Ящук Владимир Иванович: другие произведения.

Радзивилівська митниця

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Создай свою аудиокнигу за 3 000 р и заработай на ней
Уровень Шума. Интервью
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    З 1795 року, після третього поділу Польщі, волинські землі відійшли до складу Російської імперії, Радзивилів (нині - місто Радивилів на Рівненщині) став її прикордонним пунктом, адже кордон з Австрією проліг між Радзивиловом і Бродами. При кордоні Радзивилів пробув майже 120 років, за ціле століття російська влада не зважила за необхідне міняти назву містечка, і вона залишалася такою, як була за Польщі. Прикордонний статус Радзивилова зумовив те, що в ньому розмістили прикордонну варту і митну службу, зросла роль поштового відомства.

  З 1795 року, після третього поділу Польщі, волинські землі відійшли до складу Російської імперії, Радзивилів (нині - місто Радивилів на Рівненщині) став її прикордонним пунктом, адже кордон з Австрією проліг між Радзивиловом і Бродами. При кордоні Радзивилів пробув майже 120 років, за ціле століття російська влада не зважила за необхідне міняти назву містечка, і вона залишалася такою, як була за Польщі. Прикордонний статус Радзивилова зумовив те, що в ньому розмістили прикордонну варту і митну службу, зросла роль поштового відомства.
  
  Сенатський указ від 16 вересня 1796 року носив назву: "Об ограничении свободы книгопечатания и ввоза иностранных книг; об учреждении на сей конец Цензур в городах: Санктпетербурге, Москве, Риге, Одессе и при Радзивиловской Таможне, и об упразднении частных типографий". В цьому указі між іншим було й таке (тут і далі в основному цитуватиму російськомовні документи, не перекладаючи їх і зберігаючи особливості правопису): "В прекращение разных неудобств, которые встречаются от свободного и неограниченного печатания книг, признали Мы за нужное следующие распоряжения: 1) в обоих престольных городах Наших, Санктпетербурге и Москве, под ведением Сената, в Губернском же приморском городе Риге и Наместничестве Вознесенского в приморском городе Одессе и Подольского при Таможне Радзивиловской, к которым единственно привоз иностранных книг по изданному вновь Тарифу дозволен, под наблюдением Губернских Начальств учредить Цензуру, из одной духовной и двух светских особ составляемую... 3) Никакие книги, сочиняемые или переводимые в Государстве Нашем, не могут быть издаваемы, в какой бы то ни было типографии, без осмотра от одной из Цензур, учреждаемых в Столицах Наших, и одобрения, что в таковых сочинениях или переводах ничего закону Божию, правилам Государственным и благонравию противного не находится. 4) Учрежденные, как выше сказано, в обеих Столицах, також в Риге, Одессе и при Таможне Радзивиловской Цензуры должны наблюдать те же самые правила и в рассуждении привозимых книг из чужих краев, так что никакая книга не может быть вывезена без подобного осмотра, подвергая сожжению те из них, кои найдутся противными Закону Божию, Верховной власти, или же развращающие нравы..."
  
  Радзивилівська митниця була відкрита 11 лютого 1798 року.
  
   У 1798 році посада цензора на цій митниці була запропонована професору хімії Академії наук Якову Дмитровичу Захарову, але він відмовився, пославшись на свою недостатню обізнаність у питаннях літератури, політики тощо. Все одно факт сам собою знаковий: цензорська посада в маленькому Радзивилові визначалася як рівнозначна званню академіка.
  
  У 1827 г. були запроваджені "почт-диліжанси" - поштові диліжанси для перевезення пасажирів і пошти білоруським трактом від Санкт-Петербурга через Могилів, Київ і Житомир до Радзивилова. До 1851 року в Росії вже нараховувалося 17 ліній руху таких карет. Пошта в Радзивилові мала тільки 2 поштові скрині - одну в приміщенні, другу біля нього.
  
  У 1846 році після закінчення курсу навчання у Віленському дворянському інституті на Радзивилівську митницю був направлений на роботу дворянин Микола Іванович Рудницький (нар. 1831). У 1851 році він переведений у Бесарабську казенну палату. З 1855 року, вийшовши у відставку, вступив на навчання в Петербурзьку академію мистецтв і став художником.
  
