Калюжная Екатерина: другие произведения.

Раздел 1. Глава 1

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фанфиков на Фикомании
Продавай произведения на
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Данное произведение расчитано на украиноязычных читателей. История о двух девочка-подростках, попавших в очень интересный круг не совсем понятных людей. Чем закончится это рассказ - не знает даже автор... Даное произведение потерпело очень сильные изменения. Если кто читал его ранее, то убедительная прозьба (во избежание каких либо непоняток) перечитать все заново. Вы не пожалете!


  
   01.01.
   Привіт, мій друже!
   Це, напевне, іронія долі - закінчився рік, а в мене закінчилися чисті аркуші в твоєму попереднику. Таке передчуття, наче життя почалося заново. Взяти, наприклад, всі пригоди на Новорічну ніч.
   І треба ж було таке сказати? "Якщо на цей Новий рік зі мною станеться щось веселе, то це свято стане мом улюбленим!"
   Все почалося з того, що я та моя подруга по дорозі до нашо площі, на якій стояла ялинка, зустріли старих друзів. Домовились з ними про зустріч, пішли гуляти далі.
   ***
   Хвилину тому телефонувала Жанна і ми домовились про зустріч через півгодини в не дома. Замість того щоб квапливо збиратися, я спокійнісінько вмостилася на стільчику і намагалася залити до свого нещасного шлунку кави, а зверху ще й тортику покласти. Але нічогісінько в мене не виходило: напханий шлунок протестував. Я була вдячна природі за те, що він не вміє розмовляти (ну, шлунок...), а то б я почула в свою адресу купу матюків.
   Ну і куди ми підемо? Тинятися по нашому містечку? За звичай тихе й спокійне, зараз воно нагадувало місце воєнних дій: феєрверки, петарди, салюти.
   Знову дзвінок:
   - Де тебе носить?!!!! - біснувалася подруга.
   - Чекай, зараз буду. - Буркнула я та пішла вдягатися.
   Ой, чогось у мене ну зовсім не Новорічний настрій... Тим паче, "ВІА Гра" не в повному складі - себто: я - темненька, Жанна - руденька і Соя - біленька ( справжнє  ім'я Соломія, але вона страшенно ненавиділа його, тому всі  звали саме Соєю), так от, ціє білявки не буде - вона хворіє. Та що, якось воно буде...
   Піднімаючись на п'ятий поверх до подружки почула щасливий лемент на площадці - то були сусід Жанни, наш колишній однокласник, та його брат. На них були ідіотські червоні капелюшки "а-ля Санта Клаус" та й обличчя були не розумніші. Жанна стояла трохи позаду цих "подаруночків". Ми привітали один одного зі святом і "подаруночки" побігли на дискотеку, а ми зібравшись пішли до нашо компані, побачити не зовсім тверезі, а точніше зовсім не тверезі обличчя друзів.

***

   ...Все нічого, тільки даремно ми туди прийшли... Гуляли "наші" в приватному будинку напроти друго школи. На лавці біля двору сиділо два тіла, а під лавкою ще одне. Оте, що сиділо під лавкою, шукало щось у темряві і не перериваючи цього цікавого процесу, разом з тими двома лементували якусь пісню з репертуару гурту "Сектор Газа".
   - З Новим роком!!! - закричав Юра нам, покинувши своє цікаве заняття під лавкою.
   - А ми вже вас зачекались. - Сказали в один голос брати-близнюки Петро і Павло. Скільки з ними дружу, до сих пір не розпізнаю хто де.
   - І вас з Новим роком! Видно ви без нас не сумували. - Алінка розворушила носком свого взуття купу окурків потім глянула на п'яні очі братиків.
   - Юро, а що ти там так ретельно шукаєш? - я теж присіла поряд і почала шукати "те чого не знаю".
   - Та запальничку... Десь вона тут... була...
   - Тю-ю-ю-ю... Яка? Оця? - навно спитав хтось з братиків. - А я вже купу цигарок з нею викурити вспів... Тільки всі вони кудись недокурені дівалися...
   - Які? Оці? - таким же голосом запитав Юра, показуючи на купу розворушену Аліною бичків.
   - Ах ти ж скотина!!!
   - На себе поглянь!! Загріб собі мою запальничку і радіє!!!! - Хлопці почали виясняти відносини, хоча встати для цього обоє полінились.
   - Ну, ми пішли...
   - Тільки не лякайтесь, коли зайдете в двір, - подав голос другий з братиків, перекрикуючи сварку.
   - А собака там великий? - запитала Аліна.
   - Який собака? - не второпала я.
   - Та той, що гавкає. - Я прислухалась. Точно гавкає!
   - Та наче ні. - флегматично відповів Павло (напевне). - Така собі московська сторожова.
   В дворі нас чекав сюрприз. Цуцик (нічого собі цуцик метра півтора в холці) зі здивовано-розгубленими очима гавкав на власну будку.
   - Вони, що й собаку споли? - не втрималась я. Раптово з будки з собачою мискою в руках виповз хазян двору та собаки - Андрій. Картину завершив його радісний крик:
   - Закуска-а! - нам ледве вдалося відібрати в Андрія ту миску і запхати його в будинок. Він відчайдушно пручався з криками: "Я ще пляшку там сховав. Нагадайте вранці забрати...".
   Як виявилося, купа п'яних випхала з хати хазяна "провітритись", при чому його люба дружина Анюта активно приймала в цьому участь, хай-но він дізнається вранці... Та не будемо про сумне.
   В кімнаті було дуже яскраве світло, на всю волав музичний центр. Під веселі ритми Вєрки Смердючки на стільчику танцював Діма на прізвисько Димедрол, одягнений міні-спідницю зроблену на скору руку з кухонного рушника білого кольору, демонструючи всім бажаючим сво волохаті ноги. На голові красувалася дитяча діадема сніжинки дочки подружжя,та в футболці " I AM SEX". За руку його тримав Богдан. В нього була бутафорська біла борода - він символізував тверезого (!) Діда Мороза (Богдану не можна пити), який не давав гепнутись нашій п'яненькій "Снігурочці" Димедролу.
   Дівчатка грали з Денисом та Євгеном в карти на роздягання (весела дитяча забава "А вам подивитись чи показати?"). Дівчата грали активно. Хлопці залишились в плавках та натільних хрестиках, а у дівчат була жорстока битва за бюстики.
   На кухні тарабанили тарілками, Ліна пішла допомогти Анюті.
   - Дівчата, а де мій ненаглядний? Хто-небудь його бачив? -Я зручненько вмостилася на дивані поряд з дівчатами. - Цікаво куди його знесло вітром?
   - Я, здається, чула... Не махлюй, зараза! - Марина боролась з Денисом, - Вони пішли до магазину. Зараз як дам боляче!!
   Я з горя з'ла солоний огірочок. Смачний такий. О, і шматочок оселедцю був саме в тему.
   - Я щось не зрозумів? Ти ж ненавидиш оселедці!.. - мене ледь не вдавило, коли я почула схвильований голос свого Костянтина. Він та Вадим викладали покупки на стіл. - Чи то тебе на солоненьке потягнуло?!

***

   Тихенько відкривши двері я зазирнула до кухні. Анюта воювала з Андрієм. Вони перетягували пакет з собачою жею. Пакет розірвався, собачі сухарики розлетілися по всій кухні.
   - А чого ви х тягали? - запитала я, заходячи до кухні.
   - Вона не давала мені сухариків! - ледь не плакав Андрій.
   - Котику, сонечку, то собачі сухарики, х сти не можна. - Півтораметрова Анюта намагалася обійняти свого "два на два" Андрія.
   Я вискочила з кухні, заливаючись сміхом зайшла до кімнати. Там було поповнення, прийшли Костя і Вадим. Жанна сиділа в куточку закривши обличчя руками.
   - ... Я лише намагаюся зробити краще нам обом, - надривався Костя. - Невже ти не розумієш?.. - Побачивши мене, він осікся на півслові.
   - Що за крики? - мій веселий настрій як вітром здуло. Вадим почувши мій голос кинув викладати речі з пакету.
   - Ліночко! Сонечко моє, ти прийшла. - Він закрив спиною Костика і Жанну. - Я так радий тебе бачити.
   - Я тебе теж. - Я чмокнула його в щоку і попрямувала бити морду Кості. - Може ти поясниш, що тут відбувається? - Я підвищила голос і Костик відскочив від мене. Я присіла поряд з Жанною.
   - Я ніколи не народжу дитини від такого виродка! Можеш не перейматися! - Вона піднялася і вийшла на веранду. - Я ліпше... Пішов ти... - і вийшла на вулицю. Я наскочила на двохметрового Костика. Збоку це було схоже, як маленька моська скаче проти великого ротвейлера. Та інколи й маленька моська може дати добрячо прочуханки. Як не крути, а він мене побоювався.
   - Так я не зрозуміла!.. - Та він вже побіг за Жанною.
   - Люба, заспокойся. - Вадим підійшовши ззаду обійняв мене. - Це хні справи.
   - Справи то хні, - я повернулася до нього обличчям і зазирнула в карі очі. - Та якщо він й щось зробить, то... Тоді дізнаєшся.
   Веранда закрилася на замок перед мом носом, а з не доносились лише приглушені голоси. Я вирішила поки що не вмішуватись. Поки що...
   Вадим відтягнув мене від дверей і ми вирішили трошки відволіктись. Все ж таки дійсно скучили одне за одним.
   ...В кімнату постукали. Я зі сміхом спихнула Вадима з ліжка. Так і знала, що застукають. Вадим, стрибаючи до дверей, намагався одягнути штани. Я сховалася під ковдру.
   - Ліночко, тут до тебе. - Я висунулася з-під ковдри. В кімнату зайшла засмучена Жанна. Ї очі були як у лабораторного пацюка - такі ж червоні.
   - Ти не дуже зайнята? - Було  перше питання. - Нам треба поговорити.
   - Гаразд. Зачекай. - Вона вийшла, чекаючи мене в коридорі. Я почала одягатись. Вадим засмучено глянув на ліжко.
   - Ну от як завжди... - ображено заскиглив він.
   - Не скавчи, - я подарувала йому втішний поцілунок, який затягнувся на більше ніж треба. - Стоп! Мене там Жанна чекає. - Я викрутилась з його обіймів. - Застібни штани і не сумуй!
   ... А Жанна терпляче чекала.
   - Вибач, що перервала вашу розмову...
   - Та нічого... - Ми не витримали і разом розсміялись, - Все одно ми вже закінчили... розмовляти.
   - Тю... Так швидко? Ану, розповідай!!
   - Нічого собі, швидко! За цей час ти з Костиком могли б помиритися, посваритися і вбити одне одного разів сім, а то й більше.
   - Тоді пішли ховати труп! - ми знову залилися сміхом. - Пішли звідси. - Раптово попросила подруга.
   - На зовсім чи так?
   - На зовсім... Не можу більше лишатись поряд з цим... - вона хитнула головою в сторону веранди.
   - Тоді, одягайся, я зараз підійду. - Я зайшла до кімнати попрощатись з Вадимом. Він намагався мене затримати та, знаючи мій характер, кинув цю невдячну роботу.
   - ...Його хвилює лише він сам. "Ми занадто молоді, щоб вішати собі на шию це ярмо! Навіщо нам дитина зараз?..". Навіть не знаю, чому я була така сліпа! І не кохаю його я зовсім!! Мені він противний, як сотня тарганів в купі! - Я мовчки слухала подругу йдучи по дорозі. - Мене вже не заспокоює навіть той факт, що ми збирались одружитись.
   - ЩО?!
   - Ой, вибач, не встигла тобі сказати. Він тільки-но запропонував. Цікаво, що вже він собі нафантазував, побачивши мене з оселедцем в руці?..
   - Що ти відповіла?
   - Та ну його... Потім все життя мучся, що зробила невірний вибір.
   - І то таке.
   - Хоча остаточного слова я не сказала. Навіщо мені це ярмо?.. - Жанна саркастично підняла ліву брову. - Але, напевне, це кінець.
   - Ну, от тобі... Але кінець, значить кінець. - Підбила підсумки я. - Ну що, йдемо гуляти?
   - "Хулі нам вєсьолим бабам..." - ми покотились зі сміху.

