|
|
||
Вона так часто марила весною.
Вона ненавидiла сiре небо.
Її вбивала кожну мить потреба
Зiгрiтись сонцем, що над головою.
Вона кохала завжди лиш навiки -
Вона нiколи не казала "може".
Її погляд видавався схожим
На листя, що цвiте зеленим цвiтом.
Вона вiдкинула красу у квiтцi,
Що зiрвана стоїть на пiдвiконнi -
До неї квiти линули в долонi,
Коли не бачили загрози у зiницях.
Вона так впевнено дивилась в пiднебесся,
Неначе знала, чого їй чекати.
Вона обрала здатнiсть вiдчувати
Над здатнiстю кохати, як прийдеться.
Прийшла зима i поламала крила,
Що несли її високо у хмари.
I сiре небо, неначе зла почвара,
Гарчало, вiдбираючи всi сили.
Вона не пiдвелася i не вмерла -
Вона лежала тихо й безнадiйно.
I люди там проходили постiйно,
Не помiчаючи, що її бiль нестерпний.
Її коханий пережив ту зиму,
Ховаючись вiд холоду у куртцi.
А вона... Так i лежала, у розлуцi
З коханням, що вiддала крилам.
Вона i досi вiрить, що весною
Сонце приведе його до неї.
I аж тодi на тлi землi цiєї
Вона залишиться сама собою.
|