  «Емо, це Ніколас Картер. Він ... »
  
  
  - Ейн Американер, - закінчив Вадас, потискуючи Картерові руку.
  
  
  "Невже це так очевидно?"
  
  
  Ні, але кожен прикордонник від Братислави до Сомбатхей шукає вас. Вони мають наказ стріляти на поразку».
  
  
  "Де ти це почув?" вимагав Шветцлер.
  
  
  "Вони говорять про це на сході, аж до Дьйора".
  
  
  "Кобелєв", - сказав Картер, звертаючись до Шветцлера.
  
  
  "Але я не розумію. Навіщо йому потрібна твоя смерть, коли ще доведеться вести переговори за свою дочку?»
  
  
  «Його дочка втекла. Вона, мабуть, зараз йде до нього».
  
  
  "Тоді ваше становище дуже серйозне", - сказав Шветцлер, похитуючи головою.
  
  
  "Не так серйозно, як дівчинка, яку він тримає в полоні".
  
  
  "Як ви думаєте, вона ще жива?"
  
  
  "Може бути. Кобелєв не в найкращих стосунках зі своєю базою. Можливо йому ще не сказали. Може, він вважає, що тепер, коли я з'явилася можливість передати його вимоги своєму начальству, я видатковий матеріал. Він давно хотів, щоб я помер. "
  
  
  «Тоді мені шкода тебе, мій друже. На тебе полюють. Як людина, яку свого часу теж полювали, я знаю, що це таке».
  
  
  "Це порожні розмови", - нетерпляче вставив Вадас. І це не наближає нас до Угорщини. Ми маємо рухатися зараз. Сторожові катери сьогодні подвоєні».
  
  
  Троє чоловіків швидко взялися за роботу, спустошуючи хатину від її вмісту: ящиків французьких вин, рулонів яскравої тканини, коробок парфумів та інших предметів розкоші, а також стоси західного одягу, включаючи джинсові куртки та сині джинси. Вони сховали контрабанду на нижній палубі, люди, яких Шветцлер урочисто, розуміючи, потис Картеру руку, і зійшов з планширу на причал. Дизель ожив, і Шветцлер скинув швартування на палубу. Картер спостерігав з містка, як Шветцлер одного разу махнув рукою; коли човен відійшов, його швидко поглинув туман.
  
  
  Молодий капітан повернув штурвал ліворуч і попрямував до відкритої води. «Цей човен не призначений для швидкості, тому я так розумію, ви використовуєте туман як екран, а не намагаєтеся від них втекти, чи не так?» – крикнув Картер через двигун.
  
  
  Вадас кивнув головою, не відриваючи очей від лобового скла. Картер з тривогою дивився на непроникну перешкоду сіро-білого туману.
  
  
  «Питання у тому, як ти орієнтуєшся у цьому гороховому супі? Як не сісти на мілину?
  
  
  Вадас раптово заглушив двигун і підняв палець. Через воду почувся слабкий дзвін. "Їх розміщують скрізь, де є небезпека", - сказав Вадас. “Всі вони звучать трохи по-різному. Якщо хтось їх добре знає, вони приведуть людину до озера».
  
  
  «Добре, що вони були музичною сім'єю, - подумав Картер, - інакше йому довелося б переплисти це озеро на човні». Він обернувся і пішов на нижню палубу. Там він знайшов вузьку лаву і сів, взявши зі столу карти східнонімецького рибальського каталогу, але не став її дивитися. Він просто тримав її на колінах і дивився в простір, гадаючи, як у Синтії справи, і чи не прийшла вона до тями, і думав, що, можливо, було б краще, якби вона цього не зробила.
  
  
  Двигун зупинився, доки Вадас вислуховував буй. Картер слухав разом із ним. Вадас знову завів двигун і кілька хвилин повернув праворуч, потім повернув ліворуч. За такої швидкості їх прогрес був нестійким. Картер з задоволенням подумав, так що навіть якби прикордонник був забезпечений гідроакустичною апаратурою, старий траулер все одно було б важко перехопити.
  
  
  Ніжний рух човна зробив його сонним. Він відкинув голову на бастіон і заплющив очі. Ще одна зупинка, ще один момент прислуховування, а потім розпочати знову. Камбуз та його оточення почали переміщатися в несвідому частину його розуму, змішуючись з іншими образами, коли двигун знову зупинився, і цього разу дзвін не пролунав. Натомість гул іншого, набагато потужнішого двигуна, відбивався в тумані, стаючи все гучнішим.
  
  
  Картер різко прокинувся і поквапився до мосту. Вадас відвернувся від керма, коли Картер вбіг у каюту. Двісті ярдів і близько. Вадас відключив електрику, зануривши кабіну в темряву, крім променів світла, що струмує з проходу знизу. Картер кинувся вниз сходами і почав шукати, поки не натиснув на вимикач. Було темно як смоля тільки на секунду, коли в ілюмінатор проникло яскраве світло. Шум двигуна, що наближається, досяг піку, і старий траулер почав сильно розгойдуватися. Картер оцінив відстань двадцять п'ять ярдів.
  
  
  Вогні швидко згасли, потім шум двигуна зменшився, і він пішов у далечінь. Картер повільно йшов річкою. "Не можу повірити, що вони нас не бачили", - сказав він.
  
  
  "Туман", - сказав Вадас. "Будьте готові. Будуть інші».
  
  
  Наступні чверть години вони повільно просувалися вперед у темряві, потім знову зупинилися і прислухалися. В тиші їх оточувала ніч, чорна та волога. Сама атмосфера в салоні перетворилася на туман. Він проникнув крізь одяг Картера, і його вологість заповнила його ніздрі. Вдалині буй брязкіт, як похоронний дзвін.
  
  
  «Забавно, – сказав Вадас. «Я б поклявся, що це мало б бути по правому борту, а не по лівому борту». Він поспішно повернув штурвал на правий борт, коли Картер раптово зрозумів, що це був напрямок, звідки сторожовий катер наближався.
  
  
  "Вітання!" він крикнув. "Може, вони змінили ..."
  
  
  Він не закінчив пропозицію. Оглушливий вереск, ніби мільйон чайок, що пірнають одночасно, промайнув по каюті, і палуба шалено хитнулась, вибивши Вадаса з рівноваги і вдаривши головою об панель управління. Він перекотився на фальшборт, потім на вікно, що розбилося. На мить він повис біля віконної рами, чорна вода ринула під ним, потім вислизнув і зник.
  
  
  Картер ухопився за крісло кермового і вчепився в нього, намагаючись не сковзнути з підлоги і не піти за Вадасом. Він висів за руки, здавалося, багато хвилин, хоча насправді це могло бути не більше однієї або двох, потім зумів врізатися ногою в перебирання поруч із трапом і перекинувся. Під ним хвилі чорної води хлюпалися у вікнах каюти, ринувши в дірку, через яку зник Вадас.
  
  
  Він сповз по стіні трапа, яка тепер стала підлогою, і виявив, що нижня палуба у гіршому стані, ніж каюта. Гострий камінь пробив корпус, і вода безперервно текла всередину.
  
  
  Вони сіли на мілину, хоча було неможливо сказати, біля берега чи на якомусь виступі скелі посеред озера.
  
  
  Човен раптово заскрипіла, як двері, що відчинялися на іржавих петлях, і його сідала в трапі зрушила ще на десять градусів від вертикалі. Вона була на межі перевертання.
  
  
  Якби він застряг тут, він би втопився.
  
  
  Він поспішав назад у каюту і обережно опустився на сходову конструкцію віконної рами, намагаючись ступити тільки там, де поперечки були приварені до верху та донизу. Потім, використовуючи п'яту свого черевика, він вибив скло до країв.
  
  
  Він швидко оглянув каюту, гадаючи, чи є щось корисне, що міг би взяти. Але не було часу, і під цим божевільним кутом у темряві копатись у шафках було майже неможливо.
  
  
  Він підняв руки над головою і стрибнув. Його накрила холодна вода, логічне продовження туману. Він почав плисти ще до того, як досягнув поверхні, підтягуючись уперед, не звертаючи уваги на те, куди він ішов, поки катер не накрився хвилею, зісковзнувши з каміння.
  
  
  Потім він плив по воді, що здавалося вічністю, ще одним шматком уламків серед зростаючої популяції уламків, поки, нарешті, шматок корпусу, досить великий, щоб підтримувати його, проплив повз, і він вліз на нього.
  
  
  * * *
  
  
  При денному світлі Картер зіщулився у своїй імпровізованій рятувальній шлюпці, похмуро підперши коліна під підборіддям. Вночі туман розвіявся, і хоч тепер він міг бачити, куди встромився човен - кам'янистий масив землі, який, як він відчував, не мав сенсу перебувати посеред озера, - він зайшов надто далеко, щоб доплисти до нього. Він сидів, похитуючись і тремтячи, похмуро дивився на хвилі, що здіймалися і впали на безмежну порожню гладь води.
  
  
  Думка про Синтію завжди виникала в його голові. Вона стала для нього означати більше, ніж просто товариш, який потрапив у біду, або навіть жінка, яку він колись любив, яка перебувала в небезпеці і потребувала його, хоча одного з цих факторів було б достатньо, щоб змусити його витримати пекельний вогонь . дістатися до неї. Вона починала уособлювати весь обов'язок Кобелєва, і чим більше він думав про це, тим більше він здавався.
  
  
  Вадас був мертвий. Він ніколи не випливав після падіння з човна. Якось уночі Картер виявив щось, схоже на грудку одягу, що плаває з декількома дошками на воді. Він проткнув його шматком зламаного поручня та перевернув. Це був Вадас, його порожні очі дивилися в білі очниці, на лобі у нього була рожева рана, яку він отримав вдарившись об панель управління човна. Таким чином, кількість загиблих з початку операції проти Кобелєва досягла десяти.
  
  
  Це було більше, ніж просто втрачені життя безневинних людей чи навіть політичні наслідки того, що така людина, як Кобелєв, прийшла до влади серед ворогів Америки. Це було більше, ніж зірване завдання у Росії. Його бажання смерті Кобелєва поширювалося всю його кар'єру агента. Ця людина уособлювала все, проти чого Картер боровся; він заперечував усе, що Картер ризикував своїм життям щоразу, щоб зберегти. Якщо він знову зазнає невдачі і Кобелєв буде живий, він подасть у відставку, хоч би що сказав Хоук. Успіх так багато важив для нього, та все ж, коли він сидів і дивився, як хвилі хлюпаються по краях його крихітного плоту, він ніколи не відчував себе так далеко від досягнення своєї мети.
  
  
  Він витяг тріску з обірваного кута свого маленького човна і розсіяно шпурнув його у воду. Вона приземлилася за кілька футів і попливла. Деякий час він спостерігав за нею, потім помітив на обрії інший об'єкт, приблизно такого ж розміру, як тріска, але рухається і поступово збільшується в розмірах. Через кілька хвилин почувся слабкий рев підвісного двигуна.
  
  
  Це був відкритий човен, за кермом якого стояла жінка. Вона мчала прямо на нього. За хвилину чи дві він дізнався у ній дівчину з кафе, від авансів якої він відмовився напередодні.
  
  
  "Будь я проклятий ..." - сказав він.
  
  
  Вона вимкнула мотор за кілька ярдів від нього, і човен завмер за кілька дюймів від його ніг. «Сідай», - різко сказала вона чистою американською англійською.
  
  
  "Що, чорт забирай…?"
  
  
  «Просто сідай. У нас мало часу".
  
  
  Картер перевернув ногу і лише переніс свою вагу з секції корпусу на човен, коли вона запустила двигун, внаслідок чого він упав на дно. Він був вчасно, щоб побачити, як його крихітний острівець порятунку вислизає в далечінь.
  
  
  Він запитав. - "Хто ти, чорт забирай?"
  
  
  «Звати Роберта Стюарт. Капітан-лейтенант молодшої ланки. Військово-морська розвідка».
  
  
  "Ви?"
  
  
  "Правильно."
  
  
  "Я припускав, що ти ..."
  
  
  «Чоловік. Я знаю. Всі так думають. Ну, я не чоловік.
  
  
  «Ні, – сказав він, – я думаю, що ні. Але як ти дізналася, що я тут?»
  
  
  «Я стежила за вами після тієї невеликої зустрічі, яка була вчора в кафе готелю. Ви опинилися за квартал від квартири Фрідріха Швецлера, місцевого контрабандиста. Його операція тут - щось на зразок жарту. Прикордонники це терплять, бо їм шкода його, але я знаю одного з гвардійців, блазня на ім'я Франка. Він сказав мені, що якщо Шветцлер колись стане амбітним, їм доведеться потопити його човен
  
  
  Потім про вас дійшли чутки і вони закрили кордон. Думаю, це мав на увазі Шветцлера. Вчора ввечері я розмовляв з Франком у кафе, і він сказав мені, що він був на фарватері, перемістивши один із сигнальних буїв на мілководді. Коли він подумав, що це подіє на Шветцлера, він так розсміявся, що мало не подавився вином. Усі знають, як Шветцлер спускається озером. У всякому разі, коли людина Швецлера не з'явилася в кафе у звичайний час, я подумала, що вона тут. Ти з ним”.
  
  
  - Добре, але він потонув, - урочисто сказав Картер.
  
  
  «Я знаю його дружину. Бідна Мардя».
  
  
  Після хвилинного мовчання, поки вони міркували про гору вдови, Картерові спало на думку, що він повинен вибачитися за те, що сказав Роберті напередодні. Але думка пройшла. "Звідки ти знаєш так багато про те, що тут відбувається?" - сказав він натомість.
  
  
  «Я викладаю англійську та угорську дітям з радянської дипломатичної місії у Будапешті… і граю в кішки-мишки з місцевим КДБ».
  
  
  "Ой?" - Сказав він, виявляючи інтерес. «Я думаю, вони знають про втечу Тетяни Кобелєвої».
  
  
  "Тетяна Хоробра?" Дівчина засміялася. «Діти роблять із неї героїню. Вони порівнюють її з Елізою, що тікає від гончаків».
  
  
  Картер подивився на неї, намагаючись знайти політичний та літературний зв'язок.
  
  
  «Хіба ви не знали, що «Хатина дядька Тома» є обов'язковою для читання для вихованих радянських дітей? Саймон Легрі – прототип капіталістичної свині».
  
  
  "Це цікава інтерпретація", - зітхнув він.
  
  
  "Вчора вони винайшли нову гру", - продовжила вона. «Одна з них – Тетяна, інші діти грають американських солдатів. Вони ганяються один за одним по всьому шкільному дворі».
  
  
  "Отже, таємниця відсутня", - сказав Картер. "Але він знає?"
  
  
  «Кобелєв? Абсолютно ні. Ходять чутки, що Тетяна категорично заборонила будь-кому зв'язуватися з потягом з новинами про те, що вона вільна. Щось про бажання побачити вираз шоку на обличчі чоловіка, коли вона нарешті з'явиться. Ми не знаємо. кого вона збирається здивувати”.
  
  
  "Мене", - сказав Картер. «У будь-якому разі це дає нам небагато часу. Де зараз поїзд?
  
  
  «Затримався у Дьйорі».
  
  
  «Дьєр? Це мало бути в Будапешті».
  
  
  «Чомусь він зняв його з головної магістралі в Дьйорі. Він повинен щось мати на увазі. Він запросив угорський цирк прийти та розважити під час затримки».
  
  
  "Дьєр", - сказав Картер. Здавалося, це натякає на щось недосяжне. Потім він раптом зрозумів, що це було. «Ми повинні негайно дістатися Дьйора».
  
  
  Роберта штовхнула педаль акселератора якнайдалі, і маленький човен ковзнув по воді з пристойною швидкістю. Протягом двадцяти хвилин вони дісталися до угорського берега, забрали машину Стюарт, пошарпаний Fiat, досить скромний за західними стандартами, але неможливий для шкільної вчительки в Угорщині, якби не той факт, що вона працювала на Поради і мчала дорогою. головна магістральна дорога у Будапешт через Дьйор. Вона їхала, поки Картер говорив.
  
  
  «Все розвідувальне співтовариство США вивчає Кобелєва з того часу, як він почав виходити з лав КДБ. Його методологія, його зв'язки, його плани - навіть його найпотаємніші особисті звички - зіставляються, аналізуються, а потім передаються в пул інформації. доступ до яких є у всіх служб”. Роберта глянула на Картера. «Я зробив це хобі», - сказав він. «Я годинами вивчав матеріал. Я знаю кожну точку на кожній сторінці. місцезнаходження – державний житловий проект у Дьйорі».
  
  
  «Почекай хвилинку», - сказала Роберта, на мить відірвавши очі від дороги. «Ви дійсно не думаєте, що Кобелєв збирається перервати свій ривок додому, щоб віддати шану бабусі, чи не так?»
  
  
  Ви його не знаєте. Він людина, схильна до драматичних жестів. У Росії, коли я зображував із себе перебіжчика, який хотів поповнити його ряди, він хотів перевірити мою лояльність. Він міг зробити це будь-якою кількістю способів - пішов у якийсь критичний момент він роздягся, очікуючи побачити, що я зроблю щось невловиме, щоб змусити мене думати, що я можу вбити його і уникнути покарання за це. Але що він робить? Він влаштовує складний фехтувальний матч перед усією своєю родиною. Розумієте? Він схожий на тореадора, що працює поряд із рогами. Він розквітає на небезпеці. Крім того, ми знаємо, що бабуся важлива для нього. Вона майже врятувала його від владного батька. І ми знаємо, що він не був тут із Радянського Союзу майже десять років, тож він не міг бачити її останнім часом».
  
  
  "Добре," сказала Роберта, її яскраві очі блиснули. Перспектива до причетності до вбивства Кобелєва явно хвилювала її. «Припустимо, ви маєте рацію щодо бабусі. Що нам тоді робити?
  
  
  "Я ставлю пастку і закриваю її".
  
  
  "А що я?"
  
  
  "Я хочу, щоб ти була в поїзді", - сказав Картер. "Незалежно від того, що відбувається або не відбувається, один з нас має бути на
  
  
  тому поїзді, коли він поїде звідси. Ви розумієте?"
  
  
  Вона урочисто кивнула, і він простяг руку і цмокнув її в щоку.
  
  
  Одинадцятий розділ.
  
  
  У перекладі з угорської мови напис на кам'яній та брудній ділянці, що проходила за внутрішній двір, гласила: «Житловий проект Бела Кун. Побудований у 1968 році. Народний житловий колектив Західної Угорщини. За вивіскою стояли шість бетонних прямокутників заввишки сім поверхів, кожен прямокутник складався з безлічі менших прямокутників, кожен менший прямокутник із залізними поручнями балкона, а з кожного балкона в променях пізнього ранкового сонячного світла майоріла лінія миття посуду. Була неділя, сімейний день. Люди юрмилися тротуаром і прогулювалися вулицею, сміючись, розмовляючи з сусідами і штовхаючи дитячі коляски.
  
  
  Картер сидів у «Фіаті» Роберти, припаркованому в черзі машин прямо навпроти будівлі «А», його очі відстежували рух з усіх боків, чекаючи на все незвичайне.
  
  
  Бабуся безперечно була тут - Юдіт Конья, дев'яносто три роки, в центрі першого поверху - і в той же день вона отримала повідомлення, в якому між дверима її квартири і телефоном була встановлена бригадна розмова, тому що вона була занадто стара, щоб дістатись кінця зали. Картер знав це завдяки балакучому обслуговуючому персоналу, який гостро цінував чудове угорське вино, який був не проти отримати кілька пляшок у подарунок в обмін на невелику інформацію.
  
  
  І все ж, хоча згадати ім'я бабусі, а потім знайти його в телефонній книзі з тисячами угорських імен - всі вони стали схожі один на одного через кілька сторінок - було саме собою маленьким тріумфом, сам факт того, що вона тут, не був гарантією , що Кобелєв приїде Чим довше Картер сидів, тим більше він починав підозрювати, що це не так, і що у своєму прагненні знайти пролом у броні Кобелєва йому вдавалося лише витрачати більше часу, дорогоцінних секунд, які наближали Синтію до неминучого розбору польотів і страти глибоко в лоні Росії. матінки.
  
  
  Він склав газету, яку використав для прикриття стеження, і вийшов із машини. Болюче відчуття в животі говорило йому, що все йде не так. Він засунув руки в кишені і рішуче попрямував до маленького ресторану наприкінці кварталу. Троє людей похилого віку, що грали в ultimo на перевернутому ящику, замовкли, коли він проходив повз, і він зрозумів, що починає викликати підозри в окрузі, що тільки посилило його занепокоєння.
  
  
  Власник-менеджер, великий, кругловидий, жваво розмовляв з хлопцем за заднім столиком у порожній кімнаті. Він глянув на Картера і нетерпляче махнув рукою. Картер підійшов до стійки до телефону. Сьогодні вранці він дзвонив вчетверте, і ритуал із власником перетворився на рутину.
  
  
  «Він послизнувся, - сказав він собі, коли його зв'язок пройшов; він ставав недбалим. Весь квартал знав, що він тут чогось чекає, а це було недобре. Якби в нього був хоч якийсь сенс, він відмовився б від усієї цієї лінії дій.
  
  
  "Нік?" На лінії була Роберта Стюарта.
  
  
  "Що небудь ще?" - спитав він по-угорськи.
  
  
  «Цирк щойно вийшов. Хіба не смішно, як вважає Кобелєв? Він викрав весь поїзд, нікого не випускає, але все ж таки відчуває, що повинен розважати пасажирів. Наче він вибачається за незручності. . "
  
  
  «Він злий. Я просто сподіваюся, що його егоїзм доведе його загибель», - сказав Картер.
  
  
  "Отже, з твого боку теж нічого нового?" - спитала вона з легкою тривогою в голосі.
  
  
  "Нічого."
  
  
  «Слухай, Ніке, я думав. Кобелєв не знає мене. У нього вишикувалася в чергу ціла купа квіточниць, які чекають на посадку. Я могла б легко отримати один із цих костюмів…»
  
  
  "Абсолютно ні", - сказав Картер, перериваючи її.
  
  
  «Але Нік…»
  
  
  «Ні, командире. Я передумав. Ви не повинні намагатися сісти на цей поїзд. Ясно?
  
  
  "Так, сер", - сказала вона після довгого вагання.
  
  
  «Я не хочу більше чути подібні розмови. Я приходжу до висновку, що Кобелєв все ще на борту і не збирається... зачекайте на хвилинку».
  
  
  У скляному вітрині ресторану зненацька з'явився обтічний силует чорного лімузина Зіл радянського виробництва з дипломатичними номерами.
  
  
  «Я гадаю, що зрозумів. Я повернусь до тебе». Картер почепив трубку і вийшов за двері. Лімузин повільно рухався вулицею, зупиняючись через кожні кілька будинків.
  
  
  Картер швидко повернувся до «фіату». Люгер був у бардачку. Він дістав його, витяг обойму з рукоятки і почав набивати патронами, що були в кишені. Ці патрони, поряд з усіма іншими приналежностями для вогнепальної зброї, були заборонені для приватних громадян Угорщини, і їх виявлення рано-вранці в неділю було даниною, здавалося б, нескінченним зв'язкам Роберти з цього боку кордону.
  
  
  Лімузин різко зупинився перед будівлею "А", коли Картер перестав заряджати пістолет. Він засунув його в кобуру, яку все ще носив на попереку, потім вийшов із машини і швидко пішов у протилежному напрямку.
  
  
  Досягши середини кварталу, він перейшов і рушив назад з іншого боку. Двоє чоловіків вийшли з лімузина і стояли, запхнувши руки глибоко в кишені плащів. Вони подивилися вгору і вниз тротуаром. "Звичайна команда головорізів КДБ", - подумав Картер. За мить з заднього сидіння виліз чоловік з гривою білого волосся. То був Кобелєв.
  
  
  На розі Картер пірнув праворуч і помчав через футбольне поле до задньої частини будівлі "Б". Задні двері були прочинені. Він прослизнув усередину і поспішив униз сходами до підвалу.
  
  
  Зазвичай він би влаштував це відповідно до класичного снайперського підходу: знайдіть місце з відмінним оглядом мети, дочекайтеся, поки він опиниться у вашому полі зору, і вистріліть. Відсоток евакуації стрімко зростає навіть при невеликому випередженні переслідувачів п'ятсот ярдів. Загалом це кращий спосіб роботи, і він провів половину ранку, бажаючи, щоб Клист був поряд зі своєю штативною гвинтівкою. Але це не так, і залишилася лише Вільгельміна. І хоча він знав усі її недоліки, від курка до того, як він мав тенденцію тягнути вліво, коли в патронах було надто багато пороху - що він зміг відчути під час другого пострілу - він не довіряв Люгеру. на відстанях понад сто ярдів. Навіть п'ятдесят тиснули. Щоб бути абсолютно впевненим, що Кобелєв упав і залишився стояти, йому треба було підійти ближче, досить близько, щоб відчути запах опіку плоті.
  
  
  В одному кінці підвалу були двері з написом котельні. Вона теж була відкрита, Картер увійшов і увімкнув світло. Він був тут раніше з обслуговуючим персоналом, і саме тоді він помітив щось особливе у конструкції цих будівель. На користь економії Народне житлове управління обрало лише одну систему центрального опалення. У підвалі будівлі «B» було збудовано масивний котел, досить великий, щоб нагрівати радіатори та забезпечувати гарячу воду для кожного блоку у проекті. Це означало, що десь у землі між цими будинками проходили повітроводи, досить великі, щоб вміщувати всю необхідну сантехніку, і досить великі, щоб людина могла пройти через них у разі, якщо щось потрібно відремонтувати.
  
  
  Котельня була двоповерховою, котел посередині займав майже кожен дюйм. Вздовж його дна полум'я танцювало у ґратах чотирьох великих дверей печі. Саме тут Картер уперше знайшов обслуговуючий персонал. Його вже не було, його тачка та лопата стояли в кутку.
  
  
  Подіум оточував кімнату на другому рівні, що вела до дверей, які стояли поряд з тунелем, яким велися труби. Картер перестрибнув через перила, побіг угору сходами і вниз по доріжці, але коли він підійшов до дверей, вона була замкнена. Вийнявши гаманець, він видавив із шва вузький шиловидний шматок металу та вставив його в замок. Через кілька секунд двері відчинилися, випустивши потік гарячого повітря.
  
  
  Він намацав вимикач, але нічого не знайшов, крім грубого цементу. Ремонтники, мабуть, мали ліхтарі. Він поклав одну руку на перила. Було жарко. Він увійшов усередину, обмацуючи шлях вузькою доріжкою між трубами та стіною тунелю, іншою рукою притримуючи стіну.
  
  
  Щось трясло у глибині його розуму. Кобелєв. Як могла ця людина зробити таку грандиозну помилку, як вийти з поїзда?
  
  
  Дванадцятий розділ.
  
  
  З іншого боку службового тунелю Картер опинився у підвальному приміщенні. Вона була нижчою і більшою за котельню, освітлена серією вузьких вікон на рівні землі. Біля дальньої стіни стояли умивальники. Половину площі було віддано під припарковані велосипеди.
  
  
  Він вийняв «люгер» і прикрутив глушник, а потім попрямував угору грубими сходами. Нагорі він прочинив тонкі фанерні двері і визирнув у коридор. Єдина лінія люмінесцентних ламп освітлювала непримітні молочно-білі стіни та поламаний лінолеум. Уздовж однієї стіни, на висоті людського стегна, тяглася брудна смуга від руки, а в кутку лежав перекинутий триколісний велосипед. Докази наявності дітей, але дітей не було, навіть не чути їхнього голосу. Все було тихо. Занадто тихо.
  
  
  «Вони очистили будинок, – подумав Картер. Сказали всім залишатися вдома чи йти.
  
  
  Він вислизнув у коридор, великим пальцем відірвавши запобіжник Люгера. Квартира старої була б мертвою точкою на боці, що виходить надвір. Він обережно рушив у тому напрямку, навшпиньки, щоб не дряпати підлогу черевиками.
  
  
  Він пройшов менше п'ятдесяти футів, коли попереду відчинилися двері, і в коридор вийшли двоє молодих людей. Картер швидко пірнув у
  
  
  першу доступну нішу і притулився до стіни серед швабр та відер.
  
  
  «Коли чоловік згодом ламає кістки та розтягує м'язи, ви повинні припустити, що він робить щось не так», - говорив один із них. «Або його техніка погана, або він просто незграбний. Янош може бути найбільшим воротарем у світі, але він нікому не потрібен, а то й грає».
  
  
  «Футбол, – подумав Картер. Принаймні вони не охоронці.
  
  
  Голоси наблизились. Серце Картера забилося швидше. Свіжі краплі поту виступили на лобі. Він притулився до стіни, потім, дивлячись униз, з жахом помітив, що штовхнув швабру і відро на її край, і воно ось-ось упаде на підлогу. Він схопив її за ручку швабри і опустив на ногу, щоб було тихо, як сказав третій голос звідкись за двома чоловіками. "Стоп."
  
  
  Дві пари кроків раптово зупинилися, і ще одна пара пішла до них на значну відстань коридором. «Ця будівля опечатана з метою державної безпеки», - сказав голос.
  
  
  Картер виглянув з-за рогу і побачив, що це один із головорізів із лімузина.
  
  
  «Але ми – члени комітету з технічного обслуговування. У нас є робота», - заперечив молодик, який висловив свою думку про Яноша, футбольного воротаря.
  
  
  "Це не триватиме довго", - сказав співробітник КДБ. «А поки що ми хотіли б, щоб усі залишалися вдома і тримали ці приміщення порожніми». У його угорській мові був сильний російський акцент. Швидше за все, його відрядили до радянського посольства, і вони з другом приїхали сьогодні вранці з Будапешта. Але де був інший?
  
  
  «Державна безпека», - пробурчав перший юнак. "Так вони сказали, коли вбили мого батька".
  
  
  "У всіх нас є болючі спогади про жертви, до яких закликає нас держава", - сказав співробітник КДБ. Сьогодні це невелика жертва. Проведіть кілька годин удома, почитайте газету, все, що вам подобається. Давайте не будемо ворушити вугілля, яке краще залишити остигати».
  
  
  Було неможливо сказати, чи переконала їх розумність тону чоловіка, чи знайома опуклість у кишені його плаща, яка не вислизнула від уваги Картера, але всі троє повернулися і, не сказавши більше ні слова, пішли коридором. у напрямі, звідки вони прийшли, залишивши Картера одного в коридорі. Миттю світло погасло, і коридор поринув у темряву, і лише невелика кількість світла виходила з крайніх дверей.
  
  
  Він почекав кілька секунд, щоб переконатися, що вони справді пішли, потім знову почав рухатися, обережно, але швидко, у напрямку до квартири Юдіт Коньї. Швидкість, з якою людина Кобелєва перехопила двох у холі, була тривожною. Очевидно, вони не лише забороняли людям входити в будівлю, а й уважно стежили за внутрішнім простором, ймовірно, через невеликі вікна з дротяною сіткою в обох кінцях зали.
  
  
  Він рушив уперед, притулившись спиною до стіни, відкидаючи невелику тінь, поки не досяг того, що він вважав найімовірнішими дверима. На ній не було імені, нічого, що відрізняло б її від будь-яких інших дверей, що виходять у хол, за винятком того, що вона знаходилася там, де, як він вважав, повинна розташовуватися її квартира, виходячи з того, що йому сказав обслуговуючий персонал. , а внизу косяка були невеликі мітки, через удари сталевих підніжок інвалідного візка, коли вона недостатньо коротка.
  
  
  Двері не зачинені. Він пройшов, низько і збоку, «Люгер» в обох руках націлився на дві фігури з іншого боку дуже темної кімнати. Один із них зіткнувся з ним у старомодному плетеному інвалідному кріслі, яке використовувалося під час Першої світової війни, жінка благородного вигляду з рисами обличчя, наче вирізаними з каменю. Її очі були заплющені, її голова була підведена під уважним кутом, ніби вона слухала, хоча те, що вона слухала, було незрозуміло, за винятком того, що це було не в цій кімнаті або, можливо, навіть у цьому світі. На стіні позаду неї збоку висіло розп'яття у старовинному угорському народному стилі. Міріади вотивних свічок мерехтіли на столі перед ним, забезпечуючи те небагато світла, яке було.
  
  
  Інша постать стала перед нею на коліна, наче молячись, пальто в гусячі лапки перекинулося через його широку спину, а комір - солом'яною білою вовною. Кобелєв!
  
  
  Він вистрілив двічі, постріли вдарили Кобелєва вперед та вліво. Очі старої розплющилися, суглоб вказівного пальця лівої руки притулився до рота.
  
  
  Картер повільно встав і підійшов до неї, тримаючи пістолет тілом, що розтяглося на підлозі. У тому, як він упав, було щось надзвичайне.
  
  
  Він перевернув її носком черевика. Особа була чистою рожевою тканиною, пошитою в загальних пропорціях людського обличчя. На мить він задумався, звідки взявся манекен. Вони безперечно не привезли його з лімузина.
  
  
  Шум змусив його обернутися. Це був один із тих звуків, від яких кров охолоджується на кілька градусів, але при цьому мозок не реєструється повністю, як, наприклад, тріск змії під ногами або ревіння двигуна, яке надто близько для комфорту. Тільки в цьому випадку він був приглушенішим: простий молоток по металу відведений назад і циліндр став на місце.
  
  
  Він рушив праворуч, коли з-за дверей вирвався беззвучний язик вогню. Щось гостре і надзвичайно точне, наче голки з механічним приводом, ударило його в ліве плече і змусило його вдаритися об стіну, перекинувши столи і погасивши свічки, зануривши кімнату в пітьму.
  
  
  Другий постріл з глушником блиснув із того ж місця, що й перший, розколов край столу і відлетів у стіну у футі або біля того над головою Картера. Картер вистрілив туди, де бачив світло. Куля верескнула, скло брязнуло, і щось важке впало на підлогу.
  
  
  Запанувала мертва тиша протягом десяти нескінченних секунд, потім дуже низький, болісний стогін людини від болю, рівний, як дихання, як нишпорення іржавої віконниці на вітрі.
  
  
  "Юрій?" - спитала стара темрява.
  
  
  Відповіді не було.
  
  
  "Юрій?"
  
  
  Картер піднявся на ноги, його плече пульсувало стійким гарячим болем, а пальці стали липкими від крові. Він узяв свічку, запалив її та підняв. Полум'я ожило, і інтер'єр кімнати став тьмяно видно. Вузьке ліжко було запхнуте в куток, сільський стіл поруч з нею служив тумбочкою, а над ним на стіні висіли релігійні зображення всіх мастей. Ліворуч був дверний отвір, який, як припустив Картер, вів у якусь ванну кімнату. Стогін виходив зсередини.
  
  
  Він підійшов зі свічкою. Що лежить на підлозі з опорою на голову однією рукою, накинутою на унітаз, був одним із поплічників Кобелєва. Його ліве око було почорнілою діркою, з якої сочилася кров. Інше око тупо дивився в підлогу.
  
  
  Картер різко обернувся і повернувся через кімнату до старої. "Хто був він?" - прошипів він їй російською.
  
  
  "Ви вбили його?" - з трепетом спитала вона.
  
  
  "Він помер."
  
  
  «Його послав мій онук. Він сказав мені, що мені потрібний захист. Чоловік ішов убити мене. Навіщо тобі вбивати таку стару, як я?» Коли вона говорила, її голова тремтіла від страху або від старості. Картер було сказати.
  
  
  «Ваш онук збрехав, – сказав Картер. Його плече страшенно хворіло. Інший чоловік, - продовжив він, - той, що зовні. Ти його знаєш?"
  
  
  "Я не знаю…"
  
  
  "Подзвони йому. Нині». Він почав підштовхувати її інвалідний візок до дверей.
  
  
  "В цьому немає необхідності. Ти не росіянин".
  
  
  Він підсунув «люгер» на відстані кількох дюймів від її обличчя. "Ти відчуваєш це?"
  
  
  Її руки пурхали над стволом Вільгельміни, як метелики у плямах печінки. "Це пістолет".
  
  
  «Це не є питання вибору. Ти зробиш, як я говорю, або я тебе уб'ю».
  
  
  «Мені 93 роки. Чому ти думаєш, що я боюся померти?
  
  
  «Всі бояться померти. Всі".
  
  
  Її сухі зморшки губи розпливлися в крихітній посмішці. «Дай мені мою тростину». Вона вказала на вигнуту тростину, пристелену до краю ліжка. Картер приніс його.
  
  
  Сунув "люгер" назад у кобуру, він узяв її за руку, легку, як суха гілка, і підштовхнув уперед. Коли він це зробив, його погляд зупинився на підлозі, на порожніх рисах манекена.
  
  
  "Якби вони не взяли з собою манекен, - подумав він, починаючи логічну послідовність, яка була перервана раніше, - люди, мабуть, він був тут із самого початку".
  
  
  Тепер вона стояла прямо, спираючись на тростину. "Звільніть мені шлях", - різко сказала вона. Страх зник із її голосу.
  
  
  Картер відсунув стіл і зчистив бите скло та свічки.
  
  
  А якщо він був тут увесь час, значить, вона про це знала.
  
  
  Вона раптово похитнулася, і він прийшов їй на допомогу, тримаючи її за лікоть і плече єдиною здоровою рукою, і вони пішли разом, вона робила крихітні кроки за раз, а він спрямовував, підпирав її.
  
  
  І якщо вона знала про це, значить вона в цьому замішана; і вся ця нісенітниця про те, що її життя перебуває в небезпеці, - це нісенітниця собача.
  
  
  Одночасно з цією останньою думкою пролунав цікавий звук металу, що ковзав по металу, і він невиразно усвідомив, що вона раптово стала сильнішою в його хватці. Раптом вона відсторонилася від нього, і якусь мить він дивився здивовано, вражений тим, як добре вона стояла без його допомоги. Тієї ж миті він побачив над її головою спалах, подібний до світла, що виходить від леза, і раптово зрозумів, що тростина зникла. Він відскочив назад, ледве встигнувши, щоб не потрапити її першим поштовхом. Меч зачепив нижню частину живота і зробив довгастий розріз на сорочці. Він схопив її за зап'ястя, повернув, і лезо з гуркотом упало на підлогу. Він грубо підштовхнув її до дверей, які прочинив на кілька дюймів.
  
  
  Він притис «люгер» до її спини, коли вона висунула голову і крикнула в коридор. "Товариш Тремлофф!" Чекали кілька секунд. «Гучніше». - наполягав Картер. "Товариш Тремлофф!"
  
  
  Двері в кінці коридору з клацанням відчинилися, потім зачинилися, і по лінолеуму швидко почулися кроки. "Так, мадам Конья?"
  
  
  "Запросіть його", - прошепотів Картер.
  
  
  «Одна зі свічок упала на підлогу, і я боюсь пожежі. Товаришу, - сказала вона.
  
  
  Де Юрій? Хіба він не може допомогти?
  
  
  Він так і не отримав відповіді. Говорячи це, він увійшов у двері, оголивши довгий рожевий овал черепа для чекаючого прикладу Картера. Картер хитнувся, і чоловік важко звалився на підлогу. Картер перевернув його і витяг револьвер із кобури під пахвою. Це був Грац-Буйра, ідентичний тому, що він зняв з іншого лакею на ім'я Мандаладів у туалеті аеропорту в Фенікс. «Мабуть, штатна зброя в приватній армії Кобелєва», - пробурмотів він, але йому спало на думку, що він не бачив цієї людини в поїзді, а це означало, що вона, ймовірно, знаходилася тут, в Угорщині, ще одній ланці у великій мережі Кобелєва, що здавалося, досягав всюди.
  
  
  «Тепер ти бігатимеш, як собака, рятувати свою шкуру, але вже надто пізно», - сказала стара над ним.
  
  
  "Мою шкуру і чужу", - відповів він.
  
  
  "Мій онук уб'є тебе", - рішуче сказала вона.
  
  
  «Один із нас помре, це безсумнівно».
  
  
  «Він полюватиме на тебе на всіх континентах після того, що ти зробив з моєю бідною правнучкою».
  
  
  "У мене немає часу сперечатися", - сказав Картер, розряджаючи автомат великої російської та кладучи в кишеню патрони. Він відкинув пістолет убік.
  
  
  "Покалічити дівчину в розквіті сил, перш ніж вона встигла народити дітей..."
  
  
  Картер проігнорував її. Він оглянув кімнату. Це була не більше ніж старанно продумана пастка. Він пройшов повз стару й поквапився до дверей.
  
  
  "Вона була прекрасна", - кричала вона йому слідом, і її слова звучали у вузькому залі. «Найкращі агенти КДБ шукали її в кожній столиці світу, і тепер вона має жити в інвалідному візку, як висушена, безсила стара!»
  
  
  Зовні він швидко підійшов до «фіату» і заліз у нього. Коли він запустив двигун, на капоті з'явилася яскрава срібна тріщина.
  
  
  Обернувшись, Картер побачив іншого охоронця Кобелєва, що присів навпочіпки біля входу в будинок, його пістолет був виставлений перед ним, а блідий примар порохового диму йшов через його плече.
  
  
  Картер натиснув на газ. Машина рвонулася вперед і другий постріл промазав.
  
  
  Він збив того, хто стріляв, стоячи на акселераторі. Задні колеса шалено буксували, і він зачепив кіоск на протилежному боці вулиці. У маленького двигуна було більше потужності, аніж він думав. На той час, як він вирівнявся і перейшов на третю передачу, швидкість була близько шістдесяти.
  
  
  Провулки пролітали з запаморочливою швидкістю. Він гарячково оглядав кожного, намагаючись знайти ймовірний маршрут до вокзалу, але кожен із них був забитий кінними екіпажами та возами. Начебто все угорське селянство приїхало до міста з недільним візитом.
  
  
  Він дістався перехрестя, відзначеного міжнародним знаком «Стоп», проігнорував його, повернув колесо вліво єдиною здоровою рукою і мало не пропустив групу пішоходів перед кафе. Фургон військового типу звернув, щоб уникнути зіткнення, і його кілька пасажирів витріщилися на нього з вікон.
  
  
  Він проїхав ще три квартали, помітив ймовірний провулок, згорнув у нього і зупинився. Опустивши вікно, він із тривогою прислухався. Нічого. Просто моторчик цокає під капотом. Він прислухався ще тридцять секунд, довше, ніж він наважувався, і, як і раніше, нічого. Ні сирен, ні крику двигунів у гонитві. Він знову завів машину, увімкнув передачу і поїхав вулицею набагато повільніше.
  
  
  Він втратив дорогу до вокзалу. У нього було відчуття, що він їхав далі в тому напрямку, в якому він їхав, коли він вперше покинув житловий проект, але він не був певен, і було надто небезпечно повертатися туди, щоб побачити. Йому просто потрібно буде йти по менш використовуваним путівцям і провулкам і сподіватися, що він скоро натрапить на них.
  
  
  Він поїхав у вузьку вулицю, але незабаром вона перетворилася на колію, яка зникла на чиємусь городі. Іншу вулицю перекрив селянський візок, причеплений до впертого робочого коня. Господар коня, сварливий старий без зубів, здавалося, не поспішав його посунути, і знадобилося кілька хвилин, щоб гудіти, перш ніж двоє інших чоловіків, очевидно родичів, вийшли з одного з будинків і серед безлічі криків і жестів: нарешті переконали старожила розчистити шлях.
  
  
  Пройшовши півдюжини кварталів тому, він повернув за ріг і раптом опинився там. Він заїхав на парковку за кілька сотень ярдів від входу на станцію, виліз із машини й увійшов у кафе через дорогу. Роберт мав чекати його за столиком біля вікна. Місце, однак, було безлюдним.
  
  
  Ззаду вийшов невисокий здоровенний чоловік у фартуху.
  
  
  «Тут була дівчина, – сказав Картер.
  
  
  Чоловік зупинився як укопаний і дивився на Картера з відкритим ротом.
  
  
  «Дівчина», - сказав Картер, дивлячись через плече на вулицю та на станцію, за якою чекав Східний експрес. Але зараз він виходив. Він ішов!
  
  
  Чорний седан різко зупинився на протилежному боці вулиці. Двері відчинилися, з них вийшла молода жінка і кинулася по вокзалу, переслідуючи поїзд, що йде.
  
  
  Хтось у поїзді відчинив двері, і руки потяглися, щоб допомогти жінці, що біжить, піднятися на борт.
  
  
  Але навіть з того місця, де стояв Картер, не можна було сплутати ні з ким цю витончену, атлетичну молоду постать. Це була Тетяна Кобелєва, яка повністю одужала.
  
  
  Тринадцятий розділ
  
  
  Краєвиди обрушилися на нього через лобове скло "Фіата" - калейдоскоп форм та кольорів без визначення. Він примружився, дивлячись на сонце, вчепившись здоровою рукою в руль, відчайдушно борючись за те, щоб залишитися у свідомості. Біль більше не був зосереджений у його плечі. Це поширилося по всьому тілу, і з кожним ударом його серця здавалося, що вся його істота пульсує.
  
  
  Плоскі одноманітні поля за межами Дьйора поступилися місцем округлим гребеням Задунайських гір, і рух ставав все важчим. Дорога впала на триста чи чотириста футів за півмілі, потім майже так само швидко піднялася короткими несподіваними поворотами. Картер не раз прокидався і виявляв, що знаходиться не по той бік білої лінії, а інша машина наближалася до нього.
  
  
  Він знав, що йому потрібне лікування, і йому потрібно якнайшвидше. Він проігнорував жахливий біль у ребрах після бою з Шуріном, і зрештою вона вщухла. З тріснулими ребрами нічого не можна було вдіяти, крім як заклеїти їх стрічкою і дати зажити. Інша справа – кульове поранення.
  
  
  І все ж щоразу, коли він думав про біль, а це відбувалося кожні кілька секунд, його нога тільки сильніше тиснула на педаль газу.
  
  
  Він втратив з уваги поїзд на заплутаних провулках Дьйора, але кілька разів пересував його на рівнинах, його штабелі випльовували чорний вугільний дим, коли він мчав рейками під повним натиском пари. Іноді, проводячи паралель із цим, його дратувала думка, що Синтія і Роберта знаходяться лише за кількасот футів від них, але до них неможливо дістатися. Його теж дратувало те, що Кобелєв і його дочка знову були разом, і ніщо не заважало йому вбити Синтію і навіть Роберту будь-коли, коли він хотів.
  
  
  Він знову втратив слід поїзда, коли він піднімався в гори, і досі не бачив його майже тридцять хвилин. Він думав, що його єдина надія - якимось дивом зустріти поїзд у Будапешті за дев'яносто кілометрів від нього. Це припинилося б, якби тільки вугілля та вода, а воно мало бути там, коли це сталося.
  
  
  У тисячний раз він потер очі і змусив себе залишитися притомним і забути про біль, і в тисячний раз його тіло відповіло постійним гудінням, «білим шумом» розпеченого відчуття. Незабаром він виявився правіше, ніж лівіше. Автомобіль кинувся на нього із протилежного боку, попереджаючи його гудок. В останню хвилину він повернув кермо, і він пролетів повз, його гнівне виття поступово стихало за його спиною.
  
  
  Цього разу це було надто близько для комфорту. Він притулився до плеча і зупинився, його суглоби побіліли на кермі, а серце шалено калатало в грудях. Він нічого не міг вдіяти, ніяк не міг отримати допомогу. Він змушував свій розум використовувати будь-яку можливість - від дзвінка Хоуку і відправлення ополчення вщент прямо тут і зараз і згорнувся калачиком, щоб померти, але нічого не було життєздатним. Зрештою, залишився лише один курс – робити те, що він робив. Він завів двигун і виїхав на асфальт, гадаючи, чи прокинеться він вчасно наступного разу.
  
  
  Через кілька хвилин, незважаючи на його рішучість, повіки почали опускатися, а потім закриватися. Через кілька секунд він почув стукіт у праве переднє крило, ніби хтось ударив його молотком. Він прокинувся якраз вчасно, щоб побачити валуни на узбіччі дороги досить близько у пасажирському вікні, щоб розрізнити тріщини у камені. Він спробував відсунутись, але удар об гранітну стіну висмикнув кермо з його руки. Автомобіль зачепив особливо великий виступ, розвернувся і раптово зупинився, жбурляючи Картера в дверне плече першим. Біль вибухнув у руці, як уламкова граната. Він ледь не заснув, доки його не наздогнала чорна ніч.
  
  
  * * *
  
  
  Стара селянка з тазом, що димився, з водою в руках проникливо подивилася на нього з відстані менше фута, потім повернулася і переступила через білу кімнату з низькою стелею до хлопчика, що сидів біля грубої дров'яної печі. Вона вилила воду з тазика в раковину і, не дивлячись на хлопчика, сказала йому: «Поклич лікаря. Американець не спить.
  
  
  Менш ніж за хвилину хлопчик повернувся зі смаглявим чоловіком років п'ятдесяти, з густими вусами кольору солі та перцю, що закривали верхню губу, та закоченими рукавами сорочки. Його очі оточували окуляри в дротяній оправі, поверх яких він уважно подивився на Картера. "Як ти себе почуваєш?" - спитав він англійською. "Ти американець?"
  
  
  "Погано", - сказав Картер, ігноруючи друге питання.
  
  
  Тобі було важко. Минулої ночі я вийняв це з твого плеча». Він підняв грудку свинцю, вкриту кров'ю.
  
  
  "Минулої ночі? Який сьогодні день?"
  
  
  "Понеділок."
  
  
  "Святий Христос!" - сказав Картер, починаючи вставати.
  
  
  "Легше", - сказав лікар, міцно тримаючи його за руку і плече. «Ти поки не в тій формі, щоб кудись йти. У тебе буде відкрита рана, якщо ти наполягатимеш».
  
  
  "Ви не розумієте! Я мушу бути в Будапешті! Я мусив бути там учора!»
  
  
  Картер щосили намагався вирватися з-під контролю лікаря, і це зусилля віддалося болем у плечі.
  
  
  "Йди!" - крикнув лікар хлопцеві, який дивився прямо за двері. "Скажи коменданту, що я не можу його утримати".
  
  
  Картер напружився ще кілька хвилин, потім у знеможенні впав на ліжко. "Все одно вони вже пішли", - пробурмотів він.
  
  
  «Ти маєш рацію, мій друже», - сказав низький культурний голос. І Картер, і лікар обернулися. У дверях стояв високий, елегантно стрункий чоловік у синій саржевій формі Угорської народної армії. Принаймні вона була схожа на форму іншої угорської армії, яку бачив Картер; різниця була в тому, що ця не була схожа на мішок. Вона була спеціально розроблена, щоб розгладити кожну опуклість та зморшку. По золоту на плечах Картер здогадався, що це полковник чи вище.
  
  
  «Дайте йому встати, лікарю, якщо він хоче сісти».
  
  
  Лікар відпустив його, і Картер болісно прийняв положення, при якому він міг спертися спиною на білу стіну.
  
  
  "Лікар сказав мені, що у вас чудові здібності до відновлення", - сказав комендант, підходячи ближче. «Тепер я бачу, що він мав рацію. Чудово. Чи не хочете ви сигарету? Він простягнув золотий портсигар, наповнений темно-коричневими сигаретами, в яких Картер дізнався, що вони виготовлені в Росії. Картер взяв одну, потім комендант вийняв одну собі, сильно постукав нею футляром і запалив. Він запалив її, потім присунув стілець і сів.
  
  
  "Де я?" - спитав Картер.
  
  
  «У горах приблизно на півдорозі між Будапештом та Дьйором. Село називається Діосд. Один із місцевих селян знайшов вас після нещасного випадку, коли він повертався додому з пологів. Він збирався відвезти вас до лікарні у Будапешті. але він дізнався про кульове поранення, коли побачив його, і вирішив, що у вас якісь проблеми, тому він привіз вас сюди».
  
  
  «Деяке послуга», - кисло сказав Картер.
  
  
  Комендант усміхнувся. «Ви не повинні звинувачувати селянина у моїй присутності. Він не мав вибору в цьому. Крім того, я боюся, що ви переоцінюєте ефективність своєї безпеки. Ми стежили за вашими пересуваннями з того часу, як ви поїхали з Дьйора. Ми б знайшли вас після того, як ви не змогли пройти через наш останній контрольно-пропускний пункт у будь-якому випадку. І зрештою, все не так вже й погано, чи не так? Ваша рана оброблена, і незабаром вам буде надано безкоштовний транспорт до австрійського кордону».
  
  
  «Мені потрібно закінчити роботу у Будапешті».
  
  
  "Доктор, чи не могли б ви нас на хвилинку покинути?" - спитав комендант.
  
  
  Лікар підняв брову, потім, не кажучи ні слова, підійшов до раковини, зібрав кілька інструментів, що лежали на підносі поруч із нею, і вийшов за двері.
  
  
  Коли він пішов, комендант присунув стілець на кілька футів ближче до ліжка. «Я думаю, вам слід знати, – сказав він конфіденційним тоном, – моє начальство вважає вас не більш ніж звичайним убивцею і хотіло б, щоб вас застрелили. І вони послали б мене сюди, щоб зробити саме це, якби це було не так». Це стосується самих Рад. Жоден їх, схоже, неспроможна визначити, де перебуває товариш Кобелєв в ієрархії. Вони бояться служити його справі і бояться цього не робити. Вони дуже спантеличені, і поки вони залишаються такими, ми Угорці цілуємо руки їм обом. Кобелєв зараз їде з країни, а ви непрацездатні. Зрештою, все йде добре, чи не так? "
  
  
  "Ні", - рішуче сказав Картер. «У поїзді знаходяться дві жінки, американські громадянки, і мій уряд дуже образиться, якщо їм буде завдано якоїсь шкоди…»
  
  
  "Ах!" – різко вигукнув комендант. «У вас тут немає прав. Ви всі в'їхали до країни нелегально. Все, крім міс Стюарт, яка, як мені сказали, є її справжнім ім'ям, а вона лише шпигун, що маскується під угорську шкільну вчительку. Ви всі небажані іноземці, а я буду радий позбутися вас! Він акцентував цю останню заяву, клацнувши попіл від сигарети на бездоганну дерев'яну підлогу.
  
  
  і на кілька хвилин розмова закінчилася.
  
  
  Вони курили. Комендант дивився на Картера, але Картер проігнорував його і втупився в підлогу. Він думав про Синтія і Роберта і про свої менші шанси на їх порятунок.
  
  
  «Знаєш, - сказав нарешті комендант, - справа не в тому, що я тебе не люблю, друже мій. Ти вражаюча людина, і я мушу захоплюватися твоєю підготовкою. Наприклад, твій угорський дуже добрий, майже без акценту. І ви пройшли довгий шлях, незважаючи на величезні труднощі. Лікар сказав мені, що у вас нещодавно зламано кілька ребер. Ваша здатність до відновлення є вражаючою. Але я маю роботу».
  
  
  "Ви не любите Кобелєва більше, ніж я, чи не так?" - спитав Картер.
  
  
  "Що змушує тебе казати це?"
  
  
  "Це правда, чи не так?"
  
  
  «Я не люблю цю людину, я визнаю це. Він є легендою КДБ. Історії, що вони розповідають, лякають. Дозвольте мені сказати так – я не схвалюю його методи. Для мене він уособлює весь радянський підхід до правління. Безжальний, влада заради влади. Загалом ганебна людина. Але в наші дні та у віці не завжди можна вибирати партнерів по ліжку. Така маленька країна, як моя, має бути у союзі з кимось сильним».
  
  
  Зовні завівся двигун. "Що це таке?" - спитав Картер.
  
  
  «Гертоліт, щоб доставити вас до Австрії. Я вважаю, що людина вашої надзвичайної витривалості готова подорожувати».
  
  
  Двері відчинилися, і в кімнату увірвався лікар. Його волосся розвівалося вітром, а позаду нього, на скотарні, трава зміталася вітром від великого ротора вертольота.
  
  
  Він гукнув. "Ви не можете везти цю людину зараз!"
  
  
  "Чому б і ні?" - спокійно спитав комендант.
  
  
  «Оскільки його стан не встиг стабілізуватися. Перемістіть його зараз, і ви можете його вбити».
  
  
  «Накази є накази, лікарю. Боюся, що тут наш друг трохи нас бентежить».
  
  
  «Ви дозволили мені врятувати його життя. Ви ж не очікуєте, що я стоятиму осторонь і дозволити вам убити його, чи не так? Дайте йому двадцять чотири години.
  
  
  Комендант повільно похитав головою.
  
  
  «Ми не такі, як ці американці, які ні в що не вірять, окрім грошей. Ми певною мірою цінуємо цінність людського життя».
  
  
  Комендант уважно подивився на Картера. Зрештою, він сказав: «Добре. Двадцять чотири години. Але не більше. Я залишу гелікоптер і команду під рукою, щоб відвезти його назад, як тільки ви скажете, що він готовий». Він відчинив двері, потім повернувся і подивився прямо на Картера. "Ми не варвари", - сказав він і вийшов.
  
  
  Підійшов лікар, обережно вийняв цигарку з пальців Картера і кинув її в найближчу склянку з водою. "Ти повинен спати", - сказав він. "Тобі ще знадобиться твоя сила".
  
  
  "Хіба я не можу нічого зрозуміти?" - жалібно спитав Картер. "Життя двох молодих жінок залежить від ..."
  
  
  "Шшш!" – різко сказав лікар. «Спи. . Сподіваюся, що це залишить тебе живим. Не руйнуй здоров'я, намагаючись зробити щось дурне».
  
  
  Він штовхнув Картера назад на ліжко і натягнув ковдру під підборіддя. Картер перестав чинити опір. Він боявся, що лікар дасть йому щось, щоб заснув, і йому потрібне було гостре мислення. Лікар засмикнув грубі домоткані штори на низьких вікнах і підійшов до дверей. Він відкрив її, створивши слабке світло, і вийшов. За ним, широко розплющеними очима, дивився хлопчик.
  
  
  * * *
  
  
  Коли повіки Картера наступного разу розкрилися, він виявив, що його оточує блідо-жовте світло. Хлопчик стояв над ним, тримав у руках гасову лампу без труби і дивився. Коли він зрозумів, що Картер не спить, він злякано зітхнув.
  
  
  «Не бійся, – прошепотів Картер. "Як тебе звати?"
  
  
  "Мілошу", - м'яко відповів хлопчик.
  
  
  "Мілошу. Ти колись був у Будапешті, Мілош?"
  
  
  Хлопчик кивнув головою.
  
  
  «Готовий посперечатися, ти колись захочеш там жити».
  
  
  Хлопчик знову енергійно кивнув головою.
  
  
  «Я хотів би поїхати в Будапешт, Мілош. У мене там є друзі, які чекають на мене. Але ці люди мене не відпускають. Я маю йти, і вони не дозволять мені. Мені потрібна допомога, Мілош. Твоя допомога, якщо я колись дістануся туди вчасно. Тобі подобаються ножі, Мілош? "
  
  
  Хлопчик знову кивнув і дістав із кишені старовинний складаний ніж. Він був швейцарським, але був поламаний. Залишилось лише два леза, одне з них іржаве, а інше з сильними сколами. І все-таки, по тому, як він з ним поводився, Картер зрозумів, що для хлопчика він був на вагу золота.
  
  
  «Готовий посперечатися, ні в кого тут немає такого чудового ножа». Він узяв його у хлопчика і підняв, щоб подивитись на нього. "Два леза", - сказав він з вдячністю, витягаючи іржаве лезо і проводячи пальцем по його краю. "Звідки це у тебе?"
  
  
  "Обміняв на інші речі", - сказав хлопчик.
  
  
  Картер мудро кивнув головою. «У мене теж є ніж, – сказав він, – навіть краще, ніж цей. Я готовий віддати його тому, хто б допоміг мені дістатися до Будапешта».
  
  
  Хлопчик нічого не сказав.
  
  
  Картер узяв його за руку.
  
  
  «Мій одяг, Мілос. І моя зброя. Принеси їх мені, і я дам тобі такий чудовий ніж, який ти коли-небудь бачив, обіцяю».
  
  
  Погляд хлопчика залишався рівним, і Картер не був певен, що зрозумів. Він подумав, як перефразувати це, але вирішив, що це марно. Вільгельміна та Хьюго, швидше за все, були замкнені в поліцейському сховищі за багато миль звідси. Він упав на ліжко і зітхнув. Хлопчик простяг руку, взяв ножа і сунув його назад у кишеню.
  
  
  Двері раптово відчинилися, і з'явилася селянка з відром у руці. "Мілошу!" гукнула вона. "Забирайся звідси!"
  
  
  Хлопчик винувато позадкував.
  
  
  «Давай. Іди та грай. Дай бідолаху спокій». Вона махнула на нього фартухом, наче ганяла курей. Хлопчик поспішив до дверей, відчинив її, але перед тим, як вийти, кинув швидкий погляд на Картера. Потім він утік, а жінка зачинила за ним двері. "Хуліган", - вигукнула вона, хитаючи головою, коли він пішов.
  
  
  Вона повернулася і вилив вміст відра у великий чайник на плиті. Потім довгим сірником вона запалила вогонь і поклала дров. Було щось у її рухах, у повільній, тяжкій роботі, на яку можна було розслабляючись дивитися. Коли чайник закипів, вона зняла його з плити та піднесла до ліжка. "Мені потрібно змінити пов'язку", - сказала вона.
  
  
  Вона почала повільно знімати марлеву пов'язку, яку наклав лікар. Рана виглядала потворно, але її спокійне, цілеспрямоване вираз обличчя не змінилося. Вона ніжно промокнула його плече ватою з водою з чайника. "Я тут ветеринар", - сказала вона. «Ось чому вони привели вас до мене. У її сільському акценті була чудова переливчастість.
  
  
  Закінчивши промивати рану, вона відрізала кілька шматків марлі та обережно притиснула їх до місця. Потім вона наклеїла на них плівку. Коли вона закінчила, вона наказала Картеру перекотитися на живіт.
  
  
  Протягом кількох хвилин її сильні пальці повільно розминали м'язи його плеча та шиї, потім Картер втратив рахунок окремих рухів та віддався загальному відчуттю задоволення. Ефект був чудовим. Біль і напруга, здавалося, зникли. Він повністю розслабився і незабаром міцно заснув.
  
  
  * * *
  
  
  Вдруге він прокинувся у темряві. Не було світла ні у вікні, ні на порозі дверей. Спочатку він подумав, що він один, потім почув рух. По дерев'яній підлозі човгали туфлі. Щось важке впало на заднє ліжко. Підвівшись, він потягся донизу, щоб відчути, що це було. Вільгельміна.
  
  
  "Мілошу?"
  
  
  У відповідь упало ще щось, цього разу легше і гнучкіше. Він провів рукою вниз і намацав грубу сорочку та штани, які Шветцлер позичив йому, і які тепер здавались такими, якими вони були багато років тому.
  
  
  "Гарна робота, Мілош, мій хлопчик!"
  
  
  Картер підвівся і поспішно почав одягатися. Він був трохи не в собі, але надто схвильований, щоб хвилюватися. Він як міг натягнув штани і поправляв сорочку, коли хлопчик чиркнув сірником і запалив гасову лампу. Коли вона почала мерехтіти, він сів у крісло і почав вивчати стилет, ніжно проводячи пальцями вгору та вниз по лезу.
  
  
  «Вірно. Він твій, Мілош», - прошепотів Картер, перевіряючи обойму Люгера, потім засовуючи її за пояс своїх штанів. «Ось, дозволь мені дещо показати». Він підійшов, підняв спеціальні піхви Хьюго і прикріпив їх до передпліччя хлопчика. Потім він вставив стилет у пружинний механізм. «А тепер напружуй м'язи», - сказав він. Хлопчик зігнувся, ніж вилетів і ковзав по підлозі. Хлопчик почав підбирати його, коли Картер схопив його за руку і розгорнув, доки вони не подивилися одне одному просто у вічі.
  
  
  «Це не іграшка, синку. Це зброя, яка використовується для вбивства людей. На ньому не лишилося крові. Подумай про це і стався до нього відповідно». Хлопчик урочисто кивнув головою.
  
  
  Поки Мілош був у другому кінці кімнати, Картер нахилився і задув ліхтар. Хлопчик, здавалося, відчув, що відбувається і перестав рухатися.
  
  
  Картер відсмикнув віконну фіранку. Довгі лопаті вертольота блищали в місячному світлі. Ліворуч, у тіні невисокої довгастої сараї, на вітрі танцювали вогники невеликого багаття. Він подався до дверей, але хлопець схопив його за руку. "Поки що", - сказав Картер англійською, стискаючи плече хлопчика. «Тобі краще сховати цей ніж на якийсь час, інакше вони дізнаються, хто допоміг мені вибратися звідси».
  
  
  На мить хлопчик просто тримав його, наче він хотів щось сказати, але не міг підібрати слова. Потім він сказав: "Спасибі".
  
  
  «Нема за що», - сказав Картер, скуйовдивши хлопчику волосся. Потім він якомога тихіше штовхнув дерев'яні двері і спустився на скотарню.
  
  
  Вертоліт стояв на галявині між будинком та сараєм. Це була модель радянського виробництва, яку хлопці з НАТО називали гончею. Було легко зрозуміти, чому лікар не хотів, щоб він летів. У цій конкретній версії пасажирську капсулу було видалено, а кормову кабіну залишено відкритою. На висоті п'яти тисяч футів буде холодно та свіжо.
  
  
  Він прокрався вздовж паркану до далекої сторони сараю, до кінця навпроти палаючого вогню, потім через густу траву вздовж зовнішньої стіни сараю, поки не підійшов досить близько, щоб побачити довгі тіні, що відкидали чоловіки, і почути їх голоси.
  
  
  Він мовчки вимкнув запобіжник Люгера, потім сів і почав чекати. Уривки розмов доходили до нього за вітром, але нічого зв'язного. Потім він почув тріск сухих бур'янів за кілька ярдів від нього і зрозумів, що це не займе багато часу.
  
  
  З-за рогу будівлі з'явилася темна постать, розстебнула блискавку на своїх штанах і трохи розсунула ноги. Почалося м'яке шипіння, коли Картер підкрався ззаду.
  
  
  "Ні руху, ні звуку", - прошепотів він, приставляючи стовбур Люгера до потилиці чоловіка. Чоловік завмер, і його потік раптово припинився. "Ти тут. Повернися та йди до своїх друзів».
  
  
  Коли вони увійшли у вогонь, розмова раптово припинилася, решта повернулася до них.
  
  
  «Киньте зброю, – крикнув Картер. Чоловіки корилися. Було два автомати АК-47 та кілька пістолетів.
  
  
  Коли він їх роззброїв. Картер жестом звелів їм підвестися, потім жестом відмахнувся від вертольота. «Поверніться та йдіть. Зараз же! ».
  
  
  На мить чи дві здавалося, що солдати не підкоряться його командам. Він підняв зброю трохи вище, і вони повернулися і поспішили геть.
  
  
  Він дозволив їм відійти принаймні на сотню ярдів, перш ніж видертися на борт вертольота.
  
  
  Машина завелася легко, через пару секунд тиск олії піднявся, і двигун стабілізувався. Солдати бігли до хати. Мабуть, за зброєю.
  
  
  Картер обережно пересунув уперед керування тангажем і швидкістю, і машина повільно відірвалася від землі, від болю в рані його нудило. Але він був у дорозі, думка про Кобелєва затуляла всі інші міркування.
  
  
  * * *
  
  
  Будапешт з його геометричною сіткою вогнів і чорною дунайською прірвою в центрі приходив і йшов, як і місцева авіадиспетчерська служба, яку Картер переконав, що він бере участь у важливих військових навчаннях. Слово про втечу, очевидно, ще не спіткало його.
  
  
  Судячи з графіків на борту, Картер вирішив, що Кобелєв і викрадений потяг пройшли Будапешт кілька годин тому. На цей час він буде майже до кордону з Румунією на півдні.
  
  
  На південь від міста він підняв гелікоптер, опустився на низьку висоту і повністю натиснув на газ.
  
  
  Земля стала плоскою, і сліди тяглися до обрію, як леза ножа. Він тримав невелику висоту, піднімаючись тільки для мостів і повітряних проводів.
  
  
  За півгодини він досяг Сільнока на річці Тиса. Він обігнув місто і продовжив свій шлях на південь, рівний стукіт роторів майже заколисував його. Здавалося, що він летів вічно, до мети, якої ніколи не досягне... поза зв'язком зі світом та своїм минулим, Кобелєв – єдина думка, яка більше мала значення.
  
  
  Чотирнадцятий розділ.
  
  
  Картер перебрався до Румунії у сутінках незадовго до світанку. Висота різко піднялася за останні півтори години, і коли перші промені світла впали на місцевість, рожевіли не пісок і трава, а сніг. То була гірська країна. На сході та півдні стояли Карпати та Трансільванські Альпи, що пливли на горизонті, як величезні кораблі. Височачи в центрі, сама стара Молдовяну, піднімаючись на висоту понад вісім тисяч футів, була видна, хоча пік був на відстані понад сімдесят миль.
  
  
  Колія теж почала підніматися, звивиста по долинах і виходячи з них, обіймаючи гірські схили, плямисту смугу чорного бруду і блискучої сталі на тлі побілілої скелі. Картер невблаганно стежив за нею. У нього страшенно боліла рука, і він прикинув, що пролетів майже двісті миль, але викраденого поїзда все ще не було видно.
  
  
  Його почали переслідувати тривожні думки: може, він вибрав неправильний набір слідів; може, вони десь зупинилися на шляху, і він їх пропустив; а може, натомість вони вирушили на південь із Будапешта до Белграда.
  
  
  Його паливо було закінчено. Якщо він піде набагато далі, він сяде тут і застрягне в снігу та вітрі.
  
  
  Він майже переконав себе здатися і обернутися, коли побачив стовп чорного диму, що висів у повітрі навпроти повороту. Він обігнув землю, і ось він, що димить щосили, двигун чорний, як ніч, штовхаючі штанги, клуби вугільного диму, що струмують з його труби. За нею слідували п'ятнадцять старовинних вагонів, кожен з яких був розфарбований трохи по-своєму, змушуючи їх виглядати з першого погляду як свого роду шоу-потяг.
  
  
  Він повернувся праворуч і відступив за край гори, не бажаючи, щоб його побачили. Це зажадало певної стратегії. Він піднявся над колективним полем і одразу набрав висоту, хоча розумів, що є межа того, наскільки високо він може піднятися. Повітря тут було холодніше і сухіше, ніж минулої ночі, а це означало, що воно не буде добре працювати з роторами. Крім того, йому потрібно було споживати більше палива, щоб пройти таку саму відстань.
  
  
  Він перелетів невисоку вершину і спустився в долину з іншого боку, потім знову знайшов слід і пішов ним ще дві милі. На той час він зрозумів, що виграв п'ятнадцять хвилин біля поїзда, і почав кружляти в пошуках гори в пошуках особливого типу снігової освіти, яка помітно випирала на дні уступу.
  
  
  Він знайшов те, що шукав і обігнув його, підійшовши дуже близько, різкий тріск лопатей ротора відбивався у вузькому прорізі долини.
  
  
  Потік вугільного диму з'явився через поворот унизу.
  
  
  Картер зробив другий прохід, піт почав виступати на його чолі, коли він повернув дросель уперед до упору. Знову жахливий гуркіт вертолітного двигуна та ударів роторів у сніговій тиші.
  
  
  Потяг з'явився біля підніжжя довгого підйому, коли Картер маневрував вертольотом вгору і навколо по болісному крутому повороту, і сніг почав зісковзувати зі схилу гори, спочатку повільно, потім все швидше і швидше. замітаючи сліди.
  
  
  Потяг уже сповільнював хід, коли Картер підняв гелікоптер і втік над вершиною. Він полетів у попередню долину, знайшов зручне рівне місце та приземлився.
  
  
  У носі вертольота він виявив важку куртку та аптечку. Він зняв сорочку та глянув на свою рану. Лікар зробив досить гарну роботу. Шви виглядали так, ніби вони тримаються, за винятком того, що навколо кінців чорної нитки почала утворюватися рідина – поганий знак. На щастя, за ніч стало так холодно, що було замало, щоб завдати болю.
  
  
  Він перев'язав рану і знову одягнув сорочку. Він натягнув куртку та перевірив Вільгельміну. У «Люгері» залишилося лише дев'ять набоїв. Він засунув його в одну з великих бічних кишень і виліз у сніг. Сонце вже наближалося до горизонту.
  
  
  * * *
  
  
  Картер побіг рейками. Попереду хмара пари клубилася з-за повороту, і повітря було сповнене шипіння пара. Він пірнув за серію валунів уздовж рейок і переходив від одного до іншого, доки не побачив задню частину поїзда.
  
  
  Двоє охоронців Кобелєва стояли на невеликій платформі з перилами наприкінці останньої машини, кожен із ручним кулеметом через плече. Вони були одягнені в хутро і шкіру, як два гірські провідники шерпів, і сміялися. Слова були спотворені, але тон був безпомилковим. Очевидно вони приїхали підготовленими до погоди.
  
  
  Картер збирався вбити їх обох, але так, щоб жоден із них не вистрілив. Одна черга із кулеметів – і прибіжить увесь потяг. Останнє, що йому потрібно було в цей момент, - це перестрілка.
  
  
  Він просунувся за інший валун, поки не опинився за п'ятдесят ярдів - максимально можливої ​​відстані, при цьому він все ще був абсолютно впевнений у своїй стрільбі. Потім він нахилився вперед, нагвинтив глушник на кінець стовбура, уперся рукою в камінь і почав чекати.
  
  
  Двоє чоловіків продовжували говорити та сміятися. Здавалося, один розповідав іншому історію. Іноді з передньої частини поїзда на Картера долинали розрізнені крики, і час від часу йому доводилося опускати пістолет і дмухати на пальцях, щоб вони не замерзли.
  
  
  Нарешті один охоронець дістався кульмінації, а другий від душі засміявся, а перший відвернувся від вітру, щоб закурити цигарку.
  
  
  Це був момент, на який Картер чекав. Він прицілився в людину, що сміється, обережно стиснув і всадив кулю йому в горло. Голова охоронця вдарилася об задню частину машини, відскочила вперед, і він перекинувся через низькі перила.
  
  
  Другий чоловік звів очі, сигарета випала з його рота. У його подиву білки його очей були видні навіть із п'ятдесяти ярдів. Картер зробив другий постріл у шию чоловікові за лівим вухом. Куля пробила частину голови людини, заливаючи кров на кілька футів. Він упав на першого чоловіка, потім звалився на підлогу, його тіло смикалося.
  
  
  Картер підбіг до поїзда, звільнив обох чоловіків від їхніх кулеметів, шпурнув одного якнайдалі в долину внизу і вивалив іншого плечем, потім зайшов у вагон. Він був порожній. Це були приміщення для прислуги, Ліжка, тісні ліжка з тільки висувним ліжком і вікном, але жодне з ліжок не було зсунуто, і кожне з вузьких розсувних дверей було відчинено. Не було жодних ознак того, що тут нещодавно хтось був.
  
  
  Він попрямував до наступного вагона - спального вагона зі старомодними оббитими сидіннями. Там теж було пусто. Невеликий обігрівач наприкінці проходу видував тепле повітря. Він нахилився, щоб зігріти руки, прислухаючись. Не було жодного звуку; поїзд здавався порожнім. Йому було цікаво, чи не зійшли пасажири десь по дорозі.
  
  
  Він пішов до наступного вагона. Більше спальних місць, хоча вони призначалися для платних клієнтів, більше, ніж ті, що були раніше і краще обладнані, із завісками з пензликами та невеликими фарфоровими раковинами для миття вздовж однієї стіни. Картер полегшив прохід, заглядаючи в кожен відсік з автоматом напоготові, вже не знаючи, чого чекати.
  
  
  "Нік?" - хтось прошепотів за ним. Він розвернувся. Роберта з розпатланим волоссям і очима, повними полегшення, підбігла до нього і уткнулася обличчям у його здорове плече.
  
  
  Він дозволив їй поплакати, а потім відсторонився. "Зберись", - сказав він їй.
  
  
  "Я могла б убити його", - сказала вона з раптовою силою. Але мій пістолет заклинило.
  
  
  «У Будапешті вигнали всіх пасажирів та команду. Не те, щоб комусь із них було шкода йти. Але Тетяна повернулася!
  
  
  «Я бачив, як вона сідала у поїзд у Дьйорі. Де Синтія?
  
  
  Попереду. Другий вагон позаду двигуна».
  
  
  "Вона ще жива?"
  
  
  Роберта кивнула головою. «Я була така рада вас бачити. Коли вони зупинилися через лавину, я подумав, що помру тут. А потім мені спало на думку, що це можете бути ви. Я не повірила цьому, але дякувати Богові, що правильно. Що, чорт забирай, трапилося з твоєю рукою? "
  
  
  «Маленька проблема у Дьйорі. Наш друг Кобелєв завжди думає наперед. Він подумав, що я можу пам'ятати його бабусю, тому він улаштував мені пастку. Чорт забирай, майже спрацювало».
  
  
  Вона розстебнула парку та розстебнула сорочку. "О, Нік!" - Вигукнула вона, побачивши це. "Тобі потрібна допомога."
  
  
  "Пізніше."
  
  
  Її очі ледве стримували сльози. «Я зробила помилку, Нік. Мені дуже шкода. Думаю, бо ти чоловік, ти маєш стати великим героєм. У всякому разі, коли я приїхала сюди, я зрозумів, що мало що можу зробити, тож я лежала тихо. Минулої ночі, коли всі спали, я подумав, що ризикну. Я пробрався в салон автомобіля попереду і виявила, що Кобелєв спить на той момент без охорони. Я стріляла в нього, але тут мій проклятий пістолет заклинило Я щойно вибралася звідти”.
  
  
  "Тобі пощастило, що тебе не спіймали".
  
  
  "Ти щось знаєш, Картер?" - обурено спитала вона, і її сором нарешті перетворився на гнів. «Протягом усього нашого співробітництва ви не чинили мені жодної поваги. Коли ви вперше зустріли мене, ви прийняли мене за повію, потім ви затягли мене на вокзал, щоб почекала, як маленька дівчинка, поки ви пішли перехопити Кобелєва у його бабусі. А тепер ви кажете мені, що не думаєте, що я здатна на просту операцію, яку мене навчили”.
  
  
  "Добре", - сказав він, намагаючись її заспокоїти. «Я також перепрошую. Я зробив помилку в Австрії, і мені слід було взяти вас із собою в Дьєр. Я міг би використати вас. Отже, тепер ми з розрахунку. Давайте закопаємо сокиру війни. Ми не маємо часу на сварки між собою. "
  
  
  «Я пробачу тебе, якщо ти пообіцяєш вибачитись повністю, коли все це закінчиться».
  
  
  "Добре. Тепер підемо шукати Кобелєва».
  
  
  Вони пробиралися через вагони поїзда, що залишилися, спальні вагони, вагон-душ, вагон-ресторан і кухню, де Нік бився з Шуріном; всі були покинуті. Коли вони підійшли до маленького салону вагона, де Картер спершу зіткнувся з Кобелєвим, вони тихо радилися за дверима.
  
  
  "Минулого разу, коли я був тут, - прошепотів Картер, - були двоє охоронців, один з цього кінця, а інший - з іншого".
  
  
  «Те саме, що й минулої ночі», - сказала Роберта.
  
  
  «Тоді нам доведеться припустити, що вони ще там. Ви повертаєтеся у вагон, виходите з поїзда, потім підходите до іншого кінця цього вагона, намагаючись нікому не дозволити вас побачити. разом. Я увірвусь у ці двері і вб'ю першого охоронця. Ви кинетеся в інші двері і привернете увагу другого. Забравши першого охоронця з дороги, ми влаштуємо перехресний вогонь. Але не стріляйте, якщо ви обов'язково повинні це зробити. Ми досі не знаємо, чи перебуває там Кобелєв, і я б волів не афішувати той факт, що його сили підтримки майже повністю скоротилися».
  
  
  Роберта кивнула, взявши ручний кулемет, який їй запропонував Картер. Вони звірили годинник. "П'ять хвилин", - сказав він.
  
  
  "Ви впевнені, що довіряєте мені не облажатися?" - спитала вона.
  
  
  "Забирайтеся звідси! Давайте не починатимемо все це знову!» Вона обернулася і вислизнула з машини.
  
  
  Картер стежив за годинником на своєму зап'ясті, поки не минуло п'ять хвилин, а потім увірвався в двері в той самий момент, коли Роберта проштовхнулася всередину з іншого боку. Машина була порожня.
  
  
  «Вони були тут, – сказала Роберта. «От трубка Кобелєва. Ще тепла». «І інвалідне крісло Синтії. Принаймні вони відпустили її. Але де, чорт забирай, все?»
  
  
  "Зовні я почув голоси в передній частині поїзда".
  
  
  "Давайте подивимося."
  
  
  Вони проїхали через клубний вагон, схожий на той, який вони щойно залишили, за винятком того, що в ньому не було бару. Він теж був порожнім, хоча нещодавно був зайнятий. Наступною машиною був вугільний тендер, через який вони перелізли до моторного відсіку. Там теж було порожньо, хоча протипожежні двері були відчинені, а всередині палав лютий вугільний вогонь.
  
  
  Тепер голоси були чітко чутні, і Картерові здалося, що він дізнався про голос Кобелєва. Він висунувся з вікна і побачив російського, що стоїть перед двигуном, поклавши руки на стегна, а його біле волосся було притиснуте густою хутряною шапкою. Він спостерігав за двома його охоронцями, машиністом та пожежником, які розгрібали вугільними лопатами сніговий насип, який блокував шлях. Він вигукував накази, закликаючи їх копати швидше. Поруч із ним стояла струнка жінка з чорним волоссям. Спочатку вона виглядала як Тетяна, але він припустив, що це, мабуть, Синтія, бо під чоловічим пальто, що звисало з її плечей, як намет, здавалося, на ній не було нічого, крім халата та нічної сорочки.
  
  
  Він нахилився трохи далі і навів «люгер» на російську.
  
  
  Він якраз збирався спустити курок, коли куля зрикошетила від двигуна за кілька дюймів від його руки.
  
  
  Картер ухилився, Роберта була поряд. "Де він?" - спитала вона.
  
  
  "Перед нами. десь попереду».
  
  
  Вона вискочила, швидко глянула і зробила коротку чергу з автомата. На її постріли швидко відповіли такою самою короткою чергою, від якої кулі зі свистом відлетіли від стінок відсіку.
  
  
  "Ти в порядку?" - спитала вона, знову нахилившись і дивлячись на руку Картера, яку він тряс, наче його вжалили.
  
  
  «Просто металеві уламки. Дідька лисого! Я мусив зрозуміти. Він поставив охорону в тилу, бо думав, що я зв'язаний з лавиною. Звичайно, він розмістив би ще одну над потягом, щоб стежити за всім, на випадок, якщо я прибрав перші два”.
  
  
  Було ще кілька пострілів, цього разу з іншого боку і нижче, вони пройшли через простір між вугільним тендером та двигуном, залишаючи глибокі срібні мітки на шаблоні прямо над їхніми головами.
  
  
  "Картер!" пролунав крик з боку другої серії пострілів. «Сподіваюся, ви не збиралися тікати з моїм потягом. Завдяки вам він нікуди не подінеться».
  
  
  "І ти теж, Кобелєв!" - крикнув Картер у відповідь.
  
  
  Стрілянина тривала, цього разу з двох боків, і Картер і Роберта зіщулилися в кутку, щоб не потрапити під рикошет.
  
  
  "Здавайтеся!" крикнув Кобелєв. «Ми вас притиснули. Крім того, у нас досі є ваш друг».
  
  
  "Але у нас є поїзд!" - заперечив Картер. Він проліз через вугільний пил на підлозі і визирнув на позицію Кобелєва. Вони використовували великі валуни, збиті лавиною, для укриття. Він зробив два постріли, від яких голови пригнулися. Залп у відповідь виходив від охоронця з іншого боку, відскакуючи від металевої підлоги і піднімаючи вугільний пил з усіх боків. Йому важко вдалося відкотитися до пожежних дверей з метою безпеки.
  
  
  Роберта зісковзнула і поклала йому руку на ногу. "Що ми будемо робити?"
  
  
  Картер швидко оглянув кабіну. То справді був старий двигун, вироблений Німеччини, мабуть, на початок століття. Німецькі етикетки для різних ручок та манометрів давно стерлися, але елементи управління виглядали простими.
  
  
  «У гіршому разі, – сказав він, – ми можемо піти звідси, хоча на це буде складно. Але, як бачу зараз, це протистояння. Ми просто сядемо та почекаємо. . "
  
  
  "Що, якщо вони кинуться на нас?"
  
  
  "Скільки у вас боєприпасів?"
  
  
  Вона перевірила магазин автомата. "Тридцять... може, сорок набоїв", - оголосила вона, повертаючи його на місце.
  
  
  «Ми можемо їх утримати. Вони можуть бути патрони, але у нас є обігрів. Вони застрягли на морозі».
  
  
  * * *
  
  
  Але холод не залишався. У міру того, як сонце на вулиці ставало все теплішим, а вогонь під котлом - холоднішим. А простір між тендером та паровозом – нейтральна зона перехресного вогню. Картер не зміг дістатися до вугілля. Вогонь перетворився з розпеченого на димчасто-сірий і, нарешті, до полудня перетворився на плямисте чорне вугілля з червоними смугами під попелом - занадто низько, щоб піднятися пара, якщо їм потрібно було швидко піти.
  
  
  До вечора тіні, що подовжувалися, змусили Картера і Роберту зігріватися перед піччю, один стежив за одними дверима, інші - за іншими. Це був довгий день, сповнений криків та погроз і навіть випадкових пострілів, але нічого не вирішено.
  
  
  "Я голодна", - сказала нарешті Роберта.
  
  
  «Важко замерзнути натще»,
  
  
  - сказав Картер. Він думав про Синтію. Він сподівався, що Кобелєв має запаси.
  
  
  "Я досі голодна."
  
  
  «Почекайте, - сказав Картер, помітивши знайому форму чорної металевої скриньки, захованої під сидінням водія. Він ковзнув до нього, і постріл ударив по спинці сидіння, змусивши його дзвеніти, мов гонг. Він схопив коробку і швидко відступив.
  
  
  "Це схоже на коробку для сніданку", - схвильовано сказала Роберта.
  
  
  Картер відкрив її. Усередині лежали чотири черстві булочки, трохи вощеної обгортки від вже з'їдених булочок і пів-термосу прохолодної кави. Водій був ласуном.
  
  
  З настанням темряви добувати вугілля полегшало. Картер кілька разів пройшов між тендером і двигуном, не обстрілюючи, і незабаром у кабіні стало досить тепло, щоб вони могли розстебнути пальто. Роберта обшукала шафки навпроти водійського і знайшла пожежну сокиру, коробку з ракетами та аптечку. Вона відразу ж приступила до роботи, змінюючи пов'язку на плечі Картера, коли Картер сидів з автоматом на коліні і дивився у вікно.
  
  
  "Як довго ми збираємося тут залишатися тут?" - нарешті спитала вона.
  
  
  Картер глянув на неї і знизав плечима. "Я не знаю. Насправді це їхня справа». Він відклав зброю. Роберта перепакувала аптечку і сіла навпочіпки, дивлячись на нього, їхні обличчя були дуже близько.
  
  
  Картер повільно нахилився до неї та зупинився. Її ніздрі роздулися, і здавалося, що вона будь-якої миті вискочить.
  
  
  "Що трапилося?" він запитав.
  
  
  Вона визирнула назовні. "Чи любите ви її?"
  
  
  "Кого?" - щиро збентежений Картер спитав.
  
  
  "Синтію."
  
  
  «Ні, – сказав він. "Ми хороші друзі, от і все".
  
  
  "О", - сказала Роберта, і вона була в його руках, обережно, щоб не притулитися до його рани, і вони цілувалися, її губи були м'якими, теплими та вологими.
  
  
  Вони розлучилися, і вона швидко стягнула светр і водолазку, потім розстебнула бюстгальтер, її груди були тверді і високі, її соски вже були твердими. Вона стягнула черевики та штани, коли Картер швидко роздягнувся, і незабаром вони лежали оголені в обіймах один одного перед теплою топкою.
  
  
  "Це безумство", - сказав Картер. «Кобелєв може будь-якої миті прийняти рішення відправити сюди своїх людей».
  
  
  "Я знаю", - сказала Роберта, ковтаючи слова. «Але це було так… давно…»
  
  
  "Заткнися, лейтенант-командор", - м'яко сказав Картер. Вона відкинулася назад, коли він поцілував її груди, потім спустився вниз її плоским животом і нижче, про все інше на мить забувши.
  
  
  * * *
  
  
  Набагато пізніше зірки з'явилися в довгастому небі між дахом хатини та верхом вугільного тендеру, і здійнявся вітер. Картер помітив, що тиск підштовхнув казан до небезпечної точки. Він порався з різними клапанами і патрубками, примружившись від вицвілих німецьких інструкцій у темряві, поки, нарешті, не знайшов той, який, як він думав, підійде, і відкрив його спочатку повільно. Пара виривалася з великого резервуару з шипінням, що межує з пронизливим криком, наповнюючи кабіну вологим запахом іржавого металу. Він дивився на манометр, поки індикатор не впав до безпечного рівня, потім вимкнув його, обірвавши жахливий вереск і залишивши по собі мертву тишу, страшну і тривожну. Його погляд спіймав погляд Роберти, і він зрозумів, що вони обидва думають про те саме.
  
  
  "Тут тихо", - сказав він. "Занадто тихо. Почекай тут».
  
  
  Вона запитала - "Куди ти йдеш?"
  
  
  «Побачимо, чи можу я знищити цього охоронця. Принаймні це дасть нам трохи місця для маневру». Він засунув свій люгер за пояс і застебнув куртку.
  
  
  "Будьте обережні", - сказала вона. То був наказ, а не прохання.
  
  
  П'ятнадцятий розділ
  
  
  Він вислизнув у відкритий простір у задній частині кабіни, з тривогою прислухаючись до потріскування кулеметного вогню, але нічого не було, крім гулу вітру в отворі. Він запитливо глянув на Роберту, потім побіг вузькими металевими сходами і побіг до далекого кінця поїзда, тримаючись у тіні. Місяць був у зеніті і за допомогою снігу освітлював краєвид блідим, опалесцентним денним світлом, яке, на щастя, також створювало глибокі тіні.
  
  
  Він дістався останнього вагона, піднявся по інших вузеньких сходах і піднявся на дах. Звідси він стрибнув на скелю. Сніг тут танув весь день і знову замерз, покриваючи скелі гладкістю скла. Він обережно балансував, намагаючись утримуватись, потім піднявся і вхопився за вічнозелену гілку на схилі вище. Він зробив крок, балансував частку секунди, схопившись за наступну гілку, потім знову зробив крок. Таким чином, він міг рухатися обережно, як людина по канату, за винятком того, що з однією здоровою рукою він переходив від однієї гілки до іншої, що робило її вразливою для падіння. Кілька разів він мало не впав, щоразу відчайдушно махаючи рукою туди-сюди, щоб утриматися у вертикальному положенні, поки якимось дивом він вчепився на іншу колючу гілку, і зміг продовжити шлях.
  
  
  Ця невелика драма розігрувалася в межах легкої досяжності людей Кобелєва, і Картер усе очікував, що постріл з гуркотом пролетить над снігом разом із кулею, яка пронизає його череп і відправить його на двадцять футів на рейки внизу або розколе його хребет чи щось інше. Але цього не сталося, і він почав сумніватися, чи не пішов Кобелєв.
  
  
  Скальний уступ закінчувався призматичним у місячному світлі крутим сніговим полем, наприкінці якого стирчав кам'яний виступ. Це було те місце, де Картер очікував його знайти, і справді, щось спиралося на його підставу, чи скриньку, чи згорток - чи людина. Якщо це був чоловік, він був мертвий або спав.
  
  
  Картер витяг пістолет і обережно рушив снігом, але поверхня поля замерзла до тонкого шару льоду, який тріснув, як скло, під ногами. Його кроки в тиші здавалися пострілами. Христе! Як він міг мене не чути? - подумав Картер. Але, на щастя, вітер віяв у гору, а не вниз, несучи хрускіт кроків Картера в ніч.
  
  
  Підійшовши ближче, він виразно побачив, що то була людина, згорбившись, схрестивши руки перед собою.
  
  
  Він підійшов ще ближче – у межах досяжності пістолета – і подумав, що тепер чоловік обов'язково його побачить. Він зупинився, готовий упасти на сніг, якщо чоловік зробить рух. Але нічого не сталося. Начебто чоловік спав... або мертвий. Він підібрався ближче.
  
  
  Нарешті, на відстані приблизно сімдесят п'ять футів Картер зрозумів, що людина прокинулася, але повільно замерзає. На ньому була тільки легка ветровка, без капелюха та рукавичок. Його обличчя було неземно блідим, його губи тремтіли, а його лиса голова була поцяткована білими плямами. Його очі байдуже дивилися вперед, і хоча Картер перетнув його поле зору, зіниці залишалися розфокусованими.
  
  
  Зітхнувши, Картер прибрав пістолет. Марно вбивати вже напівмертву людину. Він відвезе його назад до поїзда, попросить Роберта зв'язати і посадить в один із задніх вагонів.
  
  
  Очі чоловіка раптово загорілися останньою іскрою усвідомлення, що залишилася. Він розгорнув велику автоматичну рушницю і почав вогонь.
  
  
  Ліворуч від Картера розлетілися потік куль, вивергаючи в сніг крихітні блискучі гейзери. Картер відповів пострілом з стегна і швидко потрапив йому в чоло, що він відскочив назад, і його гвинтівка випустила три кулі в повітря. Потім велика туша людини впала обличчям у сніг, не залишивши сумнівів у стані його здоров'я.
  
  
  "Чорт!" - прокляв Картер себе. Він не хотів його вбивати. Він підняв труп носком черевика. Сніг струмками танув на ще теплому обличчі, і очі були розплющені. Не міг". Він узяв гвинтівку і перекинув її через плече, потім сунув Вільгельміну в кишеню куртки і попрямував до поїзда.
  
  
  Роберта спостерігала за ним, поки він піднімався рейками. "Нік!" - хрипко прошепотіла вона. "Я чула постріли".
  
  
  "Я не був осторонь", - сказав він.
  
  
  "Він помер?"
  
  
  "Так." Він швидко піднявся сходами в моторний відсік. «Не те щоб у нього було багато шансів, - гірко продовжував він. «Коли я дістався туди, він майже став. Колись я хотів би дізнатися, що Кобелєв робить із цими людьми, щоб гарантувати таку лояльність».
  
  
  "Куди ми вирушимо звідси?" - спитала Роберта.
  
  
  «Ми вже давно нічого не чули з іншого боку, чи не так?» - сказав Картер, підходячи до іншого боку двигуна.
  
  
  Роберта похитала головою.
  
  
  "Кобелєв!" - вигукнув Картер. Слова луною рознеслися з гори.
  
  
  Відповіді не було.
  
  
  «Ходімо, - сказав Картер, показуючи на Роберту.
  
  
  Картер взяв на себе фронтальну атаку, вилазячи з паровоза прямо відповідно до позиції Кобелєва. Роберта пішла іншим шляхом, обігнула великий котел паровоза і рейками, намагаючись обійти його з флангу. Але знову їхні запобіжні заходи виявилися непотрібними. Коли вони обігнули валуни, вони не виявили нічого, крім широкої області збитого снігу і посередині стрункої дівчини з чорним волоссям у надто великому чоловічому пальті, що лежить на боці, пов'язаному, як прив'язане теля. Вона корчилася і видавала приглушені звуки через тканину в роті, її очі з полегшенням говорили їм, як вона рада їх бачити.
  
  
  "Нік!" - Кричала вона, коли її розв'язували. Якийсь час вони сиділи в снігу, не рухаючись, обіймаючи один одного. Роберта присіла навпочіпки.
  
  
  "Чому вони залишили тебе?" - спитав Картер.
  
  
  «У Кобелєва була Тетяна, тож він втік пішки. Він сказав, якби у вас була я, можливо, ви б його відпустили».
  
  
  «Він, мабуть, марить! Мені наказано вбити його. Я зроблю це. Він має це знати. Куди він пішов?"
  
  
  Вона вказала на доріжку.
  
  
  Картер простежив за її пальцем і похитав головою, гадаючи, чого, чорт забирай, Кобелєв хотів у цьому напрямку. Він запитав. - "Як давно?"
  
  
  "Дві години. Я не знаю. Може, трохи довше».
  
  
  Тут співчутливо втрутилася Роберта. "Ви, мабуть, промерзли наскрізь"
  
  
  Картер і Роберта подали їй руку і допомогли піднятися сходами до машинного відділення. Поки Синтія зігрівалася і вмовляла Роберту розповісти їй все, що сталося, поки вона була непритомна. Картер порився в поїзді в пошуках чогось, що міг би використати у переслідуванні Кобелєва. За десять хвилин він повернувся з повними руками.
  
  
  "Золота жила", - пробурмотів він, кидаючи все це з гуркотом на підлогу машинного відділення. «Зважаючи на все, на цій ділянці колії досить часто сходять лавини, і поїзд перевозить достатньо обладнання на випадок, якщо команді доведеться вибратися звідси пішки».
  
  
  На підлозі було кілька пар снігоступів, три кирки, намети, аварійна піч, зв'язка сигнальних ракет, ще пальто та рукавиці, а також два надпотужні ліхтарики.
  
  
  "Було навіть короткохвильове радіо", - сказав він.
  
  
  "Робоче?" - з надією запитала Роберта.
  
  
  Картер похитав головою. «Саботаж. Напевно, перше, що зробив Кобелєв, коли влучив на борт. О, я знайшов ще одну річ». Він витяг із задньої кишені великий складений аркуш паперу. "Карта", - сказав він, розстеляючи її на підлозі. «Згідно з цим, приблизно за дванадцять миль вниз по лінії є місто. Хоча він не виглядає дуже великим».
  
  
  «Без сумніву, він має телефон чи радіо», - сказала Роберта.
  
  
  "Думаєш, він туди прямує?"
  
  
  Роберта кивнула головою. «На його місці я хотів би вибратися звідси якнайшвидше».
  
  
  "Він сказав щось про місто", - вставила Синтія. "Альба ... щось".
  
  
  "Алба Юлія", - закінчив Картер. "От і все. Я краще піду. Має двогодинну фору».
  
  
  "Нік, - сказала Синтія, - візьми мене з собою".
  
  
  Картер похитав головою. “Це буде дуже неприємна робота. І якщо ви пропустите репліку, ви отримаєте більше, ніж просто стогін із зали».
  
  
  «Я досвідчена альпіністка, Нік. Я провела більшу частину свого підліткового віку в Колорадо, піднімаючись на такі скелі, як Даймонд-Хед і північний схил Піка Лонга. Я знаю що роблю".
  
  
  «Ми збираємося вбити людину. Думаєш, у тебе вистачить на це сміливості?
  
  
  «Цю людину.... так», - рішуче сказала вона.
  
  
  "Ну ..." - сказав Картер, починаючи здаватися, але Роберта перервала його.
  
  
  "Можу я поговорити з вами наодинці?" — спитала вона.
  
  
  Вони спустилися вузькими сходами в сніг. Коли вони опинилися поза чутністю Синтії, Роберта зіткнулася з ним. "Ви думаєте забрати її, чи не так?"
  
  
  «Я був би дурнем, якби пішов туди лише з однією здоровою рукою. Вона мені може знадобитися».
  
  
  «Але вона актриса. Вона нічого не знає про розвідку».
  
  
  «Я, звичайно, не збираюся залишати вас двох тут одних. Кобелєв може повернутися назад і спробувати дістатися поїзда. Тепер, коли вона повернулася, я не збираюся залишати її без захисту».
  
  
  "Але все гаразд, щоб залишити мене. Це все?"
  
  
  «Ви були навчені подібних речей, коммандере. Вона актриса, пам'ятаєте?
  
  
  "І страшенно гарна".
  
  
  "Що це має означати?" - спитав Картер.
  
  
  Ти мені починаєш подобатися, Картер. Я не хочу тебе втрачати".
  
  
  Картер підійшов ближче, нахилився і їхні губи зустрілися. Вона добре трималася. Холодний, але теплий, майже пекучий у центрі. На мить Картер не хотів її відпускати. Коли він нарешті відступив, його серце билося. "Давай повернемося", - сказав він, слова застрягли у нього в горлі. "Є дещо, що я хочу у вас перевірити, перш ніж ми підемо".
  
  
  Наступні півгодини Картер проводив прискорений курс із проектування поїздів, ґрунтуючись на своїх скромних знаннях. Він сказав їй підтримувати тиск у котлі на максимумі на випадок, якщо їй доведеться раптово піти, і він показав їй, як випустити пару, щоб вона не накопичувалася надто високо. Потім він вказав на передню і задню передачі і пояснив, що для того, щоб пройти лавиною, їй доведеться відступити, щоб дати собі трохи місця для бігу. При таненні вдень та розкопках, ймовірно, вдасться вибратися, але тільки у разі крайньої необхідності.
  
  
  Він залишив їй автомат і додаткову обойму з патронами, потім вони з Синтією одягнулися і вийшли надвір. Вони кинули снігоступи поруч із трасою і пристебнули їх. Роберта спостерігала з кабіни, виглядаючи як якийсь партизан Тибету з її кулеметом, прив'язаним до брудної, вкритої снігом і вугіллям куртці. Коли вони йшли, вона помахала рукою, і Картер продовжував оглядатися через плече, щоб перевірити її, поки поїзд не зник з поля зору.
  
  
  Кобелєв та його почет залишили широкий слід на снігу, у снігоступах та яскравому місячному світлі. Картер дуже сподівався їх упіймати. Синтія на кожному дюймі виявилася справжньою гірською жінкою, якою вона себе називала. Вона йшла поряд з ним, крок за кроком підходячи до нього, демонструючи чудову витривалість для істоти такої легкої статури. І все це після її поневірянь у снігу.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  Приблизно за дві години вони знайшли перший труп. Вони, мабуть, прийняли б це за оголений шматок каменю чи чагарник, якби докази вбивства були так добре видно на снігу.
  
  
  Сліди вказували на те, що група з них йшла пішки – Картер припустив, що Кобелєв, Тетяна, двоє охоронців, пожежник та інженер – розійшлися, лише злегка утримуючись разом, і, судячи з борозенок, що йдуть від ніг деяких відбитків, хиталися від виснаження. Вони, мабуть, зупинилися відпочити. Сніг був збитий із каміння, а на землі залишилися сліди тіл. Картер зміг розрізнити сліди Кобелєва і Тетяни, причому менші сліди супроводжували великі, куди вони пішли. Вони дещо обговорили коротко, оскільки відбитків було мало. Потім один відхилився від інших, довгими кроками прямуючи до стрімкої скелі, біг.
  
  
  Слідуючи цими слідами, вони й знайшли його, обличчям униз у снігу з двома кулями в спині, в крові, просякнутій його товстою курткою, з витягнутими руками, все ще в довгих рукавичках з кайданками його професії.
  
  
  Синтія перша підійшла до нього. 'Нік! Дивись сюди! »- Крикнула вона, підстрибуючи до нього на своїх величезних снігоступах.
  
  
  Коли Картер дістався туди, він перевернув тіло. Кров текла з носа та рота і стала чорною на тлі ненормальної білизни обличчя.
  
  
  «Боже! Чому вони стріляли в нього? - Запитала вона відповіді, починаючи пхикати.
  
  
  " Не знаю".
  
  
  Картер дивився на тіло, намагаючись зрозуміти, чому вони вбили його. Не було жодних доказів, що один відстає від інших. У всякому разі, було досить дивно, наскільки добре вони трималися разом на такій великій відстані та на такій пересіченій місцевості. То навіщо стріляти в нього?
  
  
  Картер сказав Синтії взяти себе до рук. Вони нічого не могли зробити для цієї людини зараз, і, крім того, вона скоро побачить багато подібних речей, і їй потрібно буде бути готовою до цього. Вона витерла очі рукавицями, понюхала, і за кілька хвилин вони вже пішли далі, як і раніше.
  
  
  Срібний диск місяця висів над головою, ніколи не рухаючись і не змінюючись, і з часом (шлях, яким вони йшли, і притихлі пагорби по обидва боки, здавалося, стали місцем само по собі, без початку і кінця, і навіть пам'ять про смерть інженера Обличчя в масці зникло за ними, потім, через півгодини після того, як вони знайшли перше тіло, вони натрапили на друге, що розтягнулося посеред стежки, з кульовим отвором у лобі.
  
  
  Пожежний, - сказав Картер Синтії, що відвернулася. - Мабуть, був занудою. Я сказав би, що він пробув тут близько години, а може й менше. На такому морозі важко сказати. "
  
  
  "Нік, - слабко сказала вона, - я не знаю, чи зможу я продовжити".
  
  
  «Не ображайся на мене зараз, солодка. Та гаразд, у них скінчилися люди, яких треба вбити». Він схопив її за руку, і незабаром вони йшли снігом удвічі швидше, ніж раніше.
  
  
  Для них двох це був чудовий подвиг: людина, яка минулої ночі мало або зовсім не спала і тільки недавно отримала серйозні травми; та жінка, яка сама пережила тривале випробування. І все ж вони бігли, як двоє одержимих, ніби їх переслідували, а не переслідували, ніби самі лісисті пагорби раптово переслідували. Картер, наприклад, відчував, що він тікає, а не куди, і що його переслідувач невловимий, як ідея, яка тремтіла в глибині його розуму. Два вбивства без чіткого мотиву припускали щось неправильне, страшенно неправильне, але він не хотів зупинятися, щоб подумати, що це могло бути. Краще бігти і продовжувати бігти доти, доки, нарешті, через тридцять хвилин і пройшовши майже дві милі, більшу частину часу в гору, він змучений, важко дихаючи, впав у сніг.
  
  
  Синтія стояла над ним, випускаючи у нічне повітря величезні хмари пари. "Ти в порядку?" - Видихнула вона.
  
  
  Ми майже досягли вершини. Я маю таке почуття, що ми зможемо побачити їх звідти».
  
  
  Синтія звела очі. «Залишися та відпочинь. Я піду подивитись». Вона обернулася і піднялася на пагорб. Він тільки-но відстебнув свої снігоступи, коли вона щось крикнула і відчайдушно махнула йому рукою. Він схопив снігоступи і видерся до неї.
  
  
  Діставшись вершини, він побачив, про що вона кричала. У сотні ярдів по стежці на снігу, притулившись до скелі, сиділо ще одне тіло. У тіні це могло бути помилково прийнято за іншу частину скелі, якби не відображення місячного світла на чистому білизні його голеної голови.
  
  
  «О, боже мій», - пробурмотів він, накульгуючи ближче, бо відчув болісне усвідомлення того, що те, що він щойно пережив останні півгодини, ось-ось накличе на нього, наслідки яких мали бути дуже болючими.
  
  
  "Нік! Нік!" - крикнула Синтія. Вона закрила обличчя рукавицями.
  
  
  Він обійняв її і кілька хвилин притискав до себе. "Все гаразд, Синтія", - заспокійливо сказав він.
  
  
  Вона перестала називати його ім'я, але продовжувала тихо плакати у рукавиці.
  
  
  Тут щось виразно було не так. Він відчував, що це в холодному повітрі. Він почав люто крокувати, нарешті зупинившись, і це було мірою його хвилювання, що йому знадобилося стільки часу, щоб помітити очевидне. "Він покінчив життя самогубством!"
  
  
  Це правда. Труп все ще тримав у руці засіб знищення - пістолет 22-го калібру, в якому утворився невеликий отвір у правій скроні та трохи більший отвір у лівій частині біля корони, внаслідок чого на черепі утворилися два згустки крові.
  
  
  "Що це означає?" – слабо запитала Синтія.
  
  
  "Я не впевнений", - сказав Картер, плюхаючись на камінь навпроти трупа. "Стривай!" - раптом крикнув він. Він схопився і почав бігати туди-сюди по снігу. "Де вони? Я їх не бачу.
  
  
  "Що? Що ти шукаєш?"
  
  
  «Сліди! Тетяни та Кобелєва! Я їх не бачу! Я не бачив їх з того часу... з того першого тіла. Ми звернули з стежки там, а коли повернулися, їх уже не було. Обман! Принада від трупа до трупа, поки він тікає. Потяг! "
  
  
  Він стомлено повернувся до скелі і сів. Синтія впала в сніг. Вона перестала плакати. Тепер вона дивилася на нього з дивною стійкістю.
  
  
  Минули миті, поки Картер дивився у сніг біля своїх ніг і зітхав. Але Синтія не рушила з місця. Вона подивилася на його обличчя з поглинаючим інтересом.
  
  
  Зрештою, вона почала діяти йому на нерви. "На що ти дивишся?" - коротко спитав він. «Моя поразка? Це те, що вас так зачаровує? Ви думали, що я вищий за подібні речі? Ну немає. Я не можу його перемогти! Я пробував і не можу.
  
  
  «Я довго чекала, щоб почути це, – сказала Синтія, тільки це не був голос Синтії. Він був набагато глибший, горліший, з різкістю, яка говорила слухачеві, що його власник може так само легко вбити людину, як і полюбити її.
  
  
  "Тетяна!" - сказав він, ледве наважуючись вимовити це слово.
  
  
  "Вірно." Вона трохи посміхнулася, витягаючи з рукавиці револьвер із перлиною рукояттю. Ручка блищала у місячному світлі.
  
  
  Шістнадцятий розділ.
  
  
  «Ви і ваш батько, мабуть, із самого початку спланували цей маленький сюрприз», - сказав Картер із вимушеним сміхом. Незважаючи на холод, на його лобі виступив холодний піт. Він мав подумати, оцінити ситуацію. Кобелєв мав годинникову фору на двогодинну дорогу назад до поїзда. Картерові довелося б завдати тотального удару, щоб перемогти його, але спочатку йому потрібно було відвести пістолет Тетяни.
  
  
  "Насправді, це була моя ідея", - сказала вона. "Тато хотів силою повернутися на поїзд, але коли я побачила, що ця дівчина схожа на мене, у неї таке ж обличчя, такі ж очі, зуби, волосся - все те ж саме - я переконала його допомогти мені придумати цей маленький прийом, щоб витягти тебе сюди одного.
  
  
  "Помста багато означає для вас, чи не так?"
  
  
  «Я давно хотіла твоєї смерті, Картер. Відтоді…"
  
  
  «З тієї ночі, як ми спали разом на дачі твого батька?» - Сказав Картер, закінчуючи свою думку. «Не надто легко віддаватися, Тетяно? Побачиш чоловіка, який тобі подобається, відчуєш деяку привабливість, і тобі загрожує небезпека, чи не так?
  
  
  Ти мені ніколи не подобався, Картер. Я ненавиділа тебе з першого погляду.
  
  
  «Щоправда? Наскільки я пам'ятаю, не я приходив до тебе тієї ночі, ти приходила до мене. І не намагайся сказати мені, що твій батько підмовив тебе до цього, бо ти мало не зіпсувала його плани, зробивши це. Ні, ти хотіла мене, і ти все ще хочеш мене, і оскільки ти думаєш, що ніколи не зможеш отримати мене, ти хочеш убити мене. Хіба це не так? "
  
  
  "Ні", - твердо сказала вона. - "Ненавиджу тебе."
  
  
  «Умираючий чоловік має право дізнатися правду до того, як він зустріне свій кінець, чи не так? Якщо мене уб'є шалена ревнива жінка, я маю право знати це, чи не так?»
  
  
  "Я не заздрю!" - крикнула вона, встаючи на ноги. «Ти… ти намагаєшся спровокувати мене, змусити мене зробити помилку. Бачиш? Я знаю всі твої хитрощі».
  
  
  "Я не обманюю тебе", - спокійно сказав Картер. "Якщо те, що я говорю, неправда, чому ти так зла?"
  
  
  "Я не серджуся!" - Огризнулася вона.
  
  
  «Погляньмо правді в очі, Тетяно, ти була закохана в мене із самого початку. Ти не могла думати ні про що інше. І ти ненавидиш мене, бо думаєш, що я ніколи не зможу відповісти на ці почуття. Ти думаєш, я сміюся з тебе. "
  
  
  Вона зупинилась і пильно подивилася на нього. «Ви дійсно смієтеся з мене. Я знаю це. Але дуже скоро ви перестанете сміятися.
  
  
  Ти помиляєшся, Тетяно. Я не сміюсь. Зовсім ні.
  
  
  Мені дуже сподобалася та ніч, яку ми провели разом. Я часто думав про це.
  
  
  "Ти брешеш!" гукнула вона.
  
  
  «Чому я повинен брехати зараз? Я майже мертвий, розумієш? Ти недооцінюєш себе. Ти набагато красивіша, ніж ти думаєш. Хоча я можу збагнути, як ти могла цього не знати. Із таким могутнім батьком, як твій. Як ти могла бути впевнена, що будь-який чоловік скаже тобі правду? "
  
  
  Остання пропозиція мала майже фізичний ефект. Її голова трохи підвелася, і вираз її обличчя посерйознішало. «Принаймні ви дещо розумієте», - сказала вона.
  
  
  Картер відчув, що вона проковтнула наживку. Тепер хитрощі полягали в тому, щоб натягнути волосінь і дозволити їй намотатися. "Де зараз Синтія?" - Запитав він, змінюючи тему. "Все ще з батьком?"
  
  
  «Так. Думаю, вона його бавить. Знаєте, вона точно схожа на мене». Настала пауза, потім вона запитала: Ти коли-небудь займався з нею любов'ю, Картер?
  
  
  "Так, кілька разів".
  
  
  "І ви помітили, що вона схожа на мене?"
  
  
  «Ця думка спала мені на думку».
  
  
  "І це стимулювало вас?"
  
  
  «Ви маєте на увазі, чи було мені еротично, що вона нагадала мені вас? Я не думаю, що ви маєте право запитувати про це».
  
  
  «Ні, правда? У мене є пістолет, ти не забудь. У мене всі права у цьому світі. Тепер дай відповідь на запитання».
  
  
  «Добре, - сказав Картер після короткої паузи, - це надихало. Я згадав ту ніч, коли ми були разом, те, що ти любила робити, який ти…» Він невиразно жестикулював, маючи на увазі, що це дуже широке, щоб описати.
  
  
  "І що це за спосіб?"
  
  
  «О, - сказав він, дивлячись униз з гори, ніби написане десь було способом описати її диво, але, помітивши при цьому, що вона підійшла на кілька кроків ближче, - виникає відчуття, що тут багато чого недоторканий у тобі, Тетяно . Вулкан прямо під поверхнею. Цікаво, що могло б статися, якби цей вогонь колись розв'язався».
  
  
  "І це призвело вас до нових вершин пристрасті?" - спитала вона, дивлячись на нього, важко дихаючи.
  
  
  "Так." Він сказав це слово м'яко, наче вона вирвала його з його серця, так м'яко, що вона навіть не могла його почути.
  
  
  "Яка?" - спитала вона, нахиляючись ближче.
  
  
  Він побачив свій шанс та скористався ним. Схопивши снігоступ за край, він різко замахнувся, цілячись їй у голову. Вона відсторонилася, але він торкнувся пістолета і відбив його убік. Він вистрілив, потрапивши до ствола найближчого дерева.
  
  
  Вона впала назад, і він упав на неї, намагаючись схопити пістолет, перш ніж вона змогла знову направити його на нього. На жаль, вона була правшою, а його права рука була єдиною рукою Картера. Він був змушений дотягнутися до неї, внаслідок чого її ліва рука залишалася відкритою, щоб дряпати, тягнути та бити.
  
  
  Йому нарешті вдалося схопити її зап'ястя, але вона виявилася набагато сильнішою, ніж він припускав. Хоча він міг завадити їй повернути його до себе, він не міг змусити її упустити його, незалежно від того, який тиск він чинив. Вона раптом відірвала ногу і різко вдарила його.
  
  
  Потік нудотного болю ринув з його кишечника, світ закружляв, а живіт вивернувся навиворіт. Сила вилетіла з його рук, і він відчув, як пістолет вислизнув із його рук.
  
  
  У розпачі він зрозумів, що має лише один вихід. Він влаштувався на ній зверху, молячись, щоб вона була більше зацікавлена в тому, щоб убити його з пістолета, ніж спробувати знову відбити йому яйця.
  
  
  Вона приглушено кричала до його куртки. Він усе ще поркався з пістолетом, хоча й втратив його з уваги. Потім він знайшов його, притисненого до грудей, коли він розрядився з приглушеною бавовною між ними.
  
  
  Він лежав і ворожив, чи вдарили його і як сильно. Звідки йому знати, якщо хвилі агонії пробігають його хребтом і доходять до всіх пальців рук і ніг? Потім зрозумів, що Тетяна не рухалася, не рухалася і теж не дихала.
  
  
  Він відірвався від неї. Пістолет з перловою рукояттю лежав у неї на грудях, і з її пальто сочилася пляма крові, що росте. Він припустив, що куля влучила прямо в її серце, вона померла так швидко.
  
  
  Він невпевнено піднявся на ноги, відкинувся на камінь, на якому сидів, щоб не знепритомніти.
  
  
  Кобелєв був за годину ходьби від поїзда. У нього не було снігоступів, і він, мабуть, тягнув Синтію, яка щосили намагалася його сповільнити. Проте Картер не зможе його наздогнати. Тільки чудо могло повернути його вчасно.
  
  
  У животі в нього закрутився спазм, і його занепокоєння про Кобелєва, напруження, яке він відчував перед прицілом Тетяни, і булочки, які він їв разом з Робертою в поїзді, всі опинилися в калюжі, що димилася перед ним. Коли це минулося, він витер рота, умив обличчя снігом і сказав собі, що почувається краще, навіть якщо не був певен, що це правда.
  
  
  Він підійшов, взяв пістолет із рук Тетяни і засунув його до кишені пальта. Потім він постояв на мить, дивлячись на ченця, який віддав своє життя, щоб зробити це маленьке побачення.
  
  
  Що Кобелєв пообіцяв йому, що варто було накласти на себе руки? - подумав Картер.
  
  
  Він знайшов свою норовливу снігоступ і нахилився, щоб його пристебнути. Потім він подивився на довгий ланцюжок відбитків снігоступів, який починався на вершині пагорба і сягав більш ніж на десять миль до залізниці та Східного експресу. Він ніяк не міг подолати всю цю відстань менше ніж за годину.
  
  
  Потім він задумався, що сталося б, якби Тетяна вбила його, як планувалося? Вона безперечно не збиралася йти пішки, щоб зустріти батька. І він не збирався забирати її поїздом. Ніде не було жодних слідів залізниці.
  
  
  З передчуттям він обійшов територію навколо великого каменю, який тепер служив надгробком. На західній стороні стежки, приблизно за сто футів, він натрапив на лінію частково очищених слідів. Він пішов за ними до пари бігових лиж за деревом. Монах, мабуть, приховав їх тут для Тетяни, перш ніж вибив собі мізки.
  
  
  Вони були розміром із жінку. Отже, чоботи до них були безнадійно маленькими. Але кріплення можна було відрегулювати навколо власних зимових черевиків, і за кілька хвилин він однією рукою пробивався до вершини пагорба.
  
  
  На мить він постояв на гребені, розглядаючи просторий сніговий простір, що розкинувся перед ним, потім з поштовхом виштовхнув себе на гору, спочатку відштовхуючись ногою, щоб набрати швидкість, потім згорнувшись в аеродинамічно ефективну позицію «яйця» для мінімального опору вітру. "Це добре, - подумав він, - ніколи не розучишся кататися на лижах".
  
  
  * * *
  
  
  Для лейтенанта-коммандера Дж. Роберта Стюарт очікування завжди було анафемою. У п'ятирічному віці вона пам'ятала довгі години затримки, тоді як бюрократичні суперечки тримали її батька в угорській державній в'язниці ще довго після того, як його вирок як повстанцю під час революції 1956 року було скасовано. Вона згадала довгу поїздку на літаку і годинник допитів імміграційною владою, перш ніж вони нарешті випустили її батька і себе з терміналу в Айдлуайлд. А пізніше вона чекала на три дні довше, ніж будь-який кандидат в OCS, щоб отримати свою комісію - тільки для того, щоб виявити, на свою радість і трепет, що її відправили назад до країни, де вона народилася. З тих пір було багато тривожних моментів очікування, очікування повідомлень, які будуть доставлені в поштові скриньки в американському консульстві, очікування в провулках, щоб поговорити з контактами, розсердженого докера, радянського чиновника, який зраджував свою дружину, який думав, що вона привабливий сексуальний трофей. Очікування стало її життям, і все ж таки з усіх нервових годин, які вона провела в очікуванні речей, як хороших, так і поганих, жоден з них не зрівняється з годинником, який вона провела в очікуванні повернення Ніка Картера в Східний експрес.
  
  
  За вікном поїзда віяв вітер із долини внизу з низьким жалобним стоном, від якого вона заціпеніла. Старі дерев'яні машини заскрипіли і зупинилися на рейках, і кожен випадковий звук змушував її підстрибувати та хапатися за кулемет.
  
  
  Вона сиділа на підлозі машинного відділення, спиною до пожежних дверей, кулемет лежав на колінах. Час від часу вона підповзла до запасу вугілля на кілька футів, дістала оберемок і кинула їх у піч. Потім вона зачиняла двері і приймала ту ж напружену, насторожену позу, що й раніше.
  
  
  Котел став більшим, ніж просто джерелом тепла. Це її квиток звідси, сказала вона собі, і якщо вона подбає про нього, він подбає і про неї. Вона повірила цьому, і гарячий метал став приємним, майже дружнім відчуттям за її спиною, як теплі коліна батьків, коли весь світ довкола став ворожим і холодним.
  
  
  Її думки були зосереджені в основному на Ніку, про те, як у нього справи, чи повернеться він колись до неї і що вона робитиме, якщо він цього не зробить. Вона сказала собі, що не любить його, хоча ще до того, як слова повністю сформувалися в її голові, вона знала, що це брехня. І все ж вона знала, що кохання між ними неможливе. Це були два професіонали, кожен із яких виконував свою роботу. Вони любили б ненадовго, і вони б прощалися, і їхня любов була б від цього солодша і гостріша. Це були її думки, але в холодній темряві моторної кабіни її серце виривалося з фантазій про те, як вони двоє біжать, сміючись під гуркіт тропічного прибою, ніби їм все одно.
  
  
  Минали хвилини. Здавалося, час тече, як пісок у пісочному годиннику, по одній нескінченно малій крихті за раз. Іноді вона думала, що не може більше цього виносити, і вона ходила по хатині і напружувалася, щоб побачити, чи немає двох фігур, що йдуть до неї на чолі довгої колони слідів, які могли б сигналізувати, що її нарешті прийшло. до кінця. Якось, з якихось хитромудрих міркувань, вона навіть стріляла з кулемета в повітря, думаючи, що це може допомогти привести їх додому.
  
  
  Це було лише виразом розчарування, і коли вона подумала про можливість того, що постріли почнуть нову лавину, вона жахнулася. Вона знову зайняла своє місце перед піччю і поклялася не покидати її, доки Нік сам не підніме її.
  
  
  Ішов годинник, і сон спокушав її, хоча біль у животі не дозволяв йому бути великою загрозою. Вона не їла з тих пір, як Нік знайшов коробку для сніданку з булочками, і хоча з того часу вона повернулася і лизнула обгортки, це її зовсім не задовольнило, і її шлунок стогнав, бажаючи ще. Але коли нічого не було, він зрештою затих, поки він не став спати між її ребрами, і вона забула про це. Потім сон захоплював її все більш і наполегливіше, так що коли вона почула перший з криків, вона не була впевнена, чи був він справжнім, чи вона спала і бачила його уві сні.
  
  
  За другим криком ймовірність помилки було виключено. Хтось був там у темряві. Жінка у біді. Спочатку вона подумала, що це Синтія повернулася без Ніка, і її пронизав холод. Але потім вона зрозуміла, що хто б це не був, не знає її імені, і відчула збентеження та страх.
  
  
  Вона притулилася до стіни біля вікна паровоза і швидко визирнула назовні. За сто футів від нас у снігу стояла жінка приблизно того ж зросту і в цілому кольору шкіри, що і Синтія, тільки в хутрі. "Допоможіть!" - крикнула вона вже втретє.
  
  
  "Це хто?" - крикнула Роберта, намагаючись тримати голову подалі від лінії вогню.
  
  
  «Сінтія Барнс. Подруга Нік Картер. Ти говориш англійською?"
  
  
  «Звичайно, я говорю англійською. Але ти брешеш. Ти не Синтія Барнс. Нік пішов звідси із Синтією Барнс близько трьох годин тому. Ви, мабуть, ... »
  
  
  «Ні! Ніка обдурили! Я Синтія Барнс. Коли він прийшов, щоб змусити мене виконати це завдання, я працювала над постановкою Трамвай під назвою Бажання. Чи можу я написати кілька рядків, щоб довести вам це? »
  
  
  У цей момент, незважаючи на її підготовку, лейтенант-командор jg Роберта Стюарт на мить порушила правила безпеки. Говорячи мовою, вона «відпустила пильність». Думка про Ніка десь на горі у владі Тетяни Кобелєвої (бо хто ще міг маскуватися під Синтію?) Так вразила її, що вона вийшла у вікно. Десь унизу й праворуч пролунав постріл, схожий на короткий гуркіт грому. У голові у неї виникло різке відчуття, ніби вона увійшла в лопати пропелера, що крутиться, і полетіла назад.
  
  
  Вона лежала на підлозі, свідома, але не в змозі поворухнутися, прислухаючись, як потужні кроки піднімалися металевими сходами в купе.
  
  
  "Боже мій, вона ще жива!" крикнула Синтія різким голосом. Вона була до смерті налякана.
  
  
  "Це неважливо", - сказав інший голос, цього разу чоловічий, і, хоча в ньому не було акценту, Роберта помітила шкільну англійську.
  
  
  Сильні руки взяли її за руки в ліктях і потягли до отвору. Потім вона впала на сніг.
  
  
  "Ти не можеш просто так кинути її!" - сказала Синтія, і її очі сповнилися сльозами.
  
  
  Чоловік видав короткий глузливий сміх. "Ви абсолютно праві. Це найнецивілізованіше з мого боку. Але просто ніколи викликати швидку. Ми повинні йти".
  
  
  "Хіба ти не збираєшся чекати на свою дочку?"
  
  
  Знову сміх серед клапанів, що відкриваються, і шипіння пари. Ви нічого не розумієте з того, що я вам розповідаю. Я навчив Тетяну впоратися з будь-якою ситуацією. Хіба вона не втекла зі Сполучених Штатів в умовах суворої безпеки? Хіба вона не знайшла мене у Східному експресі посеред Угорщини? Це гра, яку ми граємо, вона і я. Вона робить нас сильними».
  
  
  Пролунав свисток двигуна, що означає, що казан готовий. Величезні штовхачі висувалися і опускалися, і земля під Робертою затремтіла, коли величезний потяг рушив униз рейками.
  
  
  Сімнадцятий розділ.
  
  
  Картер знайшов її майже випадково, що лежала обличчям униз у снігу, кинутій туди так недбало, що її кулемет усе ще був прив'язаний до її спини, стоячи дибки з піднятим дулом. То був автомат, який привів його до неї. Він бачив це, коли наближався, думаючи, що це була ще одна лопата, яку Кобелєв та команда використали, щоб розчистити шлях. Потім він помітив, що виступ під ним був того ж кольору, що й парк Роберти.
  
  
  Важко сказати, як довго вона там пробула. Хвилин тридцять, може, більше. Її губи були сині, а щоки безкровно-бліді, як слонова кістка, що спочатку налякало його. Але коли він потер її руки та поплескав, під шкірою почали з'являтися кольорові бутони. Незабаром їй стало тепло, і за кілька хвилин вона розплющила очі.
  
  
  "О", - простогнала вона, потягнувшись за кривавою смугою, яка текла її головою.
  
  
  "Не чіпай його", - сказав він, ніжно прибираючи її руку. «Це просто подряпина. Тобі дуже пощастило".
  
  
  "Нік!" - Вигукнула вона, раптом згадавши, що сталося. "Ти жива! Я думала, Тетяно…»
  
  
  «Мала убити мене? Вона намагалася, але відволіклася».
  
  
  "Ти…?"
  
  
  Картер кивнув головою. «Я вбив її. Інші теж мертві. У тому числі машиніст та гальмівний майстер».
  
  
  «Кобелєв був тут. З ним була Синтія. Вони сіли на поїзд.
  
  
  Я знаю. Не переймайся. У них не так багато шансів”.
  
  
  "Але як ми...?"
  
  
  "Довіртеся мені."
  
  
  Він допоміг їй підвестися, а потім підняв її.
  
  
  "Нік!" вигукнула вона. "Ви досить сильні для цього?"
  
  
  "Не турбуйся про мене", - сказав він, буркаючи. «Але зроби мені ласку. Не набирай ваги в дорозі».
  
  
  Він ніс її, злегка погойдуючись, поки вона не сказала, що готова йти, насправді ходьба, мабуть, буде менш стомлюючою, ніж підстрибування на його плечі, як мішок із борошном. На той час вони пройшли півмилі кривою траси. Він поклав її, і коли вона повернулася, її очі спалахнули від здивування.
  
  
  Вона ахнула. - "Гвинтокрил!" "Звідки це?"
  
  
  «Я начебто позичив його у Угорської народної армії. Вони збиралися депортувати мене у ньому. Ти вмієш літати?
  
  
  «Готова посперечатися. Частина моєї військово-морської підготовки»
  
  
  "Добре", - сказав Картер. Вони залізли в кабіну і пристебнулися. Він спостерігав за нею, доки вона вивчала інструменти та органи управління. "Ви збираєтеся впоратися з цим?"
  
  
  Вона подивилася на нього і кивнула, потім повернулася, запустила машину, і вони злетіли. Вони знайшли поїзд через кілька хвилин, що пливе відносно рівною відкритою ділянкою колії.
  
  
  "Це місце, щоб його перехопити", - сказав Нік. «Вітер тут не такий регулярний, що вам буде важко утримати нас у рівновазі. Просто порівняйте його швидкість десь у середині поїзда. Через шум парового двигуна він, ймовірно, навіть не дізнається, що ми тут. . "
  
  
  Поки він говорив, куля вдарилася об лобове скло, утворивши павутину тріщин. "Думаю, я був неправий", - крикнув Картер. "Не хвилюйся через це. Просто тримай кермо міцно. У будь-якому разі він хоче убити мене».
  
  
  Картер розстебнув ремені і спустився вниз. З перебирання мотком звисали товсті мотузкові сходи. Він опустив його, пришвартував до підлоги вертольота, потім відчинив великі бічні двері і викинув його. Вона приземлилася на поїзд унизу, погойдуючись по ходу вертольота.
  
  
  Він перевірив "Люгер", зняв запобіжник і засунув його у штани. Потім він знову швидко витяг його. Він хотів переконатися, що він готовий без сучка і задирки. Раніше йому заважала така нікчемна річ, як обірвана нитка, і він хотів бути страшенно впевнений, що цього більше не повториться.
  
  
  Він виліз по сходах і секунду вагався, дивлячись на машину, що погойдується. Це було небезпечно. З того моменту, поки він не стрибне на дах вагона, він був сидячою качкою. Сховатися було ніде, і однією рукою він не міг відкрити вогонь у відповідь.
  
  
  Глибоко зітхнувши, він почав спускатися так швидко, як міг.
  
  
  Кобелєв справив безперервну чергу у повітря, але сходи розгойдувалися туди-сюди, роблячи Картера поганою метою. Він був на півдорозі вниз, перш ніж Кобелєв зміг потрапити в що-небудь, і тоді тільки з чистої випадковості куля пробила край сходів, розірвавши більшу частину її ниток. Вона трималася секунду, потім впала, залишивши Картера бовтатися однією рукою, його ноги дико розгойдувалися в пошуках сходинок, яких більше не було.
  
  
  Кобелєв збільшив щільність свого вогню. Він мав автомат, і він лежав на вершині вугільної купи за паровозом.
  
  
  Куля розсікла рукав куртки Картера. Потім Кобелєв зупинився і старанно прицілився. Незважаючи на шум і постійний крижаний вітер, Картер відчув піт під пахвами, коли приціл націлився на нього. Цього разу Кобелєв не схибить. Картер глянув униз. П'ятнадцять футів до поїзда. Він ніколи не стрибне, не впавши.
  
  
  Потім гелікоптер раптово нахилився вперед. Його перше враження полягало в тому, що Роберта припустилася якоїсь помилки, коли мчала до даху машини. Він важко приземлився, але зумів утриматися на борту, чіпляючись за мотузку.
  
  
  Потім він зрозумів, що план Роберти був набагато сміливішим. Судячи з відстані між лопатею гвинта вертольота та Кобелєвим, вона намагалася опустити гвинт достатньо, щоб заслонити його постріл. То був сміливий крок, але дурний. Під цим кутом лопаті гвинта більше не могли захоплювати достатньо повітря, щоб утримувати її у повітрі. Вертоліт з хрускотом звалився на ніс. Лопаті ротора вдарилися вугільний тендер і розкололися. Він хитнув колесами по маківці вуха прямо над головою Картера, а потім взагалі зісковзнув з поїзда. Він приземлився на вершину і покотився стежкою кілька сотень футів, нарешті закінчившись на боці, хвостом шалено спрямованим до сонця. Картер кілька секунд тривожно спостерігав, але він лежав нерухомо, без вибуху, без вогню.
  
  
  Кобелєв почав знову стріляти, цього разу з подвоєною силою;
  
  
  Кулі заповнили повітря над головою Картера. Картер перекинувся, витяг «люгер», але, згадавши, що в нього залишилося кілька патронів, стримав вогонь.
  
  
  За кілька секунд потік стрілянини раптово припинився. Картер почув характерне клацання витраченого магазину. Це був момент, на який він чекав. Він підвівся на ноги, погойдуючись, щоб утримати рівновагу на поїзді, що мчить, і рушив уперед.
  
  
  Кобелєв був за тридцять футів перед ним, його рушниця була вирівняна так, ніби в ній ще залишалися кулі. Позаду нього Синтія, згорнувшись клубком, лежала на підлозі моторної кабіни, тупо дивлячись на сільську місцевість, що проїжджала. Події останніх кількох годин довели її до кататонії.
  
  
  "Кинь, Кобелєв!" - вигукнув Картер.
  
  
  "Де моя дочка?" - Крикнув у відповідь Кобелєв. "Що ти зробив із Тетяною?"
  
  
  "Вона намагалася мене вбити".
  
  
  «Отже, натомість ти вбив її. Ти помреш за це, Картер». Кобелєв натиснув на курок. Рушниця вистрілила, куля потрапила в «Люгер» уздовж стовбура і вибила його з руки Картера. Він вилетів з поїзда, і Картер приголомшено дивився йому вслід.
  
  
  «Ви думали, що мій автомат був порожнім? Невже ви дійсно думали, що я вчиню так безглуздо, якщо залишу себе без зброї?
  
  
  Кобелєв ретельно прицілився, цього разу в живіт Картера. Нема коли було відскочити вбік, колись було щось робити. Він натиснув на курок. автомат не вистрілив. Він тягнув знову і знову. Клацнув нешкідливо.
  
  
  «Я сказав би, що ви його заклинили», - сказав Картер.
  
  
  Кобелєв сердито кинув зброю. "Я розірву тебе на шматки голими руками", - крикнув Кобелєв, підіймаючись на вугільну купу і стрибаючи на невелику відстань до першого вагону.
  
  
  Тепер вони стояли віч-на-віч, очі в очі, ноги злегка зігнуті і розведені, щоб не впасти.
  
  
  "Ви закінчили," крикнув Картер.
  
  
  Вони зробили кілька кроків ближче, як насторожені важкоатлети, що обмацують один одного, обидва бажаючи завдати шкоди, але не бажаючи їх витримати.
  
  
  Тим часом поїзд мчав уперед. Вони підходили до мосту. Дерев'яні конструкції нагорі виглядали так, ніби вони проходили за кілька футів від дахів автомобілів, набагато менше, ніж шість або сім футів, необхідних, щоб пройти повз людину, що стоїть. Зліва була піна вируючого струмка, який ще не змерз у середині жовтня.
  
  
  Картер дивився, як наближається міст. Потім він глянув на обличчя Кобелєва. Очі звузилися, щелепи стиснулися в похмурій рішучості помститися за смерть дочки.
  
  
  Кобелєв наблизився, його руки кружляли перед ним, як пазурі, щоб схопити Картера і скинути його з поїзда. Позаду нього на них кинулися колоди мосту. В останній момент Картер пірнув на дах вагона.
  
  
  «Тобі мене не обдурити, Картере…» - слова Кобелєва були перервані нудотним ударом тупого дерева об голову. Його шпурнуло обличчям вниз по машині, потилицю було розбито вщент. Картер, який лежав лише за кілька футів від нього, простяг руку, щоб утримати тіло, але перш ніж він встиг схопитися, вібрація поїзда перемістила його до краю, і воно вислизнуло з його рук. Кобелєв ударився по шпалах унизу і скотився в крижану піну річки.
  
  
  Потім річка пішла своїм шляхом, перекидаючись і розбиваючи тіло об каміння, поховавши його потоками піни. Потяг зробив крутий поворот на вигині гори, і річка зникла. Вагони пішли далеко вперед, і Картер зрозумів, що поїзд рухається надто швидко для цього ухилу. Кут повороту машин був такий великий, що йому доводилося чіплятися за балку даху кінчиками пальців.
  
  
  Коли він нарешті вирівнявся, він знову підвівся і спустився до паровоза. Синтія все ще сиділа на підлозі, нерухома і нерухома, не зважаючи на те, що відбувалося навколо неї. Коли він підійшов, вона підвела очі і здригнулася, ніби чекала на удар.
  
  
  "Лєгче, дівчинко", - м'яко сказав він. Він поклав руку їй на плече, і її обличчя раптово осяяло впізнання.
  
  
  "Нік!" Вона потяглася до нього, але він звільнився.
  
  
  "Спочатку я повинен нас уповільнити". Він підійшов до пульта управління і витягнув шматок дерева, яким Кобелєв закривав дросельну заслінку. Двигун одразу сповільнився, але швидкість поїзда та ухил все ще тягли його надто швидко.
  
  
  Він натиснув на гальмо. Жахливий вереск наповнив повітря, і іскри полетіли від коліс, що борються з ресьами. Але вона сповільнилася, поступово, але безпомилково. Йому знадобилося всі п'ятнадцять хвилин, щоб її повністю зупинити. На цей час Синтія була поруч із ним, уткнувшись обличчям у комір його парки, і безконтрольно плакала.
  
  
  Їй було важко говорити, але їй удалося видавити кілька слів: «На трасі знову дівчина. Кобелєв вистрілив у неї, але вона померла. Вона лежить там одна».
  
  
  "Я знаю. Ми повернемося за нею зараз». Він увімкнув двигун і почав повільно підштовхувати п'ятнадцять порожніх вагонів на пагорб.
  
  
  Їхати було важко, поки вони не дісталися мосту, але потім полотно дороги вирівнялося, і вони почали набирати швидкість. Через кілька хвилин вони повернулися на пряму, і перевернутий гелікоптер став видно на сніговому полі. Коли вони наблизилися, постала постать, махаючи рукою.
  
  
  "Поспішай, Стюарт", - крикнув Картер, коли нарешті зупинив його. "Ви затримуєте поїзд".
  
  
  Роберта швидко піднялася вузькими сходами до паровоза.
  
  
  "Роберта Стюарт, це Синтія Барнс, екстраординарна актриса, а останнім часом дівчина-заручниця".
  
  
  "Приємно познайомитися зі справжньою тобою", - сказала Роберта.
  
  
  "Приємно бачити, що ти живий і здоровий", - сказала Синтія, посміхаючись.
  
  
  «А тепер, – сказав Картер, обійнявши Роберту правою рукою і цілуючи Синтію в щоку. «Як ви думаєте, ви могли б повернутися в вагон-ресторан і приготувати щось для нас, щоб поїсти, поки я знову відправлю цей поїзд?» Вони кивнули. "Добре. Наступна зупинка – Стамбул».
  
  
  
  
  
  
  
  
  Earthfire North
  
  
  Картер Нік
  
  
  Вогонь землі на Півночі
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Earthfire North
  
  
  Присвячується співробітникам таємних служб Сполучених Штатів Америки.
  
  
  Пролог
  
  
  Лікар Коулсворт увійшла до свого невеликого кабінету в геологічній лабораторії Ісландського університету з великою чаркою фотографій. Вона прибрала кавові чашки, файли та інше приладдя зі столу і розклала глянцеві відбитки рядами, починаючи з верхнього лівого кута і поступово спускалася вниз.
  
  
  Фотографії були химерними: один і той же знімок знову і знову - скелястий палець скелі, що стирчав з того, що виглядало як гирло річки Стікс, - бурхлива частина морської води, з якої туман і пара лилися, як пара з чайника. Час від часу, коли вона роздавала їх, вона примружувалася на одного з них під світлом, постукувала пальцем, відзначаючи це, і продовжувала. "Експеримент майже завершений", - сказала вона собі, і останнє свідчення ось-ось стане на місце. Висновок неминучий, але неможливий, не віриться.
  
  
  Коли вона закінчила, у неї було шість рядів фотографій, по шістдесят рядів, дві повні покадрові послідовності, зняті з інтервалом в одну секунду протягом трьох хвилин, з інтервалом у двадцять чотири години кожна. Вона дістала з шухляди штангенциркуль і з навмисною повільністю досвідченого вченого почала робити виміри зображень на кожній фотографії, записуючи свої результати в товстий зошит.
  
  
  Вируюча вода і пара були поверхневим явищем вулканічної тріщини, що відкрилася на дні океану за кілька сотень ярдів від берега. Він був виявлений лише тиждень тому, коли капітан проплив траулера повідомив про інцидент у Департамент рибальства, який, у свою чергу, передав його до університету для подальшого вивчення.
  
  
  Доктор Коутсворт ухопився за можливість вивчити це нове заняття. Вона побувала в Ісландії в рамках програми обміну викладачами з Массачусетським технологічним інститутом та побачила у новому вулкані шанс познайомитися з унікальною структурою ісландської геології. Вона з самого початку зробила це своїм улюбленим проектом, атакувавши його із властивою йому ретельністю. Вона знімала щогодинні показання температури на різних глибинах, щоб побудувати графіки градієнта температури, знімала сейсмографічні дані, щоб визначити розмір отвору, кількість та напрямок потоку лави, а також хімічний аналіз пари, щоб побачити, чи він порівнюється з іншими вулканічними гарячими точками. в Ісландії та її околицях.
  
  
  Саме ця остання серія тестів почала вказувати на щось неправильне, дуже неправильне: настільки неправильне, що воно викликало тремтіння по твердій землі її геологічних знань.
  
  
  Серед слідів хімікатів, згаданих у лабораторному звіті, був полімер - дихлоридполіетанол - штучний компонент деяких типів антикорозійних пластикових сполук труб, що використовуються в нафтовидобутку та іноді для транспортування гострої пари. Про його існування у природі було відомо.
  
  
  Результати, звичайно, перевірили ще раз. Помилки не було. DCP напевно був у парі, а не у випробувальному устаткуванні. І Лідія Коутсворт була змушена задуматися, яким є справжнє джерело цієї тріщини.
  
  
  Потім з'явилися інші докази. Тріщина мала період спокою, протягом якого виверження повністю припинилося. Він тривав приблизно вісім годин з 23:40 до 8:15 і був настільки точним, що вона могла виставити годинник по ньому. Надто точно. Це було схоже на те, якби хтось вимикав і включав.
  
  
  Дві ночі тому вона направила невеликий човен через вируючу воду, пару та туман до крихітного каменю у центрі подій, де вона встановила камеру. Вона направила лінзу на інший камінь у дюжині ярдів від неї, а потім встановила таймлапс-тригер на один знімок за секунду загалом на три хвилини у дужках близько 23:40 та знову близько 08:15. Потім вона повернулася до своєї машини, щоб чекати. Вранці вона гребла, забрала плівку, а потім помчала назад до лабораторії, щоб виявити та проаналізувати її.
  
  
  Вимірюючи коливання висоти води на певних ділянках скелі, вона спромоглася визначити, коли виверження почалося і закінчилося. Із цього випливали два факти. По-перше, весь цикл не був поступовим процесом, як це зазвичай відбувається у природі; виверження припинилося точно о 23:41:23 і знову почалося о 8:15:56. По-друге, запуск не супроводжувався постійним сплеском; були коливання у потоці води, наприклад, коли гідравлічний насос очищається, а потім відновлюється.
  
  
  Їй нав'язували такий висновок, але він здавався надто фантастичним, щоби повірити в нього. "Краще почекати", - подумала вона. Найкраще підтвердити докази.
  
  
  Напередодні ввечері вона знову зважилася на небезпеку піни та туману на борту маленького човна. Вона зробила свої фотографії та повернулася, провівши годину у темній кімнаті. Тепер, коли вона вивчала їх, вона дуже намагалася бути об'єктивною в тому, що бачила, не дозволяючи ваги минулих доказів впливати на її висновки. Але в міру того, як вона проводила вимірювання та складала таблиці різниці в рівні води, її серце билося частіше, а язик голосно клацав від сухості у роті.
  
  
  Коливання на початку циклу досі були присутніми. Як і минулої ночі
  
  
  
  
  
  Помилки не було. Виверження припинилося в той самий час обома ночами, а потім почалося знову, як по команді, з точністю до секунди. Шанси на те, що щось подібне станеться природним чином, були трильйонами одного. Цього разу не було змоги уникнути висновку. Фіссура оброблялася механічно. Але ким? І чому?
  
  
  Вона підійшла до вікна і дивилася на безлісний краєвид південної Ісландії. В усіх відношеннях, крім одного – часу – тріщина та викид пари з вулкана могли бути природними. Все, крім часу, тобто вона виправила сама, та докази полімеру.
  
  
  Її руки тремтіли. Вона запалила сигарету, і ця дія її трохи заспокоїла. Більшість населення Ісландії, що налічує майже чверть мільйона, залежала від джерел тепла та гарячої води з геотермальних джерел. Декілька років тому природні струмені пари були обрані в лавове поле на південь від Рейк'явіка, столиці країни. З того часу на острові було багато екологічно чистої енергії за дуже низькою ціною. Але за останній тиждень, коли відкрилася ця нова тріщина, рівень та інтенсивність пари різко знизилися. Уряд попросив Петура Томассона, колегу на її факультеті в університеті, розслідувати це останнє коливання. Офіційного оголошення, звісно, був; такі коливання, хоч і були звичайним явищем, звісно, були рідкістю. Поки що вони мали лише теорії. За винятком цього…
  
  
  Точність, з якою сталося виверження, існування полімеру, що явно вказувало на штучний трубопровід, і раптове зменшення кількості парових струменів за межами Рейк'явіка були для неї загадковим збігом. Очевидно, хтось відводив воду та пару з міського водопроводу та відправляв їх через тріщину в океані. Але хто? І чому?
  
  
  Хто б це не був, він мав величезні ресурси. Довелося копати трубопроводи, будувати насосну станцію. Це вимагало великого планування та інженерії, а також співробітництва сотень людей. Як таке могло бути приховано у такій безплідній та малонаселеній країні, як Ісландія? Як вийшло, що влада не знала?
  
  
  Вона мала переконатися, абсолютно впевнена, що має рацію. Вона повернулася до столу і витягла з верхньої шухляди товсту пачку карт. Це були оглядові карти, найдокладніша картографія, доступна тут. На них зображено утворення суші та ґрунтові води на кількох сотнях квадратних кілометрів півострова Рейк'янес на південь від Рейк'явіка.
  
  
  Вона знайшла потрібну карту, чоловіки дістали блокнот і квапливо підрахували. Враховуючи максимальний діаметр труби і кількість води і пари, що переміщується, насосне реле потрібно було розташувати десь уздовж дуги приблизно в шести милях на південь від міста. Вона намалювала дугу на карті, чоловіка склала її, сунула в кишеню, зняла пальто з гачка біля дверей і пішла.
  
  
  Була неділя, і університет був майже порожній, її підбори голосно гуркотіли по кахельній підлозі. Вона доїхала до паркування перед будинком, коли зрозуміла, що залишила фотографії на столі. Вона повернулася, засунула їх у великий манільський конверт, який кинула до нижньої скриньки столу, і замкнула скриньку. Вона знову дістала блокнот і швидко подряпала записку для дуже дорогого друга. Вона не мала реальної причини писати записку саме йому… просто щось у глибині її розуму підказувало їй, що це може бути мудро.
  
  
  «Дорогий Нік, - написала вона. «Я виявив тут щось справді неймовірне. Боюся, я збираюся втрутитися в якусь мерзенну місцеву політику. Розповім вам більше, коли побачу вас у Вашингтоні наступного місяця. З коханням, Лідія».
  
  
  Вона поклала записку в конверт, адресувала її Ніку Картеру, який займає поштову скриньку у Вашингтоні, округ Колумбія, потім поставила на неї марку і засунула до кишені.
  
  
  * * *
  
  
  Земля на південь від Рейк'явіка покрита шаром чорного попелу, що випав у результаті виверження гори Гекла у 1948 році. У полі не росте ні гілочка, ні палиця, і в цілому складається враження, що пейзаж такий самий сумний і безплідний, як і на дальній стороні. місяця. Коли невелика орендована машина Лідії Коутсворт в'їхала в цю чорну зону, залишивши місто позаду, вона відчула раптове озноб, ніби входила до Країни мертвих. Вона завжди це відчувала, коли приходила сюди. «Це нерозумно, – сказала вона собі. Світило сонце, і вона вже десятки разів їхала цією дорогою, подорожуючи між лабораторією та спостережним постом біля ущелини. Тим не менш, з якоїсь причини від цього місця в неї каламутилися мурашки, особливо сьогодні.
  
  
  Вона їхала повільно, досліджуючи кожну освіту скель і заглиблення в ландшафті, ніби вона бачила їх уперше. Якщо насосна станція і була десь тут, вона була добре захована, бо ніколи її не бачила. Ніколи не бачив нікого на цій дорозі.
  
  
  «Ні, – подумала вона. Це було зовсім так. Був чоловік, з яким вона стикалася час від часу.
  
  
  
  
  
  
  Тепер вона згадала, що він водив іржавий сааб. Він був великим чоловіком. Вона помахала рукою вперше, коли побачила його, але він не відповів на привітання. Вдруге вона не помахала рукою; насправді, вона навіть не помітила його. Мовчазний місцевий житель, не більше.
  
  
  Вона думала про нього, коли щось привернуло її увагу і змусило її різко натиснути на гальмо педаль, внаслідок чого машина опинилася на узбіччі. Лінія електропередачі, що йде паралельно шосе, яку вона бачила та ігнорувала десятки разів, тепер здавалася їй дивною. Щось пішло не так. Раптом вона зрозуміла, що їй здалося недоречним. Від одного з великих ізоляторів нагорі кабель спускався балкою і йшов у підземний канал. Вона вийшла з машини і окинула поглядом обрій. Ні будинків, ні будівель. Тут не потрібна електрика.
  
  
  "Насосу знадобиться джерело енергії", - сказала вона собі. Газогенератор споживав галони бензину чи дизельного палива та видавав багато шуму. Вона підтягнула комір пальта, щоб відбити холодний вітер, і попрямувала до великого темного пагорба на горизонті вдалині. Це було єдине можливе місце, де щось можна було сховати від автомобілістів, які проїжджали повз.
  
  
  * * *
  
  
  Шлях через поле золи та попелу зайняв майже годину. Половина шкіри була здерта зі шкарпеток її черевиків, а ступні здавались свинцевими. Двічі вона казала собі, що женеться за тінями. Незалежно від речових доказів, в Ісландії неможливо було приховати такий масштабний проект.
  
  
  Вона обігнула далекий бік величезного пагорба, і її колишні сумніви з приводу довгої, мабуть, безплідної прогулянки та неправдоподібності її теорії раптово випарувалися. Між двома пагорбами із золи, пофарбованими в чорний колір для маскування з повітря, була дренажна труба з гачками. Мабуть, якийсь блок навантаження для конвеєра, який безперечно знаходився внизу.
  
  
  Її серце підстрибнуло. Вона підійшла до труби дуже повільно, очікуючи, що щось чи хтось на неї стрибне. Вона провела рукою по гладкій поверхні. Метал вібрував. Насос був недалеко, і він працював.
  
  
  «Ти маєш повернутися, - сказала вона собі. Знайди когось. Петур Томассон. Він би знав, з ким зв'язатися. Він міг приїхати сюди із командою.
  
  
  Десь близько грюкнули двері, на відкритому повітрі звук був дуже виразний. Чоботи рипіли по золі. Вона застигла поруч із трубкою, її пульс бився у горлі.
  
  
  Стукнули двері машини, завівся двигун. У розколині між двома пагорбами вона миттю побачила іржавий Сааб, що прямував до дороги, але потім він зник.
  
  
  Приплив полегшення захлеснув її, але наступної миті вона зрозуміла, що чоловік - ким би він не був - побачить її машину, припарковану на дорозі. Йому доведеться поставити запитання, куди вона пішла.
  
  
  Для неї в цей момент було дуже важливо, щоб її не бачили. Вона вирішила, що буде краще, якщо вона зачекає там. За насипами, поза увагою дороги. Якщо він повернеться, вона втече в інший бік. Але якби він не повернувся протягом п'ятнадцяти хвилин або близько того, це, мабуть, означало б, що він не повернеться. Може, він не бачив її машини. Може, він цього навіть не помітив.
  
  
  Вона змахнула попіл з труби і притулилася до неї. Вітер видав дивний стогін, безперешкодно промайнув над пагорбами з боку океану, що знаходився неподалік. Тут не було руху. Немає життя... крім чоловіка. Здавалося навіть сонце зупинилося в небі.
  
  
  Але Лідія Коутсворт, серед іншого, була нетерплячою жінкою, коли нервувала, і вона почала бачити абсурдність свого становища тут. Чорт. Зрештою, вона була вченою з міжнародною репутацією. Жодних знаків, що забороняють вторгнення, тут не було. Вона мала право досліджувати сільську місцевість далеко від дороги.
  
  
  Вона обтрусилася і попрямувала навколо пагорба. Вона чула, як грюкнули двері. Тяжкі металеві двері. Приблизно за п'ятдесят ярдів від далекого краю пагорба вона натрапила на те, що спочатку здалося старомодним притулком від радіоактивних опадів: сталеві двері були вставлені в сталевий бастіон із шлакоблоків. Перед ним ділянка землі була вирівняна для розміщення кількох машин.
  
  
  У роті знову почало пересихати, і вона почала сумніватися в тому, що робить. "Їй це не потрібно", - сказала вона собі. Вона була вченим, а не приватним детективом. Тихе навчання - хіба воно не тому зайнялося цим бізнесом? Ніхто нічого не сказав про пошуки викрадачів енергії.
  
  
  Проте були двері і за ними… що? Доведення? Зібравшись з духом, вона підійшла і виявила, що двері відчинені. Вона злегка штовхнула, і двері відчинилися.
  
  
  Усередині було непроглядної темряви. Вона пошарила вздовж стіни, шукаючи вимикач, знайшла його, і над головою спалахнула лампочка в клітці.
  
  
  Вона стояла у великій, бездоганно чистій кімнаті з бетонною підлогою, викладеною плиткою. На стіні перед нею була серія циферблатів та колісних клапанів, вбудованих у поліровану металеву панель керування. Постійне дзижчання підказувало їй, що працює якийсь гігантський двигун десь під нею.
  
  
  
  
  
  
  Дві двері вели до цієї головної кімнати. Вона обрала ту, що ліворуч, відкрила її і ввімкнула світло. Вона опинилася на подіумі над двома поверхами лабіринту з труб, усі, здавалося б, розмічені за кольором, що виблискували, наче це була зовсім нова інсталяція.
  
  
  Вона вимкнула світло, повернулася до диспетчерської, зачинила двері і підійшла до другої двері. Коли вона відкрила його, назустріч їй піднялася хмара цементного пилу. Вона клацнула вимикачем.
  
  
  Кімната була величезною, більше двох інших разом узятих, і закінчена лише наполовину. Над головою височіли будівельні ліси, а підлога була посипана будівельним сміттям та пластиковими ганчірками. Судячи з розміру, це виглядало так, ніби вони видовбали всю внутрішню частину пагорба. Ким би вони не були, вони затіяли щось набагато більше, ніж просто відкачування трохи геотермальної енергії.
  
  
  У кутку на масивному дерев'яному ліжку стояла машина розміром із невеликий будинок. Вона підійшла та відкинула шматок захисного пластикового покриття. Це виглядало якось знайоме. Ярлик на колесі клапана був німецькою мовою. Він дав місце походження як Майнц. Майнц... що вона знала про Майнца? Потім її осяяло. У Майнці була ливарна фабрика Steuben and Sons. Вони були найбільшими виробниками компонентів ядерних реакторів у світі. На першому році навчання в аспірантурі вона написала доповідь із цього питання. Її професор вважав, що якщо студенти хочуть вивчати геологію, вони можуть з таким самим успіхом розуміти значення своїх знахідок… наприклад, використання ядерного палива. І він ніколи не дозволяв нікому зі своїх учнів робити щось наполовину. Вона добре вивчила свій предмет.
  
  
  Вона знову відкинула кришку. Тепер це поверталося до неї. Все це. Це був тип водяного насоса, який регулював кількість теплоносія у активній зоні реактора. Ядерний реактор. Навіщо комусь потрібний ядерний реактор в Ісландії?
  
  
  Шини хрумтіли по кутах зовні, звук йшов через вентиляційну шахту. Стукнули двері машини.
  
  
  Вона швидко спробувала закрити насос, але змогла повністю закрити пластиковим листом клапани. Вона здалася і побігла до дверей.
  
  
  Вона промчала через диспетчерську, потім побігла сходами з подіуму на нижній поверх лабіринту труб. Можливо, тут, серед різнокольорового металу, вона зможе сховатися, доки не буде безпечно піти. Вона не зробила нічого протизаконного, але мала дуже дивне передчуття з приводу цього місця. Для початку, хто б втік, залишивши відчинені двері на будівельний майданчик ядерного реактора?
  
  
  Було темно, єдине освітлення виходило від кількох підсвічених циферблатів на великій панелі управління в центрі кімнати. Вона пробиралася через лабіринт водопроводу, доки не досягла стіни. Вона йшла по ньому кілька футів, доки не знайшла ліктьовий суглоб у великій трубі. Вона поповзла за ним.
  
  
  Двері, що виходять на подіум, з гуркотом відчинилися, і світло загорілося. На свій жах, вона побачила лінію слідів у пилюці, що веде від нижньої частини сходів туди, де вона сховалася. Вона прикусила язика, щоби не закричати.
  
  
  Він спускався сходами, як мисливець, який переслідує свою здобич, зупиняючись кожні кілька футів, щоб схилити голову, наче він чогось прислухався. Вона мигцем побачила його через клубок труб. На ньому був комбінезон механіка, а праворуч тримав величезний чорний револьвер.
  
  
  "Тепер вона зробила це", - дорікнула вона себе. Вчений з міжнародною репутацією, який має право озирнутися, якщо побачить щось підозріле, опинився у скрутному становищі.
  
  
  Він знайшов сліди і дивився на її бік. Інстинктивно вона сховалася у свій крихітний притулок і відчула, як її ступня застрягла між двома трубами.
  
  
  Він повільно підійшов до того місця, де вона ховалася, і їхні погляди зустрілися. Він підняв пістолет і обійшов трубу.
  
  
  "Думаю, ти знайшов мене", - сказала вона, піднімаючи руки над головою і намагаючись підвестися. Але її ступня була затиснута, і вона впала вперед.
  
  
  Він вистрілив.
  
  
  По кімнаті пролунав злісний брязкіт. Потім шипіння швидко переросло в крик, коли десь за нею піднялася розпечена дотиска пара. Вона кричала від болю, відчайдушно тягнувши ногу, але відмовлялася рухатися. Пара посилилася, клубилася навколо неї, і біль раптово став нестерпним, і вона знала, що помре тут, на очах у людини в комбінезоні механіка.
  
  
  Її спина горіла... її спалювали живцем.
  
  
  "Допоможіть мені..." вона спробувала закричати, але слова завмерли в її горлі. Її охопила пітьма. Вона ринула звідкись знизу і нарешті поглинула її.
  
  
  1.
  
  
  Коли колеса літака Ніка Картера впали на злітно-посадкову смугу в міжнародному аеропорту Кефлавік під Рейк'явіком, він подивився у вікно на безплідний, схожий на місяць краєвид і похитав головою. Було майже неможливо повірити, що Лідія мертва. І тут, із усіх місць.
  
  
  Пробираючись разом з іншими пасажирами по злітній смузі до терміналу, він добре розглядав низькі безликі пагорби, які, здавалося, переходили в обрій, у низьке безлике небо. Мабуть, вона була щаслива тут, із фумаролами, шарами лави та льодовиками. Принаймні вона померла, працюючи.
  
  
  
  
  
  Він забрав свою сумку, яку перевірив поверхневий митник, а потім відніс її приблизно за квартал до автобусної станції аеропорту. Автобус прибув швидко, сучасний автомобіль із високими вікнами, що нагадують автобусний тур, і, коли він влаштувався на своєму місці, порожнє небо та кам'яниста пустеля Ісландії, здавалося, обрушилися на нього. Якщо це не потрібне місце для смерті, то, безумовно, потрібне місце для жалоби. Здавалося, весь краєвид був у жалобі.
  
  
  Він та Лідія дружили кілька років, хоча все ще не почалося. Це почалося як чергове завоювання. Швидка та легка спокуса подивитися, що вийшло, як кидок гральних кісток. Це було після особливо важкого завдання, і він був самим собою. Він був запальним, холоднокровним зарозумілим і безумовно, кажучи її словами, ублюдком.
  
  
  Тієї ночі вона прокинулася ще довго після того, як вони закінчили, а він спав неспокійно. На світанку він відчув, як її гладке, тепле тіло притулилося до нього, і він відповів їй, але вона втримала його.
  
  
  вона сказала "Не треба".
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  "Просто обійми мене."
  
  
  «Я не знаю тебе досить добре для цього», - сказав він або щось таке ж мерзенне, і вона заплакала. Він вивчав її обличчя в ранковому світлі, і жалість, що наростала, до неї змішувалася з гнівом на себе за жорстокість того, що він щойно сказав, і думками про AX, дуже секретну розвідувальну агенцію, на яку він працював. Він був агентом. Killmaster, N3… має ліцензію на вбивство, як у романах про Джеймса Бонда, але по-справжньому. Він також думав про багато ролей, які йому доводилося грати, включаючи іноді роль убивці. «Цей тиск, – сказав він собі. Нічого більше.
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав він.
  
  
  "Ти сволота".
  
  
  От і все, подумав він. Він цілком очікував, що вона встане, одягнеться і піде одразу. Але, на його подив, кінчики її пальців м'яко ковзнули по його лопатках.
  
  
  "Ми... ми можемо знову зайнятися любов'ю... якщо хочеш, Нік".
  
  
  Коли вони вперше зустрілися, він побачив нудного вченого, який дав йому святіша рутина. Вона була вища за нього, але, можливо, вона погодилася б зайнятися коханням. Вона жила в нетрях. Але тепер він знав, що помилявся. Коли він подивився їй у вічі, він побачив ще щось, щось більш чесне і нескінченно небезпечніше.
  
  
  "Я люблю твоє тіло", - тихо прошепотіла вона, проводячи рукою по його ключиці і по жорсткій, твердій оболонці шраму від старого кульового поранення.
  
  
  Потім він поцілував її, довго і повно, і вперше щось глибоко всередині неї ожило, і вона притулилася до нього, наче вона ніколи не хотіла його відпускати.
  
  
  "О... Боже", - простогнала вона, впиваючись нігтями в його спину.
  
  
  "Все гаразд, Лідія", - прошепотіла Картер, і через довгий час вона почала розслаблятися і відкинулася назад, її очі вологі.
  
  
  Потім він поцілував її груди, з збудженими сосками, і повільно рушив до її плоского живота і невеликому пучку лобкового волосся, коли вона розсунула для нього ноги.
  
  
  "Нік", - схлипнула вона, тримаючи його голову руками, її стегна кружляли.
  
  
  Він підвівся, поцілував її груди, коли увійшов до неї, і незабаром вони почали повільно, ніжно любити її, її тіло піднімалося назустріч його поштовхам. І це було гаразд. Набагато краще, ніж це було для Картера дуже довго.
  
  
  Після тієї ночі та ранку їх шляхи розійшлися: він поїхав у Перу, щоб подбати про дезертирство комуністичних партизанів, яке ЦРУ було на межі порушення; і вона в гори Монтани, щоб вивчити утворення вулканічних порід. Але вона писала іноді. Спочатку несміливо, рядок або два, просто щоб дати йому зрозуміти, що вона жива і здорова, потім довші листи, більше про себе, але завжди обережно, щоб ніколи не зазіхати на нього ... ніколи не ставити запитання.
  
  
  Вони знову зустрілися у Вашингтоні. Він був у відпустці між призначеннями, і вона повернулася, щоб написати грант для Університету Джорджа Вашингтона. Вони пообідали в Джорджтауні, побували на концерті в Центрі Кеннеді, а потім оселилися в Уотергейті, щоб провести ніч із шампанським та любовними ласками, які завершилися біля басейну на даху приблизно о п'ятій ранку.
  
  
  Сидячи там, бовтаючи ногами в прохолодній воді, спостерігаючи, як її абсолютно ідеальна форма виривається на поверхню, а потім знову занурюється в усипані місячним дорогоцінним камінням хвилі, він ставив питання, чи зможе Екс обійтися без нього протягом декількох років, і чи зможе він обійтися без AX.
  
  
  Але цього не сталося. Наступного ранку задзвонив телефон, і він зняв трубку, почуваючи себе краще і розслабленіше, ніж за останні роки. Це був Девід Хок, двозубий директор AXE, зі звичайним викликом. Цього разу в Лахор, де лінії постачання афганських націоналістів наражалися на серйозну небезпеку бути відрізаними. Вони знову попрощалися. Вона сказала, що зрозуміла, хоч він підозрював, що ні. Незабаром після цього вона на рік влаштувалася викладацьку роботу в Ісландському університеті.
  
  
  
  
  
  Це був шанс вивчити тріщини, про які вона говорила. Це мав бути останній раз, коли вони побачать одне одного.
  
  
  Через місяць він повернувся до Вашингтона, лінії постачання відновилися, і його зустріло дуже дивне лист. На великому коричневому конверті на зворотній адресі був поштовий штемпель Ісландії з написом «Торстейн Йозепссон», Комітет із внутрішніх справ Альтінга. Усередині був ще один конверт, цього разу сильно пошкоджений водою, та лист. У листі говорилося похмурим тоном жалю та співчуття, і в ньому розповідалося про дивну аварію в гейзерному полі, застрягання ноги та жахливу смерть від опіків. У неї був лист, запечатаний, з печаткою, але так і не надісланий.
  
  
  Лист Лідії був запальним. Його підозри спалахнули. Що вона знайшла? Як це фігурувало у місцевій політиці? Яка була місцева політика?
  
  
  Він звернувся до Хоука з проханням про тижневу відпустку, і йому запропонували три дні. Але Хоук побачив вираз його очей і дав йому необмежений час, поки він був готовий перебувати на цілодобовому дзвінку. Він погодився, отримав готівку та квиток на кредитну картку і сів на перший рейс до Ісландії. Однак тепер, коли він був тут, на очах у меланхолійного неба і втомленого моря, що раз б'ється об берег своїми зношеними хвилями, він замислився, чи не помилився він. Зрештою, це не було жодною причиною підозрювати, що вона померла не так, як написав Хосепссон. Може, йому варто було вирушити на Карибське море або на Середземне море, в якесь світле і просторе місце, де атмосфера не сприяла б його зневірі. Він був сповнений смутку та жалю.
  
  
  Автобус в'їхав на площу Austurvollur і зупинився перед будинком, який рекламувався як готель Borg. «Кінцева зупинка», - сказав водій із гучного зв'язку. Зовні вишикувалися інші автобуси.
  
  
  Картер пройшов за натовпом до передньої частини автобуса, потім перегнувся через сидіння водія.
  
  
  Чоловік глянув на нього.
  
  
  «Розкажи мені про альтінг».
  
  
  Це наш Парламент. Найстаріший у світі постійно засідаючий парламент. Датується 930 роком нашої ери. Трапляються там». Водій вказав на двоповерховий кам'яний будинок дев'ятнадцятого століття з іншого боку площі.
  
  
  "Зараз працює?"
  
  
  "Ні", - сказав водій. "Це літні канікули".
  
  
  "Отже, вони всі пішли?" - спитав Картер, дивлячись на будинок.
  
  
  Деякі з них залишаються тут. Є офіси. Є справи, які слід зробити».
  
  
  Він подякував людині і вийшов. За кілька хвилин він підняв сумку з тротуару, куди її покинув водій, і зайшов у готель. У них була кімната, але вона була маленька, і з неї не було виду на гавань. Він узяв її. Посильний відніс свою валізу нагору, і коли молодик закінчив відчиняти штори і двері шафи і пояснювати політику готелю, Картер дав йому складений рахунок.
  
  
  "Ви коли-небудь чули про Торстейна Йозепссона?" він запитав.
  
  
  Посильний глянув на гроші, потім Картера. Він кивнув головою. "Він видатний член Альтинга".
  
  
  "Де він живе?"
  
  
  "Тут, у місті".
  
  
  "Що ще ви знаєте про нього?"
  
  
  Посильний завагався. Картер вийняв ще одну купюру та передав її.
  
  
  «Він любить шотландський віскі, без льоду та без води. Зазвичай вечеряє тут, у їдальні готелю».
  
  
  Картер усміхнувся. "Що ще він робить?"
  
  
  «Пан Йозепссон входить до ради директорів Ісландської комісії з внутрішньої енергетики і входить до порад кількох великих підприємств».
  
  
  "Де я можу його знайти?"
  
  
  "У цей момент, сер?"
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  "Я вважаю, що містер Йозепссон знаходиться внизу в їдальні".
  
  
  Картер вручив посланцю ще одну купюру. «Зустрінемось унизу через п'ять хвилин і покажи мені його».
  
  
  "Дуже добре, сер".
  
  
  Коли коридорний пішов. Картер замкнув двері і почав розпаковувати речі з притаманною йому обережністю. Він засмикнув усі штори і, коли в кімнаті стало темно, увімкнув світло. Він перевірив стіни, розетки та світильники на предмет якихось незвичайних ознак. Хоча ніхто не знав, що прийде сюди, це була стандартна робоча процедура. Коли він нічого не знайшов, він поклав валізу на ліжко і відчинив її.
  
  
  З внутрішньої кишені він вийняв наплечну кобуру, шкіра якої від зносу потемніла, і пристебнув її. Потім витяг магнітолу, зняв задню частину, а потім основну компонентну плату. Усередині, у формі з пінопласту, лежала Вільгельміна, його 9-міліметровий "Люгер", а під ним глушник. Плеєр був виготовлений фахівцями AX, щоб дозволити Картер носити свою зброю на борту комерційних рейсів без виявлення. Він засунув глушник у кишеню, потім вийняв пістолет і засунув його в кобуру.
  
  
  З атласної підкладки валізи він витяг вузькі піхви із замшевої шкіри і тонке, як олівець, лезо з страшенно гострим кінцем. Він прив'язав піхви до передпліччя під сорочкою і вставив футляр на шпильці, яку багато років тому прозвали Хьюго. Потім він застебнув сорочку поверх неї і вдягнув куртку. Він вивчав своє відображення в дзеркалі на повний зріст на задніх дверях ванної. Переконавшись, що жодного з його озброєнь не видно, він закрив валізу і штовхнув
  
  
  
  
  
  під ліжко, потім пішов, замкнувши за собою двері.
  
  
  У нього була ще одна зброя, газова бомба на ім'я П'єр, прикріплена до його ноги, високо на правому стегні, як третє яєчко. Будь-яка інша людина, завантажена таким чином, виглядала б як ходячий арсенал, але Картер так одягався вже багато років і мав нагоду задіяти кожну свою зброю під час кризи. Отже, вперше після від'їзду з Вашингтона він почував себе в повній безпеці та готовий до всього.
  
  
  Коли він увійшов до їдальні, до нього підійшов коридорний і простяг йому складену білу картку. Картер відкрив її і знайшов схематичний малюнок їдальні, на якому зображено три столи перед еркером з великими вікнами в дальньому кінці кімнати. За одним із столиків посильний поставив галочку.
  
  
  Картер оглянув кімнату. Людина, яка сиділа на цьому місці, не була ні старою, ні молодою, але, як і багато ісландців, яких Картер бачив, у нього були грубі кам'яні риси, які, здавалося, були запозичені з ландшафту. Поруч із ним сиділи ще двоє чоловіків, і вони виглядали явно чужинцями… тобто чужинцями Ісландії.
  
  
  Картер поліз у кишеню за додатковими чайовими, але посильний, явно не зацікавлений у подальшій взаємодії з американцем та його питаннями, пішов. Картер знизав плечима, потім пройшов через кімнату до Хосепссона.
  
  
  «Містер Хосепссон, – сказав Картер.
  
  
  Чоловік запитливо підняв голову, все ще тримаючи у роті шматок риби.
  
  
  Я Нік Картер. Адресат листа доктора Лідії Коутсворт, який ви люб'язно переслали мені».
  
  
  Чоловік відклав ножа та виделку, поклав серветку на стіл і встав, щоб потиснути Картерові руку. «Ми були дуже засмучені, містере Картер. Ви були близьким другом доктора Коутсворт?
  
  
  "Так я був її другом."
  
  
  "Мені дуже шкода, тоді щиро шкода".
  
  
  Був незручний момент, коли здавалося, що сигнали перетинаються, потім Картер легенько кивнув, підтверджуючи вираз співчуття чоловіком.
  
  
  "Ви не заперечуєте, якщо я сяду?" Це було поштовхом, але Картер хотів подивитися, як відреагує Хосепссон.
  
  
  Хосепссон невпевнено глянув на двох інших чоловіків, які дивилися через стіл. Прохання Картера приєднатися до них явно викликало у нього дискомфорт, але він не мав ввічливого способу відмовитися.
  
  
  "Будь ласка, зроби це", - сказав він нарешті. "У нас порожнє місце".
  
  
  Картер присунув стілець, і Хосепссон запросив офіціанта.
  
  
  Картер переглянув меню, і коли прибув офіціант, він почав замовляти, але Хосепссон перервав його. "Ваш перший візит до нашої країни?" він запитав.
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  «Тоді їж рибу. Будь-яку рибу. В Ісландії вона завжди найкраща».
  
  
  Картер вказав на блюдо з важкою ісландською назвою. Офіціант кивнув, записав його, потім зібрав меню та пішов.
  
  
  «Можу я уявити гера Хофстедера та герра Бурмана. Декілька моїх ділових партнерів».
  
  
  Картер кивнув двом чоловікам, і вони відповіли на недбале привітання. Хофстедер виглядав як типовий німець років шістдесяти, світлошкірий, каштанове волосся, досить світле, щоб злитися з сивими і з першого погляду утруднити визначення його віку. Однак його друг Бурман був іншою справою. Молодший - йому під тридцять - його волосся було вугільно-чорним, а шкіра оливкового кольору. На скронях тільки-но почали з'являтися сірі смуги, надаючи йому хвацького, трохи латинського вигляду.
  
  
  "Що привело вас до Ісландії, містере Картер?" - спитав Хосепссон без преамбули. «Я думаю, ви захочете побачити університет, у якому працювала доктор Коутсворт, і, можливо, поїдьте всередину, щоб побачити місце аварії. Тепер я гадаю, чому ви вибрали саме цей момент, щоб відвідати нас».
  
  
  "Ви читали її листа?" - спитав Картер нейтральним голосом.
  
  
  Воно було запечатане. Ми просто відправили його тому, кому воно було адресоване. Це було просте адміністративне питання. Ви повинні розуміти, містере Картер, що я не знав доктора Коутсворт особисто.
  
  
  «Вона вказала мені, містере Джозепссон, що вона знайшла дещо. Щось неймовірне, - писала вона, - розбурхає місцеву політику. Ви хоч уявляєте, що вона могла мати на увазі?
  
  
  Вдруге Хосепссон виглядав явно незатишно. Він глянув на двох інших чоловіків, а потім глянув на свої нігті. "Ні", - нарешті сказав він. "Гадки не маю. Тобі, можливо, варто піти до університету. Можливо вони можуть більше допомогти».
  
  
  "Я зроблю це. Але спочатку я хотів зв'язатися з вами, сер. Ви справді надіслали мені її листа».
  
  
  "Для мене загадка, що вона могла мати на увазі", - сказав Хосепссон. Він зробив ковток води. «Але я був спонсором програми обміну, що привела доктора Коутсворт до нашої країни. Я вважав своїм логічним обов'язком передати її листа вам, а також її особисті речі її сім'ї. Ви маєте зрозуміти».
  
  
  Картер нічого не сказав; він знову думав, коли вони востаннє були разом.
  
  
  «Я не знаю, що вона могла виявити, що могло б вплинути на нашу політику… хоча я відчуваю, що говорю з деякою владою, коли говорю, що не можу уявити, про що вона могла мати на увазі».
  
  
  
  
  
  Йозепссон трохи нахилився вперед. «Ви повинні зрозуміти, містере Картер, що тут, в Ісландії, політика набагато чесніша і відвертіша, ніж деінде у світі. Включно із Сполученими Штатами». Він промокнув губи серветкою та поклав її на тарілку. «Тепер, якщо ви вибачите нас, містере Картер, у нас все ще є багато справ, якими потрібно зайнятися. Ви маєте зрозуміти».
  
  
  Хосепссон та двоє інших піднялися на ноги.
  
  
  Картер підвівся і потиснув їм руки. «Все гаразд, – сказав він. "Дякую за вашу допомогу."
  
  
  "Доброго дня, сер", - сказав Йозепссон. Двоє інших вклонилися, потім усі пішли.
  
  
  Картер дивився, як вони йдуть, потім тихенько свиснув собі під носа. Він хотів побачити реакцію Джозепссона, коли він згадав зміст листа Лідії, і припустив, що бачив його, хоч і не очікував, що поведінка цієї людини буде настільки очевидною. Чоловік багато не говорив ... і багато приховував. Яка?
  
  
  Через кілька хвилин з'явився офіціант з тарілкою маринованого оселедця та півдюжиною шматків хліба. Картер швидко перекусив, потім сплатив рахунок і впіймав таксі перед готелем. Він наказав водієві відвезти його до кампусу Ісландського університету.
  
  
  Йому спало на думку, що, оскільки Ісландія отримує всю свою енергію з геотермальних джерел, обов'язки Ісландської комісії з внутрішньої енергетики стосувалися парових свердловин, розташованих у пластах лави, і тепер, коли будівлі Рейк'явіка без димоходів кинулися до нього через вікна кабіни, що мчить. Він ставив питання, чи немає якогось зв'язку між Торстейном Йозепссоном, Комісією з внутрішньої енергетики Ісландії та тим проектом, над яким Лідія працювала, коли померла.
  
