Усе це нiби сон. Я стою на порозi i думаю собi, чому все так, а не iнакше.
Маячня, гра у пригоди. Ви знаєте цi завдання: пiди туди, не знаю, куди, що знайти - на мiсцi зрозумiєш. I взагалi всi iнструкцiї про те, як користуватися рятiвним колом на тому березi. Нащо я згодилася на цей дурнуватий квест?
Сашко питає у жiнки, як нам потрапити в середину. Нас троє, двоє хлопцiв, третя - я. У мене фотокамера та вiдчуття нереальностi, у хлопцiв легка стурбованiсть: не встигаємо за часом.
Жiнка знову хитає головою:
- Тут немає входу, iдiть звiдси, що ви тут забули?
Коли Вадим розповiв менi, що хоче погратися у пригоди, я ледь не пiдняла його на смiх. Але згодом задумалася: хто не захоче квиток до Adventure?
Квести проводились у нашому мiстi досить часто, хоча i значно масштабнiше. А тут, наскiльки я знала, усього двi команди. Органiзатор - трохи дивний чоловiк. Уже лiтнiй, голос сильний, очi яснi, якби не бачила його, нiколи б не вгадала його вiк. Вiн видав нам конверт, зазначив промiжок часу. Передаючи Сашковi iнструкцiї, дивився на мене:
- Ви все зрозумiєте. I що шукати - також.
Дивнi яскравi очi: нiби бачить тебе наскрiзь.
Жiнка вже ледь не репетує i погрожує викликати мiлiцiю. Сашко вiдступається, пiдходить до нас.
- I що робитимемо? За картою, що дав нам той старий, ми повиннi потрапити у внутрiшнiй двiр цiєї будiвлi, там на нас чекає наступне завдання. Але тiтка говорить, що тут нiколи не було такого двору.
- Думаєш, щось приховує? - Вадим витирає трохи спiтнiлi долонi об штани - я цю його звичку ненавиджу ще зi школи. Вiн озирається навкруги, мружить очi. - Тут можуть бути i потаємнi ходи. Диви: будiвля велика, нiби на два флiгелi. Переважно, у таких мiсцях два симетричнi виходи по боках флiгелiв.
Вадим дiггер уже рокiв iз п'ять, був i в тунелях пiд метро, i де тiльки не ходив. Усе, що стосується ходiв i виходiв. - його фiшка. Менi подумалося, що по ньому й не скажеш: трохи повнуватий, якийсь неладний, невисокий, як тiльки у люки пролiзає? Але зовнiшнiсть оманлива: вмiє i по драбинi, а як треба, то й альпiнiстом буде.
Сашко зовсiм iнший: спортивний, пружний, одразу видно, що атлет. А от що вiн ще й талановитий програмiст - якось i не подумаєш. Та нi, це я неправа: у нього дуже розумнi очi, хоча увiмкнути дурника вiн любить.
Я проти них двох - маленька дiвчинка, чи ельф якийсь: тендiтна, невеличка, нiжки тоненькi, волосся свiтле. Якщо Сашко мене перевищує зростом, то Вадим - вшир. Проте для нашої команди воно на краще: де менi зросту не вистачить, то Сашко мене закине, як пушинку, а як небезпека, то Вадим собою прикриє. А я ж - фотограф у командi, а ще пункт збору та аналiзу iнформацiї. Сашко менi так i сказав:
- Де моя логiка пасує, там твоя iнтуїцiя нас витягне.
I от ми стоїмо перед цим великим старим будинком, i дверi пiд'їзду щiльно зачиненi - нас щойно звiдти вигнали.
Сашко проковтнув декiлька лайок, махнув нам:
- Ходiмо.
Ми обходимо будинок злiва, але там немає дверей.
- От дiдько. - Вадим хитає головою. - I що нам його робити? Ще й справдi тiтка викличе мiлiцiю.
Сашко йде далi вздовж стiни будинку, шукаючи: може, якийсь вхiд до пiдвалу, а я стою i дивлюся на ту сторону вулицi. Навпроти стоїть такий самий багатоповерховий будинок, просто близнюк нашого. Я б навiть сказала, що це один i той самий будинок, або ж один будинок, який навпiл розбила дорога.
- Хлопцi, а нам точно сюди?
Вони розумiють мене, i, подивившись на будинок-близнюк, Вадим швидко переходить дорогу. Я ледь не бiжу за ним, а вiн так само похапцем говорить:
- Це ж вiддзеркалення нiби. Якщо там вхiд праворуч, то тут буде лiворуч.
