Аннотация: Доктор исторических наук, известный украинский ученый был тесно связан с Ровенщиной, с городком Радивилов
Истоки интересов археолога Игоря Свешникова
Украинский оригинал - с м. н и ж е
Известный археолог, доктор исторических наук Игорь Кириллович Свешников (1915 - 1995) часто вспоминал Хотин (ныне село в Радивиловском районе на Ровенщине), иногда приезжал сюда. Мне он несколько раз тепло и трогательно рассказывал об этом селе, ведь оно было связано с его детством, именно здесь услышал первые рассказы о Берестецькой битве 1651 года, воспылал желанием искать ее вещественные подтверждения - казацкие сабли, копья, мушкеты, пушки...
А еще Хотин вызывал особые чувства потому, что здесь когда-то жили его деды и прадеды по отцовской линии (по матери он, по его собственным свидетельствам, походил из рода миргородского полковника Михаила Радченко, или Ратченко, - соратника Богдана Хмельницкого).
Возле церкви в Хотине похоронены вице-адмирал Лев Павлович Свешников и его сын Петр Львович.
Как складывалась их жизнь, почему свой последний покой обрели именно в этом селе? Выяснить это помогла жительница Хотина, краевед Надежда Мельник, состоявшая в переписке с сыном Игоря Кирилловича - Кириллом Игоревичем Свешниковим, геологом, профессором Львовского национального университета имени Ивана Франко.
Лев Павлович Свешников, в 1883 году вышедший в отставку в чине вице-адмирала (равный армейскому званию "генерал-лейтенант" или гражданскому царскому - "тайный советник"), родился 6 апреля 1824 года в семье капитан-лейтенанта флота, происхождением из потомственных дворян Смоленской губернии.
Тринадцатилетним поступил в морской кадетский корпус - решил идти дорогой отца. Через три года он - гардемарин, однако "за малым ростом отставлен от выпуска".
Наконец в восемнадцать лет удостоен звания мичмана (прапорщика), но проявленная относительно него несправедливость не давала покоя. Лишь в 1857 г. Лев Павлович добился, чтобы "высочайшим разрешением" ему утвердили офицерское звание с 1841 г., между тем еще в 1849 г., когда служил в 26 флотском экипаже, он сумел сдать соответствующие экзамены и стал офицером. Таким образом, офицерская выслуга теперь увеличивалась на восемь лет, это открывало новые возможности для служебного продвижения. Итак, уже в 1858 г. он становится капитан-лейтенантом, со временем дает себя знать успешная служба на флоте - получает другие звания, одно за другим, с небольшими интервалами.
Служил на разных фрегатах ("Аврора", "Ольга", "Паллада", "Кагул"), на шхунах "Гонец", "Вестник", бриге "Телемак", кораблях "Император Петр I" "Силистрия", "Ягудгиил", пароходах "Бессарабия", "Александрия". Принимал участие в плаваниях по Балтийскому, Черному, Мраморному, Средиземному, Ионическому и Адриатическому морях. Случались и неожиданности: в 1846 г. на шхуне "Гонец" Свешников принимал участие в бою с турецким контрабандным судном возле Адлера, нарушителей удалось захватить; в следующем году, находясь на шхуне-бриге "Вестник", пережил катастрофу.
В 1854 г. Свешников командовал казацкими войсками, занимавшими передовые пикеты на косе Кронштадт. Выполнял и дипломатические поручения: в 1854 и 1855 гг. побывал с особыми поручениями в Большом княжестве Финляндском, в 1862 г. имел командировки в Англию и Францию.
Вообще судьба оказалась довольно благосклонной ко Льву Павловичу. Ведь получал должности старшего адъютанта при очередном генерале Главного морского штаба (1850), исполнителя дел в Комитете для составления свода действующих законоположений (1858), чиновника по особым поручениям 1-го класса при управляющем Морским министерством (1867), вице-директора Инспекторского департамента (1868), заведующего кодификационными работами упомянутого министерства (с 1880). Включали и в состав разных комиссий - для просмотра проекта устава о военно-морском суде и морском уставе, для ревизии архива Морского министерства, для распределения пароходных пристаней в Санкт-Петербурге, для сбора и обработки статистической информации в империи и т.п. Даже этот перечень дает представление, насколько широким был круг служебных интересов Свешникова.
И свои обязанности он выполнял с присущими ему эрудицией, компетентностью, усердием. Недаром удостоился более десятка высоких наград: от ордена св. Анны 3 степени (1852) до отличий короля Дании, персидского шаха и царского ордена св. Анны 1 степени и ордена св. Владимира 2 степени.
В 52 года Лев Павлович получил звание контр-адмирала. Будучи в браке с дочерью генерал-майора Кладищева, Софьей Петровной, имел сыновей Петра (1859 года рождения, 5 сентября), Дмитрия (1862) и Николая (1864).
После выхода в отставку вице-адмирал Свешников мог поселиться в своих родовых имениях в Смоленской, Владимирской или Нижегородской губерниях, но он избрал имение сыновей - с. Верба Дубенского (Дубновского) уезда Волынской губернии. Здесь и умер 12 мая 1900 года. А похоронили его на территории имения сына Петра Львовича - в с. Хотине (тогда тоже Дубенского уезда), у церкви.
Как же Хотин стал имением Петра Львовича Свешникова? Он закончил Санкт-Петербургский университет, в 1885 г. был назначен дубенским уездным предводителем дворянства. С 1887 г. до последних дней - почетный мировой судья Дубенского округа.
В 1904 г. Петра Львовича назначили председателем Волынской губернской управы по делам земского хозяйства (Житомир). Но уже на следующий год он по собственной воле оставил эту должность - наверное, по состоянию здоровья.
Имения в Хотине и Вербе купил в 1888 г., первое - в некого Ушакова, второе досталось от бывшего казанского генерал-губернатора А.Гейнца. В Хотине имел 1500 десятин земли, в Вербе - 1200. Судя по всему, Свешников продолжал прикупать земли. По данным 1905 года (удостоверение дубенского уездного предводителя дворянства), имел в Хотине 1479 и 1/4 десятины полезной земли, в с.Лопавшем - 207 и 1/2 десятины, в с.Ридкове - 75 и 1/4 десятины. А после внезапной смерти Петра Львовича Свешникова в 1909 г., по сведениям о правах наследников, он оставил имения еще и в селах Полуничне, Боратин, Добривода.
Состоял в браке с дочерью потомственного дворянина Варварой Васильевной Перелешиной, - она закончила женскую гимназию в Костроме и работала воспитательницей в приюте, а затем жила некоторое время в Петербурге. Имел детей: Софью, Кирилла (отец археолога И.К.Свешникова), а также Ирину, которая умерла малолетней в Житомире. Петр Львович похоронен рядом со своим отцом, у церкви в с.Хотине.
Варвара Васильевна во время Первой мировой войны эвакуировалась в Киев, затем возвратилась в Хотин, занималась воспитанием и внука Игоря. Умерла в 1947 г.
Вот лишь кое-что о том, как Свешниковы оказались в Хотине и почему именно этому селу суждено бiло стать своего рода детской колыбелью будущего известного ученого. Заслуги Игоря Свешникова в исследовании Национально-освободительной войны украинского народа ХYII столетия увековечены в мемориальной доске, открытой на помещении музея в Государственном заповеднике "Поле Берестецькой битвы".
***
С доктором исторических наук Игорем Кирилловичем Свешниковим я встречался в селе Пляшевая несколько раз. Расспрашивал о раскопках, но иногда мы просто разговаривали на краеведческие темы. Большей частью про Радивилов (бывший Радзивилов) и Хотин далекой поры его детства. В последний год своей жизни он часто возвращался мыслями в те дорогие ему места. Это подтверждают и письма радивиловского краеведу тогда уже весьма почтенного возраста Федору Бортнику. Некоторые выдержки из этих писем процитирую:
5.05.94 г.
... Петра Дмитриевича Шепченко я впервые увидел зимой 1921-го на 1922 год, когда моя иметь с двумя детьми убежала из большевистского рая в Киеве и прибыла на Волынь. Во время нелегального перехода границы и сложного путешествия мы, дети, заразились скарлатиной - и я всю зиму проболел. Доктор Шепченко лечил меня. В 1923 - 1924 годах мы с матерью жили в Радивилове на ул. Кременецкой в доме к тому времени уже покойного генерала Богдановича. Вот тогда мы почти каждый день бывали у Шепченков, а когда в 1924 г. мать часто по делам ездила в Дубно или Луцк, она нас оставляла в Шепченков и мы с сестрой, дружа с пастушкой Ирой, по целым дням пасли коров и овец, которых разводила жена доктора, Зинаида Михайловна.
Петр Дмитриевич, сын православного священника, после окончания медицинского института, осел в Радивилове еще до революции. Его хутор состоял из 20-ти га земли, двух жилых домов, риги, хлевов и т.п. Это был прекрасный врач, очень почитаемый не только в Радивилове, а и во всех окрестных селах. В 1920 г. его арестовали и повели на расстрел. Но местные евреи, узнав об этом, бросились вслед за палачами и отбили Петра Дмитриевича.
Елена Петровна, или как мы ее все называли Лена, была старшей дочерью Петра Дмитриевича от его первой жены - польки, которая рано умерла. Лена нам показывала ее фотографии и некоторые вещи, в том числе католические четки. Доктор женился вторично, с Зинаидой Михайловной, с которой имел дочь, но она умерла. Петр Дмитриевич никогда не рассказывал ни о первой жене, ни о второй дочери. Зато Зинаида Михайловна часто о своем умершем ребенке говорила и сравнивала его характер с характером Лены (не в пользу последней).
Лена некоторое время училась во Львове, но среднего образования не получила и в 1923 - 1924 гг. жила в Радивилове. Присматривая за скотом, я не раз бегал заворачивать со вреда овец, а бегая босым по стерне, я позагонял себе за кожу много щепочек соломы. Думал, что эта солома начнет, как игла, странствовать по телу - и конец мой неминуемый. Так мне было себя жаль, так не хотелось гибнуть в молодом возрасте, что я по разным уголкам горько плакал. Это заметила Лена, расспросила о причине и в тот же вечер иглой извлекла мне из ног 40 "щепок". Тогда мне казалось, что жизнь Лены веселая и беззаботная. Теперь понимаю, что она была довольно одинокой. Зинаида Михайловна считала, что самое важное в жизни - это работа. Сама много работала по хозяйству и всех (кроме Петра Дмитриевича, который, в конце концов, имел свою работу в железнодорожном медпункте возле станции) заставляла постоянно работать.
