Ящук Владимир Иванович : другие произведения.

Випробування Федора Бортника

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    За десяток рокiв, уже на схилi вiку, вiн зiбрав i опублiкував маловiдомi матерiали про яскравих особистостей, причетних до iсторi§ нашого краю - генерала УГА Мирона Тарнавського, письменникiв Модеста Левицького i Юрiя Горлiса-Горського (знав Юрiя особисто), лiкаря-просвiтянина Петра Шепченка, священика Iоанна Петровського, вiйськовика армi§ УНР Максима Борового, винахiдника-бджоляра Лянкова, а ще друкував у рiзних виданнях Галичини i Волинi спогади про пережите в 30 - 50-i роки, про навчання у Брiдськiй гiмназi§, про знайомих та друзiв, котрi стали жертвами полiтичних репресiй, як i вiн сам.
  За десяток рокiв, уже на схилi вiку, вiн зiбрав i опублiкував маловiдомi матерiали про яскравих особистостей, причетних до iсторi§ нашого краю - генерала УГА Мирона Тарнавського, письменникiв Модеста Левицького i Юрiя Горлiса-Горського (знав Юрiя особисто), лiкаря-просвiтянина Петра Шепченка, священика Iоанна Петровського, вiйськовика армi§ УНР Максима Борового, винахiдника-бджоляра Лянкова, а ще друкував у рiзних виданнях Галичини i Волинi спогади про пережите в 30 - 50-i роки, про навчання у Брiдськiй гiмназi§, про знайомих та друзiв, котрi стали жертвами полiтичних репресiй, як i вiн сам.
  Цiкава й складна особиста доля Федора Бортника. Народився вiн 1911 року в мiстечку Радивиловi, яке тодi було прикордонним пунктом Росiйсько§ iмперi§. Батько керував цегельнею князя Урусова, а також мав власну цегельню. Предки батька, Каленика Даниловича, оселилися в мiстечку ще в XVIII ст., пере§ќхавши з Галиќчини як незалеќжнi громадяни. Займалися тут бджiльництвом, точнiше його рiзновидом - бортництвом (органiзацiя пасiк у дуплах дерев i в колодах на деревах). Звiдси прiзвище. Мати, Олена Юхимiвна, дiвоче прiзвище Снєгур-Шмигельська, була крав-чинею - шила в основному жiночий одяг.
  У 1918 - 1919 роках Федiр Бортник навчався в укра§нськiй народнiй школi, затим до 1926 - в польськiй семирiчцi. У 1924 роцi став членом молодiжно§ органiзацi§ "Пласт"" i перебував у нiй, ведучи активну дiяльнiсть, до 1928-го, коли та була заборонена польською владою. (2). У 1929 - 1933 роках навчався в гiмназi§ в Бродах. У 1931-му вступив до Органiзацi§ укра§нських нацiоналiстiв. "Пiсля смертi матерi в лютому1928-го, - розповiдав менi Федiр Каленикович, - я почав жити самостiйно, займався малярством, яке давали добрi прибутки, тож мав змогу поступити на навчання до гiмназi§, до 5 класу, i за чотири роки здобув там атестат зрiлостi".
  За його спогадами, з Бродiв на Радивилiвщину в цей перiод поширився вплив Органiзацi§ Укра§нських Нацiоналiстiв, пiд §§ вплив потрапив i сам Федiр, адже багато учнiв Брiдсько§ гiмназi§ належали до цiє§ органiзацi§. Велику роботу проводили Степан Борщ, студенти Гриць Реплянський, Микола Матвiйчук, iнженер-доцент Львiвсько§ полiтехнiки Микола Туркевич... Важливу роль у пробудженнi нацiонально§ самосвiдомостi вiдiгравало в Бродах офiцiйно зареєстроване польською владою Товариство укра§нських студентiв "Смолоскип", до якого 1933 року вступив i Ф.Бортник, уже ставши студентом юридичного факультету Львiвського унiверситету. Крiм згаданих вище активiстiв, у "Смолоскипi" активно проявляли себе, як йому запам"яталося, студент Кракiвсько§ художньо§ академi§ Бурачок, студенти Брiдсько§ гiмназi§ Сидор, брати Гром"яки, Реплянська, Павула, Заяцiвна та iншi. Щотижня вiдбувалися збори членiв товариства, на яких виголошувалися реферати на тему дня - з iсторi§ та економiки Укра§ни, робився огляд преси за тиждень, пророблялися статтi зi львiвського журналу "Студентський шлях", що видавався тодi у Львовi пiд редакцiєю Богдана Кравцiва. Вшановувалися свята - День проголошення незалежностi Укра§ни 22 сiчня 1918 року та День Злуки УНР i ЗУНР, проводилися заходи до рiчницi загибелi укра§нських студентiв пiд Крутами 29 сiчня 1918 року. Були й святковi вечори до Великодня та Рiздва за юлiанським календарем. Примiщення наймали, як правило, в єврейському кiнотеатрi "Палас". (5).