Сашко обганяє його - i ось ми уже бiля бiлих, трохи облуплених дверей. Вони незамкненi, та й сам будинок виглядає трохи занедбаним - на противагу його близнюковi, який смiливо може претендувати на звання елiтного помешкання.
Сашко чомусь вагається. Все якось не так, як повинно бути, якось химерно, трохи дивно. Нереально? Хто той чоловiк, який тицьнув Сашковi конверт iз картою?
Вадим притримує мене за руку, а я стягую фотокамеру iз шиї та фотографую, як Сашко - уже рiшуче - штовхає дверi всередину.
- Обережно, сходи вниз, - ледь приглушено говорить вiн, вмикає лiхтарика, i ми спускаємося вниз.
А менi раптом стає страшно. Не люблю фiльми жахiв. Не люблю ввечерi спускатися у темнi пiдвалини. Рука Вадима мене трохи заспокоює, але тривога не вiдступає. Щось пiшло не так?
I, вже коли я розумiю, що пiшло не так: на картi цього будинку не було! - нас раптово заслiплює майже сонячне сяйво.
Ми стоїмо на порозi величезної зали, i крiзь великi вiтражнi вiкна на пiдлогу падають скосi променi. Ми ввiйшли до пiдвалу о четвертiй пополудню, а зараз неначе не бiльше десятої ранку. Яскравi помаранчевi, червонi, жовтi плями створюють на пiдлозi фантастичну мозаїку. Здається, ще хвилина - i десь згори заграє орган. Я боюся поворухнутися, щоб не злякати цей дивний момент: гармонiї i чудасiї.
Але це тiльки мить, i подив усе ж таки бере своє. Сашко проходить на середину зали - i променi танцюють навколо нього, змiнюючи узор на пiдлозi, як змiнюються маленькi часточки у калейдоскопi.
- Здається, нам треба далi. - А от Вадим зовсiм не здивований. Бувальщина - а, може, просто сприймає, як належне.
Вiн знову бере мене за руку, i ми йдемо, наздоганяємо Сашка, i тепер усi троє стоїмо серед вальсу кольорiв.
Будь-якi крики, ба - навiть голоси, звучать несподiвано, особливо, коли ти впевнений, що навколо тебе нi душi. Моя ж власна одразу захотiла втекти до п'ят, але голоси були дитячi, це не були крики тривоги чи панiки, i я розслабила долоню, якою вп'ялася Вадиму в руку - вiн ледь не охнув.
На тому кiнцi зали стояли троє хлопчакiв: якiсть трохи хворобливi постатi, а може, то менi здалося через химерне свiтло вiтражiв. Поки я розглядала їх, Сашко уже почав розмову. Ми з Вадимом теж пiдiйшли ближче, i я нарештi вiдпустила його руку зовсiм.
Хлопчаки були замурзанi, хоча одяг не був порваним, а самi вони не виглядали замученими. Коли вони говорили усi разом, було важко зрозумiти, що вони хочуть, проте Сашко якось розбирався. Хлопчаки розмахували руками, вказуючи одразу в рiзнi сторони.
Я присiла бiля них:
- Звiдки ви тут?
- Ми тут постiйно. - один вiдповiв, а iншi замовкли, дивлячись на мене трохи... з осудом? Я раптом знiтилася.
- Чому ви самi? - зазирнула кожному по черзi в очi. У всiх трьох ледь сумний вираз, якийсь не дитячий.
- У Ванi батьки не знають, але ми робимо дiло. - знову говорив той, що вiдповiв на моє перше питання, вiн стояв посерединi, i, мабуть, був у них ватажком. Вiн кивнув на того, що був вiд нього злiва. - I новини збираємо, i, коли треба, - приносимо необхiдне. А iнодi навiть кличемо дорослих, як потрiбна допомога.
У мене ледь защемiло у грудях. Так, важлива робота. А ще приносити камiння? Чи може збирати пляшки?
- А твої батьки?
Знову пауза. Хлопчак справа вiд мого спiвбесiдника тягне його за рукав.
- А їм уже все одно.
Не знаю, що вiдповiсти. Дивнi хлоп'ята. Дивне мiсце. Дивна я.