***

   Ми присіли на лавці в парку.
   - Кожного Нового року в мене щось за звичай в житті ламається, - я дістала пачку цигарок, запасливо закупованих в кількості двох блоків. - Рік назад розбігшись з Кирилом - більше не хотілось нічого. Він був першим, з ким я серйозно зустрічалась.
   - Цікаво, - Ліна дістала цукерку. - А чого ви розбіглись?
   Якось я так хотіла забути цю історію. Мені було боляче. Все ж таки перше кохання і все таке.
   - Я познайомилась з Кирилом, коли ходила в клас дев'ятий. Це було якесь свято. В натовпі, що зібрався, я наступила хлопцю на ногу, щей штовхнувши задала направлення словами. Зі словами: "Я тебе запам'ятав" та хитрою посмішкою, він відступив в сторону. Мені стало совісно. Ну уяви собі: високий красень з блакитно-сірими очима та довгим світлим волоссям! Просто моя мрія. Тоді мені подумалось: "Мабуть у нього ще й байк є...", а я так ото людину негарно...
   Ввечері, коли я стояла і весело пила пиво разом з Чеховим, Кирило підійшов, швиденько його привітав:
   - Привіт, ти не проти я вкраду в тебе на пару хвилин цю нахабну дівчину? Мені треба дещо й сказати.
   Чехов підняв брову знаком питання.
   - Вляпалась. - Коротко відповіла я.
   Ми довго розмовляли. Після цього Чехов зі мною не говорив напевне днів зо-три.
   Кирило взяв в мене мій номер телефону. Завжди телефонував, коли в нього була вільна хвилька. Напевне, це була міцна дружба. Я знала, що він ще той ловелас. З ким він був, що він робив - я знала все.
   Моя мама чомусь дуже раділа, що я з ним "зустрічаюсь". Потім вона розказувала, що саме в його сім' знімала кімнату, коли тільки перехала до цього містечка.
   В кінці листопада в нього був день народження. Я була приємно здивована, що крім мене запрошених більше не було. Ввечері, коли його поздоровили всі, хто хотів, він взяв свою машинку і ми похали кататись містечком. Зупинились тоді, коли в мене в очах крутилась лише стрічка наших доріг. Потім я його чомусь поцілувала.
   Потім Кір запропонував стати його дівчиною. Мене не зупинило сказати "так" навіть те, що я хотіла зустрічатись з Чеховим. За тим було шалене кохання. З ним я стала жінкою. Демонстративно бувши одиначкою, я намагалась тримати в секреті наші стосунки.
   Якось я разом зі своєю мамою поверталась додому від бабусі. До нас підійшла мамина знайома зі своєю дочкою. Що мене здивувало - у ціє знайомо були яскраві блакитні очі. Таке відчуття, наче вона в лінзах. А  дочці на вигляд не було більше 1-1,5 роки. Миле спокійне дитятко з сіро-блакитними очима і світлорусявим волоссям.
   - Маленька красуня, - сказала я, коли ми сіли в автобус. А по душі щось зашкребло. Когось мені ця дитина нагадувала. - Мабуть татко гордиться своєю донечкою?
   - Наш татко не з нами, - тихо сказала мама дівчинки, яка представилась як Оксана. - Він від нас відмовився.
   Ця розмова не давала мені спокою. Яким же потрібно бути безсердечним або несерйозним, щоб зробити дитя, а потім від нього відмовитись?
   Буквально через декілька днів Кір забрав мене пройтись. Ми розговорились за дітей, за відношення до цих маленьких створінь. Після того як я задала чергове питання, він не втримався:
   - Люба, от тобі зараз 16 років. Нащо тобі діти? Для того, щоб заводити дітей...
   - Заводять собак, котів. Дітей народжують та виховують, - звично огризнулась я.
   - Не важливо. Сам факт в тому, що треба міцно стояти на ногах, щоб зважуватись на такий крок, мати свою квартиру, стабільну роботу...
   З точки зору банально логіки - все було вірно до самих дрібниць. Та все одно. Він же про щось думає, коли спить зі мною? Невдоволена відповіддю я ще трохи побубніла, Кір мене поцілував. Про спір спішненько забули.
   Як завжди рівно о 23.55 я стояла біля під'зду, прощаючись з ним. На прощання поцілувавши, хлопчина розвернувся і неоглядаючись пішов геть. Додому йти зовсім не хотілось. Я дзв'якнула мамі, сказала, що затримаюсь ще десь на годинку.
   Зайшла на автобусну зупинку. На  територі знаходився маленкий цілодобовий магазинчик з цигарками та пивом. Затарившись всім добром, я попрямувала до парку. Знайомих було вдосталь, та чомусь дуже кортіло побути одній. Підкурила, ковтнула пива... Оце справжнє життя. Свобода!
   Рай перервало чиєсь надмірно штучне покашлювання над мом вухом. Ну кому нейметься?!. Зараз буду різко порушувати основну Біблійську заповідь: "Не вбий!".
   За спиною стояла дівчина, в який я взнала колишню Кирилову, звали  Іра:
   - Привіт. Що, знову одна? - вона безцеремонно вмостилась на лавці поряд зі мною.
   - Чому одна? В мене дуже цікавий співрозмовник, - я посміхнулась.
   Вона озирнулась в пошуках "співрозмовника".
   - Я про себе, взагалі-то.
   - А.
   Ми випили мого пива, викурили мо цигарки... Розмова зайшла про хлопців:
   - А я от не розумію... чому він мене кинув? - захміліла Ірина ледь не плакала. - Я ж для нього все... Все робила!!
   - Ірочко, - я заспокійливо погладила  по плечі, - Зайчик, а скільки ти випила?
   - Та небагацько. А скільки ж мені там треба?.. - Ірочка видихнула на мене шаленим коньячним перегаром. Точно... Скільки й там треба?
   - Може додому підеш? - Я вже не знала як  відправити подалі.
   - Нє. Не піду... Жанночко, - почала скиглити вона. - Я знаю, ти дуже дружиш з Кирилом, поговори з ним... Будь ласка, я тебе дуже прошу! Я так хочу бути з ним... Хоч він і скотина остання, та всеж... Ти ж в курсі, що у нього кіндер є?.. Від ціє, як ... тьху... - Іра захиталась і щеб трохи і гепнулась з лавки. Вчасно  впіймавши я розпустила вуха:
   - Та ну? І хто вона? - Я сиділа наче на голках.
   - Ця... Оксана, в не характерні блакитні очі. Всі думають, що то вона лінзи носить. Нічого подібного! - Замахала руками Ірина, знову ледь не впавши. - Я тобі кажу, то в не справжній колір. Вона якась... Якась... Бісовка! Там така історія... Пальчики оближеш! - Іра всеж впала, бо піймати  я не встигла. Сама в ступорі була. Оце так-так!
   - Короче кажучи. В когось із х спільних знайомих був день народження. Кір тоді набрався, як сучка блох. Оксана в нього і вцепилась. Всі бачили як вона його заводила до кімнати. Що потім було - здогадатись не важко. Через девять місяців Оксана народила дівчинку. Ото вона дитину обрікла - назвала якимось екзотичним м'ям, а дитині мучся. - Прешла на філософську тему Ірен.
   - Не відволікайся. І що далі?
   - А що далі? Кирило кричить, мовляв, дитя не моє, нічого не знаю, нічого не пам'ятаю. Ця ж звізда думала, що він на ній ожениться, як справжній мужчина. Угу. Дивись, він вже розігнався... - Іра подивилась навкруги і зашепотіла. Наче нас міг хтось підслухати:
   - Я тобі кажу, відьма вона і є! Захомутати його хотіла, та він не піддався. Зате я чула, що вона ще одну жертву знайшла... - На цьому повороті сюжету дівчина впала з лавки та мирно засопіла. Щоб .
   Не хочу говорити, якими очима дивились на мене  батьки, коли я притягла  додому. І загалі це не дуже важливо.
   Я вирішила дочекатись моменту коли можна буде все вияснити точніше. Одне діло - коли це говорить дівка, яка може наговорити тобі всього чого хочеш, а друге діло - коли перевіряєш це сам.
   В ту Новорічну ніч ми стояли семе на цій площі і знімали іграшки. Я вирішила почекати. Ще не довго.
   - Кір, скажи мені будь ласка, в тебе є дитина? Тільки чесно.
   Він як сидів на ялинці з іграшкою в руках, так і впав. Але іграшка залишилась цілою.
   - Це тобі Оксана сказала? - він обтрусився, протягнув мені червону кульку з яскравим малюнком. Я бережливо взяла прикрасу, покрутила  в руках.
   - Я навіть не знаю про кого ти говориш. Тільки скажи - це правда?..
   - Правду сказати чи як на справді було? - Скрутивши кислу міну, він перевірив цілість боку, на якого впав.
   - Постарайся сказати максимально близько до того, щоб я зрозуміла твою позицію. - Закрутивши цю промову, я зробила вигляд розумнумниці.
   - Позицію, - Кір задумливо розглядав сво шкарпетки. - Дитина в мене є. Але з  матірю мене нічого не пов'язує. Точніше, я не хочу, щоб пов'язувало. Тому і відмовився від мало.
   Ще раз глянувши на мене з винуватим виразом обличчя, Кір додав:
   - Це ж не причина щоб отак псувати нам свято?
   Добре, що юнак встиг відстрибнути, бо та ялинкова прикраса вже летіла йому в голову. Розбившись вона залишила яскравий мерехтливо-червоний слід на снігу.
   Я не хотіла його бачити, чути, знати. Мені хотілось все забути, наче всі три місяці були, хоч і прекрасним, але сном. Спочатку телефон мовчав. Перших днів зо-два. Потім почались дзвинки, смс-ки... При чому вони не закінчувались. Через три тижні мого впертого мовчання та повного ігнору Кирило вирішив зійти з доріжки, по якій ми йшли разом.
  
   Подруга слухала мовчки, ніде не перебиваючи, без фальшивих співпереживань та бурхливих овацій. Вона просто слухала і мені вперше захотілось банально поплакати, пожаліти себе. Що я й зробила, відключившись з реальності хвилин на 5.
  
   - Чула, Алінко, а я дещо згадала. Пішли на саму площу? - заспоковшись я згадала про план "Б".
   Ми стояли на площі. Лінка з цікавістю роздивлялась ялинку.
   - Слухай, це тобі нічого не нагадує?
   - Ну-у-у-у, а що воно може мені нагадувати? - я зиркнула на те нещастя, яке називали ялинкою.
   - Ну глянь. Снігу немає і вся ця байда в купі, типу ялинка і майдан, нагадує мені лису-лису макітру з чорною-чорною волосиною посередині.
   - А на цій волосині купа непотребу з паперу. Можна було б розоритись і на дорожчі іграшки.
   - Ага, якби деякі - вона зиркнула на мене, - х не здирали...то повісили б.
   - Від тако чую!!!
   - А в лоба не хочеш? Мене там не було! - крити було нічим. Сама ж тільки но розпатякала про сво "грішки".
  
   На минулий Новий рік мерія таки розщедрилась на ялинкові іграшки, але, не встигла прийти ніч перед самим святом, як ялинка стояла вже майже гола - без дорогих скляних іграшок, та китайських ліхтариків із якогось матеріалу схожого на склопластик. Перед святковим виступом мера було вирішено в швидкому порядку оновити запас прикрас, але вийшло це все діло в три рази дорожче. Тепер мері наука, краще повісити іграшки із паперу - і діти, які робили х в школах, були при справі, і батьки цих дітей були задоволені творчо-розвитковою діяльністю школи.
  
   Телефон потрапив мо руки.
   - Е! А що ти робиш?
   - Чекай-чекай! Я зараз. - відмахнулась від не. - Алло! Алло! Ну що за курвчий зв'язок? Сашко! О, нарешті! З Новим роком!! Пам'ятаєш свою обіцянку?
   - Привіт. І тебе теж. Пям'ятаю. Але виходити... холодно. Краще ви до нас.
   - А де ви?
   - А ти де?
   - А я на морі!!! - крикнула що сили Аліна.
   - О, і Ліна з тобою?!
   - А ти чисто не почув? - іронічно запитала я. - Ми на площі біля ялинки.
   - Так ми ж поруч!! - почувся радісний крик в вухо. - Йди прямо до банку, тоді ліворуч, тоді побачите двоповерховий будинок, а тоді...
   - Сонечку, золото, краще вийди зустрінь.
   - Добре. Підійдіть хоч до будинку...
   - Ага. - я поклала слухавку.

   ЗА КАДРОМ
   По дорозі до Танино квартири (я, Рено та його майбутня дружина) зустріли двох знайомих дівчат Рено. Я особливо не звертав на них уваги, та й темно було. Але в душі щось колихнулось. Передчуття... Євген перекинувся з ними парою слів і ми розбіглися. Та чомусь в мене було відчуття, що ми ще будемо мати з ними справу.
   - Гарнюні цукерочки. - сказав сво перші враження я до Рено. - Я б х гарненько пригрів...
   - Єгор тебе б тоді вгрів... - перебив мене Женя. - Ти ж х і не роздивився!
   - А що такого? Можна подумати... - Ми зайшли до квартири. Вона була повна крику та гамору, продовження розмови відпало саме по собі.
   Все б нічого, вечір як вечір, але Рено та Єгор ледь не надерли один одному дупи через якусь дрібницю. Певне, цім дріб'язком стала боротьба за владу. Це вже не в перше, як стався той випадок з мом братиком.
   Згрібши свою благовірну, Євген гордо залишив приміщення.
   - Якесь дивне передчуття, - сказав я дивлячись на бутерброди.
   - А то! - перекривив мене Єгор. - Воно справдиться, хай-но зателефонують.
   - Хто?..
   В когось задзвонив мобільний. Всі дружно кинулись перевіряти свою трубу. Голий схопив свій телефон.
   - Маленьке проханнячко, - всі повернули голови до Сашка. - Позатикайтесь!!!!!!! Дякую. - З цими словами Голий вийшов в коридор.
   - Ти запитував "хто?". Підеш з Голим - дізнаєшся. - Подав до мене голос Єгор.
   В кімнату засунулась голова Чехова:
   - А як щодо поповнення?
   - Якщо дівчата, то приводь! - прокинувся Слава.
   - А хто піде зі мною?
   - Бошся що зґвалтують? - відірвався від пляшки Вєля і як дівчина закліпав очима. - Ги-ги!
   - Ну, йди з ним, - тихо наказав мені Єгор.
   Ми з Голим вийшли з будинку. Той, певно, помітивши дівчат першим, попер поперед мене з щасливим лементом:
   - Мо-о-і дівчатка-а!
   Спостерігаючи з темряви, як Голий згріб в сво обійми спочатку одну потім іншу, я вийшов на світло ліхтаря. Одну з них я знав. Жанна. Що вона тут робить? Ми що по них вийшли?! Мене помітила лише незнайомка. Вона намагалась видертись з обіймів Чехова:
   - Сашко, ти... Та пусти! А це хто?
   Голий відволікся і дівчина вислизнула з його обіймів, а з-за спини вийшла Жанна. Вона була в темно-синій куртці, яка не приховувала пишнот  тіла. Руде волосся розвів вітер, а з обличчя не сходила щаслива посмішка. Блискаючи зеленими очиськами вона помітила мене.
   - А ви що, знайомі? - Жанна зиркнула на Чехова.
   - Його? Його я добре знаю... - Сашко скривив пику, як від зубного болю. - Це кращий друг мого старшого брата. Ну що йдемо? - всі пішли за Голим.
   - Ти чого? - Я обернувся на голос Жанни.
   - Сашко, ведеш нас кудись, а хоч би з людиною познайомив! - До закінчення фрази ми всі стояли біля незнайомки.
   - Як це "познайомиш"? Ви ж знайомі. - Запротестувала Жанна.
   - Ми?! Знаємо одне одного?! - Викрикнули ми в один голос. Я нарешті роздивився незнайомку.
   У дівчини було темно-русяве хвилясте волосся, зав'язане на потилиці міцним хвостиком. Чіткі риси обличчя робили  схожою на маленьку фею. Та  точена фігурка, яку було видно неозброєним оком навіть під курткою, зводила мене з розуму (завжди мріяв спробувати трахнути фею)... Поки я не глянув в  очі... Я відвів погляд. Вперше за все життя я не витримав погляду. Хто це?..