  З рокiв свого студентства в Бродах згадував Федiр Бортник i укра§нську бурсу. На навчання вiн до§жджав щодня, на останньому курсi у зв"язку з необхiднiстю готуватися до iспитiв на атестат зрiлостi часу на пiдзаробiтки приватними уроками не лишалося, i про це своє важке становище розповiв товаришам по навчанню, якi жили переважно в укра§нськiй бурсi iменi Маркiяна Шашкевича в Бродах. Тi, вочевидь, про скруту Федора поiнформували префекта бурси I.Сеника i його помiчника С.Туркевича. На початку жовтня 1932 року I.Сеник запросив Бортника на розмову i пiсля коротко§ бесiди велiв написати заяву з проханням про безплатне проживання в бурсi (а це обходилося в 40 - 45 злотих на мiсяць). Так Федiр Бортник опинився в середовищi свiдомо§ укра§нсько§ молодi, яка цiкавилася минулим свого народу i багато знала про укра§нських геро§в. Значною мiрою цьому сприяло те, що викладач укра§нсько§ мови i лiтератури доктор Зенон Лопатинський вимагав, щоб учнi вивчали iсторiю Укра§ни за працею Михайла Грушевського, влаштовувалися й iспити з цього предмета. Ф.Бортник згадував про при§зд у бурсу митрополита Андрея Шептицького, його щиру бесiду зi студентами, про вшанування Тараса Шевченка 12 березня 1933 року (показував менi фото) - з вiдповiдними доповiдями i пiснями (спiвав хор бурсакiв пiд керуванням Костi Мокрицького). (5).
  Коментуючи фото, яке вiн умiстив у другiй книзi iсторико-мемуарного збiрника "Броди i Брiдщина" (Броди, 1998, с.227), Федiр Каленикович пояснив менi, що на ньому префект бурси I.Сеник, його заступник С.Туркевич, викладач гiмназi§ отець М.Осадца, отець доктор Зафiйовський, учнi Андрiй Турчин, Кость Мокрицький, брати Роман i Богдан Мончуки, Василь Ящун, Василь Гогоша, Дозьо Котельницький та iншi.
  Пiсля закiнчення Брiдсько§ гiмназi§ Федiр Бортник два роки вчився на юридичному факультетi унiверситету в Львовi. У бiблiотецi Федора з"явилися першi видання творiв I.Котляревського, прекрасне єкатеринославське видання творiв T.Шевченка, працi про Укра§ну, виданi ще до Першо§ свiтово§. (10). Усе це було конфiсковано й знищено польською полiцiєю пiсля арешту Ф.Бортника у серпнi 1937 року в справi Ярослава Старуха (згодом командувач УПА в Закерзоннi).
  А привiд для арешту був такий.
  У першу недiлю серпня укра§нцi щороку збиралися на Бiлiй горi бiля села Пiдлисся (нинi Золочiвського району на Львiвщинi), щоб ушанувати пам'ять уродженця цього села, видатного нашого поета Маркiяна Шашкевича (1811 - 1843), який сприяв пробудженню укра§нського нацiонального духу на "пiдавстрiйськiй" Укра§нi. Про цю гору сам вiн у вiршi "Пiдлисє" писав:
   "Пiдлисецька горо бiла!
  Як тебе не бачу,
  Так ми тяжко, так ми сумно,
  Що трохи не плачу".
  Того дня 1937 року Федiр Бортник з майбутньою дружиною та кiлькома знайомими по§хав на Бiлу гору. Погода стояла чудова, зiбралося багато людей. Пiсля врочистого богослужiння та вiдвiдин Пiдлисся Федiр i його приятелi в пiднесеному настро§ вже надвечiр повернулися до Радивилова. А в ту пору в мiстi i довкола нього саме вiдбувалися вiйськовi маневри, тож на вулицях траплялося багато польських жовнiрiв.
  Кiлька укра§нських хлопцiв вирiшили зайти в мiнi-ресторан пана Гакена, розташований у центрi (на цiй територi§ тепер райвузол зв"язку). Хороший настрiй, як то нерiдко буває, вилився в спiв укра§нських пiсень. Вiкно на вулицю було вiдчинене, i пiснi чулися i там. Це не сподобалося якомусь польському офiцеровi, що проходив мимо. Вiн зайшов досередини i зажадав припинити спiв. Виникла словесна перепалка, офiцер, не чекавши спротиву, скипiв, вихопив з кобури пiстолет i вистрiлив в одного з юнакiв. Пострiл виявився смертельним.
  Так загинув Михайло Пороховник з вулицi Поча§всько§. Ця трагедiя вiдiзвалася болем не лише в серцях численних його родичiв. Укра§нцiв у Радивиловi охопив гнiв: це ж треба, щоб чужинцi не тiльки глумилися над населенням Волинi, але й чинили розправи.
  Похорон Михайла Пороховника вилився в багатолюдну манiфестацiю, що мала виразно полiтичне забарвлення, адже за священиком Лонгiном Тарановським, настоятелем церкви святого Олександра Невського, йшли укра§нськi юнаки з синьо-жовтими нацiональними прапорами.
  Влада була неябияк стурбована наростанням народного гнiву.
  Отож ще до похорону, вранцi в понедiлок, наступного дня пiсля вбивства, польська полiцiя провела арешти серед нацiонально свiдомо§ молодi. Нагрянули з обшуком i до Федора Бортника на вулицю Чиншову (нинi Комунальна), була конфiскована його обширна бiблiотека з багатьма раритетними, рiдкiсними виданнями. А Федора вiдвезли в слiдчий вiддiл полiцi§ в Дубно.
  Почалися допити - не допити, а тортури. Кiлька разiв Ф.Бортнику, зв"язаному й пiдвiшеному, заливали в нiс воду, аж вiн непритомнiв. Але вже пiсля першого такого "затоплення" вiн, як розповiдав менi, перестав вiдповiдати на будь-якi запитання, а з наступного дня вiдмовився приймати §жу. Слiдча полiцiя не могла довго тримати заарештованого у себе, тож через кiлька днiв вiдправили Ф.Бортника до в'язницi. Тут уже знущань не було, тюремна адмiнiстрацiя не дозволила слiдчим розпускати руки.
