Глава 14. Maior erit lex, quam Rex (Закон вищий за короля)
Кейнсі Масаке - дезертир із спеціального загону гвардії Шатерей, брав участь у розробці секретної зброї, організував теракт на курорті королівського роду Нарадан, щоб замести сліди своєї втечі. Ймовірно є носієм стратегічної інформації. Це те, що було відомо від найманців. Легенда так-собі, але в тому, що цей тип дійсно має секрети, Терумо пересвідчився ще в перший день польоту. Цінний куш. За роки своєї роботи на корону Терумо добре пізнав людей. І цей хлопець йому одразу кинувся в очі. В один момент він поводився як втомлений мандрівник, в інший у нього проявлялися рефлекси бійця, потім він перетворювався на цивільного, а потім йому зносило дах і він починав коїти усіляку ніби-то маячню, сенс якої розкривався значно пізніше. І усе це відбувалося дуже швидко й постійно. Не може нормальна людина так швидко переходити між моделями поведінки. Навіть йому, щоб перевтілитися із молодого аристократа в підстаркуватого купця, потрібно кілька хвилин. А він, на секуну, веде подвійне життя уже багато років. Цей же суб'єкт був прямою протилежністю. Одночасно із замашками солдата у нього явно були знання артефакторики, механіки, магічної теорії високого рівня, матеріалознавства, та ще цілого ряду дисциплін. Простий мандрівник не може бути настільки різностороннім. А те як він ними розкидається задля задоволення своїх забаганок, вказує на наявність у нього достатньої кількості інструментів для їх реалізації.
На протязі усього шляху до столиці Терумо уважно стежив за нижньою палубою. Слід було переконатися, що це справді той, на кого відкрили полювання половина гільдій всього континента. І якби ж просто полювали, так ні - більша їх частина бажали будь-яким способом прив'язати до себе такого цінного кадра. Часом доходило до зовсім безглуздих ситуацій, коли замість бажаного втікача вони приймали в свої ряди самозванця. Цей мандрівник легко міг виявитися підсадною качкою, на одну з яких клюнули його закордонні колеги. Там теж вважали, що натрапили на об'єкт світового інтересу. Його перевірили усіма можливими способами. Переконалися, що це дійсно Кейнсі. Відправили на його затримання два загони спец бійців королівської гвардії. А вони взяли й зникли безслідно. Як і ще десяток спостерігачів від різних організацій та окремих осіб. Поки розбиралися що до чого, їхні сусіди уже почали потирати ручки, готуючись відкусити шматок дезорієнтованої країни. Самого ж порушника, як з'ясувалося, узагалі не існувало: ніяких протоколів, ніяких доказів, а те що знаходилося в архівах - фальшивки. От і думай, чи це справжній утікач, чи обманка?
Обставини складалися зовсім не так, як того хотілося. Якби усі пасажири судна були цивільними, Терумо без проблем увійшов би в контакт і завербував мандрівника, ким би він не виявився. Навіть враховуючи, що чоловіки - не його профіль. Йому простіше було працювати із протилежною статтю. Терумо від природи мав невисокий зріст і струнку статуру. Жінкам подобаються такі тендітні та елегантні партнери. Поруч із ним вони відчувають себе більш упевнено. Зараз, в умовах замкнутого простору корабля перевтілюватися не можна, нова особа на борту одразу приверне до нього увагу. Та навіть у своєму нинішньому амплуа він би зміг принаймні набитися в друзі, а в порту мандрівником би зайнялися потрібні спеціалісти. Але ні, всі плани поламав один самозваний музикант. Чому самозваний? Це стало зрозуміло ще тоді, коли він викинув власний інструмент, а потім запанікував, коли з'явився ризик його потрапляння в чужі руки. Тут навіть до найтупішого селюка дійшло би, що він щось приховує. Терумо, який по службі стикався із різноманітними хитрощами, одразу розгадав хитрість: маленька музична скринька, захована під струнами. Прийом доволі простий, якщо маєш знайомого майстра, котрий тобі її налаштує. На такому інструменті навіть можна грати як і на звичайному, але тільки обдарований може видавати унікальні переливи мелодії. Знавці кажуть, що на одному й тому ж інструменті кожен музикант звучатиме по-особливому. Тут же звук завжди був один і той же. Терумо й сам колись користувався подібною штучкою, ще на початку своєї кар'єри, а тому легко вирахував шахрая. Типовий контрабандист. В іншому випадку розвідник навіть не звернув би на нього увагу, але за збігом обставин саме завдяки йому вдалося отримати підтвердження особи втікача.
Ледве за споєним контрабандистом закрилися двері, Терумо ще раз обережно погладив химерний артефакт, відчуваючи тільки легке пощипування на кінчиках пальців. Відчуття його не обманули - не підробка. Ось він - доказ того, що на борту корабля перебуває справжній Масаке Кейнсі. Створити артефакт, здатний працювати без ефіру... Терумо тільки чув про таке. Він же склепав його прямо під відкритим небом, а не в секретній майстерні з фінансуванням від корони! Ким би цей хлопець не був, він здатен зробити з підручних матеріалів не тільки інструмент, але й зброю. Серйозну зброю, яку просто так не виявиш детекторами - сам він не встиг прибігти на шум, але його 'покоївка' детально описала побачений результат. Страшно подумати, що трапиться, якщо такий кадр потрапить в лапи інших осіб. Наприклад іноземної розвідки чи організованої злочинності.
Такого не можна впускати. Тільки діяти потрібно обережно. Прямий контакт тепер виглядатиме підозріло. Краще заручитися підтримкою правоохоронних органів. Наприклад розпочати все із якогось дрібного порушення, а там уже можна накрутити на нього все, що потрібно. Або ще краще - прийти на допомогу, коли у нього виникнуть проблеми із криміналом. І тут в нагоді стане уже знайомий контрабандист. Дурман випивки зійде не раніше, ніж за півгодини, а до того моменту корабель уже пришвартується і Терумо разом із супроводом покинуть судно. Контрабандист почне розбиратися, куди зник товар, підключить своїх друзів... Далі залишиться тільки втрутитися в потрібний момент. Силоміць вони його не візьмуть, це точно. Парубок уже встиг показати свої можливості, хоч майже ніхто із пасажирів цього не зрозумів. Значно ймовірніше, що вони спершу спробують із ним домовитися, але тут уже він їм не дозволить піти на контакт.
Ще раз оглянувши каюту, Терумо визирнув у вікно. Крізь мутне скло виднілися знайомі очеретяні дахи окраїних районів. Значить скоро буде столиця. Як давно він тут не був? Місяць? Сезон? Рік? Коли усе твоє життя, це постійна погоня за привидами чужих секретів, час летить непомітно. Ех, а йому ж обіцяли після повернення дати цілий сезон на відпочинок, щоб відновити здоров'я і привести себе до ладу. Все ж робота на корону Тафії часом витягує із людей навіть душу. Іноді - в буквальному розумінні. Тільки таких бездушних і допускають до деяких матеріалів, щоб навіть під час роботи з ними вони не могли нічого усвідомити і використати отримані знання на свою користь. На жаль для роботи в полі такий підхід не спрацює. Тут потрібна кмітливість, ерудованість і найголовніше - висока акторська майстерність. Усе це було у Терумо в повній мірі. Навряд чи хтось може собі уявити, скільки зусиль він витрачає тільки на те, щоб залишатися у формі. Мало хто на його місці зміг би протриматися достатньо довго. Зазвичай на цій посаді вигорають уже через рік-два, він же впевнено утримується на ній майже двадцять. Для розвідника це можна вважати рекордом. Це інші можуть собі дозволити місяцями спостерігати за другосортними виконавцями, збираючи основні відомості про різноманітні організації та цілі держави. Йому ж доводиться пірнати у їхнє оточення з головою, швидко й без підготовки. Серед колег навіть ходить такий жарт: якщо розвідника усі знають - то це не розвідник, а приманка. В його випадку - два в одному. Він довго виживав серед цієї зграї піраній, ставав своїм навіть серед найбільш небезпечних осіб, і водночас навідувався до королев та королів. І ось, коли він уже почав здавати, а омріяний відпочинок був зовсім поруч, йому на голову звалилася нова робота. І ігнорувати її не можна - сам же піде в камеру за саботаж та державну зраду.
В каюту зайшла гувернантка. І хоча прислугою вона була тільки на людях, по службі вона виконувала таку ж роль - стежила, щоб підопічний гарно виглядав, відповідно поводився і не наробив дурниць. А якщо він все ж щось утне... Терумо все прекрасно розумів, але від того присутність цієї дами більш приємною не стала.
- Ваші речі вже були зібрані. Не варто їх розкидати за кілька хвилин до прибуття, - зауважила вона, спостерігаючи за тим, як хитра кришка скрині набуває свого природного вигляду. - Я все одно наполягаю на тому, щоб передати нашу роботу у відповідну інстанцію. Ми свою функцію вже виконали.
- Ти краще за мене знаєш, що поки вони прийматимуть нашу роботу, цінні фонди буде втрачено. Що я, не знаю, як вони працюють? Вважай це моєю інвестицією у майбутній спокійний відпочинок.
В якомусь сенсі вона права: в інструкціях чітко вказано, що контактувати зі сторонніми, та ще й наводити із ними зв'язки перед самим закінченням місії суворо заборонено. Однак ситуація не дозволяє ігнорувати головний обов'язок будь-якого розвідника - захищати інтереси своєї країни. Добре, що він тепер має докази цієї загрози.
- Через ваш трудоголізм цей відпочинок може бути скасований.
- Якщо я дозволю собі відпочинок зараз, то він у мене більше ніколи не закінчиться. Краще підготуй гостьовий комплект. Ми ведемо до себе гостя.
Гостьовий комплект. Не комплект для гостя, а саме гостьовий. І ключове слово у наступній фразі 'ведемо'. Ну ж бо, реагуй! О, нарешті ожила. Кивнувши на зашифрований наказ, вона пішла готувати усе необхідне. Як же іноді важко із цими бездушними...
***
Бачу, народ там без мене не сумує. Принаймні інформаційна служба "Аналітик і Ко" тепер заміняє мені ранковий випуск новин. Все ж мені цього дуже не вистачало. Коли ти знаєш, що відбувається у світі, ти почуваєш себе якось спокійніше, впевненіше. Для сучасної людини стабільна робота інформаційних агентств є яскравим показником стабільності. Якщо ти більше не чуєш передач і хороших новин своєю мовою - значить надворі або війна, або апокаліпсис. Я лише зараз зрозумів, що увесь цей час був постійно напруженим і настороженим, наче диверсант на ворожій території. Тепер же я відчував себе туристом-екстремалом, що гуляє країнами третього світу без будь-якого конкретного маршруту чи путівника. До аномального регіону звідси рукою подати. Якщо піднятися достатньо високо, то в тому напрямку навіть можна побачити щось схоже на полярне сяйво. До речі, ось внизу видніється іще один пункт моєї подорожі: Байра - столиця Тафії.
Зазвичай з висоти будь-яке місто виглядає більш привабливим, ніж зсередини. З висоти не побачиш сміття чи облуплені стіни, не відчуєш сморід, не забрудниш ноги в багнюці. Так от - це не про Байру - столицю Тафії. Вже звідси було видно, що місто переживає не найкращі часи. Надто великий контраст був між деякими районами, розмежованими високими стінами. Упевнений, що переміщення між ними жорстко контролюються. В голові одразу спливали бразильські фавели. Більш-менш пристойними були лише кілька вулиць, що впиралися в головну площу, біля якої стояв палац правительки. Все інше заполонила сіро-коричнева маса бідняцьких хибар.
Висунувшись крізь відкритий вантажний люк, я своїм візором уважно фіксував карту місцевості. Не вдумуючись, просто робив аерофотозйомку на високій роздільній здатності. Висота польоту ще дозволяла це зробити. Через кілька хвилин, як тільки капітан отримає дозвіл, ми почнемо зниження, і я вже не побачу нічого, тому користувався моментом. Арчер теж не гаяв час даремно, формуючи для себе дорожню карту. Його способи сприйняття світу дещо відрізняються. Може вони не такі досконалі, як мої власні, але значно універсальніші. Наприклад у мене немає нормальної радарної установки, бо вона створює перешкоди сканування ефірного простору. А мотоцикл чином може промацати не тільки рельєф, але й матеріали, з яких той складається. Уже зараз він міг розпізнати поверхні, якими він не проїде, і скласти кілька оригінальних способів відриву від переслідування, використовуючи їхні властивості. Я ж зосередився на соціальному аспекті. Просто вицілював найбільші скупчення людей, а ІНК займався розбором їхньої активності: торгівля, бійки, арешти, злочини, мирна професійна діяльність тощо.
Ось корабель різко пішов униз. Кілька секунд, і ракурс непридатний для спостереження. Зате в полі зору з'являється уже знайомий матрос, відштовхуючи мене від проходу. Поправка - спробував відштовхнути, все ж у мене щільність тіла раза в півтора-два вища за аналогічного однолітка. Та й до опорної поверхні я приклеївся чисто на інтуїції. Адгезивні властивості мімікрилу недостатні, щоб бігати по стелі, однак я можу просто причепитися до палуби аналогом тертки - різнонаправлені зубці впиваються в поверхню і сходяться один до одного, стискаючи волокна деревини або іншого матеріалу, на якому я стою. Якщо буду користуватися ще й руками і животом - зможу підніматися навіть по вертикальних поверхнях, якщо вони достатно міцні. На жаль тут таких мало, а тому цю технологію я в костюм на постійній основі інтегрувати не буду.
Поки матрос приводив до ладу вантажний трап, його товариш здійснював аналогічні дії на верхній палубі. Все ж столичний порт краще пристосований для прийому різноманітних суден, на відміну від сільської пристані, де заходити на борт доводиться з трюму. Та й взагалі мені зараз світитися в проході було не варто. Митниця уважно слідкує за кількістю пасажирів кожного судна. І за кожного в казну порта сплачується певна сума. Тому покидати борт, і навіть просто показувати свою присутність будь-яким чином було заборонено. Та навіть попри попередження у мене виникли сумніви у реальності даного підходу. Той кретин із гітарою здогадується, що я на кораблі, і цілком може заявити про порушення у митницю. Йому байдуже, він уже прилетів. А от капітану, команді і конкретним пасажирам буде непереливки. Я таких гнилих людей знаю. Мене все одно не знайдуть, навіть якщо я буду стояти поруч, а от моїх сусідів по трюму вирахують на раз. Навіть у запломбованому контейнері. Достатньо лише затримати корабель, і моя подорож накриється мідним тазом. Навряд чи я зможу швидко відшукати тут інший рейс із потрібним напрямком. Тут про щоденне сполучення мова взагалі не йшла. В кращому разі - один корабель на п'ять днів. Тепер я зрозумів, чому Сайкс так поспішав доправити мене до потрібного місця.
