Напередоднi настання знаменного для України 1991 року парафiяни села Немирiвки вивершили Свято-Покровський храм - на мiсцi зруйнованого. Розташований вiн у досить гарному мiсцi, бiля заплави рiчки Слонiвки, звiддаля привертає увагу високими зводами i вкритими жерстю главками, що виблискують на сонцi. Впадають у вiчi й майстерно виконанi мозаїчнi картини на бiблiйнi теми. Вiдчувається, що люди вклали в будiвлю i чималi кошти, i весь свiй душевний порив та майстровий хист.
Як менi розповiдали, перший храм у цьому селi з"явився ще напередоднi Першої свiтової вiйни. Але бої мiж росiйськими i австрiйськими вiйськами, що точилися при кордонi Росiйської iмперiї, тобто поряд iз Немирiвкою, пiзнiше - сутички рiзних полiтичних сил, якi тут вiдбувалися, позначилися на долi церкви: внаслiдок вибухiв снарядiв стiни були пошкодженi. А одного разу спалахнула пожежа, яка остаточно зруйнувала храм.
Про тi вже досить далекi часи нагадує дбайливо впорядкована могила "всiм полеглим у 1914 - 1919 роках". Їх хоронили, зрозумiло, ще при тiй, згорiлiй церквi. Тут покояться як бiйцi царської армiї, так i воїни Української Народної Республiки.
До речi, ще одна могила воїнiв УНР збереглася в сусiдньому селi Батьковi, цiєї ж Немирiвської сiльради.
Вдруге церкву в Немирiвцi вивершили в 1923 роцi. Польський режим, пiдтримуючи католицизм як панiвну релiгiю, досить лояльно ставився до православних храмiв на Волинi. Принаймнi не зрiвняти тих часiв iз перiодом свавiлля комунiстичних чиновникiв, яке набуло небувалих масштабiв особливо в 60 - 70-i роки.
Церкву в Немирiвцi закрили в 1961 роцi, а розвалили вже пiд кiнець "епохи застою", в 1981-му. Звичайно, селяни добре пам"ятають войовничих атеїстiв, на чиїй совiстi такi акти вандалiзму. I вiд кого тодi в районi щось-таки залежало, - теж пам"ятають. Глибокої ночi, остерiгаючись людського гнiву, збиралися блюзнiри й святотатцi - щоб утвердити свою всевладнiсть ще й безкарним руйнуванням церков. Однi слухняно й покiрно виконували безглуздi накази, iншi, проявляючи запопадливiсть, вiдзначалися ентузiазмом i наполегливiстю. Називали менi в селi прiзвища. Деяких руйнiвникiв забрала передчасна смерть, деякi тепер роблять вигляд, що вони нi при чому, мовляв, "дiяла система". Що ж, як мовиться, Бог їм суддя. Хочу тiльки пiдкреслити: жителi села, в тому числi тодiшнi його керiвники, до цiєї ганебної акцiї причетними не були.
У недалекi часи все вирiшувалося, започатковувалося, ясна рiч, у "верхах". Нерозумнi рiшення мiстили вимоги, вказувалися строки виконання. I виконавцi знаходилися. З боязнi за службове становище, за партiйнiсть, адже партквиток водночас могли забрати, зруйнувавши долю. Але, очевидно, нерiдко протовплювалися наперед виконавцi i з суто нiкчемного бажання вислужитися, просунутися на хистких щаблях кар"єри.
Парафiяни Немирiвки не зневiрилися, вони надiялися на змiни. Не були втраченi дорогi релiквiї: iкона Дiви Марiї, напрестольний хрест, двi металевi хоругви, дарохранительниця, ручний хрест, свiтильник...
Вiдбудовувати, вимуровувати церкву довелося, що називається, з нуля. Не шкодували сил умiлi майстри. Неабияк допомогло правлiння тодiшнього колгоспу.
Трудова заповзятливiсть не могла не викликати подиву, адже парафiя складається з вiруючих лише одного села (у Батьковi своя церква, в Гаях-Лев"ятинських тодi вже споруджувалася). Та люди здолали всi проблеми, бо потреба духовностi виявилася величезним мобiлiзуючим фактором.
Досi згадують селяни, в яке свято вилилося вiдкриття храму. Приїздив архiєпископ Рiвненський та Острозький. Спiльно з пасторами сусiднiх парафiй вiн провiв церемонiю освячення престолу й самої церкви, взяв участь у лiтургiї i молебнi з хресним ходом. День був сонячний i морозний, здавалося, сама природа старалася додати торжеству неповторностi, щоб залишилося воно в пам"ятi на довгi лiта.
