Ящук Владимир Иванович : другие произведения.

Iз криницi печалi

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    У 1990-i роки у видавництвi “Азалiя” Рiвненської органiзацiї Нацiональної спiлки письменникiв України вийшла серiя книг i брошур “Реабiлiтованi iсторiєю” (понад 20 назв), якi розкривали складнi сторiнки нашої iсторiї - в основному 40 - 50-х рокiв ХХ ст. - на основi архiвних матерiалiв, спогадiв учасникiв тих подiй - людей, котрi зазнали сталiнських репресiй. Зокрема, випущено й чотири збiрники пiд спiльною назвою “Iз криницi печалi” (кожний бiльш як на 100 стор.). У цiй добiрцi оповiдей - окремi матерiали iз збiрникiв. Записував цi спогади й готував їх до друку Володимир Ящук. /Редакцiйно-видавнича група: Велесик Петро, Дем’янчук Григорiй, Нагорна Iнна, Рибенко Лiдiя, Шморгун Євген (керiвник), Ящук Володимир/.
  

Iз криницi печалi

  
  БОРОВСЯ З ФАШИЗМОМ
  
  ОНУК Пилип Микитович, с. Копанi Радивилiвського району:
  
  Менi вже поза сiмдесят, але цiкавлюся полiтичним життям, беру участь у заходах, що їх проводить провiд Руху. Iнодi хтось подивується: у такому-то поважному вiцi - i все в суспiльствi сприймати так загострено, чутливо.
  А iнакше не можу, адже кращi мої молодi лiта були вiдданi боротьбi за незалежнiсть України, а потiм за цю свою iдейну одержимiсть поневiрявся на Колимi, був крiпильником на золотодобувнiй шахтi в урочищi Холодне. Тiльки недарма, видно, ще в загонi УПА називали мене Кремiнь - здолав-таки я всi кривди i тяготи, всi муки i страждання.
  А потрапив у повстанську армiю шiстнадцятирiчним. Був зв"язковим, iнформував друзiв про перемiщення нiмецької адмiнiстрацiї в Почаєвi. Затим почали менi довiряти й бiльш вiдповiдальнi справи. Брав участь у нападi на групу гiтлерiвцiв бiля села Тараж. Iншого разу за нiч поперерiзували телефонний зв"язок окупацiйної влади вiд села Будки до урочища Паховий Луг пiд Кременцем. А то якось напали серед ночi на нiмецький гарнiзон у Таражi, розмiщений у колишньому панському будинку. Вартового вдалося знешкодити без шуму. А коли увiрвалися в будинок, зчинилася така веремiя! Фашисти - хто вiдразу пiдiймав руки догори, хто пробував дременути, але був зупинений партизанською кулею. Українськi бойовики заволодiли зброєю, майном. У таких сутичках загартовував я свiй характер.
  Ще пам"ятаю, як через тiтку, котра працювала на маслозаводi в Почаєвi, довiдався, коли за черговою партiєю мають прибути нiмцi. Нашi послали в той день, тiльки ранiше, групу своїх у нiмецькiй формi, з перекладачем, з пiдробними документами. Гiтлерiвцi, приїхавши й довiдавшись, що їх випередили, кинулися грабувати населення. Але свавiлля не минуло їм безкарно: повстанцi пiдготували засаду. Я теж брав участь у сутичцi. Нам вдалося знищити дванадцять ворогiв. На жаль, зазнали i втрати: один боєць загинув, одного поранило.
  Так задовго до повернення в наш край фронту свiтової вiйни ми боролися з фашистськими поневолювачами, сiяли серед них невпевненiсть i страх, давали зрозумiти, що українцi не збираються терпiти непроханих гостей.
  У березнi 1944 року докотився фронт, а 15 квiтня мене мобiлiзували в Червону армiю. Направили на навчання в Iвановську область, але там був травмований (втратив око), тому комiсували i вже в жовтнi повернувся додому. Як виявилося, багато хто з УПА продовжує боротьбу, адже й сталiнський режим не нiс нiчого доброго, чекiсти були зрiднi фашистським карателям.
  Я став виконувати завдання зв"язкового, приносив пiдпiльникам їжу, копав криївки. Заарештований 23 вересня 1948 року. Вiдвели мене в Почаїв i кинули в "капезе" - камеру попереднього затримання. Тримали там дванадцять днiв. Почалися допити з жорстокими катуваннями. Слiдчi Карандашов, Воронiн i Жатченко добре вiдробляли свiй катiвський хлiб: защемляли менi пальцi дверима, аж трiщали кiстки, били палицями куди втраплять, тягали за ноги по дерев"янiй пiдлозi, аж скалки вбивалися в тiло.
  Потiм перевели в Кременець. Знову побої, погрози вбити. Нiкого з рiдних на побачення зi мною не пускали. Якось вели в лазню, що була поза тюрмою. Побачив дружину й махнув їй шапкою. Тiльки за це кинули на три доби в камеру-iзолятор, а там - сантиметрiв на тридцять води. Надворi ж уже не лiто - холодна осiнь, листопад. Hа нiч "милостиво" вносили колоду, щоб можна було посидiти, пiдкуливши задубiлi ноги. Але сон не брав, одягнутий лише в сорочку (бо куфайку забрали), я тремтiв, наче в лихоманцi.
  Катування не допомогли слiдчим вибити потрiбнi їм зiзнання, тому "особоє совєщанiє" дало без суду 10 рокiв сталiнських концтаборiв та ще на 5 лiт позбавило полiтичних прав, буцiмто мали їх, права, тi мої земляки, котрi мусили жити за законами "соцiалiстичного будiвництва".
  Зi Львова везли полiтв"язнiв на Крайню Пiвнiч вагонами для худоби. В бухтi Ванiно, що бiля Охотського моря, тримали з мiсяць, годували смердючою баландою з гнилої брукви. Багатьох тодi, кого не пiдкосили тортури, надломив дошкульний голод. Тому коли завели нас на пароплав "Ногiн" i повпихали у трюми (всього близько 6000 чоловiк), почалися масовi захворювання i загибель людей, а коли через сильну бурю пароплав у дорозi три днi простояв на якорi, виявилось, що харчiв на дорогу забракне -мали допровадити нас на Колиму за 6 дiб, а везли дев"ять!
  Вiд голоду й без того вже дуже знесиленi люди вмирали щодня не десятками - сотнями. На день випадало з"їсти по три картоплини й шматочку солоної риби (звiсно, без хлiба). За питтєвою водою, коли її подавали зi шланга в бочку, починалася давка. I зараз тi днi не можу згадати без душевного здригання.
  Пiсля пересильної зони я потрапив на золотодобувну шахту в урочище Холодне. Був крiпильником у прохiдницькiй бригадi, на глибинi до 600 метрiв. Робота важка, виснажлива, а на нас дивилися як на рабiв. Годували препогано, працювати ж примушували по 12 годин. Люди пухли вiд голоду. Вранцi встанеш, а поряд уже хтось iз товаришiв по нещастю вiддав Богу душу. В менi, рослому чоловiковi, лишилося 46 кiлограмiв ваги. Найбiльше боявся стати схожим на доходягу - з ними не панькалися, ще живих вiдтягували в трупарню, де при морозi до 50 градусiв у них швидко згасали рештки життя. А була ж у таборi й лiкарня, тiльки мало кому щастило туди потрапити. Я виявився серед щасливцiв.
  Пiсля двох з половиною рокiв пiдземних робiт перевели на спорудження житлових та службових будинкiв у Магаданi. Вiдтак був гарантований бодай вiд нещасних випадкiв, якi часто траплялись на невiльницьких шахтах. Якось загинула цiла змiна - 16 чоловiк, з якою ми чергувались, їх по-серйозному й не рятували, просто розгрiбли завал для дальшої роботи, а трупи викинули в яр. Такою ось цiною створювалися золотi запаси СРСР, якi в 1991 роцi зухвало присвоїла собi Росiя. А серед шахтарiв же були в основному полiтв"язнi з Дрогобицької, Станiславської областей, iнших регiонiв Захiдної України.
  Звiльнили мене в 1955 роцi. Приїхав у село Копанi, до дружини з сином, її, як розповiла, мали вивезти за мене на спецпоселення, але втекла до своєї матерi в iншу область (Рiвненську). Вiдтодi живемо в Копанях. Я працював на рiзних роботах у колгоспi, дружина, Ганна Федорiвна, була дояркою, буряководом. Виростили трьох дочок: Люда - головний зоотехнiк у селi Пiдзамчому, а двоє в Копанях - Галя працює начальником вiддiлення зв"язку, Леся - облiковець. Син помер.
  Реабiлiтований я у 1991 роцi. А не так давно за боротьбу з фашизмом нагоджений почесним хрестом Народного Руху України.
  
  
  БУЛО НАС ЧЕТВЕРО БРАТIВ
  
  ГУЛ1ЙЧУК Микола Григорович, с. Крупець Радивилiвського району:
  
  За часiв Польщi наша сiм"я жила бiдно, бо, як мовиться, їдокiв було густо, а в коморi часом пусто - як-не-як, землi дiсталося мало...
  Коли в вереснi 1939 року почалася вiйна, старший брат у складi польського вiйська брав участь у бойових дiях, потрапив у фашистський полон.
  У наш край прийшли совєти, "визволителi", як вони себе називали, але за нового ладу довго пожити не довелося, бо через рiк i дев"ять мiсяцiв поповзла вiйна i по українськiй землi. Але якось треба було жити, шукати засобiв до iснування, а для того - натужно працювати. При тому умови окупацiйнi: нiмцi займалися жорстокими поборами, вивозили молодь у "фатерлянд".
  Одне слово, неволя.
  У 1942 роцi брат утiк з полону i повернувся додому. У 1943-му фашисти двiчi палили наше село. Зачинила й спалили живцем трьох чоловiк, лiтнього вiку, розстрiлювали людей без будь-якого приводу. Серед спалених живцем був мiй батько - Григорiй Гулiйчук, якого схопили в полi.
  А наступного року, в березнi, прийшла Червона армiя. Нас, чотирьох братiв, мобiлiзували, трьох завезли в Ставрополь, а середнiй брат потрапив у Пензу. Прослужили п"ять мiсяцiв, i раптом нi з того нi з сього - всiх у в"язницю. Степана, який був не з нами, мабуть, теж заарештували - досi про нього нiчого не знаємо, писали запити в служби розшуку, але звiдти повiдомляли, що такий у Збройних Силах не рахується. Десь його, бiдного, мабуть, замордували, так i досi слiду не знайти.
  А нас тримали в тюрмi шiсть мiсяцiв, потiм у лютий мороз повантажили в товарнi вагони i 25 дiб везли в табори. Моторошно згадувати, ота виснажлива дорога була страшнiша пекла. Нiхто не сподiвався вижити. З нашого вагона витягли шiсть трупiв.
  Уже пiсля прибуття на мiсце "виправних" робiт зачитали нам, що постановою "особого совєщанiя" за полiтичними статтями засудженi на 8 - 10 рокiв таборiв. Моїм братам дали по десять, менi - вiсiм. А пiсля цього ще й чекало заслання...
  Лише пiсля смертi Сталiна почалося масове звiльнення полiтв"язнiв. Ми повернулися додому в 1956-му.
  Зазнав репресiй i чоловiк старшої сестри. Вiн був на фронтi, отримав контузiю, прийшов iнвалiдом 2 групи. Але вже через три мiсяцi його заарештували i дали десять рокiв концтаборiв. А в сестри ж п"ятеро малих дiтей...
  Можна уявити, скiльки страждань випало на долю i нашої матерi, i сестер. Скiльки бiди вони натерпiлися, скiльки принизливих слiв почули вiд представникiв влади!..
  Старший брат уже помер. Середнiй загинув невiдомо де. Залишилось нас двоє братiв. Катування на допитах, злигоднi в таборах не могли не позначитися на здоров"ї, та й старiсть бере своє. Єдине, що додає сил, - це те, що маємо Вiльну Україну. Все життя мрiяли про це, думка про Україну, про рiдний край зiгрiвала серце в далекiй, жорстокiй концтабiрнiй чужинi. Бережiмо ж свою Батькiвщину, її незалежнiсть, не забуваймо, скiльки життiв справжнiх патрiотiв вiддано за те, щоб стала вона самостiйною, щоб належала тiльки нашим дiтям та внукам. Я вiрю, що вони ще не раз добрим словом згадають поколiння борцiв, якi не шкодували себе для святої справи.
  
  
  
  ЗА МИТЬ ДО РОЗСТРIЛУ
  
  Олександр Данилович ГОНЬЧУК. с. Карпилiвка Радивилiвського району:
  
