Аннотация: "Я несу любов-зажуру, Мрiю молоду, I сади цвiтуть для мене, Як до тебе йду" (с) Володимир Iвасюк
Здавалось, що Олекса не спав, тiльки очi заплющив на хвилинку. Важкi потяги метро летiли по нiчнiй пiдземцi. Iз вiкон потягу замайорiла брудна блакитна плитка, Олекса подумки почав повторювати: "Станцiя метро Поштова площа, наступна станцiя - ..."
"Наступна станцiя - Зелений сад", - закiнчив за Олексу диспетчер i потяг легко, без ривкiв, потягнувся далi.
"Помилився диспетчер, мабуть", - подумав Олекса, позiхаючи, вдивляючись в вогники за брудним склом вiкон. Потяг плавно зменшував швидкiсть, i через декiлька секунд зупинився, гостинно розчинились дверi, запрошуючи пасажирiв звiльнити вагон, або навпаки - приєднатись до тих, хто вже подорожує в обiйстi залiзного тiла. Пасажирiв не було, вiдверто кажучи, навiть станцiї такої нiколи не було. Крiзь вiдчиненi дверi вагону проникав свiжий запах листя, струмкiв, п"янкий i ледь вiдчутний присмак яблук з"явився в повiтрi, Олекса встав, роздивляючись довкола, йому не хотiлось виходити з вагону. Вiн навiть не здивувався, часто марив, йому часто ввижалась всяка дивовижа i ця станцiя-примара не була для нього нiчим особливим. На перонi, серед золотавого та зеленого соковитого листя, сидiла дiвчина, величезнi коренi дерев сплiтались у химернi вiзерунки, вона сидiла просто на пiдлозi, притулившись щокою до стовбура одного з велетенських дерев. Дiвчина була ще бiльш примарною, нiж весь цей перон, деiнде Олекса бачив, що пiд листям, яке по перону носив вiтер, червонiла суниця, а iз гiлля дерев котились яблука, i все це сплiталось в одну дивну круговерть. "Дуже дивна дiвчина", - думав Олекса, розглядаючи її руде, неначе намальоване, волосся, її легкий силует, що нiби зливався в одне цiле iз садом. Дiвчина гiрко плакала, не звертаючи нiякої уваги на Олексу. Вiтер зiрвався дуже сильний, закидав сухе листя до вагону, розгойдуючи його. Олекса зробив крок, вийшов iз вагону, долонями намагаючись спiймати зеленi та жовтi листочки. Потяг повiльно зачинив свої дверi. "Станцiя метро - Зелений сад, наступна станцiя - Майдан Незалежностi", - пролунало згори, i потяг зник, ховаючись у тунелi, що мав привезти Олексу на наступну станцiю. Дiвчина не зважала на Олексу, вiн також не дуже хотiв її турбувати - ходив по листю, пiдбиваючи носками черевикiв горiхи, прислухаючись до тихого пташиного спiву, що лунав звiдусiль. Дiвчина пiдхопила в долонi горiшок, що котився по пiдлозi, пiдiйшла до Олекси, взяла його за руку i тихо запитала: "Вже час грати?" Вiн здивовано дивився на неї, здавалось, що її голос лунав звiдусiль, що вiн котився тунелями, губився у верхiвках дерев, шелестiв iз листям. Олекса мовчки йшов за нею, через декiлька хвилин вiн побачив, що коренi дерев сплелися у дивовижнi сходи, що вивели їх до звичайних дверей, якi Олекса штовхав щодня, щоб зануритись у пiдземку. Олекса чемно притримав дверi, дiвчина радiсно посмiхнулась, мiцно тримаючи Олексину долонь. Тепер вони йшли по звичайному пiдземному переходу, Олекса чiтко бачив, що за сотню крокiв вiд них, щось грайливо свiтилось, переливаючись зелено-синiми вогниками. Наблизившись, Олекса побачив напис, викладений на вiтринi синiми та зеленими лiхтариками: "Iгровi автомати Зеленого саду".
Стало дивно, моторошно i трошки смiшно. Олекса всмiхався, а дiвчина, мружачись, розглядала мерехтливi вогники, потягла його далi за собою, вiдчиняючи важкi дверi, ховаючись вже десь за вiтриною, що обiцяла Олексi гру. Олекса рвучко вiдчинив дверi, що, зачиняючись, нiби пiдштовхнули його до зали.