***

   Я дивилась на хлопчину допитливими очима. Так дивиться іменинник на загорнутий подарунок.
   Трохи вищий за мене, років 22-23, русяве та ще й хвилясте волосся ледь-ледь не досягало плечей. Фігура, закутана в чорний плащ, нагадувала англійця (чи англійського вампіра). Правильні риси обличчя (схожий на гарнюньою лисичку), чуттєвий рот і очі... Його зелені очі. Ми дивилися один на одного. Він відвів погляд. Щось в ньому криється. Таке... Заварене таємницею і трошки приправлене цікавістю.
   - Ні! Я його/ не знаю. - озвалися ми в один голос.
   - Та знаєте ви одне одного!
   - Ні!
   - Так!
   - Ні!
   - Так!
   - Годі! Я вже геть змерз, - Тільки тепер я помітила, що Сашко стоть без верхнього одягу і труситься. - Ліно, це Марк, або просто Марік. Марк, це Аліна. Все? Пішли до квартири!
   - Дуже приємно. - Марк взяв мою руку.
   - Мені теж. - Я з цікавістю чекала. Що ж він робитиме далі. Хлопчина галантно поцілував мою руку. Не витримавши "лихо долі" Сашко потягнув нас на квартиру.

***

   Мій мозок безапеляційно кричав "Не треба!!!! Це пахне великими проблемами!", а мом "останнім 90" хотілось пригод.
   - Ідете?
   - Та йдемо, йдемо. - сказали я і Ліна в один голос. "Вляпалась." - констатував мозок. "Причому по самі помідори" - сказало серце. "Дурне! В не нема помідорів. Видно, що не мозок." . "На себе глянь.". "Дівчатка, позатикайтесь." - сказала я обом голосам. Бррр. Давно я не розмовляла сама з собою.
   Квартира була розташована на першому поверсі. Поки Сашко вішав наш верхній одяг на вже забиту вішалку, я озиралась довкола.
   Квартира була однокімнатною. Стандартна "хрущовка". Всюди горіло світло, крім кімнати, звідки лунали запрошення зайти, звернені в нашу адресу. Цікаво, чи це вони для понту світло не вмикають (щоб не лякати одне одного), чи в них лампочка згоріла, а вкрутити іншу вже ніхто не в змозі?
   Я зазирнула до кімнати і в ту ж мить висунулась звідти. ЄГОР?!! Я вирішила перевірити свій зір, засунувши голову назад. Єгор... Він здивовано зиркнув на мене. Я обернулась до Ліни. Вона, посміхаючись, спостерігала, як Сашко намагався прилаштувати  куртку, яка весь час сповзала.
   - Лінка, вгадай хто сидить в кімнаті.
   - І?
   - Єгор.
   - Шо? - вона кліпала очима, не закриваючи рота. - Як?
   - Так!
   - Оце вляпались... - Прошепотіла Ліна.
   - Дівчатка, - Чехов нарешті повісив куртку, - Заходьте до кімнати. Я вас познайомлю з вишуканою богемою нашого задрипаного міста.
   - Ну, - подружка скорчила гримасу, - Що нас не вб'є, те зробить нас сильнішими.
   Коли ми зайшли до темно кімнати, я побачила, що Марік стоть біля дверей.
   - Я думав, ви вже ніколи не зайдете. - І тихо, як привид, подався до дивану.
   В кімнаті були диван, стіл, купа стільців, тумба, на якій розривався магнітофон і недобита стінка з дзеркалом часів Сталіна. Компанія складалася з шести осіб чоловічо статі і двох жіночо (не враховуючи нас).
   - Так, дівчатка, - нарешті озвавсь Сашко, - Це мій меншенький братик Сергій, - хлопчина років 15-ти, самий молодший в компані, відразу ж поставив пляшку з пивом на стіл і миленько посміхнувся. - Це...
   - Слава! - Перебив його хлопчина років 20-ти, який сидів поряд з Сергієм, піднявши до гори правий кулак. Його пшеничне волосся було стягнуте на потилиці в хвоста. Оце так шевелюра, аж заздрісно...
   - Кому слава? - Не зрозуміли ми.
   - Я - Слава. - Зам'явся він. - Яніслав.
   - Та-а-к!! - сердито подав голос Сашко - Може я продовжу?
   - Ок, брателло. - Слава винувато всміхнувся.
   - Так от. Це Юрко, або Вєля. - хлопчина з борідкою "а-ля Меладзе" нервово поправив чорний хвостик. - Далі Таня та Аня. Це - Є...
   - Ми його знаємо. - Перебила Сашка Ліна.
   - Гаразд. - Він здивовано глянув на не, мовляв, звідкіль у вас такі пізнання? - Марка ви вже знаєте...
   - Ага, - озвався Марк, - А це Голий стоть.
   - Де голий? - Лінка роззирнулася по кімнаті. - Хто голий?
   - Ми так Сашка називаємо. - пояснив Слава. - Дайте дівчаткам місце.

***

   - Чекайте, - спинила нас чорнява Тетянка. - Чехов, може ти все таки скажеш як звуть дівчат?
   - Ой! Проклятий склероз! Це Жанна, а це Аліна.
   Всі з цікавістю роздивлялися нас. Хоча за обстановкою на і під столом (там стояло 3 пусті пляшки з-під горілки і одна з-під шампанського) мені здалося, що до половини наші імена не дійшли. Тобто вони х почули, але не осмислили.
   - Дівчатка, а що будете пити? - звернувся до нас Олександр. - Вино? Шампанське?
   - А ви що п'єте? - запитала
   - Vodka. - з англійським акцентом сказонув Яніслав. - Ще пиво є.
   - Тоді vodka! - перекривила його Жанна.
   - І пивом зап'ємо. - заспокійливо додала я.
   - Ага! - спочатку Сашко зайшовся сміхом, потім, зрозумівши, що ми не жартуємо, сміятись перестав. Вся компанія дивилась на Голого з німим питанням "А Шо Такоє?".
   - Точно? - недовірливо запитав він.
   - А шо такоє? - озвучила загальне питання Жанна. - Тебе щось не влаштовує? Чи може тобі жаль "вогненно води"?!
   - Ні, ну, ви чули? - Саша виглядав так, неначе образили самі святі його почуття. - Недавно пішов з ними гуляти...
   - Ого! Жеребець! - крикнув, здається, Вєля. - Аж з двома?
   - Тихо. Так от, кажу, ходімо в кафе: винця, пивця чи чого покріпше хильнемо? І що я чую? - драматично підвисив голос Сашко, - "Ні!!! Хіба що кави чи соку...", а тут?!
   - У нас була культ програма, а не п'янка, - захищалась я.
   - Я б на тебе подивилась, якби тобі було завтра на роботу. - образливо пробурчала Жанна, а вся компані, котра з захопленням спостерігала за розвитком подій, зайшлась сміхом.
   - Так, Сашко, ану посади дівчат. - Взяла ініціативу в сво руки Таня. - Отак, на диван!
   Мене посадили біля Марка (з правого боку) і Жанни (з лівого).

***

   Я й і вмоститись не встигла, як Ліна, по-хазяйськи окинувши простори напівпустого столу видала:
   - А з чого ми пити будемо? - вона безцеремонно обперлася спиною об Марка.
   Той був не проти. Цікавий екземпляр, яскравий приклад флегматика. Чехов побіг на кухню і звідти почулись голоси ображеного посуду. А в кімнаті лунали анекдоти.
  
   Через кілька хвилин явилося моє кохання, сяючи, як лампочка Ілліча. Кохання поставило переді мною 300-грамову червону чашку в білий горошок з чайного сервізу, я прийшла в себе.
   - Тань, ти бачила? - Марік продемонстрував й Лінкину чашку. - Ти бачила які в тебе є тут скарби?
   - Голий, де ти  взяв? - запитала та.
   - На кухні.
   - Логічно. Та я питаю де саме?
   - В тумбочці, біля умивальника.
   - Ні, ну, ти подумай?! Моя квартира, а я і не знала, що вони в мене є!
   - Тепер знаєш. - Сашко діловито відібрав у Маріка чашку і поставив на місце. - Це тобі щось дало?
   - Ти його ще раз до кухні відправ, то він тобі Тульський самовар 1812 року випуску знайде! А може який могильник під паркетом, - Веля пойорзав на стільці та пересів до мене на диван.
   ...Від смішного перейшли до того, чому, власне, всі й зібрались: Сашко наливав, Малий (Сергій) розставляв. Нам набулькали по півчашки. Лише зараз я обвела поглядом всіх присутніх. Мені страшенно хотілося дізнатись чому Сашка називають Голим. Після побаченого, я здивувалась своєму дурнуватому питанню. У всіх присутніх молодиків було довге волосся. Лише у Малого і Сашка короткі стрижки. Та Малий він і в Африці Малий.
   Я в пітьмі намагалася знайти чим запивати. Сашко галантно запропонував мені свій стаканчик з лимонадом.
   - О! А це з кого крові націдили? - Не втрималась я, побачивши в руках Аліни склянку з томатним соком.
   - Я спитала теж саме. Не признаються!
   Врешті тост було сказано і випито. Потім пили, сміялись. Дивно, п'ю і ні грамусеньки не п'янію...

***

   Коли сік і лимонад скінчились, а Маркові хотілось пити, Вєля дістав хто-зна звідки пляшку шампанського і передав спраглому другу.
   - Дівчата, шампанське будете?
   - Ні! - Категорично відмовилась Жанна, на якийсь момент відірвавшись від щасливого щебетання з Сашком. - На зниження градусу не йдемо!
   - Зрозуміло. А ти? - запитав він вже в мене.
   - Не зараз.
   Та через деякий час знудившись (Юра, Слава і Таня пішли на кухню, Єгор і Аня танцювали, а Жанна розмовляла з Малим і Голим) я попросила у Марка пляшку. Марк не відразу відреагував на мій дотик до його плеча, зайнятий обніманням пляшки і задумливим спогляданням недодених бутербродів на тарілці.
   - О, то ти б зразу так. - Переключив він свою увагу на мене. - Коли чого захочеш, то вдар мене і кажи: "Марк, скотина жлобська, дай мені те..." - чесно кажучи, в той момент я трошки пожалкувала, про те, що взагалі його зачепила. Та вже краще побалакаю з симпатичним хлопчиною, ніж буду роздивлятись чашку з недопитою горілкою.
   - А чого ти так не схвально про себе відзиваєшся?
   - А що, думаєш, неправду кажу? Мене ніяка дівчина довго витримати не зможе... - не встигла я й рота відкрити, як в кімнату вскочили Славко і Юрко:
   - Ну, що ще по одній? Чи як? - задавати питання Марку після ціє фрази було все одно, що розмова сліпого з німим.
   Серед цього шумного застілля раптово захотілося тиші. Я пішла до пусто кухні, подивитись чи не залишилось тут ще стаканів. А в середині йшла війна відчуттів. Щось тут не так. Мою самотність перервав Слава:
   - Чому ти не з усіма?
   - Не знаю, просто раптом спокою захотілось.
   - О-о-у, тоді я не буду заважати. - він вже хотів піти.
   - Лишайся.
   - Точно? - перепитав він. І тут почалося....