  Родом я з бiдної селянської сiм"ї. Батько, учасник Першої свiтової вiйни, не надбав землi: трьом дочкам, треба було дати, старшому силовi трохи вдiлити, тож найменшому в сiм"ї не дiсталося нiчого.
  Але щойно сягнув повнолiття, почалися iстотнi суспiльнi змiни: прийшла на захiдноукраїнськi землi Червона армiя, стали запроваджуватися колгоспи; одноосiбнi господарства виявилися нiби й нi до чого. Наша родина до нововведень, проте, не пристала - не хотiлося вiрити, що звичний селянський уклад життя ламається на десятилiття. Не оцiнив я i з"явлення мiсцевих комсомольцiв: вони воювали з церквою, богохульствували, а менi, синовi церковкою старости, така "дiяльнiсть" здавалася зухвалою, ненормальною.
  Проте моя вiдстороненiсть вiд комсомольських заходiв, скептичне ставлення до активiстiв дорого менi обiйшлися. На початку лiта 1941 року мене звинуватили в крадiжцi iз сiльської крамницi, яка займала частину нашого ж дому.
  Забрали в слiдчу камеру Дубенської в"язницi, де вже було понад 30 чоловiк, затриманих здебiльшого за полiтичнi переконання (нацiоналiсти).
  За ґратами я провiв з 13 по 23 червня. Уже 22 червня, в недiлю, просочилася вiстка про вiйну. А в понедiлок пiсля вечерi почули пострiли, якусь метушню на подвiр"ї. Хтось постукав у дверi: "Втiкайте, бо розстрiлюють по камерах!" Але як утiкати - дверi ж металевi?.. Вiдчай i страх потроїли сили. Вирвали батарею опалення, нею вибили замок. Я з товаришем кинувся до вахтерки, де вже нiкого не було, схопили двi в"язки ключiв, стали гарячково пiдбирати до камер. Люди панiчно рвалися до виходу, але там їх зустрiчав автоматний вогонь енкаведистiв. Хтось падав, пiдкошений кулею, хтось проривався далi. Менi пощастило - не зачеплений смертоносним вогнем, я метнувся до муру. З допомогою зв"язаних одiял, змiнюючи один одного в їх притримуваннi нагорi, хапливо вибиралися невiльники з пекельної зони.
  Кинувся до болiт, принишк у тванi. Думав, що буде погоня. Але її не чулося. Перечекавши досить довго i дiждавшись темряви, почвалав купинами, через буйнi очерети й верболози, весь душею ще зiщулений i нашелешений. Натрапив на попутникiв - вони були з Вовковиїв, Пiдвисокого, Сестрятина. Брели майже навмання. Удосвiта залягли в жита. Невiдомiсть гнiтила, сковувала волю.
  Зачули гуркiт моторiв, i це вiдiзвалося в нас ще бiльшим моторошним сум"яттям. Але то по шосе рухалася нiмецька колона, i ми їй навiть зрадiли, адже про наше повернення до в"язницi вже не могло бути й мови.
  Заночували в Повчi. Селяни застерегли: на Козин краще не йти, бо там нiмцi, вiд цих ще невiдомо чого слiд чекати, а в лiсi довкола - червоноармiйцi, їм пiд лиху руку, розлюченим i здеморалiзованим, теж краще не потрапляти.
  Пiшли ми на село Пiдвисоке - той закутень удалинi вiд людних дорiг. Але врештi-решт хотiлося дiстатися домiвки. Тiльки як перетнути шосе Берестечко - Козин, адже там безперестанку рух нiмецьких частин? Виручив лiтнiй дядько, який вiз копну конюшини. В неї з сестрятинським попутником i довелося зануритися. Ще деякий час переховувався i в своєму селi Карпилiвцi, бо був обстрижений наголо, i нiмцi могли сприйняти мене за червоноармiйця, що переховується.
  Через рiк пiсля розстрiлу - нове нещастя: у червнi 1942 року гiтлерiвцi забрали мене в Червоноармiйськ, помiстили в гетто, а через чотири днi запхнули в залiзничний вагон, де було багато таких же невезучих, i повезли в Нiмеччину.
  Нас двадцятеро хлопцiв iз Карпилiвки потрапили аж пiд Голландiю, на ливарний завод. Працював я коло печей, плавили алюмiнiй. Робота каторжна, харч нiкчемний. Неможливо було витерпiти рабських умов. 15 серпня вночi, здолавши колючi дроти, що ними було обнесено бараки, я ще з кiлькома "остарбайтерами" втiк. Ми прекрасно розумiли: це крок вiдчаю i безнадiї, адже нас можуть упiймати i вбити, але навiть якщо не вистежить табiрна охорона, що з того - кругом же чужа країна... Брели навмання, як колись пiсля Дубенської тюрми. Вранцi опинилися в районi, що пiддавався бомбардуванню. Як не дивно, в тiй панiцi нас помiтили нiмцi. Якийсь солдат, що, видно, встиг побувати на схiдному фронтi, став нам за товмача. Через нього пояснили, що буцiмто їхали поїздом на роботу в Нiмеччину, але потрапили пiд бомбардування - i всi порозбiгалися.
  Пiсля цього мене вiддали в розпорядження землевласника, який мав господу бiля мiстечка Нойс. Тут умови були не тi, що на заводi. Працював три з половиною роки, господар ставився до мене досить людяно. Я зберiг про нього добрi спогади. Таке ставлення було тим бiльш незвичним, що господар начебто не мав пiдстав поважати наймитiв "нижчої раси" - один з родини загинув у бою з партизанами пiд Ковелем. У 90-i роки я написав цiй родинi, менi вiдповiли, ми обмiнялися спогадами про вже такi далекi i тривожнi 40-i.
  Волю менi принесли американськi солдати. Передали радянському командуванню. Повернувшись додому, дiзнався: нiмцi при вiдступi спалили наше господарство, треба все починати з нуля.
  
  
   ТАКИЙ ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ
  
  БОРТНИК Полiна Василiвна (жила в Радивиловi, померла в 1994 p.):
  
  Мiй чоловiк Якiв, 1895 року народження, перебував в армiї Української Народної Республiки, боровся проти росiйських бiльшовикiв, брав участь у придушеннi антиукраїнського виступу на заводi "Арсенал" у Києвi.
  Але тодi ще ми не були знайомi - я була пiдлiтком. Одружилися в 1936-му. На той час Якiв уже встиг побувати в Францiї, де прожив п"ять рокiв. Як-не-як, у Польщi свiдомих українцiв ущемляли, що й змушувало шукати кращої долi по чужих свiтах.
  Жили ми з землеробства, мали пасiку, сад, я шила. Проявляючи iнтерес до садiвництва, до нас на вулицю Чиншову в Радивиловi часто заходив письменник Петро Козланюк. У полiтицi нашi погляди майже не збiгалися. Але це не заважало мати гарнi стосунки. Ще в 1930-му, одружуючись з Оленою Бiлинською-Почаєвець з Радивилова, Козланюк запропонував бути боярином Якову. I той дав згоду, хоч знав, що Петро - греко-католик, а Лєна - православної вiри, тому укласти такий шлюб буде складне.
  Коли прийшли "совєти", багато хто думав: то на краще, бо в Польщi до українцiв не було гiдного ставлення, їх перших виганяли з роботи, за проповiдь нацiональних iдей кидали до в"язницi. Але на краще не вийшло: почалися переслiдування нацiоналiстiв, заарештовувалися члени заможних родин, навiть за необережне слово могли будь-кого схопити... Вивезли мого 16-рiчного брата Сергiя Шмигельського, Якового - Федора Бортника, двоюрiдного мого брата Володимира Зигмунта, забрали Миколу Дучинського, Олександра Киричука, Леонтiя Бортника та багатьох iнших. Один iз тих, хто вцiлiв i повернувся, казав, що два тижнi везли хлопцiв, не даючи їсти. Потiм вони пооб"їдалися, в муках повмирали. Моя мама як довiдалася в 45-му роцi про те все, не витримало серце болю за сином... Кожна родина служила в церквi панахиду, стояли такi ридання, що я мусила вийти з храму, здавалося, от-от знепритомнiю.
  Коли в груднi 1939-го забрали Якового брата, iнших його родичiв та знайомих, вiн зрозумiв: прийдуть i за ним. Чоловiк трохи викладав у школi математику та географiю, а на уроках географiї нiяк не обiйтися без суджень на суспiльнi теми. I от якось знайомi повiдомили: енкаведисги готують арешт.
  Якiв утiк у Польщу. Я залишилася на господарствi з трирiчним сином Олегом.
  Двiчi викликали мене в райвiддiл НКВД, допитувались за чоловiка. Але двоюрiдний чоловiкiв брат, який жив у Союзi i приїздив у гостi незадовго до того, вже повiдав правду про сталiнський соцiалiзм. Тому i я пояснення давала чисто "бабськi": мовляв, бив чоловiк, пиячив, добре, що його кудись понесло...
  На змiну "совєтам" прийшли нiмцi. Теж радостi мало. Правда, вернувся чоловiк. Тi прийшлi, що вибрали для постою нашу хату, не кривдили, але окупанти - вони i є окупанти. Понищили багатьох знайомих євреїв. Власниковi тартака Боймi я шила одяг, з деякими ровесниками товаришувала. Усiх їх фашисти зiгнали в гетто, а потiм знищили бiля хутора Пороховня. Але декому пощастило врятуватися. Пам"ятаю сусiдську дiвчинку Шифру Пiвторак, її батькiв i брата розстрiляно. А вона ховалася по лiсах, харчувалася в добрих людей по хуторах; а як нiмцi в 1944-му втекли, прийшла до нас, i ми допомогли, чим могли, постаралися розрадити її сiмейне горе.
  Пiсля приходу Червоної армiї стали нишпорити енкаведисти: де був за окупацiї, чим займався. Почалася колективiзацiя. Нашу землю, коней i свиней забрали в колгосп, що створювався з числа мiських жителiв. Пасiку розграбували червоноармiйцi. Головою поставили Залевського, мого Якова - бухгалтером. Але й тут його минуле, його переконання не всiм припали до вподоби. Звинуватили з халатностi, в тому, що незаконно дiставав матерiали... для ремонту колгоспних примiщень. I що цiкаво: ще суду не було, а вже все мiсто знало: дадуть 10 рокiв. Стiльки й дали. Бо не суд тодi вирiшував долю людей, а бiльшовицькi органiзацiї.
  Скiльки ми натерпiлися! Приниження, конфiскацiя майна... Але апеляцiї у вищi органи, як не дивно, допомогли: обiйшовся пiвроком, проведеним у Дубенськiй тюрмi.
  Але мiсцева влада наказала керiвникам не брати його на роботу. Примушували знову йти в колгосп, та Якiв навiдрiз вiдмовився. Дванадцять рокiв працював у Бродах на Львiвщинi. А як вийшов на пенсiю, знову пригадали колишнє. Особливо проявляв завзяття начальник вiддiлення МДБ (КДБ) Кондратьєв. Як наслiдок, призначили моєму чоловiковi пенсiю всього в 28 карбованцiв. Аж до початку дев"яностих рокiв висiла над моєю сiм"єю тiнь недовiри й упередженостi з боку влади. Але незалежної України Якiв не дочекався - для цього йому довелося б жити майже сотню лiт...
  
  
   НА ДОВГОМУ ВIКУ -
  МОВ НА СТЕРНЯСТIЙ НИВI
  
  Надiя Антонiвна МУЗИКА, с. Крупець Радивилiвського району:
  
  Бiльш як за 90 лiт життя чого тiльки не натерпiлася моя мати, Катерина Антонiвна Гулiй. Замiж вийшла вона ще в 1928 роцi. Народила двох дочок i сина, але вiн помер.
  Скрутно жилося за Польщi, але якось зводили кiнцi з кiнцями, правда, бувало, що за несплату податкiв забирали подушки, iнше хатнє майно. Мене вiддали до школи, перейшла в третiй клас, але коли в вереснi 1939 року прийшли "совєти", польської освiти недооцiнили, мусила я ще один рiк ходити в другий клас, хоч попервах навчали тi ж самi вчительки.
  У 1940 роцi батька поставили головувати в сiльрадi. I вiн взявся, бо була, знаєте, вiра, що нова влада полiпшить життя, внесе в нього бiльше людськостi, справедливостi.
  А наприкiнцi червня 1941 року вже прийшли нiмцi. Наше село при трасi Львiв - Київ, тому фашисти досить швидко запровадили свої порядки. Батько ще деякий час головував, а потiм став працювати на ремонтi шосе, залiзницi. Мiж iншим, серед робiтникiв були й недавнi червоноармiйцi, яких швидке просування гiтлерiвцiв застало зненацька в Радивилiвськiй лiкарнi.
  За нiмцiв було найважче: забирали свиней, корiв, за непослух били, за непокору розстрiлювали. Наприклад, зачинили й спалили в хлiвi 70-лiтнiх Г.Гулiйчука, М.Малегуру, слiпу бабу Т.Плiчук. А всього за вiдмову здати продовольство вбили до 30 чоловiк.
  Не забути того страху, що пережили ми на першу Пречисту, 28 серпня 1943 року. Фашисти, зовсiм озвiрiвши, палили селянськi обiйстя. Запалили й наше. Забрали коней, упряж, воза, свиней. А невдовзi вчинили ще одне пожарище - 7 вересня. Всього постраждали до двохсот сiмей! Людей охопив розпач: наближалися холоди, як тут дати собi раду, не маючи даху над головою?
  Мiй батько Антон Гулiй переховувався, а ми оселилися в його двоюрiдного брата. Нi, не просто переховувався - перебував у загонi УПА пiд селом Хотином. Не давали повстанцi спокою окупантам. Кiлька разiв були й напади на нiмецькi автомашини з майном бiля Крупця. За це гiтлерiвцi 16 грудня того ж 1943 року на доповнення до недавнiх пожеж пiдiрвали церкву i новозбудовану, але недовершену школу.
  Якось есесiвцi забрали мою матiр, ставили до стiни, погрожували розстрiлом, усе допитувалися за чоловiка. А вона твердила, що його, мовляв, узяли з собою якiсь нiмецькi вояки.
  Наближався 1944 рiк. Вiдчувалося, що загарбникiв охоплює панiка. Через те ми старалися на очi їм не потрапляти. Невдовзi прокотився фронт i надовго спинився за Радивиловом. Ми, як i ранiше, жили в постiйному неспокої. Нишпорили по селi енкаведисти. Йшла мобiлiзацiя на вiйну. А чимало хлопцiв було по лiсах. Декотрого з них заарештовано, як, скажiмо, маминого брата Василя Загорулька, батькового - Костянтина Гулiя.
  У скорiм часi, в жовтнi, кинули до льоху i мого батька, хоч вiн i не переховувався, навiть почав, було, головувати в нашому Крупцi. Ув"язнили, по сутi, за те, що за часiв фашистської окупацiї був в УПА. Правда, мали ще пiдозру, що причетний до вивезення в лiс борошна - з армiйської автомашини, яка перекинулася бiля села.
  Засудили батька на 10 рокiв таборiв. А ми з матiр"ю, не маючи де жити, добилися видiлення деревини - як-не-як, хату нам спалили фашисти, то був незаперечний факт. Зводити житло допомагали нам голодуючi зi сходу - люди готовi були працювати за їжу. Перебралися в 1946 роцi.
  Однак пожили в новiй оселi всього з рiк. У нiч з 15 на 16 жовтня 1947 року наша сiм"я була з Крупця вивезена. Не в останню чергу, мабуть, через те, що я вiдбила залицяння одного впливового "стрибка" - мiсцевого прислужника енкаведистiв. Отож i "поклопотався", вочевидь, перед начальством про нашу сiм"ю. Хоча до визначення сiмей на спецпоселення доклала тодi руку й сiльрада.
  З собою ми встигли взяти борошна, пшона, одягу (бо надходили холоди!). Десь усi кати мовби змовилися чинити наругу саме напередоднi зими, коли людинi й так непросто. Залишилися корова, лоша, великий кабан, кури, картопля, зерно... Пiсля прийняття закону про реабiлiтацiю жертв полiтичних репресiй ми кинулися шукати документи, аби пiдтвердити, що в нас було конфiсковано. Гай-гай, документи не збереглися. Ймовiрно, настiльки поспiхом iз нами розквиталися, що навiть їх не оформляли? Як же тодi розпоряджалися забраним?
  Везли нас товарним вагоном пiд охороною, мовби злочинцiв, допровадили в Омську областi. У дорозi дозволяли хiба що води набрати. Багато хто не витримав тягот i мук, голоду, бо ж не всiм дали запастися харчами, а кожний мiг їсти тiльки те, що мав iз собою. Наше здоров"я конвоїрiв зовсiм не обходило. Померлих скидали в рiв при залiзницi.
  Ми опинилися в радгоспi "Ситний" Калачинського району. Пам"ятаю, менi саме сповнилося вiсiмнадцять, сказали, що маю право брати участь у виборах. Який це глум: надiляти таким формальним правом того, хто не має елементарних людських прав.
  Жили ми з матiр"ю на чужинi в постiйнiй нуждi. Голодували, харчувалися пташиними яйцям, що їх збирали по болотах, рятували нас - де правду дiти - i крадiжки пшеницi. Але за це можна було неабияк поплатитися: однiй знайомiй за 7 кiлограмiв зерна дали 7 лiт тюрми.
  На Омщинi я вийшла замiж - за Володимира Музику, який був репресований за брата Михайла, полеглого учасника УПА. Це доля: обоє ми з Раднвилiвщини, вiн з Гаїв-Лев"ятинських, а зустрiлися i побралися казна-де, вдалинi вiд рiдних мiсць.
  А батько мiй вийшов на волю в 1956 роцi, приїхав до нас.. на мiсце спецпоселенн-я. У 1958 роцi, нарештi, дозволили всiм нам повернутися в Україну. У травнi були в Крупцi, спочатку жили в материної сестри. Про повернення хати не могло бути й мови. Дали план на цьому мiсцi - там, де колись стояв древнiй замок. А сестра Марiя залишилася жити в Красноярському краї.
  Моїй матерi судилося прожити довге життя. Але яким же тернистим, часто мученицьким воно було. Таки правду кажуть: на вiку - мов на стернястiй нивi, не пройдеш, ноги не вколовши.
  
