Нiхто не зауважував, як до його мозку, неначе з клем, прилипають рiзнi слова ? А я про пiснi. Менi здається, що нема людини, до якої б не причiплялася нi одна пiсня. До мене вже багато чiплялося.
Та зараз все не так. Тому що я не просто слухаю музику в своїй головi, я сам спiваю.
Let me see you stripped. Down to the bone. I т.д. I т.п. Хто не розумiє, тому перекладу. Дозволь менi побачити тебе абсолютно оголеною. Збочена пiсня. Це для мене. Я не маю на увазi, що я збочений. Хоча не заперечую. Але не в цьому справа. Це гарна пiсня.
Бiда в тому, що менi хочеться її спiвати.
Можливо, це тому, що Депеш Мод - моя улюблена група. Не знаю. Але це нiкому не цiкаво. Хоча...
Нi. Так бiльше не можна. То Вiчнсть, то пiсня. Чортiвня якась. Саме так.
Ось так буде краще. Я включив iншу музику. Ви дивiться, дiйсно помагає. Це аксiома. Теорема, яка не потребує доведення. Якщо людина слухає якусь музику, то другої вона чути просто не може. Хоча це також деколи заважає. Коли спецiально хочеш згадати якусь пiсню. З вами таке було?
Моє колiно лiвої ноги плавно рухається в сторони. В протилежнi. Людина - це дуже дивна iстота. Моє колно рухається не в ритмi пiснi. Вже в ритмi. Ось так. А тепер руки лягли на стiл. Лiва на краю, щоб пальцi могли стукати по боковiй частинi, а права просто на дошку. Тепер руки вiдбивають точний ритм пiснi. А ноги допомагають. Чесно. Якщо захочете, то попробуте.
Менi деколи здається, що я просто великий егоїст. Менi нiхто не говорив, що я великий письменник. Нiхто. Навiть я сам. А я взяв i захотiв писати. Дурєнь. А пишу якусь бiлiберду. Це лiричний вiдступ.
Пiсня змiнилася. Нога вже навчилась слухати ритм музики. Я вже вiдчуваю, що вона сама по собi рухається, не слухаючи моїх наказiв. А музика звучить. Звучить, заливаючи мої вуха мелодiєю i голосом.
Та ось я виключив її. Моє тiло, все наповнене музикою, лягяє на пусте лiжко. Вже половина десятої вечора. Надворi темно, але мене це не цiкавить, бо я не дивлюсь у вiкно. Тим бiльше, що воно в мене закрите фiранкою. Я не хочу спати. Це ще занадто рано для мене. Я вимикаю свiтло надi мною i складаю руки пiд головою. Так зручно. Права нога ледве вище п'ятки лежить на лiвiй. Я лежу нерухомо. Тiльки мої груди пiднiмаються i опускаються вiд дихання, а повiки клiпають. Я дивлюсь на темну стелю. Очi вже помалу звикають до темряви. Пiд дiєю темноти та тишi моє диханная сповiльнюється. Тиша. Я вiдчуваю, що засинаю. Я не думаю про те, що треба роздягнутися i накритися покривалом. Я насолоджуюся тишею.Перед очима, як завжди, починають показуватися фрагменти з сьогоднiшнього дня. Ось вже комп'ютер з вiнампом. Ось вже музика.
LET ME SEE YOU STRIPPED DОWN TO THE BONE.
Тiльки не це!!! Повiки миттєво розкриваються, тiло також миттєво вiдчуває, що з ним щось негаразд, а занiмiлi руки над головою швидко перекидаються вздовж тулуба. Все! Це кiнець! Надоїло! Я пiдхоплююсь i вмикаю настiльну лампу, яка стоть прямо над моєю довбешкою - бiльше я нiяк не можу назвати свою голову.
Як я мiг додуматися лягти спати вдягненим ? Та ще й пiв десятої вечора! Згадавши про час, я дивлюсь на годинник, який ВСЕ ЩЕ НА МОЙ РУЦI! Я ненавиджу, якщо вдома годинник знаходиться на моїй руцi! Котра зараз? Двадцять по десятiй? Я майже годину проспав? Який жах! Я встаю i роздягаюсь. Вся моя шкiра ледве вiдлипає вiд пропiтнiлого одягу. Жах! Зате тепер я почуваю себе прекрасно! Я йду до ванни i напускаю в неї води. Залiзаю. Миюсь. Намагаюсь нi про що не думати. Помився. Витираюсь. Йду до себе. В кiмнату, а не в себе. Закриваю вiдкрите вiкно i лягаю на лiжко. Тепер добре. Прекрасно.
Знов починаються деннi спогади, переплетенi з дрiмотою. Голова прекрасно вмощується у м'яку подушку, а руки плавно стискають покривало. Дихання стає спокйним i приємним. Я смачно плямкаю i вдихаю в себе повiтря.
Починаться сон. Мiй мозок все ще розбирає звуки серед видiнь. Але не надає цьому уваги. Менi абсолютно паралельно, що всерединi мене живе своя Let Me See You... сплю.