  
  Університетський кампус складався з чотирьох монолітних будівель, розташованих у безплідному, усипаному камінням полі на південній стороні міста. Таксі зупинилося перед найбільшим із них, Картер заплатив водієві і попрямував тротуаром до головного входу. Молода студентка з довгим світлим волоссям виходила з будівлі, і він зупинив її, щоб запитати, де він може знайти геологічний факультет. Вона чарівно посміхнулася і вказала на другу будівлю нижче, в якій, за її словами, були всі природничі науки.
  
  
  Він подякував їй, дивуючись легкості, з якою всі тут розмовляли англійською. Ісландська - це в основному давньоскандинавська мова, якою вікінги говорили в десятому столітті. Це складна, сильно змінювана мова з декількома іноземними для англійської приголосними. Хоча Картер трохи говорив датською і розумів як шведську, так і норвезьку, він був вдячний, що йому не довелося розмовляти з людьми тут їхньою рідною мовою.
  
  
  Двері до адміністративного кабінету геологічного факультету були однією із серії, що вела у вузький коридор. Картер збирався відкрити його і увійти, коли щось на стіні привернула його увагу. До дошки оголошень у чорній рамці було прикріплено фотографію Лідії. Хоча вона була не зовсім такою, якою він її запам'ятав, він вирішив, що це має бути знімок, який вона надіслала разом зі своєю заявою. Напевно, стара шкільна картина. Він знав зрілу жінку з очима, повними пізнання світу… відверто, але гірко-солодко, куточки її рота трохи підведені. І все ж тут була фотографія молодої жінки… щоки, що розпускаються, сяюча усмішка, яскраві й багатообіцяючі очі. Вона виглядала дуже невинно та дуже красиво. Важко було повірити, що вона мертва.
  
  
  "Шкода, чи не так?" - спитав довготелесий рудоволосий чоловік, який зупинився, щоб вивчити Картера, поки Картер вивчав фотографію.
  
  
  Картер глянув на нього.
  
  
  "Ви знали її?"
  
  
  "Так, я її знав."
  
  
  "В Америці?"
  
  
  "Так", - сказав Картер. "Ви працювали з нею тут?"
  
  
  Ми були колегами. Я доктор Петур Томассон. Ви? - Сказав він, простягаючи руку.
  
  
  Картер знизав її. «Нік Картер. Я думаю, що ти людина, з якою я прийшов поговорити».
  
  
  "Вибачте мене будь ласка?"
  
  
  «Лідія написала мені про тебе. І про свою роботу. Я хотіла б дізнатися більше про них обох. Чи є місце, де ми можемо поговорити?
  
  
  Томассон довго дивився на нього, потім кивнув головою. "Сюди", - сказав він. Він пройшов коридором, загорнув за кут і увійшов у сталеві двері з товстим кварцовим вікном на рівні очей. "Лабораторія", - коротко сказав Томассон. "Мій офіс знаходиться неподалік".
  
  
  Вони пройшли лабораторією, яка була заповнена різноманітним модемом, сучасним і дуже дорогим обладнанням, поки Картер розповідав про лист Лідії.
  
  
  «А тепер ви прийшли до мене, щоб дізнатися, чи я знаю, що вона знайшла, чи не так?» - спитав Томассон.
  
  
  Вони увійшли в його крихітну кабінку в офісі, яка була нічим іншим, як крихітною кімнатою, заповненою книгами та журналами, з робочим столом та двома стільцями.
  
  
  Томассон підійшов до столу і сів, жестом запросивши Картера зайняти інший стілець.
  
  
  "Вона здавалася стурбованою, і тепер вона мертва", - сказав Картер, сідаючи. "Я хотів би знати, над чим вона працювала".
  
  
  Томассон знизав плечима. «Але я гадки не маю. Взагалі то. За кілька днів до її аварії ми говорили про проект, над яким я працював, і який ніяк не пов'язаний із тим, що сталося. я впевнений.".
  
  
  
  
  
  Мені потрібен був її внесок у деякі ідеї, які я вигадав, і вона давала свої ідеї так само вільно, як і завжди. Але я впевнений, що якби вона знайшла щось «неймовірне», як вона повідомила вам у своєму листі, вона щось сказала б. Тобто у професійному плані у нас не було секретів один від одного”.
  
  
  «Можливо, вона думала, що те, що вона знайшла, є потенційно небезпечним. Може, вона думала, що захищає тебе, нічого не говорячи».
  
  
  "Можливо", - сказав Томассон, торкаючись сірником до тютюну у своїй трубці.
  
  
  "Над чим вона працювала?"
  
  
  «Трохи біля берегів півострова Рейк'янес відбулася деяка нова вулканічна активність. Насправді, недалеко звідси. Подібні речі відбувалися у її провулку».
  
  
  Але вона була всередині, коли померла. За милі від океану».
  
  
  "Це правда. Я гадки не маю, що вона могла там робити».
  
  
  "Чи можна було б побачити, де вона була... де вона померла?"
  
  
  Томассон вловив вагання. "Ви ж не думаєте, що це був нещасний випадок?"
  
  
  "Я не знаю. Чи можу я потрапити на місце?»
  
  
  Чоловік довго мовчав. Так, туди можна поїхати. Потрібно мати Land-Rover – і, звичайно, якесь обладнання. Вона померла у досить важкодоступному місці. Також було б корисно, якби поряд був хтось, хто знав цей район».
  
  
  Картер на мить пограв олівцем, замислившись. "А у Лідії тут був офіс?"
  
  
  Так, вона була тут, як і весь персонал. Але я вважаю правильним, що ми відправили її особисті речі до її родини в Огайо».
  
  
  «А як щодо її записів, її наукових даних тощо?»
  
  
  "Все це належить університету, містер Картер".
  
  
  "Я розумію. Він все ще тут?"
  
  
  «Так. Вони все ще у її офісі».
  
  
  "Можна мені подивитися?"
  
  
  Томассон підвівся і відчинив двері свого офісу. "У мене таке почуття, що якщо я скажу "ні", ви все одно це побачите". Він поманив Картера, і вони пройшли лабораторією. Декілька студентів прийшли використати невелику сейсмографічну лабораторію та кімнату для розробки з одного боку від лабораторії, і всі вони з цікавістю підняли очі. Томассон не звертав на них уваги, стурбовано затягуючи слухавку. Відкриття листа Лідії, здавалося, стурбувало його.
  
  
  Кабінет Лідії був лише трохи меншим, ніж у Томассона, і відрізнявся плануванням тільки тим, що в ньому було вікно, що виходило на парковку та на океан.
  
  
  «Тут нічого немає, – сказав Картер. Полиці були порожні, а на столі не було всього, крім лампи.
  
  
  «Більшу частину було відправлено її родичам або повернено до університетського фонду. Довідники, інструменти тощо».
  
  
  Картер витяг кілька ящиків столу, які були майже порожні. Однак великий нижній ящик був замкнений. "Що щодо цього?"
  
  
  Томассон обійшов стіл. «Я зовсім забув про це. Він замкнений. Я сподівався, що ключ знайдеться. Але я був зайнятий, і це вислизнуло з моєї голови».
  
  
  Картер вийняв зі шва гаманця тонку металеву відмичку і вставив її у замок. За кілька хвилин вона відкрилася.
  
  
  Томассон нічого не сказав, але його губи були стиснуті.
  
  
  Картер вилив вміст ящика на стіл і став ритися в файлах і паперах, поки не знайшов запечатаний конверт з паперу манільського з фотографіями всередині. Він відсунув інші папери, щоб звільнити для них місце.
  
  
  "Що це?" - спитав Томассон, збуджений його професійною цікавістю.
  
  
  "Твій здогад так само гарний як і мій." - сказав Картер. "Є ідеї?"
  
  
  "Це свого роду тимчасова послідовність", - сказав Томассон, вивчаючи фотографії. "Час поставлено на друк". Він перегорнув фотографії, розклавши їх по порядку.
  
  
  Картер помітив дату, проставлену на знімках. Це було за день до смерті.
  
  
  «Мабуть, це була тріщина, яку вона вивчала. Вона щось згадала про це».
  
  
  “Це було зроблено за день до її смерті. Якось на березі моря. На наступній у глиб країни. Хіба це не дивно?
  
  
  Томассон похитав головою. "Не знаю. Але я не хотів би шукати глибоких темних змов, містере Картере. Ми тут вчені, а не шпигуни».
  
  
  «Проте, це дивно».
  
  
  "Так", - визнав Томассон. Він дивився на фотографії.
  
  
  «Ці фотографії щось значать для вас? Чи відповідають вони тому, над чим вона працювала?
  
  
  "Я не знаю. Це вимагатиме деякого аналізу».
  
  
  "Ви зробите це?"
  
  
  «Так. Це може тривати кілька годин. Може день».
  
  
  «Я повернусь завтра. Я збираюся взяти напрокат лендровер та гіда».
  
  
  Томассон звів очі. «Дозвольте мені дати вам пораду, містере Картер. Іноді тут трапляються дивні речі. Я не хочу надмірно турбувати вас, але хочу, щоб ви були обережні».
  
  
  "Дякую."
  
  
  Томассон кивнув головою і почав збирати фотографії.
  
  
  Картер викликав таксі з вестибюля головної будівлі університету і, чекаючи на його прибуття, трохи подумав. Тепер він був упевнений, що Лідія не потрапила в аварію, хоча насправді не знав, що зробило його таким певним. Це був дуже сильний здогад.
  
  
  Він також був розумно впевнений, що Йосепссон має якесь відношення до будь-яких політичних неприємностей, про які згадувала Лідія. Чоловік щось приховував, напевно, щось приховував. Картер подумав, щоб почати викривати чоловіка.
  
  
  Таксі приїхало, і коли
  
  
  
  
  
  
  
  вони рушили шосе, що веде в Рейк'явік, а за ними виїхала маленька чорна Lancia.
  
  
  2.
  
  
  Коли вони під'їхали до готелю "Борг", Картер вийшов і заплатив водієві, він помітив, що Lancia припаркована трохи далі вулицею. Він піднявся нагору до своєї кімнати.
  
  
  Відчинивши двері, він побачив невеликий шматок поштового паперу, який застромив у одвірок. Він випав. Хтось був у кімнаті з того часу, як він пішов.
  
  
  Місце виглядало недоторканим, але він дістав пістолет і уважно перевірив ванну та туалет. Там нікого не було. З-під ліжка він витяг валізу. Обидва замки були зламані, і кожен предмет одягу розірваний. Підкладка валізи була повністю вирвана зі шкіри.
  
  
  Це був випадковий пошук. Це було переслідування, чисте і просте, і той, хто його вчинив, не відчував потреби в тонкощі.
  
  
  Він підійшов до телефону та набрав номер оператора. "Стіл", - сказав м'який жіночий голос.
  
  
  «Це Картер із шести-восьмого. Хтось був у моїй кімнаті, і хто б це не використав, він використав відмичку. Немає жодних ознак злому замку».
  
  
  «Сер, покоївка входить у кожну кімнату близько полудня».
  
  
  «З якого часу покоївка ріже одяг і псує валізи? Будь ласка, надішліть своїх охоронців».
  
  
  "Так сер. Негайно, сер».
  
  
  Він кинув слухавку. "Він може проігнорувати це", - подумав він. Очевидно, ця тактика була спрямована на те, щоб налякати його, але відповідальний за це не знав Картера. Дозволити цьому вислизнути не відповідатиме його прикриттю як звичайному громадянину. Крім того, використання головного ключа означало, що готель дозволив цьому статися, і він хотів подивитися, що з цього вийде, якщо влаштує невеликий конфлікт із керівництвом.
  
  
  Поки він чекав на реакцію готелю, він зателефонував до офісу коронера. Дівчина з приємним голосом сказала йому чудовою англійською, що будь-яку інформацію, яка може йому знадобитися щодо місця аварії Лідії Коутсворт, потрібно буде отримати від місцевої влади - в даному випадку від поліції Акюрейрі, великого міста Північної Ісландії, про годину їзди від Рейк'явіка по повітря.
  
  
  Він повісив трубку і зробив другий дзвінок до офісу туристичної агенції в холі готелю. Він забронював квиток на внутрішній рейс Icelandic Airlines в Акюрейрі о 3:00 того ж дня і домовився, що після прибуття на нього чекатиме Land-Rover з одного з місцевих клубів.
  
  
  Коли він повісив трубку від розмови з туристичним агентством, у двері пролунав жвавий стукіт. Він відкрив її і побачив двох чоловіків, що стояли в коридорі. Один був великим, похмурим, і його рукостискання нагадувало лещата. Він назвався тутешнім детективом. Інший був меншим за розміром, більш нервовим, і його руки були помітно вологими. Він сказав, що його звуть Магнус Тородсон. Він був помічником менеджера.
  
  
  «Входьте, джентльмени, – сказав Картер. "Я хочу вам дещо показати". Він вказав їм на відкриту валізу на ліжку. «Я повернувся з ділової зустрічі кілька хвилин тому, і це те, до чого я повернувся».
  
  
  Детектив витяг порізану спортивну сорочку. «Я не бачив жодних доказів того, що двері були зламані», - сказав чоловік. "Ви позичили комусь свій ключ?"
  
  
  "Звичайно, ні." - роздратовано гаркнув Картер. «Щодо ключа, очевидно, що було використано відмичку», - сказав він, дивлячись прямо на помічника менеджера.
  
  
  Тороддсон, насупившись, відвернувся. Він обережно вибрав дизайнерські джинси, які виглядали так, ніби їх застрягли у газонокосарці. "Чому ви в Ісландії. Містер Картер?" - багатозначно спитав він.
  
  
  "Я розслідую смерть друга".
  
  
  «Зрозуміло. Очевидно, хтось не хоче, щоби ви розслідували це».
  
  
  «Ця думка спала мені на думку». - сказав Картер.
  
  
  «Тоді це особиста справа між вами та тим, хто б це не був, хто не хоче, щоб ви були тут. Це не має нічого спільного з готелем.
  
  
  ««Було використано майстер-ключ. Звичайно, це свідчить про недбалість вашого готелю».
  
  
  «У нас багато відмичок. По одному у кожної покоївки», - сказав детектив.
  
  
  "У такому разі давайте обговоримо це з вашим персоналом", - сказав Картер, підвищуючи голос.
  
  
  «Не треба гніватися, містере Картер, — поспішно сказав Тороддсон. «Готель повністю відшкодовуватиме збитки, звичайно, за умови, що ви знайдете інше житло протягом доби».
  
  
  "У цьому немає необхідності", - сухо сказав Картер. «Я вирішив піти у будь-якому разі».
  
  
  «Зрозуміло, – сказав Тороддсон. «У цьому випадку, звісно, не буде рахунку. Протягом години на стійці реєстрації буде чек на покриття шкоди. Мені дуже шкода, що це сталося.
  
  
  "Чому ви не зателефонували до поліції?" - спитав Картер. «Здається очевидним, що злочин було скоєно».
  
  
  Тороддсон кинув на детектива збентежений погляд. "Це, безумовно, варіант". він сказав. "Якщо ви хочете зателефонувати їм, неодмінно ...
  
  
  «У мене таке почуття, що я також не отримаю від них особливого задоволення. Спасибі за ваш час. Я запакую ті небагато речей, які в мене залишилися, і негайно випишуся».
  
  
  Двоє чоловіків обернулися і підійшли до дверей.
  
  
  "Ви можете сказати Йосепссону, що для того, щоб злякати мене з Ісландії, потрібно набагато більше, ніж просто зіпсувати мій гардероб", - сказав Картер.
  
  
  
  
  «Я… перепрошую, - сказав помічник менеджера, повертаючись назад.
  
  
  "Просто передайте повідомлення", - сказав Картер. Коли вони пішли, він зачинив і замкнув двері.
  
  
  Він схопив своє пальто, сховав понівечений одяг назад у чемодан і застебнув його, як міг. Він вийшов з готелю через задній вихід, кинувши свою валізу у відро для сміття в провулку.
  
  
  Коли він дістався тротуару, чорний Lancia зупинився біля тротуару, а водій недбало читав газету. Він підійшов до вікна водія і постукав. Чоловік закотив її, очі його округлилися. Картер встромив "люгер" прямо в обличчя.
  
  
  "Скажи своєму босу, щоб він відступив", - сказав він. "Я з'ясую, що трапилося з Лідією Коутсворт ... ви можете запевнити його в цьому".
  
  
  Чоловік тяжко проковтнув, але нічого не сказав.
  
  
  «І перестань слідувати за мною».
  
  
  Водій кивнув, але промовчав.
  
  
  Картер забрав пістолет у кобуру і пішов. Lancia залишилася стояти на стоянці.
  
  
  Він пішов пішки і знайшов невеликий магазин спортивних товарів на провулку за півмилі звідси. Усередині він сказав клерку, що планує поїздку, щоб побачити льодовики в центрі острова, і потребує повного екіпірування. День видався повільний, і клерк приділяв йому всю свою увагу. За короткий термін. Картер купив спальний мішок, теплий одяг, черевики, компас, шнур та інші речі, включаючи рюкзаки для перенесення спорядження.
  
  
  Він узяв таксі в аеропорт і за кілька годин дивився вниз з десяти тисяч футів на дельту сухих струмків і гілок, що тягнулися над ландшафтом, як нервові закінчення. Потім закрилки приземлилися і літак почав знижуватися в Акюрейрі.
  
  
  Він думав, що залишив чіткий слід. Будь-який любитель знав би, куди він іде. Він тільки сподівався, що виставив себе досить небезпечним для того, хто стоїть за всім цим, щоб виправдати спробу бути вбитим.
  
  
  Він не знав, що це був Йозепссон, хоча з їхньої розмови в ресторані відчув, що ця людина була якимось чином замішана. Але хто б це не був, він мав показати свою руку, що він послав убивцю.
  
  
  Вони приземлилися, і Картер узяв «лендровер». Він поїхав прямо в місцеве управління поліції, де офіцер на стійці реєстрації досить люб'язно його привітав, поки не зрозумів, що Картер прийшов, щоб перетворити те, що вже було оголошено нещасним випадком, на справу про можливе вбивство, після чого його поведінка помітно охолоне. і Картера різко направили до капітана Ейнара Ейнарссона.
  
  
  Капітан, високий, міцний чоловік, був зайнятий у задній кімнаті, коли Картер увійшов. Він підняв голову і вислухав прохання Картера, потім з терплячим зітханням відвернувся від друкування і попросив Картера присісти.
  
  
  «Містер Картер, ваша історія та підозри цікаві, але лікар Коутсворт не була вбита неподалік Рейк'явіка, а її тіло було перевезене в Акюрейрі, як ви гадаєте. Я був офіцером, який відповідав за розслідування, і я можу з упевненістю сказати, що це так. ".
  
  
  «Зрозуміло, – сказав Картер. Інстинктивно чоловік йому сподобався.
  
  
  "Доктор Коутсворт померла біля підніжжя гори Аскья, приблизно за сотні кілометрів звідси. Час її смерті та час виявлення її тіла були надто близькі один до одного, щоб її можна було перевезти з одного місця в інше."
  
  
  «Якщо вона не була запакована льодом, можливо, її тіло охололо перед транспортуванням». – запропонував Картер.
  
  
  "Навряд чи. До того ж, мабуть, дуже складно замаскувати місце вбивства».
  
  
  «А як щодо людей, які її відкрили? Чи можна вірити їхнім оповіданням?»
  
  
  «Члени місцевого туристичного клубу. Усі вони мої друзі. Знали їх усе своє життя. Вони кажуть правду».
  
  
  "Я все ще хотів би вивчити це сам".
  
  
  «У мене немає робочої сили…»
  
  
  «Якби ви могли просто показати мені, де було знайдено її тіло. Може, ви маєте карту? Це було б великою підмогою».
  
  
  Ейнарссон похитав головою. «Я не знаю, хто ви, містере Картер, але добре». Він підвівся і дістав карту з картотеки. Він приніс його на стіл. Картер підвівся.
  
  
  "От." - Сказав капітан, вказуючи на місце всередині країни. "Її тіло було тут". Він відзначив це місце накресленим олівцем хрестом.
  
  
  «Дякую, - сказав Картер. "Я ціную вашу допомогу.
  
  
  Але капітан знову сів і повернувся до друку.
  
  
  * * *
  
  
  Того вечора Картер щільно пообідав у місцевому готелі, потім сів у «лендровер» і подався на південь, за місто. Великі колеса машини стукали по коліях на ґрунтовій дорозі.
  
  
  Він обігнув кінець Ейяфйордура, вузької бухти, що утворила водний шлях Акюрейрі до моря, потім повернув на південний схід, назустріч палючому сонцю, в одну з найпустіших, забутих Богом країн, які він коли-небудь бачив.
  
  
  Акурейрі знаходився за шістдесят миль від Полярного кола. Вдалині від моря тут не росла трава; від одного горизонту до іншого була тільки скеля. Уздовж узбережжя час від часу йшов дощ. Тут майже ніколи не було дощу, і лише невелика кількість снігу на горах.
  
  
  
  
  
  З повітря він думав, що це місце виглядало безлюдним, безлюдним, далеким форпостом для людських злочинів. Коли він приземлився і отримав певне уявлення про його справжні розміри, він подумав, що це місце здалося нереальним… схоже на сцену для вистави. Але тепер, коли останній вигляд Акюрейрі розчинився далеко і він зіткнувся із землею як самотня людина, він почав усвідомлювати її справжню неосяжність.
  
  
  Вдалині на тонкій сірій лінії горизонту лежала гора, схожа на спущений чорний мішок, зі знятою вершиною. Долини занурювалися, пагорби піднімалися, помітні лише відтінками чорного, сірого та коричневого. Тут не було квітів, тільки м'які геометричні форми землі, які, здавалося, тягнулися нескінченно.
  
  
  "Тут природа без прикрас, - подумав він: оголена, як жінка без макіяжу". Спочатку було чудово, але потім одноманітно.
  
  
  Він їхав кілька годин, але не просунувся вперед. Карта була не дуже чіткою, і часто дорога губилася в висохлих руслах струмків, блокувалася скелею або просто йшла в насип пемзи.
  
  
  Це сталося вдруге, і вдруге він зупинився, вимкнув двигун і виліз, щоб проштовхнути шматки сланцю та вулканічної породи, коли його вуха вловили дивний звук, принесений вітром із півночі. .
  
  
  Він повернувся і побачив на обрії цятка. Він би подумав, що це птах чи чайка, якби не безпомилковий тріск лопатей вертольота.
  
  
  Він видерся назад до «лендроверу» і завів двигун. Він зробив широку петлю, поки знову не доторкнувся до дороги, потім натиснув на педаль газу. Не було часу. Якби вони вирішили битися з ним тут, на відкритому повітрі, він був би мерзенний. Вони можуть атакувати його з неба, і йому не буде куди сховатися.
  
  
  Посилені ресори Land-Rover стрибали на глибоких коліях, що ускладнювало рух. Позаду нього майорів півнячий хвіст пилу, який, безперечно, був видно на багато миль, але це не мало значення. Вони бачили його задовго перед тим, як він їх помітив.
  
  
  Він не зводив очей з машини, що наближалася. Він не розраховував на це. З якоїсь причини він уявляв цей бій на землі. Він і не підозрював, що краєвид був таким широким, що не давало йому укриття... Чорт забирай, він послизнувся. Підготовка. Хіба це не було непохитним правилом у Меса-Верді, де навчалися агенти AX? Тепер здавалося, що йому доведеться платити за відсутність передбачення.
  
  
  Він підстрибнув через пагорб. Вдалині виднілася гора Аскія, сувора, давня, без травинки на її боках. Він поїхав до гори, сподіваючись, що знайдеться якесь укриття.
  
  
  Він ще дужче натиснув на педаль акселератора, розганяючись по довгій усеяній камінням кривій вздовж краю вузького яру, гадаючи, чи витримають шини лендровера набагато довше, коли він помітив щось схоже на будівлю. Була майже північ, але сонце все ще стояло на обрії. На цих широтах у розпалі літа він ніколи не знижувався. Однак у сутінках були довгі тіні, і гра світла і темряви на скелях легко обманювала око, і все ж за півмилі попереду, праворуч дороги, з ландшафту виступала трикутна форма.
  
  
  Підійшовши ближче, він побачив, що то була кабіна з трикутною рамою. Дах був покритий камінням та попелом, щоб захистити його від негоди, але в передній стіні були вікна та двері. За ним вертоліт різко розвернувся і помчав на нього. До нього було ще далеко, але розрив скорочувався дуже швидко.
  
  
  Будинок здавався єдиною надією на безплідній місцевості. Він різко зупинився перед будинком, схопив свій рюкзак і побіг узбіччям дороги. Леза вертольота гуркотіли неподалік. Він озирнувся через плече. Він прямував прямо вгору по долині носом униз, намагаючись встигнути якнайкраще.
  
  
  Він кинувся до вхідних дверей на крихітний ганок, але зупинився на верхній сходинці. Він озирнувся. Вертоліт зменшив швидкість. Все це було неправильно. Тривожні дзвінки дзвеніли йому по нервах.
  
  
  Будинок був очевидним місцем, куди йому можна було втекти. Це було надто акуратно, надто зручно. У нього виникло певне відчуття, що його загнали сюди.
  
  
  Вертоліт знаходився всього за кілька сотень ярдів. Звук швидкого вогню попкорну наповнив повітря, і за ним піднявся пил.
  
  
  Вони не цілилися правильно. Вони хотіли, щоб він був усередині.
  
  
  Він відступив на ганок, кинув рюкзак у двері і пірнув ліворуч. Жахливий рев ударив по його барабанних перетинках, і земля під ним здригнулася, коли двері вирвалися назовні у величезному спалаху полум'я. Величезна хмара диму вирвалася з отвору, коли пил та сміття впали, як дощ.
  
  
  Він дерся назад через густий дим і кинувся під дивним кутом перед дверима. Потім він використав трюк, якому навчився під час завдання на Сході, щоб повернути голову в таке становище, щоб уважний спостерігач переконався, навіть уважний спостерігач переконався, що в нього зламана шия.
  
  
  
  .
  
  
  Він сказав собі, що єдиний спосіб спустити їх з неба - це переконати їх, що їхній маленький прийом спрацював.
  
  
  Через хвилину чи дві після приземлення вертольота пил розсипався в роторі. Картер витяг свій люгер із кобури, захований збоку.
  
  
  Хтось підійшов до нього та зупинився. У вухах все ще дзвеніло від вибуху. Носком чобота вдарило його в бік. Він безвольно перекинувся, намагаючись не розкрити Вільгельміну.
  
  
  Чоловік не був певен. Він завагався, потім нахилився і розсунув повіки Картера. Вираз обличчя чоловіка був похмурим, діловим, з виглядом професіонала.
  
  
  Усвідомлення того, що Картер все ще живий, вразило його в той самий момент, коли куля з люгера увійшла до його серця.
  
  
  Його губи трохи розплющилися, очі розширилися від подиву, і він виглядав так, ніби хотів щось сказати. Він упав на Картера.
  
  
  "Віктор? Віктор?" - тривожно покликав хтось із вертольота.
  
  
  Картер скинув тіло в той момент, коли гелікоптер ожив і почав зліт. Він став на одне коліно і почав стріляти, але машина набирала висоту та швидкість.
  
  
  Картер продовжував стріляти, поки вертоліт явно не опинився поза досяжністю, а потім повернувся, щоб оглянути вбиту ним людину.
  
  
  На тілі не було впізнання. З його одягу було зірвано ярлики. У його руці був Люгер, дуже схожий на Люгер Картера, хоча, судячи з зовнішнього вигляду, він, ймовірно, був виготовлений під час Другої світової війни.
  
  
  «Давай, Вікторе», - промимрив Картер, забираючи свій «люгер» у кобуру, піднімаючи тіло на плече і відніс його до «лендроверу». Віктор був великим чоловіком, вагою понад двісті фунтів, і на той час, коли Картер влаштував його і задні двері зачинили, він важко дихав від цього зусилля.
  
  
  Він поплентався назад до передньої і подивився вгору, туди, де зник вертоліт. Вони дуже хотіли його смерті, щоб інсценувати щось подібне. Це сказало йому, що він справді щось зрозумів.
  
  
  * * *
  
  
  "Це наш убивця?" - спитав капітан Ейнарссон, моргаючи, дивлячись на тіло в кузові лендровера. Картер дізнався про домашню адресу поліцейського, зателефонував йому і пішов. Було лише чотири години ранку.
  
  
  «Я не знаю, чи він убив доктора Коутсворта». сказав Картер, "але він безперечно намагався вбити мене кілька годин тому".
  
  
  "Ніколи не бачив його раніше", - сказав капітан, похитуючи головою. Ейнарссон викликав деяку допомогу поліції після того, як почув від Картера, і він кивнув двом сонним офіцерам, що стояли поблизу, які витягли тіло зі спини. "Звичайно, я тебе теж не знаю". Він простяг руку. Картер віддав свій "Люгер". "Ходімо всередину", - сказав Ейнарссон.
  
  
  Вони увійшли до крихітного кабінету цієї людини в задній частині будинку, і Картер сів у невеликий дерев'яний стілець, а капітан встановив магнітофон. Він поклав пістолет Картера на стіл, потім увімкнув магнітофон.
  
  
  Без підказки. Картер розповів історію, не згадавши лише свою справжню особу як агента AX. Він витяг свої облікові дані Об'єднаної преси та телеграфної служби та поклав їх на стіл разом зі своїм дозволом на носіння зброї.
  
  
  Коли він закінчив, Ейнарссон вимкнув магнітофон, сів і подивився на Картера.
  
  
  "Тільки хто ти?" він запитав.
  
  
  «Я вже казав вам про це, капітане. Я працюю в Amalgamated Press. Перед вами моє посвідчення особи».
  
  
  "Я не куплюся на це".
  
  
  «Зателефонуйте до мого офісу у Вашингтоні, округ Колумбія. Моя особистість буде перевірена».
  
  
  Я впевнений, що так і буде. Що ні чорта не означає».
  
  
  «Чи маєте підстави вважати, що я не кажу правду?»
  
  
  «Насправді з кількох причин. Більшість репортерів, про які я чув, не ходять із німецькими люгерами під куртками. І більшість, хоч і дуже розумні, не впізнають пастку, доки стане занадто пізно».
  
  
  "Може, мені пощастило".
  
  
  "Може бути." Пальці Ейнарссона задумливо зігнули куточки двох аркушів паперу перед ним. Здавалося, він чогось чекав.
  
  
  За кілька секунд хтось постукав у двері. Ейнарссон вибачився, підвівся і вийшов із кімнати. Він був на кілька хвилин, за цей час Картер зібрав свої документи і Люгер і поклав їх у кишеню. Коли Ейнарссон повернувся, він сів на край столу. Він не був дуже щасливим.
  
  
  «Це був коронер. Він перевірив людину, яку ви назвали Віктором».
  
  
  "І?"
  
  
  «Це лише попередній звіт. Підтверджує частину вашої історії… що він був застрелений зблизька. Але Віктор був цікавою людиною».
  
  
  Картер нічого не сказав.
  
  
  «Відбитки пальців чоловіка були відсутні. Вони були видалені хірургічним шляхом. Кілька років тому, – припускає лікар».
  
  
  «Ця людина була профі, – подумав Картер.
  
  
  «У його пахві був невеликий хірургічно імплантований мішечок. У ньому була капсула з ціанідом. Його можна було зламати нігтем великого пальця, і людина померла б миттєво. Ваш Віктор, мабуть, був фанатиком. Ніхто не має капсул з ціанідом. хірургічно імплантованим, чорт забирай. Тепер я збираюся запитати вас ще раз, хто ви, чорт забирай, такий? "
  
  
  "Я не можу на це відповісти, капітане. Дозвольте мені сказати, що я тут,
  
  
  
  
  як приватна особа, яка розслідує смерть дуже близького друга. Повірте мені. Я здивований цим так само, як і ви.
  
  
  «Недостатньо, Картер. У моїй юрисдикції сталося вбивство. У нас не так багато злочинів такої серйозності. Раз на десять років або близько того один із місцевих рибалок напивається і вбиває коханця своєї дружини. . Але я не можу сховати щось подібне до файлу, як у великому місті. Моя дупа тут на коні. Люди будуть ставити питання».
  
  
  Картер зітхнув. "Я укладу з тобою угоду", - сказав він. "Мені знадобиться місце для маневру, і мені знадобляться друзі на високих посадах. Якщо ви дасте мені свободу дій і попрацюєте зі мною над цим, я обіцяю вам, що ви будете першим, хто щось дізнається. Я знаю. Можливо, ти не зможеш" помістити це у свої файли, але, принаймні, ти знатимеш "."
  
  
  Ейнарссон взяв олівець і постукав по столу. "Це найкраще, що я збираюся отримати, чи не так?"
  
  
  Картер кивнув головою. «Боюсь, що так. Ви могли б заарештувати мене...»
  
  
  «І ви залишилися б у в'язниці, поки не згнили, не кажучи ні слова. За умови, що вас не випустять за наказом зверху.
  
  
  Картер знизав плечима.
  
  
  Ейнарссон глибоко зітхнув. «Я не збираюся утримувати тебе. Я не думаю, що це принесе мені користь. Але я стримаю твою обіцянку. Тут мало що відбувається, але я можу викликати багато хвилювань. Рейк'явік, якщо знадобиться”.
  
  
  Картер підвівся. "Дякую. Я не забуду своєї обіцянки».
  
  
  Ейнарссон усміхнувся. «Якщо хтось колись уб'є мене, я хотів би думати, що хтось начебто вас займатиметься цією справою».
  
  
  Картер усміхнувся і пішов.
  
  
  3
  
  
  Картер їхав чистими широкими вулицями Акюрейрі, доки знайшов симпатичний готель на набережній. У нього в голові було безліч речей, кожна з яких залишалася без відповіді питанням. Він не спав майже двадцять чотири години, і мислити ясно ставало все важче.
  
  
  Він зареєструвався і піднявся до своєї кімнати, залишивши черговому за стійкою суворі інструкції, що його не можна турбувати. Піднявшись нагору, він замкнув двері, впав на ліжко повністю одягненим і заснув. Було близько п'ятої години ранку.
  
  
  * * *
  
  
  Прокинувшись, він подзвонив на стійку та замовив каву. Було всього 9:30 ранку, і хоча він проспав трохи більше чотирьох годин, він відчув себе трохи відпочилим.
  
  
  Він знайшов оператора та попросив її зробити міжміський дзвінок. Петур Томассон був у своєму офісі. Він відповів на другий дзвінок.
  
  
  "Це Картер. Ви щось знайшли?"
  
  
  "Я намагався зв'язатися з вами", - схвильовано крикнув Томассон. "Я думаю, що дещо знайшов на фотографіях доктора Коутсворта".
  
  
  "Просто скеля, чи не так?"
  
  
  Це те, про що я думав спочатку, але я продовжував думати про це. У мене було відчуття, ви розумієте, що я чогось упускаю. А потім я зрозумів. Вода…»
  
  
  "А як щодо води?"
  
  
  «Вона вивчала рух води. Її вертикальне піднесення і падіння об скелі».
  
  
  "Приплив ..." - почав Картер, але Томассон нетерпляче перервав його.
  
  
  «Ні… ні, не приплив. Щось ще. Свого роду апвеллінг. Вона розраховувала час апвелінгу».
  
  
  "Я все ще не розумію". - розчаровано сказав Картер. "Я не геолог".
  
  
  «Я постараюся висловити це якомога простіше. Лікар Коутсворт, очевидно, вивчала якесь підводне виверження. Вона виявила… я думаю… що це явище не було природним. Це було штучно створене явище.
  
  
  "Як ви думаєте, що відбувається - якщо це не вулканічне походження?"
  
  
  Томассон на мить завагався, ніби йому не вдавалося правильно підібрати слова. "Хтось хоче замаскувати той факт, що геотермальна енергія відкачується з гарячих джерел за межами Рейк'явіка".
  
  
  "Ви можете пояснити це трохи докладніше?"
  
  
  «Що ж, під Ісландією є те, що ми називаємо кордоном геотермальних водоносних горизонтів. Нижні вулканічні утворення нагрівають водні шари середнього рівня, які, своєю чергою, вивергаються на поверхню у вигляді придатної для використання пари. І хтось використовує його».
  
  
  Картер свиснув у трубку. "Ти впевнений щодо цього?"
  
  
  "Розумно".
  
  
  «От що вона знайшла. Не дивно, що вони прагнули її смерті».
  
  
  Хто. Містер Картер? Хто такі «вони»?
  
  
  "Я не знаю. Але хто б це не був, сьогодні вранці мені завдали удару».
  
  
  "Це божевілля. Ми маємо звернутися до влади. Я можу їм все розповісти. Я не боюся".
  
  
  "Боїшся чого?" - сказав Картер дуже рівним голосом. Томассон щось розумів.
  
  
  «Думаю, я знаю, хто міг бажати смерті Лідії. Близько тижня тому до мене прийшли два члени Енергетичної комісії Альтінга. Вони сказали, що наша геотермальна енергія може висохнути сама собою. Я, звичайно, засміявся, але вони сказали, що пари у вентиляційних отворах за межами Рейк'явіка стали менш інтенсивними. Їм доводилося постійно вмикати турбіни, щоб компенсувати втрату потужності. Вони сказали, що якщо щось не буде зроблено найближчим часом, все місто опиниться у біді».
  
  
  "Що ще вони сказали?" - підказав Картер за мить.
  
  
  «Звичайно, вони були стурбовані. Але вони також здавалися занепокоєними. Їхні інженери вивчили проблему та дійшли висновку, що тріщина, з якої виходить пара, руйнується дуже глибоко під землею.
  
  
  
  
  
  все, що вони знали, може бути зроблено. Звичайно, вони приховували інформацію від громадськості, поки не наважилися на якийсь альтернативний план. Ось чому вони прийшли до університету... до мене так тихо. Вони не хотіли викликати жодних підозр. Томассон знову замовк.
  
  
  "Просто більше?" - спитав Картер.
  
  
  "Так", - відповів чоловік. «Протягом кількох років тут були люди, які хотіли розвивати ядерну енергетику як альтернативне джерело енергії. Вони кажуть, що вступаєте у двадцяте століття. Але вони справді зацікавлені у великих прибутках. боялися, що зменшення доступної геотермальної енергії допоможе прибічникам ядерної енергетики. Вони благали мене провести незалежне дослідження, щоби побачити, чи немає якогось способу переламати цю тенденцію».
  
  
  "І ви доручили цю роботу Лідії?"
  
  
  «Так, - сказав Томассон. Є природні коливання рівнів енергії. Це відбувається постійно. Я думав, що це була ще одна подібна подія. Я не думав, що це дуже важливо».
  
  
  «Лідія потрапила в розпал політичного торгу з приводу ядерної енергетики?»
  
  
  "Боюсь, що так."
  
  
  «Хто лідери у цій ядерній проблемі?»
  
  
  «Члени Альтінга. Представники великого бізнесу Ісландії... навіть члени Енергетичної комісії».
  
  
  "Торстейн Йозепссон?"
  
  
  «Так, - сказав Томассон. «Фактично Йосепссон є провідним прихильником «ядерної альтернативи», як вони її називають».
  
  
  Картер свиснув.
  
  
  "Що це таке?" - спитав Томассон. Він вочевидь хвилювався.
  
  
  "Йосепссон був тим, хто повідомив мені, що Лідія померла. Вона несла для мене листа в кишені. Він переслав його. Але коли я з'явився, він виглядав дуже нервовим. Насправді, після того, як я поговорив з ним, хтось- то пішов за мною, коли я пішов в університет і зустрів вас, і поки ми розмовляли, у мій готельний номер увійшли, мій багаж обшукали, а мої особисті речі зазнали вандалізму”.
  
  
  "Ви думаєте, що винен Хосепссон?"
  
  
  "Це можливо. Як я вже сказав, вони навіть намагалися вбити мене близько дев'ятої години тому».
  
  
  Обидва чоловіки мовчали кілька секунд, поки Картер намагався осмислити всі наслідки того, що йому було сказано. Потім спитав Томассон. "Ви кажете, що вчора за вами стежили".
  
  
  "Так", - сказав Картер.
  
  
  Сьогодні вранці всю дорогу на роботу за мною їхала машина, сказав Томассон. - Мені це здалося дивним. Але зараз…"
  
  
  «Це була маленька чорна дводверка? Lancia?»
  
  
  "Я не знаю марки машини, але схоже на те".
  
  
  "Іди до дому. Професор. Візьми з собою фотографії, та зачини двері. Я буду там якнайшвидше».
  
  
  "Але..."
  
  
  «Я думаю, що ти в небезпеці. Будь ласка, зроби, як я говорю».
  
  
  "Це божевілля..." - сказав Томассон. Але він погодився зробити те, що просив Картер. Коли він повісив слухавку. Картер попросив оператора зв'язати його із поліцейським управлінням.
  
  
  «Капітан Ейнарссон, будь ласка, – попросив він оператора комутатора поліції.
  
  
  "Це я", - сказав Картер, коли вийшов Ейнарссон. «Я лікую першим рейсом до Рейк'явіка. Удачі в пізнанні Віктора?
  
  
  "Ще ні", - сказав Ейнарссон. «Я хотів би, щоб ви залишилися тут на день або близько того. Поки що ми не залагодимо це».
  
  
  «Вибач, але це неможливо. Мені треба повернутись».
  
  
  "Щось відбулося?" – зацікавився Ейнарссон.
  
  
  "Думаю так. Я повідомлю тобі все, що знайду в Рейк'явіку, в обмін на все, що ти дізнаєшся для нашого друга».
  
  
  «Наразі все, що я можу вам сказати напевно, - це те, що він не ісландець. В нас взагалі нічого немає».
  
  
  Картер дав йому свій номер у готелі "Сага", єдиний, який він знав, крім Борга. Коли капітан поліції повісив трубку, Картер на мить замислився.
  
  
  З того часу, як він прибув до Ісландії, Ейнарссон був єдиним, хто грав з ним повністю чесно. Всі інші, здавалося, ходили по яєчній шкаралупі, боячись відкритися. Здавалося, що кожен приховує свої маленькі секрети.
  
  
  Він прийняв душ, поголився, зібрав сумку і спустився вниз, щоб оплатити рахунок. Він відвіз "лендровер" в аеропорт, залишивши його на стоянці. Його літак відлетів менш ніж за годину.
  
  
  Рейк'явік був очищений і чистий з повітря. це нагадало йому букет квітів, такі яскраво чисті кольорові будинки та сади. «Це було повітря, – подумав він. В Ісландії повітря було настільки чистим, наскільки він коли-небудь бачив. Через унікальну енергетичну систему міста не було димових труб. Електростанціям не потрібно забруднювати повітря. Жодних камінів або печей у будинках, що поширюють сірчистий дим.
  
  
  За винятком одного вогника, який він побачив на південній стороні міста - чорного шлейфу, що піднімається як знак оклику з якогось невідомого джерела - диму не було. Він уявив пожежу, потім відкинув цю думку, його думки були зайняті доктором Петуром Томассоном.
  
  
  Він приземлився, знайшов домашню адресу професора у телефонній книзі та взяв таксі до міста.
  
  
  Томассон жив на південній стороні міста, і, поки вони їхали, вантажівка з фарами, що горять, і сиреною пронеслася повз них і повернула в тому напрямку, куди вони прямували.
  
  
  Картера це не сподобалося, і він попросив таксиста додати швидкість.
  
  
  
  
  
  Він повернув за другий кут, пожежна машина все ще була попереду, її сині вогні блимали.
  
  
  Дим піднімався товстим чорним стовпом над деревами та дахами. Таксист сказав щось через плече, що Картер не зміг вловити, і вони востаннє завернули у вузький провулок і зупинилися.
  
  
  Пожежні машини заповнили вулицю та багато дворів. Шланги перетинаються від ринви до ринви. Люди в пожежних шапках і плащах бігали туди-сюди, а натовп людей спостерігав. У центрі плутанини горів двоповерховий будинок, з вікон якого котилися величезні клуби диму.
  
  
  Таксист обернувся. "Це номер, який ви мені дали, сер".
  
  
  "Чорт", - вилаявся Картер. Він вискочив із кабіни. «Почекай мене», - крикнув він водієві і помчав вулицею до натовпу.
  
  
  Худий чоловік середніх років у кардигані та шльопанцях стояв і дивився. Картер розгорнув його і крикнув: "Вони всі вийшли?"
  
  
  Чоловік глянув на нього як на божевільного.
  
  
  Він пробивався крізь натовп, коли із задньої частини палаючого будинку вийшли двоє пожежників, несучи тіло. До них із ношами підбігли санітари.
  
  
  Картер прорвався крізь натовп і майже дістався до нош, перш ніж його зупинили. Але він упізнав тіло. То справді був Петур Томассон, сильно обгорілий, але відомий. Він лежав обличчям угору, обвуглені шматки шкіри звисали з його зморщених щік, його губи були обпалені до тонкості паперу. Схоже, він ще дихав.
  
  
  Носії нош поспішили до машини швидкої допомоги, коли верхній поверх будинку впав усередину, посилаючи в повітря зливу іскор. Усі відступили.
  
  
  Більше він нічого не міг зробити. Він запізнився. Єдина можливість тепер полягала в тому, що професор сховав фотографії в безпечному місці і прийде до тями досить швидко, щоб сказати, де вони знаходяться.
  
  
  Картер повернувся в таксі і заліз на заднє сидіння, коли швидка допомога розвернулась у вузькому провулку і попрямувала геть, завиваючи сиренами.
  
  
  «Слідкуйте за машиною швидкої допомоги до лікарні», - сказав він.
  
  
  Таксист кивнув, розвернувся і вони поспішили назад через місто до лікарні. Картер заплатив водієві та поспішив у зону очікування біля відділення невідкладної допомоги.
  
  
  Дуже багато людей приходило і йшло, і приблизно за годину Картер зупинив одного з чоловіків у білому і запитав Томассона.
  
  
  "Мені дуже шкода, сер. Ви були родичем?"
  
  
  Картер похитав головою. "Ні, просто друг".
  
  
  Професор Томассон помер через кілька хвилин після свого прибуття сюди. Мені дуже шкода, що ви не були проінформовані раніше».
  
  
  "Я бачу."
  
  
  "Я можу щось зробити?"
  
  
  Картер стомлено відвернувся від лікаря. Він викликав таксі цього разу до готелю «Сага», де й зареєструвався. Опинившись один у своїй кімнаті, він увімкнув обігрівач, замовив собі пляшку коньяку, одну склянку, без льоду чи суміші, і швидко прийняв душ. .
  
  
  Коли прийшла його пляшка, він налив собі міцного напою, закурив цигарку і почав розбирати та чистити пістолет. Він працював повільно, методично, поки всі цятки бруду не зникли, і вони не були добре змащені та готові до використання. Потім ще раз розібрав і почав усе спочатку.
  
  
  Спершу Лідія, а тепер Томассон. Скільки інших ні в чому не винних людей постраждають перед тим, як це буде зупинено?
  
  
  З усіх злих людей у світі Картер найчастіше стикався з тими, хто зрадив довіру своїй державній посаді. Поліцейські, комісари, політики... такі люди, як Йозепсон.
  
  
  Близько четвертої години дня його гнів трохи ліг, він знову прийняв душ, одягнувся і спустився вниз. На стоянці перед готелем чекало порожнє таксі. Картер увійшов і попросив, щоб його відвезли до поліцейської дільниці у центрі міста. Він не був у відрядженні тут, в Ісландії. Він не був у офіційних справах. Цей інцидент вийшов із-під контролю; настав час залучити до цього місцеву поліцію. Нехай самі приберуть безладдя.
  
  
  Штаб поліції розмістився в сучасній будівлі зі скла та бетону на розі вулиць Хверфісгата та Сноррабраут. Коли Картер вийшов із таксі і заплатив за проїзд, слабке полуденне сонце тільки забарвлювало алюмінієві віконні рами в золотий колір.
  
  
  Усередині симпатична блондинка за стійкою інформацією підвела очі і посміхнулася.
  
  
  "Я хотів би поговорити з тим, хто сьогодні вранці розслідує пожежу біля університету", - сказав Картер.
  
  
  "Ви прийшли за інформацією, сер?" — спитала вона.
  
  
  "Ні, я тут, щоб дати трохи".
  
  
  Вона перегорнула журнал щоденних звітів. "Це буде сержант Гундарссон", - сказала вона, знайшовши його. "Я вважаю, що він все ще тут". Вона зателефонувала комусь, говорячи швидкою ісландською мовою.
  
  
  За кілька хвилин молодий офіцер у яскраво-синій формі з'явився у дверях коридору, і Картер пішов за ним через лабіринт столів і перегородок, поки вони не досягли сірого непоказного столу, захованого в кутку, де стояв жовтоличий чоловік, теж у вітальні. синій формі, сидячи друкувати. Дим від сигарети, що звисала з його губи, клубився йому в очі, змушуючи час від часу моргати.
  
  
  "Так?" - Сказав він, дивлячись вгору.
  
  
  "Я хочу поговорити з тобою
  
  
  
  
  щодо пожежі сьогодні вранці”.
  
  
  "Томасон?"
  
  
  Картер кивнув і сів. "Що ви дізналися?"
  
  
  "Це залежить від того, хто ви", - сказав Гундарссон.
  
  
  Я Нік Картер. Друг Томассона – та його колеги доктора Лідії Коутсворт, яка нещодавно померла тут».
  
  
  "Ясно. І?"
  
  
  «Я думаю, що професора Томассона було вбито. Підпал».
  
  
  «Несправна газова плита на кухні, містер Нік Картер, американець. Хто захоче вбити професора?
  
  
  «Він щойно відкрив дещо дуже важливе, - сказав Картер. «Щось дуже важливе для внутрішньої безпеки Ісландії. Я вважаю, що його вбили, щоби ця інформація не вийшла назовні».
  
  
  Гундарссон запалив ще одну сигарету від недопалка в роті, потім витяг блокнот і олівець. Він записав ім'я Картера. І імена Петур Томассон та Лідія Коутсворт.
  
  
  "Успішує." - Сказав він, дивлячись вгору. «Ви прийшли мені дещо сказати. Розкажіть».
  
  
  Картер почав невпинно розповідати всю історію з того часу, як приїхав до Ісландії, так само, як він це зробив для Ейнарссона. На розповідь пішло майже тридцять хвилин, протягом яких Гундарссон люто писав і курив. Коли Картер закінчив, Гундарссон повторив основні моменти, Картер вніс кілька поправок, а потім офіцер підвівся зі стільця, сказав Картеру почекати і зник за перегородкою.
  
  
  Картер повторив те, що він щойно сказав цій людині. Ейнарссон скептично ставився до цієї історії, але цей поліцейський здавався байдужим. Історія, звісно, звучала непереконливо. Занадто багато припущень і дуже мало незаперечних фактів. Йому слід було зачекати, доки у нього не з'явиться більше інформації. Ще…
  
  
  Гундарссон повернувся і провів Картера довгим коридором, поки вони не дісталися до офісу в кінці. Гундарссон відчинив двері, і Картер увійшов усередину.
  
  
  Чоловік за столом був у сорочці з рукавами. Півкола поту виступили під кожною рукою, коли він виставив лікті перед собою і подивився на Картера крізь товсті окуляри в чорній оправі.
  
  
  «Сідайте, містере Картер», - сказав чоловік. Його голос був грубим. На мідній табличці на столі було зазначено, що це лейтенант Тор Торссон.
  
  
  Картер сів.
  
  
  "Ви знаєте час?" – спитав лейтенант. Він не був дуже щасливим.
  
  
  "Чотири сорок п'ять", - сказав Картер, глянувши на годинник.
  
  
  «Мій робочий день закінчується о п'ятій, містере Картер, і тоді наші справи будуть завершені, божевільні історії і таке інше».
  
  
  «Це може здатися дикою історією, лейтенанте, але це правда».
  
  
  Торссон роздратовано похитав головою. «Я щойно закінчив розмову з паном Йоганном Сігурйонссоном. По телефону. Це джентльмен, який очолює Комісію з енергетики. Він сказав, що ваша історія – повна нісенітниця. В найближчому майбутньому нестачі геотермальної енергії немає в Ісландії. Якщо професор Томассон думав інакше, він був неправий».
  
  
  «Вони б цього не визнали. Чи можете ви уявити ефект, якби стало загальновідомим, що в Ісландії закінчується тепло?»
  
  
  "Г-н Сігурджонссон бреше. Значить, він очолює найбільше підприємство в цій країні, він добре відомий і дуже шановний лідер, і він багато зробив як публічно, так і приватно, щоб допомогти десяткам благодійних організацій. з іншого боку ви, іноземець . Кому мені вірити?
  
  
  «На мене напав і мало не вбив біля Акюрейрі незнайомця. Чому?
  
  
  Коп просто глянув на нього.
  
  
  «Я надто близько підходив до істини, і це засмутило владу в цій країні. Доктор Коутсворт і професор Томассон розповіли ту саму історію».
  
  
  «Я ще не отримав звіту з Акурейрі. Тільки твоя безглузда історія».
  
  
  "Тоді ти мені не допоможеш?" - спитав Картер.
  
  
  "Негайно киньте це", - сказав лейтенант.
  
  
  Картер підвівся і почав йти, але лейтенант зупинив його.
  
  
  "В якому готелі ви зупинились?"
  
  
  "Сага", - сказав Картер. Він знав, що на нього чекає.
  
  
  «Не виходьте з готелю, містере Картер. Для вас буде заброньований ранковий літак до Штатів. Термін вашого прийому минув».
  
  
  Картер кивнув головою. «Я приїхав сюди, щоби розслідувати випадкову смерть друга. Тепер мене виганяють із країни, коли я виявляю, що це могло бути вбивство. У вас дивне відчуття справедливості».
  
  
  «Я також розмовляв із містером Йосепссоном. Він скаржився на вас учора. Однак я утримався від будь-яких дій, але тепер ви зайшли надто далеко».
  
  
  "Отже, вони теж дістали тебе", - сказав Картер.
  
  
  Обличчя лейтенанта почервоніло. Він встав. "Ще одне слово ... всього одне ... і ви проведете дуже довгий час у дуже неприємній в'язниці, прямо внизу".
  
  
  Картер кивнув за мить. "Я буду в ранковому літаку".
  
  
  "Так, ти будеш", - сказав лейтенант.
  
  
  Зовні у вестибюлі він запитав дівчину за столом, чи може він подивитись на звіт про подію, яку Гундарссон подав про пожежу. Вона завагалася.
  
  
  "Я щойно говорив про це з лейтенантом Торссоном", - сказав він.
  
  
  Вона викопала звіт і подала його. У папці був лише один аркуш, на якому були написані імена розлученої дружини Томассона та їхніх двох дітей. Їхня адреса була вказана.
  
  
  Він узяв таксі назад у свій готель та в телефонній будці у холі.
  
  
  
  
  
  Я глянув на дружину Томасона. Її прізвище була Томассон. В Ісландії прізвищ немає. Один названий на честь батька. Син Томаса стає Томассоном. Його дочка Томасдоттір. Отже, у кожного є два імені - його і тільки його, незалежно від того, хто з ким одружується. Дружиною Томассона була Хельга Арнадоттір. Вона жила у східному секторі, Скіпхолті 33. Коли він зателефонував, вона була вдома.
  
  
  Вони говорили хвилин двадцять. Вона прийняла його співчуття, і він дізнався, що вона та її чоловік були на межі розлучення і якийсь час тому перестали жити разом. У них із професором було двоє маленьких дітей, хлопчик та дівчинка.
  
  
  Він запитав, чи розмовляв з нею Томассон перед смертю. Чи бачила вона його останні кілька днів? Може, він щось залишив її піклуванням?
  
  
  Ні. Вона не розмовляла з ним кілька тижнів.
  
  
  Він подякував їй, ще раз висловив свої співчуття та повісив трубку.
  
  
  Коли він проходив через вестибюль, клерк жестом показав складений аркуш паперу. "Повідомлення, сер", - сказав він. "Ви повинні негайно зателефонувати за цим номером".
  
  
  То був Ейнарссон. Картер дізнався про обмін в Акюрейрі. Він зателефонував зі своєї кімнати. Ейнарссон був у своєму офісі.
  
  
  "Картер?" він крикнув.
  
  
  У тебе є щось? "
  
  
  «Ми впізнали Віктора. Виявляється, Інтерпол має на нього досьє завтовшки кілька сантиметрів».
  
  
  "Успівуєте."
  
  
  «Справжнє ім'я – Віктор Адольф фон Гауптманн. Аргентинець».
  
  
  "Аргентинець?"
  
  
  "Народився 4 серпня 1946 року в батька-німця та матері-аргентинки. Батьком був Рауль фон Гауптман, полковник німецької армії, якому вдалося втекти з батьківщини в останні роки війни. Віктор не фігурував у записах, проте до грудня 1969 року, коли він був затриманий у Буенос-Айресі за хуліганство та псування державної власності.Офіцеру, який робив арешт, була зламана щелепа.Протягом наступного року його ще кілька разів саджали у в'язницю, причому всі приблизно за те саме - підбурювання до бунтів, вандалізм, хуліганство - але батько позбавив його в'язниці, але потім він зник, повернувшись в історію через два роки в Гватемалі як підозрюваний у вбивстві кількох комуністичних партизанів, його судили, але виправдали. навіть на Кубі - одна за одною: завжди підозра у вбивстві або замаху на вбивство, завжди щодо лівих політичних діячів.Справи передані до суду, потім виправдані чи звинувачені ня знімаються, коли свідки не з'явилися або раптово змінюють свою історію. Могутня людина… чи, швидше, людина із впливовими друзями».
  
  
  «Якого біса він робив в Ісландії?» - наполовину спитав Картер.
  
  
  "Я не знаю."
  
  
  "І далі?"
  
  
  «Позитивне посвідчення особи. Ви хочете, щоб я надіслав вам копію звіту?»
  
  
  "НЕ тут. Мене вигнали із вашої країни».
  
  
  "Хто?"
  
  
  «Вірно. Хосепссон вважає, що якщо він не може вбити мене, принаймні він може депортувати мене».
  
  
  "Що трапилося? Чому ти мені не зателефонував?"
  
  
  Ви нічого не могли зробити. Але дякую за думку. Надішліть мені звіт, якщо хочете». Він дав свою прикриту адресу AX в Amalgamated Press на Дюпон-Серкл у Вашингтоні, округ Колумбія. "Він буде відправлений мені".
  
  
  "У мене таке почуття, що я знаю, куди ви їдете", - сказав Ейнарссон.
  
  
  "Якщо ви вгадаєте Аргентину, ви не будете дуже далеко".
  
  
  4.
  
  
  Високо в будівлі, де розміщується Amalgamated Press and Wire Services, Девід Хоук визирнув з вікна свого офісу на дощ, що падає, і потер потилицю. М'язи хворіли, як завжди, коли він був засмучений, а сьогодні він був засмучений більше, ніж зазвичай.
  
  
  На столі за ним лежала відкрита папка з файлами - звіт з місця подій, який він попросив скласти для нього своєму другові Роберту ЛеМотту, директору Центральної розвідки. Це була тонка папка, не більше п'яти аркушів, що складається з розкладу та кількох сторінок нотаток, нашвидкуруч написаних польовим командиром ЛеМотта, армійським полковником в офісі зв'язку на базі США в Кефлавіку, Ісландія. Але цього було достатньо, щоб викликати у Хоук справжній дискомфорт.
  
  
  У досьє розповідалося про діяльність Ніка Картера в Ісландії протягом 48 годин, протягом яких Нік встиг застрелити і мало не був убитий, і викликав достатньо гніву серед місцевих жителів, щоб його вигнали з країни. Якоїсь миті він майже поставив себе в становище, коли привернув до себе надмірну увагу як до людини з унікальною та великою бойовою підготовкою. Коротше кажучи, він майже зірвав своє прикриття AX і цього не можна було терпіти.
  
  
  На очах у Хоука темно-бордовий Ягуар Супер Америка в'їхав на стоянку внизу і зупинився. Двері відчинилися, з машини вийшов Нік Картер і поспішив крізь дощ до задніх дверей будівлі.
  
  
  Хоук вийняв із кишені сигару, відкусив кінець і закурив. Потім він сів за стіл і почав чекати.
  
  
  * * *
  
  
  Коли Картер відчинив двері і побачив Хоука, який напружено сидів за столом і дивився прямо на нього, він зрозумів, що настрій старого поганий. Він увійшов, не сказавши жодного слова, сів у крилате шкіряне крісло навпроти столу і з почуттям провини уникаючи погляду Хоука.
  
  
  
  
  
  
  "Ти швидко повернувся додому", - сухо сказав Хоук. Він струсив попіл із сигари, потім вивчив пережований кінець.
  
  
  "Мене попросили покинути Ісландії, сер".
  
  
  «Отже, я чув, - хрипко сказав Хоук. "Будь-яке пояснення, чи я повинен вгадувати?"
  
  
  "Я наступив на пальці ніг".
  
  
  "Чуттєві пальці ніг?"
  
  
  "Так сер. Я думаю, Лідія Коутсворт наступила на ту саму ногу і була вбита за це».
  
  
  «Ви були в Ісландії як приватна особа, чи не так? У вас не було мого завдання, жодної резервної копії, жодної ліцензії. Ви були повністю надані самі собі».
  
  
  "Так сер"
  
  
  Хоук похитав головою. Нік бачив, що в ньому тліє гнів. «Що, чорт забирай, я повинен робити? Ти довгий час був у цьому бізнесі».
  
  
  "Так сер?"
  
  
  "Я повинен подумати досить довго, щоб зрозуміти, що ви не маєте права діяти як приватна особа через постійний ризик пізнання. Коли ви при виконанні службових обов'язків, і щось псується, цей офіс прикриває вас. Уряд пом'якшується, поліція чиновники остигають , прикриваючись розповідями.Вам надається майже необмежена свобода у виконанні ваших завдань, але тільки за велику плату та з розумінням того, що у вільний від роботи час ви не користуєтеся привілеями».
  
  
  "Я знаю…"
  
  
  «Коли ти граєш у ігри із цією резервною копією, ти залишаєш нас широко відкритими. Картер. Поставлено питання, розпочато розслідування вбивства… майже неможливо покрити, бо не було можливості підготуватися до цих непередбачених обставин наперед. Я знаю, що ти це розумієш, але це у будь-якому разі необхідно повторити”.
  
  
  "Були пом'якшувальні обставини", - сказав Картер. Хоук, звичайно, був абсолютно правий, але він просто не міг цього допустити.
  
  
  Хоук зітхнувши відкинувся на спинку стільця. "Я готовий слухати".
  
  
  Картер розповів цю історію Хоуку так само, як він розповів її капітану Ейнарссону та лейтенанту Торссону до нього, за винятком того, що цього разу не було втрачено жодних деталей. Він зосередив свою розповідь навколо своїх підозр щодо Торстейна Йозепссона, члена Альтинга зі смаком до грошей і влади, який, будучи колишнім главою Ісландської комісії з внутрішньої енергетики, мав знання для проведення такої операції, яку, мабуть, виявила Лідія. Він пояснив позицію Йозепссона у комісії та те, як він лобіював ядерну енергетику.
  
  
  Картер додав, що якби він мав час, він був впевнений, що зміг би знайти фінансові зв'язки між Йозепссоном і підрядниками, які б виконали фактичну роботу на будь-якому обладнанні, що використовує геотермальну енергію. Картер збирався продовжити, вказуючи, що це був Йозепссон, який організував його депортацію з Ісландії, коли Гоук підняв руку, щоб зупинити його.
  
  
  «Те, що ви мені досі сказали, - не більше, ніж місцева проблема…»
  
  
  "Якщо дозвольте, сер, - сказав Картер, - є ще дещо".
  
  
  "Важливе?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  "Продовжуй."
  
  
  «Незадовго до від'їзду я розмовляв із капітаном поліції в Акюрейрі. Нападаючий на мене Віктор Гауптман був упізнаний як аргентинський кілер із довгою історією правої політики. Він брав участь у вбивствах у Чилі, Парагваї та Сальвадорі та багато інших. Справжній професіонал. Йому імплантували капсулу з ціанідом під шкіру руки».
  
  
  Ставлення Хоука помітно змінилося. Він сів уперед і струсив попіл із сигари. «Я не чув, щоб це використовувалося з часів війни. Дивно, що це має з'явитися зараз. Ось так".
  
  
  «У мене таке почуття, що Йосепссон виступає за когось іншого. Його люди вриваються в мій готельний номер та розрізають мій одяг. Зрештою, вони навіть придумали мій статус нон-грата. Але той, хто Йозепссон виступає за грубіші ігри. . Без цього пояснення чи чогось подібного дії Джозепссона здаються надто безладними».
  
  
  Хоук згідно кивнув.
  
  
  Очевидне питання, - продовжив Картер, - хто? Це може бути хтось, хто зацікавлений у створенні атомної електростанції в Ісландії та хто не проти імпортувати м'язи здалеку, щоб зберігати свої секрети в секреті».
  
  
  "Аргентина?"
  
  
  Нік кивнув.
  
  
  "Ви хочете це як завдання?"
  
  
  "Так, сер", - сказав Картер з полегшенням. «Думаю, я виявив щось важливе. Але якщо виявиться, що це не більше ніж місцевий збій, ми можемо передати все, що маємо, місцевій владі. Я знаю принаймні одного з них, який є чесним». Картер сповільнився. «Але я думаю, що це ще не все, сер. Я вважаю, що це є інтернаціональним».
  
  
  Хоук повернувся і на мить подивився у вікно, насупивши брови. "Чудово." - сказав він нарешті. “Ви знаєте процедуру. Мені потрібен повний письмовий звіт із бюджетними кошторисами, роботами. Я попрошу Странського допомогти вам із цифрами…»
  
  
  «Прошу вибачення, сер, але на це справді немає часу. Стежка в Аргентині вже остигає».
  
  
  Хоук зітхнув. «Не оформлюйте документи. Віддайте те, що у вас є, Мері, і я попрошу Странски опрацювати це. Ми доручимо команді це зробити.
  
  
  "Спасибі, сер", - сказав Картер, встаючи на ноги.
  
  
  «Роби те, що маєш. Немає сенсу робити це наполовину. Але будь обережним, будь ласка».
  
  
  У приймальні Картер детально розповів Мері про все, що сталося в Ісландії. Коли все це було записано на плівку, він дзьобнув її в щоку і пішов.
  
  
  
  
  
  Дощ припинився, але вдень було прохолодно. Він сів у машину, швидко поїхав додому і зібрав валізу. Коли він був готовий, він викликав таксі до аеропорту.
  
  
  Його рейс вилетів з Вашингтона о 18:00, і через дванадцяту годину він спостерігав за сходом сонця над Ріо-де-ла-Плата, коли з-під рваних хмар виднівся безмежний Буенос-Айрес.
  
  
  Він гадки не мав, що він тут знайде, але знав, що не може цього допустити. Він увесь час бачив записку Лідії уявним поглядом. Він продовжував бачити її на похмурому фоні Ісландії.
  
  
  Літак нахилився на південь і з гуркотом приземлився в аеропорту Есейса приблизно за тридцять миль від міста. Картер вилетів із літака, без проблем пройшов митний контроль та сів на автобус, що йде до аеропорту.
  
  
  Після війни Фолклендських островів із Великобританією ситуація тут була в кращому разі напруженою. Він міг бачити це на обличчях інших пасажирів і тримався окремо протягом довгої подорожі. Те, що йому не потрібне в цей момент, було якимось дурним інцидентом.
  
  
  Минуло майже сорок п'ять хвилин, перш ніж він дістався центру міста, до «Шератона». Він зареєструвався, піднявся нагору і, коли його забрали після поїздки, замовив сніданок у службі обслуговування номерів. Потім він зателефонував до Хуана Мендосе, начальника станції AXE тут. Його личина тут була політичним редактором La Nacion, і насправді він був одним із найбільш політично обізнаних людей в Аргентині.
  
  
  Але Картер забув, що справи в Буенос-Айресі рідко починаються раніше десяти, і хоча тут було на годину пізніше, ніж у Вашингтоні, для аргентинців це було ще зарано. Дружина Мендоси відповіла кількома словами, що пробурмотали від сну. Але наполегливий тон Картера розбудив її. На той момент Хуан був нездоровий, але вона пообіцяла, що він негайно зателефонує до готелю.
  
  
  Доставили його сніданок у номер, і офіціант поставив візок біля вікна від підлоги до стелі, де Картер міг спостерігати, як місто оживає. Залишившись один, він витяг із валізи дві папки з файлами, налив собі чашку густої чорної кави і почав читати.
  
  
  Першим було досьє Інтерполу на Віктора Гауптмана, і воно стосувалося, по суті, тієї ж теми, яку Ейнарссон торкнувся раніше, лише докладніше, з певними датами та місцями.
  
  
  Другий файл був комп'ютерним роздруком AX всіх звітів інших агентств - ЦРУ, французького SDECE та британської SIS - про Хауптмана. Більшість його складалася з матеріалів, поданих розвідувальними службами Болівії, Уругваю, Венесуели, Панами та Чилі.
  
  
  На одній із останніх сторінок згадувалося про вбивство у парагвайській школі. Це був табір у джунглях, яким керували співробітники певних сил безпеки, і він був призначений для навчання мистецтву політичного вбивства будь-кого, хто має гроші, щоб заплатити за нього. Повідомляється, що у школі працювали та її підтримували кубинці. Гауптман, очевидно, відвідував школу у 69 та 70 роках, і Картер з деяким задоволенням зазначив, що кодування його власного кар'єрного досьє було включено до списку «див. Також внизу сторінки. Він добре пам'ятав це місце. У 78 році він вивів його з ладу.
  
  
  Картер збирався налити третю чашку кави, коли зателефонував Мендоза. Він був трохи саркастичний з приводу того, як приємно було почути від людини, яку він не бачив два роки, практично на світанку, і вони обоє обмінялися дружніми жартами протягом декількох хвилин. Якось вони разом працювали над венесуельським нафтопроводом, виявивши змову з метою його саботажу. З того часу вони були друзями.
  
  
  "Що привело вас сюди, мій друже? Бізнес?" - нарешті спитав Мендоза. "Я не бачив цього на дроті".
  
  
  "Бізнес", - сказав Картер. "Віктор Гауптманн. Ім'я тобі не дзвонить у дзвін?"
  
  
  «Якщо ти був поруч із ним, ти мандрував складними колами, аміго. Місцеві хулігани називають його «винищувачем». Дуже погана людина, але найкраща для певних видів роботи».
  
  
  «Хто може собі це дозволити останнім часом?
  
  
  «Ніхто. Сумнівно, щоб він працював на когось із місцевих. Він мешкає тут. Він триматиме себе смирно у своєму власному дворі».
  
  
  «Це буде хтось, хто цікавиться Ісландія».
  
  
  «Ісландія? Ти жартуєш? Який можливий зв'язок може бути між Аргентиною та Ісландією? Більшість Аргентини не чула про це місце, не кажучи вже про те, щоб знати, де воно знаходиться. У нас достатньо проблем з Мальдівами, щоб не брати жодного острова”.
  
  
  «Два дні тому я вбив Гауптмана в лавовому полі за сто миль на південь від Полярного кола. У файлах йдеться про те, що він був аргентинцем. Хтось тут повинен знати, чим він займався останнім часом – на кого він міг працювати.
  
  
  Мендосі потрібен час, щоб відповісти. "Шкода, що твій хлопчик не червоний", - нарешті сказав він. «Російські тут повзають усюди. Але коли справа доходить до крайніх правих, наша інформація безперечно непереконлива».
  
  
  «У мене на нього є файли досить товсті, щоб задушити коня, Хуан. Але чорта про його справи за останні кілька років не було. Схоже, він зник з поля зору. І для такої людини, як Гауптманн, це не означає відхід на пенсію.
  
  
  
  
  
  «Місцева поліція не втратила любові до Гауптмана та йому подібних. Вони могли б допомогти.
  
  
  "Що небудь ще?" - спитав Картер, трохи розчарований.
  
  
  Є ще одне джерело, яке ви можете спробувати. Хлопець на ім'я Хосе Брага. Вони кажуть, що він феноменальний. Ходячий комп'ютер. Він працює з Комітетом за вільну Аргентину, однією з наших місцевих груп. , і Брага тримає все це в голові”.
  
  
  "Занадто небезпечно зберігати файли?"
  
  
  «Ось що мені сказали. У цієї «Браги» є всі спогади. Якби хтось міг знати, де був Гауптман і яку компанію він складав, Брага знав би».
  
  
  "Де мені його знайти?"
  
  
  «Це найскладніша частина. Нині Комітет у бігах. Невелика невдача із бомбою на зборах консервативної партії. Вони дуже сильно розшукуються саме в цей момент».
  
  
  "Як мені добратися до Браги?"
  
  
  «Ви можете спробувати священика у церкві Святого Домініка. Батько Вільфредо. Він був їхнім представником у минулому. Він, звичайно, не розмовляє з поліцією, але якщо ви кажете правильні речі, він може організувати зустріч».
  
  
  "Дякую."
  
  
  «Удачі, аміго. Тобі це знадобиться з цією групою. Федеральна поліція Аргентини дуже гарна, але їм не щастить».
  
  
  Картер повісив трубку, але тільки після того, як Мендоза отримав від нього обіцянку приїхати найближчим часом на обід. Жодної допомоги не надходило. То була політика AX; агенти повинні були мати певну автономію, якщо вони не просять допомоги або явно її не потребують. Хуан щойно робив свою роботу.
  
  
  Використовуючи інформацію з довідкового файлу AX, Картер зв'язався з представником ЦРУ в аргентинській поліції, капітаном Варгасом. Використовуючи криптонім Варгаса, він попросив, щоб будь-яка інформація про Віктора Гауптмана була відправлена ​​до його кімнати в Шератоні. Варгас, звичайно, подумав, що Картер був ЦРУ і погодився це зробити. Картер не любив таким чином наступати на проміжні ланки, але зараз він не хотів вдаватися в довгі пояснення. Якщо хлопця, про якого згадував Мендоза, не вдалося знайти, він, очевидно, був добрим. Якщо вода навколо Картера стане надто каламутною, Брага може піти глибше.
  
  
  Поки він чекав, Картер неквапливо прийняв душ і поголився. Він якраз закінчував надягання спортивної куртки, щоб сховати Вільгельміну, що влаштувалась у нього під пахвою, як почув стукіт у двері. Він відкрив її і виявив у коридорі доглянутого хлопця у суворій формі. Він простяг Картеру товстий манільський конверт, сухо відсалютував і пішов.
  
  
  Варгас працював дуже швидко. Насправді неймовірно швидко.
  
  
  Картер підніс конверт до вікна, сів і дістав папку з паперами. Це був старий файл, проте інформація в ньому була не більш актуальною, ніж те, що вже було. Це було прикро. Схоже, що федерали знали про Гауптмана набагато менше, ніж Вашингтон, хоча він виявив один цікавий факт.
  
  
  Мати Гауптмана була аргентинкою, а батько – німцем. Його батько приїхав сюди відразу після війни та заснував невелику друкарню. Бізнес провалився, відбулося розлучення, і врешті-решт батько повернувся до Німеччини. Він усе це знав. Новим було те, що, мабуть, батько Гауптмана був офіцером СС. Позначення після імені були не чим іншим, як двома літерами, які з часом зникли, проте цього у Вашингтона не було.
  
  
  Картер закрив папку і поклав її разом із рештою у свою валізу. Потім він вийшов, замкнувши за собою двері. Зовні він упіймав таксі.
  
  
  * * *
  
  
  Церква Святого Домініка була маленькою, і виглядала так, ніби вона бачила найкращі часи. Рожева штукатурка в кількох місцях впала з цегли, і звичайні дерев'яні двері виглядали дуже зношеними. Але вивіска попереду нещодавно була намальована, і коли таксі Картера під'їхало і він вийшов, дзвони пробили годину.
  
  
  Церква була розташована в західній частині міста, поряд з віллами мізеріас - містами злиднів - нетрів, складеними з гофрованого картону, жерсті та фанерних халуп, з'єднаних у неймовірну мішанину. Група брудних, обірваних дітей, що випрошують гроші, оточила Картера, коли він вийшов із таксі. Нортеамерикано у цій частині міста були дуже рідкісними. Він узяв здачу зі свого таксі, додав кілька песо та роздав їх їм. Потім він увійшов усередину.
  
  
  Біля вівтаря чоловік запалював свічки. Картер пройшов проходом і, коли священик закінчив, відкашлявся.
  
  
  "Батько Вілфредо?"
  
  
  Старий обернувся. Обвисла зморшкувата шкіра обличчя згустилася навколо очей, коли він примружився на Картера в майже повній темряві. "Так, сину мій?"
  
  
  "Я хотів би поговорити з вами. Батько, якщо дозволите. Це дуже важливо», - сказав Картер іспанською.
  
  
  "Momento, por Favor", - сказав отець Вільфредо. «Будь ласка, сідайте. Я закінчу за мить».
  
  
  Священик знову повернувся до своїх свічок, і Картер сів у перший ряд ослонів. Він почекав, поки священик запалив усі свічки, потім ще кілька хвилин, поки чоловік схилив коліна перед цим.
  
  
  
  
  розп'яттям і молився.
  
  
  Старий повільно підвівся, поплентався до ризниці ліворуч від вівтаря і через кілька хвилин знову з'явився у вуличному одязі та у церковному комірі. Він сів на лаву поруч із Картером.
  
  
  "А тепер, що я можу тобі зробити?"
  
  
  «Я шукаю молоду людину. Батько. Хосе Брага. Мені сказали, що ти зможеш допомогти.
  
  
  Посмішка покинула обличчя старого. «Багато хто шукає Хосе. Половина Аргентини хотіла його знайти. Чому ви бажаєте його бачити? Ви американець?"
  
  
  Картер кивнув головою. «Я хочу поговорити з ним, тому що він міг знати людину, яку я шукаю. Людина, яка є найманим убивцею».
  
  
  Священик уважно глянув на нього.
  
  
  "Я був би готовий добре заплатити".
  
  
  Священик зітхнув. «Йому потрібні гроші. Їди так мало. Якщо тобі можна довіряти. Хто ця людина, яку ти шукаєш?»
  
  
  Віктор Гауптманн. Я маю знати, де він був, на кого працював і чим займався протягом останнього року. Ця інформація для мене дорога. Можливо, до тисячі доларів».
  
  
  Старі очі невпевнено дивилися на нього. "Якщо я доставлю твоє повідомлення, що тобі завадить повідомити про це поліцію?"
  
  
  «Я не з поліції. Мене не цікавлять ні вони, ні те, до чого, на їхню думку, може бути причетний до Хосе Брага. Віктор Гауптман намагався вбити мене кілька днів тому. Я маю підстави вважати, що він убив мого дуже хорошого друга. Жінка. Я хочу знати, чому. Я хочу знати, на кого він працює. Картер вийняв двостодоларові банкноти та передав їх. “Одна для Хосе, а інша для церкви. Коли я поговорю з ним, буде більше”.
  
  
  Батько Вільфредо із сумнівом глянув на гроші у руці.
  
  
  «Я зустріну його будь-де в будь-який час. Він може вибрати місце. І я прийду сам».
  
  
  Батько Вілфредо подивився Картеру прямо в очі, на мить зважив альтернативи, потім поклав гроші в кишеню піджака. "Поверніться після одинадцятигодинної меси", - сказав він.
  
  
  * * *
  
  
  Минуло кілька хвилин після полудня, коли останній із небагатьох парафіян покинув церкву. Картер вийшов уперед. Старий священик нічого не сказав. Він обернувся і пішов до задньої частини будівлі. Картер пішов за ним.
  
  
  Вони пройшли через вузькі двері, приховані за дерев'яними панелями за вівтарем, у погано освітлений хол і, нарешті, у крихітну кімнату в задній частині будинку. Книжкові шафи від підлоги до стелі, завалені паперами та книгами, займали три стіни. Збоку стояли пошарпані старовинні крісло і лавки, а в центрі голої кахельної підлоги стояв приземкуватий, багато прикрашений дерев'яний стіл. На столі, ніби він теж був частиною обстановки, сидів худорлявий смаглявий хлопець у поношених бавовняних штанах та сорочці. На верхній губі були дуже тонкі вуса. Він був схожий на будь-якого іншого аргентинського підлітка, за винятком того, що на переніссі лежали товсті окуляри, які збільшували його очі, надаючи йому трохи совиного вигляду.
  
  
  "Хосе Брага?" - спитав Картер.
  
  
  Хлопчик кивнув, підозріло дивлячись на Картера. Священик підійшов до хлопця ззаду і захисно поклав йому руку на плече.
  
  
  "Гроші", - зажадав Брага.
  
  
  Картер витяг дев'ять стодоларових купюр і передав їх хлопцеві, який дивився на них, а потім передав гроші священикові.
  
  
  «Ви щойно врятували життя моїх товаришів по зброї та продовжили відважну боротьбу аргентинського народу проти гніту його жорстокого імперіалістичного уряду»,
  
  
  Картер помітив, що хлопчик не говорить на звичайному вуличному жаргоні, і, глянувши на заставлені книгами стіни, він зрозумів чому. Хоча його фрази були банальними, вони були добре сказані.
  
  
  "Якщо мова закінчилася, я прийшов сюди за інформацією", - сказав Картер. Хлопчик і священик переглянулись.
  
  
  «Що ви хочете знати про свиня Гауптмана? Він зник, – відрізав Брага.
  
  
  "Я вбив його." - сказав Картер.
  
  
  Очі Браги розширились. «Ніхто не заслуговував на смерть більше, ніж цей маніяк. Але чому ти так вчинив?
  
  
  "Він намагався вбити мене".
  
  
  Очі хлопчика звузилися. «А тепер вам потрібно більше інформації про нього. Що за інформація?
  
  
  "Де він був півроку тому?"
  
  
  "У в'язниці. Сальто, Уругвай. Він мав невеликий прибутковий бізнес із продажу зброї через річку Уруагай до Конкордії, поки на його човні не почалися проблеми і він не опинився на мілині».
  
  
  «Я переглянув поліцейські файли. Їх не було».
  
  
  Брага знизав плечима. «Зв'язок із провінціями не завжди налагоджується. А з Уругваєм стосунки зараз трохи натягнуті». Він усміхнувся, начебто сам приклав руку до загострення стосунків.
  
  
  "Звідки ви це знаєте, про Гауптмана?"
  
  
  "Ви сумніваєтеся у моєму слові, сеньйоре?"
  
  
  Картер промовчав.
  
  
  «Ми відправили людину до Сальто із наказом убити Гауптмана. Він був для нас більмом. Його мали заарештувати та посадити в камеру поряд з нашою людиною. спав. Все було влаштовано. Але потім Гауптман втік”.
  
  
  Як? У нього була допомога?
  
  
  Хлопчик знову знизав плечима - вільний, недбалий жест, який Картер почав дратувати. "Людина з моноклем".
  
  
  "Хто?"
  
  
  Він європеєць. Він завжди поруч, коли Гауптману чи людям начебто потрібна допомога. Викуповує вихід із в'язниці, якщо можливо, або стріляє, щоб вибратися». Це було щось нове. Картер не бачив нічого про таку людину у файлах AX.
  
  
  
  
  «Я ніколи не бачив цієї людини, але інші бачили. Вони сказали, що його око за моноклем холодне, як зимовий вітер. Говорять, у нього немає серця».
  
  
  "Ім'я?"
  
  
  Брага похитав головою.
  
  
  «Як щодо твоєї людини… того, кого ти послав у Сальто, щоб убити Гауптмана? Може він бачив цього європейця? Може, він може дати мені опис?
  
  
  Священик перехрестився. «Пепе Моралес вмирає. Рак. В нього мало часу».
  
  
  "Він бачив його?"
  
  
  "Я не знаю", - сказав Брага. «Коли він повернувся, він був хворий. Він нічого не сказав. Ми не питали».
  
  
  «Я хотів би спитати його. Це дуже важливо», - сказав Картер.
  
  
  Брага хотів сказати «ні», але священик утримав його. Вони вийшли в коридор на хвилину чи дві, а коли двері знову відчинилися, хлопчика вже не було.
  
  
  "Так буде краще", - сказав отець Вільфредо.
  
  
  "Це були легкі гроші", - з гіркотою сказав Картер.
  
  
  “Це все, що він знав, повірте мені. Але я розповім вам, як дістатися до Пепе. Можливо він зможе вам допомогти», - сказав священик. «Він повернувся до Сальто, там кантина…»
  
  
  * * *
  
  
  Під час поїздки на таксі назад у готель Картер вагався між бажанням не повірити в те, що йому сказали, і питанням, чи Брага з ним був відвертим. Можливо, ані AX, ані ЦРУ, ані Інтерпол, ані навіть федеральна поліція Аргентини не підозрювали, що Хауптман перебуває у в'язниці. Також було можливо, що інша організація могла б дізнатися - якби Хауптман надіслав звістку - і вирішила купити свободу Гауптмана в обмін на надані послуги.
  
  
  Доїхавши до готелю, він домовився про оренду машини. Через двадцять хвилин вони привезли його, білий «шевроле» 67-ї марки з показником пробігу вісімдесят тисяч миль. Це виглядало грубо, але шини були добрими, і він був досить чистим.
  
  
  Ще через півгодини торгу були отримані необхідні страхові та реєстраційні документи, і він їхав на північ Авенідом Едуардо Маредо з відкритою дорожньою картою на сидінні поряд з ним.
  
  
  До Сальто залишалося двісті миль, але дороги були хороші, і в п'ять сорок п'ять того дня він зупинився, щоб дізнатися про дорогу до кантини, про яку йому розповів священик. До шостої він припаркувався перед будинком, недалеко від площі, в дуже сонному, курному селі з єдиною головною вулицею. На площі працював ринок просто неба.
  
  
  Людей було дуже мало, і кантина здавалася закритою, тому Картер підійшов до одного з кіосків на ринку, де чоловік просто збирав свої каструлі та сковорідки.
  
  
  Він з надією глянув угору.
  
  
  «Ви знаєте дуже хвору людину на ім'я Пепе Моралес?» - спитав Картер. Він витяг кілька песо.
  
  
  Чоловік глянув на Картера. Він глянув на гроші, але не спробував їх дістати.
  
  
  Картер відчув недовіру. «Мене надіслав отець Вільфредо із церкви Святого Домініка у Буенос-Айресі. Він сказав, що я можу знайти Пепе тут».
  
  
  Чоловік повільно кивнув і вказав на провулок. "Останній будинок", - сказав він. "Ззаду." Його іспанська була дуже щільною, його було дуже важко зрозуміти.
  
  
  Картер простягнув йому гроші і повернувся до своєї машини. Зі своїх речей у багажнику він витягнув тонкий чорний портфель з портативним ідентифікаційним набором. Він привіз його з собою на здогад і сподівався, що це скоро окупиться. Він їхав вузькою вуличкою.
  
  
  Будинок був трохи більшим, ніж халупа із земляною підлогою. Картер постукав у двері.
  
  
  "Це хто?" – нетерпляче запитала жінка.
  
  
  "Я прийшов побачити Пепе".
  
  
  "Іди!"
  
  
  Картер обережно штовхнув двері. Світло було тьмяним, але в темряві він міг розрізнити матрац на підлозі. Там лежав чоловік, над ним нахилилася стара. Білки її очей спалахнули на ньому.
  
  
  "Іди!"
  
  
  «Мені дуже шкода, але я маю поговорити з ним. Це дуже терміново".
  
  
  Жінка спробувала піднятися на ноги, але чоловік простягнув руку, ніжно поклав їй руку на руку і зупинив її. «Це не має значення, – м'яко сказав він.
  
  
  Жінка встала і з розлюченим поглядом пішла в інший кінець кімнати.
  
  
  Картер присів поряд із чоловіком на матраці. "Це ти той, кого звуть Пепе?"
  
  
  «Так», - сказав чоловік хрипким та м'яким голосом.
  
  
  «Мене послав Хосе Брага. Він каже, що ви сиділи у в'язниці разом із Віктором Гауптманом».
  
  
  Пепе кивнув головою. Його дихання було утрудненим. Очевидно, йому було дуже боляче.
  
  
  «Людина прийшла витягнути її з в'язниці. Людина з моноклем. Ви його бачили? Ви бачили його обличчя тієї ночі? Зрозуміло?
  
  
  Пепе знову кивнув головою.
  
  
  «Я маю знайти цю людину з моноклем. Гауптман мертвий, але я маю знайти його друга. Ви розумієте?"
  
  
  Сльози текли з очей чоловіка. Але він знову кивнув, розуміючи.
  
  
  «Мені потрібний опис цієї людини, і я маю дещо, що допоможе». Картер відкрив портфель і дістав блокнот із змінними пластиковими сторінками. Накладення було поділено на частини, кожна з яких містила риси різного типу. Шляхом перегортання різних сторінок
  
  
  
  
  
  і далі, і, помінявши місцями відповідні накладення, можна було зібрати будь-яку комбінацію функцій.
  
  
  "Ви хочете допомогти мені?"
  
  
  Обличчя Пепе було сірувато-білим. Він лежав з відкритим ротом, його губи були білими та сухими, а очі звузилися до лугів. "Так", - прошепотів він.
  
  
  "У вас є лампа?" - Запитав Картер у жінки.
  
  
  Вона запалила гасову лампу та принесла. Картер поставив блокнот на підлогу та поставив блокнот на коліно. "Чи був він лисим?" він запитав. "Коротке волосся? Коротше за це? А ніс, довгий чи короткий?
  
  
  Процес зайняв три чверті години. Картер працював стабільно, не бажаючи поспішати вмираючий, але цілком усвідомлює, що сила людини була обмежена. Те, що почалося з кивків і похитування головою, згодом перетворилося на що інше, як рухи очей і випадкове мукання до кінця. Проте картина почала складатися.
  
  
  Здобиччю Картера виявився, мабуть, великий чоловік із голеною чи лисою головою. Він був щільно складний, з гребенями м'язів уздовж бичачої шиї. Його обличчя було квадратним, губи похмурими, очі блакитними та проникливими. Йому було близько шістдесяти, можливо, трохи більше чи менше.
  
  
  Коли вони закінчили, Пепе був повністю виснажений. Він лежав із заплющеними очима, його дихання було нерегулярнішим, ніж раніше. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але слова були надто слабкими, щоб їх можна було почути.
  
  
  "Ви знаєте, що він намагається сказати?" - Запитав Картер у жінки. Він відчував велику жалість до цих людей, але мало що міг зробити для них.
  
  
  Вона підійшла і опустилася навколішки біля матраца. Пепе знову заговорив. Вона звела очі. "Він хоче знати, хто ви", - сказала вона. «Він хоче знати, чи ви вб'єте цю людину».
  
  
  Картер знову присів і глянув у Пепе. «Я думаю, ця людина намагається вбити мене. Можливо, мені доведеться вбити його».
  
  
  "Добре", - прохрипів Пепе. Потім він заплющив очі і, здавалося, заснув.
  
  
  Картер повільно підвівся на ноги. "Він бачив лікаря?"
  
  
  "У кого є гроші на такі речі?" - гаркнула жінка.
  
  
  Картер поклав композит Іденті-Кіт назад у портфель. Потім він витяг кілька сотень доларів і простягнув жінці. Але вона не простягла руку, щоб взяти його, тому Картер поклав його на підлогу поряд із Пепе.
  
  
  «Коли він прокинеться, подякуй йому за мене. Він мені дуже допоміг».
  
  
  "Свиня!" - прошипіла жінка.
  
  
  Зовні сонце сідало низько, і тіні довкола хатини починали подовжуватися. Він підійшов до машини і збирався відчинити двері, коли помітив невелику пляму мастила біля арки переднього колеса. «Дивно, – подумав він. Він ретельно оглянув машину перед тим, як приїхати сюди. Він не пам'ятав жодного мастила.
  
  
  Він сів, уставив ключ у замок запалювання, але не повернув. Прямо попереду, крізь лобове скло, в сутінках сутінків тиша лежала порізана коліями брудна дорога, що вела назад у місто. Наприкінці провулка погойдувалася пара дерев. Праворуч від нього були захаращені задні двори кількох сусідніх сімей. Коли він прийшов, вони були жвавими осередками діяльності - грали діти, жінки розвішували білизну. Тепер дітей не було, і прання закінчилося. Чи не сухий. Ще немає.
  
  
  «Тихо, – подумав він. Занадто тихо.
  
  
  Повільно він потягнувся і смикнув дверну клямку. Коли двері відчинилися, він ударив її плечем і пірнув головою в бруд. Він тільки-но звільнив сидіння, коли пролунав постріл. Лобове скло побіліло від тріщин, а на місці його голови була зубчаста дірка.
  
  
  Автоматична зброя відкрила вогонь із живоплоту приблизно за шістдесят ярдів вниз по дорозі. Картер відчайдушно катався туди-сюди, коли слимаки, що стукали, піднімали землю навколо нього.
  
  
  Картер підкотився під машину, доки обстріл продовжувався. Кулі гуркотіли по металі з усіх боків, і він чув, як розбивається лобове скло.
  
  
  Жива огорожа була прямо по дорозі від машини. Картер витягнув свій «люгер» і зробив кілька пострілів до точки, але стрілянина тривала. Хоч би хто був, у нього був невичерпний запас боєприпасів.
  
  
  Потім він побачив два дроти, що йшли з моторного відсіку, і раптово зрозумів, що повинен був зрозуміти раніше. Провіди закінчувалися грудкою пластика прямо під сидінням з боку водія. Кулеметник був лише страховкою.
  
  
  Кулі продовжували летіти, притискаючи Картера. Це було так, начебто той, хто стріляв, намагався розбити машину і підірвати бомбу.
  
  
  Перші два дроти були підключені до замку запалювання. Він потягнув одну, потім іншу, дуже обережно, щоб їхні кінці не стикнулися. Потім він намотав перший дріт на витки пружини правого переднього колеса, залишивши її кінець відкритим. Він зробив те саме з другим, намотавши його на нижній виток пружини і розправивши його кінець; коли пружина буде стиснута, кінці зійдуться, і бомба вибухне. Потім він витяг себе на лікті з-під заднього бампера машини.
  
  
  Стрілянина припинилася на мить або дві, Картер пірнув до пасажирської сторони машини і відчинив двері, і заліз усередину.
  
  
  
  
  
  
  Стрілянина не відновлювалася.
  
  
  Картер потягнувся і поставив машину на нейтраль, потім увімкнув запалювання. Проводи на пружинах унизу були гарячими, бомба активувалася.
  
  
  Переконавшись, що кермо стоїть прямо, машина спрямована прямо на лінію живоплоту. Картер знову ввімкнув запалювання, заводячи машину. Він переключив важіль перемикання передач у режим руху, і коли машина почала рухатися, він вислизнув із машини та відкотився від задніх коліс.
  
  
  Стрілянина почалася знову, коли машина набрала швидкість, покотилася дорогою і врізалася в канаву біля живоплоту. Вибух вилетів з дверей, як пара крил, і машина загорілася, шибки, шматочки гарячого металу і оббивка, що горіла, посипалися дощем.
  
  
  Картер скочив і побіг до живоплоту, очікуючи побачити, як бандит тікає. Але простір навколо машини горіло, і нічого за ним неможливо було побачити.
  
  
  Двигун мотоцикла ожив, і Картер повернувся якраз вчасно, щоб побачити людину з прив'язаним до спини автоматом, що стрибає по місцевості. Картер підняв свій Люгер і двічі вистрілив, але все було марно; фігура була поза допустимим діапазоном.
  
  
  Через деякий час він прибрав пістолет у кобуру і повернувся до будинку, щоб перевірити Пепе та його жінку, які були налякані шквалом пострілів. І знову маленька вуличка замовкла.
  
  
  5
  
  
  Через двадцять чотири години Картер повернувся до Буенос-Айреса в передмісті Сан-Ісідро, сидячи за обіднім столом у квартирі Хуана Мендоси. Мендоса, його дружина Евіта і Картер щойно закінчили їсти товсту скибочку аргентинської вирізки, вирощеної в пампі. Під час їжі Картер описав спробу вбивства у Сальто. Він перевірив Пепе, який мирно спав, а потім пішов звідти пішки до приїзду поліції. Тільки рано-вранці він зміг дістатися автостопом від фермера до кордону, а потім і до залізничної станції.
  
  
  Кухар увійшов, щоб мити посуд, і Евіта Мендоза вибачилася і пішла за нею назад на кухню, щоб розібратися з десертом, залишивши Картера та Мендозу самих за столом. Мендоса відсунув стілець, витягнув дві товсті панатели і простяг одну Картеру.
  
  
  «Чому ви такі впевнені, що це був не просто випадковий терористичний акт проти американців?» - спитав Мендоса, простягаючи сірник, щоб запалити сигару Картера.
  
  
  Картер випустив кілька струменів блідого диму. «Терористи могли закласти бомбу, але вони не стали б чекати на бойовика, щоб переконатися, що бомба зробила свою справу. Це напевно був рішучий убивця. Людина з дуже конкретною метою: я».
  
  
  "Ви думаєте, що атака була якимось чином пов'язана з цим бізнесом в Ісландії?"
  
  
  «Хто б це не був, він знав, що я щойно увійшов. Вони пішли за мною до Сальто».
  
  
  "Але як?"
  
  
  «Витік. Можливо, тут ваша організація. Можливо, в ЦРУ. Це може бути капітан Варгас із Федеральної поліції. Я запозичив один із його файлів».
  
  
  Мендоса на мить замислився. «Потрібна була б ціла організація, щоб стежити за вами від Ісландії до Вашингтона, а потім і тут».
  
  
  "Так."
  
  
  Ця остання перспектива, здавалося, змусила Мендозу почуватися незатишно. "Добре", - сказав він, присуваючи свій стілець ближче і розкладаючи руки долонями вниз по столу. «Давайте подивимося, що ви придумали й досі. Хтось в Ісландії, ви кажете, маніпулює речами, щоб там було побудовано атомну електростанцію. Чому? Що це їм дасть?
  
  
  "Я не знаю", - сказав Картер. «Ця частина поставила мене в глухий кут».
  
  
  «На даний момент, хто б не керував шоу, він тут, в Аргентині. Вони найняли місцевого жителя, щоб він спробував убити тебе в Ісландії, і тепер, коли ти тут, вони знову спробували».
  
  
  «Вони спостерігали за мною та хочуть, щоб я помер. Вони спробують ще раз».
  
  
  «Але хто? Я весь час повертаюся до цього, Ніку. Ніхто в Аргентині не має ресурсів, щоб побудувати атомну електростанцію в умовах такої секретності. Ми вже чули б про це. Це вимагає дуже великої організації та великого капіталу. тримати це у такій повній конфіденційності”.
  
  
  «Можливо, людина з моноклем має відповіді».
  
  
  "Йому." Мендоза виплюнув слово. "У вас все ще є ескіз?"
  
  
  Картер розгорнув аркуш, на якому він переніс риси портрета, який Пепе допоміг зібрати в Сальто, і передав його Мендосі.
  
  
  Мендоса кілька секунд мовчки вивчав рендеринг. Потім він звів очі. «Це майже схоже на Марка Зіглера».
  
  
  "Це хто?"
  
  
  «Мій друг із тенісного та спортивного клубу Сан-Ісідро. Він живе недалеко».
  
  
  "Чим він займається?"
  
  
  «Він – голова дуже великого конгломерату. Hemispheric Technologies. Їхня штаб-квартира знаходиться на південь від міста».
  
  
  Картер нічого не сказав.
  
  
  Мендоза знову глянув на фотографію, потім Картера. "Ви не припускаєте ..."
  
  
  "Чому б і ні?" - сказав Картер.
  
  
  «Він хороша людина, Нік. Я не можу уявити, щоб він був замішаний у вбивстві. Крім того, його компанія займається комп'ютерами, а не реакторами.
  
  
  Картер знизав плечима. «Вважаю, Циглер – німець. Йозепссон мав справу з німцями. Я зустрів двох із них в Ісландії».
  
  
  "Це нечесно, Нік. Їх багато німців тут, в Аргентині".
  
  
  
  
  німців тут, в Аргентині”.
  
  
  «Деякі з них – колишні нацисти в бігах. У досьє Гауптмана був запис про те, що його батько служив у СС. Цікаво, як виглядає досьє Зіглера?
  
  
  «Я б не подумав, що поліція його не мала б. У нас точно ні».
  
  
  Картер відкинувся назад, пихкаючи сигарою, намагаючись все обміркувати. Є всі підстави вважати, що він переслідує диких гусей. І все ж таки… Він підвів очі. "Хто посол Ізраїлю в Аргентині?"
  
  
  "Девід Ліб".
  
  
  "Ти його знаєш?"
  
  
  Мендоза кивнув головою. «Насправді я написав статтю про нього та його сім'ю. Вона називалася «Ізраїль, що міняється,».
  
  
  "Він пам'ятатиме тебе?"
  
  
  "Звісно. Стаття з'явилася нещодавно. Він надіслав мені скриньку Дому Періньйона».
  
  
  "Подзвони йому. Скажи йому, що ти, можливо, натрапив на якусь інформацію про нацистських військових злочинців, і ти хочеш знати, кому її передати».
  
  
  Мендоза неохоче зателефонував. Ліб повертався додому з вечора у театрі. Він не був щасливий, що його турбували, але коли Мендоса ясно дав зрозуміти, чого хоче, ставлення Ліба раптово змінилося.
  
  
  Роджер Зайдман. Він мій політичний консул. Йому було дуже цікаво почути, що ви можете отримати». Він дав номер телефону.
  
  
  "Моссад, я в цьому впевнений", - сказав Картер. "Подзвони йому."
  
  
  Мендоса зателефонував, і коли на нього відповіли, Картер узяв слухавку.
  
  
  "Містер Зайдман?"
  
  
  "Так", - обережно відповів чоловік.
  
  
  «Мене звуть Нік Картер. Я працюю у Державному департаменті США. Тут, в Аргентині, ми натрапили на цікаву інформацію щодо деяких нацистських військових злочинців».
  
  
  «Мені дуже шкода, містере Картер, але я не знаю, чим можу допомогти…»
  
  
  «Ваше ім'я та номер телефону кілька хвилин тому дав моєму партнерові Девід Ліб. Він припустив, що ви могли б допомогти”.
  
  
  "Зрозуміло", - все ще насторожено сказав Сейдман.
  
  
  "Ім'я Марк Зіглер щось означає для вас?"
  
  
  Було невелике вагання. «Приходь до мене до посольства вранці. Скажімо, о дев'ятій».
  
  
  "Ми там будемо."
  
  
  * * *
  
  
  Рівно о 9:00 Картера та Мендозу провели до кабінету Роджера Зайдмана на другому поверсі посольства Ізраїлю.
  
  
  Зайдман був невисоким, лисіючим чоловіком, з копицею чорного кучерявого волосся, що облягало його голову, як корона. Він запросив їх сісти навпроти його величезного столу у заваленому книжками офісі. Вікно було відкрито чудового ранку.
  
  
  "Я проконсультувався з вашим державним департаментом, містер Картер, але там ніхто про вас не чув", - сказав Зайдман. Він здавався здивованим.
  
  
  "Нагляд".
  
  
  «Я підозрюю, що ви працюєте в одній із спецслужб».
  
  
  "Це має значення?" - спитав Картер.
  
  
  За мить Зайдман усміхнувся. Ні. Нашими спільними інтересами є людина, яку ви називаєте Марком Зіглером».
  
  
  Картер вийняв складовий ескіз та передав його. Сейдман глянув на нього, а потім повернув. «За винятком моноклю, ця людина – Марк Зіглер. Як ви дізналися його ім'я та цей малюнок?»
  
  
  Мендоса пересмикнуло при пізнанні. Але він нічого не сказав.
  
  
  Картер швидко переказав свою історію, починаючи із загадкової смерті Лідії Коутсворт та закінчуючи замахом на його власне життя за межами міста Сальто. Він не згадав про AX, ЦРУ або поліцейські файли, до яких він був причетний.
  
  
  Сейдман уважно слухав, склавши руки на столі перед собою, майже не виявляючи емоцій. Коли Картер закінчив, він дістав пачку ізраїльських сигарет і закурив одну після того, як передав пачку.
  
  
  "Ви, звичайно, чули про Одесу, містере Картер?" - спитав він, видихаючи невелику хмару диму, що погано пахнув.
  
  
  Картер лише кивнув. Він не хотів розкривати надто багато своїх знань, доки не почув, що ця людина збиралася сказати йому.
  
  
  «Це організація колишніх офіцерів СС… тварин, які несли відповідальність за табори смерті по всій Європі, в яких було зарізано шість мільйонів моїх людей. Після війни вони ховалися у укритті. У них дуже велика, дуже потужна організація, дуже багата за рахунок золота, вкраденого з… тіл… їхніх жертв».
  
  
  Зайдман зупинився на мить.
  
  
  «Отже, організація справжня».
  
  
  "Дуже", - парирував Зайдман. "Одразу після війни вони витратили свої гроші на влаштування таємних доріг, щоб переправити себе і собі подібних з Європи та забезпечити нову ідентичність, нові посади та нове життя в дружніх країнах... таких як Аргентина, де вони могли б бути. не підлягають екстрадиції" ".
  
  
  "А в наші дні?" - спитав Картер.
  
  
  "Одеса сильніша, ніж будь-коли, але тепер має дві цілі: перша - захистити свою власну країну від розслідувань, що продовжуються; друга - скористатися величезним багатством, яке вони вкрали, і вкладеннями, які це багатство принесло, для просування справи. Третього рейху ".
  
  
  Мендоса весь цей час тримався прямо, не кажучи жодного слова, але тепер він трохи нахилився вперед. «Містере Зайдман, ми прийшли сюди, щоб обговорити Марка Зіглера. Що ви можете розповісти нам про нього?
  
  
  "Ми думаємо, що він член Одеси".
  
  
  Мендоса видихнув. "Я знаю його особисто".
  
  
  "Так, я знаю це", - сказав Сейдман.
  
  
  "Ти впевнений?" запитав Картер
  
  
  
  
  .
  
  
  «Розумно, – сказав Сейдман. «Якщо ми маємо рацію, то Циглер – один із високопоставлених членів організації. Ми вважаємо, що під час війни він був генералом Мартелем Циммерманом. Працював на самого Гімлера. Він виступав у березні 1944 року як один із наймолодших генералів Рейху».
  
  
  "Але ти нічого не зробив?"
  
  
  Зейдман знизав плечима. «Ми дуже хотіли б отримати його, містере Картер, але поки він не залишить країну на наших очах або не вчинить будь-який злочин проти аргентинського законодавства, ми нічого не зможемо зробити. У нас немає необхідних доказів, і навіть якби ми це зробили, уряд Аргентини не хотів би діяти, особливо проти когось такого багатого. Ми думали про викрадення цієї людини, але після справи Ейхмана це стало неможливо».
  
  
  «Чого б одеситам – за умови, що Марк Зіглер – людина, якою ви її вважаєте, – хотіти б в Ісландії?» - спитав Картер.
  
  
  "Я не знаю", - сказав Зайдман. Але це надзвичайно цікаво для нас. Він, можливо, готується зробити якийсь рух. У нас виникло відчуття, що він непокоїться. Він може почуватися тут затиснутим. Ми думаємо, що він може щось планувати… що саме ми не знаємо”.
  
  
  Картер підвівся. Зайдман схопився. "Але ми ще не закінчили ..."
  
  
  «Боюсь, що так, – сказав Картер. «Я дав вам ту інформацію, яку мав, і ви підтвердили мої підозри».
  
  
  «Ваші підозри щодо чого? Як ім'я Зіглера з'явилося через проблеми в Ісландії? І хто ви такі?
  
  
  Мендоза теж піднявся на ноги. Він потис руку Зайдманові. "Дякую за вашу допомогу."
  
  
  Картер потиснув руку Зайдманові. «Якщо я вигадую щось істотне, я дам вам знати», - сказав він, і вони з Мендосою покинули офіс.
  
  
  Коли вони пішли, Зейдман знову сів за стіл, погасив цигарку і зняв слухавку.
  
  
  «З мого офісу виходять двоє чоловіків, – сказав він своєму помічнику. "Я хочу, щоб за ними стежили".
  
  
  * * *
  
  
  Будинки середнього класу Бельграно, передмістя на південній стороні Буенос-Айреса, прослизнули повз, поки Мендоса говорив. Він був за кермом.
  
  
  «Я не знаю про цих ізраїльтян», - сказав він. «Вони поводяться так, ніби Одеса для них найважливіше у світі, але тоді вони дозволяють нам піти звідти просто так».
  
  
  "Ми не чули останніх з них", - сказав Картер.
  
  
  «Ми жалкуватимемо про їхню причетність».
  
  
  «Це був найшвидший і найнадійніший спосіб отримати інформацію про Зіглера. І ви знаєте, що ми з одного боку».
  
  
  Мендоса поставив свій "фіат" на краю величезної, доглянутої ділянки. Велика офісна будівля, що височіла з центру площі, здавалося, була повністю побудована з вікон із тонованими золотими тонами.
  
  
  «От і все, – сказав Мендоса.
  
  
  Будівля виглядала як величезний шматок злитка у чагарниках пишної зелені.
  
  
  «Комп'ютери, а не ядерні реактори, Нік. Я думаю, що і ти, і Зейдман далекі від істини.
  
  
  "Подивимось", - розгублено сказав Картер. «Підемо до парадних воріт і подивимося, на яке піднесення ми зможемо з них вибратися».
  
  
  Вони продовжили рух шосе, звернувши на довгу дорогу з чорним верхом, яка була заблокована воротами і невеликою гауптвахтою.
  
  
  Вийшов один із охоронців. "Buenos dias, сеньйори", - сказав охоронець. «Ваші імена та ваша компанія, будь ласка».
  
  
  «Привіт, напарник», - сказав Картер, нахиляючись до вікна водія. «Я Нік Картер із Techtelco. Ми є невеликою групою з Бомонта, штат Техас. Я тут, щоб поговорити з містером Зіглером».
  
  
  Охоронець перевірив свій перелік буфера обміну. "Я не бачу призначену вам зустріч, сер", - відповів він англійською.
  
  
  "Неможливо", - простяг Картер. «Марк спеціально сказав, що рівно об одинадцятій годині вісімнадцятої».
  
  
  «Але, сеньйоре, це сімнадцяте».
  
  
  «Правильно? Я пропустив це цілий день? Ну, ти просто втиснув нас кудись. Дуже важливо, що я поговорю з цією людиною».
  
  
  «Але, сеньйоре, є правила компанії…»
  
  
  «Повісьте правила, хлопче! Марк Зіглер робить пропозицію про покупку моєї компанії. Я або побачу його сьогодні, або це не угода. І це остаточно».
  
  
  Охоронець був схвильований. "Вибачте мене на хвилинку, сеньйори", - сказав він і знову зник у гауптвахті. За хвилину він знову з'явився. «Пан Зіглера немає у своєму офісі, і його особистому секретареві не можна його турбувати. Ви повинні розуміти, що я не можу підтвердити…»
  
  
  "Ну, до біса!" - сказав Картер. «Просто пропустіть нас, а ми чекатимемо на нього всередині».
  
  
  Мендоса завів машину, і приголомшений охоронець швидко підняв шлагбаум, коли вони проїжджали повз. За кількасот ярдів по дорозі вони в'їхали в стоянку для відвідувачів.
  
  
  "Їм не знадобиться багато часу, щоб знайти нас", - сказав Мендоза, вимикаючи двигун і забираючи ключі в кишеню.
  
  
  "Залишайся тут", - сказав Картер. «Якщо є якісь проблеми, біжи, як із пекла». Він узяв із заднього сидіння блокнот та папери.
  
  
  "Будьте обережні з цим", - сказав Мендоза. "Я витратив багато годин на вивчення цього".
  
  
  "Я зараз повернуся з цим", - сказав Картер. Він вийшов з машини, покинув парковку, перейшов дорогу і поспішав довгими сходами до вхідних дверей.
  
  
  Адміністратор довідкового бюро розмовляла з хлопцем у сорочці. Картер підійшов до неї, захекавшись.
  
  
  
  
  
  
  "Важлива особиста доставка для сеньйора Зіглера", - сказав він іспанською, простягаючи папери.
  
  
  Дівчина глянула нагору. "Ліфт вниз коридором", - сказала вона, вказуючи ліворуч. «Сеньйор Карлос – його особистий секретар. Побачимося».
  
  
  Картер кивнув і поспішив у тому напрямку.
  
  
  Кабінет Зіглера знаходився за скляними дверима на дванадцятому поверсі. За довгим столом попереду сиділа приголомшлива молода жінка з довгим темним волоссям, широко розкритими темними очима і гнучкою чуттєвою фігурою. Вона була зайнята набором тексту.
  
  
  "Я тут, щоб побачити містера Зіглера", - оголосила Картер англійською, підходячи до свого столу.
  
  
  Вона уважно його вивчила. "Ви людина з парадних воріт, чи не так?" - запитала вона англійською з чарівним акцентом. "Той, про який вони дзвонили?" Вона посміхнулася. "Що саме ви бажаєте?" Вона була чудова. Її колір обличчя був бездоганним. Але в її очах був натяк на смуток, що робило її ще привабливішою.
  
  
  "Ти справді хочеш знати?" - спитав він, його техаська протяжність була більш вираженою. «Я прийшов побачити тебе, люба».
  
  
  Вона сміялася. "У тебе великі проблеми, чи знаєш".
  
  
  Пластиковий пакет стояв на підлозі поруч із її стільцем. Він міг прочитати назву бутіка на сумці.
  
  
  «Я бачив тебе у Армандо. Я сказав їм, що маю дізнатися про тебе більше. Вони назвали мені твоє ім'я та сказали, що ти тут працюєш». Тиснена табличка на її столі говорила: "Роберта Редгрейв". Дуже неаргентинське ім'я.
  
  
  "Ти серйозно?" - спитала вона. Її голос був чудовий.
  
  
  «Дуже, – сказав Картер. Він добре знав час. У нього залишилося зовсім небагато. «Це коштувало чималих американських доларів, щоб дізнатися про тебе. І я не збираюся дозволяти тобі легко втекти. Я хочу запросити тебе на вечерю».
  
  
  Вона була здивована і трохи запихалася. "Не можу повірити, що ти серйозно".
  
  
  «Мені потрібно було з'ясувати, чи була ти такою ж прекрасною при спілкуванні віч-на-віч, як на відстані. Ти такий".
  
  
  Недовірливо похитавши головою, вона взяла настільний телефон та почала набирати номер.
  
  
  "Будь ласка", - сказав він, простягаючи руку і кладучи палець на кнопку. «Принаймні дайте мені шанс. Я дуже ризикував, приходячи сюди. Просто повечеряйте зі мною. Потім, якщо я вам все ще не подобаюсь, я більше ніколи вас не потурбую».
  
  
  "Я навіть не знаю тебе".
  
  
  «Тоді спочатку пообідай зі мною. В цьому немає нічого поганого. Серед білого дня. У скільки ти вільний?
  
  
  "Один", - автоматично сказала вона.
  
  
  «Я чекатиму», - сказав Картер, посміхаючись. "Але де? Виберіть місце. Щось приємне».
  
  
  «Томо Уно. Це недалеко звідси».
  
  
  "Я буду там за годину. На побаченні?"
  
  
  Вона зітхнула і нарешті кивнула. "Просто обід", - сказала вона.
  
  
  Він відійшов від столу. «Якщо ти не прийдеш. Я повернусь і зупинюся на твоєму столі», - пригрозив він.
  
  
  Вона знову засміялася, трохи приголомшена. Він був майже біля дверей, перш ніж вона покликала його. "Але як тебе звуть?"
  
  
  "Нік Картер", - сказав він.
  
  
  З кінця зали з'явився охоронець зовні, на чолі зі свитою одягнених у таких же охоронців. Картер загорнув за ріг і увійшов у двері з написом «Ескалера». Він спустився вниз сходами, чоловіки вислизнули на одинадцятий поверх, де він сів на ліфті.
  
  
  На першому поверсі було багато метушні, але, схоже, ніхто не помітив його, коли він вислизнув із парадних дверей, поспішив через під'їзну доріжку до паркування і стрибнув поряд із Мендосою.
  
  
  «Дізнався що-небудь…» - почав питати Мендоза.
  
  
  "Їдь!" - гаркнув Картер.
  
  
  Мендоса завів машину і виїхав з паркування, верещачи покришками. Біля головних воріт було кілька охоронців, але Мендоса не забарився, під'їжджаючи до трави і огинаючи бар'єр. Невдовзі вони знову виїхали на шосе, рухаючись зі швидкістю, з якою машина могла повернутися до міста.
  
  
  "Чи будуть вони слідувати за нами?" - Запитав Мендоза.
  
  
  «Я так не думаю, – сказав Картер, відкидаючись назад. Він увійшов на територію Зіглера, щоб струсити його, не більше. Натомість він досяг чогось набагато кращого… або, принаймні, він привів у рух колеса.
  
  
  Картер розповів Мендозе, що сталося у приймальні Зіглера, а потім попросив свого друга висадити його у пункті прокату автомобілів у центрі міста, де він орендував Audi 5000.
  
  
  Він поїхав до Томо Уно за вказівкою, яку йому дали у пункті прокату. Ресторан виявився свідомо дорогим. Роберта мав дуже гарний смак.
  
  
  Вони якраз готувалися до щільного обіднього натовпу, коли ввійшов Картер. Він знайшов метрдотеля та за п'ятдесят доларів забезпечив собі індивідуальне обслуговування par excellence. Він відразу зробив свій вибір з меню, потім пішов у бар, де замовив коньяк і подзвонив флористу.
  
  
  Він почав із замовлення двох дюжин троянд, але потім передумав. Він був дуже багатим техасцем і збирався розбагатіти ще більше. Він розорився.
  
  
  Квіти, два кошики, заповнені ними, прибули через сорок п'ять хвилин, і до того часу, коли вони всі закінчили, весь кут головної їдальні перетворився на розарій від стіни до стіни.
  
  
  Він сидів і чекав серед усього цього, відповідаючи на погляди інших відвідувачів та співробітників ресторану, до 1:20, коли він побачив як
  
  
  
  
  
  вона пробиралася через столики за метрдотелем. Коли вона побачила квіти, у неї відвисла щелепа.
  
  
  "О, боже мій", - прошепотіла вона.
  
  
  Картер піднявся на ноги і підставив їй стілець, але протягом кількох бентежно довгих секунд вона стояла на місці.
  
  
  «Він втратив її, – подумав він. Але в цей момент усі відвідувачі ресторану піднялися на ноги та почали аплодувати. Романтика жила та процвітала в Аргентині.
  
  
  Картер усміхнувся і галантно вклонився, а Роберта, вражена всією сценою, мовчки сіла на стілець, який він тримав.
  
  
  Коли в кімнаті, нарешті, стало тихо та інші відвідувачі повернулися до своєї їжі, вона перехилилася через стіл і хрипко прошепотіла: «Ти божевільний».
  
  
  «Зовсім вірно, - сміючись, сказав Картер. «Ось як я потрапив туди, де є сьогодні».
  
  
  "І де це?"
  
  
  Картер розповів їй про Techtelco з Бомонта, штат Техас, вигадуючи це по ходу справи, і здивував себе, придумавши дуже надійне прикриття за такий короткий час. Тим часом офіціант подав першу страву – креветки з часниковим соусом у винному соусі, і вони почали їсти. Для багатьох аргентинців це була основна трапеза дня.
  
  
  Він почав повільно витягати її. Вона пояснила, що її прізвище, Редгрейв, було на честь її матері-англійки. Її батько був німцем, справжнім виродком. Коли її батьки розлучилися, вона офіційно змінила ім'я на дівоче прізвище матері.
  
  
  Вона була чарівною та дуже яскравою. Вона навчалася в університеті тут, у Буенос-Айресі, але якийсь час провела з тіткою в Англії.
  
  
  Кілька разів він намагався м'яко направити розмову на Зіглера, але щоразу вона чинила опір, говорячи, що їй не дозволяється говорити про справи поза офісом.
  
  
  Під час їжі вони говорили про інші речі. Після десерту, коли пили каву з бренді. Картер спробував ще раз.
  
  
  "Я бачив його портрет в офісі", - сказав Картер. «Зіглер виглядає надто стриманим. Стара школа. Занадто багато роботи".
  
  
  «Він важка людина. Робоча конячка. Я іноді думаю, що вдень і вночі. Завжди з кимось зустрічається. Завжди пурхає туди-сюди».
  
  
  Картер відпив бренді.
  
  
  Вона подивилася на годинник. «Я мушу повернутися», - сказала вона, раптово встаючи.
  
  
  "Я відвезу тебе назад", - сказав Картер.
  
  
  «Ні, ти залишаєшся. У мене власна машина зовні. Вона глянула на всі квіти. «Божевільний», - сказала вона, дивлячись на нього. «Але чудово».
  
  
  "Я побачу тебе знову?" - спитав Картер. "Вечеря?" Він не хотів втрачати її зараз, але й не хотів тиснути.
  
  
  Вона вийняла картку з сумочки і поклала її на стіл. "Сьогодні ввечері", - сказала вона. "Десять годин. Я приготую особливу вечерю».
  
  
  Вона почала йти, але потім повернула назад. «Між іншим, Нік, ця сумка від Армандо вже два місяці… відколи я останній раз робила там покупки».
  
  
  Шість
  
  
  Адреса на карті виявилася висотним будинком у центрі міста у Авеніда Кальяо, з видом на Пласа-дель-Конґрессо. Квартира Роберти Редгрейв була на сьомому поверсі.
  
  
  На його стукіт вона відповіла в селянській блузці, багато розшитої навколо декольте, і в простій спідниці, яка розширювалася від її прекрасних ніг. Її щоки спалахнули.
  
  
  "Зробіть собі випивку і влаштуйтеся зручніше", - сказала вона. "Я майже закінчив на кухні".
  
  
  То була маленька квартира. В одному кутку було встановлено стіл на двох. У центрі горіла тонка свічка. Він скинув піджак, налив собі з буфета трохи коньяку і сів у крісло. "Потрібна допомога, люба?" він запитав.
  
  
  "Ні, дякую", - покликала вона з іншої кімнати.
  
  
  За кілька хвилин вона з'явилася з каструлею з прихватками. Він схопився і допоміг їй поправити підставку, щоб одягнути її, потім, коли вони сіли, налив дві склянки дуже блідо-червоного вина.
  
  
  «Зважаючи на обід, який ми їли за обідом, я не думала, що ви будете страшенно голодні», - сказала вона, обслуговуючи його. "Це просто щось легке".
  
  
  Це був pesce d'ananasso, суміш смаженої риби, локшини та свіжого ананаса. Він уже їв його раніше у чудовому ресторані в Римі. Страва перед ним була більш ніж рівною. І він так і сказав.
  
  
  "Дякую", - сказала вона. Ти багато працював, переслідуючи мене; я подумав, що можу спробувати те саме».
  
  
  При свічках Роберта здавалася ще чарівнішою. Картерові раптом стало дуже важко продовжувати брехати їй, залишатися у своїй техаській ролі. Поступово він дозволив своїй розтяжці вислизнути.
  
  
  Ти так і не пояснив, чому вибрав мене. Ви не бачили мене у Армандо. Ви ніколи там не були. Я впевнений, що ти навіть не знаєш, де це. То чому я? Я не можу бути таким особливим».
  
  
  Він підняв свій келих так, щоб у ньому іскрилося полум'я свічки. Малинові світлові точки поруч із її обличчям красиво контрастували з ніжною гладкістю її обличчя. «Ви помиляєтеся, Роберто, – сказав він. "Дуже неправильно." І тільки-но він сказав це, він зрозумів, що сказав правду.
  
  
  Вони закінчили вечерю і після ще одного келиха вина та легкої розмови, переважно про життя в Штатах, перейшли на диван. Вона ввімкнула м'яку музику і повернулася до нього.
  
  
  Вони лягли, взявшись за руки, її очі напівзаплющені, її груди
  
  
  
  
  
  
  піднімається і опускається разом із її диханням. Вони довго слухали музику, насолоджуючись моментом.
  
  
  Нарешті вона порушила мовчання.
  
  
  "Чому ти справді прийшов в офіс, Нік?"
  
  
  "Ви мені не вірите?"
  
  
  "Не зовсім", - сказала вона. «Ви прийшли туди по щось, побачили мене і вирішили, що я був засобом для вашої мети. Що ви шукали?
  
  
  Ідеальної роботи немає. У кожному починанні є свої не найприємніші сторони. Це було одним із найгірших. Він ненавидів брехати невинним.
  
  
  "Що, якщо я скажу вам правду - і це ускладнить ваше становище?"
  
  
  «Випробуй мене», - ліниво сказала вона.
  
  
  «Що, якби це могло зробити ваше життя тут… неспроможним?»
  
  
  Вона розплющила очі і подивилася йому в очі. Вона потяглася і притягла його до себе. Вони поцілувалися глибоко.
  
  
  Коли вони розлучилися, її щоки сильно почервоніли. "Спробуй мене", - сказала вона.
  
  
  «Я не стежив за тобою до офісу. Ти це знаєш. Насправді ти став для мене несподіванкою… приємним сюрпризом».
  
  
  "Ви прийшли до містера Зіглера?"
  
  
  «Я підійшов, щоб дізнатися про нього все, що можна, і щоб змусити його понервувати».
  
  
  «Я не розумію, Нік. Містер Зіглер щось з тобою зробив?
  
  
  «Хтось намагався вбити мене кілька днів тому в Ісландії. Інший намагався вбити позавчора у Сальто. Обидва вони працювали на вашого боса».
  
  
  "Але чому?"
  
  
  «Оскільки я дуже близький до розкриття того, що він робить в Ісландії. Те, що він хоче зберегти у секреті, бо це незаконно». Картер трохи сповільнився, потім усміхнувся їй. "Я думав, що зможу витягнути з тебе інформацію, але сталося протилежне".
  
  
  Вона посміхнулася і знову притягла його до себе. Вони дуже довго цілувалися. Вона засвербіла кінчиками пальців пасмо його темного волосся. "Ви справді це маєте на увазі?" - спитала вона хрипким голосом.
  
  
  "Так", - прошепотів він і розв'язав шнурок на вирізі її блузки. На ній не було бюстгальтера. Її груди були маленькими та твердими, соски твердими. Він легко поцілував їх, і стогін зірвався з її губ.
  
  
  Її руки і губи були на ньому, і незабаром вони повільно сковзнули по товстому килимовому покритті. Вони були оголеними, в обіймах один одного, займаючись любов'ю з ледь стримуваною жорстокістю.
  
  
  Потім вона лежала в його обіймах із заплющеними очима, з ніжною усмішкою на губах. Він сидів над нею, спостерігаючи, як світло свічки танцює на бездоганній гладкості її спини, проводячи пальцем по її контуру.
  
  
  "Що ти намагаєшся з'ясувати, Нік?" - спитала вона.
  
  
  "Яка?"
  
  
  «Про містера Зіглера. Що Ви шукаєте?"
  
  
  Картерові довелося повернутись до теперішнього. «Ви сказали, що він завжди зайнятий. Чим займається?" - непереконливо спитав він.
  
  
  Зустрічі. Телефонні дзвінки. Подорожі. Щось у цьому роді. Вранці, коли я приходжу, завжди багато роботи. Робота, яка мала бути проведена попередніми вечорами».
  
  
  "Такі як?"
  
  
  «Постійно проводите інвентаризацію. Коносаменти, транспортні накладні, нові номери для внесення до файлу матеріалів».
  
  
  "Цим займається президент великого концерну?"
  
  
  "Так було завжди", - сказала вона.
  
  
  “Тоді він збирає новий інвентар. Але що? І звідки він?
  
  
  Вона похитала головою. «Для мене це просто числа на сторінці, Нік. Я не знаю, яким є реальний інвентар. Мені дуже шкода. Як ти думаєш, це так важливо?
  
  
  "Це може бути."
  
  
  Якось я пам'ятаю, як відправив серію листів на фабрику в Німеччині. Я пам'ятаю цей конкретний інцидент, тому що пан Зіглер, схоже, дуже переймався цим».
  
  
  "У Німеччину?"
  
  
  «Так, Майнце. Це було щось через брак деяких товарів у партії».
  
  
  "Куди все це було відправлено?"
  
  
  «Не знаю, Нік. Це могло бути будь-де. У нас є склади у шістнадцяти різних країнах».
  
  
  "Ісландія?"
  
  
  "Ні", - сказала вона. "В основному в Європі і тут, в Південній Америці".
  
  
  "Тут, у Буенос-Айресі?"
  
  
  "У нас тут багато складів".
  
  
  "Де?" - Запитав Нік. "Де конкретно?"
  
  
  «Це залежить від того, що зберігається. Я маю на увазі, паперові товари, обладнання чи…»
  
  
  - Допустимо, щось громіздке, - вставив Нік. "Можливо, щось, що може прийти з Німеччини, а потім буде негайно відправлено".
  
  
  "Склад номер чотири", - без вагань сказала вона.
  
  
  "Яку адресу?"
  
  
  «Номер чотири. Авеніда дель Лібертадор. Район Ріашеуло. Це головний інформаційний центр для всіх вхідних та вихідних повідомлень».
  
  
  «Приголомшливо», - сказав він, сідаючи. Якщо Ziegler постачав до Ісландії щось - щось взагалі - він, ймовірно, пройшов би через цей пункт відвантаження. Варто спробувати.
  
  
  Картер відірвався від Роберти і підвівся.
  
  
  "Ти не підеш туди зараз?"
  
  
  Він почав одягатися. «Я маю дізнатися, що там відбувається», - сказав він.
  
  
  Вона сіла. «Але зараз уже після першої години ночі. І якщо вони знайдуть тебе там, то невідомо, що може статися».
  
  
  Картер притягнув її до себе і довго тримав у своїх обіймах. «Мені доведеться це зробити, але тобі доведеться щось мені пообіцяти».
  
  
  Вони розлучилися, і вона подивилася йому у вічі, але нічого не сказала.
  
  
  «Можливо, я напортачив із тобою на роботі. Я не хочу, щоб ти входив, доки не отримаєш звістку від мене. Ти розумієш?"
  
  
  "Ні", - сказала вона, хитаючи головою. «Ваш бос намагався вбити мене. Двічі. Тепер він знає, що ми розмовляли з вами. Він може знати, що ми обідали і що ми були тут разом. Просто залишайтеся тут.
  
  
  
  
  
  "Добре", - сказала вона тихим голосом.
  
  
  Він перестав одягатися, його зброю заховано в кишенях куртки.
  
  
  «У мене жахливе передчуття, що я ніколи більше тебе не побачу. Що мені просто доведеться бути тут у підвішеному стані до кінця свого життя», – сказала Роберта. Її очі блищали.
  
  
  Він поцілував її. "Так чи інакше, я повернуся", - сказав він. "Ви можете розраховувати на це".
  
  
  Вони знову поцілувалися, і він вийшов із квартири. У ліфті по дорозі до своєї машини він пообіцяв собі, що коли все це закінчиться, він кудись відвезе її. Можливо Багами. Хоуку доведеться дати йому перерву.
  
  
  Внизу в "Ауді" він пристебнув зброю, потім вивчив карту міста автомобільної агенції. Район Ріачуело знаходився на південній стороні міста. Коли він зрозумів, куди їхати, він завів двигун та поїхав.
  
  
  Він зупинився у своєму готелі, щоб забрати кілька речей зі своєї валізи – камеру та пакет інструментів – потім продовжив шлях до доків.
  
  
  Коли він прибув, він виявив, що береги Ріо-де-ла-Плата оповиті туманом. Він повернув ліворуч з головної вулиці на бруковану бруківку, а потім поїхав далі, його фари звузилися до конусів, шукаючи відповідного складу.
  
  
  Числа з якоїсь причини не йшли послідовно, і лише випадково він нарешті знайшов чотири номери. Будівля була дуже великою і добре освітленою. Головні портові двері були відчинені навстіж, і там відбувалося багато людей.
  
  
  Розвантаження корабля. І всі, здавалося, дуже поспішали.
  
  
  Картер продовжив рух повз склад, шукаючи місце для своєї машини в кварталі від будівлі. Він поспішав назад пішки до місця прямо на причалі від складу, де міг спостерігати за тим, що відбувається.
  
  
  Чоловіки возили вилкові навантажувачі на склад та виїжджали з нього, коли з корабля спускали вантажі. Вантаж складався здебільшого з дуже великих ящиків, але зрідка траплялися зв'язки труб великого діаметру – очевидно, якісь пластикові труби.
  
  
  Поки він продовжував спостерігати, охоронець із злісним на вигляд сторожовим псом німецької вівчарки та автоматичною гвинтівкою – щось схоже на АК-47 – через плече з'явився перед дверима. Він кивнув одному з робітників, потім пройшов на інший бік будівлі і зник за рогом.
  
  
  Те, що вивантажувалося, мабуть, було дуже важливим. Вони не ризикували з його безпекою. Картер запитав, чи була озброєна охорона якоюсь реакцією на його візит до штаб-квартири компанії.
  
  
  Він знову зник у тіні і, пригнувшись, помчав вузькою вуличкою до сусідньої будівлі.
  
  
  На складі було темно, службові двері збоку зачинені на замок. Йому потрібно менше хвилини, щоб зламати замок і прослизнути всередину.
  
  
  Навіть у темряві було неважко знайти вантажний ліфт і піднятися на дах, але, вийшовши на вулицю, він зрозумів, що з якоїсь причини туман тут густіший, ніж на рівні вулиці. Дах будинку номер чотири здавався, освітленим знизу. Важко було визначити точну відстань від даху до іншого.
  
  
  Він глянув на край даху. Принаймні до даху наступної будівлі було футів п'ятнадцять. Якщо він промахнеться, то до провулка внизу залишалося щонайменше п'ятдесят футів. Якби він прорахувався, він став би кормом для німецької вівчарки.
  
  
  Картер відступив, рахуючи кроки, поки не опинився за двадцять ярдів від краю. Потім, без жодного вагання, він кинувся до краю, вкладаючи все, що в нього було, для збільшення швидкості.
  
  
  На даху не було парапету, тому раптом він біг, а наступного моменту виявив, що його перекинуло через пролом між будинками.
  
  
  Його рух повітрям здавалося нереальним у густому тумані; здавалося, що він летить вічно. Але потім край протилежної будівлі підійшов до його обличчя, і він мав достатньо часу, щоб простягнути руки, щоб заблокувати падіння і триматися за край даху.
  
  
  Удар майже вирвав його руки з суглобів, але наступної миті він піднявся на край і лежав там, його груди здіймалися.
  
  
  Собака внизу гавкав, і за кілька секунд Картер почув, як охоронець кричить тварині, щоб той замовк.
  
  
  Він перекинувся, підвівся і мовчки попрямував до найближчого стельового вікна. Внизу на складі ящики були складені майже до стелі. Йому довелося зламати одне з шибок у даху, щоб дістатися до клямки, але потім вона легко відчинилася, і він опустився всередину на стопку ящиків.
  
  
  Він був у задній частині складу. Більшість роботи було зроблено у напрямі «від». Він увімкнув свій крихітний ліхтарик і оглянув скриньку, на якій сидів. На кришці по трафарету були написані слова FABRIZIERT IM DDR – Зроблено в Німеччині, що вказувало на те, що місце походження товару – Майнц. На логотипі були два леви, що тримають щит із STEUBEN UND SOHNS.
  
  
  
  
  
  - Напис під ним. Він витяг свій мініатюрний фотоапарат і сфотографував маркування, потім опускався на скриньку за ящиком, поки не досяг підлоги в задній частині будівлі.
  
  
  Між високими стелажами залишалися широкі проходи, і, тримаючись за задню частину будівлі, Картер міг залишатися поза увагою того, що відбувається попереду.
  
  
  Його крихітний фотоапарат був завантажений надвисокою світлочутливістю, і, проходячи повз стоси, він фотографував маркування та числа на ящиках. Іноді обладнання було занадто великим, щоб його можна було помістити в ящик, і натомість його накривали пластиковим покриттям. Він також фотографував це обладнання.
  
  
  Наприкінці одного проходу він виявив особливо великий шматок спорядження, покритий пластиком. Намагаючись робити якнайменше шуму, він відсунув частину пластику, щоб краще розглянути. Він відірвав більшу частину, коли почув низький, загрозливий рик у темряві за ним.
  
  
  Він розвернувся вчасно, щоб зловити не більше, ніж пляма, коли собака кинувся на нього. Він підняв руку, щоб захистити обличчя, коли собака вдарився, потім упав під силою його удару, і ковзав по бетонній підлозі.
  
  
  Тварина була привчена атакувати обличчя і шию своєї жертви, і вона була дуже сильною і швидкою.
  
  
  Йому вдалося відштовхнути тварину досить далеко, щоб звільнити ліву руку. Він витяг свій стилет, і коли тварина знову накинулася на нього, він ударив звіра в живіт і сильно вдарив уліво.
  
  
  Тварина заскулила від смертельного болю, відскочила від Картера і бігала вузькими колами, хапаючись за власні нутрощі.
  
  
  Хтось кричав з фасаду складу, він чув гавкіт собак і схопився на ноги. Камера явно прослизнула під один із піддонів, але зараз не було часу шукати її.
  
  
  Він кинувся до найближчого проходу, потім через щілину в ящиках до наступного проходу і півдорозі вниз по ньому, поки не виявив на другому ярусі ціле гніздо картонних коробок. Він поспішив до ящиків і проштовхнувся за картонні коробки, приховані від очей знизу.
  
  
  Він був залитий кров'ю – як собаки, так і власною. Тварина вкусила ліву руку, проткнувши шкіру і розірвавши тіло. Було дуже боляче. Він витяг носову хустку і перев'язав рану, затягуючи вузол зубами.
  
  
  З тилу свого сідала він міг бачити тільки ту частину місцевості, де на нього напав собака. Тварина лежала мертвою. На полі зору з'явився навантажувач і зупинився. Потім поспішили двоє охоронців із собаками. Усі вони були озброєні російськими автоматами АК-47.
  
  
  "Він, напевно, все ще на складі", - гаркнув по-німецькому найвищий із трьох чоловіків. Він наказав двом іншим розійтися, і вони рушили назад проходом.
  
  
  Картер глянув на стопку ящиків у бік люка. Там був довгий шлях, і він був би викритий. йому не вибратися так, як він увійшов.
  
  
  Він витягнув свій «люгер», перевірив обойму в тьмяному світлі і направив патрон у патронник. Перед від'їздом йому треба було забрати камеру. Це була єдина причина, через яку він ризикнув приїхати сюди. Без цього він майже змарнував час тут сьогодні ввечері.
  
  
  Він вислизнув зі свого укриття і поспішив по проходу, тримаючись у тіні, намагаючись максимально дистанціюватися між собою та охоронцями із собаками.
  
  
  Поступово він обійшов і опинився на протилежному боці проходу, де лежала камера. Він міг ясно бачити всю територію. Собака, що напав на нього, лежав мертвий, розтягнувшись на ящику. Повсюди була кров.
  
  
  У сусідньому проході раптово почав гавкати собака, і Картер почув, як попереду все ще працюють вилочні навантажувачі.
  
  
  Він вийшов з-за ящика, з якого спостерігав, і попрямував туди, де, як він думав, могла зісковзнула камера, коли загавкав другий собака, набагато ближче і просто позаду нього.
  
  
  Картер обернувся якраз вчасно, щоб побачити, як тварина кидається на нього з відстані п'ятнадцяти ярдів по проходу. Він стрибнув уперед до стопки ящиків і зумів піднятися на півдорозі, коли тварина схопила його за ліву ногу. Він обернувся і направив Вільгельміну прямо на голову звіра, збираючись спустити курок, але потім зупинився. Двоє чоловіків, обоє з АК-47, стояли і дивилися на нього.
  
  
  "Ганс! Назад!" - гаркнув один із них. Тварина позадкувала, скигля.
  
  
  На мить Картер подумав, щоб перестріляти їх разом із ними, але потім відмовився. У такому пеклі він не мав шансу протистояти їхній вогневій могутності.
  
  
  Він кинув свій «люгер» найближчому охоронцеві, стрибнув на підлогу та підняв руки.
  
  
  «Ми візьмемо ніж, яким ти вбив іншого собаку», - сказав охоронець німецькою.
  
  
  Картер передав Хьюго і охоронець показав стилетом у бік фасаду будівлі.
  
  
  Попереду відпочивали робітники. Вони сиділи на ящиках та машинах з відкритими відрами з обідом. Вони зупинилися і подивилися вгору, коли з'явилися Картер та охоронці, потім засміялися та показали. Деякі гроші переходили з рук до рук. "Сюди", - наказав один охоронець, підштовхуючи Картера вліво стволом автомата.
  
  
  
  
  
  
  Вони перетнули головний вхід і увійшли в невеликий передній офіс, в якому було всього кілька столів, кілька стільців, що обертаються, і кілька шаф для документів. Один із охоронців витягнув стілець і заштовхав у нього Картера, а інший тихо постукав у задні двері.
  
  
  "Коммен", - скомандував грубий голос.
  
  
  Охоронець відчинив двері і просто засунув усередину голову. "У нас є шпигун, гер генерал", - сказав він.
  
  
  Вийшов чоловік із задньої кімнати. Він був високим, зовсім лисим, з моноклем на правому оці. То був Зіглер. Його не можна було сплутати. Його тонкі безкровні губи розпливлися в посмішці.
  
  
  «Прив'яжи його до стільця», - гаркнув він.
  
  
  Охоронці швидко дістали мотузку і вміло зв'язали Картерові руки та ноги, а також його талію та груди.
  
  
  «Шлях від Ісландії до цього місця - довгий, - сказав Ціглер німецькою, сівши на край одного зі столів. "Хто вас послав?"
  
  
  Картер просто глянув на чоловіка з легкою усмішкою на обличчі.
  
  
  «Ви збираєтесь померти, гер Картер. У цьому немає жодних сумнівів. Однак наскільки болісною може бути ваша смерть, а може й ні, залежить лише від вас».
  
  
  "Ви особисто пережили смерть Лідії Коутсворт?" - спитав Картер. "Ви теж намагаєтесь жінок?"
  
  
  "Зламайте йому пальці", - недбало сказав Зіглер охоронцям. «Почни з мізинця на травмованій руці».
  
  
  Один із охоронців грубо схопив Картера за руку, але Зіглер утримав його.
  
  
  «Не так швидко, Вільгельме. Обережно. Повільно, обережно. Ми хочемо, щоб гер Картер насолоджувався цим».
  
  
  Охоронець обережно почав відривати мізинець на лівій руці Картера, біль пронизав його руку.
  
  
  «Тепер, – сказав Зіглер. «На кого ви працюєте? Може, на ЦРУ?
  
  
  Картер мовчав, розслаблюючи своє тіло, дозволяючи болю омивати його, крізь себе, але не борючись з нею.
  
  
  Охоронець відсунув палець ще далі, і біль посилився. Картер відчув, як на лобі виступив піт.
  
  
  Зіглер сумно похитав головою, потім кивнув у бік охоронця, який відтягував палець доти, доки він не лопнув, кістка, що зламалася, послала величезний біль у потилицю Картера... майже якби він отримав масивний удар. ураження електричним струмом.
  
  
  «Залишилося дев'ять пальців. Потім пальці ніг. А якщо нічого не допомагає, можна зробити щось цікаве з вашим анусом або, можливо, навіть із яєчками». Зіглер посміхнувся.
  
  
  Охоронець перемістився на безіменний палець Картера.
  
  
  "Я скажу тобі", - крикнув Картер. «Господи, це того не варте».
  
  
  Охоронець зупинився. Зіглер просто дивився на нього.
  
  
  «Лідія Коутсворт була моєю близькою подругою. Ми були коханцями. Вона надіслала мені листа, в якому казала, що має якісь проблеми. Коли вона померла, я пішов подивитися, що сталося”.
  
  
  Охоронець витяг «люгер» Картера та стилет з кишені піджака і передав їх Зіглеру. "Він був озброєний ними, гер генерал".
  
  
  Зіглер подивився на них, а потім поклав зброю на стіл. "Не ЦРУ". - задумливо сказав він. Він глянув на Картера. "Звідки ви дізналися про цей склад?"
  
  
  “Гауптман сказав мені, перш ніж я його вбив. Він розповів мені все, коли я погрожував вирізати йому очі і лишити його там. Він розповів мені про вас та Одесу. Про операцію там, а також унизу. Про це місце. Про Штойбена та синів. Постачання з Майнцу. Всі. "
  
  
  «Він бреше, гер генерал», - сказав один із охоронців. "Віктор ніколи б так не сказав".
  
  
  "Можливо ... можливо, ні", - сказав Зіглер. «Кожна людина має межу».
  
  
  Я репортер Amalgamated Press. У Вашингтоні, округ Колумбія, - сказав Картер. Вся його рука та рука пульсували.
  
  
  Зіглер задумливо глянув на нього.
  
  
  "Ви можете перевірити мої облікові дані".
  
  
  "Чи можу я зламати ще один палець, гер генерал?" - Запитав охоронець. Його дихання пахло цибулею.
  
  
  "Ні", - сказав Зіглер після вагання. «Сьогодні ввечері остання партія у будь-якому разі. Завтра вона буде на півночі». Він усміхнувся. «Позбудьтеся його. Вниз шахтою ліфта». Він узяв «люгер» та стилет і передав їх охоронцям. «Поклади їх назад на його тіло».
  
  
  "Так, сер", - сказав охоронець. Він розв'язав Картера, коли інший охоронець відступив, підняв АК-47 і допоміг йому встати зі стільця.
  
  
  Зовні робітники закінчували обід. Вони дивилися, як Картер та охоронці попрямували до задньої частини будівлі. Картер йшов повільно, відновлюючи сили та рівновагу, змушуючи охоронця тіснити його.
  
  
  Сходи біля задньої стіни вели на балкон другого поверху, навпроти якого був вантажний ліфт. Один з охоронців тримав кнопку, відправивши машину над майданчиком, але потім зупинив її і відчинив ворота у зяючій квадратній дірі.
  
  
  «Він спускається до другого підвалу. Сорок футів, там сталеві палі. Дуже неприємно".
  
  
  Картер стояв на краю.
  
  
  «Тобі слід бути обережнішими з цією шахтою», - сказав охоронець. Інший засміявся.
  
  
  На той момент Картер
  
  
  
  
  
  
  розвернувся, відштовхнувши дуло пістолета одним рухом, іншим розгорнувши охоронця, акуратно кинувши їх у шахту ліфта.
  
  
  Другий охоронець підняв пістолет, коли Картер накинувся на нього, перерізавши горло чоловікові ударом карате. Охоронець упав, його рушниця з гуркотом упала на підлогу балкона.
  
  
  "Не можна гаяти час", - подумав Картер. Він витяг свій стилет і люгер з несвідомого, але все ще дихаючого охоронця, потім поспішив униз сходами, вгору по проходах і рядах туди, де ще лежав мертвий собака.
  
  
  Використовуючи свій крихітний ліхтарик-ручку, йому знадобилося всього кілька хвилин, щоб знайти, де камера ковзнула під один із піддонів. Він швидко відкинув пластикову кришку на великому механізмі, зробив ще кілька знімків, а потім поклав камеру в кишеню.
  
  
  Він отримав те, за чим прийшов і навіть більше. Це обладнання завтра вирушало до Ісландії. Тепер зв'язок між Зіглером і тим, що там відбувалося, був дуже зрозумілим.
  
  
  На балконі виникла метушня. Хтось щось крикнув зверху, і загула сирена. Вони виявили охоронця.
  
  
  Він витяг свій люгер і помчав до далекого кута великого складу, пірнаючи по проходах і вгору по рядах, тримаючись низько і рухаючись так швидко, як тільки міг.
  
  
  Тепер за ним гавкали нові собаки, і він міг чути крики людей навіть крізь виття сирени.
  
  
  Службові двері в задній частині будівлі замикалися зсередини. Йому знадобилася мить або дві, щоб нишпорити із запірною планкою, але потім він її відкрити, і він був зовні.
  
  
  Півдюжини чоловік, всі озброєні, вийшли з-за рогу спереду, позбавивши його всяких шансів дістатися місця, де він припаркував свою машину.
  
  
  Натомість він обігнув задню частину будівлі і помчав до іншої сторони, а потім повернувся до передньої частини будівлі.
  
  
  На розі він озирнувся. У дверях спиною до нього стояли кілька чоловіків. Просто навпроти того місця, де він стояв, пристань була всього двадцять ярдів завширшки і йшла поруч із кораблем до води.
  
  
  Він сунув свій «люгер» у кобуру, глибоко зітхнув і повільно видихнув, потім вискочив із кута будівлі і побіг просто через док.
  
  
  Він був майже біля води, коли хтось позаду нього крикнув: Це він! Але він був на межі, коли пролунали перші постріли.
  
  
  Вода була за п'ятнадцять футів нижче причалу, і він ударив чисто ногами вперед, холодні води Ріо-де-ла-Плата обмивали його голову.
  
  
  Він підплив, ледве обігнувши ніс корабля, перш ніж над ним на причалі пролунала черга пострілів.
  
  
  Цього разу він глибоко пірнув, відпливаючи від корабля під прямим кутом. Коли він підійшов, стрілянина все ще тривала, і вдалині ще лунали сирени, але все це було позаду нього.
  
  
  Він перетнув доки і нарешті підійшов до невеликого рибальського човна з дизельним двигуном, прив'язаного до напівзруйнованого пірсу. Він переліз через борт, пролежав на смердючій мережі кілька миттєвостей, щоб віддихатися, потім увімкнув запалювання і повернув човен у відкриту воду, взявши курс на північний захід, у бік Монтевідео.
  
  
  7.
  
  
  Співробітник з економічної інформації за посланника США в Монтевідео відчув хвилювання, збігаючи сходами з підземної автостоянки під посольством. Він не відчував таких гострих відчуттів із часів кубинської революції.
  
  
  Лише півгодини тому, коли він пізно прийшов з роботи додому, припаркував машину і рушив назад до своєї квартири, хтось вискочив, як привид, зі сміттєвого бака, розмахуючи пістолетом.
  
  
  "Я не хочу робити тобі боляче", - сказав чоловік.
  
  
  Офіцер за інформацією, якого звали Патнем, кілька років тому працював на ЦРУ і знав, що краще не сперечатися з явно перевтомленою людиною з пістолетом. Вони повернулися до машини Патнема, сіли в машину, чоловік на підлозі ззаду, і Патнем зробив, як йому сказали.
  
  
  Коли вони їхали назад у місто, чоловік пояснив, що хоче, щоб Патнем зробив йому. Він сказав, що має пачку плівки, яку потрібно негайно відправити в дипломатичній пошті. Йому потрібно буде зробити кілька телефонних дзвінків, але вони можуть почекати, доки Патнем не буде абсолютно впевнений, що посольство фактично очищене на ніч.
  
  
  А поки йому потрібна була аптечка, і він чекатиме в машині, поки Патнем піднімається і забирає її в амбулаторії.
  
  
  "Вас звуть Роберт Патнем", - сказав чоловік. Він дав Патнему номер телефону у Вашингтоні, округ Колумбія, та індекс. «Перш ніж щось робити, Патнем, перевірте це».
  
  
  Патнем піднявся на верхній майданчик сходів і виявив, що перший поверх посольства порожній, як завжди в цей час ночі. Нагорі, у зв'язку, мали бути просто чергові офіцери, але тут ніхто не рухався, крім охорони.
  
  
  Пост охорони знаходився в передній частині будівлі, і черговий морський піхотинець глянув на Патнема, що проходив повз. Але він нічого не сказав.
  
  
  Повернувшись до амбулаторії, Патнем витяг аптечку, потім підняв трубку, зателефонував на зв'язок і
  
  
  
  
  попросив їх зателефонувати до Вашингтона. Це зайняло лише хвилину чи дві, і телефон задзвонив лише один раз, перш ніж йому відповіла жінка.
  
  
  Патнем дав індексне слово і номер, і жінка описала Картера, отримала докладну інформацію про те, хто дзвонить, звідки і обставини, а потім попросила Патнема допомогти у будь-який можливий спосіб. Вона надала адресу у Вашингтоні.
  
  
  Після дзвінка він підійшов до зв'язку, залишивши аптечку в коридорі і передав ОД картриджі з плівкою разом з адресою у Вашингтоні. "Їх відправляють у мішку з ранку".
  
  
  "Так, сер", - сказав молодий OD. "Але сьогодні опівночі є ще один".
  
  
  «Це навіть краще. Тоді візьми це в ту, будь ласка».
  
  
  "Так сер."
  
  
  Вийшовши в коридор, Патнем схопив аптечку і поспішав у гараж. Жінка телефоном упізнала чоловіка як Ніка Картера. Він лежав на задньому сидінні. Патнем допоміг йому вийти з машини та дістатися ліфта.
  
  
  "Майже всі пішли, сер". він сказав. «Я можу доставити вас до мого офісу, щоб морпіхи нас не помітили».
  
  
  "Можливо, мені доведеться залишитися ненадовго", - сказав Картер; його мова здавалася товстою. «Мені треба щось поїсти та випити».
  
  
  "Так сер." - сказав Патнем. Це було б здорово.
  
  
  Вони без подій дісталися третього поверху, і Патнем допоміг Картеру пройти коридором до його кабінету, де він замкнув двері перед тим, як увімкнути світло.
  
  
  Це була крихітна кабінка, але вздовж однієї стіни стояла кушетка. Він уклав Картера назад на кушетку, облив його руку дезінфікуючим засобом після того, як стягнув вкриту кров'ю хустку, наклав шину на сильно зламаний палець і, нарешті, перев'язав укуси.
  
  
  Він налив Картеру ковток бренді з пляшки, що стояла на столі, запалив йому сигарету, потім сів і став спостерігати за ним.
  
  
  "Ви сказали, що хочете зробити кілька телефонних дзвінків?" - спитав Патнем, коли здавалося, що Картер почав одужувати.
  
  
  "Вірно. Ви відправили мій фільм?"
  
  
  «Він поїде сьогодні опівночі. Має бути у Вашингтоні до пізнього ранку. Ваш офіс знає, що він наближається».
  
  
  "Вони знають, де я?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  Картер відкинувся назад і закурив сигарету, здавалося, на мить замислився, потім підняв очі. Він здавався дуже рішучим.
  
  
  "Ви готові допомогти мені ще трохи, Патнем?" він запитав.
  
  
  "Так сер. Все, що ви скажете.
  
  
  "Дайте мені ще раз той Вашингтонський номер, а потім прогуляйтеся хвилин п'ять".
  
  
  "Так, сер", - сказав Патнем. Він знову отримав зв'язок та зателефонував. Коли він почав дзвонити, він передав телефон та залишив офіс.
  
  
  На телефон відповіли одразу.
  
  
  «Картер, синій птах сім-три-нуль».
  
  
  Лінія обірвалася. Через дві хвилини пролунав голос Девіда Хока. «Я щойно отримав звістку, що ви були в Монтевідео. З вами все гаразд?"
  
  
  «Трохи струснувся. Я надіслав мікрофільм. Вам потрібне його вранці». Швидко та лаконічно Картер розповів Хоуку про все, що сталося.
  
  
  Хоук замислився на мить. «Зіглер знає, що ви переслідуєте його, і він знає, що ви явно не журналіст. Це змусить його понервуватись. Може, він зробить кілька помилок».
  
  
  "Мої думки точно, сер".
  
  
  "Ви добре розглянули обладнання, яке знімали?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  «Стривай, я поставлю Кернеса, і, можливо, він поділиться з нами ідеями». Через кілька хвилин зв'язок був встановлений. Хоук розмовляв із начальником технічного відділу AXE. Картер на зв'язку. Він глянув на якесь обладнання. Подивися, чи ти зможеш розібратися в цьому».
  
  
  "Давай, N3", - сказав гугнявий голос Кернеса.
  
  
  Картер докладно пояснив, що бачив на складі.
  
  
  "Я думаю, це ядерний реактор або реактори", - сказав Кернс. «Найбільший, ймовірно, був уловлювачем стічних вод, стандартним для реактора-розмножувача. Steuben and Sons – найбільші виробники такого роду обладнання. Але...»
  
  
  "Але що, Білле?" - спитав Хоук.
  
  
  «Це обладнання може бути використане і для інших цілей. Переміщення пара. Транспорт гарячої води. Навіть видалення стічних вод. Чорт, немає реального способу сказати без додаткової інформації».
  
  
  "Нік?" - спитав Хоук.
  
  
  «Я можу виїхати до Майнца до ранку. Мені треба буде забрати свої речі із Буенос-Айреса. Хуан може це зробити за мене. Посольство тут може організувати мою подорож».
  
  
  Хтось постукав у двері, і Патнем простяг йому голову. Картер жестом запросив його увійти.
  
  
  «Я мушу подзвонити зараз, сер».
  
  
  "Не пропадай." - сказав Хоук. «Я накажу нашим людям у Бонні доглядати вас».
  
  
  "Так, сер", - сказав Картер і повісив слухавку.
  
  
  Патнем приніс із собою пару бутербродів та кілька пляшок пива. "Кіоск не був замкнений, і ви сказали, що голодні".
  
  
  Картер взяв один із бутербродів та пиво. "Ти мені починаєш подобатися, Патнем ... сильно".
  
  
  Патнем засяяв.
  
  
  "У нас є багато справ, які потрібно зробити сьогодні ввечері", - сказав Картер. "Сподіваюся, ти звик не спати всю ніч".
  
  
  «Я можу впоратися, сер. Просто назвіть це.
  
  
  «По-перше, мені потрібно привезти свої речі із «Шератона» у Буенос-Айресі. Сьогодні ввечері. Потім мені потрібно буде зв'язатися з людиною на ім'я Хуан Мендоса, яка має передати повідомлення один для мене. Тоді мені знадобиться лікар, щоб поставити на місце цей палець, і
  
  
  
  
  
  мені потрібно поговорити з повіреним у справах з питань організації поїздки”.
  
  
  "Назад до Штатів, сер?"
  
  
  «Ні, – сказав Картер.
  
  
  * * *
  
  
  Через двадцять чотири години Картер сидів на лавці в північній частині парку Мессершмідт у Майнці, Німеччина, дивлячись на об'єкт Steuben and Sons через дорогу.
  
  
  Майнц був одним із головних цілей бомбардувань союзників під час війни через те, що тут розташовувалися боєприпаси Круппа. Зважаючи на все, Штойбен і сини також були частиною цільового промислового комплексу. Двоповерховий мур з кам'яної кладки все ще оточував завод, щоб захистити його від спалахів вогню, викликаних бомбами в місті. Подушечки, на яких колись стояли зенітні гармати, все ще були видні на вежах по кутках стін.
  
  
  Картер вже повністю обійшов завод по периметру і виявив, що огорожа готова. Єдиний вхід або вихід - через передні або задні ворота або через єдині металеві двері. А задні ворота здавались невикористаними. Зверху зсередини було накопичено сміття.
  
  
  Він розчавив сигарету на тротуарі, а потім повернувся до орендованої машини, припаркованої за рогом від головного входу. Було 2:10. Він під'їхав до кута, щоб побачити головну браму, потім вимкнув запалення і закурив ще одну сигарету.
  
  
  У три зміни змінилася. Річка людей текла з одного боку від парадних воріт, тоді як вечірня зміна текла всередину. Більшість вечірньої бригади приїхала на тролейбусах, які зупинялися на розі, але багато хто їхав, заповнюючи паркувальні місця вздовж парку на кілька кварталів по обидва боки від рослини.
  
  
  До 3:20 вулиці знову спорожніли, і Картер збирався повернутися до свого готелю, щоб дочекатися темряви, коли за кут звернув пошарпаний «фольксваген» і прискорився вулицею у напрямку. За кермом їхав чоловік у робочому одязі. У наступному кварталі машина зупинилася, і водій спробував в'їхати в місце для паркування, але воно виявилося занадто маленьким, і він продовжив рух, звернувши на наступний кут.
  
  
  Він кружляв. І він спізнився працювати.
  
  
  Картер вистрибнув з машини, коли «фольксваген» з'явився на дальньому кінці парку і знову зник за лінією цегляних будинків. Коли він не з'явився на наступній вулиці, Картер помчав через парк, через занедбаний дитячий майданчик і через паркан із дротяної сітки заввишки десять футів. Це призвело його до задньої частини цегляних будинків, а коли він дістався до передньої, то виявив, що машина поспішно стала між мікроавтобусом та іншим VW. Водій копався на задньому сидінні.
  
  
  Картер заліз із пасажирського боку, тримаючи свій «люгер» у руці. Очі чоловіка розширилися.
  
  
  "Це пограбування?" він промимрив: «У мене нічого немає. Я запізнююсь на роботу".
  
  
  «Рухайся», - наказав Картер німецькою. Він підняв пістолет, і чоловік завів машину, виїхав із місця для паркування та поїхав вулицею.
  
  
  Там було надто багато будинків. Занадто багато можливостей побачити, що відбувається, і повідомити про це поліцію.
  
  
  Картер наказав наляканому чоловікові заїхати до парку і зупинитися за будинком туалету. У парку було лише кілька людей, всі вони були надто далеко, щоб побачити, що відбувається. Картер ввів чоловіка в порожній чоловічий туалет, де змусив його зняти одяг. Вони переодяглися, потім Картер зв'язав нещасного робітника у стійлі та заткнув йому рота.
  
  
  Картер вирішив, що робітнику доведеться залишитися там на кілька годин, але з ним усе буде гаразд.
  
  
  Повернувшись до "Фольксвагену" цієї людини, Картер прикріпив до нього посвідчення особи робітника, потім виїхав з парку і знайшов місце для машини за два квартали від власної машини. Він одягнув каску робітника, схопив цебро з обідом і попрямував угору вулицею. У своєї машини він витягнув фотоапарат і засунув його в кишеню, потім звернув за кут до воріт.
  
  
  Це був Дітер Мюллер із сусіднього Вертхайма. Тридцять три роки, темне волосся, як у Картера, тільки трохи більше і важче, так що одяг виглядав нормально. Якщо інспектор не уважно дивитися на значок співробітника або особисто не знатиме Мюллера, проблем не буде.
  
  
  Охоронець біля воріт розмовляв телефоном. На його стегні висів величезний автоматичний військовий калібр 45 калібру американського виробництва. Картер поспішно пройшов повз, з усіх сил намагаючись здаватися стурбованим запізненням, і охоронець вп'явся в нього поглядом, ймовірно з тієї ж причини. Але він нічого не сказав і нічого не зробив, а Картер був усередині.
  
  
  Через дорогу, яка розділялася праворуч у бік офісів, Картер попрямував ліворуч у головну будівлю фабрики через двері з написом «Тільки для працівників». Він простежив за вказівниками безпеки вузьким коридором і натиснув на годинник, без проблем виявивши картку Мюллера. Принаймні сьогодні цій людині заплатять.
  
  
  Всередині головного цеху було неймовірно галасливо. Гідромолоти вибивали деталі з товстого сталевого листа і змушували їх остигати довгі конвеєрні ланцюги.
  
  
  Він поспішив через формувальну кімнату і вийшов з іншого боку у двір фабрики. Йому потрібно було з'ясувати, де збирають обладнання, яке
  
  
  
  
  
  
  бачив у доках Буенос-Айреса. Для точної ідентифікації потрібно більше фотографій.
  
  
  Зовні купи матеріалу були покладені акуратними рядами з вузькими проходами між ними. Картер стояв посеред одного з проходів, намагаючись вирішити, який шлях спробувати далі, коли за ним пролунав хрипкий гудок. Він стрибнув якраз вчасно, щоб його не збив навантажувач вилки, завантажений деталями машин.
  
  
  "Форсіхт, Юнген!" - крикнув крутий старий за кермом, зупиняючись.
  
  
  "Де складальний завод?" - вигукнув Картер.
  
  
  Старий повернувся, вміло поставив свій вантаж на місце і позадкував поруч з Картером. «Новий тут… Мюллер?» - спитав він, дивлячись на посвідчення особи.
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  «Давай! Я прямую туди зараз».
  
  
  Картер закріпився, і вони попрямували через ліс деталей машин, купи пластикових труб і кілька дуже великих виливків. Старий умів обходити важкодоступні місця, і за кілька хвилин вони в'їхали в жваву, яскраво освітлену частину фабрики, наповнену величезними громадами обладнання. Скрізь світилися яскраві точкові вогні зварювальних пальників. Уздовж високої стелі кімнатою рухався масивний кран. На тросі крана звисав величезний подовжений напівциліндр. Картер дізнався у ньому зовнішній корпус насоса, який він шукав. Будували ще одну.
  
  
  Він подякував старому і зістрибнув з навантажувача, який продовжив рух через складальний цех і виїхав з іншого боку. Виливок насоса нагорі зник за бар'єром з гофрованого заліза, який оточив одну частину робочої зони. Вздовж бар'єру кожні кілька футів з'являлося слово VERBOTEN. Єдиною щілиною у перешкоді були двері заввишки до стелі, якими пройшов кран. Біля входу стояв охоронець, киваючи кожному чоловікові, який входив чи виходив ізсередини. Особисте визнання. - подумав Картер, відчуваючи занепад сил.
  
  
  Щоб обійти охоронця, знадобиться деяке маневрування, але так далеко він пройшов непоміченим; він не збирався зупинятися так близько до своєї мети. Однак він не міг дозволити собі підняти тривогу. Йому знадобиться час, щоб сфотографуватись, а потім вийти з плівкою. Йому треба бути дуже обережним.
  
  
  Він обернувся і пішов по проходу в протилежному напрямку, коли побачив трьох чоловіків, які оглядали точкові зварні шви на ділянці труби. Один був одягнений у робочий одяг, а біла каска, на думку Картера, належала майстру. Другий був у діловому костюмі, і між ними стояв вищий чоловік у легкій куртці, штанах та білій касці. Він наполовину обернувся, різке флуоресцентне світло блиснуло лінзою над одним оком.
  
  
  Зіглер.
  
  
  Картер відступив, поспішно перетнув робочу зону, проклинаючи свій успіх. Циглер втратив його в Буенос-Айресі, і він втік сюди, до Німеччини, щоб переконатися, що нічого не заважає виконанню замовлених ним робіт. Прокляття! На той момент він був єдиною людиною в Німеччині, яка могла його впізнати.
  
  
  Він поспішно пройшов повз екструдера, що вистрілює довгі відрізки пластикових труб, повз якесь інше обладнання, про призначення якого він міг тільки здогадуватися.
  
  
  Над головою пропливли порожні кабелі крана. Він простежив за дугою їхнього польоту і побачив другу половину виливка насоса, що чекає біля величезних зовнішніх дверей. Перед ним стояли двоє чоловіків і чекали.
  
  
  Він прискорив крок, обганяючи троси, але не рухався так швидко, щоби привертати увагу. Потім він обійшов величезний вилив насоса всередину, між нею і стіною.
  
  
  Величезна громадина за формою більш-менш нагадувала чайник із трьома носиками: нижнім, середнім та верхнім. Він відкинув відро для сніданку, схопився за край нижнього носика і заліз усередину, просто втягуючи ноги всередину, коли гак троса з шумом брязнув на зовнішню поверхню виливка.
  
  
  Через кілька хвилин троси були закріплені, і Картер відчув невагому хвилю, коли виливок піднявся в повітря.
  
  
  Панорама підлоги пройшла під кутом його огляду з носика, коли масивний шматок металу ліниво хитнувся на ланцюгу. Через хвилину він побачив залізну перешкоду, і виливок пішов униз.
  
  
  Насос з ривком ударився об підлогу, встромивши Картера глибше в носик, майже в основний корпус. Потім хтось опинився просто під ним, коли кабелі були відчеплені. Вони щось говорили, слова незрозуміло доходили до нього, де він лежав.
  
  
  Через кілька хвилин голоси затихли, і ще годину чи дві після цього були тільки заводські шуми. Спочатку він побоювався, що дві частини будуть негайно зібрані та його виявлять. Але тепер він запитував, скільки часу пройде, перш ніж він зможе вибратися звідти.
  
  
  Як по команді, пролунав гучний зумер, і поступово машини зупинилися, цебра з обідом загриміли, і він почув, як чоловіки тупають геть із магазину. Обідню перерву, подумав він, і за кілька хвилин фабрика замовкла.
  
  
  Картер повільно пробрався в бак і, вийшовши з носика, підвівся. Охоронця, що сидить біля дверей, було видно з усього краю литої деталі насоса. Чоловік читав журнал, доки їв свій обід.
  
  
  
  
  
  Картер дістав фотоапарат і, намагаючись абсолютно не шуміти, зробив кілька знімків виливки насоса, всередині якого він стояв, та його помічника з іншого боку цеху.
  
  
  Він вийшов з виливка і, утримуючи її між собою та охоронцем, пройшов цехом, роблячи фотографії обладнання та механізмів, які, очевидно, повинні були бути встановлені всередині виливків.
  
  
  Коли він закінчив, він засунув камеру назад у кишеню і обійшов далекий бік кастингу, яким він їхав.
  
  
  Охоронець все ще був захоплений своїм журналом. Картер підняв з підлоги великий шматок шлаку і шпурнув через великий контейнер. Він з гуркотом відлетів від бічної виливки.
  
  
  Охоронець скочив на ноги, журнал упав на підлогу. Він крикнув "Вас іст?" . Він зробив кілька кроків уперед, потім поспішив до іншого відливу.
  
  
  Коли він був із протилежного боку. Картер поспішив до головного цеху, потім побіг до виходу на вулицю. Раптом у широкому дверному отворі з'явилася група чоловіків. На передньому плані стояв сталеливарник, у якого вкрали одяг. Він виглядав розгніваним.
  
  
  "Чорт", - вилаявся Картер. Він розвернувся на сто вісімдесят градусів і подався назад до залізної перешкоди. На цей момент вийшов охоронець.
  
  
  "Тут, що ти робиш?" - крикнув охоронець, поклавши руку на приклад свого автомата.
  
  
  Вони попросили мене заїхати за вами, сер, - сказав Картер, показуючи на людей через фабрику.
  
  
  Охоронець невпевнено глянув у цей бік.
  
  
  «Вам краще поквапитися, сер. Вони в люті».
  
  
  "Verdammt", - вилаявся охоронець і попрямував через фабрику, а Картер помчав у протилежному напрямку ліворуч від залізного бар'єру.
  
  
  У задній частині будівлі він пройшов через дверцята в зону упаковки. Троє чоловіків у столярних фартухах підняли очі від обіду, коли Картер пролетів повз.
  
  
  Десь за ним пролунав тривожний дзвінок. Попереду маячив вантажний док, де стояли вагони-платформи, очікуючи відвезти готове обладнання до Бремена для відправлення на захід. Могутні крани стояли поряд, щоб підняти більш важкі частини на автомобілі, тоді як люди з товстими ланцюгами притискали їх задрами.
  
  
  Чоловіки тут теж їли, але деякі з них встали і дивилися повз нього.
  
  
  "Про що всі ці тривоги?" - запитав один із них, коли з'явився Картер.
  
  
  "Не знаю", - крикнув Картер, проходячи позаду машини. "Вони мені нічого не говорять".
  
  
  З іншого боку дороги було трав'янисте поле, яке в сотні ярдів тяглося до старих складських сараїв і будівель, що примикали до стіни по периметру.
  
  
  Він рушив через поле швидкою риссю, коли хтось щось крикнув! йому позаду. Він проігнорував це, але збільшив швидкість.
  
  
  Пролунав постріл, і він почав зигзагоподібно перетинати поле, тримаючись на низькому рівні зі збільшенням кількості пострілів.
  
  
  На півдорозі через поле він витягнув свій «люгер», покотився вліво, потім видерся на одне коліно і швидко зробив чотири постріли поспіль. Двоє охоронців упали, і хоча б на мить стрілянина припинилася.
  
  
  Він схопився і дістався складських приміщень. Він пірнув за них, потім увійшов до великого складу.
  
  
  У довгастому сутінку від дверного прорізу виднілися купи старих двигунів, купи труб і іншого старого обладнання.
  
  
  Він зачинив двері і рушив уздовж сараю, задня стіна якого була утворена цеглою по периметру стіни, шукаючи пролом, можливо, дерев'яні двері або якесь слабке місце.
  
  
  Позаду нього з'явилося світло, коли двері знову відчинилися, і пролунав постріл, куля відрикошетила від металевого предмета ліворуч від нього.
  
  
  Він поквапився глибше в темряву, коли пролунали інші постріли, а потім хтось увімкнув ліхтарик. Охоронці були підставлені для легких цілей у дверях, але він прийшов сюди не для того, щоб нікого вбивати. Він прийшов по інформацію. Він був у нього, і тепер просто хотів звільнитися.
  
  
  Ще один постріл пролунав ззаду. Стрілянина велася навмання, нічого не бачачи через темряву.
  
  
  Картер підійшов до металевих дверей, врізаних у товсту зовнішню стіну. Її тримав іржавий старовинний замок.
  
  
  Він перевірив свій Люгер. Залишилося лише п'ять пострілів. Він обережно прицілився ліворуч від дверей позаду себе - він був упевнений, що там не стояли охоронці - і зробив три постріли. Хтось крикнув, і всі сховалися.
  
  
  Він обернувся, відступив і двічі вистрілив у замок, другий вистрілив у іржавий механізм.
  
  
  Він сунув пістолет у кобуру і притулився плечима до дверей, стародавні петлі дуже повільно зрушили, поки двері не відчинилися приблизно на фут, настільки, щоб видавити.
  
  
  У його бік було зроблено ще кілька пострілів, набагато ближче, але на той час він уже був зовні і побіг вулицею.
  
  
  Першою його думкою був «Фольксваген» робітника, але ця людина була з охороною; вони поставили б машину під спостереження. Тому він кинувся бігти за кут до своєї машини.
  
  
  Ще один постріл пролунав позаду
  
  
  
  
  
  його від металевих дверей, через які він щойно вийшов. Чорт забирай, він не думав, що в нього стрілятимуть тут, на громадській вулиці.
  
  
  Далі вулицею з-за рогу звернув сміттєвоз, водій явно поспішав. Велика вантажівка нахилилася під дією прискорення.
  
  
  Картер помчав протилежним бордюром, коли проїжджала машина, а потім він опинився позаду сміттєвозу, що швидко розганявся. Він схопився за поручні ззаду і злетів на борт, намагаючись триматися подалі від оточуючих, щоб його охоронці не мали чіткого прицілу.
  
  
  Вантажівка звернула за ріг, і Картер зіскочив, коли він проїхав повз його машину. Він витяг ключі і мчав до водія, коли під'їхали два фургони, кожен з яких випустив по півдюжини озброєних людей. Він зупинився. Шанси просто виросли до стелі.
  
  
  Він підняв руки, коли Зіглер вийшов із провідного фургона і підійшов до нього. Лисий чоловік не виглядав щасливим.
  
  
  8
  
  
  Шини хрумтіли через те, що могло бути тільки щебенем. А повітря, як зрозумів Картер, надто солодке для міста. Вони мали бути десь за містом.
  
  
  Автомобіль повернув ліворуч і почав підніматися крутим пагорбом з крутими поворотами. Коли вони потрапили до рівної точки, вони зупинилися.
  
  
  Двоє чоловіків попереду вийшли, і водій відчинив задні двері. "З!" - крикнув він німецькою. Він простяг руку, схопив Картера за руку і стягнув із задньої підлоги машини.
  
  
  Повітря тут було прохолодним, із запахом сосни. Водій та інший чоловік повели Картера із зав'язаними очима через галявину, а потім вони почали підніматися крутими сходами. Картер навмисне спіткнувся на першій сходинці і впав навколішки.
  
  
  "Scheisse!" - з огидою пробурмотів водій. Він розрізав пов'язку на очах і стягнув її. Світло заливало очі Картера, засліплюючи його на мить. Він відвертався, поки його зір не почав повертатися до нормального, і він зміг побачити обриси гір, сонце, що сяє на снігу на пагорбах. Серпень. Ще сніг. Вони мали бути за багато миль від Майнца.
  
  
  "Раус!" водій загарчав, і вони знову рушили.
  
  
  Високо над урвищем височіло невелике шале.
  
  
  * * *
  
  
  "Кіршвасер?" - Запитав Зіглер, відкриваючи пляшку. Картер похмуро дивився на потріскуючий вогонь. Генерал налив собі чарку і повернувся туди, де сидів Картер. Водій та другий стояли біля дверей. Здавалося, їм нудно.
  
  
  "Ви віддаєте перевагу німецькій або вважаєте за краще говорити англійською?" - спитав Зіглер, сідаючи навпроти Картера.
  
  
  Картер промовчав. Якщо йому вдасться розсердити людину, вона може помилитися.
  
  
  «Тоді німецька, – сказав чоловік. «Очевидно, ви вільно говорите цією мовою, тоді як моя англійська…», - Зіглер зробив ковток зі свого напою. Він здавався експансивним. «Минулого разу, коли ми розмовляли, ви представилися репортером. Ми перевірили Amalgamated Press і, звичайно, виявили, що ви отримуєте зарплату. Але я думаю, що ви більші, ніж просто репортер. Ваше підприємство зі зброєю припускає, що ви пройшли навчання ".
  
  
  Картер безтурботно визирнув у велике скляне вікно, з якого відкривався захоплюючий вид на гори.
  
  
  "Я дуже злюся, коли мене ігнорують, гер Картер", - сказав Зіглер. У його голосі був невеликий відтінок.
  
  
  "Розв'яжи мені руки", - сказав Картер, дивлячись на нього.
  
  
  "Чудово." Зіглер жестом показав чоловікам на двері. Підійшов водій і перерізав пута, що утримували зап'ястя Картера. Картер розгорнув руки перед собою і потер зап'ястя, щоб відновити кровообіг. Його пальці заніміли.
  
  
  «Я зараз вип'ю, – сказав він.
  
  
  «Скло для герра Картера», - сказав Зіглер своєму водієві.
  
  
  Чоловік підійшов до стійки, налив випити та приніс. Його обличчя було позбавлене виразу, очі прикриті.
  
  
  Картер задумливо відпив. На смак він був різким, але бадьорим. Якщо у напої було заховано якісь наркотики, він не міг визначити смак. «Тут усе влаштовано. Герр генерал», - сказав Картер. "Ваш Бергхоф?"
  
  
  «Можна так сказати, – сказав Зіглер. Але це була ще одна війна в інший час. Ми тут і зараз. І моєму проекту серйозно загрожує ваше втручання.
  
  
  «Вибач за це…» - почав виразити Картер, але Зіглер перебив його.
  
  
  "Я дізнаюся, як багато ви знаєте про мій особистий бізнес і на кого працюєте".
  
  
  "У мене є ще дев'ять пальців", - сказав Картер, вивчаючи свою перев'язану руку. "Не хочеш спробувати на двох із десяти?"
  
  
  Зіглер посміхнувся. Це був останній вираз, на який Картер чекав від цієї людини, і від цього в нього пішли мурашки. "Є й інші методи", - сказав він. Він подивився на своїх людей, які все ще стояли біля дверей. "Приведи її".
  
  
  "Її?" - спитав Картер. У нього було болісне відчуття внизу живота.
  
  
  Водій вийшов із кімнати. Зіглер встав і підійшов до каміна, взяв з підставки кочергу і втиснув її в розжарене вугілля.
  
  
  "Зіглер ... ублюдок", - сказав Картер. Інший чоловік біля дверей витяг пістолет. Він дивився на Картера. Найменший рух, і все буде скінчено.
  
  
  
  
  
  
  Водій за мить або дві повернувся, штовхнувши перед собою Роберту Редгрейву. Очевидно, її побили.
  
  
  Картер почав підніматися, але глянув у дуже великий стовбур магнуму. Він відкинувся назад.
  