  У тюрмi Федору стало вiдомо, що арешти серед укра§нсько§ молодi прокотилися по всiй Волинi, особливо не подобалися польськiй владi люди з середньою освiтою, студенти вищих навчальних закладiв. Ф.Бортник, як-не-як, уже встиг провчитися два курси на юридичному факультетi Львiвського унiверситету. З села Ситного був заарештований магiстр права Григорiй Оборський, з Дубна потрапили за грати студент Кракiвського унiверситету Арсен Галiй i гiмназист Винниченко, з Кременця - Пшеничний, з Луцька - Микола Скоп"юк... Але, очевидно, вагомих пiдстав тримати §х у в'язницi не мали, тож невдовзi почали звiльняти.
  Федора Бортника звiльнили тiльки через пiвтора року, пiсля закiнчення розгляду справи Ярослава Старуха та його прибiчникiв. Усiх §х - i Ф.Бортника - звинувачували в належностi до Органiзацi§ Укра§нських Нацiоналiстiв. У довiдцi, яку Федоровi видали, значилося, що справа вiдносно нього припинена "з огляду на брак доказiв вини".
  Тi пiвтора року, проведених у в'язницi, дали багато часу для роздумiв про становище укра§нцiв у Польщi, про §§ колонiальну полiтику, про тi злочини, що §х вчинила польська влада на наших землях. Перед очима був i добрий приятель Федора - юний Михайло Пороховник. Чому так зухвало чужинцi можуть вiдбирати життя в укра§нцiв? Лише через те, що ненавидять нашу пiсню, нашу мову? Це викликало нездоланне бажання помсти, вiдплати, бажання боротися за незалежнiсть Укра§ни.
  Аналiзуючи пережите, Федiр Каленикович часто згадував i бiльш свiжi трагедi§: наприклад, факт убивства в Львовi композитора Iгоря Бiлозiра, з яким розправилися за його укра§нськiсть, за те, що не бажав пристосовуватися пiд моду на пiснi, нав"язувану проросiйськими силами. Ця розправа дуже схожа за цинiзмом на ту, яку свого часу вчинили над композитором i спiваком Володимиром Iвасюком.
   Бортникове бажання боротися за нацiональнi iнтереси укра§нцiв не могли зламати нi польськi тюрми, нi концтабiр у Березi-Картузькiй, де Федiр Бортник опинився в 1939 роцi.
  Пiд слiдством у Дубенськiй тюрмi Федiр перебував до березня 1939-гo. Але 1 вересни 1939 року польська полiцiя провела в Радивиловi арешти сеќред свiдомо§ укра§нсько§ молодi. В числi заарештованих виявилися: Федiр Бортник, Володимир Лучќкань (згодом жив у США), Олександр Кубiт (помер у Празi), Микола Павлов (у 1944 р. убитий пiд Торунем, у Польщi), Михайло Морозюк (поќмер у Казахстанi), Якiв Михалюк (жив у Львовi), Штеюк iз Сестрятина...(3).
  Заарештованi були вiдправленi в Дубно, а вiдтак - у табiр для iнтернованих у Березi-Картузькiй (нинi мiсто Береза в Бiлорусi). Знущання почалися з перших днiв, але свого апогею досягли в таборi. Як згадував Федiр Каленикович, новоприбулих проганяли через стрiй охоронцiв, а тi прикладами старалися вклаќсти всiх на землю. Уже в першi днi вiйни в Березу-Картузьку було звезено близько 10 тисяч чоловiк.
  Промучитися в таборi випало недовго, не вiдомо, чи вийшов би хто звiдти живий, споживаючи на день 100 грамiв хлiба i три четвертини лiтра води та ще й виконуючи пiд побоями цiлоденнi безглуздi вправи, але подi§ iсторi§ розгорталися. У нiч з 17 на 18 вересня польська охоќрона табору втiкла. Основний потiк в"язнiв, що звiльнилися, спрямувався на захiд. Федiр Каленикович iз зворуќшенням згадував, як бiлоруське населення приносило до дороги хлiб, молоко та iншу §жу, щоб пiдкрiпити дух знеможених.
  Про цi ж обставини залишив спогад у книзi "Життя прожити - не поле перейти" (Рiвне, 1995) колишнiй житель села Теслугова Радивилiвського району Йосип Павлюк:
  "Колоною пiд посиленим конвоєм вiдправили в концтабiр Береза-Картузька, який славився жорстокiсть. Вiдомо було, ще сюди направляли без слiдства i суду всiх, хто потрапив пiд пiдозру i був узятий на олiвець польською полiцiєю. Табiр розмiщався в колишнiх царських казармах. Тримали ув'язнених до 6 мiсяцiв, бо бiльше в таких умовинах, як там запровадили, людина не видержувала.
  Тепер розповiм, як зустрiли нас табiрнi собачники. Коли пiдвезли колону до ворiт, по боках пригороджених колючим дротом, полiца§ поставали обабiч - з крiсами, палицями, шомполами. Нас виволiкали i били, хто чим мав. А якщо в'язень падав, хапали за ноги i силомiць укидали на територiю табору. Перед ворiтьми текла по пiску невинна кров. У зонi побачили тисячi виснажених, змучених, зголоднiлих людей.
  Тодi стояла дуже сонячна осiння погода. Не пивши двоє дiб, ми вiд спраги обiмлiвали, але наглядачi навмисне води не давали, щоб зламати нас не тiльки морально, а й фiзично. Новачкiв загнали в одну iз секцiй казарми, де посерединi стояли кари, i наказали вишикуватися довкруг них по два чоловiки, стати струнко й не перемовлятися. За нашою поведiнкою через вiчко в дверях стежив полiцай.
