Коломиец Петр А. Привиди чорного дзеркала

Western 5

Петро Коломiєць

ПРИВИДИ ЧОРНОГО ДЗЕРКАЛА

ПIД ДУБОМ ПРЕДКОВIЧНИМ

Сiра пелена, що наповзала знизу на стiну високих дере, свiдчила, що невидиме сонце спадало на обрiй сонце. Верховiття дубiв, кленiв, бiлокорих берiз ще освiтлювалися навскiсним промiнням догораючого дня, а тут, внизу, пiд густим вiттям, швидко темнiшало. Ще нiби свiтилося зсередини лiсове озерце, обрамоване навкруг пошерхлим очеретом та лататтям, поверхню якого ледь-ледь тривожила зграйка диких качок. Повiтря сповнювалося пахощами диких квiтiв, що розквiтли на межi лiта й осенi, запахами сухої опалої хвої та ще теплої землi. Минало лiта Року божого 1643 - го.

По ледь помiтнiй стежцi уздовж озера йшли двоє: немолодий селянин у посiрiлому вiд часу та пилу одязi - полотняних сорочцi та рясних штанях на очкурi, взутий у постоли, та ще не старий чернець у виношенiй рясi та чорному чепчику на головi. Видно було, що прийшли вони у цю лiсову глушину здалеку, бо ступали важко й дихали натужно. Стежечка обiгнула окраєць озера й заглибилась у рiй височезних струнких сосен. Дихалося легше, пiд ногами пружинила засипана хвойною потертю земля. Перехожi нiби пожвавiли й пiшли швидше. Раптом переднiй ходець, селянин, рвучко зупинився й притримав рукою ченця, котрий визирнув з-за його плеча. Попереду, посеред стежки, стояв величезний сiрий вовк i похмуро блимав на них коричнюватими очима. Вiн застиг безгучно, мов кам'яний бовван, жодний м'яз не ворухнувся на його стрункому, видовженому тiлi.

-- Не страхайтеся, - тихо мовив селянин, - ваш побратим уже знає, що ми йдемо, й прислав свого звiра на оглядини... Вiн нас пропустить.

I справдi - вовк блискавично зник, нiби розтанув у притомленому повiтрi. А перехожi так само мовчки ще трохи прошкували стежкою й видибали на широку, ще освiтлену галяву, геть вкриту густо зеленою трава, що її, мабуть, нiколи не торкалася коса. Посеред галяви зводився могутнiй дуб, котрий вочевидь стояв тут не одну сотню лiт, побурiлий вiд часу та негоди. Кiлька вже мертвих нижнiх гiлок, товщиною кожна в людський тулуб, впиралися в землю й пiдтримували могутню крону, котра сягала, здавалося, неба.

Iз темряви, що згущалася навколо товстелезного стовбура дерева, раптом випiрнула бiла постать. Це був високий дужий чоловiк, одягнений у снiжно-бiлу полотняну одiж. Його густе довге волосся перехоплювала над самiсiньким лобом синя стрiчка. Через вечiрню пiтьму, що згущалася, його обличчя вже втратило чiткiсть обрисiв i здавалося блiдою мiнливою плямою.

-- Степане! - вигукнув чернець i кинувся до чоловiка в бiлому. - Боже мiй! Як же я за тобою скучив!

-- Василю, - тiльки й сказав той i притис прибульця до своїх грудей.

-- Скiльки ж лiт ми не бачилися, Степане, - мовив чернець. - Скiльки лiт!.. Та ще й яких...

-- Та вже, мабуть, з десяток, - вiдповiв чоловiк у бiлому. - Iз Києва, Межигiрського монастиря, прийшов вiсник на Сiч i передав, що наш преподобний отець, митрополит, посилає тебе сюди, до мене, на старе городище. Я iз Сiчi скакав без зупинки три доби, хiба що спав у яругах, бо ж кiнь не витримав би. Кажи, що сталося...

-- - Зараз, зараз... Дай вiдсапаюсь. Так оце ти тут бiсам служиш?

Чоловiк у бiлому та чернець обiйшли дуба, по-дружньому пiдтримуючи один одного пiд руки, лишивши селянина - провiдника по той бiк могутнього дерева. З цього боку галява продовжувалася, оперезана десь у далинi пiвкiльцем лiсової гущини. Трохи поодалiк з пласкої рiвнини здiймався курган iз стесаною верхiвкою, обкладений брилами каменю. Хоча сутiнки й згущувалися, все ще було видно, щодо його пiднiжжя тулилося невеличке озерце, вочевидь викопане людськими руками, бо було довгасте, iз рiвними берегами, напрочуд схоже на велетенське око.

I тiльки тут чоловiк у бiлому продовжив розмову:

- Ти кажеш - бiсам...Та я їх тут нiколи не бачив! Людям ми служимо, Василю...Ти - словом божим, а я - зiллям, доброю порадою, а iнодi - й копiйчиною. А коли треба, то й шаблею. У кожного - своя служба.

- Та знаю я це...Тiльки ж люди у тутешнiх селах не тiльки люблять тебе, а й, що не кажи, бояться. Мовлять, ти - чаклун, вiдьмак, хоча й добрий. Але ти отримаєш повне прощення всiх грiхiв i потрапиш до раю, а не в пекло, коли поможеш нашiй церквi. Сам митрополит, превелебний Петро Могила, обiцяв це менi.

- Страхаєш мене пеклом, - мовив чоловiк у бiлому, - а я не боюся. Ви там, кадильники, самi розберiться нарештi i з пеклом, i з раєм. А то у православних -рай i пекло, у католикiв - рай, пекло та ще й чистилище. А у туркiв i татар пекло й рай зовсiм iншi, не такi, як у християн. Не боюся, бо не вiрю я в пекло. Коли помру, то полине моя душа в iрiй, а що там iз нею буде, цього нiкому на землi знати не дано.

- Хай так, - сказав цiлком спокiйно чернець Василь. - Ми - не католики, якi спалюють своїх єретикiв, ми - православнi, бо любимо не тiльки братiв i сестер наших по вiрi, а й геть усiх людей, навiть не навернутих. Так заповiдали Iсус та апостоли. Але ти можеш послужити нашiй церквi, гнанiй, кривдженiй, упослiдженiй на своїй же землi, як служиш людям, що приходять до тебе...

- Бачу, що потрiбна церквi моя шабля, - докинув чоловiк у бiлому, - Що ж, берiть її, вона ваша.

Чоловiк у бiлому на ймення Степан та чернець Василь пiшли до земляного кургану, нiби розчиняючись у темрявi А селянин - провiдник тим часом сiв, пiдiбгавши ноги, пiд предковiчним дубом. Щось зашелестiло у верховiттi. Селянин задер голову й побачив над собою рядок величезних бiлих щелеп, загнаних у пошерхлий стовбур, чи то вепрячих, чи то бичачих. Тодi вiн звiвся на ноги, вiдскочив вiд дерева й заходився затято хреститися.

Iз гущавини лiсу долинуло моторошне вовче виття.

КОРЧМА ПРИ ДОРОЗI

По битiй дорозi повiльно їхала селянська пiдвода, запряжена однiєю старенькою конячкою. На збитому сiнi, пiдiбгавши рясу, сидiв чернець Василь, що тримав бiля себе. невеличкий клунком з усiма його убогими дорожнiми речами. Обабiч дороги тягнулися без кiнця та краю лiси. Але мiсцевiсть тут була вже заболочена й дерева не сягали такої висоти, як на старому городищi, де чернець нещодавно зустрiчався зi своїм старим побратимом. Коняку поганяв теж немолодий, байдужий до всього селянин. Такий немудрящий повiз пiдрядив для ченця Києво-Печерської лаври пiп, що правив в убогiй церквi одного iз полiських сiл. Православна церква у цих краях була бiдна, як i її прихожани, покрiпаченi селяни, лiсоруби та смолокури. Та й цю пiдводу спорядили, аби пiдвезти ченця лише до придорожньої корчми. А шлях його лежав значно далi, аж до кордону Київського воєводства iз землею Бiлої Русi, де вже порядкував гетьман литовський Радзивiлл.

У тi часи корчма була чимось бiльшим, нiж мiсцем, де пиячили мiсцевi селяни й ремiсники, а також проїжджi дрiбнi шляхтичi. Тут також зустрiчалися купцi, продавцi та покупцi, укладаючи й "замочуючи" взаємно вигiднi оборудки. Тут подорожному можна було найняти пiдводу й вiзника. Тут при нагодi можна було переночувати, хоча й за не дуже добрих умов. Тут можна було при потребi позичити грошi у корчмаря, хоча й пiд високу лихву. Тримали корчми не тiльки євреї, а й розторопнi жiночки iз сусiднiх сiл, найчастiше вдови загиблих козакiв, записаних у реєстр. За дiловою хваткою вони не поступалися своїм конкурентам.

Саме такою була корчма, бiля якої зупинилася пiдвода: хата на двi половини з маленькими вiкнами, позаду сарайчики та хлiви, з двох бокiв - конов'язi та яслами iз вiвсом та дертю, гiрками сiна. Все це господарство було огороджене латами, покладеними на грубо обтесанi стояки. До однiєї конов'язi припнутi породистi , добре вгодованi конi, до iншої - кiлька випряжених волiв. Вже за огорожею стояли вози, навантаженi горшками, макiтрами, глечиками, розписаними тарiлками. Мiсцевi гончарi, очевидно. їхали на ярмарку та зупинилися по дорозi.

Чернець Василь зайшов у корчму. Як не дивно, навiть посеред буднього дня, низьке примiщення, пiдперте побiленими стовпами, було заповнене всiляким людом. Iз-за шинквасу вийшла дебела корчмарка, у строкатiй запасцi, бiлiй сорочцi iз закачаними руками. Вона, низько схиливши голову, поцiлувала ченцевi руку й запитала:

-- Що зволите, батюшко?

-- Пiдводу до замку й пiсний обiд, - вiдповiв чернець Василь.

Помахом могутньої руки корчмарка зiгнала зi столу, що стояв пiд самiсiнькою стiною, двох селян, звiльнивши вельми затишне мiсце для нового шановного гостя. Але таким-сяким затишком та певною окремiшнiстю у цiй довгiй кiмнатi пiд низькою закiптюженою стелею, переповненiй гулом людських голосiв, що їх хазяйка надавали найбiльш шановним гостям, вiдтак користувався не тiльки новий прибулець. Чернець Василь побачив дуже помiтного чоловiка, що сидiв за сусiднiм столом, дещо прихованим вiд решти примiщення побiленим стовпом - пiдпорою. То був здоровань iз смаглявим безусим обличчям, одягнений як шляхтич: у синi штани, не такi ряснi, мов козацькi чи селянськi шаровари, заправленi у короткi чобiтки, у бiлу сорочку iз широким вiдкладним комiром, збитим у накрохмаленi складки. Але сорочку облягав суто козацький шкiряний каптан - жилетка без рукавiв. Його голову увiнчувала широкополий чорний капелюх iз пером, низько насунутий на самiсiнькi очi.

Та не тiльки одяг незнайомця привернув увагу ченця Василя. Поряд iз ним сидiв не хто iнший, як татарський торгiвець кiньми, яких тодi чимало мандрувало по правобережнiй Українi, середнiй на зрiст, у перепоясаному сiруватому халатi, з-пiд якого на гостроносi чув'яки спадали смугастi штани. Дивовижа була в тому, що здоровань вiльно розмовляв зi своїм сусiдом по-татарськи. Чернець Василь, котрий, окрiм руської мови, добре знав ще латинь та польську, вловлював окремi знайомi слова, що йому колись доводилося чути на київських ярмарках, але вони не в'язалися купи.

Нарештi розмова за сусiднiм столом стихла. Незнайомий, чи то шляхтич, чи то знатний козак, дiстав з пояса стару потерту монету й показав її торгiвцю. Чернець Василь навiть помiтив на жовтавому кружальцi в'язь арабських лiтер. Татарин iз якимось острахом взяв до рук цю монету, розгледiв, а потiм повернув господаревi.

А тим часом у самого ченця теж з'явився сусiд, молодий шляхтич, з округлим тендiтним обличчям, iз рудуватими вусами, пiдкрученi кiнчики яких спадали на пiдборiддя. Вiн, очевидно, був православний, iнакше не пiдсiв до ченця iз славнозвiсного руського монастиря.

- Ярослав Котвицький, конюший князiв Острозьких, - вiдрекомендувався вiн. - Святий отець дозволить?

- Раб божий, iєромонах лаврський Василь...Ласкаво просимо!

- Наважуся запитати: куди їде святий отець?

- До Шаматульського замку...А куди так квапиться пан конюший славетного роду?

- Як це не дивно, теж до Шоматульського замку.

- Що ж, удвох буде веселiш.

Чернець та шляхтич обмiнялися багатозначними поглядами й замовкли. Чернець сьорбав пiсний борщ, а служниця пiднесла пану Котвицькому чималу чарку горiлки, кухоль пива та в'язку дрiбної сушеної рибки. Це не сподобалося ченцевi: до Шамотульського замку було ще далеко, а п'яний попутник в дорозi - не пiдмога, а швидше тягар.

А за сусiднiм столом, пiсля того як татарин зник, до незнайомця пiдсiли двоє теж дужих хлопцiв, не то селян, не то козакiв. Вони розмовляли якоюсь крученою руською мовою, гучно смiялися й метали костi, аж виляски йшли по всiй корчмi. Чернець Василь помiтив, що корчмарка, яка, здавалося, нiкого й нiчого не боялася, позирала на цю компанiю з неабияким острахом, а служниця, молода дiвчина, намагалася якнайдалi обходити цей стiл.

Побачивши, як жадiбно шляхтич Котвицький поглядає на костi, викинутi посеред столу, один iз пiдозрiлої трiйцi запросив його: "Якщо пан хоче...". Шляхтич швиденько пiдхопився з мiсця й присiв за сусiднiм столом на край ослону. Костi знову загримiли. Це ще бiльше не сподобалося ченцю Василю. Почуття тривоги охопило його, вiн вiдчував, як над ними двома згущається якам невiдома небезпека. Треба було негайно залишати корчму, мало не втiкати. I тут до нього тихенько пiдiйшла корчмарка й шепнула, що вiзник уже запрiг коней i чекає знадвору. При цьому майже непомiтно скосила очi на молодого пана Котвiцького, що нетерпляче чекав своєї черги, кидати костi, й похитала головою.

I тодi чернець наважився. Вiн пiдступив до шляхтича й поклав йому руку на плече.

- Що пан собi думає? - гучно мовив вiн. - Вiн же недавно сповiдався менi й обiцяв нiколи бiльше не грати в костi. Чи вiн забув, що програв свiй маєток...

Шляхтич отямився, незграбно вибачився й знiчено пiшов услiд за ченцем з корчми, прихопивши свiй клуночок. Вже бiля дверей чернець Василь озирнувся: троє дужих чоловiкiв зробили вигляд нiби нiчого не сталося. Пан Котвiцький заходився сiдлати свого коня. Про всяк випадок чернець вголос звелiв вiзниковi їхати до найближчого мiстечка. Та на найближчому роздорiжжi вони звернули у потрiбному напрямку

ЗАСIДКА У ЛIСI

За кiлька днiв до того, як чоловiк у бiлому одязi Степан та чернець Василь зустрiчалися пiд предковiчним дубом, десь за пiвсотнi верст вiд по старого городища по лiсовiй дорозi до Фастова з боку Подiлля їхала розкiшна карета, оздоблена рiзьбленими накладками та бронзовими фiгурками янголiв, раз-у-раз торохтячи на вибоїнах. Пiд самiсiньким дашком повоза на передку виднiвся польський герб - п'ястiвський орел.

У таких каретах тодi їздили дуже поважнi персони Речi Посполитої. Високi окутi колеса гуцикали на вибоїнах. Четвiрка коней притомилася й важко хоркала, розсiюючи навсiбiч клаптi пiни. Вочевидь чималеньку дорогу вже подолала ця карета. Їздцi, судячи з усього, поспiшали й не щадили коней. Та до Фастова лишалося не так i багато - менше десяти верст. Подорожнi сподiвалися прибути до мiстечка ще до глибокої темряви.

У тi часи, названi пiзнiше польськими iсториками "золотим спокоєм", їзда по українським дорогам все ж таки була небезпечна, хоча козацькi повстання припинилися, а татарськi орди пiд час набiгiв уже не сягали центральної України. Але вистачало мiсцевих розбiйникiв, харцизiв, котрi бешкетували на шляхах, великих i малих, грабували не тiльки хутори та села, а й нападали на мiстечка, оббираючи їх обивателiв. Тому й не дивно, що за каретою скакав ескорт - з десяток жовнiрiв на добрих конях, озброєнi пiстолями та шаблями, закутi у нагруднi панцирi.

У каретi ж сидiли двоє чоловiкiв середнiх лiт, одягненi у чорнi сутани. Круглi тонзури на головах також вказували на приналежнiсть їх до католицького священства. Один iз них, нижчий на зрiст, мав округле жовтаве обличчя , риси котрого були якiсь дрiбнуватi, невиразнi, за винятком очей. Великих, чiтко вiдтiнених очей, з темно-карими, майже чорними зiницями, якi наче свiтилися у напiвтемрявi, що панувала всерединi карети. Iнший подорожний, навпаки, був високий на зрiст, з довгастим обличчям, запалими очима та мiцно стиснутими вустами. Обидва їздцi встигли наговоритися протягом довгої дороги, отож сидiли мовчки, думаючи кожен про своє.

Раптом мiрний стукiт колiс перебили пострiли та розпачливi крики охоронцiв: "Пся крев!...До зброї!...У шаблi їх!". Iржали переляканi конi запрягу, карета рвучко зупинилася. Жовтолиций чоловiк оговтався першим. "Що це, в дзябла, таке!? - вигукнув вiн.

- Отаман Сiромах, мабуть, напав, - вiдповiв довготелесий. - Це вiн тут гуляє!

-- Ну тодi пограємось, - мовив жовтолиций, вихоплюючи шаблю десь iз-пiд сидiння карети й вiдкриваючи дверцята. Та вистрибнути на землю йому заважав кiнь, що тулився до кпрети, на якому лежав поранений жовнiр, припавши обличчям до гриви. Жовтолиций чоловiк штрикнув коня пiд ребра кiнцем шаблi. Коли ж той рвонув уперед, вискочив на зовнi iз карети, що зупинилася, аж нiяк не втративши рiвноваги.

I нагодився вчасно на мiсце бою. На жовнiрiв, що сидiли на конях, закриваючи карету зусiбiч, наскакували десятки з два пiших харцизiв, погрожуючи шаблями та цiпами з окутими наконечниками. На тiснiй лiсовiй дорозi вони мали перевагу над жовнiрами, що не могли виладнувати своїх коней в якусь лаву, аби не заважати один одному. Харцизи були одягненi у звичайну селянську одiж, обличчя їх маскували густа сажа. Але шаблi в їхнiх руках миготiли мов блискавки, а цiпи з окуттям, а також списи жахали й вiдтiсняли коней.

Нижчий на зрiст католицький чернець легко, мов кiшка, звiвся на ноги й майже злету зарубав харциза, що, на свою недолю, опинився поряд iз ним. Вiн рушив уперед, виписуючи своєю шаблею карколомнi вiзерунки. Троє харцизiв, що наразi опинилися перед ним, почали вiдступати, ошелешенi скаженим натиском.

I тiльки тодi жовтолиций чернець дозволив собi звести голову й оглянутися. Бiля устя дороги, яку перед каретою перегороджував повалений стовбур сосни, сидiв на конi отаман харцизiв, що не брав участi в бою. Величезний свiй зрiст вiн нiби приховував, пригинаючись до сiдла На ньому була звичайна козацька одiж: синi шаровари, що спадали на гостроносi татарськi чоботи, коричневий з накладними позументами жупан, що вiдкривав дужу шию в обрамленнi комiрця вишитої бiлої сорочки. На його обличчя, теж густо почорнене сажею, спадала страхiтлива хутряна шапка, пiдбита верхньою щелепою величезного вовка з вухами та окрайцями шкури, що спадала мало не плечi отамана.

Погляди жовтолицього чоловiка та вершника на якусь мить схрестилися. I отаман харцизiв ураз, якось по-особливому, свиснув. Харцизи на мить завмерли, опустивши щаблi, цiпи з окуттям та списи, а потiм незбагненно швидко зникли у лiсi, забравши одного полеглого та двох поранених своїх товаришiв.Вони на мить, так безгучно й швидко, розтанули у лiсi, бо вочевидь добре знали цю мiсцевiсть. На лiсовiй дорозi запанувала тиша. Хiба що тiльки важко дихали схарапудженi конi.

Переляканий вiзник полiз знову на дашок карети. Жовнiри, що так i не спiшилися, вiдсалютувавши шаблями жовтолицьому ченцевi, виладновувалися у куций стрiй позаду карети. Довготелесий чернець допомiг спуститись iз коня пораненому пострiлом iз пiстоля жовнiру, що вже не мiг стояти i важко хилився на чужi руки.

-- Пораненого перев'язати й посадити в карету, - розпорядився жовтолиций. - Мiсця там вистачить

Iсторiя України у ХУП столiттi таки добряче висвiтлена в Українi як у наукових працях, так i в силi-силеннiй рiзножанрової лiтератури. То була героїчна, але й трагiчна iсторiя, що призвела мало не до самознищення українського народу, руїни. А от учасниками усiх тих подiй були й харцизи, не просто розбiйники, а цiлий соцiальний стан викинутих на узбiччя нормального життя людей, котрих налiчувалися багато тисяч. Запорiзька Сiч витискала iз себе простих здобитчикiв, без совiстi та честi, котрим було байдуже, кого грабувати чи розбивати - чужих чи своїх, в тiм числi українських селян та мiщан. Теж саме дiялося i у сусiдньому донському козацтвi. Харцизи селилися на пограниччi мiж Запорiзьким та Донським козацькими вiйськами, на територiї, що нинi умовно вiдповiдає сучасному Донбасу та сходу Запорiзької областi, брали полонянок iз українських та татарських поселень,, заводили там родини й звiдти нападали на прилеглi та бiльш вiддаленi територiї Речi Посполитої та Московської держави. Iз кримськими татарами вони то воювали, то мирилися й брали участь як розвiдники та провiдники в їхнiх набiгах на Україну. Знамените Гуляй-поле, що вже у минулому столiття стало осередком махновщини, виникло на мiсцi колишньої слободи харцизiв. Втiм, це не що iнше, як невеличкий екскурс в iсторiю, аби певною мiрою пояснити подальший перебiг подiй у нашiй оповiдi...

Вже без пригод карета та ескорт дiсталися до Фастова. Мiстечко, огорнуте густою пiтьмою, вже спало. Лише подекуди блимали вогники у маленьких вiкнах хат. Освiтлювався лише великий, двоповерховий будинок, оточений цегляною огорожею, що тулився до костьолу iз високою вежею - дзвiницею. То був щойно збудований колегiум єзуїтiв. Карета зупинилася бiля ворiт, що розрiзали майже навпiл червонястий мур. У колегiумi вже чекали на гостей. У притуленiй до першого поверху довгiй аркадi, залитiй сяйвом свiчок, що гронами облiплювали високi вiзерунчатi канделябри, стояла лава спудеїв у сiрих сутанах, якi одразу ж доладно заспiвали на латинi церковний гiмн: "Тебе, Боже, хвалимо...". Ректор колегiуму, огрядний чоловiк, вже в чорнiй сутанi з позолоченим хрестом на широких грудях, швиденько виголосив слова вiтання, потiм пiдступив до жовтолицього, схилився у поклонi й поцiлував тому руку.

-- Хай буде пан Беньовський владикою наших сердець i помислiв, - сказав вiн. - Ми всi - вiск у руках найсвятiшої церкви.

Гостей повели до трапезної й почали частувати доброю вечерею. У колегiумi потроху запанувала тиша. Спудеї гасили свiчки й заносили канделябри до своїх класiв, а потiм пiд наглядом прискiпливих викладачiв йшли до своїх дортуарiв. Жовнiрiв влаштовували на нiчлiг у примiщеннях для обслуги. Двоє з них одразу ж заступили на варту бiля ворiт, прорiзаних в огорожi. Свiтло в усiх вiкнах погасло. Цитадель єзуїтiв, висунута майже на береги Днiпра, занурилася у сон.

ПЛЕТУТЬСЯ ТЕНЕТА

З часу сутички на лiсовiй дорозi минула заледве доба. Двоє подорожнiх, що за таких незвичайних обставин прибули до колегiуму єзуїтiв у Фастовi, вiдпочили й взялися за свої справи.. Нижчого на зрiст, жовтолицього, привселюдно звали Мартином Беньовським.. Але то було вигадане й далеко не останнє його прiзвище. Як його звали насправдi - нiхто на кренсах Польської держави не знав. Та й не цiкавився. Бо так званий Мартин Беньовський був провiнцiалом, тобто керiвником вiддiлку ордену єзуїтiв у Речi Посполитiй i володiв величезною, хоча й незримою владу Вже з того, як вiн хвацьке орудував шаблею на лiсовiй дорозi, можна було судити, що сановний єзуїт мав неабиякий вiйськовий досвiд, А жовтизна його обличчя натякала на те, тутешнiй провiнцiал якийсь час перебував у тропiчних краях, де єзуїти, окрiм величезного впливу на колонiальну владу iспанцiв, португальцiв, французiв, заснували ще й дуже прибутковi торговельнi факторiї й навiть власну державу - на сходi Пiвденної Америки, у сучасному Парагваї. Лихоманка дошкуляла там бiлим бiльше, нiж тубiльному населенню, залишаючи майже назавжди свої слiди.