***

   ...За столом ми вже ні на кого не дивились. Для нас кімната здавалась пустою.
   Все б нічого, якби мені не захотілось вийти на свіже повітря. Моє кохання попхалось слідом. А що я йому скажу? Подихати свіжим повітрям він мені не дав. Ще б трохи, і він мав би на свох руках свіжого трупика (ця зараза зацілувала до півсмерті, ледве видерлась).
   - Сонце, слухай, а це не твоя сестра часом?
   - Тю... Вона... А що вона... Людо! - Моя троюрідна сестричка жила на іншому кінці міста, Новий рік гуляла в центрі, в подруги.
   - Привіт! Гарно виглядаєте. Як справи? - з дким сарказмом запитала вона.
   - Як справа, так і зліва, поки що нічого не змінилось. А в тебе, я бачу, трапилось. Кого вже вбили і де ви заховали мерця?
   - Поки що - нікого. Прикинь собі таку ботву. Прихали Верес і Папай. Вереса я піймала, а от з Папаєм проблемка...
   - Йому погано стало? Ні? Міліція забрала? Теж ні? А що?..
   - Ми його... згубили. Але в міліцію він точно не потрапив!
   - Як можна згубити живу людину?!! - в мене не вкладалось в голові.
   - Якщо оте тіло можна назвати людиною... та ще й живою...
   - Де ви його... гм...згубили? - не подобалось мені це слово.
   - Десь в районі нашого відділу міліці... Він там того... Під двері... гм...в туалет... гм... сходив.
   - Він там - що?!!
   - Ага. - Сістер тільки головою хитала. У мене був шок.
   - Люд, я з тобою разом піти не можу, - підсміявшись пояснила ситуацію я.
   - Та розумію.
   - Мені аж не зручно, все таки вони й мо друзі.
   - Забудь. Я пішла. Відпочивайте. - Людмила зробила ручкою і пішла.
   - Малюк, - звернувся до мене Сашко. Незвичне звертання трошки різонуло вуха, але мені, в цілому, сподобалось. - Я починаю в тебе закохуватися. Я думаю нам потрібно спробувати... Я вже не надіюсь, що ти даси згоду. Давай спробуємо? Може в нас що-небудь вийде.
   - Добре. Я згодна. Сонечко... - через 15 хвилин ми повернулись. Ми явно щось пропустили...

***

   ... Славко - знахідка для шпигуна. Тобто, для мене. Ми говорили хвилин 15, але я встигла зрозуміти, що він класний і цікавий співрозмовник. Поміж розповідями він давав мені поради. Чи то мені здалося, чи то він ставився до мене з прихильністю.
   Як виявилось, він навчався в дуже престижному вузі столиці на перекладача. Я не повірила. А потім довго сміялась. Він ледь не образився.
   Я обернулась до коридору почувши гамір. Це були Юрко та Марік, які про щось сперечались. Юрко помітив нас і попрямував до нас.
   - Славко, ходімо зі мною.
   - Ти бачиш, що я з дівчиною розмовляю.
   - Славко, прошу, як в людини, нам потрібно... - хвилин п'ять вони сперечались, поки Славко не здав сво позиці.
   - Вибачай, я зараз. - Вони вдвох пішли до вішалки, ледь не збивши сновигаючого в коридорі Маріка з ніг.
   Щось почуваю я себе не в свой тарілці...
   - Що робиш? - запитав мене Марік, "запливши" до кухні.
   - Закрий двері, будь ласка. - Він покірно виконав моє прохання. - Так, про життя балакали.
   - Про життя? Хм, - він скорчив несмішливо-болісну гримасу. - А можна й мені поговорити з тобою?
   - А що ти бажаєш мені розповісти?
   - Багато. - Присідаючи на стіл, де кілька секунд тому сидів Слава, він подарував мені багатообіцяючий погляд. - Все залежить від тебе.
   - Зачини, будь ласка, двері.
   - Навічно? Нам все одно ніхто не заважатиме. - Чули б ви як він це сказав. І що він собі надумав?
   - Я не тому. Мене зараз видує цим протягом.
   Тільки-но ми зручно вмостились, як увалився Слава. Він здивовано подивився на Маріка, потім на мене. Це повторилось N-ну кількість разів.
   - А пшов звідсіль!! - сердито і якось по-дитячому вимагав Чехов. - Я тут сидів.
   - Той що? - не реагуючи на істерику Яніслава, із спокоєм психіатра, відрізав Марк. - Сядь он на той стільчик.
   Скосивши око на малесенький стільчик, Чехов ще з більшою злістю накинувся на опонента.
   - Кущин! Курва, сам туди й сідай! - якби Славко тупнув ногою - картина була б повна.
   - По-перше, я не курва. По-друге, не піду я звідси.
   Раптово підірвавшись Яніслав вискочив з кухні. Я тупо дивилась йому в слід.
   - Образився...
   - Не звертай уваги. Ти просто йому сподобалась. Ну? - лукавими очима глянув він на мене.
   - Що ну? А! - дійшло до мене, - Чим ти займався?
   Як виявилось Марікові був 21 рік. Вступивши до медичного вузу та першого ж дня на першій парі вкрив матом професора, який йому чимось не сподобався. Це був перший і останній день його навчання в тому вузі.
   Неждано-негадано на кухню вітром занесло купу людей: Єгор, Таня і незнайомий, чорнявий хлопчина.
   - Це хто? - запитала я в Кущина.
   - Конина в пальто. Чекай. - він смикнув хлопчину за штанину. - Познайомтесь. Аліно - це Валентин. Валентин - Аліна. О! - Марк озирнувся, - а он побігла - його люба жінка.
   - А що ви робите? - переключив увагу на купку люду Марк.
   - Каструлю шукаємо. - вигукнув хтось з натовпу.
   - А нащо вона вам?
   - Чай поставимо.
   - Чай?! - В один голос вигукнули ми з Марком, переглянувшись. - В каструлі?!
   - А більш немає в чому, - підбила підсумки Таня.
   Я вирішила швиденько змитись з кухні - надто вже буйно вони шукали ту каструлю. Амністія в дурдомі. Вони всім скопом намагалися запхати голови і руки до маленько тумбочки штовхаючись і заважаючи одне одному. Не відриваючись від ціє цікаво справи встигали лаятись.
   Вже в коридорі я почула задоволене "ура!". Схоже вони таки знайшли ту каструлю і почали розбиратись хто буде ставити чай. Я повернулася до темно кімнати. Коли очі трохи звикли, я побачила сяюче обличчя Жанни.

***

   Нас ледь не знесло ураганом на імення Слава. Він вилетів зі дверей квартири, навіть не помітивши нас і понісся кудись на двір. Цікаво, що тут без нас трапилось? Явно Лінина робота... А подумалось мені так, тому що коли збирається казино кращих друзів, а потім туди проходить пара нових, незнайомих людей всі сварки через цю пару. Я - була зайнята. Значить - це Ліна. Розберемось...
   А в нас були гості: подружжя Алла і Валентин. Цікава пара, точніше на пару зовсім не схожі. А коли Сашко сказав, що це подружжя... Я підбирала щелепу з полу. Алла - смуглявка з довгим темним волоссям, десь мого зросту, з худорлявою фігурою. А він - й явно не пара, більше схожий на брата чи хорошого друга. Його я роздивилась краще: трохи вищий за мене, теж з темним волоссям та трошки сутулий. Темно-карі очі наркоматського вигляду та розумна голова на плечах.
   Прийшла Ліна. Вмостившись по-зручніше, згадували початок цього вечора. Ми почули як відчинилися вхідні двері. Лінка зігнулася в земному поклоні. Я озирнулась і второпала причину приступу подруги. В кімнату ввалилася компанія гномиків в червоних капелюшках. Під капелюшками стирчали знайомі фейси: Малого і Вєлi.
   - А ва лбу звезда гаріт.... - прокоментував Сашко.

***

   Юрко, з свом довгим волоссям у цьому капелюшку "а-ля Санта Клаус", був схожий на ельфа. Я хотіла було відібрати в Малого шапку та почула по-дитячому ображений голос:
   - Не чіпай, - відскочив він від мене. - Я про не все життя мріяв!
   Та побачивши, що Жаннині очі загорілись вогником до цього капелюшка, Малий швиденько передумав:
   - Гаразд-гаразд, тримай... Але поверни! - капелюшок побував в мох та Жанниних руках.
   Жанна роздивившись капелюшок упевнено так, повернулася і натягнула його Сашкові на голову, аж по самі окуляри. Сашко виглядав на стільки кумедно зі свом здивованим, а потім свом усміхненим обличчям, що всі покотились зі сміху.
   Мабуть, засоромившись, Голий зняв капелюшок і так, щоб Жанна не оговталась одягнув й цей червоний клаптик тканини до самого носу. Зірвавши цей нещасний капелюшок, Жанна стукнула балабоном по носу Сашка. Веселу картину перервав ображенний крик Сергія:
   - Що ви робите?! Ви ж мені  зіпсуєте!
   - Нічого, - втішила його Жанна, - Візьмеш ще, де перед цим брав.
   - Там де брав - вже нема. - Пробубонів Сергій. - Всі жлоби, хоч би хто добровільно віддав...

***

   - Не бубони! - До кімнати зайшов Слава, відібрав у мене кепочку і віддав любому братику.
   Явились ті четверо з кухні. І швиденько розпорошивши те, що принесли з магазину "чуда в шапках", народ почав розсідатись по свох місцях.
   - Марк, перестав касету, - з порогу дав настанову Єгор.
   Марк з розумним обличчям почав мучити магнітофон. В нього нічого не виходило.
   - Що за апарат такий?! Ніяк працювати не хоче! - Не витримав Марк.
   - А може то ти не вмієш? Тікай. - Єгор відсунув безтолкового техніка від магнітофону.
   Ображений Марк, певний час по споглядавши нижню частину нагнутого Єгора, не втримавсь від дкого коментарю:
   - Це ти мені сво джинси демонструєш?
   Єгор не залишився в боргу:
   - Якщо так хочеш можу і білизну свою продемонструвати - білі в зелену смужечку. - повернувшись до магнітофона, Єгор висмикнув вилку з розетки і сів на своє місце. Марк пришиблено дивився на товариша. - Не працює зараза...
   - Ти ще й пам'ятаєш якого вони кольору? Феномен! - Він задумливо подивився на стелю. - А я от пам'ятаю, що сьогодні новенькі вдягнув, а от якого вони кольору?
   - То подивись! - даремно Єгор це сказав.
   - Точно, зараз подивлюсь!
   - О, гля, люди, безкоштовний стриптиз! - не втрималась я.
   Весь цей час всі присутні в кімнаті спостерігати за "розмовою" Марка і Єгора. Ніхто не чекав подальшого розвитку подій, але... Марк, трохи піднявши светр, почав розстібати ремінь, тоді застібку на джинсах. Всі зачаровано дивились на цю картину, в тому числі чоловіки. До речі, більш за все це цікавило чоловічу половину. Приспустивши правий бік, щоб ніхто нічого зайвого не побачив (чи не зайвого?). Довго придивляючись до клаптику тканини, яку було видно всім, Марік здивовано сказав:
   - Наче темно-сині... - і із таким самим спокійним виглядом почав одягатись.
   Після чергового невеличкого застілля, за відсутності працюючого магнітофона, прибігли до народно творчості під гітару. Правда гітари теж не було... Та все одно, співали "Арію". Курв'ячі рокери. Знайшли-таки ми рідних людей в нашому пришелепуватому місті.
   ... Доспівавши, народ почав розповзатись хто куди бачить. Деякі не могли ні бачити, ні повзти.
   - Лінко, не добре все якось виходить. Прийшли та ще й з порожніми руками. Треба щось купити.
   - Купимо соку, а то останній раз я запивала шампанським. Пити є що, а запивати нема чим. Маразм.
   - Точно, маразм.
   Ми йшли до магазину, обмінюючись першим враженням від компані.
   - Чуєш, Аліно, мені це нагадує старий анекдот: жила була собі грішниця. Тільки Бог збирався  покарати, вона падала на коліна і починала благати: "Боже, прости мене, грішну! Я виправлюсь, більше не грішитиму!", Бог вірив, прощав. Таке повторювалось багато разів. Одного разу ця жінка виграла поздку на круз. Пливе корабель, пливе, допливає до самого глибокого місця і починає тонути. Жінка падає на коліна і прохати: "Боже, то хай я, а як же люди? Я не за себе, за людей прошу!". А Бог й відповідає: "Мовчи, грішна! Я вас на цей корабель три роки збирав".
   - І то правда. Ох, не просто так це все...
   Продавщиця дивилась на нас так само, як і ми на не - мутними, нетверезими очима. Купили соку. Вже вийшли і тут... До нас підійшли Костя та Вадим. Приємна зустріч, нічого не скажеш... Ну-ну цікаво, що далі буде?
   - А де ви були? І куди йдете? Тю... А чого з соком?.. - чуючи, що кораблик тоне, Лінка попхалась до рятувального човна.
   - А це суттєво? - закліпала очима Лінуська. - Суттєво те, де ми зараз. - Обійнявши Вадима відвела його в сторону.
   Ми стояли як два бовдури. Чому - як?
   - Що? - не зрозумів Костянтин.
   - Де? - не зрозуміла я.
   - Щось казала?
   - Мовчи абізяна, шо ти понімаєш. - буркнула я собі під носа. Добре, що він не почув.
   - Пробач мені. - тихо, майже пошепки сказав він.
   Ого! Костик вибачається?!! В мене галюцинаці. Пити треба менше... Зараз ще й чортики із його пазухи повискакують і надеруть мені вуха...
   - Чому ти мовчиш? - Ще тихіше сказав він.
   - А що я маю тобі сказати? В мене нема слів. Сам факт того, що ти просиш пробачення, примушує мене засумніватись у твоєму психічному здоров'! - На останньому слові я видохлась.
   - Жанно, перестань. Ми не в цирку, а я не клоун. - Розсердився він. Та швидко заспоковшись взяв мене за руки. - Я не хочу щоб все скінчилось...
   - Але все вже й так скінчилось. - Перебила я. Якщо він ще трохи по вибачається, то я певно таки повернуся до нього. Підсвідомо я починала сама себе сердити аби ця розмова не мала хорошого закінчення. - Я не хочу повертатись в те минуле, яке не принесло спокою ні тобі, ні мені. Ця розмова мене таки дістала і я розвернувшись пішла в той бік, куди Ліна повела Вадима.
   - Жанно.
   - Годі. - Я різко спинилась і Костя ледь не налетів на мене. - Давай припинимо цю безглузду розмову і перенесемо  до кращого часу.
   - Я не все ще сказав! - він згріб моє нещасне плече, та так, що в мене там і синці залишились, та почав цілувати.
   - Чи точніше, не все зробив? - Я різко видерлась з його ведмежих обіймів. - Невже я для тебе нічого не значу? З мене досить! - Я відвернулась від нього. - Аліно! Я йду звідси! Ти як - залишаєшся?
   - Га?! - почулось з темряви.
   - Я пішла!
   - Куди? - почувся голос Вадима.
   - В.... - зі злості почала я. - ТУДИ!!!
   - Ти... Ти... Ти! Та я тебе. - О! Лінка вже встигла накинутись на Костика. Чи піти допомогти? Нє-є-є. Його доля і так покарала. Мною. Йому не вистачало лише зло Лінки. А ви були б не злі, коли вас в самі цікаві моменти переривають? Ну, а винний як завжди Костя.
   - Не бий по голові! - почувся крик Кості. - А то гадити буду де попало!..
   Я тарабанила Алінку, а вона билась у конвульсіях зі сміху. Але таки, півчуприни Костика в руках у не залишилось. Шуткую.
   Коли ми вже доходили до будинку вона дійшла висновку:
   - Нє, треба буде наступного разу брати з собою табличку: "Не турбувати!", а внизу приписочка: "ВБ'Ю!!!".
   - Тебе совість не мучить? Бідний Костя...
   - Ой-йо-йой! Чия б корова мукала!