Скинувши броню, я прикрився текстурою стіни і притулився біля входу. Тут зв'язок уже не працював, і залишалося тільки розбиратися із уже отриманими даними. Спочатку я хотів лише замінити втрачене обладнання. Нова версія нейтралізатора із підручних матеріалів при тій же потужності імпульсу мала вийти в кілька разів більшою за прототип, а джерелом енергії міг виступати хіба що великий ефірний генератор. Мудрити не став, і одразу запланував монтаж пристрою прямо на байк. Він моя єдина особлива прикмета. Не згадають його - не знайдуть і мене. Тобто не згадають його лише обдаровані, а звичайні люди тут, в переважній більшості, неосвічені, і не зможуть нормально описати побачене. Скажуть: двохколісний возик. Що подумає слухач? А подумає він про таку ж рікшу, якою щойно скористався один із пасажирів.
Але новий нейралізатор було неможливо зібрати в польових умовах без відповідного обладнання. Ті ж реплікатори для своєї роботи використовували каталізатор, запаси якого у мене майже вичерпалися. Те, що ще залишалося, йшло на реконструкцію НК. Процес уже виходив на фінішну пряму, і я не збирався його переривати. Якщо обмежу свою активність, то вже до вечора буду повністю боєздатним. Та я себе знаю - обов'язково трапиться якийсь форс-мажор. Тому й шукав альтернативу.
В процесі до мене підключився Аналітик, і поки ми летіли над гірськими хребтами, він скидав мені матеріали, які могли допомогти в роботі. Серед них виявився й проект ефірного дрона. Цю божевільну на перший погляд ідею Аналітик підгледів у якійсь комп'ютерній грі - все одно йому зараз більше зайнятися нічим. Він не вперше намагається реалізувати фантастичні винаходи за допомогою доступних технологій, але переважна більшість із них або нежиттєздатні, або неефективні, або не виконують свою основну функцію. Тому я спершу проігнорував файл, скинувши його в корзину. Я й сам колись думав на тим, щоб клепати своїх дронів із уже готових ефірних нанітів, але тоді це було неможливо, адже у мене не було ніяких алгоритмів взаємодії з ними. Все, чого я міг від них добитися - подати команду на розщеплення наніта, щоб отримати із нього будівельний матеріал для потрібного мені предмета. Пізніше вдалося змусити їх просто приклеюватися один до одного, ну а далі я за виробництвом уже не стежив. Однак Аналітик свою роботу не закинув, поступово поповнюючи бібліотеку команд. І ось нещодавно там з'явилася команда 'очікування'. Поясню: зазвичай ефірні наніти виконують лише одну команду, після чого одразу ж відправляються на підзарядку. Тільки після відновлення запасів енергії вони переходять в стан готовності й очікують на новий наказ. Команда 'очікування' дозволяє обійти це обмеження, змушуючи наніти знову перейти в стан готовності, навіть якщо енергії в них майже не залишилося. Мінус лише один - при повному розряді нанобот просто припинить своє існування. Саме через крихітний обсяг доступної їм енергії ніхто із аборигенів ніколи не зможе реалізувати увесь потенціал нанотехнології. Принаймні доки вони не зрозуміють, як влаштовані наніти, і звідки ті беруть енергію.
Я одразу вирішив перевірити свою задумку. За основу взяв компресор мотоцикла і приладнав до нього резервуар, куди і нагнітався ефір. При досягненні потрібної щільності наніти отримують команду на об'єднання в потрібній конфігурації, а після завершення будівництва структури, на неї записується відповідна програма. Компілятор для цієї програми у мене вже був, а от із матеріальною частиною виникли складнощі. Досі я оперував ефірними нанітами за допомогою своїх власних. Той же Слимак в процесі роботи поступово втрачав свою масу, і уже через годину-півтори активного руху від нього залишиться тільки генератор із мозком. Тут же стояла задача зробити процес повністю незалежним від моїх технологій. В ідеалі такий реплікатор повинен бути здатний створити свою копію. Ще трохи покумекавши, я зрозумів, що нічого не розумію. Як я можу щось будувати, якщо я навіть не можу взяти до рук потрібний будівельний матеріал? Єдиним виходом було скористатися магнітними полями. При чому генерувати їх не тільки зовнішніми засобами, а ще й підключити до процесу самих нанітів. Звісно ж це потребувало від них додаткових затрат енергії, компенсувати які вони могли тільки поглинаючи світло. Для цього я розташував на внутрішній поверхні колби кілька потужних ламп, що випромінювали світло у найбільш сприятливому для поглинанні нанітами діапазоні. Дуже цікаво було спостерігати, як в центрі резервуара закручується маленький вихор живої темряви. Ефективність поглинання світла була така, що я не бачив протилежної стінки колби, діаметр якої складав якісь двадцять сантиметрів.
Зате потім, коли я випробував цю штуку, у мене аж настрій піднявся: швидкість формування будь-якого предмета всередині колби залежала лише від швидкості закачування ефіру. Ну і від системи охолодження. Останнє я до уваги не брав, все ж у мене на руках лише лабораторний прототип. А от перше було реальною проблемою. Для повномасштабного виробництва потрібні будуть просто величезні обсяги матеріалу, і розміри повітрозбірників повинні також бути відповідними. Тому цей проект потягнув за собою іще один - ефірний колектор.
Матеріальна частина колектора мала вигляд супутникової антени, головна задача якої - передавати сигнал лише у конкретному напрямку. Ефект від її роботи був аналогічний ефірній подушці, тільки вектор дії скерований в інший бік. Залежно від конфігурації антени ця віртуальна структура могла витягуватися лійкою до майже двох сотень метрів у довжину, із розширенням конуса до сорока градусів, або формувати перед собою півсферу розрідження на двадцять метрів. Остання конфігурація була більш зручна, бо не створювала сильного спрямованого потоку повітря, але на борту повітряного судна вона впливала на роботу підйомних артефактів, і могла призвести до аварії. Це я також відмітив, скинувши Аналітику як один із варіантив системи протиповітряної оборони.
Нарешті усі проекти були доведені до розуму, перевірені і випробувані. Все ніби працювало нормально. Прості пристрої типу шокера або ліхтарика виготовлялися менш ніж за хвилину. Тести на хімічну взаємодію я не проводив, але був впевнений, що і там все буде в порядку. А тому я одразу перейшов до складної продукції. І першим, за що я взявся була... Базука! Принаймні в першій версії вона виглядала саме так. Справа в тім, що я можу замінити собою будь-який наземний юніт, починаючи від піхотинця й закінчуючи танком. А от із повітряними і броньованими цілями мені не впоратися. Тож я вирішив компенсувати це за допомогою важкого озброєння. Перший варіант мав безліч дефектів, хоча й непогано себе показав, коли на кордоні між провінціями до нашого корабля на кількох човнах намагалися підкрастися якісь розбійники. Чом би не поєднати приємне з корисним?
Підбиралися вони з розумом - знизу ззаду, як би двозначно це не звучало. Зі сліпої зони, де немає спостерігачів. Я про них дізнався лише тому, що мотоцикл з моменту вильоту продовжував сканувати навколишній простір, складаючи карту місцевості. Кілометр, п'ятсот метрів, двісті, сто... Ніхто навіть не підозрює про гостей. Я тихенько прокрався до люку і визирнув у щілину. Так і є - готуються до абордажу. Уже й гаки в руках тримають. Я не став чекати, доки мені зірвуть рейс і, повернувшись зі зброєю, розчепірив люк навстяж. Перша ракета пішла як треба - прямо в лоб. Фугас за долю секунди помножив вісьмох озброєних людей на нуль разом із транспортом. Другі взялися нас обстрілювати зі своїх луків та арбалетів. Цікаво, що рушниць та пістолів у них не виявилося - певно надто дорогі для звичайних бандитів. Другою була шрапнельна модифікація. В ній уже була примітивна головка наведення, яка підривала заряд за десять, двадцять чи сорок метрів від цілі. Тут вийшов казус: швидкість польоту ракети все ж менша, ніж у кулі. А я ще й не мав достатньо даних для балістичного комп'ютера, усі снаряди були різними, і в результаті ракета пішла нижче потрібного. Пірати ж, знову побачивши мене із гарматою, поспішили відступити. Повернули вниз. Там вони і зустрілися. У мене ще залишалася модифікація із бронебійним зарядом, але для неї вже не залишилося цілей. Довелося відкласти. Тим більше, що після такого перелякані пасажири іще години півтори не могли заспокоїтися. Добре, що я тоді ще міг працювати під камуфляжем, і мене не засікли. Ну, майже не засікли, окрім однієї дівчинки, що в цей час лазила по трюмі. Не думаю, що вона зможе описати напівпрозорий силует на фоні проходу. Ніхто навіть не зрозумів, що на нас збиралися напасти. Через кілька хвилин в пошуках несправності в трюм ввалилися механіки. Знайшли вибитий люк, посічену обшивку і дві плями кіптяви на стелі. А я тільки тоді зрозумів, що вихлоп ракет міг підпалити корабель. Ото було би весело! Більше випробувань в дорозі я не робив.
Коли всі розійшлися, я почав підводити підсумки. Результати незадовільні. Через недостатню міцність матеріалів я не можу поставити на ракету більш потужний двигун, бо він просто розірве гільзу. Без цього ракета летить повільно, і може відхилятися від курсу. Стабілізація шляхом закручування снаряда ще більше з'їдає потужність двигуна, а додавання повітряних стабілізаторів збільшує повітряний опір. Все це дає ворогу час зреагувати і ухилитися від пострілу. Ще трохи покрутивши проект, я викинув його двигун і задумався над альтернативою. За межами моря Ахо вони все одно будуть ефективнішими за будь-яку тутешню зброю. Але тут у них є багато конкурентів. В чому їх можна перевершити? Хіба що поставити в ракету систему самонаведення. В принципі це не так уже й складно. Будь-який літаючий в ефірі об'єкт має чіткий, і головне - унікальний фон в радіодіапазоні. Таким чином можна вирішити проблему розпізнавання свій-чужий. Та все одно ракета надто помітна. Що далі до цілі, то більший ризик її перехоплення. Тим більше, що у лицарів є аналог дробовиків для боротьби із малими літальними апаратами. Єдине, що спадає на думку - поставити ефірний двигун замість реактивного. Кільцеві двигуни кораблів й досі залишалися для мене загадкою, тому довелося обходитися їхнім імпульсним аналогом на власній елементній базі. Із ним ракета набувала сферичної форми, трохи втрачала у швидкості. Проте ставала більш маневреною і головне - повністю зникала проблема дальності ураження. Така ракета летітиме доти, доки бачить ціль і має енергію. При бажанні її навіть можна перетворити на аналог крилатої, яка летітиме за вказаним маршрутом а потім вразить ворога. До того ж вона могла бути як тихою і непомітною, особливо якщо летітиме повільно, так і волати із гучністю реактивного двигуна. Аналітик повинен оцінити перспективи застосування такої зброї. А враховуючи, що їх можна робити буквально із повітря... Я ледве віртуальною слиною не захлинувся, уявляючи свій тотальний контроль над повітряним простором. Втім, чому тільки над повітряним? Такі штучки можуть полювати на будь-яке джерело радіовипромінювання: лицарі, кораблі, артефакти і навіть окремі обдаровані люди! Клас! Мені ця ідея вже подобається.
Нових ракет було зібрано дев'ять, по три штуки кожної модифікації. Усі були обладнані системою наведення, а слоти для зберігання я змонтував на той-таки мотоцикл. В кожен кофр влізало по два таких снаряди, і ще залишилося місце для нового реплікатора. В принципі їх навіть запускати не потрібно, вони самі можуть злетіти з будь-якого положення, навіть якщо ними в цей час гратимуть в футбол. Просто я хотів тримати такий вагомий аргумент поруч із собою, і дати Арчеру можливість самостійно ними користуватися, без моєї допомоги. Після дев'ятої ракети, хоча це вже й ракетою назвати язик не повертався, я припинив виробництво, бо складати їх уже було нікуди. Хіба що на підлогу. До речі, назвав я їх - Мейн-кун. Все через форму верхньої частини, яка здалеку чимось нагадувала насуплену котячу морду. Для повноти образу не вистачало лише пари трикутних стабілізаторів ззаду, але це вже зайве.
Так от: сиджу я собі в трюмі, нікого не чіпаю, і тут із корабля виходить наш музикант. Іде, озирається навколо, наче загнаний у глухий кут щур. І без гітари. Що це з ним, він же впродовж усього польоту МОЮ гітару з рук не випускав? Залишив на борту? А це шанс! Поставлю туди вибухівку, і прощавай Америка! Тихенько пробираюся нагору і шукаю каюту цього пройдисвіта. Ось і вона. Хм, відкрито? Заходжу всередину і розумію, що план пішов коту під хвіст - в каюті його речей немає, приміщення прибране і провітрюється в очікуванні наступного мандрівника. Але ж гітару він із собою не виносив! Куди вона поділася? Продав комусь із пасажирів? Але кому? Хто може про це знати? Ні, так діло не піде. Щоб не гадати даремно, відправив Слимака стежити за цим покидьком. А зараз слід опитати пасажирів, поки вони ще не розбіглися містом.
Для спілкування я обрав образ лакея. Він викликатиме менше тривоги, ніж закутий у броню незнайомець, чи схожий на убивцю хлопець у капюшоні. Приємна зовнішність зробила свою справу, і незабаром я знав, що безпосередньо перед приземленням цей 'гітарист' мав розмову із тим знатним парубком, що їхав із супроводом. Скоріш за все саме аристократ вирішив придбати цікавинку. От тільки я надто довго крутився на причалі, і той уже кудись здимів. Спробував розпитати капітаншу, але вона заявила, що особистостями своїх пасажирів не цікавиться. Тому просто плюнув і повернувся у трюм - продовжувати крутити свої схеми.