Не вдалося атеїстам досягти своїх руїнницьких цiлей. Вiдроджений храм - мов вiчний докiр їм. Хто нинi їде паломницькою автотрасою з Радивилова на Почаїв, неодмiнно звертає увагу на цю церкву за рiчкою, що виднiється у центрi Немирiвки i виблискує надовкруг своїми високими куполами.
Зруйнувати не дозволили
(Жовтневе)
Серед цiкавих пам"яток дерев"яного зодчества нашого краю - Свято-Михайлiвська церква в селi Жовтневому. А її ж у роки шаленого наступу войовничих атеїстiв мало не завалили. Якби селяни здригнулися перед представниками тодiшньої комунiстичної влади й закону, якби не проявили безстрашностi, ще одна святиня була б стерта з лиця землi...
Цiй церквi вже бiльше сотнi лiт - була вивершена наприкiнцi ХIХ вiку. Цiкаво, що до спорудження храму мав вiдношення сам цар Олександр III: за переказами, на прохання парафiян вiн дав шiсть гектарiв будiвельного лiсу бiля села Срiбного, коли в 1890 роцi їхав через село (тодi Пляшеву) в Почаїв, до православних святинь Свято-Успенської лаври. Лiс рубали в груднi, тому, кажуть, деревина i виявилася непiддатливою часовi.
На той час Пляшева бiля витокiв рiчки Пляшiвки була селом людним: тут пролягав шлях вiд вiдкритої ще в 1870-i роки залiзничної станцiї Рудня-Почаївська, адже далi на Почаїв їхали кiньми або йшли пiшки, отож битий шлях кишiв вiд прочан - убогих i знатних.
Через це ж село до Почаївської лаври в 1913 роцi їхав цар Микола II. Вiн проявив iнтерес до церкви архiстратига Михайла, подарував їй iкону Божої Матерi в дорогому, оздобленому дiамантами окладi (викрадена в 80-i роки).
У 1914 роцi, пiд час наступу австрiйцiв, ними було збито купол церкви. Через рiк її вiдремонтували. Не одне поколiння сельчан задовольняло тут свої духовнi потреби.
В 1960 роцi борцi з релiгiєю храм закрили. Звiсно, селяни обурювалися, але протистояти органам влади не мали сил. Iдучи на певнi поступки, комунiстичнi чиновники запропонували обладнати в культовому примiщеннi шкiльний клас - школа розташовувалася поряд. Однак директор Надiя Кравченко i вчителi, аби не чинити богохульства, взялися самотужки домуровувати клас до старої школи, а церкву не зачепили.
У 1967 роцi в села забрали його iсторичну назву, натомiсть назвали Жовтневим - певна рiч, на честь жовтневих подiй 1917 року в Петроградi. Мотивували такий крок тим, що на територiї району два населених пункти носять однакову назву - Пляшева. Мiж тим, Пляшеву бiля витокiв Пляшiвки цiлком можна було б iменувати Пляшевою Верхньою.
У 1984 роцi, пiд кiнець брежнєвсько-андроповсько-черненкiвської епохи, районнi партiйно-радянськi керiвники надумали розвалити церкву. Одного серпневого дня всiх ветеранiв вiйни з Жовтневого викликано в райцентр Червоноармiйськ - нiбито на медичне обстеження. А поки найбiльш авторитетнi люди села, його старiйшини їздили автобусом по мiсту, iз здивуванням довiдуючись, що в лiкарню їх нiхто не викликав, у Жовтневе за вказiвкою райкому партiї було стягнуто вiдповiдну технiку - автомашини для вивезення церковного начиння, кран для зняття купола, трактори... Органiзовувати акцiю, - мабуть, не з власної волi, а за вказiвкою "згори", -наїхали працiвники райкому КПУ, райвиконкому, прокуратури, мiлiцiї, держбезпеки... Привезли iз собою навiть нетутешнього священика, який переконував парафiян, що церква стара, в аварiйному станi.
Перед цим драматичним днем по селу ширилися чутки, що церкву влада хоче зруйнувати. Приклад свавiлля вже був у сусiднiй Iванiвцi, де кiлька рокiв перед цим храм завалили з допомогою вiйськових. Тому прибуття значної кiлькостi немiсцевих у Жовтневе вiдразу ж насторожило населення: до церкви кинулися жiнки з ферми, з полiв, з току. Залишена напризволяще невимкнена зерносушарка невдовзi зайнялася, на щастя, значного збитку пожежа не завдала, її швидко приборкали. Але це ще бiльше розбурхало настрої натовпу: замiсть працювати, люди мусять кидати роботу i боронити православну святиню.