Лена любила много читать. Еще одной ее страстью стал "Пласт", которому она отдавала много своего свободного времени... Ее увлечение... обратило на себя внимание польской полиции, и где-то в 1927 или 1928-му году полиция провела у нее обыск. Вещей доктора не пересматривали, но в комнате Лены все перерыли, в частности фотографии, письма. Потом Лена рассказывала, что одно письмо, которое могло бы не понравиться полиции, от какого-то парня со Львова, удалось незаметно спрятать за пазуху. Обыск у доктора Шепченко вызвал большое негодование среди украинской интеллигенции в Радивилове...
Где-то в 1927 или 1928 г. Лена вышла замуж за Ивана Никитича Гончарика - галичанина, бывшего участника УГА (Украинской Галицкой Армии). Он, кажется, действовал на Бродовщине, а когда в 1919 г. поляки вылавливали участников УГА, перешел границу Волыни и некоторое время прятался у священника о. Дмитрия Лозовюка в с. Хотине. Гончарик прежде всего приехал в Радивилов познакомиться с родителями Лены, потом они поженились. Мы все, близкие друзья Шепченков, знали, что Иван Никитич болел туберкулезом, а для Петра Дмитриевича (который в молодости также болел этой болезнью) это было источником постоянного беспокойства. Как прекрасный врач Петр Дмитриевич не только поддерживал здоровье своего зятя, но и довел его до такого состояния, что в 1930-х годах Гончарик выглядел как совсем здоровый человек. Лишь после смерти доктора болезнь, видимо, возобновилась, и Иван Никитич в 1940 г. умер... Приходили ль за ним перед смертью из НКВД - не знаю. Думаю, что приходили, но уже ему ничего сделать не могли.
... Иван Никитич был типичным галичанином, который любил и знал литературу галицких украинских писателей, в частности И. Франко, коего, кажется, знал лично и портрет которого всегда висел в его комнате...
В последний раз я его видел в 1939 г., вскоре после "освобождения". Поскольку меня и мою семью освободили ото всего, и очень основательно, нам планировалась Сибирь, я убежал в Галицию, где мы с женой пробыли до 1941 г. (некоторое время на нелегальном положении). С семьей Шепченков и Гончариков я снова встретился в августе 1941 г., когда Зинаида Михайловна была избрана председателем управы Радивилова, а Лена - председателем "Просвиты".
Больше я ее не видел, а от покойного Данила Георгиевича Качурца в 1960-тые годы слыхал, что она приезжала в Радивилов, надеясь на то, что ей будет возвращена хотя бы часть имущества ее отца. Но на их усадьбе расположилась МТС, ей во всем было отказано... О семье Шепченков и Лене я сохранил теплые, сердечные воспоминания. С болью думаю о ее трагической и сгубленной нашими "освободителями" жизни. С тем большей болью, что и в моей семье насчитывается 11 душ репрессированных, в том числе мой отец, расстрелянный в 1920, его сестра (моя тетка), расстрелянная в Дубенской тюрьме в июне 1941 г...
1.10.94 г.
Есть факты, имена, лица, которые, покрытые мхом и паутиной времени, еще живут в нашей памяти, но над каждым из них уже давно поставлен крест. С бегом времени количество этих крестов возрастает в геометрической пропорции и на старости лет человек уже живет на сплошном большом кладбище. Если иногда приходится пройтись по этому кладбищу, сердце сжимается от грусти по людям, которых знал, уважал, тех, кто к тебе был добрым и в какой-то мере повлиял на формирование твоей личности. Но кресты немые, умерших видно, как во мгле, хотя так хотелось бы их еще встретить, поговорить на разные темы уже с сегодняшних зрелых позиций... Больно и когда сознаешь, что, в сущности, ты последний, кто еще помнит того или другого человека и что эта, когда-то близкая тебе, с течением времени и очень дорогая особа уже полностью заканчивает свою жизнь. Поскольку человек живет до тех пор, пока живет память о нем, а если после смерти уже некому его вспомнить, то он окончательно умрет...
Никогда не думал, что мне еще придется увидеть (хотя и на фотографии) Петра Дмитриевича Шепченко, Зинаиду Михайловну, Лену, а также Дмитрия Лукича Отченаша. Вместе с тем Ивана Никитича Гончарика я никак на этой фотографии не могу узнать...
Когда мы жили в Радивилове в доме Богдановича, Дмитрий Лукич был почти ежедневно у нас гостем. Он тогда жил у Шепченков и занимался пасекой. Моя мать и Анна Ивановна (позже жена Д.Г. Качурца) также увлеклись пчеловодством и прошли в Отченаша полный курс пчеловодства, а он им устраивал даже настоящие испытания, к которым они готовились степенно по рекомендованным Отченашем книжкам...
В 20-тые годы в Шепченков жил также Степан Пантелеймонович Усок, бывший петлюровец, родом из Черниговской губернии. Он присматривал за скотом и вообще помогал в хозяйстве. Потом он переехал в с. Хотин, а в 30-ые годы - в с. Лопавшее возле Демидовки. Это был очень хороший и честный человек, хотя и довольно большой чудак. В Хотине и Лопавшем он служил кем-то вроде управляющего имением моей тетки С.И. Билимовой...
Анна Ивановна, урожденная Вохрушина, кажется, в Полтаве окончила гимназию. Она была дочерью владельца большой фабрики сельскохозяйственных машин и довольно простой малообразованной полтавчанки. Некоторое время после окончания гимназии работала в канцелярии фабрики своего отца. Потом жила в Петербурге у родственников отца... Во время Первой мировой войны начала работать сестрой милосердия, а потом оказалась в петлюровских войсках. Там вышла замуж за друга С. Петлюры (также сына священника) Иону Черняховского и вместе с ним и войсками Петлюры перешла польскую границу у Мельницы-Подольской, а потом оказалась во Львове. Черняховский был на фронте отравлен газами и умер во Львове, а Анна Ивановна зарабатывала на жизнь шитьем (вообще она многое умела делать и имела определенные художественные способности).
Осенью 1921 года, когда по дороге из Киева на Волынь мы с сестрой заболели скарлатиной, моя тетка С. П. Билимова подговорила Анну Ивановну приехать в с. Хотин для ухода за больными детьми. Сестра очень легко перенесла свою болезнь, а я проболел целую зиму. Вот тогда ко мне привозили Петра Дмитриевича. За мной ухаживала моя мама, бывшая студентка IV-го курса Киевского мединститута, и для Анны Ивановны, в сущности, работы не было. Но она осталась в Хотине и подружилась с моей мамой. В 1922 г. ... Анна Ивановна переехала в Радивилов, где стала работать медсестрой в больнице, основанной Моисеем Месом-Гинсбургом. Отъезжая, она мне подарила полевую сумку, погоны и остроги (шпоры) петлюровского офицера (все это пропало в 1939 г. в Хотине). С того времени мама с сестрой и мной постоянно приезжала в Радивилов и мы не раз довольно долго жили у Анны Ивановны в больнице.
С этим учреждением у меня связано много воспоминаний. Анна Ивановна жила в одной комнате еще с одной медсестрой - Таисией Ивановной. Постоянными гостями у них бывали Вильямс (младший), учитель из Белгородки вблизи Кременца, и еще несколько лиц... В 1923 г. Таисия Ивановна вышла замуж за этого учителя. Сочетались браком они в церкви у вокзала, и старенький о. Иван венчал этот брак, а я впереди молодых нес икону... В больнице была большая свадьба, на которой собрались многочисленные представители радивиловской интеллигенции, в том числе и семья Шепченко, а Петр Дмитриевич вызвало общее оживление, так как танцевал с моей сестрой, в то время имевшей 7 лет. На другой день все гости сфотографировались, но эта большая фотография пропала у нас в 1939 г.
Петр Дмитриевич зачастую заходил в больницу, но ему с его комплекцией было тяжело подняться на второй этаж в комнату А. Ф. Романовой (главного врача), он садился на лавочке и кричал А. Ф.: "Прошу о снисхождении". Она выходила - и они долго говорили во дворе больницы. Мы с сестрой забавлялись в комнате Александры Федоровны.
... Много фамилий радивиловских жителей путается в памяти, но остановлюсь на тех, кого знал ближе. Например, радивиловские евреи - это же целая поэма. Гальберштат, Мессы, Дубчак, Пороховник, Рейф, Неймарк, Кесельманы Ицко и Гершко и вся семья Гершко, который держал в своих руках торговлю зерном с Хотином. На вопрос: "Гершко, как пшеница?" - он неизменно отвечал: "Слябо". На вопрос: "Гершко, почему вы бываете в селе и не заходите?" - он отвечал: "Я боюсь за ваши собаки". С каждым из этих людей связаны определенные воспоминания, а потом - трудные воспоминания периода немецкой оккупации, когда весь этот патриархальный строй и его представители перестали существовать. В частности, трудные воспоминания у меня связаны с сыном Гершко Хаскелем, дочерью Ицко Гисей и с семьей Левитанов - все они погибли в Хотине...
... Зинаида Михайловна Шепченко в 1941 г. была избрана председателем города, то есть была мэром. В августе 1941 г. она мне дала удостоверение на проезд по семью в Глинянский район Львовской области. Наверное, я ошибся, когда писал, что П. Д. Шепченко хотели расстрелять буденновцы. Это были таращанцы, которые многих расстреляли... Только не говорите, что буденновцы никого не расстреливали: в Сестрятине нескольких убили, в Хотине также двух или трех, в том числе бывшего винокура Скальберга Федора Федоровича - эстонца то ли латвийца.
(Выдержки из писем И.Свешникова в намного большем объеме были напечатаны в газете "Прапор перемоги" ("Знамя победы")/Радивилов, Украина/ за 1, 4, 8, 11, 15, 18 февраля 1995 г.).
Витоки iнтересiв археолога Iгоря Свєшнiкова
Вiдомий археолог, доктор iсторичних наук Iгор Кирилович Свєшнiков (1915 - 1995) часто згадував Хотин (нинi село в Радивилiвському районi на Рiвненщинi), iнодi приїздив сюди. Менi вiн кiлька разiв тепло й зворушливо розповiдав про це село, адже воно було пов'язане з його дитинством, саме тут почув першi перекази про Берестецьку битву 1651 року, загорiвся бажанням шукати її речовi пiдтвердження - козацькi шаблi, списи, мушкети, гармати...