  
  МАКСИМ БОРОВИЙ
  
  Федiр Каленикович БОРТНИК, колишнiй полiтв"язень польського i радянського режимiв, краєзнавець:
  
  Максим Михайлович Боровий народився 1893 року в селi Опарипсах, бiля Радивилова. Мав чотирьох братiв та сестру: Iван (1891-1958) у 1917-J919 роках працював учителем першої української школи в Радивиловi, Петро (1895- l923) був схоплений чекiстами ГПУ в Шепетiвцi й замордований, iншi двоє братiв звалися Дмитро та Якуб, сестра Антонiна не дожила навiть до повнолiття.
  Юнацькi лiта Максима Борового припали на роки вiдродження української духовностi у нашому краї, чому сприяла й дiяльнiсть письменника Модеста Левицького (1866 -1932) i лiкаря Петра Шепченка (1870-1931), якi на початку нинiшнього столiття жили й працювали в Радивиловi. Тож не дивно, що Максим i вся його родина стали свiдомими українцями.
  У 1911 роцi М. Борового призвали на службу в царську армiю. Закiнчивши навчання в офiцерському училищi, вже з перших днiв свiтової вiйни Максим опинився на австро-росiйському фронтi, де служив до Лютневої революцiї 1917 року, дiйшовши до чину штабс-капiтана.
  Проголошення самостiйностi України 22 сiчня 1918 року сприйняв з ентузiазмом. Та прихiд на Україну нiмецьких вiйськ, якi, до речi, крокували й по Рiвненщинi, справили на Борового негативне враження. До того ж нiмецьке командування з багатьох питань не могло знайти спiльної мови з Центральною Радою.
  29 квiтня 1918 року не без участi австро-нiмецького командування колишнiй царський генерал Скоропадський, усунувши вiд влади Центральну Раду, проголосив себе гетьманом України. Бiльшiсть народу сприйняла це як антидержавний, антиукраїнський акт, почалася пiдготовка до збройного повстання проти гетьманату. Не вiдстав у тому i наш край.
  Органiзатором збройного вiддiлу в Радивиловi та сусiднiх селах став досвiдчений вiйськовик Максим Боровий. Вiн спрямував свiй вiддiл до Кременця, де засiло сильне гетьманське угруповання, та з боєм заволодiв мiстом. Не обiйшлося, проте, без жертв. Дев"ятеро вбитих привезли до Радивилова i в присутностi великої кiлькостi людей вiддали землi. Ця могила дотепер збереглася на мiському кладовищi, нинi вона дбайливо доглядається.
  Пiсля завершення збройної операцiї на базi цього ж вiйськового пiдроздiлу було створено 1-й Волинський полк УНР. Максима Борового, за тодiшнiм звичаєм, обрали отаманом. Треба пам"ятати, що в тi часи велася шалена бiльшовицька агiтацiя, i доволi скоро й Максима почали звинувачувати в тому, що вiн, як колишнiй офiцер царської армiї, заводить дисциплiну та старi порядки в полку.
  Порядку в тi часи розброду й хитань було повсюди дуже мало, тому командир, навчений досвiдом, не мiг усе пустити на самоплив. Отож звернувся до окружної вiйськової команди (ОВК) в Золочiв з проханням надiслати до Радивилова пiдмогу з галичан, насамперед - для охорони великих запасiв продовольства та рiзного вiйськового майна, що накопичилися тут у зв"язку З проходженням фронту в 1916 - 1917 роках.
  У сiчнi 1919 року з Бродiв до Радивилова прибула сотня Української галицької армiї пiд проводом четаря Наливайка, з двома скорострiлами. Галичан зустрiли з почестями та гiмном "Ще не вмерла Україна". Однак по-бiльшовицьки настроєна частина воякiв 1-го Волинського полку вночi вчинила збройний заколот i, роззброївши прибулих, змусила їх покинути мiсто. Змушений був податися до Бродiв i отаман Боровий зi своїми прибiчниками.
  ОВК-Золочiв, пiсля першої невдалої спроби взяти пiд свiй контроль Радивилiв, а також загалом Дубенський та Кременецький повiти (що було узгоджено з вiйськовим мiнiстром УНР Олександром Шаповалом), вирiшила послати до Радивилова значно сильнiшу вiйськову групу - в складi трьох сотень стрiльцiв, з повним бойовим забезпеченням, пiд командою досвiдченого старшини УГА Петра Вовка.
  Прибувши до Бродiв, той провiв розслiдування причин невдачi сотнi Наливайка, зустрiвся i з отаманом Максимом Боровим. Ось як згодом описав цю зустрiч Петро Вовк у статтi "Волинь пiд вiйськовим зарядом галичан - 1919 p.", що була опублiкована в багатьох номерах журналу "Український скиталець" за 1922 рiк (видавався у Чехословаччинi):
  "Я зблизився до дверей гостиницi, щоби почути те, що скаже головний герой цеї пригоди, отаман Боровий... Боровий, стрункий, високий мужчина, чорноволосий i з гарним "на англiйське" вусом, з орлиним носом, зраджував (тобто являв собою) чоловiка упертого, енергiйного i хитрого, хоч гарячковiсть, iз якою осуджував своїх родимцiв, теперiшнiх "бунтiвникiв", казала догадуватись, що ця подiя має не загальний, не партiйний навiть, а чисто особистий пiдклад..."
  Важко погодитися з твердженням, що справа заколоту мала суто особистий характер. I ось тому пiдтвердження: пiсля приходу галичан до Радивилова вдруге ними зразу ж був заарештований один iз бiльшовицьких заколотникiв - М. Стрельбицький, якого вiдправили до Кременця, а i пiсля слiдства та суду там же розстрiляли.
  Слiд сказати, що Петру Вовковi пiсля з"ясування обставин заколоту таки вдалося взяти пiд свiй контроль i Радивилiв, i згаданi вже повiти - Дубенський та Кременецький, забезпечити надiйне проходження поїздiв по мiсцевiй залiзницi, що мало велике значення у зносинах УНР iз Галичиною.
  I все ж справи на фронтах - з поляками й бiльшовиками - день у день погiршувалися.
  Як вiдомо, починаючи з 1920 року, захiдноукраїнськi землi опинилися пiд польською окупацiєю. Переживши крах сподiвань, Максим Боровий повернувся до Радивилова, одружився з Ганною Павловою, зайнявся сiльським господарством. З дружиною ростили сина Євгена (став доктором медичних наук, працював у Рiвному).
  Настав 1939 рiк. Прийшли "визволителi". Почалися масовi арешти. Однiєю з перших жертв бiльшовицького терору став Максим Боровий. I
  Як свiдчать довiдки прокуратури та мiнiстерства внутрiшнiх справ колишнього СРСР, М. М. Боровий був заарештований 10 квiтня 1940 року, "особым совещанием НКВД" засуджений до 8 рокiв позбавлення волi. Стверджується, що помер 23 грудня 1941 року вiд паралiчу серця. "Сведениями о точном месте захоронения Борового М. М., как и иных узников, архив не располагает, - говориться у вiдповiдi. - Братские могилы заключенных находятся в пос. Заболотный, пос. Ветлосян и других районах города. В настоящее время при въезде в город Ухту обществом "Мемориал" установлен памятник".
  Усе своє життя Максим Боровий пройшов з великою любов"ю до України, чи то захищаючи в боях її незалежнiсть, чи знемагаючи за цю любов у таборах Комi АРСР. Його могила загубилася серед безiменних захоронень у вiчнiй мерзлотi.
  
  
  
  МОВЧАЗНI СВIДКИ
  
  БОРИШКЕВИЧ Микола Олексiйович
  (м. Дубно, вул. Некрасова, 27):
  
  Уся наша багатостраждальна земля - мов суцiльна рана. Тiльки в нинiшньому столiттi всiяна могилами тисяч i тисяч борцiв за волю України, вона, ця свята земля, дотепер зберiгає багато таємниць. I чекає, коли ж буде сказано всю правду про полеглих, коли ж буде вiднесено їх до числа великих i праведних мученикiв.
  Разом з iншими активiстами нацiонально-демократичного руху, ветеранами ОУН-УПА менi випало впродовж кiлькох рокiв розшукувати мiсця загибелi українських повстанцiв, вести розкопки, брати участь в урочистих перезахороненнях, збирати вiдомостi про жертви бiльшовицького терору.
  Деякi факти пропоную увазi читачiв.
  Найбiльш масовi страти членiв ОУН-УПА, невинних людей сталiнськi кати в Дубенському районi здiйснили в самому райцентрi: на територiї тюрми, в дворi i пiдвалах Свято-Миколаївської церкви, на. мiсцi зруйнованої бiльшовиками ще перед вiйною церкви Чесного Хреста.
  Тюрма. Тут катували й знищували ще за Польщi. З приходом совiцьких "визволителiв" камери заповнили новими полiтв"язнями. 24 червня 1941 року, перед вступом у Дубно нiмецьких вiйськ, за наказом мiсцевого начальника НКВД Винокура було влаштовано масове знищення в"язнiв. Енкаведисти ходили вiд камери до камери i стрiляли, часом для певностi кидаючи на бездиханнi тiла ручнi гранати. На ранок кати, якi вже було виїхали з мiста, повернулися, щоб добивати вцiлiлих людей. Сам Винокур бiгав з наганом по камерах. Лише пiд вечiр городяни змогли пройти до камер, щоб розшукати поранених, але ще живих, i завезти їх до шпиталю. Наприклад, Валентина Петренко дiстала шiсть кульових поранень i два багнетних, у тому числi в голову, але вижила i про злочин комунiстичного режиму розповiла в журналi "Самостiйна Україна" (США - Канада, ч. 5 - 6 за 1948 p.).
  У тюрмi тiльки в червневi днi загинули 527 чоловiкiв та жiнок з кiлькома немовлятами. Основна частина жертв була впiзнана рiдними i вiдвезена для захоронення в їх рiднi мiсця. Але певна частина похована просто бiля стiн в"язницi. На жаль, нинi там нiщо не вказує на цю братську могилу.
  Пiдвали Свято-Миколаївської церкви. Сюди скидали розстрiляних ще з передвоєнної пори. Потiм тут убивали українських пiдпiльникiв фашистськi загарбники. Затим прийшла Червона армiя, i в храмi розташувалася частина НКВД. Двiр i пiдвали знову перетворилися на мiсце тортур i страт. У роки перебудови цим пiдвалом зацiкавилася громадськiсть. Було виявлено, скажiмо, кiстяки, скрученi колючим дротом, валялися гiльзи совiцького виробництва. Все вказувало на те, що й бiльшовики здiйснювали тут свої ганебнi екзекуцiї. Тi, хто прагнули обiлити владу КПРС, вивезли звiдси кiлька самоскидiв кiстякiв на звалище i, так би мовити, замели всi слiди.
  Братська могила на мiсцi колишньої церкви Чесного Хреста. Упорядкована в 1994 роцi. За два днi сюди було вивезена 53 автомашини землi i насипано курган. Тут розстрiлювали тих, хто вороже ставився до сталiнського режиму, боровся в УПА. Сюди енкаведисти звозили вбитих пiд час каральних операцiй, у сутичках з повстанцями. З 1944 i аж до 1952 року наповнювали могилу все новими тiлами. Встановлено iмена деяких осiб: Володимир Друченко, 1917 року народження, Iван Васькевич з Пiдгаю, Володимир Дмитрук з Липи, Дмитро Володько з Панталiї, колишнiй директор Дубенської гiмназiї Пелех, директор школи Щигоцький, Матуськевич, з Тараканова - Василь Заєць, Дмитро Ковальчук, Афанасiй Рудик, невiдомий з Бондарiв, з Варкович - Василь Мельничук, 1924 року народження (псевдо Чайка, розстрiляний у 1947 роцi), Петро Пшеничний, 1915 року народження (Стрiла, розстрiляний восени 1948 року), Михайло Пасiчник, 1925 року народження), Михайло Євтодюк (Лис, загинув у 1951 роцi), Володимир Полiщук, 1928 року народження, загинув 1950 року, з Молодави - майже цiла родина: Ананiй Борисюк, 1920 року народження, пiдрайоновий провiдник ОУН на псевдо Комар, загинув 22 лютого 1950 року, Володимир Борисюк, 1923 року народження, загинув 23 лютого 1950 року, Ростислав Борисюк, 1926 року народження, на псевдо Лимон, загинув 22 червня 1950 року, Вiра Борисюк, 1928 року народження, загинула 1952 року, Тихiн Борисюк, 1930 року народження, на псевдо Василько, загинув 22 червня 1950 року Григорiй Повщук, 1926 року народження, на псевдо Судак, загинув 1947 року, з Мирогощi - Герман (прiзвище не вiдоме)...
  Чимало братських могил воякiв УПА, людей, якi їх пiдтримували, вдалося виявити на околицях сiл, на хуторах, у лiсових урочищах.
  Соснiвка (Обгiв). Бiля цього села в 1944 роцi стояв повстанський курiнь Довбенка. У лiсi вiднайдена могила семи чоловiк, їх перезахоронено на кладовище. Загинули пiд час нападу енкаведистiв на село: тi влаштували облаву в недiлю 9 квiтня. Побачивши, що двi роти вiйськових чинять наругу над селянами, пiдпалюють обiйстя, повстанцi ринули в бiй. I знищили з пiвтори сотнi нападникiв. Хоч i самi зазнали втрат. У бою курiнь використовував кулемети й мiномет.
  Олибiв. 30 березня 1944 року, вiдбиваючи напад, загинули дев"ять повстанцiв, серед них - Данило Борисюк, Микола Романовський, Олекса Ковальчук, Микола Онiж-Соловей.
  Бiля села формувалася повстанська сотня, вояки заночували. Про це хтось донiс енкаведистам. Тi оточили хату Андрiя Березного. Тим, що ночували в iншiй хатi, вдалося втекти, їх було четверо. Там такий розпадок, хати по обидва боки на пагорбах. Енкаведисти оточили хату над ранок, зав"язався бiй. Довго ми шукали мiсце захоронення. Господаря вже немає, а його жiнка й син нiчого людям не казали. Там були великi заростi малини, ми зняли їх бульдозером. В одному мiсцi я побачив: рiзна за структурою земля. А це - суттєва прикмета. Стали лопатами розкопувати. I натрапили на костi й залишки взуття. З усього видно, вчинивши розправу, енкаведисти поскидали вбитих у яму як попало.
  Майдан. В урочищi Засулька, кiлометрiв за два вiд села, є братська могила вiддiлу полковника УПА Берези. Це вiн перший у повстанськiй армiї органiзував артилерiю. Коли ми оголосили, що на тому мiсцi буде панахида, я отримав два анонiмних листи: мовляв, кого вшановуєте, то був чекiст. Довелося вiдкласти панахиду, я затратив ще чотири мiсяцi, доки вдалося остаточно з"ясувати: був ще один Береза, точнiше - Бєрьоза, парашутист, який також влився в УПА бiля Рогiзного, згодом одружився на сестрi господарчої, мав свiй вiддiл, але коли надiйшла совiцька партизанка, перейшов на її бiк. Береза, який загинув бiля Майдану, - зовсiм iнша людина.
  Одна стара дiвка на iм"я Василина постачала його тушшю, папером для друкарських машинок, а коли якогось дня 1945 року до села зiбрався цiлий вiддiл, донесла про це енкаведистам. Бiй був нерiвний. На братськiй могилi, яка була насипана ще пiсля вiйни, ми поставили високий хрест; було вiдправлено панахиду. Вшановано пам"ять i бiйцiв УПА, якi загинули трохи пiзнiше в криївцi неподалiк вiд того мiсця. Iмена полеглих не вiдомi. У районi Майдану виявлено ще два захоронення: в одному покоїлися останки п"яти чоловiк, у другому -два. Їх перепоховано на кладовище.
  Iнодi пошукова робота вимагає неабиякої наполегливостi. Скажiмо, перш нiж вдалося натрапити на одне з захоронень, довелося перекопати вздовж дороги метрiв сто.
  Хутiр Лiсовий бiля с. Перерослi. Тут є могила 28 чоловiк, якi загинули 3 липня 1943 року як заложники нiмецьких окупантiв. А в iншiй могилi на цьому ж хуторi - 45 повстанцiв, якi полягли в бою з енкаведистами в 1944 роцi. Учасники сталiнської каральної акцiї спалили хутiр дотла.
  Урочище Тартак бiля с. Бущi. Там покояться тiла восьми бiйцiв УПА, серед них - Олексiй Грицак, Михайло Грицак, Роман Корнiйчук, Володимир Панасюк. Цi четверо загинули вiд руки якогось Шмельова, про що менi розповiдав iнвалiд першої групи, колишнiй станичний Микола Грицишин (нинi покiйний).
  Клiпець. Є могила семи повстанцiв. А в урочищi Замазурському, де жив Федiр Царук, - ще могила. У лiсi бiля села знайшли ми захоронення чотирьох упiвцiв, їхнi останки перенесено на кладовище, де насипана братська могила.
  Верба. Братська могила насипана на тому мiсцi, де було мiсцева НКВД-КГБ. Розкопки провести виявилося справою неможливою: убитих присипано шаром землi понад два метри завтовшки.
  Урочища поблизу Млинiвського перехрестя. Могилу двох повстанцiв бiля Владиславiвки ми розшукували три днi. Там мали прокладати дорогу, а вона повинна була, за нашими вiдомостями, пролягти через мiсце захоронення. Його врештi-решт знайшли. Далi продовжили розкопки на Озлiївському перехрестi, де покоїлися й тiла двох дiвчат. При перезахороненнi було дотримано давньої християнської традицiї: для полеглих дiвчат виготовили два вельони, спекли коровай.
  Хутiр Куцанда мiж Молодавою i Мирогощею. Тут у 1948 роцi полягли в бою Петро Васильчук (на псевдо Хмара) i Василь Степанчук (Цвiток). Зв"язкова втiкала в напрямку залiзницi. Але поїзд перепинив дорогу. Не бажаючи вiддавати себе в руки чекiстiв, дiвчина застрiлилася.
  Нагоряни. На пагорбi - могила Микити Роя. Вiн там полiг, стiкаючи кров"ю. Де подiли енкаведисти його тiло, не вiдомо. I все ж колишнi побратими по боротьбi насипали могилу, вшанували пам"ять повстанця, а заодно - i пам"ять тих, чий слiд загубився у вихорi нацiонально-визвольної вiйни. Коли компартiя з усiх сил паплюжила ОУН-УПА, хтось хрест на тiй могилi знищив...
  Пошукова робота триває. Ми зобов"язанi її продовжити, щоб молоде поколiння усвiдомило, що Україна здобула незалежнiсть не стiльки силою обставин, скiльки в результатi довгої i важкої боротьби, в результатi самопожертви сотень i тисяч її справжнiх патрiотiв. Слава їм, героям!
  