Тут раптом Слимак підняв тривогу - об'єкт спостереження на виході із порту був затриманий групою осіб без розпізнавальних знаків. Один із них після короткої розмови відправився до митників і зараз в нашому напрямку рухається доглядова команда. І щось мені підказує, що ці люди із митницею не мають нічого спільного, окрім форми. Мафію місцеву підключив, паскудник. Може його прибити? Ні, не варто лізти в чуже болото. Я тутешніх порядків не знаю, можу накоїти такого, що увесь порт закриють. Краще посидіти тихо.
Зауважу, що капітан корабля теж мала добре розвинуту чуйку. Не встиг я покинути корабель, як усіх незареєстрованих пасажирів вигнали на вулицю, ніби вони тільки-но збираються сідати на свій рейс. Добре, що мотоцикл вчасно злиняв. Вислів про річ, яку фарбують в зелений колір і викидають в траву - це про нього. А перевертні в погонах лютували: усі контейнери без винятку тепер були відкриті й ретельно оглянуті. Капітанша теж швидко зрозуміла, що справа нечиста, але нічого зробити не могла. Крім того я застав момент її розмови із командиршою цієї команди, в якому та цікавилася мною. Дуже наполегливо так цікавилася. Та ще й сказала, що в разі співпраці зі 'слідством' навіть дозволить продовжити рейс, а доки мене не знайдуть, вона залишиться тут. Мені такий хокей не потрібен. Тихенько проникаю в рубку і стаю у неї за спиною. Капітан перша побачила нового персонажа. Її співбесідниця, очевидно, простежила погляд і спрацювала на рефлексах. Замість того, щоб спокійно обернутися, спробувала всадити мені ножа в живіт. Відскочивши від мене, вона стала у стійку, а я лише почухав пузо.
- Чим завдячую?
- Підходити ззаду не... - перекладач із деяким запізненням передав її фразу і замовк на останньому слові.
- Звучить непристойно. Чого треба?
- Рука хоче тебе бачити.
Дідько, може у мене щось сталося із перекладачем? Яка ще рука? Це ім'я, титул чи якесь звання?
- Де і коли?
- Ти підеш з нами.
- Це прохання? Чи наказ?
- Запрошення.
- Веди.
Вона махнула мені в бік сходів і повернулася до капітана. Хоче продовжити розмову? Ну добре, не буду їх відволікати. Спускаюся вниз і чую, як капітану наказують не затримуватися, інакше... Це вона так хоче позбавити мене транспорту, чи моє повернення на борт взагалі не передбачається? Краще залишу байк біля корабля, щоб він дав сигнал і затримав виліт, якщо я не встигну повернутися. Якщо капітан дотримуватиметься графіка, то у мене залишається приблизно півтори години. Трохи подумавши, я наказав Арчеру заїхати на корабель і увімкнути колектор на повну потужність, щоб судно не змогло злетіти. Повністю заглушити підйомний артефакт не вийде, але створити дисбаланс - запросто. А увесь зібраний ефір відправиться на формування якомога більшої кількості нових ракет усіх трьох модифікацій, щоб був запас.
Тим часом мене вели на вихід із порту. Уже на воротях я помітив, що нас ніхто ні про що не спитав. Або цих 'митників' тут знають, або справа в уніформі. Якщо вірний останній варіант, то повернутися назад я можу запросто. Можна навіть ризикнути і надати собі вигляду одного із моїх провожатих, але для повноти образу мені потрібно вивчити донора, його мову, жести, фрази... Останнє особливо важливо, бо я вже кілька разів чув, як мої конвоїри перемовляються між собою, а перекладач мовчить. Невже мова незнайома?
Знову для її розшифрування підключаю ІНКа. Діло йде повільно, але спішити поки нікуди. Йду вулицею і оглядаю усі зустрічні написи. Поволі система починає їх впізнавати. Знаходяться знайомі символи, збіги зі сканованими в бібліотеці матеріалами. Я поступово почав розбирати прості фрази. Аналітик добре попрацював, склавши попередні матриці перекладу всіх знайдених зразків мов. Щойно почалися збіги із письмом, як процес йшов значно швидше. З'явилася фонетична прив'язка, почали формуватися перші правила граматики. Все йшло добре, аж поки я не почув чітку й виразну фразу - тобто сказану відомою для перекладача мовою. Візор підсвітив трьох жінок в уніформі юстиції, що балакали за накритим надворі столиком якоїсь забігайлівки.
- Шатерейці зовсім знахабніли, починаючи війну на два фронти. Невже вони всерйоз вважають, що їм це дозволять?
- Схоже на те. Церква мовчить, Нарадан теж зберігають нейтралітет, ну а решта дрібних країн навіть пискнути бояться.
- Гадаю програє той, хто першим почне діяти. Бо на нього накинуться усі сусіди.
- Не факт. Ходять слухи, що королева Шатерей покинула свою країну і займається піратством.
- Маячня. Навіщо їй це робити, тим більше - особисто?
- А раптом це дійсно правда? Давайте уявимо, що її до цього змусили.
- Тоді все виглядає зовсім інакше. Значить в країні почалася громадянська війна.
- Або почнеться найближчим часом.
- А війна, це біженці. Роги демонів, то от чому в нас така запара на кордоні!
- Це ще квіточки. Ягідки підуть пізніше, коли разом із біженцями до нас почнуть засилати шпигунів та диверсантів.
Жінки на мить задумалися. Потім одна нахмурилася і значно тихіше звернулася до колег.
- Я знаю одне село на узвишші, де можна купити житло. Дешево.
- Марно тікати. Кажуть, що в Шатерей з'явилися лицарі, яким не потрібен ефір, - озвучила одна секрет полішинеля, - Залізе один такий на гору, і все - кінець твоєму селу.
- А які є ще варіанти? Крім того, не будуть же посилати цілого лицаря в якесь богинею забуте село.
- А якщо наша королева оголосить мобілізацію?
- Ця сучка першою злиняє, як тільки ворожі лицарі підійдуть до кордону. Або ляже під окупанта і буде йому ноги лизати, як зараз із...
Чого б це вони балакали на такі складні теми прямо посеред вулиці? Не один же я такий лінгвіст, що знає кілька мов? Не повертаючи голови оглядаю присутніх. Ні, більше ніхто на них увагу не звертав. Зате самі вони дуже уважно роздивлялися нашу групу, а одна навіть тихенько вилаялася. Не схоже, щоб моїх нових знайомих тут любили. Ми пройшли іще трохи, а ситуація не змінилася: перед нами розходилися, від нас ховалися або робили вигляд, що не помічають. ІНК навіть підсвітив патруль, що зупинився на розі, пропускаючи нас. Що це за банда така? Чи може вони реальні службовці? Судячи із карти вулиць ми йдемо не до адміністративного району, а тим же шляхом, яким рухався музикант. Востаннє Слимак бачив його на вході в якусь забігайлівку. За даними дрона гітарист сидить там уже давно. Як і ще кілька десятків людей, які зайшли після нього. Кілька десятків у двоповерховому будинку приблизно кубічної форми! І це я не враховую ще тринадцять чоловік, які звідти виходили. Де вони могли там поміститися? Нічого, скоро сам усе побачу. Аби тільки мене в пастку не завели. Треба підстрахуватися. Короткий інструктаж, і Слимак заповзає в будівлю. Якщо зі мною щось трапиться, і мій сигнал перерветься, він підніме тривогу і Арчер, залежно від ситуації, або допоможе Слимаку визволити мене, або зрівняє тут все із землею. Сподіваюся останнього не трапиться, бо може і мене заживо поховати.
Всередині це була звичайна таверна: кілька порожніх столів, парочка бугаїв жіночої статі біля дверей, барменша за стійкою, один відвідувач. Щось не схоже, щоб тут крутилося багато народу. Зайшовши всередину, наша група не зупинилася, а пішла до сходів униз. Ніби звичайний винний погріб, тільки сходи сюди стоптані явно не кількома людьми. Та й пил на бочках уже років сто ніхто не прибирав. Куди вони... Ага, тут є таємний прохід! Слимак, за мною! Ні, він надто повільний. Зробимо ось так, вмикаю пряму трансляцію, а Слимак повзтиме слідом і записуватиме останні кілька хвилин. Не думаю, що йти нам ще довго.
Даремно я так подумав. Як тільки двері відкрилися, я одразу відчув сильний потік повітря. Це означає, що підземелля має інший вихід на поверхню, або великий об'єм. Або і те, й інше разом. Останнє припущення виявилося вірним. Перші ж результати ехолокації показали величезний підземний простір, а аналіз складу повітря вказував на його обжитість: великий вміст органічних сполук, відносна сухість вказує на діючу систему вентиляції, присутність запахів... Тут знаходилося справжнє підземне місто. Щоправда до нього ми не пішли. Тривимірна карта показувала, що ми спустилися як мінімум на два яруси вниз. Тут уже відчувався вплив грунтових вод, але й людей було в рази менше. Свіжого ефіру тут вже не було, і моїм провідникам довелося запалювати лампи. Певно розраховували, що обдарований гість в таких умовах буде безпорадним. Їхня впевненість підтверджувалася великою кількістю пасток, частину з яких можна було побачити навіть неозброєним оком. За умови, що у тебе буде чим підсвітити.
Нарешті, після майже трьохсот метрів, вісімнадцяти поворотів, двох сходів та одного заповненого бандитами залу мене довели до резиденції тутешнього ватажка. На перший погляд, та й на другий, і навіть на третій, це була просто іще одна із найбільш тямущих підлеглих. Не факт, що навіть вона контактує із безпосереднім керівництвом. Та й приміщення більше походило на кімнату для допитів, ніж на кабінет ділової людини. Сліди та запах крові це підтверджували. Сама ж Рука, як до неї звернулася моя провожата, була жінкою віком за тридцять, із налисо поголеною головою та великою кількістю татуювань на тілі. Виглядає дико і несерйозно. Може це у них тут такий фетиш, ніби у якудз в Японії, але мені на зовнішній вигляд відверто начхати. Шкода, що у мене на шоломі немає брів, щоб я міг одну із них зі скрипом підняти. Хм, треба буде щось таке організувати, бо іноді відсутність міміки ускладнює діалог. Як от зараз. Не бачачи моєї реакції, ця дівуля починає погрожувати.
- А тепер слухай сюди... - перекладач дуже культурно почав пропускати ненормативну лексику, - Тепер ти на нашій території. Будеш робити все, що я тобі скажу. І мені начхати, хто твій сюзерен... Будеш...
- Повторіть будь-ласка, - перебиваю її, паралельно запускаючи усі засоби невербального зчитування цілі, - Бажано нормальними словами.
- Вважаєш себе... Твої... тут не працюють.
- Ще раз. Для особливо мудрих, - повторив, помічаючи підготовку моїх конвоїрів. - Говори нормальною мовою. Я знаю, це складно. Ти ж вмієш?
На це вона вже не відповіла, а махнула бандитам і щось гаркнула. На мене спробували накинутися, збити з ніг, скрутити руки, наколоти на ніж... А я стою наче статуя, закріпившись за дошки підлоги, і рахую їхні спроби. Існує повір'я, що дорахувавши до десяти людина заспокоїться. Брехня - я дійшов до семи, потім терпець урвався і я зламав найближчій нажабі кінцівку.
- Вали його! - нарешті почув я від Руки першу закінчену фразу.
А вона хитра: залишила своїх посіпак мені на розтерзання, а сама спробувала злиняти через люк по той бік столу. Невдале рішення. Режим сили і удар по стільниці роблять чудеса. В Нью-Йорку я так автомобілі перекидав, а тут якась дубова дошка. Ну добре, не одна дубова дошка, а міцний дубовий стіл. Їй же гірше, особливо коли цей стіл полетів на неї. Випускаю пазурі й розсікаю найближчу нападницю. Їхня начальниця спробувала стрельнути в мене з якоїсь штуковини, прихованої в рукаві. Стрельнула, спіймала свою підлеглу, прилягла відпочити. Останню проштрикую наскрізь, і зрубаю з її пліч дурну голову. Кілька кроків і ногою контролюю начальницю в підлогу. Тепер можна повернутися і до Руки.
По той бік дверей почувся шум, наче хтось котить камінь. Ехолот вказує на масивний об'єкт з іншого боку. Забарикадували? Навіщо, у мене ж є інший вихід? А ні, уже немає. Там теж каменюкою закрито. Ну і грець із ними, в мене є більш важливі справи. Придавлена Рука ледве дихала. Відкидаю від неї стіл і отримую в живіт одразу кілька артефактних стріл. Не зважаючи на міцність мімікрилу та вуглецевих композитів наконечники зайшли майже на усю свою глибину. Якби не жорсткість броні - прослизнули б углиб і посікли усі мої нутрощі. Витягую і даю команду НК відновити цілісність. Сам же дивлюся на цей смертельний подарунок і розумію, що пройшов по лезу бритви. Ці химерні наконечники виявилися не просто артефактами, а справжніми кумулятивними снарядами! Завдяки магнітному полю артефакта гази зганялися в одну точку й утворювали кумулятивний струмінь, товщиною з людську волосину. Такий собі МГД-двигун навпаки. Саме ця газова бритва і розсікає броню, а далі снаряд проникає через зроблену шпарину як звичайний арбалетний болт.