  Ще архівні знахідки. "Журнал действий III отделения С. е. и. в. канцелярии по делу колежского секретаря Николая Ивановича Гулака и Славянского общества", 1847 рік, 14 травня:
  
  "В 10 часов утра доставлен из Радзивиллова арестованный при возвращении из-за границы в Россию надворный советник Федор Чижов со всеми его вещами и бумагами.
  
  К рассмотрению бумаг его немедленно приступлено.
  
  Рассмотрение бумаг Чижова окончено. Из них видно, что он два раза - в 1845 - 1846 гг. - путешествовал по славянским землям и что он преимущественно занят славянскими идеями. По примеру других славянофилов он рассуждает о возвышении народа, о достоинстве человека и проч., а по местам проявляется у него мысль о соединении славянских племен под российскую, однако же, державу. Ничуть не заметно ни политических злоумышлений, ни сообщества с кем-либо; Чижов везде является славянофилом, вроде московских, которые даже печатают подобные напыщенные и двусмысленные фразы. Несколько сомнительны только стихи его к Хорвату, в которых он говорит о народе в таком смысле, как бы хотел, чтобы народ был главным сословием в государстве.
  
  Из другого журнала Чижова видно, что он имел свидание и переписку с польскими выходцами Мицкевичем и гр. Туровским, тем самым, который был осыпан милостями государя и в 1845 году бежал за границу. Гр. Гуровский должен быть также пламенный славянофил и полюбил Чижова за приверженность его к славянству. Напротив того с Мицкевичем Чижов имел не столько дружбы, сколько споров, ибо Мицкевич в своих лекциях о славянских племенах вовсе не упоминал о русских, а Чижов несколько раз ходил к Мицкевичу именно с тем, дабы доказать, что, рассуждая о славянах, несправедливо и невозможно забывать о столь могущественном племени, как русские.
  
  В бумагах Чижова находится еще письмо Луи Бонапарта, сына Люциана, который собираясь издать словарь всех языков и наречий, просил Чижова о содействии к собранию славянских слов.
  
  У Чижова не оказалось ни кольца во имя св. Кирилла и Мефодия, ни бумаг, кои показывали бы связь его с киевскими славянистами или с Славянским обществом.
  
  Из всех обвинений против Чижова составлено 15 вопросов, которые и предложены ему для написания ответов".
  
  У 1856 році цензором у Радзивилівську прикордонну поштову контору був відкомандирований Матвій Єгорович Лаймінг (1828 - 1914), але в 1861 р. переведений у Житомирську губернську поштову контору. Врешті-решт зі служби його звільнили "за незадовільне цензурування".
  
  Ще один цікавий документ кидає світло на значення Радзивилова в ту пору. "Народная диссертация о перемене правительства в империи нашей", яка вийшла 1798 року з-під пера Олександра Миколайовича Овцина (1768 - 1813?) і яку називають "дворянським дисидентством" ХYІІІ віку, в статті 8 містила такий запис: "Купечество думает, но не смеет просить, чтобы ГОСУДАРЬ благоволил приказать - открыть по прежнему Радзивиловскую таможню; ибо буде вывозить товары чрез Порты Рижской или Петербургской и в Крыму на Порте Франке, то оне не находют себя в состоянии, а чрез сие их богатая в тех местах торговля превращаится ныне в бедной рынок".
  
  Зовнішня торгівля Росії здійснювалася в тутешньому краї не лише через Радзивилівську митницю, а й через Волочиську, Дружкопільську, через 2 митні застави - Збаразьку і Мервинську та через 2 перехідних пункти.
  
  Скупий штрих до обставин перетину кордону в Радзивилові. Зі щоденника Афанасія Миколайовича Гончарова (1760 - 1832) (предок дітей Олександра Пушкіна по лінії його дружини Наталії Гончарової): "1812 год. 22 августа (3 сентября) , четверг - В Радзивилове. Сей день получил обратно пачпорт, с биваков от города Луцка с позволением ехать в Россию; и наняв фурманских лошадей до Бердичева, в 11-ть чесов утра выехал из Радзивилова".
  