Люди лягали пiд колеса машин, загороджуючи їм дорогу. У тих, хто пробував пiдступитися до церкви i взятися за її руйнування, посипалося камiння. Дiставалося i невинним. З травмою вiд розбитого скла потрапив у лiкарню шофер, якого керiвники району примушували везти в iншу церкву храмову атрибутику. Але частину начиння все-таки потрапило в дiючу церкву в iншому селi.
Метушня в центрi Жовтневого продовжувалася близько п"яти годин. Завдяки рiшучостi таких людей, як пасiчник Степан Стрiльчук, рiльник Євгенiя Стрiльчук, комбайнери Микола Коб"юк i В"ячеслав Свiтозельський та iншi, церкву вдалося вiдстояти.
Ще бiльше тижня селяни вдень i вночi чергували бiля храму, побоюючись пiдступiв iз боку тих, хто не змiг здiйснити задумане. Знехтувати громадською думкою вони вдруге, однак, не наважилися. Не було й переслiдувань щодо тих, хто виявили найбiльшу активнiсть i рiшучiсть, кидали камiння в начальство.
Дiсталося хiба що сiльським активiстам - за недостатню роз"яснювальну, атеїстичну роботу серед населення. Директора школи Iвана Суходольського викликали на засiдання бюро райкому партiї, але й вiн обiйшовся "гострою розмовою" - за нього заступився завiдувач райвiддiлу освiти, людина передових поглядiв.
Пiсля конфлiкту представники влади домоглися згоди вiд парафiяльного активу на пристосування церкви пiд заклад культури й мистецтва. Меблева фабрика, яка мала шефськi зв"язки з мiсцевим колгоспом, отримала громiздке завдання - забити дошками купол i вiвтар церкви, аби примiщення можна було прилаштувати пiд музей дитячих виробiв.
Цей музей дiяв iз 1984 до 1988 року, але, зрозумiло, мало хто сюди заходив - iдея iз самого початку виявилася нежиттєздатна. Щоправда, можливо, якраз iснування музею i вiдвернуло остаточно увагу найбiльш войовничих атеїстiв вiд нездiйсненого руйнiвничого задуму, адже цього давнього храму вже в партзвiтах буцiмто не iснувало.
Лише в 1989 роцi церква знову набула свого первiсного духовного статусу, тут вiдновилося богослужiння.
Повалили каплицю, збудували буфет
(Радивилiв)
Хто приїздить у Радивилiв i з залiзничного вокзалу йде до центру мiста, неодмiнно звертає увагу на гарну муровану каплицю з великим i малим куполами, що виблискують жерстю.
Це каплиця святої рiвноапостольної Марiї-Магдалини. Збудована в 1990 роцi.
Але тiльки люди старшого вiку в мiстi пам"ятають, що на цьому мiсцi до початку 60-х рокiв стояла iнша каплиця зi значно бiльшим куполом. З волi комунiстичних правителiв її розвалили.
Документи з iсторiї Радивилова свiдчать, що найдавнiша каплиця на честь Марiї-Магдалини була збудована на цьому мiсцi ще 1715 року - на знак сумлiнного молiння й покути за грiхи перед Богом, в час великої епiдемiї холери. Мiсце то людне - дорога з Радивилова йде на Почаїв, вiдгалуження вiд неї, яке нинi стало просто вулицею Лев"ятинською i веде до примiського села Лев"ятина, колись, очевидно, вiдiгравало бiльш значну роль - цей шлях вiв на Броди, проте в 70-i роки ХIХ столiття основна частина його була використання для прокладання залiзницi.
Одне слово, багато поколiнь людей, найчастiше прочани, якi прошкували до святих мiсць Почаєва, спинялися бiля каплицi перепочити, помолитися й набратися сил для дальшої подорожi (звiдси до Почаєва кiлометрiв двадцять).
Каплиця вистояла у двох свiтових вiйнах, а Радивилiв обидва рази на тривалi перiоди опинявся в зонi бойових дiй, перебував пiд окупацiєю. Наприклад, у 1944 роцi фронт неподалiк вiд каплицi, за рiчкою Слонiвкою, тримався майже чотири мiсяцi, мiсто пiддавалося артилерiйському обстрiлу, авiанальотам фашистiв. Каплиця вижила, вона виявилася недосяжною для нехристiв рiзного ґатунку.
Але комунiстичний режим, нав"язуючи безумовне поклонiння Ленiну як боголюдинi, всiма силами намагався витiснити зi свiдомостi народу iстинного Спасителя й Господа нашого - Iсуса Христа. Не тiльки церкви заважали бiльшовизмовi нав"язувати владу Сатани. Судячи з усього, ставилося завдання знищити i якомога бiльше каплиць, речей християнського культу...