Поки я милувався оригінальним технічним рішенням, до Руки дійшло, що подихати я не збираюсь, і вона спробувала напасти, тільки вже із ножем. Ніж був із аналогічними властивостями, і мав реальні шанси нашкодити мені. Прорахувалася вона лише в тому, що її хребет був перебитий. Замість того, щоб підскочити на ноги, вона повалилася на підлогу, і тільки тоді до неї дійшло, в якому становищі вона опинилася. При чому боялася вона не мене, а того, що зараз мало статися. Вона зацьковано озиралася довкола, а я слухав, як за стіною щось булькає. Проби повітря показали присутність в повітрі синильної кислоти. Це погано, я позбудуся язика раніше, ніж почну допит. Хапаю напівпаралізовану бабу й стрибаю в аварійний люк. Він виходить у коридор, який впирався у круглий кам'яний заслін. Очевидно той рухався у спеціальних пазах, і з мого боку його підчепити або відсунути було неможливо. В теорії. На практиці у мене були режим сили і аналог суперклея. Достатньо розітерти його по долоні й міцно прикласти їх до очищеної поверхні, і через кілька секунд я можу на них висіти. Зчеплення, як у хорошої сталі. Від мене вимагалося лише правильно вгадати, в який бік відкотити це кам'яне колесо. На це знадобилося майже п'ять секунд, і лише після цього я зміг усунути перешкоду. Не гаючи часу, я жбурнув у щілину між плитою й стіною свою полонену, і шмигнув слідом за нею. На іншому боці, ошелешені несподіваною появою уже списаної з рахунків Руки, її колишні підлеглі збиралися закінчити те, що не зробив газ. А тут і я такий гарний на вечірку завітав, сходу розсікаючи першу нападницю. Не даючи їй впасти підхоплюю тіло й кидаю його на другу. Та навіть не встигла нічого зрозуміти, як отримала прямий підсилений в голову. Я навіть на секунду розчарувався. Я очікував напружених боїв у закритому просторі із переважаючими силами бандитів, а в реальності в перші ж секунди побив найбільш досвідчених, і тепер просто розбираюся із їхніми посіпаками. Знаю, трохи егоїстично так думати, коли в тебе на руках унікальна високотехнологічна зброя, аналогів якій не було навіть у твоєму світі. Але це не відміняє того, що я по суті і є цією зброєю. І мені неприємно витрачати свій потенціал на таких третьосортних суперників.
Повертаюся до полоненої. Та тільки-но змогла перевернутися на спину й озиралася довкола, не вірячи своїм очам.
- Ти хто такий?! - а голос у неї дрижить, значить до переговорів готова.
- Ну от! Можеш - коли хочеш! Потрібен лише стимул! - кілька разів махнув пазурами, щоб скинути з них чужі тельбухи і кров. - То що? Готова до розмови? Чи знову стимулювати?
- Добре-добре, твоя взяла. Кажи чого ти хочеш?
- Ти ідіотка? Я почути від тебе хотів це! - перекладач збився із програми і знову почав тасувати слова, від чого баба витріщилася на мене, як на нові ворота.
Через обмеження у формуванні фраз допит розтягнувся майже на десять хвилин. Якщо викинути увесь сленг і використовувати лише цензурну лексику, то Рука просто хотіла захапати собі нічийного артефактора. Здав мене їхній контрабандист, перед яким я так необачно засвітився. Той щось белькотів про те, що я небезпечний, але його проігнорували. Угрупування, до якого вона входила, називало себе Клан. Був у них і конкурент - Сім'я. Знаходилися ми в Нижній Столиці - заплутаній мережі старих катакомб. Тут проживало багато обдарованих, яким не пощастило народитися із фізичними вадами. Маючи здібності й жахливий зовнішній вигляд, вони змушені працювати на кримінал або приватних осіб. Інших варіантів їм просто не залишають. А оскільки майже усі вони вихідці із простого люду, то рівень їхніх знань дуже низький. За майстрів між Кланом та Сім'єю іноді починаються справжні війни. Їхні вироби часом коштували як невеликий маєток, хоча частіше вони клепали зброю для своїх банд. Цікаво буде подивитися на того майстра, який зробив ті наконечники. Може в нього знайдеться іще щось цікаве?
До речі, під час чергового сеансу зв'язку зі Слимаком я отримав ще кілька відгуків. Тільки не від дрона, а від людських тіл. Нахилившись над одним із трупів, я відшукав на внутрішньому боці передпліччя ледь помітне татуювання у формі якогось ієрогліфа. Такі ж, тільки з іншим малюнком, знайшлися й в інших. Всадивши ножа, я спробував вирізати артефакт, однак при контакті з лезом той здох. Вирізати їх разом із плоттю також не вдалося. Останній відгук ішов з боку ще живої Руки. До речі я так і не поцікавився її іменем. Нависнувши над нею, я увімкнув свій пеленгатор на повну, і почав досліджувати каліку, грубо перекидаючи її перед собою, наче велику м'яку іграшку. Та кричала, лаялася, отримувала стусана і через хвилину мовчання все починалося спочатку. Під кінець я не витримав, і всадив ножа прямо їй в потилицю, перерізаючи спинний мозок. І відгук зник! Значить ця штука напряму підключена до її нервової системи. Дивно, що тут іще не додумалися таким чином робити штучний нейрошунт. Це майже така ж технологія, яка використовується і для керування лицарями. Як тільки хтось зрозуміє, в чім справа - пілоти стануть не потрібні. Щоб перевірити свою теорію, я почав розсікати іще живу плоть в пошуках імплантата. І не знайшов його! Натомість я вловив сліди наноструктур. Ефір штучно вводився в тіло! Цікаво, чому не відбулося відторгнення чужорідного тіла? Якийсь секрет тутешньої медицини, чи особливості самої структури - байдуже. Головне, що у мене більше немає монополії на виробництво пілотів. Так, технологія ще сира, і творці все ще не усвідомлюють її перспективи. Але це все лише тимчасово. Якщо припре - швидко доведуть технологію до ладу. Неприємна перспектива. Дуже неприємна. Радіє тільки те, що й сама Рука не знала про секрети свого татуювання. Та й не факт, що це робив саме той майстер, який наносив малюнок. Могли зробити й пізніше, щоб під набряками не було видно слідів ін'єкцій. Задача ж цієї структури, як я зрозумів, полягала в ідентифікації членів угрупування. Таким чином вони, навіть не знайомі один з одним, легко могли вирахувати самозванця. Втім, я більш ніж упевнений, що це не єдина її функція. На місці ватажків я би обов'язково вставив туди іще щось для контролю своїх підлеглих.
Записавши це в нагадування, я почав вибиратися. На жаль коридор, в який я вийшов, ніяк не сполучався із уже знайомими мені проходами. Можна було хіба що повернутися через газову камеру, але синтезатор НК ще не перезарядився, і відчинити другі двері таким же способом я зможу не раніше, ніж через годину, коли корабель уже буде відчалювати. Не знаю, навіщо так було робити, але ця частина підземного простору була повністю відрізана від тієї, звідки я прийшов. Усі знайдені мною проходи були або завалені, або йшли ще глибше під землю, або приводили мене до вентиляційних каналів. Знайти сліди людей теж не вдалося, ніби їх тут ніколи й не було. Було лише одне місце, над яким відчувалася порожнеча. Я міг би спробувати розібрати стелю коридора зі свого боку, але був ризик обвалу. Та й не факт, що знайдена печера мене кудись виведе. Тому я повернувся назад у газову кімнату і став чекати, доки зможу зрушити з місця другу кам'яну плиту. Ця була значно більшою, і я навіть не був впевненим, що моїх сил вистачить, аби її поворухнути. Судячи зі слідів на поверхні, я тут не перший гість, і до мене її не раз колупали. Скільки в ній тон? Як її змогли так підігнати, щоб між нею та стіною майже не було отворів? Ех, тепер ще й доведеться носити із собою комплект інженера на випадок ось такого замуровування. Якщо подумати, то це ідеальна пастка навіть для найбільш живучого ворога. Яким би безсмертним ти не був, тебе можна просто поховати живцем, або будь-яким іншим способом ізолювати від навколишнього світу. Цікаво, а як Рука збиралася покинути це місце? Не схоже, щоб за неї хвилювалися. Слимак уже доповз і показує мені, що бандити по той бік ведуть себе так-само спокійно, як і раніше. Схоже у них тут якась база. Принаймні запахи натякають, що харчів та алкоголю тут вдосталь... Цікаво, а чи можна провести одну із моїх нових ракет через тунелі? Ні, там же на вході кілька дверей, а у них немає маніпуляторів, щоб відкрити. Перший же вибух, і виходити буде нікуди, а схеми підземелля у мене немає.
Поки я думав, з іншого боку хтось з'явився. Слимак не помітив руху в залі, значить цей хтось прийшов іншим шляхом. Щось клацнуло, почувся хрип механізму, і кам'яна брила почала котитися у зворотньому напрямку. Зараз би в камуфляж увійти, але тоді вихід на режим відкладеться іще на кілька днів. Ні, краще потерплю, і подивлюся, хто це до мене завітав.
З іншого боку з'явилася група із трьох жінок в одязі... Ніндзя, якщо так можна сказати. Тільки замість сюрикенів у них були ножі, замість гетрів та тібі на ногах зручні чоботи із м'якої шкіри. Очі прикриті окулярами-консервами, явно із секретом. В кожної на поясі велика кількість різноманітних примочок, артефактів майже немає. І відгук. Та ну, невже це...
- Пане Кейнсі? - мене тут скоро кожна собака знатиме! - Прошу за мною.
- Хто такі? Чого треба? - я став посеред кімнати, де концентрація газу все ще була доволі великою.
- Вам краще піти з нами.
Ні дівчата, поки я не отримаю відповідей, я звідси ні ногою. Бо ще заведете мене на якесь дев'яте коло підземки, як ці розумниці під моїми ногами. Визволительки, очевидно, теж були в курсі газового сюрпризу, і залишилися стояти в коридорі, де відчувався сильний потік повітря. Вони там що, новий прохід зробили?
- Я чекаю.
- У нас немає часу на розмови.
- У мене - є, - немає, але я їм цього не скажу.
Складаю руки на грудях і дивлюся на них. Вони дивляться на мене. Брову! Півцарства за скрипучу брову! А тим часом газ поступово вивітрювався. І чого вони чекають? Бачать же, що мене так просто не взяти. На самовпевненість не схоже. Ймовірно у них є якийсь сюрприз. Знову спробують залити мене піною, чи оглушать? Про всяк випадок знову вчепився за підлогу і приготувався кинути одне із тіл в прохід під камінь, щоб мене знову тут не замурували. Нарешті газ вивітрився і жінки, діставши короткі мечі, зібралися заходити. Я ж випустив із рук пазурі, перекривши їм шлях.
- Або відповідайте або прощавайте, - починаю плавно розганяти свідомість, аби не перешкоджати фінальним тестам системи. - Ваш вибір?
- Ми із Сім'ї, - відповідає одна із незнайомок, не поспішаючи ховати меч. - Пропонуємо прийняти наше покровительство.
- Будете мене захищати? Від цих? - кивнув я у бік тіл.
- Від нас. Або приєднуєшся, або...
А от ультиматум ставити не варто! Жбурляю тіло мертвої бандитки, короткий меч його розсікає, наче масло. Я лечу слідом із широко розчепіреними пазурами, змахуючи в простір перед собою. Меч на мить спалахує в електромагнітному діапазоні, і ламає одразу два моїх леза на правій руці. Третім встигаю зачепити її кисть, але жінка одразу ж перехоплює зброю іншою рукою. Швидко! В мене вже летять чорні кульки від її напарниць. Можу тільки ухилятися, щоб не зачепити котрусь. Нео мені зараз би позаздрив. Добре, що метнули не прицільно. Дзвінкий хруст за спиною, наче хтось розбив скло, і потужна ударна хвиля штовхає мене вперед. Встигаю підігнути ноги й не покотитися, але імпульс погасити не зміг. Водночас дупою спіймав сильний статичний заряд. На мить НК збоїть, фінальне тестування збивається. Кур-р-рви! Та я вас...
Думки відійшли на другий план, коли меч шкрябнув крізь броню мене по хребту. Значить ці газорізи бувають і інших розмірів, а не лише ножами й наконечниками. Відмахуююсь лівою рукою, зовсім трошки не дотягнувшись до суперниці, а на мене вже летить третя. Ззаду підкрадається (якось вульгарно це звучить) їхня начальниця, що розмовляла зі мною. Певно думає, що я її не бачу. А ось тобі, щоб не розслаблялася! У мене навіть на дупі очі є! Ну що, з'їла? Тепер не зможете атакувати мене одночасно з кількох напрямків. Я ж сказав, що не зможете, я не сліпий! Та що ж ви такі вперті, невже по-інакшому не вмієте битися? Ну добре, самі напросилися. Слимак, фас!
На тих швидкостях, які демонстрували мої суперниці, желеподібний дрон рухатися не міг. Проте він міг повторити трюк кіношного Т-1000, розтікаючись калюжою під ногами. Достатньо лише вступини в... Хм... Наступити на нього, і твоя нога опиниться в пастці. Кілька змахів кігтями, і одну я зігнав прямо на Слимака. Все, поки вона там по землі катається, я можу спокійно зайнятися іншими.
І тут мене обламали! Замість того, щоб продовжити бій, вони кинули в бік схопленої колеги парочку флаконів, і розчинилися в темряві. Секунду по тому біля мене в полум'ї чогось схожого на напалм корчилося тіло вже мертвої невдахи. Поки я всіма доступними засобами вишукував невидимих ворогів, вони вже накивали п'ятами, а з боку залу чувся тупіт рядових членів банди Клану. От же ж тварюки! Ну нічого, я ваші сигнатури запам'ятав! З-під землі дістану! В прямому і переносному сенсі! А зараз я буду зганяти злість на ідіотах, які сміливо йдуть назустріч проблемам. До мене!
Двадцять одна людина, не рахуючи бармена та парочки спостерігачів. Гадають, що я їх в темряві не помічу, і вони потім розкажуть кому треба про побачене. А ось вам! І вам! І тобі по пиці! А тобі по руках, щоб не тягнула їх, куди не слід. О, здається у наших ідіотів поступово розвивається мозок - уже розірвали дистанцію й беруть мене в кільце. Невже знову хочуть з-за спини зайти? Ні, мені це вже набридло. Я вже втратив Слимака! Хм, а давайте я вам влаштую нічні розваги? Ви вмієте орієнтуватися в темряві? Ось зараз і побачимо. Підскакую до найближчої лампи й швидким рухом відсікаю ґніт. Мінус одне джерело світла. Повторюю операцію ще п'ять разів, а на шостий невдахи розуміють, що мене майже не видно. Із темряви в них починають летіти різні підручні предмети: тарілки, глечики, стільці, а іноді навіть столи. Отак метнеш кілька, а слідом вистрибуєш сам. Поки дезорієнтований ворог відбивається або ухиляється від снарядів, ти уже поруч і гладиш його по шиї трофейним ножиком. Можна навіть всадити цей ножик йому в око, щоб падлюка не тицяв в мене головешкою. Бачу, як до мене наближається решта зграї. Кидаю тіло в них і знову відстрибую в темряву. Джерел світла все ще надто багато. От я дурень! Треба було лук із Арчера забрати. Хоча, навряд чи мене впустили би зі зброєю.