  
  «Позбавте нас будь-яких емоційних проявів», - сказав Зіглер, не оглядаючись. Він узяв дерев'яне хутро і почав розкидати вугілля навколо кочерги, яку затиснув між двома колодами.
  
  
  Роберта здавалася приголомшеною. Її волосся було сплутане від поту. Картер припустив, що вона була під наркотиками. Її шкіра була чистою і без синців, а її одяг, хоч і був зморшкуватий, не здавався рваним або забрудненим, але її погляд сказав йому, що вона зазнала психологічного насильства.
  
  
  "Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що ваш друг - співробітник БНД", - сказав Зіглер. "Бундеснахрихтендіент". Він продовжував качати міхи, вугілля навколо кочерги тепер розжарене до білого.
  
  
  У Картера перекинувся живіт. Роберта – співробітник секретної розвідки Західної Німеччини. Чи не тому вона дозволила йому так легко підійти до неї? Якби це було правдою, вона була гарна... справді гарна.
  
  
  "Роберта?" – крикнув він.
  
  
  Вона не звела очей.
  
  
  "На даний момент вона не в змозі говорити", - сказав Зіглер, посміюючись. «Хоча я впевнений, що через пару миттєвостей ми багато чого почуємо від неї». Він дістав кочергу і оглянув її. Перші шість дюймів її світилися яскраво-червоним світлом. «Сядь, сука, – сказав Зіглер, обертаючись.
  
  
  Охоронець біля дверей витягнув стілець через журнальний столик, а водій штовхнув Роберту в нього.
  
  
  «Почекайте, - сказав Картер. Всі повернулися до нього, крім Роберти, яка дивилася на свої коліна. Коли він знову заговорив, його голос звучав напружено, ніби він був дуже наляканий і повністю наляканий Зіглером та його методами. Це була його єдина надія принаймні зараз.
  
  
  «Я скажу тобі все, що хочеш знати. Тільки не роби їй боляче».
  
  
  «Зрештою, я мав рацію щодо вас. Ви сентименталіст», - сказав Зіглер. Він сунув кочергу назад у камін і сів.
  
  
  "Я навчений офіцер розвідки", - сказав Картер. "Ти був правий. Ти мене спіймав… хоч я не знаю як».
  
  
  "На кого ти працюєш?"
  
  
  Уряд... тобто уряд США. Але ви повинні мені повірити, коли я говорю вам, що я тут не в офіційній якості. Я у відпустці ".
  
  
  "Цікаво", - сказав Зіглер. "Тоді чому саме ти тут?"
  
  
  «Я прийшов дізнатися, чому вбили доктора Коутсворта. Вона була моїм другом».
  
  
  Зіглер вийняв сигарету зі срібного портсигара і засунув його назад у кишеню сорочки. "Ви, звичайно, повинні думати, що я дурень", - сказав він. Він підвівся, підійшов до каміна, взяв кочергу і, повернувшись, усміхнувся.
  
  
  Картер відчув, як на його грудях починає виступати піт.
  
  
  Зіглер простягнув кочергу, а водій підійшов і забрав її. Інший чоловік націлив свій пістолет на Картера.
  
  
  «Не треба робити нічого такого брутального, - сказав Картер.
  
  
  Водій приніс кочергу за стілець Роберти. Сукін син з нетерпінням чекав на це.
  
  
  «Я єдиний, хто знає про зв'язок з Одесою, – сказав Картер. «Клянусь. Якщо заподіяти їй біль, це нічого не змінить».
  
  
  Зіглер усміхнувся і кивнув головою. Водій обережно доторкнувся кінчиком розпеченої кочерги до задньої частини шиї Роберти, просто під її вухом. Вона закричала і рвонулася вперед, впавши обличчям униз на покриту килимом підлогу.
  
  
  У повітрі стояв сильний запах обпаленого волосся та обпаленої плоті.
  
  
  "Сукін син! Ублюдок!" - крикнув Картер англійською. «Убийте її, і вам доведеться вбити мене, і тоді ви облажалися, гер генерал!»
  
  
  Водій підійшов до переднього краю стільця і опустився навколішки поряд із Робертою, яка лежала там і стогнала.
  
  
  Зіглер жестом наказав чоловікові зачекати. «Я облажусь. Цікаво. Що ви маєте на увазі, гер Картер?
  
  
  Атомна електростанція, яку ви будуєте в Ісландії. Ви відволікаєте пару з Рейк'явіка, щоб викликати паніку у альтінг. Ви підкупаєте Йозепссона та інших. Лідія дізналася про це».
  
  
  Зіглер подивився на свого водія. «Ми більше нічого не можемо зробити з жодним із них. Вбийте їх обох. Подивимося, хто прийде по них». Він хотів відвернутися, але потім озирнувся. "Зробіть це схожим на нещасний випадок".
  
  
  "Jawohl, mein Herr", - сказав водій із явним задоволенням.
  
  
  "Але будь обережний, заради бога", - сказав Зіглер, дивлячись на Картера. "Я думаю, це небезпечно".
  
  
  Водій ривком підняв Роберту на ноги після того, як поставив кочергу назад у стійку. Здавалося, вона лише невиразно усвідомлювала, що відбувається. Інший чоловік заклав руки Картера за спину та ривком підняв його на ноги.
  
  
  Разом вони вчотирьох вийшли на вулицю, потім спустилися довгими сходами на стоянку. Там було припарковано кілька машин та кілька маленьких вантажівок.
  
  
  Вони попрямували прямо до седана BMW, на багажнику якого лежала пара лиж. Охоронець штовхнув Роберту в пасажирське сидіння попереду, а Картера штовхнули у спину. Водій та охоронець сіли в машину, виїхали зі стоянки та попрямували дуже крутою дорогою до основи гори.
  
  
  
  
  
  Одна сторона дороги була прямовисною скелею, що височіла над ними на сотні футів. З іншого боку був провал заввишки щонайменше тисячі футів до посипаного камінням яру.
  
  
  Автомобіль, без сумніву, був зареєстрований на Hemispheric Technologies, і коли аварію виявили, вони заявили, що він був службовцем у відпустці. Зрештою Хоук та уряд Західної Німеччини з'ясують, що сталося насправді, але на той час Зіглер стертий будь-який особистий зв'язок з інцидентом.
  
  
  Коли охоронець поспішно зв'язав йому руки, Картер напружив м'язи зап'ястя; тепер він розслабив їх, і вузли трохи ослабли. Поки вони йшли крутою дорогою, він працював із кріпленнями.
  
  
  "Куди ви нас везете?" - спитав він охоронця, який сидів поруч із ним. Він мав відвернути людину.
  
  
  Охоронець просто глянув на нього та посміхнувся. «Дуже коротка подорож, мій гер. Ось побачиш". Він посміявся.
  
  
  Тонка нейлонова волосінь ковзала.
  
  
  - Прикро, - сказав Картер. "Вона така гарна дівчина".
  
  
  Водій глянув на нього у дзеркало заднього виду.
  
  
  "Що шкода?" - Запитав охоронець на задньому сидінні.
  
  
  Картер знизав плечима. «Вона гарна дівчина. Безпорадна. Ти все одно нас уб'єш...»
  
  
  Очі його сторожа звузилися. "Що ви отримаєте від цього?"
  
  
  "Цигарка, мат - все", - сказав Картер тремтячим голосом. Я знаю, що ти задумав. Може, випити. А потім, зрештою, ти мене вирубаєш.
  
  
  Водій голосно розсміявся в той момент, коли на зап'ястях Картера ослабли пута.
  
  
  "Ви збираєтеся упустити можливість?" - зневажливо сказав Картер.
  
  
  Його охоронець сів уперед, перегнувся через переднє сидіння та розстебнув пальто Роберти.
  
  
  "Якого біса..." - сказав водій.
  
  
  «Закрий свій рот, Карле», - гаркнув охоронець. Він розірвав блузу Роберти і розірвав її бюстгальтер, звільнивши її прекрасні груди.
  
  
  Вони взяли Люгер і стилет Картера, але не знайшли П'єра, крихітної газової бомби.
  
  
  Охоронець пристрасно сміявся, пестивши груди Роберти. Непомітно Картер вдалося розстебнути блискавку на своїх штанах, залізти всередину і витягнути газову бомбу, а потім засунути руки за спину, коли охоронець повернувся, щоб подивитися на нього.
  
  
  "Скажи мені, вона була чудовою дупою?" охоронець усміхнувся.
  
  
  Картер мало не вбив його, але стримався. "Ви можете дізнатися це самі".
  
  
  «Зупинися, Карле, - сказав охоронець.
  
  
  «Сукін син», – відрізав водій. "Тут немає місця". Він глянув на оголені груди Роберти. «Близько милі. Поруч із поворотом. Я зупинюся там».
  
  
  З усієї зброї в його арсеналі Картеру найменше подобалася газова бомба. Перший вдих змусив людину знепритомніти, а через кілька секунд після впливу дихання повністю припинилося. Кілька секунд - дуже мало часу, щоб запобігти смерті не тих людей.
  
  
  Ще миля поворотів та поворотів, і вони натрапили на великий шматок льоду в тіні гори. Він простягався на чверть милі до місця, де дорога згиналася перед мальовничим краєвидом. У будь-якому випадку це була б небезпечна ділянка шосе, але лід перетворив її на смертельну пастку для необережних.
  
  
  Водій уповільнив хід майже до повзання, а вони, як і раніше, повільно котилися до підніжжя пагорба, бампер машини тільки штовхав низьку кам'яну огорожу біля кручі.
  
  
  Далеко внизу гірський струмок ударився об скелі, схожі на тонку срібну стрічку, заплутану на дні каньйону. Автомобіль міг пролежати кілька днів, і його не виявили.
  
  
  "Ось?" охоронець на задньому сидінні задихався. Він пестив груди Роберти.
  
  
  Водій виглядав наляканим. Він повернув важіль перемикання передач, розвернувся і попрямував назад у гору.
  
  
  Ти повинен зупинитися, Карле! Потрап у Хіммель! - пробурмотів стражник. Він був збуджений.
  
  
  Картер встромив великий палець у спусковий гачок газової бомби. Ціателен - похідне ціаніду - почав литися через крихітні форсунки по периметру бомби, наповнюючи машину клубами диму. Охоронець поряд з Картером почав було обертатися, щоб дістати пістолет, але тут же упустив його і впав непритомний у дальнє вікно.
  
  
  Водій почав опускати скло, але потім він теж різко впав уперед, машина сповільнилася, потім зупинилася і, нарешті, відкотилася під кутом через дорогу і спустилася в неглибоку канаву.
  
  
  Роберта вилетіла майже відразу, і гонка почала виводити її на вулицю, перш ніж вона встигла надто багато встигнути.
  
  
  Картер стрибнув уперед, все ще затамувавши подих, відчинив її двері, штовхнув їх і виштовхнув назовні, коли машина зупинилася.
  
  
  Він відчинив задні двері, його власне сприйняття почало спотворюватися, і випав назовні, його ноги стали гумовими. Він затримав подих, але газ все одно діяв на нього. Палений мигдаль… це все, що відчував. На секунду він не міг згадати, що він мав робити.
  
  
  Потім, зібравши всі свої сили та концентрацію, він підтягнувся до того місця, де Роберта лежала наполовину та наполовину вийшла з машини.
  
  
  Все, що йому хотілося, це лежати та спати. Його м'язи були схожі на свинець. Але він почав згадувати, що часу немає, і йому вдалося підвестися і спіткнутися до нерухомого тіла Роберти. Він витяг її, потім спробував підняти, але безнадійно.
  
  
  
  
  Його м'язи були надто слабкими. Він спіткнувся, упустив її і, врешті-решт, притяг до узбіччя дороги, де, важко дихаючи, схилився над її розпростертим тілом. Через кілька секунд різке холодне гірське повітря очистило його голову, і до нього повернулася присутність духу. Він помацав її пульс. Він був небезпечно слабким.
  
  
  Він швидко закинув її голову, ущипнув за ніс і почав вдувати повітря в її легені. Він тривав майже п'ять хвилин, але, схоже, нічого не відбувалося. Боже, він не хотів її втрачати. Не так.
  
  
  Він знову перевірив її пульс. Він нічого не відчував.
  
  
  Він відчайдушно склав долоні разом і почав ритмічний масаж серця, її груди були дуже маленькими і ніжними, її груди крихітними, соски жорсткими від холоду.
  
  
  Через кілька хвилин її груди здригнулися, і все її тіло здригнулося, ніби через нього пройшов електричний струм.
  
  
  Він продовжував гарячково працювати, не зважаючи на власні проблеми через газ. Через деякий час рум'янець знову почав повертатися до її щок, потім її повіки затремтіли і відкрилися.
  
  
  "Нік", - видихнула вона.
  
  
  "Не говори". Він зняв свою товсту сорочку, згорнув її і поклав під голову. Потім він підвівся і нетвердою ходою пішов назад до машини.
  
  
  Через тридцять секунд газоподібний ціателен з'єднується з киснем повітря з утворенням диціателоксиду, нешкідливої сполуки. Але до того, як минув його тридцять секунд дії. Бомба Картера взяла своє. Водій збоку лежав на рульовому колесі, очі витрішені, почорнілий язик випирав із рота. Охоронець ззаду не краще.
  
  
  Він витягав тіла по одному і тягнув їх з дороги за купу каміння. Потім зіскреб сліди по снігу і повернувся туди, де Роберта лежала на гравії.
  
  
  він запитав "Як ви почуваєтеся?" .
  
  
  "Слабо".
  
  
  Він допоміг їй піднятися на ноги і, обійнявши її за талію, допоміг сісти до машини. Він сів за кермо та завів двигун.
  
  
  "Ти збираєшся повернутися?" - спитала Роберта.
  
  
  Картер кивнув, увімкнув передачу, обережно розвернувся і подався назад.
  
  
  Струмки талого снігу прорізали канали у гравії, коли вони в'їжджали на стоянку під гірським будинком. Одна з машин, припаркованих тут раніше – коричневий «мерседес» – зникла.
  
  
  "Він пішов", - сказала Роберта.
  
  
  «Можливо, і ні. Але я збираюся перевірити, так чи інакше».
  
  
  "У тебе навіть немає зброї", - сказала вона.
  
  
  Поруч із ними на сидінні була зброя водія. Американський військовий. 45 автомат. "Це підійде", - сказав він. «Почекай тут. Якщо ти почуєш постріл, послухай останній постріл, а потім порахуй до десяти. Якщо не чуєш іншого, їдь. Зрозуміло?
  
  
  Вона кивнула.
  
  
  Його стратегія була простою. Шале було модерністським, з великими вікнами із листового скла спереду, що виходять на долину. Ззаду маленькі вікна виходили на тверду скелю. Він подумав, що то вікна спальні. Тепер вони будуть порожніми, що дасть йому легкий доступ.
  
  
  Він піднявся по чорному ходу, обігнувши будинок до задніх вікон, які знаходилися за кілька футів від кам'яної основи і всього за кілька футів від скелі, на якій стояв будинок.
  
  
  Штори на трьох вікнах були задерті, але четверте було відкрито, і він побачив, що всередині кімната була спальнею.
  
  
  Вікно було незачинене, і за кілька секунд Картер стояв посеред спальні, тримаючись за ляща, і прислухався до звуків будинку. Але нічого не було. Насправді, подумав він, у будинку було дуже тихо, наче все було відключено.
  
  
  Він вийшов зі спальні, тримаючись за стіну в коридорі, запобіжник 45 калібру зведений.
  
  
  Через кілька хвилин він перевірив спальні, вітальню, кухню та ванні кімнати, але тут нікого не було. Вони пішли.
  
  
  Він засунув у кишеню важкий автомат, потім вийшов через парадні двері і повернувся на стоянку.
  
  
  "Знайти щось?" - спитала Роберта. Вона нервувала.
  
  
  "Він пішов", - сказав Картер, сідаючи за кермо. Він подивився на будинок.
  
  
  "Повернувся до Аргентини?" - спитала вона.
  
  
  Картер глянув на неї і похитав головою. «Я припустив би, що Ісландія. Але ми з тобою маємо поговорити».
  
  
  "Близько…?"
  
  
  "Ви і BND, якщо ми збираємося працювати разом, мені потрібно буде знати все, що у вас є про Зіглера".
  
  
  "І тобі доведеться повідомити мене, що в тебе є", - сказала вона. "Угода?"
  
  
  Картер усміхнувся. "Угода."
  
  
  Вони потиснули один одному руки. "І що?" - спитала вона, коли Картер завів машину, і вони попрямували з гори.
  
  
  «Ми збираємось до Ісландії, ось що».
  
  
  10.
  
  
  Дощ, що мрячить, мало розвіяв серпневу спеку, коли пізно ввечері літак Ніка і Роберти приземлився в Національному аеропорту Вашингтона. Перкінс, один із помічників Хока, чекав їх біля митниці. Картер зателефонував із аеропорту Мюнхена.
  
  
  "Вас чекають, сер", - сказав Перкінс, ведучи їх до машини.
  
  
  
  
  
  Це була кодова фраза, що означає, що Хоук хотів негайно побачити Картера.
  
  
  «Спочатку відвези нас до мене, Томе. Міс Редгрейв залишиться там».
  
  
  "Так, сер", - сказав чоловік.
  
  
  Коли вони підійшли до його будинку, Картер допоміг Роберті увійти всередину, а коли вона влаштувалася, він поцілував її, пообіцяв, що скоро повернеться і повернувся до машини. Він висловив припущення, що вона зателефонує до посольства Німеччини для отримання інструкцій. Він би попросив Хоука залагодити це.
  
  
  Як тільки Картер сів у машину, Перкінс попрямував геть від тротуару, на його обличчі була тривога.
  
  
  "Біда?" - спитав Картер.
  
  
  «Я так гадаю, сер. Вони чекали на вас. Містер Хок дуже стривожений».
  
  
  «Зрозуміло, – сказав Картер. А за кілька хвилин вони дісталися Дюпон-Серкл, де, коли вони повернули за кут до в'їзду на пандус підземного паркування, він побачив, що весь п'ятий поверх будівлі Amalgamated Press був освітлений. Відбувалося щось велике.
  
  
  Перкінс висадив його у підземелля, і Картер підписався з охоронцем і піднявся на ліфті на п'ятий поверх. Хоук чекав його в конференц-залі разом із Джеррі Баумгартеном, головою західноєвропейського відділення AX, Біллом Кернсом, начальником технічного відділу, та Джоном Старкі, пов'язаним із канцелярією президента. Усі четверо виглядали похмурими.
  
  
  "З тобою все гаразд?" - запитав Хоук хриплуватим голосом. Наполовину пережована сигара лежала в попільничці перед ним.
  
  
  "Я в хорошій формі, сер", - сказав Картер, сідаючи через стіл.
  
  
  "У нас була можливість подивитися на фотографії", - сказав Хоук. "Тепер я хочу, щоб ви надали нам повну інформацію про все, у що ви увійшли".
  
  
  Картер цього чекав і був готовий. Він швидко розповів їм усе, починаючи з листа Лідії Коутсворт, з його зіткненнями в Ісландії, а потім із ланцюжком подій в Аргентині, що ведуть від Мендоси до Браги та Пепе, і, нарешті, назад до Мендоси, який упізнав людину з моноклем. як Марк Зіглер.
  
  
  "А що щодо цього Циглера?" - спитав Баумгартен.
  
  
  Він був генералом СС. Зважаючи на те, що я дізнався, тепер він є головою в "Одесі"».
  
  
  Баумгартен виглядав блідим. "Ти впевнений у цьому, Нік?"
  
  
  «Зрозуміло», - сказав Картер і розповів їм про ізраїльтянина у Буенос-Айресі, який надав посвідчення особи.
  
  
  «От і все, – сказав Баумгартен Хоуку.
  
  
  "Що це таке, сер?" - спитав Картер.
  
  
  Кернс подався вперед. «Фотографії, які ви надіслали сюди. Картер були дуже цікавими». Цей чоловік був блискучим вченим. "І тривожно".
  
  
  "Вони будують ядерний реактор в Ісландії?" - сказав Картер. "За допомогою Одеси?"
  
  
  «Це, а також завод із переробки відходів. Частину обладнання, яке ви сфотографували, не можна було використати для чогось іншого».
  
  
  «Переробка…» - почав Картер, але потім він зрозумів, до чого саме Кернес веде, і його кров похолола. «Переробка уранового палива, що відпрацювало, в збройовий матеріал».
  
  
  Кернс кивнув головою. «Ці ублюдочні колишні нацисти створюють ядерну зброю».
  
  
  "Але чому Ісландія?"
  
  
  - втрутився Хоук. – Тепер ми здогадуємось, Ніку, але ми думаємо, що це тому, що така країна, як Ісландія, не мала б проблем з отриманням міжнародних ліцензій на будівництво атомної станції із зовнішньою допомогою».
  
  
  «Аргентині точно не буде надано такий дозвіл», - сказав Баумгартен.
  
  
  "Очевидно, що Одеса достатньо впровадилася в ісландську політику, щоб сформувати таке партнерство", - сказав Хоук. "Я не думаю, що вони розуміють, з ким мають справу, але очевидно, що партнерство існує".
  
  
  "Якщо нацисти отримають бомбу..." - сказав Картер, даючи затихнути.
  
  
  «Зовсім вірно, – сказав Хоук. «Я хочу, щоб ви негайно піднялися нагору. Нам доведеться покласти цьому кінець. У розділі ID є передісторія, розроблена для вас, а також Редгрейв».
  
  
  Картер пожвавішав. "Я збирався розповісти вам про неї, сер".
  
  
  "У цьому немає необхідності", - сказав Хоук. «Шмідт зателефонував сьогодні вдень із Бонна. Він доручив міс Редгрейв працювати над цим протягом кількох місяців. Вона взята в оренду в нашому агентстві на час, тобто якщо ви хочете попрацювати з нею».
  
  
  Картер посміхнувся. "Все буде добре, сер, добре".
  
  
  * * *
  
  
  Картер сидів у кріслі навпроти ліжка з напоєм у руці. Роберта спала неспокійно і тепер лежала на спині, піднявши одну руку над головою.
  
  
  Вона не дзвонила до посольства; насправді, за кілька годин відсутності Картера вона спала.
  
  
  «Вона виглядає дуже молодою, – подумав Картер, дивлячись на її сон. Занадто молодо і безневинно, щоб займатися цією справою. Однак досьє, яке вони отримали від Шмідта, разом із її сумками, які були доставлені в AX, вказувало на те, що вона була дуже гарною. Профі.
  
  
  Вона знову застогнала і перекинулася. "Сни з пентотолом натрію", - подумав він. Іноді вони повторювалися за кілька місяців. Він був там, його переслідували шалені монстри, без можливості врятуватися.
  
  
  Через деякий час він увімкнув світло і повернувся до ліжка. Намистинки поту блищали по всій лінії волосся. "Роберта", - прошепотів він.
  
  
  Її очі раптово розплющилися, і вона різко сіла. "Нік", - вигукнула вона, обіймаючи його за шию. "О, Боже... мені снилося, що ти залишив мене!"
  
  
  
  
  
  
  "Я тільки що повернувся. Ваші речі вже тут.
  
  
  "Мої речі?" - запитала вона збентежено.
  
  
  «Від Шмідта. Він надіслав їх. Тепер ви працюватимете зі мною офіційно. Ми їдемо до Ісландії за кілька годин».
  
  
  Вона відсторонилася. "Я не знаю..." - непевно сказала вона, дозволяючи цьому вщухнути.
  
  
  «Ви не зобов'язані, – сказав Картер. Він чудово розумів, що вона думала.
  
  
  "Я розповіла Зіглеру все, що знала". вигукнула вона. Вона спробувала затулити обличчя руками, але Картер відтягнув їх.
  
  
  "Ви професіонал", - сказав він. «Ви знаєте про небезпеку. То був пентотол натрію. Ви нічого не могли з цим вдіяти».
  
  
  "Я казала! Я йому все розповіла - як якийсь белькіт школярки!»
  
  
  "Ви були одурманені!" - сказав Картер. Він підвівся, повернувся у вітальню і налив собі ще коньяку і ще один для Роберти.
  
  
  "Я справді думала, що він у мене в руках", - сказала вона. Вона взяла у Картера напій та відпила. «Я справді думав, що незабаром закінчу справу». Її обличчя було блідим, а м'язи щелеп напружені.
  
  
  «Тут є щось, про що ти мені не говориш, Роберто, - сказав Картер. Вона щось приховувала. Він бачив це в її очах і в тому, як вона трималася, коли говорила про Зіглера.
  
  
  Вона нічого не сказала.
  
  
  "Чи є щось особисте?" він запитав. "У вас є вендетта проти Зіглера?"
  
  
  "Ні", - огризнулася вона.
  
  
  "Ти брешеш."
  
  
  «Не тисни на мене, Нік, – сказала вона. Вона встала з ліжка, протиснулася повз нього і увійшла до вітальні, де налила собі другу склянку.
  
  
  "Ми не зможемо працювати разом, якщо ти не скажеш мені правду", - сказав Картер. Це починало здаватися кислим. «Якби він був розумнішим, - сказав він собі, - він би витяг її зі справи і зробив би це один».
  
  
  «Мені просто потрібно трохи часу, Нік. Але Зіглера треба зупинити. Він і такі люди, як він, зруйнували мою країну та майже весь світ. Цього не можна допустити, щоби це повторилося».
  
  
  Він кивнув головою. «Добре, – сказав він. "Я дам тобі час, Роберто". Він встав. «Ще трохи відпочинь. Я збираюся розтягнутися на кушетці. Ми маємо виїхати звідси і в аеропорт до десяти».
  
  
  Вона кивнула, і він вийшов у вітальню. Він вимкнув світло, вилив залишок напою і ліг на диван.
  
  
  Він довго лежав, думаючи про Роберта, про Циглера і про повернення до Ісландії. Лідію вбили там. Тепер у цьому не було жодних сумнівів. Принаймні, сказав він собі, він хотів би довести цю справу до кінця.
  
  
  Двері спальні повільно відчинилися, і Роберта вийшла. На ній нічого не було.
  
  
  "Повертайся в ліжко", - сказав Картер, напівсидячи, але вона підійшла до нього і лягла поруч з ним, її тіло було прохолодним і неймовірно м'яким.
  
  
  "Нік?" вона зітхнула.
  
  
  "Чорт", - м'яко вилаявся Картер, але він не мав цього на увазі. Незабаром його розділили, і вони разом опинилися на покритій килимній підлозі, її довгі ноги обвилися навколо його тіла, її прекрасні груди притулилися до його грудей, і вони кохали - повільно, втомлено, але з великим комфортом і задоволенням.
  
  
  * * *
  
  
  Вони разом пішли до спальні, де нарешті поспали за пару годин до світанку. Коли вони прокинулися, на вулиці внизу було шумно, а на вулиці вже спекотно.
  
  
  Картер підвівся і приготував каву, поки Роберта приймала душ і одягалася. Коли вона була готова, він прийняв душ і теж одягнувся. AX забезпечив його новим «Люгером», ще одним стилетом у замшевих піхвах, новою газовою бомбою та сумкою; у Німеччині Шмідт пообіцяв подивитися, що він може зробити з оригінальною зброєю Картера. Він запакував ці речі у свою валізу, щоб у нього не було проблем із проходженням ісландської митниці, а потім викликав таксі.
  
  
  «Минулої ночі…» - почала Роберта на шляху до Національного аеропорту.
  
  
  Картер усміхнувся.
  
  
  "Це було прекрасно. Мені сподобається бути твоєю дружиною на цій роботі. Мені це дуже подобається».
  
  
  Картерові довелося сміятися, і це добре почуття тривало всю дорогу до аеропорту, годину очікування там, а потім п'ятигодинний переліт в Рейк'явік.
  
  
  Проте коли вони приземлилися, настрій зник. Повністю. Це була ворожа територія, і вони мали свою роботу.
  
  
  Погода, особливо після спекотного та сонячного вашингтонського ранку, була жахливою. Низькі похмурі хмари ширяли над містом, з океану дув дуже холодний вітер.
  
  
  Вони зареєструвалися в «Сазі» та зареєструвалися під іменами Ангус та Марта Макдональд. Він був продавцем із Ванкувера. Він та його дружина були тут у спільному відрядженні та відпустці.
  
  
  Вони попросили і отримали кімнату на верхньому поверсі з видом на гавань - на що пішло кілька канадських двадцяток - і коли посильний пішов, і Картер відкинув штори, що закривали великі вікна, перед ними розстелялася вся гавань.
  
  
  Після того, як служба обслуговування номерів принесла пляшку коньяку та кілька бутербродів, Картер замкнув двері та зафіксував ланцюжком, а потім встановив на штатив перед вікном потужний бінокль. Він присунув стілець, сів і сфокусувався на гавані. Кораблі наблизилися до нього. Він легко міг читати назви.
  
  
  
  
  
  
  "Я візьму першу зміну, - сказав він, наливаючи собі випивку та відкриваючи блокнот.
  
  
  Роберта цмокнула його в щоку. «Я буду гарною дружиною і піду магазинами».
  
  
  "Будьте обережні", - сказав Картер, і вона пішла.
  
  
  Він зачинив за нею двері, потім повернувся до бінокля. У своєму блокноті він почав малювати докладну карту гавані з назвами та відносним розташуванням кожного корабля. Коли один увійшов, він додав його; коли один пішов, він викреслив його.
  
  
  У гавані було багато активності, тому він був зайнятий кілька годин, поки Роберта не повернулася і він не впустив її.
  
  
  "Що небудь ще?" - спитала вона. Вона принесла з собою ще трохи їжі та пиття.
  
  
  "Нічого підозрілого", - сказав Картер.
  
  
  Вона поклала свої пакети на комод і підійшла до місця. Вона подивилася в бінокль.
  
  
  "Якщо щось взагалі надійде з Аргентини зі складів Зіглера, ми побачимо це тут", - сказав Картер.
  
  
  Вона відвернулася від окулярів. "Це може зайняти час".
  
  
  Картер знизав плечима.
  
  
  Вона зробила йому бутерброд і відкрила йому пляшку пива близько чотирьох, коли взяла на себе вахту. Якийсь час він ліг на ліжко і подивився єдиний ісландський телеканал.
  
  
  Вантажне судно "Дельфін" увійшло о шостій. Але після того, як її пришвартували, нічого не сталося. Екіпаж не прийшов, щоб її розвантажити.
  
  
  Роберта дивилася до восьми, потім Картер знову обійняв посаду. Вікно готелю виходило на захід, у гавань, на пекуче сонце; в Ісландії у серпні сонце дуже довго залишається за обрієм. Косі промені зруйнували його зір.
  
  
  Приблизно об одинадцятій Картер заснув у кріслі. Роберта спала в ліжку, телевізор відключився о десятій.
  
  
  О 12:45 Картер різко прокинувся. Він швидко оглянув гавань, потім націлив свій бінокль на Дельфін. Щось відбувалося. Він сів пряміше. Над трюмом корабля горіли вогні, і гігантський підйомний кран піднімав вантаж на док, де на нього чекала важка вантажівка.
  
  
  "Роберта", - покликав Картер.
  
  
  Вона сіла, протерла очі і підійшла до окулярів. "Що це таке?" - сонно спитала вона.
  
  
  "Поглянь", - сказав він, встаючи.
  
  
  Вона подивилася в бінокль. "Дельфін", - сказала вона. "Вони щось розвантажують ... Це те, що я думаю?"
  
  
  "Можливо", - сказав Картер. Він витягнув свою зброю із спеціально розробленого магнітофона. Тепер він його пристебнув.
  
  
  Роберта схопила сумку, і вони поспішили вниз на стоянку готелю, де взяли орендований автомобіль і відразу ж попрямували до пристані, де був пришвартований «Дельфін».
  
  
  "Якщо вони вивантажують деталі реактора, вони вивозять їх на будівельний майданчик".
  
  
  "Може, вони ще не почали", - сказала Роберта. "Може, вони просто накопичують обладнання, поки воно не буде готове".
  
  
  Картер похитав головою. "Яструб і я вже обговорювали цю можливість. З того, що ми можемо дізнатися, дискусії в Альтингу про ядерну альтернативу зайшли в глухий кут. Одеса не може ризикувати, що зазнає поразки, не на цьому етапі гри, так що це мій шанс. Думаю, вони вже розпочали будівництво, коли ісландська геотермальна енергія вичерпається, вони запустять реактор.
  
  
  "Небезпечна гра."
  
  
  "Абсолютно вірно. Ось чому Зіглер та його люди не зупиняться ні перед чим, щоб захистити його».
  
  
  Вулиці біля доків були темні та порожні. Картер під'їхав і припаркувався у тіні біля складу.
  
  
  «Думаю, «Дельфін» зовсім поруч», - сказав Картер. Інша сторона була висвітлена. «Я збираюся подивитись. Дайте мені п'ятнадцять хвилин, а потім забирайтеся звідси до біса».
  
  
  Вона витягла із сумочки маленький автоматичний "Беретта" і кивнула. "Обережно."
  
  
  Картер пройшов решту шляху пішки, а за рогом подивився на причал. Вантажівка була завантажена. Поки він дивився, водій і ще один чоловік залізли в кабіну, завели великий дизель, і вантажівка покотилася вперед.
  
  
  Картерові довелося ухилитися від дороги, коли вантажівка проїхала, але потім вона помчала назад до машини, за кермом якої сиділа Роберта.
  
  
  Він стрибнув із пасажирського боку. "От і все", - крикнув він. "Не втрачай його".
  
  
  Роберта завела машину і з вереском поїхала з місця стоянки, вловлюючи фари вантажівки наступного кварталу.
  
  
  10
  
  
  Вантажівка повів їх на південь від Рейк'явіка по маловикористовуваній двосмуговій асфальтовій дорозі. Іншого руху не було, і тільки світло міста позаду них свідчило про близькість цивілізації.
  
  
  "Вимкніть фари і залишайтеся з ним", - сказав Картер.
  
  
  Великий транспорт зник за гребенем пагорба. Картер та Роберта досягли вершини за кілька хвилин, але долина за ними була порожня. Вантажівки ніде не було видно.
  
  
  "Куди воно поділося?" - спитала Роберта, сповільнюючись.
  
  
  "От", - сказав Картер, виявляючи півнячий хвіст пилу на дорозі, що йде від шосе між двома насипами пемзи.
  
  
  Роберта повернула з шосе, і вони повільно рушили нерівною дорогою. То була країна вулканів. Картер розвернувся
  
  
  
  
  
  Карта, яка додавалася до машини, яку він вивчав кілька хвилин за допомогою ліхтарика. Попереду був конус дивної форми із плоскою вершиною.
  
  
  "Гора Гекла", - сказав він.
  
  
  "Хіба це не та, що спалахнула не так давно?" - спитала Роберта.
  
  
  "У 1973 році", - прочитав Картер з напису на карті.
  
  
  Вантажівка раптово з'явилася, коли об'їхали поворот дороги. Його стоп-сигнали були увімкнені, і Картер попередив її, щоб вона знизила швидкість, а потім зупинилася. У тьмяних арктичних сутінках він ледве розрізняв контури вартового посту на дорозі попереду.
  
  
  «Це контрольно-пропускний пункт, – сказав він. Він обернувся і подивився туди, куди вони прийшли. "Нам краще розвернутися тут і подивитися, чи є якийсь спосіб обійти це".
  
  
  Вона швидко розвернулась і рушила назад майже на півмілі, доки вони не вийшли на дуже старий слід на піску, що веде на схід. Вона обернулася до нього і обережно обійшла величезні валуни, розкидані всюди.
  
  
  "Це не що інше, як висохле русло струмка", - кричала вона. Автомобіль розгойдувався і розгойдувався. Машина цього не витримає.
  
  
  "Чи зможемо ми дістатися вершини хребта попереду?" - вигукнув Картер.
  
  
  "Я буду намагатися."
  
  
  Вони кілька разів опускалися до дна, і датчик температури почав підніматися, доки машина їхала надзвичайно пересіченою місцевістю.
  
  
  Хребет, коли вони дійшли до нього, виявився краєм широкого неглибокого каньйону. Далеко в її центрі мерехтіли вогні.
  
  
  Вони зупинилися на останньому підйомі та зупинилися. Роберта вимкнула двигун. "Що це таке?" - спитала вона, дивлячись на дно каньйону.
  
  
  "Я не впевнений", - сказав Картер. Він вийшов з машини і підійшов до краю оглядового майданчика. У сотні ярдів униз по схилу вздовж ландшафту тягнувся паркан з ланцюгів, увінчаний трьома нитками колючого дроту. З іншого боку в долині була викопана величезна яма, і вдалині він міг бачити, що піднімається якась величезна будова. Вітер доносив звуки двигунів.
  
  
  Він зробив знак Роберті, і, коли вона приєдналася до нього, вона спробувала прислухатися. "Вони зараз над цим працюють". Вона подивилася на Картера. «Зрештою, ви мали рацію; вони вже почали це».
  
  
  «І ми збираємось його зняти, – сказав Картер.
  
  
  "Як?"
  
  
  «Я не знаю, але…» - почав Картер, коли рух унизу, прямо біля паркану, привернув його увагу. "Вниз", - наполегливо прошепотів він і штовхнув Роберту за купу каміння.
  
  
  "Що це таке?" прошепотіла вона.
  
  
  "Я думаю, охоронець", - сказав Картер. Він дивився, як охоронець в уніформі повільно йшов уздовж паркану з заходу. Через плече висіла автоматична гвинтівка. Схоже на М-16.
  
  
  Він зупинився на мить або дві майже під ними, потім продовжив свій шлях. Коли він зник з поля зору, Картер відкинувся назад.
  
  
  «Це реактор, ну і, ймовірно, завод з переробки відпрацьованих паливних стрижнів», - сказав він.
  
  
  "Власний маленький завод з виробництва бомб "Одеси"", - сказала Роберта. "То як же нам це зупинити?"
  
  
  "Ми підірвемо його, що ще?"
  
  
  * * *
  
  
  Вони повернулися в готель через пару годин, пройшовши невелику відстань вздовж лінії паркану, щоб краще бачити, що відбувається внизу.
  
  
  Картер висадив Роберту, сказавши їй стежити за гаванню, але відмовився сказати їй, куди він іде, незважаючи на її обурені питання.
  
  
  "Ти збираєшся туди сьогодні ввечері?" вона вимагала.
  
  
  «Ні, я обіцяю тобі, Роберто. Я повернуся за пару годин».
  
  
  Вона подивилася на нього. «Що ви плануєте робити самотужки? Я хочу отримати шанс на Зіґлера за те, що він зі мною зробив», - сказала вона.
  
  
  «Ви отримаєте це. Я не робитиму нічого сьогодні, крім збору інформації. І нічого більше".
  
  
  Залишивши її, Картер одразу ж поїхав через місто до американського посольства на Лауфасвегі, де розбудив сонного канцелярського службовця, який зателефонував повіреному у справах; Повірений у справах звірився із самим послом, і у результаті посол викликав головного військового офіцера посольства.
  
  
  "Ви розумієте, який зараз час ранку?" офіцер, полковник ВПС, розлютився.
  
  
  «Дякую, що приїхали так швидко, полковнику», - сказав Картер.
  
  
  "Що ти хочеш?"
  
  
  "Використання ваших криптографічних засобів".
  
  
  "Яке?"
  
  
  «Мені потрібно створити шифрувальний телетайп із Вашингтоном. Його можна направити через Пентагон».
  
  
  "Неможливо", - сказав офіцер.
  
  
  Вони сиділи у канцелярії. Картер обернувся до клерка. «Зателефонуйте послу для мене якнайшвидше».
  
  
  "Так, сер", - сказав чоловік і потягнувся до телефону.
  
  
  «Вважаю, у вас є вплив», - сказав полковник. Клерк завагався.
  
  
  "Так", - сказав Картер. «Але якщо ви хочете у когось уточнити, я зрозумію».
  
  
  - В цьому немає необхідності; за вас доручився посол. Хоча, я сказав би, дуже нерегулярно.
  
  
  Вони спустилися в підвал, де полковника і Картера впустили до невеликої кімнати, заповненої електронним обладнанням. Полковник пояснив потреби Картера черговому молодому техніку і Картер надав код маршруту для потрібного ланцюга.
  
  
  Через п'ятнадцять хвилин він був налаштований, і у Картера було відкрито зашифровану лінію телетайпу.
  
  
  
  
  
  h Технічна частина AXE у підвалі будівлі Dupont Circle.
  
  
  Полковник і технік перебралися в інший кінець кімнати, поки Картер керував телетайпом.
  
  
  КАРТЕР ТУТ ДЛЯ CAIRNES
  
  
  РЕЖИМ N3
  
  
  Картер відкинувся на спинку крісла і закурив. Це була одна з його зроблених на замовлення цигарок, яку він купив у невеликому магазині за рогом свого багатоквартирного будинку. Папір був чорним, а його ініціали були вибиті золотом на кінчику. Кернс повернувся до того, як Картер перестав курити.
  
  
  CAIRNES ТУТ
  
  
  У ВАС ЩО ДЛЯ МЕНЕ?
  
  
  Якомога докладніше Картер описав главі технічного відділу AXE те, що і Роберта бачили поза Рейк'явіка.
  
  
  Коли він закінчив, телетайп мовчав майже годину, поки Кернс не повернувся.
  
  
  АГРЕГАТИ, ЯКІ ВИ ОПИСУЄТЕ, ЯВЛЯЮТЬСЯ ВІРОЯТНИМ РЕАКТОРОМ НА ЗАХІДНОМУ ОБРОБЦІ НАЙБЛИЖЧОГО ПЕРИМЕТРУ.
  
  
  ЩО ВИ ХОЧЕТЕ, N3?
  
  
  Картер усміхнувся про себе. Він надрукував:
  
  
  ЗАСОБИ ДЛЯ ЗНИЩЕННЯ.
  
  
  ОЧЕКАЙТЕ.
  
  
  І знову телетайп мовчав не менше години. Полковник занервував і нарешті пішов. Технік залишився через кімнату, піднявши ноги, і читав журнал, зовсім не переймаючись Картером.
  
  
  Коли телетайп знову ожив, він гримів зі швидкістю сто слів за хвилину. Головний учений, мабуть, відрізав стрічку і тепер її знімав.
  
  
  КОМЕНТАРІ ДО СПОСОБУ руйнування ядерного реактора та/або установки для переробки ядерного палива.
  
  
  ЯКЩО ОСНОВА ВЖЕ ЗНАХОДИТЬСЯ НА МІСЦІ, руйнування реактора може привести до серйозного забруднення повітря і води на МІСЦІ.
  
  
  У ЗУСИЛЯХ, ЩОБ ЗАСТРАХОВАТИ ПОВНЕ ЗНИЩЕННЯ, А НЕ ОБОВ'ЯЗКОВО ЗАТРИМКА В БУДІВНИЦТВІ, МАЮТЬ БУТИ ВЧЕНІ ВРАЗЛИВІ ОБЛАСТІ.
  
  
  В ОСНОВІ СЕРДЦЯ РЕАКТОРА БУДЕ БАЧИТИ ВЕЛИКИЙ БЛОК ЗАЛІЗОБЕТОНУ, ЩО ПІДТРИМУЄ МЕХАНІЗМ, ЩО У ПОВОРОТІ КЕРУЄ СТЕРЖНЯ УПРАВЛІННЯ.
  
  
  РУШЕННЯ ЦЕЙ КОНСТРУКЦІЇ МОЖЕ ПРИВІСТИ ДО МАКСИМАЛЬНОЇ ЗАТРИМКИ БУДІВНИЦТВА ПРИ МІНІМАЛЬНОМУ ВИКОРИСТАННІ СИЛИ.
  
  
  ТЕХНІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ.
  
  
  Картер закурив ще одну цигарку, поки телетайп вивергав різні специфікації вибухових речовин, розміщення зарядів та можливих ефектів.
  
  
  Коли він був закінчений, Картер телетайпнув назад підтвердження, а потім відключив канал. Він перечитав інструкції, потім зняв папір, копірку та стрічку і відніс їх до шредера, встановленого в одному кутку, та знищив їх.
  
  
  "Поверніть сюди полковника, якщо хочете", - попросив він техніка, і, зважаючи на все, він закінчив знищувати повідомлення і копію, полковник повернувся.
  
  
  Картер швидко пояснив, що йому потрібно, і через півгодини з навантаженою пластикою валізи та таймерами він поїхав назад у готель і припаркувався позаду стоянки.
  
  
  Він піднявся до їхньої кімнати. Роберта спала, але прокинулася, коли він увійшов.
  
  
  "Ти повернувся", - сонно зітхнула вона і обійняла його.
  
  
  Він поцілував її у шию, і вона застогнала глибоко, коли підійшла ще ближче. "Нік?" вона сказала.
  
  
  Він відштовхнув її, потім поцілував соски її грудей, її плоский живіт, і незабаром вони зайнялися любов'ю, її тіло було м'яким і податливим, тоді як у той же час одна частина його розуму думала про ніч.
  
  
  Було важко підібратися досить близько, щоб встановити пластик. Крім паркану, який, як він був упевнений, укриття було не так уже й багато. Кілька каменів тут і там, але ніякої високої трави, дерев або чогось такого роду.
  
  
  Він не думав, що є спосіб обійти їхню особисту безпеку. Він не думав, що зможе пройти через парадні ворота. Не цього разу. Ні… це має бути через паркан або через паркан. Вниз схилом. Встановіть заряди. А потім забирайся до біса.
  
  
  * * *
  
  
  Тієї ночі, коли вони вдруге за двадцять чотири години піднялися по висохлому руслу струмка до краю, що виходить на об'єкт, Картер був готовий рушити. Він мав борг за те, як Зіглер ставився до них, і він збирався повернути його сьогодні ввечері.
  
  
  Він припаркував машину подалі від краю обода після того, як її розгорнув. Він не збирався виходити тим самим шляхом, яким увійшов. Як тільки він прорветься через паркан, спрацює сигналізація, і годинник почне цокати. У нього не буде багато часу, щоб дістатися місця реактора, встановити заряди і потім піти.
  
  
  Однак єдиним плюсом було те, що поки він відступав у протилежному напрямку, співробітники служби безпеки периметра концентрувалися на його точці входу.
  
  
  Він вимкнув машину і обернувся до Роберти. «Я хочу, щоб ви повернулися до готелю. Якщо я не повернуся до ранку, то хочу, щоб ви зв'язалися зі своїм босом. Розкажіть йому, що сталося. Він зв'яжеться зі мною».
  
  
  Раніше вона твердила, що хотіла поїхати з ним. Але він сказав їй ні. Вона спробувала ще раз.
  
  
  "Я казала тобі, що хочу бути частиною цього", - сказала вона.
  
  
  «І я сказав вам, що, коли я піду за Зіглером, ви зможете допомогти. Наразі я просто поставлю заряд на його реактор, от і все. Він прийде згодом».
  
  
  "Дивися за собою, Нік. Я хочу, щоб це було пізніше».
  
  
  
  
  
  Картер усміхнувся, поцілував її і вийшов із машини. Він відкрив багажник і витяг упаковку з пластиком та детонаторами, а також великими кусачками.
  
  
  Він звалив рюкзак на плечі, потім видерся на пагорб, де Роберта сиділа за каменем.
  
  
  "Він просто пройшов повз", - прошепотіла вона.
  
  
  "Побажайте мені удачі", - сказав він і знову поцілував її.
  
  
  "Удачі", - сказала Роберта, відповзаючи від скелі і спускаючись на сотню ярдів до паркану.
  
  
  Він міг чути звуки будівельної техніки внизу в долині, але нічого більше. Присівши поруч із парканом, він підняв кусачки, трохи повагався, потім відрізав перше пасмо.
  
  
  Не було ні сигналів тривоги, ні іскор, ні вогнів, нічого. Але коли він відрізав пасмо за пасмом дротяної сітки паркану, він був упевнений, що десь усередині величезного комплексу блимає світло, точно вказуючи, де саме було пробито паркан.
  
  
  Коли дірка стала досить великою, він жбурнув кусачки назад угору по пагорбі, помахав Роберті, потім пірнув у дірку і побіг униз з пагорба.
  
  
  "Хай щастить." він почув її поклик ззаду, а потім він був поза межами чутності, коли він поспішав до першої лінії будівель, що складали периметр величезного комплексу.
  
  
  * * *
  
  
  Роберта дивилася, поки він не зник з поля зору, а потім повернулася через гребінь пагорба до того місця, де була припаркована машина. Вона зняла комбінезон. Під ним була літня сукня з V-подібним вирізом, яка підкреслювала глибокий молочно-білий колір її декольте. Вона розгладила складки на сукню руками і витягла з-під сидіння пару туфель на високих підборах. Вона розв'язала кеди та одягла модні сандалії. Її косметика була в сумочці, яку вона відкопала та нанесла у дзеркало заднього виду. Коли вона відчула, що готова, вона завела машину і поїхала назад на головну дорогу, але замість того, щоб повернути ліворуч до міста, вона пішла праворуч до контрольно-пропускного пункту в комплексі.
  
  
  На півдорозі вона зупинила машину, заглушила двигун, вийшла і підняла капот. Вона залізла всередину і обережно витягла два дроти з їхніх гнізд у кришці розподільника. Потім вона закрила капот і знову сіла за кермо. Коли вона знову завела машину, двигун тріщав і трясся.
  
  
  До того часу, як вона дісталася воріт, машина давала задній хід кожні десятий або дванадцятий оберт, а з вихлопної труби викидалися хмари незгорілого бензину. Вона дозволила йому гримнути востаннє, заглушила двигун і дала йому поїхати на відстань за двадцять п'ять ярдів від гауптвахти.
  
  
  Вона двічі спробувала стартер, але безуспішно. Вона збиралася спробувати втретє, коли почула тихий стукіт у вікно.
  
  
  Вона звела очі. Там був охоронець із автоматом через плече. Вона опустила вікно. "Де це?" - спитала вона по-англійському.
  
  
  "Щось не так з вашою машиною, міс?" - запитав охоронець із сильним німецьким акцентом на плутаній англійській.
  
  
  «Вона продовжує глухнути. Я завернула з головної дороги. Я побачила вогні. Мені потрібна допомога".
  
  
  Це урядова установка, - сказав чоловік, його очі впали на її груди.
  
  
  "Можливо, ви могли б мені допомогти", - сказала вона. "Я нічого не знаю про автомобілі".
  
  
  Він усміхнувся і облизнувся.
  
  
  «Я була б така вдячна», - промуркотіла вона.
  
  
  Він підійшов до передньої частини машини. Вона потягла за спусковий гачок капота і вийшла. Другий стражник вийшов із воріт. Інших у маленькій гауптвахті вона не бачила.
  
  
  "Ви бачите, у чому проблема?" - спитала вона, виходячи вперед. Вона витягла з сумочки свій "Беретта" з дев'ятизарядним автоматом.
  
  
  «Є дроти…» – почав говорити охоронець.
  
  
  Роберта розгорнулася і двічі вистрілила в охоронця біля воріт. Коли він почав спускатись, вона повернулася назад. Коли охоронець під капюшоном дерся за гвинтівкою через плече, вона вистрілила йому один раз у голову.
  
  
  Він упав на двигун, потім повернувся і впав на тротуар, повиснувши під абсурдним кутом на ремені рушниці, що заплутався в бампері.
  
  
  Працюючи швидко, Роберта відчепила його, потім потягла за наручники на узбіччя дороги в кам'янистому полі за нею. Вона поспішила назад до воріт та витягла другого охоронця у поле. Вона взяла їхню зброю, повернулася в машину, знову підключила дроти свічок запалювання, потім поїхала на кількасот футів у темряву.
  
  
  Охоронці залишили ворота прочиненими. Вона вислизнула з отвору, відчуваючи чудовий мідний присмак страху у горлі. Але її сумочка хитнулася, коли вона увійшла, приховуючи сталеву сітку воріт. Всередині гауптвахти спалахнуло світло.
  
  
  11
  
  
  А сирена почала крики в нічне повітря, коли Картер був менше, ніж за сто футів від масивного керування реактором опорної колони, і йому довелося пригнутися за купою бетонних форм.
  
  
  Чоловіки, на мить спантеличені, у відповідь на сигнал тривоги пробилися через робочу зону. Але Картер не сумнівався, що будь-якої хвилини почнуться систематичні пошуки зловмисника. Тепер він не мав багато часу, щоб робити те, за чим він приїхав. Один із будівельників промчав повз нього, і Картер простягнув руку, збивши чоловіка.
  
  
  
  Перш ніж той встиг зреагувати, Картер кинувся на нього і оглушив ударом по голові.
  
  
  Він швидко одягнувся в темний комбінезон і каску цієї людини, потім схопився і рушив до основи стрижня управління в той момент, коли півдюжини робітників і пара озброєних охоронців попрямували до нього.
  
  
  Йому довелося відвернутися, і він поспішив під кутом, пірнаючи до передньої частини невеликої дерев'яної сараї, схожої на вбиральню. Він стояв окремо від інших будівель, і знак на вхідних дверях пояснив, чому: GEFAHR EXPLOSIV був намальований великими червоними літерами.
  
  
  На даний момент ніхто не звертав на нього уваги, тому він прослизнув у крихітний сарай. Усередині було тепло, а в нерухомому повітрі пахло кордитом. Біля однієї стіни ящики з динамітом доходили майже до низької стелі.
  
  
  Картер зняв із купи один із ящиків і своїм стилетом відкрив кришку. Під шаром тирси лежав ряд із двадцяти динамітних шашок. Під цим були інші лави.
  
  
  Він подивився на інші ящики. Тут виразно було достатньо вогневої потужності, щоб підірвати більшу частину конструкції.
  
  
  Він швидко обшукав інші коробки та кілька предметів на полицях. На додаток до динаміту було багато електричного дроту, , стрічки та кілька свердлів для розтину вибухових отворів у скелі. Проте капсуль не було. Очевидно, для безпеки вони зберігалися в іншому місці. Це мало сенс, але також ускладнювало завдання.
  
  
  З великою обережністю Картер зняв свій рюкзак і засунув дюжину динамітних шашок разом із шматком пластику у квадратному пакеті.
  
  
  Сирени тривоги раптово припинилися, він підійшов до дверей і визирнув назовні. Загін охоронців у сірих пелюшках рушив дорогою повз нього і заглибився в будівельний майданчик. Вони негайно розійшлися віялом і сповільнилися, освітлюючи ліхтариками всі затишні куточки та щілини. Вони знали, що хтось був поблизу. І вони збиралися його знайти.
  
  
  Картер вислизнув із сараю і рушив у протилежному напрямку, пригнувшись за механізованим обладнанням та іншими сараями. Він попрямував до одноповерхової будівлі у формі підкови, яку він бачив дорогою. Перед ним було посаджено ділянку трави, і на палиці майорів прапор Ісландії.
  
  
  "Житло", - подумав він. Він озирнувся через плече на опору реактора. Перш ніж він зможе підійти досить близько до своєї мети, щоб завдати якоїсь шкоди, йому доведеться влаштувати диверсію.
  
  
  Він поспішив решту шляху через поле до будівлі, де заглянув до одного з вікон. То були бараки. Уздовж стін стояли металеві ліжка, кожне акуратно заправлене, скриня біля підніжжя. Він дуже схожий на типовий військовий об'єкт. Нікого не було видно. Очевидно, всі були зібрані на його пошуки.
  
  
  Він обійшов кінець будівлі вздовж задньої стіни, поки не підійшов до навантажувальної платформи зі складеними ящиками з їжею. Подвійні двері-ширми вели у велику кухню.
  
  
  Він зазирнув усередину. Стелажі з каструлями та сковорідками висіли над блискучими металевими стійками, відбиваючись у рядах холодильників із матової сталі, що тяглися вздовж стіни. На кухні також нікого не було. Очевидно, навіть кухарі мали зібратися в екстреній ситуації. Але вони не очікували, що вони підуть дуже довго. У дальньому кінці кімнати на конфорці однієї з плит кипіла тушонка.
  
  
  Картер поспішив через кухню до плити та кілька секунд вивчав елементи управління. Він усміхнувся. Якщо потрібна була диверсія, вони її отримали.
  
  
  Він зняв свій рюкзак, дістав динаміт і помістив ціпки в духовку. Він зачинив двері та повернув духовку на п'ятсот градусів.
  
  
  Це не займе багато часу. Може, півхвилини. Максимум шістдесят секунд.
  
  
  Він поспішно вийшов із кухні і кинувся через під'їзну дорогу до групи будівель з іншого боку неглибокої дренажної канави. Передні ворота знаходилися лише у кількох сотнях ярдів.
  
  
  Самотній стражник безцільно йшов ґрунтовою дорогою від будівельного майданчика з автоматом у руках. Він помітив Картера, що йде полем.
  
  
  "Стій! Halten sie!" - крикнув він, витягаючи пістолет і стріляючи.
  
  
  Кулі підняли пил ліворуч від Картера, коли він побіг праворуч, мчачи до одного з мобільних офісів, розташованих на шлакоблоках.
  
  
  Він пірнув під нього, коли охоронець крикнув ще щось, потім на животі перебрався на інший бік. Він одразу ж скочив на балони з пропаном, якими був забезпечений причіп. Охоронець шукатиме його… або, принаймні, його ноги.
  
  
  Охоронець зупинився з іншого боку. На мить запанувала тиша. "Wo ist?" – крикнув чоловік.
  
  
  На будівельному майданчику пролунав поліцейський свисток. Вони чули стрілянину. Але де, чорт забирай, був динаміт? Хіба духовка не спалахнула?
  
  
  Картер визирнув із-за краю трейлера. Під'їзною дорогою до казарм мчали не менше двадцяти людей. Він повернувся назад. За ним найближчим укриттям була будівля за сотню ярдів від нього… через відкрите поле, яке не давало абсолютно жодного укриття
  
  
  
  
  Крім того, було щось на зразок автопарку, всюди припарковані автомобілі, джипи та вантажівки.
  
  
  Охоронець наближався до трейлера, коли сильне ревіння розірвало повітря, відштовхуючи трейлер від блоків. Коли Картер упав на землю, він побачив, як падає трейлер. Він відскочив від нього, витягаючи свій "люгер".
  
  
  Небо сипалося уламками; зоряні уламки палаючого дерева, шматочки металу, каменю та піску сипалися вниз, коли вся далека сторона будівлі казарми люто горіла, полум'я здійнялося високо в небо.
  
  
  Охоронець, що слідував за ним, негайно обійшов трейлер. Побачивши Картера, він підняв автомат. Одним плавним рухом Картер підняв свій "Люгер" і вистрілив, потрапивши чоловікові в груди. Він упав.
  
  
  Охоронці, що наближалися до дороги, валялися на гравії. Вони були одразу за кухнею, коли вибухнув динаміт.
  
  
  Картер повернувся і помчав через поле до автопарку.
  
  
  * * *
  
  
  Нова секретарка Зіглера, блондинка, яку найняли тут, в Ісландії, стояла біля вікна і дивилася на вогонь, коли Роберта увійшла до приймальні.
  
  
  "Ой", - сказала дівчина, обертаючись. Її обличчя здавалося порожнім.
  
  
  "Я масажистка", - сказала Роберта.
  
  
  Дівчина тільки похитала головою.
  
  
  "Мене покликали".
  
  
  "О так, звичайно", - сказала дівчина, сіла за стіл і стала переглядати якісь папери.
  
  
  Роберта знала, що знайде. У Зіглера в цей час щовечора був постійний прийом на «масажну терапію»… принаймні він був у Буенос-Айресі. Вона пішла своїм здогадом раніше того ж дня і потрапила в бруд.
  
  
  В Аргентині вона навіть дзвонила Зіглеру - місцевим сутенерам - але тут, в Ісландії, їй довелося зробити дюжину дзвінків, перш ніж нарешті знайшла масажний кабінет, яким користувався Зіглер. Вона сказала службі, що є секретарем Зіглера і попросила скасувати вечірню зустріч.
  
  
  "Агентство зателефонувало... сказали, що його з якоїсь причини скасували", - сказала дівчина. «Він покликав мене, щоб я подивився, чи я не зможу когось знайти… але потім вогонь».
  
  
  Дівчина здавалася спантеличеною.
  
  
  "Я заміняю", - сказала Роберта. Вона не думала, що подзвонить із масажної служби. Але ця дівчина була не надто розумною.
  
  
  "Ти?" – з надією сказала дівчина.
  
  
  "Так", - сказала Роберта. Вона озирнулася. "Куди йти…"
  
  
  Дівчина схопилася. "Зачекайте будь-ласка. Я скажу йому, що ви таки прийшли». Вона зникла через двері, а Роберта підійшла до вікна і визирнула назовні. Те, що підірвав Нік, люто горіло. На якийсь час це займе охорону Зіглера. Рано чи пізно, звичайно, виявиться, що двоє біля головних воріт зникли. Коли це станеться, почнеться пекло.
  
  
  "Він майже готовий до вас", - сказала секретар. "Якщо ти просто підеш зі мною ..."
  
  
  Роберта пішла за жінкою через двері і по короткому, вкритому плюшевим килимом коридору, потрапила до маленької вбиральні з дзеркалами на всіх стінах.
  
  
  "Ви можете переодягнутись тут", - сказала секретар, залишивши Роберту і закривши за собою двері.
  
  
  Зіглеру подобалися його ексцентричні сексуальні контакти. Чим дивніше, тим краще. Протягом кількох місяців вона була його звідником, тому вона досить добре знала його симпатії та антипатії, якими б огидними вони не були. Але вони були його головною слабкістю.
  
  
  Вона швидко зняла одяг і одягла костюм, який купила в невеликому магазині у убогому районі Рейк'явіка: чорний шкіряний бюстгальтер з металевими заклепками та трусики з вирізами у стратегічно важливих місцях, чорні нейлонові панчохи у сіточку та високі туфлі на шпильках. чоботи на підборах.
  
  
  Зі своєї великої сумочки вона витягла червону перуку і одягла її, переробила макіяж, потім відступила і критично подивилася на себе в дзеркало. Деякий час вона працювала з Зіглером, але не думала, що він колись справді дивився на неї. Це його головорізи, а не він, допитували її. Він майже завжди був надто зайнятий, надто поспішав. І тепер зміна її зовнішності була разючою. Крім того, вона здригнулася, дірки в костюмі оголили соски її грудей та лобок. Вона не думала, що він навіть помітить її обличчя.
  
  
  З сумочки вона витягла гострий як бритва ніж, засунула його в лівий черевик, потім глибоко зітхнула і відчинила двері.
  
  
  «Гер Ціглер», - покликала вона, але відповіді не було. Вона вийшла у коридор. Ліворуч були двері, які вели назад до приймальні. Праворуч були ще одні двері. Вона повернула праворуч.
  
  
  Біля дверей вона приклала вухо до дерева і прислухалася. Спочатку нічого не було, і вона збиралася відчинити двері, коли зсередини задзвонив телефон.
  
  
  За мить на нього відповів Зіглер, вона впізнала його голос.
  
  
  "Ви вже отримали його?" він вимагав.
  
  
  Стоячи тут, Роберта почувала себе дуже вразливою. Будь-якої миті з приймальні міг прийти хтось.
  
  
  "Я хочу, щоб вся основна площа була
  
  
  
  
  повністю оточена. Увімкніть великі вогні прожекторів. Що б не трапилося, його не можна допускати близько до серцевини, будівлі, водопроводу або особливо до опори реактора. Від цього залежить ваше життя. Я ясно висловлююсь? "
  
  
  «Чорт, – подумала Роберта. Нік не мав шансу підійти ближче. Вона тільки сподівалася, що йому вдасться звільнитися.
  
  
  "Не передзвонюй мені, поки він не з'явиться", - сказав Зіглер, і вона почула, як він кинув трубку.
  
  
  Вона глибоко зітхнула, повільно видихнула, потім кілька разів постукала й увійшла.
  
  
  Зіглер стояв біля вікна. Він обернувся, його щелепа відвисла, коли вона вдерлася всередину.
  
  
  «От ти де», - заверещала вона, зачиняючи двері, коли були всередині. "Я чекала і чекала, але ти так і не прийшов".
  
  
  Зіглер виглядав схвильованим. Це було дуже незвичайно для його характеру, але тоді він любив грати в ці ігри.
  
  
  «Мені… вибач, моя люба», - майже скрушно схлипнув він. "Був телефонний дзвінок... і..." Він дозволив своєму голосу затихнути.
  
  
  Роберта обійшла стіл і стала перед ним, розставивши ноги, поклавши руки на стегна. Вона могла бачити, наскільки він схвильований. Її серце билося. Вона дуже довго чекала на такий момент. З того часу, як вона дізналася, що Зіглер був одним із людей з Дахау. Один із убивць там, де її мати ледь вижила.
  
  
  Зіглер був коханцем її матері. Її тримали у таборному борделі виключно для генерала Мартела Циммермана. Спочатку він приносив їй подарунки та смачні страви, але пізніше його сексуальні апетити почали набувати нових форм.
  
  
  На жаль, її мати пояснила все це дочці-підлітку незадовго до її смерті на початку шістдесятих. Це була історія, яку вона ніколи не могла розповісти своєму чоловікові.
  
  
  Тепер від погляду на Зіглер у неї перекинулося животе. Але історія її матері повернулася до неї, хоч вона хотіла поховати її.
  
  
  Спочатку він наклав на її матір ланцюги та батоги. А потім опіки від цигарок і, нарешті, навіть паяльник між пальцями її ніг, у пахвах, в анусі та на губах її піхви. Біль був такий жахливий, зі сльозами на очах згадувала її мати, але це було ніщо порівняно з тим, що було пізніше.
  
  
  Він почав змінюватися, сказала її мати, спочатку повільно та непомітно. Він зв'язував її, але одного разу він забув, і вона вдарила наосліп, вдаривши його по обличчю.
  
  
  Він позадкував, і вона була впевнена, що зараз помре, але він усміхався. Йому це сподобалося.
  
  
  Через кілька тижнів те саме сталося знову, і цього разу вона подряпала його. Здавалося, він був у екстазі.
  
  
  Протягом наступних місяців трансформація відбувалася все швидше і швидше, поки, нарешті, вона не скувала його кайданками, хльостала і навіть мочилася на нього. Якоїсь миті вона навіть різала його ножем.
  
  
  Її мати згадала, що жахливо в цьому те, що на той час вона була його бранкою понад два роки. Вона могла легко вбити його під час одного з цих сеансів, але він так сильно змінив її, що вона просто зробила, як він просив. Вона катувала його, ображала, штурхала і кричала на нього; це був єдиний спосіб отримати сексуальне задоволення.
  
  
  Нічого не змінилось.
  
  
  «Встань на карачки, свиня», - прошипіла Роберта. Вона мала це на увазі, і Зіглеру це подобалося.
  
  
  Він став навколішки і схилив голову. «Ти повинен мене пробачити, моя люба. Телефон…»
  
  
  Роберта вдарила його ногою у груди, відкинувши його назад, втративши рівновагу.
  
  
  Він посміхнувся. «Ти зухвала повія… Мені це подобається! Ще!»
  
  
  Роберта позадкувала і знову вдарила його ногою в груди, трохи нижче його лівих грудей. З нього вийшло повітря, і він упав на підлогу за столом.
  
  
  Вона рушила до нього, коли він почав сміятися, довго й тихо, без жодного гумору. Він був якимсь монстром.
  
  
  "Що вам тепер потрібне, гер Зіглер?" - Огризнулася вона.
  
  
  Він засміявся голосніше. "Смачно", - сказав він. «О… Боже, це так смачно. Ти так схожа на свою матір, моя люба. Така схожа… ти ніколи не дізнаєшся».
  
  
  Серце Роберти завмерло. Її коліна раптово ослабли, і вона відчула себе дуже непристойно, стоячи над Зіглером у своєму костюмі.
  
  
  Він знав! О, Боже, він знав увесь цей час! Він чекав саме на цей момент.
  
  
  Вона нахилилася і швидко витягла ножа з чобота, але Зіглер сів, схопив її за праву кісточку м'ясистою лапою і висмикнув її з-під неї.
  
  
  Вона відкинулася назад, ударилася плечима об край столу і втратила хватку з ножем. Він загримів по підлозі, і Зіглер був на ній.
  
  
  "Ти хочеш заподіяти мені біль, мій любий?" - спитав він, важко дихаючи. «Це можна зробити. Але пізніше. Я думаю, спочатку нам доведеться трохи пом'якшити тебе. Може, це триватиме місяць чи два. Хто знає, може, це займе вісімнадцять місяців, як з твоєю матір'ю-повією».
  
  
  Вона вирвалася з його хватки і поповзла назад до підлоги туди, де лежав ніж. Але в цей момент двері офісу відчинилися, і увійшли четверо охоронців, всі озброєні, зі зброєю напоготові.
  
  
  Один з них підняв Роберту на ноги, інші допомогли Зіглеру піднятися.
  
  
  
  
  
  
  Він підійшов до того місця, де вона стояла, і без попередження простягнув ножик і розрізав її бюстгальтер так, щоб він упав з її тіла.
  
  
  Вона відчайдушно чинила опір. "Обійми її", - гаркнув Зіглер. Підійшов другий стражник, і разом із ним вони все ще тримали Роберту. Її живіт вирував. Ой. "Нік", - подумала вона. Вона була такою дурницею.
  
  
  Зіглер зняла з неї трусики, чоботи та сітчасті нейлонові панчохи, залишивши її оголеною.
  
  
  "Ніцца?" - Запитав він своїх охоронців. Усі дивилися на неї недовірливо.
  
  
  "Ваш наказ простий, джентльмени", - сказав Зіглер. «Відведіть цю повію до казарми Б і покажіть, які ви прекрасні, сильні чоловіки». Він усміхнувся Роберті. «Я напевно не хочу, щоб її вбили, і я не хочу, щоб вона була пошкоджена… надто сильно. Просто повеселилися, от і все».
  
  
  12.
  
  
  Полум'я казарм, що горять, уже почало згасати, коли Картер дістався до зони автостоянки. Він сів за великим гаражем для техобслуговування, прислухаючись і стежачи за знаком охоронця чи варти.
  
  
  Він не думав, що тут хтось буде. Усі повернуться до бараків чи до місця реактора. І все ж таки він не хотів, щоб його знову спіймали, оскільки він був у трейлері.
  
  
  Зіглер був набагато розумнішим, ніж вважав його Картер. Вибух у казармі, замість відволіктися, змусив людей Зіглера сконцентруватися на вразливому реакторі. Казарми можна було замінити. Якщо активну зону реактора буде зруйновано, проект буде практично завершено.
  
  
  Вибравшись із трейлера, Картер побачив десятки, а можливо, навіть сотню або більше людей, що прямують до місця реактора. Підібратись зараз буде важко, а то й неможливо. Але він мусив спробувати.
  
  
  Він підтримав свій «люгер» і витягнув свій стилет, потім, не рухаючись, помчав геть від будівлі до шеренги з півдюжини джипів та кількох великовантажних вантажівок, припаркованих біля бензоколонок.
  
  
  Він скочив на підніжку однієї з вантажівок, сів за кермо і пірнув під панель приладів. Він витяг ліхтарик і висвітлив дроти навколо замку запалювання. Менш ніж за хвилину він підключив до вантажівки проводку, і він з ревом завівся.
  
  
  Він сів, підтягнув рюкзак та розгорнув його на сидіння поруч із собою. Він витягнув пластикову плівку і, працюючи швидко, але дуже обережно, вставив таймер у шматок глинистої вибухівки. Він поставив цей поруч із собою, потім вийняв другу пластикову цеглу та детонатор і вставив детонатор у вибухівку.
  
  
  Він вистрибнув з вантажівки, підійшов до бензоколонок і притиснув цеглу до основи центральної. Він установив таймер на шістдесят секунд, помчав назад до вантажівки, увімкнув передачу і заїхав геть від моторного парку.
  
  
  Обійшовши за кут великої ремонтної будівлі, він різко переключив вантажівку на другу передачу і прискорився грубою будівельною дорогою в бік реактора за півмилі від нього.
  
  
  Навколо будівельних лісів та високих цементних форм було багато вогнів. Саме ядро ​​будівлі разом із опорами було повністю залито прожекторами. Дорогою він помітив десятки солдатів, що оточували будівлю.
  
  
  Він увімкнув фари, низько натягнув каску і притиснув педаль акселератора до підлоги, велика вантажівка похитнулася і покотилася глибоко порізаною ґрунтовою дорогою. Ззаду бензоколонка вибухнула з жахливим спалахом.
  
  
  Півдюжини медиків оточили полеглих солдатів за казармами, які все ще горіли, і вони на мить підняли очі, коли Картер проходив, але відразу повернулися до того, що робили.
  
  
  Картер відчинив вікно вантажівки, коли він повернувся назад до будівлі реактора, і однією рукою встановив таймер на дев'яносто секунд.
  
  
  Він збирався зробити це один раз, і все. Він не особливо замислювався про свої шанси на успіх, але не міг цього зробити.
  
  
  Детонатор цокав, коли він наближався до будівлі реактора. Чотири охоронці вийшли з-за будівельних лісів і почали махати Картеру, щоб він зупинився. Він повернувся трохи далі вліво, щоб підійти ближче до основної опори.
  
  
  Охоронці останньої миті підняли зброю і почали стріляти, лобове скло розбилося, коли Картер пірнув.
  
  
  Потім він пройшов повз них. Він випростався і щосили викинув пластик у вікно, але цього не сталося.
  
  
  Він тільки мигцем побачив пакет, що лежить на землі, коли він обігнув головну будівлю реактора, зробив широкий поворот на двох колесах і попрямував до головних воріт.
  
  
  Він рахував уголос до дев'яноста. Він чекав. У вісімдесят чотири нічне небо за ним розколов жахливий вибух.
  
  
  Збитки, які він завдав тут сьогодні ввечері, ненадовго відверне їх. Але зруйнувати ядро ​​йому не вдалося. Має бути інше… так чи інакше.
  
  
  У Картера склалося враження, що не було чергових охоронців і що головні ворота були відчинені, хоча він не зупинився і навіть не сповільнив кроку.
  
  
  
  
  він вилетів на ґрунтову дорогу, що вела до шосе. Але потім він минув і вислизнув від величезного комплексу, будуючи плани на свою другу спробу. Йому і Роберті, звичайно, доведеться виїхати з готелю, де вони зупинилися. На ранок Зіглер змусить своїх людей обійти все місто. Картер був упевнений, що ця людина ні перед чим не зупиниться.
  
  
  За кілька хвилин він спустився на шосе і подивився в дзеркало заднього виду, щоб переконатися, що за ним ніхто не стежить. Потім він повернув ліворуч у бік Рейк'явіка і плавно збільшив швидкість.
  
  
  Він зняв каску, відкинув її убік і закурив. На мить виникла неприємна думка, що Роберта могла спробувати щось сьогодні ввечері сама. На виході вона поводилася дивно, і раніше того ж дня, коли він спостерігав за гаванню, він одного разу звів очі і виявив, що вона вийшла з кімнати. Вона ходила магазинами… але навіщо?
  
  
  Але він відкинув цю думку. Вона хотіла Зіглера - хоча вона не пояснювала йому, чому саме - але він не думав, що вона так сильно хотіла його поставити під загрозу цю місію. Вона була більшою професіоналом, ніж це.
  
  
  Він повернувся в довгу поїздку до міста, повільно розмірковуючи про все, що трапилося досі під час цієї дивної операції. Він також згадав Лідію Коутсворт. Навіть зараз, після того, що сталося, він виявив, що майже неможливо повірити в її смерть. І йому довелося зізнатися собі, що він справді дуже глибоко ставився до неї. Можливо, надто глибоко для людини, яка займається її справою.
  
  
  На шосе практично не було руху, поки він не опинився за кілька миль від самого Рейк'явіка, а потім з'являлися лише рідкісні машини чи вантажівки та один автобус.
  
  
  Він припаркував велику вантажівку біля центру обслуговування важкого обладнання, зняв комбінезон і пройшов півтори милі до Sudurlandsbraut, поруч зі спортивними майданчиками, де разом із водієм вантажівки вирушив у поїздку до телефону та телеграфу офіс.
  
  
  Чоловік щось сказав Картеру ісландською, але коли він зрозумів, що Картер американець, то проїхав решту шляху в похмурій тиші. Як і багато ісландців, він не дбав про американців. Хоча між двома країнами були договори, де викладалися права на рибальство, а також дозволялися американські військові бази, ісландці не довіряли інтересам Америки. Занадто багато інших країн було поглинено економічно гігантом на півдні і в результаті втратило свою національну ідентичність. Ісландці не хотіли, щоб це відбувалося тут.
  
  
  Він висадив Картера в центрі міста, потім поспішив униз вулицею і завернув за ріг. Картер пройшов два квартали до свого готелю, пішов заднім ходом, піднявся сходами і постукав у двері.
  
  
  "Роберта?" – м'яко покликав він. Відповіді не було, тому він постукав голосніше. «Наразі вона має повернутися, - подумав він, - якщо…
  
  
  Він витягнув свій стилет і відкрив замок. У кімнаті було темно. Він увімкнув світло, наполовину чекаючи побачити сліди обшуку, але нічого не потривожили.
  
  
  Зачинивши двері, він перетнув кімнату і заглянув у ванну. Роберта не повернулася. Чорт, вона досі була там.
  
  
  Він повернувся і вже збирався йти, коли його увагу привернув куточок конверта, що стирчав з-під подушки. Ще до того, як відкрив її, він знав, що це було: пояснення Роберти, чому її там не було.
  
  
  Це було так, але це було набагато більше, ніж він очікував. Вона написала йому довгий лист, який починався з прохання пробачити її і, будь ласка, зрозуміти, чому вона робить те, що робить.
  
  
  Він налив собі міцного напою, читаючи звіт Роберти у тому, що сталося з її матір'ю під час війни.
  
  
  «Отже, розумієш, Нік, любий, я повинна вбити його так само, як він убив дух моєї матері», - уклала вона.
  
  
  Вона досі була там.
  
  
  Він допив, сунув листа в кишеню і відчинив двері, але відразу зупинився, дуло пістолета «Магнум 357» тицьнуло його в груди. Там стояв гігантський чоловік з блакитними очима та світлим волоссям. За ним був ще один гігантський чоловік та Торстейн Йозепссон.
  
  
  "Мені було цікаво, коли я знову зіткнуся з тобою", - сказав Картер.
  
  
  «Я сказав вам триматися подалі, містере Ангус Макдональд, або Нік Картер, або хто б ви насправді. Я сказав вам не втручатися у нашу політику».
  
  
  "Так тепер ти збираєшся вбити мене?"
  
  
  "Не я", - сказав Йозепссон. Ні, якщо ви не змусите нас це зробити. Але є хтось, хто б дуже хотів поговорити з вами».
  
  
  Другий гігант виступив уперед і швидко обшукав Картера, знайшовши його Люгер, але не Гюго і не П'єра. Він поклав зброю в кишеню, попередньо вийнявши її обойму та гільзу з патронника.
  
  
  «Я хотів би, щоб ви мирно пішли з нами», - сказав Йозепссон. "Якщо ви, звичайно, захочете інакше, ми можемо зламати пару кінцівок і укласти вас на ношах".
  
  
  «Я не можу сперечатися з вогневою міццю, – сказав Картер. «Крім того, мені цікаво, хто хотів би мене бачити».
  
  
  Вони разом пішли коридором,
  
  
  
  
  
  Йозепсон, що йде попереду, піднявся по задніх сходах і вийшов до великого лімузина Мерседес. На них чекав водій. Йозепссон сів на переднє сидіння, а Картер затиснутий ззаду між двома своїми охоронцями. Судячи з виразу їхніх облич, він був упевнений, що вони вб'ють його так само швидко, як і глянути на нього.
  
  
  Обійшовши готель, вони попрямували на південний захід до великих гарних будинків на пагорбах. З кожного будинку відкривався вид на місто та океан за ним. Це було неймовірно.
  
  
  Сонце тільки почало сходити, коли водій в'їхав у ворота з електричним керуванням і повільно поїхав довгою звивистою дорогою. Він припаркувався за дуже великим триповерховим будинком із червоної цегли, майже досить великим, щоб вважатися особняком.
  
  
  Хосепссон вийшов першим. «Приведіть його до кабінету. Я подивлюся, чи повернувся ще генерал», - сказав він і зник у хаті.
  
  
  Один із охоронців вийшов з машини, потім схопив Картера за комір і висмикнув із заднього сидіння. Інший велетень вийшов за ним. Вони піднялися на ганок у будинок і по короткому коридору потрапили в набагато більший, набагато ширший коридор, де вони провели його через подвійні двері до великого, заставленого книгами кабінету.
  
  
  Вони посадили його в м'яке крісло, потім обидва відступили до дверей, схрестили руки на грудях і спостерігали за ним.
  
  
  "Чудова погода у нас була, чи не так?" - Сказав Картер, оглядаючи кімнату. Позаду нього фіранки зачиняли те, що він прийняв за великі вікна чи, можливо, навіть французькі двері. Крім дверей, через які вони пройшли, убік вели ще одна, набагато вужча двері. Можливо, окремий вихід у решту будинку? "Яка?" Картер знову глянув на охоронців. «У них є мови? Жаль».
  
  
  "Великий - не означає дурний, містер Картер з американської розвідки", - сказав один із них. Його англійська з акцентом напевно була оксфордською.
  
  
  "Не заперечуєш, якщо я розтягну ноги?" - спитав Картер, починаючи вставати.
  
  
  У той момент, коли ви втрачаєте контакт із цим стільцем, ви стаєте мертвою людиною», – сказав охоронець.
  
  
  Картер відкинувся. "Я бачу."
  
  
  Йосепссон прийшов за хвилину чи дві; він здавався схвильованим.
  
  
  "Що ти наробив, безумець?" він крикнув. Він поспішив через кімнату і вдарив Картера по обличчю.
  
  
  Картер простяг руку, схопив чоловіка за горло і потяг униз. Для двох охоронців це було надто швидко.
  
  
  Вони рушили вперед.
  
  
  "Ще крок, і я зламаю йому шию", - крикнув Картер.
  
  
  Обидва чоловіки вагалися.
  
  
  Обличчя Йосепссона почервоніло. Він боровся, але безуспішно.
  
  
  «Назад до дверей, – сказав Картер. «Інакше я вб'ю його. Задовго до того, як ви дійдете мене, я зламаю йому шию».
  
  
  За мить вони відступили, і Картер піднявся на ноги, відштовхуючи ісландця назад.
  
  
  "На кого ти працюєш?" - спитав Картер у двох охоронців.
  
  
  Їхні очі звузилися. "Містера Йосепссона".
  
  
  "Ви його особисті охоронці?" - спитав Картер. "Це воно?"
  
  
  «Ні… ми працюємо в Ісландському управлінні внутрішньої безпеки».
  
  
  "А що щодо Зіглера?"
  
  
  "Що щодо нього?"
  
  
  "Ви виконуєте накази від нього?"
  
  
  «Звичайно, ні», - сказав один із охоронців.
  
  
  Картер глянув на Хосепссона. Ймовірно, він робив дуже велику помилку, але він не міг боротися з цілою країною. Він підозрював, як і Хоук, що Йозепссон або шантажував Зіглер, або той чоловік повністю захопив його. Тепер, коли вони зайшли так далеко, Хосепссону було надто пізно виходити.
  
  
  Картер відпустив його і відштовхнув назад. Потім він сів і схрестив ноги.
  
  
  Охоронці стрибнули вперед зі зброєю напоготові, але Хосепссон їх дотримав.
  
  
  "Дуже добре", - сказав Картер. «А тепер чому б нам усім не сісти і трохи побалакати. Я мушу вам багато сказати».
  
  
  "Що ви тут робите, містере Картер?" - спитав Хосепссон, потираючи шию. Він відступив і сперся на стіл.
  
  
  "Цигарку", - сказав Картер, обережно витягаючи пачку і запальничку. Охоронці стежили за кожним його рухом. Коли він запалив, він подивився на Хосепссона. "Спочатку я приїхав сюди, щоб дізнатися, що трапилося з моїм дуже дорогим другом".
  
  
  "Доктор Коутсворт".
  
  
  «Так. Люди Зіглера – ваші люди – вбили її».
  
  
  Хосепссон скривився. «Я не мав до цього жодного стосунку».
  
  
  «Цього разу я прийшов сюди, щоб знищити ваш ядерний генератор та переробний завод».
  
  
  "Ваш уряд надіслав вас?" Хосепссон прогарчав. Між більшістю ісландців та США було мало кохання.
  
  
  «Ні, – сказав Картер. Будь-яка місія AX у будь-якій точці світу завжди заборонялася. Це був один із способів збереження таємниці агентства.
  
  
  "Тоді чому... що ти маєш проти..."
  
  
  «Ваш друг генерал Зіглер будує щось більше, ніж просто атомну електростанцію. Він також будує завод з переробки палива, що відпрацювало».
  
  
  "Так, щоб зробити нові паливні стрижні".
  
  
  Картер похитав головою. Ні. Завод із переробки вироблятиме матеріал для ядерної бомби».
  
  
  - Шаленство, - вигукнув Хосепссон, випростуючись.
  
  
  «Більше того, генерал Зіглер є дуже високопосадовцем "Одеси"», - сказав Картер. "Ви чули про цю організацію, чи не так?"
  
  
  "Неможливо", - сказав Йозепссон. Але він втрачав свою впевненість. «Незбагненно». Картер озирнувся. "Це ваш дім?" Хосепссон кивнув головою. "Зіглер - ваш гість?"
  
  
  
  
  
  Хосепссон знову кивнув головою.
  
  
  "Добре. Давай почекаємо, поки він повернеться - я гадаю, ти сказав йому, що ти маєш я - і подивимося, що він скаже».
  
  
  «Він зараз їде сюди. Він сказав, що хоче сказати мені щось дуже важливе. Щось, що треба пояснити. Щось життєво важливе для майбутнього Ісландії».
  
  
  «Дуже важливо для майбутнього вашої країни. Цікаво, чи ви готові почути про це».
  
  
  Хосепссон просто глянув на нього, але нічого не сказав. Двоє охоронців здавалися стривоженими.
  
  
  13.
  
  
  Сонце світило у вікнах казарми, і Роберта примружилася від яскравого світла, коли двері зачинилися за охоронцем, і на мить вони залишилися самі. Кожна кістка і м'язи в її тілі горіли від того місця, де вона була побита. До теперішнього часу її зґвалтували вісім чоловіків, кожен з яких був сильнішим і жорстокішим за попередній.
  
  
  Нарешті, вона перестала боротися з ними, і це полегшило завдання, хоч і не стало менш витривалим. Вона хотіла перевернутись і померти тут і зараз. Якби не думка про Зіглера, вона здалася б. Але якимось чином, десь, колись вона знала, що побачить його мертвим.
  
  
  Поки вона лежала там, вона чекала, що двері відчиняться будь-якої миті і за нею увійде ще один з охоронців Зіглера. Але йшли хвилини, а ніхто не приходив, і вона почала сподіватися, що з них на якийсь час вистачить. «Ще трохи, – сказала вона собі. Їй потрібен був відпочинок.
  
  
  Насправді вони не завдали їй шкоди, не фізично та не сильно. У неї був би невеликий синець, але не було зламаних кісток, розірваної плоті чи м'язів. Просто ганьба та бруд всього цього. Це змусило її здригнутися.
  
  
  Вона перекинулася. У неї хворіли груди від того місця, де її лапали чоловіки, і м'язи стегон тремтіли. У неї хворів живіт.
  
  
  "О, Нік", - тихо вигукнула вона, і сльози легко навернулися на її очі. Якби вони впіймали і вбили його, Шмідт міг би простежити за цим через деякий час. Вона могла бути тут кілька днів, а може, й тижнів.
  
  
  Як, чорт забирай, її мати терпіла всі ці місяці? Біль, страждання, приниження?
  
  
  Її думки продовжували кружляти від Зіглера до матері, до Ніка Картера і назад до Зіглера.
  
  
  "І це був лише перший день", - сказала вона собі, засинаючи.
  
  
  Хтось був у дверях. Вона прокинулася, її серце раптово билося в грудях, живіт здибся. На мить чи дві вона не знала, що відбувається. Але це звучало так, ніби хтось порався за дверима.
  
  
  "Нік?" вона покликала м'яко.
  
  
  Пролунав глухий удар об стіну, і Роберта підвелася. Хтось тихо покликав її, і тоді вона почула безпомилковий звук пострілу з пістолета з глушником. Замок розколовся, і двері відчинилися.
  
  
  Боже, подумала вона, це ось-ось повториться. Вона все ще була спантеличена.
  
  
  Двоє чоловіків, обоє в касках і одягнені в сірі комбінезони, які носили все в таборі, стрибнули до кімнати.
  
  
  "Роберта Редгрейв?" - спитав один з них німецькою. У його голосі був дивний наголос.
  
  
  Роберті вдалося кивнути.
  
  
  Потім він був поряд з нею, поки інший чоловік втягнув у кімнату тіло та зачинив двері. Він приступив до зняття комбінезону та взуття з чоловіка.
  
  
  "З тобою все гаразд?" - спитав Роберту чоловік, який увійшов першим. Вона подивилася йому у вічі. Вони були тверді, але виглядали як друзі.
  
  
  Вона кивнула головою. «У синцях. Але я думаю, що можу ходити.
  
  
  "Добре", - сказав чоловік.
  
  
  "Хто ти?"
  
  
  "Залишайтесь на лінії." він сказав. Він узяв комбінезон загиблої варти в іншого чоловіка і швидко одягнув їх у них. Через кілька хвилин він одягнув їй на ноги занадто великі черевики, зашнурував їх і стягнув з ліжка.
  
  
  У неї паморочилося в голові, і їй довелося спертися на нього для підтримки.
  
  
  «Впевнені, що з тобою все гаразд? Ми можемо віднести тебе».
  
  
  "Я виходжу звідси на власному ходу", - наполягала вона. «А тепер хто ти, чорт забирай, і де Нік Картер?»
  
  
  Інший був біля дверей. Він повернувся назад. “Ви нас не знаєте. Але нас прислав чоловік на ім'я Роджер Сейдман».
  
  
  "Сейдман?" Ім'я було невиразно знайомим.
  
  
  «Вірно. Посольство Ізраїлю. Буенос-Айрес».
  
  
  «Боже мій, – видихнула Роберта. "Ви Моссад".
  
  
  "Я Арі", - сказав той, хто її тримав.
  
  
  "Я Пол", - додав той, хто стояв біля дверей. "Але ми всі помремо, якщо не виберемося звідси прямо зараз".
  
  
  "Як ..." - запитала Роберта, але Арі втримала її.
  
  
  «Давай залишимо пояснення на згодом. Я хочу спершу піти звідси».
  
  
  «Підемо, – сказав Пол. Він відчинив двері й поспішно вийшов, а Арі й не надто врівноважена Роберта йшли за ним.
  
  
  У коридорі лежало два тіла, ще одне лежало у денній кімнаті казарми. Відразу зовні стояв військовий джип із піднятим верхом та застебнутими бічними шторами.
  
  
  По ґрунтовій дорозі було багато машин; ремонтні бригади працювали над згорілими бараками та залишками автомобільного парку, який все ще тлів на території комплексу.
  
  
  Ніхто не звернув на них уваги, коли вони вискочили з барака і залізли в джип, Пол за кермом, Арі на пасажирському сидінні, а Роберта сиділа.
  
  
  
  
  
  низько ззаду.
  
  
  Арі повернув їй пістолет-кулемет «Узі», коли Пол попрямував головною дорогою до головних воріт. Вона розгорнула ложу і перевірила, чи правильно встановлена ​​велика обойма і що в патроннику є патрон.
  
  
  «Мені не потрібно питати, чи ви знаєте, як це використовувати», - сказав Арі. "Але будьте готові, якщо нам доведеться стріляти".
  
  
  «Де Нік і як, чорт забирай, ти потрапив сюди з Буенос-Айреса?» - Вимагала відповіді Роберта. Тепер, коли вона знову рухалася, поверталася до неї сила.
  
  
  «Ваш містер Картер приходив до нашого посольства в Буенос-Айресі минулого тижня, щоб ставити запитання про генерала Зіглера. Ми спостерігали за ним упродовж кількох років».
  
  
  "Я працювала на нього", - сказала Роберта.
  
  
  "Ми знаємо", - відповів Пол, оглядаючись через плече. Вони були майже біля головних воріт. «І ми не були надто здивовані, коли містер Картер і ви зустрілися».
  
  
  "Наш бос сказав нам стежити за вами обома", - сказав Арі.
  
  
  "Німеччина? Вашингтон?"
  
  
  «Вірно. Тоді тут, хоч ми мало не втратили тебе пару разів». Арі повернувся вперед, коли вони підійшли до воріт. У нього на колінах був узі. "Увага", - сказав він.
  
  
  Вони пригальмували, коли підійшли до варти, і на дорогу вийшли двоє чоловіків з автоматами.
  
  
  «Вони не виглядають надто доброзичливими, – сказав Пол.
  
  
  "Зовсім ні", - відповіла Арі. Він відштовхнув бічну кришку, закрив затвор пістолета-кулемета і висунув його у вікно, коли Пол стріляв у джип.
  
  
  Один із охоронців упав; другий стрибнув уліво, коли джип врізався у ворота.
  
  
  Роберта розгорнулася на своєму сидінні, і коли другий охоронець схопився і почав наближати свою зброю, вона вистрілила через заднє пластикове вікно, звук був неймовірно гучним у межах джипа. Охоронець не мав шансу.
  
  
  «Гарний постріл», - сказав Арі, коли вони їхали дорогою. На головному шосе Пол ледве зменшив швидкість, коли повернув у бік Рейк'явіка, але на тротуарі їхати стало набагато легше.
  
  
  "Ти там гаразд?" - Сказав Пол.
  
  
  "Чудово", - відповіла Роберта. Вона переконалася, що запобіжник увімкнений, склала приклад «Узі» і відклала зброю. "Звідки ти знав, де мене знайти?"
  
  
  «Вчора ввечері ми йшли сюди за вами та Картером. Після вибухів він вилетів через головні ворота великою вантажівкою. У метушні ми увійшли і працювали там усю ніч». Арі на мить завагався. "Всі говорили про ... тобі", - делікатно сказав він.
  
  
  "Тоді ви не знаєте, що трапилося з Ніком?"
  
  
  "Ми припускаємо, що він повернувся до міста", - сказав Пол.
  
  
  Роберта озирнулася туди, де вони прийшли. "А Зіглер?"
  
  
  "Він поїхав близько години тому", - сказав Арі. «Я дивився, як він виїжджає з головних воріт. Схоже, він поспішав».
  
  
  Роберта все ще була приголомшена. Вона намагалася обміркувати це. «Нік повернувся до готелю. Я мусила повернутися туди вчора ввечері, як він перебрався через паркан».
  
  
  «Натомість вам довелося пожартувати з охорони воріт», - сказав Арі.
  
  
  "Я хочу убити Зіглера", - спалахнула вона.
  
  
  Арі обернувся. "На кого працює Картер?"
  
  
  Роберта похитала головою. "Не знаю точно. Одна із спецслужб США. Можливо, Державний департамент».
  
  
  «Він знає про вашу матір? Що сталося між нею та Зіглером під час війни?»
  
  
  Обличчя Роберти зблідло. "Моя мати…?"
  
  
  "Ми знаємо про це, а Картер?"
  
  
  Вона почала було говорити «ні», з туманом в очах і щільним горлом, але потім подумала про записку, яку залишила йому в готелі, і кивнула. «Наразі він знає», - зуміла вона.
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Арі, і вони мовчки проїхали до Рейк'явіка.
  
  
  Вони ввійшли в готель чорним ходом, і їх побачила лише одна з покоївок. Жінка підняла брови, побачивши занадто великий комбінезон і черевики Роберти, але за свій день вона багато чого побачила, тому продовжила роботу.
  
  
  Записка зникла з-під подушки, але це була єдина ознака того, що Картер був тут.
  
  
  "Куди ще він міг піти?" - Запитала Арі.
  
  
  Роберта стояла посеред кімнати. «Назад до табору або…»
  
  
  "Або ж?" - Запитала Арі.
  
  
  Де зупиняється Зіглер, коли він в Ісландії? Ви знаєте?"
  
  
  «Тут, у Рейк'явіку – чи неподалік міста. Він – домашній гість Торстейна Йозепссона».
  
  
  "Йосепссон", - сказала Роберта. "Він згадав ім'я".
  
  
  "Як ви думаєте, він міг піти туди?"
  
  
  "Можливо".
  
  
  "Але чому? Чи ви думаєте, що він міг знати, де зупинився Зіглер?
  
  
  «Він міг би, – сказала Роберта. "Він не сказав мені всього".
  
  
  «Приведіть себе в порядок і переодягніться», - сказав Пол. "Ми поїдемо туди і подивимося".
  
  
  * * *
  
  
  Двері кабінету відчинилися, і ввійшов генерал Марк Циглер, його ніздрі роздулися, на лобі виступив легкий піт, наче він утік.
  
  
  «Отже, гер Картер, ми знову зустрічаємося. Цього разу вам не вдасться так легко втекти», - сказав він. Він витяг старий Люгер Картера. «Я так розумію, ти якимось чином отримав ще один із них. Розумно».
  
  
  Йозепссон, що сидів на дивані за чашкою кави, схопився. "Я вимагаю деяких пояснень", - сказав він. «Зараз. Сьогодні вранці".
  
  
  
  
  
  
  Зіглер подивився на нього з деякою забавою. «І ти отримаєш їх, мій любий Торстейн. Але все, що ця людина забиває тобі в голову, - нісенітниця, запевняю тебе».
  
  
  "Я, звичайно, на це сподіваюся", - сказав Йозепссон. Картер почув у його голосі нотку полегшення.
  
  
  Зіглер через плече глянув на двох людей Йозепссона. «Сходіть поснідати. Ми зателефонуємо вам, якщо ви знадобитеся».
  
  
  Вони вагалися, але за мить Хосепссон запросив їх іти вперед, і вони вийшли з кабінету, тихенько зачинивши за собою двері.
  
  
  «А тепер, якщо ви будете такі люб'язні, щоб налити мені каву, ми можемо почати», - сказав Зіглер. Він підійшов і сів навпроти Картера.
  
  
  "Наскільки я розумію, учора ввечері у вас були невеликі проблеми на майданчику реактора", - сказав Картер, посміхаючись.
  
  
  Щелепи Зіглера на мить стиснулися, але потім він усміхнувся у відповідь. «Лише невелика невдача, запевняю вас. Нічого серйозного не постраждала».
  
  
  "Слава Богу за це", - сказав Йозепссон, наливаючи кави. "Ми не можемо дозволити собі відстрочку на даному етапі".
  
  
  «Але скажи мені, – сказав Картер. "Тепер, коли ми підійшли до цього моменту, чому була вбита Лідія Коутсворт?"
  
  
  "Вона не була ..." - почав Йосепссон, але Зіглер перервав його.
  
  
  «Бо вона виявила нашу насосну станцію. Її довелося усунути».
  
  
  "Її тіло було переміщене?"
  
  
  «Так. Ми помістили її у пластиковий пакет і запакували навколо неї лід».
  
  
  "Але я думав, що це був нещасний випадок", - сказав Йозепссон тремтячим голосом.
  
  
  "Заткнися, старий", - гаркнув Зіглер, "Люгер" вагався між ним і Картером.
  
  
  "Яка насосна станція?" - спитав Картер. Це було все, що він міг зробити, щоби тримати себе в руках.
  
  
  "Альфа", - самовдоволено сказав Зіглер. «Це наріжний камінь усього проекту. Ми отримуємо геотермальну енергію з родовища Рейк'явік. Усі університетські геологи вважали, що це кінець необмеженої безкоштовної енергії Ісландії. Або, принаймні, вони дійшли такого консенсусу, поки ця сука Коутсворт не засунула свій ніс у наш бізнес. Вона за це померла. Як і ти, Картер”. Зіглер розсміявся. «Але твоя дівчина Роберта – зовсім інша історія».
  
  
  Картер відчував, як напружуються його м'язи. Очевидно Роберту схопили на території. Вона спробувала вбити Зіглера, але безуспішно. Так само, як він зазнав невдачі із пластиком.
  
  
  "Де вона зараз?" - цвіркнув Йосепссон. "Інша жінка? Хто вона?"
  
  
  «Раніше вона була моїм секретарем у Буенос-Айресі. Але вона ще одна шпигунка».
  
  
  «Вбивства мають припинитися. Я більше не можу бути таким учасником…»
  
  
  «Тоді йди. Візьми з собою своїх гарненьких хлопчиків і забирайся звідси. Я дам тобі кілька хвилин, щоби піти, щоб ти мав алібі», - відрізав Зіглер.
  
  
  "Ви хочете вбити цю людину?"
  
  
  "Це правильно."
  
  
  Хосепссон глянув на Картера, поставив чашку з кавою, потім поквапився через кімнату і пішов.
  
  
  "Він слабка людина", - сказав Зіглер. «Хоч і необхідний. А ти, з іншого боку, мабуть, дуже сильна людина і мені зовсім не потрібна».
  
  
  "Що ти зробив з Робертою?" - спокійно спитав Картер.
  
  
  «Те саме, що я зробив з її матір'ю».
  
  
  «Ти непогано знаєшся на жінок. Як щодо чоловіків?
  
  
  Зіглер посміхнувся. «Фізично я не рівня тобі, юначе. Я не маю ілюзій щодо своєї сили. Але щодо інтелекту…»
  
  
  «Я б подумав, що твоя рука сильніша за твій мозку, бо ти тут усе зіпсував».
  
  
  Зіглер все ще посміхався, хоча здавалося, що його гумор вичерпується. «Все йде за графіком. Навіть твоя невелика демонстрація піротехніки минулої ночі лише уповільнила нас на кілька днів».
  
  
  «Я не говорю про це, гер генерал. Я говорю про Лідію Коутсворт, яка працювала в Центральному розвідувальному управлінні, - збрехав він, - і про Роберта Редгрейва, яка працює на західнонімецькому BND. І є інші на шляху сюди”.
  
  
  Тепер Зіглер здавався не зовсім впевненим у собі. "А ти?"
  
  
  "Ти ніколи не дізнаєшся..." - сказав Картер, і його очі раптово розширилися, коли він глянув за межі Зіглера. "Святий…!"
  
  
  Зіглер почав повертатися, і Картер різко обернувся зі стільця, хапаючись за свій стилет у замшевому футлярі на лівому передпліччі.
  
  
  Зіглер вистрілив один раз, куля застрягла в підлозі там, де хвилину тому були ноги Картера, а потім він відступив.
  
  
  Картер стрибнув на Зіглера, перш ніж той встиг зробити ще один постріл, встромивши стилет йому в груди між ребрами, пронизавши серце.
  
  
  Німець закричав, потім упав із рук Картера. Він був мертвий.
  
  
  Картер схопив "люгер" і підійшов до дверей. Він відкрив її, наполовину очікуючи, що там будуть два гіганти Хосепссона. Та нікого не було. Абсолютно нікого. У хаті було смертельно тихо. Хосепссон і двоє його головорізів пішли.
  
  
  Він витяг свій стилет із тіла Зіглера, витер лезо, потім вийняв з кишені ключі від машини і попрямував до виходу.
  
  
  Очевидно, Роберта була на території. Йому треба було звільнити її, а потім закінчити те, навіщо він прийшов сюди насамперед.
  
  
  14 «П'ять із десяти, тому що Йозепссон їде на зустріч із Зіглером», - сказав Пол. «Але це протилежний напрямок від реактора», - сказав Арі.
  
  
  
  
  
  Вони щойно під'їхали до будинку Йозепссона, коли чоловік у супроводі двох величезних блондинів вилетів з дому, сів у свою машину і поїхав на південь.
  
  
  Підлога трималася подалі, щоб їх не помітили, але чим далі на південь вони їхали, тим менше було руху і тим більше ймовірно, що їх помітять.
  
  
  Роберта була у нестямі від страху за безпеку Картера. Вона була переконана, що він повернувся на територію, щоб урятувати її. Проте врівноважити цю стурбованість була можливість того, що Хосепссон приведе їх до Зіглера, і матиме ще один шанс на генерала. Вона могла уявити собі цю людину в прицілі Узі. Вона вилила цілу обойму в тіло сучого сина.
  
  
  "З тобою все гаразд?" - Запитала Арі.
  
  
  Вона підвела очі, розуміючи, що її трясло. «Я буду, як тільки ми подбаємо про Зіглера і знайдемо Ніка».
  
  
  Сільська місцевість на південь від міста спочатку була дуже плоскою, не переходячи у вулканічні відвали шлаку та пагорби ще як мінімум двадцять миль.
  
  
  Автомобіль Хосепссона продовжував рухатися поперед них, і через деякий час Роберта подумала, чи не збирається ця людина проїхати через всю країну.
  
  
  "Цілком можливо, що він збігає", - сказав Арі після довгого мовчання.
  
  
  "Через те, що вчора ввечері на місці сталася аварія?" - Запитав Пол.
  
  
  «Можливо, він наляканий. Розумів, що в нього далеко не все у голові. Він міг навіть якимось чином дізнатися, чим насправді займаються Зіглер та його банда, і це набагато більше, ніж він очікував».
  
  
  "Ти так думаєш?" - Запитала Роберта з заднього сидіння.
  
  
  Арі знизав плечима. "Можливо ..." - почав він, але потім сів. "Ось так."
  
  
  Машина Йозепссона згорнула з головної дороги і попрямувала через усипане камінням поле зі шлакобетону до пари пагорбів на горизонті.
  
  
  Підлога зменшила швидкість, поки машина ісландця не подолала підйом і не зникла з іншого боку. Потім він знову прискорився, повернувши з шосе і тією ж дорогою.
  
  
  "Вам краще зупинитися, перш ніж ми дістанемося до вершини", - сказав Арі. «Невідомо, як швидко він зупинився з іншого боку».
  
  
  Підлога кивнула і прямо перед гребенем пагорба зупинила машину. Усі троє вискочили з машини з автоматами «Узі» і поспішили решту шляху до вершини пішки.
  
  
  Машини Хосепссона ніде не було видно. Але ґрунтова дорога вела праворуч приблизно на двісті п'ятдесят ярдів, проходячи між двома пагорбами, які були схожі на груди гігантської жінки, що лежить на спині.
  
  
  "Ми з Робертою подивимося, - сказав Арі Полу, - поки ти під'їдеш машину".
  
  
  «Ніякого героїзму», - сказав Пол і повернувся до машини, поки Арі та Роберта йшли ґрунтовою дорогою, якою мала їхати машина Хосепссона.
  
  
  Підлога саме переходила гребінь пагорба, коли вони з Арі повернули за поворот. Вона очікувала побачити, як дорога йде далеко. Натомість на протилежному боці насипу були великі сталеві двері, майже як бомбосховища. Він був відчинений.
  
  
  Один із гігантських людей Хосепссона вискочив знизу та негайно відкрив вогонь.
  
  
  Арі підняв «Узі» і вистрілив від стегна, потрапивши чоловікові в груди, розгорнувши його усередину.
  
  
  Підлога під'їхала машиною, вискочила і помчала до них.
  
  
  "Що трапилося?"
  
  
  "Один із хлопців Хосепссона", - сказав Арі.
  
  
  Всі троє обережно підійшли до відчинених дверей. Людина Йозепссона лежала мертвою на підлозі у дуже великій, бездоганно чистій кімнаті. Далеку стіну прикрашали клапани та циферблати. Двері ліворуч були відчинені, і тепер дуже голосно працювала важка техніка.
  
  
  Арі жестом запросив Пола зайняти правий бік дверей, а він і Роберта – ліву. Зі зброєю напоготові вони помчали через диспетчерську і подивилися вниз.
  
  
  Двері відчинялися на подіум, що веде до двоповерхової кімнати, заповненої лабіринтом різнокольорових труб, клапанів та іншого обладнання. Тут було дуже жарко, і звук машин, здавалося, змінював висоту тону… на набагато глибше, майже неакуратне бурчання.
  
  
  Інший охоронець промчав униз і, помітивши їх на подіумі, пірнув назад, ховаючись з поля зору. Вони повернулися до диспетчерської.
  
  
  "Josepsson", - крикнув Арі, але його голос був втрачений для шуму.
  
  
  Охоронець повернувся до труб, зробив кілька пострілів у дверний отвір, кулі зрикошетили від металевого подіуму. Потім він побіг униз сходами і почав підніматися.
  
  
  Арі повернувся в дверний отвір і вистрілив униз сходами, зробивши криваву масу на грудях чоловіка, відкинувши його назад вниз сходами.
  
  
  Секундою пізніше з-за рогу вибіг Хосепссон, розмахуючи руками і кричачи щось, чого вони не чули. Арі мало не вистрілив у нього, доки не зрозумів, що чоловік не озброєний.
  
  
  Йозепссон відійшов приблизно за п'ять кроків від кутових стиків маси труб, коли шум машин раптово перетворився на какофонію вибухів, пронизливих криків та дисонансу.
  
  
  
  
  
  гуркіт. Ісландець був охоплений величезним потоком перегрітої пари під високим тиском, який миттєво помер.
  
  
  "Це місце вибухне!" - крикнув Арі майже втраченим голосом. "Вони, мабуть, перевантажили насоси!"
  
  
  Вони відсахнулися від дверей, вискочили через головні двері зовні і дісталися джипа, коли земля під ногами почала зловісно тремтіти.
  
  
  Підлога завела джип, коли Роберта стрибнула на заднє сидіння, розгорнула його по вузькому колу і попрямувала геть так швидко, як тільки міг переключити передачі.
  
  
  Вони щойно подолали гребінь пагорба, коли оглушливий вибух порушив ранкову тишу, і обидва пагорби позаду них здіймалися вгору.
  
  
  Що б там не було, там більше не було, але все, про що могла думати Роберта, був Нік Картер, який, як вона була переконана, тепер повернувся на реакторний майданчик, щоб закінчити роботу, яку мав намір зробити, і врятувати її.
  
  
  Автомобіль Зіглера був дуже великим темним лімузином "Каділлак". Картер завів її та підїхав до передньої частини будинку. Він відчинив задні двері машини, потім увійшов до кабінету і повернувся з тілом Зіглера. Він підняв тіло в кутку заднього сидіння, пристебнув ремінь безпеки і попрямував назад через Рейк'явік до місця розташування реактора.
  
  
  Принаймні Роберта ще не померла. Він багато чому навчився у Зіглера. Крім цієї мізерної інформації, він гадки не мав, де вона і в якому стані може бути.
  
  
  Але він страшенно збирався з'ясувати, і будь-хто, хто встане в нього на шляху, буде мертвий. Миттєво.
  
  
  Зі своїм люгером на сидінні поруч із ним. Картер виїхав із міста на швидкості, і незабаром вузькою дорогою з чорним верхом він їхав краще, ніж сто миль на годину. У його розумі було не що інше, як один напрямок, одна операція. І коли це буде закінчено, або він буде мертвим, або багато інших буде, якщо вони стануть на шляху.
  
  
  На такій швидкості він дістався повороту менш ніж за годину і не сильно сповільнився, мчачи ґрунтовою дорогою, важкі пружини автомобіля кілька разів виходили з ладу на колії.
  
  
  Однак, коли він опинився в межах видимості перед брамою, він сповільнив хід і перевірив ззаду, щоб переконатися, що тіло Зіглера не впало, генерал виглядав як втомлений чоловік, що втупився у вікно на протилежному боці, замислившись. .
  
  
  Картер зупинився біля воріт, і охоронці, впізнавши машину, відчинили хиткий шлагбаум і махнули їм рукою. Проходячи повз Картер помахав у відповідь, потім напівобернувся, відкрив і закрив рота, ніби розмовляв із Зіглером.
  
  
  Виверт спрацював, і він під'їхав до того місця, яке він прийняв за адміністративний центр, де зайшов за будівлю на паркування і зупинився поряд із вантажівкою.
  
  
  Сьогодні на об'єкті було багато активності, але ніхто не помітив, як Картер потягнувся назад, розстебнув ремінь безпеки, який утримував тіло Зіглера, і скинув його на підлогу, ховаючись з поля зору.
  
  
  Захопивши свій «люгер» у кишеню, Картер вийшов з машини, перетнув парковку та увійшов до будівлі. У будинку кипіло життя, і Картер зупинив першого, повз когось пройшов.
  
  
  "Секретар генерала Зіглера все ще тут?" він запитав.
  
  
  "Звичайно", - відрізав схвильований чоловік. Він вказав у коридор ліворуч. - Гадаю, вона у своєму офісі. Потім пішов.
  
  
  Картер поспішив коридором у приймальню. За столом сиділа молода жінка. "Секретар генерала Зіглера тут?"
  
  
  "Так", - сказала вона. "Прямо там". Вона вказала через плече і подивилася нагору. "Але генерала тут немає".
  
  
  "Я знаю це", - сказав Картер. Він обійшов її стіл і без стуку увійшов до приймальні генерала. За столом сидів чоловік у комбінезоні та розмовляв із молодою білявкою. Вони обидва підвели очі, коли ввійшов Картер. Чоловік схопився.
  
  
  "Я можу вам допомогти?" він сказав.
  
  
  Картер зачинив за собою двері та витягнув свій «люгер». "Заради вас краще на це сподіватися", - сказав він.
  
  
  Чоловік відступив, мало не впавши через стіл.
  
  
  «О, – сказала молода жінка.
  
  
  «Тут була жінка. Вона була у генерала Зіглера. Де вона?"
  
  
  Чоловік вагався.
  
  
  Картер підняв "люгер" і зняв запобіжник. Чоловік зблід.
  
  
  «Вона була тут. Але вона пішла. Двоє чоловіків забрали її».
  
  
  "Ти брешеш!" - гаркнув Картер.
  
  
  «Ні, присягаюся. Двоє їх якимось чином потрапили на територію. Вони вбили чотирьох наших людей. Вони пішли".
  
  
  "Коли?"
  
  
  "Декілька годин назад."
  
  
  Картер не думав, що він бреше. На це не було жодних причин. Він відступив убік і вказав на двері з пістолетом. "Поїхали."
  
  
  "Куди?" - Запитала жінка.
  
  
  "На прогулянку. У мене машина генерала зовні. Він сунув пістолет у кишеню, але тримав руку на прикладі, його палець стиснув спусковий гачок. «Я без вагань уб'ю вас, якщо хтось із вас зробить найменший невірний крок. Ви розумієте?"
  
  
  Дівчина та чоловік кивнули, обійшовши стіл до дверей.
  
  
  "Якщо хтось запитає, куди ви йдете, нас викликав генерал".
  
  
  Чоловік кивнув, і Картер жестом вказав на двері. Усі вийшли.
  
  
  
  
  
  Ніхто не кинув їм виклик, поки вони йшли коридором і виходили через чорний хід.
  
  
  "Ти можеш водити машину", - сказав Картер чоловікові. "Ти сядь поряд з ним", - проінструктував він дівчину. Він хотів, щоб вони обоє були попереду, бо не мав уявлення, як вони відреагують, якщо побачать тіло Зіглера.
  
  
  "Це ти був тут минулої ночі... влаштував вибухи", - сказав чоловік. Картер дав йому ключі, і він завів машину.
  
  
  «Вірно. Тільки тепер ти допоможеш мені закінчити роботу. І якщо ви обоє будете поводитися добре, ви не постраждаєте».
  
  
  "Але генерал Зіглер ..." почала дівчина.
  
  
  "Він пішов. Він не повернеться», – відрізав Картер. "Поїхали."
  
  
  Чоловік позадкував з паркування, і Картер направив його далі по території до невеликого сараю, в якому зберігався динаміт. Вони позадкували до дверей.
  
  
  Картер узяв ключі, і вони з чоловіком вийшли.
  
  
  «Якщо ви втечете, міс, я піду за вами і вб'ю вас. Якщо ви залишитеся тут і поводитеся пристойно, ви переживете це».
  
  
  "Так, сер", - сказала налякана жінка.
  
  
  Картер відкрив багажник, і разом із робітником завантажили в нього чотири ящики динаміту. Потім зачинили кришку багажника.
  
  
  Повернувшись у машину, Картер спрямував людину назад на будівельну дорогу, і вони попрямували вгору пагорбом до будівлі реактора.
  
  
  "Ви не можете цього зробити", - сказав робітник.
  
  
  "Так, я можу і буду", - сказав Картер. "Зупини машину."
  
  
  Робітник підкорився. Вони все ще знаходилися за кілька сотень ярдів від опори управління активною зоною реактора.
  
  
  «Геть. Ви обидва. І вам краще бігти звідси, як у пеклі, бо через пару хвилин відбудеться біса вибух».
  
  
  Чоловік і жінка вискочили з машини і попрямували прямо через усипане камінням поле, а Картер сів за кермо і злетів на пагорб до опори активної зони реактора.
  
  
  Велика машина розгорнулася на гравії біля основи масивної бетонної опори, і Картер вискочив, відкрив багажник і почав складати ящики з динамітом.
  
  
  З-за рогу вийшли двоє охоронців. «Гей! Якого біса ти робиш?» - крикнув один із них.
  
  
  Картер витягнув свій «люгер» і тричі вистрілив, обидва впали. Він поставив четверту скриньку на підставу опори, потім стрибнув назад у машину і помчав униз з пагорба.
  
  
  Потужні сирени стали ревти, як Картер під'їхав на сто ярдів вниз від основної опорної бази, вискочив з машини і поспішив довкола так, щоб мати на увазі лінію динаміту. З такої відстані він ледве міг розгледіти складені один на одного ящики, але він витягнув свій "Люгер", опустився на одне коліно, поставив зброю в класичне положення стрільця і зробив перший постріл.
  
  
  У парі футів над ящиками від основної опори піднявся клубок бетонного пилу. Він опустив приціл і зробив два постріли, обидва низько.
  
  
  Тепер завили інші сирени, і навколо Картера почала підніматися бруд. У нього стріляли.
  
  
  Не зважаючи на це, він підняв приціл, затримав подих і обережно зробив четвертий постріл. Майже в той же момент, коли вистрілив «Люгер», динаміт вибухнув із жахливим ревом. Картеру вдалося сховатися за величезною землерийкою, коли з неба посипалися величезні брили бетону, деякі з яких були більшими за машину.
  
  
  Він пірнув під машину, коли брили бетону і металевих арматурних стрижнів врізалися в машину.
  
  
  Поступово уламки перестали падати, і Картер вибрався з-під землерийної машини і знову заліз у неймовірно розбиту машину, яка виглядала так, наче вона впала з гори.
  
  
  Однак мерседес завівся і поїхав нормально, і через кілька секунд він мчав по дорозі, ухиляючись від великих шматків бетону, що впав, до головних воріт, які були наполовину відчинені.
  
  
  Він мчав ґрунтовою дорогою до шосе, коли помітив джип, що наближався.
  
  
  Він сильніше натиснув на педаль газу, але, проїжджаючи повз джип, миттю помітив Роберту.
  
  
  Він натиснув на гальма, розвернувся із заносом і рушив назад, коли джип попрямував до нього.
  
  
  Вони зупинилися разом. "Нік! Нік!" Роберта закричала, вистрибуючи із джипа.
  
  
  Картер тримав свій люгер напоготові, коли вона, ридаючи, впала йому в руки.
  
  
  "Ми друзі, містер Картер", - сказав Арі.
  
  
  "Він каже правду, Нік!" - Закричала Роберта. "Вони врятували мені життя".
  
  
  «У нас є реактивний літак «Лір» з іншого боку Рейк'явіка. Я думаю, було б розумно, якби ми вибралися звідси до біса».
  
  
  "Я поїду", - сказав Картер, і всі вони поринули в пошарпаний "кадилак" Зіглера, а Роберта дивилася на тіло Зіглера.
  
  
  * * *
  
  
  Західні береги Ісландії впали, і «Лір» злетів у чисте блакитне небо. Пол Аренс був на лівому місці, а Арі Бен Шамонн – на правому. Роберта повернулася до каюти відпочивати, а Картер розмовляв із двома агентами Моссада.
  
  
  "Ви стежите за нами з Буенос-Айреса?" - казав Картер.
  
  
  "Знову і знову. Ви втратили нас у Німеччині».
  
  
  "А у Вашингтоні?"
  
  
  "Ми теж сумували за тобою. Ми робили домашнє завдання. Хоча ми простежили тебе та дівчину до твоєї квартири.
  
  
  
  
  
  Арі глянув на годинник. «У нас попереду п'ятигодинний переліт. Ви можете трохи відпочити.
  
  
  "Вашингтон?"
  
  
  "Нью-Йорк", - сказав Пол. «Вам доведеться пройти частину шляху самостійно, хоча, якщо у вас буде така можливість, і ваш бос - ким би він не був - дасть вам добро, ми хотіли б отримати звіт».
  
  
  "Думаю, це можна влаштувати".
  
  
  Арі глянув на Картера. «Було краще, якби Зіглер дожив до суду, але я радий, що все сталося саме так».
  
  
  "Що ж." - сказав Картер. "Я теж."
  
  
  Він повернувся і повернувся до головної каюти «Ліра». Пластикові шторки на вікнах були задерті, і в каюті панувала напівтемрява. Якийсь час він нічого не бачив.
  
  
  "Зачини двері кабіни, Нік", - крикнула йому Роберта.
  
  
  Він так і зробив, і коли він повернувся назад, то почав розрізняти фігуру Роберти. Вона застелила маленьке ліжко і лежала там, повністю одягнена.
  
  
  "Обійми мене", - сказала вона. "Будь ласка." Він скинув черевики і повернувся до неї. Мине час, перш ніж вона зможе забути, що з нею сталося. До тих пір або, принаймні, доти, доки біль не вщухне для неї, вона смоктатиме… дуже близько.
  
  
  
  
  
  
  
  Death Island
  
  
  Картер Нік
  
  
  Острів смерті
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Острів смерті
  
  
  переклад Льва Шкловського
  
  
  
  Присвячується співробітникам Секретної служби Сполучених Штатів.
  
  
  Пролог
  
  
  Хендлі Дюваль вийшов з готелю «Барбаросса» на острові Хіва Фауї в південній частині Тихого океану і, примруживши очі, глянув на тропічне сонце і витер хусткою лоб. Звісно, це був Бостон. У тіні було не менше ста градусів тепла і майже така сама вологість.
  
  
  Електрика знову відключилася у центральній частині столиці, що відбувалося не рідше двох разів на тиждень, тому навіть у барі готелю не було полегшення.
  
  
  Минулого місяця Дювалля підвищили до бригадира в середині зміни, що дало можливість раз на тиждень їздити в місто на пробіжку «випивка і частування». Випивка для його зміни на тиждень, а частуванням було відвідування закладу мадам Леоне, розташованого по сусідству з готелем.
  
  
  Проте сьогодні вдень він задумався, а чи варто це робити. Випивка була розведена і завищена в ціні, і без кондиціонера дівчини у мадам Леоне були б дещо менш привабливими.
  
  
  Його шлунок загуркотів, різка хвиля печії піднялася в глибині його горла.
  
  
  "Боже", - вигукнув він. Він ненавидів це місце.
  
  
  Він почав ходити по сусідству, коли випадково побачив через вулицю державну винну крамницю. Юн Ло, китайський посланець з місця, який приїхав у місто, щоб допомогти Дювалю, завантажував у джип п'ять ящиків випивки. Тільки довкола нього стояло кілька китайців. Він роздавав друзям пляшки з випивкою в обмін на інші пляшки, які складав у ящики, а потім завантажував у джип.
  
  
  «Цей проклятий китаєць обманює мене, — подумав Дюваль. Випивку розбавили, добре, але не у винному магазині. Це робив Юнь Ло і, мабуть, решта китайців, які працювали на приймачі.
  
  
  Дюваль, великий чоловік зростом понад шість футів і вагою не менше двохсот фунтів, відчував, як підвищується його кров'яний тиск, коли він натягував штани і кинувся через вулицю, піт стікав з нього, його м'язи напружувалися.
  
  
  Він гукнув. "Гей ти, сучий син!"
  
  
  Юнь Ло та інші китайці здивовано підняли очі, як і півдюжини інших пішоходів поблизу.
  
  
  Одна з китаянок - вона здалася Дювалю жінкою - упустила пляшку, яку тримала в руках, і вона розбилася об тротуар, коли вона побігла вулицею.
  
  
  Інші теж розбіглися, крім Юн Ло. Він стояв поруч із джипом, невпевнено посміхаючись і багато разів кланяючись.
  
  
  Дюваль ударив чоловіка кулаком по ліве плече, змусивши його підлетіти до джипа.
  
  
  «Ублюдок! Сукін син! Дюваль закричав, кидаючись за Юн-Ло, який відступив.
  
  
  Раптом Дюваль перекинувся вгору ногами, а потім він лежав на спині на тротуарі, його голова пульсувала там, де він ударився.
  
  
  "Якого біса…?" - почав він і глянув у вічі Юнь Ло. Молода людина більше не посміхалася. Він стояв у напівзігнутому положенні, його очі виблискували, його зуби вишкірилися.
  
  
  На мить щось у глибині його розуму наказувало Дювалю стежити за собою і стримуватися. Чорт, він був півзахисником Матчу зірок у штаті Айова. Але він був страшенно злий. У нього було ще вісімнадцять місяців роботи на цьому місці... ще півтора роки чистого, непідробного лайна, з яким треба було миритися, і він уже втомився від цього.
  
  
  Він насилу піднявся на ноги і знову атакував добре складеного азіату, розгойдуючись на ходу. Щось дуже гостре і майже гаряче пронизало його бік, змусивши його відсунутися вліво.
  
  
  Тепер на вулиці нікого не було. У півкварталі від них знаходилася міська площа та поліцейська ділянка. На пагорбі був особняк губернатора. Але вони були тут самі.
  
  
  Дюваль стояв і тупо дивився на Юнь Ло. Китаєць тримав довгий, зловісного вигляду ніж, з якого до ручки капала кров.
  
  
  «Дурний виродок…» - сказав Дюваль.
  
  
  Юнь Ло повернувся і неквапливо пішов. Ніж з гуркотом упав у стічні канави, коли він зник за рогом, і слабкість охопила американця, який глянув на величезну рану на його боці, з якої ринула його власна кров.
  
  
  Він отримав ножове поранення. Юнь Ло справді зарізав його. Христе! Це безглуздо! Інженерів-електриків не ріжуть на маловідомих островах у південній частині Тихого океану. Професор Альбертсон ніколи не казав йому нічого подібного у штаті Айова.
  
  
  Дюваль поплентався боком до джипа, потім перебрався на бік водія і зумів залізти за кермо. Він міцно притис ліву руку до широкої рани.
  
  
  Додайте прямий тиск. Хіба це не те, що звелів їм робити його шкільний інструктор із надання першої допомоги Червоного Хреста?
  
  
  Якимось чином йому вдалося витягнути ключі та завести джип. Він ніколи не думав про лікарню за рогом, коли від'їхав від узбіччя і різко прискорився проїжджаючи містом, вийшовши на прибережне шосе, яке вело п'ятнадцять миль на інший бік острова, де знаходилася станція супутникового стеження та прийому Хіва Фауї. .
  
  
  
  
  
  Він пройшов на шляху до виходу з міста, де багато пішоходів прямує до ям для сушіння копри та пресів. Але чим далі він йшов, тим слабше ставав, тому через деякий час у нього виникли великі проблеми з утриманням джипа на вузькій дорозі.
  
  
  Він отримав ножове поранення. Навіть зараз у це майже неможливо було повірити.
  
  
  Кров текла між його пальцями по стегні та нозі, але кровотеча виразно сповільнилася.
  
  
  Дюваль глянув на рану, і джип раптово звернув праворуч. В останній момент він підняв очі, коли джип врізався в густий чагарник у канаві біля дороги і врізався в молоду пальму.
  
  
  Здавалося, що цілу вічність американець сидів у джипі, притулившись головою до керма, і весь його світ крутився. Це було так само погано, як бути п'яним, швидкоплинна думка спала йому на думку.
  
  
  Через деякий час він звів очі. Він був серед проклятих джунглів.
  
  
  Дюваль намагався думати. Він згадав, як проїжджав повз основні сараї з переробки копри, а потім благополучно подолав круті повороти навколо скель. Це означало, що він не надто далекий від місця. Можливо, миля чи дві найбільші.
  
  
  Він штовхнув двері і, спотикаючись, вийшов, потім простягся до задньої частини позашляховика. Він бачив дорогу приблизно за десять футів над собою. Це було схоже на тисячу футів.
  
  
  Він здригнувся, але впав на джип, його права рука ляснулася від ящиків з випивкою. Він озирнувся, потім відкрив одну з ящиків, витяг пляшку і відчинив її. Він підняв його і зробив великий ковток. Одразу ж виплюнув. Його розбавили водою. Напевно, з чаєм та йодом. Чай для цвіту, йод для смаку.
  
  
  Він відкинув пляшку і відкрив другу, цього разу із заднього ряду. Він зробив обережний ковток. То був віскі. Він зробив ще один ковток, його голова кружляла на секунду чи дві, а потім він рушив назад до дороги.
  
  
  Двічі він спотикався і падав від сильного болю. Щоразу він робив ще один ковток, потім починав, нарешті, добираючись до дороги, коли тропічне сонце почало сідати і виходити ненажерливі комарі.
  
  
  Він одразу почав підніматися по пологому схилу, хитаючись з одного боку дороги на інший.
  
  
  Одного разу йому здалося, що почув звук сирени зверху, і він зупинився і затримав подих. Але з моря віяв вітер, і через деякий час він знову рушив у дорогу, зовсім не впевнений, що чув щось.
  
  
  * * *
  
  
  Було вже зовсім темно, коли він повернув на останній поворот під'їзної дороги, на очах у обтічників та чотирьох величезних супутникових антен. Він уже занімів, у голові гуло. Він давно викинув пляшку віскі, більшість її вмісту зникла. Але він знав, що те, що бачив, було неправильним. Жахливо неправильно.
  
  
  Всюди на ділянці стеження були пожежі, і тепер він безперечно чув сирени і ще щось... стрілянину. Він був певен, що це була стрілянина!
  
  
  «Господи…» - голосно вилаявся він хрипким голосом. і він подвоїв свої зусилля, шкандибаючи дорогою.
  
  
  Підійшовши ближче, він напевно міг чути постріли, і він міг чути крики та крики людей.
  
  
  Станція зазнала атаки. Але ким? Це не мало сенсу. Ніщо з того, що сталося того дня, не мало для Дюваля жодного сенсу.
  
  
  Головні ворота лежали наполовину на петлях, запах кордита був дуже сильним, але постріли та крики нарешті припинилися. Сирена продовжувала завивати, коли Дюваль обережно наближався.
  
  
  На асфальті лежало кілька тіл. Деякі з них були темношкірими і були одягнені тільки в пов'язки на стегнах. Але двоє, розтягнувшись біля гауптвахти, були у формі кольору хакі.
  
  
  Дюваль поспішив до цих тіл і перевернув одне з них.
  
  
  Христе! То був Вольчек! Вчора ввечері вони грали в покер у групі.
  
  
  Дюваль звів очі. Що тут сталося? Що, чорт забирай, сталося?
  
  
  Він узяв автомат Вольчека 45-го калібру, незручно перевірив, чи є в патроннику патрон, звів курок і увійшов до місця стеження. Несподівано сигналізація відключилася, і він завмер.
  
  
  Тиша була моторошною. Попереду на дорозі лежали кілька тіл і вантажівка, що згоріла. Дим піднімався від будівлі вище схилом, але будинки і обтічники здавались цілими.
  
  
  Хтось втік із пагорба від адміністрації, і Дюваль розвернувся, піднявши «45». Але він зрозумів, що це був один із техніків. Потім його коліна підкосилися під ним.
  
  
  "Що відбувається?" - подумав він, упавши на проїжджу частину. Що, чорт забирай, тут відбувається…?
  
  
  Перша глава
  
  
  Лазурне небо над морем, здавалося, зливалося з казково-синім Середземним морем, доки яхта Marybelle просувалася на північний схід уздовж узбережжя Франції від Канн до зимової стоянки в Монако.
  
  
  Було ще рано, до полудня, коли Нік Картер, одягнений у плавки та короткий махровий халат, вийшов на кормову палубу, де стюарди розклали шампанське та сніданок.
  
  
  «Доброго ранку, мосьє Картер», - сказав Анрі-Рівес, помічник старшого стюарда, простягаючи стілець Картеру.
  
  
  
  "Це ранок, чи не так, - сказав Картер, глибоко дихаючи і вдихаючи морське повітря, що солодко пахне. - Коли ми повинні в Монако?"
  
  
  «Не раніше, ніж після обіду, мосьє. Мадемуазель Гордон наказала, щоб ми зупинилися на годину чи дві біля Антіба».
  
  
  "Ще одна аварія?"
  
  
  "Можливо, більше римських амфор, пане".
  
  
  "Можливо", - сказав Картер. Стюард налив йому склянку холодного хрусткого Dom Perignon, подав йому трохи білуги, трохи тостів і тушковані яйця, а потім витончено пішов на нижню палубу.
  
  
  М'який рух корабля, що пробивається через спокійне море, прекрасне, добре охолоджене вино та зручна обстановка у цей момент глибоко розслаблювалися. Картер глибоко зітхнув. Минули роки з тих пір, як у нього була відпустка, наполовину така просто заспокійлива, як ця.
  
  
  Останні два тижні він подорожував Французькою Рів'єрою на борту Marybelle, 210-футової яхти, що належить леді Памелі Гордон, тридцятирічної дочки сера Дональда Гордона, колишнього депутата парламенту і начальника SIS наприкінці п'ятдесяті і на початку шістдесятих. Сер Дональд і Девід Хок, бос Картера та голова надсекретного розвідувального агентства США, AX, були старими друзями ще до Другої світової війни. Було цілком природно, що Картер познайомили з леді Гордон, і минулого місяця прийшло запрошення приєднатися до неї на початку її осінньо-зимового круїзу.
  
  
  У нього було ще десять днів, перш ніж він мав з'явитися в центр реабілітації та перепідготовки AX в Арізоні, і в його плани входила вілла леді Гордон у Монако та трохи баккара у Монте-Карло.
  
  
  «Два тижні, а ти вже збожеволів від мене», - пролунав солодко-солодкий жіночий голос позаду нього.
  
  
  Картер обернувся, коли на палубу вийшла леді Гордон, її глибока насичена засмага приголомшливо виділялася на тлі майже неіснуючого жовтого бікіні. Вона хмурилася.
  
  
  — Досить глиняних горщиків, Памело, — сміючись, сказав Картер. "Я у відпустці."
  
  
  Вона підійшла і поцілувала його в щоку, потім зайняла своє місце напроти нього за маленьким столиком. Анрі-Рівес ковзнув до її ліктя з пляшкою шампанського в руці.
  
  
  "Мадемуазель", - сказав він.
  
  
  «Будь ласка, - сказала вона, дивлячись Картеру у вічі.
  
  
  Стюард налив їй вина і приніс слабосолену половину мускусної дині з невеликою кількістю вершків та полуницею, а потім пішов.
  
  
  "Хіба ти не спав?" - Запитала вона, потягуючи вино.
  
  
  "Як колода."
  
  
  - Тоді чому ти так рано встав?
  
  
  «Ви добре досягли успіху протягом останніх двох тижнів. Не намагайтеся організувати мої наступні десять днів», - сказав Картер. Проблема леді Гордон полягала - і завжди полягатиме в тому, як він підозрював, - що вона не почувалася комфортно, якщо вона не влаштувала життя всіх навколо неї. Вона була вродженим організатором. Усі в Лондоні - і половина завсідників Французької, Іспанської та Італійської Рів'єри - намагалися видати її заміж за дипломата. Вона могла б стати ідеальною дружиною консула чи дружиною посла десь.
  
  
  «Вибач, Ніколас», - сказала вона, повернувши голову. "Сподіваюся, ви не проти, що ми зупинимося на дванадцятифутовому уступі Антіба".
  
  
  «Зовсім ні…» - почав Картер, коли підійшов Анрі-Рівес. Мав телефон.
  
  
  «Вибачте, пане, - сказав він. Є дзвінок для вас. Він підключив телефон до задньої панелі та поставив прилад на стіл перед Картером, який підняв його.
  
  
  "Картер тут".
  
  
  "Містер Картер, я такий щасливий, що зміг зв'язатися з вами", - пролунав схвильований чоловічий голос. Картер відчув, що це проблема.
  
  
  "Що я можу зробити для вас?"
  
  
  "Пробачте мене. Я Роджер Мортон, повірений у справах посольства Сполучених Штатів у Парижі, і я маю повідомлення для вас, сер».
  
  
  «Це відкрита лінія, Мортон, – сказав Картер. Він дивився на Памелу, яка надулася. Вона відчувала, що це теж означало неприємності.
  
  
  «А... так, сер, я розумію. Я просто зателефонував, щоб надіслати повідомлення, сер».
  
  
  «Давай. Я прийму твоє повідомлення».
  
  
  Це з Амальгамейтед Прес. Ви повинні негайно повернутись додому. У вас є важливе завдання. Кінець повідомлення, сер».
  
  
  Памела встала, обійшла стіл і підійшла до Картера, нахилилася над ним, пробігшись пальцями по волосинках на його грудях, покусуючи його ліве вухо.
  
  
  "Хто був підписантом?"
  
  
  «Д. У. Хокінс».
  
  
  То був Девід Хок. «Добре, Мортон. Спасибі за допомогу".
  
  
  "Є відповідь, сер?" поспішив запитати обвинувачений.
  
  
  Ні. Ще раз дякую», - сказав Картер. Коли він поклав трубку, Памела випросталася, провокаційно посміхнулася і повільно попрямувала назад у головний салон, у каюту господині.
  
  
  Картер усміхнувся. Він допив шампанське, що залишилося, потім піднявся і піднявся по трапу на льотну палубу і по другіх сходах на місток. Капітан Філіп Журден у бездоганній білій сукні підвів очі, коли увійшов Картер.
  
  
  "Ах, мсьє Картер, чим я можу бути вам корисний сьогодні вранці?"
  
  
  «Мені потрібно якнайшвидше потрапити до Ніцци, капітане. Мені треба встигнути на літак».
  
  
  «Мені дуже шкода, мосьє, але мадемуазель Гордон дала нам наші інструкції…»
  
  
  Картер простяг руку і зняв слухавку, потім набрав номер каюти власника. Він перейшов на домофон.
  
  
  "Памела, це Ніколас
  
  
  
  
  
  . Я сказав вашому капітанові вирушити до Ніцци”.
  
  
  «Так, Ніколас», - хрипко сказала Памела. "Але хіба мене змусять чекати тут весь ранок?"
  
  
  "Ні", - сказав Картер, дивлячись на збентеженого капітана. Він поклав люльку. "Який у нас розрахунковий час прибуття?"
  
  
  «Це займе у нас дві години на повній швидкості, мсьє Картер, – сказав капітан.
  
  
  "Відведи мене до громадських доків, а потім мені знадобиться таксі до аеропорту", - сказав Картер, повернувся і спустився вниз.
  
  
  Памела чекала на його оголену на ліжку розміру «king-size» у каюті господині. Так тривало два тижні, але тепер Картер був майже радий, що Гоук покликав його. Він починав почуватися трохи стриманим.
  
  
  * * *
  
  
  Картер не мав проблем із місцем о 14:00. рейс до Парижа з Ніцци, а звідти вечірній рейс TWA до національного аеропорту Вашингтона.
  
  
  Однак Памела зчинила шум у доках, наполягаючи на тому, щоб вона пішла з ним і розповіла його босові про його відпустку. Вона навіть була готова зателефонувати до президента.
  
  
  Картер заспокоїв її, пообіцяв приєднатися до неї, як тільки зможе, і щоб заспокоїти її, він навіть залишив свій смокінг на борту.
  
  
  «Поспішай, Ніколас», - видихнула вона йому у вухо. «У нас буде чудове плавання разом. Ось побачиш. Я все влаштую на той час, коли ти повернешся».
  
  
  Він відірвався від неї, вони знову поцілувалися і він узяв таксі. На той час, як він повернув з набережної за ріг, Мерібелл вже від'їжджала. Памела не марнувала часу.
  
  
  * * *
  
  
  Холодний вітер дув із Потомака, коли Нік Картер забрав свої сумки, поквапився через митницю і вийшов на вулицю шукати таксі. Було всього кілька хвилин після опівночі за Вашингтонським часом, але його біологічний годинник сказав йому, що це було шість годин по тому. Він смертельно втомився.
  
  
  Том ЛаМотта, один зі штатних водіїв AX, чекав на нього прямо перед стоянкою таксі. Після нічного прибуття до Парижа було жваве рух.
  
  
  "Містер Картер", - покликав знайомий голос, і Картер втомлено озирнувся, коли круглий, життєрадісний водій підійшов і вихопив у нього обидві валізи.
  
  
  «Не чекав побачити тебе тут, Том», - сказав Картер, слідуючи за водієм назад до непоказного «Шевроле».
  
  
  «Ми знали, що ви приїдете опівночі, рейсом TWA».
  
  
  «Просто відвези мене додому. Я втомився".
  
  
  ЛаМотта відчинив багажник і кинув усередину сумки Картера. «Вибачте, сер, але на вас чекає начальство».
  
  
  Картер миттєво прокинувся, адреналін раптово нахитався. "Смітті тут?" він запитав. Руперт Сміт став новим керівником відділу операцій AX. Якщо він чекав, щось відбувалося негайно.
  
  
  "Так, сер", - сказав Ламотта.
  
  
  Вони проїхали на північ, повз Пентагон, до мосту Кі-Брідж, а колись перетнули річку, вони повернули по М-стріт у Нью-Гемпшир, а потім поїхали в Дюпон-Серкл, де під прикриттям Amalgamated Press and Wire Services розташовувалася штаб -квартира AX.
  
  
  ЛаМотта припаркувався в підвальному гаражі і подбав про багаж, а Картер увійшов у систему і пішов прямо до Шефа на четвертий поверх. Йому довелося знову увійти до системи служби безпеки, а потім набрати шестизначний код для вхідних дверей.
  
  
  ЛаМотта зателефонував заздалегідь. Руперт Сміт чекав на нього, перед ним лежала товста пачка папок із справами. Він не виглядав задоволеним.
  
  
  «Вибач, що довелося так скоротити відпустку, Картер», - сказав Сміт. Він був дуже високим і дуже худим, майже як скелет. Останні п'ятнадцять років він служив на різних посадах у Центральному розвідувальному управлінні, але коли робота стала для нього надто нудною, він перейшов до AX. Він дуже добре справлявся зі своєю роботою.
  
  
  Один із його людей просунув голову у двері. «Він готовий, сер. Вам знадобиться Карстен?
  
  
  "Він готовий?"
  
  
  "Так сер."
  
  
  "Дуже добре. Я хочу, щоб ти був у архівах. У нас може бути ще кілька перехресних посилань, щоб упорядкувати незакріплені кінці».
  
  
  "Так сер."
  
  
  Сміт, що сидів за столом, підвівся і підійшов до нього. Картер підвівся.
  
  
  "Боюсь, що безбожним не буде спокою", - сказав Сміт. "Але Девід хоче тебе бачити".
  
  
  "Яструб тут? Сьогодні ввечері?"
  
  
  Сміт кивнув головою. «Я не знаю джерела, але він сприйняв це як один із своїх улюблених проектів. Звісно, саме тому вас і покликали».
  
  
  Вони вийшли до коридору і попрямували до приватного ліфта, який був єдиним доступом до адміністративної території п'ятого поверху.
  
  
  "Щось десь трапилося?" - спитав Картер. Коли він поїхав у відпустку з Памелою, все тут, здавалося, було рівним. Наскільки він знав, проблемних ділянок не було. Він сказав це Смітові.
  
  
  "Наскільки я розумію, вони вилуплюються останні рік чи два", - сказав Сміт. "Але НАСА займалося цим до двох місяців тому, поки флот не взяв на себе безпеку".
  
  
  Картер збирався запитати: "Безпека для чого?" коли Херб Карстен, знавець фактів, цифр та миттєвих посилань на AX, вийшов зі свого офісу та приєднався до них.
  
  
  "Нік", - сказав він, простягаючи руку. "Вірите, що ви добре провели відпустку?"
  
  
  "Непогано. Давно тут?"
  
  
  "Всю ніч."
  
  
  Вони піднялися на ліфті, їх перепустку перевірили, і вони попрямували коридором до приймальні Хока. Його секретарка Джинджер Бейтман пішла, але внутрішні двері були відчинені, і Сміт провів їх усередину.
  
  
  Девід Хок був невисоким, кремезним чоловіком з густою копицею сивого волосся і короткою бульдожою шиєю. Він, як завжди, курив жахливу сигару, вийняв її з рота і підняв очі, коли вони ввійшли.
  
  
  "Ти у формі, Нік?" - пробурчав він без преамбули.
  
  
  Сміт зачинив за ними двері.
  
  
  "Так, сер", - сказав Картер.
  
  
  «Цього кварталу у вас було заплановано перепідготовку та тестування. Чи готові ви до призначення без цього?
  
  
  "Думаю, я впораюся, сер", - сказав Картер. Він, не менше, ніж будь-хто інший в AX, дуже глибоко і неухильно поважав Девіда Хоука, їхнього начальника. Те, що сказав Хоук, є істиною. Він майже ніколи не помилявся. І ніхто, абсолютно ніхто, ніколи йому не брехав, не переоцінював чи недооцінював ситуацію. Коли він ставив питання, він чекав абсолютно чесної, абсолютно прямої відповіді.
  
  
  «Тоді сідайте, джентльмени. Ми маємо багато роботи сьогодні ввечері», - сказав Хоук.
  
  
  Усі вони сіли навпроти Хоука. Сміт відкрив свою верхню папку з файлами і перегорнув папери, які були в ній. Карстен відкинувся.
  
  
  "Що ви знаєте про Каролінські острови?" - почав Хоук.
  
  
  «Група островів у Тихому океані… я думаю, на північ від екватора. На південь від Японії. Підопічна територія США. Там Трук, острів Хол і, можливо, Бікіні».
  
  
  «Вірно для всіх, крім Бікіні… він знаходиться на Маршаллових островах. Поруч. Але ви розумієте, що в наш час там мало що відбувається».
  
  
  "Станції супутникового стеження та прийому?" - спитав Картер.
  
  
  "От і все", - сказав Хоук, глянувши на Сміта. "Це і є наша проблема".
  
  
  Сміт узяв слово. Група островів Фауї в межах Каролінських островів, - почав він. – Ви чули про них?
  
  
  Картер визнав, що ні.
  
  
  «П'ять населених островів плюс безліч інших коралових атолів. Сам Фауі - один з менших островів - потім Тамау Фауї, Акау Фауі, Нату Фауі, де проживає найбільше місцеве населення, - а потім Хіва Фауї. Хіва Фау є основним островом, а на ньому знаходиться однойменна столиця».
  
  
  "У Каролінських островів?"
  
  
  «Так. На схід від Холла, на північний схід від Трука і майже прямо на північ від Оролука. Безліч пляжів з білим піском, спекотні дні та теплі вечори, вулкани, місцеві жителі і таке інше».
  
  
  "Але, як не дивно, все це насправді належить французам", - вставив Карстен.
  
  
  Картер глянув на нього. "Я думав, що це все траст США".
  
  
  «Всі, крім групи Фау Фауї. Більшість цієї території була французькою до війни, а потім, після того, як ми звільнили її від японців, ми взяли її під свій контроль. Усі, крім групи Фауі Фауї. Очевидно, було кілька французьких сімей, які пожертвували багатьом під час війни. Де Голль наполягав, і гурт залишався під контролем Франції».
  
  
  «Але, як з'ясовується, із досить важливим договором», - додав Сміт.
  
  
  "Французьке співробітництво", - сказав Картер.
  
  
  «Так. Дуже схоже на затоку Гуантанамо. Незважаючи на французьку територіальність шістдесятих та сімдесятих років, нам вдалося втриматися на нашому клаптику землі на Хіва Фауї».
  
  
  "Супутникове стеження?" - спитав Картер.
  
  
  - Так, - відповів Сміт.
  
  
  "Супутники-шпигуни в небі", - сказав Хоук. «Міжвідомче. Велика справа".
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Картер. "Як довго у нас працює ця операція?"
  
  
  «У тій чи іншій формі із середини шістдесятих», - сказав Сміт. «Насправді це було одне з наших перших місць. Ми дивимось звідти на Далекий Схід. Раніше це було звичайне електронне спостереження. Радіо, криптографія тощо».
  
  
  «Я розумію, – сказав Картер. «То що ж зараз там відбувається, що нас непокоїть? Саботаж? Крот?
  
  
  «От і все, – сказав Сміт. "Ми справді не знаємо".
  
  
  Карстен додав. - "Але це має припинитися".
  
  
  Сміт заглибився у справи, що лежали на колінах. Він глянув на Хоука, який кивнув йому, щоб він продовжував, а потім відкашлявся.
  
  
  «У січні 1969 року Том Хокінс, технік на місці, яке тоді називалося Зоною 17HF, очевидно наклав на себе руки. Вони знайшли його повішеним у лісі», - сказав Сміт. Він зупинився на мить і продовжив. "У серпні 1971 року Стью Шарага, Дональд Дойч і Уоллі Хоггінс загинули, коли вантажівка, якою вони керували, мабуть, вийшла з-під контролю і розбилася про скелю прямо біля станції. 74 травня і знову в липні 75, 76 і 78 , на станції сталися великі пожежі.Усього чотирнадцять людей загинули, 27 отримали поранення».
  
  
  "Список можна продовжити?" - спитав Картер. У нього було дивне почуття з приводу того, що йому говорили, хоча він гадки не мав, до чого це призвело.
  
  
  «Дійсно, – сказав Сміт. «Проблеми там збільшились. Самогубства, пожежі, аварії, зсуви ґрунту і навіть кілька вбивств».
  
  
  "Щось ще?" Було щось ще; Картер тепер це відчував.
  
  
  "Мисливці за головами. Канібали. Тубільці з якоїсь причини вороже настроєні по відношенню до нашого перебування на острові».
  
  
  Картер глянув на нього, потім обернувся до Хоука, який кивнув головою. "Ми несерйозно, чи не так?"
  
  
  "Чудово", - сказав Сміт. «За останні п'ять із половиною років було вбито сімнадцять технічних фахівців, ще близько тридцяти поранено. І це не рахуючи різних випадків фізичного та психічного виснаження з репортажів з Хіва Фауї”.
  
  
  
  "Що ми з цим зробили?" - спитав Картер. Він не міг повірити, що чув, ким він був.
  
  
  «Щодо нещасних випадків, самогубств та бійок серед персоналу, не так багато, - сказав Сміт. «Щодо атак, ми як мінімум тричі очищали Нату-Фауї та Акау-Фауї. Або принаймні це зробили ВМС».
  
  
  "Без ефекту?"
  
  
  "Мабуть, ні", - сказав Хоук, сідаючи вперед. «Технічно це французький протекторат. Ми мало що можемо з цим поробити».
  
  
  «Безперечно, безпека – це…»
  
  
  «Безпека на Хіва Фауї завжди була дуже гарною, – сказав Хоук. "Але чомусь тубільці завжди знаходять спосіб пройти туди".
  
  
  Картер відкинувся назад і закурив одну зі своїх цигарок, виготовлених спеціально для нього в невеликому магазині у Вашингтоні. Папір був чорним, а його ініціали були вибиті золотом на кінчику. Тютюн був дуже міцним.
  
  
  "Я поїду туди і подивлюся, в чому проблема".
  
  
  «Щось подібне до цього, Нік, - сказав Хоук. «Ви повинні побачити Джастіна Оуена – він менеджер станції – та Хендлі Дюваль, який був свідком частини останнього нападу тубільців».
  
  
  "Зрозуміло, сер", - сказав Картер. Хто відповідає за острів? Я маю на увазі, хто французький губернатор, чи немає такої посади?
  
  
  "Справді, є", - сказав Сміт. Альбер Ремі Рондін. Він та його сім'я володіють величезною кількістю акцій французької промисловості… особливо сталі та нафти».
  
  
  «І все ж таки він обирає бути губернатором крихітної групи тихоокеанських островів?» - спитав Картер.
  
  
  «Насправді він досить колоритний персонаж, – сказав Карстен. "Він народився в Гонконгу в 1930 або 31 році, і коли почалася війна, він був узятий у полон японцями".
  
  
  "Як він потрапив на Хіва Фауї?"
  
  
  "Ми не знаємо. Але він норовливий і владний. Він ненавидить американців. І в нього є дружина і принаймні півдюжини коханок. Це його маленьке царство».
  
  
  «Ви хочете, щоб я дізнався, що чи хтось вбиває наших людей, і поклав цьому кінець на Хіва Фауї».
  
  
  "Цілком вірно", сказав Хоук.
  
  
  "Наші люди на станції стеження називають це Островом Смерті", - додав Карстен.
  
  
  Другий розділ
  
  
  На заході Сан-Франциско був дуже вдалим для ночівлі, а Гонолулу був дорогим і дуже космополітичним. Але після цього все стало трохи примітивнішим порівняно. На острові Вейк місцевий BOQ, який солдати жартома назвали Holiday Inn, являв собою двоповерхову казарму, побудовану під час Другої світової війни і з тих пір зазнала дуже мало покращень, зате там була гаряча вода і У номері був власний душ і раковина. В Агані, на Гуамі, ні в кого не вистачило сміливості назвати житло інакше, як аварійним майданчиком. І до того часу, коли група Фауі Фауї здалася у вигляді кількох густих хмар на горизонті з кабіни стародавньої, але все ще придатної для експлуатації DC-3, Картерові довелося замислитися, чи не вислизнув він назад у часі.
  
  
  Вони привозили з острова Холл припаси для станції супутникового стеження та прийому Хіва-Фауї, і Тім Торренс, цивільний пілот, не міг сказати нічого хорошого про це місце.
  
  
  "Французи можуть володіти ним, і американці можуть там працювати, але китайці керують ним", - сказав ця людина.
  
  
  Вони вже почали свій довгий спуск, а другий пілот, маленький чоловічок із Нової Зеландії, тільки прокидався. З кабіни пахло чимось середнім між мастилом та запахом тіла. Це було дуже приємно.
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" - спитав Картер. «Я б подумав, що тут були б японці, якби це було на схід».
  
  
  Торренс голосно засміявся. «Тобі є чому повчитися, якщо ти думаєш щось подібне. Приятель. Японці могли бути тут протягом усієї війни, але відразу після цього вони були або вбиті, або вони гарячими слідами вирушили назад на свої рідні острови ».
  
  
  «Японців тут не дуже люблять?
  
  
  "Проте. Але китайців теж, якщо на те пішло, вони виродки – це факт життя».
  
  
  Вони вирвалися з щільного хмарного покриву над головним островом за кілька миль на північ від кінця злітно-посадкової смуги. Коли вони ввійшли, Картер подався вперед, і йому було добре видно велику супутникову приймальну станцію і куполи радарів, чотири з яких були зовсім білими на контрасті з темно-зеленими навколишніми джунглями. Але навіть звідси Картер міг бачити, де ремонтувалася довга невисока цегляна будівля, і він бачив, що деякі казармові будівлі почорніли від вогню.
  
  
  Він повернувся на своєму сидінні і подивився на південь у бік бруківки. "Куди веде дорога?" він запитав.
  
  
  Одяг, другий пілот, сонно глянув у цей бік. «У місто», - промимрив він і повернувся на майданчик.
  
  
  Торренс був дуже добрий. DC-3 підготувався до посадки на злітно-посадкову смугу з твердим покриттям, і вони вже під'їжджали і кружляли перед довгим низьким будинком. Двигуни були вимкнені, Торренс озирнувся і посміхнувся. «От і ми, друже, наш милий будинок. Для тебе".
  
  
  Картер відстебнувся зі свого місця і попрямував у вантажний відсік. За мить Одець повернувся, відчепив головний люк і відчинив його. Як піч, жар обрушився на них величезним потоком, в той же момент вантажівка, покрита брезентом, під'їхала до відкритого люка. Внизу чекали кілька чоловіків, усі в хакі.
  
  
  
  Картер зістрибнув, і Одець кинув його дві шкіряні сумки. Невисокий, худорлявий китаєць снував навколо вантажівки і підібрав сумки Картера, а потім поквапився з ними до джипа, коли до нього підійшов високий грубуватий чоловік із рудим волоссям. Відразу за ним був ще більший і більший чоловік.
  
  
  "Нік Картер?" - спитав перший чоловік, простягаючи руку. Картер узяв її.
  
  
  "Джастін Оуен?"
  
  
  "Вірно", - відповів рудоволосий чоловік. "Я тут менеджер станції, хоча в наші дні це не привід для гордості". Він обернувся наполовину, коли підійшов інший чоловік. Здавалося, йому боляче. "Я хочу, щоб ви познайомилися з моїм головним інженером Хендлі Дювалем".
  
  
  Картер потиснув йому руку. «Як ви почуваєтеся, містере Дюваль? Наскільки я розумію, ви були поранені під час останньої атаки.
  
  
  «Ні, сер. Це було в місті... один із наших цивільних робітників», - сказав Дюваль. Здавалося, він вичерпав свою дотепність.
  
  
  "Один із субпідрядників", - вставив Оуен.
  
  
  "Цей маленький лайно", - почав Дюваль, але замовк з першого погляду Оуена.
  
  
  "У нас є для вас кімната", - сказав менеджер станції, проводячи Картера навколо вантажівки і направляючи її до другого джипа. Китаєць, який забрав багаж Картера, вже пішов. Декілька інших жителів Сходу, одягнені в білі шорти, білі сорочки з довгими рукавами та солом'яні капелюхи, почали розвантажувати літак.
  
  
  Картер озирнувся. Одець та Торренс стояли у вантажному люку, і пілот махав рукою. "Побачимося наступного місяця", - крикнув він.
  
  
  Картер помахав у відповідь. "Тільки один літак на місяць?" - Запитав він Оуена.
  
  
  «Я так боюся, містере Картер. Але навіть у цьому випадку я не був би надто оптимістичний щодо моїх шансів опинитися в цьому. Це складніша проблема, ніж ви думаєте».
  
  
  "Тут були інші слідчі?"
  
  
  «Слідчі, комітети, взводи, підводні човни. Весь спектр. Але я розповім вам усе згодом. Думаю, ви спочатку захочете освіжитися, а я попрошу кухаря нагодувати вас чимось».
  
  
  «Звучить добре, – сказав Картер. Сідаючи в джип разом з Оуеном та Дювалем, він знову глянув на літак. Декілька жителів Сходу, що розвантажували вантаж, оглядалися. Картера це здалося дивним, але Оуен та Дюваль теж здалися йому дивними.
  
  
  * * *
  
  
  Картери провели в кімнату на другому поверсі довгої дерев'яної будівлі, яка, очевидно, служила комбінацією VIP-приміщень та адміністративного центру. Він знаходився через вузьку дорогу від одного з блоків приймального обладнання та поруч із їдальнею. Він був невеликий, але приємно обставлений і, що найголовніше, з кондиціонером. Він мав власну ванну кімнату.
  
  
  Його валізи вже були підняті, а більшість його одягу розпакована і висіла в маленькій шафі.
  
  
  Картер роздягнувся, швидко прийняв прохолодний душ, а потім надів пару легких штанів, сорочку-піджак військового крою та м'які черевики без шнурівки. Він закурив цигарку, пристібаючи свій «Люгер» Вільгельміну до пояса під сорочкою і переконавшись, що Хьюго, його гострий як бритва стилет, надійно закріплений у замшевих піхвах на лівій кісточці. Зазвичай він носив його на передпліччі, але сорочка була з короткими рукавами. Він також мав дуже маленьку газову бомбу, прикріплену високо на внутрішній стороні стегна, дуже схожу на третє яєчко.
  
  
  Якийсь час він дивився у вікно на те, що відбувалося на території комплексу. Дюваль був тим, хто був поранений у місті китайцем зі станції. Картер зрозумів, що між цивільними службовцями - в основному східними - та інженерами та техніками станції не було великого кохання. Але, наскільки він знав, інцидент з Дювалем був першим, що випливає з цієї ворожості.
  
  
  З усього, що йому розповіли, не було жодного зв'язку між тим, що сталося з Дювалем, та нападами на табір. І все-таки тепер, коли він був тут, йому довелося замислитися.
  
  
  Хтось постукав у двері, і він обернувся, коли увійшов молодий китаєць і посміхнувся. «Пора, містере Картер. Містер Оуен сказав, що ваш обід готовий через дорогу в клубі».
  
  
  "Де це?" - спитав Картер, уважно дивлячись на чоловіка. Важко було сказати його вік чи національність. "Можливо, тайванець", - подумав він.
  
  
  «За їдальнею, високоповажний сер».
  
  
  "Дякую", - сказав Картер, посміхаючись. Він загасив цигарку в попільничці на столі і вийшов із кімнати.
  
  
  Після перебування в кондиціонері навіть протягом короткого часу температура та вологість на вулиці були майже нестерпними. До того часу, як він дістався до їдальні, він дуже спітнів. Молодий чоловік у білому комбінезони направив його до клубу. Всередині за великим круглим столом на нього чекали Оуен, Дюваль і третій, худий, похмурий чоловік з військовим стрижкою.
  
  
  Оуен помахав йому рукою. "Ти виглядаєш трохи менш змученим, ніж раніше", - сказав він приємно.
  
  
  Картер сів, і Оуен представив його худому чоловікові, який, як зауважив Картер, носив великий револьвер Магнум, на стегні.
  
  
  "Річард Фенстер начальник охорони станції".
  
  
  Картер кивнув, але чоловік не спробував потиснути руку. Картер вирішив, що йому не подобається. Він здавався хитрим; його очі відмовлялися затримуватись на одному об'єкті більш ніж на мить.
  
  
  Китаєць вийшов з-за бару і розклав кілька тарілок солонини, товсті скибочки житнього хліба та всі закуски, а також порцію холодного пива.
  
  
  "Як довго ви тут, містер Фенстер?" - спитав Картер, роблячи собі бутерброд.
  
  
  "Надто довго. І я не проти сказати тобі, що не люблю втручання».
  
  
  "Що це за перешкоди?" - спитав Картер, піднявши очі.
  
  
  «Я виконую свою роботу тут. Я міг би використати більше людей, а не якогось слідчого з Вашингтона».
  
  
  "Так?" - сказав Картер, посміхаючись. Тепер він був певен, що йому не подобається ця людина.
  
  
  "Ми поводимося контрпродуктивно ..." - почав Оуен, але Дюваль нахилився вперед.
  
  
  "Я просто хочу знати, як і коли ви збираєтеся щось робити з тим, що тут відбувається". Він глянув на двері. «Заради всього святого, ми тут, як качки, сидимо та чекаємо».
  
  
  «Хто атакував базу цього разу?» - спитав Картер у начальника станції.
  
  
  "Ми припускаємо, що уродженці Нату-Фауї".
  
  
  "Ви припускаєте, що вони були тубільцями, або про їхнє походження?" - спитав Картер.
  
  
  «Вони були тубільцями, звісно. Але ми вважаємо, що вони прийшли з Нату Фауї».
  
  
  "Це острів, який наш флот уже кілька разів очищав?"
  
  
  Фенстер посміхнувся. «Вторгнення, - вони називали їх, хоча це навряд було б моїм вибором слів. Більше схоже на берегові місії, до того ж не дуже великі. Декілька патрулів були відправлені вглиб країни, і перекладачі розмовляли з місцевим урядом».
  
  
  "І?" - підказав Картер після кількох секунд мовчання.
  
  
  Фенстер знизав плечима. «Наших людей щоразу запевняли, що напади, якщо вони були скоєні з території Нату Фауї, були справою рук кількох молодих людей, які напилися віскі».
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Картер. "Де вони беруть віскі?"
  
  
  Фенстер скривив губу. "Французи... ми віримо".
  
  
  "Наші проблеми не ізольовані від атак місцевих жителів", - втрутився Оуен.
  
  
  Картер обернувся до нього.
  
  
  «Минуло було багато інших інцидентів. У тому числі напад на Хендлі у місті його помічником у секторі».
  
  
  "Китаєць?"
  
  
  "Юнь Ло". Дюваль виплюнув ім'я.
  
  
  "Чоловік перебуває під вартою?"
  
  
  Оуен похитав головою. Ми не можемо знайти його. Звичайно, французи відправляють своїх людей шукати його, оскільки це сталося у місті. Але ні їхні люди, ні люди Фенстера не мають ні найменшого поняття, де він».
  
  
  "І ніколи не будемо", - сказав начальник служби безпеки. «Юн Ло зник у кущах, як і інші. Він живе там, на пагорбах, з дружиною, матір'ю, батьком, бабусею та дідусем, і, ймовірно, з дюжиною дітей та безліччю коханок. Вони мешкають тут. Вони володіють цими островами”.
  
  
  "Інші"? - спитав Картер.
  
  
  Оуен глибоко зітхнув. “У нас виникли проблеми тут. Вони крадуть речі, а потім зникають. Але до нападу на Хендлі ми відчували, що вони не становлять для нас серйозної загрози».
  
  
  "Ви не вірите, що вони мають якесь відношення до вашої поточної проблеми?"
  
  
  "Тільки не з атаками на базу", - сказав Оуен. «Вони можуть бути скалкою в дупі, але вони не ... безпечні».
  
  
  "Де вони вербуються?"
  
  
  «Тут на острові. Тут чимало жителів Сходу».
  
  
  "Я думав, японці ..." - почав Картер, але Оуен перебив його.
  
  
  «Під час війни це був табір для військовополонених. Сюди привозили багато ув'язнених із Маньчжурії, та був і з Гонконгу. Чоловіки, жінки, діти.
  
  
  "Японці були вигнані, а китайці залишилися".
  
  
  "Точно."
  
  
  "Якщо у вас так багато проблем з ними, чому б вам не найняти субпідрядників зі Штатів?"
  
  
  "Надто дорого."
  
  
  "Я бачу."
  
  
  Картер пообідав, поки Оуен коротко розповідав про проблеми супутникової приймальної станції. Він не додав нічого нового до того, що Картер вже дізнався із записів AX. Але сидячи зараз на станції, він відчував спадкоємність з історією, яку він почув у Вашингтоні. У нього виникло відчуття, що проблеми тут багато років були викликані однією групою з певною метою. Він також мав відчуття, що їхні проблеми почастішали і посилилися за останній рік або близько того. Він висловив цю думку Оуен.
  
  
  "Ви страшенно праві, стає тільки гірше.
  
  
  Набагато гірше, – сказав начальник станції.
  
  
  "Чому?" - спитав Картер.
  
  
  Оуен на мить зніяковів. Він глянув на Фенстера. Потім назад. «Це страшенно мене вибиває з колії, Картер. Я не знаю".
  
  
  «Щось змінилося з операціями за останні рік чи два? Чи є нові розвідувальні апарати? Нове обладнання?"
  
  
  Оуен раптово почув себе незатишно. «Так, за всіма пунктами, але це не те, що я хотів би обговорювати тут відкрито».
  
  
  "Я закінчив обідати", - сказав Картер, встаючи.
  
  
  "Тоді ми можемо піти в мій офіс".
  
  
  Четверо чоловіків вийшли з клубу та повернулися через вулицю до будівлі адміністрації. Офіс Оуена знаходився в задній частині будівлі, великий, з килимовим покриттям та кондиціонером. Велике вікно виходило на обгороджену територію, в якій знаходилися короткохвильові та деякі мікрохвильові антени для зв'язку з різними кораблями та літаками по всьому Тихому океану та Далекому Сході.
  
  
  Біля дверей Дюваль вибачився, сказавши, що йому треба повернутись до роботи. "Я сподіваюся, що ви нарешті покладете цьому кінець, містере Картер", - сказав він. Потім пішов.
  
  
  "Боюсь, Хендлі тут нелегко", - сказав Оуен, коли вони увійшли до його кабінету і зайняли місця.
  
  
  "Через напад?"
  
  
  «Це теж, але він не підходить із того дня, як приїхав. Він вважає дні, доки його контракт не скінчиться».
  
  
  "Ви запропонували йому покинути роботу?"
  
  
  Оуен кивнув головою. «Він каже, що йому потрібні гроші та рекомендації».
  
  
  Картер раптово обернувся до Фенстера. - "Як давно ти тут?"
  
  
  "Занадто довго", - похмуро відповів чоловік.
  
  
  Картер чекав.
  
  
  "Тридцять два місяці", - нарешті сказав чоловік. "Я продовжив свій контракт ще на два роки".
  
  
  Картер видавив слабку посмішку, коли повернувся до Оуена. «Я питав про ваші операції за останні рік чи два».
  
  
  "Так", - сказав Оуен. «Близько двох із половиною років тому, як ви можете знати чи не знати, ми встановили новий супутник на стаціонарній орбіті над Китайським морем, щоб слідкувати за Китаєм, а також за В'єтнамом, Камбоджею та Лаосом. Весь регіон під наглядом. Одночасно з введенням в експлуатацію цієї системи ми встановлювали нове приймальне обладнання та нове обладнання для фотоаналізу. Сучасне обладнання ".
  
  
  "Ми щось звідти взяли?"
  
  
  Оуен кивнув головою. "Якість наших розвідувальних звітів значно підвищилася".
  
  
  Очі Картера звузилися. «У вас є тут оцінювачі розвідки та аналітики?»
  
  
  «Ні, – сказав Оуен. "Але за необробленими даними, які ми передаємо назад в округ Колумбія, було дуже легко побачити, що система Spy-in-the-Sky робить для нас".
  
  
  Картер глянув на вікно. День виглядав спекотним. «Чи є зв'язок між нашими успіхами з китайською розвідкою та тим фактом, що всі ваші субпідрядники тут – етнічні китайці?»
  
  
  На це втрутився Фенстер. Це було перше, про що всі подумали, містере Картер. І за час, проведений тут, я вивчив усі чутки, вистежив усі зачіпки та спробував вгадати кожен кут».
  
  
  "Нічого?"
  
  
  "Нічого."
  
  
  Картер підвівся і підійшов до вікна. "Як далеко звідси місто?"
  
  
  "П'ятнадцять миль".
  
  
  "Наскільки він великий?"
  
  
  «Хіва Фауї? Три тисячі, про які ми знаємо. Але за межами міста китайців може бути втричі більше».
  
  
  «Як щодо інших островів… Нату-Фауї, Акау-Фауї, Тамау-Фауї?»
  
  
  «За оцінками, загальна чисельність населення всієї острівної групи, крім персоналу цієї станції, становить близько чотирнадцяти тисяч жителів… білих, китайців та інших східних народів, і, звісно ж, полісів».
  
  
  Картер виглядав спантеличеним.
  
  
  "Полінезійці", - пояснив Оуен.
  
  
  «Я хотів би все це побачити».
  
  
  "Я не розумію", - сказав Фенстер.
  
  
  «Місто, острови. Я хотів би скористатися послугами вертольота та пілота, і я хотів би почати з огляду всіх островів у групі».
  
  
  «Звичайно, – сказав Оуен. «Дік подбає про це тобі».
  
  
  Фенстер усміхнувся й підвівся на ноги. "Перше, що я роблю з ранку..."
  
  
  «Ні, – сказав Картер. «Зараз. Сьогодні вдень".
  
  
  Фенстер глянув на Оуена. «За кілька годин буде темно».
  
  
  "Тоді нам краще поквапитися", - сказав Картер.
  
  
  Якийсь час ніхто нічого не сказав, але потім нарешті Оуен кивнув. "Нехай Боб Тіггс покаже йому все".
  
  
  "Я сам збирався відвезти тебе до міста вранці", - багатозначно сказав Фенстер.
  
  
  «Я б одразу зробив це самостійно, Фенстер. Нічого проти тебе, звичайно, але я хотів би сформувати власну думку».
  
  
  Фенстер насупився і хотів щось сказати, але Оуен не дав йому шансу.
  
  
  «Для мене це гарна ідея. Свіжий погляд і таке інше. Скажіть Бобові, що містер Картер зустрінеться з ним на майданчику за п'ятнадцять хвилин».
  
  
  Фенстер глянув на них і вилетів з офісу. Коли він пішов, Оуен похитав головою.
  
  
  «Вам наплювати на нашого начальника служби безпеки».
  
  
  «Ні, – сказав Картер. Він підійшов до столу, взяв телефон Оуена і викрутив кришку.
  
  
  "Якого біса ..." - сказав Оуен.
  
  
  Незабаром Картер розібрав інструмент, а за мікрофоном був крихітний звукознімач і передавальний пристрій.
  
  
  "Боже." - прошепотів Оуен.
  
  
  Картер витяг з телефону пристрій і знову зібрав його. Він покинув передавач начальнику станції. «Відправ це в Вашингтон. Поглянь на нього. Напевно, китайське».
  
  
  Оуен перевів погляд із передавача на телефон. "Скільки?"
  
  
  Картер знизав плечима. «Можливо, із самого початку. Або принаймні останні два роки».
  
  
  «Все, що обговорювалося у цьому офісі, має…»
  
  
  «Очевидно. Ким би вони не були». Картер оглянув офіс. Було кілька шаф для документів, дві з яких були зачинені важкими сталевими лозинами в передній частині ящиків. "У кого є доступ до вашого офісу?"
  
  
  Оуен хотів щось сказати, але потім передумав. "У всіх", - сказав він за мить.
  
  
  «Міняйте замки на своїх сейфах і хоча б щодня перевіряйте свій телефон. Я також пропоную вам робити те саме в кожному офісі, де можуть зберігатися або обговорюватися конфіденційні матеріали.
  
  
  "Для цього вже трохи пізно", - похмуро сказав Оуен.
  
  
  "У них є кілька шматків пирога, але це не привід віддавати їм всю комору".
  
  
  Поки він говорив, Картер повільно підійшов до дверей. Він ривком відкрив її. Там нікого не було.
  
  
  Він обернувся назад. «Боб Тіггс. Наскільки ви у ньому впевнені?
  
  
  Оуен, мабуть, не зрозумів питання.
  
  
  «Ви довіряєте Дюваллю чи Фенстеру? Цілком?»
  
  
  Оуен посміхнувся. "Насправді ні."
  
  
  "Як оцінити Тіггса?"
  
  
  "Я розумію. Боб Тіггс – хороша, серйозна людина».
  
  
  Це все, що я хотів знати. Побачимося пізніше», - сказав Картер. Він вийшов з офісу Оуена, пройшов коридором і вийшов на вулицю. Технік направив його через територію назад на аеродром, де за кілька хвилин перед ангаром його зустрів добре складений молодик з волоссям пісочного кольору та широкими темно-синіми очима. Навколо його очей були складки сміху.
  
  
  "Боб Тіггс?" - спитав Картер.
  
  
  "Вірно", - без тепла сказав Тіггс. «Фенстер сказав, що вам потрібний пілот. Я просто підготую гелікоптер». Він обернувся і увійшов до ангару.
  
  
  Картер пішов за ним усередину.
  
  
  "Відкрий двері, гаразд?" – попросив пілот.
  
  
  Картер знайшов дверний вимикач і натиснув на нього. Коли вони почали гуркотіти, він повернувся туди, де Тіггс готував невеликий гелікоптер Bell. На його фюзеляжі було намальовано символ НАСА. Їхня робота тут виконувалася під прикриттям як станція супутникового стеження та прийому для космічного агентства.
  
  
  Тіггс причепив ручний візок до передньої зчіпки вертольота і витягнув машину через ангар на спекотне полуденне сонце.
  
  
  "Куди ти хочеш полетіти?" - спитав молодик.
  
  
  «Я хочу здійснити поїздку островами».
  
  
  Тіггс подивився на годинник. "Нам доведеться поквапитися, щоб закінчити до темряви".
  
  
  «Я не хочу закінчувати до темряви».
  
  
  Тіггс пильно глянув на нього. «Коли сонце сідає, там нема на що дивитися. Це місце, місто і, можливо, кілька місцевих вогнищ на деяких інших островах – це все».
  
  
  «Побачимо, – сказав Картер.
  
  
  Через десять хвилин Тіггс розігрів вертоліт, і вони піднімалися від аеродрому станції стеження і повертали у бік моря.
  
  
  "Куди насамперед?" - спитав Тіггс.
  
  
  "Нату Фауї", - без вагань сказав Картер.
  
  
  Тіггс повернув на південь, знову над островом і попрямував до групи островів на відстані кількох миль. Далі на південь, на протилежному кінці їхнього власного острова, біля підніжжя ряду крутих пагорбів, поступово відкривався вид на місто Хіва Фауї. Звідси це виглядало не більше ніж на широку вулицю, яка вела до групи білих будівель, розкиданих серед густих джунглів. Одразу за містом піднімався тонкий струмок диму.
  
  
  Картер на це вказав. "Що це таке?"
  
  
  «Електростанції. Вони спалюють усі, від нафти та вугілля до копри та дерева».
  
  
  Вони дісталися Нату-Фауї за кілька хвилин, і Картер наказав пілотові не пролетіти над островом, а обігнути його на відстані чверті милі.
  
  
  Це був дуже великий острів, навіть більше, ніж Хіва-Фауї, але на західному краю острова височив великий вулкан.
  
  
  Діставшись до цього кінця острова, вони піднялися, щоб побачити кратер, що димився. Картеру здалося, що це все ще діючий вулкан.
  
  
  «Це так, – сказав Тіггс. "Але він не діє як мінімум двадцять п'ять років".
  
  
  "Це через що?"
  
  
  «Туземці різне думають. Тут багато забобонів».
  
  
  "Але на цьому острові живуть тубільці?"
  
  
  «У східному кінці, – сказав Тіггс. "НЕ тут. Цей кінець – дуже погане місце».
  
  
  Вони знову повернулися і повернули на південний захід, і Картер попросив Тіггса посадити гелікоптер на широкому пляжі. Він виліз із вертольота і жестом наказав молодій людині вимкнути його.
  
  
  "Яка ідея?" — спитав Тіггс.
  
  
  «Ми залишаємося тут до настання темряви, а потім ми літатимемо по сітці».
  
  
  «Послухайте, я не знаю, що ви з Фенстером вигадали, але, наскільки я розумію…»
  
  
  «Фенстер – ідіот, який мені не друг. Ось чому я не взяв його із собою».
  
  
  Тіґґс на мить глянув на Картера. "Немає проблем?"
  
  
  Картер посміхнувся. «Ти маєш вибачитися переді мною, Бобе».
  
  
  "Думаю, так", - сміючись, сказав Тіггс.
  
  
  Третій розділ
  
  
  Сонце зайшло на заході, і майже одразу стало темно. На відміну від північних широт, де були довгі сутінки, у тропіках зазвичай було тільки денне світло або темрява з дуже невеликими проміжками. Нічні комахи були дуже гучними, конкуруючи зі звуками прибою, що розбивався об бар'єрний риф за кількасот ярдів від берега, і з іншим, нижчим, зловіснішим гуркотом.
  
  
  "Що ви збираєтесь робити тут, містере Картер?" - спитав Тіггс.
  
  
  Картер піднявся по пологому пляжу до краю джунглів. Тіггс пішов за ним.
  
  
  "Хвилинку тихіше", - прошепотів Картер, намагаючись прислухатися, щоб визначити низьке бурчання.
  
  
  Тіґґс запитливо глянув на нього, потім знову глянув на вертоліт.
  
  
  "Що це?" - спитав Картер.
  
  
  Тіггс запитав - "Сер?"
  
  
  «Грукіт. Ви його ледве чуєте.
  
  
  Тіґґс прислухався. "Я підозрюю, що вулкан", - сказав він.
  