А ще Хотин викликав особливi почуття тому, що тут колись жили його дiди й прадiди по батьковiй лiнiї (по матерi вiн, за його власним свiдченням, походив iз роду миргородського полковника Михайла Радченка, чи Ратченка, - соратника Богдана Хмельницького).
Бiля церкви в Хотинi похованi вiце-адмiрал Лев Павлович Свєшнiков i його син Петро Львович. Як складалося їхнє життя, чому свiй останнiй спочинок знайшли саме в цьому селi? З'ясувати це допомогла жителька Хотина, краєзнавець Надiя Мельник, яка листувалася iз сином Iгоря Кириловича - Кирилом Iгоревичем Свєшнiковим, геологом, професором Львiвського нацiонального унiверситету iменi Iвана Франка.
Лев Павлович Свєшнiков, який у 1883 роцi вийшов у вiдставку в чинi вiце-адмiрала (рiвний армiйському званню "генерал-лейтенант" або цивiльному царському - "таємний радник") народився 6 квiтня 1824 року в сiм'ї капiтан-лейтенанта флоту, походженням iз потомствених дворян Смоленської губернiї.
Тринадцятирiчним поступив у морський кадетський корпус - вирiшив iти дорогою батька. Через три роки вiн - гардемарин, однак "за малым ростом отставлен от выпуска".
Врештi-решт у вiсiмнадцять лiт удостоєний звання мiчмана (прапорщика), але проявлена щодо нього несправедливiсть не давала спокою. Лише в 1857 р. Лев Павлович домiгся, що "височайшим дозволом" йому затвердили офiцерське звання з 1841 р., мiж тим ще в 1849 р., коли служив у 26 флотському екiпажi, вiн зумiв скласти вiдповiднi екзамени i став офiцером. Таким чином, офiцерська вислуга тепер збiльшувалася на вiсiм рокiв, що вiдкривало новi можливостi для службового просування. Тож уже в 1858 р. вiн стає капiтан-лейтенантом, згодом дається взнаки успiшна служба на флотi - отримує iншi звання, одне за одним, з невеликими iнтервалами.
Служив на рiзних фрегатах ("Аврора", "Ольга", "Паллада", "Кагул"), на шхунах "Гонец", "Вестник", бригу "Телемак", кораблях "Император Петр I" "Силистрия", "Ягудгиил", пароплавах "Бессарабия", "Александрия". Брав участь у плаваннях Балтiйським, Чорним, Мармуровим, Середземним, Iонiчним i Адрiатичним морями. Траплялися й несподiванки: у 1846 р. на шхунi "Гонец" Свєшнiков брав участь у бою з турецьким контрабандним судном бiля Адлера, порушникiв удалося захопити; наступного року, перебуваючи на шхунi-бригу "Вестник", пережив катастрофу.
У 1854 р. Свєшнiков командував козацькими вiйськами, якi займали передовi пiкети на косi Кронштадт (пiд час служби на Кавказi). Виконував i дипломатичнi доручення: у 1854 i 1855 рр. побував з особливими дорученнями у Великому князiвствi Фiнляндському, у 1862 р. мав вiдрядження в Англiю й Францiю.
Узагалi доля виявилася досить прихильною до Льва Павловича. Адже отримував посади старшого ад'ютанта при черговому генералi Головного морського штабу (1850), виконавця справ у Комiтетi для складання зводу дiючих узаконень (1858), чиновника з особливих доручень 1-го класу при керуючому Морським мiнiстерством (1867), вiце-директора Iнспекторського департаменту (1868), завiдуючого кодифiкацiйними роботами згаданого мiнiстерства (з 1880). Включали й до складу рiзних комiсiй - для перегляду проекту статуту про вiйськово-морський суд та морського статуту, для ревiзiї архiву Морського мiнiстерства, для розподiлу пароплавних пристаней у Санкт-Петербурзi, для збору та обробки статистичної iнформацiї в iмперiї тощо. Навiть цей перелiк дає уявлення, наскiльки широким було коло службових iнтересiв Свєшнiкова.
I свої обов'язки вiн виконував iз притаманними йому ерудицiєю, компетентнiстю, ретельнiстю. Недарма удостоївся бiльше десятка високих нагород: вiд ордена св. Анни 3 ступеня (1852) до вiдзнак короля Данiї, персидського шаха i царського ордена св. Анни 1 ступеня й ордена св. Володимира 2 ступеня.
У 52 роки Лев Павлович отримав звання контр-адмiрала. Будучи одруженим iз дочкою генерал-майора Кладищева, Софiєю Петрiвною, мали синiв Петра (1859 року народження, 5 вересня), Дмитра (1862) i Миколу (1864).
Пiсля виходу у вiдставку вiце-адмiрал Свєшнiков мiг оселитися у своїх родових маєтках у Смоленськiй, Володимирськiй чи Нижегородськiй губернiях, але вiн вибрав маєток синiв - с. Вербу Дубенського повiту Волинської губернiї. Тут i помер 12 травня 1900 року. А поховали його на територiї маєтку сина Петра Львовича в с.Хотинi (тодi теж Дубенського повiту), бiля церкви.
Як же Хотин став маєтком Петра Львовича Свєшнiкова? Вiн закiнчив Санкт-Петербурзький унiверситет, у 1885 р. був призначений дубенським повiтовим предводителем дворянства. З 1887 р. до останнiх днiв - почесний мировий суддя Дубенського округу.
У 1904 р. Петра Львовича назначили головою Волинської губернської управи зi справ земського господарства (Житомир). Але вже наступного року вiн iз власної волi залишив цю посаду - мабуть, за станом здоров'я.
Маєтки у Хотинi i Вербi купив у 1888 р., перше - у якогось Ушакова, друге дiсталося вiд колишнього казанського генерал-губернатора А.Гейнца. У Хотинi мав 1500 десятин землi, у Вербi - 1200. Судячи з усього, Свєшнiков продовжував прикуповувати землi. За даними 1905 року (посвiдчення дубенського повiтового предводителя дворянства), мав у Хотинi 1479 i 1/4 десятини корисної землi, в с.Лопавшому - 207 i 1/2 десятини, в с.Рiдковi - 75 i 1/4 десятини. А пiсля раптової смертi Петра Львовича Свєшнiкова в 1909 р., за вiдомостями про права спадкоємцiв, вiн залишив маєтностi ще й у Полуничному, Боратинi, Добриводi.
Був одружений на дочцi потомственого дворянина Варварi Василiвнi Перелешинiй, яка закiнчила жiночу гiмназiю в Костромi i працювала вихователькою в притулку, а потiм жила деякий час у Петербурзi. Мав дiтей: Софiю, Кирила (батько археолога I.К.Свєшнiкова), а також Iрину, яка померла малолiтньою в Житомирi. Петро Львович похований поряд iз своїм батьком, бiля церкви в с.Хотинi.
Варвара Василiвна пiд час Першої свiтової вiйни евакуювалася до Києва, затим повернулася в Хотин, займалася вихованням i внука Iгоря. Померла в 1947 р.
Ось лише дещо про те, як Свєшнiкови опинилися в Хотинi i чому саме цьому селу судилося стати свого роду дитячою колискою для майбутнього вiдомого вченого. Цi факти, зiбранi Надiєю Мельник, я свого часу опрацював i оприлюднив у районнiй газетi. Заслуги Iгоря Свєшнiкова у дослiдженнi Нацiонально-визвольної вiйни українського народу ХYII столiття увiчненi в меморiальнiй дошцi, вiдкритiй на примiщеннi музею в заповiднику "Поле Берестецької битви".
***
З доктором iсторичних наук Iгорем Кириловичем Свєшнiковим я зустрiчався в Пляшевiй кiлька разiв. Розпитував про розкопки, але iнодi ми просто розмовляв на краєзнавчi теми. Здебiльшого про Радивилiв i Хотин далекої пори його дитинства. В останнiй рiк свого життя вiн часто повертався подумки в тi дорогi йому мiсця. Це пiдтверджують i листи до радивилiвського краєзнавця тодi вже вельми поважного вiку Федора Бортника. Деякi витримки з цих листiв зацитую:
5.05.94 p.
... Петра Дмитровича Шепченка я вперше побачив зимою 1921-го на 1922 рiк, коли моя мати з двома дiтьми втекла з бiльшовицького раю з Києва i прибула на Волинь. В часi нелегального переходу кордону i складної подорожi ми, дiти, заразилися скарлатиною - i я всю зиму прохворiв. Доктор Шепченко лiкував мене. В 1923 - 1924 роках ми з матiр'ю жили у Радивиловi на вул. Кременецькiй у будинку на той час уже покiйного генерала Богдановича. Ось тодi ми майже щодня бували у Шепченкiв, а коли у 1924 p. мати часто у справах виїздила в Дубно чи Луцьк, вона нас залишала у Шепченкiв i ми з сестрою, товаришуючи з пастушкою Iрою, цiлими днями пасли корiв i овець, яких розводила дружина доктора, Зiнаїда Михайлiвна.
Петро Дмитрович, син православного священика, закiнчивши медичний iнститут, осiв у Радивиловi ще до революцiї. Його хутiр складався з 20-ти га землi, двох житлових будинкiв, стодоли, хлiвiв тощо. Це був прекрасний лiкар, дуже шанований не тiльки у Радивиловi, а й у всiх навколишнiх селах. У 1920 p. його арештували i повели на розстрiл. Але мiсцевi євреї, довiдавшись про це, кинулись услiд за катами i вiдбили Петра Дмитровича.
Олена Петрiвна, або як ми її всi називали Лена, була старшою дочкою Петра Дмитровича вiд його першої жiнки - польки, яка рано померла. Лена нам показувала її фотографiї i деякi речi, в тому числi католицькi чотки. Доктор оженився вдруге, з Зiнаїдою Михайлiвною, з якою мав дочку, але вона померла. Петро Дмитрович нiколи не розповiдав нi про першу дружину, нi про другу дочку. Зате Зiнаїда Михайлiвна часто про свою померлу дитину говорила i порiвнювала її характер до характеру Лени (не на користь останньої).