До бандиток поступово дійшло, що мені зробити нічого не можуть, і вони почали відступати в бік виходу. А це вже не дуже добре. Не варто залишати ворогів. Начхавши на все вистрибую із темряви і лечу прямо на них. Вони не витримали й чкурнули геть. Паскуди, я за вами ще й бігати маю?! Перехопив лише трьох. Семеро встигли вибігти за двері й зачинити їх. Чую, як вони навалилися з іншого боку на стулки, підпираючи їх спинами. Ой дуре-е-епи! Підходжу ближче й розумію, що вибору в них немає - засув же з цього боку. Не розбираючись всадив леза прямо в дверне полотно і, додавши сили, провів ними вздовж дошок в протилежні боки, розсікаючи деревину. З іншого боку щось чвакнуло. То відвалилася нижня частина живої підпірки. Друга із вереском відскочила геть. Витягую пазурі й виходжу до неї. І тільки тут розумію, що кляті бандитки розбіглися тунелями, немов щурі! Спересердя почав смугувати бандитку, випускаючи з тварюки кишки. Кляті бандючки! Я вам що, медом помазаний, що ви злітаєтесь на мене, як мухи на... Та що ж це за день сьогодні такий?! Що не слово - то вульгарність!
Розчавивши ногою голову бандитки, трохи заспокоївся. Так чи інакше, а Клан швидко зрозуміє, що з їхньою базою щось трапилося, і сюди прийдуть розбиратися. По обмовках полоненої я почав підозрювати, що Клан має зв'язки у верхах, як і Сім'я. А значить шукатимуть мене не тільки бандити, але й місцеві правоохоронні органи. Нейралізатор тут не допоможе. Мене із супроводом бачила половина міста. Я просто фізично не зможу зітерти усім свідкам пам'ять. Стирання ж працює лише на обдарованих, а серед рядових бандитів майже усі простаки. Простіше перебити усе населення столиці.
Вибратися із підземелля багато часу не зайняло. Усіх зустрічних бандитів я вбивав без розмов. Вони мене жаліти не збиралися, і не будуть - чому я повинен жаліти їх? В такі моменти я розумію, що різниця між гуманістом та маніяком лише в наслідках його дій. Якщо ти рятуєш людей, вбиваючи їхніх убивць - чи робиш ти благо? Чи можна назвати тебе злочинцем, якщо твій злочин допоможе вижити іншим? Я не часто задумуюсь над такими філософськими питаннями. Я взагалі все вирішую по ситуації. Звісно інколи буває й таке, що я дію на емоціях, як от зараз. Але мене ще треба довести до такого стану, що ой як непросто. Сьогодні бандюкам це вдалося, а значить - пощади їм не буде!
В забігайлівці вже нікого не було. Певно поплічники бандитів почули крики знизу й накивали п'ятами. Натомість на вулиці перед входом уже вишикувалася ціла стіна із солдат. Усі в формі, під прикриттям ручних та ефірних щитів, із націленою на двері зброєю. Самі ж бандити крутилися в задніх рядах, абсолютно здорові й вільні. Значить це завітало їхнє прикриття від верхів. Виходити не став. Натомість принишк під дверима і видав найсильніший радіоімпульс, який тільки міг. Пеленгатор вловив півтора десятки відгуків. При чому не лише з боку солдат, а й від сусідніх будівель і навіть звичайних міщан. Майже вісім клятих відсотків присутніх людей працювали на бандитів. При чому на обидві фракції - модуляція відгуків помітно відрізняється. А от серед правоохоронців сигнал був тільки один, з боку начальниці. Схоже мої думки про геноцид виявилися не такими вже й фантастичними.
Внизу щось гупнуло, і з підвалу полетіла пилюка. Підірвали вихід, щоб я не втік назад у підземелля? Логічно. Не буду ж я зараз битися із цілою державою? Моїх сил вистачить, аби вирватися із порту, але ж вони так просто не заспокояться. На вулиці почувся шум. В задніх рядах промайнув боєць із... Базукою? Ці сучки викрали мою базуку?! А ні, помилився - просто схожа штуковина. Байдуже, не про те думаю! Що мені робити далі?
- Гей ти, в обладунках! - вікна здригнулися від підсиленого артефактами голосу. - Будинок оточено! Тобі нікуди тікати!
А варіантів у мене не залишалося. Вони мене у спокої не залишать. І головна проблема тут не в збройних і правоохоронних силах самої держави. Їх небагато і вони централізовані - їх легко буде розбити і деморалізувати. В крайньому разі з ними можна домовитись. Значно більше проблем буде від різноманітних рядових виконавців. У них немає такого оснащення і зброї, як у державних служителів, але їх тупо в сотні разів більше. Не думаю, що вуличному хулігану скажуть, що он-той хлопець у капюшоні кілька хвилин тому порішив цілу банду, йому просто скажуть підрізати одного надто нахабного мажора. Але так буде лише на початку. Не маючи навіть шансу знищити мене, вони усіляко заважатимуть моїй діяльності, плутатимуться під ногами, знищуватимуть моє оточення, налаштовуватимуть проти мене народ, показуватимуть мене абсолютним злом тощо. У світлі майбутньої загрози такі дії населення гратимуть проти них самих. І чхав я на них! Хочуть здохнути - будь ласка! Тільки вони ж і усіх інших за собою в могилу потягнуть.
Ех, як же мене усе це дістало! Я можу ігнорувати загрозу особисто для себе, я можу поступитися інтересами, якщо це шкодить моїм союзникам. Але якщо мова йде про цілий світ...Взагалі то теж начхати, але Сайкс попросив допомогти.
Діставши з-за поясу пенал, я обережно зняв кришку й витягнув із густої чорної рідини продовгуватий артефакт, ніби складений із невеличких, обліплених геометричним візерунком шматочків. Хотів зробити подарунок Сайксу, але вибору немає. Сам не вірячи у те, що роблю це, я спустився до залишків підвалу й стягнув усі доступні тіла в одну купу, після чого глибоко увігнав загострені кінчики подвійної спіралі у ще теплу плоть.
Щойно кров затекла в щілини артефакта, той одразу ж ожив, розсунув свої сегменти, різко збільшуючись в розмірах, а над його вільним кінцем почав закручуватися ефір. Я почекав, поки генератор вийде на розрахункову потужність і поліз в налаштування щойно активованої системи. Після вводу усіх стартових даних, я на мить завмер, зважуючи усі "за" і "проти". Хоч і казав Психу, що не хочу збільшувати кількість потенційно ворожих сил, зараз без цього було не обійтися. Підтвердивши своє рішення, я дивився, як мініатюрний обеліск заворушився і під хруст кісток почав вгризатися в мертві тіла. Наостанок я присвоїв обеліску нове ім'я. Гадаю він швидко знайде інформацію про цього персонажа і зрозуміє, що від нього вимагається.
Переконавшись, що система усе робить правильно, я ж тихенько вибрався в головний зал і зачаївся біля входу. Сигнал для Арчера вже пішов, на дорогу сюди в нього піде хвилина, не більше. І тоді... Тоді в клюбі будуть... Танці!!!
- Останній шанс! - вона вже підняла руку, щоб дати команду, а моя підмога тільки-но вирвалася з порту.
- У мене вибухівка! - намагався я потягнути час, - Мені втрачати нічого!
Але на блеф ніхто не купився. Щойно бійці заняли позиції, начальниця дала відмашку і бойовий артефакт плюнув у мій бік... Плазмою?! Я навіть на долю секунди заціпенів, пригадуючи складність цієї технології. Розробкою PAX на Землі займався цілий інститут, а далі кількох прототипів діло так і не зайшло. Зброя дуже дієва на ближніх дистанціях, боєзапас практично необмежений - мрія будь-якого військового. Але ціна у тридцять сім мільйонів за штуку була непідйомна. Якщо тут умудрились повторити бластер на базі артефактів... То це класна штука! Хочу!
Спрайт, завбільшки з мій кулак, встиг подолати майже половину відстані, перш ніж я отямився. Судячи із чутного навіть з такої відстані тріску, він був ще й нестабільним. Мені не залишалося нічого, окрім я к відстрибнути якнайдалі від точки влучання. Вибух був не сильним, більше нагадуючи світло-шумову гранату. Але для дверей цього було достатньо. Мене ж пробило статикою і прискорення на секунду злетіло. Знову! Треба поставити якийсь запобіжник, чи що... Поки системи поверталися до ладу, ініціативу було втрачено. Щойно прогримів вибух, солдати пішли в наступ у кращих традиціях антитерористичних підрозділів: через усі вікна й двері. Я стрибав уздовж зовнішньої стіни, тому був на півдорозі між баром та входом, прямо під одним із вікон. Першого бійця зустрів прямим ударом в груди, щоб він вилетів назад у вікно. Секунди три з цього боку мене ніхто не чіпатиме. Натомість я прогавив іще дві команди, які увірвалися через друге вікно й двері. Перед собою вони одразу ж підняли ручні щити. Датчики одразу ж заверещали про великий електричний заряд на їхній поверхні. Достатньо одного дотику, і я як мінімум на кілька секунд випаду з реальності. Потрібен безконтактний бій. Перелітаю через барну стійку, впираюся спиною в бочки і в режимі сили відштовхую дубову конструкцію на нападників. Страйк! Купа народу відкотилася в центр залу. На ногах залишилися двоє, кого важка стільниця не зачепила. Не очікуючи такого прийому, вони на мить забарилися, і в їхній бік полетів один із найближчих стільців. Ще мінус один. Перепрошую - мінус одна. Усі присутні окрім мене - жінки. Остання нарешті прийшла до тями і знову пішла в наступ, витягуючи меч. Його лезо також наелектризоване. Та хто ж вас так оснастив? Наче під мене готувалися!
Але тут я почув свист і поспішив стрибнути під вікно, через яке уже дряпалася наступна порція солдат. Ну куди ви лізете під снаряди? Назад! Знову б'ю у вже знайомий нагрудник із відбитком мого кулака. В мить, коли баба вдруге вивалювалася на вулицю, я побачив у небі кілька чорних точок, що падали прямо на мене. А ось і підмо... Га?
Потужний удар в грудину вибив з вікна вже мене, тільки всередину. Чому я завмер, як бовдур? А якою була би ваша реакція, якби в вас зі звуками 'ня-ня-ня' та райдужним шлейфом врізалося чорне кругле чудо із котячими вухами? Зловивши когнітивний дисонанс, я не одразу зрозумів, що ці чудики уже пробили мене іще один вихід з будинку, і почали бомбардувати навколишній простір. Відкинувши від себе цей продукт обкурених японських аніматорів, я поспішив покинути будівлю, поки мене не закидали іще якимись покемонами. Вистрибнувши на задній двір, що виходив у провулок, я мимоходом вирубив іще парочку бійців, товариші яких уже, на свою голову, проникли в будинок. Переконавшись, що більше свідків немає, я швиденько змінив скін, перетворюючись на одну із найближчих до мене по комплекції солдат.
А тим часом на вулиці піднялася паніка. За час моєї відсутності Арчер встиг наклепати ще десяток ракет, і зараз уся ця радість літала повсюди, пробиваючи вікна, двері, а подекуди й стіни (не думав, що монолітний корпус виявиться настільки міцним). Оскільки будівлю я вже покинув, техніка переключилася на знищення ворогів, тобто усіх, кого ІНК ідентифікував як членів банд. Врахувавши досвід знищення піратських човнів, я прописав у свої творіння пункт про надмірну вогневу міць. Тепер в разі потреби вони вибухали не при контакті, а лише проникаючи вглиб цілі, і тільки якщо та продовжувала функціонувати. Якщо одного тільки влучання було достатньо, ракета змінювала курс на наступну мішень. В ідеалі одної такої було би достатньо для знищення цілого флоту мілких повітряних суден. І все було би цілком пристойно і звично для мене, якби не...
- Ня-ня-ня!
- А-а-а! - гуп!
Потлумившись на щойно прибитому бандиді, вимазаний в його крові 'нянкет' з характерним пухканням імпульсного двигуна вистрибнув з тіла й полетів у пошуках наступної жертви. В метрі над землею! Схоже мізків у них все ж недостатньо, інакше б він зараз не маневрував у натовпі, а піднявся би над ним. Так, все це були мої ракети. От тільки звідки в них з'явилися вуха та музичний супровід? Ні, не хочу нічого знати! Потім розберусь, зараз переді мною інша ціль. Розминаючись із панікуючим натовпом, я підбіг до начальниці, біля якої й стояла важка артилерія.
- Пані офіцер! Пані офіцер!
- Що ти тут робиш, - озирнулася та на мене, - Я ж вас у провулок відправила?
- У них раптом виникли проблеми із заднім проходом.
- Там, де сарай?
- Там, де дупа! - і в режимі сили дарую їй хук зліва.
За усю свою кар'єру солдата я не раз голіруч бився із ворогом. Але тільки зараз я зрозумів, що фраза 'дощ із зубів' може бути буквальною. Погоджусь, виглядає це дійсно гарно, особливо в уповільненому вигляді. Ну а поки нашу любительку подвійного життя прокручує інерція, я продовжую свій рух вперед і видираю гармату із рук ошелешеної артилеристки. Замість зброї вручаю їй легкий потиличник - вона в шоломі, їй не страшно. На відміну від начальства. А тут і Арчер підоспів, та ще й нейтралізатором так поблискує, наче поліцейськими мигалками. Цікаво, це він зумисне, чи просто так співпало? Потім, все потім! А зараз - в порт!