  
  Вулкан. - подумав Картер. Так, але там було ще щось. Щось стійке, ритмічне, рукотворне. Щось працювало - десь на цьому кінці острова працювало якесь обладнання - і всюдисущий гуркіт вулкана, що діє, повинен був замаскувати шум.
  
  
  Він знову глянув на південний захід. Кордон між кінцем моря і початком темнішого неба тепер був майже нечітким. Було мало чого бачити, крім аморфної чорноти.
  
  
  "Поїхали", - сказав Картер молодому пілотові, який довго дивився на нього.
  
  
  Над островом? У сітці?
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  "Що ми шукаємо, чи можу я запитати?"
  
  
  "Ви не можете, але якщо побачите що-небудь, дайте мені знати", - сказав Картер, посміхаючись.
  
  
  Вони повернулися до гелікоптера, з бурчанням Тіггса, сіли в нього і пристебнулися.
  
  
  Тіггс увімкнув двигун, і коли ротори почали повільно набирати швидкість, він увімкнув ходові вогні вертольота. Картер простягнув руку і вимкнув їх.
  
  
  «Ніяких вогнів».
  
  
  Тіггс відкрив рота, але швидко передумав, що він хотів сказати, і зупинився. Він кивнув, збільшив потужність, увімкнув регулятор висоти так, щоб лопаті встромилися глибше в нічне повітря, і вони повільно піднялися в усипане зірками небо.
  
  
  Картерові довелося трохи нахилитися до Тіггса, щоб пілот міг його почути. «Приведи його до західного краю острова, а потім намалюй мені сітку в кількох сотнях ярдів на опорі над островом повз вулкан».
  
  
  Тіггс кивнув, але, як і раніше, нічого не сказав.
  
  
  Вони пройшли пляжем до західного краю острова, поки він не почав згинатися на північ, а потім піднялися так, щоб огинати західні схили вулкана. Картер уважно дивився, як під ними пролітали темні джунглі.
  
  
  На північній стороні острова Тіггс майстерно розгорнув вертоліт по крутій дузі, повернувшись через острів стежкою в парі сотень ярдів на схід від їхнього першого проходу.
  
  
  Цього разу вони були ближчі до вулкана, і земля піднялася набагато швидше. Але Тіггс знав, що робив. Через деякий час Картер повністю забув про машину і політ і зосередився на тому, що він бачив унизу або, швидше, на тому, чого він не бачив.
  
  
  Під ними не було нічого, абсолютно нічого, крім непроглядної темряви тропічного острова вночі.
  
  
  Протягом півгодини їхні проходи островом підняли над центром кратера вулкана. Далеко біля підніжжя гори Картер зміг розгледіти тьмяно-червоне свічення, що освітлювало пар, що повільно підіймався, а потім вони пройшли повз і помчали по дальньому схилу.
  
  
  Через двадцять хвилин, на одному з їхніх проходів повз вулкан, Тіггс затамував подих. Картер підняв очі.
  
  
  "Ой-ой", - сказав пілот.
  
  
  "Яка фігня?"
  
  
  Декілька хвилин вони летіли в тиші, Тіггс переводив погляд зі своїх приладів на темряву зовні. Потім він глянув на Картера і похитав головою. «Якби я не знав нічого кращого, я б сказав, що ми пройшли через досить сильне електричне порушення. Всі мої інструменти збожеволіли».
  
  
  "Поверни нас пройти знову через це", - наказав Картер, повертаючись на своєму сидінні і намагаючись побачити джунглі, над якими вони тільки пролетіли. «І знизься».
  
  
  Тіггс підкорився, розгойдуючи гелікоптер навколо і вниз по дуже вузькій низхідній дузі, і вони пролетіли над вершинами дерев.
  
  
  "Приблизно тут", - сказав Тіггс. Його погляд постійно перемикався між джунглями внизу та інструментами на його панелі. Але нічого не було. Коли вони підійшли до пляжу, Тіггс розгорнув гелікоптер і зробив ще один прохід, але цього разу був таким самим, як останній; всі інструменти гелікоптера залишилися в нормі.
  
  
  «Можливо, я бачив сон або щось таке, - сказав Тіггс.
  
  
  «Я так не думаю, Бобе, - сказав Картер.
  
  
  "Що тепер? Я не можу знайти місце.
  
  
  "Давай повернемося".
  
  
  "Хіва Фауї? База?"
  
  
  Картер кивнув головою. «Я хочу потрапити до міста».
  
  
  «Я думав, ви хочете здійснити поїздку островами. Всім островам».
  
  
  «Я тут досить надивився».
  
  
  "Так, сер", - сказав Тіггс, коли вони прорвалися через пляж, і піднявся на крейсерську висоту, щоб повернутися на головний острів. «Я можу доставити тебе до міста, якщо хочеш».
  
  
  «Я хочу поїхати на джипі. Я можу залишитись на ніч».
  
  
  "Я хороший водій джипа".
  
  
  Картер засміявся. «Добре, я згоден, Бобе. Я дозволю тобі відвезти мене до міста сьогодні ввечері».
  
  
  * * *
  
  
  Ні Оуена, ні Фенстера не було, коли Картер та Тіггс повернулися на станцію. Але вони легко розписалися за джип з автопарку. Через десять хвилин після того, як вони сіли, вони прибралися і попрямували до міста.
  
  
  Був чудовий тропічний вечір. Дув легкий океанський бриз, вологість та температура знизилася.
  
  
  Кожен упакував по сумці з приладдям для гоління, чистими шортами і шкарпетками, але всю дорогу Тіггс твердив Картеру, що йому нема на що дивитися в місті.
  
  
  "Там нема нічого?" - спитав Картер, піднявши праву брову.
  
  
  
  Це магазин випивки, пара таверн, китайське поселення на пагорбах та, звичайно ж, готель та ресторан мадам Леоне».
  
  
  "Мадам Леоне?" - спитав Картер, сміючись. "Це те, що я думаю?"
  
  
  "Відмінно", - сказав Тіггс з усмішкою.
  
  
  "Будь-які гарні дівчата?"
  
  
  Тіггс засміявся. "Все залежить від вашої точки зору. У мадам Леоні вісім дівчат - чотири з них білі, чотири з них китаянки. Якщо ви китаєць, ви любите білих дівчат. Якщо ви схожі на нас, то вам, мабуть, сподобаються східні. Все красиво - більш-менш - і все чисто - більш ніж менше.
  
  
  "От і все?"
  
  
  «За винятком особняка губернатора, який суворо заборонено всім, крім містера Оуена зі станції».
  
  
  "Я чув, не любить американців".
  
  
  "Зовсім ні. Якби це було в його силах, він би підірвав станцію і кинув нас усіх за течією в човні, що протікає».
  
  
  «Очевидне питання…»
  
  
  «Ні, сер. Він і його люди безперечно не стоять за нашими проблемами на станції. Його досліджували з одного боку і з іншого – не лише наші власні люди – хлопчики з морської розвідки – а й його власні люди».
  
  
  "Звідки ти все це знаєш, Бобе?"
  
  
  Тіггс знизав плечима. «Чорт, це загальновідомо. Усі це знають».
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Картер.
  
  
  "Тільки є його дружина", - тихо сказав Тіггс, і Картер був упевнений, що в тон молодого пілота з'явилася нова нотка.
  
  
  "Губернатор одружений?"
  
  
  "Так сер. Він великий, товстий, потворний нечупара. Але його дружина… Габріель… вона красуня». Тіггс замовк, мабуть, споглядаючи красу дружини французького губернатора.
  
  
  Вони спустилися з пагорбів по прибережній дорозі від станції стеження, і перший вид Картера з землі на Хіва-Фауї, столицю, був на широкій курній дорозі, яка вела повз муніципальні доки. Там, навпроти півдюжини будівель з гофрованого металу, які, за припущенням Картера, використовувалися як склади, була прив'язана жалюгідна колекція іржавих, пошарпаних рибальських човнів.
  
  
  Картер не розумів, чому чоловік погоджується на таке місце. Але який би злочин не зробив би губернатор Рондін проти французького суспільства, щоб затримати його тут, він мав бути дуже серйозним.
  
  
  Повз склади і громадські торгові доки знаходилися доки для прогулянкових суден, а за ними був прекрасний пляж з білим піском, що веде до широкої площі зі статуєю солдата Другої світової війни і невеликим фонтаном.
  
  
  Ряд доглянутих будівель, одна з яких була триповерховою, виходила на площу через широку бруковану вулицю. За будинками були зловісні халупи та хатини, які доходили до самого гребеня пагорба з плоскою вершиною. Нагорі був гарний старий будинок на плантаціях Південних морів, його широкий фасад виходив на море. Це нагадало Картерові великі будинки на Ямайці. Він горів вогнями, і навіть звідси Картер був певен, що бачить людей на широкому ганку.
  
  
  Тіггс зупинив позашляховик прямо біля площі, і він теж дивився на особняк губернатора.
  
  
  "Там щось відбувається", - сказав Картер.
  
  
  "У нього весь час вечірки".
  
  
  "З ким?" - спитав Картер, дивлячись на пілота. "Я думав, що він ненавидить американців, а тут є тільки китайці".
  
  
  Є кілька французів та інших іноземців, і навіть кілька дуже багатих китайців. Оуена та іноді Фенстера запрошують, і, звичайно ж, є й інші острови в Каролінських островах, до яких легко дістатися повітрям. Тіггс озирнувся. - Губернатор влаштовує розкішну вечірку, як мені сказали. Вони приходять щоразу, коли він надсилає запрошення просто подивитися на його дружину. Вона найкрасивіша жінка на всіх островах”.
  
  
  «Я думаю, нам слід відвідати губернатора та його прекрасну дружину», - сказав Картер.
  
  
  "Сер?"
  
  
  «Підемо до готелю. Я маю надіслати повідомлення. Ми з тобою збираємось сьогодні на вечірку».
  
  
  * * *
  
  
  Їм надали вітальню на верхньому поверсі з двома великими двоспальними ліжками, величезним стельовим вентилятором та чудовим видом на парк, пляж та причали прогулянкових катерів. З океану подув прохолодний вітерець, і Картер роздягнувся до шортів і вийшов на балкон.
  
  
  Ніздрі Тіггса злегка розширилися побачивши Вільгельміни і Хьюго, прив'язаних до тіла Картера, але він нічого не сказав.
  
  
  Картер підняв слухавку, але, перш ніж зателефонувати до номера, повернувся до Тіггса. «Боб, повертайся на базу в мою кімнату та візьми мій смокінг та чорні туфлі. Візьми собі темний костюм чи смокінг та повертайся сюди».
  
  
  "Я не розумію".
  
  
  "Ми йдемо на губернаторську вечірку".
  
  
  Але але нас не запросили.
  
  
  Картер сміявся, набираючи номер. «Ми це організуємо. Я б нізащо не хотів нудьгувати за дружиною губернатора».
  
  
  "Габріель", - м'яко сказав Тіггс.
  
  
  «Так, Габрієль. А тепер йди». Клерк служби обслуговування номерів відповів.
  
  
  «Це Картер у три-один. Принесіть мені пляшку вашого кращого темного рому, глечик соку папайї та трохи льоду», - наказав Картер французькою.
  
  
  "Мерсі, мосьє", - сказав клерк, і коли Картер повісив трубку і озирнувся, Тіггса вже не було.
  
  
  Він підвівся і відчинив двері до їхньої кімнати, щоб визирнути в коридор. Він був тьмяно освітлений і порожній. Було абсолютно тихо у готелі не було галасу. Будівля могла бути занедбаною.
  
  
  Він тихенько зачинив двері, закурив сигарету і витяг свій «люгер». Він вийняв глушник із кишені штанів, нагвинтив його на кінець стовбура, потім витяг кілька купюр і поклав їх на комод. Він повернувся на балкон та сів, поставивши ноги на низький столик.
  
  
  Через десять хвилин прийшов обслуга в особі дуже маленького китайського хлопчика з його ромом, соком і льодом. Картер дав хлопцеві чайові, а потім зробив собі напій.
  
  
  Повернувшись на балкон, погасив у кімнаті світло, він відкинувся на спинку крісла з Вільгельміною на стільці поруч із ним і повільно сьорбнув свій напій, спостерігаючи за випадковою машиною або перехожим унизу на вулиці та на площі.
  
  
  В цей час ночі у місті було дуже тихо. Але Картер підозрював, що це не так. Він припустив, що те, що зазвичай може відбуватися тут, у місті сьогодні ввечері зосереджено в особняку губернатора.
  
  
  Попри те, що думав Тіггс, Картер підозрював, що губернатор Рондін якимось чином причетний до проблем зі станцією стеження. Його мотиви були настільки очевидними, що попередні дослідники висловили сумнів щодо цієї людини. Картер не був такий схильний.
  
  
  Було близько дев'ятої години, коли Картер почув легкий шум біля дверей. Він підняв «люгер» і вимкнув запобіжник, потім притиснув пістолет до грудей. Він стояв спиною до дверей, але той, хто входив з коридору, був чіткою метою в силуеті.
  
  
  Він почекав цілих три секунди, потім розвернувся зі стільця зліва, поставивши свій «люгер» на вогневу позицію. Але якщо двері були відчинені, то той, хто ввійшов, першим вимкнув світло в коридорі, тому що на іншому кінці кімнати не було нічого, окрім невиразної темряви.
  
  
  Спалах світла і виття кулі, що відрикошетів від поручнів балкона прямо над Картером, сталися миттю пізніше. Картер зробив три постріли в швидкій послідовності, один у те місце, де був спалах, а інші по обидва боки від нього, потім розпластався на балконі і почав чекати.
  
  
  Ліворуч, біля ліжка, долинув тихий дряпаючий звук, але він придушив бажання вистрілити.
  
  
  На вулиці внизу проїхала вантажівка, повернула за ріг, просигналила і зникла.
  
  
  Сигнал? Картер відкотився праворуч, туди, де він сидів, за мить до того, як увімкнувся потужний ліхтар і два постріли потрапили в те місце, де він щойно знаходився.
  
  
  Картер вистрілив один раз вгору та вправо від променя ліхтарика, потім вгору та вліво. Другий постріл влучив у ціль. Ліхтарик різко пролетів через кімнату, вдарившись об стіну, потім щось важке впало на підлогу.
  
  
  Картер тривалий час залишався дома. Він не думав, що це був прийом, але поки не збирався ставити на це своє життя.
  
  
  Хтось вийшов у коридор, свиснув, а потім біля дверей.
  
  
  "Гей, Картер, що трапилося з освітленням?" - крикнув Тіггс, штовхаючи відчинені двері.
  
  
  "Бережись, Бобе!" - крикнув Картер, але двері були повністю відчинені, перш ніж Тіггс зрозумів, що йому може загрожувати небезпека. Однак Тіггс швидко подумав і швидко пірнув у коридор.
  
  
  На підлозі біля ліжка валялася інертна постать. Вона не рухалася. На підлозі утворилася невелика калюжка крові. Хто б це не був, був мертвий.
  
  
  Картер підвівся на ноги, тримаючи «Люгер» перед собою, і підійшов до тіла, яке обережно перевернув. То був китаєць.
  
  
  "Тепер все гаразд, Бобе", - крикнув Картер. Він увімкнув світло в кімнаті, коли увійшов Тіггі, несучи одяг, з широко розплющеними очима і важко дихаючи.
  
  
  "Що, чорт забирай, трапилося?"
  
  
  «Очевидно, ми комусь не подобаємось, – сказав Картер.
  
  
  Тіггс пройшов до кінця і подивився на тіло.
  
  
  "Ось лайно", - сказав він.
  
  
  "Ти його знаєш?"
  
  
  «Готов посперечатися, містере Картер, - сказав Тіггс, дивлячись угору. "Це Юнь Ло".
  
  
  «Денщик Дюваля? Той, хто намагався його вбити?
  
  
  "Одне і теж."
  
  
  Четвертий розділ
  
  
  Картер знайшов порожню кімнату на другому поверсі і взяв там одну з ковдр. Повернувшись до своєї кімнати, він і Тіггс загорнули тіло Юнь Ло в ковдру, віднесли його назад униз і поклали в ліжко.
  
  
  Тіло людини не буде знайдено до завтра, і тоді не буде жодних офіційних відомостей, які б пов'язували його смерть з Картером.
  
  
  Знову в кімнаті вони очистили кров, і Картер зібрав гільзи і перезарядив свій Люгер. Досі це був напружений вечір. Він підозрював, що до того, як усе закінчиться, стане набагато більше.
  
  
  Він і Тіггс прийняли душ і поголилися, а потім переодяглися у вечірній одяг.
  
  
  "Швидше за все, нас викинуть, якщо нам взагалі дозволять увійти в будинок", - сказав Тіггс, зачісуючи волосся.
  
  
  «Я так не думаю, Бобе, - сказав Картер. "Просто спочатку залишайся зі мною, поки нас не представлять".
  
  
  "А потім?"
  
  
  Картер закінчив із краваткою-метеликом. Він обернувся. «Знаєш, тобі не обов'язково йти зі мною. Просто відвези мене туди».
  
  
  "Я піду", - сказав Тіггс, раптово посміхнувшись. "Я б не пропустив цього.
  
  
  Я не знаю, чому ти хочеш туди. Я маю на увазі, яке це стосується вашого розслідування? "
  
  
  "Ви готові?" - спитав Картер, ігноруючи запитання.
  
  
  "Так ... звичайно", - сказав Тіггс.
  
  
  Разом вони спустилися вниз, сіли в джип і попрямували вгору пагорбом. Через дорогу на краю площі стояла пара чоловіків зі Сходу, спостерігаючи за ними. Окрім цієї пари вулиця була безлюдною.
  
  
  Наприкінці ділового кварталу дорога повернула ліворуч на крутий пагорб, змінюючи напрямок туди й назад, слідуючи терасованому схилу, на якому були збудовані халупи.
  
  
  Ближче до вершини горб почав згладжуватися, і дорога огинала і вела прямо до особняка губернатора, який знаходився у великому комплексі, оточеному високим парканом із дротяної сітки.
  
  
  Хатини там порідшали, але Картер підозрював, що далі всередину їх було більше. Тіґґс підтвердив це.
  
  
  «Ви можете побачити їх на пагорбах під час польоту, якщо ви стежитимете за ними».
  
  
  "Приховані у деревах?"
  
  
  «Рослинність там досить густа. Крім того, вони не люблять компанії».
  
  
  "Як ви думаєте, на кого працював Юн Ло?" - Запитав Картер, змінюючи тему.
  
  
  Тіггс глянув на нього. Вони наближалися до воріт комплексу. Картер побачив там пару озброєних охоронців.
  
  
  "Я думаю, ні на кого".
  
  
  "Тоді чому він намагався вбити мене?"
  
  
  Він знав, що ви тут слідчий, щоб вивчити ситуацію. Він, мабуть, думав, що ви прийдете за ним. Через Хендлі».
  
  
  "Весь острів знає, що я тут?"
  
  
  Тіггс посміхнувся. "Все до останнього."
  
  
  Вони під'їхали до воріт, по обидва боки підходили озброєні охоронці.
  
  
  «Bon soir», - сказав Картер і продовжив французькою. «З моїми компліментами губернатору Рондині та його дружині, передайте йому, що мсьє Ніколас Картер тут зі своїм водієм».
  
  
  Протягом кількох довгих миттєвостей жоден охоронець не говорив і нічого не робив. Вони залишилися на місці, дивлячись на Картера, як на якийсь привид.
  
  
  «Ні ваш губернатор, ні я не терплячі люди, – відрізав Картер.
  
  
  Охоронець на протилежному боці розвернувся і поспішив у гауптвахту, і через вікно Картер побачив, як він бере трубку. Тим часом інший охоронець поклав руку на ручку пістолета біля його стегна.
  
  
  У верхньому світлі від стійки над брамою Картер міг ясно бачити обличчя чоловіка. Він був європейцем, у цьому Картер майже не сумнівався, та все ж у його рисах був дуже легкий східний відтінок. Можливо, дідусь та бабуся були східними.
  
  
  Інший прийшов із гауптвахти. Він виглядав здивованим.
  
  
  «У далекому кінці будинку є паркування, мсьє Картер», - сказав він.
  
  
  "Мерсі", - відповів Картер.
  
  
  «Будь ласка, дозвольте вашому водієві залишитися з вашою машиною, або, якщо хочете, його можуть відпустити, і вам буде надано подорож до міста або на приймальну станцію, сер».
  
  
  "Звичайно", - сказав Картер, схиливши голову.
  
  
  Ворота відчинилися, і вони проїхали. Вони пішли дорогою і обійшли будинок, де було велике паркування. З одного боку він був заповнений машинами, а з іншого боку і широким рівним полем за ним стояла ціла дюжина малих та середніх вертольотів.
  
  
  Тіггс свиснув. "Ми знали, що для цих вечірок використовувалися гелікоптери, але я ніколи не розумів, скільки їх".
  
  
  "Сьогодні тут багато важливих людей", - сказав Картер. Він озирнувся через плече. Окрема дорога йшла від стоянки перед особняком і потім з'єднувалася з дорогою назад до воріт.
  
  
  "Я знаю, що ти збираєшся сказати", - важко сказав Тіггс.
  
  
  Картер озирнувся. «Якщо ти не можеш увійти, я не хочу, щоб ти сидів тут без діла. Це дуже небезпечно з огляду на те, що майже сталося сьогодні ввечері в готелі. Ні, Бобе, я хочу, щоб ти повернувся».
  
  
  "У готель чи на базу?"
  
  
  "В готелі. Але бережіть себе. Не думаю, що я запізнюся. Ми можемо повернутися вранці».
  
  
  «Добре, – сказав Тіггс. Він розгорнув позашляховик і повільно поїхав дорогою, зупинившись під верандою. Кілька гостей губернатора подивилися вниз з цікавістю, але потім відвернулися.
  
  
  "Побачимося за кілька годин", - сказав Картер і поправив манжети сорочки, піднімаючись сходами.
  
  
  Східний слуга, одягнений у бездоганну білу форму, зустрів Картера нагорі сходів.
  
  
  "Буде добре, якщо ви просто підете за мною, сер", - сказав він, повернувся і увійшов до будинку.
  
  
  Картер пішов за ним по широкій веранді, заповненій чоловіками та жінками, які пили та розмовляли. В одному кінці веранди пара симпатичних молодих жінок розливала гостям напої, а в іншому кінці балкона лише починала збиратися група із семи людей.
  
  
  Усередині будинок був освітлений та прикрашений для свята. У двох кімнатах, через які вони пройшли, були бари з обслуговуванням з молодими милими барменками, а в іншій кімнаті літній негр грав на піаніно в стилі регтайм і співав.
  
  
  З того, що Картер бачив досі, він припустив, що там було не менше сотні чоловіків і жінок, приблизно дві третини східних, решта третини європейців.
  
  
  
  Вони пройшли в далечінь будинки, на іншу широку веранду, але ця виходила на джунглі. Цей балкон був слабко освітлений і був тихий у порівнянні з фасадом. За широким журнальним столиком з багатим різьбленням сиділо близько дюжини чоловік. Дві молоді дівчата з оголеними грудьми та в одних саронгах подали групі напої.
  
  
  Усі припинили свої справи, коли слуга повів Картера до далекого кінця столу. Там сидів один із найбільших чоловіків, яких Картер коли-небудь бачив.
  
  
  Губернатор Альберт Ремі Рондайн підняв очі і посміхнувся, піднявшись до своїх вражаючих шести футів восьми дюймів. Картер припустив, що чоловік важив від 450 до 500 фунтів. Його волосся, акуратно підстрижене, було чорним як смоль і зачесане. У нього була невелика козляча борідка, також добре підстрижена, і тонкі, як олівець, вуса відокремлювали його опуклі губи від надзвичайно великого і потворного носа.
  
  
  Губернатор був, як і обіцяв Тіггс, великим, товстим і негарним.
  
  
  «Я вважаю, містер Ніколас Картер», - сказав губернатор англійською з сильним акцентом, його голос був таким же багатим і глибоким, як і передбачав його зовнішній вигляд.
  
  
  Вони потиснули один одному руки.
  
  
  "Я чув, що у вас була ця невелика зустріч, тому я подумав, що можу зайти", - сказав Картер, озираючись на інших. Ніхто не посміхався.
  
  
  «Будь ласка, не соромтеся спілкуватися, містере Картер. Я впевнений, що деякі з моїх гостей можуть знайти вас кумедно».
  
  
  Картер посміхнувся. "Насправді, це я прийшов до вас, губернаторе..." - сказав він, але потім його голос застряг у нього в горлі. Зліва від губернатора виглядала дещо шалено неймовірно красива жінка. Вона не була ні європейською, ні східною, але її оливкова шкіра говорила про екзотичне походження. Картер було визначити вишукані риси обличчя. У неї були високі витончені вилиці, красиві великі очі, повні вологі губи та довга ніжна шия. Її волосся і очі були дуже темними. На ній було шовкове кімоно, тому він не міг бачити її фігури. Але він припустив, що це було так само чудово, як і її обличчя.
  
  
  "Я мав намір викликати вас протягом дня або близько того", - роздратовано сказав губернатор. «Я так розумію, ви щойно прибули сьогодні вдень».
  
  
  "Правильно."
  
  
  «Тоді ми матимемо достатньо часу, щоб поговорити».
  
  
  Картер зосередився на грубій людині. Губернатор був одягнений у білий тропічний костюм, білу марлеву сорочку та темно-синій аскот. Його сукня була бездоганною. І все ж він справив на Картера враження жирної, недоглянутої тварини.
  
  
  «Навпаки, губернатор, ніколи. Американців убивають».
  
  
  "Для мене це не має великого значення", - парирував губернатор.
  
  
  Ніхто не рушив. Навіть його дружина, яка збиралася піднести келих до губ, зупинилася.
  
  
  "Це дуже важливо для мене, сер", - сказав Картер, дуже ретельно підбираючи слова. - «Бо коли я знайду винних, я вб'ю їх». Він кивнув головою. Потім він звернувся до дружини губернатора. «Мені дуже приємно бути тут, мадам Рондін. Я чув, наскільки ви прекрасні, але навіть найкращі твердження не виправдовують вас».
  
  
  Жінка підвелася, коли обличчя губернатора почервоніло.
  
  
  Картер зачепив нерв. Він почав відступати, наполовину очікуючи, що губернатор накинеться на нього, коли його дружина хлюпнула вино в обличчя Картеру.
  
  
  «Ти зарозумілий американський виродок», - сказала вона англійською.
  
  
  Картер кілька довгих секунд стояв зовсім нерухомо, опираючись бажанню повернутись або хоча б витерти обличчя. Натомість йому вдалося тонко посміхнутися.
  
  
  «Тут не мало на увазі нічого образливого, мадам, - сказав він прекрасною французькою мовою. «Ви гарні, і це факт. Bon soir».
  
  
  Він повернувся, натягнуто схилив голову до решти, що сидів за столом, а потім кивнув голові. "Завтра я заїду до вас в офіс", - сказав він.
  
  
  «Я подзвоню тобі, коли захочу твоєї присутності…»
  
  
  "Побачимося завтра. Губернатор Рондін», - перервав Картер.
  
  
  Він повернувся на підборах і попрямував з веранди, повернувшись через будинок на передню терасу. Слуга, який показав його губернатору, стояв біля його ліктя.
  
  
  "Містер Картер, можливо, хоче доставити на базу?"
  
  
  "У готель", - відрізав Картер.
  
  
  «Дуже добре, сер. Це буде хвилинку». Слуга спустився сходами в темряву.
  
  
  Оркестр грав тиху мелодію, і багато пар танцювали. Картер підійшов до бару і замовив чарку коньяку. Перед тим, як налити напій, молода жінка, яка обслуговує бар, поглянула на когось через веранду. Очевидно, для дозволу.
  
  
  «У губернатора тут досить складна ситуація, — сердито подумав Картер.
  
  
  Він відпив зі свого напою – це був чудовий коньяк – потім повернувся, щоб побачити, до кого ця жінка зверталася за дозволом обслужити його. Високий чоловік, одягнений у простий смокінг, з невеликою опуклістю на лівій пахві. Один із губернаторських головорізів. Але якщо тут ніколи не відбувалося нічого такого, в чому був замішаний губернатор – тобто нічого жорстокого – тоді навіщо озброєна охорона, чому безпека за парканом і чому таке пильне спостереження за американцями?
  
  
  Картер підняв чарку на знак вітання до охоронця, який дивився у відповідь без жодного виразу на обличчі, потім зробив великий ковток і поставив склянку на стійку, коли слуга піднявся сходами і озирнувся в пошуках нього.
  
  
  Це був великий лімузин "Мерседес". Він був припаркований біля підніжжя сходів. Слуга відчинив Картеру задні двері. Коли він був усередині, ще до того, як двері були повністю зачинені, лімузин помчав дорогою, ніби його вистрілили з гармати, відкинувши Картера назад на сидіння.
  
  
  Перегородка з дуже темного скла відокремлювала переднє сидіння від заднього, і Картер не міг розгледіти обличчя водія. Але вони поїхали надто швидко для поїздки до готелю у місті.
  
  
  Він подумав про поворотну дорогу, що вела через нетрі на крутому пагорбі, і спітнів.
  
  
  Коли вони підійшли до головних воріт, а потім промайнули повз збитих з пантелику стражників, він намацав дверну клямку, але саме в цей момент клацнули електричні дверні замки, заблокувавши його вихід.
  
  
  На мить Картер подумав про те, щоб вистрілити, щоб вибратися з машини, або витягнути панель із дверей і замкнути систему електричного замку, або спробувати вистрілити через спинку переднього сидіння, намагаючись вбити або поранити водія, перш ніж вони підійшов до більш небезпечних ділянок дороги вниз по схилу.
  
  
  Натомість він відкинувся на спинку крісла, налив собі чарку з-за стійки заднього сидіння і закурив.
  
  
  Якби губернатор хотів його вбити, це було б не так грубо, щоб знищити дуже дорогу машину та водія.
  
  
  Незабаром вони підійшли до першої розв'язки на вузькій дорозі, і машина пригальмувала. Картер дозволив слабкій усмішці схрестити губи. Він схрестив ноги і чекав на наступний рух.
  
  
  Губернатор Рондін, мабуть, усе це спланував із самого початку. Просто перевірити характер Картера. Про інших слідчих. Картер ставив питання, скільки людей втратили його на цьому етапі.
  
  
  Звичайно, ніщо з цього не доводило нічого, крім добре відомого факту, що губернатор не любив американців і особливо не любив їхньої присутності тут, у своєму острівному королівстві. Це аж ніяк не доводило, що губернатор був причетний до неприємностей, які в них були на базі – принаймні не безпосередньо.
  
  
  На півдорозі вниз по схилу перегородка між передньою і задньою частиною безшумно опустилася, і машина завернула з головної дороги і повернула назад у вузький провулок. У межах п'ятдесяти ярдів вони були поза увагою дороги, а також нікого зверху чи знизу.
  
  
  Машина зупинилася, і водій опинився у полі зору. То була дружина губернатора Габріель Рондін. Вона явно була налякана. Її нижня губа тремтіла, а очі були дуже широко розплющені.
  
  
  "Це сюрприз", - сказав Картер.
  
  
  «Це дуже важливо, мосьє Картер. Ви маєте мене дуже уважно вислухати».
  
  
  Картер погасив цигарку і подався вперед. "Що це таке?" він запитав. "У тебе проблеми?"
  
  
  «Ні, але у вас, мосьє. Це ваша база. Наразі вона перебуває під атакою».
  
  
  "Під атакою ... тубільців?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Звідки ти це знаєш?"
  
  
  «Не має значення, звідки я це знаю, я просто знаю».
  
  
  «Відвези мене до готелю…»
  
  
  «Твого водія немає. Його викликали. Зараз він їде на базу».
  
  
  "Чорт…"
  
  
  «Я відвезу вас на вашу базу, але натомість ви повинні допомогти мені, мосьє Картер».
  
  
  "Що ти хочеш?"
  
  
  «Я хочу виїхати звідси… з цього місця… від…»
  
  
  "Твого чоловіка?"
  
  
  "Так", - сказала вона з великою пристрастю. «Ви маєте мені допомогти. Ти єдиний, хто так протистояв йому, і ти не запанікував, коли я швидко спустився з пагорба – як інші».
  
  
  "Ти їх усіх возила?"
  
  
  Ні. Але я знала про це. Ми всі знали».
  
  
  «З Держдепартаментом будуть проблеми… насправді доведеться заплатити скандалом», - подумав Картер. Але якщо він зараз дасть слово, Девід Хок підтримає його. Він знав це напевно; ось чому він страшенно переконався в тому, що робить, перш ніж дати обіцянку.
  
  
  "Ви причетні до проблеми проти нас?" - спитав Картер.
  
  
  Вона похитала головою.
  
  
  «Я маю знати правду, мадам Рондін. Якщо ви замішані, я нічого не можу вам зробити».
  
  
  "Я не беру участі в цьому!" вигукнула вона.
  
  
  "Я допоможу тобі", - сказав Картер. «Відчиніть двері. Я сяду за кермо».
  
  
  Вона зробила це, і Картер вистрибнув.
  
  
  "Я знаю дороги краще, ніж ти", - сказала вона. "Я можу доставити нас туди швидше".
  
  
  Картер не сперечався. Він заліз на пасажирське сидіння, і вона поїхала заднім ходом, вилетівши на головну дорогу, де вона повернула і попрямувала вниз пагорбом, об'їжджаючи перехрестя і кілька разів майже втрачаючи його.
  
  
  Вони пролетіли через місто, проїхавши майже на сімдесят, проїжджаючи повз готель, а потім вони попрямували до бази, підіймаючись по скелях, що обрамляють море, потужні фари розтинали темряву. Габріель була досвідченим водієм, але найкраще, що вони могли зробити з великою машиною на деяких поворотах, було сорок чи сорок п'ять.
  
  
  "Звідки ви знаєте, що база атакована?" - спитав Картер.
  
  
  Вона не наважилася відвернутися від дороги, але знизала плечима. "Прямо перед тим, як ви піднялися вгору. Альберту повідомили це."
  
  
  "Від кого?"
  
  
  "Я не знаю", - сказала вона. Але коли він повісив трубку, він був дуже щасливий. Він ляснув у долоні і сказав, що ви… американці знову це зрозуміють».
  
  
  "Звідки ви дізналися, що мій водій повернувся на базу?"
  
  
  «Я зателефонувала в готель, щоб повідомити його про напад, але вони сказали, що він пішов поспіхом після телефонного дзвінка».
  
  
  «Дивно, — подумав Картер. Він очікував, що Тіггс або підійде до будинку губернатора, щоб забрати його, або принаймні зателефонує.
  
  
  - Отже, губернатор причетний до атак на базу?
  
  
  Вона глянула на Картера. «Я не знаю напевно, але я так не думаю, мсьє. Альбер – як би сказати? - боягуз. Я не думаю, що в нього вистачило б духу зробити щось таке потайливе. Крім того, тут були комісари поліції разом із SDECE. Вони нічого не знайшли. Я думаю, що він виродок, але він не нападає на ваших людей».
  
  
  "Тоді як він дізнався про сьогоднішній напад?"
  
  
  Вона засміялася чудовим сміхом. "Альберт знає все, що тут відбувається. Все!"
  
  
  Картер на мить замислився. "Про нас, зараз?"
  
  
  Габріель урочисто кивнула. "Так, навіть це".
  
  
  Їхні фари висвітлили пальму, що впала, частково загороджує дорогу, і уламки джипа, наполовину в канаві.
  
  
  Габріель ударила по гальмах, і велика машина рушила праворуч і ліворуч, нарешті розвернувшись і зупинившись прямо перед деревом.
  
  
  Картер за секунду вийшов із машини зі своїм «люгером» у руці. Пригнувшись, він перебіг дорогу і стрибнув у канаву.
  
  
  Боб Тіггс лежав наполовину в джипі, наполовину висунувшись із джипа, лобове скло блищало там, де він врізався в нього головою.
  
  
  Це було підлаштовано.
  
  
  Тіггс був непритомний, але дихав регулярно, і його колір був непоганий. Він втратив трохи крові через кілька поверхневих ран на черепі, але крім цього - якщо не було серйозного струсу мозку - Картер не думав, що він був поранений занадто серйозно.
  
  
  Габріель була на краю дороги і подивилася вниз. "Це ваш водій?"
  
  
  "Так", - сказав Картер, прибираючи свій "люгер" у кобуру. Він обережно витяг Тіггса з уламків позашляховика і підтягнув його до лімузина. Габріель відчинила задні двері.
  
  
  «Витягніть наші валізи із джипа», - сказав він.
  
  
  Вона поспішила назад до розбитої машини, коли Картер уклав Тіггса на заднє сидіння, а потім зачинив двері.
  
  
  За мить Габріель повернулася з нічною сумкою його і Тіггса, яку вона кинула в задню частину з іншого боку, а потім сіла за кермо.
  
  
  Картер стрибнув з пасажирського боку, Габріель обвела велику машину навколо дерева, що впало, і через хвилину вони знову мчали по шосе до бази.
  
  
  П'ятий розділ
  
  
  Коли вони були ще за пару миль від бази, вони побачили яскраве свічення над лінією дерев. Картер відчинив вікно, і нічний вітерець доносив до них звук пострілів.
  
  
  Габріель прискорилася, велика машина мчала вперед уночі. Картер дістав свій «люгер», переконався, що в патроннику є патрон і приготувався до бою.
  
  
  Вони відчули запах диму перед останнім поворотом брукованої дороги, а потім вони обігнули кут, коли четверо темношкірих чоловіків, одягнених тільки в пов'язки на стегнах, втекли з пагорба через відкриті головні ворота.
  
  
  Габріель тихенько пискнула і натиснула на гальма. Картер висунувся з вікна і зробив три постріли, застреливши двох тубільців. Третій зник у кущах біля дороги, а четвертий повернув назад і поспішив за ріг гауптвахти.
  
  
  Передні колеса лімузина вдарилися об тіло одного з тубільців, але Габріель добре контролювала машину, доки вони повільно під'їжджали до бази.
  
  
  "Чекай тут!" - Картер гаркнув, вискочив з машини, поспішно обійшов фасад і помчав дорогою північно-західного периметра, що вела назад за будівлями постачання, сараями генераторів A і B і, нарешті, до скель уздовж північного краю острова.
  
  
  Більшість вогнів уздовж паркану було вимкнено, тому на дорозі було дуже темно з густими джунглями по один бік від високого паркану з дротяної сітки і довгими низькими будівлями всередині. Десь у бік будівлі адміністрації горів вогонь, але стрілянина припинилася.
  
  
  На мить у Картера виникло нудотне відчуття, що всі на базі вбиті, але потім спрацювала сирена, верескнула кілька секунд і вимкнулася.
  
  
  Те, що було схоже на голос Фенстера, рознеслося по системі гучного зв'язку: «Містер Оуен, містер Оуен, звітуйте перед адміністрацією. Містер Оуен перед адміністрацією з приводу дублера. Фахівці команди Бейкера – до Чарлі-Доуму.
  
  
  Стріла потрапила в стіну будівлі, повз яку Картер щойно проїжджав, промахнувшись менш ніж на фут. Він відхитнувся вліво, повернувшись боком на бігу, щоб менше уявляти себе як мета, поки він шукав у темряві попереду в пошуках ознак лучника. Та нікого не було.
  
  
  Він зупинився, всі почуття налаштовані на знак, будь-який знак того, що смаглявий тубільець був поруч.
  
  
  Щось було! Попереду та ліворуч. Картер стрибнув уліво, коли друга стріла рикошетом відлетіла від сітки огорожі. Він зробив один постріл у загальному напрямку, звідки, на його думку, була випущена стріла. Він не мав наміру вбивати цю людину. Він просто хотів продовжувати тиснути на нього, поки вони не дійдуть далекого північного краю бази. З повітря Картер побачив, що база не була обгороджена із цього боку. У паркані не було потреби. Скелі, що спускалися до океану, були заввишки щонайменше двісті футів і обривалися.
  
  
  Хтось щось крикнув з далекого боку господарських будівель, і пролунало два постріли.
  
  
  Картер мчав між будинками, але в передньому кутку різко зупинився. Персонал бази зараз нервуватиме і, швидше за все, стрілятиме практично у все, що рухається.
  
  
  Він повернув за ріг. Пара техніків у білих халатах стояла і дивилася вниз, на сараї з генераторами. Один із них був явно поранений. Кров капала на землю з його лівого ліктя, який він притискав до краю.
  
  
  "Куди він пішов?" - вигукнув Картер.
  
  
  Вони обидва розвернулися, один із техніків підняв свій сорок п'ятий, поранений спіткнувся вліво.
  
  
  "Це я ... Нік Картер", - крикнув Картер, все ще наполовину прихований за рогом будівлі.
  
  
  - Господи, - з полегшенням видихнув технік. Він опустив зброю.
  
  
  Картер відійшов від будівлі.
  
  
  «Господи…» - знову сказав технік, але потім, закашлявшись, ступив уперед і впав обличчям униз, з його спини вилетіла стріла.
  
  
  "Вниз! Лягай!" - вигукнув Картер іншому техніку. Він не бачив, звідки пішла стріла, але зробив постріл у безпосередній близькості від генераторних навісів, у тому напрямку, куди дивилися техніки.
  
  
  Поранений технік подивився з боку генераторних навісів на Картера і назад, коли він ступив до свого приятеля, що впав.
  
  
  «Лягай, тупий ублюдок!» - знову крикнув Картер. Він відскочив від захисту будівлі і зигзагоподібно побіг до пораненого, який, здавалося, був дезорієнтований, дивлячись то на свого мертвого друга, то на сараї з генераторами.
  
  
  Технік був менший за десять футів від Картера, коли стріла з нудотним звуком встромилася йому в шию, технік спіткнувся і впав на коліна, кров бризнула всюди, коли він спробував вийняти стрілу з його горла.
  
  
  Відразу за другим сараєм з генераторами, на відстані не менше п'ятдесяти ярдів, Картер помітив рух, що тьмяно виблискував у червоному світлі бараків на сході.
  
  
  Картер сів у позі класичного стрільця, витягнувши обидві руки, і зробив один постріл із люгера, потім другий і, нарешті, третій, останній потрапив у ціль. Він був у цьому певний.
  
  
  Обидва техніка були мертві; йому знадобилася лише секунда, щоб переконатися, що він нічого не може зробити для них обох. Картер мчав внутрішньою дорогою обслуговування повз дві останні будівлі постачання і пригальмував, проїжджаючи повз перший сараю з генераторами.
  
  
  Будівля адміністрації мала багато криків. Харчав автомобільний чи вантажний гудок, і він міг чути звук працюючої техніки. Це звучало дивно, як відбійний молоток.
  
  
  Вогонь почав вщухати, і деякі вогні знову спалахнули в обтічниках, але там, де був Картер, було дуже темно.
  
  
  Він помітив коричневошкіру фігуру відразу за другим сараєм із генераторами. Але тепер, стоячи між двома будівлями, вдивляючись у темряву, він не міг бути певним, що бачив.
  
  
  Тубільець був дуже точний зі своїми стрілами. На цій відстані, якби він все ще ховався за кутом будівлі генератора, він не схибне.
  
  
  Картер відійшов від будівлі, щоб, загорнувши за ріг, він не опинився б просто на людині, якби він сидів тут.
  
  
  Потім Картер помітив тіло, що лежить у траві неподалік дороги, в тіні, і зробив кілька кроків ближче.
  
  
  Поруч із тубільцем лежали міцна на вигляд цибуля і сагайдак зі шкури тварини, в якій знаходилися дві стріли. Наскільки Картер міг бачити, людина не рухалася, але крові не бачила.
  
  
  На ремонтну дорогу під'їхала машина, її фари на мить висвітлили спину Картера. Він обернувся, щоб подивитись, хто йде. У цей момент він швидше відчув, ніж почув, швидкий рух ліворуч. Він повернувся в часі і побачив, як тубільець кидається на нього з мачете у правій руці.
  
  
  Картер відступив убік, але було надто пізно, щоб уникнути попадання мозолистої ноги тубільця на праве зап'ястя, внаслідок чого його «люгер» полетів.
  
  
  Уродженець на мить втратив рівновагу. Картер зумів завдати незграбного удару чоловікові в груди, відкинувши його назад.
  
  
  Темношкірий чоловік здорово забився і підійшов до Картера з високо піднятим мачете.
  
  
  Картер легко ухилився від удару і витяг Х'юго із замшевих піхов, прив'язаних до його правого передпліччя.
  
  
  Лезо яскраво блищало у світлі фар машини, що зупинилася десь позаду нього. Тубільець, помітивши стилет, різко зупинився, тепер насторожено, і він зрозумів, що Картер озброєний.
  
  
  «Я не хочу завдавати вам шкоди», - сказав Картер французькою. «Але ви повинні зрозуміти, чому я маю вас заарештувати».
  
  
  Тубільець зробив випад, змахнувши мачете смертоносним підступним ударом, призначеним для того, щоб випатрати живіт. Картер відскочив і завдав удару вниз, ледве встигнувши зачепитися за передпліччя тубільця кінчиком леза.
  
  
  Хтось прибіг, коли тубільець став ухилятися вліво, щоб виявитися ближче до тіні збоку від сараю з генератором. Саме тоді Картер зрозумів, що зможе взяти людину живою.
  
  
  Він кинувся на тубільця, який відмахнувся від мачете, але потім розвернувся і попрямував до тіней. Картер за мить схопив його за праву руку і швидко зігнув її, так що чоловік втратив хватку з мачете.
  
  
  Тубільець щосили повернувся до Картера, який відпустив його, відступив назад і склав кулак, розбивши йому щелепу. Голова тубільця відкинулася назад, і він звалився на землю.
  
  
  "Месьє Картер!" - Покликала Габріель.
  
  
  Картер обернувся, коли Фенстер з похмурим уважним виразом обличчя, кров текла з рани на плечі, пістолет калібру в його руці кинувся на нього, націлившись на тубільця, що впав.
  
  
  "Ублюдок!" - вигукнув Фенстер.
  
  
  Картер виставив праву ногу, спіткнувши Фенстера, який упав. Потім він вибив пістолет із руки начальника служби безпеки. Чоловік завив від болю.
  
  
  Габріель стояла біля відчинених дверей лімузина. Фари великої машини висвітлювали всю сцену. Вона, мабуть, помітила його тут і під'їхала від головних воріт. Він здивувався, що її не зупинили. Але тоді Фенстер та його люди зі служби безпеки були явно надто зайняті.
  
  
  Картер знайшов свій "люгер" і підняв тубільця на ноги. Темношкірий чоловік саме опритомнів, і як тільки його очі сфокусувалися, він почав боротися. Картер сунув ствол Люгера над ніс людини, прямо між його очима, і тубільець негайно заспокоївся, його очі закотилися від ненависті і страху.
  
  
  Фенстер якраз приходив до тями. "Сукін син, ублюдок ..." - почав він.
  
  
  "Візьми себе в руки, Фенстере!" - гаркнув Картер. "У нас є робота!"
  
  
  «Проклятий Полі…»
  
  
  Картер з огидою подивився на начальника служби безпеки, потім поволік тубільця навколо нього. З люгером, що врізався в шию чоловічка за правим вухом, він повів його назад до лімузина.
  
  
  Не кажучи ні слова, Габріель відчинила задні двері з боку, протилежного до того, де лежав Тіггс, і Картер заштовхав тубільця всередину і сів за ним.
  
  
  Фенстер підійшов до машини. "Куди, чорт забирай, ти його везеш?"
  
  
  "У диспансер".
  
  
  "Він не поранений".
  
  
  "Є кілька питань, які я хотів би поставити йому, Фенстер", - роздратовано відрізав Картер. «Це друга повномасштабна атака на цю базу. Тобі не спадало на думку взяти полоненого і допитати його? Чи, принаймні, поставити вертоліт, щоб дізнатися, звідки, чорт забирай, ці люди?»
  
  
  Фенстер заліз на переднє сидіння, а Габріель сіла за кермо. Він дивився на неї секунду чи дві, потім схилив голову. «Місіс Рондін. Для мене сюрприз бачити вас тут сьогодні ввечері».
  
  
  "Який шлях у диспансер?" — спитав Картер із заднього сидіння.
  
  
  "Це справа адміністрації", - сказав Фенстер, повертаючись. Він помітив Тіггса на задньому сидінні. «Боже! Що сталося з Бобом?
  
  
  "Він потрапив в аварію дорогою сюди".
  
  
  "Повернись", - наказав Фенстер Габріель. "Диспансер знаходиться навпроти головних воріт".
  
  
  * * *
  
  
  Там і там на під'їзних коліях і вздовж під'їзних колій від головних воріт у бік адміністративної будівлі лежало кілька тіл. Однак більшість із них були тубільцями з коричневою шкірою. Лише кілька техніків було вбито чи поранено.
  
  
  Одна з казарм вниз по пагорбі від обтічників була підпалена. Півдюжини техніків боролися з полум'ям, яке вже поглинуло більшу частину будівлі. Працював насос - з шумом відбійного молотка - і вони поливали струменями води сусідніми будівлями. Казарми були безнадійними.
  
  
  Джастін Оуен виходив з будівлі адміністрації, коли вони під'їхали до нього через вулицю. Передня частина його сорочки кольору хакі була залита кров'ю.
  
  
  Картер відчинив двері, вийшов і витяг тубільця за собою.
  
  
  «У тебе є один із ублюдків», - хрипко крикнув начальник станції, шкандибаючи через вулицю.
  
  
  Габріель та Фенстер вийшли з машини.
  
  
  «Підніміться в амбулаторію і попросіть когось прийти за Тіггсом», - сказав Картер Фенстеру.
  
  
  На мить здалося, що ця людина не підпорядковуватиметься ніяким наказам Картера, але потім він повернувся на підборах і попрямував доріжкою до будівлі.
  
  
  Оуен почав тягтися до свого сорока п'ятого, коли перейшов вулицю, але Картер зупинив його. «Він для нас цінніший живим, ніж мертвим».
  
  
  Вони розмовляли англійською, і, схоже, тубільець не розумів жодного слова, яке вони говорили. Але він був дуже наляканий.
  
  
  
  Він продовжував дивитися на обтічники та антенну систему, начебто це були якісь монстри, які будь-якої миті можуть стрибнути за ним. Він виявив велику мужність, коли зустрівся з Картером у гаражі з генераторами. Але тепер він був наляканий.
  
  
  «Цікаво, — подумав Картер. Він озирнувся, раптом усвідомивши, що довкола не було китайців. Зазвичай вони всюди. Але в цей момент нікого не було видно. Ще цікавіше.
  
  
  "Добрий вечір. Мадам Рондін», - говорив Оуен, ніби раптово усвідомлюючи, хто вона така. «Я не знаю, чи розумно тобі залишатися тут. Досі може бути небезпека».
  
  
  "Вона залишиться з нами", - сказав Картер.
  
  
  "Чому?" - Запитав Оуен. Він був дуже спантеличений тим, що сталося, хоча не виглядав пораненим. Кров на його штанах хакі виглядала так, ніби вона була пролита на нього.
  
  
  «Вона йде від чоловіка. Вона попросила політичного притулку».
  
  
  «О боже, – простогнав Оуен. "Нам це не потрібно, Картер".
  
  
  "Пізніше", - відрізав Картер. «А поки що я хочу, щоб це було в аптеці».
  
  
  "Він поранений?"
  
  
  "Ні. Я хочу допитати його".
  
  
  «Диспансер повний. Ми можемо скористатися моїм офісом», - з огидою сказав Оуен.
  
  
  Фенстер вийшов із амбулаторії з двома чоловіками, які несли ноші.
  
  
  Вони обережно зняли Тіггса з заднього сидіння та віднесли до амбулаторії.
  
  
  "Що щодо нього?" - спитав Фенстер, дивлячись на тубільця.
  
  
  "Ми відвеземо його в мій офіс", - відповів Оуен.
  
  
  Вони повернулися через дорогу та увійшли до будівлі адміністрації. Картерові доводилося наполовину тягнути, наполовину нести тубільця, який не хотів рухатися, хоч би як його штовхали рушницею.
  
  
  Усередині було кілька людей, які поспішали туди-сюди. Оуен зупинив одного з техніків.
  
  
  Він запитав. - "Як щодо нашої комунікаційної тарілки?"
  
  
  "Ми ось-ось перебудуємо її, містер Оуен", - сказав схвильований технік.
  
  
  "У нас буде зв'язок зі Штатами протягом наступних півгодини?"
  
  
  "Або раніше".
  
  
  «Я не хочу нічого очевидного, ви розумієте? Ні чорта».
  
  
  "Так сер."
  
  
  «Ні по радіо, ні по телефону. Занадто багато вух».
  
  
  "Так сер. Як тільки зв'язок буде готовий, ми виправимо його через наші криптографічні схеми».
  
  
  "Хороша людина", - сказав Оуен. "Я хочу, щоб комутатор у приміщенні повністю відключився".
  
  
  "Так, сер", - сказав технік і поспішно вийшов із будівлі.
  
  
  «Це вдруге, коли нас спіймали зі спущеними штанами до щиколоток. Я не хочу транслювати це для Тома, Діка чи Гаррі, які мають приймач зв'язку».
  
  
  «Якби ви не замовили це, я замовив би», - сказав Картер.
  
  
  Габріель мовчки стояла за кілька футів від чоловіків. Картер глянув на неї, а потім знову на Оуена.
  
  
  Він запитав. - "У вас є де їй зупинитися?"
  
  
  «У нас є VIP-приміщення поряд із вами. Але я не думаю, що це така гарна ідея».
  
  
  "Я візьму на себе відповідальність за те, що штат очистить його", - сказав Картер. Він знову обернувся до неї. "Можливо, було б краще, якби ти піднялася до своєї кімнати".
  
  
  Габріель вдалося трохи посміхнутися. "Ви хочете допитати цю людину", - сказала вона. "Як ви плануєте це зробити?"
  
  
  "Я не розумію", - сказав Картер.
  
  
  "Вона має на увазі якою мовою", - сказав Фенстер. «Більшість полінезійців тут не говорять англійською чи французькою».
  
  
  "Він правий", - сказала Габріель. Вона подивилася на тубільця. «Він, ймовірно, говорить піджин-китайською, японською та малазійською».
  
  
  "Фенстер?" - спитав Картер. Начальник служби безпеки похитав головою. "Оуен?" Начальник станції похитав головою.
  
  
  «Я говорю цими мовами», - м'яко сказала Габріель.
  
  
  «Вірно, – сказав Картер. Це було те, що він підозрював. Тут щось було не так. Начальник служби безпеки, який, чорт забирай, не знав, що робить. Невмілий начальник станції. Китайці, які були скрізь, окрім випадків, коли приходили проблеми. Тубільці, які приходили та йшли за своїм бажанням. Французький губернатор, який, очевидно, причетний до неприємностей, що виникли на базі, але нічого не могло бути доведено. І тепер дружина губернатора виступає єдиним перекладачем.
  
  
  Усі вони увійшли до офісу Оуена. Місцевий житель здавався набагато спокійнішим тепер, коли йому не було видно обтічників та антеної ферми.
  
  
  Картер посадив його в крісло навпроти вікна. Жалюзі були опущені.
  
  
  "Запитайте його, чому його люди напали на цю базу", - сказав Картер Габріель.
  
  
  Вона підійшла до чоловіка і подивилася йому у вічі. Він дивився на неї, не блимаючи, без посмішки. Вона говорила, а піджин був серією м'яких голосних звуків, що перемежовуються голосовими паузами.
  
  
  Тубільець просто подивився на неї, але не спробував відповісти чи навіть показати, що зрозумів.
  
  
  "Скажи йому, що я відкрию ці жалюзі, і на нього обрушиться щось дуже погане", - сказав Картер.
  
  
  Габріель здавалася збентеженою.
  
  
  "Просто скажи йому це", - наполягав Картер.
  
  
  Вона так і зробила, і зміна виразу його обличчя була помітною. Однак він нічого не сказав.
  
  
  Картер обійшов стіл Оуена і, не зводячи очей з тубільця, повільно підняв штори до упору. На цей раз вираз обличчя тубільця змінилося. Його самовпевненість і нерозуміння миттєво розтанули, перетворившись на жалюгідний страх.
  
  
  "Ми приведемо тебе до них". - крикнув Картер, показуючи у вікно на обтічники та антенну ферму.
  
  
  Габріель розповіла тубільцю те, що сказав Картер. Чоловік похитав головою і щось пробурмотів.
  
  
  «Він благає вас від його сім'ї та великого бога Хіва Мауї Хіва – який, я думаю, є вулканом на Нату Фауї – не робити цього з ним».
  
  
  "Чому його люди напали на цю станцію?" - спитав Картер.
  
  
  Габріель повторила питання, але тубільець продовжував хитати головою і повторювати своє прохання.
  
  
  Картер опустив штори, і чоловік заспокоївся. Габріель повторила запитання.
  
  
  Декілька хвилин здавалося, що тубільець не збирався їм відповідати, але потім він почав якесь довге, дуже складне пояснення. Кілька разів Габріель зупиняла його і питала ще про щось. Щоразу він викликав новий ланцюжок белькотіння.
  
  
  Нарешті він замовк, і Габріель підвела очі. Вона здавалася невпевненою. Волосся на потилиці Картера піднялося дибки.
  
  
  «Його люди двічі атакували цю базу, бо щоразу з'являвся бог Хіва Мауї Хіва і наказав їм це зробити».
  
  
  Картер чекав, доки вона продовжить. Але вона цього не зробила. "Це так?" він запитав. "Все це?"
  
  
  «Він продовжував повторювати це, і я запитала, чи мав він на увазі, що вулкан був активний... чи говорив бог зі своїм народом через полум'я та лаву. Але він сказав ні. З'явився сам бог.
  
  
  "Щось ще?" - спитав Картер. Фенстер усміхнувся, і Оуен був явно спантеличений.
  
  
  «Я спитала його, чи з'явився бог як знамення. Птах, що летить вночі. Акула. Другий знак. Але він наполягав, щоб Бог прийшов до них особисто. Вночі у примарному світлі», - сказала Габріель. Останнє, здавалося, турбувало її найбільше.
  
  
  «Чорт забирай», - вилаявся Фенстер.
  
  
  Вони всі повернулися, коли тубільець перекинувся зі стільця на підлогу, кров ринула з його стиснутих зубів, коли він подавився.
  
  
  "Христос!" - крикнув Картер, кидаючись поряд із тубільцем. "Покличте сюди медика!"
  
  
  Тубільець повністю прикусив мову. Великий шматок клаптями висів у нього на щоці. Його очі були широко розплющені і сяяли.
  
  
  Картер спробував перевернути його на живіт, щоб величезна кількість крові, що випливає з його відрізаного язика, не задушило його до смерті. Але чоловік чинив опір. Коли Картер нарешті перевернув його, тубільець продовжував робити глибокі хрипкі вдихи, змушуючи кров текти по його трахею в легені. Втопився у власній крові.
  
  
  Фенстер вискочив за двері, але задовго до того, як він повернувся з медиком, тубільець здригнувся і лежав нерухомо.
  
  
  Шоста глава
  
  
  Після того, як тіло тубільця було видалено з офісу Оуена, всі вони стояли і дивилися на величезну калюжу крові, поки Оуен нарешті не підійшов до дверей і не покликав свого денщика Хуан Чоу.
  
  
  Один із техніків, що поспішали коридором, озирнувся. "Вони всі пішли, сер", - сказав він.
  
  
  Оуен вийшов у коридор. "Що ти сказав?"
  
  
  «Вони пішли, містере Оуен. На базі немає жодного китайця».
  
  
  Оуен у похмурому мовчанні повернувся до свого кабінету.
  
  
  Картер налив кожному по чарці бурбона. "Вони знали про напад до того, як воно сталося".
  
  
  "Здавалося б, так", - сказав Фенстер, роблячи ковток.
  
  
  "Чому ти не знав?"
  
  
  «Ми ніколи не очікували, що щось подібне трапиться вперше і вже точно не вдруге. Ми навіть не очікували».
  
  
  "Це все правильно", - стомлено сказав Картер. Він глянув на годинник. Було після першої години ночі. Здавалося, минуло багато років, як він востаннє спав. «Щойно ваші люди повернуться, ми дізнаємося, як вони входили і виходили непоміченими».
  
  
  "Що?" - спитав Фенстер.
  
  
  "Твої патрулі", - сказав Картер. "Люди, яких ви послали за тубільцями".
  
  
  Фенстер нічого не сказав.
  
  
  «Ви послали гелікоптер або принаймні пару людей пішки, щоб слідувати за ними?»
  
  
  Фенстер похитав головою. "Занадто багато плутанини", - сказав він. "У темряві ми не знали, хто поранений, хто вбитий і що відбувається".
  
  
  "Чорт", - вилаявся Картер. «Чи є ще пілот вертольота? Я можу літати, але хочу зосередитись на землі».
  
  
  "Я можу керувати вертольотом", - сказав Фенстер. «Але це марно. Ми б там нічого не побачили. Надто темно».
  
  
  «Ви проводите тут цікаву операцію із забезпечення безпеки, Фенстер».
  
  
  «Мені це не потрібно приймати, Картер. Ні від тебе, ні від когось ще. Якщо ти хочеш моєї відставки, ти отримаєш це. Інакше я відвезу тебе до Нату Фауї вранці. Тільки це годиться. Ми вже пробували це раніше”.
  
  
  «Мабуть, ця людина мала рацію, — подумав Картер. Збитків вже було завдано. Сьогодні ввечері мало що можна було з цим поробити. Уранці він поїде на острів. Так чи інакше, він збирався докопатися до суті. І дуже швидко.
  
  
  Він обернувся до Оуена. "Де ваша криптосекція?"
  
  
  "Кріпто?" - Запитав Оуен.
  
  
  Ваш центр зв'язку. Я маю поговорити з Вашингтоном сьогодні вранці».
  
  
  «Якщо ви хочете моєї відставки, ви можете отримати її тут і зараз. Вам не потрібно скаржитися до Вашингтона».
  
  
  "Заткнися, Фенстер", - відрізав Картер. "Якщо і коли я захочу вашої відставки, ви дізнаєтеся про це першим, запевняю вас".
  
  
  "Це нам не допоможе", - сказав Оуен стомлено.
  
  
  «У нас щонайменше четверо людей загинули, ще дюжина поранено».
  
  
  "Шість", - сказав Картер. Він розповів Оуен про дві техніки у генераторних навісів.
  
  
  «Нам знадобиться допомога з Вашингтона, інакше нам доведеться закритися. Чоловіки цього не зазнають. Вони підуть, укладено контракт чи ні. Це не військові. Ми всі мирні жителі”.
  
  
  "Я подивлюся, що можна зробити", - сказав Картер.
  
  
  «Дюваль пішов. Він був зовні. Він застрелив двох тубільців. Він просто повернувся і сказав мені заткнути це місце. Він йде".
  
  
  "Комунікаційний центр", - підказав Картер.
  
  
  «Через дорогу до Engineering Able. Поряд з антеною фермою», - сказав Оуен. Але мені доведеться піти з тобою. Інакше вони тебе не пустять.
  
  
  «Добре, – сказав Картер. Він знову повернувся до Фенстера. "Не могли б ви показати мадам Рондін її апартаменти у VIP-будівлі?"
  
  
  Фенстер кивнув головою.
  
  
  «Після цього я хочу, щоб ви та ваші люди допитали кожну людину на цій базі. Я хочу отримати якнайточнішу картину того, що сталося, коли це сталося, хто був убитий і хто поранений».
  
  
  Фенстер знову кивнув головою. "У який час ви хочете прилетіти до Нату Фауї?"
  
  
  «О восьмій, - сказав Картер. "Це дасть вам можливість зробити те, що ви повинні зробити, і це дасть нам усім шанс виспатися на кілька годин".
  
  
  «Я надішлю вам одяг, мадам Рондін», - сказав Оуен.
  
  
  «Я була б вдячна, містере Оуен, - сказала вона. Вона кивнула Картерові і пішла з Фенстером.
  
  
  «Перш ніж усе це закінчиться, на нас чекають неприємності з боку губернатора та його людей», - сказав Оуен.
  
  
  «Швидше за все, – сказав Картер. «Я подивлюся, що я можу зробити з державою щодо цього».
  
  
  Вони перейшли в інженерний корпус, у задню кімнату без вікон, де увійшли до надсекретної кімнати електронної криптографії. Тут секретні повідомлення передавалися туди й назад між цією станцією та Центральним розвідувальним управлінням, Пентагоном, і спеціальним каналом, адресованим Державному департаменту, але насправді ретранслювалися через AX на Дюпон Серкл.
  
  
  Там чергував молодий технік. Він дуже нервував і продовжував поратися з карабіном М-2 з обоймою на тридцять патронів.
  
  
  «Ти збираєшся застрелити когось, якщо продовжуватимеш робити те, що робиш, синку», - сказав Картер.
  
  
  Молода людина мало не вистрибнула зі шкіри.
  
  
  Оуен повів його назад до дверей. «Я хочу, щоб ти зачекав зовні, Бреде. Я не хочу, щоб хтось прийшов сюди і турбував нас наступного разу…» Він повернувся до Картера.
  
  
  «Півгодини – сорок п'ять хвилин».
  
  
  "Чудово?" — спитав Оуен, знову повертаючись до хлопця.
  
  
  "Так, сер", - рішуче сказав технік і вийшов назовні, за його спиною з клацанням зачинилися товсті металеві двері безпеки.
  
  
  Ти хочеш, щоб я увійшов чи вийшов. Картер? - Запитав Оуен.
  
  
  "Ти можеш залишитися", - сказав Картер. «Тільки не читай через моє плече. Хтось ще читав ці схеми?»
  
  
  "Не за межами цієї кімнати... крім адресатів".
  
  
  «Добре, – сказав Картер. Він сів перед автоматом із позначкою Держдепартаменту, замкнув ланцюг і ввів свій код розпізнавання та позначення Девіда Хока – тільки для ваших очей.
  
  
  Відповідь прийшла через секунду чи дві, і за мить з'явився покажчик, щоб він чекав.
  
  
  Картер відкинувся на спинку крісла і закурив.
  
  
  "Кава?" - Запитав Оуен.
  
  
  "Звісно."
  
  
  Начальник станції налив їм обом чашки, передав Картерові його, потім повернувся до столу, сів і підняв ноги. У Вашингтоні наближався опівдні, тож Хоук напевно буде за своїм столом.
  
  
  "У мене таке враження, що ти робив це раніше", - сказав Оуен через край чашки.
  
  
  "Робив що?" - спитав Картер.
  
  
  «Я не знаю, як ви це називаєте… місії, завдання, робота. Як завгодно".
  
  
  "Я не розумію, про що ти говориш".
  
  
  "Я думаю, що так".
  
  
  Картер глянув на нього. "Тобі доведеться трохи довше триматися разом".
  
  
  "Що, чорт забирай, це має означати?" - гаркнув Оуен, сідаючи вперед.
  
  
  «Це означає, що якщо ви зараз скинете карти, як Дюваль, то моя робота стане складною, якщо не неможливою. Якщо це станеться, я цілком упевнений, що багато людей буде вбито».
  
  
  "В агентстві здійметься галас…"
  
  
  «Я не займаюся театральністю, Джастін, – відрізав Картер. Він дуже втомився і був на межі того, щоб стати злим.
  
  
  "Я бачу…"
  
  
  Телетайп перед Картером зателефонував у п'ять дзвонів, що означало вхідний виклик із найвищим пріоритетом. Він повернувся до неї, помітивши враження обличчя Оуена.
  
  
  ТІЛЬКИ ДЛЯ ВАШИХ ОЧЕЙ NICK CARTER N-3
  
  
  ФРАНЦУЗЬКИЙ ЗАПИТ НАШОГО ПОСОЛА У ПАРИЖІ ЗАПИТ - БУДЬ-ЯКА УЧАСТЬ ВАШОЇ СТАНЦІЇ
  
  
  HAWK
  
  
  Картер швидко телетайпував, що йому все відомо про протест, у якому фігурувало викрадення.
  
  
  Машина мовчала кілька секунд, і Картер майже міг бачити Девіда Хока, його густа копиця сивого волосся сплутана, всюдисуща сигара стиснута в зубах, що дивиться на телетайп, коли він обмірковував повідомлення Картера.
  
  
  ЗАПИТ - ЗВІТ ПРО ХІД ВАШОГО ЗАВДАННЯ - ПОТРІБНА ДОПОМОГА
  
  
  НЕ ДІЙСНО ВИКРАДАТИ - АЛЕ ВІДПОВІДЬ БУДЕ ТОЙ Ж
  
  
  Якнайшвидше і лаконічніше Картер телетайпував повний звіт про те, що сталося з того часу, як він прибув туди.
  
  
  
  Спостереження пілота RT про те, що цим місцем керували китайці, його перша зустріч та перші враження від Дюваля, Фенстера та Оуена, його наступний переліт через Нату-Хіва з Тіггсом, його зустріч з губернатором, поїздка назад з Габріель Рондін та атака на базу.
  
  
  ЗАПРОСИТИ У ДЕРЖАВНОМУ ВІДДІЛЕННІ ПЕРЕЦЯГ ДЛЯ ГАБРІЕЛЬ РОНДІН ЗАПРОСИТИ ПОЗИЦІЮ НАЙБЛИЖЧОГО СУБ'ЄКТУ ФЛОТУ США
  
  
  Цього разу ланцюг був тихий щонайменше десять хвилин, і Оуен почав нервувати, коли знову пролунав п'ятидзвінок.
  
  
  Картер знову повернувся до апарату, який видавав широту і довготу корабля США "Морська зірка", потім перевела це за милі від Хіва Фауї.
  
  
  «Морська зірка» з повним комплектом людей та ядерної зброї знаходилася на відстані близько 1700 морських миль. Розрахунковий час прибуття, за словами Хоука, становив тридцять годин, а це означало, що під водою підводний човен міг розвивати швидкість понад п'ятдесят п'ять вузлів. Дивно.
  
  
  ЗАПРОСИТЬ МОРСЬКУ ЗІРКУ НА САЙТІ ДЛЯ МОЖЛИВОЇ ДОПОМОГИ, АЛЕ НЕ ВКЛЮЧАЮТЬ ЯДЕРНИЙ УДАР
  
  
  Телетайп мовчав ще хвилини дві-три. Але потім загриміло останнє повідомлення:
  
  
  ЗІРКА ПРИНЯЛА
  
  
  Картер відключив ланцюг, потім витяг папір з телетайпа і пропустив через шредер.
  
  
  Оуен налив собі ще одну чашку жахливої кави і закурив сигару. Він сидів за столом, спостерігаючи за кожним рухом Картера.
  
  
  "Добре?" він сказав. «Пеонів пускають у цю справу? Чи ми маємо вгадувати?»
  
  
  «Допомога вже в дорозі, Джастін, - сказав Картер.
  
  
  Оуен з надією підвів очі.
  
  
  «Тридцять, може, щонайбільше тридцять п'ять годин, і все це закінчиться».
  
  
  «Морські піхотинці прибудуть? І все?"
  
  
  "Щось таке."
  
  
  "Але мені не сказали".
  
  
  "Тобі не говорять", - сказав Картер. Він не хотів панікувати. Якщо на базі стався витік, Картер хотів бути абсолютно впевненим у тому, що швидке прибуття Морської зірки не стане відомим іншим. Оуен був головою ... все починається з нього.
  
  
  "Зрозуміло", - сказав Оуен, встаючи з-за столу. Він міцно затиснув сигару між зубами на краю рота, потім відімкнув сталеві двері і вийшов надвір. Картер пішов за ним, молодий технік прослизнув назад у кімнату.
  
  
  На півдорозі коридором Картер зупинив начальника станції.
  
  
  "Це не те, що ти думаєш, Джастін", - сказав він.
  
  
  "Що не те, про що я думаю?"
  
  
  Картер глянув йому у вічі. «Ви працюєте як начальник станції супутникового стеження та прийому. Я правий?"
  
  
  Оуен кивнув головою.
  
  
  "Я збираюся повернути це тобі".
  
  
  Оуен почав протестувати, але Картер утримав його.
  
  
  «Не втручайся у мої справи, Джастіне, і я поверну тобі твій бізнес на срібному блюді. Це угода?»
  
  
  Оуен завагався.
  
  
  Картер простяг руку. "Це угода?" він запитав. "Ви дозволяєте мені робити мою роботу, а я віддам вам вашу роботу натомість?"
  
  
  Після дуже довгого мовчання Оуену вдалося трохи посміхнутися. Він потис руку Картерові. «Це угода, Картер, – сказав він. "Але тоді у мене немає особливого вибору, чи не так?"
  
  
  Картер похитав головою.
  
  
  Оуен засміявся, потім повернувся і пішов коридором до дверей у тепле нічне повітря.
  
  
  В інженерній будівлі притихли, і за кілька хвилин Картер слідом за начальником станції вийшов з будівлі.
  
  
  На базі, як і раніше, було багато активності, але не такої бурхливої, як раніше. Пожежа в будівлі казарми майже згасла, і зараз за нею спостерігали лише двоє чоловіків та одна пожежна частина.
  
  
  Переходячи головну вулицю, Картер глянув униз на головні ворота. Пара вантажівок під'їхала до задніх дверей перед головними воротами, і там було кілька озброєних людей, які чекали на новий напад - події, яка навряд чи відбудеться сьогодні ввечері.
  
  
  За обідньою залою Картер перетнув далеку вулицю і увійшов до адміністративної будівлі, піднявшись чорними сходами в житлову зону VIP.
  
  
  У своїй кімнаті він зняв з себе одяг і зброю, потім прийняв гарячий душ, що обпалює, і закінчився крижаним потоком.
  
  
  Після того, як він витерся, почистив зуби і швидко випив чарку бренді з пляшки на комоді, він заліз у ліжко і заснув майже перш, ніж його голова торкнулася подушки.
  
  
  * * *
  
  
  На світанку Габріель Рондін залізла в ліжко до Картера, її груди притулилися до його спини, її довгі ноги переплелися з нього, а її губи торкалися його вуха.
  
  
  Він був у глибокому сні, але прокинувся миттєво і повернувся до неї обличчям. Вона посміхалася.
  
  
  «Доброго ранку», - сказала вона хрипким голосом.
  
  
  Якщо її обличчя було гарне, її тіло було чудовим. Шкіра в неї була м'яка, оливкового кольору, плечі крихітні, руки довгі і витончено сформовані. Її груди були маленькими, соски вже стояли, а трохи нижче невеликої округлості живота її чорне як смоль лобкове волосся було частково виголено... очевидно, щоб вона могла носити дуже коротке бікіні. Ноги у неї були дуже довгі та красиві.
  
  
  «Я здивований, що ти тут, ось так, – сказав Картер. Він простягнув руку і погладив кінчиками пальців сосок її лівих грудей. Вона здригнулася.
  
  
  Я не знаю, – сказала вона. - Коли я побачила тебе на задній веранді, я знала, що буду... з тобою.
  
  
  Довгий час вони дивилися одне на одного. Очі Габріель були дуже великі і сяючі, губи були повні.
  
  
  "Чи було з ним дуже погано?"
  
  
  "Так", - м'яко сказала вона.
  
  
  "Чому ... як ти опинився з ним?"
  
  
  Секунду чи дві Картер не думав, що вона відповість йому, і почав питати її вдруге, коли вона почала.
  
  
  "Я злочинниця", - сказала вона. «Це було або сісти до в'язниці, або піти з ним сюди».
  
  
  "Що ти зробила?"
  
  
  «Я вбила людину. Дуже погана людина, яка мене зґвалтувала».
  
  
  "Коли це було?"
  
  
  "Багато років тому", - сказала вона. Сльози навернулися на її очі, вона відсунулася і почала вставати з ліжка, але Картер відтяг її назад.
  
  
  "Розкажи мені про це, Габрієль", - м'яко сказав Картер. "Прибери це зі своєї пам'яті".
  
  
  Її трясло, коли вона лягла, поклавши руки на живіт. Картер підвівся поруч із нею на лікті.
  
  
  Мені було вісім років, коли мого батька вбили в Африці. Я алжирка. Після цього моя мати перевезла нас з Алжиру до Парижа. Наступного року вона зустріла Анрі, француза, і вони побралися».
  
  
  Габріель повернула голову, щоб подивитися прямо в очі Картер. Мені тоді було дев'ять. Коли я прийшов додому зі школи одного дня, моя мама ходила по магазинах, і Анрі був там.
  
  
  «Він почекав, поки я піднімуся до своєї кімнати, щоб переодягнутися. Він прийшов в одному халаті, а я в трусиках».
  
  
  Тепер її очі сповнилися сльозами.
  
  
  «Я запитала його, що він робить у моїй кімнаті, але він просто посміхнувся мені і сказав, що все буде гаразд. Він просто хотів поговорити зі мною... як батько з дочкою.
  
  
  "Я сказав йому піти, але він змусив мене сісти з ним на ліжко, і він почав розповідати мені про те, як іноді моя мати недостатньо добре цілувала його – так він це сформулював, я пам'ятаю – і це засмутило його. І коли він був сумний і злий, він міг бути змушений дуже сильно образити її.
  
  
  Але він сказав, що цього не повинно бути, якщо тільки я допоможу йому.
  
  
  Картер, звісно, знав, що буде далі. То була не нова історія. Її використовував та людина, а потім і Рондін.
  
  
  «Того першого дня він тільки змусив мене… доторкнутися до нього. Мені було так соромно, але я так боялася, що він завдасть болю моїй матері або зробить щось дуже погане зі мною, про що я не розповідала. Щоразу, коли він приходив до моєї кімнати, Я сказав собі, що це ніколи не повториться, і незабаром я розповім, що він змусив мене робити. Я була просто худою маленькою дівчинкою, а він був великим чоловіком – із запальним характером».
  
  
  «Тобі не треба продовжувати…» - почав Картер, але вона продовжувала говорити, ніби не чула його.
  
  
  «Пізніше він змушував мене знімати з мене весь одяг і пестив мене, поки я грала з ним. Він сказав мені, що це зробило його щасливішим. Зменшило ймовірність того, що він завдасть болю моїй матері.
  
  
  «Потім приблизно через рік після того, як це почалося, моя мати мало не спіймала нас, і це припинилося на довгий час. Поки мені не виповнилося тринадцять чи чотирнадцять, я почала виглядати як жінка.
  
  
  "Все почалося так само, тільки цього разу все йшло набагато швидше".
  
  
  Габріель заплющила очі.
  
  
  «Якось вдень я прийшов зі школи - моя мама вдень працювала в кафе, а Анрі працював на фабриці ночами. Він був там у моєму ліжку, голий.
  
  
  «Я сказав йому, що зателефоную до поліції, але він сказав, що вони мені ніколи не повірять. І навіть якщо він потрапить до в'язниці через мене, коли він вийде, він уб'є мене та мою матір.
  
  
  «Я стояла біля свого ліжка, поки ми розмовляли, і коли він побачив, що я дивлюсь у бік дверного отвору, він схопився і схопив мене. Анрі був дуже сильною людиною ... »
  
  
  Груди Габріель здіймалися, коли вона знову пережила той час.
  
  
  «Коли все закінчилося, він пішов до своєї спальні і заснув. Я спустився на кухню, взяла найбільший ніж, який змогла знайти, повернулася нагору та вбила його. Я продовжував завдавати йому ударів ножем знову і знову, і це було багато крові.
  
  
  «Моя мама прийшла додому за годину, і я все їй розповіла. Тієї ж ночі ми поїхали до Алжиру, де сховалися в дуже поганому районі міста».
  
  
  "Рондін був там?" - спитав Картер.
  
  
  Габріель розплющила очі і кивнула. Він був там консулом. Моя мати працювала домробітницею у його великому особняку. Настав день, коли поліція в Парижі повідомила поліцію в Алжирі, що вони повинні мене розшукати. Моя мати не знала, що робити. зробити, тож вона пішла до Альберта і розповіла йому все.
  
  
  «Мене привезли до нього і він негайно погодився допомогти. Мене та мою матір відправили сюди, на ці острови. Альберт приєднався до нас через рік, і через два місяці моя мати захворіла і померла. Альберт сказав, що я маю бути його дружиною, і якщо мені це набридне, він відправить мене назад до Франції, щоб я постала перед судом за вбивство».
  
  
  Вона здригнулася. "Я не могла більше цього терпіти", - сказала вона. "І тепер я не хочу повертатися до Франції".
  
  
  "Ти не повернешся", сказав Картер. "І тобі не потрібно лягати зі мною спати, щоб отримати мою допомогу".
  
  
  Їй удалося посміхнутися, вона простягла руку і погладила його по щоці. "Я тут не через це", - сказала вона. "Я тут, тому що ти будеш першим чоловіком, з яким я хотіла бути".
  
  
  Це неправильно. - подумав Картер.
  
  
  Вона була дуже вразливою жінкою, і на мить йому здалося, що він користується нею, хоч би що вона говорила. Але це почуття тривало всю мить, коли вона сіла і м'яко відштовхнула його.
  
  
  "Розслабся", - проворкувала вона. Вона поцілувала його повіки, потім ніс і, нарешті, його губи, її права нога торкнулася його.
  
  
  Спочатку він просто лежав, але незабаром вона цілувала його в шию і за вухами, її дихання було теплим, близьким і злегка пахло корицею, і він почав відповідати. Він притиснув її до себе, притиснув її грудей до своїх грудей, і вони поцілувалися глибоко, його язик досліджував її язик, його руки на її спині, потім вниз по неймовірно довгій, м'якій попереку її спини до її прекрасної попки.
  
  
  "О... Боже", - видихнула вона. "О Боже…"
  
  
  Картер поклав її на спину і поцілував її груди, взявши соски в рот і використовуючи свою мову, щоб стимулювати її.
  
  
  Тепер її груди здіймалися, ноги розсунуті, коли вона рухалася до нього.
  
  
  Він поцілував місце між її грудьми, а потім спустився вниз до її пупка і навіть ще нижче, поклавши руки на пагорби її сідниць.
  
  
  Їй хотілося кричати, коли вона рухалася туди-сюди; він міг відчувати це як вібрацію всього її тіла, її ніг на його плечах, її руки, що схопили його за голову.
  
  
  Але потім вона потягла його на себе. Вона простягла руку і схопила його, спрямовуючи його в себе, її довгі прекрасні ноги міцно обвивали його талію.
  
  
  Картер змусив себе сповільнитись. Він глянув на неї. Вона дивилася на нього з усмішкою на повних чуттєвих губах.
  
  
  Потім він почав рухатись, обережно, глибоко, і з кожним рухом вона піднімалася йому назустріч, напівстон зривався з її губ з кожним поштовхом.
  
  
  «Це… так… завжди має бути, mon chéri», – видихнула вона.
  
  
  Картер поцілував її очі та губи.
  
  
  «Я завжди мріяв про це…»
  
  
  Він відчував, що вона була на межі із самого початку. Її дихання було ще більш поверховим, набагато частішим, а очі сяяли.
  
  
  "Габріель", - прошепотів він її ім'я. «Мила Габріель».
  
  
  "О... так", - вигукнула вона, коли Картер штовхнувся глибше, сильніше і швидше, її тіло продовжувало підніматися проти нього, її ноги напружувалися навколо його талії, її нігті дряпали його спину.
  
  
  А потім вони обоє підійшли, стогін зірвався з губ Картера, коли вона притулилася до нього щосили.
  
  
  Потім вони лежали в обіймах один одного. Картер курив цигарку, а Габріель дивилася на нього.
  
  
  «Це було дуже добре для мене, Ніку. Це було тобі?»
  
  
  Він усміхнувся їй, щасливий, що приніс їй задоволення. «Це було дуже добре для мене, Габрієль. Дуже добре".
  
  
  Сьомий розділ
  
  
  Фенстер виставив озброєну охорону по периметру, особливо вздовж північно-східної сторони бази, де, як вони думали, знайшли шлях вгору від моря, яким тубільці могли піти.
  
  
  Він також послав добре озброєний патруль шосе у бік міста, щоб прибрати дерево, що загороджує дорогу, і забрати джип Тіггса.
  
  
  Того ранку новини були не дуже хороші. Фенстер і Оуен сиділи разом у їдальні, коли ввійшли Картер і Габріель, одягнені в хакі, які прислав Оуен. У великій кімнаті запанувала тиша, коли вони перетнули дорогу, всі погляди були прикуті до Габріеля.
  
  
  «Доброго ранку, мадам Рондін», - сказав Оуен. "Картер".
  
  
  Вони сіли, і ситуація нарешті повернулася в норму. Габріель це потішило, і їй вдалося трохи посміхнутися.
  
  
  Але ні Оуен, ні Фенстер не посміхалися. "Ми знайшли Дюваля", - сказав Оуен.
  
  
  "В місті?" - спитав Картер.
  
  
  Начальник станції похитав головою. Він здавався дуже похмурим. "Він був відразу за тим місцем, де ми знайшли джип Боба".
  
  
  Картер почав питати, що Дюваль там робив, але потім зрозумів.
  
  
  "Його горло було перерізане, і він висів за кісточки на гілці дерева", - сказав Оуен.
  
  
  "Я ніколи не бачив стільки крові", - додав Фенстер.
  
  
  Габріель подалася вперед. "Пробачте мені, містере Оуен, але хто виявив тіло цієї людини?"
  
  
  Ову Оуен звузився, але він знизав плечима і глянув на Фенстера. "Я не знаю."
  
  
  "Його знайшов один із моїх співробітників служби безпеки", - сказав Фенстер. "Але я сам був там сьогодні вранці".
  
  
  «Під… тілом… де зібралася кров. Чи була…» У неї були невеликі проблеми, і погляди на обличчях Оуена та Фенстера не дуже допомагали.
  
  
  "Що це таке?" - м'яко спитав Картер.
  
  
  «Під тілом було велике пальмове листя для збору крові?»
  
  
  Настала черга Фенстера сісти. Були, якщо подумати. Мені здалося дуже дивним».
  
  
  "Тоді це було ритуальне вбивство", - сказала Габріель. "Містер Дюваль був принесений у жертву".
  
  
  Оуен і Фенстер глянули один на одного. "Я знав, що це зробили місцеві жителі", - сказав Фенстер. «Але я думав, що це їхні радикали».
  
  
  "Ні", - впевнено сказала Габріель. "Ваш містер Дюваль був убитий на релігійній церемонії".
  
  
  "Звідки ви все це знаєте?" - спитав Картер.
  
  
  Вона глянула на нього і посміхнулася. «За роки перебування тут, майже чи зовсім нічим не займаючись, я стала чимось на кшталт експерта з місцевих полінезійців… їхніх культур, їхніх мов, їхньої спадщини».
  
  
  «Я б подумав, що вони проводять свої релігійні церемонії у своїх селах».
  
  
  Зазвичай вони так і чинили. Але ця конкретна жертва призначена для того, щоб мати місце в полі… поле битви проти особливо ненависного та страшного ворога. Це надає їм сили і водночас висмоктує кров їхніх ворогів”.
  
  
  "Ми ненависні вороги?" - Запитав Оуен.
  
  
  "Мабуть, так", - сказала Габріель, повертаючись до нього.
  
  
  "Але чому? Що, чорт забирай, ми зробили цим людям?»
  
  
  Для Картера все раптово стало на свої місця… чи майже все. «Морська зірка» буде тут приблизно за двадцять чотири години. До того часу він мав з'ясувати, правий він чи ні.
  
  
  «Я не можу на це відповісти, містере Оуен».
  
  
  Фенстер підвівся. «Я приготую тобі вертоліт, коли ти захочеш полетіти».
  
  
  "Що це?" - спитала Габріель, переводячи погляд з Фенстера на Картера.
  
  
  "Я просто вип'ю кави і буду поряд з тобою", - сказав Картер, і Фенстер повернувся і пішов.
  
  
  Оуен підвівся. «Будь там обережний. Картер. Якщо щось піде не так, ми ні чорта не зможемо тобі зробити».
  
  
  "Я не надовго".
  
  
  «Чого я не розумію, так це того, чорт забирай, чого ви сподіваєтеся досягти, пішовши туди».
  
  
  "Куди?" - Запитала Габріель.
  
  
  Оуен обернувся до неї. «Він хоче потрапити до Нату Фауї. Після того, що тут сталося, я не знаю. Але я думаю, що він закінчить як бідний Хендлі Дюваль».
  
  
  Вона повернулася до Картера. "Чому ти летиш туди сьогодні вранці, Нік?"
  
  
  «Я хочу озирнутися, – сказав Картер.
  
  
  "Я лечу з тобою".
  
  
  "Абсолютно ні..." - запротестувала Картер, але вона перервала його.
  
  
  «Ви не тільки не можете говорити їхньою мовою, ви не маєте ні найменшого уявлення про їхню культуру, їхні села, їхній спосіб мислення… їхні боги, яким вони приносять жертви».
  
  
  Звісно, це мало сенс. Картер зрозумів. І в них був би вертоліт, щоб швидко забратися звідти до біса, якщо щось піде не так.
  
  
  Картер посміхнувся. "Ви виграли", - сказав він.
  
  
  Оуен похитав головою. "Ти божевільний. Спочатку ти з'являєшся з дружиною французького губернатора, а тепер плануєш забрати її на острів, населений ворожими тубільцями». Він знову похитав головою. «Боже», - сказав він, повернувся і вийшов із їдальні.
  
  
  «Він дуже божевільна людина», - сказала Габріель.
  
  
  «Я думаю, що він і Дюваль були добрими друзями».
  
  
  "Це дуже сумно."
  
  
  На мить, дивлячись на її профіль, на її сяюче обличчя, Картер відчув подив з приводу того, як усе обертається. За кілька годин після зустрічі вони зайнялися коханням, і це було майже ідеально.
  
  
  Габріель повернулася, руйнуючи чари, і в її очах з'явився глузливий вираз.
  
  
  "Щось не так?" — спитала вона. Вона подивилася на двері, а потім назад.
  
  
  Картер похитав головою і посміхнувся. "Я просто думав про цей ранок", - сказав він.
  
  
  Вона взяла його за руку. "Чи було це добре для тебе?"
  
  
  Картер усміхнувся і кивнув головою. "І для тебе?" Вона кивнула головою.
  
  
  * * *
  
  
  Після того, як вони поснідали, Картер дістав пістолет 45 калібру і кобуру для Габріель, яка запевнила його, що вміє поводитися з цією зброєю, а потім вони підійшли до лінії польоту, де на них чекав Фенстер з вертольотом.
  
  
  Начальник служби безпеки обійшов гелікоптер, коли побачив, хто прийшов із Картером. Його погляд упав на ремінь пістолета 45-го калібру біля її стегна.
  
  
  "Я не візьму її", - сказав він.
  
  
  "Чому б і ні?" - Запитала Габріель.
  
  
  "Вона не піде, Картер", - сказав Фенстер, не звертаючи на неї уваги. «Якщо там щось трапиться і вона постраждає, доведеться заплатити великим скандалом».
  
  
  «Я намагався переконати її залишитися, але вона мене не слухала, – сказав Картер, відчиняючи пасажирські двері вертольота. Він допоміг Габріель сісти на заднє сидіння.
  
  
  Фенстер просто дивився на них. Він кипів.
  
  
  Картер обернувся. «Не стій там. Я хотів би повернутися і повернутися до обіду».
  
  
  "Що Джастін сказав про неї?"
  
  
  «Він просто похитав головою і сказав, що ми збожеволіли», - сказав Картер. Він заліз на переднє пасажирське сидіння і пристебнувся. Ти збираєшся відвезти нас, чи ми знайдемо іншого пілота?
  
  
  Фенстер у розпачі ляснув себе по нозі, але закінчив огляд вертольота. Потім він заліз у борт пілота і пристебнув ремінь безпеки. Він клацнув перемикачами, потім стартер, і великий ротор почав обертатися.
  
  
  "Яку частину острова ти хочеш побачити?" - крикнув Фенстер крізь гуркіт лез.
  
  
  Висадіть нас на пляжі в південно-західній частині острова.
  
  
  Фенстер пильно глянув на нього. "Поруч із вулканом?"
  
  
  Картер кивнув головою. "Це правильно."
  
  
  «Якщо тубільці вже накачані, їм не буде куди йти. Вулкан для них святий».
  
  
  «Вірно, – сказав Картер.
  
  
  Габріель подалася вперед. "Що трапилося?" гукнула вона.
  
  
  Картер обернувся до неї. "Ви готові?" він сказав. Вона кивнула головою, і Картер знову повернувся до Фенстера. "Поїхали."
  
  
  Фенстер глибоко зітхнув, але потім вони злетіли над базою і попрямували на південь. На краю острова Картер побачив людей служби безпеки Фенстера, що стояли біля невисоких стрімчаків. Він також міг бачити, що скелі були прорізані хвилею. Він вказав на це Фенстер.
  
  
  "Ми думаємо, що вони ховають свої каное в печерах", - крикнув начальник служби безпеки.
  
  
  "Немає можливості патрулювати територію з моря?"
  
  
  «Є десятки тисяч маленьких дірок та печер. Вночі практично нічого не можна побачити».
  
  
  Фенстер повернув їх на південь, і здалеку вони побачили в тумані вулкан на Нату-Фауї.
  
  
  Дві милі звідси. вони помітили перше з місцевих каное з виносними опорами, що прямує до Нату-Фауї.
  
  
  "Ось чому неможливо виявити атаку раніше часу", - сказав Фенстер, вказуючи на них зверху вниз.
  
  
  "Що вони роблять? Рибачать?»
  
  
  "Деякі з них. Інші пірнають за перлами. Пирнають із губками».
  
  
  Картер глянув на них. «І деякі з них – убивці».
  
  
  «Здається, всі вони вбивці, якщо місіс Рондін мала право щодо вбивства з релігійних мотивів».
  
  
  «Опустіть нас трохи нижче, – сказав Картер.
  
  
  «Їм це не сподобається. Наш вітер від ротора їх потурбує».
  
  
  "Я не люблю вбивати".
  
  
  Фенстер хотів щось сказати у відповідь - Картер бачив це на його очах, - але він стримав язик і опустив їх прямо на півдюжини каное.
  
  
  Картер витяг бінокль і, поки вони проходили, заглядав у кожен човен. Він очікував, що, можливо, застигне один із човнів з тубільцями зненацька і знайде їх зі зброєю. Однак він не був готовий до того, що побачив. Кожне каное було навантажене зброєю: луками та стрілами, мачете, списами. Але жодної вогнепальної зброї не було.
  
  
  Картер запитав Фенстера, коли вони знову піднялися нагору.
  
  
  "Наскільки я знаю, вони дуже незалежні люди", - сказав він. «Французи не чіпають їх, доки вони не озброїться сучасною зброєю. Луки, стріли та іншу зброю використовували для полювання… досі».
  
  
  Попереду, як вони могли бачити, до Нату Фауї, була справжня армада каное.
  
  
  «Єдине, що треба зробити, - це або стерти з землі весь острів, або розмістити на ньому гарнізон», - говорив Фенстер.
  
  
  Той факт, що тубільці носили лише примітивну зброю, не відповідав уявленням Картера про те, що відбувалося на цих островах. І все ж таки він все ще відчував, що знаходиться на правильному шляху.
  
  
  "До цього дійде, ось побачиш", - сказав Фенстер. «І це робитиме не наш флот. Це мають бути французи. Вони знають, як вирішувати такі проблеми».
  
  
  Ще одна річ, що турбувала Картера, полягала в тому, що минулої ночі під час нападу на базі ніде не було китайців. Але сьогодні вранці вони повернулися не так, ніби нічого не трапилося, а ніби вони були там увесь час, борючись пліч-о-пліч з рештою персоналу бази.
  
  
  Вони наближалися до південно-західних пляжів Нату-Фауї, і Фенстер дивився на Картера, ніби чогось чекав. Очевидно, він запитав, але Картер його не чув.
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав Картер. "Я думав. Ти щось мене запитав?
  
  
  «Я сказав, що після того, що сталося, я не хочу кидати тебе на цьому острові. Це просто надто небезпечно».
  
  
  "Ми йдемо вниз".
  
  
  «Я припустився б помилки у своєму обов'язку начальника служби безпеки, якби дозволив чомусь з вами статися», - сказав Фенстер і почав відриватися від острова на захід, роблячи велике коло.
  
  
  "Якщо ви поставите цю машину будь-де, але не там, куди я просив вас відвезти мене, і я зламаю вам обидві руки, Річард", - сказав Картер рівним голосом.
  
  
  Фенстер здригнувся, ніби збирався бути враженим, але повернув гелікоптер на курс. "Це безумство, ти це знаєш".
  
  
  Вони наближалися до пляжу. Вулкан підносився над ними, за кілька миль від берега.
  
  
  «Якби це були тільки ви, це була б одна справа. Але тягнути за собою дружину губернатора...»
  
  
  Картер витяг свій люгер, витяг обойму, потім кілька разів повернув механізм ковзання вперед і назад. Він замінив обойму, направив снаряд у камеру для стрілянини, переконався, що запобіжник спрацював і прибрав зброю назад у кобуру на поясі під сорочкою.
  
  
  Протягом усього цього Фенстер нервово знизився, і вони різко приземлилися на пляжі на півдорозі між водою та товстою стіною джунглів.
  
  
  Він заглушив двигун, і в тиші Картер відчинив двері і відстебнувся.
  
  
  «Я хочу, щоб ти залишився тут із вертольотом. Можливо, нам доведеться швидко відступити».
  
  
  "Що ти збираєшся робити?"
  
  
  «Ми йдемо вглиб країни. Я мушу дещо побачити. Якщо ви почуєте постріл, запустіть двигун і приготуйтеся злетіти».
  
  
  Фенстер переводив погляд з Картера на джунглі та назад. «Куди в глиб острова? Як далеко? І що саме ви переслідуєте? Я з цього нічого не розумію».
  
  
  «Я не збираюся зупинятися та пояснювати. Просто будь тут, коли ми повернемося. Розумієш?
  
  
  Фенстер хотів заперечити, але знову промовчав. Він кивнув головою.
  
  
  Картер вийшов із машини і допоміг Габріель спуститися.
  
  
  "Можливо, нам доведеться пройти кілька миль у кожний бік", - сказав він. "Як ви думаєте, ви готові?"
  
  
  Вона посміхнулася. "Я впораюся", - сказала вона.
  
  
  «Тримай очі відкритими, – сказав Картер Фенстеру. «Ми йдемо прямо вглиб острова. Якщо щось трапиться тут, підійдіть до нас. Повідомте, що відбувається».
  
  
  Фенстер вилаявся собі під ніс, але кивнув. "Як довго ти думаєш ти там будеш?"
  
  
  "Кілька годин", - сказав Картер. "Будь уважний". Він узяв Габріель за руку, і вони пішли вгору пляжем, поки не знайшли пролом у густій рослинності, яка дозволила їм проникнути в джунглі.
  
  
  Підліску було так багато, що перші кілька сотень ярдів йти було дуже важко. Але потім земля стала набагато твердішою, коли вона почала підніматися до вулкана, і зростання почав рідшати.
  
  
  Вони зупинилися за півгодини, щоб віддихатися. Картер прикинув, що вони пройшли приблизно третину шляху до місця, де прилади вертольота збожеволіли, коли він пролетів з Тіггсом.
  
  
  Обличчя Габріель було вкрите тонким блиском поту. Те саме було сьогодні вранці, коли вони кохали в його кімнаті. Тоді вона була схожа на чуттєву тварину. Тепер вона здавалася якоюсь гладкою кішкою з джунглів. Вона була дивною і в деяких відносинах дуже сумною, але водночас неймовірно красивою та невинною.
  
  
  "Куди ми йдемо, Нік?" — спитала вона.
  
  
  «Це далі углиб острова. Можливо, звідси за годину чи більше».
  
  
  «Але що ви шукаєте? Чому це місце? Що вас сюди привабило?
  
  
  Він швидко розповів їй про свої пошуки цього кінця острова з Бобом Тіггсом та про дивні свідчення приладів вертольота.
  
  
  «То ви вважаєте, що тут щось відбувається? Очевидно, щось електричне, якби так вплинуло на інструменти вашої машини».
  
  
  "Щось дуже потужне".
  
  
  "Чи є у вас якісь ідеї?"
  
  
  "Можливо, радар", - сказав Картер. «Можливо, ми перетнули його промінь. Я не знаю. Ось чому я зараз тут.
  
  
  "Думаєш, це якось пов'язано з атаками місцевих жителів?"
  
  
  "Я не знаю, Габрієль".
  
  
  «Але саме тому ви взяли мене із собою. Якщо ми щось знайдемо, я зможу перекласти».
  
  
  Що могло змусити їх так ненавидіти нашу установку? Що могло штовхнути їх на такі атаки?
  
  
  «Я не знаю, Нік. Але це безумовно має якесь відношення до їхньої релігії. На їхню думку, ваші люди, очевидно, здійснили якесь святотатство».
  
  
  Гелікоптер, несучи за собою густий чорний дим, з гуркотом пролетів над головою, потім зник на півночі, шум його двигуна майже зник, але потім він повернувся.
  
  
  "Що відбувається?" - вигукнула Габріель.
  
  
  Картер озирнувся в пошуках дерева, яким можна вилізти, коли вертоліт знову загуркотів над головою. Однак цього разу він йшов набагато повільніше, ніби шукав щось чи когось, і майже одразу знову повернувся на північ.
  
  
  Відбувся яскравий спалах, за яким стався вибух. Машина перекинулася на бік і пірнула.
  
  
  Через кілька секунд крізь дерева до них долинув глухий удар вибуху, і вони попрямували на північ.
  
  
  Восьмий розділ
  
  
  Гелікоптер або те, що від нього залишилося, впав у заростях на краю невеликої галявини на березі потоку лави. Вогонь все ще був надто сильний, щоб вони могли підійти дуже близько до уламків. Картер не сумнівався, що Фенстер мертвий. Ніхто не міг вижити під час вибуху та пожежі.
  
  
  Картер був упевнений, що машина вибухнула не через якусь несправність. Він міг би присягнутися, що незадовго до вибуху вертольота стався яскравий спалах, ніби на нього націлилася невелика ракета земля-повітря.
  
  
  Але чому він узагалі піднявся? Невже тубільці повернулися на острів? Чи до нього підступив хтось чи ще щось?
  
  
  "Що тут сталося, Нік?" - Запитала Габріель.
  
  
  «Я не знаю точно, – сказав він. "Але можна з упевненістю сказати, що тубільці цього не робили".
  
  
  Вона пильно подивилася на нього. "Хто тоді?" — спитала вона. «Тут нікого більше немає. Тубільці, ваш народ, мій народ».
  
  
  "І китайці", - нагадав їй Картер. "Давайте не забуватимемо їх, чи не так?" Якби це була ракета, Фенстер не мав би шансу. Але коли вони вперше побачили гелікоптер, за ним йшов дим. Щось трапилося на пляжі. Він одразу подумав про полювання на фазанів. Тубільці, можливо, підняли його в повітря, після чого було випущено ракету. З материка.
  
  
  Було всього кілька хвилин на десяту, але ранок уже ставав по-звірячому жарким. На заході над ними височів вулкан. Прямо всередині острова, серед пагорбів, багатих на рослинність, щось заважало роботі приладів вертольота.
  
  
  "Як ми збираємося повернутися?" - Запитала Габріель. Вона сумно дивилася на палаючі уламки.
  
  
  «Ми подбаємо про це пізніше. Я ще маю роботу, і я збираюся її зробити».
  
  
  "Але ми не можемо продовжувати".
  
  
  Картер взяв її за руки. Все це було для неї надто багато. Він мав краще знати, ніж брати її із собою сьогодні вранці. Після втечі від чоловіка та нападу на базу вона була просто перевантажена.
  
  
  Він не думав, що тубільці завдадуть їй шкоди. Очевидно, вони були спрямовані проти американської установки та американців, а не проти французів. Крім того, її тут знали б. І вона знала їхню мову та звичаї.
  
  
  «Повернися на пляж і почекай мене там. Я буду за кілька годин».
  
  
  "Ні", - вигукнула вона.
  
  
  Ти можеш піти до тубільців.
  
  
  Нам знадобиться каное, щоб відвезти нас назад до Хіва Фауї. Скажи їм, що я також француз. На той час, коли вони зрозуміють, де я, я повертатимуся».
  
  
  "Ні", - знову сказала вона. «Я не піду без тебе. Ти повернешся зі мною на пляж. Разом ми знайдемо каное і повернемося до Хіва Фауї».
  
  
  «У мене є робота, Габрієль. Ти можеш повернутись на пляж або піти зі мною. Пляж – легша альтернатива».
  
  
  "Ви налаштовані?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Тоді я піду з тобою", - сказала вона. Вона глянула на вулкан. «Скоро ми будемо на святій землі. Буде дуже небезпечно, якщо нас спіймають тут. Тобі знадобиться допомога».
  
  
  "Звідки ти це знаєш, Габрієль?"
  
  
  Що тут небезпечно? Усі говорять про це. Всі знають, що цей кінець острова могутній. Останніх людей, які були тут, було вбито при невеликому виверженні вулкана. Що сталося стихійним лихом або розгніваним богом, це не має великого значення”.
  
  
  Картер глянув на вертоліт, що все ще горів. "А що?" він запитав. "Дії розгніваного бога?"
  
  
  "Можливо", - зухвало сказала вона. «Тубільці так подумають».
  
  
  «Вірно, – сказав Картер. Підводний човен буде тут менше ніж за добу. Він хотів бути готовим до цього. "Ви впевнені, що не хочете повертатися на пляж?"
  
  
  Вона похитала головою.
  
  
  «Добре, – сказав він. "Це так". Він повернув углиб суші, обігнувши вертоліт, що горів, і пройшов по вигину пагорбів, які вели до димного кратера вулкана.
  
  
  Іноді вони дерлися по старих потоках лави, заповнених тріщинами і пухким камінням. В інших випадках, коли накопичилася достатня кількість верхнього шару ґрунту, їм доводилося пробиватися крізь густий підлісок.
  
  
  Стало дуже жарко та дуже волого. Їх одяг прилипав до них, і комарі та інші комахи, що літають, прямували за ними зграями.
  
  
  Габріель без проблем не відставала, хоча спітніла так само сильно, як і Картер.
  
  
  "Я жила в цій спеці довгий час, ти повинен пам'ятати", - сказала вона одного разу, коли вони зупинилися, щоб відпочити.
  
  
  Картер закурив, і вона глянула на нього з деякою забавою.
  
  
  "Що це таке?" він запитав.
  
  
  Вони зупинилися біля невеликого джерела, з якого бульбашилася прозора, дуже холодна вода. Було приємно у тіні кількох великих дерев.
  
  
  «Куріння – одна з багатьох речей, які ці люди не розуміють у нас. Це одна із звичок, яку вони не засвоїли».
  
  
  Картер збирався відповісти, що вони розумні, але здалеку долинув до нього дивний пронизливий звук. Він підняв голову, схиливши голову, щоб краще почути слабкий звук.
  
  
  Габріель теж це почула і встала з того місця, де раніше стояла, притулившись до ствола дерева.
  
  
  "Що це таке?" - спитав Картер.
  
  
  "Це вони. Тубільці. Це їхній крик полювання».
  
  
  «Вони полюють на нас», - сказав Картер.
  
  
  «Вони помітили наш слід від місця аварії вертольота».
  
  
  Картер загашив сигарету, потім сунув недопалок у кишеню. «Ми не такі вже далекі від того, що я хотів побачити. Ми продовжимо".
  
  
  "Їм не знадобиться багато часу, щоб наздогнати нас", - сказала Габріель, слідуючи за ним від джерела, сонце все ще було праворуч від них, коли вони попрямували вглиб суші.
  
  
  «Куди вони не підуть за нами? Вулкан?
  
  
  Вони пройшли сотню ярдів або близько того, коли вона схопила його за руку і потягла до себе.
  
  
  «Вони не підуть за нами вгору схилом вулкана, це правда», - сказала Габріель. «Але не дарма. Будь-хто, хто підніметься туди, виявиться мертвим».
  
  
  «Забобона», - сказав Картер, глянувши на вершину. Дим ліниво клубився з кратера, який мав перебувати на висоті трьох чи чотирьох тисяч футів над дном джунглів.
  
  
  «Так, тут існує безліч забобонів, які ні японці, ні ми не могли контролювати. Мій уряд направив туди три окремі групи геологів. Висадили їх вертольотом біля вершини. Перша група просто зникла. Вони розбилися. Гелікоптер був помічений на західному схилі біля піку. Друга група… всі, окрім пілота, були охоплені токсичними парами. Пілотові вдалося злетіти і передати по радіо, що сталося, але потім він теж знепритомнів і звалився в море».
  
  
  "Як давно це було?" - спитав Картер.
  
  
  "Все це сталося кілька років тому", - сказала вона. «Остання група прибула близько року тому із протигазами. Вулкан викинувся, коли вони розбили табір на вершині. Вважається, що всі вони були вбиті миттєво уві сні. Ніхто напевно не знає. Ні їхні тіла, ні їх вертоліт було знайдено.
  
  
  Виючі звуки тепер були набагато ближчими, але Картер вирішив, що вони з Габріель швидко наближалися до того місця, яке вони з Тіггсом визначили минулої ночі.
  
  
  Якщо тубільці не підуть за ними вгору схилом вулкана, він вирішив, що вони з Габріель можуть принаймні спуститися на нижчі схили, де вони зможуть сховатися до темряви, коли вони зможуть повернутися на пляжі.
  
  
  «Чи бачите, там нагорі набагато більше, ніж забобон».
  
  
  «Тоді ми піднімемося на невелику відстань і сховаємося до темряви», - сказав Картер і знову пішов на північ, приблизно паралельно вигину вулкана, Габріель праворуч за ним, а тубільці ще далі… але не набагато далі.
  
  
  * * *
  
  
  Десять хвилин по тому вони обійшли широкий виступ скелі, і приблизно в дюжині ярдів під ними Картер помітив стежку через вузький отвір у заростях.
  
  
  Тубільці йшли дуже близько за ними, і Картер розраховував, що вони з'являться будь-якої миті.
  
  
  "Вони там, унизу", - сказав він, схопивши Габріель за руку і штовхнувши її з пагорба в кущі.
  
  
  Двічі вона мало не спіткнулася і впала, але щоразу Картер підтримував її, і вона поверталася на кам'янисту землю.
  
  
  "Що це таке?" вигукнула вона.
  
  
  «Доріжка», - сказав Картер, коли вони проштовхнули решту шляху через густу поросль, і нарешті вийшли на широку, мабуть, стежку, що часто використовується через джунглі. Звідси здавалося, що стежка більш-менш паралельна їхньому власному шляху від збитого вертольота, трохи нижче першого передгір'я, що веде до вулкана.
  
  
  Він подумав, що місце, яке вони з Тіггсом випадково зустріли минулої ночі, буде трохи далі на північ.
  
  
  "З тобою все гаразд, Габрієль?" він запитав. "Ви можете зробити це трохи далі?"
  
  
  Вона кивнула головою. «Але нам краще зробити це швидко, Ніку. Вони нападуть на нас будь-якої секунди».
  
  
  "Сюди", - сказав він і пішов на північ довгими кроками, за яким Габріель ледве могла наздогнати.
  
  
  Через чверть милі стежка різко повернула вниз на схід, але відразу відкрилася в досить широкий природний амфітеатр трави, оточений з трьох боків величезними деревами, що нависають. Картер зрозумів, що з повітря тут не буде на що дивитися. Ідеально підходив для прихованої зустрічі.
  
  
  У далекому кінці западини, що знаходилася на схилі пагорба, знаходилася дивна група великих валунів, один з яких був неприродно плоским, як вівтар, який використовується для жертвоприношень у деяких стародавніх культурах.
  
  
  Картер і Габріель поспішили обігнути край чаші до плоского валуна, але за кілька ярдів від нього Габріель зупинилася, притиснувши праву руку до рота і придушивши крик.
  
  
  Плоский валун був забризканий і залитий кров'ю. Картер підійшов до нього. Сморід так близько був майже нестерпним. Навіть утоптана, щільно утрамбована земля біля основи каменя була залита кров'ю, а комахи працювали над шматочками тканини, що гнила.
  
  
  Це напевно був жертовний вівтар. Судячи з загальної форми каменю, Картер підозрював, що жертвами були звичайні тварини. Це місце було для людських жертвоприношень.
  
  
  Тубільці були тепер дуже близькі. Мабуть, у дорозі. Вони вили, свистіли й улюлюкали, немов на полюванні, пробиваючи кущі, шукаючи тварин, яких женуть на стрільців, що чекають.
  
  
  Що й мало статися. Картер раптом збагнув, як кілька дюжин тубільців, що ховалися по краю западини, вискочили з напнутими луками.
  
  
  "Вниз!" - крикнув Картер, розвернувшись і побігши кілька кроків до Габріель.
  
  
  Він відштовхнув її, коли дюжина стріл потрапила в землю, де вона стояла.
  
  
  Інші стріли мало не потрапили до них, коли вони пірнули за вівтар.
  
  
  Габріель була налякана, її трясло і рвало, коли вони причаїлися в жахливому запаху смерті та розкладання.
  
  
  Стріли перестали летіти, принаймні, на мить, але пролунав пронизливий крик, який страшною луною луною рознісся амфітеатром.
  
  
  Картер визирнув із-за краю каменю. Інші тубільці приєдналися до перших, і, за його оцінками, тепер їх було принаймні сотня, всі озброєні луками та стрілами. Вони оточували западину з трьох боків.
  
  
  Але не на четвертий, зауважив Картер, коли він пригнувся і глянув на скелі за вівтарем.
  
  
  Він майже втратив випадкове віддзеркалення сонячного світла від чогось дуже блискучого. Але потім його очі повернулися до цього. Високо в скелях лежав шматок металу чи скла. Щось досить велике, але частково замасковане. Щось безперечно рукотворне, кимось побудоване, але не цими тубільцями.
  
  
  Він також оглянув купу каміння ліворуч і праворуч і помітив ще два круглі, яскраво блискучі об'єкти. Вони були схожі на плоскі шматочки скла чи пластику, вбудовані у камінь.
  
  
  Виразно неприродно. І безперечно не результат навичок цих островитян.
  
  
  Плач став гучнішим, а потім перейшов у якийсь ритмічний спів.
  
  
  Картер визирнув з-за каменя якраз вчасно, щоб побачити, як тубільці повільно спускаються з пагорба до вівтаря та співали.
  
  
  "Це їхній марш смерті для злочинців", - сказала Габріель поряд з ним.
  
  
  "Немає апеляцій?" - спитав Картер, знову вивчаючи скелі за амфітеатром.
  
  
  «Ми тут, тому ми винні щодо них. Це свята земля».
  
  
  Картер вибрав принаймні два можливі шляхи через скелі до краю на висоті сімдесят чи вісімдесят футів над ними. За краєм були пагорби, які ще далі вели на схили вулкана. Вони будуть відкриті лише на перших кількох ярдах, а потім опиняться за великими валунами.
  
  
  "Я хочу, щоб ти сказала їм дещо", - сказав Картер.
  
  
  "Що?" - зніяковіло спитала Габріель. «Ми маємо намір здатися? Вони можуть спершу нас не вбити. Я можу поговорити з ними. Вони можуть послухати.
  
  
  «Скажи їм, що якщо вони не здадуться нам, ми закликатимемо наших богів вразити їх».
  
  
  "Я не розумію, Нік".
  
  
  "Просто зроби це", - сказав Картер. «Голосно, щоб вони тебе чули».
  
  
  Вона була дуже спантеличена. Але вона дивилася поверх каменю на тубільців, що наближалися, все ще співаючи марш смерті. Вона озирнулася на Картера, який кивнув їй, щоб вона йшла.
  
  
  Габріель повернулася і щось крикнула, і співи припинилися. Вона крикнула ще щось, коли Картер витяг П'єра, крихітну газову бомбу, з його промежини.
  
  
  Вона перестала говорити, і спів відновився ще голосніше, ніж раніше.
  
  
  «Це не допомогло, Нік. Вони все ще йдуть».
  
  
  «Попередь їх ще раз». - сказав Картер.
  
  
  З сумнівом, вона знову вигукнула попередження; цього разу спів не припинявся.
  
  
  Картер озброїв крихітну газову бомбу і, не встаючи, шпурнув її через вівтар у тубільців, що наближаються.
  
  
  Газова бомба не робила шуму, газ був безбарвним і без запаху. Він впливав на центральну нервову систему і був дуже швидким та надзвичайно ефективним.
  
  
  Раптом в амфітеатрі запанувала тиша. Габріель видихнула, і Картер визирнув із-за краю вівтарного каменю. На землі лежало півдюжини тубільців. Вони загинули від дії газу. Інші впали і з трепетом дивилися зі своїх полеглих товаришів на вівтар.
  
  
  Картер відсахнувся, захоплюючи за собою Габріель. Він вказав на скелі. "Як ви думаєте, ви зможете дістатися туди?"
  
  
  "Що ти зробив, Нік?"
  
  
  "Зараз немає часу на пояснення", - відрізав Картер. "Ви можете підвестися?"
  
  
  Вона із сумнівом подивилася на каміння, але кивнула. «Я так думаю, – сказала вона.
  
  
  "Добре. Тоді йди, зараз же. Я відразу після тебе».
  
  
  «Я… я…» запинаючись, пробурмотіла вона.
  
  
  "А тепер, Габрієль, поки не стало занадто пізно", - сказав Картер.
  
  
  Вона поцілувала його в щоку, потім схопилася з вівтаря, схопилася на каміння і почала лазити. Картер дістав свій «люгер». Він повернувся і оглянув вівтар, коли пролунав крик.
  
  
  Декілька тубільців підняли луки.
  
  
  Картер зробив три постріли, і кожен потрапив до одного з остров'ян. Інші відступили. Картер повернувся і видерся туди, де зникла Габріель, потім зробив ще два постріли по тубільцям і стрибнув на каміння.
  
  
  Декілька стріл загриміли по валунах під ним через секунду чи дві, але тепер він був у межах захисту великих каменів.
  
  
  Габріель була на висоті десяти чи п'ятнадцяти футів над ним, піднімаючись, тримаючись за руки, без особливих проблем чи без особливих проблем.
  
  
  Вона дісталася вершини і підтяглася. Картер зупинився за нею.
  
  
  Внизу тубільці виходили з амфітеатру і прямували стежкою. Вони заберуться так далеко дуже швидко.
  
  
  Картер підвівся і допоміг Габріель підвестися. "Вгору", - сказав він, і вони обоє розвернулися і врізалися в джунглі, що ведуть вгору по крутих пагорбах.
  
  
  Далеко над ними виднілися верхні схили вулкана на тлі неймовірно блакитного неба. З кратера йшов дим. Здавалося, вулкан оживає і скоро вивернеться.
  
  
  Однак, як подумав Картер, у цей момент вони не мали особливого вибору. Це було або з островитянами, або з вулканом.
  
  
  Приблизно в сотні ярдів над кам'янистим краєм амфітеатру Габріель спіткнулася про щось і розтяглася рачки.
  
  
  Далеко внизу, на сході, вони чули крики та стогнання тубільців.
  
  
  Картер допоміг жінці піднятися на ноги і збирався продовжити підйом на пагорб, коли помітив, що вона спіткнулася. Він нахилився, щоб краще розглянути.
  
  
  То був кабель. Електричний кабель із товстою гумовою ізоляцією. Він був похований під грунтом джунглів, але його частина вже вибралася на поверхню.
  
  
  Картер смикнув за петлю, і кабель вислизнув із землі до кам'янистого краю амфітеатру і піднявся на пагорб, перш ніж зачепитися за щось, і він більше не міг витягти з землі.
  
  
  "Що це?", - Запитала Габріель. «Для чого це тут? Ваші люди поклали це сюди?
  
  
  "Не ми", - сказав Картер, дивлячись на пагорб у тому напрямку, куди вів провід.
  
  
  Очевидно, це було пов'язано з чимось в амфітеатрі. Відразу згадалися три блискучі об'єкти високо на скелі. До чого б не були підключені ці пристрої, він був десь на пагорбі в напрямку, де пролягав кабель.
  
  
  “Тоді хто? Зрозуміло, не тубільці».
  
  
  "Я не знаю", - сказав Картер. "Але ми збираємося з'ясувати".
  
  
  Вони продовжували підніматися на пагорб, піт стікав з них у сильну ранкову спеку, і звуки тубільців далеко внизу ставали дедалі слабшими.
  
  
  "Ой!" Габріель плакала через двадцять хвилин, коли вона зійшла на перший пагорб.
  
  
  За мить Картер підвівся з нею. Йому довелося посміхнутися. Він знайшов те, що шукав. Або принаймні він виявив ознаки цього.
  
  
  У дуплі дерева, що напівзгнило,
  
  
  Очевидно, якийсь час тому в нього вдарила блискавка, це була невелика тарілкова антена, пофарбована малюнком камуфляжу.
  
  
  "Я нічого не розумію, Нік", - сказала Габріель, переводячи погляд з тарілки на Картера і назад. "Це якось пов'язано із вашою базою?"
  
  
  «Я так не думаю, – сказав Картер, підходячи до тарілки. Він повернувся так, щоб дивитися точно в тому ж напрямку, в якому було вказано блюдо.
  
  
  Тепер вони були досить високі на пагорбах, щоб бачити долину на великій відстані. Вдалині, в джунглях, Картерові здалося, що він щось бачить, але не був певен.
  
  
  Він знову повернувся до супутникової антени і сів поряд із нею. На краю тарілки та вздовж однієї зі стійок були мітки. Вони були на невеликих розпізнавальних табличках. На одному був довгий серійний номер. Інший містив низку фігур. Китайські символи. Страва була китайською.
  
  
  Дев'ятий розділ
  
  
  Була ніч. Вони залишалися біля антени зв'язку до кінця ранку та до обіду. Хто б не встановив пристрій, безперечно, переконав тубільців, що тут свята земля… що це справа рук богів.
  
  
  Картер вважав, що поки тубільці вірять у це, він і Габріель будуть у повній безпеці на місці. Тубільці були б надто налякані, щоб зайти так далеко.
  
  
  І він мав рацію. Ніхто не підійшов до них, хоча більшу частину дня вони чули виття і крики остров'ян далеко вниз по схилу.
  
  
  Близько трьох Картер та Габріель зуміли спуститися з пагорба до джерела, де вони напилися. Вони зібрали кілька кокосів та ківі, а потім попрямували назад на пагорб до антени зв'язку.
  
  
  Кілька разів Габріель сумнівалася, що Картер наполягає на тому, щоб вони залишалися у блюдця, і щоразу він давав їй ту саму відповідь.
  
  
  «Ми почекаємо до темряви. А потім спустимося з пагорба, якщо нічого не станеться».
  
  
  "Що ви очікуєте, що станеться?" — спитала вона.
  
  
  "Я не знаю", - визнав Картер. Він глянув на довгу долину, щоб ще раз побачити те, що, на його думку, він бачив раніше, але цього не було або взагалі ніколи не було.
  
  
  Сонце село на годину раніше, і з заходу насунули хмари, поступово заповнивши небо і затуливши мізерне зоряне світло.
  
  
  Температура не падала із сонцем, а вологість різко підвищилася. Коли вони сиділи і дивилися з пагорба, спиною до дерева, вони купалися у власному поті.
  
  
  Габріель втрачала терпіння. «Зараз темно, Нік, – сказала вона. «Ти сказав, що ми підемо, коли стемніє».
  
  
  Картер кивнув, трохи розчарований. Він сподівався, що сьогодні ввечері в амфітеатрі щось станеться. Однак він не був здивований, що це не так. Напад на базу стався вчора. Він підозрював, що це сталося тут. Ще одна церемонія, мабуть, не відбудеться так скоро. Врешті-решт станеться інше, але ...
  
  
  Картер подався вперед одночасно з Габріель.
  
  
  "Нік?" вигукнула вона.
  
  
  "Я бачу це, я бачу це", - сказав він. Внизу, прямо вниз по схилу до амфітеатру, довга низка точкових вогнів гойдалася і рухалася, як зграя армійських мурах, що світяться. Це були смолоскипи. Картер подумав. В амфітеатрі збиралися тубільці. Сьогодні увечері буде ще одна церемонія!
  
  
  "Вони збираються разом для ще однієї жертви", - здригнувшись, сказала Габріель.
  
  
  "Ймовірно, сьогодні вночі буде ще один напад на базу", - подумав Картер. Однак цього разу, якби люди Фенстера були на висоті, шкода була б незначною або була б нульовою.
  
  
  Острівці до чогось готувалися. З якихось причин вони посилили тиск на базу. Але для Картера це мало майже ніякого сенсу.
  
  
  Якщо китайці справді мають станцію моніторингу тут, на цьому острові - станцію для відстеження того, що приймає американський супутник-шпигун, - навіщо їм турбувати цю станцію? Це могло призвести лише до того, що ВМС США рано чи пізно вийдуть на берег і виявлять, що відбувається. Китайці ніяк не могли запобігти цьому, крім спровокувати міжнародний інцидент.
  
  
  Протягом півгодини неухильна процесія смолоскипів йшла з боку материка, ймовірно широкою стежкою, яку виявили Картер і Габріель, і зібралася в чаші амфітеатру.
  
  
  Яскраве жовте сяйво сотень смолоскипів піднімалося з западини.
  
  
  "Ми можемо вибратися звідси зараз", - сказала Габріель, дивлячись Картеру за плече.
  
  
  Він глянув на неї.
  
  
  «Вони усі там. Вони зайняті. Вони ніколи нас не помітять».
  
  
  «Я прийшов сюди, щоб дізнатися, що відбувається, і залишуся доти, доки не повернуся. На цьому острові знаходяться китайські комуністи. Я гадаю, що вони стоять за атаками на нашу базу. Я хочу знати, чому, і я хочу зупинити їх."
  
  
  "Китайці, американці, яка різниця?" - Запитала Габріель. «Це все для війни…»
  
  
  Картер більше не звертав на неї уваги. Його погляд упав на комунікаційну тарілку. Тонкий, як олівець, рубіново-червоне світло падало на центральний виступ тарілки. Він підвівся і підійшов до неї, потім опустився навколішки поряд із блюдом і подивився з-за неї на внутрішню територію, де, як йому здалося, він щось бачив раніше.
  
  
  Тонка, як олівець, лінія лазерного світла зникла далеко. То справді був лазерний канал зв'язку.
  
  
  Він знову глянув на амфітеатр, коли всі смолоскипи згасли, зануривши долину в темряву. Однак наступного моменту з западини піднялося страшне біле світло.
  
  
  Картер підвівся.
  
  
  "Мені це не подобається, Нік ..." - сказала Габріель. Вона теж підвелася.
  
  
  Навіть поки він дивився, Картер бачив, як біле світло рухалося туди-сюди внизу. Це нагадало йому мінливе світло проектора у фільмі про проїзд, коли сцени змінювалися. Фільми.
  
  
  Він знову повернувся до антени зв'язку, що приймає сигнал лазерного променя, і повільно простяг руку, щоб перервати сигнал. Водночас він подивився на амфітеатр. Коли його рука заблокувала лазерний сигнал, біле світло, що виходить із долини, різко обірвалося. Коли він відсмикнув руку, світло повернулося.
  
  
  Китайці посилали на цю антену сигнали з якоїсь внутрішньої установки. Звідси вони були відправлені кабелем до амфітеатру, ймовірно, до трьох блискучих пристроїв, які він помітив у скелі.
  
  
  Вони надсилали сигнали. Які сигнали?
  
  
  «Ми виходимо звідси прямо зараз, – сказав Картер.
  
  
  "Тепер ви говорите розумно", - сказала Габріель.
  
  
  Разом вони почали спускатися з пагорба. Рух був дуже повільним через темряву та пухкі камені. Але їм світили білі вогні амфітеатру, що коливалися, які спрямовували їх приблизно до середини шляху, коли Габріель раптово зупинилася.
  
  
  "Це досить близько", - сказала вона.
  
  
  Картер перевів погляд із долини на неї.
  
  
  «Доведеться йти пагорбом, поки ми не знайдемо стежку з іншого боку місця зустрічі».
  
  
  Картер знову підійшов до неї. Вона була така сильна, коли втекла від чоловіка і зголосилася піти сюди з ним. Але тепер здавалося, що вона втомилася.
  
  
  Він узяв її за плечі і подивився їй у вічі у тьмяному світлі. «Тобі треба триматися довше, Габрієль, – сказав він.
  
  
  «Ми маємо вибратися звідси, Нік. Перш ніж вони впадуть у нове божевілля. Вони вб'ють усіх на своєму шляху».
  
  
  «Ми маємо з'ясувати, що їх до цього веде».
  
  
  "Їхні жертви!"
  
  
  “Це частина цього. Але це ще не все".
  
  
  "Ні!"
  
  
  Тоді ти можеш залишитись тут один. Або спустись на пляж, - сказав Картер. Він повернувся й подався з пагорба.
  
  
  "Нік!" вигукнула вона.
  
  
  Він проігнорував її, обережно пробираючись крізь темряву. Хвилину чи дві по тому вона мовчки стояла поряд з ним. Він простяг руку і взяв її за руку, і разом вони поспішили спуститися з пагорба за сто ярдів від скелі, що виступає на задньому краю амфітеатру.
  
  
  Якби були вартові. Картер вважав, що вони будуть розміщені на краю западини. Отже, з цього моменту йому і Габріель доведеться бути дуже обережними.
  
  
  Картер вийняв свій стилет, лезо якого тьмяно виблискувало в темному світлі, що виходить знизу, і жестом наказав Габріель не шуміти, хоча тубільці почали вити і кричати внизу.
  
  
  Вона підійшла дуже близько до нього, її губи були прямо біля його правого вуха, і вона прошепотіла: "Вони не зможуть нас почути".
  
  
  "Там можуть бути охоронці", - прошепотів Картер у відповідь. «Залишися тут на мить. Не рухайся і не галасуй. Я подивлюсь, чи є там хтось».
  
  
  "Ходімо звідси", - прошепотіла вона, але Картер сів і мовчки спустився вниз схилом.
  
  
  Як він міг визначити, там нікого не було. Не на краю над скелями. Не в густому підліску до обох підходів.
  
  
  Натовп унизу кричав від гніву, майже оглушливо.
  
  
  Пригнувшись, Картер пробрався до краю обода і, притулившись тілом до великого валуна, придивився до амфітеатру.
  
  
  Він був підготовлений практично до всього, крім того, що бачив. Три блискучі об'єкти високо в скелях були проекційними лінзами, які представляли тривимірне голографічне зображення прямо над вівтарним каменем.
  
  
  Ця частина не здивувала Картера. Він очікував, що тарілкова антена використовувалася саме для цього. Але зображення, що проектуються, були приголомшливими.
  
  
  Це була та сама сцена або варіація однієї й тієї ж сцени, що повторюється знову і знову, в якій американські техніки робили жахливі речі з місцевими жінками та дітьми в обтічнику американської супутникової приймальної станції.
  
  
  Жінок, а в деяких випадках і дівчат, ґвалтували великі, міцні техніки. Деяких дітей розрізали, їх органи прикріплювали до жердин. В одній зі сцен печінка двох молодих дівчат із тубільців була піддана примусовому годуванню їхнім матерям та сестрам.
  
  
  При кожному обуренні місцеві жителі роздавали новий крик гніву та розпачу.
  
  
  Принаймні частина китайської стратегії раптово стала зрозумілою Картеру.
  
  
  
  Тубільці продовжували бунтувати проти американської станції. Якби когось із них схопили та допитали, навіть під наркотиками, всі вони розповіли б одну й ту саму квазірелігійну історію про те, як їхні боги розповідали їм, для чого призначено супутникову базу.
  
  
  Навіть якщо американські війська повністю знищать цей острів або переселять його населення, китайці можуть перебратися на інший острів і знову почати стратегію.
  
  
  Габріель присіла поряд з ним і визирнула через край, у неї перехопило подих, коли вона зрозуміла, що тут відбувалося і що відбувалося.
  
  
  Картер відсторонився від краю, його живіт скрутило. Це не було виною острів'ян. Вони були не чим іншим, як простими тубільцями, яких використовували як пішаків у міжнародній грі інтриг… грі, в яку грали абсолютно без докорів совісті та без піклування про наївних, довірливих людей.
  
  
  Вдалині від краю Картер і Габріель дерлися назад на пагорб до того місця, де кабель виходив на поверхню. Картер витягнув його з землі приблизно на п'ятнадцять футів, потім своїм стилетом відрізав один кінець, потім інший, витягнувши шматок п'ятнадцяти футів завдовжки.
  
  
  Біле світло, що вагалося, внизу в амфітеатрі згасло, коли він перерізав перший провід, і тиша, майже така ж голосна, як крики обурення, обрушилася на джунглі.
  
  
  Картер перепоховав два відрізані кінці і згладив порушену землю, тож було важко чи неможливо визначити, де було відрізано кабель.
  
  
  Потім він вклав свій стилет у піхви, змотав п'ятнадцятифутовий відрізок дроту і попрямував на схід, туди, звідки було передано лазерний сигнал.
  
  
  З амфітеатру долинало наростання ремствування. Габріель подивилася через плече у темряву. Незабаром остров'яни вирішили щось зробити. Швидше за все, вони сьогодні ввечері вирушать до Хіва Фауї для ще однієї атаки на базу.
  
  
  Картер знав, що зараз буде дуже погано, якщо їх спіймають десь поруч із пляжем, тому вони попрямували на півдорозі вгору пагорбом, а потім рушили на північний схід, залишивши до амфітеатру широку дорогу. Кілька миль далі вони повернули на південь від сходу і пішли туди, де, за розрахунками Картера, знаходилася китайська антена, що передає.
  
  
  Він гадки не мав, що вони знайдуть, хоча підозрював, що там буде якийсь невеликий форпост і, мабуть, на святій землі, щоб тубільці не підійшли надто близько.
  
  
  Іти було важко в темряві та наростаючому вітрі. Судячи з неба, сьогодні ввечері буде шторм. Можливо, подумав Картер, якщо шторм справді матеріалізується, він не дозволить тубільцям перейти на інший острів для нападу.
  
  
  Йому і Габріель залишалося тільки протриматися до завтрашнього ранку, коли мала прибути "Морська зірка". Що б не відбувалося тут, на цьому острові, буде покладено край.
  
  
  Колись їм здавалося, що вони чують крики тубільців десь далеко на південному заході, але потім порив вітру та спалах блискавки і гуркіт грому унеможливили сказати напевно.
  
  
  "Сьогодні буде дощ", - сказала Габріель, дивлячись у небо, коли вони зупинилися для відпочинку.
  
  
  Її шия була довгою та красивою. Вона була гарною жінкою. Але Картер задумався про неї. Щось у ній було не так. Щось, чого він не міг збагнути.
  
  
  "Якщо вітер прийде з цим, тубільці не нападуть", - сказав він.
  
  
  Вона подивилася на нього з усмішкою на губах. «Ви не знаєте цих людей. Вони перевозили свої каное з противагами через Тихий океан. У наш час вони регулярно проходять п'ятсот миль за будь-якої погоди. Невеликий місцевий шторм не зупинить їх, Нік. У всякому разі, це допоможе прикрити їхні дії”.
  
  
  «Ось воно знову, – подумав Картер. Майже гордість за те, що тут відбувалося.
  
  
  Він стояв, притулившись до дерева, і курив цигарку. Тепер він випростався.
  
  
  Чи є тут, на острові, ще одна свята земля, крім вулкана?
  
  
  "Я не знаю", - сказала вона задумливо. "Може бути. Але я про це не знаю. Вона подивилася йому у вічі. "Ви маєте на увазі територію навколо, звідки виходить сигнал?"
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  «Це цілком можливо. Але я сумніваюся, що ми колись його знайдемо».
  
  
  "Чому ти так кажеш, Габрієль?" - спитав Картер. Йому ставало дедалі більше з нею турбуватися.
  
  
  «Якщо це не що інше, як маленька тарілкова антена, така як та, що стоїть на пагорбі, це було б схоже на пошук голки у копиці сіна. Неможливо знайти».
  
  
  "Ви маєте рацію."
  
  
  «Ми могли б цілими днями блукати цим островом і нічого не знайти».
  
  
  «Ти знову маєш рацію, Габрієль, за винятком одного моменту».
  
  
  Її очі звузилися. "Що це, Нік?"
  
  
  «Гертоліт був збитий, і тубільці гналися за нами в гору. І ось, цього вечора їхнє невелике шоу на місці зустрічі було перервано. Хто б не надіслав сигнали, знає, що ми тут. Вони шукатимуть нас. Ми я бачив надто багато”.
  
  
  "А що, якщо це китайці?" гукнула вона. "Це французька територія. Ми ніколи не хотіли вас чи їх тут!"
  
  
  "Тоді ви знаєте про китайців?"
  
  
  "Ось що я маю на увазі", - роздратовано огризнулася Габріель. «Ви кажете мені, що обладнання на пагорбі китайського виробництва. Це означає, що вони знаходяться тут на цьому острові. Ваші люди знаходяться на Хіва Фауї. Ми не хочемо, щоб хтось із вас був тут. Подивіться, які проблеми ви завдали нашому народові. "
  
  
  "Але ви покинули свого чоловіка, мадам Рондін, - сказав Картер, - чи все це було шоу, щоб дізнатися, що я задумав?"
  
  
  Вона розчаровано тупнула ногою. «Як ви думаєте, я прийшла до вас у ліжко і зайнявся з вами коханням лише для інформації? Думаєте, я вигадала історію про свою юність? Історію, яку ви легко можете перевірити?
  
  
  «Я не знаю, Габрієль. Сподіваюся, що ні, але не знаю».
  
  
  "Ублюдок!" - прошипіла вона.
  
  
  Картер довго дивився на неї. "Я тут, щоб робити роботу", - сказав він. «Коли її буде закінчено, ти можеш повернутися до Штатів зі мною або залишитися тут. Вибір буде за тобою. І якщо я помиляюся щодо тебе, на що я щиро сподіваюся, то перепрошую, Габрієль. Але мені платять за те, щоб я була підозрілою людиною. Багато хто з моїх людей було вбито. Я прийшов зупинити це. І я зроблю це».
  
  
  "Мені теж шкода, Нік", - сказала Габріель надто швидко. «Я, як і раніше, вірна Франції, незважаючи на те, що трапилося зі мною від рук французів… незважаючи на Альберта. І я маю почуття до цих бідних людей тут».
  
  
  «Тоді допоможи мені покласти край вбивствам».
  
  
  «Я не знаю, чи я зможу, Нік. Як?
  
  
  Допоможіть мені знайти тут китайську базу. Передавальну станцію, куди відправляються картинки, щоб підбурювати тубільців».
  
  
  "І що потім? Як ви можете зупинити їх поодинці?» - Запитала Габріель, але зупинилася. "Справа не в цьому", - сказала вона. "Ви просто хочете дізнатися, де знаходиться станція, а потім покликаєте на допомогу". Вона провела пальцями по своєму прекрасному темному волоссю. «Боже мій, ти хочеш розв'язати війну тут, на Нату Фауї. І все? Ти божевільний американець».
  
  
  "Я хочу зупинити війну", - сказав Картер. "Війна, яка почалася два роки тому, коли китайці організували цю операцію".
  
  
  «Тут будуть бойові дії!»
  
  
  «Так, але це покладе край вбивствам».
  
  
  «Вбивство може закінчитися, якщо ваші люди покинуть Хіва Фауї!»
  
  
  "Французи теж повинні піти".
  
  
  Габріель просто подивилася на нього.
  
  
  Вони не будуть задоволені простим визволенням від нас. Вони хотіли б, щоб ваші люди теж пішли”.
  
  
  "Вони хочуть зупинити ваш супутник-шпигун..." - сказала Габріель, але потім зрозуміла, що сказала занадто багато.
  
  
  Картер сумно посміхнувся у тьмяному світлі. Весь цей час він знав, що з нею щось не таке. Весь цей час він підозрював, що вона казала йому неправду.
  
  
  Вона працювала на китайців. Її чоловік, мабуть, теж. Це пояснювало, чому на Хіва-Фауї було так багато китайських робітників, і пояснювало, чому тубільців на цьому острові тримали трохи вище за примітивний рівень. Тубільці діяли як ефективний буфер між китайськими комуністами та американцями.
  
  
  Він не думав, що знайти їхню базу тут буде дуже легко.
  
  
  Габріель дивилася на нього широко розплющеними очима і зневажливо підібгала губи.
  
  
  Він простяг руку і схопив її за руку, але вона відскочила і потяглася за пістолетом 45 калібру на стегні.
  
  
  "Христос!" - Картер вилаявся. Він пірнув ліворуч і сховався у густий підлісок.
  
  
  Габріель зробила постріл далеко від мети, і Картер лежав на животі, спостерігаючи за нею крізь густі чагарники.
  
  
  Вона була явно зла і дуже засмучена. Очевидно, її завдання полягало в тому, щоб стежити за Картером, і якщо він підійшов занадто близько або виявив занадто багато, вона мала вбити його. Вона зазнала невдачі.
  
  
  Щось змусило її відвернутися і схилити голову, наче вона чогось прислухалася. Але Картер нічого не чув.
  
  
  Вона повернулась і зробила кілька кроків ближче до краю куща, в якому зник Картер, але потім розчаровано похитала головою.
  
  
  "Нік", - покликала вона.
  
  
  Картер залишався нерухомим, дивлячись на неї.
  
  
  «Якщо ви ще там і чуєте мене, я хочу, щоб ви знали, що ви не підете з цього острова живим». Вона знову подивилася через плече, ніби щось дослухалася.
  
  
  Вона повернулася назад.
  
  
  «Я хочу, щоб ти знала, що мені дуже шкода, що це так. Мені не вели спати з тобою… але я зробила це, бо хотіла. Ти чудовий коханець».
  
  
  Ще раз вона озирнулася через плече.
  
  
  «Я маю йти, Нік. Вони знайдуть тебе до ранку. Вони ніколи не промахуються», - сказала вона.
  
  
  Вона сунула пістолет у кобуру, потім обернулася і попрямувала на північ.
  
  
  Як тільки вона зникла з поля зору, Картер насилу підвівся, виліз із кущів і зупинився досить надовго, щоб чути її попереду.
  
  
  Десята глава
  
  
  Габріель швидко йшла через джунглі. Наче вона точно знала, куди йде, і часто була на цьому шляху. Але Картер легко пішов за нею в темряві. Щодесятеро чи двадцять ярдів він зупинявся і слухав. Він чув, як вона попереду проноситься крізь кущі, не докладаючи жодних зусиль, щоб сховатися.
  
  
  До північної сторони острова було кілька миль, і їм знадобилося більше години, щоб дістатися до нього.
  
  
  Як і північна сторона Хіва-Фауї, північна сторона цього острова височіла над морем високими стрімкими скелями.
  
  
  Джунглі закінчувалися майже на краю урвища. Габріель ніде не було.
  
  
  Картер вагався у темряві за деревами. Вона була просто перед ним. Він втратив звуки її руху через шум прибою далеко внизу та вітру з північного заходу, який переходив у дуже сильний вітер, що стогнав навколо скель.
  
  
  Він був упевнений, що вона повернула не паралельно скелям, щоб триматися під прикриттям джунглів. Він помітив скелясті пагорби на сході, а джунглі переходили в досить глибоку долину за сто ярдів на захід.
  
  
  Ні, вирішив Картер, вона прийшла сюди. Значить, до моря веде стежка.
  
  
  Пригнувшись, він вийшов із джунглів, підійшов до краю скелі і озирнувся. За двадцять чи тридцять ярдів на захід, далеко внизу, на скелях, він тільки миттю побачив Габріель, коли вона зникла під широким виступом.
  
  
  Далі на захід була вузька ділянка пляжу, і він чекав, очікуючи побачити її там. Але вона цього не зробила. Через деякий час він зрозумів, що вона або чекала там, десь під навісом, або всередині скелі був прохід. Він чудово розумів, що це таке.
  
  
  Він витяг свій люгер і продовжив свій шлях уздовж урвища, доки не знайшов частково природну, частково штучну стежку, і почав спускатися.
  
  
  У сотні футів нижче за море величезними хвилями переходило в те, що здавалося однією з найбільших природних печер, вирізаних у скелі. Доріжка, якою він ішов, перетинала вершину печери, потім спускалася до західного краю, де вона закручувалась під навісом.
  
  
  Незадовго до того, як він повернув за кут, що відкривало йому вид на печеру, Картер вагався і прислухався.
  
  
  Спочатку він нічого не чув, але потім йому здалося, що він почув уривок розмови через шум прибою.
  
  
  Він присунувся трохи ближче, сів і знову прислухався. Він почув голос. Виразно був хтось на межі. Говорив. Китайською.
  
  
  Вочевидь це був вхід на китайську базу. Це пояснило Картеру, чому попередні морські берегові загони не змогли знайти тут нічого, окрім корінних мешканців та місцевих сіл. Перед їх прибуттям тарілкові антени були зняті, і нагорі нічого не буде, що вказувало б на те, що тут знаходиться база.
  
  
  Картер повернувся і пішов назад по доріжці, забираючи свій «люгер» у кобуру. Тепер він йтиме далі на захід, вниз у долину і навколо острова на пляжах, якщо знадобиться, доки не знайде човен. Коли шторм вщухне вранці, він попливе до Хіва Фауї. На той час там буде "Морська зірка", і вони зможуть повернутися сюди та закрити це місце. Після цього губернатора і його дружину заарештують і відправлять назад до Парижа для суду.
  
  
  На півдорозі хтось зверху щось крикнув китайською, і ще кілька чоловіків засміялися.
  
  
  Картер застиг на місці. Внизу навколо повороту, що веде під навіс, стояла пара стражників. Вище, замикаючи його, знаходилися щонайменше три чи чотири особи.
  
  
  Він подумав, що, мабуть, зможе їх знищити, але тоді будь-який елемент несподіванки, який матиме завтра, зникне. Вони знали б, що він був тут. Вони б знали, що він виявив вхід у їхню установку.
  
  
  Патруль нагорі був майже на заваді, коли Картер нарешті прийняв свою єдину альтернативу. Він подивився через край, униз на п'ятдесят або шістдесят футів на великі хвилі, що ревли, як вантажні потяги, до печери. Було б пеклом плисти звідти, якби можна було плавати. Але це буде краще, ніж залишатись на місці.
  
  
  Хтось нагорі крикнув щось ще - це пролунало як жарт, - а решта голосно засміялася, коли Картер похитав головою, потім акуратно відійшов від стежки, його тіло різко впало в темну воду внизу.
  
  
  Коли він падав, він намагався прислухатися до звуків тривоги зверху, але потім він чисто вдарив по воді в западині брили, занурившись глибоко, море було напрочуд теплим. Він відчував, як потужний потік штовхає його тіло до печери, коли він пробивався назад на поверхню.
  
  
  Потім він очистився і глибоко вдихнув тепле вологе повітря, хвиля, що набігає, штовхала його вгору і далі всередину широкої печери.
  
  
  За двадцять ярдів від нас і менш ніж за десять футів над поверхнею води всередині печери знаходився подіум. Картера проштовхувало течією повз двох охоронців, що схилилися над поруччям і курять сигарети, поки вони дивилися на воду. Вони його побачать!
  
  
  Він поринув у воду, потім поплив за течією, його удари були сильними.
  
  
  Коли він вийшов на поверхню, він пройшов повз охоронців і навіть повз подіум. Тут стеля печери круто спускалася до води, тож кожна хвиля, що обрушувалася з відкритого моря, загрожувала розбити Картера об скелі. Він відчував, як потік тягне його, тягне донизу і до внутрішньої стіни, де він мав відскочити і штовхнути його назад до отвору.
  
  
  Йому вдалося доплисти до одного боку печери та чіплятися за скелі.
  
  
  За кілька ярдів від входу до печери місток закінчувався. Там був дверний отвір, і Картер припустив, що веде назад на схил пагорба.
  
  
  Він зупинився і затримав дихання, раптом відчувши низький гомін, більше схожий на глибоку вібрацію, крізь каміння та воду. Чи це було те, до чого прислухалася Габріель? Навіть за багато миль? Потім він згадав ритмічний гуркіт, який він чув з Тіггсом з вертольота.
  
  
  Було щось… якесь обладнання з іншого боку стіни, що утворює задню частину печери. Ось чому течія діяла так, як це було. Картер зрозумів, що є інший шлях усередину. По воді.
  
  
  Як тільки він відчув, що досить відпочив, він поплив назад у середину печери, де течія була дуже сильною.
  
  
  Він зрозумів, що якщо підводний перехід буде надто довгим або відповість, він буде мертвий. Проти цієї течії не можна було плисти, доки не зміниться приплив. Зважаючи на те, що він міг бачити з того місця, де він плив, приплив усе ще йшов. Ще на фут або близько того він міг бачити мушлі, водорості та інші рослини на стінах печери.
  
  
  Але за останні кілька років на цих островах було вбито багато добрих людей. І зупинити це була його робота.
  
  
  Він зробив кілька глибоких вдихів, затримав один і пірнув глибоко, пливучи щосили по течії до глибини печери.
  
  
  У якийсь момент перебіг став набагато сильнішим, дуже швидко штовхнувши його під отвір у задній стіні печери. "Тепер вже точно не буде шляху назад", - подумав він.
  
  
  У нього склалося враження, що вода під ним дуже глибока, а отвір дуже широкий.
  
  
  Його серце билося у вухах, і його легені почали хворіти, коли він побачив світло у воді попереду та над ним.
  
  
  Він нахилився до нього, змушуючи себе сповільнитися, щоб, коли він вийде на поверхню води, не буде бризок.
  
  
  Його голова вирвалася на поверхню, і він набрав у легені повітря, широко розкривши рота, щоб шуміти якнайменше.
  
  
  Він почав знову занурюватися у воду, коли раптово зосередився на двох величезних постатях, у дальньому кінці печери, обидва залиті світлом і кишали людьми у формі.
  
  
  Два атомні підводні човни були пришвартовані до довгого цементного причалу, велика золота зірка була звернена до чотирьох менших золотих зірок комуністичного Китаю, намальованих з обох боків.
  
  
  Один з підводних човнів розвантажувався. Стопка ящиків, що зростала, накопичувалася на доці, коли два крани витягли з трюму субмарини те, що, ймовірно, було припасами для цієї бази.
  
  
  Це пояснювало таємність. Якось китайці виявили тут у скелях природну печеру. Прийшовши зі своїм будівельним обладнанням та матеріалами, вони збудували це місце.
  
  
  Або це, - подумав Картер, обережно ступаючи по воді, коли в нього перехопило подих, або японська база під час Другої світової війни. Можливо, допоміжна.
  
  
  Галерея, в якій він був, була дуже довгою в порівнянні з її шириною. Він дивився на підводні човни на носі. Очевидно, вони увійшли сюди, а потім їх перевернули так, що вони знову опинилися віч-на-віч.
  
  
  Зліва нічого не було. Праворуч був тільки єдиний вузький місток, що веде, мабуть, через якийсь прохід у скелях до зовнішньої печери. Картер розсудив, що треба якось приховати подіум у зовнішній печері, щоб тубільці не натрапили на нього.
  
  
  У дальньому кінці галереї, за тим місцем, де розвантажувалися субмарини, був великий засклений майданчик над рівнем доків. Це було схоже на контрольну будку. Мабуть, звідти й прямували дії підводних човнів. Просто перед заскленим майданчиком був довгий балкон, на якому розвалилося кілька людей у формі.
  
  
  Навіть на такій відстані в їхній сукні щось здавалося дивним.
  
  
  Ця база, очевидно, була чимось більшим, ніж просте встановлення комуністів-китайців для переслідування американської станції прийому супутникових шпигунів. Це було укриття атомних підводних човнів.
  
  
  Вони були у Рад, як і ВМС США. По всьому світу були місця, де атомні підводні човни могли сховатися від складніших систем виявлення, які підтримуються кожним урядом.
  
  
  Якби місцезнаходження цієї китайської суббази було відоме, проблему переслідування американського персоналу на Хіва Фауї було б вирішено простим дипломатичним посланням.
  
  
  Картер припустив, що, ймовірно, китайці використовували цю секретну базу задовго до того, як було встановлено станцію супутникового стеження та прийому.
  
  
  І все ж йому доводилося ставити питання, чому вони ризикнули відкрити це місце тільки для того, щоб примусово закрити приймальну станцію. Інформація, яку станція «Хіва Фауї» збирала зі супутника-шпигуна, мала бути руйнівною для китайців, щоб вони так ризикували.
  
  
  Дуже повільно, дуже обережно, м'яким брасом Картер поплив до підводних човнів. Було так багато вогнів на човнах і освітленні зони доку, що якщо він не підійде надто близько, ніхто нагорі не зможе його побачити. Вся вода була у відносній темряві.
  
  
  Солдати на балконі, як тепер міг бачити Картер, були одягнені в якусь форму кольору хакі з похилими кашкетами, до яких були прикріплені шийні хустки. Гвинтівки притулилися до поруччя.
  
  
  Трохи ближче, і це несподівано дійшло до нього. Вони були одягнені як японські солдати часів Другої світової війни!
  
  
  Ймовірно, це були війська, які патрулювали острови. Якби тубільці зіткнулися з ними після всього, що сталося тут, на цьому острові, вони б повірили, що вони мали інший релігійний досвід. Вони б повірили, що бачили цих людей сорок років тому!
  
  
  Світлове шоу про те, що тубільців годували, мабуть, регулярно, мабуть, також підтвердило це переконання.
  
  
  Картер вирішив, що це дуже складне встановлення. Ця база, ймовірно, була головним пунктом дозаправки та поповнення запасів для тихоокеанського атомного підводного човна комуністичного Китаю.
  
  
  Він повільно обігнув зовнішній підводний човен, утримуючи опуклий корпус величезного човна між собою та доком. Єдиний спосіб його помітити - це якщо член екіпажу вирішить прогулятися палубою і подивитися вниз. "Навряд чи", - подумав він.
  
  
  Коли він підійшов досить близько, він простяг руку і торкнувся борту човна. Він відчував гуркіт машин крізь корпус. Човен був живий. Він приклав вухо до зовнішнього корпусу і почув суміш звуків, колись навіть звук чийогось крику.
  
  
  Приплив все ще насувався; його потік загнав його всередину. Картер думав, що пройде принаймні півгодини чи сорок п'ять хвилин, перш ніж почнеться слабкий приплив, і він матиме хоч якийсь шанс випливти звідти. Тим часом він мав переконатися, що його не виявлять. І йому доведеться забратися з дороги, якщо один або обидва підводні човни отримають наказ відплисти. Якщо його пливе так близько, човен затягне його вниз.
  
  
  Він тихо пройшов довжиною човна, підійшов до корми, за якою причал йшов далі в темряву.
  
  
  Він проплив залишок шляху до задньої частини печери, нахилившись до причалу, і вода на дні печери раптово стала настільки дрібною, що він міг стояти. Камені були нагромаджені біля стін печери, і в одному місці каміння стикалося з кінцем бетонного майданчика доку.
  
  
  Картер обережно видерся на причал і сів у темряві, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо підводних човнів на відстані не менше п'ятдесяти ярдів.
  
  
  Розвантажувальні роботи навколо корми субмарини тривали, але поки Картер спостерігав, дюжина чоловіків вийшла на балкон нагорі, щось сказала солдатам, потім спустилася сходами і перетнула док до передньої субмарини.
  
  
  Декілька людей виявилися офіцерами, і коли інші члени екіпажу вийшли з човна, офіцери віддали низку наказів.
  
  
  Люки були закриті, електричні та водопровідні лінії, що з'єднують човен з доком, зняті та згорнуті. Підводний човен готувався до відплиття.
  
  
  Картер зрозумів, що пекло вирветься назовні, якщо буде виявлено присутність "Морської зірки" у цих водах. Він не думав, що буде бійка. Але китайці напевно будуть змушені зробити все, що в їх силах, щоб відвернути американський підводний човен від відкриття цього місця.
  
  
  Ще кілька людей із бази вийшли на балкон і почали спускатися сходами. Однією з них була Габріель. Картер упізнав її тендітне тіло з того місця, де він сів, і напружився.
  
  
  Усі сумніви, що вона випадково наткнулася на цьому місці або що вона була бранкою, розсіялися, коли він побачив, як вона перетнула док і потиснула руки офіцерам підводного човна.
  
  
  Її показали на борт і допомогли відкрити один із люків. Протягом наступних кількох хвилин було завершено останні приготування до відплиття, екіпаж та офіцери піднялися на борт, люки були закриті, а сирена пролунала коротке попередження.
  
  
  Підводний човен більше не прикріплений до причалу, почав дрейфувати до задньої частини печери, але раптово він відійшов від дока до центру печери і повільно зник з поля зору, рухаючись уперед до передньої стіни. Потім вона зникла, залишивши по собі лише кілька хвиль.
  
  
  Габріель була на борту. Якщо підводний човен виконував військове завдання або прямував у бік «Морської зірки», вони ніколи не допустили б на борт цивільних осіб. Її кудись везли. Можливо на рандеву з човном із Хіва Фауї.
  
  
  Декілька інших солдатів вийшли із заскленої зони управління і теж спустилися сходами на причал. Вони закинули гвинтівки на плечі і швидко рушили по причалу до дверей, які вели на подіум у зовнішній печері.
  
  
  Картер вирішив, що вони підуть шукати американця, який приїхав із Габріель і засмутив тубільців. Він не думав, що Габріель знала, що він зійшов зі скель. Вона, мабуть, сказала їм шукати його в глибині острова.
  
  
  * * *
  
  
  Розвантаження іншої субмарини все ще тривало через годину, коли Картер, що ховався в темряві в кінці доку, зісковзнув назад у теплі тропічні води і поплив підземним переходом у відкрите море.
  
  
  Приплив був слабким; більше не було течії, щоб рухати воду. Йому не довелося б боротися з цим на виході, але не було й відпливу, аби допомогти йому.
  
  
  Наприкінці печери Картер кілька хвилин ходив по воді, щоб перепочити. Він спостерігав, як китайські солдати розвантажують підводний човен. На причалі вже було накопичено багато запасів. Насправді величезна купа. Достатньо, щоб забезпечити великий контингент чоловіків. У нього раптово з'явилося неприємне відчуття, що ця база набагато більша, ніж він передбачав спочатку.
  
  
  Він зробив кілька швидких послідовних глибоких вдихів, злегка задихаючись, потім потужно поринув у чорну, як смоль воду. На цей раз з іншого боку не було жодних вогнів, які б вели його вгору. Він плив так швидко, як міг, його серце розривалося в грудях, його легені вимагали кисню, поки, нарешті, він не почав підніматися довгою кривою.
  
  
  Він вирвався на поверхню води ярдах за п'ять від кам'яної стіни. На подіумі нагорі не було солдатів, але навіть якби вони були, вони не змогли б почути, як Картер задихається від шуму вітру та гуркотливих хвиль.
  
  
  Він обережно поплив до входу до печери. Вітер змінився за годину чи близько того, коли він був усередині, і тепер хвилі не гуркотіли просто в печеру. Але зовні він почув, як прибій сердито розбивається об каміння.
  
  
  Він не мав би абсолютно ніякої можливості вижити, плаваючи там. Він був би миттєво розбитий на каміння і вбитий.
  
  
  Він швидко підплив до краю печери, потім видерся по каменях, переліз через перила і на подіум. Доріжка була волога від вологи, тому він не залишив мокрих слідів, які хтось міг би виявити.
  
  
  Він вийняв свій стилет і поспішив по містку до того місця, де він закінчувався за п'ятдесят або шістдесят футів від входу в печеру. Звідти він пішов добре прихованою стежкою назовні, де сів і озирнувся.
  
  
  Море було диким. Дощу ще не було, але вдалині були грім та блискавка, коли шторм наближався до Хіва Фауї. Може пройти годинник, перш ніж він набере повної сили. Він мав перемогти цю бурю до Хіва Фауї.
  
  
  Зовні у виступу не було ні охоронців, ні на стежці, що веде вгору. Очевидно, вони приєдналися до патруля, якого відправили на його пошуки.
  
  
  Він швидко піднявся стежкою до вершини скель. Тепер вітер із заходу ставав досить сильним. Повернутись на інший острів буде нелегко. Якби він взагалі міг це зробити.
  
  
  Він спустився крутим схилом на захід, потім попрямував вгору по острову, паралельному скелях вздовж берегової лінії.
  
  
  Через годину Картер дістався краю скелі, і каміння поступилося місцем широкому піщаному пляжу. За півгодини ходьби він натрапив на опори, поставлені над пляжем і прив'язані до пальм.
  
  
  Він пірнув назад на захист джунглів, стежачи за будь-якими ознаками того, що тубільці виставили охорону. Їх не було. Десь у глибині країни, мабуть, не надто далеко, знаходилося одне з місцевих сіл.
  
  
  Хвилі йшли на пляж під кутом із заходу. Картер подумав, що якщо він зможе провести човен повз скелі, він матиме хоча б шанс доплисти до Хіва Фауї.
  
  
  Картер вибрав одну з менших човнів, розраховану всього на чотири або п'ять чоловік, знайшов пару весел і потяг човен до хвиль, що розбиваються.
  
  
  Каное було напрочуд легким і тендітним, але, схоже, воно чудово справлялося з водою, коли він переступав поріг першого буруна.
  
  
  Його збило з ніг, і він майже втратив хватку на каное, але потім він скочив нагору, штовхаючи човен перед собою, перш ніж ударила наступна хвиля, збивши його з ніг.
  
  
  Поступово йому нарешті вдалося занурити каное у воду по груди. Після наступної хвилі він плюхнувся в човен і, незважаючи на втому, греб так швидко, як тільки міг.
  
  
  Наступна гігантська хвиля майже перевернула його вгору і вниз, але потім він з гуркотом поринув униз, коли над ним почав вимальовуватися наступна хвиля.
  
  
  Маленький човен піднявся назустріч цій хвилі, і Картер легко перебрався на інший бік, прямуючи - наскільки він міг збагнути - просто на північ, у бік Хіва Фауї, коли шторм посилився.
  
  
  Одинадцятий розділ
  
  
  Всю ніч був вітер із заходу і, нарешті, з півдня продовжував рухатися проти годинникової стрілки. Ніка Картера забрало далеко на схід від передбачуваного курсу, але коли вітер змінився, він зміг краще рухатися, і, нарешті, поплив на північ, до Хіва-Фауї.
  
  
  Більшу частину часу він не бачив хвиль, але щоразу, коли спалахувала блискавка, дивлячись у небо, він миттю бачив гребені хвиль, що височіли над ним, на мить блокуючи сильний вітер.
  
  
  Маленьке каное з виносними опорами ніколи не наражалося на серйозну небезпеку, вирішив Картер рано ввечері. Було дуже незручно підстрибувати на хвилях вгору й униз, і було дуже мокро, але ніколи не було ніякої небезпеки, що човен розіб'ється і впаде. Тубільці робили свої човни для цих вод, і вони добре їх робили.
  
  
  Картер багато думав про Габріель і вирішив, що розповідь про її минуле, мабуть, правдива. Вона не була достатньо гарною актрисою, щоб переконати його в цьому, якби історія була неправдою. Але він підозрював, що губернатор Рондін мав і інші сили на неї. Щось, що змусило її зробити те, що їй сказали.
  
  
  Він також багато думав про китайську базу на Нату-Фауї та американську станцію супутникового стеження та прийому на Хіва-Фауї. Дві країни знаходилися в цій частині світу з тих самих причин: США, тому що звідси вони могли легко шпигувати за китайцями, і китайці, тому що з цих островів вони керували всім західним тихоокеанським басейном - від Японії до Австралії - своїми підводними човнами.
  
  
  Часом Картер тяжко греб, і здавалося, що він просувається вперед. Але в основному він просто лежав у каное і дозволяв вітру та хвилях нести його на північ.
  
  
  Насправді він кілька разів за ніч дрімав і виявив, що сутінки перетворилися з вугільно-чорного на тьмяно-брудно-сірий, не усвідомлюючи течії часу.
  
  
  Він сів і затремтів. Він був наскрізь промоклим і було холодно, хоча температура повітря мала бути близько двадцяти градусів.
  
  
  Було світанок, і хоч дощ на мить припинився, небо все ще було затягнуте хмарами. Вітер дув з більшою силою, ніж коли Картер покинув Нату-Фауї.
  
  
  Приблизно за дві чи три милі попереду прибій розбивався об берег великого острова. "Хіва Фауї", - сподівався Картер, але зовсім не був упевнений. Він був схожий на будь-який інший острів, крім Нату-Фауї з його характерним вулканом.
  
  
  Якщо це був Хіва Фауї, він підозрював, що десь на середині острова. Піднімаючись ним з півдня, супутникова станція буде на заході, а місто Хіва Фауї буде праворуч, на сході.
  
  
  Він узяв одне з весел і почав повертати човен на схід. Час від часу він дивився на годинник. Було близько сьомої години. «Морська зірка» мала з'явитися у громадських доках у будь-який час. Він хотів бути там, коли губернатора викликають у доки. Він хотів побачити, що збирається робити ця людина. Він також хотів побачити, якою була б реакція Габріель… якби її повернули.
  
  
  Картер підозрював, що вона в цій справі набагато більша, ніж здається на перший погляд. Китайці тримали базу на Нату-Фауї, але він вважав, що це було зроблено з відома та співробітництва губернатора Рондіна. Він не думав, що на цих островах багато відбувається без відома губернатора.
  
  
  Рано чи пізно він знав, що йому доведеться мати справу з губернатором та організацією цієї людини. На вечірці було видно багато впливових людей. І більшість людей, які прибули з інших островів у цій частині Тихого океану, ймовірно, також були залучені до своїх власних схем на інших островах. Зрештою, з ними теж доведеться розбиратися.
  
  
  Каное, що йде під кутом до дуже великих хвиль, піднімалося над однією з них, а його виносні опори час від часу перебували в повітрі. Потім каное перекидалося вниз і мчало по фронту хвилі, на мить уткнувшись носом у воду. Потім запускався наступний цикл.
  
  
  Поволі Картер повів каное все далі й далі островом, нарешті обігнувши мис, що захищав міську гавань.
  
  
  Навіть із боку хвилерізу Картер міг бачити корпус «Морської зірки» поряд із довгими громадськими доками. Здавалося, що на пристані та на площі було багато людей. Уздовж головної дороги припарковано багато машин.
  
  
  Картер подвоїв свої зусилля, відправивши каное вгору і подолавши останні кілька великих хвиль, перш ніж прорвався через хвилелом і потрапив на захист внутрішньої гавані.
  
  
  Блискавка блиснула на півдні та заході, а за кілька хвилин пішов проливний дощ, що лив настільки сильно, що сплющив хвилі за хвилерізом і закрив для Картера огляд всього, що знаходилося на відстані кількох ярдів.
  
  
  Він продовжував штовхати, гребок за ударом, весло глибоко і чисто впивалося у воду, просуваючи легке каное по воді з такою швидкістю, що створювалася значна хвиля. Картер відчував, що він витратив ту невелику кількість резервних сил, які в нього залишалися, але було абсолютно необхідно, щоб командир "Морської зірки" зрозумів, з чим він зіткнувся, перш ніж він поверне назад у море, щоб зустрітися з китайськими підводними човнами.
  
  
  Невідомо, що вже зафіксувало бортове обладнання спостереження, або що губернатор Рондін говорив командуванню.
  
  
  Дощ на мить вщух. Картеру вистачило часу, щоб побачити, що багато людей покинули причал, але інші відкрили парасольки та залишились.
  
  
  "Морська зірка" все ще була там. На палубі були члени екіпажу. Картер міг розрізнити їх із того місця, де був.
  
  
  Він зупинився на час, достатній для того, щоб підняти весло і похитати їм над головою, але потім дощ посилився, і він повернувся до веслування.
  
  
  Дощ знову затих, коли Картер був ще за кілька сотень ярдів від доку, і хтось на борту підводного човна помітив його.
  
  
  Приблизно за хвилину на палубу підняли надувний човен, кинули у воду і прикріпили до нього підвісний мотор. На борт піднялися чотири члени екіпажу і попрямували до нього. Картер перестав гребти.
  
  
  Коли вони були всього за кілька ярдів від них, член екіпажу, який керував двигуном, голосно вилаявся і заглушив двигун.
  
  
  «Доброго ранку», - сказав Картер.
  
  
  "Чорт забирай", - знову сказав член екіпажу. "Містер Картер?"
  
  
  «Вірно, – сказав Картер. Надувний човен підійшов ближче. Один із членів екіпажу кинув Картерові мотузку, яку він натягнув на носі каное.
  
  
  «Вони сказали, що ви могли зазнати аварії на гелікоптері на одному з інших островів, сер», - сказав старшина.
  
  
  "Мене не було на борту", - крикнув Картер. «Достав мене на борт. Мені треба поговорити з твоїм капітаном».
  
  
  "Так-так, сер", - сказав член екіпажу, завів мотор надувного човна, повернувся назад до субмарини і попрямував до неї, каное тяглася позаду.
  
  
  На палубі підводного човна знаходилося півдюжини членів екіпажу, на причалі - кілька офіцерів і близько трьох-чотирьох десятків цивільних.
  
  
  Картер відразу впізнав губернатора Рондіна посеред групи, кілька здоровенних чоловіків тримали над ним великі парасольки.
  
  
  Габріель у групі не було видно, але коли вони підійшли до субмарини, то Картер був на очах у всіх на причалі, губернатор кивнув. Один із його людей поспішив назад на дорогу, де він сів в одну з машин і поїхав. Коли машина завернула за кут у бік площі. Картер був упевнений, що побачив Габріель на задньому сидінні.
  
  
  Картер видерся на борт субмарини в той момент, коли високий, добре складений чоловік років сорока-п'ятдесяти вийшов з дока і обігнув вітрила.
  
  
  Він запитав. - "Містер Картер?"
  
  
  Картер кивнув, і вони потиснули руки.
  
  
  «Я капітан Дон Петті. Нам сказали, що ви могли розбитись на борту вертольота на острові Нату-Фауї».
  
  
  «Начальника служби безпеки приймальної станції Річарда Фенстера було вбито. Мене не було на борту».
  
  
  Капітан Петті глянув на тендітне каное, потім знову на Картера. «Ви зіткнулися із цим? Минулої ночі?"
  
  
  «Вірно, – сказав Картер. «Але в нас залишилося не так багато часу. Мені знадобиться ваша повна співпраця у наступні двадцять чотири години, капітане».
  
  
  “Я зрозумів, Картер. Моїм наказом було допомогти тобі у будь-який можливий спосіб. Вони виходили з самого Об'єднаного комітету начальників штабів».
  
  
  «Добре, – сказав Картер. "Передусім, я хочу, щоб ви запросили губернатора острова на борт і спустилися в кают-компанію".
  
  
  "Зможемо зробити."
  
  
  «Я збираюся сказати там щось, що не зовсім правда. Я хочу, щоб ви погодилися зі мною. Скажіть те саме своїм офіцерам».
  
  
  "Ви збираєтеся сказати мені, що насправді відбувається?" - спитав капітан, піднявши праву брову.
  
  
  «Щойно ми позбудемося губернатора, ви отримаєте повний інструктаж. І повірте мені, це страшенно важливо, а час має вирішальне значення».
  
  
  "Вірно", - сказав капітан. Він повернувся до одного із членів своєї команди. «Відведіть містера Картера до кают-компанії. Переконайтеся, що ми маємо каву. Принесіть йому щось тепле та сухе, щоб одягнути. І нехай містер Паттерсон та його люди зберуться на палубі».
  
  
  "Так-так, сер", - сказав член екіпажу, і Картер пішов за ним на нижню палубу, а капітан Петті повернувся до пристані, щоб запросити на борт губернатора Рондіна.
  
  
  Спустившись на два поверхи, матрос провів Картера на корму, а потім у велику, зі смаком обставлену кают-компанію. Човном туди-сюди носилося безліч членів екіпажу. Картер подумав, що вони поспішають ще більше, як тільки їхні офіцери будуть проінструктовані.
  
  
  "Містер Паттерсон, містер Паттерсон, у кают-компанію на двомісному поверсі, з червоною секцією", - сказав член екіпажу в переговорний пристрій корабля.
  
  
  Червона секція на борту субмарини належала до секції збору розвідданих. Картер припустив, що Паттерсон, мабуть, був начальником відділу.
  
  
  Член екіпажу, на бирці якого було написано Макферсон, налив Картеру чашку кави. "Швидше повертайтеся, сер, зі зміною одягу".
  
  
  "Просто принеси мені рушник, Макферсон", - сказав Картер. "Будьте готові до зміни одягу".
  
  
  "Так, сер", - сказав чоловік і вийшов із кают-компанії.
  
  
  Він повернувся за мить або дві з великим рушником. "Комбінезон гаразд, сер?"
  
  
  "Все буде добре, як тільки ми закінчимо тут".
  
  
  "Так, сер", - сказав матрос і пішов.
  
  
  У дверях з'явився капітан Петті і жестом запросив когось увійти першим. Губернатор Рондін ступив у поле зору, його очі зустрілися з очима Картера, а потім він увійшов усередину, його велике тіло, здавалося, заповнило всю кімнату.
  
  
  Капітан Петті та півдюжини інших офіцерів теж зайшли.
  
  
  Коли вони сіли, увійшов стюард і налив їм кави.
  
  
  "Ми думали, що ви померли, містере Картер", - сухо сказав губернатор англійською.
  
  
  «Мені пощастило, – сказав Картер. «Але, боюсь, у мене для вас погані новини».
  
  
  Губернатор чекав.
  
  
  «Ваша дружина поїхала з нами до Нату Фауї. Я втратив її у джунглях. Вона, певно, все ще там».
  
  
  Губернатор тяжко похитав головою. «Як і ви, вона витримала шторм на борту одного з місцевих каное. Сьогодні вранці її врятували менш як за півгодини до появи цього військового корабля». Губернатор звернувся до капітана Петті. «І я повторю свою вимогу, капітане, щоб це судно було негайно виведено з французьких територіальних вод».
  
  
  Капітан Петті люб'язно посміхнувся. «Мені дуже шкода, сер, але це буде неможливо протягом кількох годин. Ми маємо наказ приїхати сюди з інспекцією з нашої установки. Угода між нашими урядами дозволяє такі інспекційні поїздки».
  
  
  «Літаком».
  
  
  "Вигляд транспорту, я вважаю, не вказаний, сер".
  
  
  Губернатор мав намір протестувати далі, але Картер перервав його.
  
  
  «Ви не розумієте, губернаторе, але на Нату-Фауї серйозні проблеми».
  
  
  Губернатор повернувся до Картера.
  
  
  «Наш вертоліт не просто розбився. Він був збитий».
  
  
  На мить вираз обличчя губернатора не змінився, але нарешті він засміявся. «Тубільці? З луком та стрілами? Неймовірно вдалий постріл».
  
  
  «Ні, сер, не тубільцями. Якоюсь ракетою чи, можливо, базукою».
  
  
  «У тубільців немає такої зброї, містере Картер».
  
  
  "Ні, вони цього не робили", - сказав Картер. Він повернувся до капітана та офіцерів підводного човна і швидко пояснив, що трапилося з вертольотом, потім про світлове шоу і, нарешті, про антену. Але він не сказав їм, що йшов за Габріель до входу в загін, і не сказав їм, що він плив у печеру.
  
  
  «Це неймовірно, – сказав капітан Петті.
  
  
  Губернатор Рондін дивився на Картера. «Що ти кажеш, Картер? Що хтось підбурює тубільців до бунту проти твого народу?
  
  
  "Так."
  
  
  "Що?"
  
  
  «На супутниковій тарілці були китайські ієрогліфи. Я їх чітко бачив.
  
  
  Капітан Петті подався вперед. "Китайці? Комуністичні китайці?"
  
  
  «Я не знаю, хто ще, капітане, – сказав Картер. «Малоймовірно, що вони матиму базу на острові. Ми вже знали про це. Це була тарілкова антена. Я впевнений, що сигнали надсилаються на острів через супутник».
  
  
  "Що ви пропонуєте нам з цим робити, Картер?" – спитав капітан.
  
  
  «Я хочу поїхати туди сьогодні вранці, влаштувати перевірку на суші та демонтувати антену та приймальне обладнання в амфітеатрі».
  
  
  Капітан Петті кивнув головою. Він повернувся до губернатора Рондіна, який виглядав трохи самовдоволеним. Це французька територія, губернатор. У нас є ваш дозвіл на виконання такої місії, чи ми маємо піти дипломатичними каналами?»
  
  
  «У вас є мій дозвіл. Капітан. Насправді я приєднаюся до вас там. Я приїду вертольотом як спостерігач. Якщо Нату Фауї має китайське обладнання, як пропонує містер Картер, я хочу знати про це, і Я хочу його знищити. Офіційну скаргу буде подано до ООН, запевняю вас».
  
  
  "Чудово", - сказав капітан Петті, встаючи. "Тоді ми зможемо вирушити в дорогу протягом ... двох годин, скажімо так?"
  
  
  Губернатор підвівся на ноги. Він сказав. - «Ми стежитимемо за вами, капітане». "Коли ви вийдете, ми вирушимо на острів".
  
  
  "Дуже добре, губернаторе", - сказав капітан і наказав одному зі своїх людей показати губернатору шлях з човна.
  
  
  Макферсон повернувся. "У мене є ваш сухий одяг, сер", - сказав він Картеру і простяг пару джинсів.
  
  
  Коли він пішов, Картер підвівся і жестом наказав зачинити двері, розстібаючи промоклу сорочку.
  
  
  "У нас тут надзвичайно серйозна ситуація, джентльмени", - сказав Картер, стягуючи сорочку. Він відстебнув свій стилет і свій люгер і поклав зброю на стіл.
  
  
  "Яка там реальна ситуація, Картер?" – спитав капітан.
  
  
  «Те, що я сказав Рондіну, було, по суті, правильним, але на цьому острові є не лише китайське обладнання, а й комуністична база. База для підводних човнів.
  
  
  «Господи, - вилаявся один із офіцерів.
  
  
  "Нам потрібно буде отримати якийсь дозвіл навіть для того, щоб бути тут", - сказав капітан. "Ми не можемо зв'язуватися з можливим протистоянням".
  
  
  «Пішли звідси радіосигнал, і вони дізнаються, що я виявив їхню базу. Але у будь-якому разі буде конфронтація. Один із їхніх підводних човнів залишив базу вчора пізно ввечері».
  
  
  "Це тут? Поряд?"
  
  
  "Ймовірно", - сказав Картер.
  
  
  "Чорт", - сказав Петті, пробігаючи пальцями по сивому волоссю. Він глянув на Картера. «Вам краще почати з самого початку, містере Картер, і дайте мені все до дрібниць, а потім скажіть, що ви хочете, щоб ми зробили. Я маю вирішити, чи зможе це судно впоратися з цим завданням».
  
  
  Один із офіцерів підвівся, підійшов до буфету і приніс пляшку бурбона. Він налив трохи цього у свою каву, потім простягнув пляшку.
  
  
  Картер розповів усе, що з ним трапилося з ним у той момент, коли він прибув на Хіва Фауї, поки його не підібрали члени екіпажу з надувним човном.
  
  
  Коли він закінчив, усі офіцери довго мовчали. Капітан Петті нарешті заговорив.
  
  
  «Я хотів би запитати, чи ви абсолютно впевнені у своїх фактах. Але це ваше діло, щоб бути впевненим. І, крім того, ви не можете переплутати пару червоних китайських підводних човнів у острівній печері».
  