  Надвечiр принесли по пiвлiтра яко§сь баланди i по 200 грамiв хлiба. Годинi о десятiй дозволили лягти - хто в чому був зодягнутий.
  Другого дня настало справжнє пекло. Зiгнавши з нар, наказали нам бiгти бiгцем пiд нагайками наглядачiв справляти нужду над великим ровом. На те дали тiльки хвилину, а хто не встиг, збивали його до непритомностi - не здатен був пiдвестися в колону. А нас ганяли з одного кiнця табору в другий, раз у раз подаючи команду: "Впасти - встати", i так протягом кiлькох годин. Над нами курява знялася, як туман. Ми вибивалися з сил, пiдкошувалися ноги, але нашi кати мовби чекали цього, щоб знову бити i глумитися. Перепочити дозволили тiльки на час обiду, i харч був такий самий, як попереднього дня. А там - знову виснажлива, знушальна муштра. Так продовжувалося кiлька днiв. Але потiм стало чути вибухи - наближалися нiмцi, i полякам стало не до нас. А 17 вересня ми, на диво, прокинулися без побудки, самi, бiля нашого бараку-казарми побачили цивiльних людей. Вони сповiстили, що вночi наглядачi i табiрна адмiнiстрацiя втекли; почали виламувати дверi, щоби ми вийшли на волю. Годi й описати, яка нас радiсть огорнула, швидко зiбралися в могутню колону i заспiвали "Ще не вмерла Укра§на". (8).
  Не будучи знайомими, Йосип Павлюк пережив те ж саме, що й Федiр Бортник.
  З Кобрина нiмецькi солдати направили колону звiльнених в"язнiв до Бреста. Федiр Бортник став очевидцем, як 22 вересня 1939 року до Бреста вступиќла танкова бригада Червоно§ армi§. Того ж дня вiдбувся урочистий iмпровiзований парад з нагоди передачi мiста нiмцями радянськiй сторонi. А наступного дня iнтерќнованi стали групами залишати табiр. Чи не першою такою групою були львiв"яни, серед яких Ф.Бортник побачив працiвникiв лiтературного журналу "Вiсник" Дмитра Донцова, Михайла Гiкавого та iнших. За ними вирушили й жителi Радивилова i взагалi всього тодiшнього Дубенського повiту. (1).
  Повернувшись додому, де вже була ноќва влада, Федiр Бортник звернувся в Дубенський вiддiл освiти, i його направили в село Сестрятин недалеко вiд Радивилова завiдувати школою. Вчителiв було мало, доводилося працювати у двi змiни, До тоќго ж треба було органiзовувати курси з лiквiдацi§ безграмотностi, а неграмотних налiчувалося в селi до 200 чоловiк. Однак спокiйно працювати не дало НКВС. На початку листопада 1939 року Федора Бортника забрали в Дубно i, за його словами, запропонували спiвпрацю, наче на роль агентiв не вистачало колишнiх членiв КПЗУ, як-не-як, деякi з них активно бралися викоќнувати найсумнiвнiшi завдання. А оскiльки на спiвпрацю пiдбити Ф.Бортника не вдалося, то 24 грудня вночi в Сестрятинi його заарештували.
  Того ж дня (чи тiє§ ж ночi) енкаведнсти забрали в Радивиловi лiкаря Зайончковського (пiзнiше був мiнiстром охорони здоќров"я ПНР), Сергiя Петлюка (жив у Бєларусi), Володимира Зигмонта (загинув у ГУЛАГу), магiстра права Гриќця Оборського (теж загинув у сталiнськоќму концтаборi). Всiх, за винятком доктора Зайончковського, звинувачували в причетќностi до ОУН. Судило "особое совещание НКВД", а що доказiв вини не було, то даќвали такi статтi i строки: Федоровi Бортнику - "СОЗ" ("социально опасный элемент") - 8 рокiв, Петлюку - "АСА" ("антисоветская агитация") - 8 рокiв i т. д. Дружин - Бортникову, Оборського та iнших - змушували зректися сво§х чоловiкiв (узяти розлучення), а оскiльки вони цьоќго вчинити не хотiли, то 10 квiтня 1940 року §х вивезли до Казахстану.
  Масовi арешти в Радивиловi та районi точилися i в 1940 та 1941 роках, до початќку вiйни. Слiд згадати, наприклад, Максиќма Борового, колишнього офiцера царсьќко§ армi§ (1914 - 1917), полковника вiйська Укра§нсько§ Народно§ Республiки, одного з органiќзаторiв мiсцевого повстання проти гетьмана Скороќпадського в 1918 роцi. Макќсима заарештували в 1940 роцi, у наступќному вiн загинув у ГУЛАГу. Реабiлiтоваќний посмертно. (7).
  Федiр Бортник дослiджував його бiографiю, адже свого часу став для нього взiрцем укра§нського патрiота.
  Максим Михайлович Боровий народився 1893 року в селi Опарипсах, бiля Радивилова. Юнацькi лiта припали на роки вiдродження укра§нсько§ духовностi у нашому кра§, чому сприяла й дiяльнiсть письменника Модеста Левицького (1866 -1932) i лiкаря Петра Шепченка (1870 - 1931), якi на початку ХХ столiття жили й працювали в Радивиловi. Тож не дивно, що Максим i вся його родина стали свiдомими укра§нцями.