Ким тiльки не був пан Беньовський у своєму попередньому життi - католицьким священиком, ченцем, воякою-найманцем, купцем, лiкарем, бiблiотекарем, товмачем - перекладачем iз схiдних мов, шукачем скарбiв, навiть ловцем перлiв. Його остання машкара, пiд якою вiн приїхав до Фастова, - абат малознаного кляштору у Малопольщi та духiвник княжни Елоїзи, однiєї iз двох спадкоємиць слави, гонору та величезних багатств роду Острозьких. Та про те, що його гiсть - провiнцiал ордену єзуїтiв у Речi Посполитiй, знав тiльки ректор Фастiвського колегiуму, готовий виконати будь-яке прохання чи наказ такої значної персони.

Взагалi ж вся дiяльнiсть ордена єзуїтiв у середньовiччi була огорнута густою таємницею. Лише вищi iєрархи католицької церкви, а також вершки знатi у країнах, що сповiдували цю вiру, знали, хто є керiвником, "генералом" ордену, якого ще називали "чорним папою", настiльки великими були його влада та можливостi. Орден єзуїтiв досить успiшно захищав iнтереси римського апостольського престолу у тодiшньому свiтi, сприяв поширенню католицизму у Схiднiй Європi, обох Америках, Азiї, Африцi. Багато дiєвих засобiв застосовував у цiй боротьбi орден. Серед них - i розвиток освiти. Як вiдомо, знаковi персонажi української iсторiї ХУП столiття - гетьман Богдан Хмельницький, митрополит православної церкви Петро Могила, князь Ярема Вишневецький - закiнчили єзуїтський колегiум у Львовi, статус якого дорiвнював престижному європейському унiверситету.

Так само майже нiчого не було вiдомо про довготелесого , тонкогубого попутника абата Беньовського, що нинi звався Адамом Веделем й теж не пас заднiх пiд час сутички iз харцизами на лiсовiй дорозi. Наразi вiн був секретарем пана провiнцiала й увесь час тримався у тiнi свого господаря.

Пан Беньовський вже працював iз паперами у видiленому йому кабiнетi ректора колегiуму, обшитому дубовими панелями, встеленому килимом темних кольорiв та обставленими важкими рiзьбленими меблями, коли пiсля обережного стукоту в дверi, до примiщення зайшов секретар. Вiн тримав пiд пахвою оправлену оксамитом течку для таємних донесень. Треба сказати, що єзуїти мали в часи середньовiччя чи не найдосконалiшу розвiдувальну службу й знали чи не всi iнтриги, що плелися при дворах не тiльки європейських королiв, а й московського царя, китайського богдихана, турецького султана, iндiйського великого могола та персидського шаха.

Оскiльки пан провiнцiал, судячи з усього, був у доброму гуморi, то секретар, зважуючи на долонi правицi течку, наважився першим розпочати розмову:

- На Українi все спокiйно. Польська шабля скорила бунтiвникiв.

- Це не надовго, - вiдповiв спокiйно провiнцiал. - Козаки та хлопи незабаром знову повстануть i стануть ще страшнiшi. I то буде справжня буря, що може поламати пiр'я польському орлу.

Секретар чекав продовження думки свого господаря, поштиво схиливши голову.

- Отож ...Назрiває нова, ще страшнiше повстання. А чому?...Бо козацька старшина хоче стати шляхтою, а хлопи - козаками. Нашому вельможному панству мiсця на Українi не лишається. Там, у Варшавi, слухають нашi поради, але мало що роблять. Козацька старшина має стати тутешньою вельможною шляхтою, отримати всi права. А не так: доки сотник чи полковник - то й пан.. Це правда. Але не одразу...Вона повинна вiдмовитися вiд схизми, прийняти справжньою вiру, не хреститись трьома пальцями , вчитися у наших колегiумах, сповiдуватися нашим духiвникам. ..Дух треба переiнакшити. А шабля без духу - нiщо. А що переiнакшує дух? Освiта, вiра та нова шляхетнiсть.

- Так як князi руської вiдмовилися вiд своєї вiри й стали першими шаблями, сенаторами,коронними гетьманами, захисниками кордонiв Речi Посполитої, - докинув секретар, в якого вже давно були з провiнцiалом єдинi думки.

- Саме так...Але то тривало довго. А зараз треба якнайшвидше принести нашу вiру , освiту та владу Римського престолу на лiвий берег Днiпра.

Захоплений своїми думками пан провiнцiал замовк i не поспiшав читати таємнi донесення. Тому секретар вирiшив обережно потурбувати свого пана:

- Iз Києва доповiли, що руський митрополит Петро Могила прийняв свою довiрену людину - ченця Києво-Печерської Лаври Василя й довго розмовляв iз ним. Свiдкiв цiєї розмови не було. Чернець Василь виїхав через Львiвськi ворота i зник. Не знаю, чи це важливо..

- Дуже важливо, - враз вiдгукнувся пан провiнцiал. Його великi темнi очi заблимали на темнуватому обличчi. - Я навiть знаю, куди вiн поїхав. I що робитиме...Володар Шамотульський, граф Альберт Гурка дуже хворий. Вiн уже на смертному ложi. Лишилося кiлька днiв до того, як вiн вiддасть Богу душу. ... злiтаються круки!

- Он воно що!, - дозволив собi емоцiйно вiдгукнутися секретар. - Тож найп'єнкнiша та найбагатша iз пань Речi Посполитої лишиться вдовою. I до кого iз нових претендентiв на її руку була милостива свята церква?

Пан провiнцiал на мить замислився , а потiм мовив:

- Цього разу церква матиме свої претензiї до... прекрасної панi. Її майно не повинна бути згайноване, має пiти на добрi справи. Нашi справи...Доки не пiзно, ми повиннi глибше укорiнитися у цьому краї. Якщо ми не переiнакшимо руський дух, польська шабля на цих кренсах буде безсилою.

Пан провiнцiал Мартин Беньовський цього разу був достатньо вiдвертим зi своїм пiдлеглим. Адже секретаревi провiнцвала найближчим часом доведеться виконати кiлька дуже важливих доручень. Та й сам провiнцiал не збирався засиджуватися у маленькому Фастовi, на дикiй околицi Речi Посполитої. Невiдкладна справа кликала його в iншi мiсця. Але так i лишалася ще не з'ясованою недавня придибенцiя.

- Що вiдписав київський воєвода Адам Кисiль на скаргу ректора колегiуму, пана Малишевського про свавiлля отамана Сiромахи на тутешнiх дорогах,? -запитав вiн.

- Вiдписав, що отаман Сiромаха довго був на Сiчi i повернувся сюди зовсiм недавно...Що вiн так допiк колись мiсцевому панству, що воно iз загоновою шляхтою кiлька разiв ганялося за тим здрайцею, але даремно. А потiм розбишака десь зник, пiшли чутки, що вiн на Сiчi. I, мабуть, небезпiдставно. Бо його не було у тутешнiх краях кiлька рокiв. Що воєводська залога дуже маленька, її не вистачає, аби дати такий-сякий лад навiть у самому Києвi...Що коли отаман Сiромаха та його драби й надалi допiкатимуть шляхтi та мiщанам краю, то воєвода звернеться за допомогою до коронного гетьмана. Але у самого гетьмана вiйська теж катма. I сам воєвода не знає, як упокорити розбишаку.

- А пан Адам сказав, що на Українi все спокiйно. - зауважив пан Беньовський.

Судячи з тону, пан провiнцiал лишився задоволений доповiддю секретаря. Та все ж повторив задумливо, кладучи таємнi папери до мiцної, окутої штибами металу скриньки, яку завжди возив iз собою

-- Що ж, круки вже злiтаються...Аж небо чорнiє... Але круки - птахи кориснi. Дуже кориснi

-- КРАСУНЯ I ПОТВОРИ

Надзвичайно вродлива дiвчина стояла на балконi головної вежi Шамотульського замку й дивилися вниз на хатки мiстечка, що пiдступали до самiсiньких стiн твердинi. Одягнена вона була як проста шляхтянка, русе волосся, що спадало хвилями на плечi, прикривала хустка. На цьому балконi, оточеному напiвкруглим муруванням, що увiнчувалося рiзьбленими поручнями, вона провела надто багато годин свого ще юного життя. Тiльки ранiш. Виходячи на балког, вона одягалася в усе чорне, навiть на голiвку накладала капелюшок iз темною вуаллю. Тому тутешнi мешканцi називали її "чорною дамою", так i найвища вежа замку здобула нову назву - "Чорна".

Бо ця дiвчина була протягом п'яти рокiв справжнiсiньким в'язнем Шамотульського замку. Їй було заборонено навiть виходити за ворота твердинi. З часом вона ще бiльше усамiтнювалася: її свiтом став покiй на верхньому, третьому поверсi твердинi. До неї нiхто не приходив, їжу приносили двiчi

на день iз кухнi, облаштованiй у графському палацi, що прилягав до головної башти - донжону замку, де готували страви для також для самого графа Альберта Гурка, не такої вже й численної обслуги та вiйськової залоги. В їжi єдина мешканка Чорної вежi була неперебiрлива, так само як i мало потребувала послуг покоївки, що навiдувалася до неї вранцi та ввечерi. Бiлий свiт вона могла споглядати тiльки з балкону башти. I вона щодня, стоячи на малюсiнькому п'ятачку iз брил мiсцевого пiсковику тта спираючись на поручнi, спостерiгала iз неабиякої висоти, як унизу, на клаптику землi, що його можна було осягнути поглядом, зиму змiню весна, весну - лiто, лiто - осiнь. А потiм знову приходить зима..

Ця двадцятирiчна дiвчина Ганна Острозька, була першою красунею Речi Посполитої та найбагатшою спадкоємицею знатного й надзвичайно багатого роду князiв Острозьких, в чиїх жилах текла кров правлячих династiй Польщi, Литви, Московiї та Молдови. Подейкували, що князi Острозькi колись були багатшi за королiв польських. Мабуть тому останнiй польський король Сигизмунд силомiць видав замiж спадкоємицю Острозьких за свого довiреного чоловiка - графа Альберта Гурку, вже не молодого й не досить дужого.. А перед цим було розiрвано заручини княжни Ганни зi Станiславом Сангушком, теж iз уславленого й небiдного роду руських князiв, оголошенi ще тодi, коли обом майбутнiм нареченим заледве минуло дванадцять лiт й були ще живi, при владi та шаблi, їхнi батьки. А потiм протягом мало не двох лiт не тiльки батьки, а й матерi обох заручених. I нiкому було захистити ще зовсiм юних Ганну та Станiслава. Дядько Сангушка з чиєїсь намови оскаржив це заручення у судi. I костьол освятив цю протиправну дiю. Можливо, така затятiсть була викликана тим, що i Ганна Острозька, i Станiслав Сангушко все ще сповiдували православ'я як i їхнi батьки.

Ще зовсiм юну Ганну схопили по дорозi iз Староконстянтинова, коли вона їхала на iменини до своєї подруги, й привезли до Шамотульського замку аж у Бiлорусь й силомiць обвiнчали з графом Гуркою, котрий за вiком годився їй у батьки. Пiд час урочистої церемонiї вона не сказала "Так" на запитання, чи бажає вона мати за чоловiка цю немолоду й вже втомлену життям людину. Але на це не зважили. Так само не зважили й на те, що вона не передала юридично, з дотриманням усiх приписiв, свою величезну спадщину своєму начебто чоловiковi й лишалася де-юре володiлицею багатьох замкiв, мiст, мiстечок, сiл, поташень, зариблених ставкiв А також - солеварень, полiв, лiсiв, гуртiвень, торгових домiв, де призбирувалося всiляке збiжжя, мед, селiтри, полотно, бики для вивезення та перегону до портiв на Балтiйському морi. Але на це теж не зважали.

Прибутки вiд володiнь юної Ганни сановнi ключкотвори королiвства подiлили навпiл - мiж графом Альбертом Гуркою та найближчими родичами княжни. I всi бенефiцiари були задоволенi. Був задоволений також i король Речi Посполитої Сигизмунд, бо зумiв перешкодити об'єднанню двох могутнiх руських родiв, котрi б переважали його хитку владу своїм багатством.

А от володiння юної княжни звузилися до верхнього ярусу триповерхової башти - донжону Шамотульського замку. Хоча Ганна Острозька й вважалася першою красунею всiєї Речi Посполитої , а також - першою багачкою, граф Гурко аж нiяк не був радий цьому одруженню. Вiн просто виконав волю монарха та костьолу. Граф запропонував княжнi Ганнi грати хоча б про людськi очi роль його дружини та господинi усiх сущих володiнь, його власних, а також принесених у вiно, отримуючи натомiсть увесь належний респект як вiд пiдданцiв на Українi та в Бiлорусi та Литвi, так i вiд усього вельможного панства та коронної знатi у Варшавi, Краковi та Вiльнi, або ж усамiтнися у головнiй баштi замку й не потрапляти йому на очi. Княжна вибрала добровiльне ув'язнення й виходила за межi свого свiту, окресленого колом мурованих стiн, лише пiд час великих церковних свят. Та й то недалеко - до замкового костьолу. Православну церкву в мiстечку давно вже закрили. Й вибору не було..

А от щоб бачити бiлий свiт, вона й виходила щодня на балкон до недавнього часу завжди у чорному одязi й жадiбно споглядала все те, що дiялося у бiдненькому мiстечку, яке з трьох бокiв прилягало до стiн замку.

Але все йде, все минає... Граф нещодавно страшенно захворiв, у нього вiдiбрало мову та рух. I коли вiн тижнями лежав безмовний та нездвижний, княжна почала доглядати його, як малу дитину, так, як колись її вчили у дитинствi. I тодi раптово неї прийшла думка: а чи не даремно вона була такою впертою та непоступливою. Погодившись на дуже просту гру, вона могла б цi п'ять рокiв прожити iнакше. Адже ж i граф був такою ж жертвою, як i вона. Скiльки б можна було зробити добрих справ. А можу й граф передчасно захворiв так важко через її затятiсть. Та княжна, зрештою, вiдiгнала цю думку, бо вона ставала просто нестерпною.

Коли ж граф помер, то вона виконала все, що вiд неї вимагалося i в костьолi, i на iнших погребальних церемонiях. I навiть плакала над його гробiвцем. Адже смерть не тiльки все вибачає, а й зрiвнює всiх.

I от зовсiм недавно до неї вперше прийшли гостi. Пiсля легенького поштивого стукоту вiдчинилися дверi i в її покої, що на горiшньому поверху башти, увiйшли двоє: воєвода Януш Костецький, пiдпорядкований гетьмановi Бiлої Русi Рвдзивiллу, владнi повноваження якого поширювалися на Шамотульський замок та володiння графа Альберта Гурки, та середнiй на зрiст чернець, кругловидий, iз якимось жовтавим обличчям.

Воєводу Януша княжна Ганна трохи знала: не маючи особливих статкiв, вiн запобiгав перед графом Гуркою, а також iншими багатими вельможами округи, захоплювався полюванням та роллю почесного голови на банкетах, що їх часто влаштовувало мiсцеве панство. Воєвода, до якого не раз зверталася зi скаргами княжна Ганна на своє примусове начебто одруження, й пальцем не кивнув. Тому дiвчина на нього й не зважала; навiдався, аби засвiдчити своє спiвчуття. А от навiдався другий, чернець, в якому княжна вiдчула чужу , приховану холодну силу.

Згiдно з тодiшнiм полiтесом гостi висловили свої жалi з приводу наглої смертi чоловiка, графа Альберта Гурки. Княжна, низько схиливши голову, вислухала гучнi слова й подякувала за спiвчуття. Але несподiванi вiдвiдувачi не поспiшали залишити її притулок. Чернець, що назвався абатом Беньовським, взявся снувати подальшу нитку розмови.

-- Наша свята церква, - сказав вiн, - вдячна ясновельможнiй панi графинi, що лише на смертному одрi вона визнала графа за свого чоловiка. Якби ж панi графиня була б такою мудрою й ранiше, то її доля склалася б щасливiше, а пан граф, мабуть. був би ще живий. Бо ваша зневага та нелюбов пiдкосили його.

-- Ваша превелебнiсть, - вiдповiла молода дiвчина, я - не графиня, а все ще княжна. I граф Альберт Гурка не був моїм чоловiком, адже пiд вiнцем я не сказала священних слiв. Мене, зовсiм юну, спiймали на шляху бiля мого замку й силомiць привезли сюди й ув'язнили у баштi. Потiм силомiць повели пiд вiнець й оголосили графа моїм чоловiком всупереч всiм божим i людським законам. I схопили мене не татари, а князiвськi слуги та жовнiри. А я - не хлопка, я - iз славного князiвського роду . Мої дiди та прадiди iз шаблею в руцi захищали Рiч Посполиту, були коронними гетьманами, сенаторами, воєводами.

-- - Все, що було зроблено з вами, було зроблено в iм'я Ойчизни. - вiдповiв спокiйно абат Беньовський, -- Шкода, що панi графиня не зрозумiла цього. Або ж бiля неї не було мудрого порадника, котрий би пояснив, що король - державець хотiв, аби в нашiй Ойчизнi засяяв новий шляхетний рiд, новий свiточ сили та вiри. Але все те в минулому. Доля ж графинi може перемiнитися. Свята церква бере її пiд свiй захист. У Львовi приготують для неї гiдну резиденцiю, куди й перевезуть з належним її чину ескортом.

-- Ваша превелебнiсть хоче замкнути мене у львiвському кляшторi - вiдповiла княжна Ганна. - Тодi я краще лишуся тут, до цiєї в'язницi я вже звикла. Чула, що до львiвських кляшторiв вiддають молодших дочок вельможних родiв, яким уже бракує приданогою

-- Даремно ясновельможна панi княжна так думає, - сказав абат Беньовський, - Єстем духiвником вашої сестри, княжни Алоїзи. З її волi я тут. Гадаю, що долю ясновельможної княжни вирiшать король та примас нашої церкви. Адже Ганна Острозька, остання гiлка на деревi такого славетного роду, є дочкою, гордiстю та окрасою всiєї Речi Посполитої А зi Львова ясновельможна панi може поїхати до одного iз своїх замкiв i там готуватися до нового замiжжя чи лишатися у вдiвствi. Все в її волi..

-- - Панi Ганна не побажала продовжувати i знаний та поважний рiд графiв Гуркiв, - нарештi втрутився у розмову i воєвода Костецький. - I це рiд також обiрвався. Панi знає, що її покiйний чоловiк - Альберт Гурка вигнав та позбавив спадщини свого єдиного сина Казимира, вiд першої, вже покiйної дружини. I якраз зараз починаються судовi тяжби щодо розподiлу володiнь графського роду Гуркiв, в якi може бути втягнена i ясновельможна княжна, що не полегшить її долю. Тож може виявитися, що ясновельможна панi вже не є господаркою цього замку.

-- Та все ж ясновельможнiй княжнi доведеться ще трохи пожити у Шамотульському замку, аж поки по неї не прибуде гiдний її чину ескорт, - виголосив абат Беньовський. - Вона може запросити до себе когось iз своїх колишнiх слуг чи служниць Але не хотiлося б, аби вона виходила за ворота. Адже її можуть знову...викрасти.

На цьому розмова так же швидко урвалася, як i почалася, Важкi сумнiви та роздуми обсiли пiсля неї княжну. Адже вона все ще була беззахисна. Всi її найближчi родичi - чоловiки якось раптово, нагло померли протягом останнiх кiлькох рокiв. Хоча бiльшiсть iз них ще не пересягнули порогу старостi й були, як то кажуть, при здоров'ї. Лишилася тiльки старша сестра Алоїза, незамiжня, негарна, вже католичка, що бiльше цiкавилась костьолом, нiж родинними справами. Вона жила в замку - родинному гнiздi князiв Острозьких, бiля якого викрадачi колись i схопили Ганну.

Жахали також думки про майбутнiй переїзд до Львова. Ганна знала, що один iз кiлькох мiсцевих жiночих кляшторiв може стати її наступною в'язницею. Бо саме у такий спосiб магнатськi роди Речi Посполитої позбувалися небажаних спадкоємець фамiльного майна або ж дiвчат на виданнi, коли не хотiли чи не могли давати їм посаг.

Та все ж таки пiсля вiд'їзду абата Беньовського, якого супроводжував воєвода краю, княжна Ганна почувала себе вiльнiше. Їi дозволили ходити по замковому обширу, але за ворота хоча й ввiчливо, з усiма вибаченнями не випускали. До неї були допущенi давнi друзi дитинства - лаврський чернець Василь, колишнiй духiвника, та конюший замку князiв Острозький, молодий шляхтич Ярослав Котвицький.. I жити стало трохи веселiше.

Залишити замок княжна Ганна просто не могла, отож просто чекала, поки прибуде той обiцяний ескорт для переїзду вже до Львова.

Але невдовзi сталася, на перший погляд, зовсiм незначна подiя, яка почала гнiтити княжну Ганну... Тут, у мiстечку, вона мала своїх шанувальникiв. Мiсцевi обивателi, а також перехожi iз далеких i близьких країв у недiльнi днi приходили до пiднiжжя головної башти замку, яку вiд осель вiддiляли пересохлий рiв та хащi колючих кущiв. Молодi дiвчата часто плели вiнки з усякого зела й перекидали барвистi кiльця пiд самiсiнькi нижнi ряди важкого мурування. Тодi до самiсiнького балкону плинули духмянi запахи прив'ялих квiтiв. Княжна виходила на балкон, вiдгортала вiд обличчя темну вуаль й дивилася на людське румовище. Висота на вiсiм сажень заважала розмовам iз людьми, що стояли внизу. Кричати, скаржитись вона не хотiла. Отак i вiдбувалося мовчазне спiлкування мiж пiдданцями графа та уславленою красунею Речi Посполитої, , котра так i не стала їхньою господинею.

Останнього ж недiльного дня вона побачила серед юрми високого, дужого чоловiка, одягненого по-мiщанськи, очевидно, чужого тут, бо мiсцевi остерiгалися пiдходити до нього. Чоловiк той стояв мовчки, непорушно, i насунувши на лоба широкополого солом'яного бриля, невiдривно дивився на неї. Княжнi здалося, що той погляд, хай i пригашений смужечкою тiнi, хоронить якесь вiщування, чи то погрозу, чи то обiцянку. Їй навiть здалося щось знайоме в його могутнiй поставi та у затiненому брилем обличчi. Та пригадати бiльше вона не змогла.

Наступного дня, вже у понедiлок, незнайомець прийшов знову i сам - один довго стояв на той бiк сухого рову, що вiддiляв кам'яне громаддя вежi, й пильно дивився на балкон. Побачивши його через вiкно зi свого покою, княжна так i не вийшла. Бо вона вже все пригадала...

Вранцi княжна Ганна прокинулася чимось невдоволеною, вмилася водою iз принесеного служницею цеберка й почала одягатись. Вона вже давно, ще у родинному замку, у такi вранiшнi години вiдмовилася вiд дрiб'язкових послуг прислуги. Її щось гнiтило. Раптом з-за дверей долинув якийсь шерхiт. Княжна отак напiводягненою вiдчинила дверi й вийшла до гвинтових сходiв, якi поєднували всi три поверхи башти - донжону. На пiдлозi лежав зiбганий аркуш паперу. Княжна пiдняла його, зачинила дверi, сiла за рiзьблений стiл й прочитала написану по-польськи красивим, майже бездоганним почерком записку. Пiсля чого обхопила голову руками й заплакала. Майже безтямно висмикнула шухляду столу й вкинула туди папiр...

Перед її внутрiшнiм зором несамохiть постала картина: вона стоїть, притулившись до замкнених iз протилежного боку дверей свого покою, у них хтось гупає i кричить ще зовсiм дзвiнким, юнацьким голосом:

-- Моя крулiвна!..Моє життя!...Моя кохана!...Присягаюсь, що я розiб'ю всi чари, розiрву окови, небеснi й людськi, й визволю тебе iз цiєї чорної башти. Чекай на мне, моя прекрасна дама, я твiй вiчний лицар, я твiй паладин...

Пiсля цих слiв того, хто кричав вiдтягнули вiд дверей. Хтось хотiв зайти до покою, але княжна зачинила дверi на засув iз середини. Тому й змогла побачити, але не з балкону, а з вiкна, як слуги графа Шоматульського виводили за ворота замку високого й дещо незграбного юнака, а потiм тягли його до карети, запряженої четвериком.. Пiсля чого вона й стала остаточно в'язнем чорної башти, а господар замку та усiх навколишнiх земель вже не заходив до неї, нiчого не просив i нiчого не обiцяв.