  
  "Ні", - сказав Картер, витираючись і одягаючись. «Мені потрібно трохи олії та ганчірка».
  
  
  Один із офіцерів вийшов за речами. Картер сів і почав розбирати Вільгельміну. «Люгер» тривалий час перебував у солоній воді.
  
  
  "Очевидно, у вас є план", - сказав капітан Петті.
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  "Я майже ненавиджу запитувати, що це таке", - сказав капітан. «Але перш ніж ми почнемо, я хочу, щоб ви зрозуміли, що мої накази не включають компрометацію цього човна. Якщо і коли дійде до протистояння між нами та китайськими підводними човнами, у мене будуть додаткові повноваження. Якщо я не зможу отримати це, нам доведеться забиратися звідси. Це не наші води”.
  
  
  «На той час, коли це станеться, ми зробимо те, що було потрібно».
  
  
  * * *
  
  
  Картер закінчив чистити свою зброю, а капітан Петті був зайнятий підготовкою свого човна та команди до операції на Нату-Фауї, коли на причалі з'явилися Джастін Оуен та Боб Тіггс.
  
  
  Перший офіцер, лейтенант Ешкрофт, саме збирався поговорити з ними, коли Картер вийшов із кают-компанії. Він підвівся з чоловіком.
  
  
  Вони обоє були вражені, побачивши Картера, і поспішили до нього.
  
  
  «Господи, вони сказали, що ти, мабуть, мертвий», - сказав Тіггс, ляснувши Картера по спині.
  
  
  "Фенстер був убитий".
  
  
  "Це те, що сказав нам губернатор", - сказав Оуен. «Але ми думали, що ти також упав. Вони збиралися послати когось сьогодні вранці, як погода стихне».
  
  
  "Ублюдки саботували наш інший вертоліт", - з гіркотою сказав Тіггс. «Інакше я вже був би там і повернувся».
  
  
  Оуен повернувся до першого офіцера. "Я хочу поговорити з капітаном".
  
  
  "Капітан Петті шкодує, сер, але ми готуємося до відплиття, а він дуже зайнятий".
  
  
  «Не турбуйтеся про це, – сказав Картер. "Ми збираємося вирішити цю проблему".
  
  
  «Я хотів би піти з нами», - сказав Тіггс.
  
  
  "Мені дуже шкода, сер, але це буде неможливо", - сказав лейтенант Ешкрофт, перш ніж Картер зміг заговорити.
  
  
  «Чорт забирай, Нік, я хочу піти з тобою!» - наполягав Тіггс.
  
  
  «Це не твоя робота. Боб», – м'яко сказав Картер. "Але ви можете зробити для мене ще дещо".
  
  
  "Прокляття…"
  
  
  Картер повів Тіггса далеко за межі чутності двох інших чоловіків. «А тепер послухай мене. Боб. Ми йдемо туди сьогодні вранці, щоби розібратися з цим. Це не те, що ти можеш зробити і це не те, з чим ти міг би допомогти. Але губернатор замішаний у цьому по вуха. Я думаю, що дуже добрі шанси, що він працює на китайських комуністів».
  
  
  "Китайських ком...?"
  
  
  «Вірно. Його дружина також може працювати на них».
  
  
  Тіггс не хотів у це вірити.
  
  
  «Вона була зі мною там. Але я гадаю, що вона повернулася сюди. Губернатор та деякі з його людей збираються прилетіти на острів сьогодні вранці. Поки вони пішли, я хочу, щоб ви пошарили. Подивіться, чи його дружина. досі тут. "
  
  
  «Я нічого з цього не розумію, – сказав Тіггс. "Але я зроблю, як ти кажеш, Нік".
  
  
  «Але будь обережний, Бобе, - сказав Картер. «Ці люди не дуріють».
  
  
  Дванадцятий розділ
  
  
  Було близько одинадцятої години ранку, коли «Морська зірка» зісковзнула з пристані і рушила до хвилерізу, що захищає гавань Хіва Фауї. Вітер значно вщух, хоча небо все ще було сильно затягнуте хмарами, а іноді впродовж декількох хвилин йшов дуже сильний дощ, зменшуючи видимість майже до нуля.
  
  
  Нік Картер докладно зупинився, що він хотів зробити. Капітан Петті в принципі погодився, але з однією пересторогою.
  
  
  «Ми спостерігатимемо за іншим підводним човном», - сказав він.
  
  
  "Я розумію", - сказав Картер, відриваючи погляд від нарису допоміжного плану, який він намалював.
  
  
  Їх зібрали в ситуаційній кімнаті трохи нижче за місток у бойовій рубці. Вогні там горіли червоним світлом. Всі були схожі на хеллоуїнських вовкулаків.
  
  
  «Якщо вони з'являться, або якщо підводний човен, який ви кажете, розвантажувався в загоні, вийде, ми вийдемо з ладу. Нам доведеться чекати, поки ми не отримаємо остаточну інформацію тим чи іншим способом».
  
  
  «Я теж це розумію, капітане, - сказав Картер. «Просто достав мене туди. Я зроблю все інше».
  
  
  План Картера був простий. Вони підходили до острова підводного загону. Картер, одягнений у акваланг, вислизне з «Морської зірки» із підводного люка. З собою він забере достатньо вибухівки, щоб знищити підводний човен усередині загону і, сподіваюся, саму печеру. Тим часом «Морська зірка» попрямує до далекої сторони острова, де берегова група вирушить углиб суші, щоб знайти та знищити супутникову антену та проекційне обладнання в амфітеатрі. Картер визначив обидві ділянки на карті.
  
  
  Шляхетний лейтенант, що стояв на задньому плані, виступив уперед. Його голос відповідав його зовнішності.
  
  
  "Перепрошую капітана, але мої люди готові.
  
  
  я б хотів продовжити це з містером Картером”.
  
  
  Картер глянув на нього. Його звали Джейкс. "Я нікого з собою не беру, лейтенанте".
  
  
  «Перепрошую, сер. Але це не ваше рішення на борту цього човна. Крім того, ви не можете нести достатньо вибухівки, щоб бути повністю впевненим, що ви зруйнуєте їхню операцію».
  
  
  Капітан Петті глянув на нього. "Ти розумієш, що нам, можливо, доведеться покинути тебе, Пол?"
  
  
  "Так-так, сер".
  
  
  "Як щодо ваших людей? Є добровольці?"
  
  
  Джейкс посміхнувся. «Чорт, сер, нам довелося жеребкування, щоб побачити, хто піде зі мною… буде лише один інший. Це був єдиний спосіб, яким я міг стримувати бійку. Усі вони хотіли цього».
  
  
  "Картер?" - сказав капітан, дивлячись на Картера. Він давав йому вибір.
  
  
  Картер повернувся до лейтенанта. "Ви вмієте плавати?"
  
  
  «Трохи, сер», - сказав Джейкс, його усмішка стала ширшою.
  
  
  «Я не можу, тож я краще піду з тобою».
  
  
  "Так сер!"
  
  
  Вони не намагалися зануритися у воду під час короткої поїздки до Нату-Фауї і не розігналися на повній швидкості майже шістдесят вузлів. Офіційно вони були здатні розвивати лише сорок п'ять вузлів та зберегли цю швидкість.
  
  
  Картер описав місцевість на захід від печери, де він підняв каное з виносними опорами. Якщо все піде добре, "Морська зірка" зустрінеться там рівно через дев'яносто хвилин після того, як Картер, Джейкс та його єдиний член екіпажу увійдуть у воду. Всі вони працюватимуть у дуже стислий термін. Таким чином могло бути менше помилок.
  
  
  "Це неймовірно, Картер", - сказав капітан Петті. "Але це не дивно, враховуючи все інше, що відбувалося останнім часом".
  
  
  "І це тільки половина справи", - недобре сказав Картер.
  
  
  "Я знаю. Хай щастить".
  
  
  "Дякую."
  
  
  Картер разом із Джейксом спустився вниз до операційної UDT, де його познайомили з жилавим хлопцем із Міннесоти, який знав усе, що потрібно знати про знесення. Його звали Арте Хайккінен, фін у третьому поколінні.
  
  
  Вони одягли гідрокостюми та акваланг, і Джейкс пояснив принцип дії вибухових пристроїв, які вони нестимуть, а також роботу приміщення, з якого вони залишатимуть підводний човен.
  
  
  «За нашим сигналом капітан накаже човну сповільнити хід, але все одно буде сильна течія. Продовжуйте. Навіть не намагайтеся боротися із ним. Ви можете зламати спину.
  
  
  «Вони дуже уважно стежитимуть за нами», - зголосився Хайкінен.
  
  
  «Вірно. Коли ми проїдемо повз прохід до їхнього допоміжного загону, вони спостерігатимуть за нами дуже уважно. Ми йдемо за милю до цього».
  
  
  "Є питання, чи ми всі знаємо?" - спитав Джейкс.
  
  
  «Ми збираємося стояти тут і говорити про це, чи ми йдемо?» - спитав Картер.
  
  
  Вони перевірили спорядження один одного, прив'язане до вибухівки, і спалахнуло жовте світло над вологою кімнатою. Джейкс зняв слухавку. "Ми готові", - сказав він і повісив слухавку.
  
  
  Вони ввійшли в мокрий відсік, який був не більше за телефонну будку, замкнули люк і затопили його. Нижній люк автоматично відкрився, але Джейкс утримував їх, поки жовте світло над дверима не стало зеленим, а потім штовхнув Хайкінена вниз.
  
  
  Перш ніж він встиг обернутися, Картер потужно проштовхнувся через люк. Він робив це раніше, ніж одного разу, тому був готовий до жахливого удару дуже швидкого потоку, який миттєво забрав його вниз і геть від підводного човна.
  
  
  Через кілька секунд Джейкс опинився нагорі, а Хайкінен був поруч. Вони переконалися, що з ними все гаразд, потім попрямували на схід, підводний човен був уже далеко з поля зору.
  
  
  Вода була теплою. Вони були на глибині близько сорока футів, так що були набагато нижчі за вітер і хвилі на поверхні. І хоча він втомився, Картер виявив, що впадає в легкий розслаблений ритм, який здавався легким, але все ж таки з'їдав відстань.
  
  
  Вони наблизилися до берега і дозволили припливу, що набігає, допомогти їм, нарешті, досягнувши того, що, здавалося, було входом до печери.
  
  
  Картер жестом наказав Джейксові і Хайкінену залишатися під водою, поки він піднімався на поверхню в печері.
  
  
  Його голова здалася на поверхні, і він дивився просто в очі людині, що стоїть на подіумі. Картер не рушив з місця, і за секунду чи дві солдати кинув сигарету у воду і повернувся. Він нічого не бачив!
  
  
  Повільно Картер випустив трохи повітря зі свого жилета контролю плавучості, і він поринув під воду. Вони були у потрібній печері. Навігація Джейкса була ідеальною.
  
  
  Він був набагато глибшим у каналі, який переходив до центру допоміжного каналу. Якоїсь миті вони були на глибині сімдесят п'яти футів, але все ще не досягли дна.
  
  
  Вони рушили в дорогу після того, як Картер відчув, що вони далеко під стіною і, мабуть, трохи на захід.
  
  
  За двадцять футів від поверхні вони побачили вогні вгорі, а трохи далі на захід - кістяк підводного човна.
  
  
  Картер зупинив Джейкса і Хайкінена і вказав на підводний човен. Обидва кивнули.
  
  
  Вони швидко піднялися вгору, поки не опинилися просто під кілем величезного атомного підводного човна. Джейкс жестом наказав їм залишатися на місці і проклав собі шлях до кермів.
  
  
  Приблизно за хвилину Джейкс повернувся. Він мав його пакет вибухівки з ним. Хайкінен просунувся вперед і піднявся з боків корпусу до ряду того, що виглядало як вентиляційні отвори. Ймовірно, вони були поблизу ядерного реактора підводного човна. Після вибуху незалежно від того, чи буде печера зруйнована, вона буде радіоактивною на довгі роки.
  
  
  Він прикріпив пакет із вибухівкою до борту субмарини, поплив назад до Картера та Джейкса, потім всі вони попрямували назад до носа, де повільно й обережно спливли на поверхню.
  
  
  Гори запасів, складених на причалі, зникли. Солдат не було видно. Лише різке верхнє світло висвітлювало сцену.
  
  
  Встановлення, ймовірно, було в стані бойової готовності через присутність американського підводного човна. Усі війська будуть на бойових постах.
  
  
  Картер підозрював, що з цього місця можна було вибратися тільки на підводному човні чи через прохід до подіуму, а звідти до скель.
  
  
  Він подумав про молодих китайців, які обслуговують свої електронні прилади спостереження глибоко в надрах пагорба. Коли тут вибухне субмарина, вони не мають шансів.
  
  
  Але тоді вони не надали тубільцям шансу. Вони також не виявили милосердя до цивільних службовців супутникової приймальної станції на Хіва-Фауї.
  
  
  "Що сталося, Картер?" - спитав Джейкс.
  
  
  «Почекай тут», - сказав Картер, обігнувши ніс, вивернувся з аквалангу і заліз на причал.
  
  
  "Картер... Картер... іди сюди", - наполегливо прошепотів Джейкс.
  
  
  Картер глянув на нього. “Дайте мені п'ять хвилин. Якщо я на той час не повернуся, забирайтеся звідси до біса».
  
  
  Він перекинув вибухівку через плече, зі своїм люгером у руці перетнув док і видерся вгору сходами, що вели в операційну.
  
  
  Нагорі він тримався низько, нижче рівня великих скляних вікон, доки не дістався до дверей.
  
  
  Він обережно випростався, щоб побачити всю кімнату. Вздовж однієї стіни стояло кілька консолей з електронним обладнанням, а вздовж іншої – диван, стільці та пара столів. Але всередині не було нікого.
  
  
  Картер підвівся, відчинив двері і прослизнув усередину.
  
  
  У кімнаті було дуже тихо. Декілька миттєвостей він стояв, затамувавши подих, прислухаючись до звуків працюючого обладнання в іншому місці установки.
  
  
  Зовні на сходах пролунав галас. Картер розвернувся і зістрибнув під вікна, його люгер відключився.
  
  
  Його притиснули до стіни за кілька футів від дверей. Якщо хтось пройде, у нього буде чіткий постріл.
  
  
  Двері прочинилися, і секундою пізніше в кімнату ввійшов Джейкс. Картер мало не вистрілив у нього, перш ніж зрозумів, хто це був. За мить увійшов Хейкінен.
  
  
  Джейкс почав обертатися, коли побачив Картера, що присів до стіни.
  
  
  «Господи, – прошепотів він.
  
  
  Картер підвівся. Обидва чоловіки зняли акваланги. Джейкс був озброєний автоматом 45-го калібру, як і Хайкінен. Вони не планували спливати, тож не взяли з собою нічого, окрім пістолетів.
  
  
  "Якого біса ти тут робиш, Джейкс?"
  
  
  «Я можу запитати вас про те саме, сер. Але я гадаю, що знаю».
  
  
  «Тоді забирайтеся звідси до біса».
  
  
  "Ми разом, сер", - сказав Хайкінен. «Крім того, я відразу ж звинуватив би. Думаю, я міг би працювати краще».
  
  
  Картер передав сумку і подивився на годинник. Було трохи більше о 12:30. Вони мали менше двадцяти хвилин, щоб закінчити тут і піти до того, як спрацювали заряди на підводному човні.
  
  
  «Вздовж західної сторони дока є подіум, що веде назовні. Там є охоронець… Я бачив лише одного, але можуть бути інші. Там є стежка, яка веде вгору по скелі. Звідти ви можете потрапити вглиб суші і назад на захід до пляжу.
  
  
  Джейкс і Хайкінен кивнули. Картер обернувся і поспішив через кімнату до дверей між двома консолями з обладнанням.
  
  
  Перш ніж відчинити двері, він засунув свій люгер за пояс свого гідрокостюму і витягнув свій стилет і невелику газову бомбу.
  
  
  З іншого боку, стояв солдат. Картер прикрив двері, жестом наказав Джейксу і Хайккінену відійти вбік, потім постукав у двері.
  
  
  За мить вона відкрилася, і солдат злякано глянув на Картера. Картер схопив чоловіка і витяг його, затиснувши стилет до його рукояті між ребрами з лівого боку, а потім розрізав ліворуч і праворуч.
  
  
  Солдат не видав жодного звуку, коли впав, кров хлинула з його боку.
  
  
  Хайкінен відтягнув його вбік і засунув його тіло за одну з консолей з обладнанням, коли Картер знову відчинив двері. З іншого боку, був широкий балкон, що виходив на величезну печеру, заповнену обладнанням. Десятки техніків сиділи за електронними консолями, розмовляли в мікрофони, налаштовували елементи керування, вимірювали з екранів радарів або відзначали треки на кількох прозорих графічних дошках. Він дуже нагадував центр управління НАСА у Х'юстоні.
  
  
  Він відсахнувся і зачинив двері.
  
  
  "Немає шляху всередину?" - спитав Джейкс.
  
  
  Картер похитав головою. "Це балкон з видом на великий центр управління". Він жестом попросив Хейкінена взяти і подивитися.
  
  
  "Що ти хочеш робити?" - спитав Джейкс.
  
  
  "Ми ніколи не спустимося туди непоміченими", - сказав Картер.
  
  
  Хайкінен зачинив двері. Він виглядав спантеличеним. «Там, унизу, це велика операція. Це має бути одна з їхніх найбільших баз за межами своєї країни».
  
  
  Картер знову глянув на годинник. Вони підходили на п'ятнадцять хвилин. «Чи зможете налаштувати сумку так, щоб вона вибухнула за п'ятнадцять або двадцять секунд?»
  
  
  Хайкінен похитав головою. "Не дадуть нам багато часу, щоб розмістити його, а потім піти ..." - почав він, але потім зупинився, розуміючи, завдання.
  
  
  "Яке завдання?" - спитав Джейкс.
  
  
  Заряди на субмарині мають спрацювати менш як за п'ятнадцять хвилин, - пояснив Картер. - Ми поставимо цю сумку на п'ятнадцять секунд, відчинимо двері, жбурнемо її посеред кімнати, а потім забираємося до біса. На той час, коли вони всі владнають і спробують витягнути підводний човен звідси, ці заряди вибухнуть».
  
  
  «Це ваша гра з м'ячем, сер. Але для мене це звучить добре, – сказав Джейкс.
  
  
  Хайкінен присів на підлозі поруч із розкритою сумкою і щось поправляв усередині.
  
  
  Це зайняло в нього всього секунду чи дві, і коли він закінчив, він закрив сумку та встав. По одному оголеному дроту стирчали зі стулки з кожного боку.
  
  
  "Підключіть дроти, і у нас буде двадцять секунд", - сказав Хайкінен.
  
  
  Картер вклав свій стилет у піхви, засунув газову бомбу за пояс і витягнув свій «люгер».
  
  
  Він подивився на свій годинник. Залишилося тринадцять із половиною хвилин. Він забрав сумку у Хайкінена.
  
  
  "Ви отримаєте двері", - сказав він Джейксу.
  
  
  Джейкс кивнув і підійшов до дверей.
  
  
  Картер повернувся до Хайкінена. "Готовий?"
  
  
  Молода людина кивнув.
  
  
  "Зроби це", - сказав Картер.
  
  
  Хайкінен швидко підключив дроти. Джейкс почав відчиняти двері, коли хтось увірвався до кімнати із зовнішнього балкона.
  
  
  Картер розвернувся, піднявши свій «Люгер», коли увійшли два члени екіпажу китайського підводного човна. Він вистрілив двічі, потрапивши до обох. Потім він повернувся.
  
  
  Він гукнув. - "Давай!"
  
  
  Джейкс рвучко відчинив двері, і Картер вийшов на балкон, і голови внизу повернулися до нього. Хтось кричав щось. І завила сирена, коли він перекинув через голову важку сумку та відпустив її. Сумка піднялася високо над кімнатою.
  
  
  Він повернувся і помчав назад до операційної. Джейкс і Хайкінен стояли біля зовнішніх дверей, стріляючи по субмарині.
  
  
  Картер витяг свою газову бомбу, натиснув на спусковий гачок і шпурнув через плече через відчинені двері на причал.
  
  
  Газ подіяв негайно.
  
  
  Хайкінен зробив ще один постріл, і всі троє вискочили за двері, вздовж балкона і вниз сходами.
  
  
  На півдорозі вниз потужний вибух потряс весь схил пагорба, частково обрушивши балкон над ними, розкидавши уламки скла прямо через воду і знісши каміння та бруд зі стелі.
  
  
  Члени екіпажу вибиралися з підводного човна, коли Хайкінен і Джейкс врізалися в док і відкрили вогонь.
  
  
  Хайкінен впав, йому відірвало потилицю, а Джейкса вдарило вліво об купу валунів.
  
  
  Картер, все ще перебуваючи на сходах, припав до підлоги і зробив чотири постріли поспіль, вразивши щонайменше трьох членів екіпажу. Інші пірнули назад у човен.
  
  
  Картер зістрибнув з останньої пари сходів, схопив Джейкса за руку і підняв його на ноги.
  
  
  "Арті!" - крикнув Джейкс.
  
  
  "Він мертвий", - сказав Картер, мчачи так швидко, як тільки міг, разом з Джейксом вниз по причалу і вгору подіумом.
  
  
  З підводного човна по них було зроблено ще кілька пострілів, але Картер продовжував тікати.
  
  
  Подіум закінчувався біля товстих металевих дверей у кам'яній стіні над водою. Як тільки вони підійшли до дверей, вони відчинилися.
  
  
  Картер підняв свій люгер і вистрілив в упор в обличчя охоронця, який стояв зовні, коли вони підпливли.
  
  
  Охоронець був відкинутий назад силою 9-мм кулі, що потрапила йому в щоку трохи нижче лівого ока.
  
  
  Його ноги все ще смикали, коли Картер тягнув Джейкса по подіуму.
  
  
  На півдорозі по подіуму вітер і струмінь води рушили в печеру, постріл зрикошетив від проходу. За мить, коли Картер повернувся з власним пістолетом, у тіло Джейкса потрапили два постріли.
  
  
  Картер швидко зробив три постріли, а потім бойок потрапив у порожній патронник.
  
  
  Він промчав залишок шляху подіумом і завернув за кут під навісом, де поклав Джейкса. Він витяг ще одну обойму і перезарядив "Люгер", потім нахилився, щоб перевірити Джейкса.
  
  
  Чоловік був мертвий. Він отримав два постріли у спину. Один, очевидно, проник у легеню, інший - у серце.
  
  
  Картер подивився на годинник. Він мав дев'ять хвилин до спрацювання двох інших зарядів, прикріплених до субмарини.
  
  
  Хтось був на шляху вищим!
  
  
  Картер обігнув навіс якраз вчасно, щоб побачити півдюжини китайців, що поспішають стежкою.
  
  
  Він вийшов на відкрите місце і зробив чотири послідовні постріли стежкою.
  
  
  Принаймні троє солдатів загинули.
  
  
  Картер відсахнувся. Вони притиснули б його сюди, поки не стало надто пізно.
  
  
  «Вибач, Пол», - сказав Картер, подивившись на тіло Джейкса. Він штовхнув мертвого моряка за край, потім засунув свій «люгер» за пояс і стрибнув у канал.
  
  
  Хвилі були дуже сильними, але він був якраз на краю припливу в печері, так що він зміг пропливти повз скелі і обігнути його на заході.
  
  
  Позаду нього, нагорі, солдати, що залишилися, проробили залишок шляху, минувши виступ, і попрямували назад в печеру.
  
  
  Прибій був дуже сильний. Картер міг зробити пару гребків, але потім хвилі потягли, перекидаючи його до берега.
  
  
  Він саме виходив на берег через скелі, коли сильний вибух відірвав передню частину скелі від пагорба.
  
  
  Через частку секунди другий, набагато потужніший вибух висвітлив небо, підірвавши ще більшу частину скелі.
  
  
  Картер, хитаючись, випав на берег, каміння, дим і полум'я все ще виривалися з величезного отвору на схилі пагорба на сході.
  
  
  Це відчувалося на всьому острові, і, ймовірно, його бачили і чули на Хіва Фауї. Усі знатимуть, що тут сталося.
  
  
  Картер зірвав верх гідрокостюму, коли він поспішив геть від прибою, що б'є пляжем, потім попрямував на захід приблизно на останню милю, туди, де "Морська зірка" мала їх підібрати.
  
  
  Дощу більше не було, але віяв сильний вітер, а небо все ще було затягнуте хмарами. Він легко знайшов місце зустрічі. Це було неподалік того місця, де він минулої ночі знайшов каное з виносними опорами.
  
  
  Картер стояв на березі, дивлячись на море, коли він побачив спалах світла далеко від берега на заході.
  
  
  Найімовірніше, це була "Морська зірка". Але вона була надто далеко на заході.
  
  
  Через кілька секунд він побачив ще один спалах, цього разу ще далі на захід і напевно далі в морі.
  
  
  Капітан Петті попередив їх, що якщо китайський підводний човен повернеться, йому доведеться стояти осторонь.
  
  
  Картер дивився ще п'ять хвилин, але нічого не було. Вкотре він застряг на Нату-Фауї.
  
  
  Тринадцятий розділ.
  
  
  Нік Картер відвернувся від океану і подивився на пляж в обох напрямках. Каное з виносними опорами, прив'язаними неподалік пляжу, зникли. Він подумав, що ймовірно, що тубільці здійснили черговий наліт на супутникову приймальну станцію. Або так, або вони сховали свої човни після того, як один з них пропав минулої ночі.
  
  
  Був дуже ранній день, але Картер відчув усунення. Останні 48 годин він мало відпочивав. Але він не міг піти зараз.
  
  
  Базу тут на Нату-Фауї було зруйновано. «Морська зірка», ймовірно, пограє в кішки-мишки з підводним човном протягом дня або близько того, а потім китайському човні накажуть повернутися додому.
  
  
  Залишився лише губернатор Альберт Рондін та його організація на цих островах.
  
  
  Ця людина, мабуть, працювала на китайців. Принаймні Картер вважав, що це так. Але якою була його мотивація? Проста жадібність? ».
  
  
  Як би там не було, у цієї людини була влада життя та смерті над цими людьми. Він також був очевидним господарем китайських селян, які жили на Хіва Фауї.
  
  
  Нарешті була Габріель. Картер не міг викинути її з голови. Те, що в них було разом, хоч би яким коротким воно було, було чудовим. Він хотів почути з її власних вуст, що все, що вона сказала йому, було брехнею.
  
  
  Він рушив вгору пляжем на захід, його крок був довгим і стійким. Він думав, що є ймовірність, хоч і незначна, що «Морська зірка» відлетіла ще до того, як берегова група піднялася на борт. Це означало б, що патруль, ймовірно, буде в безпосередній близькості від пляжу нижче за вулкан. Район знаходився за кілька миль на захід. Він хотів подивитися, чи вони там. Якщо ні, він знайде інше каное і знову повернеться до Хіва Фауї.
  
  
  Якийсь час, поки він йшов, він думав про всі дивні речі, що сталися досі під час цього завдання. Найбільше його помилок. Фенстер, який, як він був упевнений, якимось чином причетний до всього цього, очевидно, був невинний. У Габрієлі він помилився з самого початку. Він ставив питання, чи правильно він досі оцінює її ситуацію.
  
  
  Пляж вигинався на південь, джунглі спускалися до води. Йому довелося пробиратися крізь пологі хвилі, вода тут була захищена виступом землі, щоб перейти на інший бік.
  
  
  Через лагуну на берег викинуло невеликий човен. Поруч на піску лежало кілька постатей.
  
  
  Картер залишався на місці протягом кількох довгих секунд, оглядаючи лінію пляжу та джунглів до найдальшої точки.
  
  
  Жодного руху. За лагуною нічого не мешкало.
  
  
  Він хлюпався в глибокій воді навколо останньої рослинності, а потім побіг пляжем зі своїм «Люгером» у руці.
  
  
  Підійшовши ближче, він побачив, що між береговим патрулем і тубільцями виразно сталася бійка. Човен на березі був одним із надувних човнів на шістнадцять чоловік. Вона була кілька разів проколота стрілами та частково спущена.
  
  
  Він підійшов до першого з тіл. Він перевернув його. Це був один із молодих членів екіпажу. Він не помер від рани. У нього стріляли з гвинтівки щонайменше чотири рази. Двічі в груди, один раз у горлі і один раз трохи нижче за нос, пошкодивши більшу частину верхньої губи.
  
  
  Їх було четверо. Усі померли від вогнепальних поранень. Картер випростався і глянув углиб острова.
  
  
  Берегова група прийшла сюди, зазнала нападу тубільців, але зуміла піти з пляжу.
  
  
  Четверо з них вижили, щоб повернутися до човна. Тут їх було підстрелено китайським патрулем. Це означало, що на острові ще були комуністичні солдати.
  
  
  Кожен із членів екіпажу мав автоматичну гвинтівку М-16 з прикладом з нержавіючої сталі та пластиковими рукоятками.
  
  
  Картер узяв одну з рушниць, потім зібрав боєприпаси з усіх чотирьох тіл, отримавши загалом п'ять обійм по сорок набоїв у кожній.
  
  
  Він витяг стріли з надувного човна і виявив на одному з відсіків насос і ремкомплект. Паливний бак і великий підвісний двигун, схоже, не були пошкоджені.
  
  
  Протягом півгодини він заклав півдюжини проколів і надув три пошкоджені відсіки.
  
  
  Човен знову був мореплавним. Це поверне його назад до Хіва Фауї набагато швидше, ніж каное.
  
  
  У деяких інших відсіках були запаси консервованої води, трохи пайків та інше обладнання. Була навіть пара алюмінієвих лопат з висувними ручками на випадок, якщо мотор не запрацює. Він зможе повернутися до Хіва Фауї незважаючи ні на що.
  
  
  Він повільно розгорнув важкий пліт так, щоб він дивився назовні у бік моря. Потім він зупинився, випростався і знову глянув на вулкан, що здіймався у небо.
  
  
  Береговий загін висадився тут, і люди рушили в глиб суші. Їх наказ: знищити супутникову тарілку та проекційне обладнання у рідному місці зустрічі, яку описав Картер.
  
  
  Чотири з них були мертві тут, на пляжі. А як щодо інших? Де вони? Усі вони були мертві?
  
  
  Капітан Петті сказав, що відправить офіцера, старшину та дванадцять членів екіпажу. Це все, що він міг дати. Тут було чотири члени екіпажу. Залишилися офіцер, старшина та вісім членів екіпажу.
  
  
  "Ні за що, - подумав Картер, - я не можу піти, не з'ясувавши, що з ними сталося".
  
  
  Він засунув запасні патрони за пояс і попрямував вгору пляжем стежкою, імовірно прокладеною патрулем "Морської зірки".
  
  
  За сотню ярдів від берега унтер-офіцер лежав на боці зі стрілою в шиї, поряд з ним була величезна кількість крові. На його бирці було написано "Джонс".
  
  
  За півмилі ще двоє членів екіпажу лежали мертвими, їхні тіла пронизали стріли. Тут усе виглядало так, ніби на патруль напали і він зупинився, мабуть, відганяючи нападників. Попереду і по обидва боки від стежки було щонайменше двох десятків тіл тубільців.
  
  
  "Це жахлива бійня", - подумав Картер. Насправді тубільці були винні. До цього їх підбурювали китайці.
  
  
  Картер рушив далі вглиб суші, піднімаючись вище схил передгір'я біля підніжжя вулкана. Вдалині від моря вітер віяв лише у верхівках дерев. Тут, на дні моїх джунглів, було майже тихо і ставало спекотно.
  
  
  Він зупинився і зняв штани гідрокостюму, відкинувши їх убік. Його стилет був оголений на передпліччі, а його люгер був заправлений за пояс шортів. У лівій руці він ніс запасні обойми, а правій - М-16. Він сердився. Чим далі вглиб країни він йшов, тим більше бачив тіл і тим зліше ставав.
  
  
  Він натрапив на ще трьох членів екіпажу «Морської зірки», убитих стрілами. Пізніше були понівечені лише їхні тіла. Усі випатрали, а геніталії відрізані.
  
  
  Картер здригнувся, незважаючи на спеку, що збільшується, і вологість. Офіцер та троє членів екіпажу – все, що залишилося від берегової групи. Все це, як і раніше, вважалося зниклим безвісти. Але Картер побоювався, що якщо він продовжить рух углиб країни, то він може бути змушений убити деяких тубільців, чого він не хотів.
  
  
  Він повернувся, щоб повернутися до надувного човна. І раптом зупинився. Він затримав подих і прислухався. У певному віддаленні йому здалося, що він щось чує, але це був просто шум хвиль, що б'ються об пляжі та скелі. Більше нічого не було. У джунглях було тихо. Наче чогось чекав.
  
  
  Китайських військ, мабуть, зараз не було б на цьому боці острова. Коли вони почули вибух, всі вони, мабуть, поспішили назад на свою базу, щоб дізнатися, що сталося.
  
  
  Проте чотири людини зникли безвісти. Картер вирішив, що йому треба з'ясувати, що сталося.
  
  
  Картер перевірив, чи готовий М-16 до стрілянини, потім він обійшов жахливі останки трьох членів екіпажу і попрямував вгору стежкою через джунглі.
  
  
  З цієї точки земля різко піднімалася вгору, і патруль Морської зірки пішов у пагорби до супутникової антени. Він і Габріель підійшли до амфітеатру та тарілочної антени з протилежного боку, але тут земля була по суті такою ж долиною джунглів на сході та пагорби, що піднімаються до вулкана на заході.
  
  
  Картер підвівся, час від часу зупиняючись, щоб оглянути долину внизу, але не було руху, і все було тихо.
  
  
  На гребені пагорба він попрямував на південь, майже не помітивши того місця, де була супутникова антена. Він згадав про це через уражене блискавкою дерево. Дерево все ще було на місці, але тарілкова антена зникла. Тут не було жодних слідів бійки. Цілком можливо, що китайці, знаючи про наближення патруля, можливо, попереджені губернатором Рондіною, підійшли сюди і зняли антену. Ймовірно, вони це робили раніше, коли на берег виходили інші патрулі ВМС США.
  
  
  Картер опустився рачки біля дерева і почав рити землю своїм стилетом. Майже відразу знайшов кінець кабелю з роз'ємом. Кабель спускався прямо з пагорба у бік амфітеатру. Китайці відключили антену та пересунули її. Мабуть, у схованку недалеко звідси.
  
  
  Картер глянув на пагорб у бік вулкана. Мабуть, десь нагорі. Ніхто б не пішов туди шукати. І навіть якби він це зробив, у природних тріщинах та щілинах вулканічної породи залишилися б мільйони місць, де можна сховати антену.
  
  
  Він вклав свій стилет у піхви, схопив М-16 там, де він притулив його до дерева, і попрямував униз пагорбом, голі камені були твердими.
  
  
  Звідси патруль попрямував би прямо вниз схилом до амфітеатру, щоб демонтувати проекційне обладнання. Після цього люди повернулися на пляж, де їх застрелили китайці. Їхнього офіцера та двох членів екіпажу було вбито тут і там.
  
  
  Біля підніжжя пагорба Картер сповільнив крок і нарешті підійшов до того місця, де він витяг кабель проекції і вирізав ділянку п'ятнадцятифутів.
  
  
  Залишок шляху він прокрався до краю урвища, що веде до місця зустрічі, і озирнувся.
  
  
  Це місце було сценою кровопролиття. Амфітеатром було розкидано не менше двадцяти тіл. Більшість із них були тубільцями з оголеними грудьми. Але серед них він побачив, принаймні, одне тіло, одягнене в комбінезон.
  
  
  Внизу не було руху. Лише вітер у верхівках дерев видав якийсь звук.
  
  
  Він відповз від краю, потім підвівся і, обігнувши край природної западини, підійшов унизу до стежки, що вела назад у чашу.
  
  
  Офіцер, який очолював патруль, лежав мертвий на стежці, порубаний на шматки, мабуть, принаймні півдюжиною тубільців з мачете. Його тіло було страшенно понівечене. Його ліва рука була відірвана від тулуба, його хребет був майже вирубаний з тіла, а вся потилиця була відірвана, оголивши мозок.
  
  
  Один із членів екіпажу лежав під купою чотирьох тубільців прямо в амфітеатрі, а третій член екіпажу лежав серед місця для зустрічей.
  
  
  Всюди була кров та скалічені тіла.
  
  
  Картер почав відвертатися, коли його злякав невеликий шум, подібний до пораненої тварини або дитині, що плакала, і він розвернувся, підняв М-16 і скинув запобіжник.
  
  
  Довгу секунду в амфітеатрі було тихо. Шум долинав попереду, біля вівтаря. На камені та навколо нього лежала купа тіл.
  
  
  Картер рушив уперед, коли хникання знову пролунало. Це безперечно була людина, і він виходив від вівтаря. Хтось був ще живий.
  
  
  Він поспішив до вівтаря, обминаючи тіло. Він притулив гвинтівку до каменю і обережно витяг одне з тіл із купи.
  
  
  Боб Тіггс, його обличчя було залите кров'ю, глянув на нього.
  
  
  "Боже", - видихнув Картер.
  
  
  «О… Картер…» - прохрипів Тіггс.
  
  
  Картер стягнув інші тіла з пораненого пілота. Він був глибоко поранений у плече, мабуть, і стріла стирчала з його лівого стегна. Він втратив багато крові.
  
  
  «Почекай, - сказав Картер. Він схопився і поспішив назад до тіла члена екіпажу прямо зі стежки. Він ніс невелику сумочку-мюзет із червоним хрестом на ній.
  
  
  Він схопив аптечку та флягу на стегні члена екіпажу і повернувся до Тіггса. Він допоміг йому випити, що, здавалося, дещо оживило його.
  
  
  "Радий бачити тебе, Картер", - сказав Тіггс слабким голосом.
  
  
  "Що, чорт забирай, ти тут робиш, Боб?" - спитав Картер. Він відкрив аптечку і знайшов пов'язки та дезінфікуючий засіб.
  
  
  «Я пішов до губернатора, як ви мене просили… щоб дізнатися, чи я зможу дізнатися, що трапилося з Габріель… з його дружиною. Вони були страшенно зайняті там. Я спостерігав із пагорбів».
  
  
  Картер дістав свій стилет. «Стріла має вийти, Бобе».
  
  
  Тіггс тяжко проковтнув, але кивнув. «Я спостерігав, як вони почали злітати на вертольотах. Я бачив, як виїжджали губернатор та його дружина. Я подумав, що вони приїдуть сюди, щоб подивитись шоу».
  
  
  "Як ти сюди потрапив?" - спитав Картер. Він витяг шприц із морфієм і трохи вати. Він протер область стегна Тіггса дезінфікуючим засобом.
  
  
  «Я проник у їхню територію і зумів вкрасти один з вертольотів. Коли я дістався сюди, я побачив усі битви, тож приземлився на березі і підійшов».
  
  
  "Жодних ознак губернатора?"
  
  
  "Ні", - сказав Тіггс.
  
  
  Картер зробив йому укол морфію.
  
  
  "Мені пощастило. Я дістався сюди, і в основному все було скінчено», - сказав Тіггс, але потім його голос став невиразним, і за мить він моргнув і посміхнувся. «Боже Всемогутній, вона гарна…» - промимрив він.
  
  
  Картер полив дезінфікуючим засобом лезо свого стилету, а потім знову і знову навколо рани від стріли.
  
  
  Тіггс не здригнувся. Він продовжував посміхатися і бурмотіти, поки Картер обережно розрізав стрілу. За кілька секунд він вирізав наконечник стріли з стегна Тіггса, кров повільно ринула.
  
  
  Він налив ще трохи дезінфікуючого засобу в рану і щільно перев'язав її. Він зробив те саме з раною на плечі Тіггса.
  
  
  На це пішло менше десяти хвилин. Тіггс сильно спітнів.
  
  
  «Не так добре, старий…» – невиразно пробурмотів він. Це була втрата крові та дія морфіну.
  
  
  Картер зібрав усе необхідне для надання першої допомоги в сумку, перекинув її разом із М-16 через плече і обережно підняв Тіггса. Дорогою Картер повернув на південь, обійшовши вулкан, у бік пляжу. Це було за кілька миль звідси, і Тіггс був важким. Енергійний пілот вертольота знепритомнів, але прийшов до тями, коли вони зупинилися біля джерела, і Картер хлюпнув прохолодною водою на обличчя.
  
  
  Він здригнувся, коли спробував поворухнутися, і його очі тремтіли. «Боже», - вилаявся він уголос, його голос був рваним, але набагато сильнішим.
  
  
  Він втратив свідомість менше години тому, але його колір вже став набагато кращим.
  
  
  "Як ви себе почуваєте?" - спитав Картер.
  
  
  «Відчуваєш? Як проклята вантажівка Mack переїхала мене». Він підвівся здоровою рукою. Картер допоміг йому, потім дав флягу. Тіггс пив прохолодну джерельну воду, дозволяючи великій кількості її стекти по грудях.
  
  
  Коли він закінчив, він перевів погляд із ноги на Картера. "Ви робите досить гарну роботу для копа".
  
  
  «Я зробив це тільки тому, що мені потрібна була ще одна послуга».
  
  
  "Це цифри". - сказав Тіггс. Він глянув на стежку. «А як щодо берегової партії з човна? Хтось із них це зробив?»
  
  
  Картер похитав головою. «Я знайшов чотирьох із них з іншого боку острова. Вони були мертві. Китайці вбили їх».
  
  
  Тіггс озирнувся. «Відбувся вибух. Усі вийшли з ладу. Це останнє, що пам'ятаю. Це був ти?"
  
  
  "Китайська база тут зруйнована".
  
  
  "Де наш підводний човен?"
  
  
  «Десь там, у гонитві за одним із китайських підводних човнів».
  
  
  "Вона базувалася тут, на цьому острові, весь цей час?"
  
  
  "Так."
  
  
  Тіггс свиснув. "І ви думаєте, що губернатор Рондін якимось чином замішаний".
  
  
  «Він залучений до вух. Наш підводний човен подбає про них, але ми повинні дістатися Рондіна».
  
  
  Тіггс посміхнувся, хоча, очевидно, йому було дуже боляче. «І ви віддали б перевагу, щоб я керував вертольотом».
  
  
  «Чи готові ви до цього? Ви знаєте свій шлях у цих речах набагато краще, ніж я».
  
  
  Тіггс знизав здоровим плечем як міг. «Хто, чорт забирай, знає, поки ми не спробуємо».
  
  
  Картер наповнив флягу, потім підняв аптечку та М-16 і підняв Тіггса, який протестував.
  
  
  «Я хочу, щоб ти зберіг свої сили для польоту. Я зроблю прогулянку за нас обох».
  
  
  * * *
  
  
  Вони пройшли місце, де був збитий вертоліт Фенстера. Наскільки Картер знав, на острові не було ракетних вогневих точок. Його вертоліт, ймовірно, був збитий базукою або іншою ручною зброєю, яку ніс один із китайських патрулів.
  
  
  Поступово земля почала йти з південно-східного боку вулкана, і джунглі стали набагато густішими і майже неможливо було прорватися, поки вони не натрапили на стежку, якою йшли вони з Габріель.
  
  
  За півгодини вони почули прибій. За десять хвилин вони вийшли на пляж. Вертоліт, який Тіггс взяв із резиденції губернатора Рондіна, був припаркований на пляжі в кількох сотнях ярдів на захід. Але довкола нього стояли чоловіки.
  
  
  Картер щойно вийшов із джунглів, як зауважив вертоліт, а потім людей. Він пірнув назад у підлісок і поклав Тіггса.
  
  
  "Китайці?" - Запитав Тіггс.
  
  
  «Я так думаю, – сказав Картер. Він дав Тіггсу свій Люгер. «Залишилася пара патронів. Але це краще ніж нічого. Я повернуся".
  
  
  "Не ризикуй", - сказав Тіггс, але Картер вже повернувся в джунглі.
  
  
  Він йшов паралельно пляжу, намагаючись абсолютно не шуміти, хоча шум прибою, що наближався до берега, був досить гучним, щоб заглушити практично будь-який звук.
  
  
  Картер знадобився майже п'ятнадцять хвилин, щоб прокласти собі шлях через густий підлісок до місця навпроти вертольота. Не було схоже, що машину було пошкоджено. П'ять китайських комуністичних солдатів були одягнені у форму японської армії часів Другої світової війни. Один із них сидів спиною до шасі, один стояв біля кромки води на дальній стороні машини, а троє інших стояли разом на боці, найближчій до Картера.
  
  
  Він переконався, що запобіжник вимкнено і що у камері для стрілянини М-16 є снаряд. Він переключив селектор на одиночний постріл, потім став на праве коліно, його лівий лікоть підтримувався лівим коліном, а пов'язка зброї обернулася навколо плеча і зап'ястя.
  
  
  «Жодних помилок бути не може», - сказав він собі, спрямовуючи приціл солдата біля кромки води в поле зору. Він опустив стовбур униз і вправо, швидко вишикувавшись у лінію з людиною, що притулилася до шасі. Потім він переключив селектор на повністю автоматичний режим, коли він підняв зброю і повернувся, щоб побачити трьох чоловіків, що стояли.
  
  
  Перші два постріли мали статися в небезпечній близькості від вертольота. Залежно від того, в яку сторону стрибнуть найближчі троє, вони або опиняться осторонь машини, або будуть прямо на ній.
  
  
  Іншого виходу не було. Або так, або він втратить губернатора Рондіна та Габріель.
  
  
  Він знову переключив селектор на одиночний вогонь і знову вишикувався в лінію з людиною біля води.
  
  
  Він тільки почав давити, коли солдат розвернувся і підняв гвинтівку.
  
  
  Щось відбувалося на пляжі у тому напрямку, в якому Картер покинув Тіггса.
  
  
  Один із найближчих до Картера солдатів щось крикнув, і солдат, що притулився до шасі вертольота, почав вставати.
  
  
  Картер зробив один постріл, який потрапив у хребет солдату, що стояв на березі, і зігнув його вдвічі, перш ніж він упав.
  
  
  Він прицілився в солдата за шасі, зробив один постріл, який потрапив йому в ногу і повалив його, потім він зробив ще два постріли, один потрапив чоловікові в плече, інший - праворуч його голови.
  
  
  Все це сталося всього за кілька секунд, і Картер переключив селекторний перемикач повністю автоматичний режим, коли розгорнув зброю.
  
  
  Троє інших солдатів повернулися в напрямку пострілів, і Картер відкрив вогонь, промчав прямо по них, кулі М-16 утворили криваву пунктирну лінію на їхніх грудях.
  
  
  Чотирнадцятий розділ
  
  
  «Я подумав, що вам може знадобитися невелика тактика, що відволікає», - сказав Тіггс, коли Картер допоміг йому пристебнутися до лівого сидіння вертольота.
  
  
  Картер глянув на нього. Тіггс був гарною людиною. Серед найкращих, з якими Картер зіштовхнувся у своїй кар'єрі. «У них були рушниці. Ти мав пістолет».
  
  
  «Вони б ніколи б у мене не потрапили. Китайці однаково погані стрілки».
  
  
  Картер похитав головою. «Тупий ублюдок», - сказав він, сміючись. Він зачинив двері і поспішив праворуч. Він видерся і пристебнувся, коли Тіггс болісно клацнув головним вимикачем, натиснув на дросель і натиснув на стартер.
  
  
  Двигун здригнувся, заробив, і ротори почали розгойдуватися. Спершу повільно, але набираючи швидкість. Тіггс узяв важіль у ліву руку, поставивши ноги на педалі, і глянув на Картера.
  
  
  «У вас актуальне страхування життя? Нічого не відбувається», - сказав Тіггс, і вони різко відірвалися від піску, вітер забрав їх небезпечно близько до верхівок дерев уздовж пляжу, перш ніж він їх випрямив із криком болю. .
  
  
  Картер стиснув зуби, але нічого не сказав. Тіггс був страшенно гарною людиною.
  
  
  Вони пролетіли над водою, а потім попрямували на північ прямо до Хіва Фауї, Тіггс увімкнув повну потужність.
  
  
  "Давай сядемо біля приймальної станції", - сказав Картер.
  
  
  Тіггс глянув на нього. Піт струмував у нього з чола. Він кивнув головою.
  
  
  «Ми попросимо медиків дати вам дещо, щоб ви продовжували діяти. Мені знадобиться мій одяг та ще трохи боєприпасів».
  
  
  Вони потрапили в повітряну яму, і Тіггс мало не втратив її, але непогано видужав. Він слабо посміхнувся. «Думаю, мені потрібна пара пінт позитиву. Може, все зміниться».
  
  
  Картер збирався запитати Тіггса, чи хоче він, щоб він узяв керування на себе, коли пілот напружився і кивнув у бік півночі. Картер глянув на оргскло.
  
  
  Принаймні сотня каное різних розмірів, кожна з яких була заповнена тубільцями, прямувала на північ крізь великі хвилі.
  
  
  Тіггс спустився трохи нижче, тому вони пройшли прямо над центром флотилії. Люди в човнах підняли очі. Одні грізно замахали кулаками, інші погрозливо змахнули мачете. Дехто навіть стріляв у них стрілами.
  
  
  Потім вони минули їх і знову піднялися.
  
  
  "Вони збираються атакувати базу!" - сказав Тіггс.
  
  
  "Повернемося назад", - сказав Картер, дивлячись на воду.
  
  
  "Навіщо?"
  
  
  «Давай повернемось до них. Низько. Просто над ними. Подивимося, чи зможемо ми відмовити деяких із них».
  
  
  «Ви бачили розмір хвиль, якими вони гребуть, заради Христа?»
  
  
  "Я бачив їх", - сказав Картер. Він відчинив двері, і вітер з гуркотом повернув її назад. Кабіна наповнювалась вітром.
  
  
  Тіггс різко розвернувся і пригальмував, щоб трохи урізати вітер у кабіні. Картер витяг М-16.
  
  
  «Сідай прямо на них», - сказав Картер. "Якщо ми зможемо зупинити атаку тут і зараз, ми просто зможемо врятувати багато життів ... наших людей, а також їх".
  
  
  Вони спустилися трохи вище висоти хвилі і зависли, відкриті двері з боку Картера були звернені до каное, що наближається.
  
  
  Картер ретельно прицілився до провідного каное.
  
  
  Він випустив коротку чергу, яка підняла воду над носом.
  
  
  Тіггс знову підвівся, потім знову впав прямо перед каное, і Картер випустив ще кілька коротких черг.
  
  
  Тепер усі тубільці кричали та кричали. Деякі з них стріляли стрілами, а пара навіть метала списи. Але вони перестали рухатися і просто каталися вгору і вниз хвилями, а деякі веслярі просто тримали луки проти вітру.
  
  
  "Вони почекають, поки ми підемо, а потім продовжать", - крикнув Тіггс. «Якщо ви не вб'єте їх усіх».
  
  
  Картер знову глянув на нього. Тіггс мав рацію. Він кивнув головою. «Давайте повернемося до приймальної станції. Принаймні ми можемо їх попередити». Йому вдалося зачинити двері, поки вони були нерухомі, а потім Тіггс розгорнув їх і підняв на крейсерську висоту.
  
  
  Перш ніж вони відійшли далеко, Картер озирнувся через плече на човни. Тубільці знову вирішили дістатися до Хіва-Фауї.
  
  
  Навіть без постійних спонукань, які китайська проекційна система давала тубільцям, вони б продовжували атакувати приймальну станцію ще довгий час, якщо тільки хтось не був залучений для роботи з ними. Це потрібно буде зробити незабаром. Можливо, навіть використовуючи самі прийоми візуальної пропаганди, які використовували китайці, щоб спровокувати їх у свої атаки.
  
  
  Дим піднімався високо в небо рваними цівками з далекого кінця Хіва Фауї. Картер здогадався, що це десь у місті чи його околицях. Можна було тільки здогадуватися, що там відбувалося з китайцями тепер, коли базу було зруйновано, а губернатор, очевидно, втік.
  
  
  Біля головних воріт і в різних місцях по периметру забору приймальної станції були озброєні техніки, і коли вертоліт приземлився на траві перед будівлею адміністрації, прибіг начальник станції Джастін Оуен.
  
  
  Перш ніж ротори повністю зупинилися, Картер вискочив і поспішив до Тіггса.
  
  
  Оуен дійшов до них. Він гукнув. - "Що, чорт забирай, там сталося?"
  
  
  «Викличте лікаря. Боб був поранений», - сказав Картер, відчиняючи двері.
  
  
  До гелікоптера підходили інші люди, і Оуен покликав одного з них за лікарем. Потім він допоміг Картер витягнути Тіггса з машини. Вони поклали його на траву. Він знову відчував сильний біль, і рана на нозі просочувалася через пов'язки.
  
  
  «Чи є ще на цій базі хтось, хто може керувати гелікоптером?» - спитав Картер.
  
  
  Оуен похитав головою. «Ми викликали наш літак підтримки, але мине день чи близько того, перш ніж він прибуде сюди. Вони божеволіють у місті. Відколи великий вибух на Нату-Фауї».
  
  
  «Тубільці зараз їдуть сюди, – сказав Картер. «До них кілька годин. Може трохи далі, але вони будуть тут».
  
  
  "Чорт", - вилаявся Оуен.
  
  
  Базовий лікар прибіг із будівлі адміністрації. Відразу за ним йшли дві техніки з ношами.
  
  
  Картер знову повернувся до Тіггса. «Вони відремонтують тебе, Бобе. Я хочу, щоб ти якнайшвидше заправив гелікоптер і доставив його в особняк губернатора».
  
  
  "Я дістануся туди", - хрипко сказав Тіггс.
  
  
  "Він нікуди не піде", - сказав лікар, взявши Тіггса за зап'ястя.
  
  
  «Йому доведеться, лікарю, - сказав Картер, встаючи. «Якщо ви не придумаєте іншого пілота вертольота».
  
  
  "А якщо це вб'є його?" - гаркнув лікар, дивлячись угору.
  
  
  Картер похитав головою. «Ні, – сказав він. «Просто зроби все, що у твоїх силах. Це важливо".
  
  
  "Що відбувається?" - сказав Оуен. "Ви можете мені це сказати?"
  
  
  "Зараз ніколи", - сказав Картер. "Але мені потрібен джип". Він попрямував до адміністративного будинку, де лежали його сумки.
  
  
  "Це буде через п'ять хвилин", - крикнув йому вслід Оуен.
  
  
  Нагорі Картер зняв шорти і заліз під прохолодний душ, дозволяючи воді струмувати його тіло, бризки різкі і чудові.
  
  
  Картер вирішив, що з Тіггсом і вертольотом чи без нього, він, мабуть, втратив губернатора. Ця людина може бути вже за сотні миль звідси. Цілком можливо, шляхом до Китаю або в будь-яке з тисячі місць, де він буде в безпеці.
  
  
  Однак цілком можливо, що в особняку залишиться якийсь покажчик, який каже, куди вони пішли. Або може навіть залишитися хтось – співробітники чи один із його головорізів – кого можна переконати розповісти, куди пішов губернатор.
  
  
  Він вийшов з душу в той момент, коли до його кімнати увійшов технік із холодним пивом та бутербродом.
  
  
  "Містер Оуен подумав, що ви, можливо, голодні, сер", - сказав чоловік.
  
  
  "Дякую", - сказав Картер, і технік пішов.
  
  
  Картер швидко одягнувся, потім швидко розібрав свій Люгер, змастив деталі та знову зібрав. Він зарядив обойму і поклав іншу до кишені. Він витер лезо Х'юго олією і прив'язав до стегна ще одну газову бомбу.
  
  
  Дорогою до дверей він схопив бутерброд та пиво.
  
  
  Внизу він зупинився біля офісу Оуена. Начальник станції був зайнятий відданням наказів із оборони станції. Це буде перша атака, до якої будуть готові спеціалісти.
  
  
  "Я йду в місто шукати губернатора", - сказав Картер.
  
  
  
  Оуен відірвався від телефону. Чи можете ви розповісти мені, що трапилося на Нату-Фауї? Ми чули вибух».
  
  
  Там була комуністична китайська база. Ми її зруйнували».
  
  
  Оуен приголомшено глянув на Картера. Але потім він повільно кивнув головою. «А губернатор? Він працює на китайців?
  
  
  "Щось таке."
  
  
  Оуен знову кивнув головою. «Я надішлю Боба з вертольотом, якщо і коли док його очистить».
  
  
  "Зробіть це", - сказав Картер, повернувся і поспішив на вулицю, кинувши наполовину повну пивну пляшку у відро для сміття.
  
  
  Поруч із будинком був припаркований джип із ключами всередині. Картер схопився і попрямував до головних воріт. Перш ніж він повністю зупинився, техніки відчинили йому ворота. Він помахав рукою і прискорився, потім спустився з пагорба і повернув за поворот.
  
  
  Він їхав так швидко, як міг, пам'ятаючи про те, що китайці замінували цю дорогу з поваленими деревами на сліпих поворотах більше одного разу за останні 48 годин.
  
  
  Але поїздка до міста пройшла без пригод. День був теплий. Небо на сході почало прояснюватися, вітер стих, хоча великі хвилі все ще гуркотіли на берег.
  
  
  Готель і сусідній будинок мадам Леоне горіли, дим піднімався високо в полуденне небо. На площі перед будинками, що горять, зібралося не менше сотні китайців. Коли Картер повернув на останній поворот у місто, натовп щось кричав, але він нічого не міг розібрати. Вони помітили його майже відразу і прибігли, щоб спробувати перехопити його, коли він об'їжджав нижню дорогу.
  
  
  Картер прискорився, витягнув свій «люгер» і зробив пару пострілів над їхніми головами.
  
  
  Натовп відступив, і він був за рогом, повз площу, і незабаром підіймався на пагорб, уміло долаючи поворотну дорогу. Навколо нікого не було, але на проїжджій частині було багато сміття. Начебто тут влаштували бунт.
  
  
  На вершині йому довелося згорнути, щоб не потрапити у велику дерев'яну скриньку, але потім він обігнув останній поворот і попрямував гребнем пагорба до резиденції губернатора.
  
  
  Головні ворота були зачинені, але, наскільки міг бачити Картер, у них не було людей. Не зменшуючи швидкості, він пригнувся, коли він ударився об ворота, зрізавши одну сторону з петель, джип повернувся спочатку ліворуч, потім праворуч, перш ніж він знову взяв його під контроль.
  
  
  Поруч з будинком стояли великий седан «Мерседес» і дві маленькі вантажівки, але гелікоптерів не було.
  
  
  Ніщо не виглядало потривоженим, і будинок не виглядав покинутим. Французький прапор майорів на жердині прямо над під'їзною доріжкою перед будинком.
  
  
  Картер під'їхав і вистрибнув із машини, коли на веранду вийшла молода східна жінка. Картер піднявся до неї сходами по дві сходинки за раз.
  
  
  «Губернатора Рондіна сьогодні тут немає, сер», - сказала вона.
  
  
  "Куди він подівся?" - спитав Картер.
  
  
  "Я не знаю, сер", - відповіла жінка.
  
  
  "Тоді я просто почекаю в його кабінеті", - сказав Картер, проходячи повз неї і поспішаючи через веранду. Біля французьких дверей він секунду вагався, спостерігаючи за відображенням молодої жінки у склі. Вона витягла з-під сорочки довгий ніж і мовчки кинулася в атаку.
  
  
  В останню мить. Картер відступив убік, схопив її за зап'ястя і швидко викрутив їй руку. Вона впустила ножа з легким криком і відступила, коли він її відпустив.
  
  
  Він узяв ніж і жбурнув його через перила. Він вимагав. - "Куди поділися губернатор із дружиною?"
  
  
  Жінка терла зап'ястя. Вона похитала головою, відступаючи. Раптом вона розвернулася і поспішила через веранду вниз сходами.
  
  
  Картер витяг Вільгельміну і ввійшов до хати. Ліворуч у під'їзді стояли два молоді китайські хлопчики. Побачивши Картера, вони помчали вгору сходами. Десь пробив годинник, і він почув музику нагорі.
  
  
  Він пройшов через вітальню та їдальню до задньої частини будинку. Ліворуч була музична кімната, за якою була невелика вітальня, а потім кухня. Справа був хол, який вів на задню веранду. Подвійні двері були зачинені.
  
  
  Він їх пробував. Вони були замкнені. Він відступив, підняв свій «люгер» і двічі вистрілив у замок, а потім відчинив двері.
  
  
  Китаєць у формі кольору хакі сидів за рацією. Він схопився і розвернувся з автоматом у руках.
  
  
  Картер зробив два постріли, перший потрапив чоловікові в груди, другий - у горло, кров бризнула всюди, коли його відкинуло назад на рацію, його зброя з гуркотом упала на підлогу.
  
  
  Картер відкинув пістолет убік, переконався, що людина мертва, потім подивився на радіо. Хтось дзвонив. Глибоко у статиці. Це було схоже на французьке, але Картер не міг бути певним.
  
  
  Гелікоптер низько пролетів над будинком і розвернувся на схід.
  
  
  Картер підійшов до вікна і визирнув назовні. Він міг чути роботу машини на іншому кінці будинку. Схоже, він спускався на посадку.
  
  
  Він обернувся. У будинку було троє східних чоловіків.
  
  
  в уніформі кольору хакі прямо біля порога. Кожен з них мав пістолет-кулемет, спрямований на Картера.
  
  
  «Будь ласка, покладіть свою зброю на стіл», - сказав один з них дуже поганою англійською.
  
  
  Картер вагався.
  
  
  "Будь ласка. Ми поки що не хочемо вбивати вас, містере Картер».
  
  
  Картер підійшов до столу і поклав свій "люгер", чоловіків він відійшов на кілька кроків.
  
  
  «Це дуже мудро, містере Картер. Хто зараз їде сюди гелікоптером? Це ваш колега з бази шпигунських супутників?
  
  
  «Він пілот вертольота, не більше, – сказав Картер. "Де губернатор Рондін?"
  
  
  Чоловік посміхнувся. «Ваш підводний човен зараз дуже далеко звідси, містере Картер. Ви завдали нам великих збитків, і тепер ми дізнаємося все про вас і про те, на кого ви працюєте».
  
  
  Температура у кімнаті впала на двадцять градусів. Проте Картер посміхнувся.
  
  
  "Так", - сказав він. «Один з ваших підводних човнів зруйнований, ваша база зруйнована, і дуже скоро ваш другий підводний човен також вийде з ладу. Я не думаю, що ви отримаєте підвищення за це».
  
  
  У коридорі виникла метушня. Для Картера це прозвучало як лайка французькою. Він глянув на свій «люгер» на столі, але людина, яка говорила, підняла зброю трохи вище.
  
  
  Ти помреш, якщо спробуєш.
  
  
  Одного з солдатів відштовхнули убік, і до кімнати увірвався великий, огрядний чоловік. Він глянув на Картера.
  
  
  "Це він", - сказав він французькою.
  
  
  "Що ти тут робиш?" - Запитав китаєць по-французьки.
  
  
  «Я отримав наказ. Він потрібний губернатору, - сказав здоров'я. Він знову повернувся до Картера. Він мав великий автомат «Беретта». «Ви підете зі мною добровільно, або я застрелю вас, мсьє Картер. Ви розумієте?" - спитав він англійською.
  
  
  Картер кивнув головою. Це він прилетів гелікоптером, а не Тіггс. Картер знизав плечима. "У мене немає особливого вибору".
  
  
  "Ні", - сказав француз. Він відійшов від дверей і жестом запросив Картера вийти.
  
  
  Вони пройшли їдальню та вітальню, вийшли на веранду і спустилися до під'їзної доріжки. Відразу за флагштоком стояв великий французький військовий вертоліт. На нього чекали двоє чоловіків.
  
  
  Троє китайців вийшли з дому, але лишилися на веранді. Картер знову глянув на них. Тут точилася якась боротьба за владу. Але зараз він не міг зрозуміти, як використовувати це у своїх інтересах. Француз, з яким він був, безперечно був профі.
  
  
  Вони пройшли через під'їзд до гелікоптера, і Картерові було наказано забратися в задній відсік, де він був прив'язаний до однієї з опор сидіння після того, як пристебнувся.
  
  
  Француз, який вивів його з дому, повернувся на веранду, щоб поговорити із китайськими солдатами. Двоє інших французів сіли у вертоліт, один із них за штурвал, і запустив двигун.
  
  
  За хвилину другий повернувся, заліз усередину і, не сказавши жодного слова, злетів.
  
  
  Майже одразу пілот застиг. «У нас є компанія, – сказав він французькою. "Схоже на невеликий вертоліт".
  
  
  Вони розвернулися і попрямували до міста, коли Тіггс на меншому гелікоптері пролетів повз них зліва.
  
  
  Викрадач Картера знову повернувся до нього. "Хто в машині?"
  
  
  «Це ніхто. Просто пілот із бази».
  
  
  Чоловік обернувся назад. «Пристреліть його, – спокійно сказав він.
  
  
  "Ні!" - крикнув Картер, сідаючи вперед.
  
  
  Вони розвернулися, пілот уміло підтяг їх за Тіггсом.
  
  
  "Ублюдки!" - вигукнув Картер. "Він нічого тобі не зробив!"
  
  
  Француз повернувся зі своєю береттою і встромив стовбур в обличчя Картеру. «Я відірву вам голову, пане, якщо ви не мовчатимете».
  
  
  Французький пілот щось робив із чимось схожим на систему відстеження та замикання зброї. Попереду Тіггс, очевидно, зрозумів, що має проблеми, тому що він вживав уникливих дій.
  
  
  "Тепер", - сказав пілот. Він натиснув кнопку. Ракета вилетіла з-під їхнього вертольота і менш ніж за три секунди наблизилася до машини Тіггса. Настала коротка пауза, потім вибух.
  
  
  П'ятнадцятий розділ
  
  
  Нік Картер бачив вибух, який знищив гелікоптер Тіггса. Тіггс не мав шансу, хоча він знав, що мало статися.
  
  
  Після цього вони пролетіли над водою на південний захід, але трималися на низькому рівні, мабуть, для того, щоб не потрапити під будь-які радари чи системи виявлення, хоча тут не було нічого, окрім неосвоєних островів.
  
  
  Картер відкинувся назад. "Прямо зараз він ні чорта не міг зробити", - подумав він. Губернатор працював на китайці. Очевидно, Рондін трохи хитнувся, інакше солдати в будинку не стали б так легко підкорятися його поплічникам. Але Картер хотів побачити цю людину, і незабаром їй випаде шанс.
  
  
  Військовий гелікоптер, у якому вони були, був дуже швидким. Проте їм знадобилося близько двох годин, перш ніж вони обігнули західний бік великого острова, зарослого джунглями, спустилися над лагуною, а потім повільно пішли широкою річкою або каналом за кількасот ярдів від пляжу.
  
  
  Вони були майже над яхтою, перш ніж Картер помітив її, і він зрозумів, що з висоти більше кількох сотень футів вона буде практично невидима, незважаючи на її розмір, який за оцінкою Картера становив не менше 150 футів.
  
  
  Приблизно за півмилі від яхти вони спустилися на вузьку галявину. Коли ротори сповільнилися, французи вийшли з машини, і той, хто вивів Картера з дому, відчинив задні двері і відімкнув його кайданки.
  
  
  Він відступив, витягнувши свою беретту, коли один із інших чоловіків підійшов і швидко обшукав Картера, знайшовши стилет, але не газову бомбу. Він віддав лезо людині з пістолетом.
  
  
  «Щойно ви тут закінчите, спускайтеся до човна. Я думаю, він хоче піти у темряві».
  
  
  «Геть, Клоде, - сказав чоловік.
  
  
  Викрадач Картера вказав на "Беретту", і вони рушили по доріжці. Позаду них двоє інших чоловіків штовхали вертоліт схилом до нависаючих дерев. Коли вони закінчили, Картер підозрював, що з повітря буде мало чи взагалі нічого не видно.
  
  
  Було дуже спекотно. Погода проясніла, і вітру не було.
  
  
  Якби вони виїжджали сьогодні ввечері після настання темряви, вони, мабуть, бігли б усю ніч без світла. На ранок вони будуть досить далеко від усього і ні в кого не викличуть підозр. Картер був упевнений, що бачив реєстраційний прапор Ліберії, що майорів на щоглі над бруківкою.
  
  
  Він обдумав свою ситуацію. Як тільки він опиниться на борту яхти і опиниться в морі, він мало що зможе зробити. Забудьте про порятунок. І мала б ймовірність, що він вийде звідти живим.
  
  
  Він зупинився і обернувся.
  
  
  "Алланс! Алланс!" - крикнув здоровань.
  
  
  Картер закотив очі і затремтів. «Господи…» - прошепотів він і впав уперед, наче непритомний.
  
  
  Француз інстинктивно потягнувся. Картер порався з ним, ніби шукаючи підтримки. Надто пізно здоровань зрозумів, що це був прийом. Картер рвався вперед і вгору, вдаривши людину головою в підборіддя. У той же момент він різко повернув "беретту" вправо, зламавши чоловікові зап'ястя з гучною бавовною.
  
  
  Чоловік скрикнув і голосно вилаявся французькою.
  
  
  Картер відступив, ударив чоловіка коліном у пах, потім ударив його правим хуком у щелепу, і той полетів назад на землю. Чоловік був непритомний.
  
  
  Все це зайняло менше п'яти секунд, і Картер був упевнений, що бійку не чув екіпаж вертольота. Проте він схопився за пістолет і присів біля дороги, чекаючи на якісь ознаки сигналу тривоги.
  
  
  Але не було нічого, крім тихих звуків комах та птахів із джунглів.
  
  
  Картер забрав свій стилет у збитої людини і за допомогою наручників, якими він був прикутий на задньому сидінні вертольота, прикував француза до невеликого дерева. Він засунув носову хустку в рота чоловікові і його ременем закріпив його на місці.
  
  
  По дорозі він подивився вниз, туди, де була прив'язана яхта, потім угору, у бік вертольота. Якщо він повернеться до вертольоту, щоб подбати про двох членів екіпажу, був дуже добрий шанс, що йому доведеться використати «Беретту». Хтось із яхти почує це, і його елемент несподіванки буде втрачено.
  
  
  З іншого боку, у дуже короткий термін на яхту спустяться члени екіпажу. Якщо він не закінчить те, що хотів зробити, вони будуть зверху на ньому.
  
  
  Останнє було більш прийнятним ризиком для Картера, і він швидко рушив стежкою до яхти губернатора.
  
  
  Рондін був розумний. Він, очевидно, очікував, що його маленьке острівне королівство рано чи пізно прийде до кінця, і готувався до цього з цією яхтою як рятувальна шлюпка.
  
  
  Очевидно, йому було обрано і готове інше місце, мабуть, з допомогою китайців.
  
  
  Яхта називалася «Марипоса», що іспанською означає «метелик». Вона стояла на якорі посеред вузького каналу. До берега підтягнули кілька невеликих моторних катерів.
  
  
  Картер тримався під захистом джунглів, дивлячись на те, що відбувається. Двоє членів екіпажу перебралися через борт біля носа яхти, очевидно, щоб перевірити гвинти чи кермо. На палубі було видно кількох членів екіпажу, і антена суднового радара повільно оберталася.
  
  
  Вони були насторожі та готові до нападу.
  
  
  Ближче двоє матросів чекали біля пари катерів, що під'їхали до берега річки. Картера, його викрадача та двох членів екіпажу вертольота явно чекали. Човняри дивилися на годинник і поглядали на стежку.
  
  
  Його єдиний шлях на борт – один із моторних катерів. Якби йому вдалося виманити двох членів екіпажу з поля зору яхти, він міг би вивести їх назовні.
  
  
  Він витяг газову бомбу і почав рухатися вліво, коли дуло автомата торкнулося його щоки.
  
  
  «Випряміть дуже повільно, мосьє Картер».
  
  
  Картер зробив, як йому сказали, дуже повільно, з газовою бомбою у лівій руці, з «Береттою» у правій.
  
  
  Був лише один із них... один із екіпажу вертольота.
  
  
  Картер подумав, що якщо вдасться знизити шум, він все ще матиме шанс.
  
  
  У цей момент, однак, інший член екіпажу підійшов до доріжки з великим французом, якого Картер нокаутував. Чоловік не виглядав щасливим.
  
  
  "Луї! Жан!" він гукнув. Двоє чоловіків із катера схопились і прибігли.
  
  
  Картер дозволив собі розслабитися, коли один із них витяг з його рук газову бомбу та «Беретту».
  
  
  Клод, великий француз із зламаним зап'ястям, ударив Картера іншою рукою, міцно, але не збивши його з ніг.
  
  
  "Салауд", - прошипів чоловік.
  
  
  Картер посміхався. «Пішліть своїх приятелів, і я радий зламати вам інше зап'ястя», - сказав він французькою.
  
  
  Здоров'як ледве стримував свій гнів, штовхаючи Картера стежкою. «Губернатор хоче щось сказати вам, пане Картер. Але потім ви будете моїм!
  
  
  Вони сіли на два моторні катери і приблизно за хвилину піднялися на борт «Марипоси», кілька офіцерів і кілька членів екіпажу спостерігали за ними з яхти.
  
  
  Картера одразу ж доставили на корму, а потім у головний салон.
  
  
  Губернатор Рондін у легкій марлевій сорочці та білих штанах із золотим ланцюжком на величезній шиї розвалився у шезлонгу. Габріель сиділа поруч із ним. На ній було дуже коротке біле бікіні, яке чудово виділялося на її засмаглій оливковій шкірі.
  
  
  Була ще дюжина чоловіків та жінок, одягнених так само. Вони перекусили та пили шампанське.
  
  
  «Ах, мсьє Картер. Ласкаво просимо на борт», - весело прогудів губернатор Рондін.
  
  
  Один із членів екіпажу вертольота вийшов на палубу. Він повернувся з шезлонгом із нейлоновими перетинками і поставив його в центрі салону перед губернатором та його гостями.
  
  
  «Знаєте, я все питав себе, хто ви і що ви, – сказав губернатор. Він махнув рукою. «О, ми знали, що ви слідчий, надісланий із Вашингтона. Як і інші. Але ви…» - він завагався. Ти був іншим. Ти завдав нам багато болю».
  
  
  Член екіпажу зрізав ремені із сидіння стільця.
  
  
  «Полковник дуже незадоволений. Мені сказали, що Пекін незадоволений. Ви створили для нас велику проблему. Одна, насправді, не має рішення».
  
  
  Губернатор кивнув, і кілька членів екіпажу корабля втиснулися в салон і силоміць штовхнули Картера в крісло, прив'язали його до місця і відійшли вбік.
  
  
  «Але я запитав себе, – продовжив губернатор, – що мені потрібно, щоб допомогти полегшити ситуацію… так би мовити, залікувати рану».
  
  
  Габріель виглядала дуже незатишно, але більшості інших гостей це схоже подобалося.
  
  
  «Я сказав собі, що мені знадобиться інформація. Хто ви, на кого працюєте і як ви дізналися про операційний центр на Нату-Фауї. Маючи таку інформацію, у мене було б хоч щось запропонувати полковнику».
  
  
  Губернатор знову кивнув головою. Один із членів екіпажу витяг небезпечну бритву і підійшов до Картера, де він швидко і ефективно відрізав йому сорочку, а потім і штани, відсуваючи ганчірки від свого тіла, поки він не сів повністю оголеним, його задня частина та яєчка були оголені – він сидів на стільці без сидіння.
  
  
  Пара жінок захихотіла, коли член екіпажу відклав клинок і відійшов убік.
  
  
  «Він бавився з моєю дружиною. Дуже шкода… для мсьє Картера», - сказав губернатор і знову кивнув головою.
  
  
  Член екіпажу підійшов до буфету, де стояла їжа.
  
  
  «Ваше острівне королівство зникло, і ви очікуєте, що комуністи дадуть вам ще одне. Це все?" - спитав Картер.
  
  
  Губернатор усміхнувся. "Він каже. Є надія для бідного диявола».
  
  
  Картер не міг бачити, що матрос робив біля буфету. Але він відчував, як по грудях біжить піт.
  
  
  «Як далеко ти збираєшся просунутися у цій іграшці? Наш підводний човен досі…»
  
  
  «Знаходиться в тисячі миль звідси. Порятунку не буде, мсьє Картер. Вас катуватимуть, доки ви не дасте нам необхідну інформацію. А потім, з милосердям, я уб'ю вас».
  
  
  Член екіпажу біля буфета обернувся. Він тримав вогняну каблучку з жаровні. Він підніс його та поставив під Картера, потім запалив спиртовий вогонь.
  
  
  Майже відразу Картер відчув жар в анусі та яєчках. Він спробував підвестися, але не зміг зрушити більше, ніж на дюйм або близько того. Він почав відсувати стілець убік, але двоє членів екіпажу схопилися за спинку стільця і утримували його на місці.
  
  
  Здійнявся жар.
  
  
  "Прибери це, і я скажу тобі те, що ти хочеш знати", - сказав Картер, біль уже почався.
  
  
  Губернатор посміхнувся. "Так, я думаю, що ти зробиш саме це, мсьє Картер". Він повернувся до Габріель. «Але спочатку, моя люба, не могли б ви налити мені келих шампанського?»
  
  
  Біль різко зростав. Кожен м'яз у тілі Картера напружувався.
  
  
  Габріель схопилася і дико переводила погляд із Картера на свого чоловіка.
  
  
  "Альберт", - сказала вона.
  
  
  Картер відчув, як крик здіймається в його грудях і здіймається до горла.
  
  
  Рондін засміявся. Він простяг келих із шампанським.
  
  
  "Альберт!" - закричала Габріель.
  
  
  Стогін зірвався з губ Картера.
  
  
  Габріель повернулася, кинулася до Картера,
  
  
  і відкинула спиртовий пальник, потім розвернулась і вихопила келих із шампанським із руки чоловіка.
  
  
  Губернатор тепер голосно сміявся. "Дотик", - сказав він, задихаючись. "Дуже зворушливо."
  
  
  Габріель розбила келих із шампанським об край кавового столика, потім стрибнула вперед, встромивши рваний край скла в горло Рондіна, відкривши зазубрену рану, з якої текла кров. Хтось закричав, коли вона знову злобно вдарила, цього разу використовуючи скло як пилку, перерізавши артерію на лівому боці його шиї, перш ніж один із членів команди відірвав її і відштовхнув убік.
  
  
  "Mon Dieu!" - крикнув один із членів екіпажу.
  
  
  "Доктора!" - крикнув інший.
  
  
  Крізь туман болю Картер спостерігав, як Рондін бився і пінався, його кров текла всюди, коли він рвав собі горло руками, жахливий звук, що задушував, виходив з його рота.
  
  
  Гості схопилися і рушили до виходу на кормову палубу. Одного із чоловіків рвало. Жінки кричали та плакали.
  
  
  Габріель вихопила великий револьвер «Магнум» калібру 357, який, очевидно, був засунутий під подушку поруч із губернатором, і помахала їм.
  
  
  Вона закричала. - "Все звідси!"
  
  
  Губернатор видав останній зітхання, глянув на дружину, потім перекинувся і лежав нерухомо у величезній калюжі своєї крові.
  
  
  "Все звідси!" вона знову закричала. "Він мертвий! Все скінчено!"
  
  
  Вона вистрілила високо. Він врізався у одвірок над головами гостей.
  
  
  Жінки знову закричали, і всі юрмилися у двері.
  
  
  "Нехай капітан підготує човен!" - Вона кричала їм услід. "Ви йдіть звідси".
  
  
  Вона підійшла до Картера зі сльозами на очах, коли розв'язала його.
  
  
  "Ти можеш йти?" - Запитала вона.
  
  
  Живіт Картера здибся, біль унизу був невимовний, але голова була ясною, і він зумів підвестися.
  
  
  Він забрав у неї Магнум 357». Ми залишимося на борту. По радіо викликати допомогу». Говорити було важко.
  
  
  Вона дико похитала головою. "Є бомба", - прошепотіла вона. «Я заклала бомбу до машинного відділення. Ця яхта вибухне сьогодні опівночі. Усі на борту загинуть».
  
  
  "Як ..." - почав Картер.
  
  
  «Це було призначено для вас у готелі чи на базі. Полковник дав її мені».
  
  
  Картер спробував змусити свій розум працювати. Вони будуть тут, на цьому острові. Маленькі моторні човни не відведуть їх дуже далеко. Але потім він згадав про гелікоптер. Він і раніше літав на одному з них, коли це було абсолютно необхідним, і на борту було радіо, щоб вони могли подати сигнал про допомогу.
  
  
  Він рушив через салон до дверей, коли дизелі корабля ожили. Декілька членів екіпажу працювали над доставкою на борт обох моторних катерів.
  
  
  Картер вийшов на палубу. "Відійдіть", - крикнув він. Вони озирнулися.
  
  
  Хтось вийшов із містка нагорі. Картер глянув на нього. Він мав гвинтівку.
  
  
  «Ми не завдамо вам клопоту, - сказав Картер. Ми хочемо зійти звідси. Ви можете вести цю яхту будь-куди. Минуть дні, перш ніж нас знайдуть. Це дасть вам достатньо часу.
  
  
  Протягом довгих секунд чи двох ніхто не рухався і не промовляв жодного слова. Нарешті людина на містку підняла гвинтівку.
  
  
  "Відпустіть їх", - сказав він.
  
  
  "Ні!" - раптом вигукнув з правого борту великий француз зі зламаним зап'ястям.
  
  
  Картер різко розвернувся і підняв Магнум "357". Він зробив один постріл, потрапивши Клоду в груди і відкинувши його назад, його тіло перевернулося через перила в річку.
  
  
  Габріель вийшла із салону. Вона несла аптечку, трохи одягу та спортивну сумку з чимось важким.
  
  
  Обережно вони пройшли через кормову палубу, потім спустилися посадочними сходами в другий моторний катер.
  
  
  Габріель відв'язала катер, коли Картер завів мотор, і вони рушили. Незабаром якір «Марипоси» почав підніматися.
  
  
  Епілог
  
  
  Вони почули вибух далеко на північному заході близько півночі зі свого табору біля вертольота.
  
  
  Опіки Картера були болючішими, ніж серйозними. Минуть тижні, а може, місяці, перш ніж він відчує себе цілком нормально. Але Габріель запевнила його, що нічого не було назавжди пошкоджено.
  
  
  У гелікоптері включили аварійний радіомаяк. Рано чи пізно високолітаючий комерційний авіалайнер або корабель, що проходить повз ці острови, вловлять сигнал і приїдуть для розслідування. Але на борту вертольота були пайки, на борту катера ще більше, а на острові було з десяток різновидів фруктів. У спортивній сумці, яку Габріель принесла з корабля, було півдюжини пляшок чудового шампанського.
  
  
  Картер проспав кілька годин, а коли він прокинувся пізно вночі, вони поїли й поговорили.
  
  
  Французька поліція прибула на острови кілька років тому у пошуках Габріель… принаймні так її переконав Рондін.
  
  
  Її сховали, і коли слідчий пішов, Рондін сказав їй, що її життя більше, ніж будь-коли раніше, належить йому.
  
  
  "Це був Альберт або в'язниця у Франції", - сказала вона.
  
  
  Картер знову заснув, біль трохи вщух, хоча він все ще не був у штанах.
  
  
  Він дрімав розмірковуючи про біль і про інше відчуття, яке було чимось середнім між болем та задоволенням, коли він прокидався вранці.
  
  
  Габріель підвела очі з усмішкою на губах. "Тобі боляче, Нік?" — спитала вона.
  
  
  «Я ще не вирішив», - сказав він, гадаючи, чи не зіпсує йому настрій прохання вимкнути аварійний передавач у гелікоптері.
  
  
  
  
  
  
  
  Operation Petrograd
  
  
  
  Операція Петроград
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Операція Петроград
  
  
  Присвячується співробітникам таємних служб Сполучених Штатів Америки.
  
  
  Пролог
  
  
  Це був неспокійний день навіть за токійськими мірками. Американське посольство опинилося в аварійному режимі через візит президента Рейгана. Пол Тіббет, який головував на спеціальній нараді з безпеки в екранованій кімнаті, порався з блокнотом перед собою. Кожен рух президента з моменту його приземлення на борт Air Force One і до його відбуття трьома днями пізніше був ретельно спланований. Нудно для Тіббета, який був людиною номер два в операціях ЦРУ в Японії, але необхідний.
  
  
  Боб Вілсон, начальник служби безпеки Вашингтона, ознайомив із маршрутом президента. «Мені знадобиться ваш відгук протягом доби, – сказав він. "Все, що не желе, все виглядає небезпечним для тебе - взагалі все - я хочу знати негайно".
  
  
  "А як щодо безпеки в Імператорському палаці?" - Запитав через стіл заступник начальника консульства Ганс Фоссе.
  
  
  "Про це вже подбали", - сказав Вілсон. «Людина входить та виходить. Усередині японці подбають про нього».
  
  
  Тиббет скривився. За рік, проведений у Японії, він дізнався та поважав японський народ. Через свою роботу він жив за рахунок економіки, щоб мати вільніший доступ до потрібних людей.
  
  
  "У тебе є що додати, Пол?" - спитав Вілсон.
  
  
  Тиббет знизав плечима. «Наскільки я розумію, ми готові до нього. І маємо ще шість днів. До цього ми ще кілька разів розглянемо сценарій.
  
  
  - Тоді все, - задоволено сказав Вілсон.
  
  
  Двері відчинилися, і в кімнату зайшла секретарка Тібета. Усі глянули вгору.
  
  
  "Вам потрібен телефонний дзвінок, сер".
  
  
  "Я просив, щоб мене не турбували", - роздратовано сказав Тібет.
  
  
  «Вибачте, сер. Але це звучало терміново. Я думав, ви захочете розібратися з цим».
  
  
  «Вибачте мені», - сказав Тібет іншим. Він підвівся і слідом за секретарем вийшов із конференц-залу через жвавий коридор четвертого поверху до свого кабінету.
  
  
  "Хіба це не могло зачекати?"
  
  
  Він знає, хто ви. Він запитав вас на ім'я. Це російський".
  
  
  Шлунок Тиббета стиснувся. Щойно поради були дуже активні в Японії, крадучи японські електронні технології. Його робота, пов'язана з японською розвідкою, полягала в тому, щоб зупинити їх. Останні шість місяців він працював шифрувальником у радянському посольстві. Це цілком могло бути тією перервою, на яку він так чекав.
  
  
  «Поклади це на диктофон», - сказав він своєму секретареві, поки проходив залишок шляху до свого кабінету.
  
  
  Він подивився на неї через відчинені двері, коли вона натиснула кнопку включення диктофонів, потім підняв слухавку.
  
  
  "Так?"
  
  
  "Містер Пол Тіббет?"
  
  
  "Хто говорить?"
  
  
  "Ви мене не знаєте, але у мене для вас є щось дуже важливе".
  
  
  Акцент був явно російський, хоча чоловік непогано говорив англійською. Для Тібет це прозвучало як пастка.
  
  
  "Я думаю, що ви помилилися партією", - сказав Тіббет - стандартна відповідь.
  
  
  «Ви знаєте, що в НАТО називають підводним човном типу «Петроград»? Я гадаю, що знаєте».
  
  
  Живіт Тібет знову стиснувся. Він був великим чоловіком. Він так стиснув телефон, що його суглоби побіліли. Підводний човен радянського флоту типу "Петроград" був новеньким. Рівень розвитку. Імовірно, здатний до невидимості… практично не виявляється, перебуваючи під водою будь-яким відомим методом гідролокатора або супутникового спостереження. Поки що США не вдалося придумати нічого технічного.
  
  
  "Хто ти?"
  
  
  «Лейтенант Микола Федір Лавров. Я морський офіцер, але я КДБ. Донедавна я перебував на Світлій. Ви знаєте це місце?
  
  
  Тібет зробив. Поради містили дуже велику базу підводних човнів неподалік сибірського міста на північ від Владивостока. Але це було все, що було відомо про це місце; безпека там завжди була надзвичайно жорсткою.
  
  
  «Навіщо мені це казати? Що вам потрібно?"
  
  
  «Я приніс щось із собою для тебе. Я сховав це… тут, у місті».
  
  
  "В обмін на що?"
  
  
  «Я хочу, щоб мене відправили до Сполучених Штатів. Я хочу пластичну операцію, я хочу нову особистість та хочу мільйон доларів».
  
  
  Тібет засміявся. «Ви знаєте, що ми не платимо за інформацію… принаймні такими грошима».
  
  
  «У мене є посібники з експлуатації та обслуговування Petrogard. На комп'ютерному чипі. Всі".
  
  
  Тібет перехопив подих, його думки раптово активізувалися, візит президента повністю забувся.
  
  
  "Де ми можемо зустрітися?"
  
  
  "Парк Уено", - сказав росіянин. Зоологічний сад. Опівдні. Це дає вам дві години».
  
  
  "Як я впізнаю тебе?"
  
  
  «Ви не будете, містере Тібет. Але я вас знатиму». Російський розірвав зв'язок.
  
  
  Тібет зламав трубку. "Ти отримав усе це?" - Запитав він свого секретаря.
  
  
  "Так сер."
  
  
  «Нехай посол зателефонує мені. Тоді зв'яжіться з Бернгольцем – він може все ще вдома. І забезпечте мені безпечний зв'язок із Ленглі».
  
  
  "Мені подзвонити майору Ріширі?"
  
  
  Тібет задумався на мить. Головним був його контакт із японським ЦРУ. «Ні, – сказав він.
  
  
  Поки його секретар дзвонила їй, Тіббет зателефонував до Архіву в підвалі, щоб дізнатися дещо про Російську.
  
  
  
  
  
  Обіцяли передзвонити за п'ять хвилин, якщо щось придумають. Потім він зателефонував до свого боса, начальника відділу ЦРУ Арнольда Скотта, який без перерви слухав, поки Тібет пояснював, що відбувається.
  
  
  "Змова дезінформації, Пол?" - спитав Скотт.
  
  
  "Можливо. Але ми маємо достатньо часу, щоб підставити його».
  
  
  Тібет майже чув думки літнього чоловіка. Вони пропрацювали разом у Японії рік, але п'ять років тому вони разом попрацювали у Чилі. Вони мали велику взаємну повагу.
  
  
  "Зроби це. Але тримай мене в курсі і не ризикуй надто сильно. Для мене це звучить як підстава».
  
  
  "Це варто спробувати".
  
  
  "Вдалого полювання".
  
  
  * * *
  
  
  Американське посольство розміщувалося в сучасній будівлі в Кодзіматі-ку, районі на південному заході Токіо. Парк Уено, один з найбільших у Токіо, знаходився на північному заході величезного міста, що розрослося. Рух був інтенсивним, як завжди, і Тібету знадобилося близько години, щоб дістатися парку.
  
  
  Посол Циммерман нервувався з приводу цього проекту, але він мовчазно благословив Тібета. Однак він був дещо стурбований тим, що японське ЦРУ не було поінформовано. Чарлі Бернхольц, бігун номер один у півкулі, пішов уперед зі своїми людьми, щоб підготувати, і незадовго до того, як Тібет покинув посольство, Архіви зателефонували з тією невеликою інформацією, яку вони мали про лейтенанта Миколу Лаврова. був тим, ким він себе назвав: військово-морським офіцером у званні лейтенанта, який також був капітаном у КДБ. У реєстрі радянських офіцерів він значився як офіцер політичної безпеки військово-морської бази підводних човнів "Світла". інше щодо нього цікаво.
  
  
  Тібет припаркував машину за півкварталу від входу в парк і залишок шляху пройшов пішки. Був кінець жовтня, і вже у повітрі стояв холодок. Зима обіцяла бути дуже холодною.
  
  
  У парку було тисячі людей. Тут розташовувалась величезна багато прикрашена Імператорська бібліотека, Імператорський музей та зоологічні сади. Багато школярів на екскурсіях тинялися групами зі своїми вчителями.
  
  
  Тібет помітив людей Бернгольця прямо біля головних воріт і в кількох хороших місцях у самому парку.
  
  
  Небо було чисте, тільки легкий вітерець шелестів гілками дерев. Всюди були люди. Це нагадало Тібету про його юність на державних ярмарках в Айові.
  
  
  Він пройшов повз ведмежі клітини прямо біля входу в зоопарк і в п'ятдесяти ярдах зупинився перед великою природною водоймою, в якій дюжина тюленів грала у воді. Діти купували рибу і простягали її через паркан, щоб тюлені стрибали високо в повітря, вихоплювали рибу з крихітних рук і пірнали з величезним сплеском, а діти щоразу верещали від захоплення.
  
  
  Тібет на мить затримався біля паркану і закурив. Тюлень стрибнув за шматком риби, коли невисокий, напруженого вигляду молодик зупинився і перехилився через паркан. Тібет глянув на нього.
  
  
  «Приємно чути дитячий сміх», - сказав чоловік із російським акцентом.
  
  
  "Лейтенант Лаврів?" - спитав Тібет.
  
  
  Лавров кивнув головою. Його посмішка була сумною. «Ви знаєте, я одружений. У мене двоє своїх дітей, яких я більше ніколи не побачу».
  
  
  "У вас є комп'ютерний чіп?"
  
  
  "Не зі мною. Спочатку поговоримо…»
  
  
  Череп російського вибухнув яскраво-червоним гейзером крові, його тіло перекинулося через паркан. Тібет відступив у той момент, коли почув тріск потужної гвинтівки.
  
  
  Оберталися діти та їх вчителі чи матері. Здавалося, все відбувається у повільному темпі.
  
  
  Краєм ока Тібет бачив самого Бернгольця, що мчав широкою доріжкою з пістолетом напоготові. Тібет почав піднімати руку, коли щось страшенно гаряче і сильне врізалося йому в голову, і він відчув, що його перекидають через паркан.
  
  
  Він ніколи не чув пострілу, який убив його.
  
  
  Один
  
  
  На висоті 10 000 футів центр Вашингтона, округ Колумбія, за 12 миль на південний захід, виглядав як ретельно продумана архітектурна модель столиці. Пишна зелена сільська місцевість Меріленда розкинулася під ногами Ніка Картера, коли він приготувався до стійки крила Cessna 180, вітер тріпотів його тіло, коли вони наближалися до зони падіння.
  
  
  Це був високий, добре складений чоловік із темними розумними очима, які часом могли ставати майже чорними. Моменти найбільшого задоволення приходили йому тоді, коли він стикався з серйозним противником, чи то інша людина, чи просто свої власні здібності. Ця примха особи в поєднанні з майже надлюдською волею до виживання ідеально підходила йому для роботи з AX, вузькоспеціалізованим агентством зі збору розвідданих та спеціальних дій. Все, що не могла зробити військова розвідка – чи навіть ЦРУ, – було передано AX, яка працювала під прикриттям Amalgamated Press and Wire Services. Усередині організації Картера призначили N3: він мав ліцензію на вбивство.
  
  
  Вони наближалися до зони висадки над дослідним центром Міністерства сільського господарства США північніше Центру космічних польотів імені Годдарда НАСА. Картер
  
  
  
  
  
  
  повернувся і подивився на пілота Джона Ховарда, який усміхнувся і похитав головою.
  
  
  «Ти божевільний виродок, і я, мабуть, втрачу ліцензію на цей трюк», - сказав йому Говард перед їхнім злетом.
  
  
  "Тоді ми отримаємо когось ще".
  
  
  Ховард, який іноді працював за контрактом із AX, підняв руку на знак протесту. "О ні, я б ні за що цього не пропустив".
  
  
  Картер глянув через салон невеликого спеціально обладнаного літака на свого стрибуна Тома Редмана, який показав йому великий палець вгору. Через шум двигуна та вітру говорити було неможливо. Але вони відрепетирували цей маневр уже десяток разів, тож у розмові не було потреби.
  
  
  Ховард підняв руку. Редман напружився. Крім основного парашута та резервного рюкзака, Редман повинен був забрати з собою третій парашут, який Картер упаковав сам.
  
  
  Цього разу Картер не носив парашута. Навіть запасного парашута.
  
  
  Рука Ховарда впала, і з нього вийшов Редман, його акуратно забрало геть.
  
  
  За мить Картер побачив, як він падає, а через кілька секунд його парашут відкрився, коли літак різко повернув праворуч, назад у тому напрямку, яким вони прилетіли.
  
  
  Картер читав про цей приголомшливий стрибок з парашутом двадцять років тому. Він дочекався відповідного моменту, щоб самому спробувати. Як він сказав своєму босу Девіду Хоуку, він ставав м'яким. Він був поза роботою майже шість місяців. Його гострота почала зникати. Він почав розслаблятись. Фатальні вади в його бізнесі.
  
  
  Йому потрібне щось, щоб повернути різкість. Звісно, він не афішував, що збирається робити. Знали лише Редман та Ховард. Жоден із них не схвалив, але вони були готові піти на прогулянку.
  
  
  Ховард перевів їх так, що вони опинилися на кілька тисяч футів вище за Редмана і більш ніж на милю назад.
  
  
  Картер міг просто розрізнити яскраво забарвлений жолоб далеко внизу.
  
  
  Він знову глянув на Ховарда, який похитав головою, а потім підняв руку. Картер напружився. Один постріл – все, що в нього було. Він або підійде досить близько до Редмана, щоб схопити запасний парашут, або ні. Якщо він схибне, шляху назад не буде.
  
  
  Ховард упустив руку, і Картер, не роздумуючи, зійшов зі стійки, і він упав.
  
  
  Першу секунду чи дві він перекидався, але легко випростався в позі розпростертого орла, зігнувши ноги в колінах, витягнуті руки, і він летів.
  
  
  На цій висоті була невелика видима швидкість; завжди здавалося, що він просто пливе на сильному вітрі.
  
  
  Навіс Редмана був тепер набагато ближче і трохи лівіше. Картер нахилив своє тіло таким чином, щоб наблизитись до правильної траєкторії.
  
  
  Протягом наступних кількох секунд Картер викреслив зі своєї свідомості той факт, що він падає на землю зі швидкістю краще, ніж сто миль на годину, і натомість зосередився на Редмані. Він мав увійти під пологим кутом під навісом стрибуна та перед тросами парашута. Якби вони заплуталися, вони обидва впали б на смерть. У жодного з них не було жодних шансів на одужання.
  
  
  Картер знову скоригував кут вільного падіння. Тепер він міг ясно бачити Редмана. Старший стрибун дивився нагору.
  
  
  Редман помітив Картера, розвернувся обличчям до себе і простяг запасний парашут на відстані витягнутої руки.
  
  
  Сталося це швидко. Купол Редмана промайнув перед лицьовою панеллю Картера, і коли він з'єднався з витягнутим парашутом, він зазнав жахливого шоку, а потім капітан стрибуна виявився вищим і позаду нього.
  
  
  Картер працював швидко, але методично. Втратити парашут зараз було б вірною смертю. І земля мчала з неймовірною швидкістю.
  
  
  У нього був парашут на спині, але йому були потрібні дорогоцінні секунди, щоб знайти і закріпити ножні ремені, а потім стабілізувати своє перекид.
  
  
  Його альтиметр сердито гудів, попереджаючи його, що він подолав тисячу футів, і тоді він був готовий.
  
  
  Тепер земля не здавалася ніжною панорамою. Тепер він гостро усвідомлював свою швидкість.
  
  
  На висоті шістсот футів він натягнув трос. Здавалося, що протягом цілої вічності нічого не сталося, але потім жолоб почав надходити з зграї, відкриваючись, коли він був всього за двісті футів над землею.
  
  
  Картер посміхнувся. Він знав, що одного разу він спробує схибити. Але не цього разу.
  
  
  * * *
  
  
  Бред Вільямс, який керував далекосхідним столом AXE з точністю англійця, притулився до своєї машини, синього Chevrolet Caprice, за п'ятдесят ярдів від мети зони падіння, коли Картер приземлився за три фути від великого білого X.
  
  
  Він підійшов до нього, коли Картер стягував свій балдахін і розстібав паски безпеки. У нього на шиї висів бінокль. Він звів очі.
  
  
  "Той Том Редман там нагорі?"
  
  
  Картер кивнув головою. "Яструб знає?"
  
  
  Вільямс посміхнувся. «Коли ти зрозумієш, мій хлопче, що Яструб знає все. Це його справа, ти знаєш».
  
  
  Хоук був упертим директором AX, який курив сигари. Він вийшов з OSS після Другої світової війни, допоміг створити ЦРУ, а потім створив AX, коли стало очевидним, що таке агентство вкрай необхідне. Він і Картер пішли
  
  
  
  
  
  щоб повернутися разом. Їхні стосунки часом межували з стосунками батька та сина. На світі не було іншої людини, яку Картер поважав би більше.
  
  
  "Він послав тебе сюди?"
  
  
  «Так, але не для того, щоб тебе зупиняти. Щось трапилося".
  
  
  "Призначення?" - спитав Картер, його пульс почастішав.
  
  
  Вільямс кивнув головою. Він підвів очі, коли Редман відходив на посадку. "Досить трюк, який ти виконав".
  
  
  Картер знизав плечима. Вистрибувати з літака без парашута було звичною справою порівняно з більшістю його завдань. Тепер він був готовий. Більше, ніж готово.
  
  
  Редман приземлився, коли їхня машина рушила по полю. Картер підійшов до свого стрибура, і вони потиснули один одному руки.
  
  
  "Гарний стрибок, Том".
  
  
  Редман глянув на Вільямса. "Біда?"
  
  
  "Ні, але мені треба йти".
  
  
  "Побачимося, коли повернешся".
  
  
  * * *
  
  
  Була неділя, тому на бульварі Балтімор-Вашингтон не було великого руху, і вони швидко повернулися до міста.
  
  
  "Що ти можеш мені сказати, Бреде?" - спитав Картер. Він запалив одну зі своїх цигарок, виготовлених на індивідуальне замовлення, із золотими ініціалами на фільтрі.
  
  
  «Тебе відправлять до Токіо. Фріско сьогодні ввечері, потім без перерви».
  
  
  "Що там відбувається?"
  
  
  «Я сам не знаю всієї історії, Ніку, але Хоук бачив президента сьогодні вранці. Схоже, ЦРУ могло бути трохи не в собі. Їхня людина номер два, хлопець на ім'я Пол Тібет, був застрелений разом з ним. із радянським військово-морським лейтенантом у Токійському зоопарку».
  
  
  "Втеча?"
  
  
  «Схоже, але є ще дещо. Російський привіз деякі технічні дані по одному з нових підводних човнів. Він сховав їх десь у Токіо, і вони перевертають місто, намагаючись знайти його. Схоже, багато людей може обпектися від цього. "
  
  
  "Є лінія на тригері?"
  
  
  «КДБ це очевидно. Але ні, у нас немає жодної лінії на них», – сказав Вільямс. Він глянув на Картера. «Козука просив тебе. Саме».
  
  
  Картер відкинувся на спинку стільця і подумки повернувся до Токіо сім чи вісім років тому. Керівником станції AXE у Токіо в ті дні був Оуен Нашіма. Його вбили, коли він повертався до Штатів, щоб поговорити з Картером. Це завдання мало не коштувало Картеру життя, але звело його з Кадзукою Акіямою, гарною жінкою, з якою він майже одружився.
  
  
  З того часу вони разом працювали над кількома іншими завданнями. Тепер вона очолювала всю далекосхідну діяльність AXE.
  
  
  Вільямс керував шоу із Вашингтона, а Казука – з поля. Він вирішив, що добре знову побачити її.
  
  
  Штаб-квартира AXE розташовувалась на Дюпон-Серкл, де сходилися авеню Нью-Гемпшира та Массачусетса. Вільямс в'їхав у підземний гараж, і вони з Картером пройшли кілька перевірок безпеки, перш ніж їх допустили до апартаментів Хока.
  
  
  На них чекав Хоук. Це був невисокий кремезний чоловік з густою білою головою і всюдисущою смердючою дешевою сигарою, затиснутою в зубах. Він звів очі.
  
  
  "Як був стрибок?"
  
  
  Картер знав, що краще не питати Хоука, як він здобув свої знання. Ця людина була неймовірною. Мало що могло пройти повз нього.
  
  
  "Просто добре, сер".
  
  
  Хоук довго критично глянув на нього. "Як ви себе почуваєте?"
  
  
  "Я в добрій формі, сер".
  
  
  - Думаю, тепер у вас немає цієї нісенітниці у своїй системі?
  
  
  "Так сер."
  
  
  "Добре. У мене є для тебе робота. Сядь».
  
  
  Картер і Вільямс сіли за стіл навпроти Хока, який відкрив товсту папку з файлами та передав Картеру кілька знімків, зроблених із супутникового спостереження.
  
  
  «Я думаю, Вільямс вже розповів вам про Поля Тіббета і лейтенанта Лаврова».
  
  
  "По дорозі, сер", - сказав Картер, дивлячись на фотографії. Вони показали ділянку берегової лінії з порізаною поверхнею, вздовж якої знаходилося щось подібне до споруди, можливо, військово-морської бази. Але виглядав він дуже добре захищеним.
  
  
  «Світла. На північ від Владивостока», - сказав Хоук. «Великий плацдарм для підводних човнів та дослідницький комплекс. Лейтенант Лавров був лейтенантом. Але він також мав звання капітана КДБ».
  
  
  Картер підняв очі. «Бред сказав, що він дезертував. І він щось приніс із собою…?»
  
  
  Хоук вручив ескіз радянського підводного човна. "Петроградський клас. Свої останні".
  
  
  Картер на мить вивчив діаграму. "Немає фотографій?"
  
  
  «Ні, і чорт забирай, крім чуток про те, що човен здатний потай. Неможливо виявити її, доки вона знаходиться під водою. Мені сказали, що вона може підійти прямо в гавань Нью-Йорка в будь-який час, коли захоче, і ми не дізнаємося вона була там.
  
  
  "Ядерна зброя на борту?"
  
  
  «Водневі бомби та системи для їх запуску. Один з цих кораблів може почати, вести і закінчити Третю світову війну без того, щоб ми могли зробити постріл у відповідь. Ми ніколи не дізнаємось, що нас вразило».
  
  
  "Він ніс інформацію про підводний човен?"
  
  
  «Мікрочіп із комп'ютерних банків субмарини, наскільки я розумію. Операційні дані, деталі обслуговування, вся гра у м'яч. Він сказав Тібету, що сховав чіп десь у Токіо. Потрібна пластична операція, нова особистість тут, у Штатах, та мільйон готівкою”.
  
  
  "Але він ніколи не говорив Тібету, де?" - спитав Картер.
  
  
  "Вони обоє були вбиті до того, як він передав його.
  
  
  
  
  
  
  Наразі Токіо практично зона бойових дій. Росіяни хочуть повернути свій комп'ютерний чіп”.
  
  
  "І ми хочемо його відновити".
  
  
  «У найгіршому випадку, Нік. Президент приділив цьому першочергову увагу. Ти маєш повну свободу дій».
  
  
  "А як щодо японського уряду?"
  
  
  Хоук відкинувся на спинку стільця і вийняв сигару з рота. «На даний момент це єдина проблема, Нік. Японці не знають, що відбувається. На їхню думку, Тібет працював не за своїм статутом; він був приголомшений, коли спробував встановити контакт із радянським посольством. Посол Циммерман видавав усі потрібні звуки, щоб спробувати заспокоїти їх скуйовджене пір'я, але вони не пустушки. Їх очевидно, що щось відбувається. ЦРУ відправляє команду для роботи з ними… але тільки знайти вбивцю Тібета. Нічого не було сказано про комп'ютерний чіп”.
  
  
  «Я маю його знайти».
  
  
  «Будь-якою ціною, Нік. Будь-якою ціною".
  
  
  * * *
  
  
  Рейс Картера мав вилетіти до Сан-Франциско за кілька хвилин на восьму. Він залишив штаб AX приблизно о другій годині після того, як вичерпав всю наявну у Research інформацію про підводні човни типу «Петроград», а також про саму базу «Світла». Інформації було небагато, але одне ім'я постійно спливало як джерело: лейтенант-командир Ховард Пейтон, який тепер працював у Бюро військово-морської розвідки у Вашингтоні. Згідно з записами, він донедавна працював військово-морським аташе посольства США в Москві. Якщо у когось є додаткова інформація про субмарину та її можливості, то це Пейтон.
  
  
  Картер поспішив у свій будинок з коричневого каменю в Джорджтауні, де він запакував свою валізу і встановив три свої зброї у спеціально сконструйований магнітофон, який дозволив йому легко пронести їх через службу безпеки будь-якого аеропорту світу. Першою була Вільгельміна, його 9-міліметровий Люгер із додатковою обоймою та глушником. Потім з'явився Х'юго, тонкий, як олівець, гострий, як бритва, стилет, який у полі він носив на правому передпліччі в замшевих піхвах. Нарешті, П'єр – крихітна газова бомба, яку він носив високо на стегні – помістився за висувною платою. Він навів двох із них.
  
  
  Коли він був запакований, він поїхав за адресою Північного Арлінгтона, який знайшов для лейтенант-командера Пейтона. Це виявився вражаюче великий колоніальний будинок.
  
  
  Коли він зателефонував, двері відчинили покоївки.
  
  
  «Мене звуть Нік Картер, і я хотів би поговорити з командиром Пейтоном, – сказав Картер.
  
  
  Служниця впустила його, сказала, щоб він почекав у вестибюлі, і зникла у вітальні. Будинок був добре обставлений. Очевидно, Пейтон був незалежно багатий. Заробіток капітан-лейтенанта був невисоким.
  
  
  Пейтон виявився високим чоловіком від сорока до сорока років із зовнішністю патриція. Він був одягнений у сорочку з відкритим коміром та кардиган. Він курив люльку.
  
  
  "Містер Картер", - сказав він, потискуючи руку. "Чи я маю тебе знати?"
  
  
  «Ні, сер. Я прийшов поговорити з вами про підводні човни. Радянські підводні човни. Але спочатку я хочу, щоб ви переконалися, що вам слід поговорити зі мною». Картер дав номер телефону глави адміністрації Білого дому. «Вони чекають на ваш дзвінок».
  
  
  Було зрозуміло, що Пейтон знав номер. Він кивнув головою. "Чекай тут." Він повернувся, спустився широкими сходами і ввійшов до кімнати.
  
  
  Він повернувся менше ніж через дві хвилини і поманив Картера, який пішов за ним у заставлений книгами кабінет. Пейтон зачинив і замкнув двері.
  
  
  "Хочете випити?" він запитав.
  
  
  «Трохи бренді, – сказав Картер. «Але в мене мало часу, сер. Мені потрібно встигнути на літак за кілька годин».
  
  
  Пейтон налив їм випити, і вони сіли один навпроти одного у шкіряні крісла. «Білий дім дає вам високі оцінки, містере Картер, але вони не скажуть мені, хто ви. А ви можете?
  
  
  «Ні, сер. Але я прийшов поговорити з вами про радянську базу підводних човнів на Світлій та човнах типу «Петроград».
  
  
  Пейтон на мить замислився. "Очевидно, у вас був доступ до моїх звітів".
  
  
  "Так, сер, але там було небагато".
  
  
  «У нас не так багато інформації, містере Картер. І це біса ганьба. Якщо щось не буде зроблено, то скоро ми опинимося у справжній заторі».
  
  
  «Ось чому я прийшов до вас». Картер поставив склянку. «Все, що сказано, не може залишити цю кімнату. Ні за яких обставин".
  
  
  "Я розумію", - кивнув Пейтон.
  
  
  "Не виключено, що ми зможемо відновити комп'ютерний чіп Петрограда".
  
  
  Очі Пейтона спалахнули. "Де, в ім'я Бога?"
  
  
  "Я не можу сказати. Але радянський військово-морський офіцер спробував утікти на Захід. Він та його контактний офіцер було вбито. До того, як це сталося, російська сказала нам, що він привіз із собою петроградський чіп».
  
  
  "І ти підеш за ним?"
  
  
  "Так сер. Але, схоже, ніхто не може мені сказати, що саме я шукаю. Наскільки він великий? Як він виглядає? Як я зможу його розпізнати?
  
  
  Пейтон глибоко зітхнув. «Боюсь, я не можу тобі допомогти, Картер. Ніхто не знає".
  
  
  «Я розумію це, але якщо хтось і міг здогадатися, то це ти».
  
  
  Пейтон задумливо кивнув головою. "Сам чіп буде маленьким. Можливо, вдвічі більше
  
  
  
  
  
  ніж поштова марка Але його треба буде тримати у досить стабільному середовищі. Я припускаю, що він може бути в чомусь розміром з невеликою валізу. Те, в чому можна було б контролювати температуру та вологість. Може навіть знадобитися невеликий постійний струм для схем пам'яті. Але я лише здогадуюсь”.
  
  
  "Це було б крихким?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Куля через валізу зіпсує її?"
  
  
  "Майже напевно", - сказав Пейтон. «Але Боже на небесах, людино, якщо ти знайдеш цю річ, не дозволяй їй завдати шкоди! Ця річ є життєво важливою, абсолютно життєво важливою! Якби був шанс…»
  
  
  «Є лише невеликий шанс, що я зможу його знайти, перш ніж це зроблять конкуренти. Але я маю інше питання. Що ви знаєте про безпеку на Світлій?»
  
  
  «Нічого більше, ніж зазначено у моїх звітах. Це складно. Напевно, охороняється ретельніше, ніж будь-яка установка у світі».
  
  
  "Ви не можете нічого додати?"
  
  
  Пейтон похитав головою. "Ви ж не збираєтеся туди потрапити, чи не так?"
  
  
  «Останнє питання, сер. Де саме на підводному човні буде чіп?»
  
  
  Пейтон глибоко зітхнув. «Десь у безпосередній близькості від бойової рубки, усередині та серед електронних блоків управління човном… обладнання електронної протидії. Однак вам знадобиться чохол для перенесення».
  
  
  "Могли б ви розробити такий чохол?"
  
  
  Пейтон повільно кивнув головою. "Ви плануєте піти за ним".
  
  
  Картер підвівся. «Так чи інакше, сер. Зателефонуйте за тим самим номером, коли закінчите. Вони знатимуть, що робити з цією справою. І, будь ласка, сер, ніхто не повинен знати, що ми зустрічалися чи що ми обговорювали. "
  
  
  «Я знаю, що від цього залежатиме твоє життя».
  
  
  "Дякую за вашу допомогу."
  
  
  "Удачі", - сказав Пейтон, але Картер вже був за дверима і не чув його.
  
  
  Два
  
  
  Токіо перетнув міжнародну лінію дат, на чотирнадцять годин пізніше Вашингтона, округ Колумбія. Те, що мало бути для Картера пізно вранці, було лише за північ, коли його Боїнг 747 приземлився. Погода була прохолодна, і дощові хмари загрожували всередині країни. У місті пахло вихлопними газами; це був той самий запах, що і в Нью-Йорку, чи Лондоні, чи Парижі, та все ж тут була різниця. Це був Далекий Схід. Таємничий схід.
  
  
  Кадзука Акіяма чекав на нього у митниці. Це була мініатюрна жінка з тонкими рисами обличчя. Сьогодні вона була одягнена у пошитий на замовлення сірий костюм, шовкову блузу кольору слонової кістки та чорні туфлі.
  
  
  Вони не бачилися кілька років. Коли вони розлучилися, вони були коханцями та друзями. Однак тепер її прийом здавався прохолодним. Було трохи боляче, хоча Картер не хотів визнавати себе в цьому.
  
  
  "У тебе був гарний політ, Ніколас?" - Офіційно запитала вона.
  
  
  "Довго", - стомлено відповів Картер.
  
  
  "У мене є машина прямо перед будинком", - сказала вона, повернулася і повела Картера через завантажений термінал, вниз по широкому ескалатору і, нарешті, на вулицю до місця посадки, де був припаркований її червоний Datsun 300ZX.
  
  
  Він закинув свої сумки на спину, потім заліз на пасажирське місце, коли вона пристебнула ремінь безпеки і запустила двигун. Вся територія аеропорту була освітлена як вдень, і навіть у цей час була дуже завантажена.
  
  
  «Пристебни ремінь, Ніколас, – сказала вона. «Так завжди набагато безпечніше, особливо під час руху в Токіо».
  
  
  Щось у її манерах, у тоні її голосу, у тому, як вона трималася, раптово вразило Картера. Він проклинав свою дурість, пристібаючись. Росіяни були тут у силі. Вони знали Кадзуку або, звичайно, могли здогадатися, що вона була більша, ніж уявляла, і тепер вони будуть на Картері. Безперечно, на той момент вони були дуже близькі.
  
  
  Козука рушив, об'їжджаючи міні-автобус та лімузин аеропорту, а потім натиснув педаль на підлогу, двигун з турбонаддувом ожив із раптовим гнівним гарчанням.
  
  
  Вона щойно запалила світло на дальній стороні терміналу Pan Am, і кільком приголомшеним людям довелося схопитися на тротуар.
  
  
  Картер озирнувся і побачив, як сірий «мерседес» від'їхав і пішов за ними.
  
  
  "Ми підібрали хвіст", - сказав він.
  
  
  "Мерседес?"
  
  
  "Правильно."
  
  
  Вони мчали естакадою, яка вела на південь до Йокогами і на північ до самого Токіо, шини верещали, коли вона взяла поворот зі швидкістю тридцять миль на годину на позначці сімдесят п'ять.
  
  
  Вони вилетіли з під'їзної дороги на шестисмугову супермагістраль, яку було завантажено, незважаючи на годину, Казука вправно керував потужним автомобілем, різав між вантажівками, іноді перетинаючи чотири смуги руху за частки секунди, змахнувши крихітними зап'ястями. .
  
  
  Картер знову двічі озирнувся. Вперше він побачив "мерседес" далеко, але вдруге німецьку машину вже не було видно.
  
  
  "Ми втратили їх", - сказав він, повертаючись назад.
  
  
  Спідниця Казукі задерлася, оголивши більшу частину її струнких ніг та стегон. Вона глянула на нього і посміхнулася, коли зрозуміла, на що він дивиться.
  
  
  "Приємно усвідомлювати, що ти не змінився", - сказала вона.
  
  
  Картер засміявся. "Я почав думати про тебе там".
  
  
  «Вони переслідували мене як клей з того часу, як Пол Тіббет убив себе. Вони мали параболічну антену, яка вловлювала кожне слово, яке ми говорили кожному з них.
  
  
  
  
  
  
  
  Я помітив їх по дорозі”.
  
  
  Вона глянула в дзеркало заднього виду.
  
  
  "Рано чи пізно вони б дізналися, що я тут", - сказав Картер. "Ви змогли щось дізнатися?"
  
  
  "Нічого подібного", - відповіла Казука, хитаючи головою. Її довге темне волосся було зібране ззаду, оголюючи витончену шию і крихітні вушка. «За ними спостерігає більша частина екіпажу. Але не думаю, що росіяни самі розуміють, де лейтенант сховав чіп».
  
  
  "У вашому офісі було повідомлення про зустріч наперед?"
  
  
  «Ні слова, Нік. Усі в посольстві останні два тижні бігають довкола, готуючись до візиту президента. Я не бачив Пола щонайменше місяць. Очевидно, це сталося зненацька».
  
  
  «Є ідеї, як довго Лавров пробув тут, у Токіо?»
  
  
  "Усього пару днів", - сказав Казука. "Ви повинні захоплюватися його швидкою роботою з виявлення Тібета".
  
  
  «Отже, вони, мабуть, були на ньому з першого дня, - сказав Картер.
  
  
  «Проте він зміг сховати чіп».
  
  
  Картер думав про цей феномен. Якщо товариші по службі лейтенанта Лаврова в радянському посольстві знали, що він готується до дезертирства - знали, щоб вони могли налаштувати його і Тіббета на вбивство в зоопарку - чому вони не знали місцезнаходження комп'ютерного чіпа? Що йому не вистачало?
  
  
  «Я забронював вам номер у готелі «Тамака». Тут тихо та далеко від дороги».
  
  
  Картер глянув на неї. Він усміхнувся. "Обов'язково поверну деякі спогади".
  
  
  Вона теж усміхнулася. «Я сподівався, що це можливо, Ніколасе. Пройшло багато часу".
  
  
  "Занадто довго", - сказав Картер. "Надто довго".
  
  
  * * *
  
  
  Решта їхньої поїздки до міста пройшла без пригод, хоча Казука кілька разів обережно обійшов територію готелю, аби бути абсолютно впевненим, що їх не забрали.
  
  
  Коли вона була задоволена, вони припаркувалися на рампі в півкварталі позаду готелю і пішли пішки. Ця частина Токіо, звана Канда, була дуже близько до річки Суміда, що розділяла місто на частини. В цей час ночі було тихо, а провулки та вузькі вулички ховалися у темряві.
  
  
  Там, що в перекладі з японської означає «перлина», був шістнадцятиповерховий будинок кремового кольору. Усередині улесливий клерк зареєстрував Картера, і коридорний допоміг їм піднятися нагору.
  
  
  Коли вони залишилися самі, Казука обійняв його, і він притис її до себе. Він забув, наскільки добре вона почувалася. За мить чи дві вона подивилася йому в очі, і вони глибоко поцілувалися, місяці і роки розлуки танули, наче їх ніколи й не було.
  
  
  «Я не забула тебе, Ніколас, – сказала вона. "Не минуло й дня, щоб я не думав про тебе".
  
  
  Картер стомлено посміхнувся. «Я став би паршивим чоловіком».
  
  
  "Мені все одно. Тепер ти тут. Вчора пішло назавжди, а завтра невідомо.
  
  
  Вона допомогла Картерові зняти піджак, потім розстебнула краватку, стягнула її і почала розстібати сорочку.
  
  
  "Сьогодні ми нічого не можемо зробити", - сказала вона. «Крім того, ви страждатимете від зміни часових поясів».
  
  
  "Дезорієнтація", - запропонував він.
  
  
  Вона скинула його сорочку з його плечей і поцілувала його груди. "Летаргія".
  
  
  "Немає бажання", - сказав він.
  
  
  «Немає бажання», - тихо промуркотіла вона.
  
  
  Картер скинув туфлі і підняв її з ніг. Вони поцілувалися дорогою у ванну, де ванна вже була включена і диміла. Вона скинула туфлі біля дверей. Прямо всередині Картер підійшов назад однією ногою і зачинив двері, щоб зберегти тепло.
  
  
  "Мені дуже шкода, що Пол Тіббет був убитий", - сказала вона. «І все ж таки мені все одно… він привів тебе сюди».
  
  
  Картер поклав її, і вони перестали роздягати один одного. Груди Казукі були маленькими і гордовитими, і Картер взяв кожну з них у рот, проводячи мовою по темнішому ореолу її сосків. Вона вигнула спину, тихий стогін зірвався з її губ.
  
  
  Він поцілував область між її грудьми, а потім почав рухатися вниз, Казука тримав голову в її руках, коли він стягнув з неї спідницю та трусики.
  
  
  "Ніколас?" вона зітхнула.
  
  
  Він поцілував її там, повільно, його язик затримався, її тіло вібрувало від задоволення, а її стегна почали рухатися майже з власної волі.
  
  
  Картер був готовий. З нею це було дуже давно. І її тіло було таким милим.
  
  
  Він швидко підвівся і підняв її на себе, входячи в неї таким чином, їхні очі зустрілися один з одним, її губи відкриті і вологі, її дихання переривалося.
  
  
  Він обережно опустився разом з нею, так що вони лежали на товстому м'якому килимку перед ванною, і він глибоко штовхнув, її тіло поглинуло його, її м'язи стиснулися, збільшуючи задоволення в десять разів.
  
  
  Коли вони кохалися, неквапливо, навмисно, з пізнанням досвіду і з очевидним почуттям один до одного. Картер бачив, як у її очах росте задоволення, і від цього йому стало ще краще.
  
  
  Він почав змінювати свій ритм, часом сильно штовхаючи, часом затримуючись на секунду або більше майже поза її тілом, поки Казука не був майже готовий кричати від вишуканого болю її очікуваного задоволення, а потім знову встромлявся в неї, її таз піднімається назустріч його.
  
  
  Тричі вони були на піку, але щоразу відступали,
  
  
  
  
  
  
  не бажаючи так легко відпускати своє задоволення. Тоді вони відпочиватимуть разом, бажаючи, щоб їхні серця сповільнилися, бажаючи, щоб вони знову здобули контроль. Але щоразу стримуватися ставало все важче, і нарешті Картер не зупинився. Нарешті він відмовився від будь-якого контролю, її прекрасні ноги щільно обвилися навколо його талії, його руки на її сідницях тягли її вгору, їхні тіла зчепилися в ідеальній єдності.
  
  
  "Микола!" Казука закричав, і Картер побачив, що вона була поряд з ним, і відпустив її, проникаючи глибоко в неї і утримуючи, поки все їхнє існування було зосереджено на одному ідеальному моменті, який, здавалося, продовжувався і продовжувався.
  
  
  * * *
  
  
  Вони залізли у ванну, промокли і нічого не говорили. Потім вони лягли спати і знову зайнялися любов'ю, цього разу ще повільніше і з більшим задоволенням. Було майже п'ять ранку, коли Картер поринув у приємно змучений сон, у якому вони з Казукою бігли через запашний ліс біля гірського будинку її дядька.
  
  
  Це був приємний сон, і він довгий час не хотів прокидатися вранці. Зрештою, однак, він згадав, де знаходиться і навіщо прийшов сюди, і сів, здригнувшись.
  
  
  Козука вже пішов до офісу AX. Вона залишила йому записку по телефону. Опівдні вони мали разом пообідати в невеликому ресторані в токійському районі Гіндза, який вони добре знали.
  
  
  Картер замовив каву та тости з олією. Чекаючи на обслуговування номерів, він швидко прийняв душ і одягнувся, перевіривши і закріпивши свою зброю.
  
  
  Англомовна газета Tokyo Tribune принесла його тацю, але в ранкових новинах не було нічого значущого. Якщо японці знали, що російські бігають у пошуках зниклого комп'ютерного чіпа і вбивають у своїй агентів американського ЦРУ, де вони публікували це у газетах.
  
  
  Було майже десять-тридцять, коли він вийшов із кімнати і спустився на ліфті у вестибюль.
  
  
  Майор Мацу Ріширі, який очолював контррозвідку японського ЦРУ, чекав. Він підвівся і перетнув вестибюль, щоб зустріти Картера. Це був невисокий, жорстокого вигляду чоловік із довгим зазубреним шрамом над правою бровою та фальшивою лівою рукою, прикритою чорною рукавичкою. Десять років тому він був молодшим лейтенантом. Він і Картер разом працювали як у Токіо, так і на півдні, недалеко від Нагасакі, борючись із змовою китайських комуністів. Розірвалася граната, що забрала руку Ріширі і майже його життя. Тоді він не дуже любив американців; він відчував, що Схід та її проблеми слід залишити на розсуд жителів Сходу. Вони з Картером не розлучилися найкращими друзями.
  
  
  «Ласкаво просимо до Токіо, містере Картер», - сказав майор Ріширі небезпечною ноткою у голосі.
  
  
  Вони потиснули один одному руки.
  
  
  «Очевидно, ваша комп'ютерна система паспортного контролю встановлена ​​і працює добре», - сказав Картер. Він сподівався хоча б на деяку анонімність протягом доби. Однак тепер здавалося, що всі в Токіо знали, що він там був.
  
  
  Ріширі знизав плечима. Він узяв Картера за руку, і вони разом вийшли надвір. Ранок був прохолодний, але сонячний. Вулиці були забиті машинами.
  
  
  «Мені сказали, що ти провів ніч із гарною жінкою», - сказав Ріширі, поки вони йшли.
  
  
  Водій майора їхав за ними своєю машиною.
  
  
  "У мене тут друзі".
  
  
  "Хтось, кого я повинен знати?"
  
  
  Картер помовчав. «Що привело вас сьогодні вранці через все місто з Кодзімачі-ку, Мацу-сан?»
  
  
  «Треба віддати шану старим друзям».
  
  
  "Я тут, щоб дізнатися про вбивство Пола Тіббета".
  
  
  "Саме так", - відповів Ріширі. Але ви мене турбує, Ніколас-сан. Куди б ви не пішли, смерть та руйнація». Він підняв свою металеву руку у чорній рукавичці. «Минуло зовсім небагато часу, я досі не пам'ятаю болю».
  
  
  Ти завжди міг би мене виключити.
  
  
  «Ця думка спала мені на думку, повірте мені. Але я думаю, що можу зіткнутися із деякими проблемами». Ріширі похитав головою. «Натомість я думаю, що просто дивитимусь і чекатиму».
  
  
  Картер посміхнувся. "Для чого?"
  
  
  «Щоб ви розкрили справжню причину, через яку Пол Тібет був убитий у парку Уено. І чому зараз так багато росіян бігають моїм містом». Рішірі підійшов трохи ближче. «Мене вражає, Ніколас-сан, що вони щось відчайдушно шукають. Цікаво, що це може бути?
  
  
  "Я не знаю", - сказав Картер.
  
  
  Ріширі голосно засміявся, зупинився на мить, потім знову голосно розсміявся, коли він повернувся і заліз на заднє сидіння своєї машини. Перед тим, як піти, він подивився на Картера.
  
  
  «Тепер це моє місто, Картер. Було б розумно не забути його».
  
  
  «І було б мудро, майоре, не забути, що я твій друг, а не ворог».
  
  
  Ріширі увімкнув скло, і машина плавно від'їхала від узбіччя, зливаючись із потоком машин.
  
  
  Якийсь час Картер залишався стояти на місці. Безперечно, люди Ріширі були поблизу, спостерігаючи за ним. Це справді було велике місто. Ріширі міг накласти на одну людину стільки команд, що їх було практично неможливо похитнути. Але росіяни також виставили багато чоловіків. Настав час відволіктися, Картер
  
  
  
  
  
  що цілком може вбити двох зайців одним пострілом.
  
  
  * * *
  
  
  Радянське посольство розміщувалося в величезному цегляному будинку, що наїжаться антенами, в Кодзіматі-ку, дипломатичної частини Токіо. Картер узяв таксі через місто від Канди, наказавши водієві висадити його за кілька кварталів від посольства.
  
  
  Заплативши водієві, Картер зміг виявити принаймні три команди Ріширі: одну з іншої сторони вулиці на чорній Toyota Celica; один позаду в якомусь фургоні без вікон із безліччю антен; а попереду – таксі, на якому горіла вивіска «зайнято», але на задньому сидінні було порожньо. Картерові довелося посміхнутися. І все-таки Ріширі попередив його, щоб вони не вважали за необхідне ховатися. Але є й інші, підозрював Картер. Інші, менш очевидні.
  
  
  Він обійшов таксі, але замість того, щоб продовжити рух багатолюдним тротуаром, Картер повернувся, дочекався зупинки руху і поспішив через вулицю.
  
  
  Як і скрізь у Токіо, цей район був дуже жвавим, вулиці були заповнені людьми, автомобілями, вантажівками та автобусами.
  
  
  Він пірнув у невеликий магазинчик, де продавалися шкіряні вироби. Пара відвідувачів здивовано підняли очі, коли він рясно вибачився японською, потім обійшли прилавок через завішаний дверний отвір і вийшли із задньої частини у вузький провулок.
  
  
  Люди Ріширі з'явилися з обох кінців провулка, як і підозрював Картер. Він повернувся і побіг до кінця провулка, двоє чоловіків спокійно чекали на нього. В останній момент він пірнув у задній вхід іншої крамниці - цього разу флорист вискочив уперед і вискочив на тротуар, якраз у той момент, коли таксі вивантажувало пасажира. Він забрався до машини і наказав водію до радянського посольства. Коли таксі від'їжджало, люди Ріширі з провулка з'явилися перед магазином.
  
  
  Картер визирнув у заднє вікно, посміхнувся і помахав рукою.
  
  
  Шлях до радянського посольства зайняв лише кілька хвилин. Картер вирішив, що достатньо часу, щоб команди Ріширі перегрупувалися і рушили за ним. Саме те, що він хотів.
  
  
  Картер заплатив водієві і вийшов через дорогу від посольства, біля входу в невеликий парк із синтоїстським храмом позаду.
  
  
  Поруч був кіоск, де продавали рибу, рис, чай та пиво. Картер підійшов до нього, замовив пиво і закурив цигарку, чекаючи, коли почнеться витік.
  
  
  Це не зайняло багато часу. Повз проїхала чорна «Тойота Селіка», водій зауважив Картера. За кілька секунд фургон під'їхав ярдах за п'ятдесят і припаркувався.
  
  
  Картер був на увазі у всіх у посольстві. До теперішнього часу його обличчя було відоме з аеропорту. Російським не знадобиться багато часу, щоб помітити його та прибігти.
  
  
  Той самий «Мерседес» з аеропорту виїхав з воріт посольства і повільно попрямував угору кварталом. Одна з команд Ріширі в таксі проїжджала повз, і вона помчала слідом за німецькою машиною.
  
  
  За кілька хвилин з воріт посольства вийшли четверо бігунів. Двоє з них попрямували до кута, а двоє інших попрямували через вулицю до Картера.
  
  
  Люди Ріширі в "Селіку" і фургоні вийшли з машини і нервово спостерігали за Картером, який тримався ще кілька секунд, поки він допивав пиво.
  
  
  Він подивився вгору, прямо обличчям до росіян, що переходять вулицю, викинув сигарету, обернувся й увійшов у невеликий парк.
  
  
  Росіяни на розі побігли, як і ті, хто переходив вулицю. Люди Рішірі пішли за ними.
  
  
  У парку Картер пірнув за святилище, де він переліз через високу цегляну стіну. Нагорі він озирнувся в той момент, коли перший російський перетинав парк, притискаючи до свого тіла пістолет із глушником.
  
  
  Російський помітив Картера, підняв пістолет і збирався вистрілити, коли пролунав постріл, і він упав уперед на коліна, у нього вибухнула потилиця.
  
  
  Картер упав у невеликий садок приватного будинку, коли в парку кричала жінка, хтось лаявся російською, і пролунали нові постріли.
  
  
  Коли він поспішав через сад, розсувні двері з рисового паперу в задній частині будинку відчинилися, і в дверях з'явилася симпатична молода жінка, одягнена в кімоно.
  
  
  Вона чула постріли. Вона подивилася від стіни, через яку перейшов Картер, а потім знову на Картера. Вона вагалася мить, але потім поманила і відступила убік, показуючи, що він може пройти через її будинок.
  
  
  Картер швидко зняв туфлі, низько вклонився жінці, побажав їй всього найкращого, а потім поспішив через будинок, двоє дітей у вітальні дивилися на нього широко розплющеними очима.
  
  
  У палісаднику Картер знову одягнув черевики і визирнув за ворота. Вулиця там була жвавою, але він не бачив ні сліду людей Ріширі чи росіян, хоча знав, що лише за хвилину чи близько того вони переберуться через стіну чи принаймні прийдуть. навколо цієї вулиці.
  
  
  Він озирнувся. Молода жінка та її діти дивилися на нього. Діти махали та посміхалися. Картер помахав у відповідь, потім вийшов надвір, перейшов вулицю і завернув у дальній кут.
  
  
  
  
  
  де він упіймав таксі.
  
  
  Майору Ріширі не знадобиться багато часу, щоб знову знайти свій слід, і цього разу Картер не думав, що ця людина буде такою ж сердечною.
  
  
  Однак одне його спантеличило. Він очікував, що росіяни захочуть піти за ним, як його помітять перед їх посольством. Але той, хто увійшов до маленького парку, витяг пістолет. Він отримав наказ стріляти.
  
  
  Три
  
  
  Козука запізнився на десять хвилин. Картер почав турбуватися про неї, коли вона нарешті захекалася. Вона була стурбована.
  
  
  "Вони не в силі", - сказала вона, цілуючи Картера в щоку і сідаючи.
  
  
  Вони були в невеликому ресторані в Гіндзе, районі Токіо, де розташовувалася більшість нічних клубів та розважальних закладів. Район був поєднанням лондонського Сохо, Нью-Йоркської Таймс-сквер і берлінського Кудамна. Район ніколи не спав.
  
  
  "Російські?" - спитав Картер.
  
  
  Козука кивнув головою. "Вони були при мені з того моменту, як я покинув готель".
  
  
  "Чи були у вас проблеми?"
  
  
  «Я струсив їх дорогою до офісу, але коли повернувся, вони були там. Було не так просто втратити їх, приходячи сюди, але я втратив. Наразі ми в безпеці».
  
  
  "Чому раптова ескалація?" - спитав Картер. "Я не розумію".
  
  
  Прийшов їх офіціант, і вони розмістили замовлення на асорті суші, теріяки з яловичини, рис та саке. Рядовий обід, але Картер відчував, що він йому знадобиться.
  
  
  «Думаю, я маю відповідь на це питання», - сказав Казука. "Ви мали справу з лейтенант-командиром Говардом Пейтоном?"
  
  
  Картер подався вперед. "Що трапилося?"
  
  
  «Це було по радіо сьогодні вранці, Ніколасе. Його знайшли застреленим у своєму будинку у Північному Арлінгтоні. Схоже, його катували».
  
  
  "Ублюдки", - наполовину сказав собі Картер.
  
  
  «Хоук надіслав вам пораду. Він сказав, що Пейтон був свого роду експертом зі Світлої, радянської бази підводних човнів. Ви його знали?
  
  
  "Я зустрівся з ним за пару годин до вильоту", - сказав Картер.
  
  
  "Це могло бути просто збігом", - сказав Казука.
  
  
  Картер похитав головою. Ні, вони знали, що я зустрічався з ним. Мабуть, вони його позбулися. Ублюдки». Картер швидко пояснив свою сутичку з майором Ріширі та заплановану диверсію перед радянським посольством. «У російської був пістолет. Він збирався застрелити мене серед білого дня в синтоїстському парку. Це божевілля!"
  
  
  «У Рад було б багато дипломатичних проблем».
  
  
  «Ви, чорт забирай, маєте рацію, були б проблеми, а це означає, що вони не мають жодного уявлення, де Лавров сховав комп'ютерний чіп. Коли вони дізналися від Пейтона, про що я питав, вони розлютилися. Вони думають, що я знаю, де чіп захований”.
  
  
  "Яка?"
  
  
  Картер пояснив крихкість крихітного чіпа і валізи, яку Пейтон погодився побудувати.
  
  
  "Якби він сказав російським, що будує таку валізу, - сказав Казука, - вони б повірили, що ви знаєте, що це за чіп і де він знаходиться".
  
  
  "Що також означає, що вони його ще не знайшли", - сказав Картер. «Інакше вони не стали б так відчайдушно зупиняти мене».
  
  
  У голові Картера почав формуватись ще один план. Знайти комп'ютерний чіп у Токіо було практично неможливо. Тепер їм могла допомогти тільки сліпа удача. Мікрочіп може бути будь-де, навіть на дні Токійської затоки. Можливо навіть, що Лавров обдурив їх усіх – своїх людей, а також Пола Тіббета. Можливо, він ніколи не мав чіпа. Або однаково можливо, що він сховав його десь за межами Токіо, тільки сказавши Тібету, що він знаходиться в місті, щоб скинути його.
  
  
  Про шанси знайти комп'ютерний чіп, який він, за словами Лаврова, приніс, не варто думати. Однак Картер точно знав, де є хоча б одна мікросхема.
  
  
  Світла.
  
  
  * * *
  
  
  Після обіду вони повернулися до Кіобаші, величезної телевізійної вежі, створеної на зразок паризької Ейфелевої вежі, що височить на північ. Козука зробив два проходи повз офіс AX, щоразу помічаючи іншу радянську команду. Вона припаркувалася за квартал від них, і вони попрямували назад у високий житловий будинок поряд із будинком, в якому розміщувалася компанія Amalgamated Press and Wire Services.
  
  
  У підвалі вони поспішили тьмяно освітленим коридором для техобслуговування, заповненим кабелями, водопроводом і опалювальними каналами, до товстих сталевих дверей, які Казука відімкнув.
  
  
  Усередині вони піднялися на ліфті до її офісу.
  
  
  Те, що росіяни стояли перед вхідними дверима, не тільки ускладнювало цю операцію, а й заважало нормальному бізнесу AX. Незабаром потрібно буде щось зробити, щоб позбавити Amalgated Press будь-яких підозр. Їхнє укриття було збудовано надто ретельно, щоб воно пішло нанівець через одне завдання.
  
  
  Козука провів Картера в задні кімнати, захищені від будь-якого електронного спостереження. Зовнішні офіси були зайняті. Крім завдань AX, Amalgamated Press була законною працюючою телеграфною службою, яка збирала та передавала реальні новини.
  
  
  Був пізній вечір у Вашингтоні, коли Картер зателефонував до Хоука.
  
  
  "Ви чули про Пейтон", - сказав Хоук.
  
  
  "Так, сер. Він робив дещо
  
  
  
  
  
  
  "Орк для мене", - сказав Картер і швидко пояснив, що вони обговорювали з Пейтоном і що флот обіцяв зробити.
  
  
  "Яке твоє становище, Нік?"
  
  
  «Добре, сер. Я не думаю, що ми маємо шанс знайти тут петроградський чіп. Росіяни не знають, де шукати. І вони стали недбалими та щасливими».
  
  
  "Я боявся цього".
  
  
  «Я маю на увазі ще дещо, сер, - сказав Картер. Він звів очі. Козука дивився на нього.
  
  
  «Давай, – сказав Хоук.
  
  
  «Мені знадобиться співпраця нашого посольства та Арнольда Скотта, а також японців».
  
  
  "Рішірі вже зв'язувався з вами?"
  
  
  «Він чекав цього ранку в холі мого готелю».
  
  
  «Тоді їм доведеться сказати. Це те, що ви кажете?»
  
  
  "Так сер."
  
  
  «Ви хочете влаштувати диверсію там, у Токіо. Змусіть росіян думати, що ЦРУ та японська розвідка проводять інтенсивні пошуки чіпа. А поки що… ви хочете проникнути у Світлу».
  
  
  "Так, сер", - сказав Картер. "І для цього мені знадобиться велика допомога".
  
  
  «У тебе це, Нік. Президент дав нам зелене світло на все, окрім тотальної стрілянини. Ми хочемо той комп'ютерний чіп!
  
  
  «Я подивлюся, чи я зможу принести його вам. А поки подивимося, чи зможе хтось із співробітників Пейтона придумати таку валізу. Принесіть його мені якнайшвидше».
  
  
  "Удачі, Нік".
  
  
  «Дякую, сер, думаю, мені знадобляться».
  
  
  Картер повісив трубку, підійшов до вікна з одностороннім рухом і подивився на місто. Для того, що він задумав, йому напевно знадобиться співпраця майора Ріширі. Щоб погодитись з цією операцією, на японців потрібно було чинити великий тиск. Радянський Союз знаходився на відстані двохсот миль Японським морем від Хоккайдо, північного острова. Величезний російський ведмідь завжди зловісно маячив північ від.
  
  
  "Ти йдеш до Світлої", - м'яко сказав Казука.
  
  
  Картер кивнув головою і повернувся до неї. Її обличчя відбивало її страхи. "Ми ніколи не знайдемо тут чіп".
  
  
  "Це так важливо, Ніколас?"
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  Здавалося, вона зібралася з духом. Вона посміхнулась і кивнула головою. «Тоді ми зробимо все правильно, щоби ти повернувся. Дім мого дядька все ще там, у горах, чекає на нас».
  
  
  "Кого ми підняли на Хоккайдо?"
  
  
  «У нас є невеликий пост прослуховування в рибальському селі на південь від Ваккана… це на самому північному краю Хоккайдо. В основному це чагарники гористої місцевості з горами всередині країни. Дуже холодно в цю пору року».
  
  
  "Як щодо рибальського човна та команди?"
  
  
  "Щоб відвезти вас до Світлої?" — спитала вона. Вона похитала головою. «Ви не зможете наблизитись до цього місця ближче, ніж на п'ятдесят миль. У вас точно ніколи не буде нагоди приземлитися».
  
  
  Картер посміхнувся. "Хто знає?" він сказав. «Зроби щось для мене».
  
  
  "Коли ти хочеш піти?"
  
  
  «Сьогодні ввечері», - сказав Картер, і Казука затамувала подих.
  
  
  «Нехай хтось забере мої речі у готелі».
  
  
  "Де я тебе побачу?"
  
  
  "Як мені дістатися до Хоккайдо?"
  
  
  "По повітрю", - сказала вона. Вона назвала маленьку злітно-посадкову смугу за містом.
  
  
  "Тоді побачимося", - сказав Картер. "Десять годин."
  
  
  "Куди збираєшся?"
  
  
  "Щоб влаштувати іншу диверсію".
  
  
  Спускаючись у підвал, Картер подумав про майора Ріширі. Він звинуватив американський інтервенціонізм у регіоні у втраті своєї руки. Він був би слабкою ланкою у цій операції, хоча у багатьох відношеннях міг би бути найважливішим.
  
  
  * * *
  
  
  Картер без пригод дістався американського посольства в Кодзимачі. Усередині його протягом перших десяти хвилин обходив молодший співробітник консульського відділу, поки хтось не почав розуміти, що принаймні вони мають хтось, хто знає всю оперативну схему ЦРУ в Токіо. Зрештою, Арнольда Скотта викликали.
  
  
  Скотт був одним із старих робітників давним-давно. Йому слід було працювати в Ленглі, але він вважав за краще польові завдання. Він і Хоук знали один одного, і хоча Скотт чув про Картера, вони ніколи не зустрічалися.
  
  
  Вони потиснули руки, коли Скотт з'явився в офісі консульства. «Мені щойно зателефонував ваш бос», - сказав він.
  
  
  Вони піднялися на четвертий поверх офісу Скотта. Його секретар принесла їм каву, і, коли вони залишилися самі, Скотт витяг зі свого столу пляшку бурбона і налив трохи в кожну з кавових чашок.
  
  
  "Хоук витягнув велику зброю", - сказав Скотт. «Ми отримали це згори, що ми співпрацюватимемо з вами на сто відсотків».
  
  
  "Я ціную це."
  
  
  Скотт похитав головою. "Хоук сказав щось про те, що ніколи не знайшов чіп тут, в Токіо ...?"
  
  
  "Навіть якщо він тут, я не думаю, що ми знайдемо його за сто років пошуків".
  
  
  "То що ми всі тут робимо?"
  
  
  «Не достатньо. Мені знадобиться відволікання. Чим більше тим краще".
  
  
  Очі Скотта звузилися. "Що в тебе на думці, Картер?"
  
  
  «Нам потрібний Петроградський чіп. Це найвищий пріоритет».
  
  
  "Але ти щойно сказав..."
  
  
  «Вірно – ми ніколи не знайдемо чіп тут, у Токіо. Але я знаю де ще один».
  
  
  Скотт почав протестувати, але потім відкинувся на спинку стільця з подивом на обличчі. "Світла".
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  "Ти збираєшся підняти
  
  
  
  
  
  Комп'ютерний чіп радянського підводного човна в центрі бази, що охороняється в світі.
  
  
  "Щось на зразок цього. Але якщо росіяни тут, у Токіо, подумають, що ми перестали шукати, вони можуть почати турбуватися про Світлу та ще більше посилити свою безпеку».
  
  
  Скотт подумав про це на мить чи дві. Картер зробив ковток крутої кави. Це було добре.
  
  
  «Японці мають бути поінформовані», - сказав Скотт. "Як Хок до цього ставиться?"
  
  
  «Це зробить операцію законнішою».
  
  
  "Але ми не збираємося розповідати їм, що відбувається насправді?"
  
  
  Це було непросто. «Ще ні, я не думаю, – сказав Картер. "Майор Мацу Ріширі і я вели справи раніше, і він не особливо піклується про мене".
  
  
  Скотт знову замовк, обмірковуючи це. "Ви домовилися, щоб дістатися Світлої?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Я не хочу про це знати". Скотт похитав головою. «Пол Тіббет був гарною людиною. Вони вбили його прямо тут, у Токіо, через чіп. Вони теж не будуть добрими до вас, якщо вас зловлять».
  
  
  "Ні, вони не будуть".
  
  
  Скотт простяг руку і клацнув кнопкою інтеркому. «Подзвони майору Ріширі за телефоном. Скажи йому, що я хотів би зустрітися з ним тут – негайно. Головний пріоритет».
  
  
  "Так, сер", - сказав його секретар.
  
  
  Скотт налив їм ще кави та бурбона. «Між людьми Ріширі та моїм народом ми повинні мати можливість створити досить пристойний сморід».
  
  
  "Той, у якому мені доведеться особисто брати участь", - додав Картер.
  
  
  "Яка?"
  
  
  «Я хочу, щоб росіяни бачили мене. Я хочу, щоб вони знали, що я тут, у Токіо».
  
  
  «Якщо вони побачили вас тут і повірили, що ви все ще тут, вони не запідозрять, що ви біжіть до Світлої».
  
  
  «Щось подібне до цього», - сказав Картер, посміхаючись.
  
  
  Секретарка Скотта зателефонувала йому за п'ять хвилин. "Містер Скотт... майор Ріширі вже тут, сер".
  
  
  Брови Скотта підвелися. «Надайте його».
  
  
  «Він стежив за мною всюди, – сказав Картер. Він і Скотт піднялися на ноги, коли зайшов майор.
  
  
  «Я чекав на цю маленьку зустріч», - холодно сказав Ріширі. Він не виглядав надто щасливим.
  
  
  «Доброго дня, майоре, - сказав Скотт. - Думаю, ви знаєте містера Картера.
  
  
  "Справді", - сказав Ріширі. «За словами містера Картера, сьогодні вранці я провів півгодини болісних випробувань з моїм босом та моїм держсекретарем. Це дві дуже переконливі людини, яким не подобається бути залученими до особистих симпатій чи антипатій своїх підлеглих».
  
  
  "Тоді ви співпрацюватимете з нами?" - гаркнув Картер. Він втомився грати із цим чоловіком у ігри.
  
  
  "На даний момент, містер Картер, на даний момент".
  
  
  "Ми починаємо сьогодні ввечері, майоре".
  
  
  "Почати що?" - Запитав Ріширі.
  
  
  «Ви запитали мене, що шукали росіяни і чому був убитий Пол Тібет. Тепер я вам скажу.
  
  
  Рішірі подивився на Скотта. «Картер – це ЦРУ? Він працює на вас? Його призначать тут, у Токіо?
  
  
  «Немає всього перерахованого вище. Містер Картер просто перебуває тут із особливим дорученням. Коли його буде виконано, він піде».
  
  
  "Добре", - сказав Ріширі. "Добре. Тепер розкажи мені все, Ніколас-сан».
  
  
  Картер повторив більшу частину історії знову, включаючи справу з лейтенантом Лавровим, який намагався обміняти петроградський чіп на таємне відступництво. Він не згадав про свою розмову з Говардом Пейтоном і, звичайно ж, не згадав про Кадзука, AX, і його плани покинути Хоккайдо тієї ночі.
  
  
  Коли Картер закінчив, Ріширі поринув у задумливу мовчанку. Скотт глянув на Картера і знизав плечима.
  
  
  «Єдині, хто матиме шанс знайти чіп, - це самі росіяни. Ми повинні йти за ними. Всі вони. Вночі та вдень. Як тільки вони знайдуть чіп, ми його заберемо», - сказав Скотт. .
  
  
  «Зрештою, це їхня власність», - розумно сказав Ріширі.
  
  
  «Підводний човен типу «Петроград», коли він буде повністю введений в дію, серйозно порушить баланс сил. Це може означати війну.
  
  
  «Врятуй мене від спектаклю, Картер».
  
  
  "Чи буде у нас ваша співпраця?"
  
  
  Ріширі вагався. Врешті-решт він кивнув. "Звісно. Цікаво буде подивитися, як росіяни відреагують на вашу присутність. Їхня людина в парку навпроти їхнього посольства мертва. Їхнього посла викликали до мого прем'єр-міністра. Ви тут чи двадцять років. чотири години, і вже біда. Буде більше. Але мені нема чого сказати з цього приводу».
  
  
  * * *
  
  
  Майор Ріширі влаштував дві кімнати на двадцять першому поверсі нового готелю Tokyo Hilton, звідки відкривався чудовий краєвид на радянське посольство. Протягом кількох годин в одній із кімнат було встановлено повну мережу зв'язку, а в іншій було встановлено обладнання для спостереження, так що за самим посольством можна було спостерігати візуально, на слух та в електронному вигляді. Усі системи були пасивними, тому росіяни було неможливо виявити спостереження. Однак, вони зможуть контролювати мережу зв'язку.
  
  
  У Ріширі було принаймні дві дюжини своїх людей на полі бою, тоді як Скотт зміг зібрати лише півдюжини своїх легіонерів. Однак цього було достатньо, аби повністю прикрити дії радянського посольства та особливо операцій КДБ. Російським було також достатньо знати, що відбувається. Як вони йшли
  
  
  
  
  
  можна було лише здогадуватись.
  
  
  Картер зумів прослизнути у вестибюль готелю ближче до вечора, щоб зателефонувати до Казуки і підтвердити, що вона змогла зробити все необхідне.
  
  
  "Все готово, Ніколас", - сказала вона. «Але що відбувається з російським посольством? Там дуже багато активності».
  
  
  «Перезвоніть нашим людям. Це шоу Скотта та Ріширі», - сказав Картер.
  
  
  "Ви пов'язані з цим?"
  
  
  «Так, але послухай мене дуже уважно, Казуко. Неважливо, що ти чуєш… що б ти не думав, що б не відбувалося, дотримуйся нашого розкладу. Ти розумієш?"
  
  
  "Сподіваюся, Ніколас".
  
  
  «Побачимося сьогодні о десятій».
  
  
  "Удачі", - сказала вона.
  
  
  Картер повісив люльку і повернувся нагору. Бажати йому удачі на цьому завданні стало звичкою. Це починало діяти йому на нерви.
  
  
  * * *
  
  
  До шостої вечора стало очевидно, що задумали росіяни. Вони розділили свої зусилля на шість команд, кожна з яких була призначена в один із головних районів Токіо: Канда, Хонго, Кіобаші, Асакуса, Ніхонбаші та Кодзімачі-ку.
  
  
  Очевидно, вони мали список місць та контактів Лаврова, а також місця зустрічей та контактів інших співробітників посольства.
  
  
  Крок за кроком вони буквально розбирали Токіо - титанічна задача, в яку вони кинулися з шаленством.
  
  
  І через це були неприємності. Крім російського, вбитого в синтоїстському парку навпроти їхнього посольства, два японські докери були вбиті в Ніхонбаші, коли вони намагалися перешкодити двом невідомим чоловікам проникнути на борт судна, яке прибуло з Радянського Союзу п'ятьма днями раніше. Поліція Токіо не знала, хто були вбивці, на відміну людей Ріширі. Але їм наказали тільки слідувати і спостерігати, а не втручатися, якщо росіяни не виявлять чіп.
  
  
  До восьми можливість, на яку так чекав Картер, нарешті, представилася. Час наближався, але він хотів переконатись.
  
  
  У Гіндзе спалахнув невеликий безлад між парою росіян і кількома десятками японських хуліганів-підлітків. Ріширі поспішив подивитися, що може зробити, щоб заспокоїти ситуацію, не привертаючи занадто багато уваги поліції.
  
  
  Картер і Скотт покинули готель за кілька хвилин, розділившись перед ними. У Скотта були інструкції з пікапа. Ідея йому не дуже сподобалася, але вона була досить старою польовою людиною, щоб зрозуміти - враховуючи брак часу - що варіантів не так багато.
  
  
  Скотт пішов за своєю машиною, а Картер пішки попрямував до радянського посольства. Будівля була освітлена, як цирк із трьома кільцями, і була так само завантажена, команди приходили та йшли.
  
  
  Кодзіматі-ку був сучасним районом Токіо. Він був переважно добре освітлений і завантажений автотранспортом.
  
  
  Здається, Картер має майже десять хвилин, щоб дістатися до посольства. Він знову розташувався з іншого боку вулиці біля входу в синтоїстський парк, хоча зараз сховався в тіні.
  
  
  Росіяни хотіли його хоча б тому, що один із їхніх людей був убитий від його імені.
  
  
  У обумовлений час, через чотири хвилини, Картер вийшов з тіні і опинився на очах біля посольства. З воріт виїхала машина. Картер витягнув блокнот і записав номер ліцензії.
  
  
  За мить він попрямував до продуктового кіоску - і побачив, як з посольства вибігає пара агентів. Картер повернувся і витягнув свій «люгер» у той самий момент, коли побачив, що машина Скотта повернула за ріг.
  
  
  Картер підняв пістолет і вистрілив високо. Тут він вів небезпечну гру. Тепер його життя залежало від того, що двоє агентів КДБ через дорогу були професіоналами та вміли стріляти.
  
  
  Вони відкрили вогонь, три кулі потрапили Картеру високо в груди, відкинувши його назад, з ніг.
  
  
  Рух припинявся, люди кричали та кричали.
  
  
  Скотт зупинився через секунду і кинувся туди, де лежав Картер. Росіяни повернулися на територію посольства і з тіні спостерігали, як Скотт поспішно затяг Картера назад до машини і безцеремонно кинув на заднє сидіння.
  
  
  Скотт зупинився на мить, щоб подивитися на посольство, потім він стрибнув у свою машину і поїхав, коли вдалині задзвонили поліцейські сирени.
  
  
  Чотири
  
  
  «У нас тут поранений! Картер поранений! - крикнув Скотт у рацію.
  
  
  "Роджер це", - порадував оператор центру спостереження в Хілтоні. "Де ти?"
  
  
  «Ми виходимо з Кодзимачі-ку. Але я думаю, що ми маємо хвіст».
  
  
  "Вам допомогти?"
  
  
  "Негативний, негативний", - сказав Скотт. Він витяг машину за кут, потім збіг пандусом і попрямував на схід автострадою.
  
  
  «Перший блок, дайте нам ваше точне місце розташування», - проревела рація.
  
  
  Скотт простяг руку і вимкнув його. Він глянув у дзеркало заднього виду. "Як у вас там справи?"
  
  
  "Я відчув себе краще", - сказав Картер, напружено сідаючи. Він озирнувся туди, де вони прийшли. Це здавалося ясним, хоч було важко сказати. На той час був дуже жвавий рух.
  
  
  "Ви приймали що
  
  
  
  
  
  
  У мене там пекельний шанс, - сказав Скотт.
  
  
  Картер хворів на груди в тому місці, де три кулі потрапили в кевларовий жилет. «Я хочу, щоб моє тіло було наступним літаком назад до Штатів».
  
  
  «Коробка вийде з ладу вранці. Але, можливо, Рішірі захоче її побачити».
  
  
  «Якщо ваші люди будуть рухатися досить швидко, у нього не буде часу що-небудь змусити», - сказав Картер, знімаючи куртку і розстібаючи жилет куленепробивний. «Якщо ви зіткнетеся із надто великими неприємностями, зателефонуйте Хоуку. Він зможе смикати за ниточки».
  
  
  Скотт важко міг прийняти те, що відбувається. Чи можете ви сказати мені, з ким ви працюєте тут, у Токіо? Хто подбає про те, щоб ви піднялися на Хоккайдо?
  
  
  "Ні не можу".
  
  
  "У мене немає можливості зв'язатися з ..."
  
  
  «Слухай, Скотт, - сказав Картер, сідаючи вперед. «Я не хочу, щоб ви, люди, намагалися переслідувати мене. Я не хочу, щоб хтось стояв біля моїх задніх дверей. Це і так буде досить складно.
  
  
  «Божевільний, якщо ви запитаєте мене».
  
  
  «Просто переконай усіх, що я мертвий».
  
  
  "Включаючи майора Ріширі".
  
  
  «Особливо його, – сказав Картер.
  
  
  * * *
  
  
  Було вже далеко за дев'ять годин, коли Скотт висадив Картера в Хонго на далекій півночі Токіо. Вони зробили велике коло довкола міста, аби бути абсолютно впевненими, що за ними не стежать.
  
  
  «Я не можу сказати, як мені це подобається, Картер. Якщо і коли ти де-небудь зробиш великий фурор, Ріширі зрозуміє, що я збрехав йому. Після цього буде складно із ним працювати».
  
  
  "Я знаю. Але це важливо».
  
  
  "Вірно", - сказав Скотт і подав у відставку. "Ну щасти."
  
  
  Картер якийсь час дивився на нього, потім похитав головою, обернувся і пішов.
  
  
  Вночі Хонго був відносно тихим районом міста, бо саме тут розташовувалася більшість шкіл та коледжів.
  
  
  Картерові знадобилося майже десять хвилин, щоб знайти таксі, щоб відвезти його назад до міста, де Казука залишив йому маленьку «хонду» на паркувальній рампі. Він кілька разів обігнув місцевість пішки, потім сів у машину і одразу ж поїхав на схід, виїхавши з міста.
  
  
  За словами Казукі, поле комерційної авіації Хатіодзі практично не функціонувало, його об'єкти були старомодними та старими. Пара японських штурмовиків, що літають на старих біпланах Steerman, привезених зі Штатів, були єдиними, хто використовував це поле на регулярній основі. У дальньому кінці вулиці у маленькому будинку жила літня пара. Вони обслуговували злітно-посадкові смуги, стежили, щоб світло працювало, і тримали паливні баки повними.
  
  
  Картер звернув з другорядного шосе і повільно поїхав ґрунтовою дорогою, яка вела назад до аеродрому. Через милю його фари висвітлили ворота, які були відчинені. Він зупинився. Козука дав йому ключ від воріт. Але тепер його було відкрито.
  
  
  Він вийшов з машини і підійшов до паркану, освітленого фарами.
  
  
  Замок висів на важкому ланцюзі. Він був відкритий. Він підняв його і оглянув світла. Його не змушували, хоч його можна було підібрати. Він звів очі. Він почав відчувати погане передчуття з цього приводу.
  
  
  Повернувшись у машину, Картер вимкнув світло фар, проїхав через ворота і попрямував через поле до будівлі аеровокзалу, де було темно.
  
  
  На протилежному боці поля він міг бачити тьмяне світло вдома наглядача, але з цього боку смуги не горіли навіть вогні ангарів.
  
  
  Обійшовши найближчий ангар, Картер помітив двомоторну «Цесну 310», що стояла на пероні перед будівлею аеровокзалу, і різко зупинився.
  
  
  У літаку було темно, і з того місця, де він знаходився, він не міг бачити, чи є хтось усередині чи поблизу. Кілька миттєвостей він просто сидів там, але потім увімкнув задній хід і позадкував за ангар, де вимкнув двигун і вийшов.
  
  
  Росіяни переслідували Казуку по всьому Токіо. Можливо, цього разу їй не вдалося струсити, і вони вистежили її тут.
  
  
  Картер витягнув свій «люгер», але потім передумав. Він сунув пістолет назад у кобуру. Офіційно він був мертвий. Він не хотів, щоб сюди приїхала поліція, щоб розслідувати стрілянину. Він витяг Х'юго, лезо стилету блищало у світлі зірок, поки він пішки обходив ангар.
  
  
  Будівля була збудована з гофрованого металу на дерев'яному каркасі. Він рипів і деренчав на легкому вітрі. Двічі Картера зупиняли, думаючи, що він почув грюкання дверей. Однак щоразу він вирішував, що це просто вітер, і продовжував.
  
  
  У далекому кінці ангара він визирнув з-за рогу. Червоний Дацун Казукі був припаркований позаду двоповерхової будівлі терміналу з білою штукатуркою. Ніде не світили вогні. Начебто вся ця сторона поля відключилася від електрики.
  
  
  Він довго залишався у тіні, спостерігаючи за терміналом, але руху не було. Можливо, він сам налякав. Можливо, Казука просто забув зачинити ворота, і тепер вона чекала на нього всередині. Але якийсь внутрішній голос, якесь шосте почуття говорили йому інакше. Йому це здавалося неправильним.
  
  
  Він повернувся і повернувся до вікна у задній стіні ангара. Зламавши її, він заліз усередину і майже
  
  
  
  
  
  
  одразу ж його вдарив різкий запах бензину. Ангар був заповнений газовими парами. Одна іскра, один сірник - і все вибухне.
  
  
  Великі службові двері в передній частині ангара були частково відчинені, але вітер віяв з того напрямку, затримуючи пари всередині.
  
  
  З того місця, де він стояв, Картер міг розрізнити щось на бетонній підлозі за кілька футів від дверей.
  
  
  Раптом його осяяло, що він бачить і чому ангар наповнений газами. Він відійшов від вікна і поспішив через ангар туди, де обличчям униз лежав чоловік у шкіряній льотній куртці посеред великої калюжі бензину, що вилилася з п'ятигалонної каністри, яку він ніс. Його потилицю було відстрілено. Картер здогадався про великокаліберний пістолет... мабуть, Грац Буйра, улюблений знаряддям вбивства росіян.
  
  
  Ймовірно, він був пілотом, котрого Казука влаштував, щоб відвезти Картера на Хоккайдо. Але чому вони стріляли у нього? І що вони зробили з Козуком?
  
  
  Картер обійшов бензин і визирнув назовні, в задню частину будівлі аеровокзалу через широку стежку. У хаті було тихо та темно. Це нічого не означало. Вони могли спостерігати зсередини, чекаючи, поки він здасться... якщо тільки Казука не зміг не сказати їм, на кого вона чекає. У такому разі вони не чекатимуть нікого іншого.
  
  
  Зібравшись із силами для пострілу, Картер вислизнув із ангару і помчав через руліжну доріжку до «Дацуна» Казукі.
  
  
  Нічого не трапилося. Тривоги не здіймалися. Пострілів не було. Ніхто не прибіг.
  
  
  Картер обережно глянув на будинок через край дверей. Як і раніше, не було руху. Ключі Казукі бовталися із замку запалювання.
  
  
  Картер обійшов машину і, пригнувшись, поспішив останні кілька футів до терміналу, де притиснувся до стіни.
  
  
  Йому довелося пірнути під вікна, щоб дістатися до краю будівлі, і він глянув за кут на припарковану перед ним «Цесну».
  
  
  У літаку нікого не було. Він міг ясно бачити кабіну з того місця, де він сів. Люки доступу до бензобаків на обох крилах були відчинені. Пілот Казукі, очевидно, увійшов, відкрив закрилки та збирався заправити паливні баки, коли до нього потрапили.
  
  
  Але як щодо Козуки?
  
  
  Картер попрямував до фасаду будівлі, де знову повагався, перш ніж визирнути з-за рогу. Сірий мерседес із аеропорту був припаркований біля вхідних дверей за кілька ярдів від хвостової частини «цесни». Картер не міг бачити машину, коли під'їжджав, бо вона була за рогом від під'їзної дороги. Але це також означало, що якби хтось перебував у машині чи поруч із нею чи дивився у передні вікна, вони не помітили б його наближення без фар.
  
  
  Як і раніше, був шанс, що вони його не чекали.
  
  
  Картер почав виходити з тіні, коли хтось вийшов із терміналу, обійшов передню частину "мерседеса" і попрямував до "цесни".
  
  
  Зі свого погляду Картер міг бачити, що ця людина, ймовірно, була російською; він був великим і масивним, його риси, навіть з такої відстані, смагляві та слов'янські.
  
  
  Росіянин насилу через свій розмір заліз на крило «Цесна», відчинив двері і зазирнув усередину.
  
  
  Картер вийшов з-за рогу і, пригнувшись, промчав фартухом і обігнув кінчик крила «цесни». Російський, відчувши, що хтось іде за ним, почав розвертатися, коли Картер схопив жменю свого пальта і стягнув його з крила на землю.
  
  
  Російський крекнув, як свиня, коли його голова відскочила від твердої землі. Він почав тягтися до своєї рушниці, коли Картер підніс вістря стилету до горла чоловіка.
  
  
  "Ви втратите багато крові, товаришу, якщо вам переріжуть горло", - сказав Картер російською.
  
  
  Очі оперативника КДБ розширились. Довгий час здавалося, що він спробує дістати пістолет, незважаючи на лезо за чверть дюйма від його сонної артерії, але потім він відкинувся назад, з глибоким зітханням, що зірвалося з губ.
  
  
  «Мудре рішення, повірте мені, – продовжив Картер російською. "Хто ще у будівлі?"
  
  
  Російський просто дивився на нього.
  
  
  "Я розчарований. Ви вбили мого пілота. Я знайшов його тіло. Тепер мені знадобиться дуже вагома причина не вбивати вас».
  
  
  Перший натяк на страх почав виявлятися в очах російської.
  
  
  Хто ще знаходиться в терміналі і де саме вони?
  
  
  "Тільки мій партнер і жінка", - сказав чоловік низьким голосом.
  
  
  "Яка жінка?"
  
  
  Очі російської звузилися. Редактор телеграфних послуг. Твій друг".
  
  
  "Ви були з аеропорту?"
  
  
  Російський кивнув.
  
  
  "Чому ти стежив за нею?"
  
  
  Російський мовчав.
  
  
  Картер клацнув лезом праворуч, залишивши російській на підборідді невеликий поріз. Чоловік різко смикнувся, по його шиї текла невелика цівка крові.
  
  
  «У мене немає терпіння, товаришу, – прошипів Картер. "Я вб'ю тебе в цей момент, якщо ти не відповиш на мої запитання ..."
  
  
  Російська, мабуть, більше налякана наслідками відповідей на запитання, ніж мечем Картера,
  
  
  
  
  
  
  хитнувся праворуч, вибивши Картера з рівноваги. Картер спробував обхопити руку з ножем, коли м'ясистий кулак російського стиснув його зап'ястя, згинаючи його назад до точки розриву. В останній момент Картер змусив свою руку обм'якнути, а коліном різко вдарив росіянина по ребрах.
  
  
  Картер стилет впав на землю. Російський перекинувся і схопився на ноги, вчепившись у піджак у пошуках пістолета.
  
  
  Не було часу на тонкощі. Картер відкотився назад і підстрибнув обома ногами, потрапивши російському в пах. Більший чоловік з кректанням впав, але пістолет у нього був напоготові.
  
  
  Картер підняв очі, поки російська відводила молоток, намагаючись утримати ціль. У розпачі Картер простяг руку, його пальці стискали ручку стилета. Одним плавним рухом він щосили направив лезо в бік російського, і лезо увійшло в груди агента КДБ.
  
  
  Російський виглядав зніяковілим. Він не міг тримати пістолет. Він глянув на ножа, що стирчав з його грудей, потім знову на Картера. Він почав трясти головою, але не зміг, і він упав обличчям униз. Мертвий.
  
  
  Картер глянув на термінал і підвівся на ноги. Ніхто не вийшов на розслідування. Ще.
  
  
  Він швидко перевернув російську на спину, витягнув стилет і витер лезо об сорочку чоловіка.
  
  
  Російська вийшла заглянути всередину «цесни». Чому? Картер виліз на крило і зазирнув усередину. Карти були розкидані пасажирським сидінням. Росіянин намагався з'ясувати, куди прямував літак. Один із графіків чітко показав Хоккайдо. Як тільки росіяни дізнаються, що хтось із Токіо летітиме на північний острів – хтось, пов'язаний з пошуками петроградської мікросхеми, – вони, ймовірно, складуть два і два і зрозуміють, що хтось збирається спробувати знайти Світлу.
  
  
  Картер розвернувся і зліз із крила. Хто б не був усередині, треба було зупинити. Будь-якою ціною.
  
  
  На іншому боці руліжної доріжки Картер притиснувся до стіни поруч із вхідними дверима. Зсередини не було ні звуку, ні світла.
  
  
  Він прочинив двері, глянув у довгий коридор, а потім увійшов усередину, пригнувшись за прилавок праворуч.
  
  
  З-під дверей на півдорозі вниз коридором світилося світло. Зовні не було видно світла. Очевидно, це була внутрішня кімната без вікон.
  
  
  Будинок був старим, збудованим у західному стилі. Картер підозрював, що його використовували як центр повітряних операцій американських повоєнних окупаційних сил. Для японців було незвичайно марнувати таке поле і будівлю.
  
  
  Картер тихенько пройшов коридором і приклав вухо до дверей. Спершу він нічого не чув. Але потім він почав розрізняти тихий хныкучий звук, ніби всередину загнали поранену тварину.
  
  
  Волосся на потилиці стало дибки, а м'язи стиснулися. То був Козука!
  
  
  Картер позадкував і вдарився плечем у тонкі дерев'яні двері, вклавши в них всю свою вагу. Двері відчинилися, наполовину зірвавшись із петель.
  
  
  Він миттєво побачив сцену.
  
  
  Кімната колись була офісом. Це було безладно. Голий Казука грубо лежав на дерев'яному стільці, що обертається, пружина якого була зламана, так що він лежав спиною до стіни.
  
  
  Кров текла по її грудях із серії невеликих порізів, а на внутрішній стороні стегон була дюжина яскравих червоних міток від кінчика сигарети.
  
  
  Рушник для рук був заткнутий їй у рот і приклеєний стрічкою.
  
  
  "Козука", - м'яко сказав Картер.
  
  
  Вона підвела очі і відчайдушно кивнула праворуч від Картера, коли щось дуже тверде вдарило його по голові.
  
  
  Він упав, його коліна підкосилися, і він врізався у стіл. Краєм ока він побачив, що до його обличчя спускається черевик з товстою підошвою, і йому вдалося відповзти вбік.
  
  
  У вухах у нього дзвеніло, і він бачив слабке подвійне зображення. Російський над ним був набагато більшим, ніж той, хто стояв біля літака. Його пальто було знято, краватка розпущена, а рукави сорочки закатані. Він спітнів. Він був тим, хто катував Козуку. І, роблячи це, він спітнів.
  
  
  Ця думка надихнула Картера. Він підстрибнув на одне коліно, коли російська відступила назад, щоб він міг зробити ще один удар важким деревом пальто.
  
  
  Однак Картер був надто швидкий для нього, стрибнувши всередину людини, дерево пальто нешкідливо впало на стіл, розколовши верх. Картер двічі вдарив його в обличчя, російському розколовся ніс, пролилася кров.
  
  
  Російська була неймовірно сильною людиною. Він позадкував і відштовхнув Картера, як гігант може пригорнути дратівливу муху.
  
  
  Коли Картер знову атакував, росіянин врізав йому в груди чотири швидкі потоки. Кіллмайстер думав, що його серце зупиниться; кімната наповнювалася криваво-червоним серпанком. Проте російська пішла за ним, стукаючи йому в живіт, груди і бік по голові.
  
  
  Російський підняв Картера з ніг і жбурнув до стіни. Вся будівля тремтіла.
  
  
  
  
  
  
  Картер упав навколішки. Йому знадобилася всього секунда чи дві, щоб перепочити, зупинити кружляння в голові, болюче, розбите почуття в грудях.
  
  
  Він підвів очі, коли російська повернулася, щоб підняти пальто. Образ чоловіка, здавалося, вагався туди-сюди.
  
  
  Картеру вдалося підвестися на ноги. Російський почав повертатись у той самий момент, коли Картер стрибнув йому на спину, схопив чоловіка за голову обома руками і скрутив усе, що в нього залишилося.
  
  
  Російський загарчав, як поранений бик. Він упустив пальто і позадкував, знову вдаривши Картера об стіну. Картер, як і раніше, тримався, стискаючи хватку і ще сильніше тягнув російську за голову.
  
  
  Тепер це перетворилося на запеклу боротьбу не так на життя, але в смерть. Російський продовжував бити Картера об стіну, а Картер крутив головою.
  
  
  Останнє, що запам'ятав Картер, - це погляд у широко розкриті від страху очі Казукі, а потім кімната почала тьмяніти, і він падав.
  
  
  Здавалося, минуло кілька годин. Картер відчув глибокий біль у грудях і той самий звук плачу, що й раніше. З болем він підвівся і розплющив очі.
  
  
  Довгий час у нього були проблеми з зосередженням на чомусь, але потім все це повернулося до нього у великій поспіху, і він зміг підвестися на ноги.
  
  
  Великий російський лежав мертвий на підлозі зі зламаною шиєю і під страшенно нереальним кутом. Коли він помер, він втратив контроль над своїми м'язами і випорожнив кишечник. Він не виглядав і не пахло дуже гарно.
  
  
  Картер підійшов до Козуки, де обережно зняв скотч з її обличчя та кляп з її рота. Вона зробила глибокий ковток повітря, коли Картер взяв свій стилет і перерізав пута на її руках та ногах.
  
  
  "З тобою все гаразд?" - прохрипів він, ледве стримуючись.
  
  
  «Я думала, ти мертвий, Ніколас. Я не знала ... » По її щоках текли сльози.
  
  
  "З тобою все гаразд, Казуко?" - наполягав Картер, допомагаючи їй підвестися.
  
  
  "Вони нічого не зламали", - сказала вона, але було очевидно, що їй боляче. «А як щодо тебе? З твоїми грудьми все гаразд?»
  
  
  «Думаю, пара зламаних ребер. Але ми повинні забиратися звідси».
  
  
  «Щойно їхні тіла будуть виявлені, вони дізнаються в посольстві, куди ми прямуємо».
  
  
  «Хтось із офісу повинен буде вийти і прибрати це безладдя. Вони можуть скинути тіла до річки».
  
  
  "А як щодо Кодзі?" - вигукнув Казука, раптом згадавши пілота.
  
  
  "Він мертвий. Вони вбили його.
  
  
  "Я не вмію літати…"
  
  
  "Я можу", - сказав Картер. «Але ми повинні забиратися звідси – і прямо зараз!»
  
  
  5
  
  
  Невелика злітно-посадкова смуга в Хаборо на західному узбережжі острова Хоккайдо знаходилася приблизно за шістдесят миль на південь від рибальського села, де їх контакт AX підтримував радіозв'язок.
  
  
  Було майже три години ночі, перш ніж Картеру і Казуці вдалося впорядкувати на злітно-посадковій смузі за межами Токіо, привести себе в порядок і організувати доставку спеціальної валізи з Вашингтона.
  
  
  Сонце вже підходило до східних гірських долин, коли вони помітили поле за півмилі від моря. Там унизу було холодно. Якось уночі на острові з'явився сніговий пил. У кількох сотнях миль Японським морем Світла була б ще холоднішою, оскільки її підтримували гори Сіхоте-Алінь, через перевали яких долинали снігові бурі.
  
  
  Козукові вдалося трохи поспати дорогою нагору, хоча їй було боляче. Її рани були в основному поверхневими, але вони були створені так, щоб завдавати максимального болю.
  
  
  Картер хотів, щоб вона залишилася в Токіо, але врешті-решт вона переконала його, що йому треба познайомитися тут із підозрілими рибалками північного острова. Він був високим, європеоїдним, він буде чужинцем.
  
  
  Сам він був не дуже гарною формою. Його ребра були перев'язані стрічкою, і він не міг зробити глибокого вдиху, не викликавши гострого болю. І він припустив, що, мабуть, отримав легкий струс мозку. Він нічого не сказав Казуці, але двічі за шістсот миль польоту починалося двоїння в очах. Заклинання тривали щоразу секунду чи дві, але вони були набридливими.
  
  
  Злітно-посадкова смуга обслуговувалась місцевими рибопереробними компаніями, які привозили на токійський ринок частину свіжого улову.
  
  
  Козука включив рацію і отримав дозвіл на посадку, і Картер плавно вирівнявся широкою злітно-посадковою смугою.
  
  
  Вітер був рвучким, але 310-й був важким літаком, і він добре тонув у невеликого краба для ідеальної посадки.
  
  
  Через п'ять хвилин вони вирулили до одного з приватних ангарів, що використовуються токійською авіатурною службою, вимкнули двигуни та поставили літак під охорону, а потім пройшли через операційний офіс та невелику чайну.
  
