Асфальт узявся калюжами. Вони сидiли на ньому, наче блискучi манюнькi, -- аж мацюпусiнькi плями. Були й здоровецькi, з нечiткими межами малюнку калюжацького, з трiщинками й патьоками.
Цього дня була вже така далека осiнь, така вiдсторонена сама вiд себе, що нею так нехтували, як схоже нехтують недоїденим шматочком ласощу, забуваючи, що це було саме ТИМ, про яке от саме в цю мить -- забуто. Хутрянi шапки, громiздкi аморфнi пальта, шуби-мiшки, -- всi живуть зимовою перспективою в передпередостаннiй листопадовий вечiр.
В тролейбусi звично-хитко, але, як на диво, просторо надзвичай. волосся якось липне до мокрого вiд подихiв скла; очi липнуть за заскленiсть, вгризаючись iнодi в неї, i тодi наступний благенький пейзажик чи антураж зупинки перебовтується в розпливчасте мiсиво, де часом прошмигують червонi вогники фар.
Шшухх! -- на обiгнали.
Шффф-ффхх! -- ще швидше.
роги тролейбуса загрiбають собою клумби, волочаться дахами маршруток, зависають статечними шпичками на пiшохiдцi. -- Всього-навсього тiнь.
Ви бачили коли-небудь мокрi тiнi? то була, певно, пренайабсолютнiшемокра тiнь тролейбусних рiг, яку можна було тiльки побачить з цього вiкна цього передпередостаннього листопадового вечора з цього рухливого електрочотирикутника.
-- Вы щшьяс выходите?
-- Дьа, -- так само з пом"якшенням неохоче кидає якась тiтонька.
Високий мужчина мало не дихає їй в потилицю та все знервовано тупцяє на мiсцi (так поспiшає пiрнути чоботом у вуличну грязюку?..)
Людей чомусь побiльшало. Водiй чим далi -- то з бiльшим запалом та ентузiазмом повiдомляє назви зупинок. рогата тiнь подiлась де-iнде... Жаль. Знову заворожує тонка плiвка води, що скрiзь де-iнде вкрила дороги. Повторюю про себе: "Ще осiнь_осiнь_осiнь_осiнь..." Так, ще трiшки -- осенi. А наступна зупинка все-таки площа Космонавтiв. Як завжди, кiнцева. Тепер лиш залишається для заспокоєння перебирати в пам"ятi кадрики зi синькою неба. Чи так стає ще сумнiш-нестерпнiш, м-м-м-м? Еге ж, напевно що.
Все, час. Пiду обходити калюжi, що ними рясно взявся асфальт.