Швидкоплинний час стирає з пам"ятi багато подiй i фактiв. Коли як краєзнавець намагаюся встановити якiсть додатковi подробицi про далеке й не надто далеке минуле Радивилова i нашого краю, щоразу натикаюся на нестачу достовiрної iнформацiї. Звичайно, Радивилiв нiколи не був таким мiстом, яке б привертало особливу увагу iсторикiв, художникiв, фотографiв. А все ж навiть те, що в ньому, бодай проїздом, бували Григорiй Сковорода i Леся Українка, Iван Франко i Михайло Грушевський, Оноре де Бальзак i Олександр Купрiн, роблять минувшину Радивилова бiльш привабливою. Про Радивилiв згадували в своїх творах Микола Гоголь i Лев Толстой, Володимир Короленко i Михайло Шолохов, Козьма Прутков i Iсаак Бабель... I з огляду на це кожний новий факт iсторiї набуває важливого значення.
Адже навiть про те, як жилося нашим краянам за часiв Польщi, вже мало хто зi старожилiв може пригадати - як-не-як, вiд часу входження Захiдної України до складу Великої України (тодi УРСР) минуло понад 70 рокiв.
Про тi вже доволi далекi части дiлиться спогадами голова районної ветеранської органiзацiї Вiктор Якович Повшик:
- Я 1930 року народження, у тридцять сьомому батько вiдвiв мене в школу, яка дiяла бiля залiзничного вокзалу в Радивиловi (Радзивиловi). А жили ми в Лев"ятинi, який здавна славився джерельґною водою, i в цю школу ходило до 70 дiтей - з нашого села, яке мало до ста хат, а також iз частини Немирiвки i з околицi мiста (Цибухiв i привокзалний район). Було чотири класи, уроки проводили сумiщенi - другокласники з четверґтоґкласниками, першокласґники з третьокласниками. Школа розмiщувалася на першому поверсi в двоповерховому будинку - ще з тих, якi залишилися з часiв Росiї. Всього їх було три чи чотири, за теперiшнiм сквером i вулицею М.Залiзняка, стояли майже рядком паралельно до заґлiзницi. До Першої свiтової вiйни там розмiщувалися прикордоннi i митнi служби. Будинки були знищенi в роки Другої свiтової вiйни, коли бiля мiста майже чотири мiсяцi стояв фронт, а це - безперестаннi гарматнi обстрiли, авiацiйнi нальоти i бомбардування гiтлерiвцiв. Тодi ж, до речi, була зруйнована Свято-Введенська церква, яку спорудили пiд кiнець ХIХ столiття для потреб головним чином тутешнiх вiйськових та митних чиновникiв.
А церква виявилася обстрiляна з гармат через те, що тут сидiв навiдник "катюш", якi тримали пiд прицiлом позицiї ворога, знаходячись на пiщанiй горi бiля Лев"ятина. Ставу тут ще не було, його облаштували в 50 - 60-i роки - з використанням технiки iз бродiвських вiйськових частин.
Про моє навчання. Були тiльки двоє вчителiв, чоловiк на прiзвище Карч (вiн же директор) i його дружина. Викладання велося польською мовою. Ми сидiли за учнiвськими партами, за зарахування на навчання батьки повиннi були заплалити певну суму - "описове", тож потiм нам видавали книжки, що їх ми носили з собою, зошити, олiвцi-ручки; чорнильґницi з фiолетовим чорнилом стояли на партах. При нестачi якихось книжок їх розiгрували мiж учнями, одного разу виграв книжку i я, тому до мене в селi приходило чимало учнiв - узяти її почитати. Бiблiотеки в школi не було.
Взимку будинок опалювався дровами i вугiллям - пiчки були в кожному класi. Щоп"ятницi проводилися уроки Закону Божого - приїздив бричкою ксьондз iз радивилiвського костелу (уже був збудований iз цегли на мiсцi колишнього дерев"яного), приїздив бричкою i православний священик Бiронт з привокзальної церкви, приходив рабин. Розводили нас по рiзних кiмнатах: православних, католикiв i - називали по-польськи - жидiв (їх було найбiльше). Але щоранку i пiсля закiнчення урокiв мусили ми проказувати "Отченаш" польською мовою. Часто вчитель за гарну вiдповiдь на уроцi заохочував дитину цукеркою.