  
  Козука вжив необхідних заходів для обслуговування та зберігання літака і доставив їх для перевезення у вигляді пошарпаного, але чистого п'ятнадцятирічного Шевроле Імпала з усім приводом, жоден з яких не працював дуже добре.
  
  
  Хаборо був містом з добрими судовими позовами, в якому проживало понад тридцять тисяч людей. Картер був стурбований тим, що їх
  
  
  
  
  
  Прибуття було б помічено.
  
  
  «У Хаборо та з Хаборо багато машин, – сказав Казука. «Крім рибної промисловості вони думають, що могла бути виявлена нафта. Тож прямо зараз до нас приїжджає багато західних геологів».
  
  
  "Хіба це не змушує росіян нервувати?"
  
  
  «Я так не думаю, Ніколасе. Не більше, ніж аляскинці нервуються через те, що Радянський Союз знаходиться всього за двадцять миль через Берінгову протоку від материка. Ми не можемо змінити географічних фактів».
  
  
  Вузьке шосе йшло нерівною береговою лінією на північ. Цей регіон був сильно засаджений деревами. Усередині країни пагорби піднімалися до засніжених гір. Уздовж узбережжя розташовувалися химерні маленькі рибальські села, кожна неймовірно охайна і майже точна копія своїх сусідів із солом'яними дахами та крихітними двориками.
  
  
  Картер багато разів бував у Японії. Його завжди вражав контраст між містом та селом. У Токіо, Осаці та Кіото життя було дуже західним і йшло шаленими темпами, як і в будь-якому іншому великому місті світу. Але в сільській місцевості стара Японія все ще була очевидною. Життя було впорядковане і рухалося дуже стабільно. Люди тут жили вдень і вночі, і часом року, а не вдень тижня або місяцем у році. У сільській місцевості Японії. Картер завжди відчував певний спокій, але всього за кілька миль по інший бік моря - незалежно від того, що місцеві жителі думали про протилежне - була система зброї, яка могла втягнути весь світ у ядерну війну.
  
  
  * * *
  
  
  Контактною особою AXE на Хоккайдо був Хейдонара Ішино-марі, міцний старий, за словами Кадзука, який жив зі своїми п'ятьма міцними дочками, які працювали на нього на рибальському човні та поклонялися землі, якою він ішов. Його дружина та єдиний син загинули десятьма роками раніше внаслідок аварії в морі за участю радянського рибальського траулера. Він не сказав, що саме сталося, але з того часу він та його дочки надали AX пост для прослуховування та доповідали про рух радянських кораблів у цьому районі.
  
  
  Його друзі звали його Хейдо, і крім японського він непогано говорив російською і страшенно неправильно вимовляв англійську. Його будинок розташований на пагорбах за межами Ваккана, з видом на Японське море на заході і на півночі, на протоку Ла-Перуз, що відокремлював Хоккайдо від острова Сахалін, що належить Радянському Союзу.
  
  
  Дві його дочки вийшли з головного будинку, коли Картер і Казука під'їхали крутою дорогою і наказали їм припаркувати «Шевроле» в низькому сараї за будинком.
  
  
  Козука вийшов першим і підійшов до будинку, щоб поговорити з Хейдо, коли Картер припаркував машину і дістав їх сумки з заднього сидіння.
  
  
  Обидві дівчата взяли у Картера валізи і з маленькими поклонами та сором'язливими посмішками показали йому, щоб він вів шлях до будинку. Вони не розмовляли англійською.
  
  
  "У вас тут дуже гарний острів", - сказав Картер, досить добре імітуючи айнський, місцевий діалект селян.
  
  
  Дівчатка здивовано хихикнули, але потім глибоко вклонилися з великою повагою.
  
  
  «Дякую, Картер-сан», - сказав один із них.
  
  
  Картер посміхнувся і повернув жест у правильній формі, потім розвернувся і попрямував до будинку - як це зробив би справжній японський джентльмен, - залишивши дівчат стояти у дворі з відкритими ротами.
  
  
  Головний будинок був великим за японськими стандартами і був міцно збудований через погодні умови. Різкий холодний вітер то віяв з моря, то вниз з гір. Вже на початку осені випало багато снігу, і Картер вирішив, що температура має бути значно нижчою від нуля.
  
  
  Перед будинком тяглася широка веранда. Прямо всередині Картер зняв взуття і увійшов до широкого просторого центрального холу, в якому сотні рослин створювали відчуття літа.
  
  
  Інша дочка Хейдо, ця трохи молодша і симпатичніша за перші дві, вітала його і допомогла йому зняти пальто.
  
  
  «Сюди, будь ласка», - сказала дівчина співучою англійською.
  
  
  Картер пішов за нею в задню частину будинку, і вона провела його коридором, покритим рисовим папером і підлогою, вкритою татами, до лазні, де велика кругла димна ванна була втоплена в яскраво вимиті кедровому підлозі.
  
  
  Було викладено свіже бавовняне кімоно, товсті білі бавовняні шкарпетки та кілька великих рушників.
  
  
  Дівчина відклала пальто Картера та допомогла йому зняти спортивну куртку. Вона абсолютно не відреагувала на його наплечну кобуру та Люгер. Але коли вона відірвалася, вона з великою повагою взялася за зброю, обережно поклавши її на високу полицю подалі від ванни.
  
  
  "Як вас звати?" - запитав Картер японською.
  
  
  Вона здивовано глянула на нього і посміхнулася. "Мене звуть Маріко".
  
  
  "Маріко", - повторив Картер. "Я…"
  
  
  "Картер-сан", - сказала Маріко. "Твоя сорочка, будь ласка?"
  
  
  Вона перестала роздягати його і тільки підійшовши до П'єра, показала нервозність. Але це пішло майже одразу.
  
  
  Поки Картер приймав традиційний попередній душ, Маріко роздяглася. Вона приєдналася до нього, намилюючи його спину, ноги та ступні.
  
  
  То була Японія теплих спогадів Картера. Він розслабився і
  
  
  
  
  
  дозволив собі служити.
  
  
  Коли Маріко підійшла до пов'язки навколо ребер, вона була дуже ніжною. Картер простяг руку і торкнувся її щоки. Вона глянула на нього і посміхнулася.
  
  
  Це була невисока дівчинка з крихітними грудьми, хлопчачими стегнами та міцними ногами. Було очевидно, що вона звикла до важкої роботи, та все ж у ній була м'якість, яку Картер знаходив привабливою.
  
  
  Вода у великій ванні була дуже гарячою та ароматною. Спочатку це було болісно для його пораненого тіла, але потім, коли він поринув у нього, тепло було майже як наркотик, і він дозволив собі піти, повністю розслабившись, уперше за дуже довгий час.
  
  
  Маріко залізла разом з ним у ванну і повільно і методично почала масажувати його м'язи, починаючи з основи черепа та поступово рухаючись вниз. Вона була дуже гарна; вона знала всі відповідні точки тиску, і вона мала сили для цієї роботи.
  
  
  Трохи згодом до них приєдналася ще одна дочка Хейдо, хоча Картер не впізнав її імені. Він відчував, що дрейфує, наполовину прокидаючись, наполовину прокидаючись. Друга дівчина принесла прохолодні рушники для його чола, а потім зробила ковток саке, яке негайно вдарило йому в голову.
  
  
  Через деякий час, хоча Картер ніколи не знав, скільки пізніше, дівчатка допомогли йому вибратися з ванни, обережно висушили його тіло і допомогли надіти кімоно. Потім Маріко повела його назад коридором, де вона відчинила двері з рисового паперу в напівтемну, запашну спальню.
  
  
  "Будь ласка, Картер-сан?" - сказала Маріко, посміхаючись.
  
  
  Картер подумав про Козука, і він почав трясти головою, але вона м'яко підштовхнула його до кімнати і зачинила за ним двері.
  
  
  Якийсь час Картер стояв у темній кімнаті, поки теплі руки не привели його до м'яких футонів на підлозі, а потім зняв кімоно.
  
  
  "Ніколас", - сказав Казука йому на вухо. Вона була оголеною і кілька хвилин притискала його до себе, тепло її тіла було чудовим у холодному повітрі. Потім вона допомогла йому спуститись на підлогу.
  
  
  "Тобі боляче", - промимрив Картер. Для неї було б неможливо кохатися з опіками на стегнах.
  
  
  «Нині не час для розмов, Ніколас-сан. Зараз час насолоджуватися».
  
  
  Очі Картера звикли до розсіяного світла, що проникало крізь тонкі стіни з рисового паперу. Козука підколов їй волосся. Її губи були вологими, соски її грудей стирчали.
  
  
  Він простяг руку і погладив її груди кінчиками пальців. "Тобі не треба цього робити..."
  
  
  "Тепер не розмовляй", - промуркотіла вона, нахилилася і поцілувала його в лоб, потім в очі.
  
  
  Потім повільно і дуже м'яко Казука почав робити Картеру масаж, який дуже відрізнявся від того, що робила йому Маріко. Цього разу, замість розслабити його м'язи, її метою було збільшити його задоволення, дуже повільно доводячи його до готовності.
  
  
  Її пальці та губи затрималися на його вухах та шиї, потім на його сосках і вниз по його животу. Вона ніжно працювала над його ногами та стегнами, тож у якийсь момент його м'язи почали підстрибувати. Деякий час вона просто лежала поряд з ним, її тіло було теплим, м'яким та заспокійливим.
  
  
  Коли він став спокійним і теплим, вона знову почала з його пальців рук і ніг і внутрішньої сторони стегон.
  
  
  У міру того, як вона продовжувала, все інше, здавалося, було стерте з усвідомлення Картера, тільки задоволення від моменту і тіло Казукі поряд з ним мали якесь значення.
  
  
  Його задоволення наростало, повільно, потроху, поки він не подумав, що вибухне, а потім Казука взяв його в рот, і він падав все швидше і швидше, здавалося, що задоволення ніколи не закінчиться, але продовжуватиметься доти, доки від нього тіла нічого не лишилося.
  
  
  * * *
  
  
  Картер, здригнувшись, прокинувся. У кімнаті було дуже темно, і йому було тепло та комфортно під товстою ковдрою. Козуки не було, але почуття її тіла поруч із ним усе ще зберігалося.
  
  
  Він підняв руку і подивився на циферблат свого годинника. Було кілька хвилин на дев'яту. Увечері. Він сів. Він проспав цілий день.
  
  
  Відкинувши ковдру, Картер підвівся і пройшов через кімнату, де відчинив двері і визирнув у коридор. Він чув, як хтось розмовляє десь у напрямку центральної кімнати, і відчував чудовий запах їжі, що готується.
  
  
  Він знайшов вимикач і увімкнув його, і спальня залилася м'яким світлом. Його валізу було викладено разом зі свіжопогладженим одягом. Розсувні двері в дальньому кінці кімнати були відчинені у ванну кімнату в західному стилі, де його приладдя для гоління були акуратно розкладені на полиці. Навіть його зброю було очищено і змащено, розкладено акуратно на маленькому столі.
  
  
  Через п'ятнадцять хвилин він був поголився і одягся, його ребра все ще хворіли, але з ними можна було впоратися, і він попрямував коридором назад до центральної зали, заповненої рослинами.
  
  
  Маріко зустріла його. "Ах, Картер-сан", - сказала вона, низько вклонившись.
  
  
  "Де всі?"
  
  
  "Сюди, будь ласка, Картер-сан", - сказала дівчина.
  
  
  Картер пішов за нею в інше крило будинку, де вона відсунула двері з рисового паперу, потім відступив убік, щоб він увійшов.
  
  
  Козука, одягнений у традиційне шовкове кімоно, сидів за низьким столиком
  
  
  
  
  ліворуч від суворого старого з зморшкуватим шкірястим обличчям і жилистою статурою. Коли він увійшов, вони звели очі.
  
  
  "Як ти почуваєшся, Ніколас?" – спитав Казука.
  
  
  "Відпочив", - сказав Картер.
  
  
  Козука представив його, і губи Хейдо розпливлися в зубастій усмішці.
  
  
  «Мої дочки розповідають мені загадкові речі про твоє тіло, Картер-сан, – сказав Хейдо, сміючись. «Наприклад, вони кажуть, що ви були благословенні трьома кулями і що ви носите зброю, щоб захистити їх».
  
  
  Картер засміявся і зайняв своє місце за столом. "Перебільшення, високоповажний сер", - відповів Картер точно японською.
  
  
  Хейдо схвально кивнув головою. Картер зрозумів, що тільки-но пройшов якесь випробування.
  
  
  Розсувні двері відчинилися, і увійшли дві дочки Хейдо з вечерею Картера: риба, рис, м'ясна страва, багато овочів, тепле саке та холодне пиво. Після того, як вони обслуговували його, вони вийшли з кімнати.
  
  
  «Козука каже мені, що ви хочете побачити Світлу. Вона дуже переймається такою поїздкою», - сказав Хейдо.
  
  
  Картер проігнорував західне срібло, яке йому подарували. Натомість він використовував палички для їжі як експерт. Він був голодний, і їжа була чудовою.
  
  
  "Як ви до цього ставитеся?" - спитав Картер.
  
  
  «До самої Світлої морем було б неможливо. Їхні канонерські човни всюди. Але ми могли б наблизитися до узбережжя на південь. Що саме ви хочете побачити?
  
  
  «Підводні загони».
  
  
  Хейдо задумливо кивнув головою. "Можливо, ви високий, але ми можемо зробити з вас японського рибалки ..."
  
  
  "Є ще дещо", - перервав його Казука.
  
  
  Очі Хейдо звузилися. "Так?"
  
  
  "Я також хочу потрапити на базу", - сказав Картер. «До самих загонів підводних човнів».
  
  
  «Чи дозволено мені запитати, якої мети ви хочете служити?»
  
  
  "Мені потрібно щось вкрасти".
  
  
  Хейдо посміхнувся. «Можливо, ви хочете вкрасти підводний човен. І все, Картер-сан?
  
  
  "Щось набагато менше".
  
  
  "Може бути, щоб поміститися у валізу?" - Запитав Хейдо.
  
  
  Картер пильно подивився на Казуку.
  
  
  "Це трапилося пізно ввечері, коли ви спали", - сказала вона. "Хоук надіслав його на військовому літаку, і один з моїх людей підняв його".
  
  
  "Як справи в Токіо?"
  
  
  «Напружено. Усі вважають, що ти мертвий. Навіть у газетах повідомляється, що американського бізнесмена на ім'я Ніка Картера було вбито невідомими злочинцями».
  
  
  "Як щодо майора Ріширі?" - спитав Картер.
  
  
  "Чарлі не сказав".
  
  
  Картер знову обернувся до Хейдо. "Коли ми можемо піти?"
  
  
  «Щойно ви закінчите вечеряти, Картер-сан. Мої дівчатка готують човен».
  
  
  Козука хотів щось сказати, але Картер обірвав її.
  
  
  «Ви залишаєтеся тут. І це наказ!
  
  
  * * *
  
  
  Маріко та Кім, молодша з п'яти дочок, мали залишитися в будинку з Казукою, хоча всі вони спустилися на причал.
  
  
  На вулиці було темно, як смоль і дуже холодно. Сильний вітер із північного заходу віяв з іншого фронту, приносячи з собою ще більше снігу.
  
  
  Вони використовували суп з волоських горіхів, щоб забруднити шкіру Картера по всьому тілу, і одягли його в традиційний рибальський одяг, що складається з обгорнутих легінсів, довгої стьобаної куртки і валянок під гумовими чоботами. Враховуючи погоду, одяг був не дуже теплим.
  
  
  Чорна валіза з анодованого алюмінію була дуже важкою; Картер оцінив його вагу близько сімдесяти фунтів. В основному він був заповнений батареями та іншим обладнанням, щоб підтримувати в чипі ідеальну температуру та вологість.
  
  
  Дівчатка забезпечили човен - рибальський траулер довжиною 42 фути - великою кількістю їжі та палива для двохсотмильного переходу, а потім зворотного шляху з великим запасом ходу. За крейсерської швидкості близько восьми вузлів - за умови, що погода не погіршиться, за умови, що їх не помітить і не зупинить російський канонерський човен, і за умови, що з човном Хейдо (який, на думку Картера, виглядав старшим і більш зношеним, чим його власник) - їм знадобилося б двадцять чотири години, щоб вийти на берег радянського узбережжя.
  
  
  У них на борту не було зброї, крім особистого арсеналу Картера.
  
  
  «Якщо вони зупинять нас і не знайдуть зброї, у нас буде один дуже добрий аргумент, який доводить, що ми не що інше, як прості рибалки», - сказав Хейдо.
  
  
  "Однак, як тільки вони знайдуть валізу, ми програємо цей аргумент", - сказав Картер.
  
  
  Хейдо стоїчно кивнув. Він повернувся і підійшов до кермової рубки, щоб запустити двигуни. Його доньки чекали на носі та кормі з лініями.
  
  
  «Будь обережним, Ніколас, – сказав Казука з пристані. "Я хочу, щоб ти повернувся до мене".
  
  
  "Коли це закінчиться, у нас буде дім твого дядька на канікули".
  
  
  Дизелі траулера загули з жахливим ревом, і подальші розмови на палубі були неможливі. Козука посміхнувся і помахав, коли дівчата кинули мотузки на причал, а Хейдо захопив їх у темне море, що роздувалося вітром, траулер піднімався, зустрічаючи кожну хвилю, а потім важко осідав з величезним сплеском у кожну улоговину.
  
  
  За кілька хвилин навіть вогні на березі згасли в чорну ніч. Картер підійшов до кермової рубки, де Хейдо передавав управління човном Міоші, старшому з його дочок. Вона здавалася дуже компетентною та сильною, коли сідала за кермо.
  
  
  
  
  
  
  майстерно діючи щоразу, коли човен гойдається чи перекочується.
  
  
  Дві інші дівчата спустилися донизу, щоб трохи поспати. Вони візьмуть вахту на ніч, залишивши Хейдо та Картера відпочити.
  
  
  Внизу, у головній каюті, Хейдо виніс свої карти радянських прибережних вод. Більшість деталей та інформації була отримана вручну в результаті прямого спостереження, хоча там були гарні супутникові карти.
  
  
  Хейдо сказав, що росіяни вже сідали на нього. Вони приділяли дуже пильну увагу його карт. Якби він мав супутникові карти на борту, вони б знали, що він був більшим, ніж простий рибалка.
  
  
  Він працював з цими водами зі своїми дочками кілька років, і його шкіра все ще була незайманою. Він мав сильну інтуїцію щодо росіян, і Картер знав, що не може нічого кращого, ніж довіритися думці цієї людини.
  
  
  "Світла", - сказав Хейдо, ткнувши тупим пальцем у карту.
  
  
  Згідно з інформацією Картера, місто було примітивним сибірським поселенням, яке стало майже відрізаним від решти світу в суворі зими.
  
  
  Сама база підводних човнів знаходилася за вісім миль на північ від міста. Найближчими іншими містами були Амгу, за п'ятдесят миль на південь, і Самарга, приблизно на такій же відстані на північ.
  
  
  На карті Хейдо, однак, було зображено рибальське село між Світлою та військово-морською базою.
  
  
  «Радянська-Сеньєв», - сказав Хейдо.
  
  
  "От куди я хочу піти", - відповів Картер.
  
  
  Шість
  
  
  Пізній світанок настав темним і холодним над великим морем за сотню миль від радянського узбережжя. Хейдо не спав уже годину, коли Картер одягнувся і попрямував до кермової рубки. Суйко, друга старша дочка, була біля керма, а її батько вивчав море у бінокль.
  
  
  «Доброго ранку, Картер-сан», - сказала Суйко.
  
  
  "Доброго ранку."
  
  
  Хейдо опустив бінокль і озирнувся. "Ваш шлунок і голова в порядку сьогодні вранці?"
  
  
  Картер був одним із тих небагатьох, хто ніколи не хворів на морську хворобу. Тільки одного разу, коли він перебував на борту космічного човника у вільному падінні, він відчув легку нудоту. Сьогодні вранці він почував себе у добрій формі та відпочив. Навіть біль у грудях через зламані ребери зменшився до терпимого рівня.
  
  
  «Я в порядку, – сказав він. "Є ознаки росіян?"
  
  
  «Ні, – сказав Хейдо. «Раніше на півночі були вогні, але я вважаю, що це був ще один японський рибальський човен». Він визирнув у вікно. "Однак у нас можуть бути деякі труднощі, Картер-сан".
  
  
  "Так?" — спитав Картер, дивлячись на неспокійне море та білі шапки.
  
  
  «Мої дочки кажуть, що вночі вони чули багато радіопередач. Сьогодні можуть бути якісь військово-морські навчання. Якщо це так, ми не наблизимося до жодної частини узбережжя».
  
  
  Картер глянув на потужну радіостанцію на стійці над місцем пілота. Було тихо.
  
  
  «Вони зберігають радіомовчання з шостої ранку», - сказала Суйко.
  
  
  "Це завжди так, коли вони проводять свої маневри", - додав Хейдо.
  
  
  Картер знову глянув на море. Можливо, сказав він собі, росіяни не потрапили на його хитрощі в Токіо. Цілком можливо, що вони знали про конструкцію спеціального футляра для перенесення комп'ютерного чіпа і зрозуміли, що хтось може намагатися знайти чіп на Світлій. Якщо це було так, то ранкові військово-морські навчання були покликані припинити будь-яку таку спробу.
  
  
  «Російські діяли ефективно та безжально, – подумав Картер. Крах корейського літака з усіма його пасажирами недалеко від того місця, де вони зараз знаходилися, було доведено. Росіяни, звичайно, не вагаючись потоплять свій човен і дозволять усім рукам опуститися разом із ним.
  
  
  Наступним питанням у голові Картера було питання, чи хотів він наразити Хейдо і його трьох дочок на такий ризик.
  
  
  "Що вас турбує, Картер-сан?" - Запитав Хейдо.
  
  
  "Ця військово-морська операція може означати, що вони знають або підозрюють, що я тут".
  
  
  Хейдо довго дивився на нього. «Те, що ти хочеш вкрасти у них… це так важливо?»
  
  
  «Так, це так, – сказав Картер.
  
  
  "Якщо вони сядуть на борт і знайдуть валізу, вони напевно дізнаються, що вам потрібно?"
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  «Але викинути валізу за борт зроблять вашу місію нездійсненною, так?»
  
  
  Картер знову кивнув головою.
  
  
  "Важке рішення, Картер-сан", - задумливо сказав Хейдо. Він довго дивився на свою старшу дочку, потім подивився на море. «Але це ваше рішення. Ми зробимо все, що ви забажаєте, тому що часом вони є урядом без совісті».
  
  
  Картер знав, що Хейдо думає про свою дружину та сина. Кіллмайстер зрозумів, що старому має бути дуже важко жити так близько до росіян, не маючи змоги щось із ними зробити.
  
  
  Картер повернувся і повернувся до головної каюти, де дістав карти Хейдо радянського узбережжя і знову вивчив їх.
  
  
  «Має бути інший спосіб», - сказав він собі. Той, у якому не буде ризику для цивільних осіб, таких як Хейдо та його дочки. Однак тепер вони були так близько - менш ніж за сотню миль від загонів для підводних човнів. І все ж таки це може бути так само, як ми
  
  
  
  
  
  
  Я пройшов мільйон миль, доки російський флот проводив навчання.
  
  
  Він закурив цигарку, намагаючись вигадати альтернативний план. За свою кар'єру він виконав низку, здавалося б, нездійсненних місій - операцій, в яких шанси на успіх були настільки малі, що їх навряд чи варто було б розглядати.
  
  
  Можливо, сказав він собі, це була єдина нездійсненна місія, єдина місія, в якій не було жодних шансів на користь його успіху. Якби це було так, він би кинув не лише своє власне життя у спробі, він би втратив життя всіх, хто допомагав натяком.
  
  
  Він підійшов до валізи і відкрив її. Він був щільно забитий батареями та електронним обладнанням. Лише крихітна щілина за пружними скляними дверцятами була порожня, щоб прийняти комп'ютерний чіп підводного човна.
  
  
  Якою ціною? - Запитав він себе. Якщо операція пройшла успішно, вартість була б прийнятною. Якщо він зазнає невдачі, ціна буде надто високою.
  
  
  Він знову глянув на таблиці, розкладені на столі. Мав бути інший спосіб.
  
  
  У дверях з'явилася Міоші. «Картер-сан – росіяни тут!» - наполегливо сказала вона.
  
  
  Картер обернувся. "Вони сіли на нас?"
  
  
  "Ще немає. Але вони менш ніж за п'ятдесят метрів від нашого лівого борту».
  
  
  «Ми прості рибалки», - відрізав Картер чудовою японською. «Ви можете сказати своєму батькові, що нам час повертатися додому».
  
  
  Міоші низько вклонився, обернувся і поспішив назад у рубку. Картер схопив чемодан і побіг з ним на борт праворуч.
  
  
  Море було дуже сильне. Він міг чути потужні дизелі російського корабля навіть за вітром. Переконавшись, що клямки валізи відкриті, він викинув його за борт. Хвиля підхопила чемодан, на мить підняла його високо, а потім він перекинувся в корито і затонув.
  
  
  Картер піднявся в рубку якраз у той момент, коли Хейдо тиснув назад, щоб уповільнити їх. Російський канонерський човен був прямо біля їхнього лівого борту. По радіо пролунав голос радянського капітана, спочатку російською, а потім дуже бідною японською, наказуючи їм представитися. Хейдо мав мікрофон.
  
  
  «Вибачте їх тисячу разів, але ми думали, що все ще у міжнародних водах», - сказав Картер.
  
  
  Хейдо ввімкнув мікрофон і повторив повідомлення Картера скорострільною японською.
  
  
  Радіо на мить замовкло.
  
  
  "Скажіть їм, хто ми такі", - сказав Картер.
  
  
  Хейдо представився, знову швидко японською. Картер міг просто бачити, як радянський капітан та його перекладач намагалися зрозуміти повідомлення.
  
  
  "Готуйтеся до абордажу", - повідомив росіянин.
  
  
  Картер похитав головою.
  
  
  «Перепрошую, сер, але ми не можемо цього допустити, оскільки ми явно перебуваємо в міжнародних водах», - порадував Хейдо.
  
  
  "Ви підкорятиметеся!" - проревів радянський капітан.
  
  
  Хейдо посміхнувся. Він простяг руку і переключив перемикач каналів на міжнародну частоту лиха. "Міоші каже, що ви позбулися валізи?"
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  Хейдо знову повернувся до мікрофона. Mayday, Mayday, Mayday. Це японське рибальське судно Tiger Lily, яке у міжнародних водах кличе Mayday».
  
  
  Практично відразу ж відповіла Японська служба берегової безпеки: «Рибальське судно «Тигрова лілія», скажіть своє точне місцезнаходження та характер аварії».
  
  
  Радянський канонерський човен раптово відійшов на захід, де в парі сотень ярдів він зупинився зі зброєю напоготові. Було ясно, що він просто хотів заблокувати подальший поступ.
  
  
  "Повернемося назад", - сказав Картер.
  
  
  Хейдо явно відчув полегшення. "Дуже мудре рішення, Картер-сан, враховуючи обставини".
  
  
  «Тигрова Лілі, скажи ще раз про своє становище та характер лиха», - заревіло радіо.
  
  
  Хейдо повернув кермо Міоші, і, коли вони попрямували назад до Хоккайдо, він увімкнув рацію і вибачився перед оператором Служби берегової безпеки, подякувавши їм за пильність, але повідомивши, що їхня повінь тепер під контролем і на даний момент вони допомоги не потребують.
  
  
  Картер вийшов із кермової рубки на холодний вітер і озирнувся на радянську канонерку. То були міжнародні води, і радянський капітан не хотів ризикувати. НЕ тут. Однак це була помилка росіян. Якби капітан дозволив їм наблизитися до берега, він мав би гарний випадок для їхнього абордажу.
  
  
  «Світла», принаймні морем, неможлива, подумав Картер. Але був би інший спосіб. Повинно бути. Його єдиною турботою був час. Рано чи пізно всі підводні човни типу «Петроград» було б виведено зі «Світлою». Вони будуть у морі. На той час буде вже надто пізно щось із ними робити.
  
  
  Хейдо вийшов на палубу. Картер дав йому сигарету, і вони обидва деякий час курили в тиші, поки російська канонерка зникла вдалині.
  
  
  «Я підозрюю, що ви не відмовитеся від цього, Картер-сан, – сказав Хейдо.
  
  
  "Ні, це надто важливо".
  
  
  Хейдо кивнув головою.
  
  
  Козука та дівчатка чекали їх на пристані, коли вони повернулися того вечора відразу після настання темряви. Рано-вранці вони стежили за радянськими трансляціями навчань, а потім
  
  
  
  
  
  між Хейдо та капітаном радянського канонерського човна.
  
  
  "А як щодо валізи для перенесення?" - спитав Казука, коли вони були пов'язані.
  
  
  "Його нема. Я викинув його за борт, коли ми думали, що росіяни можуть нас сісти на борт. Сьогодні ввечері ми повертаємось до Токіо».
  
  
  "Світла пішла?"
  
  
  "На даний момент, і ви теж", - сказав Картер. Вони рушили назад до будинку. Козука був дуже задоволений своїм рішенням.
  
  
  «Токіо, як і раніше, моя станція, Ніколас».
  
  
  «Коли я приїду, там стане трохи волохатим. Особливо якщо росіяни помітять мене. Я хочу, щоб ти ненадовго піднявся до будинку свого дядька. Принаймні поки все не вляжеться».
  
  
  Козука зупинив його. У тьмяному світлі вона глянула йому в очі. «Твоє занепокоєння зворушливо, Ніколас. Але я начальник станції AX. А Токіо – моє місто».
  
  
  "Вони катували тебе на ласощі!"
  
  
  "І вони зламали тобі ребра", - спалахнула вона. "Ти збираєшся повернутися до Вашингтона, поки не виправишся?"
  
  
  Хейдо підійшов до них ззаду. Він сміявся. «Картер-сан – чоловік із Заходу. Він ще не знав про стійкість жінок».
  
  
  Картер нарешті похитав головою на знак поразки. Козука простяг руку і поцілував його в щоку.
  
  
  "Так краще", - сказала вона.
  
  
  Вони підійшли до будинку, і поки дівчата йшли за машиною, Картер і Казука увійшли до кімнати зв'язку Хейдо, захованої навпроти саду каміння, неподалік центральної частини будинку. Потужні приймачі сканували кілька десятків радянських військових каналів, а великі магнітофони записували всі. Кожні дванадцята година його дочки переглядали записане на плівку, звертаючи увагу батька на все, що здавалося важливим.
  
  
  Він мав безпечний зв'язок з офісом AX в Токіо, а звідти автоматично по супутниковому зв'язку до Вашингтона.
  
  
  Щоб встановити з'єднання та задзвонив телефон Хоука, знадобилося близько хвилини. Козука пішов, щоб поговорити з Хейдо і запакувати валізи.
  
  
  "Це я", - сказав Картер, коли на трубку вийшов Хоук.
  
  
  "Ви у Ісіномарі на Хоккайдо?"
  
  
  "Так сер. Ми намагалися знайти Світлу учора увечері».
  
  
  "Чи був хтось поранений?"
  
  
  «Ні, сер, і місію не було скомпрометовано. Але звідси дістатись туди не вийде».
  
  
  Черга довгий час мовчала.
  
  
  "Сер?" - підказав Картер.
  
  
  «Я знову розмовляв із президентом. Японський уряд заявив протест і нам, і Радянському Союзу. Але слухайте мене, N3. Ми думаємо, що росіяни збираються вивести свої петроградські підводні човни зі Світлої найближчим часом. у найближчому майбутньому – ймовірно, у найближчі кілька днів».
  
  
  «Ми маємо спочатку дістатися до них. Коли вони підуть, ми їх ніколи не наздоженемо».
  
  
  «Точно, значить нам доведеться рухатися швидко. Як ти все ще у формі? На злітно-посадковій смузі, як я розумію, були проблеми».
  
  
  "Досить добре, сер", - сказав Картер. Це не зовсім брехня, але зараз він не збирався виконувати це завдання. "Що в тебе на думці?"
  
  
  «Я все ще працюю над цим. Коли ти повернешся до Токіо?
  
  
  «Приблизно до шостої ранку за місцевим часом, сер. І я подумав, що якби можна було доставити мене до Владивостока, я міг би спробувати звідти».
  
  
  «Боюсь, все буде складніше. На цей раз це не в моїх руках».
  
  
  "Сер?"
  
  
  "ЦРУ братиме участь у цьому", - стомлено сказав Хоук. Картер чув напругу в його голосі.
  
  
  "Ні в якому разі?" - спитав Картер. Він дуже поважав Центральне розвідувальне управління; їх операції були дуже великими, дуже дорогими і часто дуже брудними. З іншого боку, операції AX були майже завжди невеликими, швидкими та чистими.
  
  
  «Вибач, Нік. Наказ президента».
  
  
  Віце-президент був колишнім головою ЦРУ. Це рішення не було для Картера несподіванкою.
  
  
  «Коли ви повернетеся в Токіо, я хочу, щоб ви доповіли Арнольд Скотт. Він гарна людина".
  
  
  "Так сер. Ми вже зустрічалися».
  
  
  «Ти працюєш не на нього чи компанію, Нік. Але вони не працюють на тебе. Це буде спільна операція».
  
  
  "Нам знадобиться ще одна сумка для перенесення".
  
  
  «Двоє інших було зроблено. Вони прямують до вас разом із Томом Барбером, ще одним співробітником компанії, який супроводжуватиме вас».
  
  
  Картер майже боявся спитати, чи є ще.
  
  
  «Міс Акіяма та наш офіс у Токіо мають стати принадою як для росіян, так і для японців. Ви мертві. І це є офіційна лінія. Так що вам доведеться триматися подалі від Токіо. "
  
  
  "Так, сер", - похмуро сказав Картер. Це означало, що Кадзука не тільки знову буде виставлено на загальний огляд, а також означало, що всі операції Tokyo AX були під загрозою. Комп'ютерний чіп підводного човна був надзвичайно важливим.
  
  
  «Отримай чіп, Нік, – сказав Хоук. "Ти повинен."
  
  
  "Я зроблю все можливе".
  
  
  Картер перервав з'єднання і повернувся до головної частини будинку, коли Хейдо та Казука прощалися.
  
  
  «Ах, Картер-сан, – сказав Хейдо. "Ви готові піти зараз?"
  
  
  Картер кивнув головою. «Дякую за допомогу, Хейдо».
  
  
  «Мені шкода, що це не спричинило бажаних результатів. Але я вважаю, що сьогодні вранці ви ухвалили мудре рішення».
  
  
  Картер склав руки і низько вклонився.
  
  
  * * *
  
  
  Протягом години
  
  
  
  
  
  Дорогою до аеропорту за межами Хаборо Картер пояснив Казуці те, що сказав йому Хоук. Вона була не дуже задоволена ситуацією, але розуміла, що її участь у тому, щоб тримати російських та японців зайнятими та відволікатися, допоможе забезпечити кінцевий успіх місії.
  
  
  Як і Картер, вона була стурбована тим, що спільна операція може призвести до неприємностей, особливо якщо вона буде великою та галасливою.
  
  
  Було вже далеко за північ, коли вони дісталися злітно-посадкової смуги, відремонтували і прогріли літак і, нарешті, піднялися в повітря для зворотного польоту за шістсот миль.
  
  
  Незважаючи на протести японського уряду, Картер підозрював, що росіяни, як і раніше, добре прикривають Токіо. рейс Cessna 310, що прибуває, з півночі о третій чи четвертій годині ранку був би досить незвичайним, щоб хтось помітив. Натомість вони обійшли Токіо на схід, пролетіли над Токійською затокою і приземлилися в Йокосуку, приблизно за тридцять миль на південь.
  
  
  Перші поїзди вирушили до Токіо близько п'ятої години, тому вони мали достатньо часу, щоб організувати зберігання літака і відвезти таксі в депо. Вони не вважали за доцільне подорожувати разом, тому Казука сів першим поїздом.
  
  
  «Будь обережним, Ніколас, – сказала вона.
  
  
  "Ти теж. Коли ми схопимо, тут вирветься все пекло. Якось вони схопили тебе; наступного разу вони можуть тебе вбити».
  
  
  Вона поцілувала його в щоку. "Саянора, Картер-сан".
  
  
  Картер сів на наступний поїзд, який вирушив за вісім хвилин. Станція вже почала заповнюватися людьми, які їздили до Токіо на роботу.
  
  
  У поїзді чай та кава подавали симпатичні господині. Незважаючи на багатолюдність, усі були ввічливі та акуратні.
  
  
  Було трохи більше половини шостої, коли Картер зійшов з поїзда в токійському відділенні Хонго. Він знайшов громадський телефон та зателефонував Арнольду Скотту до резиденції посольства. Ім'я Картера не згадувалося у разі прослуховування телефону.
  
  
  «Ми чекали на тебе. Де ти?"
  
  
  «У тому місці, де ти мене висадив».
  
  
  "Вірно", - сказав Скотт і перервав зв'язок.
  
  
  Картер відійшов від телефонної будки, перейшов вулицю і ковзнув у тихий парк. Цієї ранкової години там нікого не було, хоча незабаром місце мало заповнитися студентами.
  
  
  Через двадцять хвилин після його дзвінка синій фургон без вікон завернув за ріг і повільно рушив вулицею. Картер не впізнав водія, але Арнольд Скотт сидів із пасажирського боку.
  
  
  Картер пропустив фургон і звернув за ріг; він займав своє місце у парку. Якби Скотт був хоч трохи хороший, він би переконався, що за ним не стежать - або що він втратив хвіст - перед тим, як з'явитися.
  
  
  Через п'ять хвилин інші машини не проїхали повз парк, і синій фургон знову проїхав кварталом. Цього разу Картер вийшов із парку. Фургон під'їхав, бічні двері відчинилися, і Картер стрибнув усередину.
  
  
  "Чи були за вами стежать?" - спитав Картер, коли він зачинив двері, і вони злетіли.
  
  
  "Ми були в посольстві, але встигли кинути їх в Асакусі, перш ніж повернулися сюди", - сказав Скотт.
  
  
  "Як справи за останні тридцять шість годин?"
  
  
  «Шумно, – сказав Скотт. «Напередодні вночі вони знайшли пару трупів росіян, які плавають у річці. Ви випадково не мали до цього жодного відношення, чи не так?»
  
  
  "Як у вас справи з майором Ріширі?"
  
  
  Скотт довго дивився на Картера. Нарешті він похитав головою. "Не дуже добре. Але нам із тобою доведеться разом попрацювати над цим…»
  
  
  "Я знаю. Том Барбер уже з'явився?
  
  
  Очі Скотта розширились. "Як ви дізналися про Тома?"
  
  
  Картер знизав плечима. "Він уже з'явився?"
  
  
  Водій, грубуватий чоловік, який Картер припустив, що йому було років за тридцять, глянув у дзеркало заднього виду, а потім знову просунув руку через плече.
  
  
  «Радій познайомитися, містере Картер. Я багато про вас чув.
  
  
  "Непогано", - сказав Картер, посміхаючись. Він потиснув чоловікові руку. "Коли ти увійшов?"
  
  
  «Кілька годин тому. Я дещо приніс тобі».
  
  
  "Ящики для перенесення?"
  
  
  «Двоє із них. Я так розумію, що у тебе виникли невеликі проблеми».
  
  
  «Мені довелося відмовитися від тієї, яку я ніс, – сказав Картер. Барбер виглядав досить підтягнутим. Картер сподівався, що він упорається зі своєю роботою.
  
  
  Сім
  
  
  Росіяни розмістили на шостому поверсі офісної будівлі в півкварталі від посольства США. Зі свого погляду вони могли спостерігати за тими, хто прибуває і йде через передній і бічний входи. Однак, незважаючи на їхнє сідало і складне обладнання, вони не могли виявити присутність когось у задній частині фургона без вікон.
  
  
  Картеру дали можливість навести лад у резиденції посольства, а потім його перевели в кімнату, де його чекали Скотт, Барбер і кілька інших чоловіків. Кімната була довгою та вузькою, в ній стояв відполірований до блиску стіл для переговорів. Вікна були закриті товстою сіткою, що забезпечує електронний захист від пристроїв спостереження.
  
  
  Скотт представив їх.
  
  
  Праворуч поряд із Барбером сидів Едвард Форестер, лейтенант ВМФ, який
  
  
  
  
  
  був експертом з бортових комп'ютерів, а Чак Хансен - капітаном ВМФ та спеціалістом з радянського флоту. Обом чоловікам було за тридцять. Барбер, який сам був колишнім військово-морським флотом, спеціально обрав цих двох для місії.
  
  
  З протилежного боку столу сидів Боб Вілсон, чоловік середнього віку з сивим волоссям і невеликим черевцем, який був начальником служби безпеки Вашингтона під час майбутнього візиту президента до Токіо. Поруч із ним був Ганс Фоссе, заступник начальника консульства.
  
  
  Картер міг зрозуміти Форестера і Хансена, хоч і важко. Але двом іншим не було жодної справи, і він так сказав.
  
  
  "Думаю, ми самі розглянемо це", - пихато сказав Вілсон.
  
  
  "Скільки їм сказали?" - спитав Картер Скотта.
  
  
  «Нічого, крім того, що ми плануємо місію проти Радянського Союзу, що базується в Японії».
  
  
  "Ось чому ми тут, Картер", - відрізав Вілсон. "Щоб отримати інформацію".
  
  
  "Тоді я пропоную попросити їх піти", - продовжив Картер, дивлячись на Скотта.
  
  
  "Дивись сюди..." - пробурмотів Вілсон.
  
  
  Картер обернувся до нього. "Чому ви тут, у Токіо, містере Вілсон?"
  
  
  Вілсонові очі звузилися. «Щоб забезпечити безпеку візиту президента».
  
  
  «Тоді я пропоную вам зайнятися цим. Те, що ми маємо намір обговорити сьогодні вранці, не має відношення до візиту президента».
  
  
  Вілсон усміхнувся недружнім жестом. «Насмілюсь сказати, що я вищий за вас, містере Картер».
  
  
  Картер, який ще не сів, кивнув у бік телефону на дальньому кінці конференц-стола. "Подзвони йому".
  
  
  "Яка?"
  
  
  «Зателефонуйте президенту. Запитайте його, чи маєте ви брати участь у цій зустрічі», - сказав Картер. Він знову обернувся до Скотта. «Він може отримати безпечне з'єднання з Вашингтоном цим телефоном, чи не так?»
  
  
  Скотт кивнув головою.
  
  
  «Мені не потрібно нікому дзвонити, щоб дізнатись, у чому мої повноваження».
  
  
  Картер швидко обійшов стіл, і Вілсон відсахнувся. "Тоді я зроблю це". Картер зняв слухавку. "Зв'язок", - відрізав він.
  
  
  Вілсон перевів погляд з Фосса, який не сказав ні слова, на Скотта, а потім знову на Картера.
  
  
  «Мені потрібне зашифроване з'єднання з Вашингтоном. Код червоний-чотири. Номер…» Картер дав особистий номер президента.
  
  
  Вілсон дізнався номер і напружився. «Почекай», – тихо сказав він.
  
  
  Картер глянув на нього.
  
  
  «Хвилинку, містере Картер».
  
  
  «Почекай цей ланцюг», - сказав Картер у слухавку. Він затиснув рукою мундштук. «Тепер, містере Вілсоне, у нас багато роботи. Те, що ви вже знаєте, секретне, секретно, президентський доступ. Я пропоную вам нічого не говорити про те, що ви тут бачили чи чули… особливо про тих, кого ви тут бачили».
  
  
  Вілсон підвівся на ноги і вискочив із кімнати. Фоссе теж підвівся. «Я зайнятий візитом президента. Я взагалі не мав жодного відношення до цієї зустрічі», – він пішов.
  
  
  Картер притиснув слухавку. Скотт дивився на нього.
  
  
  "Ти навіть не набрав номер", - сказав Скотт.
  
  
  Картер посміхнувся. "Думаю, я забув". Він закурив і сів. «Тепер мій бос каже мені, що ми працюватимемо разом».
  
  
  «Вірно, – сказав Хансен. "Ви знаєте нас, але не зовсім ясно, хто ви".
  
  
  "Я ручаюся за нього", - втрутився Барбер.
  
  
  «Почекай секунду, Томе. Моє життя буде тут на коні. Я хочу знати, хто, чорт забирай, цей хлопець».
  
  
  "Залишіть це, капітане", - відрізав Барбер. "Я сказав, що поручуся за нього".
  
  
  Хансен уп'явся поглядом у Картера, але відкинувся назад. "Вірно", - сказав він нарешті.
  
  
  Картер вже мав погане передчуття з приводу цієї місії. Початок був дуже поганий. Він сподівався, що все швидко налагодиться, тому що, як сказав Хансен, їхнє життя залежить від їхньої спільної роботи.
  
  
  "Що тобі вже сказали, Томе?" - спитав Картер.
  
  
  «Небагато, крім того, що наша місія полягає в тому, щоб вкрасти комп'ютерний чіп для ECM-кімнати підводного човна радянського будівництва. І що ви зробили це самі, але зазнали невдачі. Але не було ясно, де саме ми мали знайти цю субмарину, або навіть якщо чіп був на борту субмарини».
  
  
  «Це на борту підводного човна, добре, – сказав Картер. «Підводний човен типу «Петроград». Ви про неї чули?
  
  
  Було очевидно, що вони всі мали. Рот Хансена відкрився, і Барбер і Форестер були вражені.
  
  
  «Тут немає Петроградів, – сказав Барбер.
  
  
  «Вони всі у Світлій», - додав Гансен. «І ти маєш бути дурним, щоб думати про те, щоб потрапити всередину…» Він зупинився.
  
  
  "Ви летіли на Хоккайдо?" - спитав Скотт.
  
  
  Картер кивнув головою. «Доїхали рибальським човном до берега СРСР у межах ста миль, але їх флот проводив навчання, і нас зупинили».
  
  
  "Чи були ви сіли?" - спитав Скотт.
  
  
  Ні. Я не був помічений як американець. Але мені довелося викинути валізу за борт. Я не міг ризикувати шансом, що його побачать росіяни».
  
  
  "Я не розумію, Картер", - відрізав Хансен. "Ви хочете сказати, що планували вийти на берег, зайти на військово-морську базу в Світлій і вкрасти комп'ютерний чіп із самого човна?"
  
  
  «Це досить дурна ідея, чи не так, – сказав Картер різким відтінком у голосі.
  
  
  "Я скажу", - сказав Хансен, відкидаючись назад.
  
  
  «Тоді тобі не доведеться йти з тобою, капітане, бо це саме те, що я планую зробити».
  
  
  щелепа Хансена
  
  
  
  
  
  відвисла ще більше. Барбер подався вперед.
  
  
  «У нас є підводний човен із запечатаними наказами. Вона має робити все, що ми просимо від неї», - сказав Барбер.
  
  
  Хоук сказав, що все ще над чимось працює. Підводний човен, мабуть, був ним. Тепер Картерові було ясно, що робити. Що було незрозуміло, то це навіщо потрібно було включити Барбера, Хансена та Форестера.
  
  
  «Підводний човен повинен буде висадити мене десь на березі», - сказав Картер. "Я б просто зробив це один..."
  
  
  «Немає шансів, – втрутився Барбер. - Пора Компанії зробити щось на ура».
  
  
  "Я можу допомогти з самим комп'ютером", - сказав Форестер. Він був худорлявим і тихим.
  
  
  «Ця берегова лінія цієї пори року досить сувора, командувач, - сказав Картер. «Майже, напевно, буде кровопролиття».
  
  
  Форестер зумів посміхнутися. «Думаю, я впораюся, доки не проливається моя кров».
  
  
  "Я знаю розташування бази", - прогарчав Хансен.
  
  
  «Ми йдемо в команду, – сказав Барбер. "Так воно і було передано мені".
  
  
  "Мене проінструктували надати вам все необхідне, включаючи наземну підтримку з цього боку", - сказав Скотт. Він обернувся до Барбера. «Однак для Картера буде небезпечно бути поміченим десь у Токіо. У нас є тренувальна база та притулок недалеко від Міто, приблизно за шістдесят миль вгору узбережжям».
  
  
  Барбер глянув на годинник. «Насправді до субмарини тридцять шість годин. Ми могли б зустрітись біля берега. Це дасть нам трохи практики. Він звів очі. «Але це твоя операція. Картер. Ми зробимо все, що скажеш».
  
  
  "Фігня!" - гаркнув Гансен, схоплюючись на ноги.
  
  
  «Заспокойся. Чак, чи тебе нема», - сказав Барбер.
  
  
  «Я бачу за цим столом двох військово-морських сил, один колишній військово-морський флот. І це підводний човен ВМС США, який стоїть попереду, щоб підібрати нас».
  
  
  "Ви вийшли, капітане", - різко відрізав Барбер.
  
  
  Картер з огидою похитав головою і теж підвівся. "Ні це не так. Якщо ми увійдемо до команди, він нам знадобиться».
  
  
  Хансен почав протестувати, але Картер проігнорував його.
  
  
  «Негайно підготуйте наш транспорт для Міто, – сказав він Скотту. «Спочатку мені треба зателефонувати. Ми можемо піти звідси протягом години?
  
  
  "Звичайно", - сказав Скотт.
  
  
  Барбер та Форестер кивнули.
  
  
  «Я не підкоряюся твоїм наказам, Картер…» - пробурмотів Гансен.
  
  
  Картер обернувся. "О, я думаю, ти будеш, Чак", - сказав він. Він повернувся і вийшов із зачиненої кімнати.
  
  
  * * *
  
  
  Козука був у офісі. Картер вдалося встановити безпечний зв'язок через центр зв'язку в підвалі посольства, і ніхто з чергових не зрозумів, кому він дзвонить.
  
  
  "У тебе не було проблем із поверненням?" він сказав.
  
  
  "Ні. Ви?"
  
  
  «Тут усе гаразд. Я їду з Токіо протягом години і збираюся переїхати до Міто».
  
  
  "Комплекс ЦРУ".
  
  
  "Це місце. Ви його знаєте?"
  
  
  "Я був там", - сказав Казука.
  
  
  "Це безпечно? Мені, можливо, доведеться пробути там півтора дні.
  
  
  «Це досить безпечно, Ніколасе. Але майор Ріширі знає про це місце. Це тренувальний майданчик, який вони використовують у спільних місіях. Якщо він дізнається, що щось не так, можна посперечатися, що він там шпигуватиме».
  
  
  «Вірно, – сказав Картер. «Якщо щось трапиться, не намагайтеся зв'язатися зі мною безпосередньо, якщо це не надзвичайна ситуація. Ідіть через Яструба».
  
  
  "Ви робите ще одну спробу?"
  
  
  «Так. Це на підводному човні. Але у мене на буксирі будуть оперативник ЦРУ та два офіцери ВМС США. Якщо є щось, про що я маю знати, Казука – все, що стосується місії – дайте знати Хоуку. Він розуміє всю ситуацію».
  
  
  «Будь обережним, Ніколас».
  
  
  "Ти теж", - сказав Картер і повісив слухавку.
  
  
  * * *
  
  
  Незадовго до десятої вони приїхали на великому сміттєвозі. Росіяни були на них з того моменту, як покинули територію посольства, і не здавалися, поки вантажівка не скинула сміття на переробному підприємстві за кілька миль на південь від Йокогами.
  
  
  Коли російські пішли, Картер, Барбер, Форестер і все ще похмурий Хансен вилізли з великого гідравлічного відсіку і сіли в їхній фургон.
  
  
  Водій був одним із людей Скотта, який запевнив їх, що дістався звалища без хвоста. Вони обігнули місто далеко на захід, перш ніж вирушити назад на північно-східне узбережжя.
  
  
  Mt. Фудзі та круті пагорби знаходилися на півдні та південному заході, так що за кілька миль вони знову спустилися до пологих пагорбів, що ведуть до океану. Картера знову вразила акуратність ферм та сіл у збірці оповідань, хоча навіть випадковому спостерігачеві було очевидно, що Японія – густонаселена країна.
  
  
  Коли вони дісталися Міто, столиці префектури Ібаракі та міста з населенням близько 150 000 чоловік, був чудовий, але прохолодний день.
  
  
  Основна частина міста розташовувалася за кілька миль від моря. Сам комплекс ЦРУ знаходився прямо на березі моря за високим дротяним парканом; місцеві жителі вважали, що це маєток багатого японського промисловця.
  
  
  Низька смуга пагорбів приховувала більшу частину території комплексу від прибережного шосе. Через ворота їх пропустив злісний корейський охоронець. - Японці ненавидять корейців, - пояснив Картер Барбер. Їх проста присутність на
  
  
  
  
  
  
  У воротах комплексу страховка від того, що середній японець не опиниться на відстані витягнутої руки.
  
  
  Широка, добре вимощена дорога вела до дуже великого будинку в західному стилі, розташованому на краю урвища, звідки відкривався краєвид на безкраї простори Тихого океану. З-за моря котилися великі буруни, грюкаючи об скелі біля підніжжя скелі. Вони майже відчували, як вся берегова лінія здригається щоразу, коли вдаряється бурун.
  
  
  Крім головного будинку, на території комплексу було кілька інших будівель, більшість з яких були збудовані, щоб виглядати як одне ціле, але призначалися для використання для зовсім іншої мети. Вузол зв'язку виглядав як будинок астронома-аматора. У кам'яній будівлі, яка насправді виглядала як гараж, розташовувався невеликий склад зброї. У великій оранжереї був центр планування.
  
  
  Картер завжди отримував задоволення від величезних сум грошей, які ЦРУ могло розкидати, коли AX доводилося заробляти на мізерному бюджеті.
  
  
  "Багато з цього - нісенітниця, сер", - пояснив водій Скотта. «Японцям подобається думати, що вони окупають свої гроші, дозволяючи Компанії вільно діяти на їхній території. В основному ми проводимо тут багато тренувань боротьби з повстанцями. Воїни у вихідні і таке інше».
  
  
  Він висадив їх із сумками біля вхідних дверей головного будинку, потім поїхав назад на пагорб до воріт. Йому доведеться повернутися в Токіо, щоб росіяни не нервували через зниклий фургон.
  
  
  Будинок був двоповерховий цегляний будинок з крутим дахом і кількома димарями. Це було схоже на щось, що могло б бути доречнішим в англійській сільській місцевості або, можливо, в Коннектикуті вздовж протоки Лонг-Айленд, ніж за годину або близько на північ від Токіо.
  
  
  Скотт пообіцяв, що, за винятком співробітників служби безпеки та технічного обслуговування, вони матимуть місце, поки вони не повинні зустрітися з підводним човном наступного вечора, близько восьми.
  
  
  Усередині вони сховали своє спорядження у своїх кімнатах і переодяглися у сіру тренувальну форму, яку там використовувало ЦРУ, поки кухар приготував їм пізній обід із супу та бутербродів.
  
  
  Вони зустрілися в одній зі їдалень у задній частині будинку з приголомшливим видом на океан.
  
  
  Хансен став похмурим і відмовився дивитися Картеру в очі або взагалі щось говорити. Forester страждав від зміни часових поясів. Його розбудили посеред ночі у своєму будинку в Сан-Дієго і посадили в літак до Японії, перш ніж він зрозумів, куди він прямує і чого від нього можна очікувати. Але Барбер був готовий і хотів почати.
  
  
  «Чи можемо ми зв'язатися з підводним човном безпосередньо, щоб домовитися про зустріч, чи нам доведеться використовувати засоби зв'язку Тихоокеанського флоту?» - спитав Картер.
  
  
  «Вона спливе об одинадцятій годині вечора за Грінвічем; сьогодні вісім годин за нашим часом - і знову о двадцять три сотні за Грінвічем, що буде о восьмій годині нашого часу завтра вранці. Тоді ми зможемо з нею поговорити.
  
  
  "Як ми виберемося до неї звідси?"
  
  
  "Чоппер".
  
  
  І знову Картера вразило почуття марності. Барбер упорався б добре, але двоє інших мали б доглядати його. "Якщо вони дісталися місця зустрічі з підводним човном", - похмуро подумав Картер. Між сьогоднішнім днем ​​і завтрашньої ночі може статися багато.
  
  
  Після обіду Хансен разом із Форестером вирушив до центру планування, де вони розробили типовий план військово-морської бази Світла, а також комп'ютерний макет свого найкращого припущення щодо планування приміщення ЕСУД «Петроград».
  
  
  Картер пішов на прогулянку, щоби оглянути територію. Барбер наздогнав його, перш ніж пройшов сотню ярдів.
  
  
  "Не заперечуєте проти компанії, Картер?"
  
  
  "Зовсім ні. Але кличте мене Нік. Схоже, ми перебуватимемо в тісному контакті принаймні протягом найближчих кількох днів».
  
  
  "І тобі це не дуже подобається, правда?" - сказав Барбер, коли вони пройшли повз центр зв'язку і попрямували до густого лісу.
  
  
  "Я звик працювати самостійно".
  
  
  Барбер посміхнувся. «Отже, ви безумовно не співробітник компанії. Ми все робимо – і я маю на увазі все – комітетом».
  
  
  "Що добре для деяких речей".
  
  
  "Але не твоя річ".
  
  
  Картер знизав плечима. Те, що він бачив у Барбері, йому сподобалося. Він подумав, що в залежності від того, що відбудеться в цій операції, він поговорить з Хоуком про те, щоб запропонувати цій людині роботу з AX.
  
  
  «Цього ранку, повертаючись з Хонго, ви сказали, що чули про мене», - сказав Картер. "Де?"
  
  
  "Навколо."
  
  
  "Не могли б ви бути більш конкретними, Томе?"
  
  
  Барбер глянув на нього з новим виразом в очах. «Тебе не дуже турбують люди, які чують про тебе, чи не так?»
  
  
  "Не особливо".
  
  
  Барбер кивнув головою. «Мій бос згадав ваше ім'я. Він сказав, що ви були одним із найкращих польових фахівців у цій галузі… нашої чи їхньої сторони. Я чув, як ваше ім'я згадувалося близько трьох років тому під час операції у Лівії. І все".
  
  
  Картер зітхнув. Немає герметичного укриття. Ні для нього, ні для когось ще. Тим не менш, коли ваше життя залежало від анонімності, вас трохи дратувало те, що у вас є репутація – хороша чи погана.
  
  
  "Ти думаєш, у нас мало шансів, чи не так?"
  
  
  
  
  
  сказав Барбер.
  
  
  «З Форестером все гаразд, але ми маємо про нього подбати. А у Гансена чіп на плечі».
  
  
  «Хоча він хороша людина».
  
  
  «Ось що я тобі скажу, Томе. Я хочу провести невелику місію тренування сьогодні ввечері.
  
  
  "Ти збираєшся трохи зігнути його?"
  
  
  "Може бути."
  
  
  "Чому?"
  
  
  Картер зупинився. «Послухай мене, Томе. Якщо ми всі разом перейдемо на інший шлях, наше життя залежатиме від найслабшої ланки у команді. І коли справа доходить до нього, що, ймовірно, так і буде, кожному з нас, можливо, доведеться покладатися не лише на досвід іншої людини, а й на її доброї волі».
  
  
  "Я розумію, що ви маєте на увазі", - сказав Барбер. "Але ви не збираєтеся будувати добрі стосунки з Хансеном, якщо завдасте йому шкоди".
  
  
  "Може, повага".
  
  
  Барбер засміявся. «Вибач, Нік, якщо я не перевернуся і не вдай мертвим. Я справді не знаю, на кого ти працюєш – на Державний департамент чи на що – але дай нам перерву. . "
  
  
  Вони знову пішли. Картер на кілька хвилин зосередився на своїх думках. Він не міг почати підраховувати в думці кількість чоловіків і жінок, які були на одному боці, як висловився Барбер, але які, проте, були мертві, тому що вони просто не знали, якого біса вони робили. Тому що вони намагалися грати в ігри в реальному світі, дізнавшись про правила з книги.
  
  
  Картер знову зупинився і обернувся до Барбера. "Ти довірив би своє життя Хансену і Форестеру, Том?"
  
  
  Барбер почав кивати.
  
  
  "Незалежно від обставин?"
  
  
  На цей раз Барбер вагався.
  
  
  "Як би важко це не було?"
  
  
  «Я розумію, що ти маєш на увазі, Нік, – сказав співробітник ЦРУ.
  
  
  «Я сподіваюся на це, тому що сьогодні ввечері я збираюся спертися на Хансена. Якщо він скинеться, то вилетить».
  
  
  "А якщо він цього не зробить?"
  
  
  "Побачимо."
  
  
  8
  
  
  Картер був здобиччю. Згідно зі сценарієм, він уже підняв комп'ютерний чіп і намагався втекти. Однак троє кращих Світлих пішли цим шляхом; насправді вони були такі близькі, що йому потрібно було повернутися назад і знищити їх, перш ніж він зможе піти. Вони мали не тільки захистити себе, але й усунути його і повернути чіп.
  
  
  Том Барбер був керівником радянської групи; Хансен та Форестер були його помічниками. Усі вони були озброєні автоматами придушення масових заворушень, зарядженими гумовими кулями.
  
  
  «Не буде жодних основних правил, – сказав їм Картер, – за винятком того, що не буде лицарства чи честі. Мета – все».
  
  
  Вони були у теплиці центру планування. Картер прив'язав до спини один із важких футлярів для комп'ютерних мікросхем, щоб ще більше змоделювати місію, з якою їм незабаром доведеться зіткнутися.
  
  
  "Що, якщо ми вдаримося по переносній сумці?" - спитав Барбер.
  
  
  «Гарна думка, Томе. Це буде половина твоєї місії. Тобі все одно доведеться піти за мною. Якби це сталося, я б приготував тобі сюрприз».
  
  
  "Котрий…?" - спитав Гансен.
  
  
  Картер тільки посміхнувся йому. "Було б не дивно, якби я сказав вам, чи не так?"
  
  
  Барбер глянув на годинник. «Це лише двадцять двісті годин. Ми дамо вам фору за шістдесят секунд. Коли закінчиться місія?
  
  
  "Коли ви всі помрете", - сказав Картер. Він повернувся на підборах, вислизнув за двері і попрямував прямо через під'їзну дорогу до розплідника, який був великою ділянкою яблунь, посаджених правильними рядами.
  
  
  Він пройшов лише тридцять ярдів, коли вони відкрили вогонь із теплиці. Він розвернувся вліво, зробив пару пострілів у їхньому загальному напрямку, потім побіг зигзагом, захищаючи дерева.
  
  
  Вони стріляли знову, цього разу зліва, коли Картер пірнув і перекотився, як міг.
  
  
  Він зробив третій постріл, цього разу по фігурі, що стрімко відступає ліворуч повз головний будинок.
  
  
  Півдюжини пострілів були зроблені прямо перед ним - один так близько, що він відчув подих повітря біля вуха, - перш ніж він встиг плюхнутись і відповісти парою пострілів.
  
  
  Усього на секунду постать однієї людини вималювалася на тлі південного лісу, а потім зникла.
  
  
  Картер лежав на животі, прицілюючись зі своєї рушниці на околиці лісу та вертолітного майданчика по цей бік під'їзної дороги. Але руху не було.
  
  
  Це було загадково. Чоловік, що пробіг повз головний будинок, був Гансен; Картер був у цьому певний. Фігура, яка зникла у лісі, була Барбер. Він упізнав свою чоловічу постать. Що лишав Forester. Де?
  
  
  Принаймні вони не дали йому шістдесятисекундну фору. Якби вони зробили це, Картер звільнив би їх на місці. Головне – не стримати слово.
  
  
  Він обережно поринув у яблуневий сад, перш ніж обережно підвівся на ноги.
  
  
  У його сімдесяти фунтах сумка для перенесення на його спині була не більше ніж легкою перешкодою для його вільного пересування - зараз. Він знав, що з часом це буде страшенно складно. Це означало, що йому треба діяти зараз.
  
  
  Він посміхнувся. Було б цікаво подивитися, чи прийшов Барбер до
  
  
  
  
  
  того ж висновку.
  
  
  Картер пробирався крізь дерева, пригнувшись, зберігаючи безладні рухи і максимально зливаючись із тінями.
  
  
  Хтось щось крикнув у бік вертолітного майданчика, який тепер був ліворуч від Картера. Картер зупинився, щоб прислухатися, напружуючи всі свої почуття, щоб знайти присутність Цирюльника чи Форестера попереду.
  
  
  Ніч була тиха, і Картер пройшов трохи глибше в яблуневий сад. Вони очікували, що він працюватиме із сумкою для перенесення. Всі вони знали, наскільки він тяжкий, і знали, що це сповільнить його.
  
  
  Хтось знову крикнув ліворуч від нього. Цього разу Картер дізнався про голос Форестера. Він зупинився та прислухався.
  
  
  "Том!" Голос Лісника долинав із лісу. Це звучало так, наче йому було боляче. «Чорт забирай, це вже не чортова гра!»
  
  
  Картер озирнувся через плече, звідки прийшов. Хансен пішов цим шляхом. Де? Без сумніву, щоб кружляти довкола. Але він не міг бути таким швидким. Він не міг пройти через північний ліс, щоб повернутися туди. Ще немає.
  
  
  Форестер знову вигукнув ім'я Барбера. Цього разу це безперечно звучало так, ніби йому було боляче.
  
  
  Картер повернувся вліво, намагаючись якнайменше шуміти, поки не дістався до узлісся яблунь, де він сів за кострубатим стволом одного з дерев з голими гілками в цю пору року.
  
  
  "Том!" - крикнув Форестер голосним голосом.
  
  
  Кілька хвилин Картер не міг бачити людину, але, нарешті, помітив рух. Голова Форестера здалася над купиною збоку від вертолітного майданчика.
  
  
  "Прокляття!" – крикнув Лісник. Він заліз на майданчик. Схоже, його ліва нога була зламана.
  
  
  Серйозно? - подумав Картер. Або хитрощі? Йому це здавалося неправильним. І все-таки установка була надто очевидною, на його думку. Він бачив, як Барбер зникав у лісі, у тому самому напрямку, куди пішов Лісник. Хансен злетів у протилежному напрямку.
  
  
  Це була підстава.
  
  
  Картер позадкував від краю яблуневого розплідника, а потім, рухаючись так швидко, як тільки насмілювався, він оглянув околиці, повернувшись туди, звідки прийшов, і нарешті знайшов купу кущів та зрізані гілки.
  
  
  Він відстебнув від спини сумку для перенесення і засунув її глибоко в купу гілок, переконавшись, що вона добре прикрита, перш ніж повернутись і попрямувати до оранжереї.
  
  
  Лісник був приманкою. Цирюльник був доданою приманкою. План полягав у тому, щоб Картер вистрілив у Форестера, а потім дочекався атаки Барбера із північних лісів. Якщо Барбер вдасться, операція закінчиться. Інакше можна було б очікувати, що Картер рушить назад у північний ліс у тому напрямі, куди пішов Хансен. Тільки Хансен чекатиме його десь ближче.
  
  
  Картер підійшов до краю яблуневого саду навпроти теплиці. Жодного руху. Однак він знову відчув сильне почуття небезпеки.
  
  
  Форестер перестав кричати. Можливо, він їх переоцінив.
  
  
  Картер відкотився вліво в той же момент, коли гумова куля врізалася в дерево за кілька дюймів від його голови.
  
  
  Стрілець був позаду нього.
  
  
  Картер вистрілив у сад, потім вийшов на відкрите місце і помчав через під'їзну дорогу до оранжереї.
  
  
  Ще два постріли пролунали з лісу за ним. Хтось мчав з боку вертолітного майданчика. Картер краєм ока вловив рух. Він підніс гвинтівку до стегна і на бігу зробив два постріли, другий влучив у ціль.
  
  
  "Сукін син!" - крикнув Форестер, падаючи.
  
  
  «Це був прийом, — подумав Картер. Але він міг захоплюватись своїм мисленням.
  
  
  Ще один постріл пролунав з яблуневого саду, коли Кіллмайстер звернув за ріг оранжереї, розвернувся, підняв гвинтівку і вистрілив одним плавним рухом, коли Том Барбер вибіг з-за дерев.
  
  
  Постріл потрапив Барберу прямо в груди, зігнувши його навпіл. Він скрикнув від болю, коли впав.
  
  
  "Ми думали, ти повернешся сюди", - сказав Хансен позаду нього.
  
  
  Картер почав обертатися.
  
  
  "Не треба", - наказав Хансен. «Це всього лише гумова куля, але мені сказали, що вони можуть завдати чималої шкоди, якщо потраплять прямо - скажімо, в основу черепа або десь у хребет - впритул».
  
  
  Картер поклав гвинтівку. "Цікаво, що скаже ваш комісар, коли ви принесете йому моє тіло".
  
  
  "Я отримаю медаль", - сказав Хансен зі сміхом.
  
  
  "Коли ти принесеш йому моє тіло, але... не комп'ютерний чіп".
  
  
  Хансен втягнув повітря. Раптом його осяяло, що Картер не має валізи. "Ублюдок!" він вилаявся. "Де це знаходиться?"
  
  
  Барбер сміявся, коли перетинав поле.
  
  
  «Тримайся подалі, Томе, - крикнув Картер. "Ти покійник."
  
  
  "У нас є ти".
  
  
  «Хансен упіймав мене», - сказав Картер. "Побачимо, що він зі мною зробить".
  
  
  Форестер підвівся і наближався.
  
  
  Хансен устромив ствол гвинтівки в шию Картера ззаду. «Добре, ас, підемо за валізою, якщо хочеш розіграти все це».
  
  
  "Чак!" крикнув Барбер
  
  
  
  
  
  
  .
  
  
  «Повертайся додому, Томе», - наказав Картер. "Ми зустрінемося з вами там".
  
  
  Барбер завагався. Він був явно засмучений.
  
  
  "Я зараз не граю в ігри, Картер", - сказав Хансен досить голосно, щоб Картер почув.
  
  
  “Я не думав, що ти був. Ящик для перенесення знову в яблуневому саду, на півдорозі між цим місцем та вертолітним майданчиком».
  
  
  - Тоді підемо за ним, - сказав Хансен, знову тицьнувши Картера стовбуром гвинтівки.
  
  
  Барбер відступив убік, коли Картер і Хансен пройшли повз нього і попрямували назад до яблуневого саду.
  
  
  "Прокляття, Хансене..." - гукнув Барбер.
  
  
  "Тримайся подалі від цього", - сказав Картер через плече.
  
  
  Вони повільно рухалися через яблуневий сад, Хансен був не більше ніж на крок за Картером, тримаючи палець на спусковому гачку гвинтівки.
  
  
  Коли вони досягли купи кущів, вони зупинилися.
  
  
  "Він там", - сказав Картер.
  
  
  "Витягни його", - наказав Хансен, тицьнувши стволом у спину Картера.
  
  
  Картер рушив уперед, відштовхнув частину кисті і витягнув гільзу, розгойдуючи щосили, тільки зачепившись за кінець стовбура пістолета.
  
  
  Рушниця вистрілила, куля нешкідливо пробила гілки. Наступної миті Картер упустив чемодан і вирвав гвинтівку з рук Хансена. Він тицьнув стволом Хансена в груди, відштовхнувши людину назад.
  
  
  "Ти знаєш, що мене бісить, Чаку?" - люто сказав Картер. "Це маленькі чоловічки з великими крихтами на плечах, які ходять і тикають зброю в спини".
  
  
  Картер знову встромив стовбур у груди Хансена, потім відкинув пістолет убік.
  
  
  «Тепер лишилися тільки ти і я, Чаку. З якоїсь причини ти хотів отримати мене з того моменту, як ми зустрілися. Тепер твій великий шанс.
  
  
  "Це просто вправа на смак", - обережно сказав Хансен, відступаючи.
  
  
  "Це вислизнуло з голови, коли ми повернулися в оранжерею", - сказав Картер, наближаючись.
  
  
  "Чорт", - сказав Хансен, роблячи хибний випад вліво.
  
  
  Картер чекав на нього, поки флот розвернувся з розвороту вправо. Картер пірнув під неї і вдарив по носі акуратним короткоруким ударом. Від несподіваного удару Хансен відкинув голову назад, і він сів.
  
  
  Картер відступив і почав чекати на людину. Невеликий струмок крові сочився з носа Хансена, коли він підвівся на ноги і подивився на Картера з новою повагою.
  
  
  "Хто ти, чорт забирай?"
  
  
  Картер знизав плечима. «Все, що я можу сказати, це те, що ми на одному боці. Ми боремося з тим самим ворогом».
  
  
  "Я міг би витягнути пістолет прямо зараз і вистрілити в тебе", - сказав Хансен.
  
  
  «Якби ви спробували це, я припустив би, що ви працюєте на опозицію. І в цьому випадку я буду змушений убити вас, перш ніж ваша рука торкнеться вашої зброї».
  
  
  Хансен довго дивився на нього. Він дуже обережно простяг руку, розстебнув пальто і обома руками широко розкрив його, щоб показати, що він не озброєний. "Немає пістолета".
  
  
  Картер трохи повернувся, щоб Хансен міг бачити свою праву руку, засовуючи стилет назад у замшеві піхви.
  
  
  Очі Хансена розширились. "Я просто хотів знати, хто ти, Картер, от і все".
  
  
  Картер довго дивився на нього. Нарешті він кивнув головою. "Ви майже впізнали".
  
  
  * * *
  
  
  Була опівночі, коли їх прибрали, і всі вони зустрілися у центрі планування теплиць. Барбер хотів знати, що відбувається в саду, але Картер відмовився щось сказати.
  
  
  Увійшов Хансен з жалем на обличчі: «Я поїду назад у місто вранці».
  
  
  "Це чому?" - спитав Картер, відриваючись від екрана комп'ютера. "Ви йдете?"
  
  
  «Я…» - сказав Хансен, зніяковіло похитуючи головою. "Я не думав…"
  
  
  "Іди сюди", - сказав Картер. «Ми намагаємось розробити цю вашу програму планування. Якщо ми всі йдемо разом, нам краще знати, що відбувається».
  
  
  "Так, сер", - відрізав Хансен і поспішив уперед.
  
  
  Барбер переводив погляд з Картера на Хансена і назад, відкривши рота.
  
  
  "Програма насправді належить Еду Форестеру, але ми разом працювали над форматом та введенням", - почав Хансен.
  
  
  "Чак - експерт з радянського флоту, а я комп'ютерник", - додав Форестер. «Ми дамо вам наші найкращі оцінки зараз і постійно оновлюватимемо їх у міру надходження нових даних».
  
  
  Хансен натиснув потрібні кнопки, і з'явилася ділянка російського узбережжя: Світла - місто внизу, а Світла - військово-морська база - нагорі.
  
  
  "Військово-морська база знаходиться приблизно за вісім миль на північ від самого міста", - почав Хансен.
  
  
  "Що ви показуєте між ними?" - спитав Картер.
  
  
  «Трохи, містере Картер».
  
  
  «Там є рибальське село, приблизно за три милі на південь від бази».
  
  
  "Ти впевнений, Нік?" - спитав Барбер.
  
  
  "Розумно", - сказав Картер. «Вона називається Радянська-Сеньєв. Але, крім цього, я не можу вам багато розповісти».
  
  
  Хансен ввів нові дані, і на південь від військово-морської бази з'явилася маленька точка під назвою міста. «Це означатиме, що нам доведеться стежити за їхнім рибальським судном, коли ми увійдемо».
  
  
  «Це також могло б забезпечити нам гарне прикриття на вході та виході», - сказав Картер. «Якщо вони будуть ловити рибу звідти на регулярній основі, радянські військово-морські радари не будуть занадто схвильовані, якщо побачать невеликий човен, що наближається, на своєму екрані
  
  
  
  
  
  
  
  «Нам доведеться приземлитися на південь від села та обійти його. Я впевнений, що співробітники служби безпеки бази дуже уважно цікавляться територією між селом та їхніми парканами по периметру».
  
  
  "Я підозрюю, що це справа містера Картера", - сказав Хансен.
  
  
  Барбер просто глянув на нього і кивнув головою. "Просто роблю пропозицію".
  
  
  «Ми зіграємо це на слух, коли дістанемося місця», - сказав Картер. "Що ще маємо?"
  
  
  Хансен натиснув іншу кнопку і на екрані з'явилася нова діаграма. На цьому була показана більш докладна ділянка узбережжя, на якій база Світла займала більшу частину екрану. L-подібний хвилеріз виступав більш ніж на півмилі в Японське море, оточуючи досить добре захищену гавань для неабиякої кількості військово-морських судів усіх розмірів. Широкий і дуже глибокий канал прорізав південний кінець гавані і на триста ярдів йшов у штучну лагуну, від якої були вирізані загони для підводних човнів, кожен з яких був покритий звичайним бомбостійким залізобетонним дахом. Адміністративний центр знаходився прямо на півночі, дослідницька зона за окремим парканом знаходилася на північному заході, казарми військ знаходилися на південному заході і тільки на півночі та півдні, низькі зарості та світлі ліси. Приблизно за півтори милі на північ від самих загонів для підводних човнів була повна база МіГів, включаючи пару двомильних злітно-посадкових смуг з твердим покриттям.
  
  
  "Все це ми отримали з супутників", - сказав Хансен.
  
  
  "У нас немає прямої розвідки на місцях?" - спитав Картер.
  
  
  "Нічого особливого. І те, що ми отримали, має тенденцію робити не що інше, як підтвердження того, що ми вже бачили по наших очах-птахах».
  
  
  Картер згорбився перед екраном і уважно вивчив малюнок. Він тицьнув пальцем у берегову лінію.
  
  
  «А берег? Пісок? Камені? Скелі? Що?
  
  
  «Скелі на півночі та невеликий шлях на південь. За ними земля спускається до дуже скелястого берега», - сказав Гансен. “Сама військово-морська база є справжнім досягненням інженерної думки. Вона була значною мірою витіснена зі скелі. Підводна лагуна була прісноводним озером на суші. Коли вони відкрили канал, озеро висохло, і те, що в них залишилося, мало не калюжа. двадцять футів глибиною, яку вони мали викопати».
  
  
  "Це був там якийсь час?"
  
  
  «Вони розпочали це за кілька років до Другої світової війни, і робота справді прискорилася під час війни з нацистськими військовополоненими. Рабська праця. Вони продовжують покращувати це місце щороку».
  
  
  "Як щодо безпеки?" - спитав Картер.
  
  
  «Ми можемо тільки здогадуватися, – відповів Хансен, – але я підозрюю, що радар, гідролокатор, інфрачервоні датчики по периметру, детектори звуку в межах кількох сотень ярдів від будь-якої огорожі.
  
  
  "Яка?"
  
  
  «Піші патрулі. Собаки. І саме рибальське село. Думаю, у них є інформатори. Доглядачі».
  
  
  «На додаток до цього ми маємо вороже море на сході, гори на заході, пустельне узбережжя на півночі та півдні, а тепер зима», - сказав Картер.
  
  
  "Ми не могли вибрати кращого часу", - сказав Барбер.
  
  
  "Я згоден", - відповів Картер. «Їх пильність буде нижчою порівняно з тим, що було б улітку». Він знову повернувся до Гансена. "А як щодо самих підводних човнів петроградського класу?"
  
  
  «Не можна дізнатися, сер. Поки що ми не дістанемося туди, бо все під прикриттям. Я припускаю, що підводні човни будуть найближчими до дослідницького центру, що призведе до їхнього розміщення з північного боку загонів».
  
  
  "Але це було тільки припущення".
  
  
  Хансен кивнув головою.
  
  
  «Ми підемо з цим, поки не дізнаємось інакше. Що у вас є на самих підводних човнах?
  
  
  «Знову ж таки, не дуже», - визнав Хансен. Він натиснув клавішу, і базова діаграма зникла, замість неї з'явився ескіз підводного човна типу "Петроград": "Це наше найкраще припущення щодо того, як човен виглядає за розміром та конфігурацією".
  
  
  Вона була набагато більша за середній атомний підводний човен, більше тисячі футів у довжину, з відповідно великою шириною і великою осадкою.
  
  
  На додаток до її здатності до невидимості, вона несла складний набір термоядерної зброї, систем доставки та атакуючих комп'ютерів.
  
  
  "Її нібито практично неможливо виявити, крім візуального спостереження", - говорив Хансен, дивлячись на діаграму.
  
  
  "Як?"
  
  
  Хансен звів очі. «Це питання на шістдесят чотири тисячі доларів, мф. Картер. Комп'ютерний чіп, я вважаю, дасть нам цю відповідь».
  
  
  "Яке ваше припущення?"
  
  
  Хансен виглядав майже задоволеним. «Конструкція корпусу, тип фарбування, для початку. Тихі двигуни. Правильна підводна конфігурація, що забезпечує найменшу кількість шуму руху. Але крім цього, я припускаю, що у них є системи електронної протидії – ECM – системи, які приймають вхідний імпульс радара чи сонара, обробити та надіслати назад джерелу з негативною інформацією».
  
  
  «Весь корпус човна має бути чутливою приймальною антеною, щоб можна було вловити кожен біт гідроакустичного імпульсу».
  
  
  "Так сер. Було б дуже цікаво побачити. У комп'ютерному чіпі буде все, що нам потрібне».
  
  
  Картер випростався і перевів погляд з Гансена на Форестера і, нарешті, на Барбера. "Я все ще хотів би зробити це самостійно".
  
  
  
  
  
  Барбер знизав плечима. "У мене теж є накази".
  
  
  Картер глянув на годинник. «Підводний човен буде тут приблизно через дев'ятнадцять годин». Він знову глянув на комп'ютер. “Ми можемо трохи поспати зараз. Колись завтра, я думаю, ми повинні пройти все знову, а потім розробити хоча б попередній план із кількома резервними копіями».
  
  
  "Добре", - сказав Форестер, потираючи груди. «Я хочу нанести щось на цю чорно-синю позначку».
  
  
  "Ви досить хороший актор", - сказав Картер. «Я був страшенно близький до переконання, що ти зламав собі ногу там».
  
  
  «Я думаю, що було б краще гумова куля в груди».
  
  
  Дев'ять
  
  
  Було близько шостої години, коли Картер прокинувся від глибокого сну, коли хтось тихо постукав у його двері. Зовні було ще темно. Зі щілини під дверима виднілася лише слабка смужка жовтого світла.
  
  
  "Так?" - вигукнув Картер.
  
  
  Двері відчинилися, і ввійшов Арнольд Скотт. "У нас проблеми в Токіо".
  
  
  Картер відкинув ковдру, підвівся з ліжка і ввімкнув настільну лампу. Скотт пройшов решту шляху в кімнату і зачинив двері.
  
  
  Твій бос подзвонив мені. Він не хотів перекидати візок із яблуками. Налякати інших».
  
  
  Картер натягував одяг. "Що це таке?"
  
  
  «Ви знаєте когось… японку… на ім'я Кадзука Акіяма?»
  
  
  Шлунок Картера стиснувся, але він цього не показав. "Так."
  
  
  Хоук сказав, що хтось забрав її. Але він сказав, що тільки ви повинні впоратися з цим, що ми повинні триматися подалі від цього».
  
  
  Яструб виходив із себе, передавши ім'я Казукі Скотту. Але він пішов би ще далі, зателефонувавши сюди і попередивши Барбера та інших. Вона була у росіян; у цьому в нього було мало сумнівів, як і не було особливих сумнівів у тому, чому вони зосередили свої зусилля на ній.
  
  
  Вони вловили її перші рухи кілька днів тому, коли вона почала копатися після вбивства Пола Тіббета. Вони пішли за нею в аеропорт, де вона забрала Картера. Після цього в неї з'явилася звичка ховатися і ховатися з уваги, що турбувало росіян, особливо після того, як пара їх бігунів виявилася мертвою в річці. Росіяни хотіли б знати більше. Зниклі комп'ютерні чіпи і мертві агенти сильно нервували. І дуже підло.
  
  
  "Я не думаю, що ти можеш сказати мені, хто вона", - запитав Скотт.
  
  
  Картер пристебнув стилет і витяг сорочку. Він підвів очі і похитав головою. «І я пропоную вам забути, що ви коли-небудь чули її ім'я».
  
  
  «Хоук сказав мені те саме».
  
  
  «Я серйозно, Арнольде. Це дуже важливо".
  
  
  «Навіть важливіше, ніж світ із японцями?»
  
  
  "Майор Ріширі на стежці війни?"
  
  
  «Це применшення року. Він, чорт забирай, мало не стрибнув на літак у Вашингтон, щоб побачити ваше тіло. Він не вірить, що ви мертві. Він також чув, що ми проводимо тут невелику вправу. Я його тримав. звідси до пізнього вечора, коли ти вже підеш. Ми постараємося придумати для нього щось переконливе”.
  
  
  Картер пристебнув свій "люгер", перевірив, чи правильно він завантажений і що запобіжник, а потім натягнув куртку.
  
  
  "Але…?" він запитав.
  
  
  «Ти повернешся до Токіо за цією жінкою. У мене таке почуття, що сьогодні пекло вирветься назовні».
  
  
  "Це дуже можливо, Арнольд".
  
  
  "Ріширі зійде на мене".
  
  
  "Тобі доведеться утримати його".
  
  
  «Ця жінка така важлива… в даний момент?»
  
  
  Так, вона є. Якщо я не знайду її і не відвезу до безпечного місця, нам доведеться закінчити цю місію». Картер підійшов до дверей і глянув у коридор. Інші ще не встали. Він обернувся назад. "А як щодо транспорту?"
  
  
  Скотт кинув йому зв'язок ключів. «Моя Toyota Supra. Мені доведеться залишитись тут, щоб тримати все під контролем».
  
  
  «Нічого не кажи іншим, крім того, що мені довелося піти на кілька годин, щоб зайнятися чимось, що безпосередньо стосується нашої місії. Я повернуся вчасно, щоб зустрітися з підводним човном».
  
  
  "А якщо ні?"
  
  
  «Скасувати проект. Хоук зв'яжеться з вами».
  
  
  "Хансен доставить нам проблеми ..." - почав говорити Скотт.
  
  
  "Я так не думаю", - перервав його Картер, а потім вислизнув з кімнати, поспішив у кінець коридору і спустився сходами.
  
  
  Було дуже холодно. З моря дув сильний вітер. На схід небо тільки починало світлішати з світанком, що наближається. Картер проїхав головною під'їзною дорогою, корейський охоронець відчинив йому ворота, і він попрямував назад у велике місто, штовхаючи машину щосили.
  
  
  Козука був великою дівчинкою та головою великого офісу AX, повторював він собі. У неї не було звання вбивці, але вона страшенно гарна в тому, що робила. Проте навіть найкращі не могли захиститися від переважаючих сил. Якби опозиція націлила вас або на вбивство, або на захоплення, вони рано чи пізно зловили б вас. Очевидно, Кадзука став мішенню.
  
  
  * * *
  
  
  Але куди вони її забрали, що з нею зробили і скільки вже впізнали? Хтось із її офісу міг би допомогти, але офіс
  
  
  
  
  
  Сам був метою. Якщо хтось із Amalgamated Press почне надто професійно шпигувати, не лише життя Казукі буде втрачено, а й майбутні операції AX у Токіо.
  
  
  Було вже далеко за сім, і в ранковий час пік рух був дуже інтенсивним, коли Картер з'їхав з супер-шосе на заправну станцію / кафетерій на околиці Токіо. Він припаркувався перед стоянкою для вантажівок у західному стилі і знайшов телефон-автомат поряд із туалетами.
  
  
  Він не міг піти до офісу AX, щоб зателефонувати, і він не довіряв центру зв'язку ЦРУ. Якби він знав майора Ріширі, японці мали контроль над усіма зв'язками з табору.
  
  
  Оператору знадобилося кілька хвилин, щоб встановити з'єднання через Тихий океан, і Хок відповів першим гудком. Він чекав на дзвінок.
  
  
  "Що ти сказав Барберу та іншим?"
  
  
  «Нічого, сер. Скот зараз там. Він пояснить, що може. Що ви мені скажете?
  
  
  «Роджер Дхалгрен діяв як її підмога. Він третя людина в офісі.
  
  
  Картер невиразно знав його як молодого, але досить гарного оперативника.
  
  
  «Очевидно, вона намагалася повернути все до норми, тому вона відвідала прес-конференцію у Сеймі. Рутинна робота. Як керівник бюро телеграфних послуг.
  
  
  "Чи був Далгрен з нею всередині?"
  
  
  Ні. Він спостерігав підходи. Він нічого не бачив, доки вона не вийшла з двома росіянами, не сіла в сірий «мерседес» і не поїхала. Він, звичайно, намагався слідувати за ними, але працював за умов інвалідності. він не міг дозволити собі бути поміченим сам”.
  
  
  «Отже, вони пішли».
  
  
  «Вона зникла вчора з четвертої години дня за твоїм часом».
  
  
  "Чому мені не подзвонили раніше, сер?"
  
  
  «Дхалгрен та інші хотіли спочатку подивитися, чи зможуть вони щось придумати».
  
  
  "Нічого?"
  
  
  «Мерседес та двоє її викрадачів сьогодні вранці повернулися до російського посольства. Без Козуки».
  
  
  Картер глибоко зітхнув. «Це означає, що вони або сховали її в безпечному місці, або вбили її і позбулися її тіла». Він зробив паузу. "Ми маємо номер ліцензії на Mercedes?"
  
  
  "Так", - сказав Хоук і простяг йому. «Але вам буде надто небезпечно продовжувати місію, якщо її не знайдуть. Ви можете потрапити у велику пастку».
  
  
  «Я розумію, сер. Я її знайду. Але у нас, мабуть, будуть проблеми з японцями, а точніше з майором Ріширі. Він з підозрою ставиться до труни, яку Арнольд відправив назад до Вашингтона».
  
  
  "Я знаю. Нам зателефонували із Державного департаменту. Його ім'я було згадано. Він хотів підтвердження вашої смерті».
  
  
  "Що вони сказали йому?"
  
  
  «Поки що нічого», - сказав Хоук. "І він повинен залишатися таким, що означає, що тобі доведеться триматися подалі від його шляху".
  
  
  «Можливо, мені доведеться перевернути візок з яблуками тут, у Токіо, наступні кілька годин, сер. Насправді, я можу майже гарантувати це».
  
  
  «Просто знайди Козука, Нік. Дай мені подбати про майора».
  
  
  "Так, сер", - сказав Картер і повісив слухавку.
  
  
  * * *
  
  
  У Токіо було тепліше, ніж за містом, але над величезним містом висіла завіса смогу. Люди були всюди; вулиці були забиті транспортним потоком, тротуари були пішохідними від стіни до стіни, кафетерії заповнювалися ранковим натовпом, а за годину універсальні магазини відкриються для щоденного натиску домогосподарок.
  
  
  Картер поїхав до аеропорту, припаркував машину Скотта на довгостроковій стоянці та орендував Ford Mustang, який він узяв назад у місто. Майор Ріширі знав машину Скотта, і росіяни також не сумнівалися.
  
  
  На зворотному шляху до міста думки Картера звернулися до Козуки. Росіяни вже одного разу схопили її та катували. Незважаючи на біль, вона прооперувалась на Хоккайдо і знову тут, у Токіо, як ні в чому не бувало. Картер виявив, що його повага та захоплення її зростають, і у нього виникло божевільне бажання помчати до радянського посольства, увірватися всередину і почати розстрілювати його.
  
  
  Поїздка працювати закінчилася, коли Картер пробрався в Кодзимачі-ку, де він припаркувався за півкварталі від радянського посольства. Рух був нормальним для цього часу доби.
  
  
  Він поправив дзеркало бічного огляду і опустився трохи нижче сидіння. У дзеркало він міг бачити парадну браму посольства, непомітно для спостерігачів усередині будівлі.
  
  
  Поради не наймали японців у своїх посольствах, але багато з їхніх дипломатів та чиновників нижчого рівня жили за межами посольств. Близько дев'яти цих людей до посольства було багато людей, з яких виходили лише зрідка працівники нічної зміни.
  
  
  Незабаром після десяти колон з півдюжини автомобілів, всі великі лімузини «Мерседес», з маленькими радянськими прапорами, що майоріли на крилах, вийшла з комплексу, підібрала почесну варту міської поліції Токіо і з криком помчала у бік Імператорського палацу.
  
  
  Небагато сталося до полудня, коли з посольства виїхали кілька машин і щонайменше десяток піших людей. "Напевно, на обід у місті", - подумав він. Він почав турбуватися про час. Щоб повернутися до Міт, потрібно не менше години.
  
  
  
  
  
  і вони мали зустрітися з підводним човном о восьмій годині. Це означало, що їм доведеться покинути територію не пізніше семи.
  
  
  У нього не вистачало часу.
  
  
  Лімузини повернулися за кілька хвилин до години, сирени, як і раніше, завили, і в метушні Картер мало не пропустив сірий «мерседес», що вислизнув із воріт і попрямував у протилежному напрямку від того місця, де він був припаркований. Він щойно побачив німецьку машину в дзеркалі заднього виду, коли вона повернула за ріг наприкінці кварталу.
  
  
  Картер завів свій «Мустанг», дочекався перерви в пробці, потім розвернувся і помчав слідом за «мерседесом», змусивши кількох поліцейських, які супроводжували російських дипломатів, поглянути у його бік.
  
  
  За рогом "мерседеса" не було видно. Картер промчав повз перше перехрестя і на другому побачив машину зліва. Він проїхав на червоне світло і мало не врізався в автобус. рев рогів і крики людей.
  
  
  Якби його зараз підібрав даішник, місія, життя Казукі, всьому було б кінець. "Мерседес" піде, і про його присутність повідомлять майора Ріширі. Якщо японці не висунуть йому звинувачення у вбивстві, принаймні вони відправлять його додому.
  
  
  Поліція, однак, не приїхала, і ще за кілька кварталів він заспокоївся, їхавши за «мерседесом», але досить близько, щоб переконатися, що номер ліцензії збігається з тим, що дав йому Хок.
  
  
  Вони попрямували на північ через Канду, а потім звернули на пагорби Токіо, які були не дуже високими, але забезпечували деяке полегшення від монотонно-плаского пейзажу центру міста. Вдалині на південний захід, Mt. Фудзі було видно в ранковому серпанку.
  
  
  Кількість будинків у цьому районі почала скорочуватися. То був багатий район Токіо. Тут мешкало багато заможних керівників, а будинки були набагато більше – деякі з них збудовані у західному стилі – ніж ті, що були ближчими до центру міста. Ділянки були досить великими, багато хто з хитромудрими альпінаріями за високими стінами.
  
  
  Рух був набагато меншим, і Картерові довелося триматися ще далі, щоб вони не помітили його. Він мало не промахнувся мерседесом. Дорога повернула ліворуч. На тридцять секунд німецька машина зникла з поля зору, а коли Картер завернув за ріг, вулиця попереду була порожня. Він прискорився і випадково глянув праворуч, коли проїжджав повз особливо великий будинок у японському стилі. На «мерседесі» якраз зачинялися автоматичні двері гаража. Якби він був на дві секунди пізніше, він ніколи б їх не побачив.
  
  
  Він проїхав решту шляху вгору кварталом, повернув праворуч і поїхав на наступний проспект, який рухався далі вгору пагорбом, коли він перемикався туди й назад. Тут було багато дерев, кущів та каміння. За винятком окремих ділянок, земля була залишена в майже недоторканому стані. Це міг бути дотик дикої природи всього за кілька хвилин від центру Токіо. Такий простір могли дозволити собі лише дуже багаті люди.
  
  
  Висока бетонна стіна, увінчана червоною покрівельною черепицею, оточувала сад над тим, що Картер припустив, було радянським притулком унизу. Він припаркував свій "Мустанг" і вийшов.
  
  
  Тут було дуже тихо. Машини не було абсолютно, а найближчий будинок знаходився о пів на квартал далі по вулиці, наполовину прихований за поворотом за гаєм дерев.
  
  
  Картер поспішив до далекого кутка стіни і глянув униз із крутого пагорба. Бар'єр спускався до вулиці, що означало, що він обгороджував одну ділянку землі. Порадам належала вся територія між двома дорогами.
  
  
  Озирнувшись назад, щоб переконатися, що ніхто не йде, він зійшов з дороги і почав спускатися через ліс уздовж стіни, поки не опинився в точці, звідки його не було видно згори.
  
  
  Було б набагато простіше, сказав би він собі, якби він міг дочекатися ночі, щоб увійти всередину. Але це було неможливо; він біг на якийсь час.
  
  
  Приблизно за вісімдесят ярдів від дороги Картер заліз на дерево біля стіни і заглянув у будівлю радянських військ. Будинок унизу був дуже великим і здебільшого прихований у густому лісі. Картер міг лише бачити лінію даху та частину задньої стіни другого поверху. Позаду будинку був великий сад каміння з невеликим водоспадом і великими ставками із золотими рибками. Ближче до пагорба ділянка була крута, густо заросла і недоторканою.
  
  
  Картер залишався нерухомим протягом декількох хвилин, вивчаючи те, що він міг бачити з дому та місцевості внизу, щодо будь-яких ознак активності. Але нічого не було. Місце могло бути безлюдним.
  
  
  Він просунувся далі по кінцівці, і оскільки вона небезпечно зігнулася під його вагою, він ступив на стіну. Декілька червоних плиток відламалися і впали на каміння. За мить десь у бік будинку задзвонив дзвін.
  
  
  Картер вилаявся, розгніваний своєю недбалістю. Плитки, що бракували, оголили тонкий червоний провід. Стіна була стривожена.
  
  
  Він зістрибнув на територію, почекав там лише секунду, щоб переконатися, що його не помітили, потім схопив гілку дерева та перевернув її на верхівку стіни.
  
  
  
  
  
  
  Він майже пройшов повністю, але згодом балансував на плитках.
  
  
  Картер повернувся і пішов назад у ліс трохи далі пагорбом. Він сів за купою каміння, звідки міг бачити лінію даху будинку внизу і частину стіни, на яку він прийшов.
  
  
  У полі зору з'явилися двоє великих чоловіків із пістолетами. Вони зупинилися, щоб оглянути розбиту плитку. Один з них вказав на гілку і щось сказав, що Картер не міг розібрати.
  
  
  Інший глянув угору, похитав головою, а потім обернувся і оглянув ліс у тому напрямку, куди пішов Картер. Картер пірнув за каміння і глянув через плече, шукаючи виходу. Піднятися прямо на пагорб не могло бути й мови; вони помітять його, перш ніж досягне десяти футів. Те ж саме і для швидкісного спуску. Прямо за ним йому шлях перегородили кілька великих валунів. Він застряг.
  
  
  Він глянув через край скель. Двоє росіян прямували до нього. Він пірнув назад. Якщо тут буде чутно якийсь шум, він попередить усіх, хто знаходиться внизу в будинку. Якби Кадзука був там, ще живий, вони б використали її як заручницю.
  
  
  Картер заліз усередину штанів і витяг П'єра, його газову бомбу. Він встановив таймер стрільби на двосекундну затримку, щоб постріл спрацював у повітрі, оббризкуючи росіян, що наближаються, коли вони падають.
  
  
  Він знову глянув на каміння. Росіяни були всього за двадцять футів від них. Вони помітили Картера і почали піднімати зброю в той же момент, коли він натиснув на П'єра і шпурнув зверху.
  
  
  Вони інстинктивно нахилилися, коли крихітний предмет підійшов до них. Він пролунав із легкою бавовною, і Картер пірнув за каміння, затримав подих і дуже повільно порахував до тридцяти.
  
  
  Коли він озирнувся з пагорба, росіяни розтяглися на землі. Він поспішив до них і перевірив їхній пульс. Вони були живі, але ледве-ледь; їхні очі були витріщені, їхні язики розпухли від впливу потужного газу.
  
  
  Йому спало на думку закінчити роботу своїм стилетом. Тепер було б так легко перерізати їм горлянки та дозволити їм подавитися власною кров'ю. Вони не дали Полу Тібету особливого шансу. І цілком можливо, що ці двоє катували Казуку, як інші на аеродромі.
  
  
  Його рука тремтіла від спокуси. Але він відступив. Так вони чинили. Він був не такий. Вони будуть непритомні ще десять чи дванадцята година. Сьогодні буде холодно, і швидше за все вони все одно не виживуть. Він не допомагав і не заважав процесу. Навіть якби вони вижили, вони не могли б відповідати на запитання протягом декількох днів після цього.
  
  
  Картер витяг Вільгельміну, перевірив, чи є бойовий патрон у камері пострілу, потім клацнув запобіжником і почав спускатися з пагорба.
  
  
  Картер вийшов із лісу до краю ставка із золотими рибками, тоді як на веранду вийшов високий, напруженого вигляду чоловік, озброєний пістолетом-кулеметом.
  
  
  Картер стояв у тіні. Перші кілька миттєвостей російська його не бачив; він дивився на пагорб у бік стіни.
  
  
  Раптом він побачив Картера. "Ви!" - крикнув він російською. Він підняв пістолет.
  
  
  Картер вистрілив один раз, і в результаті пострілу більша частина російського потрапила в лоб, кров, кістки та тканини мозку забризкали двері з рисового паперу за ним.
  
  
  Тіло російського все ще билося об палубу, поки Картер плив ставком із золотими рибками. Два великі добермани вискочили з-за рогу. Він вистрілив у них обох, їхні тіла перекинулися назад, потім він опинився на веранді. Він підняв зброю російської і вибив закривавлені двері з рисового паперу, коли двоє озброєних людей пройшли довгим коридором.
  
  
  Їхні очі розширилися, коли вони побачили Картера, який підняв рушницю російської та вистрілив довгою чергою, розгрібаючи зал, відштовхуючи двох чоловіків назад, кров текла всюди.
  
  
  "Козука!" - крикнув він, кинувшись коридором.
  
  
  Він відчинив наступні двері, але кімната була порожня. Він штовхнув інші двері, які виходили на кухню. Йому здалося, що почув шум, і він обстріляв кімнату з автоматичного вогню, одна куля потрапила в газопровід. Величезний струмінь полум'я вилетів з печі, і одразу ж спалахнула одна стіна і стеля.
  
  
  Картер відступив. Приблизно за хвилину все це місце перетворилося б на пекло.
  
  
  "Козука!" – знову крикнув він.
  
  
  "Микола!" Голос Казукі пролунав із передньої частини будинку.
  
  
  Картер промчав коридором і увійшов у вестибюль, коли в поле зору з'явилася російська з товстою шиєю. Він тримав Казуку за шию, Грац Буйру у правому кулаку, ствол великого пістолета біля скроні Казуки.
  
  
  «Кинь зброю, чи вона…» - почав говорити російська.
  
  
  Картер вистрілив від стегна, принаймні дві кулі влучили росіянину в голову збоку, відірвавши більшу частину його черепа.
  
  
  Його велике тіло різко перекинулося назад, і він потяг за собою Козуку.
  
  
  Картер був зверху на чоловікові через секунду, потяг Козуку і вистрілив йому в груди.
  
  
  На відстані він міг
  
  
  
  
  
  почувши сирени, Козука лежав у напівнесвідомому стані біля його ніг, кров сочилася з порізів, зроблених ножем на її грудях та животі.
  
  
  Двоє росіян пройшли парадними дверима. Картер вистрілив у них останніми патронами пістолета-кулемета, виштовхнувши їх назад назовні, коли коридором з ревом загорілося полум'я.
  
  
  10
  
  
  "Ти можеш йти?" — спитав Картер, допомагаючи Козукові підвестися на ноги. Цього разу вона була у досить поганій формі. Здавалося, вона втратила багато крові; її обличчя було смертельно блідим, а губи посиніли.
  
  
  "Я не знаю", - слабо відповіла вона.
  
  
  Картер накинув пальто їй на голі плечі, потім підняв її і поніс коротким коридором, який, як він думав, вів у гараж.
  
  
  Сірий «мерседес» був припаркований усередині разом із невеликою «хондою». Ключі були в обох машинах. Картер поспішно посадив Кадзуку на пасажирське сидіння "мерседеса", потім сів за кермо і дивився на мотор.
  
  
  Сирени поліції та пожежної машини були дуже близько, коли Картер різко повернув машину заднім ходом і прорвався через зачинені двері гаража, полум'я вже спалювало задню стіну будинку. Він розвернувся на вулиці і в звичайному темпі попрямував униз кварталом.
  
  
  Перша з поліцейських машин заверещала з-за рогу біля підніжжя пагорба, але вони не звернули уваги на «мерседес», коли мчали до будинку, що горів.
  
  
  Картер тримався осторонь основних магістралей і автомагістралей, доки він повертався через місто над Кандою, доки не звернув на шосе, що веде до Йошида, маленького містечка біля підніжжя гори. Fuji. Будинок дядька Казукі був біля підніжжя гори.
  
  
  «Вони нічого не отримали, Ніколас, – сказав Казука.
  
  
  Він глянув на неї. Вона здавалася дуже слабкою, але трималася.
  
  
  "Чи є хтось у домі для вас?" він запитав.
  
  
  Вона кивнула головою. «Прислуга мого дядька. Вони знатимуть, що робитимуть».
  
  
  "Ніяких наркотиків?" - м'яко спитав Картер. Він ненавидів так її розпитувати, але її відповіді були життєво важливими. І вона була професіоналом.
  
  
  "Ні", - сказала вона. «Перша група повернулася до посольства, аби забрати стандартний комплект. Вони тільки-но повернулися, коли ви з'явилися».
  
  
  «Я не думав, що вони все ще такі грубі».
  
  
  «Це був Росков. Він сказав, що це йому сподобалося. Катування були його особистою справою».
  
  
  Якби вони з самого початку вживали наркотики, місія Світла була б абсолютно неможливою. Але Картер їй цього не сказав.
  
  
  Вона заплакала.
  
  
  "Легко", - заспокійливо сказав Картер. "Ми скоро будемо у вашого дядька".
  
  
  «Це вдруге, коли вони схопили мене, Ніколасе. Я навіть не помітив їхнього наближення».
  
  
  «Їх тут багато. Найкращі з них».
  
  
  "Це моє місто."
  
  
  «Ніхто не може боротися із цими перешкодами. Навіть японський уряд не може впоратися з ними».
  
  
  "Мені так погано", - сказала вона.
  
  
  «Вони не знають про місію. На даний момент це все, що має значення, Казука. Подумай про це. Ти їм нічого не сказав. І ніхто з живих не знає, що я бігаю.
  
  
  - Значить, ти продовжуєш це робити? - Запитала вона, дивлячись вгору.
  
  
  "Сьогодні вночі."
  
  
  Козука довго мовчав. Коли вона заговорила, її голос мало не здригнувся. "Я боюся за тебе".
  
  
  «Це буде не так просто…»
  
  
  «Я серйозно, Ніколас. Нічого не сталося із цим завданням. Відколи був убитий Пол Тіббет. Все пішло дуже неправильно. Боюся, нічого не зміниться».
  
  
  "Ясновидіння?"
  
  
  "Інтуїція", - сказала вона.
  
  
  "Жіноча інтуїція", - сказав Картер, намагаючись не витрачати на неї уваги. "Чи можете ви уявити, що Хок сказав би з цього приводу?" Він усміхнувся.
  
  
  Козука почав сміятися, але потім вона знову заплакала, тихо, згорнувшись калачиком на своєму стільці, як маленька дитина, яка шукає втіхи та тепла. Картер простяг руку і торкнувся її щоки кінчиками пальців, але вона не відповіла. Він вирішив, що вона спить - чи непритомна.
  
  
  * * *
  
  
  Вони спустилися до Йосіди трохи раніше за три години. День знову похмурий, і величезна гора носила товсту туманну корону з принесеного вітром снігу.
  
  
  Козука не прокинувся, коли Картер їхав довгою під'їзною доріжкою. Будинок її дядька знаходився неподалік задньої частини маєтку площею п'ять акрів на схилах гори. На півночі та півдні земля була розділена терасами акуратних ферм, але тут, як і на території російських володінь за межами Токіо, земля залишилася такою ж, якою вона завжди була, – лісистої глушині. Через територію ринув гірський струмок. Великий будинок був збудований прямо над струмком, серед великих валунів та дерев, не порушуючи його. Вода текла по хаті, дерева виступали крізь дах, а каміння було або частиною конструкції, або частиною декору.
  
  
  Картер там завжди подобався. Будинок та майно були мирними. Нічого не різало. Він підозрював, що заборонено навіть гучні звуки.
  
  
  Дядько Казукі володів величезним конгломератом електроніки в Токіо, але він рідко бував тут, хоч і любив цей будинок; він був дуже зайнятою людиною. Картер зустрічався з ним двічі: вперше був формальним, але другий зустрічі він став сім'єю. З Казукою або без, будинок та територія
  
  
  
  
  Картер у будь-який час без попередження з будь-якої причини.
  
  
  Картер саме піднімався на широку веранду з Казукою на руках, коли майор Ріширі вийшов із парадних дверей. Обличчя Ріширі зблікло, коли він зрозумів, що Кадзука поранений.
  
  
  "Російські?" - Запитав він, відступаючи вбік.
  
  
  "Вони катували її", - відрізав Картер. "Вона втратила багато крові".
  
  
  Усередині головна економка направила Картер у задню кімнату, де вона взяла на себе керування за допомогою кількох інших службовців.
  
  
  "Все в порядку, Картер-сан", - сказала економка. "Ми подбаємо про неї".
  
  
  "Ви не повинні зв'язуватися з лікарнею або владою", - сказав Картер.
  
  
  Жінка пішла коридором до того місця, де стояв майор Ріширі. Але вона шанобливо кивнула. "Як хочете, сер."
  
  
  «Я мушу піти протягом години. Будь ласка, подбайте про неї якнайкраще».
  
  
  Жінка з розумом усміхнулася і знову вклонилася. "Все буде так, як ти кажеш".
  
  
  «Дякую, - сказав Картер. Він теж уклонився, потім повернувся і повернувся до Ріширі. Двоє чоловіків пройшли до великої кімнати з видом на струмок. Вони сіли за низький лакований столик, звернений до стіни із дзеркальними вікнами; вид на сад був прекрасним та мирним.
  
  
  Як тільки вони сіли, дві молоді жінки прийшли з мисками для пальців і теплими, вологими, запашними рушниками, потім гарячим саке для майора та коньяком для Картера.
  
  
  Коли вони залишилися самі, Ріширі запропонував свою чашку з тостом. «До твого відродження, Картер-сан».
  
  
  Картер не турбувався про тост. Натомість він закурив. Це була крайня образа. Рішірі застиг.
  
  
  Ти скажеш мені, що відбувається, чи я буду змушений тебе заарештувати?
  
  
  "Цілком можливо, що якщо ти спробуєш це, я вважаю за необхідне вбити тебе".
  
  
  Майор переварював це на мить або дві, потім трохи схилив голову на знак вдячності. «Це має бути дуже важливим для вас. Жінка має бути особливою».
  
  
  «Протягом години я піду звідси. Коли я повернусь, це буде на неофіційній основі. Моє завдання буде виконане».
  
  
  "Я можу заблокувати ваш повторний в'їзд до моєї країни".
  
  
  "Так, ти міг би", - сказав Картер, дивлячись чоловікові в очі.
  
  
  "Ви нічого не можете мені сказати?" - спитав майор Ріширі після довгої паузи.
  
  
  «Лише те, що проект, над яким я працюю, дуже важливий не лише для мого уряду, а й для стабільності міжнародного балансу сил».
  
  
  «Фатальні слова, що надихають, Картер-сан. Але для мене їх замало».
  
  
  "Вони мають бути такими, Ріширі", - сказав Картер. «Японія намагалася ізолюватись сто років тому, і це не спрацювало. Ваш народ намагався завоювати світ п'ятдесят років тому і це не спрацювало. Тепер знову шукаєте ізоляції.
  
  
  "Не намагайся вчити мене історії", - прошипів Ріширі.
  
  
  «Не втручайся в мою роботу».
  
  
  "Це моя країна."
  
  
  Картер визнав його думку. «Мені щиро шкода, що мені довелося приїхати сюди та порушити мир у Японії. Однак ми – союзники. І цей бізнес має життєво важливе значення для нашої свободи».
  
  
  Майор Ріширі відкинувся на спинку крісла і подивився у вікно на те місце, де струмок виходив у садок. «Тут дуже мило, Картер-сан. Я бачу, що вас прийняли у цьому домі. Ви говорите моєю мовою і розумієте мої звичаї краще, ніж я говорю вашою мовою або розумію ваші звичаї. То що, якщо я відвернуся, ви поїдете з Японії? "
  
  
  "Сьогодні вночі."
  
  
  "Це вже було заплановано?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Але якщо я здійму шум?"
  
  
  "Це було б помилкою", - сказав Картер.
  
  
  Ріширі подумав про це на мить чи дві. Потім він кивнув головою, осушив свою чашку саке і піднявся на ноги. «Я підозрюю, що ви маєте рацію в цьому», - сказав він. "Мої причини залишити вас наодинці з вашими пристроями на наступні двадцять чотири години можуть бути не вашими причинами, але це не має значення".
  
  
  Картер підвівся. «Дівчина, яку я привів сюди, не має до цього жодного стосунку. Мені було б дуже неприємно, якби ви спробували її допитати.
  
  
  І мені дуже неприємно чути такі слова. Але я жодним чином не турбуватиму її, хоча, якщо вона повернеться до Токіо, я змушений взяти її під варту, поки Радянський Союз діє».
  
  
  «Я розумію, – сказав Картер.
  
  
  Ріширі довго дивився на нього, ніби хотів сказати ще, але врешті-решт повернувся і вийшов з дому.
  
  
  Картер не бачив машини майора, коли під'їжджав. Він дивився попереду, як один із службовців будинку привів машину Ріширі ззаду. У цьому не було жодних сумнівів; чоловік був розумний. Він якимось чином дізнався ім'я Казукі, виявив її стосунки з дядьком і цим будинком, і коли Казука зник з поля зору, майор прийшов сюди і подивився. Але він завбачливо сховав свою машину.
  
  
  Після того, як Ріширі поїхав, Картер повернувся туди, де покоївки перестали купати Казуку і перев'язувати її рани, які виглядали набагато гіршими, ніж вони були. Вона втратила багато крові, і мине деякий час, перш ніж вона повністю одужає, але з нею все буде гаразд.
  
  
  Вони дали їй щось, щоб вона заснула, і коли Картер глянув на неї, вона була дуже сонною, її очі були напівзаплющені.
  
  
  "Ніколас?" – тихо пробурмотіла вона.
  
  
  
  
  
  
  Картер підійшов до неї і поцілував її в лоба. "Я йду. Тут ти у безпеці. Відпочивай».
  
  
  "Не йди", - прошепотіла вона, намагаючись сісти. Ти не можеш йти. Це не безпечно".
  
  
  "Все буде добре".
  
  
  «Ні, послухай мене, Ніколас. Я знаю. Все обернулося проти того, що ти збираєшся зробити.
  
  
  «Російські не можуть на нас чекати, Казуко. Все буде добре. Обіцяю».
  
  
  Вона лягла на ліжко і подивилася на нього. "Повернися до мене", - сказала вона. "Я почекаю…"
  
  
  "А тепер спи", - сказав Картер. Він знову поцілував її і вийшов із кімнати.
  
  
  На даний момент нікого з персоналу не було, але це не мало значення. Вони знали, що робити, щоб подбати про Козука без подальших інструкцій. І якщо вони справді зіткнуться з якимись проблемами, вони назвуть її дядьком, і з його владою та впливом ніхто не дістанеться до неї. Тут вона була у безпеці, як і в будь-якому іншому місці.
  
  
  Перед від'їздом він перезавантажив Вільгельміну. Він, звичайно, нічого не сказав Казуці, але в нього теж починалося почуття, що цю місію якимось чином наврочили. З того моменту, як йому дали завдання, справи пішли не так. Тепер Казука був не лише поранений, а й відчував відповідальність за життя польового працівника ЦРУ та двох морських офіцерів.
  
  
  * * *
  
  
  Піднявся вітер, і на той час, коли Картер виїхав на шосе, пішов легкий снігопад, часом доводячи «мерседес» до краю. Гори тяглися північ і південь, утворюючи хребет Хонсю, головного острова. Картер вийшов із гір і побіг по прибережних пагорбах і рівнинах, проїжджаючи маленькі села і терасовані поля.
  
  
  У великих містах, таких як Хатіодзі, Омія та Цутіура, йому доводилося знижувати швидкість. Тепер час був надто дорогий, щоб його зупинив якийсь місцевий поліцейський за порушення правил дорожнього руху. Весь цей час він знову і знову думав про місію - про те, що вони виявлять, коли вийдуть на берег у Радянському Союзі, і, що важливіше, про рівень безпеки на Світлій.
  
  
  Однак чим ближче він підходив до Міто та штаб-квартири ЦРУ, тим більше у нього починалося відчуття, що щось пішло не так. У випадку з Казукою це була жіноча інтуїція. Він мав шосте почуття, на яке він звертав увагу, але ніколи не дозволяв домінувати над його мисленням.
  
  
  У самому місті, здавалося, нічого не змінилося, хоча йшов досить сильний сніг і віяв поривчастий вітер. Він подумав, що пілот вертольота матиме проблеми з доставкою їх на субмарину, якщо погана погода продовжиться.
  
  
  З іншого боку від Міто Картер витягнув свій «люгер», зняв запобіжник і поклав його поруч із собою на сидіння.
  
  
  Сам комплекс знаходився трохи на північ від прибережного села Накамінато. Він звернув на довгий крутий поворот шосе, потім звернув на під'їзну доріжку, яка вела до воріт комплексу. Наближаючись, він продовжував шукати корейського стражника, але людину ніде не було видно, а самі ворота були відчинені.
  
  
  У мозку Картера задзвеніли дзвіночки. Він узяв свій «люгер» і, тримаючи його навколішки, сповільнив крок до воріт.
  
  
  Двері гауптвахти відчинилися, і з них вийшов чоловік у щільному сірому пальті. Він безперечно не був кореєць. Охоронець підняв руку на знак привітання, коли Картер вимкнув вікно.
  
  
  Картер раптово зрозумів, що це російська; вони довідалися про це місце. Кіллмайстер підняв свій «Люгер», коли російська зрозуміла, хто за кермом, і почав переносити свій автомат.
  
  
  Картер вистрілив двічі, перший постріл потрапив російській у груди, відкинувши його назад, а його власна зброя вистрілила в землю; друга вдарила чоловіка по обличчю, зруйнувавши його череп, коли він упав, кров залила йому очі.
  
  
  Російський дізнався "мерседес" і подумав, що за кермом був його власний. Фатальна помилка.
  
  
  Картер зупинив машину, вистрибнув із машини і затягнув тіло російської назад на гауптвахту. Корейський охоронець з відірваною потилицею лежав у калюжі крові в кутку. Картер торкнувся щоки. Було ще тепло. Ця людина померла не так давно. Це означало, що росіяни щойно прибули.
  
  
  Повернувшись на вулицю, Картер проїхав решту шляху через паркан, потім пішов до під'їзної дороги, зачинив і замкнув ворота. Він не хотів, щоб хтось за його спиною заходив на територію комплексу - ні більше російської, ні тим більше японської влади, яка могла б з'явитися, щоб розслідувати стрілянину.
  
  
  Було вже пізно. У похмурому небі вже згасало світло. Вертоліт мав з'явитися дуже скоро, якби пілот зміг відірватися від землі в Токіо.
  
  
  Під'їзна дорога прорізала край південного лісу над майданчиком для посадки вертольота, потім пролягла через сад, перш ніж вийти на відкриту частину комплексу, де головний будинок та інші будівлі розташовувалися вздовж краю скель, що спускалися до моря.
  
  
  Картер зупинився просто в саду і пройшов решту шляху пішки, пройшовши останні п'ятдесят ярдів через сам сад.
  
  
  Якби не було двох Мерседесів, таких як той, що він вів, припаркований,
  
  
  
  
  
  Перед головним будинком все було б нормально. По чотири особи в кожній машині, окрім одного на посаді охорони, означало, що на території було до семи озброєних професіоналів.
  
  
  Одну людину, озброєну лише люгером, і стилетом було недостатньо. Картер подумав, що йому знадобиться еквалайзер, перш ніж він увірвався туди. Щось, що трохи зрівняло б шанси.
  
  
  Він повернувся і поспішав назад через фруктовий сад до місця, де навіть на під'їзній доріжці він був би поза увагою всіх у будинку. Він перейшов на північний бік і пробився крізь дерева до місця, яке, як він вирішив, було далеко за центром зв'язку і прямо навпроти збройового складу.
  
  
  На краю саду він оглянув шістдесят ярдів відкритого ґрунту до складу зброї. Нічого не рухалося. Ніякі вогні не видно з жодного з будинків, крім головного будинку в кількох сотнях ярдів на південь. Однак, можливо, що росіяни були досить розумні, щоб виявити вузол зв'язку і когось там розмістити. Але він тримав парі, що їм не вистачило часу.
  
  
  Водій Скотта вчора пояснив, що цей комплекс часто використовувався для протидії повстанцям, щоб справити враження на японців. Отже, в арсеналі буде зброя для боротьби із заворушеннями. Зброя, призначена для знищення або принаймні підпорядкування великої кількості людей.
  
  
  Сніг ставав все важчим, і, принаймні, на даний момент Картер був вдячний за надане йому прикриття.
  
  
  Залишивши захист дерев, він кинувся через відкритий лужок, наполовину чекаючи звуку пострілів у будь-який момент.
  
  
  На той час, як він дістався до кам'яного гаража, нікого не було. Йому знадобилося кілька нервових хвилин, щоб зламати замки, але незабаром він опинився всередині. Гараж був заповнений стійкою з автоматами, дробовиками для придушення заворушень, пусковими установками зі сльозогінним газом та обладнанням для знешкодження бомб.
  
  
  Картер схопив штурмову гвинтівку з патронташом з додатковими патронами та пускову установку зі сльозогінним газом з півдюжиною балончиків. Потім він помчав до будівлі зв'язку і притиснувся до стіни біля вікна.
  
  
  Він швидко зазирнув усередину. Радіотехнік лежав мертвий на підлозі. Двоє росіян вивчали обладнання.
  
  
  Картер зарядив пускову установку сльозогінного газу, відступив і вистрілив із балончика у вікно.
  
  
  Мчачи до фасаду будівлі, він клацнув автоматом на повну автоматичну стрілянину і оббризкав дверний отвір, коли двоє росіян вискочили назовні, кашляючи густою хмарою сльозогінного газу. Вони впали кривавими купками.
  
  
  Перш, ніж вони перестали сіпатися. Картер мчав до головного будинку.
  
  
  Хтось вибіг із далекого кута будинку. Він вистрілив у Картера, і той коротко вистрілив із стегна, збивши людину з ніг у кущі біля веранди.
  
  
  Вхідні двері відчинилися, і двоє чоловіків, лівий і правий, викотилися, стріляючи з автоматів на підході.
  
  
  Картер стрибнув уперед, стріляючи, навіть коли впав. У одного з чоловіків вибухнула голова, але другий знову перекотився і продовжував стріляти, кулі зрикошетили від гравійної дороги. Картер скочив у той самий момент, коли заклинила його рушниця. Він відкинув його вбік, пірнув ліворуч і потягся за своїм люгером. Російський став на одне коліно і почав стріляти, коли його з силою відкинуло вперед чергу з дому.
  
  
  Картер витяг свій люгер, і він так крутив.
  
  
  "Це я!" - вигукнув Барбер.
  
  
  Картер зупинився.
  
  
  "Все в порядку! Інші мертві!» - вигукнув Барбер. Він обережно з'явився у дверях.
  
  
  Картер опустив пістолет. "Чи все там гаразд?"
  
  
  Цирюльник вийшов на ґанок. "Скотт купив його, але з Хансеном і Форестером все гаразд".
  
  
  Крізь шум вітру вони почули вертоліт, що наближався, і Картер глянув на звук, але все, що він побачив, був сніг.
  
  
  «Вони ніколи не очікують, що ми рушимо з місця в таку погоду», - сказав Барбер.
  
  
  «Цікаво, – промимрив Картер. Може, Казука таки мав рацію.
  
  
  11
  
  
  Скотт вистрілив у голову з дуже близької відстані. Сила удару зламала йому шию. Він лежав у передньому коридорі головного будинку. Хансен був злий, але Форестер був вражений.
  
  
  «Вони, мабуть, убили корейську охорону нагорі», - сказав військово-морський комп'ютерний експерт.
  
  
  "Вони зробили", сказав Картер. «Вони також убили зв'язківця. Хтось ще постраждав тут?»
  
  
  "У них не було часу дістатися персоналу", - сказав Хансен. Він глянув через плече Картера на вхідні двері. "Куди подівся Барбер?"
  
  
  «Гвинтокрил входить. Він пішов йому назустріч».
  
  
  «Боже правий, ти все ще не збираєшся намагатися це зробити, чи не так?» - спитав Форестер. "У таку погоду?"
  
  
  "Ви можете повернутися в Токіо, якщо хочете", - відповів Картер. «Насправді, я б вважав за краще, щоб ти».
  
  
  Форестер і Гансен подивилися один на одного. "Якщо ти підеш, ми поїдемо", - сказав Форестер.
  
  
  Картер засунув свій «люгер» у кобуру і нахилився над тілом Скотта. Він втомився. Минулої ночі він не виспався, а сьогодні був важким.
  
  
  Хансен підійшов із ковдрою, і вони накрили тіло начальника відділення ЦРУ
  
  
  
  
  
  . Перший Тібет, а тепер Скотт були мертві, не кажучи вже про багатьох росіян. Скільки ще, подумав Картер, загине, перш ніж справа закінчиться?
  
  
  "Ми поняття не мали, що нас вразило", - сказав Хансен. «Скотт першим вийшов із коридору, коли вони увійшли. Він потягнувся за пістолетом».
  
  
  Картер випростався. «Підійдіть до вузла зв'язку та візьміть програми компонування «Світла» та «Петроград», які ви розробили з Forester. Ми пройдемося ними на борту субмарини».
  
  
  «Вірно, – сказав Хансен і пішов.
  
  
  "Як щодо нашого арктичного спорядження?" - спитав Картер Форестера.
  
  
  "Це готове нагорі".
  
  
  «Бери. Ми полетимо протягом півгодини, якщо пілот вертольота вирішить, що зможе доставити нас на підводний човен».
  
  
  "Так, сер", - сказав Форестер і підвівся нагору.
  
  
  Картер стояв один у коридорі, дивлячись на фігуру Скотта під ковдрою. Він усе думав про попередження Козукі. Він ніколи раніше не був наляканий завданням, але цього разу почуття безперечно було. Йому це не подобалося, але заперечувати власне шосте почуття ставало дедалі важче. Вистрибування з літака без парашута починало здаватися найрозумнішою і найбезпечнішою справою, яку він робив за весь тиждень.
  
  
  Вхідні двері відчинилися. Картер розвернувся, впав на одне коліно і витягнув свій «люгер», коли Барбер увірвався всередину. Співробітник ЦРУ різко зупинився, його рот прочинився.
  
  
  Картер опустив пістолет і підвівся на ноги. «Це погана ідея, Томе. Не зараз".
  
  
  «Вибач», - несміливо сказав Барбер. «Пілот вертольота чекає на нас. Він застряг зі своєю машиною через вітер».
  
  
  "Він відвезе нас на підводний човен?"
  
  
  «Якщо ми підемо прямо зараз, Нік. Цей шторм має посилитись».
  
  
  "Де підводний човен?"
  
  
  «Близько вісімдесяти миль. Вона біжить поверхнею, чекаючи нас».
  
  
  «Хансен знаходиться в центрі зв'язку, купує комп'ютерні моделі для Світлої та субмарини. Відведіть його до гелікоптера. Я принесу Forester та наше обладнання».
  
  
  «Вірно, – сказав Барбер. Він повернувся і вийшов.
  
  
  Картер збіг сходами, поки Форестер вкладав залишки їхніх речей у пакети.
  
  
  "Ми готові до роботи?" - спитав моряк.
  
  
  «Прямо зараз, – сказав Картер. Він узяв пару товстих пакетів і одну з алюмінієвих ящиків для перенесення.
  
  
  Форестер сповільнився.
  
  
  "Останній шанс", - сказав Картер.
  
  
  Форестер знизав плечима. «Я зайшов так далеко – з таким самим успіхом можу витримати».
  
  
  Вони поспішили вниз і через під'їзд до вхідних дверей. І знову Форестер завагався. Він знову глянув на тіло Скотта.
  
  
  "Що щодо цього безладдя тут?"
  
  
  «Персонал прибере це. А я робитиму звіт з підводного човна».
  
  
  Форестер глянув на нього. «Хто ти, чорт забирай, Картер? Тут було вісім росіян, у тому числі той, що стояв біля воріт. Ти знищив більшість із них. Хто ти?"
  
  
  «Мені пощастило, – сказав Картер з усмішкою. "Ну, ти залишаєшся чи підеш?"
  
  
  Не кажучи ні слова, Форестер обернувся і вийшов.
  
  
  Хансен та Барбер уже були на вертолітному майданчику. Великий рятувальний гелікоптер Sikorsky Sea King Navy скрізь хмарив сніг і давав так багато галасу, що говорити було неможливо. Пілот буквально керував машиною землею, щоб сильний вітер не перекинув її.
  
  
  Вони кинули своє спорядження всередину та пролізли через головний люк. Член екіпажу ВМФ у захисному шоломі та гарнітурі закрив люк, сказав щось у мікрофон, і вони похитнулися з посадкового майданчика, повернувшись боком на нудотно довгу мить або дві, але потім вони піднялися в повітря і полетіли в море. сніг і хмари замикаються над ними, хвилі, що піднімаються штормом, у п'ятдесяти футах нижче.
  
  
  Як тільки вони вибрали курс, Картер підійшов до кабіни, щоб поговорити з пілотом.
  
  
  "У нас розрахунковий час прибуття на підводний човен о дев'ятнадцятій тридцять, сер", - крикнув пілот. "Приблизно тридцять дві хвилини польоту звідси".
  
  
  "Нас сканує радар?" - спитав Картер.
  
  
  Зв'язківець вертольота кивнув. "Так сер. Японський прибережний радар знайшов нас. Але ці польоти є досить звичайними».
  
  
  "Навіть у таку погоду?"
  
  
  "Так сер. Іноді».
  
  
  "Як щодо моря?" - спитав Картер.
  
  
  Зв'язківець клацнув парою перемикачів. "Так, сер", - сказав він, повертаючись назад. «Срібна рибка – це підводний човен, з яким ми зустрічаємося – у нас є».
  
  
  "Хто-небудь ще?"
  
  
  "Як російською?"
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  Знову зв'язківець щось зробив зі своїм обладнанням. "Поки що все чисто, сер", - сказав він, знову обертаючись. «Але ми такі низькі, що не бачимо дуже далеко».
  
  
  «Я розумію, – сказав Картер. Він глянув на пілота. «Якщо нас помітить російський радар – мені байдуже, з якого типу корабля – ми чиститимемо цю місію. Ми маємо дістатися до нашої субмарини. Ви розумієте?"
  
  
  "Так, сер", - сказав пілот.
  
  
  "Дайте мені знати, якщо у нас виникнуть проблеми".
  
  
  "Так сер."
  
  
  Картер повернувся до головної каюти, де були прив'язані Форестер та інші. Форестер виглядав зеленим, але рішучим. У Картера знову з'явилося сильне передчуття, що має статися щось погане.
  
  
  "Там все ясно?" - спитав Барбер.
  
  
  «Поки що», - сказав Картер. "Але там унизу це виглядає трохи нерівно. Це не буде
  
  
  
  
  
  особливо легко потрапити на борт «Срібної рибки». "
  
  
  Барбер посміхнувся. «Ви говорите тут із командою всього флоту, Нік. Ми впораємося".
  
  
  * * *
  
  
  Коли вони підійшли до Срібної рибки, було темно, як смоль. Підводний човен дав їм уривчастий маяк самонаведення, тому знайти човен було дуже легко. Щойно вони опинилися на висоті п'ятдесяти футів над передньою палубою, залитою червоним світлом, члени екіпажу вертольота приготували комір і лебідку.
  
  
  За світловим сигналом знизу Forester пішов першим. Пілот вертольота був дуже гарний, але море було сильне. Підводний човен котився і валявся, і Ед Форестер досить сильно вдарився об палубу.
  
  
  Члени екіпажу на підводному човні витягли його з нашийника і допомогли йому спуститися. Наступним був Гансен, і він теж досить сильно вдарив по колоді.
  
  
  Члени екіпажу вертольота затрималися на мить, розмовляючи з кимось унизу, на палубі підводного човна.
  
  
  "Вони хочуть призупинити операції, сер", - сказав член екіпажу Картеру.
  
  
  - Негативно, - крикнув Картер. "Ми ризикнемо".
  
  
  "Так, так, сер".
  
  
  Наступним пішов Барбер. Цього разу член екіпажу лебідки відрахував останні десять футів троса, легко приземлив Барбера на палубу субмарини, а потім дозволив лебідці ослабнути, коли човен скотився в жолоб.
  
  
  Картер кивнув і поплескав чоловіка по спині. «Ще раз, так само, - сказав він.
  
  
  "Так сер. І удачі".
  
  
  Картер натягнув рятувальний нашийник, а потім він бовтався по снігу, піднятому вітром, його арктичний рюкзак і чемодан були на ремені під ним, і він падав у бік човна, що коливається.
  
  
  Його спуск сповільнив останні кілька футів, коли човен ударився об корито і почав підніматися. На вершині хвилі Картера швидко опустили на останні десять футів і наздогнали палубою, що швидко рухається. Майже миттєво члени екіпажу підводного човна зняли комір, і підводний човен знову злетів по гребеню хвилі з величезним прискоренням.
  
  
  Гелікоптер відривався на південний захід, коли Картера затягли вниз, і люк був замкнений. Через кілька секунд пролунав сигнал про занурення, і звукова система човна заревіла: «Пірнути, пірнути, пірнути!»
  
  
  * * *
  
  
  «Срібна рибка» була досить новим ударним підводним човном з ядерним двигуном, але він був навряд чи на дві третини менший від човнів типу «Петроград». Проте вона мала багато місця. Офіцерська каюта була більшою, ніж багато кают надводних кораблів часів Другої світової війни. Коридори та проходи були широкими та добре освітленими. Купе були великі, добре вентильовані та красиво обставлені. Все обладнання виглядало ультрасучасним та продуктивним.
  
  
  Їхнє спорядження було покладено у відсіки, і їх провели до кают-компанії, де їм сказали, що шкіпер та його помічник незабаром приїдуть. Тим часом вони пили каву, а корабельний кухар готував їм пізню трапезу.
  
  
  Форестер виглядав трохи блідим, але він стверджував, що нічого не зламав і не розтягнув, хоч він ударив досить сильно, щоб на кілька хвилин його приголомшило. Хансен був у порядку, і Барбер дуже хотів почати, хоча його непокоїло, що досі вони не розробили конкретний план.
  
  
  «Це залежить від того, коли ми приїдемо завтра, як близько ми зможемо підійти до берега і який берег», - сказав Картер.
  
  
  Увійшов невисокий чепурний чоловік із темно-синіми очима і капітанською нашивкою на погонах, за ним пішов вищий, міцніший чоловік із густим темним волоссям.
  
  
  "Хто з вас Картер?" - спитав шкіпер.
  
  
  "Я", - сказав Картер.
  
  
  Капітан довго дивився на нього, потім кивнув. "Я Стюарт Макдауелл". Він вказав на іншого чоловіка. "Мій начальник, Кевін Аддісон".
  
  
  Картер представив решту, і всі вони потиснули один одному руки.
  
  
  "Найкоротше замовлення, яке я коли-небудь отримував за свою кар'єру", - сказав Макдауелл, наливаючи собі каву. «Мені сказали відвезти вас будь-куди. Це на підставі президентських повноважень».
  
  
  Форестер пильно подивився на Картера.
  
  
  "Вам дали термін, капітане?" - спитав Картер.
  
  
  Макдавелл похитав головою. "Я ваш на якийсь час. Куди ви, хлопці, хочете піти?"
  
  
  "База радянських підводних човнів на Світлій".
  
  
  Макдауелл опустив чашку і свиснув. «Зараз не квітень, тож це не може бути першоквітневий жарт. Чи можете ви сказати мені, що вам потрібно і як ви плануєте це отримати?
  
  
  «Комп'ютерний чіп із підводного човна типу «Петроград», - сказав Картер.
  
  
  Макдауелл глянув на свого начальника. «Це досить складне завдання, містере Картер. Очевидно, у вас є досвід у таких речах, інакше вас не послали б. Що саме ми можемо вам зробити?»
  
  
  Картер нахилився вперед. "Ви знайомі з береговою лінією навколо Світлої?"
  
  
  «Так. На цей раз ця ділянка знаходиться в межах моїх крейсерських наказів. Місто та сама база знаходяться на деякій відстані один від одного. За кілька миль на південь від бази є рибальське село. Дуже близько вода дуже глибока. Сам берег кам'янистий, але тут немає скель. У вас можуть бути проблеми, якщо буде прибій. Ця частина узбережжя відкрита для тихоокеанських хвиль через протоку Ла-Перуз». Макдауелл знизав плечима. "Звичайно, у цей час року, коли ви вийдете на берег, жодного пікніка не буде.
  
  
  
  
  
  там. Багато зимових бур та хуртовин за горами».
  
  
  "Як швидко ми зможемо туди дістатися?"
  
  
  Макдауелл подивився на свого старшого офіцера, який глянув на його годинник. «Втік під водою, я сказав би, завтра рано ввечері. Прийде перевірити наш навігаційний комп'ютер».
  
  
  «Наскільки складно вам залишитися непоміченим на березі?» - спитав Картер.
  
  
  "Це непросте питання", - розмірковував шкіпер. «Якщо погода погана, ми могли залишатися на невизначений термін. Якщо вона проясниться, їхні супутники можуть побачити нас, або їхні патрульні катери можуть виявити нас, якщо ми не залишимося на дні. Але тоді ми не зможемо дізнатися, коли ви виходите.
  
  
  «Якби вони виявили вас, вони б стріляли у вас?»
  
  
  «Ми залишимося за дванадцять миль від вас після того, як висадимо вас. Але з цього моменту вони переслідуватимуть нас. Ви не матимете можливості повернутися до нас».
  
  
  «Спливати щоночі протягом п'яти хвилин. Якщо ви зрозумієте наш сигнал, заходьте за нами. Якщо ні, знову поринайте».
  
  
  "На скільки довго?"
  
  
  Картер подивився на решту. «Одна ніч у будинку, наступна ніч поза домом, якщо ми не зустрінемося на березі в негоду».
  
  
  Макдауелл знову пильно дивився на Картера кілька секунд. Він встав. "У вас є арктичне спорядження?"
  
  
  Картер кивнув головою. «Нам знадобляться паяння та передавач».
  
  
  "Зброя?"
  
  
  "Ми привезли свої", - сказав Барбер. "Mac десятки".
  
  
  Картер не знав, що вони принесли зброю, але задоволений їх вибором. Mac 10 був компактний пістолет-кулемет 45 калібру. Він був не дуже точним, але надійним та дуже маленьким.
  
  
  "Вам призначили квартиру?"
  
  
  «Так, є, – сказав Картер.
  
  
  «Тоді я пропоную вам трохи поспати – я підозрюю, що вам це знадобиться. Я дам вам знати, коли ми будемо за годину їзди від радянського узбережжя».
  
  
  «Ще дещо, капітане, - сказав Картер.
  
  
  "Так?" - спитав Макдауелл у дверях.
  
  
  "Якщо нас виявлять на шляху, я хочу знати негайно".
  
  
  Макдауелл кивнув. "Що небудь ще?"
  
  
  «Перш ніж ми пройдемо через протоку, я хочу надіслати зашифроване повідомлення до Вашингтона».
  
  
  «Базз, містере Аддісоне, коли будете готові його відправити. Він подбає про це за вас».
  
  
  «Дякую, - сказав Картер.
  
  
  "Думаю, я почекаю, Картер, поки ти не повернешся на борт", - сказав Макдауелл, і вони з Еддісон пішли.
  
  
  Їхня вечеря прийшла за кілька хвилин, і після цього вони всі повернулися. Картер написав Хоуку коротке повідомлення, в якому детально описав, що сталося на даний момент, і які його плани. Аддісон зупинився біля купе, щоб отримати повідомлення і пообіцяв відправити його негайно. Їм довелося б працювати біля поверхні, щоб антена могла бути піднята над поверхнею.
  
  
  Картер довго лежав на своєму ліжку, поки не заснув. Був дуже добрий шанс, що ця операція не вдасться, що всі вони будуть убиті завтра вночі. Проте виходу не було. Вони ніколи не знайдуть прихований чіп у Токіо. Він також не думав, що дипломатія спрацює. Поради збиралися розгорнути нову надзвичайно ефективну систему озброєнь. Усі конференції у Женеві у світі не завадили б використовувати його. Перш ніж переговори про роззброєння мали успіх, необхідно було зрівняти цю перевагу.
  
  
  Коли він, нарешті, відійшов, йому снився Казука. Вона та майор Ріширі вінчалися на синтоїстській церемонії. Цей сон турбував Картера, але він знав, що бачить сон.
  
  
  Вранці після сніданку в кают-компанії встановили портативний комп'ютерний термінал. Хансен і Форестер розглянули розроблені ними моделі бази та підводного човна. Але деталі були місцями уривчасті і грунтувалися, за визнанням обох чоловіків, лише на здогадах.
  
  
  «Ми думаємо, що це так, – сказав Форестер у якийсь момент. «Але можливо, що все, що ми налаштували, може бути неправильним. Звідси немає жодного способу дізнатися».
  
  
  "Обґрунтоване припущення краще, ніж нічого", - сказав Картер.
  
  
  На екрані з'явилася мапа бази підводних човнів. Барбер подався вперед і пильно глянув на нього. "Що в тебе на умі, Нік?" він запитав.
  
  
  "У вас є глушники для десятків Mac?"
  
  
  Барбер кивнув головою. «Так, але це знижує їхню точність».
  
  
  «Вхід із моря неможливий. Це було б надто важко, і їхня безпека там має бути суворою. На півночі знаходиться база МІГ, а на заході – казарми військ».
  
  
  "Що залишає ліс на півдні", - сказав Барбер.
  
  
  Картер кивнув головою. "Ми повинні бути в змозі дістатися хоча б до краю поворотної западини в кінці каналу".
  
  
  «Охорона там буде надзвичайно жорсткою, особливо якщо в одному із загонів опиниться петроградський підводний човен».
  
  
  "Вірно", - сказав Картер, дивлячись на карту. Він простяг руку і взяв телефон корабля, потім натиснув на кнопку старшого офіцера. Аддісон з'явився негайно.
  
  
  "Exec."
  
  
  «Містер Аддісон, це Картер. Я у кают-компанії».
  
  
  "Так сер?"
  
  
  "У вас є людина з UDT на борту цього човна?"
  
  
  "Так сер. Це буде старший старшина Морган. Чи можу я відправити його в кают-компанію?»
  
  
  «Будь ласка, – сказав Картер. "І спасибі."
  
  
  Барбер кивав. Він вказав на південний край поворотної западини. "Ми можемо увійти сюди з аквалангом, прокласти шлях до потрібного загону, сісти на підводний човен, вкрасти чіп і повернутися".
  
  
  "
  
  
  
  
  
  щось таке, - сказав Картер.
  
  
  На обличчі Форестера був вираз жаху. "Я не вмію плавати", - сказав він.
  
  
  «Ви з Хансеном прикриватимете наш зворотний шлях», - сказав Картер. "Хто говорить російською?"
  
  
  «Так, – сказав Хансен. "Але я краще піду з тобою".
  
  
  Барбер і я йдемо всередину. Ви та Форестер збережете наш шлях до відступу. Ми усунемо всіх охоронців, які опиняться на нашому шляху. Якщо вони оснащені засобами зв'язку, хтось має стати».
  
  
  "Так, сер", - сказав Гансен.
  
  
  "Можливо, ми навіть зможемо зробити це за один вечір", - сказав Картер, хоча таємно сумнівався в цьому. «Якщо ми зможемо без проблем зійти на берег близько восьмої вечора, дійти до бази до дев'ятої, зайти до десятої, вийти до одинадцятої і повернутися до місця зустрічі опівночі…»
  
  
  Барбер посміхнувся. "Завжди можна сподіватися".
  
  
  Хтось постукав у двері кают-компанії.
  
  
  "Увійдіть", - сказав Картер.
  
  
  Увійшов чоловічий бульдог. Його шия була такою ж великою, як стегна нормального чоловіка, і його біцепси були такими ж великими. "Хтось хотів, щоб я був тут... сер?" він сказав.
  
  
  "Морган?" - спитав Картер.
  
  
  "Так, сер", - прогарчав чоловік з UDT.
  
  
  "У вас є кисневе обладнання на борту цього човна?"
  
  
  «Звичайно, сер. Але куди він іде, я йду».
  
  
  Дванадцять
  
  
  «Срібна рибка» знаходилася на перископічній глибині менш ніж за дві милі від радянського узбережжя на північ від міста Світла. Погода за останні двадцять чотири години зіпсувалася, і тепер о восьмій вечора на вулиці вирувала хуртовина.
  
  
  Крізь сильний снігопад та штормові хвилі нічого не було видно. Картер відвів погляд від перископа.
  
  
  «Там не дуже добре, Картер, – сказав шкіпер.
  
  
  «Вони не чекають, що хтось вийде на берег у цьому».
  
  
  Макдавелл глянув у перископ. "З тобою тут буде все гаразд, але як тільки ти наблизишся до берега, у тебе будуть руки зайняті". Він звів очі. "Одна хвиля підхопить тебе якраз і жбурляє об каміння, і все буде скінчено, крім криків - і цього не буде".
  
  
  "Як щодо Моргана?" - спитав Картер.
  
  
  "Він хороша людина", - сказав капітан. «Але я не проти сказати вам, що це мені не подобається. Мені це зовсім не подобається. Ми – команда підводного човна, а не група шпигунів».
  
  
  "Накажи йому залишитися".
  
  
  "Хіба він тобі не потрібен?"
  
  
  Як би Картер не хотів цього визнавати, Морган був би великою підмогою, коли б вони опинилися всередині додаткових загонів. Навіть у цьому випадку він все одно хотів би діяти поодинці. На самоті йому не було про що турбуватися; він міг рухатися швидше і тихіше, і йому не довелося б зупинятися і пояснювати нікому себе.
  
  
  "Ми можемо використовувати його", - сказав Картер.
  
  
  Капітан кивнув головою. «З ним у тебе, принаймні, буде шанс зійти на берег цілим. У тебе є все, що тобі потрібно?
  
  
  Вони провели день, переглядаючи свої плани та збираючи комплекти. Морган у цьому також дуже допоміг. "Так", - сказав Картер. Він глянув на годинник. Було за кілька хвилин до восьмої. «Підведіть нас якомога ближче, і ми негайно вийдемо. Слухайте наш сигнал опівночі».
  
  
  "Підійде", - сказав Макдавелл. Він потис руку Картерові. "Хай щастить."
  
  
  «Дякую, капітане», - сказав Картер. Він залишив рубку управління і попрямував назад у торпедний відсік, де на нього чекали інші.
  
  
  "Це хід?" - спитав Форестер. Він дуже нервував.
  
  
  "Так", - сказав Картер. «Шкіпер підведе нас трохи ближче, а потім спливе на поверхню, тож кормова палуба вийде з води. Але послухайте мене – там дуже грубо. Восьми-і десятифутові хвилі на березі, потім розбиваються об каміння».
  
  
  "Ми всі одягнені в арктичні рятувальні костюми", - сказав Морган. «Таким чином, якщо хтось впаде у напій, у вас буде хоча б шанс зробити це».
  
  
  "Останній шанс відступити", - сказав Картер. «Я хотів би, щоб ніхто з вас не пішов».
  
  
  Форестер похитав головою, Хансен зайнявся тим, що допомагав Моргану з рятівними костюмами та великим рятувальним плотом, а Барбер знизав плечима. Ми зайшли так далеко, Нік. Ми не відступимо».
  
  
  «Вірно, – сказав Картер.
  
  
  * * *
  
  
  Рятувальні костюми були виготовлені з товстої чорної гуми, покритої ізоляційним матеріалом космічної ери. Вони захищали власника у воді чи поза нею. На березі вони також будуть у парках, товстих нейлонових штанах та утеплених черевиках.
  
  
  На додаток до своєї зброї та додаткових боєприпасів у кожного з них були високоенергетичні пайки, що самонагріваються, та інше рятувальне спорядження. Хансен ніс один із їхніх радіоприймачів, а Форестер - інший. Барбер та людина з UDT, Морган, несли кисневе обладнання для відновлення дихання, включаючи ласти та маски для трьох з них, а Картер ніс важку валізу для перенесення комп'ютерного чіпа.
  
  
  Їхній план полягав у тому, щоб зійти на берег у парі миль на північ від рибальського села, де вони сховають гумовий човен у скелях. Звідти вони вирушать на північ, до бази, і знищать стільки охоронців, скільки знадобиться, щоб дістатися додаткових загонів. Потім Морган, Барбер і Картер вирушать під воду до підводного човна "Петроград". На борту вони витягали комп'ютерний чіп з його машини в кімнаті радіоелектронної протидії, закріплювали його в переносній сумці та повертали тим самим шляхом, яким прибули.
  
  
  Було так багато змінних, так багато речей, які треба було написати
  
  
  
  
  
  
  Ой, що Картер навіть не хотів про це думати. Він мав роботу, і він був тут. Настав час це зробити.
  
  
  Корабельний комунікатор заверещав. Картер підняв його. "Картер".
  
  
  "Ти готовий там?" - Запитав Макдауелл.
  
  
  "П'ять хвилин. Ми на позиції?"
  
  
  «Ми всього за півмилі від берега. Ми дамо вам п'ять хвилин, а потім спливемо. У вас буде рівно дві хвилини, щоб піднятися на палубу, надути пліт і вибратися».
  
  
  "Ми будемо готові", - сказав Картер. Він повісив слухавку.
  
  
  "Ми там?" - спитав Форестер.
  
  
  «Ми спливаємо за п'ять хвилин».
  
  
  Вони швидко одягли рятувальні костюми, пристебнули спорядження та підготували великий гумовий пліт до відплиття. Вони почорніли, так що вони були майже невидимі вночі. Очі Лісника розширились. Він продовжував облизувати губи. Картерові було його шкода, але в нього вистачило мужності.
  
  
  Вони були пристосовані для майже безшумного бігу так близько до берега, так що єдиною ознакою того, що вони спливли, було жовте світло, яке стало червоним, тоді як білі вогні у відсіку також стали червоними. За дев'яносто секунд вони частково піднялися з моря, хвилі розгойдували великий човен.
  
  
  Морган виліз сходами до люка, і, коли індикатор стану заблимав зеленим, він повернув собаче колесо і відкрив люк. Коли Морган видерся на палубу, внизу спустилося багато води. Картер і Барбер підштовхнули до нього рятувальний пліт, а потім допомогли Хансену та Форестерові піднятися. Наступним пішов Барбер, останнім – Картер. Один із членів екіпажу закрив люк.
  
  
  Вітер та море були жахливими. Навіть із цього далекого берега вони могли чути, як прибій розбивається об каміння. Сніг валив горизонтально. Навіть одягнені у рятувальні костюми вони відчували сильний холод.
  
  
  Моргану вдалося надути великий гумовий пліт і перелетіти через борт за сорок п'ять секунд. Він тримав шнур, поки вони всі піднімалися на борт, потім піднявся на борт і відштовхнув їх від підводного човна.
  
  
  Вітер і море відразу привели їх до берега, їхні короткі алюмінієві весла ледве могли утримувати корми.
  
  
  Вони ніколи не чули і не відчували занурення Срібної Рибки. Після перших двадцяти ярдів вони зрозуміли, що борються за своє життя. Кожен гребінь хвилі загрожував або затопити їх, або перевернути гумовий човен. У будь-якому разі вони не мали б шансів вижити.
  
  
  Здавалося, що цілу вічність вони не могли бачити попереду нічого, і зловісний шум прибою ставав дедалі голоснішим.
  
  
  Картер помітив перед ними величезний камінь. "Порт! Порт!" він гукнув.
  
  
  Морган і Барбер побачили валун одночасно і занурили весла в киплячу воду, потягнувши човен ліворуч.
  
  
  Величезна хвиля рознесла їх повз валун, штовхнувши на бік. Картерові здалося, що Форестер вивалюється з човна, і він спробував схопити його, але схибив, а потім крижані сибірські води зімкнулися над його головою, і він почав боротися за власне виживання.
  
  
  Його плече врізалося в щось, відкинувши його вправо, потім вгору ногами, перш ніж він простяг руку і схопився за щось на зразок краю гумового човна.
  
  
  Наступна хвиля відтягла його від човна, що був над ним, і він ударився об коліна. Якось він опинився на ногах, його голова була над водою. Він зробив кілька кроків до кам'янистого берега, коли інша хвиля підняла його і кинула на берег.
  
  
  Хансен лежав обличчям униз у прибої. Картер насилу підбіг до нього і потяг ще далі по камінню. Очі Хансена затремтіли, і він почав відкашлюватися, тому Картер зняв чемодан і поспішив назад на пляж.
  
  
  Вітер завивав довкола скель, і кожні кілька секунд величезна хвиля розбивалася об берег. Морган і Барбер з'явилися з темряви, тягнучи за собою великий гумовий човен. Кров текла по обличчю Барбера, але з ним усе було гаразд.
  
  
  "Ви бачили Forester?" - крикнув Картер крізь вітер.
  
  
  "Ні", - крикнув Барбер. "Як щодо Хансена?"
  
  
  "Він в порядку. Він на скелях. Я бачив, як Форестер переборщив», - сказав Картер. Він допоміг Барберу та Моргану витягнути човен на берег, а потім вони втрьох повернулися до берега, де й розділилися.
  
  
  Картер виявив, що комп'ютерний експерт затиснутий між двома камінням, все його тіло зігнуте назад у жахливо гротескному положенні. Його спина була зламана як мінімум у півдюжині місць. Його очі були розплющені, а язик висовувався з рота. Прив'язана до його спини рація була розбита.
  
  
  На той час, як Картер витягнув своє тіло назад на пляж, Барбер і Морган повернулися. Морган перевірив пульс Форестера.
  
  
  «Бідний ублюдок, – сказав Барбер.
  
  
  "Нам доведеться сховати його тіло, поки ми не повернемося", - сказав Картер. "Ми можемо покласти його на рятувальний пліт".
  
  
  "Одне можна сказати напевно", - сказав Барбер. «Вони страшенно впевнені, що вони не знають, що хтось зійшов на берег. Не в цьому лайні».
  
  
  "Не будь таким впевненим", - відрізав Морган.
  
  
  «Він має рацію, - сказав Картер. «Давайте зберемося разом і забираємося звідси до біса».
  
  
  * * *
  
  
  Хансен
  
  
  
  
  
  Він був приголомшений, але міг рухатися самостійно, коли вони сховали гумовий човен між камінням, а разом із ним і тіло Форестера.
  
  
  Вони розділили спорядження і рушили на північ уздовж узбережжя, рухаючись так швидко, як тільки могли. Іноді їм доводилося йти углиб суші, як вони могли знайти прохід навколо виходів скель. В решту часу вони могли гуляти кам'янистим пляжем. На суші їм доводилося мати справу зі снігом, який часом був по стегна. На пляжі їм доводилося боротися з пронизливим вітром та хвилями, що розбиваються об скелі.
  
  
  Поки вони просувалися на північ, Картер багато думав про Форестера. Ця людина ніколи не повинна була брати участь у цій місії. Але тоді ні Барбер, ні Гансен не повинні. То були пасиви. Морган з його навичками UDT та зносу був би корисним. Але решта буде на заваді.
  
  
  Їм знадобилася майже година швидкого пересування крізь шторм, перш ніж вони побачили вогники на базі підводних човнів. Вони тільки-но покинули пляж і пробиралися через пагорб. Картер підняв їх на гребінь.
  
  
  "Ось", - сказав він, вказуючи на світло на огорожі по периметру.
  
  
  «Господи, – сказав Хансен.
  
  
  Між їхньою позицією та парканом був якийсь чагарник, за яким була широка смуга нічия, обмежена лісом, намальованим Хансеном на карті. Якщо малюнок був точний, з іншого боку лісу були загони для підводних човнів.
  
  
  Вони лежали на гребені пагорба, і вітер завивав довкола них, поки Картер стежив за будь-якими ознаками руху вздовж паркану – зовні чи всередині. Але нічого не було, що означало, що поради, ймовірно, покладалися на візуальні спостереження зі сторожових вишок уздовж паркану. У поєднанні з ізоляцією бази безпека по периметру не буде настільки ж жорсткою, як безпека навколо підводних загонів, і особливо навколо самого підводного човна «Петроград». Сьогодні ввечері темрява та сильний шторм закриють їхній вхід на базу.
  
  
  Картер подивився на годинник. Було трохи більше дев'яти. Вони не надто відставали від графіка. Якщо все піде досить добре, все ще можливо, що вони зможуть зустрітися з Срібною рибкою опівночі.
  
  
  Він відірвався від гребеня і обернувся до інших. «Ми проходимо через паркан та через відкриту смугу до лісу. Хансе, залишайся в межах дерев і стеж за парканом. Якщо пролом буде виявлений, тобі доведеться прийти по нас».
  
  
  Хансен кивнув головою.
  
  
  Картер повернувся до Барбера та Моргана. «Залежно від того, що ми знаходимо по той бік лісу, я хочу вирушити під воду до петроградської загони. В ідеалі я хотів би сісти на борт, взяти чіп та вийти, щоб ніхто про це не знав».
  
  
  "Це малоймовірно, правда?" - сказав Барбер.
  
  
  "Подивимося", - сказав Картер. «Дорогою Морган збирається закласти вибухівку в корпус «Петрограда». Якщо нам доведеться стріляти, він їх висадить у повітря. Якщо пощастить, безлад сховає нашу втечу».
  
  
  Морган кивнув головою.
  
  
  «Ми повернемося тим самим шляхом, яким прийшли. Якщо шторм стихне, ми можемо вибратися сьогодні ввечері».
  
  
  "Давай покінчимо з цим", - сказав Хансен.
  
  
  "Стрільба не буде, якщо вона не стане абсолютно необхідною... якщо тільки від цього не залежить ваше життя", - сказав Картер. "Ви розумієте?"
  
  
  Усі кивнули.
  
  
  "Добре. Я купую перший раунд, коли ми повернемося до Токіо», - сказав Картер.
  
  
  Вони почали за пагорб, тримаючись низько, поки не досягли укриття чагарника, а потім промчали останні сотню ярдів або близько того до краю розчищеної території вздовж лінії огорожі.
  
  
  Вони знову зупинилися, чекали та вистежували будь-які ознаки руху. Зі сходу та заходу вздовж паркану сильні ліхтарі висвітлювали нічийну територію, і вони могли лише розрізнити обриси сторожових веж. Проте подробиць вони не побачили. Охоронці у вежах не побачать нічого внизу. У звичайний вечір вся територія була б яскраво освітлена, як удень. Ніщо не могло рухатися непомітно. Сьогодні їх вхід закриє шторм.
  
  
  Картер жестом запросив Моргана йти вперед. Чоловік з UDT відповз від кущів, перетнув відкритий майданчик, витяг біля паркану свої кусачки і взявся до роботи.
  
  
  Протягом дев'яноста секунд Морган зробив велику дірку в паркані і жестом запросив решту вийти вперед.
  
  
  Жодних сигналів тривоги не було, що означало, що паркан не був підключений. Поки що їм супроводжував успіх.
  
  
  Картер і Морган притримували отвір, поки Барбер і Гансен проповзли через нього. Наступним пішов Морган, а Картер пішов останнім, закривши дротяну сітку, щоби при випадковому огляді не виявилося, що вона була розрізана.
  
  
  Тривога, як і раніше, не звучала, але Картер відчув свербіж між лопатками. Він озирнувся через паркан, звідки вони прийшли, але не побачив нічого, крім снігу, що клубився.
  
  
  "Що це таке?" - спитав Барбер.
  
  
  "Я не знаю", - сказав Картер. Але він мав сильне почуття, що вони більше не одні, що хтось спостерігає
  
  
  
  
  
  
  "Є хтось там позаду?" - спитав Гансен.
  
  
  "Я не знаю", - знову сказав Картер, вдивляючись у темряву. Він похитав головою. Він нічого не чув; він нічого не бачив. І все ж таки у нього було неприємне відчуття, що хтось був там ззаду, що хтось пішов за ними.
  
  
  Він обернувся назад. «Нічого подібного, – сказав він. "У нас є робота - давайте зробимо її!"
  
  
  Пригнувшись, вони поспішили через нейтральну смугу на захист лісу, де Картер знову озирнувся назад, звідки вони прийшли.
  
  
  Хансен витягнув свій Mac 10 із глушником.
  
  
  «Жодної стрілянини, якщо для тебе немає іншого виходу», - сказав Картер.
  
  
  Хансен кивнув головою. «Просто поспішай. Я не хочу стояти тут усю ніч».
  
  
  Картер взяв він ініціативу і попрямував просто північ через ліс. Це було дивно на вітрі. Вони чули це у верхівках дерев, і сніг стікав до них майже тонкий туман.
  
  
  Двічі Картер зупинявся, щоби послухати. Щоразу він озирався через плече, звідки вони прийшли. Морган ставав нетерплячим, і Барбер був наляканий. Але жоден із них нічого не сказав.
  
  
  Через півмилі сосновий ліс різко скінчився схилом з купи каміння і валунів, що підіймався, що тяглося на схід і захід так далеко, наскільки вони могли бачити в сніг, що клубився. Схил був не менше двадцяти футів у висоту, а його вершина була увінчана бетонною стіною.
  
  
  Очевидно, басейн для повороту допоміжного загону був з іншого боку кам'яної дамби. Дамба, ймовірно, була побудована для стримування припливів та відливів.
  
  
  Зверху було багато світла. Якщо у них виникнуть проблеми з безпекою, вони будуть там.
  
  
  Картер жестом наказав їм відступити подалі в ліс.
  
  
  «Залишайся там. Я піду нагору, щоб подивитись, що відбувається», - сказав він.
  
  
  "Я піду з тобою", - сказав Барбер.
  
  
  Ні. І якщо щось піде не так - я маю на увазі взагалі що завгодно - я хочу, щоб ти забирався звідси до біса на дублі. Ви розумієте?"
  
  
  Барбер хотів заперечити, але Морган утримав його. "Так, так, сер", - сказав військовий з UDT.
  
  
  Картер стягнув ремені валізи, витягнув свій стилет і поспішив назад до узлісся. Він мовчки рушив по крутій кам'яній греблі.
  
  
  За кілька футів від вершини він зупинився на якусь мить, щоб прислухатися. Десь по той бік працювала техніка. Картеру це здалося подібним до дизельного двигуна. Великий. Можливо, судновий двигун.
  
  
  Він доповз до краю і обережно підвівся, щоб побачити зверху. Дамбу було увінчано широкою бетонною дорогою шириною не менше тридцяти ярдів. Легкі стійки були розміщені приблизно через кожні п'ятнадцять ярдів уздовж залізної огорожі, яка йшла на схід та захід.
  
  
  Прямо навпроти нього закінчувалася дорога. За ним не було нічого, крім невиразних ореолів світла внизу і вдалині. Зліва проїжджа частина спускалася вниз до ряду широких гострокінцевих бетонних дахів, які були набагато довшими, ніж їхня ширина. Картер зрозумів, що це загони для підводних човнів. Праворуч дамба, здавалося, вигиналася до моря.
  
  
  Уздовж вершини дамби не було руху ні вліво, ні вправо, а також не було жодних слідів на снігу, що тільки-но випав, на проїжджій частині.
  
  
  Картер виліз нагору і помчав через проїжджу частину до огорожі між легкими опорами. За десять футів нижче дороги виднілася поверхня вир, вода чорна і масляниста, коли вона рухалася від хвиль за хвилерізом в океані.
  
  
  На сході пролягав канал, що виходить у море, а на заході та півночі – самі загони для підводних човнів, відкриті для повороту, деякі з них були освітлені, інші – темні. Ближче до північного краю западини, крізь вихровий сніг, Картер міг розгледіти кормовий кінець чогось, що виглядало як великий підводний човен. Величезний човен. Набагато більше за інших. Це був підводний човен типу "Петроград". І, наскільки міг судити, він був єдиним.
  
  
  Картер поспішив назад через проїжджу частину і спустився по камінню туди, де внизу чекали Барбер і Морган.
  
  
  "Як він там виглядає?" - нервово спитав Барбер.
  
  
  Він широко відкритий. У нас не буде проблем із входом. Але це десятифутовий перепад поверхні води, тож нам доведеться знайти інший вихід».
  
  
  "Човен там?" - Запитав Морган. "Петроград?"
  
  
  "В одному з останніх загонів на дальній стороні тазу", - сказав Картер. "Це там, добре".
  
  
  Морган кивнув головою. "Ми йдемо за нею?"
  
  
  «Прямо зараз, – сказав Картер.
  
  
  Вони швидко витягли своє водолазне спорядження, прив'язавши кисневе обладнання до грудей. Кожен блок був укладений у невеликий пакет і включав каністру з вапна, крихітний балон з киснем та регулятор. То була закрита система. Користувач вдихнув кисень. Видихи були відфільтровані від вуглекислого газу в каністрі з вапном і повернуто до системи. Бульбашки, які могли б пробити поверхню води, не утворювалися, але спорядження було безпечним лише на відстані двадцяти п'яти чи тридцяти футів.
  
  
  Коли вони були готові, вони повернулися на вершину греблі. Як і раніше, нікого не було. Вже попередні треки Картеру
  
  
  
  
  
  він мало не засипаний хуртовиною.
  
  
  Разом вони схопилися, помчали через проїжджу частину, а на протилежному боці перелізли через паркан і стрибнули на десять футів униз у холодну темну воду, їхні бризки не були чутні крізь шум дизеля та вітер.
  
  
  Тринадцять
  
  
  Вода була теплою проти температурою повітря. Картер, Барбер і Морган спливли між парою загонів на західній стороні розворотної улоговини приблизно на півдорозі між дорогою та «Петроградською». Вони були там у тіні і спливли за сигналом Картера, щоб зорієнтуватися.
  
  
  Картер виплюнув мундштук і притяг Моргана ближче. «Щойно ми завернемо за кут у загін, я хочу, щоб ви заклали вибухівку».
  
  
  "Як довго ви хочете на таймері?"
  
  
  «Чекай, поки ми вийдемо. Я тобі тоді скажу. Але ми можемо втекти, тож тобі доведеться працювати швидко».
  
  
  "Так, так", - сказав Морган.
  
  
  "Ти в порядку?" - спитав Картер у Барбера. Чоловік, здавалося, сильно дихав.
  
  
  "Давайте продовжимо", - роздратовано відрізав він.
  
  
  Картер сперечався сам із собою, чи слід йому відправити людину із ЦРУ чекати з Хансеном. Але було вже запізно. Для них було б набагато безпечніше піти далі, ніж розділитись і ризикнути розкритися.
  
  
  Вони знову поринули у воду і продовжили рух по всій довжині поворотного басейну. Вони були всього за кілька футів від поверхні. Внизу та з боків вода була чорнильно-чорною. Але нагорі вони могли бачити дивні форми від яскравих вогнів, що сяють у багатьох окремих загонах підводних човнів.
  
  
  Ближче до далекого кінця поворотного тазу вони в'їхали в загін «Петрограда» і спливли за кормою величезного човна.
  
  
  Картер простяг руку і торкнувся чорного корпусу. Поверхня була м'якою, майже гумовою; це нагадало йому шкуру дельфіна. Очевидно, це була спеціальна обробка поверхні, яка допомогла поглинати імпульси радарів та гідролокаторів, як і американські літаки з можливістю малопомітності.
  
  
  З хвилину Картер дивився вздовж човна, шукаючи ознак активності. Серія дуже яскравих стельових вогнів освітлювала більшу частину човна. Але горіло тільки кожне четверте світло, і на палубі не було ні робітників, ні моряків.
  
  
  Він повернувся і жестом наказав Моргану зануритися у воду та розмістити вибухівку. «Ми йдемо на борт, – прошепотів він. «Щойно будеш готовий, стій тут. Якщо щось піде не так на борту, встановіть таймер на кілька хвилин і забирайтеся до біса».
  
  
  Морган кивнув і мовчки зник з поля зору. Тепер він був у своїй стихії, і Картер знав, що ця людина зробить те, що йому сказали.
  
  
  Радянський охоронець з автоматом, перекинутим через плече, з'явився на помості перед загоном, пройшов до кінця, повернувся і повільно пішов назад тим самим шляхом, що й прийшов, зникнувши за бойовою рубкою. Йому було нудно. Він навіть не глянув на підводний човен, коли проходив повз.
  
  
  Картер потягнувся вниз, стягнув ласти, пристебнув їх до пояса і видерся на кормову палубу, використовуючи вентиляційні отвори як опори для рук.
  
  
  Барбер приєднався до нього через кілька секунд, коли Картер витяг газову бомбу, що залишилася, і заглушений Mac 10. Барбер витяг пістолет.
  
  
  Мовчки вони поспішили вперед до величезного вітрила, на якому була сама бойова рубка, перископи, антени та місток.
  
  
  Вони причаїлись у темряві. Через кілька секунд нудний охоронець перетнув подіум, знову повернувся і пішов назад.
  
  
  У той момент, коли він зник з поля зору, Картер і Барбер залізли на палубу для цигарок, а потім обійшли місток. Люк було відкрито. Знизу сяяло тьмяне біле світло, і вони могли чути, як хтось тихо говорить.
  
  
  Картер жестом наказав Барберу стежити за охоронцем на подіумі, потім установив таймер на П'єра, зачекав секунду чи дві і кинув бомбу нижче.
  
  
  Він ударив із металевим гуркотом. На мить унизу припинилися розмови, потім хтось вилаявся. За мить П'єр з тихою бавовною пішов.
  
  
  Картер звів очі, коли охоронець на подіумі знову пройшов. Але він нічого не чув. Звуки діючого поблизу дизельного двигуна були досить гучними, щоб заглушити будь-які сторонні шуми.
  
  
  Охоронець повернувся і пішов у інший бік, знову зникнувши.
  
  
  Все це почало турбувати Картера. Безпека тут мала бути дуже строгою. Але огорожа по периметру не була електрифікована, і не було жодних піших патрулів у лісі чи краю загонів. На додачу до всього, охоронець тут, на самому «Петроградському» підводному човні, здавався байдужим до свого обов'язку. У цьому не було особливого сенсу.
  
  
  Картер перекинув ноги через край люка і обережно спустився в човен. У повітрі пахло сумішшю мигдалю – залишку газу П'єра – та нового електронного обладнання.
  
  
  На верхній палубі нікого не було. Було очевидно, що цей човен все ще будується. У стійках для обладнання були білі плями, були відсутні датчики, бовталися дроти, готові до підключення.
  
  
  Барбер спустився сходами, закрив люк позаду себе і зупинився.
  
  
  Картер подивився на нижній поверх. Тут запах мигдалю був сильнішим
  
  
  
  
  
  . Він бачив щонайменше дві людини впали, одна з них впала на електронне обладнання.
  
  
  Барбер глянув через плече Картера.
  
  
  "Кімната ECM", - м'яко сказав він. "Чип там внизу".
  
  
  Щось безперечно було не так. Де безпека?
  
  
  Картер вибрався через люк до кімнати ECM. Третій чоловік, зібганий, лежав на палубі перед високою стійкою для обладнання. Електронне обладнання було забите майже у всіх доступних місцях великого відсіку.
  
  
  Перукар спустився.
  
  
  "Стежте за переднім люком і стежте за кормою", - сказав Картер. Він зняв футляр для перенесення, відкрив його на палубі та відкрив крихітне відділення для чіпа.
  
  
  Тепер він спітнів у теплому повітрі підводного човна. Щось пішло не так. Цілком неправильно. Він відчував, як це густо в атмосфері.
  
  
  Барбер зник через кормовий люк, коли Картер випростався і оглянув купе. Головний комп'ютер займав передній правий кут приблизно там, де, як припускав Форестер, міг бути. Це теж не дуже відрізнялося від його припущення.
  
  
  Картер підійшов до неї, кілька хвилин вивчав панель, потім відгвинтив чотири ручки з накаткою, через які впало прозоре пластикове вікно. Усередині трикутна пластина з нержавіючої сталі фіксувалася трьома клямками. Картер розстебнув їх та обережно зняв кришку, витягаючи її з товстої гумової прокладки.
  
  
  З вузької кабінки позаду вийшов потік сухого теплого повітря. Сам чіп був вставлений у довгасте гніздо розміром дві великі поштові марки. Він утримувався дома парою гвинтів з хрестоподібним шлицем.
  
  
  Картер витягнув свій стилет і, працюючи повільно, щоб не зірвати головки гвинтів, вивернув їх.
  
  
  Повернувся Барбер. "У човні є ще хтось", - наполегливо прошепотів він.
  
  
  Картер підняв очі. "Де?"
  
  
  Корма. Думаю, каюти екіпажу. Схоже, їх багато. Можливо, ціла дюжина».
  
  
  "Ви можете замкнути люк зсередини?"
  
  
  Барбер похитав головою. «Я можу закрити та зловити його, але немає жодного способу заблокувати люки на човні, за винятком аварійних умов занурення. І тоді кожен люк замикається з обох боків».
  
  
  «Тоді стій на варті. Якщо хтось з'явиться, вбийте їх», - відрізав Картер. Він знову повернувся до чіпа. Тонка електронна схема вже втратила контроль над температурою та вологістю. Він гадки не мав, як довго пропрацює чіп поза своїм захисним коконом, але не думав, що це буде дуже довго.
  
  
  Він заліз усередину і витягнув крихітний чіп із гнізда. Миттєвий контакт було перервано, панель комп'ютера відключилася, і тишу порушив клаксон.
  
  
  Картер зрозумів, що комп'ютер сам себе захищає. Чіп був стривожений. Ось чому безпека на базі, здавалося, була такою слабкою.
  
  
  "Давай вибиратися звідси!" - вигукнув Барбер.
  
  
  "Дивись на корму", - спокійно сказав Картер. Він обережно перевернув чіп і переніс його у відкритий ящик для перенесення.
  
  
  "На це зараз немає часу!" - вигукнув Барбер.
  
  
  "Дивися на корму!" — гаркнув Картер, не зводячи очей. Він поклав чіп у крихітний відсік у кейсі для перенесення, потім закрив і замкнув кришку над гніздом. Три індикатори блимали зеленим на маленькій панелі управління: один вказував, що контролюється вологість, інший контролює температуру, а третій вказує на подачу крихітного струму обслуговування, що подається в чіп підтримки його пам'яті.
  
  
  Картер закрив та запечатав кейс для перенесення, коли Барбер випустив чергу зі свого Mac 10. Хтось застогнав.
  
  
  Плити на корму не могло бути й мови, як і про бойову рубку. Охоронці очікували, що вони вийдуть саме так.
  
  
  "Собака люк!" - вигукнув Картер. Він перекинув сумку через плече і підійшов до носового люка, що веде до офіцерської зони, за якою знаходилися торпедні відсіки та ракетний пусковий комплекс.
  
  
  За мить до нього приєднався Барбер. "Що ти робиш, для млинців?"
  
  
  "Ми не можемо йти на корму, і вони стежитимуть за нашим виходом через рубку", - сказав Картер, входячи в радіорубку.
  
  
  Увійшов Барбер і почав зачиняти люк.
  
  
  «Залишіть його здебільшого відкритим, – сказав йому Картер. Він підійшов до переднього люка і відчинив його. Там нікого не було.
  
  
  "Але вони йдуть!" - обурився Барбер.
  
  
  "Якщо вони побачать, що люк відкритий, вони подумають, що ми пішли нагору", - сказав Картер. Він ступив у головний коридор на територію офіцерів. «Давай, Томе, - крикнув він у відповідь.
  
  
  Барбер помчав через радіорубку і пірнув у люк.
  
  
  "Цього ми закриваємо", - сказав Картер. Поки Барбер закривав і переслідував люк, Картер поспішив уперед повз офіцерську каюту, акумуляторну кімнату і навколо ракет у їхніх пускових трубах.
  
  
  Клаксон здавався тут далеко. На даний момент пошук буде зосереджений на кормі та на самій бойовій рубці. Але їм не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що сталося.
  
  
  Однак найбільшою і найбільш насущною проблемою для них був Морган, який наклеїв пластик на корпус човна. До теперішнього часу, якби він виконав наказ, він би встановив таймер і був би на шляху виходу. Картер і Барбер мають дістати нас
  
  
  
  
  
  Якщо їм потрібен хоч якийсь шанс вижити, вони мають залишити субмарину до того, як вона вибухне.
  
  
  Люк торпедного відсіку було закрито. Картер тримався, поки Барбер не наздогнав його.
  
  
  "Чи є спосіб дізнатися, що відбувається всередині?" - спитав Картер.
  
  
  Барбер похитав головою. "Не за винятком того, щоб увійти у зв'язок із човном".
  
  
  Картер відступив і підняв свій Mac 10. Відкрийте його, - сказав він.
  
  
  Барбер переводив погляд із Картера на люк і назад.
  
  
  «Давай, Томе. В нас тут мало часу».
  
  
  Барбер, здавалося, вийшов із заціпеніння. Він повернувся до люка, повернув колесо, відчинив важкі металеві двері і відступив назад.
  
  
  У торпедному відсіку було темно, за винятком одного червоного вогника нагорі посередині кімнати біля трапу люка носової палуби.
  
  
  "Хтось піднявся", - прошепотів Барбер. Щоразу, коли вночі відкривався зовнішній люк, у відсіку просто під ним зазвичай гасли білі вогні.
  
  
  Картер увійшов у купе і поспішив до сходів, де обережно глянув угору. Люк було відкрито. Хтось там був і підвівся при звуку будильника.
  
  
  Картер відступив. Вони не могли повернутися тим самим шляхом, яким прийшли. Це був їхній єдиний вихід. І їм треба було піти зараз.
  
  
  "Що трапилося?" - спитав Барбер.
  
  
  «Підніміть руки, – сказав Картер.
  
  
  "Яка…?"
  
  
  "Підійміть руки. Тепер! І що б не сталося, не здайтеся!»
  
  
  Барбер відступив і підняв руки над головою. Картер поклав свій Mac 10, витягнув стилет і зробив крок за сходи.
  
  
  "Він у мене тут", - крикнув він російською через відкритий люк. "Він тут! Допоможіть мені!"
  
  
  Картер не міг бачити відкритий люк, але Барбер міг, і він напружився та відступив. "Якби там було більше однієї російської, у них з Барбером були б великі проблеми", - подумав Кіллмайстер. Але вони вже мали проблеми, тому трохи більше не мало значення.
  
  
  На сходах з'явилася пара ніг. Картер відступив ще далі в темряву, коли в поле зору з'явився решта радянських моряків.
  
  
  "Хто він…?" - почав питати російську, коли зрозумів, що щось не так. Він почав піднімати пістолет.
  
  
  Картер зробив крок з протилежного боку сходів і глянув у відкритий люк. На цей раз їм пощастило. Більше там нікого не було, хоч він чув крики сирен у всіх загонах.
  
  
  Російська, відчувши, що за ним хтось іде, обернувся. Картер увійшов до нього, його ліва рука затиснула йому рота, а правою встромив гостре, як бритва, лезо Х'юго в груди людини, пронизавши його серце.
  