Оминаючи перехожих і патрулі міської варти, я відчував себе Джекі Чаном, що влаштовував великий вибух, а тепер швидко-швидко від нього тікає. Тільки шум позаду все не стихав. Що далі я від'їжджав від місця пригоди, то більше бандитів підсвічував ІНК. Об'єднані в спільну мережу, ракети одразу ж перемикалися на більш пріоритетні цілі, час від часу вириваючись поперед мене і збиваючи з ніг чергового невдаху. Декому щастило померти одразу. Ті ж ракети, що летіли низько, не могли нормально розігнатися в натовпі, і результатом їх зустрічі з мішенню частіше були різноманітні переломи і вивихи. Лише одного разу я бачив зарізаного, коли машинка заплуталася в одязі невдахи й посікла його своїми 'вухами'.
Значно веселіше стало, коли до нашого забігу приєдналася група вершників. От чесно, я вже й забув, що за відсутності компактних двигунів люди обходилися гужовим і верховим транспортом. От вони про себе і нагадали, прямим пострілом в голову. Котрась із вершниць виявилася достатньо вмілою, щоб на скаку мене підстрелити. Якби не миттєва реакція Арчера, я би вже впав прямо їм під копита. Судячи з їхньої уніформи та оснащення, це була вже не міська варта. На вигляд дуже схожі на кірасирські загони 19 століття. Це я роздивився вже потім, коли знову всівся у сідло. Не зважаючи на невисоку швидкість польоту кулі, їхній калібр був як у дробовика. Для незахищеної людини постріл із такого пістоля смертельний. А у них же ще й карабіни були. Люди, які не дозволяли мені відірватися від погоні, заважали переслідувачам вести по мені влучний вогонь. В якийсь момент мені це набридло і вирішив пожертвувати на них одну із ракет осколочного типу. Та замість того, щоб вибухнути між ними, ця літаюча голова просто позбивала їх на землю, після чого продовжила мій супровід. Каюсь - не подумав. Та що там казати, я їх більше як ракети сприймати не можу! У мене від їхньої першої появи моральна травма на все життя. Мабуть буде правильно змінити назву із Мейн-кун на Някет - скорочено від 'ракета, що нявкає'.
Ось так, із музикою та веселою компанією ми й дісталися до порту, і я зрозумів, що даремно поспішав. Як тільки в передмісті почалися заворушення, усі судна швиденько накивали п'ятами. Дехто навіть умудрився прихопити із собою частину причалу разом із шварту вальним обладнанням. Я ж залишився у ворожому місті без транспорту. Зупинившись на краю пустого льотного поля я думав: що мені робити далі? Самотужки добиратися до потрібного місця буде дуже довго, а в мене не так і багато часу. Я легко можу склепати собі якусь літаючу штуку, але не знаючи розташування аномальних ділянок, яких ставатиме все більше, я ризикую розбитися у чорта на рогах, звідки самотужки вибиратимуся дуже довго.
Закон? Які в біса закони?! Закон працює тоді, коли він один для всіх. Якщо можна уникнути покарання, то це вже не закон, а інструмент для власного возвеличення і приниження інших. Увесь мій досвід життя в обох світах, як на Землі, так і тут - тільки підтверджує це правило. Єдині закони, які ніхто й ніколи не зміг порушити - закони природи й фізики. Закони ж соціуму порушують постійно, і в основному ті, хто себе до нього не відносить. Найчастіше це саме ті особи, які й керують соціумом. Я не є громадянином цієї держави. Я взагалі не є людиною. Від людини в мене лише тіло носія, та й те давно в комі. То чи можна застосувати до мене якісь закони? Тим більше закони держави, яка дозволяє існування такої великої кількості бандитів? Щось мені підказує, що саме вони й пишуть закони для своєї челяді.
Обертаюся до цієї самовбивці. Переді мною стоїть дівка, років тридцяти, в мундирі міської варти. Голос грубий, хриплий. Шрам на лобі й носі, погляд впевнений, але я ж бачу - трясеться від страху так, що ледве стоїть на ногах. Жодної з бандитських міток у ній не відчувається, але з тепловою картою тіла щось не так.
- Хочеш врятувати місто? - наче у підтвердження моїх слів десь на окраїні вибухнула одна з ракет і через вікно з вереском вилетіло палаюче тіло. - Чи знищити його?
- Здавайся!
- Не наривайся, - я з цікавістю подивився на неї. - Мені погрожував Клан. Ось результат, - я махнув у бік міста. - Хочеш повторити за ними?
- Я тебе просто так не відпущу!
- Правильно. Будеш допомагати.
- Чого ти добиваєшся? - підозріло швидко пішла на контакт співбесідниця.
- Транспорт. Східна аномальна зона. Мені потрібно туди. Терміново.
Не встиг я договорити, як вона натиснула щось на поясі, від неї розійшлася хвиля електричних розрядів і... Нічого не сталося. Окрім того, що у неї волосся стало дибки, а у мене згоріло кілька нашвидкуруч зроблених запобіжників і спрацювало заземлення. Не дочекаєшся! Мене сьогодні вже двічі зарядили! Я вже навчений, втретє ваш трюк не пройде. Невже вона гадала, що я не помічу її пояс шахіда, буквально начинений різноманітними артефактами? Як би я не ставився до тутешніх виробів, вони цілком можуть мені нашкодити. Наприклад відсікти руку. Мене це не зупинить, але приємного все одно мало. Тому я просто й без роздумів пробив їй в печінку, вибив меч і, відкинувши його далеко в траву, збив її не землю, після чого поставив ногу їй на голову, готовий в будь-який момент якщо не роздавити цей гнилий гарбуз, то бодай подерти його грунтозачепами.
- Демон! - вилаялася вона, скрутившись на землі, наскільки це було можливо.
- Вирішуй. Співпраця, або смерть?
- А щоб тебе демони пойняли! Щоб ти... - перекладач тактично замовк, формуючи нову лексичну групу.
- Вважатиму це згодою. Потрібен корабель і капітан. Бажано - військовий. Ти знаєш - де. Веди.
Ще трохи побурчавши, дівка махнула йти за нею. Видно, що вона не вірила жодному моєму слову. Але й заперечувати не стала. Значить мої підозри були правильні. Цікаво, це особиста ініціатива, чи хтось напоумив?
Що далі ми йшли, то менше людей нам зустрічалося. Усі, слухаючись вказівок із системи загального оповіщення, поховалися по хатах, позакривали вікна й двері. На вулицях залишилися тільки загони варти й пожежні команди. Арчер, тихенько слідував за нами, координував дії някетів між собою і вчасно попереджав мене про наближення патрулів правоохоронців. Поки йшли, офіцерша, якщо я правильно зрозумів її розпізнавальні знаки, розказувала свій наївний план. За її версією я посильний, що має доправити термінове донесення в... Перекладач розпізнав назву як 'Біла роса'. Ех, Батькою повіяло! Стоп! Який ще Батька? Чого я про нього згадав? ІНК, що у мене з головою?
Той слухняно видав схему, за якою наніти щойно сформували в мозку носія нові нейронні зв'язки. Таких не було ні в мене, ні в Барнса, ні в жодного із моїх донорів чи носіїв. Це ж не мої спогади? Чи мої? Шкода, що зараз розібратися не вдасться.
Поцікавившись символікою тутешньої верховної влади, я модифікував один із образів, і в найближчому провулку кремезний броньований хлопець перетворився на королівського лакея із незвичною скринькою в руках. Насправді то був знятий із мотоцикла кофр, але кого то цікавить? Для більшої достовірності мені позичили накидку, щоб створити видимість невмілого маскування. Коли вона постукала у двері КПП, там відкрилося віконце і чиясь незадоволена пика поцікавилася гостями. Офіцерша передала туди папірець із якимось наказом, що знайшовся у неї в підсумках. Вартовий не одразу нам повірив, але потім неохоче пропустив нас всередину. Арчера довелося залишити на вулиці. Персонал аеродрому дивився на нас із підозрою, але у них і своєї роботи було достатньо. Певно подумали, що якщо вже нас впустили, значить була причина. В кожному ангарі до нас одразу підбігали місцеві бригадири, але після короткої розмови із моєю про вожатою тільки розводили руками і поверталися назад. Видно, що цю особу тут знають. А це точно військовий об'єкт? Чи мене привели у якийсь любительський аероклуб?
Загалом цей аеродром був точною копією вантажно-пасажирського порту, тільки в кілька разів менший, і оточений великим кам'яним парканом. Всередині розташовувалися два ряди ангарів, злітна зона, та складна щогла для прийому особливо великих кораблів. Увесь аеропарк представляли невеликі патрульні катери. На жаль робочих у ангарах не виявилося. Було лише кілька катерів зі знятою обшивкою. Один узагалі розрізали на дві окремих частини і копирсалися в його нутрощах. До того ж невідомо, скільки з них зараз в повітрі, адже мої літаючі бестії могли їх і позбивати. І коли над полем завис один із патрульних, я наочно пересвідчився у надмірній ефективності живих снарядів - корабель перетворився на друшляк. Корма і носова частина розбиті вщент, а одна із трьох гармат вирвана з м'ясом. Не знаю скільки там було екіпажу, але вцілілі зараз трималися руками й ногами, тільки щоб не вивалитись за борт. Не думаю, що там окрім двигуна залишилося іще щось ціле. Для того, щоб правильно зайти на посадку, потерпілим довелося накрутити не одне коло над полем. Певно у них заклинило механізм повороту. Нарешті побите судно торкнулося поверхні, і з легким тріском зупинилося, остаточно перетворившись на купу мотлоху. Механіки одразу ж кинулися допомагати потерпілим, а я підійшов до одного із крайніх ангарів. Він був зачинений, проте ехолот вказував на знаходження там якогось масивного об'єкту. Підійшовши ближче, я розширив шпарину між дошками і просунув всередину руку. Виведений з-під камуфляжу сенсорний блок показав абсолютно ціле судно, тільки без бортового озброєння і з великим гербом на борту. Корабель був достатньо аеродинамічним і мав більшу площу тягових панелей. Характерна форма носової частини робила його схожим на горобця. Кораблик дуже гарний, чистий - одразу видно, що за ним доглядають.
- Це королівський кур'єр.
- Швидкий?
- Швидший за ці, - офіцерша вказала на залишки патрульного. - Але екіпаж ще не прибув.
- Екіпаж вже є, - я теж повернувся до уламків, розглядаючи повітроплавців.
- Це неможливо, - одразу ж відповіла вона, зрозумівши мої наміри. - Кур'єр відрізняється від інших суден. Вони просто не зможуть з ним впоратися.
- Краще спитай їх.
Офіцерша пішла у вказаному напрямку, а я швиденько чкурнув назад. Я вже побачив усе, що хотів, і навіть більше. А тому поспішив перевірити свої підозри. Перебігши до останнього із оглянутих ангарів, я переконався, що ці 'механіки' ремонтом не займаються. Достатньо було секунд десять подивитися, як вони раз за разом повторюють одну і ту ж операцію. Та й приховані в пряжках ременів та каблуках стоптаних мало не до дірок черевиків артефакти явно не по кишені звичайним роботягам. Невже сподіваються мене спіймати? Пізно, голубчики, пізно! Арчер увесь цей час не припиняв клепати все нових і нових някетів, і над містом зараз їх крутилося уже більше тридцяти. З'явилося навіть кілька із вмонтованим замість вибухівки радіолокаційним комплексом для більш ефективного пошуку цілей. Одна команда, і вони знесуть тут все і всіх. Прагнучи продемонструвати розумникам близькість п'ятої точки, я вишукував на віртуальній карті найближче скупчення бандитів. І знайшов їх буквально по той бік паркану. Поставивши їм вищий пріоритет, я спокійно, не поспішаючи й не реагуючи на зовнішні подразники повернувся до крайнього ангару. Три, два, один... Джаз! У мене за спиною в повітря здійнявся стовп полум'я й диму. Це вибухнули одразу п'ять фугасних модифікацій: пробили крівлю, стелю, і влаштували всередині будинку пекло в кращих традиціях голівуду. Добре, що там не виявилося цивільних, інакше б вибух довелося відмінити, і демонстрація не була б не такою наочною. Тільки в цей момент, до присутніх тут спецслужб дійшло, що вони власноруч занесли міну до своєї оселі. Самі винні, що розплодили у себе під боком стільки паразитів. Тепер будете розплачуватися за дезінсекцію. І не треба націлювати на мене свої іграшки. Не треба, кажу вам!
Мокрий звук удару, і - один недолугий снайпер із розбитою головою падає із привідної вежі на землю. Ще один, і його великомудрий командир, який кілька секунд тому віддав наказ на стрільбу, повторює маневр підлеглого. Як я його вирахував? А ніяк. Це зробив Арчер. Спостерігаючи за кожним із присутніх, він просто прогортав їхні дії у зворотному хронологічному порядку і одразу ж вирахував винуватця. Для цього не треба багато розуму, достатньо лише потужного аналітичного програмного і апаратного забезпечення. Було б на полі чоловік десять, з цим би впорався б навіть мій ІНК, а так доводиться розподіляти обов'язки між юнітами. Не встиг я насолодитися шоком присутніх, як літаючі спостерігачі знову активізувалися і накинулися на цілу команду підтримки, що збиралися взяти у мене автограф і, здається, зразки крові заодно. Вбивання в землю тривало секунду, не більше. Двоє таки змогли прорватися, і одну я вирубив прямом в голову, а друга схопилася за пояс і... Бум! Мене відкинуло разом із шматком землі, за який я вхопився. Сама ж смертниця лежала неподалік, розірвана навпіл. Несподівано. Не думав, що вони можуть нацькувати на мене камікадзе.
Встаю, а мене більше не атакують! Збиті на землю 'майстри' щось кричать, а охорона опускає зброю. Невже зрозуміли, що на мене потрібен більший калібр? Це ж треба, як швидко! Цікаво, коли до них дійде, що я контролюю увесь повітряний простір, і знаю розташування усіх їхніх сил? Сподіваюся це станеться не раніше, ніж я покину це невдячне місце. Повертаюся до своєї супутниці й кажу їй, що можу й сам керувати судном, якщо вони не проти. Та натяк одразу зрозуміла й знову почала розмахувати руками. Цікава у них азбука морзе, треба буде якось в ній розібратися, щоб бути в курсі, що про мене говорять. Отримавши невидиму мені відповідь, вона одразу ж почала мене запевняти, що команда корабля вже прибула, і скоро можна буде відправлятися.