  У Радзивилові народився і провів дитячі роки майбутній відомий російський дипломат, міністр закордонних справ Микола Карлович Гірс (1820 - 1895), нащадок древнього шведського роду. Річ у тім, що його батько Карл Карлович мав у Радзивилові посаду поштмейстера. У їхньому домі під час поїздок за кордон зупинялися впливові на той час політичні діячі - князь Адам Адамович Чарторийський, генерал-фельдмаршал граф Петро Християнович Віттенштейн.
  
  За свідченням письменника Володимира Короленка, його дід був "директором митниці" в Радзивилові. А оскільки в дитинстві Володимир з сім"єю жив у Дубні, можна припустити, що навідувався і до діда в Радзивилів.
  
  У другій половині ХІХ століття, з розвитком капіталістичних відносин і зростанням обсягів товарообігу, значення Радзивилова зросло. Прикордонна служба до кінця століття виділилася з Департаменту митних зборів як самостійна структура. На заміну вільнонайманій сторожі, митним чиновникам і козакам до західного кордону імперії, в тому числі до Радзивилова, спрямували військо прикордоннрої варти, якому в завдання ставилися охорона кордону від зазіхань іззовні, боротьба з контрабандою і виконання карантинних заходів. Радзивилівський митний округ був у підпорядкуванні головного управління прикордонної варти Департаменту зовнішньої торгівлі (з 1865 року - Департаменту митних зборів). Оскільки структура митних округів скрізь була однакова, то й у Радзивилові митний округ мав у своєму складі бригаду з 3 - 5 рот. Ця бригада охороняла ділянку кордону до найближчих митних округів, тобто в кілька сотень кілометрів. Ротна ділянка являла собою віддаль від 25 верст. Роти мали по 2-3 загони, загонова ділянка розбивалася на 15 постів. Охоронювані відрізки були неоднакові, тому й чисельний склад постів коливався від 5 до 20, а той 50 чоловік. У середньому радзивилівський прикордонник відповідав за безпеку 5 верст кордону. Відомо, що російсько-австрійський кордон у 1117 верст перебував під охороною 6 бригад у складі 220 постів. Досить-таки щільне пильнування.
  
  Старшими постів і начальниками кордону були вахмістри або єфрейтори, на чолі загонів стояли штабні ротмістри або ротмістри, відділами командували підполковники, бригадами - полковники і генерал-майори. Таким чином, можна стверджувати, що поховані у Радзивилові генерал-майори Олександр Федорович Крамер (1800 - 1871), Оскар Густавович Нітц (1847 - 1907) були командирами тутешньої бригади. Генерал-лейтенант Петро Тимофійович Лазовський (1842 - 1910) очолював прикордонну варту. Дійсний статський радник Володимир Іванович Благой (1839 - 1895) був начальником Радзивилівського митного округ, а Микола Васильович Баклановський (1835 - 1908) керував Радзивилівською митницею (обоє за заслуги перед православ"ям поховані біля церкви св. Олександра Невського).
  
  Безумовно, мали відношення до Радзивилівської митниці і охорони кордону митний працівник, колишній керівник Керченської портової митної ради Йосип Іванович Александрович (помер 1838), командир Волинської прикордонної варти, полковник Каранат Федорович Бузовський (1785 - 1838), ротмістр цієї бригади Гаврило Георгійович Сливинський (п. бл. 1914), статський радник Георгій Олександрович Петров (п. 1896), колезький радник Андрій Іванович Малишев (п. 1881), надвірні радники Олексій Олександрович Солодов (1765 - 1822), Петро Петрович Урсин-Нємцевич (1828 - 1889), титулярний радник Павло Петрович Комарницький (п. 1894), поручик прикордонної варти Антон Васильович Радзевенчук (1834 - 1879), телеграфіст Георгій Іванович Улович (1881 - 1905) та інші.
  