   У 1911 роцi М. Борового призвали на службу в царську армiю. Закiнчивши навчання в офiцерському училищi, вже з перших днiв свiтово§ вiйни Максим опинився на австро-росiйському фронтi, де служив до Лютнево§ революцi§ 1917 року, дiйшовши до чину штабс-капiтана.
   Проголошення самостiйностi Укра§ни 22 сiчня 1918 року сприйняв з ентузiазмом. Та прихiд в Укра§ну нiмецьких вiйськ, якi, до речi, крокували й по Рiвненщинi, справив на М.Борового негативне враження. До того ж нiмецьке командування з багатьох питань не могло знайти спiльно§ мови з Центральною Радою. 29 квiтня 1918 року не без участi австро-нiмецького командування колишнiй царський генерал Скоропадський, усунувши вiд влади Центральну Раду, проголосив себе гетьманом Укра§ни. Бiльшiсть народу сприйняла це як антидержавний, антиукра§нський акт, почалася пiдготовка до збройного повстання проти гетьманату. Не вiдстав у тому i наш край.
  Органiзатором збройного вiддiлу в Радивиловi та сусiднiх селах став досвiдчений вiйськовик Максим Боровий. Вiн спрямував свiй вiддiл до Кременця, де засiло сильне гетьманське угруповання, та з боєм заволодiв мiстом. Не обiйшлося, проте, без жертв. Дев"ятеро вбитих привезли до Радивилова i в присутностi велико§ кiлькостi людей вiддали землi. Федiр Бортник, тодi 8-рiчний, живучи неподалiк кладовища, був на цьому похоронi, про що не раз згадував, розповiдаючи менi про своє життя. Могила дотепер збереглася, навiть у радянськi роки на нiй був насипний пагорб, обкладений дерном, i стояв дерев"яний хрест. Нинi на могилi - бетонний пам"ятник у виглядi високого хреста з аркою i гранiтними таблицями з вiдповiдними написами.
  Пiсля завершення збройно§ операцi§ на базi цього ж вiйськового пiдроздiлу було створено 1-й Волинський полк УНР. Максима Борового, за тодiшнiм звичаєм, обрали отаманом. Треба пам"ятати, що в тi часи велася шалена бiльшовицька агiтацiя, i доволi скоро й Максима почали звинувачувати в тому, що вiн, як колишнiй офiцер царсько§ армi§, заводить дисциплiну та старi порядки в полку.
  Порядку в тi часи розброду й хитань було повсюди дуже мало, тому командир, навчений досвiдом, не мiг усе пустити на самоплив. Отож звернувся до окружно§ вiйськово§ команди (ОВК) в Золочiв з проханням надiслати до Радивилова пiдмогу з галичан, насамперед - для охорони великих запасiв продовольства та рiзного вiйськового майна, що накопичилися тут у зв"язку з проходженням фронту в 1916 - 1917 роках.
  У сiчнi 1919 року з Бродiв до Радивилова прибула сотня Укра§нсько§ Галицько§ Армi§ пiд проводом четаря Наливайка, з двома скорострiлами. Галичан зустрiли з почестями та гiмном "Ще не вмерла Укра§на". Однак по-бiльшовицьки настроєна частина воякiв 1-го Волинського полку вночi вчинила збройний заколот i, роззбро§вши прибулих, змусила §х покинути мiсто. Змушений був податися до Бродiв i отаман Боровий зi сво§ми прибiчниками.
  ОВК-Золочiв, пiсля першо§ невдало§ спроби взяти пiд свiй контроль Радивилiв, а також загалом Дубенський та Кременецький повiти (що було узгоджено з вiйськовим мiнiстром УНР Олександром Шаповалом), вирiшила послати до Радивилова значно сильнiшу вiйськову групу - в складi трьох сотень стрiльцiв, з повним бойовим забезпеченням, пiд командою досвiдченого старшини УГА Петра Вовка.
   Прибувши до Бродiв, той провiв розслiдування причин невдачi сотнi Наливайка, зустрiвся i з отаманом Максимом Боровим. Ось як згодом описав цю зустрiч Петро Вовк у виявленiй Федором Бортником статтi "Волинь пiд вiйськовим зарядом галичан - 1919 p.", що була опублiкована в багатьох номерах журналу "Укра§нський скиталець" за 1922 рiк (видавався у Чехословаччинi):
   "Я зблизився до дверей гостиницi, щоби почути те, що скаже головний герой це§ пригоди, отаман Боровий... Боровий, стрункий, високий мужчина, чорноволосий i з гарним "на англiйське" вусом, з орлиним носом, зраджував (тобто являв собою) чоловiка упертого, енергiйного i хитрого, хоч гарячковiсть, iз якою осуджував сво§х родимцiв, теперiшнiх "бунтiвникiв", казала догадуватись, що ця подiя має не загальний, не партiйний навiть, а чисто особистий пiдклад..." (6).
   Важко погодитися з твердженням, що справа заколоту мала суто особистий характер. I ось тому пiдтвердження: пiсля приходу галичан до Радивилова вдруге ними зразу ж був заарештований один iз бiльшовицьких заколотникiв - М. Стрельбицький, якого вiдправили до Кременця, а i пiсля слiдства та суду там же розстрiляли.
  Слiд сказати, що Петру Вовковi пiсля з"ясування обставин заколоту таки вдалося взяти пiд свiй контроль i Радивилiв, i згаданi вже повiти - Дубенський та Кременецький, забезпечити надiйне проходження по§здiв по мiсцевiй залiзницi, що мало велике значення у зносинах УНР iз Галичиною.
   I все ж справи на фронтах - з поляками й бiльшовиками - день у день погiршувалися.