Прочитавши листа й утихомиривши сльози, княжна все ж таки вийшла на балкон. Але внизу, пiд вежею, вже нiкого не було. Та через кiлька днiв, коли княжна вирiшила перечитати листа, папiрця у шухлядi столу не знайшовся. I їй почало здаватися, ще все це мара, не було якогось листа i жоден показний чоловiк не стояв пiд чорною баштою.

ВОГНЕННI ВIЗЕРУНКИ

Чернець Василь швидко звикав до життя чи то у тiсних, темних келiях монастирiв, чи то пiд низькими солом'яними дахами селянських хаток, чи то у розкiшному покої панських палацiв. Не минуло дня як вiн обжився i в Шамотульському замку. Головну вежу - донжон цiлком вiддали для прожиття княжни Ганни та її нечисленних служникiв, яких налiчувалося всього четверо: сам чернець, колишнiй конюший князiв Острозьких, шляхтич Ярослав Котвiцький, покоївка та кухарка, немолода й байдужа до всього жiнка. Розкiшно умебльованi, встеленi дорогими килимами та обвiшанi гобеленами були лише покої третього поверху башти, де жила сама княжна. Чернець та шляхтич дiлили велику кiмнату на другому поверсi, спали на низьких дерев'яних лiжках, постiльна бiлизна яких вже трохи посiрiла вiд часу, сидiли на широких лавах, приставлених до круглої зовнiшньої стiни. Для покоївки та кухарки житло було вiдведене на нижньому поверсi, якому насельницi зумiли суто по-жiночому надати бiльшої привабливостi, начепивши на непривiтнi стiни килимки та кинувши на пошерхлi плати пiдлоги строкатi ряднинки. Хоча граф Альберт Гурка й отримував чималi прибутки вiд володiнь княжни Ганни, але його брат був надто великим марнотратником, картярем, любителем мисливських розваг, аби вiльних коштiв вистачало для пiдтримання в належному станi всiх замкових споруд.

Сам же замок, що потроху почав руйнуватися, мав чотири нарiжнi вежi та високi ще цiлi стiни й зовнi був приступний хiба що для чималого вояцького загону з гарматами

Графська родина жила у двоповерховому палацi, що тулився до протилежної вiд башти - донжона стiни. Слуги тулилися у двох дерев'яних флiгелях, що крилами прилягали до основної споруди. Мiж насельниками башти та мешканцями палацу й флiгелiв нiби було укладено негласну угоду - не помiчати й обходити один одного. Замок стерегли десь зо тридцять найманцiв, котрi чергували бiля ворiт, котрi зачинялися на нiч. Зайти й вийти об цiй порi можна було лише через широку хвiртку, перегороджену спускними решiтками. Барабан пiдйомного мосту через висохлий рiв були зiпсованi, тому вiн нiколи не зводився.

Невеличкому почту княжни було дозволено у свiтлу пору вихiд iз замку. I чернець Василь швидко освоївся у мiстечку. Оскiльки ж тут, окрiм католикiв, тут жили i православнi, як ще не помiняли вiри, то у деяких родинах вiн був цiлком бажаним гостем.

Чернець вiдчував, що у княжни Ганни от-от визрiє рiшення втiкати з цього ворожого гнiзда, де вона була ув'язнена протягом аж п'яти рокiв. I мить для серйозної розмови настала. Вранцi одного дня княжна покликала ченця та шляхтича - конюшого у свої покої, щiльно зачинила дверi, опустила на них тканий полог i сказала:

-- Днi летять, лiто кiнчається...Як пани гадають?.. Що робити? Вириватися звiдси, мов пташцi iз пастки, чи без руху чекати, як поведеться зi мною доля? Адже пан Беньовський, котрий, схоже, має владу й над графами, обiцяв перевезти мене пiд охороною до Львова, А що там?.. Мабуть. кляштор, де я вже нiколи не побачу свiту бiлого. I оборонцiв у мене немає Сестрi ж однаково, чи живу я ще, чи геть пропала.

У ченця Василя були власнi здогади, ким насправдi був той пан Беньовський, але вiн мовчав, аби ще бiльше не наполохати княжну. Знав вiн i про звичай багатющих магнатських родин Речi Посполитої силомiць постригати своїх представниць прекрасної статi, коли тi з рiзних причин, виявлялися зайвими, у черницi католицьких кляшторiв, де їх надiйно стерегли не тiльки високi мури, а й пронозливi абатиси та "сестри2.

- Не сумнiвайся, дочко, - мовив вiн, адже ж був колись її духiвником, - треба тiкати i негайно. Iнакше пташка справдi не побачить свiту бiлого.

- А що скаже друг мого дитинства? - звернулася княжна до шляхтича Ярослава Котвицького?

- Так, треба втiкати. I якнайшвидше...

- Отож, треба втiкати, - сказала задумлива княжна. - Але як?..У таких випадках пiдкуповують сторожiв. Кажуть, я найбагатша жiнка у Речi Посполитiй. Але тi грошi, що мала, коли мене схопили на шляху, потраченi на милостиню. А й скiльки їх було?..

- Хай панi княжна не турбується, - мовив чернець. - Це не завада.

- Святи отець може пробити замкову стiну, пов'язати сторожу?

- Цього не доведеться робити..

- А кули тiкати? ..Хто надасть менi притулок? Хто насмiлиться рятувати останню княжну Острозьку? Спадщина моя проклята, вона доб'є мене. Всi мої родичi вмирали так нагло наче для того, аби повiсити на мою слабку шию таке немислиме багатство.

- Я повiдав дочцi, що сюди мене прислав київський митрополит Петро Могила. Ми поїдемо до Києва. У митрополита вистачить сил захистити княжну. I не тiльки духовних, хоча й втрутяться владики всiх церков православного свiту. Отця нашої церкви пiдтримує запорiзьке козацтво.

- А чому ж тiльки Петро Могила, - нарештi подав голос шляхтич Котвiцький...Адже є ще й князь Станiслав Сангушко, давнiй друг ясновельможної княжни. Вiн обiцяв прибутки сюди з вiйськом.

Почувши iм'я свого колишнього нареченого княжна Ганна стрепенулася, її блiдi щоки запалали рум'янцем:

-- Станiслав справдi пообiцяв врятувати мене? То чому ж пан менi не сказав?

-- Коли ваша милiсть покликала мене, то менi передали записку й вiд нього. Вiн обiцяв зiбрати вiйсько й рушити на Шамотульський замок, Але просив не розголошувати цього, аж поки не прибуде.

Для ченця Василя новий поворот подiй виявився цiлком несподiваним. Але треба було покласти край подальшим роздумам та вагання. Тому вiн сказав, нiби завершуючи розмову:

-- Князь Сангушко може запiзнитися i тодi нiчого вдiяти не зможе .Нам треба якнайшвидше вириватися звiдси, а там що буде те й буде.

-- - Справдi, - погодилася княжна. - Хай що буде те й буде! А коли?

-- - Сьогоднi вночi, - вiдповiв чернець. - Вiдкладати нiчого...Один чоловiк нам допоможе.

Одразу ж пiсля цiєї розмови чернець Василь сходив у мiстечко й повернувся десь пiсля обiду, Аби не привернути уваги покоївки та кухарки, яких княжна, мабуть, небезпiдставно, запiдозрювала у шпигуваннi, чернець та конюший аж до вечора не заходили у покої на горiшньому поверсi. А у княжни було так мало речей , що збирати й укладати було майже нiчого. Лишалося тiльки чекати.

I ось у розповнi ночi, коли вузенький серп мiсяця закотився за кущуватi хмари, до хвiртки у воротах замку пiдпливла висока, хистка постать. I враз пролунало моторошне вовче виття. Вартовий, в шоломi, закутий у сталевi обладунки , з оголеною шаблею в руцi, пiдступив до спускної металевої решiтки. I враз перед його очима запалали вогненнi вiзерунки, якi сплiталися у незбагненнi вузли й миттєво розплутувалися. Зграйки тих вогникiв перелiтали з долонi в долоню невiдомого чоловiка. Виписуючи блимаючи у темрявi ночi вiзерунки, той чоловiк щось твердо й впевнено говорив вартовому. I той пiдняв решiтку й дав змогу невiдомому увiйти. Пiсля цього той важко впав на лаву пiд муром. Iз кордегардiї вийшов другий вартовий i теж спантеличений вогненними вiзерунками приєднався до першого.

Знов пролунало вовче виття. I тiльки тодi три тiнi випливли iз вхiдних дверей головної башти . Бiля вiдчиненої хвiртки на них чекав невiдомий. За мить усiх поглинула нiч. I знову настала тиша.

ЗАДЛЯ СЛАВИ БОЖОЇ.

Пан Беньовський, абат одного iз маловiдомих кляшторiв у Малопольщi, а насправдi - провiнцiал ордену єзуїтiв у Речi Посполитiй, не так i далеко вiд'їхав iз Шамотульського замку зi своїм почтом , хоча й обiцяв княжнi Ганнi влаштувати для неї прихисток в якомусь iз львiвських монастирiв, а потiм прислати за нею озброєний супровiд. Як то кажуть, шляхи Господа незбагненнi. Так само були, на перший погляд, незбагненнi й дiї єзуїтiв. Головне для них було досягнення мети, а шляхи, що ведуть до неї, не мали жодного значення.

Грубо кажучи, обiцяючи княжнi Ганнi притулок та захист у Львовi, пан Беньовський брехав. Ув'язнення найбагатшої спадкоємицi у львiвському монастирi аж нiяк не входило в намiри пана провiнцiала. Бо часи мiнялися. I мiнялися дуже швидко. У Речi Посполитiй набирали сили великi магнати, що мали величезнi володiння, сотнi мiстечок i сiл, власне вiйсько та численну челядь iз дрiбної шляхти. Вони вже мало рахувалися iз королем та всiма урядовими чинами. Вiд них, вiд їхнього захисту й опiки, на неспокiйних, не приборканих остаточно землях України, залежали i костьоли, i кляштори. Велике панство вже не схвалило б такого брутального насильства над чи не найбiльш родовитою княжною, нiж це мiг собi дозволити кiлька рокiв тому король, котрий нинi дряхлiв мало не на очах.

Тому план пана Беньовського виключав брутальне насильство й був набагато хитромудрiшим. Гасло ордену єзуїтiв було: "Все задля слави божої". Але служити Господу серед чистого поля чи пiд дубом могли тiльки язичники. Для служiння справжньому богу на околицi католицького свiту необхiдно було будувати й утримувати новi костьоли, кляштори, колегiуми, залучати найкращих архiтекторiв, художникiв, музик, проповiдникiв, ксьондзiв, ченцiв. А для цього було потрiбне багатство - грошi, грошi й ще раз грошi. На українському пограниччi грошi костьолу давали великi магнати, серед яких чи не найбагатшими були недавно окатоличенi князi руського роду. Але щоб їх тримати в руках теж були потрiбнi грошi, бо деяким iз них, аби врятувати вiд розорення внаслiдок надмiрних витрат, необхiдно давати чималi позики. I часом забувати про їх повернення.

Iншими словами, орден єзуїтiв мiг служити Господу тiльки будучи дуже багатим. I тривалий час дуже значнi прибутки давали йому торговельнi факторiї на Сходi - в Iндiї, Китаї, Японiї, на великих островах пiвденних морiв. Але єретики - голландцi останнiм часом почали перебирати на себе цю торгiвлю. А услiд за ними йшли безбожники - англiйцi. I прибутки ордену почали зменшуватися.

Тому пан Беньовський небезпiдставно розраховував, що ласий кусень багатства, котрий вiн покладе на олтар служiння Господу на пограниччi католицького свiту, буде належно оцiнений його братами, а насамперед "чорним папою", генералом ордену.

У Бердичевi тим часом завершувалося будiвництво кляштору босих кармелiтiв, кошти на яке, а також землю, дав воєвода Тишкевич. Завершувалися опоряджувальнi роботи в самiй величнiй церквi, а келiї та захиснi мури, частина яких виходила на рiку Стир, були вже майже готовi. На цьому величезному румовищi, де щодня, окрiм будiвельникiв та зiгнаних їм на помiч пiдневiльних селян роїлися сотнi й сотнi людей. Вже прибували першi ченцi, з iнших монастирiв босих кармелiтiв в Iталiї та Австрiї, аби покласти початок новiй славетнiй обителi , що розбудовувалася неподалiк Києва, майже у самiсiнькому центрi православного свiту.

Пан провiнцiал осклився в келiї, вiкна якої виходили на плесо озера, що його утворювала пiд уже вимуруваними стiнами повновода рiчка Стир, Лише iгумен та економ нового кляштору знали, хто такий насправдi пан Беньовський. Але цього вистачало, аби забезпечити пану провiнцiалу та його почту всi можливi зручностi. Нiхто не турбував пана Беньовського та його людей, що зайняли все пiвнiчне крило чотирикутного корпусу келiй.

Тут у тишi та спокої пан провiнцiал управляв справами ордену в усiй величезнiй Речi Посполитiй життя на сходi не минуло намарне для Пана Беньовського. Вiн вивчив у Персiї не тiльки мову та звичаї тамтешнього народу, а й пристрастився до гри в шахи. На жаль, в українськiй глушинi вiн не мiг знайти гiдних партнерiв для та цiєї мудрої та захоплюючої гри. Бiльш-менш вправно вмiв грати у шахи лише воєвода Тишкевич, але вiн обiцяв навiдатися до Бердичева трохи пiзнiше. Але пан провiнцiал тримав у пам'ятi якусь подобизну шахової дошки, коли плiв iнтригу для досягнення тої чи iншої амбiтної цiлi. Так само подумки вiн переставляв уявнi фiгурки головних дiйових осiб iнтриги, продумуючи як свої рiшення, так i ходи у вiдповiдь його супротивникiв. В кiнцевому пiдсумку їх чекало одне й те ж - "мат" - за словесним означенням завершення гри в шахи , а в реальному життi цiлковите досягнення поставленої мети. Все задля Слави Господа!

Зараз пан Беньовський був найбiльше поглинутий боротьбою за спадщину княжни Ганни Острозької. Вiн по-людськи спiвчував цiй вродливiй, багатiй, але украй нещасливiй дiвчинi Але ж мета - визначає засоби. А ставки у цiй грi були аж надто високi.

Пiзно у вечерi, сидячи у темнiй келiї, аби нiхто не мiг побачити його обличчя, пан Беньовський заслуховував звiти довiрених людей, котрi поверталися пiсля виконання певних доручень. Iнструктував та вiдправляв порученцiв секретар довiрений секретар провiнцiала Адам Ведель. Вiн заводив чергового вiдвiдувача до довгої темної келiї й усамiтнювався. Не все те, що вiдав провiнцiал, мов знати його секретар, навiть найкращий.

Пан провiнцiал сидiв у самiсiнькому закутку келiї на твердому дерев'яному лiжку iз солом'яним матрацом й слухав розповiдь порученця, що стояв навпроти нього, теж у суцiльнiй темрявi...

Мова йшла про злодiйського отамана Сiромаху, котрий недавно напав на карету провiнцiала по дорозi на Фастiв. Пан Беньовський помiстив i цю фiгуру на уявну шахову дошку, але вона була зовсiм йому невiдома I вiн не знав, як її пересувати iз клiтини в клiтину згiдно основного задуму. Але почуте мало що йому дало. Справдi, кiлька рокiв тому у поблизьких краях, що обiймали значну частину Київського воєводства, на межi лiсу та степу, розбишакував якийсь отаман Сiромах зi своїми здрайцями. Подейкують, що вiн був вовкулаком й легко збивав зi слiду загони, якi вельможне панство вiдправляло на його лови. Врештi вiн так дошкулив ясновельможним володiльцям навколишнiх земель, що тi лишили його в спокої. I вiн чинив усе, що хотiв. А ще казали, що той отаман чарiвник i вмiє лiкувати хворих i зцiлювати навiть важкi занехаянi рани. Але потiм отаман Сiромах пiшов на Сiч i кiлька рокiв по тому про нього не було навiть згадки. А з'явився вiн тут зовсiм недавно. Напав та пограбував двi чи три панськi карети, обiбрав та спалив одну корчму на битiй дорозi. Але нiхто iз людей, котрим можна довiряти, його не бачив. I це було все.

Друге повiдомлення, яке принiс iнший посланець, було зовсiм коротким. Молодий князь Станiслав Сангушко, колишнiй наречений княжни Ганни, отримав у Краковi листа вiд невiдомого доброзичливця, в якому повiдомлялося про смерть графа Гурки. Вiн швидко повернувся до свого отчого мiста Iзяслава i зiбрав невеликий загiн дрiбної мiсцевої шляхти, аби рятувати княжну Острозьку. I через три переходи вiн може бути бiля Шоматульського замку.

Пан провiнцiал задоволено усмiхнувся. Князь Станiслав Сангушко був однiєю з фiгур на уявнiй шаховiй дошцi, на якiй розiгрувалася доля спадщин князiв Острозьких. I вiн пересувався на заздалегiдь визначену для нього клiтину. Та все ж пан Беньовський, згадавши дещо iз доповiдi першого порученця, зауважив:

-- Князь Сангушко може запiзнитися й не застати княжну в Шоматульському замку. Тодi хай спробує пошукати її на Краснiй горi. Де вона?... Вже у Київському воєводствi. Хай розпитає старих людей, а найкраще - ксьондзiв чи попiв.

Але ще зарано було пану Беньовському iз легким серцем влягтися спати. Адже з'явився ще й третiй вiдвiдувач, хоч i очiкуваний, але дуже небезпечний. Майже одразу ж пiсля того, як секретар єзуїтського провiнцiала Адам Ведель поквапливо повiв другого порученця до виходу з кляштору, вхiднi ворота якого зачинялися на нiч, свiтловий обрис дверей розпанахала височезна постать iз накинутим на плечi плащем та чорним обличчям, схожа на поставу диявола iз книг про чародiйство. Пан провiнцiал чекав на гостя, втиснувшись у найбiльш затiнений закуток келiї й тримаючи в правицi зарядженого пiстоля iз зведеним курком. Мiж берегами плаща грiзного гостя теж блимало щось схоже на дуло пiстоля. Але пострiли так i не прозвучали. Пан провiнцiал та його гiсть про щось стиха поговорили, а потiм тiнь посунулася до дверей й розтанула вже у нiчнiй iмлi.

Пан провiнцiал витер iз чола пiт, запалив свiчку й зачинив на засув дверi келiї. Нарештi вiн отримав змогу у тишi та спокої обмiркувати свої подальшi ходи на незримiй шаховiй дошцi великої iнтриги. Тiльки що вiн розмовляв iз "чорним королем" усiєї партiї, якому перед останнiм ходом мав бути оголошений мат. Мат, хоча це й суперечило правилам гри в шахи, мав отримати й "бiлий король". Але заковика полягала в тому, що "чорний король" мав зовсiм iншу мету, нiж провiнцiал, й грав за своїми правилами. Вiн нi на йоту не вiрив обiцянкам пана Беньовського. Отже, все було просто: виграє той, хто обдурить супротивника.

А вранцi провiнцiал зробив черговий хiд у своїй партiї. Вiн послав одну хоругву iз загону жовнiрiв, що охороняли будiвництво кляштору босих кармелiтiв у Бердичевi, до Шамотульського замку, аби вивезти звiдти княжну Ганну до безпечного Львова. При чому вiн допускав, що iнший загiн озброєної шляхти може прибути до "чорної вежi" ранiше. I тодi княжну повезуть в iнше мiсце, де теж були наготованi тенета. А про те, що до княжни долучилися лаврський чернець Василь та дрiбний шляхтич Ярослав Котвiцький, вiн i гадки не мав. Поки що всi ключовi фiгури iнтриги на його дошцi рухалися у потрiбному напрямку, але начебто з власної волi.

ПРО ЩО РОЗПОВIДАЮТЬ КОНI?

Наступного дня вранцi по битiй дорозi на Київ їхала звичайна селянська пiдвода на чотирьох колесах. От тiльки впряженi в неї конi вiдрiзнялися вiд звичайних селянських кляч: вони були рослi та вгодованi, очевидно,звичнi ходити пiд сiдлом, нiж тягнути нужденний повiз. На пiдводi сидiли двоє подорожнiх, одягнених у полотнянi сорочки та широкi штани на очкурi, фарбованi соком бузини. Був ще й третiй, що лежав на сiнi, вкритий свитами, очевидно хворий. Вiзникував чоловiк середнiх лiт, обличчя якого приховував широкополий солом'яний бриль.

Конi, що тягнули воза, вже трохи притомилися, але їх нiхто не пiдганяв. Подорожнi не розмовляли мiж собою, але було видно, що їх щось бентежить. Надто часто i вiзник, i той другий, з бiлим пещеним обличчям, аж нiяк не схожий на селянина, позирали назад. А тим часом бита дорога в'юнилася мiж перелiскiв i полiв, на яких уже зжали жито, а снопи для просушування склали у копи. Нi попереду, нi позаду пiдводи нiкого не було видно. Але це не заспокоювало подорожнiх.

Але по битiй дорозi їхав ще один подорожнiй, але далеченько вiд пiдводи, Це був козак середнiх лiт, одягнений вiдповiдно своєму стану. Озброєний двома пiстолями, притороченими до сiдла, та шаблею у пiхвах на широкому поясi. Козака вочевидь обсiли важкi думи, бо вiн їхав, опустивши голову, i не дивився нi назад, нi вперед.

I раптом цiлком несподiвано вороний заржав. Козак зупинився, покрутив головою навсiбiч, потiм зiскочив i приклав вухо до землi. Щось почуте дуже стурбувало його. Вiн одним махом опинився в сiдлi й щось сказав коневi. Той зiрвався з мiсця i швидко перейшов у галоп. За якусь мить козак наздогнав воза з трьома подорожнiми.

- Василю, - сказав козак, - нас наздоганяють, Їх там чоловiк iз тридцять, скачуть нам услiд, конi теж притомленi, але ж вони - пiд сiдлами, а не тягнуть ось таку домовину.

Справдi, сам по собi вiз, навiть без вантажу, був досить важкий. А високi розхитанi колеса кругли у густiй пилюзi.

-- Так що ж робити? - знiчено запитав вiзник, якого звали Василем. Молодий подорожний захвилювався й спустив ноги з воза, нiби збираючись зiстрибнути. Третiй подорожнiй вiдсукав свиту i стало видно вродливе дiвоче обличчя з-пiд пасма розплетеної коси.

-- Пiдженiть коней, - наказав козак. - Невдовзi побачити лiворуч березовий гайок, що прилягає до язика лiсу. Там є путiвець, Звертайте на нього й зупинiться. Там я вас наздожену. Звiди починається мiй край...

Все було зроблено, як повелiв козак. Вiз збочив iз ледь помiтного путiвця й зупинився посеред зграйки бiлокорих берiз та кущiв глоду, Звiдси вже не було видно битого шляху на Київ. Конi ще хрипiли, вирiвнюючи подих. Подорожнi зiйшли з воза й стояли купкою, майже не розмовляючи. Нарештi у гаю запанувала тиша, хоча озвалися дзвiнкоголосi пташки, спершу наполоханi вторгненням людей в їхнє царство. I тодi почулася легка кiнська ступа: на галявi з'явився козак, ведучи на повiддi свого вороного. Вiзник Василь, вiн же недавнiй чернець метнувся до нього й хотiв щось запитати. Козак порухом руки зупинив його й, у свою чергу, приклав голову до кiнської гриви й щось шепнув. Вороний повернув голову до битого шляху й нашорошив вуха. Потiм легенько заржав i почав колупати переднiми копитами землю

-- Погоня проскочила повз путiвець й поскакала далi. Хто вони такi - я не знаю. Але всi добре озброєнi. Звiдси дорога пустельна аж на кiлька верст. А далi мiстечко з корчмою на дорозi. Але перед ним - виїзд на шлях до далеких лiсових хуторiв, де смолокурня. Частина їхнiх людей поверне туди. Хто знає, скiльки триватиме погоня по битому шляху. Та колись цей загiн повертатиметься назад. I тодi хтось може помiтити цей путiвець, хоча я замiтив слiди Але ви вже будете у мене вдома!

...Звечорiло. Настала така пора, коли лише кiлька миттєвостей вiддiляли блiде, просiяне вiттям дерев свiтло вiд темряви. Посеред довгої вузької поляни в лiсi сидiв козак. Iз землi стримiла оголена шабля.. В руках козак тримав довгу, цупку жердину, так - сяк обтесану на кiнцях. Очi в нього пiд чорними дугами брiв прикритi повiками, вiн начебто дрiмав чи про щось марив. Поляна, стиснута з бокiв заростями глоду та шипшини, за спиною козака нiби розчинялася у дрiмучих хащах. З протилежного боку на неї можна було в'їхати ледь помiтною стежкою. Деннi птахи вже притихли. А час таємничих нiчних звукiв ще не прийшов. Сiра iмла поступово лягала на поляну, поступово огортаючи козака, хiба що бiлiли кiнцi обтесаної жердини.

Козак не дрiмав i не марив. Вiн напружено чекав ворогiв, що мали тут з'явитися. I таки дочекався. З устя стежини долинула важка кiнська ступа. I враз на поляну виїхали троє кiнних жовнiрiв у повному озброєння. Химернi герби на ладунках для пороку та куль свiдчили про те, що вони належала до найманцiв якого великого польського магната. Побачивши козака, що все ще непорушно сидiв посеред галяви, жовнiри зупинилися.