  
  
  БОГ БАЧИВ КРИВДИ
  
   МОМОТЮК Мирон Степанович
  (с. Верба Дубенського району):
  
  Народився я 1915 року в селi Вербi у великiй селянськiй сiм"ї. За Польщi закiнчив чотири класи, але потяг до знань, iнтерес до iсторiї Волинського краю пробудили в серцi й почуття гордостi за мужнiй наш народ, який стiльки столiть нидiє в чужинецькому ярмi, проте нiяк не бажає примиритися з поганьбленим становищем, бореться, знемагає в кривавих змаганнях, падає i знову пiдводиться до борнi.
  Тому й вступив в Органiзацiю українських нацiоналiстiв, поширював у нас львiвськi видання, що правдиво розповiдали про долю українцiв у Польщi, роздмухували в нас жаринки непокори.
  А працював робiтником на лiсозаводi в нiмця - розпилював деревину, виготовляв паркет.
  Тридцять дев"ятий рiк пам"ятається приходом червоноармiйцiв. Багато хто їх вiтав квiтами, сподiваннями повнилися нашi душi - заново Україна зливалася воєдино, звiддавна це вимрiяно було... Та ба, небавом почали з Верби зникати люди - того повезли казна-куди, iнший, передчуваючи арешт, подався в окуповану нiмцями Польщу. Я i далi працював на лiсозаводi, який зроблено державним, активностi не засвiдчував.
  Пiсля приходу нiмцiв ще деякий час усе йшло так, буцiмто нiчого й не змiнилося. Були податки - так їх же й "совєти" не з меншим заповзяттям стягували. Та як почалася ловля молодi для робiт у Нiмеччинi, а ще як євреїв зiгнали й повезли на розстрiл до села Гранiвки (тепер Радивилiвського району), стало ясно: треба не вичiкувати, а боротися... Ось i жiнчину сестру з сiм"єю запроторили на каторжнi роботи. Я зголосився в загiн самооборони - такi потiм оформилися в пiдроздiли УПА.
  I це ж менi було поставлено за провину, коли заарештували в 1949 роцi. Звичайно, додалося й "посiбництво" в повоєннi роки. Нi на що не зважали сталiнiсти: анi на те, що був на фронтi i маю бойовi нагороди, анi на сiмейне становище - пiсля арешту народилася в мене дочка. Але ж, власне, хiба чекали ми пощади, коли ставали проти жорстокого совiцького режиму? Хiба не знали, на що йдемо? Знали, але йшли - бо вiрили, що рано чи пiзно Україна визволиться, здобуде самостiйнiсть.
  Був засуджений до 10 рокiв концтаборiв. При тому, як мовиться, врахували мою професiю лiсопереробника, отож опинився в тайзi, де морози поза сорок градусiв. Валили, обчищали лiс, вивозили вагонами. Зi мною по справi йшли Якiв Устимович Андрощук, Омелян Васильович Нечипорук i Кирило Мартиновнч Мазурок, так-от з Нечипоруком i сходили вздовж та впоперек неiсходиму глушину росiйську. При вбогому харчовому пайку та куцiй одежинi ще й, скажу вам, дивно, що вижили, не закоцюбнули в снiговiях, зберегли сили до життя. А дехто ж не витримував...
  Горе й бiди були i нашим рiдним - за нас їх нещадно переслiдували. У Мазурка, знаю, конфiскували хату. Моя дружина лишилася без куска хлiба, ледве животiла, в тих злигоднях померла маленька дочка. Як таке забути i простити катам нашим? Бог бачив кривди. I злодiяння не прощав. Я знаю, хто на мене донiс чекiстам, знаю й те, що один iз вислужникiв згодом повiсився, а другий кинувся пiд поїзд. Неспроста, нi, неспроста це все.
  
  
  
  АРЕШТОВУВАЛИ ФАШИСТИ,
  ВИВОЗИЛИ БIЛЬШОВИКИ
  
  ЧЕРЕМУХIНА Ольга Олексiївна
  (с. Софiївка Перша Дубенського району):
  
  У вiйну я - тодi ще мала прiзвище Остапчук - жила на хуторi Степки бiля села Верби, в дiда й баби. Бо маму забрали в Нiмеччину. А батько подався в свiти ще в 1926-му, коли я мала два роки, в 1939-му його заарештували совєти, заслали в табори.
  Восени 1943 року мiсцевi хлопцi-повстанцi викрали ляндвiрта. Гестапiвцi накинулися нишпорити по хуторах. Багатьох заарештували. Приїхали й до нас. Тiтка, яка мала зв"язки з УПА, встигла втекти. Фашисти викинули з хати дядька з перебитою ногою, забрали дiда, мого 17-рiчного брата й мене. Вiдомо нам було, що за вбитого нiмця можуть i розстрiляти будь-кого, i ми дуже переживали за себе.
  Вiдвезли в Дубно, в тюрму. Днiв десять тримали, погрожували, допитувалися, що знаємо про викрадення, про партизанку українського пiдпiлля. Зрозумiло, краще було вдавати, що нiчогiсiнько не вiдаєш. Затим перевели в табiр за колючим дротом, пробути мусили мiсяцiв зо три. Натерпiлися страху - нема страшнiше, як невiдомiсть: а що станеться з тобою завтра, чи виживеш? Аж перед Рiздвом випустили - просила за нас родичка, яка мала знайомих на службi в нiмцiв. Тiльки-от слiди ще однiєї тiтки пропали - забрали її окремо вiд iнших i, непевно, розстрiляли.
  У 1944 p. я вийшла замiж. Незабаром чоловiка, Євгена Суравського, призвали в Червону армiю. I, як нерiдко тодi траплялося, потрапив вiн не на фронт, а прямiсiнько в тюремну зону: за зв"язки з УПА отримав 7 рокiв таборiв.
  Однак совiцькiй владi здалося замало понiвечити долю одного з родини. Страх, як i в вiйну, мусив витати над кожним. Восени 1947 року надумали нелюди вивезти всю нашу сiм"ю: його батькiв, мене з дочкою. Буцiмто вже навiть дочка могла чимось завинити... А кругом же тiльки й урочистої мови: справедливiсть, влада трудящих, свiтле майбутнє, батько Сталiн, мудра бiльшовицька партiя Ленiна. А насправдi - влада бездушних тиранiв. Перед найвищими правителями вони - блазнi, перед простим народом - гiрше фашиста.
  Я зi свекрухою i дочкою зумiла втекти, два роки ми переховувалися в селi Середньому Козинського району, в сестри свекрухи. Село було пiд впливом УПА, а повстанськi сiм"ї, звiсно, видавати нас не збиралися.
  Свекра ж мого, Феодосiя Iвановича Суравського, 1882 року народження, вивезли на Урал. Йому тодi вже було 65 лiт, i оце таких лiтнiх людей боявся сталiнський режим, люто боровся з ними. Хата, корова, кiнь, господарство були конфiскованi, тобто вiдданi державi. Таким ось способом теж збiльшували "могутнiсть" СРСР.
  Я провела в м. Iнтi Комi АРСР 18 рокiв - але то вже окрема iсторiя, пов"язана з другим замiжжям (чоловiк був полiтв"язнем). Найбiльше мене дивувало, що в таборах i на засланнi не обозлялися люди в ставленнi один до одного, пiдтримували, як могли, ближнього свого. Очевидно, це тому, що були там люди високого духу i великої душi. Та кращого мiсця, нiж за Полярним колом, у сибiрських лiсах, на пiдземних рудниках, для них, на жаль, не знаходилося.
  
  ДОЛЯ МОЯ НЕЛАСКАВА...
  
  МОМОТЮК Петро Власович
  (с. Верба, вул. Церковна, Дубенського району):
  
