Шкловский Лев : другие произведения.

41-50 Кіллмайстер Збірка детективів про Ніка Картера

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  Картер Нік
  
  41-50 Кіллмайстер Збірка детективів про Ніка Картера
  
  
  
  
  41. Червоні промені http://flibusta.is/b/680600/read
  The Red Rays
  42. Пекін і тюльпанова справа http://flibusta.is/b/607256/read
  Peking & The Tulip Affair
  43. Амазонка http://flibusta.is/b/250268/read
  The Amazon
  44. Морська пастка http://flibusta.is/b/250882/read
  Sea Trap
  45. Берлін http://flibusta.is/b/617192/read
  Berlin
  46. Людська бомба http://flibusta.is/b/675725/read
  уповільненої дії
  Human Time Bomb
  47 Вбивство кобри http://flibusta.is/b/635287/read
  The Cobra Kill
  48 Жива смерть http://flibusta.is/b/617191/read
  Living Death
  49. Операція Че Гевара http://flibusta.is/b/617190/read
  Operation Che Guevara
  50. Формула судного дня http://flibusta.is/b/634520/read
  The Doomsday Formula
  
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Червоні промені
  
  
  перевів Лев Шкловський на згадку про загиблого сина Антона
  
  
  Оригінальна назва: The Red Rays
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  Мені наснилася перша людина, яку я вбив. Його звали Серж і ще якось, і це сталося на провулку в Стамбулі. Я вбив його ножем – у мене тоді не було стилету – та й ножем я володів тоді не дуже добре. Це перетворилося на жах.
  
  
  Я мрію у квітах; факт, з якого Др. Доріан Сакс, психіатр АХ, думає, що я можу зробити всі висновки, але для мене це означає не більше, ніж кров на моїх руках червоніша і ліпша.
  
  
  Сон продовжував повертатися, ніби я знову і знову читав ту саму книгу; і в той момент, того ранку в Бейруті, в готелі з повітряним охолодженням «Фінікія», мені не хотілося знову читати цю книгу. Кезія Ньюманн, яка думала, що я вважав її за ізраїльського агента, спала на спині. Кезії було під тридцять, вона все ще була дуже приваблива, і, дивлячись на неї, я запитував, скільки їй залишилося жити. Я не думаю, що надто довго.
  
  
  Кезія працювала на Шин Бет, це правда, але вона також працювала на КДБ, чи, можливо, для ГРУ. У будь-якому випадку це не мало значення. В АХ про її подвійну роль знали досить давно; Гадаю, що це Хоук повідомив Шин Бет. Ізраїльтяни тримали її на прив'язі та дали їй ще трохи часу. Коли я дивився на неї, коли вона мирно спала, а її величезні груди регулярно здіймалися і опускалися в такт її подиху, я знав, що дивлюся на жінку, яка насправді вже мертва. Дуже шкода, бо Кезія була вродливою дівчиною, яка спала з чоловіками, бо їй це подобалося. Не лише для її роботи. Я не дуже думаю – у моїй професії це погана якість – і ніхто ніколи не називав мене інтелектуалом. Але раптом я відчув спонукання розбудити дівчину і сказати їй, що її прикриття розкрите, щоб дати їй шанс видертися. Але я, звичайно, заздалегідь знав, що не робитиму цього. Це було б надто складно. Їй не було де сховатися. Російським від неї ніякої користі не буде, а Шин Бет принаймні до неї дістанеться. Якби вона спробувала втекти, вона могла б наразити на небезпеку і багатьох інших людей. Мене у тому числі.
  
  
  Крім того, я не мав до неї жодного відношення. Девід Хоук, мій начальник, який іноді буває не таким поблажливим, почервонів би, якби дізнався, що я зараз із нею. Але те, чого Хоук не знав, не могло завдати йому занепокоєння. І якщо я час від часу виходжу за межі — а я іноді це роблю — то принаймні знаю, які наслідки. ..і як їх уникнути.
  
  
  Я прибув до Сирії кілька днів тому. Брудний, подряпаний, поїхав на завдання до Дамаску. Звірившись із Вашингтоном, освіжившись і зібравши трохи грошей, я зняв номер у готелі «Фінікія». Того вечора я пішов у казино неподалік міста, витратив кілька ліванських фунтів і зустрів Кезію Ньюманн. Вона була дуже засмучена — ще одна причина, через яку вона довго не протрималася, — і ми повернулися до готелю. Після першого оргазму вона повідомила мені, що працює агентом на Ізраїль. Бог знає, чому вона мені це розповіла! Може, просто тому, що їй набридло, може, щоб справити враження, а може тому, що їй було вже начхати.
  
  
  Я мандрував під ім'ям Сайлас Лепем, торговець тютюном з Нового Орлеана. Я сам організував це прикриття, і тепер, дивлячись на Кезію згори, я згадав, що Хоук бурчав на те, що в деяких агентів фантазія вища, ніж їм потрібно.
  
  
  Так чи інакше, Кезія щось помітила в Сайласі Лепемі, торговця тютюновими виробами та товариським п'яницям, і ми проводили більшу частину часу в готельному номері, а точніше в ліжку.
  
  
  Я насолоджувався собою. Коли я виконаю завдання і виявляюсь ще живим, я вважаю себе вправі пити й тілесно грішити. Іноді я дотримуюся однієї жінки, іноді мені потрібно більше, але, принаймні, я віддаюсь всяким надмірностям близько тижня. Якщо після цього залишиться час, я проведу тиждень на фермі в Індіані. Там я відпочиваю, читаю та готуюся фізично та морально до наступного завдання.
  
  
  На столі стояла напівпорожня пляшка арака. Я зробив ковток, закурив сигарету і знову глянув на сплячу дівчину. Я задумався. Сплячі люди страшенно вразливі. Це було лише символічно, що я думав убити її на той час. Звичайно, в мені є щось садистське, інакше я б, мабуть, не вибрав цієї професії. Я покурив і випив арак - не один з моїх улюблених напоїв, але їй він явно сподобався - подивився на неї і відчув, що мені хочеться добре її трахнути. Вона прокидалася, і я був з нею одним цілим. Один із нею та її долею.
  
  
  Але після цього наші шляхи знову розійдуться, і її смерть не буде моєю. Я думаю, я б спробував врятувати її в той час, якби я міг. Але це було неможливо. Я не міг допомогти Кезі Ньюман. Ніхто не міг їй допомогти.
  
  
  Обережно ковзнувши під простирадла, щоб не розбудити її, я подивився на годинник на комоді, щоб дізнатися, котра година. Було без чверті п'ять.
  
  
  Кеція прокинулася. - Боже мій, - сказала вона. 'Ісусе! Що ти робиш зі мною?
  
  
  Я відповів: "Всьому свій час". Заткнися.
  
  
  Вона мене навіть не чула. - Так, - сказала вона. 'Ах да. Та-а-а! Вона вкусила мене за плече. Жорстка. "Ви повинні зупинитися зараз", поскаржилася вона. «Чесно кажучи, я більше не можу! Ви маніяк. Ти вбиваєш мене. Зупини це. Припини, кажу тобі!
  
  
  Коли я зустрів її в казино, я помітив, що вона говорить про те, що можна назвати псевдокультурною англійською мовою. Вона народилася в Брукліні, у Флетбуші поблизу Гранд Армі Плаза, і не переїхала до Ізраїлю, поки їй не виповнилося 15 років. Але в ліжку я помітив акцент.
  
  
  Коли я не зупинився, вона почала плакати, майже істерично, бо вона лежала мертва нерухомо й тверда, як дошка піді мною. Її очі повернулися вгору. Я продовжив.
  
  
  Після цього ніхто з нас не міг рухатись. Я поринув з головою в роботу з соковитими цицьками Кезі і почав звичайну боротьбу з млявістю та жалем, з цим спокійним почуттям безпорадності. Почуття, яке робить людину слабкою і змушує її задуматися, чи є щось гідне життя у цьому світі. Сумніваюсь, що у жінок теж. Я ніколи не міг це зрозуміти.
  
  
  Кезія провела пальцями по моєму волоссю і сказала: «Чесно кажучи, ти чудовисько. Монстр!
  
  
  Тепер її акцент був суто флатбуським. Вона продовжила: «У мене ніколи не було нічого подібного до тебе за все моє життя! Ісусе!'
  
  
  Я смиренно зізнався, що був непоганий.
  
  
  Кеція дивилася на мене примруженими очима. 'Непоганий? Боже, ти неймовірний, чуваку! Щиро кажучи, я впевнена, що вам доведеться відганяти їх від себе силою.
  
  
  Поступово я прийшов до тями. Я подумав про люгер і стилет на подвійному дні валізи, і мені спало на думку, що я ще не почистив люгер. Недбало з мого боку. Я повинен був зробити це негайно, як тільки звільнився від цієї приємної павутини плоті, в яку я дозволив заплутатися, але яка тепер починала мені трохи набридати.
  
  
  Я чекав на телефон. Нічого такого. Стукання у двері. Ще немає. Але я все ще мав це передчуття. Я знав .
  
  
  Нарешті, коли я зібрав стільки сил, щоб витягти себе з ліжка, Кезія схопила мене і поцілувала. Вона стиснула мою гордість. — Ти маєш добре дбати про нього. Я покохала його. Я б не хотіла, щоб із ним щось трапилося».
  
  
  - Мені теж, - відповів я, прямуючи у ванну. Коли я мився, у двері постукали. Кезія знову заснула, і я намагався її не розбудити. У моїй професії не прийнято просто широко відчиняти перед усіма двері і зустрічати людей з розкритими обіймами. Я прошепотів: Хто?
  
  
  "Телеграма для місти Сайласа Лепхема". То була англійська мова з явним ліванським акцентом.
  
  
  Я відчинив двері. 'Це я.'
  
  
  Я простягнув хлопчикові кілька монет і взяв запечатаний конверт. Це мало виходити від Хоука. Він і Делла Стоукс - особистий секретар - єдині, хто міг знати, де я і хто я насправді.
  
  
  Хлопчик не зник одразу. Він здався мені досить зухвалим і дивився повз мене в кімнату з якоюсь напіврозумною усмішкою. У Леванті вони дозрівали досить рано, і я підозрював, що дитина витріщається на сплячу Кезію. У нього будуть брудні думки та підліткові фантазії. Я не хотів бути винним у підбурюванні неповнолітньої дитини і, щоб завадити їй піти на самостійну роботу в одній із підвальних кімнат, трохи підштовхнув її.
  
  
  — Добре, хлопче, дякую. Прощай.
  
  
  Він затримався на деякий час і продовжував дивитися повз мене до кімнати, і тепер я побачив, що він дивиться не на ліжко, а на телевізор.
  
  
  — Твій телевізор теж вийшов із ладу, місте?
  
  
  Я, мабуть, виглядав таким же приголомшеним, як і відчував, коли він продовжив: «Усі телевізори в усьому світі облажалися, містечка. Ви не знали?
  
  
  Я знизав плечима і рішуче відштовхнув його. 'Я нічого не знаю. Аджу.
  
  
  Він пішов. Я зачинив двері і відніс телеграму у ванну, по дорозі гадаючи, про що говорила дитина. Всі телевізори до дідька?
  
  
  Моєю першою думкою було дати лицарське звання тому, хто відключив усі телевізори. Я особисто не фанат екрану. Хоук теж, хоч відкрито в цьому ніколи не зізнавався.
  
  
  До біса його. Я не дивився телевізор кілька тижнів, і три дні не бачив газет. Хто буде настільки шалений, щоб читати чи дивитися на цю ідіотську скриньку коли Кезія поруч?
  
  
  Телеграма гласила: "Модель Т Вовк-Вовк-Перший-негайно". Відправника не вказано. Це також було зайвим. Відправником був Хоук — хто це міг бути? - і це означало, що в мене є інше завдання, яке набирає чинності негайно. За багаторічну співпрацю ми з Хоуком розробили власний код. Чи не присутній в офіційних кодових книгах. Я ніколи не ношу із собою кодову книгу. Це напрошується на неприємності.
  
  
  Я також сумніваюся, що будь-хто з інших Кіллмайстрів — я випадково знаю, що є ще троє, а Хоук не знає, що я знаю — зрозумів би код телеграми. Я зробив це без особливих зусиль під час гоління. «Модель» нічого не означала, чисте паперове наповнення та й для того, щоб трохи ускладнити завдання небажаним зацікавленим сторонам. "Вовк" - другий "Вовк" був зайвим - означав письменника Томаса Вулфа. "Перша" означала його першу книгу.
  
  
  Першою книгою Томаса Вулфа була «Повернись додому, янгол». "Негайно" було ясно. Це означало поспішність.
  
  
  Хоук викликав мене в Лос-Анджелес якнайшвидше. Кезія все ще спала, як змучене немовля, поки я збирав свої речі. Я завжди мандрую з мінімальним багажем. Для роботи мені теж багато чого не потрібно: люгер, стилет, іноді якесь маскування на кшталт зачіски, набивання та контактних лінз. До речі, я переважно використовую «природне» маскування, те, як ходжу і розмовляю, і рідко користуюся гумовими та пластиковими допоміжними засобами. Мені вони не потрібні. Крім відмінної підготовки у виконанні завдань, я маю вроджений міметичний талант. Це іноді корисно. Кезія не прокинулася. Я залишив стос грошей на комоді і, виходячи з кімнати, намагався не дивитися на неї. Це було скінчено, і краще забути про це. Ставлю тисячу доларів проти одного ліванського фунта, що близько тридцяти двох центів, що більше ніколи не побачу її живою. Але коли я йшов до ліфта, мені довелося зізнатися, що мені спало на думку моторошна думка. Здавалося, ніби я щойно лежав у ліжку з гарним трупом. І некрофілія точно не входить до моїх переваг.
  
  
  Я побачив його, коли чекав на таксі, яке відвезе мене в аеропорт. у мене хороша пам'ять; не абсолютна чи фотографічна пам'ять чи щось ненормальне, але гарна пам'ять. Я розробляв його. І двічі-тричі на рік я проводжу тиждень в архівах АХ у Вашингтоні.
  
  
  Він бовтався на стоянці і говорив з паркувальником. Великий чоловік в одному з тих костюмів, що погано сидять, які, здається, їм завжди доводиться носити. Його звали Микола Товарець і він був неважливим офіцером КДБ. Я не знав їхньої головної людини в Бейруті, але я знав Товарця. Він був професійним убивцею. Більшість часу він працював руками, наскільки я пам'ятав напилком, і в основному займався жінками. У вестибюлі я запасся купкою газет, але не звернув уваги на кричущі заголовки і почав вивчати Товарця. Мав великі руки. Він дивився повз мене без інтересу. На мені була личина Сайласа Лапхампака, окуляри в роговій оправі, і я йшов, згорбившись, у напівп'яній манері. Я знав, що в таку рань бари не працюватимуть, тому випив трохи арака в номері готелю, щоб з рота пахло алкоголем. Було всього кілька хвилин на сьому, а я вже виглядав наполовину п'яним.
  
  
  Під'їхало моє таксі, і я сів. Отже, за Кезією Ньюман стежили. Я ставив питання, як довго вони будуть продовжувати це, а потім викинуть її зі списків. Принаймні мене не викрили. Інакше я б зараз не сидів у таксі дорогою до аеропорту. Я нічого не міг вдіяти. Абсолютно нічого. Я зрозумів, що мені пощастило, як це часто буває, і що я вибрав правильний момент. Телеграма Хоука прийшла вчасно. Якби я залишився ще на кілька годин, запросив Кезію на вечерю, я міг би вляпатись у якесь лайно. Безглуздо думати про це.
  
  
  Коли я прибув до аеропорту, я ще не читав паризьке видання Нью-Йорк Таймс. Я відлітав і в мене було не більше півхвилини в запасі. Я сунув газети під пахву і, опинившись у літаку, побачив, як блищить сніг у горах Дар-ель-Бейдер на північному сході. Поступово вершини ставали більшими, і я зрозумів, що ми збираємося пролетіти над Баальбеком. Це був туристичний трюк, нібито ввічливий жест, який мав змусити вас забути про те, що літак вилетів надто пізно, кондиціонер не працював, а стейк був жорстким. Щодо мене, то я бачив Баальбек. Слово Баальбек вирвалось у мене з горла. Те місце, де я колись був близьким до смерті, був напад на Храм Юпітера. Я витяг газети.
  
  
  Ця дитина мала рацію! Хтось — і, схоже, ніхто достеменно не знав, хто — перевернув трюк із телебаченням по всьому світу. Хлопець сказав: "Всі телевізори скрізь зіпсований, містечка" .
  
  
  «Таймс», ця стара сива жінка, говорила спокійніше. Вони ще не застосували найбільшого шрифту, а заголовки складалися всього з чотирьох стовпців, але в повідомленні було явне хвилювання.
  
  
  МАСИВНИЙ САБОТАЖ ТЕЛЕБАЧЕННЯ У ВСЬОМУ СВІТІ ВСІ ПРОГРАМИ ПЕРЕРВАНІ КОМУНІСТИЧНОЇ ПРОПАГАНДОЙ.
  
  
  ПРЕЗИДЕНТ ПРИЗИВАЄ ЗАспокоїтися.
  
  
  Вчені підозрюють використання лазерів; джерело, мабуть, у космосі. Фінансові втрати обчислюються мільйонами. Схвильована Організація Об'єднаних Націй потребує надзвичайних заходів.
  
  
  Я опанував основні моменти статті. Десь у світі був дуже потужний передавач, який прав усі інші передачі та нав'язував свою власну передачу. За цим стояли китайці. Вони також це визнали. Але вони були звичайними китайцями. То була нова група китайців. Вони прагнули повалити старий режим у Китаї. Місцезнаходження передавача було секретним, і вони, звісно, не хотіли нічого про це розкривати. Коли настане час, вони скажуть. Якщо Мао та його кліка будуть повалені. Вони називали себе нео-комами. Нові комуністи. Вони хотіли членства в Організації Об'єднаних Націй та проповідували братство між народами.
  
  
  Світ мовляв, скоро побачить світло. А таємний передавач продовжував би домінувати на всіх каналах, і у вас не було б вибору, окрім як слухати пропаганду або вимкнути свій телевізор.
  
  
  Найпікантнішою деталлю, звісно, було те, що китайці використовували наші супутники для своїх трансляцій. Здавалося неможливим знайти передавач Землі. В принципі, він міг бути будь-де.
  
  
  Я зважував різні варіанти та викурював сигарету за сигаретою. Намагався не дивитися на стюардесу у міні-спідниці. У той момент мені не потрібні були ноги і цицьки, хоч би якими спокусливими вони були. Я повернувся до роботи, хоча ще не розмовляв із Хоуком.
  
  
  Лос-Анджелес – телевізійна столиця США. Я підозрював, що Хоук зустріне мене там. Він би щось придумав. І чекав чогось від мене.
  
  
  У той момент я не дуже ясно бачив ролі в цьому АХ, але я не турбувався про це. Це було політичне питання, і яку б групу китайців не залучили, ця справа пахла шантажем. AX міг би бути увімкненим. І, як завжди, робити брудну працю. Я залишив газету і розтягнувся, наскільки дозволяло сидіння літака.
  
  
  Були у цьому саботажі і комедійні сторони. Рейтинги серед чоловіків, наприклад, виявились дуже високими. У програмах було багато сексу, який не переривався рекламою прального порошку!
  
  
  Я спіймав себе на тому, що посміхнувся, і похмура жінка, що сиділа навпроти мене, підозріло подивилася на мене; янкі. Я показав їй свою найчарівнішу усмішку і м'яко поманив її. Вона підняла носа і принюхалася. Стюардеса нахилилася і запитала, чи не хочу я чогось, мигцем побачивши фіолетовий ліфчик. Я на мить подумав про Кезію і одразу пошкодував про це. Я вирішив подрімати. Літаки завжди викликають у мене сонливість. Перед тим, як заснути, я подумав про те, чи товарець трахатиме Кезію, перш ніж він її задушить. Іноді так розважають кати.
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  З аеропорту Кеннеді я взяв таксі до квартири на даху на Східній 46 вулиці. Мені довелося перебрати різний одяг та кілька чистих сорочок. Сайласа Лепхема більше не існувало, і його ідіотський костюм, наскільки я знаю, міг піти в Армію Спасіння, хоч я сумнівався, що вони знайдуть когось у ньому зацікавленим.
  
  
  Прийнявши ванну і поголивши, я переглянув пошту. В основному це було рекламне сміття. Було також кілька листів від старих подружок, які я розірвав навпіл непрочитаними і кинув у камін. Завжди краще забути старе кохання.
  
  
  Я випив віскі і одягнувся, потім у своєму кабінеті завершив звіт про свою роботу в Сирії, поклавши край своєму прикриттю у вигляді продавця тютюну. Я завжди пишу два звіти; один для офіційного AX та один особисто для Хоука. Останній – єдиний звіт, який має значення. По дорозі до Ла-Гуардіа я кілька разів різко змінював напрямок, просто про всяк випадок. З роками це стало майже природною звичкою, стежити, щоб за мною не стежили. Нічого підозрілого я не помітив. В аеропорту я купив останні номери «Таймс», «Дейлі ньюс» та «Піст» — усіх газет, що залишилися в цьому сумному місті.
  
  
  Я вже кілька разів працював із Лос-Анджелеса, і код був простий. Я зателефонував, і таксі підібрало мене біля входу на Першінг-сквер. Я впізнав водія, грубого хлопця на ім'я Уеллс, з окладистою каштановою бородою та в забрудненій їжею сорочці. Він нічим не показав, що бачив мене раніше. Коли таксі від'їхало, я почекав, доки згасне лампочка «Таксі» на даху. Тоді я сказав: «Будинок ніколи не буває домом, а для тебе?»
  
  
  - Майже ніколи, сер. Я кивнув головою.
  
  
  Я міг би пройти цю відстань удвічі швидше, але подорож таксі була частиною рутини. Отже, ви це робите. Я почекав, поки він кілька разів об'їде квартал, регулярно дивлячись у своє дзеркало, щоб переконатися, що за нами не стежать. Тепер Уеллс їхав у напрямку району Банкер-Хілл. Там у нас є весь верхній поверх нової будівлі. Відмінне розташування, тому що ми знаходимося на найвищій точці району, тому ніхто не може шпигувати за нами у бінокль.
  
  
  — Ви повинні піти до 9С, сер. Ви повинні чекати там. Я дам тобі ключ із здаванням.
  
  
  Я простяг йому п'ятидоларову купюру. Він повернув мені здачу з ключем. Я дав йому долар і подивився на обличчя. — Побачимося, — сказав я. Він нічого не відповів.
  
  
  Хоук уже був у кімнаті. Він сидів у темряві і дивився телевізор. Я зачинив двері і почав говорити з темною фігурою. "Ми одні?"
  
  
  Ви можете дізнатися Хока де завгодно і будь-коли по ідіотській манері поводитися з сигарою.
  
  
  "Я все ще дивлюся," відповів він. — За хвилину ми матимемо компанію. Сядь і подивися це, хлопче.
  
  
  Коли він мене так називає, значить він у чудовому настрої. Я поставив чемодан у куток, розстебнув краватку, зняв піджак, закурив і налив собі в маленькому барі щось, що я пам'ятав по попередньому приїзду. Хоук нічого не сказав. Я теж нічого не сказав. А тепер уперше побачив, що відбувається із телевізором.
  
  
  Зображення було чітким та різким. Маска китайського диявола крупним планом, гротескна і жахлива річ, що справляла страшне враження на екрані. Голос належав жінці. Вона чудово розмовляла англійською. Це був професійний, натренований голос, але було зрозуміло, як вона читає текст.
  
  
  «Ще раз ми маємо вибачитися, люди світу, за те, що перервали нормальне мовлення. Сподіваємося, це не завдасть вам занадто багато незручностей. Але необхідно, щоб ми могли донести наше послання таким чином. Послання нового Китаю, Китаю, який виникне, як тільки буде стертий з лиця землі гнилий режим Мао Цзе-дуна, що станеться дуже скоро».
  
  
  Я сів у зручне шкіряне крісло і зробив ковток. "Чанг Кай-ши?"
  
  
  - Неправильно, - сказав Хоук. «Ми думали про це на самому початку. А тепер заткнися та слухай.
  
  
  Маска диявола ворухнулася, вона почала трястись і гримасувати. На картині з'явилася струнка жіноча рука з обручкою та запаленою сигаретою між пальцями. Я нічого не можу з собою вдіяти. — Я знав, що вони не протримаються довго, сер. Ось уже реклама.
  
  
  Хоук зовсім не думав, що це смішно. - 'Заткнися! Уважно слухайте цей голос — він важливий».
  
  
  Я тримав рота на замку. Ти ніколи не пожартуєш із цим старим.
  
  
  Рука тепер вставила сигарету, що горіла, в рот маски диявола. Я все ще чекав на трактат про низький вміст нікотину в цій особливій марці сигарет, коли голос продовжував: «Не бійтеся цієї диявольської маски, дорогі жителі світу. Це просто маска, а маски нешкідливі. Але за масками стоять звичайні люди, такі ж, як ви, лояльні та патріотичні китайці, сповнені рішучості пожертвувати своїм життям та майном, щоб дати Китаю заслужене становище у світі.
  
  
  А поки що, поки Мао при владі і нас не приймуть в ООН як рівних, ми змушені носити маски. Ми просимо вашого терпіння. Ми прагнемо показати свою справжню особу так само, як і ви прагнете дізнатися її ближче. Тим часом ми постараємося не заважати вашим звичайним програмам більше, ніж це необхідно, і якщо ми дійсно з'явимося на вашому екрані, ми сподіваємося, що ви знайдете наші програми цікавими та стимулюючими.
  
  
  Просимо розуміння та співпраці. Напишіть про це! Пишіть вашому президентові, вашому сенатору у ваші газети. Вимагайте, щоб нам, новим комуністам у вигнанні, було надано місце в Організації Об'єднаних Націй. Тільки ви можете зробити це. Тому що це можливо. І це буде необхідно, якщо ви хочете позбавити світ страждань ядерної війни. Тому що не помиляйтесь, ядерна війна — це те, чого хочуть Мао та його пішаки. Напишіть про це. Сьогодні!
  
  
  Тепер з'явилися зображення маски, що густо димиться, яка почала відхилятися назад і зникати з поля зору. На задньому фоні чути звук гонгу. Потім ще один звук, який поступово ставав чіткішим, звук, а зображення не стало...
  
  
  - Ти стирала цю блузку в холодній воді? Але, моя дорога дитина, ти зовсім не можеш цього зробити. Таким чином, ви ніколи не виведете ці плями какашок! Я говорю вам, що це неможливо.
  
  
  — Але мамо, я доведу це. .. '
  
  
  Рекламу обрізали і обличчя диктора знову з'явилося на екрані. Він виглядав спокійним та буденним, і його перука сиділа ідеально. Він оголосив, що президент скликав Конгрес на спеціальну сесію. Хоук вимкнув телевізор. Він увімкнув світло в кімнаті і подивився на Ніка, водячи сигарою від одного куточка рота до іншого.
  
  
  Як завжди, його дорогий костюм виглядав так, ніби він дешево купив його в Армії Спасіння, а сорочка була м'ятою і ношеною. Його краватка була катастрофою. Але він виглядав менш стомленим, ніж зазвичай. Він виглядав майже задоволеним. Я посміхнувся йому, і коли я побачив його посмішку у відповідь, я був певен, що він у гарному настрої. Я знав навіть більше: Хоук уже знав про цю справу набагато більше, ніж я. Він вочевидь був у курсі. Я цього не знав. Одна з тисяч речей, які я не зрозумів у цій справі.
  
  
  У кількох коротких реченнях я дав зрозуміти Хоуку, що не люблю блукати в загадках.
  
  
  Він усміхався, кивав і навіть потирав руки. Він зробив два напої в барі і подивився на годинник.
  
  
  «Престон Мор і Білл Фелан з'являться за хвилину. Сідай і слухай, хлопче. І прибери з лиця цей стурбований вираз. Це питання зовсім не таке незрозуміле, як здається. Я інформуватиму вас якнайбільше. Ми маємо зачіпку, відмінну зачіпку.
  
  
  «Я радий, що є хоч хтось, хто може розібратися в цьому божевіллі. Особисто я цього не розумію. Я ламав голову з того часу, як поїхав з Бейрута, і тепер я хотів би щось почути».
  
  
  Хоук сів, схрестив худі ноги і затягнувся сигарою. Того ранку він не голився, і я помітив, яка у нього насправді біла щетина. Він нікому не називав свого віку, і я не збирався питати, але підозрював, що йому за сімдесят. У Вашингтоні циркулює історія про те, що президент особисто попросив Хоука залишитись після дати виходу на пенсію. Підозрюю, що слух правдивий. Чоловік не виглядає особливо небезпечним, на перший погляд більше схожим на старенького старця, але це лише зовні. І багато ворожих агентів поплатилися за ідею, що Хоук — досить невинний слабак. Старий — найкращий у цій найнебезпечнішій професії. Це свідчить досить.
  
  
  "Для початку, - сказав він, - вам має бути цікаво, навіщо нас сюди привезли".
  
  
  Я сказав Хоуку, що мені поки що не зрозуміло, чому, як і де слід знищувати людей, для чого мене спеціально навчали. Поки що в цьому справді немає потреби. Але в найближчому майбутньому все може змінитися. Я почну з самого початку, щоб ви могли розрізнити голову та хвіст. Спочатку є гроші. Пам'ятаєте стару приказку, що гроші можуть говорити?
  
  
  Якби я згадав!
  
  
  Хоук кисло посміхнувся. «Зараз він кричить. Велика столиця. Телевізійники, вся ця складна штука, включаючи Уолл-Стріт і стареньких, які мають кілька акцій у чомусь. Мільярди вже втрачені, і якщо ми не зможемо найближчим часом покласти край цьому величезному піратському каналу, цей жарт обійдеться західній економіці ще багато мільярдів. І це лише початок".
  
  
  — Спочатку нормально, — визнав я. Повідомлення було зрозумілим. Крім скидання атомної бомби на Детройт, ці передачі були найкращим засобом якнайшвидше підірвати економіку США та інших країн.
  
  
  — Отже, відключення цього передавача має абсолютний пріоритет.
  
  
  Я закурив ще одну цигарку. - Я розумію, сер. Але я все ще не бачу, щоб ця справа підпадала під компетенцію АХ. Якщо ви вже не знаєте, кого треба позбутися, щоб зупинити трансляції.
  
  
  Я ще не знаю, - сказав він. — Я гадки не маю, кого тобі доведеться позбутися, Нік, але я впевнений, що жертви будуть. Ми маємо ключ до розгадки, де може бути передавач. Ми можемо помилятися, але сподіваюся, що ні. У будь-якому разі, я дам тобі напрямок, Нік. Вам доведеться пройти цим слідом і подивитися, що відбудеться. Якщо я маю рацію і слід дійсно веде до передавача, то ваше завдання — відключити передавач і позбутися всіх, хто вам заважає.
  
  
  Кубики льоду брязнули у моїй склянці, коли я підняв його, щоб випити. Ось так. Нове завдання. Абсолютна довіреність на вбивство. Знищити передавач.
  
  
  Я зітхнув. 'Добре, сер. Де цей передавач?
  
  
  "Ми думаємо, тобто знаємо - він знаходиться в Перу".
  
  
  Я майже не здивувався. Мене мало ще дивує. Чому не в Перу? Чому не на Південному полюсі? Все було можливе.
  
  
  — Чи є ідеї, де саме в Перу, сер? '
  
  
  'Не зовсім точно. Десь в Андах. Дуже високо. Це також пояснює, що вони передають настільки потужно, що стирають усі інші програми. Це і той факт, що вони використовують лазерне проміння для трансляції своїх програм. За словами експертів, ми знайомі із принципом мовлення за допомогою лазерів, але ніколи не могли застосувати його на практиці. Але вони це роблять. Ми не можемо перевершити їх. Рішення . .. Треба знищити!
  
  
  Я встав і підійшов до вікна. Вдалині виднівся Голлівуд. Я раптом став неспокійним, як завжди, коли знаю, що збираюся почати щось нове і хочу поспішити. Звичайно, мені знадобився б годинник, щоб отримати всі факти та деталі. Я повернувся до Хоука, який дивився на мене вузькими холодними очима, покусуючи сигару. Він ледве торкнувся свого напою.
  
  
  «Коли я поїду до Перу? Під яким прикриттям?
  
  
  — Я поки що не можу тобі сказати, синку. Можливо завтра. Можливо, за кілька днів. Можливо, ніколи».
  
  
  Я подивився на нього з подивом, але промовчав, хоча для цього знадобилося певне зусилля. Іноді він просто дивує.
  
  
  Хоук почав тихо говорити. - Як я вже сказав, Нік, я візьму тебе на розвідку. І цей слід починається тут, у Лос-Анджелесі. У Голлівуді, якщо точним.
  
  
  Я знову глянув у вікно. Туман трохи розвіявся, і тепер я міг розгледіти безплідні голлівудські пагорби.
  
  
  Чи не можна точніше, — відповів я. Де в Голлівуді? Коли? Не могли б ви дати мені деякі подробиці. мені не подобається, коли треба працювати із зав'язаними очима.
  
  
  Хоук не відповів. Він знову ввімкнув телевізор і сів у крісло. З'явилося зображення. Організація Об'єднаних Націй на засіданні. Повна згода між китацями та американцями у тому, що цей передавач має бути відключений. Я почав вірити у дива.
  
  
  Хоук хмикнув і знову вимкнув пристрій. Очевидно він націлився на китайські програми.
  
  
  Я посміхнувся. 'Засмучений? Жодних брудних картинок?
  
  
  Хоук не відповів. «Справді вони іноді показують секс-фільми. 'Але пізно вночі. Ймовірно, вони не хочуть бентежити дітей».
  
  
  Зважаючи на його настрій, я вирішив не вказувати йому на те, що він забув різницю між країнами. Батьків британських, французьких, німецьких, російських та шведських дітей це влаштує. У мене була ідея, що ці відео були неправильними. У китайців далекосяжні фантазії про сексуальне життя жителів Заходу, які вийшли з-під контролю.
  
  
  Хоук більше нічого не сказав. Якщо він був таким, я знав, що теж нічого не зможу від нього досягти. Ймовірно, він організував для мене отримання інформації від когось іншого.
  
  
  За кілька хвилин почувся звук ключа, вставленого в замок кімнати. Увійшли двоє чоловіків.
  
  
  З одним із них Престоном Мором я зустрічався раніше, коли мені потрібно було ремонтувати щось в Угорщині. Він був одним із ділків Голлівуду, і в той час я підозрював, що він працював на АХ. Отже, тепер я знав це напевно.
  
  
  Іншого, Білла Фелана, я знав лише з розповідей. Я ніколи його не зустрічав. Він належав до особливого відділу Пентагону, великий чоловік із стриженою головою. Він кивнув мені, не простягаючи руку. Престон Мор впізнав мене. Він потис мені руку і промимрив кілька лагідних слів, а потім пішов набивати трубку в кут.
  
  
  Білл Фелан одразу почав дратуватися. Кинувши на мене довгий крижаний погляд — його погляд казав, що він знає про мене все, він повернувся до Хоука і почав скаржитися. Насправді я все ще міг співчувати йому. Він виглядав змученим і перевтомленим, і явно потребував сна. Я не знав точно, який у нього ранг, але я знав, що він досить високий, щоб мати безсонні ночі через ту телевізійну історію. Спочатку він намагався бути чемним. Він сказав: «Я не розумію, сер. Який стосунок до цього має Картер? я, еээ. .. Я не вірю, що це відповідає його дійсності. Принаймні ще немає.
  
  
  Хоук безпристрасно глянув на нього. - Я так не думаю. З цього моменту Картер має займатися цією справою. Я маю схвалення президента. Ви, звичайно, можете перевірити це, якщо хочете.
  
  
  Фелан виглядав спантеличеним. Престон Мор викашляв хмару диму. Хоук вказав поглядом, що я маю триматися подалі від цього.
  
  
  Фелан кинув на мене невдоволений погляд, витер спітніле обличчя носовою хусткою і проігнорував мене. Він відкрив портфель і витягнув папери, схожі на креслення, тонкі схематичні малюнки з безліччю кривих ліній. Він віддав їх Хоуку.
  
  
  Без сумніву, сер. Ці голосові відбитки свідчать про це. Жінка, яка вимовляє тексти цих трансляцій, - Кона Метьюз. В даний час вона знаходиться в Лос-Анджелесі, а точніше у своєму будинку недалеко від Малібу. Отже ми чули, що це її записи.
  
  
  Хоук придивився до схем. я подивився з інтересом АХ не зовсім технічна лабораторія, але ми використовуємо найкращі продукти сучасної техніки. Ми стежимо за тим, щоби не відставати. Але я не міг пригадати, щоб колись використав голосові відбитки для ідентифікації людей зі 100-відсотковою впевненістю.
  
  
  Чесно кажучи, я не дуже добре знався на цій конкретній техніці.
  
  
  Тепер Фелан дав Хоукові ще одну справу. - Це повне досьє на Рону Метьюз, сер. Мені було наказано передати вам його. Те, як він це сказав, наводило на думку, що він хотів би повіситися.
  
  
  Хоук подякував йому та виглядав зацікавленим, хоча ще не здавався повністю задоволеним. — А як щодо цього Лі-Цзи? Цей Гуру, або Йог, або як би ви не називали таку людину. Що ти про нього знаєш?
  
  
  Фелан виглядав так, ніби його катували, і я міг зрозуміти, як Хоук упорався з цим. Це було характерним для його стилю. Він зв'язався із президентом і АХ отримує керівництво. Тепер він був абсолютним лідером і в даний час зайнятий викачуванням усієї інформації від Фелана, яку його організація зібрала з такою працею. Він із Тибету. Він зараз із Роною Метьюз. У її пляжному будиночку Малібу. Сьогодні ввечері вона влаштовує вечірку, щоб представити йому групу людей. Ми подумали, що це буде добрий шанс проникнути туди, щоб справа зрушила з мертвої точки. Точніше ми підготувалися. ..'
  
  
  Хоук витяг з целофану нову сигару. Він зробив з целофану грудку, жбурнув його в кошик для сміття і промахнувся.
  
  
  — Тобі треба більше практикуватися, — зауважив я.
  
  
  Він кинув на мене кислий погляд, але його погляд став ще кислішим, коли він знову повернувся до Фелана. — Я знаю про ваші приготування. Спасибі за інформацію. Звідси ми діятимемо далі. Але є дві речі, в яких я маю бути абсолютно впевнений. Чи дівчина розуміє наші накази і чи поінформована місцева поліція. Ми не повинні чекати на втручання від поліції. Що із цим?
  
  
  Тепер Фелан був такий нещасний, що моє серце мало не обливалося кров'ю. Майже.
  
  
  - Все вирішено, сер. Дівчина знає, що вона тимчасово передана в АХ і повинна виконувати накази від вас чи ваших підлеглих.
  
  
  Це слово було обрано невипадково. Я вирішив не пропускати це без подальших церемоній.
  
  
  "Ти сильно ризикуєш", - зауважив я Фелану. — З тим самим успіхом ти можеш її втратити. Як тільки вона виявить, що працює в більш престижній організації, вона може вирішити більше не повертатися до вас.
  
  
  Вдаючи, що він готовий відповісти, він відкрив рота, потім подивився на Хоука і, подумавши, мабуть, вирішив, що краще заткнутися. - Зроби мені ласку і заткнися, Нік, - сказав Хоук, показуючи на мене сигарою. Проте його тон був позбавлений співчуття. Тепер сигару було направлено на Фелана. — А місцева поліція?
  
  
  Там теж добре, сер. Вони пообіцяли не втручатися, окрім випадків убивства чи зґвалтування».
  
  
  Вбивство чи зґвалтування? Жодна з них не видалася мені актуальною.
  
  
  То був не той випадок. Почати треба було з того, що АХ не вважав це за вбивство. Ми звали це тим, чим воно є: вбивством по лінії нашої роботи. Треба було вбивати, доки сам ворог не дістався тебе. Згвалтування? Я підозрюю, що щось подібне можливо навіть із людьми з AX. У нас працює велика кількість агентів, і в цій справі для цього потрібні різні люди. Але особисто я ніколи не чув про такий випадок і навіть не думав про це. Можливо, я мусив знати. Зрештою, ви завжди повинні читати дрібний шрифт у будь-якому контракті, який ви укладаєте з дияволом.
  
  
  Хоук та Фелан разом відійшли в куток кімнати і зашепотілися. Я почав ввічливу бесіду з Престоном Мором, який завжди був схожий на мишу в лапах кота. Я сказав йому, що мені дуже сподобався останній фільм, і це було правдою. Він зазначив, що я виглядаю чудово. Я вагався, що це правда. Я досі відчував фізичні сліди останнього завдання в Сирії та своїх витівок із Кезією Ньюманн. Мені знову стало цікаво, чи трахне її російська перед тим, як задушити.
  
  
  Щоб ще більше викинути ці думки з голови, я сказав: «Рона Метьюз? Це ім'я має мені щось сказати. Але що?'
  
  
  Перш ніж відповісти, Мор покусав слухавку. Хоук і Фелан все ще стояли один з одним у кутку в темряві, і я подумав, чи не хоче Хоук приховати щось від мене. Насправді, я ще нічого не знав. Яке ставлення Рона Метьюз і лама Тибету на ім'я Лі Цзи мали до цієї піратської радіостанції? Я ще не мав зачіпок. Голосові відбитки також не надто допомогли, навіть якщо вони були надійними.
  
  
  - Стара кінозірка, - сказав Мор. «Одна із перших секс-зірок. До речі, вона, здається, ще активна в цій галузі, якщо чутки вірні. Я не бачив Рону вже багато років, крім кількох прем'єр та вечірок, де я бачив її випадково. Тепер їй має бути за шістдесят. Досі виглядає на сорок. І не може заспокоїтись, якщо вірити пліткам. І повір мені, в Голлівуді про неї ходять плітки.
  
  
  Тепер я знову згадав про неї. Її рот, широкий, червоний та вологий, завжди виглядав привабливо на екрані. Я думаю, що у неї були ці маленькі шкільні цицьки, і її ноги були надто худі, але цей рот був її найсильнішою стороною.
  
  
  «Вона не знімалася у фільмах уже двадцять років, – сказав Мор. — Їй це не було потрібно, звичайно. Вона точно не вмирає від злиднів. Їй навіть належить найперший зароблений мільйон. Дякую Діону Гермесу.
  
  
  Мабуть, я мав такий самий шок, як і відчував», — він показав трубкою мені на живіт і розсміявся. — Діоне Гермес, звичайно, не справжнє його ім'я. Його справжнє ім'я Теофіл Деметра. Він теж не зовсім грек за походженням. Його батько володів кондитерською.
  
  
  Тепер я зрозумів, чому Хоук був таким мовчазним. Він вирішив, що Престон Мор проінструктує мене, щоб я міг отримати інформацію з перших рук. І той факт, що Мор говорив так вільно, був для мене найяскравішим доказом того, що він справді працював на АХ.
  
  
  Я посміхнувся до нього. Коли я зустрічав його раніше в Угорщині, він уже здавався мені відповідним хлопцем
  
  
  Я сказав: «Якщо ти вважаєш, що я забагато думаю, так і скажи, але Діоне Гермес? Це те, на що це схоже?
  
  
  Він знову засміявся тихим голосом. «Справді, Нік. Слово Діон має походити від Діоніса. Гермес каже сам за себе. Але він не ворушить стегнами. Він виглядає цілком нормально. Крім того, він страшенно хитрий бізнесмен.
  
  
  Я кивнув головою. — Я думаю, він також подбав про те, щоб вона не потрапила до притулку для бідних та хворих акторок? На іншому кінці кімнати, обличчям до нас, Хоук і Фелан усе ще шепотіли. Фелан знову виглядав схвильованим. "Він повинен краще дбати про своє серце", - подумав я про себе. Я підозрював, що старий дав йому надто багато натяків на те, що його роль у цій справі, на жаль, закінчена. - Так, - сказав Мор. Він схрестив ноги і знову почав набивати люльку дорогим голландським тютюном. Як колишній торговець тютюном, я повинен знати, що це була за суміш. Але, на жаль, мої знання не зайшли так далеко. Моя роль у цьому, - продовжував Мор, - майже закінчена. Я зібрав досьє на Метьюз та Діона Гермеса, і досьє Пентагону не зрівняється з деякими старими записами про Метьюз. Я тісно співпрацював із відділом Фелана за вказівкою Хоука. Він попросив мене проінструктувати тебе, Нік. Тому що, звісно, у вас не буде часу на детальне вивчення файлів.
  
  
  Можливо, ви маєте рацію, — погодився я. Я маю відчуття, що ця справа може розвиватися швидко. Так просвіти мене. Яке відношення Рона Метьюз та цей Діон Гермес мають до передач цього телеканалу? Хто такий Лі-Цзи, якщо не лама Тибету, і яке він має до цього відношення? Що робить така жінка, як Метьюз, із ним?
  
  
  Трубка Мора згасла всоте, і він знову запалив її від дуже довгого сірника. Це одне із моїх заперечень проти трубок. Ви ніколи не утримаєте їх палаючими довго. І вони обпалюють мою мову.
  
  
  Він зробив кілька затяжок, поки трубка знову не згасла. Він сказав: «Я спробую привести це до розумного порядку, хоча це й непросто» . Це складний випадок. Майже голлівудська, я навіть сказав би. І я не думаю, що ви могли продати сценарій цієї історії. Реальність зазвичай ще неймовірніша, ніж фантазія.
  
  
  Я сказав, що зрозумів його. У районі Лос-Анджелеса ви знайдете більше дивних осіб на квадратний метр, ніж будь-де у світі.
  
  
  «Dion Hermes, — почав Мор, — мабуть, був геєм з дитинства. Він залишив Чикаго у зрілому віці і вирушив до Голлівуду, ймовірно, на запрошення, щоб спробувати стати актором. Той факт, що йому подобалися хлопчики, навряд чи завадив би цьому ремеслу, особливо якби він поводився досить обережно. І він зробив якусь кар'єру. У будь-якому випадку він так і не став хорошим актором. Мабуть, він не мав таланту. Але якимось чином він зустрів Рону Метьюз, і вони відразу ж порозумілися».
  
  
  Я перервав його, сказавши, що не розумію. Престон Мор виглядав трохи розчарованим, і хоча він був надто ввічливий, щоб сказати це, на його вигляд було ясно, що він вважає мене невігласом у землі Содома.
  
  
  «Звичайно, я не міг очікувати, що ти це знаєш, але Рона Метьюз бісексуальна. Вона любить не лише чоловіків, а й жінок. Принаймні так було в минулому. Я не знаю, які її переваги зараз. У будь-якому випадку, вони добре порозумілися. Він став її менеджером та бізнес-консультантом, і ця комбінація виявилася успішною. І не лише з погляду бізнесу. Це, звичайно, просто плітки, але я підозрюю, що вони недалекі від істини. Рона та Діон також працювали разом в іншій області. Вона спокушала йому хлопчиків, а він для неї дівчаток. Він напевно приємний на вигляд, так що йому не склало труднощів заманити до себе дівчат.
  
  
  Я думав випити ще, але передумав. Хоук знає більше, ніж показує, і, крім того, цього достатньо, і я чудово справляюся з цим завданням.
  
  
  Дід підвів Фелана до дверей, і я зрозумів, що тепер ми можемо спокійно продовжувати роботу.
  
  
  «Вони тримаються разом уже довгий час, – продовжив Мор. «Діон виявився чудовим письменником, і він написав кілька сценаріїв для Рони, які виявилися успішними. З іншого боку, він написав чудовий роман, зрозуміло, під псевдонімом.
  
  
  Я сказав, що це зрозумів. Ім'я Діона Гермеса на корінці книги привабило б лише дуже вибрану аудиторію. Але навряд це гарантує великий тираж.
  
  
  — Збожеволіти, правда, — сказав Мор. «Дві людини, такі як Діон та Рона, які так довго залишаються разом. І не лише у бізнесі. Має бути ще щось: свого роду зв'язок, який звичайній людині нелегко зрозуміти. Я часто запитував себе. Гей та бісексуальна жінка, які живуть разом уже двадцять років. Цікаво, чому вони взагалі не одружені?
  
  
  За цими його роздумами я міг сказати, що він безумовно не мав звання Кіллмайстра. Він був більшим теоретиком. він приєднався до АХ в основному для складання планів.
  
  
  Я міг уявити його інтерес до цієї особливої справи. У мене вже склалося враження, що його сексуальний інтерес також частково зосереджений на чоловіках. Кожному своє, я не можу його звинувачувати. Він був чудовим хлопцем для роботи, і його особисте життя було його особистою справою.
  
  
  Я сказав Мору, що знаходжу все це дуже цікаво, але яке відношення до цього має Лі-Цзи, цей старий лама? Перш ніж він встиг відповісти, Хоук підсів до нас і сказав: "Добре, тепер, коли конкурент пішов, давайте приступимо до роботи".
  
  
  Я посміхнувся до Хоука. - Фелан поцілував тебе на прощання? Зрештою, я час від часу наступаю комусь на хворі мозолі».
  
  
  — Фелан стверджує, що минулого року ви вбили одного з його людей в Африці, — сказав Хоук. "Я не пам'ятаю, щоб я бачив щось подібне у вашому звіті".
  
  
  Я знизав плечима. — Ах так, я невиразно пригадую щось подібне. Я забув згадати про це. Але, щиро кажучи, це була помилка».
  
  
  Хоук почухав свою білу щетину. Іноді він не знав, що робити з моїми невинними жартами. 'Хм. Так. Так. Добре, давайте рухатись далі. Як багато ти йому розповів, Море?
  
  
  Мор чистив трубку. 'Трохи. Ще багато чого треба розповісти.
  
  
  - Добре, тоді вперед. Я збираюся поголитися і, можливо, подрімати. Що ти думаєш зараз, Нік? Зрозумів у чому річ?
  
  
  У мене є звичка без зайвих слів висловлюватись перед Хоуком. — Дозвольте мені так сказати, — зауважив я. «Мені ще доведеться багато дізнатися».
  
  
  Хоук засміявся і поплескав мене по плечу.
  
  
  - Ми залагодимо це, Нік. Все, що нам потрібно зробити, це скласти всі частини головоломки у потрібне місце. Продовжуй, Престоне.
  
  
  Престон Мор продовжив свою розповідь. Я слухав і ставив дурні запитання. Дурних відповідей я не отримав. Ми були зайняті дев'ять годин. Мор втомився першим і потребував відпочинку. Ми з Хоуком почали дзвонити і незабаром отримаємо величезний рахунок за телефон для оплати платниками податків. Перу була лише однією з країн, з якими ми мали тривалий телефонний зв'язок.
  
  
  Я повинен був бути в пляжному будиночку Рони Метьюз до 10-ї вечора, щоб змінити одного з охоронців. У більшості зірок є приватні охоронці, яких вони наймають із якоїсь організації. Це було добре підготовлено. Вони працювали на рівні, якого можна очікувати від такої висококваліфікованої організації, і я збирався підмінити людину на ім'я Джеральд Свінгер, щоб вона могла відвідати свою новонароджену дитину в лікарні. Того вечора моє власне ім'я буде Брюс Семплайнер. Звідки, чорт забирай, Хоук брав усі ці імена? У мене були свої накази, і досі це виглядало як рутинна робота. Моя робота полягала насамперед у тому, щоб захистити дівчину з відділу Фелана у Пентагоні. Дівчина, яка йшла на величезний ризик.
  
  
  Хоук та Престон Мор відвезли мене на пляж Топанга, де я мав взяти іншу машину. Хоук не знав, як виглядала дівчина. Фелан не мав часу діставати фото з архіву. Принаймні так він сказав. Їм не подобається, коли всюди валяються фотографії їхніх працівників. Це зрозуміла позиція у нашій професії.
  
  
  "Я чув, - сказав Хоук, коли ми проїжджали через Палісейдс, - вона молода і приваблива".
  
  
  — Поки що звучить добре, — відповів я.
  
  
  Престон Мор вів машину. Хоук сів поруч із ним. Я зайняв місце позаду, одягнений у зелену форму Protective Agency Inc. , у комплекті з кепкою та ременем з поліцейським пістолетом 38-го калібру. Мій "Люгер" був у мене в плечовій кобурі на випадок, якщо з нього дійсно знадобиться вистрілити, а "Хьюго", мій стилет, як завжди, був у рукоятці на внутрішній стороні правого передпліччя. Я зігнув зап'ястя до ледь чутного клацання і відчув на долоні холодну сталь свого стилету. Я не думав, що мені доведеться використовувати свою зброю, але мені подобається завжди бути готовою до всього.
  
  
  Хоук неспокійно обернувся на своєму місці і підозріло глянув на мене. Він знав, що я просто граю, але іноді він просто ні про що не переймається. - Дозвольте мені нагадати вам, - сухо сказав він, - що цю дівчину, міс Кіллбрайд, позичив нам Пентагон. Фелан сказав мені, що вона леді.
  
  
  - Звідки Фелан може це знати?
  
  
  - Я просто хочу сказати, - продовжив Хоук. — Якби ти колись мріяв домагатися цієї дівчини, Фелан був би більш ніж щасливий улаштувати скандал. Я не хочу цього за жодних обставин, Нік. Вони вже мають ідею, що ми в АХ купка вбивць і варварів, і я б не хотів, щоб вони думали, що ми також наймаємо сексуальних маніяків.
  
  
  Іноді старий міг різко висловлюватись.
  
  
  - Як, - холодно сказав я, - я можу потурбувати цю юну леді? Симпатична молода дівчина? Тільки подумки, сер. Хоук утомився від словесних ігор. — Стеж за тим, щоб нічого не сталося. Ти захищаєш Патрісію Кіллбрайд, і коли вона доповість про тебе, ти доповиш мені. Фелан наполягав на тому, щоб у тебе було якнайменше прямих контактів з дівчиною. Він хоче, щоб вона мала якнайменше відносин із AX.
  
  
  - Я чудово це розумію, сер. Ми — груба, ненадійна купка покидьків, і не годимося для того, щоб розважати милих панянок шлюбного віку.
  
  
  Престон Мор розреготався. Якийсь час він намагався контролювати себе. — Я бачу, у вас чудова співпраця.
  
  
  Більше я нічого не міг сказати про це. Я вийшов на темному розі біля пляжу Топанга. Автомобіль був припаркований на стоянці за кілька кварталів від будинку.
  
  
  Хоук все ще здавався стурбованим. — Постарайся виконувати свої накази якомога суворіше, принаймні цього разу, Ніку, і будь обережний, щоб не потрапити в біду. Будь ласка, цього разу ти поступиш за правилами, синку?
  
  
  Мені ніколи не подобалося дивитися, як людина похилого віку просить милостиню. Коли я вийшов, я підняв руку.
  
  
  «У вас є моє бойскаутське слово, сер. Я обіцяю зробити все вірно. Я тримаю рота закритим, а очі і вуха відкритими. Я залишаюся під прикриттям, наскільки це можливо. Я не вступаю в контакт із леді Кіллбрайд; вона вступить у контакт зі мною.
  
  
  'Добре. І пам'ятайте, це вечірка у масках. Патрісія Кіллбрайд одягнена у костюм Пітера Пена».
  
  
  Я намагався згадати, як виглядав Пітер Пен, але не міг згадати нікого, крім Дональда Дака. Я подумав, що краще не турбувати Хоука цим. Це я впізнаю там.
  
  
  Я потис руку Престону Мору. Хоук і я ніколи не обмінювалися рукостисканнями. Але на його погляд я прочитав: «Удачі, хлопчику. І пам'ятайте, ми поспішаємо!
  
  
  Вони поїхали. Я пішов до стоянки, де був припаркований Шевроле. Раптом мені треба було щось подумати. Уявіть, якби на вечірці було два Пітера Пена. Чи три? Або півдюжини. Уявіть, там було три жінки та три чоловіки! Тож я міг продовжувати. Леді Кіллбрайд у натовпі все ще важко було помітити.
  
  
  Вона не повинна була потрапити в халепу. Це те, що я обіцяв Хоуку.
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  Я був у кепці із золотою зіркою та золотими погонами на плечах. Загоном охорони з понад шести осіб зазвичай командують сержант і офіцер, які іноді заглядають подивитися за порядком. Я був офіцером, щойно переведеним із Сан-Франциско, тому, поки Джеральд Свінгер відвідував свою дитину в лікарні, моя робота полягала в тому, щоб стежити за тим, щоб я був поряд, щоб спостерігати за всім. Мене щойно переклали і я не був знайомий ні з людьми, ні з територією, тому я мав чудову нагоду прогулятися територією, не викликаючи підозр. Дівчина з Пентагону може впізнати мене золотими погонами.
  
  
  Я давно не був у Малібу, тож швидко пропустив поворот на Арбакл-роуд. Довелося питати дорогу в одного із місцевих мешканців. Нарешті я знайшов Арбакл-Роуд і поїхав на пляж.
  
  
  Це був приватний пляж, і не маленький, обнесений високим колючим дротом. Коли я підійшов до воріт і пригальмував, то побачив попереду довгастий старий пляжний будиночок. За всіма вікнами горіло світло. Музика, яка, мабуть, виходила зі стереосистеми, була трохи приглушена м'яким білим туманом, що налетів з моря. Тепер я чув, що музику написав Барток, отже, це справді інсталяція.
  
  
  Тепер я був сам. Хоук та боси служби безпеки вирішили не інформувати співробітників служби безпеки. Вони вважали, що форми із золотими смугами буде достатньо, і я сподівався, що вони мають рацію. У будь-якому випадку, я міг дозволити собі ставити багато питань, не викликаючи особливих підозр. Адже мене щойно переклали.
  
  
  Досі я досить вільно тримав шапку на голову; тепер я її поправив, вирішив грати строго за правилами. Я припаркував машину на невеликій бруківці і пішов до дерев'яного будинку біля воріт. Там було троє чоловіків, сержант та два охоронці. Вони грали в покер і глянули на мене. Очевидно, вони не чекали начальства, і було ясно, що вони не надто зраділи моєму приїзду. Ймовірно, вони думали, що я перерву їхній покер, і явно ненавиділи це.
  
  
  Приватні охоронці не мають звички шанувати. Двоє охоронців перестали грати і подивилися на мене, коли я зайшов до котеджу. Сержант відірвався від журналу, припускаючи, що його заповнює.
  
  
  Я представився. - Брюсе, - додав я без посмішки. Вони могли вирішувати для себе, чи був я служником чи відповідним хлопцем. Я розповів їм якусь розкручену історію та сказав, що заробляю додаткові гроші. "Це дуже потрібно в наші дні", - сказав я.
  
  
  Вони погодились. Я взяв журнал сержанта і подивився на останній запис: 23:00 – обхід пройдено – все гаразд. Сержанту явно не подобалося витрачати чорнило. Я відклав журнал, розслабився і щосили намагався створити враження, що мені все одно, що відбувається.
  
  
  'Яка тут ситуація? Я заміняю хлопця, тому я хотів трохи про це дізнатися. Хто така Рона Метьюз?
  
  
  Всі вони були літніми — багато охоронців пенсіонери — і не були балакучі. Один із гравців у покер, якому треба було поголитися, похмуро глянув на мене.
  
  
  «Обдури свою стару матір. Хто не знає, хто така Рона Метьюз?
  
  
  Я глянув на нього, не посміхаючись, і сержант швидко втрутився. — Лейтенантові не хочеться говорити про вас, — гаркнув він на них. — Ти тримай рота на замку. Я повідомлю все лейтенанту».
  
  
  Я кивнув головою. — Будь ласка, сержанте. Давай вийдемо на вулицю ненадовго, га? Тоді я можу негайно дослідити місцевість».
  
  
  Він сповільнив мить, потім кивнув. Він подивився на годинник, а потім на чоловіків, які знову поглинули свою гру в покер. «Ви починаєте за п'ятнадцять хвилин». Хлопець, який не голився, сказав, не зводячи голови: «Ми знаємо, сержант». Мені не сподобався його тон.
  
  
  Сержант дістав з шафи гвинтівку, перекинув через плече і подивився на мене. "Я перевірю великий будинок, коли ми вийдемо, сер". Він відійшов убік, щоб пропустити мене вперед.
  
  
  Ми ввійшли в туман, який тепер згустився і пах водоростями та солоною рибою. Сержант ішов поперед мене. Ми перетнули стоянку і пішли вузькою стежкою, що проходить прямо за парканом з колючого дроту. Ми відійшли від пляжного будиночка в той бік, де музика тепер здавалася голоснішою, а світло яскравіше, і опинилися на суші. Праворуч від нас я міг бачити фари машин, що їдуть дорогою. Не було жодних ознак білої альтанки, де я мав зустрітися з Пет Кіллбрайд.
  
  
  Тепер стежка розширилася, і я пішов поряд із сержантом. Він не був балакуном. Я сказав: Що все це означає? Коли він забарився з відповіддю, я сказав: «Не те, щоб мене це більше турбувало, я не стукач». Я роблю свою роботу тут, але не беру її додому. І я справді не знаю, хто така Рона Метьюз!
  
  
  Сержант засміявся і помахав нам променем ліхтарика. Мені було однаково, що туман ставав все густішим. То був би суцільний густий туман. Мене це не надто турбувало б.
  
  
  — Не турбуйтеся про хлопчиків, лейтенанте. Симп розповідає всім, що одного разу вночі трахнув її. Вона прийшла додому п'яна. Було пізно, а він чергував біля воріт. Він каже, що вона прийшла до котеджу, запропонувала йому випити зі своєї пляшки, і що він трахнув її на столі. Я не вірю в це.
  
  
  Я нічого не казав. Після того, що Престон розповів мені про Метьюз, мені це не здавалося таким малоймовірним. Але зараз це мало значення. Я засміявся. Туман надав моєму голосу низький, зловісний відтінок.
  
  
  — Мені також це здається досить дивним. Можливо, цей Сімп зробив надто багато нудьгував. Але я й досі не знаю, хто вона. Я хотів, щоб сержант говорив, щоб він не помітив, як зайняті мої очі. Альтанки я так і не побачив.
  
  
  Я слухав одним вухом те, що сержант розповідав мені про Рона Метьюз. Його версія була приблизно наполовину правдою, і в порівнянні з інформацією, яку дав мені Престон Мор, ця історія ясно показала, як поширюються і роздмухуються плітки.
  
  
  Однак мене вразила одна річ. Він жодного разу не згадав ім'я Діона Гермеса. Тож йому справді вдалося залишитися в тіні. Або, можливо, сержант не любив говорити про геїв.
  
  
  Ми покинули дюни та вийшли на широку гравійну доріжку. Потім наблизилися до старовинного особняка, який повільно вимальовувався перед нами з туману. Я ще мало що міг розібрати, але те, що побачив, здавалося, прийшло з готичної казки. У будинку було три поверхи та горище, балкони, башточки, фронтони, словом, усе казкове. Було багато великих веранд із плетеними меблями.
  
  
  Сержант почав підніматися широкими сходами до одного з ганків. «У нас тут шість ключів, – пояснив він. "Перший тут, біля вхідних дверей".
  
  
  Я дивився, як він узяв ключ, що висів на ланцюжку, вставив його в годинник і двічі повернув. Годинник видали звук клацання.
  
  
  Вирішив зробити кумедний коментар. — Тут також є примари?
  
  
  Сержант засміявся. 'Чому б і ні? Рона Метьюз купила його після того, як почала знімати фільми. Здається, колись це була гарна будівля. Належало банкіру, що викинувся з вікна 1929 року. Тепер воно потроху гниє. Ми повинні регулярно перевіряти його через пожежну небезпеку. Труби старі та тисячі щурів. Іноді ми ловимо тут любителів пляжного відпочинку чи молоді пари.
  
  
  Я запитував, як вони могли перелізти через паркан. Ми опинилися всередині та пройшли через великі кімнати з паркетними підлогами. Сержант не ввімкнув світло. «Ми відключили головні вимикачі у підвалі, – пояснив він. "Це трохи безпечніше." Він вставив ключ у замок кухні, яка була розміром з бальний зал, і ми спустилися на кілька сходинок.
  
  
  "Іноді вони прорізають дірки в паркані", - продовжив він. — Або вони використовують ковдри, щоб перелізти через колючий дріт. Дехто приходить купатися. Колись нам довелося вигнати звідси цілу колонію курців гашишу, бажаєте вірте, бажаєте ні. Зазвичай, це молоді пари.
  
  
  У підвалі було темно. Я простежив за яскравим променем сержантського ліхтарика, який перевіряв бойлер і вбиральню.
  
  
  — От і все, — сказав він, знову перекидаючи гвинтівку через плече. "Давай вибиратися звідси. Мені тут завжди неприємно.
  
  
  Він не відчував цього. Я почув. Запах щойно погашеної свічки. Хтось був тут якраз перед тим, як ми прийшли. Цей хтось досі там. Я відчував це. Ми досі були у туалеті. Сержант міг застудитися або мав поганий нюх, але він помітив мою реакцію, якою б пригніченою вона не була.
  
  
  'Що це?'
  
  
  Я взяв у нього ліхтарик. — Мені здалося, я щось почув.
  
  
  Я нічого не чув. Тільки я відчув цей запах. Мені не хотілося йому говорити, але мені довелося озирнутися, бо я був сповнений рішучості повернутися сюди. Я зробив це швидко, освітивши кімнату променем світла. Нічого не було видно, окрім безлічі труб і кранів, кількох великих старих бочок та в кутку пральної машини нульового року. Я дозволив променю світла висвітлити його так швидко, що зміг побачити його, але сержант не зміг. Згашена свічка на одній з бочок. Стіна за нею була замазана і, здавалося, мала іншу структуру. Цю стіну можна було зрушити. За цим мало щось стояти. Я повернув лампу сержанту. — Мабуть, це була одна з тих кішок, про які ти розповідав мені.
  
  
  Так можливо. Але тут щури більше за кішок, клянуся тобі. Я б не пустив сюди кішку. Її б з'їли живцем. Добре, лейтенанте, давайте вибиратися з цього будинку з привидами.
  
  
  Ми вийшли через бічні двері та пішли через дюни до пляжу. Туман залишився тим самим. Було досить прохолодно, але зовсім холодно. Я пробурмотів сержанту, що ще побачу його в караульній біля воріт, і почав самостійно розбиратися далі. Я повинен був позбутися його в будь-якому випадку і міг би зробити це прямо зараз.
  
  
  Інших охоронців у полі зору не було. Сержант сказав мені, що мадам Метьюз хоче бачити їх якомога рідше. Як і всі добрі слуги, вони мали бути під рукою, коли треба, і непомітними. Я пішов на музику і за кілька хвилин опинився біля невисокого фасаду з боку суші, де я міг зазирнути у вікно, не дуже помітний. Світло всередині було тьмяним, але достатньо, щоб усе було ясно видно.
  
  
  У великій вітальні було близько тридцяти чоловік. Вони сиділи на лавах та стільцях, а також на підлозі. Японський слуга ходив з чашею з напоями та їжею, але про їжу та питво рідко говорили. Усі звертали увагу на чоловічка із ситаром. І велику людину з флейтою. І маленьку мініатюрну жінку, одягнуту, як Зелена Богиня.
  
  
  Я дуже мало знаю про інки. Але достатньо, щоб зрозуміти, що Рона Метьюз — тримаю парі, це була вона — була одягнена як Саксахуаман, Зелена Богиня Родючості, одна із Сонячних Дів та лідер Вибраних Жінок.
  
  
  Вона сіла на круглу подушку поряд із стереосистемою. На ній була облягаюча зелена сукня, босі ноги, а її маска мала гачкуватий ніс і великі пильні очі. Її головний убір нагадував золотий сонячний промінь. Під маскою я міг бачити частину її підборіддя та горла, які виглядали такими ж пружними та пружними, як і її груди. Вона, мабуть, витратила цілий стан на пластичну операцію.
  
  
  Великою людиною, яка грала на флейті, мав бути Діон Гермес. Престон Мор уже сказав мені, що він не гойдалка, але я все одно не очікував, що він буде таким великим і виглядатиме так добре. Діон Гермес, як я зрозумів, не був ніжкою. У мене було відчуття, що він може стати небезпечним суперником.
  
  
  Лама Лі Цзи грав на ситарі. Це не інструмент Тибету, але він дуже добре ним володів. Він смикав струни маленькими коричневими ручками, схожими на лапки мавпи. До речі, Лі-Цзи трохи був схожий на мавпу з голеною головою. Він був одягнений у жовту вільну мантію. Я багато працюю з асоціаціями, і моїм першим враженням було те, що Лі-Цзи був сумішшю Ганді, Неру та йоги Махаріші. Він не нагадував мені Мараджараті, мого старого йога, але той був йогом, а не ламою. Я вважаю, що має бути різниця.
  
  
  Лі Цзи тримав очі закритими, граючи на ситарі. Я бачив, як ворушились його губи, але, звісно, не міг його зрозуміти.
  
  
  Тепер я почав звертати увагу на інших гостей. Деякі були в костюмах, але більшість без них, хоч у масках. Крім Діона Гермеса та Лі Цзи, І хлопця, який ходив серед гостей та роздавав листівки чи памфлети. Навіть якби він носив маску, він не міг би мене обдурити. Я вже бачив надто багато подібних. М'язи! Дурні м'язи. М'язи охоронця. Елегантно одягнений у смокінг, вирізаний так, щоб приховати кобуру. Чемними жестами і нечутними кроками він переміщався серед гостей, роздаючи папери і зрідка бовтаючи. Він був добре складний, худорлявий, ні старий, ні молодий. Б'юся об заклад, він не курив, не пив і не вживав наркотиків. Його удар був напевно вбивчим.
  
  
  Я дивився, як він рухається кімнатою, як тигр, що намагається виглядати ручним. У будь-якому випадку він не працював в Агентстві. Вони не наймають таких як він.
  
  
  Я не бачив нікого схожого на Пітера Пена. Я ще раз пробігся очима по гостях, щоб переконатися. Я виявив дещо ще. Всі обличчя були закриті масками, але було видно руки, горло, ноги та руки. І всі вони розповіли ту саму історію. Усі вони були старими. Хворі люди. І це були багаті люди. Багаті люди.
  
  
  Головоломка почала бути схожою на щось. Та частина, яка тепер стала видно, була простою та класичною. Нічого більше чи менше, ніж містичні афери. У цього були сторони, яких я ще не знав, але як би ви це не пакували, це все одно було сміття.
  
  
  Хоук згадав, що дві речі, проблеми, чи хоч би як це ви називали, йдуть паралельно. Мені здавалося, що вони скоріше суперечать один одному. Хоука і я не були на одній хвилі. Якщо він не приховував щось від мене. Іноді так. Іноді ця його набридлива звичка мало не коштувала мені життя. Але старий ніколи не вибачиться.
  
  
  Кіллбрайд була швидка, і вона могла рухатися нечутно. Не багатьом вдається відстати від мене так непомітно, як зараз. Я був у тіні, але світла було достатньо, щоб вона побачила мої золоті погони. Вона встала у футі позаду мене, і запитала: "Ви лейтенант Семплайнер?"
  
  
  Я кивнув, не обертаючись, і продовжував дивитись у кімнату. - Так, а ти Пітер Пен?
  
  
  Ми не грали в ігри, і ми обидва це знали, але вона почала мені подобатися, коли я помітив, що їй важко стримати сміх.
  
  
  - Так, я Пітер Пен. Ви запізнилися, лейтенанте. Я шукала тебе всюди. Я ще не озирнувся. Я не хотів нічого пропустити з того, що відбувалося в кімнаті. Тепер вона була ближче до мене, дихаючи мені у вухо. Її дихання солодко пахло, і вона, очевидно, їла м'ятні льодяники.
  
  
  — Щось мене затримало, — промимрив я. 'Чому? Чи трапилося щось шокуюче?
  
  
  "Н-ні." Тепер їй не треба було хихикати. Вона нервувала. - Я починаю боятися, - сказала вона. 'Я не розумію. Я ніколи раніше не боялася, і це мені не подобається.
  
  
  'Чого ви боїтеся?' Я щойно виявив дещо. Коли я вперше підрахував, у кімнаті було близько тридцяти чоловік. Тепер я нарахував лише двадцять два. Я міг помилитися на одного чи двох, але це неможливо.
  
  
  Можливо, вона злякалася. Може, тому вона раптом виявилася так близько до мене, що я відчув м'яке стегно і дві тверді груди навпроти себе. І пахло гарним, не надто дорогим парфумом.
  
  
  Її губи майже торкнулися мого вуха, коли вона прошепотіла: «Я не зовсім розумію, чому я така налякана. Щойно, це все було надто легко. Містер Фелан запросив мене як гостя, як друга друга. Звісно, у мене була карта. Інакше ви сюди ніколи не потрапите. Але зі мною зовсім не поводилися як із незнайомцем. Мене повністю прийняли як одного. Занадто добре! Рона Метьюс розмовляла зі мною, Діон Гермес розмовляв зі мною, і я думаю, що старий лама, Лі Цзи, збиралася почати зі мною поговорити, коли я вислизнув. І я тут єдина молода жінка! Я турбуюсь про це. Я бачив інших жінок, і всі вони були старими козами».
  
  
  Я обійняв її за талію. Вона була м'яка, але тверда. — Я не спробую з тобою розмовляти, — запевнив її. "Для мене робота завжди на першому місці".
  
  
  Мабуть, вона повірила мені, бо не відступила. Я повернув її до вікна, щоб вона теж зазирнула. — Скажи мені, хто є хто, Піте.
  
  
  Вона знову засміялася, коли я назвав її "Піт", але це був нервовий смішок.
  
  
  Я почав говорити. «Зелена богиня – Рона Метьюз. Флейтист - Діон Гермес. Лі-Цзи ясно, але хто цей гламурний охоронець у смокінгу, який роздає ці листівки чи що це таке?
  
  
  Тепер він стояв нерухомо, спостерігаючи за тим, що відбувається в кімнаті. Я майже міг бачити револьвер під ідеально скроєним смокінгом. Його можна було б назвати банкірським, можливо 38 калібру. Короткий стовбур.
  
  
  Вона кивнула головою. 'Так. Я теж трохи його побоююся. Я не знаю його точного імені, але його звуть Рой.
  
  
  Це все, що я знаю, крім того, що він мене лякає. У нього очі, як у дохлої риби.
  
  
  То це був Рой. — Люди продовжують зникати, — сказав я. — Ви знаєте щось про це? Ніхто не виходить через ворота, і все ж вони зникають з поля зору. Куди, чорт забирай? Її відповідь шокувала мене. «Від пляжного будиночка, цей будинок, є тунель, який веде до іншого великого будинку, який не використовується. Ви повинні пройти через панель у більярдній. Мені його показав Діон Гермес.
  
  
  Рой, переодягнений охоронець, мабуть, мав гарну інтуїцію. Він глянув на вікно, через яке ми дивилися. Я був певен, що він не зможе нас побачити, але це мені не подобалося. Коли він раптом почав робити швидкі котячі кроки через кімнату до вікна, я взяв дівчину за руку і ми відійшли. Поруч із альтанкою стояв плетений диван із м'якими подушками. Я закурив дві цигарки, і ми сіли на диван. Я обійняв її. "Так це виглядає більш природно", - пояснив я. — На випадок, якщо хтось зустрінеться з нами. Те, що я був співробітником Агентства, а не гостем, було б трохи важче пояснити.
  
  
  Закурюючи цигарку, я ближче розглянув її обличчя у світлі запальнички. Вона була не така молода, як виглядала, Пентагон не бере на роботу підлітків, але в неї було одне з тих ірландських осіб, які залишаються надовго в пам'яті. У неї були широко розплющені темно-сині очі і широкий рішучий рот. Вона не виглядала божевільною в костюмі Пітера Пена.
  
  
  Вона теж уважно подивилася на мене, але її обличчя нічого для мене не означало. Вона не відсторонилася, коли я обійняв її. Але вона сказала, що боїться. Можливо, це було причиною.
  
  
  Тунель дуже цікавий, - сказав я. — Це пояснює, куди зникають усі ці люди. Але давайте почнемо з самого початку, відколи ви сюди потрапили. Наприклад, хто це організував та як. І коротше, бо я хотів, щоб вона повернулася до кімнати за десять хвилин.
  
  
  Вона була гарна. Мала гарний зір і гарну пам'ять. Вона вміла відрізняти основні проблеми від другорядних. Через п'ять хвилин вона сказала мені, що їй відомо.
  
  
  Фелан усе підготував. Він влаштував так, щоб дівчина приїхала як подруга друга Рони Метьюз. Як колишній шанувальник він познайомив її зі старою кінозіркою. Довелося віддати належне Фелану. Він працював швидко.
  
  
  "Схоже, Метьюз зараз знаходиться в лесбійському образі", - сказала вона мені фактичним тоном. Фелан сказав мені про це і залишив можливість відмовитися від наказу. Допомогло, звісно, і те, що Фелан — старий знайомий Рони Метьюз. Він дуже докладно поінформував мене, і я вважаю, що досі не зробила жодної помилки. Я робила все правильно і говорила розумно і все пройшло добре. Для Метьюз я просто приваблива молода жінка, яку вона може спокусити. Коли інше буде зроблено. Моя робота полягає у тому, щоб грати жінку, яку нелегко підчепити. Досі мені вдавалося робити це добре».
  
  
  Я не знав, що Фелан був старим знайомим Метьюз. Може, вона колись у нього закохувалась? Хоук мав це знати, навіть якби не згадав про це.
  
  
  "Лі-Цзи - хороший старий", - продовжила вона. «Мені майже здається, що Діон та Рона використовують його для чогось. У будь-якому випадку вони хочуть, щоб він щось зробив у Перу. Здається, це місце, де невелика кількість обраних людей може усамітнитися, щоби медитувати. Вони мають заплатити п'ять тисяч доларів як реєстраційний внесок. І це щоб мати можливість поділитися своєю мудрістю. Але мені здається, що за цим стоїть щось більше».
  
  
  Я посміхнувся. Звісно, це було більше. Питання лише у тому, що саме. Але Перу було достатньо. Тепер зв'язок став більш ясним.
  
  
  Вона підійшла ближче до мене. Було прохолодно. — Цей Рой, якого ви назвали охоронцем, роздавав літературу та приймав чеки. Партія, мабуть, створена лише для того, щоб відібрати людей, з'ясувати, хто справді зацікавлений у поїздці до Перу. Я бачила один із чеків.
  
  
  Мені це не сподобалось. Вони все показали дівчині. Найпершої ночі, коли вона була там. Їм явно було байдуже, що вона побачить чи почує. Мені це зовсім не сподобалось.
  
  
  Хоча я вже знав, я запитав: "А якби вони заплатили ті п'ять тисяч доларів, то що?"
  
  
  «Потім вони зникають у більярдній. Діон Гермес веде їх через тунель до великого будинку.
  
  
  Вони повинні використовувати свічки, тому що там немає електричного світла, а потім вони потрапляють туди.
  
  
  «У кімнаті за пральнею є ще одна панель, яка може рухатися. Це приводить вас у своєрідну кімнату, щось на зразок кінозалу, де ви можете показувати приватні фільми. Ви розумієте, що я маю на увазі?
  
  
  'Я розумію. І Діон Гермес показував тобі все це?
  
  
  'Так. Був ще ранній вечір. На той час прибув лише один гість. Рона Метьюз була дуже доброзичливою, але їй потрібно було дещо обговорити з Лі Цзи і цим Роєм, а потім Гермес більш-менш показав мені околиці. Я вже казала тобі, що він намагався мене трохи підколоти.
  
  
  "Це мене дивує".
  
  
  Тепер вона знову мало не засміялася. - 'Я знаю. Але спочатку він поводився досить нормально. У тунелі він трохи обійняв мене, але мав відчуття, що він відчув полегшення, коли я не відповіла».
  
  
  Я подивився на мій спеціальний годинник AX на внутрішній стороні мого зап'ястя. час закінчувався. я закінчив запитання.
  
  
  Діон Гермес представив їй тунель як кумедну реліквію минулого. Банкір, який збудував будинок, мав бути тим самим, хто вистрибнув з вікна в 1929 році — він поєднав пляжний будиночок з великим будинком з відомих тільки йому причин. Напевно, щоб утекти від дружини. А кімната за пральною мала бути кінотеатром, де він міг показувати свої порнофільми. Все стало трохи прояснюватись. Було ще багато невпевненості, але вечір тільки почався. Кози та вівці тепер були розділені — залежно від того, хто заплатив п'ять тисяч доларів — і маски, мабуть, призначалися для того, щоб гості залишалися анонімними один для одного.
  
  
  "Пітер Пен" не могла зрозуміти, чому всі гості такі старі. У мене була думка. Старий ідіот завжди шаленіший за молодого.
  
  
  Я допоміг "Пітеру" піднятися на ноги. Вона притулилася до мене, і я знав, що хоче, щоб її поцілували. Я хотів поцілувати її. Я знайшов її привабливою, і я хотів її. Я вирішив, що піду на зближення згодом. Тепер я думав лише про свою роботу.
  
  
  — Настав час тобі повернутися всередину, — сказав я. «Я не думаю, що мине багато часу, перш ніж почнуть відбуватися важливі речі. Я хочу, щоб ти була там. Я теж буду поблизу, тож не хвилюйся.
  
  
  Вона нахилилася до мене і швидко поцілувала щоку. Це був вологий шкільний поцілунок, та це було приємне почуття.
  
  
  «Чомусь, – видихнула вона, – я більше не боюся. Ви справляєте на мене дивне враження, лейтенанте Семплайнер. Я вважаю, що є багато дівчат, які говорили це вам раніше.
  
  
  — Це не так уже й погано. Але настав час тобі працювати, дитино моя. Вони скучили за вами і будуть ставити запитання, так що вам краще придумати відповіді. Ви можете використовувати це виправдання, що ви любите гуляти на самоті по пляжу вночі з вітром у волоссі і таке інше.
  
  
  Я дивився, як вона зникає у тумані, повертаючись до пляжного будиночка. Вона була біса милою дівчинкою. Як, чорт забирай, вона могла потрапити на таку роботу? Раптом я вилаявся про себе. Я хотів запитати її про щось і забув. У такому заплутаному хаосі, як цей, неможливо все продумати. Я хотів запитати її про можливі особисті стосунки з Біллом Феланом. Я навіть пішов за нею, тільки щоб перепитати, частково проти волі, бо дуже хотілося якнайшвидше потрапити туди, щоб подивитися, що діється за панеллю.
  
  
  Я мав рацію щодо Роя. Він був добрий. Я не чув жодного звуку, взагалі нічого...
  
  
  Мабуть, він чекав у тумані, прислухаючись і чекаючи. Він пропустив дівчину до когось ще, хто, безперечно, чекав її далі. Рой був налаштований на мене.
  
  
  Він ступив уперед через дюни з пістолетом у правій руці. Рой був мовчазним і діловим типом. Економним також. Він намагався заощадити свинець. Він думав, що одного пострілу буде достатньо. Інстинктивно я пірнув убік, зробивши себе поганою мішенню, і куля зачепила мені серце. Золота зірка, яка була там, тепер лежала на землі. Це було близько, і моє серце зупинилося на секунду. Я не мав часу використовувати свій люгер або стилет, і я низько пірнув до нього. Його другий постріл збив мою кепку на землю. Я помітив, що постріли лунали дуже глухо, мабуть через туман. Я схопив його за коліна і повалив на землю. Він ударив мене револьвером по голові. Це була помилка. Він повинен був знати, що я сильніший. Я схопив його за зап'ястя і легко зламав його, ударивши коліном йому в живіт. Він загарчав і спробував вкусити мене. Я вдарив його головою і почув, як хруснули його зуби.
  
  
  Я не хотів його вбивати. Мертва людина не може говорити, і я хотів почути, що вона заговорить. Тому я схопив його за смокінг лівою рукою, ударив по револьверу лівою ногою і потягнув його вгору, щоб дати йому удар правою, який приспав би його на короткий час.
  
  
  Це була моя помилка. Вільною рукою він потягся під шию і вийняв довгий гострий, як бритва, ніж. Він кинув його мені в очі, і в мене не було вибору, крім парирувати укол лівою рукою. Лезо застрягло десь між ліктем та зап'ястям. Це було боляче.
  
  
  Іноді я можу бути терплячим, як кішка в мишачій норі, але це був не той випадок. Я дозволив стилету вистрілити собі в праву руку і щосили всадив стилет у нього, прямо крізь ефектний смокінг, в область серця. Я повернув стилет на півоберта, перш ніж відтягнути його назад, щоб він швидше стік кров'ю. З мене вистачить цього виродка.
  
  
  Я швидко зробив кілька кроків тому. На зеленій уніформі і так було надто багато крові, і я подумав, чи дозволять вони Хоуку сплатити рахунок за хімчистку. Рой опустився навколішки і глянув на мене майже мертвими очима. Навіть зараз його суворий вираз майже не змінився.
  
  
  "Клятий ублюдок!"
  
  
  Він не падав, а повільно ковзав уперед, доки не ліг головою в пісок. Я відштовхнув ніж убік, перевернув його і побачив, що він мертвий. Його очі, як і раніше, були такими ж виразними, як і за життя.
  
  
  Моя ліва рука сильно кровоточила. Мені це зовсім не сподобалося, хоч було й не боляче. Це була кривава рана, але безпечна. Я вже збирався зняти гімнастерку, щоб перев'язати рану хусткою, коли почув за кроками.
  
  
  Я був готовий. Мені не треба було перепрошувати. Я не потребував алібі. У лівій руці мав стилет, а в правій — люгер. У той же час мій мозок гарячково працював. Я спробував оцінити, як ця кривава історія змінила всю ситуацію. Може тому, що я знав, що він убивця. Діон Гермес зупинився і глянув на мене, потім на мерця. Його гарне обличчя виражало здивування та жах. Огида до такої кількості крові. Він знаходив це явно вульгарним. Він підійшов до мене на крок і глянув прямо мені в обличчя. 'Хто ти. Що, чорт забирай, тут відбувається? Рой помер? Ви вбили його?
  
  
  Його руки були без зброї, і мене це обдурило. І його питання здавались цілком нормальними, хоча, можливо, вони здавались трохи плоскими та байдужими, враховуючи ситуацію. Він запитав мене, чи я вбив Роя. Тож він був не з тих, хто робить поспішні висновки.
  
  
  Я сказав йому, що справді вбив його.
  
  
  - Він намагався мене вбити, сер. Раптом вискочив із туману на мене і почав стріляти. Дивіться, моя зірка! Я все ще грав роль офіцера охоронного Агентства, сподіваючись, що зможу це зробити правдоподібно, хоча я не особливо на це розраховував. Проте це була єдина гра, в яку я міг грати в цих обставинах, так що іншого виходу не було.
  
  
  Він дивився на мерця. - Це Рой. Ви сказали, що він намагався вбити вас?
  
  
  Він глянув на мене і похитав головою. 'Але чому. Що сталося?'
  
  
  Я відступив назад і глянув на його руки. Він мав довгі тонкі пальці, бездоганно чисті. Такі ж бездоганні, як і його вимова. Я почав втрачати терпіння. Я повинен був знайти спосіб вибратися з цієї події, не облажавшись.
  
  
  "Взагалі нічого не сталося", - відповів я. «Він намагався мене вбити, і мені довелося боронитися. Це все. Я думаю, що він був не в своєму розумі».
  
  
  Він глянув на мене і повільно похитав головою. Ні, абсолютно ні. Рой був цілком нормальний. І я знав Роя. А я тебе не знаю. Думаю, так, я майже певен, що ми маємо зателефонувати до поліції. Негайно.
  
  
  Це здавалося іронічним. Я не хотів викликати поліцію. Хоук не хотів втручання копів. Фелану не була потрібна поліція, і я сумнівався, що Діону Гермесу потрібна поліція. Крім того, поліція була поінформована заздалегідь. Вони втрутилися б лише у разі вбивства чи зґвалтування. Я не думав, що ситуація була смішною. І я ще не вирішив, що робити.
  
  
  Він мав багато мужності. Він поклав мені руку на плече і сказав: «Мені доведеться передати вас поліції. Ти підеш зі мною до пляжного будиночка. Ми попередимо поліцію і розслідуємо цю жахливу справу».
  
  
  Тепер його руки не були порожні. Принаймні не його права рука . У ній він тримав пухову ручку. Або хоч щось схоже. На той час, коли було надто пізно, я знав, де він це ховав. За його вухом. У нього було досить довге волосся, кучеряве на потилиці, і він носив крихітну зброю за вухом.
  
  
  Він був експертом. Він бризнув газом прямо мені в обличчя, в ніздрі, очі. Мої м'язи були паралізовані майже миттєво, і в мене не залишилося сил використовувати люгер або стилет. Це була нервово-паралітична речовина. Я ніби знав це, і якби я мав достатньо часу, я, звичайно, міг би точно визначити це. Воно досить широко використовується.
  
  
  У мене більше не було часу. Навколо мене все потемніло, і я здер'янів. Я почав падати, а потім узагалі нічого не відчув.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  Я ненадовго знепритомнів. Напевно, не більше ніж п'ять хвилин. Однак, прийшовши до тями, я швидко зрозумів, що повністю паралізований. Я міг бачити та чути. Я міг розуміти те, що бачив і чув, але не міг поворухнути жодним м'язом.
  
  
  Мене тягли піском за мотузку, прикріплену під пахвами. Мабуть, це частина добре спланованої атаки. Невипадково мотузка лежала на піску.
  
  
  Туман все ще був досить густий, і я відчув, як людина, що тягне мене за собою, поспішає. На щастя, моє обличчя було підняте; моя спина була повернута до чоловіка. Мотузка хвистала, і мені здавалося, що мої груди розривають на частини. Мої ноги волочилися по піску, і я втратив черевик через палицю, що застрягла під піском. Людина, яка тягла мене, мабуть, спітніла. Він важко дихав, підводячи мене на дюну. Коли раптовий порив вітру прорвав туман, дим увірвався у дорогі парфуми. Діоне Гермес! Хто ще?
  
  
  Тепер я знав, чим він обприскав мене. Іноді ці навчальні тижні AX справді мають сенс. Це був варіант одного з цих німецьких газів, використаний у невеликій дозі, бо я живий. Зарін чи Табун. Можливо поєднання, у новій формі... Іноді людський мозок працює дивно, майже безглуздо. Поки мене тягли, як живого трупа, до старого будинку, я згадав про старого професора, який розповідав нам про фосфорорганічні сполуки.
  
  
  «Проходження електричного імпульсу по нерву супроводжується хімічною дією речовини, яка називається ацетилхоліном. Після такого імпульсу ця речовина має бути нейтралізованою, перш ніж новий імпульс може бути проведений через нерв. Це робиться ферментом, званим холінестеразою. Нервово-паралітичні гази відключають цей фермент. І тут нерв не очищається наступного імпульсу. Жертва приголомшена та слабка, або навіть паралізована. Може настати смерть. Все залежить від кількості, що використовується. .. '
  
  
  Я навіть міг пригадати ім'я професора! Ірвін. доктор Ірвін.
  
  
  Діон Гермес зупинився, щоб перепочити. Ми вже були на півдорозі вгору сходами, що вели до чорного входу до будинку. Він потяг мене на кухню.
  
  
  Я помітив, що все ще можу ясно думати. Це дало мені певну надію. Чи знав би Гермес точно, як працює газ? Чи зробив би він його сам? Я сумнівався у цьому. Хтось би дав його йому і розповів, як ним користуватися. Невелика доза Г.А. або ГБ перестає діяти через кілька годин.
  
  
  Діон Гермес зітхнув і знову почав тягнути мотузку, щоб підтягти мене останніми сходинками до величезної кухні. На кухні було зовсім темно. Мабуть, у такій темряві живуть сліпі, подумав я. Він запалив свічку, і тепер я міг побачити його обличчя. Він був весь у поті. Волосся його було скуйовджене, і тепер я міг бачити, що на ньому перука. Він зняв смокінг, і його краватка-метелик бовталася вільно. Я, як і раніше, не міг поворухнути жодним м'язом.
  
  
  Тепер він схилився з мене, вдивляючись крізь оранжево-жовте світло свічки в моє обличчя. Я дивився на полум'я, не моргаючи. Навіть мої м'язи очей були паралізовані. Діон Гермес сказав: «Я знаю, що ти можеш бачити та чути. Я повністю обізнаний з тим, як працює газ.
  
  
  Я сподівався, що він не надто пильно дивився. Я продовжував дивитися прямо на світло свічки, не моргаючи. Але я відчув, що знову можу рухати повіками. Тож газ поступово почав втрачати свою дію. Але як довго це триватиме?
  
  
  Він випростався і погладив себе по спині. — Ти дуже важкий, ти знаєш це? Щоб позбутися Роя, не знадобилося жодних зусиль. А дівчина, Пет Кіллбрайд, легка, як пір'їнка. Солодка штучка. Шкода, що вона вплуталася в цю жахливу справу.
  
  
  У нього був Пітер Пен! Пет Кіллбрайд.
  
  
  На мить він відвів свічку від моїх очей, і я скористалася нагодою, щоб моргнути. Я спробував поворухнути правим мізинцем. Неможливо. Нічого такого. Маленька іскра надії, яка в мене була, миттю згасла. Пройде годинник, перш ніж я знову зможу нормально рухатися. І я не думав, що маю стільки часу.
  
  
  Діон Гермес знову підняв мотузку. «Сподіваюся, ви не заперечуєте, що я говорю, поки роблю свою роботу». Його сміх був неприємним, і я подумав про всі ці пацюки в хаті. Він зовсім не був схожий на щура.
  
  
  "Тепер мені доведеться тягти тебе на три сходові прольоти", - сказав він. «Повір, я дуже цього чекаю. Гнила робота. Але ми не завжди можемо мати це, якщо захочемо в цьому злом світі. Це неприємне завдання щойно сталося зі мною. Нічого робити.'
  
  
  Він штовхнув двері і почав тягти мене вгору сходами. Це було досить важко, і зазвичай мені мало бути дуже боляче. Проте майже нічого не відчував. Я все ще щосили намагався поворухнути лівим мізинцем. Це не виходило.
  
  
  Час від часу він зупинявся, щоб відпочити. Тим часом він продовжував говорити...
  
  
  Він ставив свічку за кілька кроків вище на сходах, потім перетягував мене вгору, а потім знову піднімав свічку вище. Я помітив, що на вікнах були важкі фіранки. Ніхто не міг би побачити світло свічки зовні.
  
  
  Раптом він мало не спіткнувся. Принаймні, я так думав. Насправді це мало не спіткнувся, принаймні образно. Я вчасно зрозумів, що спостерігати свою реакцію при світлі свічки було обманом. Мені вдалося не моргнути. Всі інші мої м'язи були досі паралізовані. Він, певне, був задоволений і дійшов висновку, що газ все ще працює. Він посміхнувся. «Я мало не послизнувся там. Я мало не вилаявся. Як неввічливо з мого боку. Поки він тягнув мене на останні сходинки, мені вдалося поворухнути мізинцем. Коли ми дісталися до вершини, я зміг витягнути та розслабити його. Але це все було. В іншому рука була повністю мертва.
  
  
  Він встав наді мною і витер носовою хусткою піт з чола. «Цікаво, хто ти такий. Жаль, що ти не можеш говорити, але, боюся, цього ми теж не дочекаємося. У будь-якому разі, у мене – у нас – інші плани. Але все ж таки шкода позбавлятися такого красеня, як ти. Він потер підборіддя, де вже почав збиратися жир. Йому було за п'ятдесят. Молодший за Рону Метьюз.
  
  
  Тепер я міг рухати й великим пальцем правої руки. Він знову почав звертатися до мене, хоча в мене склалося враження, що він звертається до себе. Він намагався підбадьорити себе в такий спосіб.
  
  
  У маленькій кімнаті горіла свічка. Тяжка фіранка висіла над єдиним вікном у кімнаті. Пітер Пен лежав на спині в центрі кімнати. Вона слабо дихала. Її очі були заплющені, і вона лежала, як аматорська лялька. Одна її нога ворухнулася, і я зрозумів, що її не отруїли газом, а щось інше. Діон Гермес підтягнув мене до дівчини і розв'язав мотузку. Я приземлився на підлогу таким чином, що я міг бачити дівчину.
  
  
  — Я не залишу тут мотузку, — сказав Гермес. «Жодних доказів, раптом вона не згорить.
  
  
  Ви повинні брати до уваги всі ці обставини. Боже мій, я не думав, що такі речі є настільки складними.
  
  
  Зараз він справді розмовляв сам із собою, щоб переконатися, що нічого не забув. Я помітив, що тепер можу трохи рухати вказівним пальцем правої руки. Моєму диханню теж полегшало. Досі мені було душно, дуже душно. Він, мабуть, мало не дав мені надто багато газу, мало не вбив мене. Мені було цікаво, чому вони цього не зробили. Навіщо це зі мною і Пет Кіллбрайд? Чому вони просто не вбили нас і не викинули наші тіла до Тихого океану? Але тіла мають неприємну звичку випливати. І приплив може викинути їх на берег. Кулі та ножі залишають рани. У людей виникне ідея, і розпочнеться розслідування.
  
  
  Це було зрозуміло. Але все ж таки Рой намагався вбити мене своїм ножем. І це зовсім не збіглося. Чи він діяв проти його наказу? Здавалося, що Діон Гермес прочитав мої думки.
  
  
  - Цей Рой, - сказав Гермес, - був варваром. Садист-варвар. Він діяв усупереч наказам і наразив усіх нас на небезпеку. І з цим, і всю операцію. Я дуже вдячний, що ти його вбив. Було справжнім задоволенням мати можливість сховати його десь, де його довго не знайдуть. Я завжди ненавидів цього Роя.
  
  
  Я цілком міг уявити, що Рой, яким би типом він не був, завжди ненавидів Діона Гермеса.
  
  
  Повіки дівчини ворухнулися. Вона, мабуть, почала трохи одужувати. Я палко сподівався, що цього не станеться. Якби в мене працювали потові залози, я б спітнів, як віл. Я відчував, знав, що це обіцяє бути дуже неприємною подією. Навіть така людина, як Діон Гермес, у якому я вже визнав серйозного психопата, очевидно, мав докласти багато зусиль, щоб робити певні речі. Він вагався. Тепер я міг рухати правою ногою.
  
  
  Він промимрив про себе. — Гм, побачимо. Маю зірку? Так. І цей крій форменої куртки точно не виділятиметься. Але чи могли вони знайти рештки пороху на куртці? Хммм, я просто недостатньо знаю про ці речі! Тепер він почав ставати жахливо точним. Зіграв стурбованого перфекціоніста.
  
  
  «Мені краще не ризикувати, – сказав він. Він зірвав з мене куртку і відніс до шафи. Коли він відчинив двері, я побачив, що всередині все ще була свічка. На скрині серед купи ганчір'я і газет, під довгим рядом одягу, на металевій рейці. Одяг, мабуть, висів там роками. Ймовірно, вони не ризикнули б їх повісити в останню хвилину. Хтось нещодавно ретельно обстежив цей будинок і вигадав надійний план.
  
  
  Я спробував поворухнути пальцями лівої руки. Це майже спрацювало, ще не зовсім. Тепер мені стало набагато легше дихати, то я швидше помру. Вони влаштували це раніше. Мені дали рівно стільки газу, щоби мої легені не були повністю паралізовані. Я мав померти від смертоносної пари, як і дівчина. При пожежі люди зазвичай гинуть не від опіків, а від отруйних газів, які супроводжують пожежу. Виходить, вони це теж знали. Впізнали б це пожежники та поліція. І Хоук, мабуть, теж. Я ставив собі запитання, чи буде старий переживати. Я так не думав. Він помститься за мене. Рано чи пізно.
  
  
  Дівчина розплющила очі і подивилася на мене. Вона не впізнала мене. Вона все ще була під сильним заспокійливим. Її очі були як скляні кульки, і вона була зовсім приголомшена. Її довгі ноги знову заворушились. Я лежав у такій позі, що міг дивитися їй у вічі. І на мить мені здалося, що я побачив у ній спалах впізнавання. Вона не могла не впізнати. Вона заплющила очі.
  
  
  Діон Гермес все ще вагався. Він все ще мав проблеми з початком запланованої роботи. Я бачив, як він дивився на годинник. «Великі боги! Просто немає часу. Ми дійсно повинні почати зараз.
  
  
  Я дізнався про пристрій у шафі як старий трюк із деякими уточненнями. Жодного металу не було. Свічка була особливою маркою, що горіла дуже повільно. Вона стояла на дерев'яному ящику. Ящик загориться. Свічка, принаймні, те, що від неї залишилося, продовжить горіти в полум'ї. Навіть якби щось залишилося від неї, вам довелося б старанно шукати, щоб знайти це. Потрібно спеціально шукати. І вони розраховували на те, що фахівці не шукатимуть її. Чому?
  
  
  Тепер я побачив, що свічка була вставлена через отвір у дерев'яному ящику. Поряд зі свічкою, в круглому отворі, був звичайний пороховий запал, який привів би вогонь до купи ганчір'я та паперу під одягом. Я почав це відчувати, нюх дещо відновився, але нічого схожого на запах бензину чи гасу я не відчув. Каністри не було. Жодних підозрілих запахів, крім запаху вовняного одягу. Я почав усе більше усвідомлювати, що це було продумано у всіх деталях задовго до цього.
  
  
  Цей одяг був старим. Вони б повільно згоряли і дали пристойну кількість диму. Вони розраховували, що ми помремо від задухи. Вони мали б рацію, якби я не міг щось зробити. Діон Гермес зробив останні приготування до пожежі.
  
  
  Він вийняв щось із кишені і посипав порошком у шафу. Рівно стільки, щоб підпалити ганчірки та папір. Тоді одяг згорить. І цей старий будинок був сухий. Сержант уже сказав мені, що він, як відомо, дуже горючий.
  
  
  Він вийшов з ніші, все ще розмовляючи сам із собою, і витріщився на мене. Я ще не помітив кольору його очей, але в тьмяному світлі вони здавалися блідо-карими. Він усміхнувся мені. "Я знаю, що ти мене чуєш, Картер, і ти зрозумів, що станеться з тобою та дівчиною".
  
  
  Картер! Виходить, він знав моє ім'я.
  
  
  На мить він виглядав незадоволеним, ніби він зробив помилку. Потім знизав плечима. — Нині це не має значення. Ніхто ніколи не впізнає. Ви повинні повірити мені, — продовжував він, — коли я кажу вам, що знаходжу це надзвичайно дратівливим і несмачним. Вкрай несмачним! Він знову знизав плечима. — Але ж це треба зробити. Це все частина плану. І це має бути виконано з точністю до букви».
  
  
  Тепер він мовчав і вийняв з-за пояса довгий ніж. Він був дуже схожий на ніж, який Рой використав проти мене. Він блищав у світлі свічок. — Мені це зовсім не подобається, — промимрив він. "Я завжди ненавидів цей вид насильства".
  
  
  Він брехав. Він насолоджувався цим. Він інсценував це, граючи роль для мене. Показ для одного глядача. Отоді я і почав його ненавидіти. Ненависть — табу у моїй професії. Це підриває вашу холодну об'єктивність, ваше обдумане судження. Я намагався змусити своє тіло встати та вбити його. Я використав всю свою силу волі, але не міг поворухнутися. Я не міг змусити рухатися жоден великий м'яз. Я був майже мертвий. Як і дівчина. Я знав це, повинен був визнати це.
  
  
  Він працював швидко. Він явно хотів покінчити з цим якнайшвидше. "Має бути кров", - заявив він. — У потрібних місцях, на вас обох, на випадок, коли вас знайдуть, перш ніж ваші тіла згорить у вогні. І, звичайно, ви повинні бути у певному положенні. .. виявляються компрометуючі відносини. Прекрасний план, але жахливий. Це проти моєї думки. Але це має статися.
  
  
  Тепер він зовсім забув про мене і розмовляв лише з собою. Він переступив через мене і поклав ножа на підлогу поряд з ногами дівчини. Я дивився, не моргаючи, і дивувався з того, що люта в мене неприборкана злість знерухомила моє тіло і не дала мені сил убити його.
  
  
  Він схопив її костюм, зняв із неї штани. Вона щось пробурмотіла. На Пет Кіллбрайд були вузькі трусики. Він опустив її так, що нижня частина її тіла була повністю оголена. Тепер він роздер куртку її костюма. Він потягнувся за її ліфчиком і зірвав його з неї. Дві повні молочно-білі груди стали видно у м'якому жовтому світлі свічок.
  
  
  "Ми повинні зробити так, щоб це виглядало як згвалтування", - сказав Діон Гермес. «Ти жорстоко зґвалтував її, а коли вона дала відсіч, ти зовсім збожеволів». Мене нудило, і я не міг блювати. Все моє тіло повстало проти цього показу. Мені хотілося кричати, лаятись, схоплюватися. Не все було неможливо. Тепер я відчув м'язи плечей, але, як і раніше, не міг рухатися. Все, що я міг робити, це дивитись.
  
  
  Діон Гермес схопив її за ноги і широко розвів. Він кинув їх і обернувся до мене. Він перетягнув мене через неї.
  
  
  "Ви повинні бути знайдені на ній," пробурмотів він мені у вухо. Я відчувала запах його парфумів і відчувала його дихання. — Вона, мабуть, спливе кров'ю. У необхідних місцях. Він розсунув мої губи і змусив мене щось проковтнути.
  
  
  - Ось, - сказав він. — Це спричинить правильні хімічні реакції. Якщо тебе знайдуть, всі твої клітини тремтітимуть від статевого потягу. Він посміхнувся. «У звичайних умовах вам не знадобилися б такі препарати».
  
  
  Я не міг бачити, що він робив зараз. Моє обличчя було приховано у щілини між її грудьми. Я чув, що вона задихалася. Однак вона ще не була у свідомості. Вона помре, як і я, у отруйних газах. Я нібито ґвалтував її так жорстоко, що взагалі не помітив би перекинутої свічки та початку пожежі. Ми задихнулися, перш ніж встигли щось зробити.
  
  
  У разі ретельного розслідування вони, можливо, зможуть дізнатися справжні факти. Але чи досліджуватимуть це так ретельно? Я боявся, що ні. Скоріше б замісти під стіл. Моє ім'я, а разом з ним та ім'я АХ, були б замарені назавжди. Я, професійний вбивця, який остаточно став ідіотом і вчинив найдурніше з усіх злочинів. Навіки затаврований як кривавий сексуальний маніяк. Хоук не повірив би. Але Хоук має довго мовчати. Пентагон ніколи його не пробачить.
  
  
  Я чув, як він чиркнув сірником і підпалив свічку в шафі. Усе за планом. — пробурмотів він подумки. «Хм, це має горіти протягом двох годин, перш ніж загориться гніт. Достатньо часу, щоб дістатися до аеропорту. Все має виглядати якомога нормально. І це буде так. Літак вилітає о четвертій годині. Абсолютно вірно. Вогонь спалахне, як тільки ми полетимо. Пет Кіллбрайд рушила піді мною. Був слабкий рух, потім вона одразу знепритомніла. Я знав, що не можу чекати від неї жодної допомоги. Їй дали майже смертельну дозу якогось наркотику. Мені було цікаво, що то був за наркотик. Це було б щось, що було б важко знайти у ретроспективі, якби хтось навіть спромігся пошукати це. Принаймні вони розглядали таку можливість. Так само, як нервово-паралітична речовина та пігулка, які дав мені Гермес. Це не залишить слідів.
  
  
  Я лежав на дівчині і відчував, як у мені спалахує полум'я ненависті. Я майже ненавидів себе. Я був відповідальний за це. Я зазнав невдачі, з тріском провалився. Я дозволив себе зловити, як новачок, який тільки-но прийшов з тренування і все ще мокрий з потом за вухами.
  
  
  Він стояв над нами. Я трохи відвів ліву повіку і побачив її блискучі чорні туфлі, блискучу смужку на штанах від смокінга. Взуття було прикрашене маленькими бантиками.
  
  
  І раптом він зник. Я чув його кроки, коли він спускався сходами. Я почув, як унизу відчинилися і зачинилися двері. Тиша. Свічка у шафі повільно горіла. Полум'я ледь мерехтіло.
  
  
  Я спробував подивитися на свій годинник AX. Це не сталося. Я все ще не міг повернути голову, не говорячи вже про те, щоб підняти її. Пет Кіллбрайд нерухомо лежала піді мною. Вона дихала регулярно. Я почав намагатися рухатися. Мої пальці почало поколювати, і тепер я навіть міг ворушити пальцями ніг. Цього було замало. Недостатньо. Я продовжував чекати. Нарешті я зміг підняти голову на два сантиметри. Два сантиметри. Вже два.
  
  
  Двома поверхами нижче я почув, як грюкнули двері. Охорона! Я намагався покликати. Відкрив рота, щоб закричати. Нічого такого! Я все ще не міг видати жодного звуку. Моє серце завмерло.
  
  
  Я прислухався до кроків, що йдуть на кухню. То був не сержант. Для цього вони рухалися надто повільно. Це було схоже на чергову перевірку. Можливо, хтось із літніх чоловіків.
  
  
  Я почув, як ще одні двері відчинилися і знову зачинилися. Чоловік спустився донизу, щоб перевірити підвал. Потім він повинен піднятися нагору, щоб використовувати останній ключ, наприкінці передньої передпокою; шостий ключ у будинку. Біля сходів, що ведуть на горище!
  
  
  Він мав побачити свічку. Він знайде нас, і ми будемо врятовані. Звичайно, наша місія провалилася, і Хоуку довелося починати все спочатку, але нічого не можна було змінити.
  
  
  Ми могли б схопити Діона Гермеса та його групу в аеропорту і принаймні звинуватити його в замаху на вбивство. Можливо, він розповість про телеканал у Перу. Може, й ні, але принаймні ми з Пет Кіллбрайд будемо живі. І в мене буде ще один шанс.
  
  
  Двері на кухні, що вели до підвалу, зачинилися. Кроки повернулися до широких сходів, що ведуть догори. Він має використати останній ключ, ключ, який врятує нас. Діон Гермес не зачинив двері; можливо, він хотів би, щоб це було так. Світло свічки має бути слабким відблиском на старому паркеті. Охоронець мав це побачити! Мій мозок уже передчував події. Вони б дуже обережно розібралися з цією справою, АХ по можливості уникає будь-якого розголосу. Пентагон теж був би незадоволений, особливо тепер, коли один із їхніх агентів був поранений, і вони зачепили справу. Якби мої м'язи могли зробити це, я б, напевно, посміхнувся. Хоук знову прагне до того, щоб Пентагон залишився задоволений. Зрештою ми зробили для них досить брудних справ.
  
  
  Вхідні двері зачинилися... Тиша. Я не міг у це повірити. Він не підійшов. Він вирішив пропустити останній ключ. Він був уже старий. У нього боліли ноги, і, звичайно, йому було важко дихати. Тоді навіщо йому даремно підніматися ще на два сходові прольоти?
  
  
  Я спробував вилаятися і помітив, що мої м'язи горла трохи розслабилися. Тепер я міг видавати звук, що нагадує передсмертний крик задушеної мавпи. Я знов був один. Свічка повільно догоріла.
  
  
  Дівчина розплющила очі. Вона глянула на мене, але в її очах нічого не було. Через кілька секунд вона знову знепритомніла. Я відчував, що теж зараз знепритомнів. Тоді я згадав ще дещо, що професор сказав нам: не можна зазнавати будь-якої напруги під впливом Г.А. або ГБ. Я згадав це зараз. Якраз перед тим, як я відчув, що вислизаю.
  
  
  Коли я прийшов до тями, то побачив, що полум'я свічки було поруч із запаленням. У мене було лише кілька хвилин, не більше. Тоді спалахнув би вогонь. Я затримував би подих якомога довше, поки не вдихнув отруйні пари і не помер. Дівчина, яка лежала піді мною і, на щастя для неї, все ще була непритомна, теж помре. Вогонь, який мав спалахнути нагорі будинку, незабаром був помічений, як і було передбачено. Вони будуть досить рано, щоб знайти наші частково обгорілі тіла в тому положенні, в якому ми зараз знаходимося. Таким чином ця історія підтвердиться. Це буде приховано якнайкраще, щоб врятувати репутацію задіяних секретних служб. Люди ніколи не впізнають правду.
  
  
  Поки я був у комі, мої м'язи, мабуть, частково відновилися. Я напружив усі сили, що мав, і зумів скотитися з дівчини. Я підкотився до дверей. Я не ризикнув переїхати до шафи, щоб погасити запобіжник. Я ще не міг користуватися руками та ногами. Я ще не міг підвестися. Я міг тільки котитися своєю осі. Я так і не зміг би погасити гніт, що горіла свічки. Все, що я зробив би, це перекинув би ящик і підпалив би ганчірки ще швидше. Але. .. Я міг би спробувати вдарити дерев'яний ящик, щоб збити свічку. А потім сподіватись, що вона згасне до того, як упаде на землю. Сподіватися. ..
  
  
  Я витратив кілька секунд, думаючи про це. Зрештою я вирішив переїхати до дверей. Це була товста, міцна свічка, і шанси, що вона не згасне, були надто великі. Я міг повернути голову досить далеко, щоб подивитися на свічку. Мине зовсім небагато часу, перш ніж полум'я запалить ящик. Мені вдалося знову перевернутися. Я вже був на півдорозі до дверей. Я продовжував перекочуватися.
  
  
  Я прикинув, що тим часом охоронець робить ще один обхід. Якщо він уже не був тут і знову не перевірив третій поверх. Я сподівався, що дівчина ще матиме шанс, навіть якщо пожежа вже спалахнула. Вона була за кілька футів від стінної шафи, і, можливо, спочатку одяг не буде так сильно горіти. І дим піде вгору із самого початку. Вона лежала на підлозі і була непритомна. Щоб вона не почала задихатися від страху і, отже, не використовувала більше кисню. Був ще шанс, якби я міг спуститись вчасно! Поки я котився далі, я намагався кричати. Це більше не було схоже на звуки задихаючого, але це було не так уже й слабко. Угу. .. гух ... уггххааа . ..
  
  
  Я був зараз у коридорі. Я докотився до сходів і стрибнув униз. Я відчув невеликий біль і був радий. Це означало, що отрута почала видихатися. Хоча знадобився деякий час, перш ніж я відновив контроль над усіма м'язами. Я приземлився на перший майданчик із глухим стукотом. Я перекотився на наступні сходи. Я витратив дорогоцінну секунду, марно намагаючись підвестися на руках.
  
  
  Я дозволив собі відкотитись назад. З мого рота текла кров. Я приземлився на наступному майданчику з глухим стукотом. Я дозволив собі докотитися до останнього сходового прольоту. Однак останній сходовий проліт, що веде до вхідних дверей, виявився гладкішим, ніж я собі уявляв, і я скотився вниз з такою неймовірною швидкістю, що на мить боявся зламати собі шию.
  
  
  У цей момент я відчув запах гару. Це почалось. І я почув її крик. Лише раз. Насправді, це був не гучний крик. Це було досить голосно, щоб почути слабкий, збожеволілий крик. Очевидно, вона прийшла до тями настільки, що зрозуміла, що з нею відбувається. Я приземлився головою на паркет і знепритомнів близько хвилини.
  
  
  Хтось став навколішки поруч зі мною. Я сказав: «Мій ... спалено ... буооо-о ... бббб ... ооооо . .. вен!
  
  
  Я міг розгледіти його обличчя у тьмяному світлі. Це був старий Сімп, який стверджував, що трахнув Рону Метьюз. Він глянув на мене, посвітив мені в обличчя яскравим світлом ліхтарика, і я зрозумів, що це не доходить до нього. І я ще не міг нормально говорити.
  
  
  Я зробив слабкий рух рукою. Намагався вказати нагору. 'Меее...еее...мейсжжжж...буоооо-...боовен...вууу...бррррр. .. бренддд.
  
  
  Він був старий і, мабуть, не дуже хоробрий. Тепер він зрозумів моє повідомлення і почав підніматися сходами з хусткою на губах. На півдорозі він почав сильно кашляти. Я покотився далі до відчинених дверей. Я помітив, що можу повзти рачки, і таким чином переповз із ґанку вниз сходами. Я підповз до паркану з боку землі, що належить Роні Метьюз. Тепер я згадав вогні, які бачив на шосе. Якби я міг перелізти через паркан і дістатися шосе, у мене все ще був би шанс вибратися з цієї колотнечі без того щоб дискредитувати AX і Хоука. А якби мені це вдалося, мені теж було б що влаштувати в Перу.
  
  
  Не пам'ятаю, як, але мені вдалося. З закривавленими руками та колінами я дістався до телефону на шосе. Дякувати Богу, я знайшов монету в кишені і після трьох спроб мені вдалося опустити її в щілину. Я набрав номер екстреної служби. Це було негайно записано. То була дівчинка.
  
  
  Досі маючи проблеми з промовою, я повільно передав своє повідомлення, наблизивши рота до трубки. 'N3...N3. .. до Чорної Птаха. Серйозна втеча. План Гамма.
  
  
  Вона записала його дуже швидко. Я порахував. Через десять секунд я зв'язався з Хоуком. Я сказав йому в кількох словах. Він вислухав, наказав і повісив слухавку. Він був у дорозі.
  
  
  Були часи, коли я ненавидів і проклинав Хоука, називав його запальним старим скнаром і робив речі і гіршими. Але я повинен був визнати: якщо він тобі потрібний, він завжди був поряд. Він одразу мав план на всі можливі ситуації. І цей план працював. Завжди.
  
  
  Через годину після телефонного дзвінка ми вже були в літаку, що прямував до Мехіко. Тільки коли я пристебнув ремінь безпеки, він сказав мені, що Пет Кіллбрайд мертва.
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  Очікування Хоука іноді може бути таким самим розчаровуючим, як і очікування Годо.
  
  
  Це був один із таких моментів. Я сидів у барі готелю Болівія, найкращого готелю Ліми. І найдорожчого. Якщо завдання має вищий рівень, таке можливе і для агентів AX теж. Я випив дев'яту чарку віскі, і, звичайно, бармен не міг знати, що я добре переношу алкоголь. Він уже почав дивитися на мене поглядом, який збирався сказати: Це остання, що ти отримаєш.
  
  
  Минуло майже двадцять чотири години з того часу, як Діон Гермес вирубав мене нервово-паралітичною речовиною. Я не жартую, коли говорю, що це були найдивніші двадцять чотири години в моєму житті.
  
  
  Я знав, що роблю. Чому я багато пив і не напивався. Я намагався не думати про те, як Діон Гермес убив "Пітера Пена". Пет Кіллбрайд був мертвий. І її кінець був приємним. Я намагався не думати про швидкоплинний поцілунок, який вона подарувала мені перед смертю. Я намагався не звинувачувати себе. Бармен не налив мені десятої чарки віскі. Я глянув на нього, і він передумав. У цей момент увійшов Хоук, одягнений у легке пальто, яке дуже підходить для осіннього холоду в туманній країні. Але на вулиці, на Авеніда Абанкаї, було близько п'ятдесяти градусів. Хоук виглядав добре. Майже схвильований. Я виглядав як руїна. У мене були подвійні мішки під очима, і мені було байдуже. Все, про що я міг думати, це знайти Діона Гермеса та вбити його.
  
  
  Хоук сів на стілець поруч зі мною і почав дмухати собі на руки. "Схоже, тут січень, а не червень!"
  
  
  Я глянув на нього з іронією. Іноді старий може бути дуже стомлюючим. Особливо, коли він морщить своє зазвичай кисле обличчя і вдає, що дивиться на речі по-новому. Я нічого не казав. Він глянув на мою склянку. "Скільки ти вапив?"
  
  
  «Це десятий. І що? Я можу випити ще десять, і це мене не турбує. Ми обидва це знаємо, то навіщо витрачати на це слова?
  
  
  Він спробував усміхнутися, намагаючись змусити мене боротися із чорною тугою. Нарешті він здався, і усмішка зникла з його обличчя, ніби хтось висмикнув вилку з розетки. Я знав, що його непокоїло. Він знав, що мене турбує смерть Пет Кіллбрайд, і це йому не подобалося. Йому не сподобалося, що я в якісь повіки поводився як нормальна людина, зі справжніми емоціями, а не як Кіллмайстер. Пішак не повинен хвилюватися, якщо його переміщують по дошці.
  
  
  Він сказав: Це неважливо, хлопчику. Мені однаково, скільки ти п'єш. Я знаю, ти впораєшся.
  
  
  Він постукав своїм портфелем. «Справжня причина, через яку вам слід зупинитися, тут. Я щойно отримав документи. Тепер ви член Корпусу світу, представник з надання допомоги з метою розвитку, і вранці ви їдете до Куско. Там є сільськогосподарський кооператив, адже саме цей район нас цікавить».
  
  
  Хоук говорив пошепки. Хоча довкола нас на милі довкола нікого не було. Я просто сподівався, що в чарках віскі не заховано ніяких пристроїв, що підслуховують. «Вони надають тобі джип, – продовжив він. — Ти повинен поводитися пристойно. Там такий звичай. Ви новачок і робите свій перший інспекційний тур. Ви розумієте у розведенні кроликів та курей?
  
  
  Я зробив розумне обличчя. Хоук посміхнувся і підвівся. 'Давай, хлопче. Талбот і Беннет уже мали прибути. Вони постійно знаходяться тут і працюватимуть з вами до певного моменту.
  
  
  Я нічого не сказав, поки ми не опинились у ліфті. Хлопчика-ліфтера не було. Там ми могли поговорити. — Мене все влаштовує, — сказав я, — щодо станції. Але Діон Гермес тільки для мене. Я не хочу плутанини з цього приводу.
  
  
  Він більше не виглядав веселим. Його обличчя було все в зморшках, а очі звузилися. Він просто сказав: "Ми поговоримо про це перед тим, як ти поїдеш".
  
  
  Телбота і Беннета ніколи раніше не зустрічав. Вони виглядали як типові співробітники AX, не такі виховані, як у Пентагоні, але фізично сильніші та витриваліші. Частиною успіху Хоука є його здатність залучати необхідних людей.
  
  
  Номер Хоука виходив вікнами на площу Сан-Мартін. Я підійшов до вікна і подивився на неонові вогні комерційного банку та офіси БОАК. Хоук поговорив з Беннетом та Талботом, і я почув шелест документів.
  
  
  — Цей кооператив неподалік Мачу-Пікчу, — сказав Хоук. «Нік піде туди першим, освоїться. Потім він повертається на південний схід у Калку. Один. Дотримуйтесь свого прикриття і слідуйте за ним. Вам трьом доведеться домовитись про деталі між собою. Командує Нік, і ви маєте суворо виконувати його накази. Зрозуміли?
  
  
  Двоє чоловіків кивнули, і Хоук увімкнув телевізор. Трансляція від китайців пройшла чудово, ясно і чітко. Це може бути вірно. Якщо Хоук мав рацію, передавач знаходився приблизно за 400 миль від Ліми. Уряд Перу нічого не робив у цей момент. Вони припинили патрулювання і поводилися стримано, поки їх не покличуть на допомогу. Вашингтон, мабуть, чинив досить сильний тиск, і вони, здавалося, повністю надали це питання нам. Ми мали на увазі Хоука та мені. Що здебільшого означало: Нік Картер.
  
  
  Маска китайського диявола знову заговорила. Це був той самий голос жінки, за відбитком голосу ідентифікованої як Рона Метьюз. Бездоганно, з правильною інтонацією він скрізь читав добре написаний сценарій. Кожне слово ретельно підібрано і ідеально вписувалося в контекст. Отоді у мене з'явилася ідея. Мабуть, я вже грав із нею підсвідомо. "Відмінно" - це не те слово, яке я використовую або думаю щодня.
  
  
  Престон Мор сказав, що Діон Гермес був добрим письменником. Тепер я це зрозумів. Я був певен, що він написав текст. Він був чудовою людиною. Відмінний гей, чудовий вбивця. То чому ж не видатний письменник?
  
  
  Голос Рони Метьюз заповнив кімнату, поки маска знімалася з ракурсів, що постійно змінюються. «А зараз ми збираємося показати вам фільм, документальний фільм, який показує, як будувався Великий мур. .. '
  
  
  Хоук підвівся і вимкнув телевізор. — Це було поки що достатньо. Давайте приступимо до роботи і позбавимо цих хлопців їхньої роботи якнайшвидше».
  
  
  Раптом я відчув себе краще. Нарешті знову була дія. Мій меланхолійний настрій почав зникати. Я все одно не міг би врятувати Пет. Ніхто не міг цього зробити з огляду на обставини. Я закурив одну зі своїх дорогих сигарет із фільтром і багатозначно посміхнувся Хоуку. - «Ви маєте рацію, сер. Давайте почнемо.'
  
  
  Хоук розгорнув кілька карт на столі і вказав дорогу, якою я мушу йти, щоб дістатися високих Анд. — Це буде близько 700 кілометрів. Дороги дуже погані до Аякучо. Після Аякучо вони просто жахливі».
  
  
  "Останню сотню миль можна слідувати слідами лам", - зауважив Телбот. — Якщо ти натрапиш на них. Ви зустрінете багато пуну, невеликих лук, де пасуться лами. Краще уникати пастухів наскільки це можливо. Іноді можуть бути дуже небезпечними для незнайомців. Більшість із них — індіанці, які й досі шанують культ удава. Ви не можете дозволити собі бути нічого підозрілим мандрівникам, тому що в цьому районі трапляється іноді щось погане.
  
  
  Я подивився на Хоука і поставив запитання, яке давно не давало мені спокою. Було ще одне питання, яке я також хотів поставити, чому Хоук порушив усі звичайні правила гри і виявився поряд із місцем події, а не сидів за своїм столом у Вашингтоні. Чому цього разу все було так особливо? Однак я не міг поставити це питання. Тільки не в компанії з Талботом та Беннеттом.
  
  
  «Чому я маю їхати туди на джипі? Чому ти не можеш підкинути мене літаком? Вночі, наприклад. Хоук кивнув головою. "Гарне питання. І я маю гарну відповідь: тому що ви належите до корпусу світу — це ваше прикриття — і ці люди не мають звички літати літаками. Вони залишаються на землі, поряд із простими людьми. Працюють. І пам'ятайте, що кожен член Корпусу світу – це своєрідний посол Сполучених Штатів!
  
  
  Навіть Беннет виглядав здивованим. Талбот посміхнувся. Хоук дружелюбно глянув на мене зі своєю стариків усмішкою і запитав: «Ти задоволений?»
  
  
  Це було надзвичайно. Тепер я був певен, що він бреше. Хоук завжди давав мені докладну та вичерпну інформацію. Він не зробив цього зараз. Звичайно, долетіти до Куско було цілком можливо, і Хоук знав це не гірше за мене. Тому він вагався чи чекав на щось. І він не став би говорити про це у присутності двох інших агентів. Можливо тому.
  
  
  Хоук витяг нову сигару і вказав нею на Талбота. — Ти все одно маєш розповісти Ніку про цих партизанів. То ми їх назвемо. Він кисло засміявся. «За даними перуанської армії, вони не мають партизанів у горах. Це контрабандисти!
  
  
  Талбот і Беннет засміялися. - Це офіційна версія, як завжди, сер. Вони мають партизани. Це сказав Талбот, і звучало так, ніби він звинувачував когось у вошах. «Їх небагато, — продовжив він, — і вони поводяться досить тихо з того часу, як Гевара був убитий у Болівії. Ми впевнені, що є зв'язок. Гавана виразно приклала руку до цього, але група в Андах переважно складається з місцевих революціонерів, метисів і, можливо, кількох кубинських офіцерів. Проте лідером є іспанка. Вона нащадок однієї з найстаріших сімей - один з її дядьків володіє половиною Ліми - і звати її Ель Рубіо. Блондинка.
  
  
  Я глянув на Хоука. 'Невже?'
  
  
  Беннет посміхнувся. — Ти, мабуть, не зіткнешся з нею, Ніку. Було б добре для вас, якби це сталося. Судячи з розповідей, це та ще штучка. Але, звичайно, вона зовсім божевільна, щоб залишити свою сім'ю і все це багатство, щоб жити з цими бандитами.
  
  
  - Партизанами, - поправив Талбот. - Давайте шанувати їх, Вейне. Вони крадуть їжу лише для своєї справи. Це так. .. '
  
  
  Хоук надкусив сигару навпіл. — Контрабандисти, то ми їх назвемо. Ми дамо їм спокій, якщо вони зроблять те саме з нами. Я хочу, щоб це було зрозуміло. Нам потрібний цей передавач і більше нічого. Залишіть партизанів перуанської армії. Добре, Беннет. Обладнання, транспорт, місцевість, план прикриття, все у вашому відділі. Починайте.'
  
  
  Беннет, можливо, не був надто розумний, але, принаймні, він був скрупульозний. Все було чудово влаштовано. Ми змогли зібрати свої речі в гаражі в одному з передмість міста, неподалік аеропорту Ліматамбо. Гвинтівки та кулемети були заховані у джипі. Гранати були всілякі: газові, димові та осколкові. Вибухівка та детонатори, запасні боєприпаси, провізія, аптечки, снігові окуляри та все, що потрібно для підйому в гори.
  
  
  Беннет витягнув ручку і переглядав список. Довгі кальсони та пальто з лами, маски, светри. У мене є пара цих нових черевиків для бездоріжжя, які використали у В'єтнамі. Я просто сподіваюся, що бутси підійдуть йому».
  
  
  Я сказав, що теж сподіваюся, і запитливо подивився на Хоука. "Здається, мені доведеться багато лазити?" — спитав я дещо здивовано.
  
  
  Я ще не зовсім зрозумів. Якщо Рона Метьюз, Діон Гермес і цей дідок Лі-Цзи легко дісталися до цього місця, чому ми були оснащені, як для сходження на Маттерхорн?
  
  
  Телбот сказав: - Це просто про всяк випадок, Нік, але, мабуть, воно тобі знадобиться.
  
  
  Я сам ніколи не був у цьому районі, але я пролітав над ним, і повірте мені, це важко. Останнім інкам вдалося утримувати іспанців у цих горах протягом 35 років, і іспанці робили все можливе. Це має дати вам уявлення про недоступність.
  
  
  Беннет згідно кивнув. — Деякі з цих перевалів мають заввишки п'ять тисяч метрів. Сама Калка знаходиться на висоті близько семи тисяч метрів, а деякі із цих гранітних каньйонів мають глибину півтори тисячі метрів. Коли ми почнемо виконувати це завдання, то неодмінно відчуємо це своїми ногами!
  
  
  Після двадцятихвилинного обговорення Хоук відпустив чоловіків. Я хотів випити, але потім вирішив покинути. Ми мали піти на світанку. Хоук сам відвозив мене до гаража в Ліматамбо.
  
  
  Хоук пішов у ванну, і я взяв слухавку. Це був один із тих збігів, які Хоук ніяк не міг передбачити. Я сказав "Привіт. Після деякого вагання пролунав хрипкий голос: «Це Купол. Можу я поговорити з Работорговцем? У мене хороша пам'ять на голоси, і я їх точно впізнавав. Це був великий бос секретної служби Пентагону.
  
  
  Я попросив його трохи зачекати. Я постукав у двері ванної і запитав старого, чи не є Работорговець одним із його прізвиськ. Він загарчав і підійшов до телефону.
  
  
  Хоук взяв слухавку і витріщився на мене. Це був один із тих рідкісних випадків, коли я бачив його нерішучим.
  
  
  Я посміхнувся і спитав: «Ти хотів би, щоб я зник?».
  
  
  Він справді здивував мене. — Так, хлопчику, я думаю, так буде краще. Просто йди до своєї кімнати та спробуй поспати кілька годин. Я зустріну тебе за годину до того, як ми поїдемо до гаража… І спробуй більше не пити, а мій хлопчику?
  
  
  Я підняв праву руку у бойскаутському привітанні. "Більше ніякої випивки, Акела". Я пішов і почув, як він замкнув кімнату, перш ніж розпочати розмову.
  
  
  Він мав свій секрет! Про це знали лише він та великий Бос Пентагону. Я гадки не мав, що це буде, і не збирався хвилюватися з цього приводу. Якщо Хоук визнає за потрібне, щоб я знав, він скаже мені, але не раніше.
  
  
  Я пішов у свою кімнату, замкнув її, ретельно перевірив наявність пристроїв, що підслуховують, і нічого не знайшов. Я зняв одяг, крім трусів, і розтягнувся на ліжку. Мені було важко не думати про Пет Кіллбрайд. Забути цей вологий шкільний поцілунок. Мені довелося боротися з цією думкою і спробувати зосередитися на тому, що Хоук сказав мені під час нашого польоту з Мехіко до Ліми. Рона Метьюз, Діон Гермес, Лі Цзи та дюжина «клієнтів» прилетіли до Ліми за кілька годин до нас. Отже, тепер вони були на якійсь гірській вершині в Кордильєрах Вількабамба. Сам пік, як і більшість в Андах, був невисокий, менше двох тисяч метрів, і стояв у Долині Щасливих Мерців. Його називали Стерв'ятник. Тож тепер з'явилися й безкрилі стерв'ятники. На скелі стояв стародавній храм та залишки стародавнього палацу. Старий Лі Цзи витратив багато грошей на ремонт будівлі, встановлення центрального опалення та сучасної сантехніки. Крім того, був посадковий майданчик для вертольота. Дуже корисно та дуже потрібно. На перший погляд, я прикинув, що Лі-Цзи кілька століть. Рона молодилася, і Діон Гермес теж був у непоганій формі для свого віку, хоча я ще не бачив, щоб він вилазив на гори.
  
  
  Але всі їхні клієнти, дванадцять чоловіків і жінок, які охоче заплатили за те, щоб сісти на виступ скелі біля ніг Лі-Цзи, щоб отримувати Мудрість або ще щось, що він продавав, були старими. Або вони були хворі, або старі. У будь-якому разі, жоден з них не годився для альпінізму. Отже, вони вилетіли з аеропорту в Куско, а звідти вертольотом долетіли до Скелі Стерв'ятників. Просто та зручно. Можливо досить дорого, але всі вони могли легко собі це дозволити.
  
  
  Я знав, що не спатиму. Я спробував придушити образ молодого здорового ірландського обличчя Пет і зосередитися на нашій розмові в літаку з Мехіко. ..
  
  
  Моя ліва рука, якою я втримав ніж Роя, хворіла. Хоук наполягав на тому, щоб я приймав ліки, отримані від лікаря у Сан-Дієго. Я прийняв прописані пігулки і вислухав те, що Хоук розповів мені про Лі Цзи. У нас були місця у задній частині літака. Стюардеса була на передньому сидінні, в кабіні. На місцях перед нами нікого не було, а з іншого боку проходу сиділа тільки мати з дитиною. Так що Хоук не шепотів, але говорив так тихо, що тільки я могла його чути.
  
  
  — Про цей лам і годі й казати, — почав він. “У нас на нього нічого немає. Він багато подорожує, але ніколи не завдає нікому клопоту. Він був у Лондоні в цей час минулого року. Рік тому у Парижі. А за рік до цього у Бомбеї.
  
  
  — Ти дізнався про все це від Фелана?
  
  
  Він виглядав хитро. 'Не всі. Достатньо для початку, тоді я зателефонував Мору. Він дуже гарний у цій роботі.
  
  
  Я думав про це якийсь час. «До речі, про роботу: яку роботу насправді виконує Лі Цзи? Я досі не знаю, і мені стає цікаво. Мені це видається дуже цікавим.
  
  
  - Це точно, - сказав Хоук. І що ще цікавіше, як йому вдалося уникнути неприємностей. Чому вони досі не змогли зловити його за шахрайство? Або він найщасливіший лама у світі, або він справді здатний «робити те, що, як він стверджує, може робити».
  
  
  - І це саме?
  
  
  Хоук любить розповідати історію повільно. Іноді я підозрюю, що він у душі письменник.
  
  
  «Лі Цзи займається сексуальним омолодженням, Нік. Він стверджує, що винайшов чудодійні ліки. Ми думаємо, що він одержав його від китайців, і це саме те, що є. Ми ще не мали часу для подальшого розслідування, але схоже, що він справді давав своїм «клієнтам» якісь ліки.
  
  
  У мене боліла рука, стукало в голові, і я уявляв перед очима образ вмираючої Пет Кілбрайд; проте я не міг стримати цинічний коментар при собі:
  
  
  «Отже, ти сидиш біля його ніг, приймаєш таблетку та повертаєш свою молодість. Це все, сер?
  
  
  Він поводився так, ніби мене не чув. «Нам вдалося зв'язатися із очевидцем. Або, скоріше, з Феланом. У будь-якому разі, здається це так, окружний прокурор Лос-Анджелеса дуже цікавиться Лі Цзи і тим, що відбувається в будинку Рони Метьюз у Малібу. Здається, якщо ти хочеш стати вірним послідовником лами, ти маєш віддати йому все своє майно».
  
  
  - А, - сказав я. «Все починає прояснюватись».
  
  
  «Схоже, протестували кілька зацікавлених родичів, яких можна було б ошукати таким чином. Зокрема, двоюрідна сестра бабусі на ім'я Бет Мюллер. Багачки. Її вдалося відмовити, і вона подала заяву до прокуратури. Цей Лі-Цзи, здається, племінний жеребець. Фахівець із стимуляторів статевого потягу. Ця жінка похилого віку, Бет Мюллер, спостерігала, як він провів годину з кількома жінками. А він дуже старий! Бет Мюллер сказала, що вона дуже збудилася, хоча їй за вісімдесят. У заяві вона сказала, що почувалася молодою жінкою».
  
  
  Я вже знав відповідь, але все одно запитав. Де вона бачила цю демонстрацію? У тій потайній кімнаті в будинку Малібу?
  
  
  - Звичайно. Це було частиною реклами. Звичайно, це був лише фільм, але жінка клянеться, що фільм був знятий зовсім недавно і що вона позитивно дізналася Лі Цзи. Вони показали великі плани Лі-Цзи, а також останні газетні статті, щоб довести свою історію. Цей фільм був підробкою. Цей старий лама, Лі-Цзи, здається, справді здатний на це!
  
  
  Хоук глибоко зітхнув. Я подумав те, про що дуже часто забуваю: старий лише людина. «Отже тепер ми знаємо про цей бік справи», — прокоментував я. «Можливо, у цього Лі-Цзи справді є секрет. І він намагається змусити старих і хворих людей повірити, що він може передати цей секрет, що він може знову зробити їх молодими через секс. В обмін на великі гроші.
  
  
  Хоук обережно кивнув головою. «Ти маєш рацію певною мірою. Ми навели довідки про 12 людей, які зараз прилетіли з ним до Перу, і разом коштують двісті мільйонів доларів».
  
  
  Дивно, як багато детальної інформації вдається зібрати Хоука за такий короткий проміжок часу. Тоді я подумав, що це не так уже й дивно. На той час він був виконавчим директором і тому мав повний контроль над усіма силами безпеки.
  
  
  Я не розумів, чому він такий обережний. - Мені все здається досить очевидним, сер. Гроші йдуть цим китайцям та їхньому телеканалу через Діона Гермеса та Рону Метьюз. Так вони сплачують за свій канал. Так Лі-Цзи змогла повністю відремонтувати цей старий палац інків. У мене таке відчуття, що Лі-Цзи – це просто прикриття. Він може навіть не знати цього точно, навіщо він використовується і навіщо його використовують Гермес і Метьюз. І своєю чергою їх використовують китайці. Все дуже добре організовано, і з усіма грошима, які Перу отримує в такий спосіб, малоймовірно, що перуанський уряд втрутиться з власної ініціативи».
  
  
  Хоук погодився. — Ми дуже добре це знаємо, Ніку. І, звичайно ж, багато людей було підкуплено величезними сумами, щоб досягти того, чого вони досягли зараз. Але в цьому самому немає нічого дивного. Це проста корупція. Але тепер, коли вони дійсно почали мовлення, ясно, що справа серйозна. Людей більше не підкуповують. Більше того, перуанські урядовці більше не можуть це ігнорувати. Тепер їм доведеться співпрацювати. Мене це не надто турбує.
  
  
  Він мав на увазі це. Я знаю його досить довго... — Що вас турбує, сер? Я знаю, ви про щось турбуєтеся.
  
  
  Він глянув у вікно. Ми були десь над Колумбією і наближалися до Боготи, де мали зробити зупинку. Потім ми мали приземлитися в Кіто перед прибуттям у Ліму. Він засунув сигару до свого тонкого рота. Целофан все ще був на ній, і він почав жувати його, не помічаючи. Нарешті він сказав: — Я нічого не розумію, хлопче. Немає жодної підказки, що пов'язує Метьюса та Гермеса з цими китайцями. Абсолютно нічого! Вони ніколи не були членами чи співчуваючими будь-якої комуністичної організації. Це здається неможливим, і все ж таки це так. Я взагалі не розумію. Як ці два агенти могли ховатися так довго.
  
  
  Принаймні я припускаю, що вони агенти. Наші спецслужби не такі вже й погані. Хотів би знати відповідь.
  
  
  Я дозволив своєму розуму блукати, і раптом він знову опинився там, де був образ Пет Кіллбрайд, що пускав свої останні крики. "Випивка - єдина відповідь на всі наші проблеми", - сказав я Хоуку, кидаючись до стюардеси, щоб замовити подвійний віскі. Хоук подякував мені. Зробивши ковток, я глянув на старого. «Хіба вони не можуть бути агентами. Кимось спеціально навченими для цієї роботи. Він не дивився на мене і не відповів.
  
  
  Він продовжував дивитися у вікно на північний край Південної Америки. Я знав, що він зі мною на одній хвилі. Я не міг знати, що він уже був майже впевнений, хто їх навчав, і що він веде хитру гру, щоб отримати кредит на цю справу за рахунок інших організацій. Мені було б байдуже, якби я знав. Я граю в цю гру так само, як Хоук, за винятком державної зради. І якщо президент Сполучених Штатів довіряє Хоуку на сто відсотків, я вважаю, що я також можу довіряти йому. Ми просто іноді бачимо деякі речі по-різному. ...
  
  
  Тепер, у своїй кімнаті в «Гран Болівар», я не міг заснути, і проклята справа з Кіллбрайд знову промайнула у мене в голові. Я міг винести думку про це зараз. Мені довелося. Я повинен був підкоритися йому востаннє, а потім забути про це назавжди, щоб я міг розпочати свою місію без обтяжень.
  
  
  Це також було одним із моментів, у яких я відрізнявся від Хоука. Його головною метою було знищити передавач. Моєю головною метою, як і раніше, була помста. Помста Діону Гермесу.
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  То була стара дорога інків. На той час вони не мали колісних транспортних засобів. Це дає уявлення про якість дороги. А остання бригада шляховиків пішла звідси близько чотирьохсот років тому. Я пішов дорогою через долину Ку Зо, через велику рівнину Анта. Я пройшов через тропічний пояс, багатий на квіти і приблизно п'ять мільйонів зелених папуг. Поступово досяг висоти п'яти тисяч метрів. Це був лише початок. Було холодно. Чи не лютий холод, а просто холод. У довгих кальсонах я почувався комфортно. Вітер грав зі мною час від часу, час від часу йшов дощ. Хмари висіли низько, були чорними і приховували загрозу бурі. Вони оточили піки в долині, що наближається. Долина мала назву мовою кечуа, яка приблизно перекладається як «Долина щасливих мерців».
  
  
  Скеля Стерв'ятника, той гігантський моноліт, на якому було збудовано храм та палацовий комплекс, знаходилася за двадцять миль вниз по долині. Я був ще за двадцять кілометрів від вузького проходу, що веде в долину. Відстань у п'ятдесят кілометрів все ще відділяла мене від Діона Гермеса, Рони Метьюз та Лі Цзи з його клієнтами. За останню добу я тричі бачив вертоліт, який доставив гурт із Куско на скелю.
  
  
  Деякі частини західних схилів Анд так само порожні, як Зовнішня Монголія. Досі я зустрів лише чотирьох індіанців, однаково похмурих. Крім того, вони говорили мовою аймара, якого я не розумію. Вони спостерігали за ламами, що паслися на пунах. Я послухався поради Талбота і не став їм заважати. Коли я спав, то спав дуже недовго, мене часто лякав крик гірського лева. А одного разу я побачив стадо вікуній, споріднених з ламами, але більш диких.
  
  
  Досі Toyota творила чудеса. Беннет добре знався на машинах. Великий джип з передньою та задньою трансмісією був набагато кращим, ніж будь-який Land Rover, на якому я колись їздив. У «Тойоті» було звичайне автомобільне радіо, і Хоук міг надсилати мені закодовані повідомлення через Ліму. Щодня вони транслюють дві нові програми англійською мовою. Мені здалося нерозумним брати з собою передавальне та приймальне обладнання для партизанів. Якщо мене з ним затримають, то стану співробітником однієї з американських спецслужб або офіцером перуанської армії. У будь-якому разі мене розстріляли б. Але як злегка схиблений член Корпусу світу, який любив лазити по горах поодинці, у мене був шанс залишитися в живих. Імовірність близько п'ятдесяти відсотків. Проте досі я не помічав жодних партизанів. Що не означало, що їх не було. Хоча я не надто хвилювався із цього приводу.
  
  
  Я мав портативний телевізор відомого бренду. Тільки антена трохи інша. То був пеленгатор. Коли я вмикав пристрій, зображення з відомого каналу чітко з'являлося, і напрямок не був проблемою. Сигнали, безперечно, походили від Скелі Стерв'ятника.
  
  
  Талбот мав рацію. Коли старий шлях інків закінчився, я натрапив на стежку лам. Стежка звивалася, як збожеволіла змія, і підіймалася по краю прямовисної скелі, вкритої величезним камінням. Стежка була вибоїста, усипана дрібною і великою галькою. Стежка мала нахил близько сорока п'яти градусів, і я знав, що не зможу довго користуватися "Тойотою". Я мало не розбився з нею кілька разів, перш ніж нарешті вирішив продовжити шлях пішки. Якби джип рвонув у прірву через великий камінь під лівим колесом, я міг би врятуватися, виринувши і вчепившись за цей величезний камінь, але втратив би все своє спорядження. Зброя, вибухівку, їжу та інше. І мені зовсім не хотілося вирушати в подорож Андами тільки з моїм люгером і стилетом в кишені.
  
  
  Я припаркував джип поруч із пласким каменем розміром із будинок і взяв із джипа речі, які, як мені здавалося, мені знадобляться. Я знав, що доступ до перевалу, який мені потрібно буде пройти, заблокований високою кам'яною стіною, яку французькі альпіністи називають жандармом, і подолати її буде важко. І тоді мені доведеться взяти Скелю Стерв'ятника з її нависаючим вістрям, і це буде ще небезпечніше. До того ж мені, мабуть, довелося б підніматися вночі.
  
  
  Я роздумував, чи варто мені чекати, поки Талбот і Беннет наздоженуть мене, чи піти на вершину перевалу і дочекатися їх там. Вони їхали приблизно через три години після мене, і їхнє прикриття полягало в тому, що вони були місцевими членами Корпусу світу, які супроводжували мене у моїй інспекційній поїздці. Їхній джип зламався, і я, нетерплячий тип, їхав далі самостійно. Досі ця навмисна історія здавалася марною тратою часу. Індіанці, які бачили мене дорогою, не питали моїх документів.
  
  
  Я вирішив рухатися вперед. Дощ пішов ще дужче і похолоднішало. На перевалі у мене буде більше шансів знайти укриття, можливо, печеру, а в таку погоду я зможу розпалити там багаття, не помічене.
  
  
  Я перекинув своє спорядження через плече — понад дев'яносто фунтів — і взяв «Манліхер-Шенауер» у праву руку. Це гарна 458-го типу гвинтівка. Коштує щонайменше тисячу доларів. Цей старий Пойндекстер, начальник відділу зброї АКС, отримав на них знижку.
  
  
  Я почув постріли за собою. Чотири постріли з гвинтівки, потім залп із автомата. Це звучало як старий автомат Стіна чи АК, але звук був спотворений туманом та дощем. Потім ще два постріли. Потім настала глибока тиша. Отже, Беннет та Талбот не відставали від мене на три години. Крім того, вони мали труднощі. Довелося вирішувати швидко. Чи я продовжуватиму? У мене було все необхідне, щоб підірвати передавач і повернутись туди, де я залишив Тойоту. Мені не потрібні були Талбот та Беннет. Я навіть був проти того, щоб вони пішли зі мною. Але іноді Хоук має звичку добиватися свого, і цього разу йому вдалося. Він вирішив, що мені потрібне прикриття.
  
  
  Але постріли означали неприємності, і я хотів з'ясувати, що саме сталося. Я можу знадобитися Талботу та Беннету. Я пішов назад по звивистій стежці лам, щосили намагаючись не послизнутися на пухких каменях. Час від часу мені доводилося хапатися за скелю, щоб не впасти, і я щосили намагався дивитися крізь дощ і густий туман. Вони не могли відставати від мене більш як на півгодини. Як вони могли наздогнати мене так швидко, я ніколи не впізнаю, та це й не мало значення. Діставшись кінця перевалу, я залишив стежку лам і продовжив шлях по старій дорозі інків. Я йшов по ній з милю, поки він не пройшов через вузький яр і не зробив крутий поворот на південь. Я вже помітив це місце як дуже сприятливе місце для засідки.
  
  
  Я не помітив жодного руху перед собою. Вітер віяв у мій бік, а я нічого не відчував і не чув. Видимість була трохи більше п'ятдесяти метрів. Мені це зовсім не сподобалось.
  
  
  Я повернув з дороги і сховався між камінням. Виросла дика кукурудза, а трава пуна стала досить високою, щоб покрити людину, що лежить на животі. Я ледве дихав упродовж п'ятнадцяти хвилин. Я слухав. У хмарах наді мною я почув крик орла. Це все.
  
  
  Мені знадобилася майже година, щоб доповзти на животі до західної сторони яру. Я можу бути дуже терплячим, якщо це потрібно. Коли я був майже на краю, я почув чийсь стогін. Людина. Це звучало як голос Беннета, але було перекручено страхом, що я не був певен. Він без перерви повторював ті самі слова.
  
  
  — Допоможи мені... допоможи мені... ради бога, допоможи мені... допоможи мені...
  
  
  То був Беннет. Я міг заглянути за край яру і побачив позашляховик. Він був повністю перевернутий і вдарився боком об кілька великих валунів на узбіччі дороги. Дивом не спалахнув. Беннет лежав поруч із джипом на дорозі обличчям униз. Його ноги на мить затремтіли, а біля живота утворилася велика калюжа крові. Він продовжував стогнати: «Допоможи мені… Ісусе, допоможи мені… будь ласка, допоможи мені».
  
  
  Талбот був за кермом "Тойоти". Він тримався за кермо однією рукою. Інша його рука звисала над зовні. Йому відстрілили половину голови. Я не рухався. Я знову лишився на животі, опустивши голову, і прислухався. Я нічого не чув, крім вітру, дощу по кузову джипа та стогонів Беннета. У яру видимість була трохи кращою. Принаймні на сотню метрів усе було видно. Але мені все одно не сподобалось. Для мене це надто пахло засідкою.
  
  
  Тим не менш, я повинен був бути впевнений у цьому, перш ніж залишити Беннета з таким болючим болем. Я добре знав, що це завдання було поставлене на перше місце. Я міг би залишити Беннета там і втекти, щоб робити свою роботу. Мені б ніхто ніколи не дорікнув. Ніхто навіть не впізнав би. Окрім мене.
  
  
  Я вирішив ризикнути. Можливо, я міг би зробити щось для Беннета. Я зісковзнув униз схилом і почав швидко бігти зигзагами до джипа. Тим не менш, таким чином я був легкою мішенню, і якщо хтось збирався мене застрелити, то зараз найкращий час. У мене по спині побігли мурашки, а в животі щось каламутило... Я іноді страждаю від цього, коли довго не буваю на великій висоті в горах.
  
  
  Беннет, мабуть, помер у той момент, коли я став навколішки поряд з ним. Його велике тіло затремтіло в останній конвульсії, і він спробував підвести голову. Він знав, що там хтось був. Він став безтурботним, і його кінець був далеко не безболісним. Талботі пощастило більше. Якщо ваша голова відірветься від тулуба, ви не відчуватимете біль довго.
  
  
  Я бачив досить. Залишалося ще безліч питань без відповідей, але зараз у мене не було на це часу. Я повернувся і хотів бігти геть так швидко, як міг, коли почув голос позаду себе.
  
  
  «Альто! Стій! Підніми руки вгору і не рухайся. Кидай рушницю.
  
  
  То був жіночий голос, і йшов він десь зі східного боку ущелини. У мене було сильне передчуття, що я ось-ось зустрінуся з Ель Рубіо, і я згадав жарти Беннета про «Блондинку». Він зустрів її і більше ніколи не жартуватиме про неї.
  
  
  Я кинув Маннліхер і підняв руки. Вони схопили мене. Я ризикнув, і мені не пощастило. І вони були терплячі, дуже терплячі.
  
  
  Інший голос, голос чоловіка з півдня, сказав: «Добре, добре. Просто замри, хлопче, і нічого не намагайся. Білий найманець. В Андах ви стикаєтеся з найрізноманітнішими типами.
  
  
  Я стояв нерухомо, як статуя, мій мозок працював із блискавичною швидкістю, коли нападники вийшли зі свого укриття. Чоловік був такого ж зросту, як я. Він мав плоске обличчя і великі квадратні зуби. Його голова була обрита, на ньому був панчоха, місцевий одяг, і новенькі армійські черевики Беннета.
  
  
  Він був злим. Все в ньому було брудним та підлим. Він був напівп'яний, і коли він підійшов ближче і сплюнув на підлогу, я побачив, як він жує коку, наркотик. Він зупинився за чотири метри від мене і тримав мене на прицілі з автомата. Я помилився щодо зброї: це був старий тип Томпсон, Чикаго з барабанним магазином.
  
  
  — Я триматиму його під прицілом, Хорхе. Ти візьмеш із джипа те, що нам потрібно. Поспішай. Ми не маємо часу затримуватися тут.
  
  
  Вона випалила йому слова швидкою іспанською. Високий стиль, кастильська іспанська. За її тоном було ясно хто головний. Не те, щоб я сумнівався в цьому. Це була Ель Рубіо – Блондинка.
  
  
  Хорхе перекинув автомат через плече. Неохоче я думаю. Він підійшов до джипа і почав діставати з нього речі, постійно спостерігаючи за мною та дівчиною.
  
  
  Вона стежила за тим, щоб триматися на достатній відстані, і тримала мене на прицілі з 45 кольтом, стара модель 1911 року, важка зброя для дівчини. Проте я не дозволив собі ризикувати. Я знав, що вона впорається. Беннет та Талбот досить розповіли мені про Ель Рубіо. Вона не була жінкою, яка витрачає багато слів даремно. Своєю маленькою рукою вона тримала важкий револьвер біля мого живота і питала мене: Ваше ім'я, будь ласка? Її англійська була чудовою. Було видно, що в неї хороша освіта, можливо, навіть вища. Я сказав їй, що мене звуть Річард Вінстон. Це ім'я було у моїх паперах. Я розповів їй історію Корпусу світу. Вона посміхалася, як Мона Ліза, і я бачив, як вона міцніше стиснула вигнутий приклад великого кольта.
  
  
  — Не будемо відразу псувати наше знайомство брехнею, містере Картер. Ми знаємо, що ви Нік Картер, і ви маєте звання Майстра вбивць в організації AX. Ми поговоримо про це пізніше; тепер ми повинні вибратися звідси якнайшвидше. Перуанські ВПС іноді мають звичку проводити повітряне патрулювання в цьому районі. Ми не хочемо, щоб нас атакували на відкритій рівнині.
  
  
  Я запитав. — У таку погоду?
  
  
  «Туман скоро розсіється. Хорхе так каже, а Хорхе ніколи не помиляється щодо погоди.
  
  
  Хорхе повернувся, навантажений речами, які він узяв із джипа. Зброя, боєприпаси, їжа, біноклі та карти. Він був схожий на в'ючного віслюка. Він направив на мене автомат і сказав: Тобі краще обшукати його, Інесе. Навіть така людина, як вона, не може годинами стояти з піднятими руками.
  
  
  Вона зробила це швидко та якісно. Вона витягла «люгер» з моєї наплічної кобури і Хьюго, мій стилет, зі шкіряної рукоятки. Вона впустила його, піднявши стилет вона посміхнулася. “Чудова зброя для члена Корпусу світу, містер Уїнстон”.
  
  
  Вона була дуже близько до мене зараз. Я майже відчував її запах. Піднявши стилет, вона прошепотіла мені: Будь дуже обережний. Не намагайся роздратувати Хорхе. Він сильно під впливом пива та коки і хоче убити тебе!
  
  
  Чому вона попередила мене? Як вона дізналася, що я Картер? Як багато вона знала про АХ взагалі? І які в неї були стосунки з Хорхе?
  
  
  Я не мав багато часу, щоб подумати про це. Хорхе залишив пляшку чичі, домашнього пива, підійшов і наставив на мене автомат. 'Іди. Туди, де ти прийшов. Можеш тримати руки опущеними, але не намагайся жартувати.
  
  
  Ель Рубіо подивилася на мене. - "Спалимо джип?"
  
  
  - Ні, ми залишимо це тут. Марш негайно!
  
  
  Я почав повертатись у тому ж напрямку, звідки прийшов. Вони пішли за мною, не надто далеко, але досить близько. Вони збуджено говорили іспанською. Це сталося так швидко, що я не встиг за всім стежити. Але те, що я зміг зобразити, було не дуже обнадійливим. Хорхе хотів позбавитися мене, Ель Рубіо хотіла почекати ще трохи.
  
  
  Я був важливим. Мене ще можна було використати. Вони завжди можуть убити мене пізніше. Тоді я зрозумів, що стосунки між Хорхе та Ель Рубіо дуже важливі для мене. Питання життя чи навіть смерті!
  
  
  Я став розуміти дедалі більше. Ось засідка, наприклад. Вони пропустили мене і стали чекати на Талбота і Беннета. Вони розраховували, що я почую постріли і повернуся, щоб з'ясувати, що сталося. Значить, вони хотіли зловити мене. Вони були хитрі та винахідливі. Як і належить справжнім партизанам. І їхня хитрість і винахідливість окупилися. Вони схопили мене.
  
  
  Ми дісталися моєї Тойоти, і тепер я став в'ючним мулом. Вони знали, де шукати. Вони знайшли всі схованки в машині. У Хорхе стався приступ сміху, коли він знайшов вибухівку та детонатори.
  
  
  — У тебе справді дивний багаж. Я не знав, що вони працювали з вибухівкою у Корпусі світу! Що ти задумав. Висадити в повітря кооператив? Чи, може, кролячу нору?
  
  
  Ель Рубіо подивилася на портативний телевізор і знову показала свою посмішку Мони Лізи. — Як дивно, містере Картер. Тут взагалі не можна приймати жодних телевізійних програм. Що ви робите з такою річчю?
  
  
  Хорхе глянув на мене, роблячи ковток чичі. «Чому б тобі не перестати розповідати нам ці шалені історії, чувак. Ти шукаєш той передавач на Скелі Стерв'ятника, як і ми. Я впевнений. Це також єдина причина, через яку ти все ще живий. Може, ти допоможеш нам підірвати цю річ. Тоді я зможу вбити тебе згодом. Він ударив по кулемету рукою, яка була розміром із лопату для вугілля.
  
  
  Ель Рубіо подивилася на нього, насупивши брови. Хоча вона виглядала трохи схвильованою, її голос був напрочуд стриманим, коли вона сказала: «Ти занадто багато кажеш, Хорхе. Занадто багато. І це місце для світських розмов. Ходімо. То був наказ. Хорхе знав, і це йому не подобалося. Він виплюнув сік коки. Він пив пиво і жував коку одночасно. Він глянув на неї з якоюсь ненавистю в очах. Вона була жінкою. Я відчував, що між ними була сексуальна напруга. І я бачив це, як він дивився на неї. Тепер я знав, що Ель Рубіо має проблему. Принаймні вони мали роман. Мені було цікаво, хто такий Хорхе. Він зовсім не здавався мені партизаном. Але було в ньому щось підозріле.
  
  
  В Ель Рубіо не було нічого зловісного. Я міг сказати, що в неї чудова постать, незважаючи на вільний армійський одяг, який вона носила. Її руки та нігті були чистими. У неї було сріблясто-русяве волосся, дуже коротко підстрижене, мабуть, щоб уберегтися від вошей. І мити легше, звісно. Вона виглядала чистою, і коли вона підійшла до мене, щоб пошепки попередити мене про Хорха, воно теж пахло чистотою.
  
  
  Її обличчя мало тендітною, але справжньою красою. У неї було маленьке вольове підборіддя та великі світло-сірі очі. Груди у неї були великі, судячи з опуклостей, які були добре видно навіть під її мішкуватою курткою. Я вже помітив, що Хорхе багато дивився на її груди. Якщо він не пив, не плювався і не матюкався про себе. Вона це знала. І вона знала, що я це знаю.
  
  
  Посперечавшись про те, в якому порядку нам йти, ми пішли. Вона хотіла, щоб Хорхе йшов попереду, а я був посередині. Це дало б їй можливість поговорити зі мною наодинці. Я запитував, чи це було її наміром. Хорхе б теж про це подумав. Він ставав дедалі сварливішим під впливом пива у поєднанні з кокою.
  
  
  Я йшов попереду, несучи найважче спорядження. Хорхе із задоволенням повісив цю штуку мені на шию. Нарешті дівчині довелося завадити йому зайти надто далеко.
  
  
  — Марно дати мулу зламати собі шию, Хорхе, — гаркнула вона на нього. 'Цього достатньо. Я понесу телевізор.
  
  
  Я дуже спітнів. Якби я не був у чудовій формі, незважаючи на випивку і таких жінок, як Кезія Ньюман, я міг би не пройти останні милі до перевалу. Я ніс майже сотню кілограмів, надважкий вантаж на такій висоті, і я міг відчувати запаморочення. Мене вирвало трохи, і моя голова застукала, як бонго. Я почував себе нещасним. Потім я подумав про Беннетта і Талбота, і мені стало трохи краще. Принаймні мав ще один шанс. Я відчував, що щось ось-ось станеться між Хорхе та Ель Рубіо. Я вирішив скористатися цим. Це був єдиний шанс, який мав.
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  Взимку в Андах темніє рано. І стає холодно! У нас був пристойний вогонь у печері, і мій перед був добряче нагрітий. Але в мене замерзла спина. І те, що я був пов'язаний по руках і ногах, звичайно, не стимулювало мого кровообігу. Хорхе умів в'язати вузли. І якби у мене не було бритви в майже замерзлому правому кулаку — мої руки були пов'язані за спиною — я не дав би собі шансу.
  
  
  Але в мене була бритва. Звичайна повсякденна бритва з одним гострим лезом. Найбільше я боявся, що втрачу контроль над м'язами майже замерзлої руки і викину її. Я ще не наважився скористатися бритвою, бо припускав, що Хорхе перед сном перевірить, чи затягнуті вузли. Якщо він колись засне. В даний момент він пив чичу і жував коку, з кожною хвилиною виглядаючи дедалі агресивніше. Напруга між Хорхе і жінкою помітно наростала і, здавалося, могла вибухнути будь-якої миті. Я не був такий радий цьому, як міг би бути в інших обставинах. Я був у середині. Один з них скоро помре, і це, ймовірно, означатиме і мій кінець, якщо мені не пощастить і я не виберу підходящий момент.
  
  
  Я був на боці Ель Рубіо. Принаймні зараз . Вона поклала бритву поруч, коли вдавала, що перевіряє гудзики Хорхе. Я не знав, чому вона це робить і навіть не думав про це. Тепер моєю першою турботою було залишитися в живих. З того часу, як вони влаштували мені засідку у розбитого джипа, я багато чого навчився. Деяке вписувалося в мій графік. Проте я не міг визначити багато інших речей.
  
  
  Я кивнув на труп під брезентом біля входу до печери. «Чому тобі не прибрати це? Поховати його. Або засипати камінням. Зробити йому гарну могилу.
  
  
  Хорхе кинув на мене брудний погляд. Він сів на камінь і балансував на коліні так, що тримав і мене, і жінку під прицілом. Його пальці здавалися розміром із банан, оскільки вони постійно рухалися біля спускового гачка.
  
  
  — Що, чорт забирай, ти можеш зробити це, птах? Вас він непокоїть? Чи ти не можеш?
  
  
  Я визнаю, що він не виглядає надто гарним. І якщо тобі хочеться поховати Даріо голими руками, можливо, я можу зробити це для тебе. Ви цього хочете, містере Картер? Ви можете йти вперед. Я навіть трохи вас підбадьорю. Він показав на мене стволом свого автомата.
  
  
  Я цього не хотів. Якщо Хорхе огляне мене, то знайде бритву. Я був певен, що він уб'є нас обох негайно. Миттю пізніше здавалося, що він збирається розв'язати мене, але він вагався. Щось змусило його здатися. Я думав, що знаю причину, але це було припущення. Тим часом напруга в печері була відчутною. Я подумав, що краще не робити більше провокаційних зауважень. Виверження не мало статися, поки я не був готовий.
  
  
  Я знизав плечима. - 'Забудь про це. Я також не хочу копати. Даси мені ковток цієї чичі?
  
  
  Він підняв банку і посміхнувся. «Жодних шансів, птах».
  
  
  Інес Граунт, її справжнє ім'я, підстригла собі нігті. Перед цим вона розчесала своє сріблясто-світле волосся. Вона була крута. Вона чудово розуміла, що їй загрожує небезпека, але вдала, що приймає гостей у вітальні своєї сімейної вілли в Лімі. — Вам не здається, містере Картере, що нашого товариша по зброї було поранено незвичайною зброєю? Можливо, це лазерна гармата?
  
  
  Справді, було схоже. Якось я бачив демонстрацію прототипу. Вони пробували це на козі. Результат був приблизно таким самим. Залишилося небагато, крім скелета та плоті. Вони мають один недолік. Вони не мають великого радіусу дії, і ви можете вистрілити з них лише один раз. Їхня перезарядка займає багато часу.
  
  
  Хорхе глянув на жінку. — Пам'ятаєш, скільки часу знадобилося, щоб померти Даріо, Інесе?
  
  
  - Я пам'ятаю, Хорхе. Ти був чудовий. Лише ти міг зробити таке. Але з цим покінчено, Хорхе. Ми зазнали невдачі і втратили всіх наших людей. Тепер нам доведеться спробувати ще раз. Тоді ми повинні досягти успіху. Ми маємо знищити цей передавач.
  
  
  Вона безпристрасно подивилася на мене і провела пальцем своїм маленьким прямим носиком. «За допомогою сумно відомого Ніка Картера, Хорхе, ми впораємося наступного разу. На цей раз план АХ відповідно до нашого. Ми можемо працювати разом.
  
  
  - Отже, можемо? Як ви думаєте?' Хорхе глянув на неї з дивним виразом на його плоскому негарному обличчі.
  
  
  Здавалося, він на мить забув про мою присутність. Світло в печері було дуже тьмяним, тому я не міг бачити вираз його обличчя, але я міг чути все в його голосі: гнів, сумнів, підозра та страх. І ще дещо. Щось, що я відчував упродовж тривалого часу. збудження. Навіть більше. Бажання принизити та знищити це красиве збуджене тіло. Я вирішив більше не чекати і почав бритвою перерізати мотузку навколо зап'ясток.
  
  
  Ель Рубіо відчайдушно намагалася стримати атаку. Вона знала, що я не можу допомогти їй прямо зараз. Крім того, вона ніяк не могла дізнатися, чи захочу їй допомогти. Але вона була першокласною актрисою. Вона поводилася так холодно, ніби взагалі не чула останніх слів Хорхе. Жереб було кинуто, але вона просто дивилася в інший бік. Вона щосили намагалася не тягтися до Кольта 45 калібру, який вона все ще носила на поясі. Тепер вона боролася за кожну хвилину. Можливо, що секунди. Я працював з бритвою так швидко, як міг. Це було не так швидко.
  
  
  Тепер Хорхе зіткнувся з дилемою, знайомою багатьом чоловікам. Він хотів позбутися її. І в той же час волів цього не робити. Він хотів їй довіряти, але знав, що не може. Його інстинкти наказували йому натиснути на курок і знищити її чергою з автомата. В даний час! Його більше не треба було вмовляти. Я спостерігав за ними годинником і зрозумів, що Ель Рубіо тепер не більше ніж в одному подиху від смерті.
  
  
  Я послабив одну з мотузок на зап'ястях. Хорхе з автоматом напоготові зробив ковток чичі і витер рота рукою. Ель Рубіо завмерла, як крига, і пішла до входу до печери.
  
  
  — Куди ти йдеш, люба? Хорхе тепер відігравав нову роль. Він почав ковтати і крутитись.
  
  
  Вона, як і раніше, вдавала, що нічого не знає про його наміри. Вона здивовано глянула на нього, а потім усміхнулася. 'Куди я йду? Хорхе, зроби мені ласку! ¿Que le pasa a usted? Мені треба полегшитись, якщо ти це хочеш знати. Отже, якщо ви не заперечуєте…
  
  
  Хорхе теж посміхнувся. Його великі білі зуби блищали в темряві. — Я заперечую, Інесе. У мене є навіть багато заперечень. Ти взагалі нікуди не підеш. Ти чудово знаєш, чому б і ні. Ви б заблукали в темряві і ніколи не повернулися сюди. Ви можете вирішити піти на Скелю Стерв'ятника, щоб побачити своїх друзів, як ви зробили минулої ночі, коли всі наші товариші були вбиті, окрім вас та мене. Ні мила. Залишайся тут.'
  
  
  Тож тепер вона не могла цього уникнути. Він вирвався з-під її впливу. Я дико пив бритвою, намагаючись, щоб Хорхе не бачив моїх рухів. Одне було на мою користь. Хорхе був такий розгніваний і так захоплений Ель Рубіо, що, здавалося, зовсім забув про мою присутність.
  
  
  Жінка холоднокровно глянула на нього, а потім підняла обидві руки до неба в розпачі. — Ти збожеволів, Хорхе. Це єдине пояснення, яке я можу знайти для цього. Я навіть можу це зрозуміти. Ми обидва жили за умов сильного стресу. Жахливого. Страшна подорож з Болівії. Потім та жахлива засідка, в якій ми втратили всіх наших людей. Дивно, що хтось із нас не загинув раніше. Але ти маєш тримати себе в руках, Хорхе, ти мусиш! Я впевнений, що в Гавані та Росії зрозуміють. .. '
  
  
  Хорхе рухався, як кішка. Тим самим рухом він ударив її по обличчю і витяг кольт з кобури. Він встромив стовбур автомата їй у живіт. «Гавана обов'язково зрозуміє. Вони зрозуміють, що я скажу їм. Бо ти їм більше нічого не скажеш.
  
  
  Він глянув на передавач у кутку печери. Це була стара американська модель, SC 12. Вона стала непридатною, тому що під час шляху з Болівії розрядилися батареї. Він знову глянув на неї і посміхнувся. Він знав, що тепер тримає ситуацію під контролем і був радий, що гра в кішки-мишки закінчилася. «Яким же я був дурнем, – сказав Хорхе. 'Яким ідіотом. Але тепер усе скінчено, Інесе. Та ніч біля Скелі Стерв'ятника стала вирішальним чинником. Ель Кольмо! Ти зникаєш. Тебе ніде не видно протягом години. Коли ви повернулися, ваше дихання пахло тютюном. У мене гарний нюх. Потім на вершині скелі ми потрапили в засідку. Усіх убивають. Усі знищені лазерними гарматами. Все, окрім тебе, Інесе. І мене, тому що я був так близько до тебе. Ви знали тоді, що я вас підозрював, чи не так? Ти дивилася на мене, а я на тебе. Який складний сюжет?
  
  
  "Баста", - вона відповіла йому. Вона зробила рух головою у мій бік. “Картер чує кожне твоє слово. Він ворог, Хорхе, а не я. Ви все змішуєте. Ти багато чого не розумієш.
  
  
  Він не дивився на мене. Тепер його голос звучав гірко. - Я все неправильно зрозумів. Я визнаю. Ти командувала. Я там був, щоб виконувати твої накази. Ви мали секретні інструкції з Гавани. Ми не знали, навіщо нас відправили до Перу. Лише ти знала. Потім щось трапилося з радіобатарейками. Вони раптово зіпсувалися. Ніколи раніше не було. А тепер раптом... і в тебе на пальцях опіки.
  
  
  Вона була холодна, як брила льоду. Вона простягла два пальці правої руки і подивилася на нього. - Ти ж знаєш, я обпіклася. Тепер вона подивилася на мене і посміхнулася. Що б ви не говорили про неї, вона мала мужність. Вона не здасться найближчим часом. — Я нічого не могла вдіяти. Я хотів запалити цигарку. І тут спалахнула сірникова коробка.
  
  
  — Луїс бачив тебе, — сказав Хорхе. «Бідний Луїс, тепер він гниє на Скелі Стерв'ятника. Ти його не бачив, а він бачив тебе. Ми знаємо, що він був estupido, але навіть він дивувався, чому ти навмисно обпекла собі пальці. Але один опік покриває інший, чи не так? Ти обпекла пальці кислотою. Кислота, яку ви використовували для знищення батарей. Ти не могла цього пояснити, ось чому ти придумала цей трюк із сірниковою коробкою.
  
  
  Вона зупинилась і подивилася на нього з погордою. Я продовжував різати лезом бритви. Час спливав. Хорхе, який напився чичі і весь цей час жував коку, почав вражати власним голосом. Він почав гарно зображати це. Але будь-якої миті він міг втомитися від цього. Це буде кінець для дівчини. Але в мене все ж таки був шанс. Чи не п'ятдесятивідсотковий шанс, а просто шанс.
  
  
  Хорхе зробив ковток і кинув порожню банку в мій бік. Він запалив одну з моїх цигарок і випустив дим їй в обличчя. — Це все дрібниці, Інесе. Не дуже важливі. Це була лише дрібниця, що твоє дихання пахло тютюном. Що ти обпекла пальці, щоб приховати кислотні рани? Тому що ви знищили батареї, і я не зміг зв'язатися з Гаваною, щоб перевірити ваші накази. Тепер він повернувся до мене, і його посмішка була металевою. — Ти знаєш, що це були за таємні накази, Картер? Ти будеш задоволений, птах! Це було про тебе. Ви прямували сюди, і нам було наказано перехопити вас. Захопити тебе живим. Що ви думаєте про це?'
  
  
  Я кивнув головою. - 'Чудово. Захопити живим! Чому б не слухати свого боса і точно виконувати ваші накази. Вам краще не сперечатися з Бородатим у Гавані. Він виплюнув темний струмок коки. — Тобі б цього хотілося, чи не так? Ви знаєте, коли вона розповіла мені про ці таємні накази? Вчора ввечері. Тільки минулої ночі! Коли вона зрозуміла, що їй більше не довіряю. Тому вона розповідає мені історію, щоб удавати, що довіряє мені секрет. Тому що вона знала, що ти прийдеш, і тому, що вона думає, що справить гарне враження, якщо ти будеш захоплений живим. Ось чому вона розповіла нам усю цю нісенітницю про секретні накази. Що вона справді збирається зробити, так це убити мене. Але я подбав про те, щоб ніколи не відвернутися від неї. І я ніколи не сплю, бо знаю, що їй не можна довіряти. Вона чекає. Я теж чекаю. Ми граємо у кішки-мишки!
  
  
  Тим часом він осушив ще одну банку і жбурнув їй у голову. Вона уникала його погляду, злегка хитнувши головою, зневажливо показуючи йому свої білі зуби.
  
  
  'Ідіот! Дурний! Ти все неправильно зрозумів. Ти збожеволів!
  
  
  Хорхе, тримаючи автомат на животі, витяг ще одну банку пива.
  
  
  — Але не дивно, що я не знаю, звідки взялися ці накази. Я також знаю, що ви отримали їх тільки дві ночі тому, у Скелі Стерв'ятника. Коли ти нібито "зникла" на годину. Коли ти викурила цю цигарку. Хто дав тобі цю сигарету, Інесе? Той самий, що віддавав тобі накази про Картера?
  
  
  Діон Гермес. Інакше й не могло бути. У старому будинку в Малібу він кликав мене Картер. Він лишив мене там. Потім Гермес поскаржився на брудну роботу, яку йому доводилося робити. Що у виконанні наказів йому не сподобалося. Він вдав, що він просто незначна ланка. Але чи він був головним? За ті гроші він цілком міг бути мозком всього цього каналу. Він був розумним та добрим організатором. Він попросив Рону Метьюз записати касети. Він мав Лі-Цзи, щоб вимагати гроші у старих багатіїв і дати поселенню на Скелі Стерв'ятника прийнятне прикриття. Цілком можливо правильно. Діон Гермес може бути набагато важливішим, ніж я підозрював спочатку. Або він був дуже високо просунутий у русі, або він був проникливим бізнесменом, що продає ефективність. За величезну ціну. І станція мала гроші. Скільки вони платять Діонові Гермесу за його організаторську роботу?
  
  
  Проте я був не зовсім задоволений цією заявою. Щось було негаразд. Не факт, що вони знали, що я живий, коли Діон Гермес думав, що я мертвий. Він міг би легко це з'ясувати, можливо, за допомогою людини, яка стежила за пожежею, щоб побачити, чи мій труп не виносять назовні. Ні, це було щось інше, і я ще не зовсім зрозумів, що саме.
  
  
  Хорхе одним ковтком випив напівпорожню банку. Я дивувався, як йому вдавалося триматися. Коли він знову глянув на жінку, вираз його обличчя був сумний. Хоча я був готовий майже до всього, я все одно був здивований, почувши його ридання. Тепер у мене були вільні руки.
  
  
  Хорхе знову почав лаяти дівчину. До того ж у його голосі було щось таке, що я не міг одразу визначити. Тільки коли я деякий час думав про це, я зрозумів це. Він не здавався таким п'яним, як десять хвилин тому. Він здавався тверезим! Це означало, що мені доведеться швидко діяти. Принаймні у мене були вільні руки. Мої ноги все ще були пов'язані.
  
  
  — Я такий же поганий, як і ти, — вів далі він жінці. «Можливо, навіть гірше. Тому що я думаю, що ви зраджуєте Кубу і не намагаєтеся її побачити. Я не хотів цього бачити, бо був закоханий у тебе. А ти, брудна повія, знала це і скористалася цим.
  
  
  Раптом він підніс свою велику праву руку до обличчя і пошкреб шкіру нігтями. Відразу ж кров пофарбувала його обличчя у темно-червоний колір.
  
  
  «Закоханий?» - вигукнув він. 'Нісенітниця якась. Я був проклятим ідіотом, який хотів трахнути гарненьку сучку, щоб на якийсь час забути про все. Ти була розумна, Інесе, надто розумна! Ви чудово все знали. Поки ви дозволяли мені це робити, не було небезпеки, що я поставлю надто багато запитань.
  
  
  Я й раніше зауважував, що вона добре грає. Тепер вона зблідла. Вона схопилася й глянула на нього спокійним поглядом.
  
  
  «Ембустеро! Брехень! Ти ніколи не торкався мене жодним пальцем. Краще б я померла! я. .. '
  
  
  Хорхе витер велику сльозу з лиця. Він виглядав безглуздо, наскільки може виглядати безглуздо п'яний ідіот із зарядженим автоматом.
  
  
  — Я не брешу, Інесе, і ти це знаєш. Це більше не має значення. Ти знаєш, скільки разів ти заповзала в моє ліжко, щоб заспокоїти мене, щоб я не думав надто багато. І ти скоро помреш. Але не раніше, ніж ти знову лежатимеш піді мною на підлозі цієї печери перед Картером. Я хочу, щоб він побачив, як я принижую тебе. Я навіть хотів би залишити його живим, щоб він міг розповісти це іншим. На жаль, мені доведеться вбити його після використання. Тому що ми з Картером збираємося висадити в повітря передавач, ти мене чуєш? Я примушу його допомогти мені. Тепер він у моїй владі. І ми маємо намір зробити те, чого ви завжди хотіла уникнути!
  
  
  Жінка знову сіла і зверхньо подивилася на нього. — Ти справді став ідіотом, Хорхе. Що означає останнє зауваження?
  
  
  Хорхе повільно похитав головою. — Ти більше не виживеш, люба. Ти більше не приклеїш мене до свого тіла. Я вб'ю тебе після того, як я зроблю те, що хочу. Поки що я розповів вам лише дрібниці. Але не вони засудили вас на смерть. Я знаю все про твої секретні завдання, люба. Мені вже сказали в Гавані, щоб я міг перевірити, чи займаєтесь ви ними. Ви припустилися тієї ж помилки, що й усі салонні комуністи. Ви думаєте: якщо людина не може ввічливо говорити і якщо вона не ходила до школи, вона не може думати. А ти навіть не комуністка!
  
  
  Я думаю, твої боси також це знають, і саме тому вони дають тобі ці небезпечні завдання. Якщо ви не виживете, це їх не стурбує. У Гавані про тебе давно всі знають, люба. ти із КДБ. І саме тому ви не хочете, щоб цей передавач був знищений.
  
  
  Тепер вона була майже переможена. Вона подивилась у землю, і я побачив, як тремтять її руки. У своїй поразці вона виглядала ще гарнішою, ніж раніше.
  
  
  Хорхе швидко протверезів. Деякі чоловіки вміють це робити, і він, мабуть, був одним із них. Я трохи поворухнув ногами і відчув судорожний біль. Але мої руки були вільні, і я відчував пальці. Мій Маннліхер притулився до стіни печери біля входу. Ель Рубіо затулила обличчя руками і заридала. Можливо, вона справді плакала. У будь-якому разі вона пильно дивилася на мене крізь пальці.
  
  
  - Я не настільки дурний, - сказав Хорхе. «Звичайно, ви вважаєте, що я звичайний партизан-лейтенант, але насправді я службовець кубинської розвідки. Маю звання майора.
  
  
  Якби вона продовжувала поводитись так, у мене був би шанс. В іншому випадку немає. Без її допомоги він міг би скосити мене чергою з автомата, а я навіть не встиг би торкнутися зброї. Але якби я міг непомітно дістатись пістолета, у мене був би шанс. Хорхе підійшов до неї. Вона сиділа нерухомо, уткнувшись обличчям у долоні і дивилася в землю. Добре. Тепер він був ближчий до неї. — У мене тільки-но з'явилася ідея, — сказав Хорхе. «Щось справді приємне. Знаєш, що я примушу тебе зробити, люба?
  
  
  Вона знала, і тепер ненависть і огида, що читалися на її обличчі, не розігрувалися. Вона вкусила його. Мабуть, вона теж прокусила його наскрізь, бо він видав неконтрольований крик болю й гніву і люто вдарив лівою рукою по її голові. Але він не вистрілив. Я відштовхнувся зі зв'язаними ногами і пірнув за рушницею. Я шалено поповз рачки до Маннліхера. Я схопив зброю, блискавично перекинувся і почав стріляти. Я спітнів. Світло в печері було дуже поганим, і в мене було мало часу.
  
  
  Ель Рубіо вдалося врятуватися. Вона схопилася і схопилася за ствол автомата. Вона кинулася на нього всією своєю вагою, позбавивши Хорхе можливості вистрілити. Але вона заважала. Мені довелося цілитися йому в голову за такого поганого освітлення, і в мене була лише десята частка секунди.
  
  
  Перший постріл вдарив Хорхе по кінчику носа і зніс йому потилицю. Вдруге куля потрапила йому в підборіддя та грудну клітку. Тільки тоді він кинув автомат. Коли кров ринула з його рота, він почав повзти до дівчини. Вона пірнула за автоматом. Істерично кричачи, вона почала стріляти з нього у вже мертве тіло Хорхе. Він рухався, трясся і тремтів, як життя, поки вона спустошувала магазин автомата. Або майже порожній. Я звернув на це особливу увагу.
  
  
  Я прикинув, що в магазині лишилося близько десяти набоїв. Коли вона почала повертатись, я сказав: «Не зупиняйся! Стріляй у нього!
  
  
  Вона на мить завагалася. Я бачив, як напружилися м'язи її ніг та сідниць. Можливо, вона прокляла себе. Якби вона не помстилася шалено цьому тілу, вона могла б убити мене.
  
  
  Я не хотів стріляти у неї. Вона все ще могла б мені стати в нагоді, якби я піднявся на Скелю Стерв'ятника вночі. І це те, що я хотів зробити. Тієї ж ночі.
  
  
  - Зроби це, - кинув я їй виклик. — На жаль, інакше мені доведеться прострелити тобі спину. Це було б ганьбою. Це дуже приваблива спина.
  
  
  Я зробив це дуже свідомо. Я вже знав, про що вона думає і як спробує це зіграти, і хотів, щоб вона повірила, що має шанс. Вони завжди намагаються. Секс трюк. Якщо ви підіграватимете їм на початку, з ними буде набагато легше впоратися.
  
  
  Вона впустила автомат. Він упав у велику калюжу крові. Тепер вона знову почала грати.
  
  
  Вона зробила шалений рух головою, відкинула назад світле волосся і подивилася прямо перед собою. Тепер її голос знову став нормальним, впевненим та піднесеним.
  
  
  — Ви чудовий стрілець, містере Картер. Справді дуже добре. Дякую за спасіння мого життя. Чи можу я зараз повернутися?
  
  
  Її тон означав, що вона хотіла бачити в мені рівного. Вона була леді, і мене одразу ж визнали членом найкращої родини. У нас можуть бути різні політичні погляди, але ви як цивілізовані люди не повинні робити з цього проблему. Тоді вона покинула його зараз. І я відразу зрозумів, що Хорхе мав рацію. Вона була типовою салонною комуністкою. Ймовірно, вона мала комплекс через гроші її сім'ї.
  
  
  - Ти не можеш обернутися, - сказав я їй. «Підійди до тієї стіни, до того великого каменю. Ти сядеш на ньому обличчям до стіни. І тримай руки над головою, Інесе. Нічого не пробуй. Я не збираюся тебе вбивати.
  
  
  Вона глузливо засміялася. — Не схоже, щоб я дуже змінилася, містере Картер.
  
  
  Це залежить від того, як ви на це дивитеся. А тепер роби те, що я сказав, і тримай рота на замку.
  
  
  Вона зітхнула і плюнула на тіло Хорхе. 'Як хочеш. Але я дуже розчарована у вас, містере Картер. Я думала, ти справжній джентльмен.
  
  
  - Впевнений, Хорхе теж, - сказав я. — І подивися, що сталося.
  
  
  Я зняв ножа з пояса Хорхе і почав перерізати мотузку навколо своїх щиколоток. Я відчув болючі уколи, коли кров знову прилила до моїх ніг.
  
  
  Тепер вона сиділа на камені, піднявши руки нагору, як я їй і казав. 'Я дуже втомилася. Чи можу я опустити руки?
  
  
  'Ще немає.'
  
  
  Вона почала дутися. Я був невдячним псом. - Це я дала тобі бритву, пам'ятай! Без неї ти був би вже мертвим.
  
  
  'Помилка. Ви були б мертві. Хорхе збирався використати мене, пам'ятаєш? Ти дала мені бритву, бо боялася його. Ви боялися, що не впораєтеся з ним поодинці і що станеться нещасний випадок. Це виявилося правдою. Так що краще подякуй мені.
  
  
  Я зробив це швидко. Я взяв усю зброю, яку знайшов у печері, і кинув її в глибоку темну дірку в кутку печери. Я міг порахувати до шостої, перш ніж почув, як упав пістолет, який я покинув. Тож це було досить глибоко. Я також скинув усі боєприпаси. Я знав, що ніколи не зможу довіряти їй, і хотів переконатися, що я маю єдину зброю. Люгер. Я тримав його разом із стилетом біля правого передпліччя. Якби мені довелося вести перестрілку з лазерними гарматами, я все одно не використовував би автомати.
  
  
  Я піддав передавальну установку побіжному огляду. Можливо, я міг би використовувати пристрій, використовуючи батареї мого портативного телевізора, а може, ні. Ця проблема могла зачекати.
  
  
  Коли вона почула, що я знищую зброю, вона напівобернулася. 'Будь ласка. Я більше не можу. Можу я . .. '
  
  
  — Звісно, — сказав я. - Іди сюди, до вогню. І роздягайся повністю
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  Вона не протестувала. Вона підійшла до вогню і почала роздягатися. Її рот скривився в котячій посмішці. Вона справді вірила, що я клюну на сексуальну приманку.
  
  
  Я сидів за кілька ярдів від неї на камені, спостерігаючи за нею, тримаючи її на прицілі свого Люгера. - Не роби різких рухів, - попередив я її. — Мені треба мати змогу бачити твої руки. Повільно рухайте пальцями. Дозвольте мені насолодитися цим.
  
  
  Вона глянула на мене примруженими очима. "Я вірю, що вам це сподобається!"
  
  
  «У глибині душі я не більше ніж стара брудна людина. Поспішай. Опусти штани. Але ж повільно!
  
  
  Моє перше враження про її тіло виявилося цілком правильним. У неї було гарне струнке тіло. Стрункі ноги, пружний плоский живіт і повні округлі груди. Просто під її промежиною, в кобурі навколо її правого стегна, я побачив блискучу рукоятку крихітного Уеблі. Ліліпут. Але дуже смертоносний на близькій відстані.
  
  
  'Хм. Як елегантно! І так зручно! Підніміть руки знову.
  
  
  Я підійшов до неї, розстебнув маленьку кобуру і дозволив їй зісковзнути з її ноги. Вона здригнулася, коли мої пальці торкнулися внутрішньої сторони її стегна. У неї були заплющені очі. Я кинув маленький пістолет у глибоку яму і порахував до шести. Пролунав звук.
  
  
  Наші погляди зустрілися. — Це дуже глибока яма, — сказав я. "Подумай про це."
  
  
  Вона знову заплющила очі, і коли вона почала говорити, я почув новий тон у її голосі. Слова давалися важко, і її великі, повні груди люто здіймалися і опускалися, коли вона говорила зі мною. Вона вигнула спину і трохи відвернулася.
  
  
  "Я так страшенно схвильована", - сказала вона. Їй заважала мова, і вона ледве могла вимовляти слова. "Кров ... вбити". .. це завжди мене так схвилювало. Чесно. я. .. Я не жартую, Нік.
  
  
  Я глянув на неї. Я повірив.
  
  
  Вона схопила себе за груди обома руками. 'Що ж? Ти нічого не збираєшся з цим робити?
  
  
  - Так, - сказав я. — Я щось із цим зроблю. Іншим разом.'
  
  
  Я пробіг очима по її тілу. У неї більше не було захованої зброї.
  
  
  — Одягайся, — гаркнув я на неї. — І зроби щось їстівне з тих банок. Зроби каву.
  
  
  Її соски напружилися від холоду. У неї йшли мурашки по шкірі. Вона облизнула губи і витріщилася на мене так, ніби пережила диво. Я теж майже почав у це вірити. Я став опорою для неї. Але мій мозок тримав мене у вуздечку. Я працював над завданням. І вона була небезпечна. Страшенно красивою, але і страшенно небезпечний.
  
  
  Я не подивився на неї ласкаво і зробив жест люгером, що говорить. «Не засинай. Поспішай! І не помилися, Інезе. Я застрелю тебе так само легко, як і Хорхе».
  
  
  Вона глибоко зітхнула і провела кінчиками пальців своїм тілом. Вона кинула на мене ще один пронизливий погляд. Я гаркнув і зробив загрозливий жест із Вільгельміною. Вона здалася і почала одягатися.
  
  
  Я знав, що тепер вона мене ненавидить. Тепер я був більшим, ніж просто політичним ворогом. Тепер була особиста ненависть. Це може зробити її ще більш неслухняною. Звичайно, у мене була відповідь і на це запитання, хоча я сподівався, що мені не доведеться її давати.
  
  
  Вона була бліда і мовчала, готуючи щось поїсти. Очевидно, Беннет не турбувався про їжу. Все було консерви. Там було трохи порошкової кави та блок цигарок. Люди з Корпусу світу, схоже, мають звичку їсти так само, як і люди в районі, де вони працюють. Поки вона була зайнята, я перетягнув Хорхе в куток. Я хотів би винести його назовні, але не міг залишити її одну в печері. Я не знав, як довго вони користувалися печерою. Не виключено, що в неї десь була захована зброя.
  
  
  Під час обіду я почав розпитувати її. Хоук каже, що я непогано знаюся на цьому. І він повинен знати, бо він найкращий. Принаймні під час першої чашки кави вона почала брехати. Я нічого не казав. Я випустив стилет з ручки і підніс вістря до вогню. Вона дивилася на мене широко розплющеними очима, і її рот скривився від страху.
  
  
  - Ти брешеш, - просто сказав я. - 'Не роби цього. Ти не можеш перемогти, бо не знаєш, скільки я вже знаю. Ви ризикуєте, що я зловлю вас щоразу, коли ви будете брехати. Я повернув стилет у вогні. — А якщо ти ще раз збрешеш, я зв'яжу тебе і використовую це проти твоїх босих ніг. Якщо ви думаєте, що я просто намагаюся вас налякати, спробуйте.
  
  
  Вона зрозуміла, що я не жартую. Я думав, що досить погрожувати їй. Найчастіше це набагато ефективніше за тортури. Хорхе, мабуть, сказав би, що я можу йти до біса. Не думаю, що вона матиме стільки мужності. І я мав рацію.
  
  
  Вона заговорила. Хорхе мав рацію. Вона була агентом КДБ. Її підкинули на Кубу, щоб Кремль міг дізнатися про плани Бороди з перших вуст. Вона довгий час не працювала, мала кілька різних паспортів, а коли вона не працювала, вона викладала в школі в Аргентині. Протягом багатьох років вона намагалася триматися подалі від своєї могутньої аристократичної сім'ї. Якби вони колись придбали її, вони обов'язково помістили б її до лікарні.
  
  
  Решта була досить легкою. Кубинська секретна служба вже деякий час знала про передавача Скелі Стерв'ятника, але не зовсім розуміла, що це таке і для чого він призначений. Їхні люди в Перу були погано екіпіровані, і селянство практично не підтримувало їх. Більшість часу на них полювали і вони були голодні. Кастро покладав надії на болівійський партизанський рух північ від. Перу може зачекати. Коли Че Гевара було вбито і болівійські партизани розбіглися, Гавана послала на його місце Ель Рубіо, а Хорхе доглядав її. Їй було наказано йти на південь. Коли розпочалися трансляції, Куба наказала знищити передавач на Скелі Стерв'ятників. Кастро був прихильником Мао-Цзедуна. Станція хотіла голову Мао. Тож це було досить ясно.
  
  
  Але Інес, Ель Рубіо, була агентом КДБ. А Кремль хотів захищати та заохочувати неокомуністів. Принаймні на початку. Поки не побачили, в якому напрямку рухається передавач. Можливо, вони спробували б ними маніпулювати.
  
  
  У будь-якому випадку, у Інес був наказ охороняти установку. Я вийняв стилет з вогню і приставив вістря до дерев'яного ящика, де зберігалися припаси. Дерево затріщало і почало диміти.
  
  
  — Ти була посеред гір, Інесе. Як ви отримували накази від КДБ?
  
  
  «У нас є агент у Каракасі. Я зв'язалася з ним за ніч перед тим, як знищила батареї. Це дрібниці, на які слід звертати увагу на допит. 'Як це було можливо? Хорхе сказав, що ви не маєте жодного стосунку до радіо. Як ти змогла дістатися до нього?
  
  
  'Легко. Хорхе та інші вирушили за запасами. Луїс був єдиним, хто залишився в таборі, і він не був найрозумнішим. Він не знав абетки Морзе. Я тоді використала радіо та отримав мої накази. Потім я дозволила Луїсу обійняти мене, щоб змусити його замовкнути. Луїс був повним ідіотом. Він вважав, що я люблю тільки його і інші не повинні знати, що ми робимо разом, коли ми одні».
  
  
  Луїс, можливо, був дурний, але не настільки, щоб розповісти Хорхе про ті передачі. Це здавалося мені надто малоймовірним.
  
  
  Я сказав: «Отже, дві ночі ви напали на Скелю? Хорхе підозрював вас, але він спав з вами і поки що нічого проти вас не зробив. Ви, мабуть, хвилювалися тоді, чи не так? Як це вам вдалося? Як вони могли бути вбиті всі, крім тебе та Хорхе?
  
  
  Вона подивилася на димний кінчик стилету і глибоко зітхнула. — Тоді все було гаразд. У мене є представник у Стерв'ятнику. Каракас дав мені інструкції з цього приводу. І я справді була у розпачі. Ось чому я «заблукала» тієї ночі. Ми піднялися незадовго до заходу сонця. Є легкий шлях догори, якщо ви його знаєте. Я втекла від інших. Я знайшла свого контакту та попередила його. Він влаштував засідку для решти. Але оскільки Хорхе не довіряв мені, він значною мірою чіплявся за мене. Ось чому йому також вдалося уникнути цих лазерних променів.
  
  
  Я розповів їй інше. «Це контактне обличчя дало вам одну чи дві цигарки. Ви палили їх і не подумали про це. Потім ти повернулася і поцілувала Хорхе.
  
  
  Вона жалібно дивилася на мене, як школярка. 'Так. То була дурна помилка. Але ми не курили кілька днів, і мені просто захотілося цигарки. Я так ніколи не думала. .. '
  
  
  Це завжди маленькі, безглузді помилки, які вбивають будь-якого агента. Я ставив питання, коли це станеться зі мною і яку помилку я зроблю. Хоук завжди каже, що це якось пов'язане з випивкою та жінками. Особисто я в цьому маю сумнів.
  
  
  Я сказав: «Цей агент КДБ у Каракасі, як його ім'я та прикриття?»
  
  
  Вона не чекала на це питання. Вона чекала на інше питання, дуже важливе. Вона думала, чи не стане вона брехати і ризикувати тортурами. Я вивів її з рівноваги цим менш важливим питанням. Вона дала мені ім'я свого зв'язкового в Каракасі, і я запам'ятав деталі.
  
  
  Тоді я запитав її. — Твій зв'язковий на Скелі Стерв'ятника — Діоне Гермесе, чи не так? Він прибув із Куско на гелікоптері чотири дні тому. До цього він був у Лос-Анджелесі. Він також агент КДБ. Він також є генеральним директором компанії КДБ на західному узбережжі, і він допоміг китайцям побудувати цей передавач, тому що цього хотіли росіяни. Він пов'язаний з Роною Метьюз та старим ламою Лі Цзи. Він пише тексти, а вона читає їх на плівку. Він переправив китайських інженерів у Перу. Він доїть цих ідіотів, які приходять і сідають біля ніг Лі Цзи, та передає гроші новій організації. Ці секс-таблетки - винахід китайського вченого. Чи правий я досі?
  
  
  Вона дивилася на мене з напіввідкритим ротом. Вона була вражена. І приголомшена. Іноді наші вороги мають звичку недооцінювати АХ. Ми максимально заохочуємо це.
  
  
  Інес кинула цигарку у вогонь. Вона відкинула голову назад і знизала плечима. — Ви дуже добре поінформовані! Чому ви взагалі спромоглися мене розпитати?
  
  
  «Я хочу знати все про Діона Гермеса. Всі! Я пройшов довгий шлях, щоб убити його. Я продовжив: «Діон Гермес намагався звинуватити мене у вбивстві в Малібу. Він зазнав невдачі, і я думаю, що він знає про це. Я думаю, він говорив із тобою про мене. Я також думаю, що він дав вам певні накази. Можливо, наступне: вам слід залишитися тут, у долині, і зв'язатися зі мною, як тільки я з'явлюся тут. Ви, мабуть, спробуєте обдурити мене цією маленькою історією, що ми могли б працювати разом... Ти могла б спробувати переконати мене ще більше, переспавши зі мною. Потім ви поведете мене тією найлегшою дорогою, про яку ви щойно згадали, до Стерв'ятника, де я потраплю в засідку. Чи не так, Інесе?
  
  
  Мені здалося, що я прочитав захоплення в її очах. І це був сюрприз для неї. Я думав, що зрозумів, чому вона була здивована. Я знав про цю історію набагато більше, ніж вона. Я був головною людиною у своїй організації. Вона, безперечно, була не більше ніж пішаком, досить гарною, щоб виконувати накази. Напевно, вони не всі їй розповіли.
  
  
  "Ти, мабуть, у спорідненості з дияволом", - сказала вона нарешті. Вона перехрестилася, і це мене здивувало. Мені це здалося дивним для такої жінки. Потім я про це забув. Це була моя помилка. Ми ще трохи поговорили. Наскільки я міг судити, вона сказала мені правду, бо боялася тортур. Все полягало в тому, що Діону Гермесу довелося вбити мене, оскільки це вітали у Росії. Це означало зіткнення віч-на-віч. І це не було для мене небажаним.
  
  
  Я почув ще одну річ, яка мене трохи здивувала, але насправді не особливо. Наказ Діону Гермесу вбити мене пролунав давно. Наша участь у проблемі Малібу була суто випадковою.
  
  
  "Вони повинні бути дуже обережними", - зізналася Інес Граунт. «Вони хочуть, щоб це виглядало як нещасний випадок. Тому що тепер, коли між Росією та США є розумне порозуміння, вони не хочуть створювати нової напруженості, вбиваючи головного агента АХ.
  
  
  Ось чому вони мають зробити так, щоб це виглядало як нещасний випадок.
  
  
  Це звучало правдоподібно. Я знав, що щось не так, але це звучало правдоподібно. І я не знав, що сталося. Я ніколи не чув про Діона Гермеса до цього завдання. Як і Хоук. Просто не мало сенсу, що такий важливий агент, яким, безперечно, був Гермес, міг так довго залишатися під прикриттям.
  
  
  Я вирішив випробувати її. Я взяв стилет і дозволив йому погрозливо зашкребнути по дерев'яному ящику. Я ходив навколо багаття, а вона зіщулювалася.
  
  
  — Ти брешеш, — сказав я. — Ти кажеш мені лише половину правди. Ви щось упускаєте, і я хочу знати, що саме. Звідки ти добре знаєш плани Діона Гермеса?
  
  
  Вона подивилася на кінчик стилету, і її губи затремтіли. — Я не брешу, Нік. Я присягаюсь. Гермес сам розповів мені про все це. Коли я зустрів його в Стерв'ятнику тієї ночі.
  
  
  Я грізно глянув на неї і промовчав.
  
  
  — Я не брешу, Нік. Чесно. Я можу це довести. Вона з тривогою глянула на стилет і облизнула губи. Вона боялася цієї холодної сталі.
  
  
  - П'ять секунд, - сказав я. "Я дам вам п'ять секунд, щоб довести це".
  
  
  Слова швидко злітали з її губ.
  
  
  «Ви були у Бейруті кілька днів тому. Ти спав із жінкою, Кезією Ньюманн. Вона подвійний агент; вона працює на КДБ та на Шабак. Росіяни більше не довіряють їй та вирішили вичистити її».
  
  
  Напевно, я виглядав трохи здивованим. Не те щоб мій рот відразу ж відкрився, але моє здивування, мабуть, було помітно. За реакцією Інес я помітив, що вона відчула полегшення. Вона продовжувала говорити. «Вони планували вбити тебе у тому готелі. Здається, це називалося Фінікія.
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  «У них все було детально опрацьовано. І вас, і дівчину отруять пляшкою арака і залишать записку про те, що ви вдвох наклали на себе руки разом. З кохання і тому, що ти втомився від брудної роботи, яку робив.
  
  
  — А хто мав би написати цю записку?
  
  
  «Ця жінка, Кезія Ньюман. Вона вже її написала. Вона б поклала це. Але, звісно, вона не знала, що помре. Вона казала, що здалася в останню хвилину, і її вирвало отрутою. Поліція не протримає її довго, і вона отримає велику винагороду. Вона взагалі нічого не підозрювала.
  
  
  Я обійшов навколо багаття і сів. Тож це не мало великого значення. Я просто сподівався, що Хоук ніколи про це не дізнається.
  
  
  — Ви пішли на годину раніше, — сказала Інес. — Один із росіян бачив, як ви йшли. Це було на стоянці через дорогу від готелю.
  
  
  Микола Товарець. Людина з великими руками. А я думав, що він полює на Кезію. Значить так воно і було. Але я забув про себе. Він нічого не показав, коли побачив, як я виходжу з готелю. І все-таки було ще щось, чого я не розумів.
  
  
  — Навіщо Гермесові розповідати тобі все це? Агентові, якого він ніколи раніше не бачив. Це не правда.' Вона виглядала засмученою. — Що мені ще треба сказати? Я також не знаю, чому він мені сказав. Але він сказав мені! І він подбав про те, щоб я уважно його вислухала. Схоже, він вважав за важливе, щоб я нічого не забула з того, що він мені сказав».
  
  
  Тепер мені стало ясно. Гермес хотів би, щоб я знав. Це означало, що він мене добре знав. Він знав, що я прийму виклик, що не насміхатимуся над його принадою. Як міг Діон Гермес, незнайома мені людина, так добре мене знати? Я прикурив дві цигарки і дав одну дівчині. Я глянув на годинник. Була опівночі.
  
  
  - Добре, - сказав я. «Ми йдемо до скелі якраз перед сходом сонця. Тоді ми матимемо хороший огляд, але їм буде важко виявити нас.
  
  
  Вона знову злякалася. — Мені не хочеться йти туди. Чому я маю йти? Хіба ти не можеш просто звільнити мене? Я зникну в горах і більше не потурбую тебе. У мене більше немає зброї та . .. '
  
  
  "Ти підеш зі мною".
  
  
  — Але ж це пастка. Вони чекатимуть на вас. Буде бійка і я... я. .. '
  
  
  - Так, - посміхнулася я їй. — Тебе також можуть вбити. Це можливо. І мене можуть вбити. Це ще одна нагода. Але ми не потрапимо в їхню пастку. Ми не підемо цим легким шляхом. Ми підемо важким шляхом: піднімемося крутим схилом, східним схилом.
  
  
  Я ретельно вивчив карти Скелі Стерв'ятника. Це було можливе. Я знав це. Вони не знали, і тому не були готові до нападу з цього напрямку. Якби нам вистачило півгодини, що в принципі було можливо, ми могли б опинитися під укриттям ще до сходу сонця.
  
  
  Вона була приголомшена. «Я дуже гарна альпіністка. Я виросла у Швейцарії, перш ніж порвала з цією буржуазною нісенітницею. Я піднялася на деякі з найскладніших вершин у світі.
  
  
  І я говорю вам, що це неможливо.
  
  
  "А я кажу вам, що ми збираємося це зробити".
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  Погода з огляду на обставини була непогана. Було ясно та холодно. З півдня постійно дмухав холодний вітер, що завивав у щілинах. Це звучало так, начебто налаштовують фальшивий орган. Ми одяглися дуже тепло, але мені довелося б зняти рукавички, щоб піднятися на крутий гребінь. Це була б боротьба моїх пальців на руках та ногах зі скелею. Одна помилка, і я зник. Погано було те, що ми були пов'язані мотузкою, і мені довелося пропустити її першою. Я не міг довіряти їй за собою. Коли ми зайняли правильну вихідну позицію, я чекав до останнього моменту. При перших ознаках світанку, коли я побачив руки на відстані витягнутої руки, я дав добро. Вона була налякана. Я був напружений до краю. Для початку ми піднялися по невеликому льодовику, повному тріщин. Він входив у схожий на ущелину прохід, викладений зазубреним гранітним камінням. Іноді ми чули, як десь поблизу падає каміння. Не зовсім обнадіювало.
  
  
  Вона була гарна. Дуже хороша. В останню хвилину я вирішив не брати її із собою. Я міг би зв'язати та залишити її в печері. Але тоді я повинен був подумати про всі ті вузли, які я освоїв сам з часом, і я здався. Я не став би ризикувати. То був мій єдиний шанс.
  
  
  Щоб дістатися до краю скелі, нам треба було перетнути гладкий, міцний шматок скелі, вкритий льодом. Ми носили джинсові чоботи та мали з собою кирки. Ось чому я не хотів, щоб вона була позаду мене. У мене також були всі інші предмети першої необхідності, такі як мотузка, скоби та молотки. У поліетиленовій плівці на поясі я носив вибухівку та детонатори, а також кілька спеціальних батарей. Верхній шматок скелі, на який нам треба було піднятися, звисав уперед і був широким угорі і вузьким внизу. Я сумнівався, що з цього боку скелі будуть вартовими, тому що з цього боку скеля здавалася неприступною. Піднявшись на вершину, ми ховалися серед скель і чекали, коли стемніє. Потім я завдаю удару, щоб зруйнувати установку і вбити Діона Гермеса.
  
  
  Ми перелізли через зазубрений скельний масив, а потім знову опинилися в ущелині, з якої водоспадом продовжували падати дрібні камені. У Швейцарії його називають бергшрундом.
  
  
  Інес продовжувала бурчати, що ми збожеволіли. Темно-сіре небо стало молочно-білим, і я міг бачити на чотири метри вперед. Праворуч був великий виступ снігу, а над нами був виступ скелі. Я знаю, що камінь — мертвий матеріал, але в мене склалося враження, що цей камінь глузливо дивиться на мене.
  
  
  Ми зупинились. Вона лежала на животі і важко дихала. Я лежав на спині та вивчав навіс. Перше, що я побачив, мене порадувало. Метрів за п'ять нижче краю був уступ. Останні п'ять метрів вимагатимуть найбільших зусиль, бо ця секція нахилена вперед щонайменше на двадцять градусів. Цю останню частину я би почав першою. Вона має чекати у виступу. Іншого варіанта не було. Довелося вибирати із двох зол. Якщо я відпущу її першою, і вона встигне, я можу чекати шипастого чобота або кирки по черепу, коли перелазитиму через край. Я пішов би першим, маючи на увазі, що вона ніколи не зможе спуститися вниз одна. Вона мала достатньо досвіду, щоб не намагатися зробити щось подібне, і я тримаю парі, що вона все одно не зважилася зробити це. Це був ризик, на який я мав піти. Я встав. - 'Підемо.'
  
  
  Вона почала скиглити. 'Я не можу це зробити. Я ніколи не можу цього зробити. Це неможливо.' Тепер вона пошкодувала, що сказала мені, що вона досвідчений альпініст.
  
  
  Я показав їй стилет. "Ви повинні дивитися на це таким чином", - терпляче сказав я їй. - У мене є робота. Я надто далеко, щоб здатися зараз. Якщо ви підніметеся, у вас все ще є шанс пережити це; якщо ви сперечатися, у вас немає шансів. Тоді мені доведеться тебе вбити. Як мені шкода.
  
  
  Мабуть, за звуком мого голосу вона зрозуміла, що я мав на увазі саме це, бо більше нічого не сказала і приготувалася дертися. Я вказав їй на щось ще те, що я виявив. Ледве помітна складка в скелі, що піднімається праворуч наліво і закінчується приблизно в шести футах нижче уступу.
  
  
  — Спробуй, — наказав я. "Вам доведеться зняти рукавички, інакше ви не зможете".
  
  
  - Але в мене замерзнуть руки. Справді, що вище ми піднімалися, то холоднішим ставав вітер.
  
  
  "Ні, якщо ви зробите це швидко", - відповів я. «Вони трохи оніміють, але не замерзнуть. І ми маємо зробити це швидко. Тому що, якщо нас побачать серед білого дня на цьому схилі, ми виявимося беззахисною мішенню для цих лазерних гармат. Так що поспішай і не говори так багато.
  
  
  Я уважно спостерігав за нею, помічаючи, як ефективно вона використовує кожен виступ для просування вперед. Тепер, коли вона почала це, я був певен, що в неї все вийде. Вона справді була гарна. Коли вона була всього за десять футів від уступу, вона раптово зупинилася.
  
  
  "Там на шляху шматок скелі", - крикнула вона вниз. — Не дуже великий, але я не можу його оминути. Що мені робити?'
  
  
  Вона звучала спокійно. Я не мав враження, що вона хотіла щось зробити. Я закричав: "Ви впевнені?"
  
  
  'Я впевнений. На цій скелі лід. Він дзеркально гладкий. Це неможливо.'
  
  
  Але це має бути подолати. — Залишайтеся на місці, — гукнув я. - Забийте скобу і чекайте там. Я йду вгору.'
  
  
  Я мушу допомогти їй. Ущелина в скелі виявилася трохи глибшою, ніж я собі уявляв. Я міг отримати достатньо підтримки. Підійшовши до неї, я побачив, що вона має рацію. То був важкий випадок. Цей камінь, що формою нагадує кавун, був просто не на тому місці. Він виступав зі скелі, перериваючи складку, яка дозволяла нам вилізти нагору. Ви не могли подолати це.
  
  
  Інес ударила скобою об скелю і дозволила повісити себе на мотузці. Під нею зяяла прірва не менше тридцяти метрів. Я вивчив її обличчя і запитав: "Тобі є за що триматися ногами?"
  
  
  — Я майже навшпиньки. Але якщо я не рухаюся. .. '
  
  
  - Тоді не рухайся. Я мушу перелізти через тебе, щоб узяти цю чортову штуку. Тоді я допоможу тобі впоратися із цим. Тоді ми зможемо піднятися на цей поступ.
  
  
  - Ти не можеш мене відв'язати? Якщо ти впадеш, ми будемо там обидва.
  
  
  Я ризикнув. Вона ніяк не могла піти: я не уявляв, як вона зможе знову спуститися вниз, якщо зі мною щось трапиться. Я подумав про це деякий час, а потім вирішив, що це навряд чи є ризиком.
  
  
  Я відв'яжу тебе, - сказав я. «Намагайтеся не зловживати цим».
  
  
  — Що, чорт забирай, я могла зробити? — гаркнула вона на мене. 'Я досить сильно замерзаю тут. Я не думаю, що я триматимуся набагато довше. Будь ласка, поспішайте!
  
  
  Я ледве впорався. Мені довелося ретельно шукати правильні місця, щоби забити скоби. Мені доводилося підніматися вгору дециметр за дециметром. Я почав із трикутника, двох скоб для ніг та однієї над головою, за яку можна було вхопитися. Я міг це зробити, тому що скеля тут була вертикальна, а не нависаюча.
  
  
  Тепер я піднявся над перешкодою і тому мусив знову спуститися, щоб знайти складку з іншого боку, де я міг би триматися на ногах. Тільки зараз я справді зіткнувся з проблемою. Мені було важко забивати скоби у кам'яній стіні. Я забив останню скобу у стіні і пропустив через неї мотузку.
  
  
  Мені довелося б довіритися цій скобі, бо мені довелося б висіти на ній усією своєю вагою. Довелося б спуститися мотузкою і сподіватися, що мої ноги знайдуть складку з іншого боку перешкоди. Для цього мені довелося б триматися за це з сотнею кілограмів. Мені було важко дивитись униз, і мені довелося шукати складку на скелі. Мені було важко зрозуміти, наскільки твердим чи слабким був камінь у тому місці, де я встромив у нього скобу. Ти не завжди можеш це відчути. Я згадав, як бачив, як вона переходила дорогу. "Якщо ти ще можеш молитися, - сказав я їй, - зараз саме час".
  
  
  Я відпустив і тепер повис усією своєю вагою на мотузці і на цій скобі. Скоба хруснула і ворухнулася, але витримала. Принаймні досі. Я помахав ногами в повітрі, намагаючись знайти пальцями ніг складку в скелі. Я не міг знайти його. Мої ноги дряпали скелю, але я відчував лише гладкий камінь. Скоба починала скрипіти все страшніше. Я знав, що міцно стискаю мотузку, але мої пальці так оніміли від холоду, що ледве відчували тканину мотузки.
  
  
  Я все ще не міг знайти складки. У мене з'явилася думка, що я починаю важити все більше і більше. У мене почали боліти плечі, здавалося, що сухожилля розтяглися на кілька метрів. Я задихався від холодного повітря. Ти щось бачиш?
  
  
  Де тепер мої ноги?
  
  
  Вона була налякана. Вона не думала, що я виживу. - Я не бачу нічого тут. Я не смію витягнутися досить далеко!
  
  
  «Краще зроби це. В іншому випадку мені кінець.
  
  
  Це не було схоже на мій голос. Я чув її рухи. І мукання. Я запитував себе, чи справді вона молилася.
  
  
  Вона сказала: Ти надто низько! Підтягни ноги, праву ногу! Ось там. Тепер ліворуч, ні-ні, тепер праворуч. Трохи нижче ще трохи. .. '
  
  
  Я намацав. Я штовхнув свій черевик в отвір, наскільки міг, і з полегшенням зітхнув. Тепер я знову був у безпеці. Решта була дитячою грою. Складка розширилася. Інес кинула мені мотузку, і я закріпив її кількома скобами. Тепер вона теж могла безпечно перетнути камінь.
  
  
  Коли ми стояли на уступі за п'ять метрів нижче виступу скелі, я побачив, що найскладніше залишилося позаду. Остання ділянка виглядала набагато небезпечніше, ніж знизу. Ми змогли піднятися далі без перерви, використовуючи скоби. Коли ми нарешті досягли мети, я зрозумів, що вчасно. Світанок перетворився на яскраве денне світло. Над нами кружляли орли. Я оглянув маленьке пласке місце, де ми зараз знаходилися, і вирішив, що проведемо тут день. Це було прекрасно. Це була площа близько п'яти квадратних метрів із щебенем та валунами, а подекуди й суха трава ічу. Принадність полягала в тому, що місцевість була увігнута і облямована великими валунами, так що утворювала природну фортецю. Ми були високо над нижнім плато, де стояли палац та храмовий комплекс інків. Тут нас ніхто не бачив, окрім орлів.
  
  
  Я знайшов відповідне місце серед величезних валунів, захищене від пронизливого вітру, і розв'язав мотузку, яка нас зв'язувала. Вона тремтіла від холоду, і ми потерли руки, щоб відновити почуття. За кілька хвилин вона посміхнулася мені і підморгнула. Я відповів їй холодним поглядом, як камені, на яких ми сиділи. Вона загорнулася в шубу з лами і запитала: Що тепер?
  
  
  — Ми зачекаємо тут. Я повинен підготувати все точно. Мені все ще потрібно багато інформації від тебе, і я сподіваюся, що ти більше не намагатимешся мені брехати. Я все ще можу тебе вбити. І я зроблю це, якщо ти змусиш мене.
  
  
  - Ти не посмієш вистрілити зараз.
  
  
  - Ви маєте рацію. Я засунув стилет у руку і показав їй зброю. — Не змушуй мене використовувати його, Інесе.
  
  
  - Я не буду цього робити. Я знаю, коли я переможена. Все, чого я хочу, це вибратися звідси живою. Крім того, я думаю, ти мені щось повинен...
  
  
  — Я тобі взагалі нічого не винен. Але якщо ти не працюватимеш проти мене, я подивлюся, що я можу зробити для тебе з моїм босом. Це все, що я можу вам обіцяти.
  
  
  Можливо, Хоук міг би використати її. Подвійний агент завжди корисний. Хоча в її випадку це був би потрійний агент. Вона вже була подвійним агентом. Ми спростили собі завдання. У мене було з собою кілька цигарок та плитка шоколаду. Я знайшов гарний отвір між скелями і почав оглядати плато внизу. Я сфокусував бінокль на розкиданих гранітних спорудах за півкілометра від нас. Скеля Стерв'ятника. Місце, де колись правили останні інки, і де вони померли. Завойовано іспанцями. Чотириста років тому.
  
  
  Місцевість була не така вже й погана. Звичайно, нам доведеться перетнути його вночі. Від підстави вершини гори, на якій ми знаходилися, плато простяглося приблизно на двісті метрів і було обрамлене стіною з білих гранітних каменів. Це була суха стіна, скріплена напругою та тертям, і інки працювали лише з кам'яними та бронзовими інструментами. Стіна тяглася по всій рівнині, від краю скелі до іншого. Стіна була близько двох метрів заввишки і не мала бійниць. Інки не очікували нападу з цього напряму.
  
  
  За стіною до першої гранітної будівлі вів висохлий рів. Там же я виявив майданчик для вертольота. Тепер вертольота не було, і в жодній будівлі не було місця, щоб його сховати. Тож вони не чекали тут. Прилетіли з Кусько, зробили свої справи і знову полетіли. Цей гелікоптер мене трохи турбував. Якщо він пролетить прямо над нашим притулком, то є шанс, що нас виявлять. Я не довго думав про це. Інес поплескала мене по руці і сказала: «Погляньте, он той перший будинок, мабуть, це передавач».
  
  
  Будівля була низькою і квадратною, з плоским дахом. Об'єкт сяяв у перших променях сонця із темної квадратної дірки у даху. То була голка з нержавіючої сталі з опуклим верхом, яка повільно рухалася вгору.
  
  
  — Антена, — промимрив я. - Не передавач. Він знаходиться у будівлі або під нею. Чудово. Це досить близько.
  
  
  Антена повільно підвелася. Вона нагадувала флагшток, за винятком опуклої вершини. В основі антена була товщиною близько фута. Вона була понад сорок метрів.
  
  
  Її холодний рот торкнувся мого вуха. - Думаєш, вони зараз транслюють?
  
  
  — Звідки, чорт забирай, я повинен це знати? Ймовірно. Я не думаю, що вони підняли цю річ для розваги».
  
  
  Вони щось транслюватимуть. Направлять лазерний промінь на один із наших супутників і заглушать усі програми. Захлиснуть увесь світ своєю пропагандою. Мені було цікаво, чи Хоук у Лімі дивитиметься це прямо зараз. Принаймні тепер я знав, де знаходиться передавач.
  
  
  Я ще ніколи не бачив Діона Гермеса. Також нікого іншого. Ніщо не рухалося між будинками. Плато здавалося абсолютно безлюдним. Я теж диму не бачив. Будівлі опалювалися електричними генераторами, які вже давно було поставлено.
  
  
  Потім я побачив рух. Я навів на нього свій бінокль. Тонка шеренга чоловіків і жінок вийшла з воріт старого палацу. Вона рушила до стіни. Вони зникали в глибині висохлого рову, знову з'являлися і йшли до стіни.
  
  
  "Це похоронна процесія", - сказала жінка поряд зі мною. - За старою традицією. О Боже! Вони збираються згодувати труп стерв'ятникам.
  
  
  Тепер у мене на увазі була людина, яка очолює процесію. То був Лі-Цзи, добре закутаний від холоду. Він вів процесію, опустивши очі, перебираючи кістлявими пальцями струни маленького ситара. Вітер був далеко від нас, тому ми не могли чути музики. Музика мене також особливо не цікавила. Діон Гермес йшов позаду Лі Цзи. Він грав на флейті, як у будинку Малібу. На ньому була хутряна шапка з вухами та важке пальто з альпаки. Я пильно глянув на нього, помітивши опуклість під його пальто. Це була наплічна кобура. Гермес не став ризикувати. Навіть не на похороні.
  
  
  Інес Граунт спостерігала за мною. Цікавим тоном вона сказала мені: Ти лякаєш мене, коли так смієшся. Тоді ти схожий на вовка.
  
  
  — Це просто щоб на тебе гарчати. Заткнися і не відволікай мене. Я ретельно прибрав усе вільне каміння, щоб вона не вдарила мене по голові ззаду.
  
  
  Тіло було оголене. Це була жінка похилого віку. Вона лежала на звичайних ношах. Коли я вивчив вицвіле обличчя, їй, очевидно, видалили зуби з рота, я зрозумів, що бачив це обличчя раніше, і я також знав, де. У Малібу. Я не знав її імені, але впізнав у ній одну з послідовників лами. Я раптом згадав, що Хоук сказав про заповіти. Цю стару поховають. Тепер Лі Цзи та Діон Гермес отримають свою нагороду.
  
  
  Процесія повернула ліворуч, потім зупинилася біля високого кам'яного вівтаря, що стояв на краю скелі. Я не помічав цього раніше. Вони не витрачали багато часу на бідолаху. Двоє з них підняли ноші та дозволили трупу зісковзнути на вівтар. У мене склалося враження, що його використовували раніше, бо я бачив кістки та якісь останки. Мій шлунок досить міцний, але на мить я подумав, що мене зараз знудить. Всі стояли обернувши обличчя вниз, коли Лі Цзи заговорив. Тільки Гермес не дивився на землю. Він продовжував нервово озиратися. Я здогадався, що він чекав на гелікоптер. Мить він дивився прямо в тому напрямку, де були ми. Я бачив, що він мав незадоволений і стурбований вираз обличчя. Чому? Як він знав, у нього все було під контролем.
  
  
  Може, не все? Я міг уявити себе на його місці і уявити його сум'яття. Я не загинув у вогні, і його прикриття у Сполучених Штатах було розкрито. Він підозрював, що я переслідую його, але не був упевнений у цьому. Якщо він не вбив мене і не зміг довести це Кремлю, йому не було куди звернутися. Крім того, він втратив Інесу Граунт. Він ще не міг цього знати, але незабаром дізнається.
  
  
  Старий лама закінчив свою промову. Оголена жінка лежала на вівтарі, і я відвів від неї очі. Вона була дуже старою, і в зморшкуватому тілі було щось непристойне. Колись вона була гарненькою дівчиною, подумав я, і я ніколи не думав про таку смерть.
  
  
  «Інки приносили сюди людей вмирати, – сказала Інес. «Хворих та старих. Лише важливі люди. Багаті сім'ї. В останні дні їм давали наркотики та давали все, що вони хотіли. Сексуальне розслаблення, все. Я думаю, що врешті-решт їх убивали безболісно, інкська версія евтаназії».
  
  
  Звичайно. Евтаназії. Це було те, що Лі Цзи мав продавати. Над нами зашаріли величезні крила. Піднявши голову, я побачив їх. Це були грифи, поїдавці трупів. Один із них пролетів прямо над нами. Його рот був жорстоким і незграбним. Якийсь час він дивився на нас холодним, допитливим поглядом. Йому було не цікаво. Ми ще не вмерли. Я дивився, як стерв'ятники розірвали тіло баби своїми гострими дзьобами. Невдовзі довкола вівтаря стовпилося дванадцять стерв'ятників.
  
  
  Я був радий, що з вертольота, що прибув, не помітили нас. Він летів низько зі сходу, і пілот, ні пасажир не змогли нас побачити. Літак ненадовго завис над платформою, а потім приземлився у великій хмарі пилу. Пасажир вийшов, і пілот передав йому валізу та портфель. Потім до нього приєднався пілот, і вони пішли до найближчої будівлі. Я спрямував бінокль на пасажира. Було щось знайоме в цій постаті, у цьому товстому заді. Він був замаскований, мав бороду і мав незвичайний вигляд. Навіть на відстані. Він був у сонцезахисних окулярах. Вони вже майже підійшли до будівлі, коли сталося щось кумедне. Раптовий порив вітру зірвав з нього капелюх. Пілот засміявся і підняв її. Коли я глянув на пасажира, я раптом побачив його. Бахрома руде волосся навколо лисої верхівки. Коли він наполовину обернувся, щоб взяти капелюха, я був певен, що впізнав його.
  
  
  Востаннє я бачив його з Хоуком, коли ми тільки розпочинали завдання: Білл Фелан!
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  Я почекав, поки стемніє, перш ніж спуститися на плато. Ми обидва були голодні, але мало що могли з цим поробити. Інес Граунт багато спала. Я теж міг би трохи поспати, але не встиг. Я багато думав про Білла Фелана. Тож Пентагон втрутився. Хоук був абсолютним лідером у цій історії, і я не міг уявити, щоб він дозволив Пентагону прийти і все зіпсувати. Потім я згадав, яким дивним був Хоук, і більше не був так певен. Наприклад, був той загадковий телефонний дзвінок від глави розвідки Пентагону, коли я випадково взяв слухавку і багато чого ще. Але мені не вистачало деяких шматочків головоломки, і я замислився. Ще не все було гаразд.
  
  
  Поки ми спускалися довгою мотузкою, погода почала псуватися. Вітер повернув на захід, почав посилюватися, пішов ще дощ. Я спустився першим, а потім почав чекати на Інес. Я не турбувався про неї. Їй було б важко тікати. Коли ми спустилися на темне плато, що продувало вітрами, я відрізав шматок мотузки, по якій ми спускалися, і зв'язав їй руки за спиною одним зі своїх особливих вузлів, які міг розв'язати тільки я. Тепер вона була спокійна і перестала скаржитися. Я подумав, що це дивно, але нічого про це не сказав. Вона провела губами по моїй щоці, доки я її зв'язував.
  
  
  «Я почуваюся собакою. Я навіть не маю шансу втекти, якщо щось піде не так. Допустимо, ми натрапили на патруль. Тоді нас спалитиме промінь цих лазерних гармат.
  
  
  «Якщо я все робитиму правильно, нічого не піде не так. Ми справді можемо натрапити на лазерний патруль, але, принаймні, це не буде засідка. Ви не мали можливості поговорити з Діоном Гермесом про організацію такого заходу. Якщо й натрапимо на патруль, то випадково. Тоді у них буде такий самий шанс, як і в нас.
  
  
  Я заткнув їй рот кляпом і ще раз перевірив, чи правильно пов'язані її руки. Це все, що я міг зробити. Вона має йти. Можливо, вона спробує зробити шум, штурхаючи каміння, але я сумнівався в цьому. Вона відчувала себе дуже засмученою та переможеною, і все, що вона хотіла, це вижити.
  
  
  Місяця не було, лише кілька зірок, які виглядали великими та яскравими на небі, ще не сховавшись за хмарами. Ми підійшли до стіни і попрямували до воріт, якими сьогодні вранці йшла похоронна процесія. Я пішов першим, тягнучи її за собою. Я прив'язав кінець мотузки до ременя. У мене був Люгер у правій руці та стилет у лівій. Тепер ми пройшли через старий рів і повз вертолітний майданчик зліва від нас. Гелікоптер полетів приблизно через годину після прибуття Фелана і з того часу не повертався.
  
  
  Досі все йшло гладко. За будівлею, де імовірно перебував передавач, я побачив, що у відреставрованому палаці інків горить багато світла. Я почув музику. Та ж музика, що й у пляжному будиночку в Малібу. Я підійшов до маленької будівлі, обережно звернув за ріг і на мить глянув на великі будівлі в кількох сотнях ярдів на південь. Вчора вдень я годинами вивчав їх у бінокль.
  
  
  Освітлені вікна здавались м'якими позолоченими дірками вночі. Темні постаті ходили туди-сюди, з однієї кімнати в іншу. Я припустив, що все це було дуже зручно. Лі Цзи витратив багато грошей, щоби заробити ще більше для станції.
  
  
  Я почув, як хтось іде за рогом з іншого боку невеликої будівлі. Я швидко відштовхнув жінку до стіни і став перед нею. Я прошепотів: "Без звуку!" То був тест. Все, що їй потрібно було зробити, щоб попередити охоронця, це пошурхати ногами. Вона цього не зробила. Він звернув за ріг і натрапив прямо на мій стилет. Я мусив убити його. Я мушу вбити будь-кого, хто встане в мене на шляху. У мене не було часу на жалість, а полонені були б тягарем. Я встромив стилет глибоко йому в серце і впіймав чоловіка, коли він почав падати на землю. Я заглушив крики його агонії, поклав його та витягнув стилет із його серця. Я витер кров об його формену куртку.
  
  
  Дівчина позаду мене не видала жодного звуку, але я стояв поряд з нею і відчував, як вона тремтить і ось-ось у неї здадуть нерви.
  
  
  Я глянув на жертву у світлі ліхтарика, який був розміром із перову ручку. Він був ще молодий, років двадцяти, і стовідсотковий китаєць, але за його зачіскою та одягом можна було припустити, що він з Індії. Але монгольські риси були, нехай і ледь помітні випадкового глядача. Очевидно, вони замаскували своїх людей.
  
  
  Я підняв маленький лазерний пістолет, який він упустив, і помацав його пальцями в темряві. Це був стрижень із ребристою ручкою. Стрижень був товщиною понад шість дюймів і здавався гладким. На кінці стрижень мав конусоподібну форму. Внизу замість магазину був акумулятор.
  
  
  Я знав про лазери достатньо, щоб знати, що насправді нічого про них не знав. Звичайно, під час навчання я вивчав і лазери, і мазери, але в той час було дуже мало відомо про їхнє практичне застосування. Здається, що є багато різних типів лазерів, і вони працюють по-різному.
  
  
  Я розбив ствол лазера прикладом свого Люгера. Зважаючи на звук, стовбур був зі скла або пластмаси.
  
  
  Я підійшов до рогу і потягнув дівчину за собою. Потім до наступного кута, звідки я міг побачити вхід до будівлі. Тьмяна лампа освітлювала вхід. Я побачив хол і сходи вниз. Декілька товстих кабелів, закріплених на стіні хомутами, виходили назовні сходами, де вільно лежали на підлозі. Вони вели, без сумніву, в студії в головному комплексі, де зняли записи з голосом Рони Метьюз, а камери були сфокусовані на масці китайського диявола. Тільки зараз я зрозумів, що Рону Метьюз не бачив у похоронній процесії.
  
  
  Я змусив дівчину лягти на живіт. Страшенно важко вставати зі зв'язаними за спиною руками. Я розстебнув свою куртку з лами, щоб було легше дістатися вибухівки та детонаторів. Час від часу я чув голоси крізь рівний гул генераторів, голоси, які, мабуть, долинали знизу, але ніхто не піднімався сходами. Я швидко працював.
  
  
  У мене було достатньо вибухівки, щоб витратити частину її марно. Я приліпив частину до стіни, вклав у неї детонатор, який був добре видно, потім побіг назад до центру стіни, де стилетом викопав яму під однією з нижніх цеглин. Ось куди я поклав те, що він справді мав спрацювати. У мене був із собою передавач, який активував запалювання. Достатньо було одного натискання кнопки.
  
  
  Інки будували свої будинки, храми та палаци без розчину. Кожна стіна була збудована навколо центрального замкового каменю. Коли він втрачав рівновагу, весь будинок би впав. У мене було достатньо вибухівки під однією стіною, щоб зруйнувати замковий камінь інших стін, внаслідок чого вся будівля впала б на передавач. Тони та тонни граніту! Я повернувся до дівчини.
  
  
  Це було своєчасно. Як і всі люди, я іноді помиляюся, і ось я зробив гарну помилку. Вона котилася до освітленого входу. Так само, як я скотився вниз сходами до Маліби. Вона була всього за шість футів від входу, і я міг чути її приглушені звуки через кляп у роті. Я підбіг до неї, схопив її за ноги і потяг назад у тінь. Я швидко глянув на сходи, але ніхто не підвівся. '
  
  
  Я підняв її так, щоб вона притулилася спиною до стіни, і обережно підняв її підборіддя своїм лівим кулаком. Вона глянула на мене вороже.
  
  
  Я запитав. - "Що там унизу?" Я зберігав доброзичливий тон. — Може, мені краще знати, хто там унизу. Я вже сказав тобі, що мені доведеться убити тебе, якщо ти збираєшся обдурити мене.
  
  
  Вона дивилася на мене і похитала головою. Я вдарив її кулаком. 'Хто там унизу? Діон Гермес? Він там?
  
  
  Вона кивнула головою. Я не повірив їй. Раптом я подумав, що в цьому є щось підозріле; це було неправильно. Один вартовий. Усього один охоронець? І ті голоси, що лунали знизу. У своїй підсвідомості я вже працював над цим, і тепер я раптом зрозумів це, напевно. Ці голоси продовжували повертатися, повторюючи те саме знову і знову. Це був магнітофонний запис, який був перемотаний, а потім відтворений знову. Звук сміху та дружніх лайок, жартів. Звук групи чоловіків, які нічого не підозрюють. Охоронець. Звук, який мав заманити мене вниз. Тепер я почав розуміти.
  
  
  Я знову підняв її підборіддя. — Це пастка, чи не так? Вони хочуть, щоб я підірвав передавач. Вони навіть принесли в жертву охоронця, щоб це виглядало переконливо. А ти щойно намагався мене заманити туди.
  
  
  Вона дивилася на мене порожнім поглядом.
  
  
  — Ви з Гермесом були так у цьому заінтриговані, — продовжив я. — Ви думали, що Хорхе загине в засідці разом із рештою. Тебе б дали спокій. Ти зустрінеш мене і спокусиш своїм сексом. Навіть якщо це не спрацює, ти все одно зможеш заманити мене сюди, розповівши мені маленьку історію про те, що ми могли б працювати разом. Але Хорхе був підозрілим і тримався поруч із вами, уникаючи смерті. І після цього він був надто розумний, щоб бути вбитим. Ти впала у відчай і використала мене, щоб убити його для тебе, щоб все йшло за планом. Була б засідка. Тут не легкий шлях. Це може зробити мене безтурботним, що полегшить завдання. І якби я спустився сюди сходами, щоб підірвати передавач, тому що я хотів бути впевненим, а не просто припустити, що падіння каміння буде достатньо, щоб знищити цю штуку, Гермес чекатиме мене там. Чи не так, Інесе?
  
  
  Вона кивнула головою. Я вийняв кляп з її рота. Тепер мені було байдуже, чи вона закричить. Якщо Гермес був унизу, він був унизу. І я б спустився цією драбиною, щоб розібратися з ним. Вона знала це і тепер відмовилася від усієї своєї акторської гри. Тепер я дізнався справжню Інес.
  
  
  І вона зовсім не боялася вмерти.
  
  
  — Все правильно, — гаркнула вона на мене. «Гермес чекає на тебе внизу з лазерною гарматою. Спуститися можна лише сходами. А якщо ти не посмієш, він дочекається світла, а потім поженеться за тобою. У його підпорядкуванні є ще кілька людей.
  
  
  Я просунув шпильку крізь її пальто, поки вістря не встромилося їй у груди. — Чому ви хочете, щоб я знищив цей передавач? Ти та Гермес? Я думав, що росіяни просто хотіли його захистити?
  
  
  Вона неприємно посміхнулася усмішкою, ледь помітною у тьмяному світлі, що горіло над входом. Я не переймався появою Гермеса. Він залишиться внизу і зачекає на мене. Мені було цікаво, якою була роль Білла Фелана. Я так і не зрозумів, яке відношення він може мати до цього. Мені теж було байдуже, поки він не втручався, і поки він залишив Гермеса мені.
  
  
  — Плани змінилися, — жваво сказала Інес. «Новини завжди повільно надходять із Китаю, але іноді ми чуємо їх раніше за вас. Звичайно, адже наша організація краща. Китайського генерала, на підтримку якого розраховувала нова група, було викрито Мао і страчено. Уся група в Китаї втекла. Її прихильники тут відступають углиб країни. Все скінчено.'
  
  
  Я міг уявити це точно. Кремль мало виграє від їхнього програшу. Їм більше не хотілося підтримувати гурт. Корабель тонув, і щури покидали його.
  
  
  Вона глянула на мене зневажливо. — У будь-якому разі, ти все одно, що мертвий. Хто дізнається, хто насправді знищив передавач? Можливо, ми зможемо взяти кредит та отримати заохочення від Китаю для різноманітності. Можливо, я зможу використати це в Гавані, щоб розвіяти підозри, які вони мають проти мене. Всі можливості, як і раніше, повністю відкриті.
  
  
  "Що стосується мене, ти можеш привласнити собі всі заслуги", - сказав я.
  
  
  «Але коли я помру, помреш і ти. Це я обіцяю.'
  
  
  Ми помовчали. Вона притулилася до стіни і глянула на мене. Вітер вив уздовж древніх кам'яних стін.
  
  
  Значить, Діон Гермес був там унизу. Чого я ще міг чекати? Я вдарив її правим кулаком по нижній частині підборіддя. Вона впала на мене, і я перекинув її через плече, так що її ноги бовталися за мною. Як щит від лазера вона не коштувала б багато чого, але це було все, що я мав.
  
  
  Я обхопив лівою рукою її коліна, так що більшість її тулуба висіла переді мною. У мене в руці був передавач, який контролював запали вибухівки. Мій палець зупинився на кнопці. Якби я помер від лазерного променя, мого рефлексу вистачило б, щоб обрушити будівлю. Люгер лежав у моїй правій руці. Я пройшов через дверний отвір, перетнув хол і почав спускатися сходами. Сходів було двадцять. Сходи щойно заклали, і сходи йшли майже вертикально. Внизу горіла друга тьмяна лампа. Поруч зі мною вздовж стіни йшли кабелі. Внизу вони йшли по землі, у темряву. Я йшов за кабелями. Гул генераторів став гучнішим. Стало то темнішим, то світлішим, і я підійшов до нового бетонного виступу в коридорі. Коридор за ним різко повертав.
  