-- Що це за драб тут розсiвся? - вигукнув перший вершник, - Вставай, свиняче вухо, коли не хочеш скуштувати нагаїв i скажи...

У вiдповiдь козак рвучко звiвся на ноги й стиснув обiруч жердину.

- Здрайця, шаблi хоче скуштувати!

Переднiй вершник вихопив шаблю й погнав коня на козака. За мить той якимось дивним чином опинився за спиною жовнiра й кiнцем жердини нiби виважив того iз сiдла. Вершник важко гепнувся на землю. Хотiв встати, але заплутався в повiддi. Переляканий кiнь поволiк тiло, що смикалося й намагалося пiдвестись, у кущi глоду. Двоє вершникiв теж кинулися, вихопивши шаблi, у битву. Але поляна була затiсна для кiннотникiв. Вони низько пригинали голови, наскакували один на одного. Козак прослизав мiж ними, мов в'юн. Сутичка закiнчилася тим, що й цi вершники опинилися на землi.

Долинула ще кiнська ступа. З устя галяви вихопилося ще кiлька вершникiв. Вони ще встигли бiльш-менш виразно розгледiти схарапуджених коней, трьох жовнiрiв, що лежали на землi, та козака, котрий походжав помiж них iз жердиною в руках.

-- У шаблi, розбишаку! - заволав старшина. Тiло жовнiра, що все ще тримав коня за повiддя, перегороджувало протоптану помiж кущами мiсцину. Вершники почали спiшуватися. I в цю мить козак раптом зник, а на його мiсця з'явився величезний сiрий вовк, що шкiрив величезнi бiлi iкла та блимав жовтими очима.

-- Вовкулака! - закричав один iз жовнiрiв. - Отаман Сiромах зi своїм виводком!

Спiшенi жовнiри почали дряпатися на коней. Вовк теж розтанув у пiтьмi.. Тiльки важко сопiли та ойкали трiйко жовнiрiв, вибитих iз сiдел. Жовнiри хоч i прибули сюди iз неблизького Бердичева вже начулися про отамана Сiромаха: ганятися за ним уночi по лiсу було надто небезпечно. Не всi поверталися пiсля таких ловiв.

НА МЛИНI

Наставав ранок, поступово заливаючи навскiсними сонячними променями старий водяний млин, що припав до вигину рiчечки, котра протiкала через листяний лiс. Млин не працював, колесо було пiдняте над тихоплинною водою. До млина вiв досить широкий путiвець, але на округлiй галявi не виднiлося жодної пiдводи. Очевидно, у поблизьких селах не змолотили збiжжя й ще нiчого було молоти. Чималий дерев'яний зруб пiд дахом iз просмолених дощок однiєю стiною тулився до берега, до загати, де через прорiз вiльно проходила вода, а iншою - до округлого загону, де стояли вже вiдпочилi й нагодованi дертю конi. Природа швидко оживала, заспiвали птахи, плюскала риба, зграї метеликiв витанцьовували над прибережними кущами, дзижчали оси.

На березi сидiв занурений у свої думи козак, рвучи на клаптики латаття й шпурляючи їх у воду. Вiн, очевидно, не спав цiлу нiч, бо пiд очима залягли чорнi тiнi. Iз млина вийшов старий чоловiк, мабуть мельник. Вiн уже ступав важко, мав надто багато рокiв, але на задубiлому коричневому обличчi пiж шапкою сивого волосся майже не помiтно було зморщок. Козак пiдвiв голову, поглянув на мельника.

-- Спить наша княжна, Степане, мов дитина - вiдповiв старий. - Я дав їй учора вiдвару, як ти й казав. Така гарна, iкона та й годi!

-- Тодi приготуй нам їсти...

Мельник повернувся до зрубної споруди. Натомiсть iз дверей видибав вже знайомий нам шляхтич, босий,голий по пояс. Пасма довгого волосся спадали йому на худi плечi. Вiн спустився по викопаних у землi та обшитих дошками схiдцях до рiчкового плеса, де жовтавий пiсок на днi нiби вiдтiняв нiжну прозорiсть води. Швиденько вмився, витерся стареньким рушником.

-- Як спалося? - запитав у нього лагiдно козак.

-- Спасибi, - вiдповiв шляхтич. - I м'яко було, i не муляло. Та не весь час я й спав.. Здалося менi, що пiсля пiвночi сюди прибiгли якiсь вовки i ти з ними розмовляв...

-- - Ну то й що?..

-- - Як що...А те що я вожуся iз тобою й гублю свою безсмертну душу. Немає тут попiв. Хiба що панотець Василь грiхи вiдпустить. Та чи зможе?.. Хто ж ти такий, що вмiєш без ключiв вiдчиняти залiзнi дверi, розмовляти з конем, водити за собою вовкiв. Вiдомо - хто! Чаклун проклятий!

-- - А ти хто такий?

-- - Як хто?...Волинський шляхтич руського роду, Ярослав Котвiцький...Православний... Пiдданець князiв Острозький...Доглядав коней ще юної княжни...От за неї я б вiддав душу.

-- - То й вiддаси, - вiдповiв козак. - Нiкуди вона не дiнеться, твоя душа. А хто я такий? Колись дiзнаєшся.

-- ...Козак важко опустив голову на груди й зiтхнув. Надто багато спогадiв було у

нього пов'язано iз цим млином. Вiн уже навчився бачити своє минуле у яскравих картинках, у голосах, звуках, навiть запахах. От вiн ще зовсiм молодий, такого вiку, як нинi цей шляхтич, одягнений якусь тiсну заморську одiж зеленого кольору, виводить iз псарнi двох найкращих гончих пана Малишевського. Не дуже багатий був той пан, але пнувся iз останнiх сил, аби не поступатися своїм двором великим магнатам. Мабуть, через те й лютував так часто. У тодi ще юного Степана прiзвище було Приблуда, бо панськi слуги пiдiбрали його зовсiм маленьким на околицi якогось геть спустошеного татарами села, з якого вивели батькiв i сусiдiв, а вiн вiдповз у бузину й там зачаївся...

Мабуть, лишився б вiн псарем Приблудою на все життя, як би не випадок. Того незабутнього дня влаштували полювання на всяку звiрину у недалекому лiсi. Пани скакали лiсовими стежками на конях, а псарi бiгли за ними часом на останньому подиху. Улюблена гонча чомусь вiдволiклася й не змогла взяти геть загнану лисицю. Коли псар Степан прибiг на мiсце невдачi, то пан Малишевський нещадно шмагав нещасливу гончу. Загоничi обступили собаку й не давали їй утекти. Молодий Степан вихопив iз панських рук нагая й поламав. За те був битий майже до нестями й кинутий до комори для подальшої розправи.

Та тiєї ж ночi товариш та однолiток, панський писар Василь зiрвав важкий замок iз мiцних дверей комори й випустив. Василь подався у ченцi до Києва, а важко побитий Степан сховався у лiсi й довго блукав, поки не натрапив на старого ще тодi мельника, котрий i сховав його. А той мельник був дуже непростий чоловiк, з давнiх реєстрових козакiв, вiльний. Його навiть пан боявся. Не було кращого знахаря - травника в окрузi, багатьох людей, в тiм числi й панiв, вiн врятував вiн вiд наглої смертi. Нiхто краще вiд нього не залiковував рани, користував недужу худобу, в тiм числi й коней.

I зник колишнiй псар Степан. Безслiдно. Тiльки хтось через якийсь час виламав дверцята до клiток у псарнi й найкращi панськi собаки розбiглися по всiх усюдах. А потiм пропав i сам пан Малишевський: поїхав до сусiда каретою - i нi його, нi кучера, нi коней, нi повоза. А потiм з'явився в окрузi якийсь таємничий отаман Сiромах. Казали, що вiн перевертень, вовкулака. Його нiхто не бачив, але сусiднi села, мiстечка, панськi палаци повнилися розповiдями про зухвальство його хлопцiв.

I вже не влаштовувало панство полювання в лiсi, а, навпаки, обходило його десятою дорогою. А сам Степан не раз бував на Сiчi, зажив собi слави, вписався навiть до реєстру, та часом повертався до свого лiсу. Де вiн тут жив, що робив - нiхто не знав, окрiм, звичайно, старого мельника, котрому вже минула сотня лiт...

Почало пригрiвати сонце. Козак Степан та шляхтич Ярослав Котвiцький, мiж якими так i не зав'язалася довга розмова, сидiли на березi рiчки, думаючи кожен про своє. Хор пташиних голосiв посилився, але риба у водi плюскала дедалi дужче, полюючи на всiляку комашню, що вже майже сiдала на плесо.

Рипнула дверi - iз зрубу вийшла княжна Ганна у звичайнiсiнькiй селянськiй сорочцi до п'ят iз розкiшним розпущеним волоссям, що спадало важкими джутами до самiсiнького пояса. Вона йшла мов сновида, майже нiчого не помiчаючи навкруг, вузенькою стежкою, що вела до жовтавого п'ятачка пiску пiд самiсiньким бережком. Княжна зупинилася бiля води й нiби отямилася. Пiдняла руки до сонця й почала промовляти:

-- Сонечко рiдне моє...Яке ти прекрасне...А вiтерець свiжий...I все пахне...Я чую пташиний спiв...I квiти... Тут скрiзь квiти...I вода...Яка вона тепла та лагiдна...Боже ж ти мiй...Я вiльна, вiльна...

Княжна стала на колiна мало не у самiй водi й почала стиха молитися, переводячи погляд вiд свiтлого рiчкового плеса до сонця i навпаки. Шляхтич хотiв пiдiйти до неї, але козак Степан стримав його. Та раптом почувся кiнський тупiт й молитва княжни увiрвалася. На галяву перед зрубом рiчкового млина виїхало кiлька десяткiв козакiв, серед яких виднiлася й ряса ченця Василя. Переднiй iз них, кремезний чоловiк середнiх лiт iз майже лисою головою, засмаглим, наче видубленим обличчям у рiзких зморшках, зiйшов iз коня й метнувся до козака Степана.

- Бiда, отамане, - мовив вiн. - татари прийшли в Україну. На могилах - дими, у церквах дзвони б'ють на сполох!

СТАРЕ ГОРОДИЩЕ

Юрми селян бiгли лiсовою стежкою до старого городища на Краснiй горi. Попереду ступали немолодi чоловiки та жiнки, що несли мiшки iз убогим селянським начинням - глиняним посудом, кухонним причандаллям, жiночим та чоловiчим одягом, пошитим iзполотна та вичинених шкур тварин, що за якiстю були майже вiчнi й передавалися iз поколiння в поколiння, ряднами, домотканими ковдрами, домашнiми iконами, iншим бiльш-менш легким домашнiм начинням. Це було все майно, яке можна було взяти iз собою й зберегти до повернення на спалене чи якимось дивом уцiлiле житло - глинобитнi хатки пiд солом'яними стрiхами. За ними ступали матерi, оточенi роями дiтей рiзного вiку, котрi теж несли по силах якесь домашнє начиння, зовсiм молодi - несли на руках немовлят та зовсiм меншеньких, котрi ще не могли швиденько та довго йти.

Чоловiки середнiх лiт простували стежкою пiсля жiнок, вони несли торби iз збiжжям як для тимчасового прожитку в лiсi, так i для харчування пiсля повернення до свого, найбiльш ймовiрно, спаленого села. Дехто встиг також закопати частину нажитого майна поблизу рiдних хат. Молодики та чоловiки у розквiтi сил прошкували позаду та несли випрямленi коси, якi слугували тодi досить потужною зброєю, саморобнi списи iз кованими наконечниками, сокири й навiть рушницi. Але вогнепальної зброї було мало. Старих серед чоловiчої частини цiєю юрми було теж небагато. У тi часи кожен українець змушений бути воїном. I невiдомо яка за лiком битва забирала у нього передчасно життя.

Прийшла звiстка, що в опiлля, розташоване на межi степу та лiсу, вдерлися татари. Їх поки що нiхто iз селян не бачив, але вже димiли на високих могилах вогнi, а вiд поселення до поселення скакали вiсники. Пани не мали вдосталь сил, аби захистити своїх пiдданцiв. Вони замикалися у своїх замках, а хлопи були змушенi захищати себе самi. Понад сто рокiв у цьому краю часто спалахували вогнi на могилах, а вiд села до села скакали вiсники. I вся тутешня люднiсть знала: єдиний порятунок - старе городище на Краснiй гiрцi. Але там треба буде вчасно сховатись.

Лiсовою стежкою прокотилася хвиля втiкачiв. Дорiжкою, що в'юнилася помiж змiшаного лiсу, вже за юрмою, їхав невеличкий загiн козакiв, озброєних шаблями, пiстолями, та рушницями, притороченими до сiдел. Вiв його вiдомий нам козак Степан, котрий, як з'ясувалося бiля старого млина, був запорiзьким отаманом. Поряд iз ним скакав теж немолодий запорожець на прiзвисько Лисогiр, оскiльки волосся на тiм'ї його голови геть не лишилося, аби змайструвати хоч якусь подобизну оселедця. У загiн налiчував заледвео понад тридцять вершникiв, серед яких гнувся до сiдла дуже втомлений неабиякими пригодами останнiх днiв шляхтич Ярослав Котвiцький, колишнiй конюший князiв Острозький.

Кiнний загiн дещо забарився, оскiльки козаки, спiшуючись, закидали позаду себе стежку хмизом та поваленою буреломом деревиною, маскуючи дорогу до Червоної гiрки.

Отаман Степан та запорожець Лисогiр, котрi очолювали козацький стрiй, стиха розмовляли мiж собою:

-- Як же ви так, хлопцi, ловили гав там, на чатах, що татари дiсталися аж сюди, - запитав отаман Степан. - Давненько ж такого не було.

-- А бiс його знає, - стенув плечима запорожець. - Нiчого про татар не було чутно. Всi беї зi своїми ордами сидять дома, овець пасуть. Це якiсть гулящi збилися до гурту та й пiшли у набiг, аби набрати ясиру.

-- - То як же їх пропустили?

-- - А бiс його знає. Мабуть, знайшлися якiсь нашi юди, що провели людоловiв повз нашi пiкети.

-- - Щось дуже недобре клеїться до купи, - задумливо мовив отаман Степан. - Якщо так, як ти кажеш, - то тi юди знають i дорогу до Красної гiрки.

За розмовами козаки об'їхали чимале лiсове озеро й непомiтно дiсталися до Красної гiрки. Це була та сама величезна галява в лiсi, посеред якої височiла чимала могила. пагорб. На шляху до неї височiв предковiчний дуб iз увiгнаними в стовбур побiлiлими вепрячими та бичачими щелепами. Саме тут на початку нашої оповiдi, але ввечерi, як ми пам'ятаємо , зустрiчалися чернець Василь й таємничий чоловiк у бiлому. За старезним деревом блимало плесо невеличкого круглого озерця, зарослого попiд бережками очеретом, нiби обрамоване вiями. На верхiвцi могили, з-за якої лунав хор людських голосiв, стояв дозорець, роззираючись навсiбiч. Ще один чатовий сидiв на верхiвцi старезного дуба. Отаман Степан перемовився з ним, проїжджаючи повз дерево. Очевидно, поки що ворога не було нi видно, нi чутно.

Красна ж гiрка, що вигнутим боком притулилася до давньої могили, виявилася старим слов'янським городищем, оточеним високим валом, покинутим чи то знищеним у бозна якi давнi часи. З протилежного боку вiд могили виднiвся прохiд помiж земляними вiдлогами, затулений щитами, збитими iз затесаних стовпцiв. Цi легкi захиснi споруди розсунулися й козаки в'їхали на територiю городища. Всерединi воно було схоже на величезне земляне корито iз краями - давнiми валами, що сягали кiлькох сажнiв висоти. Всерединi горбики вказували на рештки колишнього житла, росли берези, осики, верби - над струмком, що бив з-пiд землi. Кiльком сотням селiн, що зiбралися тут, не було анi затiсно, анi надто просторо. Побачивши прибульцiв, люди притихли. Три десятки дужих козакiв у повному озброєннi вселяли надiю на те, що в разi чого вдасться вiдбитися вiд татар.

-- Дасть Бог, обiйдеться, - вiдповiв отаман Степан на спiльне запитання, що так i не пролунало.- Але треба бути готовим до всього...

Вiн обвiв поглядом юрму селян, котра оточувала вершникiв: не так i багато серед них дужих чоловiкiв, що стануть на вали, а рушниць ще менше.

-- Ну що, хлопцi, з богом!

Сiльськi отамани знали, що робити. Гурти чоловiкiв од кожного села пiднiмалися на вали, клали бiля себе набитi рушницi, коси, цiпи, просто дерев'янi довбнi, встромлювали у землю ножi, серпи, лопати. Знизу їм подавали довгi жердин, оббитi на кiнцях гвiздками. Серед нинiшнiх захисникiв городища були дядьки, котрi тут уже вiдбивалися вiд татарського набiгу. Тодi татари, котрi якимось дивом дiзналися про стежку до Красної гiрки й облягли городище, пiшли на приступ, але були вiдбитi, втративши кiлькадесят наїзникiв. Потiм вони постояли без руху десь цiлий день й пiшли геть.

Прибулi козаки теж пiднялися на вал, розподiлилися серед селян. Почалося важке чекання. Стихали зацитьканi дiти, навiть жiнки перемовлялися пiвголосом.

Отаман Степан поскакав у дальнiй закуток городища, де на киреї сидiла одягнута по-селянськи княжна Ганна, а бiля неї - чернець Василь. Проста одiж не могла приховати вроду молодої дiвчини. Вона вiдчувала тут себе дуже нiяково, хилила голiвку до землi, загортаючись хусткою. Чернець, очевидно, втiшав її. Ще проїжджаючи повз гурт жiнок, отаман уже чув слова: "чорна княжна тут", "вона приносить нещастя". "це татари за нею прийшли". Козак зупинив коня бiля ченця та молодої дiвчини, зiстрибнув на землю

-- Ну що там, Степане? - запитав чернець.

-- Татари скоро будуть тут! Але їх, схоже, небагато...Я це вiдчуваю.. Так що ж вони шукають у цiй глушинi? Вiдiб'ємось1

Козак iз жалем i якимсь дивним розумiння поглянув на княжну Ганну, на очi якої набiгали сльози, а вуста болiсно кривилися.

ЦIНА ВИКУПУ - ВРОДА ЧИ БАГАТСТВО?

День поволi пересяг свою вершину, почало потроху спадати сонце. Напруження на старому городищi потроху спадало. Частина оборонцiв валу сидiли на самiсiнькому гребнi, частина лежали, дивлячись у небо. Жвавiше загомонiли жiнки. Бiльшенькi дiти вiдбилися вiд дорослих i затiяли якусь гру. Дужчала надiя: татари не знають, де сховалася тутешня люднiсть й обiйдуть лiс. Тiльки отаман Степан та запорожець Лисогiр стояли на валу, навпроти предковiчного дуба, й вдивлялися у далечiнь Раптом так недоречно й неждано посеред погожого дня пролунало голосне вовче виття.

-- Це мої вуха й очi подають знак,, - тихо мовив отаман Степан й гукнув. - Татари йдуть! До бою! Кожен - слухайся свого десятника.

Оборонцi звелися на ноги, вiдступили вiд гребеню валу, аби бути менш досяжними для стрiл, посхоплювали свою зброю: рушницi, коси, цiпи, саморобнi пiки, довбнi. Жiночi розмови знову притихли. З боку лiсової стежки накочувався якийсь галас. Отаман та немолодий запорожець затамували подих. Мить - i з прогалини у лiсових хащах почала виповзати сiра гусiнь, розсипаючись на малюсiньких вершникiв. Татари швиденько заповнили вiддалений вигин галявини, розпалися на два крила притримали своїх коней й рушили до городища, охоплюючи його з двох бокiв. Але надто рiденькi були тi ланцюжки, а з лiсу вже перестала виповзати сiра гусiнь. Отаман Степан зiтхнув iз полегшенням: у такiй кiлькостi татари за грамотної оборони взяти городище не зможуть.

-- Степане, дивись, дивись, - вигукнув запорожець Лiсогiр. - Серед них - харцизи!Це ж тi юди, що привели татар сюди...

Справдi, серед двох лав татар вже можна було розгледiти харцизiв, вищих на зрiст, нiж кочовики, що й сидiли на бiльших конях, одягнених у дивну сумiш селянського та шляхетського одягу. Отаман Степан мовчки кивнув головою. Вiн зрозумiв, навiщо невеликий татарський загiн вдерся так глибоко у володiння польської корони, ризикуючи не повернутися назад. Полювання на княжну Ганну продовжується!

Отаман Степан довгенько перебував на сiчi й знав вiйськовi звичаї татар. Степовик - вроджений кiннотник, вiн добре володiє шаблею та луком. Стрiляє з рушницi значно гiрше. В оборонi - нестiйкий, бо, злiзши з коня, почуває себе безпорадним. Обходить стороною кам'янi замки. Навiть невеличке земляне укрiплення - для нього перешкода. Сила татарської кiнноти - у швидкостi, рухливостi, вмiнню заходити в тил, охоплювати фланги. Страшний також перший натиск степовикiв. Пiд час набiгiв на українськi землi провiдниками окремих загонiв людоловiв часто стають харцизи, котрi добре знають мiсцевiсть, що створювало додатковi труднощi для оборонцiв. Часто доля селянина, на якого полювали, мов на дичину, залежала тiльки вiд того, чи встигне вiн добiгти iз косою до сховища, оточеного земляним валом, де гуртувалися до бою його сусiди та родичi, озброєнi теж так-сяк.

Татари не знали, скiльки людей сховалися за валами старого городища. Якщо жменька, то вони можуть наважитися на рiшучий штурм. Але це потрiбно було з'ясувати. I пiсля короткочасного сум'яття запищали сигнальнi труба, бухикнули барабани i лави татарської кiнноти, розтягнувшись ще дужче, рушили з двох бокiв на вали городища. Пронизливий крик "Алла!" приглушив навiть тупотiння копит. Це була розвiдка боєм. Якщо на валах виявиться замало захисники, то татари спiшаться, залишать коней внизу, iз оголеними шаблями полiзуть на земляний насип.

Та пролунав свист - i до гребня валу пiдступили шереги захисникiв iз косами, цiпами, саморобними пiками, довбнями в руках. Стрiльцi встигли добре прицiлитися й дали залп: кiлька татар випали з сiдел, заржали пораненi конi. Знову запищали сигнальнi дудки i обидвi татарськi лави повернулися на безпечне мiсце.

Отаман Степан та запорожець Лисогiр, що керували обороною городища, стояли, не ховаючись, на валу й мiркували, що ж далi робитимуть степовики. Найчастiше, зустрiвши такий рiшучий опiр i не маючи вирiшальної переваги у сила, людолови забиралися геть, аби захопити ясир деiнде. Але татари не поспiшали зникати. Вiд одного iз крил вiддiлилися двоє вершникiв i, вiддавши зброю пiдручним, пiд бухикання барабанiв повiльно рушили до валу городища, на якому все ще стояли отаман Степан та запорожець Лисогiр. Їх уже можна було розгледiти : один iз них - татарський мурза, низенький, мiцно збитий, в круглiй хутрянiй шапцi, iнший - ватажок харцизiв, високий, одягнений по-шляхетськи, в сталевiй кiрасi та шоломi, iз почорненим сажею обличчям. Отаману здалося, що вiн уже десь бачив цього харциза.

Мурза, очевидно, був давнiм людоловом, бо говорив трохи по-українськи:

-- Слухайте, гяури, - прокричав вiн. - Нам не потрiбен ясир, нам не потрiбнi вашi жiнки та дiти. Вiддайте нам княжну Острозьку, найчарiвнiшу квiтку Ляхистану. I ми пiдемо додому, не спаливши нашi села. А ваша княжна стане улюбленою дружиною нашого хану, свiточа iсламу, тiнi Аллаха на землi.

Оборонцiв городища, що всiяли вали, пройняла хвиля шепоту, серед якого вчувалися слова: "чорна княжна...", "це все вона...", "вони прийшли за нею...". Отаман Степан , аби притлумити розбрат, що вже починався, теж прокричав:

-- Не буде нам, козакам, честi - вiдкуповуватися жiнкою. Прийдiть сюди та вiзьмiть її самi.

Тодi заговорив ватажок харцизiв:

-- Селiм-бей сказав ще не все. У вас там, за валами, - жiнки та дiти, що збiглися туди з кiлькох сiл. Воїни пророка вистрiлюватимуть їх iз лукiв до тих пiр , доки ви не виконаєте вимогу нашого бея...

Промовляючи це, ватажок харцизiв якось так по-дивному, згори донизу поглядав на мурзу, котрий був нижчий за нього мало не на голову.

-- Пiшов геть, юдо! - крикнув запорожець Лисогiр.