   Як вiдомо, починаючи з 1920 року, захiдноукра§нськi землi опинилися пiд польською окупацiєю. Переживши крах сподiвань, Максим Боровий повернувся до Радивилова, одружився з Ганною Павловою, зайнявся сiльським господарством. З дружиною ростили сина Євгена (став доктором медичних наук, працював у Рiвному, був похований у Радивиловi, але через кiлька рокiв перезахоронений на Личакiвському цвинтарi у Львовi).
  Однiєю з перших жертв бiльшовицького терору в Радивиловi пiсля приходу сюди Червоно§ армi§ став Максим Боровий. Як свiдчили довiдки прокуратури та мiнiстерства внутрiшнiх справ колишнього СРСР, що ними користувався Федiр Каленикович, М.Боровий був заарештований 10 квiтня 1940 року, "особым совещанием НКВД" засуджений до 8 рокiв позбавлення волi. Стверджується, що помер 23 грудня 1941 року вiд паралiчу серця. "Сведениями о точном месте захоронения Борового М.М., как и иных узников, архив не располагает, - говориться у вiдповiдi. - Братские могилы заключенных находятся в пос. Заболотный, пос. Ветлосян и других районах города. В настоящее время при въезде в город Ухту обществом "Мемориал" установлен памятник". (7).
   "Усе своє життя Максим Боровий пройшов з великою любов"ю до Укра§ни, чи то захищаючи в боях §§ незалежнiсть, чи знемагаючи за цю любов у таборах Комi АРСР, - писав Ф.Бортник у сво§й статтi для книги "Iз криницi печалi" (Рiвне, 1997). - Його могила загубилася серед безiменних захоронень у вiчнiй мерзлотi".
  Так само визначальний вплив на Федора Калениковича справив його старший брат Якiв Бортник (1895 - 1983).
  У перiод творення Укра§нсько§ Народноi Республiки вiн обрав своєю провiсною зорею дерзновенну iдею державностi. I був §й вiрний упродовж усьоќго життя. Хоч i натерпiвся за це немало лиха, але благоќродних переконань сво§х не зрадив.
  Пiсля закiнчення Радивилiвсько§ народно§ школи i Кременецького реального училища Якiв Бортник поќступив у Ки§вський унiверќситет святого Володимира, на фiзико-математичний фаќкультет. Було це в 1913 роцi. Та довго вчитися там не доќвелося: в липнi 1914-го поќчалася Перша свiтова вiйна, загальнi настро§ росiйсько§ "патрiотично§" молодi захоќпила i укра§нця Якова, вiн залишає унiверситет i встуќпає в офiцерське училище.
  Улiтку 1915 року як моќлодший старшина 8-го греќнадерського Московського полку опинився на фронтi в районi Бобруйська, де тоќчилися запеклi бо§. Протиќстояв з товаришами нiмецьќким пiдроздiлам. Дiяв смiливо. Став кавалером Георгiќ§вського хреста. В однiй iз сутичок Якова тяжко поранило, i його вiдправили на лiкування до Москви. До реќчi, в тому санiтарному по§здi серед санiтарiв була й дочка царя Миколи II - Тетяна.
  Пiсля лазаретiв Якiв поќвертається на передову. Вiйќна збагачує його новими уявленнями про нацiональнi iнтереси рiзних народiв, в армi§ вiн знайомиться з баќгатьма укра§нцями, а також iз людьми iнших нацiональностей, переймається §х доќлями. Починає проявлятися iнтерес до вивчення iноземќних мов. До кiнця життя непогано володiв росiйською, польською, французькою, нiмецькою, iдиш, трохи чеською i сербською.
  Пiсля Лютнево§ революцi§ 1917 року свiдомi укра§нцi пiд проводом офiцера Олекќсандра Шаповала починають об'єднуватися, започатковуќють створення 1 (згодом переназваного як 3) Укра§нсьќкого полку iменi Богдана Хмельницького, вiдомого в iсторi§ як Богданiвський полк. Вiн перебазувався до Києва i разом а iншими вiйќськовими формуваннями став опорою Центрально§ Ради в §§ твореннi Укра§нсьќко§ Народно§ Республiки. Якiв Бортник - у гущi подiй.
  Коли в сiчнi 1919 року почався заколот бiльшовикiв у Києвi, пiдтриманий частиною працiвникiв заводу "Арсенал", Якiв з однополча-нами брав активну участь у придушеннi цього виступу проросiйських сил. Ситуацiя склалася надзвичайно важка, адже в мiстi було чимало росiян, заслiплених iмперсьќкою пропагандою, вони з усiх сил захищали "єдiную i нєдєлiмую" Росiю, з багатьох вiкон по богданiвцях сипаќлися пострiли. Два укра§нсьќких полки до того ж заявили про свiй "нейтралiтет" i в придушеннi заколоту участi не брали. Але богданiвш не розгубилися, в цiй ситуацi§ роль кожного свiдомого вояка неабияк зростала. Якiв Бортник пройшов справжню школу мужностi, нацiональќного патiотизму. Пiд натис-ком бiльшовицьких вiйськ на чолi з колишнiм царським полковником Муравйовим захисники Центрально§ Ради мусили вiдступити, багато з них загинуло.
  Наступний факт з бiограќфi§ Якова Бортника - його участь у так званому "зимовому походi" в листопадi 1921 року - пiд проводом Юрка Тютюнника. Бiйцi мали на метi пiдняти народ на повстання проти бiльшовицького засилля, однак належно§ пiдтримки здобути не вдалося.