Лена якийсь час училася у Львовi, але середньої освiти не здобула i у 1923 - 1924 рр. жила в Радивиловi. Доглядаючи худобу, менi доводилося не раз бiгати завертати зi шкоди овець, а бiгаючи босим по стернi, я позаганяв собi за шкiру багато трiсочок соломи. Думав, що ця солома почне, як голка, мандрувати по тiлi - i кiнець мiй неминучий. Так менi було себе шкода, так не хотiлося гинути в молодому вiцi, що я по рiзних куточках гiрко плакав. Це зауважила Лена, розпитала про причину i того ж вечора голкою вийняла менi з нiг 40 "скiпок". Тодi менi видавалося, що життя Лени веселе й безжурне. Тепер розумiю, що вона була доволi одинокою. Зiнаїда Михайлiвна вважала, що найважливiше у життi - то праця. Сама багато працювала по господарству i всiх (крiм Петра Дмитровича, який, зрештою, мав свою працю у залiзничному медпунктi бiля станцiї) змушувала постiйно працювати.
Лена любила багато читати. Ще iншою її пристрастю став "Пласт", якому вона вiддавала багато свого вiльного часу... Її захоплення... звернуло на себе увагу польської полiцiї, i десь у 1927 чи 1928-му роцi полiцiя провела у неї обшук. Речей доктора не переглядали, але в кiмнатi Лени все перерили, зокрема фотографiї, листи. Потiм Лена розповiдала, що один лист, який мiг би не сподобатись полiцiї, вiд якогось хлопця зi Львова, вдалося непомiтно сховати за пазуху. Обшук у доктора Шепченка викликав велике обурення серед української iнтелiгенцiї у Радивиловi...
Десь у 1927 чи 1928 p. Лона вийшла замiж за Iвана Микитовича Гончарика - галичанина, колишнього учасника УГА. Вiн, вдається, дiяв на Бродiвщинi, а коли у 1919 p. поляки виловлювали учасникiв УГА, перейшов кордон Волинi i якийсь час переховувався у священика о. Дмитрiя Лозов'юка у с. Хотинi. Гончарик насамперед приїхав у Радивилiв познайомитися з батьками Лени, потiм вони одружились. Ми всi, близькi друзi Шепченкiв, знали, що Iван Микитович хворiв на туберкульоз, а для Петра Дмитровича (який замолоду також хворiв на цю хворобу) це було джерелом постiйного неспокою. Але як прекрасний лiкар Петро Дмитрович не тiльки пiдтримував здоров'я свого зятя, але й довiв його до такого стану, що у 1930-х роках Гончарик виглядав як зовсiм здорова людина. Лише пiсля смертi доктора хвороба, видно, вiдновилася, i Iван Микитович у 1940 p. Помер... Чи по нього приходили перед смертю з НКВС - не знаю. Думаю, що приходили, але вже йому нiчого зробити не могли.
... Iван Микитович був типовим галичанином, який любий i знав лiтературу галицьких українських письменникiв, зокрема I. Франка, якого, здається, знав особисто i портрет якого завжди висiв у його кiмнатi...
Востаннє я його бачив у 1939 p., невдовзi пiсля "визволення". Оскiльки мене i мою родину визволили вiд усього, i дуже ґрунтовно, нам планувався Сибiр, я втiк у Галичину, де ми з жiнкою перебули до 1941 p. (якийсь час на нелегальному становищi). З родиною Шепченкiв i Гончарикiв я знову зустрiвся у серпнi 1941 р., коли Зiнаїда Михайлiвна була обрана головою управи Радивилова, а Лена - головою "Просвiти".
Бiльше я її не бачив, а вiд покiйного Данила Георгiйовича Качурця у 1960-тих роках чув, що вона приїздила у Радивилiв, надiючись на те, що їй буде повернуто хоч частину майна її батька. Але на їхнiй садибi розташувалась МТС, їй у всьому було вiдмовлено... Про родину Шепченкiв i Лену я зберiг теплi, сердечнi спогади. З болем думаю про її трагiчне i загублене нашими "визволителями" життя. З тим бiльшим болем, що й у моїй родинi нараховується 11 душ репресованих, у тому числi мiй батько, розстрiляний у 1920, його сестра (моя тiтка), розстрiляна у Дубенськiй тюрмi в червнi 1941 p...
1.10.94 p.
Є факти, iмена, обличчя, що, покритi мохом i павутинням часу, ще живуть у нашiй пам'ятi, але над кожним з них уже давно поставлений хрест. З бiгом часу кiлькiсть цих хрестiв зростає у геометричнiй пропорцiї i на старостi рокiв людина вже живе на суцiльному великому цвинтарi. Коли iнколи доводиться пройтись по тому цвинтарi, серце стискається вiд жалю за людьми, кого знав, шанував, хто до тебе був добрим i в якiйсь мiрi вплинув на формування твоєї особистостi. Але хрести нiмi, померлих видно, як в iмлi, хоч так хотiлося б їх ще зустрiти, поговорити на рiзнi теми уже з сьогоднiшнiх дозрiлих позицiй... Боляче й коли усвiдомлюєш собi, що, мабуть, ти останнiй, хто ще пам'ятає ту чи iншу людину i що ця, колись близька тобi, з часом i дуже дорога особа уже повнiстю закiнчує своє життя. Бо людина живе доти, доки живе пам'ять про неї, а якщо пiсля твоєї смертi уже нiкому її згадати, то вона остаточно помре...
Нiколи не думав, що менi ще доведеться побачити (хоч i на фотографiї) Петра Дмитровича Шепченка, Зiнаїду Михайлiвну, Лену, а також Дмитра Лукича Отченаша. Натомiсть Iвана Микитовича Гончарика я нiяк на цiй фотографiї не можу впiзнати...
Коли ми жили в Радивиловi в будинку Богдановичiв, Дмитро Лукич був майже щоденним у нас гостем. Вiн тодi жив у Шепченкiв i займався пасiчництвом. Моя мати i Ганна Iванiвна (пiзнiше дружина Д.Г. Качурця) також захопились бджiльництвом i пройшли в Отченаша повний курс пасiчництва, а вiн їм влаштовував навiть справжнi iспити, до яких вони готувались поважно з рекомендованих Отченашем книжок...
У 20-тих роках у Шепченкiв жив також Степан Пантелеймонович Усок, колишнiй петлюрiвець, родом з Чернiгiвської губернiї. Вiн доглядав худобу i взагалi допомагав у господарствi. Потiм вiн переїхав у с. Хотин, а у 30-их роках - у с. Лопавша бiля Демидiвки. Це була дуже хороша i чесна людина, хоч i доволi великий дивак. В Хотинi i Лопавшi вiн служив чимсь на зразок управителя маєтком моєї тiтки С.I. Бiлiмової...
Ганна Iванiвна, уроджена Вохрушина, здається, у Полтавi закiнчила гiмназiю. Вона була дочкою власника великої фабрики сiльськогосподарських машин i доволi простої малоосвiченої полтавчанки. Якийсь час пiсля закiнчення гiмназiї працювала в канцелярiї фабрики свого батька. Потiм жила у Петербурзi у родичiв батька... В час Першої свiтової вiйни стала працювати сестрою милосердя, а потiм опинилась у петлюрiвських вiйськах. Там вийшла замiж за друга С. Петлюри (також сина священика) Iону Черняховського i разом з ним i вiйськами Петлюри перейшла польський кордон v Мельницi-Подiльськiй, а потiм опинилася у Львовi. Черняховський був на фронтi отруєний газами i помер у Львовi, а Ганна Iванiвна заробляла на життя шиттям (взагалi вона багато дечого вмiла робити i мала певнi художнi здiбностi).
Восени 1921 року, коли по дорозi з Києва на Волинь ми з сестрою захворiли на скарлатину, моя тiтка С. П. Бiлiмова намовила Ганну Iванiвну приїхати у с. Хотин для догляду за хворими дiтьми. Сестра дужо легко перенесла свою хворобу, а я прохворiв цiлу зиму. Ось тодi до мене привозили Петра Дмитровича. Мене доглядала моя мама, колишня студентка IV-го курсу Київського медiнституту, i для Ганни Iванiвни, по сутi, роботи не було. Але вона залишилась у Хотинi i подружилася з моєю мамою. У 1922 p. ... Ганна Iванiвна переїхала у Радивилiв, де стала працювати медсестрою у лiкарнi, заснованiй Мойсеєм Месом-Гiнсбургом. Вiд'їжджаючи, вона менi подарувала польову сумку, погони i остроги (шпори) петлюрiвського офiцера (усе це пропало в 1939 p. у Хотинi). Вiдтодi мама з сестрою i мною стала приїздити до Радивилова i ми не раз доволi довго мешкали у Ганни Iванiвни у лiкарнi.
З цiєю установою у мене зв'язано багато спогадiв. Ганна Iванiвна жила в однiй кiмнатi ще з однiєю медсестрою - Таїсiєю Iванiвною. Постiйними гостями у них бували Вiльямс (молодший), вчитель з Бiлгородки коло Кременця, i ще декiлька осiб... У 1923 p. Таїсiя Iванiвна вийшла замiж за цього вчителя. Шлюб вони брали у церквi бiля вокзалу, i старенький о. Iван дав їм цей шлюб, а я попереду молодих нiс iкону... У лiкарнi було велике весiлля, на якому зiбралися численнi представники радивилiвської iнтелiгенцiї, в тому числi й родина Шепченкiв, а Петро Дмитрович викликав загальне пожвавлення, бо танцював з моєю сестрою, яка в той час мала 7 рокiв. На другий день усi гостi сфотографувалися, але ця велика фотографiя пропала в нас у 1939 p.
Петро Дмитрович частенько заходив у лiкарню, але йому з його комплекцiєю було важко пiднятися на другий поверх у кiмнату О. Ф. Романової (головного лiкаря. - В.Я.), вiн сiдав на лавочцi i гукав до О. Ф.: "Прошу о снисхождении". Вона виходила - i вони довго балакали у дворi лiкарнi. Ми з сестрою бавилися в кiмнатi Олександри Федорiвни.
... Багато прiзвищ радивилiвських жителiв плутається у пам'ятi, але зупинюся на тих, кого знав ближче. Наприклад, радивилiвськi євреї - це ж цiла поема. Гальберштат, Меси, Дубчак, Пороховник, Рейф, Неймарк, Кесельмани Iцко i Гершко та вся родина Гершка, який тримав у своїх руках торгiвлю збiжжям з Хотином. На питання: "Гершку, як пшениця?" - вiн незмiнно вiдповiдав: "Слябо". На питання: "Гершку, чому ви буваєте в селi i не заходите?" - вiн вiдповiдав: "Я боюсь за вашi собаки". З кожним iз них зв'язанi певнi спогади, а потiм - важкi спогади перiоду нiмецької окупацiї, коли весь цей патрiархальний лад i його представники перестали iснувати. Зокрема, важкi спогади у мене зв'язанi з сином Гершка Хаскелем, дочкою Iцка Гiсею i з родиною Левiтанiв - усi вони загинули в Хотинi...