Готувалися свята з нагоди польських дат iсторiї i на честь дiячiв Польщi. У самому примiщеннi висiли портрети на той час уже покiйного президента Пiлсудського i його соратника маршала Ридз-Смiгли. Одного разу до свята потрiбно було зробити прапорцi Польщi, i мої батьки сплутали розмiщення бiлої i червоної смуг, за що я отримав добрячих ляпасiв по обличчю. Для зiбрань з нагоди польських свят був великий зал у довгому цегляному двоповерховому будинку пiд цинковою жерстю, мабуть, там проводили якiсь заходи й залiзничники.
На перервi можна було через гарно доглянутий парк iз акуратними, посипаними гравiєм дорiжками побiгти в розкiшний буфет, що працював у тодi ще двоповерховому примiщеннi вокзалу. Вчителька часто посилала мене туди по спецiальнi жiночi цигарки. Поїзди курсували через Радивилiв вiд Варшави до кордону пiд Житомиром, у нас зупинялися бiля водокачки. Була велика рампа (неподалiк мосту через Слонiвку, зi сторони Лев"ятина, при вiдступi в 1944 роцi нiмцi той мiст пiдiрвали), з рампи вiдправляли на Європу велику рогату худобу, свиней, значними партiями заготовленi в нас раки i зеленi жаби - населення на цьому промислi непогано пiдзаробляло. Вiд того чудового парку, в якому пожежники навiть регулярно скидали на землю воронячi гнiзда, до наших днiв залишився досить занедбаний сквер, але дерева там є iще тi, що були посадженi в ХIХ столiттi.
У 1939 роцi я закiнчив два класи польської школи. 17 вересня 1939-го у Радивилiв увiйшли червоґноармiйцi, незабаром Захiдна Україна офiцiйно була включена до складу Радянського Союзу як частина УРСР, i навчання школярiв вiдновилося, але вже в iншому примiщеннi - пiд школу вiдвели пристанґцiйний будинок по другий бiк колiй (зараз вулиця 24 Серпня). Перевезли сюди парти. Однак уже в 1940 роцi пiд школу визначили колишнiй польський народний дiм, де в 30-i роки збиралися учасники художньої самодiяльностi, органiзовувалися вечори i концерти (тепер там районна ветеринарна лiкарня, це по вулицi Тихiй). Тут i почався новий навчальний рiк у вереснi. Уже було не чотири класи, як ранiше, а сiм. Учелiв працювало четверо-п"ятеро. У класах висiли портрети Ленiна, Сталiна, а також Молотова, Кагаґновича, iнших членiв полiтбюро партiї. У цьому будинку дiяв i районний вiйськовий комiсарiат, який призивав юнакiв в армiю. Четвертий клас я так i не встиг закiнчити - почалася вiйна, довчатися довелося пiсля вигнання гiтлерiвцiв, школа була в Лев"ятинi, сьомий клас закiнчував в Опарипсах.
Напередоднi приходу бiльшовикiв i в першi днi їх пеґребування в мiстi звiдси виїхало багато польських родин. Разом з тим червоноармiйцi заарештували чимало колишнiх польських офiцерiв з числа тутешнiх осадникiв. Справа в тому, що ще в 20-i роки вiдґповiдно до колонiзаторської полiтики польського уряду територiю нинiшнього Радивилiвського району почали заселяти польськi осадники. Бiля Радивилова польська влада їм видiлила масив - вiд ставу (став Молодiжний - сьогоднiшня назва; а перелiска, який зараз є при дорозi до табору "Веселка", не було) аж до Бродiвського лiсу i вiд лiсу бiля залiзницi до автомобiльної дороги на Броди. До кiнця 30-х рокiв тут сформувалося примiське поселення з хутiрським розселення на пiвтора - два десятки сiмей: вони змурували добротнi будинки i сараї, заклали садки, облаштували криницi. Лев"ятинцi наймалися сюди на роботу - копати криницi, обробляти поля, доглядати худобу, збирати врожай. Поляки непогано платили.
Але в 1939 роцi цей плин життя припинився: багатьох чоловiкiв заарештували, сiм"ї втекли в Польщу, яка вже була втягнута у вiйну. Польських полонених помiстили в примiщеннi, де я починав вчитися в школi, та iнших сусiднiх примiщеннях побґлизу залiзницi. Польськi бiйстя бiля мiста залиґшися бездогляднi. Частково вони були розграбованi в роки вiйни. А остаточно пониґщенi навеснi 1944 року, коли опинилися в зонi фронтового протистояння.
