Не вiрю, не можу повiрити власним очам. Питаю, каже: "Таке трапляється. Не марнуй часу, тобi ще жити". Вiї опускаються, закривають кришталь. Вiдкидаєш голову i глухо смiєшся.
Сходить сонце, воно пронизує кожний куток тераси. Бiлi подушки, чорна ковдра. Пахне кавою i пiвонiями. Дивно. "Хiба тут має бути так?", - думаю я. Мовчиш. Дивишся i не бачиш. Обличчя застигає немов гiпсова маска. Я здригаюсь. Очi пронизують до самого серця.
Ще довго i ти це знаєш. Збираєш останнi крихти i кажеш: "Бачиш дно - це добре. Значить не все ще втрачено. Є шанс. Менi вже байдуже - тобi нi. Я залишусь - ти пiдеш. Я не шкодую".
Судорожно вдихаю повiтря. В очах темнiє. Спогади проносяться повз мене. Заплющую очi i волiю опинитися в iншому мiсцi. Будь-де. Як шкода, що не можна перемотати час назад. Вiдвертаюсь. Повiльно видихаю.
Робиш вигляд, що цi слова не твої. Озираєшся в пошуках радiо чи музичного програвача. Нiчого. Погляд наштовхується на бiлi подушки та чорну ковдру. Усмiхаєшся, хоч i не весело. Переводиш очi на мене. Заплющуєш. Розплющуєш. Дивишся так нiби бачиш перший раз в життi.
Стає самотньо, так нiби ти не зi мною. Годинникова стрiлка рухається занадто повiльно. Ми лежимо. Жоден з нас не пiднiмається. Ти натягуєш ковдру вище, аж до самого пiдборiддя. Повертаєшся до мене. Дивишся пильно. Видихаєш. Повертаєшся до стiни.
Я простягаю руку, щоб доторкнутися. Вiдсмикую. Вiдстань занадто велика. На цьому має бути кiнець. Гiрко, гiрко так як нiколи в життi. Повертаюсь до тебе спиною. Серце стискається так сильно, що здається ще трохи й вискочить. Згадую твої слова про час. Всмiхаюсь. Час для нас - вiчнiсть. Раптово вiдчуваю дотик. Повертаюсь. Ти притягуєш до себе, перебираєш волосся. Збираєшся з думками, кажеш: " Вiчнiсть без тебе - затягне мене в прiрву. Менi моторошно.".
Я вдивляюсь в блакитнi озера очей. Притягую ще ближче, кажу: " Вiчнiсть з тобою занадто мало для мене"
Ковдра й подушки мiняють колiр. Сiрий. Кришталь загоряється блакитним сяйвом.