  
  Інес трохи ворухнулася і зітхнула. З кожним кроком, який я робив, її голова ударялася об мої коліна. Я обережно підкрався до повороту, переконавшись, що її тіло знаходиться перед моїм Коридором справді робив поворот на дев'яносто градусів і вів у яскраво освітлену кімнату мовлення. Уздовж однієї стіни стояли ревущие генератори, але в іншій стіні пульти управління передавачами. У центрі кімнати стояв великий стіл зі стільцями навколо нього, а ще далі, біля генераторів, стояв робочий стіл, на якому магнітофон дзижчав, про який я подумав. Я подивився на нього на мить, коли звук припинився, і побачив, що стрічка автоматично перемоталася. Нерозумно, що я дозволив цьому обдурити себе. Діон Гермес не з'являвся. Довелося виманювати його з укриття. Це давало б йому перевагу першого пострілу. За десять секунд я побачив, де він ховається. Коридор тривав повз кімнату мовлення і, здавалося, закінчувався плоскою бетонною стіною. Здавалося, кінець. Але там було ще одне помешкання. Вона була побудована так хитро, що з першого погляду складалося враження, що там одна стіна, хоча насправді їх було дві, а між ними був простір. Він мав бути за цією ширмою. За ним буде ще один вихід, мабуть, у тунель, що веде до палацу. Екран був зроблений з бетону, тому він повинен був показати себе, перш ніж вистрілити. Я ввійшов до кімнати мовлення і глянув на екран. — Отже, Гермесе, не будемо більше ходити навкруги. Я знаю де ти.
  
  
  З'явився конусоподібний кінець лазера. Мені здалося, що я побачив, як він трохи тремтить, і мені стало цікаво, чи справді він так нервує. У Малібу в нього було достатньо мужності.
  
  
  Його голос видав його. Він справді мене боявся. Але його правильна вимова ще не змінилася. — Ви справді вірите, містере Картере, що можете врятувати себе, використовуючи місіс Граунт як щит? Як безглуздо з вашого боку. Я не ухилятимуся від її вбивства, якщо виникне потреба.
  
  
  — Це буде потрібно, — відповів я. Я розсміявся, головним чином для того, щоб подіяти йому на нерви, і загрозливо штовхнув стовбур «люгера» вперед. А тепер припини цю непотрібну балаканину і вийди через цей бетонний екран. Тоді ми обидва зможемо вистрілити. Тепер він звучав швидше схвильовано, ніж перелякано. — Ви справді дивовижні, містере Картер. Дійсно, ви особлива істота. Мені дуже шкода, що я мушу вбити тебе. Майже святотатство. Я впевнений, що ніде у світі немає вашої копії».
  
  
  Я відчував, як він каже, щоб відволікти мене. Це було ненадовго.
  
  
  — Але це просто зараз, розумієте. Ви настільки виняткові, настільки надзвичайно небезпечні, що просто необхідно прибрати з дороги. я. .. '
  
  
  Трюк урвався. Він вискочив з-за ширми і спрямував на мене лазерну гармату. Я випередив його на десяту частку секунди. Я кинув дівчину і побіг коридором між столом і генераторами. Три кроки. Потім зупинився. Я не стріляв. Він вистрілив. Лазерний промінь потрапив мені в середину грудей.
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  І я виграв. Більшість лазерів знищують лише те, що потрапляє до зони їхнього фокусування. Я так багато знав про це. Якби Гермес теж знав, він хоч би на мить забув про це.
  
  
  Моє тіло витримало промінь без будь-яких побічних ефектів. Я пірнув, упав на землю і знову схопився з люгером у руках. Він продовжував стріляти. Він виглядав дуже засмученим і трохи опустив стовбур. Один із променів потрапив до Інес Граунт. На три кроки далі, ніж я щойно був. Прямо у зоні фокусування лазера.
  
  
  Її тіло відразу спалахнуло. Її волосся на мить затріщало, обвуглилося, а потім зникло. Там, де колись лежала людина, тепер я бачив лише голий, тліючий скелет. Я вистрілив у Гермеса і схибив. Я ніколи не промахуюсь на такій відстані. Тепер я схибив. Я бачив, як розлетілися бетонні уламки, коли моя куля потрапила в стіну. Це був постріл у голову, і я мав потрапити.
  
  
  Лазерна гармата була розряджена. Як і Діон Гермес. Він кинув зброю та побіг. Я пішов по нього. Обминаючи екран, я все ще відчував запах спаленої плоті Інес Граунт.
  
  
  Як я й припускав, коридор за екраном перетворився на пандус, що веде до тунелю. Гермес забіг у поворот за п'ятдесят ярдів від мене. Він пішов, перш ніж я встиг вистрілити в нього. Я повинен був переконатися, що не втрачаю його на увазі. Коли я зробив наступний поворот у тунелі, я побачив, що виграв у нього десять метрів.
  
  
  Світло в тунелі згасло. Позаду мене, з боку кімнати для мовлення, я почув дзижчання, а потім грюкнули двері. Тож тепер вихід було закрито. З хвилину я стояв нерухомо в темряві і думав. В мені почав формуватися зразок, який цілком може відповідати фактам. У темряві, я прикріпив до нижньої частини стіни тунелю плиту м'якої вибухової речовини та вставив детонатор. Я почав все більше відчувати, що я на правильному шляху. Я йшов тунелем навпомацки. Я підозрював, що скоро побачу світло. Тунель почав підніматися вгору, і я зрозумів, що наближаюся до палацу інків та храмів. Наприкінці тунелю горіла лампа. Я відчував, що він мене запрошує. Приходьте подивитися, що тут!
  
  
  Я зробив те, що від мене чекали, і наблизився до світла. Десь у комплексі стародавніх храмів та палаців стояв розподільчий щит і за ним хтось сидів. Він спостерігав мої дії на екрані. Радар! Я був точкою, що рухалася тунелями. Увімкнення та вимкнення світла, мабуть, мало змусити мене нервувати.
  
  
  Ще одні двері зачинилися за мною. Світло попереду вітало мене. Мене ретельно вели. У міру того, як неминучість конфронтації зростала, я наздоганяв Діона Гермеса. Я, як і раніше, мав намір убити його, але тепер все більше і більше шматочків мозаїки складалися на свої місця. Діон Гермес двічі намагався вбити мене, і двічі зазнав невдачі. Я не думав, що він матиме третій шанс. Але йому доведеться заплатити за те, що він зробив із Пет Кіллбрайд.
  
  
  Коли я наблизився до світла, я зупинився. Світло виходило із квадратного отвору в стіні тунелю. Проріз був огороджений сталевими ґратами. Позаду них пролунали голоси, і виходив запах ладану. Я підкрався до поруччя і зазирнув усередину.
  
  
  Все це мало збити мене з пантелику. А можливо і ні? Я не був певен. У мене було відчуття, що хлопець за панеллю керування трохи вагається. Йому потрібен був час, перш ніж ухвалити остаточне, безповоротне рішення. Я не міг зрозуміти це, але я відчував, що це не було звичайним розрахунком. Чи не ефектною стріляниною. У цьому був інший запах: дивний, що збиває з пантелику і в той же час дуже людський.
  
  
  «Спочатку був Шлях. Шлях незмінний, завжди був і залишиться. Ми знайдемо Його страждання. Але одного страждання недостатньо, бо як можете страждати, якщо не знаєте радостей, яких позбавляє вас страждання? І хіба радість не полегшує нам без страху зустріч зі смертю?
  
  
  Слова звучали спокійно та ясно крізь звуки ситара. Крізь ґрати я побачив Лі Цзи, що сидів на низькій сцені. Він грав на великому ситарі, який я бачив у Малібу. Говорячи, він перебирав струни своїми мавпячими пальцями. Діона Гермеса там не було. Музики флейти не було. Тільки великий магнітофон, який подбав про звучання музики. Я нарахував дев'ять слухачів із дванадцяти порибуючих сюди.
  
  
  Дев'ятеро не дивилися на Лі Цзи. Вони сиділи або лежали на подіумах, розставлених навколо лами, хто вищий, хто нижчий. Усі дев'ять були в жовтих сукнях і притискали до обличчя жовті шарфи, наче дихаючи чимось їх. Чимось, що було в хустках. Хоук уже казав мені про це. Він отримав відомості від одного зі своїх експертів, і схоже, що він мав рацію.
  
  
  На високому подіумі я побачив ноші. На них лежала Рона Метьюз, одягнена Зеленою богинею родючості. Той самий халат, який вона носила до Маліби. Маска з гачкуватим носом і витріщеними очима лежала на подушці поруч із нею. Її очі були заплющені, а руки схрещені на грудях.
  
  
  У мене склалося враження, що вона померла з природних причин. У будь-якому разі, ця сцена довела мені те, що я вже підозрював. Лі Цзи та його послідовники не зовсім розуміли, що відбувається. Можливо, Лі-Цзи знав щось про це, хоча він, звичайно, не був повністю обізнаний, але інші здавались мені зовсім необізнаними. Вони були старі і хворі і хотіли дозволити собі останню розкіш перед смертю. Перш ніж їх згодовують стерв'ятникам. Вони могли собі це дозволити, і Лі Цзи показав їм шлях. Можливо, це була не така вже й погана покупка.
  
  
  Це стимулятор статевого потягу був у жовтих шарфах. Це буде комбінація із сильним галюциногеном. Стимулятор статевого потягу складався переважно з настоїв залоз тварин. Він би не сказав про це стареньким, коли давав їм шарфи.
  
  
  Світло в кімнаті потемніло. Я майже очікував на це. Він показав мені цю сцену, доки все обмірковував. Тепер він ухвалив рішення, і гра могла продовжуватися.
  
  
  Ліворуч від мене, далі тунелем, манило інше світло. Перш ніж дістатися до нього, я скачав трохи пластикової вибухівки, і вставив у кульку детонатор і впустив усе це за себе. Ес
  
  
  Світильник звисав з масивного кам'яного одвірка. Стародавній різьблений камінь, ймовірно, з одного з інків храмів. У світлі лампи я побачив сонячні образи, стерті часом.
  
  
  Далі теж горіло світло. Електрична свічка на великій брилі чорного граніту. Вівтар. На вівтарі лежав Діон Гермес. Його очі були розплющені, дивлячись на світло, яке він більше не міг бачити. З його грудей стирчав довгий чорний гострий предмет.
  
  
  Я увійшов до просторої зали, що нагадувала могилу. Я тримав «Люгер» у правій руці, а передавач, який керував детонаторами, — у лівій. Мій палець зупинився на кнопці. Я підняв пристрій так, щоб він міг його бачити.
  
  
  - Бачиш, Фелан? Ви знаєте, що це таке, чи не так? Я не помру, доки не натисну цю кнопку. І якщо я це зроблю, все злетить у повітря.
  
  
  Він не відповів. Він думав. Він багато думав у цей останній годинник. У результаті він поставив себе у невигідне становище. Біля однієї зі стін був невеличкий вівтар. Він був низький і квадратний, і він сидів за ним, спрямувавши на мене гвинтівку. Я підійшов до вівтаря, де лежало тіло Гермеса. Предмет у його грудях був вигнутим ритуальним мечем. Фелан безперечно хотів би зіграти верховного жерця.
  
  
  - Залишайся там, - сказав він. — Я поки що не хочу тебе вбивати. І це не допоможе вам втекти в укриття. Я можу просто чекати, поки ти з'явишся. Або я можу вийти з цієї кімнати через люк зі сходами за мною і закрити цей вихід. Тоді вам доведеться залишатися тут, доки ви не помрете. Або я можу покликати на допомогу. Я маю ще кілька чергових, і я можу наказати їм прибрати вас. Так що, як бачите, я маю ще кілька варіантів. Я кивнув головою. Я міг бачити гвинтівку за вівтарем, а також невиразну постать за нею. Я не хотів ризикувати пострілом із люгера. Це була важка мета, при страшенно поганому освітленні, і якщо я промахнуся, це мало мене вбити. І в мене було відчуття, що він ще не визначився із цим. — Отже, Інес весь цей час мене дурила, — сказав я. — Непогано, мушу визнати. Вона добре грала. Але вона завжди казала мені правду; тільки вона переплутала твоє ім'я з ім'ям Діона Гермеса; Я допоміг їй з цим, бо був страшенно дурний і міг думати тільки про Гермеса.
  
  
  Він нічого не сказав. Стовбур гвинтівки дряпав граніт, коли він рухав ним.
  
  
  Я вказав на тіло Діона Гермеса. — Чому ти його вбив? Я не люблю це. Я хотів сам убити його.
  
  
  Він втомився. Смертельно втомився. 'Що це змінює? Він був добрим агентом, але провалив це завдання. Я все одно не міг взяти його з собою до Росії. Там не люблять таких як він.
  
  
  Я не збирався нічого куштувати. Це не було виправдано за цих обставин. Я намагався згадати місця, де я заклав вибухівку, і намагався обчислити, куди припадуть перші удари, коли я активую детонатори. Я припускав, що маю зробити це найближчим часом. Залишалося тільки вибрати потрібний момент. Я мав дати йому шанс...
  
  
  Тож я спробував. — Чому б тобі не кинути цю гвинтівку, Фелан, і не вийти вперед, піднявши руки нагору. Я особисто нічого проти вас не маю і не завдаю вам шкоди. Обіцяю тобі, Фелане, і я ніколи не порушував своїх обіцянок.
  
  
  Я направив люгер у його тіло на вівтарі. — Я б, звичайно, вбив його із задоволенням. Я хочу відвезти вас до Сполучених Штатів, щоб дати вам справедливий суд. Що ви на це скажете?
  
  
  Це був найпростіший і очевидніший спосіб. Якби я добре знав Хоука — а я знав його, — він уже був би в Куско і чекав, коли я зв'яжуся з ним. Він міг дістатися сюди за годину гелікоптером.
  
  
  Фелан сердито засміявся. То був дивний, розчарований сміх. — Ти не мусиш бути таким дурним, Картер! Чи Хоук не сказав тобі? Вони взагалі не хочуть бачити мене у Сполучених Штатах. Це останнє, чого вони хотіли б. Пентагон хоче прибрати мене з дороги в такому місці. Моє тіло ніколи не знайдуть. І тоді скандалу у газетах не буде. Пентагон має образ, який потрібно захищати, чувак. Уявіть собі скандал, якби їм довелося визнати, що один із їхніх високопосадовців працював на інший бік непоміченими протягом десяти років! Якщо вони зможуть позбавитися мене тут мовчки, їм ніколи не доведеться в цьому визнаватись.
  
  
  Я глянув на тіло Гермеса. Тепер мені стало зрозуміло. Я мав підозри, але тепер була абсолютна впевненість.
  
  
  Фелан перестав усміхатися. - Це виявив Хоук. Пентагон ніколи не мав підозр. Мабуть, це була бомба, коли Хоук повідомив усіх і почав чинити тиск.
  
  
  Я міг уявити. Хоук, безперечно, дуже добре все це підготував. Я знав, що він завжди пильно стежив за іншими службами. Він завжди звертав особливу увагу на те, що міг використовувати в інтересах своєї організації. Дехто каже, що це пахне шантажем. Але це не так. Це мало якесь відношення лише до старомодної, гордої відданості Хоука своєї організації.
  
  
  Тепер я зрозумів, як йому це вдалося забезпечити АХ лідируючу позицію у всій цій історії. Пентагон відступив і уклав угоду з Хоуком. Він подбає про те, щоб Фелан тихо помер десь далеко. Він призначив мене катом.
  
  
  Фелан почав нервувати. Я також, до речі. Тож далі ми не просунулися. Хтось має зробити хід. Я спробував знову. — Значить, вони хочуть забрати тебе тут? Тоді чому б вам не обдурити їх. Я особисто поверну тебе і обіцяю, що з тобою нічого не станеться в дорозі. Ви отримаєте справедливий суд у Вашингтоні та висмієте Пентагон».
  
  
  І Хоук, якщо вже на те пішло, подумав я. Він ніколи не пробачив би мені цього. Він дав обіцянку, і обіцянку, в яку я був залучений без мого відома, і йому доведеться стиснути зуби, якщо я поводитимуся не так, як він від мене очікував.
  
  
  — Що скажеш, — сказав я. — Кидайте зброю і ми можемо піти. Я вже з нетерпінням чекаю, коли побачу обличчя свого боса, коли поверну тебе живим.
  
  
  Йому знадобилося багато часу, щоб відповісти. Він засміявся, і це звучало нормально, ніж раніше. Але й сумніше. «Ні, Картер. Я не можу витримати суду більше, ніж Хоук та Пентагон. Я почуваюся надто втомленим та виснаженим. Давно подумую накласти на себе руки, але все відкладаю. Це мені теж довелося випробувати на власному досвіді: не так просто розпрощатися з життям назавжди».
  
  
  Я міг би сказати йому це. Він знову пересунув гвинтівку. Я запитував себе, чи зможе він впоратися з цим. Досі, як і Хоук, він був лише кабінетним працівником. Я скоро це дізнаюся. Тим часом мої очі шукали надійну кімнату. Я намагався знайти місце, де я міг би знайти найкраще укриття, коли стеля та стіни впадуть.
  
  
  Фелан зітхнув. Це був глибокий звук, що задихався. "З глузду з'їхати", - сказав він. «Я намагався убити тебе три роки, і це лише вдруге, коли я зіткнувся з тобою особисто». Він пронизливо засміявся. - «Коли я мав зустрітися з вами і Хоуком у Лос-Анджелесі того дня, я не знав, чого від тебе чекати... У тебе диявольська удача. Але в Бейруті я майже не тебе.
  
  
  — То це був ти. .. у Танжері? Таксі, яке мене мало не вбило?
  
  
  'Так. І снайпер у Лондоні. Поножовщина у Парижі. Усі невдачі.
  
  
  — Для мене це честь, — сказав я. - Весь цей інтерес! Мабуть, у Москві про мене багато думають.
  
  
  - Вони одержимі тобою, Картер! Абсолютна одержимість. Ось чому я мушу зараз убити вас і відвезти докази до Москви. Вони зустрінуть мене як героя. Я отримаю роботу та державну пенсію. Незважаючи на те, що останнім часом я провалив усі інші завдання.
  
  
  — Тоді стріляй у мене, — кинув я йому виклик. Я підняв передавач. "Стріляй Фелан, і ти побачиш, який твій шанс".
  
  
  Він повільно похитав головою. 'Я. .. не знаю. Не знаю, чи мені сподобається в Росії. І я стомився. Дуже втомився...'
  
  
  Він був у сильній депресії. Я знав це, і я також знав, що він ніколи не вб'є себе. Він виговорився. Він був балакуном, а не діячем. Я знав, що в мене залишилося кілька секунд. Він вийде зі свого пригніченого настрою, і незабаром виявиться його маніакальне «я». Скоро все знову стане в його очах райдужним. Я помітив це з легкої зміни інтонації його голосу. І я не міг бачити, як його пальці стискають спусковий гачок, я це відчував.
  
  
  - Ще одне, - сказав він. «Ти маєш повірити в це, Картер. Я не маю жодного відношення до того, як було вбито ту дівчину. То була ідея Гермеса. Він був збоченим ублюдком, чи знаєте. Йому тільки наказали вбити вас і спалити ваші тіла у тому старому домі.
  
  
  Я натиснув кнопку на передавачі. Я стрибнув до укриття великого вівтаря. Фелан вистрілив одного разу. Я не чув постріл, але відчув, як куля зачепила мою шию. Все, що я чув, це небо, що опускається. Ворота пекла відчинилися, і на землю обрушився шалений, завиваючий вітер. Я схопив тіло Діона Гермеса і сховався ним, коли кинувся до колони вівтаря. Це було небагато, щоб захистити мене від цієї дивовижної Ніагари падіння каміння, але все ж таки це врятувало мені життя. Гранітна брила розміром із раковину розбила його голову замість моєї. На вівтар і на мене обрушився водоспад великого і дрібного каміння. Жертовник почав розгойдуватися туди-сюди і погрожував впасти. Я побіг униз до меншого вівтаря, де сидів Фелан. Дно скрізь тріснуло і скрипіло, але все ж таки трималося. Стеля почала опускатися, цегла за цеглою. Все було пилом і піском, і я почував себе поглиненим безперервним виримом чорних хмар і шматків каменю. Я не бачив жодних ознак Фелана. Потім я побачив люк у підлозі. І сходи, які він згадав. Якимось дивом унизу все ще горіло світло.
  
  
  Просто над моєю головою стеля почала повністю руйнуватися. Тепер все наріжне каміння здалося. Я втік сходами і побачив, що люк наді мною завалений тисячами фунтів каменю. Я впав з десяти футів і пошкодив кісточку. Я не мав часу відчувати біль. Я був у великій кімнаті, в одному кутку все ще працював генератор, а поряд з ним панель управління. Отже, звідси Фелан спостерігав за мною на екрані радара.
  
  
  Над собою я чув, як лавина продовжує йти. Стіни валилися дедалі більше. Я не дав Лі Цзи та його хворим поплічникам шансу. Я підбіг до дверей у другому кінці кімнати. Це був єдиний вихід, і, отже, шлях, яким пішов Білл Фелан.
  
  
  Тут я й застряг. Я не пройшов і половини коридору, коли стіни переді мною і позаду мене впали. Поруч я почув чоловічий крик. Світло згасло, і настала темрява, коли генератор розбило. Я витяг свій маленький ліхтарик. Світло в затхлій, запорошеній кімнаті було тьмяним. У мене був Люгер напоготові. Звук каміння, що падає, трохи зменшився, і я подумав, що гірше вже позаду. Я був ще живий. А як вибратися звідси — інше питання.
  
  
  Я почув його стогін і обережно рушив до нього. Йому пощастило менше. Він лежав на спині, і тільки обличчя та верхня частина грудей не були вкриті камінням та піском. Він стогнав і стогнав не перестаючи. Я бачив, як кров текла з його рота. Йому було дуже боляче, але його очі намагалися щось сказати, і я зрозумів його.
  
  
  'Допоможи мені!' благали його очі. "Прикінчи. Я не можу цього винести!
  
  
  Я хотів, щоб хтось інший міг це зробити за мене. Я впустив йому кулю в голову.
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  Їм знадобилося два дні, щоб вибратися із завалу. Набагато довше, ніж ми з Хоуком летіли назад у Вашингтон. Я провів добу в лікарні, де мені зробили невеликий ремонт і вкололи вітаміни.
  
  
  Я був єдиним, хто вижив на Скелі Стерв'ятника. Я сподівався, що Лі-Цзи та його шанувальники нарешті здобули вічний спокій, якого вони так пристрасно прагнули. Неокомуністи мало що могли зробити без світових телевізійних програм.
  
  
  Ми були в офісі Хоука. Я слухав і мовчав. Я трохи сердився, і він це знав. Він мав розповісти мені про Фелана з самого початку.
  
  
  - Я не міг, - сказав він. — Я не міг сказати тобі, малюку, бо того першого дня в Лос-Анджелесі я не був впевнений на 100 відсотків. Лише на дев'яносто дев'ять. Найголовніше тоді було, щоб цей передавач треба було підірвати якнайшвидше. Це мало абсолютний пріоритет!
  
  
  — Але я міг полетіти туди, — огризнувся я на нього. «Не було потреби проїжджати 700 кілометрів на машині».
  
  
  — Я знаю, хлопче. Я знаю. Мені потрібен був час, щоб виманити Фелана з його укриття. Я повинен був налякати його, змусити втратити холоднокровність і втекти. Я ганявся за ним довгий час, але безуспішно. Він ніколи не панікував, і я нічого не міг довести. Поки що не почалася справа в Перу. Ми знайшли слід у Лос-Анджелесі. У Голлівуді. То була територія Фелана. Він займався операціями Пентагону в цьому районі. Це була можливість, на яку я чекав цілу вічність. Я пішов до директора його відділу і сказав йому, що він найняв зрадника. Мені вдалося переконати його і з цим я керував цією операцією». Старий усміхнувся. «Саме сам директор Пентагону переконав президента, що AX може найкраще впоратися із цією справою.
  
  
  Якщо це про АХ, то Хоук абсолютно аморальний. Я вказав на нього своєю цигаркою. — Але ти не був повністю впевнений у Фелані. То як же ви могли переконати директора? Не можу сказати, що він один із твоїх найкращих друзів.
  
  
  «Можливо, я трохи перебільшив. Я дозволив йому думати, що я впевнений, що маю в руках позитивні докази.
  
  
  - Хіба він не просив доказів?
  
  
  Хоук взяв сигару із коробки, що стояла на його столі. - Він просив про це. І, звичайно, я не міг дати йому це. Ви знаєте, що файли AX є таємними. Я пообіцяв йому, що Фелан втече, і цього буде достатньо.
  
  
  — І якби він не втік. Що, якби він зберіг самовладання?
  
  
  Він закусив сигару зубними протезами. — Це було б дуже погано, синку. Дуже неприємно. Але він утік, як ви знаєте.
  
  
  - Ти сказав Фелану, що я їду до скелі на джипі? Значить, він знав, що зможе дістатися туди раніше за мене?
  
  
  - Звичайно. Він боявся тебе, Ніку. Йому було наказано вбити тебе, і він багато разів зазнав невдачі. Він знав, що ти попрямуєш до скелі, і що він зустрінеться з тобою там. Що більше він думав про це, то більше йому ставало страшно. Він намагався бігти до Куско, ви це знаєте? Він був помічений там, у досить аматорському маскуванні. Я переконався, що у нас там є агенти. Коли вони з'явилися, він все одно полетів вертольотом до скелі».
  
  
  Я сказав, що це бачив. Що я бачив, як він вийшов із вертольота. Потім, побачивши вираз обличчя Хоука, я сказав: «Тоді ти міг схопити його в Куско. Але ж він утік. Отже, ви надали докази. Тоді чому ти дозволив йому знову повернутись на скелю? Наче я не знав відповіді.
  
  
  Хоук був дуже терплячий зі мною. — Ти знаєш це не гірше за мене, хлопче. Це було частиною моєї домовленості із секретною службою Пентагону. Я простежу, щоб Фелана забрали тихо. Десь поза США. Щоб не було скандалу.
  
  
  «Що, якби я довірився Фелану? Це могло мене вбити!
  
  
  Він похитав головою. — Я знав, що цього не станеться, малюку. Фелану не було чого робити на скелі, і ти це знав. Я ніколи не боявся, що він може становити тобі небезпеку. Я знав, що ти впораєшся з цією ситуацією.
  
  
  — Сподіваюся, тепер ти будеш розумнішим. Я знаю, що питати, напевно, не має сенсу, але чи не могли б ви частіше говорити мені, що відбувається насправді?
  
  
  - Я зазвичай так і роблю, - сказав він дружелюбним тоном. - 'Ти знаєш що. На цей раз не міг. Це було надто складно і тільки відволікало б тебе. Йшлося про цей канал. Гроші, чи бачите. Усі ці долари. Усе це тиск із боку уряду.
  
  
  Я встав. — То був офіційний наказ. Але справжній мав з'явитися звідкись ще, чи не так? Ви можете зберегти обличчя Пентагону і цим дозволити собі отримати від них все, що захочете. Я просто називаю це шантажем!
  
  
  Хоук злякано глянув на мене. 'Шантаж! Яке неприємне слово, хлопче. Жахливе слово!
  
  
  — Я дотримуватимусь цього, — хрипко сказав я, прямуючи до дверей. Дійшовши до дверей, я обернувся. — Як ти взагалі дізнався, що з Фелан щось не так?
  
  
  Він підтис губи і задумливо глянув на мене поверх недогорілої сигари. - Ти впевнений, що хочеш це почути, хлопче?
  
  
  "Звичайно, я певен."
  
  
  - Дівчина Пет, - почав Хоук. «Вона працювала на мене. Якийсь час тому я послав її до Пентагону, щоб вона стежила за справами Фелана. Вона припустилася помилки, яку я точно не знаю, і Фелан дізнався, ким вона була насправді. Вона не знала, що він знав, і я також. Поки він не наказав Гермесові вбити її. Разом з тобою. Тієї ночі він намагався вбити двох зайців одним пострілом.
  
  
  Я дивився на нього, думаючи, що бачу щось сумне в очах Хоука. Пет Кіллбрайд. Я згадав той невинний поцілунок, який вона подарувала мені. Тож вона весь цей час працювала на АХ. І Хоук це знав. Я все ще думав про це її поцілунок у мою щоку. Вона була "Пітер Пен".
  
  
  Хоук продовжував говорити. «Те, що трапилося з Феланом, було старою сумною історією. Я давно дізнався про це в ньому. Він був типовим інтелектуалом, хоч і вдавався грубим чинушою. Його дружина перебувала у психіатричній лікарні, а троє дітей – у дорогих інтернатах. Він завжди потребував грошей, і вони продовжували переконувати його. Він ненавидів себе. Рано чи пізно він би наклав на себе руки».
  
  
  Я кивнув головою. — Але це було б марно для вас. Там би для АХ краще не стало.
  
  
  Тепер він був справді здивований. 'Звичайно, ні. Як ви собі це уявляли? Коли я стояв у дверях, він сказав: Нік. Подивіться на це так: тепер ми позбавили його дітей багатьох неприємностей. Вони ніколи не впізнають правди. Він помер у виконанні своєї роботи.
  
  
  Що ви можете сказати?
  
  
  Нічого, як я знаю. — До речі, я його не вбивав, — сказав я. “Цей старий храм зробив це”.
  
  
  Тепер він знову посміхнувся. - Звичайно. Інки вбили його. Їхнє каміння.
  
  
  - До побачення, - сказав я. «Думаю, я трохи нап'юся».
  
  
  Я знав, що цього не зроблю. Він помахав мені своєю міцною рукою і посміхнувся. "Ти не зовсім збожеволів, правда, Нік?"
  
  
  — Мені доведеться ще раз подумати про це. Я вже приходив до тями, починав розуміти його думку, але говорити йому ще не хотілося.
  
  
  Посмішка все ще була на його обличчі, але тепер його очі були холодні. - У тебе завжди є свобода дій, Нік. Це те, про що ви просите, і я ніколи не ставлю вам занадто багато запитань. Це про результати. Вони працюю на обидві сторони, хлопче. Ми маємо результати. Не ставте мені більше запитань на цю тему. Домовились із ким зустрітися?
  
  
  -
  
  
  Делла Строукс кивнула мені, коли я проходив повз її стіл. Її інтерком задзижчав. Вона відповіла, і я почув голос Хоука: "Пішли до мене Ніка, Делла".
  
  
  Я повернувся. Хоук тримав у руці аркуш паперу і якийсь час загадково дивився на мене. — Ви випадково не знаєте жінку на ім'я Кезію Ньюман? Подвійний агент. Працювала на Шин Бет та росіян.
  
  
  Я кивнув головою. 'Я знаю її. Що трапилося?'
  
  
  Він не дивився на мене. Він глянув на папір у своїй руці. «Вчора вони виловили її із Галілейського моря. Вона зупинилася у готелі «Тіберіус».
  
  
  — Чому ти це мені кажеш?
  
  
  Він посміхнувся і трохи помахав клаптиком паперу. — До побачення, хлопче. Просто заспокойтесь на деякий час і повідомите про себе через два тижні. Тоді я хотів би обговорити з тобою одну маленьку річ.
  
  
  Коли я зайшов до ліфта, мені стало цікаво, хто вбив Кезію Ньюманн. Шин Бет чи росіяни? Я сподівався, що то були не росіяни. Не Микола Товарець із такими великими руками. І знову в голові промайнуло питання, трахнув би він її перед цим.
  
  
  * * *
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  Тяжке завдання наводить Ніка Картера у внутрішні райони Перу. Причина цього: піратський канал, який регулярно частує телеглядачів світу непривабливими програмами. Жарт, який коштує західній економіці мільярди і вже навряд чи може називатися жартом. Хоук думає по-своєму і недвозначно резюмує наказ, який він віддає Ніку:
  
  
  — Я покажу тобі слід цієї станції, Нік. І якщо слід справді приведе вас до цього передавача, ви приберете його і всіх, хто стане на вашому шляху».
  
  
  Нік подивився на дзвінкі кубики льоду у своїй склянці, коли підняв його, щоб випити. Ось так. Нове завдання. Абсолютна довіреність на вбивство. Він зітхнув: "Добре, сер, де передавач?"
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Пекін і справа Тюльпана
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Пекін та тюльпанова справа
  
  
  Пекін
  
  
  Присвячується співробітникам секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  Хоук стояв біля вікна свого офісу і дивився на ранкове небо, коли блискавка зигзагоподібно пронизувала його. Потім небо розкрилося, і проливний дощ ринув, заливаючи вулиці Вашингтона, округ Колумбія. Розкати грому були важкими і оглушливими.
  
  
  Небо було живе і хрумке, відкриваючись через нерівні проміжки від ударів блискавок. Виглядало так, ніби світ збожеволів.
  
  
  "Якщо колись настане кінець світу, - подумав Хоук, - це буде виглядати приблизно так".
  
  
  Яструб стояв там, зачарований цією сценою. Він втратив рахунок часу. Потім так само раптово, як і почалося, він зупинився. Небо було нормальним і сонце намагалося з'явитися.
  
  
  Начальник AX подивився на свій годинник. Минуло майже півгодини. І Нік Картер мав.
  
  
  За іронією долі, подумав Хоук, завжди щось спливає, коли Картер надто захоплюється жінкою. Тепер це була дочка сенатора. Він бачив її фотографію в газетах дуже багато разів, щоб його влаштовувати. Але вона була справді красива. Красиво та розпещено.
  
  
  Надворі внизу Нік виходив зі своєї машини. Хоук відвернувся від вікна, підійшов до свого столу, сів і почав чекати на свою людину….
  
  
  Вона була молода. Нік Картер любить це. Вона була китаянкою. Ніку це також сподобалося. Вона була оголена з голови до ніг. Ніку це сподобалося навіть більше.
  
  
  Він дивився на знімок.
  
  
  «Добре, – сказав Нік. "Вона гарно виглядає". Вказівним пальцем він передав знімок через стіл чоловікові, який кинув його йому за секунду після того, як він сів. «Я вважаю, що ти маєш на меті показати мені голу китаянку. Або, скоріше, чорт забирай, її знімок. Зазвичай ти не такий поблажливий, якщо ти не маєш поважної причини».
  
  
  Хоук перевернув знімок. Не те, щоб вигляд оголеної дівчини його образив. Але він не хотів ні на що відволікатися. Його холодні очі дивилися на Кіллмайстра, його головного агента. "Ви упаковані?"
  
  
  Нік невесело посміхнувся. Я завжди упакований. "
  
  
  "Давай поговоримо про дівчину. Її звуть Сім Чан, і їй двадцять п'ять. Народилася в провінції Кірін у Китаї. Розумна, прониклива, спритна - будь-що. Авантюрист Зібрався з топ-комуністом, коли їй було двадцять, і кинув його пізніше для генерала. , якого Червона гвардія вбила близько року тому, зараз вона в Пекіні, коханка Вальтера Кернера.» Хоук зупинився і почав чекати на реакцію.
  
  
  Серце Ніка майже тьохнуло. Він трохи напружився. Кернер. Один із людей Бормана».
  
  
  «Вірно, – хрипко сказав Хоук. "І там, де ти знайдеш Кернера, ти знайдеш Мартіна Бормана". Він дивився, як Нік закурює цигарку із золотим наконечником. «Ми також знаємо, над чим працюють Борман та його команда». Це викликало ще різкішу реакцію Ніка. Шкіряне обличчя Хоука спотворилося в усмішці. «Кернер – вчений, який спеціалізується на наркотиках. Це добре відомий факт. Сім Чан, його коханка, також учений, також спеціалізується на наркотиках. Але це маловідомий факт. Нам довелося багато зробити. копати, щоб знайти це "
  
  
  Нік зробив проникливий здогад. «Робота Сім Чана – шпигунити за Кернером. Червоні китайці нікому не довіряють навіть своїм так званим союзникам. І найкращий спосіб для Сім Чана зблизитися з Кернером – стати його коханкою».
  
  
  "Це має бути", - сказав Хоук.
  
  
  "Що ще ви можете мені сказати?"
  
  
  Кернер працює над ліками. Це синтез списку речовин, здатних спричинити модельний психоз».
  
  
  «Спростіть, будь ласка, – благав Нік.
  
  
  "Синтетичний наркотик", - сказав Хоук. "Кернер називає це агентом Z. Наркотик пов'язаний з беладонним, рослинним екстрактом. Залежно від дозування він викликає запаморочення і галюцинації. Це наркотик, що змінює свідомість, і коли він досконалий, він може робити все, навіть змінювати мислення. і особистість людини. Наші власні вчені намагалися вдосконалити такий препарат.Ми використовували марихуану та мескалін, але нам довелося виключити обидва препарати, тому що вони вимагали дуже великих дозувань.Наразі ми експериментуємо з сіетиламідом лізергінової кислоти, краще відомий як ЛСД, але не отримав очікуваних результатів».
  
  
  Нік глянув на кінець сигарети, що світився, перш ніж заглушити його в попільничці. "Агент Z міг би стати потужною зброєю для будь-якої країни", - сказав він беззвучно.
  
  
  «Ваше завдання двояке - припинити експерименти і зловити Бормана».
  
  
  Нік і раніше схрестив шпаги з Мартіном Борманом, і щоразу нацисти вислизали від нього. Нік мовчки молився, щоб це була їхня остання зустріч, і Борман загинув би біля його ніг.
  
  
  Хоук запитав Ніка, чи має він запитання.
  
  
  Нік кивнув. "Як ти все це дізнався?"
  
  
  Інформація надійшла від агента AX, який знаходився в Імператорському палаці в Пекіні. Він досяг свого контакту до того, як його вбили. Хоук був упевнений, що прикриття контакту все ще гаразд, але ні в чому не можна бути впевненим.
  
  
  "Ви увійдете як Гаррі Тумбс з Торонтської служби телеграфних послуг", - додав Хоук. "Канадець.
  
  
  
  
  Ти також залиши свої іграшки. У газетярів немає зброї та ножів».
  
  
  "Що небудь ще?"
  
  
  «Так. Спочатку ви зупинитесь в Гонконгу і побачите людину на ім'я Ганс Данциг у готелі Peninsula. Чорт забирай, дайте вам всі наркотики, які вам знадобляться для агента Z».
  
  
  "Данциг?"
  
  
  "Вчений."
  
  
  "Ніколи про нього не чув", - сказав Нік.
  
  
  "Дуже небагато людей", - сказав Хоук. «Ось чому він такий цінний для мене».
  
  
  Брови Ніка здивовано насупилися. "Приховувати від мене секрети?"
  
  
  «Ти завжди в полі, – м'яко сказав Хоук, – бо ти взагалі можеш знати все? Звісно, якщо ти хочеш працювати за столом…»
  
  
  Нік повільно розвернувся, як кобра, що вилазить із кошика додому і піднімається на ноги. "Як виглядає Данциг?"
  
  
  Хоук описав людину.
  
  
  Коли Нік повернувся, щоб піти, Хоук сказав: Ще дещо. Ми щойно вдосконалили ліки під назвою «Магазин». Воно присипляє людину на тиждень без жодного сліду серцебиття. Є протиотрута на випадок, якщо ви захочете… ае… жертва, щоб одужати швидко. Це може стати в нагоді. Поговоріть з хлопчиками в редакторі, перш ніж піти.
  
  
  Нік потягнувся, щоб перевернути знімок, і знову глянув на голого Сім Чана. "Просто хотів освіжити мою пам'ять".
  
  
  «Забирайся звідси до біса», - прогарчав Хоук.
  
  
  * * *
  
  
  Селіна Стентон була життєрадісною рудою та красивою фігурою, яка постійно бентежила свого батька-сенатора. Її дикі витівки принесли їй широку популярність у газетах, але останнім часом вона пом'якшала, бо її останній коханець, здавалося, не хотів розголосу.
  
  
  Вперше за свої двадцять чотири роки Селіна Стентон закохалася. Селіна ніколи не знала нікого, окрім Ніка Картера. Нік був гарний і розумний, і вона по вуха закохалася у бронзового гіганта.
  
  
  Він був ублюдком із закритим ротом; він ніколи не говорив про себе і не питав про її колишніх друзів. Вона не надто багато знала про нього, за винятком того, що він працював на уряд. Той факт, що він уникав публічності, змусив її приборкати свій імпульсивний дикий характер.
  
  
  У ніжно-зеленій піжамі вона підійшла до переносного бару та приготувала собі напій.
  
  
  Вона завжди отримувала те, що хотіла – але тепер? У неї не було Ніка. Вона не могла себе обдурити. Вона знала, що любить Ніка, але він її не любив. Насправді ні. Вона знала, що означала для нього більше, ніж просто клубок у сіні, але глибока прихильність, яку він відчував до неї, безумовно не була любов'ю.
  
  
  Селіна знала, що колись буде перерва. Це теж не буде повною перервою. Це буде нерівно і грубо, тому що вона надто емоційна, щоб ставитись до чогось подібного легковажно.
  
  
  Вона проковтнула частину свого напою, і її думки зникли, коли пролунав дзвінок у двері. Вона поставила склянку і повільно пішла до дверей, не бажаючи, щоб він знав, як вона рветься. Селіна відчинила двері, і він увійшов.
  
  
  Вона зачинила двері і притулилася до неї спиною. "Ти запізнився."
  
  
  Він попрямував до бару і налив ром у високу матову склянку. "Мені дуже шкода, Селіно". Він повернувся до неї обличчям, каючись у голосі. "Нічого не поробиш". Інших пояснень він не запропонував. Він дивився, як вона відійшла від дверей і попрямувала до нього. Він бачив, як її високі груди гойдаються під піжамним пальто, і знав, що на них немає бюстгальтера.
  
  
  Тепер вона була поруч з ним, і її очі світилися неприхованою пристрастю. Вона забула про все, крім того, що він був тут, і хотіла його. У неї хворіла стегна, і вона пройшла лише після сеансу з чоловіком перед нею.
  
  
  Вона взяла його склянку і відставила убік. Вона присунулася ще ближче, і руки її обвилися навколо його шиї. Вони поцілувалися, і її нетерпляче тіло притиснулося до нього.
  
  
  Він вдихав аромат її теплого гнучкого тіла та дуже хотів її. Це буде їхня остання інтрижка, поки він не повернеться - якщо він повернеться. Нік знав, що вона думає про нього, ось чому він хотів від неї відірватися, але в Селіні було щось привабливе. Він знав, що роман не може тривати довго. Йому доведеться знайти спосіб припинити їхні стосунки, не завдавши їй шкоди. Це буде складно. З кривою усмішкою, якої вона не могла бачити, він зрозумів, що є один вірний спосіб покласти край роману – убити себе.
  
  
  Зрештою, вона відсторонилася, взяла його за руку і повела до спальні. Вона зняла піжаму, залізла в ліжко і з нетерпінням чекала на нього.
  
  
  Нік склав одяг на стільці і приєднався до нього. Вони поцілувалися, і його руки вільно блукали її нетерплячим тілом. Він погладив її високі пружні груди і провів рукою по її пупку, по її гарному пупку, по її кремових стегнах.
  
  
  «Моє груди», - простогнала вона. «Нік. Мої груди».
  
  
  Він нахилив голову та поцілував її.
  
  
  Її соковиті стегна розсунулися, і вона притягла його до себе, вітаючи його мускулисте тіло.
  
  
  Завершення було повним та дуже задовільним. Коли вони закінчили, на лобі Селін виступили дрібні краплинки поту. Нік обережно відкотився від неї.
  
  
  Вони лежали на боках, обличчям один до одного, рука Ніка лежала у неї на стегні.
  
  
  Нік знав, що вона була пристрасною істотою. Він запитував, чи дотримуватиметься целібату, поки його не буде. Можливо, ні. Навіть якщо
  
  
  
  
  
  вона любила його чи думала, що любить, вона була реалістичною та запальною.
  
  
  Вона добре виглядала, лежачи тут, її груди трохи торкалися його грудей. Було б добре, якби вона просто залишалася такою, оголеною, чекаючи на нього, поки він завершить свою місію. Який же жарт – вводити їй Store, наркотик, який викликає анабіоз, який йому подарувала Редакція. Це триватиме рівно сім днів. Але не було жодної гарантії, що він повернеться за сім днів. Не було жодної гарантії, що він колись повернеться.
  
  
  Він не хотів думати про місію. Часу для цього достатньо.
  
  
  "Нік", - пробурмотіла вона.
  
  
  "Яка?"
  
  
  "Ти любиш мене?"
  
  
  «Наскільки я коли-небудь любитиму будь-яку жінку».
  
  
  "Ви чесні", - хрипко сказала вона. «Я хотів би, щоб ти не був таким чесним».
  
  
  Він не хотів жартувати з неї і сказав їй про це. Незабаром він прощається з нею. Але не зараз. Ще був час...
  
  
  Він притис її до себе, і вона відчула його явне збудження.
  
  
  "Так рано?" Вона була здивована, але зраділа.
  
  
  Він жадібно поцілував її і незабаром загубився в її обіймах.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  Величезний синьо-срібний птах приземлився в аеропорту Кай Так, і Нік перевірив свою валізу в шафці. Він намацав ручку у нагрудній кишені. То була незвичайна ручка. У ньому був Магазин, препарат, що викликає стан анабіозу, а також протиотруту. Це була єдина зброя, яка була у Ніка.
  
  
  Таксі відвезло його до готелю «Пенінсула». - Так, містер Данциг був, - з веселою усмішкою сказав портьє. Ліфт підняв Ніка на поверх Ганса Данцига.
  
  
  Ганс Данциг був лисим чоловіком років п'ятдесяти з підковоподібною сивою волоссям. На ньому був лляний костюм, який здавався надто затишним для його кремезного тіла. Він запросив Ніка сісти і запитав, чи він не хоче випити.
  
  
  "Нічого для мене."
  
  
  "Просто щоб бути товариським". Данциг зняв слухавку та попросив обслуговування номерів. Він глянув на Ніка і підняв брови.
  
  
  «Ви мене вмовили. У мене четвірка та четвірка».
  
  
  Данциг заговорив у мікрофон і повісив слухавку. Він сів на диван і глянув на Ніка м'якими, приємними очима. "Я не заздрю тобі", - зауважив він.
  
  
  "Що це означає?" – сухо сказав Нік.
  
  
  «Я можу здогадатися про твою місію».
  
  
  "Дуже цікаво." Нік відкинувся назад і витяг ноги. «Мені було наказано тебе побачити. Це все, що я знаю".
  
  
  "І мені було наказано проінформувати вас про агента Z." Данциг зупинився, ніби чекаючи на реакцію. Не було. "Що саме Хоук розповів вам про агента Z?"
  
  
  «Ви знаєте, містере Данциг, я кумедна лайка. Ненавиджу говорити. Все, що мені подобається робити, це слухати.
  
  
  «Ви маєте на увазі, що підозрюєте мене? Як кумедно». Але Ганс Данциг не виглядав здивованим. Він виглядав роздратованим.
  
  
  "Я ні до кого не підозрюю", - спокійно сказав Нік. «Просто мені не сказали згадати вам про розмови, які я міг би мати з кимось. Обачність, містере Данциг. Ви знаєте, як це буває.
  
  
  Перш ніж Данциг встиг відповісти, прийшов хлопчик із бенедиктинцем та бренді. Він дав хлопцеві чайові, простяг Ніку склянку, а один залишив собі.
  
  
  Нік відпив свій напій і потім спитав Данцига, хто він такий.
  
  
  Просто хтось проїжджає через Схід. Вчений» Данциг скуштував свій напій. «Я можу бути таким же потайливим, як і ти. Але таким шляхом ми нічого не досягнемо. Ну не важливо. Тобі мені не треба нічого розповідати.
  
  
  "Що таке агент Z?" - Запитав Нік.
  
  
  «Комбінація синтетичних наркотиків, яка може змінити всю особу людини. Може навіть змінити його мислення.
  
  
  "Я думаю, що Хоук згадував про це", - розслабившись, сказав Нік.
  
  
  "Це багато для визнання", - знущався Данциг над агентом AX. "Ви можете отримати погану успішність, якщо скажете щось ще".
  
  
  Вам це може бути жарт, сер, але не для мене. Ви маєте побачити мою позицію. Якби Хоук представив нас, або якби ми зустрічалися раніше, я не був би таким обережним. Але як воно є ...
  
  
  "Я розумію." Данциг співчутливо кивнув головою. «Я не заздрю тобі, друже мій. Це важка справа. Як Кіплінг назвав це? Вважаю, що це велика гра. Але насправді це не гра. Чи не в істинному сенсі цього слова, правда? Високі ставки. так. Ми граємо по-крупному”. Він зітхнув.
  
  
  Нік хотів пообідати до того, як сяде на літак. Він багатозначно подивився на годинник.
  
  
  «Добре, мій друже, я перейду до справи». Данциг відставив склянку. Агент Z має великий потенціал. Уявіть, якщо хочете, ворожі агенти проникають до кабінету чи парламенту уряду, використовуючи агента Z на членах кабінету чи парламенту. Вони захоплюють розум цих чиновників і змушують їх діяти. чого вони хочуть. Незабаром вони контролюють країну».
  
  
  "Це досить страшно", - прокоментував Нік. "Але агентам потрібно буде зблизитися з цими чиновниками".
  
  
  "Ви думаєте, що це неможливо?" Данциг без гумору посміхнувся. «Пам'ятаєте, як швидко Філбі ріс, перш ніж його впізнали? Ще кілька років і він міг би очолити британську розвідку. Коли ЦРУ з'ясувало, що він був тісно пов'язаний з Берджессом та Макліном, вони відмовилися мати з ним щось ще. Що, якби Філбі чи когось подібний до нього був агент Z, і він отримав наказ використовувати його? "
  
  
  Нік зрозумів думку Данцига. У 1949 році Філбі був представником SIS у Вашингтоні, працюючи у зв'язках з ФБР та ЦРУ. SIS була британською секретною розвідувальною службою або МІ-6.
  
  
  
  
  
  . Філбі контактував з багатьма високопосадовцями. З агентом Z у його розпорядженні, хто знає, яких збитків він міг завдати.
  
  
  Нік знав, що все це звучить фантастично, але за роки роботи з AX він був залучений до безлічі фантастичних ситуацій.
  
  
  Данциг увірвався до його думки. «Під час недавніх виборів у Німеччині неонацисти набрали дивовижну кількість голосів. Мартін Борман може подумати, що настав час захопити владу в Німеччині, зробивши себе новим фюрером. Йому не потрібна була б велика армія, якби його агенти вдалося запровадити високопоставлених німецьких чиновників за допомогою агента Z. Він міг навіть переслідувати невеликі країни в Європі чи Південній Америці. Для ЦРУ і AX не секрет, що нацисти, які влаштувалися в таких країнах, як Аргентина, прагнуть поширити свою отруту. через Південну Америку. Вони старіють, і це може бути їхній останній шанс».
  
  
  В очах Ніка було багато поваги і захоплення, коли він подивився на Ганса Данцига, ніби вперше побачив лисіючу людину. "Ви не просто звичайний учений".
  
  
  "Жоден учений не звичайний", - сказав людина без злості.
  
  
  «Ви сказали, що агенту Z вводять ін'єкцію. Хіба це єдиний спосіб його використання? Не можна просто капнути кілька крапель у чийсь напій?»
  
  
  «Можливо, колись у майбутньому це стане можливим», - сказав Данциг. "Але не зараз. Одного разу ви помістите людину під сонячну лампу, яка перебиратиме клітини його мозку, і вона стане з-за столу іншою людиною, андроїдом, готовим виконувати ваші накази. Z, препарат, який потрібно вводити у вену, щоб він був ефективним».
  
  
  "Наскільки вони близькі до вдосконалення агента Z?"
  
  
  "Дуже близько. Вальтер Кернер, людина Бормана, надзвичайно блискучий вчений. Ми навіть не намагалися переманити його на наш бік, знаючи, наскільки він відданий Гітлеру. Його лояльність перейшла до Бормана». Данциг потягнувся до забутого напою та допив. "У вас там незвичайна ручка, містере Картер".
  
  
  "На цій стадії гри мене ніщо не може здивувати", - зітхнув Нік. "Ви, напевно, знаєте про ручку більше, ніж я".
  
  
  «Партитура – один із моїх маленьких винаходів. Сподіваюся, ви вмієте користуватися ним».
  
  
  "Мені це пояснили". Нік закурив. «Одне клацання вводить ліки; два клацання - протиотрута. Це потрібно робити швидко. Завжди беріться за горло.
  
  
  Данциг підвівся на ноги. «Хотів би сказати вам, де саме знаходиться лабораторія. Я не можу. Але вона має бути недалеко від Пекіна. Вам вирішувати, знайти її, вбити. Але ви знаєте все, чого я бажаю вам, містере Картер. Поки ми не зустрінемося знов."
  
  
  Нік підвівся, і вони потиснули один одному руки.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Нік не став перетинати гавань до Гонконгу. На Натан-роуд у Коулуні було багато гарних ресторанів. У Коулуні, яке називали Містом Дев'яти Драконів, було стільки ж цікавих туристичних пам'яток, як на острові Гонконг. Там був притулок тайфуну Яуматі, де жили люди в човнах, і парк розваг Лаучикок. Але Нік не мав часу. Він пообідав, а потім пішов упіймати таксі.
  
  
  Він запалив канадську сигарету і відкинувся на спинку крісла.
  
  
  Таксі проїхало повз безліч універмагів на Натан-роуд. Він визирнув у вікно і побачив, як повз нього проходять гарненькі дівчата в чонсамах, оголюючи частину своїх стегон. Йому подобалося дивитись на гарненьких дівчат. Він сподівався, що ніколи не досягне тієї стадії, на якій його не цікавило гарне обличчя чи постать.
  
  
  Кабіна прибула до місця призначення.
  
  
  Літак вилетів із аеропорту Кай Так і попрямував до материка. Нік побачив у гавані військово-морські та торговельні кораблі; сімейні сампани в затоках та бухтах. Вода була ніжно-блакитна.
  
  
  Йому подобався Гонконг. Він сподівався, що невдовзі повернеться, щоб залишитися надовго. Якийсь час він думав про Селіна, а потім викинув її з голови. Було ще про що подумати.
  
  
  Він біг згодом. У всьому цьому була страшна терміновість. У цьому переконало його інтерв'ю з Гансом Данцигом.
  
  
  Агент З. Наркотик, що змінює свідомість. Тонка зброя. Він не вибухнув, не видав шуму і не приніс смерті та руйнації, як динаміт чи атомна бомба. Але це було небезпечніше, ніж усе, що можна було думати. Ідея заволодіти розумом людини, перетворити її на робота, була майже немислимою. Майже нелюдяно. Чорт, це було нелюдяно. Такий диявол, як Мартін Борман, не почав би двічі думати про використання такої зброї.
  
  
  Борман зробив би все, щоби викликати відродження нацистської Німеччини.
  
  
  Мартін Борман. Або Юда. Богу відомо, скільки імен Борман взяв собі з того часу, як зник із Німеччини після полум'яної смерті Гітлера. Нік відчував повагу та захоплення деякими зі своїх ворогів. Але ніколи для Бормана. Він тільки відчував розпечену ненависть до людини без рук. Без рук. Просто пазурі. Пазурі з нержавіючої сталі. І особа, яка не була обличчям. Усього тисяча шрамів.
  
  
  Нік ще не дійшов до того, що йому сподобалося вбивати. Він знав інших, хто це мав. Але не було б жодних сумнівів у тому, щоб покласти край життю Бормана. Ця людина прожила надто довго. Нік все одно вб'є не людину, а річ, чудовисько, загрозу. Він хотів
  
  
  
  
  
  
  вбити Бормана. Він повинен був. Він тільки сподівався, що йому це не сподобається – правда, сподобається. Боже, він сподівався, що ніколи не відчує радість, позбавивши життя людини. Навіть у такого монстра як Борман. Він нічого не відчує, абсолютно нічого, коли покладе край чорному життю Бормана. Так і хотів. Вбити диявола чисто, швидко, без докорів совісті.
  
  
  Він ніколи не хотів нікого вбивати. Тепер усе було інакше. Це було майже божевільне бажання позбавити світ Бормана.
  
  
  Коли він убив, це було тому, що він мав. Іншого виходу немає. Він ніколи не думав про це двічі. Він повинен був урятувати себе або свою місію. Він знав, що коливання навіть на мить може перервати місію. І він був би мертвий.
  
  
  Кіллмайстер спробував викинути все з голови, але не зміг. Він був на межі, і це було марно.
  
  
  Він почував себе голим без Вільгельміни та Гюго. Він звик, що вони поряд. Все, що в нього було, це наркотик у ручці, яку він носив у нагрудній кишені, ліки під назвою «Магазин». Але він повинен був підібратися до ворога, щоб використовувати його, страшенно близько.
  
  
  Літак летів над материком.
  
  
  Він побачив похилі пагорби та долини. Були рисові поля та водяні бики. Була сільгосптехніка, трактори і таке інше, але їх було недостатньо.
  
  
  Виробництво у багатьох провінціях було зупинено через сутички між народами Червоного Китаю. «Сваряться між собою, – подумав Нік. Як малі діти. Вони ніколи не зростуть.
  
  
  Він знав, що сто шістдесят чоловік було вбито нещодавно у озброєній битві між двома комуністичними угрупованнями в Сямень. Ворогуючими групами були Промоушн та Революційний альянс. Рекламний альянс був насамперед робочою групою, підтримуваної комуністичними артилерійськими частинами, тоді як Революційний альянс складався переважно селян і користувався підтримкою комуністичних піхотинців. Чуанчжоу, сусіднє місто, кинулося на підтримку близько п'ятдесяти вантажівками військ.
  
  
  Нік також знав, що антимаоїстські організації були дуже активними в провінціях Цзянсі та Квейчоу.
  
  
  Хоча в Червоному Китаї настав час революції, Нік відчував, що Мао Цзе Дун збереже за собою перевагу. Він контролював Червону армію, і це було найголовніше.
  
  
  Нік опустив сидіння в положення лежачи і задрімав. Літак летів над кремовими хмарами.
  
  
  * * *
  
  
  Нік купив номер People's Daily News, сунув його під пахву та сів на автобус до площі Свободи. Він зареєструвався в готелі «Катай» поблизу площі. Він вибрав Cathay, тому що це був один із найсучасніших готелів, який не відвідували західні кореспонденти. Він не очікував зіткнутися із співробітниками Торонтської служби телеграфних послуг. Якщо якісь підозрілі китайські чиновники вирішать перевірити його в Торонто, він отримає повну довідку про стан здоров'я; це було вже погоджено з жителями Торонто у телеграфному агентстві. Але справжні службовці з Торонто були повідомлені зі зрозумілих причин. З таким самим успіхом можна було б прорекламувати, ніж розповісти комусь із хлопців із телеграфних служб. Нік хотів триматися від них подалі.
  
  
  Меблі в його кімнаті були простими, але зручними. Він зняв одяг і засунув валізу під ліжко. Він повісив куртку, скинув черевики і розтягнувся на ліжку, щоб читати пекінську газету. Складалося враження, що антикомуністичні та антимаоські сили у південній провінції Гуандун використовували антиреволюційний економізм та проникнення в революційні комітети, щоб відчужувати відносини між революційними масами та членами комітетів.
  
  
  Ніка вразило те, що великі гулі дозволяють такій інформації доходити до людей. Здавалося б природним, що вони мовчати. Чи хотів Мао Цзе-дун, щоб ці різні групи воювали між собою? Ніку це видалося саме таким. Це був старий політичний прийом. Різні фракції стримувалися боротьбою між собою, і Мао Цзе Дун залишався на вершині.
  
  
  Він відклав газету і зітхнув. Що ж, Хоук мав рацію. Після приземлення в аеропорту його та інших пасажирів обшукали. Китаєць із зубастими зубами, що посміхається, пояснив, що багато золота і срібла ввозиться контрабандою до Китаю, тому дуже важливо, щоб усі відвідувачі були обшукані. Він вибачався за незручності.
  
  
  Добре, що він залишив свою зброю. Йому було б важко пояснити, що таке стилет та люгер.
  
  
  Коли стемніло, він переодягся у темно-синій костюм і набив кишені банкнотами у юанях, які йому дали в обмін на канадські гроші. Коли він спускався надвір, у кишені його штанів брязнули п'ять монет. Він помітив невеликий ресторан через вулицю. Він пообідав бараниною з рисом і випив дві чашки гарячого зеленого чаю.
  
  
  Коли він вийшов із ресторану, було темно. Місяць був свинцевого кольору в цятку. Він низько висів над містом.
  
  
  Він закурив канадську сигарету з пачки, сів на автобус і сів за парою середніх років, які обговорювали страйк в автобусі в Кантоні.
  
  
  Нік вийшов і опинився у практично безлюдній частині міста.
  
  
  
  
  
  . Він ішов звивистими вуличками, поки не дістався до невеликого магазину сувенірів. Він завагався, озирнувся і побачив постать, що стоїть у найближчому дверному отворі. То була дівчина. Вона глянула на нього, потім відвернулася.
  
  
  "Напевно, повія", - подумав він. Але в цьому не було сенсу. То була безлюдна вулиця; справа була б поганою. Він більше не думав про це і підійшов до дверей магазину. У одвірку була кнопка. Він знав, що його знайомий жив у задній частині крамниці. Нік збирався натиснути на кнопку, коли пролунав різкий тріск - постріл. І це прийшло із магазину.
  
  
  Він спробував повернути ручку, і двері відчинилися. Коли він увійшов, пролунав ще один постріл.
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  Нік поспішив через магазин до задньої частини, де він побачив жовте світло, що просочується через зяючі двері. Він відчинив двері, і чоловік витягнув шию, щоб подивитися на Ніка. Чоловік сидів навпочіпки біля тіла китайця середнього віку. Чоловік, теж китаєць, був одягнений у одяг західного зразка та тримав у правій руці пістолет. Він почав підніматися, водночас перемістивши руку з пістолетом, щоб прикрити Ніка.
  
  
  Нік кинувся на постать, і вони обоє впали, перекочуючись на старомодний стіл з відкидною кришкою. Нік різко притиснув своє коліно до паху чоловіка. Пролунав крик болю та обурення. Нік схопив чоловіка за праве зап'ястя і різко повернув його. Пістолет випав із паралізованих пальців.
  
  
  Нік схопив пістолет, перевернув людину, притиснув пістолет до його спини і зробив постріл. Куля розірвала аорту, і Нік підвівся на ноги.
  
  
  Він попрямував до китайця середнього віку і зупинився, його спина була жорсткою, як гіпс. У дверному отворі матеріалізувалася дівчина - дівчина, яка була частково схована у темному дверному отворі зовні.
  
  
  Вона проігнорувала пістолет, націлений на неї Ніком, і побігла до китайця середнього віку. Вона опустилася навколішки поряд із чоловіком і заплакала. Якщо це була вистава, то вона була гарною.
  
  
  Нік підійшов до дверей і заглянув у магазин. У крамниці більше нікого не було. Він притулився до стіни, дивлячись на дівчину.
  
  
  Нарешті вона встала і обернулася до нього обличчям. Вона була молода і вродлива. На ній був селянський піжамний костюм. Нік вирішив, що вона б добре виглядала в чонсамі, сукня була настільки вузькою, що з обох боків мали бути розрізи, щоб володарка могла ходити. Але чонсів було заборонено в Червоному Китаї, тому що це був зразок буржуазного несмаку.
  
  
  Нік кивнув мертвому чоловікові, з яким він контактував. "Ти його знаєш?" - Запитав він дівчину.
  
  
  "Він ... він був моїм батьком". Її підборіддя тремтіло, і він боявся, що вона знову заплаче. "Я боягуз. Мені так соромно".
  
  
  «Чому ви називаєте себе боягузом?»
  
  
  Вона повернула голову і подивилася на людину, яку вбив Нік. «Я був зовні, коли побачив, що Лум Фен увійшов до магазину мого батька. Я впізнав його. Він добре відомий убивця. Я нічого не міг вдіяти. Я був паралізований страхом. Потім ви пройшли повз мене, і тут були постріли, і я знала, що мій батько мертвий. Я мало не втекла, але ... - Вона знизала плечима.
  
  
  "Ви повинні були дізнатися напевно, чи не так?"
  
  
  Вона повільно кивнула головою.
  
  
  Нік відійшов від стіни, підійшов до того місця, де лежала вбита ним людина, і почав ритися в кишенях. Були посвідчення особи та коробка патронів. Він засунув коробку в кишеню піджака і підвівся. Не було сенсу обшукувати людину, до якої вона прийшла, і не було сенсу оминати невеликий офіс та житлові приміщення. Чоловік нічого не записав би.
  
  
  "Ви американець, чи не так?" - Запитала дівчина.
  
  
  "Це має значення?" Він підійшов до дівчини. "Це дійсно важливо? Я маю на увазі, глибоко всередині?"
  
  
  Вона побачила його криву усмішку. "Ви не вірите в те, що я вам сказав?"
  
  
  "Звідки мені знати, що ти не в союзі з людиною, яку я щойно вбив?"
  
  
  "Тоді убий мене зараз", - зухвало сказала вона.
  
  
  “Я можу просто зробити це. Це небезпечна справа».
  
  
  "Я знаю, що мій батько працював на американців".
  
  
  Нік дивився на неї. "Він розповів вам усі свої секрети?"
  
  
  Вона похитала головою, ні. «Мій батько і я не були… дуже близькі. Він дізнався, що я продав своє тіло, і він вигнав мене. Часто я приходив до нього і намагався змусити його зрозуміти. Мені це не подобалося, ми не розмовляли одне з одним. . "
  
  
  "Ви живете далеко звідси?"
  
  
  "Ні не далеко"
  
  
  "Підемо до тебе і поговоримо".
  
  
  «Так. Але спочатку…» Вона підійшла до тіла батька, стала на коліна і вийняла щось із його кишені. Вона випросталася, і Нік зажадав показати, що вона має. Вона показала йому це. То був шматок нефриту.
  
  
  Багато китайців носили нефрит у кишенях на удачу. Це були китайські забобони.
  
  
  «Це був мій батько багато років, – сказала вона. Він часто клав руку в кишеню, щоб просто потерти її. Подивіться, яка вона гладка».
  
  
  «Так. А тепер пішли до біса звідси».
  
  
  Вони пройшли через магазин і вийшли з парадних дверей. Або постріли ніхто не чув, або люди тут, як і скрізь, просто не хотіли втручатися.
  
  
  Нік поклав руку їй на плече, коли вона хотіла йти швидше. «Не поспішайте, – сказав він. "Ви ж не хочете привертати увагу, чи не так?"
  
  
  
  
  
  Вона сказала йому, що її звуть Лотос, і вона живе сама. Батько був її єдиним живим родичем, а тепер його теж нема.
  
  
  Нік лише наполовину її слухав. Він відчув тяжкість пістолета в кишені піджака. Він почував себе добре, маючи зброю. Він сподівався, що йому не доведеться використати його на дівчині. Вона була надто гарною, щоб її вбити. Він не був упевнений у ній на сто відсотків. Вона здавалася досить щирою, але...
  
  
  Вони підійшли до будинку, де вона мешкала. Біля вхідних дверей обіймалася молода пара. «Є шлях назад», - повідомила Лотус Ніку. Вони наполовину обігнули будинок, пройшли чорним ходом і піднялися на один сходовий проліт.
  
  
  Це була гарно обставлена квартира з глибокими недорогими килимами та акварельними фарбами на стінах. Вона швидко порилася в комоді, витягла кілька знімків і показала їх йому. «От фотографії мого батька та мене. Ви побачите, що я не брехав вам».
  
  
  "Добре. Я переконаний», – він повернув знімки.
  
  
  "Хочеш чаю?"
  
  
  "Я б хотів трохи", - сказав він.
  
  
  Поки Лотос готувала чай, Нік оглянув пістолет, який забрав у вбивці, який убив отця Лотоса. Це був калібр Astra Firecat.25 із синім оздобленням та пластиковими рукоятками. У нього було чотири запобіжники, і стріляти з нього можна було лише тоді, коли було натиснуто запобіжника. То справді був іспанський пістолет.
  
  
  "Тобі подобається зброя?" - спитала Лотос, ставлячи перед ним на низький столик дві чашки чаю.
  
  
  «Можна дуже прив'язатися до зброї», - сказав він, відкладаючи зброю. «Особливо після того, як воно допомогло тобі вибратися із важких місць. А пістолет не схожий на жінку. Він каже лише тоді, коли ти хочеш, щоб він говорив. Коли хочеш, щоб він мовчав, він мовчить».
  
  
  Лотос підняла чашку чаю та відпила. "Він не може зігрітися холодної ночі", - міркувала вона.
  
  
  Ні. Але це може змусити вас відчувати себе комфортно, просто знаючи, що він поряд, коли ви цього хочете. Ви можете йому довіряти; ви не можете довіряти жінці».
  
  
  "Ви ніколи не зустрічали жінку, якій довіряли?"
  
  
  Він відпив чаю. «Я не можу на це сказати. Але жінки страшенно емоційні, і навіть коли ти відчуваєш, що зустрів одну, можеш довіряти, тобі все одно треба бути напоготові».
  
  
  "Ти можеш довіряти мені."
  
  
  "Можу я?"
  
  
  "Так", - сказала вона майже несамовито. «Я хочу помститися за свого батька. Ви маєте дати мені цей шанс».
  
  
  Нік вивчав її вперше. Вона була струнка і незаймана на вигляд, з тонкою довгою шиєю і чорним чорним волоссям, що спускалося до плечей і закручується всередину на кінцях. Її гладка шкіра була кольору слонової кістки. Її губи були повними та криваво-червоними, а очі темними мигдалеподібними. На шиї була нитка перлів Мікімото.
  
  
  Східні дівчата виглядають безневинно, незаймано і спокійно, але під цим покривом ховається пристрасна натура, яка осоромить західних жінок.
  
  
  Нік нічого не міг з собою вдіяти; він почав думати про Лотоса у сексуальному плані, і його почуття охопило бажання.
  
  
  Ніби вона могла читати його думки, Лотос опустила очі, як наречена, що червоніє, а потім знову підняла їх. "Ти хочеш мене?" Її голос був низьким та хрипким. Її зуби були крихітними перлинами.
  
  
  "Так дуже."
  
  
  Вона була у нього на колінах, її руки обвилися навколо його шиї, а її рот був сильно притиснутий до його губ. Його руки знайшли під одягом її маленькі тверді груди.
  
  
  Ліжко було міцним, міцним і не скрипіло.
  
  
  Пізніше, набагато пізніше, вони розмовляли. Лотос була непохитна у допомозі Ніку. Страх паралізував її, страх не давав їй допомогти батькові. Тепер вона злилася на себе за свою ганебну поведінку. Їй довелося спокутувати себе. Нік мав дати їй такий шанс.
  
  
  Нік спробував пояснити. «Мені доведеться довіритись тобі. Я не можу собі цього дозволити. Занадто багато поставлено на карту. Якщо тебе спіймають, тебе катуватимуть».
  
  
  "Ви боїтеся, що я поговорю?"
  
  
  "Так", - прямо відповів він.
  
  
  "Ви тут через німців?"
  
  
  Нік сів, взяв цигарку і закурив. «Ви стверджуєте, що ваш батько не розповів вам жодних своїх секретів, але при цьому ви знаєте про німців. Ви намагаєтеся спантеличити старого?»
  
  
  "Ви не старий." Вона торкнулася його рук тонкими пальцями. «Дехто з німців – мої клієнти, – без збентеження сказала вона. Вони живуть у Імператорському палаці».
  
  
  Це вирішило, що Нік ненавидить її використати, але це було необхідно. І вона справді хотіла помститися за свого батька. "Ви точно знаєте, де в Імператорському палаці зупиняються німці?"
  
  
  «Так. У лівому крилі, яке майже огинає подвір'я. Кожна людина має свою спальню».
  
  
  "Ви знаєте що-небудь про їхнього лідера?" - Запитав Нік.
  
  
  Вона взяла в нього сигарету, затягла її та повернула. «Я чув про людину, яка ніколи не посміхається, бо її обличчя застигло. Коли мої німецькі клієнти говорять про нього, у їхніх голосах є пошана, а іноді й страх».
  
  
  "Німці багато з вами розмовляють?"
  
  
  «Коли вони п'яні. Вони люблять пити. Вони говорять про нову Німеччину, більш могутню Німеччину».
  
  
  Нік загасив цигарку. "Ти справді хочеш мені допомогти?" - спитав він, вивчаючи її обличчя.
  
  
  "О так."
  
  
  "Мені не потрібно розповідати вам про небезпеку".
  
  
  "Я зроблю все, що завгодно."
  
  
  Він спитав її, чи може вона провести його до Імператорського палацу. Вона кивнула головою. Це
  
  
  
  
  
  було б дуже легко.
  
  
  "Завтра ввечері", - сказав він. «Ви можете пошити мені костюм? Чорний костюм? Що-небудь, що гармоніюватиме з ніччю?»
  
  
  «Так. Вважаю, що так. Але яка мета?
  
  
  «Ви говорили про людину, яка ніколи не посміхається. Про людину із замороженим обличчям. Я хочу його вбити. Це так просто".
  
  
  "Це твоя місія?"
  
  
  "Одна з моїх місій, Лотус".
  
  
  Але звідки ви знаєте, де він буде? Як ви дізнаєтесь, яка його кімната?»
  
  
  «Це шанс, яким я маю скористатися, - сказав Нік. «Якщо я програю місію, мало що втрачу. Німці зрозуміють, що щось не так, коли вони знайдуть свого китайського вбивцю мертвим. Тож я можу зробити все можливе і спробувати вбити нашого друга із замороженим обличчям».
  
  
  "Якщо ви вистрілите в нього, ви розбудите решту", - зазначила вона.
  
  
  «У мене є більш витончена зброя, ніж пістолет», - сказав він, думаючи про наркотик у своїй ручці, наркотик під назвою «Магазин». Якщо знайде Бормана, він зробить йому ін'єкцію. Коли інші знайдуть Бормана, вони подумають, що він мертвий, або поховають його, або кремують.
  
  
  "Стережіться Страйкера", - попередила вона тонким голосом.
  
  
  "Страйкер?"
  
  
  «Його звуть капітан Страйкер. Він відповідає лише своєму лідерові. Він був зі мною одного разу. Він жорстокий, Він ніколи не п'є. Він не людина».
  
  
  «Я стежитиму за своїм кроком», - пообіцяв Нік. "Я скоро піду. Побачимося завтра ввечері".
  
  
  «Уже майже світанок».
  
  
  Він посміявся. "Тоді побачимося сьогодні ввечері".
  
  
  "Ви можете приділити ще кілька хвилин", - сміливо сказала вона, проводячи пальцями за візерунками на його грудях.
  
  
  Їхні тіла зустрілися і стали одним цілим.
  
  
  Прохолодний бриз проникав у відчинене вікно і омив їх оголені тіла.
  
  
  Вони поцілувалися, завдавши останнього удару.
  
  
  Її пальці пробігли його волоссям, відчуваючи його шкіру голови. "Це було дуже мило", - прошепотіла вона.
  
  
  * * *
  
  
  Лотос стояла біля вікна і хихотіла. «Я їх чую. Думаю, вони кохаються».
  
  
  Нік був одягнений. Він підійшов до неї і обійняв її за талію. «Хіба це не брутально? Слухати, як інші люди кохаються?»
  
  
  «Я не думаю, що їм байдуже. Дівчина довіряє мені. Вона не соромиться говорити мені про речі. Слухайте уважно. Ви можете чути їх».
  
  
  Нік спохмурнів. «Я не хочу їх чути. Мені соромно за тебе, Лотосе. Тобі б сподобалося, якби хтось послухав, як ми кохаємося?»
  
  
  Лотос раптом прикрила рота долонею, щоб придушити хихикання, і відійшла від вікна. Нік почув стогін з-під вікна. Він пішов і закурив. "Так ти проводиш дозвілля?"
  
  
  "Звичайно, ні." Вона вдала, що обурена. «Чому я маю вибачатися перед вами? Я нікому не завдаю шкоди. Хіба ми не всі певною мірою цікаві? Хіба є люди, які дивляться на брудні картинки, щоб їх збудити, чи просто з цікавості? Вони страшенно жахливі. люди? Хіба люди не слухають приватних розмов інших людей? "
  
  
  "Всі ваші аргументи слабкі". Нік сів на ліжко. "Люди мають право на недоторканність приватного життя".
  
  
  "Ви мене не обманюєте", - сказала вона, сідаючи на ліжко поряд з ним. Ти такий же цікавий, як і я. У неї на лобі з'явилася задумлива зморшка. Ви агент свого уряду. Хіба ви ніколи не слухали чиїсь розмови? З електричними приладами?
  
  
  «Це знову щось інше. Зовсім інше». Він відмахнувся від її аргументів, змахнувши рукою.
  
  
  "Тому що ти так кажеш?"
  
  
  «Давай кинемо це», - благав він.
  
  
  "Тому що ви втрачаєте аргумент".
  
  
  «Це була та сама стара історія, - думав Нік. Ніколи не сперечайся з жінкою. Чоловік не може перемогти. Жінки у всьому світі були однаковими. Вони завжди мали рацію, незважаючи ні на що.
  
  
  Був лише один спосіб змусити її замовкнути. Він закрив її рота своїм і притягнув до себе. Він відчув, як її руки обвивають його шию, а її тіло звивається під ним.
  
  
  Їхні рухи були повільними, граціозними, як потік ртуті. Її зітхання і зітхання спалахнули його.
  
  
  Коли все закінчилося, вона сказала: «Звуки, які видала пара на вулиці, схвилювали вас. В цьому немає нічого поганого".
  
  
  Він застогнав. «Лотос, ти божевільний. Абсолютно божевільний».
  
  
  Вона погладила його плечі та спину. «Американці здебільшого сором'язливі. Щоправда, соромить їх, тому вони ховаються від неї.
  
  
  "Філософія в такий час". Він схилив голову і вирішив її пожартувати. «Моя дорога дитина, ти абсолютно правий. У мене було дуже суворе виховання. Фактично, я була незаймана до цієї самої ночі».
  
  
  Вона трохи вдарила його по обличчю. "Ти знущаєшся з мене".
  
  
  "У дуже хорошому значенні".
  
  
  Вона раптово стала серйозною. "Ви вбили багато чоловіків?"
  
  
  Він сказав їй, що це було дуже дивне питання. Він хотів знати, чому вона спитала.
  
  
  "Мені було цікаво."
  
  
  "Я збився з рахунку", - сказав він. І він не був брехливим.
  
  
  «Людина, яка є їхнім лідером. Він винен у смерті мого батька, чи не так?
  
  
  «Я так собі уявляю, – сказав Нік. "Чому?"
  
  
  «Я хотів би вбити його власноруч».
  
  
  Нік побачив ненависть у її очах. «Це важке завдання, Лотосе. Він, напевно, один із найнебезпечніших людей у світі. І повірте мені, його важко вбити. Я пробував".
  
  
  «Я мушу спробувати», - наполягала вона. «Я маю отримати шанс. Я любив свого батька, і тепер він мертвий».
  
  
  «Не падай на мене, Лотосе. Це не допоможе".
  
  
  "Мені шкода."
  
  
  "Якщо ти
  
  
  
  
  
  хороша дівчинка, - сказав він. - Я дозволю тобі підійти до вікна та послухати молоду пару внизу.
  
  
  Вона сміялася.
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  Повернувшись у свій готельний номер, Нік подумав, що сказала йому Лотос. Чоловік із застиглим обличчям. Людина, яка була лідером. Людина, чиї послідовники боялися її.
  
  
  Це мав бути Борман.
  
  
  Але що трапилося із застиглим обличчям? Чи був Борман у масці? Ні, це була не відповідь. Будь-хто міг помітити маску. Не було б жодних здогадів. Лотус сказав би, якби це була маска. Це означало лише одне. Пластична хірургія. Борман зробили пластичну операцію.
  
  
  А ким був капітан Страйкер? Це було нове ім'я для банку пам'яті Ніка. Борман ніколи не мав браку підручних.
  
  
  Нік підійшов до вікна і подивився на вулицю, що кишила людьми. Було рано-вранці, і вулиці були заповнені натовпом. Сонце повільно піднімалося, вже розпеченою жовтою кулею. Він мав цілий день, щоб убити. Частина його буде витрачена на сон.
  
  
  Він роздягнувся і знову ліг на ліжко. Він неуважно помацав десь на тілі шрам і спробував згадати, де і коли він виграв цей сувенір. Його натренований розум згадав, і він посміхнувся. Було б смішно, якби він не міг пригадати щось подібне. Він думав про всі місця, де був, і про всі місця, де не був. Перше набагато переважувало друге.
  
  
  Він зрозумів, що забагато думає, і це не годиться. Він повернувся на бік і заснув.
  
  
  * * *
  
  
  Капітан Гюнтер Страйкер ненавидів свою форму. Це було дуже просто. Йому не вистачало маленької свастики, широкого шкіряного ременя та блискучих чобіт. Форма, яку він був змушений носити зараз, була страшенно простою і простою. Але накази залишились наказами.
  
  
  Він розклав форму на ліжку та зняв піжаму. Він глянув на внутрішній бік зап'ястя і побачив пляму печінки там, де колись були дві маленькі блискавки. Клеймо СС. Знак його братства був зіскоблений і на нього накладено свинячу шкіру. Багато його товаришів пройшли через це, тому що американці особливо шукали есесівців.
  
  
  Капітан Страйкер був одним із перших німецьких солдатів свого покоління, які взяли участь у бойових діях. Не під час кривавих вторгнень, а з Синьою Дивізією в Іспанії. Особистий внесок Гітлера у Франка. Він убивав, і це йому подобалося. Це стало для нього другою натурою.
  
  
  Поразка Німеччини була гіркою пігулкою, яку треба було проковтнути. Але були обіцянки помсти, і він вичікував з багатьма своїми товаришами. Він провів багато років у Швейцарії та Португалії, підтримуючи зв'язок, і, нарешті, слово прийшло.
  
  
  Йому було п'ятдесят три роки, і він все ще був у добрій формі. Живіт у нього був худий і твердий, без жиру. Він їв правильну їжу та робив правильні вправи. Смішно, як вождь наполягав на навчаннях ВПС Канади. Але Страйкер це не турбувало. Єдине, що його тепер турбувало, – це бездіяльність.
  
  
  Він одяг просто. уніформу, яку зневажав, і пішов до Вождя. Він пройшов коридором, зупинився біля дерев'яних дверей і постукав. "Ейнтретен", - почув він знайомий голос. Він повернув ручку і зайшов. Він майже відсалютував у старому нацистському стилі, але впіймав себе на цьому. Китайські господарі несхвально ставилися до таких проявів. І Вождеві не терпілося порадувати господарів - до певного моменту.
  
  
  Вождь уже був одягнений. "Ви вже снідали?"
  
  
  Ні. Я щойно прокинувся, коли надійшло твоє повідомлення».
  
  
  «Ми разом поснідаємо. Але спочатку ми маємо поговорити. Сідайте. Капітан Страйкер».
  
  
  Капітан Страйкер сів на простий дерев'яний стілець і дивився, як громіздка постать ходить туди-сюди. Він побачив обличчя, яке не було обличчям. Він бачив чорні рукавички і знав, що всередині цих рукавичок. Було чудово, як Вождь використовував ці пазурі. Він навіть міг стріляти із них. І все ж таки було щось у ньому, що його лякало. Це була та сама людина, яка була така близька з Гітлером у ті напрочуд продуктивні роки. І все ж у Мартіні Бормані відбулася рішуча зміна. Він відчував всю цю ненависть, що походить від крокуючої людини.
  
  
  "Лум Фен мертвий".
  
  
  Страйкер був уражений цією новиною. Лум Фен був одним із найкращих найманих убивць, які працювали на ЧиКомов. Це Страйкер виявив контакт, який постачав американцям інформацію. Це Страйкер переконав Бормана дозволити Лум Фену вбити контактну особу. Тепер Люм Фен був мертвий.
  
  
  «Людина, проти якої вона виступила, була слабкою і середнього віку, - сказав Страйкер. "Як він міг зазнати невдачі?"
  
  
  "Але він не програв", - зауважив Борман. Він зупинився і глянув на свого поплічника порожніми очима. Контакт мертвий. Вистрілили двічі. Лум Фен добре справлявся зі своєю роботою. Але схоже, що хтось інший прийшов і вбив нашу людину”.
  
  
  Страйкер витріщився на застигле обличчя і внутрішньо здригнувся. «Але хто? Контакт працював один».
  
  
  «Можливо, інший агент займе місце людини, яку ми зловили у Палаці. Агент AX. Було б добре, якби це було так, і цією людиною виявився Нік Картер. Я йому дуже багатьом завдячую. Я хотів би зустрінемося з ним ще раз”. Голос був гладким, шовковистим, майже маслянистим. «Так. Було б приємно. Іноді я думаю, що ми з Картером обоє народилися в пеклі. Він такий же безжальний, як і я».
  
  
  
  
  
  
  
  «Вердаммене? - вилаявся Страйкер. - Що йому потрібно?
  
  
  "Тільки одне", - наспіваючи промовив Борман. "Агент З." Капітан Страйкер підвівся на ноги. "Що нам слід зробити?" «Ми нічого не можемо зробити, мій дорогий капітане. Наш друг, ким би він не був, має зробити наступний крок». Борман обійняв Страйкера за плечі. «Ходімо. Ходімо в Speisezimmer і поснідаємо»
  
  
  * * *
  
  
  Нік приміряв чорний костюм, який для нього пошила Лотос. Було дві нагрудні кишені і дві бічні кишені. Це був цілісний костюм, його легко вдягати, легко знімати.
  
  
  Лотос дивилася, як він скидає одяг. "Ви схвалюєте моє шиття?" — спитала вона.
  
  
  "Бетсі Росс не могла б зробити краще". Нік одягнув свій одяг. Він знав, як прослизнути до Імператорського палацу. Йому це не сподобалося. Але Лотус мав рацію. То був єдиний вихід.
  
  
  На Лотос була дуже облягаюча сукня, яка вигідно підкреслювала її маленькі пружні форми. Сукня була червоною, кольору пристрасті. Вона провела руками по стегнах. "Тобі подобається сукня?"
  
  
  «Так. Ти чудово виглядаєш у ньому. Жаль, що його потрібно витрачати на охоронця».
  
  
  «Не продовжуй так. Я забув, скільки чоловіків я мав». Вона погладила його по щоці, стала навшпиньки і притулилася губами до нього. Її тіло було теплим та м'яким.
  
  
  Його руки пестили її спину, відчуваючи плоть під тканиною її сукні. Вона була оголена під червоним одягом.
  
  
  "Ти схвильований?" прошепотіла вона.
  
  
  "Дуже багато."
  
  
  "У нас є час, чи не так?"
  
  
  "Я можу контролювати себе", - сказав він з усмішкою. "Хіба ти не можеш?"
  
  
  Вона відступила, її обличчя та очі були сумними. «Я хочу, щоб ти кохався зараз зі мною. Я хочу пам'ятати це, доки я з ним».
  
  
  Його рука пестила її щоку. "Я розумію."
  
  
  Її руки підняли сукню і зняли її з голови. Вона стояла оголена і безсоромно. Її тіло було струнким і досконалим, із твердими вигинами. Вона бачила, як він дивиться на неї нетерплячими очима, і її очі світилися.
  
  
  * * *
  
  
  Його звали Лі Дан, він служив в армії чотири роки із двадцяти років. Він походив із села у провінції Хунань, де його батько був мером. Він міг би залишитися в селі, працювати в полі, але йому це здалося надто нудним, тому він записався. Тепер він був не чим іншим, як охоронцем німців. Два роки, які він провів у Маньчжурії, були прибутковими, приємними та дуже захоплюючими. Він грабував зі своїми товаришами за підтримки офіцерів. Він не думав, що люди, яких він застрелив та вкрав, були простими фермерами, як люди з його власного села. Він був солдатом і підкорявся наказам. Ці люди були проти Мао Цзе-дуна, і їх треба було покарати.
  
  
  Потім він провів рік біля індійського кордону. Були розмови про вторгнення, і він рвався до дії. Вторгнення так і не було. Так і не було пояснено, хто саме вторгатиметься.
  
  
  Тепер, після цього, його призначили охороняти флігель Імператорського палацу, де жили німці.
  
  
  Він та його товариші не любили німців. Вони діяли так чудово. То були німці-ізгої. Знедолені. Вони були одягнені у просту форму і виглядали безглуздо. Проте вони йшли і тренувалися, ніби готувалися до великої війни. Яка війна?
  
  
  Лі Дан глянув на місяць і перемістив гвинтівку. Це був великий, товстий, романтичний місяць. Йому хотілося мати жінку.
  
  
  Його зацікавила дівчина із Червоної гвардії. У неї були блискучі чорні очі. Він двічі виймав її, але так і не зміг просунутися далі. Одного разу вона дозволила йому доторкнутися до неї, ніби вона дала йому щось дороге. Він вирішив, що, якщо він знову виведе її, він вимагатиме, щоб вона лягала з ним у ліжко, інакше він ніколи її більше не побачить.
  
  
  Треснула гілка, і його розум очистився від думок. "Це хто?" - різко зажадав він.
  
  
  "Це тільки я", - пролунав голос із тіні. "Лотос".
  
  
  Лотос. Він знав її. Вона була повією, яка обслуговувала німців. Німцям пощастило. Лотос був дуже гарний. Він припустив, що вона прийшла сюди, щоб увійти у флігель, де мешкали німці. Що ж, він не збирався її пропускати. Навіть якби він міг, він би не став. Просто на зло. Китайська дівчина лягає спати з білими чоловіками. І німці.
  
  
  Він побачив її в місячному світлі, що йде до нього. Та сукня. Дуже туго. Її гострі груди трохи рухалися при ходьбі. Йому хотілося розколоти її череп прикладом рушниці.
  
  
  Ні, не зробив. Він не відчував цього.
  
  
  Його тіло здригалося від бажання. Да млинець. Він хотів її. Яка людина в здоровому глузді не захотіла б таке гарне створіння. Йому вдалося насупитися.
  
  
  "Що ти хочеш?" Він зробив свій голос суворим.
  
  
  Лотос стояла всього за мить від нього. "Я думаю, що заблукав"
  
  
  «Тобі мене не обдурити. Ти ж знаєш, що тут мешкають німці. Ти шукаєш німецького коханця цієї ночі. Ну тобі не пройти. Так що йди, китайська повія».
  
  
  Лотос застигла. «Згвалтування жінок, убивця немовлят. Стеж за своєю мовою, або я примушу тебе її втратити».
  
  
  «Просто йди. У мене наказ.
  
  
  "Я не шукаю німців". Її голос став м'яким. "Мені було самотньо.
  
  
  
  
  
  Він був самотній? "
  
  
  Він не міг повірити своїм вухам. Чи була йому доступна Лотос? Йому не пощастило. Потім його осяяла думка. Так звичайно. Справа була в грошах. Можливо, цієї ночі їй не вдалося знайти клієнтів, тож вона вирішила випробувати охорону. «У мене в кишенях шість юанів. Це все мої гроші.
  
  
  «Я не бажаю грошей, друже мій». Вона трохи засміялася.
  
  
  "Що ти хочеш тоді?"
  
  
  "Година вашого часу. Якщо ви можете її заощадити?" Він озирнувся. Якщо його спіймають зі своєї посади, йому висунуть звинувачення. Його начальство дуже суворо ставилося до цього, і він був під безпосереднім контролем німців. Не було сказано, що вони робитимуть.
  
  
  Лі Дан із жалем похитав головою. «Мені дуже шкода, Лотосе. Я на чергуванні. Може, ще одну ніч? Прокляніть успіх. Після того, як він побажав такої можливості, Лотос показала себе, але йому довелося відмовитися від її милої та щедрої пропозиції.
  
  
  "Позаду мене густий ліс", - нагадала йому Лотос. Ліжко з м'якої трави, і нам буде зручно. Тут нічого не відбувається. Ви будете у безпеці. Приходьте». Вона взяла його за руку.
  
  
  Він швидко похитав головою. "Я не можу. Це так привабливо. Але я не можу. Якщо я залишу свою посаду…»
  
  
  Лотос повільно підняла спідницю. З'явилися її стрункі ноги, стрункі гладкі стегна. Потім вона зняла сукню і оголилася в місячному світлі. Вона провела рукою по грудях. «Я більше не пропоную себе тобі. Якщо ти не підеш зі мною, то ти завжди пошкодуєш про це. Ти мріятимеш про мене і проклинатимеш себе за те, що поводиться як дитина, нічого не боячись. Знаєш, що ти залишив свою посаду? Ніхто не дізнається. Якщо ти їм не скажеш. І ти не такий дурень, Лі Дан”.
  
  
  Лі Дан подивився на її тіло своїми гарячими бурими очима. Він побачив легку опуклість її стегон, лінію стегон, плоский живіт, гостроту її грудей.
  
  
  Лотос повільно повернулася, закинувши сукню через праве плече і пішла в ліс. «Підемо, йди за мною, Лі Дане. Ми підемо глибоко у ліс, де нас не побачать».
  
  
  Він бачив її напружені сідниці і задню частину її стегон, що рухалися. Він проклинав себе за те, що був дурнем.
  
  
  Він був лише людиною.
  
  
  Він почав слідувати за нею, а потім прискорив крок, боячись втратити її в лісі.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  Нік Картер почував себе безглуздо у своєму чорному костюмі, але це було рішуче необхідно. Він мав непомітно потрапити у флігель, де мешкали німці. Костюм допоможе. Зліва почувся шерех. Він знав, що це Лотос і китайський охоронець, якого вона спокусила зі свого поста. Він залишався в тіні, доки не досяг двору. Він метнувся швидко, чорна постать, окреслена в місячному світлі. Він був усередині крила.
  
  
  Його чоло було пісковиком через грязюку, яку він розмазав по обличчю. Усміхайся і терпи, мій хлопчику. У руці він тримав іспанський пістолет, і сподівався, що йому не доведеться його використовувати.
  
  
  Він знайшов двері прочиненими, підкрався до них і зазирнув усередину.
  
  
  На ліжку спиною до Ніка спав чоловік.
  
  
  Нік молився, щоб це був Борман. Він потягнувся до ручки і розширив двері, штовхнувши їх усередину, переступивши через поріг. Тепер він був біля ліжка. То був молодик. То був не Борман. Він хотів обернутися, але чоловік раптово розплющив очі і почав оглядатися.
  
  
  Нік тицьнув чоловіка ручкою в шию і один раз намацав затискач. Німець завмер, упав, його очі розплющились і дивилися.
  
  
  Яка паршива невдача. Нік вилаявся. Він відступив, тихо прокрався коридором, зупинився біля дверей. Він люто думав. Чи слід йому скористатися ще одним шансом? Він відчував, що зазнає успіху. Ще один. Якого біса.
  
  
  Він відчинив двері й увійшов безшумно, мов кішка. Він почув глибоке хропіння. Ні, ця людина теж не була Борманом. Він відступав, коли чоловік сів, протираючи очі. Нік швидко ступив уперед з ручкою в руці.
  
  
  Очі чоловіка розширилися побачивши фігури в чорному. Його рота відкрився, щоб закричати, коли ручка потрапила йому прямо в шию.
  
  
  Він прокляв свою невдачу, коли побачив охоронців, що перетинали двір через вікно заввишки по груди в холі. Мав бути інший вихід. Він повернувся, поспішив коридором, повернув за ріг і почав чекати, сподіваючись, що вони не підуть до нього.
  
  
  Вони йшли його дорогою. Чорт!
  
  
  Він рушив коридором, коли побачив прочинені широкі двері. Він пішов на це і прослизнув усередину з пістолетом напоготові, про всяк випадок. Це була велика кімната з баром з одного боку, музичним автоматом, столами та стільцями. Швидше за все, якась офіцерська каша. Ліворуч від бару були ще одні двері. Він спробував. Вона відкрилася, і він опинився зовні, біля палацу.
  
  
  Він обійшов крило, залишаючись у тіні, коли міг, сподіваючись дістатися до двору і посту, що не охороняється до того, як Лотос і її тимчасовий коханець закінчать.
  
  
  Тепер він був у дворі. Він попрямував до посту охорони та пройшов. Він пройшов добре використовуваною дорогою, через поле і зупинився, щоб перевести дух. Потім він підійшов до великого дерева, де залишив свій одяг. Він зняв костюм, одягнув одяг і почав чекати Лотос.
  
  
  
  
  
  
  
  Коли за кілька хвилин вона прийшла, він узяв її за руку, і вони швидко і безшумно рушили звідти.
  
  
  Вчорашня пара знову обіймалася біля вхідних дверей. Лотос та Нік увійшли до будівлі заднім ходом.
  
  
  У її квартирі він кинув згорток чорної тканини, яка була його костюмом, і поклав свої двісті з гаком у м'яке крісло. «Що із цими двома внизу? Хіба в них немає вдома?
  
  
  "Її батьки дуже суворі", - пояснила Лотос. «Вона живе з ними у квартирі і не може виховувати свого хлопця. А він живе із двома братами. Як бачите, їм це дуже важко. Вона роздягалася, коли казала. Гола, вона вийшла з вітальні, і незабаром Нік почув, як вона хлюпається у ванні у ванній.
  
  
  Він закурив сигарету і подумав про нічну витівку. Він перервав це. Можливо, йому не варто було турбуватися. Але ні, він намагався, бо однією з його місій було вбити Бормана. Він мав ризикнути. Це був просто невдалий успіх.
  
  
  Було б безглуздо намагатися знову. Йому доведеться на якийсь час забути про Бормана і зосередитися на агенті З. Йому потрібно наодинці з одним із людей Бормана і змусити його говорити. Йому треба було знайти лабораторію.
  
  
  Вийшла Лотос у чонсамі. Розрізи були високими, а стегна – довгими, тонкими, кольори слонової кістки. Вона виглядала чудово.
  
  
  "Тобі це подобається?"
  
  
  "Дуже багато. Але я думала, такий одяг заборонений у Червоному Китаї».
  
  
  "Це." Вона сіла до нього навколішки, і одна тонка рука обвілася навколо його шиї. «Друг привіз його з Гонконгу. Я не ношу його на вулиці».
  
  
  "Його не зупинили?"
  
  
  «Він приніс кілька предметів, – сказав Лотус. «Він заплатив митникам, щоби вони дивилися в інший бік. Корупція – одна з наших найстаріших чеснот». Вона поцілувала його. «Ще він приніс мені рисове вино. Хочете?
  
  
  "Звісно."
  
  
  Вона знову поцілувала його, злізла з колін і пішла за вином і двома склянками.
  
  
  Вони випили, і Нік спитав, чи є поблизу їжа. Лотос приготувала страву з курки та рису, і Нік поїв.
  
  
  Пізніше вона спитала його, чи вбив він вождя німців. Нік пояснив їй, що сталося. Він також розповів про ліки, які він використав.
  
  
  "Вони подумають, що ці двоє мертві... і поховають їх", - сказала Лотос. Потім вона весело засміялася. "Це страшенно жарт, чи не так?"
  
  
  "Що ж." Нік раптово привернув її до себе і майже жорстко поцілував.
  
  
  Вона відчула його наполегливість. Про варту, з якою вона лежала тієї ночі, не було й мови. Це було неважливо. Це просто потрібно було зробити. Крім того, було багато чоловіків. Зараз це нічого не означало. Це дуже неважливо.
  
  
  Вона провела пальцями по його волоссю. Вони пристрасно цілувалися. Вона знала, що це чоловік, якого можна навчитися кохати. Але це був лише сон. Вона була реалістом. Життя на материку зробило людину реалістом.
  
  
  Нік підвівся, притискаючи її до себе. Він відніс її до спальні та обережно поклав на ліжко.
  
  
  Вона дивилася, як він роздягається, а потім зняла чонсів. Внизу вона була оголена.
  
  
  Він приєднався до неї на ліжку, і її тіло було живе і рухалося.
  
  
  * * *
  
  
  Нік прийняв гарячу ванну, і Лотос наполягла на тому, щоб вимити йому спину. Він відхилив її пропозицію вимити його повністю. Вона використала важкий рушник і витерла його, поки він стояв з кривою усмішкою на обличчі. Я можу витертись там, - заперечив він.
  
  
  "Не будь дурним".
  
  
  Він одягнув шорти, і вони сіли у вітальні, їли мигдальні коржики та пили козяче молоко. Він зрозумів, що проводить більше часу у квартирі Лотоса, ніж у власному готельному номері. Що ж, тут було приємніше.
  
  
  "Ти збираєшся повернутися до Імператорського палацу?" - Запитала вона його.
  
  
  Ні. Думаю, завтра ввечері я дозволю жертві прийти до мене. З твоєю допомогою».
  
  
  "Я зроблю все", - гаряче сказала вона. "Ти знаєш що."
  
  
  Він сказав їй, що хотів. До цього вона зустрічалася з одним із німецьких офіцерів. Він мав прийти до її квартири, де чекатиме Нік. Він буде занадто захоплений нею, щоб помічати Ніка, доки стане занадто пізно. Якщо ідея була надто неприємною.
  
  
  На її чудовому обличчі була натягнута посмішка. “Ви знаєте, що я зроблю це. Я нічим не можу вам допомогти.
  
  
  "Це розрахований ризик", - пояснив Нік. Він може привести когось, навіть якщо ви кажете йому не робити цього. Або він може сказати деяким зі своїх товаришів по службі, куди він йде. Коли він не повернеться, ви опинитеся під підозрою. Так що добре подумайте, перш ніж погоджуватися.
  
  
  «Тут нема про що думати», - сказала вона майже сердито. "Я в цьому до самого кінця".
  
  
  «Сподіватимемося, що кінець не настане раніше, ніж очікувалося».
  
  
  "Я знаю, що ти не боїшся".
  
  
  "У мене бувають моменти", - визнав Нік.
  
  
  "Ви дуже хоробрий чоловік", - сказала вона, бентеживши його. «Я ніколи раніше не зустрічав нікого подібного до тебе».
  
  
  «Ваш батько був хоробрим чоловіком. Він у щось вірив та помер за свої переконання».
  
  
  Вона поклала йому руку на стегно. "Ти можеш провести зі мною ніч?" — спитала вона.
  
  
  Він похитав головою. Це було надто небезпечно.
  
  
  Між ними запанувала тиша. Вони зустрілися зовсім недавно, і все ж між ними був сильний зв'язок. Це був не просто секс.
  
  
  
  
  
  
  
  Це було ще щось, чого ніхто не міг би пояснити. Але то було там. Сильне та непомітне.
  
  
  Кожен відчував захоплення, повагу та відданість один одному. Вони були командою; одне доповнювало інше.
  
  
  Нік знав, що розлучатися буде ніяково. До цього прийде, коли його місію буде виконано. Якщо він не помер. І він не збирався вмирати. Його успіх був хорошим, але тривала недовго. Мав прийти час, коли його число збільшиться. Він тільки хотів, щоб це було швидко, коли воно справді прийшло.
  
  
  "Що ти думаєш?" - Запитала вона, вивчаючи його задумливий настрій.
  
  
  Він не хотів казати їй, що думав про смерть. Похмурий жнець дивився через їхні плечі. Він не хотів їй нагадувати про це.
  
  
  «Згадуючи дні, коли я навчався у коледжі».
  
  
  "Ти виглядав таким похмурим", - прошепотіла вона. «Я думав, ти думаєш про темні думки. Тому я потурбував тебе».
  
  
  "Нічого страшного."
  
  
  "Ви думали похмурі думки?"
  
  
  Він зумів широко посміхнутися. Її було важко обдурити. Він дещо згадав від Вергілія.
  
  
  Ось Смерть, смикаючи мені вухом: «Живи, - каже він, - бо я йду».
  
  
  Нік знав, що мав на увазі Вірджіл. Живіть теперішнім моментом і до біса завтра.
  
  
  «Жодних темних думок», - хрипко сказав він. "Ні, коли зі мною така гарна лялька, як ти". Він потягнувся до неї, і вона була доступна.
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  Капітан Страйкер ніколи не бачив Лідера такої люті. Але він не міг його звинувачувати. Двоє з їхніх людей були знайдені мертвими сьогодні вранці без слідів на тілах, за винятком слідів проколів на шиї.
  
  
  Щойно було отримано останні звіти. Ніхто нічого не бачив.
  
  
  Вони були в кімнаті Бормана, тільки Борман та Страйкер. Людині, яка знайшла тіла, було наказано зберігати мовчання про це, але Борман знав, що це неможливо. Його людей та китайських охоронців допитали. Марно було сподіватися, що справи двох мерців можна буде приховати.
  
  
  Борман розлютився, розмовляв і марив, і Страйкер подумав, що обличчя людини розколеться. Він знав про пластику. Він був у сусідній кімнаті, доки йшла операція. Він був близький із Борманом і насолоджувався своїм становищем. Він був не такий розумний, як учений Вальтер Кернер, але він був досить проникливий, щоб розуміти, що геній Бормана може забрати його далеко, навіть якщо для цього потрібно завжди бути підлеглим.
  
  
  Борманові потрібен був час, щоб заспокоїтися, але навіть тоді його трохи трясло. «У цього божевілля має бути якесь пояснення».
  
  
  "Сліди від проколів на шиї", - сказав Страйкер. "Чи могло це стати причиною їхньої смерті?"
  
  
  "Дуже імовірно. В іншому примітний збіг, у обох чоловіків однакові мітки. Я не вірю, що Дракула повернувся з мертвих, щоб заподіяти нам цю трагедію. Це мала бути та сама людина, яка вбила нашу людину, Лам Фена. Я бачу Прекрасна рука Сокири за роботою. Людина, яка непоміченою входить до ворожого табору, має бути досить примітною і сміливою людиною. Так. Звісно. Нік Картер. Але як він це зробив? Як він пройшов повз варту? І як він убив людей? Отрута? Я не бачу агента з AX, який використовує отруту».
  
  
  Страйкер почухав собі ніс. "Можливо, він вижив, підкупивши охоронця?"
  
  
  «Постріл тисяча до одного. Ви думаєте, він підійшов до охоронця посеред ночі і спробував підкупити його? Голос Бормана був недовірливий. «Набудьте сенсу, капітан Страйкер. Нік Картер, якщо це Картер, не дурень. Ні, це було добре сплановано.
  
  
  "Що я робитиму з чоловіками?"
  
  
  «Поховайте їх. Чи, може, ви хочете їх набити? Борман виглядав розгніваним. «Здається, я оточений некомпетентністю».
  
  
  Страйкер напружився, але промовчав. Він був добрим солдатом і пишався цим «Так, сер».
  
  
  "Ви особисто допитували охоронців?" - спитав Борман вчетверте.
  
  
  "Так."
  
  
  "Жодна людина не залишила свою посаду?"
  
  
  Страйкер похитав головою.
  
  
  "Запитайте їх ще раз", - наказав Борман. «Я не вірю у примар. Це зробив чоловік із плоті та крові. Слідкуйте за цими стражниками. Один із них, мабуть, залишив свою посаду. Але хто? Триматися за всіх. Зруйнуйте їх. Людину, яка залишила свою посаду, повинна зізнатися. "
  
  
  "Але чому він повинен залишити свою посаду?" - Запитав Страйкер. "Якщо він не був підкуплений?"
  
  
  «Нісенітниця. Має бути пояснення. І це не хабарництво. Ні, не хабарництво грошима. Ви не плануєте місію, а потім наближаєтеся до охоронця з грошима, сподіваючись, що він прийме це і полетить. Це смішно. . Але жінка може спокусити чоловіка від своєї посади Так – жінку». Борман повільно кивнув головою. "У цьому більше сенсу, чи не так?"
  
  
  "Так, я вважаю, це так", - слабко сказав капітан Страйкер.
  
  
  "Але ви так не думаєте, чи не так?" Борман підняв пляшку віскі і трохи налив у склянку. «Для такої людини як Нік Картер неважко знайти жінку, яка їй допоможе. Навіть у Червоному Китаї».
  
  
  "Можливо, її послали з Картером, щоб допомогти йому?" – сказав Страйкер.
  
  
  «Так. Це можливо". Борман випив третину свого віскі. "Або він привів із собою жінку, або знайшов її тут, щоб допомогти йому. У будь-якому випадку, це не має значення. Важливо те, що він завдав шкоди. Я не можу допустити, щоб наші чоловіки впали в паніку".
  
  
  
  
  
  Вони мені потрібні у потрібний момент, і це може бути дуже скоро”.
  
  
  "Препарат майже доведено до досконалості?"
  
  
  «За словами Кернера, – сказав Борман. Так, він впевнений, що близький до вдосконалення агента Z. Дуже близько. А потім ми завдаємо удару. Ми завдаємо сильного удару». Його голос підвищився і заскрипів у вухах Страйкера. «Німеччина чекає на нас, капітан Страйкер. Ми не можемо підвести нашу країну».
  
  
  Страйкер мало не підняв руку у нацистському привітанні. Він хотів клацнути підборами. Це було б, як у старі часи.
  
  
  "Агент Z", - сказав Борман, знизивши голос. Він знову був спокійний. «Це буде наше спасіння. З агентом Z ви можете робити все, що завгодно, залежно від дозування. Він бачив, наскільки Страйкер жадав отримати більше інформації про агента Z. Тільки він і Кернер знали реальний потенціал агента Z. Він годував своїх людей шматочками та шматками, щоб розпалити їхній апетит. Для них агент Z був секретною зброєю, великою зброєю. "Я можу ввести тобі агента Z, і ти станеш моїм рабом", - раптово похвалився він.
  
  
  "Тепер я твій раб", - смиренно сказав Страйкер.
  
  
  «Але подумайте, капітане Страйкере. Що, якби ви були не моїм рабом, а високопосадовцем? Я знаходжу спосіб відвести вас наодинці, а потім використовую агента Z. Ваш розум затьмарюється, він відкритий для пропозицій. Я шепочу вам на вухо, посійте насіння ненависті у своєму мозку. Ви думаєте, як я хочу, щоб ви думали. Уся ваша особистість змінюється. Ви знаходитесь у гіпнотичному заклинанні, яке триває вічно. Ви інша людина. Ви саме те, що я хочу, щоб ви були. Уявіть це, Страйкер. Завойовуючи уми урядовців. Ви контролюєте їх. А потім ви контролюєте їхню націю».
  
  
  "Це форма промивання мозку, чи не так?"
  
  
  "Так", - задумливо сказав Борман. "Ви можете сказати це"
  
  
  "Наука взяла гору", - з жалем сказав Страйкер. Атомні бомби. Війна із зародками. Все кнопкове. Гвинтівки та кулемети скоро вийдуть із вжитку. Незабаром вийдуть із вживання навіть солдати».
  
  
  «Солдат завжди буде потрібний, капітане Страйкере. А тепер займіться знищенням мерців та займіться цими китайськими охоронцями. Не будьте надто суворими з охороною. Ми не хочемо, щоб інциденти зіпсували нашу гармонійні стосунки, чи не так? "
  
  
  «Я подбаю про все». Страйкер натягнуто вклонився та вийшов.
  
  
  «Хороша людина», — подумав Борман, дивлячись, як зачиняються двері за капітаном Страйкером. Не дуже кмітливий, але вірний справі.
  
  
  Він допив віскі.
  
  
  На карту було поставлено дуже багато, щоб дозволити цьому невловимому ворогові зруйнувати його плани. Він був близький, дуже близький до скоєння неможливого. Так неможливо. Німеччина із демократичною формою правління. Лише диво могло повністю зруйнувати його. Але був добрий шанс; Про це йому сказали нещодавні вибори. Йому потрібне було диво і диво було близько.
  
  
  Його рука в рукавичці зімкнулась на склі, і воно розбилося. Так само він розтрощить Картера. Він знайде його та вб'є.
  
  
  Чи знав AX про агента Z? Але як вони могли? Його люди зловили AXEman, перш ніж він зміг покинути територію палацу. Ця людина померла, таємниця все ще була в ній. Чи він помилявся? Чи вдалося цій людині передати повідомлення до Вашингтона? Це було можливе.
  
  
  Інший чоловік зайняв його місце. Ще один агент від AX. Картер. Він був певен, що це Картер.
  
  
  Що знав AX? Він має з'ясувати. Він не міг дозволити Картеру тинятися за своїм бажанням, руйнуючи всі його плани. Йому довелося змусити його замовкнути раз і назавжди.
  
  
  Він налив віскі у свіжу склянку.
  
  
  Подумки він побачив, як Картера спіймали і привели до нього. Він бачив, як катує агента AX. Він чув крики Картера і благання про швидку смерть. Він засміявся і впіймав себе на цьому. Так не піде. Решта почують. Вони подумали б, що він збожеволів. Що ж, мабуть, він був.
  
  
  Він важко сів у крісло зі шкіряною спинкою. Це було диво, що він не зовсім розгнівався. Приховується від світу, боїться бути спійманою поліцією майже кожної країни світу. Полювали і ненавиділи.
  
  
  Ну, він також міг ненавидіти. І він ненавидів слабаків, які панували у світі. Лагідний. Маленькі люди. Вони були просто мурахи під його чоботями. Він їх розтопче. Він їх усіх розтопче. І він голосно засміявся. Його не хвилювало, чи чують його люди. Його не хвилювало, чи почує його світ.
  
  
  Він рідко сміявся.
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  Нік спостерігав за парадом з чайної, де замовив чай та рисові коржики. Як китайці любили паради. Вони стріляли петардами та били литаври.
  
  
  Це було краще, ніж натовп скандували, штовхали, кричали червоні гвардійці, але божевілля червоних гвардійців не закінчилося. Вони досі діяли у багатьох провінціях. Тільки армія могла їх зупинити, але було очевидно, що їм наказали триматися подалі.
  
  
  Мао використав червону гвардію, щоб позбутися ворогів. Він знав, як з ними впоратись, але іноді вони виходили з-під контролю; занадто багато інцидентів, які ставили Мао у незручне становище.
  
  
  Він вийшов із чайної і пішов вулицею. У Пекіні було багато іноземних гостей, тому він був не зайвим. Хоча Червоний Китай мав напружені відносини майже з усіма країнами, крім Албанії, вона не заперечувала проти іноземців.
  
  
  
  
  
  
  Самі люди були досить доброзичливими, якщо їх не підтримала червона гвардія. Потім йшли за англійцями.
  
  
  Він знайшов невеликий парк на площі та сів на металеву лаву. Там було тихо, сонце засмагало лише кілька людей. Він закурив і був схожий на будь-якого іншого білого туриста. Він знав, що з готелю ніхто не стежив. Він був обережний. Він сподівався, що Лотос також була обережна.
  
  
  Коли вона з'явилася, він запалив третю цигарку.
  
  
  "Як пройшло?" він запитав.
  
  
  Вона посміхнулася, показавши свої крихітні білі зуби. «Це влаштовано. Він прийде сьогодні ввечері».
  
  
  «Я не хочу поспішати, але…»
  
  
  "Я розумію", - сказала вона, не даючи йому закінчити. «Його звуть Максиміліан Ейбл. Він капітан, як Страйкер, але не схожий на людину із застиглим обличчям».
  
  
  "Ви повинні зайняти його ..."
  
  
  Вона кивнула головою. "Так, ви сказали мені."
  
  
  "Це швидко закінчиться", - пообіцяв він.
  
  
  "Це не має значення", - твердо сказала вона. «Я був із ним раніше. Не роби з мене ангела, Нік. Ми знаємо, хто я».
  
  
  Нік хотів сказати їй, що вона люба дитина, але подумав, що це прозвучить безглуздо. Натомість він поплескав її по коліну. "Я буду там рано". Він запропонував їй цигарку, і вона погодилася. Він зрозумів, що в нього закінчуються сигарети, і запитав її, чи вона знає, де можна дістати американські або канадські сигарети.
  
  
  "Я знаю, що це", - зітхнула вона. «Цигарки, які тут продають у тютюнових магазинах, є жахливими. Але я декого знаю».
  
  
  "Ти дивовижна істота".
  
  
  «Я живу своїм розумом. Я міг би працювати на фабриці чи фермі, але це не для мене. Я навіть не маю філософії, і це погано. Я тільки знаю, що мене не влаштовує те, як справи. тут бігають. Це відчуття. Жодних змін ніколи не буде. Принаймні не радикальні зміни. Ось як я до цього належу. Це марно, Нік. Але я нічого не можу вдіяти своїми почуттями, правда?
  
  
  Він не знав, що сказати, тож нічого не сказав.
  
  
  Незабаром їм настав час розлучитися. Вона встала і пішла геть, і він глянув на її акуратні стегна під дуже тонкою талією. Деякі молоді люди, що входять до парку, обернулися і подивилися на пружні сідниці.
  
  
  Нік встав, упустив недопалок, притис його до землі і почав виходити з парку.
  
  
  До парку входили двоє китайських поліцейських. Вони йшли до Ніка. Він недбало продовжував йти, поки один з них не заговорив з ним прекрасною англійською. Він був високим, витонченим, як артист балету, з тонкими вусами. "Зачекайте будь-ласка. Чи можу я побачити ваш паспорт?»
  
  
  Нік зупинився. Він легко посміхнувся до чоловіка. "Звісно, чому ні?" Він показав цій людині свій паспорт. "Нічого поганого?"
  
  
  Все ще ввічливо, поліцейський сказав: "Звичайна рутина, сер". Він вивчив паспорт. "Де ви зупинилися?"
  
  
  Нік сказав йому.
  
  
  "Це дивно", - сказав чоловік. «Я думав, що всі кореспонденти залишилися у готелі «Ленін»».
  
  
  "Ти знаєш, як це буває", - легко сказав Нік. «Все, чого хочуть хлопчики – це вести розмови. Потім вони намагаються напоїти вас і вкрасти вашу історію, якщо вона є».
  
  
  Поліцейський повернув Ніка паспорт. Його губи розтягнулися в поверховій посмішці офіціанта. «Приносимо вибачення за невеликі незручності. Просто рутина. Ми сподіваємось, що ви залишитеся тут щасливими».
  
  
  "У мене м'яч", - зізнався Нік.
  
  
  Двоє чоловіків продовжили свій шлях.
  
  
  Нік вийшов із парку і перетнув площу. Він не вірив у цю нісенітницю про те, що це звичайна рутина. Мабуть, через його минулу ніч. Він подумав, чи перевірять його номер у готелі. Той поліцейський, який дивився його паспорт, не був пусткою. Він виглядав дуже проникливим.
  
  
  Ну хрін із ними. Нік був поза межами площі і йшов повільно і легко, як людина, якій все одно на світі. Нехай перевірить його номер у готелі. Пістолет, який він відібрав у китайського вбивці, був у кімнаті Лотос, як і костюм, який вона пошила для нього. Якби вони обшукали його кімнату, то не знайшли б великого жирного нічого.
  
  
  Минуло дві години, перш ніж він повернувся до свого готельного номера. Клерк готелю намагався не дивитись на нього. Нік пройшов через все і знав, що його речі були оброблені тонким гребінцем. Наскільки він був стурбований, він був у безпеці.
  
  
  Вони не могли знайти нічого, що могло б видати його. І якби вони були, вони б чекали на нього. Тож у будь-якому випадку він був у безпеці.
  
  
  Він прийняв ванну, перевдягся у синій лляний костюм і вийшов. Він пообідав у невеликому ресторанчику, потім стрибнув у автобус і пішов частково. Він пройшов кілька кварталів, повернувся назад, щоб переконатися, що за ним не стежать, а потім продовжив свій шлях до квартири Лотос.
  
  
  На ній була червона шовкова піжама, яка прилягала до неї. «Я знайшов американські цигарки. Три пачки». Вона поцілувала його. «І маю дві пляшки рисового вина».
  
  
  "Я бачу, ви були дуже зайняті". Він відкрив пачку цигарок, і вони спалахнули. "Я йшов задньою дорогою", - сказав він їй. "Напевно, сила звички".
  
  
  "Так безпечніше для тебе".
  
  
  Вони випили трохи вина, і він стояв біля вікна, дивлячись, як далекий місяць піднімається вгору. Небо було чисте, і на місяці була тисяча зірок.
  
  
  
  
  
  
  вона обіймала його за талію.
  
  
  Він побачив високу постать, що переходить вулицю. Чоловік не здавався надто стійким на ногах.
  
  
  Нік відійшов від вікна, і Лотос пішла по іспанський пістолет. Він устромив пістолет за пояс, і вона звільнила йому місце в шафі спальні, знявши сукні і засунув їх у ящик комода. Він заліз у комірчину і зачинив двері, але не до кінця. Просто вузька щілина, щоб він міг побачити кімнату.
  
  
  Пролунав гучний стукіт, і Лотос пішла відповідати.
  
  
  Він почув, як відчинилися і зачинилися вхідні двері. У туалеті було душно, і він спітнів. До нього долинув чоловічий голос, голосний і гортанний. Невиразність слів через віскі, занадто багато віскі. З боку Лотос був сміх, вимушений сміх. Потім, нарешті, вони увійшли до спальні, і Нік добре бачив людину.
  
  
  Високий, із широкими плечима. Гарний. Темно-коричневе волосся. Максиміліан Авель. Капітан секретної армії Борман. Він почав знімати свою звичну форму. «Ніч, створена для кохання, моя китайська красуня. Ця пара знову була внизу. Ви маєте зняти їм свою кімнату. Заробіть трохи грошей на стороні. П'ять марок на годину». Він засміявся і зняв сорочку. Над лівим стегном був шрам.
  
  
  Лотос зняла піжаму і, оголена, залізла в ліжко. Чоловік жадібно дивився на неї. Він зняв шорти і пішов за нею до ліжка.
  
  
  Нік дістав ручку з нагрудної кишені піджака. Він спостерігав, як чоловік порається, пестить, цілував і готується до вторгнення в тіло дівчини.
  
  
  Нік вибрав підходящий момент – коли чоловік був надто поглинений своєю справою, щоб насторожитися, – щоб вийти з туалету та підійти до ліжка. Він тицьнув чоловіка в шию і одного разу клацнув кепкою. Все було скінчено, і Лотос звільнилася. Вона побігла у ванну, і Нік перевернув чоловіка. Якби він не знав, він би присягнув, що ця людина мертва. Лотос повернулася і одягла піжаму.
  
  
  Нік роздягся і надів форму чоловіка.
  
  
  "Що робиш?" вона хотіла знати.
  
  
  «Коли він не повернеться, вони його шукатимуть. Ця пара внизу бачила, як він підійшов. І він, можливо, сказав деяким своїм приятелям, що йде сюди»
  
  
  Лотос мудро кивнула. «Отже, ви збираєтесь піти звідси, вдавши їм. Якщо пара внизу буде допитана, вони скажуть, що бачили, як вона йшла».
  
  
  «Вірно. Я повернусь назад і піду заднім ходом. Тоді добре попрацюй тут із нашим другом». Нік поплескав чоловіка по животу. «Тримаю парі, чорт забирай, є що сказати».
  
  
  Нік спустився і вийшов через парадні двері. Пара стояла близько один до одного і шепотіла. Він врізався в них, не опускаючи обличчя, пробурмотів щось німецькою і продовжував іти, прикидаючись п'яним. Коли він був за два квартали від нього, він зробив широке коло, сподіваючись, що не заблукає, повернувшись назад. Вулиці були вузькими, і він обережно просувався вперед, доки опинився в задній частині житлового будинку. Він піднявся задньою дорогою, і Лотос поцілувала його, ніби він повернувся з довгої подорожі.
  
  
  Він зняв форму і одягнув чоловіка, а потім одягнув свій власний одяг. "Тобі краще почекати в іншій кімнаті", - порадив він їй. Не кажучи жодного слова, Лотос пішла.
  
  
  Нік знайшов шнур і прив'язав його зап'ястя і кісточки до ліжка. Він поклав пістолет на нічний столик, а потім знову використав ручку, цього разу ввівши людині протиотруту.
  
  
  Німець знову задихав. Він розплющив очі від здивування, а потім від гніву.
  
  
  Нік підняв пістолет і показав його офіцеру. «Я виб'ю тобі мізки, якщо виникне крик. Ви мене розумієте?"
  
  
  Очі чоловіка звузилися від ненависті.
  
  
  «У мене є кілька питань, які я хочу поставити вам, і ви збираєтесь на них відповісти. Ви розумієте?"
  
  
  Чоловік уперто похитав головою.
  
  
  Нік по-вовчому посміхнувся. Він відклав пістолет і почав руками працювати з німцем. Чоловік ахнув і знепритомнів.
  
  
  Нік пішов у ванну, наповнив склянку водою, повернувся до спальні і вилив воду чоловікові в обличчя. Очі повільно розплющились і дивилися на Ніка.
  
  
  "Все, що в тебе є, - це зразок", - сказав Нік. "Я навчу тебе, що таке біль". Його руки знову були зайняті. Якось чоловік закричав, і Нік двома пальцями вп'явся йому в горло.
  
  
  Нік сильно спітнів, перш ніж упертість покинула німця. Офіцер нарешті кивнув і вільно відповів, коли Нік ставив йому запитання.
  
  
  Нік знову скористався ручкою, і чоловік загинув. Нік пройшов у вітальню і опустився на стілець. Лотос принесла йому склянку рисового вина. «Я чув, як він стогне. У мене охолола кров».
  
  
  Нік осушив склянку. «Не проси мене вибачатися за свої дії. Я роблю те, що маю».
  
  
  Лотос торкнулася його плеча. "Я розумію"
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  У Ніка було те, що він хотів. Лабораторія розташовувалась неподалік села Цин Тінь. Від Лотос він дізнався, що село знаходиться менш ніж за сто миль від Пекіна. Нік розповів Lotus все, що сказав йому німець, нічого не проґавивши. У Німеччині виник новий нацистський рух, і Борман був більшим, ніж невелика його частина, Борман обіцяв допомогти їм.
  
  
  
  
  
  Рух з використанням найпотужнішої зброї, яка будь-коли винаходилася, і для Ніка це означало дати агенту Z можливість рухатися. Німець у спальні Лотос не згадав агента Z, що не здивувало Ніка. Борман зібрав навколо себе людей, які сліпо йшли за ним, ніколи не ставлячи запитань. Таким чином, Борман тримав агента Z у секреті, за винятком невеликої жменьки своїх найближчих соратників. Німець знав, що капітан Страйкер мав інформацію про цю загадкову зброю. Було ще кілька чоловік, але йому самому нічого не сказали.
  
  
  «Я думав, що людина із замороженим обличчям працювала на китайців?» - вголос запитала Лотос.
  
  
  "Старий дабл-крос", - сказав Нік. Він використовує ChiComs, щоб отримати те, що він хоче. Обладнання, технічна допомога та час. Він не має наміру передавати агента Z китайцям. Він потрібний йому, щоб пробитися до вершини. Цей краут там... Нік тицьнув великим пальцем у бік дверей спальні... знав про лабораторію, але не знав, що відбувається. Він був там, щоб допомогти контролювати доставку лабораторних тварин та обладнання. Лотосе, я йду в Цин То».
  
  
  "Ти йдеш зараз?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Я піду з тобою"
  
  
  Він почав трясти головою, але побачив рішучість у її очах. "Це страшенно небезпечно", - слабо сказав він.
  
  
  «Я знаю сім'ю в Цін То. Вони дадуть мені їжу. Ви не можете увійти до села. Мешканці підозрюватимуть. Білі туди ніколи не ходять.
  
  
  «Я кину нашого друга в шафу, чорт забирай, на тиждень. Я візьму з собою чорний костюм, який ти пошив. Він може стати в нагоді».
  
  
  Поки Нік тягнув німця до шафи, Лотос загорнула костюм і трохи їжі в пакети, а потім переодяглася в чорний піжамний одяг. Вони вийшли через чорний хід.
  
  
  На Чоу Дін авеню вони натрапили на старий паккард. Нік працював швидко. Він підняв капот, перехрестив кілька дротів, і вони поїхали. У відсіку панелі приладів Lotus виявив документи, що засвідчують особу, що належать власнику. Був заводським майстром.
  
  
  "Звичайний робітник зазвичай не може дозволити собі машину", - пояснила Лотус Ніку.
  
  
  Вони залишили місто без зупинки, і Нік полегшено зітхнув. Вони зупинилися, щоб поїсти, а потім продовжили.
  
  
  Було дві години ночі, коли вони підійшли до села. Нік звернув з ґрунтової дороги, проїхав крізь листя і зупинився біля дерева. Він не хотів залишати машину на відкритій місцевості. Він вимкнув двигун і виліз.
  
  
  "Ця сім'я, яку ви згадали - ви впевнені, що можете їм довіряти?" - Запитав він її.
  
  
  Вона криво усміхнулася. "У наші дні не можна довіряти нікому, навіть своїй родині. Я розповім їм історію про те, як поїхали сюди з якимсь чоловіком. Я попрошу їх їжі, а потім почну говорити про лабораторію. Може, вони скажуть мені те, що ми хочемо знати”.
  
  
  "Ти ризикуєш", - сказав їй Нік. «Ти гратимеш на слух, і це недобре».
  
  
  "Вони можуть стати підозрілими", - визнала Лотос. "Віддай мені всі свої гроші".
  
  
  Нік передав усі купюри юанів у кишені.
  
  
  «Я заплачу їм за їжу. Навіть якщо вони підозрюватимуть, вони нічого не скажуть. Не на всі ці гроші, щоби зробити їх щасливими».
  
  
  Нік дивився, як вона втекла в село, потім роздягнувся і вдягнув чорний костюм. До її повернення була година.
  
  
  У неї були курячі пироги та рисове вино, які вони закінчили першими. Потім вона розповіла Ніку про те, що дізналася. Лабораторію патрулювали китайські охоронці. Це був комплекс із трьох будинків. У пофарбованому в білий колір будинку була лабораторія, а в інших тьмяних на вигляд будинках розміщувалися охоронці та техніки. Жителі села не знали, що відбувається. Вони завжди бачили людей у білих халатах, але ніколи не бачили охоронців, що входять до Білого дому. Ось чому Лотус дізнався, що Білий дім – це лабораторія. Деякі жителі працювали на території комплексу з прибирання та прання, але їм не дозволяли перебувати в будинку, пофарбованому в білий колір.
  
  
  «Послухай, Лотусе, ти тут поспішаєш. І сперечатися зі мною марно». Він дав їй ручку та розповів, як вона працює. «Якщо мене спіймають, я не хочу, щоб це потрапило до їхніх рук».
  
  
  Лотос взяла ручку, відклала її і дивилася, як він іде. Він попрямував ліворуч від села, де розташовувалася лабораторія.
  
  
  Лотос не збиралася залишатися в безпечному місці, поки Нік наодинці виступав проти грізного ворога. Вона зачекала п'ять хвилин і вийшла за ним.
  
  
  Коли Нік мигцем побачив будову, він упав навкарачки, а потім повільно розвернувся і поповз, як змія, до трьох будинків. Не було дротяних загород, але були високі штукатурні стовпи, що означало промені з електричним оком.
  
  
  Він був у відкритому полі, і місячного світла мало. Околиці оточували п'ятеро охоронців. У них були гвинтівки та пістолети. Вони йшли парами, окрім одного охоронця. Вони були у колі постів.
  
  
  У Ніка не було способу вбити електричні промені. Він був у безвиході. Навіть якби він мав гранати, він мало що міг з ними зробити. Якби він шпурнув кілька штук у лабораторію, то завдав би величезної шкоди. Він мав підірвати це місце до небес. Це означало вибухівку.
  
  
  
  
  
  
  Він почав рухатись, як краб, ліворуч. Таким чином, він обійде весь комплекс. Може, ідея його вразить. Можливо, стовпи з електричними очима не повністю оточували територію. Було чим зайнятися.
  
  
  Його нога зачепила щось, і це подалося. Він тихо вилаявся і потягся крізь невисоку траву. Дріт.
  
  
  Зсередини почувся крик. Потім охоронець вибіг з однієї з сірих будівель, жестикулюючи, кричачи, біг до збитих з пантелику стражникам.
  
  
  Нік чув дзвін з дому. Через будівлю, навантажену охороною, вискочив джип. Промінь світла струмував від даху будівлі і грав у чистому полі.
  
  
  Нік у руці мав «Астру Файрет». Він ретельно прицілився і куля розбила прожектор.
  
  
  Охоронці почали дико стріляти, цілячись у тому напрямку, звідки був зроблений постріл. Джип залишив територію, його колеса вчепилися в багнюку. Нік прицілився у водія та натиснув на курок. Пролунав крик, і охоронець склав руки. Джип перекинувся, придавивши своєю вагою двох охоронців. Інші охоронці притиснулися до землі, гавкаючи гвинтівками.
  
  
  Кулі закидали землю біля голови Ніка. Він відступив мудро. Ще один промінь світла пройшов крізь ніч і пройшов полем за кілька ярдів від нього. Ліворуч від нього була стрілянина.
  
  
  Охоронці з табору обійшли його з флангу, поки він стріляв разом із охоронцями у джипі.
  
  
  Він глянув праворуч. До нього наближалися двоє охоронців. Він продовжував рухатись назад, сподіваючись, що промінь світла не знайде його.
  
  
  До нього біг охоронець із гвинтівкою на плечі. Нік застрелив його.
  
  
  Раптом повітря наповнилося чіткими китайськими словами. Хтось у селищі використав мегафон. Стражам наказали захопити загарбника живим.
  
  
  Весь вогонь із гвинтівок припинився.
  
  
  Нік пересунувся обличчям вліво. Він побачив двох охоронців, що піднялися зі свого становища лежачи. Вони побігли до нього. Нік вилив все, що залишилося в камері, і обидва охоронці померли на ногах.
  
  
  Він перезаряджав обойму, коли його спіймало світло. Він вилаявся і пірнув у пітьму. Він почув, як ноги вдарилися об землю, і приклад рушниці влучив йому в голову. Він перекинувся, почав підніматися і відчув ще один удар у потилицю. Він упав. Відчинилася темна калюжа, і він пірнув у неї. Він падав, падав… у бездонну яму….
  
  
  Вдалині, прихована в тіні, Лотос, затамувавши подих, спостерігала, як охоронці забирають Ніка. Промінь світла спіймав охоронців і Ніка і пішов за контингентом до табору.
  
  
  Лотос пересувалася в темряві рачки і натрапила на тіло одного з мертвих стражників. Він був убитий пострілом у голову. Вона швидко зняла верхній одяг і одягла форму покійника. Вона сховала ручку, яку дав їй Нік, у нагрудну кишеню куртки і підняла гвинтівку мерця.
  
  
  Її волосся було заховано під кашкетом. Вона беззвучно молилася, поки йшла до хати. Навколо снували солдати. Вона зливалася з натовпом і слухала балаканину. Вона дізналася, що чужого диявола було доставлено до білого будинку.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  Вальтер Кернер був п'ятдесят один рік; це був кремезний чоловік з густою копицею темно-каштанового волосся. Очі в нього були темно-сірі, а ніс товстий, над опуклими губами. На ньому були майка та штани. На його ступнях були капці. Він був стомлений, сварливий і роздратований. Він хотів знову заснути, але треба було вирішити важливі справи.
  
  
  Він стояв у маленькій порожній кімнаті, і з обох боків від нього були китайські охоронці. У центрі кімнати на єдиному стільці сидів Нік Картер. На ньому були шорти і більше нічого. Його костюм узяли в нього, і його привели у відро з водою. Потім його відвели в цю кімнату, щоб він чекав на Вальтера Кернера.
  
  
  Кернер і Нік дивилися один на одного, оцінюючи один одного, як двох бійців перед першим раундом.
  
  
  "Ви англієць?" - нарешті спитав Кернер.
  
  
  "Це має значення?" – м'яко спитав Нік.
  
  
  Кернер схилив голову. «Американець. Ну ну. Хіба ви не знаєте, що американцям заборонено в'їжджати до Червоного Китаю? Ви порушили закон, містере… е-е…»
  
  
  "Сміт".
  
  
  "О так? Сміте, ти сказав? Дуже незвичайне ім'я». Кернер рушив до Ніка, а потім раптово вистрілив у нього кулаком, потрапивши Ніку в бік обличчя. Нік впав зі стільця і вдарився об тверду підлогу. Він відсунув від себе підлогу і підвівся на ноги.
  
  
  "Ви можете знову сісти", - великодушно сказав Кернер. «Ви вбили шістьох моїх людей. Ви прийшли з нізвідки, щоб шпигувати за мною. І що гірше, ви порушили мій сон».
  
  
  «Перепрошую за останнє».
  
  
  «Я намагаюся зберігати гумор, але це складно. Скажіть, будь ласка, хто ви та чому ви тут».
  
  
  "Що б ви сказали, якби я сказав вам, що я Пітер Пен і шукаю ніколи-ніколи не землю?" – жваво запитав Нік.
  
  
  «Ви, звичайно, розумієте, що я не маю іншого вибору, крім як убити вас», - сказав Кернер, і в його голосі не було ніякої легковажності. "Як ти помреш
  
  
  
  
  
  . Це може бути швидко, але з мінімумом болю чи… - Кернер знизав плечима. - Ви розумієте, що я мав на увазі?
  
  
  «Я отримую загальну картину»
  
  
  "Ви із ЦРУ?"
  
  
  «Послухай, – сказав Нік, – яка різниця? Я програв. Це не має значення для тебе…»
  
  
  Кернер знову вдарив кулаком, і Нік опинився на підлозі. То був несподіваний удар. Він не очікував його наближення і не вдарив. Він сподівався, що не втратив зуба.
  
  
  «Будь ласка, вставайте, – майже м'яко сказав Кернер.
  
  
  "Навіщо?" – сказав Нік. Ти тільки знову збиваєш мене з ніг. Крім того, мені тут цілком комфортно.
  
  
  Кернер вказав на одного з охоронців, який почав зло бити Ніка по гомілки. Нік насилу підвівся на ноги.
  
  
  «Сядьте, – сказав Кернер.
  
  
  Нік сказав голосом, повним емоцій: «Тобі краще вбити мене зараз. Ти ні чорта від мене не доб'єшся». Він сів на холодний металевий стілець.
  
  
  "Я завжди міг помучити тебе", - похмуро сказав Кернер. "Але часу не вистачає". Він вдав, що позіхає. «І мені справді потрібний сон. Так, містере Сміт, якщо це ваше ім'я, ви негайно помрете».
  
  
  Двері за Кернером відчинилися, і ввійшла гарна китаянка в стьобаній мантії. Вона була високою для китаянки. У неї було чорне, як вороняче волосся, а обличчя - нав'язливо гарне.
  
  
  Кернер обернувся і привітав її поцілунком у щоку. «Я майже закінчив із цією людиною, моя люба. Я приєднаюся до вас зараз».
  
  
  Але дівчину не можна було відкладати. "Ви дізналися, хто він?"
  
  
  "Ні." Кернер насупився. «І це не має значення. Я збираюся застрелити його прямо зараз».
  
  
  Дівчина оглянула напівоголене тіло Ніка. "Це було б марною тратою".
  
  
  "А тепер, Сім Чан, дозволь мені розібратися з цим", - Кернер обійняв її за талію і спробував вивести її з кімнати.
  
  
  "Я не дитина", - сказав Сім Чан, відмовляючись рушити з місця. Вона зняла руку Кернера зі своєї талії.
  
  
  "Це вас не стосується", - сердито сказав Кернер.
  
  
  «Ця людина вбила шістьох моїх людей», - гаряче сказав Сім Чан. "І ви хочете дати йому швидку смерть!"
  
  
  Кернер глянув на Ніка. "Ви хочете, щоб його катували?"
  
  
  "Краще, ніж це", - сказав Сім Чан. "Давайте використовувати на ньому агента Z".
  
  
  Нік напружився. Холодна дрож пробігла його спиною.
  
  
  Ідея, здавалося, сподобалася Вальтер Кернер. Вчений засяяв. «Так, а чому б і ні? Я впевнений, що препарат удосконалено. І нам потрібна людина для експериментів».
  
  
  Нік схопився на ноги: Ти ніколи не застосуєш на мене цей наркотик. Він кинувся до Кернера. Один з охоронців вдарив Ніка гвинтівкою в груди.
  
  
  Сім Чан дивився, як американець склався і тяжко впав на підлогу.
  
  
  "Давайте все підготуємо", - сказав Кернер, і вони вийшли з кімнати, залишивши Ніка одного. Один із охоронців замкнув двері і стояв спиною до них, поки Кернер і Сім Чан йшли коридором до лабораторії. Другий охоронець сказав, що має намір випити чаю, і полетів.
  
  
  Як тільки він вийшов із будівлі, його оточили решта, які вимагали повідомити, що відбувається. Охоронець повідомив їм, що вчені збираються застосувати ці ліки проти іноземного диявола. Він відмовився відповідати на запитання та попрямував до їдальні. Він не бачив, щоб за ним стежив один із охоронців. Їдальня була порожня. Він підійшов до урни, взяв із купи поблизу металеву чашку і почав наливати чай у чашку, коли раптовий шум змусив його обернутися. Він побачив, як приклад рушниці метнувся до його голови. Його крик завмер у його горлі.
  
  
  Лотос знову змахнула гвинтівкою та почула, як зламався череп чоловіка.
  
  
  Вона відклала гвинтівку і потягла чоловіка до шафи, в якій зберігалися мітли, швабри та відра. Вона кинула його всередину і кинула рушницю. Вона зачинила двері і пішла по гвинтівку.
  
  
  Вона пройшла через двір і увійшла до білої будівлі. Вона блукала коридором, поки не підійшла до відкритого дверного отвору і побачила величезну кімнату, в якій білий чоловік і китаянка працювали над столом із пляшками та пробірками. Чоловік набирав рідину із трубки в голку для підшкірних ін'єкцій. Він поклав гіпо. "Підемо за нашим другом?" - спитав білий чоловік.
  
  
  Дівчина кивнула і пішла за чоловіком із кімнати через двері праворуч від них.
  
  
  Увійшла Лотос. Її очі були прикуті до голки підшкірних ін'єкцій.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  Живий гриб. Саме про це думав Нік, коли двері відчинилися і увійшли Кернер та охоронець. Сім Чан чекав зовні у холі. Охоронець махнув гвинтівкою, і Нік вийшов, Кернер пішов за ним. Сім Чан ішов попереду. Вони увійшли до лабораторії.
  
  
  Лотус був там. Вона зробила свій голос різким та заговорила з охоронцем.
  
  
  "Що він говорить?" Кернер вимагав відповіді.
  
  
  "Фонг захворів", - пояснив Сім Чан. "Він попросив цього охоронця замінити його".
  
  
  "Незалежно від того." Кернер обернувся до Ніка і схрестив руки на грудях. "Тепер ви відчуєте смак німецького генія". Його голос і ставлення були задоволеними. «Я вважаю зрозумілим, що ви знаєте про агента Z. Саме тому ви прийшли. Щоб дізнатися більше про наркотик або знищити його. Можливо і те, й інше».
  
  
  "Звичайно", - зневажливо сказав Нік. Німецький геній. Ось чому ви програли війну. Було легко захопити малі країни. Але коли дійшло до ... »
  
  
  
  
  
  
  
  Проте, - крикнув Кернер. Його обличчя було криваво-червоним. Його гумор повністю зник.
  
  
  Нік продовжував підбурювати німецького вченого. Це був старий трюк, але іноді він все ж таки працював. Він знав, що Сім Чан був тут, щоб доглядати Кернера. Він хотів налаштувати їх один проти одного.
  
  
  «Як впали сильні», - сказав Нік, і в його голосі капав сарказм. «Ваша країна вам більше не належить. Тепер вам потрібно ховатися в тіні, виконувати свою роботу таємно, тому що ви боїтеся...»
  
  
  "Дурень!" - прогримів Кернер, відчуваючи біль від слів Ніка. «Ви не знаєте, про що кажете. Незабаром буде нова Німеччина. З агентом Z у нашому розпорядженні ми можемо зробити все. Ви чуєте? Що завгодно. Ми закінчимо те, що розпочав Гітлер. Світ буде наші і… – у нього перехопило подих. Він надто багато говорив. Він трохи повернувся і побачив, що Сім Чан дивиться на нього. Ці глибокі чорні східні очі. Він ніколи не міг знати, що відбувалося в її голові. Йому вдалося посміхнутися. Йому треба було якось заспокоїти її. «Так», - сказав він м'якше. «Ми зробимо це за допомогою наших китайських друзів. У нас буде Німеччина, і ми допомагатимемо нашим китайським союзникам у їхньому пануванні над світом».
  
  
  Нік посміхнувся Сіму Чану. «Для мене це схоже на старий двійник, дитинко. Твої люди ніколи не отримають цього наркотику. Це буде…"
  
  
  Кернер ударив Ніку кулаком у щелепу з такою силою, на яку тільки міг. Він дивився, як людина падає, його обличчя було жорстким і похмурим. Він потягнувся до голки для підшкірних ін'єкцій, опустився навколішки перед пораненим чоловіком і встромив голку у вену на руці Ніка. Його великий палець завантажив рідину із трубки у вену. Він підвівся, частина люті покинула його тіло. "Скоро стане відомо, чи доведений агент Z до досконалості". Він схопив Сім Чана за руку, його пальці стискалися від хвилювання.
  
  
  "Ти робиш мені боляче", - видихнув Сім Чан.
  
  
  Очі Кернера округлилися, коли він побачив, як напружився Нік. Він опустився навколішки, намацав пульс. - Ця людина мертва, - видихнув він.
  
  
  "Але цього не може бути".
  
  
  Сім Чан залишався спокійним. «Занадто велике дозування».
  
  
  "Ні. Я дав йому дуже мало. Ти бачив".
  
  
  Тоді суміш неправильна. Сім Чан повернувся до охоронців. «Позбудьтеся його. Поховайте його за межами території. Тоді залишайтеся поза цією будівлею. Я не хочу, щоб хтось входив”.
  
  
  Двоє охоронців швидко підкорилися наказам Сім Чана.
  
  
  Кернер зачекав, поки вони пішли, перш ніж повернутися до Сіму Чана. «Вартова підкоряється тобі, ніби ти був фельдмаршалом».
  
  
  "Вас це дивує?" Її руки були заховані в глибоких широких кишенях стьобаного халата.
  
  
  «Деякий час я підозрював, що ви прийшли шпигувати за мною, – спокійно сказав Кернер. «Ви навіть зайшли так далеко, що стали моєю коханкою. Мушу зізнатися, я насолоджувався кожним моментом цього. Але, як бачите, підозри ваших товаришів є безпідставними».
  
  
  "Я так не вважаю".
  
  
  Вальтер Кернер підняв брови. «Отже? Ви вірите в те, що сказала ця людина? Хіба не очевидно, що він намагався налаштувати вас проти мене?
  
  
  «Я чув вас своїми вухами. Цей наркотик не призначений для нас, чи не так? Ви та ваші друзі зацікавлені лише у захопленні Німеччини. Можливо, і решта світу теж. Я не дозволю вам використовувати нас як пішаків. . "
  
  
  Кернер облизнув нижню губу. Сім Чан знав дуже багато. Вона була надто небезпечною для життя. Вона могла зруйнувати всі їхні плани. Його руки раптово обвилися навколо її горла. Спочатку він відчув поштовх ножа у живіт. Потім повітря увірвалося всередину, і він відчув біль. Його руки відійшли, він глянув униз і побачив ніж у її руці. Вона сховала його у кишені халата. Він побачив, як кров сочиться з рани на животі. Його губи рухалися, і вона вдарила знову. І знову. Він відчував себе падаючим. Перед його очима був червоний серпанок. Він знав, що вмирає. Біль був жахливий, але він не міг кричати. Потім він помер.
  
  
  Сім Чан підійшов до раковини, змив кров із леза і витер її тканиною. Ніж повернувся до кишені її халата. Вона знала, що треба робити далі. Воюйте з Борманом. Вона хотіла вбити його, але він був надто важливим для її начальника. Завжди був шанс, що Кернер діє сам собою, але вона в цьому сумнівалася.
  
  
  Вона вийшла з лабораторії та пішла до своєї кімнати, де одяглася. Вона використовувала телефон на своєму письмовому столі, щоб замовити машину.
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  "Цей білий диявол важкий", - поскаржилася Лотос, обіймаючи Ніка однією рукою за ноги. «Давайте зупинимося на чаю та рисових коржах».
  
  
  "Дуже гарна ідея. Тоді ми візьмемо машину і відвеземо її до села, і нехай деякі з цих селян поховають її для нас. Це недобре для солдата займатися фізичною працею».
  
  
  Лотос погодилася з ним, і вони віднесли тіло Ніка до їдальні, де його припаркували на лавці. "Ти сядь тут, а я принесу чай і тістечка", - сказала Лотос своїй супутниці.
  
  
  Вона пішла, наповнила два кружки чаєм, але рисових коржиків не знайшла. Вона знайшла гострий ніж, який сховала в уніформі. Вона не збиралася ризикувати пострілом з гвинтівки, і було б так само великим ризиком спробувати вбити його прикладом.
  
  
  Перша вбита нею людина думала, що вона одна. Їй вдалося застати його зненацька. Було б складніше
  
  
  
  
  
  
  з цією людиною, яка знала, що вона не одна. Щоб підняти гвинтівку і вивести вперед приклад, були потрібні дорогоцінні секунди. Але короткий удар ножем був швидким та зайняв половину часу. Так вона й гадала.
  
  
  Вона поставила чашки з чаєм на довгий дерев'яний стіл та поставила їх. Її супутник пробурчав і попросив рисові коржики.
  
  
  "Я забула", - сказала вона. «Випий чаю. Я принесу тістечка».
  
  
  Він підняв чашку з чаєм і відпив.
  
  
  Тепер вона була за ним. Вийшов ніж. Вона не стала піднімати його. Вона штовхнула його вперед, і лезо увійшло до середини його спини.
  
  
  Чашка випала з його руки. Чай стікав по столу, вбираючись у дерево. З його викривленого рота долинали дикі звуки. Він упав уперед, ніж усе ще був у ньому. Кров ринула з його рота і змішалася з чаєм.
  
  
  Вона взяла його під пахви і потягла до комори, де він приєднався до свого мертвого товариша.
  
  
  Лотос підійшла до того місця, де був розтягнутий Нік, дістала ручку і застосувала протиотруту.
  
  
  Нік розплющив очі, і Лотос допомогла йому сісти. Вона дала йому свою чашку чаю, і він з вдячністю її випив.
  
  
  "Ми не можемо тут залишатися", - наполегливо сказала вона. Хтось може увійти.
  
  
  Нік озирнувся. "Як я сюди потрапив?"
  
  
  "Підемо в тил, де ми можемо поговорити".
  
  
  Вони пішли на кухню, і серед величезних каструль, каструль та холодних печей вона розповіла йому, що сталося.
  
  
  "Отже, ви замінили Магазин на агента Z", - захоплено сказав Нік. "Хороша думка." Нік подивився на себе. «Мені потрібний одяг». Він усе ще був у шортах.
  
  
  «У мене заховано двох мертвих солдатів. Але їх форма надто мала для вас».
  
  
  "Почекай хвилину." Нік оглянув кілька шаф та знайшов те, що було еквівалентом спецодягу. Він одягнув їх, і хоча вони були тугими, він міг вільно пересуватися, не розриваючи швів. Лотос показала йому комору, де зберігала двох мертвих охоронців. Він забрав у них гвинтівки та пістолети.
  
  
  "У нас мало часу", - сказав він Lotus. «Скоро світанок. Ми маємо діяти зараз».
  
  
  "Чим ти плануєш зайнятися?" - задихаючись, спитала вона. Хіба вони не пройшли достатньо? Чи не час відпочити? Вона так і гадала. І все-таки ця людина озброювалася, ніби збиралася атакувати форт чи замок. Звідки він черпав енергію? Вона ніколи раніше не бачила нічого подібного.
  
  
  "Я збираюся вирівняти цю лабораторію", - сказав Нік. "Якщо я не зможу підірвати його, я спалю його вщент".
  
  
  "Але як?"
  
  
  «У цій лабораторії досить легкозаймистих матеріалів, щоб почати голокост»
  
  
  "Можливо, тобі вдасться це зробити", - міркувала вона. «Ми мали охороняти будівлю після того, як поховаємо вас. Це був наказ дівчини». Її очі розширились. Але вони будуть там. Сім Чан та німець. Що, якщо ви зіткнетеся з ними?
  
  
  Ось чому я забираю все обладнання. Але спочатку я маю вивести з ладу систему електричного променя. Вона, ймовірно, знаходиться у центрі будівлі з прожекторами на даху».
  
  
  Лотос похитала головою. Він надто багато ризикував.
  
  
  Вони підійшли до вхідних дверей і визирнули назовні. Більшість солдатів пішли у свої казарми, щоб надолужити втрачене. Деякі тинялися навколо, обмінюючись плітками.
  
  
  «Чекай тут, поки я прийду за тобою», - прошепотів Нік Лотос. Він дав їй один із пістолетів. «Якщо ви бачите, що хтось наближається, просто нагніть. Залишайтеся десь позаду. Там багато темних кутів».
  
  
  "Не хвилюйся за мене".
  
  
  Він вийшов, не підводячи голови, намагаючись зробити себе якнайменше. Він сховав пістолет у своїй уніформі та тримав обидві гвинтівки в одній руці. Він дістався білої будівлі без зупинки. Потім він був усередині, і йому стало легше дихати. Він попрямував до лабораторії, де знайшов труп Вальтера Кернера.
  
  
  «Отже, злодії розвалюються», – промимрив він.
  
  
  Він пограбував шафи з ліками для необхідних хімікатів і протягом п'яти хвилин розвів вогонь. Це була пожежа, яку неможливо загасити. Він згасне тільки тоді, коли нічого буде горіти. На той час будівля перетворилася б на тліючий попіл.
  
  
  Тепер він спітнів від палаючого полум'я.
  
  
  Він почав, коли почув кроки. Коридором йшов товстий чоловік у білій куртці. Окуляри на ньому були завтовшки із дно молочних пляшок. Він бурмотів німецькою. У його руці був Люгер.
  
  
  Нік відступив, піднявши одну з гвинтівок. Інший був на підлозі. Чоловік увійшов до лабораторії, побачив полум'я та Ніка, щось скрикнув і націлив свій люгер у бік Ніка.
  
  
  Нік вистрілив, і куля влучила чоловікові в ліве плече. Чоловік стояв на своєму. Він знову вистрілив.
  
  
  Нік відчув гострий біль у лівому боці. Він вистрілив двічі, німець упустив «люгер», схопився за живіт і впав уперед. Полум'я було за спиною Ніка. Він не став брати другу гвинтівку і побіг у коридор. Він перестрибнув через тіло мертвого німця і помчав коридором. На іншому кінці до нього йшли китайські охоронці. Він стріляв із гвинтівки, доки вона не спорожніла. Потім він відступив. Знову до лабораторії.
  
  
  Це було бурхливе пекло.
  
  
  Він підняв мертвого німця з Люгером.
  
  
  
  
  
  
  Іншої рушниці він дістати не міг. Його охопило полум'я.
  
  
  Він запалив вогонь. Він знав, на що він здатний.
  
  
  Ліворуч від нього був дверний отвір. Це був дверний отвір, який використовувала Лотос, коли вперше знайшла лабораторію. Він попрямував до нього, зупинився, повернувся і опустився на одне коліно, міцно тримаючи «люгер» у руці.
  
  
  Охоронці ринули в лабораторію і зупинилися, коли до них дістався жар полум'я. Потім вони побачили Ніка.
  
  
  Нік змусив Люгер підстрибнути у руці. Полум'я тепер було між ним та охоронцями. Останні дві кулі він випустив крізь полум'я. Потім, на знак непокори, він кинув Люгер у решту охоронців. Він знав, що вбив щонайменше чотирьох із них.
  
  
  Він швидко підвівся і побіг, його рука потяглася під одягом до пістолета, який він забрав у одного з охоронців, убитих Лотосом.
  
  
  Якимось дивом коридор виявився порожнім.
  
  
  Він був на території, серед хаосу, сум'яття та кричучих китайських солдатів. Здавалося, ніхто не помітив його. Один сержант намагався навести лад у хаосі. Він наказав чоловікам формувати бригади відер.
  
  
  Нік побіг у їдальню і знайшов Лотос, що схвильовано спостерігає за вогнем. "Дах обвалюється", - сказала вона, вказуючи.
  
  
  Нік дивився, як руйнується дах будівлі. Він схопив дівчину за плече. Настав час зробити перерву. Навіть якщо ми розірвемо ланцюг електричних променів, нам все одно це зійде з рук. У охоронців надто багато турбот, щоб турбуватися про сигнали тривоги”.
  
  
  Спочатку вони йшли повільно, огинаючи натовп солдатів, а потім швидко кинулися між двома гіпсовими стовпами. Ніхто не намагався їх зупинити. Вони продовжували бігти до повної знемоги, а потім упали на землю. Нік озирнувся і побачив, що вогонь все ще вирує. Він був оранжево-жовтий на тлі туманного неба.
  
  
  "Що тепер?" — спитала вона.
  
  
  «Людина із замороженим обличчям», - похмуро сказав Нік.
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  Борман тримав телефон у руках, коли капітан Страйкер терміново постукав у двері. «Увійдіть», - гаркнув він. Страйкер увійшов із яскравим обличчям. «Сім Чан тут. Вона наполягає на зустрічі з тобою. Мені не подобається, як це виглядає. У неї кров у оці».
  
  
  "Занадто рано, щоб бути мелодраматичним", - прогарчав Борман. "Де вона?"
  
  
  «У вашому офісі. Я сказав їй почекати там.
  
  
  «Дай мені вдягнутися. Скажи їй, що скоро буду з нею». Борман дивився, як іде Страйкер, і почав одягатися. Він щойно отримав звістку, що лабораторії більше немає. Згорів ущент. Рано чи пізно Страйкер доведеться дізнатися про це. Але як би ця людина відреагувала? Він залишиться з ним чи дезертирує?
  
  
  Він пристебнув широкий шкіряний ремінь із кобурою навколо талії. Він простежив, щоб його Люгер був заряджений і вийшов.
  
  
  Після того, як лабораторія зникне, роботу над агентом Z доведеться розпочинати наново, від самого початку. Він запитував себе, чому Кернер не подзвонив сам. Той, хто дзвонив, був досить розпливчастим. Було щось у білій людині, яка намагалася вторгнутися на територію, була схоплена, а потім страчена. Невдовзі після цього лабораторія спалахнула. Той, хто дзвонив, був одним з китайських офіцерів, відряджених до комплексу.
  
  
  Борман увійшов до свого кабінету і виявив Сім Чан, яка спокійно сиділа в кріслі зі шкіряною спинкою, схрестивши ноги, і курила цигарку. На ній була коротка шкіряна куртка поверх сукні, що облягала. Він напнуто поклонився і сів за стіл.
  
  
  Сім Чан з огидою подивився на подібну маску обличчя. «Коли я їхав з лабораторії до Пекіна, я думав про те, щоб показати вам вашу зраду, гер Борман, і покласти вас». Вона впустила сигарету і загасила її підошвою черевика. Її права рука ковзнула в кишеню шкіряної куртки.
  
  
  "Зрада?"
  
  
  Цей чоловік знущався з неї? "Так, зрада", - прошипіла вона. "Ви не збираєтеся передавати агента Z моїм людям".
  
  
  "Звідки ви дізналися цю нісенітницю?"
  
  
  «Від самого Кернера. Він видав себе». Потім вона посміхнулася. "Це було незадовго до того, як я його вбив".
  
  
  Спина Бормана затверділа, як гіпс. «Вальтер Кернер мертвий? Тоді агент Z помер разом із ним».
  
  
  "Про що ти говориш?" - Огризнулася вона.
  
  
  "Лабораторія згоріла вщент", - повідомив він китайській дівчині. "Його більше нема. Ні лабораторії, ні паперів, ні агента З.»
  
  
  "Формули, які ми використовували, знаходяться в моїй голові", - сказала вона.
  
  
  Борман дивився на неї так, наче бачив її вперше. "Хто ти, Сім Чан?"
  
  
  "Ти такий дурний?" вона плюнула. «Я агент розвідки, а також вчений. Я стала коханкою Кернера лише для того, щоб стежити за ним».
  
  
  Борман, здавалося, розслабився на стільці, що обертається. «Отже, ми потребуємо один одного, Сім Чан. Ви помиляєтесь щодо мене. Можливо, Кернер мав уявлення про агента Z. Я не знаю. Я ніколи не намагався залізти в його розум, щоб дізнатися, що він думає. Я також вірив, що він був вірний нашій справі. Якщо він зрадив тебе, він зрадив і мене».
  
  
  "Ви надто розумні, гер Борман". Сім Чан задумливо вивчав чоловіка. «Можливо, ви кажете правду, але я в цьому сумніваюся. Час покаже".
  
  
  "Ми повинні довіряти один одному, якщо ми хочемо досягти нашої головної мети", - поблажливо сказав він їй. Ти інтелігентна жінка.
  
  
  
  
  
  
  Якщо ми б'ємося один з одним, ми нічого не досягнемо, крім, можливо, власного знищення. Він дістав сигарету з коробки зі слонової кістки на своєму столі і запалив її срібною запальничкою. «Хто був цей білий чоловік, якого схопили минулої ночі?»
  
  
  «Американець. Він назвав свого імені. Ми використовували на ньому агента Z для експериментальних цілей, і він помер. Із формулою все ще щось не так. Перш ніж Кернер ввів американцю агента Z, він промовив гарну промову. про те, як він та його німецькі друзі збиралися захопити Німеччину. Коли тіло американця забрали, я зіткнувся з Кернер. Цей дурень намагався вбити мене, думаючи, що всі жінки слабкі. Це він загинув».
  
  
  "Ви нічого не знаєте про пожежу?"
  
  
  "Нема нічого. Я замовив машину і поїхав поговорити з тобою».
  
  
  «Ця пожежа не могла бути випадковістю, - вирішив Борман. «Це мав бути американець».
  
  
  "Він був мертвий", - наполягав Сім Чан.
  
  
  "Був він?" Борман випустив сіро-блакитний дим. "Опишіть американця".
  
  
  Сім Чан описав людину, якій вони з Кернером застосували наркотик, і Борман був упевнений, що це був Нік Картер.
  
  
  «Ким би він не був, – заперечив Сім Чан, – він мертвий».
  
  
  «Це не його примара спалила лабораторію вщент», - терпляче сказав Борман.
  
  
  Сім Чан завзято дотримувався своїх знарядь. Хіба вона сама не бачила, як помер американець? Він міг інсценувати смерть. Борман мав помилятися. Що ж, якщо він збирався наполягати на тому, щоб мертві люди могли жити і розпалювати пожежі, вона безперечно не збиралася з ним сперечатися. Вона завжди сумнівалася у розсудливості цієї людини. Вона знала, що йому зробили пластичну операцію на обличчі. Вона знала, що його руки були не руками, а пазурами з нержавіючої сталі. Жоден чоловік не міг пройти через це і при цьому зберегти розум. Вона знала, що треба потішити божевільних Що ж, вона пожартувала б цієї людини, яка була така впевнена в собі. Він мав бути союзником її народу, але вона дуже сумнівалася. Вона звикла грати в ігри за обраною професією. Вона знала, що Борман не може торкнутися неї. Тільки після смерті Кернера вона могла знову розпочати експерименти, щоб удосконалити агента Z.
  
  
  "Ви переслідуєте свого Ніка Картера", - сказала вона. "Це ваша проблема, а не моя".
  
  
  * * *
  
  
  Борман згідно з кивнув. «Так. Дозвольте мені подбати про Картера. Ми знайдемо нове місце для лабораторії, але не варто розпочинати експерименти знову, доки Картер не помре».
  
  
  "І що мені робити доти?" - З сарказмом запитала вона. "Повернути великі пальці?"
  
  
  «Ви можете залишитися тут як мій гостя», - люб'язно запросив він.
  
  
  Сім Чан погодився, що це гарна ідея. "Так ми зможемо стежити один за одним".
  
  
  Борман зустрів капітана Страйкера у дворі. Він розповів Страйкеру про спалену вщент лабораторію та про смерть Вальтера Кернера. Він побачив розпач на обличчі Страйкера і швидко додав, що Сім Чан зможе вдосконалити агента Z.
  
  
  "Але коли?" - Запитав Страйкер.
  
  
  «Нічого не можна зробити, поки Картер не буде мертвим. Це мав бути Картер, який підпалив лабораторію. Я хочу, щоб ви поїхали до Цин То і з'ясували, що ви можете. . Подивіться, що ви можете дізнатися. Завітайте на територію, поговоріть з тамтешніми солдатами. Хтось, мабуть, щось бачив».
  
  
  "Я піду негайно".
  
  
  «А що щодо охоронців, які чергували тієї ночі, коли Картер прослизнув і вбив двох наших людей? Ви щось дізнались?»
  
  
  "Ще немає. У мене троє наших людей досі працюють над цим».
  
  
  "Добре. І подзвони мені, коли щось дізнаєшся».
  
  
  Страйкер розвернувся і злетів.
  
  
  Борман знав, що справи погані. Він був так близько, біса близько, а потім з'явився Картер. Без Кернера все буде складно. Він знав, що Сім Чан йому не довіряє. Але вона була його єдиною надією. Як тільки агент Z буде вдосконалено, він уб'є її, а потім залишить Китай якнайшвидше.
  
  
  Але Картер був його першою турботою. Де, чорт забирай, був цей чоловік?
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  Нік уже був готовий повернутися до Пекіна, коли Лотус виявила, що він отримав поранення в бік. Нік пояснив, що це лише складка. Вона змусила його чекати в машині, поки вона їхала до села за перев'язками та ліками. Протести Ніка були марними.
  
  
  Коли вона повернулася, був світанок, і вони вирішили залишитися там до темряви. Вона акуратно перев'язала його як професійна медсестра.
  
  
  Він заправив сорочку у штани. Сонце стояло над головою, гаряче та жовте. "Не кажіть мені, що ніхто не підозрює".
  
  
  «Сільський лікар надав ліки та перев'язки. Я дав йому всі наші цигарки. Він не ставив запитань».
  
  
  "Ви йому довіряєте?"
  
  
  "Ні", - просто відповіла вона. Але вибору не було. Я не хотів, щоб ти заразився».
  
  
  "Ми не можемо тут залишатися", - сказав їй Нік. «Коли хлопчики на території знайдуть ці два тіла в їдальні, вони почнуть думати, і все це село кишатиме солдатами».
  
  
  «Ви погодилися, що ми не можемо подорожувати за денного світла. Ми повинні залишатися тут, доки не стемніє».
  
  
  «Надто небезпечно. Якщо вони допитають лікаря, і він заговорить, на нас чекає це».
  
  
  Лотос бачила сенс його міркувань, але вони були добре заховані тут, у листі. Якщо тільки N
  
  
  
  
  
  
  Я хотів залишитись у селі.
  
  
  “Ви знаєте цю родину. Що ви можете запропонувати їм? В нас більше немає грошей».
  
  
  «Вони не люблять німців. Я можу сказати їм, що німці нас переслідують».
  
  
  "Ви чіпляєтеся за соломинку".
  
  
  Вона знизала плечима і сказала, що залишає це на його розсуд.
  
  
  Нік перевірив зброю та боєприпаси. Було два пістолети та гвинтівка. У гвинтівці було шість куль. Один із пістолетів був повністю заряджений. У іншого в обоймі було три патрони. Це не зовсім армія із двох людей. "Як мені пробратися, якщо твої друзі кажуть, що це нормально?" він хотів знати.
  
  
  «Люди будуть на рисових полях. Всі вони там працюватимуть, окрім дуже старих та маленьких дітей. Я поговорю з ними. Вони не скажуть «так», якщо вони цього не зроблять. Вони благородні».
  
  
  «Якщо вони розкажуть іншим…»
  
  
  "Вони не будуть", - наполягала вона. Перш ніж він встиг сказати ще щось, вона повернулася і побігла. Він посміхнувся їй услід.
  
  
  Ближче надвечір капітан Страйкер подзвонив Борману з табору. Двоє охоронців знайшли мертвими в туалеті їдальні. Він організовував пошуковий загін.
  
  
  "Ви дізналися що-небудь про людину, яка була схоплена?" - спитав Борман.
  
  
  На ньому був чорний костюм. Ймовірно, використав його, щоб потрапити до Імператорського палацу».
  
  
  "Дуже розумно", - сухо сказав Борман.
  
  
  Деякі з чоловіків бачили, як його тіло виносили з лабораторії. Але двоє охоронців стверджують, що бачили його пізніше у лабораторії, коли вона ще горіла. Ці двоє були сильно обпалені і перебувають у лазареті. Їм пощастило. Їхні товариші були вбиті. , застрелений чоловіком.
  
  
  «Картер, мабуть, повернувся до Пекіна», - сказав Борман. "Він не був би настільки дурний, щоб залишитися там, не після того, як виконає те, що мав намір зробити".
  
  
  "Можу я припинити пошуки?"
  
  
  «Я залишу це на ваш розсуд, капітане Страйкер»
  
  
  Страйкер почув клацання і зрозумів, що Борман повісив слухавку. Він поклав трубку у підставку. Борман вважав, що ця людина повернулася до Пекіна, але завжди була ймовірність, що він десь сховався, намагаючись повернути собі сили. Людина має бути виснажена від усього хаосу, який він створив. Де б він був, якби ще був поблизу? Завжди було село Цин То. Для нормальної людини було б безрозсудно намагатися сховатись у селі, але це була не нормальна людина.
  
  
  Він міг зупинитися на селі для швидкого розслідування, перш ніж вирушити до Пекіна. Не треба брати із собою китайських солдатів. Якщо він дійсно знайде Картера, він був упевнений, що впорається з ним поодинці. Він не заснув би, як німці, яких Картер убив у їхніх ліжках. Кернер був більше вченим, аніж солдатом. А китайські солдати були тупицею. Ні, Страйкер був хлопчиком. Він був професійним солдатом. Він був більш ніж рівний цьому американському ідіоту. Може, Борман боявся його. Але не Страйкер. Ні звичайно.
  
  
  Страйкер залишив невеликий імпровізований офіс і сів у свою машину. Він зробив знак охоронцеві, що стоїть у дверному отворі однієї з двох будівель, що залишилися. Охоронець увійшов усередину, щоб перерізати електричний промінь. Страйкер виїхав із табору.
  
  
  Вбити цю людину, Картера, було б несерйозно. Він знав, як Картер мучив Бормана. Було б справжнім подвигом зробити те, що Борман ніколи не вдавалося.
  
  
  * * *
  
  
  Лотос і Нік сиділи на солом'яних ліжках, притулившись спиною до стіни хатини з солом'яним дахом. Вони щойно перестали їсти, і їхні шлунки були сповнені і задоволені.
  
  
  «Я почуваюся брудним», - зізнався Нік. "Хотів би я прийняти ванну".
  
  
  «Поруч протікає струмок. Але зараз туди йти небезпечно. Нам пощастило, що ніхто не помітив, як ми увійшли. Вона сунула руку в кишеню і вийняла шматок нефриту. «Ось звідки прийшов наш успіх».
  
  
  "Що це таке?"
  
  
  "Нефрит, який я взяла з мертвого тіла мого батька", - нагадала вона йому.
  
  
  "Ти ніс його із собою?"
  
  
  «Так. Я сподіваюся, що це принесе мені більше успіху, ніж моєму батькові. Ми, китайці, забобонні, чи не так?»
  
  
  "Не більше, ніж більшість людей".
  
  
  Лотос раптово схилила голову. "Я чую машину".
  
  
  Нік насилу підвівся на ноги. Він визирнув у дверний отвір. Машина їхала у бік села чистим полем. Був один мешканець. Лотос була поряд із Ніком. Вона різко втягла повітря. "Це капітан Страйкер". Її пальці, як сталеві пазурі, притулилися до руки Ніка. «Я казав тобі про нього. Він жорстокий».
  
  
  Біля їхніх хатин стояло кілька старих селян; вони проігнорували машину.
  
  
  Страйкер загальмував та виліз. Він витягнув свій «Люгер» і почав систематичний обшук хатин зліва направо.
  
  
  Лотос притулилася до стіни хатини, а Нік притиснувся до стіни біля дверей. У нього за поясом був один пістолет, але він не хотів стріляти у Страйкера; він не хотів, щоб мешканці рисових полів чули постріл.
  
  
  Коли Страйкер увійшов у хатину, його люгер виступав перед ним як мінімум на два фути. Нік ударив пістолетом по зап'ястю, і "люгер" впав. Страйкер проігнорував біль у зап'ясті і встромив лівий кулак в обличчя Ніку. Нік відкотився від удару. Він упав на обидва коліна, обвив руками щиколотки Страйкера і потяг. Страйкер відступив
  
  
  
  
  
  
  Нік був на ньому, його коліно встромилося в яму в животі німця, а пальці на шиї Страйкера. Страйкер відштовхнув голову Ніка долонею.
  
  
  Ніку довелося відпустити шию Страйкера, інакше його власна шия була б зламана.
  
  
  Нік схопився на ноги, коли Страйкер кинувся на нього. Нік відступив, швидко повернувся і обійняв Страйкера за шию. Спина Страйкера притулилася до передньої частини Ніка. Нік тримав ноги широко розставленими, щоб Страйкер не міг спертися на його гомілки. Страйкер спробував перекинути Ніка через плече, але його сила швидко згасала. Рука Ніка притискалася до його дихального горла, перекриваючи доступ кисню до його мозку.
  
  
  Нік оскалив зуби, коли відчув, що чоловік почав падати. Він не відпускав, поки не переконався, що Страйкер не залишиться живим. Потім його рука відірвалася, і німець склався, як лялька, з якої кінчалася тирса.
  
  
  Нік став навколішки і почав роздягати чоловіка.
  
  
  "Що робиш?" - Запитала Лотос.
  
  
  «Ми приблизно одного розміру, – сказав Нік. - Я забираю його форму та його машину. Це буде безпечніше, аніж Packard».
  
  
  "Ми не можемо залишити тут його тіло".
  
  
  "Ми не будемо. Ми залишимо його в якійсь канаві». Нік додав Люгер до своєї колекції. Він одягнув форму Страйкера і знайшов її якнайкраще.
  
  
  "Коли ми поїдемо?"
  
  
  «Скоро. Але добре та повільно. Я не хочу їхати до Пекіна, поки не стемніє. По дорозі зупинимося в якомусь селі або на фермі і добре повечеряємо». Він показав їй гроші, які взяв із тіла капітана Страйкера. «Борман добре платить своїм людям. Нічого надто хорошого для раси панів».
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  Охоронця було застрелено за наказом Бормана. Сім Чан не втручався; вона просто хотіла знати, чому.
  
  
  У своєму офісі, упершись стегном у край столу і звісивши одну ногу, Борман пояснив, що охоронець залишив свою посаду, щоб бути з повією на ім'я Лотос у ніч, коли агент AX. Картер прослизнув до Імператорського палацу, щоб убити двох своїх людей. Чоловік нарешті зламався під тиском. Борман життя і смерть контролював підлеглих йому стражників; це було частиною його угоди з ChiComs.
  
  
  Сім Чан знизала стрункими плечима. На ній були чорні штани, біла блузка та коротка куртка з альпаки з широкими кишенями. Їй подобалися широкі кишені – гарне місце, щоб сховати пістолет. «Мені байдужа смерть охоронця. Мені було лише цікаво».
  
  
  «Я зателефонував до поліції Пекіна, щоб дізнатися, де живе ця Лотос. Коли я отримаю їхню відповідь, я особисто допитаю її. Я не довіряю нікому, окрім мене, в отриманні Картера».
  
  
  Сім Чан глузливо підняла брови. "Ви боїтеся, що якщо я знову зустрінуся з ним, він може переконати мене у вашій зраді?"
  
  
  Борман насупився. Подумки він поклявся вбити Сіма Чана, як тільки вона вдосконалить агента Z. Вона продовжувала терти його не так, як треба, глузуючи з нього, знущаючись з нього. «Це особиста справа кожного, – хрипко сказав він. Це не вперше, коли він мені заважає. Тож ваші уїдливі зауваження марні. Моя шкіра тверда, як шкіра”.
  
  
  "Не досить сильна, щоб зупинити кулю", - посміхнулася вона.
  
  
  Він збирався заперечити, коли задзвонив телефон. Він уважно вислухав і повісив слухавку.
  
  
  "Ти виглядаєш задоволеним собою", - сказав Сім Чан. "Це були добрі новини, гер Борман?"
  
  
  «Краще, ніж я очікував. Я маю адресу дівчини. Поліція додала трохи інформації, яка на їхню думку могла б мене зацікавити. Ви, звичайно, знаєте, що в мене було вбито людину, яка була зв'язковою для американців. Він мав раритет. Схоже, у нього була дочка на ім'я Лотос, і між ними стався розлад, тому що вона стала повією”.
  
  
  «Отже, Lotus має причини допомагати Ніку Картеру», - розмірковував Сім Чан. "Якщо агент Z не зміг убити Картера, можливо, це зможе зробити одна з моїх куль".
  
  
  "Я повинен наполягти на тому, щоб ви не втручалися", - відрізав Борман. Він перевірив свій «люгер», засунув у кишеню піджака додатковий затискач і вийшов.
  
  
  Сім Чан зачекав цілу хвилину, перш ніж вона недбало вийшла з його офісу.
  
  
  * * *
  
  
  Мартін Борман знайшов капітана Максиміліана Ейбла у спальні квартири Лотоса. Чоловік пропав безвісти два дні. Борман вирішив, що весь цей час він був мертвим. У туалеті було душно, але від тіла не було сморід. Він був спантеличений.
  
  
  Він почув, як відчиняються і зачиняються вхідні двері, і витягнув свій «люгер». Були голоси. Чоловіче та жіноче.
  
  
  Він рушив і зупинився у дверях, його «люгер» накрив Ніка Картера та «Лотус».
  
  
  Лотос ахнула, коли побачила його. Нік повільно підняв руки. Йому майже хотілося спробувати дістати пістолет за пояс, але це ні до чого не спричинило. Його б застрелили раніше, ніж він зміг би торкнутися металу. Його руки були високо підняті.
  
  
  «Ми знову зустрічаємося, Картер, – сказав Борман.
  
  
  «Кумедно, як ми весь час натикаємося один на одного», - сказав Нік. «Це якби це ухвалили боги».
  
  
  «Але це востаннє, Картер. Наша остання зустріч. Коли я піду звідси, ти дуже мертвий».
  
  
  "Це справа богів", - сказав Нік. Він кивнув у бік Лотоса. «Чому б тобі не відпустити її? Вона не може завдати тобі шкоди».
  
  
  «Вона дуже багато знає. Крім того, вона допомогла тобі. Ти майже зруйнував мої плани, Картер.
  
  
  "Майже?"
  
  
  "Ви, безперечно, знаєте, що Кернер мертвий.
  
  
  
  
  
  А ви подбали про лабораторію. Але в мене все ще є Сім Чан. Вона надасть мені агента Z. І тоді, Картер, я стану новим фюрером Німеччини. Це буде перший крок. За допомогою цих дурних китайських комуністів я… - Борман раптово зупинився, і очі його розширилися, дивлячись через плече Ніка. Його палець почав стискатися на спусковому гачку.
  
  
  Нік швидко витягнув шию і побачив у дверях Сім Чана з пістолетом у руці. Він відштовхнув Лотос з вогню і пірнув на підлогу. Сім Чан і Борман вистрілили одночасно, обидва постріли пролунали як один.
  
  
  Нік та Лотос забилися за диван. Нік витяг пістолет з-за пояса і оглянув підлокітник дивана.
  
  
  Сім Чан стояла навколішки, з грудей сочилася кров. Вона все ще тримала пістолет. Вона намагалася вистрілити ще раз, коли Борман послав кулю до її мозку. Вона впала на підлогу. З плеча Бормана текла кров. Його вдарили. Він обернувся, побачив, що Нік цілиться в нього, впав на одне коліно та вистрілив.
  
  
  Нік закинув голову. Куля мало не зачепила його щоку.
  
  
  Лотос перейшла на другий бік дивана з пістолетом у руці. То був її шанс помститися за смерть батька. Вона знала, що чоловік із застиглим обличчям замовив убивство її батька. Вона швидко схопилася, оголивши себе, і відкрила вогонь по ненависному ворогові.
  
  
  Борман завив від болю, перемістив свій люгер і двічі вистрілив.
  
  
  Позаду нього Нік почув, як Лотос скрикнула від болю. Він схопився на ноги якраз вчасно, щоб побачити, як Борман прямує до спальні. Нік пішов за ним.
  
  
  Борман стрибав у вікно, коли Нік вистрілив впритул. Він підбіг до вікна, побачив, як Борман мчить через вулицю. Він стріляв знову і знову. Чому чоловік не впав? Бормана не було, його поглинула ніч.
  
  
  Бормана поранили щонайменше тричі, але він продовжував іти. Нік мовчки вилаявся. Чиста сила волі. Людина була зроблена із заліза. Але куля в спину мала його добити. "Напевно, залізти в яму і померти", - подумав Нік. Він не міг жити після цього.
  
  
  Але Борман був людиною. І все-таки він був зроблений із плоті та крові.
  
  
  "Він повинен померти", - закричав Нік у ніч. Він повернувся у вітальню і виявив за диваном Лотос з відкритими очима, що умиротворює смерть.
  
  
  «Я не хочу кидати тебе в такому стані, - сказав він мертвій дівчині, - але я винен». Він нахилився і поцілував її в лоба.
  
  
  Пора було йти. Він встав.
  
  
  Поліція виявила у квартирі двох мертвих китаянок та німкеню у шафі спальні. Це дало б їм привід замислитись.
  
  
  Нік ще раз глянув на Лотос і пішов.
  
  
  
  
  ================================================== == ==========================
  
  
  
  
  
  Анотація
  
  
  У романі Н. Картера "Блакитна смерть" агент ФБР розслідує зловісні досліди таємної нацистської організації, пов'язані з розробкою хімічної зброї.
  
  
  1
  
  
  Глава перша
  
  
  Розпарюючи в зловісній тиші морок ночі, сліпучі сполохи осяяли на півночі імлисте небо, передвіщаючи шторм жахливої сили. Здавалося, що на цьому глухому куточку всесвіту ось-ось обрушиться буря, що прийшла з космосу. Неземні спалахи неонового світла будили в підсвідомості людей на баркасі спогади про давно минулої ери, вселяючи в невиразну тривогу: таких примх північного сяйва в цю пору року нікому з них спостерігати ще не доводилося.
  
  
  Американець щільної статури, що стояв на носі старого шлюпа, люто дивився на море, що розбушувалося. Ще двадцять хвилин тому туман над ним був настільки густий, що можна було різати його ножем і подавати на десерт замість пудингу. Синоптики обіцяли цієї ночі густий туман над Північною Європою та Південною Скандинавією. Ось уже другу добу баркас йшов до місця свого призначення, залишаючись непоміченим береговою охороною, вздовж невеликих островів у протоці небосхилу засяяли зірки, а на північній — ці зрадницькі сполохи, що вводили людину в атавістичний жах. Вдалині чорною смугою позначився берег Муско, вигляд якого остаточно затвердив американця на думці, що синоптикам вірити не можна, незважаючи на всю їхню дорогу технічну оснащеність.
  
  
  Вчепившись однією рукою в штаг, похмурий здоровань рипів зубами і морщив від досади лоба, гарячково прикидаючи можливі небажані наслідки цього сюрпризу природи. Нарешті він вирішив, що слід продовжувати місію, незважаючи на погані жарти погоди. Саме в цей момент і пролунав, перекриваючи виття вітру і скрип щогли, хрипкий голос шведа, що стоїть біля штурвала.
  
  
  — Здається мені, що ми маємо мету, містере! — крикнув він, перекручуючи англійські слова на скандинавський лад.
  
  
  - Ще п'ять миліших, Ларс! — похитав головою американець. - Як і домовлялись. Інакше нам не дістатись берега.
  
  
  — Туман розвіявся, ближче я підійти не зможу, — сердито промовив старий. — У забороненій зоні спершу стріляють, а вже потім розмовляють, якщо ще є з ким…
  
  
  Зморшкувате обвітрене обличчя моряка, що свідчить про багато випробувань, що випали на його частку, виражало непохитну впертість людини, впевненої у своїй правоті.
  
  
  — Добре, будь на твою думку, старовина, — махнув рукою пасажир. — Постарайся тільки триматися колишнього курсу ще хоч кілька хвилин: нам треба перевірити спорядження.
  
  
  З цими словами американець кивнув своєму напарнику, і вони спустилися по трапу в трюм, щоб підготуватися до завершального, підводного етапу своєї небезпечної подорожі. Все їхнє спорядження, звичайно ж, було в повному порядку, але керівник групи, навчений багатим досвідом занурення в непередбачувану водну стихію, вважав за необхідне ще раз переконатися в цьому, наче куплено воно було з нагоди в порту сумнівного торговця.
  
  
  Навіть при тьмяному світлі єдиної лампочки в каюті, одного погляду на обличчя цієї людини було достатньо, щоб зрозуміти, що належить воно рішучому, сміливому і розумному чоловікові, не позбавленому, проте, судячи з лукавих іскорок у його очах, лукавства та почуття гумору. Не випадково в секретній службі США його вважали одним із видатних лицарів плаща та кинджала.
  
  
  — Але як ми подолаємо захисну мережу, — стурбовано запитав напарник, бачачи, що шеф задоволений результатами огляду.
  
  
  — Просто підпірнемо під неї, Чет, — поблажливо посміхнувся Нік. — Тобі ж доводилося опускатися і на велику глибину, чи не так? До того ж, у нас просто немає вибору, старовина Ларс, здається, добряче злякався. Але я не засуджую його за це, без туману судно стає чудовою мішенню. Ну, нам час.
  
  
  Одягнувши гідрокостюми та балони з повітрям, вони піднялися на палубу, мокру від солоних бризок.
  
  
  - Бажаю удачі! — помахав рукою старий шкіпер.
  
  
  — І тобі теж, друже! — крикнув йому Нік, з тривогою поглядаючи на пінисті хвилі. — Моя тобі порада: повернешся благополучно до порту, не напивайся на радощах до чортиків і постарайся не вхопити всі долари на одну красуню.
  
  
  — Я надто старий для цього, — посміхнувся моряк.
  
  
  - Дивлячись на тебе, цього не скажеш, - окинувши поглядом міцну фігуру морського вовка, помітив з усмішкою Нік. — Так, і ось що: якщо не хочеш закінчити життя за ґратами, утримайся поки що від продажу протирадарного пристрою.
  
  
  — Мені доводилося бувати у в'язниці, — озвався швед. — Але я хотів би знову опинитися там, ніж пірнати з вами в цій диявольській затоці в крижану воду. А якщо вас упіймають, то посадять на атомну бомбу і закинуть на місяць. Ха-ха-ха!
  
  
  Задоволений своїм жартом, шкіпер ще довго реготав, навіть коли його пасажири зникли під водою. Поривчастий вітер наповнив вітрило шлюпа і стрімко потяг його геть у темряву ночі.
  
  
  Голови безстрашних плавців проте незабаром знову з'явилися між гребенями хвиль: їм треба ще було пристебнутись до потужних електричних скутерів. Молодий напарник Ніка глянув на небо і впав голосом:
  
  
  — Щось не подобається мені це чортове північне сяйво сьогодні! Недобрий знак… Та й завдання у нас не просте.
  
  
  Нік нічого не відповів йому: моторошні сполохи справді не обіцяли нічого доброго, але зараз краще було не звертати на них уваги. Він подав напарникові знак занурюватися і мовчки пішов у глибину моря, щоб завершити цю подорож до забороненого острова.
  
  
  Скелястий острів Муско, на який їм потрібно було пробратися, на перший погляд нічим не виділявся серед інших островів, півостровів та рифів біля південного узбережжя Швеції. Мало хто поки що знав, що тут за короткий термін було збудовано ціле місто — з готелями, театрами, фабриками, офісами, гаражами і навіть з військовими базами. Чудовою особливістю цього міста було те, що споруджено воно було під землею, а отже, надійно захищене товщею граніту від ракет і бомб.
  
  
  У той час, як інші країни вкладали мільйони доларів і рублів у розробку атомної та ядерної зброї, Швеція почала створювати на узбережжі підземні притулки, де населення змогло б сховатися від жахів майбутньої війни. Перше містечко побудоване при дотриманні найсуворішої секретності, стало своєрідною досвідченою лабораторією, в якій вирішувалися як психологічні, так і суто технічні проблеми, пов'язані з виживанням у майбутній атомній битві супердержав за світове панування.
  
  
  Однак підступна зрада полковника Веннерстрома, високопоставленого шведського офіцера, який перекинувся до росіян, сплутала шведам усі їхні плани. Зрадник видав Москві секретні відомості про оборонні споруди Муско, і шведам довелося розбудовувати всю систему захисту острова. У ході цих колосальних робіт вчені та військові вперше усвідомили, що їхній підземний притулок має ахіллесову п'яту.
  
  
  Для запобігання раптовому вторгненню супротивника на острів на підземній авіабазі у постійній бойовій готовності знаходилися реактивні винищувачі-перехоплювачі. Найдосконаліші радари цілодобово промацували навколишній повітряний та водний простір. Порослі соснами схили скелястого берега будь-якої миті могли розімкнутись і випустити з доків сторожові катери та ескадрені міноносці, здатні надійно перегородити шлях будь-якому судну, що зухвало спробував проникнути в заборонену зону.
  
  
  Нік Картер, що безшумно наближався в товщі чорних вод до острова, чудово розумів, що пробратися на нього непоміченим практично неможливо, доля безумців, що зважилися на це, була вирішена наперед. Проте він погодився брати участь у цьому небезпечному експерименті — заради безпеки цілої нації і, можливо, всього людства. Лише кілька людей знали про це його завдання, для виконання якого суперагенту надали все необхідне спорядження і право обрати собі помічника.
  
  
  Обговорюючи майбутню місію зі своїм шефом — жилистою людиною на прізвище Хоук, який уже багато років очолює один із підрозділів секретної служби США, Нік Картер зауважив, що люди поки що не створювали такої споруди, до якої не змогла б за бажання проникнути стороння людина.
  
  
  — Я в цьому переконався на власному досвіді, — додав він.
  
  
  Хоук окинув його задумливим поглядом, пожував губами і, загасивши в попільничці сигару, незворушним тоном промовив:
  
  
  — Непогано було б і вибратися звідти живим назовні. Якщо у шведів виникли якісь труднощі з їхньою безпекою, то нехай вони самі і вирішують свої проблеми. А я не хочу через них втрачати свого найкращого агента.
  
  
  — А як щодо безпеки центру управління ППО США? — так само спокійно поцікавився Нік Картер.
  
  
  — Що ж, цікаве питання, — розкурюючи нову сигарету, сказав Хоук. — Над цим справді варто подумати.
  
  
  Їм обом було чудово відомо, що центр управління ППО США розміщується в гірському масиві в штаті Колорадо, що сильно нагадує скелястий острівець Муско, і якщо виявиться, що зловмисники можуть проникнути в бастіон шведів, то немає гарантій, що вони не застосують свій досвід для проникнення на аналогічний об'єкт у США.
  
  
  Мабуть, ця думка змусила Хоука змінити свою точку зору, тому що він санкціонував операцію.
  
  
  У напарники Нік вибрав Чета — досвідченого агента з дипломом інженера та великими знаннями у спелеології та підводній навігації. У процесі підготовки до секретної місії їм незабаром стало зрозуміло, що військовий аташе Швеції, який запропонував Вашингтону здійснити її, керувався не лише суто гіпотетичними побоюваннями. З'явилися серйозні підстави вважати, що одна з азіатських держав, що межують з Росією, виявляє підвищений інтерес до наукових досліджень, які ведуть секретну лабораторію на острові Муско. Деякі факти навіть вказували на те, що в захисній системі шведів вже є пролом.
  
  
  Ось чому двоє секретних агентів спеціальної служби безпеки США різними маршрутами дісталися невеликого рибальського селища у Швеції, змовилися з перевіреним шкіпером про те, що під покровом туману він уночі доставить їх на своєму баркасі до забороненої зони, і тепер наближалися під водою до протичовнової мережі. Ризикуючи бути поміченим патрульним літаком чи катером, Нік іноді включав потужний електричний ліхтар. Нарешті його промінь вихопив із темряви нитки, що нагадують путіну небаченого морського павука.
  
  
  Звичайно, можна було просто перерізати мережу, що спростило б завдання, але тоді на пульті чергового в підземному бункері відразу заблимала сигнальна лампа, а на карті позначилося б їхнє місцезнаходження. Те саме сталося б, спробуй вони перебратися через верхню кромку мережі. Знаючи це, Нік заздалегідь вивчив всі аналогічні охоронні системи і знайшов спосіб проникнути в підземне місто, залишаючись при цьому непоміченим. Тепер настав час поділитися цим відкриттям із напарником, і він подавав йому умовний знак підніматися на поверхню.
  
  
  - Ну, як самопочуття, Чете? - Запитав Нік.
  
  
  — Не Багами, звичайно, але все ж таки легше, ніж на тренуваннях у школі виживання, — відповів той. Усі спеціальні агенти час від часу проходили обов'язковий підготовчий курс перед черговим завданням, щоб бути у формі.
  
  
  - О'кей, - сказав Картер, - пірнати нам доведеться на велику глибину, і зробити це буде нелегко, але ж були ситуації і складніші, як ти сам помітив. — Він глянув на циферблат свого годинника. — Поспішати не слід, але й марнувати час теж не годиться. Дій обачно і спокійно, і через двадцять хвилин ми з тобою постукаємо у двері до шведів з чорного ходу.
  
  
  Вони знову почали занурюватися на глибину в цілковитій темряві, час від часу звіряючись із приладами, і з кожним атомом вода ставала все холоднішою та холоднішою. Нижній край мережі тягнувся на глибині двохсот футів.
  
  
  Але що ж це? Золотий стилет? Рука, Ніка потяглася до витонченої рукоятки, виконаної древнім умільцем ніби спеціально для нього, найхоробрішого з найхоробріших. Лише звідки раптом взялися знайомі обличчя на такій глибині? Як опинилися тут усі ці королі, полководці та кардинали зі сторінок історичних романів? Чи не хочуть вони опанувати стилет, призначений виключно Ніку Картеру? Нік схопив свою знахідку і став із захопленням розглядати її, відчуваючи незвичайне збудження та захоплення. Яскравий спалах раптово засліпив його, він замружився на мить, а коли знову розплющив очі, то побачив, що його оточують жінки невимовної краси. Вони робили йому призовні знаки, висловлюючи радість від зустрічі з ним та бажання негайно обдарувати його своїми ласками. Їхні гнучкі тіла, що виділяють негу і пристрасть, манили до себе, красуні щось шепотіли, навіваючи спогади про задушливі карибські ночі та веселощі в європейських столицях із спокусливими феями всіх кольорів та відтінків шкіри. Нік відчував незвичайне блаженство. Його нестримно, тягло на поверхню, де чарівний стилет неодмінно відразу проявить всю свою таємничу силу.
  
  
  Нік почув чийсь уїдливий сміх, і внутрішній голос виразно сказав йому, що швидше випливання спричинить неминучу загибель. Нік зрозумів, що ще не повністю втратив здатність тверезо оцінювати те, що відбувається, підсвідомість підказувало йому, що у нього проявляються симптоми азотного наркозу: подібне траплялося з ним і раніше під час занурення на значну глибину. Зміни у складі крові впливали на мозок, викликаючи галюцинації. Нік тривожно озирнувся на свого напарника і мимохіть здригнувся від того, що побачив: йому постало смертельно бліде обличчя безумця, на якому вже лежав друк смерті.
  
  
  Чет перебував у глибокому трансі, викликаному азотним наркозом. Він зірвав з обличчя маску, і з рота в нього виринали бульбашки повітря. Його скутер виробляв хитромудрі постаті в темряві, то піднімаючись, то знову опускаючись, навколо Картера. Але варто було тільки Ніку протягнути руку з ліхтарем і освітлити обличчя Чета, як очі його раптом набули пустотливого блиску, рот скривився в глузливій усмішці, і не встиг Нік піднести до нього загубник акваланга, як хлопець спритно ухилився і на великій швидкості помчав геть. Ніку нічого не залишалося, як проводити його прощальним сумним поглядом.
  
  
  По спині американця, що залишився живим, пробіг нервовий холодок. З його молодим напарником трапилося те, що часто трапляється з малодосвідченими пірнальниками на великій глибині: він не встояв перед бажанням зірвати маску. Можливо, з похмурою усмішкою відзначив Нік, він передчував свою смерть перед зануренням.
  
  
  Картер струснув головою, проганяючи непотрібні зараз припущення. Агентів секретної служби вчать залишати загиблих товаришів там, де їх застала смерть, та продовжувати свою місію. Нік глянув на годинник: вдруге за цю ніч йому треба було вирішувати, чи слідувати наміченому плану чи повернутися назад. І часу на роздуми він не мав. За кілька хвилин у затоці навіть чортам стало б спекотно: спеціальний агент заздалегідь подбав про це.
  
  
  Розділ другий
  
  
  Причаївшись у печері біля підніжжя скелі, Нік терпляче чекав потрібного моменту, намагаючись не думати про те, що повітря в балоні закінчується. У темряві тисячі невидимих очей стежили, щоби ніякий сторонній об'єкт не вторгся в заборонену зону. Але на чорне дно холодного Балтійського моря впав промінь світла. Нік усміхнувся: його розрахунок виявився вірним, настав час діяти. Він вибрався з укриття і поплив на світло.
  
  
  Вода навколо нього шалено завирувала: це промчав просто в нього над головою сторожовий есмінець. Так і мало статися, за планом: залишений Ніком спеціальний електронний пристрій почав посилати відволікаючі сигнали.
  
  
  Ледве Нік прослизнув у прохід, що відкрився в підводній огорожі, як гідравлічний механізм знову натягнув гігантську мережу. Стривожені дивним зображенням, що з'явилося на екрані радара, шведи не втрачали часу задарма. Нік посміхнувся, згадавши Ларса: досвідчений шкіпер напевно вже далеко від небезпечного району, де в пошуках порушника борознить зараз свинцеві хвилі затоки сторожовий корабель. Електронний пристрій не дасть спокою його командиру ще кілька годин, змушуючи його метатися вздовж острова в гонитві за примарою. Нік сплив на поверхню і озирнувся.
  
  
  На перший погляд, підземна бухта нічим не відрізнялася від порту звичайної військово-морської бази. Біля причалів стояло кілька патрульних катерів, над стапелями височіли вантажні крани, від ангарів ішли в темряву рейки під'їзних колій, кудись поспішали матроси в блакитних флотських костюмах, спалахували вогники сигарет. І лише арочні залізобетонні конструкції склепіння величезної печери свідчили про унікальність цієї споруди в утробі кам'янистого острова, наводячи здивованого споглядача на думку, що він опинився у ХХ столітті.
  
  
  Нік струснув головою. Це завдання зовсім не схоже на жодне з усіх, які йому доводилося виконувати за багато років служби у розвідці, і він був радий, що близький до завершення цієї незвичайної місії. По містках над його головою прогуркотіли важкі кроки, і сердитий грубий голос промовив шведською:
  
  
  — Мені начхати на тривогу, — вимовляв матросу мічман. — Нехай це буде кінець світу, але я не допущу, щоб у шведського військового корабля кінці бовталися у воді! За такі справи за старих часів спускали три шкури! Негайно підніміть лин!
  
  
  Про сенс солоних слів, якими унтер-офіцер супроводжував гнівну тираду, Ніку залишалося лише здогадуватися: до програми прискореного курсу шведської мови, яку він студіював у джорджтаунському університеті, вони не входили. Що ж, подумав Картер, людство може дістатися до зірок і закопатися глибоко під землю у разі потреби, але мічмани залишаться мічманами, а сержанти сержантами.
  
  
  Впевнившись, що причал над ним порожній, він видерся на одну з опорних балок і стягнув із себе гумовий гідрокостюм, після чого обв'язав їм спорядження і втопив його. Потім він переодягся у форму шведського матроса, перевірив ще раз водонепроникну сумку на ремені під курткою з хитромудрими спеціальними пристроями, свою зброю — пістолет «люгер» калібру 7 мм, стилет і балон з нервово-паралітичним газом, і вибрався з-під містків.
  
  
  Опинившись на причалі, він насамперед озирнувся на всі боки, сподіваючись знайти забуту кимось швабру. З часів Цезаря ніхто не звертає уваги на солдата зі шваброю в руках. Однак зараз фортуна відвернулася від Картера: швабри поблизу не виявилося, зате офіцер, який невідомо звідки з'явився, окликнув цим жаргонним слівцем самого Ніка.
  
  
  - Гей, швабра! Я до тебе звертаюсь, матросе! Відправити блузу і припинити тинятися без діла!
  
  
  Нік з усмішкою віддав честь і, обсмикнувши блузу, що зрадливо задерлася ззаду, швидкою ходою пішов у напрямку величезної гранітної стіни дока. Ніхто не звертав на нього уваги. Молодший офіцер у чергуванні пакгауза незворушно попивав каву, перегортаючи сторінки ілюстрованого журналу. Перейшовши через під'їзні шляхи, Нік упевнено підійшов до металевих сходів, піднявся по ній і по містках для ремонту електропроводки пройшов до інших сходів, укріплених прямо на стіні печери. Видершись по ній на невеликий майданчик, призначений для встановлення та ремонту освітлювальних приладів під склепінням печери, він глянув униз: гідравлічні стулки воріт дока в цей момент плавно розійшлися, пропускаючи есмінець, що повертається. З висоти корабель був схожий на іграшкову пластмасову модель, а матроси — на крихітних гномиків.
  
  
  Над головою Ніка запрацював величезний кондиціонер - частина загальної вентиляційної системи, з'єднаної трубопроводом, що забезпечує очищення повітря в гігантському підземному місті з його доками, депо та безліччю бойової та допоміжної техніки. За винятком нещасного випадку біля загороджувальної підводної мережі, внаслідок деякого Нік втратив помічника, поки все складалося вдало. Але тепер, задерши голову, супершпигун побачив, що головна складність у нього ще попереду.
  
  
  Вона полягала в тому, що вентиляційний отвір розташовувався трохи високо. Удвох із напарником вони без особливих зусиль вирішили б цю проблему. Тепер же схопитися за край або скобу кондиціонера він міг, лише вставши на поручні містків і стрибнувши над гаванню. Нік подивився вниз: удар про воду під час падіння з такої висоти означав вірну смерть. Його труп навряд чи змогли б після цього впізнати, навіть якби й вдалося зібрати його з дрібних шматочків, поки їх не зжерли риби.
  
  
  Нік прикріпив до кистей рук мініатюрні електромагніти, — з їх допомогою він міг пересуватися сталевим трубопроводом, як муха по стелі. Треба було лише збитися з ритму і відірвати обидві руки від металевої поверхні одночасно.
  
  
  Намагаючись не дивитись униз, туди, де метушилися крихітні матросики, Нік заліз, спираючись кінчиками пальців об стіну, на перила і перевів дух. Перед стрибком слід зберігати абсолютну холоднокровність. Найменша помилка - і він зірветься з висоти двохсот футів на бетон або воду. Стій він міцно обома ногами на підлозі, а не на слизькій трубі, він легко дострибнув би до вентиляційного отвору. Внутрішній голос переконував його: «Кинь цю безглузду витівку, Картер! Адже ясно ж, що поодинці тобі з цією справою не впоратися! Долоні його спітніли, а серце почастішало, коли він, глибоко зітхнувши, ще раз глянув на отвір трубопроводу: воно не стало ближче ні на дюйм.
  
  
  - Ні! - Сказав він своєму внутрішньому голосу і стрибнув.
  
  
  На мить все його сильне тіло пронизало смертельний жах. Але магніти вже намертво прилипли до трубопроводу, він підтягнувся на руках і заліз усередину. Тепер можна було відключити магніти та викурити сигарету. Попереду він мав нелегкий марш-кидок по вентиляційному лабіринту через все підземне місто. Чет — фахівець із вузьких темних печер — йому зараз дуже придався б.
  
  
  Вечеря закінчилася, і гості розійшлися. Усі – крім одного. Сидячи на веранді свого будинку на узбережжі Муско, Астрід Лундгрен нервово крутила пальцями срібний келих, явно не відчуваючи захоплення від того, що гість затримується. Однак молодий чоловік, що зручно вмостився навпроти неї в шезлонгу, з незворушним виглядом милувався північним сяйвом, ніби спостерігав його вперше.
  
  
  — Про що ти думаєш, Астрід? — нарешті порушив тяжке мовчання. — Знову про роботу? Ти не жінка, а машина. Знаєш, як тебе прозвали колеги? Вони прозвали тебе…
  
  
  — Мене це зовсім не цікавить, — перебила його господиня вдома, окинувши гостя нудним поглядом. Так, він високий на зріст, цей блондин, і гарний, як Адоніс, не кажучи вже про те, що колись входив до команди лижників, яка представляла Швецію на Олімпійських іграх, що значною мірою сприяло його успішній кар'єрі в шведській службі безпеки, шеф котрої, віце-адмірал Ларсон, чомусь благоволили до нього. Якби не друзі, які наполягають на тому, щоб Астрід приділяла більше часу відпочинку та спілкуванню з людьми, вона б не дала цьому молодому атлету приводу думати, що цікавиться ним.
  
  
  - Так ось, тебе прозвали Шведським Айсбергом, - таки закінчив фразу впертий красень. Астрід чула від чоловіків і не таке, але не могла дозволити собі турбуватися з цього приводу: як керівнику відділу технічного забезпечення всього підземного комплексу їй вистачало й інших проблем. Чоловіків ж дуже дратувало, що така приваблива жінка, як Астрід, воліє роботу подружнього життя, і Кнут не був у цьому винятком. Особливо ж дратувало його те, що Астрід дуже досягла успіху на науковій ниві.
  
  
  Ніяк не відреагувавши на чергову шпильку Кнута, вона лише знизала плечима і витягла стрункі ноги, відкинувши голову і скрививши в саркастичній усмішці повні губи. Ніжна молочно-біла шкіра її обличчя з високими вилицями ефектно контрастувала із зеленими очима.
  
  
  Батіг підійшов до неї і, плюхнувшись у шезлонг, що стояв поруч, провів рукою по її щоках і шиї, косячись на виріз її сукні.
  
  
  - Ти крижана богиня, - низьким голосом промовив він, - ти зводиш мене з розуму. Я втратив сон!
  
  
  Астрід залишалася холодною, наче айсберг.
  
  
  — Ти подібна до зірки — прекрасної і недоступної у своєму сяйві…
  
  
  «Невже він настільки дурний, що вважає, що я розтаю від його слів?» — роздратовано подумала вона.
  
  
  — Але ти не звичайна зірка, тебе зовсім не турбують чоловіки. Мабуть, тобі більше до вподоби ласки жінок.
  
  
  — Якщо ти думаєш, що я пересплю з тобою, щоб довести, що я не лесбіянка, то ти помиляєшся, — спокійно зауважила Астрід.
  
  
  — І все ж ти зробиш це, — хрипко сказав він. Астрід пошкодувала, що вчасно не прибрала зі столика віскі.
  
  
  — Я розпалю в серці твоєму вогонь! — пророкотав він, цілуючи її шию і обіймаючи однією рукою її плечі, а іншою — стегна. Астрід спробувала звільнитися з його обіймів, але Кнут був надто сильний.
  
  
  Вона вже майже вирішила віддатися йому, подумавши, що сама розпалила його, але потім їй на думку спала думка, що раз поступившись його домаганням, вона вже ніколи від нього не відбудеться. Астрід різко відштовхнула Кнута і схопилася з шезлонгу, залишивши в руках верхню частину свого вечірнього вбрання.
  
  
  — Мені терміново треба їхати до лабораторії, — видихнула вона.
  
  
  — Тільки не сьогодні, моя люба, — прогарчав він, не відриваючи очей, що налилися кров'ю, від її оголеного бюста.
  
  
  Астрід метнулася до дверей, але він наздогнав її і, зірвавши з неї спідницю, навалився на неї всією своєю тушею. Проте, їй знову вдалося вирватися. Вона вискочила з дому і з істеричним сміхом побігла до дерев за ним.
  
  
  За спиною лунав тупіт його черевиків. Він схопив її за руку, Астрід обернулася і, босою ногою вдаривши його по гомілки, вільною рукою завдала сильного удару по підборідді. Білява велетень похитнувся, вона схопила його за зап'ястя і спритним прийомом шпурнула через стегно на землю. Він важко шмякнувся ниць, уткнувшись обличчям у соснові голки. Астрід заломила йому назад руки і ногою придавила його ще дужче до землі.
  
  
  - Поводься пристойно! - повчально сказала вона.
  
  
  - Сучка! - прохрипів він.
  
  
  — Ти обіцяєш, що будеш добрим хлопчиком, якщо я відпущу тебе? — спитала вона.
  
  
  - Я тебе прикінчу! - Пообіцяв він їй.
  
  
  — Послухай, Кнут, — вирішила змінити тактику вона, — ти чудовий чоловік, гарний і сильний. Але зараз наша країна на межі катастрофи, адже тобі це відомо. І якщо нашим фізикам не вдасться знайти спосіб, як запобігти її, китайці за допомогою своєї потужної лазерної зброї проникнуть крізь граніт Муско, розрізавши його променем, наче ножем олію. Ось чому мене поки що хвилює лише проблема нашого захисту. Потерпи, поки пройде криза.
  
  
  Пил Кнута злегка охолонув: соснові голки припали йому не до смаку. Вона дозволила йому нарешті піднятися з землі, і він поспішно пішов, пробурмотівши щось незрозуміле на прощання, що Астрід сприйняла як вибачення.
  
  
  Повернувшись до спальні, вона переодяглася і, знову вийшовши з дому, сіла у свою маленьку англійську спортивну машину. Потужний мотор сердито заревів, порушивши тишу темного лісу, і автомобіль помчав у напрямку лабораторії. До приходу колег залишалося ще багато часу, і Астрід сподівалася плідно попрацювати на самоті. Китайський лазер не давав їй спокою, вчені цієї великої азіатської країни були близькими до завершення робіт над його створенням. І, напевно, китайські агенти намагалися проникнути в секретну шведську лабораторію. Якби не віце-адмірал Ларсон та його хлопці, їм це давно вже вдалося. Але завдяки пильній службі безпеки, у святі святі острови не могла прослизнути непоміченою ні макрель, ні морська чайка.
  
  
  - Привіт красуне! - Усміхнувся їй знайомий охоронець біля входу в будинок лабораторії. — Де наша перепустка?
  
  
  Пред'явивши перепустку, Астрід спустилася на ліфті до лабораторії. Крокуючи довгим коридором вона вже думала тільки про роботу. Астрід майже намацала спосіб нейтралізації нової китайської зброї, провівши низку вдалих дослідів на основі теоретичних досліджень у галузі силового поля. Лихо полягало в тому, що люди, які займаються разом з нею цією проблемою, раптово вмирали.
  
  
  Виникла підозра, що їх убивали якісь невідомі промені, що виникають у ході наукових експериментів. Вже лунали настійні вимоги припинити небезпечні дослідження доти, доки не буде знайдено надійного захисту вчених від смертельного навчання. А часу залишалося все менше і менше.
  
  
  Цієї ранньої години в лабораторії чергував її заступник. Наливши з термоса в чашки кави, Астрід попрямувала з ними до його кімнати. Але в дверях вона впустила чашки, ошпаривши собі коліна, і затиснула долонями рота, щоб не закричати: Кнудсон лежав на підлозі, не подаючи ознак життя. Шкіра його набула яскраво-блакитного, як у китайської порцеляни, відтінку, особливо виразного на лисіючій голові на тлі його рідкісного сивого волосся. Недоречний сміх так і рвався назовні. Притулившись спиною до дверей, Астрід глибоко зітхнула: ще один смертельний удар загадкових променів!
  
  
  Але чи не небезпечно торкатися покійника? А раптом ці промені вразять і її? Поглянувши на годинник, вона все ж таки вирішила діяти: незабаром мали з'явитися перші співробітники, які працюють у першу зміну. Смерть ще одного колеги викликала справжню паніку, а допустити цього було не можна.
  
  
  Окинувши кімнату оцінюючим поглядом, Астрід одягла захисний костюм на свинцевій підкладці, спеціальний шолом і наблизилася до мерця. Не легко їй нарешті вдалося поставити його на ноги і, обійнявши, немов партнера в танці, відтягнути в свій кабінет і заштовхати там у стінну шафу.
  
  
  Через кілька хвилин, переодягнувшись, вона вже люб'язно вітала першого лаборанта і віддавала йому спокійним діловим тоном необхідні розпорядження.
  
  
  Розробка захисту від китайської лазерної зброї тривала.
  
  
  Розділ третій
  
  
  Нік ось уже другу годину пробирався трубопроводом, одягнувши спеціальні окуляри і ввімкнувши інфрачервоний ліхтар. Однак нічого цікавого на його шляху не зустрічалося, потрібно було лише стежити за тим, щоб випадково не потрапити в отвір вентилятора або в очищувальну ванну з хімічним розчином.
  
  
  Нік мав намір дійти до ядерного реактора, що забезпечує електроенергією майже весь острів, зробити кілька знімків і з'явитися з ними до керівника служби безпеки підземного міста, довівши цим можливість проникнення на секретний об'єкт. На цьому його місія закінчувалася. Щоправда, Хоук говорив ще щось про якісь загадкові сині мерці, але Нік вважав це жартом.
  
  
  Іноді він зупинявся, щоб звіритися з компасом і зробити запис про зміну курсу. Під час однієї з таких зупинок він натрапив на упаковку від фотоплівки. Підібравши коробочку, він уважно вивчив її в інфрачервоному світлі та виявив, що така плівка використовується виключно професійними фотографами у лабораторіях. Але кому з працівників, які обслуговують вентиляційну систему, спаде на думку захопити з собою в трубопровід фотоапарат?
  
  
  Напрошувався висновок: Нік Картер — не єдиний непроханий гість у підземному місті, хтось ще мандрував його вентиляційними трубами. Це змушувало Ніка переглянути свій план. Намічалася нова гра, за іншими правилами. Протягом наступних сорока п'яти хвилин він ретельно вивчав весь прилеглий до місця знахідки район.
  
  
  Подумки уявивши всю розгалужену вентиляційну систему, він зрозумів, що знаходиться в безлюдній частині комплексу Муско. Колись тут хотіли пробурити шахти для підйомників винищувачів-перехоплювачів. Але після витоку секретних відомостей до росіян від цієї витівки відмовилися, а літаки стали базуватися в іншому місці. Нік зробив висновок, що шпигунові тут робити нічого.
  
  
  Несподівано він шостим почуттям відчув поруч сторонню присутність. Нік завмер і почув звук кроків. Робочий? Навряд чи. У руці Ніка, немов за помахом чарівної палички, з'явився стилет.
  
  
  Невідомий був уже зовсім поруч, за поворотом, і Картер навшпиньки почав підкрадатися до нього назустріч, впевнений, що зіткнеться з китайцем. Нік сильніше стиснув рукоятку стилету: ні, вбивати його він відразу не стане, спершу поставить кілька запитань.
  
  
  Кроки і важке дихання чулися все виразніше. Нік безшумно обігнув кут і ввімкнув інфрачервоний ліхтар. Трубопровід був порожній. Людина зникла, її поглинула трубопровід.
  
  
  — Що за чортівня? - пробурмотів Картер. Чи не здалося йому все це? Наступної секунди він помітив двері, а двері, як відомо, призначаються для того, щоб їх відчиняли. Він тихенько штовхнув її і посвітив собі інфрачервоним ліхтарем.
  
  
  Перед ним постав викладений у граніті тунель, що веде до мороку острова. Нік здогадався, що то був відкинутий прохід на майданчик для літаків. По ньому і пішов від нього невідомий. Нік пішов за ним.
  
  
  Але тільки-но він зробив перші кроки, як зрозумів, що припустився непробачного промаху, сподіваючись, що якщо у його невідомого супротивника і є напарник, то й він видасть себе необережною поведінкою. Нік настільки захопився полюванням за невидимкою, що перестав озиратися назад, і ця помилка ледь не коштувала йому життя.
  
  
  Сліпучий промінь ліхтарика і здивований вигук другого незнайомця, що раптом з'явився з-за рогу, змусили Картера зненацька. Втім, чоловік, який дивився на нього, не чекав подібної зустрічі в підземному лабіринті. Стріляти Нік не міг: на звук пострілу прибігли б дружки цього суб'єкта, які напевно знають усі ходи та виходи підземелля, як свої п'ять пальців.
  
  
  Стиснувши в руці стилет, Нік стрибнув просто на світ. Противники зчепилися і покотилися тунелем. Ліве плече Картера пронизав гострий біль: незнайомець ударив його ножем. Розлючений, Картер зламав йому руку і встромив у нього свій стилет.
  
  
  — Гросс Готт… — по-німецькому прохрипів незнайомець і віддав дух. Супершпигун важко підвівся на ноги і оглянув в інфрачервоних променях труп. Не знайшовши нічого, що могло б пролити світло на цю несподівану зустріч, Нік вирішив залишити німця там, де той лежав, і продовжити дослідження тунелю.
  
  
  Недобудований тунель, прокладений у кам'яній породі, у відсутності вентиляційних штолень. Стіни вкрилися брудним слизом, а повітря було важким і сирим. Пройшовши кілька сотень ярдів, Нік опинився на краю тунелю, що виходив на іншу, перпендикулярну йому шахту.
  
  
  Внизу, на відстані ста футів від Ніка, по освітленому смолоскипами майданчику діловито снували якісь люди. Уздовж стіни штольні було розставлено спорядження та технічне обладнання, хтось спав, підклавши під голову рюкзак і залізши в спальний мішок, хтось працював за креслярською дошкою. Мешканці підземного табору явно не побоювалися, що їх виявлять. Що ж, подумав Картер, він доповість про цих підозрілих спелеологів віце-адміралу Ларсону, і нехай той сам розбирається з німцями. А йому саме час нести звідси ноги, поки хтось із печерних жителів не натрапив на труп товариша на початку тунелю, вирішив Нік.
  
  
  І як не важко було йому придушити професійне бажання залишитися і ще поспостерігати за цими дивними німцями, без відома шведів, які влаштували у них під носом свій табір, супершпигун № 3 вирушив у зворотний шлях. Але було надто пізно, його гірші побоювання виправдалися: в обличчя йому раптом вдарив сніп світла. Сховатись у тунелі було нікуди, і Нік упав на його гранітну підлогу. Просвистивши в нього над головою, куля вдарилася в стіну і з вереском відскочила від неї. Нік побіг назад, до виходу з тунелю до перпендикулярної шахти. Досвід смертельних сутичок, набутий ним у темних провулках багатьох міст світу, від Аргентини до Замбезі, підказував йому, що залишатися в тунелі не можна. За спиною у себе він чув важке дихання і тупіт ніг.
  
  
  Обернувшись, Нік вистрілив у ліхтар у руках переслідувача зі свого «люгера», і світло згасло. З дна шахти долинули різкі гортанні команди німецькою. Його переслідувач двічі вистрілив навмання в Ніка, і він нишком упав біля самого краю тунелю.
  
  
  Сполохані мешканці загадкового табору забігали по майданчику, спалахнули ліхтарі та прожектори, засліплюючи Ніка і заважаючи йому вести прицільний вогонь. Їхні промені бігали по стінах печери, наче пси, що відчули гірського лева. З усіх боків загриміли постріли, і над головою Картера засвистіли кулі. Вирішивши, що тут стає спекотно, Нік метнувся до металевих сходів, що ведуть на дно шахти. Підставляючи їм під час спуску по ній спину, він наражався на смертельний ризик, але іншого виходу у нього не було. Патрони в нього незабаром мали скінчитися, а сподіватися на те, що стрілянина в цьому глухому підземеллі приверне увагу служби безпеки містечка, не доводилося. Залишалося розраховувати на удачу та власні сили.
  
  
  Ризикуючи зірватися зі слизьких сходів і зламати собі шию, під градом куль, Нік стрімко спускався вниз, сподіваючись торкнутися ногами твердої поверхні до того, як наспіють німці. На висоті приблизно п'ятнадцяти футів від гранітної підлоги він розтиснув руки і полетів униз. Від сильного удару при приземленні він на мить знепритомнів, але швидко прийшов до тями і покотився дном печери, стріляючи по фігурах, що наближалися. Усвідомивши, що мають справу з вовком, який може вирватися з пастки, німці запанікували. Скориставшись плутаниною в їхніх рядах, Нік прицільним пострілами уклав двох необережних стрільців і, сховавшись за великим каменем, хрипко закричав німецькою:
  
  
  - Ахтунг! Здавайтеся, чи я перестріляю вас усіх! Кидайте зброю, шнель!
  
  
  Зброю ніхто не покинув, але в печері запанувала тиша.
  
  
  Нік ще раз повторив свій заклик противнику здатися. Ніхто не вистрілив йому у відповідь, однак і не вийшов з укриття з білою хусткою в руці. Нік трохи розгубився: може, у німців скінчилися патрони чи вони чекають на підкріплення? А якщо вони готують йому пастку? Тиша, що затяглася в печері, починала діяти супершпигуну на нерви.
  
  
  — Що за чортівня! — тихо вимовив собі під ніс він і рішуче вийшов із-за каменю. Ні пострілів, ні криків. Нічого! Здавалося, що печера спорожніла. Озирнувшись на всі боки, Нік побачив неподалік чиєсь нерухоме тіло. Підійшовши до нього, він завмер від подиву: людина з маузером у витягнутій руці була мертва! Нік перевернув труп і глянув на бліде обличчя: злегка витріщені відкриті очі дивилися на нього застиглим поглядом, м'язи шиї звело передсмертною судомою. Поруч, за кілька кроків, лежало ще одне бездиханне тіло. Нік заметушався майданчиком, виявляючи все нові й нові трупи. Усі німці були мертві! Супершпигун відчув себе ошуканим.
  
  
  Отже, він залишився в печері один у компанії мертвих німецьких шпигунів, які віддали перевагу допитам на смерть! Вся ця моторошна сцена скидалася на заключний акт грецької трагедії. Здавалося, що засклені погляди самогубців з докором говорили йому: «Ось бачиш, як усе просто! І жодних допитів, жодного суду. Прощай, друже, бажаємо тобі успіху!»
  
  
  — Прокляття! — вилаявся Картер, але наступної миті поряд хтось слабо застогнав, як поранене кошеня. Метнувшись на звук, Нік виявив лежить у кутку печери білявого юнака в мундирі вермахту часів Другої світової війни, але без відзнак.
  
  
  Його довгі вії здригнулися, і він знову видав тихий стогін. Схоже, хлопець сильно забився, зірвавшись із кріпильної балки під час перестрілки і вдарившись головою, після чого знепритомнів і не встиг проковтнути пігулку з отрутою. Він був поранений у груди, з куточка його рота по підборідді струменіла кров. Бідняка був приречений. Розстебнувши комір його кітеля, Нік поплескав його по щоках. Німець застогнав голосніше і розплющив очі. З жахом подивившись на американця, хлопець несподівано встав на карачки і швидко поповз геть. Нік схопив його за ногу і різким больовим прийомом перевернув на спину.
  
  
  Німець широко розкрив рота і швидким рухом руки щось сунув у нього. У його блакитних очах промайнули самозадоволені іскорки. Кулак американця вразив його у сонячне сплетіння із силою удару копита мула. Самогубець зігнувся навпіл, і безбарвна ампула вилетіла з рота. Нік розчавив її підбором.
  
  
  - Яволь! — задоволено вигукнув він і підніс до обличчя німця стилет. — Отже, тепер вирішуватиму, коли тобі померти, буду я!
  
  
  - Найн! - Видихнув юнак. - Я все одно нічого не скажу!
  
  
  Нік не був садистом, але він умів розв'язувати затятим язика, якщо обставини того вимагали. За двадцять хвилин німця вже неможливо було змусити замовкнути. Він говорив і говорив про все, швидко і часом безладно: про свою сім'ю, про навчання, про друзів і знайомих. Але Ніка цікавило інше.
  
  
  — Що то за форма надіта на тобі? — спитав він.
  
  
  — Світ належить лише небагатьом обраним… Тим, хто здатний їм правити… — важко дихаючи, відповів юнакові. — Герінг, Гітлер і всі їхні послідки — жалюгідні здивування, граф фон Штаді — справжній фюрер! - Він замовк, і Нік вирішив, що це останні слова фанатика. Але раптом той розплющив очі і, кривлячи пухкі губи в моторошній усмішці, прошепотів: — Тевтонські Лицарі зовсім з іншого тіста... Китайські комуністи, наші союзники боротьби, допоможуть нам поставити Америку на коліна...
  
  
  — Але що ти тут робив у Швеції? - Запитав Нік.
  
  
  — Зрозуміло, гроші, дурний янкі, — посміхнувся юнак. — Адже я фахівець із спектроскопії. Непоганий жарт, чи не так?
  
  
  З цими словами німець віддав дух, і Нік подумав, що тепер можна спокійно вибиратися з штольні. Той дивак, який завадив йому раніше вибратися з тунелю, мабуть уже купує квиток у стокгольмському аеропорту на рейс до Берліна.
  
  
  Ніку стало трохи шкода цього бідолаху, що вплутався в чужі ігри і поплатився за це життям. Навряд чи варто було приймати його передсмертні слова всерйоз, швидше, це була маячня: що робити в покинутій штольні лабораторному вченому? І все ж таки, внутрішній голос підказував Ніку, що за сьогоднішньою подією криється страшна таємниця, ключ до розгадки якої — у графа фон Штаді. Час був ближче познайомитися з ним.
  
  
  Розділ четвертий
  
  
  Гучна луна зловісно вторила крокам Ніка, що прямував до мертвої в супроводі лисого лупаватого суб'єкта по похмурому холодному коридору.
  
  
  Морг виглядав саме так, як йому і належить виглядати: порившись у пам'яті, Нік так і не знайшов, з чим порівняти цю своєрідну установу. Мабуть, сам він волів би пропасти безвісти при виконанні бойового завдання або загинути в катастрофі і згоріти, ніж лежати з биркою на нозі в камері холодильника.
  
  
  — То ви хочете глянути на п'ятсот третій номер із секції «Б», містере? — уточнив моргівський службовець, крутячи в руках перепустку Картера.
  
  
  - Саме так, - похмуро підтвердив Нік. — Я маю дозвіл від віце-адмірала Ларсона.
  
  
  — А мені начхати, хто вам дав дозвіл, — болісно скривився чоловік. — Хоч сам Святий Петро чи цариця Савська! Все одно я не маю наміру наближатися до цього блакитного небіжчика, мені не так багато платять, містере, щоб я ризикував життям.
  
  
  — Сам я навряд чи зможу відшукати цього бідолаху у вашому господарстві, — роздратовано пробурчав Нік. — Мені потрібен хтось на прізвище Кнудсон, його доставили сьогодні вранці!
  
  
  — Та я знаю, знаю! — усміхнувся неприємний суб'єкт у білому халаті. - Його притягли хлопці зі служби охорони. Цей ваш Нудсон вів ризиковані дослідження, і ось чим це скінчилося.
  
  
  — Гаразд, скажіть прямо: п'ятдесят крон за ризик вам вистачить? - Запитав Нік.
  
  
  — Ні, містере, і не намагайтеся навіть умовити мене! — замахав руками впертий санітар. - Або вирушайте гуду без мене, або закінчимо цю розмову. Вирішуйте!
  
  
  - Добре, - погодився Нік. — Де ця секція Б?
  
  
  — Прямо коридором до кінця, там поверніть ліворуч і увійдете в треті двері зліва. Бажаю приємної зустрічі!
  
  
  — Дуже вдячний, — кивнув Нік і пішов вузьким проходом, щось муркотучи собі під ніс.
  
  
  — І не надумайте наближатися до мене, містере, коли повернетесь звідти, — крикнув йому навздогін доглядач. — Якщо самі залишитеся живими…
  
  
  Переплутати мертвого Кнудсона з іншим трупом було неможливо: глянувши на блакитне тіло, Нік зіщулився і пробачив боягузливого працівника моргу. "Причина смерті не встановлена", - говорив висновок патологоанатома, тільки Нік сильно сумнівався, що той торкався тіла, адже йому було відомо, що вчений загинув від загадкового випромінювання. У фізиці Нік розбирався слабо, але був докою в частині інших способів відправити людину на той світ.
  
  
  Перевернувши труп, він намацав на потилиці ущільнення і задоволено свиснув: покійника, можливо, й опромінили потім якимись променями, але спершу його добре тріснули палицею по голові. Тому й крові було мало, подумав Нік. Ось вам і вся фізика, посміхнувся він.
  
  
  Дуже задоволений тим, що зробив свій внесок у розкриття містичного злочину, Нік закурив сигарету і спробував відновити в пам'яті телефонну розмову зі своїм шефом Хоуком, який відбувся незадовго перед цим відрядженням.
  
  
  Лунав він приблизно так:
  
  
  Хоук (оксамитовим голосом): — Чи не вирішив ти, що тебе чекає легка прогулянка на водних лижах, Нік?
  
  
  Картер (незворушно): — Зізнатися, така думка спадала мені на думку, сер. Адже, як ви самі сказали, дбати про охорону свого секретного об'єкта — справа самих шведів. Моє завдання – проникнути на нього, чи не так?
  
  
  Хоук (після млосної паузи): — Я хочу знати, Що задумали китайці. Як на твою думку, вони можуть цікавитися шведським оборонним об'єктом?
  
  
  Картер (холоднокровно): — По-твоєму, від комуністів можна очікувати, сер. Тим більше, від китайських.
  
  
  Хоук (навчально): — Постався до цієї місії з усією серйозністю, Нік! Китайців цікавить не те, що відбувається в шведському підземному місті, а наші аналогічні споруди. Шведи ось-ось розроблять захист від китайського лазера, і я хочу щоб їм ніхто не заважав. Ти мене зрозумів?
  
  
  Картер (чітко): - Так точно, сер! Завдання зрозуміло, сер!
  
  
  Хоук (з усмішкою в голосі): - І щоб ніяких блондинок і випивок, Нік! Дій! Чекатиму від тебе повідомлень.
  
  
  Нік струснув головою і відвернувся від блакитного трупа: споглядання незвичайного покійника не сприяло підняттю настрою та виробленню плану подальших дій.
  
  
  Але тільки-но він ступив до дверей, як світло згасло і кімната поринула в темряву. Намацавши ручку важких дверей, Нік штовхнув її, але вона не піддавалася. Нік навалився плечем – безрезультатно. Хтось замкнув двері зовні на ключ, і тепер відчинити їх можна було хіба що пострілом із протитанкової рушниці.
  
  
  Нік відійшов у кут і сів навпочіпки, чекаючи раптового нападу з будь-якого боку. Час минав, але ніхто на нього не накидався, і тому тиша ніби згущалася, стаючи все важчою. Мозок Ніка напружено зіставляв факти. Хто ще знав, що він прийде до мертвої? Мабуть, що половина персоналу їхньої служби охорони, включаючи друкарок, якщо припустити, що шведи мало чим відрізняються від американців щодо пліток. У тьмяному світлі, що пробивається крізь отвір для кабелю холодильної шафи, Нік побачив на столі голу людину, — він перевертався на бік.
  
  
  Стиснувши в руці стилет, Нік в три безшумні стрибки дістався до нього і схопив за горло, приставивши до нього вістря кинджала. Людина, проте навіть не ворухнулася: вона була мертва. Злегка заспокоївшись, Нік зрозумів, що м'яз трупа міг скоротитися під впливом якихось внутрішніх процесів або через зміну температури повітря в приміщенні. Нервово смикнувши головою, Картер глянув на годинник, що світився: робочий день закінчився, так що до ранку в морг уже ніхто не прийде. А дихати з кожною хвилиною ставало дедалі важче. Він ліг на прохолодну підлогу, але від цього стало не набагато легше. Незабаром очі його стали самі закриватися, цементна підлога здавалася м'якою, як подушка, але Нік не міг дозволити собі заснути, тому що знав, що в такій задусі він може і не прокинутися, не кажучи вже про те, що хтось хоче цьому допомогти . Здаватися без бою Картер не звик. Зібравши залишки сил, він скочив на ноги і озирнувся на всі боки. Погляд його впав на отвір у стіні, майже під стелею. А чому б і не скористатися ним, подумав Нік, таки через нього надходить повітря. Спихнувши зі столу мерця, який завдав йому кілька неприємних миттєвостей, він пробурмотів вибачення за таке неввічливе з ним поводження і підтягнув стіл до стіни. Потім він поставив його на ребро і видерся, спираючись долонями об стіну, на верхній край: тепер почало дихати, витягнувшись на повний зріст і припавши ротом до отвору в стіні.
  
  
  Свіже повітря підбадьорило Ніка, і він закричав страшним голосом:
  
  
  - Гей, ви, шведські глухий кут! Випустіть мене звідси негайно, худоби!
  
  
  Але на його відчайдушний крик відгукнулося лише глузливе відлуння.
  
  
  Даремно він волав і лаявся, ніхто не поспішав йому на допомогу. Минуло кілька годин, він уже ледве стояв на ногах, майже не відчуваючи їх, коли раптово двері рипнули і почали відчинятися. Нік здригнувся, втратив рівновагу і маєте зі столом впав на підлогу.
  
  
  - Хто тут? — почув він переляканий верескливий вигук і, кинувшись на нього на ватяних ногах, схопив когось за горло.
  
  
  - Ні! Не треба! Благаю, тільки не це! — здавлено хрипів незнайомець, але Нік продовжував душити його, викидаючи потоки прокльонів на адресу недбайливих службовців моргу, що залишають покійники без належного нагляду.
  
  
  - Відпустіть мене, сер! — стогнав чоловік, ледве живий від страху та нестачі кисню. — Я не винен... Я тільки-но заступив на чергування... Я не знаю, хто вас тут замкнув! Мені сказали, що мій колега вчора прихворів і пішов раніше... Ви можете самі це перевірити.
  
  
  Нік відпустив його і відступив на крок назад: кругле обличчя нового чергового по моргу не було схоже на худу фізіономію того типу, який увечері впустив Ніка в покійницю і замкнув там.
  
  
  Нещасний санітар відчайдушно моргав почервонілими очима, все ще не позбавившись відчуття, що на нього напав мертвий, що ожив:
  
  
  Нік взяв його за лікоть і посадив на стілець.
  
  
  — Отже, це не твоїх рук? — грізно спитав він.
  
  
  - Ні, сер! - запевнив його працівник моргу. — Присягаюся, я не міг цього зробити! Я обожнюю американців і сам непогано говорю англійською! Слухайте, сер, вам треба заспокоїтися. Ходімо зі мною, я дам вам ліки.
  
  
  - Ви самі заспокойтесь, - пробурчав Нік. - Зі мною все в порядку. Але не смійте звідси відлучатись ні на хвилину, будьте біля телефону. Мені, можливо, доведеться поставити вам кілька запитань. Але спершу я зустрінуся з начальником служби охорони. Проводьте мене до апарату, мені терміново треба зателефонувати.
  
  
  — Якщо бажаєте, я можу дати вам номер свого домашнього телефону, — зітхнувши нарешті з полегшенням, запропонував послужливий санітар. — Я живу на Васегатен у будинку номер тридцять сім, це зовсім поряд, ми з дружиною.
  
  
  — Добре, добре, якщо знадобиться, я вас розшукаю, — запевнив його Нік. — А зараз не втрачатимемо часу, мені треба скоріше зв'язатися з віце-адміралом Ларсоном…
  
  
  Зателефонувавши до внутрішнього телефону начальнику служби безпеки Муско, Картер повідомив йому, що його співробітники, на жаль, не надто ревно виконують свої службові обов'язки. Віце-адмірал Ларсон запросив Картера до свого кабінету для розмови.
  
  
  Сивий старий швед з вусами і бакенбардами зміряв гостя холодним поглядом проникливих блакитних очей, пожував сигару і вказав йому на низьке шкіряне крісло навпроти себе.
  
  
  — Мені доповіли, містере Картер, що цієї ночі в морзі взагалі ніхто не чергував, — вислухавши Ніка, сказав він і додав у свій келих із віскі кубики льоду.
  
  
  — У такому разі, — простягаючи руку до пляшки, сказав Картер, — нам доведеться розшукувати двох ваших співробітників, того, що мене замкнув, і того, що випустив мене з мертвої.
  
  
  — Боюся, що це буде нелегко зробити, — скривився Ларсон. — Годину тому службовця моргу з множинними забитими місцями і ранами доправили до шпиталю, і бідолаха помер, не приходячи до тями… Між іншим, я розмовляв телефоном з вашим босом, містером Хоуком, — додав він, зробивши гарний ковток. — І він побажав, щоб ви продовжили свою секретну місію у нас. Вам буде надано повну свободу дій, але попередньо ми загалом складемо план. Сподіваюся, ви розумієте, що мене турбують не тільки ці загадкові вбивства, які були скоєні на острові останнім часом. Схоже, що тих, хто методично усуває наших найкращих вчених, не влаштовують наші успіхи у розробці нової системи захисту від лазера. Як вважає ваш шеф, противник має намір нейтралізувати також центр управління протиповітряною обороною всієї Північної Америки в Колорадо. Що ви про це думаєте!
  
  
  — Я не виключаю такої можливості, — погодився з ним Картер.
  
  
  — Ми теж так вважаємо і вітатимемо співпрацю з нашими шановними американськими колегами, — сказав Ларсон, кладучи ноги на полірований стіл.
  
  
  Носком черевика він підсунув пляшку з віскі ближче до американського колеги.
  
  
  — Наповніть свій келих, мій друже, і я розповім вам, що нам відомо про так звані «тевтонські лицарі». Ми легко знайшли цього графа фон Штаді, він зараз у Копенгагені. Живе в розкоші, якою позаздрив би будь-який магараджа… Ось що я пропоную: ви працюватимете маєте з однією дамою, дуже привабливою та неординарною шведкою. До того ж, вона вчена.
  
  
  Протягом наступних кількох годин Ларсон та Нік обговорювали план подальших спільних дій. Говорив більше віце-адмірал, а американець уважно слухав його і лише зрідка ставив запитання. Ідея шведа припала йому до смаку.
  
  
  Нік виліз із новенького «мерседеса» з відкидним верхом, на якому підкотив до симпатичного будиночка на пагорбі, і неквапом попрямував доріжкою до його ґанку. Зараз він був уже не суперагентом спеціальної служби, який підкоряється тільки самому Хоуку, а Ніколасом фон Рунштадтом, колишнім військовим льотчиком, а нині — «солдатом удачі», який має слабкість до дам і випивки. Зовнішність його зовсім змінився: його зачіска, постава, манери і одяг, приведені у відповідність до його нової ролі, робили його невпізнанним. Мабуть, і сам Хоук навряд чи відразу дізнався б свого найкращого співробітника.
  
  
  Піднявшись сходами ганку, він натиснув на кнопку дверного дзвінка і почув, як по будинку пролунали мелодійні трелі. Він трохи почекав і подзвонив ще раз, оскільки двері йому ніхто не відчиняв. Нік натиснув на кнопку втретє, потім — вчетверте, але безрезультатно. Американець занепокоївся.
  
  
  Наскільки йому було відомо, господиня будинку — Астрід Лундгрен — була небезпечною перешкодою для всіх, зацікавлених у знищенні підземних шведських оборонних споруд. А неонацисти, які називають себе «тевтонськими лицарями», мали добре налагоджену та мобільну організацію. Посмикнувши за ручку двері, Нік вирішив не витрачати час на злам замку, а просто обійшов будинок і, виявивши відчинене вікно, швидко проник через нього в кімнату.
  
  
  У хаті панувала тривожна тиша. Нік швидко оглянув усі помешкання першого поверху, піднявся на другий, але нікого не знайшов. Спустившись униз, він помітив, що двері чорного ходу відчинені. Толкнувши її, Нік вийшов на відкриту терасу.
  
  
  Висока блондинка з фігурою кінозірки, стоячи до нього спиною, обтиралася рушником, мабуть, тільки-но вийшовши з сауни, куди вели інші двері з тераси. Нік мимоволі завмер, милуючись її довгими стрункими ногами і білим волоссям, що струмує по плечах. Нік кашлянув, але жінка, ніби не помічаючи його, спокійно простягла руку до туалетної полички і лише потім, продовжуючи обтиратися рушником, обернулася.
  
  
  Пролунало два револьверні постріли, і кулі вп'ялися в дерев'яну обшивку у Ніка над головою.
  
  
  — Це щоб ви знали, що я вмію поводитися зі зброєю, — незворушно промовила жінка, обмотуючи рушником, але продовжуючи тримати непроханого гостя на мушці.
  
  
  — Я шукаю доктора Лундгрена, люба, — сказав Нік, гідно оцінивши її фігуру в новому ракурсі. — Може, ти скажеш мені, де її можна знайти!
  
  
  — Лікар Лундгрен — це я, — відповіла жінка. — Чи можу я дізнатися, з ким маю честь розмовляти? — з підозрою дивлячись на нього смарагдовими очима, спитала вона.
  
  
  Нік розгублено заморгав: якось не вірилося, що ця жінка не лише прочитала всі наукові книги, які він бачив у її бібліотеці, а й написала кілька книг сама.
  
  
  - Ніколас фон Рунштадт, - витончено вклонився він.
  
  
  — Ви, як я розумію, американець? — посміхнулася Астрід. — І надіслав вас наш спільний знайомий Ларсон?
  
  
  - Ви вгадали.
  
  
  — Що ж, хочу вас одразу ж попередити: не майте жодних ілюзій на мій рахунок, коллеге. Про нас, шведки, базікають різне, але до мене це не стосується. Отже, між нами можливі лише суто ділові відносини.
  