І справді, не встигла вона закінчити, як із адміністративної будівлі вибігли ті ж самі повітроплавці, які нещодавно здійснили аварійну посадку. Що й вимагалося довести! Ну не можуть однотипні кораблі, навіть у різній комплектації, бути настільки відмінними, щоб інший екіпаж не зміг ними керувати. Це все одно, що їздити на автомобілях однієї марки - майже все буде абсолютно однакове. Якщо там і буде щось відмінне, то і виглядатиме така машина інакше, щоб у водія часом не спрацювали рефлекси. Принаймні так роблять нормальні конструктори. Після всього семи хвилин, я спеціально засікав, вони вже виводили судно на злітну ділянку. Дурепа, яка спробувала пронести на борт невідомий артефакт, прилягла відпочити, тримаючись за зламану ногу. А над аеродромом водили свої хороводи все більше някетів, нервуючи своєю присутністю спецовиків. Нарешті катер був готовий і персонал відвів від нього усі опорні конструкції окрім трапу. Я вже збирався підніматися, коли переді мною стала ця офіцерша.
- Ми тебе все одно знайдемо. Дістанемо, де б ти не хова... - удар піддих, і відкидаю тіло на землю.
- Ви некомпетентні, - хмикнув я, і перед тим, як вийти на борт, додав, - Хочеш корисну пораду? Знайди нормальну роботу. Служба - це не твоє.
Дістануть вони мене, аякже... Вони своїх бандитів вивести не можуть! У мене все менше сумнівів у правильності свого вчинку. Якщо це - спецслужби королівства, то мені страшно за людей, які тут живуть.
Повільно піднімаючись над Байрою, я отримав картинку з радіолокатора - навколо нас стягувалося кільце із семи легких і трьох великотоннажних літальних апаратів. Їх уже можна було роздивитися неозброєним оком. А ми плелися зі швидкістю пішохода, наче у двох метрах над землею. Дивлюся на капітана, а вона приречено дивився то на мене, то на важіль ходу, виставлений на максимум, як і регулятор висоти. Розрахунок був на те, що малорухому мішень легко розстріляють. Або ми вимкнемо двигун, намагаючись ухилитися, і самі розіб'ємося. Впевнений, що вдруге запустити двигун ми вже не зможемо. Схоже, агенти так нічому й не навчилися. Я розумію, що вони лише виконують накази, часто не дуже далекоглядних людей. Але ж вони не цивільні - знали куди йдуть, і що їм доведеться робити. Тому нехай не ображаються.
- Збити ворожі судна! - вказав я на агресорів.
- Ня! - звідусіль долинув відгук ракет, одразу ж перекритий гулом імпульсних двигунів.
Кошмар, куди я потрапив? До речі, про ракети:
- Арчер, звідки у моїх ракет взялися вуха, і чому вони почали літати під музику?
- Реалізовувалося прохання влаштувати дискотеку за допомогою важкого озброєння. Дискотека передбачає... - почав відписуватися він.
- Стоп-стоп-стоп, я зрозумів. Але звідки вуха?
- Під час розробки було порівняння із дизайном голови породи котячих. Найбільш популярним музичним контентом за участю котів були меми...
Без коментарів.
Як я вже казав, ініціатива повинна бути виправдана. Арчер проявив дурну ініціативу, додавши в конструкцію ракет необов'язкові елементи, про які я лише думав. А він - підслуховував. І тепер виправдовується тим, що прагнув реалізувати мої приховані бажання! Які в біса бажання?! Якби я цього бажав, я би тоді сам це й зробив! Все частіше в мене виникає відчуття, що ці недоумки все прекрасно розуміють, і просто знущаються наді мною. І заперечувати марно - моральна травма вже отримана, я тепер усю серію ракет тільки 'нянкетами' і буду називати. Якщо почну заперечувати, цей... Арчер може іще до чогось страшнішого додуматися. А може йому інтелект врізати? Або ще краще - відправлю його до Психа, нехай йому мозок виїдає. Не страшно навіть, що залишусь без транспорта.
Що було далі - дивитися не став. Якщо хтось вціліє після такого нальоту, то Арчер дасть мені знати. Он він, внизу їде. Треба буде підняти його на борт, коли відлетимо достатньо далеко. Але спочатку я огляну це корито. Бо хто їх знає, що ці недоумкуваті спецагенти іще нам могли влаштувати...
Окрім перебитих провідників системи керування інших сюрпризів виявити не вдалося. Все впиралося у відсутність запасних деталей. Я міг би здійснити ремонт, якби зі мною був новий реплікатор. Але без ремонту ми не могли ні знизитися, ні зупинитися. Порадившись із екіпажем я попросив їх підлетіти якомога ближче до найвищого й достатньо похилого пагорба, щоб мотоцикл зміг застрибнути на борт. До речі про екіпаж: не зважаючи на вербальні обмеження, знайти з ними спільну мову вдалося швидко. Всього їх було троє: капітан, навігатор та механік. Перша стояла за штурвалом і поєднувала функції пілота й командира. Друга, зовсім молода, із блакитним волоссям, відповідала за навігацію у просторі та точні маневри. Третя ж, із протезом замість лівої руки, займалася силовою установкою. Звали їх Маелу, Сайя та Джасу (ввічливі люди - представилися одразу). Усі троє були обдарованими по самому мінімуму, тому ні на який великий корабель їх би не посадили, а в цивільному флоті усі місця забиті своїми людьми. Разом вони літали уже не перший рік, і добре вивчили звички одне одного, та свого начальства. За розбитий корабель їх чекав трибунал. Натомість їм наказали стати за керування цим кур'єром і вивести його за місто. І все, ні про які польоти до аномальної зони й мови не було. Та й не зможуть вони довести туди навіть такий невеликий катер. Вони і так виклалися на повну, коли садовили своє літаюче корито, а тут іще один політ. Коли ж після злету капітан не змогла прибрати акселератор - усе стало на свої місця. Ними просто вирішили пожертвувати. Близьким скажуть, мовляв, розбилися під час посадки, чи щось таке. І кінці в воду. Ніхто нічого не доведе. На мене вони зла не тримали. Тільки розсердилися за влаштований в місті хаос. Ну а поки летіли до потрібного місця, я розказав їм з чого усе почалося. Все одно зайнятися було нічим.
- Який же ти недалекоглядний... - командир похитала головою, коментуючи мої дії, - Після твоїх вибриків столиця ще не скоро заспокоїться. Тобі доведеться обходити нашу державу десятою дорогою.
- Не доведеться, - я демонстративно визирнув за борт. - Її вже не буде.
- Кого не буде? Столиці?
- Держави.
І це дійсно було так. Спершу я хотів позбутися лише тих, хто буде мені заважати - Клан та Сім'ю. Потім я побачив, що без прикриття посадовцями такі угрупування виникнути не могли. Навіть якщо я приберу їх, на звільнене місце прийдуть інші. Держава, закони якої пишуться лише для слабких - не держава. Це така ж банда. Закон повинен бути один на всіх. Той, хто його порушує - злочинець. Біда в тому, що ці закони пишуться тими, на кого вони не діють. Той, хто підкоряється їм, автоматично стає жертвою.
Той обеліск, який я висадив у руїнах таверни, з часом розростеться у нову виробничу базу. Місце тут дуже перспективне. Величезний підземний простір, доступ до грунтових вод, органіків багато бігає - все для створення армії дронів. Тільки на відміну від Аналітика, цей штучний інтелект позбавлений багатьох обмежень, і головною його задачею буде знайти і знищити усіх злочинців. Це не жива людина. Його марно благати, з ним не домовишся, його неможливо залякати чи розчулити. Він ніколи не зупиниться і не зістариться. Він один може замінити собою усі три гілки влади в Тафії, які нині практично не функціонують. Він буде і полісменом, і суддею, і катом в одній особі. Ідеальний вибір. Повністю відповідає даному йому імені.
Кажуть, що мафія безсмертна. Настав час спростувати цей міф.
***
Терумо все ще не відійшов від зустрічі. Він зробив усе, щоб мінімізувати можливі втрати. І його навіть послухалися: для операції повністю очистили територію, позбавили об'єкт шляхів відступу, навіть загнали цивільних в домівки. І все пішло шкереберть ще на етапі прямого контакту із об'єктом.
- Хтось може мені пояснити, що це було? - задала риторичне питання начальниця відділу, хмуро поглядаючи на підлеглих.
- Ми діяли відповідно до інструкцій, - заявила капітан, яка й здійснювала керування операцією.
- Покажи мені, де в інструкціях написано: 'Провокувати терористів на застосування зброї'?
- Ми не знали, що у нього буде таке сильне прикриття.
- Воно завжди є. Завжди! Якщо терорист почав з вами розмовляти, це означає, що у нього вже є план втечі. Гадаю, мені варто відправити усіх вас на перепідготовку. Або на повний медичний огляд. Бо інакше, як склерозом ваш провал я не можу пояснити! Йдемо далі, - жінка взяла із робочого столу один із сувоїв, і почала зачитувати. - Від моменту входу в таверну 'Капіко' до початку операції 'Перехоплення' він вбив сто дев'яносто дві людини. Під завалами знайдено ще тридцять дев'ять тіл. З них дванадцять розпізнати не вдалося, а четверо взагалі виявилися правоохоронцями. І усі поголовно були членами Клану або Сім'ї, - документ знову був покладений на місце, а гнівний погляд начальства повернувся на підлеглу. - Тепер поясніть мені, як цей залітний терорист зумів за годину вирахувати і перебити стільки народу?
- Ми вже почали допит свідків та затриманих злочинців.
- Ніби я не знаю, чим це закінчиться! Перші перелякані й розкажуть все, що ви захочете від них почути, а другі мовчатимуть як риби до ранку, а після їх візьмуть на поруки і ми їх більше не побачимо! Ще дурні ідеї будуть? Ну а тепер головне питання сьогоднішньої наради: хто напоумив тих двох сучок обв'язатися вибухівкою?
- Не можу знати. На операцію взяли усіх, хто був у наявності. Ніяких додаткових вказівок перед початком їм не видавали. Вони не могли знати, з ким зустрінуться.
- Тобто серед нас увесь цей час ходили живі бомби. - начальниця почала закипати. - І що мені казати міністру? Та нас за таке позорище не просто розформують - нас забудуть так, наче ніколи й не існувало! Кому потрібна служба, яка не здатна виконувати свої обов'язки? Значить так: щоб до завтрашнього ранку усі рапорти були в канцелярії, а усі учасники затримання - в лазареті. Вранці я особисто відправлю в реанімацію кожного знайденого здорового. Все ясно? Вільні! А вас, Терумо, я попрошу залишитись!
Коли усі вийшли, начальниця вийняла з-за пазухи флягу і зробила кілька великих ковтків. По кабінеті розлетівся запах чогось міцного, певно настій на травах.
- Ну що, герой? Розказуй, за що я буду отримувати по шиї?
- Боюся, у мене погані новини, - Терумо обережно вдихнув, долаючи біль відбитих ребер. - Нас підставили. Усіх. Я вже подавав рапорт про свою місію в губернії Сайтома. Тут ситуація аналогічна. На нього образилися усі, хто тільки міг, а в результаті самі ж першими і постраждали. Тільки там була обманка, а у нас - реальний головоріз. Якби не дії Клану...
- То він би потрапив до лап Сім'ї. Ти мав перехопити його раніше, ніж вони до нього доберуться. Я ще можу зрозуміти дії нашої міської варти, вони узагалі молодці - взяли на затримання артефакт третього класу, яким тільки будинки зносити, а потім ще й профукали його. Але ти... Чому не підняв тривогу одразу, щойно дізнався про загрозу?
- Пред'являв речові докази. Інакше б мені не повірили. Він робить артефакти з нічого. І вони незалежні від ефіру.
- Це точно?
- Я оглянув перероблену ним дакуту одразу, як тільки отримав. Все вірно. Лабораторія може підтвердити мої слова. Певно саме ці артефакти й дозволили йому розпізнавати членів банд.
- Чим він збив наші кораблі?
- Мисливці за головами подейкують, що він брав участь у розробці якоїсь секретної зброї для королівства Шатерей. Але це не точно. Їх описували, як невидимих павуків-убивць. Не було жодної згадки про те, що вони можуть літати.
- Значить він їх вдосконалив. Є ідеї, куди він міг відправитись?
- Він казав, що йому терміново потрібно до східної аномальної зони. Можна перехопити його там.
- Ось ти цим і займешся. Тебе тут не було, ти взагалі вже два дні у відпустці. З твоїми наглядачами я розберусь. Скажу, що твій покровитель прагне убезпечити свою людину на час розслідування. А сам відправляйся на схід і наведи мости із цим Кейнсі, чого б це тобі не коштувало. Тільки по-справжньому, без усіх цих твоїх перевдягань та інших вибриків. Обіцяй йому все, що завгодно, хоч пост самого міністра чи коханця королеви - байдуже.
- Хочете здати його Сім'ї? Чи до Клана підмазатися?
- Переб'ються! Нам самим конче потрібен такий чистильник. Пройде ще кілька років, і ці дві зграї просто розірвуть королівство між собою. Тебе тоді ще в планах не було, а от я пам'ятаю, як ми тримали їх за горло, і вони танцювали під дудку корони. Час нагадати їм, хто в домі хазяїн!
- А якщо, за моєї відсутності... - Терумо обережно махнув рукою, показуючи на стелю і на власне горло.
- Я тобі більше скажу - це почнеться вже завтра. Після такого скандалу нас захочуть реформувати, підсадять до нас своїх ручних тваринок, потім розформують і розітруть в пил. А потім почнуть ділити Тафію. Якщо запізнишся - повертатися тобі буде нікуди. Тому не підведи мене. Приведи його сюди. Покажи, що ти компетентний агент. Бо вийде, що він таки був правий, а я - помилялася. А я не люблю помилятися.
Слухняно кивнувши, Терумо покинув кабінет. Він не дозволить комусь зруйнувати все те, чому він віддав більшу частину свого життя. Це вже не просто завдання. Це виклик! Він знайде цього Кейнсі, де б той не був. Дістане з-під землі. Він виконає дану обіцянку. Навіть, якщо й не зовсім в тому розумінні, яке вкладав у свої слова сам.