***

   - Де ви ходили? Ми тут вас обшукалися! Ви хоч би сказали, що пішли! - Репетував Сашко, побачивши нас біля під'зду.
   - Сашо, та я ж тобі говорила. Ти ще й головою в знак згоди хитнув... - Жанна говорила з ним наче з зачарованим. Дурдом N 23, палата N10.
   - Ну як ви не розумієте, я ж так хвилювався... - Він дістав і відразу ж сховав пачку цигарок. - Все, кидаю курити... Ви знаєте он вже "рятувальна служба" через 5 хвилин пішла б.
   - Ми що гриби, щоб нас шукати? - не стрималась я. - Та на нас наткнутись - раз плюнути, куди б ви не пішли!
   - Ми що каміння, щоб на нас натикатись? - Роздратувалась Жанка. А потім нагнувшись до мого вуха прошепотіла, - Дай мені 5 хвилин і ти побачиш чудо.
   - Чи я чогось не знаю, чи в дурці день відкритих дверей?
   - Мовчи, медик! Що ти розумієш?
   - Тільки мовчи про свою обізяну, а то...
   - Що, ну що?
   - Скажу як твоя професія по іншому називається.
   - Мовчи!
   - Між іншим, а час пішов.
   Трохи заспоковшись, Олександр таки смалив цигарку. На двір вийшло ще двоє людей: Малий та Марік. Малий не здавав свох позицій - вийшов ніжно обіймаючи пляшку з пивом.
   - Вичитав? - з сарказмом в голосі запитав Марк.
   - Ми що малі діти, щоб нас шукати, а ще й потім вичитувати? - надулась я. За кого він себе вважає? Що за порівння з мене лізуть?!
   - Та заспокойся! Що за істерика? - примирливо подивився він на мене. -Я ж лише запитав!
   - Ти ще істерик в моєму виконанні не бачив... - Багатообіцяюче зиркнула я на нього.
   - Давай, відійдемо... - Марк галантно запропонував мені руку і ми відійшли в сторону.
   - Тільки не далеко, - притримала я Маріка.
   - Чому? - лукаво зиркнув він на мене.
   - Жанна дещо обіцяла мені показати.
   - А ти досі віриш обіцянкам?
   - Дивлячись чим.
   - А мом? - розмова набувала цікавих оборотів. - Якщо я пообіцяю тобі якийсь подарунок до Нового року, ти мені повіриш?
   - А який?
   - Я його сам оберу. Ок?
   - Ну, як хочеш. - Знизавши плечима відповіла я. А куди було діватись? - До речі ти щось хотів?
   - Так нічого.
   - Ти, та нічого не хотів? - з сарказмом "не повірила" я. - Повертаймося. Час вийшов.

***

   Лінка відійшла. Та не до кращого світу, так, в темряву.
   - Малий, ти хоч коли-небудь доп'єш цю бляшанку пива? Що не гляну, ти з нею носишся. Їй-богу, що з тухлим яйцем в кишені!
   - Довожу до вашого відома, панянко, що з того моменту, як ви прийшли - це вже третя.
   - Я за тебе рада. А погано не буде? - Ой, ну й потрапили ж ми...
   - Сергій, будь ласка, йди звідси. - Середній Чехов підкрався до мене ззаду.
   - Не піду. Та й не потрібно переживати - я вам не заважатиму.
   - Зате ми будемо. - почувся голос моє подруги. - Сонечко, п'ять хвилин вже пройшло.
   - Чого вас десь снігом не занесло?..
   - Тому, що на дворі +8 та ще й дощ йде!
   - Як я люблю твою розумну голову!
   - Я теж.
   - Показувати? - Марік, Сашко та Сергій слухали наше перегав...гм... нашу типову розмову, з відвертою цікавістю. Ні ну ти тільки нічого не подумай, ми любимо одна одну, тільки на людях ведемо себе як сви... соб..., взагалі не як люди.
   Обережненько підсунувшись до Сашка, я взяла його за руки. Саша зрозумів чого я хочу. Враховуючи, що він був вищий за мене сантиметрів на 10, йому довелось добряче погнути шию. Його поцілунок пах вишнями.
   - Я замерзла, - сказала я своєму коханому.
   - Я теж. Зайдемо в середину?
   До цього часу Малий, який сидів на лавці, з гуркотом з не звалився. Ми засміялись, а він, здається, образився.
   Аліна взагалі здалася мені дивною, про що вони там так недовго говорили? Що сказав Марк Аліні і вона так швидко заспоколась? Дивно. Такого ще не було...
  
   ЗА КАДРОМ
   Пройшло ще трохи часу. Єгор запропонував вийти покурити.
   - Дивно... - ніби сам до себе звернувся Єгор. - Я ніколи не думав, що це вони зателефонують.
   - Ти про що? - не второпав я.
   - Про любов!!!! Чи ти геть нічого не відчуваєш?!
   - Що я маю відчувати?
   - Те, що дехто має деякі здібності, схожі на наші...
   - Та ну... А я відчуваю лише неймовірно-шалений сексуальний потяг! - вхопив дурку я. І так сором'язливо, кліпаючи очима, запитав:
   - А можна я тебе поцілую? - Бачив би хто його реакцію...
   - Педрилло! Скрізь одні педики!! Нагнутись не можна! Рятуйте! - Я ледь не отримав по своєму дорогоцінному генофондові! І де поділась його серйозність? Єгор ластівочкою вилетів з кухні. - Пішов геть! Мав я на увазі ваші сексуальні меншини!
  
   ...Стоячи перед всією чесною компанією я прочитав один з свох віршів. Всі задумливо слухали, хоче до половини думка віршу, який в дану хвилину грав роль тосту, не в'жджали. Після схвальних відгуків всі вже збирались пити, як раптом Аліна, заплющивши очі, почала читати:
  
   Вона пішла і серце впало.
   І я стою вдивляючись у даль,
   Мене немов би вмить не стало
   І душу опекла печаль.
   Лиш тиша на мо питання
   Та біль там де серденько було
   І в мене є лише одне бажання
   Вернути все, що в нас було
   Покласти руки на тво долоні
   Та ніжно стиснути в свох руках
   Поцілувати тебе ніжно в скроні
   Та мед відчути на твох вустах
   Тво ласкаво обійняти плечі
   Зустріти ніжність у очах
   Проводжати разом вечір
   Пізнати вічність у ночах
   Та все минуло, навіть ті ночі
   Світанки тихі. А прийшов лиш страх
   Того, що не побачу рідні, ніжні очі
   І просто так розтану у віках
   "Вернися, сонце, люба мила
   Тво я хочу цілувать вуста.
   Згадай про те, як ти любила" -
   Мелодія звучить в душі проста...

***

   - Чий вірш? - пролунало з гурту, як грім серед ясного неба.
   - Мій.
   - Звідки? - бліде обличчя Маріка виражало весь спектр почуттів - від подиву до майже відверто збентеженості. Він дивився на Аліну чи то як на ворога народу, чи то як на всезнаючу провісницю.
   Була одна історія, яку знають певно всі жителі нашого містечка. Та я певна, Ліна не знала про те, що однією з головних дійових осіб  був Марк.
   Марік одним махом випив все, що було в склянці, після чого, втупившись в злощасні бутерброди, заглибився у власні роздуми.
   Сашкові спиртне пішло не на корись, випивши свою дозу він почав "думати вголос":
   - Ну і що це за психи були? Давно можна було б пережити, а ти до цього часу живеш минулим.
   - Стули пельку!! Ти нічого не розумієш! - визвірившись на Чехова, Марік вилетів з кімнати. Всі подивились на мого милого осуджуючи ми очами. В цей момент Лінка непомітно для всіх вислизнула з кімнати.
   - Сонечко, як ти можеш? - зашипіла як зміюка я. - Він же твій друг.
   - Він - мій друг?! Та що ти про мене знаєш? - раптом розволався на мене п'яний Сашко. - У мене взагалі друзів немає. Мені ніхто не потрібен!
   - Навіть я? - прошепотіла ковтаючи сльози.
   - Навіть ти...- Повторив за мною.- Га? - спохватився він та було пізно.
   - Нічого. - і виходячи з кімнати додала - Я все зрозуміла...
   З-за неприкритих дверей долинала розмова на підвищених тонах. Піду гляну. І чого мене сюди поперло?
   Коли я відчинила двері на мене поглянули дві пари злих очей. Аж в жар кинуло.
   - Чого тобі? - крізь зуби процідив Марк.
   - Ой, я вам завадила...
   - Ні. - Перебила мене Ліна - Я вже йду.
   І вона швидко прошмигнула повз мене грюкнувши дверима. Давно я не бачила  такою розлюченою. Марік мені теж не сподобався. Його очі здавали його з повинною. Марк відвернувся від мене до вікна.
   - Так що ти хотіла? - зло підносячи до рота цигарку, згадав про мене він.
   - Е... Вибач забула... - і я навшпиньках почала прокрадатись до виходу.
   - Стояти! - не обертаючись скомандував він тоном який не терпів непокори. - Прошу, підійди сюди, - а це прозвучало як погроза.
   - Та я... Та ну... Е-е-е.. - Що це?!! Я не можу слова вимовити!
   - Іди сюди, - більш спокійним тоном сказав він. - Я не кусаюся.
   - А звідки мені знати?
   Він преспокійненько розвернувся до мене спиною знову, відкриваючи кватирку.
   - Ти ще щось хочеш знати?
   - Як в тебе справи?.. - мені нічого розумнішого прийти не змогло.
   - Це все? - Здивовано, та якось розгублено подивився він на мене. - Я думав ти спитаєш дещо про інше...
   - Ти б мене прибив за це "інше". Закрий будь ласка віконце, а то в мене видує.
   - Що - видує?
   - Те що там, - я показала на голову, - рідко ночує.

***

   ... Боже ж мій. Яке божевілля. Звідки я могла знати...
   Мо тихі роздуми у ванній перервав гомін:
   - Люди добрі, - по звуку цей хтось йшов до кухні, - в когось є гребінець?
   - Шуруй сюди і не заважай людям.
   Я затягнула здивованого Славу до ванно.
   - А ти що тут робиш?
   - Діда Мороза чекаю. - Не втрималась я.
   - Щось в тебе настрій не дуже. - Розгрібаючи сво патли, недовірливо глянув на мене. - А звідки ти знала, що там хтось є? І що ти робиш у ванній?
   - Сиджу і підглядаю! - гаркнула я показуючи на вікно, яке виходило на кухню під самою стелею. Цікаво, який такий інженер додумався тут його зробити?
   - Ти чого така зла? - Образився він.
   - Вибач. Я просто... Ти тут ні до чого.
   - Може поясниш. - Він сів поруч мене на край ванни, дістаючи цигарку з пачки. Я мовчала втупившись в підлогу.
   - Ліна, - він присів навпроти мене, зазираючи в очі. - Ну хочеш запитай мене про що завгодно.
   - Що ти відчув, коли дізнавсь про смерть свого батька?..

