Як вiдомо, їдучи в 1847 роцi у Верхiвню до своєї майбутньої дружини Евелiни Ганської (уродженої Ржевуської) (1804 - 1882), уже на той час дуже вiдомий французький письменник Оноре де Бальзак перетнув кордон Росiйської iмперiї в Радивиловi i пiсля гарної гостини в начальника митницi пана Гаккеля попрямував у Дубно.
Тiльки недавно я змiг осилити всi дорожнi нотатки письменника, озаглавленi "Лист про Київ" (уперше були виданi у Францiї в 1927 роцi), i з"ясував додатковi подробицi про Бальзака в Дубнi. Нi, все-таки мушу розчарувати мiсцевих художникiв: замку вiн не бачив, бо про нього не згадував. Але бачив тутешнi дороги, бачив села й селян у навколишнiй мiсцевостi, i його враження нам цiкавi.
Уперше про Дубно автор багатотомної "Людської комедiї" почув у Бродах. Виникли проблеми, як їхати далi.
"...Коли я знову заговорив про можливiсть добратися до Бердичева за добу, рухаючи зi швидкiстю чотири льє за годину, як поштова карета, що йде з Петербурга в Тауроген, - пише Бальзак, - на його (хазяїна готелю. - В.Я.) губах знову заграла давня лукава посмiшка. Оскiльки менi потрiбний був екiпаж, вiн "посватав" менi чарiвну бричку, яку було потрiбно переправити в Київ, за що менi навiть готовi були вручити деяку суму на дорожнi витрати, однак, довiдавшись, що конi будуть поштовi, посередник, уже згодний було дати менi шiсть карбованцiв iз двадцяти п'яти, котрi я просив, вiдмовився навiдрiз. Ця вiдмова мене заiнтригувала; я знову вдався до пiдмоги готельного слуги, i вiн пояснив менi, у чому полягала моя необережнiсть.
- Росiйськi кучери - дикуни, вони мчаться з такою швидкiстю, що екiпаж не доїде навiть до Дубна..."
Урештi-решт усе владналося. У Радивиловi (тодi - Радзивилiв) письменник був просто зачарований виявленими йому знаками уваги, вишуканою вечерею, спiлкуванням iз мiсцевим начальством, що зiбралося у Павла Гаккеля i його дружини.
Але пора й рушати. Був останнiй день лiта, 31 серпня (за старим, росiйським стилем).
I знову зацитую запис: "Веселiсть мою, утiм, розвiяла непохитнiсть полiцмейстера, що, не маючи друкованих бланкiв, навiдрiз вiдмовлявся видати менi розпорядження для станцiйних доглядачiв. Умовити його не було нiякої можливостi; вiн пояснював, що дуже жалкує, але проти правил не пiде. Вiн уже два мiсяцi просив надiслати йому бланки, але так нiчого й не одержав. У цьому епiзодi - весь дух росiйського суспiльства".
I все ж намiр їхати був сильнiшим за всi перепони. Новi друзi знайшли спосiб оминути перешкоди, найняли приватних коней i вiдправили гостя в Дубно, давши в дорогу лист до тамтешнього полiцмейстера, в якого, надiялися, такi бланки знайдуться. А ще запропонували в дорогу подушку - щоб не так сильно трясло на вибоїнах. I видiлили провiдника, який мав розраховуватися на станцiях, оскiльки Бальзак нi слова не розумiв по-росiйському.
"Поїздка з Радзивилова в Дубно, - дiлиться спостереженнями романiст, - зовсiм не те, що поїздка з Парижа в Гонес (мiстечко бiля Парижа. - В.Я.). Навколо дороги стiною стояли темнi сосновi лiси, i я щохвилини з побоюванням очiкував, що колоди, залишенi на дорозi росiйськими лiсорубами, виявляться рифами, згубними для нашого суденця, однак кучеру темрява анiтрошки не заважала. Те була одна з прекраснейших ночей, яку я провiв у подорожi. Неможливо уявити собi, яка насолода - мчатися по невiдомiй пустелi зi швидкiстю поштового голуба. Це п'янить душу, немов квакерськi хороводи. Мандрiвник i без того перебуває у владi мрiй, а монотонний дзенькiт дзвiночка довершує справу".
Якщо взяти до уваги, що саме поштовий шлях послужив у другiй половинi ХIХ ст. мiсцем прокладення залiзницi, то можна легко скласти уявлення про маршрут поїздки.