Нiчого цiкавого, нiчогiсiнько. Довкола стояли автомати, що, здавалося, грали самi iз собою, в залi нiкого не було, його руда знайома сидiла бiля одного iз автоматiв, розгойдуючись на стiльцi. Олекса сiв поруч неї, вона пошепки заговорила. Вiн дуже швидко все зрозумiв, пiдказав їй зробити ставку 1 на 9 виграшних лiнiй, вона натискала на кнопку, автомат вигравав мелодiю, тихо скрипiв, коли нiчого не було виграно, i радiсно дзвенiв, коли були виграшнi комбiнацiї. Олекса дуже уважно стежив, вiн вже прочитав зверху екрана, що 3 зеленi листочки вiдкривають додаткову, премiальну гру. Дiвчина натискала на кнопку, їй було трохи нудно, вона навiть позiхала, але не закiнчувала гру. Екран намалював серед iнших знакiв три зеленi листочки, здавалось, що автомат просто таки вибухнув музикою, на екранi замерехтiв напис: "Ласкаво просимо в Зелений сад, продовжуйте грати, щоб виграти додаткову кiлькiсть хвилин". На екранi з"явився малюнок iз дерев, листочкiв, хмаринок, всi вони свiтились зеленим свiтлом, руда вибрала два листочки, хмаринку, камiнчик та один горiшок, пiд кожним з них було число, екран пiдсумовував ретельно i правильно.
"П"ятдесят хвилин в Зеленому саду, продовжимо гру?" - надрукував автомат на блакитному екранi. Дiвчина натиснула на кнопку "забрати виграш", спорхнула iз стiльця, поступаючись Олексi мiсцем. Олекса сiв, автомат грав тиху мелодiю, екран став темно-синiм, на ньому з"явились контури двох долонь i бiлий напис просив подiлитись щастям.
"Як це - подiлитись щастям?" - запитав Олекса, повернувшись до дiвчини, що тепер розгойдувалась на сусiдньому стiльцi.
"Торкнись долонями екрану, пригадай те, що робить тебе щасливим i гра почнеться", - руда пальцями розчiсувала своє дивовижне волосся.
"Друзi, музика, унiверситет", - подумки швидко перераховував Олекса i перед його очима пробiгали спогади вуличних концертiв, вечiрок з друзями, вручення вiдзнаки за успiхи у навчаннi в унiверситетi, його долонi тремтiли над екраном. Як тiльки долонi торкнулись екрану, знизу затрiщав iнтерактивний лiчильник.
Гра почалась. Олекса навiть втомився - спочатку вiн програвав, потiм виграш майже пiдняв його до початкової ставки. В нього болiла спина, аж раптом дiвчина радiсно зойкнула, вiн тiльки зараз помiтив, що вона стежила за грою. На екранi свiтились три листочки. Вiн знав, що вiд його вибору залежить те, скiльки вiн буду в Зеленому саду, затамував подих i вибирав. Екран безжально пiдсумував: "Тридцять хвилин в Зеленому саду, продовжимо гру?" Вiн хотiв продовжити гру, але залишок у 2 кредити не давав йому продовжити грати. Руда задоволено посмiхалась, Олекса не поспiшаючи встав iз стiльця, десь всерединi зали засвiтились дверi, розчинились i вони вдвох, не змовляючись, побiгли до входу.
Сад розлили в безкiнечнiсть. Сад заховали, викохали, виростили, зачарували. Все довкола переливалось багатогранною красою, Олекса бачив кожне листячко i зразу ж на сотнi тисяч миль сягав поглядом i вiдчуттям, летiв над безмежними i хвилюючими землями. Летiв i ступав по листю, котився схилами, злiтаючи до неба, десь за хмарами смiялась руда примара. Олекса опустився на траву, щоб роздивитись, лягти у цю зелену височiнь i заснути, вже у снах кружляючи над деревами. Вiн провiв долонею по травi, щось задзвенiло пiд пальцями, з-пiд долонi викотився маленький клубочок, пiдстрибнув розпластавшись по травi. Олекса побачив, що це маленьке створiння, що пiдiймалось з трави, низько нагинаючись, витирало свої штанцi вiд бруду i дзвенiло своїм капелюшком.
"Дзвiночок", - радiсно привiталось створiння, Олекса тiльки головою кивнув. Дзвiночок стрибав, пританцьовував, крутився довкола Олекси, а потiм раптово впав в траву i покотився до Великих Дерев, що височiли за пагорбом. Олекса пiдхопився i побiг за Дзвiночком. Iнодi Олекса вiдривався вiд землi, злiтаючи над травою, потiм падав i котився по м"якому настилу трави, але не мiг обiгнати Дзвiночка. Олекса вибiг на галявину i завмер, Дзвiночок сховався у травi i затих.
На галявинi гралась Оленка. Вона сидiла серед великих iграшок, розливаючи їм чай iз пластмасового iграшкового чайничка. Олекса стояв i дивився не неї. Руда десь за хмарами засмiялась: "Залишилось 15 хвилин".