... Зiнаїда Михайлiвна Шепченко у 1941 p. була обрана головою мiста, тобто була мером. У серпнi 1941 p. вона менi дала посвiдку на проїзд за родиною у Глинянський район Львiвської областi. Мабуть, я помилився, коли писав, що П. Д. Шепченка хотiли розстрiляти будьонiвцi. Це були таращанцi, якi багатьох розстрiляли... Тiльки не кажiть, то будьонiвцi нiкого не розстрiлювали: у Сестрятинi кiлькох забили, у Хотинi також двох або трьох, в тому числi колишнього винокура Скальберга Федора Федоровича - естонця чи латвiйця.
(Витримки з листiв I.Свєшнiкова у набагато бiльшому обсязi були надрукованi в газетi "Прапор перемоги" /Радивилiв/ за 1, 4, 8, 11, 15, 18 лютого 1995 р.).
Листи в Радивилiв
... З Iгорем Кириловичем Свєшнiковим я зустрiчався в селi Пляшевiй на Рiвненщинi кiлька разiв. Улiтку 1984 року вперше брав у нього iнтерв'ю для газети, затим надiслав текст до Львова для вiзування. У листi вiн зазначав:
... 'Повертаю Вам рукопис з незначними виправленнями, в яких Ви, звичайно, розберетесь. Суттєвих зауважень не маю, лише менi завжди стає якось дуже нiяково, коли хтось до мого прiзвища додає такi епiтети, як 'вчений', 'вiдомий вчений' i т.д. Чи не можна було б якось цього уникнути? Я - науковий спiвробiтник, науковець, а слово 'вчений' - занадто високе звання. Зрештою, залишаю це на Ваш розсуд.
... На останнiй сторiнцi дописав декiлька рядкiв iнформацiї про Звенигород, про який Ви згадали в текстi. Дiло в тому, що саме я 31 рiк тому вперше розпочав дослiдження давньоруського Звенигорода (в 1953 р.) - колишньої столицi однойменного удiльного князiвства. Я також виявив у 1982 р. цей пригород з залишками дерев'яного будiвництва ХII ст. Не розглядайте цих рядкiв як прояв моєї хворобливої амбiцiї: менi iнколи доводиться вiдстоювати перед рiзними недоброзичливими людьми моє авторство на це вiдкриття. Якщо дописаних мною рядкiв через обмежений розмiр статтi у районнiй газетi вмiстити не можна, знiмiть взагалi згадку про Звенигород'.
Прохання Iгоря Кириловича я виконав, про Звенигород згадав у запропонованому ним варiантi. Далi в листi йшлося вже не про археологiю:
... 'В розмовi тут, на 'Козацьких могилах', Ви сказали, що з Червоноармiйського району знаєте лише двох докторiв наук - мене i ще когось iз Козина. Хочу Вам нагадати про вихiдця з с.Ситного, доктора наук Василя Григоровича Калiщука (професор Львiвського лiсотехнiчного iнституту) та доцента Львiвського полiтехнiчного iнституту, кандидата наук, вихiдця iз Козина Петровського Валентина Андрiйовича. Якщо подумати, то напевно ще можна буде когось назвати, принаймнi кандидатiв наук з того ж Червоноармiйська та з Крупця'.
... Я раз у раз при зустрiчах розпитував I.Сєшнiкова про розкопки, але iнодi ми просто розмовляв на краєзнавчi теми. Здебiльшого про Радивилiв i Хотин далекої пори його дитинства. В останнi роки свого життя вiн часто повертався подумки в тi дорогi йому мiсця. Це пiдтверджують i листи до радивилiвського краєзнавця Федора Бортника, якому тодi було вже поза вiсiмдесят. Деякi з цих листiв я опублiкував у своїй краєзнавчiй книжцi 'Радивилiв' (Рiвне, 'Волинськi обереги', 2004), нинi в бiльш повному виглядi подаю нижче, з несуттєвими скороченнями.
... 5.05.94 р.
... ...Петра Дмитровича Шепченка я вперше побачив зимою 1921го на 1922 рiк, коли моя мати з двома дiтьми втекла з бiльшовицького раю з Києва i прибула на Волинь. В часi нелегального переходу кордону i складної подорожi ми, дiти, заразилися скарлатиною - i я всю зиму прохворiв. Доктор Шепченко лiкував мене. В 1923 - 1924 роках ми з матiр'ю жили у Радивиловi на вул. Кременецькiй у будинку на той час уже покiйного генерала Богдановича. Ось тодi ми майже щодня бували у Шепченкiв, а коли у 1924 p. мати часто у справах виїздила в Дубно чи Луцьк, вона нас залишала у Шепченкiв, i ми з сестрою, товаришуючи з пастушкою Iрою, цiлими днями пасли корiв i овець, яких розводила дружина доктора, Зiнаїда Михайлiвна.
... Петро Дмитрович, син православного священика, закiнчивши медичний iнститут, осiв у Радивиловi ще до революцiї. Його хутiр складався з 20-ти га землi, двох житлових будинкiв, стодоли, хлiвiв тощо. Це був прекрасний лiкар, дуже шанований не тiльки у Радивиловi, а й у всiх навколишнiх селах. У 1920 p. його арештували i повели на розстрiл. Але мiсцевi євреї, довiдавшись про це, кинулись услiд за катами i вiдбили Петра Дмитровича. Та вiн на деякий час дiстав нервовий шок i почав думати про самогубство. Вiзьме, бувало, мотуза, йде до стодоли i дивиться, де краще той мотуз закинути. Зiнаїдi Михайлiвнi доводилось його постiйно пильнувати. Про його велику популярнiсть свiдчить факт: одного разу у Радивиловi проходив збiр грошей на пам'ятник Т. Шевченковi (не знаю, чи в Каневi, чи деiнде). Знайомий єврей, зустрiвши Петра Дмитровича на вулицi, сказав йому: 'Приходили збирати грошi вам на пам'ятник. Але мене саме вдома не було. Вiзьмiть, прошу, i вiд мене грошi вам на пам'ятник'.
... Олена Петрiвна, або як ми її всi називали Лена, була старшою дочкою Петра Дмитровича вiд його першої жiнки - польки, яка рано померла. Лена нам показувала її фотографiї i деякi речi, в тому числi католицькi чотки. Доктор оженився вдруге, з Зiнаїдою Михайлiвною, з якою мав дочку, але вона померла.
... Петро Дмитрович нiколи не розповiдав нi про першу дружину, нi про другу дочку. Зате Зiнаїда Михайлiвна часто про свою померлу дитину говорила i порiвнювала її характер до характеру Лени (не на користь останньої).
... Лена якийсь час училася у Львовi, але середньої освiти не здобула i у 1923 - 1924 рр. жила в Радивиловi. Доглядаючи худобу, менi доводилося не раз бiгати завертати зi шкоди овець, а бiгаючи босим по стернi, я позаганяв собi за шкiру багато трiсочок соломи. Думав, що ця солома почне, як голка, мандрувати по тiлi - i кiнець мiй неминучий. Так менi було себе шкода, так не хотiлося гинути в молодому вiцi, що я по рiзних куточках гiрко плакав. Це зауважила Лена, розпитала про причину i того ж вечора голкою вийняла менi з нiг 40 "скiпок". Тодi менi видавалося, що життя Лени веселе й безжурне. Тепер розумiю, що вона була доволi одинокою. Зiнаїда Михайлiвна вважала, що найважливiше у життi - то праця. Сама багато працювала по господарству i всiх (крiм Петра Дмитровича, який, зрештою, мав свою працю у залiзничному медпунктi бiля станцiї) змушувала постiйно працювати.
... Лена любила багато читати. Вона iнколи брала книжку, йшла на невеликий, але глибокий ставок на їхнiй дiлянцi, залазила на похилу вербу i читала. Одного разу впала у воду вниз головою i ледве не втопилася.
... Ще iншою її пристрастю став "Пласт", якому вона вiддавала багато свого вiльного часу... Пам'ятаю, як у 1924 p. хлопцi з 'Пласту' подарували їй великий складний кишеньковий нiж та загальний зошит, на чорнiй оправi якого вирiзали великий тризуб. Демонструючи цей нiж моїй мамi, Лена сказала: 'А ось нiж, щоби рiзати ворогiв'. Її захоплення звернуло на себе увагу польської полiцiї, i десь у 1927 чи 1928-му роцi полiцiя провела у неї обшук. Речей доктора не переглядали, але в кiмнатi Лени все перерили, зокрема фотографiї, листи. Потiм Лена розповiдала, що один лист, який мiг би не сподобатись полiцiї, вiд якогось хлопця зi Львова, вдалося непомiтно сховати за пазуху. Обшук у доктора Шепченка викликав велике обурення серед української iнтелiгенцiї у Радивиловi. Може, тому бiльше обшукiв у Шепченкiв не було, тим бiльше, що нiяких 'ворожих' доказiв полiцiя не знайшла.
... Десь у 1927 чи 1928 p. Лена вийшла замiж за Iвана Микитовича Гончарика - галичанина, колишнього учасника УГА. Вiн, здається, дiяв на Бродiвщинi, а коли у 1919 p. поляки виловлювали учасникiв УГА, перейшов кордон Волинi i якийсь час переховувався у священика о. Дмитрiя Лозов'юка у с. Хотинi. Гончарик приїхав у Радивилiв познайомитися з батьками Лени, потiм вони одружились. Ми всi, близькi друзi Шепченкiв, знали, що Iван Микитович хворiв на туберкульоз, а для Петра Дмитровича (який замолоду також хворiв на цю хворобу) це було джерелом постiйного неспокою. Але як прекрасний лiкар Петро Дмитрович не тiльки пiдтримував здоров'я свого зятя, але й довiв його до такого стану, що у 1930-х роках Гончарик виглядав як зовсiм здорова людина. Лише пiсля смертi доктора хвороба, видно, вiдновилася, i Iван Микитович у 1940 p. помер. Нiчого таємничого в його смертi не було, це був результат хвороби. Так менi казала Лена уже пiд час нiмецької окупацiї. Чи по нього приходили перед смертю з НКВС - не знаю. Думаю, що приходили, але вже йому нiчого зробити не могли.