  
  - У такому разі, - сказав Нік, - і я відразу ж перейду до справи. Наш літак вилітає зі Стокгольма за дві години.
  
  
  - Як? — щиро здивувалася Астрід. - Хіба ми вилітаємо не завтра? З цими дослідами я втратила почуття часу. Який сьогодні день?
  
  
  З цими словами розсіяна шведська вчена дама вирушила нагору одягатися і укладати валізу, а Нік сів у крісло в її домашній бібліотеці, похмуро обводячи поглядом стоять на полицях томи праць Ейнштейна, Фермі і Оппенгеймера.
  
  
  Розділ п'ятий
  
  
  Реактивний літак, який злітає з приватного аеродрому в Баварії, швидко набрав потрібну висоту і взяв курс на північ, на Копенгаген.
  
  
  Через двадцять хвилин після зльоту Велика людина вирішила особисто сісти за його штурвал. Пілот Ганс мовчав, намагаючись вгадати настрій боса, перш ніж ризикнути розпочати розмову. Зрештою він прийшов до висновку, що для людини, яка втратила за один лише вечір п'ять мільйонів доларів, граф фон Штаді перебував у досить стерпному настрої.
  
  
  У минулому — пілот німецького військово-повітряного флоту, грубуватий здоровань і великий любитель пива, Ганс користувався у фон Штаді деякими привілеями не так як його особистий пілот, скільки як свого роду придворний блазень, що давало можливість бути з босом дуже відвертим.
  
  
  — Гадаю, що за дві години ми будемо в Данії, — зауважив із задоволеною усмішкою фон Штаді. — Тож на вечерю я буду в готелі.
  
  
  — Насмілюсь помітити, шефе, — обережно поправив Ганс, — що слід зробити поправку на сильний зустрічний вітер. Тож нам знадобиться дещо більше часу.
  
  
  — Так, звичайно, — камінаючи обличчям, кивнув граф. — Я помилився, це дуже безглуздо з мого боку — забути про лобовий вітер із півночі.
  
  
  Ганс прикусив язика: бос не міг терпіти, коли йому вказували на його промахи. На худому, стомленому обличчі графа позначилися глибокі складки, він навіть рипнув зубами, як здалося Гансу. Так, блискучий розум, але ні до біса не придатні нерви, подумав пілот. Ця геніальна людина в найближчі п'ять років або правитиме світом, або помре від перенапруги. Адже недарма його портрет тричі красувався на обкладинці журналу «Дер Шпігель»! Він міг кілька разів перетнути повітрям Німеччину, щоб зустрітися в один і той же день з різними фінансовими і промисловими магнатами, виступити з промовою і підписати угоду. Належні йому фармацевтичні фабрики, які коштують багато мільйонів доларів, відіграли не останню роль у розквіті економіки Німеччини, — про це говорив сам колишній канцлер Ерхардт. Фон Штаді був на короткій нозі з усіма найбільшими рурськими промисловцями, входив до складу правління п'яти головних банків, але продовжував займатися і хірургічною практикою. Про цей бік його багатогранної діяльності Ганс був обізнаний краще, ніж того хотілося б графу. На щастя, він про це не здогадувався, як, втім, і багато чого іншого.
  
  
  Тишу кабіни порушило потріскування радіоприймача.
  
  
  — Повідомлення з нашої служби спостереження, шефе, — сказав Ганс.
  
  
  – Дуже добре, – кивнув бос. — Послухаймо.
  
  
  Копенгаген повідомляв, що фон Рунштадт та Лундгрен взяті під постійне спостереження. Вони благополучно дісталися столиці Данії, де за ними ув'язалися, як і передбачалося, агенти шведської служби безпеки. Однак у другій половині для фон Рундштадту вдалося перехитрити їх і уникнути «хвоста», що дає підстави припустити, що сьогодні ввечері він, як і було умовлено, доставить графу жінку, яка його цікавить.
  
  
  — Що ж, я задоволений, — сказав фон Штаді.
  
  
  — Блискуча ідея, шеф, пообіцяти нагороду за цю даму, — догодливо зауважив Ганс. — А я вже вирішив, що ми даремно ляскали п'ять мільйонів, коли надійшла звістка про провал таємної операції у Швеції.
  
  
  — Ви ніколи не запитували себе, Гансе, — вкрадливо промовив фон Штаді, — чому це ви так і залишилися пілотом літака після тридцяти років служби? Ні? Дозвольте мені висловити свої міркування з цього приводу. По-перше, хочу відзначити, що ці дрібні карні злочинці, від яких недалеко пішов і цей фон Рунштадт, незважаючи на все його блискуче військове минуле, вплуталися в дурну і небезпечну витівку. Не можна було так ризикувати. По-друге, повинен вам сказати, що наші союзники, якими в даний час є китайці, воліли б отримати від нас цікаві для них відомості про Муско без зайвого галасу, щоб мати можливість піднести Сполученим Штатам сюрприз. І нарешті, якби ви були уважнішими, ви б знали, що ще три дні тому я наказав скасувати цю операцію в Швеції, але ці дурні з власної дурниці засиділися в печері. Втім, я особисто перестріляв би їх, навіть якби вони й уціліли. А тепер зробіть милість – візьміть керування літаком на себе. Мені потрібно щось обговорити з нашим другом Лінь Тяо. І ось ще що, Гансе: зарубайте у себе на носі, що панування над Північною Америкою коштує набагато дорожче, ніж якісь жалюгідні п'ять мільйонів доларів. Вам все зрозуміло?
  
  
  — Так, шеф, — нервово жуючи огризок сигари, прохрипів пілот. — Мені слід було й самому здогадатися. Але ж ви завжди все прораховуєте на багато ходів уперед. Хіба можу я за вами наздогнати?
  
  
  Щойно граф покинув кабіну літака, як у маленьких очах Ганса з'явився зовсім новий вираз: напруженої роботи думки та душевного болю. Він знав, що граф збрехав, стверджуючи, що розпорядився згорнути шведську операцію. Його просто застали зненацька зі спущеними штанами, і він намагався вивернутися. Раніше він ніколи не брехав Гансу, і невластиве йому вихваляння лише підтверджувало найгірші побоювання досвідченого льотчика: шеф явно втрачає над собою контроль. Ганс чудово знав, що за цим послідує зрив, так що доведеться витримати невеликий Армагеддон [1]. Очі Ганса лукаво блиснули: він знав, як отримати для себе користь з помилок шефа, що втратив самовладання.
  
  
  Під крилом літака виникли знайомі контури Ютландського півострова. Злегка підправивши курс, Ганс почав знижуватися над Копенгагеном.
  
  
  Минуло не менше півгодини з початку вистави в Датському королівському театрі, коли в напівтемну ложу, де наодинці насолоджувався чудовим видовищем Нік, пішов нарешті граф фон Штаді зі своєю свитою. Як і належить справжньому аристократу, фон Рунштадт навіть не обернувся в його бік, зберігаючи незворушний спокій. І тільки коли в антракті спалахнуло світло, Нік сподобався поглянути на своїх сусідів, що запізнилися, по ножу.
  
  
  Він без особливих зусиль визначив, хто з них і є фон Штаді. Його супутники виглядали саме так, як і повинні їм дивитися всі прилипали і хлібачі, що увиваються за впливовою людиною: їх догідливі фізіономії висловлювали різний ступінь пихатої значущості і шахрайства, що погано приховується. Зізнатися, фон Штаді вразив Ніка, він очікував побачити типового закоренілого нациста, з неодмінною круглою головою на бичачій шиї, такого собі чванливого товстого пруссака.
  
  
  Натомість він бачив елегантного чоловіка у суворому вечірньому костюмі, схожого одночасно і на командира підрозділу морських піхотинців, і на святого з однієї з картин Ель Греко. Нік зрозумів, що незважаючи на свій скот, граф має незвичайну фізичну силу, про що свідчив здоровий колір шкіри його обличчя і блиск живих, злегка запалих очей.
  
  
  Граф закінчив обмін люб'язностями з дамою, що сидить поруч з ним, і обернувся до Ніка.
  
  
  — Доброго вечора, пане фон Рунштадт! - сказав він. — Я дуже радий, що ви змогли скористатися моєю пропозицією. Але я надіслав вам два квитки, а ви тут один!
  
  
  У його добре поставленому голосі Нік вловив насмішкуваті нотки.
  
  
  - Я залишив свою даму вдома, - сухо відповів Нік. — Мені подумалося, що їй краще не чути, як ми торгуватимемося через неї.
  
  
  — Я ніколи не торгуюсь, мій друже, — посміхнувся граф. — Вас поінформували вже про суму винагороди, тож або погоджуйтесь, або припинимо цю розмову. Проте шкода, що доктора Лундгрена немає тут сьогодні з нами, тому що я не люблю купувати кота в мішку, якщо так можна висловитися.
  
  
  - Кота в мішку? - хмикнув Нік. — Я знаю, як важливо для вас отримати її! Так що не скупіться!
  
  
  - Справді? Дуже цікаво! — скинув брови граф.
  
  
  - Так, - з важливим виглядом продовжував Нік. — Мені добре відомо, що вона коштує набагато більше, ніж якісь п'ятсот тисяч західнонімецьких марок, які ви пропонуєте за неї.
  
  
  — І скільки ж, на вашу думку, я готовий вам за неї дати? — вкрадливо спитав фон Штаді, але Нік був не настільки дурний, щоб не вловити в його голосі погрози.
  
  
  - Я не жадібна людина, граф! — з надмірною щирістю погляду вигукнув Нік. — Гроші мене не цікавлять. Коли шведи виявлять, що вона зникла, вони спустять на мене всіх своїх гончаків. Вважаю, що до полювання на мене приєднаються спецслужби інших країн-членів НАТО, включаючи і Західну Німеччину. Я буду людиною без майбутнього, графе. Справжньому німецькому патріоту і так зараз нелегко…
  
  
  — Маєте рацію, — зітхнув фон Штаді, всім своїм виглядом запрошуючи співрозмовника розвивати свою цікаву думку.
  
  
  — Я хочу отримати роботу у вашій організації, — видихнув Нік, вирішивши брати бика за роги. — Така людина, як я, вам потрібна, фон Штаді. Маю великий бойовий досвід.
  
  
  — Але ж я казав вам, що захист вам буде забезпечений, — затряс головою граф. — Мої люди влаштують усе так, ніби її викрали. А невдовзі після цього її знайдуть мертвою. Але вам уже не зможуть поставити це у провину.
  
  
  — І все ж я хочу отримати роботу, — уперто стояв на своєму Нік. — Не буде роботи, не буде шведки.
  
  
  Граф задумливо опустив очі, занурившись у роздуми. Тим часом Нік з цікавістю розглядав
  
  
  Жінка, що сидить поруч із ним. Вона була надто молода, щоб бути коханкою графа: йому вже давно перевалило за сорок, а їй навряд чи виповнилося ще й двадцять років. У неї було порочне обличчя, ніжна біла шкіра та темні смуги, як у ірландок, яких знав Нік. Нік підморгнув їй і широко посміхнувся, отримавши багатообіцяючу усмішку у відповідь. Вирішивши негайно розвивати успіх, Нік витяг із кишені піджака срібну флягу і галантно запропонував дамі зробити перший ковток. Злякавшись від такого стрімкого натиску, та розгублено заморгала своїми темно-синіми очима.
  
  
  — Дякую, — нарешті сказала вона. — Тобто данці шен.
  
  
  Будь я проклятий, подумав Нік, якщо вона не американка!
  
  
  Фон Штаді осудливо подивився на дівчину, коли та повернула флягу Ніку, і чи не з обуренням відкинув його пропозицію теж трохи підбадьоритися. Нік знизав плечима і із задоволенням зробив неабиякий ковток.
  
  
  — Дуже допомагає долати мінливість долі, — зауважив він, ховаючи флягу в кишеню.
  
  
  — Я обдумав вашу пропозицію і прийняв рішення, — з важливим виглядом промовив граф, пропустивши жарт повз вуха. — Людину з вашим досвідом, безумовно, можна буде використати у нашій організації. Але навіть я не можу порушити порядок прийому до неї. Я представлю вашу кандидатуру пораді, але вам все одно доведеться пройти ретельну перевірку, як і при прийомі на службу до будь-якої військової організації. Хочу відразу попередити вас: деякі випробування можуть здатися вам не зовсім звичайними.
  
  
  — Розумію, — кивнув Картер, чудово усвідомлюючи, що не можна вірити жодному слову небезпечного супротивника.
  
  
  Фон Штаді тим часом дістав із кишені конверт і вручив його Ніку.
  
  
  — Інструкції з проведення нашої операції написані чорнилом, що швидко зникає з аркуша паперу, — сказав він. — Тож прочитайте їх зараз же, і якщо виникнуть питання, поставте їх. Жодних помилок завтра ввечері не повинно було!
  
  
  Тричі пробігши текст, Нік повернув листок графу зі словами:
  
  
  - Запитань немає.
  
  
  Задоволено кивнувши, фон Штаді передав йому ще один конверт. Нік перерахував належні йому юдині гроші і теж кивнув головою.
  
  
  — І ось що, — сказав фон Штаді. — Мені здається, нам не слід негайно зникати з міста, щоб не порушити підозри при владі. Адже жодних доказів проти нас поліція все одно не матиме.
  
  
  Нік погодився з цим аргументом. Дочекавшись, коли почет графа залишила ложу, він вийшов з театру через службовий вихід, щоб не викликати у людей, що стежили за ним, фон Штаді сумнівів у тому, що він дотримується конспірації. Крокуючи по бруківці повз цегляні будиночки Копенгагена, Нік з тривогою думав, що припусти він завтра помилку, цей лиходій з гарячим поглядом і мокрими чуттєвими губами змусить Астрід заговорити. Занепокоєний цими похмурими думками, він дістався нарешті готелю, де застав богиню спокійно сплячої. Вірний їхньому договору, її захисник роздягся і з важким зітханням ліг на інше ліжко.
  
  
  У спорожнілому приморському парку оркестр грав на березі повільний вальс.
  
  
  — Підходьте ближче, пані та панове! - Зазивав публіку карлик. — Помилуйте на зірки! Рідкісне видовище - Френк Сінатра, Ів Монтан, Луїс Армстронг! Усі вони готові виступити перед вами за суто символічну платню!
  
  
  Зірки, зрозуміло, були справжніми: карлик запрошував глядачів на виставу свого лялькового театру. Але йшов дрібний дощ, і бажаючих мокнути під ним цієї пізної години не спостерігалося, можливо, ще й тому, що балаган розташовувався в досить глухому кутку. Тільки одна парочка - високий чоловік і жінка в плащі - здалеку спостерігала за тим, що відбувається, ховаючись від карлика між дерев, з листя яких капали їм на голови важкі краплі.
  
  
  Нік подивився на годинник: було рівно вісім, так що все могло статися будь-якої хвилини. Він став ближче до Астрід, що було не тільки набагато романтичніше, а й надійніше: люди фон Штаді навряд чи ризикнули б тепер. Стріляти по ньому. Цього вечора перед Ніком стояло одне завдання: вижити.
  
  
  Крапля дощу впала Астрід на кінчик носа, і Нік поцілував його, непомітно для тих, хто спостерігає за ними, торкнувшись її тіла і перевіривши мініатюрний високочастотний радіопередавач, яким про всяк випадок забезпечила Астрід шведська служба безпеки.
  
  
  - Як настрій? — спитав він. — Бадьоре?
  
  
  - Чудове! - Усміхнулася вона. - Мені зовсім не страшно.
  
  
  - Звичайно, - в тон їй сказав Нік. — Адже ти знаєш, що люди віце-адмірала готові будь-якої миті прийти тобі на допомогу.
  
  
  — Відверто кажучи, я розраховую більше на твій захист, — низьким голосом сказала Астрід, притискаючись до Картера.
  
  
  — Підходьте ближче, не соромтеся, — продовжував і зазивати публіку карлик. — І ви побачите ціле сузір'я блискучих, талантів і світових знаменитостей… — його голос нагадував хрипкий собачий гавкіт.
  
  
  — Я бачу справжнього поціновувача справжніх обдарувань! — помітивши закохану пару, зраджено закричав карлик. — Ідіть скоріше сюди! Ви отримаєте справжню насолоду!
  
  
  Карлик направив промінь прожектора прямо на Ніка, засліпивши його. Астрід вся скам'яніла з переляку. Огорнутий туманом парк раптом розреготався, наче божевільний. Нік подумав, що хоча шведські агенти і оточили парк, краще за неї спробувати забрати ноги.
  
  
  Гримнув постріл, і карлик почав реготати ще голосніше. Обійнявши Астрід за плечі, Нік разом з нею впав нічком на землю і навмання огризнувся зі свого «люгера». Хтось застогнав, проте кільце навколо них швидко звужувалося.
  
  
  - Потрібно швиденько змотуватися звідси, - сказав Нік Астрід.
  
  
  - А хіба я проти? — прошепотіла вона, не підводячи голови, йому просто у вухо.
  
  
  Однією рукою захоплюючи дівчину за собою, а в іншій стискаючи пістолет, Нік, відстрілюючись, подався до дерев. На слизькій доріжці алеї з'явився чоловік з гвинтівкою в руках, але Нік встиг вразити його влучним пострілом, тільки-но той прицілився. Астрід скрикнула.
  
  
  — Такі суворі правила гри, — промимрив Нік. - Або ми його, або він нас. Намагайся надалі не кричати, щоб не полегшувати завдання ворогові.
  
  
  - Мені ця гра зовсім не до смаку, - сказала Астрід.
  
  
  - Як сказав один жартівник, - усміхнувся Нік, - інших розваг, на жаль, у нашому місті немає.
  
  
  На їхню удачу, човнова станція на маленькому озері цього непогожого вечора виявилася порожньою. Ковзаючи по мокрому причалу, Нік і Астрід добігли до найближчого човна і залізли в нього, підганяючи криками погоні. Щосили працюючи веслами, Нік погнав човен подалі від берега, сподіваючись сховатися від переслідувачів у тумані.
  
  
  Розділ шостий
  
  
  Нарешті вони опинилися під непроникною завісою дощу та туману. Темрява густішала, вогники парку зовсім потьмяніли. Нік і Астрід сиділи мовчки, напружено вслухаючись у гнітючу тишу озера, порушувану лише плеском хвиль об борти їхнього човна. Схоже було, що їхні переслідувачі упокорилися зі своєю невдачею.
  
  
  Раптом почувся скрип кочетів іншого човна, що наближався до середини озера.
  
  
  — Що б не трапилося, зберігай спокій, — прошепотів Нік, стискаючи лікоть Астрід.
  
  
  - Добре, - прибираючи пасмо волосся з його чола, сказала вона. — Мені не треба повторювати двічі. Вони нас шукають?
  
  
  - Так, - сказав Нік. — Вони там, ліворуч. Лягай на дно.
  
  
  Дівчина слухняно послухалася його поради, а Нік, витягнувши з комірчини одне весло, почав тихо веслувати, спрямовуючи човен на темніше місце, туди, де над водою нависли дерева. Скрип уключин човна ставав дедалі голосніше. Нік швидко стягнув із себе одяг.
  
  
  - Це німці? - прошепотіла Астрід.
  
  
  - Думаю, це вони, - сказав Нік. — А може, й поліцейські: я ж уклав когось на алеї. Нині все з'ясую.
  
  
  З цими словами він зісковзнув у воду і пірнув. Виринувши біля борту човна, що наближається, він почув, як один з німців говорить іншому:
  
  
  - Ахтунг! Он там, Вальтер, попереду! Тільки не влучи і жінку, вона дуже цінний товар!
  
  
  Чоловік з карабіном, що стоїть на носі, опустився на коліно, прицілюючись, і пробурмотів:
  
  
  - Проклятий туман! Я нічого не бачу!
  
  
  Нік ухопився за борт човна і хитнув його.
  
  
  — Не розгойдуй човен, друже! — сердито прошипів стрілець. — Сиди спокійно і не ерзай, цурбане силезьке!
  
  
  Зловчившись, Нік смикнув карабін за ствол, і німець полетів у воду, не встигнувши навіть скрикнути. Його приятель виявився спритнішим, він встиг ударити Ніка веслом по плечу, здерши на голові шкіру біля вуха. Нік пішов під воду, ледве не захлинувшись, проте вчепився-таки у весло і почав підтягуватись, перебираючи руками. Упертий німець не бажаючи випускати його, тим самим допомагав Ніку залізти в човен.
  
  
  Нарешті він зрозумів, що припустився промаху, але було пізно: Нік стиснув йому руками горло і потяг за собою. Вони обидва поринули у воду, німець відчайдушно чинив опір, але Нік все сильніше стискав пальці. Другий німець прийшов і до себе і поспішив йому на допомогу. Нік на мить відпустив горло силезця і ребром долоні вдарив стрільця по переніссі. Не видавши жодного звуку, той каменем пішов на дно.
  
  
  Так і не зумівши виринути на поверхню і вдихнути повітря, його силезький дружок перестав чинити опір. Нік потримав його ще трохи під водою і розтиснув руки. Другий солдат армії фон Штаді пішов на дно озера за першим.
  
  
  Непоганий початок, подумав Нік, але цим справа не скінчиться, інші чекають нас на березі. Він підплив до свого човна і, підтягнувшись, перевалився через борт.
  
  
  - Я чула постріл, - здавлено прошепотіла Астрід, - і подумала, що...
  
  
  — Менше думай, голова не болітиме, — тихо розсміявся Нік, налягаючи на весла. Здавалося, за кожним кущем ховається агент графа з рушницею. Нік першим вискочив на берег, простяг руку дівчині, і вони побігли слизькою стежкою до парку.
  
  
  Десь за густими кущами та деревами почувся злісний регіт карлика. Нік подумав, що йому здалося: так глибоко засів у нього в голові цей огидний зловісний сміх. Можливо, підступний маленький убивця навмисне заливався диким сміхом, паралізуючи волю своєї жертви.
  
  
  Астрід судомно розкрила від переляку рота, але відразу ж затиснула його долонею, згадавши повчання Ніка. У її витріщених очах прозирав тваринний страх, а рука, яку вона простягла Ніку, була холодною, як у мерця.
  
  
  Ризикуючи нарватися на кулю виродку, що скрючився в засідці, втікачі видерлися по схилу і застигли на місці, напружено вдивляючись і вслухаючись у темряву. Пострілу не було, але огидний сміх, немов лісовик, лунав то позаду них, то попереду.
  
  
  Раптом настала труна тиша.
  
  
  Нік завмер, чекаючи каверзи, і його чуйний слух вловив брязкіт металу за секунду до нового вибуху шаленого реготу, слідом за яким із клаптиків туману загуркотів, випльовуючи свинець і полум'я, ручний кулемет. Нік повалив Астрід у багнюку, прикривши її своїм тілом, і черга пройшла в них над головами. Стрілянина припинилася, і по кущах застрибав вузький промінь світла. Нік вистрілив по ліхтарику з «люгера», промінь зник, але повітря знову потряс огидний регіт. Карлик був десь близько.
  
  
  Астрід затремтіла, немов у приступі лихоманки.
  
  
  — Не можу більше чути цей сміх! — прошепотіла вона, важко дихаючи. — Він лякає мене сильніше, ніж кулемет. Зроби ж щось!
  
  
  - Залишайся тут, - сказав Нік, - а я проведу розвідку. Може, мені вдасться відбити у цього жартівника полювання сміятися.
  
  
  Низько пригинаючись, він перетнув алею і, сховавшись за деревом, навмання вистрілив по кущах. Карлик огризнувся чергою з кулемета, погрожуючи червоною мовою полум'я зі стовбура, наче мурена, що захищає свою нору. Зверху на голову Ніка посипалися мокрі гілки, листя та шматочки кори. Він перебіг до іншого дерева, змінив обойму і знову відкрив вогонь. Карлик був, можливо, божевільний, проте не позбавлений кмітливості, він розумів, що на пересіченій місцевості йому не перемогти у смертельній дуелі з небезпечним супротивником. Звук коротких черг його кулемета почав віддалятися: маленький хитрун швидко відступав, виманюючи Ніка із заростей на відкритий простір.
  
  
  Розгадавши його задум, Нік вирішив, що на деякий час мерзенний ліліпут вгамувався, і повернувся до Астрід.
  
  
  — Здається, ти їм справді дуже потрібна, — задихаючись від бігу, вигукнув він. — Фон Штаді пощастило з погодою: якби не туман, ти давно була б уже вдома у Швеції, а люди віце-адмірала прийшли б до нас на допомогу. Але не хвилюйся, ми й самі виберемося з цієї пастки, влаштованої нам графом.
  
  
  — Схоже, він готовий дорого заплатити, щоб мене прибрали з нього, — посміхнулася Астрід. — Для вільного світу моя загибель стала б справжньою катастрофою.
  
  
  Нік сховав пістолет у кишеню піджака, і вони попрямували до атракціонів, розраховуючи вибратися звідти надвір, де їх мали зустріти агенти шведської служби безпеки. Але поки що вся відповідальність за життя Астрід лежала на Ніку, і він розумів це: великих перемог без ризику не здобувають, а ризикувати він звик.
  
  
  Дощ налякав публіку цього вечора, і самотній чоловік щільної статури, що сидів за столиком літнього кафе, не міг не привернути їхньої уваги. Помітивши Ніка та Астрід, він щось сказав у портативну рацію і встав із-за столу. За його недобрим обличчям і чорним шкіряним плащем не важко було здогадатися, що це один із Тевтонських Лицарів.
  
  
  Втікачі прискорили крок, але зненацька попереду з'явилася ціла група коротко підстрижених чоловіків у однакових плащах. До виходу надвір залишалося ще кілька сотень кроків. Нік з тривогою подумав, що їм можуть і не дати зробити їх: фон Штаді цілком міг забезпечити своїх здібних пістолетами з глушником.
  
  
  Обертаючись на бігу на своїх переслідувачів, Нік і Астрід побігли назад, але їм навперейми кинулося ще троє молодців із команди графа. Але тут Нік побачив, що з хвіртки огорожі атракціону під назвою «Повітряний політ» виходять люди. Довго не роздумуючи, він потяг дівчину за собою до білетера, намацуючи іншою рукою в кишені данські гроші.
  
  
  На їхню біду, дідок, що продає квитки, виявився балакучим:
  
  
  — Сидіння в літаку вологі, панове! — вважав за необхідне попередити їх він. — Може, вам краще прийти до нас зі своєю чарівною дамою в інший раз, сер? Ми скоро закриваємось.
  
  
  — Моя наречена давно мріяла про такий політ! - перебив його Нік. — Дайте нам відразу кілька квитків, щоб вона залишилася задоволена. — І він сунув стареньку пачку зім'ятих банкнот, навіть не порахувавши їх.
  
  
  Затиснувши квиткову стрічку в руці, Нік відчайдушно замахав їй контролеру, що вже закриває хвіртку. Той пропустив їх на посадкову платформу, і вони плюхнулися на вільні місця між підлітками і норвезькими моряками, що напідпитку. Залунала веселенька мелодія, і гондола на довгій металевій стрілі злетіла в нічне небо над Копенгагеном. Глянувши вниз, Нік задоволено хмикнув: типи, що їх втратили, в чорних плащах збилися в одну купку посередині центральної алеї, крутячи головами.
  
  
  Однак коли літачок опустився вниз, на платформі вже стояло двоє громів.
  
  
  — Гутен таг, гер фон Рунштадт, — сказав один із них. — Трохи політаємо разом, яволі? А потім я пригощу вас шнапсом! Не заперечуєте? Ха-ха-ха!
  
  
  Нік люб'язно посміхнувся, ковзнувши поглядом по його відстовбурченій кишені, і підвівся, ніби мав намір пропустити німців повз себе. Громила зробив крок, і Нік вдарив його кулаком у ніс. Кров бризнула з нього, немов із перезрілого помідора, і потекла по підборідді. Бурло похитнувся, літачок рушив з місця, проте другий німець встиг вштовхнути свого приятеля в останню кабінку і в останній момент стрибнути в неї сам. Скрипучий механізм знову підняв гондолу над верхівками дерев, і Нік почув, як розлючений товстун кричить:
  
  
  - Я пристрелю цю свиню негайно!
  
  
  — Не пори нісенітниця, Карле! — умовляв його розсудливий напарник. - Граф не пробачить нам цього! Не вистачало ще потрапити в данську поліцію і випустити дівчисько. У тебе буде ще можливість звести з ним рахунки. Ворухнули нарешті своїми мізками. Чи твоя тупа баварська голова придатна лише як боксерська груша?
  
  
  - Ні! Я зараз же прикінчу його, а заразом і тебе, якщо станеш мені заважати! — гарчав баварець. - Це питання честі!
  
  
  — Ми опускаємось, — стримував його друг. - Їм від нас не втекти!
  
  
  І справді, на платформі стояло ще троє суворих чоловіків у чорних шкіряних плащах. За своєю спиною Нік почув якусь метушню і обернувся: німці в останній кабінці боролися, ризикуючи впасти з висоти вниз. Нік схопився і вдарив кулаком баварця по потилиці. Той похитнувся, випустивши пістолет, і випав з гондоли на платформу. Натовп охнув і закричав.
  
  
  — Це не надто розумно з вашого боку, гер фон Рунштадт, — сказав другий німець. — Спробуєте тікати — я вас пристрелю. Тож спокійно виходьте з кабіни і повільно йдіть до виходу.
  
  
  - Неодмінно так і зроблю, - сказав Нік і стрибнув на платформу. Падаючи, він боляче забився, але це не завадило йому схопитися на ноги і вистрілити з люгера по чорних плащах. Двоє бешкетників впало мертво, третій сховався за будку механіка. Публіка з криками почала розбігатися на всі боки, механік вимкнув мотор, як тільки вимагала інструкція, і гондола зависла в повітрі за кілька футів від платформи.
  
  
  — Стривай, Астрід! - крикнув Нік дівчині, помітивши, що рука німця тягнеться до її плаща. Астрід стрибнула прямо в обійми Ніка, і вони разом впали на підлогу. Нік вистрілив у задню стінку кабіни німця, допоміг дівчині підвестися, і вони побігли до виходу.
  
  
  Здалеку долинали звуки поліцейської сирени. Вибравшись через службовий вхід з майданчика атракціону, вони вузькими доріжками дісталися літнього театру вар'єте і, пройшовши порожні ряди відкидних крісел, опинилися на дощатій сцені за лаштунками.
  
  
  Раптом спалахнув один із прожекторів. Нік вистрілив у нього, і навколо знову запанувала темрява. Моторошний регіт карлика пролунав у ній особливо огидно, і Астрід застогнала, вчепившись в руку Ніка і падаючи на поміст. Нік тихо вилаявся і, присівши біля дівчини, що втратила свідомість навпочіпки, став плескати її по щоках, приводячи до тями.
  
  
  Нарешті вона прийшла до тями і сіла, відкинувши з обличчя волосся.
  
  
  — Пробач, але я сама на це не чекала, — сказала вона.
  
  
  - Тихо! - Притиснув він їй палець до губ. - Чекай мене тут.
  
  
  Піднявшись сходами до містків освітлювальної системи, Нік став обережно пробиратися повз тросів і канатів, що звисають зі стелі. Але не пройшов він і десяти кроків, як почулося здавлене зітхання і сцена залилася яскравим світлом, ніби з-за лаштунків мала випорхнути вся трупа кордебалета. Нік застиг на місці, чекаючи кулю, але сміх карлика привів його до тями за мить до того, як у повітрі майнув ніж. Впавши на містки, Нік зумів кинути в підступного виродка свій стилет.
  
  
  Тонне лезо пронизало плече карлика під ключицею, і він полетів униз. Однак глухого стуку падаючого тіла не було: зі спритністю мавпи карлик ухопився за канат і став підніматися ним до пожежної драбини, що веде на дах. Нік метнувся слідом за ним, але досвідчений акробат уже розчинився у темряві. Незабаром його сміх затих у темряві ночі десь на даху. Нік вирішив не чекати, поки яскраве освітлення приверне увагу поліції, і швидко спустився на сцену. Зараз треба було рятувати дівчину, а не мстити зухвалому карлику, він ще отримає сповна за всю свою підступність, але пізніше, подумав Нік.
  
  
  Вийшовши через службовий вхід із літнього театру, вони незабаром опинилися у вузькому провулку, який вивів їх на жваву вулицю Вестерборгаді. По мокрому асфальту шелестіли автомобільні шини і тихенько цокали кінські підкови, вторячи мірному поскрипуванню ресор екіпажів. Астрід послала радіосигнал агентам шведської секретної служби, і Нік про всяк випадок озирнувся на всі боки. На щастя, чорних плащів поблизу не було.
  
  
  Нарешті до них підкотив критий брезентом візок, запряжений ломовим конем, і з-під навісу з'явилися знайомі сиві вуса віце-адмірала Ларсона.
  
  
  — Ви змусили мене похвилюватися, містере Картер, — з докором сказав він. — Як почувається наша пані Кюрі?
  
  
  — Ми з нею трохи покаталися на човні по озеру, — туманно пояснив Нік, — і тепер їй стало значно краще. Так що розпишіться, як кажуть, в отриманні, сер!
  
  
  Ларсон поступився місцем дівчині, і віз знову рушив з місця. Візник флегматично пихкав люлькою, ніби віз партію ящиків з пивом, а не важливу вчену із секретної лабораторії, на яку вже чекав спеціальний літак шведських ВПС на військовому аеродромі.
  
  
  Не звертаючи уваги на дрібний дощ, Нік дістав пачку цигарок і вперше за кілька минулих годин із насолодою закурив. Віце-адмірал похмуро спостерігав за ним, засунувши руки в кишені пальта.
  
  
  — Тут будь-якої хвилини можуть з'явитися костоломи фон Штаді, — схаменувся нарешті Нік. — Треба йти звідси. Але де б ми могли спокійно поговорити? Я погано знаю місто. У графа напевно всюди своя агентура, не хотілося б, щоб нас помітили чи підслухали нашу розмову.
  
  
  — Я знаю одне надійне містечко, — сказав Ларсон і повів Ніка провулками до каналу.
  
  
  У підвалах та напівпідвалах будинків, що дивилися вікнами на набережну, влаштувалися численні джаз-клуби та бари з музичними автоматами. Цього негоду вони були переповнені відвідувачами, в основному — молодими людьми, готовими танцювати і веселитися до світанку.
  
  
  Зробивши пару ковтків свого улюбленого пива "Карлсберг", Нік глибокодумно промовив:
  
  
  — Що ж, можна сказати, що все вийшло дуже вдало. Ми з графом трохи промацали один одного. І добре, що ваші люди не вплуталися в цю гру: фон Штаді тепер впевнений, що я вільний стрілець, що працює поодинці або, зрештою, з кількома помічниками.
  
  
  — Але мені додалося сивого волосся, коли я побачив машини данської поліції біля парку, — сказав Ларсон.
  
  
  — Сивина вам личить, адмірале, — посміхнувся Нік. — Завтра я хочу зробити графу візит ввічливості. Але мені потрібна ваша підтримка. Граф сильний противник, і поки що я не вивчив всі його зв'язки та можливості у цій країні.
  
  
  Приблизно півгодини вони обговорювали план подальших спільних дій, після чого залишили бар і розійшлися в різні боки. Піднявши комір піджака, Нік повільно побрів по безлюдному набережному каналу в свій готель, ковзаючи розсіяним поглядом по свинцевій поверхні води і розмірковуючи про те, що припусти він завтра найменшу помилку, і його труп виявиться на мулистому дні цієї брудної водойми. І навіть думка про світлі ідеї та безпеку Америки, заради яких він загине у розквіті сил, мало втішала його в цю пізню годину.
  
  
  Розділ сьомий
  
  
  Сіра стрічка шосе пролягла між голими полями та невисокими лісистими пагорбами. Щільні низькі хмари, що зависли над солом'яними дахами селянських будинків, і похмуре небо лише підкреслювали убогість цього похмурого краєвиду, що навіює тугу.
  
  
  Але людина, що сиділа в старенькому «ягуарі» навпроти придорожньої таверни, не впадала в смуток, а терпляче чекала. Нарешті на шосе з'явилася темна цятка. Воно швидко росло, наближаючись, і набуло обрисів мотоцикла. Одягнений у чорний шкіряний костюм мотоцикліста, що припав, наче жокей, до керма «БМВ», вичавлюючи з потужного двигуна все можливе.
  
  
  - Запізнюєшся, Бутс! — посміхнувшись, пробурмотів чоловік, що сидів у «ягуарі», і натягнув на голову в'язану шапочку з прорізом для очей, став схожим на жерця давніх ацтеків у масці. Потім він вирулив на дорогу і погнався за хвацьким мотоциклістом.
  
  
  Рівна ділянка шосе закінчувалася, а стрілка на спідометрі мотоцикла тремтіла на позначці 120 миль на годину. Мотоцикліст, який поки що й не підозрює, що його хтось переслідує, неохоче скинув швидкість і випростався в сідлі, розуміючи, що навіть купа гною на його шляху таїть зараз для нього смертельну небезпеку, не кажучи вже про віз із сіном. Обвітрені губи мотоцикліста скривилися в усмішці: з божою допомогою Ріккі скоро закінчить у цій країні олії, сиру та яєць свої справи, і можна буде попрощатися з нею назавжди.
  
  
  Колись вона, Бутс Делані, ганяла на мотоциклі з хвацькими хлопцями в шкіряних куртках по містечках Південної Каліфорнії та Невади, жахаючи місцеве населення і змушуючи тремтячих від страху обивателів викликати наряди поліції і територіальної армії, щоб втихомирити. А зараз вона нервувала через купу коров'ячого лайна на дорозі. І все це завдяки Ріккі!
  
  
  Згадавши свого коханця, Бутс навіть здригнулася від хтивого тремтіння, що пробігла її тілом. Їй доводилося мати справу з багатьма хлопцями, далеко не бездоганної поведінки, але з усіх її знайомих злочинних типів Ріккі, або граф Ульріх фон Штаді, був найкрутішим і найудачливішим. Уникаючи конфліктів із законом і владою, він примудрявся провертати великі афери, маючи у своєму розпорядженні слухняну йому армію головорізів, готових на все заради грошей.
  
  
  Рев і дощ потужного мотоцикла загострювали приємні спогади, що нахлинули на дівчину, про її коханця і його мускулисте тіло. Зайнята цими гострими відчуттями, вона не надала значення спортивному автомобілю, що вже довго слідував за нею на великій швидкості: набагато більше зараз її хвилювала майбутня зустріч з Ріккі в особливій кімнаті його замку. Граф фон Штаді постійно тренувався, зміцнюючи тіло і дух, і тому був могутній і міцний, як скеля. Торкаючись його залізних м'язів, Бутс завжди мліла від задоволення, передчуючи чарівні насадження у його міцних обіймах. Вона навіть не звертала уваги на інших чоловіків, але останнім часом граф перестав балувати її плотськими забавами, пояснюючи це тим, що вони послаблюють чоловічу волю. Ріккі обожнював дисципліну і аскетизм і прагнув викувати із себе справжнього лідера. Невгамовною ж тілесною пристрастю своєї подружки граф знайшов досить своєрідне застосування: змушував її шмагати його батогом і припікати йому тіло розпеченим залізом. Стіни їхньої спальні тепер прикрашали знаряддя тортур. Така дивна схильність Ріккі лякала Бутс, але вона намагалася не показувати виду, що хотіла б обмежитися старими добрими ляпасами і щипками.
  
  
  Ці специфічні нічні тренування приносили графу велике задоволення, з чого напрошувався логічний висновок про те, що Бутс знайшла над своїм коханцем певну владу. І все ж її життєвий досвід підказував їй, що всі ці дивні забави одного разу можуть обернутися для неї серйозними неприємностями.
  
  
  "Ягуар" нарешті наздогнав Бутс і почав притискати її мотоцикл до узбіччя. Водій, схожий у своїй безглуздій масці на інопланетянина, подавав їй знаки зупинитися.
  
  
  — Чорта з два, друже! — крикнула йому Бутс і, зробивши виразний знак рукою, крутнула ручку газу. Мотоцикл рвонувся вперед, немов норовистий кінь, і стрілка спідометра швидко поповзла за шкалою. Будиночки фермерів незабаром злилися з деревами та полями в одну розпливчасту пляму. Здригнувшись у три смерті над кермом, Бутс гарячково прикидала, що це могло б означати.
  
  
  Ріккі ґрунтовно зав'язав у небезпечних справах, і як і у будь-якого великого ділка, він мав безліч заздрісників і суперників. Всі знали, що Бутс його коханка, тому через неї вороги графа цілком могли спробувати натиснути на нього. Бутс знала, що фон Штаді не любить припускатися помилок, і чудово розуміла, що у всіх неприємностях він звинуватить її саме.
  
  
  Вона подивилася в дзеркало заднього виду: спортивний автомобіль не відставав, мабуть, за кермом сидів досвідчений водій. Бутс частенько каталася цим шосе і непогано вивчила навколишню місцевість. Попереду на пагорбі праворуч від дороги з'явилися дахи будинків, за десяток метрів від яких пролягала через ліс путівець до ставка, по якій селяни ганяли на водопій худобу. Бутс вирішила використати старий трюк мотоциклістів і різко звернула з асфальту на розбитий путівець, сподіваючись, що «ягуар» проскочить повз. Проте вже наступної секунди вона зрозуміла, що зробила серйозний прорахунок: колеса її «БМВ» забуксували в морській глині.
  
  
  Обернувшись назад, вона на свій жах побачила, що їй не вдалося обдурити людину в масці: з легкістю звернувши слідом за нею, він швидко наздоганяв її. Бутс глянув уперед і обмерла: поперек дороги лежали величезні соснові колоди. Шлях до втечі на мотоциклі було відрізано. Бутс просила його і спробувала втекти в лісі.
  
  
  Мотор «ягуара» замовк, грюкнули дверцята, і чоловік у масці кинувся за нею в погоню бігцем. Важкі черевики Бутс ув'язали в багнюці, вона вперше в житті з тугою подумала, що з радістю зараз покликала б на допомогу поліцейських. Ось чи є вони взагалі в цій проклятій країні?
  
  
  Спустившись схилом пагорба на зоране поле, вона побігла до стогів сіна, оточених сонними коровами. Тяжкі кроки її переслідувача чулися все ближче і ближче. Прикинувшись, що вона спіткнулася, Бутс нахилилася і вихопила з-за лівої халяви довгий ніж.
  
  
  - Ну, підходь ближче і спробуй отримати, що тобі належить! — обернувшись, закричала вона, розмахуючи ножем на рівні його живота. — Не бійся, жеребцю, що зумієш узяти — все твоє!
  
  
  З швидкістю гримучої змії незнайомець підпірнув під її руку і, схопивши за зап'ястя, сильно натиснув на больову крапку. Ніж випав з її руки, і наступного моменту людина в масці спритно притиснула до обличчя Бутс ганчірку, просочену хлороформом. Все попливло перед очима, і вона поринула в чорноту.
  
  
  …Опритомніла Бутс на широкому ліжку в незнайомій кімнаті. Вікна були затягнуті щільними шторами, біля величезного, наполовину стіни, каміна сидів спиною до неї, помішуючи кочергою вугілля, широкоплечий чоловік. За його спортивною фігурою та котячими рухами Бутс здогадалася, що це і є її викрадач. Недовго думаючи, вона схопилася й метнулася до дверей. Та виявилася замкненою. Обернувшись, тремтяча від люті Бутс побачила, що ненависний їй чоловік глузливо посміхається. З диким криком вона накинулася на нього, готова розірвати кривдника на шматочки своїми зубками і нігтиками, пам'ятаючи про те, що її коханець не пробачить їй, що вона дозволила взяти себе в заручниці, і швидше кине її напризволяще, ніж поспішить їй на допомогу. або заплатить за неї викуп. Бутс була в різних переробках і вміла постояти за себе. Але цього разу їй явно не щастило, супротивник виявився не боязким.
  
  
  Без зусиль незнайомець підняв її в повітря і відкинув на ліжко, що пружило під нею, наче батуд під акробатом.
  
  
  Почекавши, поки в неї вичерпається потік лайок і прокльонів на його адресу, сіроокий здоровань з іронічною посмішкою повідомив Бутс, що незабаром має з'явитися і сам граф.
  
  
  — Твій коханець сколотив непогану банду, — додав він з легким британським акцентом, властивим освіченим німцям, які навчали англійську до 1939 року. — Мені довелося неабияк побігати від його хлопців, поки я манівцями віз тебе сюди. Зате тепер ми можемо спокійно насолодитися затишним теплом цього вогнища.
  
  
  - Я тебе знаю, - сказала Бутс. — Ти той німецький солдат удачі, з яким Ріккі розмовляв у театрі. Фон Рунштадт, якщо мені не зраджує пам'ять.
  
  
  Чоловік кивнув і знову почав ворушити кочергою вугілля в каміні. Бутс зручніше влаштувалася на ліжку.
  
  
  — Ріккі уб'є тебе, малюку, — нарешті промовила вона безпристрасним тоном.
  
  
  Нік Картер засміявся.
  
  
  — Він уже намагався це зробити. Але ще гірше, що він хотів обдурити мене. Тепер я дещо викрав у нього, тож ми з ним квіти.
  
  
  — Не забувай, малюку, що фон Штаді не любить, коли в нього щось крадуть, а тим більше його улюблену кішечку. Ти просто не уявляєш, які у нього можливості, — пирхнула Бутс, водночас і зачеплена, і заінтригована тією легкістю, з якою цей нахабник розвінчав її кумира.
  
  
  - Цікаво, - похитав головою Нік. — Я й не припускав, що кішечки займають у житті графа настільки на ясне місце. На мою думку, у нього вистачає й інших турбот, важливіше.
  
  
  Легкий рум'янець, що виступив на щічках дівчини, підтвердив справедливість його слів. Бутс сердито насупилась і з викликом запитала:
  
  
  — Ти щось чув про Тевтонських Лицарів?
  
  
  — Відкрию тобі свої карти, крихітко, — посміхнувся ще ширше Нік. — Я не випадково взяв тебе у заручниці. Справа в тому, що граф позбавив мене вірного куша, тож тепер я змушений поставити його перед вибором: або він платить за тебе викуп, або ніколи тебе більше не побачить. Відповідь він дасть вранці, а поки що ми могли б трохи з тобою розважитися.
  
  
  — Завтра вранці ти будеш мерцем, — впевнено пророкувала вона.
  
  
  - Всі ми колись помремо, люба, - зауважив філософськи Нік. — Але поки цього ще не трапилося, не варто гаяти часу даремно. Зніми свої шкіряні обладунки, малятко, я хочу переконатися, що ти не приховала ще один ножик.
  
  
  — Раджу не так жартувати зі мною, містере! — тремтячим від злості голосом прохрипів Бутс. — Коли Ріккі дістанеться тебе, від мого слова багато залежатиме, май це в і йду.
  
  
  - Не змушуй мене повторювати двічі, Бутс, - закурюючи цигарку, сказав Нік. - Роздягайся!
  
  
  — Спробуй сам роздягнути мене, якщо зможеш, — утупившись у стелю, заявила нахабна дівчина, витягнувшись на ліжку. — Тільки пам'ятай, що Ріккі може відправити тебе до своєї лікарні, де він проводить дуже кумедні експерименти на таких, як ти здоровенних жеребців.
  
  
  Нік неохоче підвівся і наблизився до неї. Несподівано дівчина вивернулася на ліжку, мов дика кішка, і різко схопилася. У її судорожно стиснутому кулачку блиснуло лезо ножа. Ребром долоні Нік вдарив їй по зап'ястю, і ніж упав на підлогу. Рука Бутс батогом повисла вздовж тулуба, але вона вже лізла лівою рукою в одну зі своїх незліченних кишень на блискавці. Нік схопив її за відвороти шкіряної куртки і, піднявши на підлогу, почав трясти доти, доки в неї не зникло бажання витягувати з кишень небезпечні предмети. Після цього він кинув її на ліжко і, затиснувши однією рукою їй ніс і рота, щоб не брикався, стягнув з неї іншою рукою куртку та черевики. Залишивши дівчину в трусиках і ліфчику на ліжку, Нік пересів на кушетку і почав оглядати її одяг. Бутс із ненавистю спостерігала за ним.
  
  
  У кишені він виявив кастет, а в потайній кишеньці черевиків була схована небезпечна бритва.
  
  
  — Десь тут має бути схована ручна граната, — глибокодумно зауважив Нік, обмацуючи куртку. — Але оскільки я її не виявив, залишається лише припустити, що ти сховала її у надійніше місце. Що ж, можеш залишити її при собі.
  
  
  Нік кинув їй сорочку.
  
  
  — Я не одягатиму твою сорочку, — пирхнула Бутс.
  
  
  — Гаразд, тоді надягай свою улюблену куртку, — пожалкував він.
  
  
  Надягши куртку, Бутс сіла на ліжку, притулившись до спинки, і закурила цигарку. Нік сходив на кухню і приніс бутерброди, фрукти та пиво. Трохи зламавшись для пристойності, дівчина жадібно накинулася на їжу, запиваючи її холодним датським пивом. Нік теж не відставав від неї, поглинаючи бутерброди з апетитом людини, яка чесно заробила свій хліб.
  
  
  — А що ти збираєшся зробити зі мною, якщо граф не погодиться задовольнити твої вимоги? - поцікавилася Бутс.
  
  
  — Я відправлю тебе на стажування до якоїсь приватної школи для дівчаток у Штатах, — сердито огризнувся Нік.
  
  
  Нік глянув на годинник: його починали дратувати ці нескінченні погрози та вихваляння незрівнянного графа фон Штаді. Треба було подумати про відпочинок: він мав важкий день. Постеливши собі на кушетці, він згасив світло.
  
  
  - Герр фон Рунштадт, - почув він голос Бутс, що звучав незвично тихо і ніжно. — Можливо, я трохи погарячкувала. Вибачте мені… — Вона зістрибнула з ліжка і босоніж підійшла до його кушетки. У відблиску полум'я каміна вона здавалася маленькою і тендітною. Волосся розсипалося по її плечах. Нік помітив, що вона встигла зняти трусики та ліфчик, і тепер її юне тіло прикривала лише шкіряна куртка. Ніка обдало жаром, по тілу пробігла тремтіння.
  
  
  — Чому ми неодмінно маємо залишатися ворогами, — простягаючи до нього руку, з усмішкою сказала вона.
  
  
  Нік підняв брови, не знаючи, що відповісти на це запитання. І в цей момент дівчина метнулася до каміна і з переможним криком схопила кочергу. Нік подумки чортихнувся, проклинаючи себе за образливу помилку, і ледве встиг схопитися на ноги і ухилитися від націленого йому в пах розпеченого заліза.
  
  
  - Не подобається, містере? — усміхнулася дівчина, блиснувши гострими зубками. — Подивимося, на що ти здатний, коли я маю в руках цю штуку. Можеш узяти ножа, якщо хочеш, щоб ми були на рівних.
  
  
  - Дуже люб'язно з твого боку, крихітко, - пробурмотів Нік, забігаючи за стіл.
  
  
  — Ще не спітніли? — поцікавилася Бутс, орудуючи кочергою, наче шпагою.
  
  
  — Не розраховуй на це, люба, — ухиляючись від кочерги, озвався Нік. — Не ображайся, якщо я не буду такий же люб'язний, як ти, але не пройде й хвилини, як я відберу в тебе твою іграшку. Раджу тобі самій покласти її на місце.
  
  
  — Якщо за п'ять хвилин я не вийду звідси, я засуну її тобі сам знаєш куди, — парирувала дівчина.
  
  
  Нік вийшов з-за столу, двохсотфунтовий атлет, гнучкий і спритний, як пантера, і став перед нею, злегка погойдуючись з боку на пружинистих ногах. Дівчина трохи розгубилася, побачивши цю гору м'язів.
  
  
  — Віддай мені кочергу, — крадливим голосом поправив її Нік. — Я не жартую, крихітко. Віддай по-доброму.
  
  
  Очі Бутс дивно заблищали, і вона раптом захихотіла, повільно відступаючи назад. Нік відчув азарт мисливця, що загнав звіра у куток. Бутс явно нервував, знаючи з досвіду, як стрімко атакує Нік, і задкувала за кушетку. Кочерга описувала у повітрі вогняні кола. Несподівано Нік зрозумів, що це своєрідний бар'єр, який йому потрібно подолати, щоб остаточно зламати опір готової здатися дівчині. Якщо він обеззброє її, вона забуде про свого колишнього кумира і віддасться переможцю. Але якщо їй вдасться його поранити або розбити йому голову, граф фон Штаді збереже свою владу над нею.
  
  
  Нік посміхнувся. На його подив, вона теж усміхнулася йому у відповідь своєю широкою ірландською усмішкою.
  
  
  — Ну, сміливіше! — грудним голосом промовила вона, і Нік вловив у його тоні не лише запрошення жінки, а й виклик самки. Легким рухом руки вона розкрила куртку, оголивши живіт і груди. Її ніжне, наче свіжі вершки, тіло манило його, але й розпечена кочерга в її руці змушувала з собою рахуватися.
  
  
  Раптом Нік метнувся, низько пригнувшись, під занесену над його головою кочергу і, спритно ухилившись від неї, вибив цю небезпечну зброю з руки Бутс. Вона спробувала звільнитися і підняти його з підлоги, проте Нік наче припечатав її до ліжка. Бутс ще мить відчайдушно чинила опір, потім раптом почала сміятися густим грудним сміхом і вчепилася нігтями в його спину, притискаючи до себе.
  
  
  Руки Ніка обхопили її оголене юне тіло, з дикою пристрастю звивається під ним, ковзнули вздовж стегон і по пружних маленьких грудях. Ноги Бутс розсунулися, поступаючись натиску його сталевої чоловічої плоті, і вона видала довгий хтивий стогін, відчувши її.
  
  
  Вона віддавалася йому неприборкано і люто, вражаючи своєю витривалістю і ненаситністю, невпинно пропонуючи йому себе в різних позиціях, благаючи його продовжувати цю гонку ще й ще, поки їх обох не обпік нарешті останній шквал цієї божевільної бурі і вони, здригнувшись у конвульсії не розтиснули обійми.
  
  
  Потім вони мовчки лежали поряд у темряві, погладжуючи один одного і відчуваючи, як бажання знову наповнює їх.
  
  
  І не в силах чинити опір природному поклику, вони знову віддалися насолоді вільного польоту, але цього разу вже витонченішим і витонченішим виконуючи його запаморочливі кульбіти. Затяжне падіння в вир пристрасті настільки розслабило Бутс, що вона вибухнула потоком спогадів — про свою божевільну юність на задвірках Каліфорнії, де вона зв'язалася з бандою шалених виродків, про шалені гонки на мотоциклах, про те, як вона познайомилася з графом і як у них роман. Нік слухав її безладну балаканину не перебиваючи, ти іноді вставляючи невинне питання або жартівливе зауваження.
  
  
  І тільки вже засинаючи, вона раптом вимовила сонним голосом:
  
  
  — А все-таки я з тобою розквитаюсь за те, що ти виставив мене дурницею. Бутс Делані звикла повертати борги. Хоча, можливо, я не з цим поспішатиму...
  
  
  Нік тільки засміявся у темряві їй у відповідь.
  
  
  Розділ восьмий
  
  
  Яскраві смолоскипи відкидали мерехтливі відблиски на масивні стіни старовинного замку. Натовп молодих людей з мужніми обличчями, що заповнив вимощену бруківкою площу, ревів тисячею ковток, що горланять пісні і викрикують непристойності. Підставивши мокре від солоного поту обличчя прохолодному вітру з каналу, Нік усміхнувся: Бутс помилялася, пророкуючи йому болісну смерть від рук фон Штаді. Граф зробив інакше — він погодився на вимоги викрадача своєї коханки і дав йому роботу, точніше сказати, можливість отримати її. І хоча Нік сам наполіг на цьому, зараз він уже сумнівався, що вчинив правильно: у Тевтонських Лицарів була вельми своєрідна традиція бойового хрещення новачків.
  
  
  Захоплений рев публіки порушив перебіг його думок. На ринг вийшов його суперник, уславлений майстер кулачного бою на ім'я Генріх. Секунданти Ніка, двоє усміхнених німецьких атлетів, почали масажувати йому плечі.
  
  
  — Сміливіше, гер фон Рунштадт, — казав йому один із них, — вам треба протриматися лише один раунд.
  
  
  Нік подивився на суперника: це була людина-гора, колишній чемпіон Європи серед професійних борців, позбавлений свого титулу після того, як він убив одного суперника та покалічив кількох інших. Велетень з вугільними очима і чорними пишними вусами стрибав по рингу, обмінюючись жартами із захопленими глядачами, які не сумнівалися в результаті поєдинку.
  
  
  - Дозвольте мені привітати вас із чудовими результатами у всіх змаганнях, - пролунав за спиною у Ніка голос графа фон Штаді. У присутності своїх офіцерів і Бутс, яка пишалася і неприступно у своїй вільній сукні, граф намагався здаватися взірцем галантності. — Може, подібні змагання в спритності та силі здадуться вам дитячим дивацтвом, але хіба не мав рацію герцог Веллінгтон, який стверджував, що битва при Ватерлоо була виграна на спортивних майданчиках Ітона? Ви продемонстрували чудовий приклад нашої славної молоді. Втім, від бойового офіцера я іншого, признатись, і не чекав.
  
  
  — Данке, — стримано подякував йому за комплімент Нік. Його не тягнуло обмінюватися люб'язностями після виснажливих змагань, в яких він брав участь з самого ранку. Він бігав, стрибав, стріляв та виконував безліч інших завдань, підтверджуючи свою готовність стати офіцером елітного підрозділу ордену. Тепер він мав останнє випробування — бій з чемпіоном з єдиноборства, після якого він перетвориться на Тевтонського Лицаря.
  
  
  — Моя вам порада, — поплескав його по плечу граф. — Не чиніть нашому Генріху надто завзятого опору, він може розлютитися. Його останній суперник протримався цілих шість раундів, але на жаль, бідолаха не зміг потім бути корисним для нашого руху: Генріх зламав йому хребет. Тому рекомендую здатися у другому раунді. Особисто я витримав три, але, як мені зараз здається, це було не дуже розумно з мого боку.
  
  
  Навколишні графа офіцери улесливо засміялися, і Нік здогадався, що це був жарт. Але в ній був і прозорий натяк: фон Штаді не хотів, щоб Нік побив його особистий рекорд на очах у його послідовників. Пролунав гонг, і секунданти виштовхнули Ніка на середину рингу. Судді не було, з тієї простої причини, що не було жодних правил.
  
  
  Відчуваючи свинцевий тягар у стомлених ногах, Нік почав повільно кружляти навколо велетня, що посміхався. Той наступав на нього, зігнувшись і низько опустивши руки. Нік вдарив гіганта в масивне підборіддя, але він лише скривився і, обхопивши суперника за талію, рушив йому коліна в пах. Публіка невдоволено засміялася, вимагаючи досить тривалого видовища. Ухилившись від смертельного удару, Нік з розмаху розплющив кулаком знівечений шрамами ніс Генріха. Гігант невдоволено хрюкнув, широко розкривши рота, і одразу ж отримав удар ребром долоні по горлу. Інший би після цього впав, проте Генріх лише роздратовано прочистив горлянку і сплюнув кров.
  
  
  Нік відскочив від невразливого борця та провів серію ударів ногами. Однак Генріх продовжував тягтися своїми ручищами до нахабного супротивника, і поки Нік прикидав, який йому краще застосувати прийом до цієї купи м'яса, німець спритно схопив його своїми щупальцями і викинув через канат прямо на глядачів, що роздулися від пива.
  
  
  Хтось хлюпнув Ніку в обличчя з пивного кухля, сильні руки підхопили його і знову виштовхали на ринг.
  
  
  — Дивіться, наш вундеркінд повернувся! - прогарчав Генріх. - Він хоче продовжувати бій!
  
  
  - Саме так, жирна свиня! — підтвердив Нік, облизуючи кров із верхньої губи. — Я покладу тебе, як кабана, і попрошу кадетів поголити твої вуса: вони мені зовсім не подобаються.
  
  
  Брудно вилаявшись, Генріх викинув в обличчя Ніка свій величезний кулак. Нік підставив плече, але не встояв на ногах і впав. Німець підстрибнув і всією масою обрушився йому на спину, ледь не зламавши хребет: мабуть, це був його завершальний коронний прийом. Опритомнів Нік тому, що велетень почав розлючено бити його головою об поміст. Секунданти кричали йому з кута, що залишилося протриматися одну хвилину, але Ніку не вірилося, що цей кошмар триває лише дві хвилини. У свідомості, що похмурилася, майнула думка, що якщо він помре під час сутички, всі зусилля, витрачені заради проникнення в організацію неонацистів, виявляться марними. Зібравши всю волю в кулак, він глибоко зітхнув і з жахливою силою вдарив Генріха коліном в обличчя. Не даючи йому схаменутися, він схопився і прямим ударом перетворив на криваве місиво багатостраждальний ніс велетня. Хапаючи ротом повітря, той звалився навзнак, стукнувшись об поміст потилицею. Нік схопив його за вуха і посунув коліном по підборідді. Захлинаючись кров'ю, Генріх замотав головою і з нелюдським ревом пішов у вирішальну атаку. Публіка завмерла: такого стрімкого повороту бою вона не чекала. Сили Ніка вичерпалися, він розумів, що зараз настане розв'язка. Різко вдаривши Генріха ногою по гомілки, так, що той сів від болю, він затис його голову рукою і з розбігу приклав лобом об кутову штангу. Вражений гігант знепритомнів і розтягнувся на рингу, розкинувши руки та ноги.
  
  
  Глядачі повскакували зі своїх місць і кинулися вітати переможця. Задоволені результатом поєдинку секунданти дбайливо обтирали його рушником, весело поплескуючи по спині. Хтось простягав чемпіонові кухоль пива, кричачи, що його неодмінно слід висунути на виборах кандидатом на посаду канцлера Німеччини. Сам же герой, вчепившись тремтячими від перенапруги руками в канат, виглядав у натовпі свиту графа. Ось він помітив Бутс, забувши про правила пристойності, вона кричала і стрибала від захоплення разом із усіма. Але похмуре обличчя самого графа не віщувало Ніку нічого доброго, а очі, сповнені злої заздрості, готові були спопелити його, як заклятого ворога.
  
  
  Раптом фон Штаді зірвався з місця і, вибігши на середину помосту, голосно зажадав тиші, розмахуючи руками. Помітивши, що кілька молодих кадетів оточили поваленого гіганта і намагаються голити йому вуса, граф стусанами розігнав їх і, перекриваючи голосом рев натовпу, люто заволав:
  
  
  - Мовчати, нікчемні худоби! Тихо, свинське поріддя! Ви уподібнилися до баранів, що блищали побачивши пастуха з батогом! Чому ви радієте, осли? Що вас так розвеселило! Потрібно поважати заслужених бійців, а не потішатися з них! Ви не цвіт німецької молоді, а дурні цуценята! Та хіба ви здатні розквитатися з нашими ворогами за всі приниження нації?
  
  
  Натовп притих, присоромлений своїм фюрером, гуркітливий голос якого гримів по всьому старовинному студентському містечку. Повиснувши на канатах, Нік мовчки спостерігав, як лікарі виносять на ношах з помосту їхнього колишнього кумира. Фон Штаді продовжував біснуватись, обіцяючи посилити режим і щоденну муштру своїм лицарам. Нарешті він стомився, залишив ринг і сів у свій «мерседес», який помчав його додому.
  
  
  З від'їздом графа тріумфування натовпу спалахнуло з подвоєною силою. Переможця турніру на руках понесли до головних воріт, тріумфальна смолоскипна хода виплеснулася на набережну. Ковані чоботи загуркотіли бруківкою бруківкою, відблиски смолоскипів затанцювали по темній поверхні води, і Ніку здалося, що він перенісся до Німеччини 1937 року. Горланя пісні, шанувальники донесли його до таверни «Дойчланд убер аллес» і влаштували там на його честь справжній бенкет. Розчервонілі і спітнілі, вони підходили до нього і називали його «товаришем», обіймаючи своїми волохатими ручищами. Нік терпляче зносив увесь цей дурний балаган і намагався не напиватися, зосередившись на пишногрудих офіціантках у селянських блузках із глибоким вирізом. Несподівано в натовпі майнула знайома фізіономія. Так, сумнівів бути не могло, це був той самий хитромудрий чоловічок з короткою стрижкою, який замкнув його в Швеції в морзі, змусивши провести ніч у компанії блакитного трупа вченого із секретної лабораторії. Тільки тепер цей тип розносив пиво для молодиків, що бенкетують за довгими столами. Нік швидко скочив на ноги.
  
  
  — Прошу пробачити мені, товариші! — проревів він, зображуючи п'яного. — Але ж мені терміново треба повернути частину доброго баварського пива доброї баварської землі, щоб звільнити місце для нової порції! — Звільнившись з обіймів німців, що захмеліли, він попрямував до маленького офіціанта. Побачивши його, той злякано заморгав очима і від хвилювання впустив тацю з кухлями на коліна величезному кадету. Нік додав кроку, і витрішкуватий кинувся до виходу. Наздогнати його Ніку вдалося лише біля горбатого кам'яного мосту. Схопивши втікача за комір, він тріснув його об парапет.
  
  
  - Ні! Ні! — забелькотів той. - Це непорозуміння!
  
  
  — Безперечно, — кивнув Нік. — Зараз ти мені все поясниш.
  
  
  — Це сталося випадково, клянуся вам!
  
  
  — Цілком випадково я залишився живим, хочеш ти напевно сказати, — поправив його Нік, допитливо вдивляючись у повні жаху очі плюгавого суб'єкта. Якщо він повідомив графу, що Нік обертався у високих урядових колах Швеції, тоді треба поставити хрест на всій операції із впровадження в Тевтонські Лицарі. Остання можливість з'ясувати, хто намагається порушити діяльність шведського підземного містечка та зламати американську систему ППО буде втрачено. У руці Ніка з'явився стилет.
  
  
  — Я не замикав двері! — на високій ноті заволав офіціант. — Я тоді злякався не менше, ніж зараз, коли зіткнувся з вами в темряві.
  
  
  Нік приставив вістря стилету до горла тремтячого від страху чоловічка.
  
  
  — А хто ж закінчив справжнього працівника моргу?
  
  
  - Цього я не знаю!
  
  
  - Неправильна відповідь, - зітхнув Нік. — Він може тобі коштувати життя. — Він затис рукою офіціантові рота. Сумні застиглі очі його розширилися і часто заморгали, і чоловічок вчепився Ніку в рукав. Нік прибрав на мить свою лапу в нього з рота.
  
  
  — Готовий сперечатися, що ти щось згадав, — прогарчав він.
  
  
  — Добре, я скажу, я все скажу, — тужливим голоском промовив кволий чоловік. — Його вбив один із підручників фон Штаді, лейтенант Мюллер.
  
  
  - Навіщо? - Запитав Нік.
  
  
  — Можете мене зарізати, але я не знаю, — знизав плечима маленька людина, випрямляючи плечі.
  
  
  — А якого біса ти сам там опинився? — схопив його за поріг Нік. — Може, хотів застрахувати життя нещасного санітара, перш ніж твої дружки його пришиють?
  
  
  — Слухайте, мене звуть Густав Ланг, — важко зітхнувши, раптом сказав зовсім спокійним тоном офіціант. — Я репортер журналу «Дер Шпігель», маю спеціальне редакційне завдання. Мені доручено зробити серію репортажів про неонацистів у сучасній Німеччині, ось чому я вже кілька місяців спостерігаю за графом фон Штаді. Якщо ви маєте відповідні зв'язки, можете це перевірити в редакції. Але майте на увазі: просто так там вам нічого не скажуть.
  
  
  Нік розуміюче кивнув: перевірити слова журналіста для нього не мало особливих труднощів.
  
  
  — То що ж трапилося з працівником моргу? - повторив він своє запитання.
  
  
  — Дізнавшись про те, що фон Штаді щось починає в Швеції, я вирішив також вирушити туди, — сказав репортер. — Простеживши за Мюллером і його людьми і поговоривши з кимось зі своїх шведських колег, я з'ясував, що в цій історії фігурують якісь таємничі промені, що заважають успішній розробці системи захисту від лазерної зброї. А коли мені стало відомо, що за загадкових обставин загинув один із провідних учених, які працюють у цій галузі, я зрозумів, що мені час самому побувати в цій лабораторії. Коли я проник у морг, той працівник був уже мертвий. Я переодягнувся в його одяг, щоб краще озирнутися. Вам мій вчинок може здатися цинічним та жорстоким, але я надто добре вивчив звички фон Штаді. Знаєте, у нього дуже довгі руки, він має своїх людей усюди. І ось я несподівано натрапляю на вас… Мені нічого не залишалося, як забрати звідти ноги.
  
  
  Нік задумався. Тишу порушував лише мірний плескіт хвиль у каналі. Нарешті він закурив сигарету і запропонував закурити репортерові.
  
  
  — Нам потрібно буде зустрітися найближчими днями і порозумітися детальніше, — сказав він. — Але зараз я не маю часу. Мені треба повернутися до пивної. Проте дайте відповідь мені на одне лише запитання, Густаве. Чому фон Штаді виявляє такий інтерес до оборонних об'єктів у Швеції? Адже ця країна під час війни була нейтральною.
  
  
  — Я дещо чув у таверні, тож дозволю собі зробити деякі припущення, — відповів репортер. — Справа, на мою думку, полягає в наступному. Щойно фон Штаді прийде до влади, НАТО одразу ж вивезе з Німеччини всю свою ядерну зброю. У разі, якщо графу вдасться перешкодити шведам створити захист від китайської лазерної зброї, китайці в нагороду нададуть йому невелику кількість атомних бомб і боєголовок і примітивні засоби доставки. Але йому буде цього цілком достатньо, щоб панувати над усією Європою. А судячи з того, як один за одним голубіють і гинуть провідні шведські дослідники, він дістанеться й Америки. Ви любите шніцаль по-віденськи?
  
  
  - Ні, - сказав Нік. — І коли це може статися?
  
  
  — Як тільки він матиме привід, — знизав плечима репортер. — Наприклад, якщо уряд вкотре зіткнеться із значними труднощами. Завдяки своєму батькові, граф має великі зв'язки у промислових та військових колах. Вони вірять йому, але сумніваюся, щоб йому повірили Штати та Франція. Без китайської атомної бомби йому нічого не вдасться досягти.
  
  
  — Мені здається, що подібний матеріал цікавий не тільки для журналу, — зауважив Нік. — Навіть такого солідного, як «Дер Шпігель».
  
  
  — Добре, якщо мені вдасться опублікувати хоча б одну десяту того, що я дізнався, тихо промовив журналіст. — А поки що Європа може опинитися в руках божевільного, а США — у руках китайців. А мій головний редактор на лаві підсудних.
  
  
  Нік усміхнувся, подумавши про те, що немає жодної потреби повідомляти про все почуте у Вашингтон. Все одно Хоук послав би з'ясувати ситуацію на місці саме його, Ніка Картера. А він уже тут. Але, на жаль, без жодної ідеї, з чого краще розпочати.
  
  
  Розділ дев'ятий
  
  
  Сховавшись по грудях ковдрою, Нік курив, задумливо дивлячись у вікно. Вдень з нього відкривався досить приємний вид на газони та клумби у дворі замку, але зараз воно висвітлювалося лише тьмяним світлом місяця, холодного та ворожого. Якщо справи обернуться не так, як розраховував Нік, йому не вдасться втекти звідси. Замок графа охороняли злісні пси-вбивці, а до найближчого шосе було не менше двох годин, якщо йти пішки. За цей час його зловлять ті самі веселі хлопці, з якими він бенкетував лише кілька годин тому. До того ж, навколишній замок ліс напханий пастками, що стріляють ампулами зі смертельною отрутою, і потрапити в одну з них уночі можна було, не зробивши й двох кроків.
  
  
  Однак подумавши, Нік вирішив все ж таки спробувати проінформувати Вашингтон про намір графа фон Штаді здійснити державний переворот, а як кур'єр залучити того ж репортера, адже він вільний подорожувати на свій розсуд, а зайві гроші йому напевно не завадять.
  
  
  З-під дверей потягнуло гнильним сирим повітрям, і Нік натягнув на голі груди ковдру. Хто міг розгулювати замком у таку годину? Чи не привид самого Германа Герінга завітав у гості до графа?
  
  
  Нік намацав рукоятку стилету і спустив ноги з ліжка на холодну кам'яну підлогу. Кроки наближалися коридором до його кімнати. Тут можна було чекати будь-якого сюрпризу — від гранати під двері та автоматної черги до струменя отруйного газу до замкової щілини. Оббиті залізом двері заскрипіли, потягнуло протягом, і на доріжці місячного світла з'явилася чиясь постать. Підкравшись ззаду до непроханого нічного гостя, Нік стиснув йому рукою горло і приставив до сонної артерії під вухом стилет.
  
  
  - Боже мій, Ніккі! — здавлено скрикнула Бутс, намагаючись вивільнитись із лещат його сильних рук. — Ти взагалі колись спиш?
  
  
  — Залежно від обставин, — ухилився від прямої відповіді Нік, відпускаючи дівчину. — Якого диявола тобі тут треба?
  
  
  - Я прийшла привітати переможця! - Вигукнула вона. — На мою думку, ти заслужив на особливу нагороду.
  
  
  Нік почухав стилетом потилицю, недовірливо поглядаючи на усміхнену блудницю.
  
  
  — А якщо граф прокинеться і виявить, що тебе немає поруч із ним у ліжку? — спитав він. — А може, він сам і підіслав тебе потихеньку придушити мене сплячим? Адже він не може змиритись з тим, що я побив його рекорд.
  
  
  — Ах, замовч зараз же! - Вигукнула Бутс. — Ти знаєш, навіщо я прийшла.
  
  
  Вона розстебнула блискавку на спині, і шовкова сукня впала на підлогу до її ніг. Швидким рухом Бутс розстебнула ліфчик і зняла трусики. У моторошному світлі місяця її бліде обличчя і великі очі були схожі на маску відьми. Гола, вона зробила крок уперед і притулилася до нього. Її стрункі руки зімкнулися на його спині, а гарячі вологі губи приєдналися до його губ. Нік підняв її на руки і поніс було до ліжка, але вона вивернулася і потягла його за собою на холодні тверді плити.
  
  
  — Тут, на камінні, я гостріше відчуватиму тебе, — прошепотіла вона, з безжальною люттю здригаючись усім тендітним тілом між його гарячим чоловічим тілом і старою кам'яною підлогою. Коли вона нарешті витяглася в повній знемозі, жадібно хапаючи сире повітря широко відкритим ротом, Нік підняв її і, поклавши на ліжко, ліг поруч. Він чує, як вона тихо схлипує і стогне.
  
  
  — Я обожнюю його, — глухо пробурмотіла вона, — він такий гарний і мужній. Але він зневажає мене! За що? Скажи мені за що? — обернулася вона до нього заплаканим обличчям. — А сьогодні вночі він перевершив сам себе: змусив мене припікати його гарячою праскою, а сам уп'явся в стіну і посміхався своєю моторошною усмішкою. Боже, ну чому я така нещасна?
  
  
  Нік мовчки запропонував їй цигарку.
  
  
  — Він каже, що тепер неодмінно має знову пройти всі випробування для тих, хто вступає до його організації, нібито підтвердити своє право бути її лідером. Але хто ж їм може стати? Адже ти не поведеш Тевтонських Лицарів зі смолоскипами вулицями до пивної? Я, зізнатися, такого собі просто не можу уявити.
  
  
  - Я теж, - посміхнувся Нік. — Я не придатний на роль пастуха для стада свиней, які визнають лише силу і батіг. Одне я знаю напевно: якби я був фюрером Тевтонських Лицарів, я придумав би дещо розумніше, ніж вбивство і викрадення якихось шведських учених.
  
  
  - Ти жартуєш? - засміялася Бутс. — Та ця шведська організація не варта й виїденого яйця, порівняно з усім грандіозним задумом Ріккі! Якщо він здійсниться, граф стане володарем не лише Європи, а й Америки. Ось що я тобі скажу, хлопець: не забувай, що Ріккі лікар, і один із найкращих фахівців у своїй галузі. Він великий вчений. Це він сам вигадав цю блакитну смерть, про яку тепер пишуть усі шведські газети.
  
  
  Нік завмер, вражений почутим, мов блискавкою.
  
  
  — Може, твій милий Ріккі та сім п'ядей на лобі, — посміхнувся він. — Але як йому вдається змусити раптом посиніти і віддати Богові душу хлопців, які знаходяться від нього на відстані кількох тисяч миль? Не говори нісенітниці, краще вип'ємо коньяку, у мене прихована одна фляга в моїй валізі.
  
  
  Після доброго ковтка старого коньяку мова дівчини остаточно розв'язалася, і Ніку залишалося тільки слухати і поповнювати її келих.
  
  
  — Знаєш, мій здоровячок, всі ці шведські вчені щури голубіють зовсім не від космічних променів, — насилу вимовляючи слова, говорила Бутс, хтиво поглядаючи на Ніка. — Все це Ріккі зробив у своїй лабораторії. А тепер він так удосконалив штам, що жоден експерт не здогадається про те, що це якийсь невідомий вірус чи щось таке…
  
  
  — Я трохи розуміюся на вірусах, — відбираючи у нього келих, сказав Нік. — Якщо він вигадав справді щось оригінальне, ми могли б непогано на цьому заробити. У мене є знайомі, які могли б запропонувати Ріккі за його відкриття купу грошей.
  
  
  Бутс схопила його за руку і потягла на себе, дивно хихикаючи при цьому.
  
  
  — Любий мій, у Ріккі достатньо грошей. І вистачить балакати про ці неприємні бактерії, займемося краще любов'ю. Коли я вип'ю, мене завжди охоплює моторошна пристрасть… Крихітний вірус у мене всередині, — гнусаво заспівала вона, і зараз же тишу коридору розірвав інший, добре знайомий Ніку моторошний сміх. Він схопився з ліжка, затиснувши стилет у руці, і кинувся до дверей. Але регіт карлика вже долинав з далекого кінця темного коридору.
  
  
  - Це Локі, карлик, - ідіотським сміхом розреготалася Бутс. — Не намагайся наздогнати його, він знає замок, як свої п'ять пальців. Іди ж до мене, мій велетню, і допоможи мені скоротати цю ніч.
  
  
  Нік обернувся: Бутс лежала, призовно розкинувши ноги, і щось співаючи безладно під ніс.
  
  
  - Локі спритний і розумний, але Бутсі не допоможе він, Бутсі потрібен чемпіон... - пробурмотіла вона і відразу заснула.
  
  
  На світанку Нік розбудив її і відправив, сонну та незадоволену, досипати до її кімнати.
  
  
  Зачинивши за нею двері, він підійшов до вікна і почав милуватися сходом сонця. До Вашингтона звідси було далеко, і слід визнати, що існує ймовірність, що йому вже не вибратися із замку. Навіть за найвдалішого збігу обставин, провідати Густава в таверні вдасться лише пізно ввечері. Хоук обов'язково має бути проінформований про те, що відбувається у старовинному замку в горах Баварії, щоб у всеозброєнні протистояти фон Штаді та забезпечити безпеку штабу протиповітряної оборони США перед новою китайською загрозою.
  
  
  І ніби підтверджуючи серйозність ситуації, з першими променями сонця тишу сонних гірських вершин порушив різкий звук горна: це виступав на навчання загін чудово озброєних солдатів армії фон Штаді, що регулярно проводила маневри в лісистій долині. Це вкотре говорило про неабияку загрозу, що нависла над нинішнім урядом Західної Німеччини.
  
  
  Але чи міг фон Штаді повалити його поодинці? Безперечно, йому не обійтися без допомоги впливових кіл, однак і власних сил у нього цілком достатньо. Змогли ж різко змінити хід історії такі гіганти думки, як Лютер, Гітлер, Кастро, Маркс, Мохаммед.
  
  
  Що ж, Ніку залишалося лише сподіватися, що маленький офіціант з армійською стрижкою на ім'я Густав працює сьогодні ввечері в таверні «Дойчланд убер аллес».
  
  
  Щойно перші промені сонця торкнулися стін студентського містечка, як із дверей будинків почали з'являтися заспані городяни. Протираючи очі і позіхаючи, вони сідали на свої велосипеди, щоб вирушити кривими вуличками на роботу. І навряд чи комусь із цих роботяг було діло до самотньої мовчазної постаті, яка непомітно застигла біля дверей маленького кафе.
  
  
  Нарешті двері відчинилися, і на вулицю вийшов офіціант Ланг. Він нахилився, щоб зняти замок зі свого велосипеда, поки не помічаючи незнайомця, що спостерігає за ним.
  
  
  Звірячі очі, що стежили за ним, були холодні, як арктичні моря, і безпристрасні, як у голодного вовка. Дивна дикувата істота в образі людини раптом зірвалася з місця і в кілька стрибків здолала відстань, що розділяла його і жертву. Офіціант підвів голову, побачив страшне створіння, що нависло над ним, і з нестямним криком кинувся геть. Він біг окресливши голову, ніби перелякана до смерті миша, пустельною вуличкою, чуючи за спиною важкий тупіт ніг і моторошний сміх, більше схожий на голодне гарчання. Бідолаха видав останній крик про допомогу, і наступної секунди величезна ручища схопила його за плече, а інша вчепилася мертвою хваткою йому в голову.
  
  
  На щастя, нікому з робітників, які поспішали в цей ранній час, не довелося бути свідком того, як величезна сутула людина наздогнала іншого, маленького, чоловічка, який тікав від нього, рятуючи своє життя, одним ударом зламав йому хребет і потім одним рухом могутньої ручища, схожої на звірячу лапу, відірвав бідолаху голову.
  
  
  Голова Густава Ланга відкотилася в чийсь акуратний квітник, а велетень-вбивця звалив обезголовлене тіло на плече і попрямував з ним назад до ґанку будинку, біля якого стояв велосипед офіціанта. Увійшовши у двері, він кинув труп на підлогу передпокої і неквапом пішов униз вулицею, навіть не намагаючись витерти кров зі свого обличчя та рук.
  
  
  Руки Ніка тримав, викрутивши їх за спину, велетень, який мав нелюдську силу. Порівняно з ним Генріх був просто малюком.
  
  
  Граф фон Штаді зустрів Ніка ледь помітною усмішкою.
  
  
  — Виявляється, ви не такий уже й непереможний, гер фон Рунштадт, — не без злорадства промовив він. - Відпусти його, Ейнар!
  
  
  Ейнар розтиснув свої сталеві лапи і пхнув Ніка в спину з такою силою, що він розтягнувся на підлозі перед графом.
  
  
  — Хотілося б дізнатися, що ви робили біля моєї лабораторії, гер фон Рунштадт, — спитав його той.
  
  
  - Я просто заблукав, - відповів Нік, встаючи на ноги. — А ваша мавпа накинулася на мене.
  
  
  — Ейнар зовсім не мавпа, — засміявся граф. — Він справжній вікінг, і йому близько тисячі років.
  
  
  Нік обернувся і здивовано дивився на щойно тримав його людину. Величезного зросту суворий чоловік мовчки дивився на нього своїми звірячими очима. Він був справді не молодий, але мав завидне здоров'я літнього рибалки років приблизно п'ятдесяти шести, не більше. Нік недовірливо глянув на графа.
  
  
  — Я бачу, гер фон Рунштадт, ви мені не вірите, — посміхнувся той. — Так от, перед вами справжнісінький вікінг. Його виявила замерзлим у льоду Арктики незадовго до війни німецька полярна експедиція. Коли й 1943 року батько відіслав мене до Аргентини, мені вдалося захопити із собою і замороженого Ейнара. У своїй лабораторії я пожвавив його, застосувавши власну технологію. Погляньте на нього! Хіба це не живе свідчення того, що я зрівнявся із самим Богом? Однак я хотів поговорити з вами зовсім про інше, так що покимо антропологію. З ряду причин я не можу сказати вам, чому мені така потрібна та шведська вчена дама, але вона дійсно вкрай потрібна мені. І при всій моїй повазі до ваших переваг, я повинен зізнатися, що маю намір використовувати вас виключно для того, щоб отримати Астрід Лундгрен. Що ви на це скажете?
  
  
  — Що ж, нічого не маю проти, — усміхнувся Нік. — Я готовий зараз же вирушити за нею до Стокгольма. Щоправда, за невелику додаткову оплату.
  
  
  — Ви не так мене зрозуміли, гер фон Рунштадт, — посміхнувся граф. — Вам не треба буде нікуди їхати, ви залишитеся тут у замку. Ви, пам'ятається, казали мені, що Астрід закохана у вас і повністю вам довіряє. Якщо це справді так, тоді достатньо буде надіслати їй листа. Адже вона знає ваш почерк, чи не так?
  
  
  Нік кивнув, намагаючись не виявляти свого розчарування.
  
  
  — Але погодьтеся, графе, досить наївно вважати, що нам вдасться змусити Астрід розкрити вам секрети своїх наукових досліджень. Вона може лише трохи змінити формулу, і ви не зможете викрити її в обмані навіть за рік. Зрозумійте, її рівняння є найвищим досягненням математичної науки, і розібратися в них не так просто, — зауважив він.
  
  
  - А знаєте що, гер фон Рунштадт, - змірявши його задумливим поглядом, сказав фон Штаді, - щоб не марнувати час, я вам зараз дещо покажу.
  
  
  Він натиснув кнопку на пульті, і одна з частин обшивки стіни відійшла убік, виявляючи ряд телевізорів. Засвітилися екрани, і погляду Ніка з'явилися страшні сцени, що нагадують якийсь божевільний будинок сімнадцятого століття, можливо, сам Бедлам. Якісь убогі істоти нерухомо сиділи в немислимих позах на підлозі в зовсім порожній кімнаті, не вимовляючи жодного слова.
  
  
  — Ви думаєте, що це хворі, які страждають на кататонічну шизофренію, гер фон Рунштадт? - Запитав граф. - Зовсім ні. І ви зараз у цьому переконаєтесь.
  
  
  Він віддав якісь розпорядження по телефону, і на екрані з'явилися санітари, що увійшли до палати з хворими, в білих халатах. Вони прикріпили до голови одного з пацієнтів електроди.
  
  
  І одразу всі інші застиглі без руху істоти збентежилися, в їхніх порожніх темних очах спалахнув божевільний вогонь. Хтось почав повзати біля ніг санітарів на колінах, благаючи простягаючи до них руки, жінки почали приймати вульгарні пози, намагаючись, мабуть, спокусити чоловіків у лікарняних халатах. Один із них щось різко сказав хворим, і вони в страху відсахнулися від нього і збилися в куток. Дехто навіть почав робити відчайдушні спроби видертися по голій стіні.
  
  
  — Ви зараз спостерігали лише зовнішні прояви реакції моїх піддослідних морських свинок на загрозу застосування електричних імпульсів до них. Можливо, вам відомо, гер фон Рунштадт, що певні ділянки головного мозку людини ніби контролюють у його організмі біль та задоволення. Стимулюючи їх електрикою можна доставити йому. як нестерпне страждання, так і незвичайну радість, - прокоментував цю сцену граф.
  
  
  — На жаль, таке неземне блаженство має для людини, яка зазнала її, і дуже сумні наслідки. Три секунди такого задоволення — і людина перетворюється на рослину. Цей метод я застосовую і до мого Ейнара, чергуючи задоволення з болем. Але оскільки він дорогий мені, я обмежуюсь процедурою тривалістю в одну секунду, не більше.
  
  
  - Хто ці люди? - Запитав Нік.
  
  
  Граф посміхнувся:
  
  
  — Це члени нашої спільноти, які провинилися: деякі з них намагалися зрадити нас, інші припустилися помилки і завдали тим самим ордену шкоди. Тепер вони несуть покарання.
  
  
  — І в такий спосіб ви сподіваєтеся отримати від доктора Лундгрена формулу захисту від лазерної зброї?
  
  
  - Ви вгадали.
  
  
  — А якщо після вашого впливу на її мозок вона взагалі втратить пам'ять і здатність мислити?
  
  
  - Вас це не повинно хвилювати, - засміявся граф. — У всякому разі, поки ви дотримуватиметеся правил гри, вам нічого побоюватися. Але для вашої інформації скажу, що втрата пам'яті неможлива. Після мого впливу вона буде лише рада згадати все, в найдрібніших подробицях, смію вас запевнити.
  
  
  Граф глянув на свій годинник.
  
  
  — Прошу мене вибачити, — сказав він, — але на мене чекають термінові справи. Постарайтеся чиркнути кілька рядків дорогий міс Лундгрен і принести мені записку. Я змушений вирушити до міста для зустрічі з владою: вранці було вбито якогось Густава Ланга, офіціанта кафе, і я повинен запевнити поліцію, що наша організація не має до цього жодного стосунку.
  
  
  Граф фон Штаді підвівся.
  
  
  — До побачення, гер фон Рунштадт, — сказав він німецькою мовою. - Бажаю вам приємно провести час.
  
  
  Розділ десятий
  
  
  Вийшовши з кабінету графа, Нік попрямував до стайні. Отже, Густав Ланг був мертвий. З його смертю зникла єдина можливість передати до центру важливу інформацію. Більше того, не пройде і дві доби, як легенда, за якою він працює буде розкрита, якщо вона вже не розкрита цим всюдисущим карликом Локі, що йде за ним по п'ятах. Що ж станеться, коли Астрід отримає від нього листа? Ларсон, звичайно ж, не дозволить їй вирушити до Німеччини, фон Штаді прийде в сказ, зрозумівши, що йому намагалися всунути кота в мішку, і Ніка Картера вб'ють без зайвих розмов, як нещасного репортера.
  
  
  У стайні терпко пахло сіном, кінською сечею та гною.
  
  
  - Ви новенький? - поцікавився конюх.
  
  
  - Так, - коротко відповів Нік.
  
  
  — Не раджу згортати з доріжок у ліс: потрапите в пастку і занапастите дорогого коня
  
  
  — Коли мені знадобиться порада конюха, я сам попрошу його, — сідаючи на коня, зовсім як прусак відповів Нік.
  
  
  Кобила попалася жвава і намагалася рвонути з місця в галоп, але Нік стримував її, поки не досяг лісу.
  
  
  Усьому в цьому марному світі настає свою чергу. Зараз для Ніка Картера настав час тікати із замку. Нік мав здатність швидко приймати важливі рішення. Він не пішов у свою кімнату по речі, вирішивши використати фактор несподіванки. Ця щаслива думка спала йому на думку ще в кабінеті фон Штаді. Або він дістанеться Швеції, або потрапить у лапи вбивць, службовців графу.
  
  
  Опинившись нарешті в лісі, кобила трохи занервувала: незвичні звуки лякали її.
  
  
  — Заспокойся, мале, — погладив її по загривку Нік. — Неприємностей тобі все одно не уникнути, але навіщо хвилюватися раніше часу. Тож будь розумним і слухайся мене.
  
  
  Мимо промчав кролик, і кобила, спіткнувшись з переляку, ледь не скинула його. Нік розреготався:
  
  
  — Боже, та ти ж не розумієш англійською! Що ж, поговоримо зрозумілою для тебе мовою! — Він перейшов на німецьку, продовжуючи вмовляти кобилу не нервувати, поки вони ще не зійшли зі стежки, гарячково обмірковуючи план подальших дій. На вершині пагорба він зупинив коня і озирнувся на замок, подумки підбиваючи підсумки виконаної роботи. Він недаремно побував у лабораторії і встиг щось прихопити звідти, перш ніж Ейнар схопив його. Сам Нік Картер зовсім нічого не тямив у вірусах і бактеріях, але сподівався, що пробірка з рідиною блакитного кольору, яку він засунув у кишеню, допоможе вченим розібратися, що за нову смертоносну зброю готує світові граф фон Штаді. У всякому разі, міф про невідомі науки блакитного проміння буде розвіяний, і Астрід зможе спокійно продовжувати роботу над захистом від лазера.
  
  
  Нік злегка натягнув правий привід, спрямовуючи коня до краю лісу, за яким пролягало шосе. Кобила, що не підозрювала про пастки зі смертельними ампулами, жваво понесла його через зарості, радіючи можливості поскакати досхочу. Незабаром Нік побачив попереду металеву сітку огорожі. Запобіжні написи на щитах, встановлених уздовж неї через кожні двадцять п'ять футів, говорили: «Увага! Приватні володіння! Порушника буде застрелено без попередження!» Залишалося подолати якихось п'ятдесят ярдів. Несподівано просто з-під копит кобили вискочив заєць. Кінь встав дибки, злякано заіржав, і поніс. Нік уже не міг утримати її, витріщивши очі і притиснувши вуха, вона мчала прямо на металеву сітку. Тридцять ярдів до огорожі, двадцять ярдів, і він почув бавовну пастки, що спрацювала.
  
  
  Кобила заржала від болю і помчала вперед ще швидше. Нік передбачливо вивільнив ноги зі стремен і щільніше притиснувся до її спини, зробивши ще кілька стрибків, кінь повалився на бік, але Нік встиг зістрибнути з неї і ухилитися від ударів її копит. Незабаром нещасна тварина затихла: ціанистий калій зробив свою справу.
  
  
  Добігши до огорожі, Нік переліз через неї, накинувши на колючий дріт, простягнутий по верхній кромці, піджак, і сховався за кущем, вирішивши дочекатися попутної вантажівки. До університетського містечка було шістдесят кілометрів, а у гаманці у Ніка залишилося лише тридцять німецьких марок.
  
  
  Але йому пощастило: половину шляху він пройшов на сміттєвозі, а потім його підібрали два напідпитку фермери, що їхали в місто на старенькому вантажівці. Всю дорогу вони по черзі прикладалися до пляшки з коньяком і лаяли уряд. Через годину попереду з'явилися вогні містечка, але фермери в один голос заявили, що мають намір зупинитися і перекусити.
  
  
  - Ходімо з нами. А потім ми тебе довеземо до Франкфурта, — умовляли вони веселого пасажира, який їм сподобався.
  
  
  Нік відчайдушно затряс головою: з'являтися в таверні «Дойчланд убер аллес» йому чомусь не хотілося.
  
  
  — У мене від розладу шлунка допомагає лише шнапс! — поплескуючи його по плечу, мало не витягували його з кабіни селяни. — Пішли вип'ємо і гарненько закусимо!
  
  
  Але Нік виявив упертість, і фермери дали йому спокій. Провівши з поглядом, Нік забився в темний кут і намацав у кишені пістолет. Він чекав своїх нових приятелів не менше години, і за цей час повз вантажівку кілька разів пробігали схвильовані молоді хлопці з розчервонілими обличчями.
  
  
  - Зупиняйте всіх незнайомців! — кричали вони один одному. — Допитуйте всіх підозрілих!
  
  
  Нік здогадався, що «лицарі» влаштували справжню облаву через убивство офіціанта з кафе. Спостерігаючи за ними з кабіни, він курив одну цигарку за іншою. Особливу тривогу в нього викликали молодики, які не очманіли від гри в погоню, а суворі офіцери з охорони замку графа фон Штаді з револьверами в кобурах на поясі. Нарешті з'явилися знайомі постаті фермерів: судячи з їхньої ході, вони добряче накачалися пивом.
  
  
  Побачивши, що Нік все ще чекає їх, один із фермерів вигукнув:
  
  
  — Слухай, Германе, що нам робити з цим хлопцем? Відвеземо його до Франкфурта?
  
  
  — Я думаю, що ти маєш рацію, Карле! - погодився з ним інший.
  
  
  Не без праці забравшись у кабіну, вони почали перемивати кісточки фон Штаді, лаючи його за те, що той кинув своїх людей на розшуки вбивці, замість шукати зрадників, які продавли чесних німців російським та американцям.
  
  
  — Ну нічого, Герман, — промовив Карл, що глибокодумно сидів за кермом. — Граф ще дістанеться й до них. Він знає, як провчити цих проклятих американців!
  
  
  Попереду на шосе хтось розмахував руками, наказуючи водієві зупинитись. Карл вилаявся, різко загальмувавши, і висунувся з вікна. До нього підійшов високий блондин і військовий мундир і суворо сказав:
  
  
  — У нас наказ перевіряти всі вантажівки, що прямують у бік Франкфурта.
  
  
  — Цікаво, де ти був, сосунок, коли ми перевіряли російські танки на шляху до Сталінграда? — дихнув перегаром йому в обличчя червоний водій.
  
  
  - Я капітан армії Тевтонських Лицарів! — спалахнув ображений юнак. — І я не дозволю…
  
  
  — Ану, покажемо цьому молокососу та всім його дружкам, на що ще здатна стара добра гвардія! - нетверезим голосом запропонував Нік. — Нехай знають, як ми билися під Сталінградом!
  
  
  — Чудова думка! - підхопив Герман. — Нехай знають, як зупиняти чесних платників податків! Один за всіх та всі за одного! Уперед!
  
  
  Капітан зістрибнув з підніжки і крикнув своїм приятелям:
  
  
  — Тут лише троє п'яних фермерів! Пропустіть їх, нехай котяться своєю дорогою.
  
  
  - Перемога! — радісно вигукнув Герман.
  
  
  — Без жодного пострілу! - Підхопив Карл.
  
  
  — З цієї нагоди треба зробити ще ковтком коньяку! - Зауважив Нік.
  
  
  — Пий спершу ти, — сказав великодушно Карл. — Коли ми п'ємо, то всі разом п'ємо.
  
  
  Вантажівка заревла і рушила повз «рицарів», що потиснули хвіст далі по шосе, несучи Ніка, що сидить між двома підгуляли селянами, геть від небезпечного місця. Нік тріумфував, передбачаючи благополучне завершення подорожі поїздом «Франкфурт — Копенгаген».
  
  
  До вокзалу залишалося лише кілька кілометрів, коли фермери знову вирішили зробити зупинку та підкріпитися і невеликому придорожньому ресторанчику. Як не опирався Нік, цього разу вони затягли його до зали з собою, навіть пообіцявши заплатити за такого славного хлопця.
  
  
  Все йшло добре, поки Нік не відірвався від тарілки з сосисками та капустою і не глянув випадково на людину за сусіднім столиком, що уткнулася в газету. Половину першої сторінки займало обличчя Ніка, а іншу половину – фотографія обезголовленого трупа Густава Ланга. Ніку не потрібно ознайомитися зі змістом статті, щоб здогадатися, що фон Штаді звинуватив у вбивстві його.
  
  
  — Як мені дістатися готелю «Імперіал»? — спитав він у Карла, помітивши, що той озирається довкола, мабуть, сподіваючись знайти забуту кимось на столику газету. — У мене у Франкфурті живе друг, але я ще не бував з війни.
  
  
  Герман задумливо підняв очі від кави, але Карл уже помітив фотографію.
  
  
  — Поглянь туди, Германе! - заволав він. — Наш попутник, виявляється, і є той самий убивця, якого розшукували хлопці фон Штаді! Вправно ж він обдурив нас!
  
  
  — Вибачте, хлопці, але мені час! — пробурмотів Нік, скочуючи з-за столика.
  
  
  - Цей монстр відірвав голову нещасному офіціантові! - Закричав на весь зал Карл і кинувся на Ніка. Правий кулак досвідченого розвідника потрапив йому точно в ямку на підборідді, і фермер звалився всією своєю тушею на підлогу. Герман у цей момент повис на спині Ніка і почав кликати на допомогу господаря ресторанчика та поліцію. Волочачи на собі важкого німця, Нік кинувся до виходу.
  
  
  - Не давайте піти цьому звірові! — волав Герман. — Допоможіть заради Бога!
  
  
  - Обережно! - крикнув хтось із відвідувачів. - Він озброєний і вкрай небезпечний!
  
  
  На шляху Ніка виросла постать шеф-кухаря: він тримав у руці величезний обробний ніж. Схопивши стілець, Нік кинувся на нього, виставивши ніжки стільця вперед. Кухар не витримав удару і випустив ножа, впавши горілиць. Перестрибнувши через нього, Нік проскочив у дверний отвір і вибіг назовні, вже без Германа на спині: стукнувшись головою об одвірок, той звалився поруч із шеф-кухарем.
  
  
  Нік озирнувся на всі боки: позаду ресторану починалося оране поле, за яким чорнів ліс. Не роздумуючи ні секунди, Нік побіг до нього, мружачи від західно-німецького сонця, що б'є йому в очі.
  
  
  Розділ одинадцятий
  
  
  Вертольоти стрекотіли в нього над головою цілий день, ледь не зачіпаючи верхівки дерев. З боку поля долинав гавкіт собак. Граф фон Штаді не шкодував коштів, щоб убивця Густава Ланга був спійманий. Нік ледве тримався на ногах від утоми, очі його злипалися, але він уперто продовжував брести на північ. Вийшовши до залізниці, він проїхав кілька кілометрів товарним вагоном. Потім години зо три відлежувався в якомусь болоті, потім ховався у вугільному бункері. Він уже знав, скільки залишилось у нього за спиною кілометрів, коли почув унизу, біля підніжжя пагорба, велику воду. Спустившись вниз по схилу, Нік побачив річку з баржами, що повільно ковзали по її глянцевій поверхні, доки і вантажні причали, вздовж яких тяглися пакгаузи.
  
  
  Біля портових товарних складів завжди крутиться безліч волоцюг та різних темних особистостей, серед яких легко було загубитися. Тут Нік Картер міг спокійно виспатися в якомусь закутку, не побоюючись, що його сон хтось порушить серед ночі.
  
  
  Але поки супершпигун відпочивав, відновлюючи сили після важкого дня, його переслідувач — граф фон Штаді зміцнював тіло та дух дещо іншим способом. Оголений до пояса, він стояв посередині кімнати з білими стінами на гранітній підлозі, шумно дихаючи і здригаючись при кожному новому ударі, який наносила по його закривавленій спині батогом Бутс. Груди його блищали від поту.
  
  
  Нарешті дівчина випустила батіг, і граф з тріумфальним виглядом обернувся до неї.
  
  
  - Я знову переміг! - вигукнув він. — Усі мої помилки змиті кров'ю. Тепер я знову можу наказувати своїми людьми! Самовдосконалення – чудова штука! — Він поблажливо поплескав Бутс по щоці. — Я знав, що ти не витримаєш і здасись першою, мале. Відтепер я завжди буду твоїм паном!
  
  
  — Ріккі, мені здається, що ти не зовсім розумієш… — спробувала заперечити йому Бутс, але граф не дав їй домовити. Він мовчки підняв з підлоги батіг і простягнув їй:
  
  
  - Бий!
  
  
  Дівчина похмуро опустила очі.
  
  
  — Тоді мовчи і слухайся! — сказав фон Штаді і, зазирнувши в листок із переліком невідкладних справ, почав диктувати у вбудований у стіну мікрофон:
  
  
  — Усю увагу, як і раніше, приділяти пошукам фон Рунштадта, — владним голосом говорив він. — Сповістити всіх Тевтонських Лицарів, усіх співробітників моїх підприємств, включаючи фармацевтичні фабрики, про необхідність докласти всіх сил для затримання цього вбивці, який представляє для нашої організації надзвичайну небезпеку. Залучити до розшуку поліцію та армію, використовуючи для цього наших людей у вищих політичних колах. За голову втікача я заплачу п'ятсот тисяч німецьких марок. Його тіло мене не цікавить. Що ж до інших справ, то повідомте наступним компаніям мою відповідь: промисловій групі «Крупп» — так, «Фолсваген» — ні, і «Люфтганза» — можливо. Решта поки зачекає.
  
  
  Він відключив мікрофон і почав застібати гудзики на сорочці та зав'язувати краватку, спостерігаючи у дзеркало за Бутсом.
  
  
  - До речі, крихітко, - сказав він, - я забув сказати тобі одну річ. Тобі доведеться вилетіти в Травенмунд: мені здається, що наш хитромудрий друг спробує перетнути кордон саме там. Ти чуєш мене?
  
  
  Бутс тупо дивилася на криваві плями на шовку сорочки.
  
  
  - Я не можу, - нарешті тихо сказала вона.
  
  
  — Я не маю часу повторювати двічі, — глянувши на годинник, сказав граф. — Ти видала мій секрет цьому мерзотнику, ти й доставиш мені його голову. Готуйся вилетіти через сорок п'ять хвилин. Все необхідне тобі буде надано. Можеш діяти на власний розсуд, але не забувай про головне: ти маєш повернутися сюди з його головою. Успіху тобі, моя крихітко!
  
  
  З цими словами граф одягнув піджак і вийшов із кімнати, насвистуючи фугу Баха.
  
  
  Товарний поїзд був набитий вугіллям. Ніку чомусь щастило на вагони із вугіллям останнім часом. Спершу він дістався до гирла річки на завантаженому вугіллям баржі, а тепер трясся у напрямку датського кордону на набитому вугіллям поїзді.
  
  
  Брязкіт коліс і крики стрілочників, що віддають розпорядження, підказували Ніку, що склад переміщається на пором. Потім усе надовго затихло, і Нік відчув, як величезне морське судно хитається хвилями. Він обережно визирнув з-під брезенту, прикидаючи свої шанси. Скільки днів він уже в бігах? Два? Три? Чи припинилося за ним полювання? Нарешті він вирішив не ламати собі голову, а піднятися до ресторану та поїсти. Вибравшись із вагона, він став пробиратися до сходів.
  
  
  Цієї пополудні буденного дня великий зал був майже порожній. Пройшовши до кутового столика, Нік демонстративно поклав на скатертину гроші і виразно подивився на офіціанта. Той з незворушним виглядом налив йому в фужер холодної води і, запропонувавши вивчити меню, поважно пішов. Нік жадібно осушив келих і одразу ж відчув себе значно краще. Потім він пробіг меню, зупинив свій вибір на біфштексі і зробивши офіціанту знак підійти, продиктував йому замовлення. Поки кельнер виконував його, Нік обдумав ситуацію і прийняв рішення: щільно пообідавши, повернутись до товарного вагона і проспати там до Копенгагена. У Данії його не розшукує поліція, тому потрібно лише постаратися уникнути зустрічі з агентами фон Штаді, що не складе особливих труднощів. Потім короткий переліт до Стокгольма, і знову за справи.
  
  
  З задуму Ніка вивело незвичайне пожвавлення у залі. Він підвів голову і побачив, що схвильовані пасажири щось жваво обговорюють, повскакавши з місць і стовпившись біля вікон. Дехто робив знімки. Нік глянув на свинцеву поверхню води, подерту туманом, здивовано знизав плечима і взявся за біфштекс. Однак тривожний рев сирени не дав йому закінчити обід.
  
  
  Двері в ресторан відчинилися, і в зал увірвалося кілька членів екіпажу. Нік знову подивився у вікно і цього разу зрозумів, чим викликано загальне сум'яття.
  
  
  На висоті двадцяти футів над палубою завис дирижабль, з якого канатами спускалися озброєні люди. Командувала ними, як з першого ж погляду здогадався по її стрункій фігурі в шкіряному костюмі, Бутс Делані: з маскою на обличчі та з автоматом у руках, вона різким голосом віддавала накази.
  
  
  Декілька людей у масках вбігло до ресторану. Нік опустив голову і почав різати недоїдений шматок м'яса. Люди в масках промчали залом і вибігли в інші двері. Тільки-но вона закрилася за ними, як Нік розкашлявся і поспішно попрямував до туалету. Задум його був простий: виграти час.
  
  
  Раптом скло у двері салону розлетілося на тисячі уламків і повітря над головою Ніка прошила автоматна черга.
  
  
  - Замри на місці і не рухайся, мій любий! - почув він голос Бутс. — І поклади ручки на потилицю, живо!
  
  
  Нік обернувся і з усмішкою вигукнув:
  
  
  - Ти просто чарівна, Бутс, коли сердишся!
  
  
  - Давай рухай, шнель! — навіть не посміхнувшись, наказала вона. - У нас мало часу.
  
  
  Нік не став сперечатися і слухняно вийшов на палубу. Під дулами автоматів його підняли до кабіни дирижабля, де заштовхали в інший кут і відібрали пістолет і кинджал. За тридцять секунд дирижабль почав набирати висоту. Поглянувши в ілюмінатор, Нік помітив патрульний катер, який на великій швидкості наближався до порома з боку датського берега. На жаль, він спізнився на п'ять хвилин.
  
  
  Бутс зняла з обличчя маску і запалила цигарку.
  
  
  — Що трапилося, мале? — підморгнувши їй, поцікавився Нік. — Чим я завдячую тобі за цю несподівану зустріч? Ти скучила за мною?
  
  
  — Не намагайся заморочити мені голову, — посміхнулася Бутс. — З тобою хоче поговорити Ріккі. До того ж тебе розшукує за вбивство поліція.
  
  
  - Ти знаєш, що справжній вбивця - Ейнар, - зауважив Нік.
  
  
  - Заткнися! - Огризнулася Бутс. - Нам усім, здається, зараз буде не до жартів.
  
  
  Нік глянув в ілюмінатор і побачив реактивні військові літаки, що наближалися до дирижабля. Чотири перехоплювачі пройшли настільки близько, що він зумів розглянути розпізнавальні знаки НАТО на крилах. Ланка змило гору і відійшло, перетворившись на чотири точки. Потім одна з машин відокремилася від інших і стала швидко пікірувати на аеростат. Бутс з досадою жбурнула Ніку парашут.
  
  
  — Іноді мені здається, що ти зачарований, — вигукнула вона.
  
  
  - Ми над Східною Німеччиною! - радісно закричав пілот. - Тут вони не наважаться збити нас! Дивіться, вони йдуть!
  
  
  — Дякую за турботу, малятко, — сказав Нік, вирішивши, що поки у нього не відібрали парашут, саме час пустити в хід приховану газову бомбочку. Її смертоносний газ діяв майже миттєво, але Нік міг затримати дихання на чотири хвилини завдяки спеціальному тренуванню, а довше залишатися в кабіні він і не збирався. Зробивши глибокий вдих, він відкрив клапан бомби і кинув її під ноги німцю, який все ще тримав на колінах його стилет і люгер. Той судомно схопився за горло, не розуміючи, що відбувається, Нік відштовхнув у кут Бутс, забрав свою зброю і, швидко одягнувши парашут, вистрибнув із люка.
  
  
  Холодний вітер свистів у нього у вухах, земля стрімко наближалася, проте він не поспішав смикати за кільце витяжного троса: вправно керуючи своїм тілом у вільному польоті, Нік намагався якомога довше залишатися в повітряному потоці, що ніс його до кордону. Опускатися у Східній Німеччині йому чомусь не хотілося. Але ось нарешті внизу з'явилася смуга ораної землі і ряди колючого дроту з сторожовими вежами, пролунали сухі постріли. Нік смикнув за обручку і відчув ривок, парашут розкрився і плавно проніс його над кордоном. Приземлившись у чагарнику, Нік скинув стропи і побіг до лісочка. Там він перевів дух і глянув назад: на східний бік кордону повільно опускався нейлоновий купол. Це, напевно, була Бутс. А дирижабль тим часом піднімався все вище й вище в блакитне небо, забираючи в останній політ команду мерців. Що ж, подумав Нік, кожному своє.
  
  
  Розділ дванадцятий
  
  
  Діставшись Стокгольма — чистого та спокійного міста на островах, де приймають картки «Американ експрес» і «Дайнерс клаб» і можна зареєструватися в готелі під власним ім'ям, Нік прийняв у номері готелю «Бернадотта» душ і зателефонувавши шефу служби безпеки Муско, домовився з ним про зустріч.
  
  
  За годину він уже в'їжджав на взятому напрокат автомобілі в тунель, що веде на острів, відчуваючи атавістичний страх перед ворожим підземеллям. Втішала його лише думка, що для панічної остраху закритих приміщень він старуватий, а таких же тунелів, підземних паркувальних майданчиків, ліфтів, офісів із заштореними вікнами і напівтемними коридорами в Муско не більше, ніж у Нью-Йорку.
  
  
  Черговий офіцер сказав, що на нього чекають, і проводив до спеціального ліфта, який підняв відвідувача прямо у приймальню віце-адмірала Ларсона. Завдання перед Ніком стояло не з легких: він мав переконати його відправити Астрід Лундгрен у лігво фон Штаді, щоб вона отримала докази того, що ніяких блакитних променів не існує.
  
  
  Нік пройшов килимовою доріжкою повз секретарку, штовхнув двері до кабінету її боса і відразу жахливо відступив назад. На килимі лежав з розплющеними очима мертвий начальник служби безпеки, з яскраво-блакитним обличчям.
  
  
  - Гей, міс! — гукнув Картер секретарці. — Терміново викличте сюди лікаря та поліцію! — Вихопивши «люгер», він кинувся коридором, заглядаючи до кожного кабінету.
  
  
  Тим часом до приймальні шефа збігалися його працівники. Не знайшовши нікого стороннього, Нік повернувся до столу секретарки віце-адмірала. Та тихо плакала, обхопивши голову долонями.
  
  
  — Терміново викличте сюди доктора Астрід Лундгрен, — прошипів Нік, трясучи її за плечі. — Дорога щохвилини.
  
  
  Продовжуючи плакати, секретарка мовчки кивнула головою і підняла слухавку телефону. Нік закурив сигарету та спробував оцінити ситуацію. Він не мав сумнівів, що ретельна судово-медична експертиза покаже, що віце-адмірала відправили або задушили, перш ніж він став яскраво-блакитним, як і вбиті вчені, які працювали над захистом від лазера. Однак довести це Нік на даний момент не міг, ніхто не повірив би йому, крім, можливо, Астрід Лундгрен.
  
  
  — У лабораторії її немає, — сказала секретарка.
  
  
  — Подзвоніть додому, — роздратовано підказав Нік.
  
  
  — Домашній телефон зайнятий, — за кілька секунд повідомила секретарка. — Чекатимете?
  
  
  - Ні, - сказав Картер, - я сам поїду до неї. Якщо вам таки вдасться до неї додзвонитися, попередьте її, що до неї виїхав Нік Картер. Нехай до мого приходу нікому не відчиняє двері.
  
  
  Охоплений тривожним передчуттям, він спустився на ліфті в гараж, продовжуючи аналізувати те, що сталося. Противник порушив одне з найважливіших неписаних правил шпигунства: не чіпати шефа протилежного боку. Отже, фон Штаді втратив самовладання і був на межі зриву. Як би не були популярні Тевтонські Лицарі в Німеччині, подібної неповаги до загальноприйнятих норм інші держави не зазнають і доб'ються розпуску цієї організації, і якщо буде потрібно, то навіть силою. Але що, якщо фон Штаді готовий був кинути виклик НАТО та росіянам? Якщо китайські ракети з ядерними боєголовками вже були доставлені для нього до Албанії? Тоді не уникнути серйозного ускладнення міжнародної обстановки, що загрожує кризою ... Похмурі картини майбутнього апокаліпсису, що виникають у голові Ніка, змусили його натиснути на педаль акселератора. Відчайдушно верещавши покришками на віражі, автомобіль вилетів з асфальту на бруківку під'їзної доріжки, і незабаром на вершині пагорба з'явився будинок Астрід Лундгрен. При погляді на нього у Ніка перехопило дух: половина котеджу була купою руїн, що димили. Вихопивши пістолет, Картер кинувся до вхідних дверей.
  
  
  Хазяйка будинку вийшла з кухні з келихом у руках, бліда як смерть.
  
  
  - Нік? — здивовано вигукнула вона. — Як ти опинився тут?
  
  
  — Вбито віце-адмірала Ларсона, — беручи її під лікоть, видихнув Нік. — Я знайшов його мертвим і синім у його службовому кабінеті.
  
  
  Келих випав з руки дівчини, вона в страху відсахнулася від гостя, який приніс страшну звістку.
  
  
  — Батіг! — гукнула вона. - Ларсона вбили!
  
  
  — Батіг? — стурбовано перепитав Нік. - Хіба він тут?
  
  
  - Я до ваших послуг, сер! — почув він голос Кнута і відразу впав на килим, на секунду випередивши постріл. Перекочуючись по підлозі, він сховався за диваном, подумки проклинаючи сучасні шведські меблі, абсолютно непридатні для захисту від куль.
  
  
  — Батіг! Нік! Що відбувається? - Закричала Астрід. — Я вже зовсім нічого не розумію! Припиніть стрілянину в моєму будинку. Він уже майже згорів.
  
  
  У вітальні пролунало ще два постріли, Нік вистрілив у відповідь, і Кнут зник у сусідній кімнаті, звідки вискочив геть із напівзруйнованого будинку.
  
  
  - Ти помиляєшся, Нік! — вигукнула Астрід. — Це справа рук того жахливого карлика, сміх якого ми чули в Копенгагені. Незадовго до вибуху знову чула його, а вже потім сюди примчав Кнут. Він хотів допомогти мені. На мою думку, він занадто дурний, щоб стати зрадником.
  
  
  — Він надто дурний, щоб збагнути, що його можуть підставити, — заперечив Нік. — Але в нього вистачило розуму, щоб убити Ларсона і спробувати викрасти тебе.
  
  
  — Це якийсь нескінченний жах! Всі навколо перетворюються на монстрів. Слава богу, що він забрався звідси додому.
  
  
  - Ні, він десь поблизу. Він не може залишити нас живим. Чи є тут чорний хід?
  
  
  - Ні, але він міг видертися по дереву з іншого боку будинку і влізти у вікно спальні, - з тривогою в голосі сказала Астрід.
  
  
  Нік ні слова не говорячи зірвався раптом з місця, перетнув за кілька кроків кімнату, підстрибнув і, схопившись руками за край балкона другого поверху, підтягнувся і перемахнув через балюстраду. Щойно він притулився спиною до стіни, як двері спальні відчинилися і на балкон вийшов Батіг.
  
  
  — Ось і настав твій кінець, спеціальний агенте Картер! — з переможною усмішкою на засмаглому обличчі вигукнув він, дивлячись на Ніка у вітальні.
  
  
  Посмішка так і не встигла згаснути, коли Нік всадив кулю в потилицю блондина і малинове місиво його мозку розлетілося по стіні. Перевалившись через перила, Кнут мішком звалився на підлогу вітальні.
  
  
  — Ти певен, що він зрадник? — вигукнула Астрід, з жахом задкуючи від розпростертого на килимі тіла. - Я не можу в це повірити…
  
  
  — А хто ж замкнув мене в морзі? - Запитав Нік. — Окрім віце-адмірала Ларсона й тебе, він знав, що я піду туди.
  
  
  — Що ж нам робити? — спитала Астрід.
  
  
  — Насамперед, нам слід якнайшвидше забратися звідси, — відповів Нік. — Сусіди вже, мабуть, викликали поліцію. У будь-якому випадку, нам поки що краще сховатися. Крім того, мені необхідно терміново зв'язатися з Вашингтоном: у Європі пахне війною.
  
  
  Розділ тринадцятий
  
  
  Монотонний гул двигунів старенького військового літака, що тремтів усім корпусом, і полум'я, що виривалося з сопла в темряву ночі, навівали на сон, що втупився в ілюмінатор Ніка Картера. Астрід, що сиділа поруч із ним у кріслі, дрімала або прикидалася сплячою, швидше за все проклинаючи той день, коли вона погодилася співпрацювати з американською спеціальною службою. Її пишні форми зараз щільно облягав гумовий костюм, на кшталт того, в якому пірнають у холодну воду водолази. Такий самий костюм був і на Картері.
  
  
  Коли Нік повідомив Астрід, що їй належить зробити нічний стрибок з парашутом у володіння людини, яка має намір вбити її, вона лише сильно зблідла, але не сказала ні слова. Тому він не міг зараз дорікнути її небалакучості.
  
  
  Для нього самого нічний стрибок із літака був справою звичною. Як кажуть з такої нагоди французи, що більше намагаєшся внести до нього різноманітність, то сильніше розчарування банальним фіналом. Напружене очікування, стомлення передчуттям того, що станеться потім, на землі, заздрість до пілота літака, що повертається на базу — все це вже не раз відчував у своєму житті досвідчений агент, який ще в молодості у складі розвідувальної групи виконував відповідальні завдання у різних містах Німеччини.
  
  
  Ніку згадався його розмова перед вильотом з Хоуком, щуплим літнім чоловіком, що є очима і вухами Америки, а часом, коли виникає крайня необхідність, і її караючою рукою, що стискає кинджал.
  
  
  — Зрозумійте мене правильно, шеф, — наводив йому свої докази Нік, — але мені не хотілося б знову прихопити з собою з його лабораторії пляшечку з чорнилом замість пробірки з вірусом. Я не розуміюся на бактеріях, але впевнений, що так звана блакитна смерть — дітище графа, і я маю це довести. Ось чому мені потрібна Астрід.
  
  
  Хоук відповів не відразу: занадто великий був ризик задуманого Ніком.
  
  
  — А ви впевнені, що фон Штаді може прийти до влади у Німеччині? — нарешті спитав він. — За даними ЦРУ, його армія не така вже й велика.
  
  
  — Має великі зв'язки серед військових, — відповів Нік. — І якщо він уміло скористається ними, то не зустріне серйозного опору, смію вас запевнити. І перше, що він зробить, ставши на чолі нового уряду, це укласти військовий договір з китайцями.
  
  
  — І як же, на вашу думку, він має намір здійснити цей переворот?
  
  
  — Мені здається, що спочатку він створить якісь штучні перешкоди нормальному функціонуванню уряду в Бонні, потім підніме заколот у Західному Берліні, де незадоволене населення його підтримає. Ми будемо змушені вивезти свою атомну зброю, і тоді новоявлений фюрер звернутися за допомогою до Китаю, виставивши як козир свої успіхи в галузі підриву науково-дослідних робіт шведів з нейтралізації китайського лазера. Можливо, він навіть пред'явить на підтвердження своїх слів мертву білявку.
  
  
  — По-моєму, у вас надто багата уява, Картер, — посміхнувся Гоук. — Але крихта здорового глузду у ваших міркуваннях є, тож продовжуйте розвивати їх, мені хотілося б почути ваш висновок.
  
  
  - Добре, - зітхнув Нік. — Отож, мені здається, що навіть якщо китайці й не повірять йому, вони все одно дадуть йому ці ракети, оскільки зацікавлені у союзнику, який триматиме Європу у страху. І коли такий одіозний мілітарист, як фон Штаді, дістане на додачу до влади ядерну зброю, інші європейські країни навряд чи чекатимуть, поки він натисне на пускову кнопку. Можете собі легко уявити, яка почнеться гарна заварушка.
  
  
  — Мені здається, ми могли б послати до Західного Берліна пару дивізій, — задумливо сказав Хоук. — Утім, наші «друзі» у східному секторі теж не сидітимуть склавши руки. Ні, це годиться. Ось що, Картере: продовжуйте діяти і добудьте докази участі фон Штаді у вбивствах громадян інших європейських держав. Це дозволить західнонімецькому уряду заарештувати графа, доки він ще не прийшов до влади. Між іншим фотознімки, зроблені з розвідувального літака, говорять про те, що китайці вже розмістили в Албанії потужні ракети. Тепер мені ясно, що призначаються вони найімовірніше для фон Штаді. Май на увазі, синку, якщо цей сучий син дістанеться тебе, він зможе використати це як доказ американського втручання у справи Німеччин.
  
  
  — Я спритний і хитрий, як хитрий лис, шеф, — з усмішкою заспокоїв його Нік. — Мене не так легко втримати.
  
  
  — Все це юнацька самовпевненість, — зітхнув Хоук. — Добре, я тебе благословляю на цю операцію. Але пам'ятай: ця дівчина — запорука нашого успіху у сфері протиповітряної оборони. Без неї китайці можуть оминути нас. Тож краще не починай нічого такого, що не зможе потім закінчити уряд США.
  
  
  Голос пілота повернув Ніка насправді.
  
  
  — Ми наближаємося до району висадки, — оголосив він. - У вашому розпорядженні ще п'ять хвилин.
  
  
  Нік підвівся і ще раз перевірив спорядження та рації. Літак стрімко знижувався над сосновими лісами Баварії. Через кілька хвилин Нік уже опускався на парашуті у володіння найнебезпечнішого злочинця в Європі з часів Гітлера. На деякому віддалі від нього байдужі зірки висвічували ще один купол.
  
  
  До полудня наступного дня Нік та Астрід досягли околиць замку. Зручно вмостившись у затишному куточку під покровом баварських сосен, Нік за допомогою спеціального портативного обладнання прослуховував розмови в цитаделі графа фон Штаді, де він завбачливо залишив радіозакладки.
  
  
  Пихкаючи цигаркою, Нік насолоджувався затишним спокоєм теплого весняного дня і чистим повітрям, насиченим ароматом хвойних дерев, борючись із бажанням зняти навушники і приєднатися до Астрід, що купається в невеликій вирі біля водоспаду. Однак наближався час виходу радиста графа в ефір, і почуття обов'язку взяло гору над спокусою. У навушниках нарешті почувся квапливий голос німецького радиста, і Нік почав зосереджено слухати його звернення до всіх учасників змови у Німеччині. За півгодини він зняв навушники і відклав їх убік: тепер він знав усе, що йому було потрібно, закінчення повідомлення буде записано на плівку магнітофона і серед інших доказів пред'явлено суду. Головне ж, що усвідомив для себе Нік, полягало в тому, що в секретну лабораторію графа необхідно було проникнути вже цієї ночі. Отже, на підготовку до операції часу залишалося обмаль, а ризик потрапити в одну з пасток зростав.
  
  
  У самий кульмінаційний момент напруженої роботи його думки з боку водоспаду з'явилася Астрід, її тіло, що пишилося здоров'ям, було обгорнуте довгим махровим рушником, але від цього воно не стало менш спокусливим.
  
  
  - Міс Лундгрен, - з усмішкою зауважив Нік, коли Астрід підійшла до нього. — Вам відомо, що без окулярів ви чарівні?
  
  
  - Я рада, що ви так вважаєте, містере Картер, - розсипчасто засміялася вона. — Почастуйте мене цигаркою.
  
  
  Закурюючи, дівчина злегка нахилилася, і рушник зісковзнув з її пишних пружних грудей, оголивши ніжно-рожеві соски. Нік спіймав себе на думці, що саме час обіжати пару разів навколо замку або зануритися в холодному вирі.
  
  
  — Фон Штаді готовий діяти, — загубивши лоба, стурбовано сказав він. — Тож ми маємо провести нашу операцію вже цієї ночі. Вони мають намір влаштувати якусь провокацію проти уряду США і за три дні усунути канцлера. Одночасно буде розпущено чутки про повстання в армії та військово-повітряних силах, і під шумок фон Штаді захопить владу, щоб навести в країні порядок. Тому ми маємо негайно отримати докази його участі у вбивстві людей. Сподіваюся, завдання зрозуміле?
  
  
  — Для цього ми й тут, — усміхнулася Астрід. — Я знала, що вирушаю не на прогулянку Альпами за рахунок шведського уряду. — Який чудовий видався день, — озираючись на пронизані сонячним світлом сосни, помітила вона. — Приємно померти такого дня!
  
  
  Рушник упав ще нижче, оголивши її гладкий пружний живіт. Її зелені очі дивилися на Ніка з відкритим викликом:
  
  
  — Якби ти не була такою славною дівчинкою, — глибокодумно сказав він, — я вирішив би, що ти намагаєшся спокусити мене.
  
  
  Вона посміхнулася і, нахилившись, поцілувала його в губи.
  
  
  — Вам не відмовиш у спостережливості, агенте Картер, — вигукнула вона, остаточно скидаючи з себе рушник. Побачивши її чудового білого тіла, з вражаючими формами, але без жодної унції зайвого жиру, у Ніка перехопило дух. Вона відкинулася на спину, зігнувши одне коліно, готова віддатись йому.
  
  
  — Маю зізнатися, що спершу я прийняла тебе за одного з цих безглуздих самовпевнених нахабників, які відносять себе до золотої молоді, — засміялася вона. — На жаль, я виявила, що помилялася лише сьогодні, коли мені, можливо, доведеться померти.
  
  
  - Але ти не помреш, - сказав Нік. — Я тобі обіцяю.
  
  
  Він обійняв її, і вона прошепотіла, розстібаючи на ньому сорочку:
  
  
  - Доведи мені це! Поки не настала ніч, я хочу, щоб ми надолужили втрачене, щоб мені було що згадати в останні миті перед смертю.
  
  
  - Не кажи так, - стягуючи з себе одяг, заспокоював його Нік, - у нас все вийде якнайкраще. — І хоча голос його й звучав упевнено, думка про можливий несприятливий результат задуманого не залишала його ні на хвилину. І це двоїсте відчуття радості і трагічного одночасно згасаючого весняного дня, що подарував їм обом ці хвилини блаженства, надавало особливої гостроти того, що відбувається, спонукаючи їх пестити один одного з незвичайною ніжністю та запобігливістю. Коли вона тихо скрикнула і тихенько застогнала, хтиво заплющивши очі і закинувши голову, зосереджене обличчя Ніка пом'якшилося посмішкою, і він глибоко зітхнув, подумавши про те, що якби всім солдатам надавали можливість ось так само насолодитися любов'ю в теплий чудовий день перед боєм, то війни ніколи б не припинялися. Бо ніщо так не сп'янює, як захват сексом, і не змушує забути про небезпеку.
  
  
  - Ще, Нік, ще, - стогнала крізь стиснуті зуби Астрід, - благаю тебе, не зупиняйся! Я все так гостро відчуваю… Будь ласка, Нік…
  
  
  І знову два чудові тіла злилися під гірськими соснами в екстазі останньої подорожі в країну, що ревно охороняється богами, дивовижного задоволення, що дарується смертним нарівні з муками пологів і пронизливим жахом смерті. Вони перенеслися в інший, загадковий світ, доступний лише їм двом у ці миті любові, але ніколи не розкриває всі свої таємниці.
  
  
  Нарешті Нік відкинувся на спину, і обидва вони довго мовчки споглядали чисту красу цього гірського краю під ясним небом, даючи лягти пристрасті. Слова їм зараз були непотрібні, вони й без них чудово розуміли одне одного. Поступово тіні ставали все довшими, а повітря холодніше, але їм було тепло під старою армійською ковдрою і зовсім не хотілося вилазити з-під нього, знову і знову вони виливали свої почуття мовою руху їхніх тіл, бо треба було ще багато встигнути сказати до настання темряви.
  
  
  Та ось ніч нарешті настала, і над верхівками сосен з'явився серп місяця. Вони мовчки одягнулися та перевірили своє спорядження та зброю.
  
  
  — Ти не носиш ампулу з отрутою про всяк випадок? — тихо спитала вона.
  
  
  - Ні, - посміхнувся він. — Я не думаю, що самогубство — найкращий вихід. А ти?
  
  
  — Я теж, любий, — засміялася вона.
  
  
  Нік поцілував Астрід, і вони почали спускатися в похмуру долину.
  
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  
  Стрілки на циферблаті годинника Ніка показували десять хвилин першої ночі, коли в тьмяному місячному світлі перед ними виникли обриси замку, що ніби зійшов з картини Далі. Проникнувши по заздалегідь розробленому маршруту в його внутрішні межі, шпигуни розділилися: Астрід вирушила поодинці в лабораторію, а Нік залишився чекати її зовні, напружено вдивляючись і вслухаючись у зрадницьку темряву. Час тягнувся болісно повільно, Нік важко боровся з бажанням піти і перевірити, чи всі з Астрід в порядку, але твердо засвоєні ним закони розвідки утримували його від цього необачного вчинку.
  
  
  Нарешті гостра чутка Ніка вловила звук обережних кроків по траві. Подивившись у прилад нічного бачення, він усміхнувся: крадіжкою ходою досвідченого злодія-домушника, до нього наближалася Астрід. Через хвилину вона вже стояла поряд з ним за присадкуваною будівлею електростанції.
  
  
  - Все в порядку? - Запитав Нік.
  
  
  Вона кивнула, розплившись у радісній посмішці, наче їй щойно вручили державну премію.
  
  
  — Я майже впевнена, що саме ця блакитна речовина використовувалася при вбивстві наших учених, — прошепотіла вона, показуючи йому дві пробірки із зразками. — До того ж мені вдалося поглянути на копії документів щодо китайських планів застосування лазерної зброї. Вони просунулися зовсім не так далеко, як я передбачала, у своїх дослідженнях. А за два місяці я закінчу роботу над протилазерним захистом.
  
  
  — Чудово, — вигукнув німецькою від надлишку радості Нік. — А тепер давай нести звідси ноги: не дай боже, патруль виявить собак, що заснули.
  
  
  Про всяк випадок забравши в Астрід одну з пробірок, Нік узяв її за руку і потяг за собою геть від лабораторії, на ходу міркуючи про те, що з них вийшла б чудова парочка злочинців, вибери вони іншу дорогу в житті. Поки що все йшло чітко за його ретельно вивіреним планом.
  
  
  Астрід тихенько поплескала його по спині, і він застиг на місці, вдивляючись у темряву. На доріжці з'явилася спина одного з величезних сторожових псів графа. Палець Ніка ліг на спусковий гачок пістолета, що стріляє пульками, що присипляють: вбивати тварин було не можна, щоб не залишити слідів свого візиту. На щастя, собака не почув їх і пробіг повз. Перевівши дух, Нік та Астрід проклали свій обережний відступ з ворожої території. Цього разу вони мали осідлати на його завершальному етапі не коней, а два легкі мотоцикли, заховані в надійному місці в лісі.
  
  
  Раптом Астрід двічі поплескала його по спині. Нік завмер: цей умовний сигнал означав, що десь поруч причаїлася людина. Він увімкнув прилад нічного бачення і припав до очей. За кілька кроків від них завмер Ейнар — вікінг, жвавий графом фон Штаді через тисячу років після того, як він виявився живцем замурований у брилі льоду. Звіряче обличчя Ейнара не залишало сумнівів у тому, що він почув їх своїм гострим, як у собаки, чуттям, і готується до бою. Вікінг повільно ступив їм назустріч. Стріляти по ньому не можна було, на звук пострілу збігся весь замок.
  
  
  - Він нас помітив, прошепотів Нік. — Немає сенсу обом траплятися їм у лапи. Я затримаю його, а ти біжи. Маршрут тобі відомий.
  
  
  - Ні, Нік, - рішуче сказала Астрід, побілівши як крейда. — Я не дозволю, щоб тебе схопили.
  
  
  — Ми тут не в крокет граємо, люба леді, — прогарчав Нік. — Негайно неси звідси ноги і не зупиняйся, поки не опинишся за кордоном! Це наказ. До зустрічі в Стокгольмі, люба, — додав він зі своєю звичайною усмішкою.
  
  
  Нік вибіг з темряви на залитий місячним світлом газон і тихо гукнув гіганта:
  
  
  - Гей, старий! Я тут!
  
  
  Описуючи навколо Ейнара кола, він поступово відвів його подалі від Астрід. Вікінг зірвався з місця і кинувся за ним у погоню. Обидва вони побігли газоном, але незабаром Ейнар став відставати. Рука його ковзнула до ременя, і з моторошним бойовим криком він розмахнувся і кинув у Ніка коротку бойову сокиру. Дика луна рознесла цей жахливий рик древнього скандінава по всьому замку. Нік ледве встиг ухилитися від широкого блискучого леза і кинутися в тінь, як почали запалюватися вогні і надривно загавкали собаки. Нік вирішив поки не видавати себе стріляниною з автомата, а причаїтися в чагарнику і перечекати, поки не вляжеться загальне хвилювання.
  
  
  Тон собачого гавкоту різко змінився, зграя взяла слід і кинулася в погоню, але не за ним, а за Астрід. Почулися хрипкі гортанні голоси, що віддають команди. Ніку залишалося лише благати бога, щоб вона не збилася зі шляху і не потрапила в одну із смертельних пасток. Він не припускав, що самого його цієї ночі очікує найгірша доля.
  
  
  Промінь потужного прожектора, встановленого на джипі, вихопив з темряви гнітючу картину: двоє здоровенних псів кидалися на Астрид, що присіла від страху, а двоє чоловіків у чоботях відганяли їх прикладами гвинтівки.
  
  
  Нік тихо вилаявся. Завдання його тепер було абсолютно зрозуміле. Їм вдалося схопити Астрід, але поки що їм не відомо, що десь поруч він. Його бачив тільки Ейнар, але не міг говорити. У такій ситуації професійний шпигун із його досвідом мав непогані шанси відірватися від переслідувачів та піти за кордон. До цього ж зобов'язували його та службові інструкції.
  
  
  Нік знову вилаявся: начхати на інструкції, всі життєві ситуації їм все одно не передбачити. До того, як Астрід побувала в лабораторії, вона була звичайним агентом, який володіє певною технічною кваліфікацією. Але тепер, після того, як вона на власні очі бачила секретні документи щодо намірів китайців зруйнувати систему ППО Швеції та США, Астрід стала надто важливою персоною, щоб пожертвувати їй.
  
  
  У безсилому розпачі Нік дивився, як патруль повертається до замку разом із дівчиною. Він міг би раптово напасти на її конвой і знищити його, але випадково убити при цьому й саму полонянку. Отже, цей варіант її визволення відпадав.
  
  
  Безшумно, як нічний хижак, Нік прокрався повз охорону ближче до замку. Діяти треба було швидко, поки що жителі замку не охолонули після стихійної погоні. На руку Ніку було й те, що більшість офіцерів фон Штаді вирушила готувати задуманий урядовий переворот.
  
  
  Однак сам граф все ще знаходився у своїй цитаделі, і навряд чи варто було сподіватися на те, що побачивши Астрід, він не здогадається, що Нік десь поблизу.
  
  
  Через чверть години Картер досяг головної брами.
  
  
  За мостом через рів біля сторожових будок стояли двоє вартових із автоматами. Трохи віддалік знаходився джип зі спареним великокаліберним кулеметом та стрілками. Внутрішній голос казав Ніку, що тут прориватися безглуздо. Але Нік вкотре вчинив інакше.
  
  
  Вискочивши зі свого укриття, він рвонувся мостом прямо на вартових. Побачивши божевільного, що до них біжить, ті спершу остовпіли, але потім все ж таки взяли автомати напоготові. Але й секундного їхнього замішання Ніку вистачило, щоб двома пострілами зі стегна вкласти обох на бруківку.
  
  
  Стривожений пострілами, один із солдатів у джипі кинувся до кулемету і випустив довгу чергу. Нік упав Нічком на бруківки мосту, і трасуючі кулі просвистели у нього над головою, висікаючи снопи іскор з парапету. Нік кинув гранату. Описавши в повітрі дугу, вона вибухнула точно в джипі, рознісши всіх, хто сидів у ньому на шматочки по бруківці.
  
  
  Після цього настала повна тиша. Струсивши миттєве заціпеніння і відкинувши сумніви, Нік скочив на ноги і побіг до дверей, що ведуть до головної вежі: саме там він розраховував застати фон Штаді та Астрід.
  
  
  Величезний баронський зал, де зазвичай бенкетували офіцери ордена Тевтонських лицарів, зараз був порожній. Точніше, майже порожній: за довгим столом розвалився, поклавши на нього ноги, граф фон Штаді. Навпаки, на іншому кінці столу, примостився карлик Локі.
  
  
  Посередині столу лежала непритомна оголена до пояса Астрід, закріплені в неї на голові і грудях дроту були приєднані до пульта управління, що стоїть на столі перед графом.
  
  
  Почувши кроки Ніка, фон Штаді повів головою, але не зрушив з місця. Нік притулився спиною до стіни і навів на нього автомат.
  
  
  Карлик гидко засміявся.
  
  
  — Опусти автомат, суперагенте Картер, — з усмішкою промовив граф. - Ти програв.
  
  
  - Чорта з два, - прогарчав у відповідь Нік.
  
  
  Граф налив у келих шампанського і зробив ковток.
  
  
  — Виграв я, гере Картер, — повторив граф. — Будь-якої миті я можу впливати на центри задоволення і болю в мозку міс Лундгрен. Що б вам більше хотілося бачити — її незвичайну радість чи нестерпне борошно?
  
  
  Лише тепер Нік помітив, що він був зовсім п'яний.
  
  
  — А я будь-якої секунди можу впливати чергою зі свого автомата на ваші мізки, граф фон Штаді, — з усмішкою зауважив Нік, відчуваючи, як по спині в нього пробіг холодок.
  
  
  — Та годі вам, гер Картер, — криво посміхнувся граф. — Адже ми обоє розуміємо, що США бояться китайської атомної загрози набагато більше, ніж відродження мілітаризму в Німеччині. Тож поки міс Лундгрен жива, ви нікого не вб'єте.
  
  
  Граф щось голосно крикнув на староскандинавській говірці, і ніби з-під землі перед Ніком виросла величезна постать Ейнара. Він з такою силою вирвав у нього з рук автомат, що ледве не зламав їх, і зривав у нього з пояса гранати, наче яблука.
  
  
  Карлик заляпав у долоні і розреготався.
  
  
  — Ти схвалюєш вчинок Ейнара, Локі, — задоволено зауважив граф. — І ти аплодуєш моєму тріумфу.
  
  
  Карлик зістрибнув з крісла і колесом пройшовся по залі, прагнучи ще більше потрапити до графа. Той спостерігав за його акробатичними трюками розсіяним поглядом і з млявою усмішкою на обличчі. Але усмішка згасла, тільки-но карлик, втомившись від акробатики, раптом застрибнув на стіл поряд з Астрід і, нахилившись над нею, почав безсоромно гладити її спокусливе тіло обома руками.
  
  
  Нік рвонувся було вперед, але граф застережливо погрозив йому пальцем, багатозначно киваючи на пульт.
  
  
  - Спокійно, гер Картер! — з тонкою усмішкою промовив він. — Ваші лицарські почуття варті всілякої похвали. Зізнаюся, мені шкода, що ви не є членом нашого ордену. І все це через ваші декадентські погляди!
  
  
  Карлик знову припав до оголеного погруддя Астрід, і Нік, не стримавшись, схопив його за комір і відкинув у дальній кут зали. Карлик заверещав пронизливим жіночим голосом, і граф фон Штаді розреготався.
  
  
  - Досить, гер Картер! — заспокоївшись, сказав він. — Ще один ваш крок, і я зруйную цей чудовий мозок. За три секунди ця красуня перетвориться на безмозку дурницю, готову задовольнити будь-яку мою примху по першому ж знаку і тремтить від страху, тільки-но я насуплю брови.
  
  
  Граф опустив ноги зі столу на підлогу і встав, хитаючись.
  
  
  - Втім, уже пізно, - сказав він. — Борг кличе. Я вирішу, як мені вчинити з вами обома, коли повернуся. А поки що за вами доглядає Ейнар. До побачення, гер Картер. Ходімо, Локі!
  
  
  Нік вдав, що повірив цьому хитрощі. Підійшовши до дверей у кінці зали, граф обернувся і додав, тримаючи палець на кнопці у стіні:
  
  
  — Можливо, вас дещо дивує, чому я святкую свій тріумф на самоті. Так ось, за три дні я стану господарем усієї Німеччини, а дуже скоро — і всієї Європи. І хто знає, може статися, що одного прекрасного дня я приберу до рук і Америку... Один же я сьогодні тому, що ви спокусили міс Делані. Так що я у вас ніби в боргу, і не пройде й десяти хвилин, як ми з вами будемо квіти, гер Картер. Замок влетить у повітря, а громадськість буде повідомлено, що вибух у штаб-квартирі нашої патріотичної організації — справа рук американських диверсантів. Будьте впевнені: я прийду до влади на гребені найбільшої хвилі антиамериканських настроїв від останньої світової війни. І не намагайтеся втекти, гер Картер, посміхнувся він, уже відчиняючи двері. — Ейнар цього не допустить. Тож щасливо залишатися. Ауф відерзейн!
  
  
  Раптом у залі згасло світло, і Нік почув брязкіт замку важких залізних дверей. Не роздумуючи ні секунди, він насамперед підбіг до столу і зірвав з Астрід електроди.
  
  
  Отже, у їхньому розпорядженні залишалося менше десяти хвилин. Двері можна було спробувати висадити в повітря гранатами. Нік встав навкарачки і заходився нишпорити руками по підлозі, намагаючись намацати їх. Раптом він почув поруч із собою чиєсь важке дихання, і наступної миті величезна лапа стиснула його зап'ястя. Вікінг, мабуть, бачив у темряві, як кішка.
  
  
  Вільною рукою Нік ударив ребром долоні по його фізіономії з такою силою, що голова звичайної людини напевно розкололася б надвоє, немов сухе поліно від удару сокири. Але вікінг лише по-звірячому загарчав, і Нік поспішив вихопити свій кинджал.
  
  
  Зовні долинув приглушений гуркіт мотора і характерний звук ротора гелікоптера, що злітав над замком. Отже, вибух може статися будь-якої хвилини, подумав Нік, достатньо графу послати радіосигнал, і всі, хто залишився в будівлі, будуть заживо поховані під його руїнами.
  
  
  Він щосили рушив коліном вікінгу в пах. Той дико скрикнув і сліз залізними ручищами Ніка за горло. Червона пелена заволокла йому очі, і вже майже непритомніючи, Нік з останніх сил встромив стилет велетню в горло. Ейнар захрипів, відсахнувшись, але все ж таки встиг ударити кулаком Ніка по голові. Обидва одночасно звалилися на кам'яну підлогу.
  
  
  Прокинувшись, Нік виявив, що лежить у калюжі крові. Поруч, розкинувши руки, лежав бездиханий вікінг, його потворне обличчя було спотворене дивною усмішкою, а з голови стирчав його бойовий сокирка. Мабуть, вперше зіткнувшись з людиною, здатною дати їй відсіч, Ейнар інстинктивно вважав за краще накласти на себе руки і зберегти свою честь, ніж бути переможеним простим смертним або ж продовжувати тягти рабське існування. Фон Штаді так і не вдалося остаточно зруйнувати його мозок та підкорити його своїй волі. У критичну секунду древній воїн вмить зробив свій вибір.
  
  
  Однієї гранати виявилося достатньо, щоб підірвати двері. Взваливши Астрід на плече, Нік вибіг тунелем у двір. На його успіх двигун джипа вдалося завести з першої ж спроби.
  
  
  Втікачі були вже за десять миль від замку, коли мешканців долини розбудив гуркіт такої надзвичайної сили, що вони, напевно, спросоння вирішили, що над Баварією вибухнула ще не бачена в цих місцях весняна гроза.
  
  
  Розділ п'ятнадцятий
  
  
  Ніч була не по-весняному холодною: п'ятнадцять градусів нижче за нуль при північно-східному поривчастому вітрі в двадцять вузлів. У кабіні потужного всюдихода, повільно, наче навпомацки, що пробирався крізь непроглядну морок ночі, сиділо двоє чоловіків. Один з них, у розстебнутому парку, давно нестрижений і неголений, зосереджено стежив за компасом: під слизькою крижаною кіркою снігу, що хрумкотіла під чотирма парами коліс всюдихода, могли таїтися глибокі розколини, падіння в які означало неминучу болісну смерть.
  
  
  Десь на схід від них причаївся у своєму останньому бастіоні граф фон Штаді, відгороджений від світу холодним Гренландським морем. Влітку туди ходили кораблі і можна було завести продукти та обладнання, що дозволяло руху Тевтонських Лицарів підтримувати своє існування, нехай і жалюгідне, як у старого вікінга Ейнара, але все ж таки не втратило поки ознак життя, щоб подібно до смертоносної бактерії, знову набути колишню активність при Найбільш сприятливі умови.
  
  
  — Послухай, Нік, — штовхнув суворого водія ліктем у бік круглолиць, що сидів з ним поруч, і високовилий ескімос на ім'я Джо Шу. — Нам важливо до останнього моменту тримати кулемети в кабіні. Зі сходом сонця температура повітря підвищиться, але не дуже, якщо застудимо кулемети, доведеться діяти мисливськими ножами. Ти мене зрозумів? — І відкинувшись на сидіння, він сперся на коробку з пластиковою вибухівкою і спокійно відправив у рот ложкою чергову порцію консервованої тушонки з банки.
  
  
  Нік Картер кивнув: він знав, що Джо Шу не стане даремно балакати язиком, до його порад варто було прислухатися. Тут, у льодах Гренландії, зовсім незнайомих йому, його життя цілком залежало від мудрості людини, яка сиділа з ним у кабіні. На підготовку та тренування перед операцією в незвичних умовах часу у Ніка не було, про гренландський барлог йому стало відомо лише три дні тому з перехопленої радіограми одного з радистів графа.
  
  
  — Мені здається, ми наближаємось до моря, — зауважив Нік. — За моїми розрахунками, принаймні, має бути так.
  
  
  — Можливо, — знизав плечима Джо Шу. — Мені доводилося бувати в цих краях лише двічі, та й то в молодості. Скоро побачимо, чи не так, Ніку? — Він усміхнувся, і його чорні очі заблищали: — Завтра вранці буде густий туман, запам'ятай мої слова!
  
  
  Нік глянув крізь затуманене морозним візерунком вікно на безхмарне небо і похитав головою:
  
  
  — Я в цьому не впевнений, хоча тобі, звичайно, видніше.
  
  
  - Ні, точно буде туман, - впевнено повторив ескімос. — Добре, що ми підійдемо до табору з підвітряного боку.
  
  
  Нік відчув, як забилося його серце: досвідчений воїн, він чудово розумів, наскільки це важливо — підібратися на світанку до табору німців непоміченими, це вирішило б добру половину їхніх проблем.
  
  
  Потужний всюдихід неухильно долав безмежний темний простір, наближаючи мисливців все ближче до звіра, що затаївся в лігві.
  
  
  Туман безшумно огорнув землю, як і передбачав ескімос, незадовго до світанку, так що їм удалося сховатися за мореною, що прикриває табір графа біля підніжжя величезного глетчера Рейнхарта на Мисі Розпачу. Крізь клапті туману, що поступово розсіюється під променями сонця, видно було вирубане у льоду та укріплене дерев'яними конструкціями приміщення штаб-квартири графа фон Штаді, на деякому віддалі від яких розташовувалися казарми, різні служби, будки генераторів та злітно-посадкова смуга на сталевій. Все це Нік мав намір підірвати.
  
  
  - Послухай, Нік, - кутаючись у теплу куртку і затягуючись цигаркою, сказав Джо Шу. - Лід - підступна штука, непередбачувана. Ще невідомо, як поведеться льодовик, коли тут усе почне злітати в повітря. Таких великих вибухів мені влаштовувати не доводилося.
  
  
  Нік розсіяно кивнув, не вдумуючись у сенс його слів. Його мало хвилювало, що станеться після того, як вони почнуть бій і виведуть радіоапаратуру фон Штаді з ладу, позбавивши можливості зв'язатися з учасниками змови в Німеччині.
  
  
  — Настав час починати, Нік? - спитав Джо Шу. — Не можна допустити, щоб ці пташки впорхнули.
  
  
  — Що це з тобою, друже? — з цікавістю глянув на ескімоса Картер. — Я думав, що для тебе цей ділок — не більше ніж оригінальний спосіб скоротити час до початку сезону полювання на тюленів.
  
  
  - До диявола цих тюленів! - хмикнув Джо Шу. — Я данець і добре пам'ятаю війну. Німці вбили мого батька. Тож я готовий помститися їм за це.
  
  
  Нік кивнув і подивився на годинник.
  
  
  - Почекаймо ще трохи, Джо, - сказав він.
  
  
  Двомісний літак, що стояв на злітній смузі, раптово ожив: льотчик почав прогрівати двигуни. Група людей у парках вийшла з дверей центральної будівлі та попрямувала до літака. Нік підніс до очей бінокль, розглядаючи дивну делегацію. Джо Шу приготував свій автомат до бою.
  
  
  - Час, Нік? — спитав він нетерпляче.
  
  
  — Зачекаємо, поки заберуться ці ескімоси, — сказав Нік. — Не будемо ми вбивати громадян Данії, навіть якщо вони й ведуть якісь справи з цією гнидою.
  
  
  - Але це не ескімоси, друже, - посміхнувся Джо Шу.
  
  
  Значить, це китайці, нарешті здогадався Нік. Про що б не змовлялося фон Штаді в день перевороту, це не обіцяло нічого доброго Америці та країнам, що входять до НАТО.
  
  
  — Цілісь добре, Джозефе, — сказав Нік. - І стріляй напевно.
  
  
  Наступної миті тишу арктичного ранку розірвав гуркіт автоматів. Китайці розгублено замітали по злітній смузі, деякі потрапляли на сніг, інші кидалися назад до офісу штаб-квартири фон Штаді, вирубаної в товщі льодовика.
  
  
  — Розробимося з гостями і візьмемося за господарів, — поливаючи групу свинцем, що біжить до літака, коментував ескімос. — Я не потерплю у своїй рідній Гренландії жодних китайських комуністів. І кочаноголових німців теж. Отримайте, вошиві моржі, ось вам усім!
  
  
  Автомат у його руках злісно тремтів, спльовуючи шиплячі латунні гільзи в сніг. Нік з тривогою дивився у бік баранів. Що сталося з цими проклятими підривниками? Невже від морозу не спрацювали годинникові пристрої? Кілька людей уже вискочили з казарми, але Джо поклав їх на сніг, щойно вони встигли зробити кілька кроків. Раптом будівлі здригнулися і одразу вибухнули на тисячу уламків.
  
  
  — З підкріпленням покінчено, — задоволено наголосив Нік. - Вперед!
  
  
  Ескімос уже звалював на плечі вогнемет.
  
  
  — За що я люблю американців, — з усмішкою промовив він, — то це за їхню гарну оснащеність.
  
  
  Вони побігли до входу до льодового палацу фон Штаді, мимоволі здригаючись і присідаючи при черговому вибуху, що трясе землю у них під ногами. Біля дверей їх зустрів спорадичний рушничний вогонь. Двічі вистріливши у відповідь із гранатомета, Нік і Джо вдерлися у вестибюль і, переступивши через трупи, обережно рушили довгим коридором углиб глетчера.
  
  
  Звідкись здалеку долинув знайомий регіт карлика Локі.
  
  
  - Вперед, Джо, - люто скомандував Нік. — Тримай вогнемет напоготові.
  
  
  Несподівано пролунав гучний гуркіт, не схожий на вибух, і Джо Шу стурбовано обернувся на Ніка:
  
  
  — Це крига, старовина! Здається, скоро весь цей льодовик звалиться в море. Нам краще поквапитися.
  
  
  - Повертайся до всюдихода, Джо, - сказав Нік. — Я й один розберусь із графом.
  
  
  - Ні, так не піде! — хитро примружився кругловидий ескімос. — Я залишуся з тобою до кінця, інакше мені не бачити подяки від американського уряду.
  
  
  - Добре, - погодився Нік. - Тоді за справу!
  
  
  Він знову відчув себе так, ніби опинився у світ наукової фантастики. Здавалося, лабіринту тунелів не буде кінця. Насмішливий регіт проклятого карлика провадив їх усе далі і далі в товщу синьо-зеленого льоду, і за кожним кутом на них чекала смерть. І щоразу, коли крига починала ходити в них під ногами, у них починало смоктати під ложечкою. Охоронці графа відступали, огризаючись час від часу вогнем з карабінів і пістолетів, але полум'я вогнемета відразу ж відбивало в них бажання довго чинити опір. Один за одним «тевтонські лицарі» падали на лід, що тане, і перетворювалися на льодяники.
  
  
  Графа вони виявили за ящиками з мороженою рибою. Коли двоє його охоронців перетворилися на живі смолоскипи, він вибрався з укриття з піднятими руками і промимрив:
  
  
  - Пощадіть! Я здаюсь!
  
  
  - Не рухайся з місця, поки я не обшукаю тебе! - Наказав йому Нік.
  
  
  Зараз граф зовсім не був схожим на володаря світу. Щетина на його щоках і підборідді посмикнулася інеєм, а в очах зачаїлися страх і розпач переможеного.
  
  
  Раптом десь над їхніми головами знову пролунав сміх карлика.
  
  
  - Картер! - благав граф. — Благаю, дайте мені ще хоча б півдоби, і я озолочу вас! Прошу вас, заради Бога, будь ласка! Адже ми обидва солдати…
  
  
  Він ледве не розжалив Ніка, але в цей момент карлик знову розреготався. Нік обернувся і побачив, що Локі скрючився на горизонтальній балці під стелею на висоті двадцяти футів. Карлик хихотів і кинув унизу ручну гранату. Та підскочила і відкотилася в куток кімнати, Картер упав обличчям вниз на крижану підлогу, прикривши голову руками, і наступної миті крик карлика злився з гуркотом гранати, що вибухнула.
  
  
  Граф першим схаменувся після вибуху і з люттю божевільного вчепився двома руками Ніку в горлянку. Нік різко вдарив його лобом у перенісся і відчув, що по його власному обличчю ринула кров.
  
  
  — Ну, що ж ви, графе! — дратував оглушений фон Штаді Нік. — Покажіть мені, що ви здатні битися, як вовк! Боріться за своє життя!
  
  
  Граф викинув кулак уперед, Нік підринув під удар, схопив руку графа і через голову жбурнув його в куток кімнати. Тяжко шмякнувшись об лід, той потряс головою і витріщився на Ніка згаслим поглядом.
  
  
  — Ось дорога на Берлін, — вказуючи на тунель, промовив із зловісною усмішкою Нік. — Що ж ви тут розсілися, граф фон Штаді? Саме час поспішати.
  
  
  Граф витяг з-під парку довгий ніж і повільно підвівся на ноги.
  
  
  У руці Ніка блиснуло блакитне лезо стилету. Граф зблід, очі його налилися кров'ю, і він накинувся на Ніка. Супротивники зчепилися, мов дві кішки, і граф з перерізаним горлом звалився на підлогу. Нік ретельно обтер об хутро його куртки стилет і гидливо відштовхнув ногою в куток.
  
  
  - Непогана робота, - почув він голос Джо Шу.
  
  
  Нік навіть здригнувся від несподіванки: він зовсім забув і про ескімос і про карлика. Але він зітхнув ще раз, коли, обернувшись, побачив біля ніг усміхненого Джо обезголовлене тіло огидного виродка. Голова ж Локі лежала на підлозі за кілька кроків від його тільця, втупившись маленькими очима в крижану стелю.
  
  
  - Не подумай, що ескімоси кровожерливі дикуни, - знизав плечима Джо. - Він падав прямо на мене, і я пустив у хід свій мисливський ніж. Американський вогнемет — штука корисна, але ніж надійніший, коли справа набуває серйозного обороту.
  
  
  — Прокляття! — вигукнув у серцях Нік. - Ти позбавив мене задоволення!
  
  
  Він мовчки дивився на бездихані тіла карлика і супермена, за дивним збігом обставин, що закінчили життя однаковим чином. Нік не побажав би собі такої смерті.
  
  
  - Не засмучуйся, Нік! - потягнув його за рукав ескімос. — Вони отримали те, що заслужили.
  
  
  — Я не думаю про це, — сказав Картер. — Я шкодую, що не допитав графа і не змусив його назвати імена його спільників: цим я міг би врятувати багато життів і запобігти біді в Берліні сьогодні вночі. Сам граф нічим не ризикував, у разі провалу путчу він просто засів би надовго в цій своїй крижаній норі.
  
  
  — Не сказав би, що ти мав вибір, — зауважив Джо, скидаючи брови. - Все це звичайно дуже цікаво, Нік, але здається мені, що нам час змотуватися звідси, поки не пізно.
  
  
  Нік не став сперечатися: крижана підлога печери вже ходила під ногами ходуном, немов днище утлого суденця на величезних хвилях розгніваного океану. Кинувши останній погляд на тіло, що примерзло до підлоги, він побіг слідом за ескімосом до виходу з печери.
  
  
  Розділ шістнадцятий
  
  
  У барі готелю "Бернадотта" Ніка спіймав за гудзик піджака старий американський репортер.
  
  
  — Ми не зустрічалися раніше, друже? — допитливо вдивляючись у його обличчя, поцікавився він.
  
  
  - Ні, ви мене з кимось має бути сплутали, - чемно відповів Нік, стурбовано оглядаючись на всі боки. На його біду, у журналіста виявилася гарна пам'ять.
  
  
  — Звичайно, звичайно, — пробурмотів він. — Ваше прізвище Картер, і ви, настільки я пам'ятаю, із ЦРУ чи чогось такого роду.
  
  
  Нік мовчки насупив брови, вирішивши не обговорювати це питання: зрештою, нехай думає, що йому завгодно.
  
  
  — Ви ж працюєте у Хоука, чи не так? — не вгавав репортер. — Я багато чув про вас.
  
  
  — Я лише технічний експерт, — з безневинною посмішкою збрехав Картер. — Виконую деяку незначну роботу.
  
  
  — Хай буде вам, — ляснув його по плечу журналіст. — Шила в мішку не приховати! В американських військах у Німеччині скасовано всі відпустки. Дві ескадрильї бомбардувальників "Б-52" перекинуті до Ісландії, а до Англії з Каліфорнії прилетів цілий авіаполк. Трьох високопоставлених німецьких офіцерів відсторонено від своїх обов'язків в одну ніч, на автострадах повсюди військовий патруль, а контрольний прикордонний пункт «Чарлі» закритий на невизначений час.
  
  
  — Мені здається, що вам слід бути в Берліні, а не тут, — зауважив Нік.
  
  
  — Однак досвідчені люди чомусь вважають, що відповіді на ці загадкові події слід шукати не в Німеччині, а в Швеції, — заперечив репортер. — Але особисто маю таке відчуття, що в останній момент хтось зіграв у цій грі відбій. Хотіли влаштувати другий Пірл-Харбор, але потім відкликали бомбардувальники, що пікірують. - Він запитливо глянув на співрозмовника.
  
  
  - Чому мені знати? - Знизав плечима Нік. — Я сам щойно повернувся з Гренландії.
  
  
  — Ах, ось воно що, — сказав журналіст, втрачаючи до нього інтерес.
  
  
  Нік вибачився і піднявся у свій номер. Там на нього чекав встановлений шведськими фахівцями відеотелефон. У точно призначений час екран спалахнув і перед Ніком виникло добре знайоме худе обличчя Хоука.
  
  
  — Ви прочитали мою доповідь? - Запитав Нік.
  
  
  - Читав усю ніч і не міг відірватися. Можна знімати по ньому фільм. Дещо мені хотілося б уточнити, — сказав Хоук.
  
  
  - Слухаю вас, шефе.
  
  
  — Адже було досить ризиковано відпускати фон Штаді в Гренландію і потім полювати там поодинці, чи не так? Адже у разі твоєї невдачі, він міг би керувати путчем і звідти, а коли б його люди взяли Берлін, прилетіти літаком. І в результаті ми мали б знову Велику Німеччину, але вже з китайськими ракетами, націленими на Париж та Лондон. Ти вів небезпечну гру, Ніккі!
  
  
  — Безперечно, можна було б послати на Мис Відчаю наші бомбардувальники, — задумливо відповів Нік. — Але тільки тоді путч у Берліні міг би вже початися.
  
  
  Хоук невиразно хмикнув у відповідь, помовчав і спитав:
  
  
  — Пам'ятаєш тих хлопців, на яких ти випадково натрапив у занедбану шахту в Муско? Так от, ФБР заарештувало групу китайських фахівців, які збирали зразки гірських порід у тому самому гірському масиві в Колорадо, де знаходиться центр управління ППО. Схоже, що вузькоокі комуністи досягли значних успіхів у розробці свого лазера, але мені здається, що скоро вони залишать цю витівку, бо в нас майже готовий захист.
  
  
  Вони обговорили ще деякі професійні питання, після чого Хоук висловив Ніку подяку, у своїй звичайній скупій манері, і зник з екрану.
  
  
  Нік опустився в крісло і замислився. Перед його уявним поглядом знову з'явилися здорові молоді обличчя німецьких хлопців, що горланять пісні на вуличках старовинного університетського містечка, сп'янілих лагідними слухом небилицями фон Штаді про славу і обов'язок, які набагато приємніші і легші для розуміння, ніж потребують розумової напруги хитросплетіння реального життя. Зрештою Нік дійшов висновку, що йому дуже пощастило. Адже рідко вдається точно визначити джерело зла та знищити його. Найчастіше зло породжує нове зло, і так продовжується до нескінченності. Занурений у ці роздуми, він навіть забув, що стоїть перед ним на столику келиху з шотландським віскі.
  
  
  Раптом пролунав стукіт у двері. Нік відімкнув її, тримаючи пістолет напоготові, але особа, що стояла в коридорі незабутньої зовнішності виявилася звичайним посильним.
  
  
  — Вам посилка, містере Картер, — сказав він.
  
  
  Окинувши його допитливим поглядом. Нік узяв у нього невелику коробку, загорнуту в щільний коричневий папір і дуже недбало обв'язану мотузкою. Обережно ступаючи, він зробив посилку в кімнату, поставив її на диван, зайшов у ванну кімнату і ввімкнув воду. Після цього він повернувся до кімнати і вивчив посилку ретельніше. Його ім'я та адреса були написані абсолютно правильно розгонистим жіночим почерком. У лівому верхньому кутку була позначка: «Від секретної роботи США. Терміново. Відкрити негайно після отримання та дати відповідь».
  
  
  Нік усміхнувся, прочитавши це, і вийшов у ванну, щоб посміятися вже від душі, а заразом і обережно опустити посилку у воду. Після цього він повернувся до кімнати, підняв келих і урочисто промовив:
  
  
  — Дякую тобі, Бутсе, де б ти зараз не була. Тож я не сміявся вже цілий місяць. Хай допоможе тобі Бог!
  
  
  Він осушив келих і викликав телефоном мінерів. Але тільки-но він поклав слухавку, як пролунав дзвінок.
  
  
  Низький жіночий голос серйозним тоном поцікавився, чи закінчив він усі свої нескінченні зустрічі та доповіді.
  
  
  — Ось уже двадцять хвилин, як я у відпустці, — відповів Нік.
  
  
  - І я теж, - сказала Астрід. — Тобто в мене теж є відпустка. Мені дали цілих три тижні, ти можеш собі уявити? У мене вже давно не було стільки вільного часу в моєму розпорядженні, любий, і я зовсім не уявляю, чим зайнятися. Мені так самотньо! Навіть робітники мене покинули. Знаєш, сьогодні вранці вони закінчили ремонт у моїй спальні. - Нікуди не йди, - розсміявся Нік. - Я скоро приїду. — Я так і думала, що ти скажеш саме це, — радісно хихикнула Астрід. — Тому я й наказала їм спершу відремонтувати мою спальню, а за три тижні повернутися і закінчити ремонт решти будинку.
  
  
  
  
  
  Амазонка (fb2)
  файл не оцінений - Амазонка (пер. Л Гільманова) 265K (2436) (завантажити) (mail) - Нік Картер
  (скаржитися на погану якість файлу)
  I
  
  
  Чоловік нерухомо сидів на березі невеликого ставка і, затамувавши подих, спостерігав. Це був великий чоловік з талією, що трохи розповніла, коротко стриженим волоссям і важким, покритим зморшками обличчям. Але як будь-який з індіанців, які живуть у джунглях, він міг годинами сидіти терпляче і тихо. Жили і рухалися тільки його очі, що миттєво фіксували будь-яке коливання в заростях болотної трави та очерету. Гігантські коники перестрибували зі стеблинки на стеблинку, оводи та личинки роїлися на поверхні води. Але людина стежила за іншою завмерлою істотою, яка приготувалася до стрибка з аркуша водяного гіацинту: важкі чорні крила його були щільно складені за спиною, потужні клешнеподібні щелепи вінчали восьмидюймове тіло. Людина вже бачила цих гігантських жуків у дії, бачила, як вони легко переламували олівець своїми сильними щелепами, здатними до кістки прокусити людський палець. Не дивно, що їх називали жуками-титанами; вони і були титанами у світі комах, що знищують жертви, які набагато перевершують їх за розмірами.
  
  
  Піт струйкою втекла по товстій шиї людини, але він не ворухнувся. «Вічний пекло, — пробурчав він про себе, — вічний клятий давить спека, вічний липкий піт». Він так і не звик спеки, хоча вже майже двадцять років стирчав у переддень пекла.
  
  
  Раптом очі його звузилися: величезна зелена жаба з білим черевцем, перетинаючи ставок, наближалася до водного гіацинту. Вона рухалася короткими ривками, виринаючи на поверхню, щоб ухопити бабку чи водяну личинку.
  
  
  Людина спостерігала, як жаба підпливає все ближче і ближче, жирна, з набитим черевом, уся поглинута своїм заняттям. Вона вже досягла водяного гіацинту, на мить пішла під воду, потім виринула знову на поверхню і повільно попливла в заростях листя, що слабо коливалося. Жук-титан блискавкою промайнув у повітрі, наче вистріливши сильними задніми ногами. Гострі клешнеподібні щелепи встромилися в тіло жаби трохи нижче шиї. Жаба, що майже втричі перевершувала жука, рвонулася назад. Її м'яка плоть все ще здригалася від удару. Занурившись у воду, вона метнулася кілька разів, знову вистрибнула з води, але їй не вдалося скинути із себе супротивника. Від болю жаба знову злетіла в повітря, майже подолавши в стрибку відстань до берега, але схожі на кусачки щелепи гігантського жука встромилися в неї ще глибше.
  
  
  Все було закінчено в одну мить; тіло жаби, ще живе, судорожно посмикувалося, а жук уже почав ламати свою жертву.
  
  
  Чоловік шльопнув себе по коліну, видавши чи клич, чи сміх, і зсунув маленький капелюх з пальмового листа на потилицю. Ось як це буде, — сказав він собі, підводячись на ноги і посміхаючись тяжкою жорстокою усмішкою. Так, саме так все і буде, повторив він, скидаючи піт з шиї. Як цей жук-титан, він тільки тихо сидітиме і чекатиме. Вони обов'язково прийдуть, він має всі підстави бути впевненим у цьому. Якщо це так важливо, як він думає, американці повинні з'явитися з хвилини на хвилину. Йому залишається тільки чекати, чекати, доки вони самі не впадуть йому під ноги. А якщо вони не прийдуть… тоді все втрачає сенс, не варто днів, а може, тижнів очікування в цих проклятих богом, жадібних, всеїдних джунглях.
  
  
  Дорогою додому, коли він брів, повертаючись до села, на стежку ковзнула отруйна чорно-жовта коралова змійка. Він плюнув у неї, і вона зникла в сплутаних чагарниках. Він розтер долонею піт на лобі, ляснув на шиї мошку, притягнуту запахом поту. Чортова спека, сердито бурчав він. Ніде не було від неї порятунку, вдень і вночі, у дощовий і сухий сезон — вона була завжди. Звичайно не варто було б ударятися в запої, але з іншого боку, пив він щоб хоч трохи забути від цієї гнітючої спеки.
  
  
  У селі людина минула низькі стіни старих будівель католицької місії, добралася до маленької хатини і опустилася на верхню сходинку дерев'яної веранди. Майже миттєво в напівтемряві дверного отвору виникла жінка з плоскими грудьми, що висять, нижче пояса обернута в щось, що нагадує спідницю.
  
  
  — Гін, чорт тебе забирай, — сердито загарчав чоловік, піднімаючи важку товсту руку, — ти що, досі не навчилася?!
  
  
  Жінка відсахнулася, зникла в напівтемряві, наступної миті виникла знову з пляшкою, заповненою прозоро рідиною. Чоловік узяв пляшку, стежачи поглядом, як вона повертається до хати.
  
  
  …Він купив її п'ять років тому в одному індіанському племені. Зараз він думав, чи не повернути її назад. Вона стала йому нічим, порожнім місцем. Він опанував її минулої ночі, полегшив себе, але вона залишилася нічим, байдужим тілом. Йому не приносило тепер задоволення навіть бити її.
  
  
  Він зробив довгий ковток джина і відкинувся назад, ліниво думаючи, чи не дізнався про ЦЕ хто ще й не з'являться інші. Втім, це не мало значення, крім того, що вкотре підкреслювало всю важливість того, що сталося. Всі вони будуть безпорадні, як немовлята, тут, у країні Амапа, вони будуть ходити навпомацки як сліпі, сіпатимуться, мов риба на гачку. Навіть він, Колбен, не міг би сказати з упевненістю, що він знає джунглі, але він знав їх краще за будь-кого, за винятком тих племен, які якимось чином примудрялися жити в цих глухих місцях, не позначених на жодній. картки.
  
  
  Він облизав товсті відвислі губи в передчутті близької миті урочистості. Зрештою це його єдиний шанс, можливість вибратися з цієї смердючої пекельної дірки, мати гроші, а отже, і все інше. Він знову засміявся грубим різким сміхом, згадавши про жука-титана і жабу. Так, йому залишається лише чекати.
  
  
  Вони прийдуть і він, Колбен, буде готовий до зустрічі.
  
  
  У цей же час, майже за п'ять тисяч миль від Колбена, в центрі Вашингтона, з таким же хвилюванням чекала інша людина, нетерпляче дивлячись у вікно на хитросплетіння машин і автобусів, що мчали площею Дюпону.
  
  
  «Він має бути вже тут, — пробурмотів чоловік, кинувши погляд на великий настінний годинник, — де його чорти носять».
  
  
  Людина нахилила незграбне худе тіло вперед, вдивляючись у автомобілі, що мчаться по кільцю. Його очі були затемнені склом окулярів у металевій оправі. Скільки годин він уже втратив, намагаючись знайти свого головного агента... Девід Хоук нетерпляче перекидав незапалену сигару в роті. Він майже застогнав, згадавши, як усе сталося. Зникнення виявилося вже за кілька хвилин після звичайного 12-годинного дзвінка агента до штаб-квартири. Вони одразу ж спробували засікти його, передзвонивши на квартиру, але там нікого не було. Дещо пізніших дзвінків не внесли ніякої ясності, тому залишалося тільки чекати, поки він сам не зв'яжеться з ними. Як би там не було, очевидним було лише те, що агент №3 знаходиться у Вірджинії, неподалік штаб-квартири. Він виконував завдання, яке на професійному жаргоні називалося «полюванням на лисицю». Якщо він справді все ще полював на лисицю. Хоук простогнав знову і труснув головою. Його вічно насторожені очі вп'ялися в маленький блакитний «тріумф», що виринув із потоку машин. Він побачив високого красивого чоловіка, що вийшов з автомобіля, біляву голівку, що потяглася до нього для поцілунку, тонку руку, що махала слідом. Фігура чоловіка з перекинутим через руку твідовим піджаком пішла великими впевненими кроками. Хоук проводжав її поглядом доти, доки вона не зникла з його поля зору. Тоді він повернувся на своє місце за столом і почав чекати.
  
  
  За хвилину чоловік був уже в офісі. Наступної миті його ладна м'язова фігура вже комфортно розташувалася в кріслі.
  
  
  - Вона наполягла, щоб підвезти мене, - сказав Нік Картер, - крім того, це її машина.
  
  
  — Те, що це її власність, не сумнівається, — чемно відгукнувся Хоук.
  
  
  - Правильно, - погодився Нік.
  
  
  — І її конячки.
  
  
  - Теж вірно.
  
  
  — Можливо, й лисиці теж її?
  
  
  - Можливо.
  
  
  - Як полювання? — Сірі залізні очі були непроникні.
  
  
  - Невдало, - відповів Нік так само безпристрасно, - якщо Ви говорите про лисицю.
  
  
  - Звичайно.
  
  
  Хоук відкинувся назад і вп'явся гострим вивчаючим поглядом у свого головного агента, Ніка Картера, офіційно Номер 3, одного з найнезбагненніших людей серед усіх, що носять звання «вбивця-професіонал». Парадоксально, але це звання давалося тим, хто знає не тільки як і коли вбивати, а й в ім'я чого. Номер 3 міг усе. Боже правий, він щоразу доводив це. Але в той же час це була людина, готова будь-якої хвилини викинути найнеймовірніший фокус, і Хоук запитував себе, чому все це виявилося не в комусь іншому, а в такому досвідченому і цивілізованому агенті, як Нік Картер.
  
  
  Дімрест, який провів роки в Замбезі, міг би, звичайно, допомогти, але він був хворий, а всі навколо ніби збожеволіли, просячи негайно зробити що-небудь: армія, ВПС, лабораторія з розробки нової зброї... тепер до цього приєдналася ще й НА СА. Усі вони навалилися разом, крім тих, хто ще тільки збирається.
  
  
  Він подивився на Ніка, який терпляче чекав продовження розмови.
  
  
  — Ми дещо втратили, — почав він. - І ми знаємо, де. Тобі треба тільки знайти втрачене і привезти сюди.
  
  
  Нік усміхнувся. Він уже знав, що коли Хоук викидає кулю так недбало, як би ненароком, то це означає, що становище вкрай неприємне і делікатне.
  
  
  — Звучить просто, — обізвався Нік. — Чому б не залучити Головне управління з доставки?
  
  
  Хоук рушив незапаленою сигарою і пропустив ці слова повз вуха.
  
  
  — Я хочу сказати, що це не таке складне завдання, Номер 3, — почав він знову. — Все просто і непросто, залежно від того, як підійти до нього.
  
  
  — Розкажіть мені про ту його частину, яку Ви назвали «непросто», — посміхаючись, відповів Нік. — Це саме те, що мене завжди зачаровує найбільше.
  
  
  Хоук кашлянув, прочищаючи горло.
  
  
  — Почну спочатку, — сказав він. — Лабораторія з розробки нової зброї створила щось, що має виключно важливе значення для Америки, — електронний мозок, який важить лише два фунти. Його можна пристосовувати майже скрізь, можна легко переміщати і виконувати з його допомогою роботу, що вимагає зусиль кількох громіздких комп'ютерів. Наразі він може перевернути весь принцип протиракетної оборони. Як ти знаєш, такий захист зараз ґрунтується насамперед на принципі теплочутливості; при цьому система протиракетної оборони вловлює тепло від ракети супротивника. Цей же електронний мозок буде більш дієвим і ефективним, гнучкішим: він не залежатиме від теплочутливості, яку можна замаскувати або спотворити перешкодами, оскільки заснований на блискавичному розрахунку курсу противника, що вторглася.
  
  
  Нік підняв брову, даючи зрозуміти, що оцінив пристрій.
  
  
  — Таку річ навряд можна втратити, — прокоментував він.
  
  
  — Навряд, — погодився Хоук. — Вона не була втрачена. Електронний мозок знаходився на борту літака, де проходив випробування на вплив різниці температур у різних точках планети. Після завершення першої серії випробувань літак узяв курс на Антарктиду та полетів над Південною Америкою. В цей час і надійшов цей маячний сигнал лиха від пілота. Щось раптом сталося, ми точно не знаємо, що саме. Пілотові вдалося лише передати, що він кинув електронний мозок на парашуті, і дати точні координати місця падіння. Потім літак вибухнув і на цьому все. Він скинув електронний мозок над бразильською територією АМАПА.
  
  
  Нік спохмурнів на мить, згадуючи.
  
  
  - Амапо, - сказав він задумливо. — Це на північ від дельти Амазонки. Цілком ймовірно, що це одне з найвологіших місць у світі, територія, абсолютно не досліджена і ніде не позначена.
  
  
  — Правильно, — озвався Хоук. — За грубою прикидкою це сотня миль на північ від екватора. — Він підвівся, потягнув із ящика вниз велику карту, і вона безшумно опустилася, як екран у кінотеатрі.
  
  
  — Це десь тут, — сказав він, обводячи маленьку квадратну ділянку на карті. - Найближчий населений пункт - Серра-ду-Навіу, містечко, що означає початок ділянки. Навколо нього джунглі, куди наважилися зайти лише кілька людей, але ніхто з них не повернувся назад.
  
  
  - Я вловлюю суть, - відповів Нік. — Але є сенс все-таки провести ретельні пошуки, навіть у найвологіших непрохідних джунглях, тим більше, що є досить точні координати місця падіння.
  
  
  — Так, з цим усе гаразд, — сказав Хоук, повертаючи карту, на місце.
  
  
  — Але ми ще маємо дещо. Як ти знаєш, у цій грі кілька справді важливих секретів. Росіяни знають, що ми проводимо якісь таємничі випробування, і здогадуються у тому, що це могло бути. Те, що вони «вели» наш літак і те, що чули передану пілотом інформацію, сумнівів не викликає. Можеш бути впевнений, що вони пошлють команду на пошуки електронного мозку. За нашими даними, наш літак могли "вести" також і китайці. Тобі доведеться не тільки знайти його, але при цьому й випередити всіх. І, звичайно, не дати йому потрапити в чужі руки. За допомогою цієї штуки ми вирвемося років на десять уперед.
  
  
  — Схоже на полювання на падаль, до того ж у компанії зі справжніми падальниками, — подумав уголос Нік. — Якщо ці джунглі не вб'ють нас, ми вб'ємо один одного.
  
  
  - У нас є для тебе сюрприз, номер 3, - сказав Хоук. — Ми маємо провідника, який знає ці джунглі. Такого не буде ні в кого. Тобі треба зустрітися з отцем Остіном у католицькій місії Серра-ду-Навіу. Декілька років тому вождь одного індіанського племені приніс у місію свою маленьку дочку. Вона була при смерті, але отець Остін вилікував її пеніциліном та іншими сучасними чудодійними препаратами. Через отця Остіна ми домовилися, що дочка вождя буде твоїм провідником. Старий вождь, очевидно, всі ці роки чекав моменту, щоб повернути борг отцеві Остину.
  
  
  - Дякую, але краще опустити це питання, - відповів Нік.
  
  
  - Чому? — наїжачився Хоук. — Ми маємо можливість створити певну перевагу для тебе!
  
  
  - Перевага?! — Нік почав перераховувати: — Грати в сопливу няньку з якоюсь брудною чучелоподібною тубількою, у якої дірка в губі, пташиною англійською?! Чи, ще краще, мовою жестів?! Це додатковий тягар, а не перевага! Я просто сплю і бачу, як мені доведеться чекати на неї, поки вона викликає дух джунглів, щоб порадитися з ним, або як вона біжить при звуку пострілу моєї «Вільгельміни», а я намагаюся її повернути. Ні, дякую, але я сам знайду собі провідника.
  
  
  — Я раджу тобі, номер 3, таки зв'язатися з батьком Остіном і діяти за планом, — холодно викарбував Хоук. Нік посміхнувся, уявивши, що може означати «пораду», дану таким тоном.
  
  
  - Так, сер, - сказав він. — Все буде так, як Ви хочете, принаймні спочатку.
  
  
  — Я зв'язався з Лабораторією спецекіпіровки, — сказав Хоук, підводячись. — Звичайно, Стюарт мав трохи часу, щоб підготувати все для тебе. Але я хочу переконатися, що хоча б у плані екіпірування з тобою не виникне труднощів.
  
  
  Нік пройшов за шефом повз закриті двері довгим коридором, наприкінці якого була кімната, де на них уже чекав начальник Лабораторії спецекіпіровки. Він кивнув Ніку із серйозною міною. Звичайно, особливі пристрої, що поставляються лабораторією, багато разів вже допомагали Ніку в екстремальних ситуаціях, але він ніколи не міг утриматися, щоб не піддражнити колег, особливо Стюарта: аж надто вони були непохитні і страшенно серйозні.
  
  
  — У нас справді мало що є для тебе, старий, — почав Стюарт. — Ми не знаємо, з чим ти зіткнешся. Це не той випадок, коли треба підготувати для тебе ефектний вихід із гри.
  
  
  - Зійдемося на склянці з протимоскітною рідиною, - весело сказав Нік, - або на засобі від паразитної гнилі на випадок, якщо я раптом вирішу залишитися в джунглях.
  
  
  Хоук кинув на нього суворий погляд, і Нік осікся. Стюарт простяг Ніку гарний білий сафарі-жакет.
  
  
  — Спеціального призначення, — з гордістю сказав він, — водонепроникний, до того ж майже невагомий. У лівій його кишені кілька предметів, схожих на хлопавки. Це дуже сильні речовини. Якщо їх підірвати в повітрі, комахи отримають сильне роздратування і віддадуть перевагу негайно. З правого боку лежить пакет надання першої допомоги. Це переважно протиотрути та голки для ін'єкцій. Ну і, звичайно, у нас є для тебе першокласні рушниці та мотузки… і, боюсь, на цьому все.
  
  
  — Давай перейдемо швидше до справді важливого, Стюарт, жорстко кинув Хоук, — я думаю, Нік уже знайомий із системою повернення Фултона?
  
  
  Нік кивнув. Спочатку система Фултона використовувалася ВПС для порятунку людей, що приземлилися в джунглях або в лісистій місцевості. Здебільшого вона практикувалася у В'єтнамі. Потім її пристосували для підйому скинутих тюків та обладнання. У пілота, що приземлився, або вже був, або йому додатково скидалася особлива куля з довгими шнурами, наповнювана гелієм. Куля піднімала його вгору, де її підбирав літак-рятувальник НС-130. Літак НС-130 мав особливий, схожий на ножиці ніс, що складався з двох стріл, які розходилися, коли треба було зачепити шнури, прикріплені до об'єкта. Щойно шнури зачіплялися, стріли з'єднувалися і, обертаючись, намотували об'єкт. Стюарт простяг Ніку невеликий квадратний пластиковий пакет із петлею на кінці.
  
  
  — Тут самонадувна гелієва куля зі шнурами, — пояснив він, — а також маленький транзисторний передавач. Він налаштований на необхідну частоту, тому ти зможеш передати нам повідомлення відразу ж, як знайдеш електронний мозок.
  
  
  Хоук втрутився, говорячи швидко, жорстко, підкреслюючи кожну деталь спецспорядження, включаючи систему Фултона. Нік усміхнувся. "Непогано", - подумав він. Якщо на фініші доведеться справді так туго, то врешті-решт він зможе врятувати хоча б електронний мозок. Йому самому в цьому випадку система користі вже не принесе, і тоді Нік це усвідомлював він не зможе повернутися ніколи. Він так і залишиться там, високо цінується, визнаним, але — на жаль, назавжди поза грою.
  
  
  Як тільки Нік уклав рушниці в ручні кейси, Хоук закінчив невеликий інструктаж.
  
  
  - Збери все необхідне, - сказав він, - літак ВПС доставить тебе на невеликий аеродром поблизу Макапи. Звідти ти дістанешся на джипі до Серра-ду-Навіу. А далі – сам. Щасти тобі, Номер 3.
  
  
  - Дякую, сер, - відповів було Нік і відразу вирішив скористатися щирою теплотою цієї хвилини. — Дочка старого вождя лишається в плані?
  
  
  — Зв'яжися з батьком Остіном, як заплановано, — погляд Хоука відразу став крижаним. Коли він стає таким, з ним марно сперечатися - Нік це знав. І відступив знову.
  
  
  - Буде зроблено, сер, - сказав він, уже прямуючи до ліфта.
  II
  
  
  Було вже пізнього ранку, коли Нік добрався до Серра-ду-Навіу, а сонце ще не пропалило щільний туман, що важкою білою пеленою накрив джунглі зверху. Саме містечко, яким Нік повільно йшов, нагадував насичений вологою оазис, вирубаний у джунглях, останній аванпост на дорозі в нікуди: це був не стільки містечко, але найбільше виклик, кинутий тропікам. Головна вулиця була широкою і немощеною, по обидва боки її нагромаджувалася ціла колекція дерев'яних будівель різного ступеня застарілості. Свині, гуси, напівголі амазонські індіанці і орди голих дітлахів утворили масу, що безладно рухалася уздовж вулиці. Нік розглядав усі будівлі, намагаючись знайти серед них готель. На його подив, на ній була вивіска. І відразу він побачив, що є далеко не єдиним гостем, який прибув до Серра-ду-Навіу. У глибині облізлого, линявого холу стояла група — Нік швидко порахував — із шести чоловік. Щільні, квадратні чоловіки, стрижені «під їжачок», у білих сорочках та широких штанах — усі вони несли печатку матінки-Росії. Нік знову перерахував їх та посміхнувся про себе. Звичайний експедиційний корпус. Вони зав'яжуть у першому ж болоті з усіма своїми харчовими припасами, подумав він.
  
  
  Портьє за стійкою виявився літнім чоловіком зі втомленими очима, зі слідами колись прямої гордовитої виправки.
  
  
  Екс-колонізатор, резюмував про себе Нік, який доживає тут залишок життя у вічному страху зіткнутися віч-на-віч з новим, чужим йому світом.
  
  
  - Багато роботи? - Запитав Нік, реєструючись.
  
  
  — Так, — відповів клерк. - Група мінералогів. Здається, росіяни. І ще група китайських геологів, котра прибула вночі напередодні. Дивно.
  
  
  — Мінералоги та геологи? — Нік уже не міг стримати широкої посмішки. — Що це могло б означати?
  
  
  - А ви, сер? — наважився нарешті старий.
  
  
  - Я? Я тільки заберу посилку звідси, — відповів Нік і помітив, що спантеличений старий несхвально дивиться йому вслід.
  
  
  …Він повільно йшов вулицею, намагаючись відшукати будівлю католицької місії і раптом відчув, що за нею стежать. Звіряче чуття, що становить одне ціле з рештою його почуттів, змусило відразу насторожитися. Він обернувся, намагаючись визначити джерело цієї тривоги, і побачив чоловіка, що стояв на сходах дерев'яної хатини, а точніше жалюгідної халупи. У відповідь на пронизливий погляд чоловіка Нік окинув його холодним поглядом. Це був великий сильний чоловік, його руки нагадували низькорослі дерева, обличчя від постійного споживання джина назавжди набуло червоного відтінку, а маленькі очі були холодні й пронизливі. Вони напрочуд поєднувалися з нерухомим жорстким ротом. Нік помітив ледь помітну вивіску на халупі за чоловіком:
  ШКУРИ — ПРОВІДНИК — ТОРГІВЛЯ
  Х. КОЛБЕН
  
  
  Жадібний погляд чоловіка означав більш ніж цікавість до прибульця. Ніку доводилося зустрічатися з таким типом людей: в основному це були дезертири, втікачі, що ховаються від усього світу, люди, які живуть тільки там, де ніхто не ставить запитань і не чекає на відповіді.
  
  
  Нік продовжував йти, всіма почуттями відчуваючи присутність небезпеки, незрозумілою, незрозумілою та несвідомою, але — безперечною. Знову в ньому заговорив цей інстинкт, ця здатність побачити небезпеку до того, як вона виявить себе, чуття, що виручало його не раз у минулому. Він зупинився перед індіанкою, товстою і присадкуватим; її висячі груди тремтіли щоразу, як вона сідала за вуличний лоток для фруктів. Напівобернувшись, він знову швидко глянув на чоловіка на ім'я Колбен і побачив, що до нього вже приєднався інший, чорнявий, темношкірий, з величезним носом. Цей другий теж спостерігав за Ніком, коли Колбен щось тихо говорив йому. Нік відвернувся і пішов далі — живий предмет обговорення — вздовж довгого низького муру, навколишнього будинку місії. Наприкінці оштукатуреної стіни виявилася крихітна хвіртка під аркою; Нік штовхнув її і опинився в маленькому прохолодному саду.
  
  
  Перед ним за викладеною гравієм алеєю височіла головна будівля місії, потім доріжка круто згортала і зникала за домом, де був розбитий невеликий квітник. Крім цього великого будинку тут знаходилася ще й менша дерев'яна будівля, на майданчику перед яким грали дітлахи. Двоє одягнених у білі ряси священика стояли серед дітей, спостерігаючи за ними, а сивоволоса жінка звірялася з іменами за списком. Очевидно, при місії була також школа, в якій працювали місіонери.
  
  
  Гравійною алеєю Нік підійшов до дверей головної будівлі. Усередині його виявився великий прохолодний вестибюль, кінець якого займала старовинна важка дерев'яна кафедра. На кафедрі сиділа, видершись на неї зверху, дівчина і ліниво переглядала журнал. Вона підняла очі, вітаючи увійшовши, і Нік остовпів, як побачивши чогось несподівано прекрасного. Його вразили її очі: глибокі, темні озерця, лагідні та кличкі. Шкіра дівчини ніжного рудувато-коричневого кольору мала трохи рожевий відтінок, що надавало їй особливої теплоти і трепетності. На ній була коротка сукня-блузон ніжно-рожевого кольору, і Нік окинув швидким поглядом її ноги, довгі, з тонко окресленими ікрами. Вона зісковзнула з кафедри, і він зміг тепер розглянути її всю, струнку, з вузькою талією, високим грудьми, що пружно натягує рожеве плаття. Волосся дівчини, що струмує блискучим чорним потоком, було закручено на потилиці і відкривало довгу граціозну шию. Страшенно гарна, підсумував Нік. Тут, у Серра-ду-Навіу, вона здавалася діамантом у калюжі бруду.
  
  
  — Чи можу я вам чимось допомогти? — промовила вона живим і дзвінким голосом із милою уривчастою інтонацією англійської школярки. «Можливо, вона одна з учительок у місіонерській школі», — подумав Нік і відчув гаряче бажання знову стати учнем.
  
  
  — Мені треба побачити отця Остіна, — сказав він. Глибокі рідкі озерця тепло засвітилися.
  
  
  — Чи можу я спитати, хто ви? — ввічливо відповіла вона.
  
  
  - Нік Картер, - відповів він, і йому здалося, що її погляд став жорсткішим.
  
  
  — Перші двері вниз коридором, — відповіла вона своїм дивним голоском.
  
  
  Нік пішов у вказаному напрямку і, дійшовши до відчинених дверей, озирнувся: вона як ні в чому не бувало сиділа на своєму місці і ліниво гортала журнал.
  
  
  — Увійдіть, містере Картер, — покликав чийсь голос, і Нік увійшов у маленьку кімнатку трохи більше келії. Але його натренований погляд одразу відзначив книжкову шафу, невеликий робочий столик, стілець і книги, безладно розкидані всюди, навіть поверх ліжка, що стоїть біля стіни. Його привітав священик у білій рясі.
  
  
  - Ніякого дива, містере Картер, - сказав він. — Просто тут добре чути всі голоси у вестибюлі. Я чекав на вас. Ваші суперники вже прибули і з хвилини на хвилину вирушать у джунглі.
  
  
  - Знаю, я їх бачив, - відповів Нік. — У всякому разі, я бачив російську команду. Занадто багато і їх самих, і багажу. Я ж хочу йти без нічого — один.
  
  
  — І ваш провідник, — сказав отець Остін. — Вона буде вашою головною перевагою над суперниками, але навіть із нею це ризикована справа. Ви можете не вибратися, ще менше шансів у вас знайти електронний пристрій.
  
  
  - Я бачу, мій шеф уже був на зв'язку з вами, - пробурчав Нік. От і довіряй старій лисиці. Хоук завжди виходив із переконання, що Нік зможе зачарувати і зачарувати навіть кобру, і не залишив йому жодного шансу.
  
  
  — Так, — вів далі батько Остін. — Він виклав мені ваші погляди та попросив нагадати вам інструкції.
  
  
  — У такому разі я не можу позбутися її, похмуро сказав Нік. — Але якщо вона втече від мене, коли ми рушимо в джунглі, то я за неї не відповідаю. Я вважаю, з нею можна спілкуватися? Хоча б пташиною англійською?
  
  
  — Вона не втече, — відповів священик. — Вона погодилася на це тільки з почуття обов'язку перед своїм батьком та одноплемінниками. Але мені здається дивним, що ви сумніваєтеся у її знанні англійської, адже ви вже спілкувалися з нею.
  
  
  Священик тонко, багатозначно посміхнувся, а в його очах затанцював смішок. Нік відчув, що в нього відвалюється щелепа.
  
  
  — Ви смієтеся з мене, — сказав він.
  
  
  — Зовсім ні, — відповів отець Остін, — піднімаючись і прямуючи до дверей. — Таріто, — покликав він, — зайди сюди, будь ласка.
  
  
  Увійшла дівчина, гарно вигинаючи довгі ноги, ковзаючи гнучко, як вербовий прутик. У Ніка вирвалося глибоке зітхання, коли батько Остін представив її.
  
  
  — Знайомтеся, це Таріта, — сказав священик. Нік глянув у її бездонні карі очі, в яких тепер плескався вогонь. Вона посміхнулася, але в її бездоганній догані прозирав лід:
  
  
  — Я дуже шкодую, що так розчарувала вас, містере Картер.
  
  
  Нік спохмурнів:
  
  
  — Я не впевнений, що вас розумію.
  
  
  — Я маю на увазі, що не володію діркою в губі, грудками бруду, чарівною пташиною англійською.
  
  
  — Тепер зрозумів, — Нік скривився.
  
  
  — Можливо, з пташиною англійською в мене щось вийде, — лагідно сказала вона. - Ти, великий малий, джунглі боргу-боргу йти. Вже краще, містере Картер?
  
  
  — Думаю, я справді великий дурний хлопець, — посміхнувся Нік. Вогонь у бездонних очах виплеснувся, і вона вибухнула сміхом, який, здавалося, висвітлив усю кімнату.
  
  
  — Прошу вибачення, — сказав Нік. — Правду кажучи, ви зовсім не відповідаєте тому образу, який мені намалювали.
  
  
  — Нік має рацію, — втрутився отець Остін. — Було б нечесно не накачати його сповна. Але, звичайно ж, Таріта навряд чи є звичайною дочкою вождя племені. Можливо, вона і не була б такою ніколи. Чи бачите, після свого одужання вона показала такі здібності та розум, що ми відправили її вчитися до Швейцарії, де вона здобула освіту та виховання. Сюди ж вона повертається лише щоб провести канікули зі своїми одноплемінниками.
  
  
  Слухаючи священика, Нік весь час відчував на собі пильний погляд дівчини. Він глянув на неї. Їхні погляди зустрілися, і він прочитав задоволення в її очах.
  
  
  - Продукт двох світів, - сказав він. - Таріта. Прекрасне ім'я.
  
  
  - Дякую, - вона таємниче посміхнулася. — Це лише одне з моїх імен. Добрі сестри зі школи Сент-Мішель у Лозанні дали мені відразу після прибуття християнське ім'я Тереза. Тепер мене ніде, крім Амазонки, не називають на ім'я Таріта. Але я люблю їх обоє.
  
  
  — Я називатиму вас Таритою, — сказав Нік. — Принаймні тут це ім'я доречніше.
  
  
  - Ви, звичайно, залишитеся з нами вечеряти і спати, - сказав отець Остін. — Тут ви зможете безперешкодно поговорити з Таритою та обговорити ваші подальші дії.
  
  
  — Я не хочу завдавати вам занепокоєння, — пояснив Нік. — Крім того, я вже винайняв кімнату в готелі.
  
  
  — Цій халупі? — пирхнув батько Остін. - Випишіться з неї. В нас багато кімнат. - Він коротко зітхнув і пояснив:
  
  
  - Кімнати, як бачите, невеликі, але чудово оснащені; крім того, у нас ви знайдете одну значну перевагу — він вказав на довгий сифон із сельтерською водою. — Така пляшка стоїть і в кожній кімнаті. У цій божевільній спеці може підбадьорити лише вода з газом. До того ж вона безпечна, у ній немає домішок, які забруднюють всю тутешню воду. І, звичайно ж, її завжди можна з чимось змішати.
  
  
  - Ви переконали мене, батьку, - відповів Нік. — Я повернуся до готелю і зберу речі — їх не так багато.
  
  
  Таріта кивнула йому у відповідь, і він вийшов на вулицю, що пишається спекою. Кілька годин перебування у тутешньому кліматі вже навчили Ніка ходити повільно. Він пройшов повз дерев'яну хатину, поряд з якою, як і раніше, стояв давній здоровань. Чорноволосий володар величезного носа сидів на сходах, розмовляючи з двома дрібними низькорослими чоловіками. Судячи з їх оголених по пояс фігур і відрізаних знизу грубих штанів і остриженим кружком волоссям, це були індіанці. Вони обмінялися поглядами, коли Нік проходив повз.
  
  
  У холі було тихо, великий вентилятор ліниво обертався, майже не розганяючи гаряче повітря. Нік зауважив, що один із російських підсів до столу, на якому були розставлені шахи. Нік повільно підійшов до нього. Це була не та ситуація, яка потребує особливої таємності. Фактично невелика доза психологічного протистояння може навіть допомогти.
  
  
  — Здрастуйте, — російською мовив Нік. — Я Картер, Нік Картер.
  
  
  Очі російського широко розкрилися, він був здивований і спантеличений відвертістю Ніка. Нарешті він кивнув і посміхнувся.
  
  
  — Ясновичу, — відповів він. - Полковник Яснович.
  
  
  Російська сиділа з боку чорних фігур. Нік сів із боку білих.
  
  
  — Велика гра шахи, — сказав він, висуваючи пішака короля на дві клітки вперед. Російський теж рушив пішака короля на дві клітки.
  
  
  — Як я здогадуюсь, мінералогічна експедиція? - промовив Нік. — Сподіваєтеся знайти рідкісний самоцвіт? — Він поклав коня на королівського слона.
  
  
  — Так, — пробурчав російський, висуваючи ферзя на дві клітки.
  
  
  - А можливо, і ні, - сказав Нік, з'ївши королівського пішака конем. Російський здійснив акцію у відповідь, взявши королівську пішака Ніка пішки ферзя.
  
  
  — Це ми ще побачимо, чи не так? - парирував він. Ніку довелося виставити пішака коня на допомогу своєму слону.
  
  
  — Ще зустрінемося, — кинув він і підвівся. Коли через кілька хвилин він покидав готель, то помітив, що до полковника Ясновича приєднався його напарник, і вони з головою пішли в гру. Нік квапливо перетнув хол, несучи в руках дорожню сумку і зачохлені рушниці, але в дверях зіткнувся з двома китайцями, що входять. Китайці й виду не подали, що помітили його, але обмінялися швидкими поглядами.
  
  
  Молодий священик уже чекав Ніка в місії і провів його в маленьку чисту кімнатку з вікном на всю стіну, що виходить у сад. З вікна було видно й іншу стіну головної будівлі місії. Нік поставив зачохлені рушниці у куток кімнати. Лабораторія спецекіпірування забезпечила його пістолетом «Магнум-375», виготовленим на замовлення фірмою «Гріфін і Хоу», та гвинтівкою «Ремінгтон-721» з оптичним прицілом «Уівер К-4». Обидва були чудовими зразками стрілецької зброї, і Нік навіть пошкодував, що він не на полюванні.
  
  
  Він повісив свій сафарі-жилет на гачок. Система Фултона була прикріплена до ременя поряд із 9-міліметровим «Люгером», кохано прозваним «Вільгельміною». «Х'юго», тонкий стилет у піхвах, був пристебнутий до правого передпліччя. Нік помився, поміняв сорочку на світлий полотняний жакет.
  
  
  Перед вечерею їм подали два дуже сухі і холодні мартіні, приготовані батьком Остіном. Сам він з'явився на вечерю в офіційному білому костюмі з римським комірцем. Нік порадів собі, що вирішив одягти жакет.
  
  
  — Раніше, до свого приїзду до цих країв, я ніяк не міг зрозуміти, чому мешканці колоній саме так одягаються до трапези. Зараз я знаю, - сказав отець Остін.
  
  
  - Знак приналежності до цивілізації, - підхопив Нік.
  
  
  — Так, і трохи більше, — вів далі священик. — Це свого роду виклик тропікам, їхній спекотній спеці, всім цим комахам, джунглям, спільній атмосфері лінощів і апатії. Це як би удар у відповідь цивілізованої людини, ознака його непохитності.
  
  
  Їхня розмова була перервана появою Тарити, яка у своїй яскраво-жовтій шовковій сукні з блідо-блакитною накидкою типу сарі здалася Ніку золотим сонячним промінцем, що переливається. Чорне струменеве волосся, зібране на потилиці, довга граціозна шийка надавала їй майже неземну чарівність. Ніжні пагорби, (легко здіймаються під шовком сукні, нагадали Ніку, що це не бачення, - вони і глибокі волого-карі очі, в яких був видно відблиск прихованої пристрасті. Під час вечері, сидячи за одним кінцем довгого обіднього столу, розрахованого на набагато Більшість людей, Нік згадав про чоловіка, побаченого ним біля порога хатини.
  
  
  — Колбен, — сказав отець Остін, і Нік помітив гримасу відрази на обличчі Тарити. — Жорстока людина, на диво неприємний характер. Він живе тим, що на дозвіллі ловить тварин і знімає з них шкіри, іноді наймається провідником в експедиції. Це безжальна і безсовісна людина. Я бачив, як він обманює індіанців, вимінюючи у них цінні шкури на дрібнички. Ходять чутки, що раз з нагоди він збув якісь сумнівні продукти одному індіанському племені, і вони отруїлися. А чому ви питаєте про нього?
  
  
  — Він надто пильно спостерігав за мною, — відповів Нік.
  
  
  — Швидше за все, він знає, навіщо ви тут, — сказав отець Остін, і брови Ніка поповзли вгору від подиву.
  
  
  — Крім нашої місії, єдиною людиною в Серра-ду-Навіу, яка має високочастотний приймач, є Колбен. Понад рік тому в джунглях захворів і помер один молодий інженер. Колбену якимось чином вдалося повернутися з усім його спорядженням.
  
  
  — У такому разі він міг чути інформацію про аварію літака-випробувача, — Нік почав розмірковувати вголос. — Це означає, що в гру вступають чотири сторони: росіяни, китайці, Колбен та ми.
  
  
  Нік швидко оцінив цю нову розстановку сил. Звичайно, всі вони були однаково небезпечні, але Нік зрозумів, що найнебезпечнішим із них буде Колбен. Вони не зупиняться перед фізичним знищенням Ніка, але й тут найпідступнішим і найвитонченішим буде Колбен. Якщо йому вдасться знайти електронний мозок, то — без сумніву — він зажадає дивовижну суму або продасть його з молотка тому, хто найбільше заплатить.
  
  
  Шуканий предмет мав кожному за них різне значення. Для Ніка, Америки він був життєво важливий. Для росіян і китайців це була просто несподівана можливість, якою вони хотіли скористатися. Для Колбена це був останній шанс, остання спроба вирватися з цього пекла. Він не зупиниться ні перед чим.
  
  
  Нік дивився на Тариту і думав, що вона, можливо, сама не усвідомлює, в яку справу вплуталася.
  
  
  Вечеря завершилася чаркою чудового коньяку. Нік та Таріта залишилися, щоб обговорити план відправлення. Було вирішено, що вони не житимуть у джунглях, а візьмуть туди лише найнеобхідніше. Таріта виявилася приємною співрозмовницею, витонченою, дотепною, поінформованою. Вивчаючи її, Нік сумнівався, чи зуміє вона тепер вступити в бій з джунглями. Чи не зайшла вона вже надто далеко в інший, чужий для неї світ?
  
  
  Можливо, через різні причини його первісна ворожість і виправдається, хто знає? Що ж, скоро все стане на свої місця.
  
  
  Коли вона зрештою побажала йому на добраніч, то її бездонні карі очі посміхнулися йому так інтимно, ніби вона з самого початку знала, про що він думає. Він дивився, як вона йде коридором, ніжна і округла ззаду, з гордовито високою головкою. Нік пройшов у свою кімнату, роздягнувся до трусів і налив склянку сельтерської. Звук булькаючого струменя з сифону охолоджував сам по собі, і він знайшов, що газована вода справді вгамовує спрагу. Він поставив сифон на стіл за ліжком і підійшов до вікна.
  
  
  Навскісок від його кімнати за чорнотою дворика світилося інше вікно. Він міг бачити лише частину кімнати і на стіні тінь фігурки, що знімає сукню. Світло вимкнули, а разом із ним зникла і тінь; Нік відійшов від вікна. Спека була така важка і давить, що, здавалося, тіло кричить про своє полегшення. Він ліг на ліжко і спробував заснути, але сон вислизав від нього в цій липкій знесилюючій атмосфері.
  
  
  Він зробив ще одну спробу заснути, тепер уже за допомогою йоги: подумки розслабив м'язи і занурив тіло в напівтранс. Він лежав тихо в темряві, відчуваючи, як його тіло розслабляється, коли раптом почув ледь помітний звук кроків по гравію.
  
  
  Одна мить — і Нік перетворився на дику кішку: блискавично зістрибнув на низьке підвіконня, пригнувся, як перед стрибком, очі його звузилися, вдивляючись у темряву. Він встиг тільки мигцем побачити, як чиясь темна постать ковзнула до кімнати Тарити. Нік перескочив через підвіконня, швидко подолав простір, легкою тінню майнувши у темряві. Зненацька силует чоловіка знову виріс у вікні; той спритно зістрибнув униз, і Нік опинився з ним ніс до носа. Він рвонувся, щоб схопити фігуру, що чорніла перед ним, але чоловік ухилився. Його рука піднялася, висмикнувши якийсь предмет, і Нік швидше відчув, ніж побачив лезо ножа. Він різко сів, перехопив руку з ножем, коли вона вже опускалася на голову, і з силою її зігнув.
  
  
  Чоловік упав, і Нік почув, як він глухо вдарився об гравій на доріжці. Він досить усміхнувся при думці, що гострі маленькі камінці з силою вп'ялися в обличчя супротивника. Той перекинувся і схопився на ноги, але Нік тепер уже був готовий до відбиття чергового удару ножа. Натомість людина побігла до низької стіни, що оточувала місію, і перестрибнула через неї.
  
  
  Все, що сталося, зайняло не більше кількох секунд, ще секунду Нік вагався, наздоганяти йому непроханого гостя або ж відвідати Тариту. Чоловік швидко пішов із кімнати дівчини — надто швидко. Нік відмовився від ідеї переслідування, м'яко застрибнув на підвіконня кімнати Тарити і опинився в темній тиші, ступаючи безшумно голими ногами. Він мовчки постояв, важко дихаючи, поки його очі не звикли до темряви.
  
  
  Тарита лежала на ліжку обличчям униз, її довга вузька спина була оголена, нижче пояса вона була прикрита легким простирадлом. Нік ретельно оглянув кімнату, дивуючись, чому нічний візитер покинув її так швидко. У кімнаті не було нічого незвичайного, тому, обшарівши її очима, Нік знову зупинився на сплячій дівчині.
  
  
  …Він не одразу побачив його довгий потворний силует, що скрився на спині Тарити, дві вигнуті огидні клешні, багатоярусний хвіст, загнутий дугою вгору над тілом — безпомилковий образ скорпіона. Ясно, що отруйна комаха була підкинута. Поки воно лежало нерухомо, але будь-якої миті могло поворухнутися: тоді засувається і дівчина, зробить якийсь, хай навіть найменший, легкий поворот, — і цього буде достатньо, щоб смертоносне жало встромилося їй у спину. Отрута, майже у всіх випадках смертельна, подіє навіть швидше, ніж зазвичай, дійшовши спинного мозку до голови. І її смерть буде розцінена як ще одна безглузда випадковість.
  
  
  Думки Ніка квапливо заскакали. Спроба розбудити дівчину буде смертельною для неї. Вона поворухнеться — а саме цього скорпіона й достатньо. Якщо він спробує схопити комаху, то ризикує сам бути укушеним в руку, або збуджений скорпіон все ж таки встигне вколоти Тариту. Нік знав, що комаха атакує за найменшої ознаки небезпеки, підкоряючись першому ж сигналу своїх чутливих вусиків. У розпачі Нік оглянув кімнату: кожну мить наближав дівчину до смерті. Несподівано він побачив, як скорпіон піднімає передні лапи. Зараз він рушить з місця. Нік шалено шукав хоч якусь зброю, хоч щось під рукою! Можливо, йому вдасться змахнути маленького вбивцю сукнею дівчини? Він відкинув цю думку майже відразу, знаючи, що отруйне жало вдарить, перш ніж він зможе наблизити руку досить близько.
  
  
  Раптом його очі зупинилися на довгому сифоні з газованою водою, що стоїть на столику. Рука повільно, обережно простяглася і торкнулася пляшки. То був шанс! - Єдиний! Струмінь газованої води вдарить досить сильно з близької відстані. Тільки як точно?
  
  
  Нік коротко помолився, і його сильна рука міцно охопила важіль сифона. Він сів, опинившись нарівні з ліжком і спиною сплячої дівчини. Він матиме лише одну спробу — Нік усвідомлював це. Струменеві води повинна вдарити в скорпіона, змити його одним точним сильним імпульсом. Звичайно, коли в спину вдарить холодний водяний струмінь, Таріта відразу схопиться; тому комаху необхідно змити за одну-одну мить перед її пробудженням.
  
  
  Нік відчув, що його тіло стало липким від поту. Він наблизив носик сифона, наскільки це було можливим, утримуючи важку сулію у нерухомому стані. Таріта ворухнулася. Нік побачив, що хвіст скорпіона одразу ж загнувся вперед для удару. Він натиснув на важіль.
  
  
  Як із мініатюрного вогнегасника, струмінь зарядженої води вдарив у комаху, вразивши його як мішень. Скорпіон перекинувся в повітрі, а дівчина скрикнула і перекинулася на ліжку. Нік встиг миттю помітити круглі пружні груди. Він швидко обігнув ліжко, обмацуючи очима підлогу, і виявив комаху біля протилежної стіни, трохи приголомшену, з піднятим жалом, і з силою опустив дно сифона на отруйного вбивцю.
  
  
  Коли він підвів очі, виявилося, що Таріта вислизнула з накидки, яка за вечерею була на ній. Вона стояла навколішки на ліжку, схожа на розгортку з «Плейбоя». Тільки несвідомий страх в очах вносив дисонанс у цю картину. Нік швидко пояснив, що сталося, і дівчина впала на ліжко, випустивши глибоке зітхання. Нік підійшов до вікна, впустивши при цьому якийсь невеликий пляшечку, і підняв його.
  
  
  — Ваш несподіваний гість прибув у ньому, — похмуро прокоментував він, подивившись на Таріту. Простирадло обплутало її ноги, шовкова накидка закривала її всю, довга шия спиралася об стіну - вона сиділа начебто позувала для портрета. Тільки глибоке уривчасте дихання видавало сум'яття за зовнішнім спокоєм. Вона подивилася розширеними очима на Ніка. У майже непроглядній темряві він відчув її пильний погляд.
  
  
  — Ти врятував мені життя, — сказала вона просто та щиро. — Тепер у мене два неоплачені борги.
  
  
  - Хочеш відступити? — спитав спокійно Нік. - Я зрозумію тебе. Все буде набагато серйозніше, ніж я гадав. Ти не призначена для цього.
  
  
  Дівчина стала з ліжка перед ним, повністю закутана в накидку. Тільки тепер йому спало на думку, що він стоїть перед нею до одних трусів. Нік відчув на грудях дотик її руки, гладкою та теплою.
  
  
  — Тільки незвичайний чоловік міг урятувати мені сьогодні життя, — тихо промовила дівчина, — надзвичайно винахідливий і надзвичайно обдарований. Я покажу тобі свою винахідливість та обдарованість. Ми першими знайдемо цей твій електронний пристрій. Ось моя відповідь на твою пропозицію.
  
  
  Нік не зміг утримати посмішки. Він перекинув довгу ногу через підвіконня назовні і зістрибнув із нього. Коли він великими кроками перетинав двір, то відчував, яким поглядом вона проводжає його високу міцну постать.
  
  
  Опинившись у своїй кімнаті, Нік зрозумів, що не зможе швидко заснути. Його голову хвилювали думки про людину, що підсунула скорпіона в кімнату Тарити. Очевидно, містечком вже поширилися чутки, що вона збирається допомагати американцеві.
  
  
  Він натягнув штани, вислизнув у порожній вестибюль місії, а з нього — у ніч.
  
  
  Головна вулиця містечка була темна і тиха, якщо не рахувати дзижчання полчищ різних комах і гавкаючи бездомних собак, що рилися в купах сміття вздовж вулиці. Раптом попереду Нік побачив смужку світла, що насилу пробивається крізь завішене вікно. Підійшовши ближче, він зрозумів, що знаходиться біля хатини Колбена, і світло проникає через розбиту віконну віконницю. Усередині халупи Нік побачив таку сцену.
  
  
  На табуреті посеред кімнати сидів чорнявий чоловік з величезним носом; перед ним стояла напівгола індіанка і прикладала мокру ганчірку до його обличчя, з того боку, по якій з десятка подряпин сочилися крапельки крові. Колбен стояв тут же, поруч із двома низькорослими стриженими чоловіками і спостерігав. Побачивши ці рани Нік відчув, як усередині нього закипає лють. Безперечно, такі рани могли бути тільки від гравію.
  
  
  Одним стрибком Нік опинився на сходах халупи, сильним ударом ноги вибив двері, зірвавши її з іржавих петель. Колбен та інші здивовано обернулися. Чоловік із розбитим обличчям підскочив на своєму табуреті.
  
  
  …У цей удар Нік вклав усю силу своїх м'язів та злість; чоловік спробував ухилитися, і це майже вдалося. Якби по ньому припала вся сила удару, йому напевно роздробила б щелепу. Як би там не було, удар збив його з ніг, перекинув назад і впечатав у далеку стіну з такою силою, що маленька хатина вся затремтіла, а одна дошка з гучним тріском розлетілася на шматки.
  
  
  Нік став у стійку, приготувавшись до відображення атаки у відповідь з боку Колбена і двох інших. Але здоровань і не поворухнувся, тільки переводячи погляд з нерухомого довгоносого тіла на Ніка і назад. Нарешті, його губи повільно розсунулися в злісній отруйній усмішці;
  
  
  — Не зараз, американець, — якось іншим разом, уже скоро.
  
  
  — Я чекатиму, — в'язнув Нік.
  
  
  Він повернувся і вийшов... Коли він засинав, то почував себе набагато краще.
  III
  
  
  Тільки Нік закінчив перевірку свого «Магнума-375», як у кімнату, ступаючи нечутно, як лісова кішка, увійшла Таріта, босонога, гладко причесана, витончена, в оранжево-зеленому саронгу. Її округлі міцні груди хрест-навхрест були обтягнуті тканиною, що залишала живіт відкритим. Чорне волосся дівчини було незвично туго стягнуте вузлом на потилиці, і Нік ледве впізнав її. У ній відчувалося не просто бажання вразити його своїм виглядом, а й щось інше, якесь глибше таємне прагнення.
  
  
  Нік ошелешено дивився, майже втративши дар мови від такої краси, знайомої та незнайомої одночасно.
  
  
  - Я так шокую? — спитала дівчина, побачивши його здивування.
  
  
  - Вибач, - Нік натягнуто посміхнувся. — Не думав, що в мене написано все на обличчі. Але ти справді продукт двох світів.
  
  
  - Так, - відповіла Таріта; її очі раптом посерйозніли. — І я стану дикішою, як тільки увійду в джунглі. Я попереджаю тебе. Це завжди відбувається зі мною, коли я повертаюся, як зараз, додому. Я не знаю що це; просто це зі мною відбувається і все. Звичайно, жити у двох світах кумедно, але й по-своєму важко. Почуваєшся ніби розділеною на дві половинки — дві різні людини в одному тілі. Підозрюю, що так воно і є: моє «Я» — це справді дві різні людини.
  
  
  - І обидва вони страшенно красиві, - чесно зізнався Нік.
  
  
  Бездонні очі блиснули.
  
  
  - Я відлучався, щоб розвідати обстановку, - продовжать він. — Російські вже пішли з усім своїм спорядженням і лише на трьох каное, взятих, як я підозрюю, напрокат. Швидше за все вони запланували забратися якнайдалі по воді.
  
  
  - Нехай собі, - Таріта засміялася. — Сезон дощів закінчився близько тижня тому. Всі річки, навіть найдрібніші протоки, настільки швидкі й здуті, що після дня плавання їм знадобиться ще два дні, щоб прийти до тями.
  
  
  - Я чув, що китайці чекають настання ночі для відправлення, продовжив Нік. Таріта знову засміялася:
  
  
  — Вони думають, що ніч — слушніший час, ніж денна спека. Але вони лише даремно втрачають день. Джунглі настільки густі, що сонце в них не може стати серйозною проблемою, а ніч не набагато прохолодніша. Але я бачила, як йшов Колбен зі своєю людиною та двома місцевими індіанцями — всього їх четверо.
  
  
  - Тоді нам теж треба рушати, - сказав Нік. - Я готовий.
  
  
  На ньому був сафарі-жилет на голе тіло з усім спеціальним спорядженням, прикріпленим до пояса. Таріта вказала на рушниці.
  
  
  — І їх також візьмеш?
  
  
  — Вони спеціально призначені для таких експедицій, пояснив Нік. — Якщо ми житимемо в джунглях, у нас має бути зброя для полювання і, якщо знадобиться, для захисту.
  
  
  — А також для того, щоб усі на багато миль навкруги здогадалися за їхнім звуком, де ми знаходимося, — підхопила Таріта, і в її голосі пролунали закиди та прихована зверхність. Вона вийшла з кімнати і повернулася з двома мисливськими луками, одна з яких простягла Ніку. Він одразу побачив, що це великі луки з прямими кінцями та 65-футовою натяжкою.
  
  
  — Ця зброя не тільки ефективна, а й безшумна, — сказала дівчина. — Якщо, звісно, володієш ним.
  
  
  - Я можу стріляти, - сказав Нік. — Проте я стріляв лише зі спортивних луків.
  
  
  — Вони надто чутливі до полювання, — відповіла Таріта. Найменша помилка – і промах. Ці ж луки набагато стійкіші.
  
  
  Дівчина вийшла у дворик, висмикнула з сагайдака, що лежить на землі, стрілу зі сталевим наконечником і простягла її Ніку, одночасно вказавши на стовбур чахлого баньяна з намальованою червоною міткою.
  
  
  — Ми з батьком Остіном любимо постріляти тут, — пояснила дівчина.
  
  
  Нік вклав стрілу в тятиву, підняв лук і вистрілив — стріла встромилася у верхній кінець крихітної червоної рисочки. Він залишився задоволений пострілом: у цій справі була необхідна постійна практика, а її якраз у нього й не було вже багато років.
  
  
  Таріта підняла свій лук, і Нік вразився силі її прекрасних тонких рук, коли вона без зусилля відтягнула тятиву назад. Її стріла потрапила прямо до центру мітки.
  
  
  — Ненавиджу хвалькуватих провідників, — Нік схвально посміхнувся. У відповідь дівчина засвітилася однією зі своїх сліпучих усмішок.
  
  
  — О'кей, зрозуміло, — сказав він. — Залишаю свої рушниці під опікою отця Остіна.
  
  
  Таріта весело кивнула:
  
  
  — До того ж цибулі набагато легші.
  
  
  Нік повісив лук на плече, взяв сагайдак і вийшов. У разі потреби у нього під рукою завжди є «Вільгельміна». А 9-міліметровий «Люгер» може зробити чудову дірку в будь-якому предметі, заспокійливо сказав він собі. Таріта прикріпила короткий мачете до його поясного ременя, пояснивши, що у вологому лісі немає потреби у довгих лезах.
  
  
  Батько Остін уже чекав їх за хвірткою, щоб попрощатися і побажати удачі.
  
  
  — Благословляю вас, діти мої, — сказав він, осяявши їх хрестом. — Я молитимусь за ваше благополучне повернення.
  
  
  Нік у відповідь помахав йому і поспішив за дівчиною, що помітно прискорила крок, через містечко, потім по вузькій стежці повз маленьке ставка і, нарешті, уздовж узлісся джунглів. Таріта рухалася як кішка, в плавному чуттєвому ритмі, виводячи його цим із душевної рівноваги. Нік був радий появі високих дерев, які відвернули його увагу.
  
  
  ...Не встигли вони вступити в джунглі, як Нік одразу відчув себе поглиненим ними, наче гігантські переплетені двері зачинилися за спиною, повністю відрізавши від решти світу. Їх зустрів первісний світ — світ, що повертає назад, до витоків часу, коли людина була лише непроханим гостем на прекрасній квітучій землі. У міру того, як вони заглиблювалися все далі і далі, Нік виразніше відчував жахливе почуття, що нічого іншого у світі вже не існує. Він повернувся до реальності лише намацавши під сафарі-жилетом свою «Вільгельміну».
  
  
  Найнесподіванішим чином вразило його дивовижне відчуття нереальності, відсутність матеріальності цього дивного світу. Він очікував почути какофонію звуків, а натомість — безмежне мовчання, зрідка порушуване лише різким криком макао чи тукана. Іноді тишу розривала тріскотня мавп, але все ж таки більшу частину часу вони йшли крізь мовчазний сутінковий світ. Але незабаром Нік відчув, що довкола них вирує життя — притаївшись, що спостерігає життя — мільйони пар очей, що стежать за їх просуванням. Ніку довелося витратити час, щоб вникнути в хитромудрі форми природного камуфляжу, і ближче до полудня він уже міг відрізняти величезних кутокрилих коників від листя, на якому вони сиділи; їх кінцівки з півфута завдовжки з забарвленими і червоним кольором шипами — від подібних до них колючок; зелених деревних мушок — від листя, в пишній зелені якого вони влаштували собі гнізда.
  
  
  Вони добряче заглибилися в джунглі, прокладаючи собі шлях серед дерев, що переплітаються, дерються, звисають і звиваються, що тягнуться до неба у вічній боротьбі за життєдайний промінець сонця. Ліани, повзучі дерев'яні стебла яких за товщиною нагадували торс дорослої людини, звисали вниз живими канатами. Коріння пандануса перепліталося з корінням душительки фіги та баньяна. Колючий капок зі своїми товстими відростками, гострі шипи, що захищають стовбур амазонської пальми, контрастували з плоскою блискучою гладкою корою ареки. Ніку зустрічалися фіалки розміром з невелику яблуню, молочаї, квітучі на висоті ста футів від землі, чудові блідо-лілові величезні орхідеї, що прикрашають верхні гілки дерев.
  
  
  Величезні квіти з щільно прилеглими пелюстками, живі чотириквартові сховища для води, що відстояла, служили чудовими природними резервуарами. Вони вкорінювалися на гілках дерев. Все було величезних розмірів, більше, ніж зазвичай, і здавалося, що саме це є життя, і воно існує тільки тут, перед очима. Це життя було огорнуте у важкий солодкий аромат незліченних квітів і в спеку, вологу, давну спеку, що робить непосильною ношею навіть легку цибулю. Такий був цей дивний примарний світ, ця переплетена нитка життя, ця країна, де щохвилини відчувалося подих смерті поряд із тріумфуванням життя.
  
  
  Після полудня Нік помітив, що Таріта почала часто озиратися, кидаючи на нього стурбовані погляди. Нарешті вона зупинилася і сіла на широке міцне коріння гігантського баньянового дерева.
  
  
  - Ти в чудовій формі, Нік Картер, - із захопленням промовила вона. — Я не думала, що ти зможеш протриматися зі мною в такому місці так довго.
  
  
  — Те ж саме можу сказати і про тебе, — відповів Нік, ковзнувши очима по її довгих ногах, що глибоко дихає вузькою голою талією. Вона сперлася своєю гнучкою шиєю об корінь; її карі очі були сумні.
  
  
  — Ні, зі мною справа інакша, — сказала Таріта. - Ці джунглі - частка мене самої, моєї душі. Я знаю, що у всіх підручниках Сен-Мішеля сказано, що такого не буває. Всі вчені: Мендель, Дарвін та подібні до них — вони розповіли людям, що може передаватися у спадок, чому і коли. Я все це добре вивчила. І все ж я стверджую, що вони не знають дуже багато чого. Бути народженим у джунглях – це означає бути частиною цих джунглів.
  
  
  Нік усміхнувся, глянувши на дівчину зверху. Він не мав аргументів на користь її слів, крім цієї природності, з якою вона вписувалася в навколишній світ. І все ж таки вона була не більш природною, ніж раніше, коли обідала і вела приємну світську бесіду. Несподівано вона схопилася:
  
  
  — Посидь тут і трохи відпочинь. Нині повечеряємо. Я скоро повернусь.
  
  
  Нік провів очима її тонку постать, що зникла в заростях стебел бамбука. А за кілька хвилин вона з'явилася знову, несучи в руках зв'язки бананів, персики і щось схоже на плоди манго. З маленького холодного джерельця, майже прихованого з очей, вони начерпали питної води. Нік спостерігав за Таритою, як вона лягає на землю, щоб напитися з нього: її груди - два ніжні пагорби - піднялася і наполовину вислизнула з вирізу сукні.
  
  
  — По-справжньому ми повечеряємо з настанням темряви перед сном, — просто сказала дівчина, підводячись на ноги. Нік наблизився до неї ззаду майже впритул, і вони рушили далі, прокладаючи шлях у зеленому лабіринті.
  
  
  По невловимому природному годиннику, що точно не поступається створеною людиною, стало раптом ясно, що сонце вже заходить. Мовчання джунглів, що раптово пригнічує, розкололося. Спочатку зграя строкато розфарбованих папуг спалахнула з дерев і кинулася вниз, хрипко кричачи і люто ляскаючи крилами. За ними пішли довгохвості папуги, і їх пронизливіший верескливий крик приєднався до хрипкого облигата. Потім раптом разом заверещали мавпи, і незабаром Нік зневірився встановити всіх учасників цього гвалту, що оточив з усіх боків: мавпи-ревуни в блискучому одязі, що відливає металом і всіма відтінками міді, чорноголові капуцини, мертвенно-блідий безбарвний уакарис, білизни. Всі вони рушили вниз з дерев, розгойдуючись, перелітаючи і стрибаючи з гілки на гілку. Дещо пізніше в цей скрипучий верескаючий хор влилися голоси кутокрилих коників, жаб, жаб і гігантських комах: все це злилося у своєрідній гармонії. Таріта застережливо підняла руку, прислухаючись із усмішкою на обличчі. У її карих очах було розлито блаженство, як у людей, котрі слухають улюблену пісню. Нік підійшов ближче і глянув на неї.
  
  
  — А ти справді стаєш дикішою, чи не так? — посміхаючись, спитав він.
  
  
  - Я попереджала тебе, - відповіла дівчина. — Це лише початок… Скоро стемніє остаточно. Треба розчистити місце для багаття, а потім знайти на вечерю якусь дичину.
  
  
  Раптом обидва почули інший звук, що не вписувався в голоси джунглів, — крик людини, відчайдушний передсмертний крик болю. Не змовляючись, вони побігли вперед, на цей крик, розрізняючи вже і хрускіт чагарника, і шарудіння листя.
  
  
  …Нік першим побачив маленьку безпорадну фігурку, майже повністю обвиту величезними кільцями темно-коричневої анаконди, змії-удаву, що мешкає в нетрях Південної Америки. Гігантська змія - двадцять футів м'язів, що стискаються - трьома кільцями обвилася навколо людини. Це був дуже маленький індіанець, і кожна така зміїна каблучка була товщою за обидві його руки.
  
  
  Шпурнувши лук на землю, Нік кинувся вперед, спритно ухиляючись від випадів змії, що продовжує так само згортатися навколо своєї безпорадної жертви. Чоловік у розпачі вчепився обома руками у верхнє кільце, марно намагаючись видертися, але його пальці лише зісковзували з гладкої зміїної шкіри. На нозі людини, наскільки можна було розгледіти, зяяла кривава рана — слід сильних щелеп. Нік знав, що всупереч поширеній думці, анаконди не відразу душать свої жертви, а спочатку хапають їх широко розлученими щелепами, а потім обвиваються навколо.
  
  
  Нік кинувся до голови анаконди, усвідомлюючи, що єдиний шанс людини на порятунок залежить від його здатності відвернути змію від наміру задушити жертву. Раптом близько від себе Нік побачив величезні зуби – змія зробила блискавичний випад. Він почув застережливий крик Таріти, куточком ока встигнувши помітити, що вона опустила цибулю, не впевнена в точності влучення стріли. Анаконда знову подалася назад, і пульсуюча і вібруюча м'язи її кілець відновила свій зловісний рух. Нік рвонувся було вперед, і знову змія накинулася на нього з широко розкритою пащею, але Нік опинився поза досяжністю її щелеп. Кілька разів він змушував анаконду атакувати, і це затримувало подальше звуження її кілець. Одного разу, коли Нік кинувся на змію, випад у відповідь її полоснув по його плечу; він ледве встиг вивернутися.
  
  
  Нік не наважився застосувати короткий мачете: одного удару ножа явно не буде достатньо для такого монстра, а найменше зволікання призведе до того, що перша блискавична атака анаконди завершиться її перемогою.
  
  
  Нік зробив ще один кидок, залучаючи свого величезного супротивника в контратаку. Але цього разу, коли змія подалася назад. Нік стрибнув і перехопив її у найвужчому місці нижче голови. Але навіть там він насилу зміг зімкнути обидві руки навколо неї. Нік відчув, як відривається і летить уперед: змія різко злетіла в повітря. Він повис, міцніше стиснувши руками тіло змії, і напружуючи всі м'язи. Анаконда, остаточно розлютившись, послабила кільця навколо маленького індіанця, повністю перенісши свою вагу і всю злість на новоявленого ворога: звиваючись і струшуючись, вона відірвала його від землі, потім жбурнула землю. Величезна змія повторила свій прийом кілька разів, підім'явши під себе людину і намагаючись обвитися навколо його ніг.
  
  
  Нік відчув, як ціпеніють його пальці, одеревівши від болю, і руки зводить судомою, але не послабив хватки. Піти на це означало дати негайно захопити себе цією зяючою пастою. Він спіймав швидкі погляди Таріти, що з мачете в руках обходить противників навколо поля бою в надії завдати точного удару по масі кілець, що звиваються і закручуються. Раптом Нік зрозумів, що одне з цих товстих кілець починає обвиватися довкола ноги, і зібравши всю свою силу, про яку навіть не підозрював, він вдавив коліна в землю і, навалившись всією вагою тіла, пригнув голову змії донизу.
  
  
  Кільця продовжували закручуватися навколо нього спіраллю з приголомшливою швидкістю; Нік відчував, що пульсуюче тіло почало стискатися. Зібравши рештки сил, він знову натиснув на голову змії. Таріта тепер опинилася за ним, і коли змія метнулася, розпластавши в повітрі своє закручене в спіраль тіло, рубала мачете по голові анаконди. Сили Ніка вичерпалися остаточно, але й величезні обручки навколо нього поступово почали розвалюватися. Востаннє Мачете опустився на щільні неподатливі м'язи шиї, і відрубана голова відвалилася.
  
  
  Нік залишився лежати, ловлячи повітря ротом; м'язи рук і плечей так звело, що, здавалося, вони ніколи не розправляться. Але поступово життя почало повертатися до нього, і напнуті до краю, напружені сухожилля розслабилися.
  
  
  Повернулася Тарита з одним із живих водосховищ у руках і спорожнила його повністю над зведеною судомою спиною та плечима. Потім, поки Нік опам'ятовувався поруч із ще тремтячою анакондою, вона принесла оберемок великого листя індіанцю, і той швидко обернув їх навколо своєї пораненої ноги.
  
  
  — Вони є чудовою пов'язкою, — пояснила дівчина. — Рана залишається чистою і не нагрівається завдяки її соковитій м'якоті.
  
  
  Нік повільно підвівся на ноги і хитаючись підійшов до маленького чоловічка в пов'язці на стегнах. Він приклав руку до тихо підіймальних грудей і почав обмацувати, обережно натискаючи пальцями.
  
  
  — Нічого не зламано, — нарешті підтвердив Нік.
  
  
  — Ти добрий хлопець, — несподівано сказав індіанець. — Я робитиму багато-багато щастя тобі. Ти, хлопче, побачиш.
  
  
  Таріта звернулася до нього мовою місцевих індіанців, і чоловічок охоче розговорився з нею, обмотуючи гнучкими пагонами листя, накладене на рану.
  
  
  — Він із племені гуаїка, — пояснила Таріта Ніку. - Вони не пігмеї, але близькі до них. Він сказав, що вивчив англійську, працюючи провідником в інженерів, судячи з того, що у них були якісь прилади. Я розповіла йому, що ти щось шукаєш, і він захотів нам допомогти. Він дякує тобі за порятунок.
  
  
  - Ми візьмемо його із собою? - Запитав Нік. — Я думаю, він стане нам у нагоді.
  
  
  - Так, - Таріта засміялася. — Крім того, він піде з нами у будь-якому разі, незалежно від того, що ти йому скажеш. Ти врятував йому життя. І його обов'язок тепер спробувати допомогти тобі.
  
  
  Джунглі стали майже чорними — Нік та Таріта несподівано помітили, що настала ніч.
  
  
  — Повертайся назад і зроби багаття там, де ми зупинилися, звернулася Таріта до Ніка. — Індіанець піде з тобою. До речі, його звати Атуту. Я повернусь через декілька хвилин.
  
  
  — Стривай, — гукнув Нік. — Куди ти зараз ідеш?
  
  
  Але Таріта не обернулася і зникла в гущавині з цибулею в руках. Нік знав, що вона чудово його чує; його очі звузилися. Звичайно, Таріта дуже скоро показала свою цінність як помічник, але її емансипованість виявилася в тому, що вона почала просто ігнорувати його. Він зробив собі замітку на майбутнє, пообіцявши ще пригадати їй той випадок, і пішов назад на те місце, яке вони вибрали для багаття. Щасливий Атуту йшов за ним, пересуваючись на своїх роздертих перев'язаних ногах, начебто з ним нічого не сталося.
  
  
  Незабаром Нік почув хрускіт чагарника і автоматично схопився за свою «Вільгельміну», але з'явилася Таріта з великим лісовим птахом у руці. Вона кинула тушку маленькому індіанцю, який відразу ж згріб її і почав спритно обробляти, зриваючи шкіру та пір'я і розрубуючи на великі шматки біле м'ясо. Таріта встала біля Ніка:
  
  
  — Колись, коли в нас буде більше часу, я сама обскублю і приготую такого птаха спеціально для тебе. Вона дуже смачна — краще, ніж курча.
  
  
  З маленьких довгих шматків дерева Атуту спорудив імпровізовані рожни та повертав м'ясо над вогнем. Коли воно остаточно просмажилося, він простяг перший шматок свого рятівника. Нік вгризся в нього і виявив, що Таріта має рацію. М'ясо було смачне, і нагадувало одночасно і качку, і курча. На десерт вони випили нектар з ніжного фрукта, вичавлений у велике листя у формі чаші.
  
  
  Багаття вже догоріло, і Нік потягнувся, відчуваючи наслідки своєї битви з гігантською анакондою. Він заплющив очі, але раптом відчув дотик до плечей ніжних пальчиків, що ковзнули вниз по спині, розтираючи, масажуючи, обережно натискаючи на його втомлені м'язи.
  
  
  Коли дівчина закінчила масаж, він промимрив слова подяки і миттєво провалився у глибокий сон. Вночі він прокидався двічі від лісових звуків і щоразу бачив сплячу Тариту на відстані витягнутої руки, що звернулася, як цуценя. Він ледве розрізняв маленьку грудочку з протилежного боку від багаття: це був індіанець. Нік знову провалився в сон з думкою, що всі навколо них у темряві нічних джунглів — це вічна драма життя та смерті, мисливця та його жертви, що розігрується на тисячі миль довкола.
  IV
  
  
  Ніка розбудив самотній промінь сонця, що якимось чином примудрився пробитися крізь щільну пелену туману, ліани та густі крони дерев. Джунглі знову поринули в свою моторошну тишу. Нік ривком сів і відразу зустрівся поглядом з маленьким індіанцем, що сидить навпочіпки. Обличчя чоловічка розтягнулося в широкій усмішці, коли Нік потягнувся і вітально махнув йому рукою. Тарити ніде не було видно. Атуту махнув у бік джунглів:
  
  
  — Вода роби добрий хлопець чистий.
  
  
  Нік підвівся, ляснув його по вузькому плічку, давши знати, що зрозумів його. Очевидно, десь поблизу протікав лісовий струмок. Нік залишив свій сафарі-жакет біля Атуту і заглибився в джунглі у вказаному напрямку. Йому хотілося запитати про Таріта, але він передумав, вирішивши, що вона або біля струмка, або збирає фрукти. Частокіл з гігантського бамбука висотою майже шість футів зімкнувся за ним стіною, що легко сколихнулася.
  
  
  Він сповільнив крок, побачивши фігуру з персиками в руках, що з'явилася через високі тонкі стебла. Нік відчув, що мимоволі втягує повітря і мало не поперхнувся. Виною тому було не її волосся, розпущене і розсипане по плечах блискучими чорними цівками, а її груди — оголені і налиті, вільні від одежі, що їх стискує. Вона мовчки стояла перед ним в одному саронзі, піднявши голову і дивлячись йому в очі: пряма, горда, нерухома. Нік не міг відвести погляду від ніжних рожево-коричневих сосків, які лише на півтони відрізняються за кольором від її шкіри. Її оголені плечі виявилися набагато ширшими, ніж він думав. Весь вигляд дівчини видався Ніку природним, правильним та доречним. І зрештою вона справді була дитиною джунглів. Тим не менш, і глянувши на Тариту, Нік відразу відчув, що це не вся правда: в її дрібних жестах, плавних рухах, важкої грації її голівки виявлялося щось більше, що становило з нею одне ціле і страшенно хвилювало.
  
  
  Дівчина стала так близько від Ніка, що її соски майже зачіпали його голі груди. Він відчув, як затремтіли пальці рук і напружилися м'язи від нестримного бажання підняти долоні і погладити ці два теплі горбики.
  
  
  - Я попереджала тебе, - спокійно промовила дівчина.
  
  
  — Я й не скаржусь, — відповів він.
  
