Тьотю Орисю знали всi, хто жив i працював у центрi. Вона була такою ж впiзнаваною, як мiська ратуша чи Панська вулиця, чи як запах найдавнiшої в мiстi пекарнi. Тьотя Орися пахла хлiбом i картопляними пончиками, бо мiсце її роботи було через дорогу з тою пекарнею.
Вона легко могла змiнити це мiсце на iнше, бо роботодавця у неї не було. Вона нiколи нiде не працювала, якщо тiльки не вважати роботою спiвання псалмiв навпроти пекарнi. Завжди однакова: у чорнiй хустцi, чорному чоловiчому жакетi i сiрiй довгiй спiдницi. Волосся сиве, але зморщок на обличчi небагато, хоч i прожила на свiтi вже шiсть iз хвостиком десятилiть.
- Тьотю Орисю, побажайте менi успiху, у мене сьогоднi iспит зi старослов'янської,- попросила я її.
- З Богом тобi, дитинко. Най Iсус i Матiр Божа тебе благословлят! - щиро, наче рiдна бабця, побажала менi тьотя Орися; я поклала їй в руку двi гривнi.
- Йой, та у тебе, доню, самої, може, грошей нема. Ти ж вчишси. Не треба менi давати.
Але я наполягла, i тьотя Орися здалася.
Iспит я склала на вiдмiнно, звiсно, завдяки тьотi Орисi. Вiдсвяткувавши з одногрупниками кiнець сесiї в унiверситетьському скверику, я помiтила у своїй торбинцi забутi канапки, якi пiдступно загубилися мiж конспектiв i передiспитних переживань. "Вiднесу їх тiтцi Орисi!" - придумалося. - "Тим бiльше, що менi по дорозi, бо маршрутка зупиняється неподалiк."
Канiкули того лiта я проводила за мiстом i тьотю Орисю бачила лише кiлька разiв. Я скучила за її голосом. Менi здавалося, що тим голосом можна було вилiкувати усi на свiтi хвороби i депресiї, так добре менi робилося пiсля її виступiв. А ще тi пiснi можна б було записати в студiї i випустити окремим диском, пiд назвою, скажiмо, "Медитативнi Псалми", або "Апокрифи вiд тьотi Орисi".
Вона завжди помiчала мене ще здалеку i починала спiвати голоснiше.
Одного разу я побачила, як до тьотi Орисi пiдiйшли двоє чоловiкiв у довгих пальтах.
"Ну кому вона тут заважає? Вона ж не торгує з тротуару, вона навiть не просить грошей: хто дасть тому подякує, а як нє, то нє."
Чоловiки стояли до мене спиною, i я не бачила обличчя тьотi Орисi. Я пришвидшила ходу i за мить порiвнялася з ними.
- Тьотю Орисю, у вас все нормально? - ще не зовсiм вiддихавшись спитала я бабцю.
- Дитинко, благослови тебе Господь, ади, хлопцi менi принесли... - Вона вказала на полiетиленовi торби, доверху напакованi всiляким добром:
- Отако, кажуть, що їм щастить, коли мене бачать.
Бабця сором'язливо всмiхнулася i поблагословила здорованiв, якi виявилися нiякими не мiлiцiонерами, а рiдними братами зi смiшним ластовиннячком на кирпатих носах.
Осiнь минула так само швидко, як i лiто. Зима була снiжна i люта. Батьки менi купили теплу шубу, i я, модна i зiгрiта, задоволено шпацирувала Панською вулицею. Менi мерз нiс, але це не бралося до уваги. "Як там тьотя Орися?" Зараз за розкладом у мене мала бути фiзкультура. Її менi можна було прогулювати з чистим сумлiнням, оскiльки я чесно вiдбула всi унiверiвськi олiмпiади i, хоч нiчого нiколи там не вигравала, здобула щиру прихильнiсть моїх не набагато старших за мене викладачок, чим i користалася."
- Тьотю Орисю, у вас обiдня перерва! - весело оголосила я бабцi.
- Шо ти собi вигадала, дитинко?! - тихо вимовила тьотя Орися i на знак вдячностi за саму лише пропозицiю стисла крижаними пальцями мою теплу рукавичку.
- Я дуже голодна, тьотю. Запрошую вас на обiд. До того ж, з пекарнi так смачно пахне. Складiть менi компанiю! Вони якраз спекли пончики з картоплею. Ви любите пончики?
Тьотя Орися не знала чи любила вона пончики з пекарнi через дорогу, бо нiколи їх не куштувала.
- Ти, йди, дитинко, пообiдай, а я не голодна, - знiяковiло вiдповiла вона.
- Без вас не пiду! - твердо заявила я i, щоби довести мою непорушнiсть, сперлася плечима на холодну стiну. I тьотя Орися таки скорилася.
Я замовила двi порцiї пончикiв. Собi - какао, бабцi - гарячий чай з бергамотом.
Ми сiли бiля вiкна-вiтрини з триповерховими, давно закав'янiлими караваями з лебедями, калачами з косами i тiстечками з несправжнiм кремом. Я зняла шапку i нахилила голову над парою, що тоненьким привидом вилiтала з мого горнятка.
Бабця якийсь час тримала руки на колiнах.
- Доню, не гнiвайся, я лише чайочку поп'ю, а пончики заберу iз собою. Я не звикла їсти о такiй годинi.
- Як бажаєте, тьотю Орисю. Але, принаймнi, погрiйтеся трохи.