Д
... есь через рiк пiсля весiлля у Гончарикiв народилася дочка Оленка (або, як її назвала Зiнаїда Михайлiвна, Ляка). Моя мама була кумою, а я був присутнiй на цих хрестинах. Потiм народився син Юрко, i Шепченки, i Гончарики всiєю родиною бували у нас в Хотинi, а ми, буваючи в Радивиловi, обов'язково заїжджали до них. У Шепченкiв була велика бiблiотека художньої лiтератури, i там я вперше познайомився з дитячою, а згодом з класичною лiтературою українських, росiйських, iталiйських, англiйських письменникiв. Зiнаїда Михайлiвна охоче позичала книжки, записуючи завжди у спецiальний зошит, що кому дала.
... Iван Микитович був типовим галичанином, який любив i знав лiтературу галицьких українських письменникiв, зокрема I. Франка, якого, здається, знав особисто i портрет якого завжди висiв у його кiмнатi. Як бiльшiсть галичан, вiн любив розповiсти якийсь не зовсiм пристойний, часто мало дотепний анекдот, що сприймався батьками мовчанкою, але Лена в той час дивилася на нього закоханими очима. Востаннє я його бачив у 1939 p., невдовзi пiсля "визволення". Оскiльки мене i мою родину визволили вiд усього, i дуже ґрунтовно, нам планувався Сибiр, я втiк у Галичину, де ми з жiнкою перебули до 1941 p. (якийсь час на нелегальному становищi). З родиною Шепченкiв i Гончарикiв я знову зустрiвся у серпнi 1941 р., коли Зiнаїда Михайлiвна була обрана головою управи Радивилова, а Лена - головою "Просвiти". Потiм ще декiлька разiв бував у них у 1942 р. Лена у той час займалася торговельними справами: користуючись хорошим знайомством з нiмецьким офiцером, який жив у них на квартирi, вона часто бувала в Бродах, iнколи й у Львовi, щось купувала, щось привозила. Бiльше я її не бачив, а вiд покiйного Данила Георгiйовича Качурця у 1960-тих роках чув, що вона приїздила у Радивилiв, надiючись на те, що їй буде повернуто хоч частину майна її батька. Але на їхнiй садибi розташувалась МТС, їй у всьому було вiдмовлено... Про родину Шепченкiв i Лену я зберiг теплi, сердечнi спогади. З болем думаю про її трагiчне i загублене нашими "визволителями" життя. З тим бiльшим болем, що й у моїй родинi нараховується 11 душ репресованих, у тому числi мiй батько, розстрiляний у 1920, його сестра (моя тiтка), розстрiляна у Дубенськiй тюрмi в червнi 1941 p., її дочка, вивезена в Казахстан з двома малими дiтьми, моя рiдна сестра, яка пiсля арешту у Львовi в 1950 р. вiдбула 10 рокiв сталiнських таборiв за приналежнiсть до ОУН-УПА i яка, повернувшись iз того пекла зовсiм хворою, померла у 1984 роцi.
... Здавалось би, досить тих жертв. Виявляється - нi. Працював я в Iнститутi українознавства (колишнiй Iнститут суспiльних наук) Академiї наук. Не дармував, мав кращi вiд iнших наслiдки, якi, включаючи мою книжку про Берестецьку битву, не подобались колишнiм комунiстам, перефарбованим тепер на нацiоналiстiв. А коли хтось пустив чутку, що я був в УПА (я дiйсно в 1943 - 1944 pp. працював у шкiльництвi УПА), це було зустрiнуто зi звiрячою ненавистю до мене, i мене досить рiзко й офiцiйно звiльнили з працi, мотивуючи вiдсутнiстю грошей на мою зарплату на пiвставки, хоч я не закiнчив дуже важливих розкопок лiтописного Звенигорода пiд Львовом.
... 1.10.94 p.
... Є факти, iмена, обличчя, що, покритi мохом i павутинням часу, ще живуть у нашiй пам'ятi, але над кожним з них уже давно поставлений хрест. З бiгом часу кiлькiсть цих хрестiв зростає у геометричнiй пропорцiї, i на старостi рокiв людина вже живе на суцiльному великому цвинтарi. Коли iнколи доводиться пройтись по тому цвинтарi, серце стискається вiд жалю за людьми, кого знав, шанував, хто до тебе був добрим i в якiйсь мiрi вплинув на формування твоєї особистостi. Але хрести нiмi, померлих видно, як в iмлi, хоч так хотiлося б їх ще зустрiти, поговорити на рiзнi теми уже з сьогоднiшнiх дозрiлих позицiй... Боляче й коли усвiдомлюєш собi, що, мабуть, ти останнiй, хто ще пам'ятає ту чи iншу людину i що ця, колись близька тобi, з часом i дуже дорога особа уже повнiстю закiнчує своє життя. Бо людина живе доти, доки живе пам'ять про неї, а якщо пiсля твоєї смертi уже нiкому її згадати, то вона остаточно помре. Але є ще хтось, хто пам'ятає цих людей мого дитинства! Нiколи не думав, що менi ще доведеться побачити (хоч i на фотографiї) Петра Дмитровича Шепченка, Зiнаїду Михайлiвну, Лену, а також Дмитра Лукича Отченаша. Натомiсть Iвана Микитовича Гончарика я нiяк на цiй фотографiї не можу впiзнати - у моїй пам'ятi вiн закарбувався якось iнакше.
... Коли ми жили в Радивиловi в будинку Богдановичiв, Дмитро Лукич був майже щоденним у нас гостем. Вiн тодi жив у Шепченкiв i займався пасiчництвом. Моя мати i Ганна Iванiвна (пiзнiше дружина Д.Г. Качурця) також захопились бджiльництвом i пройшли в Отченаша повний курс пасiчництва, а вiн їм влаштовував навiть справжнi iспити, до яких вони готувались поважно з рекомендованих Отченашем книжок. Залучили i мене до цiєї справи. Я постiйно бiгав до Дмитра Лукича, допомагав йому на пасiцi i менi дуже .хотiлося пройти повний курс помiчника пасiчника. Я оволодiв навиками користування сiткою, димарем, штучною вощиною, рiзними ножами, знав типи вуликiв (Дадана, Левицького) i все запитував Дмитра Лукича, коли я вже буду помiчником пасiчника? Врештi, вiн менi сказав, що я оволодiв усiма потрiбними знаннями i що можу себе вважати справжнiм помiчником пасiчника. Мене кусали бджоли, я ходив опухлий, але це не вiдбивало моєї охоти. Одного разу Петро Дмитрович, вертаючись з роботи, заїхав до нас на Кременецьку. Побачивши, що в мене опухи пiд очима, захвилювався - чому, мовляв, мати нiчого не робить: у хлопця хворi нирки. Заспокоївся, коли довiдався, що це - бджоли. На Опарипсах в Отченаша була нiби його власна хата. Одного разу ми з ним туди ходили.
... У 20-тих роках у Шепченкiв жив також Степан Пантелеймонович Усок, колишнiй петлюрiвець, родом з Чернiгiвської губернiї. Вiн доглядав худобу i взагалi допомагав у господарствi. Потiм вiн переїхав у с. Хотин, а у 30их роках - у с. Лопавша бiля Демидiвки. Це була дуже хороша i чесна людина, хоч i доволi великий дивак. В Хотинi i Лопавшi вiн служив чимсь на зразок управителя маєтком моєї тiтки С.Бiльмової, а пiд час нiмецької окупацiї - у зорганiзованому там нiмцями так званому штацсгутi. У 1960-их роках я його зустрiчав два рази чи три у Лопавшi, потiм племiнники його забрали на батькiвщину вже зовсiм немiчного, де вiн коло 1970 року помер.
Ганна Iванiвна, уроджена Вохрушина, здається, у Полтавi закiнчила гiмназiю. Вона була дочкою власника великої фабрики сiльськогосподарських машин i доволi простої малоосвiченої полтавчанки.
... Якийсь час пiсля закiнчення гiмназiї працювала в канцелярiї фабрики свого батька. Потiм жила у Петербурзi у родичiв батька. Мала, здається, двох братiв i сестру. В час Першої свiтової вiйни стала працювати сестрою милосердя, а потiм опинилась у петлюрiвських вiйськах. Там вийшла замiж за друга С. Петлюри (також сина священика) Iону Черняховського i разом з ним i вiйськами Петлюри перейшла польський кордон v Мельницi-Подiльськiй, а потiм опинилася у Львовi. Черняховський був на фронтi отруєний газами i помер у Львовi, а Ганна Iванiвна заробляла на життя шиттям (взагалi вона багато дечого вмiла робити i мала певнi художнi здiбностi).
Восени 1921 року, коли по дорозi з Києва на Волинь ми з сестрою захворiли на скарлатину, моя тiтка С.Бiлiмова намовила Ганну Iванiвну приїхати у с. Хотин для догляду за хворими дiтьми. Сестра дуже легко перенесла свою хворобу, а я прохворiв цiлу зиму. Ось тодi до мене привозили Петра Дмитровича. Мене доглядала моя мама, колишня студентка IV-го курсу Київського медiнституту, i для Ганни Iванiвни, по сутi, роботи не було. Але вона залишилась у Хотинi i подружилася з моєю мамою. У 1922 p. через дуже важкий характер моєї тiтки (у 1941 p. вона була розстрiляна енкаведистами у Дубенськiй тюрмi в нiч, коли нiмцi зайняли Дубно) i доволi складну атмосферу, яку створювала у Хотинi родина тiтки, Ганна Iванiвна переїхала у Радивилiв, де стала працювати медсестрою у лiкарнi, заснованiй Мойсеєм Месом-Гiнсбургом. Вiд'їжджаючи, вона менi подарувала польову сумку, погони i остроги (шпори) петлюрiвського офiцера (усе це пропало в 1939 p. у Хотинi). Вiдтодi мама з сестрою i мною стала приїздити до Радивилова, i ми не раз доволi довго мешкали у Ганни Iванiвни у лiкарнi.