Олексу нiби хвилею покотило до Оленки. Вона впiзнала його, радiсно закричала, кидаючись в його обiйми.
Вiн втратив її так давно, вона була дуже вродливою, схожою на маленьке тепле сонечко, що iнодi ховалось за хмарками i гiрко плакало. Вона була безтурботною, яскравою i свiтлою. Вiн кохав її хворобливо i довго, навiть коли втратив - згадував, мучився, страждав. А тепер вони з Оленою лежали в травi, вiн обiймав її, притискаючи до змученого серця, цiлуючи, Оленка заплющила очi, посмiхалась. Олекса боявся її розпитувати, вона була реально i в той же час здавалось, що вiн просто її вигадав, згадав, намалював в уявi i оживив. Оленка мовчала, тримаючи його долонь у своїх долонях, притискаючи її до своєї щоки, солодка насолода розливалась по Олексиному тiлу, вiн плакав, непомiтно витираючи сльози долонею, вiд щастях його серце билось нестримно швидко, вiн божеволiв вiд щастя.
"Час вичерпано", - закричала руда дiвчина з-за хмар, Олекса рвучко пiдвiвся, Олена пiшла до своїх iграшок, опустив голову, не дивлячись на Олексу, нiби його тут нiколи й не було. Олексу пiдхопило хвилею i понесло кудись вниз iз шаленою швидкiстю, вiн боляче вдарився колiном о коричневу плитку пiдлоги. "...не затримуйтесь у дверей, проходьте далi у вагони... Станцiя метро Майдан Незалежностi, наступна станцiя...", - лунало десь згори. Олекса непевно став на ноги. "Роззява, впав на пустому мiсцi", - сказав хтось iз перехожих у Олекси за спиною.
Ранок видався похмурим i сирим. За вiкном рiвними пластами наслоївся туман, вчора Олекса програв. Вiн згадував все, що хоча б теоретично робило його щасливiшим. Гра не йшла, жодного разу не випало три зеленi листочки. Олекса вiдчував себе нещасним i розбитим, тепер його нiчого не радувало. Нiчогiсiнько.
На листочках фiалки розгойдувався Дзвiночок. Олексi не хотiлось розплющувати очi, жити не хотiлось.
"Я програв вчора", - жалiбно витиснув з себе Олекса.
"Що програв?", - Дзвiночок застрибав на листочку.
"В Зелений сад мене руда не пустила", - Олекса намагався пiдвестись але сил не було.
"Руда? Тобто Чорна Королева?" - Дзвiночок зi смiхом скотився на стiл.
"Може й Королева, але не було в нiй нiчого, щоб нагадувало королiвське походження, дивна вона", - Олекса намацав рукою стакан i почав пити.
"Вона Сад Зелений придумала, не добре з неї глузувати", - Дзвiночок повчально пiдняв вверх вказiвний палець.
"Як це придумала? I Оленку мою придумала? I яблука, суницi, горiхи, траву - все це вона вигадала?" - Олекса вiдчув що його роздратований голос звучав хрипло.
"От смiшний, Оленку твою автомат, з яким ти грав вималював. Ти згадав про неї, коли про щастя згадував, але не поставив її, як ставку в грi, бо вона занадто дорога. А щодо суницi... Ти куштував нашу суницю? Вона солодша за мед, соковита i завжди рясна-рясна, мов намисто червоне хтось розсипав пiд травою...", - Дзвiночок довго про щось розповiдав, пiдстрибуючи.
"А як це в неї вийшло... Отак придумати", - Олекса вже сидiв на стiльцi, намагаючись якось втамувати головний бiль.
"Не знаю, просто мрiяла, працювала i створювала. I автомати цi поставила, щоб нiхто її не обманув, щоб сад у неї не забрали, бо будь-яка мрiя в автоматi, це не щастя, а сурогат якогось iз твоїх почуттiв. Тому i здалось тобi, що ти все програв...Пора менi одним словом", - Дзвiночок побiг до дверей, а Олекса взяв гiтару i почав грати, силуючи себе. Вiн навiть пiсеньку написав, нi, цiлу пiсню - мелодiйну i чарiвно добру. Через сили вiн ходив на лекцiї i жив.
А вчора йому наснився сад, тiльки не зелений, а золотий, осiннiй. I Оленка там була, але вона не гралася, як маленька дiвчинка, а чекала на нього, заповнюючи години чекання вiршами. Вiн заспiвав їй свою пiсню, вона розчулилась, але не заплакала, посмiхнулась, сказала, що їй подобається їх Золотий Сад.
The Secret Garden by ~MistaBobby ?2004-2006 ~MistaBobby
![[]](/img/l/lakresta/zelenijsad/garden.jpg)