Перемовини на цьому скiнчилися. Козаки знали, що робитимуть татари. Вони були чудовими кiнними стрiльцями. Вмiло пущена стрiла перелiтає через вал i вражає випадкову жертву серед юрмища людей, що ховаються за ним. Що густiша юрма, то бiльший врожай смертi збирають татарськi стрiли. Аби пiдкрастися якнайближче до валу чи крiпосної стiни, степовики пускають коней вчвал й поступово стискують кiльце. Вони весь час у русi, поцiлити у них iз рушницi важко. Гармати тут взагалi безпораднi. Але простiр мiж валами старого городища густо прорiс низькорослими крислатими деревами. Стрiли заплутувалися у вiттi й не досягали землi. Хiба що мiг трапитись якийсь прикрий випадок. Про це, очевидно, степовики не знали.

-- Ховайте жiнок та дiтей пiд дерева! - наказав отаман Степан. - Чоловiки хай залягають попiд валом!

Татари виладнувалися у довгу лаву й помчали навколо городища, Нарештi, наблизившись на потрiбну вiдстань, вони пустили перший рiй стрiл. Але конi у них вже втомилися та й витрачали надто багато оперених прицiльних стрiл було надто ризиковано. Наближався вечiр i переваги захисникiв городища ставали дедалi очевиднiшими.

Але татари не встигли замкнути чергове кiльце. Знову розпачливо запищали сигнальнi дудки, барабани вдарили сигнал до вiдступу: степовики розсипалися навсiбiч й почали продиратися крiзь лiсовi нетрi. А на галяву з устя стежки виїжджав загiн польських шляхтичiв, не дуже чисельний, але добре озброєний, Перших кiлька десяткiв творили кiннотники, закутi в лати й своєрiдними "крилами", облiпленими пташиними перами за спиною. До загубленого в лiсах городища прибули так званi "летючi гусари", найкраща важка кiннота у тогочасному свiт. Витримати їхнього удару не могла навiть незрiвнянно чисельнiша татарська орда.

Вiв загiн молодий гусар на баскому конi iз золотою ладункою, що спадала на пiдгруддя панцира, та зброєю вицяцькуваною коштовним камiнням. Iз-пiд блискучого шолома -морiона на широкий мережевий комiр, що пiвколом облягав обладунки, спадали густi завитi кучерi. Це був князь Станiслав Сангушко iз уславленого руського роду, колишнiй наречений княжни Ганни, що володiв маєтками в Литвi, Бiлорусi та України.

Саме до нього метнулася, спустившись iз валу, княжна Ганна, яку вже нiхто не стримував. Гусар iз пiрчастими крилами за спиною спритно стрибнув на землю, навiть не притримавши свого коня й не доторкнувшись до луки сiдла, й метнувся їй назустрiч. Ясновельможний князь, колишнiй наречений зовсiм юної Ганни Острозької, з яким вона згiдно церковних правил поєднала свою долю ще у дванадцятирiчному вiцi, та княжна , найкрасивiша жiнка в Речi Посполитiй та найбагатша спадкоємиця, злилися в обiймах, несамовито притискуючись одне до одного й белькочучи якiсь незрозумiлi слова.

ЧЕНЦЯ ВАСИЛЯ ЗЖИВАЮТЬ ЗI СВIТУ

Остання ночiвля перед прибуттям до мiстечка Староконстянтинiв, що виросло у схiдному Подiллi приблизно сто рокiв тому до подiй, про якi тут розповiдається, навколо родового замку князiв Острозьких, боляче далася взнаки ченцевi Василевi. Всi його плани розсипалися на порох. Княжна Ганна, звичайно ж, не захотiла їхати до Києва пiд захист її хрещеного батька, митрополита руської церкви Петра Могили. Адже з нею був молодий Станiслав Сангушко , її юнацька любов, iз загоном дворової шляхти. Пiсля розмови з колишнiм нареченим княжна оголосила ченцевi, що вона намiряється пожити трохи у Староконстянтинiвському замку, що ним вона володiла на тих же самих правах, що i її рiдна сестра. Замок добре укрiплений, має гарнiзон iз найманих воякiв, цiлком вiдданий князям Острозьким. Там їй нiщо не загрожуватиме. А князь Станiслав Сангушко тим часом поїде до Варшави, аби добитися дозволу короля на шлюб iз нею. Вона запросила ченця Василя лишитися й подiлити з нею той недовгий час, допоки її наречений принесе добру звiстку iз столицi держави, оскiльки потребувала ще духовної опiки та пiдтримки. Шляхтич Ярослав Котвiцький , друг її дитинства i княжий конюший, теж мав iз нею перебути аж до самiсiнької урочистої митi весiлля.

А от отамана Степана до Староконстянтинiвському замку поки що не запросили. Княжна Ганна чомусь остерiгалася козака. Часом вона позирала на нього з якимось острахом та нiмим запитанням. Пiсля сидiння в обложеному татарами давньому городищi вони не обмовилися й словом. Там же, на старому городищi, лишилися й козаки, що їх привiв iз Сiчi запорожець Лисогiр. Та отаман Степан вирiшив провести княжну Ганну та ченця Василя аж до самiсiнького замку.

-- Не думаю, що все вже скiнчилося, - мовив вiн ченцевi. - Харцизи вiд нас не вiдчепляться. Та й не тiльки харцизи... I вам, можливо, знадобиться помiч. А вiзьму iз собою про всяк випадок i свого Вовка.

I тут отаман Степан якось по-особливому свиснув. Iз поблизьких кущiв несподiвано, цiлком беззвучно, вискочив величезний сiрий звiр, вишкiрив здоровеннi iкла, наполохав коней i так само миттєво зник, не потрапивши на очi жовнiрам.

Ночувати влаштувалися на хуторi, розташованому вже на межi подiльського краю. Княжну господарi, до речi данники роду Острозьких, прихистили в хатi. А весь її супровiд., в тiм числi й молодий князь, ночували просто неба. Благо що було ще тепло й не дощило. Шляхтичi розпрягли коней, розклали багаття й повечеряли харчами прихопленими iз собою. Господар бiдного хутора мало що мiг дати. Довелося лягати просто неба. Жовнiри, лаючись, зносили пiд дерева сiно та солому, трусили взятими у хуторян благенькими ряднами. Але тут виставлена сторожа попередила про прибуття гостей.

До ще не облаштованого табору в'їжджали троє вершникiв. У передньому чернець Василь упiзнав каштеляна Староконстянтинiвського замку Пилипа Красовського, високого, дебелого чоловiка з довгими, сивими очима, котрого вiн добре знав iз минулих вiдвiдин тутешньої твердинi роду Острозьких. Вершники спiшилися. На подив ченця, старий служака Красовський чомусь не пiдiйшов до нього, хоча й побачив. Вiн тiльки байдуже ковзнув по ченцю очима й вiдвернувся I це було справдi дивно, бо ранiше чернець за замковий каштелян нiколи не сварилися й ладнали мiж собою.

Посланцi володiлицi замку, княжни Алоїзи, сестри Ганни, привезли у тороках при сiдлах не тiльки харчi, а й горiлку, котру ще бiльше жадали жовнiри. У таборi здiйнявся ґвалт радiсних голосiв. Запалили багаття, вибили затичку з невеличкої дiжечки оковитої, всiдалися навкруг вогню. Iз хати вийшов молодий князь Станiслав Сангушко, кинувся в обiйми каштеляну Красовському. Шляхтич Ярослав Котвiцький теж посунув до людей, ближче до багаття...

Чернець Василь, що нiколи на брав участi у пиятиках ,вiдiйшов вiд юрмища, вже освiтленого багаттям, знайшов вiдлюдне мiсце й заходився молитися, незважаючи на гамiр голосiв, що невпинно зростав.. Та невдовзi його обсiли важкi думи, Усвiдомлював, що якихось можливостей, аби виконати доручення митрополита Петра Могила, за обставин, що склалися, у нього немає. Так нiчого й не вирiшивши, повернувся до обраного для ночiвлi мiсця на обiйстi й заснув.

Проснувся вiн , коли вже бiльшiсть шляхтичiв не тiльки встали, а й осiдлали коней. Натягнувши охололу за нiч рясу на натiльну сорочку та вмившись, чернець Василь швиденько осiдлав коня. Отаман Степан тим часом вже пiдходив до нього, ведучи за повiддя свого вороного. Чернець i собi заскочив на коня й раптом вiдчув, як перехнябилося в один бiк й попливло сiдло. Довга цупка ряса сковувала рухи - i вiд важкого падiння ченця врятували тiльки дужi руки козака, що вчасного пiдхопили падаюче тiло.

Шляхтичi навкруг смiялися з недолугого вершника. А от отаман Степан навiть не усмiхнувся. Кинувши скiсний погляд на сiдло, що вже лежало на землi, вiн стиха мовив:

-- Пiдпруги порiзанi...Хтось дуже не хоче, аби ти доїхав до замку...Комусь ти дуже сильно заважаєш...

Чернець Василь скрушно похитав головою.

-- Ти вiдлучався?

-- Так, на молитву

-- Я знав, що вони просто так княжну не випустять, - продовжував козак. - Коли захотiли тебе прибрати по дорозi, то каверзу готують у самому замку...Велику каверзу...

- Важко на душi, - вiдповiв чернець . - I гнiтить мене якесь дуже погане передчуття...Здається менi, що якась диявольська сила жене нас до загибелi, а ми навiть не пручаємося.

- Щось таке й менi прийшло на думку, - сказав козак i вирiшив - Я не можу вас залишити. Оселюся в мiстечку й дам тобi знати, як мене знайти. I прикличу сюди своїх хлопцiв. Ти вже їх бачив. На них можна покластися. Але подумай: якщо вже хтось хоче зжити тебе зi свiту, то не зупиниться.

- Я це знаю...-

Отаман Степан довгенько морочився iз пiдрiзаним сiдлом, випросивши у господаря хутора благеньке ремiняччя. Коли все залагодили й козак та чернець нарештi рушили з мiсця ночiвлi - ясновельможна панi Ганна Острозька та пан Станiслав Сангушко, а саме такого визначення потребував князiвський ранг, а також їхнiй супровiд вiд'їхали хутора вже далеченько. Довелося доганяти їх учвал й прилаштуватися у хвостi строю Чернець Василь на згинi благенького шляху побачив, що княжна Ганна Острозька та князь Станiслав Сангушко очолюють колону озброєних шляхтичiв , вони весь час жваво розмовляють та смiються, нiби нiчого не помiчаючи навколо. З одного боку, це дуже потiшило ченця, а з iншого дещо засмутило, оскiльки тривожне почуття, що жило в ньому, ще посилилося. Ось так непомiтно й уже неквапно, без будь-яких пригод, нечисленний, але боєздатний загiн дiстався Староконстянтинiвського замку.

У цьому замку замок чернець Василь клдись навiть жив. Рiденький стрiй вершникiв, очолюваний княжною Ганною та князем Станiславом Сангушком, пересяг по старому занедбаному мосту досить широкий рiв, наполовину заповнений затхлою водою, потiм прослизнув крiзь вхiдну браму, захищену невисокою, квадратною в планi баштою й опинився за фортечними стiнами. Переднi вершники, поламавши стрiй, розсипалися на внутрiшньому плацу готуючись розсiдлувати коней. Навпроти, за кiлькадесят сажнiв, бовванiла довга двоповерхова споруда, вимурувана iз камiння та цегли. З одного збоку будови зводилася висока кiлькаярусна оборонна вежа, до iншого припала значно нижча церква iз гострокутним гребенем даху та тонюсiньким шпилем.

Це i був палац князiв Острозьких, зведений багато рокiв тому, ще в серединi минулого столiття.. Замок уславився тим, що його жодного разу не могли взяти нi татари, нi турки, нi повстанськi загони козакiв та селян.

Рiд князiв Острозьких мав три великих замкiв в Українi - в Острозi, Дубно та Староконстянтовi, а також кiлька дрiбнiших. За гiркою iронiєю iсторичної долi ними володiли нинi двоє слабосилих жiнок, А на всi неозорi володiння князiв Острозьких . котрi ще мали маєтки i в Чехiї, i в Угорщинi, й отримували щорiчно прибуток понад десять мiльйонiв золотих, зарили хижим оком роди Любомирських, Заславських, Корецьких, пов'язанi з ними якимось вже вiддаленим родичанням. Та найближче наблизилися до омрiяної спадщини Сангушки - молодий князь Станiслав саме гречно подавав руку княжнi посеред подвiр'я Староконстянтинiвського замку, коли та, мов пташка, злiтала iз сiдла.

Вся замкова челядь вишикувалася в обрамлення замкових стiн для зустрiчi гостей. Заспiвали сурми, на головнiй обороннiй вежi над палацом були пiднятi прапори та стандарти з гербами Острозьких. Шляхтичi з почту зiйшли на землю й стояли, чекаючи наказу вiдводити своїх скакунiв до довгих конюшень, розташованих обабiч двох протилежних замкових стiн

Княжна Ганна озирнулася й помахом руки запросила ченця Василя та шляхтича Ярослава Котвiцького пiдiйти ближче до неї. Їхнi конi пiдхопили замковi джури. Крокуючи до двiрцевої брами - високої пiдкови з пишним лiпленням i з врiзаними темними дверима, чернець вiдчув якийсь погляд. Озирнувшись, вiн побачив серед галасливої юрми слуг та мешканцiв мiстечка високого дужого чоловiка, вдягнутого по-мiщанськи. Його обличчя приховували криси солом'яного капелюха. Та час на витрiшки сплив: мажордом з широко вiдчинив дверi й вийшов надвiр iз церемонiальним посохом, аби запросити володарку замку, молодого князя та зовсiм маленький їхнiй супровiд до палацу.

НЕБЕЗПЕЧНI ЗНАЙОМСТВА

Чернець Василь зайшов до бенкетної зали для на першому поверсi палацу услiд за шляхтичем Ярославом Котвiцьким. Їх запросили сюди мало не остннiми. Уздовж килимової дорiжки стояли пишно вдягненi пани та панi iз надвiрної шляхти князiв Острозьких Гостей зустрiчала княжна Алоїза, старша сестра Ганни в розкiшному одязi - у вигаптуваному оксамитовому каптанi, прикрашеному золотим шитвом. вицяцькуваному розмаєм коштовного камiння, та у пишних батистових спiдницях, що спадали до самiсiнької землi. Обличчя княжни Алоїзи, кощаве, сiро-брунатного кольору, губилося пiд чудернацьким головним убором - "корабликом", з-пiд якого на лоб та плечi жiнки спадав вигаптуваний дрiбними перлами серпанок. Обабiч княжни Алоїзи стояли двоє чоловiкiв рiзного вiку. Один iз них, середнього зросту у чорнiй сутанi, з округлим жовтавим обличчям, з тонзурою на макiвцi голови, обрамленою ще досить густим сивуватим волоссям, можливо, пересяг п'ятдесят рокiв. Iнший, вищий, одягнений у геть чорний одяг - вiд панчiх, що облипали худi, трохи викривленi колiна, на якi спадали бриджi, до комзолу iз гофрованими рукавами, був набагато старiшим. Тiльки бiлий плоєний комiрець, що облягав плечi, висвiтлював обличчя цього чоловiка - старе, обтягнуте шкiрою кольору пергаменту, майже позбавленою зморщок, яке нiби подовжувала довга молочно-бiла борода.

Мажордом урочисто оголосив:

-- Ясновельможна княжна Ганна Острозька, дочка та спадкоємиця князя Яна та княгинi Марiї Острозьких, володiлиця...

Далi прозвучав довгий перелiк маєтностей - мiст, мiстечок, сiл, хуторiв, лiсiв, солеварень, пасiк, гут, торгових домiв, палацiв, корчм, що належали молодiй княжнi. Чернець Василь вже не слухав мажордома, а спостерiгав, як обiймаються, цiлуються та шепчуться мiж собою обидвi сестри. Обiйми й схвильованi слова, що засвiдчували радiсть вiд давноочiкуваної зустрiчi, здавалися йому щирими. От тiльки не було впевненостi, що старша сестра Алоїза буде непохитно захищати молодшу сестру вiд тих дуже неприємних несподiванок, якi, судячи з усього, чекають на княжну Ганну. Адже страхiтливе полювання на княжну Ганну триває.

Перерахувавши всi титули та маєтностi княжни Ганни, мажордом зовсiм тихо й не урочисто назвав ченцевi Василю та шляхтичу Ярославу Котвiцькому iмена двох поважних чоловiкiв, що становили почет її старшої сестри.

-- Духiвник княжни Алоїзи, абат Адам Беньовський...

-- Доктор медицини унiверситетiв в Кембриджi та Болоньї, лiкар княжни Алоїзи Джон Лi...

Чернець Василь не знав, хто такий абат Адам Беньовський, а от про Джона Лi чував. Тогочасний Київ не був надто вiдiрваний вiд зовнiшнього свiту, а вiдтак дехто iз оточення митрополита Петра Могили, в якому були й магiстри кiлькох знаних європейських унiверситетiв, в тiм числi й Кракiвського та Празького, потайки цiкавилися й астрологiєю та алхiмiєю, одним iз стовпiв яких i був англiєць Джон Лi, колишнiй звiздар i лiкар англiйської королеви Єлизавети, котрий, за чутками, обiцяв їй вiчне життя. Але щось у нього не вийшло. Й новий король Англiї Якiв вигнав його з двору...

Мажордом не назвав ймення тих, хто входив до такого маленького й не показного почту княжни Ганни, що з'явилася у своєму замку через кiлька рокiв i невiдомо звiдки. Цю мiсiю взяв на себе абат Адам Беньовський:

-- Отой молодик, - сказав вiн латиною Джону Лi. - такий собi гультiпака iз дрiбної загонової шляхти. А чернець - iз київського православного монастиря, де їхнi святi колись жили у печерах.

-- Як першi християни? - запитав латиною старий чоловiк.

-- То було, мабуть, пiвтисячi рокiв тому, - вiдповiв абат, дивлячись пильно на ченця Василя.

Чернець стояв iз незворушним виразом обличчя, вдаючи, що йому геть нiчого не зрозумiло, а церемонiя знайомства обридла. А насправдi вiн досить добре знав латину, хоча писав i не досить досконало. Вiн вивчав цю премудрiсть ще у школi при Києво-Печерськiй лаврi, заснованiй Петром Могилою, ставши її першим випускником, а потiм i викладачем.

Ще одну коротеньку цiкаву розмову латиною мiж лiкарем духiвником княжни Алоїзи та її лiкарем, котрим виявився уславлений колись при європейських королiвських дворах астролог та алхiмiк, котрому ще й закидали чорнокнижжя., чернець почав уже за вечерею. Княжна Алоїза не влаштувала бучний бенкет для навколишнього панства з приводу несподiваного прибуття до замку пiсля невдалого замiжжя (чи не замiжжя) її молодшої сестри. За стiл, ущерть заставлений тарелями iз рiзноманiтними наїдками та карафками iз добiрними привiзними винами та домашнiми медами, сiли не бiльше двадцяти чоловiк, разом iз коштеляном замку, капеланом та старими панiями iз числа нахлiбниць. На чолi столi, в тiй же величезнiй банкетнiй залi, сидiла княжна Алоїза, в тому самому розкiшному одязi, iз викривленим виразом якогось вiчного невдоволення кощавим обличчям Вона майже не їла, щось просто, по черзi вiдщипували довгими жовтими пальцями з їстива, поданого на срiбних карбованих блюдах. Праворуч вiд неї сидiли княжна Ганна та князь Станiслав Сангушко, якi бiльш стиха розмовляли мiж собою, нiж бодай куштували наїдки та напої.

Гостя iз Києва посадили трохи навскоси напроти абата Адама Беньовського та алхiмiка й лiкаря Адама Лi. Старий англiєць, котрий не звiдано як опинився на далекiй околицi Європи, поглянув на чарiвну княжну Ганну, на щоках якої вперше за тривалий час заграли рум'янцi, а в очах спалахували зеленi вогники, й запитав латиною:

-- Так оце найвродливiша жiнка вашої країни?

-- Так, - вiдповiв абат Беньовський теж латиною.

-- Що ж, схоже...I найбагатша?

-- Мабуть, так...Хiба що Родзивiлли, iз коронних гетьманiв литовських...Та навряд..

-- А де ж її батьки, кузени, дядьки, тiтки та iнша близька рiдня?

-- Нiкого не лишилося, окрiм старшої сестри...Рiд став непотрiбний Речi Посполитiй та святiй римськiй церквi. Їх усiх змiв невблаганний фатум, тобто божа воля.

Старий лiкар та алхiмiк усмiхнувся, але нiчого не сказав.

Ця пiдслухана розмова знову нагадала ченцю Василю недавнє попередження отамана Степана. Перед священиками, якi на людях не повиннi були їсти скоромне, поставили велику тарелю з розвареним судаком, обкладеним овочами. Чернець Василь вигрiбав iз неї услiд за абатом Беньовським окремi куснi у свою миску. Та коли настала чергова перемiна страв вiн встав i, намагаючись не привертати уваги, пiшов до своєї кiмнати на першому поверсi, на межi з головною оборонною баштою.

У цiй маленькiй кiмнатцi жив колись, мабуть, православний пiп, про що свiдчили iкони на кутнику, навпроти благенького лiжка, та лампада пiд склепiнчастою стелею, у вiзерунчатiй чашi якої горiла тоненька свiчка Чернець Василь, ще ступивши на замкове подвiр'я , помiтив, що домова церква князiв Острозьких iз православного храму перетворилася на костел: над нею стримiв хрест дещо iншої форми. Ксьондза поселили, очевидно, у бiльш показне примiщення. Отож, лаврський чернець у напiвтемрявi роздягнувся й лiг. За кiлька останнiх днi вiн спав мало й дуже стомився. Тож його одразу почало хилити в сон. Вiдчував у повiтря, окрiм запахiв ладану та воску, ще якийсь дивний запах, що аж нiяк не був неприємним. До того ж, було лiньки встати й погасити лампаду. А потiм чернець Василь уже й не мiг звестися на ноги, бо наче провалився у глибоку чорну яму. Йому здалося, що вiн помирає, Але усвiдомлення цього не викликало жодного спротиву. Огорнутий хвилею якогось незбагненного блаженства, вiн потроху втрачав тяму.

КНЯЖНА ГАННА ЗАПИТУЄ ЗОРI

Як це не дивно, але вже наступного дня пiсля свого приїзду княжна Ганна почала вiдчувати себе чужою у родовому замку. Цi гостини були не такi, як ранiше, у дитинствi та ранньому отроцтвi. I чого б це?.. Їй вiдвели найкращi покої на другому поверсi палацу, де колись рiд час перебування у Староконстянтиновi жила їхня мати, княгиня Марiя. Прислуга виказувала готовнiсть виконати будь-якi забаганки молодої спадкоємицi. Мало б також тiшити те, що п'ятирiчне ув'язнення у чорнiй вежi Шамотульського замку закiнчилося, що вона ще молода, що для неї настало нове життя, що нiхто не властен зупинити її й щось заборонити. Жити б та радiти!

Але на снiданок у бенкетнiй залi зiбралися лише всього четверо їдцiв: обидвi княжни, комендант замку Пилип Красовський, котрого Ганна знала ще з дитинства, та абат Беньовський. За стiл не запросили навiть старих панiй - нахлiбниць Нiби княжна Алоїза приховувала свою молодшу сестру вiд стороннього ока. Весь мiзерний почет княжни Ганни таож кудись зник. Мажордом, що наглядав за слугами пiд час снiданку, повiдомив, що молодий князь Станiслав Сангушко та шляхтич Ярослав Котвiцький , коли їх запрошували на снiданок, попросили їх не турбувати, бо вони ще не вiдiспалися. А чернець Всиль взагалi пропав: у кiмнатцi, видiленiй для життя челядi почесних гостей, рано-вранцi його вже не було. Не знайшли там i торбинки з убогими речами ченця. Це була перша прикра несподiванка.

Не важко було зрозумiти, чому князь, колишнiй наречений, та молодий шляхтич, конюший не поспiшали на таке уроче дiйство у кожнiй вельможнiй родинi, як снiданок. Коли вчора увечерi княжна Ганна у супроводi мажордому та служницi йшла спати до своїх покоїв, то молодий князь гречно поцiлував їй руку, але миттю повернувся до карафки, наповненої ще до половини iскрометним угорським вином, та недоїденого смаженого гусака. Невеличкий чоловiчий гурт, у складi молодого князя, шляхтича Котвiцького, старого вояки Пилипа Красовського, капелана замкової залоги, швидко забула про присутнiх за столом дам та тости й дружньо взялися за їжу та питво.

Це теж була несподiванка, але вчорашня.

Де ж мiг подiтися чернець Василь. Комендант пояснив, що ворота до замку вiдкривають ще на свiтанку, бо жодної небезпеки немає, зайти й вийти можна вiльно, На подвiр'ї товчуться слуги та селяни, що привозять всяку всячину. Тож вiн розпитає, чи не бачив хтось iз слуг чи вартових православного попа в сутанi. Княжна Ганна пригадала, що чернець Василь, будучи її духiвником ще у Острозькому замку, часом вранцi молився не у домовiй церквi, а у сусiдньому гаю. Але ця згадка не втiшила її.