Парасковiя Дмитрiвна Куделко розповiла:
-Це було в 1962 роцi. Одного разу мене покликав на вулицю гамiр. А живу я поряд iз каплицею. Виявляється, сюди пiдiгнали трактор, щоб завалити цю святу будiвлю. Прийшли якiсь районнi керiвники. Найбiльше розпиналася жiнка-активiстка, переконувала людей, що каплиця стара, аварiйна, що на цьому мiсцi заплановане iнше будiвництво.
Ранiше, ще до вiйни, в цiй частинi тодiшнього Червоноармiйська, поблизу залiзничного вокзалу, була й Свято-Введенська церква. Але пiд час боїв за визволення мiста снаряд, чи то нiмецький, чи радянський, пошкодив дерев"яну будiвлю, що її вивершили ще пiд кiнець ХIХ столiття. По вiйнi постало питання про ремонт храму. Радянська влада "не рекомендувала", мовляв, для невеликого мiста вистачить i однiєї церкви св. Олександра Невського. Та й розруха i злиднi, на жаль, зробили парафiян податливими - де взяти кошти на ремонт? Бездоглядну будiвлю, як менi розповiдали, бо пiсля вiйни я була репресована, поволi розiбрали на будматерiали. Влада до того неабияк заохочувала, адже видiляла пiд житлове будiвництво дiлянки колишнього церковного двору. Могили похованих при храмi росiйських прикордонних чиновникiв, солдатiв Першої свiтової, таким чином, опинилися частково на територiях садиб. Речi iз зруйнованого храму були переданi парафiям мiста i села Опарипси. У мене збереглися складенi тодiшнiм активом церкви документи за 22 грудня 1948 року про те, що, наприклад, у церкву св. Олександра Невського передали: два дияконських стихарi, епатрахiль, пiдсвiчники тощо, в Опарипси - чотири ризи, фiлонiю, два комплекти вбрання послушникiв i т.д.
I ось тепер, через роки, вирiшили взятися за каплицю. Я вже знала, що ця влада вмiє не рахуватися навiть iз людськими долями, не те що iз культовими спорудами. Адже п"ять рокiв за полiтичними звинуваченнями я провела в таборах Горьковської областi (ст. Сухобезводна), Караганди, Красноярська. Реабiлiтована пiсля смертi Сталiна.
Протести людей не допомагали. Присланi "спецiалiсти" накинули трос на купол, трактор потягнув. У цей час нагодився один мiський учитель, скинув пiджак, узяв лом i заходився iз завзяттям бити в стiни каплицi. Такої заповзятливостi вiд нього нiхто не чекав, люди просто сторопiли. Треба сказати, за свiй грiх вiн невдовзi був покараний Господньою карою - вiдступництво вiдобразилося на його здоров"ї.
Iкони передали в мiську церкву. Каплицю завалили, дошки вивезли. А невдовзi на тому мiсцi й справдi з"явився новий об"єкт - "забiгайлiвка".
Люди поставилися до нововведення насторожено, вороже. Але не всi. П"яничкам, як вiдомо, нi закони, нi моральнi норми не писанi. Мiсце, де ранiше стояла каплиця, перетворилося на осередок гульбищ, п"яного крику й бiйок.
А втiм, на християнськi свята до мiсця каплицi православнi вiруючi приносили квiти.
Вряди-годи буфет приваблював нiчних злодiїв. А вiкна в ньому вибивали мало не щотижня - чи то самi пияки, чи, може, парафiяни, якi не змирилися iз втратою каплицi. Врештi-решт стало очевидним, що утримувати цю "точку" - значить терпiти бiльше збитку й людського невдоволення, нiж отримувати прибутку. Буфет закрили. Чимало лiт так i стояла неприваблива будiвля з вибитими вiкнами.
Лише наприкiнцi 80-х рокiв, коли повсюдно почалося вiдродження духовностi, виникла думка вiдбудувати й каплицю Марiї-Магдалини. До цiєї справи доклав свого ентузiазму й мiсцевий осередок Руху. Допомогли сусiднi парафiї, iз церкви св. Олександра Невського повернули iкону Марiї-Магдалини. У 1990 роцi каплицю було освячено.
А 29 вересня 1996 року недалеко вiд неї, за пiвкiлометра вiд того мiсця, де стояла колись Свято-Введенська церква, вивершено храм Рiздва Пресвятої Богородицi. На його освячення приїздив Патрiарх Київський i всiєї Руси-України Фiларет.