Сашко втручається. Йому треба знати, куди йти i чи не бачили хлоп'ята нашого органiзатора - ми ж у справах. Вони знову посмiхаються, знову говорять усi троє, розмахують руками. А менi трохи моторошно. Скiльки їх таких, хто втратив домiвку чи батькiв? Скiльки скалiчених душ?
Сашко нарештi домовився. Нам далi, вперед, а хлопцi швиденько зникли за поворотом у бiчному коридорi.
- Тут багато людей, - говорить Сашко. - чи безпритульнi, чи бiженцi - не розбереш, ти ж бачиш, хлоп'ята не хочуть говорити. Далi буде ще великий зал, там люди живуть, там є базар, там усе. Думаю, нам треба туди.
- Але ж ми повиннi були потрапити у двiр якийсь?
Вадим простягає до мене руку, i я вiддаю йому конверт iз iнструкцiями.
- Повиннi були, але ти ж бачиш. Люди тут теж не планувалися. Розпитаємо там.
- Слухай, - я раптом згадала. - а що друга команда? Їх тут не було?
- Не було, в тому i справа. - Сашко трохи спохмурнiв. - Дивне щось, Женю. Але треба рухатися далi.
Якраз стiни коридору роздалися у ще бiльшу залу, i ми вийшли на справжнiй майдан пiд кам'яною стелею: важко було сказати, де вiн закiнчувався.
Намети, намети, намети... Бiля одного - хрест.
- Церква, - прошепотiв Вадим.
Вiн дивився в тому ж напрямку.
Збоку вiд нас i справдi був такий собi базар: люди торгувалися, вибирали товари, переважно харчi, хоча був i одяг, i навiть iграшки.
- Чи не хочете чаю? - до нас пiдiйшла привiтна жiночка, гладка, але ладна. Такi часто бувають гарними кухарями. - Ходiмо.
Вона махнула рукою в бiк, де димiло багаття, у казанах щось кипiло: готували обiд. Чоловiки навколо потягували чай - склянки в їхнiх руках парували. Простi обличчя, вiдкритi, хоча нiби завiтренi. Чеснi очi, червонi вiд диму багаття, вiд нiчної варти.
- На кого вартуєте? - Сашко кивнув на темнi арки переходiв, напiвзакладенi цеглою чи блоками.
- Та набiгають на нас iнодi iз сусiднiх катакомб. Добре, якщо погрожують та харч забирають. Мародери, свої кухарi у них поганi. - жiночка трохи сумно зiтхнула. - Гiрше, коли починають стрiляти. Ми ж їм заважаємо, чи що. Вiддiлилися вiд нас не так давно, вважають нас ворогами. До них приходили люди чужi. Але не такi, як ви. Ви свої. А тi зовсiм чужi, хоч i схожi...
Хтось кличе її, вона знову похапцем запрошує нас на чай, бiжить до свого казана: час пробувати та роздавати юшку.
Я дивлюся навкруги. Люди не бояться. Вiдкритi завiтренi обличчя. На них нападають, свої, а iнодi не зрозумiло хто. А вони не бояться. Я не бачила жодного стурбованого обличчя: двi жiночки поряд лаялися через головку добрячого сиру. Тiльки iнодi майне сум в очах, але швидко забудеться.
Сашко питає дорогу. Йому вказують, пояснюють, розповiдають про вихiд.
Вiн бере мене за руку, а я чiпляю за собою Вадима, аби не загубитися у юрмi людей. Ми йдемо, i я чую окремi частки розмови, нiби знову опинилася у дивному калейдоскопi.
- Знову пiвденний блок-пост зруйнували, погань
- I менi чаю налий!
- Де Юрчик подiвся? Я йому яблук купила
- Якщо знову будуть стрiляти...
- А Марiйка бiгала туди, говорить, багато хто просто боїться повертатися
- То дай йому у вухо, щоб рушницю повернув! У нас тут все на чесностi...
I менi раптом стає так гаряче пiд серцем. Вiд цих простих людей, вiд їх завiтрених облич та червоних вiд багать очей. Вiд їх дивного життя.
А ми знову уже йдемо коридором, i я згадую, як в останнiй момент, трохи запально робила фото цього дивного мiсця, навiть не знаю, чи вийде iз них щось.
Коридор завертає за рiг - i я зупиняюсь, нiби вкопана.
- Сашко!
Схоплюю його за рукав, i вiн зупиняється так само, а поряд iз ним стоїть Вадим. Ми знаходимось на порозi довгої галереї, знову iз високих вiтражних вiкон б'є свiтло, тiльки тепер довгi променi падають на стiну. А стiна... У мене на мить зупиняється серце. Я дивлюся туди, де кожна цегла вкрита написом чи малюнком. Прапор, герб, а там, здається, Шевченко... на виступах горять лампадки.