Княжна обвила поглядом розписанi дивовижними квiтами стiни банкетної зали, де з одного та другого боку висiли у золочених рамах картини її пращури. Чоловiки у вiйськовому строї, перепоясанi шаблями, з розкiшними вусами, мали грiзний вигляд, деякi з них тримали булави та iншi вiдзнаки високої влади. Жiнки хизувалися пишними головними уборами, обсипаними самоцвiтами, сукнями, затканими перлами, шубами iз соболiв та горностаїв, заморськими шалями та мантiями. I от посеред свiдчень усiх цих розкошiв, величi та блиску на краю величезного рiзьбленого столу, застеленим гаптованою скатертю, сидiли лише четверо мовчазних людей. Княжна Ганна опустила очi й не пiднiмала їх аж до завершення снiданку.

Друга прикра несподiванка спiткала княжу Ганну, коли вона вперше, вiч-на-вiч, поговорила зi своєю старшою сестрою. Перше запитання княжни Елоїзи було суто жiноче, зрозумiле.

-- I коли ж чекати весiлля?

-- Ми ще не знаємо, - вiдповiла княжна Ганна. - Князь Станiслав хоче поїхати у Варшаву попросити дозволу в короля, хоча каже, що це вже звичайний придворний полiтес. Його батьки вже попросили у короля протекцiї. Мабуть, не ранiше, нiж через два мiсяцi...

-- I де ж буде весiлля?

-- Князь хоче, аби в якомусь iз родових замкiв Сангушкiв. Ще не вибрали. У нього - рiдних не злiчити, а у нас...Ти сама знаєш!

-- Це добре, - вiдповiла княжна Алоїза. - Прибутки вiд моїх земель геть пiдупали, не вистачає, аби утримувати в належному станi замки, шляхи, мости, заїзди, торговi доми. Донедавна я мала частину прибуткiв од твого посагу, а тепер не знаю, як жити надалi...Вибач, я йду розмовляти з богом.

Княжна Ганна провела поглядом худу, трохи зiгнуту постать старшої сестри, затягнуту в темну сукню, що йшла до домової церкви, прилiпленої до лiвобiчного рогу палацу, перетвореної iз православного храму на костел, тримаючи в руцi молитовник. Рiзкий бiль наче пронизав серце молодої дiвчини. Княжна Алоїза навiть не висловила бодай спiвчуття з приводу тої наруги, яку довелося витримати молодшiй сестрi протягом останнiх п'яти рокiв, не поцiкавилася, хоча б про людське око, яке же їй тепер пiсля такого свавiлля здоровиться. Наче вони були зовсiм чужi люди.

А те, що родовий замок почав занепадати, княжна Ганна помiтила одразу ж, як тiльки прокинулася. Палац всерединi наче збляк. Бiлизна на її лiжку була хоч i чиста, але вже благенька та сiрувата вiд тривалого використання. Шпалери на стiнах подекуди вiдклеїлися, щiлини мiж ними в'юнилися, мов якiсь лиховiснi змiї. Вапняна побiлка теж пообсипалася. Кудись подiлися дорогоцiннi гобелени iз банкетної зали. Погано чищенi канделябри заправленi простими церковними свiчками, а не кольоровими, фiгурними, як ранiше.

Не потiшили й оглядини замкового подвiр'я, по якому княжну водив комендант Пилип Красовський: стiни облупленi, подекуди iз мурiв випало камiння, дахи протiкали. Зiпсувався пiдйомний барабан мосту. Старий вояка весь час наголошував, що ремонт слiд робити негайно, адже час нинi дуже непевний, вiйна наближається. I при цьому запитливо, навiть суворо дивився на княжну. Без слiв було зрозумiло, що грошi на ремонт, а також на придбання пороху, ядер та всiлякої амунiцiї мала дати вона. Слiд також подбати про збiльшення замкової залоги.

Оглядини тривали недовго: княжна Ганна вiдчула, що в неї пiшла обертом голова. За допомогою старого коменданта замку вони пiднялася у свої покої й, не роздягаючись, кинулася на своє ложе пiд високий балдахiн. Потiм у неї потьмарилося в очах i почало нудити. Була одна-самiсiнька у розкiшному покої, аж поки почула кроки у коридорi Подумала з полегкiстю, що то йде молодий князь Станiслав Сангушко або ж сестра Алоїза. Але до покою зайшли абат Беньовський та iноземець Джон Лi.

Старий лiкар подав княжнi чашу з якимось теплим, духмяним напоєм брунатного кольору й, пiдтримуючи голову, допомiг випити. Абат покликав служницю, що допомогла молодiй дiвчинi роздягтися. I княжнi майже одразу ж полегшало. Вона лежала вкрита легенькою ковдрою, отороченою мереживами. А бiля не сидiв абат Беньовський i безперестанку говорив. У нього були добрi й вiдданi очi, як у старого мудрого собаки.

Княжна Ганна мовчки слухала, не брала участi у розмовi, навiть не перепитувала. Їй було добре: вже не болiла голова, якесь приємне тепло розливалося по тiлу. Абат Беньовський казав, що люди невдячнi, мiнливi зрадливi, бачать у всьому свою вигоду. Не треба їм вiрити. На них не можна покладатись. I не треба з цього приводу жалкувати та побиватись. Вiрити можна тiльки Богу. I тiльки служiння Богу окупиться сторицею i в цьому, i в iншому свiтi. Княжна переконається в цьому, коли побачить своє майбутнє. Магiстр Джон Лi може скласти їй гороскоп. А вiн знаний на весь свiт звiздар, укладав гороскопи королям та найбiльшим вельможам. I всi цi гороскопи справдилися. Чи ж не хоче ясновельможна княжна дiзнатися, що ж їй вiщують зорi?

I тодi княжна Ганна сказала:

- Так...

ГОРОСКОП ДЖОНА ЛI

Княжна Ганна дивилася на списаний латиною довгастий аркуш паперу. Окрiм тексту, виписаного чiтким калiграфiчним почерком, папiр ряснiв всiлякими мало зрозумiлими їй знаками - кружальцями, пiвмiсяцями, фiгурками риб, звiрiв, багатокутниками, кривими лiнiями, цифрами, якимось дивними лiтерами, Це i був обiцяний їй гороскоп звiздаря Джона Лi, астролога та лiкаря англiйської королеви Єлизавети, котрий якимись дивом опинився у Староконстантиновi, далекому навiть вiд Кракова й Варшави та неблизького навiть до Львова.

Молода дiвчина не знала латинки Вона володiла руською та польською мовами. Колись вона хотiла вивчити латинку. Для цього обiцяли найняти вчителя. Але її викрали у п'ятнадцятирiчному вiцi, пiсля чого вона думали лише про те, аби витримати всi тi нещастя, що випали на її долю, й не пропасти. Магiстр Джон Лi говорив по-польськи погано, Розтлумачити суть гороскопа мав духiвник старшої сестри Алоїзи, абат Беньовський, що стояв за її спиною й зирив на текст провiщення.

Але княжна не поспiшала iз розпитуваннями. Вона трiшечки посидiла, опустивши голiвку та заплющивши очi. Чомусь саме зараз їй захотiлося осмислити те, що вiдбулося з нею з тих пiр, як вона повернулася до родового замку. Колишнi теплi вiдносини iз сестрою так i не налагодилися, вона не шукала зустрiчей та вiдвертих розмов, Княжна Алоїза дуже багато часу вiддавала вранiшнiм молитвам, службам у замковому костелi, спiлкуванням зi своїм духiвником, абатом Беньовським. Княжна Ганна вiд старих слуг швидко дiзналася, чому так швидко збiднiла її сестра. Виявляється, вона видiлила значну частину своїх володiнь, мабуть, найбiльш прибутковi маєтностi, для утримання кiлькох щойно заснованих католицьких кляшторiв. До того ж, княжнi Ганнi здавалося, що її старша сестра просто вiдчуває якесь почуття провини перед нею, а тому просто намагається зустрiчатися та розмовляти iз молодшою сестрою якомога рiдше.

Турбували княжну Ганну i вiдносини з її колишнiм нареченим молодим князем Станiславом Сангушком. Вона зберегла до нього нiжнi почуття: чи то як рештки колишньої, майже дитячої закоханостi, чи то як згадку про минулi щасливi часи. Вона хотiла вийти з усiма належними церемонiями вийти замiж за молодого князя, довiривши йому цiлком свою долю та статки, Судячи з усього, цього дуже хотiв i Станiслав. Вiн говорив їй ласкавi слова, цiлував ручки, що дозволяв полiтес взаємних вiдносин мiж нареченим та нареченою, хоча ще й не освяченими благословенням церкви та короля. Але молодому князевi не сидiлося на мiсцi, Його родовi володiння лежали неподалiк од Староконстянтинова. Вiн хотiв навiдувати сусiдiв, родичiв та давнiх друзiв й хотiв, аби княжна Ганна супроводжувала його. Таке бажання було цiлком зрозумiлим. Але молода дiвчина, чи то через острах залишати надiйний прилисток, чи то просто через втому, яка ще не минула, волiла залишатися у Староконстянтинiвському замку. У такому взаємному нерозумiннi одне одного й поминули кiлька днiв, пiсля прибуття молодшої княжни Острозької до родового гнiзда.

Не повернувся у замок i чернець Василь, якому княжна довiряла беззастережно. Пошуки його нi до чого не привели. Й молода дiвчина починала вiрити, що лаврський чернець, посланий хрещеним батьком, митрополитом Петром Могилою, просто втiк, лишивши її без розради та пiдтримки.

Княжна Ганна чекала, доки з Варшави не повернеться гонець iз звiсткою про те, що король Владислав погодився прийняти молодого князя й задовольнити його прохання. Пiсля цього, гадала вона, князь Станiслав одразу ж поїде до столицi за благословенням. I все, врештi-решт, владнається. Окрiм Староконстянтинова, останнi Острозькi мали ще два замки - в Острозi та Дубно. От в якомусь iз них i оселиться молоде подружжя, подалi вiд старшої сестри Алоїзи та неприємних споинiв.

Як же все ж таки княжнi Ганнi хотiлося дiзнатися, що ж вiщує їй майбутнє!

Молода дiвчина обвела поглядом начиння покiй на верхньому поверсi головного вежi замку. Як тут усе змiнилося! Старий лiкар i звiздар Джон Лi, очевидно, любив розкошi. Кам'яне мурування облiпили дорогими килимами. На дубовi плахи пiдлоги поклали килими. Сюди перенесли чимало меблiв iз палацу: лiжко пiд балдахiном, просторий стiл iз гнутими рiзьбленими нiжками, фотелi, шафи. Простiр мiж меблями був ущент заставлений глобусами, дугами на пiдставках, скляними колбами, тиглями, горщиками та глечиками дивної форми. На столi лежали старезнi книги у шкiряних оправах, каламарi з гусячими перами, сувої паперу. У вiдремонтованому коминi, незважаючи на ще лiтнє тепло, горiв огонь I помiж усiм цим начинням важко ходив, перевалюючись iз ноги на ногу, старий чоловiк у чорному одязi.

Ясновельможна княжна, звiсно, не знає латинки, - сказав пан Беньовський. - Тодi я перекажу, що вiщує гороскоп.

Духiвник старшої сестри взяв до рук довгастий аркуш паперу й монотонним голосом почав переказувати змiст гороскопу. Княжна Ганна чула назви планет та зiрок, знакiв зодiаку та малозрозумiлi слова: Юпiтер, Сатурн, Марс, Нептун, Дiва, Стрiлець, Терези, Риби, транзит, аспект, затемнення, чорна енергiя, вектор, синтез...Вилущувала iз цих хащ суть: зорi нiчого доброго їй не вiщують, на неї чигають знову великi неприємностi. I не тiльки їй, а й близьким до неї людям...

Пан Беньовський перестав бубонiти й запитав:

-- Чи не хоче княжна, аби я якнайкоротше виказав суть провiщення?

-- Так, - хитнула головою княжна.

-- Розташування зiрок на небесних сферах все ще несприятливе для ясновельможної панни. Двi жорстокi планети - Сатурн та Марс, поєднавши сфери свого обертання, все ще переслiдують княжну. А Дiва та Венера не спроможнi захистити її. Якщо княжна не змiнить свої намiри та поведiнку, то її близьким загрожує велика небезпека. Над родом князiв Острозьких висить прокляття i тiльки вiд княжни Ганни залежить боже прощення, отож - i щасливiша доля.

-- А за що, за що? - запитала мало не хлипаючи княжна Ганна.

Голос пана Беньовського став жорстоким, металевим:

-- Бог не любить сильних свiту цього, багатих, нестримних, бундючних, що хизуються своєю могутнiстю й цим кидають йому виклик...Немилiсть божа - i до надто вродливих, самовпевнених жiнок, котрi купаються в розкошах i надуваються вiд пихи, що зводять з розум, гублять чоловiчу половину людства. Хiба ж замало прикладу Адама та Єви? Бог любить i благословляє лагiдних , покiрних, слухняних жiнок. Краще служити Богу, нiж людям, котрi, як панна вже переконалася, зрадливi, пiдступнi, корисливi та невдячнi. Хай ясновельможна княжна подумає над цим.

З очей княжни Ганни бризнули сльози, вона не знала, що вiдповiсти, сидiла без руху, закривши обличчя руками. Голос пана Беньовського знову став турботливим, лагiдним:

- Ще не пiзно змiнити свою долю, розвiяти те зле провiщення. Архангел Урiель подарував наймудрiшому з астрологiв, магiстру Джону Лi пророче дзеркало. В нього вдивлялися iмператори, королi,герцоги, князi, Воно зараз тут. У ньому ясновельможна княжна зможе побачити i своє минуле, i майбутнє, а воно може бути рiзне. Духи небеснi, пiдвладнi цьому дзеркалу, дадуть вiдповiдь княжнi на запитання, як жити надалi, аби бути угодною Господу. ..

Старечi руки у зморшках та коричневих плямах поставили перед княжною Ганною овальне чорне дзеркало на бронзовiй пiдставцi. Угнута поверхня дзеркала вiдбивала якесь розсiяне свiтло, оповиваючи його наче легеньким синюватим туманом. Його чорне тло дрiбнилося на всiлякi багатокутнi фiгурки, iнодi дуже дивнi, сходi на якихось потворних звiрiв iз казки, помiж якими пробiгали вогненнi змiйки. Молода дiвчина, пiдкоряючись невiдомо чиїй волi, почала вдивлятися у лякаючи чорноту, а над її вухом щось промовляв безживний голос, на диво одноманiтний голос абата Беньовського

...Провiнцiал ордену єзуїтiв вiдчував, що подобизна шахового ристалища iз розiгри другої половини спадщини роду князiв Острозьких наближається до завершення. Всi фiгури на уявнiй шаховiй дошцi рухалися так, як вiн бажав. Хоча вiн лише пiдштовхував ту чи iншу фiгуру, даючи їм свободу вибору нової позицiї, але у кiнцевому пiдсумку вимальовувався бажаний фiнал гри. Все задля слави Божої. Але останнiм часом вiн вiдчував присутнiсть на дошцi ще якоїсь фiгури, котру не вiн уводив у гру. Вона не здавалася йому значною, такий собi пiшак, ще не вiдомо звiдки взявся i невiдомо чи створить для когось загрозу. А ще абат Беньовський навiть не знав, що десь на околицях Староконстянтинова блукає чи то вовк, чи то величезний пес на кличку Сiрий. Тому провiнцiал i не турбувався: все буде так, як маж бути.

ХОЛОД У СТАРОИУ СКЛЕПI

У призначений день, десь за тиждень пiсля прибуття до Староконстянтиновського замку, чернець Василь не прийшов на зустрiч iз козаком Степаном до мiстечкової корчми. Даремно там просидiв козак Степан з двi години, цмулячи поганеньке пиво та поглядаючи на чорнi закiптюженi дверi, якi раз-у-раз вiдчинялися, але впускали у довгасте темнувате примiщення iз засидженими мухами стелею кого-завгодно вiд пiдстаркуватих чоловiкiв iз мiщан, котрi геть вже пустилися берега, до молодих чоловiкiв, що недавно розкуштували смак горiлки. Староконстянтинов за господарювання княжни Елоїза став геть збiднiв. Торгiвля перевелася, усi мiсцевi ремесла занепали. Жителям мiстечка бракувало заробiтку. А там, де ллються сльози, наливається й горiлка.

Шанувальники оковитої вже почали звертати увагу на високого дужого чоловiка у розквiтi сил, що самотньо сидiв у кутку за благеньким столом. Хоча вiн i був неозброєний, в ньому вгадувався козак, що пройшов вiйськовий вишкiл на Запорiжжi. У мiстечках Надднiпрянщини вiльнi козаки зустрiчалися частенько, а на захiдному Подiллi вони бували рiдше. Їх шанували, але й боялися. Тому жоден iз завсiдникiв корчми так i не зробив спроби пiдсiсти до козака чи заговорити з ним. Навiть корчмар не наважувався надто пильно позирати на нього.

Тим часом почало вечорiти.. Чекати далi вже не годилось: вiд замку до корчми - рукою подати. Козак Степан розумiв: сталося щось зле. Не такий чоловiк чернець Василь, аби забути про призначену зустрiч чи знехтувати домовленостями. У козака Степана не лишалося iншого виходу, як розпочати пошук свого побратима. Треба йти до замку й розпитати княжну Ганну чи молодого князя Станiслава Сангушка. Але як iз ними побачитись? Чернець Василь радив йому триматися в тiнi, щоб не насторожити незримого недоброзичливця княжни Ганни, чия нехiть поширювалася й на них, єдиних вiрних друзiв молодої дiвчини. Як же зустрiнуть у замку козака, де православна церква, за розповiдями, перетворилася вже на костел.

Оселився козак Степан на окраїнi мiстечка, на обiйстi старого бондаря, давши тому цехiн, небувалi для тутешнього люду грошi, у комiрчинi, де висихали щойно нарiзанi клепки. Господар пустив його на своє подвiр'я не тiльки тому, що спокусився на таку щедру плату. Просто мiсцевий люд вiдчували якийсь острах перед козаками. А тут ще нового пожильця супроводжував величезна тварина - чи то вовк, чи то величезний пес, котрий за поставою мало не сягав зросту молоденького теляти. Як не дивно, але ця тварина було на диво слухняною: коли козак йшов у мiстечко, вона тихенько сидiла чи лежала бiля дверей комiрчини, чекаючи свого господаря.

Але всi сумнiви та вагання вiдсунулись у невизначене майбутнє, бо до корчми зайшов шляхтич Ярослав Котвiцький, конюший княжни Ганни, з яким козак Степан зазнайомився не так давно, коли захистив почет молодої дiвчини вiн загону жовнiрiв, невiдомо ким посланим у погоню. Потiм були короткочаснi гостини на водяному млинi та оборона старого городища, пiд час якої молодий шляхтич тримався вельми мужньо.

Побачивши козака Степана, шляхтич дуже здивувався, але одразу ж рушив до нього, не замовивши жодного питва у корчмаря. Присiв на лаву навпроти, пильно розглядаю козака, нiби бачив його уперше.

-- Де чернець Василь? - одразу ж запитав козак, навiть не привiтавшись.

-- Як де? - швидко заговорив шляхтич. - Утiм наступного ранку пiсля того, як ми оселилися в замку. Ще не закiнчився банкет, як вiн кудись пiшов. I вже його нiхто не бачив. Залишив княжну Ганну та мене. Вранцi його шукали, але не знайшли. Я заходив теж до кiмнатчини у палацi, де його оселили. Вiн залишив там геть усе своє майно: торбу, каламар, iконку. Зник, нiби пройшов крiзь стiни. Нi замковi слуги, нi сторожа його не бачили.

-- Та не може такого бути, - вiдповiв твердо козак, - не мiг вiн утекти. Не такий це чоловiк. Я його добре знаю.

-- Тодi де ж вiн подiвся? - понуро мовив шляхтич. - Я сам лишився у цьому змiїному гнiздi й не знаю, що робити.

-- - А як же княжна Ганна?

-- - А вона заплакала, коли дiзналася, що чернець утiк, А потiм взагалi перестала зi мною знатись. Вiд неї не вiдступає абат Беньовський, той жовтолиций товстун Вона заходила до старого англiйського дивака Джона Лi, що живе у вежi на другому поверсi, а потiм закрилася у своєму покої й не виходить. Обминає мене, нiби я причинний.

-- - А молодий князь?

-- Та вона i його не хоче бачити. Вiн терпiв. Терпiв, а потiм поїхав до свого Iзяслава. Я не знаю. Що в бiса тут дiється. Всi розбiглися й сидять по своїх закутках, мов сичi. Сьогоднi вранцi княжна навiть не вийшла на снiданок. Та й що тобув за снiданок...

Лихе передчуття козака Степана переросло у тверду впевненiсть: ченця Василя пiдступно викрали. Та чи живий вiн? Де ж його шукати? А шукати доведеться. Не кине ж вiн на поталу ворогам свого побратиме. Щоб iще витягти iз цього простодушного, але не дуже надiйного та спостережливого шляхтича?

-- Почекай, Ярославе, - сказав козак Степан. - Розповiдай усе спочатку? Коли ж зник чернець Василь? Де вiн ночував? У палацi?.. Хто виявив, що його немає? П ти заходив до його притулку? Що там лишилося з одягу? Що розповiдали слуги? Вночi замковi ворота охороняють. Чи не виходив вiн за стiни? А пiд час банкету вiн тобi нiчого не казав.

З натугою зiбравши вiдповiдi на всi цi запитання, козак Степан скрушно похитав головою. Жоден слiд не простежувався. Ключа до розгадки зникнення старого побратиме не було. Не варто сподiватися й на допомогу молодого шляхтича. Своїми розпитуванням та зазиранням у рiзнi щiлини вiн може тiльки насторожити викрадачiв. Доведеться дiяти самому. Але як?..А так...Просто покластися на слiпу удачу. Ченця Василя або ж вивезли, або ж заховали в якiйсь криївцi в самому замку. В тому разi якщо йому залишили життя. А в замку тримати ченця небезпечно: надто багато вештається по ньому людей.. Що ж, добре, що з ним Сiрий!

- Ярославе, - мовив суворо козак Степан. - Посидь у корчi, а потiм повертайся до замку. Нiкому не кажи, що ти бачив мене. Нiкого не розпитуй, нiде нiкого не шукай. Дасть Бог завтрашнiй день - тодi побачимо.

Коли вже добряче стемнiло, козак Степан разом iз Сiрим брiв берегом рiчки Случi до громаддя замкових стiн, що виходили на берег. Сходив неповний мiсяць, виднiшою стала протоптана помiж заростями верболозу та осокорами стежка, котру, очевидно, прокладена козопаси та рибалки. Тут було пустельно й тихо. Йдучи сюди, козак не зустрiв жодної людини, тому й покликав Сiрого й пустив його поперед себе. Небажаних зустрiчей не передбачалися. З боку рiчки долинув хлюпiт води, що, розсипаючись на ряснi бризки, оббiгала камiння, вкинутi сюди, очевидно, ще пiд час будiвництва замку. Згори, з пагорба, до людськi оселi майже тулилися до мурiв, вiтерець приносив запах вже прив'ялого зела, квiтiв, бузини та черемхи, листя яких, притомлене довгим жарким лiтом, жадiбно пило вечiрню прохолоду.

На узвишшi повз козака повiльно пропливала громада Староконстянтинiвського замку. Починалася вона високою оборонною баштою, верхiвку якої увiнчував кам'яний поясок iз заломами та стрiльницями. Палац, тильна стiна якого стала частиною фортечного муру, виходив рiдкими вiкнами на двох рiвнях на урочище рiки. Завершувала протилежну сторону замку округла апсида церкви, теж пристосована до оборони.

У козака Степана не йшли з думки слова шляхтича Котвiцького: що чернець Василь " зник, нiби пройшов крiзь стiни". Ось тут, навпроти, те вiконце, майже упритул, де церкви, на першому поверсi, за яким у комiрчинi могли поселити ченця перед викраденням. Вiкно забране залiзною решiткою, на вигляд не порушеними. Але що це?.. Внизу, вже на рiвнi землi, виднiлися вузенькi прямокутнi дверi, закритi важкими металевими дверима. Це був, очевидно, вихiд iз замку до рiчки, до питної води. Дана сторона чотирикутника замкових стiн була найбiльш безпечна для оборонцiв: на спадистому березi не поставиш гармат та й прострiлюється ця мiсцина аж до самiсiнької води.

Козак Степан зупинився, пiдкликав Сiрого, дiстав iз торбини, доточеної до пояса, маленький псалтир, надрукований У Київськiй лаврi, що його зовсiм недавно подарував чернець Василь. Дав понюхати своєму супутнику. Звiр принюхався й заходився неспокiйно водити головою. Козак знав, що Сiрий може впiймати чужий запах на вiддалi навiть бiльше версти, якщо, звичайно, джерело його перебуває десь приблизно в таких межах, Це вже було перевiрено не раз. Вовк, здається, упiймав запах, бо на мить принишк й опустив голову, нiби визначаючи напрям.