  Дiйсно, дуже часто доля була мовби недоброю мачухою для мене й моєї родини. Першi слабкi дитячi враження: сiм"єю мусили ми втiкати з Верби, яка опинилася в смузi вiйни, першої свiтової. Батько воював з австрiйцями. У дорозi вiд злигоднiв помер мiй брат.
  Життя привчило з малих лiт до працi. Наймався до євреїв, полякiв, чехiв, перевозив партiї закупленого зерна, iнших сiльськогосподарських продуктiв.
  Трохи призбирав грошей, одружився, скупив дещицю землi в тих, хто в безнадiї кидали дiдизну й вирушали свiт за очi, до Аргентини.
  У вереснi 1939-го на Вербу нiмецькi лiтаки скинули кiлька бомб, постраждав i наш куток села, згорiло моє обiйстя. Прийшла Червона армiя, багато хто з сельчан уже знав про сталiнськi репресiї, про голод на Схiднiй Українi, тому появу бiльшовикiв сприйняв iз прихованою тривогою. Однак усе-таки втiшало, що вiдбулося об"єднання українських земель, тому навiть мiсцевi члени ОУН, до яких iз часiв Польщi належав i я, свою дiяльнiсть, по сутi, припинили, чекали, як воно пiде далi. А пiшло так, як, власне, i мало бути: об"явилися першi "вороги народу", яких повезли обживати росiйський Сибiр.
  Почуття неспокою весь час гнiздилося i в моїй душi - як-не-як, мав 3,5 гектара поля, а вже з дня на день збиралися активiсти органiзовувати колгосп, їхнi плани не збулися: фашисти напали на СРСР. Але червоноармiйцi, мабуть, уже встигли накинути оком на мiй двiр, бо перед вiдступом запалили хату. Iншої причини для такого бузувiрства авжеж не було.
  У Вербi з"явилася нiмецька адмiнiстрацiя, яка займалася спочатку в основному податками. Людина до будь-яких обставин звикає, я взявся навiть заготовляти матерiали на хату, їздив iз ляндвiртом за дозволом у Рiвне. Згодом, коли гiтлерiвцi заповзялися вбивати євреїв i виловлювати українську молодь для робiт у Нiмеччинi, нашi оунiвцi збагнули: перемир"я з окупантами скiнчилося. Чимало наших сельчан влилося в УПА, щоб боротися силою зброї.
  Менi випало брати участь у бою з нiмецькими штабiстами в Смизi. Загарбникам слiд було нагадати, що свавiлля не прошене їм i за злочини жде покара. Однiєї червневої ночi 1943 року вiддiли повстанцiв числом до 170 чоловiк пiд командою "Явора" (родом з Галичини) увiрвалися на територiю штабу, де було з 70 офiцерiв та їхнiх охоронцiв. Перерiзали лiнiї зв"язку, знищили всiх фашистiв, хто тiльки потрапив пiд руку, захопили зброю, вiйськове спорядження. Серед наших не обiйшлося без втрат: склали голову сiм воякiв, одного я добре знав - Андрiй Дмитрович Iщук був моїм сусiдом.
  Незабаром до Смиги наїхало гестапо, прочiсували лiси. Але спробуй знайди бойовика, якщо вночi вiн з рушницею, а вдень - у буденних селянських турботах: порає худобу, сiє гречку... Полеглих хоронили пiд покровом темряви, щоб не накликати лиха на цiле село.
  На початку 1944-го спостерiгалося велике перемiщення нiмецьких вiйськ на захiд - фронт наближався. Через Вербу йшли i власовцi, нi з того нi з сього кинулися палити хати. Над"їхала пiдвода до нашого двору, теща саме в церквi, а ми з жiнкою клопочемося по господарству. Кажуть менi, що хочуть помiняти коней i фурманiв. "А багато вам пiдвiд треба?" - цiкавлюся. "Двадцять!" - "То ви йдiть у село, кажiть людям, а я тим часом зберуся".
  Щойно вони вiд"їхали, сiдаю на коней, беру з собою синiв - i хутчiш iз села, на хутiр до знайомих. Залишив коней i дiтей, а сам бiжу за жiнкою. Та її вже дуже побили. Швиденько вигнав худобу - i геть iз села, якомога далi вiд погромникiв. Прийняв нашу сiм"ю знайомий чех, на прiзвище Зайчик, у нього я колись служив. А на другий день старший син Степан пiшов i привiв тещу, каже, що в нашому дворi нiмцi пiдковують коней.
  Невдовзi знову прийшли червоноармiйцi. Я саме їхав кiньми, вертався з чеської колонiї, як називали їхнє поселення. Назустрiч - пiхота. Обступили чоловiк сорок: "С лесу от бандитов едешь?" I ствол рушницi - менi в рот. Що тут вдiєш? Коней випрягли. По двоє скочили верхи - i ну своїх наганяти. А iншi ранiше пiшли. Така, бачите, була моя перша зустрiч з "визволителями". Чех звiддаля бачив те пограбування. Тож запропонував своїх коней - не на плечах же менi нести майно до хати (а вiз я i свиней, i курей).
  Без своїх коней - наче без рук, треба було думати про купiвлю iнших. Але й тих забрали - представники влади, через три роки, коли вивозили нашу сiм"ю на спсцпоселення.
  Але спочатку про призов в армiю. Забрали мене в Борисоглєбськ. Рiзали ми лiс, будували ангари для лiтакiв. Харчували препогано, дуже швидко вiд моєї нормальної статури залишилося 47 кiлограмiв, однi костi та шкiра. Почало в головi паморочитись, якось ненароком заточився на ногу офiцеровi. Лише тодi, здається, вiн звернув увагу на мiй жалюгiдний вигляд i перевiв працювати на кухню.
  Зрозумiло, що самопочуття моє пiшло на поправку, вже намагався докинути бiльшу порцiю i землякам. А серед них був Роман - знав його, що добре вмiв прилаштуватися i за полякiв, i при перших совєтах, i при нiмцях. Вiн писав менi листи додому. Як дiзналися iншi земляки, що я його теж пiдгодовую, кажуть: помиляєшся в людинi - вiн своїх продає чекiстам. Стали наводити факти. Еге, бачу, скидається на правду.
  Помiтивши, що моє ставлення до нього змiнилося, Роман не забарився вiддячити. Якось ми з другом пiшли в штаб проситися на фронт. Але там поглянули в список i сказали, що такi люди на будiвництвi потрiбнi. Для чого насправдi був я потрiбний, довiдався в скорому часi. То дiйсно було будiвництво, тiльки вже пiдневiльне, табiрне.
  Одного дня при формуваннi робочих бригад менi наказали залишитися прибрати територiю. Iншi розiйшлися по об"єктах - i от викликають. Офiцер пропонує закурити, розпитує про життя на Українi, допитується, кого знав у "бандформированиях". Я, певна рiч, роблю вигляд, що нiчого про це не вiдаю - мовляв, сiм"я, домашнi клопоти, дiти, не до полiтики...
  I все ж 10 листопада 1944 p. мене заарештували. Зiбрали нас групу з семи чоловiк i повели за рiку Новахапьор - нiбито на нове будiвництво. А насправдi допровадили до будинку НКВС, за високим дощаним парканом, iз вiчком у хвiртцi, щоб обачно поглядати на прибулих. Почалися допити, очнi ставки, нацьковування в"язнiв один на одного, але навряд чи чогось добилися. Про участь в УПА - свою i своїх знайомих - я i словом не обмовився. Слiдчi на чолi iз старшим лейтенантом Бабайцевим присiкувалися, ображали, але, як зрозумiв, достатнiх доказiв проти мене не мали, тому й брали на залякування. Врештi я впевнився, що краще взагалi мовчати, щоб, бува, не наговорити згарячу чогось зайвого.
  З мене зняли зiрку з пiлотки, забрали пояс. Погрозили, що заморять голодом. П"ять дiб дiймали допитами, викликали, коли заманеться. Нi їсти не дають, нi по нуждi пiти... Глумилися, аж я скипiв: "Хочете зi свiту звести - стрiляйте, якщо це вам потрiбно". На шостий день - через вiкно бачу - ведуть на очну ставку Романа. Думаю, тiльки-но ввiйде, кинуся й перегризу горло запроданцевi, нехай уже що буде. Але вiн, видно, злякався зустрiчi, тому почав говорити, що дав неправдивi свiдчення, говорив про мене лише хороше, згадав мого брата. Але слiдчий зауважив, що про брата подробицi не потрiбнi, вiн уже свiй строк заробив.
  Виявляється, Василевi дали 12 лiт, вiдбув у таборах Воркути десять. I за що? Коли в 44-му сельчан збирали копати протитанковi рови (на випадок нiмецької контратаки), Василь занедужав i три днi не ходив. А коли за ним прийшли, щоб побити, втiк до жiнчиної рiднi в Карпилiвку (Радивилiвського району). Там нову людину помiтили, прийшли з УПА з"ясувати, чому заявився, а вiдтак забрали з собою. А спiймали енкаведисти його бiля Гощi, з ним був ще один вербiвський - Антон Грицишин, але застрiлився в схронi, не бажаючи давати себе в руки ворогам.
  За Василя в 1947 p. вивезли його сiм"ю - на будiвництво заполярних шахт.
  Мiй слiдчий i так пiдступає, i сяк, а дати строк нiбито й нема за що. Хiба за братову провину. Зiбралася вся слiдча група. Головний допитується: "Так сколько же тебе дать"?" - "Ваше право, - кажу. - Але за що?" Залишився слiдчий зi мною наодинцi, почав говорити про полеглих на фронтi, про розруху, необхiднiсть вiдбудовувати. Запевнив, що коли пiдпишу протокол, iз камери переведуть у будiвельну бригаду армiйського типу, де пробуду лише два роки. А впертiстю, мовляв, лише зашкоджу собi. Бачу: вибору нема, в них - план, i не виконати його вони попросту не можуть. Пiдписав - точнiше, поставив хрестик, бо грамоти не вчився.
  Пiсля того зразу ж погодували. Завели в табiрну зону, але не на 2 роки - на 5, таку ухвалу прийняло "особое совещание". У Рибiнську рiк працював ковалем, пiсля хвороби перевели в Углич, де споруджувались надсекретнi пiдземнi сховища, з виробничими майстернями, їдальнями, кiмнатами. Я штукатурив стiни, зiрвався з риштувань з висоти 8 метрiв i просто дивом не вбився, впавши на бетонну долiвку. Тiльки скалiчив ногу. Мене вiдправили в лiкарню. 1, можливо, з часом забули, де працював, бо ходили чутки, що з тих пiдземних робiт нiхто з полiтв"язнiв на волю не виходив. А я ось, бачите, вижив.
  А поки я мучився в неволi, прийшло лихо й до моєї сiм"ї: пiзньої осенi 1947-го її визначили на спецпоселсння в Кизильський район Пермської областi. У тi ж днi вивезли й сiм"ї Данила Пецалюка, Iвана Стаха та iнших. Уже немало зiбрали на станцiї в вагони, зайшли i до моєї дружини Марiї Захарiвни. Поцiкавилися, чи виконанi поставки продукцiї, чи сплачено податок. Погортавши квитанцiї, один iз прийшлих здивувався: "А в списках сiльради ви визначенi на виселення". Голова сiльради Борис Дубовський, єврей, залицявся до моєї жiнки, але дiстав одкоша, через те, ймовiрно, й надумав помститися, тим паче, що привiд не довелося шукати: я в тюрмi.
  Тiльки й устигла моя дружина взяти з собою пiвбуханця хлiба та ще мала 3 карбованцi. I це на два тижнi дороги на трьох чоловiк: вивозили й мого 8-лiтнього сина Ананiя та тещу, Нечипорук Тетяну Максимiвну. А старший син утiк, перебивався по знайомих, але тi надавали притулок iз страхом - боялись репресiй, яким не було мiри i, здавалося, не буде кiнця.
  Моя родина потрапила в шахтарське селище, дружина трудилася на будiвництвi житла - здебiльшого для тих, хто пiсля примусових робiт у Нiмеччинi опинявся прямо на спецпоселеннi в росiйськiй глибинцi. У 1949 роцi, пiсля вiдбуття строку, я поїхав до сiм"ї, почав працювати ковалем на шахтi, два з половиною роки був i на пiдземних роботах. Жили важко, голодували. Стара теща теж мусила заробляти хлiб тим, що няньчила дiтей начальству. Як я приїхав, ще частими були випадки, що поселенцi з голоду помирали.
  Коли через десять лiт, у 1959-му, ми повернулися в рiднi краї, довiдалися, що все наше майно, в тому числi недобудована хата, конi, худоба, конфiскованi. Ледве добився дозволу купити спою ж хату-врем"янку за 1200 карбованцiв.
  
  
  
  "РОЗКУРКУЛИЛИ", ВИГНАЛИ З ХАТИ
  
  ПРОКАЗЮК Григорiй Максимович
  (хутiр Вiтики Пiдзамчiвськоi сiльради Радивилiвського району):
  
  
  Наш рiд iз дiда-прадiда - з хутора Вiтики, що розкинувся на пагорбах бiля села Пiдзамчого. I так уже велося в сiм"ї: як тiльки з"являлася можливiсть, старалися прикупити землi. Мої батьки мали дев"ять гектарiв, тому працювати мусили тяжко. Рано i я став до роботи, закiнчив тiльки 6 класiв польської школи.
  Пам"ятаю 39-й рiк, змiну влади. Почали вивозити польських осадникiв. До 30 сiмей забрали з тутешнiх сiл. Були в них i колишнi польськi офiцери - може, десь у Катинi й обiрвалася їхня життєва дорога.
  Зайшлося про колгоспи. Селяни - люди помiркованi, в полiтику, як правило, не вникали. Але й перед владою не заривалися. Тим бiльше, що бачили: гордих i незговiрливих скручують у баранячий рiг. Деякi сiм"ї вже тодi були вивезенi в Сибiр. Ми вступили в колгосп.
  А в скорому часi була вiйна. Люди землю та реманент iз сiльгоспартiлi розiбрали. Настали тривожнi, ще бiльш непевнi часи. Навеснi 1944 року я був призваний на фронт. Воював iз фашистами в Бiлорусiї, Прибалтицi. 717 полк 46-ї стрiлецької дивiзiї. Мав легке поранення.
  I до вiйни знав про репресiї, але не думав, що пройдуться вони й по нашiй сiм"ї. Пiсля вiйни почали обкладати людей непосильними податками. За несплату його звинуватили мого батька, Максима Тимофiйовича, 1880 року народження, в саботажництвi - й засадили у в"язницю. Дали п"ять лiт - з конфiскацiєю майна.
  Але навiть серед суддiв та тюремної адмiнiстрацiї були люди рiзнi. Зглянулися над старим, через пiвтора року випустили.
  Випустили, та не оправдали. Тому не встиг батько прийти додому, як узялися мiсцевi активiсти приводити в дiю iншi положення вироку - про конфiскацiю майна. Прийшли голова сiльради Арсенiй Горопаха, дiльничний мiлiцiонер Володимир Градовий, фiнагент Микола Железняк_ Розумiю: не свою полю чинили. Але ж тодi вже багато хто прозрiв i не йшов на керiвну службу до сталiнського режиму.
  Борцi з "ворогами народу" викидали з хати нашi пожитки; виштовхували старих батька й матiр, не беручи до уваги просьб i бiдкань. Нiхто не став рахуватися i з тим, що був на фронтi я, що старший брат Федiр, 1919 року народження, не повернувся з вiйни.
  Тодi не тiльки в нас забирали майно. Грабунки котилися по селах. Так, грабунки, бо багато з того, що нiбито конфiсковувалося, попросту забирали представники влади.
  Iз конфiскованим поводилися по-варварськи. У нас була пасiка iз 38 бджолосiмей. Я цiкавився, що з нею сталося. Бджiл занедбали, вони загинули.
  Тепер визнано, що переслiдували нас тодi безпiдставно, сiм"я реабiлiтована. Але чи легше вiд того, якщо все життя тобi зiпсували? Чого коштувало немiчним батькам никати по сусiдах i знайомих, щоб знайти бодай тимчасовий притулок. Лише згодом, попрацювавши на коксохiмiчному заводi в Запорiжжi, я взявся зводити хату.
  Кажуть, справедливiсть повернулася. Але чи можна вважати справедливiстю тi чисто символiчнi грошi, якi виплачують за колись конфiсковане майно? I чому цiну злочинiв конкретних осiб, якi ще є в живих, повинна оплачувати наша молода держава?
  
  
  А ЯК ЖИВЕТЬСЯ З НЕЧИСТОЮ СОВIСТЮ?
  