... З цiєю установою у мене зв'язано багато спогадiв. Ганна Iванiвна жила в однiй кiмнатi ще з однiєю медсестрою - Таїсiєю Iванiвною. Постiйними гостями у них бували Вiльямс (молодший), вчитель з Бiлгородки коло Кременця, i ще декiлька осiб, прiзвищ яких не пам'ятаю. У 1923 p. Таїсiя Iванiвна вийшла замiж за цього вчителя. Шлюб вони брали у церквi бiля вокзалу, i старенький о. Iван дав їм цей шлюб, а я попереду молодих нiс iкону. (Пам'ятаю дочку о. Iвана - здається, Неонiлу, яка у 1930-их роках кинулася пiд поїзд). У лiкарнi було велике весiлля, на якому зiбралися численнi представники радивилiвської iнтелiгенцiї, в тому числi й родина Шепченкiв, а Петро Дмитрович викликав загальне пожвавлення, бо танцював з моєю сестрою, яка в той час мала 7 рокiв. На другий день усi гостi сфотографувалися, але ця велика фотографiя пропала в нас у 1939 p.
Головним лiкарем була у той час Олександра Федорiвна Романова, сестроюгосподаркою - Ганна Йосипiвна Цайцт. Остання, незважаючи на своє нiмецьке (єврейське?) прiзвище, була дуже побожною православною.
... До неї часто заходив Косик (чи Косiк) з Крупця, який хотiв з нею оженитися, але до шлюбу не дiйшло. Петро Дмитрович частенько заходив у лiкарню, але йому з його комплекцiєю було важко пiднятися на другий поверх у кiмнату О.Ф.Романової, вiн сiдав на лавочцi i гукав до О. Ф.: "Прошу о снисхождении". Вона виходила - i вони довго балакали у дворi лiкарнi. Ми з сестрою бавилися в кiмнатi Олександри Федорiвни.
... Коли ж головним лiкарем було призначено Зайончковського, вiн швидко порозганяв усi цi не польськi кадри. Романова дiстала посаду в Острожцi бiля Млинова, пiсля вiйни жила у Львовi, де купила половину невеличкого будинку i куди спровадила свою сестру. У 1971 p. померла вiд раку шлунка у Львовi. Я з мамою частенько у неї бували, були i на її похоронi. Цайцт пiсля вiйни жила у Кременцi, де я кiлька разiв у неї бував. Потiм чув, що вона померла. Ганна Iванiвна залишилась безробiтною i знову заробляла на життя шиттям. Коли ми жили у Богдановичiв, вона щоденно бувала у нас. Жила вона у Маркопольських, i ми з сестрою постiйно бували в неї, зокрема, коли мати виїздила у справах у Дубно чи Рiвне. У 1924 р. Ганна Iванiвна вийшла замiж за Данила Георгiйовича Качурця i переїхала в його малий будиночок на вул. Польовiй.
... Сестра Ганни Iванiвни була жiнкою лiкаря Новiцького i разом з ним також була в петлюрiвськiй армiї, поки її чоловiк жив у Здолбуновi. Це була дуже хвора на туберкульоз особа. Ще працюючи у лiкарнi, Ганна Iванiвна влаштувала сестру, як хвору, v лiкарню, але вона незабаром померла, залишивши двоє дiтей. Дiвчинку Аллу Ганна Iванiвна взяла до себе. Алла жила з нею i на Польовiй, а коли вони приїздили до нас у Хотин (це бувало доволi часто, вони якось прожили у нас усю зиму), Ганна Iванiвна брала з собою й Аллу. Iнколи приїздив i Данило Георгiйович.
Десь, мабуть, у 1927 р. у Качурцiв народилася дочка Олеся, а мати моя була кумою. Потiм батько Алли взяв її до себе у Здолбунiв. Алла не раз приїздила до тiтки у Радивилiв i якийсь час вони гостювали у нас в Хотинi. Потiм Ганна Iванiвна розiйшлася з Данилом Георгiйовичем, жила якийсь час у нас, затим стала працювати в Турковичах господинею у дрiбного землевласника Павловича, а напередоднi вiйни виїхала десь у Польщу. Як менi розповiдав Данило Георгiйович, якого я вiдшукав у Радивиловi в 1960-тих роках, пiд час нiмецької окупацiї Ганна Iванiвна з дочкою вирiшила поїхати на рiдну Полтавщину. Але це десь було вже пiд кiнець вiйни, поїзд потрапив пiд налiт лiтакiв, i в панiцi Ганна Iванiвна загубила Олеську. Пiсля довгих пошукiв дитина через тиждень або й бiльше знайшлася, i вони вернулися у Польщу. Бiльше я про неї не чув. А Данило Георгiйович приїздив до моєї мами у Львiв, вони довго балакали, згадували минуле. Потiм, уже коли я працював на розкопках на Козацьких Могилах, почув, що Данило Георгiйович помер.
... Попiскулових я знав, але знайомий з ними не був. Знав ще Маркопольських, Гакена, Градеця, Гаврилюкiв (з дочкою Гаврилюка Вiрою ми бавились, коли жили у Богдановичiв). У Богдановичiв часто гостем у нас був нiбито колишнiй полковник петлюрiвської армiї Боровий. Дуже добре його пам'ятаю.
... Багато прiзвищ радивилiвських жителiв плутається у пам'ятi, але зупинюся на тих, кого знав ближче. Наприклад, радивилiвськi євреї - це ж цiла поема. Гальберштат, Меси, Дубчак, Пороховник, Рейф, Неймарк, Кесельмани Iцко i Гершко та вся родина Гершка, який тримав у своїх руках торгiвлю збiжжям з Хотином. На питання: "Гершку, як пшениця?" - вiн незмiнно вiдповiдав: "Слябо". На питання: "Гершку, чому ви буваєте в селi i не заходите?" - вiн вiдповiдав: "Я боюсь за вашi собаки". З кожним iз них зв'язанi певнi спогади, а потiм - важкi спогади перiоду нiмецької окупацiї, коли весь цей патрiархальний лад i його представники перестали iснувати. Зокрема, важкi спогади у мене зв'язанi з сином Гершка Хаскелем, дочкою Iцка Гiсею i з родиною Левiтанiв - усi вони загинули в Хотинi.
... Окрема сторiнка iсторiї Радивилова пов'язана з iснуванням там до Першої свiтової вiйни митницi. Це був час розквiту мiстечка, його великої популярностi. Недаремне М.Гоголь у своїх 'Мертвих душах" пише, що Чичиков мрiє бути начальником радивилiвської митницi, а Лєсков, описуючи, мабуть, Радивилiв i його рабина, яскраво змальовує картину єврейської побожностi, що переплiталась iз заняттям контрабандою. Радивилiв, як мiстечко контрабандистiв, чиновникiв, прикордонникiв (званих 'корчевная стража'), донських козакiв, жило тодi бурхливим життям. Польська влада, певна рiч, лiквiдувала митницю, люди, якi її обслуговували, стали безробiтними. Окремi з них знайшли притулок у Хотинi - Микола Аврамович Жижкевич, Антiн Яремко, Михайло Лотишев, Микола Фадейович Полiщук.
... Зiнаїда Михайлiвна Шепченко у 1941 p. Була обрана головою мiста, тобто була мером. У серпнi 1941 p. вона менi дала посвiдку на проїзд за родиною у Глинянський район Львiвської областi. Мабуть, я помилився, коли писав, що П. Д. Шепченка хотiли розстрiляти будьонiвцi. Це були таращанцi, якi багатьох розстрiляли. А польського ксьондза не розстрiляли, а пiдступно забили. Пам'ятаю, як наступний польський ксьондз Топольницький у моїй присутностi розповiдав про цю подiю: бiльшовики прийшли до ксьондза нiбито з обшуком. Звернули увагу, що фiранка висiла на телефонному проводi, i вчепилися до нього: де телефон i кому вiн по ньому передає данi? Казали йому йти попереду i в однiй з кiмнат вбили йому багнет v спину, посадили мертвого на крiсло i пiшли. Тiльки не кажiть, що будьонiвцi нiкого не розстрiлювали: у Сестрятинi кiлькох забили, у Хотинi також двох або трьох, в тому числi колишнього винокура Скальберга Федора Федоровича - естонця чи латвiйця.
А тепер трохи про мою дорогу вчительку Катерину Георгiївну Бертенсон. Вона народилася в 1862 p. десь на Подiллi. Мати була польською шляхтянкою, а батько - вiйськовим лiкарем. Вiн походив з єврейської вихрещеної родини, а його брат був лейб-медиком царя Олександра III (а може, ще й Олександра II?), вiн, мiж iншим, лiкував перед смертю вiд холери композитора II. I. Чайковського, але, зрозумiло, нiчого не мiг уже зробити.
... Батько Катерини Георгiївни взяв шлюб з її матiр'ю у польському костьолi, причому вiнчався у польському кунтушi. Через деякий час шлюб був уневажнений. Катерина Георгiївна розповiдала, що шлюб уневажнено через те, що вiн як православний не мав права одружуватися в костьолi. Моя ж родина пiдозрювала, що вiн взагалi ще на той час не був охрещеним. Катерину Георгiївну охрестили у католицькому костьолi i дали їй два iменi - Катерина i Габрiєль. Мати через деякий час померла, i дитина виховувалася у бабцi. Батько ж служив в армiї. Вiн брав участь у росiйсько-турецькiй вiйнi i, коли росiйськi вiйська стояли на передмiстi Константинополя, а турки всiх, крiм росiйських офiцерiв, пропускали у Стамбул, побував у цивiльному одязi в Стамбулi, був i в соборi св. Софiї (Айа Софiя). Турки тодi продавали туристам як сувенiри кусочки видертої iз стiн мозаїки (смальти), якою iмператор Юстинiан прикрасив собор. Цi фрагменти мозаїки Катерина Георгiївна потiм подарувала менi, але усе це пропало в Хотинi у 1939 p. Коли я був у 1961 p. в Айа Софiя, турки вже мозаїкою не торгували, собор був перетворений на музей, але мусульманська проповiдниця i зелений прапор пророка нагадували про його минуле призначення - як мусульманської мечетi, а по стiнах висiли тексти з Корану.
... Завдяки зв'язкам дядька Катерина Георгiївна була прийнята в Iнститут благородних дiвиць у Смольному, який успiшно закiнчила. Звiдси її прекраснi знання мов. З католицької вiри її було переведено у православну, але потiм вона повернулась у католицтво, яке, втiм, її не задовольнило, тож перейшла у протестантизм, перепробувавши рiзнi його течiї. У молодостi вона була народницею ('ходила у народ'), але розчарувалась i в цьому, бо не могла з народом знайти спiльної мови - народ її не розумiв. Протягом усього свого життя Катерина Георгiївна шукала правди i шукала Бога. Заробляла уроками iноземних мов, але за кордоном була лише раз - у Швейцарiї. Ця поїздка пов'язана з якоюсь романтичною iсторiєю.
