Густий i темний...непроглядний...наповнений загрозливою тишею, яка стелиться по ледь помiтнiй стежинi, обплутує, затягнутi павутиною вiкiв, трухлявi стовбури дерев...проникає у судини та артерiї i знищує їх своєю отрутою безнадiї та безпорадностi. Ти просто стоїш там, намагаючись затримати погляд хоч на чомусь вартому уваги, хоч на чомусь, що дало би змогу продовжувати iти далi, що поселило б хоч трохи свiтла у твоїй душi...ти стоїш, i намагаєшся не звертати уваги на те як болять твої вени...як починають атрофовуватися м*язи...як важко працюють легенi. Ти розумiєш, що це кiнець, та все ж намагаєшся захопити поглядом хоч щось...хоча б маленький зелений листочок...свiжий листочок серед цих мертвих побитих часом дерев з їхнiм трухлявим гiллям i хворими кронами...
А отрута повiльно та впевнено наближається до твого мозку, знищуючи на шляху всi захиснi тiльця, розриваючи їх подiбно хижаку, не даючи шансу вирватися зi своїх смертельних обiймiв.
Ти бiжиш, заплутуючись у сiрiй травi, пробиваєшся через колючi чагарники роздряпуючи собi тiло до кровi...ти впевнений, що надiї нема...ти бачиш як твоя чорна вiд отрути кров капає на землю, яка ненажерливо вбирає її, вбирає i не можу насититись твоїм горем. Ти вже сам отрута... ти бiжиш, хоча сил уже немає...ти падаєш бiля трьохсотлiтнього дуба, у стовбурi якого звили кубло лiсовi гади...ти повзеш туди, розум твiй затуманюється i ти просиш...ти благаєш у гадiв прощення...Звичайно. Це ж твоя вина. Твоя вина, що ти нещасний, що дорога твоя така терниста... твоя вина, що ти втратив цiль, що втратив надiї i мрiї. У своїй долi винен лише ТИ! Так тобi шиплять гади, висолоплюючи свої чорнi язики i з насолодою пробуючи на смак повiтря, насичене твоїм горем. Ти молишся гадам, ти клянеш себе i тiльки себе, забуваючи, що це тиша, що це лiс отруїв тебе...ти забув все, забув, як i забули твої предки. Тобi легше молитися i клясти себе, анiж спробувати свiй затуманений розум працювати... Ти каєшся i вимолюєш прощення, а гади схвально кивають, обiцяючи краще життя, десь ТАМ...ПОТIМ...але не тепер... не зараз. Бо тепер вони голоднi, бо тепер ти їм потрiбен...бо вони насичуються твоїм покаянням, насичуються твоїм розпачем i безнадiєю.
Ти уже нiчого не бачиш...нiчого не чуєш...ти бiомаса...ти нiщо. Ти не знаєш, що пiшовши в протилежну сторону ти мiг би вибратись з цього лiсу, побачити небо, вдихнути свiжого повiтря...ти не думав...ти не мав на це часу...тобi було занадто важко...i ти боявся...ти боявся невiдомостi...а тут все просто...молись i кайся...молись i кайся за те, що ти людина... молись гадам i слухай про вiчне життя...