"Нарештi, о пiв на третю, ми дiсталися Дубна, - занотовує письменник, - мене висадили в дворi поштової станцiї. Довiривши свою долю росiйському провiдниковi, я кинувся на диван, твердий, немов похiдне лiжко, i вперше за останнi дев'ять днiв заснув; я спав сном дитини, сном знесиленого борця, тим сном, вiд якого не здатна розбудити навiть гарматна пальба. Ранком полiцмейстер, справжнiй росiянин у парадному мундирi з хрестами, пiд'їхав до станцiї в каретi, запряженiй четвiрнею, i застав мене за кавою. Подорожня була менi виписана з дотриманням усiх необхiдних церемонiй. Полiцмейстер, гвардiйський офiцер, дуже шкодував, що я кваплюся: дружина його була б щаслива почастувати мене снiданком; я пообiцяв заїхати до неї на зворотному шляху й о десятiй ранку вирушив далi з твердим намiром змусити кучерiв везти мене так само швидко, як возять iмператора, тобто зi швидкiстю тридцять верст за годину. Заради цього я був готовий не шкодувати копiйок на чай. Завважте, що свого я домiгся. Якби я не був змушений постiйно гаяти час на поштових станцiях, змiнюючи коней, здолав би сто льє за п'ятнадцять годин, однак на кожнiй станцiї менi доводилося затримуватися на пiвгодини, а вночi навiть на три чвертi години".
Бальзак не може втриматися, щоб опосередковано не похвалити своєї витривалостi: "Провiдник мiй, людина загартована, як мало хто, десятки разiв просив мене зупинитися, знаками показуючи, що вiн утомився i хоче спати, але я повторював: "Бердичiв!" I чоловiк цей, звиклий до послуху, покiрно всiдався в кибитку, однак при цьому уважно дивився на мене, бажаючи упевнитися, що я створений з тiєї ж плотi й кровi, що i вiн... Конi мчалися так швидко, що клуби пiску й пилу вибивалися з-пiд їхнiх копит прямо менi в обличчя. Однак мене переповняло радiсне вiдчуття, що росiйськi конi несуть мене швидше, нiж нiмецькi потяги. Провiдника свого я пригощав галетами i французьким язиком; утiм, йому найбiльше сподобалася ганусiвка, до якої вiн раз у раз прикладався з незворушним виглядом".
З Дубна їхали в напрямку на Аннопiль (нинi село Ганнопiль Славутського району на Хмельниччинi). Може, через Мирогощу, Мiзоч, Могиляни, хоч не виключено, що через Здовбицю, Клинцi, Малу й Стару Мощаницю, Дермань... Неможливо передбачити, щоб дорога бiгла вдалинi вiд населених пунктiв, однак Оноре де Бальзак стверджує: "Шляхом вiд Дубна до Аннополя, куди прибув близько шостої вечора, я не бачив навкруги нiчого, крiм скошених полiв, плоских, наче кришка табакерки. Через кожнi п'ятдесят верст поруч з дорогою чи на обрiї я зауважував чудовий помiщицький будинок, оточений парком; його позеленiлий мiдний дах виблискував у сонячних променях. Як несхоже було все, що я бачив, на Галичину! Раз у раз траплялися селяни й селянки, якi весело й безтурботно, мало не з пiснями, йшли в поля трудитися або поверталися додому. Безсумнiвно, нiхто не попереджав цих людей про моє наближення; нiяке начальство не наказувало їм веселитися; я бачив життя, як вона є".
Таким це було життя насправдi чи тiльки здалося з побiжного ознайомлення - судити не менi, є незаперечнi iсторичнi факти. Просто, їдучи в Росiю, де мав намiр узяти шлюб з її пiдданою, письменник навмисне вписував у нотатки, призначенi, як передбачалося, для опублiкування в газетi "Журналь де Деба", такi мiркування, котрi мали б сподобатися iмперськiй владi, а вiдтак полегшити вирiшення його "росiйської" проблеми.
На жаль, через пiвроку пiсля одруження в 1850 роцi письменник, уже тяжко хворий, покинув цей свiт - у вiцi 51 рiк, не принiсши щастя Евелiнi. Виявився не до часу його "Лист про Київ".
I на закiнчення ще одна цитата: "Вiд кордону (тобто вiд Радивилова. - В.Я.) до Бердичева я їхав по мiсцевостi, подiбнiй до краю Бос (у Францiї), але краю Бос завдовжки й i завширшки в сто льє; поля тут перемежовуються з пiщаними смугами, що поросли сосновим лiсом. До вечора я дiстався до маленького мiстечка Аннопiль; на в'їздi в нього я зустрiв помiщика, що у товариствi своєї дружини прогулювався уздовж кам'яної огорожi - однiєї з визначних пам'яток тутешнiх пустель, тому що тут усi житла, навiть найбiльш розкiшнi, оточенi плотом або парканами дощаними чи збитими з колод".
Якою дорогою їхав Бальзак назад, у сiчнi 1848 року, не вiдомо. Найбiльш вiрогiдно, через Вишнiвець, де мав свiй маєток зять Евелiни Ганської - Георг Мнiшек. Очевидно, туди, зустрiвши в Радивиловi, повiз вiн письменника у другий його приїзд в Україну. Про такi плани можна судити з опублiкованого листування. Судячи з усього, Дубно надалi залишалося поза маршрутами пересування Бальзака.
Володимир ЯЩУК.