  
  — У Лозанні, Лондоні чи Нью-Йорку я вважала б себе ображеною, представши перед тобою в такому вигляді, — продовжувала Таріта. — А тут мені треба зробити саме так. Якщо на мені багато одягу, я почуваюся не у своїй тарілці, ніби приховую правду про себе. Адже я казала, що в мені дві людини.
  
  
  — І я підтвердив, що вони обоє гарні, — підхопив Нік. — Їхня краса перевершила всі мої очікування.
  
  
  Вона повернулась і, тихо ступаючи, пішла разом із ним назад до струмка. Нік зняв штани, вимився в прохолодній воді, і волога миттєво випарувалася з його тіла в цьому спекотному повітрі. Як тільки він одягнув штани, дівчина знову підійшла до нього.
  
  
  - Ти теж гарний, - ніжно промовила вона. — Тебе не бентежить це слово? Не повинно, принаймні на твоє тіло приємно дивитися: воно таке сильне, гладке, чудове.
  
  
  Дорогою до місця ночівлі, де залишався маленький індіанець, вона взяла Ніка за руку трохи нижче ліктя.
  
  
  — Ти заснув так швидко минулої ночі, — сказала Таріта. — Я хотіла тобі сказати, що ти здійснив неймовірно мужній вчинок, рятуючи життя Атуту. Я чула, що ти міжнародний агент екстра-класу, тобто людина, яка завжди досягає поставленої мети, не зупиняється навіть перед убивством в ім'я служіння батьківщині. Але я думаю, що ти більше рятуєш, ніж вбиваєш, Ніке Картер. Можливо, ці дві речі незрівнянні, але мені здається, що це правда.
  
  
  Нік голосно засміявся. Він подумав про себе про ще більшу невідповідність — цій велично красивій тубільці з бездоганною лаконічною інтонацією швейцарської пансіонерки, напівоголеної богині, яка вживає слова типу «незрівнянні».
  
  
  Атуту радісно вітав їх на маленькій галявині, і вони сіли снідати зібраними Таритою фруктами.
  
  
  — Як ти гадаєш, де зараз твої супротивники? — спитала дівчина.
  
  
  — Якщо ти сказала правду про здуті, переповнені ріки, то росіяни для нас не становлять небезпеки. У цих джунглях навіть півдня здаються дюжиною. Але їх шість чоловік, і вони можуть просуватися в заданому темпі. Вони у китайців "на хвості".
  
  
  Китайці ж, мабуть, йдуть прискореним кроком, усвідомивши свою помилку на старті та один втрачений день. Що ж до Колбена, то я не знаю.
  
  
  — Він недалеко пішов уперед, — підхопила Таріта. — Можливо, навіть, що він трохи заблукав. Але ті два індіанці, які з ним, не дадуть йому заблукати ґрунтовно.
  
  
  Поки Нік збирався, Атуту щось говорив з дівчиною.
  
  
  — Він хоче нести обидві наші цибулі, — перевела вона. Нік посміхнувся, кивнув Атуту, який з очима, що світилися від щастя, вже приладжував обидва луки у себе за плечем, поспішаючи навздогін за ними.
  
  
  Нік йшов упритул за Таритою розміреним кроком і, незважаючи на всі зусилля, не міг відірвати погляду від її величної, неймовірно гарної постаті. Коли дівчина поверталася, перелазила через дерево або перестрибувала, її груди напрочуд граційно повертали рожеві бутони сосків з боку в бік, то провисаючи, то вирівнюючись, стаючи то пружними і твердими, то раптом м'якими і округлими.
  
  
  Дощі повалили величезне дерево, і його слизький стовбур і поплутані гілки утворили майже непереборну перешкоду їхньому шляху. Перебираючись через нього, Таріта послизнулась і полетіла назад. Нік ледве встиг зловити її обома руками за талію, одні груди дівчини, гладкі й шовкові, як крило метелика, притулилися до нього.
  
  
  Її бездонні очі, темні й непроникні, глянули на Ніка, і обидва завмерли в нерухомості — несподівана мальовнича картинка серед гілок поваленого дерева.
  
  
  Ця коротка мить здалася вічністю, потім дівчина відсахнулася, повернувши голову убік. Але вона не прибрала долоню, а ковзнула нею вниз по його руці до кінчиків пальців, а потім безсило впустила, ніби з небажанням перериваючи їх дотик. А може, все це просто гра уяви, подумав Нік: ці прокляті джунглі з моторошним розпеченим повітрям мають дивну дію на чоловіків…
  
  
  А Таріта вже йшла далі, перебравшись через маківку поваленого дерева, і він поспішив за нею навздогін.
  
  
  Вони вже пройшли досить довгий шлях, коли Таріта раптово зупинилася, насупившись, і почала вивчати ґрунт. Ліворуч йшла вузька гладка смужка землі, схожа на лісову стежку. Підійшов Атуту, сів навпочіпки і теж почав нишпорити очима по землі.
  
  
  Таріта вказала на невелику пляму в чагарниках, і, простеживши за напрямом її руки, Нік дійсно побачив оберемок злегка прим'ятого листя. Атуту знайшов ще одну пляму, де шар листя був прим'ятий і втиснутий у землю трохи глибше.
  
  
  — Тут спали люди, — сказала Таріта, — троє чи четверо, важко сказати, скільки. Але не менше двох.
  
  
  - Колбен? — Нік був спантеличений.
  
  
  - Можливо, - відповіла дівчина. — Його індіанці швидше за все спали, згорнувшись на камінні десь поблизу. Таку стежку зазвичай прокладають до річки місцеві індіанці і, можливо, ми скоро вийдемо до неї. Якщо нам вдасться перетнути цю річку, ми виграємо час. Але невже ми йдемо слідами Колбена...
  
  
  Вона не закінчила, але Нік знав, що дівчина мала на увазі.
  
  
  — Що ж, треба взяти до уваги, — вирішив Нік. — Тепер треба тримати вухо гостро — і все. Ми просуватимемося дуже обережно, про всяк випадок я піду першим.
  
  
  Чарівні груди піднялися і опустилися, коли дівчина знизала і плечима. Нік рушив, за ним слід у слід ішла Таріта і замикав маленький загін Атуту. Незважаючи на те, що стежка була вже плечима Ніка, він все одно тішився її гладкою і рівною поверхні. Ніхто не спотикався про випадкове каміння, не послизав на острівцях моху, не плутався в корінні дерев. Якби не обережний крок Ніка, йти нею було б одне задоволення.
  
  
  Коли Колбен справді так близько, як думав Нік, один із його індіанців міг помітити їхнє багаття минулої ночі, а це вже було небезпечно.
  
  
  Нік зупинився так раптово, що Таріта налетіла на нього ззаду: чиїсь важкі тіла ламали чагарник ліворуч. Нік завмер, а Атуту, що з'явився в ту ж секунду позаду нього, швидко сунув цибулю йому в руки. Чагарник розсунувся, і з нього вперед викотилися два товсті темно-коричневі тапіри. Вони теж завмерли, дивлячись маленькими поросячими очима на трьох прибульців, що наважилися вторгнутися до їхніх рідних джунглів.
  
  
  - Стріляй! — крикнула Таріта, і в її руках у ту ж мить виявилася друга цибуля. - Ми будемо забезпечені м'ясом на багато днів!
  
  
  Тапіри, у яких майже повністю відсутні зір і нюх, на мить стали як вкопані, потім рвонулися в різні боки. Один з них стрибнув на стежку й кинувся по ній нестримно — Таріта помчала навздогін.
  
  
  - Стій! - Заволав Нік. — Не біжи за ним!
  
  
  Таріта кинула на нього роздратований погляд, обернувшись на бігу, і натягла тятиву. Нік кинувся за нею.
  
  
  — Прокляття! - проривав він. - Зупинися!
  
  
  Але коротконогий тапір, що біжить підстрибом і нахилившись, вже набрав хорошу швидкість. Тепер Таріта бігла на межі своїх можливостей, намагаючись підібратися до нього якомога ближче і вразити його стрілою, готовою вилетіти з натягнутої тятиви.
  
  
  …Ніку здалося, що земля вибухнула, знявши вгору фонтан листя. Він побачив, як Таріта впала на спину, її тіло зігнулося і скрючилося від болю, а зверху на нього посипалися земля та листя. Товсте тіло тапіра теж злетіло вгору; пронизливий вереск тварини раптово обірвався, коли здоровенна гілка з тріском обломилася об його спину.
  
  
  Нік очима простежив дугу, яку тіло тварини з величезною швидкістю описало, перш ніж насамкінець ударитися об дерево. Тепер тапір висів головою вниз, з витягнутою вперед однією ногою, а навколо його щиколотки була міцно затягнута петля. Довге тонке відведення утворює пружинний капкан, все ще розгойдувався, надійно утримуючи в повітрі свій видобуток. Сковзнувши поглядом, Нік відразу зрозумів, що сталося. Кимось на стежці був встановлений пружинний капкан — потужний подвійний вузол, одне відведення якого було простягнуто впоперек стежки, а до нього була прикріплена петля, прикрита листям. Найменший тиск на відведення відпускає пружину такого капкана, петля миттєво захльостується навколо ноги жертви і підкидає її вгору з небувалою силою.
  
  
  Нік впав навколішки біля тремтячого тіла Тарити, все ще лежить землі. Вона підвелася, спершись на його руку, потім насилу піднялася, похитуючись, на ноги. Нік вгадав хід думок, що відбилися в її очах. Тапір привів у дію цей зловмисний капкан, в який рано чи пізно хтось потрапив би. Знову смерть торкнулася її костлявою рукою, і лише випадковість врятувала її.
  
  
  - Колбен? - Висловив здогад Нік. Вона мляво кивнула. Підійшов Атуту і став поруч, мовчки дивлячись на тушу тапіра, що розгойдується.
  
  
  — А може, все ж таки мисливці-індіанці? - Запитав Нік.
  
  
  — Вони справді ставлять такі капкани, але тільки в чагарниках, відповіла Таріта. — Вони ніколи не поставили б таку капкан на стежці.
  
  
  Нік жорстко стиснув губи. Він був більш ніж впевнений у цьому і спитав лише заради того, щоб підтвердити свій здогад. Вже двічі цей безжальний негідник із колючим поглядом був реально близький до того, щоб убити дівчину. Нік стискав і розтискав кулаки. Після виявлення електронного мозку треба подбати про те, щоб відкрити рахунок і сповна по ньому розплатитися, вирішив подумки Нік.
  
  
  Атут жестом показав, що слід скинути тапіра.
  
  
  - Залиш його, - сказала Таріта, встаючи на ноги за підтримки Ніка, - ми знайдемо щось інше. У мене шмат у горло не піде, я відразу згадуватиму про близькість смерті.
  
  
  Нік з розумінням кивнув, простягнув Атуту луки і знову рушив уперед, мовчки досліджуючи кожен дюйм землі. Він уже знав, що на відміну від лісів помірного пояса, які рідшають на підступах до галявини або галявини, джунглі обриваються завжди несподівано і різко. Тому Нік не здивувався, коли раптом побачив перед собою коричневі води досить широкої річки, обидва береги якої були вузькими смужками суші. Таріта з-за його плеча теж розглядала річку, що відкрилася.
  
  
  — Якщо перетнути її в цьому місці, ми вкоротимо собі дорогу на кілька миль, — сказала вона. — Приблизно за чотири милі звідси вгору річкою має бути переправа по камінню. Ми якраз змогли б зрізати цю відстань.
  
  
  — Що ж тоді нас зупиняє? - Запитав Нік. Тарита мовчки вказала на індіанця, що присів навпочіпки біля самої кромки, вдивляючись у воду. Атуту непевно знизав плечима, підвівся і коричневою тінню зник у джунглях. За мить він з'явився знову, тримаючи в руках хвостатого маленького звірка, схожого на ховраха.
  
  
  — Тукотуко, — пояснила Таріта, — один із гризунів, що живуть уздовж річок.
  
  
  Атуту вбив його, і тоненький червоний струмок втік по його грудях. Маленький індіанець сунув гризуна у воду, і Нік, дивлячись на підхоплену рікою тушку, усвідомив, що під застиглою, здавалося, поверхнею води криється дуже сильна течія.
  
  
  Поки він дивився, вода навколо звіра завирувала, ожививши слизькими тілами, що кишать у її глибині, хапають і смикають гризуна. Майже так само несподівано вируюча вода заспокоїлася, і на поверхні майнув маленький білий скелет дощенту обгризеної тварини, що тут же пішов на дно. Пройшло лише 25–30 секунд. Нік уже зрозумів, що сталося, і його губи видавили лише одне слово – «пірання».
  
  
  — Тепер не треба турбуватися про переправу, — сказала Таріта.
  
  
  Нік оглянув протилежний берег, що порос деревами майже до самої води, і поклав долоню на мотузку, прикріплену до пояса.
  
  
  — Якби мені вдалося переплисти річку з мотузкою, ми змогли б прив'язати її до дерев з обох боків і по ній перебратися над водою.
  
  
  — Ти бачив, що з тобою трапиться, якщо ти втечеш у воду, — роздратовано вигукнула Таріта.
  
  
  — Колбен — він, напевно, перебереться через річку по переправі? - Запитав Нік.
  
  
  — Безперечно, — відповіла вона.
  
  
  — Невже ти думаєш, що Колбен залишить переправу цілістю після себе! - Вигукнув Нік.
  
  
  Дівчина нічого не відповіла, але Нік знав, що потрапив у крапку. Якщо каміння можна прибрати, то Колбен, звісно, зробить це.
  
  
  — Ми переберемося тут, — твердо промовив він.
  
  
  - Це неможливо, - заперечила Таріта, знову кинувши на нього роздратований погляд. - Треба йти назад. Вниз по річці, приблизно за п'ять миль звідси, буде інше місце.
  
  
  - Це займе в нас цілий день! - підвівся Нік. - Ні за що в житті! Чи бачиш, я дещо знаю про піранії. Якщо кинути їм освіжену тушу, то всі піранні навколо нападуть на неї і не залишать доти, доки не обковтають до кінця. Я буду в безпеці весь час, доки вони пожирають тушу.
  
  
  Він повернувся до Атуту і більш жестами, ніж словами, попросив його сходити та звільнити тушу із пружинної петлі. Коли індіанець зник з поля зору, Нік повернувся до Таріти, яка стояла, склавши руки, через що її груди піднялася ще вище, а соски рожевіли над схрещеними руками. Усім своїм виглядом дівчина виявляла впертість. "Спокійно, юначе", - скомандував Нік собі і, звернувшись до неї, сказав:
  
  
  - Я зможу це зробити. Поки піранні будуть зайняті тапіром, я з одним кінцем мотузки перепливу річку і закріплю її на тому березі. Ти триматимеш інший кінець і натягнеш його тут на дерево.
  
  
  — Неможливо, — різко обірвала дівчина, глянувши на нього зарозуміло і роздратовано. — Вони покінчать із тапіром раніше, ніж ти попливеш до середини. Ти ніколи не досягнеш іншого берега. Ми більше часу втратимо, чекаючи на Атуту з тушею тапіра.
  
  
  Нік промовчав, дивлячись на протилежний берег, і побачив гілку, що пропливала повз: це зміцнило його в здогаді про швидку течію посередині річки, оманливо спокійною. Він прикинув ширину річки щодо швидкості течії і спробував вирахувати, як довго піранії роздиратимуть тапіра. Цей ланцюжок з різних понять дуже важко було ретельно розрахувати. Тут на думку Ніка спала думка про Колбене, який на додаток до вже наявної переваги отримає ще один день фори.
  
  
  — Я зроблю це, — похмуро сказав він, і ця фраза прозвучала самовпевненіше, ніж було насправді. Раптом він відчув погляд Таріти: її очі засвітилися глибоким запеклим вогнем. З'явився Атуту, тягнучи у себе важку тушу; доплівшись до них, він знеможено кинув її на землю.
  
  
  - Гарний хлопець, - звернувся Нік до маленького індіанця, ти сильний хлопець.
  
  
  Щойно переводячи подих, тубільець посміхнувся. Нік простяг йому один кінець мотузки. Атуту кивнув у відповідь: він зрозумів його намір.
  
  
  — Я візьму інший кінець, — відрізала Таріта, спускаючись за Ніком до води.
  
  
  — Ця робота для мене, — відповів Нік. - Я перепливу річку.
  
  
  Дівчина стала перед ним, загородивши дорогу, і швидким котячим рухом вихопила кінець мотузки у нього з рук. Зупинившись, щоб підіткнути вище саронг, зробивши з нього цим щось на зразок щільних трусиків, вона припустилася до річки. Вона знову ігнорувала його. Очі Ніка звузилися: він згадав її поблажливий тон, яким вона говорила про рушниці, її демонстративний відхід у джунглі, незважаючи на його поклик, роздратований погляд, звернений на нього, коли він спробував відмовити її від переслідування тапіра. А тепер вона знову відкидала його, виявляючи свою емансипованість, роблячи це надто зневажливо і гордо. Був час, коли б він не звернув уваги на таку дрібницю. Зараз все змінилося. Він не побіг за Таритою. Натомість він схопив мотузку, сильним ривком смикнув її так, що кінець вилетів з рук дівчини.
  
  
  Він стояв, недбало згортаючи мотузку і спостерігаючи, як вона біжить назад з розлюченим, спотвореним від злості обличчям, білими губами.
  
  
  — Віддай мені мотузку, — сказала вона, обдаючи його палаючим поглядом.
  
  
  - Чорта з два, - відповів Нік, ласкаво усміхаючись їй в обличчя.
  
  
  — Значить, ти наполягаєш на своєму, — сказала дівчина. - Я дала слово супроводжувати тебе. Тож попливу я.
  
  
  — Ти залишишся тут, — викарбував Нік холодно. — І я не потребую твоїх послуг. Ти чиниш так, щоб просто наполягти на своєму, адже я не слухаюсь твоїх порад. Ти — не провідник, а просто самовдоволена, примхлива європейська школярка.
  
  
  Нік дивився прямо в її очі, що горіли від сказу.
  
  
  — А ти просто повний ідіот, — парирувала вона. — Я сказала, що ти не зможеш цього зробити, і тепер ти зі шкіри лізеш, готовий на самогубство, аби довести, що я не права, тільки тому, що зачеплене твоє чоловіче «я».
  
  
  — Моє чоловіче «я» зовсім не зачеплене, золотку, — сказав Нік. — Але ти точно скидаєш дурня, якщо не викинеш свою ідею та голови.
  
  
  Краєм ока він побачив Атуту, що спостерігав за ними широко розплющеними очима: він не міг зрозуміти слів, але, мабуть, здогадувався про те, що відбувається. Таріта знову вихопила кінець мотузки, обернулася до Ніка спиною і швидкими кроками пішла до річки, крикнувши щось Атуту. Той одразу поспішив до тапіра, потім завагався, зупинився і глянув на Ніка, який, нагнавши, притиснув дівчину до краю води.
  
  
  — Добре, ти є продуктом двох світів, — сказав він. — І ти ввібрала в себе порочну впертість їх обох.
  
  
  Він схопив її, ривком притяг до себе, щоб удар не завдав шкоди цим чарівним білим зубкам. Удар припав по її підборідді і вона миттєво стиснулася. Ніку вдалося зловити дівчину, коли вона вже зігнулася, готова впасти, і дбайливо поклав її на землю. Очі Атуту висловили схвалення, Нік підійшов до нього, і вони разом стягли важку тушу до річки, кинули її у воду, відштовхуючи якнайдалі від берега.
  
  
  Нік зняв свій сафарі-жилет і штани, поклав «Люгер» поверх одягу і встав біля води, спостерігаючи, як течія підхоплює важку тушу і, повільно перевертаючи, несе вниз річкою. Нік обв'язав кінець мотузки навколо пояса, а Атуту встав за ним, щоб травити мотузку. Поки вони дивилися на річку, вода навколо тапіра раптово закипіла і завирувала: піранії почали «пристрілюватися» до туші.
  
  
  Нік з розбігу пірнув якнайдалі від берега в річку, не занурюючись глибоко, і відразу став сильно гребти, розрізаючи тілом, як ножем, теплу воду. Він кинув погляд назад на тушу, яка несамовито здригалася від тисяч терзаючих щелеп. Несподівано виявилось, що берег уже далеко. У міру того, як він відпливав все далі й далі, його затягувала сильна глибинна течія, що стягала вниз по річці до осатанілих пірань. Ніку це додало нові сили в боротьбі з течією, що краде у нього дорогоцінний час і зусилля, такі необхідні для здійснення туманного.
  
  
  Нік почув пронизливий крик Атуту.
  
  
  — Великий хлопче, йди! — волав чоловічок. — Великий хлопче, йди!
  
  
  Нік зрозумів, що означає цей крик, і знову озирнувся на тапіра. Піраньї шаленіли: накидаючись і розриваючи тушу, вони крутили і перевертали її у воді, намагаючись дістати верхню м'ясисту частину. Тепер від великої частини тварини залишався тільки свіжообгризаний білий скелет. Піранні швидко закінчували своє бенкет. Незабаром у них може бути і десерт. Нік відчув, як м'язи ноги починає зводити судома, і виструнчився, намагаючись уникнути її; інакше – неминуча смерть. Якби це були змагання з плавання, то рекорд був би йому забезпечений.
  
  
  Три чверті шляху залишилися вже позаду, і течія помітно ослабла. Відчуття було таке, ніби якір, прив'язаний до його ніг, несподівано зник, і це визволення надало йому нових сил. Нік зрозумів, що цей імпульс йому дуже придасться, коли, озирнувшись в черговий раз, побачив тільки воду і обгризений начисто кістяк тварини, що йде на дно. А тисячі зубастих тварюків уже шастали у воді неподалік, залучені якоюсь сторонньою істотою в їхніх рідних водах.
  
  
  Він не міг бачити, але інстинктивно відчув рух води у себе за спиною, несподіване вирування і шаленство, викликане полчищами пірань, що рвуться вперед. Раптом ноги Ніка торкнулися дна, і він побіг спотикаючись до берега. Гострий, майже безболісний щипок припав по ікрі ноги, і Нік стрибнув уперед, підібгавши під себе ноги і викочуючись у такому положенні на берег.
  
  
  За ним залишилася вода, потемніла від чорних слизьких тіней.
  
  
  …Нік лежав на березі, важко дихаючи, і відчував, як сочиться кров із ноги. Смерть підібралася до нього близько — так близько, що тільки успіх, а не його розрахунки, врятував його. Коли дихання відновилося, він відкинувся назад і витяг з води мотузку. На протилежному березі Атуту вже обв'язав свій кінець мотузки навколо товстого дерева і тепер стояв, радісно танцюючи біля води. До нього приєдналася Таріта і, знайшовши на тому березі Ніка, дивилася, як той повільно піднімається на ноги. Нік затяг мотузку навколо стовбура добротним подвійним вузлом і махнув Атуту, давши знак перебиратися.
  
  
  Очевидно, Таріта попросила індіанця йти першим, той обхопив мотузку обома руками, підняв ноги і теж перекинув їх і почав поштовхами просуватися вперед. На ньому були сафарі-жакет, обидві цибулі через плече та штани Ніка в зубах. На середині річки мотузка небезпечно провисла, майже торкнувшись поверхні води, але все ж таки втрималася. Коли Атуту благополучно зістрибнув перед Ніком на берег, Номер 3 радісно стиснув його вузеньке плічко. Таріта вже дерлася по мотузці. Коли вона опинилася перед Ніком, він побачив темну лють у її очах.
  
  
  - Ну що, вгадала, - широко посміхнувся він їй. - Я зробив це. Чи ти нічого не бачила?
  
  
  Вона налетіла на нього з кулаками, намагаючись згаяти все своє сказ, вклавши його в удар. Нік легко ухилився, спіймавши її за зап'ястя. Вона тремтіла від злості, і йому захотілося заспокоїти її, притиснувши до себе і погладив долонями її чарівні пагорби. Якби не присутність Атуту, він неодмінно так і вчинив би. Але натомість він міцно тримав її за зап'ястя.
  
  
  - Спокійно, заспокойся, - сказав Нік дівчині, посміхнувшись про себе, коли згадав, що в ній дві людини. І справді, люті в ній вистачало на двох.
  
  
  — Тебе розлютило, що я довів тобі твою неправоту… Чорта жінки, властива їй у будь-якому світі.
  
  
  — Не намагайся повторити свій подвиг, — процідила Таріта крізь стиснуті зуби.
  
  
  - А ти не змушуй мене, - парирував Нік, розтискаючи їй зап'ястя.
  
  
  Вона стояла, розтираючи руку, і дивилася на нього.
  
  
  - Ми підемо далі? — холодно спитала дівчина, намагаючись придушити свій гнів, обернувши його в лід.
  
  
  — Без сумніву, — усміхнувся Нік, мало не додавши: «Тепер коли ясно, хто головний». Але вирішив розсудливо не робити цього. По-перше, це звучатиме як нова образа. По-друге, він не був до кінця впевнений, що ця інформація буде повністю прийнята до відома.
  
  
  Таріта йшла збудженою ходою, що підстрибує, незважаючи на те, що вони вступили в сильно зарослу, обплутану ліанами ділянку джунглів, прорубуючи собі кожен крок за допомогою мачете. Вони зупинилися, коли денне світло почало йти і джунглі знову ожили какофонією звуків.
  
  
  З'явився Атуту з убитою маленькою косулею, яку негайно обробив і засмажив на імпровізованому рожні. М'ясо виявилося дуже смачним.
  
  
  Підчистивши залишки і закинувши їх у зарості для нічних падальників, Нік ліг і задумався про людей-хижаків, що також блукають лісом. Переправа через річку, мабуть, вивела їх у лідери, поставивши попереду Колбена. Це було важливе. Він знав, що китайці будуть із властивою їм наполегливістю та самопожертвою наганяти, та й росіяни, можливо, якимось чином прокладуть собі дорогу. Так як вони всі прагнули однієї, відносно маленької ділянки, перевагу мав отримати той, хто досягне його першим, у нього і будуть найбільші шанси виграти приз.
  
  
  Він усвідомлював, що в міру наближення до мети шляху сходитимуться все ближче один до одного і спроби Колбена усунути суперників стануть наполегливішими і численнішими. Ймовірно, Колбен вважав, що головну небезпеку йому представляє Нік, можливо, через допомогу Тариты. Нік був упевнений, що Колбен зробить ще не одну спробу, відчуваючи, що якщо йому вдасться брати Ніка, він легко впорається і з іншими учасниками цієї гонки. Нік задумливо посміхався до себе. Він не міг відмовити собі в задоволенні сконцентрувати всю увагу на Колбені, представляючи саме таким подальший розвиток подій. І це було небезпечно. І росіяни, і китайці також без вагань приберуть суперників і недооцінювати їх було б серйозною помилкою.
  
  
  Нік лежав витягнувшись, ліниво розмірковуючи, коли раптом поряд з ним майнула тінь. Це була дівчина, неусміхнена, серйозна, яка опустилася навколішки біля нього.
  
  
  — Сьогодні на річці ти зробив неможливе, — сказала вона. — Але ти це зробив. Однак тобі слід було б послухатися мене. Тобі просто щастить. Не намагайся ніколи повторити таке. Будь ласка, послухай мене.
  
  
  — Не хвилюйся, золотку, — відповів Нік. — Я не виконую двічі те саме «на біс».
  
  
  Він усвідомлював, що вона має рацію. Дуже це скидалося на самогубство. Але дівчина, звісно, не могла знати, скільки таких самогубних вчинків зробив він у своєму житті.
  
  
  — Я… вибач мені, я так розлютилася на тебе, — тихо промовила дівчина. — Я… я не хочу тебе побачити вбитим.
  
  
  …Вогнища вже згасло, і навколо них згустилася темрява. Навіть очі Ніка, зоркі, як у сокола, не могли проникнути в чорнильну чорноту ночі: єдине, що він бачив, — це невиразні обриси її фігури. Вона здавалася прекрасною безтілесою істотою, що розмовляла з темряви. Чорт би забрав це місце, вилаявся Нік про себе, уявивши собі місяць і купаються в її ніжному сяйві прекрасні груди.
  
  
  Він почув, як Таріта вкладається з ним поруч і відкинувся назад, дивлячись у темряву.
  
  
  …Нік скривився в усмішці, згадавши, як часто проклинав, він місячне світло, коли йому необхідно було перетнути непоміченим якусь відкриту місцевість. Він уявив собі її тіло, що лежить поряд на відстані витягнутої руки, її повні округлі груди з сосками, що злегка стирчать догори, приваблюючи, мучиться в очікуванні.
  
  
  Він звернув свою уяву, поки вона не завела його надто далеко.
  V
  
  
  Земля затремтіла, і від цього гуркоту та трясіння Нік прокинувся і сів, витягнувшись у струнку. Знову настав світанок — сірий, ледве помітний серед дерев світло раннього ранку, але земля продовжувала тремтіти. Нік побачив Атуту, що видерся до середини ствола колючого капока. Таріта теж прокинулася і сіла, в її очах, коли Атуту звернувся до неї, з'явився страх.
  
  
  — Нам треба тікати, — сказала вона. — Звідси починається крутий підйом, гірський кряж, що веде до височини. Нам треба на нього піднятися.
  
  
  - Почекай хвилинку. Поясни, від кого чи чого ми маємо тікати? - Запитав Нік.
  
  
  — Пекарі, — відповіла Таріта. — Дикі вепрі, як їх називають у Європі та Америці, лише пекарі ще гірші. А ці — білогубі пекарі — найгірші.
  
  
  Нік покопався у своїй чудовій пам'яті, що зберігає найрізноманітніші відомості, і спробував згадати про цих тварин все, що знав: що це найближчі родичі техаського смугастого кабана і європейського вепря, мають люту вдачу, жорстку товсту шкіру і довгі, викривлені як турецький ята здатними розпороти супротивника, як банку консервів. Їхня хватка — він чув — була сильнішою, ніж у великих лісових кішок. Судячи з жаху, що спотворив обличчя Атуту і Тарити, вони повніше ніж усвідомлювали розміри небезпеки.
  
  
  - Вони пересуваються стадом. Це стадо — величезних розмірів, — сказала дівчина. — Вони вже оточили нас. Зазвичай вони витягуються та біжать один за одним. У такому величезному стаді з ними неможливо боротися. Очевидно, вони якимось чином спілкуються між собою, тому що діють дуже дружно та злагоджено.
  
  
  Останні два слова Таріта домовляла вже на бігу, і Нік кинувся за нею навздогін. Навколо стояв суцільний тріск чагарника: ці товсті квадратні тіла продиралися з дрібним тупотом, хропінням і хрюканням крізь рослинність. Гул від цього гуркоту почав луною розкочуватися джунглями.
  
  
  Ніку доводилося чути тупіт барана, що біжить, але той не мав нічого спільного з цим зловісним громом. У цьому була якась болісна гнітюча зловісність. Тупіт отари, що біжить, ніби попереджав: не стій на дорозі, і ти будеш у безпеці. Той самий гул, здавалося, казав, що шляхи до порятунку відрізані, як і немає засобів уникнути смерті. Тепер уже стало видно, як хитається чагарник, як розгойдуються довгі стебла бамбука. Таріта мчала через кущі на межі своїх можливостей. Атуту слідував за ними по п'ятах.
  
  
  — Вони витопчуть тут усі, — крикнула дівчина, переводячи подих. — Вони висмикнуть із коренем і з'їдять усі рослини, фрукти, горіхи, всіх змій, гризунів, комах — усіх, хто попадеться на їхньому шляху. Сам ґрунт вони розпушать, вирвавши з неї все їстівне.
  
  
  Несподівано дівчина встала як укопана, і Нік побачив темно-сірі з сивими підпалинами силуети, два з яких злісно висунули рила з чагарника з одного боку, а третій - з іншого. Потім до них приєдналися інші, і тепер вони утворили лютий хрюкаючий лад по обидва боки вузької стежки.
  
  
  - Гірський хребет якраз попереду нас, - шепнула Таріта, намагаючись стримати бурхливе дихання.
  
  
  Раптом у повітрі повисла якась гнітюча зловісна атмосфера жаху, що згущується. Нік зрозумів, що цим тваринам немає числа. Все довкола закишіло ними: дерева, кущі, висока трава. Один найближчий до них кабан пирхнув, заскреб копитом землю і схилив голову. Інший, з маленькими очима, що горять, висунув голову і видав шкрябаючий гортанний звук.
  
  
  - До нього ще треба добігти, - сказав Нік. - Скористайтеся мачете. І не намагайтеся вступати з ними в бій, просто в разі потреби рубайте з силою.
  
  
  І перш ніж він продовжив, маленька коричнева фігурка вилетіла вперед і помчала, підстрибуючи, крізь шеренгу. Поки пекарі схаменулися і прийшли до тями, індіанець як вогонь проскочив повз них. Через хвилину він уже дерся по крутому схилу, чіпляючись за ліани і лози, що переплітаються.
  
  
  - Вперед, - скомандував Нік дівчині. — Біжи поряд!
  
  
  Він сильно відштовхнувся і в два стрибки досяг перших кабанів. Один із них погрозливо нахилив голову, рикнув і стрибнув. Не зупиняючись, Нік обрушив на нього страшної сили удар мачете і відчув, як гостре лезо розрубало товсту плямисту шкуру тварини. Кров бризнула з голови пекаря, він загарчав, але тут же пронизливо заверещав від болю.
  
  
  Наступного моменту інший дикий вепр атакував Ніка праворуч, і знову Нік полоснув гострим лезом. Цього виявилося достатньо, щоб тварина зупинилася, замотала закривавленою головою і на мить відсахнулася. Ще три люті кабани вискочили на дорогу, перегородивши шлях Ніку, і йому довелося зупинитися. Звір, що стоїть попереду, люто вишкірився, показавши довгі жовті ікла. Всі троє одночасно клацали страхітливо щелепами, видаючи брязкітний звук — попередження перед атакою. Два закривавлені пекарі наближалися ззаду - Нік побачив їх, кинувши швидкий погляд через плече.
  
  
  — Приготуйся, — кинув він Таріті. — Нам доведеться прорубувати через них.
  
  
  Більше він не встиг нічого сказати, бо побачив, що перший кабан із тріо, що перегородив їм дорогу, звалився на землю. Тільки коли він завалився вперед мордою, Нік побачив стрілу, що стирчала з шиї тварини. Тут же другий звір закрутився від болю дзиґою: у його боці теж стирчала стріла. Стріли одна за одною полетіли в пекарі: це був Атуту, який пучком посилав їх зі свого притулку на дереві.
  
  
  Пекарі відступили. Нік схопив Тариту за руку, і вони почали божевільний марафон, знаючи, що в них в запасі лише кілька миттєвостей, перш ніж дикі вепрі прийдуть до тями і лавиною перейдуть у наступ. Але град стріл виявився достатнім для придушення тварин, і Нік із Таритою виграли кілька секунд, щоб дістатися крутого схилу. Нік поліз по ліанах і корінням вгору, чіпляючись за них однією рукою, іншою рукою він підтримував Тариту, допомагаючи їй забиратися, поспіхом посковзуючи і з'їжджаючи вниз, і все ж таки примудряючись утриматися на майже вертикальному схилі. Атуту дерся поперед них, але в міру наближення до вершини вузького кряжа іноді спускався, щоб простягнути їм на допомогу руку. Внизу залишалися джунглі, наповнені злісним рохканням і пирханням.
  
  
  Дійшовши до вершини підйому, вони повалилися горілиць, ледве переводячи дух, і завмерли в нерухомості. Відлежавшись, Нік встав і глянув униз на темні силуети, що руйнують і виривають все на своєму шляху через джунглі з гучним і лютим пирханням, рохканням і тупотом, що зливається в один громоподібний звук.
  
  
  Коли він повернувся, Таріта сиділа. Її груди були забруднені брудом і пилом упереміж зі шматочками мокрого листя і трави. Але так само чудова, зазначив Нік про себе. Позаду неї здіймався гірський кряж, що йшов крізь покриваючу його рослинність кудись вгору, і тільки цієї миті Нік усвідомив, що вони досягли найнижчого виступу високогір'я.
  
  
  — Скільки ми тут пробудемо? — спитав він.
  
  
  — Принаймні півдня, — відповіла Таріта.
  
  
  Нік важко зітхнув:
  
  
  — Ми втратимо весь час, що виграли, переправившись через річку.
  
  
  Таріта похмуро подивилася на нього і безпорадно знизала плечима.
  
  
  — Вони стануть ще лютішими, коли перекопають усю цю місцевість. Нам треба залишатися тут, поки вони не рушать далі. Можливо, нам доведеться чекати цілий день. Тільки час покаже скільки.
  
  
  Атуту сидів навпочіпки на краю виступу і вдивлявся в джунглі, що розстилалися внизу.
  
  
  — Я дивитися бачити, добрий малий, — промовив він, тим самим намагаючись дати зрозуміти Ніку, що він продовжуватиме спостереження доти, доки пекарі не підуть. Нік поплескав маленького чоловічка за плече. Він уже давно для себе зробив висновок, що в цьому крихітному індийці набагато більше мужності та відваги, ніж у трьох чоловіках звичайного зросту, разом узятих.
  
  
  Нік ліг на спину і виструнчився на виступі, мріючи заткнути ці глотки внизу, що видають люті руйнівні звуки. Він пошукав очима Тариту, і побачив, що та рухається ледь помітною стежкою, що веде вгору в густий ліс, що вкриває кряж. Вона зупинилася, глянула на нього глибоким палаючим поглядом і потім зникла в листі. Нік продовжував тихо і нерухомо лежати, намагаючись відгадати сенс її темного незрозумілого погляду.
  
  
  Минуло п'ятнадцять хвилин, але дівчина все не поверталася, і Нік підвівся і рушив у густі чагарники, за якими вона зникла. Там виявилася крута, вузька, затінена з усіх боків листям петляюча стежка, що з кожним кроком стає все крутішою. Нік швидко покрився липким холодним потом, і йшов чортячись про себе з цього приводу.
  
  
  Джунглі ховали те, що раптово відкрилося перед Ніком: цілу гряду плоских каменів, що східчасто піднімаються вгору, і водоспад, що м'яко скидається по них каскадом. Простеживши очима весь шлях цієї холодної освіжаючої води, що падає по цих природних сходах, Нік раптом побачив Тариту, що сидить на широкому плоскому камені під водою, що струмує.
  
  
  Вона обернулася на звук його кроків, і перш ніж він помітив зім'ятий саронг на землі, встала, гордо розкрившись у всій красі своєї оголеної краси. Її очі вп'ялися в нього палаючим поглядом, значення якого тепер не можна було сплутати. Вона була сліпуче вродлива: її тіло блищало і переливалося. Нік повільно наближався до неї, насолоджуючись видом її гладкого плоского живота з м'яким округлим горбком внизу, її стегнами, широкими і абсолютно жіночними. Дівчина мала приголомшливі ноги, що злегка звужувалися донизу, довгі й округлі — все в райдужних крапельках води.
  
  
  Нік зупинився перед нею, дивлячись знизу вгору на її постать, що мовчазно височіє на скелі в ореолі райдужних бризок. Не відриваючи очей, він зняв сафарі-жилет, відстебнув кобуру разом із стилетом з руки, скинувши, відкинув штани. Груди Таріти піднялися в глибокому довгому зітханні, і вона простягла йому одну руку. Нік прийняв її, схопився на скелю поруч із дівчиною і опинився під вологою інтимною покровом водоспаду.
  
  
  Ніжні струмені води сипалися збуджуючими дотиками, освіжаючи одночасно, і Нік стояв, заворожено гладячи на струмки води, дівчата, що збігали по грудях, втративши несподівано для себе дар мови. Він поклав свою долоню нижче за її груди і відчув гладку ніжну шкіру, відшліфовану струменями водоспаду. Її губи розкрилися, і в їхній глибині майнув кінчик язика, що манить, кличе, шукає.
  
  
  Нік поцілував їх, не в силах встояти перед цією ознакою любові; він уже зрозумів, що жоден із них не зможе відірватися від іншого, не дійшовши до кінця.
  
  
  Таріта скрикнула — короткий чуттєвий вираз задоволення — і притулилася до його грудей, обвивши його стегна однією ногою. Нік відчув, як вона повільно вислизає з його рук і опускається на коліна, притулившись обличчям до його тіла, обвив його руками. Губи дівчини теж ковзнули вниз - по його грудях, нижче, по м'язах живота ... і все нижче і нижче, пестячи, покусуючи його охоплене трепетними хвилями бажання тіло.
  
  
  - Сюди, - квапливо видихнула вона, ковзаючи все далі вниз, пестячи руками його спину, тверді сідниці, м'язи стегон. Дівчина лягла на спину біля його ніг прямо на скелі, і бризки води стали потрапляти на її тіло, її груди, які прагнуть дотиків і ласок. Він упав навколішки біля неї і притулився губами до її губ, відчувши, як її рот широко розкрився, призовно відповідаючи язиком на його наполегливу ласку — гнучкий танець, що пестить, двох людей, стомлених одним і тим же бажанням. Нік почав ніжно гладити пальцями її високі груди, великим пальцем окреслюючи кружечки навколо плоских сосків до тих пір, поки вони не затверділи, розбухнувши, в палкому очікуванні. Тоді він нахилив голову і почав цілувати груди дівчини, коли вона стиснула його зі стогоном, що вирвалося, здавалося, з самих надр її тіла. Її ноги піднялися в якомусь несамовитому екстазі.
  
  
  …А вода все сипалася і сипалася на них, і маленькі крапельки потрапляли з її грудей на губи.
  
  
  Нік почав пестити її гладкий вологий живіт, просуваючись далі вниз, і дівчина розвела стегна, пропускаючи його голову. Він знову пішов угору, назустріч її зголоднілим губам, але вона вирвала голову і впала на нього, поваливши горілиць на прохолодну вологу каменю, і почала губами вивчати його тіло, то притискаючись до нього грудьми, то повертаючись обличчям до ніг і скрикуючи від насолоди. Коли вона знову ковзнула вгору по його тілу, він простяг руку і взяв її груди, і Таріта впала навзнак з ним поруч, піднявши і розвівши ноги, вигинаючись усім тілом назад.
  
  
  - Боже мій, - простогнала вона, обхопивши його і намагаючись затягнути на себе. — Будь ласка… зараз, о, зараз.
  
  
  Він ліг на неї, повільно взяв її руку, і вона повела його за собою, майже кричачи в екстазі. Нік уже ледве стримувався біля дверей до храму, а вона стогнала, вся охоплена захопленням та передчуттям.
  
  
  …А вода так само сипалася на них зверху.
  
  
  Кожен його дотик змушував її тіло тепер здригатися, і він просувався дуже повільно, дражнячи і мучаючи її, поступово зливаючись з її тілом. Дівчина судорожно ковтнула повітря. Її довгі точені ноги зімкнулися навколо його тіла, і вона почала ритмічно рухатися, супроводжуючи кожен поштовх то криком захоплення, то стоном. Він відчув її силу. Він зрозумів її міць. Він відчув її спрагу.
  
  
  …А вода продовжувала падати зверху на їхні тіла.
  
  
  Нік уже знаходився в недоступному для всього навколишнього світі — світі, що замкнувся на собі самому, де нічого не мало вже значення, крім цієї чарівної істоти під ним і смаку її губ, відчуття її ароматного тіла та кінцевої мети їхньої любовної пристрасті.
  
  
  Вона закричала, закликаючи його, благаючи, люблячи, вигинаючи дугою свої чудові широкі стегна; все її тіло було охоплено солодким чуттєвим тремтінням.
  
  
  Тепер настала черга Ніка кликати, вигукуючи її ім'я. Нарешті, з шаленством захоплення, Таріта досягла мети первозданної насолоди. Вона впала горілиць, Нік впав на неї в солодкій знемозі, закопавшись обличчям у ніжні округлості грудей.
  
  
  …Десь прокричав макао, його пронизливий крик долинув звідкись з дерев, потім знову настала тиша. Лише дзюрчання води, що ллється на їхні тіла.
  
  
  Нік відкинувся, розтягнувшись на камені, і відчув ніжні, ласкаві пальці Таріти у себе на тілі. Її дотики були промовистіші за слова: вони ніби говорили йому, як багато задоволення приносить їй дарувати насолоду іншому. Він тихо лежав, насолоджуючись ласками цього сліпучого створіння; його пальці повільно ковзали по гладкій вологій спині дівчини. Водоспад стукав по його шкірі, і він знову відчув, що його охоплює бажання любити її, ніби вони навіть не торкалися один одного. Він знайшов її, але вона ухилилася і схопилася на ноги, захоплюючи його за собою.
  
  
  — Тепер сюди, — сказала Таріта, стрибаючи зі скелі в м'яку траву, і пішла вперед, не випускаючи руки Ніка зі своєї.
  
  
  Вона знайшла невелику галявину серед дерев і ниць упала в килим з пухнастих, схожих на конюшину листя, потягнувши Ніка. Тут, серед густого листя і м'якого мохового покриву, було темно і прохолодно. Таріта знову потяглася до нього: її тремтяче тіло майже миттєво висохло від пристрасті, що знову спалахнула. Він обхопив її руками, вдавивши в траву, і вони знову злилися в любовному пориві, що переривається стогонами і пошепки.
  
  
  — Так, так, мій любий… так, — бурмотіла вона йому на вухо, а її чарівні руки занурювали його у світ незвіданого досі блаженства. Його спрага виявилася під стать її, і Нік раптом виявив, що теж може кричати в екстазі на первісних шляхах насолоди.
  
  
  …Джунглі відгукнулися луною, повторивши напівкрик-полустон блаженства, і Нік упав набік, уткнувшись губами в груди дівчини.
  
  
  Солодка знемога розтанула: дівчина піднялася на ноги — оголена лісова німфа, що вибігла зі свого відокремленого притулку — мить, що вислизає, первозданної чистої краси.
  
  
  Нік пішов слідом за її точеною фігуркою, яка стрибнула під струмені води, що скидається, з високо піднятими руками і розгорнутими долонями.
  
  
  Її груди знову стали пружними і заклятими, і він обійняв її, ступивши слідом за нею під водяні струмені. Вони притиснулися один до одного оголеними тілами і стояли під прохолодними, освіжаючими краплями. Нарешті вона відсторонилася, взяла його руку і присіла на довколишній камінь біля водоспаду. Тепер на них потрапляли лише легкі бризки води. Коли Нік сів поряд з нею на валун, спершись спиною, Таріта ковзнула до нього в руки, просунувши його долоні собі під груди, і притулилася головкою до його плеча.
  
  
  - Я ніколи не думала, що може бути так чудово, Нік, - ніжно промовила вона. — Ніколи і ні з ким таке не повториться.
  
  
  Нік був схильний погодитися з нею, хоч і з інших міркувань: вона любила з такою первісною силою, природною пристрастю, повністю викладаючись у чистому та неприкритому бажанні. А зараз вона сиділа в його обіймах, ніжно під захопленим поглядом. Але, незважаючи на все це, дівчина не була простим породженням джунглів, вона була м'якою, мудрою, досвідченою — єдиним своєрідним поєднанням. Так, погодився він про себе, таке справді ні з ким не повториться, бо таких, як вона, що несуть у собі це дивне та рідкісне поєднання пристрастей, більше немає.
  
  
  - Тобі сподобалися мої джунглі, Нік? — спитала вона. — Я хотіла показати тобі, які вони можуть бути прекрасні.
  
  
  - Тобі це вдалося, - відповів Нік. — Твої джунглі гарні, та й смертоносні. Такий твій світ.
  
  
  — Не такий гарний і не такий смертельний, — заперечила вона з ноткою смутку в голосі. І він знову у душі погодився з нею.
  
  
  — Якщо вже говорити про жахіття, то мене дивує одне. Те, що ми ще жодного разу не зустріли ягуара, підхопив Нік.
  
  
  — Ельтігро, — вигукнула вона, вживши південноамериканську назву цієї величезної плямистої кішки. — Індіанці мають одну стару і мудру приказку про тигр. Вони кажуть, що з ягуаром зустрічаєшся тоді, коли сам цього захоче, і про цю зустріч завжди потім жалкують.
  
  
  Нік засміявся разом з нею, неохоче спостерігаючи, як вона вибирається з його обіймів. Спритно обернувши саронг навколо своєї талії, Таріта почекала, поки він одягнеться у свій одяг. Здавалося, час для них зупинився, але раптом виявилось, що вже давно не ранок. Вони спустилися вниз крутою стежкою до того місця, де все ще сидів навпочіпки в очікуванні Атуту. На запитання Тарити індіанець відповів, що стадо пекарі щойно почало йти, рухаючись, проте в одному напрямку з ними. Таріта кусала губу.
  
  
  — Треба йти назад і йти вздовж берега річки, — сказала вона. — Це недалеко звідси, бо річка робить петлю, і ми легко до неї дістанемося.
  
  
  - Ми втратили більше половини дня, - прикинув Нік злістю в голосі. — Чорт забирай, у нас був реальний шанс підібратися впритул до Колбена.
  
  
  Він заспокоїв себе, що вони, можливо, не так далеко відстали від Колбена.
  
  
  Коли маленький загін спустився з хребта і рушив назад, перед їхнім поглядом відкрилася ділянка джунглів, спустошена стадом диких вепрів, і Нік зрозумів, наскільки ретельно ті попрацювали над місцевістю. Земля була переорана, начебто нею пройшлися загони бульдозерів, а в повітрі висів запах смерті та руйнування. Нік навіть порадувався, що їм не доведеться йти слідом за стадом, а доведеться повернутися назад, зрізавши шлях.
  
  
  Крокуючи слідом за Таритою, що граційно рухається, він подумки помчав у спогадах до ранкових годин, проведених разом з нею і зрозумів одну річ: перш ніж вони покинуть ці богом прокляті джунглі, він повинен ще раз залишитися з нею наодинці. Судячи з коротких швидких поглядів її вологих карих очей, дівчина хотіла його так само пристрасно, і, ймовірно, також горіла бажанням взяти все від цього світу, щоб ці джунглі понесли як на крилах, повертаючи у світ первозданних почуттів.
  
  
  Нік знав, що після повернення у той, інший світ, вона теж зміниться. Звичайно, вона буде любити його, але це кохання теж стане іншим. Нік почав міркувати, як було б весело та приємно вивчить цю різницю.
  
  
  Річка відкрилася перед ними так само раптово, як і всі в цих джунглях. Одну хвилину вони стояли під прикриттям щільного листя, потім вийшли на берег. Таріта вела їх вгору по річці вздовж берега, обминаючи стороною дерева, що схилялися до самої води, і повертаючись назад, коли неможливо було пройти берегом. Вони вже пройшли досить велику відстань, коли дівчина раптово зупинилася біля закруту, піднявши палець до губ. Нік присів поряд з нею і обережно оглянув закрут: три каное, наполовину витягнуті на берег, злегка погойдувалися на воді.
  
  
  — Росіяни, — прошепотів Нік, побачивши чоловіка, який витягає з каное якісь пакунки, очевидно, спальники та провіант. Уздовж берег біля місця їхньої швартовки були розкидані невеликі заглиблення в камінні, схожі на печери.
  
  
  — Схоже, це справа рук людини, — пошепки сказав Нік, вказуючи на них. Таріта знизала плечима:
  
  
  - Цілком можливо. Індіанці населяли ці джунглі понад тисячу років тому.
  
  
  — Ми можемо обминути їх, — додала вона, кивнувши в бік росіян.
  
  
  Вони рушили в дорогу, коли Нік помітив, як один з росіян перекинув важкий вузол зі спальниками з каное у високу траву, що росте під деревом. Тієї ж миті повітря ожило злісним страшним дзижчанням полчищ комах, що вилетіли зі стовбура дерева.
  
  
  - Оси! — скрикнула Таріта, вп'явшись пальцями в руку Ніка. - Гігантські дорожні оси.
  
  
  — Подивися на їхні розміри! — майже задихнувся Нік, дивлячись, як вони вилітають із дупла. Розмах крил їх досягав 4-6 дюймів, і оси більше нагадували мініатюрні реактивні винищувачі, ніж комах. В одну мить оси люто обрушилися на росіян: їхні криваво-червоні крила і синьо-чорні черевці замиготіли в повітрі, перетворившись на злобні знаряддя помсти. Лють рою звичайних ос - видовище страшне; ці ж гігантські оси з гострими отруйними жалами в півдюйми завдовжки — справжні вбивці.
  
  
  Шестеро росіян намагалися втекти, але зробити це було неможливо. Вони намагалися битися, але величезні комахи повелися, як і належить осам: вони напали з усіх боків. Нік побачив, як голова групи, Яснович, відчайдушно замолотив руками, відмахуючись від атакуючих чудовиськ, але зрештою впав на землю, катаючись і звиваючись від болю, а полчища ос накидалися на нього знову і знову.
  
  
  Тубільці, пояснила Таріта, здригнувшись усім тілом, прозвали величезних ос «павучими яструбами», частково тому, що вони полюють на отруйних тарантулів, а частково через їхні розміри. Ніку доводилося бачити, що може створити атакуючий рій з людиною: замість обличчя - невпізнанне місиво, будь-який дотик до розпухлого тіла приносить нестерпний біль, а іноді й смерть. Тут смерть була неминуча. Отрута від укусів навіть 2-3 комах складе смертельну дозу. Росіяни скрикували, намагаючись сховатися в схожих на печери поглибленнях, але оси були невблаганні. Один з росіян з головою, що роздулася в безформну кулю, побіг до річки, але рій не відставав від нього, продовжуючи жалувати доти, доки той не пірнув.
  
  
  Назад він уже не з'явився.
  
  
  — Прокляття! - Вилаявся Нік, схоплюючись на ноги. — Здається, я стаю сентиментальним.
  
  
  Він побіг уперед, незважаючи на благаючий вигук Таріти, і на бігу діставаючи з кишені два схожі на хлопавки балончики, покладені Стюартом. Нік висмикнув запали, закинув балончики в гущавину пікіруючих ос і припав до землі, готовий бігти, якщо ці чортові штуки не спрацюють. Оси злетіли були зі свистом і шипінням; але раптом почали кружляти, налітаючи один на одного в безладному зигзагоподібному польоті. Через десять секунд вони вже розліталися в усіх напрямках, забувши в бездумному поспіху і про атаку, і про своє гніздо, і про чіткий лад польоту, яким відрізняються оси. "Будь я проклятий", - сказав Нік, дивлячись, як вони зникають, розсіюючись в джунглях.
  
  
  Росіяни продовжували нерухомо лежати, тихо стогнучи. Нік побіг до них; Атуту та Таріта приєдналися. Він уже встиг розкрити пакет для невідкладної допомоги і простягнув Таріті шприци для підшкірних ін'єкцій та ампулу зі зміїною протиотрутою.
  
  
  — Ти знаєш, як із ними поводитися? — спитав він, тримаючи ампулу та шприц.
  
  
  Таріта кивнула.
  
  
  - Тоді коли. Дорога щохвилини.
  
  
  Нік уже був біля Ясновича, якого важко було дізнатися: очі запливли й опухли, а обличчя, руки і груди були вкриті пухирями, що все ще обдуваються. Неможливо було знайти на його тілі хоч одну вену, але Нік намацав зрештою пульс на зап'ястя. Він діяв швидко, спритно, переходячи від одного до іншого. Таріта почувала себе менш впевнено і надала допомогу лише одному, другому її підопічному допоміг Нік, який закінчив ін'єкцію замість неї. Росіяни перестали стогнати і лежали, важко дихаючи. За допомогою Атут Нік перетягнув їх з сонця в маленькі заглиблення, схожі на печери.
  
  
  На місці трагедії залишилося кілька убитих ос, і Нік підібрав одну з них, щоб розглянути прозорі червоні крильця, які частково прикривають смертоносне жало. Навіть мертва вона лякала. Він з огидою кинув її в річку і, обернувшись, побачив поряд собою Таріту.
  
  
  — Ти не стаєш сентиментальним, — сказала вона, дивлячись на Ніка, і той у відповідь посміхнувся, згадавши свої слова, кинуті перед тим, як бігти на допомогу росіянам. Звичайно, Таріта права він знав це. Йому багато разів доводилося бути свідком смерті людей: іноді він спостерігав її з гіркотою, іноді відчуваючи задоволення. Іноді вороги потрапляли в його сіті, іноді самі потрапляли до своєї ж ями. Але завжди смерть була результатом боротьби однієї людини з іншою.
  
  
  Коли в цю боротьбу втручалася природа, вона завжди здавалася продовженням цієї жорстокості людини до людини. Але в даному випадку, дивлячись на цих невблаганно атакуючих гігантських комах, здавалося, що саме людство оточене страшним супротивником. Нік відчув обов'язок людини прийти на допомогу людині і майже розсміявся про себе, подумавши, що колись людство зможе об'єднати одне: необхідність усіх людей протистояти спільно якомусь жахливому лиху. Нік отямився від цих думок, побачив вивчаючий погляд дівчини і посміхнувся їй, погладив по смугах:
  
  
  — Ніколи не любив комах. А в цих проклятих богом джунглях їх забагато.
  
  
  Він підвівся і пішов назад до кам'яних сховищ, щоб ще раз поглянути на росіян. Всі вони дихали, але з великими труднощами.
  
  
  Нік знав, що використані протиотрути були найсучаснішими і найсильнішими, природні антитоксини в них були підкріплені науковими знаннями людей. Чи подіють вони — він це невдовзі дізнається. Звісно, зриватися у такий час і залишати росіян було неможливо. Єдине, що турбувало новоявленого доброго самаритянина — велика кількість тих, хто переслідує одну й ту саму мету. Нік пішов назад до Таріти і виявив, що вона вже розпорошила багаж росіян і знайшла кілька банок консервів із курчат та тунця. Атуту зачаровано спостерігав, як вона дістає консервовідкривалку та готує нехитру їжу з цих продуктів. Але його обличчя розпливлося у щасливій усмішці, коли він спробував приготоване.
  
  
  — Ще один прилучений до цивілізації, — сказав Нік, звертаючись до Таріти, і побачив на її губах химерну посмішку.
  
  
  Ніч уже опускала своє чорне оксамитове покривало, і вони вирішили залишитись на березі річки зі своїми безпорадними підопічні. Перш ніж темрява згустилася, Нік пішов провідати людей ще раз. Його обнадіяло те, що вони живі і дихають, хоч і насилу — але все ж таки рівніше. Однак набряки на їхніх головах і кінцівках мало змінилися, і, повертаючись назад до Таріти, Нік не був упевнений, чи зможуть вони видертися.
  
  
  Коли стало зовсім темно, він ліг і відчув м'яке ніжне тіло біля свого боку. Тоді він підняв руку, і Таріта ковзнула під неї, заснув майже миттєво, тихо дихаючи врівень з його плечем і спершись пагорбами грудей у його грудну клітку.
  
  
  ...Вона лежала в цій самій позі, коли він прокинувся вранці, розбуджений яскравим світлом сонця, на відкритому березі річки.
  
  
  Атуту вже сидів навпочіпки поблизу і тицяв пальцем у кам'яні печери. Нік поспішив туди. Полковник Яснович напівсидів, спершись на лікоть, його обличчя все ще нагадувало фантастичну маску, але очі вже трохи розплющувалися і він міг бачити. Інші ще спали, а один порався, намагаючись влаштуватися. Нік побачив, що набряки на їхніх здутих обличчях і руках трохи опали і тепер уже не сумнівався, що вони житимуть. Тоді він заговорив, звертаючись до Ясновича, швидко перераховуючи, що було зроблено. Чоловік насилу сів, скривившись від болю, але Нік побачив подяку в його очах.
  
  
  — Дякую, Картер, — пробурмотів він крізь розпухлі губи. — Дякую за всіх нас.
  
  
  — Наскільки я можу судити про подібні речі, набряки зараз швидко підуть на спад, — сказав Нік. — Організм швидко розсмокче залишки. Все буде в порядку.
  
  
  Він залишив росіян і повернувся до Таріти.
  
  
  — Я зайшов надто далеко з цією братньою допомогою, — тихо сказав він дівчині. — Ми йдемо, як я розумію, на північ вздовж річки, правда?
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  — Чи не буде швидше, якщо ми скористаємося каное? Чи річки досі переповнені?
  
  
  — Ні, звідси вже добре діставатися каное, — відповіла дівчина.
  
  
  — Тоді треба викинути все звідти і взяти перший човен. А дві інші продірявити, — сказав Нік.
  
  
  Швидко і вправно вони вивантажили все спорядження та харч на берег. Поки Атуту дірявив два каное, що залишилися, Нік знайшов рушниці росіян і наказав Атуту залізти на високе дерево і повісити їх на найвищий сук.
  
  
  - Я не хочу, щоб вони залишилися без засобів захисту, - пояснив Нік. — Але їм знадобиться хвилин п'ятнадцять, щоб дістати їх, а ми за цей час підемо далеко. Вони вже сідали в каное, коли на стежці, що веде до печер, з'явився Яснович; йшов він трохи хитаючись. Він покликав слабким голосом; слова глухо проривалися крізь його спотворені губи:
  
  
  — Картере, що ти робиш?
  
  
  Нік усміхнувся. Очі російської безперечно побачили і продірявлені каное, і рушниці, що висять високо на деревах.
  
  
  — Зупинись, Картер, — кликав Яснович.
  
  
  — Все як у грі, — озвався Нік, зіштовхнувши каное у воду. — Думай про це, наче ти втратив обох коней, полковнику.
  
  
  Він жестом вказав на кам'яні печери:
  
  
  — Але в тебе все ще є човни.
  
  
  Таріта, не будучи шахісткою і тому не розуміючи нічого, спохмурніла.
  
  
  — Полковник зрозуміє, — посміхнувся їй Нік. — Неможливо виграти всі шахові партії поспіль.
  VI
  
  
  Нік та Атуту веслували. Таріта взяла довгу гнучку лозу, загострила її з одного кінця і насадила на неї товстого земляного хробака. Нік здогадався, що це начебто лову на блешню по-амазонськи, і тим не менше Таріта примудрилася витягнути прекрасну велику рибину з помаранчевою спинкою, амазонський вид річкової форелі, як пояснила дівчина.
  
  
  Вони швидко просувалися вперед, лавіруючи між напівзатонулими колодами, що траплялися на шляху. Нік був приголомшений вперше, коли одне з таких колод раптом розкрило величезну пащу, показавши два ряди блискучих зубів. Тільки тут він зрозумів, що вся річка кишить алігаторами, що ліниво відпочивають у воді з висунутими мордами; а їхні очні горби, що стирчать догори, робили їх ще більше схожими на шишкуваті колоди. Нік відчув полегшення, коли минув їх.
  
  
  Коли почало сутеніти, вони пристали до берега, і Атуту розвів багаття неподалік берега. Нік показав йому, як користуватися маленькою бензиновою запальничкою, яка все ще працювала безвідмовно. Про всяк випадок у Ніка був у запасі повний пакет сірників у спеціальній водонепроникній упаковці. Поки Атуту готував рибу, Нік вивчав околиці у супроводі Тарити.
  
  
  Відійшовши на якусь сотню ярдів, вони натрапили на зім'ятий блискучий целофановий пакет, кінчик якого визирав з-під куща. Нік присів і витяг його, виявивши там ще один такий самий. На передній частині були китайські ієрогліфи, і Нік відкрив його, щоб спробувати дізнатися про вміст. Він принюхався.
  
  
  — Пакети з-під рису, — сказав він. — Що ж, тепер ми знаємо, що цією дорогою пройшли китайці.
  
  
  Він підвівся, похмурівши, і не в силах стримати злість, сказав:
  
  
  — Дивно, як їм вдалося забратися так швидко в таку далечінь без знання джунглів і без провідника… Я думав, що вони або залишилися далеко позаду, або безнадійно загубилися десь.
  
  
  — Можливо, вони напали на Колбенів слід, — припустила Таріта. Нік подивився на неї, прорахував в умі всі «за» та «проти». Це припущення мало сенс, але вірогіднішим було інше.
  
  
  — Прокляття! — вигукнув він голосно.
  
  
  - Що таке, Нік? — стривожилась дівчина.
  
  
  — Їм удалося більше, ніж натрапити на слід, — сказав він. — Вони не чекали ночі в Серра-ду-Навіу. Ми тільки припустили це, а треба було встановити напевно. Вони ж почекали нашого відправлення і пішли слідом, тримаючись ближче. Без сумніву, вони підібралися і до росіян, і до Колбена, і висіли у нас на хвості, вибираючи, за ким іти, коли наші шляхи перетиналися. Нині ж вони зрозуміли, що далі можуть пересуватися самі. Ми дуже близькі до повного провалу.
  
  
  - Так, - відповіла Таріта. — Ділянка, позначена тобою як ймовірне місце падіння, лежить якраз попереду, через землі канахарі.
  
  
  — На мою думку, канахарі — це індіанське плем'я?
  
  
  — Мисливці за головами, — підтвердила Таріта і засміялася. — У всякому разі, були такими. Останнім часом вони стали більш миролюбними і перестали займатися полюванням на людей.
  
  
  — А ти маєш гарантії, що це так?
  
  
  — Я знаю про це тільки з чуток, від племен, які тепер можуть жити спокійно та мирно. Але, звичайно, я впевнена, що канахарі будь-якої миті можуть повстати.
  
  
  Вони повернулися до Атуту, який розбивав форель за допомогою мачете настільки спритно, що йому міг позаздрити метрдотель найвищого класного ресторану. Думки Ніка досі були зайняті ходою. Росіяни тепер не становили небезпеки, а китайці були десь попереду. Ділянка — місце падіння — відносно маленька, була якраз вищою, і «падальники» почали стягуватися до цього місця. Раніше він сподівався прийти туди першим, знайти безцінний пристрій і відбути з ним, не наражаючи більше на ризик ні Тариту, ні маленького індіанця. Можливо, і вдасться ще здійснити свій план, подумав Нік.
  
  
  До того часу, коли вони покінчили з рибою і маленьке вогнище догоріло, чорнильна темрява вже опустилася на них, але Нік ще міг розгледіти на протилежному боці їхнього притулку згорнуту клубком Тариту та індіанця, що причепився поруч з нею.
  
  
  Він виструнчився, все ще збентежений злістю на себе за те, що недооцінив хитрощі китайців. Тіло Ніка жадало сну і відпочинку він швидко поринув у глибокий сон, вже звичний до нічних звуків.
  
  
  Денне світло ще не просочилося крізь дерева і в повітрі була розлита чорнота, коли він крізь сон почув, як його звуть мені ім'я.
  
  
  — Американець, — промовив хтось. — Ти… як там тебе, Картере, здається?
  
  
  Нік миттєво сів, але голос швидко заговорив знову звідкись із темряви:
  
  
  — Залишайся на місці. Моя рушниця приставлена до голови твоєї дівки.
  
  
  Нік впізнав голос Колбена.
  
  
  - Він каже правду, Нік. Дуло справді в моїй голові. - Це вже був голос Таріти.
  
  
  — Не рухайся, — погрозливо попередив голос із темряви. — За десять хвилин розвидниться. Тоді ти викинеш ваші мачете, себе та свого ліліпута з усією вашою зброєю на середину. Один неправильний рух — і вона помре.
  
  
  Нік завмер у мовчанні. У непроглядній темряві, що поступово розсіюється, він витяг "Люгер" з кобури, тихенько поклав його на землю позаду себе, відвівши руку за спину, і повільно підштовхнув його до трави. Коли світло, нарешті, просочилося і дійшло до землі, Нік уже сидів прямо і нерухомо, дивлячись, як все навколо набуває обрисів, матеріалізуючись, як на сцені, освітленій світлом рампи. Колбен стояв за Таритою, і ствол його рушниці був справді спрямований до голови дівчини. Його великоносий помічник тримав на мушці Атуту, а двоє місцевих індіанців стояли мов мовчазні нерухомі статуї неподалік. За наказом Колбена Нік та Атуту жбурнули свої мачеті на середину. Здоров'як уже витяг у Тарити її мачете. Коли Нік безпорадно спостерігав за цією сценою, вперед виступили індіанці і розламали їх луки.
  
  
  — Твоя зброя, Картер, — сказав Колбен.
  
  
  Нік показав порожню кобуру:
  
  
  — Я втратив його десь дорогою.
  
  
  Колбен сказав щось індіанцям, і один миттєво обшукав Ніка. Колбен, цілком задоволений беззбройним станом супротивника, залишив Таріту під наглядом двох індіанців і вийшов уперед, щоб поглянути на водонепроникний пакет із системою Фултона та крихітний передавач. Грубо розкривши його, він витріщився всередину, але побачив лише сердечник з тонким проводом на обмотці. Переконавшись, що це не зброя, Колбен повернувся на місце.
  
  
  — Не маю сумніву, що це якийсь особливий пристрій, який має бути використаний при виявленні електронного мозку, — прокоментував він досить тоном. — А якщо ти не знайдеш його, то ця штука залишиться тобі на втіху.
  
  
  Він засміявся, закинувши голову в короткому нападі уривчастого і грубого сміху. Нік зміряв відстань до цього важкого здорованя з руками, схожими на потужні низькорослі дерева. Одним ударом кулака його не візьмеш, а решта означало неминучу смерть для Тарити та Атуту. Нік вирішив поки що нічого не робити. Колбен повернувся, наказав індіанцям доглянути Атуту, а великоносому тримати на прицілі Ніка, і той охоче тицьнув йому в ребра револьвер тридцять восьмого калібру з дертим дулом.
  
  
  Колбен підійшов до Таріти, схопив її за обидві груди і засміявся. Раптом його сміх звернувся в дикий крик: Таріта встромила зуби в його руку і вчепилася нігтями в обличчя, сполоснувши його глибокими борозенами. Здоров'як рвонувся і тильною стороною долоні обрушив на дівчину добре відпрацьований бічний удар. Цей удар припав по голові Таріти, і Нік побачив, що вона впала на коліно. Він мимоволі рвонувся, але відразу відчув, як уперся в ребра револьвер; наступного моменту пролунав звук ще одного удару. Цього разу Колбен бив з усього розмаху, вклавши в нього і вагу свого важкого тіла, і силу м'язів. Таріта розтяглася, впавши на спину, її груди високо підстрибнули, коли вона вдарилася об вологу землю. Колбен з ревом стрибнув на неї, але дівчина стиснулася в грудку, намагаючись підвестися на ноги. Раптом Колбен видав крик і відвалився на бік з перекрученим від болю обличчям, тримаючись за пах.
  
  
  Один із індіанців рвонувся до Таріти, перегородив дорогу і заламав їй руки за спину.
  
  
  Колбен сидів, не маючи сил вимовити слова від болю, потім, все ще важко дихаючи, підвівся на ноги. Індіанець продовжував тримати руки дівчини, а здоровань повільно рушив до неї, і так само, тримаючись однією рукою за пах, другою вдарив її по обличчю.
  
  
  — Я міг би убити вас прямо зараз, — промовив він, кидаючи колючий погляд, що горить ненавистю на Ніка та Атуту. — Тепер замість мене це зроблять джунглі.
  
  
  Він подав знак індіанцям, і вони тичками погнали Ніка через джунглі. По дорозі великоносий так само продовжував упирати свій револьвер йому в хребет. Один із індіанців міцно тримав руки Таріти за спиною; інший конвоївав Атуту. Хода замикав Колбен із рушницею в руці, пильно стежачи за всіма, хто йде попереду.
  
  
  Нарешті вони вийшли на відкритий простір, посередині якого було невелике кругле озерце. З появою з вод вискочив тукотуко і зник у заростях.
  
  
  Колбен наказав Атуту лягти обличчям вниз на землю, штовхнув до нього Таріту, залишивши Ніка стояти під невсипущим наглядом великоносого. Він сказав щось індіанцям, і ті зникли в джунглях, спритно орудуючи своїми мачете. Через деякий час вони знову з'явилися з трьома колами, обстругуючи їх на ходу. За допомогою плоского каменю вони насилу, але ретельно і глибоко, увігнали всі три коли в землю. Дотримуючись вказівок Колбена, індіанці розташували кілки приблизно на відстані 25 футів один від одного і в п'ятнадцяти футах від краю води. Нік спостерігав усе це зі зростаючим подивом.
  
  
  Колбен жестом наказав великоносому, і той тицьнув Ніка, підштовхуючи до колу. За допомогою міцних як шпагат лоз він міцно зв'язав йому руки в зап'ястях, завівши їх за спину, потім просмикнув крізь них сплетені джгутом довгі лози і ретельно прив'язав мотузку до колу, і таким чином Нік опинився на двадцятифутовому прив'язі. Йому залишили вільними ноги. Нік, насупившись, дивився, як те саме роблять і з Таритою, і з Атуту; і невдовзі всі троє опинилися на довгих прив'язках, кінцями прикріплених до кіл.
  
  
  Колбен підійшов до Таріти і погладив її груди; вона стояла, дивлячись кудись поверх його голови нерухомим поглядом, її обличчя було безпристрасно. Колбен вибухнув грубим, жорстоким реготом.
  
  
  — Якби я мав час… Якби я мав час, я б не зліз з тебе доти, доки ти сама не попросила б пощади. Але коли я повернуся назад, у мене буде стільки грошей та часу, що я зможу купити будь-яку з таких, як ти.
  
  
  Він перевірив пута на її зап'ястях, відступив назад і, розмахнувшись, вдарив її. Удар був такий сильний, що дівчина відлетіла і залишилася лежати на землі, ледь чутно скрикнувши від болю.
  
  
  Потім Колбен підійшов до Ніка з перекрученим у злісному сказі обличчям.
  
  
  — Сподіваюся, вона буде першою, американець, — сказав він, — я хочу, щоби тобі довелося побачити, як вона помре.
  
  
  З цими словами він відійшов від Ніка, скомандував своєї зграї і вони швидко розчинилися в чагарниках. Нік стояв не рухаючись, прислухаючись до хрускоту чагарника під тими, що йшли. Піднялася Таріта; її очі були широко розплющені, по щоках текли сльози. Вона дійшла до кінця своєї мотузки, Нік рушив до неї назустріч. Їх поділяли якісь шість футів.
  
  
  — Чесно кажучи, мені все це здається нісенітницею, — сказав Нік. — Через деякий час я звільнюся від цієї чортової мотузки.
  
  
  — У тебе не буде часу, — відповіла Таріта, і її голос здався Ніку якимось безбарвним і покірним. — Колбен достеменно знав, що робив. Тому він і вибрав цю галявину з озерцем. Скоро ми побачимо ягуара, Нік… і пошкодуємо про це.
  
  
  Звісно! Нік вилаявся про себе. Це озерце і є місце, куди ці величезні кішки ходять на водопій. Тепер він усе зрозумів! Хоча ні, поки що не все.
  
  
  — Тоді якого біса він не прив'язав нас до дерева? — спитав злісно Нік. — Що означає увесь цей балаган із прив'яззю? Я чогось не розумію.
  
  
  — Він діяв за давньою приказкою індіанців. У ній говориться, що ніхто не в змозі встояти перед спокусою втекти, зустрівшись віч-на-віч з ягуаром, і тоді ягуар стрибає і збиває тебе з ніг. Чи бачиш, йому завжди хочеться пограти зі своєю жертвою, поваливши її. Він ніби бавиться з тобою, перш ніж убити. Якби ми були міцно прив'язані до дерева і стояли нерухомо, можливо, він пройшов би повз.
  
  
  — Але тоді, згідно з цією ж старою приказкою, ми зможемо уникнути смерті. - Нік розмірковував. Його очі звузилися: «Що, якщо ми переплюнемо Колбена та приказку? Раптом нам вдасться простояти нерухомо?»
  
  
  В очах Таріти він побачив лише співчуття та смуток:
  
  
  — Ти ніколи не бачив, як ягуар підходить. Ні в кого не вистачить мужності дивитися на нього і стояти без руху, хіба що у мертвого чи дуже міцно пов'язаного. Колбен це знає. Він зробив так, щоб ми наблизили свою смерть.
  
  
  Чиста робота. Нік лаявся. Дівчина покірно поплелася назад, тягнучи за собою прив'язь. Нік спробував звільнити зап'ястя, смикаючи мотузку і упираючись у землю ногами, напружуючи м'язи рук і плечей. Але переплетені лози не піддавалися. Він спробував штовхнути кілька разів глибоко загнаний у землю кілок, але з кожним разом земля на поверхні провалювалася, ущільнюючись навколо жердини. Нік спробував послабити пута на зап'ястях, напружуючи руки доти, доки на них не виступили крапельки крові. Він одразу припинив це заняття, знаючи, що запах крові може привабити непроханих гостей.
  
  
  Нік був упевнений, що якби він мав час, він так чи інакше примудрився б звільнитися. А для того, щоб залишитися живими, їм треба було тим часом підготуватися до зустрічі з ягуаром. Він глянув на Тариту та індіанця. Обидва стояли похмурі й пригнічені, можливо тому, що знали краще за нього, що з ними неминуче мало статися. Але чим чорт не жартує? Треба спробувати у будь-якому разі.
  
  
  Нік вирішив спробувати застосувати перше правило йоги, завчене багато років тому, про повне відчуження від навколишнього та придушення фізичних почуттів за допомогою повного розслаблення.
  
  
  Звичайно, він не збирався готувати йогів із двох своїх супутників за лічені години, але все ж таки вирішив спробувати підготувати їх до неминучого випробування.
  
  
  — Таріто, слухай мене, — рішуче скомандував він дівчині. Вона обернулася і глянула на нього широко розплющеними очима. — Ми маємо спробувати, зрозуміла? Я щось придумаю пізніше, щоб звільнитися. А для цього нам треба приготуватися до приходу ягуару. І я думаю, що зможу допомогти вам обом. Нам треба навчитися стояти у повній нерухомості. Швидше за все, ягуар прийде після полудня. Якщо ми зможемо простояти таким чином три години, то ми врятовані! Це наш єдиний шанс, Таріто. Ти спробуй це зробити… для мене.
  
  
  Таріта знизала плечима; погляд все ще висловлював пригніченість і розгубленість, але вона кивнула на знак згоди. Вона поговорила з Атуту, пояснивши йому, що хоче Нік, і маленький індіанець погодився також.
  
  
  — Ви обоє повинні повторювати все за мною, — сказав Нік, підійшовши до кола і опустившись на землю. Не заплющуючи очей, він почав повільно говорити Таріті, яка, у свою чергу, перекладала його слова Атуту.
  
  
  — Те, що я скажу, не занурить тебе в сон. Ти будеш пильнувати, але внутрішньо заспокоїшся, повністю розслабившись душею і тілом. Дихай глибше… повільніше… повтори ще раз. Тобі нікуди не треба йти… Ти не збираєшся рухатись… дихай глибоко… розслабся… нехай твоє тіло відпочиває.
  
  
  Нік продовжував повільно і наполегливо повторювати, спостерігаючи, як поступово обоє - і Таріта, і Атуту - починають розслаблятися, як їхні пози стають менш напруженими. Незабаром він перестав говорити і залишив їх у напівдрімотному стані. Тепер Нік сконцентрувався на собі і, напівзаплющивши очі, дивився, як потихеньку оживає галявина з озером.
  
  
  Спочатку з'явилися два молодих оленя і маленька коричнево-червона козуля, які довго не наважувалися вступити на галявину і стояли, готові будь-якої хвилини бігти. Вони попили жадібно і швидко пішли. Потім з'явився, незграбно переставляючи ноги, тапір і занурив свою довгу морду у воду. Потім на галявину вийшла сіра капібара, найбільший гризун у світі, що важить до 2 тисяч фунтів і доходить до чотирьох футів завширшки. Протореними стежками до водопою потяглися кролики, маленькі лісові звірята та броненосці. Таріта та Атуту все ще ні на що не реагували — Нік це наголосив на собі, і дуже зрадів: він почав сподіватися по-справжньому. Але вже наступної миті надія зникла, поступившись; місце поганому передчуттю при появі звуку - зловісного напівшипіння-напівричання, що кидає в тремтіння.
  
  
  Нік побачив, що руки дівчини миттєво напружилися, в очах, що округлилися, з'явився страх. «Чорт забирай, розслабся». - Закликав Нік про себе, беззвучно чортихаючись. Начебто за законами телепатії вона перевела погляд на Ніка: він подумки посилав їй слова підтримки та підбадьорення, ніби очима наказуючи її тілу розслабитися і взяти себе в руки.
  
  
  Гарчання пролунало позаду Ніка знову, але тепер вже ближче і голосніше. Не обертаючись, він побачив величезну плямисту лісову кішку — майже чотириста фунтів сили, м'язів, швидкості та неприборканої люті, — яка легко й граціозно пройшла повз.
  
  
  Ягуар у всьому світі вважається вбивцею, яка не має собі рівних. На відміну від більшості інших лісових кішок, ягуар вистежує людину, знаходячи в цьому собі якусь радість.
  
  
  Золотистий силует зупинився на краю ставка, витягнувши передні лапи з величезними кігтями, один удар яких міг випустити з людини кишки. Ягуар підняв морду і почав принюхуватися, вже вловивши дивний і незнайомий запах людини. Потім він жадібно напився і, відступивши назад, почав розглядати людей.
  
  
  Темні очі величезної кішки ковзнули по обличчю Ніка, але той сидів нерухомо, знаючи, що запах людського тіла вже лоскоче ніздрі ягуара.
  
  
  Таріта виявилася до нього найближча. Нік з жахом бачив, що ягуар повільно рушив до дівчини. Очі Тарити округлилися від жаху, але вона не рухалася. Трохи не доходячи до неї, ягуар відволікся, побачивши якогось маленького звірка, що протріщав у кущах. Коли він знову повернувся і вставив холодні зіниці на Таріту, її плечі подалися вперед і вся вона, здавалося, стиснулася внутрішньо.
  
  
  Ягуар зупинився, вигнувши передні лапи і припав до землі, підкрадаючись, не відводячи від дівчини миготливого погляду. Заради Бога; стій смирно! Нік волав про себе, придушуючи бажання крикнути. Але було пізно. Пересуваючись з лапи на лапу, так само дивлячись на свою жертву біля колу, ягуар повільно підбирався, тепер уже вискалив величезні ікла. Крок за кроком він підкрадався ближче і ближче.
  
  
  Раптом Таріта скрикнула і схопилася на ноги, так раптово, що Нік здригнувся. Вона заметушилась на прив'язі, то падаючи, то знову схоплюючись на ноги. Ягуар у першу секунду теж, мабуть, злякався і присів, відсахнувшись, але тут же стрибнув з гучним риком. Тарита вже майже добігла до кінця своєї прив'язі, і ягуар схибив у стрибку, потрапивши в середину між двома жердинами. Коли золота тінь промайнула повз, Нік кинувся вперед, сильно вдаривши ягуара плечем по заду. Збитий зі стрибка ягуар закрутився, люто ричачи, і побачив другого супротивника.
  
  
  Нік був на ногах і спостерігав, як, досягнувши меж прив'язі, Таріта почала бігати великим колом як божевільна, спотикаючись, падаючи і схоплюючись. Ягуар секунду вагався. Як велика кішка, спочатку він сів, миттєво вирахував траєкторію її руху, потім величезними стрибками кинувся за нею навздогін. Всі м'язи Ніка напружилися до краю: ягуар стрибнув - одним довгим стрибком - щоб збити жертву.
  
  
  У повітрі сухо тріснув постріл, і величезне котяче тіло перекинулося. Другий постріл, що пролунав відразу ж за першим, вразив ягуара в голову. Золотисте тіло впало, не долетівши до Тарити шести дюймів. Нік, що зрадів, побачив, що Тарита знепритомніла і впала біля нерухомого ягуара; Наступної миті з-за дерев із рушницею в руці з'явився Яснович, за яким вийшли всі інші члени його групи. Російський полковник підійшов і оглянув убитого ягуара.
  
  
  — Шкода, що ми не маємо можливості взяти його з собою, — зауважив він. - Гарний екземпляр. Вийшов би чудовий килим.
  
  
  Він повернувся до Ніка. Той глибоко зітхнув.
  
  
  — Дякую, полковнику, — сказав Нік. - Дякую тобі за всіх нас.
  
  
  Двоє росіян допомогли Таріті прийти до тями і піднятися на ноги. Яснович весь сяяв від задоволення та радості.
  
  
  — Ми рухалися вздовж річки і раптом натрапили на каное, — пояснив він свою появу. — Після цього знайти вас не важко. Ми швидко виявили ваш табір та кинуті мачете. Хто вас зв'язав, китайці?
  
  
  Брови полковника Ясновича поповзли вгору з подиву, коли Нік розповів усе, що сталося з ними.
  
  
  — Я думав, що в цій справі беруть участь тільки китайці, ви і ми, — задумливо промовив він, перетравлюючи цю нову інформацію. — Це означає, що нам треба рушати і негайно.
  
  
  Він скомандував своїм принести довгі мотузки та зв'язав усіх трьох спинами один до одного. Нік зауважив, що в деяких росіян досі особи зберігали деяку одутлість. Полковник міцно обмотав усіх трьох гнучкими лозами, залишивши вільними зап'ястя, а самі руки прив'язавши до боків.
  
  
  — Я впевнений, що вам доведеться попрацювати, щоби звільнитися, — сказав Яснович. — Можливо, на це піде година, а може й усі три. За цей час ми підемо далеко вперед, а без мачете, якими ви прорубуєте собі дорогу в джунглях, ви відстанете ще більше.
  
  
  Він витяг «Люгер» і поклав його на землю за двадцять футів від них.
  
  
  - "Вільгельміна"! - Вигукнув Нік.
  
  
  — Ми знайшли його у вашому таборі, коли вивчали стоянку, — відповів полковник. — У мене теж є почуття співчуття, і я не хочу залишати вас цілком беззбройними. Ви підберете його, коли звільнитесь.
  
  
  Російський прощально махнув Ніку рукою:
  
  
  — Ми віддали тобі наш обов'язок. І водночас я оголошую тобі шах.
  
  
  Нік скривився. Так, то був шах. Росіяни зникли у джунглях, і він одразу почав звільняти руки. Росіяни міцно прив'язали їх один до одного, але вони могли рухати тілами і тихенько рухатися. Нік здійснив цілу низку колективних нахилів, перш ніж пута ослабли. Але минуло ще більше двох годин до того моменту, коли він зміг висмикнути, звільнивши одну руку. Решта все було досить легко, і за кілька хвилин усі троє вже стояли, розтираючи руки і ті місця, куди мотузки особливо глибоко врізалися.
  
  
  Нік підняв «Вільгельміну», засунув її в кобуру. Росіяни настільки точно розрахували, скільки часу займе у них власне визволення, що це викликало у Ніка сильне роздратування. Наближалася ніч. Часу в них залишалося тільки на те, щоб повернутися своїми слідами від озера до того місця, де Колбен влаштував на них засідку. Вони розташувалися на нічліг просто в джунглях на крихітному лужку між трьох розлогих дерев. Час від часу Нік відчував тіло Тарити, що притискалося, її руки, що охопили його, і гладкі груди, що наполовину зарилася в нього.
  
  
  — Вибач, що я підвела тебе там, біля озера, — сказала дівчина тихим, скрушним голосом. — Я намагалася стояти струнко, але коли він подався до мене… я просто не змогла.
  
  
  Вона знову затремтіла всім тілом, згадавши той момент, і Нік міцно стиснув її, намагаючись утримати судомно б'ється тіло дівчини.
  
  
  — Я тебе розумію, — заспокоїв він Тариту. — Більше не думай про це. Забудь все.
  
  
  Звичайно, він знав, що все своє життя вона пам'ятатиме про цей годинник, проведений на межі життя і смерті. Як можна забути про єдину секунду, що врятувала від смерті, що рве на частині смерті?
  
  
  Як можна забути її погляд, холодний та безжальний? Звичайно, якщо бачити смерть так часто, як він, можна звикнути не звертати на неї уваги, загнавши страх кудись у найвіддаленіші куточки свідомості. Але забути про неї назавжди неможливо.
  
  
  Нік торкнув її тіло, погладив її теплі гладкі груди і відчув, як захвилювалися його стегна. Він зрадів, почувши звук її мірного дихання. Вона заснула.
  VII
  
  
  Нік прокинувся злий: мало того, що ці чортові джунглі самі по собі робили все для того, щоб засмутити всі його плани, так тепер ще й Колбен, і росіяни, і китайці були попереду, а він плевся в хвості. Нік же не терпів цього ніколи, за жодних обставин. Між Ніком і місцем падіння омріяного пристрою залишалася остання смуга абсолютно непрохідних джунглів, а в них не було мачете, лише «Люгер» і сім куль до нього. Був, звичайно, і маленький стилет «Хьюго», застосовний проти найслабших звірів і людей, але в боротьбі з істотами, що мешкають у джунглях, він ставав не більш ніж зубочисткою. Але, як завжди, чим більше було випадковостей, тим більше зростала рішучість Ніка їх подолати, чим більше виникало перешкод перед ним, тим шаленіша його злість.
  
  
  — Я вирвусь уперед, — сказав він Таріті. — Ти маєш перебувати безпосередньо позаду мене і показувати мені напрямок.
  
  
  Дівчина подивилася на нього, і в її бездонних очах промайнуло здивування: це був новий для неї тон, суворий і непохитний. Нік рушив у дорогу, трохи підстрибуючи на ходу, розсовуючи лози, що переплітаються, розриваючи могутніми плечима сплутані вузли гілок, хапаючи їх, ламаючи і смикаючи. Незабаром його руки почервоніли від крові з-за тисяч шиловидних стебел і втиканих колючками берунків. Однак він продовжував йти попереду Тарити та Атуту, які аж ніяк не відчували незручностей, ідучи за ним — начебто вони йшли з мачете та руками. Коли, нарешті, Нік зупинився, то не зміг розігнути зведених від напруження судомою рук. Дівчина поспішила до нього з якоюсь білою клейкою речовиною, яку вона зіскребла з листя рослини. Воно було прохолодним і заспокійливо вплинуло на його поранені руки. Атуту сів поруч із Ніком, дивлячись на нього із захопленням та здивуванням.
  
  
  — Ти один такий, великий друже, — сказав він, трясучись головою: Нік у буквальному розумінні слова, зубами прогризав їм шлях у джунглях.
  
  
  — Тепер ми ступили на територію племені канахарі, — сказала Таріта.
  
  
  - Ти боїшся, - жорстко кинув Нік.
  
  
  — Я завжди боюся біля канахарі, — відповіла вона. — Їх так легко перетворити на ворогів.
  
  
  — Тоді якого біса ми затягуємо наш перехід? - Нік схопився на ноги.
  
  
  - А твої руки! - Вигукнула дівчина. — Тобі слід дати їм відпочити ще трохи.
  
  
  — Тільки після того, як досягнемо мети, за якою прийшли сюди, — жорстко відповів він і великими кроками рушив уперед.
  
  
  Але все ж таки Нік зрадів, коли переплутані лози порідшали, поступившись місцем низько звисаючим моткам ліан, під які їм тепер доводилося підривати. Природний знеболюючий засіб, яким Тарита намазала його долоні, все так само заспокоювало його розтерзану кровоточиву плоть. Продовжуючи гарячково йти, він першим вискочив на маленьку улоговинку — місце чиєїсь стоянки.
  
  
  Нік спіткнувся про щось м'яке на землі, і йому довелося перестрибнути через цей предмет, щоб не впасти. І тільки тоді він побачив, що це було.
  
  
  Нік спробував зупинити Тариту, але вона була надто близько від нього, і відразу підійшла ззаду, дивлячись собі під ноги. Тіло, про яке Нік спіткнувся, було не єдиним: по маленькій долині було розкидано ще три. Там, де мала бути голова, зяяло свіже, з зазубленими краями, отвір, що все ще сочився, з якого на траву продовжувала виливатися кров. Якби не кров, то тіла можна було б сприйняти як звичайні безголові манекени, які прикрашають відділи універмагів. Таріта, що замружилася побачивши цю сцену, багатозначно подивилася на Ніка.
  
  
  — Боже мій, — сказала вона, схопивши його за руку. - Китайці?
  
  
  Нік кивнув, помітивши китайські ієрогліфи на порожній похідній скриньці біля найближчого тіла. Атуту досліджував тіла з незворушною цікавістю, ніби вивчав майстерність мисливців за головами. Зі стану трупів Нік зробив висновок, що вбивство сталося нещодавно. Він повів Тариту, захоплюючи її далі з лощини в джунглі. Нарешті вони зупинилися, і дівчина опустилася на напівзгнилий колоду.
  
  
  — Мабуть, щось спровокувало їх, — сказала вона. — Щось їх дуже розлютило. Це справжня військова акція з їхнього боку.
  
  
  Вона глянула на Ніка, помітивши жорстку складку біля його рота.
  
  
  - Що ти думаєш про це?
  
  
  — Я думаю, що кількість учасників скоротилася на одну третину, — відповів Нік. Очі Таріти висловили несхвалення його черствості. У міру того, як вона ближче впізнавала цю сильну запеклу людину, вона починала сумніватися в правильності приказки щодо ягуара, вирішивши, що в такому стані, як зараз, він міг спростувати її: зустрітися з ягуаром віч-на-віч і не бігти.
  
  
  — Ходімо, — скомандував Нік, не удостоївши відповіді її запитання.
  
  
  — Стривай, — сказала Таріта, і щось у її голосі змусило його обернутися. Очі дівчини дивилися кудись поверх його плеча.
  
  
  — Я думаю, що кількість учасників перегонів скоро скоротиться наполовину, — тихо промовила вона. Нік крутнувся на місці й побачив високу коричневу фігуру, що стояла між двома деревами: спис у руці, плоскі високі вилиці прикрашені червоною фарбою, білі смуги намальовані на довгому гнучкому тілі. На тубільці була пов'язка на стегнах і невеликий головний убір з пір'я папуги. І кущах почувся якийсь тріск, і, повернувши голову вліво, Нік побачив ще дві такі ж прикрашені постаті, що з'явилися з джунглів. До пояса одного з них була прив'язана голова китайця з заскленілими очима і відкритим ротом. Голова була ще свіжою, необробленою та мокрою.
  
  
  Один із тих, що стояли між деревами, підняв спис. Нік зупинив руку, що потяглася до «Люгеру». Ці примітивні люди, без сумніву, ніколи не бачили зброї. І навіть якщо вони схоплять його, то навряд чи здогадаються відібрати у нього «Люгер». Якщо ж він скористається ним зараз, він, звичайно, покладе кількох, але вони візьмуть своєю чисельністю. Нік був упевнений, що їх довкола значно більше. Як би на підтвердження його думок у густому листі з'явилися ще дві постаті. Нік вирішив урятувати свою «Вільгельміну». Якщо його зловлять, зможе скористатися нею пізніше. Однак, стояти і чекати, доки його спіймають, він теж не збирався. Почувши свист списа позаду себе, Нік відхилився вліво.
  
  
  Дівчина та індіанець були, як він і припускав, уже схоплені. Але якби йому вдалося втекти, він, звичайно, повернувся б за ними. Нік метнувся стрілою вправо, але побачив прямо перед собою постать. Ще двоє швидко вийшли з чагарників, і один із них кинувся до нього, схопивши за кісточку. В цей час інші індіанці вже продиралися крізь кущі. Нік був більш ніж правий: всі зарості були буквально наповнені дикунами.
  
  
  Нік звільнив кісточку, але індіанець знову кинувся на нього з дивовижною швидкістю. У бій вступили ще двоє. Вони були не дуже великі, але мали якусь котячу силу. Нік дістав одного в глотку прийомом карате, і той упав, з бульканням ловлячи повітря ротом. На другому він продемонстрував переваги китайського захисту, і людина з виттям упала на бік. Але тут-таки на Ніка навалилася ще дюжина тубільців.
  
  
  Ніку вдалося схопитися на ноги, він ухилився від удару списа, уклавши мисливця аперкотом, що відкинув його на голови двох одноплемінників. На Ніка стрибнув ще один; Нік відступив убік і відіслав атакуючого на гострі шипи амазонської пальми. Чоловік скрикнув від болю. Наступної секунди на нього накинулися ззаду і поклали на спину. Але Нік скинув нападника нищівним ударом праворуч у щелепу. А на нього вже навалювалися інші тубільці, і їм нарешті вдалося звалити Ніка. Він відчув, що зверху на нього навалюється дедалі більше тіл. Він бив, бився і пінався, але вони як мухи насідали на нього, і раптом щось гостре тицьнулося йому в горло. Нік затих, подивився вгору і побачив високу людину, розмальовану білими смугами, що тримає спис у його горла. На вістрі списа тремтіла маленька крапелька крові. Ніка підняли, заломили йому руки за спину і повели, утримуючи з усіх боків.
  
  
  Його доставили туди, де вже стояли Таріта та Атуту. Списами підштовхуючи кожного захопленого, мисливці за головами пішли вузькою стежкою. Нік із задоволенням помітив, то шестеро з дикунів накульгують і ледве повзуть, допомагаючи один одному, наприкінці колони.
  
  
  — Я частково розумію їхній діалект, — сказала Таріта. — Атуту знає його краще. Їх спровокували на вбивство, як ми передбачали. Китайці увірвалися до їхнього села, вбивши кілька чоловіків, жінок та дітей. Але що найгірше, так це те, що вони розтрощили тотеми найголовніших богів і підпалили священну хатину їхнього чаклуна. Нік спохмурнів:
  
  
  — Якого біса ці китайці так вчинили?
  
  
  — Я не знаю, — відповіла Таріта. — Але канахарі впевнені, що то були китайці. Вони говорять про вузькі очі, східні обличчя і жовту шкіру.
  
  
  — Я не розумію нічого, — похмуро пробурмотів Нік, порівнявшись із Таритою та Атутою.
  
  
  — Єдине, що мені спадає на думку, це що вони з'їли якийсь лісовий корінь, що наводить безумство, — відповіла дівчина.
  
  
  - Це не так важко. У джунглях багато різних рослинних засобів.
  
  
  Нік подумки прокручував ситуацію. Імовірність, звісно, була. Більшість сучасних галюциногенних засобів готується на рослинній основі. Приклад тому – так званий мексиканський тютюн. Якщо китайці з необережності з'їли щось подібне, у них мали виникнути найдикіші фантазії. Так, можливість існувала, але щось заважало прийняти йому цю версію до кінця. Китайці мали бути гранично обережними — це їхня відмінна риса. Крім того, у них було достатньо рису та сухих концентратів; продукти залишилися поруч із їхніми обезголовленими тілами. У них не було потреби викопувати коріння. Нік відволікся від своїх роздумів, побачивши, що стежка розширюється.
  
  
  — Тоді канахарі знають про рушниці? - спитав він дівчину.
  
  
  — Ні, — відповіла вона, — це їхня перша зустріч із «звуками, подібними до грому», як вони назвали постріли. Спочатку вони злякалися. А можливо, бояться й досі.
  
  
  - Дивно, що наші голови досі цілі, - сказав Нік, - Я, правда, не скаржуся.
  
  
  — Це ненадовго, — відповіла Таріта. — Атут сказав мені, що вони збираються принести нас у жертву на церемонії. Богів треба задовольнити. Тільки людські жертви та особлива церемонія допоможуть їм у цьому. А щодо мене вони мають інші плани.
  
  
  - Що ти хочеш цим сказати? - Запитав Нік.
  
  
  — Шестеро юнаків пройшли ініціацію мисливців, — відповіла вона. — Сьогодні ввечері в нагороду кожен із них отримає мене.
  
  
  Стежка пішла трохи вгору і ще більше розширилася. Крізь дерева Нік розрізнив примітивні сільські хатини, вкриті листям. Спис все ще коло йому спину, але настав момент діяти. Він тихо заговорив із Таритою:
  
  
  - Я спробую втекти, але повернуся за вами. Не сумнівайтеся та покладіться на мене.
  
  
  Нік намацав "Люгер", непомітно дістав його з кобури і став не поспішаючи заводити руку за спину, так що через кілька секунд зброя виявилася спрямованою назад. Нік натиснув на курок, і власник списа перекинувся назад. Інші кинулися на землю, штовхнувши туди ж Таріту та Атуту. Нік рвонув у джунглі, зробивши ще один постріл не цілячись, по шести постатях, що його переслідують. Він біг, продираючись крізь чагарник, розуміючи, що вони ось-ось наздоженуть його.
  
  
  На той час він відбіг приблизно на сотню ярдів від села і вирішив застосувати інший прийом. Нік застрибнув на одну з ліан. Швидко відштовхуючись ногами від пальми, він зі спритністю повітряного гімнасту на трапеції перестрибнув з ліани на гілки іншого дерева, потім на третє. Тарзан, ні більше, ні менше, посміхнувся сам Нік. Він піднявся наскільки міг високо на верхні гілки фігового дерева, крона якого була закрита гірляндами густого листя, що переплітаються з ліанами.
  
  
  Він сховався серед листя, припавши до товстих гілок і розпластавши велике тіло поверх товстої вигнутої ліани. Зі свого укриття він не міг бачити землю, але був упевнений, що мисливці за головами не помітять його. Нік тихо вичікував, слухаючи звуки кроків своїх переслідувачів, що доносяться знизу, прочісують джунглі в усіх напрямках. Вони шукали дуже ретельно: Нік чув, як вони повертаються знову і знову.
  
  
  Нарешті, за кілька годин, що здалися йому вічністю, унизу все стихло, крім звичайних лісових звуків. Однак для більшої впевненості Нік залишився нерухомим. Мисливці також знали закони тиші; вони мали достатньо терпіння, щоб переграти його. Ноги почали затікати, руки, що вчепилися в неміцну криву гілку, теж захворіли. Однак Нік не ворушився, впевнений у тому, що якщо внизу теж вичікують, то будуть виглядати кожен рух у кущах або на дереві, що привертає увагу.
  
  
  І коли яскраво-зелена лоза на сусідній гілці раптом засувалася, ковзнувши до його руки, Нік лише широко розплющив очі, продовжуючи чіплятися за гілку дерева. По маленьких отворах у голові між ніздрями та очима він відразу ж упізнав у змії представницю сімейства гадюк, смертельно отруйну рябу гадюку. Нік завмер, поклавши голову на руку і намагаючись придушити бажання ворухнутися, коли змія поповзла по його голові, мало не звівши з розуму своєю повільністю. Він відчув її у себе на спині і, знаючи звички змій, молився, щоб вона раптом не надумала звернутися.
  
  
  Нік зітхнув із полегшенням, коли вона сповзла з його ноги на гілку, продовжуючи повільно ковзати вниз по дереву. Тоді Нік подякував Богові за те, що зміг зберегти нерухомість. Це його й урятувало.
  
  
  Темрява вже починала огортати джунглі, і Нік знову почув унизу звуки людських кроків, що продираються крізь кущі, і рідкісні уривки фраз. Виявляється, весь цей час вони перебували тут, мовчки вичікуючи, а тепер, з настанням темряви, поверталися до села. Нік почекав, поки сутінки не згустіли остаточно, і зійшов зі свого притулку. Він знав, де знаходиться, і запам'ятав дорогу до села.
  
  
  Тихо пробираючись між деревами, він, нарешті, досяг узлісся і застиг, вдивляючись у простір, що відкрився перед ним, з розкиданими на ньому хатинами. На галявину проникало слабке світло місяця, дозволяючи дещо розрізнити у темряві. Очі Ніка зупинилися на довгій низькій хатині, більшій за інші, біля входу в яку сиділа група жінок, монотонно співаючи пісню і обмахуючись пальмовими листами. "Хатина для шлюбних церемоній", - визначив про себе Нік. Мабуть, молоді самці ще не здобули обіцяної нагороди.
  
  
  Нік почав тихо пробиратися по периметру джунглів, щоб підібратися до цієї критої листям хатині ззаду. Раптом він натрапив на якийсь м'який гумовий пакунок. Доторкнувшись до незнайомого предмета, Нік інстинктивно відсмикнув руку, але потім, придивившись, витяг один з згортків, що лежали там, мало не задихнувшись від емоцій, що наринули.
  
  
  — Будь я проклятий! - Вигукнув він, піднімаючи свою знахідку. Потім Нік швидко витягнув решту — чотири гумові маски, які зазвичай можна купити в магазині іграшок або на поштове замовлення. Засунувши руку всередину однієї і розтягнувши її, Нік зрозумів, що то була маска індіанця. Розглядати все, що залишилося, тепер не було потреби: він уже знав, що вони однакові, як здогадувався, що сталося. Знову Колбен! Нік з ненавистю виплюнув це ім'я. Коли Колбен дізнався про близькість китайців, він та його люди одягли маски та напали на село канахарі.
  
  
  Він одразу мав здогадатися про це. Якби навіть китайці і впали в шаленство, їм все одно не спало б на думку напасти на ідолів або підпалити священну хатину чаклуна. Тільки Колбен міг знати про те, що розлютить мисливців за головами і змусить їх помститися. Нік міркував про ці маски: швидше за все Колбен купив їх кілька років тому, одному богу відомо, як, і миттєво оцінив їхнє можливе значення для себе, побачивши китайців, що прибули і Серра-ду-Навіу. Нік кинув маски назад у кущі. Все знайшло своє пояснення, і тепер йому полегшало: він завжди відчував роздратування, коли щось залишалося для нього незрозумілим.
  
  
  Прокравшись таким чином до далекого кінця села, Нік побачив високих, вирізаних з дерева ідолів, яких він не міг розгледіти раніше через довгу хатину. А тепер Нік розгледів жалюгідну маленьку фігурку, прив'язану до основи одного з тотемів. Тепер він був позаду довгої хатини, і швидко кинувшись на живіт, поповз як змія, дюйм за дюймом через відкритий простір до хатини. У тубільців не було звичаю виставляти варту, Нік знав це, але вони могли залишити вартового. Тому, підібравшись із тилу до критого листя будівлі, Нік прислухався. Зсередини не долинало жодного звуку, можливо, крім Тарити там нікого не було. Почекавши ще трохи, він почав обережно обривати товсте звисаюче листя, з якого була сплетена стіна хатини. Нарешті, коли в отвір уже можна було просунути тіло, він заліз усередину до пояса і побачив Тариту, що сиділа на бамбуковій циновці. Нік дав знак їй мовчати, і тільки він встиг застрибнути в хатину, як почув зовні голоси, що звертаються до жінок, що співають. Нік штовхнув Тариту назад на бамбукову циновку, сам швидко відстрибнув і зайняв місце біля входу в хатину. Тільки він встиг це зробити, як біля входу пролунав шарудіння, і в отворі виникла висока постать молодого самця, який побачивши чарівного створення на циновці, вишкірив рот у передчутті задоволення. Але оскал одразу ж зник, коли Нік опустив рукоятку «Люгера» на його потилицю.
  
  
  — Не сьогодні, Жозефіна, — промимрив він, опускаючи індіанця на підлогу. — Кричи, — прошепотів Нік Таріте.
  
  
  Миттю вона дивилася на нього незрозуміло, потім кинулася назад на циновку і заверещала. Вона сумлінно стогнала, кричала і верещала, кидаючись на підлогу і молотячи по ньому ногами. Нарешті, за знаком Ніка, дівчина затихла. Нік відтягнув першого тубільця в темний кут хатини, і знову зайняв місце збоку від входу. За секунду увійшов другий. Він зробив два кроки до дівчини, але Нік із силою опустив на нього зброю.
  
  
  — Вона не для тебе, юначе, — буркнув Нік.
  
  
  Таріта знову почала стогнати, цього разу не так голосно і не так пронизливо верещачи. Вона могла б зробити переворот у школі, акторської майстерності, вирішив подумки Нік. Коли вона перестала стогнати, відразу ж з'явився третій, мало не застав його зненацька. Нік тріснув його по голові, повчально сказавши:
  
  
  — Бажання до добра не доводить.
  
  
  Один за одним до тріо індіанців, що лежали в кутку, приєдналися ще троє. Нік знаком наказав дівчині виповзти через дірку в задній стіні хатини. Перш ніж піти за нею, він кинув останній погляд на покладені штабелем байдужі тіла молодих індіанців.
  
  
  «Якось іншим разом… З іншою дівчиною», — співчутливо промуркотів він, помітивши, проте, що ніхто його не слухає.
  
  
  Вони швидко доповзли до узлісся джунглів.
  
  
  - Мені треба повернутися назад, за Атуту, - сказав Нік. - Ти чекай тут. Якщо зі мною щось трапиться — тікай, якнайдалі, і ніколи більше не ходи провідником у джунглі.
  
  
  Він пішов назад, але руки дівчини обвилися навколо його голови, а губи притулилися до його губ.
  
  
  - Я зроблю це, - прошепотіла вона. — Але я ніколи не зустріну такого, як ти.
  
  
  Вони розлучилися, і Нік побіг, пригинаючись до землі, повз довгу хатину, обігнув її та іншу, криту листям, стару халупу. Він причаївся за її рогом, почувши рух, і побачив тубільця, що виповз із хатини, щоб подихати свіжим повітрям.
  
  
  Нік потягнувся до стилету, торкнувши довге тонке лезо. Цікаво, чи почув його індіанець. Проте виявилося, що тубільець вдивляється в маленьку прив'язану до ідола фігурку. Задоволений тим, що бранець на місці, він обернувся і заповз назад. Все сталося дуже швидко і в страшній близькості від Ніка. Ще секунда — і його засікли б.
  
  
  Тепер він швидко перетнув відкритий простір, хоча його могли побачити ще з чотирьох-п'яти хатин, що стояли біля ідолів. Розрізавши стилетом пута, він звільнив маленького індіанця. Удача їм супроводжувала, і вони благополучно дісталися краю лісу, де на них чекала Таріта.
  
  
  - Ми не зможемо втекти, - сказав Нік. — Вони можуть виявити зникнення будь-якого з вас за дві хвилини і кинутися в погоню. І мені не треба казати вам, що в цьому випадку з нами буде.
  
  
  - Ні, - сказала дівчина. — Вони нас зловлять.
  
  
  — Нам треба виграти час на самому початку. А для цього треба відвернути їх чимось, - він стиснув плече Атуту.
  
  
  - Придумав! - Вигукнув Нік, вивуджуючи з кишені маленьку запальничку. — Ми влаштуємо пожежу. Ти і Атуту скористаєтеся моєю запальничкою, а я сірниками. Запаліть кілька смолоскипів, киньте їх у хатини, так, щоб вогонь пішов у бік ідолів. Я зроблю те саме на дальньому краю села.
  
  
  Нік вказав на верхівку високого дерева, що чорніє на тлі темно-синього неба.
  
  
  — Тікайте від цього дерева, — сказав він. — На шляху ми зустрінемося, якщо орієнтуватимемося ним і якщо нас ніхто не зупинить.
  
  
  Він простежив, поки дівчина та Атуту не зникли, потім побіг, пригинаючись, по краю густих чагарників. Коли він уже на іншому кінці села підпалював бамбукові палиці, то побачив язики полум'я і кинутий до основи дерев'яного ідола смолоскип. Нік жбурнув два бамбукові факели в дах найближчої хатини, почекав момент, поки зелене листя не затліло, потім повернувся і побіг.
  
  
  Він був уже в джунглях, орієнтуючись на високу верхівку дерева, коли почув збуджені гучні крики та звуки тривоги, що мчали з села. Нік продовжував бігти, натикаючись у темряві, як сліпий, на дерева та товсті ліани, виставивши руки перед обличчям, але все ж таки біг. Нарешті він зупинився, і його чуйні вуха вловили звуки інших тіл, що ламали на бігу чагарник. Так прокладати собі дорогу могли лише Таріта та Атуту. Він крикнув і полегшено зітхнув, почувши відповідь. Якось їм вдалося знайти один одного в чорнильній темряві джунглів, потім вони побігли разом.
  
  
  ...Вони бігли доти, доки крізь дерева вниз не почав просочуватися світанок. Тільки тоді змучені й задихалися подорожні звалилися на землю. Легкі палило; дівчина була на межі непритомності. Атуту, ймовірно, був навіть витриваліший за Ніка, але Таріта давно виснажила всі свої запаси сил. Знесилена дівчина відразу заснула, а Нік сів біля дерева.
  
  
  - Я спостерігати, сильний малий, - сказав Атуту, і Нік кивнув, дозволивши індіанцю стати на варту. Через дві години Нік прокинувся і велів Атуту лягти спати, а сам прийняв його вахту. Коли індіанець прокинувся, вони розбудили дівчину.
  
  
  - Привіт, красуне, - посміхнувся Нік. — Знаєш, де ми?
  
  
  Тарита села, струснувши густою гривою волосся, і подумки спробувала простежити весь їхній шлях за останні дні.
  
  
  — Саме те місце, — нарешті сказала вона. — Це та сама ділянка, куди впав електронний мозок.
  VIII
  
  
  Нік витяг невелику складену карту і разом з'ясували, що знаходяться в правому нижньому кутку квадрата. Нік прикинув, що інші, Колбен та росіяни, не так далеко від них. Тарита схилилася над картою разом з ним, і її груди, все так само прекрасні і хвилюючі, низько опустилися. Що стосується Ніка, то він був навіть вдячний новим проблемам, що постійно виникають перед ним, які їх відволікали. Щоразу, коли він поглядав на дівчину, він згадував ніжні струмені водоспаду і бажання спалахувало в ньому знову.
  
  
  - Ми підемо прямо до центру, - сказав Нік. — Це на той випадок, якщо ця біса впала прямо в середину. Потім ми зріжемо нижній правий кут до верхнього правого і підемо навскіс по літері «Х». Якщо я правильно все розрахував, ми охопимо таким чином досить велику частину цієї території.
  
  
  — Так, — погодилася дівчина, піднявши вгору очі й відкинувши голову, наче принюхуючись. Вона сказала щось Атуту — той негайно відповів їй.
  
  
  - А зараз нам треба спорудити навіс, - сказала Таріта. — Щось на зразок будиночка на палях.
  
  
  - Що?! - Вигукнув Нік. — Нісенітниця! За все це брешемо нам ще жодного разу не знадобилося нічого подібного. Я не збираюся витрачати час на будівництво будинку, тоді як Колбен та інші розшукуватимуть електронний мозок, а може навіть знайдуть його.
  
  
  — Колбен не шукатиме, — сказала вона. — Він теж буде зайнятий будівництвом притулку. Росіяни, може, й не будуть, але згодом пошкодують про це.
  
  
  - Але чому? - Вибухнув Нік. — Якого біса нам знадобився міг навіс?
  
  
  — Збирається дощ, дуже сильна злива, — відповіла Таріта. - Я його відчуваю. Атуту теж зі мною згоден. Я знаю ознаки такої зливи: це важка атмосфера, що давить, згорнуте листя, занадто сильний запах квітів. Щоб дійти до центру, нам, гадаю, знадобиться ще шість годин. Не можна марнувати час.
  
  
  — Як би не так, — заперечив Нік. - По-перше, зараз не сезон дощів. По-друге, що ще поганого може зробити нам цей дощ, як промочити до нитки?
  
  
  — Що ж, досить правильно, — відповіла Таріта. — Зараз не сезон дощів, але навіть під час сухого сезону вологі тропіки іноді зазнають сильних злив, що особливо вирують у внутрішніх районах, таких як наш. Єдине, що мій народ знає, це те, що дощі потрібні, щоб обмити джунглі. Іноді вони вірять, що дощі йдуть від богів у покарання, тому вони не забувають, що живуть у вологих лісах ніколи. У вашому світі я дізналася, що дощі притягуються найвищими деревами, так що в цьому сенсі вологі ліси самі на себе викликають дощі. Але виходжу зі знань обох світів і бачу, наскільки зливи тривалі та спустошливі. Кожна комаха, кожен гад, кожна змія вибирається на поверхню. Індіанські племена ховаються в порожні дерева і хатини і сидять у них доти, доки земля не вбере дощ і не пристосується до людини знову. Без укриття сила дощу і полчища комах, що вимиваються ним, можуть звести людину з розуму.
  
  
  Їхня розмова була перервана появою Атуту з довгими бамбуковими жердинами. Щодо Ніка, то йому ця спекотна спека просто здавалася трохи іншою, але обидва — і маленький індіанець, і Таріта — не могли помилятися, і цього йому було достатньо. Дотримуючись вказівок Таріти, він допоміг їй спорудити підлогу зі зв'язаних бамбукових жердин, скріплених для вірності ще й навскіс, а потім підвісити його на нижні гілки двох товстих баньянових дерев. Вони провели кілька тонких ліан через кінці перехрещених бамбукових жердин, щоб надати їм додаткову фортецю і утримати у підвішеному стані. Атуту тим часом споруджував дах із широко розставлених бамбукових палиць, на які настилав широке листя. На листя він поклав інші бамбукові палиці і зв'язав із нижніми жердинами. Зверху індіанець поклав ще листя, збудувавши щось на зразок надміцної стелі.
  
  
  Вони вже майже закінчували, і Нік, подивившись на годинник, зрозумів, що минуло чимало часу. Він відступив назад, оглядаючи укриття, підняте на шість футів від землі і відкрите з чотирьох боків: тільки дах, підлога — і нічого більше. Йому згадалися укриття на деревах, які він споруджував, будучи ще хлопчиком: він піднявся на дерево і ступив на підлогу укриття, дивуючись його стійкості та міцності. Таріта кинула йому якийсь плід, і він поклав його в куток. Вона сходила, принесла ще кілька фруктів і покидала їх.
  
  
  — Це допоможе нам згаяти час, поки дощ не перестане, — сказала вона.
  
  
  — Скільки, ти гадаєш, усе це простягнеться? - Запитав Нік.
  
  
  — Я не знаю, — дівчина знизала плечима. — У будь-якому разі, від чотирьох годин до чотирьох днів.
  
  
  — І це заради чотирьох годин! - Вибухнув Нік. Таріта посміхнулася:
  
  
  — За ці чотири години земля в джунглях повністю втратить свій теперішній вигляд. Ти побачиш.
  
  
  Він хотів ще щось сказати, але ринув дощ, несподіваний і шалений, наче хтось повернув гігантський водопровідний кран. Нік зістрибнув і допоміг Таріті піднятися в укриття. Атуту спустився з однієї із гілок дерева. Злива падала прямо, з наростаючою силою, і звук його струменів, що стукали по товстій лісовій рослинності, вселяв побожний жах, ніби старанно працювали мільйони крихітних бойлерних. Таріта лягла на підлогу укриття і простягла руку, торкнувшись Ніка. Він виструнчився біля неї.
  
  
  - Зараз треба тільки чекати, - сказала вона. — Джунглі вчать терпіння всякого.
  
  
  Нік глянув на неї, і прочитав глибинний підтекст її слів у темних, ніжних, глибоких озерцях. Її груди, здавалося, були здатні висловлювати почуття та бажання своєю мовою.
  
  
  — Це незабаром станеться знову, — пробурмотіла дівчина, натиснувши пальцями на його долоню.
  
  
  — Що станеться, — терпець урветься? - Запитав Нік, не в силах не поставити це питання.
  
  
  - Ні, - відповіла Таріта, піднявши брови і серйозно, глибоко зазирнувши в його очі: - Я маю на увазі інше.
  
  
  Вона знову відкинулася, а Нік, заінтригований її фразою, почав розмірковувати. Він зрозумів, що перепитати не можна. Вона сама роз'яснить йому, коли вважатиме за потрібне.
  
  
  Він тихо лежав і слухав шум дощу, що падав безперервно, ні на мить не слабшаючи. Година йшла за годиною, а нескінченна, безжальна злива не припинялася. Спустилися сутінки, настала ніч, а злива все тривала, не змінюючи ритму, без перерви, без блискавки чи пориву вітру, стукаючи дико і невблаганно.
  
  
  Настав ранок, а злива все не припинялася, і його безжальний стукіт допоміг Ніку зрозуміти, як люди божеволіють. Він не вибухав, як грозова злива, не вив і шумів, як норд-ост, не посилав і вітру, що здіймаються, як тропічний циклон. Він просто лив з неба, безперервно і невблаганно.
  
  
  Нік стояв на краю свого притулку, коли раптом настала тиша, яку, здавалося, після того, як злива перестала, можна було просто почути.
  
  
  — Скінчився, — сказала Таріта, підводячись за Ніком. Вона ще щось хотіла сказати, коли тишу прорізав дикий крик, що кидає у тремтіння передсмертний крик. Кущі розсунулися, і з них, падаючи і спотикаючись, з'явився один із росіян, все ще намагаючись бігти по розрідженій землі. Він дико кричав, кидався на дерева, спотикався і бив руками по стовбуру баньяна. Коли він вибрався з чагарників, Таріта судомно стиснула руку Ніка. Простеживши її погляд, що зупинився, він побачив коралову змію, строкато прикрашену червоними, жовтими і чорними кільцями. Очевидно, коли російська продиралася крізь кущі, він мало не наступив на неї, і змія блискавично вжалила його. Чоловік знову скрикнув, схопився за ногу і повалився вперед на землю. За мить він лежав, тремтячи, все ще намагаючись повзти по жижі.
  
  
  - Коралова змія. Одного укусу буває достатньо, а ця людина отримала три — і надії врятувати її нема.
  
  
  Нік подивився вниз на людину, яка все ще намагається конвульсивно повзти по бруду.
  
  
  - Подивися на землю, - сказала Таріта, і Нік перевів погляд. Дощ перестав, і тепер усюди, куди не кинь погляд, у бруді копошилися дивні істоти, що звиваються — земляні черв'яки розміром зі змію, багатоніжки, тисячоножки і величезні личинки, всілякі види змій та інші повзучі, що звиваються і слизові істоти, ніколи раніше не бачені і не бачені раніше викликають бажання побачити знову. Раптом земля заворушилася, і Нік побачив, що по землі живим килимом ходять полчища величезних чорних мурах, поглинаючи все на своєму шляху.
  
  
  — Це найбільші у світі мурахи, — сказала Таріта. — Вони живуть лише у Південній Америці. Індіанці називають їх «мурашиною лихоманкою» або ж «чотирма укусами». Кажуть, що чотири укуси цих мурах призводять до смерті.
  
  
  Поки Нік дивився, килим, що рухається, піднявся на тіло людини, що звивається в агонії. Нік висмикнув «Люгер». У ньому ще було шість куль. Він використав одну, щоб припинити ці страждання.
  
  
  - Коли все це скінчиться? — спитав він.
  
  
  — Напрочуд швидко, — була відповідь. — Ця волога земля вбирає найсильніші опади дуже швидко і висихає до свого звичайного стану майже миттєво.
  
  
  Вони дочекалися, поки це не сталося, і підземна живність не забралася додому; потім Нік та Атуту поховали російського. Міріади підземних істот зникли з очей, земля знову повернулася до свого колишнього стану, і Нік вирішив виступити, щоб ретельно обстежити місцевість. Вони утворили справжній військовий лад з Ніком у центрі та Таритою з Атуту трохи ззаду та з боків.
  
  
  Вони рухалися повільно, так повільно, що захворіли спини і заломило попереку. Нік подякував богові за те, що велика поверхня вологих джунглів має мало рослинності. Вони шукали до темряви, поспали та продовжували пошуки вже вранці. До полудня наступного дня вони нарешті досягли того місця, яке, на їхню думку, було зовнішнім кордоном ділянки падіння. Нік розвернувся і пішов назад, утворивши кут по літері «X», як він подумки собі уявив. Знову ці трудомісткі, повільні, виснажливі пошуки. Незабаром це стало розпорядком їхнього дня: пошук нахилинок, вгляд, які нічого не принесли. Двічі їм доводилося пірнати в густі чагарники при звуку чиїхось кроків, і Нік гадав, хто б це міг бути: росіяни чи Колбен. Час, здавалося, втратив всякий сенс, а пошук усе продовжувався. Двічі вони поверталися в джунглі і шукали в них, примудряючись якимось чином уникнути тисяч смертей, що підстерігають на кожному кроці. Нарешті вони досягли нижнього кута квадрата і встали, дивлячись один на одного. Вони прочесали всю місцевість, ретельно, старанно, але марно! Жодних слідів електронного мозку.
  
  
  Все безсилля і вся агресивність виплеснулися в Ніку тисячею питань. Вони облазили всі джунглі, цю багнюку, цей притулок для сатани, придуманий для всіх темних сил. Може, вони просто його не помітили? Це не так уже й неможливо. Він стукнув кулаком по долоні; його щелепи стиснулися. Пристрій у пластиковій упаковці, білий і яскравий, все ще прив'язаний до парашуту, неважко було помітити серед нескінченного океану зелено-коричневої лісової рослинності. Однак, можливо, пристрій впав у бруд і забруднився наполовину в м'якому болотистому ґрунті.
  
  
  - Треба знову ретельно все переглянути, - рішуче промовив Нік. — Але спочатку, Атуту, залізь на найвище дерево і подивися, чи поблизу ознак наших друзів не видно. Якщо вони вже знайшли його, я не витрачатиму час на пошуки.
  
  
  Атуту поліз нагору, а Таріта підійшла до Ніка, і він відчув легкий дотик її грудей до руки.
  
  
  - Сьогодні, - сказала вона, - ми підемо в темряві разом, ти і я.
  
  
  Він зрозумів її слова і посміхнувся:
  
  
  — На пристрасть у тебе не вистачить сили. Ти, звичайно, хочеш, щоб це мене відворушило і я відчув би себе краще. Звичайно, може це й допомогло б, але ти недостатньо добре міняєш. Я знаходжуся тут із завданням, і я його виконаю, незалежно від того, скільки від мене буде потрібно жорстокості та твердості для його виконання. Так було завжди, і те, що сплю з тобою, не змінить нічого. Вся проблема в тому, що я не впевнений, чи існує моє завдання досі.
  
  
  Він хотів продовжити, але Атуту, що блискавично спустився з дерева, звернувся до нього:
  
  
  — Великі хлопці тут стоять, — піднявши два пальці, що позначають два табори чи дві групи переслідувачів.
  
  
  - Добре, тоді пройдемося у зворотний бік по кожному клятому дюйму знову, - сказав Нік. — Не думаю, щоб ця робітниця вдалася їм краще, ніж нам — це має нас втішити.
  
  
  Таріта взяла його за руку і розгорнувши до себе, глянула глибокими серйозними очима, повторивши ті самі слова, що й минулої ночі:
  
  
  — Скоро це має статися.
  
  
  — З якихось причин, про які ти промовчала? — спитав він.
  
  
  Вона кивнула, і Ніку здалося, що в її бездонних темних озерцях блиснув страх. Він рушив великими кроками, Таріта пішла за ним. І знову почався пошук, повільне дослідження кожного фута. Так минуло кілька днів, і безсила лють Ніка тільки зросла. Нарешті вони досягли протилежного краю квадрата. Нік був у сказі. Він вирішив повернутися до свого навісу і струсити з себе ту нав'язливу ідею, на яку перетворився їхній пошук. По дорозі до навісу вони знову досліджували кожен фут землі, це вже стало звичкою, тепер вони не робили й кроку без пошуку.
  
  
  Маленький навіс все ще був цілий і неушкоджений. Вони підійшли до нього вже в сутінках, швидко з'їли спеченого птаха і спробували заснути. Нік не спав, перебираючи, що ж вони могли прогаяти і як надолужити втрачене. Він почув, як навіс злегка похитнувся і, піднявши очі, побачив темний силует Тарити, що спускається з укриття. Нік трохи почекав, потім пішов за нею. Дівчина стояла неподалік, притуляючись до товстого стовбура вербени.
  
  
  - Що це означає? — тихо спитав він, торкнувшись її плеча. - Чому ти пішла сюди?
  
  
  — Щоб ти пішов слідом за мною, — зізналася вона.
  
  
  — Навіщо тобі це знадобилося, маленька лисице? - почав було Нік, але вона не дала домовити, затиснувши долонею його рота.
  
  
  — Ми не можемо більше чекати, — відповіла вона. - Я хочу тебе ще.
  
  
  Він все ще тримав її плечі, відчуваючи, як вона тремтить, обіймаючи його за талію, міцно притискаючи до нього груди.
  
  
  — Що трапилося, Таріто? - Запитав Нік. — Чому ти вся тремтиш?
  
  
  — Я боюсь, — прошепотіла дівчина. — На мене раптом напав страх… якесь жахливе передчуття, що одному з нас не судилося повернутися звідси.
  
  
  Вона ще вже стиснула його:
  
  
  — Я маю віддатися тобі ще раз, поки цього не сталося.
  
  
  — Нічого не станеться, Таріто, — заспокоював її Нік. — Чому ти думаєш про такі речі?
  
  
  - Я це відчуваю, - продовжувала вона. — Не можу тобі пояснити чому. Просто це почуття існує у мені.
  
  
  У чорнильній темряві він відчув, як вона подалася назад і лягла на листя, що вкриває землю. Він опустився до неї, знайшов її губи, знову відчув гарячий потік кохання, що передається з кінчика її язика, як тоді під струменями водоспаду. Він пестив її груди, відчуваючи, як вона все більше наливається і твердіє від кожного його дотику, потім легко ковзнув рукою вниз її тілом. Дівчина виявилася оголеною, встигнувши розв'язати саронг, і легенько подалася стегнами йому назустріч. Ніколи ще він не кохався в такій непроглядній темряві; і коли вона знайшла його своїм тілом і почала гладити і пестити, то він відчув, що їхня любов відбувається в якомусь зовсім іншому вимірі, найвищою мірою загостривши всі почуття, залишивши лише дотик, відчуття задоволення. Морок загострив їхнє фізичне задоволення один від одного, відрізавши їх від усього світу, і Нік почав бурхливо відповідати на кожен дотик Таріти.
  
  
  Пізніше він часто міркував над цим і вирішив, що йому не вистачало тоді її краси і того візуального збудження, таке для неї необхідного; але коли пальці дівчини почали ніжно пестити його, він відчув захоплення навколишньої темряви і відповів йому. Тільки дотик двох істот: шкіра, торкання, ласки, руки, що збуджують і заспокійливі, і темрява. Він підім'яв її тіло під себе - і тільки вологий теплий захоплений екстаз, тремтливий трепетний вогонь, згущення задоволення.
  
  
  Тіло Тарити виверталося, корчилося і звивалося під ним, вона відповідала йому відчайдушно та пристрасно. Вона досягла піку, видавши довгий стогін, і застигла, злетівши в нереальному світі чистого екстазу, потім знову впала на листя,
  
  
  - Дякую тобі мій любий. Це мало статися, ще хоча б раз.
  
  
  — Перестань говорити на цю тему, — голос Ніка був суворим. — Якщо ми так далеко з тобою зайшли, то нам нічого вже не завадить.
  
  
  Вона тримала його в обіймах і мовчала, і це мовчання означало, що Таріту продовжують долати погані передчуття. Нік взяв її руку і повів назад до навісу. Вона згорнулася під його рукою і заснула.
  IX
  
  
  Полковник Яснович з трьома товаришами, що залишилися живими, сиділи півколом і витирали піт з обличчя і шиї.
  
  
  — Ні, — сказав полковник. - Нам ще рано збиратися додому. Ми знаємо, що цей американець та ще інший, Колбен, теж поки що шукають. Вони ще не знайшли його.
  
  
  — Але полковнику, — запротестували інші. — Ви самі сказали, що ця штуковина, можливо, й не тут. Скільки ще нам залишатися в цій страшній смердючій дірі?
  
  
  — Зовсім небагато, — відповів полковник Яснович. — Я сказав, що, можливо, інформація, що надійшла від пілота, була невірною. Якщо так, то американець теж не знайде цього пристрою. Коли піде він та інші, тоді підемо і ми.
  
  
  Члени його групи, бурчачи, витягли свої сухі пайки. З полковником було марно сперечатися, коли він зациклювався на чомусь, вони це вже знали.
  
  
  Не так далеко від табору росіян, десь о другій годині ходу непрохідними джунглями, сиділи, відпочиваючи під грубим навісом, ще четверо учасників цієї гонки. Двоє індіанців сиділи непорушно. Третій, великоносий, дивився на Колбена.
  
  
  — Я певен, що він не тут, — сказав він. - І не може бути тут. Десь у чомусь сталася помилка.
  
  
  — Не впевнений у цьому, — буркнув Колбен. Він подумки повернувся того дня, коли, сидячи біля ставка і спостерігаючи за жуком-титаном та жабою, він вирішив дочекатися прибуття американця, і той приїхав. А зараз знову доведеться чекати. Їм треба припинити пошук та чекати, стежачи за американцем. Якщо він знайде пристрій, вони дізнаються про це і нападуть зненацька, усунувши суперника раз і назавжди, як той жук жабу. Колбен покликав одного з індіанців і коротко проінструктував його. Істота в пов'язці на стегнах мовчки вислухала і тихо розчинилася в заростях.
  
  
  У той час як росіяни і Колбен будували плани, Нік свято грав одним з ніжних плодів, катаючи його по підлозі свого укриття, і раптом почув питання Таріти, яке ніхто не наважувався вимовити вголос:
  
  
  — Що, якщо інформація пілота була неправильною? Можливо, він повністю помилився у визначенні свого розташування?
  
  
  — Тоді, я думаю, варто подякувати тобі за захоплюючу подорож, — відповів Нік. — Але мені здається, ця бісова штуковина десь тут. Я це відчуваю, хоч і не можу пояснити, і мені здається, що вона десь у нас під носом.
  
  
  Але де? Нік витягнувся на підлозі, прокручуючи подумки все, що було зроблено ними, кожен зроблений крок, усі аспекти їхнього пошуку. Поки він так лежав з розплющеними очима і схвильованим розумом, раптом встиг краєм ока вловити праворуч якийсь рух. Нік перевів погляд і побачив тонку волохату лапу, що простяглася з даху їх укриття. За нею з'явилася бешкетна маленька мордочка. Одним блискавичним рухом мавпочка схопила персик і тут же видерлася на дерево. Нік засміявся і підвівся, вдивляючись у дерево: маленький чорноголовий капуцин легко стрибав із гілки на гілку зі здобиччю в руках. І поки Нік дивився на маленьку бестію, що втікає, в голові виник несподіваний здогад.
  
  
  — Прокляття! Ось у чому справа! — скрикнув він, і Таріта й індіанець здригнулися від подиву й обернулися до нього.
  
  
  - Ми не там шукали! — збуджено заговорив Нік. — Ми оглянули всю землю, а що коли одна з цих цікавих істот підібрала пристрій і затягла його кудись на дерева?
  
  
  Тарита пояснила сказане Атуту, і маленький чоловічок скочив на ноги, закивавши головою, і висловив бажання негайно почати діяти.
  
  
  — Ходімо, — скомандував Нік. — Тільки цього разу треба дивитися не вниз, а вгору.
  
  
  Пошук був такий же ретельний, важкий і виснажливий, шия швидко затікла від постійно закинутої голови; до того ж хвилювання, що охопило їх, і збудження додало більше напруги. Вони пішли тією ж Х-подібною дорогою. Весь ранок пішов на пошуки; раптом Нік зупинився і вказав на гілки високого фігового дерева: звідти звисали згорнуті стропи парашута, майже непомітні серед лоз і ліан. Атуту вже дерся по стовбуру фінікової пальми, що росла впритул до високого фігового дерева. Маленьке тіло майже зникло біля самої верхівки фіги; потім виспи стропи засовувалися - це індіанець почав витягувати їх.
  
  
  Атуту спустився важко, тримаючи маленький квадратний пакунок, упакований у пластиковий пакет. Всі були занадто збуджені, і не помітили схожу на тінь постать, що ковзнула геть.
  
  
  Нік помацав маленький транзисторний передавач у себе на поясі і пристрій, що приводить у дію систему Фултона, але вирішив не застосовувати: електронний мозок благополучно перебував тепер у їхніх руках. Нік посміхнувся Таріті:
  
  
  — Як нам тепер повертатись додому?
  
  
  — Думаю, краще йти окружним шляхом в обхід племені канахарі, — відповіла Таріта. — Я впевнена, що вони й досі переслідують і шукають нас. Дивно, що вони ще не дісталися нас і тут.
  
  
  — Мені здається, більшість племен прив'язані тільки до своєї території, — заперечив Нік.
  
  
  — Зазвичай це так, — відповіла дівчина. — Але ми привели їх у надзвичайну лють. Спочатку напад Колбена та його людей у масках, потім пожежа, яку ми влаштували у селі. Але найгірше те, що ми позбавили їхніх священних жертв, необхідних для задоволення їхніх божеств.
  
  
  - Як би там не було, а ми тепер персони нон-грата, - пробурчав Нік. — Тому підемо в обхід довгою дорогою.
  
  
  Вони швидко рушили в дорогу, тепер, коли в руках був електронний мозок, джунглі здавались не такими вже й похмурими, спека не така втомлива.
  
  
  Ейфорія тривала недовго - до того моменту, поки дві червоношкірі оголені постаті не стрибнули з кущів з двох боків на Ніка і не збили його з ніг. Квадратний пакунок відкотився убік; Нік рвонувся до нього, але один з індіанців ткнув йому в руку своєму почеті. Нік примудрився встигнути відсмикнути пальці, і вістря ковзнуло повз.
  
  
  Інший індіанець кинувся йому на спину, ривком заламуючи голову назад. Нік сильно вигнувся, рвонувся і індіанець відлетів убік. Нищівний удар, який перший індіанець направив йому в обличчя, пройшов за міліметр від його голови: Нік ледве встиг відвернути її. Напад був таким несподіваним, що повністю застав Ніка зненацька і без захисту. Звичайний чоловік був би відразу зламаний, він відчув, як швидко концентруються всередині злість, сила і досвід. Він обхопив одного з індіанців, зробив підсічку і повалив його назад.
  
  
  Замість того, щоб позбутися першого супротивника, який все ще висить на ньому і намагається витягнути ніж. Нік стрибнув усім тілом на його живіт. Індіанець закричав від болю і мимоволі підняв ноги. Нік знав, що зупинив його на кілька секунд; він перекинувся швидко на спину, одночасно відбивши стрибок іншого супротивника жорстким ударом у грудну клітку. Ця спроба індіанця, відбита з такою силою, провалилася, і той пролетів убік.
  
  
  Але противники Ніка були наполегливими, гнучкими і сильними. Не встиг Нік відбити напад одного, як другий уже знову стрибнув на нього, цього разу з мачете в руках. І знову Ніку вдалося уникнути удару мачете, що встромився в землю в сантиметрі від його голови. Він схопив було індіанця за зап'ястя, але той діяв дуже швидко: він кинувся на Ніка, затиснувши мачете обома руками, як меч ката, Нік ледве встиг виставити ліву руку і схопитися за середину леза. Він відчув, як вістря увійшло до його долоні; і відразу ж по ній заструмувала тепла кров.
  
  
  Індіанець навалився на нього всім тілом, все ще утримуючи мачете обома руками. Нік зрозумів, що за мить, коли лезо увійде глибше в його долоню, біль змусить його зменшити опір, і тоді лезо встромиться йому в горло. Правою рукою він намацав кобуру, витяг «Люгер» і впер його в живіт індіанцю. Він натиснув курок; супротивник, задихаючись, підняв голову в беззвучному крику і відвалився убік. Звільнившись від одного індіанця, Нік відразу ж за ним побачив другого, який з усього маху готувався встромити в нього свої ножі. Нік двічі вистрілив; індіанець похитнувся, випустивши мачете з рук, і повалився, як мішок, на землю.
  
  
  Здавалося, минула вічність; насправді все сталося дуже швидко. Коли Нік підвівся на лікті, він побачив стоять поруч Тариту і Атуту з одного боку і Колбена з піднятою рушницею; він зрозумів, що вже помер у їхніх очах. Це почуття було йому вже знайоме, як знайома і та безнадійність, коли палець супротивника майже спускає курок.
  
  
  — Тебе важко вбити, Картере, — сказав Колбен. — Але цього разу я тебе уб'ю.
  
  
  Наступної миті Нік побачив спалах, що креслив, за кілька футів від свого обличчя і почув звук пострілу. Щупле тіло Атуту здригнулося і впало на землю, як підбитий птах. Нік вистрілив. Колбену вдалося вивернутися. У пістолеті Ніка залишилася остання куля; він знову вистрілив. Постріл вразив би Колбена в груди до смерті, якби він не підняв у цей момент рушницю. Куля потрапила в патронник, роздробивши його в тріски, і рушниця вискочила з рук Колбена.
  
  
  Таріта стояла поруч із нерухомим тілом Атуту; і поки Нік піднімався на ноги, він відчув лютий гнів, що надав йому сили. У два стрибки він здолав кілька футів, що відокремлювали його від супротивника, і обрушив на Колбена потужний удар правою, але той ухилився і відступив. Нік пішов за ним, зігнувшись у стійці і каяючись. Тяжкі м'язисті руки Колбена зігнулися, обороняючись, і Нік зробив хибний випад зліва, з чого зрозумів, що Колбен, хоч і має силу, не має швидкості реакції. Він знову вдарив, цього разу по-справжньому, і шия Колбена, схожа на бичачу, хруснула, подавшись назад. Колбен поки що не нападав, не вдаривши жодного разу.
  
  
  Нік дивився на противника, що відступав, який задкував до широкого товстого стовбура баньяна. Баньян з безліччю звисаючих гілок був більше схожий на групу дерев, ніж одне. Нік про себе посміхнувся. Він був тепер у формі; і коли Колбен, задкуючи, заглибився далі за дерево, Нік пішов за ним, злегка розгойдуючи тіло з боку в бік і припадаючи на коліно. Кидок великоносого пройшов десь над його головою, до того ж у цей момент Нік пригнувся.
  
  
  Людина впала на землю, і Нік побачив у його руці мисливський ніж із коротким лезом. Він швидко штовхнув ногою його руку, і ніж вилетів із рук великоносого. І перш ніж супротивник знову піднявся на ноги, Нік ребром долоні вдарив його ззаду по шиї, одночасно завдавши іншою рукою жорсткого удару піддих. Чоловік відкинувся і головою впав на переплетене коріння баньяна. Нік почув, як подрібнилися вилиці великоносого, потім шия хруснула біля основи. Він так і залишився лежати там, неживо повиснувши на корінні величезного дерева.
  
  
  — Я поки що вмію рахувати, — посміхнувся Нік, дивлячись на Колбена; той підібрав мисливський ніж і рушив йому назустріч.
  
  
  — Ти живучи, як кішка, — прогарчав Колбен.
  
  
  Натиснувши на кнопку, Нік викинув лезо стилета, відчувши вузьке, як олівець, вістря в долоні. Куточком ока він помітив Тариту, все ще схилену над скорченим на землі тілом, і його охопила всепоглинаюча ненависть. «Х'юго» був, звичайно, в першу чергу метальною зброєю або міг бути використаний для швидкого удару з близької відстані. Він був призначений для поєдинку «на ножах», прийомами якого Колбен, певне, добре володів. Він зробив хибний випад, потім різко вдарив у живіт, і Нік ледве встиг відстрибнути назад.
  
  
  Колбен знову зробив обманний рух, цього разу збоку, і Нік відчув, як вістря ножа зачепило його руку. Колбен вміло користувався важким лезом мисливського ножа як нападу, так оборони. Хоча стилет Ніка і був виготовлений з прекрасної сталі, все ж таки він побоювався прямих ударів ножа противника. Тепер уже Нік відступав у міру того, як наближався Колбен, роблячи випади і згори, і знизу, і з боків. Нік шукав моменту, щоб кинути стилет, але Колбен був віршом близько: для сильного кидка треба було добре розмахнутися з певної відстані від ворога. Але весь час відступати було теж ризиковано: сплутані гнучкі лози могли стати останньою пасткою для нього будь-якої миті. До того ж, він йшов з відкритого простору.
  
  
  Колбен зробив випад праворуч. Нік ухилився. Тоді Колбен зайшов із лівого боку. Нік знову ухилився. Тоді, заревівши від злості, Колбен стрибнув уперед, націливши свій ніж у низ живота ненависного ворога; Нік відстрибнув і впав назад; одна його штанина все ж таки виявилася вспоротою. Але кидок був надто сильний, і Колбен ледве зміг утриматися на ногах, балансуючи на шкарпетках, і на мить відкрився перед своїм ворогом. Розмахнувшись майже від землі, Нік, не встаючи, кинув стилет швидко і сильно. Тонке лезо встромило в потужну шию Колбена, проткнувши йому горло і застрягши в гортані.
  
  
  Поки Нік піднімався, Колбен уже висмикнув лезо з горла, і тепер намагався зупинити фонтан крові, що б'є з рани. Він ступив до Ніка, підняв ніж, зробив ще один крок, ловлячи ротом повітря, і, впав нічком, здригаючись у конвульсіях; а кров усе продовжувала хльостати, швидко забарвлюючи траву в червоний колір. Нік підняв стилет, витер його і вклав назад у піхви; потім повернувся до Таріти й Атуту... Він одразу зрозумів, що маленька людина вже не жилець. Атут слабо посміхнувся Ніку, коли той стиснув рукою його плече.
  
  
  - Атуту такий великий друг, - зі щирістю, що йде від щирого серця, сказав Нік. — Атуту такий біса великий друг.
  
  
  Посмішка застигла на обличчі Атуту: він помер. Нік подивився на Таріту. Її страхи виправдовувалися, не зовсім так, як вона передбачала, але виправдовувалися. І це був ще не кінець.
  
  
  - Я поховаю його пізніше, - сказав Нік, відстібаючи пластиковий пакет з пояса. — Постріли навели на нас росіян, — додав він. — Не маю сумніву, що вони чули звуки пострілів, і у них вистачить кмітливості скласти два і два. Вони вже поспішають сюди.
  
  
  Він висмикнув з упаковки маленький передавальний пристрій і струснув його. Не змінюючи налаштування, Нік одразу заговорив, повторюючи позивні літаки: «НС-130-НС-130. Викликаю з дельти Амапи».
  
  
  У приймальному пристрої потреби не було, літак НС-130 був десь неподалік, кружляючи над районом у різних напрямках в очікуванні умовленого сигналу. Нік згадав, як Хоук інструктував його з цієї частини. Прозорий виявився шеф; Нік був нескінченно вдячний йому за передбачливість. Хороша вийшла з них естафетна команда - Хоук все ретельно задумував, а Нік імпровізував на місці.
  
  
  — Позиція, НС-130 — позиція НС-130, — викликав він, — місце падіння, координати ті самі, плюс-мінус кілька сотень ярдів. Стежитиму за вашим прибуттям до запуску пристрою.
  
  
  Нік сховав передавач і підійшов до маленького тіла Атут.
  
  
  — Не треба його ховати, — сказала Таріта. — Його плем'я не ховає своїх померлих. Тільки прикрий його листям, і поклади кілька орхідей. Джунглі самі поховають його.
  
  
  Вони удвох надійно сховали тіло, приховавши його листям. Після того Нік сів навпочіпки і витягнув передавач знову. Він передав ту ж інформацію, повторюючи її через кожні п'ятнадцять хвилин, на випадок, коли звістка не була з якоїсь причини прийнята відразу.
  
  
  — Ще питання, хто настане сюди першим, — похмуро промовив Нік, — росіяни чи НС-130. Щиро кажучи, я починаю турбуватися. Росіяни надто близько.
  
  
  Він узяв електронний мозок і поніс його до великої квітучої рослини, величезне листя якої звисало до землі як завісу. Підійшовши, Нік швидко сунув під нього мозок та систему Фултона.
  
  
  — Це має відволікти їх на деякий час, — жорстко зауважив він.
  
  
  Несподівано його чуйні, як у оленя вуха вловили звук — низький гуркіт літака. Нік знову побіг до рослини, витяг електронний мозок і рвонув самонадувну гелієву тубу, прикріплену до кулі. Куля моментально роздулася, розправивши довгі шнури, що звисають з його нижньої частини. Нік прив'язав електронний мозок двом шнурам, скріпивши все вузлами, як свого часу його вчив Стюарт.
  
  
  Тепер гуркіт літака, що низько летів, був добре чутний, і Нік стояв, вдивляючись у небо і прикидаючи розмір щодо невеликого простору, що відкривається серед верхівок дерев. Він міцно тримав кулю; потім з легкою бавовною випустив його. Звук бавовни луною відгукнувся в кущах, що ламаються, і на галявину важко викотилися, віддуючись, полковник Яснович і його команда. Полковник завмер, глянувши на кулю, що швидко піднімається в небо з електронним мозком. І відразу всі побачили, як ковзнув униз літак; його довгий здвоєний, як у ножиць, ніс розкрився, захопивши шнури, що звисали з кулі, і швидко зачинився. Наступної миті літак почав намотувати свою безцінну видобуток, що ширяла в небі.
  
  
  — Це називається системою Фултона, — чемно пояснив Нік. — Або її називають також «помічником».
  
  
  Російський знизав плечима і труснув головою. Він зітхнув; його очі зустрілися з очима Ніка, і той прочитав у них вимушене зізнання.
  
  
  - Так, - підтвердив він. — Це справді помічник.
  
  
  Він сів на колоду і глянув на Ніка:
  
  
  — Іноді, Картере, нам корисно грати в шахи разом.
  
  
  - Із задоволенням, до ваших послуг, - відповів Нік.
  
  
  Він усміхнувся, глянувши на Тариту, але його усмішка швидко згасла. Її очі розширилися від страху і кудись дивилися за нього.
  
  
  — Ми влипли, — прошепотіла вона.
  
  
  Нік обернувся, за ним обернулися Яснович та інші росіяни. Усі учасники опинилися в центрі, оточені з усіх боків розфарбованими та озброєними списами воїнами канахарі. Тихо, але швидко воїни встали по обидва боки кожного, легенько втиснувши наконечники копій.
  
  
  Таріта до цього наклала широке прохолодне листя папороті на глибокий поріз у долоні Ніка – слід леза мачете. Поки він стояв, вирішив зірвати листя, але побачив, що рука ще не зажила. От би довелося поламати шефу та його команді голови над тим, як виплутатися із цієї ситуації. Але рана на руці була серйозною перешкодою. Він ледве міг стиснути руку в кулак: будь-який рух долоні був дуже болючим, а удар кулаком завдав би нестерпного болю. І потім, уклав він про себе безпристрасно, як завжди, - «Втративши голову, по волоссю не плачуть».
  
  
  Його роздуми перервав російський.
  
  
  — Що це означає? — спитав Яснович. — Хто ці дикуни?
  
  
  — Індіанці канахарі, — відповів Нік, але ця назва ні про що не говорила полковнику. — Мисливці за головами, — пояснив він, посміхнувшись. Очі полковника розширились.
  
  
  — До того ж, вони дуже злі на нас, — додав Нік.
  
  
  — Але ж не на нас, — не витримав російський. — Ми їм нічого не зробили.
  
  
  Коротко Нік розповів Ясновичу про Колбеня та його напад і про те, як їм вдалося звільнитися.
  
  
  — Але ж це нечесно, — обурився російський. — Ми ж у цьому не брали!
  
  
  — Не думаю, щоб вони особливо нас розрізняли, — чемно відповів Нік. — Але, схоже, той індіанець їхній вождь. Підійди та скажи йому про це.
  
  
  - Поясни йому ти, Картер, - сказав російська. — Скажи, що він має звільнити нас. Це абсолютно нечесно.
  
  
  - Вони справжні марксисти, полковнику, - відповів Нік. - Ми всі рівні перед ними.
  
  
  Російський насупився, а Нік озирнувся довкола. Починати бійку було безглуздо: це означало швидкий кінець усім. Індіанців було безліч; їх же була жменька, та ще й у невигідній позиції. Вождь наказав поставити Ніка на середину і пальцем чиркнув упоперек його горла - жест ясніше нікуди. Нік зовсім не доречно згадав Хоука, його настанови.
  
  
  «Використовуйте уяву, — казав він неодноразово. — Використовуйте уяву нарду з рештою, ніж ми вас забезпечуємо. Імпровізуйте!» Нік глянув на Тариту та на вождя.
  
  
  - Скажи йому, - сказав він, - що я хочу поговорити з ним.
  
  
  Таріта виконала його прохання, і очі індіанця блиснули, не змінивши свого виразу, що означало його згоду.
  
  
  — Він тебе розуміє? - Запитав дівчину Нік.
  
  
  - Так, - відповіла вона. — Діалект канахарі дуже простий.
  
  
  Нік набрав більше повітря. Тепер усе залежатиме від зацікавленості вождя та від того, що він задумав. Але спробувати все ж таки слід, хоча б з тієї простої причини, що це був єдиний шанс.
  
  
  Нік повернувся обличчям до найвищого мисливця, і пильно і прямо глянув у його очі. Він заговорив; Таріта перекладала його слова індіанцю.
  
  
  — Скажи вождеві, що він помиляється. Боги не хочуть нас жертвувати. Він гніває богів ще більше цим.
  
  
  Таріта переклала, потім вислухала відповідь вождя канахарі.
  
  
  — Він каже, що ти брешеш. Ти нічого не знаєш.
  
  
  - Скажи йому, - продовжив Нік, - що це він нічого не знає, а я можу говорити з богами.
  
  
  У міру того, як Таріта перекладала, очі індіанця на мить розширилися від подиву, змішаного зі страхом. Невже цей незнайомець справді може говорити з богами? Нік відчув його коливання і швидко вирішив використати перевагу.
  
  
  — Скажи йому, я попрошу богів подати якийсь знак прямо тут перед ними.
  
  
  Раптом збуджено заговорив Яснович:
  
  
  — Ця безглузда розмова нам не допоможе. Ти тільки наближаєш нашу смерть.
  
  
  — Вважай, що ти вже мертвий, друже, — відповів Нік. — Але, можливо, мені вдасться тебе витягти.
  
  
  — Я волію бій, — сказав російський.
  
  
  Нік глянув навколо.
  
  
  — Будь моїм гостем, — лагідно відповів він.
  
  
  Яснович зітхнув і здався.
  
  
  - Продовжуй, Картер, - сказав він. — Я сподіваюся, ти знаєш, що робиш.
  
  
  — Вождь каже, — сказала Таріта, — ти маєш показати йому, як умієш розмовляти з богами.
  
  
  Нік обернувся до Таріти і привернув її до себе. З кишені він непомітно витяг третій схожий на хлопавку пакет із засобом від комах. Взявши її руки у свої, він вклав його прямо в долоні дівчині.
  
  
  — Висмикнеш запал і підкинеш його в повітря, — пояснив він. — Вони не дивитимуться на тебе, бо основну виставу розіграю я. Але спершу скажи його величності, що ми всі маємо стати колом на коліна.
  
  
  Таріта перевела, і Нік почав дійство, опустившись на коліна і зодягнувши долоні в благанні. Всі канахарі пішли за ним. Судячи з виразу очей вождя, він був вельми скептично налаштований.
  
  
  - Зробіть вигляд, що ви молитеся, - наказав Нік росіянам. — Це щось нове для вас.
  
  
  Яснович стрільнув у нього похмурим поглядом, але опустився навколішки. Нік почекав момент, поки Таріта не відсунулась назад.
  
  
  — Переведи, — звернувся він до дівчини. — О, могутні боги канахарі, подайте знак великому вождеві. Надішліть йому знак, щоб але переконався в тому, що вам не потрібні наші голови.
  
  
  Нік обернувся до Таріти, поки вона перекладала, очима підказуючи: "Не зараз".
  
  
  Коли вона перестала перекладати, Нік пригнув голову до землі та інші наслідували його приклад. Він трохи почекав, потім підняв голову і подивився, ніби чекаючи, вгору. Вождь самовдоволено посміхнувся.
  
  
  — Подайте знак, о могутні боги, — вигукнув Нік знову. — Знак, який запевнив би великого вождя, що вам не потрібні наші голови.
  
  
  Цього разу, перш ніж пригнути голову до землі, він ледь помітно кивнув Таріті. Торкаючись лобом до землі, він почув характерний свист хлопавки, що злетіла в повітря. Нік підвів голову і побачив мисливців, що в побожному трепеті і страху дивляться, як легка білувата хмара розливається в повітрі. Російським, які вже зрозуміли, що сталося, вдалося все ж таки зберегти благоговійний страх на обличчях. Канахарі про щось збуджено розмовляли між собою, кидаючи вражені погляди на Ніка. Нарешті, вождь підняв руку, показав убік джунглів і промовив лише одне слово: «Ідіть!»
  
  
  Вони зараз же рушили вперед, тримаючись разом, і так і пройшли весь шлях через джунглі.
  
  
  У Серра-ду-Навіу полковник Яснович прощально помахав рукою Ніку та Таріті.
  
  
  — Мені здається, ми все ще перед тобою в боргу, Картер, — сказав він. - Я сподіваюся, ми ще зустрінемося, і я поверну його тобі.
  
  
  - Дякую, - російською відповів Нік. - Прощайте.
  
  
  Коли росіяни пішли, Нік глянув з усмішкою на Таріту.
  
  
  - Інший світ уже бере своє, - кинув Нік.
  
  
  - Думаю, так, - відповіла вона і в її голосі він уловив смуток.
  
  
  - Тобі шкода? — ніжно спитав він.
  
  
  — Так, але не тому, що я не люблю цивілізації, — задумливо сказала вона. — Завжди трохи сумно, коли позаду залишаєш частинку себе.
  
  
  — Ти вернешся назад до Лозанни після від'їзду з містечка?
  
  
  Вона кивнула, і Нік продовжив:
  
  
  — Ще там, у джунглях, я обіцяв зустрітися з тобою бодай на один день у іншому світі. Мені необхідно відпочити хоча б кілька днів. Я думаю, що рабовласник, на якого працюю, піде мені назустріч. Ми можемо зустрітися з тобою у мене в Нью-Йорку, а потім літаком перелетіти до Лозанни.
  
  
  Таріта глянула на нього і посміхнулася.
  
  
  - Чому б ні? - сказала вона. — Побачимося в Нью-Йорку.
  
  
  Прилетівши до Нью-Йорка, Нік відразу ж зателефонував Хоуку, щоб попросити кілька днів відпочинку, перш ніж з'явитися з доповіддю.
  
  
  — Добре спрацював, номер 3, — сухий, безпристрасний голос Хоука протріщав у трубці. — Все було не так уже й складно, чи не так?
  
  
  - Ні, зовсім не складно - просто трохи смертельно, - відповів Нік. — Зробіть мені ласку. Скажіть їм, щоб надалі були обережнішими і знали, де кидати речі.
  
  
  — А як тобі дочка вождя? - спитав Хоук. — Тримаю парі, тобі страшенно хотілося б узяти її з собою.
  
  
  Спілкуючись із шефом уже багато років і навчившись розуміти приховані натяки у його словах, Нік несподівано усвідомив, що старий нічого не знає про історію з Таритою.
  
  
  — Вона була вродлива, — відповів Нік голосом, забарвленим спогадами.
  
  
  - Невже? — безбарвно пролунав голос у слухавці.
  
  
  - Справді, - вів далі Нік, - ви можете з повною підставою сказати, що я майже втратив через неї голову.
  
  
  - Ти? - хмикнув Хоук. — У це біса важко повірити, Номер 3. Я думав, ти зовсім несприйнятливий у цьому плані.
  
  
  — Це ще раз доводить, що нічого не можна передбачити, — засміявся Нік.
  
  
  — Знаючи тебе, Номер 3, можна передбачити, що ці кілька днів ти проведеш, звичайно, в жіночих обіймах, — продовжував Хоук. — Завтра ввечері йтиме добрий фільм у центральній залі Волдорфа. Завтра я накажу доставити тобі два квитки на нього. Допоможе скоротати вечір.
  
  
  - Грандіозно, - сказав Нік. — Чекатиму їх.
  
  
  Наступного дня Нік прокинувся пізно і повалявся, насолоджуючись комфортом широкого двоспального ліжка та чистої гарної білизни. Його розбудив посланець від Хоука, який доставив обіцяні квитки. Поклавши запечатаний пакет на столик у передпокої, Нік сів снідати, швидко пробігши очима газетні стовпчики, потім поголився. Нарешті він одягнувся. Тільки він встиг навести на себе останній блиск, як задзвонив телефон.
  
  
  - Хелло, Нік! — промовив приглушений жіночий голос. — Це я, Терезо.
  
  
  Він мало не перепитав: Хто?, але вчасно стримався.
  
  
  - Я внизу, - сказала вона. — Я тільки хотіла переконатися, що ти вдома перед тим, як підвестися.
  
  
  — Я вдома і чекаю на тебе, кохана, — відповів він.
  
  
  Нік відчинив двері, почувши звук ліфта, що зупинився, і з нього вийшла вона, у сукні кремового кольору з помаранчевим шарфом на шиї і валізою в руках. Чорне волосся дівчини було закручено і покладено на потилиці. Довгі ноги в тонких нейлонових панчохах здавалися ще прекраснішими і довшими, а повні груди міцно натягували ліф сукні. Дівчина була зразком витонченої краси.
  
  
  — Я ще не була в готелі, — сказала вона.
  
  
  - Ти зараз там, де треба, - відповів він, беручи валізу в неї з рук. Її погляд, який яскраво спалахнув був, все ж був трохи зарозумілий.
  
  
  - Ми пізніше поговоримо про це, - сказала вона, обходячи навколо Ніка, граційна і зухвала.
  
  
  - Як тобі подобається інша я? — дівчина хитро посміхнулася, наперед упевнена у відповіді.
  
  
  Звичайно, це не нагадувало перетворення кокона на метелика, просто в ньому була спочатку закладена здатність бути красивою у двох обличчях.
  
  
  Нік витяг вино, вони випили і розмовляли. Вона зателефонувала його подругі, і Нік помітив, що дівчина назвала себе Терезою. З його боку потрібно було зусилля, щоб вимовити це ім'я. Вони вийшли пообідати, і Нік машинально сунув конверт із двома квитками до кишені жилета. Під час обіду дівчина була м'якою, дотепною та чарівною. Вона запитала Ніка про роботу і коли той розповів про запрошення боса на спеціальний перегляд, перевела розмову на Хоука. Нік розповів їй про всілякі дрібниці, що запам'яталися йому, що відносяться до його професії, особливо смакуючи анекдоти про Хоука.
  
  
  — Він чарівний чоловік, хоч би що говорили про нього.
  
  
  Дівчина засміялася, і Нік раптом змушений був визнати, що більшість жінок, які зустрічали Хоука, справді знаходили його чарівним та цікавим.
  
  
  Після обіду вони пішли до Волдорфа. Нік простягнув конверт квитерові біля входу до центральної зали. Вони знайшли два порожні крісла та сіли. Через кілька хвилин світло згасло, а на сцені світився великий екран і з'явився напис:
  «НАЦІОНАЛЬНЕ ГЕОГРАФІЧНЕ СУСПІЛЬСТВО»
  ПРЕДСТАВЛЯЄ ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ФІЛЬМ
  «ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕЛЬТИ АМАЗОНКИ».
  
  
  Нік глянув на дівчину; та теж повернула до нього голову.
  
  
  — Цей старий сучий син… — буркнув Нік, і обидва вибухнули від сміху. Навколо на них зашикали. Нік узяв Таріту за руку.
  
  
  — Ходімо звідси, — сказав він, давлячись від сміху. Вийшовши вулицю, вони перевели дух.
  
  
  — Тепер я впевнена, що він чарівний чоловік, — сказала вона.
  
  
  — Я хочу випити, ходімо.
  
  
  Вони бродили містом, не поспішаючи, заходячи в усі знайомі забігайлівки, що траплялися на шляху. Нарешті спустився вечір, і вони повернулися додому до Ніка.
  
  
  — Ти, сподіваюся, не збираєшся повертатися до готелю, га? — спитав він.
  
  
  — Все залежить… — відповіла вона, і знову погляд її глибоких карих очей став бездонним і незрозумілим.
  
  
  - Зрозумів, - відповів Нік, підібгавши губи. — Напевно, це означає, що залежно від моєї поведінки Тереза залишається чи йде.
  
  
  — Так, — відповіла вона. - Де в тебе ванна кімната?
  
  
  Він показав їй, куди йти, а сам тим часом вимкнув верхнє світло, залишивши лише два нічники. Нік вирішив було розважитися в її відсутність порцією чудового коньяку, але двері ванної відчинилися, і в отворі виникла дівчина з обв'язаним рушником на кшталт саронга, стегнами. Нік мало не випустив склянку.
  
  
  - Якщо ти зараз не займешся Терезою, вона піде в готель, - оголосила дівчина. Нік зустрів біжить до нього фігурку, стоячи посередині кімнати. Рушник впав, і вони впали на товстий килим ворсистий, і Нік зрозумів, що існують речі, які залишаються незмінними для всіх світів.
  
  
  
  
  
  
  Морська пастка (fb2)
  файл не оцінений - Морська пастка (пров. Андрій До Сорвачов) 224K (1831) (завантажити) (mail) - Нік Картер
  (скаржитися на погану якість файлу)
  Глава перша
  
  
  Різкий жіночий крик насторожив чоловіка, і він прислухався.
  
  
  Жінка знову закричала — пронизливо і злякано.
  
  
  Чоловік задоволено посміхнувся.
  
  
  Але замість усмішки його обличчя, спотворене шрамом, спотворив кривий оскал. Діставши з лівої кишені пачку, чоловік затиснув сигарету між сталевими пальцями, обтягнутими шкірою, і залюбки закурив. Мініатюрний пістолет, стволом якого служила фаланга протеза, вже не бентежив його, як спочатку, поки він ще не звик до нього. Він навіть пишався своєю механічною рукою, такою самою невід'ємною частиною його організму, як і наполовину паралізоване обличчя та хребет, скріплений сталевими болтами. Світило хірургії зробив усе, що міг…
  
  
  Іуда давно змирився зі своїм потворним тілом. Зрештою, лише завдяки своїй компактності та витривалості, він примудрявся вибиратися живим із переробок, смертельних для великих та здорових чоловіків. Одного разу він заприсягся, що змусить цей жорстокий світ, що глузує з його покаліченого тіла, схилятися перед його геніальним мозком. І майже досяг поставленої мети, не раз демонструючи свою перевагу над простими смертними.
  
  
  І все-таки остаточний успіх зрадницьки вислизав від Юди. "Але цього разу, - подумав він, - цього не станеться, бажаний тріумф практично в мене в руках". Гарольд, його новий партнер, розкрив перед ним разючі можливості, що дають безмежну владу над усім світом. Юда посміхнувся, згадавши, що їх зблизило. Втім, зараз же вирішив він, зараз, на порозі перемоги, вже не важливо, як вони знайшли один одного. Зло завжди знаходить якимось таємничим чином інше зло. Головне, що вони поєднали свої зусилля, завдяки чому Юда зможе нарешті повернути всі старі борги.
  
  
  Дівчина знову скрикнула. Іуда здогадався, що Гарольд тільки розминається, розігріваючи її. Він зрозумів це за тоном її криків: у них чувся поки що лише переляк, але не справжній жах, який теж пролунає, але трохи пізніше. Гарольд був майстром своєї справи. Мабуть, зараз він бавився з новою дитиною з Панами. Вона працювала офіціанткою в дешевому нічному клубі, і її кандидатура викликала у Юди серйозні сумніви. Він був надзвичайно обережний у підборі жінок, розробив найскладнішу програму прикриття їх вербування, вивчав ретельно кожну нову і все її оточення. Але Гарольд наполягав, і він поступився йому, хоча знав наперед, що дівчисько не виправдає сподівань партнера. Вона явно не з полохливих і навряд чи зможе задовольнити марнославство Гарольда. Але вона вже тут, міняти щось пізно. Втім, днями очікується прибуття нової партії.
  
  
  Пролунав ще один крик - довгий і пронизливий. Мабуть, Гарольд забув зачинити двері своєї кімнати. Стіни спеціальних камер унизу, оббиті звуконепроникним матеріалом, не пропустили б навіть найвідчайдушнішого крику піддослідної. Іуда схопився на ноги і швидкою вихоруючою ходою підійшов до стіни. Відсунувши убік одну з дерев'яних панелей, він натиснув кнопку телемонітора. На екрані з'явилася житлова кімната Гарольда.
  
  
  У кутку, притиснувши руки до грудей, тремтіла оголена дівчина. Поруч із нею, тримаючи зірваний з неї одяг, стояв Тартар. Мабуть, дівчина кричала, коли він зривав із неї білизну. Потужне тіло Тартара, напевно, зайняло б весь маленький екран монітора, не встань він трохи віддалік від своєї жертви. Гарольд повільно наближався до неї, і Іуда подумки зазначив, що у дівчини досить великі для її мініатюрної фігурки груди і кругленький животик. Ноги в неї, на жаль, були трохи закороткі, але цей недолік компенсувався її молодістю. «Років через десять вона перетвориться на товсту дурнушку, — подумав Юда і посміхнувся, — але їй це вже не загрожує. Вона має бути їм вдячна за те, що вони позбавлять її цих неприємностей». Тим часом Гарольд наблизився до дівчини впритул.
  
  
  — Почекай поки зовні, Тартаре! - наказав Гарольд помічникові добре поставленим голосом, чітко вимовляючи кожне слово. Велетень, на ім'я Тартар, навіть не ворухнувся, вп'явшись м'ясоїдним поглядом у голу дівчину.
  
  
  — Почекай зовні, Тартаре! — повторив Гарольд.
  
  
  Тряхнувши своїм чорним і густим, як левова грива, волоссям, що спадає на могутні плечі, велетень відірвав свій погляд від дівчини і глянув на Гарольда. Високі вилиці та шкіра кольору охри, що обтягує його вузькооке обличчя, видавали в Тартарі уродженця Монголії. Його предками й справді були дикі одноплемінники грізного Кублай-хана, чиї орди наводили жах і друзів, і ворогів, сіючи всюди руйнація і смерть.
  
  
  Юда знайшов цю людину в Монголії і привіз її сюди, навчив англійської мови і привчив до розкоші та насолод, про які син степів навіть не мріяв. Він став для монгола не просто королем, а Богом, і своїм обмеженим селянським розумом Тартар розумів, що без Юди він так і залишився б нікчемністю у себе на батьківщині. Юда наказав йому виконувати всі вказівки свого партнера Гарольда, вище якого був тільки він сам. І зараз, побачивши, що Тартар нарешті повернувся і вирушив геть із кімнати, Юда задоволено посміхнувся і кивнув на знак схвалення головою: хоч і неохоче, велетень таки підкорився, не ставлячи зайвих запитань.
  
  
  Іуда, звичайно ж, усвідомлював те, що Тартар має мозок дитини і назавжди приречений існувати в напівпохмурому стані людини з силою Геркулеса і свідомістю підлітка, але це його цілком влаштовувало. Він знову глянув на екран: тільки-но Тартар вийшов, Гарольд узяв дівчину за зап'ястя і потяг її до себе. Зі сльозами в очах, що розширилися від жаху, вона корилася.
  
  
  — Я не зроблю тобі боляче, дурненька, — говорив Гарольд. — Тільки не впертись і роби те, що я скажу. Ти все зрозуміла, моя люба?
  
  
  Він штовхнув її на довгий диван і встав над нею, високий і стрункий, із суворим зосередженим обличчям, яке, за певних обставин, можливо, могло б сподобатися деяким жінкам, але тільки не цій, досвідченій у любовних втіхах, дівчині з нічного клубу. Він не належав до її типу чоловіків. Гарольд жбурнув її на диван і сам сів поруч, явно маючи намір зайнятися з нею любов'ю. Іуда відчув, що в нього тече по підборідді слина, і, зрозумівши, що посміхається, спостерігаючи за безплідними спробами Гарольда опанувати дівчину, обтер підборіддя здоровою рукою. Гарольд все ще не втрачав надії, що колись диво все-таки відбудеться і він насправді зможе це зробити. Стисаючи груди дівчини, він тихо говорив рівним голосом:
  
  
  — Я сподобаюся тобі, мале! Зі мною тобі буде краще, ніж із цим диким монголом. Будь ласкавою зі мною, і він тебе не чіпатиме.
  
  
  Гарольд почав цілувати її груди, і вона покірно обняла його за плечі. На обличчі дівчини Юда прочитав цілковиту байдужість досвідченої повії, яка знала ласки багатьох чоловіків. Марно вона так поводилася з Гарольдом, його важко було обдурити. Він любив мучити жінок, доводячи їх до несамовитого жаху, з якого іноді виникала надзвичайна пристрасть, а частіше — цілковита покірність зацькованої тварини. Дівчина поки що не здогадувалася, що на неї чекає, і терпляче зносила всі його невинні ласки. І лише коли Гарольд шпурнув її на килим, в очах промайнула здогадка, але вона, мабуть, відкинула цю думку і, заплющивши очі, розслабилася, поки Гарольд терся своїм животом об її оголене тіло, намагаючись порушити незбудливе.
  
  
  Юда знову посміхнувся: він уже знав, до яких небачених висот наукової еротики збудував Гарольд садизм. Сам не чужий садистським насолодам, Іуда вражався витонченим сексуальним фантазіям Гарольда, який невпинно вигадував все нові і нові забави. І хоча Юда міг дозволити собі не тільки підглядати за іншими, він віддавав перевагу сексу гру уяви та тренування розуму. Спостерігаючи за Гарольдом, він дійшов висновку, що його захоплення садизмом обумовлено імпотенцією. Він вважав, що в його недузі винна якась жінка і, швидше за все, на те були вагомі підстави. Так чи інакше, фізична неспроможність у сексі Гарольда та його маніакальний садизм були тісно пов'язані. Зробивши це відкриття, Юда зрозумів, що відтепер Гарольд у його руках і він зможе використати його розум та знання у власних інтересах. Адже щоб заволодіти людиною, потрібно лише зрозуміти, заради чого вона живе, і дати їй все необхідне. Різкий крик дівчини змусив Юду знову подивитися на екран монітора: Гарольд викручував їй руку за спину, примовляючи:
  
  
  — Знатимеш, як ледарити!
  
  
  - Але я намагаюся! - схлипувала вона. — Я справді намагаюся! Відпусти руку, мені боляче!
  
  
  Гарольд відпустив її руку, і дівчина впала на нього, намагаючись підняти те, що не піднімалося. Зрештою, до неї дійшло, що всі спроби задовольнити цього імпотенту ні до чого не приведуть. І усвідомивши це, вона вся вкрилася пітом. Гарольд відштовхнув її в куток, і вона вдарилася потилицею в стіл. Він підбіг до неї і почав бити рукою по обличчю, люто хрипучи при цьому:
  
  
  - Ти погано намагаєшся! Намагайся краще!
  
  
  — Ні, я намагаюся щосили, присягаюся! — плакала дівчина.
  
  
  Гарольд раптом знову викрутив їй зап'ястя. Зойкнувши від пронизливого болю, дівчина впала на спину. Гарольд опустився біля неї навколішки і вліпив їй тріщину. Струснувши головою, дівчина схопилася на ноги і схопила зі столу важку скляну попільничку. Тримаючи її в правій руці, вона рішуче рушила на кривдника, який теж підвівся з підлоги і задкував від неї в куток.
  
  
  - Покидьок! — люто видихнула вона. — Жалюгідний хтивий виродок! Я вб'ю тебе!
  
  
  Юда похолов: сталося саме те, чого він побоювався. Дівчина не злякалася до смерті, а вирішила дати Гарольдові відсіч. Її очі сяяли образою та гнівом. Ось до чого зневажає його інструкції!
  
  
  Адже Юда передбачив у підборі дівчат кожну дрібницю! Він уже хотів натиснути кнопку виклику на допомогу Тартара, коли побачив, що Гарольд швидко забіг у комірчину і повернувся звідти з батогом у руці. Батіг розсік ніжну дівочу шкіру з тріском китайської хлопавки. Вона закричала і випустила попільничку. Гарольд смикнув на себе батіг, обвівши коліна дівчини, і вона впала на килим. Гарольд почав хльостати її батогом по найвразливіших місцях, збуджуючи від виду кривавих смуг на її тілі. Він умів орудувати батогом і батогом, завдаючи ударів саме туди, куди йому хотілося. Дівчина каталася по підлозі, звиваючись і кричачи, благаючи його пощадити її. Раптом Гарольд опустив руку з батогом і, нахилившись над нею, з усмішкою промовив:
  
  
  — Це лише перший урок тобі, мале! Я багато чого навчу тебе, дуже багато чого… Це лише початок!
  
  
  Він знав, наскільки болісне очікування тортури, наскільки гидкий холодний страх, що роз'їдає душу жертви. Він був гірший від самого акту катування плоті, найстрашніше всіх його садистських вправ. Гарольд наочно продемонстрував Іуді, як за допомогою прийомів, розроблених російським ученим Павловим, можна перетворити будь-яку норовливу дівчину в тремтячу покірну тварюку і позбавити її залишків розуму і волі.
  
  
  - Тартар! — крикнув він, і величезний монгол увійшов до кімнати. - Можеш забрати її вниз. Але спершу пограй із нею трохи прямо тут, а я подивлюсь…
  
  
  Тартар підняв однією рукою дівчисько за шию і шпурнув на стіл, немов ляльку, скелячи гнилі зуби.
  
  
  — Але ж ти обіцяв мені! — гукнула вона.
  
  
  - Тартар закінчить те, що я не зміг для тебе зробити, - з усмішкою сказав Гарольд, опускаючись на диван. Ти заслужила на задоволення, крихітко моя. Приступай, Тартаре!
  
  
  Не зважаючи на плач дівчинки, монгол розсунув їй ноги і, стоячи біля краю столу, різко встромив у неї своє чоловіче тіло. Дівчина пронизливо закричала, але безцеремонний нащадок Кублай-хана знову і знову мучив її з жахливою силою, поки її крики не перейшли в хрипкий стогін.
  
  
  - Молодець, Тартар! - похвалив його Гарольд. — Поки що достатньо.
  
  
  Йому, однак, довелося повторити це двічі і навіть ляснути батогом у повітрі, перш ніж монгол відсахнувся від дівчини, посміхаючись ідіотською усмішкою. Вона сповзла зі столу, Тартар підхопив її під пахву і вийшов разом з нею з кімнати, відчуваючи продовження задоволення.
  
  
  Гарольд сів за письмовий стіл, вийняв з шухляди папір, олівець, логарифмічну лінійку і почав щось писати. Незабаром лист покрився цифрами і рівняннями: Гарольд поспішав закінчити останні розрахунки, необхідні успішного завершення їхнього експерименту.
  
  
  Юда вимкнув монітор і полегшено зітхнув. Цього разу все обійшлося, але надалі він не зазнає жодних порушень заведеного порядку. Потрібно посилити контроль за підбором дівчат. Юда не міг допустити, щоб усі його титанічні зусилля впали через просту недбалість. Він завжди розробляв свої операції з великою ретельністю, але ця операція була вершиною його творчої думки. На жаль, Юда не знав, що написав Роберт Бернс про найпродуманіші плани мишей і людей.
  Розділ другий
  
  
  У підземному гаражі хмарочоса, в якому розташувалася вашингтонська штаб-квартира спеціальної розвідувальної служби США, зі свого автомобіля вийшов високий чоловік щільної статури та швидким кроком попрямував до ліфта. Його постава і рішуча хода видавали в ньому людину, яка більше звикла діяти, ніж споглядати. Увійшовши до кабіни ліфта, Нік Картер натиснув на кнопку верхнього поверху і глянув на цифри, що спалахували на табло над дверима. Хоук рідко викликав його безпосередньо до свого кабінету, воліючи зустрічатися на конспіративних квартирах. І вже якщо він дозволив собі зробити виняток із правил, значить, назрівала якась важлива та термінова операція.
  
  
  Ліфт нарешті зупинився, двері відчинилися, і Нік опинився в невеликій приймальні. За столом секретарки сиділа незнайома йому особа, яка, втім, цілком могла працювати тут уже рік, і він все одно не дізнався б про це. По обидва боки від дівчини з незворушним виглядом почитали газети та журнали дужі охоронці, зручно вмостившись у м'яких кріслах. Стримавши усмішку, Нік вдав, що не помічає їхніх уважних поглядів, і подивився спідлоба в дальній верхній кут, де під стелею чорніли вентиляційні отвори. Варто було тільки секретарці натиснути ногою на потайний важіль під її столом, і той, що увійшов, одразу ж звалився б на підлогу, вирізьблений градом куль зі спеціальних кулеметів.
  
  
  Нік посміхнувся і подав посвідчення. Сковзнувши поглядом, дівчина розпливлася в люб'язній посмішці і, забравши в нього документ, сунула його в невеликий контрольний пристрій. Переконавшись, що фотографія та відбитки пальців у посвідченні відповідають даним, закладеним на згадку про комп'ютер, які відразу висвітлилися на екрані дисплея, вона повернула йому картку і, кивнувши охоронцям, натиснула на кнопку дзвінка. Нік усміхнувся їй у відповідь і пройшов повз неї до дверей сусіднього кабінету. Все це відбувалося без слів, але учасники цієї німої сцени й так чудово зрозуміли одне одного.
  
  
  Поглянувши на екран, чарівна секретарка Хоука дізналася, що симпатичний чоловік атлетичної статури, що стоїть перед нею, і є знаменитий Агент номер три Нік Картер: очі блакитні, зріст - шість футів і два дюйми, уламок гранати в лівому стегні, шрам сторони. Має ранг магістра вбивств, ліцензію на пілотування всіх видів літаків, чудово плаває з аквалангом під водою, вільно розмовляє десятьма мовами. Крім того, він чудовий автогонщик, переможець безлічі спортивних змагань та член гастрономічного товариства. Коротше кажучи, справжній супермен.
  
  
  Нік Картер, що відчував у себе між лопатками свердлюючий погляд секретарки, увійшов до кабінету Хоука. Шеф підвівся з-за столу йому назустріч. Вигляд у нього був змучений, але сталеві очі так само пронизували співрозмовника наскрізь, а голос звучав чітко й владно. Крім нього, в кімнаті перебували ще троє людей, вони теж підвелися, і Хоук представив їх Ніку.
  
  
  - Жак Деболь, французька розвідка; Арон Кул, ізраїльська служба безпеки; капітан Хотчкінс - ВМФ США.
  
  
  Хоук дістав із коробки нову сигару.
  
  
  Нік сів на вільне стілець і приготувався слухати.
  
  
  — Ці панове тут тому, — почав розповідати Хоук, — що за порівняно короткий термін наші країни зазнали схожих морських трагедій. Ви, звичайно, знаєте, про що йдеться, Агент номер три?
  
  
  Нік кивнув: він чув про ці дивні події.
  
  
  Хоук мав на увазі, безсумнівно, таємниче зникнення спочатку ізраїльського, а потім французького та американського підводних човнів в океані, що наробило багато галасу у світовій пресі.
  
  
  — Цікаво, що жоден із зниклих човнів не подав жодного тривожного сигналу перед тим, як пропасти безвісти. Всі підводні човни просто розчинилися в товщі води або випарувалися при спливанні. І з того часу про них ні слуху ні духу.
  
  
  — І ось, нарешті, ми отримали відповідь на цю загадку, — після багатозначної паузи, продовжував Хоук, — президент Сполучених Штатів зазнав нахабного шантажу: зловмисник зажадав сто мільйонів доларів за повернення нашої новітньої субмарини «Х-88». Ви вже здогадалися, як звати цього шантажиста?
  
  
  - Юдо! — вигукнув Нік, не замислюючись. На таку операцію здатний був лише він. Так, лише одна людина у світі, справжній диявол у людській подобі, справжнє уособлення зла, на ім'я Юда, могла зробити це! Нік відчув, як у ньому закипає гнів.
  
  
  — У своєму посланні президенту, — продовжував Хоук, — Іуда стверджує, що й інші підводні човни зникли під час випробування розробленої ним секретної зброї. Викрадений ним човен «Х-88» є найновішим досягненням американської військової технології, флагманом нашого військово-морського флоту. Я вже не говорю про екіпаж.
  
  
  - Якщо ми не заплатимо йому, - сказав Нік, - він продасть її супротивникові. А якщо заплатимо, де гарантії, що це справа закінчиться?
  
  
  - Абсолютно правильно, - кивнув Хоук. — Саме тому ми всі зібралися тут на нараду.
  
  
  — Немає жодних підстав сподіватися, — сказав представник Ізраїлю, — що цей маніяк не вчинить так само і з іншими державами. Адже апетит приходить, як відомо, під час їжі. Він хоче поставити навколішки весь світ. Ми надали в розпорядження вашого шефа всю інформацію, що є у нас з цього питання. Можливо, нам по крихтах вдасться відтворити більш-менш ясну картину.
  
  
  — А поки що ясно лише одне, — зауважив Хоук, — якщо ми не заплатимо найближчими п'ятьма днями, Юда захопить нові підводні човни і вимагатиме ще більше грошей за них.
  
  
  — Але як йому вдається це робити, чорт забирай? - Вигукнув Нік. — Не можна ж просто взяти субмарину під пахву і попливти разом з нею! Підводні човни обладнані радарами, гідролокаторами, системами раннього попередження та іншими складними захисними пристроями. Що ж відбувається з цим обладнанням? Чому воно не спрацьовує?
  
  
  — Юда якимось чином нейтралізує його, — знизав плечима Хоук. — Він застосовує щось таке, що повністю відключає всі системи виявлення та попередження човна. Ми не маємо жодного уявлення, який саме об'єкт слід шукати, але ясно, що це щось потужне і масивне і, безперечно, воно десь базується. Там зараз утримується і підводний човен «Х-88» разом з екіпажем. Ви маєте п'ять днів на те, щоб виявити цю базу і зірвати чергову операцію Юди. І звичайно ж, врятувати наш човен та його команду.
  
  
  Нік широко посміхнувся і зробив великі наївні очі.
  
  
  — Вважайте, що ваш наказ уже виконано, сер! — бадьоро вигукнув він, оглянувши насмішкуватим поглядом усіх присутніх. Зважаючи на їхні серйозні особи, вони були схильні в це повірити.
  
  
  Хоук, насупивши брови, кинув на Ніка докірливий погляд і продовжував, як ні в чому не бувало.
  
  
  — Розглянемо тепер всю інформацію, що є в нашому розпорядженні, джентльмени!
  
  
  Француз із тугою закотив очі до стелі за цих слів: очевидно, інформації було не надто багато.
  
  
  — Отже, ось що є в нас, Агент номер три, — сказав незворушним тоном Хоук. — По-перше, нам відомо, що, за всієї своєї винахідливості на подібні трюки, Юда не має достатніх технічних і наукових знань, щоб створити таку суперзброю. З цього приводу кілька слів хотів би сказати мосьє Деболь, — кивнув він у бік француза.
  
  
  — Ви, звичайно ж, чули про французького біолога Франсуа Санга і його гучне відкриття в галузі підводних досліджень і здатність людини жити на морському дні. Приблизно півтора року тому до цього професора звернувся один його знайомий, який заявив, що може створити підводний пристрій, здатний контролювати весь світ. Він був французом, звали його Гарольд Фратке. Професор Санге знав його як геніального фахівця з біології моря, але одночасно був чути про його безглуздий характер і дивні примхи. Справа полягає в тому, що цей учений уславився сексуальним маніяком серед своїх колег. Більше того, він навіть піддавався арешту за спокушання молоденьких дівчат і використання в низьких цілях наркотичних засобів. З Сорбони його вигнали за те, що він насильно утримував у своїй кімнаті студентку. Професор Санге не став зв'язуватися з таким мерзенним типом і виставив його за двері, а про його дивну пропозицію повідомив у службу безпеки. Ми намагалися розшукати Гарольда Фратке, але він ніби у воду канув…
  
  
  Хоук зробив знак продовжувати Арону Кулу, представнику Ізраїлю.
  
  
  — Приблизно рік тому, — почав той, — на кордоні з Йорданією було вбито торговця живим товаром. Ця людина займалася постачанням дівчат багатим покупцям, головним чином арабам та японцям. У списку клієнтів убитого ми знайшли ім'я Гарольда Фратке. Дещо підозріло, чи не так?
  
  
  — Це дуже цікаво, — зауважив Нік. — Простежується дуже цікавий ланцюжок: торговець живим товаром — вчений, схильний до сексуальних збочень — лиходій Юда. Але як мені знайти цього лиходія? Зізнатися, я навіть не уявляю, з чого можна було б почати…
  
  
  — Ми заклали до нашого новітнього комп'ютера деякі додаткові дані з цього питання. - сказав Хоук. — Зокрема, результати лабораторного аналізу складу чорнила та паперу листа Юди президенту, відправленого з Вашингтона три дні тому, дані про склад води та повітря в районі зникнення підводного човна, а також у шести інших районах світу, де є найбільша кількість крихітних островів та атолів. , не відзначені на картах.
  
  
  — Зрозуміло, бралися до уваги виключно глибоководні райони, — зауважив капітан Хотчкінс, — оскільки всі підводні човни, що зникли, здійснювали рейди на значній глибині.
  
  
  — Перед комп'ютером було поставлено завдання визначити ймовірний район зникнення човнів і, відповідно, пошуку, — пояснив Хоук.
  
  
  — На мій погляд, — задумливо промовив Нік, — шукати слід у Карибському морі, біля Малих Антильських та Підвітряних островів уздовж узбережжя Венесуели.
  
  
  Хоук підтис губи, виразно глянувши на закордонних колег. У всіх трьох відвисла нижня щелепа. Першим прийшов до тями від подиву француз:
  
  
  - Неймовірно! - вигукнув він. — Це вище за всякі похвали!
  
  
  — Вам не потрібний комп'ютер із такими співробітниками, — сказав ізраїльтянин. - Це феноменально!
  
  
  — Я просто вгадав, — скромно похнюпився Нік. - Це чиста випадковість.
  
  
  Перед його думкою спалахнула карта Карибського моря, у східній частині якого півмісяцем витяглися Малі Антильські острови. Глибоководні райони починалися за островами Лос-Рокес. Великі острови, такі, як Аруба, Кюрасао і Бонайре, у західній частині цього ланцюга можна було сміливо виключити з огляду на жваве судноплавство між ними. Скоріше слід було звернути увагу на малі острови за рифом Кюрасао і ті, що на схід від нього. Голос Хоука перервав роздуми Ніка.
  
  
  — Тобі буде потрібно прикриття для твоїх пошуків, — казав він. — Саме зараз там працює океанографічна експедиція, яку очолює доктор Фразер. Це великий успіх для нас. Доктор Фразер дуже зрадів, отримавши від нас необхідне дослідження обладнання. А ти, Нік, працюватимеш у складі групи як представник військово-морського флоту США: це була головна умова нашої допомоги експедиції.
  
  
  — Виходить, керівник експедиції не знає, хто я насправді? - Уточнив Нік.
  
  
  - Саме так, - кивнув Хоук.
  
  
  — Але чи ми мали моральне право вводити його в оману, шефе? - насупився Нік. — Ви впевнені, що він прийняв би від нас допомогу, якби знав справжню мету моєї місії? Адже ми підставляємо океанограф під удар! З Юдою жарти погані.
  
  
  — Жодної небезпеки немає, — усміхнувся Хоук. — Експедиція проводиться цілком легально, тож не варто панікувати, Нік.
  
  
  Картер лише зітхнув: завжди може статися щось непередбачене. Але Хоук залишався вірним своєму принципу використовувати будь-яку можливість для досягнення своєї мети, часом навіть ризикуючи чужими життями. Якщо все пройде гладко, наївний учений навіть не здогадається, на яку небезпеку він наражався, приймаючи від військових допомогу. Але якщо ні, то йому доведеться пошкодувати про це.
  
  
  — Тепер у вас уже на годину менше часу, щоб знайти Юду та зниклу «Х-88»! — Хоук підвівся, даючи тим самим зрозуміти, що інструктаж закінчено.
  
  
  - Вибачте, сер, що я трохи заговорився, - жовчно зауважив Нік.
  
  
  - Все гаразд, Агент номер три, - посміхнувся куточками губ Хоук. — Загляньте до відділу спеціальних ефектів, там приготували для вас нове спорядження для підводного плавання. Стюарт вам все пояснить докладніше. Ви вільні.
  
  
  Троє інших присутніх на нараді теж підвелися, і Нік помахав їм на прощання рукою. Вони подивилися на нього, як на небіжчика на похороні. «Що ж, можливо, вони й мають рацію», — подумав Нік. У нього залишалося трохи менше п'яти днів, щоб знайти те, що Юда ховав уже понад рік. Не надто світла перспектива!
  
  
  Прямуючи до відділу спеціальних ефектів, Нік спробував ще раз проаналізувати почуте в кабінеті шефа. Отже, на борту зниклих підводних човнів перебувало щонайменше триста людей. Скоріш за все, вони загинули. Тепер Юда тримає, ще сто моряків. Нік скрипнув зубами: цього разу негіднику від нього не вдасться піти! Це буде їхній останній поєдинок.
  
  
  Стюарт зустрів Ніка радісною посмішкою дитини, яка отримала нову іграшку. Нік уважно вислухав інструкції начальника технічного відділу з експлуатації спорядження для підводного плавання, чудово розуміючи, що під час майбутньої екскурсії в невідоме від цього спорядження залежатиме його життя.
  
  
  — До Пуерто-Ріко ви долетите на пасажирському літаку, — сказав Стьюарт. — Доставку на судно забезпечить керівник місцевого відділення повітряної служби. Вчені ні про що не повинні здогадатися, вас представлять як капітана Картера з управління океанографії військово-морського флоту. Сподіваюся, ви все зрозуміли. Бажаю вам успіху!
  
  
  Нік кивнув, взяв спеціальне спорядження та вийшов із кабінету. Тепер дорогою була кожна секунда. Долетівши без особливих проблем до Нью-Йорка, він пересів на літак, який мав доставити його в Пуерто-Ріко. Салон був сповнений веселих туристів, бізнесменів та відпускників, які вирішили відвідати своїх родичів. Навпроти Ніка сиділа мила дівчина, яка вже пристебнула пояс безпеки. Вона випромінювала життєрадісність, запал і енергію, властиву більшості сільських дівчат. У неї було каштанове волосся, рум'яне, як яблука, щічки і повні груди під піджаком помаранчевого кольору поверх синьої спідниці. У неї були трішки повні ноги, але це компенсувалося їх стрункістю і апетитною ніжною шкірою. Дівчина була без панчіх і в черевиках на плоскій підошві.
  
  
  - Не хвилюйтеся, - помітивши сум'яття на її відкритому обличчі, тихо сказав Нік. — Літак злетить.
  
  
  — Невже це так помітно? - Розреготалася вона. — Знаєте, у мене зовсім немає досвіду польотів, на відміну від вас…
  
  
  — А чому ви вирішили, що я маю? — з усмішкою спитав Нік.
  
  
  - Сама не знаю, - відповіла вона. — Ви маєте вигляд людини, яка має великий досвід взагалі у всьому.
  
  
  Нік розплився в посмішці: подорож обіцяла бути приємною. Ця простодушна дівчина все більше подобалася йому. Коли літак нарешті піднявся у повітря і ліг на заданий курс, вони замовили коктейль та розмовляли. Бетті-Лу Роулінгз охоче розповідала своєму попутнику про себе. Вона народилася серед кукурудзяних полів Небраски, а у велике місто перебралася лише рік тому. На новому місці на неї чекали не тільки радості та приємні враження, а й турботи та прикрості. Їй довелося зіткнутися з великими труднощами. Нік представився їй дослідником океанських глибин на ім'я Тед Малоун, який прямує в чергове відрядження. Обережності в переповненому літаку були далеко не зайве: як знати, хто прислухається до їхньої невинної балаканини? |
  
  
  - Ви збираєтеся провести в Пуерто-Ріко відпустку? — поцікавився Нік у своєї повеселішої співрозмовниці, наївна допитливість і безпосередність якої дедалі більше розчулювали і розважали його.
  
  
  - Ах, ні! — голосно вигукнула вона, приходячи раптом у дивне збудження. — Мене повинні там зустріти та відвезти на місце моєї нової роботи. Зізнаюся, я дуже хвилююся, навіть трохи побоююся... Адже компанія надішле за мною спеціальний літак!
  
  
  — Що це за робота? - Насторожився Нік.
  
  
  — Я буду секретарем багатого літнього бізнесмена, навіженого самітника, який живе на острові. Мене попередили, що штат його співробітників дуже обмежений – помічник та кілька слуг. Уявляєте, у моєму розпорядженні буде цілий острів! Як мені сказали, мої обов'язки будуть не надто обтяжливими.
  
  
  — І як ви знайшли таку роботу? - Запитав Нік, заінтригований почутим.
  
  
  - Прочитала оголошення в газеті! - відповіла Бетті-Лу. — Набір виробляє компанія з працевлаштування «Уолтон імплоймент Едженсі». Боже мій, ви не уявляєте, яку вони зробили мені перевірку! Ці співбесіди та тести зовсім змучили мене! Мені довелося викласти їм усю таємничу, їх цікавила буквально кожна дрібниця: чи є в мене коханці, з ким я дружу, де мої батьки і таке інше. Вони сказали, що мені доведеться місяцями жити в цілковитій ізоляції від усього світу на цьому острові, так що краще мені відразу відмовитися, якщо я погано переношу розлуку з рідними та близькими. Але я живу сама собою вже з вісімнадцяти років, а мої батьки давно померли. Коли рік тому померла моя тітка, я вирішила перебратися до Нью-Йорка. Тож перевірку я пройшла, і мене прийняли на цю роботу.
  
  
  Нік про всяк випадок подумки повторив і запам'ятав назву компанії з працевлаштування, навіть не знаючи, чи знадобиться це йому, але підкоряючись якомусь внутрішньому тривожному почуттю. Що ж, час, як завжди, все розставить на свої місця.
  
  
  З динаміка бортового радіозв'язку пролунав гучний і чистий голос пілота:
  
  
  — Леді та джентльмени, над Пуерто-Ріко завис густий туман, тому наш літак напевно стане останнім, який за кілька хвилин приземлиться в цьому районі. Будь ласка, пристебніть ремені безпеки. Ми були раді бачити вас на борту нашого літака. Бажаємо приємного відпочинку!
  
  
  Нік підбадьорливо підморгнув зблідлій Бетті-Лу, і вона відповіла йому вдячною усмішкою. Літак пірнув у щільну завісу туману, заходячи на посадку. По тому, як плавно знижувалась важка машина, Нік зрозумів, що штурвал у надійних і досвідчених руках. Зовні розслаблений, немов розпещений домашній кіт, Нік був внутрішньо зібраний і напружений. Раптовий туман міг засмутити всі його плани.
  
  
  Колеса авіалайнера торкнулися посадкової смуги, і крізь шматки туману замерехтіли вогні аеровокзалу. Незабаром вони з Бетті-Лу вже були всередині терміналу, де насамперед навели довідки про прибуття приватних літаків, надісланих за ними. На жаль, пророцтво командира екіпажу їхнього авіалайнера виправдалося: для маленьких літаків аеропорт був уже давно закритий. У метеослужбі Ніку сказали, що туман розсіється лише вранці, тому не залишалося нічого іншого, окрім як влаштуватися на ніч у найближчому готелі.
  
  
  Нік глянув на Бетті-Лу і зрозумів за виразом її обличчя, що вона розчарована. Фізіономія самого Ніка світилася цілковитою благодушністю, хоча всередині в нього все кипіло, як у пекельному казані. Бракувало тільки йому втратити цілих дванадцять годин! Іуда поки що безперечно лідирував. Він знову глянув на засмучену дівчину і перейнявся до неї жалем.
  
  
  - Не вішайте носа, - сказав він. — Я весь вечір розважатиму вас!
  
  
  Вона взяла його під руку, і від дотику до його плеча її пружних грудей Нік відчув солодке тремтіння.
  
  
  - Дякую, Тед! - Вигукнула вона. — Ненавиджу чекати, для мене це гірше за смерть. Я так довго чекала цієї години – і ось вам, будь ласка! Знову тяжке очікування!
  
  
  — Не переймайся, мале, — перейшов на фамільярний тон Нік, вирішивши, що настав найкращий для цього момент. — Потрібно зареєструватися в готелі та гарненько повечеряти. Якщо нам все одно стирчати тут всю ніч, краще отримати від цього задоволення. Ти згодна зі мною, крихітко?
  
  
  Дівчина радісно кивнула і, припавши до його плеча, дозволила йому відвести себе у фойє готелю, намагаючись йти з Ніком у ногу. Ресторан виявився затишним, вони пили коктейль, танцювали, їли, знову танцювали і знову пили коктейль. Бетсі поступово заспокоювалася, і коли вони опинилися біля дверей її номера, він обійняв її і м'яко запитав:
  
  
  - Тебе нічого не турбує? Мені здалося, що тобі трохи сумно. Чому? Розкажи мені як своєму духовнику.
  
  
  — Мені раптом зовсім захотілося їхати на цей острів! - Зізналася вона. — Я давно не мав такого приємного вечора, як сьогодні. Я нудьгуватиму без тебе, Тед!
  
  
  Вона цілком серйозно подивилася йому на очі, він усміхнувся і жартівливо торкнувся пальцем кінчика її носа.
  
  
  — Я теж думав, що тобі буде однією на цьому острові, — сказав він. — Але ж люди сприймають світ по-різному. Ти добре подумала, даючи згоду на таку роботу?
  
  
  - Так, і вирішила, що вона мені підходить, - сказала дівчина. — Але тепер, коли я познайомилася з тобою, я вже не впевнена у цьому. І якби я знала, що ми знову зустрінемося, хай навіть через багато місяців.
  
  
  - А чому б і ні? - Запитав Нік, входячи слідом за нею в номер. Ця щира дівчина сподобалася йому. Раптом вона обійняла його і прошепотіла:
  
  
  - Допоможи мені, Тед! Зміцни мій дух! Підтримай мене!
  
  
  Він поцілував її в губи, і вона зачинила за його спиною двері. Вивільнившись з його обіймів, вона скинула з себе свій апельсиновий піджак на крісло, скинула блузку і стягнула синю спідницю та трусики. У її діях не було нічого вульгарного та непристойного, вона зробила це дуже просто та природно. Нік підійшов до неї, і вона припала до його бронзової м'язової постаті всім своїм молочно-білим тілом.
  
  
  — Не думав, що мене чекає така чудова ніч, — видихнув їй на вухо Нік.
  
  
  — І я теж цього не чекала, Тед, — прошепотіла вона. — Але я ні про що не жалкую, і мені не соромно в цьому тобі зізнатися. Знаєш, я зовсім не така, як ці міські притворниці. Живучи в селі, інакше дивишся на світ. Якщо мені хочеться чогось, я тішуся з цього і говорю про це прямо.
  
  
  — Тоді замовкни і використовуй свій рот для чогось ще, — з усмішкою сказав Нік, стискаючи її пружні груди з рожевими сосками, що стирчать.
  
  
  Недосвідчена в коханні, Бетті-Лу з лишком відшкодувала цей недолік своєю невимушеністю та пристрастю, віддаючись йому. У неї були сильні руки, і вони краще за всякі слова говорили йому, наскільки він бажаний їй. Її тіло здригалося і згиналося, її стегна ходили ходуном під його потужним торсом, а з горла виривалися захоплені крики та зітхання.
  
  
  - Ще ще! - хрипіла вона. - Не зупиняйся, прошу тебе!
  
  
  Уп'явшись нігтями в його плечі, вона стогнала і ридала під ним, притискаючись до нього все міцніше і міцніше, поки нарешті раптом не витяглася в струну і не закричала в екстазі. Потім вона безсило відкинулася поруч із ним на подушку, обвивши його ноги правою ногою, як ліана обвиває ствол могутнього дерева, і прошепотіла:
  
  
  — Тепер я більше не боюсь самотності на цьому острові! Я згадуватиму цю ніч, Тед!
  
  
  Вона взяла обома руками його голову і зазирнула йому у вічі.
  
  
  — Я хотіла б написати тобі листа! Я не можу дати свою адресу, бо ще не знаю її. Дай мені свій, і я напишу тобі з цього острова, як тільки маю таку можливість.
  
  
  Нік посміхнувся їй і дав свою адресу в Нью-Йорку, сказавши, що в квартирі поки що живе його приятель на прізвище Картер.
  
  
  Бетті-Лу записала його у свій блокнот і за хвилину заснула сном немовляти, згорнувшись калачиком. Почекавши ще трохи, Нік встав, одягнувся і навшпиньки вийшов з кімнати.
  
  
  У себе в номері він ще раз перевірив усе спорядження та продумав свої подальші кроки. Ані сто моряків, які перебувають у невідомому поки що йому місці, ні весь світ, над яким нависла страшна загроза, не могли чекати, поки він приступить нарешті до виконання завдання. За ці дванадцять годин вимушеного неробства йому доведеться розплачуватися згодом і кров'ю. Але проклятий туман все ще пропливав повз вікна рваними клаптями, і Нік з важким зітханням ліг на диван і заплющив очі.
  Розділ третій
  
  
  Розбуджений яскравим і жарким сонцем, Нік зірвався з дивана, немов бігун зі старту, що почув постріл стартового пістолета. Вмившись і поголивши, він попрямував швидким кроком у номер Бетті-Лу, щоб попрощатися з нею. Але кімната, на його подив, виявилася порожньою. Ткнувши прочинені двері, Нік покликав її на ім'я. Замість Бетті-Лу на нього обернувся і дивився вузькоокий азіат з великою головою монгола і масивною фігурою. Склизнувши оцінювальним поглядом по його широких плечах і довгих руках, Нік подумав, що це гідний супротивник. Велетень тримав у руці записку, біля його ніг на підлозі валявся порожній конверт. Нік помітив напис - Теду Малоуну. Незнайомець явно читав записку, адресовану йому Ніку Картеру.
  
  
  - Гей, друже, - з погрозою промовив він. - Ця записка призначена мені. Де ж Бетті-Лу?
  
  
  — Дівчисько поїхала, — низьким гортанним голосом відповів монстр. - Ти її знаєш?
  
  
  — Познайомився лише вчора у літаку. Але тебе це не стосується.
  
  
  — Забудь дівчисько, — сказав монгол категорично.
  
  
  - Віддай мені записку, - сказав Нік. — Інакше буде страшний тріск.
  
  
  — Який ще тріск? — тупо глянув на нього монгол на власні очі-бусинки.
  
  
  - Тріск від удару твоєї головки об підлогу, - сказав Нік і, вихопивши листок з ручищ гіганта, швидко пробіг його.
  
  
  «Дорогий Тед! По мене вже приїхали. Не хочу тебе будити. Я ніколи не забуду минулої ночі і неодмінно напишу за адресою, яку ти мені дав. Чекай мого листа. Цілую. Бетті-Лу».
  
  
  Удару Нік не чекав, лише відчув вибух у животі, від якого в нього почорніло в очах і перехопило подих, і впав, стукнувшись чолом об нічний столик. На мить він відключився, розтягнувшись на підлозі, а отямившись, відчайдушно затряс головою. Нарешті його зір сфокусувався, він відштовхнув убік столик, що перекинувся на нього, і, похитуючись, став на ноги. Двері були відчинені навстіж, кімната порожня. Будь-яка нормальна людина навряд чи скоро піднялася б після такого нищівного удару. Нік не наважився у подібному стані переслідувати монстра: голова розколювалася від болю, перед очима все пливло, кров пульсувала у скронях. Він дошкандибав до вікна і подивився вниз на вулицю. Бетті-Лу, одягнена у свій помаранчевий піджак, чоловік у шкіряній куртці та гігантський монгол сідали у таксі.
  
  
  Нік зайшов у душову кімнату і ополоснувся холодною водою. Голова прояснилася, і він криво посміхнувся: Бетті-Лу влипла в мерзенну історію, подумалося йому. Старий розпусник, який купив цю провінційну простачку, не збирався її ні з ким ділити. Але чи така вже банальна ця історія, як може здатися на перший погляд? Чи не криється тут щось більше? Що ж, вирішив Нік, якщо обставини дозволять йому, він ще повернеться до неї. Але тепер треба поспішати, більше не можна відкладати власні справи. Він повернувся до свого номера, забрав багаж і на таксі поїхав на маленький аеродром, де на нього давно вже чекали. Літак-амфібію він побачив ще здалеку: на його яскраво-жовтому фюзеляжі з червоною окантовкою великими чорними літерами було написано: океанографічна експедиція. Нік прискорив крок, і йому назустріч рушив високий блондин у маскувальних штанах військового зразка, голий до пояса.
  
  
  - Капітан Картер? — весело спитав він. - Я, Білл Хедвін, прилетів за вами. Ласкаво просимо! Літак на вас чекає.
  
  
  - Привіт, Білле! — відповів Нік, розглядаючи хлопця. Він мав фігуру плавця і приємне усміхнене обличчя. — Я не завдаю вам особливого клопоту. Сподіваюся, що мені пощастить швидко виконати своє завдання.
  
  
  - Ми чули про вас, капітане, - сказав Білл Хедвін, коли вони видерлися в літак. — У вас слава чудового фахівця з підводних течій. Лікар Фразер теж цікавиться цією проблемою.
  
  
  - Ось і чудово, - сказав Нік, сподіваючись, що Хоук не перестарався, розхвалюючи його вченим. Білл плавно підняв літак у небо і ліг на потрібний курс над Карибським морем.
  
  
  — Скільки людей у команді? - поцікавився Нік.
  
  
  — Ми з Цинтією, — сказав молодик. — Цинтія — це моя дружина, ми одружилися з нею лише місяць тому, але працюємо з доктором Фразером більше року. Потім Рей Андерс, лаборант, Хові Томпсон, механік, і Консуела, наш кухар. Вона місцева з острова Барбадос. І звичайно, доктор Фразер.
  
  
  - Зрозуміло, - кивнув Нік, дивлячись на блакитну поверхню моря. Незабаром попереду з'явився корабель з таким же написом на борту, як і на фюзеляжі амфібії, а також назвою «Тритон». Це була велика шхуна з корпусом, пофарбованим білою фарбою, з широкою палубою, на якій Нік розгледів жінку в рожевому купальнику, що махає рукою. Йому раптом згадалася Бетті-Лу Роулінгз. Уся ця сумнівна історія міцно засіла у нього в голові і діяла йому на нерви. Він сердився, що не може зараз розплутати її. Білл Хедвін вимкнув мотор і, сівши на воду, підрулив до корми судна.
  
  
  — Це Цинтія, — пояснив він, киваючи вбік дівчини, що вибігла їм назустріч.
  
  
  — Я так одразу ж і подумав, — сухо відповів Нік, зайнятий неприємними роздумами про Бетті-Лу. Його так і підмивало самому сісти за штурвал і вирушити на пошуки загадкового острова. Цинтія перехилилася через поручень і пристебнула трос до спеціальної скоби на носі літака. За хвилину Нік вже переліз на палубу судна і знайомився з його командою. Консуела виявилася молодою повною брюнеткою у яскравій відкритій сукні, зі світло-шоколадною шкірою та акуратно підстриженим волоссям до плечей. Ніку подумалося, що її присутність на борту не може не тішити лаборанта та механіка.
  
  
  — Лікар Фразер у лабораторії, — сказала Цинтія. — Ходімо, я проведу вас у вашу каюту, капітане.
  
  
  Нік пройшов слідом за нею у маленьку каюту. Перше, що впало йому в очі, був портативний радіопередавач на столику в кутку. Хоук вже напевно зачекався вісточки від нього. Цинтія вийшла, а Нік, переодягнувшись у плавки, теж пішов на палубу, захопивши із собою гідрокостюм та акваланг, щоб помістити все це в кабіні амфібії. Судновий механік уже закінчував дозаправлення бака літака, готуючи його до польоту.
  
  
  Свій стилет Нік сховав у спеціальний водонепроникний чохол, а пістолет — у внутрішню кишеню гідрокостюму. Консуела, що засмагала на палубі, піднялася на лікті, коли він проходив повз неї, і провела захопленим поглядом його божественну постать.
  
  
  Ледве Нік розмістив у кабіні літака балони з повітрям, стоячи однією ногою на понтоні, а інший — на краю дверного отвору кабіни, як на корму «Трітона» вийшла висока блондинка із затягнутим у пучок волоссям. Вона була в шортах та майці. Нік мимоволі відзначив, що має красиві довгі ноги. Дивно, подумалося йому, що Білл нічого не сказав йому про неї. Нік перестрибнув на корму шхуни і добре роздивився її обличчя. Незнайомка мала витончені чуттєві губки, маленький прямий носик і яскраво-блакитні очі.
  
  
  — Здрастуйте, — вітала вона його, обдарувавши холодною натягнутою усмішкою. - Я доктор Фразер.
  
  
  Від несподіванки Нік злякався і заморгав очима. Цей старий сучий син Хоук навіть не натякнув йому, що начальник експедиції жінка. Втім, можливо, він і сам цього не знав, подумки посміхнувся Нік, беручи себе в руки. Неважко уявити, що з ним буде, коли він дізнається про це. Ні, старий нічого не мав проти слабкої статі, просто у нього на серці було спокійніше, коли під час виконання завдання Ніка ніщо не відволікало.
  
  
  — Сподіваюся, наше судно справило на вас гарне враження, капітане, — суворо відповіла доктор Фразер.
  
  
  — Так, я цілком усім задоволений, — відповів він, вп'явшись поглядом у її хвилюючі груди.
  
  
  — Я отримала інструкції надавати вам усіляке сприяння у вашій роботі та надавати у ваше розпорядження амфібію. У мене склалося враження, що тепер ми всі маємо працювати виключно на вас, відклавши на невизначений час наші дослідження.
  
  
  — Це вас дратує? - поцікавився Нік.
  
  
  — Анітрохи, — холодно відповіла вона.
  
  
  — Я вдячна за допомогу нашій експедиції, надану військово-морським флотом і готова довести це на ділі. Однак ми хотіли б мати можливість виконати і свою програму, інакше ця експедиція втрачає будь-який сенс.
  
  
  Блакитні очі блондинки дивилися на Ніка гордо і байдуже, викликаючи в нього гостре бажання збити пиху з цієї холодної ляльки і скинути її з п'єдесталу, на який вона сама себе піднесла.
  
  
  — Я довго не затримаюся, — усміхнувся він їй. — Після мого відбуття весь океан буде в твоєму розпорядженні, люба.
  
  
  — Люба? — блиснула вона очима. — Я не звикла до такого звернення, капітане Картер.
  
  
  — Що ж, готовий зробити в даному конкретному випадку виняток і не називати більше тебе красунею, — посміхнувся Нік. — Може, нагадаєш, як тебе звуть? Я постараюся запам'ятати.
  
  
  — Усі називають мене на прізвище, — придушивши лють, відповіла вона. — До того ж, я справді доктор біології. Тому попрошу звертатися до мене виключно так, як наказує моя посада керівника цієї експедиції, — доктор Фразер.
  
  
  — Радий за тебе, але я не такий, як усі.
  
  
  Блондинка окинула його поглядом з голови до п'ят і з усмішкою погодилася:
  
  
  — Мабуть, у цьому ви маєте рацію: ви справді не такий, як усі. Припускаю, що ви чудовий фахівець у своїй галузі, і не сумніваюся, що ви дуже досягли успіху в ролі донжуана.
  
  
  — На це у мене просто не вистачає часу, — різко обірвав її Нік.
  
  
  — Як, у вас не залишається часу доглядати дівчат? — скинула вона брови.
  
  
  - Ні, - хмикнув він. — Я люблю жінок, люба.
  
  
  — Якщо я знадоблюся вам, капітане, ви знайдете мене в моїй каюті, — підібгавши губи, кинула вона йому на прощання і поспішно ретирувалася, почервонівши під його іронічним поглядом.
  
  
  Нік повернувся до літака, відкріпив трос і, увімкнувши мотор, заднім ходом відігнав амфібію подалі від шхуни. Потім він додав обертів і плавно злетів, відчуваючи, як за ним схвально спостерігає з палуби Білл Хедвін. Свій перший політ Нік мав намір здійснити над трьома найближчими островами в цьому районі, а потім обстежити й інші острівці Лос-Рокес, не відмічені на карті. Облетівши їх на пристойній висоті, він знизився і промчав над верхівками дерев, уважно вдивляючись у воду і в сушу. До шхуни Нік повернувся, тільки коли в баку скінчилося пальне.
  
  
  Консуела зробила йому сандвіч і спробувала зав'язати розмову. Він мовчки вислухав її балаканину, жуючи сандвіч і обмацуючи поглядом її сексуальну постать з типовим для острів'янок високим щільним задом, і знову підняв амфібію в повітря. Цього разу він вибрав іншу групу острівців і один за одним облетів їх усі. Здебільшого вони виявилися безлюдними, лише на деяких йому вдалося помітити кілька солом'яних хатин, анітрохи не схожих на об'єкти військової бази.
  
  
  До вечора він здійснив ще два вильоти і повернувся остаточно до «Трітон», вже коли на небі з'явилися зірки, втомлений і розгніваний. Заспокоювало його лише одне: він переконався, що у цьому районі нічого підозрілого немає. Щоправда, він таки тричі сідав на воду і, одягнувши гідрокостюм, робив занурення з аквалангом, але щоразу з'ясовувалося, що його ввели в оману величезні колонії коралів або скупчення водоростей.
  
  
  Повернувшись на «Тритон», Нік повечеряв і відчув себе значно краще, хоча в підсвідомості продовжували відраховувати секунди невидимий годинник, нагадуючи про стрімкий біг дорогоцінного часу. Ніч не принесла бажаної прохолоди: на палубі було спекотно, віяв гарячий вітер. Вирішивши залишитися в плавках, Нік трохи постояв на кормі, потім рішуче постукав у двері каюти доктора Фразера.
  
  
  - Увійдіть, - пролунав суворий голос.
  
  
  Лікар Фразер переодяглася в нові — темно-сині — шорти і змінила майку на світло-блакитну блузу з короткими рукавами, щільно облягаючі груди, округлі й повні, які бувають у зрілих жінок.
  
  
  - Так? — холодно зиркнула на нього, відірвавшись від мікроскопа, що стоїть на круглому столику.
  
  
  — Мені потрібно, щоб до ранку шхуна перемістилася на схід не менше ніж на п'ятдесят миль, — сказав Нік. — Інакше я не зможу завтра облетіти всю намічену територію, тому що доведеться часто повертатись для заправки паливом.
  
  
  — Але ж ми не можемо раптом знятися з якоря і залишити цей район! - обурилася доктор Фразер. — Ми проводимо важливий експеримент, робимо проби води та розставляємо пастки. Це порушить усі наші плани!
  
  
  - Дуже шкодую, але не в змозі нічого з цим вдіяти, - розвів руками Нік.
  
  
  — Ви можете взяти із собою запасні баки із пальним, — запропонувала доктор Фразер. — Ось і вирішення вашої проблеми.
  
  
  - Добре, - посміхнувся Нік. — Ти мене вмовила. Бачиш, який я поступливий, люба.
  
  
  — Я вважала, що ми раз і назавжди покінчили з цим, капітане Картер, — блиснула очима доктор Фразер. — Прошу не називати мене більше «милочкою» та «крихтою».
  
  
  — А мені не подобається звертатися до тебе цим безглуздим «лікарем Фразером», — посміхнувся Нік. — І якщо вже ти не хочеш мені сказати, як тебе звуть, то я називатиму тебе «крихта доктор Фразер», а ще краще — «лікар Фразер душка».
  
  
  — Мене звуть Данієлла, — ледве стримуючи лють, сказала вона.
  
  
  — Чудове ім'я, — наголосив Нік. — Чому ти рідко користуєшся ним, Данієлло?
  
  
  — Схоже, нам час усе розставити на місця, капітане Картере, — закидаючи ногу на ногу, примружилася вона. Нік обмацав поглядом її коліна, повільно підняв очі на стегна, потім на живіт і цмокнув губами.
  
  
  - Капітан Картер! - опускаючи ногу, суворо вигукнула Данієлла. - Я з вами серйозно розмовляю. Так от, що я вам повинна сказати, капітане: я бачу вас наскрізь, ви людина дії, а не розуму. Ви — самовдоволений самець, який звик, щоб усі жінки падали до ваших стоп. Ви просто не здатні за своєю натурою дивитися на жінку і не укладати її подумки у свою постіль, що характерно для сексуально комплексуючого індивідуума чоловічої статі вашого типу, що постійно потребує самоствердження. Ви мене розумієте?
  
  
  — Продовжуйте, лікарю, я заінтригований, — розплився в усмішці Нік.
  
  
  — Я не засуджую вас за це, — сумно зітхала вона. — І не сумніваюся у вашому доброму ставленні до мене. Проте я усвідомлюю, капітан Картер, що ви не усвідомлюєте, що не всі жінки — примітивні самки, готові моментально відгукнутися на вашу тварину чуттєвість. Тому я вважаю, що чим швидше ви зрозумієте це, тим легше нам працюватиме разом. Я ясно висловила свою думку?
  
  
  - Ось про що я зараз подумав, Данієлло, - задумливо промовив Нік. — Твоя біда в тому, що, чудово розуміючись на рибах, ти зовсім не розумієшся на людях. Ти спираєшся не на життєвий досвід, а на відомості, які почерпнула з книг чи лекцій. Тобі потрібно більше набиратися практичного досвіду. Інакше ти назавжди залишишся пригніченим, переляканим і боязким дівчиськом.
  
  
  - До мене це ніяк не стосується! - спокійно заявила вона. — Ви говорите так лише тому, що я не розтанула під поглядом ваших сіро-блакитних очей. Що ж, це також характерний симптом. Ви не можете зрозуміти жінку, яка володіє тренованим розумом вченої людини, яка повністю володіє своїми емоціями.
  
  
  — Це ти про себе кажеш? - Розреготався Нік. — Готовий зараз переконати тебе в цьому, крихітко.
  
  
  - Нічого подібного у вас зі мною не вийде, - спалахнула Данієлла. — Здоровий глузд тренованої особистості здатний придушити будь-який сплеск емоцій, викликаний зовнішніми подразниками.
  
  
  — Чи не провести нам науковий експеримент? - Запропонував Нік.
  
  
  - А чому б і ні? У собі я абсолютно певна.
  
  
  - От і відмінно! - посміхнувся Нік. — І я впевнений у тобі. Залишається лише домовитися про правила. Даю слово не вдаватися до грубої сили, а ти обіцяй, що не будеш від мене тікати.
  
  
  — Я нікуди не втечу, капітане Картер, — усміхнулася куточками губ Данієлла Фразер. — Мені й не треба цього робити. Цікаво, однак, поспостерігати, як поменшає у вас пихи.
  
  
  Нік встав на повний зріст і наблизився до неї майже впритул, мало не торкаючись своїми м'язистими бронзовими грудьми її чола.
  
  
  — Зі мною нічого такого не станеться, мале, — усміхнувся він їй, коли вона глянула на нього знизу вгору. — Тому що я, напевно, виграю цю суперечку.
  
  
  - Чому? — сівшим голосом спитала вона.
  
  
  — Хоч би тому, що ти в душі вже готова його програти, спокійно відповів він і, посміхнувшись, мовчки вийшов з каюти.
  
  
  Нік подався до себе спати, розмірковуючи про те, які різні зустрічаються все-таки жінки, нехай навіть зовні. Бетті-Лу, наприклад, і не намагалася приховати свої природні почуття, а ось Данієлла зовсім інша, потайлива і холодна. Звичайно ж, якщо копнути глибше, то виявиться, що між ними немає великої різниці. Він у цьому анітрохи не сумнівався. Просто аж надто великої думки про себе ця гордовита вчена дама. Що ж, смішно приборкатиме її, шкода тільки, що на це зовсім немає часу. Потрібно шукати, шукати скоріше базу Юди.
  
  
  З цією думкою Нік і заснув цієї душної ночі.
  Розділ четвертий
  
  
  Під крилом крихітного моноплана ковзнула блакитна смужка теплого Карибського моря, і Нік різко взяв штурвал на себе, заходячи: на друге коло над ланцюгом маленьких острівців, з їхніми рибальськими халупами та сітками, розвішаними для просушки на березі.
  
  
  На світанку перед вильотом він відправив Хоуку повідомлення, що складається з одного слова: «Ні». Подібні послання однаково неприємно як відправляти, так і отримувати, у Ніка від прикрості навіть звело вилиці. Але тепер, пролітаючи над хвилями, він трохи розслабився, згадавши про кумедний епізод, що трапився цього ранку, коли він приймав душ, і посміхнувся.
  
  
  Загальне душове відділення розташовувалося у середній частині плавучої лабораторії. Виходячи зі своєї кабінки, він з подивом почув шум води і обернувся, хтось ще мився цієї ранньої години. Гідрокостюм Ніка залишився в літаку, на ньому були тільки плавки. Підкравшись навшпиньки до кабінки з задернутою клейончастою завісою, він тихенько стягнув з перекладини рушник і прочитав у кутку ім'я власника — «Д-р Фразер», вишите червоними нитками. Нік завмер і почав чекати. Незабаром з-під фіранки висунулась мила жіноча ручка і розчепірені пальчики почали обмацувати мокру підлогу.
  
  
  — Дозволь мені тобі допомогти, — промовив Нік, вішаючи Данієлло рушник на оголене плече, але не випускаючи один кінець зі своєї руки. Задерши фіранку щільніше, вона потягла рушник на себе, але Нік не відпускав його. Погладивши лівою рукою по її витягнутій правій руці, він намацав пахву і провів долонею по її бархатистій шкірі. Данієлла завмерла, затамувавши подих. Нік відсмикнув руку, відпустивши рушник, і стрімко попрямував до виходу. За спиною в нього зашаріло клейонка, Данієлла вискочила з кабінки, свердлячи його поглядом, але Нік не обернувся.
  
  
  Мотор чхнув, захлинаючись, заревів і знову чхнув. Нік подивився на прилади: все було гаразд. Внизу зеленіла буйна рослинність острівця, не поміченого на карті, вздовж берега тягнувся вузький атол. Раптом серед безмежної блакитної гладіні Нік помітив двощоглову шхуну: потемніла від часу, з облупленою фарбою, вона дрейфувала зі спущеними вітрилами. Нік тричі пролетів зовсім низько над нею, проте не помітив жодної живої душі на палубі. Це насторожило його, і він уже зібрався було здійснити посадку, але мотор знову почав давати збої, перегрівшись від надмірної експлуатації, і Нік взяв курс на «Тритон», завбачливо зменшивши оберти: не вистачало тільки опинитися на хвилях посередині Карибського моря і даремно втратити Бог знає скільки дорогоцінного часу!
  
  
  Благополучно долетівши до базового судна, він прив'язав амфібію до корми «Трітон» і, покликавши механіка, попросив його зайнятися мотором. Томпсон сказав, що десь згоріла ізоляція дроту і на усунення неполадки йому буде потрібно не менше двох годин. Тяжко зітхнувши, Нік виліз із кабіни і, перебравшись на шхуну, підійшов до вчених, що стовпилися біля поручня лівого борту.
  
  
  Білл Хедвін зосереджено вовтузився з деррик-краном, що навис над великою сталевою кулею, що гойдається на хвилях, намагаючись підняти з його черева через розкритий люк магнітофон, не зачепившись при цьому тросом за стирчачі з боків кулі, немов щупальця спрута, довгі циліндр. Данієлла у відкритому купальному костюмі стояла однією ногою на кулі, а іншою — на борту корабля.
  
  
  — Звідки взялася ця штуковина? - Запитав Нік.
  
  
  - Піднялася з дна моря, - з усмішкою сказав Білл Хедвін. — Вона три доби перебувала в зануреному стані, записуючи інформацію, що надходить на стрічку. Зараз доктор Фразер знову опуститься на дно, щоб узяти проби ґрунту та інші зразки підводного світу. Наш «Спрут» дозволяє нам видобувати унікальні матеріали для дослідження.
  
  
  - Ти довго пробудеш під водою? - Запитав у Данієли Нік.
  
  
  — Година, може, дві, — окинувши його недружнім поглядом, холодно відповіла вона, явно не вибачивши йому його ранкового жарту в душовій.
  
  
  — Я теж хочу зануритися на дно, — сказав він з усмішкою. — Військово-морський флот дуже зацікавлений у таких речах.
  
  
  В очах Данієли промайнула тінь сумніву: їй не хотілося брати Ніка з собою, але відмовити йому в цьому в присутності інших вона не наважилася, тим більше, що в батискафі було достатньо місця для двох.
  
  
  — Добре, спускайтеся всередину за мною, — нарешті сказала вона. — Тільки обережніше, не пошкодіть обладнання.
  
  
  Нік люб'язно кивнув, провів поглядом її ладну фігурку, що зникла в люку, і пішов за нею.
  
  
  «Спрут» був улаштований таким чином, що всередині можна було лише лежати у спеціальних кріслах, спостерігаючи підводний світ через вузьке вигнуте вікно зі спеціального скла. Данієлла взялася за важелі управління, почувся металевий брязкіт кришки люка, що закривається, і сталева куля стала занурюватися в море. За вікном закипіла і завирувала вода, зашипів кисень, що надходить усередину батискафа для рівняння тиску, і незабаром м'який поштовх у днищі підказав Ніку, що вони досягли дна.
  
  
  Данієлла натиснула кнопку, тихо забурчав мотор, і сталева куля плавно рушила вперед на своїх павучих ногах. Зграйка цікавих смугастих рибок зазирнула у віконце і, цілком задоволена побаченим, зникла у водоростях. Ось неквапливо пропливла жовто-блакитна каталінета, за нею слідом — величезний сріблястий снук, гордовито ворушачи лимонними плавцями та хвостом. «Спрут» спритно підхоплював своїми щупальцями дрібні частинки з дна і крихітні коралові гілочки, складаючи в сталеві каністри, укріплені на стінках кулі.
  
  
  - Прокляття! - Вибухнула Данієлла. — Щуп заїло!
  
  
  Одна з тяг вискочила з рейки. Нік потягнувся до неї, зігнувшись у незручній позі, але проклята тяга не хотіла вставати на місце, і йому довелося просунутися ще далі, упершись головою в стегно Данієли. Намагаючись не відволікатися вивчення інших частин її гарячого тіла, він намацав стрижень і, вставивши їх у напрямну, почав випрямлятися. Інакше, як притиснувшись усім тілом до Данієлли, зробити це в тісному батискафі не було можливим, і Нік, підвівшись на руках, на мить навис над нею, обличчям до її розчервонілого обличчя.
  
  
  — Дякую, — хрипко видихнула вона, торкаючись грудьми його могутніх грудей і марно намагаючись зберегти безпристрасний вираз обличчя. Але прискорене дихання, стиснуті зуби і м'язи, що напружилися, видавали її наростаюче бажання притулитися до нього і підставити губи для жаркого поцілунку. Її блакитні очі були напівприкриті, вона закинула голову назад, втрачаючи над собою контроль, але Нік перевалився через неї і знову зайняв колишнє становище у своєму кріслі. Данієлла з полегшенням перевела дух і розслабилася, і Нік насилу стримав торжествуючу усмішку.
  
  
  Данієлла знову натиснула кнопку, і батискаф почав підніматися на поверхню.
  
  
  Вибравшись на палубу «Трітон», Нік з підкресленим захопленням вигукнув:
  
  
  - Це було просто чудово! Я отримав багато нових вражень. А ти? — він уважно глянув на Данієллу.
  
  
  Ні слова не кажучи, доктор Фразер повернулася до нього спиною і велично вийшла. Нік лише посміхнувся їй услід: його перший досвід із виведення емоцій самовпевненої вченої дами з-під контролю її тренованого розуму пройшов дуже вдало.
  
  
  Механік повідомив, що неполадки усунуті і літак готовий до польоту. Подякувавши йому, Нік відразу сів у кабіну і підняв амфібію в повітря. Він знову пролетів над дивною шхуною, сподіваючись цього разу побачити когось на ній, але знову безрезультатно. Вирішивши відновити обстеження підозрілого судна вранці, він повернувся до «Трітон».
  
  
  Увійшовши до своєї каюти, Нік насамперед відправив повідомлення Хоуку. Воно складалося з того ж таки жахливого слова: «Ні». Потім він упав на ліжко і заплющив очі, розмірковуючи про те, що, мабуть, йому все ж таки доведеться випити гірку чашу поразки. У роті вже виразно відчувався неприємний присмак. Нік незабаром задрімав, а коли прокинувся, то відчув себе бадьорим, відпочившим і голодним. Вдягнувши штани та сорочку, він сходив у камбуз, зробив собі бутерброд і пішов назад у каюту вузьким проходом. З-під дверей каюти Данієли вибивалося світло. Постукавшись, Нік штовхнув двері - вони відчинилися, і він побачив, що каюта порожня. Нік піднявся на палубу, там теж не було жодної душі. Шхуна ліниво ковзала по водній гладі, що освітлювалася світлом яскравих зірок. Нік з насолодою вдихнув тепле солонувате повітря, потягнувся і прислухався: знизу, з кают-компанії, чулися жваві голоси Хові, Рея Андерса та Консуели, які грали в карти. Світло в каюті Білла і Цінтії було згашено, що нітрохи не здивувало Ніка, а лише викликало в нього усмішку. Батискаф неохоче плив поряд із лівим бортом, люк його був задертий. «Але де тоді Данієлла, — з тривогою подумав Нік і глянув на свій годинник. Стрілки показували половину одинадцятої. — Коли вона покинула шхуну? І куди вона могла подітися посередині Карибського моря?
  
  
  Нік присів на бухту каната поруч із рятувальною шлюпкою і причаївся. Нарешті тонкий слух його вловив за бортом тихий сплеск. Підвівшись, він придивився до темряви і побачив прогумований плотик, що наближався до корабля. На ньому сиділа Данієлла Фразер у купальнику, з волоссям, забраним у пучок, і впевнено працювала веслом. Сховавшись у тіні, Нік спостерігав, як вона видерлася мотузковими сходами на палубу «Трітона» і витягла з води плотик. Потім вона випустила з нього повітря, згорнула і, затиснувши рулон під пахвою, квапливо спустилася трапом у свою каюту.
  
  
  Нік задумливо пошкрябав нігтями щетину на підборідді. Він уже давно засвоїв, що часом неможливе стає можливим, а сумніви зробив головним мірилом щодо оцінки навколишнього світу. Невже Хоук потрапив у хитромудрі сіті, розставлені Юдою? Адже цей геній лиходійства безсумнівно передбачав, що рано чи пізно зіткнеться з агентом спеціальної служби США, і не міг не продумати, як досвідчений шахіст, комбінацію у відповідь. Він напевно передчував, що його шукатимуть саме в цьому районі Карибського моря, і як приманку підставив доктора Фразер. А Хоук проковтнув цю наживку! Занадто багато підозрілих фактів помітив Нік за минулі дні! Збіг? Навряд чи. "У будь-якому випадку, слід не спускати з Данієли очей і з'ясувати, куди вона зникає ночами", - вирішив Нік Картер.
  
  
  Наступного дня не розвіяв його похмурі підозри. Він облетів один сектор — і знову безрезультатно. Але цього разу він повернувся на «Тритон» до заходу сонця. Відправивши Хоуку невтішне повідомлення, Нік вимкнув у каюті світло, ліг на ліжко і став чекати настання темряви. Коли морок остаточно огорнув шхуну, він потихеньку вибрався з каюти і сховався за трапом, що веде до моторного відділення.
  
  
  Чекати йому довелося недовго. Залишивши у своїй кабіні світло, Данієлла, одягнена в купальник, вийшла в коридор із гумовим плотом під пахвою і піднялася на палубу. Нік швидко зайшов до себе в каюту, натягнув гідрокостюм, передбачливо перенесений ним з амфібії, і вибіг нагору саме в той момент, коли білява голівка Данієли готова була розчинитися серед хвиль.
  
  
  З-за хмар виглянув повний місяць, і Нік, затягнувши ремені аквалангу, спиною впав у воду. Пливши під водою, він незабаром наздогнав плотик, що безшумно ковзає по поверхні. Місяць посрішив море довгою доріжкою примарного світла, і фігурка Данієли чітко вимальовувалась на її тлі. Нік не любив плавати ночами в морі, що кишить акулами, вони могли підібратися до своєї жертви абсолютно раптово і в мить ока розтерзати її, не залишивши шансів на порятунок.
  
  
  Нік здогадався, що Данієлла прямує до маленького атолу, що виступає з морських глибин, і сильніше заробив ластами. Незабаром Данієлла зістрибнула на пісок і витягла на нього свій плот. Висунувши голову з води, Нік чекав, що вона вириє з-під пальми портативний радіопередавач і почне передавати секретне повідомлення. Але замість цього Данієлла розстебнула шпильку і, струсивши головою, розсипала своє шикарне волосся по плечах. Потім вона зняла з себе купальник і увійшла по щиколотку у воду, прекрасна у своїй наготі, як дочка Нептуна з картини великого Боттічеллі «Народження Венери».
  
  
  У Ніка перехопило дихання побачивши її округлих повних грудей і широких принадних стегон, чудових у своїй класичній пропорційності. Вона увійшла у воду до пояса і почала весело хлюпатися, збуджуючи в його стегнах бажання. Нарешті вона поринула по рожеві, наче стиглі персики, соски і, відштовхнувшись від дна, стрімко попливла, пустуючи і звиваючись, наче русалка — господиня водяного царства. Прекрасна плавчиха, Данієлла насолоджувалася довгоочікуваною можливістю розслабитися наодинці з вишуканістю німфи, скинувши маску суворої вченої та змивши всі мирські турботи.
  
  
  Але чим довше Нік спостерігав за нею, тим гостріше відчував досаду, що наростала, і тривогу: ці ігри при місяці в сріблястій воді Карибського моря були загрожували серйозною небезпекою. Раптовий спазм м'язів або судома, як і будь-яка інша непередбачена напасть, і Данієлла могла загинути, адже тут нікому прийти до неї на допомогу! Біля атола нишпорили в пошуках видобутку найрізноманітніші морські хижаки, які знають, що дрібні рибки годуються тут креветками, рачками та черв'ячками.
  
  
  Раптом Данієлла пірнула і надто надовго затрималася під водою. Нік обвів стривоженим поглядом весь пляж, але її ніде не було видно. Тоді він теж поринув у воду, що просвічується місячним світлом, і поплив уздовж рифу. За одним з його химерних виступів він розгледів світле волосся Данієли, що нагадує дивні водорості, і щось стрічкоподібне, що вчепилося в її ногу вище щиколотки. Це була гігантська мурена, що засіла у своїй норі, одне з найхижіших тварин, що мешкають у цьому районі. Її сильні щелепи та гострі, як голки, зуби залишали жертві мало шансів на порятунок.
  
  
  Витягнувши з чохла довгий ніж, Нік різанув їм мурену. Гостро лезо розсікло товсту зелену шкіру гадини, і мурена розтиснула пащу, випустивши ногу Данієли. Та почала швидко підніматися з глибини на поверхню. Нік знову вдарив ножем хижачку, прагнучи попередити її блискавичну атаку у відповідь, потім схопив обома руками її трохи нижче голови. Мурена вивернулася і, вислизнувши в нього з рук, сховалась у норі, підкоряючись інстинкту самозбереження. Не гаючи жодної секунди, Нік теж виринув з води, що забарвилася кров'ю, і побачив, що Данієлла вже майже вибралася повзком на берег. Він підплив до неї і допоміг подолати останні метри, уклав на пісок, потім стягнув із себе гідрокостюм і, присівши поряд з нею навпочіпки, почав оглядати її кісточку. Треба було зупинити кров, що б'є з ранок, і Нік, не роздумуючи, перетягнув їй щиколотку верхньою частиною купальника.
  
  
  Бліде обличчя Данієли злегка порожевіло, вона зніяковіло глянула на Ніка і потяглася було до трусиків, але він зупинив її:
  
  
  - Забудь про це, зараз не час. Ти поводилася нерозумно, не можна бути такою самовпевненою. Чи розумно купатися в морі вночі на самоті?
  
  
  - Дякую за допомогу, - сказала вона. - Ти врятував мені життя. І все ж я маю помітити, що мені не подобається, коли за мною шпигуть.
  
  
  - Доведеться тобі пробачити мені цю вільність, - укладаючи її знову на пісок, сказав Нік. Нахилившись над нею, він однією рукою завів їй руки за голову.
  
  
  — Звичайній жінці не встояти перед тобою, — прошепотіла вона, часто дихаючи.
  
  
  — Але ж ти не така, як усі, — сказав Нік, милуючись її оголеним тілом і грудьми, що набухають від неприборканої пристрасті. Її блакитні очі посмикнулися поволокою, він ніжно торкнувся її сосків губами і почав покривати її швидкими поцілунками. Розплющивши хтивий рот, Данієлла заплющила очі, і по її тілу пробігло легке тремтіння. Стегна самі собою почали рухатися.
  
  
  — Ну, як почувається твій тренований мозок ученої? — тихо спитав Нік. - Контролює емоції?
  
  
  - Так Так! — видихнула вона, не розплющуючи очей.
  
  
  - Чудово! - відкочуючись убік і сідаючи на пісок, вигукнув Нік. — Настав час перевірити, що там з кісточкою.
  
  
  Він затягнув пов'язку і з глузуванням глянув на її спотворене досадою обличчя.
  
  
  — Тобі подобається демонструвати свою перевагу над іншими, — зауважила вона. — Ти насолоджуєшся своєю силою.
  
  
  - Надзвичайно, - зізнався він. — Проте мушу відзначити, що й у тебе дуже сильна воля. Це просто дивно!
  
  
  - Позбав мене від своїх глузувань, - пирхнула вона, натягуючи трусики.
  
  
  — Клянуся, я говорю серйозно! - зробив він великі очі.
  
  
  — Нам час повертатися, — холодно сказала вона.
  
  
  - Згоден, - кивнув він. - Цього разу я теж попливу з тобою на плоту. З акулами жарти погані.
  
  
  — Але як же я з'явлюсь на шхуні у такому вигляді? - Запитала Данієлла.
  