Я не могла їсти обiд сама, тому лише вiдкусила шматочок пончика i продовжувала пити своє какао. За вiкно падав тихий, лапатий снiг. Було затишно, як в дитинствi, коли мама загортає тебе в коц, i ти знаєш, що зараз буде казка. Але сьогоднi казок не передбачалося, лише правда.
Вiдiгрiта чаєм i товариським до себе ставленням, тьотя Орися охоче вiдповiдала на мої питання. За якихось пiвгодини ця бабця зробилася менi геть близькою. Менi хотiлося її обiйняти, але я подумала, що зроблю це при прощаннi, тодi воно не буде виглядати так недоречно.
- То у вас їх аж восьмеро?! - здивувалася я, коли тьотя Орися розповiла про своїх дiтей. - Напевно, нелегко вам доводилося...
- Коли був живий мiй чоловiк, то було легше, а як Бог забрав його, то стало тяжко, бо я неписьменна i нiколи не робила по роботах. Все з дiтьми сидiла. А вони i поїсти, i вбратися файно хочут, - зiтхала старенька. - Але чоловiк у мене, царство їму небесне, був тяжкий. Бив мене щоднини. А я терпiла, бо шо мала робити? Тоди так було!
- А вашi дiти?.. Вони всi з вами живуть?
- Двоє вже одружилися та й жиют у своїх жiнок. А решта зi мнов: Степанко в технiкумi вчитси, Iрочка - в училищi, а малi - в школi... Лише маю бiду, бо старший мiй заслаб. Дохтори кажут, шо то туберкульоз. Йой, я вже пiду, дитинко, бо ще маю в больницу до нього зайти. Подякувала тобi сердечно, доню! Хай Бог дає тобi крiпке здоровля, шоби ти нiякої бiди не знала.
Я обiйняла її на прощання, i бабця заплакала.
Стоячи перед вiдкритою шафою, я очима шукала щось тепле, але водночас не дуже важке. Ось, моє бежеве напiвпальто з широкою капузою. Я його носила ще на першому курсi, але воно ще мало пристiйний вигляд. Тiтцi Орисi буде якраз! Тим бiльше, що другий мiсяць зими, за прогнозами синоптикiв, мав бути по-справжньомуй лютий.
Наступного дня я з самого ранку побiгла на вулицю Панську. Зазвичай тьотя Орися вже була на своєму посту, але сьогоднi там було пусто i тихо. "Невже захворiла, бiдацтво?!"
- Ти бабцю шукаєш? - покликала мене жестом пекарка.
- Так. Ви не знаєте де вона?
- Заходь досередини, бо холодно, - ще раз махнула менi жiнка у бiлому фартусi.
- Тут таке вчора було, менi самiй плакати хотiлося?
- Що сталося?..
- Тьотi Орисi одна жiночка, що живе там, - пекарка показала на сусiднiй будинок, - принесла бабцi свої старi чоботи, сказала, що то за поману. А за кiлька годин, видно, передумала i примусила бiдну стару знiмати їх прямо на морозi. Йой, вона так плакала, такого сорому натерпiтися та ще й на людях...
Вона тепер не тут спiває - там, бiля собору стоїть. Це ти їй несеш? - пекарка глянула на мiй пакунок.
- У-гу.
- Не давай їй сьогоднi, най жiнка вiд вчорашнього подарунку вiдiйде. Можеш тут це залишити, щоби не возити взад-перед.
Я так i зробила.
А через кiлька днiв я таки вiднесла пальто бабцi, i вона взяла. Проте, я так i не побачила її вдягнутою в мiй секонд-хенд. До її чорного чоловiчого крою пiджака додався хiба що светр пiд шию. Так i вiдзимувала. Напевно, пальто дiсталося її доньцi, ну то хай носить на здоров'я.
Весна була пiзня i капризна. Моя бабуся казала, що на Явдоху мусить бути холодно, iнакше вона, Явдоха, i в квiтнi може своє вiдгулювати, а тодi вже i цвiт буде на деревах, а значить врожаю не буде. Цього року все було чiтко: тринадцятого березня мiсто замело. У батареях замерзла вода. Почалася епiдемiя грипу, i пари вiдмiнили. Потiм ми вiдпрацьовували незапланованi канiкули по суботах, але на вулицях мiста вже було тепло i жваво.
Якось я пiдiйшла до тьотi Орисi, i вона розповiла менi, що її молодший син до кровi роздер собi руки, збираючи в лiсi малину i ожину. Нiс тi ягоди на базар i продавав, щоби допомогти туберкульозному брату. "Йому краще?" - питалася я бабцю.
"Останнi кiлька днiв стало легше. Вiн навiть борщу попросив," - вiдповiла втомлена стара жiнка. У неї, здається, за цi два мiсяцi побiльшало зморшок.
Потiм була чергова сесiя. Захист диплому. Випускний. Лiто. Море. Тьотя Орися згадувалася все рiдше, бо моя маршрутка не їхала мимо собору.
В свiй перший робочий день, в обiдню перерву, менi дуже захотiлося пончикiв з картоплею i я з приятелькою пiшли в найдавнiшу в мiстi пекарню.
- ... i какао? - пiдморгнула моя знайома пекарка.
- Так, будь-ласка, - усмiхнулася я i вирiшила попитати про свою спiвучу бабцю. - Ви не знаєте де тьотя Орися пропала, щось давненько її не бачила.
- Не знаю, вiдколи вона сина поховала тут бiльше не з'являлася.
Мeнi розхотiлося їсти. Я вибачилася перед своєю приятелькою i пiшла в бiк собору, щоби покласти там свiчку i послухати псалми.