  У 1922 роцi Якiв повертаќється в Радивилiв, гамуючи в собi важкi почуття поразки. Допомагає батькам по госќподарству, включається у дiяльнiсть мiсцево§ "Просвiти", котрою до §§ заборони польќською владою керував його друг Данило Качурець.
  У 1925 роцi в Польщi проводився набiр робiтникiв на пiдприємства Францi§; Якiв ви§здить до цiє§ кра§ни. Заробляє на життя випадќковими справами, вивчає французьку мову. Трудився в Парижi на завадi електролiчильникiв, у Лiон i - в буќдiвельному кар'єрi. Нарештi, вважає, що має достатньо змоги, аби продовжити наќвчання. Вiдвiдує лекцi§ в Сорбоннi. Однак дуже швидко з'ясовується, що треба дуќмати все-таки не про це, а про шматок хлiба на життя.
  У 1927 роцi Якiв змiг приќ§хати на вiдпустку додому, в Радивилiв. А невдовзi у зв'язку з економiчною криќзою мiнiстерство працi Францi§ стало висилати з кра§ни iноземних робiтникiв, тому й Бортника назад не впустило. Знайти роботу в Радивиловi також було неќпросто, польська влада стаќвилася до укра§нцiв з упеќредженiстю, вони при виќробничих ускладненнях перќшими звiльнялися, останнiми приймалися до працi. Якiв поќпросту зайнявся родинним промислом - бджiльництвом. А ще захоплювався саќдiвництвом. Це й зблизило з письменником Петром Козланюком; на той час авќтором видано§ в СРСР книжќки оповiдань "Хлопськi гаќразди". Хоч переконання мали рiзнi (Козланюк у 1929 роцi побував у Радянському Союзi i цiлковито пiддався впливовi комунiстично§ проќпаганди), але це не заважало приятелюванню. Петро часто заходив до Якова i Федора Бортникiв на вулицю Чиншову (нинi Комунальна). Коли в 1930 роцi письменник одружувався з радивилiвською дiвчиною Оленою Почаєвець-Бiлинською, Якова попросили бути за старшого дружбу. (4).
  З приходом у наш край радянсько§ влади (1939 рiк) почав учителювати, викладав маќтематику й географiю. Але часи настали важкi. Були забранi енкаведистами й родичi Якова, в тому числi брат Федiр. Довiдавшись через знайомих, що сталiнiсти цiкавляться i його миќнулим, не став чекати арешту - втiк у Польщу. А про подальшi сторiнки бiографi§ брата Федiр Бортник довiдався вже набагато пiзнiше.
  Повернувся Якiв, коли наш край окупували гiтќлерiвцi. У 1944-му, з прихоќдом Червоно§ армi§, Бортќнику вручили повiстку. У бойових дiях його 17-й окремий залiзничний полк участi не брав. Пiсля демобiлiзацi§ повернувся в Червоноармiйськ (Радивилiв). I тут "компетентнi орќгани" встановили, що в бiоќграфi§ Якова була й боротьќба за самостiйнiсть Укра§ни. Почалися неприємностi, переслiдування. Колишнього бiйця Богданiвського полку намагалися, що б то не буќло, скомпрометувати. Навiть порушили проти нього криќмiнальну справу за надумаќними звинуваченнями. Але Якiв Бортник нiколи не цуќрався свого минулого, свого брата Федора, який опинився в лабетах ГУЛАГу. У патрiотичному дусi виховав сина Олега, який багато рокiв приќсвятив нафтовидобувнiй промисловостi, був головќним технологом Бориславського управлiння бурових робiт, а нинi живе в Радивиловi.
  У червнi 1941 року, букќвально за кiлька днiв до вiйни Нiмеччини з СРСР, у Радивиловi i районi прокотилася нова хвиля арештiв. Сталiнськi пiдручнi забрали Володимира Бортника, Миколу Дучинського, Сергiя Шмигельського, Олександра Киричука, Iлќлю Довгалюка, Миколу Шелеста, Захарiя Шелеста, Петра Шелеста, Анатолiя Герегу, Григор'єва та iнших, були серед реќпресованих i дiвчата. I майже всi загинуќли в надрах радянсько§ iмперi§, загинули в 1941 - 1944 роках, як про те написано в довiдках про реабiлiтацiю. Декого з заарештованих розстрiляли працiвники Дубенсько§ тюрми, перед тим, як мали втiкати вiд наступаюќчих нiмцiв. Там, зокрема, була страчена жителька Радивилова Ольга Кузьменко.
  У цьому вiдношеннi Федору Бортнику певною мiрою пощастило - вiн уникнув розправи, адже опинився в одному з перших ешелонiв, що повези полiтв"знiв iз Захiдно§ Укра§ни на далекi шахти i рудники. Як "социально опасный элемент" вiн пройшлов-про§хав за маршрутом Дубно - Ки§в (Лук"янiвка), Микола§в, Старобєльськ, Красноярськ, Норильськ, з §х в"язницями й таборами, приниженнями i знущаннями. У Норильску працював на шахтах, у тому числi на пiдземних роботах.
  Строк ув"язнення закiнчився рiвно через дев"ять рокiв, 24 грудня 1947-гo. Через пiвроку при§хала дружина. Знаючи з листiв, що колишнi в"язнi не можуть в Укра§нi знайти роботу i засобiв для iснування, Федiр залишився працювати на вугiльних шахтах Норильська, здобув освiту гiрничого iнженера-геолога, оскiльки вiдзначався нерядовим iнтелектом.