  
  — Усі сплять, тож тобі нема чого боятися, — заспокоїв він її. — До того ж, я заслужив право помилуватися твоєю красою.
  
  
  Протягом усього шляху Данієлла хмурилася, прикриваючи груди долонями, хоча користі від цього було мало. На «Трітоні» все завмерло цієї пізної години, і вони прошмигнули вниз, ніким не помічені.
  
  
  — Ще раз велике тобі дякую, — тихо сказала Данієлла, обернувшись до нього біля дверей своєї каюти. — Я дуже вдячна тобі.
  
  
  — У тебе ще буде можливість висловити свою подяку, — беручи її за руку, посміхнувся Нік.
  
  
  Її очі блиснули, і він ледве встиг перехопити іншу руку, занесену для ляпаса йому.
  
  
  - Не добре, докторе Фразер! — похитав докірливо головою Нік. - Фізичне насильство - явно емоційний акт! А як же наш договір?
  
  
  — Ви помиляєтесь, капітане Картер! - огризнулася вона, вивільняючи руки. - Це продумане рішення!
  
  
  І Данієлла зачинила перед його носом двері. Нік розреготався і пішов у свою каюту. Він був радий, що його підозри не виправдалися. Вранці треба було ще раз оглянути ту дивну шхуну. Можливо, вона цікавила його лише тому, що за всі три дні пошуків нічого більше знайти йому так і не вдалося. Складалося враження, що його секретна місія обернеться ганебним провалом.
  Розділ п'ятий
  
  
  Настав ще один ясний, безхмарний ранок, і літачок Картера знову злетів над Карибським морем. Швидко набравши максимальну швидкість, він помчав прямо до старої самотньої шхуни, що все ще хитається на колишньому місці на хвилях, без ознак життя на борту.
  
  
  Сівши на воду поруч із шхуною, Нік прив'язав канат до якірного ланцюга і, вибравшись із кабіни пілота, вплав добрався до судна. Прохолодна вода приємно бадьорила його розпалене тіло, він трохи поплавав навколо шхуни, голосно викликаючи її мешканців. Не отримавши відповіді, Нік почав дертися на планшир, підтягуючись на руках, і майже вже виліз на палубу, коли раптом почув чийсь голос. Він долинав із темного люка з трапу, що веде до трюму.
  
  
  - Не рухатись! — рішуче промовив невидимка. - Стояти на місці!
  
  
  З люка висунулась рука, що стискала поліцейський револьвер 38-го калібру, а потім виникла жіноча головка. Незнайомка повільно вибралася на палубу, накульгуючи на ліву ногу. Нік випростався на повний зріст.
  
  
  - Спокійно! – попередила жінка. — Мені не хотілося б робити дірку в такому чудовому тілі.
  
  
  На ній були жовті шорти та жовтий бюстгальтер від купальника. На вигляд їй було років двадцять вісім. Висока, з карими очима і каштановим волоссям, вона справляла приємне враження. Нік відзначив її високі вилиці, акуратний прямий носик і мимоволі затримав погляд на гострих грудях, що розпирають ліфчик.
  
  
  - Що тобі потрібно? - Запитала жінка.
  
  
  — Хотів дізнатися, чи не потрібна моя допомога, — посміхнувся Нік. — Може, опустиш цю штуку? - кивнув він на револьвер. — Чи він не заряджений?
  
  
  — Заряджений, — похмуро сказала жінка.
  
  
  - Ти хто такий?
  
  
  Нік кивнув у бік амфібії. Незнайомка кинула швидким поглядом напис на борту, але промовчала.
  
  
  - Що з ногою? - поцікавився Нік.
  
  
  — Все гаразд, — відповіла жінка. — Тиждень тому я наступила на морського їжака, але зараз ступня майже зовсім зажила.
  
  
  Ніку стало її щиро шкода: у тропічних морях морські їжаки відрізняються не тільки дуже довгими та гострими, але й отруйними голками, укол яких вкрай болісний та небезпечний.
  
  
  — І ви самі себе тут лікували? - Запитав Нік.
  
  
  - Так, - кивнула жінка. — У мене є аптечка для першої допомоги. Мені було так погано, що я не могла навіть підвестися з ліжка. А зараз тільки наставати боляче.
  
  
  — Може, ви все-таки приберете револьвер? — стурбовано зауважив Нік. — Але що ви робите на цій шхуні? Звідки Ви?
  
  
  — Спершу розкажіть про себе, — сказала жінка, не спускаючи стовбура револьвера.
  
  
  — Я капітан Картер із океанографічної експедиції, — сказав Нік. — Ми проводимо спеціальне дослідження у цьому районі на науковому судні.
  
  
  - Це правда? — недовірливо перепитала незнайомка.
  
  
  — Клянусь, — усміхнувся Нік.
  
  
  Жінка ще раз прочитала напис на борту літака, зроблений великими чорними літерами, зміряла Ніка уважним поглядом і засунула револьвер за пояс своїх шортів.
  
  
  — Боже, якби я знала, що мені робити! — вона втомлено потерла долонею чоло. — Може, ви мені допоможете?
  
  
  Вона сіла на козирок кермової рубки і мовчки дивилася на Ніка, безсило впустивши руки на коліна. Нік сів поруч із нею, чому вона відразу ж якось зіщулилася, і запитав:
  
  
  - А які проблеми? До речі, як вас звати? Звідки Ви?
  
  
  — Мене звуть Джойс Таннер, — зітхнувши, відповіла жінка. - Я з Майамі.
  
  
  — І ви пройшли весь шлях звідти на цій старій посудині поодинці? - здивовано вигукнув Нік. — Та вона ж того дивись розвалиться! — Він обвів поглядом розтріскану обшивку палуби і з'їдену морськими точильниками оснастку.
  
  
  - Шхуна не моя, - сказала Джойс Таннер. — Я взяла її напрокат, на краще судно в мене не вистачило грошей. Я йшла під вітрилами вздовж островів і уважно стежила за метеозведеннями. На цій старій посудині чудово обладнана радіорубка! Її господар захоплюється радіосправою і натяг на свою шхуну стільки всякого обладнання, що йому позаздрив би будь-який власник найшикарнішої яхти! Люди з агентства, в якому я оформляла договір оренди, навчили мене, як ним правильно користуватися.
  
  
  - Але ви так і не пояснили мені, - перебив її Нік, - що вас привабило в цих місцях?
  
  
  — Я шукаю свою зниклу сестру, — похмуро сказала Джойс. — Я сподівалася, що мені пощастить, але тепер прийшла в повний розпач.
  
  
  Вона зніяковіло посміхнулася винною усмішкою і, важко зітхнувши, продовжувала:
  
  
  — Буде краще, якщо я почну вам розповідати все з самого початку. Я працюю керуючою магазином у Майамі, розлучилася з чоловіком і тепер живу в пристойній квартирі зі своєю молодшою сестрою, яка нещодавно приїхала погостювати у мене з Мічигану. Джун дев'ятнадцять років, вона закінчила курси секретарів і сповнена енергії та ентузіазму. Якось вона прочитала в газеті оголошення, що одна багата людина, яка живе десь на острові в Карибському морі, потребує секретарки. Джун звернулася до агенції по найму, і там їй запропонували заповнити анкету. Її довго і ретельно перевіряли, і їй довелося брехати їм, що вона взагалі не має близьких родичів, інакше її не прийняли б на цю роботу. Люди з цього бюро навіть не полінувалися приїхати до нас додому та перевірити, хто я така, але я представилася власницею квартири, і все обійшлося.
  
  
  Нік навіть похолов, слухаючи розповідь Джойс Таннер.
  
  
  — А як називається ця агенція? — спитав він.
  
  
  - Агентство Хаммера, - відповіла вона.
  
  
  Нік згадав, що Бетті-Лу говорила про інше агентство — Волтона, але це мало його заспокоїло.
  
  
  - Продовжуйте, - сказав він Джойс.
  
  
  — Сестра обіцяла написати мені листа. Але минуло вже півроку, а я так і не отримала від неї жодної звістки. Знаєте, це зовсім не схоже на Джуна. Раніше вона мені завжди писала листи, часто й регулярно, адже я має єдину живу рідну душу. Я захвилювалася, спробувала навести про неї довідки, але мені ніхто нічого нічого не міг сказати. Я звернулася до поліції, але там мені відповіли, що поки не буде серйозних підстав для її розшуків, вони й пальцем не ворухнуть. А які я маю підстави? На кого, наприклад, я можу поскаржитися? Я подумала і вирішила взяти в оренду цю шхуну і вирушити на пошуки сестри. Колись у юності я займалася вітрильним спортом на озері Мічиган. Так от, я досліджувала все Карибське море, але кого б я не питала, ніхто не чув ні про яку багату людину, що живе на самоті на власному острові!
  
  
  — І вам так нічого й не вдалося виявити?
  
  
  - Ні, - похитала головою Джойс. — Хоча, можливо, слід перевірити одне підозріле містечко. Але я наступила на цього проклятого морського їжака, захворіла та лягла. І ось тепер стирчу другий тиждень тут.
  
  
  — А де це підозріле містечко? — спитав Нік, відчуваючи, як частішає у нього пульс.
  
  
  — Знаєте, там досить моторошно, на цьому острівці. На карті він не значиться, а знаходиться між островами Кайо Норесте та Бланкілла.
  
  
  — Але я пролітав над ним, — насупився Нік. — Мені ще запам'ятався атол праворуч від нього. Нічого, крім дерев та чагарників, я не помітив.
  
  
  — З висоти нічого не можна помітити, — сказала Джойс. — Однак у скелі є хата, її зовсім не видно за деревами та піском. Я побачила його випадково, пропливаючи повз самий вход у бухту, бо розглядала берег у бінокль. Говорю вам, нічого подібного я раніше не бачила! Втім, у цих старих пустельників можуть бути дивні смаки… Тепер я не знаю, як мені вчинити далі. А раптом у сестри все гаразд, просто вона не мала змоги написати мені чи надіслати листа? Якщо я без попередження вторгнуся у володіння цього дивака, у сестри можуть виникнути неприємності. Але, якщо трапилося лихо, я сама можу влипнути в погану історію…
  
  
  Нік слухав розповідь Джойс, і в голові його вже дозрів план подальших дій. Багаторічний досвід підказував йому, що треба обов'язково вивчити цей дивний острівець краще. Справа ця, природно, ризикована, і може обернутися найнесподіванішим чином: старий самітник, цілком можливо, лише легенда, прикриття для пастки, в яку заманюють наївних дівчат. І не виключено, що там криється щось гірше.
  
  
  Нік відчув, що нарешті напав на слід. Адже недарма Хоук жартома називав його шукачом. Шеф був не такий і далекий від істини: варто було тільки Ніку почувати слід, як з ним відбувалися дивовижні метаморфози. Він змінювався в особі, напружувався: готовий вчепитися в свою жертву мертвою хваткою, всі його почуття загострювалися, мозок прокручував сотні різних варіантів подальших подій. Саме ця властивість моментально мобілізуватися і рятувала його в багатьох крутих переробках, завдяки йому Нік Картер і став не просто добрим, а найкращим агентом у своєму підрозділі секретної служби.
  
  
  Нік глянув на серйозне обличчя Джойс і посміхнувся.
  
  
  — То що ви про це думаєте? — спитала вона. - Ви зможете мені допомогти?
  
  
  - Я спробую, - сказав він, беручи її за плечі і заглядаючи їй у вічі. Вона випросталася на повний зріст і не відвела очей.
  
  
  - Можливо, ти дуже допомогла мені, сама того не знаючи, Джойсе, - перейшов на довірчий тон Нік. — Не буду поки що нічого тобі розповідати, але якщо цей острівець той, що я шукаю, багато людей буде вдячний тобі. Але спершу я мушу сам усе добре перевірити.
  
  
  — А чим я можу бути корисною? — спитала вона, стискаючи його м'язову руку.
  
  
  — Чекай мене тут, я повернусь, — відповів він.
  
  
  Але Джойс не відпускала його руку, допитливо дивлячись йому в очі.
  
  
  Нік ковзнув зацікавленим поглядом по її ліфу, крізь тканину якого просвічували гострі груди з сосками, що стирчать, і заспокійливо поплескав її по спині:
  
  
  - Я неодмінно повернуся, можеш не сумніватися.
  
  
  Перебравшись через поручень, він стрибнув у воду і швидко поплив до амфібії. Незабаром літак злетів у небо і взяв курс на крихітний острівець біля південного закінчення гряди Лос-Рокес. Ніку хотілося сподіватися, що і наївна сестра Джойс, і довірлива Бетті-Лу знаходяться на цьому острові в цілковитій безпеці, проте холодок у грудях підказував йому, що це лише його порожні мрії. Історія з вербуванням дівчат для роботи у багатого літнього самітника виглядала надзвичайно дивно. Нік почув недобре вже тоді, коли вперше почув її від Бетті-Лу. Розрізнені факти ще не склалися в мозаїку в його голові, але вже почали рухатися. Так чи інакше, Нік взяв слід і не збирався відмовлятися від такого привабливого шансу. Але що чекає на нього в лігві звіра?
  
  
  Щойно на горизонті виникла потрібна йому точка, Нік почав поступово знижуватися. Швидко наближатися до острова було ризиковано, його могли помітити. Нік взяв бінокль і поклав його поряд із собою на сидіння. Острівець і маленький атол уздовж нього вже можна було розгледіти зверху та неозброєним оком. Нік пролетів над ними, але не побачив нічого, окрім піску, пальм та чагарника. Острівець був горбистий, але з досить рівною облямівкою пляжу по березі і маленькою бухточкою в північній його частині - її й вибрав Нік для посадки.
  
  
  Він вимкнув мотор, знову ввімкнув і одразу ж вимкнув. Мотор чхнув і замовк, Нік знову ввімкнув його, і двигун невдоволено загудів, ніби попереджаючи, що не зазнає такого поводження з собою. Нік зробив коло над бухтою і, обравши відповідне місце на водній гладіні, різко вимкнув мотор. Той голосно чхнув, захлинаючись, і стих. Літак плавно опустився точно в наміченому місці - якраз навпроти вузького входу в затоку, про яку розповідала Ніку Джойс.
  
  
  Нік відчинив дверцята кабіни, виліз на понтон і обережно пробрався вперед уздовж корпусу амфібії. Нахилившись над мотором, він відкинув капот і вдав, що намагається знайти неполадку. Нік знав, що за ним спостерігають. Залишивши капот відкритим, він повернувся до кабіни і обережно почав розглядати берег у бінокль. Амфібія тим часом повільно підпливала до підозрілого схилу пагорба все ближче і ближче, що захоплювалася течією, і у Ніка залишалися в розпорядженні лічені секунди. Нарешті він побачив те, про що говорила Джойс: довга приземка бетонна споруда, що нагадує більше не будинок, а підземне укріплення, зі сталевими плитами над ним, що лежать на сталевих арках і вкриті товстим шаром ґрунту та піску, з якого виростали кущі та дерева.
  
  
  — Дивовижне маскування, — свиснув від подиву Нік. З боку моря об'єкт можна помітити, лише пропливаючи повз вузенький прохід у бухточку, а зверху його зовсім не видно! Біля будівлі стояли четверо чоловіків із якимись довгими предметами в руках. «Охорона, - посміхнувся Нік. — Невже це і є лігво Юди? Або ж тут влаштувався якийсь інший навіжений пустельник? Що ж, він скоро це дізнається».
  
  
  Нік відклав убік бінокль і вибрався з кабіни, цього разу вже з гайковим ключем у руці. Покопавшись трохи в моторі для відводу очей, він закрив капот і, знову сівши за штурвал, злетів над бухтою. Зробивши коло над островом, він узяв курс на шхуну, дуже задоволений побаченим.
  
  
  А побачив він цілком достатньо першого разу: замаскований будинок, озброєну охорону, розташування протоки. Залишалося лише запитати деякі додаткові відомості з центру, зіставити їх з наявними у нього даними і вирішити, чи варто продовжувати обстеження цього підозрілого острова. Адже дорогоцінного часу в нього залишилося мало…
  
  
  Підлітаючи до шхуни, Нік згадав про прекрасну радіорубку на ній, про яку йому говорила Джойс. «Якщо там справді гарне обладнання, — подумав він, — можна буде зараз же зв'язатися з Хоуком, заощадивши час, необхідний, щоб дістатися «Трітона»!»
  
  
  - Я була права? - вигукнула Джойс, вибігши йому назустріч.
  
  
  - Абсолютно! - Сказав Нік. — Відведи мене до радіорубки, яку ти так розхвалювала.
  
  
  З першого ж погляду на апаратуру Ніку стало зрозуміло, що Джойс не перебільшувала її переваг: потужні радіопередавачі дозволяли передати повідомлення Хоуку. Шифрувальний пристрій Нік вирішив замінити на простий код: для одного виходу в ефір таке допускалося інструкцією. Увімкнувши передавач, Нік налаштував його на потрібну хвилю і, висловивши своє головне повідомлення одним лише словом «можливо», запросив у центру відомості про агенції з працевлаштування Уолтона та Хаммера. Потім він відключив передавач, увімкнув приймач на повну потужність і повернувся на палубу. Він знав, що шеф уже задіяв весь апарат і всю агентурну мережу секретної служби, тож йому тепер залишалося лише терпляче чекати на результати.
  
  
  Джойс лежала на палубі, одягнена в обтягуючі шорти. Вона зсунула бретельки ліфчика, і він ледве прикривав їй груди. Нік знав, що вона чула, як він виходив в ефір, і сів поруч із нею, щоб з'ясувати, що вона думає про це.
  
  
  — Чому ви так стараєтесь заради мене, капітане? — серйозно спитала вона.
  
  
  — Справа в тому, — задумливо відповів він, — що одна моя знайома влипла в схожу історію, і я хочу в ній до кінця розібратися. Зачекаємо, що дадуть відповідь мої друзі, до яких я звернувся за допомогою. Ти не заперечуєш, якщо я затримаюсь тут ще трохи?
  
  
  — Ну, що ви, капітане! - з запалом вигукнула Джойс. - Я нескінченно вдячна вам за турботу! Ви мені зовсім не заважаєте.
  
  
  Нік усміхнувся їй у відповідь і ліг на спину, заплющивши очі.
  
  
  - Знаєте, капітане, - помовчавши, сказала Джойс, - про мене ще ніхто так не дбав. Ні, це правда, — поспішно додала вона, помітивши на його губах іронічну усмішку.
  
  
  - Навіть твій колишній чоловік? — скинув брови Нік.
  
  
  - Чоловік? - пирхнула вона. — Йому було наплювати на мене. Він завжди казав, що я надто багато від нього хочу. Схоже, що він мав рацію, він нічого не міг мені дати. Шкода, що я пізно зрозуміла це.
  
  
  — Навіщо ж ти одружилася з ним? - Запитав Нік.
  
  
  — Це стара та банальна історія. Я просто була молоденькою дурницею, от і все. У той час я зовсім не розбиралася ще в чоловіках і не здатна була розглянути їх справжню сутність під маскою вдавання, вірила будь-якій їхній хвалької балаканини і легко піддавалася на брехливі компліменти.
  
  
  - Але тепер ти не повториш колишніх помилок, - зауважив Нік, вловивши напругу в голосі Джойс, коли вона говорила про чоловіків, і шкірою відчуваючи її жадібний погляд на своєму тілі. — Ти стала досвідченою жінкою, чи не так?
  
  
  — Так, — мляво погодилася вона, — я багато чого побачила в цьому житті. Не можна вірити жодному їхньому слову, часом навіть вчинкам! Потрібно довіряти виключно власним почуттям. Жіноча інтуїція ніколи не підведе! Серце жінки відразу ж скаже, чи гідний це чоловік чи ні. Як у випадку з вами, наприклад…
  
  
  - Як це розуміти? - Запитав Нік.
  
  
  - У вас є щось таке, що безпомилково вгадає будь-яка жінка, - сказала Джойс. — Вам не треба багато говорити. І навіть не треба нічого робити. Достатньо жінці лише подивитись на вас, і їй все стає зрозуміло.
  
  
  Голос Джойс раптом осел, і Нік відчув дотик її руки до своїх грудей, гарячої від жаркого сонця. Шхуна ритмічно погойдувалася на хвилях, навіваючи спогади про інший ритмічний рух. Нік розплющив очі: Джойс дивилася на нього, злегка розкривши рота і ледь не торкаючись грудьми його мускулистого тіла.
  
  
  - І що ж тобі зрозуміло? — тихо спитав він, хоч заздалегідь знав відповідь.
  
  
  Перед ним була жінка, стомлена відчуттям спустошеності, жінка, яка побачила в ньому чоловіка, здатного заповнити її порожнечу.
  
  
  Приборкання норовливої Данієли не пройшло для Ніка безслідно. Він гостро відчував потребу у розслабленні після небезпечного флірту з нею, його тіло теж переповнювали незадоволені бажання. Близькість спекотної жінки, спекотне сонце і прохолодний морський вітерець загострили невгамовний голод плоті, і Нік повернувся на бік, обійнявши її за плечі.
  
  
  Вона відразу припала до нього і жадібно вп'ялася в його губи своїм чуттєвим ротом, посилаючи мовою сигнали пристрасті. Ліфчик впав, і Нік побачив її великі грушоподібні груди з коричневими сосками, що стирчать. «Джойс не може похвалитися божественною красою Данієли, але вона дарована небагатьом, — подумалося Ніку. — Зате має стрункі ноги, витончену талію і плоский живіт».
  
  
  Джойс притулилася до нього грудьми, і він відчув, як напружуються його стегна. Він обережно взяв до рота її сосок і став ніжно обводити його язиком. Вона стиснула його в обіймах і застогнала від задоволення, тремтячи від нетерпіння. Продовжуючи пестити язиком її груди, Нік погладив рукою її спину і сідниці, приводячи Джойс у гарячкове збудження своїми вмілими дотиками до чутливих точок. Вона вже знемагала від пристрасті, і тоді він ліг на неї і почав працювати торсом у такт хвилях, що розгойдує судно. Джойс випробувала оргазм зовсім раптово та швидко, але не відпускала його.
  
  
  - Ще! — прошепотіла вона хрипко. - Ще, зараз же! Благаю!
  
  
  Нік не обдурив надій Джойс, легко довівши її до нового екстазу, але цього разу не задовольнився досягнутим, а продовжував з подвоєною енергією жбурляти все нові і нові поліни в палаюче вогнище небаченої хтивості, що супроводжується її дикими вигуками та стогонами.
  
  
  Її широко розплющені очі посмикнулися поволокою, і лише коли він послабив свої обійми, перекотившись на бік, вони знову зрозуміли і подивилися на нього з неприхованим захопленням.
  
  
  — Такого я ще ніколи не відчувала, — тихо сказала Джойс. - Навіть нічого схожого.
  
  
  Нік усміхнувся і знову обійняв її. Заколисані хитавицею і сонцем, вони задрімали, але їх сон невдовзі порушило гучне потріскування радіоприймача. Нік схопився на ноги і побіг у радіорубку. Повідомлення з центру надійшло закодованим спрощеним кодом. Записавши його, Нік відключив апаратуру та швидко розкодував текст. Хоук доводив до його відома таке:
  
  
  «Агентство з працевлаштування Уолтона, зареєстроване на підставі ліцензії в Нью-Йорку, закрилося, профункціонувавши лише один місяць. Те саме стосується бюро Хаммера в Майамі. Жодне з великих підприємств не прийняло на роботу за їх сприяння жодну жінку. Ведеться перевірка всіх таких агентств у всіх містах східного узбережжя».
  
  
  Нік хмикнув, але відразу ж насупився, дочитавши повідомлення до кінця. В останніх рядках говорилося:
  
  
  «Нами отримано інструкції щодо сплати викупу за човен. Час закінчується. Якщо є хоч якісь підстави, дійте негайно».
  
  
  Нік роздер листок на дрібні шматочки і спалив його. У пам'яті спливли слова офіцера французької розвідки про дивакаватого вченого на ім'я Гарольд Фратке. Яке він мав відношення до вбивства араба-торговця живим товаром? Чи не пов'язано це якимось чином з набором секретарок для заможника на острові? Чому до кандидатів пред'являлися такі суворі вимоги? Адже шанс отримати місце мали лише ті з них, хто не має близьких родичів.
  
  
  Однак Джойс під час своєї подорожі жодного разу не чула про жодного самітника на островах Карибського моря! Випадкові збіги? Але чомусь від цього ланцюжка фактів пахне знайомим запахом Юди! Нік добре знав цього генія лиходійства. «Цей маленький монстр злочинного світу притягував до себе, наче магніт, все навколишнє зло. Він не залишав поза увагою жодну можливість розширити свій вплив і примножити своє багатство та могутність. І якщо йому зустрівся геній-збоченець, Іуда напевно змусив його працювати на себе, створивши всі умови для задоволення його болючих фантазій. Безперечно, він зробив усе це з притаманною йому обачністю, — думав Нік. — Що ж, час сплутати цій злодійській парочці всі їхні підступні плани», — вирішив він і, намагаючись не згадувати про долю сестри Джойс і крихти Бетті-Лу Роулінгз, повернувся на палубу.
  
  
  — Ну що новенького? - спитала Джойс. — Чи вдалося твоїм друзям щось дізнатися?
  
  
  - Потрібно краще оглянути цей загадковий острів, - сказав Нік. — Хоч як це небезпечно, мені просто необхідно там побувати.
  
  
  — Чи можу я бути тобі корисною? - спитала Джойс.
  
  
  - Так, залишившись тут, на цій шхуні, - сказав Нік. — Обіцяю, що повернуся завтра, як хоч щось з'ясую.
  
  
  Він цмокнув її в щоку і, не чекаючи, поки вона почне заперечувати, стрибнув за борт. Йому потрібно було обов'язково повернутися на «Тритон», взяти спеціальне спорядження, отримане у відділі технічного забезпечення секретних операцій, заправитися і потім вилетіти на острів. За його прикидками, він міг потрапити туди лише після заходу сонця. "Що ж, - подумав Нік, - так буде навіть краще". Джойс махала йому з палуби рукою, стаючи все менше і менше в міру того, як літак набирав висоту, віддаляючись від шхуни. Вона нарешті зустріла справжнього чоловіка. Звичайно, на палубу їх шпурнула лише пристрасть, невгамовний голод стомленої плоті і сум'яття почуттів. Але ця випадкова близькість доставила їм обом глибоке задоволення, і вони не шкодували про неї. Нік почував себе бадьорим і сповненим сил. Він дуже довго чекав сутички з Юдою і тепер готовий був раз і назавжди покінчити з цим сатанинським порідом.
  Розділ шостий
  
  
  Повернувшись на «Тритон», Нік відразу ж спустився до своєї каюти і розклав на ліжку спеціальний гідрокостюм, виданий йому у відділі технічного забезпечення, з потайними кишенями. У них знаходилися: мініатюрні вибухові заряди у вигляді капсул з желатином, маленький ліхтарик, розміром з сигарету, моток покритого гумою дроту, спеціальна підводна запальничка, особливий детонатор для підводних вибухових пристроїв, а також плоский футляр, завтовшки в сірникову коробку, передавач для зв'язку із штаб-квартирою секретної служби у Вашингтоні.
  
  
  Стюарт, керівник відділу спеціальних ефектів, попередив, що хімічний підривник спрацьовує через п'ятдесят п'ять секунд, а вибуховий пристрій здатний рознести в шматки корпус лінкора. Передавач розрахований лише на одне екстрене повідомлення, після чого стає непридатним.
  
  
  Ледве Нік акуратно склав гідрокостюм, зовні нічим не відрізняється від звичайного, як у каюту увійшов Білл Хедвін. Він повідомив, що Данієлла повернулася з занурення в батискафі на дно моря і чекає на Ніка у себе в каюті. Нік одразу ж вирушив до неї.
  
  
  Данієлла відчинила двері на його стукіт, і він мимоволі завмер у проході, зачарований її красою: волосся, стягнуте в пучок, вишневий купальник.
  
  
  - Прекрасно виглядаєш! - Вигукнув Нік, не в силах відірвати погляд від її пишного бюста, що розпирає верхню частину бікіні.
  
  
  — Так легше працювати в батискафі, — холодно сказала вона. - Ти сьогодні рано повернувся.
  
  
  - Я зараз знову відлітаю і на ніч не повернуся, - сказав він, переводячи погляд на нижню частину купальника.
  
  
  — А коли ти повернешся? - спокійно поцікавилася вона.
  
  
  — Вранці, якщо все буде нормально, — відповів Нік.
  
  
  — Як це розуміти, якщо все пройде нормально? — спалахнула вона, пронизуючи його поглядом своїх променистих блакитних очей.
  
  
  — Не заглиблюватимемося в це питання, — посміхнувся Нік, зачиняючи за собою двері.
  
  
  Вона позадкувала до стіни, але він підійшов до неї майже впритул.
  
  
  — Шкода, у мене немає часу, щоб завершити нашу суперечку, — сказав він, дивлячись на її груди, що піднімаються, такі чарівні при світлі місяця. — А я міг би вже давно зробити це, як тобі відомо, чи не так?
  
  
  — Нічого подібного мені не відомо, — пробурмотіла вона, опускаючи очі.
  
  
  - Хіба? - Усміхнувся Нік, притискаючись до неї животом і розсовуючи коліном їй ноги. Лівою рукою він узяв її за підборіддя і, піднявши їй голову, спитав:
  
  
  — Ну, як у нас справи з контролем своїх емоцій? — Його коліно в цей момент уперлося вниз її живота.
  
  
  — Чорт би тебе подер, — прошепотіла Данієлла трохи чутно, обіймаючи його тремтячими руками і міцно притискаючи до себе. Її напіврозкриті губи торкнулися його губ, але цієї миті спекотне південне повітря потряс постріл, порушивши тишу і чарівність моменту. Данієлла відсахнулася від нього, і Нік підбіг до ілюмінатора.
  
  
  — Якийсь військовий катер, — сказав він. - Під прапором венесуельської берегової охорони. Наближається на великій швидкості, мабуть, прикордонники хочуть оглянути судно та перевірити документи. Краще заздалегідь приготувати їх, — додав він, повертаючись до Данієлли.
  
  
  Знову набувши серйозного і неприступного вигляду, вона пішла на палубу. Нік же забіг у свою каюту і став через ілюмінатор спостерігати за катером, що підійшов до «Трітон» з лівого борту. На його палубі стояло шестеро чоловіків, один із яких був у формі офіцера, решта — у матроських робах. Одного погляду на велетня, що притулився спиною до стінки кермової рубки, Ніку було достатньо, щоб зрозуміти, хто завітав до іхтіологів у гості. Прикордонникам не було чого робити, «Тритон» знаходився за сотні миль від венесуельських територіальних вод. Катер прийшов із таємничого острова.
  
  
  Від катера відвалила шлюпка з «офіцером» і двома його підручними і почала наближатися до «Трітон». У довготелесого «офіцера» був трохи підозрілий, навмисне манірний вигляд. Нік вискочив з каюти, пробіг вузьким коридором і, обережно піднявши кришку кормового люка, вибрався назовні, намагаючись не висуватись з-за борту. Потім він потихеньку переліз через низенькі перила правого борту і, повиснувши на руках, повільно поринув у воду.
  
  
  Опинившись у воді, Нік притиснувся до корпусу «Трітон» і почав слухати розмову між «офіцером», що вже ступив на палубу судна, Данієллою та Біллом Хедвіном.
  
  
  — Я хотів би оглянути весь корабель, — заявив непроханий гість тоном, що не терпить заперечень.
  
  
  Стиснувши зуби, Нік завмер, охоплений недобрим передчуттям.
  
  
  Відбувалося те, чого він найбільше побоювався. Якщо зараз все пройде гладко та цікаві гості нічого не запідозрять, тоді у нього залишиться шанс виконати доручене завдання. Але якщо вони щось учують, все пропало: великокаліберний кулемет катера зрешетить науково-дослідну шхуну, а чотиридюймова гармата пустить її на дно.
  
  
  Все обладнання «Трітон» призначалося виключно для наукових цілей і не могло викликати підозри. Але хіба можна передбачити, що спаде цим типам на думку? Ніку раптом стало соромно перед вченими за те, що він зазнав їх смертельного ризику, навіть не попередивши про небезпеку, що загрожує їм. Зараз їхнє життя висіла на волосині. Голоси на палубі стихли, мабуть, самозвані інспектори спустилися вниз. Через деякий час вони знову піднялися на палубу, сіли в шлюпку і вирушили. Нік полегшено зітхнув.
  
  
  Як тільки заревів потужний мотор, він підплив до мотузкових сходів, спущених з борту «Трітона» посередині судна, і, видершись по ній, прошмигнув униз, поки всі інші проводжали стривоженими поглядами сторожовий корабель, що спливав на лівому борту.
  
  
  «Отже, — подумки підсумував Нік. — Хоук мав рацію: легенда витримала випробування, оскільки прикриття було цілком законним». Нік обтерся рушником, змінив мокрі плавки на сухі і, вмостившись за рацію, передав у центр коротке повідомлення: «Іду слідом. Починаю активно діяти. Тягніть час».
  
  
  Раптом він спиною відчув чийсь пильний погляд і різко обернувся. На нього допитливо дивилася Данієлла, яка нечутно увійшла до каюти.
  
  
  — Треба стукати у двері, — насупившись, зауважив Нік. — Інакше можливі неприємні наслідки.
  
  
  - Хто ти насправді? — серйозно спитала його вона. — Ти не той, за кого видаєш себе, тепер я в цьому вже не сумніваюся. І ніякий ти не капітан військово-морського флоту, а самозванець. Чому ти сховався від венесуельських прикордонників? Де ти був під час огляду?
  
  
  В її очах Нік прочитав не гнів, а скоріше досаду та розчарування ошуканої жінки. "Пора внести ясність", - вирішив Нік.
  
  
  — Ніякий я не самозванець, — зітхнув він. — А ці люди з військового катера не прикордонники. Я агент спеціальної служби США. А тепер слухай мене уважно, я розповім тобі правду. Можу дозволити собі це зробити, тому що тепер уже немає сенсу приховувати її від тебе: так чи інакше, ця фантастична історія має скоро вирішитись.
  
  
  Вислухавши його розповідь, Данієлла, виблискуючи здивованими блакитними очима, вигукнула:
  
  
  - Неймовірно! Ти сподіваєшся знайти щось таке, про що навіть не маєш поки що найменшого уявлення! Припустимо, що лиходій на ім'я Юда справді знаходиться на цьому таємничому острові. Але ж його немислимий пристрій може бути будь-де! Що тобі відомо про нього?
  
  
  — Тільки те, що воно здатне захоплювати та утримувати сучасний підводний човен, — розвів руками Нік.
  
  
  — То виходить, ця штуковина просто заковтує підводні човни, як гігантський молюск? — глузливо примружилася вона.
  
  
  - Що ти сказала? - Стрепенувся Нік. - Гігантський молюск? Чому саме молюск?
  
  
  — Тому що молюсок є найбільш пристосованим до підводного життя найпростішим морським істотою, — засміялася Данієлла. — Гігантський молюс легко міг би проковтнути навіть цілу субмарину. Між іншим, окремі віце молюсків, що мешкають у Тихому океані, важать п'ятсот фунтів. Ось, помилуйся!
  
  
  Вона зняла з полиці книгу і, розкривши її, показала ілюстрацію Ніку.
  
  
  — Цей двостулковий молюск має настільки потужний петлеподібний м'яз, що утримувані ним стулки неможливо розкрити. Коли молюск розслаблений, стулки розкриваються, і клапани, подібно до сифонів, забезпечують надходження до м'язів кисню та їжі, а також викид продуктів розпаду цього організму.
  
  
  — Значить, якщо виготовити діючу модель гігантського молюска, — розвинув її думка Нік, — то вона функціонуватиме без будь-яких потужних моторів, просто за принципом двох сифонів або клапанів: випускає і випускає. Правильно?
  
  
  — Теоретично це цілком можливо, — кивнула Данієлла. — Але практично потрібно розробити пристрій для керування роботою сифонів та стулок моделі.
  
  
  - Мені не зовсім зрозуміло, - продовжував міркувати вголос Нік, - як зможе повільний молюск схопити швидкохідний підводний човен.
  
  
  - Все дуже просто, - посміхнулася Данієлла. — Справа в тому, що не всі молюски повільні. Наприклад, молюск-гребінець використовує для пересування принцип реактивного двигуна, а простіше вистрілює струменем води, закриваючи стулки, і сам стрімко летить вперед.
  
  
  — Отож воно що! — задумливо почухав потилицю Нік. — Отже, якщо якийсь злий геній зумів поєднати принципи функціонування молюска і гребінця, він у результаті отримав гігантський пристрій, що швидко пересувається під водою, здатний захоплювати своїми стулками підводний човен і переміщатися разом з ним.
  
  
  Обернувшись до Данієллі, він стиснув долонями її голову і глянув їй у вічі, що знову посмикнулися важким поволокою.
  
  
  - Ти просто розумниця, - з усмішкою вигукнув він. - Ти подала мені чудову ідею! Сподіваюся, що мені пощастить ознайомити тебе з результатами перевірки нашої фантастичної теорії.
  
  
  — Але ж це практично не можливо! — злякано вигукнула вона. — У тебе немає жодних реальних шансів поодинці впоратися з армією Юди! Ти загинеш, Ніку!
  
  
  — Навпаки, лише самотужки і можна проникнути на їхній секретний об'єкт, — заперечив Нік. - Ти мене погано знаєш.
  
  
  Він поцілував її в щічку і пружною ходою вийшов з каюти, помахуючи ластами, які тримав у руці.
  
  
  Провівши його задумливим поглядом, Данієлла Фразер насупилась і покликала Білла Хедвіна.
  
  
  — Нам треба поговорити серйозно, — сказала вона йому. - Сідай і слухай мене уважно. Йтиметься про один крихітний острівець на схід від Кайо-Норесте.
  Розділ сьомий
  
  
  Нік летів низько над морем, тримаючи курс на шхуні Джойс. У голові у нього дозріло кілька можливих планів подальших дій, але він зупинився на одному: залишити амфібію прив'язаною до шхуни, а самому добиратися до острова на гумовому плоті, щоб висадитися на берег у темряві. Знову і знову він подумки повертався до розмови з Данієллою. Гігантський молюск, зважаючи на все, повинен бути не стільки широким, скільки витягнутим у глибину, вертикальним. Це слід було врахувати під час пошуків.
  
  
  Сонце вже почало опускатися до обрію, коли Нік побачив шхуну. Піднявши понтонами віяло бризок, амфібія сіла поряд із нею на воду. Нік чекав, коли на палубі з'явиться Джойс, проте вона не вибігла, радісно посміхаючись до нього назустріч. Нік сам прив'язав трос до кріплення, перебрався на палубу і, дуже стурбований, спустився вниз, щоб оглянути судно. Джойс ніде не було, на його поклик відгукувалися зловісним скрипом лише щогли та старі дошки трюму. Рятувальний плотик стояв на колишньому місці, притулений до носових шпангоутів. Нік губився у здогадах. «Мабуть, Джойс забрали з собою на катері люди з острова або силою, або обманним шляхом», — подумав він.
  
  
  Нік відразу змінив свій план, вирішивши дістатися до острова не на гумовому плоту в темряві, а на цій шхуні на заході сонця, причому відкрито, не таючись. Потрібно не менше п'яти годин, щоб досягти мети, але все одно у нього залишиться шанс врятувати Джойс, якщо, звичайно, до цього часу вона ще жива.
  
  
  Відв'язавши трос від кріплення, він прив'язав його до якоря і відвалив на шхуні від амфібії, піднявши грот. Сильний вітер одразу ж поніс судно хвилями, наче швидкохідну яхту, що прямувала досвідченою рукою досвідченого шкіпера. Рожевато-сірі сутінки вже починали згущуватися, коли попереду з'явився острівець з атолом вздовж нього. Нік усміхнувся і направив шхуну точно у вузький прохід у бухту. Заздалегідь підготувавши мотузки для закріплення румпеля, він вичікував потрібний момент, щоб швидко здійснити задумане.
  
  
  З вікна будинку на острові за шхуною з подивом спостерігав маленький чоловічок. Спершу він подумав, що це якась химерна гра сутінкового світла, але, придивившись, зрозумів, що і вітрило, і судно зовсім не примарні, а справжні, і затрясся від гніву, видавши пронизливий вереск. Карлик натиснув на червону кнопку термінового виклику Гарольда, Тартара чи охоронців. Розлючений мозок злого генія гарячково аналізував ситуацію. Хто винен у тому, що трапилося? Він сам, який дозволив Гарольдові брати участь у огляді наукового судна? Чи ці бовдури, що захопили на зворотному шляху дівчину зі старої шхуни? Юда згадав, яке сказ охопило його, коли він тільки побачив, що вони повертаються зі здобиччю. Гарольд радів, ніби дитина, яка отримала нову іграшку, а Тартар досить посміхався, бо встиг двічі поглумитися над дівчиною, поки катер досяг острова. Вони тягнули її волоком у його кабінет і шпурнули на підлогу йому під ноги, як кішка кидає мишку до ніг господаря, гордаючи своєю здобиччю. Вони запевняли його, що на цій шхуні нікого не залишилося, що дівчисько було там одне. І ось тепер…
  
  
  Гарольд увійшов першим, за ним з'явився величезний монгол.
  
  
  - Ви це бачили? — закричав Юда, показуючи пальцем на вікно. — Ви це бачили, питаю я вас, прокляті ідіоти? Ви обдурили мене, хтиві дурні! Отже, на шхуні нікого більше не було, так? — Іуда обтер долонею мокре від слини підборіддя.
  
  
  — Клянуся, що там справді більше не було жодної живої душі! — дикаючи очима, закричав Гарольд. — Запитайте Тартара чи інших! — Усі троє охоронців, які прибігли на виклик господаря, закивали головами.
  
  
  - Ми обшукали все судно! - продовжував Гарольд. — Нікого не було ні на палубі, ні в трюмі, ні за бортом на той момент. Це чиста правда!
  
  
  Юда помітив страх в очах охоронців, винний вираз на обличчі Тартара і скривджений — на похмурій фізіономії Гарольда і трохи пом'якшав. Можливо, вони просто погано обшукали цей посуд, а може, хтось із знайомих дівчини опинився на ній уже пізніше і занепокоївся, не знайшовши його. Так чи інакше, це вже не мало жодного значення, головне, що вони порушили його інструкції.
  
  
  — Я наказав вам оглянути наукове судно і зараз же повернутися, — суворо зауважив він. — А ви не тільки зупинилися біля невідомої шхуни, а й забрали з собою, дівчисько. Мало тобі інших дівчат, Гарольде? Хіба я погано постачав тебе ними? Навіщо ж треба було притягувати сюди ще й цю? Ти просто безмозкий кретин, Гарольд!
  
  
  Гарольд, який не звик до такого звернення, ображено надувся. «Нічого, — подумав Юда. — Досить з тобою няньчитися, зрештою, настав час тобі зрозуміти, хто тут господар».
  
  
  — Послухай, старий, — миролюбно вигукнув Гарольд. — У нас уже майже все готове, справа зроблена, то чого ж боятися?
  
  
  Юда важко зітхнув і дивився у вікно. Шхуна швидко наближалася. Його так і підмивало всадити в Гарольда кулю з вбудованого в протез пістолета, але він стримався: цей йолоп був поки потрібен для завершення операції.
  
  
  — Ти розумієш, що одна помилка може занапастити всю нашу гігантську роботу, Гарольде? — обернувшись до партнера, що провинився, скрипучим високим голосом запитав Іуда. — Нам протистоять небезпечні та досвідчені люди. Є один суб'єкт, який… — він затнувся, вирішивши поки що утриматися від зайвих словоперечень. — Ваша жадібність може зруйнувати всі мої ретельно продумані плани! І зарубай у себе на носі, Гарольде, що ми не закінчуємо роботу, а тільки починаємо її. Тобі все зрозуміло?
  
  
  Юда відвернувся від тих, хто похнюпився, і знову глянув у вікно.
  
  
  - Хто на борту шхуни? — спитав він стурбовано. — Може, її коханець? Тартаре, негайно візьми людей і знищи цю шхуну. Я хочу, щоб ви рознесли її в тріски! Убийте всіх, хто на ній! Від неї не повинно залишитись жодних слідів! Зрозуміло? Тоді дійте, жваво!
  
  
  Гарольд рушив слідом за іншими виконувати наказ, але Юда зупинив його:
  
  
  - Тільки не ти, Гарольде! - наказав він. - Ти залишишся на острові, від тебе одні неприємності.
  
  
  Кинувши на Юду скривджений погляд, Гарольд мовчки вийшов із кабінету. Карлик здогадався, що всю агресію він зірве на новенькій дівчині, і не помилився: за хвилину пролунав відчайдушний крик жаху. Іуда увімкнув монітор системи спостереження за приміщенням для проведення дослідів і побачив, що нещасна жінка стоїть в одному з неглибоких басейнів із зв'язаними руками, прикутими наручниками у неї над головою до стійки. Гарольд стояв перед нею, а з оголеного тіла його жертви, стирчали дві довгі морські істоти, що звиваються, — це були хижі міноги. Позбавлені щелеп, морські міноги присмоктувалися до жертви та поїдали її плоть. В руках у Гарольда Юда помітив третю міногу. Не довго думаючи, бузувір приліпив її до щоки кричачої дівчини і дико розреготався, спостерігаючи, як тварюка, що звивається, з огидним чавканням впивається в шкіру божевільної Джойс. Юда гидливо скривився і вимкнув монітор: зараз його більше хвилювало зовсім інше. Він обернувся до вікна і почав стежити за сторожовим катером, що виходить із потаємного дока назустріч шхуні.
  
  
  Не випускаючи з рук румпель, Нік Картер теж дивився на військовий корабель, що з ревом мчав по затоці. Почекавши ще хвилину, він заклав кермо праворуч, закріпив румпель мотузками і поповз, немов тюлень, палубою, незграбно відштовхуючись ластами та ліктями. Високий борт надійно прикривав його від спостереження з катера та з берега. Досягши носа шхуни, він перевалився за борт, повис на мить на руках і плюхнувся у воду. Його відкинуло хвилею убік і перевернуло, але Нік відчайдушно заробив руками та ногами та пішов у глибину. Вуха закладало від шуму гвинтів катери. Нік зачекав ще хвилину і виринув на поверхню якраз у той момент, коли повітря стряслося від гарматного пострілу. Снаряд потрапив точно в середину корми, розкидавши уламки обшивки, наче тріски. Другим снарядом знесло щоглу, і старе вітрило повільно стало падати набік, тріпаючись, як підстрелена чайка. Третій снаряд зрізав транець і відірвав корму, в пролом ринула вода, поспішаючи опанувати чергову зіпсовану іграшку дивної істоти, яку називають людиною.
  
  
  Нік опустився на невелику глибину і поплив до острова. Він знав, що шхуна ось-ось піде на дно, проте ті, хто її потопив, не заспокояться на цьому і шукатимуть рульового. Вони стрілятимуть у всі плаваючі предмети, щоби підстрахуватися і не дати йому врятуватися в темряві.
  
  
  Раптом Нік помітив ліворуч від себе щось величезне і темне, що швидко випливає з глибини моря. Спершу він подумав, що це або кістяк якогось затонулого судна, що піднімається з дна після вибухів, або маленький підводний човен. Але дивний об'єкт наблизився, і він зміг розрізнити великий спинний плавець та товсті бічні плавці китової акули. На щастя, морське чудовисько пропливло повз, але настільки близько від нього, що було видно характерні плями на її шкірі. Нік усміхнувся, подумки завдяки Богові за те, що він не послав йому в попутники морську лисицю, тигрову або велику білу акулу: ці хижаки напевно не пощадили б його. Тінь китової акули розчинилася в темряві, і Нік знову залишився в бухті один, якщо не брати до уваги дрібних рибок, якими кишить Карибське море — справжній рай для рибалок.
  
  
  Озирнувшись на всі боки, Нік зрозумів, що трохи відхилився від курсу і, виправивши помилку, поплив, не занурюючись у воду. Незабаром він побачив кам'яну споруду, що нагадує дот, влаштований у утробі скелі та захищений для більшої надійності зверху сталевими плитами та товстим шаром ґрунту. У невірному світлі висхідного місяця ця похмура будова здавалася лігвищем морського диявола. Його хитрий господар подбав про те, щоб житло мало з боку моря невинний вигляд схилу пагорба, порослого пальмами та чагарником, біля підніжжя якого тяглася вузька смуга піщаного берега.
  
  
  Почувши за спиною шум, Нік обернувся і побачив сигнальні вогні катера, що насуваються на нього: він повертався на базу. Нік сильніше заробив руками та ногами, йдучи праворуч. Люди на катері були певні, що знищили його, і йому не хотілося розчаровувати їх. Занурившись у воду навпроти берега, Нік випадково помітив отвір великої каналізаційної труби. Трохи далі виднілася ще одна труба, за нею інша. Труби, приховані під водою, стирчали з берега кожні сто футів. Нік підплив ближче і зазирнув усередину однієї з них. «Звичайна дренажна чи стічна труба, — подумав він. — Тільки чому вона тут не одна? Навіть для острова з населенням чисельністю в сотні тисяч жителів не потрібно стільки каналізаційних труб, а тут лише один будиночок». Нік оглянув ще кілька труб, але нічого підозрілого не виявив. Розчарований, він повернувся і поплив до протоки, вирішивши оглянути дно на глибині.
  
  
  Течія невдовзі захопила його вздовж атола, що стирчав із води всього за сотню футів від острова, і він опинився у своєрідному підводному коридорі, глибоководному котловані з вертикальними стінками. Ніка охопило тривожне передчуття. Він увімкнув спеціальний ліхтарик і став занурюватися дедалі глибше. Раптом він побачив величезний овальний предмет, що стоїть сторчма, висотою з триповерховий будинок. Значить, Данієлла потрапила до самої точки, подумав Нік. Це і є гігантський сталевий молюск.
  
  
  Нік наблизився до нього і оглянув з усіх боків. У нижній частині однієї зі стулок він помітив маленькі отвори, мабуть, для викиду струменів води, Данієлла і тут мала право: конструктори запозичили принцип пересування для свого штучного молюска у морського гребінця. Наскільки сильним був штучний м'яз, що розкриває і закриває залізні стулки, Ніку залишалося лише здогадуватися.
  
  
  Нік спробував розсунути гігантські стулки швидше імпульсивно, ніж усвідомлено, охоплений мимовільним трепетом від дотику до цього шедевру конструкторської думки, і неймовірно складного і надзвичайно простого одночасно. Його зусилля, звичайно, залишилися безрезультатними. Щоб розсунути стулки знадобилися б, мабуть, відповідного розміру ніж та рука велетня. Можна було б, звичайно, скористатися вибухівкою, але Нік спершу вирішив дізнатися, чи всередині стального молюска знаходиться підводний човен. Потрібно було діяти, напевно, і врятувати, а не знищити човен разом з екіпажем.
  
  
  Нік почав підніматися на поверхню, віддаляючись від хитромудрої морської пастки, але раптово побачив темні постаті, що наближалися до нього тунелем. Помітивши промінь його ліхтарика, вони завмерли, наче натрапивши на прозору стіну. Нік подумав, що це якісь риби, але тонка і довга річ, що промчала біля його руки, зруйнувала ці ілюзії. Другий гарпун, що вискочив із темряви, мало не зачепив його голову. Вимкнувши ліхтарик, Нік пірнув, йдучи праворуч, але чотири темні постаті почали знову наближатися до нього. Він не був готовий до серйозного підводного бою із противником, озброєним смертельною зброєю. Кидаючись з боку на бік, Нік спробував відірватися від переслідувачів. Пущений йому навздогін гарпун пройшов біля вуха. Нік чортихнувся, проклинаючи себе за втрату пильності. Підводні телекамери засікли його, тільки-но він наблизився до морської пастки, але настільки захопився своїм відкриттям, що навіть не подумав про них. І ось тепер за ним гналися аквалангісти з берегової охорони, налаштовані дуже рішуче.
  
  
  Черговий гарпун, що вилетів із мороку, зачепив тризубом його плече. У кишені на рукаві гідрокостюму Ніка лежав стилет, любовно званий його господарем Хуго, але навряд чи аквалангісти підпустять його до себе надто близько, перш ніж вони зроблять з нього підводний шашлик. Зволікати було не можна. Нік перекинувся і, просунувши руку у внутрішню кишеню куртки, витяг звідти невеликий флакончик. Вручаючи його йому, Стюарт з гордістю сказав: «Ми запозичуємо у природи все, що може бути корисним. Ось це подарунок від гігантського кальмара».
  
  
  Нік стиснув шийку флакона і відчув легкий струс - струмінь чорнильно-темної рідини вирвався назовні, обволікаючи його рятівною хмарою. Думково подякувавши Стьюарта, Нік став швидко підніматися на поверхню.
  
  
  Виринувши з води, він озирнувся і виявив, що знаходиться біля берега навпроти атола. Не гаючи часу, Нік вибрався на пісок, стягнув із себе гідрокостюм і, вийнявши весь вміст кишень, закопав під корінням пальми вибуховий пристрій і передавач, прихопивши про всяк випадок із собою лише пістолет-запальничку з одним патроном і дві капсули зі драглистим вибухівкою. Потім він низько нахилився і побіг до мису біля входу в гавань.
  
  
  У цей час маленький незграбний чоловічок, що спостерігав сцену підводного полювання на екрані монітора, люто стрибав по кімнаті бункера, вища перекошеним ротом.
  
  
  — Вони впустили його! Вони його проґавили! Ці прокляті дурні дали йому піти! Тепер він уже напевно на березі! Негайно схопити його! Оголосити загальну тривогу! Увімкнути прожектор! Ворушіться, неповороткі нероби! Швидше ловіть його, ліниві дармоїди! Спіймайте чи знищіть на місці!
  
  
  У нічне небо з гучним шипінням злетіли освітлювальні ракети, розриваючи рятівний покрив, і весь острів залився яскравим блакитним світлом. Куля подряпнула камінчик біля ніг Ніка, і він упав плазом на пісок, одразу ж перекотившись під пальму. На схилі пагорба з'явився ланцюжок озброєних людей, вони відкрили по ньому швидкий вогонь. Нік тихо вилаявся. Скручившись за стовбуром дерева, він глянув на вузьку кам'яну доріжку, що тяглася вздовж води по березі, прикинув відстань до неї і, вихопивши свій «люгер», тричі вистрілив по охоронцям, що наближалися. Всі кулі потрапили точно в ціль. Нік зробив ще три постріли, змусивши наступаючих лягти на землю, і побіг до доріжки, що веде до причалу.
  
  
  Незабаром він побачив причал і пришвартований до нього катер. У кілька відчайдушних стрибків здолавши відстань, що залишилася до нього, Нік перестрибнув на борт судна і кинувся в збройовий кубрик. Він знайшов там два автомати та кулемет. Громіздкий важкий кулемет Нік залишив, а з двома автоматами в руках знову вибіг на палубу, випустивши на бігу довгу чергу приладовою дошкою в рульовій рубці.
  
  
  Його переслідувачі вже з'явилися на причалі. Нік відкрив по них вогонь - і троє з них з криками потрапляли у воду. Інші спробували врятуватися втечею, але кулі Ніка виявилися швидше, і лише кільком щасливчикам вдалося врятуватися. Нік відкинув автомат із порожнім магазином і, перестрибнувши з катера на причал, побіг до хати. Відчинивши ногою двері, він стрибнув, витягнувши руки вперед, у першу кімнату, перекотився по підлозі і, сховавшись за ріг, озирнувся.
  
  
  Перед ним був маленький вестибюль, праворуч — вузькі кам'яні сходи, ліворуч — ще одні двері. Пролунав гучний тупіт ніг, двері відчинилися, і Нік випустив в отвір чергу з автомата. Охоронці відсахнулися, Нік знову натиснув на спусковий гачок, але автомат заклинило, і двоє громил кинулися вперед. Нік з силою жбурнув автомат їм в обличчя і побіг вгору сходами. Раптом на майданчику з'явилася величезна постать лютого монгола. За спиною у Ніка чувся тупіт переслідувачів. Він опинився у пастці. Витягнувши руки вперед, монгол чекав на нього, готовий до бою. Нік блискавичним рухом вихопив стилет і кинув його у велетня. Стилет встромився йому в плече, але монгол висмикнув його рукою, зловісно вискалив зуби. Нік стрибнув і обхопив коліна монгола, але той навіть не похитнувся. Наступної миті на шию Ніка обрушився нищівний удар. Інший удар припав йому у скроню, і Нік провалився в безмовну чорноту, знепритомнівши.
  Розділ восьмий
  
  
  Опритомнів Нік на холодній кахельній підлозі. Він сів і струснув головою. Пролунав чийсь мерзенний смішок, Нік розплющив очі і побачив перед собою добре знайому йому фігуру маленького виродка. Поруч із Юдою стояли монгол із перебинтованою рукою і ще одна людина, в якій Нік дізнався «офіцера», який оглядав наукове судно. Це був високий і худий суб'єкт у окулярах.
  
  
  — Познайомся з моїм старовинним приятелем, Гарольде, — скрипучим голосом сказав йому Юда, коли Нік підвівся на ноги.
  
  
  Вони знаходилися в просторому приміщенні, в центрі якого стояла довга панель приладів з безліччю кнопок, важелів і циферблатів.
  
  
  — Це знаменитий Нік Картер, Агент номер три секретної служби США, — з кривою усмішкою оголосив Іуда, роблячи крок уперед. — Наша зустріч викликає у мене змішані почуття, — вів далі він, звертаючись до Ніка. — Хоч як це дивно, але мені хотілося, щоб сюди послали саме тебе, мій друже.
  
  
  — Радий це чути, — посміхнувся Нік. — Я перед тобою, сповнений сил і подвійно небезпечний.
  
  
  — Так, ти небезпечний, Картер, — спохмурнівши, зізнався Юда. — Але цього разу ти припустився фатальної помилки. З цього острова тобі не втекти. Гарольд про це подбав заздалегідь, і підказала йому правильне рішення сама природа. Він багато чого навчився в неї, мушу тобі сказати, мій друже.
  
  
  - Наприклад, запозичив ідею створення гігантського молюска, - зауважив Нік.
  
  
  — Ти маєш рацію, — кивнув Іуда. — Тобі, наскільки я розумію, цікаво дізнатися більше про цю хитромудру пастку. Я готовий задовольнити твою цікавість, Картер. Зараз, коли я відчуваю свій тріумф, а ти стоїш на порозі смерті, я буду великодушний. Хочу повідомити тебе, мій друже, що саме в цей момент помічники президента твоєї країни готуються до передачі мені ста мільйонів доларів. На цей раз ти спізнився, Нік Картер.
  
  
  — Отже, підводний човен «Х-88» справді в тебе? - Запитав Нік.
  
  
  — Ти хочеш знати, де я її сховав, мій друже? — усміхнувся Юда.
  
  
  - У своєму молюску? - Запитав Нік.
  
  
  — Ти знову вгадав, — засміявся Іуда, пускаючи по підборідді слину.
  
  
  — Значить, моряки загинули, — похмурнів Нік. — Ти обдурив мій уряд.
  
  
  — А ось тут ти помиляєшся, — гордовито скинув голову Юда. — Усі вони живі й здорові і перебувають усередині свого човна, цілком забезпечені повітрям та продуктами. Вони, природно, розуміють, що з ними сталося щось незвичайне, тільки не знають, що саме. Поглянь-но геть туди! — Іуда натиснув кнопку на пульті, і одна з панелей стіни відійшла убік. На екрані телевізора спалахнуло зображення гігантського молюска.
  
  
  — Розкрий стулки, Гарольде! - наказав Юда.
  
  
  Гарольд підійшов до пульта в дальньому кутку залу і почав клацати перемикачами та натискати на кнопки. Гігантська морська пастка повільно розкрилася, і Нік побачив усередині цілий і неушкоджений підводний човен. Придивившись, Нік помітив у нижній частині молюска товстий гумовий трос, що виконує роль штучного м'яза, що закриває та відкриває сталеві стулки.
  
  
  — Ти, здається, хочеш спитати, чому команда підводного човна не намагається вирватися з пастки? - вгадав думки Ніка Юда. — Річ у тім, мій друже, що Гарольд придумав спосіб нейтралізації всієї системи електроживлення човна. Але зараз не час вдаватися до деталей, до того ж, це не моя область.
  
  
  — Наш штучний молюск обладнаний системами дистанційного керування та спостереження, що дозволяє нам цілодобово контролювати його, не виходячи з цієї зали, — з гордістю промовив Гарольд, посміхаючись сором'язливою усмішкою скромного генія. — Нам не потрібно охороняти його, тому більшість озброєної охорони навіть не здогадуються про його існування.
  
  
  — Я подбав про суттєве скорочення ваших витрат на утримання охорони острова, — з похмурою усмішкою зауважив Нік.
  
  
  — Це правда, — задумливо промовив Юда. — Але я легко зможу найняти нових людей, якщо буде потрібно.
  
  
  — А що сталося з двома іншими підводними човнами? - Запитав у нього Нік, намагаючись виграти час.
  
  
  — Вони загинули, затиснуті стулками молюска, — зітхнув Іуда. — На той час ми лише експериментували із системою дистанційного керування. Що ж, таке, на жаль, відбувається під час випробувань.
  
  
  — Чому б вам просто не продати свій пристрій Сполученим Штатам? - Запитав Нік. — Ви могли б отримати велику винагороду за свій винахід.
  
  
  — У нас із цього приводу свої плани, — посміхнувся Іуда. — А коли ми заробимо достатньо грошей, зможемо продовжити й інші дослідження. Правильно, Гарольде?
  
  
  — Так, справа тільки за фінансуванням, — усміхнувся йому партнер у відповідь.
  
  
  Гарольд пустився в великі міркування про наявні проекти, а Нік став гарячково розуміти, як би знищити систему дистанційного контролю. Підірвавши її, він убив би відразу двох зайців: вивів би з ладу управління штучним молюском і порушив блокування електроживлення підводного човна. Неважко було уявити собі, в якому розпачі зараз перебувають моряки, приголомшені тим, що сталося, і пригнічені власним безсиллям.
  
  
  — Ти не слухаєш Гарольда, — раптом зауважив Юда. — Мабуть, мрієш про втечу. Даремно, з цього нічого не вийде. Послухай, Гарольде, а чи не розважити нам нашого дорогого гостя нашими дівчатками? Я чув, що він прославився не лише як чудовий агент, а й як сексуальний гігант. Ти тільки глянь!
  
  
  - Знімай плавки, - сказав Гарольд, ковзнувши поглядом по атлетичній фігурі Ніка.
  
  
  - Спробуй зняти їх з мене сам, - посміхнувся Нік.
  
  
  Гарольд наблизився до нього, нервово хихикаючи і облизуючи язиком пересохлі губи. Але тільки-но він схопився за плавки Ніка двома руками, як найпотужніший удар знизу по його безвільному підборідді відкинув його в дальній кут. Тартар кинувся був уперед, але Юда зупинив його жестом руки. Гарольд стогнав, лежачи на підлозі, і тер підборіддя.
  
  
  — Боже, він, здається, зламав мені щелепу! Так, він мені зламав щелепу!
  
  
  — Ні, я погано розмахнувся, — посміхнувся Нік.
  
  
  За знаком Юди монгол допоміг Гарольду стати на ноги.
  
  
  — Ти мене бавиш, Картер, — сказав Юда. — Ти не втратив властивої тобі самовпевненості. Звичайна людина не ризикнула б на таку зухвалість у твоєму становищі.
  
  
  - Вважайте, що я розумово відсталий, - посміхнувся Нік.
  
  
  Гарольд мовчки свердлив його лютим поглядом, не знаючи, що йому краще зробити. Початок експерименту із чоловіком явно не надихнув його на продовження досвіду.
  
  
  Нарешті він несміливо ступив знову до Ніка, але Юда підняв руку на знак попередження:
  
  
  - Не наближайся до нього! Нехай він і розумово відсталий, але все ж таки вкрай небезпечний тип. Краще покажемо йому, на що здатний твій фантастично винахідливий розум! Тартаре, проведи гостя!
  
  
  Гігантський монгол із силою вштовхнув Ніка у двері, які відчинив Юда, і Нік опинився у великій залі, вздовж стін якої тяглися клітки. У кожній з них знаходилася істота жіночої статі, що зовсім гола і повністю втратила розум. Ніка ледь не знудило від страшного зовнішнього вигляду і несамовитих криків цих нещасних. Хтось із дівчат реготав, хтось плакав, деякі вили на різні голоси. Лише від однієї цієї какофонії легко було збожеволіти. Тіла нещасних полонянок сексуального маніяка були суцільно в синцях, кривавих рубцях і свіжих ранах, у деяких зламані кінцівки, понівечені груди та вирвані нігті. Вони вже мало були схожі на людей, кудлаті, скалічені, збожеволілі. Нік подумав, що найстрашніше за самих бузувірських тортур для них стало усвідомлення безвиході, передчуття неминучої загибелі в повному забутті. Ніку доводилося бачити чимало страшних сцен у своєму житті, але нічого подібного він навіть не міг уявити собі. Це було справжнє пекло.
  
  
  Нік відвів погляд від кліток з живими трупами і подивився на середину зали, де знаходилося чотири маленькі басейни. В одному з них, у закривавленій воді, лише на фут, що покриває дно, звивалася дівчина зі слідами жахливих ран на тілі, а навколо неї плавали ситі морські міноги. Її відкриті очі дивилися в стелю, з однієї щоки була здерта шкіра, на шиї та плечах темніли згустки крові. Нік придивився до неї уважніше і остовпів від жаху. То була Джойс! Скосившись на нього, Юда наказав двом охоронцям перетягнути дівчину у вільну клітку.
  
  
  Гарольд з незворушним виглядом споглядав огидну сцену, що відбувається в сусідньому басейні, теж лише трохи заповненому багряною від крові водою. Насилу прийшовши до тями, Нік глянув туди і здригнувся: тіло дівчини, що знаходилася в басейні, було вкрите якоюсь коричневою масою, що ворушиться.
  
  
  — П'явки, — обернувшись до нього, з сором'язливою усмішкою пояснив садист. Обличчя його світилося самозадоволенням та блаженством.
  
  
  — Гарольд замовляє їх спеціально на Далекому Сході, у Карибському морі такі великі особи не водяться.
  
  
  Дівчина спробувала відірвати від себе одну з п'явок, але її рука безсило впала. Нік зауважив, що вільні ділянки її шкіри надзвичайно бліді. Кровожерливі тварюки висмоктували з бідолахи майже всю кров.
  
  
  — Чи не час зняти їх, Гарольде? — спитав Юда. — Гарольд вчасно знімає п'явок і вливає піддослідною свіжу кров та плазму. Коли вона дещо приходить у норму, він знову поміщає її до басейну. Він добився того, що лише при одному виді ящика з п'явками дівчина починає страшно верещати, забившись у куток. Кумедно, чи не так?
  
  
  Нік зміряв уважним поглядом обох мерзотників і важко зітхнув: сам диявол благословив цей союз закінченого негідника і богомерзкого збоченця, подумалося йому.
  
  
  Вони пішли вздовж рядів клітин, і Нік опустив очі, знаючи, що в одній із них знаходиться Бетті-Лу Роулінгз. Тепер йому не хотілося її бачити, нерви його й так уже були перенапружені. У нього виникло відчуття, що тут панує не лише божевілля, а й ненависть. Вона переповнювала приміщення, сконцентрована до відчутності. Дівчата з дикими криками трясли прути клітин, скалили зуби і гарчали, намагалися дотягнутися до них руками. Навіть ті, хто міг лише стояти на колінах або тільки лежати, тягнулися до ненависних мучителів. Так, подумалося Ніку, ці бідні створіння шалені, але здатні ще ненавидіти своїх катів.
  
  
  — Не наближайся до клітин, — ніби прочитавши його думки, попередив Іуда. — Ці шалені самки дуже небезпечні.
  
  
  Нарешті вони підійшли до останньої, вільної, клітини, і охоронець відімкнув двері, кивком голови запрошуючи Ніка увійти всередину. Ніка підмивало накинутися на Юду та Гарольда і розірвати їх на шматки, знищити цих монстрів, нехай навіть загинувши при цьому. Його переповнювало бажання помститися за Джойс, її сестру і Бетті-Лу, але внутрішній голос одразу нагадав йому, що він тут з особливою місією і повинен виконати спочатку її, а лише потім віддати належне Юді та Гарольду за всі їхні злочини. Нік розтис кулаки і спокійно увійшов у клітку, почувши, як зачинилися за ним двері. Гарольд зараз же підскочив до неї і, зриваючись від ненависті голосом, крикнув:
  
  
  — Я придумаю тобі щось особливе!
  
  
  — Не маю сумніву, — спокійно відповів Нік. — І це тебе надихне! — Він просунув руки між сталевими прутами і, схопивши Гарольда за горлянку, щосили вдарив його чолом об клітку. Скло окулярів Гарольда розбилося вщент, уламки вп'ялися йому в обличчя. Гарольд заверещав від болю: як і всі садисти, сам він не переносив його. Нік відштовхнув його і відступив у куток, щоб охоронці не змогли вдарити його прикладами. Закривши закривавлене обличчя долонями, Гарольд стогнав і лаявся. Монгол поспішно повів його геть із кімнати.
  
  
  — Ти помреш повільною і болісною смертю, — прошипів Юда. - Я подбаю про це. Якщо Гарольд засліпне… — він не домовився про свою загрозу, задихнувшись від люті.
  
  
  - Я просто помру від жалю, - їдко зауважив Нік.
  
  
  Юда повернувся і зашкутильгав до виходу. Нік полегшено зітхнув і сів у кутку клітки навпочіпки. Він намагався не думати про побачене і не чути несамовитих криків, сконцентрувавшись на розробці плану своїх подальших дій.
  
  
  Отже, подумки підсумував він, йому вже багато чого вдалося впізнати. По-перше, Іуда проговорився, що його армії завдано суттєвої шкоди. Нік підрахував кількість виведених з ладу охоронців і дійшов висновку, що їх залишилося не більше восьми людей. Зараз один із охоронців прогулювався між клітками. Нік з подивом запитав, як він витримує це кошмарне виття. Придивившись до вартового, він помітив у нього у вухах затички. Охоронець ковзнув по ньому поглядом і спокійно відійшов у дальній кінець приміщення. До світанку залишалося трохи більше двох годин, Юда ось-ось мав отримати від уряду США колосальний викуп. Отже, потрібно будь-що-будь вибратися з клітки і вивільнити з морської пастки підводний човен. Після цього Нік вирішив повернутися в лігво Юди, щоб порозумітися з ним і його зручними і звільнити нещасних дівчат. Але для цього необхідно якось відволікти охорону.
  
  
  Думки Ніка плуталися, скалічені дівчата не виходили в нього з голови, їхні дикі крики та схлипи нікого не залишили б байдужим. Вони, звичайно ж, мають здобути свободу, але ось тільки чи потрібна вона їм тепер, після того, що сталося з ними? Страшна і гірка правда відкрилася Ніку у всій своїй непривабливій наготі. Адже залишок життя їм доведеться провести в психіатричних лікарнях, їхнє здоров'я зовсім підірване тортурами та знущаннями, їм не знайти себе знову у світі здорових та повноцінних людей. Навіть ті, хто ще зберіг залишки розуму, здригатимуться, згадуючи все, що випало на їхню частку на цьому острові. Одного погляду на себе в дзеркало їм буде достатньо, щоб знову поринути у моторошні спогади. Так, важко зітхнув Нік, уже ніхто і ніщо не заповнить шкоду, завдану цим бідолахам Юдою і Гарольдом.
  
  
  Серце підказувало Ніку, що самі дівчата розуміють це. Ніякий хірург не відновить знівечене обличчя скаліченої Джойс. І напевно вона віддасть перевагу смерті життя і свободи. Більш того, цей садист не тільки понівечив свої жертви, він позбавив їх жіночності, відібрав у них сенс подальшого існування, їхню красу та привабливість, викликав огиду до сексу своїми садистськими дослідами. І якщо їм і потрібна ще свобода, то лише заради одного — можливості помститися цьому нелюдові за всі приниження та муки.
  
  
  На острові мучилося приблизно п'ятдесят полонянок, охороняли їх вісім охоронців, Юда, Гарольд і монгол. Навіть озброєні, вони не в змозі впоратися з натовпом розлючених жінок, подумав Нік. І якби йому вдалося випустити їх із клітин, вони влаштували б тут такий хаос, що він зміг би під шумок дістатися до підводного човна.
  
  
  Нік намацав у кишеньці плавок капсули з вибухівкою. Однією цілком вистачило б, щоб відчинити двері клітки, але як бути з охороною? Значить, потрібно спочатку знешкодити охоронця, почекавши слушний для цього момент. Нік дістав дві заповітні капсули та маленьку запальничку. Жахливі крики божевільних полонянок заважали йому зосередитися для раптового нападу. Але ось нарешті почув звук кроків вартового і, схопившись на ноги, наблизився до дверей. Охоронець затримався біля його клітки, ковзнув ним байдужим поглядом і пішов назад.
  
  
  Нік підпалив ґнот капсули з вибухівкою, тепер у нього в розпорядженні залишалося рівно п'ятнадцять секунд. Просунувши руку між сталевими прутами, він кинув капсулу під ноги охоронцю, що віддаляється. Наступної миті блиснув сліпучий спалах, і вибуховою хвилею охоронця відкинуло в один із басейнів з морськими міногами. Хижаки відразу ж вп'ялися в нову жертву.
  
  
  Нік підпалив другу капсулу, засунув її в замок і відбіг у дальній кут. Вибухом двері зірвало з петель, і Нік одразу ж вибіг назовні. Він стрибнув у басейн, відкинувши ногою міногу, витяг з кишені охоронця зв'язку ключів і, вискочивши з води, побіг проходом від клітки до клітки, на бігу відпираючи їх. Біля Джойса він затримався, вона подивилася на нього, але навіть якщо й дізналася, то не подала вигляду. Погляд її був жахливий, страшніший за спотворене обличчя і скалічене тіло. Він відчинив нарешті всі двері, повернувся назад, відчинив деякі з них навстіж і бігом кинувся геть із зали, поки збожеволілі жінки не роздерли під гарячу руку і його. Повітря струсонув загальний тріумфальний крик, і бранці стали вибиратися з клітин — накульгуючи, шкутильгаючи і навіть рачки. Весь цей розлючений натовп попрямував по проходу до виходу, видаючи войовничі вигуки і жадаючи негайної помсти.
  
  
  Гвинтівка, що дрімав за дверима вартового, стояла прислоненою до стіни коридору, і Нік встиг пробігти повз нього і вискочити у двір, перш ніж він прокинувся і схопив її. Позаду пролунало два постріли, потім юрба натовпу зім'яла вартового, і Нік зачинив за собою двері.
  
  
  Нік озирнувся: рожева зоря вже висвітлила землю. З хати долинали крики та автоматні черги, охоронцям тепер стало не до нього. Не гаючи ні секунди, Нік побіг униз схилом пагорба на берег, до пальми, під якою він сховав спорядження та зброю.
  
  
  До пальми залишалося лише кілька кроків, коли він почув за спиною гучні голоси та крики. Він упав на пісок і озирнувся: з дому вибігли оголені жінки, які переслідували високого худого чоловіка в розірваній сорочці. Розпатлані й закривавлені, з перекошеними ротами і збожеволілими очима, ці фурії, здавалося, зійшли з картини Ієроніма Босха.
  
  
  - Не туди! — пролунав із гучномовця голос Юди. - Біжи у двір, там тебе прикриють вогнем охоронці!
  
  
  Гарольд спіткнувся від несподіванки, підвернув ногу і впав. Голі жінки навалилися на нього, одна з них вп'ялася зубами йому в обличчя, інша в ухо, третя в сідницю. Гарольд заверещав, але зараз же замовк, оглушений ударами десятків куркулів. Жінки кусали його, рвали на частини нігтями, буквально відривали йому ноги і руки. Це вже були не люди, а озвірілі поранені самки, дикі істоти, що наздогнали ненависного ворога. Нік не відчував до Гарольда жодного жалю. Йому було лише до нудоти гидко спостерігати, як з-під личини людини прокидається хижий звір.
  
  
  — Врятуйте його! — надривався гучномовець. - На допомогу!
  
  
  Двоє охоронців, що вибігли з-за рогу будинку, не наважилися стріляти, побоюючись вбити самого Гарольда, ледь помітного під купою оголених жіночих тіл.
  
  
  Нік скривився: йому, на відміну від охоронців, було добре видно, що Гарольд вже не потребує допомоги. Від нього залишився напівобгризений кістяк. Десь з'явився монгол Тартар. Жінки кинули знівечений труп Гарольда і звернули свої погляди на апетитного товстуна. Велетень зупинився в розгубленості і став задкувати назад. Жінки кинулися ловити його, і Тартар побіг від них вгору схилом до будинку. Жінки кинулися за ним. Охоронці переглянулися і теж поспішили сховатися в бункері, де вже надійно сховався в броньованій кімнаті Юда.
  
  
  Нік швидко вирив з-під коріння пальми спорядження, залишивши біля стовбура лише передавач, обмотався спеціальним шнуром для підводних підривних робіт і увійшов у воду. З боку бункера мчали звуки пострілів та відчайдушні крики. Облога лігва Юди вступала в нову фазу. Нік пірнув і пішов у глибину.
  Розділ дев'ятий
  
  
  Він міг розраховувати тепер лише на свої треновані легені, бо люди Юди забрали з пляжу його акваланг. Морська пастка знаходилася на великій глибині, і навіть з його об'ємом легень він не здатний був зробити за одне занурення всю необхідну роботу. Отже, він мав занурюватися кілька разів, виконуючи її поетапно. Енергійно працюючи ногами, Нік намагався економно витрачати дорогоцінне повітря, відчуваючи, як вода все сильніше здавлює йому груди.
  
  
  Ось нарешті попереду з'явилися обриси гігантської морської пастки. Нік мав намір закріпити підривний шнур вздовж стику сталевих стулок, щоб вони розкрилися від вибуху, але, на жаль, він виявив, що стулки настільки щільно стиснуті, що немає жодної можливості прикріпити до них шнур. З останніх сил він підплив до пастки, відчуваючи страшний біль у грудях, і, обмотавши його шнуром, став підніматися на поверхню.
  
  
  Виринувши з води, він жадібно вдихнув повітря, почекав, поки стихне біль у грудях, і знову пірнув. Цього разу він плив під водою ще швидше, щоби виграти час на завершення роботи. Яке ж було його подив, коли він не виявив підривного шнура на колишньому місці! Нік обмацав дно біля пастки, ще раз оглянув шарніри — шнура ніде не було. Повітря в легенях було закінчено. Нік зробив коло, уважно вдивляючись у поверхню дна біля гігантського молюска, але так нічого й не знайшов. Шнур безвісти зник! Нарешті Нік зрозумів, що його могла потягнути акула, готова проковтнути будь-що, якщо вона зголодніла. Відчуваючи нестерпний біль у грудях, Нік став підніматися на поверхню. Раптом він відчув сильний поштовх знизу, вода завирувала, змішуючись з піском, камінням та брудом, і Ніка затягло у вир.
  
  
  Мозок Ніка підказав йому єдине можливе пояснення: акула перекусила шнур, була хімічна реакція, і вибуховий пристрій спрацював. Гігантський молюск нахилився і впав на кораловий риф, застигши під кутом сорок п'ять градусів.
  
  
  Вир крутив і крутив Ніка, немов пральна машина, і він мимоволі наковтався солоної води, перш ніж його виштовхнуло на поверхню. Вдарившись обличчям об пісок, він судорожно зітхнув і рачки вибрався на берег атола.
  
  
  Його довго рвало, але нарешті йому вдалося віддихатися і озирнутися. З острова все ще долинали відчайдушні крики та постріли, отже, Юда та його нечисленні охоронці поки що живі. «Напевно, вони засіли в броньованій кімнаті з апаратурою і контролюють ситуацію», — подумав Нік. То що робити?
  
  
  Можна спробувати прорватися до цієї кімнати. Але як поведуться жінки, що оточили будинок? Він здригнувся, згадавши, що сталося з Гарольдом. Нік рішуче встав на ноги і ступив до все ще вируючої після вибуху води. Раптом його осяяло: а що, коли вибухом пошкоджено й систему дистанційного контролю молюска? Якщо це так, тоді більше немає електричного поля, що нейтралізує підводний човен, і його власна електросистема знову працює нормально. Потрібно тільки дати знати про це екіпажу, який зневірився привести механізми і пускові установки в робочий стан після багатьох безплідних спроб. Нік підняв камінь: стулки пастки виготовлені зі сталі, так що, якщо постукати по них, моряки, напевно, почують стукіт, зрозумів він.
  
  
  Підпливши до гігантського штучного молюска, ще більше схожого на справжній у похилому положенні, Нік припав до його оболонки і почав відстукувати каменем повідомлення кодом Морзе: «Слухайте, слухайте, слухайте!»
  
  
  Повітря в легенях скінчилося, він виринув на поверхню, зробив глибокий вдих і знову пірнув, впевнений, що моряки зрештою почують його.
  
  
  Раптовий струс човна і наступний крен змусили команду повскакувати з ліжок, але труна тиша, що настала потім, знову уклала моряків, що зневірилися, по своїх місцях. Першим зреагував на дивний звук молодий оператор торпедної установки. Він повідомив про це радисту, а той доповів капітанові.
  
  
  - Це код Морзе, - записавши почуте, сказав він.
  
  
  Човен притих, чекаючи нового повідомлення.
  
  
  «Ви можете врятуватися, — відстукував хтось зовні металом. - Ви можете врятуватися. Спробуйте увімкнути механізми».
  
  
  Щойно радист передав несподіване послання решті, всі члени екіпажу кинулися до своїх робочих місць. Ожили і загули мотори, наче радіючи разом із моряками щасливому поверненню до життя.
  
  
  — Приготуватись до залпу з носової торпедної установки! — скомандував капітан.
  
  
  У цей час Нік знову пірнув у глибину, цього разу на пристойній відстані від гігантського молюска. Чи почули підводники його повідомлення? Чи виведена з ладу електросистема морської пастки? На відповідь йому довго чекати не довелося.
  
  
  Молюс здригнувся, і чотири торпеди, розпоривши за місцем стику сталеві стулки, вирвалися назовні. Від струсу верхня частина пастки розвалилася, і підводний човен повільно вийшов на волю. Нік відразу піднявся на поверхню і вибрався на берег острова. Командир екіпажу напевно вже віддав радисту наказ вийти в ефір і повідомити центр про те, що сталося. Ніку ж треба ще розправитися з Юдою, цього разу — назавжди. Він підповз до пальми і витяг зі схованки свій передавач.
  
  
  «Знищте острів, – передав він в ефір. - Довгота 65.5, широта 12.4. Нанесіть масований удар. Зітріть його з лиця землі».
  
  
  Відкинувши в бік марний тепер передавач одноразового користування, Нік підвівся і попрямував до будинку. У його розпорядженні залишалося не більше години, після цього послані Хоуком літаки скинуть на острівець найпотужніші бомби. Потрібно було встигнути за час, що залишився, не тільки покінчити з Юдою, але і врятуватися самому.
  
  
  Над островом повисла цвинтарна тиша.
  
  
  - Я тебе бачу, Картер! — раптом прохрипів гучномовець. — Не хвилюйся, я не можу тебе вбити зі своєї кімнати, але стежу за твоїми діями по монітору, — засміявся Іуда, коли Нік упав на землю, чекаючи на постріли. — І ти не можеш мене вбити. У мій бункер ніхто не може проникнути. Між іншим, живими залишилися тільки ми з тобою, всі інші загинули.
  
  
  Озирнувшись на всі боки, Нік помітив на гілці пальми телекамеру і, жбурнувши в неї каменем, розбив її.
  
  
  - Це безглуздо з твого боку, Картер, - знову пролунав голос Юди. — Через те, що я тебе не бачу, нічого не змінюється.
  
  
  Нік обережно рушив уперед, обминаючи купи трупів жінок та охоронців. Увійшовши до будинку, він переступив через бездихані голі тіла застрелених вартовим жінок і подумав, що вчинив правильно, викликавши бомбардувальників. Це лігво диявола в тілі слід було в будь-якому випадку знищити.
  
  
  - Ти мене чуєш, Картер? — долинув з динаміка знайомий голос. — Ти ввійшов у будинок, але не зможеш проникнути до моєї кімнати. Так що навіть і не намагайся, двері зроблені з товстої броні, а у вікнах — куленепробивне скло.
  
  
  Броньована кімната, наскільки пам'ятав Нік, була поруч із залом із клітинами. Швидко пройшовши через нього, він смикнув ручку товстих дверей. Юда не брехав, її можна було відкрити лише потужним вибухом. Він штовхнув сусідні двері і опинився у приміщенні для охорони. У ньому стояло кілька крісел, три столи та два дивани.
  
  
  — Це вже краще, Картере, — ожив гучномовець. - Тепер я знову бачу тебе. Пропоную тобі не метушитися і добре обміркувати мою пропозицію. Можеш розмовляти зі мною з цієї кімнати, система внутрішнього зв'язку включена.
  
  
  Нік скривився і сів на диван, думаючи лише про те, як йому дістатися до цього бридкого виродку. А може, краще спробувати виманити його звідти?
  
  
  — Слухай мене уважно, Картере, — сказав Юда. — Нас залишилося тут лише двоє, ти й я. І нам доведеться домовитись. В обмін на свою свободу я дам тобі можливість покинути острів.
  
  
  — Я не уповноважений йти з тобою на угоду, — гаркнув Нік. — З тобою покінчено. А якщо ти захочеш завадити мені спливти від цієї чортової діри, тобі доведеться вийти зі свого барлогу.
  
  
  — Тобі не вдасться залишити острів живим, — погрожував Іуда. - Я подбаю про це.
  
  
  - Тоді виходь і спробуй зупинити мене, - примружившись, посміхнувся Нік.
  
  
  Юда нічого не сказав у відповідь, і в кімнаті зависла тривожна тиша.
  
  
  Раптом Нік відчув, як по спині в нього пробіг холодок, і впав нічком на підлогу. Щось зі свистом пролетіло в нього над головою, і в стіну встромився великий мисливський ніж. Він скочив на ноги і побачив монгола, що стрімко насувається на нього. Нік вирішив прийняти виклик і вдарив його кулаком у підборіддя. Голова Тартара сіпнулася, але туша продовжувала рухатися вперед, немов локомотив, змушуючи Ніка задкувати в кут. Тартар навалився на нього всією своєю масою, але Нік зумів викрутитись і посунути йому ліктем по горлу. Монгол захрипів, і Нік вирвався з його сталевих обіймів. З вражаючою швидкістю велетень теж схопився на ноги і обрушив на Ніка серію нищівних ударів. Спритно ухилившись від величезних кулаків, Нік сам завдав йому парочку ударів страшної сили. Монгол застиг на місці, струснув головою і знову пішов у атаку. Нік відступив убік і зроблено ще два вдалі удари. Тартар люто заревів і відповів прямим у голову. Нік спритно ухилився і спробував застосувати прийом дзюдо, але несподівано сам опинився на підлозі, перелетівши через спинку дивана: Тартар закинув його туди, наче іграшку. Не чекаючи, поки монгол прикінчить його, Нік перекотився по підлозі на спину і що було сил вдарив велетня в груди ногами.
  
  
  Грудна клітка хруснула, не витримавши зіткнення туші, що розігналася, з несподіваною перешкодою, і монгол грузно повалився на бік, видавши крик болю. На губах у нього виступила кривава піна. Не давши Тартарові перевести дух, Нік схопився і вдарив його ногою по підборідді. Монгол захрипів, став навколішки і раптом стрибнув на Ніка, простягаючи руки до його горла. На цей раз сталеві пальці дотяглися до шиї Ніка і вчепилися в неї мертвою хваткою. У Ніка очі вилізли з орбіт, він задихався, але з останніх сил все-таки примудрився тицьнути кулаками по тріснулий грудній клітці велетня. Заревівши від болю, той упав на коліна, послабивши хватку. Нік відразу ж звільнився від захоплення і рубом долоні рубанув монгола на підставі потилиці. Тартар стукнувся лобом об підлогу, розкинувши руки, але одразу почав підводитися, хитаючи головою, наче розлючений слон. Кров лилася в нього по підборідді струмком, він хрипко і важко дихав, наче загнаний кінь, проте знову заніс кулак для удару. Нік підринув під витягнуту руку, схопив стиснуту в кулак кисть і, вивернувши її, перекинув монгола, немов важкий куль, через плече. Тартар грузно шмякнувся на підлогу, відключившись на мить, але відразу ж розплющив очі і спробував схопитися на ноги. Пронизуючий біль у грудях прибив його до місця, він схопився руками за хворе місце і заревів, як вмираючий звір. Його тіло здригнулося в конвульсії, і Тартар віддав дух. Нік штовхнув його ногою, переконався, що монгол мертвий, і, переступивши через нього, попрямував до виходу.
  
  
  - Стій, Картер! — прогавкав гучномовець.
  
  
  Іуда, звичайно ж, спостерігав по монітору всю їхню сутичку. Нік продовжував йти до дверей, не звертаючи на його окрик жодної уваги.
  
  
  — Я все одно не дам тобі піти з острова живим! - пригрозив Іуда,
  
  
  — Тоді спробуй мене зупинити! - Виходячи з кімнати, вигукнув Нік.
  
  
  Літаки були зовсім близько від мети. Потрібно було встигнути подалі відплисти від острова за хвилини, що залишилися. Вискочивши з дому, він побіг униз схилом до берега, але з гучномовця знову пролунав окрик Юди.
  
  
  - Ти в пастці, Картер! - прохрипів він. — Тобі таки доведеться укласти зі мною угоду! Поглянь на воду, Картер!
  
  
  Нік подивився на море і побачив розпливається по поверхні води пляма крові. Поруч почала розповзатися інша червона пляма, далі — ще й ще. Плями з'єднувалися, утворюючи суцільну криваву плівку.
  
  
  — Я скинув у затоку близько тонни порубаного м'яса! — почув він за спиною голос маленького виродка і обернувся: Юда стояв біля будинку і махав йому рукою.
  
  
  — Ти чудово розумієш, які рибки припливуть на запах крові, — засміявся він.
  
  
  Немов заворожений, Нік мовчки дивився на червону пляму.
  
  
  Тепер йому стало зрозуміло, навіщо призначалися дренажні труби. Так, він знав, які рибки через кілька хвилин зберуться в бухті, але все ж таки не втрачав надію врятуватися.
  Розділ десятий
  
  
  Кинувши зневажливий погляд на виродка, що стоїть на пагорбі, Нік рішуче стрибнув у воду, наче ножем розрізаючи витягнутими вперед руками криваву плівку. Гидливо відгрібаючи шматки м'яса і нутрощів, він поплив на невеликій глибині, подумки проклинаючи підступного Юду та його хитромудрого помічника Гарольда. На їхню приманку ось-ось мали зібратися морські хижаки, і тоді йому вже не вдасться прорватися крізь кільце з тисяч зубастих тварюків, готових розірвати все, що трапиться їм на очі. Акула, що почула кров, приходить в шаленство, і її вже ніщо не може зупинити. Нік мав шанс вціліти лише в тому випадку, якби вчасно виплив за межі кривавої плями.
  
  
  Він уже майже повірив у благополучний результат свого відчайдушного прориву, коли попереду побачив темні обриси акул, що наближаються до нього. Вони оточували його з усіх боків, передчуваючи легкий видобуток. Нік виринув із води, щоб набрати в легені нову порцію повітря, і жахнувся: навколо нього скрізь стирчали акулячі спинні плавці. Він знову пірнув і поплив назад до острова. Зовсім поруч із ним величезна акула вчепилася зубами у великий шматок м'яса. Інші акули теж почали хапати криваві шматки та кишки, проносячись за кілька футів від нього. Нік дізнався серед хижачок тигрову акулу, білу акулу, молот-рибу та морську лисицю. Риба-меч і барракуди теж не гаяли даремно.
  
  
  Нарешті відчув під ногами прибережний пісок і, вибравшись із води, впав на берег. Вода в бухті пінилася і вирувала, багряна від крові, акули вже поїдали один одного. У цьому божевільному бенкеті брало участь кілька сотень величезних рибин, бухта кишла плавцями та хвостами. Голос Юди, що пролунав знову з гучномовця, відвернув Ніка від цього рідкісного видовища.
  
  
  - Радий знову вітати тебе на своєму острові, Картер! — зловтішався він. - Тепер ми можемо спокійно поговорити.
  
  
  Наступної миті повітря потряс рев літакових моторів. Нік глянув на небо і побачив, що перша ланка бомбардувальників уже заходить на бомбометання. Перша бомба потрапила в далекий кінець острова, друга — неподалік. Слава Богу, подумав Нік, що вони не атомні: Хоук виявив розсудливість.
  
  
  — Від нас обох не лишиться навіть мокрого місця! - заволав Юда. - Не будь ідіотом, Картер! Зупини бомбардування!
  
  
  Нік голосно розреготався у відповідь. За іронією долі, їхнє тривале протистояння мало закінчитися нічиєю: на них обох чекала неминуча загибель. Ніщо не могло припинити бомбардування острова. Залишалося лише вибрати, як краще померти — від бомби чи зубів акул. Віддавши перевагу першому варіанту, Нік притулився спиною до пальми і став чекати, поки його рознесе вибухом на шматки.
  
  
  Раптом з густих кущів вискочила гола жінка з копна каштанового волосся, що розвівалася на вітрі і, спотикаючись і падаючи, побігла до нього. Обличчя її було понівечене до невпізнання, лише карі очі блищали зі страшної маски з шаленим розпачом у погляді, спрямованому на нього. Жінка впала перед Ніком на коліна, обхопивши руками його ноги, і спробувала щось сказати йому, але з рота у неї виривалося лише невиразне мукання. Нік зрозумів, що в неї вирвано мову. Погляд його ковзнув по її понівеченому обличчі і вкритому шрамами і виразками тілу і затримався на струнких сильних ногах. У Ніка раптом підкотив грудку до горла: в жінці, що плаче біля його колін, він нарешті впізнав Бетті-Лу!
  
  
  - Це ти? — здавленим голосом спитав він. - Бетті-Лу?
  
  
  Дівчина кивнула, схопилася на ноги і, обдарувавши його прощальним сумним поглядом, кинулася до води. Нік побіг було слідом за нею, але Бетті-Лу пірнула з розгону в море і попливла в саму гущавину кровожерливих хижаків. Її рука востаннє махнула йому, і голова Бетті-Лу зникла в бурхливому місиві. Нік сперся об стовбур пальми, не в силах впоратися зі спазмами в шлунку, і в цей момент пролунав огидний голос із гучномовця. Нік навіть похолов від ненависті до Юди.
  
  
  - Ти переміг, Картер! - почув він. — Відгукуй літаки! Можеш скористатися моїм передавачем! Вони послухаються тебе! Швидше біжи сюди, я відімкну тобі двері!
  
  
  Нік побіг до будинку, згоряючи від бажання власноруч знищити цього диявола. На цей раз він не повинен піти від нього. З ним настав час покінчити раз і назавжди. Увійшовши до кімнати, Нік побачив, що Юда ховається від нього за довгим столом, забившись у куток. Будинок здригався від вибухів бомб, на стінах з'являлися все нові і нові глибокі тріщини, зі стелі сипалася штукатурка.
  
  
  — Передавач геть там! — високим верескливим голосом крикнув лиходій, показуючи своєю штучною рукою на центр приладової дошки. Повагавшись секунду-другу, Нік вирішив скористатися передавачем, але його насторожив божевільний блиск очей карлика і ледь помітний рух вліво обтягнутого чорною шкірою протеза. Нік присів, і куля врізалася в панель за дюйм від його верхівки. Нік наліг плечем на стіл і припечатав їм Юду до стіни. У цей момент кімнату потряс потужний удар, і одна зі стін обрушилася. Нік упав на спину від вибухової хвилі, на мить знепритомнів, а коли прийшов до тями, то побачив, що Юда повзе до нього по столу, цілячись з мініатюрного пістолета йому в лоб. Нік встиг ударити ногою по залізній руці, і куля пішла в стелю. В іншій руці лиходія майнуло лезо кинджала, Юда стрибнув на Ніка, і лише виняткова реакція врятувала Ніку життя. Лезо злегка зачепило шкіру на горлі, залишивши поріз, з якого потекла тонким струмком кров.
  
  
  Розмахуючи ножем, Юда наступав на Ніка, кривлячи рота і скелячи зуби. Ухилившись від удару, Нік потрапив ногою в тріщину в підлозі, спіткнувся і присів на одне коліно. Лезо ножа просвистів у нього над головою. Нік спритно вивернув Юді руку, і той випустив ніж, закричавши від різкого болю. Нік сів на нього верхи і з розмаху посунув йому кулаком по фізіономії, розплющивши ніс. Живий мерзотник вчепився йому в долоню зубами, немов щур, але Нік відкинув його в дальній кут. Карлик стукнувся головою об куток приладової дошки, та тріснула, на відміну від нього на диво міцної головки, Нік підбіг до нього і почав бити його чолом об стіл — за Бетті-Лу, за Джойс, за всіх закатованих жінок.
  
  
  Ще одне пряме влучення бомби в бункер, що вразило його вщент, повернуло Ніка до дійсності, погасивши його шалений гнів. Відкинувши в бік Юду, що не подає ознак життя, він встиг пірнути під панель приладів перш, ніж сталева опорна балка, пробивши стелю, немов гігантський міфічний молот, шльопнула потвори і провалилася разом з ним в тріщину в підлозі, як у пекло.
  
  
  Вибравшись з-під руїн, Нік знайшов передавач і спробував оживити його. На жаль, він був мертвий, як і його господар. Тоді Нік озирнувся на всі боки і став повільно пробиратися до виходу. Розбите скло жалібно брязкотіло в такт гучному вуханню вибухів, у стінах зяяли отвори, над головою щось загрозливо потріскувало і скрипіло. Раптом будинок спалахнув яскравим полум'ям. Нік вийшов через дверний отвір і почав спокійно спускатися схилом пагорба до берега.
  
  
  З островом було покінчено, він знав це. Літаки з ревом заходили на бомбометання з усіх боків, ланка за ланкою, методично знищуючи його, як їм було наказано. Ступивши на піщаний пляж, Нік підняв голову і, прикривши долонею очі, почав із захопленням спостерігати за їхньою руйнівною роботою. Скоро від цього острівця залишаться лише підводні камені та рифи, думав він. Погляд його ковзнув по воді — вона ще вирувала і пінилася кров'ю, бенкет морських хижаків продовжувався. Будь-яка випадково поранена акула одразу ж перетворювалася на жертву решти учасників кривавої тризни, і так доти, доки не станеться одне з двох: або скінчиться м'ясо, а з ним зникне і запах крові, або всі підводні вбивці повністю виб'ються з сил. Але поки їх спинні плавці так само жваво бороздили затоку, а на її поверхні з'являлися все нові і нові багряні плями.
  
  
  Бомби сипалися на половину острова, що залишилася, вигризаючи величезні шматки землі. Нік подумав, що йому залишилося жити не більше п'яти хвилин, від сили десять.
  
  
  Він востаннє глянув на море, прощаючись з ним, і раптом побачив яскраво-жовту кулю, що гойдається на хвилях за тридцять ярдів від берега. Він протер очі, подумавши, що йому привиділося зі страху, але кришка люка батискафа розплющилася, і прекрасна блондинка помахала йому рукою. Нік у розпачі підстрибнув на місці: від порятунку його відділяло всього якихось тридцять кроків. Що робити? Адже акули вмить розірвуть його на частини, з'їдять і не поперхнуться! Але рев літаків не залишав йому часу для сумнівів: треба було йти ва-банк! Підпливти ближче до берега Данієлла вже не встигала, будь-якої миті їх обох могла знищити бомба.
  
  
  Нік увійшов у воду, пірнув і відразу ж різко пішов у глибину, подалі від шаленої оргії хижаків, що пустують на поверхні. Якщо вони не звернуть на нього уваги, він зможе за кілька секунд доплисти до батискафа. Інакше – болісна смерть. Нік плив потужними рівними гребками, перевертаючись на спину, щоб не пропустити момент, коли якась темна тінь кинеться в погоню за ним. Нарешті він побачив угорі ліворуч дно батискафа і почав спливати. Навперейми йому метнулася величезна тигрова акула, мабуть, вловивши незнайомий запах. Протистояти їй було неможливо, у кращому разі йому вдалося б ухилитися від першого її кидка. Нік продовжував швидко плисти колишнім курсом, поки не побачив акулячу пащу прямо перед собою. Він різко пішов убік і схопився за хвіст акули двома руками. Рибина засмикалася, намагаючись позбутися нахабної істоти, що бовталася в неї на хвостовому плавнику, немов на оперенні повітряного змія. Спершу пірнувши в глибину, акула різко пішла вгору, сподіваючись скинути непотрібний вантаж. Нік відпустив плавець і виринув на поверхню поруч із батискафом. Данієлла помітила його і кинула йому канат. Вхопившись за нього, Нік видерся на жовту сталеву кулю, дивом ухилившись від страшних зубів морської хижачки, що вискочила з води, і прослизнув у відкритий люк. Данієлла відразу ж зачинила кришку, і Нік у знеможенні впав на сидіння, переводячи дух і прислухаючись до вибухів на острові. Данієлла відразу ж заробила важелями, і батискаф почав занурюватися у воду, здригаючись від ударів атакуючих його акул. Лише коли «Спрут» досяг дна, залишивши далеко позаду і криваву бійню, затіяну людьми, і шаленство дикої природи, настала цілковита тиша. Данієлла вимкнула мотор, і "Спрут" завмер, злегка погойдуючись на своїх павучих ногах.
  
  
  Заплющивши очі, Нік спробував підсумувати події минулих дванадцятої години. Йому неодноразово доводилося дивитися смерті в очі, але ні з чим подібним пережитому за ці півдоби він ще не стикався. Все, що трапилося в цей короткий проміжок часу було схоже на злий жарт підступної Парки, що тримає в руках ниточки його долі. Ніколи раніше не почував себе Нік таким безпорадним і самотнім, як зараз, після того, як поринув у смердючу атмосферу збоченості та нелюдської жорстокості, що панувала на острові Юди. І тому бомбардувальники, що стирають цей розсадник зла і пороку з лиця землі, виконували воістину богоугодну місію карного небесного меча.
  
  
  Нік розплющив очі і глянув на Данієллу, одягнену у вишневий купальник. Вона м'яко посміхнулася йому, і він знову заплющив очі, насолоджуючись тишею та спокоєм і набираючись сил.
  Розділ одинадцятий
  
  
  Він розплющив очі, відчувши дотик чогось холодного до своєї шкіри. Схилившись над ним, Данієлла обтирала його вологою серветкою.
  
  
  — У мене просто немає слів, щоби висловити тобі свою подяку, — сказав з усмішкою Нік. — Ти навіть не можеш уявити, як я здивувався і зрадів твоїй появі.
  
  
  — Я не могла зробити інакше, — криво посміхнулася Данієлла. — Коли ти полетів, розповівши мені загалом про своє завдання, я зрозуміла, що треба щось зробити, щоб допомогти тобі. Ми підійшли вночі на «Трітоні» до острова, а вдосвіта я вирішила проникнути в бухту на «Спруті», навіть не уявляючи собі, чим зможу бути тобі корисна. Це був шалений крок, як я тепер розумію.
  
  
  - Але саме він і врятував мені життя, - розплився в усмішці Нік. — Я не знав, що це автономне підводне судно, мені здавалося, що це — звичайна батисфера.
  
  
  — Ні, на тросі ми опускаємо «Спрут», коли досліджуємо дно поруч із кораблем, — пояснила Данієлла.
  
  
  — І як довго ми зможемо залишатись у ньому під водою? — Нік уже відчував, що знову сповнений сил і готовий діяти.
  
  
  — Ще кілька годин до вечора, — сказала Данієлла.
  
  
  — Ти розповіла своїм колегам про мою місію? - Запитав Нік. — Вони знають, куди ти вирушила на «Спруті»? Їм відомо, що відбувається на острові?
  
  
  - Я нікому нічого не пояснювала, - відповіла вона. — Усі вважають, що я вивчаю глибоководні течії біля атолу.
  
  
  Нік посміхнувся, уявивши, як зараз кипить від сказу Хоук: адже він не знає, чи вдалося його кращому агенту врятуватися чи ні. Екіпаж «Трітон», з яким він, напевно, вже зв'язався по рації, теж нічим не може йому допомогти. Ось і чудово! Нехай шеф помучиться, вирішив Нік і обернувся до Данієлли.
  
  
  - Про що ти думаєш? — спитала вона, помітивши дивний вираз його обличчя.
  
  
  — Про те, що зараз час завершити нашу суперечку, — потягнувся він до неї. — Зізнайся, адже я мав рацію!
  
  
  - Ні! - відсахнулася вона від нього. - Я не для цього поспішала до тебе на допомогу! Я діяла осмислено та холоднокровно.
  
  
  - Хіба? Це можемо легко перевірити, — обійняв він її за плечі.
  
  
  - Тільки спробуй! - прошипіла Данієлла, намагаючись відштовхнути його.
  
  
  Нік спритно розстебнув застібку бюстгальтера і почав смикати пальцями пружні соски, набряклі від першого ж дотику до них чоловіки. Серце Данієли прискорено забилося, вона рвучко задихала, втрачаючи контроль над собою під натиском його плоті, і, стиснувши зуби, вигнулась дугою, заплющивши очі і закинувши голову, розсипаючи по плечах золотисте волосся.
  
  
  - Розслабся, - прошепотів їй на вухо Нік. - І нічого не бійся. Він поцілував її в губи і відчув ніжний дотик її мови. Данієлла обм'якла, повністю капітулюючи, і теж обняла його, підкоряючись пориву пристрасті.
  
  
  - О Нік! Нік! — низьким грудним голосом вигукнула вона, притискаючи його голову до своїх грудей. - Кохай мене! Благаю, зроби це зараз же!
  
  
  Він повільно провів долонею по її спині і стягнув з неї трусики. Вигнувши спину, Данієлла поспішала його, але він навмисне повільно цілував їй груди, насолоджуючись її божественною красою, як витриманим коньяком, який смакують по краплях, віддаючи належне неповторному смаку та аромату. Нарешті він зробив те, про що вона благала його, і вона закричала, приходячи в шалене збудження і стискаючи його в обіймах. Поступово прискорюючи рухи тіла, Нік підніс її на пік блаженства і здійнявся разом з нею, відчувши себе на мить Богом. Данієлла впустила руки, здригаючись у риданнях від чарівного щастя.
  
  
  — Ти програла суперечку, — відхилившись, промовив Нік, витягаючись у знеможенні поруч із нею на спеціальному кріслі. - Я переміг.
  
  
  Даніелла усміхнулася йому у відповідь і поклала голову йому на груди. Він стиснув її рожеву сідницю, знову розпалюючи в ній вогонь бажання, і сказав:
  
  
  - Ну, ти визнаєш свою поразку?
  
  
  — Я цілком у твоїй владі, мій переможець, — промуркотіла вона і стала на коліна, прекрасна, як німфа.
  
  
  Нік затаїв подих, боячись злякати це божественне творіння, що знову дало волю природним почуттям, які вона так довго і вперто приховувала. Вона плавно сіла між його стегонами, що переповнювали чоловіча сила, і почала виконувати танець живота, поступово прискорюючи темп і супроводжуючи свої рухи легкими стогонами. Нік лише голосно дихав, охоплений чарами чарівного дійства, за яким з цікавістю спостерігали в ілюмінатор строкаті рибки. Потім вони довго лежали поруч, не вимовляючи ні слова, поки Данієлла нарешті не прийшла до тями і не сказала з сумом у голосі:
  
  
  — Настав час підніматися на поверхню. Наш час минув. "Тритон" легко знайде нас.
  
  
  Вона ввімкнула мотор, батискаф здригнувся і почав спливати.
  
  
  А Нік з жалем подумав, що Данієлла набагато краще виглядає оголеною, ніж у купальнику.
  
  
  - У мене буде можливість узяти відпустку на кілька днів, - обіймаючи її ззаду за плечі, сказав він. — Запрошую тебе до Нью-Йорка. Придумай якийсь привід.
  
  
  — Я подумаю над твоєю пропозицією, — суворо відповіла вона, блиснувши блакитними очима.
  
  
  Нарешті вони випливли на поверхню моря, відчинили люк і виглянули назовні.
  
  
  - Так і бути, - видихнула Данієлла, притулившись до Ніка. — Я полечу разом із тобою.
  
  
  Досить посміхнувшись, Нік озирнувся на всі боки.
  
  
  Притихле море знову набуло смарагдового відтінку.
  
  
  Острів та атол зникли під водою.
  
  
  За півмилі від батискафа Нік помітив «Тритон».
  
  
  Яскраво-жовтий «Спрут» теж, напевно, вже привернув увагу екіпажу наукового судна.
  
  
  Вони посміхнулися — спочатку сонцю, потім один одному — і поцілувалися.
  
  
  Нік подумав, що в цей момент сотні закоханих парачок роблять приблизно те саме, і на душі в нього стало легко і приємно.
  Розділ дванадцятий
  
  
  До кабінету Хоука Нік та Данієлла увійшли разом.
  
  
  Її темна засмага чудово доповнювала елегантну білу відкриту сукню з нескромним вирізом.
  
  
  Нік подумки посміхнувся, помітивши, як блиснули сталеві очі шефа: він явно схвалював його вибір.
  
  
  — Дозвольте вам уявити доктора Фразер, — промовив Нік підкреслено офіційним тоном, тишком-нишком поглядаючи на боса, що злякався.
  
  
  — Я вже й сам здогадався, — швидко взяв себе до рук він. — Зізнаюся, сумніви виникли після того, як я прочитав твою телеграму. Навряд чи ти почав би замовляти квиток для бородатого професора.
  
  
  - Рада познайомитися з вами, - з усмішкою сказала Данієлла. — Саме таким я собі й уявляла начальника Ніка.
  
  
  В очах Хоука затанцювали веселі чортики.
  
  
  — Я замовив вечерю на двох у ресторані, — сказав він. — Вибір вин я залишив Ніку, він розбирається в них краще за мене. Бажаю вам приємного відпочинку, ви добре попрацювали, мушу я вам обом сказати. Уряд США виносить вам свою подяку. - На прощання шеф обдарував Ніка чарівною усмішкою.
  
  
  Однак сумніви та підозри не залишали Ніка навіть тоді, коли вони посідали за столик у ресторані.
  
  
  — Ти занадто недовірливий, — зауважила Данієлла. - Мені здається, що твій шеф - дуже милий джентльмен. Так люб'язно з його боку було замовити столик.
  
  
  - Саме його люб'язність і насторожує мене, - хмикнув Нік. — На нього це зовсім не схоже. Він не може мені пробачити, що я так довго не давав себе знати, і неодмінно помститься мені. Ти в цьому й сама скоро переконаєшся. Чи мені не знати свого боса!
  
  
  — Нісенітниця! - відмахнулася Данієлла. - Краще замови вина!
  
  
  Нік уткнувся носом у карту вин і не підняв голови, навіть коли офіціант поставив на стіл велику страву. Данієлла спочатку тихенько захихотіла, потім відверто розреготалася. Нік глянув на блюдо і розкрив рота: його здивованому погляду постала гора димних молюсків.
  
  
  Нік глибоко зітхнув, широко посміхнувся і вигукнув:
  
  
  — Ну що я тобі казав? Ось бачиш, я завжди опиняюся врешті-решт правий. Хіба не так? Та ти й сама знаєш.
  
  
  — А як ти вгадав, що я знаю? - примружилася Данієлла. — Чи ти не вважаєш, що я навмисне підігравала тобі тоді, в батискафі, зображуючи неприступну вчену даму?
  
  
  - Цей номер у тебе не пройде, моя люба! — жартівливо погрозив їй пальцем Нік. — Я бачу тебе наскрізь, ти не можеш ніяк упокоритися зі своєю поразкою. І ось що я ще хочу тобі сказати, Данієлло: ти, можливо, дока в біології моря, але артистка ти нікудишня, зарубай це у себе на носі.
  
  
  Він поплескав її по щоці, і вони обоє засміялися.
  
  
  А вночі, лежачи в обіймах цього сильного і дивовижного чоловіка, Данієлла раптом знову залилася щасливим сміхом і прошепотіла Ніку на вухо:
  
  
  — А знаєш, коханий, адже тоді, в моїй каюті на «Трітоні», ти мав рацію! Я й справді не хотіла перемогти тебе в нашій суперечці.
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Берлін
  
  
  <
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  
  
  Берлін;
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  Я ніколи не міг так довго чекати. Говорять, це характерно для людей, орієнтованих на дії. Я годинами чекав, коли з'явиться агент комуністичного Китаю або коли візьму в свої руки конкретного садиста. Але це інший вид очікування. Я навіть не знаю, очікування це чи тиха форма дії. Але те очікування, яке я зараз робив, безумовно не для мене.
  
  
  Центральна частина Рейнської області, безперечно, є гарною, пишною зоною. Пагорби зелені. Фіолетові, рожеві та золоті квіти прикрашають гірські схили до берега річки. Дороги звивисті та захоплюючі на кожному кроці. Несподівано з'являються маленькі казкові ферми та фахверкові будинки. Великі замки на обох берегах, фортеці середньовічних лицарів-розбійників, справді дуже романтичні та вражають уяву. Дівчатка міцної статури і лякаюче доброзичливі, майже нетерплячі. У більшості з них є недолік - занадто багато ковбаси, щоб бути моїм ідеалом, але я все ж таки хотів би, щоб у мене був час, щоб правильно дізнатися людей і ландшафт. Можливо, тому, що все настільки чудово і захоплююче, це кидає вам виклик ще більше, коли ви поспішаєте спіймати човен, а орендований вами Opel підводить вас. Ви хочете все це бачити, ви хочете насолоджуватися цим, ви хочете бути поглиненими цим, але ви не можете. Все, що ви можете зробити, це почекати, виявити нетерпіння, розчаруватися і подумати, наскільки ще нещасливіше ви відчуєте себе, коли начальник дізнається, що ви не з'явилися.
  
  
  Мій німецький більш ніж стерпний, і я зупинив автомобіліста, що проїжджав повз, і попросив його допомогти. З того місця, де мій орендований автомобіль зламався, я міг бачити внизу Рейн, а на півночі – дахи та церковну вежу Браубаха. Попереду, поза увагою, був Кобленц, де я мав спіймати рейнський човен. Мені не залишалося нічого іншого, як чекати, я відчинив дверцята машини, впустив трохи свіжого повітря і згадав веселощі, які я отримав сьогодні вранці в Люцерні.
  
  
  Після моєї відносно невеликої частки участі у справі Мартініка-Монреаль я поїхав до Швейцарії, щоб відвідати Чарлі Тредуелла у його лижному та сонячному шалі недалеко від Люцерна. Це була грандіозна зустріч старих друзів, наповнена напоями та спогадами. Чарлі познайомив мене з Анн-Марі. Швейцарська француженка з часткою німецької, відкрита та приємна.
  
  
  Середнього зросту, з коротким волоссям і карими очима, що танцюють, жах на лижних трасах і мрія в ліжку.
  
  
  Звичайно, як і будь-якому агенту AX, мені доводилося регулярно дзвонити до штаб-квартири та повідомляти Хоука, де зі мною можна зв'язатися. Це було частиною мережі миттєвих дій AX і Хоук міг вказати пальцем на своїх людей у будь-який час і в будь-якому місці. Як я вже давно виявив, це був надійний спосіб зіпсувати приємну відпустку. Я знову зрозумів це в Люцерні з Анн-Марі. Було шість ранку, коли в моїй кімнаті задзвонив телефон, і я почув плаский сухий голос Хоука. Чарівна рука Анн-Марі недбало лежала на моїх грудях, її груди утворювали м'яку ковдру, яка притискалася до мене.
  
  
  "З United News Agency", - справді пролунав голос Хоука. Звичайно, це була відкрита лінія, і він використав звичайний камуфляж. "Це ти, Нік?"
  
  
  "Я слухаю", - сказав я. "Приємно чути тебе."
  
  
  "Ви не самотні", - одразу сказав він. Стара лисиця знала мене як відкриту книгу прислів'їв. Дуже добре, часто думав я. Він запитав. - "Вона дуже близько?" «Досить».
  
  
  Я бачив його сірі очі, схожі на сталь, за окулярами без оправи, коли він спробував з'ясувати, наскільки це було близько.
  
  
  "Досить близько, щоб нас чути?" прийшло наступне питання.
  
  
  "Так, але вона спить".
  
  
  "Ми не можемо дозволити конкурентам заволодіти цією історією", - продовжував Хоук під маскуванням. Один з наших фотографів, Тед Деннісон, має великі справи. Думаю, чи ви вже працювали над історією з Тедом?
  
  
  "Так, я його знаю", - відповів я. Тед Деннісон був одним із найкращих агентів AX у Європі, і багато років тому ми разом виконали завдання. Я згадав, що він дуже добре знався на інформації.
  
  
  "Ви побачите Теда на рейнському човні в Кобленці о 3:30", - пролунав голос Хоука. «У нього є щось дуже важливе, тому, якщо ви пропустите човен у Кобленці, продовжуйте рух до наступного причалу та сідайте там. Це в Майнці о п'ятій годині.
  
  
  Клацнув телефон, я зітхнув і відірвалася від Анн-Марі. Вона навіть не рушила з місця. Це було одне з перших, що я помітив у ній за наші чотири славні дні. Коли вона каталася на лижах, то вона каталася на лижах. Коли вона пила, то вона пила. Коли вона кохала, вона кохала, а коли спала, вона спала. Дівчина не знала модерації. Вона все робила на найвищому рівні. Я одягнувся, залишив їй записку, в якій говорилося, що мене викликав мій бос, і ковзнув у ранній ранковий Люцерн, який все ще був холодний і тихий. Я знав, що якби вона мала синдром розбитого серця, в чому я сумнівався, Чарлі Тредвелл поплескав би її по голові і тримав би за руку. Я вилетів літаком у Франкфорт і знаменитий Рейн.
  
  
  І ось я був у тому ж районі, де Цезар, Аттіла, Карл Великий, Наполеон та багато сучасних завойовників йшли зі своїми легіонами, і я був у зламаному орендованому «Опелі». Я намагався не допустити, щоб це надто вдарило мені в голову. Я вже збирався вийти і затримати іншого водія, коли побачив охоронця Штрассена з невеликою скринькою на спині. Молодий механік мав кругле обличчя, темне волосся і він був дуже чемний. Він пірнув у машину з тевтонською ретельністю, за що я був вдячний, але також і з тевтонською повільністю, за що я був менш вдячний. Він швидко зрозумів по крою мого одягу, що я не німець, і «коли я сказав, що я американець, він наполіг на поясненні кожної процедури, яку він робив.
  
  
  Нарешті мені вдалося переконати його, що я непогано володію німецькою і що йому не потрібно пояснювати всі терміни, пов'язані з автомобілем. Він виявив, що проблема у Vergaser, карбюраторі, і поки він вставляв новий, я бачив, як Рейнський човен пройшов під нами, скрипучи зубами.
  
  
  Коли він закінчив, човен зник з поля зору. Я заплатив йому доларами, що викликало в нього щасливу усмішку, стрибнув у маленьку машину і знову спробував уявити, що то Феррарі. На його честь, я мушу визнати, що машина постаралася. Ми промчали звивистою дорогою, промчали повз мальовничі будинки і похмурі руїни, і підійшли до кордону в небезпечній близькості, де вага і швидкість розходилися.
  
  
  Дорога спускалася в кілька поворотів і поворотів і наближалася до Рейна, і попереду мене час від часу промайнув прогулянковий катер, що безтурботно ковзав. Нарешті я наздогнав його там, де дорога вирівнялася, і продовжив шлях уздовж річки. Я опинився на одному рівні з човном і зменшив швидкість. Я дістануся до Кобленца вчасно. Я зітхнув з полегшенням. Я думав про Деннісона на човні. Принаймні він міг розслабитися і насолодитися сонцем, коли я весь день намагався його наздогнати. Я глянув на довге низьке прогулянкове судно з маленькою каютою посередині та відкритими палубами, щоб туристи могли переважитись через перила, коли це трапилося, просто в мене на очах. Це було сюрреалістично, найбожевільніша річ, яку я коли-небудь бачив, майже як перегляд уповільненого фільму. Спочатку були вибухи, два з них, невеликий вибух, а потім величезний гуркіт, коли казани злетіли в повітря. Але мене вразили не вибухи. Це був вигляд кабіни, що здіймалася і розпадалася на шматки. Поряд із кабіною, я бачив інші частини човна, що розліталися в різні боки. Тіла злетіли в небо, як ракети, під час феєрверку.
  
  
  Я різко загальмував і «Опель» різко зупинився. Коли я вийшов з машини, уламки все ще падали в річку, а прогулянковий катер "Рейнський човен" майже повністю зник. Тільки ніс і корми все ще були над водою і ковзали один на одного.
  
  
  Мене вразила цікава тиша після вибухів. За винятком кількох криків та м'якого шипіння пари на воді, всюди стояла тиша. Я роздягнувся, крім трусів, поклав Вільгельміну, свій Люгер і Хьюго, тонку, як олівець, стилет, прив'язаний до передпліччя, під одяг, пірнув у Рейн і поплив до місця лиха. Я розумів, що дуже мало людей вижили б у катастрофі, але залишалися шанси, що когось ще можна врятувати. Я також зрозумів, що в поліцію та прилеглі лікарні вже зателефонували з будинків, що розташовані вздовж річки, і попереду я побачив невеликий буксир, який повернув, щоб повернутися.
  
  
  Мимо пропливли шматки дерева, гострі, розколоті шматки корпусу, перил та настилу. А також тіла, деякі з яких були повністю розчленовані. Трохи далі я побачив руку, що повільно підіймалася з води, намагаючись зробити плавальний гребок. Я підплив до білявої голови, що належала руці. Підійшовши до дівчини, я побачив кругле гарне обличчя з гарними правильними рисами та очима, як синє скло, розгублене і застигло. Я поплив за нею, обійняв її за шию і поплив до берега. Її тіло негайно розслабилося, і вона дозволила мені взяти на себе відповідальність, поклавши голову на воду. Я знову глянув їй у вічі. Вона майже знепритомніла.
  
  
  У цьому місці на Рейні все ще були потужні пороги, неподалік швидкого і небезпечного Гебіргсштреку. Ми були вже за кількасот ярдів нижче за течією від того місця, де я залишив машину, коли я нарешті витяг дівчину на берег. Рожева бавовняна сукня щільно прилягала до мокрої шкіри, оголюючи особливо красиву повну фігуру з великими грудьми, в яких було щось величне. У її довгого круглого тулуба було достатньо талії, щоб бути пухким, і достатньо живота, щоб бути чуттєвим. Типовий німець мав широкі вилиці, світлу шкіру і маленький загострений ніс. Блакитні очі дивилися в інший світ, хоча я думав, що відчуваю, що вона почала одужувати. Я чув крики сирен і голоси людей, що юрмилися на березі. Повні груди дівчата піднімалися і опускалися у чудовому ритмі, коли вона глибоко зітхнула. Маленькі човни шукали тих, хто вижив. Мені здавалося, що це буде безплідний пошук. То справді був величезний вибух. Я все ще бачив, як ця кабіна летить у небо, як ракета, запущена з мису Кеннеді.
  
  
  Дівчина рушила, і я посадив її, мокра сукня прилипла до її шкіри, оголюючи всі вигини її ще молодого тіла. Скляний погляд зник і змінився виразом спогадів, раптовим поверненням жаху, який опанував її свідомість. Я побачив страх і паніку в її очах і простягнув руки. Вона впала в мої обійми, і її тіло смикнулося від несамовитих ридань.
  
  
  "Ні, Фройлейн", - пробурмотів я. «Біть, не плачте. Все в порядку ".
  
  
  Я дозволив їй притиснутись до мене, поки її ридання не припинилися, і вона заспокоїлася, поки її блакитні очі не вивчали моє обличчя.
  
  
  'Ви врятували моє життя. Дякую, - сказала вона.
  
  
  "Ви б, напевно, самі досягли берега", - сказав я. Я мав на увазі це. Це могло бути.
  
  
  "Ви були на човні?" — спитала вона.
  
  
  "Ні, люба", - відповів я. «Я їхав уздовж річки, коли стався вибух. Я їхав до Кобленца, щоб сісти на борт, щоб зустріти друга. Я пірнув у воду, знайшов тебе та доставив на берег».
  
  
  Вона озирнулася, і страх все ще був очевидний на її обличчі, коли вона дивилася на річку та берег. Вона тремтіла в мокрій сукні, коли віяв вітер, і липка сукня оголювала крихітні гудзики на її сосках. Вона повернула голову і виявила, що дивлюся на неї, і я побачив, як на мить спалахнули її сині зіниці.
  
  
  «Мене звуть Хельга, – сказала вона. "Хельга Руттен".
  
  
  "І мене звати Нік Картер", - сказав я.
  
  
  "Хіба ти не німець?" - здивовано спитала вона. «У вас чудова німецька».
  
  
  "Американець", - сказав я. "У тебе була компанія на борту, Хельга?"
  
  
  "Ні, я була одна", - сказала вона. "Це був прекрасний день, і я хотіла вирушити в подорож".
  
  
  Тепер її очі дивилися на мене, ковзаючи по моїх грудях та плечах. Вона мала майже шість футів плоті для вивчення, і вона не поспішала. Тепер настала моя черга бачити вдячність у її очах. Вона не звертала уваги на місце загибелі на річці і дуже швидко оговталася. Очі блищали, голос зібраний. Вона здригнулася, але це було через холодний мокрий одяг.
  
  
  "Ви сказали, що у вас тут є машина?" - Запитала вона, я кивнув і вказав на машину далі.
  
  
  "У мене тут живе дядько", - сказала вона. «Я просто дивилася на це, коли це сталося. Я знаю, де ключ. Ми можемо піти туди, щоби обсохнути».
  
  
  "Чудово", - сказав я, допомагаючи їй піднятися. Вона похитнулася, впала на мене, її груди м'яко і палко притиснулися до моєї шкіри. «Яка стоїть», - вирішив я. Я провів її до машини, кинув свої речі на заднє сидіння і кинув останній погляд на рятувальників, які тепер кидалися через річку. Однак їх основні заняття будуть ставитись до ідентифікації та відновлення. Я думав про Теда Деннісона. Він міг вижити, але це малоймовірно. Мені здавалося, що Хельга повинна бути чи не єдиною, що вижила. Я б зателефонував до поліції та лікарні, якби зміг знайти телефон і зв'язатися з Хоуком пізніше. Бідний Тед, все своє життя він жив у небезпеці та смерті, а тепер він загинув, бо котел прогулянкового судна вибухнув.
  
  
  Тепер Хельгу трясло від вогкості та холоду. Вона вказала на стару фортецю, що велично височіла недалеко від нас.
  
  
  "На першому перехресті поверніть праворуч і поверніть на вузьку дорогу наприкінці ... Zaubergasschen", - сказала вона.
  
  
  "Маленька чарівна вуличка", - повторив я. 'Гарне ім'я.'
  
  
  «Це окрема дорога, – продовжила вона, – яка веде до воріт замку мого дядька. Територія замку спускається до річки. У дядька док там є, але він там лише у вихідні. Він не з бідних дворян, яким доводиться перетворювати свої будинки на туристичні курорти чи музеї. Він промисловець.
  
  
  Я знайшов вузьку дорогу під назвою Magic Lane, пройшов нею через густий лісовий масив. Вздовж дороги, що круто піднімається, я миттю побачив широко відкриті галявини, оточені кущами. Хельга тремтіла майже безперервно, і коли ми піднялися вище, я помітив, що повітря змінилося, мені стало холодно. Я був радий бачити підйомний міст великого замку, оточений глибоким ровом, хоч би яким похмурим і суворим він здавався. Хельга сказала, що я можу проїхати мостом, і я зупинилася перед величезними дерев'яними воротами. Вона вискочила з машини і намацала кілька великих кам'яних блоків у кутку високої стіни, що оточувала замок. Вона вийшла зі зв'язкою великих важких залізних ключів, вставила один із них у замок, і великі ворота повільно відчинилися, перш ніж я зміг вибратися і допомогти їй. Вона застрибнула назад у машину і сказала: «В'їжджайте у двір, і ми припинимо цей мокрий безлад».
  
  
  "Добре", - відповів я, коли маленький "Опель" в'їхав у величезний порожній двір, де колись рухалися лицарі та пажі.
  
  
  "У вашого дядька є телефон?" - Запитав я Хельгу.
  
  
  «Так, звичайно», - сказала вона, провівши обома руками своїм світлим волоссям і хитаючи головою, щоб видалити вологу. "Телефони є скрізь".
  
  
  "Добре", - сказав я. «Я вже сказав вам, що їхав на ваш човен, щоб зустрітися зі старим другом у бізнесі. Я хочу дізнатись, що з ним трапилося».
  
  
  У великому замку стояла моторошна тиша, коли я стояв у дворі і дивився на стіни та бійниці.
  
  
  "Чи немає тут слуг?" - Запитав я Хельгу.
  
  
  «Дядько дозволяє їм приходити тільки у вихідні, коли він там», - сказала вона. «Там живуть садівник та старий льох, але це все. Давай, я відведу тебе до кімнати, де тобі стане краще».
  
  
  Вона провела мене через великий хол, де я побачив два довгі дубові столи, середньовічні прапори, що звисали зі стелі, і величезний камін. Зрештою я опинився в просторій кімнаті з справді королівським ліжком з балдахіном, розкішними шторами та гобеленами, а також міцними дерев'яними стільцями з високими спинками та товстими парчовими подушками. Біля стіни стояла висока шафа в стилі ренесанс, з якої Хельга взяла рушник і кинула мене.
  
  
  "Це як кімната для гостей", - сказала вона. «Я сама там спала. Я йду коридором, щоб переодягнутися. Побачимося за п'ять хвилин.
  
  
  Я дивилася на неї, мокре плаття все ще щільно прилягало до круглої, злегка пухкої попки. Я подумав, що Хельга була здоровенною жінкою з солідною статурою, але вона все витримала. Я висох, а потім ліг на ліжко. Я тільки що дійшов висновку, що живу не в тому столітті, коли Хельга повернулася в обтягуючих коричневих джинсах і темно-коричневій блузці, яку вона зав'язала спереду так, щоб її живіт був оголений. Я був спантеличений її зовнішністю. я
  
  
  знав жінок, які пролежали б у ліжку з лихоманкою протягом тижня після того, що вона щойно пережила. Хельга, яка причесала своє світле волосся блискучими хвилями і подивилася на мене очима, що поколюють, не помітила жодних слідів минулого випробування.
  
  
  "О, я зовсім забула, що ти хочеш скористатися телефоном", - сказала вона, тепло посміхаючись. Телефон під ліжком. Я чекатиму тебе в коридорі. Приходь, коли закінчиш. Я дивився, як вона виходить із кімнати, штани облягають її зад. Вона йшла повільними плавними рухами. Я швидко дійшов висновку, що це століття було для мене досить вдалим, і полізло під ліжко за телефоном.
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  
  Похмуро й болісно повільно я шукав. Я обдзвонив усі лікарні та всі станції Червоного Хреста в цьому районі. Я був майже наприкінці списку, коли почув новини, які не хотів чути. Тіло Теда Деннісона було знайдено та впізнано. Крім Хельги, що вижили виявилося всього четверо: двоє чоловіків, жінка та дитина. Неохоче я попросив Хоука подзвонити за кордон і надзвичайно швидко зв'язався з ним. Після того, як я розповів йому про трагічну подію, була довга пауза, потім його голос був рівним і крижаним.
  
  
  Це не було випадковістю», – сказав він. Це все. Він просто жбурнув його в мене і на цьому зупинився, знаючи, що тепер я зрозумію жорстоку реальну угоду.
  
  
  'Ти впевнений?' - спитав я трохи грубо.
  
  
  "Якщо ви посилаєтеся на докази, вам видніше", - відповів Хоук. - Якщо ви маєте на увазі, якщо я певен. так, я страшенно впевнений.
  
  
  Поки він говорив, я знову побачив човен поруч зі мною і знову почув вибухи. Очевидно, їх було двоє, одразу один за одним, але, проте, двоє, найменший перший, одразу ж за ним був величезний удар, коли вибухнули казани. Два вибухи. Я почув їх знову, але цього разу у більш правильному світлі.
  
  
  "Вони вбили всіх цих людей, щоб дістати Теда", - сказав я, вражений жахливістю цієї думки.
  
  
  "Щоб він не розмовляв з вами", - сказав Хоук. Крім того, що для деяких людей означають кілька сотень безневинних життів? Господи, Нік, не кажи мені, що після всіх цих років роботи щось подібне досі шокує тебе».
  
  
  Бос, звичайно, мав рацію. Я не мусив бути шокований. Я випробував це раніше, ганебне заперечення життя, вбивство безневинних, ціль, що виправдовує засоби. Я давно зрозумів, що ті, хто вважав себе обраними за жеребом, завжди, здавалося, виходили з жахливої байдужості до інтересів людства. Ні, в буквальному значенні слова я не був шокований. Можливо, краще було б сказати «стривожений і сердитий».
  
  
  «Що б не дізнався Тед, – сказав я Хоуку, – це було важливо. Здається, вони не ризикують».
  
  
  "Що означає, що це важливо і для нас", - сказав Хоук. «Я хочу бачити вас завтра у Західному Берліні, на нашому вокзалі. Ви знаєте, як справи зараз. Я лечу на літак сьогодні ввечері та прилітаю завтра вранці. Тоді я розповім вам, що ми знаємо.
  
  
  Я повісив слухавку і відчув раптовий напад гніву в мені. Хоча доля Теда Деннісона справила на мене природне враження, на мене дуже вплинули інші жертви. Тед був фахівцем, як і я. Ми просто жили смертю. Ми сміялися, їли та спали зі смертю. Полювання на нас було очевидним. Однак, якщо вони хотіли спіймати Теда, їм слід було знайти спосіб ударити тільки його. Але вони зробили це легко та жорстко. А до цього вони запросили мене, Ніка Картера, як агента N3, але також і як людину. Ким би вони не були, їм було б шкода. Я міг би дати їм це на замітку.
  
  
  Я встав із широкого ліжка, відчинив масивні двері і вийшов у похмурий, сирий, грубий кам'яний коридор. Раптом я відчув, що не один. Я відчув, як очі пронизують мою спину. Я швидко обернувся, але побачив лише слабкі тіні. Проте я відчував, що там хтось був. Потім я виявив чоловіка в кінці залу: високого, добре складеного, з волоссям кольору льону, маленькими блакитними очима та вузьким ротом. Він не виглядав там садівником. не більше ніж старий сомельє. Він глянув на мене на мить і зник в одному з незліченних арочних коридорів, які вели від коридору. Я повернувся і пішов у хол, де Хельга сиділа на одному з довгих дубових столів з безсоромно скрюченими ногами. «Я щойно когось бачив», - сказав я. "Там у залі".
  
  
  "О, це Курт". Вона посміхнулася. 'Охорона.
  
  
  Я забула про нього. В даний час вам потрібен хтось тут, щоб стежити за тим, що відбувається».
  
  
  Вона підвелася, підійшла до мене і схопила мене за руки. Я зрозумів, що вона бачила, як мій погляд ковзнув по цих чудово пухких грудях, які притискалися до тонкої тканини блузки. Я сказав їй, що чув, що мій друг загинув під час вибуху, і вона вибачилася. Коли я сказав, що наступного ранку буду в Західному Берліні, Хельга тепло і багатозначно посміхнулася мені.
  
  
  "Це здорово", - вигукнула вона, стискаючи мої руки. «Я живу у Західному Берліні. Ми можемо залишитися тут у замку сьогодні ввечері та переїхати вранці. Вже майже вечір, а навіщо їхати у темряві? Крім того, я хотіла б приготувати тобі частування. Будь ласка, можна?
  
  
  "Я не хочу завдавати вам незручностей", - сказав я, боюся, не особливо переконливо. Мені дуже сподобалася ідея провести ніч із цією виключно гладкою дівчиною. Я завжди цінував таку приємну компанію, але я зрозумів, що ніколи не знаєш, коли з'явиться така можливість. І якби Хельга запропонувала це зараз, було б соромно не діяти.
  
  
  "Це зовсім не складно", - сказала вона. Ти врятував мені життя, пам'ятаєш? Ви заробили набагато більше, ніж їжу. Але давайте почнемо спочатку із цього».
  
  
  Я швидко виявив, що Хельга була однією з тих жінок, які говорять речі, які можна інтерпретувати шістьма різними способами, але потім відразу ж перемикаються на щось інше, так що у вас більше не буде підказок щодо єдиної правильної інтерпретації.
  
  
  «Давай, – сказала вона, взявши мене за руку. «Піди та посидь на кухні, поки я готую вечерю. Тоді ми зможемо трохи поговорити».
  
  
  Кухня виявилася величезним простором, що добре функціонує, з великими котлами з міді і нержавіючої сталі, що звисають зі стелі на довгих гачках. Стелажі з каструлями, сковорідками та полиці біля однієї зі стін з посудом та столовими приладами. Дядько, очевидно, любив влаштовувати у вихідні вражаючі вечірки. На одній зі стін знаходилася велика кам'яна піч старомодного типу, а морозильна камера була в цьому контексті протверезною сучасності. Хельга дістала добрий біфштекс, взяла великий ніж і стала спритно його різати. Миттю з'явилося кілька каструль і сковорідок: на вогні ще горіла велика піч. Поки вона займалася цим, а я сидів у широкому зручному кріслі, вона розповіла мені, що працює секретарем у Західному Берліні, що вона родом із Ганновера і їй подобається гарне життя.
  
  
  Коли вона змогла відійти від своїх каструль, вона відвела мене в невеликий бар біля холу і запитала, чи не хочу я щось налити. Потім, з нашими напоями в руці, вона повела мене по замку, йдучи ось так, тримаючи мою руку в моїй, погладжуючи мою стегном з кожним кроком, вона виявилася надзвичайно провокаційним провідником. Замок складався з кількох невеликих кімнат на першому та другому поверхах головної будівлі. На стінах висіли всілякі середньовічні предмети, а без перил були лише примітивні гвинтові сходи. Я побачив велику модернізовану кімнату на першому поверсі з рядами книжкових полиць та письмовим столом. Вона назвала його кабінетом свого дядька. Хельга весело балакала, і мені стало цікаво, чи робить вона це, щоб не дати мені знати, що вона тримається подалі від усієї лівої половини першого поверху, де я побачив три замкнені двері. Якщо це справді був її наміром, вона зазнала невдачі. Ці три двері різко контрастували з рештою замку. Внизу я сказав, що все ще хотів би подивитися винний льох, і подумав, що помітив, що вона на мить завагалася. Це було ледве помітно, і я не був у цьому певний, але подумав.
  
  
  «О, звичайно, винний льох», - посміхнулася вона і пішла вгору вузькими сходами. Великі круглі бочки стояли довгими рядами, кожна з дерев'яним краном та табличкою із зазначенням дати та типу вина. Це був великий винний льох. Коли ми піднімалися назад, мене щось турбувало, але я гадки не мав, що це було. Мій мозок завжди функціонував таким незвичайним чином, подаючи сигнали, які прояснювали лише пізніше. Але вони були серією потенційних клієнтів, які зазвичай виявлялися дуже корисними в потрібний момент. Це був чудовий приклад! Винний льох виглядав цілком нормально, і все ж таки щось мене турбувало. Я відкинув цю думку, бо зараз не було сенсу про це думати. Повернувшись на кухню, я спостерігав, як Хельга закінчує вечерю.
  
  
  "Знаєш, Нік, ти перший американець, якого я зустріла", - сказала вона. «Звичайно, я багато зустрічала американських туристів, але вони не беруться до уваги.
  
  
  І ніхто з них не був схожим на тебе. Я думаю, що ви дуже гарний чоловік.
  
  
  Довелося посміхнутися. Мені не подобалася хибна скромність. Хельга потяглася.
  
  
  "Ти теж знаходиш мене привабливою?" - відверто спитала вона. Я бачив, як її груди стирчали, коли вона закидала руки за голову. «Це слово непривабливе, люба, - сказав я. Вона посміхнулася та взяла кілька тарілок.
  
  
  «Вечеря майже готова», - сказала вона. «Дайте нам ще раз, поки я накрию стіл і переодягнуся».
  
  
  Після другого напою ми їли за однією стороною довгого столу при свічках та багатті у великому каміні. Хельга була одягнена у чорну оксамитову сукню з гудзиками та петлями спереду до талії. Петлі були широкі, і під кожною петлею не було нічого, крім Хельги. Сукня з V-подібним вирізом дуже намагалася тримати груди Хельгі під контролем.
  
  
  На щастя, це була не дуже вдала спроба. Вона принесла дві пляшки чудового сільського вина, яке, за її словами, не було з виноградника замку, бо її дядько розливав дуже мало пляшок, а переважно доставляв вино у бочках торговцям. Їжа була відмінною на смак, і завдяки напоям та вині між мною та Хельгою виникла приємна атмосфера. Вона налила гарного арманьяка, коли ми сіли на зручний диван перед вогнем. Вечір видався прохолодним, а в замку сиро, тому вогонь був бажаним оазою тепла.
  
  
  "Це правда, - запитала Хельга, - що в Америці все ще дуже пуританські ставляться до сексу?"
  
  
  Я запитав. - «По пуританську?» 'Що ти маєш на увазі?'
  
  
  Вона грала зі своїм келихом з бренді, дивлячись на мене через край. "Я чула, що американські дівчата відчувають, що їм потрібно знайти виправдання, щоб переспати з чоловіком", - продовжила вона. «Вони думають, що мають сказати, що люблять його, чи надто багато випили, чи пошкодували його тощо. І американські чоловіки, мабуть, все ще чекають подібних виправдань, інакше вони повірять, що дівчина – повія».
  
  
  Довелося посміхнутися. У її словах було багато правди.
  
  
  Хельга продовжила. - «Ви б подумали, що дівчина була повією, якби вона не огортала свої почуття такими безглуздими приводами?»
  
  
  "Ні", - відповів я. "Але я також не з тих, хто середній американець".
  
  
  "Ні, це так", - пробурмотіла вона, пробігаючи очима по моєму обличчю. «Я не вірю, що ви у будь-якому разі посередні. У тебе є щось таке, чого я ніколи не бачила в жодному чоловікові. Це ніби ти міг бути страшенно милим, але водночас страшенно жорстоким».
  
  
  «Ви кажете про вдавання і виправдання американських дівчат, Хельга. Чи можу припустити, що середній німецькій дівчині не потрібні вибачення?
  
  
  Навряд чи, - сказала Хельга, повністю повернувшись до мене, її груди здіймалися над оксамитом, наче білі пагорби. Ми не відмовилися від таких виправдань. Ми стикаємося з реальністю наших людських потреб та бажань. Можливо, це результат усіх тих воєн та страждань, але сьогодні ми більше не обманюємо себе. Ми визнаємо владу як владу, жадібність як жадібність, слабкість як слабкість, силу як силу, секс як секс. Тут дівчина не очікує, що чоловік скаже, що любить вас, коли він має на увазі, що хоче з вами переспати. І чоловік не очікує, що дівчина ховатиме свої бажання за дурними вдаваннями”.
  
  
  - Дуже освічена і гідна похвали, - сказав я. Очі Хельгі стали тьмяно-синього кольору, і вони постійно ковзали з мого обличчя на моє тіло і навпаки. Її губи були вологими від мови, що повільно пробігла по них.
  
  
  Її неприкрашене бажання спрацювало як електричний струм, що підпалив моє тіло. Я поклав їй руку на шию ззаду, стиснув її і повільно потяг до себе.
  
  
  "А якщо ти відчуваєш бажання, Хельга, - сказав я дуже м'яко, - що ти скажеш?" Її губи ще більше розсунулися, і вона підійшла до мене. Я відчув, як її руки ковзають по моїй шиї.
  
  
  "Тоді я кажу, що хочу тебе", - хрипко пробурмотіла вона, ледь чутно. 'Я хочу тебе.'
  
  
  Її вологі губи ніжно і нетерпляче притиснулися до моїх. Я відчув, як її рота відкрився, а її язик висунувся і тріпотів туди-сюди. Я опустила руку, петлі сукні відразу розійшлися, і груди Хельги м'яко лягла в мою долоню.
  
  
  Вона на мить відкинула голову, відірвала свої губи від моїх, і її тіло раптово витяглося, ноги рушили вперед.
  
  
  Її м'які груди були сильними та повними, білими з крихітними рожевими сосками, які вискакували на дотик. Усі петлі її сукні були відкриті, і Хельга повністю зісковзнула. На ній були тільки чорні шорти, і коли я притулився губами до її пружних грудей, вона мимоволі підняла ноги. Вона штовхнулася вперед, притискаючи груди до мене, руки тремтіли й хапали мене. Вона ахнула і видала незрозумілі звуки насолоди, коли її руки знову стиснулися і розслабилися.
  
  
  Я встав і роздягся. Це було дуже повільно і приємно, коли Хельга чіплялася за мене, коли я роздягався, її руки рухалися вгору і вниз моїм торсом, а її обличчя притискалося до мого живота. Я взяв у руки дві повні груди і повільно повернув їх круговими рухами. Хельга опустила свою біляву голову і тихо застогнала. Я простежив своєю мовою повільний, сочиться слід задоволення по її верхній частині тіла, поки її стогін не перетворилися на крики екстазу. Хельга вся тремтіла, вона вигнула спину, підвелася, благаючи стегнами про момент, якого вона пристрасно хотіла. І це справді була капітуляція, але дивного роду. Це була не стільки нестримна свобода і екстатичне захоплення, чисте задоволення від повного підпорядкування себе почуттям, скільки здавання, яке, здавалося, вирвалося з якогось внутрішнього спонукання, з величезної потреби.
  
  
  Стегна Хельги були широкими та масивними. Я думав, що зручно притиснутись до нього. У її тілі та її пристрасті було щось божественне. Якби я відповів на її бажання своїм тілом. вона напружилася на мить, потім підштовхнула себе вгору і вниз, обвив ногами мою спину. Я відчував, що мене забирає валькірія на небеса. Хельга стогнала і плакала, плакала і зітхала, її груди каталися і поверталися під моїми руками, її губи не цілували мене, а втягувалися в моє плече, ковзали до моїх грудей. Її непереборне бажання було непереборним, я відчував себе захопленим ним, відповідаючи на кожен рух власним тілом, доки не затремтіла широка важка лава. Потім, так раптово, що це застало мене зненацька, вона притиснулася до мене, її руки притулилися до моєї спини, і довге, тремтяче ридання пробігло її тілом. «Боже мій», - сказала вона, ніби слова були вирвані з її душі, а потім вона впала і лягла там, її ноги все ще обіймали мене, її повні груди гойдалися вгору й униз. Вона взяла мене за руку і поклала на одну зі своїх грудей, коли її живіт, м'який і округлий, почав повільно розслаблятися.
  
  
  Нарешті я ліг поряд з нею і зрозумів, що дуже цікаво відреагував на те, що сталося. Це було безперечно захоплююче. І дуже приємно. Я насолоджувався кожним моментом, але чомусь почував себе незадоволеним. Якось я відчував, що не займався любов'ю з Хельгою і не приводив її до безпрецедентних вершин чуттєвої радості, але що я був лише об'єктом, чимось, що вона використала, щоб принести собі задоволення. Коли я лежав там, дивлячись на повний контур її тіла, я відчував, що хотів би знову лягти з нею в ліжко, щоб побачити, чи буде у мене така сама дивна реакція. Саме по собі воно того вартувало, але це додало мені апетиту. Звичайно, я знала, що, незважаючи на якості першої години, вперше ніколи не був найзадовільнішим для будь-якої жінки. Щоб викликати у жінки максимум задоволення, потрібно дізнатися, як реагують її сенсорний та психічний центри, а це потребує часу. Хельга поворухнулася, сіла, витягла руки, піднявши руки, так що її неперевершені повні груди піднялися.
  
  
  «Я йду до своєї кімнати, хочу спати».
  
  
  Я запитав. - 'Одна?'
  
  
  «Одна», - сказала вона, на мій подив, рівно і по-діловому. «Я терпіти не можу спати ні з ким. На добраніч, Нік.
  
  
  Вона встала переді мною, на мить притулилася грудьми до мого обличчя, потім поспішно зникла з кімнати, як біла примарна постать у темних тінях. Я лишився на деякий час і подивився на вогонь, а потім пішов до своєї кімнати. Лежачи у великому ліжку, я зрозумів, що Хельга була дуже незвичайною дівчиною. Я відчував, що вона далеко не типова для середньої фрейлейн.
  
  
  Прокинувся рано-вранці. У величезному замку було тихо, як у склепі.
  
  
  Вночі я був вражений, бо здалося, що я почув крик болю. Я сів і деякий час дослухався
  
  
  тиша. Напевно, мені це просто наснилося, і я знову заснув. Мене ніхто не турбував, і всю ніч, що залишилася, я спав як немовля. Я наполовину одягнувся і спустився вниз, щоб узяти з машини приладдя для гоління. Двері в кімнату Хельгі були прочинені, і я зазирнув усередину. Вона все ще спала, її груди були схожі на дві засніжені гірські вершини, а її світле волосся утворювало золоте коло на подушці. Я знову зрозумів, що вона вражаюча істота. Яскраве і незвичайне поєднання для кожного чоловіка. Але після того, як я поголився, я зрозумів, що день буде надто напруженим, щоб багато думати про Хельгу. Я йшов у кімнату Хельгі, щоб розбудити її, коли виявив у коридорі перо, довге коричневе перо з чорними плямами. Я бачив такі джерела раніше і намагався згадати, де і коли. Я дивився це, коли з'явилася Хельга, знову одягнена у вже висохлу сукню, в якій вона виглядала сміливо. Я показав їй перо.
  
  
  «О, тут літають різні птахи», - сказала вона, підходячи до мене і притискаючись до мене, щоб м'яко і тепло притиснутися своїми губами до моїх. Її руки ковзнули по моїх стегнах. «Я хотіла б, щоб ми залишилися тут», - пробурмотіла вона. Я впустив перо і міцно тримав його.
  
  
  "Я теж", - сказав я. - А тепер зупинись. Ви лише ускладнюєте завдання». Хельга посміхнулася та відступила. Її рука знайшла мою, і ми увійшли на подвір'я до маленького «Опеля». Коли ми їхали назад звивистою дорогою до головної дороги, я помітив, що на її обличчі була усмішка, яка виражала не стільки задоволення, скільки задоволення. «Дуже незвичайна дівчина, ця Хельга Руттен, - знову подумав я, і поки ми їхали до Західного Берліна, мої думки весь час поверталися минулої ночі. Це була перша ніч, яку я провів як гість у замку, і коли я замислився, я раптово зрозумів, що, незважаючи на все, що Хельга говорила про свого дядька, я насправді нічого не знав про цю людину. Я хотів спитати його ім'я, але вирішив не робити цього. То була чудова затримка. Що мені ще до цього було? Через кілька годин я побачу Хоука, який прийде віддати мені бозна-який наказ. Хельга буде приємним спогадом. І якби я зустрів її знову, у мене було б достатньо часу, щоб вдаватися до подробиць.
  
  
  Ми дісталися Гельмштедта, контрольно-пропускного пункту для всього денного руху із Західної Німеччини і назад автобаном. Мої документи були перевірені та повернуті. Хельга показала дозвіл на проживання в Західному Берліні. Від Хельмштедта до Західного Берліна залишалося ще сто п'ятдесят кілометрів досить поганою дорогою. Я дійшов висновку, що автобан гостро потребує ремонту. Але єдине, що там добре – це необмежена швидкість. Маленька машина їхала так швидко, як могла, і після останньої перевірки Фольксполіцією ми нарешті досягли Західного Берліна, оази свободи, оточеної комуністичним світом Східної Німеччини. Хельга вказала мені у бік свого будинку, неподалік аеропорту Темпельхоф. Вона витягла свої молоді міцні ноги з машини, вийняла ключ зі зв'язки ключів і простягла мені.
  
  
  «Якщо ви зупинитесь в Західному Берліні, - сказала вона з пристрасним поглядом у своїх блакитних очах, - це дешевше, ніж у готелі».
  
  
  "Якщо я залишусь, ти можеш на це розраховувати", - сказав я, сунувши ключ у кишеню. Вона повернулась і пішла геть, хитаючи стегнами. Я бачив, як вона в'їхала на Ульмер-штрассе 27, прискорилася і поїхала, перш ніж у мене виникла спокуса піти за нею. Ключ у моїй кишені горів чудовою тугою, яка, як я чудово знав, буде погашена моєю зустріччю з Яструбом. Я попрямував на Курфюрстендам і до штаб-квартири AX у Західному Берліні.
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  Моєму орендованому автомобілю довелося багато пережити, і коли я їхав на Курфюрстендам, він все більше нагадував кавомолку. Я викинув Хельгу з голови і тепер став зовсім іншою людиною. Діловитий, уважний та напружений. Так було зі мною завжди. Завжди був момент, коли агент N3 повністю контролював ситуацію. Почасти це було з практикою, а почасти це був внутрішній механізм, який, здавалося, включався автоматично. Можливо, це було викликано запахом небезпеки, видом битви чи азартом полювання. Я справді не знаю, я просто знаю, що це сталося в обов'язковому порядку, і я також міг бачити різницю у собі. Чи це була підвищена пильність чи звичайна справа, я не знаю, але коли я глянув у дзеркало заднього виду, я раптово зрозумів, що за мною стежать. Рух був щільним, і я проїхав провулками, щоб озирнутися,
  
  
  і кожного разу, коли я дивився в дзеркало, я бачив автомобіль Lancia через дві чи три машини за мною. Це була потужна машина сірого кольору, приблизно 1950 випуску, яка могла легко розігнатися до 150 кілометрів на годину, автомобіль, характеристики якого не набагато перевершували останні моделі п'ятнадцяти років тому. Я повернув ще кілька кутів. Моя підозра була правильною. Lancia досі була там, як гарний агент, який тримався подалі, через кілька машин, щоб не викликати підозри. Вони не знали, але я був добре підготовлений до чогось, до того ж, природно, підозрілого.
  
  
  Спочатку мені було цікаво, як вони так швидко вистежили мене. Однак, коли я подумав про це глибше, я зрозумів, що вони могли зустріти мене в різних місцях: коли я в'їжджав до Східної Німеччини, на КПП у Західному Берліні або навіть коли я орендував Opel у Франкфурті. Мене це не здивує. Я почав відчувати похмуру повагу до цієї групи, хоч би ким вони були. Вони мали чудову мережу, і вони показали себе безжальними і ефективними. І тепер вони спостерігали за мною, чекаючи, що я проведу їх до штаб-квартири AX у Західному Берліні. - Забудьте, хлопці, - сердито сказав я їм. Зі мною такого ніколи не трапилося б, навіть якби це означало, що я не прийду вчасно.
  
  
  Я виїхав на маленькому «Опелі» на перехрестя, двічі об'їхав його і звернув на вузьку вуличку. Я був радий бачити, що Lancia довелося швидко зменшити швидкість і насилу доїхала до повороту. Я зробив крутий поворот на наступному повороті, а потім пішов ліворуч. Я чув, як шини Lancia верещать у крутих поворотах. Якщо ці вузькі звивисті вулички продовжаться, я можу їх втратити. Але, проклинаючи себе, я опинився на широкій вулиці зі складами та вантажними депо. У дзеркалі я побачив, як Lancia набирає обертів. Тепер вони знали, що я зрозумів, що вони позаду мене, і вони не тільки йшли за мною, але тепер все це було на мені, різко проїжджаючи повз вантажівки і починаючи мене обганяти. Тяжке шасі Lancia з великими крилами та потужними бамперами могло розколоти маленький Opel, як яєчну шкаралупу. Я надто добре знав гру. Зіткнення, аварія, і вони одразу зникли. Тоді Поліція почала б розбиратися з останками.
  
  
  "Опелю" доводилося нелегко: він робив більше шуму і рухався повільніше, і ці прокляті склади вздовж вулиці здавались нескінченними. Повертатися було ніде, і «ланч» швидко наближався. Раптом побачив вузький прохід між двома складами. Я витягнув туди машину і почув протестуючий вереск шин при нахилі машини! Один бампер вдарився об кут навантажувальної платформи одного з депо і утворив глибокий прохід перед ним, але я був у коридорі, провисаючи на волосину з обох боків. Я не чув, щоб Lancia зупинилася, і це мене турбувало. Я виявив причину, коли побачив, як сіро-сталевий фургон повернув за ріг у двох кварталах наприкінці коридору. Я побачив, що вони мали другу перевагу переді мною. Вони знали Західний Берлін краще за мене.
  
  
  Я знову опинився на широкій вулиці і знову побачив, як мені назустріч мчить Lancia. Я попрямував у провулок, але раптом зрозумів, що я не маю місця для маневру. Lancia на повній швидкості вдарила мені у бік. Я смикнув кермо, коли до мене підійшла важча машина. Вона вдарила мене в задній бампер, і маленький Опель закрутився. Lancia промахнулася, довелося зменшити швидкість і трохи повернутися назад. Я витяг "Опель" з повороту і через широку вулицю мчав до однієї з вузьких вуличок. Кілька миттєвостей по тому я почув рев двигуна Lancia, коли вони поверталися за мною. Я не мав можливості спостерігати за пасажирами «лансії», але я побачив, що в ній було принаймні троє, але, швидше за все, чотири людини.
  
  
  Я звернув з провулка і опинився в районі складів і великого ринку просто неба. Люди і машини проїжджали повз ринок, і я переміщався по ньому, мигцем побачивши Lancia, що виходить з провулка. Знову ж таки, у мене була фора в цій метушні людей і вулиць, але я знав, що все закінчиться, як тільки Lancia протиснеться крізь цю мішанину. Я під'їхав до великої квадратної будівлі без вивіски із забитими вікнами і зупинився перед двома широкими вантажними дверима, які були зачинені. Я озирнувся і побачив, що Lancia наближається до мене з швидкістю, що наростає. Я вискочив із дверей, приземлився на землю і відкотився трохи далі, коли почув зіткнення. Я підвів очі і побачив, що капот мого «Опеля» розбився об важкі сталеві складські двері. Ще я бачив, що Lancia, коли
  
  
  вона їхала заднім ходом, була не лише важчою, а й мала посилений бампер, який практично не постраждав.
  
  
  Я побачив менший вхід поруч із важкими сталевими дверима, і моє плече вдарилося об нього, коли вони зробили перший постріл по мені. Двері відчинилися, я на мить зупинився і озирнувся. Я мав рацію, четверо чоловіків вилетіли з Lancia. Я вирішив затримати їх на якийсь час за допомогою Вільгельміни. Я зробив це одним пострілом, і вони розлетілися, як листя, від раптового пориву вітру, коли я вбіг у будівлю. Це було більше схоже на склад, ніж на магазин, тьмяне, схоже на печеру будівлю з незліченними рядами ящиків, пакунків та коробок, складених один на одного. Мережа сталевих сходів та проходів вела на відкриті підлоги зі сталевих пластин, де були складені нові ящики та ящики.
  
  
  Мій план полягав у тому, щоб пробігти через будівлю та зникнути через чорний хід. Це була хороша ідея, якщо не рахувати невдачі. Все було замкнене і забите. Я почув голоси й кроки і притиснувся до ящиків. Вони розійшлися шукати мене. Стратегія з книги, але досить тупа і може виправдати себе. Я чув, як один із них швидко і дуже необережно йшов по доріжці. Я міг би вимкнути його швидко, безшумно і легко за допомогою удару Вільгельміни, але дошка рипнула під моєю ногою, коли він був близько до мене. Він швидко обернувся, і я виглядав здивованим. Я чекав гарного німця чи крутого російського.
  
  
  Однак це був невисокий чоловік із чорним волоссям, смаглявою шкірою та яскраво вираженим гачкуватим носом. Я побачив, як його права рука піднялася, піднімаючи пістолет, і я вдарив його в щелепу. Він звалився, але пістолет уже вистрілив, і стіни складу озвалися луною пострілу.
  
  
  Відразу після цього я почув інші кроки в моєму напрямку і пірнув в один із проходів між ящиками, пробіг через другий прохід і стрибнув за купу ящиків. Я чув, як вони допомогли людині встати, а потім розосередилися коридорами, щоб рухатися назустріч один одному. Я озирнувся і побачив, що ще можу піти цим шляхом, але це означатиме лише відстрочку. Тоді я стоятиму спиною до герметично закритої задньої стіни, і у мене не буде ні укриття, ні місця для маневру. Ящики переді мною складалися поетапно. Я підтягнувся, заліз на верхній ряд, лежав рівно, доповз до країв, тримаючи в полі зору проходи між штабелями ящиків. Вони поволі рушили вперед, обережно оглядаючи кути кожної доріжки. Двоє були блондинами і мали таку статуру, як я очікував. Інша пара була меншою, мала чорне волосся і смагляву шкіру.
  
  
  Якби я хотів вибратися звідси, не було б феєрверків. У перестрілці шанси чотири до одного, і мене легко загнати у куток. Склад виявився мишоловкою, і мені довелося якнайшвидше вибратися звідси. Несподівано одна з ящиків почала ковзати піді мною. Я відсахнувся і подивився на людей, які шукали. Один з блондинів був трохи нижче за мене. Я швидко підрахував відстань між рядами ящиків. Трохи більше за метр. Варто спробувати, і це їх здивувало. Це був саме той елемент, який мені потрібний, щоб надати мені перевагу на кілька секунд.
  
  
  Я дуже штовхнув верхню коробку. Він рвонув уперед, чудово сфокусувавшись. Але скрегіт коробки дав чоловікові можливість підняти очі і відразу пірнути туди. Проте його вдарили по плечу, і він упав на землю. Я перестрибнув через прохід і приземлився на низку ящиків. Я намагався перестати працювати тихо, переїжджаючи коробки та пакунки. Тепер швидкість була важливою. Наступний стрибок я прикинув без зупинки, і цього разу приземлився рачки. Я впав на землю з обох боків ящиків і побіг до входу. Я чув, як вони йдуть за мною, але кілька секунд, у які я їх здивував, дали мені таку необхідну перевагу. За мить я був поза сараю і вже біг по каменях, перш ніж вони навіть дісталися дверей. Група цікавих людей зібралася навколо сильно пошкодженого «Опеля», без сумніву чекаючи на прибуття поліції. Lancia, похмурий, страхітливий символ, чекала ...
  
  
  Я озирнувся через плече і побачив, що до мене підходять троє чоловіків. Я біг до ринку, сподіваючись сховатися в натовпі між прилавками, коли побачив дівчину з оберемком покупок, що підходить до Mercedes 250 Coupé.
  
  
  п. Мені просто це було потрібно. Машина, звісно, не дівчинка. Я знав, що Mercedes швидше за Lancia. Миттєво я побачив, що дівчина була високою, гарною і гнучкою, в сірих штанах і светрі світлішого відтінку. Я підійшов до її машини, коли вона відчинила двері і збиралася сісти в неї. Вона обернулася зі зляканим поглядом у карих очах, коли я плюхнувся поряд з нею і відштовхнув її від керма. "Розслабся", - пробурмотів я. «Я не завдаю тобі шкоди». Я зрозумів, що розмовляю англійською, і почав перекладати це німецькою, коли вона мене перебила.
  
  
  "Я знаю англійську", - огризнулася вона. "Що це має означати?"
  
  
  Я завів двигун і почув солодке, але дуже ефективне гурчання Mercedes.
  
  
  "Нічого", - сказав я, пославши "мерседес" прямо до трьох чоловіків. Вони пірнули під захист Lancia, коли я проїжджав повз них. Дівчина озирнулася і побачила, що Lancia одразу ожила і пішла за нами.
  
  
  "Негайно припиніть це", - енергійно наказала вона.
  
  
  "Вибач", - сказав я, витягаючи "мерседес" за кут на двох колесах.
  
  
  "Ви не німець", - сказала вона. "Ви американець. Чого ти біжиш? Ви дезертир?
  
  
  "Ні", - сказав я, знову повернувши на двох колесах за кут. «Але зараз не час питань, люба. Ще трохи терпіння.
  
  
  Я бачив, як вона озирнулася на Lancia. Я вийшов на відкритий майданчик та ще більше прискорився. "Мерседес" рвонувся вперед, і я з полегшенням усміхнувся. Я рада, що ти такий щасливий, - різко сказала дівчина. Але куди ти йдеш? А що ви зі мною плануєте робити?
  
  
  "Нічого", - сказав я. "Не приймайте це близько до серця."
  
  
  "І залиште керування автомобілем", - додала вона. Я кинув на неї швидкий погляд. Вона була дуже гарненькою, і її відкрите обличчя було надзвичайно крутим та впевненим. Її груди легко заповнювали светр. Я збирався запитати її про щось, коли куля зрикошетила від даху.
  
  
  Вниз! Я крикнув на неї, і вона відразу впала на підлогу і подивилася на мене.
  
  
  "Я не почуваюся спокійною", - сказала вона.
  
  
  "Я теж", - відповів я, повертаючи за інший кут. Вона виявилася дуже холоднокровною. Вона дивилася на мене зі свого укриття зі спокоєм, ніби вона сиділа у вітальні. Ще одна куля зачепила дах "мерседеса". Вони, мабуть, розуміли, що мають мало шансів наздогнати мене. Тепер вони мали єдиний шанс зупинити мене. Тепер ми йшли паралельно кільком залізничним коліям. У зворотному напрямку пройшов швидкісний пасажирський потяг. У мене була гарна ідея. Я почав розуміти, що, поки я залишусь у місті, навіть не з «мерседесом», мені буде важко позбутися переслідувачів. Було надто багато поворотів та транспортних перешкод. Мені була потрібна автострада, щоб зійти з них, а поблизу її явно не було. Але я міг зробити щось ще, та перш за все я збільшив відстань між Lancia та Mercedes. Я прискорився і спостерігав, як дівчина, що сидить на дні, застигла, поки ми прискорювалися, рубаючи інші машини з небезпечно малим люфтом і уникаючи зіткнень в останню хвилину.
  
  
  "Чому б тобі не здатися?" — спитала вона. «Це завжди краще за смерть. Таким чином, ви дозволите нам обом померти».
  
  
  "Якщо ви зробите, як вам кажуть, нічого не станеться", - відповів я. Я наздоганяв швидкісний поїзд і вже міг прочитати табличку на бортах вагонів: SCHNELLZUG-BERLIN-HAMBURG. Щоб надолужити втрачене, мені довелося їхати швидше за сто п'ятдесят кілометрів. Lancia зникла з поля зору, але я чудово знав, що вони досі слідують. Я бачив, як дівчина зиркнула на мене. Це було особливо сміливе підприємство… Коли нарешті з'явився переїзд, я дав максимальну педаль газу та побачив, як стрілка швидкості піднялася до 170. Ми були майже на перехресті. Я знову глянув на поїзд.
  
  
  «Сядь у крісло», - проревів я дівчині, і вона підвелася. «Коли я так говорю, ви пірнаєте з машини і біжіть прямо по трасі, розумієте? І, люба, ти можеш дуже швидко бігати, інакше ти не зможеш поставити мені більше запитань».
  
  
  Вона не відповіла. У цьому не було потреби. Вона бачила позаду нас швидкісний поїзд, що мчить, і попереду перехід. Мої руки були вологими від поту, пальці стиснулися. Я простяг праву руку, потім ліву і поміняв хватку на кермовому колесі. Ми дісталися переходу. Я звернув на мерседесі, загальмував настільки, щоб не перевернутися, і зупинив його на трасі. Потяг знаходився менш ніж за тридцять ярдів від нього, величезний монстр, який не мав шансів зупинитися.
  
  
  Я крикнув на дівчину і побачив, що вона вже зайнята відчиненням дверей.
  
  
  Коли я одразу пішов за нею, я побачив, як її гарна дупа зникла за дверима. Я зробив велике сальто і знову став на ноги раніше за неї. Я схопив її за руку, підняв та побіг з нею. Щойно виїхавши на рейки, локомотив врізався в «мерседес». Вогненна куля піднялася, обпалила мою спину і штовхнула вперед. Звук тріску металу луною рознісся вибухом. Дівчина відпустила руку і зупинилася, щоб подивитися на зігнуту масу, що палала, яку ніс на сотні метрів експрес.
  
  
  Вона кричала - 'Моя машина!'
  
  
  "Я куплю тобі нову", - сказав я, схопивши її за руку і потягнувши за собою. Я зрозумів, що Lancia тепер затримується з іншого боку траси. Мешканці напевно переконаються, що я прорахувався і опинився в руїнах машини і тепер на шляху до перетворення на обвуглений попіл. Я задоволено посміхнувся і нарешті зупинився, коли ми дійшли до перехрестя і трохи далі.
  
  
  Я подивився на дівчину, яка стояла поряд зі мною, важко дихаючи і намагаючись перепочити. Її обличчя було вимазане падінням на плече поруч із доріжкою. Тепер у мене була можливість розглянути її як слід, і я відчув вдячність за гарну високу лінію її грудей та її довгі гнучкі ноги у сірих штанах. Вона зберігала свою холоднокровну самовпевненість, але тепер дивилася на мене задумливо і з цікавістю.
  
  
  "Ти не дезертир", - переконано сказала вона. «Я не знаю, хто ви, але безперечно ні».
  
  
  «Десять із ручкою», - сказав я.
  
  
  "Що ти насправді?" — спитала вона. "Якийсь ідіот?"
  
  
  Я знизав плечима. "Якщо ви повідомте мені своє ім'я та адресу, я подбаю про відшкодування витрат за вашу машину", - сказав я. Вона подивилася на мене, ніби бачила дуже особливий об'єкт під мікроскопом. Хотів би побути з нею. Вона була не тільки надзвичайно красива, але й мала чарівні якості, незворушну самовпевненість, яку я ніколи раніше не виявляв у європейських жінках.
  
  
  "Я не можу зрозуміти це", - сказала вона, хитаючи головою. «Я дуже добре знаю, що тільки-но сталося, але не можу зрозуміти це своїм розумом. А тепер ви пропонуєте сплатити мою машину. Чому б тобі не сказати мені, хто ти і що це все означає?
  
  
  «По-перше, тому що я не маю на це часу, дорога. Просто повідомте мені своє ім'я та адресу, і я подбаю про відшкодування витрат на вашу машину». Вона знову недовірливо похитала головою. "Поняття не маю, чому, але чомусь я тобі довіряю", - сказала вона.
  
  
  "У мене гарне обличчя", - посміхнувся я. "Ні, у тебе чарівне обличчя", - сказала вона. «Але ти міг би бути будь-ким, ангелом помсти, але також дуже хорошим членом мафії».
  
  
  «Ти стараєшся, люба, - сказав я. Ну давай, як тебе звати? У мене справді мало часу».
  
  
  «Мене звуть Ліза, – сказала вона. Ліза Хаффман. Машина належала моїй тітці. Я залишаюся тут, але якщо ви захочете виписати чек на моє ім'я, я заберу для неї суму. Отже, Ліза Хаффманн, Кайзерслаутерн Штрассе 300».
  
  
  "Тоді це майже круглий", - сказав я, дивлячись на її пухку нижню губу і м'яку привабливу лінію її рота. Вона, як і раніше, зберігала холоднокровність і впевненість у собі.
  
  
  "Двадцять дві тисячі сімсот п'ятдесят марок", - тихо сказала вона. "Це була зовсім нова машина".
  
  
  Я посміхнувся. Я зрозумів, що хочу одного разу зустріти це круте незворушне створіння. Її прощальне зауваження привело мене до твердого рішення:
  
  
  «Плюс тридцять вісім марок та сорок пенні на всі мої покупки», - додала вона.
  
  
  «Дорога Ліза, – засміявся я, – якщо можливо, доставлю її особисто тобі». Я впіймав таксі і залишив її на розі. Коли таксі поїхало, я махнув рукою у вікно. Вона не помахала у відповідь. Вона стояла, схрестивши руки, і дивилася, як я зникаю. Я б розчарувався в ній, якби вона помахала.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  
  Штаб-квартира AX у Західному Берліні завжди була прихована за законним камуфляжем, який функціонував нормально у всіх відносинах, і ніколи більше двох людей не знали, чому він насправді служить. Як додатковий запобіжний засіб змінювали весь камуфляж не рідше одного разу на рік. Всі провідні агенти AX були проінформовані про ці зміни, а також про застосовні коди та процедури ідентифікації. Поки я платив за таксі, я дивився на це
  
  
  скромні офісні будівлі з колекції шильдиків на стіні. Мій погляд зупинився на назві внизу: BERLINER BALLETTSCHULE. Нижче дрібними літерами було написано: Директор – Др. Прельгауз.
  
  
  Я посміхнувся. Звичайно, це мав бути Хауї Прайлер. Хоуї відповідав за створення та підтримку всього камуфляжу AX у Європі. Він мав особливу групу контактів. Ми зустрічалися кілька разів. Я спустився на ліфті і ввійшов у велику прохолодну кімнату, де раптово опинився серед п'ятнадцяти дівчат віком від дванадцяти до двадцяти років, які тренуються на барі. Я побачив чотирьох молодих людей та трьох вчителів – двох чоловіків та жінку. Всі були одягнені в трико або пачки, і всі були захоплені своєю роботою. Моя поява помітила лише маленька брюнетка, що сиділа збоку за столом. Вона поманила мене, і я підійшов до неї.
  
  
  У мене призначено зустріч із герром лікарем, - сказав я. "Це звіт про школу".
  
  
  Жінка зняла трубку з телефону, натиснула кнопку, щось комусь сказала, потім усміхнулася до мене.
  
  
  «Будь ласка, увійдіть, – сказала вона. «Джентльмен із фотостудії вже там. Там коридором, другі двері».
  
  
  Я простежив її поглядом через студію і побачив вузький коридор з іншого боку. Я пройшов через балетки, що будуються, знайшов другі двері в коридорі і ввійшов у невеликий кабінет. Побіжний погляд на двері та матеріал стелі показав мені, що кімната звукоізольована. Хоук сидів у глибокому шкіряному кріслі, а Хоуї Прайлер – за невеликим простим письмовим столом. Безпосереднє питання Хоука було характерним для його багаторічного досвіду, але він також відбивав його занепокоєння.
  
  
  Він запитав. 'Що трапилося?' Я кивнув Хоуї, який швидко посміхнувся мені. Його очі теж були стурбовані.
  
  
  "У мене була компанія", - сказав я Хоуку.
  
  
  "Так рано?" - спитав він, дивлячись на мене сірими очима за окулярами без оправи. Тільки його голос дивував його здивування.
  
  
  "Те, що я сам про це думав", - погодився я.
  
  
  "Звичайно, ти струсив їх, перш ніж прийшов сюди".
  
  
  - Ні, вони, мабуть, хотіли зустрітися з вами. ».
  
  
  Хоук проігнорував мене. Його звичайна реакція, коли він зрозумів, що я залишаюся з ним крутим.
  
  
  "Як ти їх струсив?" - прямо спитав він.
  
  
  «Вони вважають, що я спеціально програв матч із «Берлін-Гамбург»». Він уважно слухав, поки я коротко та лаконічно розповідав, що саме сталося.
  
  
  "Це було якраз вчасно, N3", - сказав він, коли я зупинився. «Надто вже вчасно», - визнав я. «Хотів би я знати, звідки вони почали мене переслідувати».
  
  
  "Я теж", - сказав Хоук. «Я думаю, вони зловили Теда Деннісона, але не те, щоб вони помітили тебе. Принаймні поки що. Це дуже тривожно, N3.
  
  
  "Я теж не дуже добре себе почував", - сказав я. Я бачив, як Хауї Прайлер намагався придушити усмішку. Очі Яструба з бронзи дивилися незворушно.
  
  
  «Сядь, Нік, – сказав він. “Я скажу вам те, що ми знаємо. Щоразу, коли я дивлюся на футляр, він мені не подобається. Ім'я Генріх Дрейсіг для вас щось означає?
  
  
  Я дещо знав про цю людину, але насправді не набагато більше, ніж середній читач газет. "Він голова цієї нової німецької політичної партії", - відповів я. "Я вважаю, що вони називають це NDHP".
  
  
  «Правильно, Neue Deutsche Herrenvolkpartei. І, звісно, ви знаєте, що це означає».
  
  
  Я знав це. Хто б не знав? Один тільки Херренволк пахнув Гітлером, хоча вони й не висловилися прямо, і в цьому була корисна частка політики.
  
  
  "Я розповім вам про передісторію", - продовжив Хоук. «NDHP та Генріх Дрейсіг вже досить давно працюють у підпіллі. Але місяців сім чи вісім тому вони раптово з'явилися серед білого дня. Вони перестали бути незначним гуртом, вони розгорнули вражаючу кампанію на останніх виборах. Таке вражаюче, що вони отримали 40 місць у Бундестазі. Мені це не здається великим, але всього сорок місць із п'ятисот – це майже десять відсотків. Для партії, яка раніше мала лише три місця, це був особливо різкий стрибок. А з вашим знанням політики у нашій країні ви знаєте, що для цього потрібно».
  
  
  Я кивнув головою. «Для цього потрібні гроші. Гроші та, звичайно ж, багато».
  
  
  «Цілком вірно, – продовжив Хоук. І з того часу вони потроїли своє партійне керівництво, систематично розширили свою пропаганду та отримали вп'ятеро більше нових членів. Дрейсіг присвятив свій час фанатичним виступам та політичним махінаціям.
  
  
  Ми боїмося Дрейсіга та його NDHP з низки причин. Ми знаємо, що вони мають явно неонацистські ідеї. Що вони вкрай шовіністичні. Що вони досить розумні, щоб їх стримати і заборонити... поки вони не будуть готові вжити подальших кроків. Ми також знаємо, що вони можуть порушити особливо тендітну рівновагу між росіянами та Америкою, між Сходом та Заходом. На даний момент цей баланс дуже нестабільний. Відродження сильної неонацистської партії може спричинити нечувані наслідки, спричинені страхом, підозрами чи нерозумінням. Ми не можемо цього допустити. Але ми знаємо, що NDHP та Dreissig щось задумують. І що нам треба знати. Ось чому надзвичайно важливо з'ясувати, звідки вони беруть усі ці гроші. Якщо нам це вдасться, це може страшенно багато розповісти нам про те, чим вони займаються».
  
  
  «І це те, що Тед дізнався і мав передати мені», - сказав я задумливо.
  
  
  "Справді N3", - відповів Хоук. І вони подбали про те, щоб він не зміг передати це далі. Але є ще хтось, хто, я думаю, знає. Насправді, тримаю парі, він передав інформацію Теду. Але він наш агент у Східній Німеччині. Сплячий. Ми не можемо ризикнути забрати його. Тобі треба піти до нього”.
  
  
  Я розумію, що росіяни дуже обережні з тим, хто приїжджає до Східного Берліна і з нього, - сказав я. 'Саме так. Спочатку нам потрібно вирішити цю проблему», – сказав Хоук. Як ми можемо доставити вас до Східного Берліна. Але все сталося так несподівано, що ми навіть не знаємо як. Я подумав, можливо твій родючий мозок може придумати кілька ідей. Хауї може дістати тобі практично будь-який фальшивий папір. Це взагалі проблема. Складність полягає в тому, щоб зробити ваше перебування там настільки правдоподібним, щоб вас не спостерігали біля Бранденбурзьких воріт, а також щоб за вами не спостерігали постійно, коли ви там сидите. Хауї знайде рішення. Ви обговорите це завтра вранці. Я мушу повернутися сьогодні ввечері. Я їду з Темпельхофа о шостій годині».
  
  
  Хоук підвівся. "З цього моменту це ваша робота, N3", - сказав він. «Отже, нам спочатку треба знати, звідки Дрейсіг бере гроші. Тоді ми дізнаємось, що він задумав».
  
  
  "Перш ніж ти підеш, - сказав я, - мені потрібен чек на машину тієї дівчини".
  
  
  "Я пошлю тобі один із Штатів", - грубо сказав Хоук. «Звичайно, я маю випустити купон; Я не можу просто виписати чек на 7000 доларів».
  
  
  «Ти дуже добре знаєш, що можеш», - сказав я з приємною усмішкою. - І не намагайся мене обдурити. Я знаю краще. Я дійсно знав краще, AX має кошти по всьому світу на всі можливі надзвичайні ситуації, гроші на замовчування, гроші на хабарі і так далі. Але також і на непередбачені витрати, як і в моєму випадку. Надзвичайний фонд для Європи мав рахунок у швейцарському банку. Тому його розповідь про брак грошей не знайшла у мене відгуку, хоча він продовжував спроби. Можливо, це була одна з основних причин того, що ми з ним так добре ладнали на роботі. Обидва, кожен по-своєму, ми завжди намагалися. Між двома людьми, які глибоко поважали один одного, було постійне тонке почуття духу та хитрощів. Я знав, що Хоук завжди боявся платити гроші AX за те, що він любив називати «недбалою та необережною» поведінкою своєї команди. Це ніколи не мало бути особистим. Він знав, що його агенти не були недбалими. Імовірно, це був пережиток суворого старомодного виховання.
  
  
  Чому ти не взяв дівчину із «фольксвагеном»? - буркнув він, дістаючи чекову книжку. «Тобі справді варто щось зробити з твоїм дорогим смаком, N3».
  
  
  Обіцяю. Щойно перестану жити, - відповів я. Коли я нагадав йому не забувати про її гроші на продукти, він кинув на мене нищівний погляд своїми жорсткими сіро-сталевими очима.
  
  
  «Нам пощастило», - сказав я, знизавши плечима. 'Чому ти так думаєш?' - повільно і різко спитав він.
  
  
  "Звичайно, вона могла зробити покупки у берлінському еквіваленті Тіффані?"
  
  
  Хоук з похмурим обличчям засунув мені чек. "Я повинен радіти, що ти все ще живий", - грубо сказав він. «Постарайся бути трохи обережнішим наступного разу, N3».
  
  
  Для Хоука це була майже сентиментальна заява. Я кивнув головою. У старого буркуна була чуйна вдача. Вам просто потрібно було потрапити в це. Я помахав Хоуї Прайлеру, знову пройшов повз балерин, що подають надії, і вийшов на вулицю. Коли я кладу чек у кишеню, ч
  
  
  Коли я торкнувся ключа і подумав про Хельгу. Я отримав несподіваний бонус – додаткову ніч у Західному Берліні з Хельгою. Звичайно, від мене очікувалося, що я сам спробую знайти хороший спосіб дістатися Східного Берліна, але, можливо, Хельга могла мені в цьому допомогти. Здавалося, що вона знала свої факти. Але спочатку у нас була Ліза Хаффман. Ліза викликала зовсім інші думки. Навіть у той сатанинський годинник, який я проводив з нею, вона видихала рідкісну вишуканість, яка зверталася як до інтелекту, так і до тіла. Хельга була чисто чуттєвою. Мене зацікавив дивний аспект нашого сексуального досвіду, але він також був суто фізичним.
  
  
  Я звернув увагу, коли пройшов трохи. Переконавши, що за мною не стежать, я зупинив таксі і відкинувся на дивані. Я подивився на ексклюзивні, розкішні магазини «Кудамм», які не поступалися аналогічним закладам у Лондоні та Парижі. Тут справді була фантастична вистава. Наприкінці Другої світової війни 90 відсотків цієї магістралі було зруйновано, сильно пошкоджено. Згоріло практично все місто. Мало того, що все було перебудовано, але збудовано двісті тисяч нових будинків. Кожен шматок сміття, яке можна було використовувати, призначався для відновлення. Місто справді було феніксом, що воскрес із попелу. Я подумав про Генріха Дрейсіга і його неонацистську партію. Хіба було неможливо, щоб сьогоднішні німці дозволили цьому феніксові ненависті піднятися з минулого? Тим не менш, це минуле для багатьох було так само неймовірно. Але це сталося. Ми доїхали до Кайзерслаутерн-Штрассе 300, і я вийшов перед скромним житловим будинком середнього класу. Я подивився на поштові скриньки у холі. До одного з автобусів скотчем було прикріплено картку.
  
  
  Л. Хаффманн та Детвайнер. Я зателефонував, і до дверей увійшла Л. Хаффманн у дуже елегантній кремово-білій сукні, що підкреслює її прекрасні форми. Сукня також добре служила її чудових грудей, розкриваючи граційну висхідну лінію її бюста. Я побачив, як очі її розширилися, коли вона подивилася на мене. Здивована? - Запитав я з смішком.
  
  
  "Так ... і ні", - відповіла вона. «Я напевно не чекала на тебе так скоро».
  
  
  У мене мало часу, - сказав я, простягаючи їй чек. "Ще раз спасибі за використання машини". Ліза Хоффманн вивчала чек, хмурячи гладке біле чоло. Це був нумерований чек на нумерованому рахунку у швейцарському банку. Ви не могли сказати.
  
  
  "Він прикритий", - сказав я.
  
  
  "Дякую", - відповіла вона, дивлячись на мене довгим задумливим поглядом. І ти, як і раніше, таємнича людина. Я навіть не знаю твоє ім'я. Це все ще є секрет?
  
  
  Я сміявся. «Ні я сказав. «Мене звуть Нік… Нік Картер». Я просто хотів дещо сказати. Я хотів залишитися, але залишатися тут означало ще більше відволіктися. На цьому Хельгі було достатньо. Але в будь-якому випадку мені хотілося знову побачити це надзвичайно привабливе створення, її холоднокровність самовладання була водночас складною і освіжаючою.
  
  
  "Ви бачите, що до нього додані гроші на продукти", - тихо сказав я.
  
  
  "Я бачила це", - відповіла вона.
  
  
  «Крім цього, я хотів би пояснити все, щойно зможу», - сказав я. "Невже ми всі забудемо до того часу?"
  
  
  "До яких пір?"
  
  
  «Я не можу сказати цього зараз, але зв'яжуся з вами. Ти збираєшся залишитися з тіткою надовго?
  
  
  "Ще тиждень або близько того", - холодно сказала вона. «Хоча я хотіла б залишитися ще на півроку, щоб почути, як ти все це поясниш».
  
  
  Її мозок гарячково відхиляв одне можливе пояснення за іншим. Я прочитав це в її очах, і мені довелося розсміятися. «Ви дуже незвичайна жінка, Ліза Хаффманн, – сказав я. «Я ніколи не зустрічав таку жінку».
  
  
  «І я ніколи не зустрічала таку людину, як ти», - сказала вона. Я посміхнувся і вийшов. Я зробив два кроки, але знову повернувся, простяг руку і потяг її до себе. Я поцілував її, і її м'які вологі губи залишилися нерухомими і без будь-якої реакції. Потім, раптово, вони розлучилися достатньо, щоб уявити пристрасть.
  
  
  "Я не хотів, щоб ти мене забув", - сказав я, відступаючи. Її очі були холодними та глузливими.
  
  
  "Я не вірю, що це можливо", - сказала вона. Навіть без останнього. Ти все одно справив сміливе враження».
  
  
  На цей раз я пішов далі; Я посміхнувся і знову глянув на неї. Цього разу вона помахала рукою, але це було не що інше, як контрольований рух руки.
  
  
  Я відчув полегшення, ідучи Кайзерслаутерн-штрассе, як відчуваєш полегшення, коли заплатив борг. Мене завжди турбує, коли мені доводиться залучати до цієї темної гри когось невинного. Часто це було неминуче, але це мене турбувало. То була старомодна позиція, я це дуже добре знав. Хок часто говорив про це. «Немає більше невинних людей, – казав він. «У наші дні всі зайняті. Багато хто знає про це, інші не усвідомлюють, але все одно вони є». За іронією долі, саме тут, у Німеччині, Адольф Гітлер заявив, що відчужених громадян більше немає. Всі були більш менш солдатами, включаючи заводських робітників, домогосподарок і навіть дітей. Це була точка зору, яку російські та китайські комуністи з радістю зробили своєю власною. Це зробило моральні рішення непотрібними. Це був хід думок, у якому стало прийнятним підірвати натовп, щоб схопити одну людину. Хоук завжди наполягав на тому, що ми повинні враховувати це, щоб зрозуміти ворога та його дії.
  
  
  
  
  Мої думки все ще були з росіянами та китайцями, коли я вирішив пройтися до квартири Хельгі. Мені було цікаво, хто з них міг би підтримати Дрейсіга та його NDHP. Мені здавалося малоймовірним, що це будуть росіяни, якщо вони не будуть хитро використовувати його у своїх власних діях. Можливо, зрештою, їхня політика була суто макіавелістською. Однак китайці були більш підходящими. Вони привели цілу батарею агентів, щоб ускладнити завдання росіян і нам. Вони діяли відповідно до старої анархістської теорії: що більше хаосу, то краще. І, звичайно ж, існувала також можливість змови старих німецьких промисловців, які підтримували Дрессіга на користь Вітчизни та своїх особистих інтересів, людей, які досі були сповнені старого мілітаристського націоналізму. Особисто я дотримувався цієї теорії. Сьогодні у світі більше націоналізму, ніж будь-коли раніше.
  
  
  З'явилося десяток нових країн, сповнених духу націоналізму. Чому це не вплине на німців? З огляду на менталітет середнього німця, це було не лише природно, а й підготовлено. Цікаво, як дві основні грані німецького національного характеру можуть бути зображені у двох жанрах музики: марші та вальсі. Німці однаково пристрасно та пристрасно ставляться до обох продуктів «світлової музи». Після Третьої світової війни вальс став найпопулярнішим, але тепер Дрейсіг повернувся з маршем. І якщо він зіграє досить ревно, вони знову почнуть марш.
  
  
  Я дістався адреси Хельгі і виявив, що вона живе на четвертому поверсі, а ліфта немає. Я вирішив зателефонувати до дзвінка. Ключ був скоріше жестом.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  Всі в Берліні були здивовані, побачивши мене. Повне здивування в очах Хельгі, коли вона відчинила двері, зменшило витончене здивування Лізи майже до нуля. Але перш ніж я встиг щось сказати, Хельга скрикнула від радості і обняла мене, притулившись грудьми до моїх грудей. Але коли вона відступила, її очі все ще були здивовані.
  
  
  "Ти дав мені ключ, чи не так?" Я сказав, боюся, трохи роздратовано.
  
  
  "Так, але я не думала, що побачу тебе знову", - відповіла вона, затягуючи мене до квартири. 'Чому ні?' - пробурчав я.
  
  
  «У вас, американців, є приказка: з очей геть, з розуму. Я просто не очікував, що ти колись знову прийдеш, от і все.
  
  
  "Ви себе недооцінюєте", - сказав я. Крім того, не варто покладатися на такі старі висловлювання.
  
  
  Блакитні очі Хельгі блиснули, вона підійшла і притулилася головою до мого плеча. "Я рада, що ти тут", - сказала вона. "Справді."
  
  
  Поки вона стояла навпроти мене, я через її плече дивився на квартиру. Він був маленьким і дуже звичайним, майже позбавленим характеру. Все так сильно вказувало на мебльовану квартиру, що здається, що мене це дуже здивувало.
  
  
  "Як довго ти зможеш залишитися?" - спитала Хельга, знову звертаючи мою увагу на її круглі, повні груди, які м'яко притискалися до мене, і на її трохи надуті губи.
  
  
  "Тільки сьогодні ввечері", - сказав я.
  
  
  «Тоді ми маємо отримати з цього максимум користі», - відповіла вона, і її очі знову стали склоподібно-синіми, наче на неї нанесений шар лаку. Її руки перейшли від моїх рук до моїх грудей, якими вона рухалася повільними напівкруглими формами.
  
  
  рухи почали тертися.
  
  
  «Я збиралася поїсти, у мене є братвурст», - пробурмотіла вона. «На двох вистачить. Тоді ми зможемо вгамувати наш другий голод». Вона вийшла з кімнати, і я пішов за нею до маленької кухні з круглим столом. Поки ми їли, вона говорила про те, щоби піти на роботу, і запитала, що я зробив. Я сказав, що побував у кількох ділових партнерів. У мене є пляшка пива та склянка шнапсу. Коли я дивився, як вона п'є свій шнапс, я помітив, що верхні гудзики блузи були розстебнуті. Її груди, стримувана натягнутим бюстгальтером, виділялися у всій красі. Вона допила свою склянку, підвелася і підійшла до мене. «Я весь день думала про минулу ніч», - сказала вона, її груди були за кілька дюймів від мого обличчя. Вона взяла мене за голову і глянула на мене. "Ви були дуже особливими", - продовжила вона. "Нікому ніколи не вдавалося винести це зі мною, ніколи".
  
  
  "Я відразу вірю в це", - сказав я собі. Я простяг руку, зняв бюстгальтер, поклав одну руку їй під ліві груди і помацав м'яку, але тверду плоть. Хельга застогнала від насолоди і потис мені руку.
  
  
  "Я думала, що це була разова подія і що мені слід забути про це", - сказала вона, затамувавши подих. Але тепер, коли ти тут, все повертається. Я хочу тебе знову якнайчастіше за одну ніч
  
  
  Я знову усвідомив неймовірну тваринну чуттєвість цієї дівчини, її ледь стримуване бажання. Але цього разу мені було цікаво, чи все буде по-іншому, якби я міг спати з нею, не відчуваючи себе об'єктом. Я ніжно стиснув її, і руки Хельгі ковзали туди-сюди по моїх грудях, і її тіло затремтіло. Вона відійшла назад, поклала на мене руки, щільно притулилася грудьми до моєї руки і повела до маленької спальні. Світло з вітальні освітлювало ліжко жовтим світлом. Хельга зняла блузку, і я відчув, як її спідниця впала до моїх ніг. Її мова проникла в мій рот, сповнений диких пристрастей та гарячкових рухів. Її жахливе внутрішнє спонукання знову було тут, некерованість, яка керувала всім перед собою. Я думав, що вона кохається, ніби іншого дня справді не буде.
  
  
  Зазвичай це означало б відчуття чудової здачі, але Хельзі не вистачало цієї здачі. Було виражено лише божевілля. Мене це турбувало, але її руки, які ковзали в мої штани, турбували ще більше. "До біса всі ці роздуми", - подумав я. Я завжди міг подумати про це пізніше.
  
  
  Я обережно штовхнув її, і вона впала на ліжко. Я відступив, швидко роздягнувся і дивився, як вона дивиться на мене. Її очі були заплющені, а груди піднімалися і опускалися. Я сховала Вільгельміну та Хьюго у своєму одязі і лягла поряд з нею. Коли моя рука пестила її, вона закричала і, все ще заплющуючи очі, притулилася до мене, і її круглий кремово-білий живіт дико скрутився. Вона повернулася, сіла на мене і дозволила своїм грудям прикрити мій рот, як соковиті стиглі груші. Я спробував їхню насолоду, і вона опустилася, тихо стогнала і важко дихала. Вона потяглася до мене, гарячкова від бажання. Я перевернув її і підійшов до неї, цього разу не м'якої, а майже тварини, щоб відреагувати на дикі рухи її тіла. Раптом вона завмерла, і крик вирвався з глибини її душі. Вона безвольно впала, і я зупинився, але знову схопив мене.
  
  
  "Знову, знову", - покликала вона. "Приготуй мене зараз!" Я знову потягнувся, і її очі залишалися закритими, поки я виводив її на нові вершини. Вона розгойдувала свою біляву голову туди-сюди, наполовину сміючись і наполовину ридаючи від радості, з якою, очевидно, не могла впоратися. З будь-якою іншою жінкою я відчував би себе садистом, але з Хельгою я все ще не міг позбутися відчуття, що вона, а не я, була в центрі всього цього. Я почув її крики пристрасті до того, що я робив, а потім відчув, що є щось, чого ніколи не досягну з нею. Якимось чином, незважаючи на всі її стогін захоплення і благання про більше, я не міг позбутися цього дивного відчуття себе об'єктом, ніби її фізична насолода не мала нічого спільного з людиною Хельгою Руттен. Це була недосконалість, яка викликала почуття незадоволеності, якого я не міг позбутися. Це був хрестоматійний приклад теорії про те, що фізичне ніколи не буває повним без емоційного. Проте внутрішнє спонукання Хельги було настільки велике, що майже заповнило психічну порожнечу. Майже. Вона важко дихала, її прес працював на повну потужність, її руки обхопили мою шию, а потім вона знову закричала довгим, маячним криком, потім її тіло розслабилося. Цього разу вона заплющила очі і майже одразу впала і занурила
  
  
  
  Я ліг поруч із нею і теж заснув. Коли я нарешті прокинувся і побачив, що Хельга виходить із кухні з яблуком у руці, її кругла повна постать вирізнялася на тлі світла сусідньої кімнати. Вона нагадувала Єву, Вічну Єву, яка тепер почала кусати яблуко.
  
  
  "Залишайся тут завтра", - сказала вона. «Я працюю лише півдня, а потім повертаюся».
  
  
  "Я не можу", - сказав я.
  
  
  "Тоді що тобі робити завтра?" - Запитала вона надутим голосом. Я підтяг ногу, щоб вона могла спертися на неї, що вона одразу й зробила.
  
  
  «Мені потрібно завтра їхати до Східного Берліна», - сказав я. "Ти хоч уявляєш, як це зробити?"
  
  
  "Ви хочете поїхати до Східного Берліна?" - Запитала вона, одночасно жуючи яблуко. 'Навіщо?'
  
  
  «Мені потрібно поговорити з однією людиною про бізнес, суто особисті питання. Але я чув, що росіяни дуже суворо ставляться до того, кого вони впускають у ці дні».
  
  
  "Так", - сказала вона, знову відкушуючи яблуко. «Я міг би доставити вас до Східного Берліна».
  
  
  Я дуже намагався здаватися більш враженим, ніж з радістю прийняв її пропозицію.
  
  
  «Мій двоюрідний щодня їздить до Східного Берліна з вантажівкою продуктів», - продовжувала вона. «Я міг би подзвонити йому та попросити відвезти вас замість його шофера. Росіяни знають, що з ним щодня буває водій. Він має певні зобов'язання переді мною».
  
  
  "Було б чудово, Хельга", - сказав я, і цього разу мій ентузіазм був дуже щирим. Це була абсолютно ідеальна установка. Вона встала і пройшла до вітальні.
  
  
  "Я подзвоню йому", - сказала вона.
  
  
  "У цей час?" - Вигукнув я. "Вже майже чотири ранки!"
  
  
  "Гюго встає рано", - відповіла вона, і я побачив її круглу дупу на тлі світла. Я посміхнувся до імені. У мене був власний Хьюго, і я міг тримати парі, що мій Хьюго був стрункішим і небезпечнішим за неї. Я не думав, що програю цю ставку.
  
  
  «Я маю дати йому час, щоб відмовитися від свого шофера», - сказала вона. Я знизав плечима. Це був її двоюрідний брат. Якщо вона хотіла розбудити того бідного хлопчика, мені все одно було. Я знову ліг, слухав її набір і чув її голос.
  
  
  "Привіт, з Хьюго?" — спитала вона. «Ви кажете з Хельгою… Хельгою Руттен. Добре я почекаю. Х'юго, мабуть, хотів одягнути халат. Центральне опалення все ще було рідкістю у Німеччині. "Так, Хьюго", - почув я її відповідь. «Я гаразд, але хочу попросити вас про позику. Я маю друга, який хоче завтра поїхати до Східного Берліна. Так… точно… він зараз тут зі мною. Ми це вже обговорювали. Я сказав йому, що ти можеш взяти його з собою як шофер на своїй машині».
  
  
  Настала довга пауза, вона прислухалася до слів Хьюго. "Це може бути дуже просто", - перебила я її. «Я сказав йому, що ви та ваш шофер щодня їдете до Східного Берліна. Так… Я скажу йому пошукати вантажівку з Хуго Шмідтом. Так… ну, я зрозумів. Він буде там. Все ясно? Просто відвези його до Східного Берліна. Опинившись там, він подбає про себе, розумієте? Дякую, Х'юго. Auf wiedersehen».
  
  
  Клацнув телефон, і Хельга знову опинилася поряд зі мною. "Ви повинні пообіцяти прийти прямо сюди, коли повернетеся завтра", - сказала вона, з полум'яним поглядом в очах. Я обіцяв. Це була легка обіцянка. Я був їй щиро вдячний. «Ви знайдете Х'юго неподалік контрольно-пропускного пункту Бранденбурзьких воріт. Хьюго Шмідт у вантажівці. Надягніть старі штани та спортивну сорочку або комбінезон, якщо він у вас є. Десять годин ранку. Ви можете зустрітися з Хьюго, коли повернетесь. Він поїде назад вдень.
  
  
  Я притягнув її до себе і ліг на неї. Тут її ноги розсунулися. «Дякую, люба», - сказав я. «Ви не уявляєте, яку послугу ви мені щойно надали. Коли я повернуся, я візьму тебе, наче тебе ніколи раніше не брали.
  
  
  Раптом у її очах з'явилося щось дивне, зіниці раптово звузилися, і вона вислизнула з-під мене.
  
  
  "Я збираюся спати у вітальні", - сказала вона. "Є диван". Її очі вивчали моє тіло, а рот був стиснутий, майже похмурий.
  
  
  «Шкода, – сказала вона.
  
  
  'Що?'
  
  
  "Тобі треба йти", - сказала вона, повертаючись і закриваючи за собою двері. «Вона була дивною істотою, – знову сказав я собі. Невгамовна людина,
  
  
  бурхлива вода. Начебто вона складалася з двох частин: чуттєво керованої жінки з дикими тілесними бажаннями та жінки, яка була холодною та відстороненою, до якої я ще не міг наблизитися.
  
  
  Я обернувся і заснув.
  
  
  Я очікував, що Хельга розбудить мене, але мене збудив гучний дзвінок будильника в сусідній кімнаті. Я підійшов, щоб висадити його, і виявив, що у квартирі я один. Записка на столі гласила: «Іду працювати. Хельга. Це було коротко, безособово. Я поголився, подзвонив Хоуї Прайлер і розповів йому про мій щасливий шанс. Він був такий щасливий, як і я, і дав мені всі деталі, які мені потрібно було знати.
  
  
  Ваш чоловік живе на Warschauer Strasse, під будинком 79. Його звуть Клаус Юнгманн. Ваш код є простим. Я уважно слухав, як він згадав код, і запам'ятав його. «Я дам знати Хоуку», - сказав Хоуї. «Це піде на користь старому браконьєру».
  
  
  Я поклав піджак у маленьку валізу, яку купив дорогою, і швидко попрямував до Бранденбурзьких воріт. На мені були звичайні штани та сорочка із закатаними рукавами. Це було не велике маскування, але я міг би піти за водія вантажівки. Якийсь час я чекав, відчуваючи подяку Хельзі, і, гадаючи, якою вона була, холодне, стримане обличчя Лізи Хаффманн раптом спало мені на думку, як освіжаючий вітерець. Нарешті я побачив, як з-за рогу наближається чорна вантажівка. З боків були намальовані слова HUGO SCHMIDT – ПРОДУКТИ. Німецька пунктуальність: було рівно десять годин. Коли я підійшов до вантажівки, двоюрідний брат Хельгі змінив своє становище і відчинив мені двері. Це був чоловік середнього віку з грубим зморшкуватим обличчям. На ньому була кепка і синій джинсовий робочий одяг.
  
  
  «Я дуже вам вдячний», - сказав я як вступ. Х'юго Шмідт тільки кивнув і кивнув. «Ця Хельга, – сказав він, – завжди чимось займається. Я ніколи нічого не прошу, не звертаю уваги на її справи».
  
  
  На блокпосту стояла довга черга з легкових та вантажних автомобілів. Там була майже вся торгівля, і Вопо перевіряли кожну машину, як вона наближалася до дерева запуску. Коли ми підійшли до загородження, я прочитав на великому знаку: Ахтунг! Sie verlassen jetzt West-Berlin! Я відчував, що ми потрапляємо в інший світ, яким ми і були. Коли настала черга нашої вантажівки, Х'юго висунувся з дверей і помахав поліцейським. Вони помахали у відповідь, бар'єр піднявся, і ми поїхали далі. Все було так просто, що я мало не засміявся.
  
  
  "У вас є перевага, якщо ви ходите туди щодня", - зневажливо сказав Шмідт. Він продовжував йти, поки ми не зникли з поля зору за перешкоду, потім зупинився десь на тротуарі.
  
  
  "Де я побачу тебе, коли ти повернешся?" Я запитав. Порожній вираз його очей показав, що він навіть не думав про це.
  
  
  «Я повернуся о четвертій», - сказав він нарешті. «Чекай мене тут, на розі, о четвертій годині».
  
  
  'Узгоджено.' Я попрощався з ним. 'Дякую ще раз.'
  
  
  Я залишив вантажівку і перейшов на середню смугу Унтер-ден-Лінден. Колись красива алея виглядала пошарпаною та сумною з величезними руїнами так довго після війни. Я побачив, що вся Східна зона Берліна була охарактеризована брудом, як у знатна жінка, одягнена в пошарпаний, зношений одяг. Порівняно з іскрометною енергією Західного Берліна атмосфера тут була похмурою та похмурою. Я впіймав таксі і згадав Warschauer Strasse, одну з багатьох вулиць Східного Берліна, яку перейменували росіяни. Коли ми дісталися до не, я вийшов і пройшов повз ряди брудних, похмурих багатоквартирних будинків. Я знайшов номер 79 та ім'я Клаус Юнгманн на дверях першого поверху. Під назвою було: Photo Retoucheur.
  
  
  Я подзвонив у дзвінок і почав чекати. Я чув човгання всередині. Хоук назвав Юнгманна «сплячим», агентом, якого часто роками не чіпають і наймають лише для певних завдань. На відміну від таких міжнародних агентів, як я, сплячі були цінні своєю абсолютною анонімністю. Коли двері нарешті відчинилися, я побачив високого, худого, сумного вигляду чоловіка з темно-карими очима. На ньому був блідо-блакитний піджак, а в руці він тримав тонку кисть для ретуші. За ним я побачив кімнату, повну ламп, стіл для малювання, каністри з фарбами і книгами, збоку електричний розпилювач.
  
  
  «Доброго дня», - сказав чоловік. 'Чи можу я зробити щось для тебе?'
  
  
  «Я так думаю, – відповів я. "Ви Клаус Юнгманн, чи не так?"
  
  
  Він кивнув головою, і його глибоко посаджені очі подивилися насторожено.
  
  
  "Я хотів би відретушувати фотографію дуже важливої людини", - сказав я, використовуючи код, який дав мені Хауї Прайлер. - Його звуть Дрейсіг. Ви колись чули про нього?
  
  
  "Генріх Дрейсіг?" - обережно спитав Юнгман. «Драйсіг, Драйсіг, Драйсіг», - сказав я. «Утричі дивніше за всіх».
  
  
  Клаус Юнгман зітхнув. Його опущені плечі надавали йому похмурого вигляду. Він сів на високий стілець перед креслярською дошкою. 'Хто ти?' він запитав. Коли я сказав йому, очі його розширилися. "Це велика честь", - щиро сказав він. «Але прихід сюди може означати лише те, що щось сталося з Деннісоном».
  
  
  "Вони зловили його, перш ніж я зміг підійти до нього", - відповів я. "Ви знаєте, що він мав передати мені?"
  
  
  Юнгманн кивнув, коли ми почули звук автомобіля, за яким слідували друга та третя машини. Ми чули, як грюкають двері та наближаються кроки.
  
  
  Широко розплющені Юнгманові очі були спрямовані на мене. Я знизав плечима і побіг до вікна. Коли я визирнув через жалюзі, я побачив двох чоловіків у цивільному, один з яких тримав автомат, що йшли до вхідних дверей.
  
  
  Я вибухнув. «Як, чорт забирай, вони це роблять? Ці хлопці, мабуть, яснозорі! Очевидно, вони були друзями Дрейсіга, і я перервав свої прокляття, щоб запитати Юнгмана: «Чи є інший вихід?»
  
  
  «Ось через чорний хід». Я відчинив двері, озирнувся, щоб переконатися, що він іде за мною, і побіг довгим коридором до задньої частини багатоквартирного будинку. Коли я підійшов до задніх дверей, вони відчинилися. Було двоє чоловіків, кожен із автоматом. Я впав на підлогу і потяг Юнгманна, коли вони відкрили вогонь. Вільгельміна відразу опинилась у мене в руці, і я відкрив вогонь у відповідь. Я бачив, як один із них зігнувся вдвічі, коли до нього потрапила велика 9-міліметрова куля. Інший пірнув за двері, але я знав, що він буде зовні і чекатиме на нас, як тільки ми вийдемо. Я повернувся і знову побіг довгим коридором.
  
  
  «На дах», - покликав я Юнгманна, який йшов за мною. Ми були майже біля сходів, навпроти квартири Юнгманна, коли увійшла пара людей з автоматом Томмі і почала дико стріляти. Я пірнув боком назад у квартиру, штовхаючи Юнгмана попереду себе. Я штовхнув двері і почув, як грюкнув автоматичний замок. Вони відчинять двері за секунди, але кілька секунд можуть мати значення. Я обернувся, коли почув брязкіт скла і побачив, як у вікні стирчить чорний ствол автоматичної гвинтівки. Я крикнув Юнгманну, щоб він кинув мене, але він завагався, широко розплющивши очі. Гвинтівка загуркотіла і надіслала смертоносний сигнал широкою дугою. Я бачив, як Юнгман похитнувся, повернувся і підніс руку до горла, де стала видно червону хвилю крові. Коли він упав на землю, я вистрілив у вікно прямо над дулом пістолета. Я почув крик болю, гуркіт пістолета на тротуарі. Замок на дверях був розбитий градом куль, але я був готовий, коли вони вдерлися всередину. Я зробив два постріли, схожі на один. Вони впали вперед і лягли до кімнати обличчям униз. Я почекав і прислухався, але нічого не чути. Я знав, що чорний хід має ще один. Я не забув його, але я також зрозумів, що стрілянина підніме поліцію. Все було зроблено блискавично, оглушливо і нещадно. У поліцію Східної Німеччини вже, мабуть, дзвонили п'ятдесят разів.
  
  
  Я підійшов до Юнгмана. Його горло було прострілено, але в ньому все ще було життя. Я схопив рушник зі спинки стільця і притис до його горла. Він одразу почервонів. Він більше не міг говорити, але його очі були розплющені, і в нього все ще могла бути сила кивнути. Я нахилився до нього ближче.
  
  
  "Ти мене чуєш, Клаусе?" Я запитав. Він моргнув у відповідь.
  
  
  "Хто забезпечує Дрейсіга грошима?" Я запитав. "Це росіяни?"
  
  
  Він на мить похитав головою, рух був ледь помітний, але явно не був.
  
  
  згодою.
  
  
  "Китайці... Вони його підтримують?"
  
  
  Ще один невизначений негативний рух його голови. Рушник став майже повністю червоним. Це майже сталося із Клаусом Юнгманном. "Хтось із Німеччини?" - з тривогою спитав я. «Змова багатих націоналістів? Стара військова кліка?
  
  
  Його очі знову сказали "ні". Я побачив, як його рука тремтить. Він тицьнув пальцем у куток кімнати, де на підлозі стояло відро з піском. Я знову простежив за жестом пальців. Він ясно вказав на цебро з піском. Я насупився.
  
  
  Я запитав. - "Пожежне відро?"
  
  
  він кивнув головою, і при цьому його голова впала на бік. Клаус Юнгман більше не зміг відповісти. Я почув наближення сирен. Настав час було зникнути. Я вийшов за двері, переступивши через двох чоловіків. То були високі німці, світловолосі, прямі. Здавалося, що в загривку всюди є очі і вуха.
  
  
  Я побіг на дах, штовхнув пожежні двері і почув, як унизу замовкли сирени. Попереду знову почулися сирени. Як і більшість дахів, ця теж була вкрита смолою та вугіллям, а по краях були жолоби. Я виглянув з-за краю і побачив, що чоловік уникнув задніх дверей, тримаючи пістолет. Можливо, це був дурний жест, але я мав це зробити. Ублюдки переслідували мене тільки так, як ніколи раніше зі мною не траплялося. Я не збирався дозволяти йому втекти, потрібен був лише один постріл. Я бачив, як він спіткнувся і впав, потім стиснувся і лежав нерухомо. Я зрозумів, що поліція негайно відреагує на постріл, і швидко побіг сусідніми дахами, поки я не пробіг близько десятка будинків. Потім я зупинився, прослизнув через одне з дверей на даху і спустився сходами, поки не повернувся надвір. Загалом метод, який використовували незліченні гангстери в Нью-Йорку, а тепер вона служив мені в Східному Берліні. Тихо прогулюючись вулицею, я озирнувся на величезну метушні на вулиці. Я пішов у невеликий парк неподалік і сів на лаву. Мені все одно довелося почекати, і я хотів спробувати з'ясувати, що хотів сказати Клаус Юнгманн.
  
  
  Парк був оазою тиші та спокою. За допомогою методу йоги я збільшив свої розумові здібності завдяки повному фізичному розслабленню. Пожежне відро з піском мене спантеличило. Юнгман негативно відреагував на росіян, китайців і німців. І все ж Дрейсіг не міг витягти гроші з піску. Це не мало сенсу. Може, у того, хто торгував піском? Насправді це не мало сенсу, але це була можливість. Можливо це відповідало теорії німецьких промисловців. Але Юнгман також відреагував на це негативно. Моє шосте почуття шепотіло мені, що я помилявся. Отже, я почав знову.
  
  
  Пожежне відро з піском. Може, я помилився. Підказка стосується відра з вогнем чи піску? Я думав про цебра, але для мене це не мало сенсу. Так що мені все одно довелося триматися за пісок, але що, чорт забирай, він мав на увазі? Розглянув багато варіантів. Я уперся головою в спинку дивана і зосередився на вільному поєднанні думок. Дрейд і пісок ... він отримав гроші від когось із піском ... хтось чи щось чи десь? Раптом спалахнуло світло. Не з піском, а десь, де був пісок. Світло стало яскравішим. Пісок... пустеля... арабські країни. Звичайно, це так, і я сів. Арабські нафтові шейхи, Юнгманн, хотів дати мені зрозуміти... пісок... араби! Раптом все стало зрозуміло і логічно. Потрібен був лише один багатий арабський шейх. Можливо, Дрейсіг склав план і продав його своїм благодійникам. Було цілком очевидно, що гра велася обидві сторони. Вони надали йому гроші для підтримки його планів, і ці плани мали означати щось важливе для Близького Сходу. Що б це не було, я зрозумів, що це не було призначено для того, щоб принести мир та спокій на вибухонебезпечний Близький Схід. Ви можете відмовитись від цього. У мене було особливо неприємне відчуття, що якщо Дрейсіга не знешкодити відразу ж на початку його небезпечної діяльності, його взагалі не можна буде зупинити. Завжди настає момент, коли події та рухи настільки виходять з-під контролю, що їх можна зупинити лише внаслідок зіткнення.
  
  
  Мені навіть не треба було чути слова Хоука. Я знав, що він скаже. Ідіть туди і дізнайтеся, чим вони зайняті. Першим кроком було повернення до Західного Берліна. Другий крок був менш зрозумілим. Я схилився до думки про зустріч із самим Дрейсігом. Я міг би прикинутися шанувальником, багатим на американського шанувальника. Може, я зможу здобути його довіру. Я обговорив би це з Хоуком, ідея була привабливою. Я встав і пішов назад до Хьюго Шмідта. Діяльність Дрейсіга виявилася зовсім не незначною та дилетантською. Це було доведено тим, як його хлопчики йшли за мною, куди б я не пішов. Вони безперечно були найрозумнішою групою, з якою мені доводилося мати справу за останні роки, чи їм просто пощастило? Можливо, було і те, й інше. Я купив газету і нахилився
  
  
  проти ліхтарного стовпа чекати на фургон.
  
  
  Денний рух у Західний Берлін став більш завантаженим. Х'юго Шмідт був не такий пунктуальний, як того ранку. Було чотири години чверть на п'яту. О четвертій тридцять я розгорнув газету, о п'ятій, викинув її і почав ходити туди-сюди, пильно спостерігаючи за кожним фургоном, що наближався з-за рогу. О шостій годині я промок. Вантажівка не під'їхала, бо не було причин з'являтися. О 4 годині на мене там зовсім не чекали. Я мав бути мертвим, як і Клаус Юнгманн.
  
  
  Це була гнітюча думка, але показова. Раптом багато частин карти для укладання підійшли одна до одної, і деякі досі неузгоджені проблеми стали очевидними. Хлопці з Дрейсіга, наприклад. Вони не були ні найкращими, ні особливо ефективними. Вони бачили мене з самого початку, але людина, яка повідомила їх про мене, була ... Хельга Руттен! Наполеглива, світла блондинка Хельга. Зрештою, вона була єдиною, хто знав, що я збираюся сьогодні вранці до Східного Берліна, де і як. Все це вона зробила для мене. А вчора, коли вони намагалися піти за мною до штаб-квартири AX, Хельга була єдиною, хто знав, що я прибув до міста. Очевидно, вона зателефонувала з замку і переконалася, що вони на мене чекають, коли я відвів її до її квартири. Не дивно, що вони так легко помітили мене. І сьогодні вони чекали, що я зв'яжуся з Юнгманном, а потім увірвалися, щоб убити двох зайців. Але ця муха була жива-здорова і тепер дуже розлютилася. Поза себе від гніву.
  
  
  Раптом усе стало настільки зрозумілим, що мені захотілося вдарити себе ногою. Цим також пояснювалося подив у її очах, коли я прийшов до неї вчора ввечері. Вони, безперечно, подзвонили їй і сказали, що я помер під Берліном-Гамбургом. Телефонний дзвінок до її двоюрідного брата Шмідта, звичайно ж, був телефонним дзвінком людям Дрейсіга, щоб продати мене прямо переді мною. Для цього була потрібна доза сміливості та сміливості, яку я вирішив розплатитися тією ж монетою. Але одна річ, одна дуже ясна річ витала у моїй голові. Хельга та вибух на рейнському човні; це не можна зводити до одного знаменника. Якщо вона належала до організації Дрейсіга, як сталося, що вона опинилася на борту і мало не загинула внаслідок вибуху? Вона безперечно не грала комедію, коли я витяг її з Рейна. Її шок і сльози, що послідували за нею, були справжніми, такими ж реальними, як ті годинники, проведені з нею в ліжку. Катастрофа на прогулянковому судні залишалася тривожною нотою. Єдиний спосіб дізнатися абсолютну правду – це піти до Хельги. Вона також могла бути вказівником у напрямку Драйсіга, якби вона була такою, як я думав.
  
  
  Я підійшов до високої сірої бетонної стіни. Це було досить зловісним чином, але росіяни також прикрасили його струмопровідними проводами та колючим дротом. Він безперервно йшов в обох напрямках, ніби це справді була залізна завіса, як її називали берлінці.
  
  
  Нік Картер, я сказав собі, у тебе справді проблема ...
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  
  
  Ніч опустилася на Східний Берлін, і фари машин, що вишикувалися перед блокпостом, висвітлили Паризьку площу. Я йшов уздовж Берлінської стіни і думав про те, щоб перелізти через неї, незважаючи на колючий дріт та електричний паркан. Я бачив кілька місць, де думав, що можу уникнути нитки. Але ця ідея зникла, коли я побачив, як з настанням темряви спалахнув прожектор. Вони висвітлили нижню половину стіни. Будь-хто, хто спробує перелізти через нього, виділиться, як муха на ріжку морозива. Я підійшов до точки, де Шпрее пливла зі Сходу на Західний Берлін. Це виявилося неможливим. Прикордонники патрулювали береги з дуже великими та високоефективними німецькими вівчарками. Крім того, річка теж була освітлена прожекторами, тому у того, хто спробує врятуватися під час купання, навряд чи буде шанс.
  
  
  Я повернувся на кут Паризької площі, подивився, як машини вишикувалися в пробці, і згадав, що росіяни та поліція Східної Німеччини не шкодували сил, щоб зупинити постійний потік біженців із народної республіки. Я на власні очі переконався, що вони справді виконали ретельну роботу. Моє повернення до Хельги почало переростати у серйозну проблему, на яку я не очікував. З того, що я бачив навколо, я міг зробити лише один висновок. Єдиний вихід - піти тією ж дорогою, що і все
  
  
  хто завгодно, через КПП та шлагбаум. Це була коротка відстань, і, якщо мені пощастить, я зможу добратися туди. Але спершу мені потрібно було знайти автомобіль.
  
  
  Незабаром я виявив, що вулиці Східного Берліна вночі пустельні. Нічне життя обмежене Stalinallee у східній частині сектора, і навіть це нічого не означає. Людей та ще менше машин, окрім тих, що їхали на КПП. Нарешті я побачив один маленький Mini-Cooper, що стоїть перед рестораном. Він був переобладнаний у службовий автомобіль із набором сумок для інструментів, ацетиленових пальників та шматків труб на багажній полиці. Клемпнер був чітко позначений на задніх дверях. Коли я глянув у вікно ресторану, то побачив, що там сидить сантехнік та п'є каву. Я чекав у тіні, коли він вийде. Він просто відчинив двері кабіни, коли я підкралася до нього ззаду. Це потрібно було зробити швидко та безшумно. Він спробував обернутися, коли я вдарив його по горлу однією рукою. Я відчув, як він розслабився. Це було небезпечне захоплення, яке призводило до смертельного результату при занадто сильному тиску. Він видужає приблизно через п'ятнадцять хвилин. Я затяг його в портал і поплескав по щоці. «Вибач, приятель», - пробурмотів я. «Але це з поважних причин. Ти не дізнаєшся про це, але ти належиш до загону безмовних героїв».
  
  
  Mini-Cooper навряд чи був засобом подолання перешкоди. Коли я їхав сусідніми вулицями, чекаючи пробки перед шлагбаумом, мені здавалося, що я на триколісному велосипеді. Мені потрібен був старт з усією швидкістю, з якою я зміг вибратися з цієї маленької машини. Я зменшив швидкість, коли два автобуси проїхали повз КПП. Шлагбаум було відкрито, і фургони не стояли в черзі. Я розвернувся, дав повний газ і попрямував до дерев'яних воріт на східній стороні Бранденбурзьких воріт. Але були деякі жахливі подробиці, на які я не очікував. Перш за все, той факт, що було зроблено стільки спроб проїхати через загородження, що була спрямована спеціальна група охорони, щоб стежити за машинами, які під'їхали підозріло швидко.
  
  
  Як тільки я з'явився на площі, задзвонили сигнальні дзвони і пролунав хрипкий гудок. Просто перед собою я побачив товсті загострені стрижні, що підіймалися з-під землі. Надто пізно я згадав, що кілька заповзятливих німців намагалися прорватися через загородження за допомогою танків, і тому росіяни встановили спеціальні загородження для танків, щоб розірвати гусениці на шматки. Загострені сталеві стрижні просвердлили б Mini-Cooper, як штик лякало. Маленький візок згорнув на двох колесах, і я почув тріск, коли борт ударився об прути. Мені вдалося втримати машину від перекидання, і я попрямував до чотирьох сидячих навпочіпки Вопо, націлених на мене. Вони підскочили, коли я підійшов до них.
  
  
  Тепер я був паралельно до стіни і чув, як кулі потрапили в задні крила. Я знову повернувся і попрямував до однієї з вулиць, що вели від площі. Коли я добрався до нього, я побачив, як у провулку переді мною під'їхав великий броньовик, який зупинився, щоб перекрити вулицю. Четверо в броньовику вискочили, націлили на мене свої рушниці, чекаючи, що я або зіткнуся з їхньою важкою машиною, або вчиню розумно, щоб зупинитися.
  
  
  Я відкинув обидва варіанти. Між задньою частиною броньовика та поруч будинків було достатньо місця. Я відправив Mini-Cooper на тротуар і пролетів повз них. Я різко звернув і звернув у провулок, коли на полювання в'їхала поліцейська машина з вереском сирени. Я розумів, що якщо залишусь у Mini-Cooper, то зараз програю битву. Я пройшов перший поворот на двох колесах і зупинився за поворотом. Я виліз і побіг. Переслідуюча поліцейська машина зробила саме те, що я очікував. Вона повернула за кут і стукнула по міні-куперу. Я чув вибух, що обидві машини спалахнули. Люди поки що цим займатимуться.
  
  
  Я пробіг через порожню хату, повернув назад і змішався з натовпом, що вже зібрався. Під'їхали нові армійські джипи та машини, і я майже безтурботно пішов геть. Варто було спробувати, але, звісно, цього було замало. Я все ще був у Східному Берліні, і ця проклята стіна виглядала ще більш недоторканною, якщо можливо.
  
  
  Тепер я зрозумів, чому в житті жителів Східного Берліна панувала атмосфера смирення та зневіри. Коли натовп розвіявся, я знову сховався на ганку, звідки
  
  
  міг стежити за входом біля воріт. Я ламав голову, але нічого не міг вигадати, крім того, що не наважився повторити той самий трюк знову. Тепер вони були стривожені та запровадили додаткову охорону. Через кілька годин я побачив, що пізно ввечері в Західний Берлін їхали переважно важкі вантажівки. Я почав відчувати себе все більш і більше розчарованим, і була майже опівночі, коли я побачив, що чотири важкі трейлери зупинилися на блокпосту. Останній зупинився майже на тому місці, де я стояв у темному ганку. Я бачив, що Vopos ретельно перевіряли кожну вантажівку. Спочатку вони переглянули документи водія, а потім змусили його відчинити дверцята вантажного відсіку. Звичайно, це була рутинна робота, але вона була виконана дуже ретельно, і поки я спостерігав, мене осяяла слабка ідея.
  
  
  Мій погляд упав на два маленькі колеса під передньою частиною вантажної платформи. Два колеса, які використовувалися лише тоді, коли причіп було від'єднано від кабіни, підтримувалися двома поперечками під віссю. Я дивився, як поліцейські повертаються до своєї посади біля загородження, і чув, як ожила перша машина невеликої колони. Один за одним запрацювали інші двигуни, а перший трейлер почав проїжджати повз перепони. Я пірнув під останній вагон, під'їхав на коліщатках і схопився за поперечки, засовуючи ноги між віссю та днищем причепа. Я притулився до дна і затримав подих, коли машина рушила. Я побачив ноги у формі і трохи далі чорно-білі смуги на паркані. Ми пройшли. Я затримався у своєму незручному становищі, поки вантажівка нарешті не зупинилася на світлофорі. Я підтягнув ноги, впав на землю і відкотився з-під вантажівки перед тим, як великі колеса знову почали обертатися. Мої ноги трохи задубіли, але це швидко минулося, коли я поспішав по вечірніх вулицях.
  
  
  На відміну від похмурої та сумної атмосфери східного сектора, Західний Берлін був дуже жвавим та яскраво освітленим, і я швидко знайшов таксі. По дорозі до квартири Хельгі я перезарядив Вільгельміну і заштовхав «люгер» назад у кобуру на плечі під сорочкою. У моїй кишені був ключ, який дала мені Хельга. На цей раз я скористаюся ним.
  
  
  Промінь світла, що пробився з-під дверей, сказав мені, що Хельга все ще не спала. Я швидким рухом відчинив двері. Вона була в спальні, двері були відчинені, і вона швидко обернулася, коли почула, як я увійшов. У словах не було потреби. Її очі розширилися, і вона була паралізована. На ній була темна спідниця та світло-зелена блузка без рукавів. Її здивування було подолано, коли вона раптом поринула у високу шафу, притулену до стіни. Вона відчинила ящик і полізла в нього. Вона майже взяла пістолет, коли я грюкнув ящиком по її зап'ястю. Вона закричала від болю. Я взяв її за руку, перевернув і знову відчинив ящик. Її пальці розслабилися, і пістолет знову впав у ящик. Я знову зачинив її і кинув Хельгу на ліжко. Невелика валіза, яку вона, мабуть, збирала, впала на підлогу. Вона все ще стрибала на ліжку, коли я схопив її світле волосся і повернув їй голову. Вона застогнала від болю і обійняла мене за талію, намагаючись стати на одне коліно.
  
  
  «Будь ласка, не роби мені боляче», - благала вона. «Я… я рада, що ти живий. Довіртеся мені. '
  
  
  "Звичайно", - сказав я. «Ви у захваті. Я міг ясно бачити це по тому, як ви пірнули за пістолетом. Це був справді зворушливий жест».
  
  
  "Я боялася, що ти мене вб'єш", - сказала вона. «Ти… ти виглядав таким розсердженим».
  
  
  "Не бійтеся цього", - сказав я. "Можете бути впевнені, якщо відповісте мені дуже швидко".
  
  
  Я штовхнув валізу об підлогу. "Ви були на шляху до своїх друзів, чи не так?" - спитав я, але це більше схоже на встановлення факту. "Можливо, ви їхали до Дрейсіга".
  
  
  "Я їхала з міста", - сказала вона, все ще чіпляючись за мою талію. «Я справді не належу до них». Її очі були широко розплющені і благали. "Я допомагала їм, тому що мені були потрібні гроші".
  
  
  "Спробуй знову!" - Огризнувся я. «Я не куплюсь на це. Я знаю, що Dreissig фінансується арабськими грошима. І ти розповіси мені подробиці. Хто за цим стоїть?
  
  
  "Я дійсно нічого не знаю", - сказала вона. «Тільки повір мені».
  
  
  «Так, звичайно, я краще одразу піду до психіатра».
  
  
  "Ти не розумієш", - почала вона, але я перервав її. «Ти маєш рацію», - сказав я.
  
  
  «Я багато чого не розумію, але ти мені все поясниш. Я не розумію, як дівчина може переспати з чоловіком, а за кілька хвилин застрелити його. І я теж не розумію, як ви опинилися на тому човні Рейном.
  
  
  "Я можу все це пояснити", - швидко сказала вона.
  
  
  "Добре, але пізніше. Спочатку ви розповісте мені, що знаєте про Дрейсіга.
  
  
  Вона провела рукою по моїй нозі. «Я дійсно нічого не знаю, повірте мені, – сказала вона.
  
  
  Я сильно відкинув її голову, і вона знову застогнала від болю. "Ми починаємо спочатку", - відрізав я. "Як Дрейсіг отримує гроші і де вони зберігаються в банку?"
  
  
  Мабуть, вона прочитала повідомлення в моїх очах, повідомлення про те, що я не жартую і не перекручуватиму. У свою чергу мене попередили раптове звуження її зіниць, холодні спалахи в очах. Убік я побачив, як її стиснутий кулак піднявся короткою дугою вгору, і відразу зрозумів, чого вона прагне. Мені вдалося повернути стегно і зловити удар по твердих м'язах стегна. Я вдарив її по обличчю тильною стороною долоні і почув, як вона скреготала зубами, коли вона приземлилася на підлогу з іншого боку ліжка. Я потягся через ліжко, потягнув її за волосся, притис її голову до подушки і однією рукою притиснув одну крапку нагорі її спини. Хоча її крик був заглушений подушкою, її крик був справді несамовитим. Я потяг її до себе, і вона знову закричала. Її гарне личко спотворило біль, а ліва сторона її тіла зігнулася. Я підняв руку, і вона заповзла одна в одну, плачучи.
  
  
  "О, Боже, допоможи мені", - ридала вона. «Мій лівий бік… так сильно болить. Я відчуваю лише біль».
  
  
  Я знав, що біль триватиме якийсь час. Мені це також не сподобалося. Але я весь час думав, що човну, повному людей, не хотілося б, щоб його просто так підірвали. Я схопив її за шию і натиснув. Її руки безпорадно схопили мої.
  
  
  «Давай, Хельга, – сказав я. "Хто фінансує Дрейсіга?"
  
  
  "Клянуся Беном Муссафом", - видихнула вона. Я послабив хватку і дозволив їй упасти на ліжко. Бен Муссаф, Шейх Абдул Бен Муссаф. Він був одним із правителів пустелі, які тривалий час заперечували проти видатного становища Насера ​​в арабському світі. Він заробляв на нафті мільярди, був найкращим другом шейхів і, очевидно, мав інші устремління. Це було чудове поєднання. Як він переказує гроші і куди? " Я запитав. Вона завагалася. Я простягнув руку, і це негайно набуло чинності.
  
  
  "Золото", - відразу випалила вона.
  
  
  Я свиснув. Але то було там. Золото – найстабільніший платіжний засіб. Дрейсіг міг торгувати ним на вільному ринку, якщо хотів, або обміняти на марки, долари, франки або ще щось, що йому було потрібно. І це також усунуло проблему привабливих депозитів у місцевих банках. Це годилося для всього, будь-де і будь-коли. Але була одна проблема. Багато золота не можна було перевозити в скарбничці. "Де зберігається золото?" Я спитав далі. Вона підвелася на лікті, її руки в блузці без рукавів затремтіли від болю та страху.
  
  
  «Це... Я тобі скажу», - сказала вона, дивлячись у мої жалкі очі. «Але спочатку мені потрібна цигарка. Будь ласка, лише один.
  
  
  Я кивнув головою. Тепер вона зрозуміла, що це серйозно. Цигарка може заспокоїти її та зрозуміти, що їй краще повністю співпрацювати з нею. На столі поруч з ліжком стояла настільна лампа, важка скляна попільничка та пачка цигарок. Хельга потяглася за цигарками та попільничкою. Коли вона нахилилася вперед, щоб дістати попільничку, вона на мить повернулася до мене спиною. Завдяки блузці без рукавів я побачив, як скорочуються м'язи її плеча, і одразу відреагував. Інакше в мене б у голові дірка, бо Хельга з котячою швидкістю жбурнула важку попільничку в мій бік. Мені вдалося так повернути голову, що попільничка зачепила лише частину мого черепа. Але я все ще бачив зірки і більше чув, ніж бачив, як повз мене промчала Хельга. Я спробував схопити її, хитаючи головою, щоб прийти до тями. Вона без особливих зусиль ухилилася від моєї руки, і коли я обернувся, вона притулилася до шафи з револьвером у руці.
  
  
  Свиня! вона плюнула. «Вам буде шкода. Ви так сильно хочете знати все? Я зараз докладно розповім. І це останнє, що ви почуєте. Ви хотіли дізнатися про човен Рейном? Я тобі скажу. Я застосувала бомбу. Так, я зробила. Тільки ця чортова штука вибухнула надто рано.
  
  
  Якби я просто не піднялася на перила, щоб пірнути в річку, я б загинула разом із рештою. А тепер мене просто забрало у воду».
  
  
  Я глянув на блакитний зразок її очей. Я раніше бачив, як вона виглядала гостро, але ніколи з незворушним холодом, який вона виходила зараз. Я згадав нетерплячу, гарячкову істоту, яка залишалася такою дивно безособовою у своїй неприборканій пристрасті. Вона справді складалася з двох частин, і одна з них була фальшивою, холоднокровною, збоченою сучкою.
  
  
  "Чи задоволені ви зараз човном по Рейну?" вона продовжила. Бен Муссаф прибуде на зустріч увечері. Він приносить тонни золота. Жаль, що тебе там не буде, щоб побачити.
  
  
  Вона ще кричала на мене, а я не зводив з неї очей. Тепер мені не було чого втрачати, і я хотів заощадити час. Я знав, що є ще одна Хельга, Хельга, яка так сильно жадала мене, що нічого не може вдіяти. Якби я міг викликати Хельгу хоча б на мить, я мав би ще один шанс. Я бачив, як шнур йде від лампи поруч із ліжком до розетки в стіні поряд із тим місцем, де я стояв.
  
  
  "Ти збирався сказати мені ще дещо", - сказав я, непомітно рухаючись праворуч. «Про наш сексуальний досвід. Я не вірю, що це була суто комедія».
  
  
  Пістолет, як і раніше, був націлений на мене, але її погляд на мить пом'якшав. "Це не була комедія", - сказала вона. «Я вже знала, хто ти був тієї першої ночі у замку. Слухав вашу цікаву телефонну розмову на другому пристрої. Але ви неймовірно чарівні. Ти щось у мені розбудив».
  
  
  "А минулої ночі?" - Запитала я, знову трохи відсунувшись. «Не кажи мені, що ти забув про це. Я не вірю цьому.
  
  
  "Я не забула", - сказала вона. «Це щойно закінчилося, от і все».
  
  
  "Але це було добре, чи не так, Хельга?" Я посміхнувся їй. Моя ступня була всього за дюйми від розетки. Хіба ти не хочеш переспати зі мною ще раз, Хельга? ... Зараз же? Ти пам'ятаєш мій рот на твоїх грудях? Ти пам'ятаєш, як я тебе трахкав?
  
  
  Груди Хельги погойдувалися від глибоких, швидких вдихів. "Сволота!" - сказала вона, шиплячи від люті. Я почув клацання молотка, коли вона вистрілила з пістолета. Я підняв ногу і витяг з розетки вилку. Світло згасло, і я впав убік, коли куля просвистіла над моєю головою. Я опустив руку по широкій дузі і потрапив Хельзі в задню частину коліна, змусивши її спіткнутися і потрапити другою кулею в стелю. Я вже був на ній згори і спробував схопити пістолет. Вона все ще була надто швидкою для мене, відпустивши, і я впав із пістолетом у руці, коли вона вислизнула з моєї голови і втекла з кімнати. Я дивився, як вона зникає з вітальні в коридорі, кинув пістолет і пішов за нею. Я чув, як вона піднімалася сходами двома сходами за раз, прямуючи на дах. Піднявшись сходами, я майже наздогнав її, але їй вдалося грюкнути дверима на дах, і мені довелося відступити, щоб не отримати дверима в обличчя.
  
  
  На даху було зовсім темно, але я помітив її приблизно за три фути від краю даху. Найближчий дах знаходився на відстані не менше шести футів.
  
  
  'Ні!' Я кричав. "Ви ніколи не зробите це". Вона проігнорувала мене, побігла та стрибнула. Я відчув, що в мене застигла кров, коли вона дотяглася руками до даху, на мить повисла на ринві, а потім впала назад з довгим, що роздирає ніч передсмертним криком. Я обернувся. Я хотів пошкодувати її, але не міг. Я просто шкодував, що не одержав від неї більше інформації. Раптом для мене все стало нестерпним. У мене був важкий день. Я поспішив униз сходами і вийшов надвір. Неподалік я зняв номер у готелі другого класу і був радий, що я маю місце, де можна спокійно переночувати.
  
  
  Я заплющив очі, розуміючи, що наступного ранку мені потрібно дізнатися, де зустрінуться Абдул бен Муссаф і Дрейсіг. Звичайно, це була важлива конференція, на яку я дуже хотів потрапити. У мене було протверезне і непереборне відчуття, що від цього залежать вчорашні жертви та завтрашні результати.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я знайшов еспресо-бар, який відкрився рано, і намагався розібратися у своїх зніяковілих думках за чашкою міцної німецької кави. Незважаючи на її заперечення, було ясно, що Хельга була важливим членом групи, яку я спочатку вважав такою неефективною.
  
  
  Тепер, коли я знав, як ідуть справи, я подумав, що вони наробили дурниць. Мені було приємно думати, що тепер, коли вони, безперечно, дізналися, що трапилося з Хельгою, вони дуже нервуватимуть і поступово зрозуміють, з ким мають справу. Вони зробили проти мене три спроби вбивства, крім того, що заманили мене в пастку в Східному Берліні, і все, що це принесло їм, було, принаймні, шість мертвих чоловіків плюс Хельга. І я досі був на ногах. Вони, мабуть, зараз дуже нервують.
  
  
  Я зрозумів ще дещо. Незважаючи на те, що я був стурбований цією людиною, Дрейсігом, я ніколи не бачив його фотографії, і мені було цікаво, як вона виглядає. Високий, маленький, спокійний, знервований? Чи був він добрий, коли справа доходила до бою, чи він був із тих, хто знепритомнів? Ці речі важливі для того, на що можна було очікувати і що потрібно було зробити. Я знав про нього лише одне. Він мав великі амбітні плани, які мені ще треба було розгадати від А до Я. Коментар Хельгі про Абдула бен Муссафа я запам'ятав. Він мав прибути сьогодні ввечері з великим вантажем золота, і Хельга зібрала свій портфель, щоб бути присутнім на зустрічі. Валіза. Це щось означало. Вона йшла в місце, яке було недалеко, але досить далеко.
  
  
  Вона використовувала техніку вигадки, заснованої на реальності. Була вантажівка, яка відвезла мене до Східного Берліна, але кузен Хьюго не був справжнім кузеном. Був замок, де вона знала свій шлях, але тепер я зрозумів, що її «дядько» теж несправжній. Дядько, швидше за все, був не хто інший, як Дрейсіг. Що може бути кращим для таємної зустрічі, ніж старий замок? Що може бути краще за старий замок, щоб сховати золото? Це було цілком очевидно, і я згадав зачинені двері в лівому крилі, коли вони показували мені все навколо. Звичайно, це був старий замок із видом на Рейн. Вона вибрала саме відповідне місце, щоб підірвати прогулянковий катер, так що вона була близько до замку, щоб там висохнути.
  
