Аннотация: Задавалось написати наше розумiння слова любов....... Знайомим сподобалось.......вирiшила викласти....вiтаються вашi роздуми на цю тему.....буду рада......
Про любов
Любов живе у кожному з нас. У декого вона захована далеко в глибинi душi i не помiтна навiть для самої людини, доки щось її не пробудить. В iнших любов плескає через край... проявляється у кожнону жестi, поглядi, посмiшцi. Така людина нiби свiтиться з середини i дарує всiм вiдчуття свободи, щастя i польоту.
Любов буває рiзною: до батькiв, до дiтей, до своє другої половинки, до друзiв, до природи, до тварин, до стихiї.
Навiть найжорстокiшi люди любили. Була в їх зачерствiлому серцi частина, яку не захопив гранiт буденностi, не зруйнувала рутина. Та частина, яка завжди була вiдкрита для почуттiв, яка прагнула i шукала їх. Частинка, яка любила, не зважаючи на зради, непорозумiння i вагони перешкод.
Я завжди плекала в собi почуття прекрасного. Яке i знайшла в природi. Адже як згадувалось в одному фiльмi, квiтка iдеальна у своїй не iдеальностi. Природа здатна заворожити своєю первозданною силою, здатна закохати лишень за мить. I нехай решта пояснює це науковими термiнами, теорiями. Для мене природа - щось незрозумiле, незбагненне, але i чудове у цьому незнаннi.
Я завжди любила грозу. За что? Не розумiю й досi. Можливо вона зачарувала мене своєю суворiстю, бешкетливим вiтром, який часом приносить багато бiди, шаленою зливою, коли великi каплi барабанять по даху, i яскравою блискавкою, яка осяює небо як при бiлих ночах. Iнколи страшно, коли прокочується гуркiт грому i здається что ось-ось i небо впаде тобi на голову. Але настiльки i прекрасно.
Не менш чарiвливим є i захiд сонця. Коли останнi променi зафарбовують горизонт в яскраво жовтий або ж криваво-червоний i вiдгуки цих кольорiв змiшуються з темiнню ночi, яка все ближче пiдступає з кожною миттю. Коли з"являється перша зiрка, на яку дiти люблять загадувати бажання. А зорепад? Сотнi зiрок пролiтають повз нашу планету i в темному небi виглядають загадковим i не зрозумiлим явищем. I хоч зараз, ставши дорослою, я розумiю, що нiякi то не зiрки i часом наслiдки є не зовсiм благополучними, все одно зорепад зачаровує.
Кожна людина хоч раз у життi бачила схiд сонця. Як першi несмiливi промiнчики прориваються крiзь покривало ночi i замальовують небо у голубий, проганяючи холодне свiтло мiсяця i темряву ночi з усiма її таємницями. Як один, особливо шустрий промiнець голубить обличчя i заставляє прокинутись i зустрiти новий день, вiдкритись для чогось нового.
А як шумить рiка? Як риплять старi дерева в лiсi? Як радiє душа таким вiдчуттям... адже на природi ми вiдпочиваємо, скидаємо вантаж проблем, не назавжди, лиш на деякий час, але тодi ми стаємо тими, ким ми є...ким хочемо самi себе бачити...тому що нема вiд кого ховатись, лише вiд себе. Та вiд вiтру, який нiжним поривом доторкається до щоки, розтрiпує волосся i обiймає легко i не вимушено.