Аннотация: Нiколи не знаеш, що ховається в тiнi...
Я божеволiю... О! Напевне, кожен з нас хоч раз у життi казав цi слова. У розпачi, у вiдчаї, чи, може, пристрасно обiймаючи кохану людину. Приводiв для цiєї фрази безлiч, проте в мене вiн найстрашнiший. В моєму випадку ця фраза - правда. Жахлива, жорстока. Це нiби дiагноз, який би поставили лiкарi, якби я звернулась до них. Але навiщо? Не бачу в цьому нiякого сенсу. Можливо, це говорить моє божевiлля. Менi байдуже. Байдуже до всього, окрiм моїх жахiв. Вони переслiдують мене i вдень, i вночi. Хоча, при сонячному свiтлi страх трохи стихає, i я можу вести себе бiльш менш адекватно. Навiщо це менi? Все просто - я не хочу загримiти у дурку. Дуже сумнiваюся, що там менi справдi зможуть допомогти, а отже не хочу безглуздо втрачати свiй час на iдiотськi розмови та вживання наркоти, яку там пiдсовують психам пiд виглядом лiкiв.
Та якщо день ще можна пережити, то нiч щоразу стає для мене сповненим жахливих тортур кошмаром. Нi, моє тiло не вiдчуває болю, але мозок щоночi стискує марево божевiлля, i хочеться розтрощити свою дурну голову об стiну, щоб це припинилося.
I знову вечiр. В той час, як нормальнi люди займаються своїми справами, я вмикаю свiтло в усiй квартирi i сiдаю у центрi кiмнати. Все ж таки добре, що я живу окремо вiд батькiв, бо вони вже давно б почали панiкувати та дзвонити лiкарям.
Ну ось, знов починається. Здавалося б, що тут такого, проте щоразу, коли я бачу, як на яскраво освiтлених стiнах з'являються химернi тiнi, мене охоплює просто тваринний жах. Я не кричу лише тому, що страх просто паралiзує моє тiло.
Цього разу їх бiльше, нiж звичайно. Вони танцюють на стiнах, хоча пiдлога наче залишається для них забороненою зоною. Принаймнi, залишалася такою ранiше. Я з панiкою спостерiгаю, як тiнi спускаються вниз i поволi просуваються по свiтлому килиму, що лежить у мене у спальнi. Сьогоднi вони являлися менi навiть вдень. Мало не втрапила у аварiю, коли побачила їх. Можливо, було б краще, якби я все ж таки опинилася пiд колесами тiєї iномарки. Це iснування знищує мене.
Напевне, давно треба було припинити це божевiлля. Адже я знаю спосiб. Вiн дуже простий. I допоможе менi. Впевнена в цьому. Треба лише пересилити свiй страх...
Не знаю, скiльки пройшло часу, коли я зрозумiла, що можу ворухнутись. Про те, щоб стати на ноги не було i мови, але можна ж пересуватись i без цього. Якось доповзла до вiкна. Тепер найстрашнiше - треба доторкнутися до стiни, щоб вiдкрити його. Збираю усю свою волю i кладу руку на пiдвiконня. Дивно, але тiнi нiби розчистили менi трохи мiсця, щоб дати зробити те, що треба.
Встаю, вiдкриваю вiкно. Менi вже трохи легше. Насолоджуюся морозним повiтрям, що вривається у кiмнату. Залишилося ще трохи. Обертаюсь назад. Тiнi обступили мене. Маю лише трохи вiльного мiсця на пiдлозi, все iнше скрите танцюючими химерами. Я посмiхаюсь, та вiдкидаюсь назад. На вулицi снiг. Вiн також танцює, але вже iнший танець. Вiн лагiдно приймає мене у свої обiйми, i я танцюю разом з ним...
... На цвинтарi холодно. Морозний вiтер пробирає до кiсток. Проте люди не звертають на нього уваги. Вони страждають вiд болю, що страшнiший за це. Ще не стара жiнка б'ється в iстерицi над свiжою могилою. Зломлений горем чоловiк пiдтримує її...
... А тiнi танцюють. Сьогоднi їх стало на одну бiльше. Вони б радiли, якби могли. Проте все, що вони можуть - танцювати. I вони шукають того, для кого будуть танцювати...знову i знову...