1. Аханiї журливий плач
Чутно у пустотi,
Й навколо Дерева Фузона.
Вiддалено, в самотнiй ночi
Її голос чутно, та форми не має
Вона, i падають сльози
На Дерево з хмар вiкових.
2. I ридання чутнi: "О Урiзен! Коханий!
Квiтка ранкова! Я ридаю - на межi
Небуття; яка ж широка Прiрва
Мiж Аханiєю i тобою!"
3. "Я лежу - на безоднi межi.
Я бачу, збираються як темнi хмари,
Я бачу твої темнi повенi, лiси -
Для взору мого - то занепад страшний."
4. "В риданнях ходжу серед скель,
Крiзь лiгва i смертi долини.
Чому так зневажив Аханiю,
Вiдкинув вiд своєї свiтлої постави
У Свiт Самотностi?"
5. "Не можу я торкнутися його руки,
Нi на колiна голову схилити, нi почути
Його голос й лук, нi очi побачить,
Чи радощi, нi крокiв почути, i серце моє
Швидше б"ється вiд згадки звуку того!
Не можу я поцiлувати землi,
Де його свiтлi ноги ступали,
Я блукаю серед скель
В тяжкiй нуждi."
6. "Де золотий мiй палац
Де кремове лiжко,
Де радiсть ранкова?
Де вiчностi сини, що спiвали
7. Щоб збудити Урiзена, короля мого свiтлого!
Щоб пiти у гiрське полювання,
До блаженства безсмертних долин:
8. Щоб збудити мого короля на свiтанку!
Аби охопив вiн Аханiї радiсть
На своїх широких грудях.
З хмари м"якої росинка впадала
В плiднi потоки життя."
"9. Коли вiддавав вiн мою душу щасливу
Синам вiчних радощiв,
Коли дочок життя вiднайшов.
В покоях моєї любовi,
10. Коли блаженства немовлят знайшла я в своїх лiжках.
I надра молока в моїх покоях
Наповнились вiчним зерном.
О! Народженi вiчнi спiвають навколо Аханiї,
В солодкiм чергуваннi своїх втiх."
11. "Набряклi вiд стиглостi, повнi, надто гладкi
Не витримавши, розвiялись вiтром пахощi всi,
Стиглих iнжирiв, соковитих гранатiв,
В дитячiй радостi бiля твоїх нiг,
О Урiзен, оспiваний i мужнiй."
12. Тодi ти з колiнами, повними зерна,
З пов"язкою, що вогню повна була,
Пiшов вiд вранiшнiх хмар,
Iз дiвами, що весняну радiсть несли,
Аби в людськiй душi посiяти
Зерно невмируще науки.
13. Пiт ливсь на твої храми,
До Аханiї ж повертався вночi,
Волога пробуджувала
Радощi материнськi, що спали в блаженствi.
14. Та зараз самотня серед скель та гiр,
Викинута з грудей твоїх прекрасних -
Жорстокi ревнощi! I себелюбний страх!
Що знищує вже сам себе: як можна радiти,
Чи знов вiдновитись в цих пiтьми ланцюгах,
Де звiрiв кiстки розкиданi
Серед гiр похмурих i снiжних,
Де кiстки, щойно на свiт тi з"явились, одразу ховають,
Ще до того, як свiтло побачать вони?
FINIS