Доля цього дня була ласкавою до козака Степана, Сiрий таки взяв слiд. Козак услiд на своїм провiдником обiйшов кремезну вербу, потiм подибав ледь помiтною стежкою, що виводила замковi церкву й випорскувалась на узвишшя.. Попереду у мереживi мiсячного свiтла почали вимальовуватися обриси ще однiєї високої оборонної вежi з прибудованим, очевидно, пiзнiше костелом. Козак Степан зрозумiв, куди веде його Сiрий. Адже вiн побував тут ще ранiше, у день прибуття до Староконстянтинова. Мiж костелом i замковою церквою вiн побачив тодi старий католицький цвинтар, ближче до святих костельних стiн хоронили шляхту iз усiєї округи.. I справдi стежка невдовзi в'юнилася помiж надгробками, тесаними плитами з написами, що накривали могили, та склепами, маленькими хатинками iз гостряками чи куполами дахiв. Цвинтар був занедбаний, як i замок та палац.

Сiрий привiв козака до одного iз найбiльших склепiв , над дверцятами якого нависав лiплений янгол iз розпростертими крилами, й присiв. Козак вiдчув, як у нього гучно забилося серце. Його побратим має бути десь тут. Та чи живий вiн? Дверцята були замкненi старим, не зачиненим на ключ замком, роз'їденим часом. Козак вiдчинив їх, висмикнувши замок, i зайшов усередину. Очi звикли до темряви й побачив ближче до протилежної стiни важку металеву ляду, в обрамленнi валкiв iз сiруватої лiпнини, зачинену iржавим прутом, просунутим крiзь петлi. . Коли почав пiднiмати ляду, почув знизу глухий голос: "Гей, хто тут?.. Допоможiть... Випустiть мене...".

-- Це я, Степан! - кинув козак у чорний отвiр. - Почекай трохи...

. Вiн знайшов пiд стiнкою склепу драбину, спустив її вниз, допомiг пiднятися нагору ченцю. Побратими обнялися. Чернець Василь тремтiв вiд холоду у геть забрудненiй землею рясi, тупцював по кам'янiй пiдмурiвцi босонiж, геть згорблений i нiби менший на зрiст.

-- Слава Богу, ти живий-здоровий - сказав козак. - Це Сiрий тебе знайшов. По запаху псалтиря. Хто це тебе сюди запроторив?

-- Хто - хто, - буркнув чернець. - Гостиннi господарi. Думаю, за наказом того жовтолицього диявола, духiвника княжни Елоїзи. Вiн тут порядкує. Одурманили мене якимось зiллям, думаю, що пiдсипали його у лампаду. Як виносили, тягли й спускали сюди - не пам'ятаю. Отямився вже у могилi....Холодно, тiльки у сорочка на менi, вкинули ще рясу й штани. А чобiт немає. Ще спустили глек iз водою та сухарi. Я кричав... Та хто мене тут почує? То й замовк. Сидiв на гробiвцi якогось вельможного пана. Спав на порохнявi та потертi вiд старих вiнкiв.. Замерз, як собака Думав, що тут i загину..

-- - За що ж тебе, чоловiче добрий, отак покарали?

-- Та кому я потрiбен? Так, мошка. Просто заважав дияволу. Багато чого передумав, сидячи у цiй могилi Звести зi свiту хочуть княжну Ганну. Добре, що ти мене знайшов. Знову доведеться рятувати бiдну дiвчину. . Якщо тiльки не запiзно...

ЧОРНЕ ДЗЕРКАЛО ПОПЕРЕДЖУЄ

Абату Беньовському нетерпеливилося. Вiн усвiдомлював, що занадто засидiвся на кренсах Речi Посполитої, хоча нагальнi справи вимагали його присутностi i в iнших мiсцях. У Нiмеччинi вирувала жорстока вiйна мiж князями, що сповiдували єдино справжню вiру апостольської католицької церкви та лютеранами-єретиками. Половину країни вже було спустошено, але перемога не давалася нiкому. Лютеранстов у самiй Речi Посполитiй вже було подолано. Ще кiлька великих магнатiв сповiдувало лютеранську вiру, але вже їхнi спадкоємцi хилилися до апостольського престолу в Римi. Та саме високе католицьке духiвництво часто вело себе нерозважливо. Князi церкви iнодi були то надто поступливими у ставленнi до лютеран, то часом надто жорстоко переслiдували тих єретикiв, що не поспiшали переходити в лоно справжньої церкви.

Iншими словами, нагальнi справи вимагали присутностi провiнцiала ордену єзуїтiв у Краковi та Варшавi, а вiн застряв у маленькому мiстечку на пограниччi, у цьому жалюгiдному замку, де пан Беньовський вдавав iз себе духiвника негарної, iстеричної княжни Алоїзи, яку доводилося мало не щодня втiшати та вгамовувати.

Але княжна Алоїза вже передала ордену єзуїтiв та заснованим ним колегiумах значно частину багатств, надбаних славетним родом Острозьких, з яким колись рахувалися польськi королi, а владики римської апостольської церкви не наважувалися посягати на православнi єпархiї, що процвiтали в неозорих володiннях потомкiв великих руських та литовських князiв на Волинi, Подiллi та Надднiпрянщинi. Княжна Беата iз владо можної господинi, що панувала на десятками тисяч пiдданцiв, перетворилася на просту шляхтянку, котра потроху забувала про колишнi розкошi й слухалася в усьому свого духiвника та ксьондза у костелi.

Княжнi Ганнi випадала ще сумнiша доля, I не тому, що абат Беньовський був жорстоким чоловiком. Навпаки, йому подобалася молода дiвчина. Вiн милувався її вродою, втiшався розмовами iз нею. Але так потрiбно було апостольськiй церквi. Все задля слави Господньої!

А розiграш другої половини спадщини роду князiв Острозьких наближався до кiнця. Лишилося зробити ще кiлька хотiв i вся партiя буде виграна. У жертву доведеться принести ще одну досить значну фiгуру, а краще - двi. Але це зовсiм нiчого не означало. Орден, провiнцiалом якого був пан Беньовський, при потребi згортав iз шахової дошки iмператорiв, королiв, принцiв, герцогiв, туземних царiв.

Легким порухом руки пан Беньовський змахнув iз гральної дошки лаврського ченця Василя, аби створити навколо княжни Ганни цiлковиту порожнечу. I одразу ж забув про нього: православного попа ув'язнять на якийсь час, а потiм випустять, коли завершиться партiя, випустять. Хай повертається в Київ до митрополита Петра Могили, ще одного спадкоємця найбiльш вельможних родiв, й доповiсть про поразку. I як гiрко буде почути про це митрополитовi. Адже княжна Ганна, що обере собi зовсiм iншу долю, була хрещеницею владики руської церкви.

Про те, що партiя iз розигри спадщини роду Острозьких наближається до кiнця, пан Беньовський зрозумiв, коли наступного дня княжна Ганна захотiла ще раз подивитися у чорне дзеркало. Цi розглядини старий звiздар Джон Лi облаштував, як i минулого разу: примiщення на горiшньому поверсi оборонної вежi затемнили , обабiч дзеркало, що стояло у срiбнiй пiдставцi на чорному круглому столику запалили двi товстi коричневi свiчки. А то були незвичайнi свiчi, бо до воску ще було додано витяжки iз рiзних схiдних спецiй, якi Джон Лi привiз з Лондона до далекої варварської країни. Густий дражливий запах почав наповнювати овальну кiмнату, обставлену розкiшними меблями, задрапованою старими килимами та гобеленами. Абат Беньовський та заїжджий звiздар одразу ж лишили молоду дiвчину на самотi зi чорним дзеркалом.

Як це не дивно, але провiнцiал ордену єзуїтiв боявся чорного дзеркала й нiколи не насмiлювався зазирати хоча б заради проби зазирати в нього. Бо то було лихе дзеркало: воно показувало людинi всi її прихованi страхи, сумнiви та страждання. Всi людськi думки перетворювалися у свiчадо на яскравi картини, котрим бракувало такого ж вiдчутного приголомшливого звуку. Коли людина боялася, що потрапить у пекло за свої грiхи, вона бачила саме пекельнi вогнi та казани, де кипiла живиця. Втiм, люди, котрим пропонували подивитися у дзеркало, були доведенi попередньо до такого вiдчаю, що у них не було жодного бажання побачити веселковi картини раю, про який теж, хоч i не з такими вражаючими образами, розповiдали священики всiх християнських церков.

Абат Беньовський мав уявлення про деякi рiзновиди тогочасної чорної магiї, оскiльки єзуїти застосовували окремi чаклунськi прийоми, поборюючи своїх ворогiв. Церква рiшуче забороняла своїм чадам знатися iз магами та ворожбитами, але ця пересторога не поширювалася на єзуїтiв. Тi собi дозволяли все задля перемоги апостольського престолу та слави Божої. Провiнцiал знав, що вiн може побачити у чорному дзеркалi й не хотiв ятрити свою душу, яку висока мета - звитяга єдиної справжньої вiри захищала вiд докорiв сумлiння.

У великих європейських мiстах кожний знаний ворожбит, котрий негласно користувався пiдтримкою та захистом якогось дуже великого вельможi й назавжди чи тимчасово був недоступний iнквiзицiї, мав своє чорне дзеркало. Але те свiчадо, що його привiз старий звiздар, було особливе. Джон Лi розповiдав, що це дзеркало виготовили, припасовуючи один до одного пластiвцi чорного каменю - обсидiану, маги далекої країни, що лежала на плоскогiр'ї у Новому Свiтi за Атлантичним океаном, для короля народу ацтекiв Монтесуми. Потiм цю країну завоювали iспанцi й розграбували королiвськi багатства. Iспанський корабель, що вiз награбоване через океан до Кастилiї, захопили корсари її величностi королеви Англiйської Єлизавети. Вiд усiєї здобичi вiддiлили вироби iз золота, срiбла, самоцвiти, перли та вжитковi речi iз коштовного дерева, а все iнше продали рiзним перекупникам. Отож Джон Лi й купив чорне дзеркало короля Монтесуми в якiсь крамничцi за безцiнь, адже знав, що воно таке.

I провiнцiал ордену єзуїтiв вiрив старому звiздарю, оскiльки бачив у своєму життi надто багато чудесного та незбагненного, що не пiддавалося жодним розумним поясненням, особливо ж на сходi - у Китаї, Iндiї та Японiї, де вiн прожив чимало лiт. Абат Беньовський пишався тим, що привiз старого звiздаря до Речi Посполитої. Джон Лi був знаною людиною у тогочасному свiтi, всi європейськi алхiмiки та астрологи визнавали його високий авторитет. Сам же Джон Лi багато рокiв був особистим астрологом та лiкарем англiйської королеви-єретички Єлизавети. Ходили чутки, що вiн пообiцяв приготувати для неї елiксир молодостi. Але королева вмерла , хоча i в досить похилому вiцi, а звiздар втратив господарку. Новий король ненавидiв свою попередницю й вiдмовився вiд послуг алхiмiка. I невдовзi старого мага просто позабули. Боячись королiвського гнiву, знатнi люди вiдмовлялися вiд його послуг. А бiдняки, яким гороскопи були не потрiбнi, мали за лiкарiв звичайних цирульникiв. Старий звiздар продав свою бiблiотеку й жив надголодь у бiдному передмiстi Лондона, де й знайшли його єзуїти, яким був потрiбен мастак iз виготовлення протиотрути. Так колишнiй королiвський астролог опинився в римськiй резиденцiї ордену.

Старий Джон Лi, котрому не так i багато лишилося до сотнi лiт, був справдi добрим лiкарем. Але вiн так i лишився єретиком, придумав свою "янгольську" мову, запевняв, що вiн залюбки викликає духiв й знається iз самим архангелом Урiелем, вiд якого й отримав чорне дзеркало. Римська iнквiзицiя почала до нього приглядатись. Поляк за походженням абат Беньовський, отримавши пiсля довгого перебування на сходi вiд генерала ордену єзуїтiв чин провiнцiала Речi Посполитої, вирiшив забрати старого iз собою, аби використати його у своїх цiлях. Отож новий провiнцiал, що крився пiд машкарою абата малознаного кляштору, разом iз уславленим астрологом переїздили з одного воєводства до iншого, гостювали у великих магнатiв, де Джон Лi складав гороскопи, лiкував недужих й усiм цiкавим показував своє чорне дзеркало. Оскiльки ж вiн користувався порадами абата Беньовського, то його провiщення вражали глибоким проникненням у потаємнi бажання замовникiв i часто-густо, хоч i в загальних рисах, збувалися. До того ж рiдко хто iз великих панiв знав досконало латинку. Отож за перекладача слугував велемудрий абат Беньовський. I там, де було потрiбно, гороскопи та чорне дзеркало робили свою справу. Княжна Ганна не перша, але й не остання!

Вранцi наступного дня провiнцiал зрозумiв, що гра наблизилася до кiнця. Пiдiйшовши до розчинених дверей палацу, обрамлених бiлокам'яним рiзьбленим порталом, почув плач i розпачливi крики княжни Ганни, що лунали iз банкетної зали. Вiн не зайшов усередину, а притулився до стiни й прислухався.

- Станiславе, сонце моє , серденько моє! - квилила княжна. - Не їдь нiкуди... Прошу тебе.. Ти не доїдеш...Уб'ють тебе...Загинеш таким молодим...Вiдмовся вiд мене...Я несу тiльки смерть i страждання, тiльки смерть i страждання...Не буде у мене родини, не буде у мене щастя...Покарав мене Бог...Покарав увесь наш рiд за пиху неправедне багатство...У кляштор пiду, вiдмолюватиму грiхи всiх князiв Острозьких...

Абат Беньовський не став слухати, що вiдповiсть своїй нареченiй князь Станiслав Сангушко. Верештi гонець принiс звiстку iз Варшави: король готовий дозволити молодому владоможцю iз давнього руського роду взяти шлюб iз спадкоємицею князiв Острозький та обiцяє дати йому аудиненцiю. Провiнцiал був упевнений, що князь Станiслав Сангушко, попри прохання та плачi молодої дiвчини, не вiдмовиться вiд своїх намiрiв Марнувати час вiн уже не буде. Значить, треба посунути ще три фiгури й партiя виграна.

Лише пiзно увечерi абат Беньовський дозволив собi вiддатися своїй давнiй пристрастi - курiнню опiуму. Провiнцiал ордену єзуїтiв, холодний, невмолимий, рiшучий, теж мав слабкiсть: пiд час тривалого перебування на Сходi, зокрема у португальськiй колонiї Макао, вiн призвичаївся курити опiум. Не вважав це великим грiхом, адже Господь у своєму декалогу та у всiляких приписах навiть не згадав про опiєкурiння. Але мiцно тримав себе у руках, бо знав у що перетворюють курцi опiю, коли втрачають над собою владу. Повернувшись на батькiвщину, вiн привiз iз собою усе причандалля курця та чималий запас чудодiйного порошку. Та розслаблявся люлькою з опiєм лише тодi, коли здобував чергову перемогу у своїх безкiнечних партiях задля слави Господньої. I от зараз нарештi прийшла нагода.

...Уночi у закамарку пiд самiсiньким дахом головної оборонної вежi Староконстянтинiвського замку стогнав i борсався у дурманному снi немолодий жовтолиций чоловiк, одягнений у синiй китайський халат iз вишитими жовтими драконами. Бiльшiсть побачених чудернацьких видiнь вiн забував, деякi, особливо знаменнi, нi. Пiзно вранцi вiн проснеться iз важкою головою, мерехтiнням в очах, але iз геть промитою душею, яка позбувалась будь-яких докорiв сумлiння.

ПАРОМ ЧЕРЕЗ РIЧКУ СЛУЧ

Кiлькаденне сидiння у старому склепi далося ченцевi Василю у знаки: пiсля тривалого недосипання вiн довго не мiг пробудитися, а, ледь протерши очi, заходився важким i тривалим кашлем. Кашляв вiн довго, з надривом, аж захлинався. Кашель увiрвався лише тодi, коли козак Степан дiстав у сусiдiв бондаря, у чиїй халабудi для клепок вiн оселився, грудку меду й змусив свого побратима проковтнути його з гарячою водою. Але чернець був ще слабкий, вiн не твердо стояв, ходив хитаючись. Тож довгенько довелося повозитися, аж поки чернець вiдчув себе краще. Вийшли вони iз бондаревого обiйстя пiзненько, коли вже сонце пiднялося досить високо.

Як не дивно, ворота Староконстянтинiвського замку були вiдчиненi навстiж. Чернець Василь та отаман Степан не побачили бiля них жодної сторожi Ще йдучи кривулястою вуличкою мiстечка, вони вiдчули, що сталося щось особливе: на вулицях стояли юрмами обивателi й про щось жваво розмовляли. На чужакiв мiстяни поглядали з осторогою i побратими проходячи повз них не зупиняючись.

На замковому подвiр'я стояв каштелян Пилип Красовський скрушно хитав головою. По тому, як швидко вiдвiв погляд, побачивши гостей, чернець Василь зрозумiв, що каштелян причетний до його викрадення, можливо, навiть це вiн тягнув його, напiвживого, до старого склепу. Але краще зробити вигляд, нiби нiчого не розумiєш.

-- Що тут у вас сталося? - запитав у нього чернець Василь, що, як не дивно, пiсля недовгої дороги вiдчував себе значно краще.

-- Княжна Елоїза та князь Сангушко рано вранцi нагло знялися та й поїхали до Варшави.. Княжна Алоїза заверне до Ясної Гури на богомiлля, до матки Боски Ченстоховсьої. Тож повернеться не скоро. А я тут лишився сам i не знаю, що дiяти. Жовнiрам же давно не платили.. Вони покинули касарню та й пiшли у корчму. Погрожують, що повернуть i самi вiзьмуть плату iз князiвського майна. Слуги таж ремствують. А загонова шляхта ще ранiше роз'їхалася по своїх домiвках. А якщо набiжать татари чи служники панiв Заславських, то вони вiзьмуть замок голiруч.

-- А де абат Беньовський? Вiн же тут не остання людина?

-- А вiн замкнувся разом iз тим заморським стариганом у вежi й не обзивається. На стукiт не вiдповiдають. Нiби вмерли!

-- А княжна Ганна?..

Каштелян замку Пилип Коасовський мало не заплакав:

-- А вона наче втратила тяму. Весь час ридма ридає i нi про що розмовляти не хоче. Лежить крижем у костелi й шепоче молитви. Нiби тронулася з розуму. Обидвi княжни Острозькi божевiльнi. Нiби хтось їх зурочив, Матка Боска, Божа матiр, а якими орлами та орлицями були їхнi дiди та бабусi Куди там королям та королевам!

Чернець Василь вже знав, хто зурочив останнiх спадкоємиць князiв Острозьких. Зрозумiв вiн також, навiщо його викрали. Але пояснювати це старому служацi, каштеляну замковому Пилипу Красовському, кращi роки життя якого минули на службi у багатющих i могутнiх князiв Острозьких не було сенсу: вiн зараз служить не княжнi Елоїзi, а її духiвниковi, судячи з усього, єзуїту. А от iз абатом Беньовським вiн би хотiв переговорити.

Чернець рушив до оборонної башти, хоч i з натугою, але пiднявся гвинтовими сходами на третiй ярус грiзної важкої споруди й заходився гамселити у дебелi дубовi дверi, переплетенi залiзними штибами. Даремно: нi поруху, нi звуку у вiдповiдь. Повернувся, важко дихаючи, назад на замкове подвiр'я. Стояв без руху, переводячи подих та понуривши голову. Козак Степан, здається, все зрозумiв i не чiпав свого побратима: нехай подумає..

Та на долю ченця випала ще одна важка розмова, що довела йому до розпачу. Iз замкового костелу вийшли княжна Ганна, одягнена в чорну сукню, без будь-якої прикраси. Вона ступала важко, нiби знемагала пiд якоюсь страшенною вагою Помiтивши ченця Василя, вона вiдкинула з обличчя чорну вуаль. Чернець та козак побачили блiде лице, з якого геть зiйшли рум'янцi, мало не половину якого займали величезнi, синi, виплаканi очi.

-- Отче, отче, чому ж ви мене залишили? - запитала стиха княжна Ганна. - Менi так погано, менi так страшно...

-- - Не залишив я тебе, дочко, - вiдповiв чернець, обережно обiймаючи княжну. - Мене викрали, наш силомiць розлучили, аби вчинити над тобою наругу. Але ми вже тут, твої вiрнi друзi. Ми врятуємо тебе...

-- - Вiн поїхав, мене не послухав, - шепотiла княжна. - Я ж йому казала: покинь мене, залиш бодай i думку про одруження. Бо я приношу смерть, розлад, загибель. Так було, та є, так i буде. Я так думала, я це знала й ранiше. А потiм це сказав i ксьондз, абат Беньовський. А потiм у чорному дзеркалi я побачила, як його вбивають. I хоронять теж...А ще я бачила пекельнi муки, якi чекають на мене за те, що я несу у цей свiт смерть i страждання.

-- - Куди ж, дочко, поїхав молодий князь Сангушко? - намагався опанувати нитку розмови чернець Василь. - У Кракiв... Так вiн же твiй наречений! Король, мабуть, погодився дати дозвiл на ваш шлюб Все буде добре. Ти будеш доброю дружиною, щасливою матiр'ю багатьох синiв. На весiлля, не забудь запросити твого хрещеного, превелебного митрополита, свiточа православного свiту Петра Могилу та й мене, нiкчемного та грiшного. I будуть знову князi Острозькi стовпами нашої вiтчизни, пострахом усiх ворогiв, охоронцями руської церкви...

-- Не буде вiн моїм мужем. Помре вiн. Загинув рiд князiв Острозьких...Як спомин лишався у мене тiльки родовий перстень. Та й вiн пропав...

Чернець Василь не раз бачив цей перстень: велике золоте кiльце iз вирiзаним на смарагдi гербом Острозьких та iнiцiалами уславленого князя Костянтина-Василя, "некоронованого короля" України, який доводився молодiй дiвчинi дiдом. Цей перстень переходив iз поколiння в поколiння й носити його мав право останнiй представник роду. В разi одруження княжни вiн мав би належати вже молодому князевi Станiславу Сангушку.

-- Як же це так?! - вигукнув чернець. -Хто ж його вкрав?

Страшна пiдозра почала закрадатися в душу ченця Василя. Пiдтримуючи княжну, як аж захлиналася вiд плачу, вiн пiдкликав козака Степана.

-- Скачи услiд за князем Сангушком, - сказав йому тихо. - Наздожени за будь-яку цiну. ..Якщо не переконаєш повернутися, то захищай його скiльки зможеш. Вiзьми про всяк випадок свого Сiрого.

Козак Степан мовчи кивнув головою, метнувся до князiвської конюшнi, вивiв звiдти скакуна, нашвидкуруч осiдлав його й вискочив за ворота замку. Йому не треба було пояснювати, чому слiд рятувати князя Сангушка. На жаль, не привiв вiн сюди, до Староконстянтинова своїх хлопцiв. Понадiявся на загiн дворової шляхти, що його привiв iз собою молодий князь. Що ж, вiн зробить усе, що зможе. А приручений вовк Сiрий, що супроводжував його як вiрний пес у всiх походах, чекав у перелiску за мiстечком.

Iз Староконстянтинова дорога на Кракiв збочувала трохи не пiвденний захiд. Як майже всi дороги на кренсах вона була геть розбита й не доглянута. Козак Степан скакав по стежцi, що в'юнилася уздовж шляху. А за ним майже не торкаючись землi летiв величезний сiрий вовк. На припалiй пилом дорозi iз пiд густого мережива вiдбиткiв кованих копит то тут, то там вигулькував слiд вузеньких колiс карета. Князь їхав iз численним, добре озброєним супроводом. Шлях пролягав поки що через неозорi поля, де вже стояли полукiпки iз снопiв зжатої, перевитої перевеслами пшеницi. День лише розгорався. I козак Степан почав потроху заспокоюватись: вiн встигне наздогнати князя й стане на його оборону. Жоднi жалi та попередження княжни Ганни не повернуть князя назад. Отож передбачається довга та небезпечна поїздка, де особливо мав прислужитися вовк Сiрий, котрий мiг попередити про замасковану засiдку чи про нiчний напад.

Козак добре знав шляхи, аж до невеликих путiвцiв, навколо свого лiсу, на Надднiпрянщинi. Вивчив досконало також дорогу на Запорiжжя. У тутешнiх краях же побував одного разу дуже давно, коли ще зовсiм молодим служив у пана Краслянського псарем i їздив на ярмарку до Дубни торгувати породистих щенят. Звичайно, все бачено позбулось. Але вiн не боявся, що заблудиться й утратить слiд почту молодого князя Сангушка: надто виїждженою та заповненою возами, що рухалися в обидва боки, була ця дорога.

Кiнь та вершник ще не встигли притомитися, як попереду випiрнула синя стрiчка лiсу. Наближаючись до неї, селянськi та ремiсницькi вози з товарами сповiльнювали рух, а десь там попереду взагалi зупинилися. Козак обминув усi повози, скачучи вузенькою стежкою, що в'юнилася уздовж дороги. Проскочив рiденьку щiтку молодих дерев i опинився на березi досить широкої та повноводої рiки iз швидкою течiєю. Саме тут був влаштований перевiз.. Невеличкий дощаний паром, обнесений рiденьким парканчиком, перерiзаний посерединi широкими плахами для заїзду, тiльки що притулився до протилежного берега. З нього на прокопану у пiщаному березi дорогу вже виїхала запряжена четвериком карета з гербом князiв Острозьких на заднику. За кiнським запрягом, уже на дорогу виходив невеликий опецькуватий чоловiк, спину якого обтягувала лiврея князiвського служника, ведучи за уздечку коня й оглядаючи збитий кiнськими копитами пiсок.