  ГЛОВАЦЬКА (ГОМАНЮК) Ганна Максимiвна (м. Кiровоград, вул. Мiчурiна. 39):
  
  
  Часто згадую пережите. Доля не була до мене прихильною. У 1943 роцi нiмцi спалили наше обiйстя, а жила я тодi в селi Янiвка (нинi Iванiвка Радивилiвського району). З допомогою сусiдiв, добрих людей, на яких не бiдний мiй рiдний край, заготовили лiсу на хату й стодолу.
  Але через трохи часу, пiсля вигнання фашистiв, почали наводити свої порядки енкаведисти. За найменшою пiдозрою кидали сельчан до в"язниць, вивозили в Сибiр. У лютому 1945 року заарештували й мене, за полiтичною статтею кримiнального кодексу засудили до 10 рокiв таборiв. Конфiскували все, що потрапило на очi. Забрали й три великi подушки, повели коня. Мiж iншим, ранiше ми мали ще одного коня, але його, проходячи рейдом, забрали ковпакiвцi.
  Коли говорять про долю несправедливо репресованих, якось забувають, що хтось же цих нещасливих видавав владi як "ворогiв", хтось мордував при допитах, а тi "хтось" нерiдко живуть посеред нас, ремствують на демократiв, нудьгують за "сильною рукою". Ось живе, скажiмо, десь така жiнка на прiзвище Н. Хаєцька, яка оббрiхала не одну невинну людину, запроторила на каторгу не одну сiм"ю.
  Вона водилася з енкаведистами, з готовнiстю свiдчила: мовляв, знає пiдозрюваного як бандерiвця, хоч iнодi бачила людину вперше. Згодом виїхала з Iванiвки, мабуть, злякавшись людського презирства. Для неї було задоволенням ходити дивитися, як катують людей у райвiддiлi НКВС, зухвало радiла у вiчi нещасним, глузувала й надi мною, коли п"ятеро катiв знущалися, як умiли, - пекли залiзом, розбили голову, пальцi в дверi защемляли, стусанами жбурляли мною, наче псом. А вона сидiла, їдкi слова говорила - i жодного прояву вiдрази до нелюдської жорстокостi. Як тепер їй i таким, як вона, жити з нечистою совiстю? Мабуть, це гiрше, нiж довголiтнє тавро засудженого. А його з мене зняли, повнiстю реабiлiтувавши, лише 17 сiчня 1990 року.
  
  
   З ВIРОЮ В НЕЗАЛЕЖНIСТЬ
  
  МАРТИНЮК Микола Iванович
  (смт. Млинiв, вул. Горького, 37):
  
  
  Ще за Польщi, пiдлiтком, я включився у просвiтянську дiяльнiсть. Передплачував газету "Народна справа", дiставали зi Львова українську патрiотичну лiтературу.
  З приходом нiмцiв у 1941 роцi я вступив в ОУН, став секретарем сiльського осередку товариства "Сiч" (головою була Вiра Бiгус). А жив тодi в с. Хорупанi. Проте пiд кiнець року фашисти заборонили дiяльнiсть товариства, все ж наростання нацiональної самосвiдомостi українцiв зупинити не були здатнi.
  Вже на початку 1942-го року по наших селах почали створюватися вiддiли самооборони, адже грабiжницькi наїзди нiмцiв ставали щораз зухвалiшi. Та й червонi партизани не дуже-то церемонилися: забирали в селян коней, свиней, одяг... Доводилося давати вiдсiч непроханим гостям. А гiтлерiвцi вiдповiдали терором. Наприклад, бiля с. Головчиць розстрiляли бiльше десятка мирних жителiв.
  У 1943 роцi опiр окупантам набув бiльш органiзованих форм, вiддiли самооборони перетворилися на пiдроздiли УПА. У боротьбу включилося немало моїх краян.
  24 лютого 1944 року нiмцi i власовцi, готуючись стримувати наступ частин Червоної армiї, почали в нас формувати допомiжну групу з чоловiкiв вiком вiд 13 до 60 рокiв - нiбито для риття окопiв. За прояви невдоволення били, палили хати. Зiбрали в основному людей iз Млинова, Хорупанi, Головчиць, Смордви, Берегiв.
  Погнали спочатку на Радивилiв, потiм - далi - на Кракiв, Лiгнiц (Легницю). Виконували ми рiзнi важкi роботи, гасили пожежi.
  Визволення дочекалися в сорок п"ятому. Пройшли через допити "Смсршу", не бракувало принижень. Затим був розподiлений у запасний полк.
  Додому повернувся в 1946-му. А тут - неспокiй, звiрства енкаведистiв, самозречена боротьба повстанцiв...
  У 1944 роцi, вiдразу пiсля приходу в наш край сталiнських посiпак, був засуджений на 25 рокiв каторги мiй брат Нестор, 1911 року народження.
  А другий, Володимир, на вiсiм рокiв молодший, продовжував боротися до 1947 року, був провiдником районної боївки УПА. Через це й до мене дуже чiплялися енкаведисти, вистежували, чи не стрiчаюся з братом, переказували йому, щоб виходив з повинною.
  7 лютого 1947 року вiн з Миколою Томашевським та Миколою Власюком потрапили в оточення в селi Аршичинi. Щоб не здаватися на поталу вороговi, вчинили самогубство - пострiлялися. Їхнi тiла було перевезено в Млинiв, поскручувано колючим дротом i скинуто в центрi, там, де потiм поставили пам"ятник "вождевi". Облитi водою тiла закрижанiли й пролежали так три тижнi, на пострах тим, хто не склав зброю. А потiм десь подiлися. Лише в 1992 роцi вдалося встановити, що тiла було засипано у воронцi вiд вибуху бомби в лiсовому урочищi Хороща. У травнi наступного року вiдбулося урочисте перепоховання останкiв - за участю в церемонiї священикiв, солдатiв Збройних Сил України.
  Пiсля загибелi брата я з дружиною вирiшив утiкати в Дубно. Переховувалися. Ночували в її родича, iнвалiда вiйни. Щоб виробити документи i прописатися в мiстi, мусили продати корову. Згодом я став працювати бухгалтером. Думалося, що про мене чекiсти забули.
  Але нi, не забули. Якось у Берегах менi випало лагодити друкарську машинку для повстанської криївки. Це й послужило головним звинуваченням менi в причетностi до нацiоналiстичного пiдпiлля. "Особоє совєщанiє" дало 10 лiт таборiв. Мав потрапити на мiдний рудник, але допомогла довiдка про туберкульоз. Однак будь-де в таборах нiякої пощади до українських полiтв"язнiв не було. Комунiстичний режим, треба сказати, вмiв боротися проти своїх противникiв, заодно переслiдуючи й велике число нi в чому не винних людей. Але й це йому не допомогло.
  Якщо сьогоднi хто й нудьгує за "свiтлим" минулим, то хiба кати України та партiйнi прихвоснi. Але їм здобуту в тяжких борiннях i муках державну незалежнiсть ми нiзащо не вiддамо.
  
  
  ТЯГАР НЕСПРАВЕДЛИВОСТI
  
  СТЕПОВА Марiя Андрiївна, вчителька-пенсiонерка, с. Ситне Радивилiвського району:
  
  
  
  Здавалося, пiсля визволення краю вiд фашистiв усе страшне залишиться позаду. Але не так сталося, як бажалося. Багатьом укоротило вiку напiвголодне повоєнне животiння. Адже нова влада вимагала вiд селян непосильної здачi хлiба, м"яса, молока...
  Особливо великi встановлювалися податки i обсяги поставок продукцiї для тих, у кого було бiльше землi i хто господарськi будiвлi мав кращi. А як воно, це все, наживалося, нiхто не вважав за потрiбне поцiкавитися. Отож доля справжнiх хлiборобiв-господарiв вирiшувалася безжально.
  Хто не мiг виконати непосильного оброку, потрапляв на лаву пiдсудних.
  Читаю замiтку прокурора Червоноармiйського району Крюкова в районнiй газетi "Бiльшовицька зброя" за 21 вересня 1947 року: "Цими днями народний суд Чсрвоноармiйського району розглянув справу на куркулiв села Гаї-Ситенськi: Перетятка Андрiя Васильовича, Макотринського Дмитра Євдокимовича i пiдкуркульника Пагубу Семена Iвановича, якi не виконали обов"язкових поставок. Куркуль Перетятко, маючи в своєму користуваннi 14 га землi, злiсно ухилявся вiд виконання в зазначенi строки обов"язкових поставок сiльськогосподарських продуктiв державi. Iз належних до здачi державi 84,24 цент. зернових культур Перетятко не здав 34 цент. зерна, 435 лiтрiв молока i сiна 964 кг. Макотринський має 12 га землi, також iз нарахованих до здачi державi 74,58 цент. зернових не здав 50,41 цент. зерна, 39 кг м"яса i 754 кг сiна. Пiдкуркульник Пагуба, маючи в користуваннi 7 га землi, з якої було визначено до здачi державi 29,87 цент. зернових, також не здав в зазначений строк 360 кг зерна, 10 кг м"яса i 354 кг сiна. За невиконання в строки обов"язкових поставок сiльськогосподарських продуктiв державi саботажники одержали по заслугах: Перетятка засуджено до 10 рокiв позбавлення волi з конфiскацiєю майна, Пагубу на 3 роки позбавлення волi i до штрафу 7 тисяч, Макотринського на 8 рокiв позбавлення волi з конфiскацiєю майна".
  Ось так за допомогою безцеремонних поборiв, логiки абсурду (iз стiлькох-то центнерiв зерна не здав стiльки-то кiлограмiв... м"яса i сiна) залишали людей без даху над головою, без засобiв до iснування i навiть без права на саме iснування.
  Тим бiльш цинiчно виглядали єлейнi рапорти, опублiкованi в тому ж номерi газети. Молоде поколiння вже не знає, що вони собою являли, а тому подаю текст одного повнiстю: "Москва, Кремль. Великому вождю i вчителю товаришевi Сталiну Йосифу Вiссарiоновичу. З радiстю доповiдаємо Вам, що колгоспники i колгоспницi, працiвники МТС i радгоспiв, селяни-одноосiбники i спецiалiсти сiльського господарства Ровенської областi Української РСР, виконуючи зобов"язання, данi Вам, 5 вересня цього року достроково виконали державний план хлiбозаготiвель на 100,1 проц. i продовжують здачу хлiба державi понад план.
  Цих успiхiв у виконаннi плану хлiбозаготiвель ми добилися завдяки неоцiненнiй допомозi нашого рiдного радянського народу, славної бiльшовицької партiї i особисто Вашiй, дорогий товаришу Сталiн, в справi вiдбудови i розвитку сiльського господарства нашої областi в пiслявоєнний перiод, що дало нам можливiсть виростити високий урожай хлiбiв у 1947 роцi.
  Запевняємо Вас, наш рiдний батьку Йосифе Вiссарiоновичу, що колгоспники, колгоспницi, селяни i селянки, робiтники МТС i радгоспiв, спецiалiсти сiльського господарства Ровенської областi вiддадуть свої сили i знання на виконання поставлених Вами завдань в галузi дальшого пiднесення сiльського господарства, на славу нашої любимої матерi-Вiтчизни - СРСР. Хай живе славна Всесоюзна Комунiстична партiя (бiльшовикiв) - натхненник i органiзатор наших перемог! Слава великому i мудрому вождю, нашому рiдному батьку i вчителю товаришу Сталiну!
  Секретар Ровенського обкому КП(б)У Бегма.
  В. о. голови облвиконкому Вознюк.
  В. о. уповноваженого облуповмiнзагу Шаповалов".
  З тими ж пiдписами було надiслано рапорт на iм"я секретаря ЦК КП(б)У Л. М. Кагановича i голови Ради мiнiстрiв УРСР М. С. Хрущова.
  Як мовиться, iз пiснi слова не викинеш. Чим пiдкрiплювалися обiцянки, данi "рiдному батьку", знаємо тепер надто добре.
  Пiдтвердження тому - й доля Андрiя Васильовича Перетятка та його сiм"ї. Ще за фашистської окупацiї, знеможена тяжкою працею, захворiла й померла його дружина Олена. Залишилося п"ятеро дiтей. Батько старався поставити їх на ноги сам, не одружуючись удруге. У 1944 роцi, незважаючи на такi обставини, його призвали в армiю. Дiтьми опiкувалася бабуся, Андрiєва мати. Звiльнили його в запас лише в 1947 роцi. Прийшов додому в травнi, коли всi вже обсiялися. А мати, звiсно, не могла дати ради землi. Так виникла "справа про саботажництво". Пiсля суду, точнiше - пiсля бiльшовицької розправи малi дiти знову залишилися з бабусею, тiльки цього разу - в чужiй хатi, бо свою одiбрали... Можна тiльки здогадуватися, з яким вiдчаєм дивилися вони на тепер уже не їхнє господарство. Багато хто спiвчував Перетяткам, але допомогти мiг хiба харчами.
  Андрiй Васильович знав толк у будь-якiй роботi. Садиба його була обнесена добротним дубовим парканом. Бiля красивого будинку з одного боку рiс березовий гай, з другого - сосновий лiсок. Був i великий сад iз пасiкою на 100 пнiв. Але згодом, пiсля вилучення, за будинком перестали як слiд доглядати. Гай було знищено, сад занедбано. Дiти виросли, викинутi з гнiзда, роз"їхалися iз глибокою раною в душi. В селi над ними тяжiло принизливе слово "куркуль".
  Лише тепер вони почувають себе iнакше, адже несправедливо репресованих реабiлiтовано. Однак Андрiй Васильович так i помер iз сталiнським тавром саботажника, помер у чужiй, не своїй хатi.
  Сiм"я Макотринських пiсля виселення в районi не залишилася. Пагуба пiсля вiдбуття ув"язнення повернувся в Гайки-Ситенськi, тут i помер.
  Це добре, що в 1991 роцi був прийнятий закон про реабiлiтацiю жертв репресiй, який спростив процедуру повернення людям чесного iменi. Адже дещо ранiше на мiй запит у прокуратуру областi начальник вiддiлу по нагляду за розглядом кримiнальних справ у судах вiдповiв: "За даними архiвiв кримiнальна справа щодо Псретятка А. В. не збереглася. Тому вирiшити питання про опротестування вироку неможливо". Про те, що "вирiшити питання про законнiсть засудження нема можливостi", поiнформували й онука Андрiя Васильовича, який живе в м. Радивиловi. Очевидно, хтось був зацiкавлений поквапливо знищувати архiви сталiнських часiв.
  I тiльки стара газета, яка збереглася, нагадала й обставини вироку, й мiру "злочину", i прiзвище того, хто на догоду "рiдному батьку" вчинив цинiчну розправу.
  