  Вписані на надмогильні таблички титули "єфрейтор", "вахмістр" тільки сьогоднішньому читачеві можуть видатися малозначущими. Ці люди займалися розстанковкою піших і кінних нарядів (від одного до п"яти чоловік). Цікаво, що прикордонники перед заступанням на службу тягнули жеребки, які визначали ділянку несення служби. У лісо-болотиситій місцевості біля Сестрятина така служба давалася важче, ніж на горбисто-рівнинній біля Дранчі, адже сесрятинські ліси були більш вірогідним напрямком руху порушників кордону. Сама назва села, за переказами, вказувала, що колись тут хтось "сі стратив", тобто, мабуть, втратив контрабандні товари. До речі, населення, знаючи, що частину коштів, отриманих від вилучення контрабанди, йде на преміювання добровільних помічників, допомагало прикордонникам. Так що кордон однаково допомагав у боротьбі за виживання: як тим, хто допомагали контрабандистам (бо прекрасно знали всі місцеві стежки-доріжки), так і тим, хто сприяли у їх виловленні.
  
  Утім, порушники виявляли неабияку вигадливість і кмітливість. Ось опис одного з таких випадків: "Начальник караула, отримавши відомості про підготовлене перекидання на його ділянці великої партії товарів, улаштував засаду на шляху передбачуваного руху порушників кордону. Було це вночі. Спочатку пройшов дід. Приблизно через годину начальник караула зі своїми помічниками неподалік почули сигнал про допомогу, яким звичайно користувалися прикордонні наряди. Потрібно було добре знати службу, щоб не піддатися на цю провокацію. Мирнуло п"ять хвилин, і дорогою від кордону галопом із криком про допомогу проскакав вершник. Засада пропустила його. Через деякий час услід за ним проїхала бричка з "веселою компанією". Засада пропустила і її. Тільки слідом за бричкою з"явилися завантажені підводи. Тоді засада виявила себе і, підстріливши коней, затримала контрабанду".
  
  Дрібні партії контрабандного товару переправляли за допомогою натренованих коней, які, обв"язані мішками, без вершника перетинали кордон і рухалися до знайомого їм місця, де чекали контрабандисти.
  
  Уночі прикордонники користувалися слідовими ліхтарями. Мали при собі караульних і сторожових псів, з 80-х років ХІХ ст. їх використання було обов"язковим. У циркулярі від 12 липня 1884 года пропонувалося мати на посту по дві-три сторожові собаки (з породи сибірських лайок).
  
  У 1860 році при всіх прикордонних бригадах західного кордону організуються учбові команди для підготовки вахмістрів і унтер-офицерів, яких гостро не вистачало. У 1861 році бригади біля Радзивилова, як і на всьому західному кордоні, зміцнили об"їждчиками з офіцерами. У міру збільшення чисельності 12-го Донського козацького полку, розквартированого в Радзивилові, загони місцевої варти з населення поступово починають відсторонювати від вартування кордону.
  
  З відкриттям залізничного сполучення з європейськими країнами через Радзивилів товарні состави вивозили на експорт ліс, пшеницю, вовну, жито, велику рогату худобу. Ввозилися сталеві і залізні вироби, машини і сільськогосподарську знаряддя.
  
  Після 1874 року служити на кордон у Радзивилові починають прибувати рекрути, якими витрішили комплектувати й прикордонні бригади, оскільки в Росії на основі маніфесту ввели загальну військову повинність (6 років дійсної служби і 9 років перебування в запасі). Російські прізвища серед жителів сьогоднішнього Радивилова нагадують про цю сторінку в історії міста, адже багато хто з новобранців після закінчення строку служби залишався жити в Радзивилові, заводив тут сім"ю.
  
  З 80 років начальниками Радзивилівського митного округу могли бути не тільки цивільні чиновники, до числа яких раніше належали Володимир Благой чи приятель Бальзака Павло Гаккель, а й генерали та штабс-офіцери з правом носити військову форму і залишатися з отриманими званнями. Прикордонна варта набуває справжнього військового вигляду. Навіть її забезпечення ведеться за стандартами військових частин.
  