Козак Степан опинився посеред цiлого гурту озброєних шляхтичiв, що спiшилися й чекали перевозу. Серед них не побачив князя Сангушка: той, очевидно. як i належить вельможному пановi, їхав у каретi. Тiльки навiщо знадобилася у такiй довгiй поїздцi молодому стара обшарпана коробка, яка тiльки сповiльняє рух. Адже треба якнайшвидше повернутися зi столицi з доброю звiсткою, аби заспокоїти княжну Ганну.

Передчуття якогось лиха стисло козаче серце. I воно не зрадило. Раптом пролунав гучний посвист i прорiзом у пiщаному березi до карети сипонули одягненi хто як люди з рушницями напоготовi, списами, оголеними шаблями. Звичайно, це були харцизи. Князiвського служника, що оглядав дорогу за переправою, наче вiтром здуло. Натомiсть помiж розбишак спускався донизу вершник на доброму конi високий на зрiст одягнений як справжнiй родовитий шляхтич у глибоко насунутiй на вуха хутрянiй шапцi, з якої на лоб спускалася вовча паща. Обличчя його майже не було видно. Але козак за поставою легко впiзнав у ньому отамана харцизiв, що приводив нещодавно татар до давнього городища.

Вершник з вовча пащекою спритно, мов кiт, зiскочив на землю, обминув кiнський запряг й метнувся до дверцята карети. Але вони вiдчинилися самi i з каретою вискочив молодий князь Сангушко, намагаючись вихопити шаблю з пiхов. Отаман харцизiв лiвицею притримав руку князя з напiвоголеною шаблею а правицею тицьнув майже пiд очi супротивника якусь маленьку рiч, яку не можна було розгледiти з протилежного берега. Князь схопив нападника за грудки й мiцно трусонув. Той перехопив його руки. Жовнiри, що почали вискакувати на коней на протилежному березi, пiдняли такий ґвалт, що вже годi було розiбрати слова, як кидали один в одного, мов камiння, обидва супротивники.

Козак Степан з натугою змусив свого коня зайти у воду. Рiчка тут була настiльки глибока, що пiд кiнськими ногами майже одразу пропало дно. Козак, напружуючи всi сили, намагався змусити коня плисти до протилежного берега. Сiрий же не поспiшав зайти у воду й чомусь озирався на заростi верболозу, що хилилися до самiсiнької вже за спиною плавця.

А на тому березi подiї розвивалися своїм чином. Отаман харцизiв вiдштовхнув князя Сангушка, повернувся до нього спиною й вiдчинив дверцята карети. I в ту ж мить молодий князь таки вихопив шаблю, високо пiднiс клинок i спробував рубонути супротивника по руцi. Але отаман харцизiв виявився надто обачливим та швидким. Вiн ухилився вiд удару, миттю повернувши голову й помiтивши нападника позаду себе. I в його руцi невiдомо звiдки, мов блискавка, з'явилася шабля, вiдбила другий дар, нацiлений вже на шию, i скосила князя, ковзнувши по передплiччю..

Кiнь з козаком таки попливли до протилежного берега, але їх почала зносити швидка течiя. Але козак Степан побачив, як iз карети випала незграбна, кострубата княжна Алоїза, одягнена геть у все чорне, перелякана на смерть.. Отаман харцизiв вiдкинiв її мов якийсь непотрiб її й зазирнув у карету. Потiм вiдсмикнув голову й завив, мов страшний поранений звiр, бо у каретi нiкого бiльше не було.

Козак Степан почув позаду себе гарчання Сiрого, що так i не зайшов у воду. Мимоволi, все ще борючись iз течiєю, поглянув назад: сiрий нападав на якогось чоловiка, що пiдвiвся над дрiбними кущами верболозу iз рушницею, нацiленою на протилежний берег. Стрiлець припав до прицiлу, вирiвнюючи довге дуло , Але тут на нього кинувся Сiрий. Невiдомий поспiшно спустив курок i позадкував заростi кущiв. Пролунав пострiл i козак Степан помiтив, що бiля самiсiнької голови харциза у дерев'яну обшивку карети врiзалася важка куля, тiльки трiски навсiбiч полетiли. А стрiлець одразу ж зник, нiби його й не було.

Отаман харцизiв трусонув головою i, мов сновида, тримаючи в руцi закривавлену шаблю й не вiдводячи погляд вiд застиглої, мов стовп, господарки Староконстянтиновського замку та молодого князя, що лежав долiлиць на пiску, рушив до свого коня.

Козак Степан роззирнувся й побачив, що нiхто iз шляхтичiв, що вже сидiли на конях, так i не полiз услiд за ним у воду. Надто великою була небезпека пiдставитися пiд кулi харцизiв. Зрештою вiн зрозумiв, що запiзнився, перестав смикати свого коня й дозволив йому повiльно плисти за течiєю й вийти на берег подалi вiд перевозу.

ПОХОРОННА ПРОЦЕСIЯ

Козак Степан таки пiдiгнав втомленого коня ударом нагая. Вiн був дуже милосердним до тварин, як до собак, а вiдтак i вовкiв, так i до коней. Але вiн дуже поспiшав, аби встигнути на похорони молодого князя Станiслава Сангушка. Козак був очевидцем його загибелi. При чому й досi не мiг остаточно визначитись, чи справдi, там, на перевозi, велетень у хутрянiй шапцi iз вовчою пащекою замiсть шлика справдi хотiв убити свого суперника. Вiн же махнув шаблею не обертаючись, але сталеве лезо ковзнуло по шиї та передплiччi. Доки козак змусив свого коня все ж таки переправитись на правий берег Случi, то князь уже був мертвим. Над ним розпачливо голосувала княжна Елоїза, а вiзник i форейтор стояли закляклi, мов стовпи.

Справдилося побоювання ченця Василя: молодий князь таки потрапив у кимось хитромудро налаштовану пастку. I козак Степан не змiг йому допомогти, бо надто пiзно виїхав iз Староконстянтинова. Але ж хто знав, що князь та його почет виїде так рано? Та й нi вiн, нi чернець Василь не про те, що дiється у Староконстянтиновському замку, зокрема про прибуття гiнця iз Варшави зi згодою польського короля на аудiєнцiю. Таке раптове та пiдступне викрадення ченця викинуло їх обох на узбiччя подiй.

А пастка була налаштована справдi хитро. Князь був не тiльки молодий, а й самовпевнений, безтурботний та хвалькуватий. Для когось було очевидно, що, прибувши на перевiз, вiн не пошле для охорони на протилежний берег хоча б двох трьох своїх жовнiрiв, а маленький паром вмiщував заледве велику, розраховану на далекi поїздки карету, та четвiрку коней. Хтось вважав, що на тому березi мiж двома суперниками, претендентами на руку й, зрозумiло, придане княжни Ганни неодмiнно зав'яжеться бiйка, в якiй невiдомо хто переможе. То й така придибенцiя була передбачена: навпроти у засiдцi чатували два, очевидно, досвiдченi стрiльцi iз набитими рушницями. Саме їх i сполохав пiд час переправи Сiрий.

Переправившись на правий берег, козак Степан переконався, що молодого спадкоємця роду Сангушкiв рятувати марно. Заюшений кров'ю, вiн занiс нещасливця до карети, так -сяк ублагав княжну Елоїзу сiсти на сидiння навпроти, повернув на передок кучера та форейтора й наказав перевiзниковi повертатись на лiвий берег. Коли вже його перевезли iз конем та Сiрим, то на протилежному березi вже не було людей. Зникли й таємничi стрiльцi.

Вже в дорозi козак дiзнався, що зарубаного князя Станiслава повезли не до Староконстянтинова, а до також близького Iзяслава, родинного гнiзда Сангушкiв. Туди ж, мабуть, були змушена й княжна Елоїза. Але не козак привiз звiстку про страшну подiю до Староконстянтинiвського замку. Княжна Елоїза таки здогадалася послати гiнця, отож коли козак поминав мури, то почув iз вiкна палацу ридання та жалобнi примовки княжни Ганни. До нього пiдiйшов блiдий, розгублений чернець Василь i стиха сказав:

-- Ошукав таки всiх жовтолиций диявол...Бач, замкнувся, сидить тишком й не виходить...I наша бiдна сирiтка вже в пастцi...Та нiчого, ми ще поборемось. Я написав листа...Вiдвезеш його до Новоселiвського монастиря. А там iгумен знає, як передати його до Києва, в руки нашого владики Петра Могили.

Новоселiвський монастир був найбiльш вiддаленою на захiд православною обителлю .Але козак Степан, хоч i помiняв коня у замку, їхав до його старих стiн майже день. Стiльки ж було витрачено й на повернення до Староконстянтiвського замку. Але вiн знову запiзнився: всi сановитi насельники твердинi Острозьких поїхали до Iзяслава на похорони князя Станiслава. Посiрiлий вiд утоми, ледве стоячи на ногах, козак подибав до замкової конюшнi й узяв там останнього завалящого коня.

У нього болiла душа, коли вiн їхав од тої кривавої переправи до Староконстянтинова. Та ця бiль не припинилася й досi. Вiн все ще картав себе за те, що не встиг доскакати до Случi, аби заскочити на той злощасний паром i захистити князя. Оскiльки ж старуватого коня не досить вiдчутно пiдганяв навiть батiг, козак уже потерпав, що не встигне вiддати останню шану ще зовсiм молодому вельможi руського роду, який би мiг стати мужнiм воїном, оборонцем рiдної землi, дбайливим господарем. Але так i не став...

I вiн все ж таки запiзнився. Коли змусив свого коня донести його до Iзяслава, то вiдчув, що похорони вже завершилися. Кучки мiстян поверталися до своїх хатин, про щось розмовляючи упiвголоса. Жiнки були одягненi в чорне, деякi чоловiки все ще несли в руках свої шапки. Очевидно, князiв Сангушкiв у мiстечку шанували, вiдчуття загальної спiльної печалi наскрiзь пройняло козака.

Попереду, наприкiнцi вулицi, виросло громаддя костелу Iвана Предтечi, очевидно, недавно побудованого, бо ще не посiрiла вапняна штукатурка стiн, що збiгалися пiд гостряк даху. Молодi липи та ялина, що оточували його пiвколом, ще не встигли пiдрости. З цвинтаря, вiдгородженого вiд свiту живих низенькою, теж побiленою стiною , саме входила юрма родичiв i друзiв покiйного, що провели його в останню путь. Попереду важко ступали двi поважнi, дуже немолодi дами, посеред яких у чорнiй сутанi йшов ксендз. За ними - троє вельмож теж досить похилого вiку, якi про щось розмовляли помiж собою. То, очевидно, була найближча рiдня князя Станiслава Сангушка, мати, тiтка та дядьки. Козак Степан знав, що батько молодого вельможi, глава тутешньої гiлки роду, загинув багато рокiв тому в боях iз волохами. Далi - важко ступала, не бачачи пiд собою дороги й хитаючись з боку в бiк, княжна Ганна, геть уся в чорнiм , з напнутою на обличчя вуаллю, яку пiдтримував пiд руку чернець Василь. За ними йшла ще одна пара - княжна Елоїза пiд руку зi своїм духiвником, абатом Беньовським, одягненим у брунатну сутану з важким золотим розп'яттям на грудях. А далi - вже розсипано, хвилями котилися всi iншi учасники печального погребу: старi слуги родини Сангушкiв, тутешня шляхтичi, жовнiри iз найманої залоги, поважнi ремiсники та торговцi iз сусiднiх мiстечок.

Ця чорна стрiчка, оповита шерхотом негучних розмов повiльно, але невпинно уздовж побiленої огорожi цвинтаря, вiд смертi до життя, туди, де стояли карети, де цвiли квiти, де, мабуть, уже накривали столи для поминальної учти, де не чутно запахiв свiжо викопаної землi, де можна буде просто, по-людськи, обмiнятися останнiми новинами...

I раптом ця чорно-сiро-коричнева лава зупинилася, а шерхiт розмов стих. Повз мiшанину людей рiзного вiку й стану до голови колони їхав на чудовому баскому конi сановний польський вельможа, одягнений у розкiшний темночервоний кунтуш, оздоблений позументами та золоченими шнурами, з випущеним на груди мереживним комiром, у блакитних штанях з буфами. Але голову його вкривала хутряна шапка iз оскаленою вовчою пащекою над лобом. Пролунав розпачливий крик:

- Отаман Сiромах...

Не встигло оцiпенiння вiдпустити юрму, як вершник пiдострожив коня й опинився майже попереду чорно-сiро-коричневої лави. Правою рукою вiн приставив до грудей переляканого абата Беньовського пiстоль i вистрiлив, а лiвою кинув до нiг книжнi Ганнi, яка пiдтримувана ченцем Василем важко хилилася донизу, аркуш паперу та якусь маленьку рiч. Пiсля того круто розвернув коня. Та перед тим, як пiдострожити скакуна, зiрвав iз голови вовчу шапку, висипавши на плечi та груди довге густе чорне волосся, закинув її за огорожу цвинтаря й заволав:

-- Я - граф Казимир Шоматульський!... пасинок цiєї нещасної дiвчини, несправедливо позбавлений роду, титулу та майна!. А зараз гетьман харцизiв...Скоро настане час i я повернуся за тим, що у мене вiдiбрали!.

Його нiхто не переслiдував. Тiльки козак Степан поїхав услiд за ним на своєму геть втомленому конику. Та колишнiй молодий грав Шамотульський, а нинi гетьман харцизiв українського пограниччя чекав його за околицею мiстечка. Вони стали один навпроти одного й схрестили погляди - козак карих, а розвiнчаний вельможа сiрих очей. Першим озвався банiтований граф, поклавши руку на шаблю:

-- Ти можеш вимагати у мене сатисфакцiї. Я украв у тебе прiзвисько i трохи твоєї слави...

Козак мовчки похитав головою

Запанувала мовчанка, яку довго нiхто не порушував. I знову ватажок харцизiв спробував зав'язати розмову:

-- Ти кохаєш княжну Ганну?

Козак мовчав.

-- Ти будеш її захищати?

I тодi нарештi козак озвався:

- Так, буду..

- Ну що ж, тодi попрощаємося...Може й зустрiнемось, бо скоро почнеться велика гульня

Коли козак Степан повернувся у мiстечко, то дiзнався у зустрiчних останнi новини. Бiльшiсть учасникiв похорон роз'їхалися по домiвках. На поминальний обiд лишилися тiльки найближчi родичi небiжчика. Важко пораненого абата Беньовського поклали у будинку ксендза, що при садибi костелу Iвана Предтечi. Княжна Ганна втратила притомнiсть i її разом iз сестрою пiд охороною повезли до Староконстянтинiвського замку. А ще казали, що у сусiдньому лiсi бачили загiн озброєних харцизiв i обивателя ховають своє найцiннiше майно, бо бояться, що розбiйники наскочать на мiстечко.

Довелося дати коневi перепочити, тому козак Степан лише пiзно уночi повернувся до Староконстянтинова. Замок пильно охоронiвся, бо й тут боялися наскоку харцизiв. Довелося довго грюкати у зачиненi ворота й умовляти вартового, аби викликати черня Василя. Нарештi козака впустили на подвiр'я замку. Там вiн i нашвидкуруч переговорив iз украй виснаженим ченцем Василем, який ще не лягав навiть спати. На жаль, княжна Ганна так i не повернулася до тями, ходить, наче сновида, нiчого не бачачи. Але була й хороша новина: iз Києва щойно прибув гонець, котрий повiдомив, що владика, митрополит виїхав до Староконстянтинова, аби помолитися, пiдтримати духовно свою хрещеницю, княжну Ганну й запросити її на гостини до Києва.

ЧЕРВОНА КАРЕТА

Дорогами Подiлля до Надднiпрянщини їхала червона, запряжена четвериком карета iз гербом князiв Острозьких на заднiй стiнцi. Запряг супроводжував невеличкий кiнний загiн запорожцiв на чолi з козаком Степаном, котрий виявився справжнiм отаманом Сiромахом. Чи то вовк, чи то величезний собака Сiрий бiг стежинами уздовж дорiг, десь на рiвнi з першою двiйкою запряжених коней. Чернець Василь їхав у каретi разом iз княжною Ганною. Хоча молода дiвчина упродовж усiєї поїздки майже не розмовляла, занурена у свої важкi думи, навiть мовчазна присутнiсть духовного наставника її юних лiт начебто надавала останнiй iз двох ще живих представниць уславленого роду якоїсь додаткової спромоги до життя. Втiм, навряд чи можна було назвати княжну Елоїзу справжньою та щирою сестрою нещасної Ганни, хоча й напрочуд вродливої та багатої, оскiльки та, пiсля трагедiї на паромнiй переправi через Случ, замкнулася у себе в покої, нiкого не пускала до себе й навiть не вийшла просаджати молоду дiвчину в далеку дорогу.

На щастя, не схоже було, що ця дорога буде небезпечною, хоча такi побоювання й були. Чернець Василь вирiшив, не гаючи часу їхати до Києва, бо для цього склалися дуже сприятливi обставини. Абат Беньовський лежав десь на гранi мiж життям i смертю у плебанiї ксьондза в Iзяславi. Чужоземний звiздар та лiкар Джон Лi зiбрав усi свої речi та й поїхав у недалеке мiстечко, аби доглядати важко пораненого. Та можливо вiн просто хотiв повернутися на дуже далеку заморську батькiвщину iз заробленим на кренсах Речi Посполитої золотом. Староконстянтиновський замок лишився без охорони: найманi жовнiри, яким не платили вже кiлька мiсяцiв, вiдмовилися повернутися до своєї касарнi. До каштеляна Пилипа Красовського, старого вояки, котрому вже просто нiкуди було подiтися, княжна Ганна долучила свого конюшого, молодого шляхтича Ярослава Котвiцького, адже замок усе ж також належав також i їй.

Та основна причина такої байдужостi великого панства до долi спадкоємицi роду Острозьких полягала дещо в iншому. Чутки про появу харцизiв на Подiллi виявилися правдою. В околицях Староконстянтинова Та Iзяслава почалися грабунки маєткiв, мiстечок та кляшторiв. Коронних вiйськ польської держави тут не було. Велике панство, що мало невеличкi загони дрiбної шляхти, захищали здебiльшого свої замки. I смуга пограбувань та розбоїв досить швидко посувалася з пiвночi на пiвдень, де межi з Диким полем, де кочувала Буджацька татарська орда, куди, судячи з усього, й прагнули помандрувати харцизи зi своєю здобиччю.

Отож, червона карета в супроводi невеличкого загону козакiв, поки що без особливих пригод рухалася iз заходу на схiд. А тим часом линули першi дня осенi. З полiв вивезли полукiпки зжатого хлiба, земля бралася жовтизною зжатої пшеницi. У зелених долинах промiж горбами паслися незлiченнi отари овець, ремигали довжелезнi череди корiв iз обважнiлим вим'ям та нагулювали м'ясо бики. Вулики iз медоносними сотами теж готували до перевезення на постiйнi пасiки. У лiсах випалювали деревне вугiлля. а на окремiшнiх хуторах гнали дьоготь. Починався многотруднi турботи iз використання врожаю конопель для виготовлення полотна, клоччя, кiтви та iнших потрiбних речей. Як писали iноземнi мандрiвники того часу, українська земля "стiкала молоком та медом". Та мало що з цього дiставалося людям, котрi працювали на цiй землi. Та в усякому разi хлопам, що поступово залишали поля та починали метушитися у своїх селах та хуторах, або довести до ладу зiбраний врожай, не було дiла до червоної карети, запряженої четвериком, у супроводi двох десяткiв козакiв, яка проїжджала повз них.

Конi четверика та супроводу ще не встигли стомитися, як попереду блиснуло на сонцi плесо чимало озера. Поближче до дороги було влаштовано водопiй, розкопано не такий уже й крутий спуск до жовтавого щiльного пiску, язики якого облизувала чиста вода. Бо озеро живилося численними пiдводними джерелами. Отаман Степане вирiшив зупинитися тут i напоїти коней. Вiзник з допомогою одного iз козакiв супроводу заходився випрягати коней. Отаман Степан зiстрибнув зi свого скакуна й повiв його до води, За ним спiшувалися й iншi козаки. I з карети, що так i лишилася на шляху, вийшов дещо зморений довгою дорогою чернець Василь, спустився до низу й пiдступив до свого побратима, котрий пустив коня напитися води.

-- А ти не боїшся, - запитав чернець Василь, - що он там, за гайком на дорогу, вискочать харцизи. I все почнеться спочатку!

-- - Нi, - вiдповiв отаман. - Молодий граф Шоматульський зрозумiв, що єзуїт водив його за нiс, i вiдпустив княжну.

-- Таж вiн не тiльки водив за нiс харциза, а й князя Станiслава Сангушка. Нас грiшних - теж. I таки доводився...

Отаман Степан поглянув на Сiрого, що хлебтав воду, зайшовши по груди у плесо подалi вiд коней та людей, що вже пiднiмалися на берег, i усмiхнувся:

-- I все через Сiрого, що знайшов тебе у склепi та загарчав на стрiльця, що засiв у верболозi на березi й мав убити графа-харциза. А ще я забув тебе запитати: що за папiр та якусь дрiбничку кинув граф до нiг княжни Ганни там, бiля цвинтаря? Я не розгледiв...

-- - Завiрена львiвськими крючкотворами дарча, якою граф Казимир Шоматульський офiрував тамтешньому єзуїтському колегiуму вже як чоловiк княжни Ганни Острозької, що законно отримав її посаг, добрячi куснi зi спадщини цього роду. Схоже на те, що взамiн єзуїт обiцяв передати саму спадкоємицю в руки графа-вигнанця начебто з її згоди. А тою дрiбничкою був родовий перстень князiв Острозьких, що був викрадений у княжни Ганни й переданий харцизу на знак того, що княжна нiбито готова вiддати йому свою руку. Тож лишилося тiльки переказати самозваному нареченому, що княжна переправлятиметься в каретi через Случ, як пастка вже була налаштована. Не побоюся думати, що єзуїт обiцяв молодому харцизу повернути графський чин та юрдику на Шамотульський замок та навколишнi маєтки.

...Завершивши швидкоплинну розмову, побратими повернулися до свого дiла: отаман Степан очолив невеличкий загiн, а чернець Василь зайшов у карету. Запряг зрушив з мiсця. Вiдпочилi конi легко тягли карету по добро втрамбованiй дорозi. Сiрий нiсся обабiч стежкою, то переганяючи, то, навпаки, трохи вiдстаючи вiд четверика. Жодних харцизiв за гайком виявилося. Посполитi, що трудилися на полях i в селах, здавалось, не звертали жодної уваги, на червону карету, яку супроводили озброєнi козаки. В одному з мiстечок, де подорожнi зупинилися на короткочасний вiдпочинок, ченця Василя знайшов гонець,котрий повiдомив, що владика руської церкви, митрополит Петро Могила зупинився у Корсунi й саме там чекає на свою хрещеницю. Саме в тому напрямi й попрямувала карета зi своїм почтом, зробивши ще одну зупинку по дорозi до славного мiста, коли з-за обрiю випiрнула синя стрiчка старезного лiсу. Звiдси починалися володiння отамана Сiромаха, на якi нiхто не посягав.

Десь тут поблизу лiсовi нетрi пересягає непомiтна стежка, що веде до давнього городища з предковiчним дубом та округлим озерцем, де у дуже старi часи було потоплено язичницького iдола Святовида з чотирма ликами на верхiвцi. Це озеро тутешнє населення ще й досi вважає святим i в урочнi днi приносить до предковiчного дуба жертви - квiти, овочi та варену кашу. Туди пiдуть пiшки тiльки отаман Сiромах та княжна Ганна. I там отаман перетвориться на волхва, адже ще у молодi роки вiн перейняв мистецтво чаклування вiд сторiчного мельника, й буде "вiдшiптувати" молоду дiвчину, виганяючи з її голiвки та серця всi тi жахи, пiдозри, недобрi передчуття, страхи, та цiлковиту зневiру в життя, що їй навiювали абат Беньовський та чорне дзеркало. А чернець Василь, якому його священство, забороняє бути присутнiм при волхвування чекатиме на них при дорозi, радiючи з того, що їхнi небезпечнi мандри, здається, добiгають щасливого кiнця. А ще вiн думатиме про те, княжна Ганна, опинившись пiд опiкою владики Петра Могили, звичайно ж пожертвує частину своїх багатств не тiльки на пiдтримку гнаної руської церкви, а й для започаткування шкiл для дiтей простих посполитих та мiщан. Адже справдi - добра освiта, знання сильнiшi за шаблю.

-- .

Оставить комментарий © Copyright Коломиец Петр А (allakolomies@gmail.com) Размещен: 17/05/2016, изменен: 17/05/2016. 181k. Статистика. Повесть: История, Детектив Скачать FB2		Ваша оценка:
Аннотация: Исторический Детектив

Коломиец Петр А : другие произведения.

Привиди чорного дзеркала