  
  СТРАЙК ПОЛIТВ"ЯЗНIВ У НОРИЛЬСЬКУ
  
  КАМIНСЬКА-ЮРЧУК Оксана Антонiвна
  (с. Острiв, Радивилiвського району):
  
  Йшов 1953 рiк. Помер Сталiн, але у нашому каторжанському життi нiчого не змiнилося. Той же голод i холод, тi ж каторжнi роботи, тi ж знущання. Здавалося, не буде просвiтку...
  Був червень, у Заполяр"ї починалася весна, на яку наше начальство покладало великi надiї, хоча й без того Норильськ будувався цiлорiчно, незважаючи на страшнi морози, хуртовини, полярну нiч, але лiто є лiто, i основний план будiвництва був розрахований саме на лiто.
  Наш малочисельний каторжанський спецтабiр був притулений до великого табору ВТТ (виправно-трудового). Там утримувалися такi жiнки, як i ми, засудженi за тiєю самою статтею з рiзними пунктами, тiльки термiни були рiзнi - у нас 15 - 20 рокiв, а в них - 5 - 25 (п"ять було винятком). Так, як i ми, вони носили номери на спинi, але була та рiзниця, що їх пiсля 42-х градусiв морозу на роботу не виводили, а нас виводили в будь-яку погоду; вони могли працювати на рiзних роботах, нам же призначалися виключно землянi. Ми мали спiльну кухню, сушарку, лазню, iншi господарчi споруди, але були вiддiленi височезною дощаною стiною i ходити туди не мали права (за винятком днювальних). Незважаючи на всi заборони, ми зберiгали постiйний зв"язок i навiть примудрялися ходити однi до одних. Бригада, в якiй була я, працювала на будiвництвi якогось величезного моста, копала котлован. Ми саме працювали в денну змiну (iснувало двi змiни - по 12 годин кожна). "Денну" - це так говориться, адже в червнi-липнi там ночей не буває.
  Ми повернулися з роботи, вишикувалися, чекали на вечерю. Коли раптом днювальна тицяє менi в руки записочку. Ми такi записочки отримували з рiзних таборiв. Вони проходили часом десятки рук, доки доходили до адресата, i кожний з "поштарiв" наражався на небезпеку. Я прочитала. Це був заклик з чоловiчого табору ? 5 (наш був шостий), щоб завтра ми не виходили на роботу, оголосили страйк. Це була справа неабияка - i ми те розумiли. А нас же в "каторжанському" так мало... I ми погомонiли-погомонiли - i вранцi вийшли на роботу. Дiставшись на об"єкт, отримали iнструмент. Тим часом у зону прийшли вiльнонайманi (зазвичай, у минулому такi ж в"язнi). Побачивши, що ми готуємося до працi, вони здивувалися: "Адже п"ята i шоста зони не вийшли!" Про iншi табори вони не знали, бо тi були далеко в тундрi. Пiсля такого повiдомлення ми покидали iнструменти i посiдали. Тут забiгали начальник дiльницi, майстри, десятники. Вони вмовляли нас приступити до роботи, але ми категорично вiдмовилися. Конвой у цi справи не втручався: його дiло - охороняти... Цей день був, либонь, найдовшим у моєму життi...
  Коли увечерi нас привели у зону, там шумiло, наче у вулику. Нiчна змiна iз зони виходити вiдмовилася, не бралася й до вечерi - оголосила голодування. Але серед нас були й старенькi жiнки та iнвалiди ("списанi по акту"). I ми вирiшили: їм голодування нi до чого - на роботу вони й так не ходять.
  Справа поверталася на серйозне. Нiхто не заходив у бараки. I тут же, на наш подив, десь узялася сила начальства, якого ми не бачили за всi роки... Почали нас умовляти. Але на "ласкавi" слова нiхто не зважив. Ми знали чого вони вартi. Отож вимагали одного: московської комiсiї.
  Так почався страйк. З кожним днем у таборi ставало дедалi гiрше. Голоднi й без голодування дiвчата лежали на нарах, бо не мали сили пiдвестися, а хто мiг ходити, то хоч носив воду в бараки, але таких ставало щораз менше. Нас день у день закликали по радiо приймати їжу i виходити на роботу, але - марно. Ми наполягали на своєму: комiсiї! "Списанi" й тi, хто лежав у стацiонарi, отримували своїх триста грамiв хлiба i суп. Суп з"їдали, а хлiб несли в бригади i дiлили на всiх. Можна собi уявити, як кожна з нас цей кусочок кидала в рот i запивала водою, як причастя.
  У бараки страшно було заходити - лежали майже всi. Начальство занепокоїлося. Зiбрали зi всього Норильська лiкарiв, вiйськових i цивiльних, щоб нам робити якiсь уколи. Але ми не далися.
  I от на 8-й день ми почули, що десь у зонi ВТТ грає оркестр, а з репродуктора долинає: "Виходите на работу. Приехала московская комиссия".
  Ми байдуже вислухали це повiдомлення, бо вiрити їм причини не мали. Але дiвчата з 6-ї зони пiдтвердили тi слова - комiсiя дiйсно приїхала, на чолi з Сєровим, який, якщо не помиляюся, в цей час був заступником Берiї. Через кiлька годин з"явилися вони i в нашiй зонi, разом iз начальником табору. Обiйшли бараки - нiхто не пiдвiв i голови. I ось забiгали наглядачi, запрошуючи на майдан. Справдi, запрошували, а не виганяли.
  Комiсiя сидiла, а ми оточили її. Один запитав: "В чем дело, девушки?" Почався крик, плач, у якому важко було щось розiбрати. Запропонували вибрати з-помiж себе п"ять представниць, дати їм наказ, що мають вимагати. Один з приїжджих запевнив: нiяких репресiй щодо "делегаток" не буде. I ми повiрили. Порадившись, вибрали: Настю Кватиру з Хотина, Юлю Вовк, Софiю Кухарук, Лiну Петрощук, прiзвища п"ятої не пам"ятаю.
  Розпочалися переговори. Наступного дня оголосили, що з нас знiмають номери, що дозволяється писати листи раз у мiсяць (замiсть одного на пiвроку). Сказали, що буде працювати в таборi комiсiя, у яку можна давати заяви на перегляд справи чи на помилування. Але комiсiя поїхала i наших представникiв забрали в тюрму. Ми знову не вийшли на роботу. Над табором замаяли чорнi прапори анархiї - це були прапори смертi. Вивiсили такий i ми.
  Коли вивiшували, з вахти вискочив якийсь лейтенант i наказав вартовому стрiляти. Але той вiдмовився, грубо вилаявшись. Звичайно, добром для нього цей iнцидент не закiнчився. То було геройство. Ми розвалили стiну, яка вiдгороджувала нас вiд дiвчат з ВТТ i об"єдналися. На нас послали пожежникiв з брандспойтами. Розганяли водою, фотографували. А ми стояли, готовi на все. Почали творитися дивнi речi - по-перше, по радiо оголосили, що хто хоче здатися, нехай виходить на вахту i того випустять iз зони. Таких знайшлося небагато, чоловiк сорок. По-друге, на вишках, крiм автоматника, з"явилися кулемети i ще один солдат. Врештi, дiялося щось зовсiм незрозумiле - рiзали дроти в багатьох мiсцях, роблячи проходи.
  А в день на Iвана Купала в табiр увiрвалися солдати i пожежники з ломами й палицями. Били всiх поголовно i тими проходами виганяли в росянисту тундру, де трава сягала в цей час до пояса, i гнали без дороги i без мети. Ми падали, задихаючись вiд утоми, нас пiднiмали прикладами i гнали далi, доки не попадали всi. Тодi вишикували в колони i повели назад у табiр. Начальство сортувало нас за списками: кого вертати на старе мiсце, кого - в штрафний, а кого - в тюрму. Ми з Сонею Лагнюк i Катериною Дудiй потрапили в штрафний. Так закiнчився наш страйк... У чоловiчих таборах розганяли автоматами, а в 25-му каторжному - танками.
  
  
ДОЛЯ
  
  
БИХАЛЕЦЬ Iван Євстафiйович, с. Мiзоч Здолбунiвського району:
  
  
Вiдколи почав себе пам'ятати, в нашiй хатi завжди було чути пiснi i музику, дiяла читальня. Старший брат Мiлетiй виписував книги зi Львова. Десь через мiсяць пiсля приходу бiльшовикiв у 1939 роцi його заарештували, а книжки i часописи повантажили на пiдводу i вiдвезли у райвiддiл НКВД. Заарештували тодi ще кiлькох хлопцiв, але братовi пощастило втекти. У тi часи одна дорога була для таких, як вiн, - за кордон, у Нiмеччину.
24 червня 1941 року провели мобiлiзацiю, а наступного дня вранцi всiма дорогами почали вiдходити на схiд вiйськовi частини та бiженцi.
Хоч влада i спричинила нам немало горя, мати до вiйськових злостi не мала. Пропонувала чистої криничної води - щоб не пили iз рiчечки, наливала по кружцi молока, нарiзала хлiба.
27 червня увiйшла до нас у Мiзоч нiмецька танкова колона. Люди повиходили з хат, нiхто не був iз хлiбом-сiллю, - просто з цiкавостi до нових визволителiв. Дехто, правда, виносив молоко, яйця, але вони взамiн давали мило, цукерки, цукор, декого вгощали ромом. Нас, дiтвору, висаджували на танки, фотографували i також вгощали цукерками. Здавалося, це справжнi визволителi, i нiхто ще не мiг подумати, що виявляться варварами.
Десь уже в 1942 роцi на Трiйцю приїхав з Нiмеччини брат, вiн працював у кравецькiй майстернi, i господар дав вiдпустку додому. Але повертатися на чужину Мiлетiй не хотiв. З допомогою знайомої вчительки з Дерманя Лесi Калиновнч вiн влаштувався перекладачем у районну управу. Крiм того, органiзував 'Просвiту'.
Але якось його попередили, що нiмцi хочуть заарештувати як колишнього члена ОУН. I вiн з друзями пiшов в УПА. Доручили сотню новобранцiв. Пiсля кiлькох тижнiв муштри вони прийняли хрещення пiд Бiлашевом Мiзоцького району, в бою з мадярами.
У тi самi часи хлопцi, що служили в нiмецькiй полiцiї, перейшли iз зброєю в УПА, i нiмцi сформували шуцкоманду з полякiв, чисельнiстю до трьохсот чоловiк. Не було дня, щоб вони не їхали в яке село i не вбивали. Пiсля жнив вiддiл УПА вирiшив вибити їх з Мiзоча.
Звечора повстанцi провели розвiдку, виявили вогневi точки. Наступ провели куренi Сталевого i Докса, вони штурмували мiстечко зi сходу, пiвночi i пiвдня, а курiнь Крука прибув iз запiзненням i йому не вдалося пробитися iз заходу. Жандармерiя i нiмецькi чиновники поховалися пiд костел, у склепи. Був наказ його не обстрiлювати.
Здавалося, повстанцi ось-ось вiзьмуть останнi укрiплення у колишньому панському маєтку. Але почало розвиднятися, наступ довелося зупинити, бо iз Здолбунова могло прибути пiдкрiплення. Шуцкоманда осмiлiла, почала енергiйно поливати вiдступаючих свинцем, пiдпалювати хати, в яких жили українцi. Тих, хто не встиг втекти або був немiчний, кололи багнетами, розстрiлювали, кидали у вогонь. Ми з сiм'єю ледве вирвалися з-пiд обстрiлу. При вiдступi впали троє важкопоранених повстанцiв. Двоє з них ворог домордував, а третього нiхто не помiтив. Коли друзi спохватилися, що його нема i кинулися шукати, хлопець був уже мертвий. Розповiдали, що роздер на собi одяг, покусав губи, руки, повидирав пiд собою землю. Один тiльки Бог знає, якi муки прийняв. Менi так запала в душу його трагiчна доля, що ночами не спав.
Пiсля цього бою i нiмцi, i поляки перестали бути такими зухвалими, як ранiше, по сутi, влада перейшла пiд контроль УПА. Люди молотили збiжжя i закопували для потреб повстанської армiї, нiмцям не дали анi пуда.
Пiзньої осенi 1943 року вiдбувся другий напад на Мiзоч, але цього разу бiльш вдало. Обiйшлося без жертв. Вдалося захопити багато зброї. Проте наступного дня якийсь вiйськовий пiдроздiл прибув у Мiзоч, звiдти вирушив у Бущу, увiрвався в Кудрин, де була повстанська лiкарня. Було вбито медперсонал i важкопоранених. Однi говорили, що то справа власовцiв, iншi - що червоних партизанiв. Якось на початку зими Мiлетiй заїхав додому. Мати зрадiла, не знала, де його посадити i чим вгостити. Але вiн тiльки попросив перевдягнутися. Як скинув спiдню сорочку, вошi так i посипалися. Мати заплакала: 'За що так страждаєш?' А вiн каже: 'Україна вiками боролась проти своїх гнобителiв. А тепер i менi довелося'. То була його остання зустрiч з матiр'ю - перед Рiздвом вона прала на рiчцi бiлизну, дiстала запалення легенiв, два тижнi промучилася i померла. А батько наш помер ще в 1940-му.
Наблизився i став вiддалятися на захiд фронт. Прокотилися облави - дядькiв i хлопцiв забирали в армiю.
Пiд Гурбами вiдбувся великий бiй мiж вiддiлами УПА i пiдроздiлами Червоної армiї та НКВД. Мiй брат зi своїм вiддiлом вирвався з того котла. Наприкiнцi травня прийшов зв'язкiвець i повiдомив, що Мiлетiй у Дерманi, поранений у руку. Я зустрiвся з ним, вiн розповiв про поєдинок, про втрати повстанцiв. Загинули мої знайомi Степан Говерковий, Сянька Андрощук та iншi. Багатьох поранених енкаведисти доколювали багнетами.
Згодом я ще кiлька разiв навiдувався до брата, приносив свiжу рибу, бо в нас була своя сажавка. Але коли його перевели в iнше мiсце, в криївку, її виявили енкаведисти. Був тяжко поранений гранатою у руку i в голову. Помирати дозволили взяти його додому.
Через кiлька днiв, як поховали брата, мене зустрiла сусiдська дiвчина Ганя, член ОУН з 1938 року, пiдпiльниця, i запропонувала бути в неї зв'язковим. Вона познайомилася iз старшим лейтенантом, колишнiм червоним партизаном, i вивiдувала в нього, якого дня готується акцiя проти УПА, хто перейшов на сторону енкаведистiв i таке iнше. Через мене передавала це iншим зв'язковим для повстанцiв. Коли її заарештували, я, побоюючись, що вона не витримає катувань, подався до своєї тiтки в с. Корсетову Острiзького району. Чоловiка i три сини-соколи втратила вона: чоловiка i старшого сина вбили нiмцi, а двох молодших, якi вступили в УПА, - совєти. Пiзнiше тiтку вивезли в Сибiр.
Якось я прийшов вiд неї, крадучись, додому i почув страшну вiстку: Ганя i її знайомий офiцер, розумiючи, що не вирвуться iз лап енкаведистiв, покiнчили з собою. Так обiрвалося це кохання людей iз ворожих таборiв.
У нiч на 15 лютого 1948 року заарештували мене. Зробили обшук, поперекидали все в хатi. Тринадцятилiтня сестра Соня благала, щоб мене не забирали, але хто мiг зглянутися на сирiтськi сльози? З теплого одягу i взуття я не мав нiчого, в черевиках та пiджачку i повели, їсти теж не було що взяти. Привели прямо до начальника райвiддiлу МГБ Францова. Там i слiдчi Платонов, Тiхонов, залишився Болотов, що мене заарештовував.
Страшна слава про їхню жорстокiсть ходила по району. Я побачив у руках Тiхонова залiзну коцюбку, вiн нею пiдгортав у грубцi. 'Оце, - думаю, - як звезе по спинi чи по головi, то менi буде останнiй раз...'
Першими були питання про те, хто був старшим групи, хто давав завдання розповсюджувати листiвки, роззброювати бiйцiв Радянської армiї. Я вiдповiдав ухильно. Францов наказав кинути в льох. 'Хай там посидить з тиждень i все пригадає'. Надворi був мороз градусiв пiд 20, а в льоху на днi стояла вода i в кутку лежала в'язка сiна мокрого. Стiни бiлi вiд iнею, зверху капає вода. В льоху були знайомий Iван з Дiброви i поштар iз Кунина, одягнутi в кожухи i валянки. То стало i моїм спасiнням. Вони брали мене всередину, вкривали полами кожухiв i так зiгрiвали.
На шостий день мене викликали до Францова. Грубка була напалена. З мене почав виходити холод, i стало трусити. 'Ну, що, Бихалець, усе пригадав?' Я повторив, що зброєю цiкавився з дитинства, пiд час вiйни знаходили її багато, а тут трапилася нагода пострiляти... За листiвки, мовляв, нiчого не знаю.
Вiдвели у льох. Того ж дня кинули до нас дiвчину рокiв 16. Вона принесла передачу заарештованiй сестрi. А її - в льох. Дiвчина була легко вдягнута: в короткому сачечку i чобiтках. Змерзнувши, тулилася до нас.
А над ранок я пробудився вiд того, що вся моя спина примерзла до стiни. Так я позбувся здоров'я на все життя. Перед обiдом дiвчину викликали. А мене викликали аж на тринадцятий день. Крiм Францова, сидiв прокурор. Францов зачитав протокол. Я пiдписав, розумiючи, що в льоху довго не протягну. Так моя доля вирiшилася на роки.
5 березня пiдняли посеред ночi, повели в Озеряни на поїзд. Перед тим випав снiг, на дорозi нiяких слiдiв. Ми копалися в заметах, падали. Конвой бив прикладами, цькував собаками. Здолбунiв, Рiвне. Кинули в камеру, де вже було 28 чоловiк, - не тiльки лягти, а й сiсти нiде. Лежали на одному боку, повернутися не можна. А весною стало ще гiрше - нiчим дихнути. Так мордували мiсяцями. I
тiльки як приїхав прокурор по нагляду, забрали вiд нас 12 чоловiк. Не могли ми вiдiспатися. 25 травня вирок - 25 рокiв. Наступного дня - в Дубенську тюрму. Там у камерi нас було четверо. Один поранений повстанець сидiв уже бiльше пiвроку. Цiлими ночами не спав. Сяде бiля вiкна, покладе голову на пiдвiконня i просидить так цiлу нiч. Коли десь долинав спiв солов'я чи чулася дiвоча пiсня, вiн згадував свою кохану: чи жде його, чи, може, страждає в Сибiру.
Дивлячись на нього, я звертався до Бога: чому вiн вiд нас вiдвернувся. А ще - склалася пiсня:
Ой Боже великий, мiй Боже єдиний,
За що ж мене так покарав?
Пiшов я в повстанцi i зброю взяв в руки -
I в тяжку неволю попав.
Я кров проливав за святу Україну,
Був ранений важко в бою.
В мурованих стiнах не гояться рани,
Вiд болю по ночах не сплю...
Коли я одного разу заспiвав йому цю пiсню, вiн заплакав, як мала дитина, я вже i не радий був, не думав, що його так це розстроїть. Я його розважав, як мiг, але з ним ставало чим далi гiрше. Медсестра покликала корпусного, i хворого кудись перевели, я його бiльше не зустрiчав.
А мене вiдбувати строк завезли в Мордовськi табори. Пiсля карантину перевели на 7-й лагпункт, де був розташований деревообробний завод. Там виготовлялись футляри для радiоприймачiв 'Родина'. Нас по пiвсотнi вiдбирали в четвертий цех, найбiльш шкiдливий. Стояли рядами великi столи, i хлопцi один бiля одного шлiфували наждачною шкiркою футляри. Але шкiрки не вистачало, виготовляли саморобнi з дрiбного товченого скла. Вiд них скляний пил стовпом стояв, ним ми дихали. За день надихаєшся - цiлу нiч дере у горлi, не можна вiдкашлятися. Деяикi хлопцi не витримували й мiсяця. Пiднiмалась температура - запалення дегенiв вiд скляного пилу. Одних клами в лiкарню, других, ослаблених, списували в неробочу бригаду.
А на їх мiсце прибували все новi етапи - i, як через м'ясорубку, пропускали нашу молодь, вiдбираючи здоров'я. Думаю, то було планомiрне нищення цвiту поневолених нацiй. Я протримався майже два мiсяцi, останнi днi був такий ослаблений, що сам не мiг на верхнi нари вилiзти, але тримали, не списували, бо треба було рiчний план виконати.
  