"I буде правда на землi..."
Я повiльно йду повз стiну, торкаюся написiв i малюнкiв. Тут ангели розкрили крила над золотими ланами, а тут хлопчак - рокiв десять, не бiльше, котить перед собою шину.
"Борiтеся - поборете..."
А мiж малюнками - iмена. Вони прорiзанi у каменi, їх не зiтре навiть час. Iмена. Дати. Перша - остання. Горять лампадки.
Я торкаюся пальцями, нiби слiпа, проводжу по буквах, вiдчуваю тепло i дихання... Я не була поряд, я не вiдчувала того, що вiдчували ви. Але тут, у кожному написi, у кожному малюнку, у кожнiй цитатi... Ви - живi.
В кiнцi зовсiм iншi малюнки. Тут немає шин, немає багать. Але тут стоять фото. I лампадки. З вами прощались зовсiм нещодавно...
Знiмаю iз сумки стрiчку. Бережiть нас i там. Ми нерозумнi, тож просiть за нас там. Зав'язую стрiчку на якусь арматурину - тут їх уже купа, дивлюся вздовж стiни - i калейдоскоп прапорiв майорить перед очима. I Шевченко.
"Борiтеся - поборете".
Сашко бере мене за руку. Я знаю, що вiн думає про те ж, що й я.
Важко розвернутися, але ми виходимо на сходи, пiднiмаємося вгору. Знову бiлi, трохи облупленi дверi. А за дверима сонечко ледь-ледь виднiється за будинками.
- Тут ранок тiльки починається. - голос у Вадима трохи захриплий. - Ми що, пробули у цьому будинку майже добу?
Десь за рогом гавкають собаки. Люди тiльки прокидаються, розчиненi вiкна ще дихають сном. У маленькому кафе бiля виходу iз двору вже пiднятi на вiкнах ролети, хоча на табличцi час вiдкриття - десята.
Сашко потягається i ледь смiється.
- Оце так Adventure!
Але я вiдчуваю, що наш квест ще не закiнчений. Ми не дiсталися своєї мети. Ми зрозумiли i вiдчули, але ми не знайшли те, що було потрiбно.
I я впевнено йду вперед. Двiр раптово закiнчується бетонною стiною. Довга, вона охоплює собою якiсть конструкцiї, мабуть, тут буде новий супермаркет, чи щось таке. Та я не зважаю. Дива ще не закiнчилися.
Кожна частина паркану - тло для картини. Деякi розвiшенi, деякi намальованi просто на бетонi. Полонини, i степи, i хати, i навiть пертикiвка... i кримське море. Люди. Простi чи не дуже. У касках щойно iз шахти чи щойно вiд пiдпалених шин. Iз протигазами чи перед фортепiано. Просто жiнки, просто чоловiки. Дiвчинка iз бiлявим волоссям, осяяна раннiм сонечком.
Постать у кiнцi паркану. На ньому чорна курточка, хоча на вулицi тепло, навiщо йому курточка? Я пiдходжу до нього. На останньому блоцi паркану Художник малює полотно: козацька сотня, iз шаблями, респiраторами та щитами, бiля них - вiйськовi у чорних камуфляжах. Бiлi хмари несуть їх далеко вгору, а над ними розкриваються золотi крила. Художник малює останню картину.
- Менi нема де виставляти картини, - вiн говорить до мене так просто, нiби я завжди тут стояла, - мало кому зараз цiкавий живопис. Хоч пейзажi, хоч портрети. Говорять, надто специфiчне, купуватися не буде.
- Це твоя перша виставка. - Я впевнена.
Сюди прийдуть ще iншi. Вiн буде знаний.
- Так. - Художник вiдходить на крок, трясе балончик iз чорною фарбою.
- Я тебе знайшла, - кажу я.
Вiн не дивиться на мене, вiн у своїй картинi.
- Так. А ось я не можу знайти. Я не бачу обличчя лiдера.
Вiн простягає руку, i я бачу, як фарба струменить iз балончика. Художник закладає зморшки мiж брiв i вольове пiдборiддя чорною фарбою, проводить риси губ.
- Я не бачу його обличчя. Не бачу очей. - розгублено дивиться на мене. - Хто веде Сотню у бiй?