***

   ... Я ніколи не бачила таких очей, гіпнотичний погляд яких, зводив мене з розуму.
   ... Тю, я не могла такого сказати!!!
   ... Та прийшла я в себе тільки тоді, коли відчула дотик його губ на свох вустах.
   Чого тільки він мені не набазікав. В основному я намагалась довести йому, що жити більш не хочу, тому, що немає більше для чого. Ми стояли поряд потягуючи пивце з одніє пляшки.
   - Я хочу померти, - сказала я йому.
   - А тепер?.. - Він різко нахилився до мене та поцілував, бо стояли на дуже небезпечній дистанці одне від одного.
   - Ще більше!.. Тобто... Ну, ти зрозумів...
   Він здивовано глянув на мене:
   - Так, зрозумів.
   Ми весело проводили час... Можна в принципі не так сказати, весело проводив час лише Марк.
   - Слухай, так хочеться свіжого повітрячка. - Хитрі очі пройшлися по мом персам.
   Ніхто й не думав пручатися! Я пішла за ним, як повітрна кулька на мотузці. СКОТИНА!
   Він добре зрозумів, що може керувати мною. І користувався цим.
   Я зайшла до темно кімнати, куртку взяла, а цигарки - забула. На дивані щось лежало. Придивившись я впізнала в цьому "щось" свого коханого. Ця скотинка мирно хропіла, як тракторець у жнива. Нехай тобі я приснюсь. З косою в руках.
   З цими веселими думами, я підкурила цигарку. Навіть вибачитись не подумав. Хоча, чому? Може й думав, та не встиг..
   Марк терпеливо мене чекав на вулиці, як наречений біля Рагсу.
   - На чому ми закінчили? - Він поправив своє пальто.
   - На тому, чого в тебе така кисла міна весь вечір.
   Розмова не клелась. Вирішили помовчати.
   - Я не сплю нормально вже дуже довго. - Марік повернув до мене голову, заглядаючи в очі. - Дай будь ласка руку.
   Я мовчки подала йому руку, дуже надіючись повернути  цілою. Рука була негайно схоплена міцною хваткою.
   - Пробач, а ми куди йдемо? - Я пізно спохватилась, дивлячись як він веде мене до темного закутку.
   - Я ж казав, поговорити. - Він знову підпалив цигарку.
   - Вибач за таке питання, але чому ти вибрав мене для ціє розмови?
   - Яке довге речення, га?
   - Не тікай від відповіді. Я знаю дещо і тепер хочу в цьому переконатись!
   - Знаєш?!! - Його наче дзига за одне місце вкусила.
   - Скажи, - я понизила голос, - А де ти був в той вечір?.. Коли...
   Його реакція для мене була неочікуваною. Він кинув мою руку і опустив обличчя, ховаючи очі за волоссям.
   - Ти хочеш сказати, що... - Він просто шипів від злості, а очі пашіли вогнем. - Що це зробив я?
   - Ні. Я не говорила цього і навіть не думала. Просто, де ти був?.. - питання повисло в повітрі.
  
   ... Декілька років тому в моєму будинку сталась страшна трагедія. Пара покидьків забрали життя в ціло родини з трьох чоловік. Великим дивом залишився в живих старший син Олександр, якого забрала його дівчина прогулятись. Ця сім'я була дуже близька мом батькам. І як стало ясно мені - не тільки мом. На похороні була така кількість людей, що просто не було видно ні кінця ні краю потоку людей, котрі йшли за машиною з трьома домовинами. В одній лежала Маргарита. Наречена Марка.
   Казали, що після того у Марка стався "здвиг по фазі". А потім він перестав виходити на люди. За три місяці він висох так, що лише великі зелені очі були індикатором життя в його тілі. Шалені гулянки з запоями - він обов'язково десь світився.
   До речі, в одній з таких - ми і познайомились.
  
   - Угу, "не думала", так як і твоя подружка. Нічого конкретного та все за адресою.
   - А до чого тут Лінка?
   - Ой, одна типу нічого не знала, а інша нічого не думала. Але одна сказала, а інша продекламувала! - Якби очима можна було спалити - від мене б і попелу не лишилось. - Ну тільки не треба робити з мене ідіота!
   - А для чого робити? Він і так переді мною стоть.
   Швидко розвернувшись, я йшла і чекала коли ж він підбіжить і приб'є мене. "О! Гля, який зручний парканчик, щоб падати..."
  
   ... Слухай, а чому не чутно кроків за спиною?.. Дивно...
   Я озирнулась і побачила Марка, який сидів навколішки на снігу! Зрозумівши спинним мозком, що я побачила цю картину, він піднявся.
   -Жанно. Послухай.
   -Ні, не буду. - Я вже не рада була що й спитала. - Навіщо мені тебе слухати, якщо я знаю, що правди ти мені не скажеш!
   - В той вечір ми страшенно полаялись. Вона кричала, що я великий ідіот, що бачити мене більше не бажає. Ї крик було чутно на два поверхи вверх. Того разу я єдиний раз силоміць намагався  поцілувати. Я не знав, що робити з такою істерикою. Я чомусь надіявся на те, що вона заспокоться, перестане геть що-небудь кричати образливе в мою адресу. Але помилився. - Підійшовши до дерева, Кущин підпер його спиною.
   Закинувши голову до верху, він продовжив:
   - Вона заліпила мені звучного ляпаса, потім задала направлення словами. Тоді я й не втримався, - хлопець роздратовано повернув голову до мене. - Я гепнув двері під'зду кулаком поряд з  обличчям і вона в сльозах побігла до себе.
   - І куди ж ти пішов?
   - Напиватись. Бо...
   - Ти знав?..
   - Цікаво, що ти вкладаєш в це питання?..

***

   - Знаєш, а ти класна дівчина. - Обнімаючи мене за плечі, говорив Слава.
   - Ой, не нада я стісняюсь. - По дитячому просюсюкала я, колупаючи одним пальцем край ванни.
   - Нє, серйозно класна. Не те, що я.
   - А ти що?
   - А я - противний грек. І ніс у мене противний - грецький, і волосся противне - грецьке. - Він поправив свій довжелезний і пишний хвіст.
   - No problems! З волоссям ми і зараз можемо розібратись. Тільки треба ножиці знайти...
   - Нє-є! Я не дамся! Ніколи!
   - Та заспокойся ти! - Шикнула я на нього. - Ніхто тебе чіпати не буде.
   Мо заспокійливі речі перервав наполегливий стук в двері.
   - Пішли нах ... - Голосно і за адресою висловився Яніслав.
   - Славуся, ти забув де ми? - Він озирнувся довкола ніби вперше побачив, що знаходиться в ванній разом з туалетом. В двері знову постукали.
   - Ану пішли геть, а то я тут!.. - Хлопчина показав кулака дверям.
   - Слав, ну може людям і справді треба. - Перервала я нескінченний потік слів нецензурного походження, які складені воєдино в Славиній інтерпретаці змушували задуматись про вічність та походження світу.
   - А мені все одно що м треба! Пішли...
   - Хоч двері відчини і спитай, що треба!! - Швидко прокричала я, перш ніж мій милий співрозмовник почне процес... навчання мене складанню од.
   На моє диво Слава, не відриваючись від обнімання мене, іншою рукою відкрив двері. У відчинені двері засунув носа Вєля, з-за його спини визирав Єгор.
   - ЧОГО ТРЕБА??? - Навіть я здригнулась від Славиного крику. Що вже казати про Вєлю, над яким навис роздратований Славко. Вєля ошарашено кліпав очима. - Я запитую чого треба?
   - Слав, ти ж його геть злякав. - Висунулась із-за його спини я. - Вєль, ти щось хотів?
   - Я?
   - Ти, ти. Тобі по потребі чи просто з цікавості.
   Поки Юра згадував чого прийшов, Єгор, людина розумна, зразу попрямував до кухні.
   - Стояти, там зайнято! - Не втрималась я, зупиняючи Єгора.
   - Там нікого немає.
   - Як немає?! А де Марк і Жанна?
   - Та вони давно вже пішли на двір.

***

   - ...На нас, певно, вже чекають. - Я намагалась зручніше вмостись в його обіймах. - Але, я бачу, тобі йти туди не хочеться.
   - А що, це зараз так помітно? - Він нахилився і поцілував мене.
   - Так... - Я зам'ялась, забувши, що хотіла запитати.
   Ми говорили ні про що.
   - Треба йти. Я вже змерзла. - Ти хотів щось мені сказати?
   - Ні. Забудь. Просто не згадуй про це.
   І ми потихеньку рушили назад.
   Краще б він мене прибив, чим так мучити цікавістю...

***

   - Я тебе питаю, де твій мобільний? - Кричала я Сашкові в вухо. А він, ... батон, дививсь на мене як китаєць на інопланетянина і мило всміхавсь. - САШКО!!
   - Мобільний у мене. - Висунув з кімнати ніс Малий.
   - Зараза малолітня, ти чого мовчав? Я тут бігаю, розпинаюсь, а він мовчить! Дай сюди.
   - Ги. А на ньому грошей все одно немає!
   - Та хай вам присняться голі поросята разом з Біллом Гейцом.
   - Алін.
   - ЩО? - сердито зиркнула я на Єгора.
   - Давай номер. Я подзвоню.
   - Справді? - Не повірила я. Він кивнув. - Нарешті.
   Весь народ (ну майже весь, крім Ані і Тані, які спали на матраці) з кімнати перебазувався в кухню. Малий споряджав Сашка до дороги додому. Славко рвався йти з ними та Малий твердо сказав "НІ!".
   - Котрий номер?
   - Тей, що закінчується на пожежну-швидку.
   - Значить - цей. А що писати?
   - Спитай, де х носить? Пройшло більше години, а х все немає!
   - Так і писать?
   - Так і пиши.
   - О-о-о-о! - Славко, обійшовши мене, визирнув в коридор. - Дункан МакЛауд прийшов!
   - Хто? - Вся компані дивилась, кого ж там таки принесло іще.
   - Де Жанна? - Наскочила я на Марка.
   - Що? - Не відразу зрозумів він чого я хочу. - Десь ззаду йшла.
   - Як це "десь ззаду"?

***

   - О, і жінка Дункана МакЛауда! - Палець старшого Чехова вперся мені майже в груди.
   - Дурень волосатий! - Я не втрималась і гупнула його по руці. - Ти хоч би культурніше руками розкидався!!
   - Тю... - образився Слава.
   І тут я побачила Ліну... Ой...
   - Тобі щось сказать, чи ти сама зрозумієш? - Вона наступала на мене грозою всіх Жан.
   - А шо я, шо зразу я?!
   - Я тут дурку ловлю - де  носить? А вона і вухом не веде! Вже весь народ переполошила, поки ваша Величність з'явилась!
   - Вибач, я не маю уявлення про час. Не знала, що пройшло так багато часу.
   - Ага. Швендяла чорті-де, хто ж на годинник дивився?!
   - Та що я вже такого зробила? І взагалі, я не думала, що ви нас шукати будете...
   - Ай, гаразд, прохали. - Придивившись до мох очей відчепилась Ліна.

***

   - Роздягайся, погрієшся. - махнула я рукою, хоча на замерзлу Жанна ні я не була схожа, а от очі... В них явно читався смуток і переляк. Враження було таке, ніби вони кричали на всю: "Рятуйте!". Та фізично вона спокійнісінько роздяглась і ми пішли до кухні.
   Ми продовжили... ні не пити, а просто спілкуватися. Пити вже просто не хотілось.
   Мене понесло до вішалки з речами. За мною попрямувала Жанна.

***

   - Я більше не можу це чути!
   - Що трапилось?.. - повернулась до мене Ліна. З кухні до коридору Вийшли Слава і Марк. Я подивилась в х бік і швидко мотнулась з квартири. Аліна попрямувала слідом.
   Вхопивши мене за руку, подруга добряче смикнула на себе, змушуючи зупинитись. Підперши стіну, я присіла і глянула на не. Вона примостилась поруч.
   - Може ти поясниш, що тут відбувається? - Ліна марно намагалась мене заспокоти.
   - Навіщо?.. Що я йому зробила?.. Він... - Мене всю трясло від злості так образи, яку він мені наніс. Невинні слова: "ПРОСТО ВИЙШЛО..." мене стосувались!
   Гупнули двері під'зду. Вийшли Чехов та Кущин. І чого він мене переслідує? Мститься?..
   Я різко встала, намагаючись врятуватись від його присутності.
   - Жанно... - тихо погукав мене Марік. - Жанно...
   Спочатку я піддалась його голосові, а потім ніби прокинувшись від сну помчала до квартири.

***

   Я не знала що й думати, не те щоб щось робити. Геть нічого не розумію.
   - Аліно, - я підвела погляд на Марка. - Іди сюди.
   - А навіщо? - Я здивувалась приреченості свого голосу.
   - Іди. - Ніби манив він свом спокійним заволікаючим голосом. Я й не поворохнулась, опустивши очі. Та що ж це діється, в кінці то кінців?!
   Він зробив по іншому - підійшов сам. Надягнув на мене свій плащ. Я й не помітила, що вискочила на вулицю без верхнього одягу.
   - Навіщо ти це робиш?
   - Сядь, погрійся. - Він посадив мене на лавку поруч з Славком. Слава відмінно грав роль "Сісі-в-комі", флегматично смалячи, напевно, вже третю цигарку. Марк нахилився і закутав мене в плащ, поли якого розкинулись по лаві. - У мене до тебе одне прохання. Пообіцяй.
   - Угу. - з видом пофігіста "пообіцяла" я.
   - Подивись мені в очі. - От же причепився, як п'яний до радіо "Заграй "Яблучко", та заграй "Яблучко"!" Я підняла голову, але погляд відвела в сторону.
   - Пообіцяй, що не будеш розпитувати Жанну про нашу розмову. Пообіцяй. З часом ти про все дізнаєшся.
   - Щодо цього можеш не перейматися. Я обіцяю.
   Піднявшись з лавки, я пішла по темній вулиці геть від будинку.
   - Ліно! Лінко!.. - Кричав у слід мені Слава, прокинувшись від "коми". - Ти куди? Зачекай!..
   - Облиште мене!.. - прошепотіла я, давлячись слізьми. - Дайте хоч трошки спокою...