  
  Усе скінчилося за секунди. Очі російської збожеволіли, він на мить завмер, а потім його ноги обрушилися під ним, кров залила його форму.
  
  
  Картер поклав тіло на палубу, витягнув свій клинок і вклав його в піхви, не витрачаючи часу на те, щоб змити кров. Барбер з жахом відступив, тримаючи руки над головою.
  
  
  Картер схопив свій Mac 10. «Ходімо», - сказав він і піднявся сходами. Він висунув голову трохи вище за край і виглянув назовні.
  
  
  Вогні, здавалося, спалахували всюди навколо загонів, проте більша частина з них була зосереджена на бойовій рубці «Петрограда», залишаючи носову частину відносної тіні. На подіумах перед загоном було багато активності; Картер чув, як люди бігають і вигукують накази.
  
  
  Картер подумав, що в метушні вони матиме шанс. Але їм доведеться прийняти це зараз.
  
  
  Він відсахнувся і подивився на Барбера, який був трохи нижче його сходами.
  
  
  «Ми йдемо нагору – перетинаємо палубу та стрибаємо у воду. Надягніть мундштук, і що б не сталося, не зупиняйтеся, не зменшуйте швидкість, не оглядайтеся - просто слідуйте за мною!
  
  
  Барбер невпевнено кивнув головою.
  
  
  "Тоді давай зробимо це", - сказав Картер. Він затис мундштук між зубами, подивився через край - нічого не змінилося - потім проліз залишок шляху на палубу.
  
  
  Зберігаючи низький рівень. Картер рушив прямо на лівий борт. Спустившись із краю палуби у воду, він озирнувся через плече і побачив Барбера за ним. Потім вода змикалася над його головою, і він поплив униз і вліво, слідуючи вигину корпусу.
  
  
  Він підвівся, щоб переконатися, що Барбер іде за ним, і разом вони поспішно підпливли до корми човна.
  
  
  Щось торкнулося коліна Картера знизу, і він інстинктивно обернувся вліво і потягнувся за своїм стилетом. Але то був Морган. Чоловік із UDT з'явився перед лицьовою маскою Картера. Барбер був поруч із ними. Схоже, йому стало важко дихати. То був страх.
  
  
  Картер вказав на годинник, а потім на борт човна. Морган похитав головою, показуючи, що він не встановив таймер на вибухівці.
  
  
  Картер знову вказав на кіль і зробив скручуючий рух великим і вказівним пальцями правої руки.
  
  
  Морган вказав на свій годинник. Картер підняв п'ять пальців. П'ять хвилин. Морган кивнув і жестом рушив на південь, щоб вони йшли.
  
  
  Картер почав протестувати, але Морган
  
  
  
  
  
  похитав головою і наполегливо вказав на південь.
  
  
  Людина з UDT мала рацію. На даний момент чіп був важливішим, ніж склеювання. Картер знову підняв п'ять пальців і жестом показав Моргану на південь, коли той закінчив. Морган кивнув і пірнув уздовж корпусу до місця навпроти ядерного реактора човна. Коли він закінчить, у минуле піде як Петроград, а й вся база підводних човнів. Вся вода у загонах буде забруднена ядерними відходами, що зробить базу непридатною для використання на довгі роки.
  
  
  Картер натягнув ласти, і йому довелося підштовхнути Барбера ще й. Коли вони були готові, вони вийшли з Петрограда, пропливши футів на десять під поверхнею.
  
  
  Картер дивився на компас. Коли він зрозумів, що вони майже перетнули поворотний басейн, він повернув прямо на південь. Вони не зможуть повернутися тим самим шляхом, яким перетнули проїжджу частину нагорі дамби. З води туди не підвестися. Натомість вони вивели корабельний канал до кінця дамби і піднялися на скелі.
  
  
  Вони були поза загоном менш як дев'яносто секунд, коли підводний вибух вдарив у них з неймовірною силою.
  
  
  Здавалося, що всю вічність Картер не міг дихати, і в темній воді він не мав чіткого уявлення, де знаходиться верх. Здавалося, ніби кожна кістка у його тілі роздроблена; його вуха ревіли, а очі горіли і пульсували.
  
  
  Дивне високе світло, здавалося, коливалося десь далеко від нього. Але він не міг змусити своє тіло працювати, щоб воно відповідало його потребам.
  
  
  Його голова вирвалася на поверхню, і він виплюнув мундштук, задихаючись від повітря, його живіт вирував, блювота виходила з його рота та носа, кров текла з вух та очей.
  
  
  У голові Картера кристалізувалась єдина думка: Морган був там.
  
  
  Він повернувся так, що опинився віч-на-віч з полум'ям, що височіло над тонучими останками підводного човна «Петроград». Але це було так далеко. Картер спробував це розгадати. Він не міг бути більше п'ятдесяти ярдів від човна, коли стався вибух, і тепер він виявив, що знаходився майже на південному кінці басейну, що розвертається. Але як, якщо тільки сила вибуху не створила сильної підводної течії, яка штовхнула його в басейн.
  
  
  Одне було ясно. Морган загинув внаслідок явно передчасного вибуху. Навіть якби він підійшов прямо за ними, він був би надто близько.
  
  
  Що залишив Барбер.
  
  
  Голова Картера почала прояснюватися, хоча на мить його слух пропав, за винятком безперервного реву - майже такого ж звуку, як у дуже великого водоспаду - і тонкий червоний серпанок, здавалося, закривав його зір. Полум'я, що доходило до нічного неба з-під пера «Петрограда», фарбувало хуртовину в червоні тони.
  
  
  По той бік загонів для підводних човнів вирувала активність. Блимали вогні. Солдати були скрізь. Картерові було важко щось розрізнити в замішанні та його приголомшеному стані, але, спостерігаючи, він не міг помилитися, як солдати-зв'язки витягували з басейну майже навпроти того місця, де він погойдувався, прямо на поверхні.
  
  
  Це було Тіло Барбера. Морган не міг зайти так далеко, і черепиця, яку вони витягли з води, виразно була тілом у темному рятувальному костюмі.
  
  
  Картер з болем потягнувся через плече і торкнувся обнадійливої сумки для перенесення. Неможливо було сказати, чи мікросхема пережила величезну підводну ударну хвилю вибуху, але він зайшов так далеко з нею і не збирався залишати її там.
  
  
  Досі через цей чіп загинуло багато людей. Крім Тіббета, там були пілот AX за межами Токіо, корейський страж воріт, радіотехнік та Арнольд Скотт на території комплексу Міто, а тепер і Форестер на кам'янистому пляжі, Морган під Петроградом та Барбер через поворотний басейн. . І щонайменше двадцять росіян.
  
  
  Коли це закінчиться?
  
  
  Картер кинув останній довгий погляд через таз. Російські солдати збожеволіли; вони врізалися прикладами автоматів у тіло Барбера. Залишився тільки Хансен, і в нього було їхнє єдине радіо для зв'язку з підводним човном. Але Картер мав ще одне передчуття, що Хансен теж пішов.
  
  
  Він узяв мундштук у рот і повільно поринув у темну, холодну воду, його тіло було готове кинути його, тільки його воля і рішучість утримували його.
  
  
  14
  
  
  Великі сталеві двері біля входу на поворот зачинялися. Картер не міг чути гуркоту машин, але відчував вібрацію води і точно знав, що відбувається. Він подвоїв свої зусилля.
  
  
  Той, хто проводив пошукову операцію, був різким. Він не мав можливості дізнатися, скільки чоловіків UDT увійшло в загони. Він мав тільки одне тіло. Але він не ризикував.
  
  
  У звичайних умовах великі сталеві двері використовувалися для захисту загород від штормових хвиль з океану. Вони можуть
  
  
  
  
  
  також можна використовувати для захисту від підводних човнів супротивника. Однак у цьому випадку вони використовуватимуться для стримування зловмисників.
  
  
  Плаваючи, Картер витяг руки перед собою, як сліпий, що перетинає дивну кімнату. Він знав, що рухається правильним компасом курсу до вихідного каналу, але не міг знати, як далеко він ще знаходиться. І він не хотів ризикувати випливти на поверхню. Якби вони зачиняли двері, щоб утримати його всередині, вони також могли б поставити охорону на вході в канал або біля нього, щоб стежити за пірначем, що сплив.
  
  
  Його ліва рука зачепила сталеву поверхню однієї з дверей, і він одразу ж повернувся праворуч, утримуючи руку в контакті зі сталлю. Двері рухалися всередину, але повільно.
  
  
  Картер знову збільшив свої зусилля, його тіло закликало до відпочинку. Тепер було важко дихати; Здавалося, ніби давила на нього величезна рука, розчавлюючи його тіло, видавлюючи повітря з його легень.
  
  
  Бути спійманим тут у басейні означало вірну смерть. Рано чи пізно йому доведеться вийти на повітря чи потонути. Коли він підніметься, його помітять.
  
  
  Сталеві двері, здавалося, тривали вічно. Картер почав вірити, що діє у світі снів; усе це було справжнім. Ще одна частина його мозку, на інстинктивнішому рівні, чудово розуміла, що це було дуже реально, і його життя залежало від його продовження боротьби.
  
  
  Край північних дверей відзначений товстим сталевим фланцем. Приплив наближався, і раптово Картер боровся з наростаючим перебігом, який посилювався отвором, що звужується.
  
  
  Він обійшов край фланця, правою рукою торкнувшись південних дверей. Потім він пройшов через отвір, відштовхуючись.
  
  
  В останні секунди сила струму збільшилася, знову штовхаючи його назад у отвір. З останніх сил він відштовхнувся.
  
  
  Щось схопило його плавець, і він смикнув ногою, коли величезні двері зачинилися, і вихрові течії, що створюються проти них припливом, що все ще насувається, охопили його великим колом по кам'яному начерку, що піднімався до краю гребеня. земляна гребля.
  
  
  Він перекидався з ніг на голову, його й без того розбите тіло вдарялося об каміння, протитеча на краях каналу штовхала його у бік моря.
  
  
  Нарешті він сплив на крутому спуску, вдарившись об каміння на південній стороні каналу. Шторм посилився, вогонь і прожектори були всього за сотню ярдів від загону, ледь помітного на снігу.
  
  
  З болем він виліз із води, далі на скелі, і повна лють шторму та сильний холод обрушилися на нього з дикою силою.
  
  
  Арктичний костюм чи ні, він не зможе довго тут прожити. На мить або дві він відкинувся назад і дозволив очам закритися. "Було б легко, - подумав він, - просто заснути". Тут було так зручно. Навіть холод почав зникати.
  
  
  Він змусив себе розплющити очі і сісти. Він десь втратив один з плавальних ласт, а Mac 10, що все ще висів у нього на плечі, вже замерзав. Як і раніше, ніякі звуки не проникали в його розбиті барабанні перетинки. Було важко рухатися або навіть думати, і йому знадобилося кілька спроб, перш ніж він зміг підвестися на ноги. Сімдесятифунтова сумка для перенесення здавалася йому нестерпною вагою. У нього виникло бажання розстебнути ремені та залишити це. Але тоді всі, хто загинув у цій кривавій місії, загинули б марно. І травми Казукі були б марними.
  
  
  Зосередившись на збереженні рівноваги та просуванні вперед, Картер якимось чином зумів піднятися по крутому нагромадженню каменів та валунів, що обрамляють канал.
  
  
  Нагорі повна лють вітру мало не збила його з ніг. Він переліз через гребінь і почав спускатися з іншого боку в ліс, де мав чекати Гансен.
  
  
  Внизу в нього підкосилися ноги, і він сів у сніг. Його легкі горіли від втягування холодного повітря, і він змусив себе сповільнитись, щоб зробити неглибокий вдих через ніс. Він відчував, як його серце б'ється в грудях. На мить або близько того ірраціональний страх, що його серце ось-ось вибухне, виник у його розумі, як якесь темне чудовисько, майже змусивши його запанікувати.
  
  
  Він стримував себе, натомість зосередившись на тому, щоб знову стати на ноги. Але це було так важко, і щоразу, коли він вставав, голова в нього паморочилася.
  
  
  У лісі він тримався за дерево для підтримки, і коли в нього перехопило подих, він хитнувся на кілька футів до наступного дерева, де знову підвівся. Холод, коли він був поза вітром, здавався ще сильнішим, ніж раніше. До Японії було далеко. Це здавалося неможливою відстанню.
  
  
  Пробираючись глибше до лісу, від дерева до дерева, Картер намагався змусити свій мозок працювати, намагався обміркувати свою ситуацію. Але це було складно. Все здавалося таким далеким, таким нереальним.
  
  
  Хансен мав своє радіо. Картер зосередився на цій думці. Разом вони дістануться берега, де сховали гумовий пліт. Вони назвуть Срібну рибку, і вона буде
  
  
  
  
  
  Я ввійду.
  
  
  Хансену доведеться робити більшу частину веслування на підводний човен. Але як тільки вони вийдуть із прибою близько до берега, все буде не так уже й погано.
  
  
  Картер знову зупинився, щоб перепочити. Якщо вони перекинуться, він знав, що не виживе. Або, якщо підводний човен не отримає їхнього сигналу, і їм доведеться переночувати і завтра тут, він знав, що не встигне.
  
  
  Але він мав комп'ютерний чіп. Якщо він і Хансен зможуть залишити базу непоміченими, росіяни мають дуже хороший шанс повірити в те, що всі були вбиті в загонах.
  
  
  Він наполовину впав, наполовину зісковзнув у вузьку западину, а потім поповз на другий бік. Попереду крізь сніг, що клубився, світилися яскраві вогні. Протягом багато часу його розум було встановити зв'язок; він просто тупо дивився на вогні і сніг, що рухався, не знаючи, що він бачить.
  
  
  Але потім проникло. Він дістався до узлісся. Він був на нейтральній смузі з цього боку огорожі. Світло було на одній із сторожових веж.
  
  
  Однак він вийшов із каналу, а не з поворотного басейну, що означало, що він, ймовірно, знаходився на схід від укриття Хансена. Але як далеко на схід? Він не мав можливості дізнатися. І протягом дуже довгих секунд чи двох він гадки не мав, де знаходиться схід.
  
  
  Картер повернувся до лісу, і весь тягар його скрутного становища та його фізичний стан сильно вдарили по ньому. Йому знадобляться їжа та дах. І дуже скоро, інакше він просто не вижив би; він блукатиме тут колами, поки не замерзне до смерті, або росіяни не підберуть його.
  
  
  Тримаючись за дерево, він дивився на вогні крізь сніг і намагався змусити голову працювати. Намагався це розсудити.
  
  
  Хансен був праворуч. Він буде дуже близько до узлісся. Він чекатиме.
  
  
  Картер спіткнувся у тому напрямі, кожен м'яз його тіла кричав про допомогу. Для відпочинку.
  
  
  І знову час, здавалося, набув самостійного сенсу. Єдине, що було важливо – рухатися вперед. Будь-якою ціною. Щоразу, коли він падав, він підтягувався вгору, поки зрештою не виявив, що лежить обличчям униз на величезній ділянці кривавого снігу.
  
  
  Він підвівся і перевів погляд із крові на паркан. Патрулів не було видно, та й не було схоже, що дірка, яку вони вирізали у паркані, була потривожена.
  
  
  Але тут щось померло. На снігу були ознаки страшної боротьби. Він спробував розібратися, але всюди було так багато слідів… потім він був.
  
  
  Картер підповз до краю лісу і подивився через нічийну територію на паркан. Два окремі криваві сліди вели прямо. Дві стежки. Гансен, а хто ще?
  
  
  Незважаючи на власні травми і поранене тіло, Картер підвівся на ноги, вискочив з лісу і попрямував через нейтральну зону, сніг і вітер знову обрушилися на нього, коли він був відкритий.
  
  
  У паркані отвір був запхнутий на місце, і навколо нього, і з іншого боку, була кров. На зовнішній стороні огорожі.
  
  
  Він глянув через сітку на пагорб, який вів від бази. З іншого боку був скелястий берег, біля якого «Срібна рибка» чекала під водою повідомлення про рандеву… повідомлення, яке було неможливо відправити зараз, коли Хансен пішов з їх єдиним радіо, що залишилося.
  
  
  Також за пагорбом знаходилося рибальське село Радянська-Сеньїв. Російська влада, безсумнівно, звинуватила мешканців села в тому, що вони допомагають стежити за узбережжям.
  
  
  Хтось із села гнався за ними з моря? Він дуже відчув чужу присутність, коли вони вперше прибули туди того вечора. Хтось схопив Гансена?
  
  
  Він відкрив заслінку в паркані з дротяної сітки, проліз через нього і насипав сніг навколо отвору. Коли він почав підніматися пагорбом через кущі, щось ще проникло в його обложений мозок: навіть на нейтральній смузі - на відкритому повітрі - сліди крові все ще були видно. Але віяв вітер, падав сніг. Це мало означати, що той, хто вбив або поранив Гансена, поцупив його за останні кілька хвилин; інакше сніг залишив би їхні сліди.
  
  
  На гребені пагорба Картер лежав у снігу і дивився через край. Через шторм було нема на що дивитися. Тим не менш, він повернув свій Mac 10 і кілька разів зрушив жорстку засувку вперед і назад, щоб послабити механізм.
  
  
  Він озирнувся через плече. За ним не було видно нічого, крім вогнів на сторожових вежах, які нечітко мерехтіли в нічному небі. Підводного човна, що горить, у загонах нічого не було видно. Тіло Моргана знову було у воді. Барбер помер там. "Гарні люди, - подумав Картер, - яким ні в якому разі не варто було виходити сюди на берег".
  
  
  Зібравши останні запаси сил, він підвівся на ноги, спіткнувся об гребінь пагорба і спустився з іншого боку, вирушивши на південь униз узбережжям туди, де вони залишили тіло Лісника та гумовий пліт.
  
  
  * * *
  
  
  Що взяли чотири здорові, що відпочили
  
  
  
  
  
  - хоч і мокрих і холодних - чоловіків на годину вистачило, Картеру знадобилося три. Іноді він збивався зі шляху, забуваючи об'їхати вглиб суші, і опинявся на краю урвища, яким неможливо було подолати перешкоду, і йому доводилося повертатися назад.
  
  
  Спочатку він шукав нові сліди крові, але до теперішнього часу сніг фактично покрив усі сліди.
  
  
  Декілька разів на своєму шляху він прокидався і виявляв, що лежить обличчям вниз у снігу або згорнувся клубком за виступом скелі. Щоразу ставало все важче підвестися, підвестися на ноги, змусити себе встати.
  
  
  Якось він відступив майже на двісті ярдів, бо переконав себе, що забув сумку для перенесення. Коли він дістався до того місця, де, як він думав, залишив його, у снігу не було нічого, крім западини, де він деякий час відпочивав. У паніці він подумав, що за ним хтось іде, і підняв чемодан. Але потім він потягнувся через плече і торкнувся його. Він зрозумів, що має галюцинації. Валіза була весь час прив'язана до його спини.
  
  
  Він знову почав чути звуки, але врешті-решт він майже проминув зазубрену купу каміння, що відзначала шлях, яким вони піднялися з пляжу. Він спіткнувся і впав навколішки. Цього разу він не знав, чи вистачить у нього сил знову встати, але коли він глянув угору, побачив каміння і раптово дізнався, де знаходиться. Він зробив це. Він зробив це!
  
  
  Картер підвівся на ноги, переліз через пагорб і гребінь, щоб побачити океан. Довгі гребінці важко входили і розбивалися об каміння. Він міг це чути, і він міг чути вітер, але все було на відстані.
  
  
  Якийсь час він дивився на море. Було важко пройти пліт через цей прибій, але не складніше, ніж пройти крізь шторм із загонів для підводних човнів. Він зайшов так далеко; він нізащо не здався б зараз.
  
  
  Він спустився до високого каміння, де сховали тіло Лісника і гумовий пліт. Але їх там не було.
  
  
  Картер стояв, погойдуючись на ногах, його коліна були слабкими, він відчував порожнечу в животі, дивлячись на порожнє місце за камінням.
  
  
  Він відступив і озирнувся, щоб переконатися, що не помилився, що це справді те місце, де сховали тіло Лісника та пліт. Але це було правильне місце; він був у цьому впевнений. Пліт просто зник, а разом із ним і його шанси на порятунок.
  
  
  Довгий час він залишався там, дивлячись на каміння, але нарешті обернувся і подумав, що, мабуть, спить.
  
  
  Молода сибірська жінка з відкинутим назад капюшоном парки, з довгими чорними косами, що майоріли на вітрі, з круглими очима, з ясним оливковим кольором обличчя, стояла і дивилася на нього. Вона посміхнулася.
  
  
  "Де інші твої друзі?" - крикнула вона крізь вітер переривчастою англійською.
  
  
  Картер міг просто розібрати її слова; ніби вони спустилися довгим м'яким тунелем. Він підняв свій Mac 10. "Хто ти?"
  
  
  "На'такт", - сказала вона. «У нас є твій гумовий човен, трупи твого друга і одне через паркан».
  
  
  "Ти вбив його?"
  
  
  Дівчина урочисто похитала головою. «Російські знайшли вашого друга. Вони вбили його. Ми вбили їх і забрали з собою їхні тіла. Але як щодо двох інших ваших друзів, які пішли з вами в загони підводних човнів?
  
  
  Картер глянув на неї. Вона була з рибальського села неподалік узбережжя; у цьому не було сумнівів. Очевидно, саме вона та її люди йшли за ними.
  
  
  "Вони мертві", - крикнув Картер крізь вітер. Його власний голос здавався далеким. Просто поговорити було справжнім зусиллям, і обличчя дівчини, здавалося, переходило, то розфокусувалося. "Ти знайшов радіо?"
  
  
  «У таку погоду не можна намагатися вийти в море», - сказала дівчина.
  
  
  "Я повинен."
  
  
  "Ви б померли в прибою, або патрульні катери з бази стріляли б у вас. У них є гармати. Вони дуже засмучені тим, що ви зробили з їхнім човном. Однак вони не впевнені, що вас більше, але вони впевнені, що одна з ваших підводних човнів має бути там і чекати».
  
  
  «Я мушу повернутися…» - почав Картер, але, нарешті, його ноги востаннє підкосилися, і він кинувся вперед, світ став м'яким і темним.
  
  
  Йому наснилося, що в нього забирають валізу, але його боротьба безрезультатна. Йому також наснилося, що його одяг забрали і що він нарешті зігрівся, а потім його сни стали еротичними. Дві жінки були з ним у ліжку, зігрівали його, кохали з ним.
  
  
  Картер прокинувся через дванадцяту годину. Він лежав на м'якому ліжку, його наготу було вкрите пуховою ковдрою. Він почував себе відпочившим, хоча все його тіло боліло. Лише маленька олійна лампа в кутку давала якесь освітлення. Під ковдрою було тепло, але в кімнаті не було опалення. Він бачив своє дихання.
  
  
  Він почав сідати, коли двері відчинилися і ввійшли дві молоді жінки. Одна з них несла чашу бульйону, що димить, інша - банку квасу - зброженого російського напою, схожого на пиво.
  
  
  "Як ти
  
  
  
  
  
  себе почуваєш? »- Запитав один, дізнавшись її по кам'янистому березі.
  
  
  "На'такт?" він запитав.
  
  
  Вона широко посміхнулася, а інша хихикнула. «У тебе дуже гарна пам'ять. Ти щось ще згадав?»
  
  
  "Де мій одяг і валізу?"
  
  
  «Ваш одяг чиститься, а ваша валіза знаходиться в іншій кімнаті. Нічого не постраждало».
  
  
  "Ти валізу не відкривав?"
  
  
  «Ні», - сказав На'такт. Вона та інша дівчина підійшли до ліжка і почали годувати Картера бульйоном та напоєм. Це було дуже добре.
  
  
  "Солдати прийшли вранці, але нічого не знайшли", - сказала друга дівчина. Її англійська була набагато кращою, ніж у Натукта. Вони обидва були одягнені в довгі мантії з тюленьої шкіри, їхні ноги були босоніж, а волосся спадало на плечі.
  
  
  «Мій батько слухав радіо, яке було з ним у вашого друга, – сказав На'такт. «Він каже, що твій підводний човен пішов. Вони думають, що ти мертвий».
  
  
  «Я повинен забиратися звідси», - сказав Картер. "Це дуже важливо."
  
  
  "Ми знаємо", - сказала інша дівчина. “І ми можемо вам допомогти. Але спочатку ви маєте відновити свої сили».
  
  
  Він зрозумів, що марно протестувати, і відкинувся назад. "Як вони тебе звуть?" - спитав Картер.
  
  
  "Малама", - сказала дівчина.
  
  
  "Це дуже сибірські назви для цієї частини Радянського Союзу", - сказав Картер. "А де ти навчився говорити англійською?"
  
  
  «Все наше село сюди привезли з Охотська флот. Потрібно було вивчити англійську мову», - сказав Малама.
  
  
  "Чому?"
  
  
  "Щоб зупинити таких шпигунів, як ти", - сухо сказала вона.
  
  
  "Тоді чому ви не передали мене владі?"
  
  
  Дівчата подивилися одна на одну і посміхнулися. «У нас було хороше життя в Охотську. То був наш сімейний будинок. Однак наше життя тут було дуже складним. Наші люди населяли Сибір задовго до російської революції, і ми будемо сибіряками ще довго після зміни уряду Москві. знову руки”.
  
  
  "Ми не допомагаємо вам так сильно, як не допомагаємо їм", - сказав На'такт. "Тепер час перестати говорити.
  
  
  Вона та Малама відклали миски і без попередження зняли мантії. Вони обидва були оголені під ними. Їхня шкіра була сяючою і гладкою; їхні груди високі та гордовиті, їх великі та темні соски, пасмо волосся на лобку інтенсивно чорне.
  
  
  "Що це?" - сміючись, спитав Картер.
  
  
  Дівчатка залізли під ковдру по обидва боки від нього.
  
  
  "Тобі там було дуже погано", - м'яко сказав На'такт. Вона покусувала Картера ззаду за шию, пестячи його груди.
  
  
  "Ти був майже змерз, коли тебе привезли сюди", - сказав Малама. Вона поцілувала Картера в лоб, його ніс і губи, висунувши язик.
  
  
  Картер відчував, що він відповідає. Малама радісно засміявся, і На'такт потягнувся і торкнувся його.
  
  
  "Бачити?" - промуркотіла вона йому у вухо. "Ми дізналися ліки від тривалого перебування на зиму".
  
  
  На мить Картер замислився, як він має задовольнити двох жінок одночасно. Але потім він ліг. «До біса все це», - сказав він собі. То були лікарі.
  
  
  П'ятнадцять
  
  
  Знову була ніч. Вітер та сніг не вщухали. Картер лежав без сну в м'якому ліжку, його слух і зір прийшли в норму, а його змучене тіло відпочивало.
  
  
  Вони сказали йому, що як тільки російські патрулі зупиняться, вони переправлять його на рибальський флот. Насправді вони не змогли б потрапити до прибережних вод Японії, але вони могли б підійти досить близько, щоб Картер проїхав останні дванадцять миль на вітрильному човні, якби погода встановилася.
  
  
  Він зрозумів, що це можуть бути дні, можливо, навіть тижні. У той же час існує небезпека, що росіяни можуть прийти сюди силою, щоб обшукати кожен квадратний дюйм села в пошуках комп'ютерного чіпа підводного човна типу «Петроград».
  
  
  Шторми на узбережжі часто тривали п'ять-шість днів. За цей час вийшло дуже мало рибальських човнів; наважаться тільки найстійкіші або найдурніші. Проте позитивним чинником поганої погоди, що триває, було те, що росіяни не могли відправляти на пошуки літаки. Саме в ті часи вони були найбільш уразливими, хоча їхні патрульні катери залишалися у строю.
  
  
  Картер підвівся з ліжка і промив холодною водою у таз у умивальника, потім одягнув комбінезон, шкарпетки та черевики, які були йому викладені. Його зброя теж була очищена і змащена. Він перевірив їх, потім пристебнув.
  
  
  Коли він закінчував, Малама увійшов до його кімнати і обережно зачинив двері. Вона була явно засмучена.
  
  
  "Що трапилося?" - спитав Картер.
  
  
  «З бази прийшли двоє російських солдатів. Вони дивляться на всі боки», - сказала вона.
  
  
  "Чи є інші, чи вони одні?"
  
  
  «Вони самі. І я не думаю, що вони тут за наказом. Вони приходять сюди іноді».
  
  
  "Чому?"
  
  
  Малама глянув на нього в тьмяному світлі. «На базі немає дівчат, Американськи. Розумієш?
  
  
  Щелепа Картера стиснулася. Він кивнув головою. «Мені доведеться сховатися. Ти хоч уявляєш, коли ми зможемо піти?
  
  
  "Я не знаю", - сказала вона. "Батько каже, що ця буря може тривати ще багато днів.
  
  
  
  
  
  
  доведеться почекати та подивитися. А поки що залишайся тут. Неважливо, що станеться.
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  Малама глянув йому в очі. «Якось я теж уб'ю росіян», - сказала вона. Вона обернулася на підборах і вийшла з кімнати.
  
  
  Картер зачекав кілька секунд, потім підійшов до дверей і прислухався. Він не виходив з цієї кімнати відколи приїхав, але йому сказали, що це головна будівля в селі. Тут жили старійшини зі своїми сім'ями, тут проводились сільські збори, зберігалися предмети постачання та інвентар, які були комунальними для села. Це була єдина двоповерхова будівля у селищі на 150 осіб.
  
  
  Він міг чути чиюсь розмову, але це було дуже слабко та нечітко. Це прийшло десь знизу. Він прочинив двері і визирнув.
  
  
  Його кімната була на другому поверсі, мабуть, у задній частині великої будівлі. Перед його дверима виходив балкон, що веде до широких сходів, що вели до центральної кімнати, де переважав величезний кам'яний камін. Атмосфера у великій кімнаті здавалася задимленою. Розмова йшла знизу.
  
  
  Тримаючи в тіні, Картер покинув свою кімнату і повільно рушив до краю балкона, за велику підпору, щоб він міг бачити вниз у головну кімнату.
  
  
  Внизу, крім Малами та На'тукта, було півдюжини сільських жителів. Там же були два радянські прикордонники у формі із зеленими кантами на комірах. Вони були п'яні. Обидва вони були озброєні.
  
  
  "Ми мисливці за шпигунами", - сказав один з них.
  
  
  Інший засміявся. "Так, і ми хочемо пити і дуже, дуже холодно". Він простяг руку і грубо намацав груди Натукта. Вона не рухалася.
  
  
  "Добре", - сказав він. "Мені розповіли про тебе".
  
  
  Перший невизначено махнув автоматом Калашнікова у бік дверей. «Добре, решта забирайтеся звідси. Настав час для нашої зустрічі. Наодинці».
  
  
  Один із старійшин села виступив уперед. "Вибачте, сер, але ваш командир бази сказав..."
  
  
  "Що ти сказав?" - гаркнув солдат. Прикордонники були підрозділом КДБ. Щелепа Картера стиснулася, м'язи стиснулися.
  
  
  "Мені дуже шкода, сер..."
  
  
  "Забирайся звідси!" - лютував далі солдат. «Забирайся звідси і тримай свій брудний селянський рот на замку, інакше ти більше ніколи не побачиш цих маленьких шматочків. Вони не годяться для наживки!
  
  
  Чоловіки позадкували, потім повернулися, не оглядаючись, і вийшли за двері в шторм.
  
  
  «Тепер, - сміючись, сказав один солдат, - спочатку трохи повеселимося, а потім, можливо, щось поїсти і випити. Нам не треба повертатися до ранку».
  
  
  Картер відступив з поля зору. Якщо він виявить себе, йому доведеться вбити. Він не заперечував би зробити це, але знав, що винні звинувачуватимуть мешканці села і будуть суворо покарані.
  
  
  - скрикнув Малама. Один із прикордонників голосно засміявся. Картер витягнув свій «люгер». Йому було неможливо сховатися, поки з дівчатами погано поводилися. Він просто не був таким улаштований.
  
  
  Тоді він мав рішення. Вихід із його дилеми. Він усміхнувся.
  
  
  "Де твоя кімната? Нагорі?" – запитав один із співробітників КДБ.
  
  
  Ні. Ні, це тут, унизу», - злякано сказав Малама.
  
  
  Картер поспішив коридором, тримаючись подалі від поручнів, щоб не було видно знизу. Він затримався біля широких сходів, ледве переступаючи поріг, поки не побачив На'тукта і одного з росіян, що зникали через двері збоку, тоді як інший солдат потягнув Малому до великого каміна спиною до сходів. .
  
  
  У той момент, коли На'такт і єдиний стражник зникли з поля зору, Картер почав спускатися сходами, не зводячи очей з російської з Маламою.
  
  
  Кімната була дуже великою. З одного боку були довгі столи та стільці для загальних зборів та обідів; на іншому - величезний камін, у каміні горів великий вогонь, на залізному гаку висів великий сталевий чайник.
  
  
  Внизу Картер вагався, перш ніж рушити вперед. Російський повернувся і дивився у бік дверей, через які зник інший солдат. Варто було йому трохи повернути голову вліво, і він побачив би Картера, який стояв нерухомо.
  
  
  Малама помітила Картера і тихенько зітхнула.
  
  
  Російський повернувся до неї. "Скажи мені, ти сумуєш за мамою?" - сказав він, сміючись. Він ударив її, відкинувши назад.
  
  
  Картер сунув Вільгельміну в кишеню, коли він мчав кімнатою на подушечках ніг, щоб не видавати жодного звуку.
  
  
  В останній момент солдат, відчувши, що хтось чи щось наближається до нього, почав повертатися. Картер на повній швидкості вдарив чоловіка в спину, схопив його за голову обома руками і різко смикнув назад. Шия і спина російської тріснули з нудотним звуком. Солдат видав здавлений крик, потім звалився на підлогу мертвим, коли Картер відпустив і відступив.
  
  
  "Ні, ні", - казала Малама, притиснувши руки до рота.
  
  
  "Все в порядку", - сказав Картер, підходячи до неї.
  
  
  «Вони дадуть відповідь на моє село».
  
  
  "Вони не будуть. Я виправлю це. Повірте мені". Картер подивився на двері, через які
  
  
  
  
  
  На такт та інший російський пішли. "Куди вона його забрала?" він прошепотів.
  
  
  "Там є квартири", - сказала вона.
  
  
  Де всі ваші люди? Чому їх тут немає? Картер подивився на годинник. Було майже вісім вечора. «Вони мають бути тут. Усередині».
  
  
  “Нам сказали шукати шпигунів. Якщо вони зловлять нас відпочиваючими до завершення роботи, це буде дуже важко для всіх нас». Малама подивився на мертвого російського. Вона похитала головою. «Для нас уже надто пізно. Вбийте іншого, доки він не нашкодив Натукту».
  
  
  «Ідіть за своїми людьми. Я маю виїхати сьогодні ввечері, незалежно від погоди», - сказав Картер. Він повернувся і поспішив через громадську кімнату. Низький вузький коридор вів назад до трьох дверей, кожен з яких був покритий тільки тканинною ковдрою. Там було дуже холодно.
  
  
  Картер прослизнув у хол і прислухався до першого дверного отвору, але зсередини не долинало жодного звуку. Він почав тягнути ковдру, коли Натакт закричав у сусідній кімнаті.
  
  
  "Брудна селянська повія!" - крикнула російська.
  
  
  Картер обернувся, стрибнув у наступну кімнату і відкинув ковдру. На такт лежала на холодній підлозі поряд з низьким ліжком, її одяг був розірваний, у той час як великий російський стояв над нею, його пальто і туніка були зняті.
  
  
  «Сукін син», - вилаявся Картер.
  
  
  Російський обернувся, лезо величезного мисливського ножа в його правій руці блиснуло в тьмяному світлі. "Американський?" - Сказав він, присідаючи.
  
  
  «Американський шпигун, свиня без матері», - виплюнув Картер чудовою російською мовою. "А коли я закінчу з тобою, ти більше ніколи не піднімешся, старенько!"
  
  
  Росіянин розлютився від образу. Він кинувся, як і хотів Картер. Картер виставив ногу, і росіянин спіткнувся, важко звалившись.
  
  
  Картер не хотів завдавати чоловікові очевидної шкоди. Принаймні зі зброєю.
  
  
  Російський схопився, заревів і знову кинувся в атаку. Картер ухилився від удару великого ножа і двічі дуже вдарив росіянина кулаком у груди. Рум'янець зійшов з російської, коли він відступив.
  
  
  Картер пішов за ним, щосили безжально завдаючи ударів по сонячному сплетенню і ребрам над його серцем.
  
  
  Очі охоронця КДБ вилізли назовні, його рот відкрився, щоб перевести дихання, яке в нього ніколи не було, бо його серце зупинилося, і він прикусив язика, і коли він упав на підлогу, з його рота ринула кров.
  
  
  На такт встала і накинула халат на свою наготу. Її очі були широко розплющені, а губи розплющені, коли вона переводила погляд з мертвого російського на Картера і назад.
  
  
  "Ти вбив його... голими руками", - прошепотіла вона.
  
  
  "З тобою все гаразд?"
  
  
  Натакт невпевнено кивнув. «На нього не було часу. А як щодо іншого?
  
  
  "Він мертвий", - сказав Картер, підходячи до дверей і дивлячись у коридор. «Я збираюся забрати його. Я хочу, щоб ви прибрали цей безлад. Якщо вони з'являться, я не хочу, щоб вони знали, що ці двоє були тут».
  
  
  Вона кивнула головою. «Але коли вони не повернуться на свою базу, їхні люди шукатимуть їх. Вони думатимуть, що ми їх убили».
  
  
  "Ні, не будуть", - сказав Картер. "Повір мені." Він повернувся до кімнати, поцілував її в чоло, а потім притис до себе. Коли вони розлучилися, він подивився їй у вічі. «Дякую, На'такт. За моє життя».
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  Картер одягнув велику російську, потім підняв його тіло, намагаючись не забруднити себе кров'ю, і повернув його до головної кімнати.
  
  
  Малама повернувся з кількома старійшинами. «Тоді це правда, - сказав один із людей похилого віку. Він глянув на Картера. "Якщо ми вб'ємо його, наші проблеми закінчаться".
  
  
  "Ні!" - скрикнув Малама. "Він врятував нам життя".
  
  
  "Від цих двох", - сказав старий. "Але інші прийдуть".
  
  
  "Ось тоді", - сказала вона. "Це зараз. А за доброту ти відплатиш зрадою?
  
  
  Старий роздратовано тупнув ногою. Інші дивилися на Картера.
  
  
  «Знаєте, вона має рацію», - сказав один із них.
  
  
  Старий глибоко зітхнув і кивнув головою. "Так я знаю. Я сподівався на просте рішення. Те, що ми могли б виконати без ризику. Але цього не має бути». Він глянув на Картера. «Отже, хлопець. Ви прийшли сюди зі своєю зброєю, з валізою, яка, як ми можемо припустити, містить деякі жахливі секрети, і тепер ви хочете повернутися додому. Але ви повинні розуміти, що ми не можемо доставити вас до вашого підводного човна. Це зник.
  
  
  "А як щодо радіо?"
  
  
  Старий подивився на решту. «Його також немає, як і трупів ваших друзів. Такі речі означатимуть нашу смерть. Ви повинні зрозуміти…»
  
  
  «Так, – сказав Картер. «І я також дякую вам за вашу допомогу. Тепер мені потрібно дістатися до Хоккайдо».
  
  
  Старий кивнув головою. «Це буде складно, але можливо. А як щодо цих двох хлопчиків?
  
  
  "У них є машина попереду?"
  
  
  «Половина…» – почав старий, але потім на його обличчі з'явилося розуміння. "Море", - сказав він. «Вони потраплять у жахливу аварію на цьому підступному березі. Їхня машина впаде в море. То була аварія».
  
  
  "Так", - сказав Картер.
  
  
  «Я надішлю вам допомогу», - сказав старий. "В цей час
  
  
  
  
  
  ми підготуємо наші рибальські човни. Ми вийдемо цілим флотом вранці... ще до світанку. Таким чином, вони не викличуть підозри”.
  
  
  * * *
  
  
  Флот «Радянська-Сеньїв» складався з тринадцяти човнів, всі вони були великими, переважно відкритими суднами з байдарочними кормами, з одного борту ковзанками та лебідками для роботи з довгими мережами. На кожному човні була команда з чотирьох осіб; один з них - старійшина, що вміє керувати, один з них дуже молодий і сильний, щоб випускати і натягувати сітки, і двоє середньої сили та віку, щоб витягати рибу з сіток, одну за одною.
  
  
  Вибратися з водозабору було чудово. Часом здавалося, що човни стоять дибки у величезних хвилях; в інших випадках Картер був переконаний, що величезні хвилі перекинуть їх, відправивши на дно та їхню смерть.
  
  
  Однак за кількасот ярдів від берега хвилі були не такими крутими, хоча й набагато більшими, і йти було легше.
  
  
  Тепер з гор дув вітер, який мав тенденцію відштовхувати їх від берега. Незабаром вони залишилися одні в неспокійному морі, і були встановлені короткі щогли, а латинські вітрильні човни були задерті для тривалого переходу через північне море Японії.
  
  
  Радянські канонерські човни тричі проходили досить близько, щоб бачити їхні вогні, чути роботу двигунів та відчувати запах вихлопних газів. Поради або ніколи не бачили їх у величезних хвилях, або воліли ігнорувати те, що, на їхню думку, було не більш ніж працьовитим радянським рибальським флотом.
  
  
  Того вечора речі Картера, включаючи футляр для перенесення комп'ютерного чіпа, були завантажені на борт дванадцятифутової вітрильної шлюпки.
  
  
  Перш ніж відплисти, він глянув на сибірських рибалок. Він хотів сказати їм, що те, що він зробив, зробить їхнє життя кращим. Але не зміг. Якщо весь світ і все живе в ньому не будуть знищені, незалежно від того, яких успіхів досягнуто в технологіях, незалежно від того, які країни повернулися до США, а які - до Радянського Союзу, їх життя кардинально не зміниться. Для них життя було теплою зимою, прохолодною влітку, сухою на морі і нагодували цілий рік. Більше нічого не мало особливого значення.
  
  
  «Дякую», - крикнув Картер російською крізь вітер.
  
  
  "Бог з тобою", - крикнув старий, що стояв біля керма.
  
  
  Епілог
  
  
  Ферми та ліси на схід від Фудзіями світилися червоним у безмовному світанку. Небо над головою було чисте. Тільки на горизонті був якийсь серпанок, і через це схід сонця був захоплюючим.
  
  
  Того ранку було холодно, коли Картер курив сигарету на веранді. Він був одягнений лише у кімоно, нічого на ногах, без зброї. І це було гаразд. Вперше за довгий час він відчув себе умиротвореним. Комп'ютерний чіп був відправлений до Вашингтона чотири дні тому, і вже в перших звітах використовувалися такі слова, як неймовірний, чудовий, чудовий. Хоук надіслав свої привітання, і навіть президент, який нарешті з'явився в Токіо, надіслав подяку через одного зі своїх співробітників.
  
  
  Єдиною темною тінню була відставка Козукі. Учора ввечері вона сказала Картеру, що покінчила з ... не тільки з AX, але і з бізнесом.
  
  
  "Я втратила Оуена кілька років тому, - пояснила вона, - і мало не втратила тебе".
  
  
  "Це частина роботи".
  
  
  "Я знаю", - сказала вона. «Мені час розсудитись, Ніколас. Народжувати дітей. Подбати про господарство. Робити покупки. Зробити чайну церемонію».
  
  
  "Хтось, кого я знаю?" - спитав Картер.
  
  
  Вона проігнорувала питання, і пізніше вони зайнялися любов'ю, повільніше і ніжніше, ніж будь-коли раніше.
  
  
  Він відчув її присутність біля дверей з рисового паперу за ним.
  
  
  "Це прекрасний світанок", - сказав він.
  
  
  «Так, Ніколас, – м'яко сказала вона.
  
  
  "Мої речі упаковані", - сказав він після довгої паузи.
  
  
  "Я бачив."
  
  
  "Ти не запросиш мене на весілля?"
  
  
  "Я так не думаю. У будь-якому випадку ви, мабуть, будете на завданні».
  
  
  "Хоук знову дзвонив?"
  
  
  «Так. Він хоче, щоб ви повернулися до Вашингтона. Сталося щось важливе».
  
  
  "Я бачу."
  
  
  «Я думав про те, щоб попросити тебе відмовитися, залишитися, але потім я зрозумів, що це буде несправедливо не лише стосовно тебе, а й до мене».
  
  
  Картер кивнув головою. Він глибоко затягнувся сигаретою, втягуючи дим у легені. Він знав, що його життя було дивним. Але він не міг уявити собі іншого.
  
  
  Він загасив сигарету і обернувся до неї. По щоках Казукі текли сльози. "Це майор Ріширі?"
  
  
  Вона кивнула головою. «Я люблю тебе, Миколо… але ж тобі завжди знайдеться ще одна петроградська фішка?»
  
  
  Картер кивнув головою.
  
  
  Вона простягла руку і ніжно поцілувала його в губи. "Прощай моя любов."
  
  
  
  
  
  
  
  Dragonfire
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Полум'я Дракона
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Полум'я Дракона
  
  
  
  
  
  Присвячується співробітникам секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  Випадкова зустріч
  
  
  
  
  
  Нік Картер, старший убивця в AX, насолоджувався одним із своїх рідкісних моментів ейфорії. Кажуть, що навіть кату треба дозволяти моменти задуму та спокійного роздуму. І хоча Нік не був катом, він у прямому сенсі був катом. На даний момент відпочиваю. У відпустці. Смерть щодо Кіллмайстра взяла відпустку. Це не означає, що Картер став недбалим або втратив пильність. Він чудово розумів, що кістлявий старий джентльмен кожну секунду стояв біля його ліктя, відповідаючи йому крок за кроком.
  
  
  Тепер, сидячи в глибокому ротанговому кріслі на задній палубі своєї орендованої яхти «Корсар», Нік спостерігав, як ще один із чудових заходів Гонконгу перетворюється на тліючі вугілля на заході. На північ останні осколки сонця розсипалися рожево-пурпуровим сяйвом на сірих горах за річкою Шам Чун. Бамбукова завіса почалася в Шам Чун. Двадцять миль від нього прямо через півострів від Хау-Хой-Вана до Джанк-Бей.
  
  
  Нік допив залишки коньяку та содової і ліниво подумав, що «Бамбукова завіса» - справді евфемізм. Насправді китайські червоні скинули через основу півострова бар'єр зі сталі та бетону – доти, бункери, танкові пастки та ікла драконів.
  
  
  Повз Корсара пропливла постать з високими крилами і ліниво майорить коричневим вітрилом, і Нік побачив, що це постать дракона, що вивергає полум'я. N3 дозволив собі криво усміхнутися. Дракони були дуже великі на Сході. Важливим було вміти розрізняти два основних типи драконів – паперових та справжніх.
  
  
  Він пробув у Гонконгу вже три дні, і, як старому китайському працівникові, йому не знадобилося багато часу, щоб зібрати дракона. Чутки мчали Королівською колонією, як лісова пожежа, і там була бійка на будь-який смак і вухо. Щось велике, дуже велике відбувалося у провінції Гуандун через кордон. Китайці перекрили кордон і перекинули війська та танки у великій кількості. Потрапити до Китаю було досить легко – принаймні для селян та купців, – але вибратися звідси була інша справа. Ніхто, майже ніхто не виходив!
  
  
  Деякі песимісти в барах та клубах говорили, що ось воно. Великий дракон нарешті збирався з'їсти маленького дракона.
  
  
  Кіллмайстер думав, що ні. Він намагався взагалі не думати про це - він був у відпустці, і це не було його справою, - але його складний і добре навчений розум, налаштований на такі військово-політичні питання, продовжував повертатися до чуток та їхньої фактичної основи. . Такий, як було.
  
  
  Китайці були через щось у поті. Вони перебралися у кількості пари дивізій та кількох танкових рот. Схоже, вони зробили тонкий гребінець у пошуках чогось чи когось на своєму боці кордону. Що це, чи хто?
  
  
  Нік потягував коньяк із содовою і розминав свої великі гладкі м'язи. Йому було байдуже. Це була його перша справжня відпустка за багато років. Він почував себе чудово, він бачив все в рожевому кольорі. Його ноги, сильно обморожені під час його останньої місії в Тибеті, нарешті загоїлися. Він повністю відновив свою енергію, а разом із нею і величезну потребу насолоджуватися життям. У ньому почало прокидатися нове бажання, туга. Нік дізнався, що це було – і зацікавився.
  
  
  Він щось зробив із цим того ж вечора.
  
  
  Він постукав срібним гонгом по столику поруч із собою, не в змозі стримати усмішку чистого чуттєвого задоволення. Це було справді солодке життя. Йому все ще важко було повірити. Хоук, його начальник у Вашингтоні, насправді наполіг, щоб Нік взяв відпустку на місяць! Отже, він був на "Корсарі", що стоїть на якорі в басейні Королівського гонконгського яхт-клубу. Добре. Він не хотів підключатися до берегових об'єктів. Радіофон між кораблем і берегом працював досить добре, і хоча його тіло могло бути у відпустці, мозок його професійного агента – ні. Було так само добре тримати відстань між "Корсаром" та берегом. Гонконг був розсадником інтриг, шпигунським перехрестям світу, а Кіллмастер мав набагато більше ворогів, ніж друзів.
  
  
  Його легенда була просто плейбою. Це був Кларк Харрінгтон з Талси, завантажений успадкованими нафтовими грошима, і він мав усі документи, що підтверджують це. Яструб був найпослужливішим у всіх цих справах, і Нік смутно поставив питання - чи не відгодовує його для чогось Хок?
  
  
  Його думки перервав ляпас маленьких гумових туфель. Це був Бій, який приніс ще коньяк та содову. Нік запозичив Боя в Манілі разом із Корсаром та філіппінською командою.
  
  
  Бен Мізнер, який позичив яхту Ніку, був змушений перервати свій круїз, щоб повернутися до Штатів у термінових справах. Вони з Ніком коротко поговорили у барі аеропорту.
  
  
  «Я підібрав бідного маленького виродка в Сінгапурі», - пояснив Мізнер. Голодував на вулиці. Наскільки я розумію, він намагається потрапити до Гонконгу, щоб знайти своїх батьків, і йому не пощастило. Вони розійшлися, намагаючись вибратися з Китаю. Хлопчик - він не називає своє справжнє ім'я - Хлопчик намагався зробити це один на гумовому човні з Макао. Уявіть, що це намагається зробити дев'ятирічний хлопчик! У будь-якому випадку, він потрапив у тайфун, і вантажне судно підібрало його та відвезло до Сінгапуру. Я обіцяв йому спробувати якось доставити його в Гонконг колись, а зараз найкращий час».
  
  
  Бен Мізнер пояснив, що Корсару потрібна робота з ремонту, і вона має бути зроблена в Гонконгу.
  
  
  "Я купив його там", - сказав він. «І я хочу поставити його до сухого доку тієї ж фірми. Так що ви отримуєте його на потрібний час м'яч. Коли ви закінчите відпустку, передайте її будівельникам, і я потім заберу». А Бен Мізнер, який був мільйонером від народження та знав Ніка ще в коледжі, помахав йому на прощання та побіг до свого літака. Бен, звичайно, не мав жодного уявлення про справжню професію Ніка.
  
  
  Хлопчик узяв зі срібного підносу високу матову склянку і поставив її на стіл. Він підняв порожню склянку, дивлячись на Ніка вузькими темними очима. Ти йдеш byemby dancee house? Я виправляю одяг, може, так?»
  
  
  Нік та Бой дуже добре володіли піджином. Хлопчик був із півночі Китаю і не говорив кантонським діалектом. Нік вільно говорив кантонським діалектом, але погано знав північні діалекти. Тому вони пішли на компроміс щодо лінгва-франка Сходу.
  
  
  Тепер N3 глянув на дитину неусміхненим поглядом. Йому подобався Бій, і він бавив його, проте під час подорожі з Маніли він спробував прищепити трохи дисципліни. Це було непросто. Хлопчик був вільною душею.
  
  
  "Можливо, підемо танцювати один раз, а може, і не підемо", - сказав Нік. Він вказав на сигарету, що звисала з губ Боя. "Скільки сигарет ти викурюєш сьогодні?" Він встановив обмеження – шість осіб на день. Щось на кшталт відлучення від грудей.
  
  
  Хлопчик підняв чотири пальці. «Дим лише чотири штуки, міс Кларк. Клянуся, тільки чотири штуки!
  
  
  Нік взяв свіжий коньяк та газовану воду. Він ще жодного разу не впіймав Боя на брехні. «Гарний хлопчик, – сказав він. "Ви також не крали випивку?"
  
  
  Він заборонив Бою, який мав пристрасть до джинів, спиртне, і уважно стежив за шафою з алкогольними напоями. Тепер Нік простягнув руку. "Ключ до випивки, будь ласка".
  
  
  Хлопчик усміхнувся і простяг йому ключ. «Я не брешу, міс Кларк. У мене є одна питуща. Але не красти – бери! Клянуся, чорт забирай, тільки одна п'юча».
  
  
  Нік, намагаючись зберегти незворушний вигляд, розглядав хлопця над своєю випивкою. На хлопчику був мініатюрний матроський костюм, зрізаний для нього одним із членів екіпажу, та гумові туфлі. Його волосся було густим, чорним як смоль і коротко острижене. Він був схожий на тендітну ляльку з шафрановою шкірою, іграшку, яка могла зламатися від дотику, і ніколи ще зовнішність не була такою оманливою. Хлопчикові було дев'ять років – дев'яносто за мудрістю. Він знав майже все, що треба було знати про виворітний бік життя. Він виріс у борделі і був сам собою з п'яти років.
  
  
  Нік м'яко сказав: «Ти занадто багато лаєшся. І ти надто багато п'єш. Один напідпитку занадто багато. Тобі краще подивитися, малюку, чи ти станеш наймолодшим алкоголіком у світі».
  
  
  Хлопчик зіпсував свої дрібні риси. "Не розумію. Що таке алкоголь?"
  
  
  Нік поплескав його по плечу. "Алкоголиком ти станеш, якщо не перестанеш пити".
  
  
  Муче погано. А тепер ти підеш і розкладеш мій одяг для вечері, га? Думаю, я йду до танцювального будинку byemby. Ви викладаєте обідній одяг - танцювальний одяг. Ви зрозуміли? "
  
  
  Бій дивився на нього старими й настороженими очима на молодому, гладкому, як пелюстка, обличчі. Недолік цигарки із золотим наконечником Ніка все ще тлів у нього на губах. Він, як і всі китайські бідняки, викурив би до останнього мікродюйма.
  
  
  "Я їжу", - сказав Бій. «Роби багато разів для Missa Miser. Я йду зараз". Він усміхнувся Ніку, оголивши маленькі перлинні зуби, і зник.
  
  
  Нік потягував коньяк із содовою і дивувався, чому йому так не хочеться рухатися. Так можна лінуватися, легко піддатися цьому м'якому життю. Він дивився, як біло-зелений пором «Стар» пливе у бік Коулуна. Пором пройшов неподалік Corsair, і акуратний 65-футовий катер м'яко погойдувався на хвилях. У ніздрі N3 вдарив запах гавані, і він скривився. Гонконг означав «пахуча гавань», але це не так. Він ліниво ворожив, скільки тіл плаває в брудній воді зараз. Гонконг був чудовим місцем для ефективної роботи сокирою та нічних розваг.
  
  
  Нік потягнувся в кріслі і напружив свої м'язи. Потім він розслабився з напівзаплющеними очима і зізнався самому собі - його відпустка почала псуватися. Якось за останні кілька годин тонкий кинджал занепокоєння почав колоти його. Чи це була лише нудьга - той підступний клин нудьги, який завжди мучив його, коли він надто довго відлучався від роботи? Він не був людиною, щоб сидіти в тихих закутках життя. У мене, - визнав він тепер, - майже була відпустка.
  
  
  На дев'яти драконьих пагорбах Коулуна спалахнув мільйон золотих ламп. Праворуч від нього, на якірній стоянці під час тайфуну Яу Ма Тей, паперові ліхтарики світилися, як світлячки, на кожній щоглі. Вони підпалювали кулінарію Тянь Хау, морській богині, і Нік відчув її їдкий присмак у легкому вітерці. Гонконг, його багаті та бідні, люди води та люди на дахах, жебраки на сходових вулицях та багаті у своїх віллах на вершині – всі вони були Гонконгом, і вони готувалися до нової ночі. Типова гонконгська ніч інтриг, зради, обману та смерті. Також життя, кохання та надії. Сьогодні ввечері в Гонконгу помруть чоловіки та будуть зачаті діти.
  
  
  Нік дозволив холодному напою стекти йому по горлу. Тепер уже не було сумнівів у симптомах. Його власні особисті сигнали летіли. Він надто довго зберігав цнотливість. Що йому потрібно сьогодні ввечері, так це прекрасна дівчина, яка увійде в дух речей, побачить світ і полюбить так, як він їх бачить. Гнучка, запашна, ніжна, молода і красива дівчина, яка б віддалася без обмежень. Як це зробить Нік. Хто віддаватиме і братиме з радістю та задоволенням у ніжний нічний годинник.
  
  
  Сві Ло?
  
  
  Нік Картер похитав головою. Тільки не Сві Ло. Не сьогодні. Сві Ло була старим і цінним другом, а також коханкою, і він повинен побачити її перед від'їздом із Гонконгу. Але не сьогодні ввечері. Сьогодні ввечері це має бути незнайомка, красива та хвилююча незнайомка. Пригоди манили його сьогодні ввечері. Тож він, зрештою, прийме запрошення Боба Ладвелла на бал у Крикетному клубі та подивиться, що станеться.
  
  
  Нік пограв м'язами і без допомоги рук підвівся з глибокого крісла ротангового. Його м'язи повернулися у форму. Його мозок клацав. Він шукатиме пригод сьогодні ввечері, за жіночим типом, а завтра він зателефонує Хоуку і попросить призначення. Нік спустився трапом по трьох сходах за раз, насвистуючи невелику французьку мелодію. Жити було гаразд.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Його апартаменти на кормі «Корсара» були найрозкішнішими, що Нік коли-небудь бачив на борту корабля. Бен Мізнер чинив більш ніж добре - жив як каліф.
  
  
  Нік, намилюючи своє засмагле тіло в заскленій душовій кабіні, знову сказав собі, що настав час рухатися далі. Він був лише людиною - було багато мерців, які, якби вони були живі, оскаржили б це - він був лише людиною, і було б дуже легко звикнути до розкоші. Це могло занапастити людину, особливо агента. Розкіш може розбестити. Як добре це знали давні римляни! Ти почав дуже цінувати своє життя, і в його професії це був найвірніший спосіб її втратити. Вам може це зійти з рук протягом тривалого часу, але одного разу ви вагатиметеся, перестанете думати, коли не буде часу думати. Це буде день, коли тебе вб'ють.
  
  
  Нік витерся рушником і почав голитися. Він насупився, дивлячись на своє відображення в запітнілій дзеркалі. Не для нього. Коли його вб'ють, це зробить людина краще за нього, а не тому, що він дозволив своїм рефлексам іржавіти, а м'язи перетворилися на желе.
  
  
  Худне обличчя в дзеркалі все ще було трохи виснаженим після місії Тибету. Темно-каштанове волосся росло, і тепер його можна було розділити зліва, густе і блискуче, і зробити красиву зачіску.
  
  
  Лоб був високий і спокій без зморшок. Ніс був прямим і, хоча були невеликі сліди побоїв, ніколи не був зламаний. Очі над високими вилицями широко розставлені. Це були дивні очі, що майже ніколи не нерухомі і змінювали колір так само часто, як море. Рот, твердий і красивої форми, з відтінком чуттєвості, зазвичай був стриманий. Він міг усміхатися і сміятися, коли це було виправдано, але це був не той рот, який посміхався надто охоче, і він не сміявся з жартів дурнів. Цей рот також міг бути гірким, жорстким та невблаганним.
  
  
  В цілому обличчя в дзеркалі було рухливим і виразним, що вказувало на місткий і дуже винахідливий мозок, що стоїть за ним. У моменти терміновості, сильного стресу, коли кидали смерть життя чи смерті, ця особа могла приймати тверду невблаганність черепа.
  
  
  Тіло під обличчям було всім, що могли зробити роки жорстоких та вимогливих тренувань. Тіло після всього зносу та незліченних тортур, підданих самим собі чи іншим чином, все ще було майже в ідеальному стані. Плечі були масивними, але без незграбності, що псує одяг; талія була вузькою, ноги засмаглими стовпами гладких м'язів. М'язи Ніка не були великими, особливо не привертали до себе уваги, але були схожі на сталеві троси. Вони рухалися під його гладкою шкірою так само легко, як промаслені мотузки.
  
  
  Нік вийшов із ванної, обв'язаний рушником навколо своєї худорлявої талії, і увійшов у простору спальню. Хлопець розклав на ліжку його вечірні речі: темні штани в атласну смужку, білий смокінг, плісировану сорочку з коміром, темно-бордову краватку, темно-бордовий пояс. Жоден клуб у світі не був формальнішим, ніж Гонконгський крикетний клуб. Вечірня сукня була обов'язковою навіть на благодійних балах.
  
  
  Хлопчик, з рота якого бовталася ще одна довга золота сигарета Ніка, діловито полірував пару лакованих туфель. Як завжди, він з трепетом дивився на торс Ніка. Хлопчик не знав, що таке грецький бог, і він ніколи не чув про Праксителя - багато жінок, які майже втратили свідомість, висловлювали думку, що Нік Картер був не зовсім реальним, а скульптурою - але Хлопчик знав, чим він захоплювався. . Сам крихітний і тендітний, він всією своєю маленькою порожньою душею жадав мати тіло, як у AXE-man.
  
  
  Тепер він спробував обома крихітними руками обхопити біцепс Ніка. Його пальці не зустрілися. Хлопчик посміхнувся. «Я думаю, м'яз номер один. Добре, я спробую хоч раз?
  
  
  Нік посміхнувся йому. "Ти вже хіллі один раз. Чому аски?"
  
  
  “Я ввічливий хлопчик, міс Кларк. Мені подобається, що якось у нього були такі ж м'язи, як і в тебе. Повернися до мого села і убий усіх поганих людей».
  
  
  Нік струсив хлопця і натягнув білі боксерки з ірландського льону. «Ви відмовитеся від цигарок та випивки, і, можливо, одного разу ви наростите м'язи. Ви спробуєте, га?»
  
  
  Хлопчик сумно похитав головою. «Я стараюся, гаразд. Але страшенно добре. Я жодного разу не виросту таким великим, як ти – я завжди буду маленьким китайським чоловічком».
  
  
  «Не хвилюйся, – сказав Нік. "У цьому житті є речі, відомі як еквалайзери". Він глянув на ліжко. «Гей, ти забув хустку. Хінгкічі. Ти хочеш, щоб мене вигнали з крикетного клубу за невідповідну сукню?»
  
  
  Хлопчик грюкнув себе по лобі. «Чорт забирай, я забув один раз.
  
  
  Нік ніжно його штовхнув. «Добре, ти йди та зроби це хабба. І стеж за цією мовою».
  
  
  Коли Бій вийшов із кімнати, задзвонив телефон, що йде на берег. Нік підняв його. "Вітання. Тут Кларк Харрінгтон».
  
  
  Легкий тенор сказав: Кларк? Це Боб. Як все?"
  
  
  То був Боб Ладвелл, старий друг. Фактично, він був одним із дуже небагатьох справжніх друзів Ніка Картера. Від БА. Перед AX. Того дня це була суто випадкова зустріч. Нік щойно залишив свого кравця на Натан-роуд і буквально врізався у Боба Ладвелла. Вони випили пару напоїв у готелі Peninsula у Коулуні – Боб виконував якесь дивне доручення, а Нік вирушив на поромі, – а Боб згадав танці у Крикетному клубі сьогодні ввечері.
  
  
  Тепер Людвелл сказав: Ти ідеш сьогодні на танці?
  
  
  «Так. Я зараз одягаюсь. Часу багато. Ти ж сказав о дев'ятій, чи не так?»
  
  
  «Вірно. Дев'ять. Але я… я подумав, що ми можемо зустрітися трохи раніше, Кларк. Я хотів би поговорити з тобою про щось».
  
  
  Нік знову відчув найлегший укус кинджала занепокоєння. Було щось у тоні Людвелла, що його спантеличило, стурбувало. Якщо виходити з іншого чоловіка, це мало що означало. Але він знав правду про Боба Ладвелла.
  
  
  «Відмінно, – сказав він легко. Він сказав своєму професійному "я" відстати від нього і залишитися там. Мабуть, це не було нічого. "Де, Бобе?"
  
  
  Повисла невеличка тиша.
  
  
  Нарешті Ладвелл сказав: "Я вважаю, ви візьмете валла-валлу?"
  
  
  "Напевно. На борту вахти лише двоє чоловіків, і я не можу попросити їх укомплектувати катер. Так, я візьму водне таксі».
  
  
  "Добре. Я зустрінуся з вами на пристані біля підніжжя Мандрагори-Роуд. Ви це знаєте? Це у секторі Ван Чай».
  
  
  Нік посміхнувся. «Ти віриш у небезпечне життя, друже. Білий чоловік у вечірньому одязі у Ван Чай просить про це, чи не так?»
  
  
  Сміх Людвелла здавався натягнутим. «Я думаю, ми можемо подбати про себе, чи не так? Особливо ти!"
  
  
  Нік не пропустив завуальоване зауваження. За всі ті роки, що він знав Людвелла, ця людина була найближча до розкриття того, що він, у свою чергу, знав про Ніка Картера.
  
  
  Він дозволив цьому пройти зараз. "Добре", - сказав він коротко. «Я буду там за півгодини або близько того».
  
  
  Вони побалакали ще трохи, а потім Нік повісив трубку. Коли він повернувся до одягання, він трохи насупився. Йому не дуже сподобалося, як складався вечір. Нічого відчутного, звичайно, нічого, на що він пальцем не вказав би, але він умів читати «нижче» голосу. І голос Ладвелла турбував його. Він здавався стривоженим і зляканим, як і Боб Ладвелл. Напевно, через. Боб Ладвелл був керівником ЦРУ у цій частині світу.
  
  
  То була гра, в яку вони з Ладвеллом грали роками. Боб знав, що Нік був із AX, і ніколи не згадував про це. Нік знав, що Людвелл був агентом ЦРУ, і ніколи не подумав би згадати про це. То була політика. Хоук був категорично проти будь-якого змішування служб, крім крайньої необхідності. Але це було більше ніж політика. Це був здоровий глузд, гарне ремесло. Агенти час від часу потрапляли до рук ворога, і жодна людина не могла вічно виносити тортури.
  
  
  Боб Ладвелл працював. Нік знав це з моменту їхньої випадкової зустрічі того дня. Ладвелл незворушно, з незворушним обличчям і знаючи, що Нік зрозуміє професіонала, він сказав йому, що працює дрібним клерком в американському консульстві. То була проста легенда. Нік негайно переключив розмову на інші теми.
  
  
  Хлопчик повернувся зі свіжопогладженим хінгкічі, і Нік звелів собі забути про це. Перестань турбуватися. Мабуть, нічого. Може, Людвелл просто хотів позичати трохи грошей. Якби він працював під прикриттям, йому довелося б жити як прикриття, а це було б нелегко у Гонконгу. Проте це необхідно зробити. І ЦРУ, і AX ретельно підійшли до цих питань. Ніщо не могло зрадити агента так швидко, як надто багато грошей.
  
  
  «Напевно, так воно і є, – подумав Нік. Він просто хоче зайняти кілька доларів. Він викурив ще одну цигарку і випив трохи коньяку з содовою, коли перестав одягатися. Хлопчик застебнув пояс і відступив, щоб помилуватися своєю роботою. "Я думаю, номер один".
  
  
  Нік заглянув у довгу скляну склянку і погодився. Сьогодні він не зганьбить себе серед пукка-сахібів. Він був не вище невеликої марнославства і виявив, що майже пошкодував, що не взяв з собою кілька своїх медалей - медалей, які він ніколи не наважувався носити. Вони прикрасили б білий смокінг. Що ще важливіше, вони могли привернути правильний жіночий погляд.
  
  
  Він витяг з гаманця пачку гонконгських доларів і простяг Бою. Наразі гонконгський долар коштував близько 17 центів.
  
  
  «Можливо, ви одного разу зійдете на берег сьогодні ввечері і шукаєте маму та тата», - сказав він. запропонував. "Може, сьогодні ввечері знайду".
  
  
  На худому особі хлопчика з'явився вираз огиди. «Можливо, не знайду, я думаю. Те саме, що і вчора і позавчора. Занадто багато мам та тат у Гонконгу! Я думаю, можливо, Хлопчик буде сиротою-сином, доки не помре».
  
  
  Ніку довелося посміхнутися. Він підштовхнув дитину до дверей. «Я знаю одне, Джуніор. Я збираюся отримати великий шматок мила та вимити рота».
  
  
  З порога Бой глянув на нього з юнацькою хитрістю. «Я гадаю, у тебе може бути леді сьогодні ввечері. Ти не хочеш, щоб Бій був поряд?
  
  
  «Ти так правий, Конфуцій. А тепер злітай один раз. Побий його, перш ніж я тебе поб'ю».
  
  
  Хлопчик посміхнувся. «Ви блефуєте, міс Кларк. Чи не перемагати. Ви хороший чоловік". Він зник.
  
  
  Нік замкнув двері. Він підійшов до величезного ліжка, вивудив під матрацом і витягнув великий мішечок промасленого шовку. Звідси він узяв свою зброю.
  
  
  Це був «Люгер», 9 мм, урізаний, гладкий, змащений та смертоносний. Вільгельміна. Його кохана дівчина. І стилет Хьюго на рукояті. Гострий, як голка. Рифлена для крові, ідеально збалансована для метання. З апетитом до серцевої крові. І, зрештою, фахівець П'єр, маленька газова бомба. Граната розміром не більше за м'яч для гольфу. Миттєва смерть.
  
  
  Нік глянув на своє зап'ястя. Ще багато часу. За давньою звичкою він розібрав «Люгер» і знову зібрав його, працюючи навпомацки, обмірковуючи події дня та вечора попереду.
  
  
  Він був ще неспокійний, нервовий. Почуття нікуди не поділося. А N3, Кіллмайстер, навчився довіряти своїм передчуттям. Роки небезпек, близьких пагонів від смерті створили у ньому свого роду психологічний камертон. Виделка тепер трохи тремтіла, випромінюючи невеликі небезпечні хвилі.
  
  
  Нік вибрав на вечір стилет. Він зняв білий смокінг і поправив м'які замшеві піхви на правому передпліччі, з внутрішньої сторони між ліктем та зап'ястям. Він протестував спускову пружину, раптово зігнувши зап'ясток усередину. Стилет легко і точно впав йому в долоню, готовий до кидка чи ударів. Нік вставив його і надів смокінг. Він поклав «Люгер» та «П'єр» назад у промаслений шовковий мішечок і знову сховав їх під матрац.
  
  
  На той час, як він вийшов на палубу, він знову насвистував французьку мелодію. Його настрій був піднятий, і він з нетерпінням чекав вечора, хоч би що трапилося. Це була комфортна пора року в Гонконгу з температурою близько шістдесяти градусів та невеликими дощами. Він стояв прохолодної грудневої ночі і глибоко вдихав запах гавані. Olla podrida з риби та дизельного палива, з джосу та вареного рису, з гниючого дерева та нещодавно пофарбованої сталі, з фарби, скипидару та конопель, туристів та завсідників. Хороших хлопців та поганих хлопців. Життя та смерті, любові та ненависті.
  
  
  Коулун сяяв, як різнокольорова ялинка, відповідаючи незліченним зіркам у ясному небі. Повний місяць був жовтим черепом, відбиваючись у спокійній гавані. З дока Коулун прив'язаний білий лайнер видав останній заклик до пасажирів, які прямують до Штатів.
  
  
  Нік викликав одного з філіппінських матросів і попросив людину гукнути валла-валу. "Корсар" був пришвартований приблизно за 500 ярдів від берега. Це питання п'яти хвилин, якщо він отримає моторний катер, і трохи більше, якщо це буде один із одягнених у синє сампанів.
  
  
  Боб Ладвелл чекатиме його біля підніжжя Мандрагрейк-роуд, недалеко від Хеннессі-роуд з горами, що насуваються. Нік поторкав свій товстий гаманець і спіймав себе на тому, що пристрасно сподівається, що все, що потрібне Бобу, - це позичка.
  
  
  Він знову зітхнув і подумав, що відчув у повітрі новий аромат. Духи? Ніжний запах, м'який і чуттєвий, яким міг бути невеликий приємний гріх. Нік Картер посміхнувся. Жити було гаразд. І десь у всій цій блискучій красі Гонконгу має бути жінка. Чекаюча. Чекає тільки на нього.
  
  
  
  
  
  
  Другий розділ.
  
  
  Червоний Рікша
  
  
  
  
  
  Дорогою дівчина з валла-валла - їй було не менше п'ятдесяти, з підтягнутою фігурою і зморщеним коричневим обличчям, одягнена в чистий блакитний денім - запитала Ніка, чи не хоче він дівчину на вечір. Вона знала, що він цього не зробить, принаймні, не з тих дівчат, яких вона могла запропонувати, але в будь-якому випадку вона почувала себе зобов'язаною рекламувати товар. Цей красивий кругоокий виглядав успішним і добросердим. Жінка-сампан знала, що він не з англійців - від холоднооких сахібів, що коротко говорять, мало чого можна було очікувати.
  
  
  Нік м'яко розсміявся над питанням і зізнався, що справді шукає дівчину. Але не одну, - швидко додав він, - одна з дівчат у Шанхаї Гай. Остання була «вулицею» сампанів у притулку від тайфуну Яу Ма Тей. Дівчат, які хоч і не отримали дозволу від британської поліції, це не турбувало, поки вони тримали свої гарні носи подалі від неприємностей.
  
  
  "Хороша дівчинка", - наполягала жінка-сампан. «Приємно кохатися. Приємно чиста. Тобі подобається, обіцяю. Тобі я знаходжу особливу дівчину номер один».
  
  
  Нік усміхнувся їй. «Не сьогодні, бабусю. Сьогодні ввечері сам знайду свою дівчину. Я сподіваюся, це особливе місце номер один. Все одно дякую, але ні, дякую. Ось поснідай трохи м'яса з рисом». Він дав їй чималі чайові.
  
  
  Її беззуба особа скривилася від вдячності. На м'якому кантонському діалекті вона вимовила: «М'гой. Нехай птах кохання солодко співає тобі».
  
  
  "Хо вау", - відповів Нік, теж на кантонському діалекті, і побачив здивування в її очах-намистинках. Його вільне володіння кантонським діалектом було секретом, який він тримав при собі.
  
  
  Вона висадила його на берег на хисткому пірсі біля підніжжя Мандрагори-роуд. Ніжний фіолетовий колір сутінків змінився на яскравий темно-синій, холодну парчу, інкрустовану мільйонами золотих дорогоцінних каменів гонконгських вогнів. На мить Нік затримався в маленькому анклаві тиші та тіні біля глухої стіни великого пагорба. Єдина жовта лампочка в олов'яному плафоні висвітлювала трафаретні чорні літери на маленьких задніх дверях будинку: Хунг Хін Хонг, Чандлер.
  
  
  Знак нагадав Ніку, що він повинен подбати про те, щоб відправити Корсара в сухий док, як і обіцяв Бену Мізнеру. Можливо, завтра, перш ніж він зателефонує Хоуку і спитає.
  
  
  Щось рухалось у плямі тіні біля урвища. Черевик подряпав бруд. Нік стрімко підійшов до кришки гниючого болларда, стискаючи стилет у долоні.
  
  
  Він чекав, мовчки й готовий. Мабуть, нічого. Самотній нюхатель опіуму, можливо, будує чуттєві сни на тлі реальності ночі просто неба.
  
  
  "Нік?"
  
  
  Голос Боба Людвелла, високий і напружений, з легким натяком на тремтіння. Кіллмайстер тихо вилаявся про себе. Чорт! Вітання, «Нік», було всім, що треба було знати. Ладвелл прикривався. Він не просто хотів позичати гроші. Він мав проблеми, ймовірно, серйозні неприємності, і він хотів поділитися цим з Ніком. N3 криво посміхнувся і знову вилаявся собі під ніс. Його інстинкти були правильними. Але друзі були друзями, і їх було небагато. І правила мали порушуватися - за певних обставин. Нік Картер ніколи не жив повністю за книгою.
  
  
  Він сунув Х'юго назад у піхви і вийшов з-за тумби. «Привіт, Бобе. Чому все це метушиться? Це може бути небезпечно, чуваку!»
  
  
  «Я знаю… я знаю. Але я працюю, як ти повинен знати, і мені потрібно бути страшенно обережним».
  
  
  Людвелл залишив тінь і рвонув до пристані. Це був невисокий чоловік, але широкий і сильний, і через ширину плечей він здавався нижчим, ніж був насправді. Він був у вечірньому одязі, як і Нік, але був одягнений у чорний хомбург та білий шовковий шарф. Легке пальто було накинуте на його широкі плечі у стилі плаща.
  
  
  Підійшовши ближче, Нік побачив, як смикається м'яз на гладко виголеній щоці Людвелла. Того дня він помітив такий самий тик у барі готелю Peninsula. Його друг мав дуже поганий нервовий стан.
  
  
  Раптом у цю коротку мить Нік зрозумів, що це було більше, ніж просто нерви. Його впевнена інтуїція нагадувала йому, що це було в Людвелла. Страх був написаний на всій людині. У Людвела закінчилися нерви, він був на межі. Людина, будь-якого чоловіка, мала стільки нервів, стільки мужності, а коли вони пішли - вони пішли! Назавжди. Настав час Людвеллу піти. Виходь на вулицю.
  
  
  Людвелл злегка торкнувся руки Ніка. «Підемо звідси. Надто темно. Мені треба поговорити з тобою, Нік, і мені доведеться поговорити поза чергою. Зламати охорону та прикриття. Добре?"
  
  
  Нік подивився на свого друга м'яким поглядом. Ти вже сильно розібрався, старий друже. Мене звуть Харрінгтон, пам'ятаєш? Кларк Харрінгтон. Хто цей персонаж Нік?
  
  
  Людвелл намацав сигарету і закурив її тремтячими пальцями. Він подивився на Ніка поверх короткого пензлика полум'я. «Давай забудемо про прикриття наступні півгодини, так? Ви Нік Картер, а я – ну, я все ще Ладвелл. Я не використовую прикриття. PTB не вважала це за необхідне. ти з AX, а я - з ЦРУ, і ми так гратимемо деякий час. Добре? "
  
  
  «Добре, – сказав Нік. «Це має бути важливим, інакше ви б цього не зробили. Але можновладцям це не сподобається. Ви це знаєте.
  
  
  Людвелл знову потягнув Ніка за рукав. "Я знаю це. Цього разу нічого не вдієш. Пішли. Тут є прохід, що веде на Хеннессі-роуд. Ми можемо взяти таксі».
  
  
  Вони рухалися вузьким проходом між обвалами. У свіжому повітрі пахло рибою та тунговою олією. Нік сказав, трохи намагаючись підняти настрій своєму супутнику: «Таксі? У мене сьогодні романтичний настрій. Як щодо рикші?
  
  
  Людвелл похитав головою. «Занадто повільно. У нас лише півгодини. Мені потрібно зв'язатися із крикетним клубом. У будь-якому випадку, у рикш довгі вуха. Ми можемо закрити перегородку у таксі».
  
  
  За кілька хвилин вони опинилися у яскравому півмісяці Ван Чай, несмачному районі кабаре, барів та дешевих готелів. Людство вирувало на вулицях, як розплавлена лава – шлак треба було змити вранці.
  
  
  У таку ранню годину на Хеннессі-роуд панував рух, і пішоходи заплуталися в безнадійній мішанині. Маленькі китайські копи у білих нарукавниках відчайдушно намагалися впоратися із цим із своїх високих кіосків. Машини повзли, як поранені дракони. Величезні червоні двоповерхові автобуси вивергали свої отруйні пари в лабіринт рикш, велорикш, таксі та приватних автомобілів. Нічне повітря пахло маслянистим запахом смаженої їжі. Крізь рев музичного магазину чувся постійний стукіт плиток для гри в маджонг. Під неоновою вивіскою «Тигровий бальзам» струнка китайська повія намагалася спокусити розпатланого члена Королівського гонконгського полку.
  
  
  Людвелл зупинився і з огидою подивився на цю сцену. «Чорт! Це безладдя. Ми ніколи не знайдемо тут таксі». Він узяв Ніка за руку і повів до виходу на вузький камінчик, що веде вгору. «Давай проріжемо тут до Квінс-роуд. У тебе там більше шансів».
  
  
  Вони пірнули на вузький середньовічний сходовий камінчик і почали підніматися. Нік побачив, що Людвелл кидає обережні погляди назад.
  
  
  "Ви чекаєте на компанію, Людвелле?"
  
  
  Він говорив недбало, але був трохи стурбований. Людвелл явно ухилявся від хвоста. Швидше за все, він уміло ухилився – він був старий та досвідчений оперативник. він не зміг втратити хвіст, тоді Нік був невблаганно пов'язаний із людиною із ЦРУ. Ця думка йому не сподобалася. Вона сподобається Хоуку ще менше.
  
  
  Нік подумки зітхнув і знизав масивними плечима. Надто пізно хвилюватись. Його друг був у біді, і якби він міг допомогти, не жертвуючи AX, він би допоміг. І взяв він наслідки.
  
  
  У відповідь на його запитання Ладвелл сказав: «Нема про що турбуватися. У мене вже кілька днів був хвіст, але я втратив його сьогодні вдень. Це була одна з причин, через яку ми поїхали на поромі. Я звичайно, ми зараз наодинці. Але в мене є звичка, чорт забирай. Я навіть не можу піти у ванну, не озираючись! "
  
  
  N3 міг лише посміятися від співчуття. Він знав це почуття.
  
  
  Вгорі вулиці, поряд зі зміїним магазином, де самотня домогосподарка розбирала змій для завтрашнього сніданку, вони помітили таксі «Мерседес», що пробирається Королівською дорогою. Це був один із нових дизелів. Лудвелл привітав його і дав інструкції водію кантонською мовою. Потім акуратно закотив скляну перегородку.
  
  
  Нік Картер схрестив свої довгі ноги і поправив гострі, як бритва, складки на штанах. Він закурив цигарку із золотим наконечником і простяг футляр Людвеллу, але той відмовився. Натомість співробітник ЦРУ витяг сигарету зі зім'ятої синьої пачки Great Wall і закурив. Нік понюхав різкий присмак сук-єни. На відкритому повітрі він цього не помітив. Місцевий тютюн був вбивством західного горла.
  
  
  Картер відмахнувся від їдких пар. «Як ти можеш курити таку дрянь? Мені б голову відірвало».
  
  
  Людвелл глибоко зітхнув. "Мені це подобається. Я надто довго пробув у Китаї, ось у чому проблема. Мені треба піти, Нік. Я збираюся піти – після цієї останньої роботи. Якщо…»
  
  
  Він обірвався. Вони минули вуличний ліхтар, і Нік побачив, як тик шалено працює на щоці Людвелла. "Якщо що, Бобе?"
  
  
  Світло пройшло, і вони знову опинилися в тіні. Він почув зітхання Людвелла. Чимось це неприємно нагадало Ніку вмираючої людини.
  
  
  "Останнім часом у мене було неприємне передчуття", - сказав Ладвелл. «Назвіть це передчуттям, якщо хочете. І не смійтеся, Ніку, поки не вислухаєте мене».
  
  
  "Хто сміється?"
  
  
  "Добре, тоді. Як я вже сказав, у мене було таке почуття, що я не виберуся з цього. Я так страшенно впевнений у цьому, що це зводить мене з розуму. Я ... я не думаю, що я Повинен сказати вам , Що мої нерви досить сильно потріпалися?
  
  
  "Ні", - м'яко сказав Нік. "Ти не повинен мені це говорити".
  
  
  Таксі повернуло праворуч біля багато прикрашеного фасаду магазину «Даймару» з гірляндами яскравих паперових ліхтарів. Тепер вони прямували до Тай Гангу. Коли вони повернули, Нік озирнувся, зі слабкими веселощами подумавши, що він майже такий же поганий, як Ладвелл.
  
  
  За ними не було нічого, крім самотньої червоної рикші. Він був порожнім, кулі опускав голову. Без сумніву, він їде додому до свого піддону та рису в якихось нетрях з пакувальними ящиками.
  
  
  Людвелл зняв чорний хомбург і витер свій високий лоб чистою складеною носовою хусткою. Ніч була свіжа, майже холодна, але Нік побачив краплі поту на блідій шкірі. Він помітив, що Людвелл швидко лисіє. Нік запустив велику руку у своє густе волосся і подумав: йому, мабуть, зараз близько п'ятдесяти.
  
  
  Людвелл витер пов'язку на капелюсі і надів її. Він закурив ще одну різку китайську сигарету і викинув сірник у вікно. Не дивлячись на Ніка, він сказав: Ти знаєш, скільки разів я був у Червоному Китаї? І знову?"
  
  
  Нік сказав, що не знає. Не міг угадати.
  
  
  "Двадцять разів", - сказав Ладвелл. «Цей старий глечик потрапляв у колодязь двадцять разів! І завжди повертався цілим – чи майже так. У мене було кілька шрамів. Але тепер мені потрібно зробити це знову, і я маю таке почуття, що цього разу я не приїду. І ця поїздка - найважливіша із справді великих речей, Нік. Вершина! Я маю це зробити, але чомусь не думаю, що зможу. Цього разу старий глечик буде розбитий, Нік".
  
  
  Це була дуже стурбована людина. Нік коротко подумав, що він міг би сказати чи зробити, щоб покращити настрій свого друга. Напевно, небагато. Може, краще тримати рота на замку. Людвелл був ветераном, досвідченим і дуже здібним агентом. Він не був невротиком і точно не боягузом. І все-таки Нік подумав, що йому краще спробувати.
  
  
  Іншим тоном він сказав: "З якою сивіллою ви консультувалися останнім часом?"
  
  
  Людвелл кивнув головою. «Я знаю – це важко сприймати всерйоз. Зазвичай я не став би. Але цього разу все інакше. Я знаю! І це все одно, що носити у животі сотню фунтів бетону».
  
  
  Нік посміхнувся йому і поплескав його по коліна. «Та гаразд, Бобе. Все це нісенітниця, і ти це знаєш. Я маю на увазі, що стосується передчуття. Якщо в тебе більше даних, значить воно росте, і ти нічого не можеш з цим вдіяти. Ніхто з нас не може . І ніхто нам не може допомогти. Пам'ятайте фразу Фауста: «Не повідомляйте мені, які звуки ви не чули, тому що ніхто не може мені допомогти»? Це частина життя агента, хлопець. Але це був незаперечний факт. . Фауст особисто зіткнувся з Дияволом. Передчуття, в яке я не вірю. Я не думаю, що це відбувається таким чином. Коли ви отримуєте, ви отримуєте його швидко, з несподіваного джерела. Ніколи не знаєш, що тебе вразило. . "
  
  
  Людвелл похитав головою. Ні. Ти помиляєшся, Нік. Ми з тобою думаємо по-різному. І взагалі, я не маю твоєї нервової структури».
  
  
  Нік вивудив нову сигарету. Він легко сказав. - "Хто її має?"
  
  
  Людвелл похмуро глянув на нього. «Так. Ти щасливий – ти начебто супермена. Але я не такий. І не лише я, Нік. Усі ознаки свідчить про невдачу».
  
  
  Нік зупинився, закурюючи сигарету, і дивився на свого компаньйона. Його очі трохи звузилися, він запитав: «Які знаки?» Невже Людвелл справді відвідував сівілу?
  
  
  Людвелл повернувся на сидіння обличчям до агента АХ. Його очі шукали на обличчі Ніка реакцію на його наступні слова. "І Цзін", - сказав він. «Книга Змін. Минулого тижня я ходив до буддійського храму, Нік. Я розмовляв із головною жрицею. Вона підтвердила те, що я відчував - я випробував це, Нік!
  
  
  Нік Картер не засміявся. Йому ніколи не хотілося сміятися менше. Хоча він не вірив у такого роду пророцтва, проте він не висміював їх. Для цього він був надто старим китайцем. Тепер він тихенько свиснув і довго дивився на свого друга, в якому були присутні суміш жалості, співчуття та зневаги. Останнє було навмисно. Людвелл дуже потребував невеликої напруги, невеликої грубої розмови з боку потрібної людини.
  
  
  «У тебе все добре, – сказав Нік. Як тобі це вдалося! Що жриця використала – стебла деревію чи палички з пророкуваннями? Чи, може, печиво з пророкуваннями?»
  
  
  Людвелл лише сумно усміхнувся, і тоді Нік зрозумів, що цей аргумент безнадійний. Якщо він не може роздратувати хлопця, в цьому немає жодного сенсу.
  
  
  "Я сказав тобі", - сказав Ладвелл. «Я був у Китаї надто довго. Я вже не зовсім розумію, у що я вірю, крім того, що я помру під час цієї місії. І ось де ти потрібний, Нік. Я хочу, щоб ти зробив щось для мене. Щось особисте, що не має відношення до операції. Я не можу і не хочу залучати вас до цього. Суто справа ЦРУ”.
  
  
  «Приємно це знати», - сказав N3 трохи їдко. "Принаймні, ви не повністю прирекли себе".
  
  
  Людвелл поліз у свій смокінг і витяг довгий товстий коричневий конверт. Він передав його Ніку. «Насправді все дуже просто. І все відкрито. Нічого хитрого чи незаконного. Це стосується моєї дружини та дітей».
  
  
  Повільне таксі до цього часу обігнало стадіон і проїхало повз гоночну трасу праворуч від них. Скоро вони опиняться на Кеннеді-роуді.
  
  
  Нік Картер прибрав конверт у внутрішню нагрудну кишеню. Він відчув потріскування товстого паперу в конверті. "Що мені з цим робити?"
  
  
  "Просто потримай це для мене. Якщо я помиляюся щодо цього почуття, якщо я знову зайду і вийду, я буду поряд, щоб забрати його. Якщо я не зв'яжуся з тобою протягом тижня, ти повинен відкрити його. Усередині інструкції. Це все, що я хочу від тебе.
  
  
  Нік подивився у вікно. «Добре, це угода. Але ти почуватимешся страшенно безглуздо, коли я поверну його тобі».
  
  
  «Сподіваюся, Нік. Бог знає, що я сподіваюся».
  
  
  Якийсь час вони їхали мовчки. Нік озирнувся. За ними стояла пара машин, їхні вогні сяяли яскравими місяцями, але жодного сліду червоної рикші. Людвелл прочистив горло. «Я хочу сказати тобі ще дещо, Ніку. Те, що я ніколи не думав, що розповім комусь. Але, можливо, це допоможе тобі зрозуміти про мене і про це ... це передчуття, яке я маю».
  
  
  "Чому ні?" Нік відкрив портсигар. «Поки ми це робимо, зніми з себе все, друже. Старий отець духовник Картер, як вони мене звуть».
  
  
  Обличчя Людвелла було похмурим, багряним у небагатьох миготливих вогнях. «Ви назвали б мене боягузом? Ненадійним агентом? Навіть, можливо, зрадником? Ви б назвали мене чимось із цього?»
  
  
  Нік міг правдиво відповісти на це запитання. Не для протоколу, не припускаючи, що він знає, він багато знав про Боба Ладвелла. Головна людина ЦРУ Далекому Сході. Надійний. Ідеальний, як дружина Цезаря. Вмілий та досвідчений у своїй відповідальній роботі. Нік без тіні хибної скромності подумав, що якби такі оцінки були, то Ладвелл був би дуже близько за собою. І Нік вважав себе найкращим.
  
  
  «Ні, - сказав він нарешті, -
  
  
  Я не став би називати вас такими речами. Ніхто не міг. Так?
  
  
  Людвелл розслабився на шкіряному сидінні. Він видав довге втомлене зітхання. «Тому що я мав розпочати цю місію минулого тижня. Я мусив це зробити. Я міг би. У мене все було готове. Але я не пішов.
  
  
  Він закрив обличчя рукою, немов захищаючи його від AX-man-а. «Я не міг піти, Ніку! Я загубив душу. Я втратив голову. Я провалився, але добре. Я підвісив своїх людей на іншому боці і надав їх жахливій небезпеці. Те, що я зробив, було непробачним. Але я просто не міг Нічого не вдієш - я не міг змусити себе піти. Не тоді”.
  
  
  Гострий професійний мозок Ніка метався, вбираючи деталі та нюанси, як спрагла губка. Він знав, що Людвелл говорить правду - цю людину переповнювали почуття провини та страху.
  
  
  Один фактор одразу привернув увагу N3. Все, що сказав йому Людвелл, почало формувати зв'язок, зв'язок із чутками, що циркулюють Королівською колонією.
  
  
  Він дивився на Людвелла. «Але тепер ти йдеш? Може, сьогодні ввечері?
  
  
  «Так. Я повинен. Думаю, зараз зі мною все гаразд. Кілька днів я був п'яний, а потім вирвався з цього стану. Мені пощастило. Я справляюся з цим у повній самоті. Це дуже делікатно, і в будь-якому разі ми зараз у мене нестача рук. Ніхто не знав, що зіпсував це. Якщо я зможу це зробити, ніхто ніколи не дізнається. Крім вас. "
  
  
  Нік відчув справжню жалість до Людвела. Чоловік, мабуть, був у пеклі і повернувся. Навіть зараз, якщо факти колись стануть відомими, його загрожували зганьбити і звільнити. Може, навіть в'язниця.
  
  
  «Ви розумієте, – продовжив Ладвелл, – чому я маю виконати цю місію. Навіть відчуваючи, як я роблю з нею. Якщо я маю намір померти, я хочу спочатку знову поглянути на себе. Подивитися на себе без огид. І я пообіцяв собі, і я обіцяю вам, що якщо я вийду, я негайно піду у відставку. Я мушу, звичайно. Я ніколи не зможу знову довіряти собі».
  
  
  N3 кивнув головою. «Так, тобі доведеться піти у відставку. Поклади цьому кінець і йди додому до дружини та дітей». В приватному порядку він думав, що будь-який чоловік із дружиною та дітьми не має жодного відношення до професії. Це було помстою долі заручників. Але тоді він справді знав про це дуже мало. Він не був із тих, хто любить трубку та капці.
  
  
  Людвелл закурив ще одну їдку сигарету з ієною. Його пальці тремтіли.
  
  
  Професіонал в особі Ніка сказав: «Тепер буде складніше, чи не так? Я маю на увазі входити та виходити. Складніше, ніж якби ви пішли минулого тижня? Я чув, комуністи висунули пару дивізій та кілька танків… річ у тому, що вони когось шукають”.
  
  
  Людвелл не дивився на нього. «Я не можу про це говорити, Нік. Я вже достатньо сказав. Так що дякую за те, що дозволив мені потривожити твоє вухо, і давайте вважати цю тему закритою. Тільки не забудьте конверт. Агов, от і клуб. . "
  
  
  Таксі згорнуло на довгу дорогу, що веде до низької, нескладної будівлі клубу. Дугові вогні грали над паркуванням, а ланцюжки яскравих паперових ліхтарів обрамляли доріжку, що веде до головного входу. У повітрі витала танцювальна музика.
  
  
  Людвелл відкинувся і посміхнувся Ніку. Трохи усмішки, але чоловік старався. Нік схопив друга за руку і стиснув. Людвелл здригнувся. «Дивися! Ці твої прокляті м'язи».
  
  
  Нік засміявся. "Мені дуже шкода. Іноді я забуваю. Як щодо випивки, перш ніж почнемо спілкуватися? Після цього ви можете познайомити мене з дуже вродливою дівчиною без супроводу. Я сподіваюся, що на цій вечірці будуть якісь люди?
  
  
  Людвелл перестав платити водієві. "Повинно бути. Особливо сьогодні ввечері. Це для солодкої благодійності, і вони женуться за грошима – побачення не обов'язкові. Але, наскільки я пам'ятаю, зазвичай у тебе все добре».
  
  
  "Зазвичай." Нік глянув на жовтий місяць, що ширяє, як величезний паперовий ліхтар, над далекою сосною і китайським баньяном. Майстерно розставлені вогні та ліхтарі мерехтіли, як світлячки в класичних садах. Слабкий вітерець дув камфорним деревом.
  
  
  Таксі розвернулося та залишило їх. Вони пішли за ліхтарями до входу. «Лаймейці трохи старомодні, - сказав Людвелл, - але вони дозволяють проводити оленярство. Це більше, ніж припускає Консульство. Звичайно, ви повинні знати дівчину, перш ніж зможете втрутитися – сахіби наполягають на цьому. не хвилюйтеся - я дізнався досить багато ляльок у Колонії. Ви були б здивовані тим, що має робити клерк Консульства! У будь-якому разі, людині цього не вистачає. А тепер давайте вирушимо в цей бар, га?
  
  
  Людвелл узяв квитки у незграбної англійської дівчини за столиком біля дверей. У цю коротку мить, за давньою звичкою, Нік озирнувся.
  
  
  Рікша-кулі рухався недостатньо швидко. Він був за п'ятдесят ярдів від дороги, в тіні евкаліпта біля дороги. Нік повернувся, коли чоловік привітався з червоним рикшем у тіні.
  
  
  У цей момент машина, що під'їхала, освітила чоловіка у світлі своїх фар, і Нік добре його розгледів. Він нічого йому не сказав. Ще одна синя мураха в солом'яному капелюсі від дощу.
  
  
  З безпристрасним обличчям він пішов за Людвеллом у будівлю клубу. Група грала "China Nights" на невеликому піднесенні в далекому кінці довгого вузького танцювального майданчика. Повітря було густим від суміші тютюну, парфумів, порошку та добре вимитих тіл вищих верств суспільства. Групи різнокольорових куль чіплялися за низьку стелю, як розбиті ядра.
  
  
  Нік не згадав про кулі-рикша Людвеллу. Ця людина мала достатньо думок. Тим не менш, AX-man, у своїх особистих думках, змушений був боротися з можливістю того, що Людвелл був під стеженням, не знаючи про це. Він знизав широкими плечима під добре смокінгом. Можливо ні. У Гонконгу було багато рикш. І багато червоних рикш. Йому спала на думку стара французька аксіома: Dans la miit ton les chats sont gris.
  
  
  - Усі кішки вночі сірі. І найдивніші китайці схожі вночі. Проте Нік не міг дозволити собі забути про це. Таксі їхало повільно. Рікша міг би не відставати. І навіть неосвічені кулі вміли користуватися телефоном. Нік дозволив тіні сумніву залишитися у своїй голові, щоб трохи вколоти його, щоб він не став недбалим.
  
  
  Вони увійшли до бару, довгої кімнати, що виходить під прямим кутом до бального залу. Чоловіки з червоними обличчями та в білих смокінгах стояли біля стійки бару, дехто постійно пив, дехто шукав освіжаючих напоїв для своїх дам. Лічильник децибелу був високим. Розмова вирувала в кімнаті, як приглушений прибій, вигиналися яскраві волани дрібниць.
  
  
  Людвелл знайшов місце у барі. Вони кинулися туди та замовили напої. Китайські бармени працювали як автомати.
  
  
  Нік Картер закурив і повернувся спиною до бару, щоб озирнутися. Він одразу її побачив.
  
  
  Вона нахилилася, щоб щось сказати старій діві біля дверей. На мить огляд був безперешкодним, і у Ніка перехопило подих. Вона була царствена! Іншого слова для цього немає. Або, можливо, було: Валькірія. Вийшло те саме.
  
  
  Його очі злегка звузилися, кожна чуттєва частина його усвідомлювала вплив її, він захоплювався, побачивши цю жінку. Справді, Валькірія. Висока, сильна і міцна у плечах, стегнах та грудях. Її волосся було прикрите золотим шоломом, високо одягненим. На ній була проста чорна сукня без бретельок і чорні рукавички до ліктя. Під цим кутом він не міг бачити її декольте, але сукня була розрізана до талії ззаду, оголюючи один із найкрасивіших мерехтливих білих шипів, які він коли-небудь бачив. Ніка пробігла легка тремтіння, і він усвідомив її значення. Він хотів цю жінку. Він уже міг уявити собі чудовий вигин хребта під його пальцями. І він ще не бачив її обличчя.
  
  
  "Спортивна дівчина", - подумав він, спостерігаючи за грою гнучких м'язів під білою шкірою. Він зазначив, що попри те, що дівчина була високою, вона носила золоті туфлі на шпильці. Їй не було соромно чи перепрошувати за свій зріст. Йому це сподобалося.
  
  
  Він підштовхнув Боба Ладвелла і трохи нахилив голову у бік дівчини. «Та, – сказав він. "Хто вона?"
  
  
  Ладвелл отримав користь від першого вливання алкоголю. Його колір обличчя став кращим, його посмішка більш щирою, коли він простежив за поглядом Ніка. Потім усмішка зникла. Він дивився на Ніка і повільно похитав головою. Ні. О ні! Якщо ти не шукаєш дружину. І навіть тоді я сказав би ні!»
  
  
  Нік знову дивився на Валькірію. Вона перервала розмову зі старою дівою і повернулася, щоб привітати деяких прибулих. Її сяюча усмішка була чудова. Ця люб'язність закінчилася, і вона на мить зупинилася, одна в юрбі. Вона зазирнула до бару. Вона зустрілася поглядом із Ніком Картером, пішла далі, потім повернулася. Їхні очі зустрілися і зупинилися. Нік відчув, як його пульс пришвидшується. Це, поза всяким сумнівом, була ТА!
  
  
  З безпристрасним обличчям він відповів на її відвертий погляд. Він не упустив жодної деталі її обличчя. Воно було так само прекрасне, як і її довгоноге, пишногруде тіло.
  
  
  Вона мала ідеальний овал обличчя, необхідний для справжньої жіночої краси. Обличчя Джотто, намальоване у майстерні варіації. Риси обличчя були не менш чистими: грецький ніс без натяку на дугу, широко розставлені безбарвні очі на такій відстані, але все ж таки видавали інтерес до великого чоловіка за стійкою, що прокидається.
  
  
  Її рот був твердим і правильним, але м'яким та спокусливим. Не відриваючи очей від Ніка, вона провела рожевим язиком по губах, залишивши легкий блиск вологи. Зуби були маленькими, рівними та дуже білими.
  
  
  Нік виграв конкурс, якщо такий був. Нарешті вона відвела погляд, з легким рум'янцем на обличчі, і заговорила з парою. Вона пішла за ними до бальної зали. Нік подивився їй услід. Вона дала йому шанс.
  
  
  Він подивився, як вона зникла в юрбі танцюристів.
  
  
  Він повернувся до Лудвелла. «Що ти маєш на увазі – ні? Вона чудова. Приголомшлива».
  
  
  Людвелл постукав барменові. "Я згоден", - сказав він. "Щиро я згоден. Вона згодна. Але серед холостяків Гонконгу вона також відома як Крижана Діва. Або Крижана Діва. Вибирайте самі. Я намагаюся передати, друже, що Міріам Хант є поганим вибором, якщо ви шукаєте трохи веселощів. Вона не веселиться. Міріам класна дівчина, одна з кращих, але вона налаштована серйозно.Присвячує себе справі.У неї дуже важлива робота у WRO - World Організація Порятунку - організація, яка влаштовує цей маленький вечір.Всі доходи йдуть сиротам та біднякам Гонконгу.Ви бачите цей паперовий значок на її прекрасних грудей?
  
  
  N3 різко глянув на Людвелла. Хлопець випив три порції, не більше. Його другові було добре позбутися напруги, але він сподівався, що той не переборщить. Але Людвелл ніколи не відрізнявся стриманістю.
  
  
  Він дійсно помітив паперовий значок - а також чудові груди, які так небезпечно підтримували чорну сукню.
  
  
  "Ця значок означає, що вона працює сьогодні ввечері", - пояснив Ладвелл. «Офіційно. Я думаю, що вона доглядальниця або щось таке. Коли я сказав «посвячена», я мав на увазі саме це. Жодної нісенітниці щодо нашої Міріам. Моя порада – забути її, Нік. Тут багато інших дівчат. Красуні теж є. Приходьте, і я знайду їх для тебе. Мені скоро доведеться йти”.
  
  
  Вони вирвалися з юрби біля бару. Коли вони підійшли до бальної зали, Людвелл сказав: «Я попрощаюся, Нік. Спасибі за все. Ти знаєш, що робити, якщо я не прийду за тиждень. Тепер, коли я тебе представлю, просто тихо зникну. Побажайте мені удачі”.
  
  
  На кантонському діалекті так тихо, що тільки Людвелл міг його чути, Нік сказав: Yat low sun fong. - Нехай твоя дорога буде прямою.
  
  
  "Дякую", - сказав Ладвелл. "Я сподіваюся на це. Прямо взад і вперед. Але це, як кажуть наші китайські друзі, на колінах у Будди. Тепер про дівчину».
  
  
  Нік посміхнувся йому. «Не просто дівчину. Та! Уявіть мене їй; і не забувайте, мене звати Кларк Харрінгтон. - Playboy».
  
  
  Людвелл зітхнув. «Мені слід знати, що я не можу вас рекламувати. Гаразд, це твій вечір, який ти марнуєш. Але я краще за тебе попереджаю - вона особливо зневажливо ставиться до плейбоїв. Любить їхні гроші за сиріт та біженців, але зневажає їх. Ви впевнені, що не ..."
  
  
  Нік знову помітив її. Сиділа на тендітному стільці для бальних танців, одна в маленькій ніші в стіні, працювала з олівцем та папером. Її довгі ноги були схрещені, чорна сукня туго натягнута, оголюючи напрочуд довгі міцні стегна. Він побачив, як вона насупилась, дивлячись на папір у руці, і її біле чоло, блідий і високий під золотою короною волосся, зморщився. Вона облизнула губи рожевим язичком. Ніка трохи здивувало миттєве бажання, що спалахнуло в ньому. Він визнав, що в присутності такої краси він був не набагато кращим, ніж тупий школяр. З цього моменту більше не існувало безлічі інших милих і сміливих панянок. Він зробив свій вибір. Звичайно, на вечір – можливо, набагато довше. Хто знав? Під льодом, про який говорив Людвелл, мабуть, десь є іскра полум'я. А Нік Картер був людиною, яка любила виклики, яка задовольнялася лише найкращою, яка жила на найвищому рівні і завжди подорожувала першим класом.
  
  
  Тепер він підморгнув Людвеллу. «Я впевнений, що не став би. Давай, виконуй свій обов'язок. Уяви мене».
  
  
  У цей момент гурт заграв веселу мелодію. Маса танцюристів почала поділятися на чоловіків і жінок, що стоять один до одного.
  
  
  "Що це?" - Запитав Нік, проштовхуючись крізь натовп.
  
  
  "Вісімкова котушка", - сказав Ладвелл. «Щось начебто кадрили Лаймі. Ти б цього не знав».
  
  
  "Я можу цьому навчитися", - сказав агент AX. "З нею."
  
  
  Він не дочекався, коли Ладвелл перестане їх знайомити. Він підняв її на ноги, не звертаючи уваги на тихе зітхання протесту, відзначивши, що її очі були кольору чистої тирлички з крихітними цятками бурштину в них.
  
  
  "Це, - твердо сказав Нік Картер, - наш танець".
  
  
  Вона притиснула руки в чорних рукавичках до його великих грудей, ніби бажаючи відштовхнути його. Її посмішка була сумнівною. Наполовину боязкої? «Я дійсно не винна», - сказала вона. «Я працюю, розумієте. Я організатор. У мене мільйон справ…»
  
  
  Нік підвів її до шеренги танцюристів. "Вони можуть почекати", - сказав він їй. "Як я чекав - цього".
  
  
  Вона витончено увійшла до його обіймів. Ельфійська посмішка торкнулася куточка її червоного рота. «Я думаю, містере Харрінгтон, що ви вперта людина. І ви новачок у Гонконгу».
  
  
  Її щока пригорнулася до його оксамитової щоки. Нік сказав: «Правильно за першим пунктом, міс Хант, але неправильно за другим. Я був у Гонконгу багато разів. Але я думаю, що розумію, що ви маєте на увазі, тому дозвольте мені заспокоїти тебе.
  
  
  Мені подобаються крижані діви”.
  
  
  Він глянув на неї. Це бездоганне обличчя повільно рожевіло.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  Ніжний пірат
  
  
  
  Набуття відмови від жінки було новим досвідом для Ніка Картера. Коли справа стосувалася жінок, він був вибагливою людиною, але як тільки він зробив свій вибір, у нього з'явилося природне очікування, що все доведе до задовільного для обох сторін рішення.
  
  
  Здавалося, сьогодні цього не буде. Досі йому однозначно давали відсіч, його тримали на своєму місці з холодною усмішкою та умілими ухильними рухами, які вимагали довгої практики. Звичайно, це ще більше його схвилювало. І Нік виявив, що для людини з величезним досвідом та вмінням він був більш ніж незадоволений. Можливо, це було кумедно, але водночас стало трохи злим. Сам з собою. Він, мабуть, якось не так з нею порається! Жодне таке прекрасне створення, як Міріам Хант, не могло бути з льоду. Було таким холодним.
  
  
  Він покладав цього вечора такі великі надії. Після танцю вона охоче погодилася на пізню вечерю з ним. Вони багато танцювали та багато сміялися. Здавалося, він їй подобався.
  
  
  Він відвів її до ресторану «Перли», крихітного закладу на вулиці Крило, яким керує древній китаєць, якого Нік знав багато років. Їжа була найкращою у Гонконгу, і не доводилося терпіти туристів.
  
  
  У таксі дорогою до ресторану, а потім назад до набережної Нік не намагався прорвати її оборону. Він не міг сумніватися в тому, що вони були захистом, бар'єрами, які вже міцно поставлені на місце. У її дружелюбності була желеподібність, яка говорила голосніше за слова - не чіпайте!
  
  
  Все це зробило його ще більш рішучим, ніжним і наполегливим відношенням до жінок, яких він бажав. Вони знайшли валла-валлу, і їх відправили до Корсару. Якщо дівчину вразила пишність яхти, вона не подала вигляду. Нік цього не очікував. Вони багато говорили, і він знав, що вона із забезпеченої чиказької родини, навчалася у школі Сміта і якийсь час працювала в Нью-Йорку соціальним працівником. Вона була в Гонконгу менше року, працюючи у WRO, і мало про що говорила. Нік, який, як і будь-який чоловік, шкодував сиріт та біженців, почав знаходити це трохи переважним. Більше того, він підозрював, що постійні балачки про її роботу були лише ще однією перешкодою.
  
  
  Декілька хвилин вони оглядали палубу, курили і дивилися на тьмяні вогні Коулуна, а потім спустилися вниз, у прикрашений салон Корсара. Нік переконав її з'їсти крем-де-менте - вона пояснила, що п'є рідко - і приготував собі коньяк із содовою. Бою не було видно. Імовірно, він усе ще був на березі, розшукуючи своїх батьків, а двоє чергових філіппінців або спали у своїх кімнатах, або розважали дівчат-сампан із Шанхайського Гаю. Жодної справи до Ніка.
  
  
  Отже, час і запас дрібниць, нарешті, закінчилися, і вони виявилися віч-на-віч у ситуації, яку обидва знали, незважаючи на всі атрибути цивілізації, як елементарну та примітивну. У Ніка все ще були великі надії на те, що ця мила дівчина виявиться слухняною. Зрештою вона прийшла з ним на Корсар. І вона була будь-ким, тільки не дурою.
  
  
  Міріам Хант сиділа на низькому дивані якнайдалі від того місця, де стояв Нік біля програвача. Вона викурила одну з його довгих сигарет із золотим наконечником, схиливши золоту голову і звузивши очі від диму, і холодно спостерігала за ним. Її довгі ноги були схрещені, красива лінія стегон відкривалася під чорним платтям, що обтягує, а опуклість її повних круглих грудей була спокусливою. Сукня без бретельок щільно прилягала до цих кремових верхніх куль, як ласка коханця, і Нік відчув сухість у горлі, коли він вибрав платівку і надів її на магнітофон. Спочатку йому не терпілося зіграти Равеля, Болеро, але він відмовився від цього. Це була освічена дівчина. Вона цілком могла знати, що Болеро спочатку називалося Danse Lascive. Він зупинився на The Firebird Suite. Це не було його особистим вибором у музиці – він сам був джазовою людиною – але він тримав парі, що це буде її вибір.
  
  
  Він мав рацію. Коли музика Стравінського заповнила тьмяно освітлений салон, вона, здавалося, розслабилася. Нік знайшов стілець і курив, дивлячись на неї. Вона вмостилася глибше на дивані, відкинулася назад і заплющила очі. У неї, подумав він, чудова кісткова структура. Її тіло струменіло під сукнею рідким оксамитом. Вона глибоко дихала, її груди піднімалися і опускалися в квапливому ритмі, а губи були відкриті. Він бачив кінчик її язика, рожевий, як у кошеня. Він запитував, чи збуджує її музика. Подальше збудження йому не потрібне, він був уже напружений і сповнений туги. І все ж таки він стримався. По-перше, він повинен знати, яка частина крижаної діви була справжньою. Якби вона була щирою, він скоро дізнався б про це.
  
  
  Якби холод був лише маскою, що приховує внутрішній вогонь, він би це теж знав.
  
  
  Музика зупинилася. Міріам Хант сказала: «Це було чудово. А тепер, я вважаю, починається спокуса?»
  
  
  Несподіваний удар сколихнув його, але N3 зумів зберегти безпристрасне засмагле обличчя. Йому навіть вдалося зобразити криву посмішку, яка, як він сподівався, приховала його короткочасне замішання. Він схрестив свої довгі ноги і вийняв сигарету з нефритової коробки на підставці дерева з тика. Він обдарував її легкою посмішкою. «Туше, Міріам. Зізнаюся, що я все ще мав на увазі щось подібне. Думаю, мене навряд чи можна звинувачувати. Ти дуже мила дівчина. Я – і я визнаю дуже здорове его. - Я не зовсім прокажений. Звичайно, час і місце краще нікуди».
  
  
  Вона нахилилася вперед, обхопила рукою ідеальне підборіддя і звузила на нього очі. "Я знаю. Це одна річ, яка мене непокоїть. Все це надто ідеально. Ти підготував гарну сцену, Кларк. У тебе професійний підхід. Відмінний дизайн – тільки це не спрацює».
  
  
  Нік Картер зрозумів гамбіт. Він стикався з цим багато разів. Вона збиралася ввечері заговорити на смерть. Він мало що міг з цим поробити. Цей факт його дратував, але це було правдою. Ймовірно, Міріам Хант мав великий успіх із цим гамбітом у минулому, коли її загнали в кут. І все-таки він не міг бути позитивним. Чи була вона лише одним прихильником негативної відповіді, яка дійсно мала на увазі «так»? Він так не думав. На перший погляд вона була надто розумною для таких ігор. Але ж ви ніколи не знали.
  
  
  Отже, все, що він сказав зараз, було: "Це не ... не досягне успіху?" І він обдарував її усмішкою, яка розтопила стільки жіночих сердець. «Я можу запитати, чому, Міріам? Ти знаходиш мене непривабливим? Сцена, подумав він, починала нагадувати погану комедію у вітальні. І все-таки він повинен дозволити жінці задавати темп.
  
  
  Міріам Хант здригнулася. Вона обняла груди, ніби їй було холодно. «Я вважаю тебе жахливим, Кларк. Це справжня проблема, я гадаю. Ти чудовий, і я думаю, що ти це знаєш. Я, звісно, знаю. Я відкрито визнаю це. Мої ноги продовжували перетворюватися на гуму весь час, поки ми танцювали. Але це просто це, бачите. Тебе просто забагато! Якщо я віддамся тобі зараз, сьогодні ввечері, я закохаюся в тебе. І я загину. Моя робота буде зіпсована. Все буде зіпсовано. "
  
  
  Нік подивився на неї. Він безперечно не був підготовлений ні до чого подібного, вважав її витонченою жінкою. На даний момент вона говорила зовсім не так. Він був на межі того, щоб сісти поруч із нею на диван, але тепер він розслабився у кріслі. "Скажи мені одну річ, Міріам?"
  
  
  Він побачив, що вона відчула полегшення. Вона отримала перепочинок і знала це. Вона схрестила свої гарні ноги, змахнувши нейлоном. "Якщо я можу."
  
  
  «Навіщо ти приїхала зі мною на Корсар сьогодні ввечері? Зізнаєшся, ти знала, що я мав на увазі».
  
  
  «Мені було цікаво. І, як я вже сказав, я була зачарована тобою. У тебе є щось дуже дивне, Кларк Харрінгтон. Ти маєш бути плейбоєм, просто ще однією марною людиною з надто великими грошима, але чомусь ти цього не робиш. цілком підходить для цієї ролі. Ти навіть не схожий на плейбою. Ти більше схожий на пірата. У тебе м'язи, як у галерного раба, я відчував їх під твоєю курткою. Ти, здається, зроблений із заліза. Але річ не тільки в цьому. Ви просто не схожі на плейбою або нероби. Я… я думаю, ви мене трохи лякаєте».
  
  
  Нік підвівся зі стільця і підійшов до програвача, думаючи, що повинен поставити собі пару недоліків. Очевидно, він погано відігравав свою роль. Він був незадоволений собою. Яструб був би незадоволений ним.
  
  
  Він розташував на гравці групу танцювальних стандартів та повернувся до неї. «Танці? Я обіцяю, що жодних перепусток, доки ти не будеш до них готовий».
  
  
  Вона дозволила своїй високій м'якості без опору похитуватися на його твердому тілі. Її щока ніжно пахла його худою щелепою, її м'язова спина, наче пелюстка камелії, лежала під його пальцями. Її духи були ніжними, швидкоплинними, з дивним п'янким ароматом, який він не міг визначити.
  
  
  Поступово, поки вони мовчки танцювали, гнучкі лінії її тіла зливались із нього. Вона прошепотіла йому на вухо: Я жахлива. Я знаю це. Мені це подобається, хоча я налякана до смерті. Може, я хочу, щоб ти мене зґвалтував. Згвалтуй мене. Я просто не знаю. Я не знаю. Не думаю, що я знаю, але я зараз жахливо спантеличений. О, Кларк, будь ласка, будь зі мною ніжним і розуміючим. Будь ніжним та добрим. Не змушуй мене робити те, чого я насправді не хочу робити».
  
  
  Його вроджений цинізм, набутий у твердій школі, сказав йому, що це ще один прийом. Вона грала на його ніжній стороні, попереджаючи та обеззброюючи його. Мабуть, вона дізналася про це ще в її матері на колінах.
  
  
  Вони танцювали. Нік мовчав. Він не намагався її поцілувати. Приблизно за хвилину вона трохи відсторонилася і подивилася на нього. Її обличчя було рожеве. "Я ... я повинен зізнатися".
  
  
  "Так?" Наразі ніщо особливо його не здивувало б.
  
  
  Ви подумаєте, що я жахлива. Думаю, я жахлива. Але це здавалося такою чудовою нагодою».
  
  
  Нік злегка посміхнувся. Так я й думав. Тільки, здається, я помилявся.
  
  
  Рожевий колір перетворився на малиновий. "Я не це мала на увазі! Я… ну, я думала, що зможу отримати від тебе небагато грошей».
  
  
  Нік вдав, що неправильно її зрозумів. Він сказав: Ну-ну. Ніколи не знаєш. Я здивований. Ти остання дівчина у світі, про яку я б подумав як про професіоналку».
  
  
  Вона уткнулася обличчям йому в плече. «Для моїх біженців та сиріт, дурна людина. Я подумав, що можу отримати від тебе добрий внесок».
  
  
  Зі злим, дражливим блиском в очах він сказав: «Ще можеш. Якщо ти правильно розіграєш свої карти».
  
  
  Вона притулилася щокою до нього. «Вважаю, це змушує мене бути схожим на повію, чи не так?»
  
  
  "Не зовсім. Скажімо, просто дівчина, яка співає пісень. Значить, у тебе є добра справа. Нічого аморального у цьому немає. Навіть незаконного».
  
  
  Вона відкинулася назад, щоб знову глянути на нього, і він відчув, як рідкий вогонь її твердого тазу торкнувся його. Його тіло, сказав він собі, трохи виходить із-під контролю. Він приділяв дедалі менше уваги велінням свого розуму. Це було незвичайно для нього, який завжди міг тримати свій розум і тіло в найсуворішій дисципліні. Ця дівчина починала проникати в його шкіру багато в чому, чим він думав.
  
  
  "Так ти будеш?" Очі тирличу з бурштиновими цятками були близькі до нього. На мить він загубився в цих синіх озерах, блукаючи чарівною глушиною, розриваючись між бажанням і ніжністю.
  
  
  "Буде що?"
  
  
  «Зробити внесок у WRO? О, Кларк, це така гідна справа. І маєш стільки грошей. Ти ніколи не пропустиш це».
  
  
  «Це не зовсім правда, – подумав він трохи іронічно. Він мав поточний рахунок на Кларка Харрінгтона - це було частиною його прикриття - але це були його власні гроші, і їх було достатньо на той момент. AX платив добре, навіть щедро, але Нік Картер був людиною, яка любила багате життя, коли не працювала. Як і раніше…
  
  
  "Так", - сказав він їй. "Я буду."
  
  
  Потім його тіло не витримало, і він поцілував її.
  
  
  Вона напружилася, ахнула і спробувала відірватися від нього. Нік ніжно, але твердо тримав її і продовжував цілувати. Її губи були червоні, медові. Вона перестала боротися і притулилася до нього. Її губи рухалися самі собою, і вона почала стогнати. Ні. Боже мій, ні! Ти не повинен. Я не можу… о, не треба… не треба».
  
  
  Салон тепер кружляв. Наче їх обох вразив тайфун. Потік бажання захлеснув їх, мов хвилі, розбиваючи всі заборони. Її рот відкрився під його, і їхні язики зустрілися та переплелися. Нік відчув поспішний спазм її солодкого дихання у його ніздрях. Вона обм'якла в його обіймах, відкинувшись назад, її руки безвольно бовталися поряд з нею, її рот та його губи були фокусом Всесвіту. Її очі були заплющені. Він побачив, як на її білій скроні б'ється синя вена.
  
  
  Нік підняв її і відніс до дивана. Вона притиснулася до нього, її губи прагнули його, і продовжувала голосити: «Ні… ні… ти не можеш. Ми не можемо. Будь ласка будь ласка…"
  
  
  Він обережно поклав її на диван. Вона лежала нерухомо, гарні ноги широко розкинуті і беззахисна, пасивна і не чинила опір. Чорна сукня відмовилася від боротьби і зісковзнула з її грудей, оголивши її погляду та дотику, подвійні кола мармуру з прожилками, рожеві соски, напружені в очікуванні.
  
  
  Нік на мить постояв, дивлячись на цю чарівність. Було помилкою дати їй хоча б хвилину перепочинку, але зараз він не думав про це. Його гострий, дивно вигнутий розум, такий тонкий, але часом такий грубий, думав, що тут справді Спляча красуня. Справжній символізм старої казки ніколи не був очевиднішим. Ось-ось мала прокинутися краса. Зрештою розмішати. І в цей останній момент він точно знав, що вона справді незаймана.
  
  
  Він став навколішки біля дивана і поцілував її теплі груди. Міріам Хант пробурмотіла: «Дорогий, любий, ти справді не винен. Ми не повинні".
  
  
  "Але ми повинні", - м'яко сказав Нік. "Ми повинні." Його рука шукала під чорною сукнею, натрапила на довге сяйво ніжної внутрішньої плоті, клубок гумки. Дівчина застогнала від болю. Потім вона раптово відвернулася від нього. Її стегна стиснулися в його руці. Вона сіла на диван, прибравши золоте волосся з очей, дивлячись на нього з дивною сумішшю жаху та бажання. Вона спробувала знайти руку під спідницею і відштовхнула її. "Я не можу", - сказала вона. «Я просто не можу, Кларк. Мені... мені так шкода!»
  
  
  Нік Картер підвівся. Його гнів був сильним, але добре контрольованим. Джентльмен вміє не лише вигравати, а й програвати. І вже точно він не хотів жінку, яка не хотіла його
  
  
  "Мені теж дуже шкода", - сказав він їй зі слабкою усмішкою. «Більше, ніж ти гадаєш. Думаю, мені краще завезти тебе додому».
  
  
  Він побачив вологий блиск у її очах і сподівався, що вона не заплаче. Це все, що йому потрібне.
  
  
  Та дівчина не плакала. Вона витерла очі і зісковзнула з дивана. Її блакитні очі прямо зустрілися з ним. «Я справді хотіла, Кларк. З тобою я хотіла. Але я просто не можу – не так. Я знаю, що це смішно та банально, але я така. Я хочу все це – один чоловік, тільки один, і шлюб, і діти, і те, що назавжди залишилося позаду. Ви розумієте? "
  
  
  "Я можу зрозуміти", - сказав Нік. «Краще поспішай. Вже пізно і нам потрібно знайти валла-валлу. Поки ти освіжишся, я випишу чек».
  
  
  Поки вона була у ванній, він виписав чек на рахунок Кларка Харрінгтона на тисячу доларів. Це було все, що він міг собі дозволити зараз. Він хотів, щоб це могло бути більшим.
  
  
  Міріам Хант взяла чек, глянула на суму і поцілувала його в щоку. «Ти така хороша людина, Кларк. Я справді хотіла б бути підходящою дівчиною для тебе».
  
  
  «Якщо це написано, – сказав Нік, – значить, це написано, і ніщо не може його змінити. Це Китай, пам'ятаєте». Він накинув їй на плечі її бойову куртку, без гіркоти розуміючи, що сьогодні він багато чого втратив. Йому спало на думку дещо з Пруста: «Єдиний рай - це рай, який ми втратили».
  
  
  Або, можна сказати, ніколи не знав.
  
  
  Потім йому довелося посміхнутися самому собі. Він отримав лише те, що заслужив – за те, що вирішив сьогодні бути таким романтиком. Нехай це йому буде уроком.
  
  
  Вони гукнули валла-валла, що проходив повз, і висадилися на березі біля причалу порома. Міріам жила навпроти острова, в сучасній квартирі з видом на затоку Репалс, і тепер вона наполягала, щоб вона не супроводжувала її. Він посадив її у таксі та дав вказівки водієві.
  
  
  Вона простягла руку з вікна таксі, і Нік потис її, хоча рукостискання з жінкою йому не особливо подобалося. Так часто це було визнанням поразки. Не те, щоб він знав багато поразок.
  
  
  «Мені дуже шкода, – знову сказала Міріам Хант. «Я знаю, що це був би чудовий досвід. Зрештою, я вважаю, що я лише незаймана зі Середнього Заходу. Чи побачимось я знову, Кларк?
  
  
  Куточок рухомого рота Ніка зворушив слабка посмішка. "Хто знає? Здається, в цьому немає жодного сенсу - але хто знає? Ми обидва можемо заглянути до І-Цзіна».
  
  
  Її сумнівна усмішка казала, що вона не розуміє. Потім вона пішла, і Нік пройшов через поромну станцію до телефонного кіоску. Зрештою, це має бути Сві Ло. Звичайно, він не збирався повертатися до Корсара і намагатися заснути!
  
  
  Поки він шукав у своєму гаманці невказаний номер, який Сві Ло якимось чином завжди вдавалося зберігати, незалежно від того, скільки разів вона рухалася, він запитував, хто її нинішній захисник. Суї Ло завжди називала їх так – своїми «захисниками». Нік знав, що в неї їх було чимало. І все ж вона була, і він завжди відчував себе винним при цій думці, так само сильно, як і раніше, закохана у Ніка Картера. Такою, якою вона була, коли вони вперше зустрілися в цьому самому Гонконгу, більше років тому, ніж йому хотілося б згадувати.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  Кров вранці
  
  
  
  
  
  Було після четвертої ранку. За межами старої вілли, що примикала до необробленої скелі, що виходить на Харлех-роуд, хмарний покрив закручувався, покриваючи вершину, маскуючи зірки та зменшуючи звук. Вілла, здавалося, ширяла в повітрі, безтілесна, самотня і відчужена в цьому розрідженому шарі.
  
  
  Нік Картер викотився з величезного вікторіанського ложа, намагаючись не розбудити Сві Ло, і вдягнув важкий парчовий халат. Він засунув ноги в капці. І халат, і капці були власністю нинішнього «захисника» Суї Ло, і тепер Нік без особливих інтересів задумався, хто ця людина.
  
  
  Але ким би він не був, він був заряджений. Ця старовинна вілла з 30 із зайвими кімнатами колись належала родині Кардін. Ви не можете отримати більше пукки, ніж це. Тепер тут мешкала Суї Ло, євразійська співуча дівчина з Маньчжурії.
  
  
  Вона не виглядала на свої 26 років, коли легенько дрімала під червоним шовковим простирадлом. Це була витончена тендітна лялька, чудова мініатюра, досконалість її тіла у малих масштабах. У ній переважала російська кров. Її очі були майже такими ж круглими, як і в нього, її носик такий самий прямий, без слідів монгола на вилицях. Її шкіра була біла, як лілії.
  
  
  N3 з ніжністю дивився на неї, поки копався в кишені халата в пошуках цигарок. Простирадло впало з її грудей, маленьких і твердих, розміром не більше лимона. Він нахилився і злегка поцілував одну груди, Суї Ло рухалася і стогнала уві сні. Нік на мить погладив гладке чорне волосся, дивуючись від подвійності його почуттів до неї.
  
  
  Часом вона все ще була чарівною і мудрою не за роками східною дитиною, якій він допоміг багато років тому; багато в чому вона нагадувала йому Боя. Обидва познайомилися з сирою стороною життя в ранньому віці.
  
  
  Нік виявив, що в нього немає сигарет, і пішов до дверей спальні. Він подумав, що Сві Ло пощастило більше, ніж Бою. Принаймні поки що. У цьому грішному світі їй було дано щось набагато більше затребуване, ніж усе, що міг запропонувати Бій.
  
  
  Він пройшов довгим, покритим пишним килимом холу, у велику вітальню. Високу стелю підпирали чорні арочні перекладини. В одному кінці величезне вікно було задрапіроване золотим тайським шовком. На стінах висіли китайські картини на склі та старовинна пекінська ширма, де вітальня - Сві Ло назвав її вітальнею - переходила під аркою у довгу їдальню. Товстим килимом був Тянь Сін.
  
  
  "Так, - подумав Нік, - Сві Ло далеко приїхала з Мукден". Шеньян, як його називали китайці. І якщо історії, які вона розповідала йому після їхніх занять коханням, були правдою, вона пішла ще далі. Її захисник збирався зробити із неї кінозірку!
  
  
  Нік посміхнувся. Цілком можливо. У Гонконгу знімалося багато фільмів, і не багато зірок були справжніми актрисами. Ло напевно могла змагатися з будь-яким з них за красою та розумом.
  
  
  Він дуже обережно не запалив світло. Він знайшов стіл із тикового дерева з мармуровою стільницею і покопався в глечику Мін. Він раніше помічав там цигарки. Він засунув кілька цигарок у кишеню і пройшов через кімнату до задрапірованого ілюмінатора, безшумно рухаючись товстим килимом.
  
  
  N3 зупинився біля краю ілюмінаторів і почав дослухатися. Насправді слухаю. Кожне з його почуттів, відточених до межі, що набагато перевершує здібності середньої людини, було настороже. Він не думав, що велика небезпека. Ще немає. Але то було там.
  
  
  Коли він вийшов із кіоску і зупинив таксі на поромній пристані, його хвіст був ясний. Але Нік Картер був занадто старий, щоб приймати щось належне. Він уважно стежив за тим, як таксі мчало вузькою звивистою дорогою до вершини. На повороті на Робінсон-роуд він помітив рикшу, що йшла за ним. З такої відстані, при поганому освітленні, неможливо було розрізнити колір, але він поставив би мільйон гонконгських доларів на те, що він червоний.
  
  
  Нік не дозволив тому факту, що його переслідують, змінити його плани. Він чекав на це більш ніж наполовину. Боб Ладвелл помилявся, він не втратив хвоста. Він припустив, що в певному сенсі це була вина з асоціації. Хоч би хто цікавився Ладвеллом, тепер цікавився і Ніком Картером. Або - і тут Нік був справді стурбований - у Кларку Харрінгтоні. У нього не було причин думати, що його власне прикриття було розкрито, навіть якщо це було прикриття Ладвелла, і якщо хтось захоче цікавитися тим, що Кларк Харрінгтон і Боб Ладвелл були старими друзями, дозвольте їм.
  
  
  Так він думав раніше. Потім він дістався до вілли, і Ло, чудово одягнена в мандаринове пальто і чонсів з високим розрізом, оголюючи ідеальні маленькі ноги, кинулась на нього. Після першого схвильованого вітання Нік і Ло не марнували часу даремно. Це були старі та досвідчені коханці, які давно розлучилися. Її захисник поїхав у справах. Якимось дивом її слуги, всі шестеро, скористалися відсутністю господаря, щоб відвідати свої сім'ї.
  
  
  Нік, доведений до точки, де він повинен знайти заспокоєння чи вибухнути, обережно повів Ло до найближчої спальні. Вона пішла без заперечень – це було те, чого вона очікувала – скинувши одяг на ходу. Незважаючи на це, жадібна напруга в ній говорила про її нове становище, її віллу, її майно, її перспективи. У спальні Нік терпляче слухав, як він перестав роздягати її. Вона завжди була жадібною маленькою дівкою, і в цьому її не можна звинувачувати. Життя для неї було важким.
  
  
  Поки вона цілувала його і показувала на Шагала, Дюфі та Шлюб – на всіх стінах спальні! - Нік зісковзнув з її срібних тонких трусиків.
  
  
  Потім, коли його терпіння добігло кінця, він з дівчиною заткнув їй рота і відніс до великого вікторіанського ліжка. Вони кохали з ніжною люттю.
  
  
  Тепер N3, його цигарка ще не запалена, відсунув фіранку на півдюйма і визирнув назовні. Нічого. До скла приклеївся сірий пушок вологої хмари. По склу струменіли крихітні краплі води. Там була майже нульова видимість.
  
  
  Над цим треба було трохи подумати. Нік увійшов у велике фойє, закрите та без вікон. Він опустився на опіумне ліжко, заставлене подушками, і задумався, поки курив цигарки.
  
  
  До третьої цигарки він ухвалив рішення. Він хотів знати, що діється. Ймовірно, це не його стосувалося, але він все ж таки хотів знати. Це має бути якось тихо.
  
  
  Він приєднався до Людвелла та його місії, і N3 не хотів брати участь у цьому. Але його самого переслідували, і це йому не подобалося. Тепер для спостерігача чи спостерігачів на вулиці буде холодно та волого, і Ніку сподобалася ця думка. Нехай якийсь час вони будуть холодними та нещасними; дуже скоро він збирався їх розжарити.
  
  
  Він пішов у спальню за одягом. Сві Ло тепер спала на животі з оголеною круглою маленькою попкою. Нік накинув на неї покривало.
  
  
  Він одягнувся в багато прикрашеною ванною. Арматура була із позолоти, а ванна - у вигляді величезного лебедя. Нік знову впіймав себе на думці, що це людина. Біла людина чи китаєць? Англієць? Португалець, японець чи російська? Ви можете знайти їх у Гонконгу. Нік знизав плечима. Що за річ? У Ло все було добре, і він був радий за неї. Тепер до діла!
  
  
  Йому довелося посміятися над своїм зображенням у довгому дзеркалі. Білий смокінг, темно-бордовий краватку, темно-бордовий пояс і темні штани. Просто костюм, щоб тинятися в тумані. Шпигун, ким би він не був, міг бути надто необачним, щоб так одягатися.
  
  
  Він перевірив Хьюго, стилет, вставляючи та виймаючи його з піхов. Ідеальна зброя для роботи в тумані.
  
  
  N3 м'яко пішов довгим коридором, що веде в кухню і комору дворецького в задній частині будинку. Насправді він не очікував великих неприємностей. Якщо спостерігач все ще був там - а Нік був у цьому впевнений, - тільки як спостерігач. Шпигун. Хтось був досить зацікавлений у пересуваннях Ніка, щоб стежити за тим, що відбувається. Ось і все принаймні так міркував Нік. Якби ця людина була вбивцею, найманим убивцею, вона б напевно завдала б удару раніше.
  
  
  Але хто захоче вбити Кларка Харрінгтона, плейбою?
  
  
  Він намацав те, що, мабуть, було величезною кухнею, і знайшов чорний хід. Він покрутив ручку, і замковий язик тихо рушив. На мить Нік вагався, бажаючи, щоб з ним була Ло. Він нічого не знав про планування території. Його невідомий противник, який чекає зовні, мав би там перевагу.
  
  
  Нік спробував згадати, що він знав про старі вілли на вершині гори. Свого часу він був у багатьох. За будинком зазвичай знаходився великий внутрішній дворик із басейном. Можливо арочний міст. Навіть грот, пагода чи дві?
  
  
  Він вилаявся собі під ніс. Він просто не знав! Тоді до біса.
  
  
  Тепер, стоячи рачки, він обережно штовхнув двері. Обличчя його було холодне і вологе. Видимість, за його розрахунками, була близько трьох-чотирьох футів. Він побачив, що справді знаходиться у внутрішньому дворику, вкритому великою плиткою, викладеною мозаїкою. Він побачив ротанговий стілець і частину столу. Більше нічого.
  
  
  Він дозволив двері безшумно обернутися за собою. Він почекав п'ять хвилин, ледве дихаючи, набираючи ротом повітря, коли треба. Ніздрі чоловіка можуть бути гучними у повній тиші.
  
  
  Нічого не ворушилося в похмурій, сірій, сирій пустелі. Нік подумки зітхнув. Гаразд. У них на цій роботі була хороша людина. Йому доведеться ініціювати справу. Покласти трохи наживки.
  
  
  Він зігнув стилет у долоні і різко постукав рукояткою по плитці. Тієї ж миті він швидко і безшумно рушив на пару ярдів управо. Це привело його до крісла з ротанга, і він сів за ним, прислухаючись. Нічого, крім сонного писку птаха, що гніздяться. «Розумний ублюдок», – подумав Нік. Він не збирався траплятися на аматорські хитрощі.
  
  
  Його блукаючі пальці знайшли невеликий шматок зламаної плитки, кут, що був вибитий. Він кинув уламок у непрозорість перед собою, кинувши його високою дугою. Він нарахував п'ять, коли почув легкий сплеск. Виходить, басейн був якийсь! Ймовірно, це означало міст, ставок із лотосами та ліліями, пагоду.
  
  
  Нік лежав на животі, слухав і думав. Якщо там була пагода, це було логічне місце для спостерігача. У ньому можна було трохи сховатись від негоди і мати підвищену точку огляду, хоча в цьому супі це було не дуже добре.
  
  
  Нік заслизнув до басейну, спираючись на лікті, безшумно, як змія. Він дістався плитки і простяг руку вгору і вниз. Його пальці змахнули холодну воду.
  
  
  Десь у тумані, що димить, закашлявся чоловік. Це був болісний, болісний кашель, який продовжувався, незважаючи на відчайдушні спроби змусити його замовкнути. Нарешті його заглушили, і Нік почув протяжне хрипке зітхання. Він лежав нерухомо, як смерть, бо він тільки-но почув смерть, і настав час знову подумати.
  
  
  Він подумки переоцінив ситуацію. Ця людина знаходилася в пагоді - ймовірно, вона була побудована в центрі мосту з видом на басейн або став - і він, мабуть, дрімав. Звичайно, він не чув, як Нік вдарився об землю чи кинув уламок плитки. Якби він повністю прокинувся та почув, то не закашлявся б. Нік уже чув такий кашель; було багато таких у Гонконгу.
  
  
  Отже, ця людина була хвора, не надто уважна і, ймовірно, була лише простою кулею, якій платили за роботу. Якщо це був той самий рикша, він, мабуть, уже дуже втомився.
  
  
  Це також означало, що спостерігачів має бути більше одного. Вони ніколи не залишать фасаду вілли без нагляду. Але, ймовірно, цей спостерігач буде на дорозі, вниз від високих залізних воріт, що перегороджують коротку дорогу, що веде до воріт вілли. Безсумнівно, він буде поруч із червоною рикшею і ховатиметься у деревах або у чагарниках.
  
  
  Насамперед. Нік почав обходити басейн, плитка під його руками була липкою та слизькою. Йому треба було знайти міст, що веде через басейн.
  
  
  Він рухався рівно, безшумно, уважно стежачи за перешкодами, обережно торкаючись руками області перед собою, перш ніж рушити. Наче ви в темряві помацуєте міни. Він не чекав мін, але в Суї Ло було багато слуг, і в слуг були діти, а діти залишили багато мотлоху. Чоловік у пагоді прокинувся.
  
  
  Нік хотів дістати його живим і готовим до розмови. Його усмішка була жорсткою, і в тумані його худорляве обличчя набуло дивного вигляду, що нагадує череп. Тепер він був Кіллмайстером, і він був на полюванні, і все, окрім роботи, було забуте.
  
  
  Він знайшов вологе дерево мосту. Залізні стійки та качки, що ведуть вгору з пологим нахилом. Він притискав своє велике тіло до мосту на дюйм за раз, боячись, що він може скрипіти чи розгойдуватися. Але то була міцна конструкція, добре закріплена.
  
  
  Слабкий солоний бриз пронизав туман. Нік відчув холод на лівій щоці. Там лежали високі скелі, та був і гавань. Нік збільшив швидкість повзання, наскільки міг. Тепер він був такий близький до пагоди, що міг чути подих людини. Будь-який порив вітру розвіє туман і оголить його.
  
  
  За мить мінливий вітерець зробив саме це. Він сильно кружляв навколо пагоди та ніс туман. Нік Картер вилаявся і розпластався на мосту, намагаючись приховати темно-бордову краватку та пояс. Він був дурнем, що носив їх. Але білий смокінг у білому вирі туману міг йому допомогти. Якщо цього не сталося, то підхід закінчено. Він був за десять футів від спостерігача.
  
  
  Це не спрацювало. Чоловік його побачив. Він схопився на ноги із задушеним «Хай йі!» Він був силуетом на тлі туману, худорлявий, незграбний чоловік у синьому та солом'яному дощовому капелюсі. Нік, все ще сподіваючись взяти його живим, скочив на останній ухил моста. Стілет був у його руці, готовий до кидка, але він не хотів його використати. Для цього достатньо одного удару по шиї.
  
  
  Це не мало бути. Він побачив великий чорний пістолет у руці чоловіка. Це був Кольт 45 – достатньо, щоб вирвати йому кишки. Рука піднялася, і Кольт випустив квітку помаранчевого полум'я. Грохотуча доповідь розірвала тихий туман на мільйон клаптиків.
  
  
  Вбити зараз чи бути вбитим. Нік клацнув стилет прямо перед вухом. Х'юго заспівав свою маленьку пісню смерті, що дзижчала, коли він двічі перекинувся і пішов прямо до серця. Чоловік упустив пістолет, його очі розширилися від жаху і болю, і він завищав, смикаючи рукоятку стилета. Він похитнувся і почав падати. Нік стрибнув, щоб упіймати його, вже думаючи про майбутнє. Трупа треба позбутися, і він не хотів, щоб його витягли з ставка.
  
  
  Він упіймав людину і опустив її на підлогу пагоди. Він помирав швидко, кров текла з роззявленого рота і забруднила його коричневі уламки зубів. Це було марно, і Нік знав це, але він мав спробувати. Він нахилився над умираючим і швидко заговорив кантонським діалектом.
  
  
  "Хто ти? Чому ти йдеш за мною? Ти збираєшся сісти на дракона, тож буде добре говорити правду».
  
  
  Мутні очі чоловіка розплющились. Його тонка борода була залита кров'ю. Коли він дивився на Ніка і говорив, теж по-кантонськи, у вмираючих очах була величезна байдужість.
  
  
  "Не дракон", - сказав чоловік, його слова були дивно виразні крізь дзюрчання крові. "Я катаюся на тигрі!" - Він помер.
  
  
  Нік випростався з м'яким прокляттям. Зараз не час турбуватися про це. Він мав рухатися швидко. Це гаряче…
  
  
  Його знову врятували очі – ці гострі очі з чудовим екстрапериферичним зором, який дозволяв йому бачити дуже близько до прямого кута. Він дивився на віллу, коли праворуч від себе він побачив у тумані привид якоїсь фігури на півдорозі з іншого боку мосту. Він побачив, як гротескна постать підняла руку і щось жбурнула.
  
  
  Колись було пірнати. Смерть вилетіла з білого диму з неймовірною швидкістю. Нік встиг тільки відвернутися, щоб почати падіння, коли предмет ударив його до серця. Він хмикнув і відступив назад, хапаючись за поручні пагоди для підтримки. Примарна постать обернулася і побігла в туман. Нік міг це чути, як вона пробивалася крізь густий підлісок і чагарник.
  
  
  Тяжко дихаючи, відчуваючи, що піт на лобі і капає в очі, Нік Картер глянув на свої груди, на вагу, яка все ще висіла там. Це була сокира з короткою ручкою та гостра як бритва. Він чіплявся за білий смокінг, як урізаний у нього брелок. Вп'явся в товстий конверт, який дав йому Людвелл. Нік збирався залишити його на яхті, забув, і тепер це врятувало йому життя.
  
  
  Він мав кілька хвилин. Він сумнівався, що інший чоловік повернеться чи ховатиметься. Було б краще, якби він це зробив, але Нік знав, що не може сподіватися на таку удачу. Чоловік уже був у дорозі зі своїми новинами. Нік вилаявся, потягнувшись за сокиру і витяг його. Здавалося, він проникає дедалі глибше.
  
  
  То була сокира. Він досить надивився, щоб знати. Рукоять була короткою, навряд чи завширшки з людську долоню, а головка була широкою з гострим лезом. Головка молотка була заточена до вістря бритви. Це була жахлива зброя, яка ідеально збалансована для метання.
  
  
  Нік взяв пістолет 45-го калібру і засунув його до кишені куртки. Він кинув сокирку поруч із тілом і, ставши на коліна, зняв синю майку, яку носив чоловік. Цей чоловік був скелетом ще до своєї смерті - руки, схожі на палиці, схудлі ребра, порожні груди, вкриті сірим гарматою.
  
  
  Нік взяв одну з рук і подивився на неї. Так. На правій руці трохи вище ліктя була червона мітка від щипців. Грубий трафарет тигра. Tiger Tong? Нік ніколи про це не чув і трохи знав про щипців.
  
  
  Він не став знову одягати чоловіка, а обернув синю майку навколо худого торса так, щоб кров не капала. На тілі не було великої дірки, але Нік не хотів, щоби кров потрапила на його костюм. Бог знав, що буде далі! Він міг навіть розпочати конфлікт із поліцією, що зробило б усіх нещасними. Особливо його боса Хоука.
  
  
  Він підняв тіло, яке взагалі нічого не важило і перекинув через плече. З кольтом у руці він обмацував дорогу навколо вілли до воріт, крокуючи травою, коли міг, і дуже насторожений. Він тільки думав, що інший спостерігач утік.
  
  
  Тепер туман став неоднорідним. Плями товсті, в інших майже зникли. Нік намагався залишатися в густих чагарниках, поки йшов під'їзною доріжкою до високих залізних воріт. Він трохи здогадувався.
  
  
  Він мав рацію. Він знайшов червону рикшу за воротами. Його встромили в густе чагарник рожевого вересу під карликовими соснами. Коли Нік кинув тіло на сидіння, він подивився на худі ноги і подумав: ці китайці сильніші, ніж здаються, всі вони. Мабуть, це було досить втомливо - переслідувати мене аж до піку.
  
  
  Він обережно витер «кольт» носовою хусткою і поклав її на сидіння разом із тілом. Аналогічно сокири. Відкинувши останнє, він визнав, що десь тут таїться трохи іронії, якщо хтось має час зайнятися цим. Сокира була дуже схожа на мініатюрне татуювання, яке він носив на своїй руці вище ліктя. Типовим йому жестом він поплескав мертвого по голові. Обидва вони в якомусь сенсі належали татуюванням!
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав він трупу. «Шкода. Але ви були дрібною сошкою – а дрібна сошка завжди ловить найгірше з пекла».
  
  
  Він завжди жалкував про цей факт. Маленькі люди, найманці, дрібні шахраї зазвичай отримували найбрудніший кінець палиці. Велика риба часто йшла. Нік шкодував про це. Він не любив убивати маленьких людей.
  
  
  Туман все ще тримався над проїжджою частиною та в безпосередній близькості. Він штовхнув рикшу через дорогу, навпроти воріт, і обережно пішов уперед, доки земля не почала відвалюватися. Він знав, що тут скелі, але де саме?
  
  
  Колеса рикші зісковзнули в порожнечу. Саме тут був урвищ. Нік відпустив штанги, і рикша поринула в море туману, що клубився. Він стояв біля краю, схиливши голову і прислухався до звуку його падіння. Шум тривав довгий час, і він міг візуалізувати рикшу та труп, що стрибали з каменю на камінь. Там були люди, у своїх халупах із жерсті та гудрону, і Нік щиро сподівався, що нікому не заважає у сніданок.
  
  
  Він повернувся до будинку і зупинився у ванній унизу, щоб перевірити себе на кров. На сорочці була одна крихітна цятка, але він нічого не міг з цим поробити. Він підвівся до спальні. По дорозі він глянув на годинник AX на своєму зап'ясті. Минуло не більше півгодини.
  
  
  Сві Ло не спала. Вона сонно посміхнулася йому через накидку до підборіддя. «Доброго ранку, мій любий Нік. Може, ти приготував каву, раз у мене сьогодні немає слуг?
  
  
  Її дихання було чистим та солодким. Якщо вона помітила пляму крові на його сорочці, вона не подала вигляду. Вона обвила його шию своїми м'якими рученятами і спробувала потягнути його на ліжко. «Забудь про каву. Займайся зі мною коханням, будь ласка!»
  
  
  Нік змусив себе відсунутися. Ранкова пристрасть була однією із сексуальних особливостей Ло.
  
  
  Він з кривою усмішкою відокремив її ніжні щупальця. «Не сьогодні вранці, люба. Я щойно прийшов попрощатися. Мені треба припинити. Щось, е-е, спливло». Він дуже хотів її саме тоді, але не наважувався ризикувати. Кохання з її інерцією може бути небезпечним. Він мав неприємне передчуття, що в найближчому майбутньому йому знадобиться будь-яка пильність, на яку він здатний. Яке дивне життя він прожив; у якій дивній обстановці він рухався! Іноді у нього виникало дивне відчуття, що він мешкає кілька життів паралельно. На мить йому захотілося сказати Ло, що він щойно вбив людину, щоб подивитися, як це вплине на її пульсуюче маленьке лібідо.
  
  
  Мабуть, зовсім ні. Вона все ще хотіла б кохатися.
  
  
  На мить Ло наполягала. Нік тримався поза досяжністю і сів на скриню. Ло прагнула спокусити демонстрацією своїх чудових маленьких грудей. "Я знайшла новий шлях", - кинула вона виклик. «Це місце називається мавпячим сидінням. Ви, як великий величезний кругоокий, не впізнали б цього. Але це поза сьомого раю». Вона хихикнула і навіть трохи почервоніла.
  
  
  Нік подивився на неї поверх цигарки. Для них це було знайомим яблуком розбрату. "Ви - надміру сексуальна маленька дівка", - сказав він їй. «Гірше того, ви — расовий сноб. Ви думаєте, що тільки східні люди знають, як правильно кохатися».
  
  
  Суї Ло різко сіла в ліжку, її маленькі груди тремтіли. «Зовсім очевидно, що жителі Заходу не вміють кохатися - поки їх не навчить східна людина. Тоді, але тільки тоді, деякі з них дуже гарні. Як і ти, Ніку». І вона хихикнула.
  
  
  Нік підійшов до вікна і відчинив його. Тепер туман швидко розсіювався. Він почув далекий звук, на який так довго чекав. Трамваї спускалися з вершини. З півмилі він чув дзвін фунікулера.
  
  
  Він знову поцілував Ло. Цього разу вона не чіплялася за нього. «Я буду на зв'язку», - сказав він, прямуючи до дверей. Йому спало на думку, коли він торкнувся дверної ручки, що він завжди казав їй те саме. Завжди говорив, усі роки.
  
  
  "Нік."
  
  
  Він обернувся. Тепер вона не посміхалася. Її темні очі були похмурими, і вона хмурилася, що робила нечасто. Нік усвідомив, з легким почуттям шоку, що він справді мало що знає про Сві Ло. Він нічого не знав про її недавнє життя. Щось рухалося в його голові, що зараз він не намагався вивчити. Звісно, він їй не довіряв. Він нікому не довіряв - можливо, за винятком Яструба та Бога. Але довіра ніколи не входила до їхніх відносин. Ло ніколи не ставила запитань і ніколи не бачила того, чого не мала бачити.
  
  
  Тепер вона сказала: "Не думаю, що тобі варто приходити сюди знову, Нік".
  
  
  Його погляд був глузливим. "Птах кохання прилетів?"
  
  
  «Ні, ти великий дурень. Я завжди буду любити тебе! Але мій… мій захисник дуже ревнивий. Якби він знав про тебе, він дуже розсердився б і міг би зробити погані речі».
  
  
  Вона побачила його веселу посмішку і поспішила далі. «Я серйозно, Нік. Цей інший, не такий, як інші. Він дуже могутня людина і в багатьох сенсах порочна людина. Я… я його боюсь».
  
  
  Що вона намагалася йому сказати? На перший погляд, це було лише попередження, втілення вже ухваленого нею рішення. Але здавалося, що є щось більше. На підставі того, що вона знала – чи не знала – про самого Ніка?
  
  
  "Якщо ти його боїшся, - сказав Нік, - чому ти залишаєшся з ним?"
  
  
  Лав крихітною рукою помахала рукою розкішною кімнатою. Цього було достатньо, але вона додала: «Він дуже багатий. Безмірно. Він дає мені все. Він зробить мене кінозіркою. Це те, за що я боролася все своє життя, мій Нік. З того часу, як я зрозумів, що ти не відповідаєш на моє кохання. Що ти ніколи не візьмеш мене з собою до Штатів. Але зараз усе це не має значення. Я тільки хочу, щоб ти не зіпсував мені це, будь ласка. "
  
  
  У відчинене вікно він почув брязкіт іншого трамвайного вагона. Обережність спонукала його поспішити.
  
  
  "Я постараюся не робити цього", - пообіцяв він. Він знову повернувся до дверей. «Можливо, ти маєш рацію. Я більше не турбуватиму тебе».
  
  
  "Я не хотіла тебе образити." Він був здивований, побачивши у темних очах сльози. «Я побачу тебе, Нік. Тільки я маю скласти план, я маю прийти до тебе, коли це буде безпечно. Добре?"
  
  
  "Гаразд." - Він махнув їй і пішов.
  
  
  Він пройшов півмилі до трамвая, тримаючись посередині дороги, не чекаючи ніяких неприємностей і не знаходячи їх.
  
  
  "Там зараз буде невеликий перепочинок", - подумав він, поки все трохи закипіло. Закладатимуться нові плани та зароджуються нові інтриги. Ким і з якою метою він гадки не мав - крім того, що вони якимось чином повинні бути пов'язані з місією Лудвелла в Червоному Китаї.
  
  
  Нік весело вилаявся, спіймавши трамвай. Як, чорт забирай, він дозволив собі втягнутися в це?
  
  
  Зараз, подумав він, йому нема чого боятися поліції. Він тільки-но вбив людину, але малоймовірно, що наймачі шпигуна, ким би вони не були, підняли сморід, якщо вже на те пішло, ця людина вторглася на чужу територію. Він намагався вбити Ніка. У найгіршому випадку це була явна самооборона.
  
  
  Але до цього не має доходити. Нік на той момент був дуже маленькою мишкою і не хотів привертати увагу великого поліцейського кота.
  
  
  Він упіймав валла-валлу на поромному пірсі і поплив туди, де Корсар блищав у слабкому сонячному світлі, що починало просочуватися крізь хмари. Він помітив невеликий сампан, прив'язаний до лука Корсара. Отже, на борту філіппінців справді були дівчата, і це ще не було його справою. Пізніше, після того, як він вирішить, що він збирається робити, йому, можливо, доведеться вигнати їх.
  
  
  Він заплатив жінці-сампанові і піднявся на борт. Жодних ознак Бою, хоча дитина вже повинна бути повернулася. Нік хотів зняти одяг та прийняти тривалий гарячий душ. Він легко спустився трапом і коридором у свою спальню. Він відчинив двері і зупинився. Він дивився. Він почував себе так, ніби хтось завдав йому жахливого удару по серцю. Пот виступив на його лобі, як лід, і всю цю довгу жахливу мить він стояв нерухомо, вражений виглядом тіла Боя. Ніколи ще дитина не здавалася такою крихкою, як зараз у смерті.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  Пазурі тигра
  
  
  
  
  
  Є ставлення до сну – і є ставлення до смерті. Поети часто плутають їх. Нік Картер ніколи цього не робив. На момент смерті він був старим помічником, відчував її запах на свіжому вітрі і відразу дізнавався про це, коли бачив його. Хлопчик був мертвий, задушений тонким мотузком, який все ще глибоко встромився в ніжну дитячу плоть його горла. Його руки та ноги були пов'язані. Він лежав на величезному ліжку вгору, його темні очі закотилися, оголюючи білки. На грудях у нього лежав аркуш паперу. Звичайний аркуш дешевого друкованого паперу, 8 1/2 на 11, і на ньому щось було надруковано. Коротке повідомлення.
  
  
  Перший хід N3 був для нього цілком типовим. Він упав навколішки і почав шукати під матрацом свою зброю. Воно все ще було там, «Люгер» та газова бомба, у безпеці у промасленому шовку. Нік швидко зняв стилет і піхви і вклав їх у шовк разом з іншою зброєю. Він відштовхнув їх знову, маленьке тіло Хлопчика рухалося у симуляції життя, коли він нахиляв матрац.
  
  
  Нік підійшов до дверей спальні і замкнув її. Він клацнув кришки ілюмінатора і щільно закрутив їх. Потім повернувся до ліжка і взяв записку. Він був акуратно набраний свіжою стрічкою.
  
  
  Містер Харрінгтон: Ви замішані в чомусь, що вас не стосується. Ви вбили одного із наших людей. Ми вбили одного з ваших. Це не має особливого значення, але нехай це стане попередженням. Ми не хочемо тебе вбивати. Утилізуйте тіло таємно і залиште Гонконг до заходу сонця, і ви будете в безпеці. Не кажіть нічого. Будемо дивитись. Не послухаєшся або зверніться до поліції, і ти помреш. Підкоряйтесь і про це забудуть. Це воля - Товариства Червоного Тигра.
  
  
  
  
  Під останньою пропозицією була позначка "chop" - кругла червона ідеограма, зроблена дерев'яним або гумовим штампом. Старий китайський ієрогліф тигра.
  
  
  Нік стояв біля підніжжя ліжка, дивлячись на Боя, і відчував, як у ньому накопичується лють. Це було неправильно. Зараз це марно, і він не міг дозволити собі розкіш гніву, але цього разу він програв битву. Він відчув, як по ньому струмує піт, і був упевнений, що його вирве. Він пішов до ванної кімнати, але його не вирвало. Натомість він глянув на себе в дзеркало і майже не впізнав обличчя. Він був абсолютно блідий, його очі дивилися і здавались набагато більшими, ніж зазвичай. Його блідість була із зеленуватим відтінком, а кістки обличчя стирчали крізь тверду плоть. Його очі були гарячі й грубі в черепі, і на мить йому захотілося знайти сльозу. Сліз не було. Вже багато років не було сліз.
  
  
  Минуло цілих п'ять хвилин, перш ніж він повернувся до спальні, тепер уже над нею, лють все ще була присутня, але була захована для використання за потреби. Він відокремив м'якшу частину свого розуму і змусив решту працювати, як прекрасний комп'ютер.
  
  
  Він підніс до записки сірник і дивився, як вона згоряє в попільничці. Він підняв тільце і поклав його під ліжко, а потім стягнув униз.
  
  
  Він заткнув парчове покривало так, що воно підмітало підлогу. Він розгладив невелике заглиблення. Він відімкнув двері і знову відчинив порти. Потім він приготував собі чарку і сів викурити цигарку. Яхта була тихою, якщо не брати до уваги звичайних корабельних шумів, коли вона м'яко погойдувалася в потоці. Звуку вперед не було. Імовірно, філіппінці та їхні дівчатка ще спали, або ...
  
  
  Нік відкинув цю думку. Вони не мали значення. Він був у цьому певний. Вони не чули б і не бачили, щоб хтось піднявся на борт у ранньому тумані. Він подумав, що найбільше - одна або дві людини в сампані, що безшумно рухається. Мабуть, це було так просто. Зовсім не завдання задушити дитину.
  
  
  Лють знову почала мучити його мозок, і він боровся з нею. Він повинен зберегти це на потім - коли він знайде людей, які це зробили. Якщо він знайшов їх. Якби він навіть спробував їх знайти. Зрештою, він не був вільним агентом. Він був агентом AX, і особиста помста була розкішшю, яку він рідко міг собі дозволити.
  
  
  Жага помсти. Помста. Це були дивні слова у професійному словнику. І все ж Нік подивився на ліжко, побачивши, що знаходиться під нею, і вени на його лобі перетворилися на маленьких лілових змій. І знову, з тією рідкісною дисципліною, якою він мав, він змусив свій розум повернутися до безплідних та холодних фактів.
  
  
  Виділилося одне. Він ще не був відомий як Нік Картер. Записка намагалася налякати його та вигнати з Гонконгу. Якби вони знали його справжню особу, вони б не доклали зусиль. Записка теж була адресована Харрінгтон. Так що для Tiger Tong він все ще був Кларком Харрінгтоном, плейбоєм і неробою та іноземцем.
  
  
  Але із різницею. Він убив одного з їхніх людей. Плейбої зазвичай не носили стилет і не знали, як ними користуватися.
  
  
  Чи могли вони так швидко знайти тіло кулі-рикші? Чи міг бути інший спостерігач? Третій чоловік, про присутність якого Нік навіть не підозрював? Шпигун так само тихо, як птах з дерева, дивився, як Нік досліджує тіло і позбавляється його? Нік кисло насупився. Це має бути так. Він почав це!
  
  
  Отже, ці тигри були ефективною командою. Ефективні, швидкі та смертоносні, як змії. Нік почав ходити по кімнаті, дивлячись через порт на слабке, відфільтроване туманом сонячне світло. Його усмішка була жорсткою. Зрештою, це був Рік Змії у Китаї. Вдало названий.
  
  
  Вони не були певні, хто він такий. Або що. Це була їхня проблема. Можливо, через зв'язок із Бобом Ладвеллом вони помітили його як агента ЦРУ. Нік міг знайти у своєму серці гірке прокляття Людвелла. Ця людина, за його власним визнанням, погано впоралася з цією роботою, з цією місією, хоч би чим це було. І весь цей бардак почався з випадкової зустрічі з Ладвеллом.
  
  
  Нік дістав коричневий конверт із нагрудної кишені і подивився на нього. Сокира повністю прорізала товстий твердий папір. Нік намацав дірку на переді сорочки. Шкіра під ним ставала пурпурово-зеленою. На його лівому соску була червона смуга на шкірі. Проклятий пакет урятував йому життя!
  
  
  Він сунув конверт під матрац зі зброєю. "Тиждень", - сказав Ладвелл. Жодного відношення до ЦРУ. Суто особисте. Дружина та хлопці. Нік знову поправив матрац і ще раз прокляв свого друга, хоч і не так сильно. Як йому хотілося зараз витягнути Людвелла з Червоного Китаю та поговорити з ним п'ять хвилин! Якщо, звичайно, ця людина пішла тим часом. Незабаром після того, як минулої ночі представив Ніка Міріам Хант, Людвелл дотримався своєї обіцянки і зник, як привид.
  
  
  Нік почав знімати одяг. Досить домислів. Має справи. По-перше, позбутися тіла. Іти в поліцію було б повним безумством. Його могли допитувати кілька тижнів, навіть ув'язнити, а його прикриття розлетілося б з Гонконгу до Москви. Хок відмовиться від нього.
  
  
  Стоячи під гарячим душем, Нік визнав кмітливість Тигрів Тонга. Вони не були впевнені в ньому, не знали, хто він такий і як він пов'язаний із Ладвеллом. Отже, вони керували силою, ставлячи на карту, що він лише друг, і вони можуть його відлякати. Життя однієї маленької дитини-біженця означало їм менше гонконгського цента. Вони хотіли, щоб друг Людвелла залишив Гонконг, і дали йому шанс.
  
  
  «Принаймні тепер вони знатимуть», - думав Нік, намилюючи щоки для гоління. Якщо він втік і злякався, то це був Кларк Харрінгтон. Якщо він залишиться боротися, він буде кимось іншим, можливо агент ЦРУ, і вони дізнаються і спробують убити його якнайшвидше. Навіщо? Він не мав жодного уявлення. На даний момент на це міг відповісти лише Ладвелл.
  
  
  Він одягнув чисті штани, свіжу білу сорочку і спортивний спортивний піджак. На мить він не міг знайти потрібних шкарпеток і мало не покликав Боя, але вчасно згадав. Звичка була кумедною штукою. Дивно, що він так звик до Бою, полюбив малюка так сильно за такий короткий час.
  
  
  Закінчивши одягатись, він тихо пішов уперед. Маленький покритий сампан - циновка з рисової соломи, за якою ховалися дівчата - все ще гризла борт Корсара. Поліція Гонконгу не дбала про дівчат як таких; поліцію непокоїло те, що вони могли переправити на берег.
  
  
  Нік тихо спустився залізними сходами в каюту команди. Двері були прочинені. Ще не дійшовши до нього, він почув хрипке хропіння. Він зазирнув усередину. На вахті залишилися лише двоє філіппінців, кожен із яких спав на ліжку з дівчиною. Обидві пари спали оголеними під простирадлами. На столі валялися засалені тарілки, повні попільнички та порожні пляшки, в яких могло бути рисове вино першої дистиляції. Нік скривився. У цих хлопчаків має бути кілька ковток!
  
  
  Він тихенько зачинив двері і пішов назад трапом. Марно їх зараз турбувати. Було рано; вони прокидалися і позбавлялися дівчат у зручний для них час. Він буде вдавати, що не бачить. Не те щоб це мало значення; він мав знайти спосіб позбутися тіла Боя. Це навряд чи можна було зробити серед білого дня, тож доводилося чекати темряви. Це сталося на початку грудня у Гонконгу.
  
  
  Тигр Тонг, як і Великий Брат, спостерігатиме, очікуючи побачити, що він зробить.
  
  
  Нік Картер дозволив собі подумати про кілька дуже неприємних речей про Tiger Tong. Потім він дозволив собі трохи посміхнутися. Їм могло знадобитися довге очікування, тому що в даний момент навіть він не мав жодного уявлення, що він збирається робити. Він знав лише те, що не збирався робити. Він не збирався тікати!
  
  
  Однак це могло бути гарною тактикою, щоб змусити тигрів думати, що він біжить. Може бути…
  
  
  Він перервав свої думки, коли помітив, що поліцейський патрульний катер наближається до Корсара. Він йшов швидко, його гладка носова частина здіймала хвилю в гавані. «Юніон Джек» вилетів із короткої щогли. Нік бачив двох китайських солдатиків, озброєних кулеметом у носовій частині. Його серце прискорено забилося, а потім стало трохи холодніше. У патрульному катері було щось навмисне; з першого моменту він жодного разу не сумнівався, що це йде до Корсара. Він підійшов до поруччя на міді корабля і почав чекати. Чудовий час, щоб мене відвідали копи Лаймі. І він із тілом під ліжком!
  
  
  Патрульний катер із приглушеним ревом підійшов до нас. Двигуни були вимкнені, і на кормі закружляла жовта піна, коли великі дизелі розгорнулися. Патрульний катер плив у бік Корсара. Три рейки з човновими гачками стояли напоготові.
  
  
  Британський офіцер у яскраво-синьому одязі та кашкеті вийшов з рубки і глянув на Ніка. У нього було кругле, пухке обличчя, блискуче від недавнього гоління, і його очі були трохи припухлі. Він виглядав стомленим, але його посмішка була яскравою, коли він кричав Корсарові.
  
  
  «Дозвольте піднятися на борт, сер? Я хочу поговорити з містером Кларком Харрінгтоном. Офіційна справа».
  
  
  Нік поплескав себе по грудях. «Я Харрінгтон. Підніміться на борт».
  
  
  Він підійшов до того місця, де сходи трапу спускалися до рівня води. Патрульний катер відступав від води, вміло пробираючись до платформи.
  
  
  Що, чорт забирай? Посмішка офіцера заспокоювала, але не сильно. Британці завжди були ввічливі, навіть коли вели до шибениці.
  
  
  Офіцер бадьорим кроком піднявся сходами. Його обличчя виглядало товстим, але це не так. В руках у нього була тростина, і коли він піднявся на борт, він приклав її до свого кашкета. «Старший інспектор Смайт, сер. Поліція Гонконгу гавані. Ви кажете, що ви містер Харрінгтон?
  
  
  N3 кивнув головою. "Я. Що все це означає?"
  
  
  Інспектор Смайт мав ясні блакитні очі над тьмяними мішечками. Він на мить окинув Ніка холодним безособовим поглядом.
  
  
  «Ви знаєте містера Роберта Ладвелла, сер? Я вважаю, що він був клерком у американському консульстві тут».
  
  
  Був? Нік зберігав безпристрасне обличчя. «Я знаю Боба Ладвелла, так. Ми — старі друзі. Я бачив його вчора ввечері – насправді я ходив із ним на танці. У клубі крикету. Що трапилося?"
  
  
  Інспектор Смайт зняв кашкет і потер лисіючий лоб вказівним пальцем. Нік дізнається про цю манеру поведінки.
  
  
  «Боюсь, сер, що я маю для вас досить погані новини. Містер Ладвелл мертвий. Його вбили минулої ночі». Нік дивився на нього. Це справді спрацювало! У нього було відчуття, що він поринає все глибше і глибше в хиткі піски. Насправді він не був здивований цією новиною. Але він знав, що повинен діяти, тягнути час, тягнути час, поки не зможе почати розбиратися в цьому божевільному кривавому безладді. Троє чоловіків мертві. Виправлення - двоє чоловіків і маленький хлопчик.
  
  
  Нік дозволив тому, на що він сподівався відбитися на його обличчі шок і хвилювання. "Мій Бог!" - випалив він. «Убили? Боб? Я не можу повірити в це. Як? Чому?
  
  
  Офіцер замінив вітання на увагу.
  
  
  Його очі не відривалися від Ніка. Ще рано для цього, сер. Ми знаємо, як досить добре. Його зарізали сокирами. Чому ще одне питання? Ми думали, що ви могли б нам допомогти».
  
  
  Цього разу здивування Ніка було цілком щирим. “Я? Чому ти так думаєш? Вчора я бачив Боба лише кілька годин. До цього я не бачив його багато років». Все вірно. Хороший брехун завжди тримається якомога ближче до правди.
  
  
  Інспектор Смайт постукав палицею по поручню. «Рано вранці ми мали анонімний телефонний дзвінок, сер. Наш чоловік подумав, що це жінка, хоч голос можна було замаскувати. У будь-якому випадку, нам сказали піти в покинуте містечко на Шанхайській вулиці, де ми знайдемо тіло білої людини в кошику”. М'язи рухалися під жиром по лінії підборіддя інспектора. «Ми зробили, і ми знайшли кошик як слід. Досить маленький кошик!
  
  
  Анонімний телефонуючий сказав, що ви друг покійного, містере Харрінгтон, і що якщо ми допитаємо вас, ми можемо дізнатися щось про його смерть».
  
  
  «Все глибше і глибше, – думав Нік із роздратуванням та почуттям легкого розпачу. Немає сенсу зараз розгадувати це. Просто зіграйте прямо, зухвало і сподівайтеся на ключ до розгадки пізніше.
  
  
  Він зустрів пильний погляд інспектора. “Боюсь, я нічого не можу вам сказати. Вчора ввечері Боб пішов із танців рано, і з того часу я його не бачив. Так що я не розумію, як я можу вам допомогти, хоча мені дуже хотілося б. "
  
  
  Інспектор Смайт знову постукав палицею по поручню. «Це всього лише рутина, сер, але я хотів би, щоб ви пішли зі мною на станцію T-Lands. У будь-якому випадку потрібно буде впізнати; я впевнений, що ви не заперечуватимете. просто приємно побалакати, і, можливо, ми зможемо розібратися в цьому. "
  
  
  Нік подумав про тіло Боя під ліжком. "Прямо зараз, ти маєш на увазі?"
  
  
  Інспектор Смайт не посміхнувся. "Якщо це зручно, сер.
  
  
  Це було страшенно незручно. Якби хтось натрапив і знайшов тіло, він мав би великі проблеми. На очищення можуть піти тижні, а яструб у клітці змій не ловить.
  
  
  «Добре, – сказав Нік. Він почав на кормі. "Я вважаю, мені краще принести свій паспорт і таке інше?"
  
  
  Смайт кивнув головою. Він ішов одразу за Ніком. «І суднові документи, якщо хочете, сер. Нормальний порядок дій. Просто для протоколу».
  
  
  Інспектор чекав прямо біля дверей спальні, доки Нік отримає свій паспорт, митне оформлення та медичні документи. Він намагався не дивитись на ліжко. Інспектор постукав палицею по гладкому підборідді і сказав: "Власник яхти".
  
  
  Нік пояснив, як він запозичив його у Бена Мізнера. Принаймні ця частина його легенди була твердою скелею. Він знайшов суднові документи в шухляді особистої каюти Мізнера - йому сказали, де їх шукати, - і вони з інспектором знову вирушили нагору. Офіцер, схоже, не дуже цікавився Корсаром, якщо не брати до уваги «власника», і якщо він помітив сампан біля борту, то нічого не сказав.
  
  
  "Напевно, мені не доведеться затримувати тебе надовго", - сказав він Ніку, коли вони піднялися на борт патрульного катера. “Ви знаєте, це формальність. Але в цьому є кілька досить загадкових аспектів, і ви могли б допомогти».
  
  
  Нік просто кивнув і спостерігав, як вода в гавані пузириться і закипає, коли в неї врізається гвинт. Він міг досить добре передбачити принаймні частину того, що відбувалося. Вони, ймовірно, підозрювали, що Ладвелл був агентом ЦРУ, і сподівалися, що він опиниться в пастці, щоб підтвердити це.
  
  
  Сам факт того, що вони не знали, що Людвелл був ЦРУ, означав, що він не працював із ними, а Лаймі не любили позаштатні операції на їхньому задньому дворі.
  
  
  Поруч із ним інспектор Смайт сказав: «Сподіваюся, у вас міцний шлунок, містере Харрінгтон. Те, на що ви маєте дивитися, не дуже красиве».
  
  
  
  
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  Зникла рука
  
  
  
  
  
  Морг знаходився у підвалі станції T-Lands, у цьому похмурому замку, що виходить на гавань з боку Коулуна. Інспектор і Нік пройшли невелику відстань від поліцейського пірсу, і коли вони повернули з Солсбері-роуд, інспектор сказав: «Я думаю, ми спочатку попросимо вас упізнати тіло. Це не займе багато часу. Потім ми поїдемо. у мій офіс побалакати, поки перевіряють ваші документи”.
  
  
  Вони пробиралися лабіринтом сирих, тьмяно освітлених коридорів. Нік подумав, чи не грає інспектор у невелику гру у кішки-мишки. Він подумки знизав плечима. Він би не хвилювався. Він не міг зрозуміти, як вони могли затримати його - не Кларка Харрінгтона. Інша річ, Кіллмайстер! Вони можуть розкрити його прикриття та зробити Гонконг дуже неприємним для нього.
  
  
  Щоб струснути Кіллмайстра, знадобилося багато часу, але тепер він був приголомшений. Вони були одні в кімнаті моргу, і інспектор повністю стягнув простирадло з
  
  
  тіла замість того, щоб просто відкривати обличчя. Нік одразу зрозумів чому, і зберігав безпристрасне обличчя, знаючи, що інспектор уважно спостерігає за ним, чекаючи на реакцію.
  
  
  Нік був вражений не так смертю Людвелла, скільки її манерою. Тіло було поділено на шість частин, порубаних та покалічених. Дві ноги, дві руки, голова та тулуб. Все на своїх місцях на рифленому порцеляновому столі для розтину. Нік впіймав жах одним швидким поглядом. На друга, якого він знав, було мало схоже.
  
  
  Інспектор Смайт, все ще тримаючи аркуш у руці, чекав, що Нік дасть коментар. AX-man узяв простирадло у Смайта і накрив останки Людвелла.
  
  
  "Права рука відсутня". Його погляд був холодним, і Смайт, з якоїсь причини, яку він не міг пояснити, відчув легке холодне тремтіння по тілу. Пізніше, намагаючись описати це відчуття іншому офіцеру, він сказав: Це було схоже на швидкий погляд у пекло. Потім двері з брязкотом зачинилися».
  
  
  Тепер він сказав: Так, її немає. Його не було в… е-е, у кошику з рештою. У таких випадках це не рідкість. Я поясню це пізніше, містере Харрінгтон. Але тільки зараз - чи можете ви точно ідентифікувати це тіло як тіло містера Роберта Ладвелла, який працює клерком в американському консульстві? Тон інспектора був сухим та офіційним.
  
  
  Нік відвернувся від столу для розтину. "Я дізнаюся. Це Боб, добре. Я вважаю, ви зв'язалися з консульством?"
  
  
  «Ні, – сказав інспектор. «Насправді ми цього не зробили. Поки немає. О, ми, звичайно, зв'яжемося, але хотіли спочатку поговорити з вами. Анонімний телефонний дзвінок і таке інше, чи знаєте».
  
  
  Невеликий і доволі сумний кабінет інспектора виходив на гавань. Після того, як йому запропонували випити, від чого він відмовився, Нік закурив сигарету і ліниво розвалився в пошарпаному шкіряному кріслі. Тепер він має зіграти Кларка Харрінгтона до кінця.
  
  
  Інспектор кинув кашкет на диван з ротанга і пригладив світле волосся по лисині. Він закурив сигару і якийсь час порався з невеликою чаркою паперів на столі. Нарешті він глянув на Ніка. «Як багато ви знаєте про Схід, містере Харрінгтон? Зокрема про Гонконг?»
  
  
  Тут треба було бути обережним. Нік знизав плечима. «Не надто багато, я вважаю. Я вважаю, це те, що знає будь-який американський турист. Це мій перший візит за багато років».
  
  
  Смайт підтис губи навколо сигари і дивився на Ніка. "Так звичайно. Тоді ти погодишся, що маємо право дивуватися, чому тебе чи твого друга Людвелла слід вважати замішаними у вбивстві Щипцями?»
  
  
  «Вбивство щипцями? Це те, що це було? Ніку було цікаво, як зник його вираз цікавої невинності.
  
  
  Смайт коротко кивнув головою. «Визначено вбивство Бандою. І ми знаємо цю мову – терористичну організацію, відому як Товариство Червоного Тигра. Вони вже багато років є бандою номер один у Гонконгу. Їхній палець у кожному брудному човні, від вбивства. аж до вимагання та рекету. Немає нічого надто маленького чи надто брудного, якщо це вигідно. Допінг, дівчата, азартні ігри, шантаж – ви називаєте це, і вони це роблять».
  