Пам"ятаю, як у 1942 роцi через наше село, повз кладовище за залiзницею, до хутора Пороховня вели розстрiлювати євреїв. Старих, жiнок i дiтей везли пiдводами. До того всiх їх утримували за колючим дротом у трьох гето - на територiї теперiшнього парку Т.Шевченка, в районi лiкарнi при вулицi Почаївськiй i там, де недавно бiля комбiнату хлiбопродуктiв був речовий ринок. До речi, в тому мiсцi, де була стара контора комбiнату, а тепер стоїть елеватор, пiсля вiйни проводили землянi роботи i натрапили на великий скарб золотих речей. Ймовiрно, були скупленi євреями, але мали й мистецьку цiннiсть, бо знахiдками зацiкавилися працiвники ленiнградського Ермiтажу, їх приїхав оглянути в райвiддiлi мiлiцiї перший секретар обкому компартiї.
Зiгнанi в колону нещаснi не знали, куди їх поведуть, тому мали з собою якiсь пожитки. Мiсце страти майже трьох тисяч чоловiк опинилося тепер серед густого лiсу, а тодi, як i навколишнi пiщанi пагорби, було поросле незначними верболозами, молодою посадкою, так що розстрiли з кулеметiв та автоматiв було чути i в нашому селi. Ями дещо ранiше викопали радянськi вiйськовополоненi. Тодi ж було прочищено дорогу вiд зарослiв. Пiд командуванням нiмецьких офiцерiв стрiляли полiцаї з мiсцевих прислужникiв. Пiсля вiйни одного з них, знаю, розшукали аж у Польщi, кари вiн не уникнув.
Радивилiв рокiв вiйни запам"ятався як малолюдний. Магазини й численнi єврейськi крамнички зачинилися. Люди виживали як могли. Вимiнювали жито (пшеницю не сiяли) на одяг, взуття. У районi залiзничного вокзалу стояла вiйськова частина з мадярiв, їх розґмiстили в колишнiх царських казармах, у службових будинках залiзницi i колишньої митницi. Вони орґганiзовували вiдправку молодi на примусовi роботи в Нiмеччину, забезпечували безпеку проходження фашистських ешелонiв з технiкою i живою силою, з заґлученням населення цiлодобово охороняли оточене лiсом залiзничне полотно в напрямку Бродiв. Мiй батько теж за наказом виходив з вилами на черґгування, люди стояли на вiддалi бачення один одного. Далi в сторону Бродiв пильнували чоловiки з Гаїв-Лев"ятинських, Гаїв-Дiтковецьких.
У повоєннi роки Радивилiв довго вiдбудовувався. У центрi, на мiсцi теперiшнього адмiнiстративного корпусу райради, був двоповерховий будинок, у ньому працював молокозавод, дiяли загс, аптека. Поряд, на розi, стояв ще один невеликий двоґповерховий дiм - у ньому продавали ланцюги, скоби та iнше залiзяччя. Через вулицю напроти був базар, працювали буфет, ще з часiв Польщi - фотоательє.
При вiдбудовi залiзничного полотна i самого мiста була остаточно знищена велика пiщана гора бiля Лев"ятина перед залiзницею, її почали розкопувати ще 70-i роки ХIХ столiття, коли взялися сполучити залiзницi Росiї i Автро-Угорщини на дiлянцi Радивилiв - Броди.
Як бачимо з розповiдi В.Я.Повшика, навiть упродовж вiку однiєї людини Радивилiв зазнавав неабияких змiн. Тож, не маючи вiдповiдних документiв, важко скласти уявлення, як виглядало мiстечко, наприклад, сто лiт тому, не кажучи про бiльш давнi часи. Тим важливiшi для збереження пам"ятi ось такi спогади. Тож звертаюся з проханням до вчителiв iсторiї, до старшокласникiв: у написаннi iсторiї своїх населених пунктiв використовуймо i свiдчення старожилiв, поквапмося їх записати. Можливо, сiмейнi фотоальбоми зберiгають i рiдкiснi знiмки першої половини ХХ вiку - вони теж багато в чому могли б допомогти нам при вивченнi минувшини рiдного краю.