***

   Я навіть не здивуюсь, якщо зараз зайде Марк. Це мені як "пороблено"!
   - Агов, люди! - Кімната здавалась пустою.
   Не враховуючи старенького матрацу, на якому спали Таня і Аня, а між ними Єгор (гарнюньо вмостився, і я так хочу! Тільки не між дівчатами...), в кімнаті спостерігалась ідеальна тиша, яку переривало дружне сопіння ціє трійці.
   На кухні сиділа весела трійця юних алкоголіків і прикінчувала останню пляшку з вином, запиваючи нашим злощасним соком. Вишневим, мом улюбленим.
   Я начепила на себе маску задоволено життям:
   - Люди вділіть спраглій соку! Помру, так пити хочеться!
   - О, ти не пішла? - Округлив очі Вєля. - Я думав тебе Голий повів додому.
   - Куди б він  повів? - Перебив Вєлю Валік. - Його самого повели!
   - Його... Немає? - Ось тобі і велике кохання, яке розвалилось ще не діставшись свого апогею. Він покинув мене тут одну... Я була йому просто непотрібна, от і все. Виявляється я просто дурила сама себе, гадаючи, що я йому не байдужа...
   - Та вже напевне хвилин з 15 як пішли з Малим.
   Я тимчасово стала Кентервільським привидом - туди піду, там загляну, то цепами позвякаю (а цепів на мох штанах було хоч відбавляй).
   Зайшов Марк (я ж кажу, вже навіть не здивувалась...) і прямим ходом пішов на кухню, обдавши мене льодяним поглядом. "Сам дурень!" - подумала я, продовжуючи свою подорож. В кімнаті задавав хропака Славко. Швидко щось. Зайшла до ванно помити ручки, почула, як збирались йди наше миле подружжя. Вєля напросився х провести. Я зачинила двері на гачок. Хай йдуть.
   ... Кухня дихнула на мене морозною свіжістю відчинено кватирки. Цікаво де Лінка? На мене накричала, що я така-сяка сволота, а сама?.. Виповзти з ванно змусила спрага. Пити хотілось... Точніше випити...

***

   ...Я йшла по вулиці все далі й далі в темряву. Моя душа палала, ніби  підпалили хвилину тому. Було так гидко, сумно від присутності само себе.
   Я дійшла до нашого Білого дому, яки по кольору був зовсім не білим. Присівши, я сховалась в його тінь. Мені добре було чути галас і пісні людей, які зібрались навколо Новорічно ялинки, та моє серце кричало голосніше. Набагато голосніше, корчачись в агоні. Воно давно вмирало, потрошку, починаючи з того моменту, коли Він загинув. Потрошку, ніби хворе на проказу, від якого щодня, щогодини і щохвилини відпадав шматочок відмерло частинки, відкриваючи ще живе, але приречене до тіє ж участі тіло.
   "Хто ти?"
   Чому зараз, чому так раптово?.. І чому з ними? Ніби нічого особливого, але щось обірвалось, чи відкрилось? Невже Він казав правду? Точніше, не казав, а натякав, як завжди.
   "Хто я? Я і так знаю..."

***

   Виповзу-но я на вулицю, мо там Ліна? На вулиці було тепліше навіть чим на кухні.
   З темряви вийшов ще один привид (чи то може Смерть? Та ні наче, у Смерті атрибут - коса, а в нашому випадку - цигарка?.. Тю-ю...): дівчина (а це була саме дівчина) в довгому темному плащі, поли якого розвівались від  швидко ходи. Я аж задивилась - так мені сподобалась ця картина. Поки я не добрала, що та дівчина є моєю Лінкою! Тю-ю-ю...
   Мене колихнуло від сорому, який я відчула перед Аліною.
   - Ліно, де ти була? - я вискочила із своє зручно засідки в тіні банку. Вона сахнулась від мене.
   Я обійняла  за плечі.
   - З тобою все в порядку? - я подивилась в  очі. А вона старанно х від мене ховала. - Пробач... Пробач мене будь ласка...
   - За що пробачити? - ніби робот, запитала вона.
   - За все. За те, що залишила тоді тебе з ним. Я...
   - Перестань. - Вона викрутилась з мох обіймів, не дивлячись навіть в мою сторону. - Нема мені тобі чого вибачати, а тобі просити пробачення. Ходімо.
  
   ЗА КАДРОМ
   От курва. Ці двоє мене вже дістали зі своми заморочками. І Голий...
   Комусь із них сьогодні дістанеться. Чисто з принципу. І за Голого, і за вірш, і за повчання... Повчають? Навчимо! Снігуроньки...
   Я сів біля Чехова, який заливисто, як соловейко - підсвистуючи хропів.
   Пограємо в веселу гру - хто зайде першою, тій за все й відповідати. Чесно?
   Не можу зрозуміти, чому Лінка не ведеться на мене? От Жанка - інше діло. З нею легко. Що сказав, те й зробила. Треба буде ще раз спробувати, тільки в іншій ситуаці... Пізніше, а зараз...
   О, Жанна! Я нутром це відчував. А то! Мені моє нутро ще ні разу не брехало.
   - Жан, ти як? - Я взяв  за руку. Ніколи не дозволяю собі цього фривольного руху. Та для діла можна. - Давай поп'ємо пива на кухні?
   Жанна повернула до мене голову, в очах читалось "Ти на голову не хворий?". Я прикинувся сліпим дурником.
   Я притяг з собою в кухню не обіцяне пиво, а дещо покріпше. Спочатку треба довести до кондиці, а вже потім...
   Спочатку Жанна пити відмовилась. Я махнув на не рукою - махнув дві чарки сам.
   - Марк, а де наші чашки з котрих я і Ліна пили? - мене  питання насмішило.
   - Та не повіриш. - Я підкурив цигарку. - Будеш? - Вона взяла цигарку і теж підкурила. - Коли ти та Ліна вийшли на вулицю, прийшли Валік та Алла. Їм же ж налили штрафну. Валік випив стопарь, а запити? Побачив твою чашку, схопив  і "запив". Довго потім Алла підлогу витирала. - Жанна ледь димом не подавилась зі сміху.
   Так перший етап пройдено - я  до себе повернув.
   - Може вип'єш? - з надією в голосі звернувся я до не, заглядаючи в очі.
   - Ні. - Сказала вона. Це "ні" було як "так".
   - Та ну?! - Я спокусливо всміхнувся й очима. - А якщо отак?
   Цілувати було  приємно, подих пах вишнею. Так і захопитись можна, а тоді це не буде схоже на урок.
   Етап намба два вже пройдено. Вона згодна випити зі мною.
   - Наливай. З двох бід вибирають найменшу. - Вона потушила цигарку об каблук. Дурненька, сама не розуміє, що копає собі могилку.
   Процес навчання йшов успішно, доти доки в Жанни не задзвонив мобільний.
   - Вадим?.. - Зиркнула вона на мене, так просячи не кричати, не шуміти, не лізти. - Так, все нормально. Ліна. Де Ліна? Е-е...
   Двері ванно відчинились.
   - Я тут.
   - Тут вона. - Жанна передала телефон Ліні. Двері ванно закрились, даючи зрозуміти, що інше нас не стосується. Жанна розвела руками показуючи на двері ванно.
   - Тримай. - З тіє ж ванно висунулась рука Жаннино подруги. - Я йду звідси.
   Ліна показалась повністю. Зняла з вішалки свій одяг.
   - Зачекай на мене.
   - А він тебе відпустить? - Кивнула Лінка в мій бік. За весь цей час вона навіть не глянула в мій бік.
   Хуг, я вже думав, що всьому гаплик. Повний. Та вона не помітила і пішла.
   ...Спочатку вона намагалась супротивитись, та "наркоз" і трохи мо очі зробили своє діло. Вона майже повністю відключилась. Я міг робити з нею все що хотів. І робив.
   Мо руки вивчали  ніжне, зараз піддатливе, тіло. На підлогу полетіла моя кофта. Вона відповідала на мо пориви, ніби автомат. Та це мене мало цікавило.
   Я потихеньку стягнув з не штани. І почав своє діло.
   Ну ось і основна частина уроку.
   - Ой, вибачте, що перериваємо, але нам хочеться чаю.
   В кухню засунулись Таня і Вєля. Блядь. Але в принципі так навіть краще.
   Я швидко одягнув , поки Таня і Вєля галантно вийшли, і вислизнув з кухні.
   Все. На сьогодні досить.

***

   Боже мій. Невже... Як це могло статись?
   Я тихо сповзла на стілець, закриваючи обличчя руками. В мене ніби хтось свідомість вимкнув.
   І що тепер? Що робити далі?
   - Та заспокойся ти. - Присіла поруч Тетяна. - У мене теж не все було супер.
   - Але я не розумію - як? - Я билася в істериці.
   Таня обійнявши мене за плечі, почала сміятись.
   - Що я не так сказала, що ти смієшся?! - чай, який мені підсунув Вєля був гіркий, як моя доля.
   - Доросла, а в казки віриш. Чи може не дійшло, що це дійсно сталось? - я вже не плакала, а відверто сміялась. Це так весело. Навіть чай без цукру.
   - Не кривись. Чай дійсно без цукру. - Таня привстала даючи можливість Вєлі вийти з кухні.
   ...З пожитками на вихід.
   На вулиці вже було світло, як вдень. Навіть якось і не помітила як поруч почав маячити Слава, його добре штормило, і Марк, який намагався втримати Чехова. Схоже я х наздогнала. Дійшовши до кафешки Марк несподівано взяв мою руку і спинивсь:
   - Підеш зі мною?
   - А мачку до дульки не хочеш?
   - Пішли з нами! - Ні в тин ні в ворота вперло Славу. Цікаво, а він взагалі розуміє, що мав на увазі Марк? Певно, що ні.
   - Я сказала - ні!!
   - Ну, тоді, як хочеш. - Марк різко відкинув мою руку. Я ледь втрималась на ногах.
   Вони почвалали в свій бік, точніше Марк потяг за собою Славу, а я в свій.
  