  Реабiлiтований 1960 року. Отодi й з"явилася надiя знайти застосування сво§м знанням та силам в Укра§нi. Але в рiдних мiсцях зустрiв упередженiсть i недовiру з боку представникiв комунiстично§ влади. З неабиякими труднощами вiдкупив колись "експропрiйовану" половину батькiвсько§ хати. Зайнявся садiвництвом, дослiдницькi статтi став друкувати в спецiалiзованих журналах. (10).
  Лише з початком перебудови зрозумiв, що недалеко той час, коли зможе всiм розповiсти правду про сво§х мужнiх товаришiв-патрiотiв, про своє життя. Його публiкацi§ з"явилися в мiсцевiй перiодицi, у збiрнику "Iз криницi печалi", пiдготовленому обласною редакцiйно-видавничою колегiєю з випуску книг серi§ "Реабiлiтованi iсторiєю".
  Утвердження незалежностi Укра§ни мовби окрилило вже немолодого iнтелектуала. Бортник неодноразово виступав на науково-теоретичних конференцiях у Бродах, присвячених iсторi§ краю, його повiдомлення увiйшли у випущенi збiрники. Листувався з лiтераторами, науковцями, дiячами укра§нсько§ дiаспори. Зокрема, про його краєзнавчi iнтереси та напрацювання схвально вiдгукувалися письменник, доктор фiлологiчних наук Федiр Погребенник (1929 - 2001), доктор медичних наук Євген Боровий (1925 - 2004), науковець i поет Василь Ящун (1915 - 2001, жив у США).
  У листуваннi виявився цiкавим спiврозмовником для доктора iсторичних наук, дослiдника Берестецько§ битви 1651 року Iгоря Свєшнiкова (1915 - 1995). Вони поринали в спiльнi спогади, адже своє дитинство Iгор Свєшнiков провiв у Радивиловi. В одному з листiв вiн писав:
  "Є факти, iмена, обличчя, що, покритi мохом i павутинням часу, ще живуть у нашiй пам'ятi, але над кожним з них уже давно поставлений хрест. З бiгом часу кiлькiсть цих хрестiв зростає у геометричнiй пропорцi§, i на старостi рокiв людина вже живе на суцiльному великому цвинтарi. Коли iнколи доводиться пройтись по тому цвинтарi, серце стискається вiд жалю за людьми, кого знав, шанував, хто до тебе був добрим i в якiйсь мiрi вплинув на формування твоє§ особистостi. Але хрести нiмi, померлих видно, як в iмлi, хоч так хотiлося б §х ще зустрiти, поговорити на рiзнi теми уже з сьогоднiшнiх дозрiлих позицiй... Боляче й коли усвiдомлюєш собi, що, мабуть, ти останнiй, хто ще пам'ятає ту чи iншу людину i що ця, колись близька тобi, з часом i дуже дорога особа уже повнiстю закiнчує своє життя. Бо людина живе доти, доки живе пам'ять про не§, а якщо пiсля твоє§ смертi уже нiкому §§ згадати, то вона остаточно помре. Але є ще хтось, хто пам"ятає цих людей мого дитинства! Нiколи не думав, що менi ще доведеться побачити (хоч i на фотографi§) Петра Дмитровича Шепченка, Зiна§ду Михайлiвну, Лену, а також Дмитра Лукича Отченаша. Натомiсть Iвана Микитовича Гончарика я нiяк на цiй фотографi§ не можу впiзнати - у мо§й пам'ятi вiн закарбувався якось iнакше". (10). (Мова йде про фотографiю, надiслану Федором Бортником).
  До останнiх днiв (а помер вiн 11 серпня 2002 року, на 92 роцi життя i похований на кладовищi в Радивиловi) не полишав Федiр Каленикович i захоплення юностi - малярства, писав iкони. Деякi роботи художника експонувалися в Бродах, Радивиловi. (9). Брав участь у зборах представникiв нацiонально-демократичних органiзацiй у Бродах i Радивиловi, у мiтингах i манiфестацiях з нагоди вшанування пам"ятi борцiв за незалежнiсть Укра§ни, писав статтi i спогади для газет. До 100-рiччя вiд дня народження Ф.Бортника великi статтi присвятили йому радивилiвська районна громадсько-полiтична газета "Прапор перемоги" та iнтернет-видання "Радивилiв.net".
  
  1. Бортник Федiр. Одержимiсть. //Прапор перемоги. - Радивилiв, 28 серпня 1993.
  2. Бортник Федiр. "Пласт" у Радивиловi. //Прапор перемоги. - Радивилiв, 16 грудня 1995.
  3. Бортник Федiр. Тривожний мiсяць вересень. //Прапор перемоги. - Радивилiв, 5 жовтня 1999.
  4. Бортник Федiр. Якiв Бортник. //Прапор перемоги. - Радивилiв, 11 квiтня 2000.
  5. Броди i Брiдщина. Iсторично-мемуарний збiрник. Книга II. Редактор Б.Зробок. - Броди, 1998.
  6. Волинь пiд вiйськовим зарядом галичан - 1919 p. // журнал "Укра§нський скиталець", - 1922.
  7. Iз криницi печалi. Збiрник спогадiв та документiв. Серiя книг "Реабiлiтованi iсторiєю". Випуск 4. - Рiвне: "Азалiя", 1997.
  8. Павлюк Йосип. Життя прожити - не поле перейти. Упорядник i редактор В.Ящук. - Рiвне: "Азалiя", 1995.
  9. Ящук Володимир. Федiр Бортник: У шалених вихорах епохи. //Iнтернет-газета "Радивилiв.net". - 7 квiтня 2011.
  10. Ящук Володимир. Радивилiв. Краєзнавчi матерiали. - Рiвне: "Волинськi обереги", 2004.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"