  
  Я швидко подумав. Поїздка автобаном, затримка на різних контрольно-пропускних пунктах і відстань до Рейну в Кобленці означали як мінімум чотиригодинну поїздку. Мені була потрібна швидка машина, і я не хотів йти в компанію з оренди автомобілів. Вони можуть бути досить розумні, щоб стежити за цими речами, підозрюючи, що я спробую орендувати машину. Але я знав, де його взяти. Я просто сподівався, що вона вже купила новий. Я не міг утриматись від сміху, виходячи з еспресо. Я вже міг уявити обличчя Лизи Хаффманн.
  
  
  Двері вона відчинила сама, одягнена в обтягуючий червоний светр з джерсі і сині картаті штани, які теж ідеально їй сиділи. Було легко побачити висхідну лінію її грудей, але я не зводив очей з її обличчя і бачив трохи приховану обережність у її погляді, трохи веселу усмішку на її гарних губах.
  
  
  "Ви дійсно з'являєтеся в найнесподіваніші моменти", - сказала вона.
  
  
  "Моя дуже погана звичка", - посміхнувся я. Як нова машина? Він уже в тебе є?
  
  
  «У мене таке почуття, що я маю сказати ні», - відповіла вона, і її погляд став ще теплішим. Але відповідь – так. З минулої ночі. Як та інші кремові.
  
  
  "Добре", - сказав я, відчуваючи себе дещо винним. «Я хотів би його позичити».
  
  
  Невіра тепер оселилася поряд з обережністю в її очах.
  
  
  "Не дури", - нарешті сказала вона.
  
  
  "Я ніколи не був таким серйозним", - сказав я, вибухнувши нестримним сміхом. Ця надзвичайно абсурдна ситуація виявилася надто складним завданням для мого почуття гумору, що так часто пригнічується. Ліза Хаффманн подивилася на мене, а потім теж почала сміятися, і через кілька секунд ми обоє голосно сміялися.
  
  
  "Це дуже весело", - сказала вона між нападами сміху. "У вас є з собою чекова книжка?"
  
  
  "Цього разу мені це не потрібно", - сказав я, збираючись із силами. 'Насправді ні.'
  
  
  "Без поїздів?" - спитала вона серйозно.
  
  
  "Ніяких поїздів", - повторив я.
  
  
  "Ніхто не стрілятиме в нас?"
  
  
  «Нікому стріляти в нас».
  
  
  "Минулого разу це була дуже дорога поїздка", - серйозно сказала вона. "Хіба вам не було б дешевше, якби ви просто орендували машину?"
  
  
  Я хотів щось сказати, але вона мене перебила. "Я вже знаю", - сказала вона. «Ви поки що не можете на це відповісти».
  
  
  "Ти кмітлива", - сказав я зі смішком. Раптом мене охопила думка. Мені просто потрібний був Мерседес, щоб дістатися туди.
  
  
  Після цього я знову встав би на ноги і чекав незліченних подій.
  
  
  Я запитав. - "Ви хотіли б поїхати зі мною?" «Коли ми приїдемо, я вийду і ти зможеш їхати назад. А ще ви дізнаєтесь, що ваша машина у хорошому стані».
  
  
  Вона замислилась про це на мить. "Це приваблива ідея", - сказала вона. «Тьотя Ганна хотіла піти зі мною по магазинах завтра вдень».
  
  
  "Добре", - сказав я. "Тоді завтра ти повернеш свою машину сюди вчасно".
  
  
  Вона зникла в квартирі і повернулася із сумочкою та ключами. Ми приїхали Mercedes 250 Coupé з невеликого гаража поза кутом та вирушили у дорогу. Я залишився задоволеним своєю ідеєю. Ліза мала особливості, які зробили поїздку набагато приємнішою, ніж якби я був один. Ніколи не знаючи, що на мене чекає попереду, я давно розробив філософію насолоджуватися речами, поки ще можу. Сама подорож була б нудною. З гарною жінкою в машині було б, звичайно, приємніше. І вона була гарною. Коли через деякий час ми проїхали автобаном, вона виявилася теплим і дотепним співрозмовником з високим IQ, а також дуже сексуально апетитною. Штани не приховували довгої тонкої лінії стегон та вузької талії. У неї не було великих грудей, але у неї була смілива висхідна лінія, яка відповідала підборідді, що викликає її. Її карі очі швидко посміхнулися, а холодна зібрана манера поведінки по суті відбивала сильне позитивне ставлення до життя.
  
  
  Я зацікавлено спитав Лізу. "Де ти вивчила англійську?"
  
  
  "У школі", - швидко відповіла вона.
  
  
  «Отже, у вас, мабуть, був добрий учитель», - зауважив я.
  
  
  "Вірно", - відповіла вона. "І не забувайте свої американські фільми".
  
  
  Мені було шкода, коли ми досягли зелених берегів Рейну. У нас була надзвичайно велика кількість затримок практично на всіх контрольно-пропускних пунктах, і рух автобаном також був надзвичайно завантаженим. Був пізній вечір, коли ми їхали вздовж річки. Вона намагалася розмовляти під час поїздки, але я проігнорував її спроби. Але я знову гостро відчув холодний, проникливий погляд, яким вона дивилася на мене.
  
  
  «Ви вже обрали між ангелом помсти та членом мафії?» - Запитав я з смішком.
  
  
  "У певному сенсі", - сказала вона. «Я вважаю, що у вас є щось від обох, і ці двоє входять до абсолютно різної упаковки. Як щодо цього, Нік Картер?
  
  
  Довелося сміятися. Це був непоганий опис. Мої очі ковзали по Рейну, що ковзав по контурах замків і руїн на пагорбах. Я не хотів забувати замок, коли ми підходили до нього з іншого боку.
  
  
  Потім я раптово побачив, що він піднімається перед нами, і виїхав на першу другорядну дорогу. Я пригальмував і невдовзі знайшов зелену дорогу, що вела до замку. Я проїхав так, щоб Ліза могла виїхати одразу після того, як я вийду. Я не хотів забирати її далі.
  
  
  Я якраз збирався з нею попрощатися, коли з підліску вийшли троє чоловіків. На них були білі спортивні сорочки та сірі штани, заправлені в чоботи. На нагрудній кишені сорочок виднілася емблема у вигляді двох схрещених мечів. Це була не форма, а й не цивільний одяг. Це відповідало політичній витонченості Дрейсіга. Сказати щось не сказавши цього.
  
  
  «Це окрема дорога», - сказав один із них чемно, але рішуче. Це були досить молоді, симпатичні та міцні хлопчики.
  
  
  «Вибачте, я не знав», - вибачився я, збираючись їхати назад. Моє натреноване око виявило серед дерев ще дві такі закриті білі сорочки. Отже, «дядько» Дрейсіг був там. Тихий старий замок перетворився на центр діяльності. Я поїхав назад на другорядну дорогу, зупинився за рогом, де я був поза увагою варти замку.
  
  
  «Дякую, люба», - сказав я і вийшов. «Тут я даю тобі спокій. Чи бачите, я сказав вам, що поїздка буде невинною і приємною. Бережіть себе та машину. Він мені може знадобитися знову».
  
  
  Вона сіла за кермо і подивилася мені у вічі. "Що ти збираєшся тут робити?" - спитала вона прямо, без посмішки і з занепокоєнням у м'яких карих очах.
  
  
  "Ще не час для питань", - м'яко сказав я. 'Іди до дому. Дякую ще раз.'
  
  
  Цього разу була моя черга дивуватися. Вона висунулась із вікна, і її вологі губи шукали мої. То був майже ніжний поцілунок. "Будьте обережні", - серйозно сказала вона.
  
  
  Ти божевільний, але ти мені досі подобаєшся. І мені все ще цікаво, що ти збираєшся робити тут самостійно. Це якось пов'язано із замком, чи не так?
  
  
  Я посміхнувся і поплескав її по щоці. "Їдь додому", - сказав я. "Я прийду і побачу тебе".
  
  
  Я пішов назад дорогою і дивився, як вона повільно від'їжджає, потім протиснувся в підлісок і обережно і безшумно поповз до під'їзної доріжки. Підлісок незабаром перетворився на досить густий ліс, і коли я наблизився до провулку, я піднявся на пагорб серед дерев, паралельних йому. Час від часу я чув голоси та звуки машин. Я згадав, що під'їзна доріжка вела прямо до воріт, але зарості закінчувалися ярдах за тридцять від воріт. Моя пам'ять не підвела і цього разу. Як я й думав, відкритий простір був надто широким, щоб підійти непоміченим, якщо не брати до уваги охоронців, одягнених, як інші, біля підйомного мосту та сторожки. Була одна щаслива обставина. Оскільки замок стояв на вершині пагорба, це не могло бути рівцем із водою, але, як я бачив минулого разу, він був оточений широким сухим ровом.
  
  
  Я пройшов по узліссі до задньої частини замку. Там не було жодної активності, і я вирішив спробувати. Я вибіг з укриття і спустився в канаву, де побачив ланцюговий міст, що веде до двох товстих дубових дверей. Я заліз на неї і натиснув на одну з дверей. На мій подив, вона здалася, навіть якщо рипіла і неохоче. Я прослизнув усередину, зачинив за собою двері і опинився у винному льоху. Коли я пробирався між рядами великих випуклих винних бочок, усередині мене раптово загорілося світло, що нагадало, що щось у цьому льоху турбувало мене під час мого туру з Хельгою. Я озирнувся і відчув той самий неспокій. Я не міг визначити це, це було десь поза моєю свідомістю, цей цікавий розумовий механізм, який може одночасно дратувати та допомагати. Я сподівався, що це розгадує загадку у моєму мозку. Піднявшись по кам'яних сходах і дійшовши до великого коридору, я почув безперервний шум, що виходив із кухні та їдальні, де, мабуть, переміщалися стільці та накривалися столи.
  
  
  Я пішов іншою дорогою і піднявся широкими кам'яними сходами на другий поверх. У задній частині невеликого квадратного простору поруч зі сходами я побачив три двері, які тепер теж були зачинені. Я рушив дуже обережно, перевірив кожну нішу і зумів відчинити перші двері. Я був певен, що знайду золото, можливо, у злитках, можливо, у мішках. Можливо, зброя та боєприпаси теж. Прорахунок виявився. Я знайшов не золото, а пір'я. Пір'я справжніх живих птахів у величезних клітинах, збудованих рядами. Великі золотисто-коричневі птахи з чорними плямами, з довгими хибними кігтями та гострими пронизливими очима. Горді, жорстокі уми. Це були беркути, найнебезпечніші та найшвидші з усіх хижих птахів. Кожен птах мав свою клітку, дехто з капюшоном, але в кожній клітці знаходився хвацький крилатий убивця. Я прокрався надвір і знайшов орлів у двох інших кімнатах, а також різне обладнання, таке як рукавички, ремені, капюшони тощо. Я повернувся до першої кімнати і подивився на лютих птахів. Більшість із них були дорослими особинами, і на дні їхньої просторої клітини залишалося трохи м'яса. Пан Дрейсіг, мабуть, був шанувальником старого спорту королів - соколиного полювання. Але то були не соколи чи сапсани, а всі золоті орли. Очевидно, він розробив варіант звичайного соколиного полювання. Якось я чув, що після деякого тренування беркут може полювати так само, як і сокіл. Безперечно, це хобі було якось пов'язане з контактом між ним та арабськими шейхами, але тут, у центрі Рейнської області, це була загадкова і не дуже очевидна нота.
  
  
  Проходячи через кімнату, я помітив, що один із орлів дивиться на мене з надзвичайним інтересом. Я бачив соколів у дії і знав, що їхні пазурі можуть зробити з тілом та кістками.
  
  
  Ці величезні орли, що прирівнювали твердість до краси, могли розтерзати людину, і їх очі, що леденяли кров, змушували мене тремтіти. Я мовчки зачинив двері і зупинився в коридорі, щоб подумати, де шукати далі. Мої перші підозри не справдилися. Мені не довелося довго думати, бо раптово кам'яний коридор луною відгукнувся луною, що йде в мій бік. Я сховався десь позаду в невеликій ніші і звідти побачив збрую на платформі з іншого боку коридору.
  
  
  Один із поплічників Драйсіга з'явився з арабом у традиційному східному одязі та в головному уборі. Чоловік заговорив з ним англійською. Пан Драйссіг запитує Бен Кема, високоповажного представника Його Превосходительства Абдула бен Муссафа, чи не виявить він люб'язність почекати тут. Він буде з вами за кілька хвилин.
  
  
  Араб схилив голову, охоронець грюкнув підборами і зник у холі. У араба була досить світла шкіра і два гострі глибоко посаджені очі. Судячи з мого висновку з тільки що підслуханої розмови, що Дрейсіг і ця постать не знали один одного, я вирішив зробити сміливий крок. Я був досить засмаглим. В одязі араба я безперечно зміг би вистояти серед неарабів. Я б не зміг це в наметі, повному шейхів, але тут у мене був добрий шанс. Якби Бен Кемат був тут, щоб улагодити всі справи до приїзду свого пана та господаря, це було б чудовою нагодою не лише дістатися до Дрейсіга, а й вислухати його. Можливо, це навіть ідеальна можливість розібратися з усім за один раз. Я опустив Х'юго, і тонке, як олівець, лезо стилету охололо в моїй долоні. Мені не подобався раптовий прихований напад, але я мав справу з групою хлопців, які мали патент на нього. До того ж треба було працювати швидко та рішуче. Було б не так добре, якби Бен Кемат прокинувся посеред моєї розмови. Я вийшов із ніші, шпурнув Гюго в араба, побачив, як він похитнувся, а потім повільно опустився на підлогу. Він лежав, мов купа ганчір'я.
  
  
  Я поспішив, одягнув його одяг і потягнув тіло по кам'яній підлозі. Я думав про гідне та безпечне місце для нього, але не розумів, як важко втиснути тіло в броню. Це зайняло надто багато часу, і коли я нарешті закінчив і закрив козирок ременя безпеки, на мою особу потік піт. У мене були для цього всі підстави, тому що я щойно повернув цю чортову штуку на платформу, коли почув кроки і побачив високого чоловіка, що наближається, в сірому костюмі. Холодні блакитні очі, ретельно причесане сіро-русяве волосся, струнка спортивна фігура. Особа, надто владна, щоб бути красивою, проте мала деяку привабливість. Він простяг руку і здивував мене, виявивши, що це залізо. Мабуть, він також займався бодібілдінгом. Так, його посмішка була обеззброюючою, але трохи натягнутою. Але, звичайно, я був критичний і розумів, що він справить гарне враження на кафедрі. «Ласкаво просимо, Бен Кемат, - сказав Генріх Дрейсіг чудовою англійською. «Чи можу я припустити, що ми з вами будемо дотримуватися тієї ж процедури, що і його превосходительство, і я?»
  
  
  Він побачив, як я насупився. «Я маю на увазі, що ми використовуватимемо англійську як основну мову», - зазначив він. «Його превосходительство не цікавили розмови німецькою мовою, а мої знання арабської, на жаль, дуже обмежені. Але ми обоє говоримо англійською».
  
  
  "О, звичайно", - сказав я з напівусмішкою. "Я був би вдячний". Він привів Картера до кімнати, яка виявилася його кабінетом. Велика карта Ізраїлю та навколишніх арабських країн займала майже половину стіни. За знаком Дрейсіга я сів навпроти. Він обдарував мене чарівною усмішкою, яка не могла приховати хитрий розважливий погляд.
  
  
  "Ви не схожі на типового араба", - зауважив він як би недбало.
  
  
  "Мій батько був англійцем", - неохоче відповів я. "Моя мати виростила мене в Північній Африці і дала мені арабське ім'я".
  
  
  «Графік візиту Його Превосходительства дуже скромний, - сказав Дрейсіг, посміхаючись. Очевидно, він залишився задоволеним моїми відповідями. «Я так розумію, він прибуде сьогодні близько опівночі.
  
  
  Звичайні приготування до прийому золота вже узгоджені, і воно прибуває незадовго до світанку. Мої люди його розвантажать і благополучно приберуть. Ви, звичайно, розумієте, що тільки мої найдовіреніші люди беруть участь у наших операціях тут, у цьому будинку, вибачте… замку. Завтра буде можливість зайнятися спортом та відпочити. Я чув, що його превосходительство щастить двох своїх найкращих птахів».
  
  
  Я кивнув головою. Здавалося, слушний час для мудрого кивка.
  
  
  "Після обіду, - продовжив Дрейсіг, - ми обговоримо плани наших початкових спільних дій".
  
  
  Це було не те, що я шукав. Я спробував солодкою ліскою подивитися, чи вкусить він.
  
  
  "Його превосходительство має намір отримати велику частку оперативної частини", - почав я. 'Але, можливо, я не зможу
  
  
  ввечері брати участь у вашому обговоренні. Тому Його Превосходительство запитав мене, чи не хочете ви зараз разом зі мною обговорити деталі вашого плану. Він сказав, що тільки ви, гер Дрейссіг, можете передати надихаючі елементи, які просто необхідні».
  
  
  Я похвалив себе. Це звучало непогано для того, хто все ще залишався у повній темряві. Дрейсіг сповнився гордості і попрямував прямо до мети, як один зі своїх орлів на відгодоване курча.
  
  
  "Із задоволенням, Бен Кемат", - сказав він, вказуючи довгим тонким пальцем на карту Ізраїлю. «От наш ворог, ваш і мій, із різних причин. Ізраїль – природний ворог арабських народів, яким він був упродовж тисячоліть. Євреї хочуть правити і зробити арабів своїми рабами. Сьогодні євреї в Німеччині більше не відіграють важливу роль, але вони сповнені рішучості боротися з нами ззовні. Ізраїль – це емоційне серце іудаїзму. Коли це серце пронизане, ворог мертвий».
  
  
  Він зробив паузу, щоб відпити ковток води.
  
  
  «Євреї замишляють змову ззовні проти об'єднаної Німеччини. Вони також замишляють змови зсередини Ізраїлю проти єдиного арабського фронту. Світ пізнає світ лише тоді, коли євреї відмовляться від Ізраїлю та своїх інтриг проти Німеччини. Але це те, що Його Превосходительство бачив, євреї повинні випробувати свою неправильну політику на власному досвіді. Росіяни не будуть раді допомогти вам, у кращому разі за певної матеріальної підтримки. Російська армія ніколи особливо не стояла за межами Росії. Вона не пристосована для боїв у спеку та пустелях Близького Сходу. І американці не допоможуть вам перемогти євреїв. Вони напхані всілякою єврейською пропагандою».
  
  
  Після другої перерви він продовжив свої плани.
  
  
  Арабському народу потрібні навчені німцями збройні сили, оснащені німецьким штабом. Загін відданих арабських воїнів на чолі з німецькими військовими геніями знищить Ізраїль раз і назавжди. Мої військові радники вже склали оперативний план. Ми використовуємо технологію, розроблену Роммелем, доповнену деякими корисними нововведеннями. Ми розрізаємо Ізраїль на три частини, а потім ідемо проти них війною. Ми скачуємо ці три частини одночасно і тим самим назавжди знешкоджуємо їхню Землю Обіцяну. Ім'я Лоуренса Аравійського зникне, коли мої плани здійсняться. І вони знатимуть лише про якогось Генріха Аравійського».
  
  
  Я ледве стримував сміх. Все це звучало дуже серйозно. Для решти це було абсолютно комічно, занадто комічно, щоб сприймати всерйоз. Але чи це було правильно? Я раптово подумав про іншого персонажа з дивним іменем Адольфа Шикльгрубера, який пройшов довгий шлях. Занадто далекий. А потім цей Генріх Аравійський був зовсім не таким уже смішним.
  
  
  Дрейсіг був особливо вірним шляхом, і я знову уважно його вислухав. Його очі блищали, його голос був фанатичним. Це знову були ті самі лицемірні слова, які нещодавно підпалили світ. Цього разу він був замаскований розумніше, з менш гострими краями і, отже, вдвічі небезпечнішим. Слухаючи його, я виразно дізнався про старі приспіви, які були трохи змінені, але все ще мали ту ж мелодію. Нове вино у старих пляшках.
  
  
  «Ви повинні зрозуміти, - продовжував Дрейсіг, - що наша незгода з євреями не має будь-якої расової приналежності, а випливає з їхніх політичних устремлінь, з їхньої політичної ідеології стосовно арабських народів, а також спрямована проти возз'єднання Німеччини. Тому ми рухатимемося за двома напрямками – тут, під моїм керівництвом, у політичному плані, і ви у формі військової акції проти Ізраїлю. І якось настане день, коли світ зі священним трепетом виголосить імена Генріха Дрейсіга та Абдули бен Муссафа».
  
  
  Старе вино у нових мішках. Все звелося до цього. Я побачив через арочне вікно позаду мене, що на вулиці темніє, і мені хотілося витягти Дрейсіга з його крісла, бо попереду я мав кілька важливих питань.
  
  
  "Чудове бачення, гер Дрейсіг", - перервав я. "Хіба ви не говорили, що партія золота прибуде сьогодні ввечері звичайним способом?"
  
  
  "Так, на Рейджнакені, які приходять до мого приватного причалу", - сказав він.
  
  
  "Чудово", - посміхнувся я. Це була дуже інформативна розмова, набагато більша, ніж міг уявити мій ведучий-неонацист. Я подумав, як підійти до останнього питання, а саме: де він сховав усе це золото, коли пролунав гучний звук.
  
  
  Влетіли троє охоронців із жінкою у обтягуючій червоній блузці та синіх картатих штанах.
  
  
  Я повільно заплющив очі і подумав про галюцинацію. Я на мить засумнівався в собі, швидко розплющив очі, але... червона блуза все ще була на місці.
  
  
  «Ми знайшли її зовні, вона намагалася дістатися воріт і пробратися всередину», - сказав один із охоронців. Я був майже впевнений, що Ліза не впізнала мене у моїй новій ролі. Вона навіть не подивилася на мене, але холодно і суворо подивилася на Дрейсіга.
  
  
  "Я заблукала, і ці хулігани схопили мене", - сказала вона крижаним тоном. Сумно їй усміхнувся.
  
  
  "Вона могла працювати з цим американським агентом", - сказав він охоронцям. Відведіть її до кімнати тортур. Скоро ми поговоримо з нею. Він повернувся до мене. "Ці старі замки ще можуть довести свою цінність", - сказав він. «Стара середньовічна камера тортур у підвалі дуже ефективна».
  
  
  Охоронець почав тягнути Лізу, але вона струсила його і вийшла сама. Я дивився, як вона зникла з прямою спиною та високо піднятою головою.
  
  
  Лізо Хаффманн, сказав я подумки, якщо вони не вб'ють тебе, я дам тобі таку прочуханку для твоєї чарівної маленької дупи, що ти не можеш сидіти місяць.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  
  Дрейсіг попросив мене перекусити з ним перед опівнічною трапезою, приготовленою на честь Бен Муссафа. Я міг думати тільки про Лізу, з одного боку, я був розлючений через її прокляту цікавість, але з іншого боку, я був глибоко стурбований її життям. Дрейсіг був серйозним, незважаючи на всі свої нацистські стилізації та мелодраматичні ідеї. За всією цією гладкою риторикою та проникливою пропагандою ховалась душа небезпечного диктатора. Я думав про те, щоб витягти Вільгельміну і вистрілити йому в голову на місці, але я боявся цього зробити. Я не знав, скільки дивних поглядів він перейняв від свого таємного кумира Адольфа Гітлера. Якби його послідовники були сповнені подібною філософією Götterdcimmerung, смерть їхнього лідера могла б розв'язати оргію самознищення та диких розправ. Ліза цього точно не переживе. І на свої шанси я також особливо не віддав.
  
  
  Ні, я б зачекав. Дрейсіг був небезпечний, але спочатку хотів подивитися, наскільки Бен Муссаф гратиме. Я підозрював, що араб мав на увазі лише одне: шанс захопити Ізраїль. Я був упевнений, що він прийняв надзвичайно привабливі військові аспекти плану Дрейсіга, але не його стійкий антисемітизм. Араби – матеріалістичні реалісти. Навіть їхня ненависть до Ізраїлю є вторинною порівняно з реалістичним підходом до фактів. Навіть цьому етапі були певні групи, які реалістично дивилися існування Ізраїлю. Це були непримиренні хлопчики, як Бен Муссаф, і політичні активісти, такі як Насер, підтримували вогонь. Але я дуже добре розумів, що коли його новий наставник буде усунений, Бен Муссаф збере речі і незабаром усе забуде перед реальністю. У будь-якому випадку, спробувати варто. Крім того, у мене фактично не було вибору, поки я не звільнив Лізу Хаффман якнайшвидше.
  
  
  Я відхилив запрошення Дрейсіга пообідати з ним і сказав, що краще піду в середньовічну камеру тортур, щоб побачити все на власні очі. Він наказав одному з охоронців піднятися темними зловісними гвинтовими сходами. Я виявив, що йдемо повз вход у винний льох у ще нижчий льох. Ми пройшли ряди старих дерев'яних ящиків. Я здригнувся, що це стародавні труни, складені поруч із камерою тортур. Сама кімната була освітлена смолоскипами. "Ми не використовуємо його так часто", - пояснив охоронець. Пан Дрейсіг не вважав за необхідне проводити тут електрику. Крім того, це дуже романтично, чи не так?
  
  
  "Виразно", - визнав я. Вигляд зовсім оголеного чоловіка, прикутого ланцюгами до стінних залоз, посилював романтичний вигляд.
  
  
  "Він намагався пограбувати гера Драйсіга", - сказав охоронець. «Я так розумію, що його вирок буде виконано завтра».
  
  
  Чоловік показав сліди жорстокого насильства. Його груди та руки були вкриті червоними рубцями, а на животі я побачив тавро. До теперішнього часу ми досягли самої камери тортур, і я побачив вражаючу колекцію знарядь тортур на стінах та в центрі кімнати. Крім безлічі бичів і кайданів, тут були стелажі, колеса, печі, що світилися, для таврування і вибивання очей, а також безліч зловісних предметів.
  
  
  пристрої, про призначення яких я міг лише здогадуватись.
  
  
  Троє охоронців відвели Лізу в центр кімнати, де в мерехтливому світлі смолоскипів один з них тримав її руки за спиною, а двоє інших поділили її. Я тільки що увійшов, коли один з них зняв з не чорні, рожеві трусики з мереживним оздобленням. Очі Лізи були сповнені сліз, щоки були вологими та червоними. Її груди, як я підозрював, були спрямовані вгору і мали гарну лінію з привабливими сосками, що виступають. У неї були довгі ноги, гарні стегна і гнучкі ікри, струнка тіло і гладкий плоский живіт. Ідеальний додаток для чоловічого тіла. Я залишався в тіні і дивився, як один із охоронців чіпав її соковиті груди. Ліза вирвала руку, і нігті дряпали його, де могли. Охоронець відсахнувся, відчув кров на шиї і вдарив її по обличчю тильною стороною долоні. Вона впала на колесо, двоє інших схопили її та прив'язали до нього. Це було просто. Лізу прив'язали до колеса шкіряними ременями навколо стегон, живота та обох передпліч. З кожним поворотом колеса ремені натягувалися, тож циркуляція припинялася, і жертва загрожувала смертю.
  
  
  У деяких людей, як пояснив охоронець, «нирки та інші органи лопаються від тиску, але все ж таки вони тримаються досить довго».
  
  
  "Чарівно", - зауважив я. Вони круто повернули колесо, три повні оберти. Я бачив, як ремені затягуються і розрізають чудовий живіт Лізи. Довге зітхання болю вирвалося з її рота, і я побачив дикий страх у її очах.
  
  
  "Хто послав вас сюди?" спитав охоронець. Він знову обернув колесо, і я побачив, що ремінь туго натягнутий на її животі. "Ніхто", - крикнула вона. "Стоп... о, Боже, стій!"
  
  
  Він змусив колесо здійснити ще один повний обіг. Гарне тіло Лізи розтягнулося на ременях, і вона видала голосний жалібний крик, який луною рознісся по кімнаті. Охоронці тепер повністю здалися своїм садистським нахилам, і один із них знову повернув колесо. Крик Лізи тепер перетворився на один довгий, важкий, схлипуючий звук, і я бачив, як її живіт тремтів від болю і скорочувався, коли м'язи реагували на сильний тиск. Тепер вона весь час плакала несамовитими, грубими риданнями. Я ховався на задньому плані, сподіваючись, що вони зупиняться і підуть самі по собі, і я матиму можливість повернутися пізніше і розв'язати її. Але коли я побачив, що один із чоловіків збирається знову крутити колесо, я зрозумів, що надія марна.
  
  
  Прямо поряд зі мною я побачив товсту залізну лозину, пристелену до стійки. Я схопив його, зрубав найближчу людину і кинув її на другого охоронця. Двоє інших були вражені тим, що вони зробили незабаром. Я встромив стрижень у живіт першому. Інший теж не влучив. Я вдарив його по щелепі кінцем поперечини, і він плюхнувся на вершину свого удару. Яка мені різниця. Я швидко розв'язав Лізу, спустив її на землю, щоб дати відпочити.
  
  
  "Сиди спокійно", - сказав я, натягуючи блузку через її голову. Вона подивилася на мене, і в її очах спалахнуло впізнання.
  
  
  'Нік!' - ахнула вона і відразу притиснула блузку до грудей.
  
  
  «Не будь таким гидливим, - хрипко сказав я. «Крім того, нам треба поспішати. Одягни свої речі». Вона старанно одягалася, а я знімав арабський одяг та головний убір. З мене вистачить, я не міг вільно пересуватись у ньому. Я взяв Лізу за руку і піднявся сходами, але зупинився біля входу у винний льох.
  
  
  «Сідай, - сказав я. Здавалося, гарне місце, щоб сховатися. Я зрозумів, що вони скоро почнуть шукати нас. Ми заповзли у темний тінистий кут, де нас оточували величезні бочки з вином.
  
  
  "Мій живіт", - простогнала Ліза. "Це ніколи не пройде".
  
  
  "Звичайно, знаєш", - прогарчав я. Вони тільки почалися. Я втрутився, бо побачив, що ви більше не винесете. Знаєш, якщо я витягну тебе звідси живим, я битиму тебе всю дорогу Кайзерслаутерн штрассе. Це було страшенно безглуздо з твого боку. Що, чорт забирай, на тебе знайшло?
  
  
  «Мені дуже шкода», - сказала вона із жалем. «Я щойно ускладнила тобі завдання, чи не так? Я хотів подивитися, чи зможу чимось вам допомогти. Я мав відчуття, що відбувається щось небезпечне».
  
  
  Вона схлипнула, і я обійняв її. Вона підповзла до мене. "Чи зможете ви мені пробачити?" - смиренно спитала вона.
  
  
  "Можливо, в цьому немає потреби", - відповів я. «Якщо я не можу придумати спосіб витягнути тебе звідси, може, мені варто залишити тебе, поки я не дістануся допомоги.
  
  
  Ми сиділи тут тільки тому, що поблизу були двері, через які я зайшов до замку. Я знову взяв Лізу за руку і помчав повз бочки з вином до двох дубових дверей. Я був радий, що моя звичайна обережність повністю не ослабла і я тільки прочинив двері. Цього було достатньо, щоб побачити, що в задній частині замку стояло безліч стражників, деякі з них були з ручними візками, а інші спиралися на чотириколісний плоский візок. Вони, мабуть, на щось чекали і закрили для нас цей вихід. Ми повернулися у винний льох і заповзли назад у свій кут. Вона негайно притулилася до мене, і її тіло було м'яким та солодким у моїх руках. Мої очі ковзали повз ряди бочок, коли я намагався придумати інший спосіб витягнути Лізу. Раптом мене осяяло світло. Тепер я знав, що турбувало мене в цьому клятому винному льоху.
  
  
  «Це не справжній винний льох, Лізо, – тихо сказав я. 'Ти впевнений?' - спитала вона, встаючи на ноги і дивлячись у темряву.
  
  
  «Я готовий багато посперечатися, – сказав я. «Я знав, що щось не так, але не міг зрозуміти, що насправді не так. Але тепер знаю. Погляньте на верхню частину бочок. Потім ви бачите, що нагорі бочок є пробки».
  
  
  Ліза кивнула головою. «У справжньому винному льоху, – продовжив я, – частина вина розливається у чистих сірчистих бочках. Це трапляється тричі. Втретє бочку кладуть набік так, щоб різьбовий отвір з внутрішньої сторони виявився у вині. Це запобігає попаданню повітря в посудину. І жодної з цих бочок немає на стійках стопором збоку! »
  
  
  Я підійшов до найближчого ряду. Я поплескав по бочках з усіх боків. Незабаром мої пальці знайшли тонкий виступ у дереві і пішли ним, і виявилося, що виступ утворив квадрат розміром приблизно два на два фути. Я натиснув на квадрат, який поступався місцем одній стороні, і впав, потім просунув руку в отвір, де не виливалося вино, і натрапив на тверду прямокутну річ, покриту мішковиною. Я виявив склад золота. У кожній діжці була така секретна золота камера.
  
  
  Я тільки-но повернув дерев'яний квадрат на місце, коли ми почули голоси і нервові кроки. Вони виявили побитих охоронців та зникнення Лізи. Арабські буруси, які я залишив, природно, давали їм їжу для роздумів. Я сподівався, що вони затримають обшук винного льоху до останнього або, можливо, взагалі не доберуться до нього, але, на жаль, вони увірвалися одразу. Ліхтарі пронизали темряву і попрямували до кута, де ми ховалися. Настав час: боротися чи здатися. Оскільки останнє ніколи не приваблювало мене, не спробувавши перше, я двічі вистрілив у ліхтарі, почув прокльони і побачив промені світла, що сяють вгору безладними кривими. "Будь поруч зі мною, люба", - крикнула я Лізі. "Нам треба поспішати".
  
  
  Ми досягли гвинтових сходів якраз у той момент, коли спустилися двоє охоронців. Вільгельміна двічі загавкала, і вони обоє впали зі сходів. Тепер ми були нагорі, і я тягнув Лізу за ріг, коли прибігли шість білих сорочок, звичайно, щоб розсипатися замком. Я почекав мить, потім побіг до головних воріт. Все, що я хотів, щоб Ліза йшла до машини. Ми не зможемо це зробити. Зовні прибігла ціла орда. Я поклав ще двох хлопчиків, повернувся і ми побігли назад у замок.
  
  
  Стіни головного коридору були обвішані всілякою середньовічною зброєю. Я схопився і зняв страшний предмет, який носив ім'я «Morgenstern», що викликало спогади. Він складався з палиці із залізним вістрям на кінці довгого ланцюга, прикріпленого до палиці. Ліза притулилася до стіни, коли до мене підійшла орда. Я щосили розмахував середньовічної зброєю. Грізна булава розгорнулася по широкій дузі, і я побачив, як принаймні четверо з поплічників Дрейсіга впали з ранами, що зяяли, з яких хлинула кров. Я продовжував тримати зброю, коли підійшов до неї. Ще троє впали. Це була дуже ефективна зброя. На мене напали ззаду. Інші схопили мене за ноги. Я спіткнувся, але був сповнений рішучості і далі помахати їм доброго дня. Тепер їх було більше, але вони трималися на шанобливій відстані. Я повернув кийок у їхній бік і одразу ж зосередився на трійці, що тримає мене. Я збив одного з них різким ударом правої руки і працював над другим, схопившись за ноги, коли щось тверде вибухнуло в потилиці. У
  
  
  кам'яні стіни перетворилися на гуму. Другий удар потрапив мені у скроню, і я все ще відчував себе падаючим. Потім я знепритомнів.
  
  
  Коли я прийшов до тями, я побачив навколо себе багато світла і почув гучний шепіт голосів. Мої зап'ястя стали важкими, і коли я глянув на них, то побачив, що вони обгорнуті сталевими стрічками. Мене грубо підтягли. Тьмяний серпанок розвіявся, і перше, що я побачив, це Ліза, яка стояла поряд зі мною, теж закута. Потім я виявив Дрейсіга, все ще бездоганно одягненого, поряд з меншим чоловіком у дорогоцінному халаті. Бен Муссаф прибув, і його оточення йшло за ним. Дрейсіг з гордістю пояснив, як вони нас упіймали. Поруч із Бен Муссафом стояв араб із двома клітками, у кожній із яких сидів беркут у каптурі.
  
  
  "Завтра вони стануть для нас прекрасною мішенню, вам не здається, ваше превосходительство?" - сказав Дрейсіг арабу. Бен Муссаф кивнув із серйозним обличчям, але його очі були такими ж гострими і проникливими, як і очі його орлів. У мене склалося враження, що Бен Муссаф був далеко не щасливий, помітивши, що сторонні проникли у притулок Дрейсіга.
  
  
  "Це єдині двоє?" - спитав він, пильно дивлячись на Дрейсіга.
  
  
  "Ми ретельно обшукали це", - відповів Дрейсіг. «Американець був для нас скалкою протягом кількох днів. Він сумнозвісний агент їх організації AX.
  
  
  Бен Муссаф хмикнув, і Дрейссіг наказав охоронцям нас відвести. Поки нас відводили, я почув, як Бен Муссаф казав Дрейсігу, що його люди залишаться із золотом на баржах, доки воно не буде благополучно вивантажено. Лізу і мене замкнули в стінах кімнати тортур і залишили напризволяще. Я глянув на неї.
  
  
  Я сказав. - "Ви знаєте, у що я вірю?" «Не думаю, що тітка Ганна сьогодні сходить за покупками».
  
  
  Вона закусила губи, і її очі потемніли від занепокоєння.
  
  
  "Що вони збираються з нами робити?" — спитала вона.
  
  
  "Я справді не знаю", - відповів я. «Хоч би що це було, можете посперечатися, що вам це не сподобається. Іди трохи поспи.
  
  
  'Спати?' - недовірливо вигукнула вона. «Не будь дурним. Як я міг? '
  
  
  'Легко. Годинник. Я заплющив очі, притулився головою до стіни і за кілька хвилин заснув. Багато років тому і за різних обставин я дізнався, що є час спати і час боротися.
  
  
  Обидва були однаково важливі, і я навчився максимально використовувати їх за будь-яких обставин. Я прокинувся на світанку і посміхнувся. Поруч зі мною спала Ліза. Як я і очікував, усі ці емоції привели її до стану виснаження. Минув ранок, а до нас ніхто не прийшов. Був майже опівдні, коли Ліза прокинулася. Інший в'язень досі був на ланцюгу, прямо навпроти нас. Він постійно рухався, але не сказав ні слова. Крім м'якого доброго ранку, Ліза також мовчала, і в її очах був страх. Іноді вона дивилася на мене, намагаючись пробудити в собі спокій і впевненість у собі, але не могла.
  
  
  Був опівдні, а ніхто не прийшов. Я почав сподіватися, що щось пішло не так, але за деякий час я почув наближення стражників. Спочатку вони розв'язали Лізу, потім мене та голого чоловічка на іншому кінці кімнати. Нас підняли сходами і вивели надвір під вечірнім сонцем. До нас приєдналися півдюжини чоловіків, і ми опинилися на пагорбах і, нарешті, по лісовій стежці досягли широкого, пологого, бездоганно доглянутого лужка. Я побачив групу чоловіків на вершині схилу. Був Дрейсіг у бриджах для верхової їзди і Бен Муссаф у своєму широкому пальті. За ним стояли троє арабів, у кожного на зап'ясті був золотий орел. Мені стало дуже незатишно. Я чудово розумів, що нас привезли сюди не для мирного пташиного шоу, і незабаром стало ясно.
  
  
  «Мені шкода, що ми змусили вас чекати так довго», - сказав Дрейсіг із садистським лицемірством в посмішці. Але його превосходительство і я змінили розклад і провели зустріч вдень, а не сьогодні ввечері.
  
  
  «Я думав, ти дуже зайнятий перерахуванням золота», – лагідно відповів я. Дрейсіг знову показав свою злу, але чарівну посмішку.
  
  
  "Ні, не буде до сьогоднішнього вечора", - сказав він. «Баржі прибули незадовго до світанку, і оскільки розвантаження займає досить багато часу, ми вирішили почекати до сьогоднішнього вечора, щоб переконатися, що потік транспорту на річці нас не помітить».
  
  
  "І я боюся, що ви цього не побачите", - сказав Бен Муссаф, наказуючи одному з сокольників повісити орла на зап'ястя. Цим чудовим мисливцям уготовано дуже цікавий експеримент. Вони спеціально навчені полювати людей. Я пробудив інтерес до цього виду спорту у пана Дрейсіга, і він завоював моє захоплення своєю різноманітністю: беркути, здатні відстежувати та знищувати кур'єрів та легко тікати від погоні. Це фантастичний винахід. Беркут, як відомо, природжений мисливець та вбивця. Він часто нападає на все, що рухається, тому справа була не в розвитку їхніх інстинктів, а в тому, щоб їх спеціалізувати.
  
  
  «Оскільки ми спортсмени, - додав Дрейсіг, - ми даємо всім трьом спортивну можливість знову здобути свободу». Він вказав на групу дерев біля підніжжя зеленого схилу, ярдах за п'ятсот від них. "Якщо ви дістанетеся до тих дерев живими, - сказав він, - ви будете звільнені". Я посміхався, як фермер із зубним болем. Я бачив як соколів, так і орлів у дії і знав, яку можливість він нам надав. Бен Муссаф підняв руку, орел у каптурі рушив і був готовий до дії. Маленького, досі оголеного чоловіка штовхнули вперед. Я побачив жалість і занепокоєння в очах Лізи.
  
  
  "Давай, свиня!" Дрейсіг закричав і струснув маленького оголеного чоловіка. Чоловік озирнувся, його очі раптово ожили, і він побіг униз із відчайдушною швидкістю.
  
  
  "Зніміть капюшон!" Бен Муссаф наказав сокольничому, і той негайно розв'язав шнури ззаду капюшона. Швидким рухом Бен Муссаф зняв каптур з голови орла, підняв руку, і орел злетів у повітря. Я бачив, як він спочатку повільно ширяв у повітрі, описував велике коло, а потім починав пірнати. Маленький чоловічок був уже на півдорозі схилом, і я відчув, як Ліза стиснула мою руку. "Він зробить це!" - схвильовано прошепотіла вона. Я нічого не сказав. Жахлива правда відкриється їй за лічені секунди. Я бачив, як орел упав, як бомба. Коли величезні золоті крила наблизилися до людини, вони поширилися, щоб уповільнити інерцію, і тварина приземлилася з витягнутими кігтями. Я бачив, як кігті ковзали по голові людини, з якої ринув струмінь крові. Ми могли чути його крик болю, коли він схопився за голову обома руками, спіткнувся і впав. Він підвівся на ноги і знову побіг, але орел розвернувся наприкінці свого польоту і знову наближався до своєї жертви, цього разу його пазурі закопали глибоко в його руки. Коли величезний птах на мить піднявся, він потягнув за собою одну руку, навіть трохи піднявши людину над землею. Наступного моменту пазурі потрапили в обличчя та шию. Голосно закричавши від болю, чоловічок упав на землю. Орел знову впав у вихорі крил і пір'я і тепер розірвав тіло на животі. Це було огидне, огидне видовище, як кровожерливий орел продовжував обскубувати оголене тіло, доки воно не перетворилося на неживу масу розірваної та розірваної плоті. Нарешті Бен Муссаф видав пронизливий свисток, орел нагострив вуха, глянув угору, полетів назад і, нарешті, приземлився з закривавленими кігтями та дзьобом на зап'ястя. Я глянув на Лізу. Вона затулила обличчя руками. Сокільник негайно прикрив орла капюшоном і повернувся в замок.
  
  
  «Прекрасне видовище, - захоплено сказав Дрейсіг. - Тепер черга дівчини. Знімай із неї одяг». Ліза стояла спокійно і змирилася, оскільки вона була така принижена. Я знав, що станеться. У неї не було більше шансів, ніж у маленького чоловічка. За кілька хвилин це прекрасне тіло перетворилося б на криваву розірвану тушу. Цього можна було уникнути лише усунувши орлів, а шансів я не бачив. Але коли ця думка промайнула у мене в голові, я зрозумів, що хоча я не міг вимкнути орлів, вони могли вимкнути один одного. Вони були в капюшонах до того моменту, як їх випустили, бо вони рвали один одного на частини за першої ж нагоди. Тепер Ліза була повністю оголена, і Драйсіг, Бен Муссаф і всі інші були зайняті її красою.
  
  
  "Прикро", - припустив араб.
  
  
  «Так, але вона має заплатити за смерть Хельги», - сказав Дрейсіг. "Око за око і зуб за зуб, ваше превосходительство".
  
  
  Ніхто не глянув на мене, і я крадькома прослизнув за сокольничниками разом з двома орлами, що залишилися. Я бачив, як Дрейссіг схопив Лізу і штовхнув її. "Біжи, - покликав він, - біжи, маленька сука". Ліза побігла та її прекрасна
  
  
  гнучка фігура чудово виглядала на траві. Бен Муссаф приготувався з другим орлом, коли я одним рухом зняв дві кришки і вигукнув. Махнувши крилами, обидва птахи злетіли, описали широке коло і полетіли назустріч один одному. Вони стикаються в повітрі з потоком пір'я та крові. Вони на мить розлучилися, знову атакували, і кігті та дзьоби люто рвали один одного. Вони піднялися і впали одночасно, на мить розлучилися і повернулися до атаки. Кров бризнула в повітря. Це була битва не на життя, а на смерть, яка відбувалася швидше, ніж здається на перший погляд. Несподівано високо в повітрі сталося особливо сильне зіткнення, і це був кінець. Вони впали на землю, переможець був трохи свідомішим, ніж той, хто програв. Дрейсіг і Бен Муссаф були зачаровані видовищем не менше за мене, але тепер вони дивилися на мене з люттю. Я глянув повз них. Ліза зникла з поля зору лісу.
  
  
  «Ідіть за нею», - наказав Дрейсіг кільком своїм людям. "І поверніть її".
  
  
  «Ви обіцяли їй свободу, якщо вона зможе дістатися лісу», - заперечив я. "У тебе взагалі немає пристойності та честі, чи не так?"
  
  
  Жахливо вдарив мене по обличчю перекрученим гнівом обличчям. Це був удар відкритої долоні, але голова в мене закрутилася. . Якщо він очікував, що я відреагую з трепетом та страхом, він помилявся. Я сильно вдарив його в живіт. Він зігнувся навпіл, обхопив руками живіт і впав навколішки. Четверо охоронців схопили мене, перш ніж я встиг ударити його ногою по голові.
  
  
  «Ведіть його, - наказав Бен Муссаф охоронцям, допомагаючи Дрейсігу підвестися на ноги. Я спокійно йшов із ними. Вони забрали мене назад у в'язницю і знову замкнули зап'ястя кайданами. Через годину було темно, а я все ще був один. Згодом я став трохи оптимістичнішим. Очевидно, вони не знайшли Лізу. Отже, можливо, вона таки втекла. Нарешті почав розслаблятися. Все, що мені потрібно було зробити зараз, - це задуматися, як мені самому вибратися звідси, як я можу отримати Дрейсіга і як я можу зіпсувати його плани. Це все… ось тільки це ще не все!
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я уважно стежив за тим, як люди Дрейсіга несли золотий тягар у винний льох. Їм довелося використовувати чорний вхід, а винний льох знаходився неподалік камери тортур. Я маю це чути. Але, певне, над цим ще не працювали. Принаймні мої насторожені вуха ще нічого не вловили - у порожнечі стояла мертва тиша. Раптом у мене почулися звуки тихих кроків. Я вдивився в тьмяне віддзеркалення світла смолоскипа і раптово побачив червону постать.
  
  
  "О, будь ласка!" - Вигукнув я. "Якого біса ти знову тут робиш?"
  
  
  «Я не могла піти одна, – сказала Ліза. «Вони повністю оточили ділянку патрулями, тож я повернулася. Ти залишив мене тут, так що витягни і мене зараз же.
  
  
  «Давай, – запротестовала я. "Ти пішла за мною і отримала це у карні!"
  
  
  Вона посміхнулася. "Невелике непорозуміння", - відповіла вона. Вона звільнила мене від кайданків. Її очі більше не були зляканими та апатичними, але знову холодними та самовпевненими. Я прокоментував це.
  
  
  "Я була налякана і ображена, а також почувала себе винною", - сказала вона. «Тепер я просто в люті».
  
  
  "Де ти знайшла свій одяг?"
  
  
  "На траві, де вони їх залишили", - відповіла вона. Потім я побачила, що не можу пройти повз охоронців, сховалася в лісі, мало не замерзла до смерті, а потім повернувся на галявину, де лежав мій одяг. Я просто одягла блузку та штани».
  
  
  Вона не мала мені цього говорити. Я вже бачив чудові вигини її грудей, що притискаються до вузької блузки, оголюючи маленькі загострені соски. Вони були вирішальним стимулом вивести нас звідси живими та неушкодженими.
  
  
  "Я пройшла пристань", - сказала вона, встаючи. «Вони ще не почали перекладати золото. Люди Бен Муссафа досі охороняють човни».
  
  
  'Скільки?' Я запитав. "Чи ви не помітили цієї деталі?"
  
  
  "Я нарахувала шість, - різко сказала вона, - по троє на кожній баржі".
  
  
  "Ти хороша дитина", - сказав я. «Можливо, ми зробимо вас шпигуном».
  
  
  "Ви розумієте, що я все ще не розумію, що все це означає?" спитала вона
  
  
  коли вона пішла за мною сходами. "Окрім того, що я відкрила для себе, ти не сказав мені нічого".
  
  
  "Я вам все розповім, коли ми виберемося звідси", - сказав я. 'Обіцяю. Якщо ми не можемо цього зрозуміти, не турбуйтесь про це».
  
  
  Інцидент з орлами змусив мене замислитися про те, щоб направити хитрощі Дрейсіга проти нього. Тож баржі із золотом усе ще стояли на пристані; Я був певен, що золото було приховано за оманливим камуфляжем. І я хотів не тільки переслідувати цих ублюдків, але й зробити видобуток золота неможливим. Я зупинився, коли ми дійшли до великого коридору, і схопив зі стіни ще одну середньовічну зброю, цього разу важку сокиру з двома гострими лезами. Мені потрібно було щось безшумне та ефективне, а саме ці якості мали бойову сокиру переважно. Завдяки своєму досвіду поводження з гутентагом, я почав поважати і віддавати перевагу цій середньовічній зброї. На цей раз ми прокралися до вхідних дверей, згадавши, що задні ворота біля винного льоху кишать стражниками, які чекають на золото. Безперечно, вони досі були там. Біля головних воріт стояла лише одна біла сорочка. Я підкрався до нього і вдарив його по голові плоскою стороною сокири. Ми кинули його в канаву після того, як я забрав у нього гарний кинджал.
  
  
  Коли ми поспішили до пристані, я зрозумів, що сили Дрейсіга значно зменшені мною. Я завжди пишався добре виконаною роботою. Тепер у нього було менше чоловіків, і, очевидно, він вирішив розмістити більшість із них на межах своєї власності, щоб не дати Лізі втекти. Проте я діяв із особливою обережністю. Я майже відчував успіх і не хотів, щоб він проходив повз мене. Баржі були пришвартовані зчепленими одна з одною на плоскій пристані. Я бачив чотирьох арабів, які ходили туди-сюди баржами. Двоє інших, мабуть, спали десь у човнах.
  
  
  "Підповзем на животі", - сказав я Лізі. «Ми повинні підійти до них якомога ближче, перш ніж завдати удару». Це була темна ніч, за яку я був вдячний. З Лізою позаду мене, ми повільно та обережно просувалися вперед дюйм за дюймом. Коли ми були лише за кілька ярдів від пристані, я вручив їй сокиру.
  
  
  «Цим ви перерізаєте мотузки, якими баржі пришвартовані до причалу. Не зважай на те, що я роблю. Тож розріжте ці причали, щоб баржі відірвалися».
  
  
  Я почекав, поки найближчий араб відвернеться від мене і попрямує до корми баржі. Я зробив один стрибок і безшумно приземлився на подушечки ніг. Кинжал, який я взяв у стражника, мав у руці, коли я приземлився на палубу баржі. Я швидко розправився з першим арабом і спустив його на палубу. Другий щойно обернувся і виявив мене в той момент, коли кинджал пролетів повітрям і встромився йому в груди. Він похитнувся і спробував обома руками витягти лезо з грудей. Я стояв поряд з ним, перш ніж він упав, а також опустив його на палубу, витягаючи кинджал з його тіла. Третій, як і очікував, міцно спав у рубці баржі. Я простежив, щоб він не прокинувся... Я чув, як сокира вдарила по натягнутій мотузці, і відчув, як баржа почала рухатися, коли мотузок порвався. Троє арабів на наступній баржі теж почули це і обернулися. Мій кинджал знову потрапив до араба. Я бачив, як він упав. Двоє інших зістрибнули з баржі і побігли берегом у бік замку. Я не намагався їх зупинити; Я зістрибнув з баржі якраз у той момент, коли обірвався другий мотузок, і човен тут же знесло з дока. Ліза вже перерізала першу лінію другої баржі, коли я взяв у неї сокиру і подбав про другу.
  
  
  "Попливли", - сказала вона. Я посміхнувся, і ми спостерігали, як друга баржа теж попливла і приєдналася до першої, повільно пливучи річкою.
  
  
  "Що з ними відбувається?" - Запитала Ліза.
  
  
  «Їх несе течія, і рано чи пізно вони потраплять у мис, пірс або, можливо, навіть на корабель. Але можна посперечатися, що якийсь порядний громадянин викличе річкову поліцію. Якщо вони підуть дослідити вантаж і з'ясують, що це насправді, у них в руках буде чортова купа золота, можливо, на мільйон доларів. Ні Дрейсіг, ні Бен Муссаф не можуть на це претендувати. Тоді їм доведеться відповісти на багато складних питань».
  
  
  Ліза хихикнула. "Дуже мило", - сказала вона.
  
  
  "Повернемося в замок", - сказав я. «Мені ще є чим зайнятися.
  
  
  Я виявив це пізніше, але замок вже був у повному безладді
  
  
  нар. Два арабські охоронці човнів побігли до Бен-Мусафа і розповіли про те, що сталося. Бен Муссаф відвідав Дрейсіга.
  
  
  «Тупиця», - крикнув він здорованю. «Ви жалюгідний дилетант. Я принесу тобі понад мільйон золота, а ти викинеш його. Як ви могли дозволити цьому статися? Двох офіцерів, чоловіка та дівчата, достатньо, щоб убити всю вашу організацію».
  
  
  «Ця людина – дуже небезпечний поліцейський, – захищався Дрейсіг.
  
  
  "Але у нього немає спільників", - прогримів Бен Муссаф. «Ви хотіли вести кампанію проти ізраїльтян? Ви хотіли б об'єднати арабський світ? Ви думали, що увійдете в історію як політичний та військовий геній? Це смішно після того, що сталося. Якщо ви не можете краще керувати навіть цією частиною битви, ви не та людина, яка приведе арабський світ до перемоги над євреями».
  
  
  «У вас немає права так зі мною розмовляти, – вигукнув Дрейсіг.
  
  
  "Я відмовляюся від цієї справи", - сказав Бен Муссаф. 'Я
  
  
  не вірю більше у свої здібності».
  
  
  "Ви не можете відступити зараз", - пригрозив Дрейсіг. "У тебе набагато більше золота".
  
  
  "І я прибережу це для когось більш ефективного", - відповів араб. Жахливо протиснувся повз Бен Муссафа і покликав його охорону.
  
  
  "Заарештуйте його", - сказав він, вказуючи на Бена Муссафа. "Відведіть його в вежу, він буде там замкнений до подальшого повідомлення".
  
  
  "Ти божевільний", - крикнув араб, коли охоронці схопили його.
  
  
  "А ти заручник - мій заручник", - сказав Дрейсіг. «Я триматиму тебе в заручниках, доки не отримаю все необхідне мені золото. У вас є сини у вашій країні. Їм доведеться за вас заплатити. І ваші піддані також. Забери його. '
  
  
  Коли ми з Лізою дісталися замку, ми прокралися через рів у темряві і знайшли вхід у підвал. Новини про те, що трапилося, поширилися зі швидкістю лісової пожежі. Охоронці говорили про це відкрито і схвильовано, і, поки ми з Лізою ховалися за поруччям, ми докладно чули.
  
  
  "Проблеми в Едемському саду", - сказав я. Ліза придушила напад сміху. Ми вислизнули з укриття і помчали коридором. Я хотів схопити Дрейсіга, але спершу сховав Лізу в кімнаті. Це не спрацювало через щура, справжнього щура на чотирьох лапах. Він був високим і сивим, і раптово вибігла прямо перед нами. Ліза відреагувала, як і всі жінки на щурів. Вона голосно скрикнула і відразу зрозуміла, що наробила. Я відразу почув кроки, що наближалися. Нас обох знову не впіймали. Я вискочив із найближчого вікна, схопився за карниз і притулився до нього. Я чув, як вони забрали Лізу. Я почекав, поки мої пальці перестануть його стискати, потім підтягнувся і кинувся в коридор.
  
  
  Я пішов Дрейсігом. Я був сповнений рішучості зробити це, бо почув, що він ув'язнював Бен Муссафа і вбив двох інших арабів. Він був не тільки небезпечний, а й дедалі нестабільніший. Я займуся Лізою пізніше. Але виявилося, що я знайду її з Дрейсігом. Я вже був біля його кабінету, коли почув крики Лізи за зачиненими дверима. Я кинувся до дверей і, коли вони відчинилися, побачив, що Дрейсіг штовхнув дівчину на диван. Він зірвав з її тіла одяг і безпорадно тримав її під собою, тримаючи її обидві руки довгими пальцями. Коли я увірвався всередину, він підвівся, схопив Лізу і тримав її перед собою, як щит.
  
  
  Ледве дійшовши до столу, він взяв лист для листів і попрямував до центру кімнати. Я чекав на наступний крок і готувався до нього. Раптовим рухом він кинув Лізу у свій бік, сподіваючись, що я автоматично спробую зловити її та втратити рівновагу. Натомість я відійшов убік, схопив Лізу за руку і штовхнув її назад на диван, використовуючи принцип відцентрової сили. Коли Дрейсіг напав із ножем для розтину листів, я вже був на позиції. Я пірнув під неї, схопив його за руку і перевернув. Він закричав і впустив зброю, врізавшись у стіну. Коли він відскочив від стіни, я різко впіймав його. Це змусило його спіткнутися та зіткнутися у коридорі. Я одразу ж побіг за ним, але він зумів підвестися і відскочив до стіни, біля якої стояло кілька довгих алебард. Я побачив, що він задумав, підійшов до нього і обійняв його за коліна. Він дозволив обом рукам сильно вдарити мене по потилиці, і на мить у мене закружляла голова. Він звільнився, коли я впав обличчям униз, і я почув
  
  
  що він зняв із гака одну з алебард. Я швидко перекинувся, коли він направив шип у мій бік. Я схопився на ноги й ухилився від ще одного небезпечного випаду. Тепер він затиснув довгу палицю під пахвою і чекав на можливість перехрестити мене. Я притулився до стіни і дозволив йому думати, що він мене контролює. Він випав, і я обернувся на бік так, що алебарда тільки розірвала мою сорочку. Цього разу я схопив довгу палицю, що відскакувала від стіни, і вирвав її з хватки Дрейсіга. Зброя була надто важка і дуже незграбна. Я впустив його і перестрибнув до Дрейсіга.
  
  
  Його губи були стиснуті і похмурі, коли він різко вдарив мене прямо. Я заблокував удар, спробував завдати удару ліворуч і виявив, що він теж добрий боксер. Але найменше я хотів, щоб поєдинок з боксу був марним. Я був здивований, що деякі його хлопчики все ще не прибігли. Я повернувся і опинився під його прикриттям, різко повернувши ліворуч до його грудної клітки. Я бачив, як він зіщулився і зачепив лівий бік. Я взяв його ліву руку, ухилився від хибного правого і кинув його на землю. Він лежав нерухомо. Я повернув його голову туди-сюди. Нічого не було зламано, але він був непритомний. Я підняв очі і побачив Лізу, що стояла у дверях. Вона швидко одяглася. Коли я подивився на неї, я побачив, як вона розплющила очі, я побачив попередження, яке формується на її губах. Я знав, що можливості розвернутися немає. Я впав уперед і сів навпочіпки, коли удар Дрейсіга промайнув над моєю головою. Сила атаки приземлила його на мене, і я ще далі впав, але при падінні повернувся і приземлився на спину. Я помітив, що Дрейсіг був зовсім непритомний. Ублюдок обдурив мене. Він стрибнув на мене, але я завдав сильного удару. Я відчув, як його грудина тріснула, коли моя нога торкнулася його, і він упав назад. Я підвівся і пішов за ним. Цього разу хитрощів більше не буде. Я вдарив його тим, що йому не сподобалося. Він намагався прикритися, але після удару
  
  
  лівий чоловік опустив руки, а правою я вдарив його в щелепу. Я почув тріск кісток. Він упав і лежав, його обличчя спотворювалося болем та піною на губах. Я простягнув руку і потягнув її за сорочку. З'явилася довга алебарда, і я побачив, що сталося. Він упав на гостру верхівку алебарди. Пік практично пронизав його тіло між лопатками. Генріх Драйссіг був мертвий. Фенікса нацизму більше не було.
  
  
  Я все ще ставив питання, чому жоден з охоронців Дрейсіга не з'явився, щоб допомогти йому, коли я відчув різкий запах гару. Я глянув на Лізу. Її очі були широко розплющені. Коридором клубився чорний дим. Я побіг до сходів і побачив полум'я, що вирує у великій залі. Старі столи, стільці та інші меблі були складені для розведення вогню. Гобелени та транспаранти на стінах спалахнули. Миттєво будівельний стиль старого замку викличе величезну тягу вгору. Жар і дим досягали всіх коридорів та альковів. Тепер я зрозумів, чому ніхто з його друзів не з'явився. Він наказав їм підпалити його.
  
  
  Я мав рацію у своєму припущенні, що він наслідуватиме свого кумира у своїй галасі Götterdämmerung. Я відкинув це і, на жаль, забув. Якось не вкладалося в перебіг подій. Він вирішив взяти Бен Муссафа до заручників для отримання нових партій золота. Навіщо йому кидати все це в безглуздому морі полум'я? Я повернувся до Лізи.
  
  
  "Дрейсіг сказав вам щось, коли привів вас сюди?" Я запитав. "Щось, що може бути цікаво?"
  
  
  "Він сказав, що зґвалтує мене перед від'їздом", - відповіла вона.
  
  
  "Перед тим, як він пішов звідси", - повторив я. Це не схоже на те, що він мав намір сам загинути у вогні. Було щось ще?
  
  
  "Ну, коли він... коли він..."
  
  
  "Припини цю штуку", - крикнув я.
  
  
  «Коли він ліг на мене, - випалила вона, - він сказав, що візьме мене з собою, але я заважатиму йому. Він сказав, що у нього буде достатньо проблем із арабом та його дорогоцінними птахами».
  
  
  Тепер це схоже на щось. Дрейсігу спало на думку думка, що все це було перетримано. Занадто багато помилок, надто багато його хуліганів, які знають свої тонкощі, надто багато можливостей, щоб опинитись у небезпеці з боку приятелів Бен Муссафа. Він би все це відпустив
  
  
  Спалити його, щоб створити враження, що він теж помер. Але насправді він мав намір зникнути з Беном Муссафом як заручник, щоб почати все спочатку. Я почув кашель Лізи і відчув, як різкий дим проникає у мої легені. Замок задихався від фатального диму. Скоро підніметься палючий дим. Якщо Дрейсіг планував втекти, у нього, напевно, був вихід.
  
  
  «Залишися тут і зачини двері», - сказав я Лізі. "Я збираюся відпустити Бен Муссафа".
  
  
  Я прив'язав хустку до обличчя і намацав шлях крізь дим до сходів. Там було дуже душно, і я відчув, як мої легені розширюються. Коли я піднімався сходами, спека була нестерпною. Дим у вежі був не дуже густим, але це було лише питання часу. Я знайшов двері в камеру і зазирнув у замкову щілину. Бен Муссаф сидів у в'язниці і виглядав глибоко стурбованим. Я відчинив затвор, і він вибіг.
  
  
  "Драйсіг мертвий, і замок ось-ось перетвориться на гігантську піч", - сказав я. «Якщо я не знайду вихід, ми всі згоримо живцем. Слідуй за мною. '
  
  
  Бен Муссаф кивнув, у його очах з'явилася суміш подяки та напруги. Буквально за кілька хвилин дим уже згустів, і стало жарко. Я насилу спустився сходами і навпомацки пішов коридором до кімнати, де чекала Ліза. Вона тримала двері зачиненими, і повітря всередині, хоча дим уже просочувався крізь щілини дверей, все ще був відносно добрим. Ми могли дихати та розмовляти. Але з кожною миттю смерть наближалася.
  
  
  "Дрейсіг мав намір зникнути", - сказав я. «Десь має бути секретний вихід».
  
  
  "Це могло бути будь-де!" - Вигукнула Ліза. «У цьому димі його неможливо знайти. Окрім того, з чого нам почати?
  
  
  «Ти маєш рацію, це може бути будь-де, але це малоймовірно», - сказав я, кашляючи. «Ви сказали, що він мав намір забрати Бен Муссафа та його дорогоцінних птахів. Це означає, що він, мабуть, планував забрати їх дорогою. Давай… у нас є один шанс, і нам нема чого втрачати, скориставшись ним». Я пішов попереду і впав навколішки, щоб повзти по землі. Це не було великим покращенням, але мало значення, тому що дим має тенденцію підніматися. Але навіть кам'яна підлога стала гарячою. Мені здалося, що ми маємо хвилини три, щоб знайти вихід. Мені вдалося знайти першу кімнату, де мешкала більшість орлів, і я відчув підбадьорення, коли побачив, що двері зачинені. Ми відкрили його та вдихнули відносно свіже повітря закритої кімнати. Обидві бічні стіни були приховані за старими клітинами та обладнанням, але задня стіна виявилася чистою. Стіну покривали кілька чудових дерев'яних панелей під склепінням склепіння. "Натисніть на всі панелі", - наказав я.
  
  
  Бен Муссаф та Ліза виконали мій наказ і притиснулися до панелей. Раптом, коли Ліза натиснула десь унизу, у стіні з'явився отвір. Я пішов вузьким коридором. Навіть у цій гвинтовій і частково гвинтовій драбині, що круто спускається, стіни вже були гарячими. Нарешті він підійшов до вузьких дверей. Я спочатку торкнувся його, щоб перевірити температуру. Я нагадав іншим, що Дрейсіг хотів піти набагато раніше; але на щастя двері виявилися навпомацки відносно прохолодними. Я штовхнув, і ми опинились у довгому коридорі. Я побачив у його кінці інші двері і, штовхнувши її, відчув прохолодне вечірнє повітря. Ми швидко вийшли назовні, і я побачив, що коридор повів нас під землю ярдів за сто від замку.
  
  
  Я відчув руку Лізи в моїй, коли ми повернулися, щоб подивитися на замок, що горить. Полум'я просочувалося з хрестових вікон всюди, аж до бійниць на дахах веж. Здавалося, що середньовічна армія взяла в облогу замок, і в певному сенсі так воно і було. Армія середньовічних ідей тримала в облозі його, дискредитувала ідеї про вищих людей і расистські міфи, про первородний гріх і передбачуваних ворогів людства.
  
  
  "Де ти припаркувала машину?" - Запитав я Лізу. Я не міг стримати сміх зараз. Це звучало так, ніби ми щойно вийшли з кіно.
  
  
  "По дорозі", - сказала вона. 'Ходімо зі мною.'
  
  
  Тепер я звернувся до Бена Муссафа. Люті очі араба були пронизливими, але невпевненими.
  
  
  «Я дякую вам за своє життя», - сказав він. "Я нескінченно вдячний тобі, хоча, звичайно, розумію, що я твій бранець".
  
  
  Я очікував цього
  
  
  цей момент мав настати, і я довго думав про це. Насправді не було жодних мотивів для затримання Бена Муссафа, хоча я був певен, що зможу придумати щось, що ґрунтується на змові, можливо, навіть на співучасті у вбивстві. Але це вже не мало значення. Я вирішив дозволити йому тікати. Це продемонструвало б щедрість Заходу та готовність прощати та забувати. І насамперед це буде урок, який він не скоро забуде.
  
  
  «Можете йти, – сказав я. Я побачив подив у його очах. «Я тільки раджу вам з цього моменту обирати друзів більш ретельно і для найкращих цілей. Ви робите ставку не на того коня. У вашому районі живуть набагато симпатичніші єврейські хлопчики. Перевірте це, і ви станете добрими сусідами».
  
  
  Бен Муссаф нічого не сказав, але зрозумів. Він уклонився, повернувся і пішов. Я взяв Лізу за руку і ми пішли до машини. Всі поплічники Дрейсіга зникли. Не варто їх підбирати. Завжди знайдуться інші, готові служити будь-кому.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  
  
  Коли ми повернулися до тимчасового будинку Лізи, на столі лежала записка від її тітки.
  
  
  
  
  Дорога Ліза,
  
  
  Місіс Бекер попросила мене приїхати і залишитися з нею на кілька днів. Хоча ти не повернувся вчора ввечері, я все одно вирішив піти. Я повернуся пізно ввечері в п'ятницю.
  
  
  Тітка Ганна».
  
  
  
  
  "У вас є десь притулок?" - сором'язливо спитала Ліза. "Так", - сказав я. 'От.'
  
  
  Її спокійний, впевнений погляд вивчав мене. «У мене є передчуття щодо цього», - сказала вона. "Не хвилюйся", - посміхнувся я їй. "Ти в безпеці, наскільки це можливо".
  
  
  Вона подумала на мить і прийняла пропозицію.
  
  
  "Я збираюся прийняти душ і переодягтися", - сказала вона. «Я почуваюся копченою шинкою».
  
  
  – Тоді моя черга. Поки ти приймаєш душ, я зателефоную до свого боса до Штатів. Він платить... так що не панікуйте.
  
  
  Я дивився, як вона увійшла до спальні. Її груди чудово рухалися під червоною блузкою, яку ледве стримував бюстгальтер. Я сів і попросив зустрітися з Хоуком. Я подзвонив йому лише після того, як прийняв душ і освіжився. Ліза застеляла мені ліжко і сама спала на дивані. Ми просто сперечалися, хто сяде на диван, коли задзвонив телефон. То був Хоук.
  
  
  "Араби фінансували Дрейсіга", - повідомив я йому. «Особливо Абдул бен Муссаф».
  
  
  "Фінансування?" - пролунав голос Хоука. Для тих, хто мав звичку говорити монотонно, він приділяв багато уваги останньому стилю.
  
  
  "Фінансовано", - повторив я. «Драйсіг мертвий, а Бен Муссаф зібрав валізи і повернувся додому. О, ще дещо, – сказав я. "Західна Німеччина збагачена золотими зливками на мільйон доларів, які були знайдені на двох баржах у Рейні".
  
  
  "Хороша робота, N3", - сказав Хоук. «Ви перевершили себе. Тепер у тебе може бути перерва. Візьми завтра вихідний. А потім повертайся післязавтра».
  
  
  "Тільки завтра?" - Вигукнув я. «Не балуй мене так. Трьох-чотирьох годин більш ніж достатньо».
  
  
  Мовчання Хоука говорило багато про що. "Добре", - сказав він. «Коли хочеш повернутися? Як ви думаєте, коли вона вам набридла?
  
  
  «Цими вихідними і ніколи в такому порядку», - сказав я.
  
  
  «Добре, але переконайтеся, що ви приїдете у суботу. Або додому, якщо це зручно. Тоді в мене може бути щось важливе для тебе.
  
  
  Він повісив люльку, і я повернувся до Лізи. «У мене перепочинок до суботи. Потім я повернуся до Штатів, - сказав я.
  
  
  «Ви зникнете тут найпізніше в п'ятницю вдень», - сказала вона. «До того, як повернеться тітка Ганна».
  
  
  На Лізі був блакитний халат і більше нічого, як я міг судити. З більшістю жінок я вже знав би, де я стою. Однак Лізу зрозуміти було неможливо. Вона була дуже красивою та дуже бажаною. Вона також була дуже співчуваюча, і, якщо це було неправильне рішення, було зворушливо, що вона прийшла за мною. Я не хотів безрозсудно руйнувати страшенно приємні стосунки. Тому я вирішив поводитися добре і в жодному разі не ризикувати завдати їй болю.
  
  
  "Ви лягаєте на ліжко, а я на диван, і більше ніякої нісенітниці", - сказав я. Вона встала і пішла до спальні. Вона зупинилася біля дверей, і халат відчинився настільки, що оголила довгу гарну ногу. Я подумав про її голу красу,
  
  
  
  коли вона бігла по лужку. «На добраніч, Нік», - була відповідь.
  
  
  "Спи спокійно, мила", - відповів я. Вона вимкнула світло, і в кімнаті стало майже темно. Меблі відбивали світло вуличних ліхтарів на розі. Я якраз потягся, коли почув, як відчинилися двері, і вона опустилася навколішки переді мною. Навіть у напівтемряві я міг сказати, що вона виглядала серйозною.
  
  
  "Хто ти насправді, Нік?" - м'яко спитала вона. Ти все ще не сказав мені про це.
  
  
  Я простягнув руку і притягнув її до себе. "Я той, хто хотів би поцілувати тебе", - сказав я. 'І хто ти?'
  
  
  "Той, хто хотів би, щоб ти його поцілував", - сказала вона. Її руки обвилися навколо моєї шиї, і халат відчинився. Мої руки знайшли її спрямовані вгору, молоді та енергійні груди. Рожеві соски відразу вискочили, коли мої пальці пестили їх, і її губи були тієї ж медової м'якості, яку я пробував раніше. Тільки ось на мою тиснули пристрасно. Її плечі були оголені, коли халат зісковзнув з неї, і вона притулилася грудьми до мене, все ще стоячи навколішки поруч з диваном. Я підняв її і поступився місцем її довгому гнучкому тілу, яке відповідало ямкам і вигинам мого тіла. Спочатку вона вагалася в любовній грі, але коли я дослідив її тіло, її красиві довгі ноги розсунулися і повернулися до мене, щоб отримати ще. Її руки тепер теж пестили, а її груди притискалися до моїх рук, щоб їх можна було торкнутися.
  
  
  «О, Нік, Нік, – пробурмотіла вона. «Ніколи не зупиняйся… ні сьогодні, ні завтра… поки тобі не доведеться йти». Я взяв її, і вона відповіла з чудовою ніжною завзятістю юнака. Вдруге вона була так само готова, ніжна та чудова.
  
  
  Ми встали тільки для того, щоб поїсти, але більшу частину цих двох із половиною днів провели у ліжку. Чудове почуття гумору Лізи приправило наші заняття любов'ю.
  
  
  У п'ятницю вдень було надто швидко. Я вдягся і пішов до того, як тітка Ганна повернулася додому. Мені було шкода залишати її. Доглядати дівчину, яка цінує вас і як людину, і як сусіда по ліжку, - просто приємне заняття.
  
  
  "На якому літаку ви вилітаєте завтра?" - спитала вона біля дверей.
  
  
  "О десятій годині від Темпельхофа", - відповів я.
  
  
  "Я буду там", - пообіцяла вона.
  
  
  «Необов'язково, – сказав я.
  
  
  "Так", - сказала вона, її очі танцювали.
  
  
  Я вийшов із дому, зняв номер у готелі на ніч і пошкодував, що не зможу придумати спосіб знову побачити Лізу. Я прокинувся рано й дістався аеропорту. Він був зайнятий, і незадовго до мого від'їзду я побачив, як вона йде до мене крізь натовп. На ній був елегантний костюм бірюзового кольору, і вона знову вирізнялася безтурботністю.
  
  
  'Що відбувається?' - спитав я трохи грубо. "Мені потрібно сісти зараз".
  
  
  "Мене затримали в дорозі", - сказала вона, йдучи поряд зі мною. Я віддав свій квиток касирці і здивувався, коли вона теж витягла квиток.
  
  
  'Що ти задумав?' Я запитав.
  
  
  "Я лечу додому", - сказала вона, взявши мене за руку і попрямувавши до літака. Я зупинився.
  
  
  "Як це додому?" – підозріло запитав я.
  
  
  "У Мілуокі", - холодно сказала вона. "Давай, ти затримуєш людей".
  
  
  Я пішов за її гнучкою високою фігурою вгору сходами і сів у літак. Вона негайно сіла і поплескала по стільці поруч із собою.
  
  
  "Почекай хвилинку", - сказав я. Як щодо Мілуокі? Ти сказала мені, що ти німкеня».
  
  
  "Я ніколи цього не говорила", - відповіла вона з розчарованим поглядом, коли я звинуватив її в чомусь подібному. Справді, коли я подумав, я не міг пригадати, щоб вона колись говорила це так багатослівно.
  
  
  "Я німецького походження", - сказала вона. «І я відвідала свою тітку тут. Ви просто припустили, що я з Гамбурга чи Дюссельдорфа чи ще чогось.
  
  
  "Я запитав вас, де ви дізналися всі ці американські вислови", - сказав я.
  
  
  – І я вам це сказала. Я дивлюся багато американських фільмів».
  
  
  "У Мілуокі?"
  
  
  "У Мілуокі!"
  
  
  «Ви сказали, що вивчили англійську в школі».
  
  
  "Вірно", - сказала вона, задоволено посміхаючись.
  
  
  Я сів. «Якби в цьому літаку не було так багато людей, я тебе забув би», - сказав я їй.
  
  
  "Ти зможеш зробити це, коли ми будемо в Нью-Йорку", - сказала вона, і її очі знову почали танцювати. «Обіцяю, що допоможу. Ви можете звертатися до мене як хочете».
  
  
  Я відчував, що знову з нею
  
  
  і посміхнувся. Це був би чудовий політ назад. Вихідні зненацька видалися дуже райдужними.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  
  
  
  Неонацисти в Західній Німеччині раптово досягають великих успіхів на виборах. Їхній лідер представляє себе новим фюрером. Про нього мало що відомо, але одне можна сказати напевно: у самих неонацистів не було грошей, щоб уможливити свою тотальну виборчу кампанію.
  
  
  Кого цікавить нова нацистська доба?
  
  
  Хто таємничий фінансист, який стоїть за кандидатом у фюрер?
  
  
  Під час своїх пошуків Нік Картер вперше зустрічає спокусливу білявку, яка виконує стриптиз у старому замку на Рейні.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  Людська бомба уповільненої дії
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  
  Людська бомба уповільненої дії
  
  
  
  перевів Лев Шкловський на згадку про загиблого сина Антона
  
  
  
  Оригінальна назва: Human Time Bomb
  
  
  
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  N82 зрозумів, що зробив помилку, коли в будівлі зачинилися двері і припинилося стрекотіння нічних комах. Потім жаби, що залишилися далі в плантації фабрики, теж замовкли у впорядкованому ставку. Там хтось рухався у темряві.
  
  
  
  Пробратися сюди було легко напередодні увечері, під парканом, у місці, де земля просіла від дощу. N82 дійшов висновку, що йому не слід було проходити цим маршрутом двічі. Він глянув на овальну хмару, що пройшла перед півмісяцем, і поповз назад, маючи намір повернутися тим самим шляхом. У темряві він, звичайно, не міг ризикувати йти іншою дорогою.
  
  
  
  Він не боявся доберманпінчерів. Запах сук у течці в аерозолі був надійним репелентом. Між іншим, четверо великих красивих тварин щойно сиділи поруч із воротарем на головній дорозі. Щоб він ясно їх бачив і думав: "Тепер, коли вони не патрулюють, я міг би увійти". У нього зачесалася голова. Ця пастка була добре підготовлена.
  
  
  
  Він був у тривозі, і спробував зникнути. Він поповз швидше. Кроки долинали до нього з різних боків. Потім нічого не лишалося. Він підвівся і витягнув свій 9,5-мм револьвер Chiefs Airweight Special.
  
  
  
  N82 був Х'юбертом П. Дюмоном, міцним молодим хлопцем з потягом до пригод, блискучим швидким літакам і дівчатам, які були в тілі. Єдиний недолік для нього був помічений як «нерозсудливість» в оцінних аркушах AX. Можливо, це було через його яскраво-руде волосся, гарний сміх і велику м'язову силу.
  
  
  
  Він пройшов інтенсивне дворічне навчання AX та кілька тестових завдань. А тепер він пробрався через непроглядну темряву долини в Колорадо, бо попросив про це завдання. Він отримав його, бо Девід Хок мав надто мало вільних людей. Нік Картер був у Європі, і все, що відбувалося, було звичним обстеженням. Дивіться, записуйте, звітуйте.
  
  
  
  Але щоб бути напоготові, адже ви хотіли бути на висоті, чи не так? Х'юбі обмірковував це, оглядаючи головну будівлю комплексу Reed-Farben Ltd.
  
  
  
  Він змінив напрямок і поповз праворуч, бо кроки, що долинали ліворуч і тупцювали свіжу траву, тепер почулися ясніше. Дивні кроки, вони були схожі на кроки слонів, які навчилися ходити навшпиньки. Вони змінили напрямок разом із ним і погрожували наздогнати його.
  
  
  
  Овальна хмара рухалася далі, знову пропускаючи бліде місячне світло. Він випростався і побачив величезну постать, що наближалася до нього. Його крок був перерваний, а потім його схопили руки, можливо, сильніші за його власні.
  
  
  
  Сморід, який випускав цей чоловік, викликав у нього блювотні позиви — суміш хімікатів з операційної та відходів скотобійні. — Відпусти, або я стрілятиму, — голосно сказав Х'юбі. Він діяв за інструкцією. Три попередження. 'Випусти. Випусти...'
  
  
  
  Рука потяглася до його пістолета. Рука, що стискає його лівий біцепс, обвилася довкола його шиї. Притиснутий до широких грудей, Х'юбі задихався. Він стріляв у напруженій позі, але обережно. Восьмидюймовий стовбур увігнав першу кулю під грудну клітку людини, зі злегка приглушеним звуком між їхніми тілами, що борються.
  
  
  
  Нападник на Х'юбі затремтів, але лещата його рук стиснулися ще сильніше. Х'юбі вистрілив ще чотири рази; патрони калібру 9,5 мм Special щоразу вдаряли віддачею прикладу про його долоню. Він відчув отруйний укол голки в спину і зрозумів, що людина, яка переслідувала його, тепер приєдналася до бою. Він спробував штовхнути людину перед собою і подумав про п'ять 9,5-мм кулей — цей хлопець, мабуть, зроблений з бетону!
  
  
  
  Х'юбі встиг вивернути долоню з-під руки супротивника і зігнутися, не розуміючи, що за цим немає ніякої швидкості та сили. Голова в нього закружляла, він відчув слабкість, ніби сп'янів, і впав. Людина, в яку він вистрілив, впала разом з нею. Х'юбі лежав нерухомо, затиснутий в обіймах мерця.
  
  
  
  Коли через два дні після своєї фатальної нічної пригоди N82 так і не відповів, на величезній карті в штаб-квартирі AX з'явився жовтий прапор. Після того, як цей попереджувальний знак залишався на місці протягом восьмої години, Бернард Сантос зі штабу був повідомлений про це. Він ретельно довідався по телефону в Денвері. Оскільки наступного ранку жовтий прапор усе ще був на картці, він повідомив про це Девіду Хоку, як того вимагала процедура.
  
  
  
  У AX елітна розвідувальна служба. Девід Хоук, як його шановний глава, може отримувати кошти від Конгресу так само легко, як і інші сімнадцять розвідувальних та охоронних агенцій будь-якої значущості. Можливо, секрет хороших результатів AX частково полягає в тому, що вона працює з бюджетом, який становить лише невелику частину інших організацій.
  
  
  
  Зрештою, багато вашого часу може бути витрачено на витрачання грошей та залучення нових коштів. Високопоставлена адміністрація душить дію. З іншого боку, AX має в резерві лише обмежену кількість людей; кожен з яких суперагент, отже, Х'юберт був один з них.
  
  
  
  Цікаво відзначити, що в той час як співробітники ФБР є «агентами» і багато хто називає їх «хлопцями з ЦРУ», знаючі люди називають співробітників AX «заступниками». Цей термін використовується сенаторами та вищими посадовими особами уряду та судової системи. Агенти AX, у тому числі Девід Хоук, цінують це, хоча вони продовжують називати себе людьми AX, включаючи реєстраційну справу та номери.
  
  
  
  Хьюбі Дюмон потрапив у категорію N через свій інтелект та атлетизм. Якби він вижив і продемонстрував свої навички та кмітливість, він міг би стати вбивцею — майстерним убивцею. Ці кілька бійців AX представляють Сполучені Штати і мають право діяти у надзвичайній ситуації на власний розсуд, не притягуючись до відповідальності. Дотепний, сповнений фантазії журналіст, який розкопав деякі деталі справ AX, потім назвав їх Майстерами вбивцями. Людям із AX це ім'я не дуже подобалося, але воно прижилося.
  
  
  
  Х'юбі Дюмон міг би це зробити (лише один із п'ятнадцяти, хто приходить на випускний іспит та підсумкові тести, і це вже загартовані бійці AX), але коли Девід Хоук отримав повідомлення «більше ніяких звітів», він подумав про що завгодно, але тільки не про це. . Зі свого офісу в центрі Вашингтона, в Дюпон-Серкл, він розмовляв з Сантосом приватною лінією за допомогою шифратора мови.
  
  
  
  "Берні, що стосується N82 - чи є ще повідомлення з тих місць?"
  
  
  
  - Нічого, сер. Телекс порожній. Державний детектив про це нічого не знає. Як і шериф. Місцева поліція проїжджає там нечасто. Їх лише троє чоловіків та коні. Я не дзвонив їм, тому що це може призвести до різноманітних ускладнень. Вони класифікуються як C-4. Мені однаково спробувати?
  
  
  
  Зморшкувате обличчя Хоука було дуже серйозним. - 'Ні. А як щодо N3?
  
  
  
  
  'В Парижі. Повернеться завтра.
  
  
  
  'Будь ласка, надішліть його до мене. Якомога швидше.'
  
  
  
  - Добре, сер.
  
  
  
  Хоук повісив трубку і дістав із нижньої скриньки столу папку REED-FARBEN Ltd. та відкрив. Він швидко прочитав кілька аркушів усередині.
  
  
  
  Ви можете думати про Reed-Farben як про швидкозростаючу компанію в фармацевтичній галузі, що так само швидко розвивається, а можете думати про неї як про щось біса загадкове. Це залежало від вашого досвіду та вашої інтуїції. Фінансування було добрим, але частково це були іноземні гроші. Найвище керівництво так і не виявилося, як і більшість ключових співробітників. Було найнято німецькі, японські та французькі вчені, але так було в багатьох суспільствах. Вони збудували власний аеропорт і відмовилися від фінансової допомоги від уряду. Вони могли похвалитися дуже прибутковим виробництвом хімікатів для промислового використання та ліків, а також провідними біологами та лікарем, який був авторитетом у галузі пересадки серця та нирок. Як не дивно, він не дав інтерв'ю, тому що працював у Reed-Farben.
  
  
  
  Куточки рота Хоука стиснулися. N82 був відправлений для підбиття підсумків. Коли агент AX перестав доповідати, особливо такий рішучий молодик, як Хьюбі Дюмон, ви могли бути впевнені, що ваші первісні підозри були цілком обґрунтовані. Хоук повільно закрив папку і поклав її у праву верхню шухляду, яку він називав своїм кошиком на випадок надзвичайної ситуації.
  
  
  
  
  Марта Вагнер сумувала за Хьюбі. Крім AX, вона була єдиною, хто помітив порожнечу, яку він залишив після себе. Вона сумувала за товариством за обідом, а також даремно чекала зустрічі з ним на ранковій каві або обіді.
  
  
  
  Марта була молода жінка, яка знала, чого вона хоче. Вона була досить пухка, але це її не бентежило - гарна постать, але з чимось ще.
  
  
  
  Вона була Мартою з неонових вивісок уздовж головної дороги:
  
  
  
  
  РЕСТОРАН БЕРЕЗНИ - ВІДМІННА КУХНЯ - КОКТЕЙЛІ.
  
  
  
  
  Шість років тому легені її батька передчасно зруйнувалися через шахтний пил, але він отримав 6000 доларів від страхової компанії з додатковою компенсацією від його роботодавця, а також від профспілки.
  
  
  
  До цього Марта майже два роки працювала у ресторані Perlinson's у Колорадо-Спрінгс. Вона знала, як стиснути зуби, добре заробляти і спробувати приборкати пияцтво свого брата Піта, щоб він міг зберегти свою останню роботу репортера в Rocky Mountain News. У свої нечисленні вихідні вони каталися на лижах у долині Копперпот, і одного разу Марта придивилася до закусочної Щасливчика Еда. Лаки було сімдесят, і ця забігайлівка була брудним місцем, але все одно добре продавалася. То був єдиний ресторан на території.
  
  
  
  Вона купила його, взяла у справу з собою Боба Полуворона — індіанця, який був одним із найкращих кухарів Перлінсона, — і за кілька місяців вам доводилося чекати в ресторані Марти під час відпустки, щоб звільнився столик.
  
  
  
  Незалежно від того, чи був Піт Вагнер хорошим журналістом, баланс між його досягненнями та випивкою виявився надто нестійким, і він став менеджером компанії своєї сестри. Це виявились цікаві стосунки, бо Боб Полуворона ненавидів міцні напої («Ось що знищило мою расу»). Коли Боб не працював на кухні - тепер у його підпорядкуванні було чотири кухарі - він був досвідченим барменом. - хороший фахівець та цікавий співрозмовник. Якось він сказав Марті довірливо:
  
  
  
  «Мені подобається подавати алкоголь білим людям. Я завжди говорю їм: «Думаю, з вас достатньо, сер», але вони ніколи не хочуть слухати».
  
  
  
  Він був добрим сторожовим псом для Піта. Вони були близькими друзями, за винятком періодичних випадків, коли Піт брав одну чарку, потім іншу, а потім збивався з рахунку. Одного разу Боб пройшов весь довгий шлях до Бойса, щоб відвезти його додому.
  
  
  
  Кілька років тому Марта знесла бульдозером дерев'яну халупу Еда і збудувала нове кафе-ресторан-закусочну — усередині все було з нержавіючої сталі та пластику, а зовні — з лакованого дерева. Навіть тоді вам часто доводилося чекати, поки звільниться столик під час курортного сезону та лижного сезону.
  
  
  
  Марта сумувала за Хьюбі Дюмоном, тому що він підходив до неї так само, як вона підходила до багатьох людей. Він був уважний, милий, і можна було сказати, що в його рукаві набагато більше, ніж він показував. А Марта була здоровою жінкою; її життєві соки все ще хотіли кипіти, хоча вона працювала десять годин на день і відхиляла багато пропозицій. З усією своєю обережністю вона зрозуміла, що, хоча Х'юбі розмовляв з ним лише близько п'яти разів, вона могла бути тим чоловіком, якого вона завжди шукала і якого потребувала.
  
  
  
  Він сказав, що він хімічний агент. Він назвав це цікавою роботою.
  
  
  
  Якось він записав усе це на плівку, зробив їй комплімент і зумів розповісти більшу частину історії її життя. У неї було відчуття, що він придумав побачення — можливо наступного разу?
  
  
  
  Тієї ночі, коли його непритомно внесли до будівлі без вікон, до якої він збирався заглянути, Марта Вагнер сиділа у своєму ресторані зі склянкою пива ще довго після закриття. Нарешті на її обличчі з'явилася звичайна сувора посмішка, вона знизала плечима і поїхала машиною одну милю до бунгало, де вони жили з Пітом.
  
  
  
  Марта Вагнер була здивована, коли з'явилася ще одна нова постать. Мабуть, це був добрий рік для мене, подумала вона, або, можливо, я виглядаю привабливіше. Цей був вищий за Хьюбі, у нього було каштанове волосся замість рудого, але манери у нього були такі ж плавні. Хоча він був ввічливий і навіть стриманий, ви відчували, що ви йому цікаві і що він приваблює вас. Він був симпатичним на вигляд, хоча це не було б думкою дівчат, які віддають перевагу вузьколицьим носіям бакенбардів. У Джима Перрі було повне кругле підборіддя і рота над ним, який симпатично сміявся, хоча робив це нечасто. Їй здалося, що він мав найгостріший погляд, який вона колись помічала після Боба Полуворона.
  
  
  
  Він водив чотирирічний Ford, але він завжди виглядав бездоганно. Він сказав зі своєю усмішкою, що він із району Піттсбурга і що він шукає роботу. Він наситився сталеливарними заводами.
  
  
  
  Тієї першої ночі Марта ретельно оцінила Джима Перрі і затрималася в магазині далеко за годину, коли вона зазвичай йшла додому, щоб прийти до тями після напруженого робочого дня. Вона не була певна, чому. (Я не чекаю, казала вона собі кілька разів того вечора, щоб стрибати на чоловіка.) Їй було вже двадцять сім, працьовита, відмінного здоров'я, мала розум багатьох більше і часто складала компанію в охайному будинку, з її братом Пітом. У вівторок вранці вона мала приємне звернення до покоївки, яка приходила раз на тиждень. Вона підписалася на чотири журнали та нью-йоркську газету. Піт навчив її грати у шахи. То чому вона має прагнути до чоловіка?
  
  
  
  Вона уявила, що оцінює Джима Перрі як запобіжний захід. Зрештою, вона мала шість торгових автоматів у фойє між баром і їдальнею, і, як і у всіх, вона не оподатковувала всі свої продажі. Цей Джим Перрі цілком міг бути із податкової служби. Він був таким акуратним та охайним. І ви майже сказали б, що він надто виглядає для звичайного робітника на сталеливарному заводі або водія вантажівки.
  
  
  
  Ця думка з'явилася після того, як він підійшов до неї в її особистому куточку з питанням. Він сказав це дуже спокійно, чемно і з сором'язливою усмішкою; він ні в якому разі не був сміливцем.
  
  
  
  - Міс Вагнер? Мене звуть Джим Перрі. Чи не могли б ви порекомендувати пристойний, але не надто дорогий гостьовий будинок у цьому районі? Я не потребую, але й не накачений грошима».
  
  
  
  Вона глянула на нього поглядом досвідченого банкіра. Потім вона помітила пильні, широко розставлені сірі очі і хлоп'ячий вигин його підборіддя та щік. Але то був уже не хлопчик. Про її вік. Коли Нік Картер дізнався, як його розглядають, він був радий, що не має контактних лінз. (Відділ гриму AX дав йому саме ті очі, волосся та риси обличчя, які були потрібні, але ця дівчина шукала недоліки.)
  
  
  
  «Спробуй у Альпійському. Сім кілометрів на захід; це не можна пропустити. І не ведіть на ці старі будинки. У Ейба Фіпса є дещо для вас.
  
  
  
  'Дякую.' - Він сором'язливо вагався. — Чи не хочете ви перевести в готівку для мене чек? Не одразу, я маю на увазі. Ви можете надіслати їх до банку, а потім дати мені гроші, коли вони будуть переведені на ваш рахунок.
  
  
  
  'Це добре. У кого його зняли з реєстрації?
  
  
  
  "На сталеливарному заводі Мононгахела". Він дав їй чек на 159,32 доларів. «Моя остання тижнева зарплатня. Я спитав Боба у барі, і він сказав, що ви могли б…
  
  
  
  'Чудово.' - Вона на мить завагалася. Її приватний куточок користувався повагою завсідників. Коли незнайомець сідав без запрошення, невдовзі з'являвся Боб Полуворона і пропонував: «Чому б тобі не сісти за столик?».
  
  
  
  - Сідай, - сказала вона.
  
  
  
  'Дякую. Чи можу я запропонувати вам дещо?
  
  
  
  'Пиво. Але від мого імені. Ви не повинні починати з покупки квитка для кондуктора.
  
  
  
  — Зазвичай, я теж так роблю. Але оскільки ви жінка, я відхиляюся від правила.
  
  
  
  Вони мали розсміятися. Боб Полуворона вже прибув. Марта показала йому, що все гаразд — ліва рука на столі — і запитала: «Чи не принесеш ти нам два кухлі пива, Бобе?».
  
  
  
  Нік сказав: «У вас тут гарне місце. Коли тут заправляв Щасливчик Ед, ви були щасливі, якщо вижили після його їжі.
  
  
  
  "Ти бував тут раніше?"
  
  
  
  'Кататися на лижах. Коли Lyman Electronics збудувала будівлю, в якій зараз знаходиться Reed-Farben. Я намагався влаштуватись туди на роботу, але в них нічого для мене не було. Мені дуже хотілося тут жити, тут широкі можливості для катання на лижах та полювання, чим я дуже люблю займатися. Коли я наситився цією сталлю, я знову приїхав сюди.
  
  
  
  Хочете влаштуватися на роботу в Reed-Farben?
  
  
  
  'Вірно.'
  
  
  
  "Це хімічна компанія".
  
  
  
  «У мене є права водія вантажівки у Колорадо. Але я хочу взяти права й тут.
  
  
  
  "Вони вимагають перевірки надійності".
  
  
  
  «Я вже маю такий документ. У Мононгахелі ми багато робили для військового міністерства.
  
  
  
  Марта замислилась. Чек та його свідчення розвіяли в неї всі сумніви. Джим Перрі був просто вільним птахом, а не від податкової інспекції чи детективом. Той останній був ще гірший. Ви повинні були якийсь час вдавати, якщо ви поліцейський, або приходити зі своїми грошима, якщо це був податковий детектив. Вона вивчала Джима, розслабляючись та спостерігаючи за відвідувачами магазину.
  
  
  
  У барі було троє співробітників; два для подачі та третій для розкладки їжі. Боб Полуворона стояв спокійно, стежачи за кухнею, за хуліганами та за касою. Піт мав вихідний. Нік захопився компонуванням корпусу. Сусідство робітників з цього боку відокремлено від туристичної їдальні з іншого боку холом, відокремленим подвійними дверима від кухні. Були навіть цілими сім'ями, і ресторан мав приносити пристойний обіг. За двома більярдними столами кілька людей чекали на свою чергу, а купка гравців за столом для трюків робила ставки по десять доларів з людини. Останнє могло виявитися небезпечним, але широкоплечий Боб Полуворона, який дозволяв своїм чорним очам блукати по всьому приміщенню і стояв як укопаний, безперечно припиняв будь-які неприємності в зародку.
  
  
  
  "Як давно ви у цьому бізнесі, міс Вагнер?" - Запитав Нік. 'П'ять років. Два роки тому я наказала знести старий заклад Еда.
  
  
  
  «Я був тут приблизно на той час. Мабуть, це був час, коли компанія Reed-Farben розпочала роботу». В її очі дивилися сірі очі, лукаві, але водночас вогненні. Вона відчула нотку пристрасті. Заспокойся, дівчинко, сказала вона собі. Водій вантажівки без ПМП!
  
  
  
  "Правильно", - відповіла вона.
  
  
  
  — Значить, ти обрала найкращий час. Дуже ймовірно, що оборот потроїться, і тоді ви купили єдину тут закусочну. Ви вміла ділова жінка.
  
  
  
  "Можливо, мені пощастило".
  
  
  
  Він посміхнувся і рухав однією зі своїх темних брів угору й униз, ніби погоджуючись із чимось, що вони обоє зрозуміли. Вона подумала: «Який розумний мудак». Навіть Боб і Піт не дізналися, що Перлі Ебботт, колишній конгресмен і вправний малий у всьому, від банківської справи до нерухомості у восьми різних штатах, повідомив їй про Перлінсона, у справи якого в нього вже були вкладені гроші.
  
  
  
  Пізніше він сказав: «Березня, я ніколи не думав, що ти так швидко бігаєш. І тобі справді довелося вкрасти нашого найкращого кухаря?
  
  
  
  Вона дала йому зрозуміти, що в Перлінсона залишилося багато кухарів, а в неї тільки Боб, у витівці, яка була для неї надзвичайно ризикованою. Два підборіддя Еббота над його бездоганно білою сорокадоларовою сорочкою прихильно дивилися на неї, і вона дозволила йому трохи пошарити. Вона могла б уникнути його товстої руки під скатертиною, але якщо ти комусь щось винен...
  
  
  
  Через рік їй не довелося робити ні Перлі, ні комусь ще послуг, хоча вона й не думала турбувати Перлі. Він з'являвся не рідше одного разу на місяць, іноді з усією компанією, через що у неї залишався неоплачений рахунок на суму близько 100 доларів, якщо він не сигналізував, що один з його товаришів по обіді готовий заплатити. Їй не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що його інтерес до Reed-Farben був чим завгодно, але тільки не забаганкою.
  
  
  
  “Reed-Farben наймає багато людей, але вони дуже важкі. Я маю на увазі... є хлопці з району, яким вони безперечно не потрібні, тоді як багатьом доводиться проїжджати щодня по сотні миль, щоб працювати тут. Начальник штабу – Кенні Ебботт. Він має... політичні зв'язки. Думаю, вам не відразу вдасться з ним поговорити, але якщо ви побачите його, ви можете сказати йому, що я назву йому ваше ім'я. Скажу йому... Я готівку ваші чеки.
  
  
  
  Очі Марти – темно-зелені, як оливки – зупинилися на сірих очах Ніка. Вона перша подивилася вниз. Чому? Вона ніколи не виключала ці стосунки, щоб простягнути руку допомоги незнайомцю.
  
  
  
  - Дякую, - м'яко сказав Нік. «Я використовуватиму його лише у разі потреби, і то дуже скромно».
  
  
  
  
  — Я переконана у цьому. Інакше я не запропонувала б його.
  
  
  
  
  За мить Нік сказав: «Спасибі за все, міс Вагнер. Ви зробили мені більше за кілька хвилин, ніж інші за роки. Я просто збираюся побачити цих Фіпсів зараз. Сьогодні я мав довгу поїздку, і я хочу завтра вранці виглядати свіжим у Reed-Farben і не пахнути пивом».
  
  
  
  
  "Кличте мене Мартою - все тут так роблять. Якщо ви цього не зробите, вони навіть не зрозуміють, про кого ви говорите". Скажи Ейбу Фіпса, що це я тебе послала.
  
  
  
  
  'Дякую ще раз. На добраніч.'
  
  
  
  
  "На добраніч... Джим."
  
  
  
  
  
  
  Ім'я Марти Вагнер створило чудеса з Ейб Фіппс. Ніку дали котедж у дві кімнати на сорок метрів - маленький, дерев'яний і зі старомодною сантехнікою, але "чистий" і охайний, як каюта першого класу корабля. Коли мився, то помітив, що крани працюють добре, не течуть. не капають, і вода текла поступово.
  
  
  
  у деяких будинках горіло світло, і через якісь дротяні двері до нього долинали невиразні телевізійні шуми. Нік дійшов висновку, що він знаходиться досить далеко від будинку Ейба, щоб за його приходом і доглядом не стежили надто уважно. Коли він знайшов вихід наприкінці низки будинків, він був цілком переконаний. Ейбу треба було одягнути окуляри нічного бачення, і Нік справді помітив блакитний екран телевізора в кімнаті за кабінетом Ейба.
  
  
  
  Він повільно проїхав повз лабораторій Рід-Фарбен. За часів Lyman Electronics у центрі ділянки стояла величезна двоповерхова будівля, позбавлена уяви, сучасна, без вікон та з кондиціонерами для прецизійного обладнання. Згідно з повідомленням AX, вони збанкрутували, коли НАСА не продовжило свої контракти, а колишня конгресменша Перлі Ебботт (для якої опозиційні газети використовували особливо неприємні прізвиська) була пов'язана з групою Reed-Farben, яка купила нерухомість. Брудна гра? - дивувався Нік.
  
  
  
  Освітлення, особливо ковзне світло на кутах багатьох будівель та кольорові вогні вздовж проїжджої частини та в парках, дозволило Ніку побачити, наскільки великим був комплекс. Тепер це було на трьох рівнях. Вони проклали дороги вгору схилом, і тепер там стояли вдома. Він продовжував йти за парканом. Він оточував весь комплекс, і, згідно з топографічною картою, яку вивчив Нік, інших під'їзних шляхів не було. Це означало, що будинки на схилі також були під охороною. Ви повинні були входити і виходити через заводські ворота, де ви мали показати свою перепустку при яскравому світлі.
  
  
  
  Таким був звичайний стан справ у військовій промисловості. Для стеження вони використовують якихось некваліфікованих безробітних, які поступово починають почуватися важливими та стають їх вірними прихильниками. Але як вказав Хоук у Вашингтоні за п'ять днів до цього, щось пішло не так.
  
  
  
  Рід Фарбен Лтд. добре фінансувався, але перші вклади прибули зі Швейцарії через Chase Manhattan Bank, First National City Bank та United California Bank. Сторонніх акцій не було, наявні податкові звіти протягом останніх трьох років були у повному порядку, а кредиторами були представники міжнародних зацікавлених груп, із якими неможливо було зв'язатися.
  
  
  
  Ви могли зв'язатися лише з їхніми юридичними консультантами та бухгалтерами.
  
  
  
  Вони виготовляли хімікати, але минулого року майже не отримували прибутку. Говорили, що мають великий науково-дослідний відділ, який займається комплексними випробуваннями імплантації. У всій літературі було лише одне інтерв'ю із науковим співробітником Reed-Farben. Відомий сирійський дослідник загалом заявив, що вони працюють над простагландинами: «Наш прорив, який, з наукового погляду, може статися через пару або шість років, принесе велике покращення для недосконалих людських організмів. Ми працюємо з шістнадцятьма простагландинами — хімічними речовинами, які можуть змінити функції органів менш ніж за мільярдну частку грама. Тоді ми зможемо запропонувати ліки від високого кров'яного тиску та хвороб нирок, головного мозку, легень, молочних залоз, щитовидної залози, очних оболонок та репродуктивних органів».
  
  
  
  Коли Нік прочитав це, Хоук прокоментував: «Звучить як шарлатанська реклама, чи не так? Ось чому ми відправили Білла Роде в Гарвард поговорити з Візерспун. Виявилося, що все можливе. У Гарварді також є такі проекти. Але... Візерспун мав таке ж неприємне почуття, як і в нас, що й викликало в нас таку цікавість. Щось не так. Співробітники Reed-Farben ніколи не обмінюються досвідом з іншими вченими. Вони також не ходять на виставки. Вони не рекламують нічого, окрім своїх звичайних хімічних препаратів. Нарешті, їх науковий склад складається здебільшого з іноземців, ні з ким не пов'язаних».
  
  
  
  — А що про той маленький аеропорт? - Запитав Нік.
  
  
  
  
  «Ще одна дивина. Вони купили спеціальний пристрій для свого керування. Вони збудували аеропорт у долині відразу за першою горою за заводом. Все однаково дорого; вражаюча злітно-посадкова смуга, яку можна використовувати лише вдень. У нас є авіаційна влада, яка дуже обережно пропонує федеральні засоби посадки. Їм це не подобається. Це страшенно дивний бізнес, якщо вони навіть не зацікавлені в будь-якій допомозі.
  
  
  
  Нік думав про цю розмову, поки їхав звивистою головною дорогою, що виходила з долини через глибоку ущелину. Паркан уже не йшов паралельно дорозі — він уже помітив це дорогою туди, — а йшов вертикально проти схилу, і там же наглухо закривав заводський майданчик площею 75 га. Сюди не входить аеропорт; це ще 200 га; раніше там було дві ферми.
  
  
  
  На ділянці дороги через яр була коротка тверда узбіччя - ідеальне місце для паркування його машини. Нік повернувся до кута паркану і забрався туди, де бачив яр, що спускався схилом під перилами. Економно використовуючи ліхтарик, він виявив слід на розмитій землі по сусідству, а також були докази того, що хтось або кілька людей проповзали через цю траншею. Слід розміром близько 47 може бути N82. Простий спосіб проникнути всередину, подумав Нік, та й надто простий. Якщо вони зробили всі ці запобіжні заходи, чому вони згаяли це?
  
  
  
  Х'юбі виступав під своїм ім'ям, як часто робили "морські свинки" на цих простих завданнях. Але якби Хьюбі обдурила ця приваблива дірка під парканом, справа могла бути набагато цікавішою. Частини головоломки, здавалося, складалися воєдино.
  
  
  
  Нік бачив рудого N82 чотири рази; серед іншого, він провів з ним цілий день, стежачи за підозрілою фігурою у Філадельфії. Нік дав молодій людині гарну оцінку. Хлопець був розумний, швидкий і впевнений у собі. Він хотів чогось досягти. З цими рисами ви отримуєте... людину, яка пролазить під паркан, щоб виконати завдання, яке вона далеко не недооцінює.
  
  
  
  Нік проїхав тридцять миль до Фордж-Джанкшн, виявив готель «Срібна хмара» та припаркувався через дві вулиці від нього. Місто готувалося до сну; єдиний місцевий кінотеатр був порожній, і, крім готелю, ресторану через широку головну вулицю та пари кафе, все було оповите мороком. Тут не стали витрачати гроші на висвітлення вітрин після закриття.
  
  
  
  Він одягнув м'який коричневий капелюх, одягнув коричневий жакет — він ніколи не носив коричневий, але це був гарний колір, щоб його можна було неправильно впізнати, — і зняв номер у готелі «Срібна хмара». Він заплатив уперед і отримав номер 26. У Х'юбі був номер 18. Коридор був порожній, коли він тихо пройшов ним, після двох хвилин обережного підбору відмичок номер 18 відкрився і Нік прослизнув усередину.
  
  
  
  Не включаючи світло — у невеликих місцях люди помічають, як тільки з'являється світло десь там, де на нього не чекають — Нік обшукав кімнату і речі Х'юбі з ліхтариком. Він переконався, що хтось і раніше порався з ними. Його речі були безладні, але Х'юбі був акуратний і точний. Сищики знайшли б тільки те, що вказувало на те, що Х'юбі був хімічним агентом з Нью-Йорка. Коли Нік виявив, що з маленького магнітофона Хьюбі зникли всі касети, він зрозумів, що мав рацію. Вони забрали їх із собою, щоб вивчити на дозвіллі.
  
  
  
  Якби Х'юбі точно дотримувався правил і вони не знайшли його звіту... Нік знайшов Біблію Гедеона в глибині ящика столу. У задній частині обкладинки був проріз, у якому знаходилася стрічка. Люди з AX розподіляють Біблії з місцем зберігання і забирають звичайні копії, які розповсюджує в готелях Суспільство Гідеона. Вони беруть екземпляр AX із собою, коли їдуть, і коли їдуть, що може пояснити статистично встановлений факт, що Біблії — це книги, які найпоширеніші у світі.
  
  
  
  Нік поклав касету в кишеню і переконався, що нічого не забув.
  
  
  
  Коли він відчинив двері в коридор, якийсь чоловік підійшов і став перед ним. Навіть у напівтемряві Нік дізнався зброю, що стирчить у стегна чоловіка. Кольт, офіційна службова модель. Отримати його в наш час практично неможливо. Коли знаєш, що можуть зробити кулі, випущені з нього, завмираєш і сподіваєшся на краще. - Повернися всередину, - сказав чоловік. Нік повернувся усередину.
  
  
  
  Чоловік підійшов до нього і ввімкнув світло. Нік не казав йому цього не робити. Чоловік був товстий і огрядний. У нього були плечі, які були навіть ширші, ніж у Ніка, і стиснутий ніс, який забагато разів били кулаками чи кастетом — або лише один раз важкою зброєю ближнього бою. Тріснула носова кістка була широкої та неправильної форми, і на ній все ще були шрами.
  
  
  
  
  - Що ти вкрав? – мова відповідала особі.
  
  
  
  
  'Я? Я помилився номером?
  
  
  
  
  "Що ти шукав."
  
  
  
  
  "Я шукав свою кімнату".
  
  
  
  
  'Який номер?'
  
  
  
  
  "Вісімнадцять, я думав."
  
  
  
  
  “Ну… і я бачив, як ти розкривав замок 18-го номера. Чому?
  
  
  
  
  — Я вже тобі це казав. Пістолет зробив нетерплячий рух. Нік приготувався. - Ти мені нічого не сказав. Повернися.
  
  
  
  
  - Ти поліцейський агент?
  
  
  
  
  "Ха, ха!" Навіть сміх звучав підозріло. 'Так це я. І просто повернися.
  
  
  
  
  Нік сказав: «Давай поговоримо. Я нічого не забрав звідси. Що, коли я піду?
  
  
  
  
  Кінг-Конг подумав, що це дуже комічно, і знову засміявся. У тренувальній кімнаті AX ви дізнаєтеся, що сміх часто тимчасово порушує гостроту зору. Кінг-Конг застогнав, коли рука витяглася, як голова кобри, піднімаючи пістолет. Його рука була складена навпіл і закинута за плече. Нік зробив крок уперед і поставив на нього свою вагу.
  
  
  
  Нижній випад тренованої людини на пістолет, коли рука зі зброєю і вся відведена назад через плече, є маневром, що обеззброює, який майже неможливо зупинити. Потім м'язи плечей та спини вимикають м'язи рук. Коли рука зі зброєю рухається далі, рука складається вдвічі і вказівний палець — якщо він на спусковому гачку — загрожує зламатися. Потім відпускає зброю.
  
  
  
  Це теорія. Зазвичай це працює, але не з цим Кінг-Конг. Він був кремезним і сильним і інстинктивно опустив пістолет, перш ніж Нік встиг пронести його повз вухо. Він мало не притиснув пістолет і Ніка майже до підлоги. Нік викинув уперед пальці лівої руки і врізав у трахею супротивника. Він потрапив у щелепу, тверду, як у осла. Двоє чоловіків побилися через зброю. Перебуваючи так близько до землі, Кінг-Конг мав певну перевагу. Є ідіоти, які стверджують — і це навіть увійшло до деяких підручників з бійок (але не підручників AX), — що пістолет не вистрілить, коли ви тримаєте затвор. Вони навіть кажуть, що ви повинні тримати його дуже міцно. Не вірте!
  
  
  
  Спробуй один раз - у тебе на якийсь час буде паралізована рука, не кажучи вже про щось гірше. Має сенс спробувати піднести руку до курка револьвера, якщо у цієї штуки немає курка, або для курка пістолета, якщо він випирає. Але вам, можливо, доведеться надто багато уваги приділяти бійці, щоби присвятити себе таким деталям. Так було й із Ніком.
  
  
  
  У Кінг-Конга була можливість завдати удару лівою рукою, і Нік відчув себе так, ніби осел ударив його ногою в живіт. Величезний осел. Чоловік нижче чи не в такій прекрасній формі випустив би пістолет. Нік застогнав і відштовхнувся обома руками, напружуючи силу ніг і спини, коли Кінг-Конг знову завдав удару. Удар, отриманий Ніком праворуч, також змінив положення його лівої руки. Цього разу це було схоже на менший удар ослика. Ніку вдалося перетягнути праву руку чоловіка далі через плече, а потім притиснути до себе. Пістолет упав на підлогу. Вони обоє потяглися до нього. Кінг-Конг, який був ближче, був на дюйм попереду. Він міцно стиснув зброю правою рукою і потягнув великим пальцем за запобіжник. Нік почув клацання. бум!
  
  
  
  Кольт голосно вистрілив у підлогу. Нік узяв зап'ястя і долонею полоснув по м'язистій шиї. Кінг-Конг вирішив повністю зосередитись на зброї. Вони боролися. бум! Ще одна куля, цього разу у стіну.
  
  
  
  Тепер Нік обвив це зап'ястя двома руками, розсунув ноги і напружився. Він заручився допомогою своїх найсильніших м'язів, щоб подолати менші м'язи свого супротивника – тепер це був акт балансування м'язів його спини проти м'язів рук та зап'ястей Кінг-Конга. Він повільно повернув кольт до живота супротивника. Вони подивилися один на одного, менший чоловік дивився на Ніка. Він зблід; його потворне обличчя раптом прийняло дитяче і перелякане вираз, ніби благає про якусь підтримку проти надто великої загрози. Кінг-Конг згадав, на що здатні ці великі 11,5 мм кулі. Його кишки стиснулися, ніби він проковтнув брилу льоду.
  
  
  
  Кінг-Конг був не більше боягузом, ніж особливо сміливою фігурою; він був досить делікатним, щоб впасти до однієї з цих крайнощів. Як і більшість чоловіків, їм рухало те, що з ним станеться в найближчому майбутньому, і зараз йому здавалося, що в нього взагалі немає майбутнього.
  
  
  
  Це була битва між сильним великим хлопцем та сильним маленьким хлопцем, і пістолет так і залишився спрямованим до його живота. Нік автоматично маневрував так, що стельовий світильник був за ним, і світло падало в очі Кінг-Конга, який стояв і зупинявся в страху, коли менша людина боролася з великим і нічого не досягла. Вони трохи човгали по тонкому килиму, як два бики, що вчепилися одне в одного рогами.
  
  
  
  Хтось крикнув у коридорі. Задзвонив телефон. Кроки застукали сходами. - Ти хочеш вибратися звідси живим? - Запитав Нік.
  
  
  
  Товста голова кивнула головою. Що мало означати так.
  
  
  
  
  "Тоді відпусти пістолет і заспокойся".
  
  
  
  
  Кінг-Конг вагався.
  
  
  
  
  «Ти не мусиш відмовлятися від цього, — сказав Нік. - «Все, що мені потрібно зробити, це смикнути, і я прострілю тобі дупу».
  
  
  
  
  Кінг-Конг відпустив пістолет, і Нік теж відпустив міцну хватку на зап'ясті чоловіка. Нік зробив крок назад із пістолетом у руці, а інший ривком відчинив двері кімнати. Зрештою, він перекинув нічний портьє, який зареєстрував Ніка. Він був високим хлопцем, і Кінг-Конг залишив його лежати на повний зріст на підлозі, ніби по ньому проскакав кінь.
  
  
  
  Він глянув на Ніка широко розплющеними очима. — Що відбувається? Він сів спиною до стіни, коли Нік переступив через нього, заткнувши кольт за пояс.
  
  
  
  То був її чоловік. Він вистрілив у мене. Жодних подій не було». Нік зник за рогом і побіг униз сходами
  
  
  
  Мала зала була порожня. Кінг-Конг поспішав утекти. Він звернув за ріг, коли Нік вийшов надвір. Якщо й викликали місцеву поліцію, то нічого не було видно. Нік притулився до стіни будівлі, щоб сховатися від тих, хто міг би визирнути з вікон готелю, злякавшись пострілів. На вулиці поруч із його машиною нікого не було. Він проїхав чотири квартали, зробив кілька поворотів і зупинився на темній стоянці біля ринку, щоб сховати коричневу куртку та капелюх у багажник.
  
  
  
  За три кілометри від міста він пройшов бетонний двосмуговий міст через яр. Далеко внизу вода струмка блищала у яскравому світлі місяця та зірок. Нік розібрав кольт, протер хусткою кожну деталь і кинув їх окремо у воду, кидаючи вниз під різними кутами.
  
  
  
  У долині Копперпот він зіштовхнувся із кількома автомобілями. Бізнес Марти було закрито. Він в'їхав до Альпайну якомога тихіше і припаркував машину поряд зі своїм котеджем.
  
  
  
  Усередині він задер штори і встановив свій дешевий магнітофон, який був підключений до такого ж дешевого радіо. Між іншим, та дешевизна була лише на вигляд; якщо врахувати зміни, внесені до нього Стюартом, фахівцем із лабораторії AX, вони коштують пристойну суму. Нік увімкнув касету, яку знайшов у Біблії, і почув запис Петра, Павла та Марії з радіостанції в Денвері, яку Хьюбі час від часу слухав. Нік ще трохи відхилився і клацнув перемикачем на задній панелі пристрою. Тепер з динаміка радіо долинув голос Х'юбі Дюмона. Нік повернув його якомога тихіше і тепер слухав нагостривши вуха.
  
  
  
  N82 говорив голосом, який було важко дізнатися, як його вчили. «…ключ до таємниці має бути у головній будівлі. В інші будинки приходять робітники з району. Однак я не зміг знайти нікого, хто був у головній будівлі чи хотів вийти. Воно ретельно охороняється. Минулої ночі я підійшов ближче і виявив двох великих чоловіків - патрульних. Було схоже, що вони випивали чи перебували під дією наркотиків. Кожні дві години звичайні охоронці оминають будівлю. Літак прибув учора о першій годині дня. Я був у лісі біля злітно-посадкової смуги. Мій інформатор вже вдруге дає мені вірну інформацію про літаки, що прибувають. Чотирнадцять ящиків було вивантажено та доставлено до головної будівлі на вантажівці. Із нього вийшли п'ять пасажирів. Важливі люди, судячи з прийому. Зустрічені доктором Гретою Столц, доктором Доном Німурою, Кенні Ебботтом та ще двома чоловіками, які, як я вважаю, є високопоставленими співробітниками розглянутого суспільства. Я не зміг розпізнати жодного з п'яти, хоча уважно спостерігав за ними в бінокль. Одна людина закульгала, і її підтримали; у нього була пов'язка на обличчі. Чотири інших, мабуть, були північноєвропейського чи слов'янського походження. Коробки були різні за розміром та не дуже важкі. Дослідження продовжуються.
  
  
  
  Нік вимкнув пристрій і відкинувся назад. Він був переконаний, що це «розслідування триває» призвело до другого відвідування через цей дражливий отвір під огородженням периметра Reed-Farben. Його приманювали – і досить відкрито! Ці п'яні охоронці могли бути частиною плану виманювання його з укриття. З цим все стало набагато простіше...
  
  
  
  Всі діячі Reed-Farben, яких Х'юбі назвав за іменами на прийомі важливих осіб, були відомі AX. професор Штольц і професор Німура були науковими дослідниками. Штольц вивчав атомну енергію у промислових цілях, що могло означати будь-що, але Німура, лікар, а чи не фізик, як і Грета Штольц, працювала у Японії над трансплантацією серця і нирок, як приїхати до Колорадо. Нік прийняв гарячий душ, потім протер спиртом зап'ястя там, де його схопив Кінг Конг, і руку, забите кольтом. Ніч була запашною і приємно пахла соснами. Його котедж знаходився досить далеко від головної дороги, тому сільську атмосферу не порушували випадкові автомобілі або вантажівки. Приємний перехід від міського життя. Але навіщо народу псувати такі приємні місця своєю жадібністю та інтригами? Ця заспокійлива атмосфера зникла до сьомої години ранку. Караван гуркотливих, гудучих вантажівок та легкових автомобілів захопив головну дорогу. Більшість підрозділів Reed-Farben Ltd. працював у двозмінному режимі; перша зміна починалася о восьмій годині. Нік виявив навантажувальну станцію для вантажівок на дорозі навпроти Альпайну — звичайно, це порушувало тишу. А ще поряд із мотелем була майстерня, де сотнями ремонтували залізні бочки. Кожна сама собою виробляла какофонію шуму, коли їх чистили, шліфували і обприскували. Не дивно, що Ейб Фіппс брав таку низьку квартплату.
  
  
  
  Нік проїхав вісім миль на захід, щоб поснідати на фабриці Дедвуд Дікс. Поки він пив склянку апельсинового соку, чашку кави та їв сендвіч, він обмірковував ходи N82 і свої власні, як гросмейстер після партії. N82 діяв логічно та вміло, хоча, мабуть, надто впевнено. Він подумав про Марта Вагнера. Темпераментна, приваблива – та розумна. Що б тут не діялося, вона знала про все, навіть якщо не знала про це сама особисто. Вона була схожа на бродячих котів
  
  
  
  Джим Перрі звик до ситуації. Вони ніколи не робили нічого логічного; це також було б нелогічно!
  
  
  
  Нік купив ще бутерброд із ростбіфом та два яблука на виніс. Він вибрав стару дорогу, яка, як виявилося, належала шахті, на основі своєї топографічної карти 1931 року, і припаркував машину наприкінці її. З дешевою камерою на шиї він провів день у горах, що оточували комплекс Рід-Фарбен та прилеглу злітно-посадкову смугу. Він виявив старі покинуті дороги, залізничні колії зі знятими рейками та покинуту ферму.
  
  
  
  У бінокль він спостерігав, як приходять і йдуть мешканці будинків на широкій території Рід-Фарбен, жінки та діти.
  
  
  
  О третій годині в'їхав жовтий шкільний автобус, який, як і всі легкові та вантажні автомобілі, мав проїхати через центральні ворота.
  
  
  
  Повільно він направив свій бінокль у бік будівель, у яких велися справи Рід-Фарбен. До одного з них під'їхала вантажівка. Бінокль Ніка зупинився на розвантаженні ящиків бригадою з трьох людей під пильним оком японця у білому халаті.
  
  
  
  Японець щось сказав чоловікам; один із них, мабуть, розлютившись, перестав відповідати йому. Японець нетерпляче жестом наказав йому поквапитися. Чоловіки тепер були квапливіші. Раптом на землю впав ящик. Кришка відкрилася, і більшість вмісту випала з коробки.
  
  
  
  Нік здивовано підняв брови. Це були людські руки, ідеальної форми, до смішного справжні... Деякі зі стиснутим кулаком, готовим завдати гарного удару; інші ніби чіплялися за невидимий об'єкт.
  
  
  
  Чоловіки теж виглядали здивованими. Потужний бінокль Ніка так чітко вловив їхнє здивування, що він, здавалося, стояв просто поряд з ними. Тільки японець зберігав холоднокровність. Він нахилився і поклав жахливі речі назад у коробку. Його губи, здавалося, вже рахували їх.
  
  
  
  Люди у вантажівці стояли як заворожені, і двоє з них шепотіли один з одним. Вони, звісно, не зрозуміли, що вони несли. Японець схопив кришку та поклав її назад на труну.
  
  
  
  Розвантаження відновилося. Японець натиснув кнопку на бічній стіні будівлі, і з'явився ще один чоловік у білому халаті. Вони поговорили якийсь час, а потім другий повернувся усередину. Він повернувся за п'ять хвилин з невеликим пакетом в одній з кишень куртки; було видно лише верхню частину пакета.
  
  
  
  Він підійшов до передньої частини вантажівки. Японець пішов туди, де працювали чоловіки, і тепер пильно стежив за ними. Інший відкрив капот, дістав із кишені пакет, засунув його кудись між двигуном та іншими деталями та знову закрив капот. Нік був майже впевнений, що люди з вантажівки його навіть не бачили. Нік відчув бісеринки поту на шиї.
  
  
  
  Менш як за годину троє чоловіків сіли у вантажівку та поїхали у дальній кут фабрики. Нік був не зовсім готовий до короткої гучної бавовни, що розірвала машину на частини. З двигуна вирвалося полум'я. Шматки металу розплескалися і встромилися в землю. Ніку здалося, що він побачив закривавлену голову, що злетіла в небо. Нарешті він опустив бінокль.
  
  
  
  Він не міг цього пояснити. Вбивство трьох чоловіків пройшло настільки гладко, що мало бути сплановане за заздалегідь складеним планом. Позбавлятися всіх, хто міг побачити щось підозріле. Але чому? Що, чорт забирай, їм треба було приховувати? Чому вони так сильно ризикували? Він повернувся до своєї машини о шостій тридцять і поїхав до ресторану Марти. Він затримався в барі, поки не звільнився столик поряд із особистим куточком Марти, і замовив фірмову страву: гуляш із яловичини. Вона не помічала його, поки він майже не доїв рисовий пудинг та каву і не зупинився біля свого столика, посміхаючись.
  
  
  
  
  «Привіт, Джіме. Чим це скінчилося?
  
  
  
  
  Хм, що сталося?
  
  
  
  
  Із вашою заявою.
  
  
  
  
  "О." Він відвів погляд і сказав: «О, сьогодні я не встиг. Я був у горах. Погода була така гарна, і я не повернувся вчасно. Я піду туди завтра.
  
  
  
  
  З виглядом люблячої матері вона повільно сіла навпроти нього. Все пройшло так гладко, що він відчув себе трохи винним і не зводив очей з порожньої чашки кави.
  
  
  
  
  «Ви могли б використати вихідний після поїздки, — сказала вона, — але вам справді треба поїхати туди завтра. Робота не змушує чекати, чи знаєте, і, можливо, просто піде від вас. Ще кави?
  
  
  
  
  Нік випив ще кави, потім замовив ще два кухлі пива, і його проводили у власний кут Марти. Тепер він дозволив їй бути матір'ю. Цю роль може взяти він практично будь-яка жінка, але грати її складно. Ви граєте роль сина, з невеликими слабкостями, з якими можна впоратися, і вас люблять за ваші переваги. Час від часу, коли Марта енергійно йшла, він спостерігав, як рухається її тверде, щедре тіло. Під цими вигинами були м'язи - вона знала, як боротися, і це підтримувало її у формі.
  
  
  
  
  — Я хотів би відвезти тебе додому, — сором'язливо запропонував Нік, — але, гадаю, ти сама маєш машину.
  
  
  
  
  Вона задумливо подивилася на нього і подумала, що він тепер дуже привабливий. Вона запитувала себе, чому він був так трохи неврівноважений. Він не був схожий на її питущого брата - багаторічний досвід спілкування з Пітом дав їй гарне уявлення про це. Ймовірно, він дрейфував за течією без жодної особливої причини і так і не міг знайти якірну стоянку. Вона спитала його: «Хочеш поїхати?»
  
  
  
  
  "У мене точно є машина."
  
  
  
  
  — Тоді ходімо зі мною. Все, вирішила вона, цей хлопчик просто самотній. Незабаром його помітить череда привабливих дівчат у Рід-Фарбен. У Марти був «лінкольн континенталь кабріолет», що блищав чорним у світлі паркування за магазином. Вони помчали шосе на захід, і вона помітила: «Ця машина — велика розкіш для мене. Я так довго роз'їжджала в машинах, що напіврозвалилися, що коли вона розбагатіла… ну.
  
  
  
  
  - Ти це заслужила, - відповів Нік. «Те, як ти живеш і працюєш, тож ти багато заробляєш, Марто. Я просто хочу сказати... багато дівчат не були б такі добрі до звичайного водія вантажівки, якби ти була такою.
  
  
  
  
  «Я нічого не маю проти водіїв вантажівок, поки вони дивляться далі за свій нос. У нас є такі хлопці, які взимку навчаються в університеті. Ти навіть не схожий на водія вантажівки, Джіме. Чим ви займалися на тій роботі у Мононгахелі?
  
  
  
  
  «Я працював установником мікрохвильових установок у Western Union. Тоді я провів ту лижну відпустку тут. Коли я пішов, я був майстром.
  
  
  
  
  - Тоді чому ти пішов? Це була хороша робота, чи не так?
  
  
  
  
  «Завжди треба було їхати кудись ще. Наша наступна робота мала бути в Каліфорнії».
  
  
  
  
  Марта засміялася. — Отже, ти справді не любиш подорожувати? Ні, я так не думаю. Це сталося само собою». Нік зітхнув: «Тут та область, де я хотів би залишитися».
  
  
  
  
  Марта добре водила. Вони легко і без ризикованих маневрів ковзали по звивистих гірських дорогах. Проїхавши кілька миль від фабрики, вона звернула з головної дороги і пішла простою бічною дорогою, яка круто йшла вгору через сосновий ліс. Раптом вони опинилися на скелястому уступі, звідки відкривався вид на багато миль. Гори здавалися зазубреними силуетами в місячному світлі. Далеко внизу мерехтіли вогні. Це було байдуже, що дивитися вниз з літака.
  
  
  
  Марта припаркувала машину носом до прірви. «Раніше це була дорога до Загубленої козячої шахти, але остання ділянка зникла через ерозію. Подивіться на ці вогні далеко. Звідси видно на вісімдесят кілометрів.
  
  
  
  
  "Це здорово, - сказав Нік, - але зазвичай я не застрягаю в машині на такому першому побаченні".
  
  
  
  
  Вона розсміялася разом із ним і простягла йому сигарету. Він простяг запалений сірник перш, ніж вона змогла знайти запальничку. «Чуваку, тобі нема про що турбуватися», — сказала вона. «Я майже ніколи не роблю нічого подібного. Взагалі, я привела тебе сюди, щоб запитати дещо. Я хочу, щоб ти пообіцяв мені...
  
  
  
  
  — Це теж буває… мати застерігала мене від таких ночей, і я пообіцяв їй, що, як доведеться, повернуся додому пішки. Але це довгий шлях, і я, мабуть, заблукав би і впав зі скелі або щось таке. Я лише маленький хлопчик і...
  
  
  
  
  Зупинися! Лівою рукою їй вдалося знайти місце між його ребрами, яке він не міг лоскотати. Він затамував подих, засміявся і штовхнув люгер Вільгельміну ще далі під пахву. Вона майже торкнулася пістолета. - А тепер серйозно, Джіме. Це важливо.'
  
  
  
  
  Він повернувся до неї і нахилився вперед, поки його ніс торкнувся її волосся. Смачно пахло. 'У тебе гарне волосся. Тобі обов'язково їхати до Денвера, щоб підстригтися?
  
  
  
  
  О ні. У Енн Паркер у Хайленді все гаразд. Але давайте не говоритимемо про моє волосся; ви тепер є предметом нашої розмови. Куди ви ходили сьогодні замість того, щоб улаштуватися на роботу?
  
  
  
  
  Його розум розум розглядав можливості. Марта перевіряла його від чийогось імені? Він вирішив довіритися своїй інтуїції та зазвичай гарному погляду на людей. «Я спеціально нікуди не ходив. Я просто трохи втомився після цього довгого шляху. Я ходив у гори.
  
  
  
  
  - А зараз ти трохи відпочив?
  
  
  
  
  'Звісно.' - Він ніжно і ласкаво погладив її правою рукою. — І дякую за всю увагу, Марто. Це дає мені приємне відчуття, що я... хоч для когось значу.
  
  
  
  
  — Ти зробиш щось для мене — і для себе?
  
  
  
  
  'Можливо. Що це?'
  
  
  
  
  «Йди завтра на цю роботу. Чи не відкладай. Вирішуйте зараз піти туди вранці і зробити все можливе. Обіцяєш мені це?
  
  
  
  
  'Обіцяю.' - Йому стало тепло на серці. Ця жінка бачила, як приходять і йдуть сотні людей, і він був переконаний, що вона ретельно контролює свої почуття та симпатії. Вона допомагала Джиму Перрі, тому що виявила в ньому щось, що їй подобалося, і було приємно, коли хтось співчуває тобі, навіть якщо тебе звуть Нік Картер, а не Джим Перрі.
  
  
  
  
  - Дякую, - сказала вона. — Зрештою ми так любимо відкладати такі справи.
  
  
  
  
  Вітер, що дме у вікна, пах сосни. Ухнула сова, і на її поклик відповіли вдалині.
  
  
  
  
  — Ви ніколи не були одружені? — спитала Марта. Вона одразу пошкодувала про це делікатне питання. Чому вона промовилася?
  
  
  
  
  - Майже один раз, - відповів Нік. Це було не так далеко від істини. "І після цього ... Я, напевно, мало буваю вдома". Що було абсолютно вірно.
  
  
  
  
  Так. сказала вона собі, так воно й буде. Горе сильно вплинуло б на нього; Ви могли б сказати, що він був чутливим за цим ставленням мені все одно. Він продовжував блукати, щоб не виставляти на показ свої найглибші почуття знову.
  
  
  
  
  Сублімована потреба Марти у прихильності шукала вихід. Вона більше не запитувала себе, чому її так тягне до цього виключно чутливого чоловіка. Вона зітхнула, розуміючи, що вона бажана і все ж таки контролює ситуацію. Вона звикла впорядковувати речі на біговій доріжці довгого годинника і важкої роботи і тим самим придушувала свою життєву потребу в дружбі та пристрасті.
  
  
  
  
  Нік поклав свою велику руку на її, ніжно погладив її, потім повернув долонею вгору. Його лоскоче дотик зігріло її. Вона відчула себе комфортно. Він трохи вагається, подумала вона, бо він також обережний з жінками, як і з новими ситуаціями, такими як заява про прийом на роботу. Хтось має звернутися до нього. Він того вартий. Ви можете сказати, що він має хороші, тверді якості під цією видимістю болю.
  
  
  
  
  Він почекав досить довго, перш ніж обійняти її. Коли він, нарешті, це зробив, вона згоряла від нетерпіння бути схопленою, поцілованою та лагідною. Вона уявляла собі, що хоче допомогти йому вирватися на волю і дізнатися, якою прекрасною може бути справжня дружба. Натягувати на нього поводи було останнім, про що вона думала; коли настане час, вона побачить, що робити. Він поцілував її, і його губи були такими, як вона собі уявляла: м'якими та терплячими. Вона притулилася до нього з подихом насолоди.
  
  
  
  
  "Дуже особлива дівчина", - подумав Нік. Справа була не тільки в її солодкому запаху та теплому, сильному тілі; він засновував свою думку на загальній картині, яку вона створила у ньому останні два дні.
  
  
  
  
  Він пестив її, і вона грала разом з ним у приємну гру. Коли його губи досягли її сосків, які він спритно оголив, ніби це було найлогічнішою річчю у світі, вона подумала, що настав час натягнути поводи. Вона саме думала про те, яку тактику використовувати, коли він відчинив двері, і вони напівлежали на сидінні машини.
  
  
  
  
  Ні, — пробурмотіла вона.
  
  
  
  
  Відразу ж теплий тиск було знято, і вона відчула полегшення і водночас була обділена. Мрійно глянувши нагору, вона побачила дві зірки. Їхнє золотисте мерехтіння здавалося всього за кілька дюймів від темного силуету його потужної щелепи і вилиці. Вона хихикнула.
  
  
  
  
  'Що тут відбувається?'
  
  
  
  
  'Зірки...'
  
  
  
  
  'На мою думку?'
  
  
  
  
  — Ні, про твоє обличчя. Дві яскраві зірки намагаються зробити тебе схожим на ангела.
  
  
  
  
  Потрібно більше, ніж кілька зірок, — м'яко сказав він, озираючись назад. Хмари розсіялися, і зірки яскраво сяяли у чистому гірському повітрі. Вони покрили весь небозвід сяючими золотими крупинками. - Як гарно, - сказав він.
  
  
  
  
  Вона зітхнула, трохи поворухнулася, і їй сподобалося, як близько він був до неї — такий легкий, але з всепроникним теплом, що поколювало, яке змушувало її світитися від самого руху. Це тепло було не тільки на поверхні, — подумала вона, коли він знову поцілував її. Вона відчула це десь у горлі та в грудях — чи це в серці було? - І вздовж її спини.
  
  
  
  
  Раптом вона сказала: «О… ооо. повільно потяглася з глибокими зітханнями.
  
  
  
  
  Марта раптом стала такою лютою, як людина, яка якийсь час був без води і чия спрага нарешті могла бути вгамована. Вона потяглася до його сорочки і задерла її, насолоджуючись дотиком його теплої шкіри. Її рука поповзла вниз, розстебнула його ремінь та розстебнула штани. Вона здригнулася, розглядаючи його. Вона проникла язиком глибоко в його рот і звивалася, ніби відчайдушно бажаючи ще ближчого дотику.
  
  
  
  
  Її сідниці перекочувалися з одного боку дивана на іншу в правильному ритмі, спідниця була стягнута майже до талії, а він водив пальцями, що танцюють, по внутрішній стороні її стегон. Він розстебнув її панчохи, і вона підняла свій таз, щоб дати можливість зняти з неї трусики.
  
  
  
  
  Це прийшло до нього швидко та легко. Її подих м'яко і короткими чергами вдаряв йому в обличчя. Потім вона трохи повернула голову, щоб проникнути язиком у його вухо і зробити короткі гострі укуси в його шию. Її твердий зад тепер був між двома сидіннями, але її тіло продовжувало рухатися в тому ж ритмі.
  
  
  
  
  Вона застогнала. Якось, коли він пішов дуже далеко, вона скрикнула. У нього був такий самий стійкий темп, як і в неї, і він підтримував його, навіть коли вона починала рухатися швидше. Вона підняла ноги, а потім підняла стегна, щоб міцно притиснутись до нього.
  
  
  
  
  Його руки стиснули її сідниці і одним пальцем він погладив м'яку улоговину між ними. Коли він масажував її гладку, теплу шкіру, його тіло смикалося довгими рухами. Він відчув, як її дихання проривається крізь горло.
  
  
  
  Наразі він повністю контролював ситуацію. Вона лежала майже нерухомо; її тіло тремтіло від його пристрасті. Його рухи ставали швидше і сильнішими в міру того, як він досягав вершин позачасової, вічної пристрасті.
  
  
  
  
  Він ковзнув уперед по кушетці, підняв голову і вдався до швидких запеклих поштовхів. Десь далеко йому здалося, що він почув її шепіт у дусі: «Боже... милий... о-о... Її руки міцніше обхопили його, а пальці глибоко вп'ялися йому в спину. Напруга наростала, і вогненна хвиля захльостувала їх обох.
  
  
  
  
  Нік злизнув сльози, що котилися її щоками. Він був майже впевнений, що Марта Вагнер ніколи не плакала під час статевого акту, не кажучи вже про інші її заняття, але це був справді підходящий момент для цього, у потрібному місці (ця думка його безмірно тішила) з потрібним чоловіком. Він помітив, що його власне дихання стало таким самим швидким, як і її — рефлекторно до рухів їхніх тіл. Він провів язиком її нижньої губи. Вона здригнулася від задоволення і з тугою припала до нього. Нігті однієї руки вп'ялися в шкіру його правого стегна, а нігті другої під пахвою, наче пазурі зляканої, але не злісної тварини.
  
  
  
  
  Він міцно схопив її і зрозумів те, що вже підозрював: він виявив щось незвичайне та рідкісне. Варто тримати. Вона тягла його безповоротно; їхня спільна подорож по хвилюючій вируючій течії могла змінити курс не більше, ніж швидке легке каное. Але тепер, коли не було безпосередньої небезпеки, вони відчували лише стимулюючу свободу. Течія, що їх несла, била з теплих джерел, а пороги не знали валунів і обов'язково впадали в тепле мирне озеро.
  
  
  
  
  Він зробив паузу на мить і щосили намагався тримати свої м'язи під контролем. Потім підняв голову, прислухався до звуків, які не належали цьому нічному середовищу, і нічого не вловив. таке траплялося з ним нечасто, і він знав, що йому не доведеться кілька хвилин звертати увагу на зовнішні враження. що тепер він міг налаштувати свою вічно пильну антену лише на одну довжину хвилі. Це було знахідкою. Він мав почуття доброго в житті, і в суспільстві, де справжнє спілкування між чоловіком і дружиною стало таким важким, треба було скористатися такою можливістю.
  
  
  
  
  Він провів рукою по її голій спині і притиснув її до себе, знову прискоривши темп. Вона відповідала криками схвалення на його сильні удари. Вони подолали ревючі пороги, ковзали по скелястих стрімчаках у своїй славній подорожі, і тепер вони прямували до кульмінації своєї хтивої пригоди, жоден з них не міг і не хотів зупинятися.
  
  
  
  
  Коли їхнє перше вогнище згасло і вони попливли в тепле озеро, він зрозумів, що мав рацію. Це було щось особливе, і він відчував, що має достатньо досвіду і проникливості, щоб судити про це. Ви помітили, а для цього був потрібний тільки досвід, що вони були чесні - від початку до кінця.
  
  
  
  
  Він сперся здебільшого своєї ваги на лаву і слухав, як заспокоюється її подих. Він відчув, як сповільнилося його серцебиття, яке було настільки швидким, що він чув пульсацію у вухах. Через деякий час вона сказала: "Це було ... чудово, Джим".
  
  
  
  
  Він поцілував її в ніс і в лоб на знак згоди. Через мить вона сказала: «Мені це теж подобається, але одна нога оніміла».
  
  
  
  
  Він обережно ковзнув назад і ніжно помасажував її ноги. Вона зітхнула із задоволенням. - Ти візьми ключ, - сказала вона. «Ви колись купалися в теплому гірському озері?»
  
  
  
  
  "Кілька хвилин тому," відповів він. Я сів з тобою в чарівне каное, і ми попливли приємним порогом, а потім опинилися в маленькому озерці. Ми немовби плавали на ній і в ній одночасно. Наче каное пливло разом із нами.
  
  
  
  
  — Я теж щось подібне відчув. Але я серйозно. Ходімо зі мною...'
  
  
  
  
  Вона вислизнула з машини, і в примарному світлі місяця та зірок він побачив, як вона зняла спідницю та блузку. Вона сіла на край дивана і зняла панчохи. — Роздягайся, — наказала вона. "Ви здивуєтеся..."
  
  
  
  
  Він роздягнувся, витяг Вільгельміну з-під сидіння і засунув її собі в штани. 'Красиво. Тоді покажи це мені. Я беру з собою лише штани, бо в них мій гаманець та ключі».
  
  
  
  
  'Хороша ідея. ходімо! Вона взяла його за руку і швидко пішла геть від скелі через чагарники.
  
  
  
  
  Він пішов за нею і виявив, що слабкі обриси її оголеного тіла, яке, здавалося, набувало м'якого сяйва там, де на шляху світла нічного неба не стояли дерева, приємно збуджували його. Без зайвих роздумів, подумав він, твоя енергія повернеться миттєво.
  
  
  
  
  "Я думав, що ці гірські струмки замерзли", - сказав він.
  
  
  
  
  «Це не струмок, це кам'яний ставок. Він бере воду з невеликого джерела та переливається так повільно, що залишається теплим. Якщо вдень світило сонце. Вона допомогла йому піднятися коротким схилом. «Тут легко дертися по скелях».
  
  
  
  
  Вони досягли вершини схилу і побачили воду, блискучу в місячному світлі. Під ними була калюжа шириною близько десяти ярдів, з рядом сосен на протилежному боці. Марта зняла туфлі і потягла його за собою. 'Ну давай же. Крім того, зніміть взуття. Тут тепло. І глибоко.
  
  
  
  
  Справді, це було так. Вода виявилася дивно м'якою і майже маслянистою на дотик, коли вони випливли і сіли під сосни. Він сказав: «Чорт, це чудово. Під ним має бути гаряче джерело.
  
  
  
  
  Я не знаю. Можливо тому, що вода ніколи не замерзає. Він обійшов воду, щоб одягти штани та туфлі, і знову сів поруч із нею. Вона сказала: «У мене в машині пляшка випивки та цигарки, Джіме. Я не думав про це. Вони здалися мені... зайвими.
  
  
  
  
  Він обернувся до неї і взяв її на руки. Вони поцілувалися і опустилися на ложі з голок. Коли він провів губами по її шиї, щоб дотягнутися до соска, вона пробурмотіла: «Ні, Джіме. Немає більше... У нас немає... Не зараз...
  
  
  
  
  Її рука погладила його напружений живіт, і в неї перехопило подих.
  
  
  
  
  Вона якийсь час чинила опір, кілька слабких і марних протестів, про які вона, мабуть, дуже швидко забула.
  
  
  
  
  Кремний хлопець, з яким Нік бився у Фордж-Джанкшен, якого він називав Кінг-Конгом, під'їхав до воротаря «Рід-Фарбен» і зупинився під світлом ліхтарів. Охоронець перевірив його посвідчення особи та кивнув, що може продовжувати. Чоловік припаркував свій «Меркурій» на стоянці біля головного корпусу та його ще раз перевірили на в'їзді. Йому довелося чекати десять хвилин, поки за ним прийде Кенні Еббот.
  
  
  
  
  Кенні виглядав сучасним молодим співробітником, який міг би стати директором, його вагома постава та жести передбачали рішучість, але переходили в автоматичну звичку, нагадуючи лише судомні рухи манекена. Він носив обов'язковий темний костюм та краватку з вишуканими деталями. Він дивився на тебе з важливим обличчям, але в той же час дещо стримано, і рот його ставав твердим і скривдженим, як тільки зникала посмішка або якщо ти дивився на нього непомітно, особливо збоку. Він дуже широко розплющував очі, коли дивився на тебе, але звужував їх, коли думав, що ніхто цього не помітив.
  
  
  
  
  Більшість людей вірили і довіряли Кенні, якщо вони не потрапили на очі такому типу людей після якогось неприємного досвіду. - Привіт, Джо, - сказав Кенні. 'Все добре?'
  
  
  
  
  Кремкий чоловік пробурмотів вітання і пройшов поряд з ним через другі вхідні двері в широкий коридор. Він ухилився від уважного погляду Кенні, але Кенні не почув запобігання. Джо ніколи не дивився просто на тебе. - Гм, так, - сказав Джо. — Я прочухав ту кімнату. Нічого такого. Прийшов ще один хлопець. Довелося стежити за ним. Теж нічого.
  
  
  
  
  — Він увійшов до тієї кімнати?
  
  
  
  
  - Хм, так.
  
  
  
  
  — Вам краще сказати про це містеру Бенну.
  
  
  
  
  Джо пирхнув, коли вони проходили повз вход до лабораторії. Він завжди вважав, що нічого на світі не боїться, але тутешня суміш запахів викликала в нього мурашки по шкірі. Це нагадувало кабінет дантиста, який щойно розкрив нарив. Одного разу Джо заглянув в одну з дверей. Це було схоже на величезну лікарню; скрізь біла плитка та нержавіюча сталь, і люди в білих халатах.
  
  
  
  
  Вони увійшли до великого кабінету. Містер Бенн сидів за своїм столом, прикривши рота звичайною марлевою пов'язкою. Джо помітив, що він ніколи не піднімав правої руки. Чи був він паралізований, чи в нього його більше не було? Бенн смикав за ниточки. Те, що він сказав, сталося. Справжній великий вибух.
  
  
  
  
  Джо розмірковував про людину, яка була у номері 18 у готелі «Срібна хмара» у Фордж-Джанкшн. Він поцікавився, чи прибрав його містер Бенн з дороги. Це було дійсно щось нове для Бенна. Джо бачив таких людей. Добре кажуть але будьте обережні! Коли Джо раптово згадав про те, що насправді сталося з ним у номері 18, він занепокоївся.
  
  
  
  
  «Дже бачив ще когось у цій кімнаті, містере Бенне, — сказав Кенні Ебботт.
  
  
  
  
  'Так!' Очі над марлевою маскою були холодними та жорсткими. Голос із дивним акцентом намагався звучати доброзичливо. - Розкажи мені про це, Джозефе.
  
  
  
  
  «Ну, я порився і нічого не знайшов, як я і сказав, коли дзвонив. Так що я пішов коридором і пильно дивився, як ви сказали мені. Жодної людини три дні. Я збирався залишити помешкання тієї ночі, як було наказано, але тут підійшов хлопець. Він відімкнув двері відмичкою і ввійшов усередину. Він грюкнув дверима, і я почекав, поки він вийде, а потім схопив його. То був зловмисник. Думав, що я працюю в готелі і намагався підкупити мене. Я вдав, але тут у двері постукав швейцар, і я вийшов».
  
  
  
  
  Тиша. Очі над маскою нагадували фари автомобіля у густому тумані. Джо проковтнув. Бенн сказав: "Кенні, дай нам спокій, добре?"
  
  
  
  
  Кенні вийшов із кімнати. Джо переступив з ноги на ногу. Чорт цей хлопець може діяти на нерви. Він сам не був таким крутим хлопцем. Він не міг конкурувати з цим Бенном. І крім того, він не виносив гнилий сморід, що висів там.
  
  
  
  
  - Опиши цю людину, - м'яко сказав Бенн.
  
  
  
  
  — Е… великий. Більше п'яти футів восьми дюймів. Близько двохсот фунтів, подумав я. Коричневий костюм. Чорний капелюх. Остання Джо не міг згадати; ось чому він подумав про це.
  
  
  
  
  — Ви обшукували його, щоб дізнатися, чи знайшов він щось?
  
  
  
  
  — Еге... так, звичайно.
  
  
  
  
  — А потім ви його відпустили, щоби не шуміти?
  
  
  
  
  'Так.' Він мені не вірить, з тривогою подумав Джо. Він одразу помітив щось подібне. Він мав справу з багатьма такими ділками з тих пір, як повернувся спиною до вугільних шахт, щоб працювати в організації штрейкбрехерів. Кар'єрний діяч, якого він зустрів на роботі в районі видобутку міді, переконав його, що тепер він детектив. Зрештою, він теж працював у приватній розшуковій службі, чи не так? Джо щось побачив у цьому.
  
  
  
  
  Але чомусь він ніколи не протримався там довго як «детектива». Він дійшов висновку, що люди не люблять його, бо він незграбний. Потім Перлі Ебботт влаштував його на роботу в Reed-Farben через його двоюрідного брата Кенні. Він заздалегідь попросив Джо: «Я хотів би точно знати, що там відбувається, хлопчику Джо, і я подбаю про те, щоб тобі добре заплатили за додатковий час та зусилля». Джо знав про Перлі все. Цей проникливий політик міг би вкрасти навіть розпечену піч без рукавичок. Джо був цілком задоволений такою домовленістю — оплата з обох сторін та гроші Перлі без урахування податків. Проблема полягала в тому, що він так мало знав про "Рід-Фарбен", що йому доводилося самому вигадувати відомості для Перлі, а його уява була не такою вже багатою.
  
  
  
  
  Містер Бен так довго мовчав, що це злякало Джо. Він мені не вірить! Має пістолет у тому столі? Деякі люди похилого віку можуть бути небезпечні, і цей здається одним з найнебезпечніших.
  
  
  
  
  - Послухайте, Джо, - тихо продовжив містер Бенн. — Ти маєш особливу роботу для мене. Ви добре розглянули обличчя цієї людини?
  
  
  
  
  Джо помітив, що Бенн хотів звинуватити його в брехні, але передумав. 'Так. Ми простояли разом під лампою чотири чи п'ять хвилин».
  
  
  
  
  У нього був спортивний тип? Ви сказали, що він був високим і важким, але чи був він також гарним?
  
  
  
  
  - Хм, так, я б так сказав.
  
  
  
  
  — Він одного разу з'явиться. Я думаю, ти ще побачиш його, якщо тусуватимешся в ресторані, на факторії та в шахтарській лавці. А в село треба їздити хоча б раз на день. Завжди будьте напоготові. Він неодмінно прийде.
  
  
  
  
  'Я теж так думаю.'
  
  
  
  
  — Я дам тобі велику винагороду, якщо ти його знайдеш. Скажімо… чотириста доларів.
  
  
  
  
  «Якщо я тільки пронюхаю про нього, я його дістану, містере Бенн». - Джо посміхнувся, киваючи. Цікаво, що за акцент у Бенна? Можливо, це була угорська або чеська мова, якою говорили ці диваки в шахтах, де він працював. Він був не те щоб великим, але з холодними очима, що стирчали з-під маски, і правою рукою, яку ви ніколи не бачили, він наводив на вас жах. Він хотів поставити десять доларів на те, що це був протез.
  
  
  
  
  Джо теж не міг знати, що правої руки не було. але хитромудрий металевий протез із пістолетом — або, точніше, частина протеза з нержавіючої сталі була пістолетом, спрямованим прямо в живіт Джо.
  
  
  
  
  - Я запропоную тобі щось краще, - сказав Бенн. — Якщо ти його вб'єш чи спіймаєш і привезеш сюди, я заплачу тобі в двадцять разів більше і відправлю тебе на рік у чудове місто на березі Середземного моря. Зі збереженням заробітної плати. Ви щось скажете з цього приводу?
  
  
  
  
  «Ну, це говорить багато про що! Якщо він десь поряд зі мною, я знайду його.
  
  
  
  
  - Якщо ти його знайдеш, я тобі раджу... ти не заперечуєш, якщо я пораджу так зробити, Джозефе?
  
  
  
  
  Голова Джо Фелікса квапливо замоталася з боку на бік.
  
  
  
  
  Тоді дивися, щоб він тебе не впізнав. Якщо ти зможеш йти за ним до темряви, це буде ідеально. Не намагайтеся схопити його. Навіть не розмовляй із ним. Стріляй йому в спину. Кілька разів просто для впевненості. Тобі не треба буде боятися поліції, бо все, що тобі треба зробити, це приїхати сюди, і я відвезу тебе звідси на власному літаку. Як короля.
  
  
  
  
  Джо засяяв. — Все буде гаразд, містере Бенне.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  Наступного ранку о дев'ятій годині Нік був з «Рід-Фарбен» у відділі кадрів. Він був одягнений у зелені бавовняні штани, відповідну сорочку та сірий жакет із джерсі, який не поєднувався з ними. З собою в нього були робочі рукавички, облямовані кінською шкірою, і ходив він у високих туфлях із шнурками. На його кепці кольору хакі була значок профспілки. Все чисто і охайно, ідеально підходить для тієї ролі, яку він хотів зіграти.
  
  
  
  
  Красива але дурна на вигляд брюнетка посміхнулася йому променистою усмішкою і простягла йому довгі форми для заповнення. Він ретельно записав деталі свого минулого як водія вантажівки, підготовлені AX. Він назвав свою адресу та номер телефону в Альпайні як своє нинішнє місцезнаходження. Коли він здав форми, брюнетка сказала: «Дякую. Ми зателефонуємо вам, коли ми матимемо щось для вас.
  
  
  
  
  Так. Не звертайтесь до нас, ми звернемося до вас. Він сором'язливо глянув на стіл і сказав: «Вони сказали мені запитати містера Кеннета Ебботта. Він може знати про мене.
  
  
  
  
  - О... тоді почекай хвилинку. Вона взяла слухавку та натиснула кнопку. «Здрастуйте, Мері Енн? У мене є водій вантажівки, яку направили до містера Еббота. Хвилина мовчання. «О так…» Карі очі з надлишком зелених тіней обернулися до нього. — Хто послав вас до містера Еббота?
  
  
  
  
  Він зробив чесне хлоп'яче обличчя. - "Міс Марта Вагнер".
  
  
  
  
  Брюнетка передала інформацію, вислухала та поклала слухавку. — Присядь на хвилинку. Містер Еббот прийме вас за хвилину.
  
  
  
  
  Незабаром це стало цілою годиною. Нік читав журнал Look, побачив, як його заявку забирає хлопчик на побігеньках, побачив, як з'явилися ще семеро претендентів, які ретельно заповнюють свої форми, і їх відіслали зі словами: «Ми подзвонимо вам, якщо знадобиться». .' О десятій годині брюнетка відповіла на дзвінок, провела його через два двері та короткий коридор і передала його іншій дівчині. Вона була копією брюнетки тільки з іншим кольором волосся. Вона привела його до дуже доглянутого Кенні Еббот.
  
  
  
  
  Еббот не підвівся і не потиснув руки. Він вказав на стілець перед своїм столом. Нік побачив, що перед ним лежить бланк заяви, і він уважно його переглядає. - Як давно ви знаєте Марту Вагнер?
  
  
  
  
  - Недовго, містере Еббот. Вона переводила в готівку мої чеки.
  
  
  
  
  'Про вірно. Навіщо ви приїхали до Колорадо?
  
  
  
  
  «Я був тут раніше; Я люблю цей район».
  
  
  
  
  Кенні вдав, що вивчає форму Ніка. Вже дуже підозрілий за вдачею, він намагався вивудити з відповідей Ніка більше, ніж було написано на папері. Він відповів би так, якби знав більше, ніж хотів сказати. Він добре знав Марту. То був перший чоловік, якого вона порекомендувала.
  
  
  
  
  Найважливіше; він знав, що його дядько Перлі дуже добре знав її - можливо, він спав з нею час від часу - і йому не хотілося жодним чином дратувати Перлі. Перлі влаштував його на роботу за десять тисяч доларів на рік, хоча йому потрібно було вдвічі більше, щоб жити так, як він хотів. Перлі був таким розумним, як і його комп'ютерне обладнання. Він завжди був на чеку. Кенні працював з Бенном, Ріком та іншими зі своїми власними ідеями – у такий період краще не робити помилок. Достатньо було однієї речі, щоб все пішло не так, і ваш картковий будиночок впав.
  
  
  
  
  Цей хлопець гарний - він подивився на форму - цей Джим Перрі не виглядав би безглуздо, якби ви одягли на нього якийсь пристойний одяг. Гарна постава. Марта не мала постійного хлопця. Чи було б це так? Чи була вона особисто зацікавлена в цьому хлопці, і Перлі не має до цього жодного стосунку? Тим не менш, якщо він завадить Марті і вона поскаржилася б Перлі.
  
  
  
  
  «Містере Перрі, ми завжди дуже ретельно перевіряємо рекомендації. Чи не заперечуєте, якщо ми зателефонуємо вашим попереднім роботодавцям та іншим людям, яких ви перерахували?
  
  
  
  
  'Звісно. У мене гарний послужний список. Ви помітите це.
  
  
  
  
  "Ви отримаєте дозвіл від місцевого офісу профспілки?" Нік підняв кепку і вказав на значок. "Немає заперечень". Нехай Кенні перевірить усі рекомендації. Якби він не отримав чудову інформацію про «Джима Перрі» усюди, AX міг би збирати свої валізи. Якщо для когось вигадували псевдонім, це завжди було непромокальним.
  
  
  
  
  "Я не знаю, чи можемо ми використовувати іншого водія", - сказав двоюрідний брат Перлі, перевіряючи його. «У нас працює лише близько п'ятнадцяти тягачів, більшість із них везуть трейлери до Денвера, звідки вони вирушають потягом. Ви можете впоратися із цим?
  
  
  
  
  — Я багато працював із причепами та контейнерами, — збрехав Нік. «Мені дуже потрібна робота, містере Еббот. Я справді хочу виконувати послуги дублера, якщо це необхідно».
  
  
  
  
  Кенні зітхнув. Або цей хлопець був спритнішим, ніж виглядав, або він знав, що може поскаржитися Марті чи Перлі і чинити на нього тиск. - Зачекайте зовні, містере Перрі. Я подивлюся, що я можу зробити для вас.
  
  
  
  
  Нік повернувся до кімнати очікування відділу кадрів. Через двадцять хвилин брюнетка вручила йому ще бланки, зазначила його номер соціального страхування, почастувала його дурними розмовами про те, як добре працювати в «Рід-Фарбен» і які особливі привілеї він там отримає. Він пішов із наказом з'явитися до начальника експедиції о четвертій годині наступного дня.
  
  
  
  
  Опинившись усередині воріт, Нік проїхав на «форді» навколо головної будівлі, вивчив його широкою галявиною з травою і незабаром знайшов дорогу до вантажних майданчиків за новими довгими фабричними будинками.
  
  
  
  
  Це були підрозділи, які виготовляли звичайні хімікати та фармацевтичні препарати Reed-Farben, які приносили солідний прибуток у річному звіті. Якби вони розробили ці дії, щоб приховати те, що вони насправді мали намір робити, вони вибрали б корисні продукти. Безперечно, допомога Перлі в отриманні державних контрактів виявилася доречною. Це може бути один із тих випадків, коли прикриття надає капітал для незаконної діяльності. У цьому було щось підозріле, але треба було враховувати усі чинники.
  
  
  
  
  Вантажівки були змішаною картиною. Маки, Гросмейстери та кілька Інтернаціоналів. Нік знизав плечима. Він міг упоратися з цим. Чоловіки AX були навчені водити майже все, що рухається, включаючи гребні човни та двомоторні літаки
  
  
  
  
  Начальник експедиції виявився зацькованою людиною з лисою головою та голеним обличчям. Нік підійшов до нього і сказав: «Я Джім Перрі. Я мушу прийти сюди завтра о четвертій годині. Лисий зупинився, витер піт зі своєї блискучої голови і сказав: «Добре». Його очі були червоні й сльозливі, але вони нічого не впустили. Він помітив значок профспілки. «Мене звуть Рейні. В мене вже є водії вантажівок. Але я шукаю водіїв траків. Ви це знаєте?
  
  
  
  «Контейнери, трейлери? Так.
  
  
  
  
  'Чудово. Тоді ви можете допомогти мені з вантажем для Денвера завтра.
  
  
  
  Нік швидко зрозумів. Чому він це запитав? Потім його осяяло: Рейні не вистачало досвідчених робітників, і він хотів трохи попрацювати з членами профспілки. 'Це добре.'
  
  
  
  
  "Відмінно, Джим. Тоді побачимося в другу зміну. Ми..."
  
  
  
  
  Конвеєрна стрічка, що перекачує картонні коробки у вантажівку, вийшла з-під контролю двох чоловіків, які її обслуговували. Ящики покотилися платформою. Рейні ривком відвернувся від нього і сказав останнє: «Тоді побачимося завтра».
  
  
  
  
  Коли Нік повернувся до свого Форда, поряд з ним було припарковано патрульну машину компанії. Охоронець запитав його: "У тебе перепустка?"
  
  
  
  
  «Мене щойно взяли на роботу».
  
  
  
  
  'О. Але якщо у вас немає перепустки, ви можете їздити туди і назад тільки між воротами та гостьовим паркуванням».
  
  
  
  
  'Вибачаюсь. Де я можу отримати таку перепустку?
  
  
  
  
  "Коли ви повинні почати?"
  
  
  
  
  'Завтра.'
  
  
  
  
  - Тоді він буде готовий біля воріт.
  
  
  
  
  'Дякую.' – Нік під'їхав до воріт, а потім виїхав на головну дорогу. У них там усе було добре організовано.
  
  
  
  
  Він пішов у ресторан Марти і випив чашку кави та печива. Марти ще не було. Він дістав листівку, яку дала йому брюнетка. На лицьовій стороні було написано:
  
  
  
  
  Ласкаво просимо до REED-FARBEN - ДЕ ПРИЄМНО ПРАЦЮВАТИ.
  
  
  
  
  Він прочитав це швидко. Після реклами джентльмена, що чекала на нього, на останній сторінці з'явилося попередження: «Не говори мовою. Крім виробництва звичайної комерційної продукції, ваша компанія займається державними контрактами суворо секретного характеру. Пам'ятайте, що ворог може бути будь-де. Жоден комуніст не схожий на комуніста. Будь уважний і тому не говори мовою.
  
  
  
  
  Там також була фотографія чоловіка в кафетерії із двома іншими, які схилилися до нього з обох боків. У них були надто великі вуха. Погано виконано, подумав Нік.
  
  
  
  
  У ресторані, як завжди, між сніданком та обідом було дуже тихо, і всі, здавалося, чекали полуденної метушні. Піт Вагнер схвильований і роздратований зачинив перевірену ним касову скриньку. Він підійшов до бару та налив собі пива. Потім він підійшов до Ніка.
  
  
  
  
  - Привіт, Джіме. Він опустився на стілець. «Який поганий ранок! Вантажівка з м'ясом спізнюється, дві офіціантки не приходять, а цей чортовий касовий апарат показує різницю в дев'ять доларів — якщо це забагато. Потім я отримав ще один телефонний дзвінок, що тренер хоче пришвартуватись тут на обід завтра. П'ятдесят двоє людей, і вони теж хочуть, щоб їх обслужили швидко. Усі замовили біфштекси. Він швидко випив свою склянку.
  
  
  
  
  "У деякі дні краще не вставати", - відповів Нік. Приблизно так сказав би водій вантажівки, що нудьгує. Насправді він хотів зазначити, що люди в усьому світі хваляться, страждають, турбуються і вмирають. Проводять безнадійний годинник у в'язницях та лікарнях. Сотні мільйонів голодують. Піт був добре одягнений, мав пристойну машину, гроші в кишені, вгодоване тіло — і тут йому теж довелося скаржитися!
  
  
  
  
  Нік зробив майже зневажливий вираз обличчя, але Піт йому подобався. У цієї людини було багато добрих якостей Марти. Можливо, він був розумніший за свою сестру, але він також був більш нервовим, галасливим і некерованим. Вияви розуміння, сказав собі Нік, у кожного, кого ти зустрінеш, є свої труднощі та проблеми.
  
  
  
  - Ви отримали цю роботу? - Запитав Піт.
  
  
  
  
  "Я почну завтра".
  
  
  
  
  — Тобі подобається ця робота — керувати вантажівками?
  
  
  
  
  'Так. Ви можете побачити всю країну. Це не так одноманітно працювати як на заводі».
  
  
  
  
  Піт допив свою склянку, підійшов до бару і налив ще склянку. Нік дивився, як чорні незбагненні очі Боба Полуворона спостерігають за Пітом. Той факт, що вони постійно стежили за Пітом, змусив його багато про що задуматися.
  
  
  
  
  Піт знову сів і випив половину склянки. — Ви щось знаєте про це підприємство?
  
  
  
  - Яким?
  
  
  
  «Рід Фарбен. Ваш новий роботодавець.
  
  
  
  
  "Не більше того, що мені сказали", - сказав Нік. - Звичайна фабрика. Я починаю буксирувати контейнери до Денвера. Він передав Піту брошуру, яку дала йому брюнетка. Піт перегорнув його, прочитав кілька уривків і повернув назад. - Я знаю це. Саме те, що в ньому не сказано, мене зачаровує, Джіммі. Хочеш заробити трохи більше?
  
  
  
  
  — Завжди є про що поговорити, — сказав Нік.
  
  
  
  
  Піт понизив голос. - Ви знаєте, що я журналіст. Я маю на увазі, що зараз я тут, щоб допомогти Марті, але в якийсь момент я обов'язково повернуся до роботи.
  
  
  
  
  Нік кивнув. Піт не знав, що Нік чув про його історію, коли його звільнили із трьох газет за пияцтво.
  
  
  
  
  «У цьому є хороша історія, – сказав Піт. Він допив свою склянку і забув говорити тихо, але його голос не долинав далі від їхнього столика. «Вони або знайшли там щось нове, що відкине всю індустрію назад і принесе мільйони, або це така сама підробка, як фальшива доларова купюра. Звичайно, вони виробляють хімікати та ліки, але що вони роблять у старій будівлі Лаймана? Що ж?'
  
  
  
  
  'Я не знаю.' Нік похитав головою, але нахилився вперед, широко розплющив очі і спитав пошепки: — А що потім?
  
  
  
  
  Піт усміхнувся білозубою посмішкою. - 'Ніхто не знає. Якщо ви можете це з'ясувати чи допомогти мені відстежити це, я розберуся з цим, і коли ми матимемо достатньо даних, я зроблю з цього статтю. Потім ми ділимо гонорар».
  
  
  
  
  «Чого мені слід остерігатися?» — недбало спитав Нік. — У тебе є ідея, чи не так?
  
  
  
  'Вірно.' Обличчя Піта тепер було набагато жвавіше, ніж коли він приєднався. Він підійшов до бару зі своєю порожньою склянкою, опустив його в раковину — було чути, як хлюпає вода — і налив собі ще пива, цього разу у велику склянку. Він повернувся знову. Нік побачив, що Боб Полуворона тепер із підозрою шпигує за Пітом.
  
  
  
  Піт зробив великий ковток. Він чудово знав про це. «Можете посперечатися, я маю ідею. Вони залучили експертів у галузі хімії та медицини з усього світу. Вони тягнуть і включають усі можливі пристрої, ніби хочуть оновити це все. Вони навіть збудували для себе аеропорт, і ніхто не знає, звідки беруться деякі речі і куди вони йдуть. Їхнє стеження — дивне видовище. Вони діють так само жорстоко по відношенню до своїх людей, як і по відношенню до чужинців.
  
  
  
  Нік вдав, що здивований. - Як це можливо?
  
  
  
  "Так, вони це роблять." Піт нахилився вперед. Тепер він нагадував мудру сову з червоною головою. «Сусіди, які працюють у виробничих цехах, ніколи не заглядають усередину головної будівлі. Вночі його оточує спеціальна група таємної охорони. Звідки вони? Вони не мешкають тут. А найшвидший спосіб бути викинутим із роботи — виявляти цікавість». Нік, на свій подив, помітив, що велика склянка вже порожня.
  
  
  
  — А покоївки чи прибиральниці? - Запитав Нік. Напевно, вони щось бачать?
  
  
  
  "Всі ці співробітники живуть у розкішних будинках на території заводу".
  
  
  
  "Тоді підійдіть до тих хлопців, якщо вони прийдуть сюди у вихідний день".
  
  
  
  «Вони ніколи цього не роблять. Вони навіть не розмовляють із місцевими жителями. Коли вони виходять на вихідний, вони проводять його в Денвері або за його межами. Деякі з їхніх дітей їздять шкільним автобусом, але від дітей багато чого не добитися. Крім того, вони, звісно, нічого не знають.
  
  
  
  Нік кивнув і виявив інтерес. «Я триматиму вухо гостро, Піте, але чому ти вирішив, що в мене буде шанс щось виявити?»
  
  
  
  - Ти бував скрізь, Джіме. Напевно ти розумніший за звичайний водій. Тримаю парі, ти не все життя їздив на вантажівці. Можливо, ви дізнаєтеся дещо тут і там, можливо, ви побачите, що вони посилають. Якщо є якась система, яку потрібно виявити, то ми вдвох, напевно, зможемо це з'ясувати? Домовились зустрітися? Він простяг руку, яка трохи тремтіла.
  
  
  
  Нік схопив руку меншої людини, яка майже здавалася карликовою поруч із його рукою. Але хватка Піта була міцною, а долоня твердою. - Я постараюся, - сказав Нік.
  
  
  
  'Добре.' Піт посміхнувся і підійшов до бару зі своєю склянкою. Його обличчя світилося. Це те, що відразу впадає у вічі, вирішив Нік. Однак він міг пити протягом кількох днів, перш ніж непритомнів.
  
  
  
  Боб Полуворона, що стояв біля торгового прилавка, як зловісна коричнева статуя, раптово обернувся, відсунув дверцята з червоного дерева і підійшов до Ніку. Те, що хотів сказати індіанець, призначалося лише для вух Ніка. «Завжди галас, коли він п'є. Спробуйте зупинити його або позбутися його. Подумай про Марту.
  
  
  
  Марта увійшла через головний вхід. Пробираючись через все більш і більше переповнений бар, вона виглядала чудово у своєму синьому костюмі. Вона натрапила на Піта, коли він повертався до столу з пінявою склянкою пива в руці. Обидва на мить завмерли. Ніку стало їх шкода. Ви просто відчували їхній гнів, розчарування та безсилля.
  
  
  
  Марта підійшла з братом до столика в кутку, але пружність її ходи і рум'янець обличчя зникли, як за помахом чарівної палички. «Доброго ранку, Джиме».
  
  
  
  Нік подивився на неї якомога підбадьорливо. — Доброго ранку, Марто. Класно виглядаєш.'
  
  
  
  'Дякую.'
  
  
  
  Мертва тиша. Піт зробив великий ковток жестом, що виглядав як виклик. Нік не міг не думати про не дуже хорошу телевізійну програму. Він знав передісторію, бо був присутній на вступних сценах, яких не знали глядачі. Піт, алкоголік, знову був на межі запою. Марта, терпляча сестра, яка сподівалася на краще, але розуміла, що може очікувати найгіршого. Боб Полуворона, вірний друг удома, завжди готовий подбати про Піта або витерти їм підлогу, але знаючи, що ні те, ні інше не допоможе. Нік згадав технічне визначення алкоголізму: форма фізичної алергії, що супроводжується неминучим психологічним потягом.
  
  
  
  Він уже почав трохи наповнюватись. Годинник над барною стійкою показував одну хвилину дванадцяту. Піт сказав: «Я приступаю до роботи. Подумай ще раз, Джіме.
  
  
  
  - Добре, - відповів Нік. Піт відніс залишок пива до U-подібного бару навпроти дверей.
  
  
  
  'Що він сказав?' — спитала Марта.
  
  
  
  «Він вважає, що із секретів Reed-Farben можна зробити статтю. Якщо я зможу допомогти йому, він поділить зі мною гонорар».
  
  
  
  Марта виглядала розсердженою; потім втомлений вираз прогнав суворість з її обличчя. вона сказала. - «Та Піт репортер. Він співпрацював із кількома добрими газетами, але не зміг утриматися. Щоразу, коли він... засмучується, він шукає спосіб повернутися до роботи. То ти маєш цю роботу?
  
  
  
  'Так.'
  
  
  
  — Тоді роби свою роботу і не намагайся допомогти Піту. Це тільки зробить тебе нещасним і ти опинишся на вулиці… зовсім як він.
  
  
  
  - Він п'є?
  
  
  
  Її обличчя на мить напружилося; потім вона опустила плечі. 'Так.'
  
  
  
  «Можливо, я зможу допомогти йому написати чудову історію і позбутися запою». Не те, щоб Нік у це вірив. Ви можете перетворити п'яницю брата на бізнес-менеджера і дати йому ще 10 000 доларів бонусу, але потім він знову зап'є, щоб відсвяткувати все це. Вони не зупиняться, доки не опиняться на землі або не отримають правильну психологічну допомогу. Але як нехитрий водій Джим Перрі, він дозволив ідеї швидкого лікування вийти на перший план.
  
  
  
  - Слухай мене уважно, Джіме. Просто робіть свою роботу в Reed-Farben і не суньте свій ніс в інші справи. Я серйозно.
  
  
  
  "Що вони повинні бути такими потайливими в цьому?" — спитав Нік із усією невинністю, на яку був здатний. — Я маю посвідчення про несудимість, і я не збираюся копатися в державних секретах, але якщо це просто гарна стаття… — Марта на мить поклала свою руку на його руку. — Слухай, любий хлопчику, — тихо сказала вона, — ти думаєш, я не знала, про що казала?
  
  
  
  — Ви, мабуть, знаєте. Ти тут набагато довше, ніж я.
  
  
  
  
  «Reed-Farben працює у світі великого бізнесу. Ви ніколи не чули про промислове шпигунство? Наприклад, компанія, яка має чудовий новий продукт і яка потребує його захисту? Що ж, ця фірма також робить такий захист. Не втручайся в це.
  
  
  
  «Чи знайшли вони спосіб відростити нове волосся або схуднути без дієт? Щось подібне принесе мільйони».
  
  
  
  Вона трохи звузила очі, і на мить він подумав, що зайшов надто далеко. Коли ви грали роль, щось приховували, хотіли зібрати інформацію та продумати план дій — усі одразу — ви балансували, як канатоходець.
  
  
  
  "Просто подумай про те, що вони можуть робити", - сказала вона йому. - Ти говорив з Кенні?
  
  
  
  'Так. Я тільки що сказав, що ти перевела в готівку мої чеки, і все пройшло гладко. Їм потрібний був водій. Це те, що я дізнався від хлопця з експедиції Рейні. Ви знаєте його?'
  
  
  
  Він іноді приходить сюди. Ти дійсно обіцяєш мені, що не шпигуватимеш?
  
  
  
  'Добре. Але я, звичайно, можу тримати очі відкритими, правда? Інакше люди подумають, що я божевільний».
  
  
  
  Це було добре для сміху з її боку. Йому подобалося, як пом'якшилися її губи та налилися щоки. Боб Полуворона просигналив. Марта підвелася. "Мені потрібно йти на роботу. Удачі, Джіме.
  
  
  
  — Я не почну завтра до четвертої години. Побачимося сьогодні близько дев'ятої.
  
  
  
  — Добре, — прошепотіла вона.
  
  
  
  Нік був надто зайнятий оточуючими, щоб стежити за місцем, яке тепер було переповнене. Він раптом відчув на собі погляд чиїхось очей. Він виявив це на півдорозі до бару. Вони впіймали його погляд і відвернулися.
  
  
  
  Вони належали чоловікові, який був нижчим за нього і ширшим на зріст, ніж більшість інших. Жорсткі допитливі очі на негарному обличчі з плескатим носом. Це був Кінг-Конг, людина, чий Кольт він забрав із кімнати Х'юбі в готелі «Срібна хмара» у Фордж-Джанкшн.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  У Ніка був жорсткий вираз обличчя, хоча помітити це можна було, тільки стоячи поряд з ним, дивлячись у куточки його широко розставлених сірих очей та живого рота.
  
  
  
  Він подумав: «Отже, містер Ван-крутий, але не такий розумний! Як ви мене знайшли - за наведенням чи випадково? Що він має зробити? Чи дізнається він мене, незважаючи на моє маскування у Ковальському перехресті?
  
  
  
  Коричневий капелюх і пальто здавалися достатньою гарантією, особливо з огляду на тьмяне світло в номері 18 та в коридорі готелю «Срібна хмара». Кінг-Конг часом міг бути невпевненим. Нік встав і підійшов до каси біля вхідних дверей, де були зайняті Піт та касир. Дійшовши до кінця черги, Піт нахилився вперед, взяв квитанцію та відсунув доларову купюру Ніка. — Не треба, старовина. Я побачу тебе сьогодні ввечері?
  
  
  
  'Так. Дякую.'
  
  
  
  Нік неквапливо перетнув велике паркування, повертаючи голову кожні кілька секунд рівно настільки, щоб стежити за дверима позаду нього. Ще не дійшовши до свого Форда, він побачив, що Кінг-Конг вийшов і уважно озирнувся. Нік швидко відвернувся і пішов до машини. Він намацав двері і побачив, як Кінг-Конг зробив кілька кроків у його бік. Нік повернувся і швидко пішов назад у ресторан; проходячи повз цю людину, він обдарував його порожнім поглядом, звичайним у компанії зовсім незнайомих людей.
  
  
  
  Джо Фелікс не знав, де він стоїть. Напередодні ввечері він намагався спустошити якийсь маловідомий бар, і тепер його голова розколювалася, очі горіли, і йому відчайдушно був потрібний тонізуючий засіб, який він навіть не встиг там замовити. Обміркований курс Ніка змусив його відійти убік. Те, як сірі очі дивилися крізь нього, не впізнаючи, потрясло його. Ви тримаєте парі, що це була та людина! Чи ні? Кучеряве каштанове волосся під граціозно притиснутою до потилиці шапочкою виглядало зовсім не так, як вислоухий коричневий капелюх. Хлопець у тій кімнаті не був схожим на звичайного робітника. Майже мимоволі Джо Фелікс пробурмотів: «Гей…»
  
  
  
  Нік обернувся і відповів із сильним південним акцентом: «Так?»
  
  
  
  — Скажи… Хіба я не знаю тебе?
  
  
  
  'Можливо. Але хто ж ти тоді?
  
  
  
  "Хіба ми не..." Джо Фелікс проковтнув і замислився. Що, чорт забирай, він міг сказати зараз? Звичайно, це був той хлопець, але він не міг застрелити його прямо тут, на місці, чи не так? Він провів мовою по пересохлих губах. Господи, цей робітник зовсім не був схожим на того хлопця. Інший не був таким дурним селянським хлопцем. Джо вирішив бути розумним детективом. «Хіба ми не зустрічалися на Ковальському перехресті кілька днів тому?»
  
  
  
  Нік похитав головою. 'О ні. Тому що я був у дорозі. Але, мабуть, це був мій брат Джон. Люди завжди плутають нас. Він ніколи не проковтне цю підробку, подумав Нік.
  
  
  
  Джо відчув величезне полегшення. Ось так. - Хм, так, - сказав він, - тепер я пригадую, що його звали Джон. Він мав бути там?
  
  
  
  — Це може бути. Він запізнився на нашу гру в покер.
  
  
  
  - Де зараз Джон?
  
  
  
  Нік прикинувся підозрілим. — Що вам потрібно від нього?
  
  
  
  — Я… я все ще винен йому кілька доларів.
  
  
  
  — Задай мені, а я передам йому.
  
  
  
  
  О ні, я краще зустрінуся з ним сам. Ми добре порозумілися. Де я можу зв'язатися із ним?
  
  
  
  Нік щосили намагався виглядати простим сільським хлопцем. — Точно не знаю, чуваку. Просто скажи мені де ти, і я скажу йому, щоб він пішов до тебе, коли повернеться.
  
  
  
  — Коли це?
  
  
  
  «Через три-чотири дні».
  
  
  
  Джо Фелікс поліз у внутрішню кишеню. Нік завмер. Кремкий чоловік дістав блокнот і кулькову ручку, записав число і віддав Ніку. 'Ось він може мені зателефонувати за цим номером.
  
  
  
  Скажи йому, що маю для нього гроші. Яке твоє прізвище?'
  
  
  
  - Перрі, - сказав Нік, потім насупився, наче розлютившись. 'А як тебе звати?'
  
  
  
  'Джо. Не забудь сказати йому, що все гаразд, і я можу дати йому добре заробити».
  
  
  
  - Я скажу, - сказав Джім і зайшов усередину.
  
  
  
  Джо Фелікс дивився йому вслід, чухаючи потилицю і постукуючи кулаком по товстому черепу над правим вухом, ніби бажаючи дізнатися, чи не залишилося чогось у бочці. Він вирішив одержати ці гроші від Оги. Навколо Марти було не так багато людей, які його знали, але він не повинен був кидати виклик успіху. Він може дізнатися про Джона Перрі пізніше, коли його брата не буде поряд.
  
  
  
  Нік терпляче чекав, поки зможе спіймати Піта у тихий момент. Він описав людину, яка щойно пішла, і запитав, чи знає її Піт. Піт сказав, що бачив його раз чи два, але нічого про нього не знає.
  
  
  
  Марта не могла згадати цю людину.
  
  
  
  Нік встав поруч із Бобом Полувороном, який стежив за роботою касового апарату та натисканнями клавіш, і поставив йому запитання. "Він каже, що його звуть Джо".
  
  
  
  Не відриваючи очей від своєї роботи, Боб тихо сказав: «Його звати Джо Фелікс. Крутиться тут сім чи вісім місяців. Виконує певну роботу вдома для великих босів Ріда. З'являється і знову зникає. Він не працює. Сумнівний тип. Слідкуйте за ним. Втрачає гроші, граючи в кістки в Оги. Має пістолет. Ти йому не дуже подобається.
  
  
  
  Нік моргнув. - Дякую, Бобе. Генерал Кастер був би вам корисним.
  
  
  
  «Він завдячує мені своєю поразкою».
  
  
  
  Нік посміхнувся і знову пішов шукати свій Форд. Джо Фелікса ніде не було видно. Нік відкрив капот і уважно перевірив трамблер. Притулившись до фургона, він зупинився на яскравому сонці, щоб помилуватися блакитним відтінком найближчої гірської вершини. Іноді вам щастило, а іноді траплялися невдачі. Знайти касету Хьюбі і отримати цю роботу було просто даром Божим; Зіткнення з Джо Феліксом було невдачею. Було два великі знаки питання. Чи шукав Фелікс «Джона Перрі» за власним бажанням, бо за його різкою зовнішністю ховався бульдог, чи начальство «Рід-Фарбен» послало його за людиною, яку він знайшов у кімнаті Х'юбі? Якщо він діяв з власної ініціативи, то цілком імовірно, що він не повідомив би про виявлення сліду Джона Перрі. Якби цей квест був призначений йому, він, мабуть, повідомив би про свій прогрес, бо треба було продемонструвати результати. Але був розумний шанс, що він якийсь час триматиме це при собі, бо захоче надолужити втрату пістолета та свою поразку в готельному номері своїм успіхом.
  
  
  
  Нік витер дзеркало заднього виду автомобіля носовою хусткою. На цих гірських дорогах доводилося постійно стежити за ними. Він не знав, що й думати. Джо Фелікс був небезпечний, можливо, навіть небезпечний для життя. Звичайно, як тільки Кенні або інші виявлять зв'язок між Джоном і Джимом Перрі, вони відразу ж розкусять його.
  
  
  
  Джим поїхав на «форді» до придорожньої забігайлівки Оги за двадцять миль звідси і знайшов Джо Фелікса, який почував себе набагато краще після пива та кількох віскі і тепер намагався кинути п'ять кісток.
  
  
  
  Азартні ігри в Огі за ці роки не змінилися. Це тривало по п'ятнадцять годин на день у задній кімнаті. без перерви та під охороною місцевої влади. Джо продовжував кидати неправильно і кидав, перш ніж його повністю поділили. Нік сів і поставив невеликі суми. Невдовзі його помітив Джо Фелікс. Він кивнув і насупився. Він раз у раз поглядав на Ніка. Він здавався здивованим і напружено думав. Поки Нік розпитував Піта, Марту та Боба про Джо Фелікса, він зробив саме те, що планував Нік. Він під'їхав до найближчого намету, де, за словами Боба, часто сидів Боб. Він пішов прямо до бару, випив дві порції віскі та пива, а потім зробив щось, про що Нік не міг знати.
  
  
  
  Він увійшов до телефонної будки і набрав секретну телефонну лінію Бенна за кодовим номером. Его Джо дійсно гостро потребувала успіху, хоча він вдавав, що вже досяг свого призначення, повідомивши багатообіцяючі результати. На дивне привітання Бенна Джо одразу сказав: «Я на зв'язку з ним».
  
  
  
  На мить настала тиша, а потім була спокійна відповідь з густими гортанними звуками: «Добре. Як його звати?'
  
  
  
  Джон Перрі.
  
  
  
  Жорсткі очі Бенна блиснули, коли він подумав, чи це правда. Він не знав Перрі у цьому районі, але він би це перевірив. Цікаво, чи пам'ятає цей ідіот Фелікс, що він не згадав свого імені під час розмови про інцидент на Ковальському перехресті і що Бен не спитав — навмисне. Тоді Фелікс заплутався б і збрехав ще більше, а це не допомогло б справі. Звичайно, люди Бенна вже відразу запитали про це портьє готелю. У гостьовій книзі було ім'я Генрі Рігель, але це нічого не означало. Бенн сказав: «Ви йдете у правильному напрямку. Чи діятимете ви, як я запропонував?
  
  
  
  'Так. Але це триватиме деякий час.
  
  
  
  — Але ж ви не очікуєте подальших неприємностей?
  
  
  
  'Ні. Вже все добре.'
  
  
  
  Бен не довіряв жодному телефону. Були ще питання, які він хотів поставити. Їм залишалося лише чекати. - Вам потрібна допомога?
  
  
  
  'Ні.' Джо подумав про суму грошей, про яку говорив Бенн. Він більше не хотів ускладнень. — Мені треба повісити слухавку. Я зателефоную тобі пізніше.'
  
  
  
  Він повернувся до бару і випив ще чарку і ще склянку пива, ніби то був солоний арахіс. Він витер піт із верхньої губи. Він збрехав Бенну, але знайде цього Перрі. Він зрозумів, що поспішно забув спитати у брата його ім'я. Це не було катастрофою. Місцеві поштові відділення знали всіх. Він би знайшов. Віскі почав діяти. Йому стало краще, і він вирішив ризикнути.
  
  
  
  Після того, як Джо повісив слухавку, Бенн обережно поклав свою штучну руку на стіл, задоволений тим, з якою точністю він тепер може використати свій протез. Очі над маскою були безпристрасні і холодні, наче з льоду. Він натиснув кнопку. Людина, відома як Роберт Рік, увійшла через бічні двері.
  
  
  
  Рік був сивим, струнким і ходив прямолінійно. Тип, який відразу звертає увагу на поворот за кут і плескає в долоні.
  
  
  
  Бенн сказав німецькою мовою: «Людиною, яку Фелікс знайшов у Ковальському перехресті, був Джон Перрі. Фелікс ганяється за ним, але він тупий, як свиняча дупа. Розставте людей у цьому ресторані та на фабриці. Знайдіть цього Перрі.
  
  
  
  "Коли ми знайдемо його... ліквідувати?"
  
  
  
  'Обов'язково. І негайно, якщо це можливо.
  
  
  
  Рік зрозумів його, і його голос раптом прозвучав дружелюбно: «Ти дуже напружений, любий друже. Як ви вважаєте, це один з AX? Можливо, людина з AX?
  
  
  
  "Опис вірний".
  
  
  
  «Ой що! Ми так ретельно підготувалися до цього – і ми такі близькі до успіху. Ще кілька тижнів, максимум два місяці.
  
  
  
  «Щоб досягти успіху». Бенн хруснув металевою кульковою ручкою між двома щупальцями своєї штучної руки, наче ламав зубочистку навпіл. "Ми майже підійшли до моменту, коли можемо... запропонувати людству великі... зміни".
  
  
  
  Сміх Ріка був зловтішним, зовсім не таким, як у благодійника людства. — Ми спіймаємо його, Мартіне, і що раніше, то краще. Ви вірите, що вони можуть знати про експеримент у Небрасці?
  
  
  
  — Я був певен, що ні досі. У нас такі гарні зв'язки у Вашингтоні. Я не думаю, що вони знають про Небраску, але ви знаєте, як хитрий цей диявол. Скільки чоловіків у нього є? Вони могли б знайти обладнання для Небраски. Склад поруч із ракетною базою був би безпечнішим місцем, ніж тут. Давайте надішлемо те, що у нас є.
  
  
  
  Це все одно, що покласти деякі з наших яєць в інше гніздо.
  
  
  
  — Дуже добре порівняння, Генріху! Так, частина яєць, які ми висиділи, вирушають до іншого гнізда». Сталева рука врізалася у стіл. 'Тоді все гаразд. Щойно з'явиться літак. Виправте це завтра. А поки що розставте хороші пастки для цього Перрі.
  
  
  
  — Все вийде, мій любий друже. Рік пішов.
  
  
  
  Бенн тричі впустив сталеву руку на край столу. Щоразу він повільно піднімав його, а потім швидко опускав, як сокиру. Цей диявол! Той таємничий американець, який коштував йому скарбів, зруйнував його найвитонченіші плани, перешкодив йому в Індонезії, Нідерландах, а також у Родезії. Ви ніколи не могли бути впевнені, як він виглядав, за винятком того, що у нього була велика і небезпечна статура та швидкодіючий мозок. Він пристосувався до своєї справи, як хамелеон. Логіка та копіткі дослідження показали, що Нік Картер був із AX, але як ви могли бути у цьому впевнені?
  
  
  
  Бен ходив по трупах і думав, що не знає страху. Він прожив одразу двадцять життів, але цей диявол переслідував його уві сні.
  
  
  
  В останні роки він страждав від нічних кошмарів, і всі вони були однакові. Він мріяв, що починає ще більші проекти, використовуючи свій величезний стан і свою міжнародну мережу колишніх товаришів. Він займав мільярди, підкуповував уряди та взаємодіяв із нафтовим картелем та комбінацією атомних електростанцій, щоб монополізувати реальне джерело всіх грошей. Але якраз коли він збирався з'явитися у своєму істинному образі і відновити старий порядок у всій його красі, один з його довірених помічників зняв з нього перуку та маскування і сказав: "Я з AX..."
  
  
  
  Липкий піт виступив назовні, коли він прокинувся.
  
  
  
  Коли зловили того хлопця на заводі, він подумав, що досяг успіху, але ні. З усіма їхніми спеціальними зверненнями вони не могли отримати від нього більшого, ніж те, що він був багатообіцяючим співробітником ФБР. Німура і фон Дірксен дотримувалися думки, що, можливо, це була реакція, що гіпнотично передається.
  
  
  
  Перрі? Сталева рука знову опустилася.
  
  
  *********
  
  
  
  Нік програв 29 доларів. Він не виявив жодного втручання з боку персоналу, але було кілька інструментів та методів, які можна було перевірити лише за наявності часу та інструментів. Він колись бачив стіл із мініатюрними схемами, вбудованими у фанерну стільницю, а різноманітність форм та заокруглень сучасних гральних кісток була невичерпною.
  
  
  
  Джо Фелікс втратив щонайменше п'ятдесят доларів. Він не думав про це. Зрештою, він здався і повернувся до бару. Він хотів поговорити з Перрі, але як йому це зробити? Жорсткі, бліді риси обличчя конвульсивно скривилися від його роздумів.
  
  
  
  Нік позбавив його проблем, підійшовши до нього. "Привіт, Джо. Я нічого не отримую від цього. Як ти?"
  
  
  
  «Марно. Ви хочете випити?
  
  
  
  "Із задоволенням. Я розбитий. Тебе не цікавить гарний пістолет, чи не так?
  
  
  
  Фелікс мало не проковтнув цигарку. прокляття! Це був жарт? Чи це був дурний успіх? Після того невдачі за столом для гри в кістки він справді мав право на щасливий шанс! 'Може бути. Я дійсно хотів купити один.
  
  
  
  'Це хороша річ. Автоматичний.
  
  
  
  - Армійська модель?
  
  
  
  "Так."
  
  
  
  Настрій Джо покращав. 'Скільки?'
  
  
  
  Нік звузив очі, сподіваючись, що виглядає хитро. Він схожий на того парубка, подумав Джо. Його брат? Чи можливо, що...? Нік сказав: «З усіма цими новими законами про зброю вони коштуватимуть більше. Сотню доларів?
  
  
  
  — Ну… ці старі пістолети не варті стільки. Як ця річ виглядає?
  
  
  
  'Відмінно.'
  
  
  
  Джо насупив важкі брови. Коли він мав проблеми, він був схожий на мавпу навіть більше, ніж зазвичай. Якби він тільки міг побачити цього хлопця в мішкуватому коричневому капелюсі. Він сказав: Подивимося.
  
  
  
  "Він у мене вдома".
  
  
  
  "Якщо в цьому немає нічого поганого, я куплю його за сто доларів".
  
  
  
  Нік осушив свою склянку. — Я чекатиму тебе за милю звідси. Ось моя машина, Форд.
  
  
  
  За мить він їхав попереду Кінг-Конга на своєму «Меркурії» невеликою дорогою, яку йому представила Марта, але зупинився на галявині незадовго до оглядового майданчика. Йому не хотілося везти Кінг-Конга в те місце, про яке мав такі теплі спогади. Він уже вийшов і притулився до дверей "форда", коли Джо зупинився за ним і висунув голову з вікна. — А що ми тут робимо?
  
  
  
  «Я сховав цей пістолет десь у лісі. Ходімо зі мною.' Шумаючи, Джо Фелікс вибрався зі свого «Меркурія». Коли він був приблизно за чотири фути від Ніка, Нік сказав зовсім іншим тоном - уривчасто, наказово і різко: - Не йди далі, Джо.
  
  
  
  Джо зупинився і розширив очі. Нік уже насунув кепку на чоло. Водночас голосом це справило ефект. - 'Прокляття! Ти хлопець із того готельного номера. Це щодо твого брата було просто безглуздо. Так, - відповів Нік. — А тепер ми з тобою трохи побалакаємо. Можливо, ми зможемо зробити щось одне для одного».
  
  
  
  Джо зробив похмуре обличчя. Це було надто швидко для нього. У задній кишені він мав невеличкий пістолет. Якби тільки він міг витягти це і використати, бо на кону стояли його 4000 доларів плюс оплачувану відпустку. Джо м'яко розмахував руками, вивчаючи незворушне обличчя людини, що притулилася до «форда», ніби хотів неквапливо позасмагати. Очі дивилися прямо на нього; саме вони турбували Джо його життя. Очі людей, які не знали провини та не боялися. Ви часто бачили їх у поліцейських – ви навчилися їх розрізняти.
  
  
  
  Нік зрозумів більшу частину думок, які виходили з-під важких брів Джо. Він не планував цього заздалегідь — так сталося через обставини. Він не міг дозволити Джо Феліксу піти, відмовитися від маскування та зруйнувати все розслідування «Рід-Фарбен». Він заманив Фелікса разом із наміром схопити його та передати AX. Ідея холоднокровно вбити його не спадала Ніку на думку. Він був Кіллмайстром, але не вбивцею.
  
  
  
  
  Можливо, випивка надала Джо більше мужності. Він потягся за пістолетом. Але перш ніж його рука встигла схопити зброю, він уп'явся в короткий стовбур Вільгельміни, яка так швидко прицілилася в нього, що він не міг згадати рухи руки Перрі. Джо відсахнувся на крок від цього чорного ока долі. Джо не вистачило примітивної мужності, або щось таке! Він зробив ще крок назад. 'Чим ти плануєш зайнятися? Що ти задумав?'
  
  
  
  «Рід-Фарбен тебе більше не потребує».
  
  
  
  'Хіба? Але Бенн сказав...
  
  
  
  Джо з червоним обличчям проковтнув слова. Він був розгублений, злий і не міг контролювати ситуацію. Але він зрозумів, що не мав би згадувати Бенна. Він обернувся і побіг.
  
  
  
  Для свого розміру Джо біг досить швидко. Нік пішов за ним великими кроками. Йому майже не доводилося підвищувати голосу. - Стій спокійно, Джо. Джо біг ще швидше. — дійшов до кінця плато з чудовим виглядом і продовжив рух праворуч по краю прірви.
  
  
  
  Нік гаркнув на нього. - "Стій!". Він мав би вдарити його ззаду? Він вагався при думці про те, яку відстань йому доведеться нести важкого Джо назад до машин. Він вважав за краще привести з собою Фелікса, який був би свідомий і міг рухатися вперед самостійно.
  
  
  
  - Стій! Нік підвищив голос. «Ніхто не завдасть тобі шкоди».
  
  
  
  Він мав на увазі саме це. Незважаючи на свої погрози, Нік не збирався стріляти комусь у спину або навіть стріляти комусь у ногу ззаду. Джо кинувся з галявини на ділянку, що поросла бур'янами і підліском по пояс, і пішов стежкою по сланцевому покриттю. Нік кинувся за ним, перевірив, чи цілий «люгер», і підняв зброю. Але коли він побіг за Феліксом за кілька футів від нього, він стримався. Людина могла впасти в прірву. Без того, щоб Нік нічого не робив, саме це й сталося. Одного разу він біг повз виступаючий валун, а наступного його вже не було. Його крик загубився в гуркоті падаючих валунів і шматків сланцю. Нік відскочив від яру і тримався за каміння. — Чорт… чорт, — промимрив він сам собі.
  
  
  
  Десь у глибині пролунав похмурий стукіт.
  
  
  
  Нік знову сховав Вільгельміну в кобуру і трохи подобався до краю, поки з виступаючого уступу не побачив бездушне тіло Фелікса, що лежить у десятках футів унизу. Ніку знадобилася цілу годину, щоб спуститися по стрімкій скелі до тіла. Зламана шия та серйозні травми голови. Нік ретельно обшукав його сумки. Склав усе назад і нічого з собою не взяв. За дві години він повернувся додому до Альпайну, де записав і сховав повний звіт. Чи можуть пройти дні, перш ніж тіло Фелікса буде виявлено. Якщо хтось пам'ятав, що бачив їх разом у Оги, шанси, що хтось із того намету розкриє рота, були мізерно малі. До речі, вони поїхали на своїх машинах.
  
  
  
  У Марти, Піта та Боба Полуворона – інша справа. Вони б згадали, що Нік питав про Джо Фелікса. То був невдалий хід, але як він міг це передбачити? Якщо детективи запитають їх, чи знають вони щось про Джо, чи скажуть вони, що Джим Перрі питав про нього? Нік спохмурнів. Він мав бути обережним із ними. Якщо йому пощастить, смерть Джо спишуть на нещасний випадок чи самогубство, і на цьому буде скінчено, якщо не вважати того, що його можуть запідозрити його нові друзі в ресторані Марти.
  
  
  
  І містер Марвін Бенн, звісно. Коли Фелікс згадав це ім'я, він зазначив, що працює на Бенна. Це також означало, що Бенн отримав опис людини, яка обшукувала готельний номер. Він сподівався, що вони шукали когось у коричневій куртці і з широким коричневим капелюхом.
  
  
  
  Пан Марвін Бенн, голова ради директорів корпорації Prostaglandins, президент Reed-Farben і уповноважений кількох інших компаній. Таємничий містер Бенн, ще загадковіша фігура, ніж Говард Флюджес. Ніхто не мав фотографії Бенна, навіть старої. За кордоном, де Рід-Фарбен мав свої зв'язки — у Швейцарії, Німеччині, Японії та Франції — Марвіна Бенна не було. Спробуйте надіслати йому повістку з'явитися до податкового інспектора, і ви матимете справу з юристом та бухгалтером, які ніколи не бачили свого клієнта.
  
  
  
  Містер Бенн, подумав Нік, ви занадто красиві, або занадто потворні, щоб бути правдою.
  
  
  
  Роберт Рік, бездоганний і доброзичливий співробітник Reed-Farben, запитав Марту Вагнер, чи вона знає Джона Перрі. Рік був добрим клієнтом. Він часто приїжджав до неї у справах цілою компанією. Вона обдарувала його наймилішою посмішкою і сказала: Ні. Я ніколи не чув цього імені. Я спитаю у персоналу.
  
  
  
  Рік із гострими очима та прямою спиною нічого не запідозрив. Марта звикла до питань місцевої поліції, кредиторів, детективів, співробітників ФБР, ревнивих чоловіків та розгніваних дружин.
  
  
  
  Вона залишила Ріка і сказала Піту та Бобу Полуворону: «Якщо хтось запитає, ви ніколи не чули про Перрі, чи звати його Джим, Джон чи якось ще».
  
  
  
  Обидва чоловіки весело кивнули та продовжили свою роботу.
  
  
  
  Вона повернулася до столу, де сидів Рік із двома великими хлопцями, схожими на мускулистих молодих співробітників. - Вони його не знають, - сказала вона з ноткою жалю в голосі. "Чи я маю запитати деяких інших людей сьогодні ввечері?"
  
  
  
  - Якщо ти будеш такою гарною, - сказав Рік. «Я був би дуже вдячний за це».
  
  
  
  Коли вони йшли, він засунув їй у руку згорнутий долар і вже залишив один на столі для офіціантки. Марта подзвонила Ейбу Фіпса і попросила його нікому не говорити, що Джим Перрі живе в нього.
  
  
  
  Ейб не шкодував слів. — Зберись, Марто.
  
  
  
  Він повідомив про це Ніку. Незабаром після цього з'явилися Рік і два його супутники, не отримали від Ейба жодної відповіді та пішли далі. За півгодини чорний «лінкольн» Марти в'їхав на непримітне паркування за будинком Ейба. Ейб вийшов через задні двері. «Джим живе у номері тридцять чотири. Рік був тут.
  
  
  
  - Дякую, Ейб.
  
  
  
  - Правоохоронні органи?
  
  
  
  - Ні, особиста справа. Дякую ще раз.'
  
  
  
  - Не згадуй про це.
  
  
  
  Марта пройшла за ряд будинків і постукала у двері Ніка. Коли вона опинилася всередині, то відразу впала в його обійми. Коли вони вирвалися з обіймів, Нік поплескав її по плечу. «Хоч би що трапилося — дякую».
  
  
  
  «Я не знаю, що трапилося, – сказала вона. — Але тебе шукають Роберт Рік та двоє його людей.
  
  
  
  - Я не знаю цього.
  
  
  
  «Вони запитували про Джона Перрі, але це надто схоже на Джима Перрі, щоб посилатися на когось ще. Чим ти займався, Джіме? Або... хто ти?
  
  
  
  'Хто я?'
  
  
  
  Березня сіла у крісло поруч із вентилятором. - Так, Джіме, хто?
  
  
  
  Він підійшов, щоб стати поруч з нею і погладив її волосся, не плутаючи їх. «Нічого, крім мандрівного водія, який піклується про вас».
  
  
  
  «Я хотіла б у це вірити». Вона зітхнула. - Але я Марта, ти знаєш? Що, на вашу думку, було досить зручним, щоб зайняти намет Щасливчика Еда до того, як Рід-Фарбен розпочне великі справи. З чотирнадцяти років я мала справу з різними людьми, які хотіли щось створити. Ти молодець, Джіме. Я маю на увазі, що ти добре граєш свою роль, але я не торгую нею. Тобі подобається сплачувати податки?
  
  
  
  - Ні, - сказав Нік. Це була та брехня, яку він не любив — обдурити того, хто тобі подобався і заслуговував на чесну відповідь. «Я чесно плачу податки, але я знаю, що деякі мультимільйонери, які можуть дозволити собі бути розумними юристами та бухгалтерами, сплачують менше податків, ніж їхні працівники. Ні, люба, податки не для мене.
  
  
  
  - Ну, не те. Ти або працюєш у поліції, або в бігах від поліції, або...
  
  
  
  'Або що?'
  
  
  
  — Або ти небезпечний у чомусь іншому. Я була досить дурна, щоб зробити тебе на роботу в Рід-Фарбен, але тепер вони виявили, що ти небезпечний. Ти мені дуже подобаєшся, Джіме, але я не хочу дозволяти тобі руйнувати все, що я побудувала.
  
  
  
  Він дістав дві баночки холодного пива з маленького пластикового холодильника. Без посмішки вона взяла один із його. "Ну, Джиме. Я все ще чекаю."
  
  
  
  «Дорога, все стає набагато гірше. Джо Фелікс пірнув у прірву, де ми стояли з машиною. Він мертвий.
  
  
  
  Вона широко розплющила очі. «Він працював на Бенна та Ріка. Боб Полуворона сказав тобі, що був із Рідом. Ви загрузнете в цій справі по вуха.
  
  
  
  Чи розповість Боб комусь, що я питав про нього?
  
  
  
  «Я вже попередила Боба і Піта, щоб вони не говорили Ріку або комусь ще, що поблизу є якийсь Перрі.
  
  
  
  'Дякую. Можливо, вони не зможуть мене знайти ще кілька днів.
  
  
  
  'Ти не в своєму розумі? Хіба ви тоді не подавали заяви від імені Перрі?
  
  
  
  'Так. А Ейб? Якщо вони збираються перевірити тут… Березня почервоніла. - Я теж натякнула йому. Він прикриває вас, якщо вас не переслідує морська поліція.
  
  
  
  
  'Ні. Це буде просто Рік та його люди. Нік нахилився і дуже ніжно поцілував її. «Дякую, Марто. Ви жінка, якою чоловік може пишатися. Ти спочатку заступаєшся за нього, а потім ставиш йому запитання.
  
  
  
  «Я більше не ставлю запитань, бо все одно не отримую відповіді. А якщо перевірять тут? Не йди занадто далеко, дорогий. Не так далеко, щоб ми не змогли зустрітися знову, але досить далеко, щоб ми обоє не заплуталися. Я вважаю, що ви приносите труднощі, які ми тут не впораємося.
  
  
  
  — Я не піду відразу, люба. Ви мені вже дуже допомогли, і, можливо, я зможу пробути ще кілька днів, перш ніж вовки вкусять. У мене таке відчуття, що Ріку та Бенну знадобиться деякий час, перш ніж вони почнуть перевіряти свій список персоналу. Хіба це не останнє місце, де ти шукатимеш мене?
  
  
  
  «Боже, Джіме! Ти хочеш себе убити?
  
  
  
  «Я люблю життя, дороге».
  
  
  
  — Виходить, ти щось задумав. Ти збираєшся вкрасти одну з їхніх машин?
  
  
  
  - Ви так думаєте?
  
  
  
  'Ні.
  
  
  
  Вона просиділа до п'ятої вечора. Розмова згасла. Вона зрозуміла, що її заперечення марні. Притулившись до неї на ліжку, Нік розслабився. Тільки коли він подумав про ситуацію, в якій опинився, він відчув напругу та занепокоєння, які йому доводилося приховувати від неї. Він потрапив у підступні задуми злих людей, і його нові друзі тепер були у небезпеці разом із ним. Звісно, йому доведеться піти. Х'юбі Дюмон теж повинен був очорнити його, коли він ще мав можливість. Декілька людей з AX вже стикалися з цією проблемою в минулому. Деякі з них тепер були просто іменами у списку пошани.
  
  
  
  Обов'язок, подумав він. Деякі виконують його, дехто ні.
  
  
  
  Це була найбільша авантюра, яку він колись робив. Рахунок був нічийним, як і у випадку з бейсбольною командою з двох осіб у десятому іннінгу: один брейк, один промах, один поворот долі міг вибрати того, хто програв, і дозволити настати моменту, коли світло згасне. Коли Джона чи Джима Перрі виявлять — а одного з них неодмінно виявлять, — йому здасться, ніби він перебуває у колодязі, в яку опустили цебро з живими гримучими зміями.
  
  
  
  Хоча він не був впевнений, як вони могли приховати його присутність, він міг уявити. Мало хто знав Перрі, а головні з них - Марта, Піт, Боб Хаф-Кроу і Ейб Фіппс - відразу замовкли.
  
  
  
  Методичний Роберт Рік дійсно перевірив список персоналу і в процесі натрапив на людину на ім'я Перрі: Фло-Марі Перрі, яка проїжджала по сто миль на день на роботу в пакувальному відділі. Щодо неї було розпочато розслідування. Вона була дочкою дрібного гірського фермера, справжнє ім'я якого було Перрін. Вона була неписьменною, але могла прочитати певні слова на коробках та дорожніх знаках. "Це через телевізор", - розчаровано сказав її батько емісарові Ріка. — Я думаю, це чудово, що ти збирався виховати її на фабриці, але це правда. Це не її справа. Фло-Марі справді не вміє читати.
  
  
  
  Команда Ріка переслідувала будь-якого на ім'я Перрі в радіусі ста п'ятдесяти миль.
  
  
  
  Вони звірялися з телефонними довідниками та отримували інформацію з поштових відділень. Однак підозрюваного Джона Перрі так і не виявили.
  
  
  
  Основний захист Ніка полягала у складному управлінні такою великою справою. Список персоналу, який переглянув Рік, був тижневою давністю. Дані Джима Перрі потрапили з відділу кадрів через розрахунок заробітної плати в комп'ютер і не повинні були з'явитися в наступному списку персоналу, який мав з'явитися до десятого наступного місяця.
  
  
  
  Поки Бенн і Рік, а тепер ще два десятки поплічників шукали Ніка, він проїжджав на вантажівках компанії в кількох сотнях ярдів повз їхні офіси без вікон.
  
  
  
  Ніка називали Джимом для всіх, хто не питав далі. Якщо йому доводилося використовувати прізвище, він бурмотів Бенні і робив нерозбірливі каракулі на квитанціях.
  
  
  
  Він виявив, що більша частина вхідного вантажу для головної будівлі складалася з цистерн з молоком, глюкозою, олією та сиропами. Вони були негайно вивантажені під час розвантаження, а потім співробітники в білих халатах приходили з головної будівлі, щоб приєднати пластикові або гумові шланги, за допомогою яких відкачувалися вантажівки. Людям у цій будівлі не дозволялося говорити з вами. Вони підписувалися, щоби отримати вантаж, говорили «Добре» і знову зникли.
  
  
  
  Якось увечері Рейні наполягав на тому, щоб Нік сходив з ним випити пива після роботи, і від цього нікуди не було подітися. Тому він тут же надав випивці вигідного вигляду, запропонувавши купити коробку з шести банок і випити її в лісовій прохолоді. Рейні погодився. — Справді, страшенно дешевше.
  
  
  
  Коли вони випили по три банки, вони пішли за іншою коробкою, бо добре порозумілися між собою і ще не про все поговорили. Рейні заявив, що задоволений роботою Ніка і займається лише своїми справами. Нік натякнув, що втік від колишньої дружини, яка присудила великі аліменти, і літній чоловік мало не заплакав від співчуття.
  
  
  
  "Якщо хтось запитає про бідного Джима Перрі, - запропонував Нік, - будь ласка, забудьте, що я існую".
  
  
  
  — Я вже не пам'ятаю, — відповів Рейні. "Тепер я розумію, чому ти кілька разів підписувався ім'ям Бенні". Нік моргнув. Ніколи нікого не недооцінюйте! Він перевів розмову до «Рід-Фарбена».
  
  
  
  Потік слів Рейні був нестримний. "Маріхуана", - заявив він. — Боже мій, у них є золота копальня. Я теж трохи розумію. Є багато чоловіків, які цим займаються. Але насправді тут не той клімат, і ми почали це надто пізно. Ціна вже зросла до ста доларів за фунт. Нік знав, що в Мексиці поточна ціна конопель без бур'янів становить близько тридцяти доларів за фунт, а в Сполучених Штатах зазвичай удвічі більша. Де знайти хороший ринок для марихуани у цій гірській країні?
  
  
  
  - Мені доведеться зайнятися садівництвом, - сказав Нік. - Хороша ціна. Але чи не перенасичується ринок? Скільки Денвер може вивезти? Ми повинні відправляти товар через півкраїни - до Лос-Анджелеса, Сент-Луїса, Чикаго..."
  
  
  
  На цьому він зупинився. Рейні посміхнулася. «Та гаразд. Вам просто потрібно залишити його у військових таборах. Всі ці хлопці з В'єтнаму звикли до цього, і вони тягнуть за собою багатьох інших. Просто візьміть Форт Худ. Десять тисяч клієнтів. Їм потрібні товсті, чисті живці. За це добре платять. Скажімо шість штук чоловікові на день, щоб залишатися милим і нудним. Якщо ви кажете про ринок… і це лише одна база».
  
  
  
  "Господи, якщо вони зловлять нас на шляху..."
  
  
  
  «Хто має нас зловити? Хлопці з військової поліції також курять. У мене добрі зв'язки. В армії цього бояться. Коли забрали сімох хлопців із 518-го, майже вся база була в шоці. Дозвольте мені сказати вам, що це гарна угода!
  
  
  
  Нік дозволив собі помітити. "І ви думаєте, що наш бізнес має до цього відношення?"
  
  
  
  'Що ще має бути? О, вони роблять штучні серця або щось таке, але це для виду. Я скажу вам, що вони роблять у головній будівлі. складні речі. Б'юся об заклад, вони винайшли супер ЛСД. Я завжди перевіряю накладні. Я бачив досить багато, ерготаміну, тартрату, ріжків і багато іншого. Ви знаєте, що це?
  
  
  
  — Так, я знаю, що це.
  
  
  
  Рейні багатозначно кивнув у темряві. - Я відразу зрозумів, коли побачив тебе, Джіме. чашка. Погляньмо, як ми можемо отримати тут прибуток.
  
  
  
  - Ми дізнаємося, - запевнив його Нік. "І я вже бачу наш перший крок".
  
  
  
  'Що тоді зробимо?'
  
  
  
  «Залучайте мене якнайбільше при доставці та навантаженні в головній будівлі. Рано чи пізно мені доведеться зіткнутися з чимось, що зробить нас мудрішим.
  
  
  
  Рейні вдарив Ніка по плечу. 'Ти мені подобаєшся. Я збирався посадити тебе на маршрут до Небраски наступного тижня, але вони замінили його високошвидкісним повітряним транспортом. Наша фабрика там, мабуть, є складом для Чикаго.
  
  
  
  Нік швидко зрозумів. Небраска? Дані AX про Reed-Farben нічого не говорять про фабрику в Небрасці — цікавому штаті, враховуючи той факт, що там було більше військових штабів, ніж передбачала більшість людей. Небраска є домом для Верховного стратегічного командування ВПС, Верховного командування збройних сил та Штабу керованих ракет. Інформаційні офіцери хочуть, щоб ви повірили, що у разі війни президент, конгрес і генеральний штаб підуть у підземні бункери десь у Меріленді чи Вірджинії. Забудь, подумав Нік. Він сказав: "Чорт, я навіть не знав, що у нас там є фабрика".
  
  
  
  - Насправді склад. Я не посилав на нього кілька років, але я пам'ятав. А потім минулого тижня хотіли відправити туди вантаж, але знову скасували.
  
  
  
  'Ближче до Шика?
  
  
  
  'Ні. Більше у бік Норт-Платте. Навіть не за п'ятсот миль звідси. Ось чому так безглуздо відправляти його повітряним транспортом. І все-таки вони це роблять.
  
  
  
  - Це з головної будівлі?
  
  
  
  'Так. Але тепер вони збираються використовувати одну зі своїх вантажівок, щоб доставити речі до аеропорту. Цим займаються білі халати.
  
  
  
  — Мене знають у Норт-Платті. Якщо я колись поїду туди, я перевірю цей склад. Можливо, я зіткнуся з чимось. Це маршрут 80?
  
  
  
  'Ні.' Рейні відкрив ще одну банку пива. «Крім 80-го, 61-го. Не здивуюся, якщо там нарізають та пакують товар».
  
  
  
  - Ми дізнаємось. Нам безперечно є на чому заробити».
  
  
  
  Він потягнувся і зітхнув, зовні ліниво, внутрішньо нагадуючи деякі подробиці, що зберігалися в такій разючій кількості в його пам'яті. Він згадав, як відвідав примарне місто біля витоків Північного Лу. Майор військової розвідки, який показав йому будівлю, яка стане командним пунктом AX у разі надзвичайної ситуації в країні, тихо зауважив: "Все, що ви бачите, будується у двох примірниках - глибоко під землею".
  
  
  
  Кажуть, що склад, про який говорив Рейні, знаходиться приблизно за п'ятдесят миль від найтаємнішого і найважливішого нервового вузла уряду США. Звісно, про його існування було відомо; це було некеровано у комплексі, над яким працювало десять тисяч чоловік і мав гарнізон із двох полків та батальйону морської піхоти.
  
  
  
  Він спробував отримати більше інформації від Рейні, але той більше нічого не мав у запасі. Він так само, як і Нік, прагнув дізнатися ще більше, а потім скористатися цим.
  
  
  
  
  
  Наступного ранку Кенні Еббот прийшов до офісу Бенна. Він з радістю використав будь-яку нагоду, щоб бути на увазі у начальства. Бенн здавався дуже роздратованим: Що таке? Щось важливе, ти сказав...
  
  
  
  «Поліція викликала. Джо Фелікс мертвий. Вони вважають, що він упав або зістрибнув у прірву.
  
  
  
  'Де?'
  
  
  
  «На Піці Чудаков. Там була припаркована його машина.
  
  
  
  "Скажи їм, що ми шкодуємо".
  
  
  
  "Вони хочуть знати, чи був він на особливому завданні".
  
  
  
  'Ні. Він був поза службою.
  
  
  
  Кенні вийшов із офісу. Чому в нього завжди мурашки по шкірі від цього хлопця?
  
  
  
  Бенн хмикнув собі під ніс. Нещасний випадок? Самогубство? Ну, давай же! Фелікс справді напав на слід Перрі.
  
  
  
  Для зовнішнього світу Марвін Бенн (якого деякі старі товариші досі називали Мартіном) завжди демонстрував незворушний вигляд. Але внутрішньо! Ах, подумав він, якби ви могли заглянути в середину. Чому у моєї зірки такі списи та западини? Чи посадив AX цього Ніка Картера — я думаю, що так, але навіть це може бути ще одним хитрощом AX — назавжди на мою шию?
  
  
  Я засмучений цим. Зверніть увагу на Круппов! Навіть якийсь Арндт отримував півмільйона на рік за своє життя, бо так розпорядився фюрер Третього рейху. А мені ще треба за це боротися, та до того ж я зав'язаю з цими ідіотами та слабаками.
  
  
  
  Він покликав Ріка, який увійшов. "Перрі!" - Заявив Бенн. - Ти знаєш, що він убив Фелікса. Фелікс, мабуть, був у нього на хвості. У вас є якісь зачіпки?
  
  
  
  'Трохи. Мої люди вистежують його, як шукачі. Ми скоро дістанемося до нього».
  
  
  
  — Чи були розставлені пастки?
  
  
  
  'Скрізь.'
  
  
  
  Бенн роздавив сталевими пальцями ще одну кулькову ручку. — Якщо Фелікс зміг його знайти, він був недалеко. У мене відчуття, що це просто у нас під носом. Можливо, він сміється з нас.
  
  
  
  Великий автопоїзд проїхав дорогою за межами будівлі без вікон. Над реєстраційними даними було обережно написано Reed-Farben Ltd. пофарбовані. За кермом траку International знаходився Нік, якому потрібно було везти вантаж до Колорадо-Спрінгсу.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Нік любив кататися горами з важким спорядженням. Коли ти розганяєш великий дизельний двигун і відчуваєш, як трак під'їжджає до дороги на крутих схилах, це схоже на їзду на п'ятистах конях. На небезпечно звивистих спусках ви звертаєте увагу на тиск повітря і були єдиним цілим з машиною, коли чули шипіння і відчували ривок при натисканні на гальмо. Тоді ви знали, що робите щось відповідальне.
  
  
  
  Він припаркувався біля залізничної станції, просидів у кабіні протягом чотирьох годин, а потім попрямував до Джорджа Стівенса, якого мав зустріти на перехресті у форті Логан. Джордж був худорлявим, цілком надійним хлопцем, який працював у чиказькому офісі AX. Той факт, що Хоук додав його до Ніка як кур'єра, зв'язкового та рятівника, вказував на те, яке значення бос надавав справі Рід-Фарбен.
  
  
  
  Джордж застрибнув у таксі, залишивши свою машину наполовину прихованої від машин на двосмуговій дорозі. Під час їхнього короткого привітання Нік передав йому касети. - Усі на них, Джордже. Він дав короткий огляд минулого тижня.
  
  
  
  Це був стандарт у AX. Коли ви працюєте з колегами, вони мають право знати все; Зрештою, ти можеш померти, і тоді їм доведеться продовжувати вашу справу завтра. Коли Нік закінчив говорити, Джордж сказав: «Ти потрапив у скрутне становище. Вони знайдуть Перрі будь-якої хвилини і зловлять тебе. Х'юбі пішов без сліду, як у шахту.
  
  
  
  «Можливо, так воно і є. Я вважаю, що він проліз через фальшиву дірку під парканом. Сподіватимемося, що він все ще живий десь у головній будівлі.
  
  
  
  Ти справді збираєшся проникнути туди і знайти його?
  
  
  
  «Я давно хотів це зробити, але спочатку мені потрібно було вивчити місцевість навколо нього. Якщо ми дізнаємося, що вони там задумують, ми будемо набагато ближчими до вирішення наших проблем. Ідея Рейні про наркотики не має сенсу. Хоча деякі люди можуть мати хороший додатковий прибуток від цього.
  
  
  
  Після короткої паузи Джордж задумливо сказав: — Але цей склад поруч із військовим штабом має сенс. Вони так приховують це, що очікують, що ми дізнаємось, хто купує карти цього району. Цілком можливо, що вони фотографують об'єкт або наносять на карту. Може, вони підраховують трафік і стежать за обладнанням, що проходить. Або виношують план диверсії...
  
  
  
  "Білл Роде все ще в Чикаго?"
  
  
  
  - Так, - відповів Джордж.
  
  
  
  — Я пропоную вам зустрітися з ним у Норт-Платті. Знайдіть цей будинок Reed-Farben і стежте за ним, залишивши там Білла. Якщо вони пролетять над цим, я приєднаюся до нього, і тоді ми з Біллом зможемо зрозуміти, що вони задумують. Коли я вирушаю на пошуки Хьюбі, мені потрібно більше часу, щоб проникнути на фабрику, але тепер зрозуміло, що нам потрібно робити. Завдання полягає в тому, що ми маємо насамперед захищати штаб.
  
  
  
  'Зрозумів.' Джордж простяг йому свою тверду руку.
  
  
  
  Нік забрав у компанії порожній причіп у вантажному центрі FKM і вирушив до аеропорту, щоб забрати вантаж. Його вміст здивував: це були клітини з мавпами. Він підписав квитанцію недбало подряпаним Q. Бенні і вивчив накладну, сидячи в салоні. Вантаж включав орангутангів, шимпанзе, гібонів, бабуїнів, макак-резусів та сов. То були цінні піддослідні тварини для лабораторії. Він поринув у свої думки, коли мчав до горбистій місцевості.
  
  
  
  Навіть гігантські суми, такі щедро витрачені на федеральну систему автомагістралей, не змогли змінити того факту, що схили Колорадо особливо круті. Там, де проходять дороги, у багатьох місцях нерівний ландшафт було поглиблено, піднято або наведено міст, але дорога все ще піднімається і опускається. На, здавалося б, нескінченній крутій трасі Латропа Нік обережно дотримувався правої смуги. Раптом його увагу привернула лампа поломки машини, що стоїть. Коли його дальнє світло досягло машини, він побачив жінку, що похмуро стоїть біля своєї машини.
  
  
  
  З антени майоріла біла носова хустка. Вміло вигадано, подумав він. Сьогодні ввечері не так багато пробок, але зрештою мотоциклетна поліція знайде вас. Це був червоний Porsche Coupé 912, мабуть, 68-го року. Він відпустив акселератор і загальмував на узбіччі. Червоний порше купе! Ви не побачили б таких багато, звичайно один був на стоянці для керівників у головної будівлі Reed-Farben.
  
  
  
  Він вистрибнув із кабіни і пішов назад. Жінка підійшла до нього в темряві, яскраво освітленій задніми фарами вантажівки та аварійною лампою «Порше»: «Доброго вечора, — сказала вона. Впевнений голос із іноземним акцентом. — Радий, що ти захотів зупинитись. Мій двигун заглух, коли я піднімалася схилом». Вона мала струнку фігуру, і вона була одягнена в білий костюм.
  
  
  
  Він сказав: «Я з Reed-Farben. Тобі обов'язково треба туди?
  
  
  
  "Так Так. Я Грета Штольц. Яке це благословення? Але ти думаєш, що зможеш полагодити мою машину?
  
  
  
  Нік потер підборіддя. Можливо, але він не збирався цього робити. Він згадав файли AX. Доктор Грета Штольц, хімік, науковий співробітник та член правління!
  
  
  
  Він дістав ліхтарик, відкрив капот і вдав, що перевіряє трамблер, свічкові дроти та карбюратор. Він сів і спробував завести, потім знову вийшов, і запаху бензину не було, хоч датчик показував, що бак наполовину сповнений. «Засміялася подача палива чи зламався насос», — сказав він. 'Хочеш покататися? На найближчому СТО можна сказати, щоб забрали вашу машину. Є станція за кілька миль звідси.
  
  
  
  "Так Так. Я це зроблю. Але, можливо, я зможу повернутися з механіком.
  
  
  
  Нік допоміг їй сісти у високу кабіну, Потім спитав жінку. — Може, тобі краще їхати зі мною всю дорогу? Якщо їм потрібна деталь цього Порше, ти застрягнеш тут до завтра. Ймовірно, вони мають отримати цю деталь з Денвера…»
  
  
  
  'Це правда? Ну я зрозуміла – можна. Запчастини для іномарки. Це правда. Дуже мило, що ви зупинилися, сер...
  
  
  
  - Тіммі Бенні, - відповів Нік. «Мені не подобається бачити жінку, якій не щастить на шосе. Я знаю...'
  
  
  
  'Так. Я теж не почувала себе комфортно. Там так мало проїжджає машин.
  
  
  
  — Чи не могли б ви зробити мені ласку?
  
  
  
  Він майже відчув, як вона напружилася. 'Яке?'
  
  
  
  «Ну, бачите, ми ніколи не маємо зупинятися. Ні за що, ні для кого. Якби ви нікому не сказали, що я допоміг вам, я не став би ризикувати своєю роботою.
  
  
  
  — Але я професор Штольц. Вони будуть вам вдячні...
  
  
  
  «Керівництво може мені дякувати, але в моєму відділі завжди пам'ятатимуть, що я порушив регламент. Ми дуже шкода... ну, ви ж знаєте, наскільки суворі вони у Reed-Farben. Зрештою, це все одно турбуватиме мене».
  
  
  
  Її сміх був теплим та мелодійним. - О... звичайно, містер Бенні. Я не скажу жодного слова. Він зупинився біля СТО. Вона поговорила з механіком і залізла назад до кабіни Ніка. Тяжкий трак дерся по схилах. Іноді їх обганяла легкова машина. "Як мені тепер це зробити", - подумав Нік. Я хочу з нею потоваришувати, але небезпечно підходити до жінки, не знаючи її характеру. Ви можете назавжди настроїти її проти вас, вибравши неправильний підхід. Хлопець, який стверджував, що поводиться з герцогинею як зі повією, і навпаки, мабуть, дуже мало спілкувався з дамами вищого суспільства або простолюдинками.
  
  
  
  Нарешті він сказав: "Ви давно працюєте в Reed-Farben?"
  
  
  
  'Так. Ти хочеш сказати, що ніколи не чув про мене? Вона відчула, на що це схоже, і знову засміялася — з глибини душі, наче сміх вирвався назовні через її щедре обличчя.
  
  
  
  Нік посміхнувся у темряві. Яка ідея! Скільки їй було років за файлом? Сорок шість? Вона, як і раніше, добре виглядала. Наскільки він міг бачити, у неї була гарна постать і безперечно не було зайвої ваги. Вона рухалася граціозно, бездоганно виглядаючи до кінчиків своїх коричнево-білих туфель. 'Ні. Вибачаюсь. Стільки людей там працює. Я навіть не знаю решти водіїв. Ви лікар. Тоді ви безперечно перебуваєте в медичному обслуговуванні або щось таке. Я ніколи не помиляюсь. Я не лікар, хоч я пройшла досить багато медичних курсів. Тож я можу впоратися з більшістю хвороб. Але я проводжу там дослідження».
  
  
  
  "Яка то хімія?"
  
  
  
  "Звичайно, хімія".
  
  
  
  Нік зітхнув. «У мене таке було у школі. Мені подобалося встановлювати поєднання хімікатів. Тоді я подумав, чи зміг би хтось зібрати ці речовини разом у такій самій кількості і так само. Що трапилося б потім? І подивитись, що саме відбувається.
  
  
  
  — Але, містере Бенні, ви повинні були бути вченим-дослідником. Ви описали це... чудово. Саме це лежить в основі дослідження. Ви ніколи не намагалися продовжувати хімічні дослідження?
  
  
  
  - Ні. Довелося шукати роботу. Але, знаєте, якось мені вбили в голову елементи. Не з атомними вагами, а по-старому. Наш учитель подумав, що це чудово». Він сміявся. На жаль, Каліфорнія тоді ще не було. Символ Сf. Атомна вага 246. Чи не так, гарна назва — Каліфорній?
  
  
  
  — Де ти навчився цього? Інтерес Грети до нього порушився. Вона подумала, що їй треба дізнатися більше. Щойно потрапляєш у тісну систему Reed-Farben, забуваєш, які цікаві люди є на світі. І що цікаво – чоловіки...
  
  
  
  "Да дуже шкода." - Він зробив так, щоб його голос звучав трохи гірко. "Такий спосіб отримати знання".
  
  
  
  — Це дуже добрий спосіб, — підбадьорливо сказала Грета. 'Читати. Книги є сховищем знань людства. А з журналами не відстаєш від знань. Я думаю, це чудово, що ти згадав про Каліфорнію. Чи не могли б ви продовжити навчання пізніше?
  
  
  
  — З нашим робочим годинником? Більшість водіїв пересуваються, як цигани».
  
  
  
  - О... - пролунало сумно.
  
  
  
  Вантажівка досягла вершини схилу, а потім поїхала рівною ділянкою дороги. Нік сказав: «Зазвичай я зупиняюся тут, щоб дати мотору охолонути і випити чашку кави. Вас це також цікавить? Чи ти волієш випити?
  
  
  
  "Із задоволенням. Якщо я можу платити.
  
  
  
  «Це найкраща пропозиція дня».
  
  
  
  Кафе-ресторан «Алжир» був здоровенний будинок з неоновою вивіскою, що стояла осторонь дороги в свого роду оазисі під назвою Астерпарк. Перед рестораном, поряд із фаст-фудом, був бар у стилі Дикого Заходу для любителів віскі та коктейлів. Нік знайшов місце на великій стоянці, провів Грету через чорний хід і відразу знайшов тихий столик. У кімнаті пахло гарячими тілами, тютюном та лікером. Група з п'яти чоловік люто грала.
  
  
  
  Після невеликого обговорення, чи не варто їй просто випити пива, Грета погодилася на мартіні з горілкою. — Я ніколи тут не була, — сказала вона, озираючись на всі боки. - «Це дуже невимушено».
  
  
  
  — Ой, та гаразд, — заперечив Нік. — Ви хочете сказати, що така гарненька жінка, як ви, — принаймні лікарю, — ніколи не виходить з дому? Тоді ви можете взяти сюди свого чоловіка.
  
  
  
  "У мене немає чоловіка".
  
  
  
  «Тоді всі ті хлопці, з якими ти працюєш, безперечно сліпі. Чи ви відкидаєте усі їхні підходи? Він добре її пройняв. — Ні, я не вірю в це.
  
  
  
  — У моєму… моєму відділі не так багато цікавих чоловіків. Всі вони одружені і живуть на території підприємства. Це дуже замкнене коло».
  
  
  
  'Я це помітив.'
  
  
  
  "І саме тому я не виходжу з дому часто". Вона підняла свою склянку і зробила великий ковток. Він хотів би це побачити. У Ніка була легка огида до алкоголю - через це він бачив безліч нещасть на роботі, - але він дійсно ненавидів те, що він називав повільним маренням. Ти пив чи не пив. Якщо ви грали зі своєю склянкою, і ця поза відображала всю її манірність, ви були вилитим гравцем у покер, що блискує при жмені тузів.
  
  
  
  Вони добре порозумілися. Після чотирьох танців, трьох мартіні та бутерброду з ростбіфом ("Як смачно", - сказала Грета, коли він робив замовлення. "Ти виглядаєш як європеєць. Напої краще, якщо до них щось з'їсти").... вони зблизили Грету і Тіма один з одним.
  
  
  
  Вона навіть не заперечувала, коли він замовив четвертий напій — а «Алжирці» досі вихваляються, що «коктейлі не поступаються нашим горам».
  
  
  
  Їй стало шкода Тіма Бенні. Такий красивий молодий хлопець. Ну, я теж не стара, сказала вона собі. І я побачила більше життя, ніж п'ятдесят цих жінок разом. Падіння Третього рейху, втеча до Австрії з Хассі Зекдорфом та двома хлопчиками. Це виявилося помилкою. Багато місяців вони вели зацьковане існування, при якому були змушені ховатися, голодувати та красти. Алвін, застрелений поліцією. Вони з Алвіном любили один одного, хоча з роками вона зрозуміла, що це була лише дитяча забаганка. Потім період у Відні, ще голодніший, але він тоді вчився. Та перша робота в «Петрохімекспері»; вісім важких років, протягом яких їй доводилося використовувати кожну вільну хвилину, аби закінчити дисертацію. Було лише шість чоловіків, з якими у неї були сексуальні стосунки. Вона уважно це наголосила. Недостатньо, іноді вона над цим хихотіла. Я не крута жінка, в жодному разі! Іноді її нічний спокій порушували думки про чоловіка. Він не визначила який. Просто друг, коханець, чоловік, тепла і турботлива людина.
  
  
  
  Такий чоловік тут, але за інших обставин, подумала вона, милуючись гарним профілем Ніка. Власний чоловік. Ніколи більше не бути самотнім, ніколи не прокидатися вночі і просто думати і тужити і відчувати порожнечу, що повільно обертається. Вона знову глянула на нього. Чоловік, з яким могла бути будь-яка жінка. Як шкода, що він не зміг продовжити свою освіту. Або їй пощастило, бо, можливо, було б краще, якби вона не зустріла його. Та гаразд, Грето, — казала вона собі, — це ідеї для дівчаток-підлітків. Чи ні?
  
  
  
  Вона помітила, що йому подобається. Спокійне поєднання його поваги і чоловічої уваги приносило їй задоволення. Що він знову сказав? Я думаю, що "лікар" звучить вагомо, але Грета звучить красивіше.
  
  
  
  Вона була б ще більш задоволена, якби знала, про що думає Нік, а його міркування ґрунтувалися на досвіді. Вона цікава жінка. Я вважаю, це сріблясто-русяве волосся приховує сивину, але яка фігура! І ці яскраві блакитні очі нічого не втрачають. У ній є доброта інтелігента, який побачив дещо зі світу, - типу того, що з примітивних політиків одразу вибиває, як тільки вони приходять до влади.
  
  
  
  «Мабуть, приємно мати докторський ступінь, — сказав він. «Я маю на увазі - я продовжую бачити в тобі гарну жінку і думаю: «Гут, і вона також лікар». Це як сказати: "Це Софі Лорен, і вона також лауреат Нобелівської премії".
  
  
  
  Це знову спричинило її глибоку, повну посмішку. «Це найприємніший комплімент у моєму житті. Чи я маю ревнувати до Софії?
  
  
  
  'О ні. Ви... ви справляєте враження жінки найвищого ладу. Гарна жінка. Але потім вам спадає на думку, що ви набагато більше цього. Можливо, це тому, що я зрозумів, що найкрасивіші жінки набагато менші, ніж здаються».
  
  
  
  «У тебе очі не в мішку. Тім. Я можу це бачити.
  
  
  
  «Чим насправді займається лікар у дослідницькому відділі? Завжди шукаєте нові ліки – наприклад, від раку?
  
  
  
  «Я спеціалізуюся на геріатрії. Це дуже складна сфера роботи в наші дні. У колишні часи це означало вивчення старості та супутніх їй хвороб; Нині упор робиться вивчення молодих людей, де виникають мікроби цих хвороб».
  
  
  
  «Ви також займаєтеся трансплантацією серця та іншого?»
  
  
  
  'Так. Навіть із штучним виготовленням частин тіла. Адже все походить від природи. Якщо правильно поєднувати потрібні інгредієнти, то в якийсь момент можна вигадати щось нове — як Солку, наприклад, це вдалося».
  
  
  
  Грета схопилася на стільці. Він побачив, що вона стала мертвенно-білою. 'Тим! Ти просив мене нікому не говорити, що дозволив мені покататися з тобою. Тепер перевернемо це. Ніколи не розповідай, що я розмовляла з тобою про свою роботу.
  
  
  
  'Добре. Промислові секрети, так? Кажуть, ми ось-ось придумаємо щось грандіозне…
  
  
  
  "Викиньте це з голови, будь ласка..."
  
  
  
  "Це вже все забулося".
  
  
  
  Потрібна була ще одна порція мартіні з горілкою, щоб знову заспокоїти її, і ще одна, щоб тримати її притиснутою до нього, поки вона танцювала. Він помітив, що вона насолоджувалась і любила його. Чи будували жінки, які обіймають високі пости, повітряні замки навколо справжніх чоловіків-дальнобійників?
  