   P.S.: (вечір)
   Привіт, друже!
   Тільки-но повернулась. Ніколи не думала, що це буде так важко.
   Після того, що сталося, я вирішила відразу зателефонувати та розповісти коханому все, що сталося зі мною вранці, після того, як він пішов.
   - ...Я все знаю. - Тільки і сказав Сашко - Я приблизно й знав, що таке трапиться. Мені Кущин сьогодні все розповів... До речі, він тебе згадував та хотів подзвонити. До того ж... - Він зробив паузу на декілька секунд. - Ви непогана пара... - Почуте переварювалось з великим подивом. Ого... Оце так!
   На тому боці, в Чехова, хтось запитав хто це телефонує. Через секунду я почула голос Маріка:
   - Жанночко! Привіт, сонце! Як ти? - Дурне питання, зважаючи на те, ЩО він зробив мені сьогодні вранці.
   - Та нічого. Все нормально. А ти? - Я запитала чисто машинально. Мене ні краплі не цікавило, що він скаже. На душі було гидко.
   - Слухай, нам потрібно зустрітися. Давай хвилин через 20? Зможеш? - А цього я вже точно не очікувала. Правду кажуть: "Злочинців тягне на місце злочину".
   - Зможу. - Видавила з себе я. - Де?
   - Біля банку. - Можна подумати в нас мало банків. - Запиши мій номер... Банк навпроти твого дому. Чекатиму.
   І він передав телефон Чехову. Той лише сказав:
   - Раз таке діло.. Навіщо ти тоді казала, що кохаєш мене?.. Дивні ви, жінки... - Я сказати у відповідь нічого не встигла. Він відключився.
   ...Збиралась як на похорони. На вулиці не дивлячись на те, що це середина зими, а не осені, йшов дощ. Знаєш, противний такий. З легко мжички він все поривався стати повноцінними крапельками. Я закуталась по щільніше у свою куртку. Ну, я вийшла, а він де?
   Чекаючи, я вирішила поговорити з Сашком. Щоб там не було, я не хотіла його втратити, через, можливо, його дурну голову.
   - Сашуня, сонце, це знову я... - Я почала говорити тихо відчуваючи вину ( та й ще й яку!), мусила бути обережною, щоб не зірватися та не заплакати. - Поговори зі мною.
   - Що Марік не дійшов? - іронічно кинув Голий. - Він, до речі, хвилину тому вийшов. Чекай його. Я тобі навіщо? - остання репліка була сказана з таким болем, наче його патрали заживо.
   - Сонечко, я... - Я вдавилась слізьми, - Невже ти думаєш, що я проміняла тебе на Марка? Що ті поцілунки щось означали?..
   - Які поцілунки?!! - Чехов зірвався на крик. - Жанно, я прошу, тільки скажи правду, ти що нічого не пам'ятаєш?
   - Ні... - Сказонула я те, що перше прийшло в голову. Тоді вже якось буду відмазуватись.
   - Жанно, - на тому кінці почулася жаліслива інтонація. - Давай не будемо про це по телефону. І взагалі, не телефонуй сюди більше... - Сказати хоч слово я не вспіла. Знову!
   Я вирішила пройтись. Холодно стояти на одному місці. Відійшовши вже далеченько, я озирнулась. На освітлений єдиним ліхтарем від банку клаптик землі вийшла темна висока темна фігура в чорному плащі.
   О! Явилось, Дункан МакЛауд, блін. Я розвернулася на 180 градусів і почимчикувала до того ловеласа. Він притулився до ліхтаря, виглядаючи мене з іншо сторони. Налякати хлопця мені не вдалося. Навіть не почувши, а відчувши, моє наближення він безпомилково повернувся в мою сторону:
   - Я чекав на тебе. - сказав Марк.
   - Я тебе - довше, - відповіла я, виходячи на світло. Замість вітання Марік підійшов ближче, ніжно обійнявши мене, поцілував. Я було не проти. Мені було все одно. В голові прокручувались варіанти відмазок перед Голим. Одну з них я хотіла уточнити. Прямо зараз:
   - Марк, слухай, - не без жалю відліпившись від губ цього молодого хлопця (чи вже чоловіка?), сказала я.
   - Ну? - буркнув він, явно не бажаючи відпускати мене з обіймів.
   - Мені приємно відчувати себе потрібною тобі, але ж ти знаєш...
   - Та знаю, знаю! - Розсерджено тупнув ногою Кущин. - Я, коли йому розповів, що між нами сталось... Він ледь не вбив мене!
   - Ти - ЩО?! - От ніколи не думала, що в мене такий обширний словарний запас. Ненормативно лексики. Навіть Марк заслухався.
   - А, власне, чому ти сваришся? Невже ти не збиралася нічого говорити Сашку?
   - По-перше, я не сварюся. Я грубо енд брудно матюкаюсь! Я зараз в такому стані, який навіть словами не опишеш! По-друге, що я повинна йому розповідати? Те, чого я не пам'ятаю? Що там було?
   - Е-е-е... Ну-у-у...
   - Сміливіше, сміливіше! Чи ти може теж не пам'ятаєш? - Я посміхнулася своєю фірмовою посмішкою голодно вовчиці. Він поспішно відсунувся від мене.
   - Давай, я тобі потім все розповім, колись. Пізніше.
   - Добре. - Я лукаво посміхнулася, моментально заспоковшись. - Я тебе потім допитаю. З пристрастям. В миленькій, домашній обстановці. Прив'яжу тебе до стільчика і...
   - Досить!!! Я...
   - Та ні, ти послухай, що тебе чекає! - Я підійшла поближче взявши його за руки, піднісши х до свох губ.
   - Та досить мене лякати! Вірю, я тобі вірю!
   - Прогуляймося? - "миролюбно" запропонувала я.
   - Добре. - Марк відійшов подалі від мене, але руки відпускати не став.
   Починався сніг, та нам це не позбавило ентузіазму. Ми бадьоро чимчикували, не забуваючи так само бадьоро лаятись. Встигли згадали всіх родичів по мой та його ліні, дібрались вже до прабабці в п'ятому коліні, як перед нами з'явились дружелюбні до болю в зубах знайомі залізні двері під'зду. Я підняла голову:
   - Ви тут гуляєте?
   - Так. Чому ти так високо голову задерла? Ми на першому поверсі. У Холмса.
   - Кого?
   - Хазара. Знаєш такого? Це чоловік моє родички, вони в громадянському шлюбі живуть.
   - Хоч покажу, де живе Ліна? - не звертаючи уваги на його репліку, запитала я.
   - А що, це десь недалеко? Я готовий прогулятися ще!
   - А навіщо? Голову підніми. - Він підняв голову. - Он вони, ті два вікна.
   - О, то це ж так класно! Тобі буде не так нудно. Пішли до не?
   - Ї немає. Вона похала. Буде завтра. - До мене дійшла вся його репліка. - А чого мені повинно бути нудно?
   - Та ні, я мав на увазі, що ви б удвох пішли б, а так ти одна... до Холмса підеш... зі мною. Ти ж підеш? Власне, я ж вийшов тебе зустріти і забрати. До нього... в гості... - побачивши вираз мого обличчя Марк темп збавив. - Як не підеш?!!
   - Отак і не піду! "Первая причина - это ты..." - наспівала я відому попсову пісеньку. - "А вторая - все твои мечты...", ну, а третя, по логіці, Сашко. Я не можу піти туди з тобою, розумієш?
   - Сашко-Сашко... - перекривив мене Марк, нервово дістаючи пачку цигарок. - Дивні ви люди - закохані. То кричите, що одне без одного жити не можете, а на наступний вечір: "...я не хочу тебе бачити."
   - Ти не забувай, що бачити не хоче він мене, а не я його. Якби по мені, то я б на нього день і ніч дивилася! А те, що він мене бачити не хоче -заслуга твоя.
   - Ти там теж участь приймала. - Тихо, та все ж добре чутно сказав Кущин. - Якби ти не хотіла, ти б відштовхнула мене!
   - А я могла?!! Чому ж ти не відпустив мене як я просила? Чому я не... - Я ледь не зірвалася. Кричати вже не було сенсу. Навіщо? Олександр тепер з таки-и-и-ими рогами....
   - Так, роги в нього конкретні... - Підтвердив Марк. Мабуть останню думку я сказала в голос.
   - І він мені цього ніколи не пробачить. - Я прикрила обличчя долонями.
   - Ти повинна його повернути. - Твердо сказав Марік. От вже чого не чекала почути.
   - По твой милості - це не-мож-ли-во! До речі це мій власний рекорд - прозустрічатися 3 години...
   - То він вспів?.. Е-е-е, наважився?..
   - Уявляєш?! А тепер все горить синім полум'ям.
   - Я прошу тебе, досить, - він махнув рукою, викидаючи бичка. - Це можливо. Якщо постараєшся. На скільки я знаю Голого, він, якби був злющий на людину, то навіть говорити з нею б не став, просто відключив би телефон.
   - І давно ти його знаєш?
   - Майже з пуп'янка.
   - Дивно. Йому до мене не байдуже...
   - Що дивного? Наче так не видно. Він давно в тебе втріскався. Ще з Івана Купали. Я пам'ятаю, в неділю після свята з компанією гуляли, він як пришиблений ходив. Тодішня його тоді так дістала.... В черговий раз Потєряна двинула його ліктем: "Любий, перестань підтакувати, я вже хвилин 7 як мовчу...". Яніслав перший не втримався та заржав, як кінь Пржевальського. "Що, - каже, - та руда причарувала вчора", "Та відчепись від мене!". Відіславши всіх подалі, червоний як рак, Сашко підірвався і кудись впер. - Кущин засміявся, подивившись на мене якось дивно. - Що то за "руда" була, я дізнався недавно.
   - А звідки ти знаєш, що на Івана Купали - я була?
   - Славко впізнав. Ви тоді незнайомі були, а Сашка він підколював.
   - А чому підколював? Я йому не сподобалась?
   - Та не ти причина. Чехову подобалось дивитись, як Голий мається. А через деякий час Сашко залишив Потєряну. Те...
   - Досить. Навіщо ти мені це все кажеш? Думаєш, щось зміниться?
   - Я в цьому впевнений.
   - Ніколи в житті не буду принижуватися, до того щоб... щоб...
   - На скільки я тебе знаю - будеш. Повір, я розбираюсь в людях. - Він провів рукою по моєму обличчю. - Слухай, не стій під снігом, зайди під навіс.
   - Це не сніг. Дощ іде.
   - Тим паче. Іди сюди. - Він взяв мене за руку і так смикнув мене, що я аж побігла.
   - Ти напевно не можеш лагідніше? Тільки так?
   - Та з тобою тільки так і треба. По іншому слухатись не будеш! - Я опинилася в його обіймах.
   - Цього взагалі не повинно бути. Марк, ми тільки-но говорили про те, що я повинна повернути Олександра. А ти що робиш?
   - Добре. Я не буду нічого робити. А ти підеш зі мною до Холмса?
   Він подивився на мене свом особливим поглядом, як тоді... Е, ні! Не треба гіпнозу! Я не піддаюся! Я гіпностійка!! Я так думаю...
   Що я думаю, ні його ні мене не цікавило. Тікати треба було. Ноги в руки і тікати...
   В почуття мене привів сильний укус за нижню губу:
   - Твою кочережку!!! Моя губа!!!!!!!
   Його очі, ось, що свідчило про його біль. Цей біль був більший за банально вкушену губу.
   - Мій маленький...
  
   ЗА КАДРОМ
   - ...Я знаю що тобі боляче. А також знаю, що я тобі не потрібна. Просто випадково була поряд.
   Дивно, вона добре розуміла, що те, що трапилось вчора не має для мене ніякого значення крім помсти. Я добре знав - вона брехала, що нічого не пам'ятає. Та самим незвичним для мене було те, що я хотів помирити  з Голим. Чи це совість?! Та ні. Скоріш, мені шкода  - робить винною у всьому себе.
   Ну от, хотів дати урок, а він вийшов якимсь не правильним. І ще й сам чортів повну пазуху отримав.
   - Чому тобі не все одно до мене? Невже ти мене поважаєш після всього?.. - Я провів рукою по  рудим кучерям.
   - Тихо. Кожна людина має на помилку, а в даному випадку помилку зробили ми обоє. Так що в мене аналогічне питання. Ти все ще мене поважаєш?
   Я надломив . Сука. Я хотів зовсім іншого:
   - Я не розмовляю з людьми, яких не поважаю.
   - Ого! То це - верх довіри? - Жанна прибрала за вухо волосся, подивившись на мене якось недовірливо.
   - Не довіри, а поваги. Я навіть собі не довіряю. Кому при таких обставинах довіришся?
   - Я йду додому.
   - Пішли зі мною. - Ефектна пауза. - Пішли. Дай руку.
   Вона простягла руку до моє, а потім різко відсмикнула.
   - Я не бажаю бути весь час під гіпнозом. Досить.
   Я зайшов до чотирьохкімнатно квартири, де ми розмістились. На порозі мене зустрічав Голий:
   - Нам треба поговорити. - Стискаючи кулаки і кидаючи блискавки очима прошипів він.
   - Та ну? А про що? - Обігнувши його я пішов по коридору до найвіддаленішо кімнати квартири, добре знаючи, що розмови не уникнути.
   - Про що ти говорив з нею? - Заскочивши за мною він стукнув дверима.
   - Про тебе. - Я купався в його злості.
   - Ти справжня скотина!! - верещав він на мене, впившись руками в пуловер. - Що ти й наговорив?
   - Ми говорили про те, що й треба тебе повернути. - Мене почала дратувати його поведінка.
   - Це все через тебе... - Він опустив руки з неможливості що-небудь зробити.
   - А то! - підначив я його. Все ж таки він мене розізлив. - А ти - такий хороший! Наговорив й хтозна-чого, суть якого в тому, що вона тобі ні в копійку. А потім, наш чарівний принц, упившись, відключився. А коли х пречемна високість продерла очі, то навіть і не подумала забрати кохану і провести додому, а пішла по-англійськи... Чи точніше, по-свинськи?
   Голий ривком притис мене до стінки, його аж тіпало. В принципі, мене теж.
   - Та що ти знаєш? - кричав він.
   - Я казав тобі теж саме, коли ти пхав свого носа, куди не слід.
   Ми вчепились одне в одного. Враження було таке, що кімната почне палати від скажено злості і енергі.
   Раптом мене віднесло назад, я опинився на ліжку, а Голого винесло в коридор, де він загальмував на Холмсі.
   Єгор холодно дивися на мене:
   - Може поясните, що за крики?
   - Все просто. Марк... гм... Переспав однією з вчорашніх дівчат. - Висунувся в коридор доброзичливий Вєля. - А та виявилася коханою Сашка.
   В очах Єгора затанцювали вогники. Не відриваючи від мене погляду, він зачинив двері.
   - Ти хоч розумієш, що наробив?!
   - Так. Наставив Голому роги!! - я не відразу вловив хвилі гніву, які йшли від Єгора. Упс.
   - А що я такого зробив?
   - Ти що не відчув хто вони? - Єгор навис наді мною, як Карлсон над варенням. - Чи тебе засліпило твоє "сексуальне бажання"? Спермотоксикоз?!!
   - Та чого ти так завівся? - З того боку хтось хотів засунутись в кімнату. Єгор так гепнув по ледь прочиненим дверям, що той "хтось" явно передумав сюди лізти.
   - Завівсь? Герман наказав оберігати тих, хто подзвонить, а потім прийде до нас, як зіницю ока. Тільки-но я заснув, а ти вже вберіг!! Чи тобі дівчат мало? З твоми можливостями будь-яка б пішла. Навіщо тобі Жанна?
   - Я не думав, що...
   - Ти не думав?!! Так. Ти просто вирішив помститись Голому? Чи зігнати злість за Лінкин вірш? І хто вийшов крайнім?
   - Я не думав, що вони належать, можливо належатимуть до нас...
   - А не думати треба було, а відчувати.
   Мене вразило те, про що розповів Єгор. Вони - з наших...
   - Так. Ліна. Від не чимось віяло. Ї очі... Але Жанна?..
   - І Жанна теж.
   - Але чому така різниця?
   - Мені теж дивно. Я знайомий з ними десь рік і вже тоді я відчував щось незрозуміле в Аліні. А Жанна, вона ще поки не така... як треба нам. - Він подививсь на мене якось... жалісливо. - Подумай добре. Як і коли нам треба. Бо так і залишишся бовдуром.
   І вийшов. Я не втерпів і кинув вслід домашнього тапка. Тапок вдарився об двері та повис на дверній ручці. Сам він бовдур.
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик) К.Юраш "Процент человечности"(Антиутопия) Д.Сугралинов "Дисгардиум 3. Чумной мор"(ЛитРПГ) А.Светлый "Сфера 5: Башня Видящих"(Уся (Wuxia)) М.Атаманов "Искажающие реальность"(Боевая фантастика) В.Коломеец "Колонизация"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"