  

МIЖ ДВОМА ВОГНЯМИ
  
  
МАРКОПОЛЬСЬКИЙ Леонiд Андрiйович, м. Елк (Польща), вулиця Вiйська Польського, 36/47:
  
  
Народився я 1912 року в Радивиловi на Рiвненщинi. Навчався на теологiчному i ветеринарному факультетах Варшавського унiверситету. На початку Другої свiтової вiйни був мобiлiзований у польську армiю. Потрапив у полон, але вдалося вийти на волю. Подався в рiднi мiсця. Вчителював на Кременеччинi. Випадково довiдався, що готується мiй арешт. Щоб не стати черговою жертвою НКВС, знову перейшов кордон. Записався в українську школу полiцiї в мiстi Холм - була надiя, що цi воєнiзованi формування з часом прислужаться Українi.
Згодом служив у полiцiї на Рiвненщинi, разом з усiма перейшов в УПА. Вiв заняття з тактичної пiдготовки, в бою довелося брати участь лише один раз.
У 1945 роцi вiддiл УПА захопив у полон радянського льотчика. Передали його пiд мiй нагляд. Хлопець виявився бiлорусом, розповiв про свою важку долю, про тi обставини, якi змушували дiяти саме так, а не iнакше. I я зрозумiв: передi мною нiякий не ворог, а людина, зацькована сталiнським режимом. Не довго розмiрковуючи, вiдпустив полоненого.
Що тут зчинилося! Служба безпеки звинуватила у зрадi, хотiла розстрiляти. Рятувався втечею, ховався по лiсах. Цiле лiто провiв у хащах, а як стали дошкуляти холоди, почав пробиратися до Бугу, щоб укотре перейти кордон. Тiльки тепер вiн охоронявся не так, як ранiше.
Схопили мене, коли спав у стiжку, не прикордонники, а селяни. Проявили 'революцiйну пильнiсть'. У камерi, перебуваючи в станi вiдчаю, хотiв накласти на себе руки. Але шнурок трiснув.
Вiйськовий трибунал у Луцьку дав 20 лiт каторжних робiт. Iз них вiдбув в ув'язненнi 10 рокiв i 8 мiсяцiв. Працював на шахтах Воркути. Ще до слiдства мав уявлення, що влада бiльш гуманна до iноземних громадян, тому весь час видавав себе за громадянина Польщi. У 1956 роцi був переданий ПНР, мав настiльки пiдiрване здоров'я, що сiм рокiв пролежав у лiкарнях. Не знаю, ще б трохи протримали в неволi - i залишився б у Воркутi навiки, як залишалися там сотнi, тисячi каторжан, 'ворогiв народу', виснажених працею, зломлених хворобами.
Всi мої лiта зрiлостi понiвечила вiйна, концтабори. Не встиг завести власних дiтей. Так i доживаю вiку вдалинi вiд рiдного краю, лиш зрiдка можу приїхати в Радивилiв.
  
  

ЧАС ЖИТИ I ЧАС ПОМИРАТИ
  
  
МАЗУРКЕВИЧ Петро Васильович. м. Черкаси, вул. Рябоконя, 2/1, кв. 24:
  
  
Пригнiченi бiльшовицькими порядками, що були встановленi на Захiднiй Українi пiсля 'вiкопомного' 1939 року, селяни в моєму селi Опарипси (бiля Радивилова) з деякою надiєю сприйняли прихiд нiмцiв у 1941-му. I треба справедливо сказати, що спочатку вони справили враження культурних i доволi чемних. Полонених червоноармiйцiв не вбивали, вiдвозили на збiрний пункт поблизу залiзничного вокзалу в Радивиловi. Звiдти пiд поручництво їх можна було забрати на роботи в своє господарство.
Запам'яталася манiфестацiя в Бродах з нагоди проголошення у Львовi Української держави. Зiбралося до 30 чоловiк. Приїхали й жителi Радивилова та довколишнiх сiл. Виступали українськi iнтелектуали. Один промовець ризикнув зазначити, що i червоний ворог, i чорний ворог - для нашого народу однаковий ворог. Нiмецькi офiцери, якi були на трибунi, - не розумiли, про що йдеться, а тому, як i всi, зустрiчали виступи схвально.
У Ради виловi з'явилися листiвки, якi повiдомляли, що формується українська армiя, шиється обмундирування iз тканини, захопленої у бiльшовикiв. Були й листiвки про варварства сталiнської влади.
Про масовий розстрiл в'язнiв у Дубенськiй тюрмi на мiтингу в Ради виловi розповiв Антон Герега, якому просто чудом вдалося вирватися iз лап енкаведистiв. Сотнi людей, вину яких нiхто не довiв, було страчено 24 i 25 червня 1941 року, напередоднi втечi з мiста партiйно-радянського активу.
Герега вцiлiв через те, що нiч перед розстрiлом провiв у майстернi, де працював слюсарем. Почувши стрiлянину, сховався. Вранцi в примiщення зазирали кати, але в'язня не побачили. Про розстрiл розповiдав i Петро Морозюк. Енкаведисти вривалися в камери серед ночi, вбивали сплячих. На Петра впало декiлька чоловiк, i це врятувало вiд загибелi, кулi потрапили тiльки в ноги. Пiзнiше виповз iз-пiд трупiв, сяк-так перев'язав рани ганчiр'ям, знайшов якiсь сухарi. Кiлька днiв пролежав у камерi, серед мертвих, поки його не знайшли люди - пiсля приходу нiмцiв усiх страчених стали витягувати на подвiр'я для упiзнання рiдними.
У першi днi вiйни багато розповiдалося про садистськi розправи над в'язнями, головним чином полiтичними, в Тернополi, Кременцi, Дрогобичi, Львовi... Все це змiцнило людей у переконаннi, що бiльшовики, совєти - то нелюди, варвари.
А через мiсяць-другий почали докочуватися чутки, що й нiмцi заарештовують українських активiстiв, декого розстрiлюють, як i сталiнiсти, без суду та слiдства.
Ось вiн, момент iстини: чужинець нiколи не дбатиме про iнтереси завойованої нацiї.
Активiзувався прийом у ряди ОУН. Серед моїх перших доручень - роз'яснювати, щоб населення не здавало податкiв на нiмецьку армiю, щоб молодь не давала згоди їхати па роботу в Нiмеччину. В органiзацiї також були Петро Волянюк, брати Степан i Петро Михалюки, Володимир Корсунь, нам допомагали симпатики.
Згодом, як i багато моїх ровесникiв, вступив в УПА, був призначений в адмiнiстративний вiддiл пiдрайону Радивилiв -Лев'ятин - Опарипси - Сестрятин - Бугаївка, вiдповiдав за постачання продуктiв, доводилося виконувати i пропагандистськi завдання.
Вiдбулися сутички повстанцiв iз нiмцями та мадярами в Крупцi, Перенятинi, iнших селах, нашим надбанням ставали зброя, вiйськове майно. Фашисти вiдповiдали вiдплатнимн акцiями.
На жаль, знайшлися люди, якi згодилися допомагали окупантам у пошуку причетних до руху Опору. Одного разу почалося прочiсування i в Опарипсах. Я з друзями кинувся втiкати. Але нiмцi помiтили нас i стали наздоганяти легковою автомашиною, через мерзлу рiллю. Ми - врозтiч. Переслiдувачi зосередилися на менi, можливо, тому, що тримав у руцi наган, мав при боцi кiлька гранат. Почалася стрiлянина.
Я впав. Машина спинилася, вiддаль до мене ще була значна. Нiмцi, думаючи, що вбили мене, вийшли i попрямували в мiй бiк. Я кiлька разiв вистрiлив i знову зiрвався з мiсця. Помiтив, що на перехоплення йде вантажiвка з польськими полiцаями. Мусив мiняти напрямок втечi. Видно, така вже судилася доля: незважаючи на шквал куль, жодна мене не зачепила. Почалися кущi, стрибнув до рiчки i, прикриваючись її берегом вiд обстрiлу, дiстався до Морозiвського лiсу. А одному з товаришiв, Андрiю Беднарському, не поталанило: куля наздогнала його, фашисти схопили втiкача i замордували.
Невдовзi пережив ще одну трагедiю: пiд час боїв червоноармiйцiв iз гiтлерiвцями в районi Опарипсiв загорiлися будинки, в тому числi й той, у пiдвалi якого переховувалися мирнi жителi. Бiльше десяти чоловiк отруїлися чадним газом, загинули у вогнi. Тодi ж не стало моєї сестри Настi Францiшкевич.
1 квiтня 1944 року пiд час наради активу УПА криївку оточили чекiсти. Вирватися з оточення вдалося не всiм. Менi пощастило, але ненадовго - незабаром в iншiй криївцi ще з одним упiвцем були застуканi зненацька. Безвихiдна ситуацiя пiдказала: потрiбно здаватися. Я почав виходити перший - i вiдразу ж менi вистрiлили в спину, - видно, неабияк боялися українських партизанiв сталiнськi 'визволителi'. Куля прошила легеню, довго стiкав кров'ю. Лише години через двi пiдiбрали на сани i доставили в Сестрятин, куди звозили всiх заарештованих. Фронт iз нiмцями стояв за кiлька кiлометрiв, пiд Бродами, але сили для боротьби були кинутi не туди... Медичної допомоги так i не отримав, однак молодий органiзм робив своє - невдовзi рана почала затягуватися.
Вiйськовий трибунал засудив мене до 10 рокiв позбавлення волi i 3 рокiв позбавлення прав. У перших числах грудня був уже в бухтi Находка на Далекому Сходi. Лише в Магаданi лiкарi звернули увагу на мене, та й то не в зв'язку з пораненням, а в зв'язку з виснаженням - важив 45 (!) кiлограмiв. Мучила дизентерiя, потiм почалася цинга. I якщо залишився на цьому свiтi, то лише завдяки справжньому гуманiзмовi лiкаря Антона Гецова, єврея, iз тих полiтв'язнiв, якi свого часу йшли по справах троцькiстiв.
Звiльнили мене з табору 31 грудня 1952 року. Реабiлiтований у 1991 роцi.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"