  
  
  Коли вони пішли, вона йшла повільно, але неухильно. Мартіні послабив її голос і погляд, але точно не вплинув на її мозок. Вона знала, як тримати себе в руках! Мало хто міг би стільки випити. Він зупинився на перехресті біля долини Копперпот на великій стоянці, яка взимку використовувалася як тренувальний майданчик для лижників. Він знайшов місце подалі від дороги, вимкнув основне світло і взяв її на руки. Вона не чинила опір. Її губи виявилися дуже сприйнятливими, і вона міцно притулилася до нього. Вона затиснула його мову між своїми губами і тонким вказівним пальцем погладила його вухо. Ну-ну, подумав він, - у неї, мабуть, не було іншого виходу...
  
  
  
  Прихильність? Грета була просто паровим казаном, а він її віддушиною. Вона пристрасно поцілувала його, як молодий собака вітає свого господаря, а потім з технікою афінської дівчини на виклик, яка практикувалася в Стамбулі, але навчилася хитрощам ремесла у сутенера в Порт-Саїді. Вона пестила кожну частину його тіла, до якої могла дотягнутися, і кожна реакція з його боку підживлювала її запал. Вона безперечно не займалася любов'ю на дозвіллі. Чорт, подумав він, коли вона потягла його за труси, якщо вона так старанно працює в лабораторії, отже, вона є експертом у дослідженнях. Вона зупинилася, і він не рухався, сподіваючись, що вона продовжить. Вона спитала. - 'Вам це подобається?'
  
  
  
  'Я люблю це.' - Він нахилився і поцілував її в голову.
  
  
  
  Вона дозволила своїм рукам, ногам та роту працювати одночасно. - У тебе гарна постать, Тім. Хочете піти далі? Мартіні посилив її іноземний акцент, але він не мав проблем з її розумінням.
  
  
  
  — Грета, люба, — прошепотів він. — Я не думав ні про що інше останні кілька хвилин.
  
  
  
  Сидіння в кабіні траку було досить великим і розташовувалося досить високо, щоб заглянути всередину знадобилися сходи. Вона почала вилазити з бюстгальтера, який він зняв. Він допоміг їй, а потім підвівся. Вона завмерла. 'Що це?'
  
  
  
  "Дивися." - Він відсунув штори перед сидінням у задній частині. «Поверхом вище. Повноцінне ліжко.
  
  
  
  Вона сміялася. Це був вибух гарячого дихання та алкоголю, і зовсім не неприємний. Він хотів підняти її. - Ні, - заперечила вона. - Піднімися нагору. Тоді я покажу тобі щось.
  
  
  
  Вона зробила його голим в одну мить і навіть не дозволила йому залишити шкарпетки. Один спритний маневр, і її тверде тіло опустилося на нього, м'яка шкіра на мускулистому чоловічому тілі. Скрізь, де вона торкалася його, шпилькові уколи, здавалося, підпалювали його.
  
  
  
  Решта пройшла так швидко, що він встигав тільки стогнати від насолоди. Вона ковзала по ньому, як гімнастка, досконала єдність, без зайвих рухів та затримок. Її крики були відображенням виконання його хтивості.
  
  
  
  Він опустив голову назад. А потім кажуть, що тільки японки вміють принести задоволення чоловікові! Він не зовсім звик до цього, але це було безумовно краще, ніж годинами кохатися і тим часом втрачати частину драйву. Він мав би робити більше, але… Він заплющив очі і зітхнув. Якщо немає іншого виходу, просто розслабтеся та отримуйте задоволення.
  
  
  
  Потім, трохи пізніше, але кожну минулу мить, сповнену емоцій, він звертав на неї увагу. Вона любила це і дала йому знати. А потім, ніби пальник вимкнули, він розслабився. Вона трохи поплакала у темряві і спробувала пояснити.
  
  
  
  - Люба, - заспокоював він, гладячи її по волоссю, - немає нічого чеснішого за це. Коли ти поцілувала мене, моя температура була такою ж високою, як і твоя. Вам сподобалось? Прекрасно. Тоді запам'ятай це, або забудь, або чекай наступного разу».
  
  
  
  Вона трохи посміхнулася і сказала: «Минув рік, чи бачите. Я не знаю тут чоловіків, окрім як на заводі. І я боюсь... я маю на увазі, що мені не потрібно.
  
  
  
  Він був переконаний, що вона хотіла сказати: я їх боюсь. Разом вони викурили одну цигарку. — А що, коли я підкину вас до телефону-автомата на цьому боці долини, коли не буде заторів? Хіба це не відмінна ідея?
  
  
  
  'Так. І - дякую. Тім Бенні. Коли вона говорила так тихо, це звучало як солодка музика. Це щось чутливе. Марлен Дітріх теж мав цей дар.
  
  
  
  — А щодо подяки — це від мене, люба. Ви потрапили в халепу. Ти потребувала мене? Я теж, ти ж знаєш! Все вірно - у певному сенсі...
  
  
  
  Вона погладила його руку. - Я рада, що ти зупинився заради мене, Тім.
  
  
  
  — Грето, я хотів би повечеряти з тобою завтра. Ми не ризикуємо, ми дивимося далеко».
  
  
  
  "Це ... я б хотіла ..." - Вона зважила це, все за і проти. Він продовжував... "Де ми можемо безпечно зустрітися?" — нарешті спитала вона.
  
  
  
  — Сподіваюся, на той час ваша машина буде готова.
  
  
  
  "Інакше я візьму іншу напрокат."
  
  
  
  «Приїжджайте до «Алжиру». Ми не залишимось там. Просто припаркуйся там. Маю синій Форд Седан.
  
  
  
  'Добре. Добре!' Останнє звучало дуже схвильовано.
  
  
  
  
  Він зупинився біля телефонної будки. Їхні губи швидко, але міцно стикалися, і раптом вона зникла. Він поїхав далі і доставив трейлер до головної будівлі, де його зустріла одна з небалакучих фігур у білому халаті, яка показала йому, як припаркуватися, а потім подала знак йти.
  
  
  
  Перш ніж вирушити до Альпайну, він об'їхав ділянку головною дорогою. Він збудував потворну пику, дивлячись на гігантську довгасту коробку головної будівлі, що височіла з пояса вогнів у чорне небо. Це було схоже на монстра, що старанно спостерігав. Чим вони там займалися? Чи там жила істота, яка ковтала тонни глюкози та інших дорогих продуктів? Можливо, вони мали свій Кінг-Конг. Чи мільярди небезпечних для життя комах?
  
  
  
  Він пішов у свій будиночок, зробив із подушок і ковдр манекен, поклав його у своє ліжко і, закутавшись у ковдру, ліг спати в кущі біля своєї машини. «Перрі поки живий», — подумав він, засинаючи, але, мабуть, ненадовго, якщо тільки не буде обережний!
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Джим Перрі був ще живий, коли машини на фабриці з несамовитим гуркотом почали чистити відпрацьовані бочки і повз з шумом промайнула ранкова зміна «Рід-Фарбен». Нік дуже інтенсивно обшукав кущі у цьому районі, потім прослизнув у свій котедж і прийняв душ.
  
  
  
  Він під'їхав до ресторану Марти, попрямував до бокового входу, і Марта зустріла його ще до того, як він увійшов усередину. Вона вискочила і потягла його назад, у кухню кухні, де зазвичай їла прислуга. "Джим... Джіме, я не можу повірити, що ти ще живий!" Вона стояла, схилившись над старим, але добре очищеним столом. - Ейб бачив, як ти прийшов минулої ночі. Він подзвонив мені, коли ти дістався туди, і сказав, що ти заснув у підліску, тому я подумала, що краще не приходити.
  
  
  
  — Навіть щоб подивитися, чи є на мені ковдра?
  
  
  
  «Ейб Фіппс сказав, що в нас був один…» Вона почервоніла. — А тепер будь серйозним. Ви знали, що знайшли тіло Джо Фелікса?
  
  
  
  'Ні. Я знову стаю серйозним після того, як з'їм два яйця-пашот і гарну скибочку шинки. І кава прямо зараз.
  
  
  
  Вона встала і за мить повернулася з двома чашками кави. «У поліції кажуть, що це був нещасний випадок, але мій знайомий думає інакше і йому є що сказати. Вони розглянуть це.
  
  
  
  'Залиш це. Я навіть не знав цього парубка.
  
  
  
  'О ні? Мабуть, він прийшов сюди випадково, і ви спитали нас про нього, тому що ви, звичайно, не думали, що це ваш брат, якого ви не бачили багато років. Пішли, Джіме. Нік посміхнувся великими веселими очима. — Так, люба, це цілком може бути правдою.
  
  
  
  — Було б краще, якби ви твердо стояли на ногах і планували вибратися звідси. Роберт Рік та його хлопці не дарма тебе відстежують.
  
  
  
  Один із них стежить за рестораном тут із учорашнього дня. Вони змінюють одне одного. Іноді сидять усередині, іноді в машині на дорозі чи стоянці».
  
  
  
  — Але вони не знають мене, люба.
  
  
  
  «У них є добрий опис вас. Вони вивертають навиворіт будь-кого, хто схожий на тебе. Вони постійно запитують. - "Джим Перрі, Джим Перрі?" Я не можу уявити, як ти зміг так довго триматися подалі від них. Деякі з них знову обшукали всі мотелі. Це те, що сказав мені Ейб Фіппс. Як, чорт забирай, тобі вдається працювати там, не трапляючись?
  
  
  
  Він хотів би знати це сам. "Схоже, я не дуже відомий. І непомітний."
  
  
  
  — Радуйся цьому. Цей їхній інтерес до тебе...
  
  
  
  'Так?' - Недбало сказав Нік, але не зводив з неї очей. 'Звідки ти це знаєш?'
  
  
  
  Вона знову почервоніла. «У мене є стосунки. Іноді я щось дізнаюсь.
  
  
  
  'Все в порядку. Хто сказав вам, що смерть Фелікса не могла бути нещасним випадком?
  
  
  
  "Хтось важливий".
  
  
  
  'Хто?'
  
  
  
  - Я б не хотів цього говорити, Джіме, вибач...
  
  
  
  - Перлі Еббот?
  
  
  
  Вона з гуркотом опустила чашку. — Як… чому ти подумав…
  
  
  
  «Не заплющуйте очі зараз. Якщо не хочеш мені говорити, то й скажи.
  
  
  
  То була правильна тактика. Марта зітхнула. - 'Так любов моя. Наш знаменитий колишній конгресмен».
  
  
  
  — У нього вкладено гроші у «Рід-Фарбен»? Тож у Кенні така легка робота, і він тебе слухає?
  
  
  
  Вона сприйняла це надто важко. Її соковиті червоні губи, які були м'якими й заклопотаними, швидко стиснулися, як у матері, що піднімає погляд із-за коляски на надокучливого вуличного торговця. - Ти запитуєш багато запитань, Джіме. Перлі мій знайомий, як і Кенні. Я не знаю що відбувається. Я взагалі навіть не знаю, хто ти такий. Але я знаю, що тобі краще негайно забратися з цього осиного гнізда.
  
  
  
  «Ах, люба, це одна велика помилка. До речі, тепер усе чи нічого, вирішив він. - Я чув, що один мій старий друг був тут недалеко, але я не зміг знайти його слідів. Хлопець з рудим волоссям. Працював хіміком. Страшенно милий хлопчик. Його звуть Хьюбі Дюмон. Ви колись зустрічалися з ним?
  
  
  
  Тепер вона більше не червоніла. Вона була бліда, вражена і приголомшена. Вона посмикала застібку-блискавку на своїй красивій синій блузці. Її голова з тугим волоссям моталася з боку в бік, але це не означало заперечення. "Хьюбі..." Вона проковтнула. - Ти знаєш Х'юбі?
  
  
  
  "Мій старий товариш".
  
  
  
  Вона глибоко зітхнула. «Він був тут кілька разів. Я його не бачив кілька днів.
  
  
  
  — У тебе є якісь ідеї, куди він подівся?
  
  
  
  Вона не насмілювалася дивитися йому в очі. - 'Ні.'
  
  
  
  Він вважав, що це, мабуть, правда і що вона хотіла б не думати про можливості. Кухар приніс шинку та яйця. Він їв повільно та непомітно вивчав її. Вона випила свою каву, загасила цигарку, і майже одразу ж запалила нову. Він намагався придумати спосіб виманити її з ресторану, не засмучуючи ще більше.
  
  
  
  Піт підійшов до них через обертові двері їдальні. Можна сказати, маневруючи боком. Його обличчя було червоним і опухлим від втоми, яку він більше не відчував, він був схожий на людину, яка посміхається, спостерігаючи за лихом. Його можна було відчути ще до того, як він дістався столу. Нік здогадався, що тієї ночі він не лягав спати і намагався втриматися на ногах накачаний віскі.
  
  
  
  Він сказав з великим ентузіазмом: "Гей, Джіме... як справи, мій любий?" Він заплющив одне око. Це нагадувало підморгування клоуна, що плаче. — Чи можу я взяти сьогодні вихідний, Марто? Я маю ще один вільний день. Він навіть не став чекати на відповідь. — Я повернусь завтра вранці. Я взяв з каси банкноту п'ятдесят. І доклав квитанції.
  
  
  
  Йому було важко повернутись. Він використав стіну, щоб відштовхнутися від неї, і був схожий на корабель, що повертає кормою у вузькій гавані. Марта не могла приховати тривогу у своєму голосі. 'Куди ти йдеш? Хочеш поїхати зі мною до Денвера?
  
  
  
  Піт повернувся і подарував сестрі посмішку, яка зійшла за подяку. «Дякую, Марто, але в мене є деякі справи». Він потягся, наче збираючись зібратися. — Думаю, я теж вип'ю чашку кави.
  
  
  
  Він налив собі чашку і сів поруч. У Ніка склалося враження, що Піт збирався пережити день, вірячи в те з необґрунтованою впевненістю затятого пияка, що після кількох чашок кави він знову буде на вершині Дзен.
  
  
  
  - Піт, - сказала Марта, - тобі треба відпочити день. Якщо тобі не хочеться їхати до Денвера, чому б тобі не позасмагати біля басейну Перлини?
  
  
  
  "Можливо, я буду там," відповів Піт. 'Що ж. Послухай, Марто, на сьогодні все вирішено. Боб склав меню і весь персонал ранньої зміни прийшов. Якщо Молді Рейні прийде, у вас буде зайва офіціантка на обід».
  
  
  
  — Дякую, Піте, — відповіла Марта. Вона не відводила очей від стільниці.
  
  
  
  Якби ви не помітили його невиразну промову, Піт зараз був справді діловим.
  
  
  
  Нік люб'язно зауважив: «Піт, ти чудово попрацював. Організувати все цілий день у такому разі, напевно, не так просто, як здається. Краєм ока він помітив, що Марта пильно дивиться на нього. Піт тільки кивнув. Нік продовжив. «Ви маєте вирішити, якою має бути допомога — залучити додаткових людей…»
  
  
  
  Піт кивнув ствердно.
  
  
  
  «Ви маєте бути впевнені, що товари будуть доставлені вчасно. Навіть із таким великим холодильним складом у вас можуть закінчитися запаси...»
  
  
  
  Піт зітхнув від думки про ці обов'язки.
  
  
  
  "І це не дитяча гра, коли поспіх і сиплються замовлення..."
  
  
  
  'Ось так.' Піт зізнався, що мав важку роботу.
  
  
  
  - Ти пам'ятаєш Х'юбі Дюмона?
  
  
  
  - Так, цікаво ... - Піт зупинився, повернувши голову до Ніка, щоб допомогти своїм затуманеним очам. "Х'юбі хто?"
  
  
  
  — Я сказала йому, що Х'юбі був тут, — неохоче сказала Марта.
  
  
  
  Піт звузив очі, доки червоні куточки не зникли. - Справді, - повільно сказав він. 'Хороший хлопець. Марта добре його знала, чи не так, сестро? А потім він пішов! Думаю, він міг би попрощатися зі мною.
  
  
  
  — Він також сказав, над чим працює? - Запитав Нік. "Я хотів би знову побачити цього хлопця".
  
  
  
  "Ні..." Піт вагався; У Ніка було багато думок
  
  
  
  ... він говорив о.
  
  
  
  Боб Полуворона вийшов із ресторану на кухню. Він проігнорував Піта та Ніка і сказав Марті: «На сьогодні все виглядає добре. Я йду додому на дві години. Отто там; за столиком біля вхідних дверей.
  
  
  
  Високий індіанець пішов. Марта тихо сказала: — Джим, Отто — один із людей Ріка. Можливо, вони довідалися, яка в тебе машина.
  
  
  
  'Я так не думаю. Якби вони це знали, вони вже стрибнули б мені на шию».
  
  
  
  Вона встала. - Я побачу тебе сьогодні ввечері?
  
  
  
  'Ні. Маю, мабуть, пізню зміну. Він знав, що не зможе позбутися цього таким чином. Піт згадав, що Моллі Рейні працювала офіціанткою. Безперечно пов'язана з наглядачем Дюком Рейні. Якби ви знали що-небудь про жінок, ви могли б зрозуміти, що Марта могла б порадитися з нею про його робочий час («Ви знаєте, той новенький із Сент-Луїса або щось таке»). І Моллі дізналася б це в Дюка. Нік дуже сподівався, що Марта не згадала його прізвище. Якщо такий клієнт, як Отто, запитає офіціантку на кшталт Моллі, чи чула вона колись про Джима Перрі, Моллі може сказати: "О так, він працює на Дюка в Reed!"
  
  
  
  Коли вони залишилися одні, Нік запитав Піта: Ти збираєшся поплавати?
  
  
  
  'Я думаю так.'
  
  
  
  — Думаєш, я теж можу там скупатися?
  
  
  
  - Звичайно. Там не перевіряють. Постав там машину і просто зайди. Тримай одяг. Є кілька роздягальень.
  
  
  
  'Де це знаходиться?'
  
  
  
  «Сіклер-роуд. Кілометри два за Астерпарком повертаєш. Асфальтована дорога через Жебрак Нотч. За три кілометри ви побачите залізну огорожу.
  
  
  
  — Іди подріми там, Піте. Може, я тебе розбуджу.
  
  
  
  Нік пішов, а Піт підозріло подивився йому услід. Тому не слід просити сильно питущого лягати спати. Виглядаючи як кішка за мишами, Нік знайшов місце для своєї машини на стоянці для персоналу Reed-Farben. Він знайшов Рейні у скляному кабінеті наприкінці великого відділу відвантажень. Більшість трейлерів зникли, і ще четверо водіїв чекали на лавці. Нік дав Рейні накладні на відвантаження, і як тільки вони залишилися самі, запитав: Що ти скажеш на це?
  
  
  
  — Дуже просто, — пробурмотів чоловік похилого віку так тихо, що інші на лавці зовні його не чули. «Вони використовують цих мавп, щоб випробувати те, що вони роблять. Що більше схоже на людину, ніж мавпи? Їх завжди використовують у лабораторіях. Він посміхнувся і перегорнув свої папери. «Я хотів би побачити їх якось. Уявіть собі: купка бабуїнів під наркотою!
  
  
  
  - У мене є й інші новини, - сказав Нік, цікавлячись, де Рейні проводить вільний час. Ви іноді відпочиваєте в Долині Копперпота або у Ковальському перехресті. — Ти можеш дати мені трохи вільного часу?
  
  
  
  "Зі мною все в порядку. Якщо вам не шкода витрачати на це гроші. Я, звичайно, не можу це зробити для вас. Цей клятий комп'ютер звіряє кожну поїздку з табелями обліку робочого часу. Що ти виявив нового?
  
  
  
  «Я переспав із Гретою Штольц».
  
  
  
  Рейні стримано свиснув. 'Вперед, продовжуй! Я ніколи не думав про це. Господи, ну так, такий гарний хлопчик, як ти... Якщо тобі вдасться спокусити її, у нас може бути добрий шанс. Використовуй його, мужику!
  
  
  
  Нік проковтнув. Попередив про обережність. - Рейні, не згадуйте тут моє ім'я. Я маю на увазі, якщо немає іншого вибору, просто скажи Джиму, коли інші водії будуть поблизу».
  
  
  
  — Хіба Грета не знає, що ти тут працюєш?
  
  
  
  "Так, але такий зв'язок не робить ім'я Перрі дуже популярним серед інших босів, розумієте?"
  
  
  
  - Так, - дуже тихо сказав Рейні. «Ти чудово з цим справляєшся. Добре.'
  
  
  
  "Ще одне питання, яке я хотів у вас запитати: ви знаєте Моллі Рейні?"
  
  
  
  'Звісно. Це дочка мого брата.
  
  
  
  — Вона питала про мене?
  
  
  
  'Звідки ти це знаєш? Так, вона сказала, що Марта хотіла знати, чи ви гарні для своїх грошей.
  
  
  
  — Марта дуже добре знає, що це нормально. Вона просто хотіла знати, коли я працюю і як маю справи».
  
  
  
  — Я думаю, тобі краще сказати Марті, щоб вона заткнулася щодо Перрі.
  
  
  
  — Я це теж зробив. Але вона розіграла мене з Моллі до того, як дізналася, що я думаю щось ще. Ви знаєте, як думають жінки.
  
  
  
  'Так.' Дюк потер підборіддя. Його сірі брови зійшлися. - Хочеш, я скажу Моллі, щоб вона заткнулася?
  
  
  
  - Вона здатна на це?
  
  
  
  'Ні.'- Д'юк знизав плечима. - А потім їй теж стає цікаво.
  
  
  
  «Давайте не надто фантазуватимемо і сподіватимемося на краще».
  
  
  
  
  
  
  Нік підібрав свої плавки і знайшов заклад Перлі Еббот у горах, як і сказав йому Піт. Воно знаходилося у віддаленому куточку Астер-парку та займало площу близько двадцяти гектарів. Воно лежало між двома гірськими піками, більше половини його було гарним, рівним лугом, а на решті ще можна було працювати з тягловими тваринами, бо трактор завжди міг перекинутися на схилах.
  
  
  
  Долина ніколи не висихає повністю, але й на пристойне життя тут теж не заробиш. Місце було гарне, ґрунт хороший, але літо було коротким, і раз на п'ять-шість років була дуже сувора зима. Такі зими, звичайно, не доводили Перлі Ебботта до крайності, але він не залежав ні від пори року, ні від важкої роботи на свіжому повітрі. Тепер луки були акуратно підстрижені, але це було лише для вигляду. За огорожею з білого паркану було чотири будівлі Аппалуза.
  
  
  
  Попередній власник перетворив ферму на будинок із дванадцятьма кімнатами. Перлі повністю переробив його, додавши крило ще з десятьма кімнатами. Два комори також були перероблені та пофарбовані в білий колір, також був доданий гараж на вісім автомобілів та великий басейн із рядом кабінок для перевдягання з одного боку. Чоловік у хакі полірував «кадилак» перед однією з автомобільних будок. Нік припаркував машину, кивнув чоловікові, ніби той був завсідником, і швидко пішов звивистою гравійною доріжкою до басейну. Піт сидів один, поряд з ним на столі стояли кавник та пляшка віскі.
  
  
  
  'Вітання.' Він помахав Ніку, потім вказав на кабіну за ним. — Ти можеш перевдягнутися там.
  
  
  
  Нік викупався, витерся, підійшов до Піта і випив. Піт виглядав не краще і не гірше, ніж того ранку. Він сказав: «Я думав, що ти прийдеш. Вас цікавить те, що я дізнався про «Рід-Фарбен», чи не так?
  
  
  
  - Так, - чесно сказав Нік. 'Вірно. І тепер, коли я ближче познайомився з пристроєм компанії, я зрозумів, що ви маєте на увазі. Їхня охорона надійна, як сейф. Я доставив кілька вантажів у головну будівлю і дещо забрав, але до дверей вантажного майданчика близько не підберешся. Ці білі халати навіть не вітаються. Вони просто дають вам папери чи підписують їх.
  
  
  
  «Я навіть не думаю, що багато хто з них розмовляє англійською».
  
  
  
  «Перлі зацікавлений у цьому?»
  
  
  
  Піт зупинив руку на півдорозі до пляшки і повільно відсмикнув її. "Ти теж відразу все помічаєш". Він оглянув Ніка з голови до ніг і задумливо сказав: - Ти досить м'язистий, чувак. Звідки в тебе ці шрами?
  
  
  
  «Багато було різних зіткнень. Що тепер із Перлі?
  
  
  
  'Що ж. Ймовірно, ви знаєте більше, ніж ви хочете визнати. Так, він допоміг розробити план компанії. На чужі гроші, зрозуміло. Перлі не вірить у фінансові гарантії. Його відносини у Вашингтоні є приманкою. Ви бачили, як виходить з ладу армійське спорядження. Ці вантажі у спеціальній упаковці – водонепроникних коробках.
  
  
  
  — Так, я це бачив. Нічого страшного, якщо ти трубиш про цю історію. Ви не можете розголошувати військових секретів. Таким чином, звичайно, Перлі розсердиться, і він, чи Бенн, чи хтось ще зможе бойкотувати бізнес Марти. Такі речі вже траплялися.
  
  
  
  Піт знизав плечима. «Я таки журналіст». Він сказав це так, ніби хотів переконати себе. "Я знаю, як далеко я можу зайти".
  
  
  
  — Як ви вважаєте, Х'юбі Дюмон цікавився компанією «Рід-Фарбен»?
  
  
  
  'Так. Він хотів продавати там хімікати.
  
  
  
  'Ну давай же. Зрештою, це було щось більше.
  
  
  
  "Ну ..." Піт нарешті схопив пляшку і налив собі. «Добре, тоді: так. Він ставив дуже багато запитань.
  
  
  
  — Можливо, небезпечні питання?
  
  
  
  "Я не знаю про це."
  
  
  
  — Ви вірите, що Джо Фелікс і Х'юбі знали одне одного?
  
  
  
  Піт не допив склянку на третину і вдав, що проковтнув її цілком. «Можливо, ти ставиш надто багато запитань, Джіме».
  
  
  
  «Звичайно, все це може стосуватися історії, яку ви досліджуєте.
  
  
  
  Нік почув, як дорогою через долину їде машина. Він ковзнув униз у своєму кріслі, ніби хотів більше сонця на своєму обличчі. Піт підвівся і підійшов до краю патіо. Машина в'їхала на стоянку.
  
  
  
  'Це хто?' — тихо спитав Нік.
  
  
  
  «Кенні Ебботт. Приходить одержувати накази від свого дядька.
  
  
  
  - Перлі всередині?
  
  
  
  'Так. Зазвичай він буває тут улітку.
  
  
  
  Нік сказав: Я сховаюся. Мовчи про мене, Піте.
  
  
  
  Але було надто пізно. Кенні Ебботт і пишнотіла молода людина в обов'язковому одязі майбутніх співробітників — темний костюм, біла сорочка, смугаста краватка — швидко увійшли до внутрішнього дворика.
  
  
  
  Кенні сказав: "Привіт, Піт". Коли він виявив Ніка, він зупинився. "Привіт - Перрі, здається, так?" (Невимовний коментар: «Якого біса ти тут робиш?»)
  
  
  
  - Привіт, Кенні, привіт, Барте, - сказав Піт. - Ви, здається, знаєте Джима Перрі. Я попросив його прийти викупатися.
  
  
  
  
  'Про вірно. Привіт Перрі. Це Барт Окінклосс. Він із нами. "З нами", - припустив Нік, - мав на увазі "Рід-Фарбен".
  
  
  
  Він міг угадати думки молодого Еббота. Як тільки у Кенні з'явиться шанс, він дасть зрозуміти Піту, що не можна дозволяти водіям вантажівок тинятися навколо басейну Перлини, навіть якщо його дядько сказав Піту, що він може брати будь-кого. Зрештою, є обмеження.
  
  
  
  У будинку з боку басейну зачинилися двері. Великий вантажний чоловік помахав їм і перетнув чистий лужок. Він був одягнений у білу спортивну сорочку та бежеві штани — пошиті на замовлення, як зауважив Нік, бо навіть найбільшого розміру йому не пасував. Перлі Еббот безперечно важив понад двісті п'ятдесят фунтів. Він мав велику квадратну голову з неприродно нав'язливим, привітним виразом обличчя. Рожева дружелюбність літніх сімейних чоловіків у телевізійних сюжетах. Але було очевидне непорозуміння, якщо Перлі вважали таким. Він просто намагався виглядати так.
  
  
  
  
  Він підійшов і обдарував усіх своєю швидкою широкою посмішкою. Піт, насилу вимовляючи слова, представив Ніка. Рука Ніка була переплетена рукою того самого розміру, як і його, але дуже слабкою. - Як справи, Джіме? Мені завжди приємно зустрічатися з людьми з Reed. Я допоміг створити цю фабрику. Нам тут потрібні здорові компанії, які забезпечують достатню зайнятість, щоб люди могли продовжувати жити в нашій прекрасній гірській країні. Сподіваюся, вам сподобається ваша робота і залишитеся у фірмі на довгий час.
  
  
  
  Побудуйте своє майбутнє, допоможіть побудувати компанію, тоді ви також допоможете країні».
  
  
  
  Нік був переконаний, що Перлі може розмовляти так цілу годину, навіть не попросивши ковток води. Він говорив гучним голосом, який можна було почути на багато миль довкола. Слова лилися плавно та легко. ніби кожне з них виштовхнули. Коли повернувся до Кенні, він побачив, що волосся літнього джентльмена було зовсім білим і довгим — зачіска, яку в парламенті вважали юнацькою та прогресивною.
  
  
  
  Кенні був зовсім не схожий на нього. Він коротко сказав: «Перрі водить вантажівки. Зустріч із Максом скасовується. Він влаштувався працювати в авіакомпанію і сьогодні вранці відлетів у Даллас.
  
  
  
  "Ах, це правда." Перлі тепер говорив швидше, але з тією ж гучністю. «Я хотів прилетіти до Бартлетта, щоб зустрітися з Максом. Чи не могли б ви позичити одного з пілотів Бенна?
  
  
  
  — Я вже пробував. Все зайнято.
  
  
  
  Нік сказав: Тобі потрібен пілот? Я маю ліцензію. Також для нічних польотів та двомоторних літаків».
  
  
  
  Перлі повернулася, як слон у балеті. "Ну скажіть..."
  
  
  
  Нік був радий бачити Кенні, що стояла з відкритим ротом.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Колишній конгресмен був хрестоматійним зразком «Достатнього державного діяча», оскільки він дивився на Ніка з високо піднятою головою, навіть нагадуючи одного з державних діячів Стародавнього Риму, можливо, Цицерона, яким його собі уявляв молодий юрист. Перлі сказав: «Ну, скажіть, містере Перрі, це вдалий збіг. У нас є Cessna 172 в аеропорту компанії. Чи знаєте ви такі пристрої?
  
  
  
  Нік зробив чарівне та впевнене обличчя. 'Чудово. Відмінний пристрій. Максимальна висота польоту – чотириста метрів. Чотири особи плюс багаж.
  
  
  
  — Ви можете приділити нам чотири чи п'ять годин? Я просто хочу полетіти на аеродром у Бартлетта, залишитися там на двадцять хвилин, залишити щось і забрати дещо назад. Ми повернемося сьогодні до обіду.
  
  
  
  - У мене сьогодні вихідний, - сказав Нік.
  
  
  
  Через двадцять хвилин вони були в одному з кадилак Перлі і прямували в аеропорт Рід-Фарбен. Піт, здавалося, природно включився до компанії. Йому дозволили піти. Пізніше Нік зрозумів, що це було помилкою, навіть незважаючи на те, що четвертий пасажир не так багато важив. Кенні не захотів літати; він повертався додому машиною, яка пізніше забрала його з аеропорту.
  
  
  
  Того теплого літнього ранку багато хто помилявся. Марвін Бенн і Роберт Рік вже зробили це, не уточнивши у Кенні Еббота, чи не найняв він Джима Перрі. Роберт Рік влаштував систематичне полювання, оскільки видобуток мало не став на шляху. Бенн зробив ще одну помилку, відправивши пілота Ширкліффа в Даллас, щоб тримати його подалі. Бенн планував убити Перлі Ебботта в найближчому майбутньому на «Цесні», де він любив літати. Але щодо Ширкліффа Бенн мав інші плани. Ця людина була гарним пілотом, і незабаром Бенну знадобляться ще пілоти.
  
  
  
  Перлі звинувачував себе, хоча Бенн уже збирався прибрати його з дороги, натякнувши, що аварія з Джо Феліксом була чимось на кшталт провалу, і висловивши сподівання, що таких подій більше не буде. "Подібні ліквідації, - сказав він Бенну звучним голосом, - створюють нам погану репутацію".
  
  
  
  «Жодної реклами взагалі немає», — холодно відповів Бенн. - Могло бути... могло бути. У молодості я був крутим хлопцем, Марвіне. Але я пом'якшав. І тепер у нас є щось чудове, збудоване тут. Давай просто помовчимо, гаразд?
  
  
  
  - Можливо, - запевнив Бенн. Тихо. Вічний спокій влаштує тебе більше, шахрай ти шахрай. Цікаво, що б ви зробили, якби дізналися, які реальні плани Reed-Farben? Обурилися? Забрали частину прибутку? Бенн сказав Перлі та багатьом іншим, що Reed-Farben стоїть на порозі великої медичної революції. Лікування від раку? Ні, навіть краще. Ще краще, панове! Згодом конкуренти зможуть знайти ліки від раку. Ми, сказав він їм, перебуваємо на порозі створення досконалих штучних органів — точніше їх розведення. Більше не доведеться чекати ні серця, ні нирки, ні сітківки ока від сумнівного трупа. Компанія Reed-Farben вироблятиме їх!
  
  
  
  Все це було брехнею, звісно. Не зовсім, але це була брехня. Бенн, Рік та справжні інсайдери брехали всім. Справжніми інсайдерами була закрита група відданих своїй справі людей, які багато років знали один одного, працювали разом і часто стояли пліч-о-пліч у бою. Так звані інсайдери були діловими авантюристами, спритними хлопцями та мультимільйонерами, які зібрали більшу частину vpn-грошей для проекту. Такі чоловіки, як Стозіс із Греції та Каупер із Техасу. Чоловіки, які могли нажити стан на обставинах та інших людях, але які лізли зі шкіри, коли зв'язувалися з Бенном, Ріком та їм подібними.
  
  
  
  Це був день фатальних помилок, в основному народжених для цього фігур. І з однією колосальною помилкою, яку припустився Нік Картер...
  
  
  
  У черговому ангарі він перевірив літак, звірився з картами і поговорив з молодим чоловіком, який здійснював цю послугу.
  
  
  
  Перлі, Кенні та Барт Очінлосс принесли кілька коробок з «кадилака» у вантажний відсік літака. Нік спитав, скільки приблизно це важить.
  
  
  
  "П'ятдесят кілограмів", - відповів Барт. "Гарна погода. Слабкий вітер. Нік дав літаку тихий довгий старт проти східного вітру. Він набрав досить багато висоти, перш ніж зробити два повороти на 90 градусів і попрямувати до перевалу Squawpack. Згідно з картою, це було всього 3245 метрів над рівнем моря, через хребет, який височів, як величезний паркан. Ви могли б пройти це приблизно за годину.
  
  
  
  Гори раптово поглинули їх. Зухвала Cessna мчала між першими піками, як муха між книжковими полицями в бібліотеці. Нік пересунув румпель на дюйм уперед і назад. Управління було легким, але пристрій реагувало мляво. Він відрегулював підйомну силу та збільшив подачу палива. Літак летів добре, але був слабко керований.
  
  
  
  Зубчасті хребти простягали свої темно-сірі руки, нижче лінії дерев відтінки мінялися від зеленого до коричневого. Нік летів на піку Ралстон нижче, ніж він розраховував, і описав S-подібний поворот, щоб обійти його. Він сказав: "Містер Еббот, ви літали цим маршрутом раніше на цьому літаку?"
  
  
  
  'Звісно. Три чи чотири рази із Ширкліффом. Тут щось не так?
  
  
  
  Нік заперечливо похитав головою. Він досить налітав навколо Алегейні, щоб знати важливі підказки, потрібні гірському пілоту. (Літайте проти вітру над піками, уникаючи спуску. Беріть гребені з невеликим кутом підходу і не перпендикулярно, щоб можна було згорнути без занадто великого повороту. Літайте з сонцем вгору схилом, щоб позбутися вітру. Зверніть увагу до вашої стелі, вітру, погоді і вашій вазі.) Варто тільки зробити одну помилку з маленьким літаком у горах і ви падаєте зі швидкістю 600 метрів за хвилину, що рівносильно падати із парасолькою з моста Джорджа Вашингтона.
  
  
  
  Еббот нахилився вперед, щоб розглянути навколишній дикий світ. Він наповнював своє місце, як сливовий пудинг у чашці. Він весело сказав: - Не хвилюйся, Перрі. Ми на правильному шляху. Що таке Ральстон | Перевал Сквоупек знаходиться приблизно за дванадцять миль звідси.
  
  
  
  Пролом у гірському хребті, через який проходив перевал Сквоупак, справді був попереду — і, за оцінкою Ніка, ще за 250 ярдів над ними!
  
  
  
  
  Нік перевірив висоту, швидкість польоту та скоропідйомність, які впали майже до нуля. Він літав на багатьох Cessna, у тому числі на 172-му. Цей літак показав себе добре; тільки лізти нагору не хотів. Вони були вищими за 2000 метрів, але вище не піднімалися.
  
  
  
  - Мене не турбує наш курс, - спокійно зауважив Нік. — Але ви колись літали так низько повз Ралстона? Ти дуже чекаєш на це.
  
  
  
  'Ні. Але це таке чудове видовище.
  
  
  
  Вони пройшли крізь турбулентний шар повітря. Вітер, що піднявся, підхопив їх, і на мить Нік подумав, що їхні біди закінчилися. Але раптом знову втратили висоту – ривком. Нік скоригував курс. Пристрій у порядку. Безпечний маршрут. Мабуть, щось ще не так! - Містере Ебботе, - раптом наполегливо запитав він, - скільки чоловіків було на борту, коли ви прилетіли сюди з Шерркліффом?
  
  
  
  'Тільки ми удвох.'
  
  
  
  — А нікого більше не було?
  
  
  
  'Ні.'
  
  
  
  - У вас було багато багажу? Як ті коробки, які ми маємо зараз?
  
  
  
  «Хм… ні. Ні, просто величезна сумка.
  
  
  
  Тепер це було ясно Ніку. 172 розраховані на чотирьох осіб плюс 55 кг багажу. Ви навіть можете розмістити п'ятого пасажира на відкидному сидінні у багажному відділенні, за умови, що він важить не більше 55 кг і з собою не везете багаж. Також є запас міцності; при необхідності літак може завантажитися ще більше - але точно не в високогір'ях, де бувають попутні вітри!
  
  
  
  Нік швидко підсумував. Ці 55 кілограмів для багажу вже повністю належали до зайвої ваги Перлі! Барт відмовився від п'ятдесяти кілограмів із-за коробок, які він поклав у трюм. Крім того, Барт не був схожим на хлопчика, якому колись у житті доводилося піднімати щось важке — його мати подбала б про це. Нік запитав: "Барте, скільки коробок ти взяв на борт?"
  
  
  
  'Шість.'
  
  
  
  — Вони були важкі?
  
  
  
  - Хм - все гаразд.
  
  
  
  Він сказав це, звичайно, просто щоб тримати голову вище. Нік згадав, що хлопцю було дуже важко доставити цю партію коробок. Це були зовсім не взуттєві коробки. Він підрахував. Навіть лише на двадцять кілограмів на кожну коробку.
  
  
  
  Млинець!
  
  
  
  Він став дуже уважно виглядати залите сонцем місце між піками, куди можна було б звернути. Нічого слушного не було. Він підлетів так близько до скель правого борту, як тільки наважився, але побоювався поривів вітру. Тепер він міг чітко розрізнити шари сланцю та сульфату міді. На цьому боці перевалу Сквоупак було кілька ділянок, яких він не міг бачити. Можливо, там була можливість де він міг піти або де він міг зробити поворот. Він уявив карту — ні, навряд.
  
  
  
  Літак тепер нагадував орла, що влетів у горизонтальну шахту на схилі гори. Він не мав місця для розвороту, і він врізався в кам'яну стіну. Але орел міг зупинитись, а вона не могла!
  
  
  
  Нік включив радіо на хвилю екстреної допомоги, назвав їх реєстраційний номер та місцезнаходження, а потім сказав: «Мейдей, мейдей, будьте готові до мейдей, будь ласка. Доповісти мені за кілька хвилин. Запросіть допомогу з бази ВПС Річардс-Гебаур.
  
  
  
  - Боже мій, невже все так погано? - проревів Перлі.
  
  
  
  'Що тут відбувається?' — спитав Барт тихим голосом. - Зберігайте спокій, чоловіки, - сказав Нік. «Ми перевантажені та обрали неправильний день».
  
  
  
  "Давай викинемо дещо за борт", - зажурився Перлі.
  
  
  
  — Заткнися і залишайся на місці, — гаркнув Нік. Якби вони мали час, вони могли б викинути ящики, але тепер вони були в небезпечній близькості від скель. Своїм дуже пильним оком Нік розрізняв на дні яру деталі — непривітні на вигляд сосни звичайні, ялівці та кедри, де-не-де стрілою горда сосна, що стирчить. Пустош не давала шансів на виживання. Вони минули крутий схил із пісковика глибиною до двохсот метрів з кількома горизонтальними смугами, схожими на вузькі щаблі. Намагаєтесь приземлитися на одному з них? Це було рівносильно самогубству. Літак впаде та розіб'ється.
  
  
  
  "Боже мій", - Перлі. Чи означає це, що ми не можемо розвернутися і не можемо подолати це?
  
  
  
  
  Нік глянув на три подвійні підборіддя. Перлі сильно впав духом; на щоках його був гарячковий рум'янець, ніби він був розмальованим трупом. Нік почував себе винним. Це була його провина, що вони були у небезпеці, навіть якщо Барт був справжнім винуватцем. Пілот мав усе перевірити.
  
  
  
  Він широко посміхнувся Перлі. - Зачекайте, містере Ебботе, і я покажу вам, що таке політ. Не хвилюйтеся.'
  
  
  
  Барт Меккерд: Неможливо розвернутися. Літак зісковзне вниз або впадає».
  
  
  
  - Заткнися, - відповів Нік. "Спочатку відпрацюйте свій наліт і отримайте ліцензію, а потім я вас послухаю".
  
  
  
  За його спиною Нік почув, як Піт сказав: "Хай буде як він скаже, Барт ... Він відмінний пілот". Піт сказав щось, щоб заспокоїти хлопця, але, мабуть, йому самому було начхати. З тим самим успіхом можна було йти на блискавку так чи інакше, аби удар був сильним і все скоро скінчилося б.
  
  
  
  Нік не спромігся включити радіо, щоб подивитися, чи був прийнятий його сигнал лиха. Вони не набрали жодного сантиметра висоти.
  
  
  
  Тепер літак летів у сонячному світлі. Наче раптово спалахнуло сильне джерело світла. Схил із пісковика зник, і Нік з тривогою простежив за дугою, що описує гору. Він крадькома глянув на стіну з іншого боку — приблизно за двісті ярдів? — але це були не більше, ніж спалахи, бо йому доводилося не зводити очей із найближчої скелі. Він був подібний до водія, який завзято тримається за узбіччя дороги, перш ніж різко повернути. Ось тільки під ним нічого не було, крім розрідженого повітря, а кермо не дуже добре працювало.
  
  
  
  Він почав поворот, ковзаючи по залитій сонцем стіні, сподіваючись на посилення вітру. Літак майже не реагував, коли його намагалися запровадити у горизонтальний віраж без ковзання.
  
  
  
  Законцювання крила у внутрішньому вигині просіла і наполегливо відмовлялася підніматися. Вони повільно обернулися — десять, п'ятнадцять градусів. Потім літак знову втратив висоту, продовжив ковзати і впав, як птах, надто знесилений, щоб тримати крила розправленими.
  
  
  
  Нік відчув це кінчиками пальців. Збалансований літак як би хотів сказати: "Я теж не для забави, але у мене під крилами нічого не залишилося, і холодне повітря штовхає мене вниз, і в цьому місці потрібно мати швидкість, а щоб набрати швидкість заввишки". Нік ризикнув і збільшив швидкість.
  
  
  
  Вони пірнули вниз по стрімкій скелі під кутом, не долетівши до горизонтальних виступів на кілька дециметрів. Нік відчував, як пристрій відгукується на його вимогливі пальці, як нервова жінка, питаючи, коли він збирається під'їхати, ніби немає сенсу врізатися у дно яру.
  
  
  
  Він дозволив літаку йти своїм курсом і втратити ще більшу дорогу висоту, перш ніж зрозумів, що тепер з'явилася можливість. Тепер, якщо це не спрацює належним чином, вони можуть впасти. Він повільно потягнув кажана до себе, відчуваючи протитиск, коли літак боровся з падінням хвоста та підйомом під новим кутом атаки. Скальний виступ вказував їм шлях; Нік перекинув через нього закінчування лівого крила, і вони поринули в довге пікірування на дно з швидкістю, що постійно збільшується, якби тільки він міг знайти місце, щоб використовувати її.
  
  
  
  Літак знову зреагував моментально, частково через збільшену швидкість, частково через збільшену щільність повітря на менших висотах, а також, як він припустив, завдяки щасливому випадку залетівши в ущелину проти вітру.
  
  
  
  Нік пролетів прямо над соснами, намагаючись розігнати літак до максимальної швидкості, і здійнявся над нерівномірно виступаючими верхівками дерев, вивчаючи висоти, що височіли перед ним. Він був нижче крутого схилу, з якого вони щойно спустилися, але його випробувальний погляд виявив, що найнижча точка все ще була за сто п'ятдесят футів над ними.
  
  
  
  Вони всі розмовляли один з одним. Вони постійно робили зауваження, але потім від них відгородився. Тепер до нього дійшло голосне запитання Перлі: «Я думав, що ми там загинемо. Чи можемо ми впоратися з цим?
  
  
  
  Нік знову посміхнувся йому. - 'Ймовірно. Не хвилюйтеся. А тепер насолоджуйся цією найкращою трюковою роботою».
  
  
  
  Нік дозволив літаку піднятися. Шанс п'ятдесят відсотків, подумав він, і я маю йти прямо до цього краю. Якщо я полечу під кутом, ми можемо не встигнути. Якщо я хочу подолати це, я маю піднятися ще на тридцять метрів вище, щоб не вдаритися об борт.
  
  
  
  Двигун ревів так, ніби не зупинявся, ніби вони летіли на шатлі зі Страудсбурга до Тетерборо. Лісова смуга опускалася під ними, але схили з їхньою нижньою рослинністю були поруч і продовжувалися вгору. Вставай, хлопчику, вставай, ну...
  
  
  
  Найнижча точка схилу була попереду їх — і все ще над ними. Вони пролетіли над низьким чагарником, а потім над коричневою скелею, яка була стерта вітром, дощем, снігом та часом.
  
  
  
  За ними лежала глибока прірва, яр смерті. Попереду зворотний шлях, простір для польоту та поступовий спуск по хребтах та мису.
  
  
  
  Але спочатку вони мали повернутися до цього.
  
  
  
  Нік дійшов висновку, що вони не виживуть. Просто не... Яка може бути різниця всього десять метрів...
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Коли ви швидко реагуєте і ваш мозок працює правильно, здається, що решта світу рухається повільно. Поки вони боролися за останні кілька футів, які, як знав Нік, їм не пройти, час, здавалося, зупинився.
  
  
  
  Ви можете кваліфікувати Ніка вище, ніж більшість пілотів. У нього також було набагато більше досвіду, ніж у більшості любителів, тому що під час навчання AX літальним апаратам та літакам ви проводили багато часу у всіх їх типах. Але цього разу він повернувся не до тренування AX; це був багато годинників, які він провів у спортивних польотах з могилом Деніелсом на краю Катскіллса недалеко від Кінгстона.
  
  
  
  Спогади про це прийшли йому в голову, коли до них наблизилася скеля, що продувається вітром. Він ніколи не міг сказати, чи він діяв у той час виключно з інтуїції. Він думав потім, що зробив це свідомо, але в нього точно не було часу подумати. Замість того, щоб цілитися в скелястий уступ, який вони не могли подолати, він трохи опустив пристрій, що реагує. Він втратив близько десяти метрів, ударився об останню ділянку схилу хребта і врізався шасі один, два, три рази, як літак, що здійснює аварійну посадку на лузі. Вони втратили частину швидкості, але ненабагато, оскільки двигун продовжував працювати рівно, а пропелер уперто обертався в розрідженому повітрі.
  
  
  
  Цими стрибками літак подолав гірський хребет!
  
  
  
  Земля раптово стала на 600 метрів нижче за них. Нік перевів літак у піку і сказав йому: «Гарний хлопчик, молодець. А тепер заспокойся. Cessna знизилася на 250 метрів, а потім Нік заспокоївся. Під ними були лише нижчі гори та пагорби, що відокремлювали його від канзаських прерій.
  
  
  
  Перлі важко зітхнув, потім знову почав говорити, можливо, вперше в житті втратив упевненість. — Я думав, ми там були. Що, чорт забирай, пішло не так? Перрі – з літаком було все гаразд? Двигун недостатньо тягнув чи ще щось?
  
  
  
  Нік озирнувся. Піт сидів, похмуро дивлячись у вікно. Барта вирвало в носову хустку. Нік активував мікрофон та скинув сигнал. База пробурчала: «Якби ви нарешті представили свої плани польотів до нашої служби, ви прожили б довше».
  
  
  
  - Ти абсолютно правий, - заспокоїв Нік. "Але ми мали багато поривів вітру сьогодні".
  
  
  
  "У вас буває це там щодня."
  
  
  
  Нік посміхнувся і глянув на Перлі. «Надто велике навантаження, як я вже сказав. Ви досить товстий, містере Еббот. І якщо ми зважимо ці коробки, то, напевно, отримаємо набагато більше п'ятдесяти кілограмів».
  
  
  
  Перлі глянув через плече на Барта. - "Тупий виродок!" Барт спробував витерти рота. Він нічого не відповів.
  
  
  
  Нік зв'язався з Кенні, щоб попросити його забрати його машиною. Він керував літаком обережно, як жінка, яка ставить кришталеву вазу. Поки вони чекали на машину, Перлі витер лоб і відвів Ніка вбік. «Пері, то був політ! У цій надмірній вазі винен не ти, а Барт. Нам потрібно позбутися цього хлопця. Я звик тусуватися з дурнями, але так безглуздо загинути — ні».
  
  
  
  "Ймовірно, йому не доводилося багато піднімати у своєму житті", - пояснив Нік.
  
  
  
  — То ти хотів би бути моїм пілотом? Ми можемо домовитися про те, щоб ви звільнилися від чергування, коли ви знадобитеся, або я міг би найняти вас на повний робочий день і літати на літаку компанії, коли я не використовую свій літак».
  
  
  
  Нік міг дуже жваво уявити, як Перлі дзвонить Бенну і каже: «Я знайшов пілота, який працює у нас водієм. Я переведу його до нашої льотної служби.
  
  
  
  Він сказав: «Мені хотілося б політати з вами, містере Ебботе, але…»
  
  
  
  'Але що?'
  
  
  
  «Бос і хлопці з експедиції будуть відчайдушно потребувати мене протягом наступних кількох днів, і я не хочу, щоб вони думали, що я піднімаюся вище. Я маю кілька причин для цього. Отже, якщо ви нічого не скажете про мій переклад протягом приблизно тижня - поки я не скажу вам, коли це може бути ... Діловий хлопчик, подумав Перлі. Може, в нього щось у рукаві. Тип, що мені підходить! І він може літати як найкращий пілот, чорт забирай! Він ляснув Ніка по плечу. - Ми чудово порозуміємося, Джіме. Знаєш, робота на мене може час від часу приносити задоволення».
  
  
  
  "Хтось ще використовує вашу "Цесну"?" - Запитав Нік. «Якщо ні, то я можу трохи політати на ній та відрегулювати мотор. У мене є досвід роботи механіком з таких пристроїв».
  
  
  
  "Чорт, я отримав хорошого фахівця!" це звучало захоплено. Ні, ніхто не буде користуватися цією коробкою, крім нас з вами. Де я можу зв'язатися з вами, якщо я поспішаю?
  
  
  
  Нік записав номер телефону Алпайна на папері. За ним він поставив підпис Джима Пілота, сподіваючись, що Перлі забуде ім'я Перрі. - Чи не хочете ви сьогодні піднятися в небо, містере Еббот?
  
  
  
  - Напиши це у себе на животі. Сьогодні ми були досить близько до воріт раю». Коли Кенні під'їхав, Перлі звелів поставити коробки в машину і доставити їх. Він ні про що не говорив з Бартом, який заповз на переднє сидіння, як побитий собака. Вони мовчки поїхали назад до заміського будинку Перлі.
  
  
  
  Нік залишив Піта з пляшкою віскі біля басейну і поїхав своєю машиною назад до аеропорту. Молода людина в офісі ангару радісно привітала його і вимкнула музику в стилі кантрі-енд-вестерн. — Ти збираєшся спробувати ще раз?
  
  
  
  Нік зніяковіло посміхнувся. — То ти це чув, чи не так?
  
  
  
  Хлопець вказав на велику люльку, бурмотіння якої заглушала програма радіостанції.
  
  
  
  - Ти сам не літаєш?
  
  
  
  «Я вчуся цьому. Потроху. Маю лише п'ятнадцять годин нальоту.
  
  
  
  - Я новий пілот Перлі. Дай мені кілька днів повозитися з літаком, а потім я час від часу підніматиму тебе в повітря.
  
  
  
  Молода людина засяяла. 'Фантастика! Мені завжди доводиться їхати до Денвера, щоб отримати літак та інструктора… і це дорого коштує».
  
  
  
  "Вони не літають сюди з невеликим обладнанням, чи не так?"
  
  
  
  'Ні. У них тут був Бічкрафт від компанії, а цих хлопців ти навіть здалеку не бачив. Те саме було і з вантажними пілотами. Я ніколи не бачив таких зарозумілих ублюдків.
  
  
  
  Нік дивився на імпровізовану злітно-посадкову смугу, що сяє на сонці. Попереду бульдозер із гуркотом розрівнював смугу землі. — Робити нема чого, га?
  
  
  
  'Ні. Я справді тут лише для шоу.
  
  
  
  — Хіба останніми днями нічого не почалося?
  
  
  
  «Минулої ночі прибув DC-3, а сьогодні рано-вранці відлетів».
  
  
  
  'Ах да?! Нік з цікавістю подивився на свого нового друга. «Стара вірна кобила! З хлопцями із фірми?
  
  
  
  «Ні, фрахт. Принаймні так вони сказали.
  
  
  
  'Тоді які вантажі? Ліки та хімікати.
  
  
  
  'Я б не впізнав. Ці виродки нічого мені не показали.
  
  
  
  - Та так собі, - задумливо сказав Нік. «Ти не дивуєшся, куди можна везти такий великий вантаж».
  
  
  
  Молодий чоловік посміхнувся. — Ми не маємо цього знати. Але мій брат працює у службі повітряного руху. Він відстежував їх на радарі ВПС. Вони прямували до Небраски.
  
  
  
  Нік засміявся. — Дуже зручно, мати такого брата. Він потягнувся. "Давай, я подзвоню, а потім трохи політаю".
  
  
  
  "Якщо це місцевий дзвінок, ви можете зателефонувати звідси".
  
  
  
  "Ні, на дальню відстань".
  
  
  
  Нік підійшов до телефону-автомата і передав повідомлення з коротким кодом на номер у Чикаго, якого не було у довіднику. Жінка на іншому кінці лінії просто сказала: «Справді. Це «дійсно» означало, що його прохання про зустріч із Джорджем Стівенсом та Біллом Роде у поштовому відділенні Норт-Платта буде негайно передано.
  
  
  
  Він летів на «Сесні» над горбистій місцевістю і за півгодини був над Саут-Платтом. Іноді ви відчували, що маємо діяти, коли деякі деталі ставали ясними і вказували в одному напрямку.
  
  
  
  Він зустрів двох своїх колег із AX, залишив на стоянці орендовану машину, і Джордж на величезній швидкості повіз їх трьох у північно-західному напрямку. Ведучи надпотужний автомобіль AX по шосе на південь від штаб-квартири, Джордж сказав: «Цей склад Reed-Farben – найдальше місце, куди можна дістатися без пропуску зі штаб-квартири. Боб Клайн спостерігає за ним.
  
  
  
  - Що вони там роблять? - Запитав Нік.
  
  
  
  'Нічого не бачу. Зазвичай, раз на добу машина в'їжджає або виїжджає з воріт. Ми ще не знаємо хто охоронець.
  
  
  
  "Вантази були доставлені сьогодні вранці?"
  
  
  
  'Так. Вперше відколи ми за ними стежимо. Два вантажі з вантажівкою Avis. Цю машину орендував чоловік на ім'я Коулз, на ім'я якого зареєстровані номерні знаки. За словами співробітника РАГСу, він живе у готелі «Стокман». Але він не був там відколи отримав ключі. Ми припускаємо, що він мешкає на складі. Він вніс заставу за вантажівку Avis.
  
  
  
  Вони знайшли Боба Клайна за покинутим сараєм, з видом на невелику сучасну будівлю через головну дорогу. Він був у хорошому стані, включаючи галявину перед будинком. Тут міг розміститися невеликий завод пластмасових виробів або підрядник.
  
  
  
  - Ось воно, - сказав Джордж Ніку. Орендований тим самим Коулзом за неймовірною ціною з тієї компанії, що його збудувала. Вони хотіли мати цю будівлю будь-що-будь. Він згадав Reed-Farben, і так ми про це дізналися. Він сказав, що це для надсекретних експериментів або щось таке.
  
  
  
  Нік привітав Боба Клайна, серйозного чоловіка, за лагідністю якого ховалася завзятість бульдога та мізки, що обмірковують усі можливі та неможливі сторони справи. Боб простяг йому бінокль. «Вони щось там роблять. Вони відкрили жалюзі з цього боку вперше».
  
  
  
  Нік вдивився через підлісок у бінокль. Він не міг зазирнути всередину і не міг наблизитись непоміченим. Нік зітхнув. Так було й зараз... Їм, можливо, доведеться оглянути будинок поблизу, перш ніж знайти в ньому щось цікаве, звіривши номери машин, зробивши телефотографії людей, що входять і виходять, або шляхом подальших розслідувань таємничого Коулза.
  
  
  
  - Ну, - сказав Нік, - я сам би цього хотів. Чому мені не зовсім зрозуміло. Схоже, мені слід було краще спостерігати за материнською компанією».
  
  
  
  Він попрощався з ним кількома добрими словами і разом з Джорджем вирушив назад у місто, залишивши двох інших напоготові. Ще не доїхавши до 80-го маршруту, в машині дзижчала трубка. Джордж втрутився, і розмірений голос Боба Клайна сказав: «Гірський цап дев'ять, бак три. Ти розумієш мене?'
  
  
  
  «Гірський козел дев'ять сидить поруч із козлом три і два», — відповів Джордж у висловлюваннях, покликаних виключити непосвячених. 'Вперед, продовжувати.'
  
  
  
  «Дві старші військові кицьки із сержантом за кермом щойно вирушили на північ. Армійський лімузин. Тризірковий вимпел.
  
  
  
  Нік вистрілив. Старші офіцери виїжджають, коли ніхто не в'їжджав? І їдуть до штабу? Він сказав тихо: «Розгорнись».
  
  
  зв'язок
  
  
  Джордж розгорнув Меркурій. - Наздоженіть їх, - сказав Нік. "Дай повний газ".
  
  
  
  На швидкості 180 км/год «Меркурій» з вереском мчав рівною дорогою через прерії. Якби цей сержант перевищував швидкість, армійська машина доїхала б до воріт штабу раніше за них. Було кілька речей, які він міг зробити тепер, коли він мав радіозв'язок... і також можливо, що військова машина була абсолютно звичайною. Що, якщо склад був секретним виходом із штаб-квартири? Нік відчув, як піт заливає його пахви. Не було зв'язку, щоб прив'язати це до чогось. напружені
  
  
  
  Він почав робити висновки. Вони наздоженуть іншу машину приблизно за сорок хвилин, навіть якщо вона їде зі швидкістю 130. Що насправді можуть означати ці цифри, щоб виправдати тривогу?
  
  
  
  Якби він зміг побачити, як до воріт штаб-квартири під'їжджає акуратно відполірований штабний автомобіль, він зрозумів би, що троє його пасажирів дуже напружені. Часовий у будці був так зайнятий, стоячи по стійці смирно і ненав'язливо натискаючи на кнопку виклику, що ледь глянув на їхні рожеві пластикові перепустки та значки, які сержант показав у віконце.
  
  
  
  Вахтовий сержант, що втік із вартового приміщення через дорогу, мав гострий погляд. Генерал-лейтенант ВПС США Паккард і генерал-майор Бернс із сержантом Свенсоном як водій.
  
  
  
  Вахтовий сержант відступив назад і зразково відсалютував.
  
  
  
  Лімузин мчав широкою під'їзною дорогою до штаб-квартири. Ніхто з трьох пасажирів не сказав жодного слова. Два генерали ззаду сиділи зовсім прямо, їхні голови були потемнілими безпристрасними, проте сильно настороженими. Сержант був майстерний і вів машину з надзвичайною точністю. Насправді, машина та її пасажири були надто досконалі. Це виглядало як надто гарний твір сумлінного реквізиту та гримерів телебачення.
  
  
  
  Автомобіль вдруге повернув праворуч і поїхав двосмуговою дорогою до одного з житлових комплексів, також огороджених високим парканом. Один із кварталів у містечку... Тут перевірка була ще більш ретельною, хоча троє чергових військових перейнялися тим самим духом благоговіння та покірності. Блискуча оливково-зелена машина ковзнула під огорожу.
  
  
  
  Проїхавши пост, машина зупинилася перед головним входом до великого двоповерхового будинку на околиці аеропорту цього «містечка». Він виглядав як зменшена копія Пентагону.
  
  
  
  Два генерали вийшли і пройшли через вхід та контрольно-пропускний пункт біля ліфтів у великому підвальному приміщенні, яке було більшим, ніж наземна будівля. Нарешті вони прибули до кабінету полковника Беррінджера М. Фрістоуна, чергового офіцера відділу планування та інспекції.
  
  
  
  Генерали Паккард та Бернс похвалили полковника Фрістоуна за хорошу роботу. Фрістоун, стурбований вилученням коштів із запланованого ангару на користь розширення злітно-посадкової смуги — не фальсифікацію, а навмисне неправильне тлумачення наказів, — був надто доброзичливий. Коли йому вручили листи головнокомандувача, він перестав думати про це. Листи були «особисто підписані».
  
  
  
  Якби Фрістоун залишалося довго жити, він автоматично не знайшов би в реєстрі обох генералів з особистих і службових причин. У якомусь сенсі навіть добре, що Фрістоун, який походив із роду професійних офіцерів і, відповідно, страждав на дуже обмежену спостережливість, так і не дізнався про це.
  
  
  
  Генерал Паккард сказав: «У листі йдеться про проведення загальної інспекції, але я думаю, що бос був обережний у своїх словах. Ми залишимо цю інспекцію генерал-ад'ютантові. Насправді ми маємо на увазі архів та командний пункт ЦПД».
  
  
  
  Фрістоун мало не задихнувся. "Генерал..." Він шукав слова. — Є секрети величезної важливості. Це може бути зроблено лише з дозволу генерала Світа...
  
  
  
  — Очевидно, — погодився Паккард із кисло-солодкою усмішкою. "Просто зателефонуйте йому".
  
  
  
  Фрістоун відчував, що ніколи не зустрічав двох генералів, більш схожих на членів Генерального штабу, ніж Паккард та Бернс. Пильний погляд, квадратні голови, сто вісімдесят фунтів ваги. Вони мали багато спільного. Усі старші офіцери штабу, до речі, виглядали більш-менш однаково.
  
  
  
  Генерала Світа зараз тут немає, — похмуро сказав він, знаючи, що на нього чекає. Цього ранку він вилетів до Лос-Анджелеса на екстрену зустріч з Рендом. Він не повернеться до п'яти..."
  
  
  
  Генерал Паккард тепер виглядав менш доброзичливим. — Це не зовсім за правилами, чи не так? Технічно зараз ніхто тут не командує». На цьому він зупинився. Фрістоун відчував, як висить у нього на шиї, як ярмо. «Розумієте, це лише основа для можливої надзвичайної ситуації. Навряд чи це можна було б назвати робітником за нормальних обставин. Ми, звичайно, завжди готові до негайних дій, і генерал Світ розставить усі крапки над i і перекреслить їх, запевняю вас.
  
  
  
  Захист був слабким, він знав про це. Генерал Паккард зітхнув. Я розумію це, полковнику. До речі, це не є твоєю проблемою. Ми обговоримо з ним це питання, коли побачимось. Я вважаю, що ви могли б показати нам командний пункт.
  
  
  
  "Звичайно, генерале." Тепер Фрістоун зробив помилку, і це була його остання помилка. Відвідувачі командного пункту, а також ті, хто хотів ознайомитися з таємними файлами, повинні були пройти подвійну перевірку безпеки... Він проводив своїх відвідувачів до ліфта.
  
  
  
  У схожому на печеру командному пункті була мінімальна кількість персоналу. Чотири резервісти для функцій зв'язку та управління, розрахованих на сорок осіб, та один капітан на червоному кріслі для перегляду шістдесятиметрової проекції земної кулі.
  
  
  
  Це перетворилося на бійню. Спершу два дужі генерали вистрілили у Фрістоуна, за ним у капітана і чотирьох резервістів. У звукоізольованому приміщенні пролунали постріли. Паккард та Бернс виконали свою місію без зайвих слів. Бернс підійшов до шахт ліфтів, де визначив, що жоден із трьох ліфтів не рухається і що кабіна, в якій вони спустилися, все ще чекає на них.
  
  
  
  Паккард підійшов до низької картотечної шафи з двома ящиками ліворуч від капітана, що згорбився в червоному кріслі. У шафі було два замки; в одного був ключ із зображенням на ньому. Паккард, наче прицілившись, прострілив інший замок кулею магнум, що впала в ящик, перш ніж відкрити шафу.
  
  
  
  Він дістав три червоні папки завтовшки всього один-два дюйми і чорну пластикову коробку висотою близько чотирьох дюймів з численними заглушками на дні. У цьому маленькому розподільчому щитку були провідники кількох десятків телевізорів, що мали особливу функцію. Якби всі ініційовані людські особи були мертвими або зникли безвісти, ящик або його дублікат у Вашингтоні могли б продовжувати оборону Північноамериканського континенту, а також організувати контратаки. Якби його докладно вивчили експерти, він, звичайно, розкрив би деталі складних установок, якими керував.
  
  
  
  Паккард загорнув папки і «мозкову коробку» в тонкі гумові, які дістав із внутрішньої кишені. Вони з Бернсом піднялися ліфтом сходами, взяли кашкети в кабінеті Фрістоуна, пройшли назад довгими, майже пустельними коридорами і весело відгукнулися на контрольно-пропускних пунктах на старанно надані їм військові почесті...
  
  
  
  Звістка про їхнє прибуття тим часом рознеслася по колу... Біля головного входу з'явився капітан військової поліції, щоб гідно проводити важливих гостей ("інспекція зверху" називалася внутрішнім телефоном). Вони відповіли на його тверде привітання привітними жестами.
  
  
  
  У караульному приміщенні задзвонив телефон. Вартовий підхопив його, проковтнув від жаху, схопився і закричав: «Капітане, затримайте їх, кажуть!»
  
  
  
  Капітан заревів: «Стій!» до задньої частини автомобіля, що помчав так, ніби ніхто з пасажирів його не чув. Він звернувся до вартового: «Чому? Що вони сказали? Хто телефонував?'
  
  
  
  «Щось вкрали з командного пункту… кажуть». Останні слова вартового висловлювали сумнів.
  
  
  
  Капітан Фаунс підбіг до свого джипа і помчав за великою машиною, не чекаючи на підкріплення. Здавалося, він не може ухвалити ситуацію. Насправді це були два генерали! Як це можливо!
  
  
  
  Звичайно, на довгій прямій джип не міг наздогнати швидку легкову машину. Вони летіли над дорогою! Джордж і Нік побачили, як дві машини наближаються до бази, куди на максимальній швидкості мчала їхня власна машина.
  
  
  
  «Гальма!» - Сказав Нік. «Відбувається щось дивне…»
  
  
  
  Знову інтуїція, але цього разу вона потрапила до яблучка.
  
  
  
  - Так, - напружено сказав Джордж. "Їх намагається наздогнати армійський джип".
  
  
  
  'Розгорнися.'
  
  
  
  Джордж різко зменшив швидкість, довівши швидкість «Меркурія» до сотні, потім увійшов у поворот у хмарі пилу та гальки відкритим полем і тепер мчав за двома машинами. За триста метрів від джипа вони були лише третіми у гонці.
  
  
  
  
  Капітан Фаунс все ще мучився сумнівами. Він мав із собою пістолет. А чи могли б ви зупинити двох генералів? Якщо ви зробите це неправильно, ви негайно поставите жирну крапку у кар'єрі. Він побачив, як один із них дивиться на нього через заднє скло. У всякому разі, вони знали, що він їх переслідує. Він видав серію коротких гудків - перевірений часом знак стоп. Він побачив, як спустилося заднє скло. Агов, у того хлопця був пістолет!
  
  
  
  Сумніви капітана Фоуна знайшли безславний кінець. Він витяг пістолет, але зрозумів, що в патроннику немає патрона, а через кермо йому було дуже важко відкрити замок. Нарешті, він розробив шаблон. Майже водночас куля «магнум» пролетіла над капотом позашляховика через лобове скло і потрапила Фаунсу в груди. Травма не була смертельною, але те, що було за нею, було. Джип почав кренитися і перекидатися, як ящик, що котиться схилом. Через те, що коліна капітана заклинило під кермом, він застряг у машині при першому ж перекиді. У другому випадку борт фургона мало не розрубав його навпіл, і відразу ж після цього його відкинуло від уламків, як бездиханого кролика відганяє полум'яний мисливський собака.
  
  
  
  Нік і Джордж затамували подих, коли джип почав перекидатися. Джордж повів «Меркурій» з дороги і щосили намагався втримати курс на нерівній місцевості. Він трохи пригальмував, щоб збалансувати машину. Не зупиняйся, - сказав Нік. «Я бачив стрілянину з передньої машини. Я гадаю, що вони його підстрелили. Джордж нічого не сказав на це, але тільки-но він знову взяв «Меркурій» у руки, він знову дав повний газ і повів машину назад на дорогу.
  
  
  
  Вони все ще були за триста ярдів позаду. - Думаєш, ти їх наздоженеш? - Запитав Нік.
  
  
  
  «Ставлю десять доларів, що ми швидше».
  
  
  
  'Прийнято.' – Нік витяг Вільгельміну з-під руки. Казали, що це незграбна зброя, навіть із укороченим стволом та звуженим прикладом. Зброя зручно лежала в руці і добре підходила для такої жахливої ситуації, як ця.
  
  
  
  
  Нік побачив тінь раніше, ніж почув шум двигуна. Він висунув голову у вікно. Блакитний гелікоптер повільно пролетів над ними до великої машини спереду.
  
  
  
  — Можеш говорити, що хочеш, — пробурчав Джордж, — але ці хлопці серйозно налаштовані.
  
  
  
  "Він підлітає!" - вигукнув Джордж.
  
  
  
  Вертоліт сповільнив хід, поки не опинився прямо над машиною оливкового кольору і завис над нею, як чапля, що збирається зловити форель. Тепер «Меркурій» швидко наздогнав велику машину - Нік був радий дізнатися, що він програв за десять доларів. З вертольота впала мотузка. Кошик, здавалося, висів на кінці його.
  
  
  
  — Не можу повірити, — здивовано вигукнув Джордж. "Вони не можуть допомогти тим хлопцям із цим..."
  
  
  
  «Можливо, це спрацює, – відповів Нік, – але ця коробка надто мала. Вони безперечно збираються щось передати цьому вертольоту.
  
  
  
  Джордж нахилився вперед, його руки були на кермі. Вони були всього за триста ярдів від великої машини. 'Догляди їх. Знову гармата!
  
  
  
  Нік висунувся з вікна, прицілився і вистрілив у людину, що дивиться на них через ліву частину відчиненого заднього вікна. Червоне полум'я рушило в їхній бік. Нік щосили намагався точно прицілитися, йому заважали трясіння машини, тиск вітру і очі, що сльозилися. Це було навіть складніше, ніж стріляти по голубах у вітряну погоду. Щось відскочило від їхньої машини. Інша людина першою потрапила в ціль, але Нік вважав, що і його кулі потрапили в ціль. Він знову прицілився в мішень, що рухалася, і знову смикнув курок.
  
  
  
  Обличчя з пістолетом зникло. Руки просунули у вікно і поклали щось у кошик. Нік наважився. Йому хотілося б спочатку обговорити це з Джорджем, тому що він знав свою справу. Але це була одна з ситуацій, для яких вони давали вам особливу кваліфікацію. N3 підняв свій Люгер і випустив останні три кулі до кабіни цього невеликого вертольота.
  
  
  
  Пілот вертольота був задоволений. Він наблизився до армійської машини точно у встановленому місці та у встановленому порядку. Він дозволив кошику завмерти біля вікна машини, як це було за старих добрих часів, коли він ще був каскадером у кіно. Він не мав почуття провини. Він знав, що його покровителі були шахраями і, мабуть, займалися якоюсь формою шпигунства. Але платили добре...
  
  
  
  Раптовий біль став нестерпним. Він закашлявся, у нього перехопило подих, і він нахилив румпель уперед. Невелике повітряне судно вилило праворуч, з гуркотом врізалося в землю і ще кілька разів перевернулося, розкидаючи уламки, як конфетті.
  
  
  
  Лімузин мчав уперед, «Меркурій» слідував за ним. Нік вставив у пістолет запасну обойму. Джордж висловив словами те, що було в них на думці: «Ці хлопці, мабуть, мали до цього якесь відношення. І ми самі бачили, як вони застрелили цього капітана».
  
  
  
  «Сподіватимемося, що це не телевізійна постановка», — відповів Нік. "Зараз я спробую вистрілити їх по шинах".
  
  
  
  У задньому вікні з'явилося ще одне обличчя, дуже схоже на перше, що вони бачили. Воно було зовсім невиразне. Можна подумати, що люди виявлятимуть якісь емоції у такій ситуації. Непорушні, подумав Нік, стріляючи.
  
  
  
  Він потрапив у шину. Чоловік щойно висунув у вікно щось, схоже на великокаліберний револьвер, коли лімузин почав кренитися, танцюючи безглузду самбу з одного боку дороги на іншу. Джордж загальмував так сильно, що Меркурій смикнувся з криком теплої абразивної гуми. Військовий автомобіль занесло і він одного разу перекинувся, перш ніж він зупинився. «Меркурій» зупинився метрів за двадцять.
  
  
  
  - Прикрий мене, - сказав Нік Джорджу.
  
  
  
  Він біг, пригинаючись і зигзагами, до хмари пилу, що огортає лімузин. Він зупинився на відстані п'яти метрів і побачив, як двоє чоловіків вийшли і стали поруч з машиною, як лакеї. Сержант стояв по стійці смирно поруч із водійськими дверима, а генерал-лейтенант ліворуч від неї. Вони були одного зросту, засмаглі і мали гарні постаті. Вони здавалися родичами. Обидва були абсолютно безпристрасні - їхні обличчя нічого не висловлювали.
  
  
  
  — Руки вгору, — гаркнув на них Нік.
  
  
  
  Жоден із них не здригнувся. Нік приготувався. На дні машини все ще могла бути захована ще одна людина. Раптом він почув бляшаний голос, як через трубку. У того генерала у кашкеті? Нік зрозумів: «Підірвати...»
  
  
  
  Генерал поліз у мундир. Сержант швидко обернувся, засунув голову в машину і щось натиснув чи потягнув. Нік почув шипіння та тріск. Він повернувся і побіг до невеликого пагорба, який минув по дорозі до лімузина і який мав на увазі як можливе укриття на випадок перестрілки. Перший вибух пролунав ще до того, як він досяг пагорба, і останні два метри його буквально віднесло до нього. Після цього вибухи були настільки ж сильними. Він відкрив рота, щоб зменшити тиск на барабанні перетинки, і підповз до «Меркурія». Джордж упав на живіт. Вони обидва залишалися в обіймах ще десять секунд. Нік повільно й розгублено звів очі. Потрібна була мить, перш ніж він знову зміг ясно бачити. Оливково-зелена машина була морем полум'я. У десяти ярдах валялася купа палаючої тканини, яка могла належати генералові. Сержант взагалі випарувався. Нік пирхнув і закашлявся. Кордить, нітрогліцерин, бензин і горіле м'ясо.
  
  
  
  Джордж встав поруч із ним. "Ісусе, поговоримо про кишки..."
  
  
  
  - Або дисципліни. Яких національностей були ці хлопці? Усі вони виглядали однаково.
  
  
  
  Джордж похитав головою, закашлявся і потер шию. — Нік, якби ми не впали, це лайно було б на нас усюди. Ви бачили, як воно летіло над нами? Хто вони? Без поняття.'
  
  
  
  "Ми були трохи нижче ударної хвилі", - сказав Нік. Він уявив обличчя людей, які так раптово і так рішуче померли. Вони виглядали як хлопці з дорогих каталогів, що рекламують крутий повсякденний одяг. Як актори, які поринули у свої ролі. Яка відданість чи дисципліна стояли за цим?
  
  
  
  Вдалині завила сирена. — Ходімо, — сказав Нік. «Залишіть мене на тому перехресті, щоб ви могли повернутися і допомогти військовим та місцевій поліції розібратися у деталях. Нічого не кажіть про мене. Моє прикриття тепер має першорядне значення.
  
  
  
  Джордж погнав "Меркурій" назад на шосе. У лобовому склі було дві дірки. "Якщо ці хлопці передали їм ваш опис, ви, можливо, втратили прикриття, - сказав він. - Якби хтось із них знав вас..."
  
  
  
  "Тоді треба напружитися", - зізнався Нік. — Але ця банда надто небезпечна, щоб віддалятися від неї зараз. Ці люди хитрі, небезпечні та мають за спиною багато грошей. Я думаю, ви знайдете, що вони увірвалися до штаб-квартири і вкрали там щось дуже важливе.
  
  
  
  — Сподіватимемося, — сказав Джордж, випускаючи Ніка, а потім швидко повертаючись на Меркурії до місця події.
  
  
  
  Нік витер обличчя носовою хусткою і повільно пішов далі. Джордж мав чудове почуття гумору. Ніка підвіз пастор-методист.
  
  
  
  У Норт-Платті Нік подякував йому за підвіз і побажав всього найкращого. Чоловік зробив задумливе, але добре обличчя і сказав: «І вам удачі. Думаю, я просто намагаюся з'ясувати, чи я справді християнин».
  
  
  
  «Сессна» привезла його назад у високогір'я на заході сонця. Літак було так легко тримати в руках, що мав достатньо часу, щоб подумати.
  
  
  
  Він запізнився на кілька хвилин, коли припаркував "форд" поряд із червоним "порше" Грети на стоянці "Алжиру". Він допоміг їй сісти до його машини. Вона виглядала сяючою та веселою в жовтій сукні, яка підкреслювала її рум'яне обличчя та акуратно покладену сріблясто-сиву зачіску. Вона лагідно посміхнулася йому і потиснула йому руку. "Приємно знову зустрітися з вами, Грета".
  
  
  
  Він відвіз її до ресторану Chez Rouge дорогою до Денвера. Він мав чудову репутацію. Він виявив, що атмосфера була такою ж чудовою, як і ціни.
  
  
  
  Грета була веселою та розслабленою, як учениця школи-інтернату, яка проводить ніч у спокійній обстановці. З першим мартіні з горілкою вона ще впоралася насилу, але другий пішов швидше, а третій зник у неї в горлі відразу після отримання. Нік сидів поруч із нею у м'якому блакитному світлі напівкруглого м'якого дивана. «Мене представили колишньому конгресменові Ебботту. Цікавий хлопець. Він один із ваших великих кредиторів.
  
  
  
  Грета завмерла. - Так, - нерішуче сказала вона. — Він… комісар нашої компанії.
  
  
  
  Нік нахилився до неї, начебто збирався відкрити великий секрет. «У мене таке почуття, що Рід збирається зробити щось велике. Щось глобальне значення. Цей старий лис робить це не так.
  
  
  
  — Ми завжди проводимо дослідження, — сказала вона, старанно підбираючи слово, — але… — Вона поклала руку на нього. «Будь ласка, пам'ятайте, що я вам сказала. Рід не хоче, щоб хтось про це знав - забудь про це. Просто роби свою роботу, не говори про це і не шпигунь».
  
  
  
  «Хто говорить про шпигунство? Я просто хочу мати можливість заробити трохи додаткових грошей. Я вже трохи відклав грошей. Якщо вони на шляху до чогось хорошого, звичайно, я також можу цим скористатися? Тримаю парі, що такі великі хлопчики, як Перлі, роблять те саме. Чому тільки ці хлопці завжди мають отримувати велику видобуток?
  
  
  
  Вона зітхнула. 'Ти правий. Але вони такі... такі неприступні. Він був упевнений, що вона сказала б «небезпечні», якби була менш задумливою. «Якщо вони думали, що нам навіть цікаві їхні результати, тоді «ми б закінчили кар'єру».
  
  
  
  Йому здалося, що слово «закінчили» пролунало надто ударно. — Вони не впізнають, якщо ми триматимемо язик за зубами. Єдине питання: що вони роблять?
  
  
  
  — Що ж, ви маєте рацію, говорячи, що це має глобальне значення.
  
  
  
  Він улаштувався трохи нижче на дивані. Їхні тіла зіткнулися одне з одним. Він погладив її руку, припускаючи, що робить це зовсім ненавмисно. "Достатньо глобальне, щоб деякі люди могли розбагатіти на цьому?"
  
  
  
  'Так. Ви щось знаєте про пересадку серця?
  
  
  
  'Так.'
  
  
  
  «Велика проблема – отримати серця. А також нирки та інші органи. Штучні органи працюють все ефективніше, але є ще кращий спосіб, який розробляє тільки Рід…»
  
  
  
  "Ще найкращий спосіб?" — обережно спитав він.
  
  
  
  "Вирощування нових органів".
  
  
  
  Ну давай же! Як нова шкіра точно...'
  
  
  
  'Так. В лабораторії. Виростити їх повністю, а потім пересадити».
  
  
  
  — Мільйони, — промимрив він. "Мільярди, якщо вони зможуть зберегти монополію на це".
  
  
  
  "Вони це можуть."
  
  
  
  'Наскільки?'
  
  
  
  'Я не знаю. Більшості з нас навіть не дозволяють потрапити до великої будівлі для вирощування». Вона гірко засміялася. 'Уявити! Дехто з нас думає, що все це просто смішно, але що з цим робити? У будь-якому випадку, лише мало хто може побачити готовий продукт. Але я сама надивилася на це достатньо. І зробила також.
  
  
  
  — Ви брали участь у цій роботі? Грета, люба, адже ти й сама маєш право скористатися цим! Ці великі організації завжди одержують гроші. Чому люди, які виконують розумову чи брудну роботу, мають задовольнятися жалюгідною пенсією? Як ви вважаєте, вони скоро виставлять його на продаж?
  
  
  
  "Я думаю так." Вона грала зі своєю порожньою склянкою. «Я вже культивувала перше серце у своєму відділенні понад шість місяців тому».
  
  
  
  "Яке хвилювання, мабуть, було," сказав він з ентузіазмом. «Бачачи, що ваша робота дає результати в такий спосіб. Вам довелося розпочинати з існуючого органу? Я маю на увазі, чи потрібні їм для цього частини старого серця?
  
  
  
  'Ні ні. Є тільки така ж модель зростання, можна сказати. Ця нескінченно складна комбінація дрібних частинок, з допомогою якої комп'ютер може конкретизувати різні фази процесу зростання».
  
  
  
  'О Боже.' Він здавався враженим, і він був вражений. 'Крок за кроком. Можна сказати, частка за часткою - під контролем комп'ютера!
  
  
  
  'Вірно. Люди не могли цього вдіяти. Крім того, вам знадобилася б тисяча або більше людей, які вдень і вночі нічого не робили б, окрім як вивчали та просували процес зростання. Як я… ми налаштували це автоматизовано.
  
  
  
  'Приголомшливо. Фантастика! Отже, як тільки програмування завершено, можна розпочинати процес зростання. Після першої копії виробництво стає навіть дитячою грою, бо метод фіксується.
  
  
  
  Їй було приємно, що він виявив такий інтерес та ентузіазм. — Тобі просто треба повторювати це знову і знову. Але ви бачили б перші клітинні структури. Збори з тисяч кольорових кульок розміром навіть менші за шпилькову головку на дротяному каркасі розміром з письмовий стіл. Німур зробив першу копію. Він геній ... » Коли вона згадала ім'я Німура, вона раптово схопилася на ноги насправді. Вона схопила Ніка за руку. «Тобі безперечно не слід нікому про це розповідати. Вони надзвичайно замкнуті у цьому».
  
  
  
  — Егоїстичні, ти маєш на увазі. Не хвилюйся, дитинко. Питання лише у тому, як ми матимемо з цього?
  
  
  
  — Доведеться це вам залишити. Купівля акцій, але заради нас обох не дозволяйте собі дивитися в карту!
  
  
  
  Інакше фальшиві карти вилізуть із рукава, подумав він. Очевидно, вона нічого не знала про фінансове походження фірми. Reed-Farben була приватною компанією. Ніяка частина його не могла бути отримана через офіційні канали чи обхідними шляхами. Рясні кошти з цього загадкового швейцарського джерела допомогли компанії розпочати роботу, а прибуток від звичайних хімічних та фармацевтичних продуктів підтримував бізнес. Він запитував, як далеко зайде Марвін Бенн у серйозному бізнесі. Не те щоб компанія Reed-Farben була несерйозною, але в багатьох сенсах відбувалося щось дивне.
  
  
  
  Вони взяли шатобріан та дві пляшки рожевого вина. У слушний момент, за кавою з коньяком, Нік запитав: «Ви коли-небудь зустрічали мого друга - Хьюбі Дюмона?»
  
  
  
  Вона відкинула голову на м'які перила. Її відповідь прийшла без жодних вагань. - Дюмон? Ні. Ніколи про нього не чула. Хто він і що робить?
  
  
  
  «Представник з хімікатів. Я думав, що ви могли замовити в його фірмі.
  
  
  
  'Ні.' Вона думала. «Дрейк веде переговори. Я просто пишу запити. Вони роблять все можливе, щоб завадити нам вступити в особистий контакт із представниками».
  
  
  
  Він повірив їй. У Грети було щось таке, що змушувало повірити, що вона рідко, якщо взагалі коли-небудь, брехала, хоча могла робити це дуже спритно, якщо це було абсолютно необхідним. Можна було сказати про дрібниці, наприклад, про те, як відверто вона ковтнула напій, і як вона відповіла на його поцілунок минулої ночі. У справах важливіших вона виявляла стоїчний погляд, свідомість того, що ти скоро все забудеш і що все скоро забуде і тебе. Вона була тим, кого можна було б назвати зрілою жінкою, уклав він, але було в ній щось зіпсоване, що свідчило про те, що процес дорослішання не завдав їй шкоди. Шкода, що вона опинилася в цій фірмі. Вона б справила фурор у вашингтонських колах і, мабуть, незабаром знайшла хорошу людину.
  
  
  
  Вона замріяно подивилася на нього. "Що б ви зробили, якби у вас було багато грошей і вам більше не доводилося водити вантажівки?"
  
  
  
  'Взяв вихідний. Ви щось відчуваєте до Гаваїв?
  
  
  
  Вона засміялася і провела щокою по його підборідді. У цей момент він підняв погляд на здивовані і сердиті очі Марти Вагнер.
  
  
  
  Нік натягнуто посміхнувся і почав вітатись, але вона продовжувала йти. Вона була одна. Навіть це, подумав він, мало того, що за мною женеться вся банда «Рід-Фарбен», тепер мої найкращі стосунки стали небезпечними настільки, наскільки може бути небезпечною покинуту жінку — і це важливо. Він сказав: «Вибачте, Грето», — і пішов за Мартою через бар.
  
  
  
  Спина Марти була пряма, коли вона йшла через довгу кімнату. Вона, певне, шукала когось — у барі чи за столиками. Нік наздогнав її, коли вона пройшла дві третини шляху до дверей на іншому кінці. Він поклав руку їй на руку і сказав: "Березня..."
  
  
  
  — Ах, дай мені спокій. Вона відсмикнула руку, на мить оглянулась і вийшла з бару. Нік пішов за нею.
  
  
  
  "Березня, ти шукаєш Піта?"
  
  
  
  Вона зупинилася під різнобарвними вогнями на шляху до стоянки. Вона виглядала сумною, злою, схвильованою і дуже гарною! - Як ти вгадаєш? Це була саркастична зауваження, на яку ніхто не чекав відповіді.
  
  
  
  "Я залишив його у Перлі".
  
  
  
  'Я знаю це. Я чула, як добре ти вмієш літати. І що ви спитали, чи знає Хьюбі Джо Фелікса. І ще, що ти працюватимеш на Перлі. У м'ясорубку потрапиш – ось що з тобою буде! Як ти думаєш, що зроблять Рік та інші, коли Перлі скаже їм, що найняв тебе?
  
  
  
  - Вони все ще тусуються з тобою у пошуках Джима Перрі?
  
  
  
  Вона зробила кілька кроків, її плечі, які вона раніше тримала прямо, як хлопчик із кадетського училища, тепер здавалися втомленими та переможеними. "Чому я маю говорити вам щось ще?" Він ішов із нею. — Бо ми разом, Марто. Ми обидва однаково схильні до ризику.
  
  
  
  — Ти це казав і Греті Штольц?
  
  
  
  "Швидко йти." Він обійняв її рукою – дуже ніжно. «Ви можете здогадатися, чому я тусуюсь із Гретою».
  
  
  
  - І, чи! Бо хочеш розкопати ще більше того лайна, яким займався Піт».
  
  
  
  'О. Ти маєш на увазі, що Піт ніколи не пив, поки я його не обдурив.
  
  
  
  Вона глянула на нього. Її очі були вологими та допитливими. Потім вона раптово посміхнулася, коротка та зіпсована. Це звучало гірко, начебто вона хотіла показати, що розуміє ситуацію. Вона обдарувала його короткою цинічною усмішкою.
  
  
  
  - Ну гаразд, Джіме, - сказала вона, більше не відсмикуючи руку. — Я шукаю Піта із семи. Він часто приходить сюди. Так, ці хлопці від Ріка все ще стежать за ділом. Думаю, велике начальство ще не чуло ім'я водія Джима Перрі, хоча мені справді цікаво, як це…
  
  
  
  "З якоїсь причини вони забули запитати Кенні про мене".
  
  
  
  — Або вони приготували тобі дуже хитру пастку.
  
  
  
  - Так, - зітхнув він. — Марто, повертайся до своїх справ. Я відвезу Грету додому, як тільки зможу позбутися її пристойним чином, а потім прийду до тебе. За цей час ти можеш дізнатися щось про Піта. Якщо ні, то я допоможу тобі знайти його.
  
  
  
  У напівтемряві він поцілував її. Вона запитувала себе, чи знав він, як сильно вона потребувала когось, щоб хоч трохи полегшити її тягар, хоча б ненадовго. — Я чекатиму на тебе, — прошепотіла вона.
  
  
  
  Повертаючись через бар, він ретельно витер губи хусткою.
  
  
  
  Придушивши наростаючу позіхання, Грета сказала: «Нам потрібне повітря, крім цього задушливого диму», — і стиснула його руку. Коли він сплатив рахунок і відмовився від її внеску, він сказав, коли вони йшли до машини: «Ти мав довгий день, Грето? Вам багато доводиться стояти на роботі? Ти втомилася, дитино?
  
  
  
  «Дні справді довгі, і я досить багато ходжу. Але я чудово почуваюся…» Вона повела його до правого боку його машини. — Я гадаю, це ти втомився. Дайте мені поїхати – я люблю щоразу пробувати іншу машину».
  
  
  
  Вона сіла за кермо і зачинила двері. Він зітхнув. Який підхід йому слід вибрати зараз? Вона спритно вивела машину з паркування і повернула ліворуч, подалі від долини Копперпот. Подвійний мартіні або без подвійного мартіні, вона їхала добре, уважно, не надто жорстко і з правильним становищем рук на кермі. Він знову позіхнув і притулився до неї.
  
  
  
  - Ось і все, - люб'язно сказала вона. — Ти мав важкий день, чи не так?
  
  
  
  "Я почуваюся так, що мене побили", - відповів він.
  
  
  
  'Бідний хлопчик. Ти, мабуть, спізнився минулої ночі через мене. А тепер заспокойся...
  
  
  
  Вона звернула з головної дороги на бруковану стежку до гори Джона Ріда, проїхала біля милі і зупинила машину на пустельному пасовищі біля струмка, що, ймовірно, був причиною того, що давним-давно тут був невеликий фермерський будинок. Наскільки він міг розгледіти в темряві, не залишилося жодної будівлі. Жінки чудово зуміли пристосуватися, тут кожна представниця жіночої статі обрала собі гніздечко для стоянки у горах.
  
  
  
  Вона відрізнялася від Марти, яка діяла імпульсивно, і відрізнялася від багатьох жінок, яких він знав, якщо вже на те пішло. Грета звикла методично аналізувати, а потім робити висновки. Вона гладила його, пестила, шепотіла йому всякі милі дрібниці, напівроздягала його, лизала йому вуха, дряпала його соски кінчиками нігтів, покушувала його язик - вона нападала широким фронтом!
  
  
  
  Нік розслабився. Особливо не сперечайся. Будьте милим. Подумайте, чого вона хотіла. У її житті вже було стільки розчарувань. Він здригнувся, коли вона застосувала незвичайну комбінацію хваток та ласок. Що ж, Картер, зізнайся: це майстерність. Він весело витяг плед, що лежав на задньому сидінні. Хоук міг пишатися ним.
  
  
  
  З нескошеної трави вийшов чудовий матрац. Він побачив, як Грета вішає одяг на деревці при світлі зірок. Хоук, напевно, оцінить цю жінку. Цілеспрямована та акуратна. Якби він запропонував їй...
  
  
  
  Йому не дали більше змоги для приємних припущень. Грета повністю поглинула його. Як і в кабіні вантажівки, були сюрпризи, тільки тепер їх побільшало, бо було де розвернутися та застосувати варіації. Грета знала чого хоче і як саме. Після приємного досвіду він знову впав на траву. Якби Грета колись вступила в контакт із чоловіком, який зміг би все це оцінити, це могло б обернутися довічним зобов'язанням.
  
  
  
  Цей активний та різноманітний підхід був стимулюючим. Подібні речі не траплялися так часто. Можливо, це було через телевізор: ви сиділи і насолоджувалися двомірною релаксацією і забули, як використати своє тіло для роботи із справжнім задоволенням. Отримайте чудовий досвід! Якщо ви порівняєте цю жінку з позбавленими уяви, лінивими, переляканими фігурами, з якими ви зіткнетеся у ці дні у Вашингтоні. Або, що ще більше дратувало, самозакоханість, яка прив'язалася до нього, як безформний пудинг, і пішла у свій світ мрій.
  
  
  
  Грета взяла на себе ініціативу, поки не відчула, що настав час її партнеру взяти кермо влади в свої руки, і це було приємно. Вочевидь, вона не вичерпала свій діапазон можливостей у кабіні.
  
  
  
  — Обернися, — сказала вона, обережно потягнувши його за стегно. Він обернувся.
  
  
  
  Ще одна новинка, ще одна геніальна знахідка. Через мить вона ахнула йому у вухо: «Тебе важко дістати, я рада...»
  
  
  
  — Це довше зберігає веселощі, — прошепотів він.
  
  
  
  Ах яка жінка! Чоловікам просто подобалися добре навчені коні та сексуально досвідчені жінки. Він посміхнувся, радіючи, що вона не може дивитися йому у вічі. Але тоді треба було починати із гарного матеріалу. Мудрість і ентузіазм були незамінні, тому що кожне вміння залежить від того, що каже вам ваш розум.
  
  
  
  - А тепер, - сказала вона, - уперед.
  
  
  
  Він перестав думати про задоволення і взявся до справи. Через деякий час, коли він лежав, дивлячись на зірки, вона засунула сигарету між його губами, залишивши його на деякий час, щоб узяти пачку з машини. - Ти дуже втомився? Вона пригорнулася до нього. — Ти крутий робітник, ти знаєш це?
  
  
  
  Він узявся за руку. — А ти дуже винахідлива, Грето. Мабуть, ти диявольський художник у лабораторії.
  
  
  
  Він глянув на зірки, розсипані темним небом, як блискучий штучний сніг на ялинці. Чому люди не можуть просто насолоджуватися життям, гарною їжею, насолодами, сексом... Добре, що він подумав про це. Він повинен був покласти цьому кінець і продовжити свою роботу і знайти Піта. Але він мав ще багато часу; жоден з варіантів потрапити в головну будівлю не був хорошим, і чим пізніше він би спробував, тим краще. Більше того, Грета могла виявитися гарною контактною особою. Ви можете подати це як частину його обов'язків. Він видавив цигарку, повернувся і знову знайшов її губи.
  
  
  
  Опівночі він висадив її біля червоного «порше». Вона зрозуміла, коли він сказав, що повинен вставати о п'ятій, і тим більше, коли він запропонував зустрітися в тому ж місці і в той же час у п'ятницю.
  
  
  
  Це зробило прощання легким. Грета знала, що таке самодисципліна. Їй доводилося нав'язувати це собі все життя. Повертаючись до своєї квартири на ділянці Рід-Фарбен, вона згадала слова Ніка про заробляння грошей. Це було розумно та небезпечно, але дуже привабливо. Було б дуже добре мати гроші та бути вільним. поряд з такою людиною, як Джим Перрі...
  
  
  
  
  
  
  Нік знайшов Марту і Боба Полуворонов у затишному куточку її ресторану. З першого погляду він зрозумів, що Піта ще немає. Як тільки він побачив слушний момент, він тихо запитав, які їхні плани. Чи міг він допомогти?
  
  
  
  Марта зітхнула. — Ми можемо знову перевірити усі намети. Зазвичай він тиняється тут кілька днів, перш ніж дозволити вогням міста залучити його. І невдовзі це сталося з ним.
  
  
  
  — Хіба господарі тих заповітів не дзвонять тобі, коли він там з'являється? То ти не попередиш тих хлопців?
  
  
  
  «Вони мене не люблять. Піт витрачає великі гроші.
  
  
  
  Це було зрозуміло. Нік сказав: "Скажи мені, куди йти, і я піду".
  
  
  
  "Ти знаєш Оги, Дедвуда, Ферндейла і ..."
  
  
  
  'Так. І Бар-Нутін, і Джим Перро, і Трейс Квік — я прямую на захід.
  
  
  
  Він виїжджав своєю машиною через бічні двері, коли звідти вискочив Боб Полуворона, легко, як олень, перестрибнув через залізні ворота і зупинив його. Індіанець увійшов. Нам щойно подзвонили. Піт знаходиться на вулиці Віггл Пасс.
  
  
  
  Нік вискочив на головну дорогу. - З ним все гаразд?
  
  
  
  'Ні. Він поранений.
  
  
  
  Вони подолали сім кілометрів за двісті секунд і зупинилися на місці, де на правій узбіччі стояли чотири машини. Одна була перекинута, але не виглядала сильно пошкодженою. На іншій машині горіла червона мигалка. Людина у формі спробувала включити рацію, яка тріщала і шипіла. Нік та Боб побігли до машини в канаві. Якийсь чоловік спрямовував ліхтар на Піта, який сидів попереду і стогнав, переважно праворуч і нахилившись ліворуч, ніби він і не був за кермом. Він був сильно побитий і весь у крові. Нік впізнав його за статурою, формою голови та курткою. З його горла вирвався хрипкий звук. Світло відбивалося від зубів, що прилипли до підборіддя в криваво-червоній масі.
  
  
  
  Нік сказав: — Продовжуй наглядати за ним, Бобе. Я візьму ковдру. Двері машини Піта не були розбиті. Вони підняли його якнайбережніше і загорнули в ковдру. Піт спробував поворухнутися, коли його передали, і сказав щось більше схоже на тарабарщину, що булькає.
  
  
  
  Нік схилився над ним. - Заспокойся, Піте. Просто не хвилюйся. Це я – Джим.
  
  
  
  "Я?" "я?" Потріскані губи і розбита щелепа не могли вимовити жодного слова. Нік тримав руку Піта, і вона ніжно стиснула його.
  
  
  
  - Так, Джіме, - заспокійливо сказав Нік. — Ти знову будеш гаразд. Він підніс губи до вуха Піта. 'Хто зробив це?' Слина та кров потрапили на щоку Ніка, коли він приклав вухо до губ пораненого. "З'аке'єнсе". Піт витяг його з великими труднощами. Він закашлявся, виплюнув блювоту і знову запитав: Джим?
  
  
  
  Нік стиснув його руку і прошепотів: «Так, Джіме. Заспокойся, хлопче. Хто це зробив?
  
  
  
  "Z'make'ense..." Хвилина мовчання, потім Піт зробив ще одне судомне зусилля: "Z'make'mense...".
  
  
  
  Грубий голос ззаду і зверху спитав Ніка: Що ти там робиш? Його не можна чіпати.
  
  
  
  Нік підвівся. Місцева поліція. Нік просто подивився на чоловіка при світлі машин і сказав: «Схоже, він ось-ось шокує. Ось чому я загорнув його у ковдру.
  
  
  
  — Тобі не слід його чіпати. Ти знаєш його?'
  
  
  
  Його звуть Піт Вагнер. Ми – його друзі.
  
  
  
  «Швидка допомога вже у дорозі. Я знаю його ім'я. Коли ви бачили його востаннє?
  
  
  
  Боб Полуворона сказав йому.
  
  
  
  Нік спробував сказати із місцевим акцентом. "Його не так сильно поранила та машина".
  
  
  
  Ні, схоже, вони схопили та пограбували його. Його гаманець зник.
  
  
  
  До розмови приєднався міцно складений хлопець у комбінезоні, що тримався віддалік. «Я добре знаю Піта. Я побачив, як він їде на схід і посигналив йому. За кермом був ще один хлопець, і тут я побачив у дзеркалі як машина робить повний оборот. За нею була ще одна машина. Я майже впевнений, що з неї вийшов якийсь хлопець і вони продовжили шлях на схід. Я одразу обернувся і знайшов його прямо тут». Його слова звучали щиро. — Я зателефонував до його сестри.
  
  
  
  Нік раптово схилився над сильно ушкодженою головою Піта. Він намацав яремну вену і обережно доторкнувся до віку, коли поліцейський сказав: «Гей, не чіпай його, поки не приїде швидка допомога».
  
  
  
  Нік підвівся і зітхнув. — Зачекайте на них, але я не думаю, що йому потрібна швидка допомога.
  
  
  
  Нік мав рацію. Піт був мертвий. Співробітники швидкої допомоги забрали його тіло, а Боб допоміг поліцейському з даними звіту. Потім він поїхав назад, щоб повідомити Марту. Боб Полуворона пройшов на кухню. — Ти скажи їй.
  
  
  
  Нік зробив. Вони були в її розі ззаду, і він зробив так, щоб все виглядало не так погано, як було насправді. Вона не плакала і не засмучувалася; вона погодилася, але її темні очі стали вологими та водночас жорсткими. Нік приніс їм каву та стопку віскі. Після кількох коротких сумних зауважень вона довго мовчала. Потім вона запитала: "Ви залишили його з Перлі?"
  
  
  
  - Як я вже сказав, так.
  
  
  
  Вона підійшла до телефонної будки і повернулася за хвилину. — Він пішов звідти близько п'ятої години. І нічого не сталося.
  
  
  
  «Краще б ми його зустріли…»
  
  
  
  - Я бачила, як ти намагався. У "Chez Rouge".
  
  
  
  «Це нечесно, люба. Я ризикнув би своєю шиєю заради Піта, хочете ви в це вірити чи ні.
  
  
  
  Вона опустила очі. 'Вибачаюсь. Але я дізнаюся, хто залишив його вмирати!
  
  
  
  "Поліція шукатиме".
  
  
  
  — Ці хлопці не можуть знайти навіть чоловічого туалету. І якщо вони досягнуть успіху, ти зможеш підкупити їх здаванням з автомата.
  
  
  
  Вона була, звичайно, дуже засмучена. Нік подумав про те, що вона сказала, коли з'явилася поліція — людина, яку він уже зустрічав, а тепер ще й детектив. Ставили звичайні питання і нічого більше. Нік залишився осторонь. Марта уникала згадувати ім'я Перлі і сказала, що Піт напився. Вони кивнули, начебто це все пояснювало.
  
  
  
  Коли вони пішли, вона сказала: Бачиш?
  
  
  
  'Не зовсім. Вони перевантажені роботою. Ти теж не сказала, що знала. Вони могли скористатися підказкою, що він пішов від Перлі о п'ятій.
  
  
  
  Вона зробила похмуре обличчя. Двоє добре одягнених, веселих хлопців пройшли до бару з великою помпою. Марта дозволила йому сісти та підійшла до них. Нік обійняв Боба Полуворона в іншому кінці кімнати і вказав головою на двох чоловіків поряд із Мартою. 'Ви знаєте їх?
  
  
  
  «Флеш Волдо та Бен Міллікен».
  
  
  
  - Вони знали Піта?
  
  
  
  'Так.'
  
  
  
  — Вони були його друзями з випивки?
  
  
  
  'Іноді. Але вони не завдали б йому шкоди.
  
  
  
  Нік повернувся до столу. Марта негайно почала розпитувати про чоловіків, які могли влаштувати Піту засідку. Коли вона повернулася до нього, він недбало запитав: Ти що-небудь дізналася?
  
  
  
  'Ні. Вони тільки-но вийшли з Фордж-Джанкшен.
  
  
  
  — Ти можеш їм повірити?
  
  
  
  "Я починаю нікому не вірити".
  
  
  
  "Могли б ви подумати, що, можливо, він хотів отримати кілька особистих інтерв'ю для своєї історії про Reed-Farben - і що вони з підозрою поставилися до його питань?"
  
  
  
  Вона широко розплющила свої темні очі. У ньому були гнів та страх. "Я вірю... вони не будуть..."
  
  
  
  "Можливо ні."
  
  
  
  Він уже мав свою відповідь. Не з її слів; він не повірив, і вона також, подумав він. Він допив свою каву і сказав: «Мені шкода тебе, Марто». Гадаю, ти хочеш побути сама. Побачимося завтра.'
  
  
  
  Він знав, що вона не хоче залишатися сама. Вона хотіла, щоб він допоміг їй помститися за Піта. Її прохолодне "Спасибі" поранило його більше, ніж він думав.
  
  
  
  Він поїхав до Альпайна, відкрив багажник свого «форда», відніс три сумки до свого котеджу і ретельно засмикнув там штори. Коли він одягнув чорні туфлі на креповій підошві та темно-синю сорочку, можна було побачити, як він став зовсім іншою людиною. Ніколас Дж. Хантінгтон Картер III став Ніком Картером, N3 з AX, людиною, спеціально навченою та екіпірованою для цієї роботи. Чоловік у кімнаті більше не був Джимом Перрі.
  
  
  
  Він задер сорочку і підперезав щось схоже на білий нейлоновий пояс для грошей. У різних відсіках були різні твори Еглінтон і Суарта, начальників технічних підрозділів AX. Там були щупи із загартованої сталі, гаки, жетони, вибухові речовини С4 різної форми, смертоносні та паралізуючі бомби, флакони, що не б'ються, наповнені сірчаною або пікриновою кислотою.
  
  
  
  У сумках були інші паски для інших компаній. У тому числі і дуже хитромудрий з пристроєм, що підслуховує, і радар-детектором, і такий, який дозволяв якийсь час залишатися в живих у глушині.
  
  
  
  Вільгельміна, «Люгер» з коротким стовбуром та вузьким пластиковим прикладом, була в тісній сумці у нього під пахвою. Х'юго, гострий як бритва стилет, лежав біля його лівого передпліччя. Він розіпхав по кишенях ще кілька речей і прибрав сумки назад у багажне відділення.
  
  
  
  Перш ніж вимкнути світло, він ще повісив на пояс сумку з Пепітами — швидкодіючими газовими гранатами, які тимчасово виводять когось із ладу, не завдаючи при цьому постійної шкоди. Вільгельміна, Хьюго, Пепіта, П'єр та Лулубель... з'являються як корисні кодові слова для запиту зброї. «Пришліть мені шведських немовлят», якщо ворог підслуховував, звучало краще, ніж «пришліть мені два пістолети-кулемети шведського типу».
  
  
  
  Як і у випадку з військовими, де вони знали своїх Довгого Тома, Чесного Джона та Веселого Гаррі, ці назви для найстрашнішої зброї тепер знайшли визнання серед бійців AX.
  
  
  
  
  Він поїхав на захід, подалі від «Рід-Фарбен», і по дорозі, що оминає фабрику, попрямував трохи далі до злітно-посадкової смуги. Загалом за милю від злітно-посадкової смуги він вів «Форд» через густий підлісок старої лісовозної стежки, яку виявив під час свого першого дослідження. За двісті метрів він не міг іти далі і вимкнув світло. Судячи з його карти і судячи з паркану, тепер він повинен бути за кількасот ярдів від задньої частини комплексу, де він піднімався на пагорб за приміщенням персоналу. Це здавалося логічним місцем для проникнення. Там, в оточенні сімей з дітьми, не можна було бути надто необережними зі смертельними пастками, високовольтними проводами та зубастими доберманськими мордами. Йому довелося пробиватися через нетрі порослі дубів та молодих хвойних дерев. Це була справжня мука, але вона також вказувала на те, що охорона не вважала спробу вторгнення з цього боку дуже ймовірною. Він мало не наскочив на паркан у темряві.
  
  
  
  Він уже вирізав дві палички з прорізом на кінцях. Тепер він вставив у щілини відрізок дроту, тримав палиці у гумових рукавичках і заземлив огорожу. Нічого не трапилося. Це був звичайний заводський паркан із трьома рядами колючого дроту поверху. Він на мить посвітив на нього ліхтариком. Один шматок колючого дроту був прикріплений до ізоляторів. Якщо перерізати цей провід, спрацює реле та спрацює сигналізація. Він витяг з підліска велику соснову гілку до паркану і притулив до неї, потім перерізав два ряди знеструмленого колючого дроту, обережно проліз під сигнальний провід і зістрибнув на землю з іншого боку.
  
  
  
  Він мовчав та слухав. Все було тихо. Він встромив у вухо підслуховуючий пристрій і знову прислухався. Він чув звичайні звуки, але вони були слабкими. Він повільно пройшов далі, уважно прислухаючись. Амплітуда сигналів не змінилася. Він з'єднав у мережу провід, який використовував для заземлення огорожі, і виявив, що частково блокує сигнали в його напрямку. Електронні сторожові пси стояли не вздовж паркану, а далі всередині.
  
  
  
  Він переповз через горб і побачив вогні фабричних корпусів. Звуки та тріск у вухах ставали все гучнішими. Він обережно сповз по схилу і за допомогою дротяної сітки знайшов джерело одного з сигналів. Колона схожа на стовп старого паркану. Він піддався, коли він натиснув на нього плечем. Він нахилився, як лайнсмен в американській команді з регбі, і кинувся на неї. Стійка зламалася і впала. Він потяг її ще на кілька футів, так що всі дроти в його підставі були відірвані.
  
  
  
  Потім побіг по діагоналі через пагорб в інший бік до головної будівлі; тепер він минув виробничі цехи по скошеному лужку. Він дістався до обгородженої трансформаторної будки і впав на землю за нею.
  
  
  
  Майданчик тут був усюди освітлений, і він відповз у темний кут, який зміг знайти, лежачи на животі біля основи закритої площі. Над ним тихо гула установка.
  
  
  
  Автомобіль мчав угору схилом від будиночка воротаря; своїм прожектором він висвітлював паркан, де міг, а де не міг, територію навколо нього. З хатинки воротаря вийшов охоронець - з такої відстані він здавався іграшковим солдатиком - і взяв із загону добермана. Він пішов на схід уздовж паркану. Йому буде потрібно годину, щоб пройти через бар'єр туди, де Нік перерізав колючий дріт. Також існувала ймовірність того, що на той час він припинить свої дослідження.
  
  
  
  Ніку це здалося лише першою реакцією на тривогу. Це часто траплялося з ними, коли тварини вступали в контакт із ланцюгами або внаслідок нещасних випадків. Почати на сполох міг великий птах, який підхопив черв'яка. Але якимось чином інша команда тепер запитувала себе, чому ланцюги повністю відключилися. Якби минулої ночі перед осцилографом сидів якийсь тямущий хлопець, вони знайшли б зруйнований стовп протягом хвилини, але, ймовірно, цього не сталося. Проникливі охоронці - майже вимерла порода.
  
  
  
  Після того, як машина і людина з собакою зникли з поля зору, Нік побіг по траві і проїжджій частині, застрибнув на вантажний майданчик і присів біля головних дверей будинку, що пропускають людей у білих халатах під час навантаження або розвантаження. За допомогою зонда та кількох ключів він швидко відчинив двері. Він прослизнув усередину і закрив її за собою. Сигналізацій не було. Можливо, сигналізація була підключена до основної системи, яку він відключив, або перегорів головний запобіжник, коли він відривав дроти від стовпа.
  
  
  
  Він стояв у блискучому коридорі, викладеному білою плиткою. Ліворуч було два вікна, а кабінки за ними були огорнуті темрявою. Він продовжив шлях до Т-подібного коридору.
  
  
  
  Він визирнув з-за рогу трохи далі вліво та вправо. Яке місце для роботи! Довгі коридори були схожі на тунелі із сліпучо-білого льоду, кришталево чисті й зловісні, немов у холодному склепі. Був запах, який, здавалося, виходив із усіх операційних та консультаційних кабінетів лікарів та стоматологів у всьому світі. Слабкий і проникливий - він не міг не думати про гостру сталь у плоті, про неминучість смерті. Ефір та парний альдегід, спирт та луг, сірка та нафта, запахи, завдяки яким людина приходить у світ і знову йде. Нік здригнувся. Йому подобалося уявляти себе людиною, вільною від емоцій під час роботи, але це було дуже моторошно.
  
  
  
  Далеко ліворуч, у напрямку до офісної частини будівлі, фігура, одягнена в біле, примарно перетнула хол, мабуть, переходячи від одного столу до іншого. Нік повернув праворуч, як тільки привид зник, і швидко пішов блискучим коридором. Його темне тіло на білому тлі було б легкою мішенню для стрільця.
  
  
  
  Він проминув офіси. Двері одних були відчинені, інших зачинені, на дверях були написані імена. Скрізь було темно. Він бачив лабораторні приміщення розміром із бенкетний зал; горіло єдине світло, і він чув гудіння насосів чи моторів. І раптом він опинився там, де хотів бути. Подвійні сталеві двері, які мали відкриватися в центральний простір будівлі, де колись розташовувався виробничий відділ Lyman Electronics. На дверях красувалися запобіжні таблички чотирма мовами:
  
  
  
  
  НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ. НЕ ВХОДИТИ. ДОСТУП ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ З СПЕЦІАЛЬНИМ ДОЗВІЛОМ.
  
  
  
  
  У ній був дорогий замок, який зносився через безліч ключів, вставлених незліченну кількість разів. Через тридцять секунд Нік відчинив двері і зачинив її за собою. Одразу за дверима була ширма від нескромних поглядів. Нік озирнувся і затамував подих. Знову ця емоція, але цього разу цілком прийнятна!
  
  
  
  Вони були схожі на гігантські винні пляшки, що зберігалися в чотири шари в асептичній операційній, такій великій, що там міг би приземлитися спортивний літак. Ні, не пляшки, а шестифутові пробірки, трохи нахилені назовні, в кожній з яких було тіло голого чоловіка, який тупо дивився на нього!
  
  
  
  Порівняно з коридорами величезний простір був досить висвітлений. Нік увійшов до третього ряду. Відкриті сталеві сходи через рівні проміжки вели на орбіту згори чи знизу, а між протилежними рядами скляних трун була мережа пішохідних мостів. Він глянув угору. Монорейки проходили між високими стелажами; пробірки можна було експлуатувати чи знімати з допомогою свого роду козлового крана. Там було зовсім тихо. Тисячі очей викликали в нього мурашки по шкірі. Машинально його рука полізла в кишеню під сорочкою, з якої він вийняв маску з прорізами для очей, носа та рота. При ньому була чорно-біла маска, складена в пакет розміром не більше за рекламний буклет сірників. Чомусь вибрав чорну. Мовчки, на крепових підошвах, він спустився першими сходами, схожими на корабельну, і підійшов до першого ряду людей з їхнім гротескним виглядом у пробірках. Потім у задній частині будівельних лісів він виявив хитромудрий комплекс трубок і проводів, що нагадує акуратно скріплені різнокольорові пуповини. Він опустився навколішки і глянув крізь скляні люльки. Кожне нерухоме тіло мало білу трубку, що веде туди, де має бути пупок, від синьої трубки до області живота, червоний провід до голови та зелений провід до грудей.
  
  
  
  Він уважно подивився на найближчі тіла і дійшов висновку, що їх помістили головою вниз, залишивши повіки відкритими. Чи це було масове вбивство чи пограбування могил в особливо великих розмірах? Йому довелося щось проковтнути, і він придушив озноб. Безперечно, ви опинитеся серед таких смертей! Він обережно пройшов повз ряд цих порожніх тіл, і тут його щось раптом осяяло. Наскільки він міг бачити всі тіла були однаковими. Цілком можливо, що вони були створені синтетичним шляхом!
  
  
  
  Він затамував подих. Піт, звичайно, теж заліз так далеко, мабуть, через ту дірку в паркані, якою вони заманювали в пастку надто цікавих. Знаючи деякі деталі, він зміг ухилитися від охорони та проникнути всередину. Вони спіймали його, планували загнати його в прірву, щоб це виглядало як нещасний випадок, але водій, швидше за все, запанікував, коли цей міцний хлопець посигналив і загальмував у машині Піта, бо не Піт був за кермом. Щось у цьому дусі, мабуть, сталося. Але ж це не можна було пояснити! Якщо тільки вони не хотіли виростити цілісну людину та вирізати з синтетичного прототипу необхідні органи! Замовте своє нове серце, і ми виріжемо його для вас із номера G999. У Ніка знову мурашки по шкірі. Чоловічі постаті здавалися завершеними у деталях. А жіночі? «Вибачте, мем, але у нас немає в наявності грудей та маток.
  
  
  
  Що означала ця червона нитка на голові? Чи могли ці фігури нарешті набути розумової сили? Хочете стати власником якомога більшої кількості Монстрів Франкенштейна? Чи планувала компанія Reed-Farben продавати слухняних готових рабів? «Купіть собі помічника і користуйтеся ним все життя - глюкоза для його харчування коштуватиме вам менше долара на тиждень!
  
  
  
  Він дивився, як пуповини тягнуться через кімнату, як сполучні дроти від величезної телефонної станції. Він виявив, що вони проходили крізь стіну через проріз, мабуть, прибраних двостулкових дверей. Його погляд також впав на двері по сусідству з позначкою ЗАВЖДИ ТРИМАТИ ЗАКРИТОЮ. Він прослизнув усередину і заповз за закритий резервуар заввишки близько трьох футів.
  
  
  
  Ця кімната, не така велика, як інші, була біля навантажувальних доків. Труби йшли від вбудованих резервуарів із нержавіючої сталі до зовнішньої стіни, а пуповини, згорнуті в товсті білі пластикові труби, були підключені до резервуарів. Це пояснювало проблему із харчуванням. Він почув тихе бурмотіння, клацання і дзижчання і поповз уздовж ряду баків на звук.
  
  
  
  Чоловік у білому халаті дрімав, обхопивши голову руками, біля U-подібного розподільчого щита. Все це нагадувало диспетчерську електростанцію або нафтопереробного заводу, або футуристичну установку для управління повітряним рухом. За кафедрою, на якій незліченні вогні створювали враження міста, побаченого вночі з літака, на всю стіну займали два гігантські комп'ютери та допоміжні пристрої. Гудіння було викликане обертанням магнітних стрічок пам'яті. Так ці мізки працювали! Але якби вони могли запрограмувати такий метод штучного розмноження за власним бажанням – що вам потрібно, лікар, адвокат, вождь індіанського племені, солдат, політик, начальник відділу чи грабіжник? - тоді вони мали силу небаченої величини!
  
  
  
  На кафедрі тихо задзвенів дзвіночок. Чоловік у білому підняв голову, подивився на датчики, натиснув кнопки, клацнув вимикачем, глянув на годинник... і знову опустив голову. На годиннику було чотири години, зазначив Нік. Час йти до світанку. Ніколи не вгадаєш, які цікаві пастки приготувала ця організація для тих, кому вдалося прослизнути через бар'єри. Вони вже могли виявити перерізаний колючий дріт. Замість компанії, яка мала лише комерційні цілі, Reed-Farben здавалася озброєною до зубів.
  
  
  
  Він прослизнув назад у велику кімнату і зачинив двері. Він обережно прокрався повз стелажів «трун росту», як він їх подумки називав. Він був за шість кроків від сходів, якими спустився, коли раптом відчув, як щось таємно мчить до нього з проходу між містками.
  
  
  
  Він надто пізно схаменувся. Його схопили ззаду і схопили обома руками, що мало не збило його з ніг. Сильні руки здавались обтягнутими шкірою затискачами.
  
  
  
  Перш ніж вони змогли завершити захоплення, він розпочав контрнаступ. Він тупав пальцями ніг, бив п'ятами по гомілки, звивався назад, згинався і звивався. Він ніколи не відчував чогось настільки потужного, незворушного та жахливого. Щупальці стиснулися ще дужче і завдали йому болю.
  
  
  
  Він змістив свій центр тяжкості, щоб спробувати виконати кидок нагевадза чи атаку атемівадза, залежно від хватки чи захисту противника. Біда була в тому, що всі його дії здавалися ідеальними! Великі пальці намацали вразливі місця передпліччя.
  
  
  
  Нік зробив паузу, хоча його мозок працював швидше, ніж стійка реле. Знову той нудотний лікарняний запах з рота, що пронісся повз його нос. Нік, який провів місяці на борцівському килимі, відпрацьовуючи всі бойові прийоми, об'єднані загальною назвою «дзюдо», міг знати, що таке досконалість у цій галузі. Коли він відмовився від сдзізенхонтая, або ідеального балансу, його противник був готовий дозволити йому спробувати конкретний кидок або прийом, але Нік знав, що його відразу поб'ють ще кращим варіантом, заснованим на його власному виборі.
  
  
  
  Нік зупинився. Те саме зробив і його противник, його великий палець доповз до нерва руки Ніка і мало не зламав йому ребра ще одним захопленням. Потужним поштовхом ніг Нік кинув усю свою вагу убік – прямо на найближчий ряд скляних трубок, де порожні очі «чоловіків» дивилися на грізну боротьбу.
  
  
  
  Гігант на його спині вилив разом з ним, а потім відтягнув його від величезних пробірок. Нік знову кинувся до лісів. То була правильна тактика; його противник не хотів, щоб їх було пошкоджено. Руки навколо нього ослабили хватку, одна рука стиснула його зап'ястя, інша спробувала схопити його за руку, щоб виконати захоплення рандорикату. Останній відігнав Ніка, вдаривши супротивника двома пальцями.
  
  
  
  Натомість він отримав кидок ногою. Він був відкинутий до стіни, як останній із недосвідчених дітей. Це виглядало набагато гірше, ніж було насправді, тому що Нік дозволив собі піти; це переривання було для нього дуже доречним, і він дозволив своєму ворогові подумати на мить, що він виграв. З руками, повернутими всередину і зігнутими в ліктях, Нік приземлився на стіну в приймання емпо укемі.
  
  
  
  За шість метрів від того, хто збив його з ніг, він знову рвонувся вгору, негайно в ідеальній рівновазі хідарисдзизентай — великим пальцем лівої ноги назовні.
  
  
  
  Раптом він зрозумів, що зараз перебуває віч-на-віч з одним із «чоловіків» з пробірок! Штучна людина? Він сумнівався. Цей здавався дуже реальним та живим... На ньому була біла сорочка без рукавів, білі штани та сині кросівки без шнурків. Істота відразу прийняла позу сиден-хонтай - ідеальний баланс з ногами на одному рівні. Нік перейшов до migisjizentai - правий великий палець вперед, але завжди в ідеальній центральній рівновазі. Його супротивник нерухомо стояв перед ним.
  
  
  
  Але розбирання ще не закінчилося. Немов дві холодні, розважливі, пульсуючі ртутні лампи, блідо-блакитні очі дивилися в Ніка. Нік підняв праву руку, як боксер, який починає свій останній раунд, і запитав, чи зможе він виконати кидок через плече. Рука його ворога просунулася на дюйм, але недостатньо, щоб викликати кузурету або дисбаланс, який би обмежив його можливості.
  
  
  
  Якби комп'ютери навчали цих хлопців відповідно до вказівок програмістів, подумав Нік, програмісти багато залишили б на волю випадку. Їм точно не потрібно було нагадувати цьому роботу, що таке хороший дзюдоїст на даному етапі.
  
  
  
  Нік знову подумав про Франкенштейна. Тепер він сам застряг у сутичці з таким чудовиськом; у нього була така ж прямокутна голова, але не ті жахливі шрами. Його монстр виглядав набагато більш доглянутим, як ідеальний вбивця з прямим безпристрасним обличчям. Двісті сорок фунтів ваги, за оцінкою Ніка, і нічого, крім кісток та м'язів.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  Фільм про те, що було за цим, на чорній гумовій підлозі серед антисептичного та стерильного на вигляд вмісту гігантського лабораторного виробничого приміщення коштував би цілий стан. Таку річ більше не можна імітувати. Чи зможете ви коли-небудь зібрати разом двох істот, одна з яких бореться за своє життя, а інша бореться чи його життя не має значення, і обидва вони майстри дзюдо, карате, савате та численних варіантів цих бойових прийомів?
  
  
  
  Щоразу, коли Нік намагався втекти чи розпочати атаку, білий гігант брався до справи. Вони використовували греко-римську боротьбу, джиу-джитсу, грубі кидки та удари. На кожну атаку є захист, на кожну захист протидія. І практично на будь-яку протидію... принаймні прочитайте праці доктора Кано, який прославився своєю книгою Sodeturikomigosji.
  
  
  
  Нік навіть не знайшов своєї переваги в дзюдо в інструкторів AX. Його виключно гострий погляд, його чудова чуйність і його постійний добрий стан навіть змушували його протистояти їм. Але це тут...
  
  
  
  Істота атакувала, захищалася, парирувала, блокувала — все чудово. Якоїсь миті Нік потрапив у жорстоку мертву хватку дзюдо: хадакадзіме. Легкі хворіли, і коли він звільнився від цієї вбивчої хватки, йому здалося, що він звалився з Ніагарського водоспаду, замкнений у пивній бочці. Він був переконаний, що не зміг би вирватися на волю, якби не провів стільки годин, відпрацьовуючи спеціальні прийоми з Джорджем Стівенсом.
  
  
  
  Пінки Ніка в пах чудовиська були точно відбиті схрещеними руками. Він також використав цей захист сам, а потім схопився за гомілку. На його велике задоволення, йому вдалося струсити з себе супротивника... ледве уникнувши катагури. Нік завдав удару у відповідь, ледь не отримавши удар в сонячне сплетіння і удар по шиї.
  
  
  
  Він виявив, що за наявності можливості зайняти ідеальне положення рівноваги монстр наслідуватиме йому і залишатиме ініціативу йому. Істота негайно реагувала на будь-яку атаку чи ослаблення захисту... та її захисні рухи та випади були надзвичайно точними.
  
  
  
  Нік швидко подумки просканував свою зброю. Газові бомби і Х'юго не підходили — йому ніколи не вистачило б часу дістати першу, а будь-який добре підготовлений дзюдоїст міг легко відбити ножову атаку.
  
  
  
  Потім залишилася тільки Вільгельміна, але в нього склалося стійке враження, що ця кімната, а також сусідня кімната, були обладнані сигналізацією, що реагує на будь-який гучний шум. Мабуть, я запрограмований на поразку, подумав він.
  
  
  
  Запрограмовано? Вони дивилися один одному в очі зблизька.
  
  
  
  Спробуємо зараз щось, чого немає в програмі? - Запитав Нік.
  
  
  
  Нема відповіді. Блакитні очі блищали.
  
  
  
  Нік розвернувся і побіг.
  
  
  
  Він не смів озирнутися. Хоч би яку швидкість він міг розвинути, він сподівався на свої сильні м'язи ніг. У цьому спринті він показав час, близький до рекордного – тепер залишалося лише сподіватися, що вони не зробили хлопців, які також побивали рекорди!
  
  
  
  Він втяг голову між плечима і хитнув руками. Цілком можливо, що він побив якийсь рекорд між їхньою батальною сценою та білою плитковою стіною біля диспетчерської. Він швидко підійшов ближче. Він погрожував, що пробіжить крізь нього або розіб'ється головою.
  
  
  
  Можна припустити, що ці істоти були навчені — запрограмовані — на переслідування. І, якщо вони наздогнали вас, атакували, вдаряли та кидали. Все залежало від швидкості - вони, мабуть, недостатньо запрограмували їх, щоб зупинитися. Будь-хто може зупинитися. Ще за три метри від стіни. Нік пригнувся, загальмував, повернувся і вдарив по стіні тим же земпо укемі хаучі, який він застосував, коли монстр жбурнув його до іншої стіни. Він розвернувся і відштовхнувся у протилежному напрямку, як плавець на повороті.
  
  
  
  Монстр сповільнився і сповільнився. Нік вдарився ногами на рівні колін і встиг вивихнути кісточку. У монстра все ще була непогана інерція, коли він врізався головою в плитку.
  
  
  
  Нік перекотився на бік і лежав, важко дихаючи. Він ще ніколи не відчував себе настільки виснаженим фізично чи морально. Голова чудовиська була викривлена і притиснута до шиї, ніби вона поринула в цементний ставок, у якому не було води. З відкритого рота вирвався тихий останній шепіт, і з губ на гумовий килим капав червоний струмок. Блакитні очі залишалися напіввідкритими. Вони втратили свій блиск.
  
  
  
  Нік простяг руку і занурив два пальці у червону рідину. Він відчув це. Це справді була кров. Потім, важко дихаючи, він побіг дорогою, якою прийшов.
  
  
  
  Хтось щось виявив. Усі вогні на території були увімкнені. Біля пагорба, яким він приїхав, стояли три машини служби безпеки, скануючи місцевість прожекторами. Охоронець, що вирушив патрулювати з доберманом, спустився вниз, жестикулюючи, і інший охоронець зустрів його з будиночка воротаря з двома іншими собаками.
  
  
  
  Нік пробіг повз велику будівлю, за низьким кущем, і по дузі попрямував до головної дороги. Коли він повернув за кут і збирався попрямувати на схід, дорогу йому перегородила величезна постать, Великий, двісті сорок фунтів, блакитноокий - монстр!
  
  
  
  Нік завмер. Він відчував, що холодіє всередині. Це була людина, яку він щойно бачив умираючим, або те, що зламалося! Квадратна голова, безглузде красиве обличчя, блискучі блакитні очі, що нагадують погляд сіамської кішки, що гордо спостерігає за цуценям. Але це був інший, у темному одязі та в капелюсі! Нік глибоко зітхнув, Так що ще один! Той, що робив обхід ззовні. Нік відійшов убік. Істота зробила те саме, сказавши: «Ходімо зі мною, будь ласка».
  
  
  
  Голос звучав повно і музично, вимова відмінна. Говорив він так само механічно та плавно, як диктор по радіо чи по телебаченню.
  
  
  
  'Як тебе звати?' — тихо спитав Нік.
  
  
  
  'Джон. Будь ласка, підемо зі мною.
  
  
  
  «Вони мали називати тебе Френком Другим. Я щойно зустрів твого приятеля Френка Першого.
  
  
  
  «Ходімо зі мною, будь ласка».
  
  
  
  Нік потягнув Вільгельміну так швидко, як міг, і тримав зброю просто під носом істоти. - Відійди, Джоне!
  
  
  
  Джон підійшов до нього, пірнувши прямо повз нього, коли він підняв руку. Ще один, подумав Нік, ідеально запрограмований для ураження всіх видів зброї. Він двічі вистрілив Джону в ліву колінну чашечку, чудово знаючи, що перша куля потрапила в центр диска, але він не знав, чи є у цих істот чутлива підколінна ямка. Джон звалився, як вежа, біля якої вибухнув заряд вибухової речовини. Блакитні очі стали білими. Виходить, він відчував біль.
  
  
  
  Нік обшукав його в пошуках зброї, не зводячи очей з загрозливих для життя рук і ніг. Він нічого не знайшов і більше не нападав. Можливо, сильний больовий імпульс цих синтетичних людей викликав таке ж коротке замикання в мозку, як і в реальних людей.
  
  
  
  Нік побіг через лужок, все ще захищений кущами між ним і будиночком воротаря. До того часу, як охоронець із собакою прийшов подивитися, хто стріляв, N3 був лише маленькою фігуркою, що дерлася вниз схилом до отвору під парканом біля головної дороги. Незадовго до того, як повністю зникнути з поля зору фабрики і території фабрики, Нік озирнувся. Служба безпеки Reed-Farben, схоже, була дуже зайнята цього раннього ранку. Він запитував, чи знав хтось із чоловіків, які мчали на машинах, переслідували з собаками, підіймалися на пагорб, на який він пробрався, чи тягся по лужку слідом за доберманом, який пронюхав про нову стежку, в чому річ? Можливо, ні. Синтетичні охоронці мали стежити, щоб уразливе ядро великої будівлі залишалося недоступним для сторонніх. Він зняв чорну маску і поклав її до кишені.
  
  
  
  Він проповз під парканом, залишив чіткі сліди на дорозі у бік Денвера, потім кількома легкими стрибками перейшов дорогу і пішов кам'янистою ділянкою до лісу. Нарешті, якнайшвидше перетнувши покинуті пасовища на схід, він за три чверті години дістався охайного будиночка Боба Полуворона. Нік постукав у задні двері. Усередині загавкав собака, який тут же заглушив командний тон Боба. Здоров'як відчинив двері, і у Ніка виникло відчуття, що дробовик чи карабін перебувають у межах досяжності однієї з цих могутніх рук.
  
  
  
  Нік сказав: «Мене треба підвезти зараз. Близько десяти миль, Бобе. Через три секунди чорні очі індіанця, здавалося, зробили висновки з чорного одягу Ніка, прохолодного, ще неяскравого світанку та пустельного шосе. - Сідай, - сказав Боб. 'Я йду.'
  
  
  
  Camaro Боб стояв у гаражі з відкритими дверима. Нік знайшов на верстаті шматок мотузки і прив'язав її до одного зі своїх гумових черевиків. Коли Боб прийшов і сів, Нік підняв черевик. — Буде краще, якщо я протягну цю штуку на кілька миль за твоєю машиною. Це відволікає собак від вашого будинку. Вони подумають, що я хотів украсти твою машину, але в ній не було ключів.
  
  
  
  - Вони знають, хто ти? - Боб повільно їхав під'їзною доріжкою. Нік викинув черевик із дверей на дорогу.
  
  
  
  'Ні. Я не вірю, що вони мають уявлення. Поверніть праворуч, будь ласка.
  
  
  
  — Ви шукаєте вбивцю Піта?
  
  
  
  'Так.' - Це була напіввідповідь, але це було правдою.
  
  
  
  «Якщо у них є дійсно хороший слідопит, вони не дозволять цьому взуттю обдурити себе. Така людина незабаром зрозуміє, що сталося.
  
  
  
  «Мабуть, це чоловіки з доберманами та співробітники служби безпеки з цього району. Чи є хтось, хто може щось із цим зробити?
  
  
  
  'Ні.'
  
  
  
  Нік подякував Бобу, коли вони дісталися до тартака. Чорні очі були незбагненні, коли Боб сказав: «Поки ти допомагаєш Марті або шукаєш вбивцю Піта, я допомагатиму тобі. Але якщо ти зробиш щось, що роздратує Марту, нам кінець.
  
  
  
  "Березня - мій друг", - відповів Нік. Він пішов по зарослій стежці, щоб забрати свою машину.
  
  
  
  О сьомій годині Нік поїхав на важкому автопоїзді з фабрики в низину. Він залишив трейлер на вантажному майданчику, причепив порожній до свого тягача і якраз вчасно зустрів Джорджа Стівенса на роздоріжжі Форт-Логан. Навіть якби «Рід-Фарбен» послала за ним людину — а він її шукав, — це було б невинно. Ви зупинилися випити філіжанку кави з термоса і вирішили на стоянці перекинутися парою слів з туристами.
  
  
  
  Цього разу туристом був худорлявий сивий чоловік у звичайному темно-синьому костюмі, який міг бути багатим на дядька Джорджа Стівенса. Це був Хоук, гранично прямий і спостережливий, але завдяки тому, що він тривалий час спілкувався з ним, Нік міг прочитати занепокоєння у кількох зайвих зморшках у його живих, добрих очах. Без подальших церемоній Нік сказав: Привіт, Джордже. Ласкаво просимо до Скелясті гори, сер.
  
  
  
  Коли вони стояли біля дороги, милуючись горами, він підсунув Хоуку касету, на якій записав події останніх кількох годин у мотелі. Не дивлячись на них, доки вони говорили, він усно резюмував свої дії. Коли його тиха розповідь закінчилася, Хоук сказав: Це ще не дуже багато. Але може бути найбрудніший бізнес, з яким ми коли-небудь стикалися. Між іншим, останні слова Піта — ви вірите, що він намагався сказати, що вони роблять людей?
  
  
  
  'Конкретно. Піт був добрим репортером. Він зібрав матеріал для своєї розповіді... але він не мав можливості записати його».
  
  
  
  - Джордже, - сказав Хоук, - розкажи Ніку, що трапилося в штаб-квартирі.
  
  
  
  Джордж розповів Ніку, що ці два генерали зробили. Нік зітхнув з полегшенням. "Я радий, що ми зрозуміли це правильно. Що сказав коронер?"
  
  
  
  «Там було не так багато останків, щоби зрозуміти. Можливо, Відділ щось зробить тепер, коли ми знаємо, що це були роботи.
  
  
  
  - Сумніваюся, - сказав Нік. «Ці зразки вирощені у природних умовах. Я думаю, що нічого не залишилося, крім плоті та крові. Чи можемо ми пов'язати цей рейд у штаб-квартирі з Рід-Фарбен?
  
  
  
  - Не одразу, - сказав Хоук. «Те, що ми можемо надати як доказ, — це лише наша заява про те, що машина прибула з їхнього складу».
  
  
  
  — Тоді йдіть і подивіться там.
  
  
  
  “Ми вже зробили це. У них там є транспортні засоби та деякі хімікати навалом. Охоронець зник. Дзвінок у штаб-квартиру показав, що їхнє поселення в Небрасці не використовується».
  
  
  
  "Вони загнали нас у середину лабіринту", - з усмішкою зауважив Нік. "Ми не знаємо, в якому напрямку рухатися".
  
  
  
  — Ми могли б зробити наліт на фабричний комплекс у Колорадо, — задумливо сказав Хоук, — але якщо він виглядає так само нешкідливо, як їхня компанія в Небрасці, ми нічого не досягли б і викрили б себе. А Перлі Еббот подбає про те, щоб у Вашингтоні нам відмовили. Нік, ти готовий діяти відповідно до того, що сказав Піт? Я не казатиму вам, що робити, але ви повинні припустити, що він щось там виявив.
  
  
  
  — Я в цьому майже певен.
  
  
  
  — Тоді бий сильно, якщо потрібно. Вони зовсім не вчені-дослідники, які роблять ласку людству за допомогою штучних органів, вони хитрі злочинці, хоч би якими поважними вони були. Але що вони роблять із цими синтетичними людьми?
  
  
  
  "Я міг би придумати цьому сотню різних застосувань", - сказав Нік. «Дев'яносто дев'ять із яких були поганими».
  
  
  
  — Я хотів би побачити цього Марвіна Бенна, — задумливо сказав Хоук. «Ця людина підозріло ховається на задньому плані».
  
  
  
  «Цілком законно! Така анонімна постать, як він, здатна скупити всю Неваду».
  
  
  
  «Бен готовий до цього. Він працює над арбітражною справою, яка принесе йому або «Рід-Фарбен» не менше півмільйона на рік…»
  
  
  
  'Що це означає?'
  
  
  
  «Він купує та продає акції, витратні матеріали та іноземну валюту з невеликим, але надійним прибутком, бо побудував хорошу систему зв'язку. Це окрема історія, Нік.
  
  
  
  Нік тихенько свиснув. «Людина, яка розвинула таку силу і здатна таким чином підтримувати себе, — геній. Ви б майже подумали...
  
  
  
  Хоук кивнув головою. - 'Це Юда!'. Він стояв там, як дорогий турист, милуючись далекими гірськими вершинами. "Ми шукаємо його".
  
  
  
  Нік зневажливо пирхнув. «Хіба ми не можемо вистежити цього хлопця, незважаючи на наші комп'ютери та сімнадцять спецслужб?»
  
  
  
  "Ми навіть не можемо знайти квитанції про оренду з нашого офісу в Сайгоні", - саркастично сказав Хоук. «Вони повідомили Агентству військової розвідки, що вони мають понад сто п'ятдесят погонних метрів архівних ящиків з необробленими даними. Десь усередині є потрібна мені інформація. Він зняв обгортку з сигари. «Ви маєте уважно вивчити історію Джорджа Вашингтона, хлопці. Він не мав грошей, мало людей, мало співробітників, і він був оточений зрадниками. Він працював по вісімнадцяту годину на добу. За один рік він організував чудову розвідувальну службу. У нього були мізки. Нік і Джордж мовчали. Коли Хоук наводив приклади з американської історії, слухав уважно — він завжди робив це дуже натхненно. «Ми живемо в епоху насильства, – продовжив Хоук. «Це у повітрі. Доглядай їх, Нік. Я вірю, що мають великі плани. Вони особливо небезпечні. Грета може бути ключем до розгадки. Ти зустрічаєшся з нею сьогодні ввечері?
  
  
  
  - Я збирався зустрітися.
  
  
  
  'Відмінна робота.' Хоук на мить розслабився, і його очі заблищали. «Березня може бути цікавішою, але за інформацією вам слід звернутися до Грети. Тож наше життя робить насильство над нашими особистими уподобаннями...
  
  
  
  Вони обговорили, чим останнім часом займався Перлі Еббот, у тому числі його анонімний вплив на федеральний закон про дорожнє планування та швидке зростання компаній-підрядників, у яких він був таємним партнером. Ніхто з них не ставив велике питання: наскільки Перлі залучений до справ Reed-Farben? Вони дозволяли сумнівам працювати на його користь доти, доки його не спіймали.
  
  
  
  Нік прийняв душ до п'яти. Зараз він був у ресторані Марти – збирався замовити біфштекс. Як тільки Нік сів, до його столика підійшов Боб Полуворона: «Джим, Марта кудись пішла».
  
  
  
  Нік зробив таке ж незбагненне обличчя, як у індіанця, і подивився на нього. 'Коли? Що трапилося?'
  
  
  
  'Нічого не сталося. Вона прийшла близько дев'ятої години і сказала, що ненадовго відлучиться, але повернеться до обідньої перерви. Після цього її ніхто не бачив.
  
  
  
  - А її машина?
  
  
  
  'Її немає.'
  
  
  
  Можливо, вона переживає і взяла відпустку на день або близько того.
  
  
  
  Чорні очі пильно дивилися на нього. — Ти знаєш Марту, а я знаю її ще краще. Вона не робить таких речей.
  
  
  
  — Тоді маєш якісь ідеї?
  
  
  
  «Цей Рік тусувався тут досить довго і виглядав не щасливим. Але сьогодні його взагалі не бачив.
  
  
  
  
  Боб обернувся і пішов. Стейк Ніка був ніжним та ідеально приготовленим. Він з'їв його без задоволення. У призначений час — десять хвилин на сьому — він зателефонував за номером, який дала йому Грета. На дзвінок відповіла інша жінка і спитала, з ким вона розмовляє. Нік використав ім'я, про яке вони домовилися: Вільям Дойч. Через кілька секунд до телефону підійшла Грета. - Вітання. Я така рада, що ти подзвонив.
  
  
  
  'Хочеш пограти в боулінг? На тому ж місці – близько восьмої години?
  
  
  
  "Так Так. Добре.' Вона почепила трубку.
  
  
  
  Нік повільно поклав слухавку. Голос Грети звучав дивно. Це надзвичайно дуже коротка розмова. Можна сказати, що у її голосі був страх.
  
  
  
  Коли вона припаркувала червоний «Порше» і сіла з ним у «форд», він одразу помітив, що вона нервує. Коли вони під'їжджали до свого затишного місця, він попросив її запалити йому сигарету і краєм ока помітив, як тремтять її руки. Нерви? Вона була з жахом! І це при тому, що Грету Штольц було не так просто засмутити. Він сказав: «Зізнайся, люба».
  
  
  
  Її голос був схвильований. - Що ви сказали?'
  
  
  
  — Розкажи мені, що трапилося, — заспокійливо попросив він. "Хтось налякав тебе сьогодні".
  
  
  
  Вона схопила його за руку і притулилася до нього. Він знайшов знайому галявину серед дерев, позадкував до неї, погасив світло і ніжно поцілував її. «Заспокойся, люба. Я простежу, щоб ніхто не завдав тобі шкоди.
  
  
  
  — Ви їх не знаєте, — сказала вона, і кожне слово було сповнене розпачу. "Вони такі…"
  
  
  
  - Зразки?
  
  
  
  Вона напружилася і затамувала подих. 'Чому ти це сказав?'
  
  
  
  «Усі ці великі люди перетворюються на монстрів. Для них немає інших людей у світі».
  
  
  
  — Так, — відповіла вона, — правильно сказано. Вони справді монстри.
  
  
  
  'Хто особливо? Бен? Рік? Німура?
  
  
  
  «Німура бачить лише свою роботу. Але два інші – фу! А потім урвалося, начебто відкрився запобіжний клапан. «Дорога, наші ідеї заробити на нових розробках Reed-Farben були абсолютно безглуздими. Я знав, що ми зробили певні прориви. Вони сказали мені, що можуть вирощувати штучні серця та інші органи. Я їх бачила. Але сьогодні я побачив інше. Ми вирощуємо повних штучних людей, а згодом вирізаємо органи. Але є ще дещо. Сьогодні Рік показав мені чоловіка, я маю на увазі справжнього чоловіка, над яким вони експериментують. Я мала випробувати його. Трансплантація синтетичної тканини, щоб з'ясувати, чи можна зробити її стійкою. Рік сказав мені, що штучні органи дуже добре працюють, коли їх поміщають у мавп і людей, але всі люди, яких вони розводять, помруть через 10-12 днів після того, як їх вилучать зі свого місця, якщо вони не будуть повторно включені через певні канали для заряджання».
  
  
  
  — Я ніби підозрював це, — сказав Нік. "Чому вони раптом взяли тебе на цей проект?"
  
  
  
  «Вони теж трохи шоковані. І не одна я. Вона гірко засміялася. «Сьогодні рано-вранці хтось увірвався у велику будівлю і вбив одного з прототипів, запрограмованого як охоронець. Вони не знають, чи це був звичайний грабіжник чи шпигун».
  
  
  
  - Промисловий шпигун?
  
  
  
  - Так кажуть, так. Але я думаю, що вони бояться уряду. Справедливо. Та людина, якій я пересадила цю тканину, не померла.
  
  
  
  — Добре складений хлопець із рудим волоссям?
  
  
  
  У неї перехопило подих. 'Звідки ти це знаєш?'
  
  
  
  "Хтось, хто виглядає ось так, зник безвісти".
  
  
  
  "О." Вона похмуро пригорнулася до нього. "Це не все..."
  
  
  
  'Скажи-но. Це підніме настрій.
  
  
  
  «Вони замкнули Марту Вагнер у лабораторії. Мені годі було її побачити, але коли ти працюєш у секретній лабораторії, важко щось приховати. Це одне величезне приміщення з лабораторними столами та приладами».
  
  
  
  Ніку стало холодно. — Що вони збираються з нею робити? — тихо спитав він, намагаючись не виглядати схвильованим.
  
  
  
  "Можливо, вони використовують її для трансплантації", - похмуро сказала Грета. «Вони дияволи. Або Рік намагається пов'язати її з одним із синтетичних самців. Звісно, це неможливо; принаймні я так думаю. Але таке його мислення».
  
  
  
  "Ці хлопці напрошуються на неприємності", - зауважив Нік. — Може, нам залучити поліцію?
  
  
  
  - Як тобі здасться краще. Я не уявляю нічого для них. Я знаю таких...
  
  
  
  — Ти маєш на увазі з минулого?
  
  
  
  'Так.'
  
  
  
  Рік і Бенн вільно розмовляють німецькою?
  
  
  
  'Ах да. Ми часто говоримо німецькою.
  
  
  
  Нік погладив її підборіддя і помітив, що він вологий. Він витер холодний піт із шиї. Він запропонував їй звернутися до поліції, щоб дізнатися, що вона скаже. Отже, Бен і Рік були досить божевільними, щоб тримати Х'юбі та Марту замкненими в лабораторії, якщо тільки...
  
  
  
  Він запитав. - «Що вони роблять з такою штучною людиною, коли вона вмирає?»
  
  
  
  - Уявіть кислотний дезінсектор, - глухо сказала вона. «Щось на кшталт сміттєпереробного підприємства».
  
  
  
  — Це у секретній лабораторії?
  
  
  
  'Так.'
  
  
  
  "Як ви думаєте, якщо ми підключимо поліцію, вони кинуть того рудоволосого чоловіка, з яким ви маєте справу, і Марту в цей дезінсектор?"
  
  
  
  "Ах!" Грета схопила його за руку. — Ось чому вони, звісно, на тому боці лабораторії. Звісно! О Боже...'
  
  
  
  «Я помітив, що біля вашого будинку багато машин, коли сьогодні проїжджав повз нього вантажівкою», — зазначив Нік. «Цікаво, що вони задумали. На вантажному майданчику вишикувалися одинадцять трейлерів, включаючи мій. Більше, ніж я колись бачив там. Якщо ви знаєте, що з цієї будівлі немає продукції для перевезення, ви починаєте думати про це. Ви вірите, що вони хочуть відвезти цих штучних людей ще кудись?
  
  
  
  — Я, звісно, так вважаю. Можливо, вони просто були шоковані.
  
  
  
  — Цих людей нелегко налякати. Але вони мають нерви. Тільки якщо вони можуть змусити доказ зникнути за кілька хвилин, ніхто нічого не зможе нічого довести».
  
  
  
  — Тоді чому ви кажете, що вони нервують? Рік виглядав зовсім не нервовим. Скоріше вбивчо спокійним.
  
  
  
  «Я вважаю, що вони вбили Піта Вагнера. Тепер вони запитують, чи він виклав свої підозри на папері. Саме тому вони схопили його сестру. Думаю, щоб перевірити її на детекторі брехні. Це не кажучи вже про твоє уявлення про Ріка та його жарти про розведення. Вони хотіли уявити смерть Піта як нещасний випадок, але їхній план провалився».
  
  
  
  Грета зітхнула. «Яке божевілля. Я думала, що залишила це позаду назавжди...
  
  
  
  Нік заспокійливо погладив її по руці, потім обернувся до нього і поцілував. Вона притиснулася до нього, як перелякана дитина, а не як гарна жінка у зрілому віці — вік, який їй точно не дали б, до речі. Вона прошепотіла йому на вухо: «Я нагромадила трохи грошей. Давайте поїдемо від цих жахів».
  
  
  
  'Ні. Ми скористаємося цим. Ти повинна відвезти мене на стоянку біля того великого будинку. Ви знаєте ці ялинки біля під'їзної доріжки?
  
  
  
  Вона задихнулася. 'Ні! Ви не можете…
  
  
  
  "Тримайте парі, що я зможу." - твердо сказав він. «Я не дозволю цій банді безкарно вбивати безневинних, як вони хочуть зробити із цими двома ув'язненими. І, дитино, якщо у них відбувається щось важливе, я просто скажу їм, що мені потрібна частина видобутку. Я маю на увазі вас і мене разом, звичайно, але я не згадуватиму ваше ім'я, на випадок, якщо я накосячу. Я буду...'
  
  
  
  'Ні ні!' - Закричала Грета. 'Я не хочу цього...'
  
  
  
  'Добре. Тоді я піду один, небезпечним шляхом.
  
  
  
  Йому знадобилося двадцять хвилин, щоб зупинити її сльози і переконати її, що він говорить серйозно. Ще двадцять хвилин пішло на те, щоб доїхати до Альпайна, одягнутися у чорний одяг та запакувати спорядження. Цього разу це був пояс зброї війни та руйнування — важкі із пластиковими бомбами С5 та С6 та смертоносний Гроте П'єр…
  
  
  
  Дуже обережно, невидимий зовні Порше, він прямував маршрутом настільки швидко, наскільки дозволяли повороти. Перетинаємо головну дорогу, потім крутий поворот до сторожки, коротка пауза, після якої охоронці помахом руки пропускають знамениту червону машину доктора Штольц. Зупинка біля ялинок за п'ятнадцять метрів від головного входу до будівлі. Він вислизнув з машини, не кажучи жодного слова, і почув, як вона поїхала. Темна тінь залишилася серед низьких дерев, де вона була поза досяжністю потужних вогнів прожекторів за густою ялинковою зеленню.
  
  
  
  Майже одночасно з тим, як Нік переконав Грету допомогти йому, Кенні Ебботт, Чет Ширткліфф і Барт Окінклосс були прийняті в кабінеті Бенна, де на них чекали великий бос, Роберт Рік і Перлі ... Доктор Німура і доктор фон Дірксен якраз йшли . Кенні здригнувся від нудотного запаху від двох учених. Сморід, що відповідає їхній професії, подумав він. Вони зібралися за столом переговорів і сіли на знак Ріка. Тільки Бен не зміг цього зробити. Він залишився за своїм столом через усю кімнату, зловісна постать без виразу обличчя через антисептичну маску.
  
  
  
  Рік сказав: «Ми викликали вас, джентльмени, сьогодні ввечері, оскільки наші плани швидко наближаються до завершення. Містеру Ширкліффу вдалося об'єднати пілотів та літаки, щоб доставити нашу першу нову продукцію. Ти пам'ятаєш Чета?
  
  
  
  "Звичайно", - відповів Кенні. Завжди було добре сказати щось, до чого великі хлопчики не могли торкнутися, і це показувало, що ти знаєш про останні події. — То був пілот Перлі. Ми замінили його Джимом Перрі».
  
  
  
  Настала мертва тиша.
  
  
  
  У Кенні виникло неприємне відчуття, що те, що він сказав, повністю паралізувало Бенна та Ріка. Маска примарної привиди за столом ніяково скривилася, а потім подивилася прямо на нього. Він не почував себе комфортно. Рік нахилився вперед і повернув голову. Він послав Кенні погляд, від якого той здригнувся.
  
  
  
  'Хто це?' - Запитав Рік.
  
  
  
  - Джім Перрі, - повторив Кенні. «Він працює у нас водієм вантажівки. Робив свою роботу добре. І він виявився першокласним льотчиком, відмінним льотчиком. Правда це чи ні, дядьку Перлі?
  
  
  
  Нерви Перлі вловили загрозу в повітрі, але не знав, звідки вона виходила. Він обережно відповів: "Він гарний льотчик, так".
  
  
  
  Рік закашлявся і відкашлявся. — Один із наших водіїв? А він у тебе теж літає? Але його немає у нашому штатному розкладі...
  
  
  
  Кенні швидко зрозумів і з полегшенням сказав: «Його щойно найняли. Він буде у наступному списку.
  
  
  
  Потік предметів пролетів над вухами Кенні. Бос - містер Бенн - шпурнув їх через свій письмовий стіл! Лівий кидок був надто високим. Кенні інстинктивно пригнувся. Прес-пап'є — 40-міліметрова граната, приварена до срібної основи, — ударило його ближче, відірвавши шмат шкіри з голови Кенні, і це завдало болю. Кенні скрикнув.
  
  
  
  'Вітання!' - сказав Перлі, починаючи нести тарабарщину від хвилювання. "Раус!" — заревів Бенн і почав викидати лайку кількома мовами.
  
  
  
  
  Кенні не зрозумів цих слів, але це явно були лайки та прокляття. Він побачив, як з'явилася таємнича прихована рука. Виготовлена із металу! Штучна рука! І навіть на такій відстані раптом він запідозрив, що чорний виступ на цьому інструменті — пістолет. Кенні закричав. Зброя була спрямована на неї. Він спробував схопитися зі стільця. Він перекинувся, і він разом із ним упав на землю. Гуркіт пролунав по кабінету...
  
  
  
  Поки звук все ще лунав луною, Рік закричав: «Нейн!» Він схопився, підбіг до Бенна і заговорив з ним німецькою.
  
  
  
  Чет Ширкліфф та Барт Окінклосс випередили Кенні та Перлі на кілька ярдів у гонці до дверей. Їм вдалося відкрити її і вийти, але Кузен і Дядько одночасно увірвалися в дверний отвір і на мить застрягли там. Липкий піт стікав по спині Кенні, коли він намагався вирватися, чекаючи на кулю. Його дядько сильно штовхнув його. Кілька секунд, які знадобилися Кенні, щоб стати на коліна за рогом дверного отвору, здалися вічністю. Потім схопився і побіг за рештою.
  
  
  
  Електричні двері в хол були відчинені. Нічний сторож стояв за своїм столом, спостерігаючи за відступом Перлі. 'Що трапилося?' - з тривогою вигукнув він, коли Кенні пролетів повз нього і зник зовні.
  
  
  
  Рік, який швидко розумів, просунув голову в двері офісу і проревів: «Це просто експеримент. Вибух. Нічого особливого. Зачини ці двері і залишайся на своєму посту. Сховавшись серед ялин, Нік став свідком захоплюючого видовища. Там вони вибігли з головних дверей - спочатку незнайомець, потім Окінклосс, за ним Перлі Еббот і, нарешті, Кенні. Вони помчали до своїх машин на представницькій стоянці і помчали на повному газі, з вереском шин і тремтячими руками на кермі.
  
  
  
  Нік швидко подумав, очікуючи, що переслідувачів буде більше.
  
  
  
  Коли виявилося, що це не так, він дійшов висновку, що все, що може спричинити хвилювання всередині, спрацює на його користь. Він перебіг галявину й увірвався у двостулкові двері. Охоронець стояв до нього спиною, перевіряючи, чи добре зачинені внутрішні двері з дистанційним керуванням. Вона залишалася закритою доти, доки її не відмикали ручкою на пульті або клямкою зсередини.
  
  
  
  Охоронець був швидко збитий з ніг і йому заткнули рота. Удар двома пальцями, який ударив не сильніше, ніж це було потрібно. Нік сунув хустку до рота. Він міцно зв'язав його зап'ястя і щиколотки нейлоновими шнурами, які витяг з-за пояса, як ковбой, що зв'язує разом ноги великої рогатої худоби.
  
  
  
  Нік штовхнув охоронця за його стіл і відчинив внутрішні двері за допомогою кнопки. Він стояв у довгому коридорі, коли за ним зачинилися двері. Раптом стало тихо.
  
  
  
  Він мовчки пройшов повз двері кабінету. За іншим він почув голоси. Він вирішив не ризикувати бути виявленим – його головним інтересом була секретна лабораторія. Мабуть, поряд із кімнатою управління, яку він виявив під час свого попереднього проникнення до будівлі. Кімната з людиною в білому за клавіатурою.
  
  
  
  Суміжні двері в коридорі на мить затримали його. Великими синіми літерами було написано:
  
  
  
  
  НЕБЕЗПЕЧНО, ДОСТУП ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ, МАЄ СПЕЦІАЛЬНЕ ДОЗВІЛ.
  
  
  
  
  Він дійшов висновку, що вони мали як мінімум два види дозволів — синє та червоне. "У мене є повний дозвіл," пробурмотів він, як він проходив повз двері.
  
  
  
  Цей відрізок коридору був таким самим, як він уже бачив раніше — повністю викладеним глянсовою білою плиткою. Або це був той самий, до якого він увійшов із задньої частини будівлі, або поверхом нижче. Вдалині він побачив людей, що йдуть туди-сюди. Один підійшов до нього. Нік кинувся до кабінету. Серед одягу, що висів на металевій вішалці біля стіни, він знайшов довгий фартух. Ось що він одягнув; потім він дістав із мішечка на поясі білу маску, якою прикрив частину голови.
  
  
  
  Він мигцем побачив себе у дзеркалі на стіні. Мальовничо, подумав він, - жахливий сніговик, який відвідує дітей Дракули. Тому що фартух надає йому вигляду місцевого співробітника.
  
  
  
  Якщо він хотів дістати щось зі свого пояса, він діставав два Великі П'єри і тримав їх у руці, їхні кільця тілесного кольору ковзали по його середньому пальцю.
  
  
  
  На стіні висіла табличка, подібна до тих, що використовуються в лікарнях для запису даних про пацієнта. Він узяв це із собою, коли вийшов у коридор. Декілька людей підійшли ближче, більшість у білому, деякі в антисептичних масках. Він швидко ступив до них, прямуючи до сходів, якими користувався раніше.
  
  
  
  Подібно до лікаря, подумки стурбованого даними у своїй руці, Нік пройшов повз деяких із цих людей. Він не підняв очей, хоч двоє з них повернулися, щоб кинути на нього запитальний погляд. Зараз він дійсно виглядав як гігантський сніговик, що ожив, але будь-хто, хто придивиться уважніше, виявить, що його темні штани не відповідають правилам.
  
  
  
  Він швидко і легко спускався залізними сходами і минув нерухомих штучних людей. Йому довелося обійти трьох людей, які везли на візку, кілька гігантських пробірок у металевий транспортний контейнер, що вміщує шістьох людей. Краєм ока Нік спостерігав, як один із них обережно послабив пуповину.
  
  
  
  Дійшовши до дверей з червоними попередженнями, він не вагався жодної секунди. Він відчинив її, увійшов і відразу зачинив за собою двері. Він повернувся до диспетчерської. Проходячи повз комутатора, він кивнув людині, що сидить за ним, у білому, не дивлячись на нього. Він пройшов в інші двері з червоними попередженнями, зачинив її за собою і виявив...
  
  
  
  Так ось у чому секрет. Він стояв перед дверима із нержавіючої сталі з великим металевим циферблатом, як у сейфа. Не було щілин, куди б він міг вставити вибухівку, а з нею він, між іншим, підірвав би себе на шматки в цьому маленькому просторі.
  
  
  
  Навіть коли Нік був справді загнаний у кут, він рідко висловлював свої почуття, а зараз лаявся, хоч і так тихо, що було ледве чутно. Він спробував циферблат, вивчив його, обережно помацав, чи може він зробити його хоч трохи мудрішим. Нічого такого. Вони не робили таких речей, як за часів Джиммі Валентайна. Він подумав про людину за столом. Чи змусить він його відчинити двері?
  
  
  
  Але що, якщо він не потрапив до вищої категорії і не знав комбінації?
  
  
  
  Двері, через які він увійшов, відчинилися. Нік вдав, що злякався, впустив дошку, поповз рачки, підняв і знову впустив.
  
  
  
  — Ой, вибачте мені, — сказав чоловік у білому з докторським портфелем. "Допомогти тобі?"
  
  
  
  - О, я такий тупий, - пробурмотів Нік з-під своєї білої маски. "І я зняв окуляри, тому що вони пітніють крізь маску, і я завжди залишаю цю штуку лежати без діла". Він обтрусився і додав прямо: "Я просто повернуся і заберу його".
  
  
  
  Він вийшов назовні. Увійшов чоловік з мішком - без сумніву, з усмішкою, що співчуває, подумав Нік. Нік дав йому три секунди, потім обернувся і повернувся до кімнати. Чоловік щойно відчинив таємничі двері. Нік вдарив його Великим П'єром і використав вільну руку для удару та удару двома пальцями – швидко, ефективно та без незворотних пошкоджень, і ви могли б зробити це, якби зробили це правильно. Коли такі удари завдає неспеціаліст, вони мають фатальні наслідки.
  
  
  
  Вони опинились у маленькому залі, за яким маячила велика лабораторія з лабіринтом інструментів, механізмів, довгих столів, блискучого скла та блискучих білих плиток. Нік увійшов до великої кімнати.
  
  
  
  П'ятеро чоловіків працювали або грали в диявольську гру серед шматків м'яса та всіляких органів, що пульсують у скляних судинах та пляшках. Він побачив Марту Вагнер, що лежить на операційному столі. Відразу після цього він також виявив Хьюбі Дюмона. Це було огидно.
  
  
  
  Х'юбі лежав на обробному столі, верхня частина якого була частково вкрита гумовим листом. Він був ще живий, але його було майже не впізнати. Його розрубане тіло та розпухла голова виглядали жахливо. Нік оцінив деформоване тіло у двісті п'ятдесят фунтів. Вони розкрили грудну клітку і черевну порожнину Х'юбі, судячи з швів і бинтів, з його тіла в кількох місцях виходили трубки. Під ним були плями крові, багряний слід на брезенті, а на очах у нього була забинтована пов'язка. Мабуть, один із катів мав момент слабкості...
  
  
  
  Коли Нік стояв біля подрібненої м'ясної маси на столі спостерігаючи за тілом, його розум повернувся до колишніх днів. Він побачив Х'юбі таким, яким знав його раніше — здоровим, молодим, гордим своєю силою і сповненим життєрадісності. Потім зображення спотворилося, перетворившись на жахливе тіло, яке там лежало. Нік запитував, чи можна ще його вилікувати, але зрозумів, що це неможливо.
  
  
  
  Він відвернувся і повільно пройшов через велику лабораторію, виглядаючи так, наче вивчав планшет, який все ще ніс із собою.
  
  
  
  Істерика Марвіна Бенна була жорстокою, але недовгою: «До нас на службу! — закричав він на Ріка. — На нашій службі, чорт забирай! Чому ти не міг знайти його, Генріху? Ви нарешті довідалися, хто вбив Фелікса? Так точно! Тому що Перрі був людиною в кімнаті Дюмона. Він також той, хто вдерся сюди вчора і вбив Пфіка 287. І хоча ми його так добре запрограмували, і він міг жити довше...
  
  
  
  Рік не надто переймався. Він і Бенн пережили разом надто багато страждань, щоб ця катастрофа розлучила їх як затятих друзів. Сам він більше цікавився фактами, як людина, яка вивчає надзвичайно складну проблему. — Тобі краще не використати моє колишнє ім'я, Марвін. Сьогодні чи завтра хтось може впізнати його. Молодий Еббот справді слабак, але я розумію затримку з появою імені Перрі у списку співробітників.
  
  
  
  "Ба!" - Бенн обурено пирхнув. Він відкинувся на спинку стільця, знизав плечима і почав автоматично заряджати пістолет, вбудований у протез руки. - Йому вдалося завоювати довіру Перлі таким хитрим шляхом! "Відмінний пілот". Аби вони спустилися. І що він тут дізнався? Уявіть собі… водій на наших вантажівках! Це майже неймовірно… Рік незворушно потер підборіддя, як генеральний штаб, що обмірковує обхідний рух армійської частини, тоді як основні сили роблять маневр. Його дядько одного разу рекомендував таку операцію, в якій було вбито 175 000 чоловік, але оскільки французи та англійці втратили однакову кількість людей плюс двісті метрів землі, дядько отримав високу нагороду. — Наша система безпеки, Марвіне, досі була непробивною. Звідки він може бути з Інтерполу, AX, ЦРУ, ФБР? Чи від наших конкурентів – сицилійців Капалларо? Чи та британська організація, яка з кожним днем стає дедалі винахідливішою та небезпечнішою?
  
  
  
  - Не знаю, - відповів Бенн. "Але якщо це людина з AX, яка вже завдала нам стільки неприємностей, то я майже готовий піти разом з нею на дно, якщо зможу її зловити".
  
  
  
  — Тоді попередь мене, коли настане час. То був сухий гумор Ріка.
  
  
  
  - Майже готовий, - сказав він. Бен підняв слухавку, заглянув у адресну книгу і набрав номер. 'Вітання! Вітання? Це Дюк?
  
  
  
  Він слухав, кивав і говорив рішуче. — У тебе новий водій, чи не так? Джим Перрі. Це поліцейський шпигун. Бенн тримав трубку трохи подалі від вуха. Рік почув тріск; це нагадувало балаканину божевільної механічної ляльки.
  
  
  
  "Заспокойся, заспокойся". Бенн припинив словоблуддя. Ні, звичайно, ви нічого не могли з цим вдіяти. Але якщо вам трапиться нагода послати його... у ліс, скажімо так, так глибоко в ліс, щоб він нас більше ніколи не потурбував, ваша винагорода буде вдесятеро більшою.
  
  
  
  Коли Бен поклав трубку, Рік захоплено кивнув. "Ваша людина з експедиції?"
  
  
  
  'Так. це була Рейні. Старомодна система контрольних сигналів, як і раніше, працює найкраще. З великою кількістю людей та регулярною оплатою – якщо є на це гроші. Він не міг не помітити Перрі. Але якщо він з'явиться завтра, його схоплять.
  
  
  
  Задзижчав домофон. Бенн здивовано звів очі і натиснув кнопку.
  
  
  
  У кабінеті пролунав низький голос. Містер Бен. Ми зловили людину в секретній лабораторії. Марта Вагнер назвала його ім'я. Його звати Джим. Великий хлопець. Був у масці. Темне волосся....'
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Дюк Рейні поклав слухавку після розмови з Бенном. Не говорячи ні слова дружині, він вибіг з дому. Коли він розганяв свою машину до 100 миль на годину на шляху до заводських воріт, він сидів і безперервно лаявся. Він під'їхав до траку, який чекав на Джима Перрі, і помчав через територію заводу до навантажувальної платформи поряд з головною будівлею.
  
  
  
  Він був уражений натовпом у цей час ночі. Чоловіки завантажували залізні ящики в пару трейлерів, але 4107, який мав буксирувати Перрі, стояв порожній і покинутий.
  
  
  
  Рейні підключив його, а потім поїхав на зарядну станцію в кількох сотнях ярдів, де припаркував його перед ремонтною майстернею. Він втрутився у гальмівну систему причепа, потім злив трохи гальмівної рідини та залив трохи води у бачок. Потім він відвіз трейлер назад до вантажного майданчика та припаркував трак там, де його знайшов.
  
  
  
  Тільки коли він поїхав додому, він перестав лаятись. Це було в останній момент! Дурень! Він мав це відчути, коли Перрі був так готовий вплутатися в цей наркобізнес. Принаймні Перрі міг подумати про це завтра, коли спробує загальмувати на узвозі. Він сподівався, що Перрі впаде у прірву на закруті Берро. Прямо вниз понад сто метрів.
  
  
  
  У Джима Перрі на той час були зовсім інші турботи. У його спробі виглядати як людина, яка має свої справи. він пройшов через велику лабораторію у пошуках можливості звільнити Марту та Хьюбі з цього пекла. Стоячи і дивлячись на Марту, він бачив, як її повіки моргнули. Або вона прокинулася від анестезії, яку їй запровадили, або подала йому сигнал. Один із білих халатів підійшов до неї, щоб помацати її пульс. Нік стояв нерухомо, як лікар під час консультації.
  
  
  
  Лікар сказав крізь маску: — Мабуть, зараз вона одужує. Що, коли я зроблю їй ще один укол?
  
  
  
  
  Нік повільно і владно похитав головою. Лікар глянув на нього, знизав плечима і одвернувся.
  
  
  
  Вони схопили його після другого обходу лабораторії. До нього мчали чотири робота. У нього не було шансів, він не був рівним.
  
  
  
  Боротьба з однією ідеально запрограмованою синтетичною людиною була майже рівною — проти чотирьох був потрібний простір і час. Вони зловили його, коли він відвернувся і пірнув убік. Він навіть не впав на підлогу. Один тримав його за ліву руку, другий за праву, третій напав на нього попереду, а четвертий зробив дуже точний круговий рух, щоб застосувати мертву хватку ззаду. Двоє по обидва боки тримали його за руки, його лікті притискалися до їх зігнутих передпліч. Вони могли б зламати його сильні руки, як сірники, якби захотіли.
  
  
  
  Коли він стояв так безпорадно притиснутий, людина, яку він вибив ударом у двері, підійшла. Він притис мокру ганчірку до шиї. Він глянув на Ніка своїми жорсткими зеленими очима поверх марлевої маски. Отже, друже. Ти все ще винен мені дещо. Хто ти?'
  
  
  
  "Я з Life", - відповів Нік. — Ми завжди відчуваємо його запах, коли є новини.
  
  
  
  - Придумай інше виправдання, - сказав чоловік. Він підійшов до столу, на якому лежала Марта, і вигукнув: «Принесіть його сюди. Зніміть з нього маску.
  
  
  
  Нік не торкався ногами підлоги, коли його несли туди. Робот позаду нього зняв з нього маску.
  
  
  
  Навколо нього зібралося ще більше білих халатів, наче помічники на операції. Чоловік, який притискав компрес до своєї шиї, сказав: Я зовсім його не знаю. Хто-небудь тут знає цю людину? Коли ніхто не відповів, він сказав: "Нашатир". Хтось простяг йому пляшку. Він відкрив її і підніс до носа Марти. Вона скривилася і сіла. Її очі закотилися в орбітах.
  
  
  
  Синтетичні чоловіки підштовхнули Ніка до столу. Погляд Марти звернувся до нього. Похмуро вона сказала: "О, Джіме... Мені так шкода..."
  
  
  
  - Джіме, - сказав чоловік. "Джим хто?"
  
  
  
  - Макнальті, - відповів Нік.
  
  
  
  — Думаю, так, — сухо сказав другий. Він пройшов у кінець лабораторії, і вони могли чути звуки його голосу, коли він розмовляв телефоном.
  
  
  
  Нік трохи зігнув пальці. Можливо, він все ще міг би дістати Grote Pierres. Але щоразу, коли він піднімав ногу хоч би на сантиметр, його миттєво притискали. Його руки ось-ось зламаються, а той, що тримав його мертвою хваткою ззаду, не давав йому можливості дихати.
  
  
  
  І він не міг використати П'єрів. Чудові, смертоносні газові бомби, гордість Стюарта, геніального чарівника AX, уб'ють Марту та Хьюбі, хоча, можливо, саме цього Х'юбі й хотів. Сфери мали смертельний заряд під неймовірно високим тиском, який поширювався настільки ефективно всього через кілька секунд після відкриття, що ви навіть не могли б бачити крихітних частинок. Насправді тиск був настільки великий, що якщо кинути один у вогонь, то вибух був такої ж сили, як два кілограми тротилу. Штифт утримувався на місці зворотним тиском, і лише завдяки маленькому зрівняльному клапану його можна було витягнути. Красива річ. Єдина зброя, яка добре йому служила - а вона не могла її використовувати... Людина, яка дзвонила, підійшла, щоб зустрітися з Бенном і Ріком.
  
  
  
  Поява вождя та його поплічників справила сильне враження. Шестеро синтетичних чоловіків у чорному марширували за ним, вишикувавшись уздовж стіни, наче тілоохоронці.
  
  
  
  Бенн, невисокий, кульгавий, схожий неприродно жорстко, як зламаний механічний іграшковий солдатик, підійшов до Ніку і запитливо глянув на нього. - Отже, містере Перрі, тепер ви спіймані! Тому що це буде коштувати тобі життя. Через хвилину. Я завжди хотів побачити твоє обличчя. Обличчя людини, яка коштувала мені мільйони». Він обернувся до Ріка: «Можеш сказати, що це він? Він схожий на фотографії з Джакарти?
  
  
  
  Рік уважно подивився на Ніка з кількох сторін, потім знизав плечима. 'Можливо. Однакова довжина та форма черепа. Волосся різне, але з цим можна щось зробити. Принаймні я пропоную його ліквідувати.
  
  
  
  "Ми зробимо, так, ми це зробимо". Голос Бенна крізь маску звучав трохи голосніше. Навколо його рота утворилася волога пляма, яка зацікавила Ніка своєю неправильною формою. - Це ти, - рішуче сказав Бенн. 'Ти довів моїх союзників, китайців, до того, що вони знищили мої португальські комплекти.
  
  
  
  Він зробив паузу, і Нік сказав: - Я ніколи про вас не чув. А що таке португальські комплекти?
  
  
  
  'Ти брешеш! Ти також був у кімнаті Дюмона у Ковальському перехресті. Ви обидва з однієї організації?
  
  
  
  — Я не знаю жодного Дюмона.
  
  
  
  — Якщо тобі все одно. Pfiek 391. Знищувач сміття. Пфік 448, ви отримаєте людину за чотирнадцятим столом.
  
  
  
  Він вигукував слова, як сержант-інструктор, і синтетичні люди реагували як слухняні солдати. Один підняв кришку з дірки в підлозі понад три фути в діаметрі, потім натиснув на вимикач. Масляниста субстанція в колодязі кипіла, пузирилась і диміла. Інший приніс загорнутого у пластикову плівку Х'юбі.
  
  
  
  Кинути його туди.
  
  
  
  Х'юбі - або труп Х'юбі - зіштовхнули через край у каламутну темну яму і він миттєво зник. Пролунав короткий вереск, ніби під водою працювала м'ясорубка, а потім нічого. Рідина продовжувала вирувати. - Тепер твоя черга, - сказав Бенн Ніку. — Я хотів би заспокоїтися у вашому випадку, але я не знаю, яку шкоду ти вже завдав. Ти надто небезпечний для нас. Я уважно вивчив твої хитрощі.
  
  
  
  - Добре, мій любий Бенне, - сказав Нік. — А як же та жінка? Вона не має жодного відношення до справи.
  
  
  
  Нік інстинктивно відчув, як Бен посміхається під маскою. 'Ах да. Але вона назвала тебе Джимом. Як би там не було, я ніколи не витрачав даремно гарну жіночу плоть. Pfiek 528 – відвезіть цю жінку на мій літак. Ти відповідаєш за неї.
  
  
  
  Бенн відступив назад, подалі від небезпечної дірки у підлозі. Він не міг встояти перед спокусою показати Ніку, як один із синтетичних людей поспішно покинув свою посаду біля стіни, обгорнув Марту поліетиленовою плівкою і виніс її через плече, як згорнутий килим.
  
  
  
  - Зачекай нас, - гаркнув йому вслід Бенн.
  
  
  
  Нік сказав: Що ти збираєшся робити з цими синтетичними чоловіками? Я не бачу, як ви можете заробити на цьому, або порозумнішати. Значить, ти зовсім збожеволів?
  
  
  
  Бен підійшов до нього. - 'Псих? Я? Так, я сам іноді ставлю це питання. Хіба ми не досягли успіху? А щодо того, щоб порозумнішати, не турбуйтеся про це. Світ буде здивований. Я навіть можу заснувати нову імперію. Ви не гірше за мене знаєте, що в епоху насильства багаті настільки налякані, що вимагають ще більше засобів насильства. Більше зброї – більше поліції – і смерть злочинцям!» Він підвищив голос, але тепер знову понизив його. «Я бачу їх усіх, згорнувшись калачиком у пилюці перед моїми незворушними, синтетичними людьми. Плати чи помри. Роби, що я говорю, чи помри! Правителі та фінансові магнати будуть штовхатися, щоб поцілувати мої туфлі! Мабуть, кричать - візьміть все це у нас! Залиш трохи мені та убий інших, але не мене!
  
  
  
  - Мабуть, не всі, - сказав Нік, але слова застрягли у нього в горлі.
  
  
  
  "Ви всі такі!" - заревів Бенн. — Тому що я також обіцяю їм мир та порядок!
  
  
  
  З під'їзду, де чекала людина з Мартою за плечем, долинув крик. Пронизливий, несамовитий, пронизливий крик. Сплеск страху та гніву, що поширився по кімнаті, відскакуючи від стін; металевий вибух звуку з горла, яке було навчено віддавати накази крізь шум зали галасливих їдців. Бенн пошкандибав до дверей, де синтетична людина тримала Марту. Рік пішов за ним. Марта вибухнула новим крещендо. Бенн крикнув через плече синтетичним чоловікам позаду нього: «Киньте його».
  
  
  
  Нік зімкнув пальці на долонях, затамував подих і витяг шпильку з Grote Pierres. Його потягли до сміттєпроводу. Один крок, другий, і постать зліва відпустила його. Той, що був перед ним, упав. Нік вирвався з хватки синтетичної людини праворуч, яка похитнулася, схопилася за горло і відвалилася. Потім поспішив до дверей зали. Вільгельміна раптово вислизнула з його руки, хоча спочатку йому довелося підняти фартух, щоб витягти зброю. Він застрелив людину, яка тримала Марту. Один, два, три постріли, перш ніж він помер. Бен і Рік зникли за рогом облицьованої плиткою стіни. Нік кинув Вільгельміну, щоб упіймати Марту, і з силою притиснув руку до її носа і рота, ніби збирався її задушити. Вона звивалася, дряпалася і брикалася, поки він тягнув її до дверей з кодовим замком, переслідуючи Бенна та Ріка. Йому вдалося провести її, і в той же час він пошкодував, що не дізнався про швидкість, з якою П'єри поширювали своє смертоносне дійство. Він продовжував йти, поки вони не минули диспетчерську і не зачинили за собою ще одні двері.
  
  
  
  Людина в білому халаті за столом встала і закричала: «Що, чорт забирай, відбувається?» Він звалився, як вирване з коренем дерево, коли двері зачинилися за Ніком. Нік був сильно подряпаний, коли нарешті звільнив ніс і рот Марти зі своїх рук. Вона ахнула, коли він поплескав її по спині і потер шию. Їй довелося зробити глибокий вдих на півхвилини, перш ніж вона змогла сказати: Ти намагався мене задушити, після чого вона розплакалася.
  
  
  
  'Отрутний газ!' - сказав він їй на вухо. "Ти можеш йти?"
  
  
  
  Вона відразу встала, хотіла прикрити свою наготу поліетиленовою плівкою, потім зрозуміла, що вона прозора, і кинула її. Нік зняв фартух і простяг їй. Він зазирнув у коридор. Бен і Рік зникли.
  
  
  
  — Стривай тут, — сказав він. "Я повинен взяти мій пістолет."
  
  
  
  Знову затамувавши подих, про всяк випадок, він помчав назад через рубку управління. Труп синтетичної людини застряг у двері з кодовим замком, тримаючи її відчиненими. У лабораторії стало тихо, як у могилі, і вона стала могилою для безформних згорблених постатей, розкиданих по підлозі. Він знайшов Вільгельміну і побіг назад до Марти. Він прибув якраз вчасно. На них марширувала дюжина ремісників. Транспортери зникли; ланцюги візків усе ще м'яко хиталися туди-сюди. Коли синтетичні люди помітили його, вони утворили ліву та праву шеренги, просуваючись, як навчена піхота, по обидва боки проходу. Нік потяг Марту до найближчих залізних сходів. "Нагору - біжи так швидко, як тільки зможеш".
  
  
  
  Березня була швидка. Вона пробігла по грубих залізних сходах по три за раз, не переймаючись своїми босими ногами. Вони були на півдорозі, коли синтетичні люди побігли, перетинаючи кімнату своїм тупотом із вражаючою швидкістю. Нік піднявся вище, повернувся і використав патрони Вільгельміни, що залишилися, щоб шпурнути перші три поверх решти. Це був побіжний вогонь, але кожна куля була спрямована в голову, певну крапку на голові. За цими людьми не можна було просто стріляти навмання.
  
  
  
  Він провів Марту по одному з білих коридорів і відчинив двері, що вели на вантажний майданчик. Не було жодного сенсу намагатися дістатися до передньої частини будівлі та зіткнутися там з іншою групою рішучих штучних солдатів. Коли вони дісталися верхівки, він побачив, як синтетичні люди збігли на майданчик. Вони теж не знали страху.
  
  
  
  Свіже повітря його потішило. — Забирайся звідси, — гукнув він Марті. Він повернувся і кинув осколково-фугасну гранату по діагоналі назад у коридор. Притримуючи двері, він кинув кілька найкращих винаходів Стюарта в те саме місце, сподіваючись, що деякі з них відскочать від плитки і спустяться сходами. Уламково-фугасні гранати – дві штуки. Картечні бомби, що розкидали сотню гострих як бритва частинок – три штуки. Гранати С6 із часом займання п'ятнадцять секунд – дві штуки.
  
  
  
  Перший фугасний снаряд розірвався, коли він зачинив двері й побіг за Мартою. У тому напрямку, куди вона втекла, на вантажному майданчику заревів двигун вантажівки. Він почув крик Марти, а потім постріл. Він дістався до неї, коли вона сховалась за трейлером. - Це Рік, - видихнула вона. «Он у тій вантажівці. Він вистрілив у мене.
  
  
  
  Двоє робітників виповзли з-під вантажного майданчика, а всередині будівлі продовжували гуркотіти вибухи. "Гей, що трапилося?"
  
  
  
  - Вибух у лабораторії, - сказав Нік. "Ідіть, подивіться, чи зможеш ви допомогти їм там".
  
  
  
  Чоловіки спустилися платформою, і Нік вивів Марту в інший бік. Коли тягач із причепом розгорнувся у світлі ковзного світла, він побачив номер, надрукований на задній частині великого алюмінієвого кузова: 4107.
  
  
  
  Він сказав: "Мені потрібно взяти машину..."
  
  
  
  У цей момент увесь світ наче полетів у небо. Вони відчули, як земля вислизає з-під їхніх ніг і розтяглися. Він спробував пом'якшити падіння Марти, але вони впали, як олов'яні солдатики.
  
  
  
  Двері навантажувальних доків вивергали вогонь, а з будівлі вилітали уламки, наче їх вистрілили з гармат.
  
  
  
  Уламки скла та цілі двері врізалися в схил на сотню ярдів. Звук був приголомшливим. Це звучало так, ніби у головній будівлі Reed-Farben вибухнула атомна бомба. Коли Нік оговтався від шоку, він відтяг Марту від полум'я, яке виривалося через усі отвори в будівлі.
  
  
  
  Він запитав. - "Ти вдарилася?"
  
  
  
  'Ні.'
  
  
  
  «Якби на зовнішніх стінах були вікна, шибки б нас порізали».
  
  
  
  "Ви... заклали там бомбу?"
  
  
  
  «Ви не можете носити у кишені бомбу, достатньо потужну, щоб зробити таке. Думаю, мої гранати потрапили до кисню та інших горючих речовин.
  
  
  
  Другий вибух струсив землю, коли вони підіймалися на пагорб. Нік сказав: — Нам краще повернути на головну дорогу. Від машин на стоянці тепер однаково нічого не залишиться.
  
  
  
  «Вони поставили мою машину в один із ангарів аеропорту. Це те, що я чув від них.
  
  
  
  - Як вони тебе дістали?
  
  
  
  «Вони просто зупинили мене на дорозі. Вони сказали, що я точно знаю більше, ніж сказала їм».
  
  
  
  Нік стиснув її руку. "Це було жахливо, чи не так?"
  
  
  
  
  'Так. Але зараз я їм цього не сказав.
  
  
  
  
  
  Наступного дня Нік повернувся на завод, щоб оглянути уламки тягача та причепа 4107. Ні тіл, ні крові. Це було невдачею. Поки він перевіряв гальмівну систему, до нього швидко підійшов сивий джентльмен. То був Девід Хоук. Після того, як вони привітали один одного, Хоук сказав: Ваш голос по телефону звучав так цікаво, що я вирішив подивитися що тут.
  
  
  
  "Я радий, що ви це зробили." Нік вказав на гальмівну систему. «Ми можемо щось дізнатися із цього. Вони зіпсували гальма.
  
  
  
  Вони піднялися схилом. Хоук сказав: Дуже хороша робота, Нік. МакГі та команда Reed-Farben просівають останні залишки. Їм потрібно, щоб ви підготували звіт, як тільки у вас буде час.
  
  
  
  — Я піду туди зараз.
  
  
  
  Чудово. Як тільки ви це зробите, завтра ви зможете повернутись до Вашингтона. Я знаю, що ти накопичив багато вихідних.
  
  
  
  — Ви не заперечуєте, якщо я залишусь тут ще на день чи близько того? Нік подивився на гори, що височіли. "Чортово красиве місце, щоб подихати свіжим повітрям."
  
  
  
  «У чиїй компанії? Марти? Чи Грети?
  
  
  
  «Вони обидві заслужили на трохи відпочинку. Чи є звинувачення проти Грети?
  
  
  
  'Можливо ні. Вона попередила вас, щойно запідозрила злочинний намір. Цього може бути замало для судді. Але ми не збираємося завдавати неприємностей таким людям. І, звичайно, не в останню чергу привабливій жінці, яким довелося нелегко!
  
  
  
  Нік пробув у горах понад тиждень. Першого ж вечора він поїхав з Мартою на скельний виступ, звідки відкривався чудовий краєвид. Він виявив, що все це було насправді так само, як тієї першої ночі.
  
  
  
  Щось екстраординарне та рідкісне, як він уже встановив. Варто затриматися – і повторювати...
  
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  
  
  Щось безперечно дивне відбувалося на великому хімічному заводі Reed-Farben. Ходили чутки про відкриття, яке зробить пересадку людських органів так само просто, як видалення апендикса.
  
  
  
  Попільно-русява симпатична жінка-вчений з фабрики підтверджує цей слух Ніку Картеру. Але чому Reed-Farben мав склад поряд із секретним штабом збройних сил США?
  
  
  
  І чому зникли люди, які виявляли цікавість до хімзаводу?
  
  
  
  Все стало трохи ясніше для Ніка Картера, коли він зіштовхнувся зі своїми нелюдськими супротивниками.
  
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  Вбивство "Червоної Кобри"
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  
  Вбивство "Червоної Кобри"
  
  
  
  
  переклад Льва Шкловського
  
  
  
  
  
  Назва оригіналу: The Cobra Kill
  
  
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я приїхав до Гонконгу, щоб зайнятися коханням, і опинився в епіцентрі війни. Тож я програв у цьому відношенні.
  
  
  
  Я не пробув у Королівській колонії протягом двох годин, перш ніж мене обдурив китайський неповнолітній правопорушник із малоймовірним ім'ям Майкрофт, я бачив, як убили поліцейського, яхту Семірамісу підірвали під моєю дупою, мене підстрелили. Ми з ним лежали у запашних водах гавані Гонконгу. У мене була дуже сильна підозра, що Червоний Тигр планував мене вбити. Я був певен, що вся поліція Гонконгу переслідує мене.
  
  
  
  У мене дійсно не було часу думати про Фредеріка Мастен-Ормсбі, яка нічого не підозрює причини всього цього, жінці, заради якої я приїхав до Гонконгу. Крім того, її навіть не було у Гонконгу.
  
  
  
  Клерк, який взяв телефон Фредеріки, сказав: «Поїхала. Поїхала до Сінгапуру на два тижні. Не знаю, коли вона повернеться.
  
  
  
  Але це мало значення. Менш ніж за хвилину після того, як я повісив слухавку, пролунали крики, і я був у занепокоєнні. Також було мало надії на те, що я не був своєрідною персоною нон грата для поліції Гонконгу і що мій бос Хоук вибухне, якщо я йому це скажу. Мені було наказано піти до консульства США та зателефонувати йому з перетворювачем голосу. Я так і зробив, одразу після того, як вибрався на берег у парку Вікторія, схожий на мокрого кота у спеку.
  
  
  
  Тепер я був один у кодовій кімнаті консульства, мені дали папір, олівець, подрібнювач, одноразовий блокнот і на мене холодно подивився перший аташе, що представився Вілкінсом. Аллістер Пембрук Вілкінс був зарозумілим засранцем, який одразу не злюбив мене. Можливо, це було особисте, але, можливо, йому просто не подобалося, як промоклі хлопці дерються через його задню стіну і входять до його консульства через кухню. Спочатку він не довіряв моїм повноваженням, але коли я сказав йому певне кодове слово, все стало трохи краще. Я був агентом AX, і я мав повне право користуватися його телефоном з перетворювачем голосу. Сам він AX також не любив, але в цьому немає нічого нового. Без зайвих слів я сказав Хоуку, що маю проблеми. «Немає більше свободи пересування?» Він принюхався, як старий тигр, не виставивши зуби перед величезним шматком м'яса. З тією різницею, що Хоук ще має зуби. На даний момент я сказав: Це все ще триває. Я все ще можу ходити Гонконгом, але це ризиковано, і я не знаю, як довго це триватиме».
  
  
  
  Я не був надто впевнений, що Аллістер Пембрук Вілкінс утримає поліцію Гонконгу, якщо вони прийдуть за мною.
  
  
  
  Тиша. Я чув дзижчання всіх тисяч миль дротів і тріск сигари старого.
  
  
  
  "Я повинен розповісти вам усе, сер?"
  
  
  
  Не зараз. Пізніше, коли побачу тебе знову. У мене тобі є робота. Найвищий пріоритет.
  
  
  
  "Кінець світу. Тоді це була велика робота».
  
  
  
  Цілком необхідно, щоб ти міг рухатися вільно, - сказав Яструб, - інакше ти мені не потрібен. Чи можете ви поїхати з Гонконгу, не звертаючись до консульства? Я не хочу жодним чином залучати уряд».
  
  
  
  Я вже сам думав про це.
  
  
  
  - Я можу це зробити, - сказав я. "У мене тут десь є зв'язок". Я не був так певен, коли говорив, але в моїй ситуації я не мав іншого вибору.
  
  
  
  "Але це має статися найближчим часом", - сказав я.
  
  
  
  Хоук зрозумів. 'Слухай. Тепер я віддаю вас джентльменові. Чи не закохуватися в нього, не міркувати і нічого не питати. Забирайтеся до біса з Гонконгу і зробіть цю роботу для мене».
  
  
  
  Він сказав кілька слів комусь поруч із ним, потім пролунав приємний низький голос. Культурний голос, який говорив англійською мовою з дуже легким акцентом.
  
  
  
  «Мене звуть Дато Ісмаїл бін Рахман. Це щось означає для вас, містере N3?
  
  
  
  "Ти в чомусь лікар", - відповів я. «Напевно, не в медицині. Ви з уряду Малайзії?
  
  
  
  У його глибокій посмішці була вдячність. 'Вірно. Якщо бути точним, із кабінету міністрів, а точніше, то я міністр без портфеля». ...
  
  
  
  Це означало служба безпеки. Служба безпеки Малайзії Політична чи громадянська.
  
  
  
  - Наскільки я розумію, ви бували в Малакці раніше, містере N3? - Продовжував голос.
  
  
  
  "Так, трохи". Це було під час мого попереднього відрядження до В'єтнаму. Полювання та можливі вбивства привели мене до Малайського півострова.
  
  
  
  "Ви говорите малайською?"
  
  
  
  «Трохи, але я швидко розмовляю кантонською».
  
  
  
  'Чудово. Дуже добре. Хоча я думаю, що це майже повністю відбуватиметься у джунглях, де ваш кантонський діалект буде вам малопридатним. Я, і під цим я маю на увазі мій уряд, звичайно, хочу, щоб ви вбили людину для нас, містере N3. Ваш уряд виявив крайню готовність до співпраці і дав мені дозвіл працювати з вашим містером Хоуком. Він запевнив мене, що ви є експертом у цих питаннях і найкраще підходите для цієї роботи».
  
  
  
  Вся ця метушня починала мене трохи втомлювати. Двері кодової кімнати прочинилися, і Вілкінс зазирнув усередину. Я кинув погляд у його бік. Вілкінс насупився, і двері знову зачинилися.
  
  
  
  - Як звати ту людину, яку ви хочете вбити, сер?
  
  
  
  «Його звати Лім Джанг, китаєць. До китайських заворушень в Індонезії – тепер близько восьми років тому – Лім Джанг був найвпливовішим комуністичним агітатором у всій Індонезії. Звісно, під іншим ім'ям. Якимось чином, на превеликий жаль, йому вдалося уникнути різанини, що послідувала за китайськими заворушеннями».
  
  
  
  Кодові кімнати та телефони з перетворювачами мови - чудові винаходи, бо де ще ви почуєте з офіційного боку, що уряд сам влаштував різанину.
  
  
  
  Тиша. На задньому плані я чув, як Хоук прочищає горло.
  
  
  
  - Ім'я Лім Джанг щось для вас означає, містере N3?
  
  
  
  «Трохи, сер. Я чув, як він пропадав кілька разів, але поки не знаю, де він. Отже, я розумію, що Лім Джанг зараз знаходиться в Малакці, через що там багато заворушень, і що ви хочете, щоб він якомога тихіше підійшов до свого кінця. Це все, сер?
  
  
  
  Я як чорт хотів вибратися з консульства.
  
  
  
  «Це все, містере N3. Лім Джанг приносить нам чимало неприємностей, хоча ми ніколи офіційно не чули про його існування. Це погано позначиться на торгівлі та нашому туризмі. Ми хочемо, щоб він помер, містере N3, і, як ви висловилися, «тихо». Мій уряд просто хоче, щоб ця людина зникла. Але тепер я бачу, як ваш містер Хоук робить жести, які означають, що маєте мало часу. Це дуже погано. Мені самому було б приємніше пояснити це питання особисто Вам. Це майже іронічно, що я поїхав за вами до Вашингтона.
  
  
  
  Хоук був біля телефону. Він закашлявся, мало не луснувши. Якщо і є щось, чого старий терпіти не може, то це красномовство. Двері відчинилися, і зайшов Уілкінс. Я люто глянув на нього, але він продовжував заходити. Я кладу руку на слухавку. Вілкінс простяг мені записку, на якій було щось подряпано чорним олівцем.
  
  
  
  
  
  Мій представник у поліції Гонконгу повідомив мені, що кілька офіцерів їдуть сюди, щоб розшукати вас. Можуть приїхати за десять хвилин.
  
  
  
  
  
  Я здивувався, що він її не підписав. Він окинув мене холодним поглядом і зник, сильно зачинивши за собою двері. Я мусив сказати йому, що недооцінив його. Хоук пирхнув телефоном. 'Що, чорт забирай, відбувається. Чому ти мені не відповідаєш?
  
  
  
  Я пояснив йому це і сказав, що може поговорити ще п'ять хвилин.
  
  
  
  Він використав це дуже добре. Коли потреба велика, цей чоловік може бути чудовим. Він дав мені кілька контактів у Сінгапурі та пообіцяв мені всі гроші, які мені знадобляться. Я не думав, що зараз слушний час, щоб сказати йому зараз, що уряд США щойно зазнав збитків від злегка пошкодженої яхти вартістю близько двохсот тисяч доларів. У мене просто не було часу. Хоук використав лише половину свого часу, коли я вже йшов до виходу із цього місця.
  
  
  
  Вілкінс чекав на мене біля зелених дверей, що вели до кухні та приміщення для прислуги. Він все ще виглядав похмурим, і, схоже, йому все ще не подобався я чи те, що я уявляв. Але в той момент, коли я пройшов повз нього, він узяв мене за руку.
  
  
  
  «Поверніть ліворуч, коли опинитеся над стіною. Там є дорога. Не звертайте уваги на безлад. Ця дорога приведе вас до Cash Alley, та тоді Snake Row. Цей район є повністю китайський, і ви не знайдете там таксі. Але, можливо, ви зустрінете рикшу».
  
  
  
  Я подякував йому і продовжив шлях. «Поліція має бути тут із хвилини на хвилину. Мені це зовсім не подобається. Я отримав суворий наказ не зв'язатися з вашими людьми.
  
  
  
  Я кивнув і ще раз подякував йому.
  
  
  
  Він почав виглядати трохи зневіреним. «Що я маю їм сказати? Я не люблю брехати.
  
  
  
  Я глянув на нього на мить. - 'Чому ні? Ви ж дипломат, чи не так?
  
  
  
  «Я маю власну роботу. Я взагалі не можу дозволити собі неприємностей із поліцією».
  
  
  
  Я пройшов через кухню і опинився в маленькому дворику, повному сміттєвих баків. Ніхто з китайських слуг не звернув на нас уваги. Я знав, що вони не розмовлятимуть. Якщо тільки у консульстві не було поліцейського інформатора. Це було можливо, хоч мені це здавалося малоймовірним.
  
  
  
  Вілкінс все ще йшов зі мною.
  
  
  
  «Придумай хитрощі», - сказав я. «Ви ніколи не чули про мене і не бачили мене. Трохи обуріться. Вони нічого не знають та просто намагаються щось зробити».
  
  
  
  Він кивнув, все ще хмурачись. - «Добре, як ви кажете. Я ніколи про тебе не чув.
  
  
  
  'Хороший хлопчик.'
  
  
  
  Потім йому довелося відпустити частину своєї афектації. Він похмуро глянув на мене і сказав: «О, якби це було правдою».
  
  
  
  Я ніжно поплескав його по плечу і попрощався. Він навіть не був таким поганим хлопцем для дипломата. Я залишив його серед сміттєвих баків.
  
  
  
  У той момент, коли я переліз через задню стіну, я почув десь дзвін перед будинком.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  
  Більшість агентів, особливо в мене, які більшу частину часу виконують грубішу роботу, мають власні джерела інформації та допомогу ззовні. Вони особисті і можуть коштувати життя чи смерті. Ви маєте це лише для себе. Ви не передає їх іншим агентам, навіть своєї власної організації.
  
  
  
  Хоук знав, що ці люди належать мені. Звісно. Але він ніколи не питав про них. Я б все одно йому не сказав, окрім як під примусом. Крім того, у нього були свої ресурси і набагато більше, ніж у мене.
  
  
  
  Однією з причин, і, звичайно, не останньої, разючого успіху Кіма Філбі у збереженні анонімності та вторгненні в наші служби безпеки та британської SIS, як він це робив, був його талант збирати та використовувати ці ресурси. У нього їх були сотні, і він використав їх із дивовижним талантом.
  
  
  
  Сотні у мене не було. У мене був один, який зараз живе в Гонконгу. Той, на який я міг покластися, хоч і за свою ціну. Його звали Бен Томсон, колишній журналіст із Чикаго, який якийсь час сидів за вбивство своєї дружини та її коханого. Я давно не бачив Бена і майже не думав про нього. Мені це було не потрібно. Але тепер він мені знадобився. Він повинен був дати мені деяку інформацію та витягти мене з Гонконгу. Тому в той момент, коли я вийшов надвір, щоб узяти таксі, я подумав про нього. Бен Томсон відбув лише невелику частину свого вироку за вбивство. Він мав багато впливових друзів. Вони смикали за ниточки, звичайно, анонімно, як це заведено в таких випадках. Коли Бена звільнили, він залишив Чикаго і переїхав на Схід. Якийсь час він порався як журналіст-фрілансер, це паршива робота, багато з них помирають, стають алкоголіками чи наркоманами, а треті потрапляють у шпигунський бізнес.
  
  
  
  Я чув, що Бен добре пив, але його не вбило. Він пробув Сході близько десяти років і ставав легендою; те саме, що кричать у барах журналістів у всьому світі, коли вони знову відкривають пробку. Востаннє я бачив Бена було три роки тому, і востаннє я чув про нього у прес-клубі у Вашингтоні.
  
  
  
  Хтось на зразок мене досить часто тусується навколо журналістів. Ви можете багато чого навчитися, просто слухаючи, особливо якщо ви також роздаєте випивку.
  
  
  
  Я чув, що Бен купив собі стару хату, схожу на замок, десь на Лугард-роуд неподалік університету. Бен купив собі кілька молодих дівчат. Більшість із них були китаянками – деякі євразійками чи білими, яких він звільняв, коли їм виповнилося двадцять. Бен знався на багатьох речах і знав, де багато людей ховаються. Все, що ви хотіли дізнатися чи зробити, і за що можна було заплатити, ви могли отримати від Бена або дозволити йому це зробити. Бен буквально купався у грошах.
  
  
  
  Ви чуєте про нього такі речі. Почасти вони вірні. Частково не вірні. Але я був упевнений у двох речах про Бена Томсона: він не був звичайним інформатором і йому вдалося стати найуспішнішим китайським джерелом інформації у бізнесі. Дехто думав, що Бен безпосередньо пов'язаний із Пекіном. Можливо. Можливо ні. Я знав, що AX має досьє на Бена, але Хоук не знав, що я знаю Бена особисто.
  
  
  
  Таксі проїхало повз тролейбус компанії Peak Tram. Я закурив американські сигарети, які я вкрав зі столу в кодовій кімнаті – мої власні із золотими фільтрами виявилися не дуже стійкими до вологості в гавані Гонконгу. І я думав про Бене і про китайських інформаторів загалом. Китайські інформатори - це, як правило, дипломати, вчені та люди, які займають певний стан. Всі вони багато знають про Схід і особливо про Китай. Вони дуже уважно вивчають китайські прес-релізи та точно знають, як читати між рядками. Найчастіше вони відкрито висловлюють свою думку, але навряд чи хтось згадає їхнє ім'я або заявить про себе публічно. Це, мабуть, і найбезпечніший спосіб.
  
  
  
  Бен Томсон – виняток. Він пише газету «Привіт із Гонконгу» і сам її розповсюджує. Це щотижневий та обмежений тираж – гонконгські плітки не користуються великим попитом у Crabtree Corners – але деякі з його клієнтів можуть вас здивувати. «Нью-Йорк» і «Лондон Таймс» - це лише дві назви. Я читав його колонку, бачив, як її читав Хоук, і знаю, що її читають у Сполучених Штатах та на Даунінг-стріт. Це дає Бену певний престиж, а також дає йому неабияку частку влади. Іноді він може таємно надавати деякі послуги VIP-персонам цього світу, а це, у свою чергу, може принести йому деяку користь - наприклад, давати йому спокій, коли його заняття вкрай ризиковані.
  
  
  
  Бен вийшов далеко за межі своєї тюремної клітки. Я подумав про це, коли заплатив за таксі і підійшов до сірої брами, що вела до довгої бетонної дороги. Тут, на Піці, було темно та прохолодно. Я скривився. Я був ще зовсім мокрий і сподівався, що Бен дасть трохи віскі та одяг. Якщо розповіді вірні, швидше за все, він мав цей скотч.
  
  
  
  Великі залізні ворота, прикрашені завитою золотою літерою Т, були відчинені. Коли я підійшов до будки охоронця біля воріт, я почув хропіння. Молодий китаєць спав під маленькою лампочкою. Він схрестив руки перед собою на старому столі і поклав на них голову. У нього було блискуче темне волосся безладно, і він був одягнений у спортивну сорочку з квітковим малюнком. На вигляд йому було років з двадцять. Отже, пристрій безпеки Бена працював не дуже добре. Але, можливо, це йому й не потрібно.
  
  
  
  Я піднявся по під'їзній доріжці і пройшов повз ставка, ставка з ліліями і вузького мосту, що веде до чагарників сосен, іноді з китайським інжиром і камфорними деревами.
  
  
  
  Нічна сова на дереві спостерігала за ніччю і десь пролунав крик.
  
  
  
  У хаті горіло два світильники. Один нагорі та один внизу. Чомусь світло на ганку залишили увімкненим. Місяця було достатньо, щоб побачити, що будинок справді був справжнім замком: чотириповерхові фронтони, зубчасті стіни та вежі, готичний жах вікторіанської епохи, збудований із пошарпаного вапняку. Я підійшов до ґанку і подзвонив у дзвінок.
  
  
  
  Двері відчинила стара ама у вицвілому бавовняному чонсі. Її зуби були в іншому місці, і вона щось бурмотіла мені. Позад неї я побачив проблиск жовтого світла на полірованій підлозі коридору.
  
  
  
  Нарешті мені вдалося переконати, що я нічого не продаю, але що я друг містера Томсо і хочу з ним поговорити. Вона була явно спантеличена тим, що мені вдалося пройти повз охоронця біля воріт.
  
  
  
  "Хто ви, я можу сказати?"
  
  
  
  - Містер Арнесон. Кеннет Арнесон. Не було сенсу розповідати слугі, хто я такий.
  
  
  
  - Містер Орнвасо. Я скажу.'
  
  
  
  Вона побігла назад у хол і відчинила старомодні розсувні двері. Дівчина скрикнула не від шоку, а від подиву. Потім дівчина засміялася. Бен Томсон, як завжди грубо, щось сказав. Ама бурмотіла щось у відповідь і повернулася до мене. “Не знаю тебе. Іди зараз же. Будь ласка, містере.
  
  
  
  Двері все ще були відчинені. Я гукнув у хол.
  
  
  
  Ти знаєш цього Арнесона, Бен. Я з Чикаго.
  
  
  
  Дівчина знову засміялася тим вірним сміхом, який певний час видають дівчатка. Сміх раптово обірвався, і Бен Томсон підійшов до розсувних дверей, щоб глянути назовні. Я стояв на світлі, щоб він міг бачити моє обличчя.
  
  
  
  "Я можу впасти мертво", - сказав Бен.
  
  
  
  Він сказав амі щось китайською, звичайно, не кантонською, і вона зникла. Бен підійшов до мене коридором. Позаду нього, у світлі, що виходить із кімнати, я побачив, як дівчина вискочила, слідуючи за амою. Це була мила, і вона, чорт забирай, була лялька. На її обличчі був рожевий макіяж. Одна з її лимонно-жовтих грудок стирчала. За моїми оцінками їй було близько вісімнадцяти.
  
  
  
  Бен почекав, поки обидві жінки не зникли, потім він відчинив мені двері і пішов коридором у свій великий кабінет. На старовинному опіумному ліжку лежали подушки. Все виглядало досить зім'ятим. Бен зачинив за нами двері. Я глянув на нього з усмішкою.
  
  
  
  "Ти брудний старий збоченець".
  
  
  
  Він теж усміхнувся. У нього все ще були зуби, хоча більшість його мишачо-сірого волосся зникла. Бену вже було за шістдесят.
  
  
  
  «І ви один із тих негідників, які ведуть людей, не попередивши їх заздалегідь. Хоча я можу здогадатися чому, але ви обрали для цього гарний момент».
  
  
  
  "Це може зачекати, - сказав я, - а я не можу".
  
  
  
  «Чекай, чорт забирай? У моєму віці ви повинні це робити, якщо можете. У тебе не завжди виходить».
  
  
  
  У кам'яному осередку нудився ароматний дров'яний вогонь. Я зрушив камінну перегородку і повісив на неї куртку, щоб вона висохла. На задньому плані Бен брякнув склянками та пляшкою.
  
  
  
  «Я прийшов сюди не для того, щоб говорити про твоє сексуальне життя», - сказав я.
  
  
  
  'Я знаю це. Насправді про це дуже мало що можна сказати. Але я продовжую намагатись. До речі, як ви пройшли через ці ворота непоміченими?
  
  
  
  Я сказав йому.
  
  
  
  Він простяг мені склянку, наполовину наповнену віскі. Він вказав на чайний столик на високих коліщатках. «Сода, вода, крига, все, що завгодно. Зараз я п'ю це лише у чистому вигляді».
  
  
  
  Я зробив ковток віскі. Чудове. Я бачив, як він дивився на кобуру з Люгером і на піхви зі стилетом. Він не сказав про це жодного слова. Я також так не думав. Бен може знати, хто я і на кого працюю, але він буде останнім, хто скаже щось прямо. "Проклятий Лі", - сказав він. “Завжди спить, коли йому потрібно працювати. Добре, що мені це справді не потрібно. До того ж він добрий хлопчик, коли не спить – ха – тут працюють деякі з його сестер. І зарплатню він акуратно забирає додому».
  
  
  
  Я знав, що Лі зробив для нього. Чи знайшов для нього китайських дівчат. Швидше за все, з окупованих територій чи навіть із провінції з того боку кордону.
  
  
  
  Я зробив ще один ковток і сказав Бену з усмішкою: «Я прийшов сюди не для того, щоб говорити про Лі».
  
  
  
  Бен усміхнувся і кивнув головою. Потім він указав на шкіряне крісло. «Сигари, сигарети, все, що завгодно. Я знаю, навіщо ти прийшов, Ніке. Я чув, що на пристані якісь проблеми. Вони шукають хлопця на ім'я Арнесон, точніше Кеннет Арнесон. Його тіло ще не знайшли».
  
  
  
  Так воно і є, - сказав я, - і якщо це залежить від мене, то їм взагалі не потрібно шукати тіло. Вже точно не моє. Це одна з причин, через яку я тут. Мені потрібна допомога, Бене».
  
  
  
  "Добре, Нік. Досить нісенітниці. Хто перший?
  
  
  
  Поки ми жартували, він випив половину склянки віскі. Він знову наповнив його наполовину і випив, якби це була кока-кола. Світло в кімнаті було не найкраще, але я міг бачити, що робить з ним напій. Він був трохи опухлим, на носі і щоках були червоні вени, що лопнули. До того ж він був товстіший, ніж я пам'ятав. На ньому були штани, туфлі без шкарпеток та парчовий халат поверх оголеного торса. Густе волосся на його грудях було сивим. Світле волосся на його голові майже зникло, за винятком тонкої чубчика та кількох волосків на його блискучому черепі.
  
  
  
  Я глянув на стопку газет поруч із стільцем. Червоний Прапор та Фолькс Дагблад. Далі на столі з масиву палісандра лежав ще один стос. Взяв усе на дозвіллі. Я хотів почитати, якщо це можливо, і знав, що це безпечний будинок. Бен допив свою склянку і знову наповнив її. Цікаво, як йому це вдалося.
  
  
  
  "Я тебе спитаю", - сказав я. «Я хочу знати, чому мене торпедували минулої ночі, хто це зробив і чому вони так швидко помітили мене. Це спершу. Потім мені потрібна інформація про людину, яку звуть Лім Джанг, плюс деяка інформація про Індонезію та Малакку. Я також хочу, щоб ви вивезли мене з Гонконгу. Сьогодні вночі.'
  
  
  
  Бен кивнув і закурив довгу коричневу сигару. Я вийняв з коробки одну з його сигарет, запалив і почав чекати.
  
  
  
  Він потер щетину на підборідді і глянув на мене, як би оцінюючи банкіра.
  
  
  
  "Що за це?"
  
  
  
  Кожен член AX має особистий рахунок, з якого він може списувати «витрати» у разі виникнення надзвичайної ситуації. Як найстарший Killmaster, мій обліковий запис був другим після Хоку. Крім того, це була чортова надзвичайна ситуація.
  
  
  
  "Десять тисяч", - сказав я йому. "Американських доларів".
  
  
  
  Бен обдарував мене брудною усмішкою і махнув жирною рукою. «Я знаю, що американські. Я не працюю за такою ціною у гонконгській валюті. Ми ведемо бізнес. Я дам вам щось спочатку безкоштовно, а решта коштуватиме вам грошей. У мене це є в саду, і мені це не варте ні цента».
  
  
  
  Я випив віскі. "У вас гарний сад".
  
  
  
  'Найкращий. Мені знадобилося багато часу, щоб виростити його таким чином. Що стосується вас, то торпедування, це просто. На своїй останній роботі в цих краях ви вбили Джима Пок, виконавчого директора Червоних тигрів. Це правильно?'
  
  
  
  'Неправильно. Я не чіпав його пальцем. Проте. Я дещо повідомив про нього. Кілька слів у праві вуха».
  
  
  
  «Добре, це те саме. Я чув про це. Пекін хотів його смерті, тому що вони чули, що він продавав їх ... вашим людям. Отже, що ще.
  
  
  
  Я зняв туфлі та мокрі шкарпетки. «Сподіваюся, десяти тисяч вистачить на сухий одяг». Бен подув у мене блакитною хмарою і схвально кивнув головою. «Ти завжди був одним із тих засранців, які тримали рота на замку, Нік. Хороший спосіб залишитися живим».
  
  
  
  'Ще.'
  
  
  
  «Щойно цей Джим Пок помер, Тиграми почала правити нова людина. Двоюрідний брат Поки що. Ви знаєте, які китайці, коли справа стосується сімейної честі – і, крім того, там є честь та престиж. Престиж – це гроші. Ви починаєте це розуміти?
  
  
  
  Я почав це розуміти. Фактично я вже зрозумів це, я завжди це розумів, але я просто не думав про це. Я зайнята людина.
  
  
  
  Я розповів йому про хлопчика Майкрофта.
  
  
  
  'Я знаю. Дрібна сошка! з тих жебраків працюють на мафію. Їхній спосіб отримати оцінки за можливе гангстерство».
  
  
  
  «То як же він до мене дійшов так швидко, Бене? Боже мій, мені було неприємно, тільки-но мене поставили на облік в органах влади, потім мені захотілося прийняти душ, поголитися і випити.
  
  
  
  Бен коротко засміявся і зробив ковток. Тепер він випив лише половину своєї склянки. «Ці Червоні Тигри дуже добре організовані, Нік. Їхня служба прекрасна. Але це було просто. Востаннє, коли ви приїхали до Гонконгу, ви приїхали на яхті під назвою Corsair і прийшли до тієї ж пристані. Ти завдав Тиграм чимало неприємностей. Ви вбили Джима Поки. Тоді Тигри нічого не могли з тобою вдіяти, але коли у них з'явився новий бос і вони були реорганізовані, ви отримали мовний знак. Бойової сокири.
  
  
  
  Для мене це мало іронічний сенс, тому що емблема AX також є сокирою.
  
  
  
  «З таким самим успіхом вони могли досягти вашої смерті», - продовжив Бен. «У них у гавані багато шпигунів та джонок. Дехто провозить контрабанду, дехто обманює поліцейських, але всі вони насторожі. Вас могли побачити, як ви увійшли до гавані.
  
  
  
  Я осушив свою склянку і знову наповнив її.
  
  
  
  'Але ймовірніше, що я що у них був хтось на митниці, або що хтось спостерігав за самим яхт-клубом».
  
  
  
  "Не думаю, що це була гавань", - сказав я. «У мене було досить непоголене обличчя, і я носив сонячні окуляри. Крім того, я ніколи не був поруч із джонкою чи сампаном».
  
  
  
  Я сунув дупу до каміна, і вихопив ще одну сигарету. Це був той маленький хлопчик Майкрофт. Після того, як я поголився, стемніло. У цих Тигрів має бути моє фото, і це мені не подобається. Анітрохи. Якби я тоді впіймав цього Майкрофта, я б надер цю маленьку дупу його блакитного кольору.
  
  
  
  Все, що я міг зробити, це посміятися, знизати плечима і сказати: «Добре, Бене, це все пояснює. Мені завжди подобається знати, чому відбуваються певні речі. Давайте рухатись далі. Почни заробляти гроші».
  
  
  
  Було щастям побачити за роботою іншого експерта. Бен одягнув окуляри бабуси, в яких він був схожий на розпусного збудженого професора якоїсь жіночої школи-інтернату, і підійшов до шафи із зеленої сталі. Він відкрив ящик і вийняв стос паперів, який швидко перегорнув, повернувшись до мене спиною. Він вийняв аркуш паперу, поклав решту назад у ящик, закрив його і повернувся до мене. Він закурив нову сигару і жував її, що нагадало мені Хоука. Курить лише ці дешеві сигари.
  
  
  
  У кутку цокав високий гонконгський годинник. Я занепокоївся, але такого чоловіка, як Бен, не можна було поспішати. Він був старомодним журналістом. Він усе перевірив і коли він сказав, це було на 100% правдою.
  
  
  
  - Хммм, Лім Джанг? Колишня третя людина Хай Вай Тяо Ча По. Важко сказати, чим він зараз займається після того фіаско в Індонезії. Ймовірно, незначний член у списку громив.
  
  
  
  Хай Вай був міжнародним шпигунським апаратом Китаю. Єдиним відділом, про який я багато знав, був діючий відділ Teh Woe. Я вбив кількох із цих хлопців, коли вони намагалися на мене напасти.
  
  
  
  "Список невдач має сенс", - сказав я. Пекін ненавидить невдах. Це могло б пояснити, чому Лім Джанг зараз так живе в Малакці, що він хоче повернутися з успіхом». Він вивчав папір у руці, бабусині окуляри майже зісковзнули з його носа. Він потягся за своєю склянкою і осушив її, не дивлячись на неї. Потім він підняв палець.
  
  
  
  «Цей Лім – крутий. Тим більше, що йому не можна довіряти. Близько п'ятдесяти, в окулярах, зовнішність випускника вишу. Не п'є та не має нічого спільного з жінками чи хлопчиками. Схоже, він займається політикою чи організує Чинг Пао. Але це не правда. Він із Ті горе. Вбивця, хоч більше він цим не займається. У минулому він сам допомагав людям перейти у потойбічний світ».
  
  
  
  Бен потягнувся до пляшки і наповнив свою склянку, не відриваючи очей від паперу.
  
  
  
  «Отже, він убив деяких сам. Коли це повстання провалилося і членів його клубу було вбито, Лім Джанг втік і опинився на Суматрі. Там він влаштував свою невелику різанину в Бангкалісі, а потім, як вони думають, він перетнув Малакську протоку і пішов на півострів. Це можна зробити дуже просто. Протока в цьому місці не така вже широка.
  
  
  
  Я нічого не сказав. Я знав, що вже зробив помилку, охоче визнавши, що Лім Джанг знаходиться в Малакці. Ми всі робимо помилки, але це не найкраще, що можна робити в цьому бізнесі. Мене мало втішало те, що Бен Томсон знав, але помилка залишається помилкою.
  
  
  
  Він глянув на мене і посміхнувся. Він знову постукав по папері. «Тут досить мелодраматично, Нік. Після бійні у Бенгкалісі Ліма стали називати Червоною Коброю».
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  
  Оскільки зараз усе так розвивалося, я міг би зустрітися з Фредерікою Мастен-Ормсбі у Сінгапурі. Її образ, принаймні такий спокусливий, наскільки я запам'ятав її, був надрукований в «Сінгапур Таймс». Вона була важливою людиною на зборах Всесвітньої організації допомоги та зупинилася в готелі Малаккі.
  
  
  
  Я зареєструвався у Гудвуді. Традиційний, старий та з двома басейнами. Я сподівався вибрати підходящий басейн, щоб зустрітися з моїм контактом. Це було важливе. Якби я дійсно зустрівся з ним, якби міг, це був би мій єдиний контакт з урядом Малайзії та єдиний, який я, мабуть, колись отримав би. Усі вони хитро зіграли. Ніхто в офіційних колах не визнавав, що у джунглях є червоні партизани. Це погано для туризму, для торгівлі та тих гігантських іноземних позик, які вони намагалися отримати. Ніхто не вкладає свої гроші в країну, яка може бути захоплена комуністами.
  
  
  
  Особисто я, гуляючи Raffles Place і виглядав як будь-який інший турист, не думав, що у Червоної Кобри є інформатори. Мені довелося розсміятися, коли я згадав, що Бен Томсон, що посміхається, постукав по папері і вимовив мелодраматично це ім'я. Візит до Бена мене трохи підбадьорив.
  
  
  
  Бен добре заробив свої десять тисяч доларів. Він витяг мене з Гонконгу на рибальській джонці. За тридцять миль від Макао мене підібрав літаючий човен, який відлетів на дві тисячі миль на південь, де мене взяли на борт іншої джонки, яка в темряві доставила мене вгору річкою Сінгапур. Там я вибрався на берег, а потім був наданий самому собі.
  
  
  
  Ну, не зовсім звичайно. У мене був номер телефону, я набрав його і за півгодини зустрів австралійського джентльмена в наметі на вулиці Бугіс. Він був середніх років, ввічливий і зовсім не цікавився мною. Все, що він хотів, - це зробити свою роботу, щоб покінчити з цим якнайшвидше. Іноді, у глибокі моменти, я запитую себе, чи не витає навколо мене запах смерті. Він не назвав мені свого імені і не спитав моє. Він вручив мені величезну пачку банкнот, передав мені кілька інструкцій від Хоука і повів мене за покупками після того, як вперше дозволив мені прийняти душ, щоб змити цей брудний сморід. Це коштувало мені цілого шматка мила.
  
  
  
  Але коли я зареєструвався в Гудвуді, був ще опівдні. Я проспав годину, читав газети та думав про свій контакт. То була дівчина. Принаймні жінка. Я мав зустрітися з нею біля басейну. Поки що це виглядало багатообіцяюче, оскільки я помітив, що чудовиська та хобгобліни не люблять з'являтися біля басейнів.
  
  
  
  Тепер, трохи пізніше за два, я тусувався в Меморіальній залі Вікторії і розважався, спостерігаючи за водіями. Кожен автовласник у Сінгапурі вважає, що він гонщик і що завтра не існує. Сер Стемфорд навряд чи міг мріяти, що його власне місто якось перетвориться на іподром.
  
  
  
  У внутрішній та зовнішній гавані фрахтувальники, лайнери та військові кораблі гойдалися на якорях. Ближче, сампани металися туди-сюди, як дафнії, і люди Сінгапуру проносилися повз мене, навколо мене, а іноді й майже наскрізь.
  
  
  
  Китайці Сінгапуру, які досить багато, говорять на десятці різних діалектів. Індіанці можуть бути пенджабцями чи сикхами, чи тамілами, чи бенгальцями. Одна з найстаріших церков - вірменська, і люди сміються з урди, малайської, китайської та цейлонської мови. Коли місцеві тубільці приїжджають у велике місто, вони говорять мовою, яку розуміють лише вони. Негроїдні пігмеї говорять на семанзі, що я знаю, бо з деякими я зустрічався під час своєї попередньої місії щодо вбивства в Малакці. Негрити – чудові бійці, і уряд готує їх, щоб вони були відмінними борцями з партизанами. Звісно, про це не так багато говорять, бо у Малакці немає партизанів.
  
  
  
  Почався дощ, а це означало, що наближалося три години. Я впіймав рикшу і ризикнув життям. За кілька кварталів навіть я сильно злякався. Я заплатив йому і пішов під дощем назад у Гудвуд. Був час дощів. Траплялося так, що між трьома та п'ятьма годинами йде проливний дощ. Поки я йшов так, промоклий, як тоді, коли лежав у гавані Гонконгу, я думав про майбутню роботу в джунглях і не міг утриматися від сміху. Я сказав собі не забувати про лихоманку та сольові таблетки. Я сподівався, що мені не знадобляться ці пігулки від лихоманки, але я був певен, що скористаюся цими сольовими пігулками. Я можу спітніти, як кінь, на П'ятій авеню, але в тропічному лісі це навряд чи можливо.
  
  
  
  Щоб швидко випити, я увійшов до бару «Гордон», а потім повернувся до своєї кімнати. Я мав бути біля басейну о четвертій годині. Я прийняв душ, щоб змити дощ, надяг плавки і почистив люгер. Я завжди роблю це як солдат чистить черевики, коли йому більше нічого робити.
  
  
  
  Мої плавки були білі із емблемою червоного хреста. Я успішно пройшов випробування з рятувального плавання. Людина з Австралії приготувала для мене одяг у своїй квартирі – замовлення від Хока. Тепер, коли я курив сигарету і чистив Люгер, я пригадував кодове слово, щоб назвати його і не розсміятися. Іноді мені здається, що Хоук забагато читає Сакса Ромера.
  
  
  
  Звичайно, старий має рацію. Життя агента висить на безлічі ниток. Всі ці хитрощі і та, що таїться за шпалерами, на щось годяться. Це зберігає вам життя. Я знаю це.
  
  
  
  Я подивився на білий телефон і подумав про Фредді, так близько від мене тут, у Сінгапурі. Тоді я просто перестав думати про це. Ні, тільки поки я працював. Тільки у виняткових випадках. І тільки з кимось із цієї професії, леді із сестринської гільдії, якій я принаймні міг довіряти.
  
  
  
  І останнє, як я мав визнати, коли готував собі останній ковток перед тим, як спуститися до басейну, було трудом. Тому, кому ви могли довіряти?
  
  
  
  Без десятої чотири дощ припинився. Знову визирнуло сонце, і Сінгапур перетворився на парову лазню. Кондиціонер приємно пестив мою шкіру і м'яко дзижчав. Я знову подумав про джунглі переді мною і внутрішньо затремтів. Мені ніколи так не подобалися ці джунглі. Якби тільки вони могли придумати мені якийсь спосіб кондиціонування повітря.
  
  
  
  Зі свого вікна я побачив гарний білий туман, що піднімався над великим садом готелю. Піді мною лежала величезна клумба з червоних і білих бенга райя, різновиди гібіскусу, їхньої національної квітки. На вулиці було досить тепло, і зустріч біля басейну не здавалася такою вже поганою ідеєю.
  
  
  
  Я поклав люгер і стилет у водонепроникну сумку, обережно застебнув блискавку і опустив у раковину унітазу. Це було досить дитяче місце, і це ні на мить не обдурило б професіоналів, але мене більше турбували слуги, які виконують свою роботу. Якби мене переслідували професіонали, я це дізнався б досить скоро. Я так не думав. Я справді був певен, що чистий. Я був Кеннетом Арнесоном, джентльменом-туристом - багато грошей, лінивий і надто багато п'є. Тепер він був у заслуженій відпустці після роботи на заводі з виробництва бензопилу в Індіанаполісі. Тих, хто шукає пригод. Маленькі. Отож, жінки. AX досить гарний у цих речах.
  
  
  
  Я взяв легкий килимок з батіку - готельний сервіс - і спустився до басейну; для плавців був спеціальний ліфт. Він зупинився на другому і увійшла американська пара. Вона була світловолосою і смаглявою, і поглядом знавця пробігла по моєму тілу. Вона посміхнулася мені, закликаючи чоловіка щось із цим поробити. Він був товстий, смаглявий, похмурий, жував сигари, і йому було начхати. Я уникав її погляду і співав брудну французьку мелодію. Жоден із них не відповів, що не дивно. Я навчився цього в Алжирі, в місці, яке перетворює площу Пігаль на своєрідну недільну школу. Крім мого співу, під час спуску ми мовчали всіма мовами. Їхню нудьгу можна було розрізати ножем. Нудьга! Це те, що агенту АХ ніколи не потрібно турбуватися. Ви можете швидко вийти з ладу, але принаймні це не нудьга. Мені пощастило. Один із басейнів був закритий на ремонт. Це означало, що, принаймні, мені не потрібно було ходити туди-сюди між двома басейнами в пошуках свого контакту. Дівчина. Це все, що я знав. Про контакт подбає жінка.
  
  
  
  Басейн був гарний. Не якась проклята штука у формі нирки, яка марнує простір, а квадратний і глибокий, з безліччю трамплінів і плотів. Обідок із чистого білого піску опоясал весь басейн. Половина його була вкрита скляним дахом. Там пісок завжди був сухим, а скло було спеціально пристосовано, щоб відфільтровувати найсильніші сонячні промені. Якщо ви хотіли підсмажити себе і не було дощу, ви просто лягали на відкритий пісок.
  
  
  
  Там була звичайна кількість столів, стільців, шезлонгів та циновок від сонця. Хлопчики з Малайзії в білих халатах ходили туди-сюди з напоями. У басейну мав свій маленький бар. Але пити не хотілося. Я хотів контакту.
  
  
  
  Я взяв дошку для стрибків у воду, щоб вона могла бачити мої білі шорти з червоним хрестом (тобто наклейкою Червоного Хреста). Потім кілька разів переплив басейн у всій його довжині. У той момент, коли я виліз із води і розтягнувся на сухому піску під навісом, годинник «Перно» над стійкою показував десять четвертий. Я розслабився, поклав голову на руки і заплющив очі. Майже. З іншого боку, де пісок був ще вологим, нікого. Тож це зменшило його вдвічі. Я почав з одного кінця басейну праворуч і продовжив свій шлях. Спочатку я мало не облажався, мало не розсміявшись. З чим би ви не зіткнулися. Їй було близько п'ятдесяти, і в неї було обличчя недоумкуватого херувима. Її волосся було блідо-блакитним, і вона сиділа в шезлонгу, в'язала і носила норковий палантин. Сонце, що впало через навіс, освітило безліч каменів на її руках і майже засліпило мене. Щоб відновити самовладання, мені довелося відвернутися. Я позіхнув і озирнувся у вигаданому нудьгу, потім знову закрив голову руками.
  
  
  
  Товстий джентльмен із сигарою зіштовхнув у воду жилисту дружину. Незважаючи на сигару, диявольський вираз його обличчя було ясно видно. Його дружина щось крикнула, коли повернулася, щось щодо хімічної завивки. Він кинув на неї останній лютий погляд і попрямував до бару. Очевидно, не пара в медовому місяці.
  
  
  
  Інша пара була у медовому місяці. Вони були трохи дорослішими за дітей. Вони лежали так близько один до одного на гумовому килимку, що здавалося, що вони чимось зайняті. Принаймні, вона щось з ним робила, бо час від часу він боязко озирався очима, що заскленіли, і з німим виразом обличчя, коли його ноги смикалися вгору і вниз.
  
  
  
  Більше пар. Але нічого особливого. Крихітка дівчинка, яка виглядала англійкою і краєм ока спостерігала за мною. Але то була не вона. Вона подивилася на мене, як на чоловіка, подивилася на моє тіло.
  
  
  
  Китайська дівчина, спокійна та стримана, курила та читала книгу в м'якій обкладинці. Купка малайзійців, які явно були зайняті справами. Але більше нічого. Нічого такого. На той час я підійшов до бару; це був невеликий овальний бамбуковий футляр із шістьма стільцями. Високий хлопець у білому, з жирним волоссям і в сонячних окулярах розмовляв із темноволосою дівчиною, у якої був одяг на кілька сотень доларів, що висить навколо дівочої фігури. Вона була дуже нафарбована. Жодних купальниць. Їм тут справді не місце. Вони належать Прінс-стріт.
  
  
  
  Поруч із ним був мій курець сигар, вказуючи на пляшку, в якій, мабуть, був Бурбон. Його дружини ніде не було. Напевно, зараз у перукарні. Залишилося три стільці. Двоє з них були зайняті. Обидві дівчата були гарненькими, але одна з них була білою, і я чомусь не чекав на білу дівчину. Це не мало нічого спільного з логікою, але я на це просто не очікував.
  
  
  
  Біла дівчина однією рукою розмахувала купальною шапочкою, а іншою грала з мартіні. У неї було золотисто-світле волосся, а шкіра була надто світлою для того, хто багато часу проводить на сонці. Здавалося, вона єдина з двох розмовляла.
  
  
  
  Інша дівчина була наполовину повернута до мене, схрестивши довгі ноги. "Довгі" означає: дійсно довгі. Є чоловіки, які воліють груди, інші чоловіки – обличчя, а треті – струнку дупу. Картер – міцний чоловік. Можу додати, якщо маю час і не треба працювати: Картер теж знавець. Ці ніжки були класичними. Мрія кожного поціновувача.
  
  
  
  Я поволі підняв погляд. Я люблю це. Звичайно, вона не була моєю знайомою, але більше мені не було чого робити. Це не завадить моїй роботі. Навіть Хоук не міг сказати мені цього.
  
  
  
  Більшість чоловіків цього не знають, але ви можете багато дізнатися про жінку з її ніг. Вони були аристократично вузькими, з високими підйомами та незабарвленими нігтями. Її кісточки були покриті світлою шкірою поверх ідеальних кісток. Звідти нагору. Саме правильна відстань між її кісточкою і коліном. Чітке викривлення сухожиль підколінної ямки. Потім перейдемо до абсолютної досконалості її стегон. Вона рухалася туди-сюди на стільці, демонструючи швидке посмикування м'язів під м'яким, темним, золотисто-коричневим кольором обличчя. Це були ноги віку. Гран-прі.
  
  
  
  На ній не було нічого, що можна було б назвати бікіні. На білій дівчині було щось подібне, але моя темна красуня мала те, що ліберальний член гільдії скрипкових майстрів міг би назвати стрінгами. Її бюстгальтер був приблизно такою самою пропорцією. Він просто прикривав соски - я думаю, на ньому було написано "Гудвуд" - але коли вона нахилилася, щоб почухати кісточку, бюстгальтер зник, і я все міг бачити. Ідеальні груди, які залежали від настільки ж ідеально сформованого тулуба.
  
  
  
  Картер, сказав я собі, ти станеш чудовим поетом, але ти збоченець.
  
  
  
  Вона знову сіла і щось сказала білій дівчині.
  
  
  
  Обидві дівчата зісковзнули зі стільців і підійшли до мене, до іншого кінця басейну з планом високого занурення. Я зітхнув і закопався в пісок, мов похмурий краб із брудними думками. Це не могла бути вона. Мені дуже пощастило, успіх Картера завжди великий, але не настільки. Отже, ми залишаємо мандрівне еротичне диво у спокої та продовжуємо свою роботу.
  
  
  
  Вони пройшли п'ять футів, бовтаючи. Дівчата базікають не підозрюючи про те, що цей розпусний агент АХ заривається в пісок. Вночі мені снилися сни, сповнені бажань... Блискучі ноги – білі та темні, чорні та білі – балаканина, балаканина. Вони були вже за шість метрів від мене, коли смаглява дівчина голосно сказала англійською: «Гей, Ісусе, я забула свій капелюх. Швидше повертайся, Джені.
  
  
  
  Я дивився, примружившись. І що дивився. Вона обернулася і побігла назад до невеликого бару. Вона не дивилася у мій бік, я для неї не існував. Ці ідеальні ноги ритмічно піднімалися та опускалися. Вона побігла до мене, не помітивши мене, спіткнулася про мене і впала головою на пісок з іншого боку від мене.
  
  
  
  Тож мені може пощастити.
  
  
  
  Я вже стояв поряд з нею, простягав руку і вибачався. З моєю найкращою усмішкою я посміхнувся, повернувшись до своєї ролі Кеннета Арнесона.
  
  
  
  «Вибачте мені», - сказав я вголос. Я хотів, щоб усе це почули, і я знав, що вона також цього хоче. «Незграбно з мого боку просто лежати тут. Але я такий страшенно великий. Навряд чи я міг сховатися від вас».
  
  
  
  Вона дозволила мені схопити її за руку та підняти на ноги. На дотик кулька нагадувала рисовий папір. Можливо, сигаретний папір. Вона засунула його мені в долоню.
  
  
  
  Її очі були такими ж карими, як і її тіло. Вона холодно посміхнулася до мене. - Так, ви досить високі. Але то була моя провина. Я не звертала уваги на те, куди йшла. До того ж без окулярів я трохи короткозора. Дякую, я більше не постраждала».
  
  
  
  Я взяв її за руку і залишився у своїй ролі. «Можу я вам дещо запропонувати? У Сполучених Штатах це звичай, коли ви когось збиваєте з ніг». Я кивнув її подрузі, яка з цікавістю спостерігала за нами. Схоже, ніхто крім цієї маленької англійської блондинки цього не помітив. Вона закусила нижню губу маленькими блискучими зубками.
  
  
  
  Я все ще тримав її за руку. «Звичайно, разом із твоєю дівчиною. Чому ні? Я просто нешкідливий американський турист».
  
  
  
  Вона прибрала руку і дозволила льоду задзвеніти у її голосі.
  
  
  
  "Я не можу. Неможливо. До побачення.'
  
  
  
  Навіть її соковита дупа виражала стиль, коли вона обернулася і пішла назад до бару. Ці американці теж такі наполегливі.
  
  
  
  Вона справді залишила купальну шапочку на стійці бару. Виходить, вона була профі. Я знизав плечима, граючи свою роль перед моїм єдиним глядачем, і знову кинувся в пісок. Маленька англійка посміхнулася мені явно привабливою усмішкою, але я проігнорував її та надув губи.
  
  
  
  Пара, яка проводила медовий місяць, навіть не помітила інциденту.
  
  
  
  Я повернувся до своєї кімнати і зачинив двері.
  
  
  
  То був невеликий шматочок рисового паперу. Синє чорнило, дуже тонке і дуже жіночне, читаємо: Curry tiffin - 324-17-6826. У телефонних номерах Сінгапуру не більше семи цифр. Це -17- мало бути покажчиком часу. Сімнадцята година. П'ять годин пополудні. Вона добре попрацювала. Було без чверті п'ять.
  
  
  
  Я лаяв себе за власне неадекватне мислення. Звичайно, вона буде використовувати телефон, щоб надіслати повідомлення. Якщо тільки вона не мала на увазі п'ятої ранку, але я в цьому сумнівався.
  
  
  
  Я налив собі випити і стояв біля вікна, дивлячись на гібіскус піді мною, поки не стало так пізно. Вона відповіла на перший дзвінок. Отже, вона була в готелі чи зовсім поряд. Може, десь у магазині. 'Вітання?' - Вона сказала це англійською. Я вже здогадався, що вона має мати англійське виховання.
  
  
  
  Я запитав. - "Це Каррі Тіфін?"
  
  
  
  "Так, хто ти?"
  