... У раннiй молодостi Катерина Георгiївна дуже подружилася з моєю бабцею ще до того, як та вийшла за мого дiда. Ця дружба у них тривала цiле життя, хоч вони були зовсiм рiзними людьми. Я пам'ятаю Катерину Георгiївну досi, з 1919 - 1920 pp., коли ми жили у Києвi, а Катерина Георгiївна постiйно бувала у нас, а в час вiдсутностi моєї матерi доглядала нас iз сестрою. У 1921 p. ми нелегально приїхали з Києва у Хотин, а Катерина Георгiївна залишилась у Києвi. У 1926 чи 1927 p. моя бабця запросила її до себе. Для приїзду треба було мати у Польщi когось iз родичiв. Отже, С. С. Вiкторовський зголосився як племiнник Катерини Георгiївни, i на пiдставi цього вона приїхала у Хотин. Вiдразу ж почала нас (мою сестру, сина хотинського священика Iгоря Лозов'юка i мене) вчити французької мови. Вчила вона легко, цiкаво, не раз бавлячись iз нами. Ми швидко оволодiли розмовною мовою, розмовляли мiж собою лише пофранцузьки, i до сьогоднiшнього дня, не поглиблюючи вже нiколи цих знань, я володiю мовою, хоч користуватися нею доводиться хiба на мiжнародних науковим конгресах. У 1928 p. Катерина Георгiївна виїхала у Радивилiв, де замешкала у Качурцiв, а потiм - у Львiв. Тут завела знайомства з протестантамименонiтами i давала уроки iноземних мов. Кiлька разiв приїздила в час канiкул у Хотин, а в 1933 p. провела у нас цiле лiто. Потiм - не знаю, коли i як, - опинилася у Дубнi. У 1942 p. я її вiдвiдав на квартирi у цьому мiстi. Саме в той час проходив поголовний розстрiл євреїв. Катерина Георгiївна казала, що не раз прокидається серед ночi вiд почуття приставленого до її голови пiстолета. Вона, мабуть, знала про своє напiвєврейське походження (про це нiхто з нею нiколи не говорив) i сподiвалась вiд нiмцiв смертi.
... У 1944 p., коли нiмцi все населення вивезли з Дубна пiд час боїв за мiсто, Катерина Георгiївна знову опинилася у Радивиловi, а вiдтак - у Хотинi, де якийсь час жила у священика о. Дмитрiя Лозов'юка. Пiсля закiнчення боїв на лiнiї мiж Радивиловом i Бродами Катерина Георгiївна знову повернулась у Радивилiв, де нею заопiкувалися баптисти-штундисти. Напередоднi Великоднiх свят у 1945 p. я її вiдвiдав проїздом iз Хотина до Львова. Вона почувала себе хворою i лежала в лiжку. Вiд неї i її господинi довiдався, що два днi перед тим у селi Лiдихiв бiля Почаєва було забито родичу С. С. Вiкторовського i його дочки Раїси Стебельської. Коли ж у Великоднiй четвер вертався зi Львова i знову зайшов провiдати Катерину Георгiївну (вона жила в будинку поруч з домом Говорова), її господиня сказала, що 'бабушка померла'. Десь вона там, бiдна, i похована в Радивиловi, на тiй частинi цвинтаря, де ховали своїх покiйникiв штундисти. Так закiнчилося це складне, наповнене працею i пошуками правди життя дуже нещасної людини. Вона була напiвслiпа, а внаслiдок перенесеної ще у молодостi невдалої ортопедичної операцiї (її оперував знаменитий хiрург Пирогов, а потiм виявилося, що операцiя була взагалi не потрiбною) одна її нога була скорочена на 2 i 1/2 см.
... Ось скiльки хрестiв у моїй пам'ятi ви захитали своїм листом. А я вже думав, що нi Отченаша, нi Катерини Георгiївни нiхто, крiм мене, не пам'ятає. Ще могла її пам'ятати моя сестра, але вона пiсля 8 рокiв сталiнських таборiв i двох рокiв заслання (мала строк 10 рокiв) повернулась iз Тайшету хворою i вже 10 рокiв тому померла. Мiг би пам'ятати мiй друг дитинства, а потiм протягом 5ти рокiв товариш по класу у Дубенськiй гiмназiї Iгор Лозов'юк. Але вiн якраз на Рiздвянi свята 1993 року помер...
... 28.12.94 p.
... Дякую за лист, на який, вибачте за це, вiдповiдаю лише сьогоднi. Вiн надiйшов, коли я був у Польщi - на Мiжнароднiй конференцiї з середньовiчної вiйськової картографiї у Торунi. Зробив там доповiдь про план з королiвської канцелярiї XVII ст., який стосується Берестецької битви, i про його прив'язку до мiсцевостi. Поляки, як завжди, оплатили менi кошти поїздки. Вони дуже цiкавляться Берестецькою битвою i вже погоджуються з моєю концепцiєю про те, то це не була така велика перемога польської шляхти, бо бiльшiсть козацької армiї вийшла з облоги, i вже через два з половиною мiсяцi Хмельницький мав знову велике й добре озброєне вiйсько.
Н
... а другий день пiсля повернення з Польщi я захворiв. Через те занедбав усi справи, а зокрема, мусив спiшно кiнчати двi статтi до пiдручника для вищих шкiл 'Нариси з археологiї українського козацтва'. Ось i вийшла затримка з усiма справами.
... Дякую за черговi подарунки - фотографiю сiм'ї Гончарикiв i тези доповiдей конференцiї 'Iсторичними шляхами Брiдщини'. Добре, що тези вийшли, хоч вражає непоряднiсть окремих авторiв...
... ....
... Дорогий Федiр Калиникович!
Дякую за лист вiд 21.VI. Дуже хотiв би зустрiтися з Оленою Гончарик i думаю, що вона непевне буде у Радивиловi, зутрiнеться з Вами i вiд Вас одержить мою адресу... Правда, я не знаю, чи буду у Львовi в другiй половинi липня - Дубенський заповiдник просив мене в липнi приїхати для пошукiв лiтописного Дубна. Вiдомо, що в лiтописах Дубно згадується у 1100 роцi, але не вiдомо досi, де воно було. Але, здається, заповiдник хоче перенести цi роботи на початок серпня.
... Я переживаю велике горе: 10 травня померла моя жiнка. Досi не можу прийти до рiвноваги, важко переношу свою втрату, працювати ще не можу. Вона походила з Дубна, i ми а IV кл. вчилися в одному класi, разом здавали матуру, разом поступали у Львiвський унiверситет, хоча i на рiзнi факультети. Отже, 65 рокiв знайомства i майже 56 рокiв нашого супружого життя. Вона завжди була для мене вiрним другом, надiйним помiчником у нашому нелегкому життi, мудрим порадником. Колись у Дубнi Вона (Свєшнiков писав про свою дружину з великої лiтери. - В.Я.) була першою ученицею на всю гiмназiю, потiм, працюючи пiсля вiйни у Львiвському музеї, здобула там своєю працею, знаннями i здiбностями солiдний авторитет; була якийсь час завiдуючою вiддiлом, але з цiєї посади її зняли як безпартiйну. Коли вийшла на пенсiю, стала жити моєю працею i її результатами. Створила менi в життi умови для наукової працi, вичитувала i коригувала мої статтi i книжки.
... Але 1-го лютого 1994 p., коли мене досить грубо вигнали з Iнституту українознавства (директор сказав: 'На оплату вашої
пiвставки iнститут грошей не має i через 3 днi вас звiльняємо', а на моє запитання, чи я тепер можу в iнститутi не показуватись, вiдповiв: 'Так, так, з першого лютого', моя жiнка так пережила цю форму звiльнення, цю три днi плакала. Казала: 'Ото тобi подяка за життя, присвячене розвитковi української iсторичної науки' - i дiстала iнсульт. З лiкарнi вийшла через 5 тижнiв, лiкарi сподiвалися смертi на 89 день. Але пам'ять повнiстю втратила, не пам'ятала, що має двох дiтей i як їх звуть. Вдома хатню роботу виконувала нормально, а я постiйно її доглядав майже пiвтора року. У Великодню нiч впала на пiдлогу, зламала собi шийку бедра i швидко почала втрачати свiдомiсть. Очевидно, це був другий iнсульт, який через 19 днiв закiнчився смертю. Хоч яка Вона була неповноцiнна пiсля першого iнсульту, я б з радiстю
погодився доглядати її до кiнця своїх днiв, але Вона вiдiйшла, не зачекавши на мене. Для мене це - велике горе. Я втратив дуже менi дорогу, любиму i найближчу особу...
... З бiльш приємних новин можу Вам доповiсти, що тижнiв три тому поляки мене обрали членом (закордонним) Польської Академiї наук, точнiше Роlskiej Akademii Umiejetnosci в Краковi, яка вiджила пiсля закiнчення у Польщi комунiстичного режиму. Це - велика честь, якої не заслужили багато польських учених. Вирiшальну роль тут вiдiграли i мої працi з первiсної археологiї, i дослiдження мiсця Берестецької битви, i книжки про битву, i дослiдження давньоруського Звенигорода. Слiд вiдмiтити об'єктивну позицiю польських колег, адже своєю книжкою я розвiнчав мiф про величезну перемогу польської шляхти над українським народом пiд Берестечком, а дослiдженням Звенигорода показав, що територiя Звенигородського, а вiдтак Галицького князiвства не належала до 'rdzennie polskich ziem'. Дирекцiя iнституту українознавства у Львовi менi вiдмовила у званнi професора, а поляки зрсбили мене академiком. Бувають чудеса на свiтi. Шкода тiльки, моя дружина не дожила до цього реваншу. Вона напевно дуже тiшилась би. А я пiд впливом свого горя сприймаю успiх майже байдуже.
Бажаю Вам всього найкращого, перш за все здоров'я, i шлю щирий привiт.
ВАШ I.СВЄШНIКОВ.
10. 08. 1995р.
Це був останнiй лист ученого в Радивилiв. Через кiлька днiв Iгоря Кириловича не стало.