  З 1883 року статус Радзивилівського митного округу незрівнянно зріс. Справа в тому, що раніше таких округів у Росії було 17, натомість залишено 9 - Санкт-Петербурзький, Ризький, Вержеболівський, Калішський, Радзивилівський, Бесарабський, Південний, Кутаїський і Бакинський (30 тис. рядових та унтер-офіцерів і 1 тис. офіцерів - у середньому на округ відповідно понад 3 тис. і понад 100). Але недовго Радзивилову випало пишатися своїм становищем - у 1889 році Радзивилівського округу не стало, зилишилася тільки Радзивилівська митниця. А місцевою прикордонною вартою керували з інших місць (Санкт-Петербург, Київ), з 1893 року захистом і охороною всіх кордонів імперії займався Окремий корпус прикордонної варти.
  
  З "Мертвих душ" Миколи Гоголя знаємо про службу Чичикова на митниці: "В непродолжительное время не было от него никакого житья контрабандистам. Это была гроза и отчаянье всего польського жидовства...". В одному з листів у Радивилів доктор історичних наук Ігор Свєшніков стверджував, що та служба відбувалася в Радзивилові. Насправді в творі Гоголя про це не говориться. Однак в уцілілих фрагментах другого тому "Мертвих душ" записано: " В то самое время, когда Чичиков в персидском новом халате из золотистой термаламы, развалясь на диване, торговался с заезжим контрабандистом-купцом жидовского происхождения и немецкого выговора, и перед ними уже лежали купленная штука первейшего голландского полотна на рубашки и две бумажные коробки с отличнейшим мылом первостатейнейшего свойства (это мыло было то именно, которое он некогда приобретал на радзивиловской таможне; оно имело, действительно, свойство сообщать непостижимую нежность и белизну щекам изумительную), в то время, когда он, как знаток, покупал эти необходимые для воспитанного человека продукты, раздался гром подъехавшей кареты, отозвавшийся легким дрожаньем комнатных окон и стен, и вошел его превосходительство Алексей Иванович Леницын.". Виходить, літературний герой Чичиков таки служив у Радзивилові. Звідки ж Гоголь знав про зловживання на Радзивилівській митниці?
  
  Олексій Улянович Болотников (1735 - 1828), генерал-лейтенант, дійсний таємний радник, член Державної Ради, сенатор, ще в 1818 році був призначений у комітет по Волинській губернії і в комісію щодо зловживань на Радзивилівській митниці. Так що розповідь у "Мертвих душах" про велику партію контрабандного товару, який підв"язали під черева овець, очевидно, не вигадка М.Гоголя, факт мав місце саме на Радзивилівській митниці.
  
  В "Орловских губернских ведомостях" за 2 квітня 1849 року було вміщене дивне оголошення від Київського губернського правліния: "Умершему контрабандисту еврею Бенюмину Вибору о взыскании с онаго 38 рублей 98 коп. серебряных денег, с отсылкою в Радзивиловскую таможню мятежґнику Белашевичу о взятии онаго в казну". Окрім факту причетності оголошення до історії Радзивилова, тут важко щось збагнути: контрабандист... заколотник... взяття в казну... стягнення коштів із померлого єврея... Зрозуміло одне: Радзивилів відігравав помітну роль у долі і політиків, і торговців, і контрабандистів, і навіть заколотників.
  
  Володимир ЯЩУК, журналіст.
  
  
  
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Х.Хайд "Кондитерская дочери попаданки"(Любовное фэнтези) Е.Кариди "Сопровождающий"(Антиутопия) М.Атаманов "Альянс Неудачников-2. На службе Фараона"(ЛитРПГ) А.Ра "Седьмое Солнце: игры с вниманием"(Научная фантастика) Ю.Резник "Семь"(Киберпанк) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Верт "Пекло 3"(Киберпанк) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга вторая"(Уся (Wuxia)) Н.Пятая "Безмятежный лотос 3"(Уся (Wuxia)) К.Федоров "Имперское наследство. Забытый осколок"(Боевая фантастика)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Колечко для наследницы", Т.Пикулина, С.Пикулина "Семь миров.Импульс", С.Лысак "Наследник Барбароссы"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"