***
Приміський будинок, куди завітали представники закону, виділявся на фоні своїх сусідів. На відміну від зліплених із багнюки й очерету хибар, цей будувався із каменю й обпаленої глини. Його архітектори постаралися на славу, звівши під виглядом маєтка справжню фортецю. Те, що здалеку здавалося просто декоративними елементами, насправді виявилося прекрасними оборонними точками. Для штурму такого укріплення потрібно було б покласти в кілька разів більше людей, ніж захисникам. Поки ти будеш дряпатися до одного вікна, тебе встигнуть обстріляти з іншого. І навіть якщо в тебе в кишені виявиться гармата - не факт, що ти з першого разу проб'єш собі прохід. З повітря ж проникнути всередину було взагалі неможливо через круті скати даху. Одним словом - фортеця.
Але її взяли. При чому так, що до ранку ніхто нічого навіть не запідозрив. Тривогу підняли лише після того, як між бандами розгорілися бої за контроль над цим районом. Святе місце пустим не буває, і щойно ватажки банд дізналися, що їхнього сусіда прибрали - одразу ж зігнали сюди мало не усіх своїх головорізів. В першу чергу для захоплення головної опорної точки - цього маєтку. Коли ж на наступний день ситуація повторилася, органи правопорядку почали хвилюватися. Одне діло, коли банди здійснюють блискавичні напади на конкурента і зникають ще до прибуття патрулів. Правоохоронці навіть раділи тому, що бандюки більше переб'ють один одного - менше відписуватися за кожного із затриманих, та й у разі зіткнення чисельна перевага бандитів більше буде не такою істотною. І зовсім інше, коли вони починають справжню війну із супутнім руйнуванням міської інфраструктури. Досить того, що район і так неблагополучний, так ще й під час останньої сутички бандити пошкодили акведук. Ще трохи, і доведені до відчаю люди самі підуть різати нахаб, незважаючи на втрати. Довелося навіть запросити підкріплення, щоб заспокоїти натовп і не допустити масових заворушень. Деякі підприємці були згодні профінансувати ремонт системи водопостачання, але лише за умови, що рівень злочинності буде знижений в рази, порівняно із нинішнім.
Наступного ж ранку почався найграндіозніший рейд за останні десять років. Не тому, що правоохоронцям так закортіло позбутися злочинців. Просто за одну ніч хтось уже зробив це за них, і тепер їм залишалося тільки обійти усі місця масових убивств і розібратися, хто або що це зробило? Найбільше не пощастило детективу Зако - їй дістався будинок, з якого все почалося. Закінчуючи академію, Зако Такадо знала, що робота у слідчому відділі рідко буває приємною. Але ж не настільки! Не будучи відмінницою бойової та фізичної підготовки, вона дуже добре знала район своєї майбутньої роботи, і вміла підмічати важливі в конкретній ситуації деталі. Тому, не зважаючи на відносно невисокі показники власної роботи, вона часто допомагала своїм колегам, якщо у них щось не сходилося, або було незрозуміло. Усіх її товаришів із академії давно розігнали по інших відділах, а вона залишилася тут, уже на правах повноцінного офіцера. Тут вона була у своїй стихії. Якби ж іще на місця злочину їздити не доводилося... На жаль цього разу їй не поталанило. Тому, закинувши в сумку усі необхідні в роботі речі, такі як особистий жетон, записник та необхідну кількість бланків для польової роботи, вона відправилася на вулицю. Зброю брати не стала - в її роботі це тільки шкодить, а на силові акції їй все одно наказано не лізти, а доручати цю справу відповідним оперативним загонам. Хіба що складний ніж на поясі - та й той був більше інструментом, а не зброєю. Вона знала, що миловидній жіночці із поштовою сумкою через плече довірятимуть більше, ніж затягнутій в уніформу солдафонці. Від уставного одягу в таких районах будуть тільки проблеми. Середнього зросту із коротким чорним волоссям під каре, вбрана у прості штани й сорочку, Зако абсолютно не привертала увагу. Її могли видати хіба що армійські чоботи - їх вона носила завжди, але ця деталь тільки підкреслювала її простоту, зовсім трішки виділяючи на фоні сірої маси. Із особистим життям у неї було глухо, а тому стежити за собою вважала зайвим. Вона гадала, що людину потрібно любити такою, якою вона є насправді, а не те, що вона намагається із себе вдавати. І все ж час від часу серце щемило. Половина життя уже за плечима, а свою другу половинку вона так досі й не знайшла. Ну і грець із ними, із хлопцями, у неї робота стоїть!
Надворі вона застрибнула в дорожній екіпаж, візник котрого погодився підкинути її до потрібного кварталу. Ну а далі вона вже могла дістатися й самостійно. Місце злочину було відповідно огороджене й позначене. Звісно ж, нечисть із навколишніх вулицю все підчистила ще до приїзду правоохоронців, але на роботу детектива це ніяк не впливало. Переступаючи через чергову криваву пляму, Зако уважно оглядала будівлю. Цей проклятий будинок все більше нагадував якийсь склеп із страшилок: від попередніх власників залишилися лише плями крові та нутрощів, які й відмити було нічим, і тепер сморід поступово ширтився по околицях. Кабінет колишнього власника. Перша ж банда, що зайняла будівлю, винесла звідси усе, що тільки можна було: меблі, килими, навіть величезний сейф у стіні розламали і вигорнули з нього увесь вміст. Залишилися лише криваві розводи на підлогі. Хтось із глибокою раною відступав від центру кімнати до дверей сейфа. Ще двоє плям із залишками мізків на одвірках - певно від охоронців. Навпроти місць імовірного знаходження людей також великі сліди кіптяви, ніби щось пройшло крізь тіла нещасних. На стелі таких слідів немає, значить горіння було швидким і бездимним. Можливо це робота банди Тарусо, у чиїх членів інколи вилучали артефактні вогнемети. Але вони зазвичай одразу заливають все вогнем. Тут же точно вивірені удари по цілях - не їхній почерк. Оглянувши решту кімнат, Зако знайшла лише обвалений підвал і розтрощену шафу посеред коридору, яка раніше була барикадою. І знищили її чимось доволі серйозним, бо уламки знаходилися у двох протилежних кінцях проходу. Записавши усе в блокнот, жінка поспішила на вихід, поки в легенях іще було достатньо повітря.
Там на неї вже чекали. Мацумі Такачо - сатей Сім'ї. Вона не робила нічого особливого, а лише інколи спілкувалася із потрібними людьми. Часто від таких розмов залежав добробут, або й життя окремих городян. Усі знали, що вона пов'язана із бандою, але пред'явити їй було нічого. Ну а те, що вона ходить із охороною - район тут не дуже безпечний. Ось і зараз настав момент, коли детективу знову доведеться поспілкуватися із цією особою.
- Успішних вам починань, офіцер!
- Спірне твердження, - хмуро відповіла Зако, про всяк випадок кладучи руку біля ножа. - Чим завдячую, сатей?
- Добре, перейдемо одразу до справи. Нам би хотілося зустрітися із винуватцем цього переполоху.
- Навіщо?
- Поспілкуватися. У нас є до нього пропозиція.
- Хочете стати наступними? - Зако кивнула в бік закривавленої стежки, що вела до будинку.
- Ризик є завжди. Хто не ризикує...
- Той живе довше. Чого і вам бажаю.
Зако швиденько покинула місце злочину, вдихаючи свіже повітря. Як би там не смерділо, а із рота цієї гадюки смерділо іще гірше. Поспілкуватися, аякже! Зазвичай жертва такого 'спілкування' зникає безслідно. Або з'являється у вигляді бандеролей на порозі своїх родичів чи колег. Таке вже траплялося не раз. А відмовляти їй марно - продавить своє прохання через начальство і буде тільки гірше. Щось підказувало їй, що відшукати убивцю буде в рази простіше, ніж поговорити з ним. Та й не може він бути один, надто багато бандитів зникло за такий короткий час. По-хорошому для цього потрібно як мінімум одного виконавця на кожну групу. І це за умови, що це будуть бійці екстра-класу, а такі на дорозі не валяються. Якщо ж це були звичайні солдати, то підготовка такої масової акції не могла пройти безслідно. Зібравши матеріали в папку, детектив поспішила в районну адміністрацію. Якщо десь і можна було дістати статистику за останню декаду, то тільки там.
Сподівання виявилися марні - ніяких слідів виявити не вдалося. Ніхто масово не в'їжджав у місто, нічого не закупав і не реєстрував. Зате виявилася цікава деталь: першими жертвами стали члени Клану та Сім'ї, а усі інші - їхні підлеглі чи союзники. При чому вона була не перша, хто цікавиться цією темою. Судячи із витягнутих папок, цікавився хтось із Клану. Певно Досо Сакаму - Голос. Виконує ту ж функцію, що і сатей у Сім'ї.
Взагалі цей поділ по ролях у бандах здавався детективу безглуздим. Це більше нагадувало дитяче змагання: у кого крутіша назва? Принаймні у Сім'ї в цьому плані було більше гнучкості, якщо потрібно було вводити нову посаду. Клан же був змушений дублювати уже існуючі. Наприклад у них було десять рук, вісімнадцять вух, два голоси... Якщо підрахувати усі ці органи - страшно подумати, що за мутант в результаті вийде. Зі зрозумілих причин вголос озвучувати такі жарти ніхто не наважувався, але думали про це часто. До речі точно підрахувати кількість членів кожної банди досі нікому так і не вдалося. Всі знають, що такий-то входить в їхню групу, але що конкретно він там робить - таємниця за сімома печатями.
Уже виходячи, Зако зупинилася навпроти настінної карти району. Це була найсвіжіша карта, оновлена в минулому сезоні. Швиденько діставши блокнот, офіцер почала звіряти адреси із картою і зрозуміла, що деякі частини району біда обійшла стороною. І в той же час Зако пам'ятала, що звідти рапорти теж приходили. Звідки така розбіжність у даних? Невже жителі... Це має сенс. Особливо уздовж вулиці 'Ремеслової', жителі якої самі можуть надавати по шиї будь-яким хуліганам.
Мало хто задумується над тим, як працює детектив. Це не таємні зустрічі із інформаторами, робота під прикриттям чи затримання із погонею. Таким детектив займається вкрай рідко. Основна ж частина його роботи - біганина містом: опитати першого, уточнити деталі у другого, відшукати третього, дізнатися про десятого, повернутися до першого і дізнатися, що він уже кудись здимів... Ось так здебільшого і проходить будь-яке розслідування. Без хорошої пам'яті, в'їдливості та уваги в цій роботі ніяк. Ось і цього разу увага до деталей виручила її.
Розпочати вона вирішила із найбільш спокійного місця. Ремеслова вулиця, або вулиця майстрів, як її часом називали приїжджі, тягнулася уздовж усієї зовнішньої стіни міста. Хоча приїжджих з кожним роком ставало все менше. Гостей з-за кордону взагалі вже років десять не було. Ну а хто наважиться їхати в країну, яка перманентно воює з кимось? В основному це були жителі приєднаних територій, які покидали зруйновані бойовими діями домівки в пошуках кращої долі. Часом від них можна було дізнатися вельми цікаву інформацію. Зако не упускала шансу поспілкуватися із свіжими людьми, адже це дозволяло розширити світогляд і по-новому подивитися на черговий злочин. Це не раз допомагало їй у розслідуванні, розкриваючи невидимі звичайним людям сторони справи.
Вдихаючи аромати вуличної кухні, Зако вийшла до потрібного місця. Через вимогу адміністрації будинки попід стіною будувати було заборонено, а тому це була найширша вулиця у місті. Попри величезну кількість вільного простору, тут було так-само тісно, як і у звичайному провулку. Тут майже завжди стояв на ремонті караван якогось купця із сусідньої губернії, або розбивав свій табір транзитний полк Тафії. Прибуття останніх завжди передувало черговому конфлікту на кордоні. Ще не було жодного року, коли б на Тафію ніхто не 'нападав'. Групи гастролерів-біженців рік за роком об'їжджають усю країну, повторюючи усім зустрічним одну й ту ж саму байку про чергового зовнішнього ворога, який робить усілякі погані речі і головне - ненавидить тафійців, і готується от-от піти на них війною. І потрібно прямо зараз зібратися і вдарити, щоб захистити своїх громадян, свою сім'ю! Вербувальний пункт завжди був відкритий, і нестачі у добровольцях армія не відчувала. Не через те, що усі солдати були патріотами. Просто це був єдиний спосіб вирватися із нетрів. Принаймні на війні ти не здохнеш від голоду, а щодо можливої смерті... Яка різниця, де ти покладеш голову: під час чергового переділу території банд, чи на фронті? Якщо так прикинути, то там шансів вижити навіть більше. Зако вважала, що уряд навмисне ігнорує внутрішні проблеми, аби таким чином мати достатню кількість рекрутів. Але то були лише її власні думки, які вона ніколи не озвучить, і нікуди не запише - стукач знайдеться скрізь.
Звісно ж така велика кількість людей і активний грошовий обіг привертали увагу криміналу, але на очах вартових ті не ризикували з'являтися, а майстри доплачували воякам, аби ті за ними приглядали зі стіни. Ось такий симбіоз. І саме це й привернуло увагу Зако - тут було вбито аж п'ять груп бандитів. Точну кількість жертв встановити не вдалося, але не менше тридцяти осіб - точно. Чого ж вони сюди полізли? Невже сподівалися на порятунок?
Оглядаючи обличчя майстрів, детектив все більше переконувалася і правильності своїх підозр. Майстри виглядали абсолютно задоволені життям, ніби тут нічого й не сталося. Більше того, офіцер вперше побачила тут так багато дітей. Здавалося сюди збіглася малеча з усього району. Що ж змінилося? Підійшовши до найближчої крамнички, Зако уже хотіла поцікавитися першим-ліпшим товаром, як продавчиня сама до неї звернулася:
- Та ви прямо запитуйте, нам приховувати нічого!
- Хм... Так помітно?
- Я вас тут таких, допитливих, від самого ранку відганяю.
- Хто іще приходив?
- А всі, кому не лінь: мафія, слідчі, адміністрація ринку... Навіть якась гадалка-аферистка завітала - страшна як смерть. Ще й лаялася постійно.