  
  Нік знав краще, але поки він зображував із себе невинного, він повинен був поводитися як дилетант. «Ви визнаєте, що знаєте все це, ви навіть знаєте, що вони вбили Людвелла, але ви марнуєте час, розпитуючи мене. Чому ви не ловите цих убивць? Він сподівався, що трохи наївності зникне.
  
  
  Інспектор трохи сумно посміхнувся. «Я не вдаватимуся до цього, скажу лише, що червоних тигрів багато і в мене дуже мало поліцейських. Гарні люди, але їх замало. Ми могли б легко упіймати деяких членів тонгу, але це не так». Вони ніколи не розмовляють. Ніколи. Якщо вони це зроблять, вони потраплять у кошик, як ваш бідний друг. У будь-якому випадку, містере Харрінгтон, нас більше цікавить, чому був убитий Людвелл, а не те, як і ким. Чому «Це дуже незвичайно, коли вони вбивають білу людину. Дуже незвичайно. Як і всюди гангстери, вони ніколи не шукають непотрібних неприємностей. А вбивство білої людини в Гонконгу - проблема з великим T, містер Харрінгтон. Тигри, мабуть, у них була дуже сильна мотивація”.
  
  
  Нік мовчки погодився. Йому самому хотілося б знати чому. Але тільки Людвелл міг сказати йому про це – а Людвелл знаходився на столі для розтину, його права рука була відсутня.
  
  
  Він спитав Смайта про руку.
  
  
  «Один із їхніх своєрідних товарних знаків», - пояснив інспектор. Іноді вони залишають на жертві грубе зображення тигра, або, можливо, просто відбивну, ідеограф, що означає тигра, але іноді вони беруть праву руку. Можна сказати трохи китайської психології. Дуже ефективно з кулі та селянами. .
  
  
  «Більшість китайців, особливо бідні та неосвічені, дуже бояться отримати каліцтва. Вони чинитимуть опір ампутації, наприклад, ціною своїх п'ятьох дітей. Вони хочуть, щоб їх поховали на китайській землі, і хочуть, щоб їх поховали цілком. Вони вірять, що якщо частина з них зникла, їх дух не зможе заспокоїтися - їхнім привидам доведеться блукати світом у пошуках зниклої руки чи ноги чи чогось ще. Цим користуються тигри”.
  
  
  Посмішка інспектора була похмурою. «Тож дуже ефективно. Коли тигри дійсно хочуть посіяти жах, вони беруть шматочок жертви і кидають його в гавань, де його примара ніколи не зможе знайти його, тому що риба його з'їсть».
  
  
  Вони не скалічили Боя. Нік знав чому. Все було просто. Вони не були впевнені, що він зрозуміє, що це означає. Ви не можете налякати людину, якщо вона не розпізнає зовнішні ознаки терору.
  
  
  Інспектор викинув сигару та закурив нову. «Схоже, ми трохи відхилилися від теми, містере Харрінгтон. Давайте продовжимо. А тепер, і я хочу, щоб ви добре подумали, чи можете ви придумати якусь мислиму причину, з якої вашого друга слід було вбити тонгам? сказав вам щось, чи ви чули щось, щось взагалі, щоб вказати, що він був замішаний з такою справою? "
  
  
  Тепер розпочнеться справжня брехня.
  
  
  "Немає на обидва питання", - сказав Нік Картер. «Як я вже казав вам, інспекторе, я цілком у невіданні щодо всього цього. Я нічого не знаю. Зовсім нічого".
  
  
  Смайт кивнув головою. Ти сказав мені, що не бачив Людвелла задовго до минулої ночі?
  
  
  "Вірно." Нік пояснив випадкову зустріч із Ладвеллом на Натан-роуд. «І звідси, – криво подумав він, – все це сталося. Танці у крикетному клубі. Міріам Хант. Сві Ло. Мертвий кулі-рикша. Хлопчика вбито. Тепер Ладвелла розрубано на частини. Він сам на килимі, і йому загрожує неминуча небезпека, що під його ліжком знайдуть тіло і, що ще гірше, його прикриття розлетиться до дідька. Назвіть це причиною та наслідком, ланцюжком подій або просто Долею, що кидає завантажені кістки. Називайте це як хочете, все це перетворилося на один смердючий безлад!
  
  
  Інспектор Смайт по-своєму був невблаганний, як Хоук. Його блакитні очі були такими ж холодними, як мармур, коли він дивився на Ніка. «Отже, раз ви давно не бачили Людвелла, він міг бути замішаний майже у всьому, а ви б цього не впізнали?»
  
  
  Нік повільно згідно кивнув. «Я вважаю, він міг би. І якби він був... замішаний у чомусь, як ви висловилися, - я не думаю, що він сказав би мені про це. Ми не були такими близькими».
  
  
  «Хм… так. Звісно. Навряд чи".
  
  
  Смайт раптово взяв новий курс. «Як я сказав вам, ми вважаємо, що це була жінка, яка зробила анонімний дзвінок. Чи означає це щось для вас? Щось взагалі?»
  
  
  Кіллмайстер ввічливо глянув на нього. Ні. Чому це має бути? Боб, мабуть, знав багато жінок. З того небагато, що ми говорили, я зрозумів, що він був у Гонконгу досить давно».
  
  
  Смайт погладив свій лисаючий лоб пальцем. «Так. Розумієш, це один із найзагадковіших аспектів цієї справи. Ми, я, не думаємо, що хтось із «Тигрів» дзвонив чи велів подзвонити. Вони, звичайно, мають жінок-членів».
  
  
  Нік подумав про Сві Ло і про те, як багато він про неї не знає. То була можливість дослідити. Пізніше.
  
  
  "Це не мова тонгів", - говорив Смайт. "По-перше, вони хотіли б, щоб якнайбільше людей побачило тіло. У цьому, е-е, стані. Ось чому вони залишили його в старому будинку, де його побачило б якнайбільше китайців, знаючи, що це страта тигрів .- смерть білої людини особливо вразить їх - і пройде ще багато часу, перш ніж у когось вистачить сміливості викликати поліцію. Зазвичай ми могли б не знайти це тіло протягом двох чи трьох днів».
  
  
  Нік сказав: «Отже хтось хотів, щоб його знайшли негайно. І хотів, щоб я був пов'язаний із ним».
  
  
  Смайт знову потер лоба. «Так могло б здатися, містере Харрінгтон».
  
  
  Увійшов сержант-китаєць у бездоганній і згладженій формі, з блискучими срібними гудзиками. Він відсалютував Смайту та поклав якісь папери на стіл. Нік дізнався про свій паспорт. Він бачив, як сержант ледь помітно кивнув начальникові.
  
  
  Сержант пішов, і Смайт підштовхнув папери до Ніка. «Здається, ваші папери гаразд, сер. Але якщо ви не заперечуєте, є ще кілька запитань.
  
  
  Нік розслабився у кріслі. Він подолав першу перешкоду. Принаймні вони не збиралися його утримувати. Це означало, що вони не надіслали групу для обшуку яхти і не знайшли тіло Боя. Він пропотів від цього.
  
  
  Він сказав, що зовсім не проти.
  
  
  Інспекторові підійшла ще одна сигара. «Учора містер Ладвелл здавався нормальним? Вчора ввечері, коли ви двоє ходили на танці у Крикетному клубі, він здавався чимось стурбованим? Засмученим?
  
  
  «Ні», - збрехав Нік. «Принаймні я нічого не помітив. Він здавався абсолютно нормальним».
  
  
  «А потім – ви двоє разом пішли з клубу?»
  
  
  Тут потрібна обережність. Нік сказав правду.
  
  
  . Людвелл просто зник, і Нік запросив Міріам Хант на вечерю, а пізніше – на Корсар.
  
  
  Блакитні очі моргнули при згадці імені Міріам Хант. Але інспектор тільки сказав: «О, так, міс Хант. Дуже мила дівчина. Чудово працює тут. Я зустрічався з нею при нагоді. Я швидше заздрю вам, містере Харрінгтон».
  
  
  "Ти б не став, - сказав собі Нік, - якби знав кінець історії". Він узяв свій паспорт та документи та сховав їх у кишеню куртки.
  
  
  Інспектор Смайт підвівся і обійшов стіл. «Ми, звичайно, передамо тіло до американського консульства якнайшвидше. Я не знаю, коли це буде, але гадаю, вони зроблять все необхідне. Я триматиму вас у курсі, якщо ви начебто, хоча, можливо, ви самі захочете зайнятися цим, якщо він був вашим другом? "
  
  
  «Так, – сказав Нік. «Я цим займатимуся. Насправді я піду в консульство, коли піду звідси. Невелика річ. Але я впевнений, що вони з усім упораються».
  
  
  Так і було. З максимальною обачністю. Прикриття Людвелла тепер залишиться непохитним, назавжди, без жодної згадки про його минуле в ЦРУ. Консульство з міркувань безпеки не впізнає, і ніхто з тих, хто знає, не заговорить. Людвелла відправлять назад до Штатів як дрібного клерка, який, на жаль, зазнав невдачі. Кінець справи.
  
  
  Але це ще не кінець. Кіллмайстер тепер це знав. Під час свого недовгого перебування у цьому офісі він ухвалив рішення. Він обурювався не так смертю, як її манерою - розрубаний на шматки чоловік і кинута рука в море. То була брудна смерть, і Боб Ладвелл був гарною людиною. Його смерть у поєднанні з жорстоким вбивством дитини відвернула Ніка від його звичайної дисципліни та спокійного професіоналізму. Вони, він чи вона, будь-хто, збиралися платити!
  
  
  Він вирішив абсолютно безповоротно і майже не усвідомлював цього.
  
  
  Інспектор простяг руку. «Я повертаю вам ваш паспорт, містере Харрінгтон, але попрошу вас поки не залишати Гонконг. Без особистого повідомлення мені можуть виникнути й інші питання.
  
  
  Вони потиснули один одному руки. Рука Смайта була сухою та холодною, а хватка – напрочуд сильною.
  
  
  Нік сказав: "До речі про питання, інспекторе, можу я задати пару?"
  
  
  Смайт моргнув. "Звичайно. Що б ви хотіли знати?"
  
  
  Нік притулився до дверей, його велике тіло було ліниво, його гладенькі м'язи були приховані за надто великим жакетом та брюками. Іноді йому подобалося, що незнайомці думали, що він трохи в'ялий.
  
  
  Він сказав, із засудженою усмішкою, мирянина, що питав, мабуть, дурне питання: «Ця личина «Червоного тигра», інспектор – у них має бути лідер? Чи лідери?
  
  
  Смайт повернувся за стіл. Його посмішка стала трохи нерухомою. Чи було насторожено?
  
  
  «О, так, - відповів він. «У них справді є лідер. Я можу сказати, що справжній ублюдок. Його звуть Джеймс Пок. Джим Пок, його друзі звуть його. Якщо він має друзів. Не те щоб вони йому потрібні – він чудово обходиться без них. Він найбагатший китаєць у Гонконгу. Мешкає на вершині гори. Живе, як кривавий султан! "
  
  
  У голосі інспектора пролунала гіркота.
  
  
  Нік сподівався, що це звучить безнадійно дилетантськи та невизначено. Він сказав: «Чому ви не можете його втягнути? Хіба ці тонгани, ці вбивці не вбивають без наказу згори?»
  
  
  Він уважно стежив за Смайтом. Чоловік узяв зі столу свою чванливу палицю і пограв із нею. Його кісточки навколо цієї маленької палиці побіліли.
  
  
  «Містер Харрінгтон, – сказав нарешті інспектор, – я не думаю, що ви цілком розумієте. Звичайно, Джим Пок наказав про смерть вашого друга. Або його лейтенант, людина на ім'я Хуанг, це зробив. Всі кулі в Гонконгу знає це зараз. Але вони не знають, чому, як і ми. І поки ми не дізнаємося чому, і у нас не буде можливості відстежити мотив, було б великою тратою часу затягнути Джима Поки і задати йому. У будь-якому випадку, наскільки мені відомо, він зараз у Червоному Китаї. У нього багато справ із червоними, Джіме. Але ми ніколи не зможемо його зловити. Нам ніколи не зловити його ні в чому. У нас є час від часу кілька дрібних сошок, деяких ми садимо у в'язницю, а іноді й вішаємо одну, але не чіпаємо Джима Поки. Він слизький, як змія. Але я все ще маю надії. А тепер, містере Харрінгтон, якщо ви мене вибачите, я повернуся до роботи. На жаль, ваш бідний друг не єдиний під рукою. Трупів у Гонконгу завжди удосталь.
  
  
  "Цей Джим Пок", - запитав Нік. Його тон був м'яким. "Я думаю, ви знаєте, де він живе, інспекторе?"
  
  
  Тепер у погляді інспектора стала помітнішою настороженість. Його тон був різким. "Звичайно я знаю. А ви не знаєте, сер. Краще так тримати. Ви не маєте нічого спільного з Джимом Поком, взагалі нічого. Він наша проблема».
  
  
  "Звичайно", - сказав N3. «Звичайно, інспектор. Мені просто було цікаво. Вибачте».
  
  
  Інспектор утомлено відклав сигару, яку збирався прикурити. Коли він заговорив, його голос був холодним. «Містер Харрінгтон! Я хочу, щоб ви дещо зрозуміли досить ясно. Я ще мало знаю про вас – я дізнаюся більше – і, можливо, в цьому попередженні немає потреби, але я його зроблю. Я не хочу, щоб хтось втручався у цю справу. Зважаючи на те, що я бачив про вас, я не думаю, що ви були б настільки зухвалими і дурними, щоб виявити особисту зацікавленість у помсти за свого друга. Але якщо це те, що у вашому розумі – не треба! Я кину тебе в найглибшу в'язницю, що маю.
  
  
  «У нас досить специфічні проблеми в Гонконгу, містере Харрінгтон, і у нас їх багато. У нас є проблема з незаконним золотом, проблема з наркотиками і страшенно складна проблема з біженцями. У нас більш ніж велика проблема, повірте мені. Мені не хотілося б думати, сер, що ви збираєтесь їх додати. Я ясно висловлююся, містере Харрінгтон? "
  
  
  «Дуже ясно, – сказав Нік Картер.
  
  
  По дорозі до пристані порома Нік не став перевіряти свій слід. Смайт, звичайно, приставить до нього чоловіка, і він, безперечно, буде гарною людиною. У всьому цьому пульсуючому людстві не варто було намагатися його виявити.
  
  
  Пором збирався йти. Нік ледарював на лавці біля поруччя поруч із стародавнім китайським джентльменом і міркував про стрімкий потік запізнілих. Хто з них був людиною Смайта? Хто був людиною Тигра? Вони також переслідуватимуть його. Ще один, подумав він, і це буде справжній парад. Він запитував, чи знають вони один одного, шпигун Тонга і шпигун поліції. Чи дізнаються вони, що обидва переслідують одну й ту саму людину? Нік посміхнувся. Якби вони погодилися співпрацювати, вони б заощадили багато шкіри для взуття та сил.
  
  
  Коли пором виїхав у жовті води гавані, долаючи шалений потік валла-валласів, джонок, буксирів та сампанів, Нік визнав, що його позиція була дещо двоякою. Тигровий Тонг сказав, йди до заходу сонця. Копи сказали, не залишайте Гонконг. Що робити чоловікові?
  
  
  Зникни. Зник, як старий агент, яким він був. Складіть намет і тихенько йдіть геть. На острові, або в Коулуні, або на Нових територіях було багато укриттів. Це не повинно бути надто складно. Але час має бути підходящим. Абсолютно вірно. Коли пором пришвартувався, він підійшов до американського консульства та попросив показати йому одну людину. Цій людині Кіллмайстер промимрив слово і число. Трохи згодом чоловік переглядав кодову книгу. Потім чоловік кивнув, усміхнувся і провів Ніка в дуже маленьку кімнату, в якій не було жодних інших меблів, крім столу, стільця та червоного телефону. На столі лежало з півдюжини олівців, загострених до списа, і одноразовий блокнот. Кошик для сміття під столом був забезпечений прорізами нагорі та електричним подрібнювачем.
  
  
  Чоловік вказав на дзвінок біля дверей. "Зателефонуй, коли закінчиш". Він вийшов і замкнув двері ззовні.
  
  
  N3 сів у крісло і довго дивився на червоний скремблер, перш ніж взяв інструмент. Він ризикнув і це знав. Хоук може погодитися. Його начальник міг бути дуже запальним і часом старанним, і він був категорично проти будь-якого дублювання служб. Яструб міг просто надати йому прямий негативний наказ.
  
  
  У такому разі, сказав собі Нік, йому просто доведеться не підкоритися цьому прямому наказу. Тепер він ухвалив рішення, і навіть Хоук не збирався його зупиняти.
  
  
  N3 зітхнув і почав набирати номер. Це буде прямий скремблер до офісу Хока.
  
  
  Нік подумав, що йому потрібна інформація більше, ніж дозвіл Хоука. Інформація, яку міг отримати для нього тільки Хоук, - якби він це зробив. Його бос був короткий з бюрократизмом, коли він заважав йому, і він знав усі кути.
  
  
  Він закінчив набір і почав чекати. Він повинен не забути попросити Хоука перевірити Міріам Хант. Краще не згадувати Сві Ло. Він все одно сумнівався, що у Вашингтоні є щось про Ло. Мабуть, нічого про Міріам Хант, але він не міг не помітити цього.
  
  
  Нік глянув на годинник. Досі рано. Багато часу, якщо на борту яхти нічого не пішло не так. У будь-якому випадку він не міг рухатися до настання темряви, до того часу не міг позбутися тіла Боя. Але він повинен був бути поряд, завжди бути поряд, щоб стежити за тим, що відбувається.
  
  
  Кіллмайстер співав свою маленьку французьку мелодію. Гарячий гнів покинув його. На зміну йому прийшла холодна лють, яка була більш терплячою і смертоносною, ніж будь-коли була його лють.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  Найдивовижніша русалка
  
  
  
  
  
  Нік Картер приїхав на валла-валлу до Корсара. Це був страшенно важкий бій, але він переміг. Хоук сильно протестував на його бажання тягати каштани ЦРУ з вогню. За його словами, ЦРУ здатне обпекти собі пальці. Нехай вони з цим і впораюся. У будь-якому випадку щось ось-ось спалахне в Італії, і Ніку краще повернутись і ...
  
  
  N3 виявив те, що йому було монументальним тактом і терпінням. Він не думав, що ЦРУ зможе це впоратися. Не лише зараз. Насправді, наполягав він, йому краще взяти на себе відповідальність та закінчити справи. Це було дуже важливо і терміново. У цьому він присягався своєю професійною честю. Він, звичайно, не приховав справи, розповівши Хоуку всю правду.
  
  
  Його бос, який дуже опирався дракон, нарешті дав дозвіл. Він був хитрим старим і добре знав свого кілера номер один. Він відчував, що Нік все одно зробить цю роботу, з дозволом чи ні. Він пообіцяв привести колеса у рух і зібрати всю можливу інформацію. Він зателефонує Ніку на «Корсар», якнайшвидше.
  
  
  Коли валла-валла наблизився до Корсара, Нік з полегшенням побачив, що сампан зник. Вахта нарешті відправила їхніх дівчат на берег. На яхті не було жодних ознак активності. Добре. Філіппінці, мабуть, знову заснули, і було сумнівно, що хтось із решти команди повернеться до заходу сонця. Капітан, швед на ім'я Ларсен, мабуть, був п'яний десь у Ван Чай. Бен Мізнер попередив його про капітана.
  
  
  Нік заплатив жінці-сампанові і піднявся на борт. Він лише випадково глянув на джонку, пришвартовану приблизно за 200 ярдів від Корсара. Випадковий погляд - все, що йому було потрібно, і, у будь-якому разі, він на це чекав. Тигр Тонг був на роботі. Джим Пок міг бути в Червоному Китаї, як стверджував інспектор, але його хлопчики продовжували працювати.
  
  
  З великою байдужістю Нік продовжував свої справи. Він приготував собі коньяк і газировку і, розвалившись на кормі, покурив довгі сигарети і справляв враження людини, що глибоко замислилася. Яким він був. Іноді він ловив відблиск сонячного світла на склі з джонки. Вони уважно спостерігали. У якомусь сенсі, подумав Нік, це могло б спрацювати на його користь.
  
  
  Він потай вивчав джонку. Це було новеньке і вочевидь не робоче судно. Це було схоже на одну з джонок, побудованих для експорту до Штатів. Вони відправляли їх у вантажних судах. У ній були б усі зручності, яких вимагають американці. Він також матиме потужний прихований двигун. Зроблена з бірманського тику, вона, мабуть, коштувала невеликий стан. "Джим Пок міг собі це дозволити", - подумав Нік, дивлячись, як на єдиній високій щоглі джонки майорить прапор з червоним тигром. У Джімі теж немає нічого тонкого. Він вірив у виставлення напоказ своєї мітки!
  
  
  Нік випив дві чарки і спустився вниз. Він пішов уперед і перевірив філіппінців. Обидва спали і хропли, змучені випивкою. У кімнатах однаково пахло дешевими парфумами, дешевим рисовим вином, дешевими сигаретами та дешевими жінками. Нік зітхнув і пішов на корму. Принаймні вони були живі.
  
  
  Він перевірив під ліжком. Хлопчик спав спокійно. Ригор тільки-но почав виявлятися. Маленьке тіло померло, мізерне тіло, здавалося, обрушилося на крихітні кістки. Він виглядав нескінченно кволим і жалюгідним. Нік не заплющив очі хлопчику. Він зробив це зараз.
  
  
  Зачинивши двері та порти, він знову перевірив свою зброю. Цього разу він тримав їх напоготові. Він не думав, що йому доведеться стріляти з Корсара, але краще було б бути готовим.
  
  
  Погляд на годинник сказав йому, що це буде довгий нудний день. Лише дванадцять. Він відчував жахливе нетерпіння, неспокійне занепокоєння. Як тільки Кіллмайстер почав щось, йому дуже хотілося взятися за справу, щоб з цим покінчити. Але тепер він повинен почекати аж до темряви. Тоді він зробить свої останні приготування.
  
  
  Він роздягнувся до шортів і розтягнувся на ліжку. На даний момент у замкненій спальні було досить безпечно. У нього залишався час до заходу сонця, якщо Тигрові Тонги дотрималися свого слова, а він думав, що вони його триматимуть. Вони не хотіли більше неприємностей. Вони просто хотіли, щоби він пішов.
  
  
  Посмішка Ніка була дуже слабкою, дуже холодною. Він покаже їм неприємності!
  
  
  Він нехтував йогою протягом останніх кількох днів і тепер почав попереднє глибоке дихання, поступово занурюючись у позу шавасани повного розслаблення. Він не хотів досягати трансу - хоча він так далеко просунувся в йозі - а просто хотів дати відпочинок своєму тілу і очистити свій розум перед випробуваннями. Поступово рухи його величезних грудей сповільнилися, його худорляві риси обличчя розслабилися, але не пом'якшилися, повіки опустилися, щоб приховати очі, які могли бути жорстокими, або ніжними. Хоук, давним-давно у надзвичайній ситуації, натрапив на Ніка Картера в такому стані. Він, як заприсягся Хоук, виглядав як мертвий лицар у стародавньому нормандському соборі.
  
  
  Було вже після чотирьох, коли Нік прокинувся без вагань, миттєво насторожений, знаючи, що йому треба робити. Він стояв під крижаним душем п'ять хвилин,
  
  
  та не одягався. Натомість він одягнув чорні плавки, думаючи, що міг би обійтися без одягу для аквалангу, але його не було. Це його мало турбувало. Він міг пропливти 20 миль, не втомлюючись. Він міг залишатися під водою понад чотири хвилини. Плавання до берега мало стати найлегшою частиною цієї справи; Важливим був час. Час і димова завіса, яку він мав намір покласти.
  
  
  У Кіллмайстра завжди була звичка нишпорити по своєму оточенню, де б і чим воно не було в даний момент. Під час подорожі з Маніли він нишпорив Корсаром. Він досконало знав планування яхти. Тепер він знову пішов уперед, уникаючи каюти команди, до складського приміщення на носі корабля.
  
  
  Він знайшов великий брезент і моток волосіні на чверть дюйма. Вони б представили для Боя саван. Тепер йому потрібна була вага. Щось справді важке. Він знайшов невеликий якір вагою близько 150 фунтів. Його ніколи не використовували; сіра фарба була ще свіжою та блискучою. Нік закинув його на плече і повернувся на корму.
  
  
  Знову замкнувши себе, він поклав маленьке тіло в брезент, поставивши якір біля ніг, і надійно обернув полотняну труну. Працюючи, Нік гадав, чи була дитина хорошим буддистом. Можливо, ні. Бій, мабуть, не особливо відрізнявся цим, і він ніколи не матиме можливості досліджувати життя зараз. Нік вирішив, якщо буде можливість, запалити свічку для дитини в якомусь храмі. Це було найменше, що він міг зробити.
  
  
  Покінчивши із брезентом, він відкрив ілюмінатор. Зі сходу насувалися сутінки. Це буде недовго. На джонках та сампанах уже блимали габаритні вогні. Пором тягся, як нитка, що рухається, жовтих намист.
  
  
  Нік взяв листа Боба Ладвелла і відкрив його. Він не очікував від цього особливої допомоги і мав рацію. Людвелл сказав правду – це не мало жодного відношення до справ ЦРУ. Він переглянув коротку записку.
  
  
  Дорогий Нік: Якщо ти це прочитаєш, я, мабуть, помру. У додатку ви знайдете страховий поліс, бенефіціаром якого є моя дружина Лора. Це за двісті тисяч доларів, і мені довелося заплатити пекельну премію! Я не дуже впевнений у компанії, та й взагалі ви знаєте, що таке страхові компанії. Я, ймовірно, порушую клятву і контракт із ЦРУ, можливо, навіть із безпекою, але я твердо впевнений, що про Лору та дітей подбають. Якщо мене вб'ють під час виконання службових обов'язків, ЦРУ, звичайно, ніколи не визнає мене, і компанія може спробувати провести мене. У будь-якому випадку буде величезна тяганина. Ви наймете адвоката та простежите, щоб Лора забрала гроші? Лаура оселиться з вами, коли збереться. Твій друг Бобе. PS – Сподіваюся, ви ніколи цього не читали!
  
  
  Нік глянув на товстий, схожий на пергамент, страховий поліс із дрібним шрифтом. Hong Kong Life Assurance, Ltd. належить японцям, базується у Лондоні та Гонконгу. Його усмішка була слабкою. Можливо, вже ніч, а може й ні. Доведеться почекати.
  
  
  Він підійшов до письмового столу в кутку спальні і поклав коричневий конверт у нижній ящик із ключем. Він викинув ключ у ілюмінатор. Інспектор Смайт та компанія збиралися обшукати цю яхту, без сумніву, але він сумнівався, що вони відчинять скриньку. Дуже правильно. Якщо, звичайно, вони не думали, що Нік ховається у ящику. Він посміхнувся жалюгідному жарту і підійшов до ліжка. Було майже зовсім темно.
  
  
  Він одягнув замшеві піхви на праву руку і прибрав Хьюго. Він роздягнувся і поклав маленьку газову бомбу П'єра у металевий контейнер між ніг. Він висів там, як третє яєчко. Ці двоє мають безпечно бути на місці. Щодо Люгера він не був такий впевнений. Він не хотів втрачати Вільгельміну. Вона ніколи йому не пробачить.
  
  
  Він загорнув «Люгер» у клейонку разом із важкою пачкою гонконгських доларів та доларів США.
  
  
  N3 вимкнув вогні у каюті. Порти сяяли люмінесцентними діорамами Коулуна. Він не міг довго чекати на дзвінок Хоука.
  
  
  Телефон задзвонив. Нік досяг його одним довгим кроком. "Вітання. Тут Харрінгтон».
  
  
  Голос Хоука був металевим. Це був запис, який програвали у Вашингтоні. Яструб сказав: Procab femnull ... procab femnull ... Ось і все. Нік повісив слухавку.
  
  
  Продовжуйте. Кабель наступний. Жіночий нуль.
  
  
  Тож він мав знак «йти». Нік закурив і похмуро глянув на ілюмінатори, темніло з кожною секундою. Кабель наступний. Пекло! Тепер він марний. Прийде забрати його пізніше в консульстві - якщо він ще знадобиться. І якщо він ще живий.
  
  
  Нічого у Вашингтоні про Міріам Хант. Це було приблизно те, на що він очікував. Перевірка була лише запобіжним заходом, захистом від збігів і випадковостей.
  
  
  Нік погасив цигарку. Він зробив акуратну маленьку зв'язку його штанів, сорочки та светри. Він поклав клейончату плівку з люгером у вузол і змайстрував ремені з частини манільської волосіні, що залишилася. Одяг, звичайно, промокне, але це не мало значення. У Гонконгу ніколи не було по-справжньому холодно, та й його холод не турбував. Насправді Ніка Картера мало що турбувало, окрім дітовбивців та топірців.
  
  
  Він підняв покрите брезентом тіло Боя з такою легкістю, якби це була лялька – майже так воно й було, маленька мертва лялька – і вийшов із спальні. Він тримав кормовий корпус між собою та сторожовою джонкою, поки йшов уперед до носа правого борту. Він поклав брезент під одну з невеликих рятувальних шлюпок на яхті і спустився трапом до кают екіпажу. Філіппінці були б здивовані його появою, але тепер це мало значення. Йшлося про невелике відволікання.
  
  
  Тільки один із стражників прокинувся, позіхаючи, потираючи очі і перевіряючи, мабуть, дуже неприємний сон. Він дивився на Ніка з подивом і легким страхом - на цього величезного бронзового гіганта в чорному одязі з ножем, прив'язаним до його зап'ястя.
  
  
  Нік витяг чоловіка з ліжка одним легким рухом. Він усміхнувся, щоб заспокоїти моряка, який сам був трохи більшим, ніж хлопчик. Він вручив йому стодоларову гонконзьку купюру.
  
  
  "Слухай уважно. Виконуй накази. Роби це швидко і роби правильно, і коли знову побачу тебе, буде ще сотня. Добре? Ти прокинувся?"
  
  
  Чоловік тупо дивився на гроші в руці. Потім він посміхнувся. «Ну, сеньйоре Харрінгтон. Я прокинувся. Гроші, вона завжди змушує мене не спати».
  
  
  "Добре." Нік поплескав його по кістлявому плечі. «А тепер слухай уважно. Я хочу, щоб ти розбудив свого приятеля. Я хочу, щоб ти увімкнув габаритні вогні, вогні палуби, стільки вогнів, скільки хочеш. Я хочу, щоб ти і твій приятель бігали як божевільні, розуміли і поводитися так, ніби ми збираємося відплисти..."
  
  
  Чоловік роззявив рота. «Пливіть, сеньйоре? Але ми не можемо. Капітан та інші, вони ... »
  
  
  «Заткнися та слухай! Насправді ти не збираєшся пливти. Але поводься так, ніби готуєш яхту. Бігай, свистячи і кричачи, тощо. Коли ти встаєш на якір, ти маєш мати певну роботу. Зроби це. Просто так, щоб ти виглядав зайнятим, робив багато шуму – і показував багато вогнів. Тепер ти зрозумів? "
  
  
  Чоловік почухав у потилиці, і на мить Нік подумав, що він збирається подати знак заперечення, але він посміхнувся і сказав: «Так, сеньйоре. Якщо ви цього бажаєте. В який час? Зараз?»
  
  
  Нік глянув на годинник AX на своєму зап'ясті. "Не зараз. Рівно за десять хвилин. У тебе є годинник?
  
  
  Чоловік простяг руку. "Sί."
  
  
  "Добре. Пам'ятай, залишайся тут рівно на десять хвилин. Тоді зроби, як я сказав тобі».
  
  
  Матрос потер рукою своє сальне волосся. Він був розумнішим, ніж виглядав. "Як довго ми це робитимемо, сеньйоре? ..."
  
  
  «П'ятнадцяти хвилин має вистачити». Нік вислизнув зі сталевих дверей.
  
  
  Швидко зараз. Йому довелося спуститися у воду, кинути тіло Боя і встановити якомога більшу відстань між собою та яхтою, перш ніж щось почало шуміти. Він кинув погляд на джонку, рухаючись уперед правим бортом. Вона легко пливла у гавані, показуючи всі свої фари. Нік подумав, чи не точили вони сокири у цій темній хатині.
  
  
  Він збирався опустити тіло над цибулею, обережно тримаючи його за мотузку, бо не хотів бризок, коли почув сплеск. Дуже м'який сплеск, більше схожий на бриж, але безпомилково це звук людини, що пливе. Хтось прямує до корми та якірного ланцюга?
  
  
  Нік підняв тіло і знову сховав його під рятувальну шлюпку, його обличчя скривилося в мерзенній усмішці. Tiger Tong не марнував часу, чи не так? Що ж, два тіла не викличуть затору в цій давній гавані Гонконгу. Він бачив їх так багато.
  
  
  Пружинний механізм тихенько захихотів, коли стилет ковзнув у його руку. Босі ноги не видавали жодного звуку, коли він зайняв позицію прямо над люком правого борту. Будь-який зловмисник перескочить через поручні саме тут. Нік скорчився в темряві і почав чекати.
  
  
  Корсар обережно обернувся до її ланцюга. Пролунав слабкий металевий скрегіт і важке дихання. Нік звалився на палубу. Проходив ще один пором, і хоч він був на певній відстані, він все ще кидав віяло світла в бік Корсара.
  
  
  Фігура в розмитому силуеті на тлі далеких вогнів порома швидко і злагоджено перемахнула через поручень. На лезі ножа блиснуло світло. Жарт босих мокрих ніг, потім тиша. Нік почув, як капає вода.
  
  
  Він увійшов, тримаючи стилет у лівій руці, його права перетворилася на вертоліт. Його нога зашурхотіла по вимитій палубі. Він почув зітхання переляку, і темна постать обернулася до нього. Спалахнув ніж. Нік вибив ножа одним ударом своєї великої руки і продовжив, щоб заколоти людину і потягнути її вперед на стилеті. Не повинно бути звуку.
  
  
  Його нерви, його м'язи відреагували раніше, ніж мозок. Тут щось не так! Його пальці намацали м'які груди, соски застигли від холоду. Жінка!
  
  
  Нік упустив стилет. Він затиснув їй рота рукою і притиснув звивається жінку до своїх м'язистих грудей.
  
  
  Це справді була жінка. Вона була молодою жінкою, її волога шкіра була твердою та гладкою, як тюлень. Гнучка, добре складена та дуже оголена молода жінка.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  Сироти з гавані
  
  
  
  
  
  Тепер Нік тримав її в ведмежих обіймах, притискаючи її стрункий вологе тіло до його великого. Вона перестала боротися з ним, обм'якла в його шалених обіймах, її відкритий рот важко дихав: «Ф… друже! Не вбивай мене! Людвелл!
  
  
  Він розслабився настільки, щоб не зламати тонкі кістки. "А як щодо Людвелла? Брехня, і ти мертва!"
  
  
  Слова лилися з неї. Хороша англійська зі слабким американським акцентом. Очевидно, вона провела якийсь час у Штатах. Це нічого не означало. Смайт сказав, що тигри використовували жінок.
  
  
  "Я знала його", - задихалася вона. «Клянусь! Я працювала з ним. Він мав приїхати до Китаю минулого тижня. Він не приїхав. Я приїхала до Гонконгу, щоб знайти його, але було надто пізно. Я бачила, як його забрали, а потім його було вбито. Я бачила тебе з ним. Я прийшла просити тебе про допомогу».
  
  
  Нік посилив хватку. Дівчина видала м'який крик агонії. "Ти, Він", - прогарчав N3. «Зізнайся. Тебе надіслали Тигри. Зізнайся! Зізнайся, і я залишу тебе живою. Я добросердний». Часу було так мало. Будь-якої хвилини філіппінці виконуватимуть свої накази.
  
  
  Вона спробувала огризнутися у відповідь, і це йому сподобалося. Він трохи послабив хватку, і вона спробувала вдарити його своїми кулачками. «Дура! Я не вони! Але я не можу гаяти часу - убий мене або допомагай мені, або відпусти шукати допомоги в іншому місці».
  
  
  Нік відпустив її. Вона знала, що Людвелл мав виїхати до Китаю і не поїхав. На даний момент цього було достатньо.
  
  
  «Ви нікого не шукатимете», - грубо сказав він. «Слухай. Повертайся у воду і чекай на мене біля якірного ланцюга. Спокійно. Ми повинні забиратися звідси швидко. Ідіть!»
  
  
  Вона зупинилася, аби підібрати ніж. Нік настав на нього босою ногою і відштовхнув її. "О ні! Я подбаю про це. Іди».
  
  
  Вона зникла через перила. Нік перекинув ножа через борт навпроти. Він забрав Х'юго і сховав його у піхвах. Пісок тепер швидко біг крізь скло годинника. Він повернувся до рятувальної шлюпки, взяв тіло та перекинув його за борт на мотузці. Коли воно торкнулося води, він легко відпустив його. Сплеску не було, тільки ссання і булькання, коли маленький вузлик упав униз. Якір надовго затримає Боя.
  
  
  N3 одним легким рухом переступив через поручень, зачепився за фланець, що проходить під портами, потім упав і зачепився за фланець гачковатими пальцями. Він безшумно увійшов у воду.
  
  
  Дівчина чекала, чіпляючись за якірний ланцюг. Нік притулився губами до її вуха. «Починай плисти. На захід. У бік Сай Інпун. Іди першою і нічого не намагайся – наприклад, піти. Іди тихо, зупинись, якщо ми підійдемо надто близько до порома, сампану чи джонки». Як пізна думка: «З тобою все гаразд? Ти впораєшся?"
  
  
  Вона кивнула головою. Потім на палубі "Корсара" вибухнув пекло. Скрізь спалахували вогні, блискучі пальці дряпали темну поверхню гавані. Чути звук бігаючих ніг, пронизливий свист, гучні крики. Хлопчики безперечно цінували Ніка його гроші.
  
  
  "Пекло!" Нік підштовхнув її. «Пливи під водою прямо з носа».
  
  
  Він зробив глибокий вдих і пішов за нею. Він намацав її, відчув її наготу, потім зачепився пальцями за пояс тендітних трусиків, її єдиний одяг. Він тримав її так, на відстані витягнутої руки, відчуваючи сильний тупіт її ніг своїм. Він запитував, як довго вона зможе залишатися під водою. Він був гарний під водою чотири хвилини, але він не міг очікувати цього від неї. Не має значення, чи вдасться їм піти досить далеко, щоб уникнути Корсара. Увага спостерігачів за мотлохом буде прикута до яхти.
  
  
  Дівчина протрималася більше хвилини; потім він відчув, як вона повернулася нагору. Він пішов з нею, все ще міцно утримуючи її за гумку трусиків. Вони тихо прорвалися у воду, у добрих 50 ярдах від відбитого променя світла від Корсара. Все йде нормально. Він відпустив її трусики.
  
  
  Вона важко дихала, трохи кашляла і сплювала воду. Вона притулилася до нього, її руки лежали на його широких плечах, а її голі ноги обвилися довкола нього. «Т… тобі доведеться мені трохи допомогти! Моє зап'ястя - я думаю, ти зламав його, коли вдарив мене».
  
  
  Нік легко плив водою, підтримуючи її. «Нічого не вдієш, - сказав він. "Не хвилюйся через це. Я відбуксую тебе. А тепер більше жодних розмов. Дихай, і ми почнемо». Потім його осяяла думка. Можливо вона зможе допомогти. «Де твій одяг? Я маю на увазі, ти маєш базу, притулок, куди ми можемо піти?»
  
  
  "Мені ніде немає місця", - м'яко сказала вона, притулившись до його губ. Її дихання було солодким. «Я залишила свій одяг під пірсом у районі Ван Чай. Це були дрібниці - дешева сукня та пара взуття. Я думав, у нас буде час поговорити на яхті, що ви могли б мені дещо дістати».
  
  
  Не було часу пояснювати – турбувала джонка. «Тепер це не має значення, - сказав Нік. "Давай вибиратися звідси." На джонці спалахнув прожектор, і він почав досліджувати воду навколо Корсара. Ці виродки мало що упускали.
  
  
  Вона одразу вловила значення прожектора. "Хтось нас шукає".
  
  
  "Тільки мене. Давай поклади свою здорову руку мені на плече і тримайся. Розправся і постарайся тримати свої ноги подалі від моїх».
  
  
  Від Корсара до застарілих пірсів та пляжів Сай Ін Пун було дві милі. Сама відстань була дрібниця - Нік Картер міг пропливти 20 миль, не дихаючи важко. Секрет справді був у диханні. Як тільки ви освоїте це, плавати стане так само легко, як і ходити.
  
  
  Але дівчина була тягарем, незважаючи на всю її стрункість, і минуло добрих дві години, перш ніж вони зупинилися під самотнім і безлюдним пірсом у Сай Інпуні. Дівчина тремтіла і стукала зубами, чіпляючись за шпалу.
  
  
  Вона сказала. - "Мені так холодно!" «Так страшенно холодно! Хіба ми не можемо зробити щось швидко? Я не повинна захворіти - я просто не винна! Я ще маю роботу».
  
  
  N3 чіплялася за іншу поперечину, вкриту водоростями та черепашками, і намагалася побачити її обличчя. Навпроти них, біля сусіднього пірсу, пришвартувався старовинний іржавий волоцюга. Лампа на одній палубі відкидала слабке шафранове світло під причал. Проте він мало що міг про неї сказати, за винятком того, що її очі були величезними та темними, а зуби дуже білими.
  
  
  Його розум кидався. Він починав думати, що тепер може довіряти їй, ким би вона не була, ким би вона не була. Не дуже їй довіряти, звичайно. Ще немає. Але дозвольте їй сумніватися. Вона припливла до Корсару сама, вона щось знала про Людвелла і не намагалася втекти. На даний момент цього було достатньо.
  
  
  Він намагався підбадьорити її. "Почекай ще трохи", - сказав він їй. “Я знаю цей район. З настанням темряви там досить тихо, і довкола багато маленьких магазинчиків. Я лишу тебе тут і піду на пошуки їжі. Добре?"
  
  
  Вона здавалася зляканою. - "Дадай мені спокій?"
  
  
  «Доведеться. У мене в рюкзаку є одяг. Боюся, ви привернете трохи уваги, коли ходитимете голою. Я спробую дістати одяг і трохи їжі, і я незабаром повернуся. Ви». Вам краще залишитись тут. Я знаю, що там холодно і гидко, але безпечно. Правильно? "
  
  
  На його подив, вона засміялася. "Добре. Ви дійсно прихистите сироту, чи не так?"
  
  
  Нік поплескав її по гладкому плечу. Він відчував мурашки по шкірі. «Ми страшенно впевнені! А тепер почекай. Я повернуся, як тільки зможу».
  
  
  "Поспішайте!" Зуби стукали. «Будь ласка, поспішіть. Я оніміла вся».
  
  
  «Досить міцна дитина», - подумав Нік, пробираючись через смердючу, слизову воду до основи причалу. Він пробирався від палі до палі крізь морський бруд, побоюючись виступаючих шипів і битих колод. За запахом він довідався, що поблизу каналізація.
  
  
  Він знайшов хиткі сходи і піднявся нею. Іржавий портал біг пірсом. Кран відкидав яскраву тінь на складений вантаж. З корабля долинали голоси. Тьмяне світло горіло на баку. Немає проблем. Усі вони були п'яні чи розважали жінок, чи те, й інше.
  
  
  Нік швидко одягнувся. Його одяг промокли, взуття на ньому не було, але це не мало значення. Якби хтось помітив його, вони тільки подумали б, що він був п'яним моряком, що збився з дороги. Він перевірив стилет; "Люгер", тепер уже засунутий за пояс, светр якого був добре натягнутий поверх нього; та газова бомба між ніг. Він мав багато грошей.
  
  
  Він спустився з пірсу, спустився по причалу і піднявся гниючими дерев'яними сходами на Des Voeux Road. Голодний собака зіщулився при його наближенні, а пара кішок перестала битися і втекла. Інакше він нікого не зустрів. Його успіх був із ним. Тепер про нагальні потреби, а потім - це раптово вразило його, і він посміхнувся. Йому було куди піти! Сьогодні Суї Ло матиме пару непроханих гостей. Що може бути кращим, ніж у самому серці ворожої країни? Тому що тепер він знав – він був такий впевнений, що поставив би на річну зарплату – хтось захисник Суї Ло. Джим Пок.
  
  
  Це було обґрунтоване припущення. У таких питаннях N3 рідко помилявся. Все свідчило про це. Як було зручно, що Джим Пок був зараз у Червоному Китаї! Будда дозволив, щоб він залишався там деякий час.
  
  
  Він знайшов закуток і купив дівчині одяг та взуття для них обох. Недорогі гумові туфлі із загнутими вгору шкарпетками. Якщо господар у окулярах і бачив щось дивне у цій величезній мокрій людині з босими ногами, він тримав це при собі.
  
  
  В іншому магазині Нік купив справжні американські цигарки та велику пляшку рисового вина. У крихітному продуктовому кіоску він знайшов млинці, обгорнуті навколо пікантної гарячої свинини. Він купив чотири. Армія тримається на животі. Так що приховуйте сиріт.
  
  
  На зворотному шляху до пристані він пройшов повз універсальний магазин. У вікні був старий шкіряний ремінець на зап'ясті. Він увійшов і купив його. Він сподівався, що її зап'ястя насправді не зламано, але в цьому випадку йому доведеться самому накласти на нього шину. Вони не могли піти до лікаря. Тигри Тонга шукали його, і незабаром поліція Гонконгу шукатиме його. Він не залишив слідів.
  
  
  Повернувшись на причал, він залишив свої покупки в печері в купі пакунків. Він спустився сходами і тихенько свиснув. Її свист у відповідь повернувся, дуже слабкий. Нік увійшов у воду, проклинаючи її, і підійшов до неї. Вона все ще чіплялася за канат. Нік обійняв її тремтяче тіло. "Тепер все у порядку. У мене є їжа та одяг нагорі. Поїхали».
  
  
  Вона притулилася до нього, тремтячи і задихаючись. «Так холодно! Не думаю, що я могла б протриматися на хвилину довше».
  
  
  "У тебе все добре. Обійми мене за шию і тримайся. Остерігайся шипів та іншого».
  
  
  Він підняв її сходами. Вона стояла тремтячи, розслаблена, не намагаючись прикрити свої пружні груди. Нік упав навколішки і почав масажувати її довгі ноги, рухаючись вгору від щиколоток твердими, сильними пальцями. «Це може трохи зашкодити, але ми маємо повернути кров. Зробіть те саме зі своїми руками».
  
  
  Вона почала натирати руки. Нік повернув її і розім'яв її стегна, пружні сідниці. «Я мав купити товстий рушник», - сказав він. "Не думав про це".
  
  
  "Зараз мені краще", - сказала вона. Вона підтягла ноги під його руками, перевіряючи їх, і він відчув, як оживають гладкі м'язи. Він дружньо погладив її. «Я гадаю, ти виживеш. Одягайся і давай поїмо. Тоді ходімо. Нам поки що щастить, але я не хочу наполягати».
  
  
  Він купив їй чорний джинсовий костюм, спортивну сорочку та білий бюстгальтер. Про бюстгальтер згадав. Її груди були досить твердими та гострими, але трохи важкими для китаянки. Їй знадобиться бюстгальтер.
  
  
  Не кажучи жодного слова, вона сунула груди в чашки бюстгальтера і повернулася до нього, щоб обійняти його. Потім вона одягла толстовку з Дональдом Даком - вона була єдиною - і одягла костюм кулі. Вона засунула свої вузькі ніжки у гумові капці. "Попелюшка, нова версія", - пробурмотів Нік. "Вони підходять". Його власні були надто тугими.
  
  
  Дівчина села навпочіпки в традиційному китайському стилі. «Ви згадали про їжу? Я голодую».
  
  
  Нік простяг їй загорнутий у газету млинці. «З'їжте один, потім ми підемо. Ми можемо з'їсти решту на ходу».
  
  
  Вона відкусила млинець і з'їла половину, перш ніж подивитись на нього. «Ми справді в бігах, чи не так? Цікаво, чи біжимо ми від одного й того самого?»
  
  
  «Пізніше», - сказав Нік, набивши рота млинця. «Пізніше питання про інше. Прямо зараз – як вас звати?
  
  
  «Фан Су. Це моє попереднє ім'я. У Штатах я використовую Френсіс. Френсіс Суон. Кларк Харрінгтон - ваше справжнє ім'я?
  
  
  N3 навіть не моргнув. «А поки що це так. А тепер доїдай та заткнися. Я вигадав, куди ми можемо піти принаймні на сьогодні. Ми всі обговоримо згодом».
  
  
  Дівчина кивнула. «Я бачу, що ви звикли віддавати накази, містере Харрінгтон».
  
  
  "Я." - Нік допив млинець і витер рота газетою. «Ще одна річ – ви кажете, що знали Боба Ладвелла? Ви знаєте, як він був убитий і хто його вбив? Ви також знаєте, чому?
  
  
  «Так. Я це все знаю».
  
  
  Нік торкнувся її плеча. "Добре. А тепер перестанемо говорити. Я радий, що ми зустрілися сьогодні ввечері, люба. Ти мені дуже допоможеш».
  
  
  Вона була близько до нього, так близько, що її груди торкалися його великих грудей. У тьмяному світлі він побачив, що принаймні в цьому поганому світлі вона була прекрасною. У неї були карі очі з тінями під ними, ніс прямий, вуха маленькі і притиснуті до голови. У її голосі пролунала м'яка благання, коли вона сказала: «Я повинна довіряти вам, містере Харрінгтон. І ви мені. Є багато роботи, яку потрібно зробити, дуже небезпечна робота, і я не маю часу на неї. у відчаї. Дуже у розпачі! "
  
  
  «Тільки час від часу, — думав він, коли вони йшли з пірсу, — ви могли б сказати, що англійська не була її рідною мовою.
  
  
  Вони перетнули Des Voeux Road і піднялися вузькою вуличкою до Белчер-стріт. Нік упіймав таксі і пояснив йому дорогу. Тепер він міг закурити. Він розкішно вдихнув та відкинувся на сидіння. Нарешті все зрушило з мертвої точки.
  
  
  Але дівчина нерухомо сиділа поряд із ним. Її очі шукали його обличчя. «Ми йдемо на пік? Куди?
  
  
  "На віллу людини на ім'я Джим Пок".
  
  
  Він почув шипіння її вдиху. «Джим Пок! Але він, я маю на увазі, що я не можу туди піти – він…»
  
  
  N3 ввічливо глянув на неї. – «Я знаю, хто і що він таке. Я також знаю, що зараз він знаходиться в Червоному Китаї. Думаю, ти теж знаєш, Фань Су».
  
  
  За мить вона кивнула. «Так. Я знаю. Але я ще не розумію, навіщо ми йдемо на його віллу. Це небезпечно. Дуже небезпечно.
  
  
  «Життя небезпечне, – сказав Нік Картер.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  Undertong
  
  
  
  
  
  Нік відпустив таксі за три квартали від вілли. Погода знову ставала кислою, туманною, морозив холодний дощ. Вони мовчки йшли Харлех-роуд. Нік згадав того ранку, вбитого ним кулі, Боя і Людвелла. Загалом, це був пекельний день. Але, нарешті, він був у дорозі, і, якщо він точно не знав, куди йде, принаймні він рухався.
  
  
  На віллі було темно, якщо не брати до уваги кількох нічних вогнів. "Неважливо", - сказав він дівчині, коли вони обігнули будинок у внутрішній дворик. Вона трималася поруч із ним, поклавши маленьку руку йому на плече. "Це справді будинок Джима Поки?"
  
  
  Він кивнув головою. "Я присягаюсь. Це припущення, але має значення. Якби я знав свою Суї Ло – а я знаю».
  
  
  Її гарні губи стиснулися. «Вона живе небезпечно, твій друже. Небезпечно та марно». Він розповів їй дещо про Суї Ло в таксі.
  
  
  Двері кухні були замкнені. Нік вирвав пластиковий конверт із гаманця і, використовуючи пластик як зонд, висунув мову замка. Двері відчинилися. Він глянув на дівчину. "Давайте уточнимо одну річ, Фань Су. Я командую. Ло - моя стара подруга. Її характер і звичаї не стосуються вас. Якщо ви зустрінетесь з нею, я говоритиму. Ви будете ввічливі і дуже уважні., дуже тихо. Зрозуміло?"
  
  
  "Зрозуміло, містер Харрінгтон".
  
  
  Фань Су залишилася на кухні, поки Нік блукав по дому. Він намагався не вмикати світло і не вимикав нічне освітлення. Жодних слуг. Сві Ло, мабуть, була в місті. Тепер вона мала свою машину. Нік подумав, чим вона займається. Вона була пристрасною маленькою жінкою, і цього ранку він залишив її на самоті. Він скривився. Грати з таким захисником, як Джим Пок, було б небезпечно.
  
  
  Нік змусив дівчину прийняти тривалий гарячий душ, доки варив каву. У будинку були гарні віконниці та задерті всі штори. На даний момент він почував себе в безпеці. Люди Тигра, за відсутності самого Тигра, навряд чи подумали б зазирнути у лігво Тигра. Він виграв трохи часу. Небагато, але, можливо, достатньо, щоб розібратися в цьому і вигадати якийсь план.
  
  
  Вони сиділи у темній спальні, пили каву та курили. Нік Картер сказав: «Добре, Фань Су, почни говорити. Я спитаю, ти відповість. Як ти впізнала Боба Ладвелла? Чому?
  
  
  Вона була в образі тіні, що сидить, схрестивши ноги, на великому ліжку, в піжамі та щасливій куртці, що належить Сві Ло.
  
  
  «Я працювала з містером Ладвеллом упродовж кількох місяців. Ви знаєте, він був ЦРУ. Я головний агент Undertong у Гонконгу та на Нових територіях».
  
  
  "Хвилинку. Що таке Андертонг?"
  
  
  Вона сказала щось мандаринською, чого він не зрозумів. Він дізнався пекінський діалект, але зрозумів слів.
  
  
  "Це перекладається як підпілля", - сказала дівчина. «Під прикриттям – група опору. Як FFI або Maquis у Франції. Можна сказати, партизани, хоча ми недостатньо добре організовані, щоб боротися як партизани. Це прийде».
  
  
  Нік закурив і довго дивився на неї в полум'ї, що вагалося. Її очі зустрілися з ним, не здригнувшись. "Я думаю, ти брешеш", - сказав він. «Китайського підпілля немає. Комуністи надто добре організовані, їхня контррозвідка надто хороша, а ваші селяни не будуть боротися». Це була сума всіх знань, які він отримав із цього приводу. Його мало турбувала книга, думка Вашингтона. Він хотів, щоб вона відреагувала на його глузування.
  
  
  Вона спалахнула. "Це брехня! Наші люди будуть боротися - якщо їм дадуть зброю і правильно вестиму. Ми тільки почали, це правда, але ми рухаємося вперед. Це дуже небезпечно та дуже повільно. Пекінські агенти є скрізь... двійники та провокатори». Вона зітхнула у темряві. "Якщо ви агент Пекіна, я мертва жінка".
  
  
  Ніка похмуро посміхнувся. «Це ти, люба!
  
  
  Я маю повірити тобі на слово, що це не так. А тепер продовжуй. Як ви пов'язані із вбивством Людвелла? "
  
  
  "Насправді ні. Але він мав зустрітися зі мною минулого тижня в Китаї, але він не приїхав. На той час це була звичайна зустріч. Він мав принести гроші та інформацію».
  
  
  «Людвелл був касиром цієї операції?
  
  
  «Вважаю, що так, якщо ви так це називаєте. Він працював з нами один, наш єдиний контакт із ЦРУ».
  
  
  Мій Бог! подумав Нік. Не дивно, що бідний виродок нервував. Намагаючись влаштувати революцію у червоному Китаї, збудувати підпільний апарат сам!
  
  
  «Отже, він не з'явився минулого тижня. І що тоді?"
  
  
  «Багато чого сталося, - сказав Фань Су. «Дуже багато сталося, і це сталося дуже швидко. Головний червоний генерал дезертував та зв'язався з нами, з Андертонгом. Він хоче, щоб ми вивели його з Китаю. Я не мав часу зв'язатися з Лудвеллом. Це було моє рішення, і я вирішила спробувати. Потім я відправила повідомлення до Гонконгу, до Ладвелла, через нашу звичайну мережу. Він відповів, що приїде та допоможе мені вивести генерала. І що він принесе гроші чи щось із того, що вимагав генерал».
  
  
  Ця новина не здивувала Ніка. Китай був дивовижною країною. "Скільки грошей?"
  
  
  «Півмільйона доларів. Ладвелл мав внести сто тисяч готівкою як заставу».
  
  
  Нік подумав, що цього мало для високопоставленого китайського генерала, готового вільно говорити. ЦРУ ніколи не доводилося публічно звітувати про гроші. Та й AX теж.
  
  
  «Тоді навіщо ви приїхали до Гонконгу? Ви все це влаштували чи думали, що зробили. Ладвелл приїжджав за генералом. Мав гроші. Чому ви?"
  
  
  Небагато тиші. Він бачив, як вона знизала стрункими плечима. «Поїздка до Гонконгу для мене нічого не означає – у мене чудове прикриття. Гарні документи. Іноді я перетинаю кордон двічі чи тричі на тиждень, привозячи овочі на ринок. Я маю працювати на фермі недалеко від села Паоан, на Китайській стороні. Усі охоронці мене вже знають».
  
  
  Він був задоволений. «Проте, тобі насправді не треба було приходити. Я знаю про це - щоразу, коли ти переходиш дорогу, ти ризикуєш, використовуєш трохи удачі. Чому ти прийшла цього разу? Не бреши мені".
  
  
  «Я не брехатиму. Я не можу дозволити собі брехати. Мені надто відчайдушно потрібна твоя допомога. Я прийшла перевірити твого друга, Ладвелла. Я… я не зовсім йому довіряла. Не його мотивів, яке здібностям. Він багато пив та… ну я знаю, коли чоловік боїться».
  
  
  Зважаючи на те, що Нік знав про Боба Ладвелла, це мало сенс. «Ти мала рацію», - визнав він. «Колись Ладвелл був гарною людиною, але залишався там надто довго. Він заплатив за це».
  
  
  "Я знаю. Я бачила, як його забрали. Я нічого не могла вдіяти».
  
  
  Нік нахилився до ліжка. "Розкажи мені про це".
  
  
  «У мене був суворий наказ, – продовжила дівчина, – не намагатися зв'язатися з Людвеллом особисто у Гонконгу. Ні за яких обставин! Я навіть не мала дзвонити йому по телефону. Тому я пішла за ним, спостерігала за ним. Це було все, що я могла зробити. Я збирався порушити охорону, не підкорятися наказам, якщо він не дотримається свого слова, і піти за генералом. Найбільше мені були потрібні гроші. Генерал не прийде, доки вони не будуть у нього.
  
  
  «Ми ще подивимося, – сказав Нік. Він думав про далеке майбутнє, вже намагаючись сплести план у своєму витонченому мозку.
  
  
  "У тебе зараз немає грошей", - сказав він. «Можливо, у червоних тигрів».
  
  
  "Так." Вона здавалася збентеженою. «У Джима Поки є гроші. Або скоро будуть».
  
  
  «Може, він не доживе до цього, – сказав Нік. «Не звертайте на нього уваги. Ви йшли за Ладвеллом? Ви бачили, як тигри схопили його?
  
  
  «Так. Я ніколи не відставала. Я була поруч, коли він зустрів тебе і коли ти ходив до клубу крикету на танці. Я стежив за рикшею кулі, що йшов за тобою».
  
  
  «Чим менше про це буде сказано, тим краще, – подумав Нік. Тепер він був на межі довіри їй - до певної міри і з деякими застереженнями.
  
  
  «Ви пішли за Ладвеллом, коли він пішов із танців? Що він зробив? Куди він пішов?"
  
  
  «Він пішов із танців близько одинадцятої. Рікша пішов за ним. Я пішла за ними обома. Людвелл пішов до себе додому, в квартиру неподалік університету, і переодягнувся. Поки він був у квартирі, рикша зробив телефонний дзвінок. Потім він пішов, просто побіг геть”.
  
  
  «Назад до клубу, щоб стежити за мною, – подумав Нік. Вони вже цікавилися мною.
  
  
  «Невже інший тонга підібрав Людвелла, коли він виходив із квартири?»
  
  
  «Так. Я знову пішла за ними обома. Я почала дуже хвилюватись. Я думала, що у Людвела тепер мають бути гроші з собою, і я знала Тигрів. Але я нічого не могла вдіяти. Тигр ніколи не випускав Людвелла з його поля зір. Я не міг попередити його, не вибухнувши».
  
  
  Нік погодився. "Схоже, Людвелл знав, що за ним стежать?"
  
  
  Ні. Він поводився так, ніби він був відкритим. Я й досі цього не розумію».
  
  
  "Я можу зрозуміти." Він подумав про напої, які чоловік пив у клубі. Богові відомо, скільки ще в нього було вдома. Звісно, для нервів. І був його фаталістичний стан розуму. Мабуть, так чи інакше, йому було байдуже.
  
  
  Тепер N3 сказав: «Ладуелла, мабуть, вели протягом кількох тижнів, як я це бачу. І не знав про це. знали, що він був агентом ЦРУ. Але його вбив Тигровий Тонг, а не китайська контррозвідка. Я не знаю. цілком зрозуміло. Як Tiger Tong потрапляє у дію? "
  
  
  Її тихий смішок був невеселим. «Це найпростіше, містере Харрінгтон. Суспільство Червоного Тигра – це гангстерська організація. Вони працюють на кожного, хто їм платить. Червоні китайці платять їм добре. Для китайців простіше і, ймовірно, дешевше найняти найнятих робітників. «Тиграм» має робити свою брудну роботу в Гонконгу, ніж встановлювати складний апарат. От і все ".
  
  
  «Але вони точно знали, коли вбити Людвелла. Незадовго до того, як він вирушив до Китаю, і коли він мав усі ці гроші».
  
  
  "У Пекіні не дурні", - сухо сказала вона. «Вони одержують те, за що платять. Джим Пок дуже ефективний».
  
  
  "Я вірю в це. Сьогодні він набагато багатший. Але продовжуйте. Коли і як вони отримали Ладвелла?
  
  
  «Він сів на пором до Коулуна. Було трохи почекати, перш ніж пором пішов, і Тигр зробив телефонний дзвінок. Потім він пішов за Людвеллом на борт порома. Я теж. Коли ми досягли сторони Коулуна, Людвелл вирушив до готелю Peninsula, щоб відпочити та випити. Або так, я гадаю. Він увійшов до бару. За кілька хвилин він вийшов і пішов на вокзал. Не пасажирський, а вантажний...
  
  
  "Фрахт?"
  
  
  «Так. Це темний та самотній район ночами. Він полегшив їм завдання. Занадто просто. Я бачив це з тіні божественного будинку. Поруч із ним з вереском підскочила велика машина, і його втягли всередину. Він спробував утекти. билися, і вони вирубали його кийками. Я знав, що він був майже мертвий, і я нічого не могла вдіяти. Але я мала йти за ними. Я ризикнула, взяла таксі і пішла за ними – це зламало мені прикриття, як бідної жебрачки, але мені довелося це зробити. Водій таксі подумав, що я збожеволіла. Він не рушив, доки я не показала йому гроші».
  
  
  "Куди вони його забрали?"
  
  
  “Не дуже далеко. Це мене трохи спантеличило, поки я не побачила, що будівля належить Джиму Поку. Воно знаходиться на складських дворах. Я чекала, знаючи, що відбувається всередині, доки не вийдуть люди Поки що, Тигри.
  
  
  Вперше її голос зірвався. «Я… я знала, що було у кошику. Я добре знаю роботу тигрів. Я знову пішла за ними, бачила, як вони залишали кошик у старому будинку на вулиці Шанхайській. Потім вони поїхали. Цього разу я не пішла за ними. . Я була в розпачі та налякана. Я не знала, що мені робити без Людвелла та грошей. Я..."
  
  
  «А потім, – м'яко перервав його Нік, – ти подумала про мене. Правильно?»
  
  
  Він почув її зітхання у темряві. Коли вона затяглася, її цигарка спалахнула. «Так. Б… але як ти дізнався?
  
  
  "Я точно не знав", - зізнався Нік. "Я здогадався. Ви були у розпачі і бачили, як я зустрічався з Лудвеллом на покинутому пірсі. Ви думали, що я теж із ЦРУ?»
  
  
  “Я думала, що ти звідти. Я добре тебе розглянула, і, ну, ти виглядав здібнішим, сильнішим і витривалішим, ніж Людвелл. У будь-якому разі, я думала, що в цих обставинах це має бути більше, ніж просто світська зустріч».
  
  
  "Ви помилялися", - м'яко сказав їй Нік. «Це було суто соціальним. Або майже так. Він хотів, щоб я надав йому ласку, от і все».
  
  
  "Як ви кажете, містере Харрінгтон". - Вона здавалася непереконливою.
  
  
  Нік закурив їм обом ще одну сигарету. Він міг би випити, та вирішив пропустити. Він мав неприємне відчуття, що робота тільки починається. Передаючи їй сигарету, він сказав: «Отже, ви зателефонували до поліції та розповіли їм про тіло? Ви згадали мене. Ви хотіли подивитися, що станеться. Чому?
  
  
  «Я не мав шансу поговорити з вами. Можливо, ви із ЦРУ, а можете й ні. Можливо, ви працювали на Пекін або на Джима Поки, і, можливо, саме ви видали Людвелла. Можливо, ви навіть підставили його бути вбитим. Я просто не знала! "
  
  
  "Але чому поліція?"
  
  
  «Я думав, що подивлюсь і подивлюся, як вони з тобою поводяться. Якщо вони незабаром відпустять тебе, а потім ти поїдеш до американського консульства, щоб зробити звіт - ну, я думав, що це буде майже напевно, що Ви також були із ЦРУ. Можливо, ви були навіть начальником Людвелла, про якого він не сказав. Звичайно, він не став би цього робити. Але коли я спостерігала за вами та Людвеллом, у вас було щось, що змусило мене подумати, що ви команда. Я ризикнула”.
  
  
  «Так, звісно, дівчинка. Але тобі пощастило. Гадаю, я знайду свого генерала. Де він зараз?"
  
  
  Вона зійшла з ліжка і стояла перед ним на колінах. Вона поклала йому руки на коліна і уткнулася в них обличчям. "Ти будеш? Ти справді допоможеш мені витягти його? О Боже! Я так рада. Так рада. Це - це дуже важливо, і з того часу, як Людвелл був убитий, все це було на моїх плечах. налякана до напівсмерті". Вона плакала.
  
  
  Нік поплескав її по гладкій голові. "Я знаю. , І перестань хвилюватися. Мої плечі трохи більше за твої. Але де генерал?
  
  
  Він чув, як вона нишпорила в темряві. Її мило та запах жінки були солодкими у темряві. Її волосся випромінювало тонкий аромат.
  
  
  "Чорт візьми", - сказала вона йому. «Який я дурень. І хустки немає».
  
  
  Нік перетнув кімнату в темряві і взяв із туалетного столика Сві Ло носову хустку. Він повернувся і простяг їй. Вона підвелася і повернулася до ліжка. "Мені дуже шкода. Я більше не робитиму цього».
  
  
  "Ви були в напрузі", - сказав він. Ти будеш ще гірше. Сказати нічого, а попереду у нас страшенно багато роботи. А тепер, чорт забирай, де генерал?»
  
  
  «Він ховається у занедбаному буддійському храмі неподалік села Хенкангхау. Це неподалік залізниці, але, звісно, нам це недобре».
  
  
  "Зовсім немає. Як далеко це село від кордону?»
  
  
  «Близько десяти миль прямою, але місцевість погана. Перед самою кордоном є гори, а згодом багато боліт. Було б небезпечно перекинути його через Шам-Чун. Я сподівався, що можливо, з твоєю яхтою чи навіть джонкою ми могли б..."
  
  
  "Це пішло", - коротко сказав він їй. Ми ніколи не зможемо цього зробити. Я маю причини так говорити».
  
  
  Марно говорити їй, що Смайт, мабуть, заарештує його в той момент, коли він спробує перемістити Корсар. Смайт, мабуть, все одно заарештував би його, якби він застав його в будинку Джима Поки. І там джонка Тигра; вона переслідуватиме Корсара кожну милю, навіть якби він міг пливти. Він не хотів влаштовувати морську битву у гавані Гонконгу. Він і так мав досить неприємностей.
  
  
  "Є тільки одна дрібниця, про яку ти не згадала", - сказав він їй трохи лукаво. Це його розвеселило. Ви не могли звинувачувати її за те, що вона намагалася показати речі якнайкраще.
  
  
  "Що?"
  
  
  «Те, що китайці знають чи підозрюють, що ваш генерал десь неподалік кордону. Ось чому вони закрили кордон і рушили так багато військ, чи не так? Усі у Гонконгу це знають. Червоні можуть втратити багато обличчя, якщо генерал втече та напише свої мемуари у Вашингтоні. Вони не можуть втратити ще більше обличчя. Останнім часом їм не пощастило, в Африці, Індонезії і навіть у Пакистані. генерал йде, це може підірвати все небо. Все це правда, чи не так? "
  
  
  "Так", - визнала Фань Су. «І це ще не найгірше. Генерал поранений. Сильно поранено. Він і двоє чоловіків, які його супроводжували, зіткнулися з патрулем по дорозі з Кантона. Ці люди були членами Undertong. Я думаю, вони обоє були вбиті. сподіваюся на це. Але якби один з них був живий, його змусили б говорити, і китайці дізнаються, що генерал знаходиться поблизу. Він був сильно поранений внаслідок стрілянини, але він втік і сховався у буддійському храмі. Якщо вони запідозрять десь поруч, вони все обшукають. Вони знайдуть його – лише питання часу. Нам треба поквапитися».
  
  
  «Що ж, поквапся трохи повільно прямо зараз. Я сказав, що витягну його, і я зроблю це, але все по порядку. Перш ніж ми виберемося з Китаю, нам потрібно потрапити усередину. У тебе є ідеї з цього приводу?
  
  
  Ні. У мене не буде жодних проблем, але біла людина не може цього зробити. Не зараз. Не як білий. Ладвелл сказав, що він має надійний спосіб потрапити всередину, але він ніколи не казав мені, що це було. "
  
  
  Ніку довелося визнати, що він ніколи не зможе зійти за китайця. Не з такою суворою охороною.
  
  
  "Ти занадто великий і сильний", - погодився Фань Су. «Вони помітять тебе за хвилину. І вони обшукують усі зараз, приходять та йдуть. Я не можу сховати тебе під своїми овочами».
  
  
  Мозок Ніка працював із великою швидкістю. Мала бути відповідь. Потрапити всередину було непросто – він вирішив, що виб'є собі дорогу бульдозером, якщо знадобиться.
  
  
  Він повільно сказав: Ти можеш увійти одна, добре?
  
  
  «Так. Ніяких проблем. Вони звикли до мене і мого воза з волами. Але я не посміла б спробувати переправити…»
  
  
  Ні. Ми цього не робитимемо. Але ви можете увійти окремо та приєднатися до мене. Питання - як мені потрапити?
  
  
  Ідея промайнула в мозку N3 і почала рости. У Людвелла має бути все продумано, мабуть, у нього був якийсь трюк чи хитрощі. Може, йому вдасться виколупати мозок мертвої людини.
  
  
  «Ви кажете, що Людвелл був біля вантажного сараю у дворі?» Нік потер щетину на підборідді. У Людвелла, мабуть, була дуже вагома причина ходити на склад вночі. "Подумай як слід", - сказав він Фань Су. "Все, що ви можете згадати. Все!"
  
  
  Тиша. Він чув її легке дихання. Потім: «Ну, він не пішов у головний вантажний хлів. Поменше - я зараз згадала, там зберігають продукти, що швидко псуються. Я чула роботу холодильного обладнання».
  
  
  «Хммм… там небагато. У будь-якому випадку це все вхідні речі. Гонконг не приносить їжу. А Людвелл їхав. Йому знадобиться…»
  
  
  "Почекайте!" В її тоні було хвилювання. «У тому сараї є ще дещо – трупи!»
  
  
  Нік клацнув пальцями. "Звісно. Ось і все, Су! Тіла чекають, щоб повернутися до Китаю, щоби їх поховали. Вони прибувають із усього світу. Вони мають відправляти їх назад щодня. Їй-богу, я думаю, у нас це є. Людвелл збирався перетнути кордон у труні! "
  
  
  Вона сумнівалася. - "Ви збираєтеся спробувати це?"
  
  
  "Це залежить від." - Нік був обережний, зважуючи усі кути. Людвелл мав свою власну організацію. Все було налаштовано. Він виконував пряму чи миттєву, позаштатну операцію, не гаючи часу. Була велика різниця.
  
  
  «Це залежить від тебе, Су. Все на цьому етапі залежить від тебе. Наскільки добре організований твій Undertong у Гонконгу? Наскільки він ефективний - чи зможеш ти зробити щось поспіхом?»
  
  
  «Я думаю, що ми є ефективними. Поки є лише кадри, але якщо ви не вимагатимете надто багато, можливо, ми зможемо це зробити. Але мені доведеться зробити це самотужки, ви розумієте. Я не можу розкрити…»
  
  
  Нік різко засміявся. «Ще не довіряєш мені, га? Гарна дівчинка. А тепер послухай – ти можеш принести сюди дешеву труну з отворами для повітря», яку не можна помітити? Чи можете ви тут отримати документи про допуск в агентстві Китаю, щоб відвезти вашого бідного старого дідуся назад до Китаю? Це найголовніше, документи”.
  
  
  «Я можу їх підробити. Це займе годину чи близько того».
  
  
  "Зроби це. Візьми одяг для поховання. Хіба не існує звичай розфарбовувати обличчя померлих, щоб вони стали молодими?»
  
  
  Вона подумала мить. "Вже не так багато, але раніше це було зроблено".
  
  
  «Моє обличчя буде розфарбоване. Я був старомодним дідусем. Ви знаєте, прохання про поховання. Це має спрацювати. Що ви знаєте про розклад поїздів?
  
  
  "Це легко. На день ходить лише один поїзд. Він вирушає з кінцевої зупинки в Гонконгу опівдні і прибуває до Ло Ву близько години дня. Кожен має перетнути кордон і перевірити свої документи».
  
  
  "А як щодо вантажних вагонів?"
  
  
  «Якщо вони їдуть до Китаю, їх перевіряють на кордоні, а потім опечатують. Це складнощі у вашому плані. Я думаю, що першою зупинкою після кордону буде перехрестя Камфор-Хед. Я мала б відправити туди труну. Поїзди не зупинятимуся в маленьких селах. Тож мені доведеться приїхати на перехрестя Камфор-Хед, щоб витягти вас”.
  
  
  Розумна дівчина. Вона вже думала наперед, слідуючи плану. «Це може спрацювати, – сказав собі Нік. Це було досить зухвало. І його успіх був сильним і хорошим.
  
  
  Як далеко від цього перехрестя до храму, де ховається генерал?
  
  
  «Двадцять миль чи близько того. Нам доведеться пройти пішки, а місцевість сувора».
  
  
  "Нічого страшного. Ми зробимо це вночі і дістанемося до храму на світанку. Це дасть мені цілий день, щоб все обдумати, поки ми лягаємо спати. Обов'язково візьміть із собою гарну карту і компас - якщо зможете. Робіть це без небезпеки. Інакше пропустіть їх”.
  
  
  «Вони давно не обшукували мене чи мій візок. Я підіграю деяким прикордонникам – вони дурні черепахи і думають, що одного разу вони збираються заманити мене до своїх бараків».
  
  
  Нік підвівся і попрямував по спальні. «Отже, це все. Принаймні ми розпочнемо реалізацію цього плану. Ви йдете зараз і починаєте все рухатися. Я залишусь і подбаю про Сві Ло, коли вона повернеться додому. Якщо вона це зробить. авантюра, але ми маємо це зробити. Ми повинні тримати парі, що Джим Пок не втрутиться, що слуги не повернуться, і що люди поки не зрозуміють, де ми знаходимося. Це багато якщо. Тепер ви йдете. Вам доведеться спуститися до канатної дороги – краще не брати таксі з цього району – і забрати труну та папери сюди до світанку, якщо можливо. Обов'язково використовуйте людей, яких ви можете довіряти. Ми визначимо час пізніше. Я не хочу проводити у цій труні більше часу, ніж треба».
  
  
  Він випустив її через задні двері. Дощ припинився, але все ще залишалося туманним та сирим. На ній знову були чорні джинси та гумові туфлі. Він оглянув її зап'ястя і виявив, що воно не зламане, а тільки сильно забите і розтягнуте. На ній був браслет.
  
  
  Збираючись вислизнути в туман, вона завагалася. «Дівчина, яка тут живе – ви не збираєтеся її вбивати?»
  
  
  "Ні, звичайно, ні. У цьому не буде необхідності. Але я маю захистити її, якщо зможу. Я планую інсценувати фальшиве пограбування і залишити її пов'язаною. Це трохи помітить наші сліди і може навіть обдурити Джима Поки".
  
  
  "Я сумніваюся, що."
  
  
  "Я теж", - сухо сказав Нік. «Але це найкраще, що я можу вигадати. Чому ти турбуєшся про неї?
  
  
  «Я не знаю, щоправда. Але якщо вона невинна у всьому цьому, мені не хотілося б, щоб їй було боляче».
  
  
  "І я теж. Я зроблю все, що в моїх силах. А Суї Ло з тих, хто знає, як подбати про себе. А тепер йди».
  
  
  Вона нахилилася до нього і легенько поцілувала губи. Її губи були солодкими, як бутони лотоса. "Ят низьке сонце фон".
  
  
  "І твоя дорога теж", - сказав Нік. Він зачинив двері і повернувся до холу, щоб дочекатися Суї Ло.
  
  
  Поки він чекав, він трохи хвилювався. Він мав зануритися в глибокий транс, йога-пратьяхара, що викликає подобу смерті. Він ніколи не робив цього раніше. Як він сказав дівчині, це була пекельна авантюра. Він збирався заснути, і, якщо йому пощастить, він ніколи не прокинеться.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  Ходячий труп
  
  
  
  
  
  Його мозок прокинувся раніше всього тіла. Він одразу усвідомив рота. Рот і хутра. Сам собою м'який, червоний, безтілесний рот. Пухке хутро нагнітає в нього гаряче солодке повітря. Псих! Він, мабуть, все ще знаходиться в трансі, хоча ви не повинні були бачити сон у йога-трансі. Виходить, вони помилялися. Його старий гуру помилявся. Тому що йому напевно снилися цей гарячий рот, що задихається, і це хутро.
  
  
  Нік Картер розплющив очі. Він відчув дотик легкого дощу до обличчя. Зубчастий камінь притулився до його спини, і його пальці, коли аферентні нерви повільно ожили, відчули соснові голки. Його розум почав каталогізувати подразники: він живий, він був на відкритій місцевості, йшов дощ, було темно - і хтось його цілував!
  
  
  Все це повернулося назад. Він живий! Це спрацювало. Він перетнув кордон у труні, у товарному вагоні з безліччю інших трун, у кожному з яких були китайці, які поверталися на відпочинок у свою рідну провінцію. Але чому поцілунки? Було приємно, але чому? Це був пекельний час для поцілунків! І гаряче хутро, що накачує його - все-таки він бранець? Чи було це якесь нове китайське катування, хитре і хитре?
  
  
  Нік підняв руку і відчув м'якість. Груди жінки. Вона лежала на ньому, її рот був притиснутий до його губ, дихаючи в нього. Він лагідно відштовхнув її і сів. "Я в порядку."
  
  
  "Слава Богу! Я була така налякана. Я думав, що ти справді мертвий. Я не знала, що робити, тому коли я витягла тебе з труни, я спробував реанімацію рот в рот. Я справді не думала про це. Що це працюватиме. Я, о, не знаю, що я думала! Вона почала різко сміятися, і він почув початок істерії.
  
  
  Нік ніжно ляснув її по обличчю. Вона відсахнулася, потім перестала сміятися і, все ще стоячи на колінах, подивилася на нього. Одна рука пестила щоку, яку він вдарив. «Знаєш, ти мав вигляд мертвий! Труну відкрили на кордоні».
  
  
  "Христос!"
  
  
  Вона знову розсміялася, все ще нервуючи, але тепер з осудною ноткою в голосі. «Я теж думала, що помру! Але ти їх обдурив. Ти всіх обдурив. Ти виглядав таким мертвим!
  
  
  Нік підвівся на ноги і потягнувся. Його великі м'язи були жорсткими та болючими при поверненні до життя. «Ця пратьяхара справді працює», - сказав він. "Як це працює. Я почуваюся мертвим. Де ми?"
  
  
  «За кілька миль на південь від перехрестя Камфор-Хед. Я не можу тягнути вас далі, і я згадала це місце». Вона вказала на невелику скелю за Ніком. Вони опинилися в густих чагарниках бамбука і гігантського баньяна. «Там є невелика печера та поруч струмок. Але я не думаю, що нам варто залишатися тут. Це надто близько до дороги, і скрізь солдати. Регулярні частини, ополчення та навіть танки. Я гадаю, що тепер це точно. що один із кур'єрів говорив перед смертю, і вони знають, що генерал десь тут. Це лише питання часу, коли вони знайдуть храм».
  
  
  Наче на підтвердження її слів Нік почув ричання вантажівок з дороги. Він зазирнув крізь бамбук і побачив їх принаймні дюжину з них у колоні, що прямувала на південь.
  
  
  "Ти правий. Нам краще йти. Де труна?»
  
  
  Вона вказала. "Ось там. Я не могла підняти тебе, тому мені довелося зіштовхнути його з візка. Він зламався, і я витягла тебе».
  
  
  Він поплескав її по руці. «Гарна дівчинка. Ви проробили чудову роботу, Фань Су. Я думаю, ми впораємося. Але поговоримо пізніше. Прямо зараз ми переїжджаємо!»
  
  
  З хибного дна в труні він витягнув свою зброю, а також одяг, карту, компас і плоский ящик з аптечкою. Фальшиве дно було ідеєю Фань Су та Нік визнав, що це було добре. Краще, ніж везти речі у возі. Якщо прикордонники дійшли до того, що обшукали труну на предмет хибного дна, гра все одно зірвалася б до дідька.
  
  
  Поруч із розбитою труною стояв двоколісний візок з довгими ручками, на якому вона перевезла його з вокзалу. Нік знайшов струмок і занурив обличчя в холодну воду, змиваючи фарбу з обличчя, а вона пила і розповідала йому, як це було на станції.
  
  
  Фань Су була схильна ігнорувати це, але час від часу він помічав тремтіння в її голосі. Він запитував, як довго вона зможе протриматися в такій напрузі. Сподіваюся, доки вони не переправлять генерала через кордон, але Нік знав, що не може на це розраховувати.
  
  
  «Це було справді дуже легко», - сказала вона тепер. «Документи були в порядку, а на кордоні завжди ведеться справжній обшук, тому міліція безтурботна та лінива. Я почекала, доки не стемніло, коли світить погано. Вони майже не звертали на мене уваги. моє обличчя і волосся, і я тряслася і скиглила. Ви були на платформі з двома іншими трунами. Мені довелося дати одному молодому негіднику п'ять гонконгських доларів, щоб допомогти мені занурити вас у візок. Потім я пішла. Ніхто не звертав уваги. Люди всі налякані та сидять удома. Досі це було дуже легко”.
  
  
  Нік прив'язував піхви стилета до руки і клав «люгер» у пластикову кобуру на поясі. Він скинув похоронний одяг і тепер одягнув стьобаний костюм і шапку з пошарпаної собачої шкіри. На відстані він міг би пройти перевірку на китайця – дуже великий та товстий китаєць – але на крупному плані він був би мертвий. Буквально.
  
  
  Він увійшов у невеликий сосновий гай, щоб полегшитись і поправити газову бомбу П'єра між ніг. Він почув, як Фань Су пішла в кущі у протилежному напрямку. Коли він повернувся, він виявив, що вона вмиває обличчя у струмок. Нік добре подумав і тепер ухвалив рішення. Він розповів їй, хто він такий та на кого працює. Найголовніше все, що їй потрібно було знати, щоб розуміти його і довіряти йому.
  
  
  Дівчина дивилася на нього, її великі карі очі злякалися. «Т-ти справді Нік Картер! З АХ, організації вбивств?
  
  
  «Нас сильно обмовили», - похмуро посміхнувшись, відповів Нік. «Нашими ворогами. Ми не вбивці, знаєте. Тільки кати. Ми діємо за якимось золотим правилом, можна сказати - ми чинимо з іншими, перш ніж вони зможуть зробити з нами!»
  
  
  Він додав: Це суворо між нами, ви розумієте. Ви зватимете мене Нік - більше нічого. Коли все закінчиться, ви забудете, що колись бачили мене, а я нічого вам не сказав. Зрозуміло?
  
  
  Су витерла обличчя рукавом. Тепер вона причесала пальцями своє поплутане темне волосся. «Зрозуміло, Нік. Але забути таку людину, як ти, буде нелегко. Але я обіцяю спробувати».
  
  
  Нік обійняв її і легко поцілував. Вона чіплялася за нього, обвиваючи руками його шию, а її струнке тіло податливо чинило опір масивності його кісток і сухожиль. "У нас буде трохи часу", - прошепотів він. "Пізніше, коли це закінчиться, Су".
  
  
  Він обережно відштовхнув її. «А тепер, уперед. Я хочу бути на відстані крику від храму до світанку».
  
  
  Це була незабутня ніч. Навіть його величезна сила зазнала випробування; він не розумів, як дівчинка витримувала. Похід був кошмаром, задуманим у пеклі. Після першої години ніхто не мав полювання для розмов. Нік йшов і вона вела, наполегливо, спотикаючись і падаючи. Іноді Нік переносив її на милю або близько того, доки вона не наполягала на тому, щоб її відпустили.
  
  
  Вони не наважилися їхати дорогою Хенкан. Вона була сповнена військ і вантажівок, і час від часу вони чули зловісний рев рухомих танків. Вони спробували пройти паралельно дорозі, в тисячі ярдів на захід, і незабаром опинилися в болоті рисових полів, дамб і канав по коліна в багнюці. Жалюгідна дрібна мряка не вщухала. Не було й натяку на місяць, а небо було вологою, чорною задушливою ковдрою. Нік захоплювався здатністю Су не втрачати орієнтацію.
  
  
  Під час короткої зупинки для відпочинку вона пояснила. "Я народилася недалеко звідси", - задихалася вона. «У Вайчоу. Я виросла в цій країні - доти, доки не переїхала жити з бабусею та дідусем до Штати і вступила до коледжу».
  
  
  Нік витяг обличчя з бруду, щоб дізнатися, як називається її коледж.
  
  
  «Беннінгтон. У Вермонті. Ви про це знаєте?
  
  
  "Я знаю це" Якось, давним-давно, він знав милу дівчину з Беннінгтона. Тепер він згадав, що дівчина була ключовим словом. Бруд на його обличчі потріскався, коли він усміхнувся. Дивно думати про це зараз!
  
  
  Гелікоптери підлетіли до того моменту, коли вони збиралися покинути канаву. Вони знову розпласталися в болоті і слухали, як обертаються ротори, коли вертоліт пролітав над ними, дуже низько
  
  
  «Досі, - сказав Нік, - я лаяв дощ і туман. Тепер я сподіваюся, що він триватиме цілий день. Я, мабуть, послизнувся – я не розраховував на «коптери».
  
  
  Су лежала на руках для тепла. Вона кивнула йому в груди. «Поруч із кордоном є майданчик. Вони знову зникнуть, як тільки вона очиститься».
  
  
  Вони пішли далі. Невдовзі дівчина рушила вперед з дороги, і вони почали огинати чи підніматися на низку невеликих піків і дертися через серію глибоких вузьких ярів. Якось Нік послизнувся на сланці, мало не підвернув кісточку і вилаявся з почуттям і великим артистизмом. Су приклала палець до губ. «Ми маємо бути тихішими. Цей туман поділяє два шляхи, Нік. Ми їх також не бачимо. Якщо ми натрапимо на сторожову посаду, буде погано».
  
  
  "Для них", - похмуро сказав він їй. Але вона мала рацію. Після цього він вилаявся собі під ніс.
  
  
  Вони почали впевнено підніматися. Вони досягли плато, посадженого соснами, камфорами та кедрами. Рідкісна трава під ногами вже була вбита взимку. Де-не-де валуни збиралися гротескними утвореннями. Вони зупинилися для ще одного перепочинку, притулившись один до одного в неглибокій печері, утвореній двома вигнутими камінням.
  
  
  Судніла від холоду. Він притис її до себе. «З цього моменту ми маємо бути особливо обережними», - сказала вона. «Не лише патрулів. Тут і вовки, і кабани, і наскільки я чула багато бандитів».
  
  
  "Бандити?" - Він різко засміявся. «Я думав, що великий уряд у Пекіні знищив усіх бандитів. Але, можливо, це й добре. Чи зможете ви використовувати їх у своєму Андертонгу?»
  
  
  "Ні. Вони ненадійні. Більшість із них насправді не бандити, а просто люди, які не можуть перетнути кордон. Або які втекли і були відправлені назад, а потім знову втекли від комуністів. Вони ніколи не перестають намагатися дістатися Гонконгу".
  
  
  N3 сказав, що це справді був пекельний рай – без каламбуру – коли потрібно було будувати стіни, щоб утримувати людей усередині, а не зовні.
  
  
  Коли настав час рухатися далі, він сказав: «Як далеко тепер до храму? До світанку залишилося недовго». Ніхто з них не мав годинника. Така розкіш могла легко видати їх.
  
  
  Фань Су встала з легким стоном, вигнувши спину і потерши руки. «Зараз недалеко. Можливо, дві милі. Ми підійдемо до крутого урвища, де закінчується плато, а внизу в долині знаходиться храм». Вона змусила себе трохи розсміятися. «Але ми не зможемо побачити це у цьому… у цьому смозі! Він гірший, ніж Лос-Анджелес». "Ви теж жили там?"
  
  
  «Я жила у багатьох місцях, Нік. Я житиму в більшій кількості місць - поки я живу і займатимуся цією роботою. Це буде все моє життя або поки що Китай не стане вільним».
  
  
  І це, - трохи сумно подумав Кіллмайстер, - мабуть, буде на все твоє життя. Як справи йшли. Чан, трохи кращий за колишнього бандита і воєначальника, а тепер у нього сечовий міхур, що лопнув, ніколи б не повернувся на материк без допомоги США. Вашингтон не збирався ув'язати у сухопутній війні у Китаї. В'єтнам був досить неприємним. Він погладив її забруднене брудом волосся, яке чомусь все ще пахло свіжістю, і обійняв її.
  
  
  Давай. Що раніше ми виведемо вашого генерала, то швидше ви почнете планувати вторгнення. "
  
  
  Вона вивчала його обличчя в першій слабкій блідості зорі. "Ви смієтесь наді мною! Думаєте, я безнадійний любитель?
  
  
  "Я не знаю. Ти була приголомшливою, Су. Нас би зараз тут не було без тебе. Але з цього моменту все буде тяжко. Справді грубо. Давай».
  
  
  Погода стала перекручено суворою. Коли вони досягли краю плато, дощ припинився, і хмари почали розсіюватися з дивовижною швидкістю. Нік люто прокляв богів погоди, не зважаючи на синтаксис та граматику.
  
  
  «Дощ і туман усю ніч, коли він нам не потрібний, а тепер він прояснюється! Тепер! Ці прокляті вертольоти весь день дзижчать, як бджоли».
  
  
  Вони сховалися в густій порослі мокрої папороті біля краю. Глибокий яр під ними все ще був наповнений клубком білого туману, що клубився, що чіплявся за гребені і валуни, як втрачені привиди. Це нагадало Ніку одну з другорядних ям пекла Данте.
  
  
  "Ми будемо в храмі", - сказав Фань Су. "Вони не можуть нас там виявити".
  
  
  "Ми також будемо нерухомі і безпорадні", - похмуро сказав Нік. «Це не годиться. Ми маємо залишатися мобільними. Я повинен бути в змозі нишпорити і знаходити вихід. Як далеко, на вашу думку, від храму до кордону?»
  
  
  "Може, миль п'ять".
  
  
  Його сміх був різкий і холодний. «Це, мабуть, найдовші п'ять миль з наших п'ятірок, люба».
  
  
  Вона потягла його за руку. "Можливо ти правий. Тож почнемо. Тепер я досить легко можу знайти шлях до храму. Дорога слизька та небезпечна, але я її добре знаю. Чому ти чекаєш?
  
  
  Він потягнув її вниз. "Тому що я хочу бути впевненим, що все там гаразд. Почекаємо, поки туман розсіється і ми зможемо побачити храм. Припустимо, вони вже знайшли вашого генерала. Ви думаєте, вони це покажуть? Ні. Вони почекають, поставлять пастку, знаючи, що хтось прийде за ним... Вони хочуть усе, що можуть, ці виродки... Вони хотіли б розбити твій Андертонг! . Повір мені."
  
  
  Вона влаштувалася в папороті поруч із ним. Він відчув її тремтіння. «Так, - визнала вона, - ти маєш рацію. Це може бути пастка. Вибач, Нік. Я не такий фахівець, як ти.
  
  
  Він стиснув її коліно. "Ні. Але ти робитимеш, поки він не з'явиться, люба.
  
  
  Вона підкралася до нього в обійми, і він ніжно поцілував її. Так близько до ніжності, як тільки міг. Коли він відчув, що її тіло починає підкорювати його розум, він усунув її від себе. «Досить буде часу для цього, – подумав він.
  
  
  Якщо вони це зроблять.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  Генерал
  
  
  
  
  
  Нік Картер очистив невелике коло землі і підняв палицю, щоб зробити грубий сонячний годинник. Судячи з пори року та широти, лише після дев'яти туман розсіявся достатньо, щоб вони могли побачити храм. Вони лежали глибоко в папороті, доки Нік вивчав сцену. На заході все ще було похмуро і темно, але на сході сонце пробивалося крізь хмарність. Незабаром гудітимуть гелікоптери.
  
  
  Храм був невеликий, збудований з каменю та цегли брудного кольору, і стояв приблизно на півдорозі через долину, що йшла зі сходу на захід. Вони були північному краю. Вузька кам'яниста стежка, досить широка для возів на волах, вела через яр. Храм стояв осторонь цієї стежки на великій галявині, облямованій бамбуком і довгими занедбаними банановими та мандариновими деревами. Задня частина храму, мабуть, була врізана в пагорб позаду нього, поросли висхідними хвойними деревами. Ні в маленькій долині, ні навколо храму не було жодних ознак життя.
  
  
  Фань Су пояснила, що храм було закинуто майже сто років тому. «Люди тут гадають, що його захопили злі духи. Священики не змогли вигнати духів, тож люди поїхали. Ніхто з мешканців села чи фермерів не піде до храму».
  
  
  "Це допомагає", - визнав Нік. «Нам не доведеться турбуватися про шпигунів. Я маю сумніви, що це зупинить комуністів».
  
  
  Десь праворуч, на заході, загавкав собака, і він почув потривожену рвану какофонію гусей. Він скоса глянув на Фань Су.
  
  
  «Там маленьке село. Насправді селище. Думаю, що близько десяти будинків. Є таверна та бордель. Іноді ними користуються солдати. Особливої небезпеки нам немає. Жителі села не підходять до храму».
  
  
  Нік прибрав інформацію. Там, де була таверна та бордель, були солдати. Звичайно. Можливо погано. Або це може бути добре.
  
  
  Він встав і змахнув землю та гілки зі свого одягу. «Тоді ходімо. Це, мабуть, так ясно, як ніколи. Ми просто підемо стежкою до храму. Я використовую палицю і прикидаюся старим і покаліченим. Ви ведете мене. Якщо за нами спостерігатимуть можливо, ми зможемо зійти за пару жебраків або за когось із китайців у бігах».
  
  
  "Лам?"
  
  
  Він усміхнувся і підморгнув їй. «Вони знехтували твоєю освітою в Беннінгтоні. Пішли».
  
  
  Але коли вона почала підніматися, він знову штовхнув її. Його вуха, надзвичайно гострі, почули це задовго до неї. Вони знову закопали в папороть, і Нік натягнув на них трохи тягучого, все ще вологого листя. «Не рухайся, – попередив він. «Не дивись нагору, що б ти не робила. Закрийте обличчя. Я думаю, наш одяг досить брудна і брудна, щоб пройти повз, але не рухайся!» Рух був смертельним зрадником.
  
  
  Вертоліт, мов метелик, чиє тіло освітлювало слабке сонячне світло, пронісся з півдня. Це було дуже низько. Нік розрахував висоту близько ста футів. Чорт!
  
  
  Гелікоптер пролетів над невеликою долиною. Нік не насмілювався дивитися, але розумів це досить добре. Клята істота ширяла над храмом. Якщо він приземлиться, якщо вони зараз обшукають храм, все буде закінчено. Йому просто треба буде покинути місію і спробувати повернутися до Гонконгу.
  
  
  Його рота притулилися до маленького м'якого вуха Фань Су. «Якщо ваш генерал тепер тиняється зовні, він у них є».
  
  
  Він ледве міг почути її відповідь, незважаючи на стукіт лопатей ротора. «Він не виходитиме. Він дуже поранений. Мабуть, у комі чи навіть мертвий. У будь-якому разі, він у печері позаду храму. Навіть якщо вони обшукають, вони можуть знайти його».
  
  
  Двигун вертольота збільшив оберти. Нік миттю побачив корабель, коли він подався вгору і пішов. Це тривало північ. "Можливо, це добрий знак", - подумав він. Вони ще шукають генерала.
  
  
  Але тоді він не знав, де знаходиться їхній командний пункт - і вони будуть на радіозв'язку. Це нічого не означало. Вони помітили храм і Ніку це не сподобалося. Це викликало в нього почуття холоду та дискомфорту.
  
  
  Коли вертоліт зник з поля зору на півночі, він підняв дівчину прямо. "Хубба", - наказав він. "Давайте спустимося туди і під укриття".
  
  
  Вони злякалися лише один раз дорогою до храму. У бамбуку почулося кректання і шарудіння, і Нік побачив іржаву коричневу шкуру. Він витяг "Люгер", але Фань Су просто прошепотіла: "Кабан" і пішла далі.
  
  
  Вони увійшли до храму під гниючою аркою. Воно було маленьким, брудним і пахло часом і щуром послідом. Гострі червоні очі спостерігали за їхнім входом, і вони чули застережливі писки.
  
  
  Фань Су попрямував до задньої частини храму. Це був великий валун, його вершина була відколота, утворивши щось на зразок вівтаря. Дівчина подивилася на Ніка. «Сподіваюся, ти зможеш його зрушити. Щоб поставити його туди, були потрібні всі сили чотирьох людей. Немає жодної противаги, ніякого трюку».
  
  
  Раніше вона не згадувала таких чоловіків, і Нік здивувався, що вона все ще не розповідала йому всього. Він схвалив. З неї ще може вийти хороший агент, якщо вона проживе досить довго.
  
  
  Він уперся обома руками в гігантський камінь і нахилився до нього, перевіряючи. Він не зрушив з місця. Має важити п'ятсот чи шістсот фунтів. Він озирнувся у пошуках допомоги, всього, що могло б служити опорою та важелем. Нічого. Значить, це має бути чиста мускулатура.
  
  
  N3 уперся великими руками в камінь, глибоко зітхнув і штовхнув. Він атакував з люттю, щосили, що в нього було, вени на його лобі і щоках виступили пурпурним рельєфом. Камінь зрушив на дюйм чи два, не більше.
  
  
  Нік зупинився, задихаючись. "Це були четверо сильних чоловіків", - сказав він їй. «Відійди. Мені доведеться використати ноги».
  
  
  Дівчина дивилася спокійно, захоплення та трепет у її очах. «Ми мали задіяти важіль», - сказала вона. "Я не думала".
  
  
  "Неважливо. Я відсуну. Але відсунься зараз - він може котитися».
  
  
  Вона відступила майже на вході. Нік став спиною до пагорба, а точніше до задньої частини храму, і напружився. Він розправив свої масивні плечі, підстрибнув і уперся обома ногами в камінь. Довгі м'язи на його стегнах стиснулися і рухалися під тілом, як змії під час удару. Повільно валун почав рухатися. Він зупинився, знову рушив, коли Нік напружився, зупинився, знову рушив і почав розгойдуватися. Він із гуркотом упав, відкотився на кілька футів і зупинився.
  
  
  Нік витер лоба тильною стороною долоні і посміхнувся Фань Су. «Я, мабуть, трохи не у формі».
  
  
  Вона вже пройшла повз нього і заповзла в маленьку чорну дірку, яку приховував камінь. Нік пішов за нею рачки. Вона різко зупинилася, і він ударив головою у її маленькі тверді сідниці. Її голос, приглушений чорними стінами маленької печери, повернувся до нього.
  
  
  "Він живий! Я чую його подих».
  
  
  "Добре. Давай витягнемо його з цієї дірки. Йому не вистачає повітря».
  
  
  «Зараз. Десь тут сірники». Він чув, як вона нишпорила і лаялася собі під ніс. Потім спалахнув жовтий сірник. Він дивився, як вона запалює вогник свічки. Крихітне полум'я показало круглу дірку з низькою стелею, вириту на схилі пагорба. Не могло бути понад десять на десять. Посеред земної кімнати на піддоні із брудної соломи лежав чоловік. Поруч із піддоном був розбитий горщик, наполовину повний води і щось, що могло бути пачкою книг, загорнутих у рвані та забруднені газети.
  
  
  "Повернися до входу і стеж", - скомандував Нік. «Я виведу його. Тепер він живий, добре, але я не знаю, як довго.
  
  
  Коли вона проскочила повз нього, він узяв свічку і потримав її, щоб краще розгледіти старого на піддоні. Його серце впало. Небіжчик Генерал Сун Йо Чан, з китайського генерального штабу, виглядав так, ніби він збирався це зробити.
  
  
  Генерал був худий скелет лимонного кольору. Його голова здавалася надто великою для його тендітного старого тіла. На ньому були брудно-білі мішкуваті штани, прикріплені до його худорлявого живота солом'яною мотузкою. Його ноги були босоніж. Його єдиним іншим одягом була рвана футболка і сірий піджак, на якому були відірвані всі гудзики. Він лежав на ліжку криво, його величезна голова була надто важкою для стеблової сухої шиї, а очі були заплющені. N3 не сподобався звук важкого дихання, хрипкий перевантажений звук, який з'являвся надто рідко.
  
  
  Найбільше Ніку не сподобався нерівний наліт крові і гною на грудях генерала, трохи нижче за виснажені ребра з правого боку. Рана кишки! Плюс, безперечно, пневмонія. Якби вони врятували генерала, то це могло бути диво. По обличчю Ніка промайнула крива посмішка. Якщо вони взагалі виберуться, це станеться диво! Що ж, він непогано вмів робити чудеса.
  
  
  Він опустився навколішки поруч із старим і обережно підняв його, зробивши колискою його великі біцепси. Він припустив би близько 90 фунтів. Фань Су важитиме більше.
  
  
  Він поклав генерала біля входу, щоб він міг отримати якнайбільше світла та повітря. Вони не мали ні їжі, ні води, крім тієї, що була в розбитому горщику, але це не мало значення. При ранах кишечника не можна було їсти та пити. Водою можна було промити рану, хоча зараз вона могла бути зараженою.
  
  
  Фань Су взяв воду і аптечку і присіла поряд з ним навпочіпки, поки Нік обнюхував рану. Старий не розплющував очей і не говорив.
  
  
  Фань Су знала, що робила. З широко розплющеними очима вона запитала: «Гангрена?»
  
  
  "Я не знаю. Я недостатньо лікар, щоб бути впевненим. Пахне не так уже й погано. Але це погано – рана кишки та куля все ще в ньому. Якщо ми зможемо перекинути його через кордон і до лікарні, там зможуть вилікувати це. Може й ні. Я..."
  
  
  Генерал розплющив очі і глянув на них. Це були дуже темні маленькі очі, каламутні та гарячкові, але в них світився розум. Він сказав щось, чого Нік не міг збагнути. Дівчина відповіла і кивнула, усміхаючись старому. Він знову заплющив очі.
  
  
  Нік узяв із комплекту шматок марлі. Він вирішив не використати воду. "Про що все це було?"
  
  
  Все ще сидячи навпочіпки, вона взяла брудну, тендітну руку генерала з довгими пальцями і взяла її. «Мандарин. Він трохи розуміє англійською, але не говорить ним. Він сказав, що, якщо довга дорога манить, він повинен слідувати нею. І він просить вас про ласку».
  
  
  "Яка послуга?" Нік приклеїв марлю на рану після того, як полив сіркою на розірвану гнійне тіло. Це було все, що він мав, усе, що він міг зробити. Аптечка першої допомоги була старою, мабуть, із чорного ринку, і ніколи не призначалася для боротьби з ранами кишківника чи гангреною.
  
  
  "Він хоче, щоб ви вбили його, якщо нас схоплять", - сказала дівчина. «Вистрілили у нього. Він визнає це великою ласкою. Він боїться, що його витягнуть на площу в Пекіні, роздягнуть і принизять перед стратою».
  
  
  Нік кивнув. «Якщо він не може врятувати своє тіло, він хоче врятувати своє обличчя, га?»
  
  
  «Він даосист. Думаю, тож він вижив так довго. Лао-цзи проповідував це - виживання майже за всяку ціну. Це пояснило б, чому він так довго грав разом із комуністами». Фань Су знизав плечима. «Ми в Андертонгу багато знаємо про цю людину. Ми спостерігали його. Тепер він старий, мені здається, йому за сімдесят, і він готовий померти. Ви знаєте, він був другом дитинства Чанга. І він у Генеральному штабі багато років”.
  
  
  Нік подивився на трупоподібну постать старого генерала. Вдалині промчав літак. Десь у ярі бурмотів голуб.
  
  
  «Він приз, – визнав Нік. «Я сподіваюся, що ми зможемо зберегти йому життя. У цьому старому лисому черепі, мабуть, зберігається багато секретів». Він згадав пакет, який лежав поруч із піддоном у схованці. Він послав її за цим. Коли вона повернулася, вона посміхалася. Вона кинула йому пакунок. «Я гадаю, це дуже важливо. Відчуйте вагу!
  
  
  Він мало не впустив пакет. Він зірвав газети і знайшов три книги у свинцевих обкладинках. Він дивився на Фань Су. «Кодові книги. Військово-морський кодекс, або принаймні вони належали ВМФ. Їх треба втопити у надзвичайній ситуації. Це важливо, майже так само важливо, як і він, якщо вони не замінені, і китайці не знають, що вони скомпрометовані. У такому разі вони більше ніколи ними не скористаються”.
  
  
  Генерал знову розплющив очі. На цей раз він подивився на Ніка. Тепер у старих очах було більше життя. Він швидко заговорив з дівчиною китайською. Вона слухала та кивнула, і Нік помітив, що вона, схоже, потішила.
  
  
  "Що тут кумедного?"
  
  
  «Вибачте. Я не хочу здатися грубим. Але я думаю, що в такий час добре сміятися.
  
  
  Нік усміхнувся і поплескав генерала по тендітному плечу. "Я згоден. Але дозвольте мені розповісти про це. Що за жарт?
  
  
  «Чи жарт, правда. Але він каже, що ти не та людина, яку він мав зустріти. Він трохи підозрілий».
  
  
  «Я думаю, він має на увазі Ладвелла? Тоді поясни йому це».
  
  
  Однак, перш ніж Фань Су зміг пояснити, генерал сунув одну зі своїх кістлявих рук угору своїх брудних білих штанів. Він дістав невеликий аркуш паперу і тремтячою рукою простяг його дівчині. Нік потягнувся за нею.
  
  
  То був бляклий знімок Боба Ладвелла. "Знято кількома роками раніше, - подумав Нік, - тому що Людвелл не був таким лисим". На мить його думки були похмурими, коли він побачив фотографію мерця і згадав тіло, що лежало на спині, на столі для розтину. Потім він вручив знімок
  
  
  Повертаюся до дівчини. "Поясни йому це".
  
  
  Дівчина швидко заговорила китайською. Старий довго дивився на Ніка, потім кивнув і відповів.
  
  
  «Він питає, чи був труп вашим другом».
  
  
  «Скажи йому «так». Скажи йому, що я роблю роботу, яку мій друг більше не може робити. І скажи йому, що він дуже багато балакає. Він має зберегти свої сили».
  
  
  Фань Су переклала. Але старий заговорив знову, швидко, його очі закотилися, а тонкі пазурі смикали. Фань Су засміявся. Вона подивилася на Ніка. "Він хоче своїх грошей!"
  
  
  Кіллмайстер почухав сверблячу щетину на своїй худій щелепі. Він хоче свої гроші! Сотні тисяч доларів, ось так? Він жадібний старий персонаж, чи не так? Теж нервовий. Справжній китаєць. Він практично вмирає і турбується про гроші».
  
  
  Фань Су все ще сміялася. "Я знаю. Я думаю, що його думки трохи блукають. Він каже, що навіть якщо він помре, гроші можуть бути поховані разом із ним».
  
  
  "Вашингтону це сподобалося б", - пробурмотів Нік.
  
  
  Вона поклала руку Ніка на плече. «Хіба ми не можемо йому щось сказати, зробити щось, щоб заспокоїти його думки про гроші? Знаєте, це могло допомогти йому вижити. Він такий тендітний старий - весь розум і дух. Небагато тіла. Він дуже серйозно ставиться до цього. Він не хоче жити, а потім змушений жебракувати на вулицях Сполучених Штатів”.
  
  
  "Сумніваюся, що до цього дійде", - сухо сказав Нік. «Але я подивлюся, що я можу зробити - мені щойно спала на думку жахлива ідея. Принаймні мій бос так подумає. Повернуся за хвилину».
  
  
  Він підійшов до темного кута храму, розстебнув штани і витяг металеву капсулу з газовою бомбою П'єром. Навколо бомби було обгорнуто одинарний друк AX, квадратний дюйм клейкого паперу. На ньому був символ Сокира і легенда: KILLMASTER. У якомусь сенсі, подумав Нік, замінюючи металеву капсулу, печатка була його влучною, як і у тигрів. Це, звісно, планувалося з прицілом на ефективну психологічну війну. Грубе знущання з противника. Кіллмайстер прийшов, побачив, переміг! Це було посланням печаток. Цей був би використаний інакше. Нік не зміг утриматися від сміху, коли повернувся туди, де Фань Су сидів навпочіпки з генералом. Хоук збирався підірвати себе!
  
  
  Він показав їй друк. "Тобі є чим написати?"
  
  
  Вона зробила гонконзьку кулькову ручку. Вони стоять копійки, і без них жодного жебрака не зловлять. "Я купила його у охоронця на кордоні", - пояснила вона. «Частина мого дружнього акту. Але що…"
  
  
  "Ви побачите. Все, що завгодно, щоб старий був щасливим». Крихітним шрифтом він написав на пресі: "Від імені уряду США IOU 100 000 доларів", - підписав Ніколас Х. Картер.
  
  
  Фань Су сумнівалася. "Чи вони це поважатимуть?"
  
  
  Нік посміхнувся їй. «Їм краще знати! Якщо вони цього не зроблять, і ми зробимо це, я розплачуватимуся за життя. Ось, віддай йому і поясни, що це».
  
  
  Фань Су вручив печатку генералові. Він схопив його чіпким жовтим пазуром, вивчив його, кивнув Ніку і, здавалося, заснув, міцно стискаючи печатку в руці.
  
  
  Нік знову оглянув пов'язку, потім сказав дівчині: Це все, що я можу зробити. З цього моменту твоя робота – зберегти йому життя, моя робота – вивести нас звідси. Я думаю, у нас має бути план на випадок, якщо солдати прийдуть» - і він. Немає сенсу намагатися тікати тільки з ним”. Він вказав на генерала.
  
  
  "Нам слід зробити невелике попередження, якщо вони прийдуть. Ви і генерал повернетеся в укриття, і я відштовхну камінь назад. Потім я зроблю вилазку, почну перестрілку і витягну їх. Вони можуть проковтнути наживку та забути обшукати храм. Навіть якщо вони обшукають його, вони можуть пропустити дірку. У будь-якому випадку, це дасть вам другий шанс. Ви все це розумієте? На репетиції часу не буде.
  
  
  "Я розумію." Вона не дивилася на нього. «Тебе вб'ють. Ти це знаєш!"
  
  
  Нік Картер знизав плечима. "Не хвилюйтеся. Я зустріну свою смерть, коли зустрінуся з нею. Я не думаю про це. Ми зробимо це на мою думку». Він відкинувся назад і витріщився на стелю зі старовинних балок ручної роботи.
  
  
  "Ти говориш як китаєць", - сказав Фань Су.
  
  
  "Можливо. Що це за дірка в стелі?"
  
  
  «Він веде до дзвіниці. Насправді це не вежа. Просто відкритий майданчик. Платформа, де раніше стояв великий гонг. Священики били по ньому дерев'яними молотками».
  
  
  Нік підвівся. «Я збираюся подивитись. Залишся з ним. Подзвони мені, якщо щось піде не так».
  
  
  Він стрибнув за балкою і легко скочив у темний прямокутник, прорізаний у стелі. Він знайшов вузький подіум на всю ширину храму. Це вело до вікна зі віконницями, що виходило на долину. За вікном була платформа. Нік, примружившись через віконниці, побачив товсту А-подібну рамку, в якій тримався гонг. Він міг також побачити крихітне поселення у далекому кінці долини. Як зазначила дівчина, це було не більше ніж купка занедбаних будинків. Більшість із них було побудовано із сирцевої цеглини з солом'яним дахом. Один будинок, більший і солідніший, ніж інші, стояв трохи осторонь у густих заростях ялівцю та камфори. За будинком був великий луг, що спускався до струмка.
  
  
  "Великий дім", - подумав Нік, - мабуть, це таверна і бордель, про які говорила дівчина. Дім задоволення. Він скривився. Він міг уявити, якими будуть дівчата у такому селі. І все ж таки це може виявитися корисним. Якби солдати справді прийшли, їх неминуче привабив би готель, будинок задоволень. Солдати були однаковими у будь-якій армії, у всьому світі.
  
  
  Він знову спустився вниз. Генерал ще спав. Нік подумав, що він виглядає трохи краще. Стара шафранова плоть здавалася яскравішою. Нік зайняв позицію настільки близько до дверей, наскільки він насмілювався, і розтягнувся на брудній підлозі. По кроквах пробіг щур. Нік сказав: «Я віддав би половину тих грошей, які я йому обіцяв, на сигарету».
  
  
  Вона не посміхалася. «Це невелика скрута».
  
  
  "Так." Нік дістав "Люгер" Вільгельміну з кобури на поясі і почав його оглядати. «Розкажи мені про це Джима Поке», - сказав він. "Ви бачили його?"
  
  
  «Двічі. Коли я працювала у Гонконгу. Працювала у Undertong. Тоді я бачила його лише на відстані – до нього важко наблизитися. Його тигри завжди з ним».
  
  
  "На кого він схожий?" Нік потер «люгер» рукавом піджака. Колись його доведеться вбити.
  
  
  Фань Су сказав, що Джим Пок виглядав ідеальним чином американсько-китайського бізнесмена. Дуже щасливий. Невисокий, стрункий, завжди бездоганно одягнений. Його англійська також була бездоганною.
  
  
  "Він навчався в Гарварді", - сказала вона. «Його родина дуже багата та респектабельна у Штатах. Я думаю, хімчистка та імпорт. Він має дядька, який колись був мером китайського кварталу в Нью-Йорку. Найбільш респектабельні та добрі, його родичі».
  
  
  Нік Картер примружився, дивлячись на сонце, яке крадеться в дверному отворі, повному порошинок, і дівчина подумала, що у великому AX-man є щось дивно котяче.
  
  
  Нік сказав: Ти багато про нього знаєш.
  
  
  «Ми маємо досьє. Андертонг помітив його для знищення, коли настане час. Коли ми будемо досить сильними».
  
  
  У його посмішці було щось жорстоке. На мить вона подумала про череп, про череп, що посміхається. "Не чекайте занадто довго", - м'яко сказав він їй. "Його може не бути".
  
  
  "Ти збираєшся вбити його, Нік?"
  
  
  Він лише дивився на неї. Його очі, здавалося, змінювали колір, поки вона дивилася. "Можливо", - коротко сказав він. «Продовжуйте. Як він почав працювати у Гонконгу? Що робить його таким крутим, таким сильним?
  
  
  "Гроші. Що ще?"
  
  
  Нік позіхнув. Поряд із цигаркою він міг би використати гарне м'яке ліжко. "Де він узяв гроші?"
  
  
  «Цього ми не знаємо. Здається, ніхто не знає. Кажуть, спочатку він фінансувався синдикатом у Штатах. Він приїхав до Гонконгу близько п'яти років тому та захопив Tiger Tong. Старі лідери знайшли плаваючими. у гавані. З того часу Джим Пок ніколи не зупинявся. Він як восьминіг. Його щупальця всюди».
  
  
  А тепер він працює на Китай. Він теж добрий. Я даю це йому. Не дивно, що його використовує китайська контррозвідка.
  
  
  Нік кивнув сплячому генералу. «Коли він дезертував, комуністи запанікували. Але старий добрий Джим Пок мав рацію. Він, мабуть, помітив Людвелла як агента ЦРУ – чи це, чи китайці підказали йому – і він одразу приступив до роботи. Він знав, що Людвелл був здатний увійти до Китаю і вивести генерала, тому він ліквідував це в зародку. Здобув собі теж приємний невеликий бонус. І це ще не все. Готовий посперечатися, справжня причина, через яку Пок вирушив із візитом до Червоного Китаю, була налагодити справи, координувати дії на випадок, якщо генерал справді перетне кордон. Вони не здадуться. Джим Пок та його Тигри отримають завдання вбити генерала у Гонконгу».
  
  
  Її темні очі зустрілися з ним. "Я думав про це. Але ви їм не дозволите».
  
  
  "Ні. Я не дозволю їм. Ну вистачить балакати. Постарайся трохи поспати. Це буде довгий і, сподіваюся, тихий день. Спочатку ти спи. Я тебе розбуджу через пару годин, тоді я спатиму."
  
  
  «Я не знаю, чи можу заснути».
  
  
  "Спробуйте", - наказав він. «Нам обом це потрібно. Це була пекельна ніч».
  
  
  Вона заснула за лічені секунди, розтягнувшись на бруді в кутку, підперши брудну щоку руками. Кіллмайстер глянув на неї напівзаплющеними очима. Вона була гарною дитиною. Міцна, як стара шкіра, та гарна. Таке поєднання трапляється нечасто. Фань Су теж була присвячена. Нік посміхнувся. Це зробило двох відданих своїй справі жінок, яких він зустрів за 24 години – він не думав про Міріам.
  
  
  Полювання з самого початку цієї шаленої пригоди. Він здивувався, що тепер думає про Крижану Діву. Це безперечно було помилкою!
  
  
  Він розбудив Фань Су через дві години і заснув у тому самому кутку. Він міг уявити, що древній бруд слабо пахнув її тілом. Абсурд. Деякий час він насолоджувався цією фантазією, а потім віддався забуттю. Це була одна з його сильних сторін - він міг спати в будь-який час і в будь-якому місці, і він завжди прокидався відпочиваючим і готовим до дії.
  
  
  Нік прокинувся від того, що смикав його за плече. Дівчина шепотіла: «Нік – Нік! Прокинься. Щось відбувається. Я чую вантажівки та машини – думаю, у селі».
  
  
  Він сів прямо. Один погляд на двері сказав йому, що це було пізно ввечері. Вона дозволила йому поспати набагато довше за встановлений їм час. Але зараз не час для закидів. Він міг чути звуки із села. Безперечно вантажні двигуни.
  
  
  Нік кинув погляд на генерала через порожню кімнату. "Як він?"
  
  
  «Я гадаю, не дуже добре. У нього набагато вища температура, і він дедалі більше марить. Він багато говорить, все китайською, і все це не має сенсу».
  
  
  Нік вилаявся. Це все, що він міг зробити. Було б пеклом втратити генерала зараз. "Я подивлюся нагорі", - сказав він. «Залишайся з ним. Використовуйте цю воду в каструлі, щоб зробити компрес. Не дозволяйте йому нічого пити». Його власний рот був сухий і опухлий, і він побачив, що її губи потріскалися. Скоро їм знадобиться вода.
  
  
  Те, що він побачив з-за віконниць, втішило його. Сонце вже сідало за обпаленими охристими горбами за селом. Він стояв чітким силуетом у яскравому сутінковому світлі. Велика група солдатів розбила табір на лузі за готелем. Нік відчув, як у ньому зростають радість та надія. Якби вони розбили табір, це, мабуть, означало б, що вони не стали б сьогодні обшукувати маленьку долину чи храм. Солдатам не терпиться потрапити в таверну, до рисового вина, пива і дам насолод. Це також означало, що гелікоптер їх не помітив. Якби це було, солдати були б тут зараз.
  
  
  Багато залежало від того, які офіцери керували солдатами. Нік сподівався, що вони будуть недбалими та невмілими, але не міг на це розраховувати.
  
  
  Його очі були прикуті до віконниць, він вважав солдатів як міг. Їх було понад сотню. Це означало повну роту. Було півдюжини вантажівок. Один, судячи з довгої штирьової антени, був радіомобілем. Вантажівка-їдальня вже розвантажувалася. Ставили довгі столи, виносили чайники та сміттєві баки. Група солдатів займалася розведенням багаття. Нік задумливо почухав щетину. То була класна команда, а не ополчення. То були солдати. Народна армія! Проте - солдати були солдатами, а була таверна і будинок насолод.
  
  
  Тут він його й помітив – танк. Це було трохи осторонь основного табору, на лузі біля струмка, і він помітив, що танкісти, четверо з них, були розбірливою партією. Вони не поєднувалися зі звичайною армією. Вони вже їли з каструль та чашок, розвалившись на землі біля свого танка. Ідея, шалена, зухвала, почала зароджуватися в голові людини з AX. Це було досить шалено, щоб мати шанс.
  
  
  Він уважно вивчив танк. Це був силует, і він одразу його впізнав. Це був один із найбільших Т-54 російського виробництва. Справжній монстр. Він подумав, що у них не може бути багато їх, якщо не брати до уваги нинішнього глибокого заморожування відносин між Росією та Китаєм. Але вони мали цей. І це одне було всім, що йому було потрібне.
  
  
  Його пильний погляд знову блукав танком. Тепер світло розгорялося швидко, але воно могло розрізнити червоного дракона, намальованого на вежі танка. Дракон піднімався дибки, дряпаючи кігтями, і з його відкритої пащі виривалося полум'я. Може бути?
  
  
  Нік помітив сопло поруч із туреллю. То справді був вогнеметний танк.
  
  
  Сонце заковзало за найнижчий пагорб, смагляве світло пробивалося крізь нього. Нік востаннє глянув на солдатів - деякі з них копали вбиральню поблизу таверни - і повернувся до відкритого люка. Він легко впав на підлогу храму. Дівчина, що сиділа навпочіпки поруч із генералом, підвела очі.
  
  
  "Солдати - вони йдуть?"
  
  
  Нік посміхнувся їй. "Не сьогодні. Нам пощастило. Вони не прийдуть, але ми йдемо. Щойно стемніє».
  
  
  Її обличчя потемніло. «Але куди, Ніке? Він взагалі не може ходити. Нам доведеться його нести. Я не думаю, що ми можемо далеко втекти».
  
  
  "Приготуйте його до подорожі", - сказав їй N3. «Ми не біжимо. У всякому разі, не одразу. У них там танк, і хочу забрати його. Ми легко перейдемо кордон».
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  Полум'я Дракона
  
  
  
  
  
  Як тільки стало темно, вони покинули храм.
  
  
  А на сході пливла коса блідого місяця, доброзичливий місяць проливав достатньо світла для подорожі, але не настільки, щоб висвітлити краєвид. Нік і Фань Су вивчили карту перед тим, як піти, а потім спалили її разом з усім, що могло видати їхню присутність, у схованці. З величезним зусиллям Нік відкотив камінь перед діркою. Зусилля дорого йому обійшлися. Він був готовий визнати, що навіть його величезна витривалість та життєва сила почали слабшати.
  
  
  Нік ніс генерала на спині. Після тяжкості валуна генерал здавався легшим за пера. Вони пішли вузькою стежкою, що веде до села. Вони могли бачити, як у таверні спалахують вогні, і чути дикий гул солдатів, уже п'яних дешевим вином та пивом. Це почало виглядати багатообіцяюче.
  
  
  Вони мало не потрапили в обійми патруля.
  
  
  Нік почув їх першим і потяг Фань Су з дороги на бамбукову ділянку. Вони лежали, зіщулившись, у жалюгідному укритті, велика рука Ніка затиснула рота генералу, тоді як дюжина чоловіків пройшла з гвинтівками та автоматами на пов'язках. Більшість солдатів голосно бурчали на кантонському діалекті, тому що вони були на чергуванні і прогавили всі розваги в таверні.
  
  
  Коли вони пройшли, Кіллмайстер прошепотів дівчині: Це було близько! Їхній офіцер уважніший, ніж я думав. Вони пішли, щоб запечатати інший кінець долини – поставили корок у пляшку. час. Тепер вони виявлять храм і або негайно обшукають його, або відправлять туди пару людей».
  
  
  Тепер шляху назад не було, навіть якби він хотів. І немає сенсу огинати село і повернути на головну дорогу, що веде до кордону та свободи. У хорошу погоду дорога буде забита військовим транспортом та обов'язково будуть контрольно-пропускні пункти. Це має бути танк. З танком і великою кількістю енергії, колосальним блефом та його власним особливим успіхом, вони могли б це зробити.
  
  
  Генерал був у комі, за що N3 був вдячний. Вони використовували його солом'яний пояс, щоб прив'язати руки за шию Ніка, і Нік носив його на спині, як дитину.
  
  
  Обережно, прислухаючись, готові будь-якої миті втекти зі стежки, вони пробилися до густої ділянки хвойних дерев, баньяна та бамбука. Земля була ще вологою, але вкритою в'ялою осокою та папоротею. Нік понюхав повітря. Пахло болотом. Мабуть, болото було за струмком у дальньому кінці луки.
  
  
  "Ми спустимося сюди, поки я займуся цим", - сказав Нік Фан Су. «Не розмовляйте без нагальної потреби; тільки шепніть». Він торкнувся її тонкої гладкої руки. «Все, що вам потрібно зробити зараз, це змусити його замовкнути. Якщо він почне бурмотати або сняться кошмари, він може видати нас».
  
  
  Фань Су пригорнулася до генерала. «Він страшенно гарячий, Нік. У нього, мабуть, сильно піднялася температура».
  
  
  "Ми нічого не можемо зробити", - пробурмотів Нік. «Він міцне старе тіло – він може вижити. А тепер тихо. Я повернуся за тобою, щойно зможу».
  
  
  Задня частина таверни знаходилася на відстані 50 ярдів. Нік деякий час вивчав її, перш ніж залишити укриття з хащі. У задній частині приміщення було два вікна, по одному по обидва боки від дверей. Одне вікно було невиразно підігнане. Він бачив, як темні постаті рухалися в грі тіней на солом'яній циновці, що покриває його. В іншому вікні було темно. Поки він дивився, хтось підійшов до дверей і кинув у двір кошик зі сміттям.
  
  
  Нік збирався почати, коли з-за рогу таверни вийшли двоє солдатів. Він знову пригнувся. Солдати були п'яні та щасливі, говорячи на діалекті, якого Нік не розумів. Вони пішли в вбиральню, яку Нік бачив раніше, де копають, де один присів навпочіпки, а інший залишився стояти і сказав щось, що змусило чоловіка, що сидить навпочіпки, розсміятися і майже втратити рівновагу. Нік упіймав слово «пиво». Це має бути паршивим.
  
  
  Коли солдати повернулися в таверну, він вийшов із хащі. Він поповз до задньої частини таверни. Він підійшов, нахилившись, щоб приховати свій зріст, і низько натягнув на обличчя потерту кепку із собачої шкіри. Він потихеньку плентався і бурмотів собі під ніс. У слабкому місячному світлі він міг зійти за п'яного китайця, принаймні доти, доки не підібрався досить близько, щоб використати стилет. Смерть сьогодні ввечері має бути дуже, дуже тихою.
  
  
  Нік підійшов до задньої частини таверни. За освітленим вікном він міг чути бурмотіння голосів, чоловік і жінка тихо розмовляли і постійно сміялися. Нік сів під підвіконням і замислився. У такому готелі не було особливої усамітнення; вони б проганяли солдатів-селян, як щось конвеєром. Ви можете назвати це автоматичним сексом.
  
  
  Але в кімнаті одразу за ним панував затишок, атмосфера невеликої усамітнення. Здавалося, що розмовляли лише двоє людей, чоловік і жінка. Не питання про те, що вони робили, або щойно закінчили чи збирався робити.
  
  
  Все це промайнуло в швидкому мозку Ніка за частки секунди, і відповідь прийшла ніби з комп'ютера: Офіцер!
  
  
  Він зміг упізнати лише одного офіцера, коли шпигунів того дня. Напевно, для однієї роти буде лише одна. Людина, за якою Нік спостерігав того дня, не мала ніяких знаків відмінності - тепер це було заборонено, - але його манери були досить показовими.
  
  
  У кімнаті жінка хихикнула. Чоловік засміявся, і почулися звуки дружньої бійки. Потім настала невелика тиша, порушена нарешті булькаючим стоном жінки. Тихо, дуже повільно Нік відсунув куточок циновки, що звисала прямо за вікном.
  
  
  Товста свічка жирно горіла на столі біля піддону, на якому чоловік і жінка кохали. Свічка згасла і задимилася, коли Нік підняв циновку, і він перестав дихати, але пара не помічала нічого такого незначного, як протяг.
  
  
  Жінка лежала на спині, її очі були заплющені, її товсті ноги були розставлені. Вона була м'ясистою повією зі сплутаним темним волоссям. Чоловік був худорлявий, невисокий, і Нік одразу помітив пістолет у кобурі збоку від піддону. То був офіцер.
  
  
  Нік не вагався. Якби він міг убити офіцера і позбавитися тіла, не створюючи перешкод, це був би гігантський стрибок на шляху до втечі. Китайських солдатів набирали здебільшого із селян, і думати самостійно було не те, що вони робили найкраще. Вони були хоробрими, витривалими, але трохи дурними. Якщо йому вдасться вбити офіцера, це запобігатиме спрацюванню сигналізації і на довгий час зупинить переслідування. Це дало б їм гарну фору у танку.
  
  
  Було тільки один засіб вбити їх обох тихо - П'єр, газова бомба. Нік витягнув кульку зі штанів і повернув ручку трохи праворуч. П'єр був готовий. Як тільки він відпустить його, крихітний пружинний ковпачок злетить і смертоносний газ вирветься назовні під тиском. Миттєва смерть!
  
  
  Нік не дозволяв собі думати про жінку. Інша повія у цьому світі більш-менш не мала значення, коли так багато було поставлено на карту. Він не любив убивати невинних, але не міг вважати себе відповідальним за них. Їй не пощастило.
  
  
  Він знову зазирнув. Двоє на піддоні наближалися до кінця в шаленстві звуку, що звивається. Нік крадькома просунув руку у вікно і спритним рухом зап'ястя клацнув газовою бомбою, цілячись у ніжку піддону, де вона беззвучно приземлилася б. Найменший крик був би фатальним.
  
  
  «Непоганий спосіб померти, – подумав він. Він пірнув під вікно і туго натягнув циновку, глибоко вдихаючи прохолодне нічне повітря, готуючи свої легені до того, що він має зробити. І робити дуже швидко. Поки що його успіх був феноменальним.
  
  
  Нік відлічував повільну хвилину. З таверни долинув порив п'яного сміху фортисімо. Нік подумав, чи п'ють танкісти разом з іншими, чи все ще тримаються осторонь. Він сподівався, що вони трималися разом. Якщо вони розійдуться, то це стане проблемою. Він глибоко зітхнув.
  
  
  Хвилина закінчилася. N3 затамував подих і увійшов до кімнати, як велика кішка, обережно поправляючи за собою підвіконня. Він за три кроки перетнув убогу кімнату і спробував відчинити двері. Усередині він тримався на простій дерев'яній клямці та ремінці. Будь-хто може увійти у будь-який час. Але ця людина була офіцером; можливо, він наказав не турбувати.
  
  
  Він підняв мертвого чоловіка з мертвої жінки. З якоїсь причини – він ніколи про це більше не думав – він стягнув брудну сорочку жінки з її наготи.
  
  
  Чоловік був повністю голий. Нік обійняв безвільне тепле тіло своїми великими руками, підійшов до вікна і визирнув назовні. Місяць був трохи яскравішим. Вона зробила видним витончений срібний відбиток хащі, де чекали Фань Су та генерал. У вбиральні нікого не було.
  
  
  Нік на мить поклав тіло на землю і повернувся, щоб зібрати одяг чоловіка, пояс та пістолет. Він хотів, щоб не знайшли нічого, що вказувало б на грубу гру – нічого, окрім тіла жінки. Це, - подумав він із жорсткою усмішкою, - дасть простим солдатам привід замислитись надовго. Офіцер пропав безвісти, розчинився у повітрі, а його задоволена дівчина мертва! Це дасть йому час – а тепер час був самим життям.
  
  
  Він пройшов через вікно з тілом на руках. Наступні 50 ярдів здавалися милішими. Якби його бачили зараз, лукавства було б неможливим. Йому доведеться знову вбити. Вбий або біжи.
  
  
  Ніхто не прийшов. Нік кинув тіло у вбиральню і повернувся туди, де лопата з довгою ручкою була встромлена в купу вологої жовтої землі. Декілька совків - і тіло накрилося. "Обличчям в екскрементах", - подумав Нік, але над ним лежала добра китайська земля.
  
  
  Його зниз плечима було незначним. Він не бажав існування цієї боротьби - він був знаряддям, не більше. Несячи з собою форму чоловіка та пістолет, він швидко повернувся до заростей ялинки та бамбука. Його давно не було. Фань Су може хвилюватись.
  
  
  Фань Су хвилювалася, але не за Ніка. Вона сиділа навпочіпки поруч із генералом, потираючи тонкі руки. Старий ще був у комі, його дихання було важким і важким. "Боюсь", - прошепотіла дівчина Ніку. Іноді він майже перестає дихати. О, Боже, я не хочу втрачати його зараз! Це буде так багато означати, якщо ми зможемо його переправити - і для нього, і для Заходу, і Андертонга. Можливо тоді ми зможемо отримати реальну підтримку. . "
  
  
  Нік кинув їй форму мертвого офіцера. «Ти кажеш так, ніби впадаєш у невелику істерику, мале. Припини. Одягни їх - пістолет і ремінь теж. Ти відповідатимеш за цей танк, якщо ми його отримаємо. Ти поїдеш. у вежі в цій формі і віддаватимеш накази. Скоріше жінка! Будь-якої хвилини в цій таверні вирветься все пекло».
  
  
  Він хотів забрати танк і рушити, доки не виявлять мертву жінку. Якщо офіцер зник, солдати були б спантеличені. Вони могли подумати про що завгодно - можливо навіть про те, що офіцер був у танку і що він рухався за законним наказом.
  
  
  Він побачив мерехтіння білих трусиків і бюстгальтера дівчини, коли вона роздяглася і одягла уніформу. "Тобі пощастило", - тихо сказав він. «Чистий одяг. Принаймні це розумно. Тепер я ніколи більше не мріятиму про біле Різдво. Тільки про гарячу душу і велику кількість мила. Ви готові?" Він жартував з неї навмисно, щоб трохи послабити напругу, що він відчував у цьому стрункому прекрасному тілі.
  
  
  "Я готова." У місячному світлі вона могла зійти за офіцера на відстані. Вона засвербіла своє темне волосся під фетрову шапку кольору хакі з великою червоною зіркою. Пістолетний ремінь надто вільно висів на ній, і Нік проробив нову дірочку на шпильці, а потім щільно обернув ремінь навколо її тонкої талії.
  
  
  "Підійде", - грубо сказав він їй. «Йди за мною і не шуміти».
  
  
  Він нахилився, щоб підняти генерала. Старий голосно застогнав. Нік вилаявся і знову опустив його. "Так не піде. Відірвіть смужку свого старого одягу і заткніть йому рота».
  
  
  Зробивши це, вони покинули хащі. У таверні поки що немає криків. Солдати не наважувалися б потурбувати свого офіцера під час його занять коханням. Але рано чи пізно це станеться.
  
  
  Нік попрямував до струмка біля підніжжя луки, тримаючись за тонку бахрому з бамбука та верби. Їхні кроки заглушали волога земля та листя під ногами. Вони досягли крутого берега струмка, і Нік жестом наказав дівчині спуститися в густу гору. Тут болотяний запах був сильнішим. Він притулився губами до вуха дівчини і прошепотів: «Я знову піду від вас. Слідкуйте за генералом; не дозволяйте йому ворушитися та видавати звуки. У нас буде лише один шанс».
  
  
  Вона кивнула і на мить притулилася губами до його грубої щоки. Потім він залишив її, крадучись з папороті і вздовж гирла струмка, як привид. Він вклав стилет у руку. Попереду тихіша робота.
  
  
  У місячному світлі він бачив залізний корпус великого танка. Дракон, лютий у місячному світлі, здавалося, рушив. Довга морда гармати відкидала потворну густу тінь, що виступала з більшої тіні, як смертоносний фалос.
  
  
  Нік нічого не чув, доки підповзав до танка. Він йшов дюйм за дюймом, віч-на-віч у чистій луговій траві, тепер ненавидячи місяць. Якби танкісти помітили його, йому просто треба було б атакувати та стріляти. Він сумнівався, що це зійде йому з рук.
  
  
  Під баком щось заворушилось. Нік завмер. Минула дуже довга хвилина. Він трохи розслабився. Чоловік повертається і бурмоче уві сні, от і все. Танкісти чи деякі спали під своїм танком. Це була проста практика.
  
  
  Як багато? Нік хотів знешкодити їх усіх. Це була невелика елітна група, і ніхто з решти не насмілювався сумніватися в їх пересуваннях, окрім офіцера. І він був мертвий.
  
  
  Нік уже був близько до танка, в тіні монстра. Він чув, як чоловіки дихають, неспокійно згинаються. Пролунав легкий хропіння.
  
  
  Нік поповз уперед, поки не опинився під довгим дулом. Він бачив коротше сопло вогнемету. Намальований дракон глянув на нього зверху донизу.
  
  
  Під танком було темно. Надто темно. Він міг бачити обличчя лише одного із трьох сплячих чоловіків. Лише троє. Чорт забирай! Але тут нічого не вдієш. Четвертий танкіст, мабуть, перебував у таверні. Швидше за все, це буде головний сержант - і він обов'язково подасть на сполох, коли почує, що танк йде. Якщо тільки він не буде п'яний. Вийшов з ладу. Ніку залишалося лише сподіватися.
  
  
  Він вивчав обличчя, яке бачив у місячному світлі. Лише дитина. Тонкий молодий обличчя в кадрі хутряного капюшона. Це були місцеві війська і навіть місцеві регулярні війська. Вони мали одяг для холодної погоди. Мабуть, вони були послані з півночі, щоб допомогти зловити генерала.
  
  
  Нік сунув стилет у зуби і підповз ближче до сплячого хлопчика. Блідо-коричневе обличчя було м'яким і нехитрим у м'якому місячному світлі. Тепер, коли Нік дивився і приймав рішення, хлопчик усміхався уві сні.
  
  
  N3 вирішив залишити хлопчика живим. На його рішення не вплинули жодні почуття чи жалість, лише чистий розум та особисті інтереси. З дитиною буде легше впоратися. Легше налякати – особливо після того, як він побачив, що Нік мав намір йому показати.
  
  
  Нік обійшов хлопчика і заліз під бак. Його дуже гострий зір розділив двох сплячих чоловіків на окремі згустки тіні. Тепер про це – і дуже, дуже тихо про це.
  
  
  Працюючи навпомацки, а не лише поглядом, він знайшов горло першої людини, обережно обмацав пальцями яремну вену. Чоловік неспокійно заворушився під дотиком пера Ніка. З його відкритих губ вирвалося довге хрипляче хропіння.
  
  
  Зараз же!
  
  
  Нік встромив стилет глибоко в шкіру під лівим вухом і швидко провів їм через горло до правого вуха. У той же час він з величезною силою затиснув своєю великою рукою ніс та рот чоловіка. Він відчув гарячий струмінь крові на руці. Чоловік рухався, напружився, скручувався лише на секунду. Потім він обм'як, повітря зашипіло, і він важко зітхнув через дірку в горлі.
  
  
  Нік якийсь час лежав тихо. Потім він так само тихо вбив іншого танкіста. Хлопчик все ще мирно спав, хоч тепер він на щось хмурився уві сні.
  
  
  N3 ненадовго замислився. Він поповз назад туди, де на нього чекали дівчина і генерал. Він не думав, що дитина прокинеться - танк, мабуть, сьогодні пройшов довгий шлях. І йому потрібна була Фань Су. Якби хлопчик був із півночі, він би не говорив кантонською.
  
  
  Він швидко пояснив дівчині. Він узяв генерала. «Поспішай», - відрізав він. «Ідіть до танка. Повільно, але не шуміть. Слідкуйте за тим, хто йде сюди з таверни». Четвертий танкіст непокоїв Ніка. Він міг би все зіпсувати, якби з'явився зараз на місці події.
  
  
  Старий все ще був у комі. Нік обережно поклав його поруч із танком, потім кивнув дівчині. У руці був стилет, і він побачив, що вона дивиться на нього зверху вниз. У місячному світлі кров здавалася чорною.
  
  
  «Я збираюся розбудити його зараз. Вам, мабуть, доведеться з ним поговорити. Але він лише дитина, і я думаю, ми можемо налякати його, щоб він допоміг. Готові?»
  
  
  Її очі все ще були прикуті до стилету. «Так. Продовжуй, розбуди його».
  
  
  Нік нахилився над сплячим хлопчиком. Він встромив вістря стилету в ніжну плоть горла, потім вдавив його сильніше і глибше, поки косі очі не розплющилися. Хлопчик з жахом дивився на нього, білки його очей спалахували в місячному світлі.
  
  
  Нік приклав палець до своїх губ і трохи сильніше притиснув стилет. За мить хлопчик кивнув, опустивши очі, намагаючись побачити те, що завдавало йому болю.
  
  
  Нік прошепотів Фань Су: «Швидше. Запитай його, чи хоче він жити. Спробуйте говорити на пекінському діалекті».
  
  
  Вона говорила швидко, використовуючи різкий північний відтінок. Хлопчик закотив очі і знову кивав.
  
  
  «Він каже, що дуже хоче жити. Він зробить усе, що скаже іноземний диявол. Він уже помітив вас.
  
  
  «Наразі все одно. Запитай його, чи може він водити танк».
  
  
  «Він каже, що не є штатним водієм. Він навідник. Але він знає, як».
  
  
  "Добре. Зачекайте хвилинку". Нік простяг їй "Люгер". Він пірнув під танк і витяг двох мертвих танкістів, по одному за кожну ногу. Їхні перерізані ковтки відкривалися чорним у прозорому місячному світлі. Він почув зітхання Фан Су. Він дивився на хлопчика і вказав на тіла.
  
  
  "Скажи йому, що він буде таким, якщо він видасть звук або якимось чином спробує нас зупинити".
  
  
  Фань Су перевела тремтячому танкісту. Він раз у раз поглядав на своїх мертвих товаришів, потім знову на Ніка. «Шукає мій хвіст і роги, – подумав Нік.
  
  
  Дівчина повернулася до Ніка, але тримала "Люгер" націленим на голову молодого танкіста. «Він на смерть наляканий. Він підкорятиметься. Я сказав йому, що ми їдемо до Гонконгу, і якщо він не завдасть нам клопоту, він теж може поїхати. Він, здається, вважає, що це гарна ідея. Він каже, що хотів дезертирувати. протягом довгого часу."
  
  
  Нік різко засміявся. «Тоді це його великий шанс. А тепер давайте забиратися звідси».
  
  
  Через п'ять хвилин танк з гуркотом вилетів з луки і проминув корчму. Генерала прив'язали до одного із сидінь. Нік сидів поруч із водієм, з «Люгером» прикривав його, поки він розбирався у спусковому механізмі великої гармати та вогнемета. Обидва, як він виявив, були досить простими.
  
  
  Фань Су у формі загиблого офіцера сиділа у відкритій вежі. Її гумові туфлі були на плечах водія, щоби віддавати команди. Танк рухався якомога повільніше, щоб стримати шум, хоча навіть у цьому випадку залізний дракон дзвенів і гуркотів, як котельня.
  
  
  Вони пройшли повз таверну без пригод. Ніку стало трохи легше дихати, коли він побачив, що двері таверни відчинилися. Полив потік жовтого світла. Нік, зазирнувши в щілину в вежі, побачив, як кремезна постать людини з'явилася в дверях і подивилася вслід танку. Чоловік похитнувся і вчепився в одвірок, і Нік зрозумів, що він п'яний. На мить чоловік вийшов назовні, хитаючись і мало не впав. Потім він повернувся і пірнув назад у таверну.
  
  
  Нік вилаявся собі під ніс. Цей матеріал мав вразити шанувальників зараз. Це, мабуть, був сержант-танкіст – це він зник безвісти – і він не буде настільки п'яний, що не впізнає, що щось не так. Спочатку він шукатиме свого офіцера, а знайде тільки мертву повію. Потім він, безперечно, збігає на луг, щоб подивитися, що там можна побачити. Він знайде двох своїх людей із перерізаними ковтками. Він повинен бути страшенно п'яний, сказав собі Нік, якщо це не протверезить його і не підштовхне до дії.
  
  
  Він притиснув «люгер» до спини хлопчика-водія, показав на дросель і швидко змахнув кулаком. "Повний вперед!"
  
  
  Потужний двигун ревів, танк рвався вперед. Водій клацнув вимикачем, і потужний промінь світла пронизав вузьку дорогу. Нік знав, що світло привабить літаки, як метеликів, але треба було ризикувати. Якщо вони перекинуться чи застрягнуть, їм кінець. І, можливо, китайці не мали тут нічних бійців.
  
  
  У люку з'явилося обличчя Фань Су. Вона склала долоні і крикнула Ніку: «Ми під'їжджаємо до головної дороги. Ми повертаємо ліворуч. До Шам Чуна трохи більше чотирьох миль. Але міст там…»
  
  
  Нік підняв руку. "Я знаю", - крикнув він у відповідь. «Лише один міст, і це залізничний міст, і він вузький. І що? Ми проходимо його, от і все. Просто тримайся і молись, Су, усім богам, у яких ти віриш. Чи є ще якісь ознаки контрольно-пропускного пункту? бути нашою першою справжньою проблемою”.
  
  
  Вона нахилилася до люка, її блідо-лимонне обличчя почервоніло. Ще ні, але хвилину тому я бачила вогні. Ми повинні скоро проїхати один. Що нам робити, Ніке? Спробувати блефувати – чи розбити його?»
  
  
  «Як ви вважаєте, ви можете обдурити їх? Чи є в китайській армії дівчата-танкісти?
  
  
  Фань Су пірнула назад, щоб направити водія. Вона знову засунула обличчя в люк. "Я не знаю. Я сумніваюся в цьому. У будь-якому випадку вони напевно будуть підозрілими, китайці не надто багато рухаються ночами. Вони можуть захотіти подивитися наші документи за умови суворої охорони». Вона озирнулася на генерала, який катався і розгойдувався на сидінні навідника, якого тримав тільки солом'яний трос. "Як він?"
  
  
  «Він дихав востаннє, коли я дивився. Ми не можемо зараз турбуватися про нього. Якщо ми не пройдемо через це, він все одно мертвий. Ми всі також».
  
  
  Фань Су випростався. Вона крикнула в люк: «Доведеться їхати, Нік! Їх попередили. Вантажівки блокують дорогу».
  
  
  "Спускайся сюди і закрий люк танка", - наказав він. «Поспішай. Скажи цьому хлопцю, щоб він ехад повільніше, доки я не скажу, а потім погнав».
  
  
  Дівчина залізла в танк і зачинила люк башти. Нік посадив її на місце стрільця і простяг їй "Люгер". «Тримай це при собі. І використовуй кулемети. Знаєш як?
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  «Стріляйте у все, що трапляється на нашому шляху. Але слідкуйте за водієм. Я буду зайнятий великою гарматою та вогнеметом». Він стиснув її коліно. "Ми збираємося зробити це, люба".
  
  
  Фань Су обмінявся з водієм кількома різкими словами. Він відповів твердим голосом, і його темний погляд без страху зустрівся з Ніком.
  
  
  "Я не думаю, що нам потрібно турбуватися про нього зараз", - сказала дівчина Ніку. «Він хоче досягти цього так само, як і ми. Він каже, що вони вб'ють його зараз, незважаючи ні на що. Він не був добрим солдатом Китаю».
  
  
  Посмішка Ніка Картера була похмурою. «Він був би мертвий, якби він був ним. Добре – скажи йому, щоб він відкрив її. На повній швидкості. Все, що в неї є, просто у бар'єра!»
  
  
  Нік встромив снаряд у затвор великої зброї. Він глянув на дорогу. Контрольно-пропускний пункт був освітлений повністю. Вантажівки були поставлені в центр дороги, принаймні півдюжини з них, дві в глибині.
  
  
  Танк тепер набирав швидкість. Ці Т54 могли розвивати максимальну швидкість близько 40 миль. Танк почав підстрибувати і нишпорити, коли гусениці врізалися в ями на нерівній ґрунтовій дорозі.
  
  
  З-під засипки з мішків з піском Нік побачив автомат, що миготить синьо-жовтогарячим полум'ям.
  
  
  Нік посміхнувся. Хлопчики стріляють із пращі! Він повернув кулемет у бік огорожі, стріляючи без мети, і відпустив її. Пролунав рев і спалах. Рушниця смикнулася і відскочила назад, і сморід вибухівки змішався зі знайомим запахом олії, гарячої олії та затхлого дихання. Частина облицювання йшла вгору.
  
  
  Чи не постріл на любителя!
  
  
  Нік повернув сопло полум'я і направив його до мертвої точки вантажівок, що блокують дорогу. Він натиснув на спусковий гачок. Давай, Драконе!
  
  
  Сотня футів вогню вдарила попереду танка у центр вантажівок. Дихання палаючий дракон. Маслянисте полум'я вигиналося, потріскувало і спалювало все, що стосувалося. Бензобаки в вантажівках спалахнули і з червоним свистом злетіли вгору. Вантажівки вже горіли, як розпалювання.
  
  
  Поруч із ним Нік почув рівний гуркіт кулемета. Фань Су стріляла спочатку одного, потім другого. Він бачив, як люди бігають, кричать і б'ють свій палаючий одяг. Вони перестануть бігти і згинаються, розтягуються, дряпають землю, що палає, коли їх розтинає свинцевий град.
  
  
  Вони врізалися в центр багаття з вантажівок. Великий танк труснувся, стрибнув, врізався гусеницями в землю, а потім бульдозером помчав уперед. Нік відчув раптовий сплеск гарячого вогню через вежу. Вони підібрали одну з вантажівок і відвезли її з собою.
  
  
  Вони пройшли. Вантажівка впала. Нік розгорнув гармату і випустив п'ять швидких снарядів у палаючий хаос позаду них. Він хотів якнайбільше порушити їхнє спілкування. Не те, щоб зараз це мало велике значення; кіт повністю випав із мішка.
  
  
  Гармата замовкла. Він глянув на Фань Су. Її обличчя було брудним і маслянистим, і кілька пасм чорного волосся впали з кепки на очі. Вона блиснула йому білими зубами. Її очі були широко розплющені, і Нік впізнав дивний вигляд. Бойова лихоманка. "Це було добре", - тихо сказала вона. «О, Боже, це було так добре. Вбити деяких із них!»
  
  
  Водій різко заговорив. Дівчина сказала Ніку: «Світло було пошкоджене. Вночі через щілину водія погано видно. Хтось має піднятися та спрямовувати. Я піду". Вона знову почала залазити до вежі.
  
  
  Нік потягнув її вниз. "Ти залишишся! Я піду. Я майже довіряю йому зараз, але все одно доглядаю його. Використовуй кулемети або велику гармату, коли зможеш. Я кричатиму так голосно, як можу».
  
  
  Вона взяла його руку і стиснула. Вона гримнула снарядом у казенник великої зброї і почала вводити нові стрічки в кулемети. Нік поплескав водія по плечу та посміхнувся йому. Хлопчик у відповідь швидко усміхнувся.
  
  
  Нік відчинив вежу і твердо поставив ноги на плечі механіка-водія. Нічне повітря було свіже і солодке після смердючої близькості резервуара. Він глибоко зітхнув і озирнувся. Довгі жовті язики полум'я кинулися в небо від блокпоста.
  
  
  Менш ніж за милю попереду він міг бачити вогні Ло Ву, що перетинала вузький Шам Чун. Вогні раю. Свобода. Так має здаватися сотням тисяч китайців, які намагалися робити це щороку. Так тепер йому здавалося.
  
  
  Менш милі. Танк тепер мчав під гору, врізаючись в околицю села Шам Чун. У більшості будинків було темно. Коли на вулиці відбувалися заворушення, мешканці залишалися вдома. Це було на краще. Марно вбивати невинних людей.
  
  
  Вони вийшли на бруковану вулицю, і танк почав довгий спуск униз. Ця вулиця вела прямо в міст через річку. На пониженні танк почав набирати швидкість. Нік відчув, як по ньому біжить піт. Прямо зараз – якщо нічого не трапилося. Але це не могло бути так просто. Просто не могло.
  
  
  Він бачив вогні мосту, бачив фігури, що біжать, на стороні Китаю. Його пронизав холодний вітер. Якби вони встигли підірвати міст! Якби вони про це подумали. Це зупинило б їх назавжди.
  
  
  Полум'я вирвалось із кінця мосту. Вони поставили огорожу та обстріляли її. Дерево, купи соломи, все, що може горіти. У цьому нічого страшного. Вони не могли спалити міст вчасно, дурні. Якби тільки не висадили в повітря! Але знадобився час, щоб закласти вибухівку, прокласти дроти та…
  
  
  Нік це бачив. З провулка стирчить ніс іншого танка. Виходив, щоб перекрити вузьку дорогу. Його думки билися, навіть коли він упирався ногами у плечі водія. Більше швидкості! Повний вперед! Якщо цей проклятий танк перейде прямо через вузьку вулицю, то їм кінець. Його не так легко перемістити, як вантажівки.
  
  
  Танк китайців вистрілив. Нік побачив потворний спалах дульного полум'я. Снаряд заверещав, як баньші, у футі від його голови. Струс повітря майже хитнув його голову.
  
  
  Танк усе далі виїхав надвір.
  
  
  Великий Т-54 ударив інший танк під кутом. Пролунав брязкіт і скрегіт металу. Менший танк розвернувся і його відкинуло назад, але поступ Т 54 на мить зупинився. Солдати з криками вибігли з тіні і обстріляли більший танк зі стрілецької зброї. Нік відкрив вогонь у відповідь з Люгера і побачив, що люди падають. Повітря навколо нього було наповнене свинцевими бджолами. Один вжалив його руку. Він чув, як у танку вирують кулемети, коли дівчина стріляла з них.
  
  
  На танк стрибнули двоє солдатів. Пістолет вистрілив перед Ніком, але людина втратила рівновагу і промахнулася. Нік вистрілив йому в живіт, а потім обернувся і побачив, що інший солдат кинув гранату в люк. Нік, не замислюючись, зробив випад - якщо він зазнає невдачі, всі вони будуть мертві в танку - і впіймав гранату. Він намацав її, на якийсь жахливий момент подумав, що збирається впустити її, а потім відкинув назад, кинувши вліво. Він потрапив у чергову купку солдатів, які намагалися вилізти на танк. Плоть летіла на всі боки, коли вона вибухнула.
  
  
  Людина, що кинула гранату, стрибнула на Ніка з голими руками. Нік направив на нього "люгер" і почув, як той клацнув порожнім. Він схопив людину за горло і відкинув її.
  
  
  З вікна найближчого магазину набув чинності ще один кулемет. Нік зістрибнув у люк і закрив вежу, як тільки танк знову рушив з місця. Нік узяв один із кулеметів і зніс ряд магазинів та невеликих будинків. Дим у танку був такий густий, що він майже не міг бачити інших.
  
  
  Великий танк хитнувся вперед і набрав швидкість. Водій робив усе, що міг, із дуже обмеженим оглядом. Він знищив цілу лінію магазинів та будинків, перш ніж зміг повернути танк на дорогу. Вони впали, як кеглі для боулінгу перед залізною кулею.
  
  
  Тепер вони були близько до мосту. Близький кінець був один великий лист полум'я. Вони просто мали б пройти через це, ризикуючи бути засмаженими до смерті, якщо танк зупиниться.
  
  
  Нік помітив попереду штабну машину, що мчить, наповнену кричущими і жестикулюючими офіцерами. Він натиснув на спусковий гачок сопла полум'я. Шшшшшшшшш - жирний язик дракона лизнув попереду. Штабна машина вибухнула вогненною кулею і перекинулася. Нік побачив, як один із офіцерів приземлився на ноги і почав бігти, його спина перетворилася на масу полум'я.
  
  
  Свинець бився об стінки танка. Здебільшого стрілецька зброя. Потім пролунав гуркіт, і танк похитнувся вбік, здригнувшись. Інша. У китайців діяла протитанкова гармата, але її калібр був дуже малий. Снаряди відскакували.
  
  
  Танк врізався крізь стіну полум'я в чисте повітря на дальньому кінці мосту. Вони були над Шам Чуном.
  
  
  Нік штовхнув водія, щоб він сповільнився. Вони проїхали 500 ярдів до британської території, перш ніж він штовхнув його, щоб зупинити. Як не дивно, йому майже не хотілося відкривати вежу, виходити та розпочинати пояснення. Боже, яке пояснення! Милі бюрократії. Але був генерал - його треба якнайшвидше до лікарні. Рано. Потім у лікарняному літаку та у Вашингтон. Разом із дорогоцінними кодовими книгами.
  
  
  Нік відчинив люк і обережно визирнув. Британці збиралися збентежитись і розсердитися не менше китайців. Він просто змінював один хаос на інший.
  
  
  Він був не готовий до отриманого прийому. Британський бронеавтомобіль мчав до танка, вивергаючи полум'я гармат. Кулі відскакували від вежі та відлітали від неї.
  
  
  "Чорт забирай!" Нік знову пірнув униз. Вони не ризикнули з танком-драконом. Здавалося, порядку дня було спочатку стріляти, а потім питати.
  
  
  Нік подивився на Фань Су. "Наскільки я пам'ятаю, у вас білі трусики?"
  
  
  Її червоний рот широко розплющився, і вона дивилася. "М - мої трусики?"
  
  
  «Так. Мені потрібний прапор перемир'я. Поспішайте, гаразд? Я не хотів би, щоб наші друзі застрелили мене так пізно».
  
  
  Ти повинен їх взяти, Нік? Т-вони брудні».
  
  
  Він зіграв прямо, не посміхаючись. "Звісно. Мені дуже шкода. Ми б не хотіли цього, чи не так? Тоді бюстгальтер. Ненавиджу бути дарувальником з Індії, але воно. Поспішай».
  
  
  Коли дитина-водій дивився з відкритим подивом, дівчина повернулася, щоб Нік міг розстебнути її бюстгальтер. Прикриваючи груди від хлопчика, вона стягнула куртку. Вона кивнула генералові. «Я щойно перевірила його. Коли ми перетнули міст. Відвези його до лікарні, Нік!
  
  
  З дивним почуттям розчарування, тепер, коли дія була закінчена, Нік одягнув бюстгальтер на кінець свого люгера і махнув їм із вежі. Бронеавтомобіль підкотився до берега, і солдати у береті вискочили з автоматами напоготові.
  
  
  Нік втомлено і похмуро посміхнувся. "Не стріляйте. Я приходжу зі світом і несу подарунки.
  
  
  Хто тут командує? "
  
  
  «Я, – сказав старший інспектор Смайт. Він обійшов броньовик, як завжди бездоганно, із засунутою під руку тростиною. Його рум'яні пухкі щоки блищали після недавнього гоління.
  
  
  Нік дивився на нього. «Трохи не в порядку, чи не так? Це не має нічого спільного із портовою поліцією. У мене є важливий вантаж...»
  
  
  Очі інспектора були нейтральними. «У цьому випадку я подвійно перепрошую, сер. У буквальному значенні. Наші уряди підтримували зв'язок, і я, е-е, отримав вказівку запропонувати вам усіляку співпрацю. Якомога повніша співпраця!»
  
  
  Старий добрий яструб. Заграва полегшення пробігла N3. Виходить, старий виживе. Це, безумовно, полегшило шлях. Яструб міг зібрати багато сил, коли захотів її застосувати.
  
  
  Нік крикнув дівчині: «Доставляйте генерала, люба. Хлопчик і ти. І заспокойся. Ми не хочемо зараз його втратити».
  
  
  Він зістрибнув і став поруч із інспектором, який з цікавістю розглядав поранений у боях танк. "Схоже, ви пройшли через пекло, сер".
  
  
  Нік засміявся. «Ми теж дещо залишили. Про цю мою людину - ви розумієте, що вона дуже хвора?»
  
  
  "Я знаю. Зараз у дорозі. Швидка допомога. Мені дали півроти для її охорони. Вона буде в лікарні тут тільки доти, доки це абсолютно необхідно, а потім доставлять прямо до Вашингтона. Але я хочу довго поговорити з вами, сер. І з дівчиною. "
  
  
  Нік посміхнувся йому. "Добре. Ви можете отримати мене і ви можете отримати її. На розумний час, інспектор. Але я хочу, щоб ми обоє повернулися якнайшвидше. Добре?"
  
  
  Пізніше, дорогою на станцію, Нік запитав інспектора. «Ви можете сказати, інспекторе, що Джим Пок - горда людина? Чи просто зарозумілий?»
  
  
  Відповідь була негайно. "Разом. А чому?"
  
  
  Нік усміхнувся про себе. «Просто подумав. Значить, він не може втратити багато обличчя?
  
  
  У поліцейській машині було темно. Особи Смайта він не бачив, але голос був суворим. «Я бачу, що ви знаєте про Схід більше, ніж ви спочатку прикидалися, містере… містере Харрінгтон. Ні, Джим Пок не хотів би втратити обличчя. А я, містере Харрінгтон, не хотів би, щоб з Поком щось трапилося, поки ви» Він у Гонконгу. Запевняю вас, це було б дуже сумно. Надайте його мені».
  
  
  "Я маю намір", - сказав Нік Картер. «О, я маю намір. Або, можливо, комусь іншому. Забудьте про це".
  
  
  "Я не забуду цього," сухо сказав Смайт. «Моя співпраця, містере… е-е… Харрінгтон, не поширюється на те, щоб взяти закон у свої руки».
  
  
  Нік солодко посміхнувся. Відомо, що Хоук називав це своєю усмішкою Гробовщика.
  
  
  "Я б про це не мріяв", - сказав він інспектору.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  Тиха помста
  
  
  
  
  
  У гавані Гонконгу був м'який лавандовий вечір із помірною температурою. Нік валявся на палубі з коньяком та содовою в руці і намагався, з деяким успіхом, не думати про Бой. Йому треба було подумати про багато іншого.
  
  
  Він провів дві години зі Смайтом на станції Т-Лендс, потім майже стільки ж у консульстві, розмовляючи з Хоуком. Нік тихо посміхнувся палаючому заходу сонця. Він розповів своєму начальнику все – ну, майже все. Він забув згадати боргову розписку на сто тисяч доларів, яку дав генералу Сун Йо Чану. Ніколи не вдавалося дуже серйозно перевірити спокій Хоука.
  
  
  Генерал житиме принаймні досить довго, щоб Вашингтон використовував його мізки. Нік знизав плечима. Генерал був міцним старим! Він міг би навіть дожити до написання спогадів. У цей момент він був у лікарняному літаку разом із кодовими книгами. Нік побажав йому щасливого шляху. Він дуже полюбив генерала.
  
  
  Його гострі очі, що здавались сонними через примружені віки, оглянули жваву гавань. Прийде Джим Пок. Нік робив ставку на це, роблячи ставку на свої знання Сходу та народів Сходу. Джим Пок мав прийти. Він був зарозумілою, гордою людиною, і він прийде. Нік Картер хотів тільки поквапитися. Він хотів закінчити з цією частиною та перейти до хорошого. Фань Су.
  
  
  І ось він. Нік підійшов до поруччя і подивився, як наближається валла-валла. Він був один на яхті.
  
  
  Сампан зупинився, погойдуючись біля підніжжя драбини трапа. Єдиний пасажир глянув на Ніка. "Можу я піднятися на борт, містере Харрінгтон?"
  
  
  Так що вони продовжували вдавати. "Ходімо", - сказав чоловік з AX. "Я чекав тебе".
  
  
  Чоловік заговорив із чоловіком із сампана на м'якому кантонському діалекті, наказавши прив'язати його та почекати. Потім він піднявся на палубу. На початку трапу він зупинився. «Я не озброєний, містере Харрінгтон. Я хочу прояснити це. Чи не хочете ви мене обшукати?
  
  
  Нік вразив його оголошенням.
  
  
  "Ні. Я теж не озброєний. Будь ласка, сядьте. Хочете випити?"
  
  
  «Я не п'ю, – сказав Джим Пок. «Вам не здається, що ми маємо спуститися вниз? Це привселюдно».
  
  
  «Я волію так», - сказав Нік. «Я думаю, що інспектор Смайт також. Я маю попередити вас, що, я думаю, у нього є люди, які стежать за цією яхтою - повністю його ідея, запевняю вас». Він ногою підштовхнув шезлонг до Джима Пока. «Сядь. Не бійся з мого боку насильства. Я дуже хотів би вбити тебе, Пок, але зараз це неможливо. Мені дуже шкода".
  
  
  Пік сів. То був невисокий худорлявий чоловік із круглим, як диня, обличчям. Його очі були проникливими та темними. На ньому був вишуканий сірий костюм твідів і біла сорочка з синьою краваткою, зав'язаною віндзорським вузлом. Його зуби виблискували. Його чорні туфлі були блискучими.
  
  
  "Схоже, що в деяких речах ми думаємо однаково", - сказав він. «Я зателефонував хорошому інспектору перед тим, як приїхати сюди. Я сказав йому, що попереду. Якщо зі мною щось трапиться, вони негайно заарештують вас».
  
  
  Нік нахилив голову. "Я впевнений в цьому. Тож з тобою нічого не станеться – від моїх рук».
  
  
  Джим Пок замислився на мить. «Від ваших рук? Чи є в цьому якесь значення, містере Харрінгтон?»
  
  
  "Якщо хочеш. Вирішуй сам".
  
  
  Чоловік знизав плечима. «Ми даремно витрачаємо час. Все це було зроблено марно з самого початку, містере Харрінгтон. Мій лейтенант, якийсь Хуан Кі, перестарався. Я не хотів, щоб Людвелла вбили. Я просто хотів, щоб за ним пішли до Китаю. Він би привів нас туди. - Ну, ви знаєте до кого. "
  
  
  Гарвардський акцент, Гарвардська граматика. Загалом, подумав N3, бездоганний убивця.
  
  
  "Хуанг заплатив за свою помилку", - продовжив Джим Пок. "Він мертвий. Я маю великі проблеми з моїми ... е ... з моїми нинішніми роботодавцями».
  
  
  «Готовий посперечатися, – погодився Нік. «Це фіаско не принесе вам жодної користі у Пекіні. Ви всюди втратили обличчя».
  
  
  М'яке личко напружилося. Блискуча темна голова кивнула головою. «Вірно. Я це визнаю. Я втратив обличчя і можу втратити ще більше грошей, якщо я не зможу їх відіграти. Ось чому я тут, містере Харрінгтон. Щоб укласти угоду».
  
  
  Нік Картер усміхнувся своєю найсолодшою усмішкою. «Я скоріше мав би справу зі змією. Вони чистіші».
  
  
  «Нема потреби в образах, містере Харрінгтон. Давайте поводитись як два бізнесмени. У мене є дівчина Сві Ло. Я тримав її як коханку, як ви, мабуть, здогадалися. Ваше фальшиве пограбування не обдурило мене. це було добре зроблено. Суку Ло катували. Вона розповіла мені все, що про тебе знає, що, я визнаю, дуже мало. Але я думаю, що ти знаєш її довгий час і дуже любиш її. Це правильно ? "
  
  
  Нік закурив і глянув на Пок крізь дим. Він боявся, що прийом з пограбуванням не спрацює. Не було часу. Він зачекав і нокаутував Сві Ло ззаду. Вона не бачила його обличчя. Потім він обшукав будинок і пішов із Фань Су. Тож це не спрацювало. Він не зміг дати Сві Ло свідчення про чистоту замаху.
  
  
  - Почасти вірно, - нарешті сказав Нік. «Мені подобається Сві Ло. І вона невинна. Вона не має нічого спільного з усім, що я зробив”.
  
  
  Пік кивнув головою. "Я знаю це. Вона надто розумна, щоб втручатися у такі справи. Але це не має значення. Вона в мене, і я збираюся вбити її, якщо ти не віддаси мені іншу дівчину. Тієї, яка була з тобою. на вашу… е… пригоду. Проста угода, містере Харрінгтон».
  
  
  «Я не знаю такої дівчини», - легко збрехав Нік. «Ви, мабуть, помиляєтеся».
  
  
  «Ви не маєте рації, містере Харрінгтон. Я щойно дізнався про неї. Вона із того, що називається Ундертонг. Одного її людей схопили, і він говорив перед смертю. Зізнаюся, я не знаю її імені або як вона виглядає, але я знаю, що вона існує. Вона небезпечна. Вона вже завдала великої шкоди. Я хочу отримати її».
  
  
  «Ти маєш на увазі, – м'яко сказав Нік, – що китайці хочуть її. І якщо ти віддаси її їм, ти повернеш собі шлях до їхньої доброї милості. Тобі це потрібно. Тобі це дуже потрібне. Мені дуже шкода, Пок. але я не знаю жодної дівчини. "
  
  
  М'який фасад чоловіка трохи потріскався. «Я мушу мати цю дівчину. Я повинен! Чому б не віддати її мені? Вона нічого не може означати тобі».
  
  
  "Зовсім нічого. Як це може? Я не знаю такої дівчини».
  
  
  Джим Пок нахилився до Ніка, його доглянуті руки стиснулися на колінах. «Сві Ло помре повільною та жахливою смертю. І я думаю, ви були коханцями. Вам не хотілося б думати про її смерть, містере Харрінгтон».
  
  
  Нік дивився на нього холодними очима. "Що ви маєте на увазі. Як мого друга?"
  
  
  Джим Пок знизав плечима. “Це знову був Хуан. Я не припускаю таких речей».
  
  
  Нік підвівся. Він дуже втомився від Джима Поки. Він височів над чоловічком. «Думаю, ми поговорили достатньо. Ви брешете. Я розповів інспектору все про Су Ло. Ви не наважитеся торкнутися її.
  
  
  І якщо ти завдаси їй болю, поліція тебе дістане. Прощавай, Пок. Було неприємно знати тебе, - Нік повернувся спиною і пішов до поруччя.
  
  
  Пок пішов за ним, і тепер у його голосі чулася паніка. «Будь ласка, ти маєш передумати. Я дам тобі багато грошей за дівчину. Я маю отримати її!»
  
  
  Нік посміхнувся як вовк. «У вас має бути гірше з Пекіном, ніж я думав. Скажіть, ви випадково не згадали їм, що Людвелл мав сто тисяч доларів, коли ви його вбили?»
  
  
  Він бачив, як постріл потрапив у ціль. "Це прокол з твого боку", - сказав Нік. "Дуже погано. Вони, ймовірно, вважають, що вам досить добре платять і так. Їм не сподобається, коли вони впізнають. Вони можуть навіть запідозрити, що ви граєте байдуже - працюючи на обидві сторони. Але, звичайно, ви так думаєте, не чи так? "
  
  
  Джим Пок почав бурмотіти. Його східна стриманість тепер була розбита. "Я... я..."
  
  
  "До побачення", - сказав Нік Картер. «Дай мені насолоду. Інспектор загрожував мені, якщо я завдаю тобі болю. Він нічого не сказав про те, щоб тебе трохи викупати».
  
  
  Він схопив Джима Поки за пальто та штани свого ідеально зшитого костюма і жбурнув у гавань.
  
  
  Нік, не озираючись, попрямував до сигнальної шафи. Було майже зовсім темно. Фань Су побачила спалах із вікна свого готельного номера у Ван Чай. Отже, вони погодились. Шкода, що це має бути червоний спалах. Їй доведеться знову плисти. Так було безпечніше.
  
  
  Він вставив патрон у сигнальний пістолет і натиснув на курок. Ракета вибухнула спалахом червоних зірок над гаванню. Нік посміхнувся. Нехай інспектор це з'ясує! Він спустився вниз чекати.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Фань Су вийшла з ванної тільки у величезному рушнику. Її чорне волосся волого завивало на тонкій шиї. Нік, розвалившись на ліжку і курячи сигарету, схвально спостерігав за тим, що відбувається. "Ти прекрасна", - сказав він їй. "Дуже мило. Я вперше бачу тебе без бруду».
  
  
  Вона впустила рушник і трохи чепурилася для нього, зовсім не соромлячись. Вона наморщила свій гарний носик. "Я все ще пахну в'язницею".
  
  
  Нік усміхнувся. "Ні, ти не пахнеш квіткою лотоса".
  
  
  «Припини. Не намагайся поводитися як китайський вовк. Це тобі не підходить». Вона підійшла до краю ліжка. Нік ліниво потягнувся до неї. «Ти стаєш мною, Фань Су. Йди сюди".
  
  
  Вона впала на нього, і він поцілував її. Її рот був теплим та солодким. Її мова прикусила його. «О, Нік! Нік, Нік, дорогий. Думаю, я хотів цього, коли тебе вперше побачив».
  
  
  Він поцілував пружні груди. «брехун. Вперше, коли ти побачив мене, ти спробував ударити мене ножем».
  
  
  «Ні, я маю на увазі раніше. Коли я вперше побачив тебе з… але давай не говоритимемо зараз. Я хочу, щоб ти кохався зі мною, Нік. Годинники. Потім хочу спати кілька тижнів. Не смій мене будити. ! Якщо ти це зробиш, я тебе подряпаю, як тигр».
  
  
  "Це брудне слово".
  
  
  "Мені дуже шкода. Поцілуй мене ще раз».
  
  
  Телефон задзвонив. Нік м'яко вилаявся і підійшов до нього оголеним. То був інспектор Смайт. "Все гаразд, містере Харрінгтон?"
  
  
  "Це було мирно", - сердито сказав Нік.
  
  
  “А? Так, зрозуміло. Тоді добре. Я бачив, як ти кинув нашого друга в гавань, знаєш. Гарне шоу».
  
  
  "Дякую. Доглядайте його тільки на удачу, але я не думаю, що він проіснує довго. Якось він поїде до Китаю і більше ніколи не повернеться».
  
  
  Нік усміхнувся телефону. Він уже вирішив це з Хоуком – тиха помста. Чутки вже поширюються, агенти сіють брехню, щоб вони, напевно, дісталися до вух Пекіна. Джим Пок, як каже брехня, завжди був двійником. Ця повільна отрута вимагатиме часу, але вона подіє. N3 бачив, як це працює. Джим Пок все ще ходив, але вже був мертвий.
  
  
  «До побачення, інспекторе. Не хвилюйтеся. Я дотримаюсь свого слова. Я поїду з Гонконгу вранці». Він повісив люльку і повернувся до ліжка. Фань Су простягла руки.
  
  
  Нік цілував ніжність її ніжного живота, коли знову задзвонив телефон. Дівчина, не розплющуючи очей, сказала: «Млинець!»
  
  
  "Другий рух". Нік підійшов до телефону. То був Хоук. Він був у напрочуд доброзичливому настрої. Перш ніж Нік зміг вимовити хоч слово, йому сказали, що генерал уже в Гонолулу і в нього все гаразд, ЦРУ було йому глибоко вдячно і, що важливіше, було в боргу перед AX. Все було добре зроблено та ...
  
  
  "Сер, - втрутився Нік, - я просто не можу зараз говорити".
  
  
  "Не можу говорити? Чому ні?"
  
  
  "Сторонні, сер".
  
  
  Невелика пауза. Потім Хоук зітхнув більш як за 6000 миль. «Думаю, я мав це знати. Добре, хлопче. Коли ти вийдеш із ліжка, дай мені знати про це. В Італії буде ця штука і…»
  
  
  "До побачення, сер", - твердо сказав Нік.
  
  
  Він поклав люльку і знову ліг на ліжко. Фань Су небезпечно надула губи. «Випробовуєш дівоче терпіння, Нік».
  
  
  "Мені дуже шкода. Але не звинувачуйте мене. Містер Белл придумав цю чортову штуку».
  
  
  Телефон задзвонив. Нік швидко розвернувся і пішов до нього. Він почув здавлене хихикання з ліжка. Він підняв слухавку і гаркнув у неї: "Так?"
  
  
  "Кларк?" То був жіночий голос.
  
  
  "Кажете. Хто це?"
  
  
  У її маленькому сміху з'явився сумнів. Ти хочеш сказати, що забув мене так швидко? Не дуже хоробрий з твого боку. Це Міріам. Міріам Хант».
  
  
  "Ах," сказав Нік. "Крижана діво!"
  
  
  «Можливо вже не так багато льоду. Я… я все обмірковувала, Нік. Якщо ти сьогодні ввечері нічого не робиш, я хотів би знову приїхати на яхту. Я думаю, що з того часу трохи змінилася. іншим разом ".
  
  
  Нік з сумом дивився на телефон. З ним таке траплялося раніше. Було б знову. Іноді йому снилася мрія - про тапочки, трубку та дітей. Все це небагато. На той час він повинен знати краще. Він глянув через плече на нетерпляче молоде тіло Фань Су. Його вигляд. Залишіть інший вигляд у спокої. Це ніколи не спрацює.
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав він Міріам Хант. "Я зайнятий. І я їду з Гонконгу вранці. До побачення, Міріам. Іноді я надсилатиму вам чек - для сиріт». Він повісив слухавку.
  
  
  Він знову цілував її, коли задзвонив телефон. Фань Су відштовхнула його. "Я зроблю це."
  
  
  Він спостерігав за струнким тілом, доки вона бігла до телефону. Тонка і міцна, як хлопчик, але на цьому схожість закінчується.
  
  
  Фань Су не відповіла на дзвінок. Натомість вона висмикнула шнур зі стіни. Вона піднесла телефон до ілюмінатора та викинула його.
  
  
  Вона повернулася до ліжка. «Тепер, – сказала вона. "Тепер, чорт забирай, зараз!"
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"