  
  
  «Дакойт. Але не лякайтеся. Я не такий жахливий, як моє кодове ім'я».
  
  
  
  Нервове хихикання, яке знову було негайно придушене. - Це громадський телефон.
  
  
  
  "Він має бути безпечним, якщо ви хочете його використовувати".
  
  
  
  «Ну, на мить. Ходімо далі?
  
  
  
  "Звичайно", - сказав я. 'Де і коли?'
  
  
  
  'У мене. Я сама, бо всіх слуг відпустила. Асперіанська дорога 928. Це та частина Квітневих пагорбів. Ти знаєш це?'
  
  
  
  "Я так думаю. Коли?
  
  
  
  'Десять годин. До побачення.'
  
  
  
  'Почекай секунду. Де ти зараз?
  
  
  
  Її голос став дуже крутим. 'Чому? Я правда не розумію... '
  
  
  
  Я дозволив своєму голосу звучати так само круто, як і її.
  
  
  
  «Послухайте, Каррі, якщо ви почнете мені не довіряти зараз, ми не зможемо успішно співпрацювати. А якщо так, нам краще одразу дізнатися».
  
  
  
  «Це не так, але чому ви маєте це знати? Я не розумію, чому ...'
  
  
  
  «Бо мені може знадобитися безпечний телефон». Я говорив коротко. "Цей причини достатньо?"
  
  
  
  'Звісно. Я не думала про це. Просто перукарка тут, у готелі. Мадам Руді. Ми старі друзі, і я можу користуватись її особистим кабінетом. Звісно, за певну плату.
  
  
  
  'Звісно.' До мене прийшла нова думка. «Скажи мені, каррі, чи є зараз там жилиста білява американка?»
  
  
  
  'Небеса. Звідки ти це знаєш? Коли я увійшла, одна із дівчат плакала – ця жахлива жінка кричала на всіх».
  
  
  
  «Так, - подумав я, 'Вірно.'
  
  
  
  "Але як ви впізнали?"
  
  
  
  "Я народився розумним".
  
  
  
  Вона засміялася. То справжній сміх. Але від нього прийшло її хвилювання. Це була страшенно напружена жінка. Я вже почав трохи це уявляти.
  
  
  
  «Я чув, що всі американці божевільні. Тепер я починаю у це вірити».
  
  
  
  "Не все", - сказав я. Поки що, Каррі Тіфін. До десятої години.
  
  
  
  Я кинув листок в унітаз і прийняв ще один душ, щоб позбутися запаху повітря в басейні. Намилившись, я подумав про її ноги, про те, як вона вирвала руку в мене, і про те, як вона нервувала. Вона надто нервувала, і я не люблю працювати з нервовими людьми. Ось чому я трохи подразнив її. Я ставив собі запитання, а чи не була інша причина її нервозності. Щось інше, ніж просто характер нашої роботи.
  
  
  
  Коли я вийшов з душу, у двері постукали. Слуга дав мені вечірні газети. Я випив ще склянку, перевдягся в лляні шорти і ліг на ліжко, щоб почитати. Мене мало що цікавило. Суперечки між малайзійцями та філіппінцями стали звучати ворожіше. Вони сперечалися про Сабе, частину Північного Борнео, яку обидві країни претендували. Біля берегів Сандакана в морі Сулу було помічено філіппінського есмінця, і тепер малайзійці кричали і погрожували подати на це скаргу Організації Об'єднаних Націй. Принц Абдул, прем'єр-міністр Малаккі, збирався скликати екстрене засідання кабінету міністрів. Довелося позіхнути.
  
  
  
  Повідомлення: На узбережжі Саравака стався новий спалах піратства. Я про це читав раніше. Піратство біля берегів Борнея було досить прибутковим бізнесом після смерті Білого раджі, і уряд, схоже, не міг цього впоратися.
  
  
  
  Я позіхнув, закурив ще одну цигарку і зробив собі випивку. Я вже зголоднів.
  
  
  
  Повідомлення: Ще дещо про Саравак. Деякі з цих гарячих даяків напилися і відрізали кілька голів. Це настільки суперечить чинним стандартам, що це неприпустимо, і буде вжито суворих заходів.
  
  
  
  Я стяг з ліжка газети і знову позіхнув. Загалом, я міг зрозуміти, що уряд не має багато часу для занепокоєння з приводу Червоної Кобри, навіть якщо вони визнають її існування.
  
  
  
  Я залишив газети на столі і заснув. Незадовго до того, як я заснув, я вибухнув сміхом, знову на мить подумавши про кодове слово, присвоєне мені цього разу. Dacoit у перекладі з індуського означає clakait. У словнику він описаний як член банди грабіжників в Індії.
  
  
  
  Я знав з власного досвіду, що негідники іноді вдаються до удушення. Я часто це робив. Це тихо і швидко, і все, що вам потрібно - це шматок шнура або дроту. Пойндекстер, начальник служби озброєнь AX, придумав для мене гарний зашморг. Струна для фортепіано із дерев'яними ручками. Я запитував, чи справді Хоук читав ті книги Сакса Ромера, коли підбирав кодові імена, чи він просто пожартував з мене, старий на це здатний.
  
  
  
  Вони розбудили мене о восьмій годині. Я замовив їжу через обслуговування номерів та одягнувся в очікуванні. Коли кондиціонер видав чудовий гул, і я насвиснув свою вульгарну французьку мелодію, я раптово почув себе добре. Стурбований, але добре. Нарешті справа пішла.
  
  
  
  Зазвичай я ходжу в акуратній білій сорочці та краватці, але не в сінгапурському кліматі. Я вдягнув сріблясто-сірі штани з Палм-Біч і красиву спортивну сорочку в стилі батік. Я дозволив сорочці звисати на штанах. Це виглядало трохи недбало, але, можливо, для Кеннета Арнесона це було не так погано. Крім того, сорочка приховувала Люгер. Не можна було сховати стилет на руці, якщо я не одягну куртку. Я подумав і нарешті вирішив надіти її. Я не очікував ніяких неприємностей, принаймні поки що, але час від часу я обережна людина.
  
  
  
  Їжу принесли, і я з'їв її не поспішаючи. Я мав невиразне уявлення про те, де знаходиться ця Касперіанська дорога. Мабуть, не надто далеко. Я досить високо оцінив би її за шкалою престижу. Касперіанська дорога означала гроші та статус. Я почав питати, хто ж насправді моя темна і нервова незаймана.
  
  
  
  Я попросив готель орендувати для мене машину, і вони сказали, що в бардачку буде мапа міста. У мене була купа малайзійських доларів.
  
  
  
  Я вийшов із «Гудвуда» через бічні двері і знайшов машину на заздалегідь обумовленому місці на стоянці. Я перевірив номер про всяк випадок. Ключі були всередині. Нудьгуючий сикх-охоронець зачісував волосся і не звернув на мене уваги. І ніхто інший, як я міг бачити. Чудово. Саме так, як я цього хотів.
  
  
  
  Я вів машину якомога обережніше, бо не хотів зв'язуватися з якимось сінгапурським виродком і запізнитися на зустріч. Копи люблять нещасні випадки, і Хоук попереджав мене, що уряд Малайзії буде дуже роздратований, якщо мені доведеться мати справу із законом.
  
  
  
  Я обережно проїхав Саго-стріт. Білизна майнула з жердин, пахла паленим мохом. Вже темніло і горіли неонові вогні. Я проїхав повз яскраво-червоний неоновий дракон і звернув на площу Імператриці, де урядові будівлі приглушили світло, і робітники ама приступили до роботи.
  
  
  
  Я ще мав час, але я мав на увазі саме це. Я трохи поїхав, зупинився один раз, щоб подивитися на карту міста, і знову поїхав. Я озирнувся, позіхнув, висунув голову і посміхнувся до людей. Більшість із них були китайцями, і люди вважали мене божевільним.
  
  
  
  Переконавшись, що за мною не стежать, я подався до району Ейпріл-Хіллз. І я дав собі обіцянку. Якби я міг зробити це, не наражаючи на небезпеку ні нас, ні завдання, я б придбав цю даму. Я був схвильований, і мені це не здалося особливо приємним. Це могло стати точкою. Але чим раніше я розберуся з цим, вигравши чи програвши, тим швидше я зможу знову нормально функціонувати.
  
  
  
  Я наткнувся на ділянку чотирисмугового шосе і продовжив їхати ним, поки не знайшов з'їзд на Дуріан-роуд. Це приведе мене до Касперіанської вулиці.
  
  
  
  Повернувшись до центру Сінгапуру, я побачив купол мечеті у морі прожекторів. Повітря тут було наповнене гострим ароматом тисяч квітів, який дув з легкого вітру з Малакської протоки.
  
  
  
  "Погана ніч для смерті", - подумав я. Але насправді кожна ніч погана ніч для смерті.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  
  Місяць був білою примарою, що грала з хмарами кольору слона. Я залишив машину в провулку та обійшов будинок навколо. Як я вже сказав, я обережна людина, а це потрібно для справи. Думка про її нервозність також змусила мене трохи понервувати.
  
  
  
  Тепер вона виглядала зовсім нервовою. Я спостерігав за нею з тіні п'ять хвилин. Стоячи в гаю папоротей, орхідей та ліан, я добре бачив внутрішній дворик з балюстрадами, де фонтан перегукався з грою Шопена. Вона добре грала. Я не особливо схожий на Шопена, але деякі з його мазурок знаю.
  
  
  
  Я на дозвіллі обшукав територію, наполовину очікуючи, що я на когось натраплю. Я хотів з кимось зіткнутися. Це зробило б її брехнею, і ви знаєте, на що ви здатні, маючи справу з брехунами. Але я не зустрів нікого. Навколо нічого не рухалося Витягнута, штучно дика місцевість - тільки я і кілька нічних тварин. Мені знадобилося півгодини, щоб прочухати всю територію, і я спізнився на зустріч. Гадаю, вона говорила правду. Вона була одна.
  
  
  
  Я спостерігав її обличчя, коли вона переходила до етюду. Вона трохи відкинулася назад від маленького крила, злегка нахиливши голову і прикривши очі. Я вже здогадувався, що вона буде малайко-китаянкою і тепер переконався. Мигдалеподібні очі без розкоси, кругле підборіддя, повний рот і високі вилиці без кутів. Ніс був не надто широким і мав дві ніздрі витонченої форми. Вона була вродлива.
  
  
  
  Вона теж помітила мене. Єдине, що змінилося, – це музика. Вона грала голосніше і стукала по клавішах. Шопен зник, і Чассен замінив його на «гонконзьку годину пік».
  
  
  
  Я посміхнувся, перестрибнув через перила і постукав у відчинені двері саду. Я тихо сказав. - "Табай, каррі тифін, апа каба?"
  
  
  
  Музика зупинилася. Вона подивилася на мене через блискуче піаніно, коли я прослизнув у кімнату і зачинив за собою двері.
  
  
  
  "Табай, Туан".
  
  
  
  Я засмикнув важкі штори на дверях і повернувся до неї. "Туан суду сампай", що приблизно означає: майстер тут, давайте почнемо.
  
  
  
  Вона закрила піаніно та встала. «Я не знав, що ви говорите по-малайському».
  
  
  
  Я посміхнувся до неї. Їй було чим усміхатися. Сьогодні ввечері вона була одягнена у природний закритий шовковий саронг опалювального кольору поверх свого прекрасного зрілого тіла. Це було красиво, та я ненавидів це; це закрило її ноги.
  
  
  
  «Звичайно, я говорю малайською. Усі в Брукліні говорять малайською. Хіба ви не знали?
  
  
  
  Вона знову занервувала. Це сталося рівно між закриттям піаніно та підйомом. Її голос здавався надто високим, і, стоячи так нерішуче дивлячись на мене, вона прикусила повну нижню губу. У її темно-бурштинових очах був сумнів. Сумнів і свого роду паніка.
  
  
  
  «Я… я не зовсім впевнений, як звертатися до вас, сер… Дакоїт?»
  
  
  
  Ми обоє розреготалися. Це допомогло.
  
  
  
  "Арнесон", - сказав я. Кеннет Арнесон. А ви? Я не думаю, що Каррі Тіфін має до тебе якесь відношення.
  
  
  
  Вона знову засміялася. Але зараз трохи перебільшив.
  
  
  
  «Я… мене звуть Мора. Думаю, цього достатньо. Але, містере Арнесоне, хто придумав нам ці безглузді кодові імена?
  
  
  
  «У Вашингтоні є людина, яка цілий день нічого не робить. Золоті літери на дверях офісу: назви відділів вигадані. Найкраща робота у всій компанії. Все, що вам потрібно зробити, це прочитати Біблію та Шекспіра, а потім щось вибрати. Можливо, іноді трохи Кіплінга».
  
  
  
  Тоді, якби їй знадобилася клоунада, щоб заспокоїти її, я був би клоуном. Поки що робота зроблена. Я зробив кілька кроків до неї, випадкових і несвідомих кроків без прихованих мотивів, і раптом піаніно стало між нами. Вона рухалася як привид у тіні.
  
  
  
  У її голосі знову було хвилювання, і знову її посмішка стала надто широкою, коли вона сказала: «Чи не хочете випити, містере Арнесоне? Чи щось курити? Сама я не палю».
  
  
  
  "Добре", - сказав я. 'І те і інше. Я курю та п'ю. До того ж, боюсь, і того, й іншого багато.
  
  
  
  Щоб спробувати, я зробив ще кілька кроків до неї, коли вона вийшла через надійний захист піаніно. Вона відскочила і мало не втекла.
  
  
  
  «Це… це не триватиме так довго. Будь ласка, сядьте та влаштуйтеся зручніше».
  
  
  
  Я це зробив. Я сів у крісло поруч із непрацюючим каміном, над яким висіла голова тигра, що причаїлася за мною. Я думав, вона боїться тебе, Картере. Ви змушуєте її нервувати.
  
  
  
  Але чому? Вона прийняла мої вірчі грамоти. Вона знала, що я прийду. Вона була єдиним контактом, який у мене був із секретною службою Малайзії. Я високий, і люди кажуть, що я досить красивий, я бачив кілька речей, я не розумію у вітальні. Я просто не зрозумів. Я підійшов до піаніно та зіграв блошиний марш. Я підняв сидіння стільця, безцільно перегорнув ноти і натрапив на маленький автоматичний пістолет Mendoza. Калібр .25 з перламутровою рукояткою. Акуратний жіночий пістолет. Діє як пістолет 45 калібру, якщо ви зробите це з правильної відстані. Я поклав його назад і закрив сидіння стільця. Що він насправді уособлював? Я знав, що треба вжити запобіжних заходів, але все одно не був задоволений. І не те, щоб вона мене професійно боялася. Це було щось інше. Але якщо вона боялася мене з особистих причин, то що це було?
  
  
  
  Я почув, як вона повернулася і підійшла до мене. Вона була босоніж, і на кожній кісточці красувалися тонкі золоті каблучки, що дзвеніли при ходьбі. Це теж змусило мене замислитись. Чому таке вбрання сьогодні ввечері? Вона не була дівчиною із джунглів.
  
  
  
  Вона увійшла зі срібним кулером з льодом та пляшкою. Це вино також не з джунглів. Це був Балатон Ріслінг. Біле сухе угорське вино. Хм. Мені доводилося змушувати усвідомлювати, що це Сінгапур.
  
  
  
  Я сидів нерухомо, спостерігаючи, як вона виставляє вино, цигарки, попільнички і всю цю бісову дрібницю. Я не сказав жодного слова. Просто дозволив собі глянути на неї. Я не знав, що це було з цією дівчиною, але я збирався у всьому розібратися.
  
  
  
  Вона кинулася все готувати, аби втекти від мене. Я побачив рум'янець під її світло-коричневою шкірою. Келих для вина брязнув про пляшку.
  
  
  
  «Ви, напевно, віддаєте перевагу віскі, - сказала вона, - але боюся, що його немає. Батько п'є лише вино, а я сама взагалі не п'ю».
  
  
  
  "Вино чудове", - сказав я. Я посміхнувся якомога більш ідіотськи.
  
  
  
  «До речі, скажи мені, як ти дізналася, що я стежу за тобою? Ви потім перетворили це на гарну музичну мелодію».
  
  
  
  Вона закінчила свої справи і побігла до дивана в кутку, якнайдалі від мене, наскільки це можливо в цій кімнаті. Вона сіла на нього та підтягла босі ноги під саронг.
  
  
  
  "Ви запізнилися, містере Арнесон, і..."
  
  
  
  "Кен", - сказав я.
  
  
  
  Прошу вибачення?'
  
  
  
  'Знайте. Тільки не містер Арнесон. Я працюю лише з професіоналами на дружній основі». Я підкреслив слово «дружній», дивлячись на її обличчя.
  
  
  
  О, - вона уникала мого погляду. Вона постукала пальцем по губах. Я знову прокляв саронг. Ні сліду ноги чи грудей. Чи опуклість, що вказує на те, що у неї є груди. Але я бачив краще. Сьогодні вдень, коли вона нахилилася – тоді я їх бачив. Тепер на ній навіть не було звичайного бюстгальтера. Сьогодні вона була одягнена скромно. На ній був чоті, хрест-навхрест, який щільно притискав її груди до тіла.
  
  
  
  Вона дивилася на натерту дерев'яну підлогу. Я змусив її відволіктися. "Я запізнився?"
  
  
  
  'Як?'
  
  
  
  "Ти сказала, що я спізнився".
  
  
  
  «Так, ви запізнилися, і коли я грав Шопена, я раптово відчула, не знаю чому, що ви стоїте і дивитеся на мене. Ось чому я заграла Чассіна.
  
  
  
  Я уважно вивчав її, і вона помітила це. Вона намагалася взяти себе в руки і майже повністю досягла успіху, але я це бачив. Вона здригнулася. Раптовий мимовільний рух м'язів. Потім усе було скінчено. Звісно, вона мене боялася. Тоді я подумав, що довідався. Вона знала, що я роблю, хто я такий і чому в Малакці. Їй просто не подобалося залишатися наодинці з професійним убивцею. Це будь-кого дратує. Сьогодні ввечері все стало дуже схожим на те, що служба АХ знову втручається в моє життя.
  
  
  
  «Добре, — сказав я, — ходімо далі, Моро. Ти точно знаєш, де зараз Лім Джанг? Червона кобра?
  
  
  
  ' Ми знали. Тобто наша служба безпеки знала про це, але він залишив свій колишній табір. На той час, як наші війська підійшли до цього місця, було вже пізно».
  
  
  
  Я закурив сигарету і дивився в стелю. Схоже, їй не сподобався мій погляд.
  
  
  
  «По-перше, як ви отримали цю інформацію про точне місцезнаходження табору Кобри?»
  
  
  
  «Деякі з наших тубільних загонів, антипартизанські загони знайшли двох його людей. Один помер, не сказавши жодного слова, але інший заговорив. Він розповів нам, де знаходиться цей табір. Але, як я вже сказав, коли наші люди туди прибули, Лім Джанга вже не було.
  
  
  
  Я випустив клуб диму до стелі. "Ви знаєте, що це означає, якщо він випадково не планував знайти інше місце?"
  
  
  
  'Я знаю. Звичайно я знаю. Ось чому ви тут, сер. Ось чому ми зараз сидимо тут разом. Тому офіційними каналами це не може бути організовано. Ми не можемо довіряти своїм людям. Є витік. Завжди є витік. Червону Кобра було попереджено в той момент, коли його людина відкрила рота.
  
  
  
  Я знав, але все одно спитав. "Партизан, який говорив, його катували?"
  
  
  
  «Звичайно, його катували, інакше б він не розмовляв». Вони діяли трохи нетерпляче.
  
  
  
  «Тож прямо зараз ти не уявляєш, де ця Кобра? Правильно? У вас є будь-яка інформація, чутки, повідомлення чи щось ще? Тут, у Малакці, чимало джунглів».
  
  
  
  Говорячи про справу, її голос звучав менш напружено та нервово. Я продовжував курити і не дивився на неї.
  
  
  
  «Останнє повідомлення надійшло три дні тому. Він улаштував засідку на невелику групу наших людей біля Коеала Ліпіс. Це десь у Центральному нагір'ї. Тіла знайшли плантатори». Я кивнув і на мить замислився. «Наскільки далеко цей Коела Ліпіс від його попереднього табору? Від того табору, який захопили, мало на увазі?
  
  
  
  «Близько п'ятдесяти кілометрів».
  
  
  
  «І скільки часу відбулося між цими подіями – я маю на увазі розповідь цих людей, набіг на табір та останню атаку Кобри?»
  
  
  
  Приблизно десять днів - можливо, день більше або менше. Ми не ведемо жодних офіційних записів про це».
  
  
  
  Тож Лім Джанг був не дуже рухливий. У цьому був сенс. У джунглях страшенно складно бути мобільним. Ви пересуваєтеся, але не так швидко. Це справжні джунглі, і якщо ви їх трохи знаєте, вам не потрібно рухатися так швидко. Я подумав, що це дає Кобре деяку перевагу. Можливо, з ним були партизани досвідченіші, з тих, хто знає джунглі як свої п'ять пальців, якщо вони в нього є. Новобранці вступають у бій, старші керують.
  
  
  
  «Як він екіпірований. З якою зброєю. Скільки, якого калібру та наскільки воно ефективне.
  
  
  
  Вона замислилась на мить. Я знову глянув на неї. Нахмурившись, вона нахилилася вперед, граючи з кільцем на щиколотці. Мені згадався вид із бару сьогодні вдень. Навіщо закривати це чудове тіло чоті? Якого біса це стосується страху перед професійним вбивцею?
  
  
  
  Я зіткнувся з двома труднощами. Одне особисте та одне професійне. З професійного боку справи досить просто. Непросто, звісно, але легко. Рутин. Щодо іншого я не був так певен.
  
  
  
  "Кілька автоматів", - сказала вона. «Багато пістолетів та ручних гранат. Наскільки нам відомо, браку боєприпасів вони не мають. І багато стрілецької зброї. Під цим я маю на увазі пістолети. Більшість зброї англійська чи японська. Деяке американське. В основному пістолети.
  
  
  
  «Чи є вибухівка? Бомби, тротил, динаміт – що в них є?
  
  
  
  Вона похитала головою. «Я майже нічого не знаю про ці речі».
  
  
  
  «Ну, дозвольте мені сказати по-іншому – Кобра підриває багато мостів, поїздів чи всіляких споруд?»
  
  
  
  Вона знову похитала головою. «Поки що не так вже й багато. Знаєш, він має залишатися у джунглях. Це його єдиний захист.
  
  
  
  Я знав це. Деякі з цих малазійських джунглів білі ніколи не заходили. Є ще місця, де можна уявити себе на тисячу років тому за кілометр від головної дороги. Хто винайшов цих партизанів, той і винайшов для них ці джунглі.
  
  
  
  Поговорили ще півгодини. Вона навіть трохи менше хвилювалася. Вона дала мені кілька карток для нотаток, які вона з тривогою простягла мені на відстані витягнутої руки, але в цілому вона зробила саме те, що від неї очікували, і дуже професійно.
  
  
  
  Тепер я почав розуміти, що виконаю це завдання насилу. Я б використав себе як приманку, щоб упіймати Червону Кобру або одну з її маленьких кобр.
  
  
  
  Поступово я почав змінювати курс. Дуже повільно, щоб завдати удару, коли вона не звертала уваги, а я закінчив.
  
  
  
  Була чверть на дванадцяту. Тепер вона була досить розслаблена, щоб грати Штрауса. "Розслаблена вином", - подумав я. Вона знайшла десь коробку сигар, яку поставила на піаніно. Потім вона відійшла на свою кушетку, далеко, в дальньому кінці кімнати - о, чорт забирай, надто далеко - і підтягла свої аристократичні ноги під саронг, підперла підборіддя руками і подивилася в мій бік. Цікаво, що вона бачила? Тигра?
  
  
  
  Я випив вино. Пляшка була все ще наполовину сповнена. Це робить мене оптимістом. Песиміст сказав би, що пляшка наполовину порожня.
  
  
  
  «Іноді, Моро, я можу виконувати свою роботу краще, якщо я маю досить повне уявлення про політичні чинники, що впливають на обставини. То щось відмінне від військового минулого. Невже вам сказали, навіщо тут?
  
  
  
  Я дивився на її обличчя; вона майже відповіла. Вона просто кивнула і не зводила з мене своїх мигдалеподібних очей.
  
  
  
  'Так я знаю. Ви повинні вбити цю людину, цю червону кобру Лім Джанга.
  
  
  
  'Точно. Мора, твоя відповідь має бути дуже чесною, наскільки небезпечна ця людина зараз? Наскільки він успішний? Чому ваш уряд відправляє когось до Вашингтона, щоб заручитися допомогою професійного вбивці, якому доручено очолити партизанів, який має лише кілька людей під рукою?
  
  
  
  Я спостерігав її очі. Вона ледь моргнула за слова «вбивця». Тож це було не так.
  
  
  
  Вона опустила вузьку ногу і постукала по підлозі, задзвенів браслет на щиколотці. Вона подивилася на мене, насупившись. «Мені тільки наказали вам розповісти, що я й зробила. Те, про що ви мене питаєте, не має до цього жодного стосунку.
  
  
  
  Я знизав плечима. "Якщо ти не хочеш ..."
  
  
  
  Але я хочу тобі сказати. Може допоможе, якщо ти так скажеш. Ви допомагаєте нам. Ви приїхали так далеко та ризикуєте своїм життям заради нас».
  
  
  
  У цьому вона мала рацію. Не було сенсу вказувати їй, що я просто виконую свою роботу, що мені дуже добре за неї платять і що Хоук звільнить мене, якщо відмовлюся. Ні, не мало сенсу говорити про це. «Справа йде дуже погано, – сказала вона, – набагато гірша, – чим міг би підозрювати будь-хто за межами уряду. Існує реальна небезпека перевороту, якщо Кобра не буде швидко вистежений та вбитий. Ми дуже боїмося іноземного капіталу, Кен. У нас уже є дещо, мало, але дещо. А поки що не з'явився Лім Джанг. Нині ці кошти починають вичерпуватися. Бояться великі компанії та інші країни. Це, звісно, не відомо широкій публіці». Я кивнув головою. - 'Я знаю. Тут чимало туристів. І чому б ні? У щасливих лісах Малакки взагалі немає партизанів».
  
  
  
  Вона не сміялася. - Так, таке враження нам подобається справляти. На зовнішній стороні. Але ж важливі люди знають. Ці люди зважають на справжнє становище. Банки Швейцарії та Лондона, Парижа та Нью-Йорка. Ви колись вивчали курси валют?
  
  
  
  'Іноді. Чи не останнім часом. Невже малайзійський долар так добре тримається? '
  
  
  
  'Погано. І стає набагато гіршим. Якщо ми не вичистимо нашу власну вулицю. Вони сказали нам прибрати цей провулок зараз же».
  
  
  
  Я міг добре уявити, хто були ті "вони", які сказали це, і чому Дато Ісмаїл бін Рахман - нехай дозволить йому Аллах увійти в його сади задоволень - був відправлений до Хоука. І хто віддав цей наказ, який привів Хоука в рух. І я у русі. Палиця б'є собаку, собаку кусає кішку - кішка їсть мишу - і таке інше. Все тому, що тієї кривавої ночі індонезійцям так давно не вдалося замкнути Лім Джанга у свої мережі. Тож тепер це мала зробити одна людина.
  
  
  
  "Це не просто Кобра", - сказав я.
  
  
  
  "Ні", - погодилася вона. «Але його присутності тут достатньо. Ця новина дійшла до потрібних вух. На наш погляд, звичайно, неправильні вуха. Ось чому мій… був посланцем, поспішно відправленим до Вашингтона. Ми починаємо зневірятися, Кен. Ці партизани вже починають доходити до молоді. Поки що в Сінгапурі мало що трапилося, але вчора вже пройшла студентська демонстрація в Коеала Лоемпоєр. Маленька, але достатньо, щоб нас налякати. Ця Кобра організувала щось на кшталт Майдану.
  
  
  
  Я зрозумів, як розповсюджувалося повідомлення. Пекін, Чинг Пао. Політика та гарне планування. Вони дізналися щось хороше, як тільки побачили це. Пускають чутки, що Малакка перебуває на межі краху і, можливо, розвалиться. Провалившись в Індонезії, перетніть протоку і знову почніть з Малаккі. Ці мерзотники ніколи не здаються.
  
  
  
  Я підвівся і потягся. Миттю вона знову напружилася. Вона дивилася на мене. Як ягня, прив'язане до жердини, як приманка для тигра. Може, я теж був тигром. Я підійшов до голови тигра над каміном і з захопленням глянув на неї.
  
  
  
  "Мора", - сказав я, вирішивши більше не шкодувати її. «Мора, я хотів би поставити тобі особисте запитання. Це добре?'
  
  
  
  «Я… я не знаю. Що за питання? Її голос знову звучав напружено, як струна фортепіано.
  
  
  
  Я гладив м'яку морду мертвої тигриці, не дивлячись на неї. «Ця людина, та дата Ісмаїл бін Рахман, який поїхав до Вашингтона, ви його дружина, його коханка чи його наложниця? що тобі подобається Це?
  
  
  
  За законом мусульманин може мати чотирьох дружин і стільки наложниць, скільки він може собі дозволити. Якби вона була такою, я був би готовий відмовитись від цього. Я хотів її. Мені там стало трохи спекотно. Але я не збирався поглинати особисті частування доктора Біна. Мусульмани дуже чутливі до своєї особистої слави. Крім того, це був значний мусульманин, і я був у його країні.
  
  
  
  Найменше я чекав на приступ сміху. Я обернувся. Вона дозволила собі трохи впасти набік на диван і, спираючись на лікті, вибухнула неконтрольованим сміхом. Наступ сміху з відтінком істерії, проте напад сміху. "Я пожартував?" - сказав я, заглиблюючись у це.
  
  
  
  Я зробив кілька кроків до канапи - тепер тигр був на півдорозі - і вона, схоже, не помітила. Я вагався, що вона це зробила. Вона все ще реготала. Її руки були стиснуті у маленькі кулачки з білими кісточками пальців. Я знову зробив кілька кроків до канапи.
  
  
  
  «Подумав – ти так подумав? Цей Дато був моїм чоловіком чи коханцем? Вона глянула на мене вологими очима.
  
  
  
  "Ви справді так думали?"
  
  
  
  Я лишився на місці. "Це досить правдоподібно".
  
  
  
  Вона похитала головою. — Він мій батько. Я думала, що ти вже знав. Я послизнулася, коли згадала це вино і віскі, і я знайшла це дратівливим, тому що немає причин, через які ви повинні щось знати про мою особисту ситуацію. Я говорю вам це всупереч своїм наказам. Дато сказав мені, що було б краще, якби ти знав якнайменше. Але він не міг довірити комусь ще це зробити, організувати цю зустріч. Ось чому я стала зв'язковим. Але мені не дозволили більше мати з тобою справи і ні! Не роби цього. Будь ласка, не роби цього. Я ...
  
  
  
  Я знав, що зараз вона була вразлива. Саме зараз. За три кроки я опинився на кушетці і тримав її на руках. Від мого дотику вона напружилася і спробувала вирватися, намагаючись уникнути моїх губ, що шукають її. Але тепер я знав. Тепер я справді знав.
  
  
  
  Я лагідно сказав їй. - "Мора". «Мора… Мора, не бійся зі мною. Я не завдаю тобі шкоди. Я хочу тебе. Подивися на мене, Моро! Хіба ти не хочеш мене?
  
  
  
  Вона не хотіла на мене дивитись. Вона боролася, як одержима кішка, і притиснула кулаки до моїх грудей. Я притис її до себе, як дитину, і гладив її блискуче темне волосся. «Все гаразд, дорога, все гаразд». Я поцілував її у вухо і прошепотів: «Тобі не потрібен цей пістолет на табуретку у піаніно. Я не робитиму того, чого ти не хочеш. Не бійся, Мора
  
  
  
  У той момент, коли я дозволив губам ковзнути повз її вухо, вона перестала пручатися. Вона розслабилася у моїх руках, щільно заплющивши очі.
  
  
  
  Ні, пробурмотіла вона. 'Ні ні ні. Я не можу цього зробити. Мені це не потрібно. Ти не розумієш, Кене.
  
  
  
  Я дуже добре це розумів.
  
  
  
  Я придушив її слова, притулившись до її губ. Вона стогнала і знову чинила опір, цього разу слабше. Потім вона здалася і обійняла мене.
  
  
  
  Вона міцно обійняла мене і почала шукати мій рота своїм ротом. Наше дихання було гучним у тихій кімнаті. Я намацав її праві груди. Вона вигнула спину, схопила мою руку і, склавши її, перемістила зі свого саронга до чоті, що притискав ці прекрасні груди до її тіла.
  
  
  
  Нарешті мені довелося зробити глибокий вдих. Я перервав поцілунок і насупився, важко дихаючи. 'Чому? Навіщо тобі ці чортові штучки?
  
  
  
  Її губи знову зустрілися з моїми, вологими, спекотними та обмацуючими. "Нічого не кажи", - пробурмотіла вона. «Будь ласка, нічого не кажи. Не розмовляйте взагалі і не поспішайте. Повільно, милий, повільно... повільно...
  
  
  
  Саронг – це не так просто, як ви думаєте. Тут немає гудзиків, гачків або блискавок, але це все ж таки непроста справа. Вона мала допомогти мені, і вона зробила це, не відриваючись від мого рота і не відкриваючи очей.
  
  
  
  Я тримав очі широко розплющеними. Я завжди хотів усе бачити. І коли вона нарешті направила мої пальці у всі потрібні місця, і я витяг саронг з-під неї, це варте того, щоб подивитися.
  
  
  
  Я уткнувся обличчям у її груди, в її парфуми та її м'якість, і провів губами по її соску. Вона простогнала щось малайською, чого я не зрозумів, але це не мало значення.
  
  
  
  Моє власне відчуття було сумішшю почуттів та похоті. Я збирався зірватися, але, пам'ятаючи про її благання, продовжував робити це дуже повільно.
  
  
  
  Я просунув руку їй між стегон. Вона закричала і майже сіла на кушетці. Я ніжно відштовхнув її, поцілував легкий згин її живота і погладив гладку м'якість її ніг. Вона тихенько скрикнула і притиснула мою голову до своїх грудей, спрямовуючи мої губи туди, де вони їй найбільше потрібні.
  
  
  
  Так ми залишалися надовго. Я поцілував її, заспокоїв і покохав її, тому що вона хотіла задовольнити і мене, і себе – насамперед себе. І я робив з нею все, що знав, з усім талантом, який мав. Я відчув, як вона перейшла з першої гарячкової хтивості до більш розслабленої потреби, яка не може бути задоволена так легко і так швидко.
  
  
  
  Нарешті, коли я зрозумів, що вона готова, штовхнув її на диван. Вона була м'якою, як м'який пластик, і кожна кінцівка, кожна лінія та контур знаходилися в потрібному місці. Весь цей час жоден з нас не промовив жодного слова. Здавалося, вона боялася, що я порушу мовчання, бо щоразу, коли вона не цілувала мене, вона затуляла мені рота долонею своєї тонкої руки. У кімнаті нічого не було чути, крім наших шумів. Її серце під цими грудьми, тепер сплющеними моєю вагою, билося синхронно з моїм. Щодо мене, то навіть якби я захотів, я б не сказав жодного слова. Я еротична людина, і хоча я усвідомлюю, що подібне може бути небезпечним, мене це більше не хвилювало.
  
  
  
  Я відчував її ласкаво та нерішуче. Вона відвернулася від мене. Це вона порушила мовчання.
  
  
  
  "Так", - пробурмотіла вона. 'Так.'
  
  
  
  Намацування стало сміливішим, і настав ритм. Вона рухалася піді мною, допомагаючи знайти її, і її прес почав рухатися. Тоді я знав, що ми дозріли один для одного.
  
  
  
  Я відчував, як її довгі ноги обвилися навколо мене. Її п'яти торкнулися моїх тильних боків колін і повільно поповзли вгору, поки, нарешті, вона не замкнула мене в тій камері, з якої жоден розсудливий чоловік не хоче втекти. Перекручений вигляд камери, тому що ви завжди залишаєтеся замкнути в ній менше часу, ніж хотіли б.
  
  
  
  А потім, як завжди буває, я відчув, як вона віддаляється від мене, як я віддалявся від неї, бо навіть у цьому, на вершині людського злиття, ми нарешті знову одні.
  
  
  
  Тепер вона стогнала, і кожен мій рух змушував її знову стогнати. Я також чув інші звуки, які могли виходити від мене, але в них не було прихованого сенсу.
  
  
  
  Гонг рідко звучить одночасно обох, і особливо актуально для незнайомців. Але цього разу чаклунство спрацювало, і ми разом зіграли звуки, які люди просто хочуть чути в такі моменти.
  
  
  
  Поступово світ знову став видимим, мирним, прекрасним, за тим рожевим сяйвом, яке пофарбувало кімнату в темно-коричневу напівтемряву.
  
  
  
  Це зайняло всю мить. Такий момент ніколи не триває довго. Я лежав, поклавши голову їй на груди, а вона погладила мене по волоссю та шиї, все ще міцно обіймаючи мене. Нарешті вона повернулася до мене і прошепотіла: «Ти розчавиш мене, любий Туане. Відпусти мене зараз. Я мушу відпочити… я також мушу піти у ванну.
  
  
  
  Прогрес. Навіть у Сінгапурі.
  
  
  
  Неохоче я дозволив собі вислизнути від неї, в один із своїх проникливих моментів Хоук сказав, що я романтик. Тоді я заперечив, але в глибині душі знав, що він має рацію.
  
  
  
  Вона пішла. Я помітив, що мої штани зісковзнули з кісточок. Я знову одягнув їх – перший крок назад у повсякденний світ і закурив. Зробивши ковток вина, я повернувся до голови тигра над каміном.
  
  
  
  "Номер один", - сказав я. «Іцхібан. Число плюс один.
  
  
  
  Її саронг все ще був там, де я його покинув. Я підняв його і перекинув через руку, коли вона повернулася до кімнати. Золоті браслети дзвеніли навколо її ідеальних щиколоток, і з якоїсь незрозумілої причини вона одягла туфлі на високих підборах. Як червоні капці. То був дисонанс. Її ногам не потрібно було високих підборів, щоби бути ідеальними. Я мусив подумати про це.
  
  
  
  Але я повинен був визнати, що, якби вона зупинилася на півдорозі через кімнату, з її шкірою і ідеально стирчать грудьми, що все ще тремтять від ходьби, вона могла б звести з розуму всю кліку плейбоїв. Але в мене був такий не було потреби у хвилюванні і відчував головний біль смутку. Це була перша дешевка в ній. Але це також минулося. Якщо вона й помітила, то принаймні не сказала про це жодного слова. Вона підійшла до мене, ми швидко поцілували один одного, і я простяг їй саронг, який знову закривав її ноги та груди і зберігав їх до наступного мого приходу. Бо я знав, що повернусь.
  
  
  
  Тільки тоді я помітив маленький кулон, який вона носила на шиї. Це був простий футляр, щось на зразок куба розміром із гральну кістку, якогось чорного каменю. У ньому було щось золоте, і я дізнався про арабські літери. Він висів на тонкому золотому ланцюжку з дрібними осередками. Я взяв кулон між пальцями та поцілував обидві її груди, перш ніж відпустити.
  
  
  
  "Ти знаєш, що це, Кен?" Вона посміхнулася і схопила мене за руку. Її голос був м'яким і повним, із задоволенням задоволеної жінки.
  
  
  
  Я кивнув головою. - 'Я знаю. Каабі. Ви були в Мецці?
  
  
  
  Ні, але мій батько був. Він приніс його мені. Насправді, мені не слід його носити. Я погана мусульмака».
  
  
  
  Я глянув на годинник. Пора було йти. Але ще зовсім. Я підвів її до канапи і по дорозі взяв пляшку вина. Ми сіли спокійно, більше схожі на старих коханців, ніж на людей, які щойно познайомилися. Вона поклала голову мені на плече.
  
  
  
  "Твій батько, - сказав я їй, - що Дато теж не дуже мусульманин". Я підняв пляшку «Балатон Ріслінг».
  
  
  
  "З цим у будинку".
  
  
  
  Я зробив ковток.
  
  
  
  Я відчув її кивок. 'Я знаю, я знаю. Йому подобається час від часу робити ковток вина, і він думає, що пророк заплющить очі».
  
  
  
  "Звичайно, знає", - сказав я. «Зважаючи на те, що я чув про нього, він досить пристойний хлопець. Принаймні так говорить Омар.
  
  
  
  Мора засміялася і потерлася носом об мою шию. «Ти найдивовижніша людина, яку я коли-небудь зустрічала, Кен».
  
  
  
  "І я ніколи не зустрічав нікого подібного до тебе", - сказав я. Я мав на увазі це. Я знаю, що кожна людина унікальна, але вона безперечно більш унікальна, ніж інші.
  
  
  
  Її настрій змінився, наче зникла посмішка. Вона відійшла від мене. Коли я відчув, як вона це робить, і обернувся до неї обличчям, вона притиснула руку до моєї щоки. "Ні", - сказала вона. 'Не дивись на мене. Будь ласка. Я… я хочу тобі щось сказати, Кен, і я не хочу, щоб ти дивився на мене, поки я це роблю.
  
  
  
  Що ми тепер матимемо?
  
  
  
  Вона мала невеликі проблеми з початком роботи. Нарешті вона сказала: «Я не дуже хороша людина, Кен».
  
  
  
  'Чому ні?'
  
  
  
  «Я трохи його обманюю. Я – як американці кажуть це знову? Я просто балуюся. Мені завжди потрібний чоловік, майже завжди. Якщо я не можу його знайти - якщо я не можу знайти його, я божеволію, а потім я починаю плакати, змушуючи всіх сумувати. Бідолашний Дато, я дуже ускладнила йому завдання».
  
  
  
  Це було те, на що я очікував і думав. Вона не була німфоманкою, бо могла бути задоволена. Але вона була такою. Я знав більше за цих жінок. І все ж таки мені стало її шкода, коли мої підозри підтвердилися. Я майже закохався в Мору, але не хотів потрапляти до таких неприємностей.
  
  
  
  Я поплескав її по коліна. «Хороші лікарі в наші дні можуть багато зробити. Ви коли-небудь пробували щось із цього? Я маю на увазі, подивився вгору?
  
  
  
  'Так.' Вона почала тихенько плакати. “Я відвідала трьох. Одного в Нью-Йорку - я пройшла весь шлях туди - і я не була в Сінгапурі цілий тиждень, коли прийшов друг мого батька. Батько пішов, як і слуги. Ми зробили це у саду».
  
  
  
  Що тоді скажеш? Я намагався здаватися максимально безтурботним. Ось чому я іноді такий божевільний.
  
  
  
  "Не дозволяй цьому так сильно думати про тебе весь цей час", - сказав я. «Адже це не смертний гріх? Принаймні не у вашій вірі».
  
  
  
  'Ні я так не думаю. Жінки не так рахують. Кажуть, ми не маємо душі. Можливо, вони мають рацію - я не розумію, що у мене може бути tcnm душа і я можу займатися цими речами одночасно. Ви цього не знаєте. Насправді, ніхто не знає, на що це схоже. Але бувають моменти, багато моментів, коли все, що мені потрібно, щоб чоловік доторкнувся до мене, схопив мене. Я живу в пеклі, Кен. Я завжди боюся, що одного разу почну зі слуг».
  
  
  
  - Спочатку ви мене досить уникали. Спершу я подумав, що це через мою роботу».
  
  
  
  'Так ви здогадалися? 'Так. Я думала про це ".
  
  
  
  «І все ж таки ви не змогли встояти? Я так старався. Це ... це так важливо, і я не хотів все зіпсувати, підвести тата і ... '
  
  
  
  У цей момент я міг використати потрійну порцію віскі з содовою. Можливо, мої манери біля ліжка не найкращі, але цій дівчині була потрібна вся допомога, яку вона могла отримати. Можливо, я міг би щось із цим зробити, але не зараз. Довелося б її благати. У мене була робота, і я вже досить добре продумав, як я її робитиму. Я притиснув її до себе і поцілував у чоло, намагаючись повернути те саме почуття та щиру симпатію до неї, які в мене були раніше. Я знаю, що я жахливий ублюдок, але іноді моє серце кровоточить так само червоним, як у будь-якого іншого.
  
  
  
  «Продовжуйте робити все, що у ваших силах, – сказав я. «Справді спробуйте. Коли це закінчиться, я повернуся, і ми подивимося, як краще з цим впоратися. Гроші не проблема?
  
  
  
  'Новий лікар.'
  
  
  
  Доктор Сакс, працівник AX, дуже гарний. Він вирішує, який агент AX досить божевільний для конкретної роботи. Може, я змусив би його зробити щось поза роботою.
  
  
  
  Я встав. - «Я мушу йти, кохана. Я хочу бути у Куала-Лумпурі завтра якомога раніше».
  
  
  
  "Ти повернешся?"
  
  
  
  Вона перестала плакати і змогла повернути собі гідність. Я знав, скільки зусиль їй знадобилося, щоб так зі мною поговорити. Вона була чесна і знала, що я її друг.
  
  
  
  Я кивнув головою. - 'Я обіцяю. Я повернуся, як тільки зможу, якщо зможу Мора.
  
  
  
  Ми знали, що це означає. Я поцілував її і переконався, що вибрався з цього місця, як з пекла, перш ніж усе почнеться знову. Вона мене не зупинила.
  
  
  
  Я йшов приблизно за тридцять ярдів від машини і чекав. Я чекав на п'ять хвилин. Все здавалося чудовим. Я перевірив кожух двигуна машини, на який я поклав сірникову коробку, щоб вона впала, як тільки хтось підніме кришку, але він все ще був там.
  
  
  
  Повернувшись до готелю, я зателефонував і витяг мого австралійського друга з ліжка. Йому це не дуже сподобалося, але мене це особливо не хвилювало, і я грав і він мене слухав. По дорозі назад я пропрацював деякі деталі і тепер передав їх йому. Я хотів того, хотів цього, а потім ще трохи. Я вирвав у нього впевненість, що все буде зроблено так, як я йому сказав. Потім ліг спати і заснув, як сурок.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я не дуже вірю у довгу руку нагоди. Ця рука переважно штучна. Тому, коли Тобі Декстер сів поруч зі мною у завантаженому літаку Cathay Airlines, я одразу ж насторожився. Я подивився у вікно на метушню в аеропорту і вдав, що не знаю його.
  
  
  
  Насправді я теж не дуже добре знав Тобі. Я напевно не знав його за професією. Коли я був у Малакці раніше, після того, як роботу було зроблено, я познайомився з Тобі через спільних друзів, і ми добре ладнали. Тобі був пияком і бабником, як і я, коли моя місія з вбивства закінчилася. Тобі був неодружений - я вважаю, його дружина загинула в автокатастрофі - і приблизно на два роки старше за мене. Ми добре порозумілися. Він представив мене як свого особистого гостя в ексклюзивному заміському клубі Fraser's Hill і показав мені олов'яну шахту в Sungei Besi - найбільшій штучній дірці на Землі - а потім, використовуючи його власні слова, дав нам усе необхідне життя.
  
  
  
  За тиждень мені довелося повернутися до Вашингтона. Ми обмінялися потиском рук, привіталися і все. Тобі говорив про повернення до Лондона.
  
  
  
  Тепер він пристібався до крісла, а літак, готовий до стрибка, ревів і тремтів.
  
  
  
  Я застебнув пояс і перегорнув сторінки газети «Сінгапур Таймс». Літак рушив. Тобі також володів екземпляром "Таймс". Він відкрив її, не дивлячись, і сказав куточком рота: "Нік Картер, чи не так?"
  
  
  
  - Арнесон. Кеннет Арнесон.
  
  
  
  - Арнесон? Добре малюк. Прошу вибачення. Але ви також таке жахливо нагадуєте мені хлопця, якого я знав. Хороший хлопець. Трохи божевільний. Бродив джунглями заради розваги або чогось подібного. Ніколи достеменно не знав, що робив цей хлопець».
  
  
  
  Тобі шелестів своєю газетою і продовжував займатися звітами про фондовий ринок. Стюардеса підійшла, щоб перевірити ремені і запитати, чи нам потрібно щось.
  
  
  
  Тобі хотів джин із тоніком. Я сказав, що ще рано. Поки він весело говорив з дівчиною, я добре його роздивився. Це був той самий старий Тобі. Почервоніле обличчя, руде волосся та вуса. Як і раніше худорлявий, так само бездоганно одягнений. Досі сміється з дівчат.
  
  
  
  Я ніколи не знав, що робив цей Тобі. Я ніколи особливо не бачив його чимось зайнятим, крім таких занатій, як грати в гольф, пити і чіплятися до жінок. Що він теж чудово освоїв. Я знав, що його батько приїхав до Малакки в 1936 році і зумів оживити каучукову плантацію, що занепадає. Тут народився Тобі.
  
  
  
  Я також знав, що він довго боровся з новим урядом Малайзії через компенсацію за свою каучукову плантацію. Я запитував, чи заплатили йому колись за це.
  
  
  
  Я глянув у вікно на хмари. Його напій було принесено. Тобі сьорбнув і поклав «Таймс». Коли він заговорив, я насилу зрозумів його.
  
  
  
  "Ти на роботі, Арнесоне?"
  
  
  
  Це мало значення. Скоріше, до речі, ніж тим, що він сказав.
  
  
  
  Я читав статтю про піратів Саравака. Вони стають все жорстокішими.
  
  
  
  "Я працюю", - сказав я.
  
  
  
  'Добре. Я ж не облажаюсь через те, що так з тобою розмовляю, чи не так?
  
  
  
  Я так не думав. Не думаю, що зараз на мене хтось звертав увагу. Але я був на роботі, і зараз був не час грати по-старому з родзинками і говорити про старі добрі часи. І раптом я про щось подумав. Мора окреслила чорним олівцем коло довкола невеликого містечка Коеала Ліпіс. Найімовірніша відправна точка для мого полювання за Червоною Коброю. Куала-Ліпіс? У моїй голові спалахнуло якесь осяяння.
  
  
  
  На даний момент все безпечно. - Досить безпечно, - сказав Тобі. «Старий китаєць позаду нас – Ларк Тан. Я знаю його майже стільки, скільки існую. Із ним його дружина. Люди навколо нас не знають, що на цій земній кулі багато зайнятих ваших людей». Він стримано засміявся.
  
  
  
  Я бачив це. Місця перед нами зайняли молодята з готелю Goodwood. Вони ховалися від дуже цікавих очей. Але це їхня справа. Сидіння через прохід було забите приблизно двома сотнями фунтів китайського торговця.
  
  
  
  Тобі помітив мій погляд. «Знаю його також, але не можу згадати його ім'я. рекрутер. Завжди набирав для батька малайців та тамілів».
  
  
  
  Я кивнув головою і подивився прямо на Тобі. Його блакитні очі, менш яскраві, ніж я пам'ятав, виглядали втомленими та вкритими прожилками. Я підморгнув йому.
  
  
  
  «Як вас звуть, сер? Мене звуть Кеннет Арнесон. З Індіанаполісу. Я роблю бензопили».
  
  
  
  Руді вуса Тобі піднялися, коли він усміхнувся. 'Насправді. Мене це завжди хвилювало. Мене звуть Тобі Декстер. У мене поблизу була каучукова плантація. Я їду в Куала-Лумпур, щоб поговорити з цими урядовими олухами і прояснити кілька останніх деталей.
  
  
  
  Він використав своє власне ім'я. Я почав запитувати себе, чи не помиляюся я. Але є так багато різних типів псевдонімів. І ось згадав. Зіткнувшись із колишнім плантатором, я сказав: «Думаю, я чув про вас, містере Декстер. Хіба ваша каучукова плантація не була десь поряд із Коела Ліпіс?
  
  
  
  Його очі звузилися від напою. Потім кивнув головою. - «Вірно, друже, в цьому районі. У батька там було чимало – від Тапаха до Рауба та майже до Коели Ліпіс. Цікавить гума, містере Арнесон?
  
  
  
  Я витяг олівець із піджака і тепер щось писав на полях «Таймс».
  
  
  
  "Можливо", - сказав я. - «Я шукаю куди вкласти інвестиції, але, схоже, тут немає нічого, окрім гуми та олова».
  
  
  
  Я перевернув сторінку Тобі, щоб він прочитав мої каракулі. – «Околиці нанесені на карту? Слонові стежки, колодязі – села?
  
  
  
  Тобі кивнув, даючи мені знати, що він прочитав це. - О, але тоді ви помиляєтесь, містере Арнесон. Там набагато більше, ніж просто олово та гума – ці люди тут будують багато промислових підприємств, установок для своїх власних сталеливарних та гідроелектричних проектів. Звісно, у них досі є проблеми – наприклад, стримування іноземних конкурентів».
  
  
  
  "Так", - промимрив я. "Іноземна конкуренція може дуже дратувати". Так що я мав рацію. Тобі теж працював. Мені було цікаво, хто був його роботодавцями і як довго він цим займається. Ставлю на Ml6.
  
  
  
  "Я жив у Лондоні кілька років", - сказав він, ніби міг читати мої думки. Я кивнув головою.
  
  
  
  "Я люблю Лондон. Але його не знаю. Якось я хотів би ближче познайомитися з цим містом. Я чув, що він доволі цікавий».
  
  
  
  'Звісно. Ось так ось. Ось, містере Арнесон, я дам вам свою адресу. Я повернуся до Лондона через тиждень або близько того, і якщо ви коли-небудь будете в цьому районі, пошукайте мене. Тоді ми його сильно вдаримо по напоях. Добре?'
  
  
  
  "Відмінно", - погодився я. «Господи, це здорово з вашого боку, містере Декстер. Я можу тебе підтримати».
  
  
  
  Тобі підморгнув, але продовжив грати. Він відірвав уривок зі своєї "Таймс", щось написав на ньому і віддав мені.
  
  
  
  «У моєму будинку – 307 Batu Road, Lake Gardens – може бути те, що вам потрібно – о 17.00».
  
  
  
  Він поставив склянку на підлогу і встав. - Вибачте на хвилинку, а. Цей джин – шкідливий для моїх нирок. Прийде до туалету. Що я кажу? Ми вже в Куала-Лумпур. Напевно, згадаємо старі часи.
  
  
  
  Тобі нахилився з мене, щоб подивитися у вікно. Його шепіт був наповнений джином, але чітко розбірливим. «Не раніше, ніж п'ять. Спершу призначу ще одну зустріч.
  
  
  
  Він пішов у туалет, а я дивився у вікно. Літак пролетів над зеленими пагорбами, що з трьох боків оточували Куала-Лумпур. Місто швидко зростало, розширювалося і забудовувало передмістя з бунгало там, де всього кілька років тому були незаймані джунглі. Літак нахилився, і сонце засяяло на куполі Масджид Джаме, який по обидва боки оточувала каламутна річка Кланг. Вкрай правіше знаходився Кампонг Бахро, просування яким стримувалося, наскільки це можливо. Там було чисте малайське життя. Знову підійшли до аеродрому по діагоналі, і я побачив білу вежу готелю Мерлін. Дуже новий та надзвичайно складний. Не менше двох коктейль-барів. Всього в одному кілометрі від Селангора та полів для гольфу. Ви можете бачити саме такий випадок за межами Філадельфії, і я ставив собі питання, навіщо комусь долати п'ятнадцять тисяч миль, щоб провести хоча б одну ніч у готелі «Мерлін».
  
  
  
  У мене, звісно, була особлива причина цього. Я хотів, щоб мене помітили. Я хотів, щоб мене якнайшвидше побачив один із агентів Червоної Кобри, або Мердеки, або того, хто в ці дні надавав послуги з ремонту та прибирання лопат для Лім Джанга. І йому довелося б вийти на зв'язок. Тоді я міг би розпочати звідти.
  
  
  
  Тобі Декстер не повернувся на своє місце. Він загнав у куток симпатичну маленьку бортпровідницю з Малайзії і тепер хвалив свою чоловічу гідність. Я чув, як вона хихикає, і каже, що йому краще повернутися на своє місце і пристебнути ремінь. Але натомість Тобі зник у туалеті. Вона знову хихикнула, похитала головою і пішла проходом, щоб перевірити, як справи з нами.
  
  
  
  Він не хотів, щоб його бачили зі мною, коли ми вийдемо з літака. Для мене це було гаразд. Я поклав його записку в гаманець. П'ять годин пополудні. Це давало мені достатньо часу, щоб зробити все, що я хотів.
  
  
  
  З передніх сидінь долинали гучні звуки поцілунків. Знову заграло юне кохання.
  
  
  
  Літак повернув на траєкторію посадки. Я подумав ще про Тобі Декстера. Не дивно, якщо я мав рацію - те, що він працював у якомусь відділенні британської розвідки. Я також згадав тепер, що його батько зробив чудову роботу, як у розвідці, так і в реальних бойових діях. У дні після війни, коли червоні намагалися захопити Малакку. Тепер мене вразило те, що Тобі ніколи не розповідав мені, як помер батько. Якийсь час він був далеко від дому, щоб навчатися в Англії – в Оксфорді? - і він перервав свою освіту, щоб повернутися та керувати каучуковою плантацією. Дивно, коли бачиш, що можна вийняти зі своєї пам'яті. Якщо дуже постаратися.
  
  
  
  Коли колеса вдарилися об злітно-посадкову смугу, мені спало на думку жахлива думка. Також цілком можливо, що уряд Малайзії включив дві праски. Можливо, Дато Ісмаїл бен Рахман ненадовго відвідав Лондон перед тим, як доповісти Вашингтону? Я сподівався, що помилявся, але мені було нудно думати про це довше. Занадто багато думок викликають бродіння в голові.
  
  
  
  Я зареєструвався у готелі Мерлін. Все було саме так, як було описано у туристичній брошурі. Я прийняв душ, перевдягся і спустився в бар. Потім я прогулювався Куала Лумпоєр, позіхав у вітринах магазинів і в основному займався тим, що показував себе людям на таємничому сході. Кілька разів я озирнувся, щоб переконатися, що за мною не стежать. Нічого такого. Я всерйоз не думав, що хтось зацікавиться мною, але тепер почав трохи турбуватися. Може, моє прикриття було надто гарним. Моя єдина проблема полягала в тому, щоб використовувати себе як приманку. Це було не так уже й погано. Я робив це багато разів раніше і досі ще дихаю.
  
  
  
  Є ще дещо. Ви повинні змусити ворога помітити вас, але ви повинні робити це таким чином, щоб мати перевагу. Тоді принаймні ви залишитеся живими, якщо він помре після того, як допоміг вам з бажаною інформацією. В іншому, звісно, все безглуздо.
  
  
  
  Коли настав час, я увійшов у телефон-автомат на Кемпбелл-роуд. Після кількох гудків чоловічий голос відповів: Алло? То був американський голос.
  
  
  
  Привіт, – сказав я. "Це Малайська копра, Департамент США?"
  
  
  
  «Ее… так. Так, справді. Хто ви, якщо можна спитати? Відділ дев'ять-три. Йдеться про той вантаж, який я замовив. Я хочу наблизити час доставки».
  
  
  
  Це його збентежило. Він відкашлявся, завагався, коротко засміявся і, нарешті, сказав: «Боюсь, це неможливо, сер. За виконання цього замовлення виникли деякі труднощі». У цій проклятій телефонній будці було спекотно. З мене капав піт. Я трохи розлютився. Це була перша справжня невдача. Ви завжди готові до цього, але ваш настрій не покращується, коли це нарешті відбувається.
  
  
  
  "Що за біда?"
  
  
  
  Це зброя, сер. Боюся, у нас немає нічого такого розміру та калібру». Вони не мали пістолета, який я хотів.
  
  
  
  "Добре, - пробурчав я, - дай мені ще дещо". Все, що так виглядає, нормально. Але обов'язковий час доставки. Я хочу, щоб його доставили сьогодні о четвертій дні.
  
  
  
  - Але ми домовилися про шість годин, сер. Боюся, це буде зарано.
  
  
  
  Доставка – завжди проблема. І для AX і для військових. У нас є люди, які роблять хорошу роботу, але й звичайна кількість лохів. Цей, з яким я б ніколи не зустрівся, був схожим на одного з наших улюблених лохів.
  
  
  
  "Чотири години", - сказав я, - означає "чотири години". Припиніть жувати соплі та зробіть так, щоб це сталося. Ви знаєте, куди його доставити?
  
  
  
  Він мене не знав, ніколи не зустріне мене, і йому було начхати. Але він не був таким бовдуром, щоб не чути серйозності в моєму голосі.
  
  
  
  'Так сер. Доставка буде здійснена о четвертій годині дня».
  
  
  
  Я подякував йому і повісив слухавку. Я вийшов із камери якраз вчасно, щоб зустріти полуденний дощ. Діло як із відра. Я переплив вулицю і вбив час китайським бойовим фільмом. Він був дуже поганий. О пів на четверту я знову вийшов з кінотеатру і сів на автобус, який відвіз мене до Петалінг-джаю. Я залишив позаду старі мавританські будівлі і увійшов до нової частини Коела Лоемпоєра, яку молодь називає «К.Л.». Приблизно на півдорозі Лайє я побачив кабельний завод і вийшов з автобуса.
  
  
  
  Chevy був припаркований на пофарбованій у жовтий колір VIP-стоянці біля одного з офісів. Ключі лежали під килимком. Ніхто не звертав на мене уваги та не намагався стежити за мною. Ключ до безкарного скоєння вбивства - іноді буквально - у тому, щоб добре зіграти свою роль і вдавати, що весь світ належить вам.
  
  
  
  Я відчинив багажник і заглянув усередину. Він тріщав швами, і мені залишалося тільки сподіватися, що там було все замовлене. Я точно не мав часу ще раз все перевірити. Я сів і поїхав назад до Коела Лумпоєра.
  
  
  
  Тобі Декстер жив на іншому кінці міста.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  
  
  Все було залито кров'ю. Диван був наскрізь мокрим, а килимок промоклим. Тобі Декстер лежав на дивані з наполовину відрізаною головою. Він лежав обличчям униз, його майже відрізана шия зігнулася під великим кутом. На ньому були білі спортивні шорти.
  
  
  
  Те, що сталося, було так само зрозумілим, як і сама кров. Вони буквально трахнули бідного старого Тобі, зарізали його коханим. Дівчині, мабуть, вдалося вибратися з-під нього і побігти до дверей. Але в неї, мабуть, не було часу кричати. У будь-якому разі, ніхто б її не почув, бо котедж Тобі знаходився осторонь Бату-роуд і був прихований від очей засадженими джунглями.
  
  
  
  Вона майже дісталася дверей, коли паранг теж упіймав її. Він потрапив їй у правий бік голови і сильним ударом повалив її ззаду. Кров під нею вже просочила циновку, залишивши темно-червону пляму Роршаха, яку можна було інтерпретувати лише одним способом.
  
  
  
  Він усе ще був у котеджі. Він був у ванній, чекав, затамувавши подих, гадаючи, хто я такий і що я збираюся з усім цим робити. Він зробив помилку. Він запанікував, коли почув, що я йду і сховався. Сам того не знаючи, він увійшов до крові.
  
  
  
  Смугасті відбитки вели по килимку у ванну кімнату. Вони не повернулися.
  
  
  
  Я зіграв свою роль. Я свиснув погану мелодію і озирнувся. Я уважно стежив за ванною. Вона була наполовину відкрита, так що я міг бачити ванну та старомодну душову з фіранкою, туалет з унітазом, аптечку та кошик для білизни. Килимок для ванної був зім'ятий, і на фарфорі була маленька червона цятка в тому місці, де його нога торкнулася ванни, коли він увійшов усередину.
  
  
  
  Я стояв спиною до ванної двері. Я не хотів налякати його і змусити надто швидко почати діяти. Я не думав, що він побачить мене, не зрушивши фіранки в душі. І він не хотів би цього робити.
  
  
  
  Довелося його заспокоїти. Я підійшов до телефону в кутку біля вікна, що виходить у внутрішній дворик, і набрав довільний номер, притримуючи телефон в іншій руці.
  
  
  
  «Привіт, Бобе? Занадто пізно. Вони обидва мертві. так. Паранг. Все у крові. Боже мій, який бардак.
  
  
  
  Я вклав у свій голос трохи паніки, щоб спробувати його обдурити. Я припустив, що він розуміє англійською, принаймні досить добре, щоб знати, що я не дзвонив у поліцію, інакше вся моя гра буде марною. Це повинно змусити його думати, це змусить його повірити в те, що в нього залишилося трохи часу, що я піду, і він зможе вислизнути непомітно. .
  
  
  
  "Ні", - крикнув я в слухавку. «Ні, нам не потрібна поліція. Ні в якому разі. Ні, я кажу вам, все зіпсувалося, і нам потрібно якнайшвидше виїхати з країни. Хм? Де у Сінгапурі?
  
  
  
  Поки я виливав цю нісенітницю, я намагався думати, намагався щось згадати. Сім, вісім хвилин тому, повернувши з провулка на Бату-роуд, я побачив припаркований синій седан із двома чоловіками. Двоє чоловіків у ділових костюмах, у солом'яних капелюхах, тихо базікають. Я не звернув на це особливої уваги, але засвоїв і передав своїй підсвідомості, щоб відкопати його знову.
  
  
  
  Поки я продавав своє лайно, я міг дивитися у вікно на внутрішній дворик і бачити нечітку стежку, що вела вниз у смугу джунглів. Ця доріжка вела до того провулку, де я бачив машину із двома чоловіками. На мого вбивцю чекали кілька друзів.
  
  
  
  Я цього чекав.
  
  
  
  Я продовжив свій фальшивий телефонний дзвінок.
  
  
  
  «Ні, не знайшов і не шукатиму. Як тільки покладу слухавку, зникну. Добре - добре - я знаю, що це відкрита лінія, але мені начхати. Що це змінює. Ми його втратили.
  
  
  
  Цікаво, як із цим впоратися. Щоб зробити досить галасу, щоб його товариші були попереджені, мені довелося б його застрелити. Але мені також потрібен був деякий час у цьому будинку, і на самоті. Як це зробити зараз, я не знав, наскільки вони будуть терплячими, але мені не потрібна була група вбивць для шпигуна.
  
  
  
  Йшлося про те, щоб змусити одного з них досить божевільного, піти за мною.
  
  
  
  Я засунув стилет собі в руку. Був лише один вихід.
  
  
  
  Добре, я говорив телефоном. «Добре, коли я над його головою. Але якби ви бачили це безладдя, ви б кукарікали по-іншому. Тобі пощастило, Бобе. Я зараз покладу слухавку і піду звідси. Побачимося у Сінгапурі. Можливо.'
  
  
  
  Я поклав трубку і обернувся до дверей ванної. Фіранка в душі ненадовго засунулася, наче на вітрі. Я обійшов калюжу крові, підійшов до відчинених дверей, витяг ногу, щоб повністю її відкрити, і кинув стилет. Трохи вище за рівень живота він зник за завісою.
  
  
  
  Він видав тихий крик. Я швидко увійшов у ванну всередину і спіймав його, коли він випав з душу, тягнучи за собою фіранку з усією кабіною. Штукатурка посипалася, коли карниз вирвано зі стіни з одного боку.
  
  
  
  Його голова утворила опуклість у пластиковій фіранці. Я схопив люгер за стовбур і вдарив чотири або п'ять разів, доки він не зупинився. Потім я відступив убік і дозволив йому приземлитися на циновку через двері ванної, на півдорозі до порога.
  
  
  
  Спостерігаючи за внутрішнім двориком – якщо його друзі прийдуть, вони прийдуть звідти – я розгорнув його. То був малазієць. Молодий, кремезний, з золотими зубами. Брудні бавовняні штани, спортивна сорочка, чорні туфлі та шкарпетки та голова з густою шевелюрою сального чорного волосся. Кобра, яку не можна підпускати близько.
  
  
  
  Поруч з диваном, на якому Тобі Декстер любив свою останню покоївку, цокав будильник. Але я подумаю про це згодом. Зараз була чверть на шосту, і ті хлопці в машині, можливо, стали нетерплячими.
  
  
  
  Я глянув у ванну. У ньому лежав паранг, він був забруднений кров'ю та волоссям. Паранг - жорстокіша версія мачете. Один у мене був у багажнику "шевроле".
  
  
  
  Я витяг з нього стилет, сполоснув його і сунув назад у замшеві піхви. Я кинув його надто низько і вдарив його в живіт. Його вбив не стилет, а приклад Люгера.
  
  
  
  Я закрив його обличчя завісою для душу – не питайте чому – і продовжив роботу. Відбитки пальців мене не турбували. Я знайшов сумочку дівчини на стільці серед її одягу. Я швидко обшукав його. Вона була повією із салону мадам Сай - принаймні, це була адреса - і розумів, що Тобі Декстер змішав задоволення зі справою. Madam Sai's – це свого роду міжнародний публічний будинок, де можна знайти всіх, від білорусів до чистокровних кокнів та багатьох інших. Іноді там можна отримати цінну інформацію. Тобі щось знайшов, але знайшов щось інше, ніж те, що шукав.
  
  
  
  Я знайшов те, що мені потрібне, на столі його невеликого кабінету. Невеликий аркуш тонкого паперу, на вигляд старий і дуже пом'ятий, з чимось написаним червоним чорнилом. Map Plantation і Koeala L. - Останній малюнок свіжим синім чорнилом Тобі додав для містера Кеннета Арнесона. Я бачив, як він посміювався, поки робив це.
  
  
  
  Час діяти. Я повернувся до спальні і ще раз озирнувся. Потім я націлив Люгер у вікно і двічі вистрілив у смугу джунглів.
  
  
  
  Тепер побачимо.
  
  
  
  Я вибіг з котеджу і пішов гравійною доріжкою до того місця, де припаркував «шевроле» під пальмами. З іншого боку дороги, покритої смолою, озеро вкрилося пором після полуденного дощу. Було тихо, без звуку. Найближчий будинок перебував у п'ятистах ярдах. Я стрибнув у "шевролі", з вереском розвернувся і полетів.
  
  
  
  «Шеві» застогнав, коли я звернув за ріг у провулок. Шини жорстоко проклинали мене. Я знову випрямив автомобіль і помчав провулком повз припарковану машину. Коли я приїхав, двері відчинилися, і один із чоловіків вискочив і побіг у смугу джунглів стежкою, що веде у внутрішній дворик.
  
  
  
  Проходячи повз нього, я глянув у дзеркало заднього виду і промовив беззвучну молитву. Божевільний у цій машині мав ухвалити швидке рішення. Якщо він цього не зробить або вибере інше, я зможу знову повторити.
  
  
  
  Але він зробив правильний вибір. Принаймні для мене. Я бачив, як автомобіль повернувся і пішов за мною. Я посміхнувся. Я заманив його. Тепер мені треба було витягти його з машини.
  
  
  
  Я ще залишався кілька годин денного світла. Щоб не втратити його, я ставився до цього досить легко. Тим не менш, це мало бути схоже на щось. Якщо це буде надто легко, він стане підозрілим та повернеться за товаришами. Тому що тепер він уже мав номер моєї машини.
  
  
  
  По периметру дороги я об'їхав діловий район Куала-Лумпоєр і вийшов на чотирисмугове шосе, що веде до Камерон-Хайлендс та Джорджтауна. Він залишався позаду мене всю дорогу. Він був любителем, і мені знадобилося чимало зусиль, щоб весь час його дурити. Він знову підходив до мене надто близько, потім знову надто сильно відставав, і кілька разів, коли ми були в інтенсивному русі, я боявся, що він втратить мене. Я був дуже зайнятий цим.
  
  
  
  Але він все ж таки впорався. Я просто трохи зменшив оберти, чекав і сподівався, що не перестарався. Рано чи пізно з'явився синій седан. знову вгору. Але він змусив мене похвилюватися. Ми почали заходити до пустельної країни. Попереду, ліворуч від мене, коли дорога зробила поворот і пагорби зникли, я побачив Малакську протоку, західне сонце відбивалося в золоті. Між дорогою та протокою були в основному рисові поля та плантації. На сході, праворуч від мене, лежали густі джунглі, а за ними, далеко, пагорби. Я подивився на індекс рівня бензину і побачив, що мій бак був заповнений тільки на чверть. Мені було цікаво, що робить мій друг за мною. Я не хотів, щоб у нього закінчився бензин.
  
  
  
  Почали з'являтися знаки із «слоновою переправою». Це мене влаштовувало. Ще більше мене влаштувало, коли я побачив старі занедбані олов'яні копальні. Деякі були дуже старими, ще з тих часів, коли китайці використовували древній метод видобутку. Деякі з них були новішими, але околиці здавались безлюдним місячним краєвидом.
  
  
  
  Я пройшов слабкий перекошений знак із написом Uro-Asiatic Tin, Ltd. Це було майже те, що я хотів. Я трохи пригальмував і пильно подивився. Приблизно через півмилі я побачив слабку зарослу стежку, яка звивалася праворуч, як розлючений пітон. Ви б впоралися з цим, якби не надто переймалися підвіскою вашого автомобіля.
  
  
  
  Мені було байдуже.
  
  
  
  Я бачив, як сонце відбивається в його лобовому склі, коли він знову з'явився через схил. Я повернув з шосе на вибоїсту трасу і прискорився. Тепер він повинен був переконатись у цьому сам. Якби в нього в голові було більше, ніж просто тирса, він би не пішов далі за мною. Потім він зупинився б і чекав, щоб дізнатися, чим я займаюся. Якби у нього в машині був телефон чи передавач, то це коштувало б мені голови. Але тримаю парі, що це було не так. Він був хороброю маленькою коброю, яка шукає кар'єри, або зайнятою бджолою, яка шукає кілька компліментів від боса.
  
  
  
  Я пройшов перші гори сміття. Нерівні височіння білого піску та мулу з боку отвору, що відклалися тут після видалення олова. Доріжка вела донизу, і я спустився на дно ями. Я минув сарай для інструментів та охоронців, який був на межі обвалення.
  
  
  
  Я зупинився на краю глибокої ями. Гниючий патонг вився по ямі, як американські гірки. Сама зяюча дірка нагадала мені гравійну яму, в якій я грав у дитинстві, тільки вона була сухою. Я стояв поруч із машиною, тримаючи в руці «люгер» напоготові, і слухав. Двигун не гуде. Отже, він пішов пішки. Я пішов за купи сміття і попрямував до хатини, яку щойно побачив. З іншого боку колодязя була зграя мавп, які помітили мене і тепер почали вити.
  
  
  
  Швидко стемніло. Він, мабуть, шукав мою машину, і тепер, коли темніло, майже бігом переслідував її. Я сподівався, що він буде цікавим та хоробрим. І трохи дурним.
  
  
  
  Він мав усі ці три якості. Крім того, у нього були гарні вуха і страшенно гарні очі, плюс якась автоматична зброя. Він побачив мене першим, і його пістолет вистрілив.
  
  
  
  Я спустив хрип від болю і почав крастися навколо пагорбів мулу, очікуючи побачити, чи з'явиться він на них. Я сунув «люгер» назад у кобуру, сунув стилет між зубами і почав підніматися, дюйм за дюймом, повз купу сміття. Це справді були сантиметри; пальцями рук та ніг. Сантиметр за сантиметром, дуже обережно, щоб не дати сміттю зрушити з місця, а бруду вислизнути у мене під ногами.
  
  
  
  Тиша. Тепер мавпи, оговтавшись від первісного переляку, по-справжньому почали скиглити. Вони були люті через це вторгнення в їхнє приватне життя. Охоплений їх диким лепетом, я досяг вершини пагорба і ліг на живіт. Стріляти за такого світла було практично неможливо. Легка зброя, вісім патронів у магазині, але страшенно з близької відстані. Я чекав. Я не думав, що він справді хотів мене вбити. Ще немає.
  
  
  
  Він хотів деяку інформацію, але я також. Я чекав і нарешті він рушив. Він був біля старого сараю для інструментів.
  
  
  
  Я бачив його чітко окресленим у зеленому сутінках, коли він втратив самовладання і переконав себе, що вже вбив мене своїм першим пострілом. Він був би божевільним, якби зараз витрачав ще трохи часу. Може, я не помер, просто важко поранений, і тоді він зможе отримати додаткову інформацію, захопивши мене. Може, йому навіть вдасться зберегти мені життя і притягнути до «Червоної кобри». Це, безперечно, принесе йому звання Золотого Лотоса.
  
  
  
  Може, він навіть думав про більше. Але він вирвався зі схованки сараю для інструментів і попрямував до мене. Дуже обережно наближаючись. Але нижче за мене. І я був нагорі. Він нервував і боявся. Коли він підійшов ближче, я почув, як він хрипить.
  
  
  
  Я відкопав частину піску. Коли він опинився просто піді мною, я глибоко зітхнув і дозволив зливі цього лайна обрушитися на нього. Вражений, він підняв голову і зрозумів, що я дивлюсь йому прямо в обличчя.
  
  
  
  Потім я зісковзнув униз, тягнучи кілька сотень фунтів цього піску.
  
  
  
  Він був напівсліпий і бився як шалений пес. Я вибив пістолет з його рук і повалив під себе. Кричачи і розмахуючи ножем, він підвівся на ноги. Я не наважився використати свій стилет зі страху вбити його. Він подряпав мою ліву руку своїм ножем, перш ніж я вдарив його правою рукою і засунув пальці лівої руки йому в очі. Він уже був сліпим, але на цьому робота закінчилася. Він упав навколішки і безпорадно махав ножем. Але я вибив його з його руки і завдав удару карате в шию. Потім він схопив мене за ногу і спробував вп'ятися в неї зубами. Я скрикнув і підняв коліно, що коштувало йому кілька передніх зубів. Якось йому вдалося знову встати. Він підійшов до мене, зосередившись на звуку мого дихання. То була міцна кобра.
  
  
  
  Я втомився грати з ним. Я збив його на землю, перевернув на спину, ударив його один раз по обличчю, а потім кинув йому на обличчя кілька каменів, великого гравію та піску.
  
  
  
  Я схилився над ним, широко розставивши ноги, і схопив його в горло, доки він не перестав кричати і брикатися.
  
  
  
  Це була лише підготовка, інакше я зайшов би надто далеко. Він був майже непритомний, коли я повернув його назад, струснув, ударив його кулаком і пальцями висмикнув з його горла сміття. Це хороший спосіб втратити палець, але до теперішнього часу він уже був готовий бути добрим співрозмовником. Рукояткою люгера я завдав йому удару по потилиці, рівно настільки, щоб нокаутувати його на якийсь час. Коли він прийшов до тями, на нього чекав невеликий сюрприз.
  
  
  
  Тепер світло почало повністю зникати. Я залишив його в сараї для інструментів, побіг до «шевролі» по речі з багажника і побіг назад. Він все ще був у відключенні.
  
  
  
  Я штовхнув двері сараю лопатою і дозволив променю величезного шести батарейного ліхтаря світити по всьому приміщенню. Купа сміття, залишена позаду, була перемішана, і за хвилину я отримав свій перший приз. Старі кувалди і іржаві цвяхи. Я злісно засміявся і знав, тепер я був цілком певен, що мій хлопець заговорить. Гучно і ясно.
  
  
  
  У ліхтарику був магніт. Я поклав його на іржаву діжку з маслом і взявся до роботи. Я поділ його і кинув одяг у куток хатини. Я розрізав свою мотузку на шматки, поклав її оголеною на брудній підлозі і прив'язав шматками мотузки до чотирьох хитких кутових стійок складу. Він лежав обличчям догори, і його опуклий живіт добре видно.
  
  
  
  Коли я закінчив з усім цим, я дозволив променю впасти йому на обличчя і сів почекати, щоб він прийшов до тями. Тепер я нікуди не поспішав. Я працюватиму всю ніч. У мене ще багато роботи, але на це я мала всю ніч. На нього не було багато часу. Проте я мав бути обережним, щоб він цього не зрозумів. Мені не потрібний був герой.
  
  
  
  Приблизно через десять хвилин він розплющив очі і з жахом озирнувся, намагаючись розірвати мотузки і викидаючи пісок та мул.
  
  
  
  Найбільше його турбувало світло в очах. Це моя тінь та мій голос. Він лежав там, а не я. Він був голий, а не я. Я міг його бачити, він не міг бачити мене.
  
  
  
  Я дав йому хвилину подумати. Він намагався не вирівнятися і лежав, важко дихаючи, очі люто закотилися від яскравого світла.
  
  
  
  Він був малазійцем. Середнього віку. У нього було злісне обличчя з деякими шрамами, які безперечно не залишилися після гри в мейнпо.
  
  
  
  Я запитав. - "Апа нама?" Голос був грубим та безбарвним. 'Як твоє ім'я?'
  
  
  
  Мені було байдуже, але я просто хотів дати йому зрозуміти, що не вб'ю його одразу. Крім того, треба було дати йому трохи надії. Достатньо, щоб скористатися цим.
  
  
  
  Ричачи, він примружився на світ, намагаючись розгледіти мене в тіні.
  
  
  
  Нарешті він сказав: "Ной".
  
  
  
  Ной. Багато мусульман носять біблійні імена.
  
  
  
  Я запитав. - 'Ви розмовляєте англійською?'
  
  
  
  Я стежив за його очима, щоб побачити, чи не бреше він. Я не хотів розпитувати його по-малайському. Це дало б йому перевагу. Тоді йому буде легше вигадувати брехню.
  
  
  
  Він вирішив не куштувати. Він похмуро кивнув. - 'Трохи.'
  
  
  
  "Добре", - сказав я. Я намагався, щоб мій голос звучав якомога тихіше. Я хотів, щоб він подумав, що я шайтан, який розмовляє з ним із Колодязя. Якби він був добрим мусульманином, я б його налякав. Якби він був добрим комуністом, я б не зміг цього зробити, лише зображуючи Шайтана. Я мусив знати, хто він такий.
  
  
  
  «Слухай мене уважно. Ти у смертельній небезпеці. Я збираюся поставити вам кілька запитань, і, якщо ви одразу на них правдиво не відповісте, я вб'ю вас. Зрозумів?
  
  
  
  Він глянув у мій бік і кивнув головою. 'Я розумію. Але які питання? Я просто звичайний...'
  
  
  
  "Я знаю хто ти. Ти терорист. Червоний партизан, якого найняв Лім Джанг, людина на ім'я Червона Кобра. Я знаю, що ви працюєте у місті. Можливо, ви взагалі не б'єтеся в джунглях, але принаймні ви служите Червоній Кобрі в містах. Це правда?'
  
  
  
  Він трохи набрався хоробрості і спробував плюнути в мене. Все, що він отримав у відповідь, це трохи піску в обличчя.
  
  
  
  "Добре", - сказав я. «Добре, Ной. Я хотів би, щоб ти плюнув у мене, чим збрехав. Я тобі щось покажу. Що відбувається, коли ви не розмовляєте або коли брешете. Я щойно придумав. Я не вб'ю тебе, але зроблю з тобою щось гірше».
  
  
  
  Малайзійці люблять секс. Як би пишаються своєю силою, і багато з них навіть не п'ють кокосове молоко, бо думають, що це шкідливо для їхньої статевої сили.
  
  
  
  Я взяв іржавий цвях і доторкнувся до нього в дуже вразливому місці. Я мусив спробувати це. "Я впевнений, що ти змусиш дівчат кричати від задоволення, коли ти збуджений", - сказав я.
  
  
  
  Його очі майже викотилися з орбіт. Цього він не розумів. Потім його очі знову звузилися, і він глянув на мене. Я бачив, як він думає. Перед ним був підор.
  
  
  
  Я взяв велику кувалду. Я не сказав ні слова, а встромив цвях завдовжки близько восьми дюймів у землю, поруч із його мошонкою, за два дюйми від тремтячого тіла. Він знову розплющив очі. Значить, я не був підором?
  
  
  
  Я повільно підняв важкий молоток і дозволив йому впасти на цвях. Він кричав і смикав за мотузки. Він сильно спітнів, і його обличчя спотворилося. Потім він глянув на цвях, убитий глибоко в землю, приблизно за два дюйми від його тіла.
  
  
  
  «Наступного разу, — сказав я, — наступного разу я зроблю тебе євнухом. Тоді ви більше ніколи не зможете із задоволенням змусити милу дівчинку задихатися. Тепер ви заговориш і даси відповідь на всі мої запитання. І ти не скажеш мені жодного слова брехні, чи не так?
  
  
  
  Він підвівся, як міг, і закричав: «Фанган! фанган! Джила Бет.
  
  
  
  Я посміхнувся до нього. - 'Ненормальний? Ні, я не божевільний. Ти божевільний, якщо не заговориш і не скажеш правду».
  
  
  
  Я витяг цвях із землі і знову торкнувся ним його чутливої частини. Потім я підняв кувалду.
  
  
  
  'Говори? І англійською, будь ласка.
  
  
  
  Його плоске монголоїдне обличчя розтануло в потоках поту. Я ще трохи підняв кувалду. "Говори?"
  
  
  
  Він закричав. - 'Я говорю!''Я говорю. Я кажу.'
  
  
  
  Я вже підозрював про це.
  
  
  
  "Чому ти вбив Туана Декстера?"
  
  
  
  'Я не вбивав. Я просто сидів на варті та чекав».
  
  
  
  Я кивнув головою. «Я знаю, що ви самі не використали парангу. Не будь надто розумним. Чому було вбито Туана Декстера?
  
  
  
  "Це був наказ від боса".
  
  
  
  "Лім Джанга, кого називають Червоною Коброю?"
  
  
  
  Кивок.
  
  
  
  «А чому цей наказ? Чим небезпечний для вас Туан Декстер?
  
  
  
  «Він був пов'язаний із британською розвідкою. Ми знаємо це багато років. Коли справи пішли погано, він був відповідальний за загибель багатьох наших людей. Він застрелив їх чи повісив».
  
  
  
  Це цілком могло бути правдою. Я й сам підозрював щось подібне.
  
  
  
  'Але чому ви вбили його тепер? Туан Декстер більше не має каучукової плантації. Тут, у Малакці, він більше не має влади. Тепер він англієць і приїжджає сюди лише у справах. Поясни це. І не намагайся брехати».
  
  
  
  Я знову підняв кувалду так, щоб на ній блиснуло світло. «Я багато чого знаю. Але ти не знаєш того, що я знаю. Тож мені не так вже й складно зловити тебе на брехні».
  
  
  
  'Ні ні. Я не брешу.'
  
  
  
  "Чому було вбито Туана Декстера?"
  
  
  
  «Він був пов'язаний із британською секретною службою. Ми знаємо це давно, я щойно сказав це. Мій бос довго чекав, поки хтось спробує його вбити. Але ніхто так і не прийшов. Наші урядові шпигуни нічого не змогли знайти. Ми просто чекали та дивилися поїзди, аеропорти та автовокзали. Ніхто ніколи не приходив, щоб завдати неприємностей моєму босу. Мій бос дуже переживав із цього приводу і не розумів. Нарешті Туан Декстер прибув сьогодні вранці літаком із Сінгапуру. Ми знали, навіщо він прийшов. Уряд відправив його з Англії вбити мого боса. Але ми були надто швидкі для нього. Такі були мої накази».
  
  
  
  Тож я добре це відчував. Дато Ісмаїл бін Рахман справді вперше відвідав Лондон. І британці почули його, сказали так і послали до нього Тобі Декстера. Він мав повернутися до рідної країни. Хто був більш підходящим, ніж Тобі? Він виріс за два кроки від останнього бівака «Червоної кобри». Тож уряд Малайзії зробив ставку відразу на двох коней. Я запитував, чи знав Хоук, і це було дуже можливо.
  
  
  
  Я нічого не сказав, але дав Ноу кілька хвилин варитися на власному жирі. До цього часу він зрозумів би, чого я домагаюся, і намагався набратися хоробрості, щоб збрехати.
  
  
  
  Тому я не став ставити йому питання, на яке він очікував, а підійшов до нього з зовсім іншого боку. «Чому вбили цю дівчину? Повія мадам Сай? У твоїх очах вона теж була тихою вбивцею?
  
  
  
  Я дивився на його обличчя. Він чекав у машині. У когось іншого, людини, яку я вбив, справжня робота з парангом лежала на його совісті.
  
  
  
  Він зморгнув піт з очей. - Вибачте. Повітрі не пощастило. Сахару наказали виконувати свою роботу та не залишати свідків. Все, що я знаю від тебе, це те, що ця повія справді мертва.
  
  
  
  Вона була вбита. Дуже криваво та дуже брудно. Чому це було потрібно?
  
  
  
  Я сказав тобі це, Туане. Свідків нема.
  
  
  
  Я підняв цвях і підніс до його оголеного тіла. Він закричав і спробував знову вирватися.
  
  
  
  Я не впевнений, Туане, але ми думаємо, що деякі з дівчаток мадам Сай - шпигуни уряду. У нас також є ідіоти, як і у всіх. А іноді вони надто багато п'ють і ходять до жінок».
  
  
  
  "Це трапилося нещодавно?"
  
  
  
  'Так будь ласка. Кілька тижнів тому у місті був один із наших. Він напився і звернувся до жінок. Пізніше ми виявили, що він дуже багато говорив. Тоді ми про нього подбали».
  
  
  
  Я не наважився б за це покласти руку у вогонь.
  
  
  
  «Ви вистежили Туана Декстера в аеропорту і пішли за ним? Ви бачили, як він познайомився із тією дівчиною?
  
  
  
  Так, він не ходив до мадам Сай. Спочатку він зайшов у будівлю уряду та пробув там довго. Після цього він багато дзвонив по телефону. Потім він зустрів дівчину в чайному будиночку Кампонге і, як ви знаєте, відвів її до свого котеджу на вулиці Бату. Серед іншого він збирав відомості.
  
  
  
  Справді. Тобі Декстер, мабуть, чогось шукав. Може він навіть подумав, що ми можемо працювати разом. Я ніколи цього не впізнаю. Я був радий, що ми не разом вийшли з літака. Це було дуже розумно з боку Тобі, хоча мої міркування були виключно корисливими.
  
  
  
  Ной смикнувся на мотузках. - "Я хочу пити, Туане".
  
  
  
  Я теж. У мене була фляга в «Шеві», але я не думаю, що є сенс витрачати її на нього.
  
  
  
  Ще кілька запитань, – сказав я. - Тоді отримаєш щось випити. Де знаходиться штаб-квартира Червоної Кобри?
  
  
  
  Я бачив, як він застиг. Він знав, що це питання прийде, але все ще не знав, як на нього найкраще відповісти. Він намагався прочитати вираз мого обличчя в тіні, але не зміг. Я повільно хитав кувалдою туди-сюди, його очі стежили за рухом, ніби був загіпнотизований. Він скуштував дитячу брехню. «Я не знаю, Туане. Він пішов. Було кілька труднощів. двох із нас упіймали тубільці та катували. Хто витримає вічні тортури? »
  
  
  
  «Це зробив наш чоловік», - сказав я. «Один не розмовляв. Інший розповів усе. Ваші шпигуни знали про це та попередили «Кобру» протягом кількох годин. Ось чому ви пішли, чи не так?
  
  
  
  Тепер він справді почав вірити, що я Шайтан. Я бачив, як у його каламутних очах зростає страх. Не стільки через страх переді мною, скільки через страх перед тим, що він сказав мені. І якби він сказав це, він був би трупом.
  
  
  
  Він похмуро кивнув. "Це так, Туане".
  
  
  
  - А де ж тоді цей новий табір? Де зараз Червона Кобра?
  
  
  
  Він мені розповів. Я попросив його повторити це кілька разів, але він весь час повторював те саме. Він був міським партизаном і ніколи не був у цьому новому таборі. Ось чому він не міг мені точно вказати на це. Я припустив, що він говорив правду. Я бачив, що для нього було величезне полегшення, що він не знав точного розташування табору, тому йому не довелося б брехати, ризикуючи отримати те покарання, яке я обіцяв йому весь час. Ось чому я повірив, що він мені сказав. Він підвів мене досить близько і дозволив би знайти Червону Кобру. Оскільки я ніколи не бачив задоволення, щоб завдавати болю або лякати когось без необхідності, я почав трохи його відволікати. Тривога, принаймні, на мій погляд, гірша за біль чи смерть. Усвідомлення того, що ви збираєтеся померти, гірше за саму смерть. Так що я залишив цьому бідолахи трохи надії. Як тільки справа зайде так далеко, він не дізнається про це.
  
  
  
  «Чи є у «Кобри» радіозв'язок із Пекіном?»
  
  
  
  Він, звичайно, моргнув при раптовій зміні курсу. Потім він повільно кивнув головою. - 'Так будь ласка. Але вже кілька днів більше нема. Це старе радіо, і воно зараз зламано. Для цього довелося виготовляти нові деталі. Я... мав дістати його і принести до джунглів. Але було ще так багато всього, що треба було зробити…»
  
  
  
  «Як убити Туана Декстера і цю бідну повію?»
  
  
  
  'Так будь ласка. Якщо ви хочете так висловитись. Я все ще хочу пити».
  
  
  
  'Отримаєш. Скільки чоловіків у Кобри?
  
  
  
  Мене це особливо не хвилювало. Мені все одно доведеться зіткнутися з ним, будь у нього десять чоловік чи десять тисяч. Я просто намагався його заспокоїти.
  
  
  
  «Сотня, мабуть. Можливо, ще кілька. Або менше, якщо були втрати. Але я нічого про це не чув».
  
  
  
  Ця «Кобра», мабуть, уважно розглянула той факт, що уряд все ще відмовлявся визнати їхнє існування і жодного слова про це не говорив.
  
  
  
  Чи має «Кобра» ветерани? Партизани, які боролися колись тут були англійці?
  
  
  
  Декілька, мабуть. Небагато. Залишилося трохи. Вони налякані і втомилися битися. «Кобра» шукає молодих людей».
  
  
  
  «Туземців? Семангов?
  
  
  
  Його очі майже вилазили з орбіт. Що я ще знав про те, що відбувалося в джунглях?
  
  
  
  - Нас це не турбує, Туане. Вони просто дивляться, а іноді й крадуть із табору, але в іншому нас це не турбує».
  
  
  
  - Чи може Кобра їх завербувати?
  
  
  
  - Який у цьому сенс, Туане? Вони надто безглузді і все одно не можуть зрозуміти нашого вчення».
  
  
  
  Напевно, в цьому він мав рацію.
  
  
  
  Тубільці, дикуни, можуть не стати зразковими комуністами.
  
  
  
  Я принесу тобі чогось випити, - сказав я йому. Я підійшов до дверей сараю для інструментів.
  
  
  
  "Дякую, Туане".
  
  
  
  Він подякував мені за швидку смерть. У дверях я повернувся і вистрілив йому в голову зі свого люгера. Він не чекав цього і помер з широко розплющеними очима від подиву. Я підтягнув тіло до однієї з куп сміття і засинав його. Стоячи на вершині гори піску, я змусив матеріал рухатися ногою, і він був повністю похований. Років через сто або близько того, якщо матеріал вивітриться, вони можуть знайти його кістки.
  
  
  
  Я зробив те саме з його одягом і пістолетом. Він не мав усіх відомостей, яких я хотів. Ось чому я позбувся всього.
  
  
  
  Коли не стало жодних ознак, зараз і, мабуть, назавжди, я повернувся до «Шевроле» і почав розпаковувати багажник. Був водянистий місяць і без дощу, тож я міг добре бачити. З іншого боку котловану, де починалися справжні джунглі, увімкнули звичайний шум джунглів і крики мавп.
  
  
  
  Я взагалі не звертав на це уваги. Через деякий час він зникне, коли ці нічні мисливці почнуть свої набіги.
  
  
  
  Я роздягнувся догола і почав одягати одяг із скрині. Все, від шортів кольору хакі до австралійської бойової кепки. Цей постачальник добре працював, незважаючи ні на що. Все було там.
  
  
  
  Це була рушниця Browning Safari, яка використовувалася з патроном .458 Win. кулі магнум. Я подумав, що це буде не гірше за той вінчестер, який я просив. Цей був трохи важчий, от і все. Він мав ремінь для джунглів і місце для прицілу Буснелла. Сам приціл був виробництва Bosch.
  
  
  
  Коли я знову одягнувся, я закопав інший одяг і перетягнув решту в хлів для інструментів. Я розібрав безлад, зосередився і розклав карти на підлозі. Там я уважно вивчав її при світлі ліхтарика.
  
  
  
  Тобі Декстер намалював від руки кілька гарних карт каучукової плантації та її околиць. Це були старі карти - можливо, він намалював їх у дитинстві - але не так багато змін у джунглях і горах Малаккі. На узбережжях та в містах – так, але у справжній пустелі. Мені довелося посміхнутися, поки я вивчав зім'яту криву копію. Тобі намалював цілу серію слонів, щоб відзначити основні стежки.
  
  
  
  Я не зможу скористатися його картами, поки не підійду ближче до Коеалі Ліпіс. Я сховав їх у рюкзак.
  
  
  
  До того часу, як я був готовий піти, в джунглях було тихо, крім єдиного звуку. Випадкової сварки мавп, цвіркуна або іншої комахи або тварини, що нагадує дикого фазана. Навколо мене була густа рослинність, і було дуже спокусливо переночувати в халупі. Але я напружив силу волі і здоровий глузд і змусив себе тікати з цього місця, як блискавка. Перед від'їздом я загнав Chevy якнайглибше в купі сміття і викликав мініатюрний зсув, який повністю поховав його за дві хвилини.
  
  
  
  Я повернувся до дороги, яка в місячному світлі блищала. Я подумав, що мені краще звикнути, тому що більшу частину моєї подорожі я проводитиму вночі. Це був справді єдиний шанс, який я мав. Ніхто в здоровому глузді не ходить вночі по джунглях. Ось що мені потрібно було зробити, якщо я хотів упіймати Кобру, не побоюючись його, Я повертаюся до першого перехрестя зі слоновою стежкою. Слонові стежки - найшвидший спосіб пройти через джунглі, хоч і не завжди найбезпечніший. У будь-якому випадку поступаєтеся місцем слону, якщо зустрінете його.
  
  
  
  Я знав, що довго не зустрінуся зі слоном. Для цього я все ще був надто близьким до цивілізації. Слони уникають доріг, і знаки були там тільки для того, щоб вказувати на старі стежки і попереджати про те, що один-єдиний безглуздий слон шукає неприємності.
  
  
  
  Я також приїхав до країни тигрів, але мене це теж не турбувало. Рідко тигр заважатиме людям, якщо тільки він теж не божевільний або настільки страшенно старий і беззубий, що не може вбити нічого іншого.
  
  
  
  Я дійшов до слонової стежки і повернув на схід. Компас був люмінесцентним та легко читався. Однією з переваг Малайського півострова є те, що магнітний компас завжди вказує на справжню північ. Не питайте мене, чому це просто так. Я зорієнтувався і пішов стежкою.
  
  
  
  Я знав, що залізниця не так далеко від мене. Я хотів обминути це і потрапити до справжніх джунглів до світанку. Після четвертої години я дістався набережної рейок Кретапі і якраз вчасно побачив, як нічний експрес «Коела Лумпоєр-Джорджтаун» промайнув з гуркотом ріжка. З краю джунглів я спостерігав, як він проносився повз нього, його вікна світилися, випромінюючи комфорт і безпеку, те, що я знав, насправді не існує. Мені дуже хотілося б опинитися у вагоні бару з цим хлопцем. Він був єдиним відвідувачем, і офіціант саме подавав йому келих, поки проїжджав поїзд.
  
  
  
  У моєму аварійному рюкзаку була пляшка шотландського віскі.
  
  
  
  Коли поїзд зник, я перейшов залізницю. Вони зміцнили її тиковими колодами, щоб слони не зіпсували його та не вирвали рейки. З іншого боку я знову зайшов у джунглі і з того моменту, як залишив залізничний насип, опинився в пустелі. Мені було байдуже. Я був один, але дякую, що п'явки не шукають їжу ночами.
  
  
  
  Якщо є щось, що мене турбує, то це п'явки. І кобри.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  П'явки мене не турбували. Наприкінці дня мені, можливо, доведеться спалити близько дюжини цигарок. Вони набридливі, наполегливі кровопивці. У цих тварин має бути якийсь радар, бо вони завжди знають, де вас знайти. Ви бачите, як такий звір встромляє у вас своє жало, такий маленький, що ви його майже не бачите, а потім він починає роздмухуватися до розмірів пристойної ковбаси з вашої крові.
  
  
  
  Перші чотири дні були не такими складними. Погода залишалася гарною принаймні за малазійськими мірками. Я промокав лише дві третини часу. Щоранку, незадовго до сходу сонця, я проходив стежку в джунглях, один кінець стежки слона, а потім вирушав далі. Я ще не бачив тигра, і єдині два пітони, яких я бачив, мене анітрохи не цікавили. У мене був навіс для намету, щось на кшталт укриття з брезенту, яке я прикріплював до дерева або низькорослої ліани. Це дозволяло мені хоч трохи висохнути, коли я спав. У мене було багато консервів, але я дотримувався раціону. Мені, звичайно, було холодно, бо я не наважувався розводити вогонь. Іноді, прокидаючись, я чув, як падає дуріан. Коли я знайшов його, я був щасливий, як дитина. Їл закривши ніс. М'якуш дуріана - один з найбільших делікатесів у світі, але вони смердять.
  
  
  
  Я їв багато консервованого сиру, від якого почалися запори, але трохи какао в холодній воді допомагали від цього. Коли моя фляга була порожня, я пив бамбукову воду. Незабаром на пагорбах буде достатньо струмків. Як запобіжний засіб я прийняв таблетки від лихоманки, так що у мене не було проблем у цьому відношенні. Я був добре підготовлений до глибоких джунглів. Тож половина справи вже виграно.
  
  
  
  Іноді я лежав і курив під навісом, слухаючи, як дощ мчить на мене, як товарний поїзд. Ви чуєте, як він іде задовго до того, як він туди дістанеться. Коли він, нарешті, прибуває, густі дерева, що нависають, діють як парасольки, а вода в основному стікає по гілках і стовбурах, утворюючи мільйон мініатюрних Ніагарських водоспадів. Ви все одно промокнете.
  
  
  
  Так як вдень мене не було на стежках, слонів я не бачив. Але я чув їх. Два чи три рази на день повз проходило стадо. Попереду слони, ззаду самки та слоненята. Шум, який вони робили, був такий, якби вони зносили цілі джунглі.
  
  
  
  Якийсь час мене переслідували маленькі дикуни, яких малазійці називали орангутангами. Спочатку по спині пробіг озноб. Ці люди дуже добре володіють своїми маленькими луками та отруйними стрілами, але я припустив, що вони були просто цікавими і не шукали неприємностей. Я проігнорував їх, і за деякий час вони припинили погоню. Вночі я пройшов кілька кампонгів. У мене були проблеми із собаками, але ніхто не вийшов подивитися, що викликає шум. Як тільки я дістався високогір'я, мені більше не довелося турбуватися про населення.
  
  
  
  Я дістався покинутого кампонга незадовго до сходу сонця. Він лежав на галявині, поруч із ним протікав струмок. Я був здивований, виявивши тут таке село. Небагато сіл знаходилися так високо в горах. Я обійшов його і уважно перевірив усе, перш ніж заснути всередині. Він справді був кинутий. Кілька будинків із солом'яними дахами, купи сміття та смітник. Коли стало світлішим, я знову почув, як іде дощ. Вирішив ризикнути і провести день в одному із занедбаних будинків. Тоді я нарешті зможу зняти весь свій одяг і хоч раз просохнути.
  
  
  
  "Люгер" був готовий вистрілити, коли я заглядав у кожну хатину. Просто черепки. Я все ще не розумів, навіщо був потрібний кампонг так високо в горах. Малайзійці – прибережні жителі. Єдина каучукова плантація знаходилася майже за сімдесят миль на північний захід, а найближче місто будь-якого розміру, Коеала Ліпіс, знаходилося за двадцять миль на північний схід. Якщо мої розрахунки та мої карти були правильними, то я був десь між Раубом та Коела Ліпіс, на висоті близько 2000 метрів. Якби я намалював коло з радіусом за десять миль і центром у середині кампонгу, мені довелося б шукати табір Червоної кобри десь у межах його кола.
  
  
  
  На краю джунглів птахи-носороги прокинулися і почали хрипіти у-у-у-ха-ха-ха-ву-ву. Я крикнув щось на кшталт: «Заткнися, виродки», і це мені не дуже допомогло. Вітер змінився, і я відчув запах дуріану. Я простежив поглядом за своїм носом і виявив групу високих дерев, з яких звисали плоди, як футбольні м'ячі, досить великі, щоб їх можна було зірвати.
  
  
  
  Малайзійці вирощують дуріан для їжі, а ґрунт навколо цих дерев акуратно доглянутий. Я все ще не розумів цього. Вдома все у хорошому стані. Джунглі ще не заросли навколо, а це означало, що люди були тут менше місяця тому. Тепер їх не було. Чому? Хвороба? Страх чогось? Злий дух?
  
  
  
  Дощ ринув, мов рідкий смерч. На відкритому просторі здавалося, ніби стоїш під перекинутою бочкою від дощу. Я побіг до найбільшого будинку - мабуть, колись це був будинок пенгоулу, вождя, і добрався до нього якраз перед зливою сильнішого дощу. Я похитав головою і визирнув у дверний отвір. Це було схоже на спробу побачити крізь водоспад. Одна величезна тверда тканина похмурої сріблястої води. Я ледве міг бачити вдома з іншого боку відкритого простору.
  
  
  
  Це може бути десять хвилин, а може й десять годин. Я закурив сигарету з водонепроникного футляра і зняв промоклий одяг - від мене теж стало приємно пахнути - і вирішив пропустити сніданок і трохи поспати. Мені було трохи незручно тут, у кампонзі, але я не міг уявити, як ходити в цих джунглях у таку погоду. Крім того, я не думав, що мені загрожує велика небезпека. Партизани знали про існування цього кампонгу, а й урядові війська знали. Я трохи сумнівався, що хтось із них прийде сюди, щоби виступити в ролі мішені. Все, що мені потрібно було зробити, це причаїтися і вислизнути, як тільки стемніє. А поки що я встигну висохнути. Вперше за п'ять днів.
  
  
  
  Коли я закурив другу сигарету, я почув пекельний шум у джунглях поблизу. Падіння дерев. У джунглях ви повинні дуже швидко дізнатися, чи певний звук означає небезпеку чи ні. Якщо ви цього не знаєте, за один день ви зробите цілу купу пробіжок. Це були старі гнилі дерева, настільки гнилі, що врешті-решт вони впали, і їх тягли за собою тяжкості сплетених ліан та інших гнилих дерев. Іноді одне таке гнилий дерево може потягнути за собою десять інших дерев.
  
  
  
  Ішла злива. Принаймні птахи-носороги замовкли. Я думав, що це серйозна буря, яка, мабуть, триватиме до полудня. Я зробив свого роду навіс зі свого намету. Також тут. Ви повинні зробити це в малайському будинку, якщо не хочете, щоб вам в обличчя потрапили ящірки та змії. Це через пальму ніпа, якою вони покривають свої дахи. Малайські таргани люблять ніпу, ящірки люблять тарганів, а змії люблять ящірок. Ось де це взялося. Вони настільки захоплені своєю грою, ковзають та пожирають один одного, що іноді втрачають рівновагу. Малайзійці, здається, не заперечують проти випадкових змій у супі або ящірок у їх ліжку. Але я боюся.
  
  
  
  Як тільки я натягнув брезент, щось промайнуло у мене в голові. До теперішнього часу в мене була щетина, і вона свербіла. Я вирішив поголитися. У мене було польове дзеркало з нержавіючої сталі та кришка фляги. Я зняв кепку на кілька секунд, а потім почав голитися у м'якій дощовій воді. Одна сторона моєї щелепи була готова, коли я побачив рух тіні в дзеркалі.
  
  
  
  Це була не стільки тінь, скільки якийсь рух. Я поставив дзеркало на балку і став спиною до дверного отвору. Я побачив, як там щось ворухнулося. Я продовжував голитися, наполовину переконаний, що мої очі обманюють мене. Дзеркало було тьмяним, і проливний дощ закрив вхід ледве прозорою пеленою. Я не був певен, але п'ять днів на самоті в джунглях не залишать тебе байдужим. Я продовжував голитися, але не зводив очей. На мені були тільки шорти, але на мені була кобура з люгером і стилет у нарукавних піхвах. Це міг бути звір. Можливо, мавпа, можливо, собака, що повернувся до села з причин, відомих тільки собакам.
  
  
  
  Я продовжував спостерігати. Хлинув дощ. Я працював над цією чутливою частиною під носом, коли знову побачив його. На цей раз я бачив це дуже виразно трохи більше секунди. Це був чоловік, накритий циновкою, від дощу, що біжить галявиною від будинку до будинку. Потім він зайшов. Зайшов у будинок прямо навпроти мого. Я відклав набір бритв убік і, не зводячи очей з лінії вогню від дверного отвору, спробував розібратися в цьому. Я не думав, що це велика небезпека. Мені в голову були вбудовані зумер та сигнальна лампа, і в цей момент вони вийшли з ладу. Але хоч я дуже довіряю своїм інстинктам, я не довіряю їм на сто відсотків. У мене була компанія в селі, і я мав дізнатися, хто це був. Можливо, прокажений, що залишився, коли решта пішла. Або божевільний, що теж залишився тут. Мандрівник, як я, який заблукав і тепер тільки сховався від дощу?
  
  
  
  Партизанський розвідник? Один із представників Червоної Кобри. Останнє було дуже можливим. Проникливий лідер партизанів міг послати сюди людину чи двох, щоб стежити за кампонгом. Або урядові сили досить божевільні, щоб скористатися цим. І ризикнути потрапити у засідку.
  
  
  
  Я вирішив дозволити йому прийти до мене. У мене був цілий день і багато терпіння. Використовуючи легкий нейлоновий спальний мішок як матрац, я ліг на нього, а не в нього, і витягнувся обличчям до дверного отвору. Праворуч у мене був Браунінг, ліворуч - Люгер, і він вдавав, що сплю.
  
  
  
  Погано було те, що я майже заснув через це. Повіки стали свинцевими. Як тільки я побачив найменший натяк на червоні сутінки, чи спав я або коли рев дощу пролунав все далі і майже змусив мене заснути, я змусив їх знову відкритися. Нарешті, мені довелося тицьнути себе стилетом у руці, щоб не заснути, і коли я відчув, що засинаю після цього, я вдарив себе по стегні. Було боляче, але допомогло.
  
  
  
  Раптом вона опинилася там, у дверях. Молода жінка. Дівчина. Я тримав очі відкритими і регулярно дихав, наче спав.
  
  
  
  Вона стояла, дивлячись на мене близько хвилини. Я бачив, як вона тремтить, готова бігти, як кенгуру, відчувши запах тигра. Це була дика мила тварина, з якої капав дощ і на ньому був тільки мокрий напівсаронг з дешевого батика, який нічого не приховував. Її густе чорне волосся спадало їй на обличчя, наскрізь промоклі, дозволяючи тонким струмкам води стекти по твердих круглих грудях кавового кольору. Малайзійські жінки швидко дорослішають. За моїми оцінками, їй було сімнадцять чи вісімнадцять.
  
  
  
  Я вдав, що хропу, і промимрив якусь нісенітницю. Це, здавалося, переконало її, коли вона кинулася прямо на консерви, які я приготував для їжі пізніше того ж дня. Ця дитина була голодна. Вона нахилилася, витончена, як газель, з опуклими грудьми. І почала акуратно складати банки у сумку, яку зробила зі свого саронгу. Ноги у неї були короткі, але коричневі та тонкі, а сідниці міцні.
  
  
  
  Я мовчки підвівся і націлив на неї «люгер». «Поклади його знову», - сказав я малайською. Тобі не потрібно нічого брати. Якщо ти голодний, я дам тобі щось поїсти».
  
  
  
  Вона видала зляканий звук, який, здавалося, виходив звідкись з її горла, і дозволила банкам з гуркотом упасти на підлогу. Я посміявся з неї. Я хотів, щоб вона знала, що я не привид із джунглів чи привид. Вона відступила на кілька кроків і подивилася на мене широко розкритими янтарними очима. Вона мене боялася. Я це відчув. Але вона не злякалася. Вона з тривогою та увагою чекала, що я можу з нею зробити.
  
  
  
  Я повільно встав, направив на неї "люгер" і продовжував усміхатися, показуючи їй, що не хочу його використовувати.
  
  
  
  "Апа нама?" - Я це сказав зі звичайною вітальною нісенітницею.
  
  
  
  "Сіті, нама". - Посмішки, як і раніше, не було. Вона наморщила чоло і пильно подивилася на мене.
  
  
  
  Я кивнув головою. – «Сіті. Гарне ім'я. Що ти робиш тут, у цьому селі, одна?
  
  
  
  "Баняк суса". - Було чимало труднощів. Тоді я зрозумів, що знайшов справжню золоту жилу інформації. Але за мить я знову мало не втратив її.
  
  
  
  Раптом вона широко розплющила очі від страху. Вона вказала на мене ззаду і схвильовано закричала. - "Пекла оэлар бесар!"
  
  
  
  Найстаріший трюк у світі, на який я мало не попався. Справді, за мною могла бути велика змія. Вона була майже такою ж швидкою, як змія, коли пірнула до дверного отвору. Я був трохи швидшим і впіймав її в той момент, коли вона знову потрапила під дощ. Вона боролася, як кішка, і дощ зробив її оксамитову шкіру гладкою, як у маленького пітона. Мені важко було втримати її блискучі білі зуби від моєї плоті, і в бою мені якимось чином вдалося зірвати цей напівсаронг від її тіла.
  
  
  
  Це було так. Коли вона зрозуміла, що оголена, вона перестала боротися. Вона застогнала і встала, напівзігнувшись, поклавши руки перед цим чорним трикутником на животі. Я поклав руку на її тонку руку і штовхнув у будинок. – “Добре, Тонделая. Заходьте та поспостерігайте за своїми манерами».
  
  
  
  Я також шукав змію, але змії не було. Я кинув їй напівсаронг, і вона ковзнула в нього так швидко, як я моргнув.
  
  
  
  Він, як і раніше, був промоклий, але від цього їй стало трохи краще.
  
  
  
  У моєму багажі була суха сорочка, і коли я вийняв її і простягнув їй, я відчув себе сером Волтером Рейлі.
  
  
  
  Я дійсно сам з нетерпінням чекав на футболку, але сподівався, що це гарне вкладення, і що ця дитина знає, що відбувається в цій частині світу.
  
  
  
  Я вирішив діяти по-розумному та не форсувати речі надто сильно. Може, тоді ми знову зможемо порозумітися. Я ще більше переконався в цьому, коли вона одягла мою сорочку і застебнула її на свої красиві повні груди. Потім нарешті вона показала мені свої білі зуби в нерішучій посмішці. І вона говорила англійською!
  
  
  
  "Ви Оранг Поетех?"
  
  
  
  Я похитав головою. 'Ні. Чи не англійська. Orang Amerikaniki».
  
  
  
  Її посмішка стала ширшою. Вона мала гарні зуби, вона простягла руку. «Орангути американки гарні. Ти даєш Сіті сигарети та їжу, Туане?
  
  
  
  Я запалив їй сигарету і простяг їй. Вона знову засміялася. Вона сіла навпочіпки по-малайському, глибоко вдихнула і дозволила диму знову вийти зі свого милого носика. Підберіть їй відповідний одяг, і він прикрасить приймальну залу будь-якого східного посольства. Або будь-який бар у Сінгапурі та Гонконгу. Я оцінив її повністю малайкою. Без китайської, тамільської чи будь-якої іншої крові. І якщо малайська дівчина красива, то вона ще й дуже красива.
  
  
  
  Важливою частиною цієї краси було те, що вона не звертала на це уваги.
  
  
  
  Я кинув їй консервний ніж. - Займіться чимось, Тонделая. Приготуйте нам щось поїсти». Я не спав.
  
  
  
  Вона вміла поводитися з консервним ножем. Вона подивилася на двері і надула губи. «Надто сильний дощ. Нема вугілля для вогню. Думаю, нам доведеться їсти холодним. Я посміхнувся. - "Не скаржся. Ви ведб мгли застудитися, чи не так?
  
  
  
  Вона скоса подивилася на мене, відчиняючи банки. «Я брала їх із собою лише тому, що помираю з голоду. Сіті непогана дівчинка.
  
  
  
  Я погодився з нею. Зовсім непогана!
  
  
  
  Поки ми їли холодну кашу та сир, вона розповіла мені, як сталося, що вона залишилася сама в селі. Вона була там тільки минулої ночі, а до цього ховалася в джунглях.
  
  
  
  Мені потрібен час, щоб щось зрозуміти. Довелося ставити їй багато запитань, змушувати все починати спочатку і повторювати. Я сам говорю ламаною малайською, і її англійська була не набагато кращою. Але ми пережили це разом.
  
  
  
  Все зводилося до такого: дядько Сіті, Іса, колись був партизаном проти японців, а пізніше, у ті лихоліття, проти британців. У потрібний момент він втомився від цієї боротьби і зупинився. Він пішов у цей кампонг, тому що він був досить відчуженим, і сподівався провести свої дні у світі. Він навчив Сіті ламану англійську, яку вона тепер використовувала, і розповідав їй вигадані історії про британський спосіб життя. А серед забобонних малазійців він уславився своїми кошмарами.
  
  
  
  Вони приходили не часто, але коли приходили, вони були справді супер-постановками у різнокольорових тонах, від яких усі стали дибки (мої слова, а не Сіті).
  
  
  
  Під час цих жахливих снів Іса кричав про золото. Багато золота. Величезна кількість золота і мертві япошки на підводному човні. Коли він прийшов до тями, він не міг пригадати нічого, що йому снилося або що він сказав. Принаймні він так стверджував.
  
  
  
  З нескінченним терпінням я змушував її повторювати цю частину історії кілька разів. Мені потрібно було набратися терпіння, тому що я хотів якнайшвидше дістатися суті історії, і Сіті розповіла це по-своєму. Повільно. Так що я вилаявся про себе і почав трохи втомлюватися. Але, незважаючи на моє нетерпіння, я продовжував її слухати.
  
  
  
  З часом у Іси стало менше поганих снів, і він продовжував менш часто будити село своїми криками. Люди почали забувати про це. Більшість не вірила, що Іса щось знає про заховане золото.
  
  
  
  Потім, можливо, лише кілька місяців тому, Червона Кобра прийшла з наміром набрати новобранців. Коли повернулися погані часи, було чимало хвилювань.
  
  
  
  Знову будуть бійки та вбивства, і в дядька Сіті знову почалися кошмари.
  
  
  
  Я курив, присівши навпочіпки, дивлячись на Сіті з зростаючим нетерпінням і скептицизмом. Але я не перебивав її. Все ще йшов сильний дощ, і ми були прикуті до хатини, тож я міг слухати. Пригнічений, я позіхнув, але вона, схоже, не помітила.
  
  
  
  «Туане, тоді я зробила велику помилку. Якось я розповіла своєму коханому про сна мого дядька. Найстрашніша помилка. Тепер усі мертві, бо я розповіла про сни дядька. Але як я могла знати, що мій коханець працює на Червону Кобру і каже йому те, що я йому говорю». Мої втомлені вуха пожвавішали. Я підняв руку. - «Почекай, Тонделая. Занадто багато незрозумілого. Хто що комусь сказав?
  
  
  
  Вона мала багато терпіння з цим великим Орангом Американики. Вона підвела кулачок і докладно описала його пальцями.
  
  
  
  У мене є коханець помічник Червоної Кобри, Тоїн. Розумієш?
  
  
  
  Я кивнув, що так.
  
  
  
  Але Сіті не знала, що її коханий - Червона Кобра (коли я розповідала йому про погані сна мого дядька. Ці сни про велику кількість золота, так?
  
  
  
  Я знову кивнув головою. Поки що я міг це зрозуміти.
  
  
  
  Якось уночі, після того, як Сіті та коханець зайнялися любов'ю в джунглях, я розповідаю йому про снах дядька. Він посміхається. Я посміхаюсь. Не думаю про це два-три тижні».
  
  
  
  Я почав розуміти.
  
  
  
  А через два чи три тижні ви дізналися, що ваш хлопець був партизаном Червоної Кобри?
  
  
  
  Вона дивилася в підлогу. Її обличчя спотворилося. І коли вона нарешті глянула на мене, в її очах стояли сльози. 'Так будь ласка. Я це дізналася».
  
  
  
  Я зрозумів. - «А цей твій хлопець приїхав до села з Червоною Коброю. Він приводить Лім Джанга, лідера китайських партизанів, прямо на село. Хіба це не так, Сіті? Вона кивнула головою. Тепер по її обличчю текли сльози. За вікном дощ вщух.
  
  
  
  "Вони прийшли, щоб змусити мого бідного дядька розповісти правду про кошмарні сна", - сказала Сіті. «Про золото. Він каже, що не пам'ятає. Кажуть, він бреше, і він пам'ятає, і він має пам'ятати. Партизани дуже бідні і дуже потребують золота. Кажуть, мій бідолашний дядько, який раніше сам був партизаном, воював проти японців та англійців, був поранений і втомився від битв, вони кажуть, що він повинен згадати та намалювати карту, де заховано це золото. Але мій дядько все ще каже, що не може згадати. Він один із колишніх партизанів і не хоче працювати з новими. Він каже, що вже достатньо боїв та вбивств. Мій дядько каже. Отже, вони нарешті катують його. Вони змушують Сіті дивитись».
  
  
  
  Я ледве дихав. Я хотів, щоб вона продовжила, але вона зупинилася та попросила ще сигарету. Я дав їй це та закликав її продовжувати. "Якщо вона зупиниться зараз, - люто подумав я, - я сам її замучу". 'Добре. Вони мучать твого дядька і змушують тебе дивитися. Він заговорив? Він намалював картку, щоб допомогти їм знайти золото?
  
  
  
  Я сам не надто вірив у це золото, але й не виключав повністю цієї можливості. Якщо ця дівчина говорила правду, я мала можливість розправитися з Червоною Коброю. Він би повірив цим кошмарам та розповідам про це золото, а це означало, що я зможу знайти його та вбити. Сіті випустила невеликий клуб диму і широко розплющила очі. Вона більше не плакала. 'Так будь ласка. Після довгих мук дядько заговорив і склав їм карту. Він намалював місце, де є золото».
  
  
  
  "А що сказав їм ваш дядько?"
  
  
  
  «На підводному човні. Старий японський підводний човен, який давно затонув. Я чув, мій дядько сказав їм це».
  
  
  
  О Боже. Старий японський підводний човен. Я похитав головою, щоб повернути все безладдя всередині на місце. Я подумав, чи не захворів я на гарячку в джунглях. Якщо вона брехала чи обманювала мене, вона була найкращою маленькою актрисою Малаккі. Але чому насправді? Чому?
  
  
  
  Я продовжував намагатися відокремити реальність від фантазії.
  
  
  
  Де був цей японський човен? Я більш-менш очікував, що вона скаже мені, що вона висіла на вершині дуріанового дерева десь посеред джунглів.
  
  
  
  Але вона похитала головою. Сіті не знає. Карти мені не показували, чи ви так думаєте?
  
  
  
  'Ви впевнені, що це було, Сіті?
  
  
  
  'Я впевнена. Я впевнена, Туане. Я не божевільна ".
  
  
  
  Це мало якийсь сенс. Але я знав щось, що дозволяло мені судити про її історію правдиво. Якби вона була просто маленькою малайською шахрайкою, я це швидко дізнався б.
  
  
  
  "Що сталося з твоїм дядьком після цього, Сіті?"
  
  
  
  Вона знизала своїми стрункими коричневими плечима під моєю сорочкою. 'Він помер. Занадто багато тортур».
  
  
  
  Я хотів, щоб вона це довела. "Де, - хитро запитав я, - його тіло?"
  
  
  
  Я думав, що вона на це не відповість. Малайзійці не люблять бовтатися серед трупів. Але якщо вона збрехала, я змусив її обдурити мене. Я змушував її показати мені труп, чи хотіла вона того чи ні.
  
  
  
  Сіті встала, злизала попіл зі своїх тонких пальців і кивнула у бік дверей. Несподівано дощ припинився, і сонце яскраво засяяло над безлюдною галявиною.
  
  
  
  Давай, чуваку. Я покажу тобі тіло мого бідного дядька
  
  
  
  Покажу. Інші тіла також. Все там.'
  
  
  
  Я глянув на неї. "Які ще тіла?"
  
  
  
  Вона зробила нетерплячий жест. 'Всі вони. Все з цього села. Червона Кобра вбила всіх у селі після того, як він мучив мого бідного дядька і забрав карту. Він знає, що сюди час від часу приходять урядові війська і не хоче, щоб вони про це знали. Чому ти цього не розумієш, Туане?
  
  
  
  Вона трохи розсердила мене. Я міг би бути гарний дати їй сорочку і трохи їжі, але я досі був досить тупим оранг-американцем.
  
  
  
  Вона хотіла пройти до дверей, але я зупинив її стволом свого браунінгу. - Не так швидко, Тонде-лайя. Як мені дізнатися, що там? Можливо люди Червоної Кобри. Я ...
  
  
  
  Вона поклала руки на свої стрункі стегна і подивилася на мене з нескінченним розумінням. - «Ніяких партизанів, Туане. Це те, що я сказала. Всі вони шукають золото на японському підводному човні. Знаю, бо шукала їжу у їхньому таборі. Я нічого не знайшла, тож повернуся сюди знову. Подумайте, може, урядові війська прийдуть, заберуть мене на узбережжя і нагодує. Але вони також не приходять. Сіті дуже голодна. Ось чому я намагаюся вкрасти у вас їжу. Ми йдемо зараз?
  
  
  
  Я пішов за нею за двері. Тепер я їй повірив, але в той же час не втрачав пильності, поки вона повела мене через галявину, з кампонгу і через струмок по слизькій колоди. Я не думав, що вона партизанська принада. У цьому не було жодного сенсу. Якби вони знали, що я в кампонзі, і хотіли б мене, все, що їм потрібно було зробити, це увійти та вбити мене. Я більше не знав, чому вірити. Коли ми підійшли ближче, я раптово зрозумів, чому вірити. Сморід був жахливий. Сіті затиснула ніс пальцями, а я пов'язав обличчя хусткою. Раніше я відчув запах смерті, але це перемогло все. Це було схоже на поле битви тижневої давнини, де трупи залишали на сонці.
  
  
  
  Ми підійшли до краю вузького та глибокого яру. Сморід піднімався, як газ у болоті. Сіті вказала вниз.
  
  
  
  "Ось будь ласка. Як я говорю. Усі в селі мертві та кинуті сюди. Я боюся і ховаюсь у джунглях, інакше я теж помру».
  
  
  
  Я подивився на безлад з розкиданих тіл. Деякі з них уже покрили джунглі, але інші були видні. Близько шести кабанів мирно харчувалися, крекчучи і риючись у гниючих рештках, не звертаючи на нас уваги. Яким би крутим я не був, і, незважаючи на все, що я тепер міг бачити у цій сфері, я все ще відчував, як у мене скручує живіт. Я одвернувся.
  
  
  
  Сіті знову вказала на трупи і торкнулася моєї руки. 'Ви йдете вниз? Може, я покажу тобі бідного дядька, Туане. Можливо, важко знайти, але я можу спробувати. Тоді ви вірите Сіті, так?
  
  
  
  Я відтяг її від яру. "Тепер я вірю Сіті", - сказав я. «Поспішай, Тонделая, забираємося звідси до біса».
  
  
  
  «Хто ця Тондела, ти мене кличеш, Туане?»
  
  
  
  "Дуже красива дівчина з книги".
  
  
  
  Вона випередила мене крокуючи стволом дерева. - "Як у кіно, Туане?"
  
  
  
  "Ага, як у кіно".
  
  
  
  Ми повернулися до кампонгу. Мене все ще мало не знудило, і кров стукала в скронях. Мої очі горіли. Я знав симптоми та боровся з ними. Зараз не час впадати в один із моїх рідкісних нападів сліпої люті. Іноді таке трапляється зі мною, але завжди виявляється у мій недолік у роботі. Розлючена людина робить помилки, а я не міг дозволити собі жодної помилки.
  
  
  
  Вона продовжувала балакати, як птах із джунглів. - Ця Тондела, Туане, була гарненькою. Дуже хороша?'
  
  
  
  Я майже не чув її. "Так", - сказав я розсіяно. 'Вона була дуже красива. І жахливо погана».
  
  
  
  Вона замовкла, коли ми перетнули відкритий простір і знову досягли хатини, де я залишив свої речі. Тепер я знову взяв себе під контроль. Одне я напевно знав: я дуже хотів убити цього Лім Джанга. Зазвичай це було не більше ніж завдання, але цього разу я б отримав від нього максимум задоволення.
  
  
  
  Цей хлопець був досить прямолінійний. Коли ми повернулися в хатину, вона спитала: «Я гарна, Туане?»
  
  
  
  Я посміхнувся їй. Ти гарна, Сіті. Допоможи мені зібратися зараз, бо мені треба рухатись далі».
  
  
  
  Вона розпочала роботу. "Але я не погана, Туане", - сказала вона. «Сіті – хороша дівчинка. Думаю, тому тобі не слід називати мене Тонделая.
  
  
  
  Розсіяно я погодився з нею. Я закурив сигарету і дивився, як вона складає речі. Потім я перевірив люгер і стилет, зняв браунінг із плеча, сів на сходах і почав чекати.
  
  
  
  Кампонг димився. Я спітнів. Поки я курив, я знову дозволяв своїм думкам крутитися.
  
  
  
  Я був прямо на шляху до цієї Червоної Кобрі. Різанина мешканців села довела це. То був його стиль. Я згадав, що Бен Томсон розповів мені про різанину в Індонезії. Він сказав це досить мелодраматично. Лім Джанг завдав удару у відповідь і вбив усіх бенгальців, перш ніж перетнути Малаккську протоку.
  
  
  
  Тепер він знищив увесь кампонг, тож ніхто не міг сказати урядовим військам. Він забрав усе до останньої сковороди, через що все виглядало так, ніби жителі села зібрали валізи і пішли за власним бажанням. На мить я задумався, чому він не спалив поселення, але потім я зрозумів. Дим. У джунглях іноді можна опинитися менш ніж за двадцять метрів від ворога, навіть не підозрюючи про це. Або він має повністю викрити себе. Але Червона Кобра була для цього надто розумною. Однак він припустився однієї помилки. Він дозволив Сіті вислизнути в джунглі, щоб сховатися.
  
  
  
  Вона вийшла із салону з моїм багажем. Вона сказала. - Ти попереду, Туане. Сіті слідує за тобою.
  
  
  
  Я глянув на неї. - "Куди, чорт забирай, ти збираєшся?"
  
  
  
  Її глибокі карі очі розширилися від подиву.
  
  
  
  - Я піду з тобою, Туане. Що ви думаєте. Ви йдете за Червоною Коброю. Я також, так? Він йде на берег за японським підводним човном. Ви йдете за ним на берег, так? Я збираюся йти берегом, щоб знайти друга і знову знайти будинок, так?
  
  
  
  Чому ні?'
  
  
  
  Таким чином це звучало розумно. Насправді я не думав про це, але, звичайно, вона не могла залишатися сама в пустельному кампонзі, чекаючи, коли урядові війська повернуть її до цивілізації. На це можуть піти тижні, навіть місяці. Але поки що я застряг із нею. Я знизав плечима. - "Добре, Сіті. Але запам'ятай це - я повинен йти швидко, і якщо ти не поспішаш за мною, я залишу тебе позаду. Крім того, мені потрібно багато думати, і мені не подобається твоя балаканина. Робіть те, що я вам говорю , і не ставте запитань.Це ясно?
  
  
  
  Вона моргнула і наморщила носа. - Ти Туан.
  
  
  
  "Добре", - сказав я. "Пам'ятай це. Я начальник. Якщо ви забудете це і створите проблеми – хоч би які проблеми я ставив, я залишу вас тиграм». Це було так. Звісно. Усі малайзійці бояться тигрів, але особливо жінки бояться навіть їхнього імені.
  
  
  
  Моргаючи вологими очима, Сіті озирнулася на джунглі. - Не говори про рімау, Туане! Це приносить невдачу. Дуже. Коли вони чують своє ім'я, може статися рімау – я гарна дівчинка, Туан. Я не завдаю жодного клопоту. Обіцяю.'
  
  
  
  Мені довелося повернутися, щоб вона не помітила, як я хихикаю. За п'ятдесят кілометрів, напевно, не було рімау. Коли я нарешті вирівняв обличчя, я сказав: «Ви ходили до табору кобр шукати їжі. Це те, що ви сказали.
  
  
  
  Це те, що я сказала, Туане.
  
  
  
  'Де це знаходиться?'
  
  
  
  Вона вказала на схід. 'Там. Одноденна прогулянка джунглями».
  
  
  
  "Тоді підемо туди", - сказав я. - "Ви повинні показати мені".
  
  
  
  Денна прогулянка у джунглях може означати далеко чи близько, залежно від джунглів. Але старий табір Лім Ланга може дати мені відправну точку. Якби в нього було сто чоловік, і всі вони подорожували разом, тоді знайти слід не важко. "Можливо, тоді я і не великий білий мисливець, - подумав я, - але якщо я не зможу навіть наздогнати банду зі ста чоловік, мені краще кинути AX і жити на маленькій фермі".
  
  
  
  Я просто сподівався, що Червона Кобра не мала вартових, які б прикривали його спину.
  
  
  
  Я хотів забрати багаж. - "Поїхали, леді".
  
  
  
  Сіті відступила на крок. - «Я несу, Туане. Це не важко. Це жіноча робота».
  
  
  
  Я знизав плечима і поплескав її правою рукою. Якби тоді вона цього захотіла.
  
  
  
  Незабаром я дізнався, що вона розумніша за мене. З кампонгу ми потрапили прямо у досить густі джунглі. Щоб рухатися вперед, мені довелося прорізати парангом прохід. Піт залив мені очі, і я повністю поринув у солону ванну, коли ці богом забуті п'явки почали збиратися.
  
  
  
  Позаду мене Сіті заспівала пісню, щоб тигри були милі. Дуже ввічлива пісня. Виявилося, що всі тигри були добрими старими, деякі з них навіть мали титули на кшталт «ваш дворянин». І ніякий поважний і праведний тигр не витрачав би свого часу на бідну маленьку малайську дівчинку.
  
  
  
  Я не вникав у це. Я припустив, що у пісні немає нічого проти того, щоб тигри поїдали американських орангутів.
  
  
  
  Я продовжував хихикати. Час від часу ми зупинялися, і я спалював із себе п'явок.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  
  Сіті мала рацію. Ми добиралися до табору Червоної Кобри цілий день. Через кілька годин я виявив слабкі залишки стежки, і це зробило похід трохи легшим. Але теж небезпечніше. Мені доводилося набирати швидкість і остерігатися вартових, пасток, розтяжок тощо. буд. Партизани дуже здатні у цьому.
  
  
  
  За винятком деяких п'явок тоді нас ніщо не турбувало. Ми миттю побачили пантеру, що гарчала на нас, і потім втекла. І одного разу ми натрапили на павутиння, яке виявилося міцним, як нейлон. Мені довелося відрубати парангом, щоб продовжити.
  
  
  
  Сонце зайшло за обрій, коли ми досягли височини. Джунглі порідшали, і наше прикриття поменшало. Це мене менше влаштовувало. Ми досягли тонкого гребеня, що веде до зеленої гори, і рушили нею. Іноді нам доводилося мати справу із шарами граніту. Камінь був такий старий і крихкий, що його можна було легко обробити лопатою. Як тільки цей мотлох розсипався у мене під ногами, я послизнувся і мало не полетів головою вниз. Потім пішли ще повільніше.
  
  
  
  Втретє за день пішов дощ, коли сонце досягло краю неба на заході. Сіті, яка цілий день мовчала, м'яко покликала мене.
  
  
  
  'Далі є кам'яна стіна і треба спуститися вниз сходами. Побачимо табір Червоної Кобри.
  
  
  
  Вона мала рацію. Та маленька схованка, яка в нас залишилася, тут повністю зникла, і між мною та краєм скелі було п'ятдесят шматків голого каменю. Я зупинився та прислухався. Темніло і десь я чув дзюрчання струмка. Я жестом наказав дівчині залишатися на місці і підповз до краю скелі.
  
  
  
  У бінокль я вивчав ситуацію внизу. І відчув полегшення. Нічого не рухалося. Табір був покинутий.
  
  
  
  Тепер систематично оглянув табір із біноклем. Нічого не рухалося. Були печери, грубі укриття та випалені кола стародавніх вогнищ. Вузький струмок мчав через табір із величезною швидкістю, розбризкуючи білу піну навколо блискучих темних валунів.
  
  
  
  Збоку була вбиральня, все ще з жердиною, на якій ти сидиш навпочіпки. Поруч була купа сміття. Наскільки я міг бачити, вбиральня була лише одна, а це означало, що з Лім Джангом не було жінок. Правильно. Бен сказав мені, що китайці не мають нічого спільного з жінками і тримають їх якнайдалі від своїх таборів. Якийсь аскет-вбивця, та людина, яку я мав убити. Це найнебезпечніші особистості.
  
  
  
  Я вивчав табір протягом п'ятнадцяти хвилин, перш ніж подати сигнал Сіті рухатися вперед. Я б ризикнув. Тут ми переночували, а на світанку йшли стежкою.
  
  
  
  Вона йшла зі мною крізь м'який дощ. Вона не сказала ні слова про це весь день, але я знав, що багаж стає важким. Я зняв його з її спини і показав на табір.
  
  
  
  «Ми залишимося тут сьогодні ввечері. Як нам спуститись? Вона скоса вказала на стрімку скелю. - "Сходи, туан".
  
  
  
  "Які сходи?" – Я не бачив сходів.
  
  
  
  Вона підвела мене до краю скелі і показала перший товстий дерев'яний кілочок, убитий у обвітрений гранітний мур. Сходи!
  
  
  
  Вона побачила моє обличчя і засміялася. - «Добре, Туане. Я була внизу. Досить міцна».
  
  
  
  Вона була міцна, але навряд чи для моєї ваги. Деякі з цих сходів рипіли і жахливо рухалися, коли я спускався вниз. Вона пройшла за мною, як мавпа на мотузку.
  
  
  
  Я сказав їй приготувати вечерю, поки шастав табором. Тепер я був певен, що ми самі й нам нічого не загрожує, але я хотів бути абсолютно впевненим. - Вогонь, Туане? Я готую гарну їжу на вогні».
  
  
  
  Я кивнув у бік однієї з печер. – «Добре, вогонь. Там, у тій печері. Дуже маленький вогонь, ясна річ?
  
  
  
  "Зрозуміло, Туан".
  
  
  
  У таборі нічого не лишилося. Навіть порожніх набоїв. У партизанів не вистачає боєприпасів, щоби витрачати їх на навчання. Я швидко пройшов через табір і помітив, що у вбиральню кинули вапно, щоб позбутися сморід. Це розповіло мені дещо більше про це Лім Джанге. Це був досить прискіпливий маленький убивця. Приосити сюди вапно було марним і дорогим тягарем.
  
  
  
  На той час, як я повернувся до печери, дощ припинився. Вечір був теплим, вологим та наповненим ароматом джунглів. Вітер дув із заходу, розносячи слабкий смердючий сморід від грязьових калюж і мангрових боліт, заглушаючи всі інші запахи в околицях навіть на такій відстані.
  
  
  
  Біля входу в печеру горіло невелике багаття. Жодних ознак Сіті. Мій рюкзак було відкрито. Я порядна людина і тримаю свої справи в порядку, наскільки це можливо, але від цієї акуратності залишилося дуже мало.
  
  
  
  Я озирнулася і м'яко крикнула: Сіті?
  
  
  
  Нема відповіді. Я відчув запах їжі і побачив, що вона відкрила кілька банок і кинула їх вміст у мій похідний піддон, який тепер нагрівається на пласкому камені у вогні. Це були консерви, але пахло як кухня Уолдорф Асторія. Але на той час я не був дуже голодний. Куди зникла ця сука? Я відійшов від вогню, зняв браунінг із плеча і пішов до кола каміння попереду. Якщо ця маленька повія якимось чином змінює мене.
  
  
  
  Вона вийшла з темряви, співаючи щось, що я дізнався вдалині, як малайську пісню про кохання. Вона була гладкою та блискучою. Вогонь перетворив її блискучу шкіру на коричневий оксамит. Вона заколола своє красиве темне волосся і якимось чином заколола його, мабуть, дерев'яними палицями, які вона вирізала. Десь вона знайшла мигдальні гілочки і зв'язала їх за ліве вухо. Вона вимила і свій саронг, і себе. В одній руці вона несла мою запасну сорочку, ретельно складену насухо, а в іншій - єдиний шматок мила.
  
  
  
  Вона побачила вираз мого обличчя, неправильно зрозуміла його і підняла шматок мила. - Ти не розсердився на мене, Тоїне? Сіті любить гарну ванну вечорами.
  
  
  
  "Не злуюся", - сказав я. Я взяв мило. - «Приготуй їжу. Сам прийму ванну. Іноді у тебе виникають добрі ідеї, Сіті.
  
  
  
  Я знайшов маленький басейн, в якому вона вимилася, і прийняв ванну всього мого життя. Я залишив одяг і зброю на березі, намагаючись триматися якомога ближче, дозволяючи шматку мила зіскребти з себе сморід джунглів. Я думав, що знаю, що має статися, але мене це не турбувало. Це мало значення. Я був у іншому світі. Вашингтон і Нью-Йорк, Лондон і Париж, Сінгапур і навіть Куала-Лумпур були не більше ніж нечіткими точками в часі та просторі. Те, що було написано, мало статися. Природа піде своєю чергою. Ось що відбувається з вами зараз, коли ви у джунглях.
  
  
  
  Коли я повернувся до печери, їжа була готова. Ми її з'їли, а на десерт я розбив кілька плиток шоколаду на шматочки. Потім ми покурили і поговорили близько години, і я отримав від неї багато інформації, а вона навіть не знала, що вона має. Я все акуратно прибрав і почав чекати.
  
  
  
  Я опинився в унікальній ситуації, коли це для мене не мало великого значення. Мене послала не хіть. Я був готовий до веселощів, як тільки це вийшло, але я напевно не збирався форсувати це будь-яким чином. Через деякий час я виявив, що позіхаю. Я встав і увійшов до печери. Сіті прийшла за мною.
  
  
  
  "Туан?"
  
  
  
  "Що це, Сіті?"
  
  
  
  Вона вказала на відкритий на піщаному ґрунті спальний мішок. - 'Ми разом спимо в сумці, Так? Боюся спати одна».
  
  
  
  Я посміхнулась. "Знову тигри?"
  
  
  
  "Туан". Вона піднесла палець до губ. «Не говори про Римауса. Будь ласка, не кажи.'
  
  
  
  "Вибач, Сіті. Я не робитиму це знову." Мені було дуже шкода, хто знає про почуття страхів інших людей?
  
  
  
  За вечерею вона одягла мою сорочку. Тепер вона зняла його і стояла переді мною напівоголена. Останнє світло вогнища впало в печеру і торкнулося її грудей роговими червоними пальцями. Вона зробила швидкий рух, і напівсаронг упав до її ніг. Тепер вона не намагалася прикритись. Вона зробила крок до мене і простягла руки.
  
  
  
  «Весь день я думаю про тебе з великою любов'ю, Туане. Мені тут дуже боляче».
  
  
  
  Вона провела пальцем по животу, і її шкіра засяяла у світлі багаття.
  
  
  
  Найбільше це говорило мені, що вона чесна і що я можу їй довіряти. Це було так само просто і зрозуміло, як самі джунглі. Виживай, наскільки можеш, але помри, коли настане твій час, і звільнися, коли тобі це потрібно.
  
  
  
  Я посміхнувся, і вона притулилася до мене. Гілочка мигдалю пахла чудово, але не так чудово, як її гнучке тіло. Вона не вміла цілуватися, і я не намагався її навчити. Ми потерли обличчя один об одного за малайським методом. Ніс до носа, щока до щоки та іноді рот до рота. Її крихітні соски стиснулися у мене на грудях, коли вона почала мене роздягати.
  
  
  
  «Мені це подобається, Туане. Дуже добре.'
  
  
  
  Туану також сподобалося.
  
  
  
  Коли нам якось вдалося втиснутись у спальник, вона почала брати на себе командування. Вона сказала, що треба робити. Звичайно, з любов'ю і хвилюванням, але вона все ж таки сказала, що потрібно робити.
  
  
  
  Спочатку вона наполягла на тому, щоб лягти до мене спиною. Коли я чинив опір, вона стояла на своєму. «Я дуже добре знаю, Туане. Нехай це зробить Сіті. Краще малайською. Вона тихо хихикнула. «Чому всі ці американські орангути не вміють кохатися? Сюди, на мою думку. Сіті товариська і знає, як отримати все, Тоїн. Всі.' Вона підтягнула коліна якнайдалі в спальному мішку і почала рухатися до мене. Потім вона намацала між ногами і відвела мене саме туди, де мені треба було бути. Вона знайшла мої руки і поклала їх собі на груди. Потім вона зітхнула і почала притискати себе до мене. Я дуже штовхнув її. Вона простогнала і прошепотіла: «Ні, Туане. Ще немає. Заспокойся. Не рухайся. Нехай це зробить Сіті». Я попросив Сіті зробити це. І Сіті знала, як це зробити. Я забув, що їй виповнилося сімнадцять. Це була чиста тваринна розвага, і я сам ніколи не відчував нічого подібного. Це щось говорить, тому що я зробив кілька речей. Іноді я думаю, що це занадто.
  
  
  
  У неї були м'язи, за допомогою яких вона знала, як схопити чоловіка, стиснути і вичавити з нього все його насолоду. Коли вона прийшла в велике збудження, вона почала плакати і стогнати. Я притулився до її грудей і уткнувся обличчям до її шиї, і густе волосся, солодкий запах мигдалю і не зовсім неприємний дівочий піт проникли в мої ніздрі. Це тривало, так далі, так далі.
  
  
  
  І нарешті пролунав її відчайдушний шепіт. «Тепер, Туане! Зроби це зараз! А тепер зроби ... еееєєєєєєєєєєєєєєеєєєєєєе.
  
  
  
  Печера була огорнута м'яким червоним світлом, і світанок був подібний до удару грому, наповненого гуркотом і цимбалами. Я випустив крик, який, мабуть, усе ще чули в Сінгапурі, і якби в цьому районі ховалися партизани, я був би вже мертвий.
  
  
  
  Звісно, я не помер. Але я ніби відчував. Коли я нарешті зміг дихати і знову заговорити, я сказав: "Сіті?"
  
  
  
  Вона не відповіла. Вона міцно спала.
  
  
  
  Дитя природи.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  Знайти слід Лім Джанга було неважко. Він йшов на схід старою слоновою стежкою - принаймні згідно старої карти Тобі - і вона вела до ділянки узбережжя між Паттані і Кота-Баро, досить безлюдною ділянкою узбережжя. У безпосередній близькості немає каучукових плантацій, а олов'яні копальні занедбані вже багато років. Я вивчив британську топографічну карту та побачив, що джунглі доходять до моря і спускаються до справжнього піщаного пляжу.
  
  
  
  І знову я був вдячний, що це східне узбережжя, а чи не західне. Це було б жахливе середовище. Мангрові чагарники, крокодили та близько дев'яноста видів отруйних морських змій, через що там дуже складно пересуватися.
  
  
  
  Червона Кобра подорожував вдень. Я тепер маю зробити те саме, щоб не відставати від нього і, можливо, наздогнати його. Я все більше і більше переконувався, що, можливо, в цій історії про золото та японський підводний човен є щось правдиве. Зрештою, навіщо ще «Кобре» відмовлятися від укриття і залишати джунглі - джунглі, в яких вона була в безпеці, - і попрямувати до відкритого берега, де вона буде вразлива кожної секунди дня. У цього виродка має бути дуже вагома причина для цього.
  
  
  
  Сіті була чудовим попутником. Вона дотримала свого слова і особливо не говорила. Вона зробила собі щось на зразок капелюха від сонця з пальмового листя, половину часу тягала багаж і не відставала від мене. І це вимагало від неї певних зусиль.
  
  
  
  Вона була досить холоднокровною жінкою. Другої ночі, коли ми розбили табір, вона схопила паранг і розрубала навпіл мамбу, яку я не бачив. Вона була менш ніж за метр від моєї ноги. Мамба – це різновид кобри, укус якої не дає жити п'ять хвилин. Я відчув озноб, коли вона вбила мамбу, але Сіті підняла її парангом і шпурнула в підлісок. Вона подивилася на мене з пустотливою усмішкою.
  
  
  
  «Краще стеж за своїми кроками, Туане. Сіті потрібний твій захист.
  
  
  
  Дитина мало чого боялася, крім тигрів, але це було більше з забобонів.
  
  
  
  Вона була дуже забобонною, і коли ми підійшли до храму змій, вона не захотіла йти далі. Їй також не подобалося, що я це робив.
  
  
  
  У гарному укритті ми зупинилися, і я вивчив зміїний храм у бінокль. Він стояв ярдах за сотню від стежки на галявині в лісі, настільки зарослої ліанами, що кам'яна будівля була ледве видно. Від слонової стежки до храму було прокладено новий прохід. Це, напевно, зробили люди «Червоної кобри». Але чому? Він, очевидно, так поспішав дістатись східного узбережжя, що я не міг зрозуміти, навіщо йому треба стирчати біля покинутого храму хоча б ще годину.
  
  
  
  Як це часто буває, Сіті дала результат. Я розробив якусь техніку. Приймаючи приблизно половину того, що вона сказала, як правду, а іншу половину підштовхуючи до сфери міфів і забобонів, я зміг отримати досить хорошу оцінку того, що відбувається.
  
  
  
  Тепер вона присіла поруч зі мною навпочіпки і говорила про жахливу смерть, яка чекає на будь-кого, хто осквернить храм. Я слухав це половиною вуха і намагався розібратися у цьому. Я бачив, що Лім Джанг використав відкритий простір перед храмом для свого бівака. Я не бачив трупів, тож прокляття не торкнулося ні його, ні його людей. Але навіщо перебувати у храмі? Було багато найкращих місць для табору. А храм, відоме місце, теж досить відкритий, був дуже небезпечним для мандрівних партизанів. Чому?
  
  
  
  "Зміїний храм заборонений для малазійців", - сказав Сіті. Там багато змій. Тоїн, я вбиваю небезпечнішу мамбу. Ми не підемо до храму, чи не так? Ми йдемо та забуваємо храм?
  
  
  
  «Я повинен піти до храму», - сказав я. - "Тобі не обов'язково приходити, якщо ти налякана".
  
  
  
  Вона схопила мене за руку і здригнулася. - «Сидіти зляканою. Я не збираюся. Але в глибині душі я дуже боюсь за тебе, Туане.
  
  
  
  Вона мала кілька тисяч причин, чому я не повинен входити до цього храму. Він був там близько тисячі років. Жоден з тих, що увійшли, так і не вийшов живим. Семанги, корінні жителі цього району, приходили вночі, щоб принести їжу та ліки зміям, і змії розмовляли з ними, щоб навчити їх усій таємній нісенітниці джунглів. Колись давним-давно у храмі жили величезні золоті змії, ідоли. Потім прийшли мавпо-люди, які вкрали та забрали зміїних богів. І всі знали, що сталося з цими мавпами. Усі вони померли.
  
  
  
  Люди мавпи! Малайзійці та китайці іноді називають японців мавпами. Уявляєте, чи були б тут ці япошки? Уявіть, що були золоті ідоли, і япошки вкрали їх. Золото на їхні військові справи.
  
  
  
  Я дозволив їй говорити, але тепер я слухав кожне її слово. Все почало набувати сенсу. Сіті, моя найдорожча проста дівчина з джунглів, не бачила зв'язку між золотими ідолами, японцями, що знаходяться всередині країни, і, можливо, затонулим японським човном. Але я знаходжу. Так само, як це зробив Лім Джанг, коли він почув історію від бідного дядька під тортурами.
  
  
  
  Дядько сам був партизаном. Він бився з япошками. І він, мабуть, бачив, як вони грабували цей храм і виносили золотих змій на берег. Що б він не бачив - він тримав це при собі - за винятком кошмарів, коли його розум виходив з-під контролю - і говорив про це лише тоді, коли Червона Кобра видавила його за допомогою кількох ножів та розпечених щипців. Ця безглузда головоломка нарешті почала набувати форми. Я покинув Сіті в сльозах і пішов до храму. Я проклав собі новий шлях - якийсь розумний міг залишити гранату під піском - і мені знадобилося близько півгодини, щоб дістатися цього відкритого простору.
  
  
  
  Партизани переночували тут і пішли, не забравшись. Ще один факт, що вони дуже поспішали. Там було багаття, валялися порожні банки та вбиральня. Я заліз у підлісок, вивчав місце і чекав, поки птахи та мавпи заткнуться, щоб я міг почути наближення потенційної небезпеки. Мене це почало сильно нудити, тому що мені знадобилося ще п'ятнадцять хвилин, перш ніж я зміг почути щось.
  
  
  
  Я збирався спробувати, коли пітон упав з дерева менш ніж за десять футів від мене. Він перебрався через галявину і зник у храмі. Це було чудовисько, близько шести метрів завдовжки та тридцять сантиметрів завтовшки. І весь цей час він спостерігав за мною.
  
  
  
  Браунінг висів у мене на плечі, але Люгер був готовий до стрілянини, коли я перетинав галявину. Сонце палило на мене крізь ґрати шалених ліан наді мною, і десь на заході я почув дощ, що наближався.
  
  
  
  Я підійшов до вбиральні і подивився на какашки. Одну я спробував ціпком, а потім підрахував, що Кобра випереджає мене щонайменше на три дні. Я перевірив порожні банки і побачив, що він отримує їжу з материкового Китаю. Тож у будь-якому випадку він мав якийсь зв'язок з Пекіном. Мабуть, через Гонконг чи Кантон.
  
  
  
  Я зняв ліхтар із пояса і ввійшов до храму. Там я дозволив яскравому променю світла впасти на інтер'єр. Зміїний запах був нестерпним. Вони були всюди. Мій друг, пітон, згорнувся клубочком у кутку. Він щойно поїв, одразу після того, як ковзнув у храм, і опуклість посередині була розміром із маленьку свиню. Крім нього, у храмі було повно змій.
  
  
  
  Ніхто з них не звернув на мене уваги. Вони звисали зі старих крокв, згорнулися калачиком у кутку або повільно рухалися кам'яною підлогою. Мамби, принаймні двадцять інших видів, яких я не міг ідентифікувати, і кілька королівських кобр, які навіть не попрацювали шипіти, коли я проходив повз них. Тоді я зрозумів, що мені нема чого боятися змій. Всі вони були одурманені зеленим насінням, сильно і зовсім були відсутні. Найбільше мене турбували охоронці змій, які, мабуть, спостерігали за храмом у цей час.
  
  
  
  Я відчув дуже гостру потребу втекти з цього місця, як грім. Але я все ще вагався. У мене було дивне відчуття, що тут є щось, що я маю знати. Це було схоже на те, якби цей старий вівтар змій намагався мені щось сказати.
  
  
  
  Як міг, я закрив ніздрі від зміїного повітря – суміш вікових екскрементів та скинутої шкіри може створити зовсім свіже повітря – і дозволив променю світла ковзати по стіні. Навіть через двадцять років ви все ще могли бачити, де були прикраси. Світліші ділянки величезних змій залишалися настільки ж чітко видимими, як і скам'янілості, що добре збереглися, на цій стіні, яка за століття стала брудною. Щось на кшталт маленької картини, яку ви знімаєте зі стіни вашої бабусі, коли вона нарешті вирішує передати свою спадщину законним претендентам. Їх було четверо. По одній спіраллю, що згорнулася, змії приблизно за п'ятдесят футів на кожній стіні, прикраса за шість футів від даху.
  
  
  
  Їх було чотири. П'ятнадцять метрів завдовжки. Чисте золото. Це було багато чистого золота. Ці япошки тоді, мабуть, були дуже щасливі.
  
  
  
  Потім я побачив дірку. Я сподівався, що наш Бог не дав би мені таких добрих очей, бо знав, що маю намір провести розслідування. Він просив про це.
  
  
  
  Просто навпроти мене це була квадратна темна дірка у стіні. Трохи нижче та вже, ніж звичайні двері. Я підійшов і посвітив лампою в отвір. Там було дуже тихо. Навколо мене було м'яке ковзання ковзаючих одурманених змій.
  
  
  
  Світло показало шахту, яка спускалася вниз, як шахта. Ось де вони, мабуть, здобули золото цих змій. Я пірнув у шахту з «люгером» у руці і зісковзнув крутим схилом за світлом моєї лампи. Десь був крутий поворот праворуч. Я зробив цей поворот, і ось він.
  
  
  
  Нема про що турбуватися, бо він давно помер. Я дозволив світлу заграти коричневими кістками, що обсипалися, і побачив щось тьмяно-срібне мерехтіння. Кулон, браслет, товстий та міцний на одній із кісток передпліччя.
  
  
  
  Я підняв його, і кістка розлетілася на частинки пилу. Він зігнувся у моїй руці. Це викликало у мене дуже дивне почуття. Тепер я починав знаходити все це дуже дивно. Я затис лампу між колінами і дуже уважно оглянув підвіску. Я пошкреб шматком ножем.
  
  
  
  Платина!
  
  
  
  Я поклав річ у кишеню і вийшов. Я не показував його Сіті і нічого про це не говорив. Вона була така щаслива, що я вийшов зі зміїного храму живим, що не ставила жодних запитань. Вона взяла багаж на плечі, одягла капелюха з пальмового листя і поспішила геть.
  
  
  
  Вона сказала через плече: «Маленькі люди дивляться. Побачимося у храмі. Ми поспішаємо і, можливо, без проблем».
  
  
  
  Я не хотів жодних неприємностей. Не такі неприємності. У східній частині Малаккі тубільці використовують духові пістолети та дротики. Вони ловлять мамб, доять його і змішують отруту з якоюсь жувальною гумкою. Пфффффттт. Тихий та дуже швидкий спосіб померти. Я повірив Сіті. За нами спостерігали, але дали спокій. Моє дихання трохи заспокоїлося, коли ми були звідти за кілька миль. Сіті подолала свій страх і почала дутися. Більшість часу вона ігнорувала мене і перестала розмовляти англійською.
  
  
  
  Коли ми зупинилися, і я дав їй сигарету, вона її взяла.
  
  
  не дивлячись на мене, і сказав надто чемно: - «Трима касі».
  
  
  
  Я налаштувався і піддражнив її у відповідь. "Байк мем".
  
  
  
  Нахмурившись і закотивши очі, вона подивилася на мене. «Тіда! Тида мем! '
  
  
  
  "Ах." - Я посміхнувся, але зараз я теж почав трохи приходити до настрою. - Значить, твій партизан не одружений із тобою? Навіть за законами джунглів?
  
  
  
  Вона глянула на мене і приклала руку до серця. Її очі наповнились сльозами. "Сакіт", - сказала вона. «Сакіт, Туане. Сакіт сині.
  
  
  
  Вона мала багато душевного болю.
  
  
  
  Тоді помилився. Я обійняв її, погладив по волоссю і поцілував у лоба. Вона неправильно зрозуміла, впустила багаж і відтягла мене убік, щоб зайнятися зі мною коханням.
  
  
  
  Мені було цікаво, що ці маленькі тубільці думають, якщо вони все ще дивляться. Безперечно, вони були вкрай збентежені.
  
  
  
  Вона була схожа на дитину, раптова та мінлива, як дощ у джунглях. У той момент, коли вона скінчила, вона поплескала мене по щоці і пробурмотіла: Сенанг-сенанг.
  
  
  
  Тож вона знову була щаслива. Вона взяла багаж і знову рушила в дорогу. Тепер вона знову посміхнулася мені і знову заговорила англійською. Або принаймні щось схоже на це. -
  
  
  
  - Ви наражаєте себе на небезпеку, Туане. А Сіті дуже сумний. Ти помреш, а я помру ще сумніше. Не вмирай, будь ласка. Я сказав їй, що зроблю все, що мої сили.
  
  
  
  Тієї ночі вона, як завжди, залізла в мій спальний мішок, але тут же заснула, притулившись щокою до моєї. Мені знадобилося дуже багато часу, щоб закінчити.
  
  
  
  Платина. Але як ці чутки про золото потрапили у світ? Історія, міф, легенда чи ще щось, полягала в тому, що японці вкрали золотих змій із древнього храму. Я не зрозумів. Через деякий час я здався і подумав про інші речі.
  
  
  
  Маленький народ, корінні семанги, ніколи не будували храм і не робили цих ідолів. Вони, мабуть, успадкували це, перейняли, коли люди, що спочатку збудували будинок, зникли.
  
  
  
  Все це глибоко мене цікавило, але не настільки, щоб побачити крізь віки. Отже, цей храм був частиною втраченої цивілізації, можливо тисячі років тому. Вона мала платинову копальню і знала, як її обробляти. Так? Я не був антропологом. Я був агентом AX, старшим кілмайстром, професійним вбивцею, який мав свою роботу. Я заснув, думаючи, що вже близький до завершення роботи.
  
  
  
  З наступом темряви наступного дня ми проминули підніжжя гори Гоененг, і, нарешті, я відчув запах моря.
  
  
  
  Сіті пирхнула і сказала: Лаут.
  
  
  
  Я сказав, що вона має рацію і що тепер нам слід бути ще більш обережними, ніж раніше. «Червона кобра» не могла бути надто далеко попереду нас.
  
  
  
  Через годину я знайшов ще один бівач, зовсім поряд із слоновою стежкою. Цього разу це був великий табір із трьома багаттями. Також були сліди від позашляховика.
  
  
  
  Тепер я проклав шлях у джунглі і покинув Сіті, щоб приготувати для нас їжу. Я повернувся до бівуаку Кобри і підійшов до нього дуже обережно. Джип не впав із неба.
  
  
  
  За милю я знайшов слабкий слід, що веде на південний схід. Просто слід коліс, що йде рідшим джунглями. Я знайшов ще сліди позашляховика. Я глянув на британську військову карту. Цей джип, мабуть, прибув із Кота Барое. Це було досить велике місто, одне з небагатьох на посушливому східному узбережжі. Хтось, можливо, більше, ніж будь-хто, здійснив візит Червоної Кобре. Він дістався слонової стежки і пройшов по ній до бівака. Що це було? Акції? Інформація? Нові рекрути?
  
  
  
  Я повернувся до табору і знову обшукав його. Вперше я був страшенно недбалий, але я настільки звик до «Кобре», що не намагався нічого приховати, що випустив її з уваги, коли вона це зробила.
  
  
  
  За межами звичайного туалету – і я побачив, що послід був ще зовсім свіжим – я побачив, що трава була дещо витоптана. Це було неважко не помітити. Я пройшов стежкою досить глибоко в джунглі, використовуючи свій паранг, і знайшов критий, щойно викопаний колодязь. Він був неглибоким, і я швидко розкрив його за допомогою парангу.
  
  
  
  Усередині була купа коричневих картонних коробок. Великі та маленькі. У менших ящиках були радіодеталі. Надлишки обладнання продаються в Сан-Франциско та вирушають через Гонконг та Сінгапур. Лім Джанг використав старий передавач армії США, SXC 12, пристрій, з яким я був добре знайомий. Ні, людина, яку я вбив на олов'яному руднику, сказав мені правду. У Лім Джанга зламалося старе радіо, і він не міг спілкуватися з Пекіном, з Кантоном або з будь-ким, хто змушував його танцювати. Тепер у нього з'явилися нові запчастини, і він нарешті знову відзначився у червоній мережі.
  
  
  
  Мене більше цікавили великі коробки. Набагато більше. Устаткування для дайвінгу.
  
  
  
  Чотири повні спорядження для дайвінгу. Циліндри, ласти, окуляри і таке інше.
  
  
  
  Чорні трафаретні літери показали, що вони належать АКВА-АРТ КОМПАНІЇ ІНК. Клівленд, Огайо.
  
  
  
  Я кинув коробки назад у яму і засинав їх землею. Що стосується цього затонулого японського підводного човна, я більше не сумнівався. Золото? Я похитав головою. Браслет, який у мене був у кишені, був із чистої платини. Можу сперечатися, що ці вкрадені боги-змії теж були платиновими. Але як це золото опинилося у грі?
  
  
  
  Я здався і пішов до нашого табору за їжею, яку Сіті приготувала для мене цього разу. Це не могло бути багато, тому що наші запаси закінчувалися. Ми не мали часу розставляти пастки, і стрілянина з пістолета була б рівносильна повному самогубству.
  
  
  
  Мені здавалося, що той джип, який відвідав Лім Джанг, міг принести йому більше, ніж просто радіодеталі та водолазне спорядження. Може там було повідомлення. Я спробував представитися на його місці. У його розумі.
  
  
  
  Він мав достатньо часу - навіть якби він відправив кур'єра через джунглі пішки - щоб перевірити історію підводного човна.
  
  
  
  Звісно, був! Але навіть перед цією перевіркою він повірив історії. Він залишив своє укриття і ризикнув вибратися з джунглів до відкритого берега.
  
  
  
  Проте він, мабуть, перевірив. Я знав, що китайська секретна служба, особливо Чинг Пао, страшенно гарна. Практично не гірше за росіян чи наших. Вони, напевно, зможуть визначити, чи потонув японський підводний човен на східному узбережжі Малаккі в останні роки Другої світової війни. У них цілком може бути повні відомості з цього приводу, заховані в якомусь запорошеному архіві - назва човна, коли, чому, ким і так далі -.
  
  
  
  Якби моє чуття було вірним, «Червона Кобра» перевірила б, і кур'єр на джипах приїхав би підтвердити повідомлення про ту затонулу японську баржу. Джип привіз із собою водолазне спорядження. Все це було ретельно перевірено. Цей підводний човен дійсно був там. Вона була сповнена платини чи золота – я не хочу повторювати це знову, а Червона Кобра цього хотіла. Якби він зміг це отримати, він знову став би добрим другом Пекіна. Кожній службі подобаються люди, які заробляють гроші. З підводним човном, повним золота або платини, ви можете купити досить багато зброї, боєприпасів та вибухівки і заплатити багатьом новобранцям.
  
  
  
  Ерго. Мене цілком влаштовує поточний стан Справ. Цей клятий човен був там, Лім Джанг отримав карту у бідного дядька і збирався його знайти. Підводний човен був десь на дні Сіамської затоки, без сумніву, недалеко від берега, і, щоб дістатися туди, Лім Джангу довелося вийти в чисте поле.
  
  
  
  Вгору по плоскому пляжі, щоб засмагати жовтим задом. Звичайно, він не міг сидіти склавши руки в горах або в навколишніх джунглях, щоб знайти і спустошити такого човна. Йому довелося вибратися з укриття, щоб знайти її.
  
  
  
  Сіті помітив фрукт дуріана, і ми з'їли смердючу чудову м'якоть разом з останньою банкою каші як трапеза. З цього моменту нам доведеться жити на сирі та шоколаді, на сигаретах і на тому, що ми зможемо спіймати.
  
  
  
  Мене це мало хвилювало. Я не думав, що це триватиме довго.
  
  
  
  Я почував себе добре. Коли тієї ночі вона прослизнула в мій спальний мішок, Сіті помітила, що я для неї роблю дуже багато.
  
  
  
  Принаймні вона сказала мені те, чого ніколи раніше не говорила.
  
  
  
  “Сюди! Судан! Туан, будь ласка, сюди!
  
  
  
  Добре. Достатньо.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  
  
  Ми з Сіті скудно поснідали, просиділи під ранковим дощем під навісом і пішли дивитись. Слонова стежка вела прямо до пляжу. Приблизно за милю від берега гусениці джипа крутилися, потім повернулися до Кота Барое. Пройшовши кілометр, я знайшов місце, де партизани залишили слід і прокладали собі шлях через останні рештки джунглів. Тут я різко зупинився. Я відійшов на п'ятсот метрів і сам пірнув у джунглі. Тут на узбережжі були джунглі, які вони називають «хорошими». Достатньо близько, щоб вас не помітили, і недостатньо близько, щоб уповільнити вас.
  
  
  
  На пошуки Червоної Кобри у мене пішло три години.
  
  
  
  Гавань, справді величезна бухта, закінчувалася раковиною на смузі білого піску. Смуга землі стирчала, як палець, у воді, а джунглі – як темно-зелене волосся нагорі. Це було ідеальне місце для того, що задумав Лім Джанг. Занадто ідеально. Це було настільки помітно, що це можна було легко помітити. Від кінця цього пальця пірс, що прогнив, йшов у воду на сотню ярдів. Одразу помітив, як це зібрано. Бухта була досить глибокою, щоб японські вантажні кораблі могли увійти до причалу і причалити до причалу, щоб дочекатися свого вантажу з рудою. Ці японці, мабуть, так гостро потребували олові, що ризикнули і вдень возили руду. І цей підводний човен «Яппен» охороняв кораблі з оловом.
  
  
  
  Ми з Сіті лежали в невисокому кущі на мисі приблизно за півмилі на південь від бухти. Я сказав їй, що робити, і вона погодилася. Інакше туан добре вдарив би її по голові. Ми говорили пошепки і пересувалися рачки. Притулок був пристойним, але не настільки добрим, щоб ми могли стояти прямо.
  
  
  
  Сіті була дуже терпляча. Час від часу вона виймала бінокль, оглядала низький мис, морщила носа і щось бурмотіла собі під носа. Я впіймав кілька слів. Завжди те саме: «Сенанг - сенанг».
  
  
  
  Добре Добре. Вона була задоволена тим, як ідуть справи. Я мало на це звертав уваги. Я був зовсім незадоволений тим, як ідуть справи. Я вистежив Червону Кобру, і тепер моя місія добігла кінця, але тепер я зіткнувся з останньою проблемою: як мені дістатися до нього? Він був у джунглях на мисі і не показувався. Весь день я пролежав, дивлячись на нього, і тільки одного разу спіймало світло, відбите від чогось у підліску. Лім поводився стримано і невимушено. Я знав, що він виставив би охорону, і було безглуздо намагатися вбити його вдень. Тоді я міг би себе вбити.
  
  
  
  На цьому відкритому березі йому доводилося працювати ночами. Це був єдиний спосіб зробити це. У п'ятистах ярдах від прогнилого пірсу я помітив прямокутник із маленьких білих плотів, що пливли в море. Маяки. Він уже знайшов підводний човен. Що він зробив би зараз?
  
  
  
  Нарешті Сіті заснула. Я не зводив очей, але нічого не бачив і провів решту дня, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
  
  
  
  Там було мало прибережного судноплавства. Вдалині було кілька рибальських джонок, і одного разу я побачив дим іржавої баржі, що прямувала до Кронг Тхеп.
  
  
  
  Лім Джанг зміг знайти золото чи платину за допомогою водолазів. Але йому знадобиться важке обладнання, щоб підняти його в шлюп, кілька кранів і принаймні двигун, щоб усе це працювало. Плюс якийсь допоміжний корабель. А в нього взагалі нічого такого не було. Все, що він міг зробити в даний момент, це визначити місцезнаходження підводного човна, щоб визначити, чи дійсно там був скарб, потім відзначити це місце, а потім почекати і подивитися.
  
  
  
  Тим часом він грав у хованки на своїй маленькій ділянці джунглів - як, чорт забирай, я мав дістатися до нього? Не маючи нічого кращого, я прикріпив оптичний приціл Bosch до гвинтівки Browning – його лінзи, як і у бінокля, були кольоровими, щоб вони не відбивали світло сонця – і спробував. Приціл був гаразд і виводив смугу землі перед стволом зброї. Це було оманливо. У мене був лише один постріл, тільки один, і я не хотів ризикувати стріляти з півкілометра. Тому що, якщо я хотів вистрілити в нього з дальньої дистанції, це мав бути постріл у його шановну дорогоцінну голову. Вистрілити в тіло було легше, але це не означало, що він був би мертвим. Якщо я потраплю по ньому з патроном .458 magnum у голову, мені більше не знадобиться жодних гарантій. Бо він помер.
  
  
  
  Я ліг трохи зручніше і, спираючись на ремінь гвинтівки, спираючись на руки, притиснув око до телескопа і переміщав приціл уперед і назад мисом. Я бачив слабкі сліди човнів. Я бачив трохи раніше у бінокль. Вони пройшли від води до підліску та дерев. Мені здалося, що він використовував ті каное малайського типу, і той, хто мав підмітати сліди, не надто добре справлявся зі своєю роботою.
  
  
  
  За допомогою телескопа я пройшов слідами байдарок до краю джунглів. Вони були десь там заховані, але я ніде не міг їх знайти. Там, де закінчувалися сліди, я зафіксував уявну мету з урахуванням вітру та відхилення вниз. На всякий випадок. На пляжі приблизно за чотири метри від узлісся росла єдина пальма. Я прицілився туди, де внизу проходили сліди човнів.
  
  
  
  Потім я побачив його. На тисячну частку секунди телескоп був повністю заповнений. Червоний кобра. Лім Джанґ. Людина, щоб убити яку, мені довелося подолати тисячі миль.
  
  
  
  Він був маленьким. Невелика людина в зеленому комбінезоні під чимось на зразок плескатого поліцейського кашкета. За окулярами в роговій оправі він виглядав необразливий як миша. Він навіть не мав зброї; він був без ременя та без револьвера. Я чув, як Бен Томсон сказав це: «Цей Лім божевільний. Близько п'ятдесяти, носить окуляри, виглядає академіком. Жодних жінок. Жодних хлопчиків».
  
  
  
  Акуратний маленький вбивця. Надзвичайно вправний у масових вбивствах. Мені згадався сморід, що виходив з яру біля кампонгу.
  
  
  
  Я мало не зробив це, чорт забирай. Я зробив глибокий вдих, відпустив половину і повільно дозволив пальцю натиснути на спусковий гачок. Гвинтівка щільно притиснулася до мого плеча, і коли я почав натискати, ремінець затягнувся.
  
  
  
  Я видихнув і знову опустив гвинтівку. Ні, надто далеко. Занадто ризиковано. До того ж, вже надто пізно. Його вже не було. Ми ховалися до темряви. На той час Сіті вже стало нудно, і вона весь час питала мене: «Poekool berapa?» Котра зараз година? Я сказав tid'apa та що вона мусить зберегти своє миле личко. Це мало значення. Я був скривджений. Може, мені варто було зробити один постріл.
  
  
  
  Щойно стемніло, мис біля старого пірсу ожив. Я вилаявся, бо не мав бінокля нічного бачення. Світив місяць, але було ще кілька темних хмар, які заважали мені. Нарешті я вирішив ризикнути. Я сказав Сіті залишатися на місці, а потім дозволив собі скотитися невеликими валунами, поки я, нарешті, не дістався до пляжу бухти. З цього місця, лежачи на животі в піску, як якийсь злий краб, я бачив, як світяться миготливі візерунки в задушливій ночі. М'які крики лунали по воді, коли вогні йшли від пірсу до маяків, які я помітив раніше. І я почув плескіт весла, поки пливли каное.
  
  
  
  Я бачив трохи більше, ніж плетений візерунок вогнів. Але мені було досить легко уявити інше. Лім Джанг змусив своїх бійців працювати. Він матиме проблеми. Підводний човен, що знаходиться в солоній воді близько двадцяти п'яти років, представляє деякі з цих проблем. Лім Джанга не мав важкого обладнання.
  
  
  
  Я припускав, що японський підводний човен був захоплений зненацька на поверхні, після чого затонув з відкритим головним люком. Бо інакше Лім Джанг не гаяв би даремно.
  
  
  
  Я здогадався й про інше: він ще не знайшов скарб. Він навіть не був упевнений, що це було там, навіть якщо він вистежив субмарину.
  
  
  
  Якийсь час я думав про це. Це було вірно. Він ще не знайшов ні золота, ні платини, ні чогось ще. Ось чому він все ще тусувався там, ризикуючи таким жахливим чином. Нічне освітлення, наприклад, було проблемою. А також стирчати на цьому мисі, навіть якщо він був під укриттям. Там він, мабуть, сидів майже голий, бо я знав, що приблизно за десять миль від берега є головна дорога. Один писк, один натяк урядовим військам, і все, що їм потрібно було зробити, це заблокувати півострів, і Червона Кобра попалася б.
  
  
  
  Я міг би це зробити або надіслати Сіті з повідомленням. Я навіть не подумав про це. Моїм наказом було вбити Лім Джанга.
  
  
  
  Піднімаючись до того місця, де я залишив дівчину, я запитував, що пішло не так. Чому Лім Джанг не зміг знайти скарбу? Млинець, підводний човен не такий вже й великий.
  
  
  
  Ми почекали, поки з'явиться місяць, і пішли в джунглі, подалі від мису. Сіті мало що сказати. А в мене виник план. Я вирішив, як вбити Лім Джанга.
  
  
  
  Найкращий час буде ближчим до сходу сонця, коли партизани припинять свою нічну діяльність. Тоді вони були втомлені, сонними, голодними і, можливо, трохи менш пильними. Потім я міг повернутись на ту ділянку пляжу, з якої я щойно прийшов, і сховатися за деякими з тих валунів, які я бачив там лежачими. Це скоротить мою дистанцію вдвічі, і з двохсот п'ятдесяти метрів я не зможу схибити. Навіть під час пострілу в голову. Ранній світанок може бути не ідеальним, але я просто повинен був впоратися з цим. Очікування, поки світло стане досить сильним, якраз перед сходом сонця над Південно-Китайським морем. Сонце тоді буде ліворуч від мене, а моя мета – на півдні. Навіть якби мені довелося чекати на сонце, це не мало великого значення.
  
  
  
  Вся річ у тому, щоб добре підготуватися. При світлі, коли Лім Джанг трохи розслабиться, і умови були ідеальними всього на одну хвилину. Це все, що мені було потрібне. Все, на що мені довелося чекати. Тієї хвилини, коли все було абсолютно ідеально. Потім натискаю на спусковий гачок, і я можу повернутись додому. Я не боявся гонитви. Якби я бачив, як його голова вибухнула в телескоп, мене б там уже не було. Глибоко в джунглях і надто далеко, щоб вони могли зрозуміти, що вбило б їх вождя.
  
  
  
  Тієї ночі Сіті не хотіла кохатися. Мені це подобалося. Після того, як вона заснула, я довго лежав, розмірковуючи і шукав ту єдину можливу помилку, яка могла означати мою смерть.
  
  
  
  Я бачив деякі ризики, але я був готовий на них піти. Жоден план ніколи не буває ідеальним. Встановивши уявний будильник за годину до сходу сонця, я заснув.
  
  
  
  Мене розбудив тигр. Я різко випростався і зачепився за москітну сітку. Це його налякало. Його шлунок був сповнений, тому він не полював. Він просто йшов та злякався, коли я видав звук. Я впіймав іскру зеленого вогню. Потім він зник, залишивши гіркий запах. Але було ще щось - Сіті теж не було. Я був один у спальному мішку.
  
  
  
  Спочатку я подумав, що вона, можливо, прокинулася, щоб полегшитись у джунглях. Я чекав. Її не було. За п'ятнадцять хвилин я зрозумів, що цього не могло бути. Я встав з ліжка й обстежив місцевість із «Люгером» напоготові. Нічого такого. За винятком того, що паранг зник. Я прокляв все. Чим займається ця маленька сучка у джунглях?
  
  
  
  Прогулятися джунглями посеред ночі? Це не мало сенсу.
  
  
  
  На заході місяць був низько в небі, але хмари розвіялися, і я дещо побачив. Я почав нервувати. Те, що я не можу зрозуміти, швидко мене непокоїть.
  
  
  
  Я швидко озирнувся з ліхтариком, який прикрив пальцями. Нічого такого. Я повернувся до ліжка і струснув його. Я поправив сітку, а потім сів навпочіпки на краю джунглів, чекаючи з браунінгом на колінах і. При світлі місяця я добре бачив невелику нішу, яку я вирізав для табору.
  
  
  
  Вона була малайкою і, природно, добре зналася на джунглях. Я не чув, як вона підходить. Вона вийшла з іншого боку джунглі та підійшли до спального мішка. В одній руці вона несла паранг, а в другій ще щось. Щось, що вона тримала біля грудей. На ній була моя сорочка від комарів і кліщів, і коли вона зупинилася біля нашого ліжка, і раптом яскраво засяяв місяць, я побачив вологу пляму на моїй сорочці. Тоді я знав. Я знав, але цього ще не розумів. Для деяких речей вам просто потрібно трохи більше часу.
  
  
  
  Я вийшов і спокійно сказав: Де ти була, Сіті?
  
  
  
  Вона швидко повернулася, зашипівши від здивування та страху. Мить вона дивилася на мене, притискаючи тварюка до грудей.
  
  
  
  - Туан лякає Сіті, - запинаючись, промовила вона.
  
  
  
  Вона спробувала дістатись до краю джунглів, але я звів пістолет, щоб вона могла чути. "Беренті!" – сказав я.
  
  
  
  Я не вистрілив би, але її було занадто просто зрозуміти. Її мозок просто не працював так швидко. Вона зупинилася.
  
  
  
  Я вказав на ліжко. "Балек сині!"
  
  
  
  Вона підійшла і зупинилася. "Кинь паранг", - сказав я.
  
  
  
  Вона впустила його. Я підняв його і глянув на поріз, кров.
  
  
  
  Я вказав на те, що вона все ще притискала груди. Він був загорнутий у пальмове листя і капав.
  
  
  
  «Лягай», - сказав я їй.
  
  
  
  Спочатку вона відмовилася. Вона притиснула його до себе і пробурмотів щось, чого я не міг зрозуміти. Потім вона зітхнула і поклала річ на підлогу до своїх ніг.
  
  
  
  Байк, Туан. Тід'апа.
  
  
  
  Для мене це мало значення. Я був злий і мене трохи нудило. Я сказав їй відійти убік, а потім зняв з предмета пальмове листя.
  
  
  
  Він був гарним хлопчиком, поки вона не відтяла йому голову. Його очі були заплющені, а рот скривлений у шаленій усмішці здивування. Я дозволив світла лампи світити на голову протягом десяти секунд. Цього було достатньо.
  
  
  
  Сіті спокійно дивилася на мене. Я був не в захваті. Наприклад, вона могла чекати автобус у Коела Лоемпоєр.
  
  
  
  "Чому, Сіті?"
  
  
  
  Вона доторкнулася до своїх лівих грудей, які виступали під плямою на моїй сорочці. «Сакіт, Туане. Я відчуваю за нього сильний біль. Я дуже кохаю його. Він зраджує мене, вбиває всіх моїх людей. Ти бачила це, Туане.
  
  
  
  Так, це я бачив.
  
  
  
  Сіті знову торкнулася її грудей. Вона мені посміхнулася. «Спочатку я була дуже закохана. Тепер я щаслива. Щасливі. Я образилася ".
  
  
  
  Ви могли б упокоритися з цим.
  
  
  
  Я думав швидше, ніж будь-коли. Я загасив світло, місяць зайшов, і ми стояли в темряві. Я не думав, що вона втече. То була шокова реакція. Мене все одно не хвилювало, чи вбила вона його. Збитків вже було завдано. Виникло питання: скільки збитків?
  
  
  
  Це було криваве місиво. Я застряг. Я не смію використовувати лампу і без місяця, якби тільки дуже слабкий місяць, я був би безпорадний у джунглях. Все, що я міг зробити, це почекати і сподіватися, що вона закінчила добре.
  
  
  
  - Як тобі це вдалося, Сіті? Ви увійшли до їхнього табору?
  
  
  
  Це здавалося малоймовірним, але я знав, що вона рухалася, як привид.
  
  
  
  'Мабуть ні. Я не входила до табору. Була там, але не обов'язково. Я виявляю, що Кеда чергує. Ти зрозумів, Туане. він вартовий. Я чула, як він розмовляв із іншими чоловіками. Я мовчки чекаю на джунглі, поки він не залишиться сам. Тоді я поговорила із ним».
  
  
  
  "Мабуть, це застало Кеду зненацька", - подумав я. Але чому цій людині не вистачило розуму забити на сполох?
  
  
  
  Вона читала мої думки. «Я говорила з ним із любов'ю, Туане. Він здивувався, але повірив, що я всю дорогу стежила за ним через кохання».
  
  
  
  Марнославство може бути страшенно небезпечним. От і все. Я не сказав жодного слова. Що там сказати? Ще вона висунула мене великим дурнем. Вона використала мене. Я мало не засміявся при думці, що використав її для розваги, а вона використовувала мене для помсти. Вона змусила мене привести її сюди, щоб відрубати голову її невірному коханцю.
  
  
  
  Що нам тепер робити, Туане. Що ти зробиш із Сіті. Ти збираєшся її покарати? Ви віддаєте мене уряду, щоб мене повісили?
  
  
  
  "Неважливо", - грубо сказав я. "Ви впевнені, що вас не бачили і не чули?"
  
  
  
  - Тида, Туане. Я так не вірю. Я була надто швидка - вдарила, відірвала голову і геть. Незабаром, Туане.
  
  
  
  Я прокляв місяць тепер, коли він зайшов. Настала повна темрява, і я опинився в темній дірці у джунглях. Я був прикутий до цього місця, ніби був пов'язаний. Я був злий і з кожною хвилиною ставав все більш напруженим. Моя сигнальна лампа тепер спалахнула досить яскраво.
  
  
  
  "Тіло", - сказав я. «Вони знайдуть його з першими променями сонця, можливо, раніше, і це їх попередять. Ти мене добре підставила, люба.
  
  
  
  Як, чорт забирай, я міг підібратися до цього Лім Джангу? То як я мав убити цю Червону Кобру? Я назвав себе дурним ублюдком, бо не розумів, чим вона займається, і не уважно за нею стежив. Тепер було вже запізно. Це вимагало повної зміни моїх планів. Я чув її шепіт. 'Так будь ласка. Є тіло. Я не думав про це. Вибачте, будь ласка, за те, що завдав вам неприємностей. Я не знаю.'
  
  
  
  Я був зобов'язаний цим своїм мовчанням. Я відразу зрозумів, що Сіті ніколи не знала, чим я справді займаюся. Почасти цей безлад був моєю власною дурною, гнилою помилкою. Якби я їй довірився...
  
  
  
  Мої інстинкти гарні та надійні. Я знав, що нам треба забиратися звідси. Тепер і скоро! Навіть якщо це означало використовувати лампу.
  
  
  
  Я почав рухатись.
  
  
  
  Мої інстинкти були правильними. Занадто пізно.
  
  
  
  Чотири потужні промені світла пронизували галявину, оберталися навколо і нарешті знайшли нас. Потім вони продовжували націлюватись на нас.
  
  
  
  Був голос чудовою англійською.
  
  
  
  "Підніміть руки і не рухайтеся".
  
  
  
  Більше мені нічого розповідати не доводилось. Я знав, чий голос був.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  
  
  Вони змусили мене дивитися.
  
  
  
  Спочатку вони дуже посварилися через це. Один із молодших лейтенантів Лім Джанга, кістлявий м'язистий малайзійський китаєць Сок Тан, який здається заступником командира, намагався переконати Лім пощадити дівчину.
  
  
  
  Вони багато сперечалися з цього приводу.
  
  
  
  Сік Тан шанував боса, але не боявся його. Вони розмовляли разом на кантонському діалекті і проігнорували мене. Або вони не знали, що я розумію цю мову, або їм було начхати. Напевно, останнє. Кого це хвилювало? Я був наступним.
  
  
  
  Сік Тан поскаржився, що чоловіки не мали жінок кілька місяців, а Сіті була красунею. Вони могли передавати її з рук до рук, щоб усі були щасливі.
  
  
  
  Лім сів за свій польовий стіл, склав доглянуті руки, насупився і похитав головою.
  
  
  
  'Слухай. Я не хочу жінок у моєму таборі. І жодної. Я вже багато років не займаюся сексом – чоловіки можуть жити так ще кілька місяців. Вони повинні. Я віддаю накази. Жінки - не що інше, як зарази, сповнені хвороб та неприємностей, хлопчик. Роби, як я тебе просив. Як тільки зійде сонце».
  
  
  
  Мене кинули в куток зеленого пірамідального намету, штаб-квартири Кобри. Він був відзначений великими чорними стрілками. Старі британські речі. У мене в роті був кляп. Мої руки були пов'язані за спиною, а кісточки зв'язали ліанами. Все, що я міг робити, це дивитися та слухати. Вони повністю ігнорували мене.
  
  
  
  Сік Тан був дуже нудний зі своїм начальником-моралістом. Він виявив бідну повагу, коли вказав, що, якщо вона не передаватиметься від чоловіка до чоловіка, вона все одно може стати в нагоді. Вона вміла готувати і робити більшу частину брудної роботи. Це звучало логічно. Я вже помітив, що більшість партизанів були малазійцями, а малазійці ліниві. Також і малайзійські партизани.
  
  
  
  Лім Джанг знову похитав головою. У нього було волосся з глибокими завитками на скронях. І він посивів. Сиве волосся і окуляри в роговій оправі робили його схожим на професора. До речі, він так виглядав.
  
  
  
  Дівчина помре. Вона вбила одного з наших і має бути за це покарана. Але навіть якби вона не була винна у цьому злочині, я б не допустив її до свого табору. Ти мене дивуєш, Сік Тане. Вам відомі мої почуття до жінок, але ви наполягаєте».
  
  
  
  "Це про чоловіків, сер!" Обличчя Сік Тана спотворилося від гніву та огиди. Він знав, що стояв спиною до стіни.
  
  
  
  «Вони попросили мене поговорити з вами. Вони дуже розгніваються, якщо ти так скоро страчуєш цю дівчину. Можливо, згодом, коли ми з нею повеселимося».
  
  
  
  Потім я зрозумів, чому його прозвали Червоною Коброю. Кваліфікація "червоне" не знадобилася. З цього моменту я думав про нього як про Кобре і ні про що інше.
  
  
  
  Він підвівся з-за столу, як змія, розвертаючись. Його очі блищали за рамками в роговій оправі, і він справді зашипів.
  
  
  
  Ось і все Досить, Сік Тан! Достатньо! Якщо ви знову порушите цю тему, я пристрелю вас на місці. Це моє останнє слово».
  
  
  
  Мій Люгер лежав на столі. Кобра поклав йому руку. Він не підняв його, а просто повернув так, щоб дуло було спрямоване на свого лейтенанта.
  
  
  
  Сік Тан проковтнув, відкрив рота, втратив хоробрість і вийшов з намету.
  
  
  
  Намет був добре затемнений. На підставці біля столу мерехтів єдиний ґнот світильника. "Кобра" підняв "Люгер", пограв з ним і поклав назад. Потім він оглянув стилет та замшеві піхви. Я не знав, що сталося з моїм браунінгом.
  
  
  
  Він повернувся навколо осі, щоб подивитися на мене. Його зовнішній вигляд був швидше бляклим, ніж жовтим, а обличчя було вражене віспою. Це був хитрий, бридкий, досвідчений старий ублюдок. Він знав. Я знав це. І він знав, що я знаю.
  
  
  
  Він довго не говорив жодного слова. Він просто дивився на мене через окуляри, ніби я був якимсь екземпляром під мікроскопом.
  
  
  
  Він нервово стукнув вузькими долонями.
  
  
  
  «Отже, містере Картер, ми нарешті зустрілися. Очевидно, я здивований і більш ніж радий. Я так багато чув про тебе.
  
  
  
  У мене в роті була пачка пальмового листя, яку тримала брудна носова хустка. Я глянув на нього. Його очі за товстими лінзами пливли, мов чорна диявольська риба.
  
  
  
  Він узяв зі столу аркуш паперу, глянув на нього на мить, потім знову глянув на мене.
  
  
  
  «Опис ідеальний. Ви Картер. Адже ви не заперечуєте цього, чи не так?
  
  
  
  Я не здригнувся.
  
  
  
  Він відкинув папір назад. - 'Неважливо. Ви Картер. Згідно з моєю останньою інформацією, мова червоного тигра в Гонконгу вже давно цікавиться вами. Вони попросили у Пекіна фото. Пекін мав таку фотографію, і він надіслав її за умови, що нас інформуватимуть про ваші пересування. Начебто спрацювало. Червоні тигри виконали свою частину угоди, хоч і не змогли вбити вас. Хіба ви не були у Гонконгу 30 вересня, містере Картер?
  
  
  
  Так і було, як я собі уявляв. Я мусив триматися подалі від Гонконгу. Вперше за довгий час я подумав про Фредді. Потім я знову забув про неї.
  
  
  
  "Кобра" схопив мій "люгер", клацнув запобіжником і попрямував до мене. Витягаючи кляп, він тримав пістолет націленим на мене. Він глянув на мене з усмішкою. Він мав добрі зуби для китайця середніх років.
  
  
  
  «Нам треба побалакати, містере Картер. Знаєш, може, мені не потрібно тебе вбивати. Це, звісно, залежить від того, якою мірою ви захочете співпрацювати».
  
  
  
  Я виплюнув залишки пальмового листя і посміхнувся. Мені зовсім не хотілося хихикати, але я змусив себе це зробити. «Можливо, я співпрацюватиму», - сказав я. «Я знаю, що я не в кращій формі, і я не хочу вмирати більше, ніж будь-хто інший. Чого ти хочеш?'
  
  
  
  Він повернувся до свого столу, сів і продовжив грати з Люгером. «Це не так те, що я хочу, містере Картер, як те, що хоче Пекін. Як ви, можливо, знаєте, я зараз не в дуже добрих стосунках з Пекіном, але ваше захоплення цілком може стати основним стимулом для кроку вперед у відновленні мого іміджу, як ви, американці, називаєте це».
  
  
  
  Він жартував з мене, як ми, американці, називаємо це. Він не збирався залишати мене в живих і відправляти до Пекіна. Він був ублюдком-садистом і хотів розіграти мене.
  
  
  
  Я глянув на радіостанцію в кутку намету. Як і я підозрював, це був старий SXC 12.
  
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  
  - Тоді чому б тобі не зателефонувати до Пекіна і не сказати їм, що ти мене спіймав? Вони привітають вас. Ви можете навіть отримати медаль. Вони можуть навіть пробачити вам той безлад в Індонезії вісім років тому і вибачити вас за те, що ви залишилися живими, коли всі ваші друзі були вбиті. Тоді подзвони їм зараз».
  
  
  
  Його тонкі пальці барабанили по столу марш Радецького. Очі через товсті лінзи продовжували дивитися на мене. Він був невдоволений мною. Це була людина, яка не могла винести навіть спогадів про невдачі.
  
  
  
  Нарешті він сказав: «Ви нахабний, містере Картер. Вони сказали мені. Я читав вашу справу багато разів. Це досить велике досьє».
  
  
  
  Я знизав плечима. 'І що? . Я вбив багатьох із ваших смердючих жовтих. Де ти вивчив англійську, Джіме? Ти говориш на ньому дуже добре для косооких».
  
  
  
  Я спробував роздратувати його і посперечався, що він не застрелить мене на місці. Він був надто розслаблений. Я хотів його трохи роздратувати, роздратувати і подивитися, чи не помилиться він. Мені не було чого втрачати. За нинішнього стану речей я був приречений, і це могло статися будь-якої миті.
  
  
  
  Він підняв люгер і націлився на мене. Я прокляв зброю через відсутність лояльності. То був зрадник. Шматок заліза, який уб'є мене так само швидко, як і всіх інших.
  
  
  
  Кобра засміявся. «Я додам до твого досьє, що ти часом поводиться по-дитячому. Ви дійсно думаєте, що можете спровокувати мене на те, чого я ще не готовий?
  
  
  
  Я просто дивився на нього. Він знову поклав «люгер».
  
  
  
  «Не те, щоб я проти відповісти на це запитання, містере Картер. Я виріс на місії у провінції Сіньцзян. До цього батьки ченці підійшли дуже ґрунтовно. Тож коли я виріс, для мене було великим задоволенням повернутися туди, щоб убити деяких із них».
  
  
  
  "Все в порядку."
  
  
  
  Він проігнорував це. Він витяг невеликий предмет із ящика свого польового столу. Він відбивав світло і світився темрявою. Мене трохи нудило. Він підійшов до мене на шість футів і зупинився, розгойдуючи маленький чорний кулон з боку на бік. Чорний блок підвішений на золотому ланцюжку - Кааба. Востаннє, коли я його бачив, він зручно висів поміж грудей Мори. Він чекав, коли я рвонуся, але я не приніс йому такого задоволення. Я кивнув головою. -
  
  
  
  'Я знаю це. Що ти зробив з нею?
  
  
  
  Він узяв маленький кубик у долоню і подивився на нього. 'Я? Я не завдав їй шкоди, містере Картер. Але, на превеликий жаль, деяким моїм людям довелося з'ясовувати з нею стосунки. Вона померла від тортур. Вона не зрадила вас, містере Картер. Ось чому їй довелося померти. Якби вона зрадила тебе, я б упіймав тебе набагато раніше.
  
  
  
  Він махнув рукою в бік радіо. «До вчорашнього дня я навіть не знав, що ти переслідуєш мене в джунглях. Навіть тоді це було ще туманним, суто гіпотетичним. Але, як ви помітили, я все одно прислухався до цього попередження та встановив подвійні пости для чергувань. Один чекає, щоб охороняти іншого - і отак я прибув сьогодні до вашого маленького табору. Дуже випадковий збіг, чи не так?
  
  
  
  Він грав зі мною. Він насолоджувався собою. Я не міг не проковтнути це. Проковтнути його, зненавидіти його і ламати голову, щоб придумати спосіб його вбити. Це було круто. Він збирався вбити мене. Коли він закінчить.
  
  
  
  Він був трохи розчарований тим, що я не погодився говорити. Він кілька разів покрутив каабу в долоні, потім засунув її назад у стіл.
  
  
  
  «Її смерть була трохи іронічною, містере Картер. Ви знаєте, вона була прив'язана до нас якийсь час. Ви просто повинні повірити мені на слово. Це правда. У нас працювала дочка видатного Дато Ісмаїла бін Рахмана. Для мене. Ви можете собі уявити, наскільки я був цьому щасливий». Я міг собі уявити. Я також бачив, наскільки це могло бути правдою. Розрив між поколіннями. Батько та дочка думали по-різному. Мора могла бути досить наївною та ідеалістичною, щоб уживатися з червоними.
  
  
  
  Мені не було чого сказати.
  
  
  
  "Розумієте, вона відірвалася від нас", - продовжила "Кобра". «Ми збиралися доглянути її. Вона була надто цінним джерелом інформації, щоб ми її втратили. Боюся, що нам довелося чинити певний тиск».
  
  
  
  "Щось на кшталт шантажу?"
  
  
  
  Він кивнув, радий, що я нарешті приєднався до розмови.
  
  
  
  'Звісно. Ви знали про її недугу?
  
  
  
  Я кивнув головою. Вираз його обличчя викликав у мене огиду. 'Вона була хвора. Вона була дуже хворою на дівчинку».
  
  
  
  Він склав руки разом. "Це дуже погано. Хвороба, яка була дуже цінною для мене та моєї організації.
  
  
  
  Знаєте, ми склали список її коханців. Обсяг та різноманітність цього списку вас здивують, містере Картер.
  
  
  
  Я не хотів нічого чути. Мора була мертва, і я нічого не міг зробити. Я дивився на полум'я ґнота і не звертав на нього уваги.
  
  
  
  Але Кобра бачив, що лезо його слів у мені, і тепер продовжував його крутити. До сходу сонця залишалося ще кілька годин, і йому не було чим зайнятися. Крім того, це йому подобалося.
  
  
  
  «Повторюю, містере Картер, вона не зрадила вас. Англієць, Тобі Декстер, нарешті, назвав вас під тортурами, а вона обдурила нас. Вона дала нам Декстера, щоб захистити тебе. Ось чому ти майже дістав мене, а не навпаки.
  
  
  
  Він знову показав на радіо. "Мені пощастило. Моє радіо було відремонтоване вчасно, щоб зв'язатися з Пекіном, і мені сказали, що двоє переслідували мене. Вас упізнали, і я вже подбав про англійця. Я визнаю, що вам не пощастило, містере Картер.
  
  
  
  Я був виснажений. Мій живіт стиснувся. Я знав, що він каже правду. Було цілком природно, що Дато використав Мора, щоб зв'язатися з Тобі Декстером і дати йому подальші інструкції. Як вона вчинила зі мною. Дато довіряв своїй дочці, бо не міг довіряти секретній службі Малайзії. Але вона зрадила його, як і Тобі Декстер. Не я. Картеру немає. Я був здивований. Недовго. Я ніколи не дізнаюся чому. А поки що я мав спробувати залишитися живим. Я не міг помститися за неї смертю.
  
  
  
  Мені набридло манірне хтиве обличчя Кобри, і я змінив тему.
  
  
  
  Я спитав його. - "Чому б тобі не пощадити дівчину?" «Вона винна лише у вбивстві людини, яка її зрадила. Як вона може вам нашкодити? Вона лише проста дівчина з джунглів. Тоді навіщо тобі її вбивати?
  
  
  
  Він вийняв ножа для олівців і обробляв їм нігті. Він глянув на мене на мить, і я побачив, що довга ніч стомила його так само, як і мене.
  
  
  
  «У вас добре серце, містере Картер. Вам не здається, що це перешкода для вашої професії?
  
  
  
  Я плюнув, щоб переконатися, що він мене зрозуміє.
  
  
  
  «Я не садист. Я вбиваю лише за потреби. Ви робите це для розваг. Тобі подобається вбивати, Лім Джанг.
  
  
  
  «Можливо, містере Картер. Можливо. Але ця дівчина Сіті має померти. Інакше вона була б для нас тягарем. Вона неодмінно викличе проблеми серед чоловіків, і, крім того, я маю подавати їм приклад. Я відрубаю їй голову і простежу, щоб це поширювалося. В останні місяці малайзійці майже не йдуть на співпрацю».
  
  
  
  Я заплющив очі. Попри все, мені хотілося спати. Я знав, що зможу заснути, і це говорить про мене дещо, що я не впевнений, що зможу отримати насолоду.
  
  
  
  Не відкриваючи очей, я сказав: «Ти син повії, Джіме. Ти черепаха-лайно. Я переконаний, що ваша мати була найбільшою повією у всьому Китаї. А ти її сутенером.
  
  
  
  Я чув, як він підійшов до мене. Якраз вчасно, я знову розплющив очі і побачив його армійський чобіт, що наближався до мене.
  
  
  
  
  
  Вони змусили мене подивитися на це.
  
  
  
  Вони витягли мене з грубого укриття, де я знепритомнів, і витягли на невелику галявину в джунглях. У мене сильно розболілася голова, а ніс та рот були залиті кров'ю. Навіть невеликий поріз на моєму підборідді пульсував, коли я не відчував цього кілька днів. Я був у дуже поганій формі, щоб піти подивитися на те, що мені потрібно було побачити.
  
  
  
  Одне – це зробили швидко! Кобра вже був там, акуратний і чистий, у згладженому комбінезоні та плоскій кепці з червоною зіркою. Були всі, крім вартових. Я нарахував дев'яносто шість чоловік. Деякі з них бурчали і шепотілися, але більшість байдуже дивилися, як Сіті притягли до великої колоди з дерева тика.
  
  
  
  Вони зірвали з неї сорочку, мою сорочку, і її груди тремтіли та танцювали, коли вона боролася з ними. Її напівсаронг було розірвано. Коли вона побачила мене, вона пролунала пронизливий крик. «Туан-туане, не дозволяй їм це робити. Не дозволяйте їм нашкодити Сіті! TOEAN – будь ласка, будь ласка – TOEAN!
  
  
  
  У мене виникло почуття холоду та туги у кишечнику. Я глянув на «Кобру». Він засміявся і відвів погляд. Цей мерзенний, мерзенний, смердючий подонок. Я був безпорадний. Я все ще був скований наручниками по руках та ногах, і двоє партизанів тримали мене під прицілом своїх гвинтівок. Тоді Сіті зрозуміла, що я не можу їй допомогти. Вона побачила, що це справді станеться, і заспокоїлася. Вона припинила боротьбу і опустилася навколішки перед ними. Один із чоловіків схопив її за густе волосся і труснув головою на колоду. Я ніколи раніше не помічав, яка у неї тонка шия.
  
  
  
  Їй вдалося повернути голову на чверть оберту та подивитися на мене. В її очах стояли сльози.
  
  
  
  Паранг спалахнув у зеленому сонячному світлі і знову впав. Звук був схожий на удар м'ясника по туші.
  
  
  
  Голова впала з блоку, і бризки крові просочили її блискуче волосся. Тіло зісковзнуло вбік і кілька разів судомно стиснулося.
  
  
  
  Кобра порушив тишу. "Поховайте це", - наказав він. Він повернувся і пішов геть. Хтось тицьнув мене, і мене відвели назад у притулок.
  
  
  
  Цілий день я лежав і дивився на дах із листя. Хатина була не що інше, як кілька пов'язаних разом молодих дерев, які потім були вкриті пальмовим листям. Дощ насочив мене, єдина вода, яка в мене була. І я нічого не їв. Ніхто не підходив до мене, і ніхто зі мною не розмовляв.
  
  
  
  Два охоронці безперервно ходили притулком і навіть не розмовляли, навіть один з одним.
  
  
  
  Я міг здогадатись, які були накази. Якщо я втечу, двох моїх охоронців буде негайно застрелено. Коли я дійсно у скруті, я можу досить круто використовувати свою голову. Я зробив це зараз.
  
  
  
  Я викинув усе, все з голови і зосередився на тому, як вибратись із цього.
  
  
  
  Це не мало сенсу. Загалом ніякого сенсу. Коли сонце знову повільно сідало, мені довелося визнати, що я справді застряг. Мабуть, це був кінець Картера. Якщо тільки Кобра не допоміг мені. Якщо він не зробить для мене щось таке, чого я не зможу зробити для себе.
  
  
  
  Я сказав собі, що це зовсім божевільна думка. Зі мною все було покінчено. Але все ж таки мені треба було зберегти цю невелику надію. Кобра був садистом. Він також був китайцем, а це означало, що він був лінивим. Я відчував, що він приготував для мене щось особливе.
  
  
  
  То був мій єдиний шанс. Що він хотів бути надто розумним.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  
  
  
  Незадовго до заходу сонця вони прийшли по мене. Вони протягли мене по діагоналі через галявину, де обезголовили Сіті. Її тіло і голова зникли, але я міг бачити темні плями на колоді, коли вони штовхали мене до нього. Я почав сильно потіти, і мої коліна підігнулися, але я стримував своє обличчя. Я б не приніс їм задоволення бачити, наскільки я наляканий. І мені було страшно. Дуже.
  
  
  
  Я неправильно оцінив Кобру. Зрештою, він не збирався грати тонко. Він збирався відрубати мені голову, і я здивувався, чому він так довго чекав.
  
  
  
  Тут знову зібралися партизани. Вони насмішкувато посміхнулися мені, чекаючи смерті Оранг Американекі. Я озирнувся на них і плюнув на колоду, стримуючи обличчя та ноги, сподіваючись, що дякувати Богу, мої сфінктери мене не видадуть.
  
  
  
  Мої руки все ще були пов'язані за спиною. Мої щиколотки були пов'язані разом лозами, а навколо моєї талії була заплетена довга мотузка з лоз.
  
  
  
  Дюжина рушниць тримала мене під прицілом. У мене було відчуття, що воно що. Я вбив більше людей, ніж міг згадати - хоча я вважаю, що Хоук має їх повний список - але тепер, коли настала моя черга, я був зовсім не готовий.
  
  
  
  Мене поставили навколішки, і один із них поклав мою голову на плаху. Я чекав, борючись за те, щоб утримати своє тіло, яке так відчайдушно хотіло жити. Мені це вдалося, і тоді я відчув, як усередині мене здіймається безсилий гнів. Я ненавидів програш майже так само, як смерть.
  
  
  
  Вони чекали Кобру, говорячи і перешіптуючись малайською, китайською та тамільською мовами. Хтось нервово захихотів.
  
  
  
  Потім настала тиша, і я зрозумів, що «Кобра» прийшов. Він говорив малайською.
  
  
  
  "Тероес!" Відразу?
  
  
  
  Чоловік позаду мене схопив мене за голову і повернув її так, щоб я дивився прямо на сонце, що заходило. Мені довелося звузити очі, щоб побачити, як Кобра ходить туди-сюди прямо між мною та сонцем. У руках мав фотоапарат. Фото. Докази для Пекіна. А ще страшенно хороша пропаганда для червоних.
  
  
  
  Він зробив фото та зупинився. Тоді я зрозумів, що це фотоапарат Polaroid, шістдесятисекундне диво. Але мені знадобилося не одне диво, щоб витягти мене з цього, і в мене всередині було нудотне почуття, що моє останнє диво вже скінчилося.
  
  
  
  Він зробив ще кілька знімків із різних ракурсів і підійшов до мене. Коли я спробував підвести очі, вони вдарили мене головою об дерево. Я міг бачити тільки комбінезон і кілька високих блискучих армійських черевиків.
  
  
  
  «Вибачте, містере Картер, у мене немає кінокамери. Тоді я міг би задокументувати всю кару. Це був би чудовий фільм для певної обраної групи. Великий Нік Картер, головний убивця AX на порозі смерті - і я не тут каламбурити - ось-ось втратить голову. Це підняло б моральний дух комуністичного світу. Але, на жаль, мені вистачить фото. До та після заходу. Звісно, коли це буде зроблено, я зроблю кілька знімків вашої голови».
  
  
  
  Він відступив, і я побачив його сигнал. Чоловік за мене обійшов мене і показав паранг. Це був той самий, який вони використовували для Сіті, але навіть не прибирали його. У мене дивне передчуття. Вони вирушили до психологічного туру, але чому? Людина з парангом знову встала позаду мене. Вони пов'язали мені на шию петлі з лози, з чоловіками по обидва боки, і тримали мою голову на колоді. Чоловік за мене загарчав, і я почув повітряний свист, коли він підняв паранг.
  
  
  
  "У тебе є десять секунд, щоб жити", - сказав Кобра. - Я вам їх відрахую, містере Картер. Якщо вам що сказати, я пропоную вам зробити це зараз. Вам не потрібно турбуватися про начальство в AX - я дам їм знати, що ви померли. Я надішлю їм кілька фотографій».
  
  
  
  Які веселощі в нього були. Він зібрав найсмішніше з найсмішнішого.
  
  
  
  Я ніколи нікого не ненавидів, хоч би як дивно це звучало. Для мене це завжди було справою бізнесу.
  
  
  
  Але тепер я когось ненавидів.
  
  
  
  Кобра почала відлік: «Сатое – дуа – тига – емпат лима –».
  
  
  
  - Нема чого сказати, містере Картер? Нічого такого? Жодного слова для своїх близьких?
  
  
  
  Намагаючись заглушити його голос, я дивився в землю, проклинаючи піт, який капав мені на очі, і щосили борючись зі своїми кишками. Мої нерви приєдналися до пронизливого хору – годі!
  
  
  
  «Анам – Тоеджо – Д'лапан – Смбілан».
  
  
  
  Паранг упав.
  
  
  
  Холодний і різкий, він зупинився прямо на шиї. Гострий ніж мене дуже легко поранив. Партизани вибухнули реготом. Я тримав очі закритими і молився, дійсно молився вперше за багато років, щоб у мене все ще мав шанс протистояти Кобре.
  
  
  
  Вони повернули мене до намету і кинули всередину. Досі посміхаючись, вони зникли. Я лежав нерухомо, все ще трохи тремтячи, але я виграв битву. Я не забруднився і не доставив їм жодного задоволення.
  
  
  
  Пройшла година. Було темно. «Кобра» прибув із чотирма його людьми. Двоє з них несли приховані ліхтарі. Мене відвезли до пляжу. Сяяв слабкий місяць, що зрідка зникав за пурпуровими хмарами, а море було спокійним і гладким. Вони зняли з мене лозу та мотузки і розділили до трусів. Я все ще був шокований, але мене вже ніщо не могло здивувати. Я виконував їхні накази якнайповільніше. Це більше із загальних принципів та звичаїв, ніж будь-що ще, тому що я не розумів, як виграний час може мені допомогти.
  
  
  
  «Кобра» тримав один із ліхтарів і спостерігав, як вони прив'язували мене до моїх ластів, балона з киснем, маски та підводного ліхтаря.
  
  
  
  Коли вони були готові, чорт його знає, про що Кобра заговорила англійською. Я сумнівався, що його люди добре розуміють англійську.
  
  
  
  "Ви добре трималися під парангом", - сказав він. Він здавався незадоволеним. «Дуже похвально. Хоча я б вважав за краще, щоб ви моторошно благали мене про помилування.
  
  
  
  «Тобі доведеться довго чекати на це», - пробурчав я.
  
  
  
  «Ваші образи марні». – Він став формальним. "Мої люди все одно не розуміють вас".
  
  
  
  - Вони тебе розуміють, Ліме. Ви ображаєте все, що є».
  
  
  
  Він дозволив цьому пройти. Він сказав: «Я так розумію, дівчина розповідала тобі про цей японський підводний човен і золотих богів-зміїв? Не те щоб це важливо, бо золота нема».
  
  
  
  - Так, вона розповіла мені, що ви випити з її дядька. Вона знала. Але ти її вбив не тому. Ця нісенітниця про моральний дух ваших чоловіків і нісенітниця про жінок, які завдають неприємностей. Ви вбили Сіті, тому що вона була єдиним свідком влаштованої вами різанини. Ви вбили всіх у кампонзі, окрім Сіті. Вона висміяла тебе і втекла. Це зовсім інша причина, через яку ти її вбив, чи не так? Сіті більш-менш перемогла тебе, а ти цього не виносиш!
  
  
  
  "У вас є кілька цікавих теорій, містере Картер".
  
  
  
  Мене доставили на воду, на каное. Вони знову обвили мою шию та талію виноградними лозами, але руки залишили вільними. Мене змусили сісти прямо посеред каное. "Кобра" сидів ззаду, і мій "Люгер" був спрямований на мене, тоді як двоє з його людей тримали мене під дулами пістолетів. Одна людина греб. Він став переді мною на коліна в човні, трохи вбік, щоб не потрапити в траєкторію польоту куль, і штовхнув каное подалі від пляжу. Світла було достатньо, щоб побачити гнилий старий пірс зліва від мене.
  
  
  
  Направивши на мене "люгер", він почав говорити. Він любив свій голос, як і все інше. Я знав, хто він такий, але не міг не думати, що ця людина тут не доречна. Він належав до бюрократів, які сиділи за столом.
  
  
  
  "Я і сам цього не розумію", - сказав він. «Золото мало бути там. Я на це сподівався. Мені це потрібно терміново. Дядько дівчини говорив тільки під тортурами, я б сказав, дуже ефективне катування, і я впевнений, що він не брехав. Він був колишнім партизаном, задовго до надзвичайного стану, як це називають британці, і бачив, як японці грабували храм і забирали із собою золотих змій. Він пішов за ними до цього місця і продовжував спостерігати за ними. Потім він побачив, як наближається австралійський літак і топить підводний човен, перш ніж він встиг зникнути.
  
  
  
  Поки що все гаразд. Ми знайшли човен, і мої люди його оглянули. Люк бойової рубки все ще був відкритий, як і коли її потопили. Ніхто з екіпажу не втік. Літак повернувся і потопив ще кілька кораблів із оловом. У безладі, що виникла, у людини не було проблем з точною, хоча і грубою сценою цього місця і поверненням в джунглі.
  
  
  
  Це збиває мене з пантелику, містере Картер, і я не так часто дивуюся або глибоко розчаровуюсь. Цей чоловік присягнув мені, що ніколи не говорив про цю справу нікому. Якоїсь миті він знищив цю карту. Він втратив бажання битися - у глибині душі він, мабуть, був боягузом - повернувся в кампонг і забув про це. Окрім кошмарів, які зрадили його».
  
  
  
  Я посміявся з нього. Мій рот і ніс були розбиті, і мені було дуже боляче, але я все одно сміявся.
  
  
  
  «Ви облажалися. Чи то він комусь розповів, чи то хтось усе це бачив і повернувся пізніше за золотом. Цей човен пустував багато років. Ви залишили укриття джунглів, щоб пройти весь цей шлях ні з того, ні з сього».
  
  
  
  Знову вийшов місяць, і я побачив, як він похитав головою. 'Я не вірю цьому. Я зробив це дуже обережно. Я перевірив і дізнався, що підводний човен також офіційно значиться на цьому місці. Я не вірю, що ця людина, будь-який чоловік, могла б брехати під тортурами, які я застосовую».
  
  
  
  "Тоді це інший", - посміхнувся я. «Невідома людина, яка теж це бачила, а потім пограбувала».
  
  
  
  Я чув, як він зітхнув. «Так, я думаю, це все. Але це не має значення. Золота немає, і це було єдине, що мені було важливе».
  
  
  
  Ми були далеко від берега і минули кінець пристані. Ще одна каное чекала нас у білих плотів, що позначали причал затонулого підводного човна. У каное було шість чоловік із рушницями та двоє з таким же водолазним спорядженням, що й у мене. Ось тільки в них були пістолети з вуглекислотою та гарпуни, а в мене їх не було. Тоді почав розуміти. Зрештою, Кобра все одно стане більш витонченим та садистським. Мабуть, він жив на цьому. Ця людина, мабуть, була прокляттям для собак та інших домашніх тварин, коли була дитиною.
  
  
  
  Наше каное повільно ковзало поряд з рештою. Тепер на мене було направлено дев'ять пістолетів, у тому числі мій власний Люгер. Цей брудний підор не ризикував, і я починав вірити, що Кобра не робить жодної помилки.
  
  
  
  "Я міг помилитися з цим золотом", - сказав він зараз. Злість, хитрість і ненависть змішалися в ідеальній англійській.
  
  
  
  Мої люди, можливо, цього не помітили. Отже, містере Картеру, трохи подумавши, я вирішив дати вам шанс. Може, ти знайдеш скарб, а може й ні. У будь-якому разі там буде дуже цікаво. Я сам був там і бачив, що риба та краби можуть зробити з кістками за двадцять років. Ви, я вважаю, фахівець із дайвінгу?
  
  
  
  Мені було цікаво скільки повітря було в цьому циліндрі і як він хотів заблокувати головний люк.
  
  
  
  "Ви фахівець", - продовжив він. «Це у вашому досьє у Пекіні. Тепер ви матимете шанс проявити себе. Боюся, без успіху, бо ти більше не знайдеш».
  
  
  
  "Чому саме так?" Мене це справді зацікавило. У якомусь сенсі його збочений мозок був шедевром. Навіть гарний, як гарна гримуча змія.
  
  
  
  На мить він постукав вузькими долонями по краю каное. «Я думав про це дуже давно. Як ви знаєте і ми, китайці, є експертами в тортурах. Звичайно, не всі китайці, для цього потрібно мати трішки таланту. Я подарую тобі лампу та годинник. Запасу повітря вистачить півгодини, рівно півгодини. Я поставлю свій годинник на один рівень з твоїм, повернуся на берег, а потім сиджу і чекаю, поки дивлюся, як обертаються стрілки. І я буду безмірно насолоджуватися цим. Я дізнаюся з точністю до секунди, коли розпочнеться твоя агонія.
  
  
  
  Він наказав, і мене викинуло через край човна в тепле море. Два партизани з водолазним спорядженням підійшли по обидва боки від мене, і виноградні лози були напнуті. Якби я що-небудь спробував, вони запросто могли б мене задушити або вбити зі своїх рушниць і гарпунів.
  
  
  
  Кобра нахилився, щоб поговорити зі мною. «Це не так вже й важливо. Приблизно п'ятнадцять метрів. Вона на кораловому виступі, але головний люк відкритий, і вам не важко буде потрапити всередину».
  
  
  
  Я зрозумів це. Вони просто підштовхнули мене. Швидше за мене турбувала погода. Досить багато турбот. Але принаймні тепер у мене була надія, за яку я чіплявся. Раніше я був на підводному човні. Швидше, навіть більше, ніж я міг згадати. Піднімався і знову опускався. Я пройшов багато вправ з безпеки. Можливо, тут «Кобра» припустився помилки.
  
  
  
  «Є ще одна, практичніша причина, чому я вибрав цю смерть для тебе», - сказав Кобра. «Ви легенда, містере Картер. Міф. Ваше ім'я лякає деяких моїх співвітчизників. Я хочу назавжди покінчити з цією легендою. Плоть під землею згнила, але кістки довго зберігаються. Трупи мають дратівливу звичку привертати до себе увагу навіть у джунглях. Особливо тут на узбережжі з усім цим державним контролем. Мені не хочеться тягти твій гниючий труп із собою через джунглі кілька днів. Крім того, я не думаю, що мої малайзійці цього захочуть.
  
  
  
  Таким чином, ви просто зникнете, містере Картер. Ви стаєте банкрутом, нічим. У потрібну мить про тебе забудуть. Тільки я знатиму, де спочивають твої кістки - і ці знання я зберігатиму для себе. Принаймні, доки я не відчую необхідність оприлюднити це».
  
  
  
  «Тобі варто почати писати сценарії, Ліме, - сказав я. І я сподіваюся, що ви житимете довго і щасливо. Тоді ви хоч трохи постраждаєте в старості. Сподіваюся, тоді тебе поховають у купі гною, і собаки зможуть поласувати тобою.
  
  
  
  Вийшов повний місяць, і я побачив, як він посміхається. «Прощавай, Картер. Це ви постраждаєте. Ви побачите, як час вашої смерті наближається до хвилини. Подивіться, як це вас вразить. І в той момент, коли ви зробите свій останній зітхання, ви зрозумієте, що він безумовно останній. Прощайте, містере Картер.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  
  
  
  Ми були на підводному човні менш ніж за дві хвилини. Обтяжена мотузка звисала з поверхні води у відкритий люк. Усі троє використали свої лампи. Бігти було безглуздо, тому я й не намагався. Якби я міг втекти, це було б із підводного човна. Коротка, як ручна морська свиня на повідку, я плавав з ними, використовуючи свої очі та мозок. Вони повели мене за виноградні лози навколо шиї та талії.
  
  
  
  Вона лежала на боці на кораловому виступі. Я пошукав кермо і пікіруючі керма, тому що мені потрібно було знати, що знаходиться на носі та на кормі, і я не мав часу втрачати. Загнали у відкритий люк бойової рубки. Один з них одного разу тицьнув гарпуном мені в ікру на прощання, і я залишився сам. Я зорієнтувався, побачив, що корма знаходиться ліворуч від мене, і подивився на годинник, який мені дали.
  
  
  
  9.02.
  
  
  
  Дві хвилини, щоб спуститись сюди. Потім я мав 28 хвилин. Мені було цікаво, чи запланувала «Кобра» це точно, щоб мені було легше дізнатися час і наближення моменту моєї смерті. Я сконцентрувався. Я щосили намагався контролювати свій розум, тому що моє життя залежало від відсутності паніки. Я мав спочатку подумати, а потім діяти. Не надто швидко і не надто повільно.
  
  
  
  Я підніс лампу до відкритого люка, але замок був зачинений. Корок у залізній пляшці. Вони прив'язали його до місця за допомогою щільно заплутаної мережі з ліан та мотузки. У мене не було ножа, і мої зуби не такі гарні. Крім того, вони чекали назовні. Я бачив одного з партизанів у світлі моєї лампи. Він висів на повідку і ліниво плив туди-сюди. Вони охоронятимуть люк, доки я не помру.
  
  
  
  Це був невеликий підводний човен, і я думаю, він був порівнянний з нашим Z-класом часів Другої світової війни. Я плавав, якщо можна так висловитися, в невимовному безладді деталей машин, важелів, болтів, коліс, перемикачів, баків і манометрів. За мною спостерігали маленькі рибки з витріщеними очима, які спритно пробиралися крізь цей безлад. Мій погляд впав на гігантського краба, який швидко почав дряпати чиїсь кістки. Але щось ще вразило мене, і я потягся вздовж перекладини, поки не виявився вищим за ці кістки. Я направив на нього свою лампу і побачив на поясі ніж у піхвах. Я вийняв його і заткнув за пояс. Тож тепер, якби мені довелося, я міг би спробувати розрізати сітку над люком та видавити його. Але я не мав шансів.
  
  
  
  Я пішов шукати дірку. Це мало бути десь у фюзеляжі. Але Кобра знав. В обшивці корпусу був величезний розрив, але дірка тепер була внизу, внизу, і корали стирчали з неї. Тож виходу не було.
  
  
  
  9.12.
  
  
  
  Я її повністю обстежив. Кістки злегка танцювали туди-сюди, поки я проходив. Шукав інструменти. Тепер я знав, що робити, який мій був єдиний шанс, і для цього мені знадобилися інструменти.
  
  
  
  9.15.
  
  
  
  Я знайшов ящик для інструментів з банкою мастила, яке ніколи не відчиняли. Ще я знайшов брухт і великий англійський ключ. Їх було легко нести на такій глибині, і я переніс їх на носа. Бомба, що розірвала аркуші корпусу, акуратно зігнула їх, надавши їм гострі, як бритва, форми, подекуди всипані коралами. Я трохи обдер шкіру, коли пройшов через спальні приміщення та коридор і підійшов до передньої частини, де підлога човна була посипана кістками.
  
  
  
  Вона лежала на боці, і пускові труби виступали з рифу під кутом у сорок п'ять градусів. Я молився, щоб торпедні апарати були порожніми, але це було гірке розчарування. Вони були заряджені, і гвинти торпед насмішкувато посміхалися мені в скляній темряві. Вони застрягли у своїх трубках. Щільно, як приварені. Внаслідок двадцятирічної деградації у солоній воді.
  
  
  
  9.20.
  
  
  
  Це було безнадійно. Для спорожнення труби була потрібна підйомна установка або підйомний блок. Ця залізна сигара роздулася у трубці і тепер прилипла до стінки трубки. І пускова труба, та чи інша, була єдиним виходом.
  
  
  
  9.23.
  
  
  
  Я спробував. Тепер я працював швидше. Я втратив багато часу, вирішивши, що це мій єдиний шанс і тепер застряг у ньому. Іншого вибору не було. Довелося очистити одну з двох трубок і протиснутись через неї. Або померти.
  
  
  
  Торпеда у першій трубі просто не рухалася. Я схопився за пропелер і кинувся назад усією своєю вагою. Я напружив ноги і задіяв кожну унцію м'язів, які мав у своєму розпорядженні. Я сильна і велика людина, і коли я справді щось пробую, я зазвичай пробую. Але цього разу не вийшло. Я не зміг впоратися із цією трубкою.
  
  
  
  9.25.
  
  
  
  У моїй масці була вода. Я перекинувся на спину, почистив її, а потім перейшов до іншої трубки. Пропелер дивився на мене, пропонуючи витягти його. Я схопив його і спробував, глибоко в серці розуміючи, що це безглуздо. Гвинтик зламався. Я дозволив йому повільно зісковзнути на підлогу і гірко відчув смак смерті своєю мовою.
  
  
  
  Я проткнув торпеду ножем у тому місці, де вона притулилася до труби.
  
  
  
  Але вона не була надто податливою. Лезо ножа прослизнуло між торпедою та внутрішньою стінкою труби. Там було небагато місця.
  
  
  
  Але як, чорт забирай, мені його витягти? Якщо принаймні я зможу змусити його рухатися. Пропелер зламався, тому я не мав шансу схопити його або накласти на нього якийсь важіль.
  
  
  
  9.26.
  
  
  
  Залишилось жити чотири хвилини. Може, п'ять, якби мені знадобилася хвилина, щоб померти від нестачі повітря. Я знав, що станеться. Я бачив, як люди тонуть. В останню вирішальну мить я зривала маску і намагалася дихати водою. Я встромив лезо в обшивку торпеди. Більше через розпач і гнів, ніж надію.
  
  
  
  Вістря клинка пробило торпеду. Півдюйми. Це не була сталь.
  
  
  
  9.27.
  
  
  
  Я влучив ножем у задню частину торпеди. Метал розрізався, і свіжа вирізка засяяла мені тьмяно-сріблястим кольором. Платина! Платинова торпеда. Муляж. Секретне сховище командира підводного човна.
  
  
  
  Я вже йшов до шафи із інструментами. Я згадав короткий ланцюжок. Труби, важелі та колеса схопили мене, все, що мене зупинило. Я почав затримувати дихання, щоб насолодитися останніми дорогоцінними хвилинами повітря.
  
  
  
  З ланцюгом я поплив назад до пускової труби. Незграбно і повільно за допомогою гайкового ключа вбив лезо в торпеду. Це було так повільно, так нескінченно повільно.
  
  
  
  9.28.
  
  
  
  Ще дві хвилини кисню. Можливо, трохи більше, бо я дбайливо дихав. Майже одразу я зрозумів, що затримувати подих марно, коли ти зробив великий ковток на своєму першому вдиху.
  
  
  
  Я вбивав ніж у м'яку платину доти, доки ручка не виявилася всього за кілька дюймів від закругленої поверхні. Потім я обвив його ланцюгом і щосили кинувся назад. Якщо зламається лезо, або ланцюг, або якщо лезо вислизне з маслянистого металу, я загину. Тоді я помер.
  
  
  
  Торпеда рушила.
  
  
  
  9.29.
  
  
  
  Я потяг. Я вперся в корпус корабля, мої ноги з обох боків від отвору для запуску, і я потягнув. Мої м'язи стрибали, я втомився, але я продовжував тягнути. Повільно торпеда почала вилітати. Я втратив рівновагу на корпусі, ноги захотіли випливти, але якимось чином мені вдавалося тягнути. Вся моя сила тепер була зосереджена на руках і плечах і десь порвалося сухожилля.
  
  
  
  Платинова торпеда вислизнула з труби і, обертаючись, полетіла на дно субмарини. Я пірнув до трубки і прокляв свої широкі плечі та м'язисті руки. Справді, померти іронічно, бо в тебе таке чудово розвинене тіло.
  
  
  
  Це не спрацювало. Витягнувши руки, мої руки були спрямовані, як стріла, я міг просто залізти плечима в трубку. Я ніколи не зможу пройти через це вчасно.
  
  
  
  Циліндр! Я досі носив цей циліндр. Ідіот! Але якщо його зніму, я жертвував своїми останніми дорогоцінними секундами кисню.
  
  
  
  Більше не було часу дивитись на годинник. Зовсім немає часу. Я припустився помилки і запанікував. Я забув цю банку з жиром. Я міг проклинати себе. Я знайшов її та зламав кришку кінчиком брухту.
  
  
  
  Я розмазав себе чорним брудом. Треба поспішати! Я ще дихав. Жир, жир та ще більше жиру. Я засунув руки повними цього слизького сміття в торпедний апарат.
  
  
  
  Тепер я жив чужим часом. Той, хто наповнив бак, припустився невеликої помилки.
  
  
  
  9.31.
  
  
  
  Мені дали зайву хвилину. Я зробив глибокий вдих, наповнивши мої легені до розриву, готуючись до того, що мало статися.
  
  
  
  Подання повітря припинилося.
  
  
  
  Я струсив циліндр, зірвав шланг, але маску не зняв. Тепер я був сам собою. Мені просто треба було продовжувати дихати тим повітрям, яке було в моїх легенях. Прямуючи вперед, я протиснувся через пускову трубу і почав корчитися і дряпати. Я прогресував дюйм за дюймом. Я не міг відпочити. У мене не було часу та повітря, щоб відпочити.
  
  
  
  На півдорозі через трубку мої легені почали горіти та хворіти. Мені довелося випустити трохи повітря. Він пузирився з труби, і я відчував, як моє життя кипить за ними. Я виліз на схил сорок п'ять градусів. Я почав ковзати. Я мав задіяти свої м'язи як змія, скорочуючись і штовхаючи, скорочуючись і штовхаючись. Потім прийшов біль. Невблаганний і жахливий біль у моїх легень. Поступово почалася агонія смерті, і я знав, що через дуже короткий час мені доведеться відкрити рота і носа, щоб вдихнути, проковтнути воду, закричати і померти.
  
  
  
  Тепер я був поза трубою, і я вистрибнув. Якщо вони чекали мене там нагорі, то так і бути. В мене інших можливостей не було. Смерть була б бажаним кінцем болю, що пронизав мене. Дихати! Голос луною пролунав по моєму черепу. Дихати. Здатись. Відпусти себе. Дихання!
  
  
  
  Я вибрався на поверхню і залишився плавати мертвішим, ніж живим. Вологе повітря увійшло в мої легені, і я знав, як завжди знав, але навіть не думала про це, що це найпрекрасніша річ на світі.
  
  
  
  Дихати.
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  
  
  
  Одна з каное танцювала на хвилях приблизно за п'ятдесят футів від мене, показуючи слабке свічення. Вона чекала, коли підійдуть мої охоронці. Мені вперше спало на думку, що вони можуть увійти в підводний човен, щоб подивитися на мій труп. Я не думав про це. Це була серйозна помилка, і тепер мені залишалося дуже мало часу. Я знову втік і доплив до пристані.
  
  
  
  Я заліз під пірс і далі простягнув себе по гнилих стовпах, намагаючись відпочити і зібратися з силами. Я був далекий від завершення відпочинку, тому що спочатку я мав щось зробити. Я пройшов на пляж і позбувся перетинок і маски. Якщо не брати до уваги моїх мокрих трусів, в іншому я була голим. Мені потрібна була зброя та взуття.
  
  
  
  Я дозволив собі хвилину віддихатися і поповз пляжем до джунглів. З боку каное і двох водолазів, як і раніше, ніяких хвилювань.
  
  
  
  Я почув його перед тим, як побачив. Він співав малайську мелодію і був не дуже рухливий. Я корчився в кущах на краю пляжу і чекав. Місяць грав у хованки там. Тож це питання часу та удачі. І абсолютна тиша. Один невірний звук – і все втрачено.
  
  
  
  Місяць був на моїй стороні. Я бачив його тінь, коли він проходив за кілька футів від заростей. Я встав за ним і заглушив його пісню посеред приспіву. Я розчавив його адамове яблуко своїм передпліччям, посадив його в подвійний Нельсон і нахилив голову вперед, поки не почув, як у нього зламалася шия. Я спокійно опустив його і незграбно почав шукати, поки не знайшов його револьверний ремінь, на якому в піхвах висів короткий багнет. Місяць знову пішов.
  
  
  
  Я не міг ризикувати. Один слабкий стогін - і я потраплю.
  
  
  
  Я схопив його за волосся, відкинув назад голову і перерізав йому горло. У темряві та на дотик. Потім почистив багнет і поклав назад у піхви. Я взяв у нього плетений пояс і сам застебнув його довкола своєї оголеної талії. Мені не потрібний його пістолет. Затягнувши його під підлісок, я накинув на нього трохи піску і залишив його позаду.
  
  
  
  Я заповз у джунглі. Стало тихо. Наближалася ніч, і це була зміна на гірше. Але невдовзі будуть інші звуки, і вони мені допоможуть.
  
  
  
  І револьвер, і кобура були старими британськими виробництвами. Це був застарілий військово-морський револьвер «Уеблі» розміром з гармату, а ночами в джунглях він також видавав гарматний звук.
  
  
  
  Було також дві ручні гранати. Я думав, що це уламкові гранати, і вони теж досить галасливі. Вони могли стати в нагоді, але я вважав за краще їх не використовувати. Тож єдине, що для мене мало безпосередню цінність, - це багнет. Тоді мені довелося це зробити.
  
  
  
  Обійшов табір півколом, на згадку та на здогаді. Якщо світив місяць, я йшов якомога тихіше, але коли він зник, я йшов швидше. Я все думав про дайвери. Якби вони обшукали підводний човен і не знайшли мертвого Картера, все пекло вирвалося б назовні. Я мав побачити, як дістатися «Кобри», поки це не сталося.
  
  
  
  Я був майже біля мети. За кілька футів від мене стояв вартовий, курив цигарку, прикривав світло рукою і розмовляв сам із собою. Він упустив сигарету на землю і загасив її ногою. Його черевик торкнувся кінчиків моїх пальців. Нарешті він пішов, і я знову зміг дихати.
  
  
  
  Через п'ятнадцять хвилин я помітив пірамідальний намет штабу Кобри. Вона була добре затемнена, але я все ще міг бачити слабке свічення через зелене полотно. Тінь ривком рухалася туди-сюди. Я подумав, що він робить, і посміхнувся. Моє поранене обличчя занедужало. Я сподівався, що він уже продавав шкіру ведмедя.
  
  
  
  Тепер, коли я знайшов намет, мені більше не потрібний був місяць. Звичайно, він прийшов і лишився там. Я уткнувся обличчям у траву і прокляв місяць. Сонні мавпи рухалися з мене, бовтаючи. Вони знали, що я там був, але ще не злякалися.
  
  
  
  Нарешті місяць зник за темною хмарою. Я підповз до задньої частини намету. Обережно вийняв багнет із піхов. Тепер про брутальну роботу. Мені потрібно було трохи удачі.
  
  
  
  Я торкнувся полотна кінчиками пальців і зупинився. Я заплющив очі і спробував уявити інтер'єр намету з усім, що в ньому було. Його робочий стіл, радіо, стілець та стіл – британські. Всі.
  
  
  
  Коли він сидів за своїм столом, він сидів до мене спиною. Якби він лежав на своєму ліжку, він повернувся б до мене обличчям, бо я все ще пам'ятав, де була його подушка. Насправді не справжня подушка, а рюкзак, прикритий ковдрою. Пальник для нафти стояв поруч із його ліжком. Може, читав. Він мав пильнувати, інакше він би погасив свою лампу. Мені довелося ризикнути. Тихо і повільно я підніс кінчик багнета до полотна і натиснув. Дуже повільно. Повільно.
  
  
  
  У мене вийшов двосантиметровий розріз. Я відкрив його вістрям багнета і зазирнув усередину. Він працював за своїм польовим столом, повернувшись до мене спиною. Там він зробив запис у досить великій книзі. Це було трохи схоже на касові книги, які можна купити у тих дешевих магазинах. На мить у джунглях було так тихо, що я чув, як його перо дряпає папір.
  
  
  
  Мої речі лежали перед ним на столі. "Люгер" лежав у нього в правій руці. Там же я побачив свій стилет у замшевих піхвах, компас і купу мотлоху з багажу. Ліворуч від нього біля столу стояв паранг. Мого браунінгу ніде не було видно.
  
  
  
  Він поворухнувся, зітхнув, подивився вперед і почухав у потилиці. Я надивився і поповз назад у підлісок.
  
  
  
  Там я порився, поки не знайшов ліану, яку міг би використати. Досить міцну, тонку, досить гнучку та досить міцну. Багнетом відрізав до потрібної довжини і спробував. Я вклав у це свої сили, і вона витримала це. Тепер закінчив. Мені просто потрібний був звук. Я мав діяти швидко, і тому був змушений сам пошуміти. Десь я знайшов шматок гілки дерева і сподівався, що мавпи співпрацюватимуть. Я встав, прицілився щосили в темряву і шпурнув ціпок у дерева.
  
  
  
  Мабуть, він потрапив до самого лідера. Крім того, це були мавпи-ревуни, ціле плем'я, і палиця робила їх добрими холериками. Почалася переполох. Вони видавали звук ревучого мільйона олов'яних солдатиків. liiiiiii - yea-aaa - iiiiiii - yeaaaaaa.
  
  
  
  Тепер я зосередився на цьому. Я сказав місяць знову вийти, і чомусь вона вийшла. Швидко я побіг до намету, знайшов свою щілину, застромив у неї багнет і подивився на нього.
  
  
  
  Він сидів напружено й уважно, трохи нахиливши голову, прислухаючись до крику мавп. То була природна реакція. Є мільйони речей, від яких мавпи можуть кричати. Він не злякався і не хвилювався, просто злякався.
  
  
  
  Потім вийняв багнет і розрізав полотно на шматки. Тоді я затис його зубами і ввійшов до намету. Він повернувся до своєї роботи і не звертав уваги на вереск мавп. Коли я підійшов до нього, я вирішив. Я хотів дати йому знати, що він помре, дати йому знати, що він програв, і я був переможцем. Я хотів побачити страх, розчарування та жах на його обличчі, але вирішив не робити цього. Це було дріб'язково, непрофесійно та надто небезпечно. Він ніколи не впізнає, у нього не було часу. Я накинув петлю лози йому на голову, схрестив її за шиєю, втягнув у його тіло і приклав усі свої сили.
  
  
  
  Він наполовину підвівся з стільця, його пальці дряпали лозу, що душила, яка тепер зникла в м'якій плоті його шиї.
  
  
  
  Він помер. Я кинув його на стіл. Потім я почув шум і подивився нагору. Лейтенант Сок Тан входив крізь полог, що навис над наметом. За мить я прицілився і кинув багнет.
  
  
  
  Через погане освітлення я кинув надто високо. Штик потрапив йому в горло, трохи нижче за підборіддя. Це зруйнувало його голосові зв'язки, але вбило його досить швидко. Похитуючись, він упав на коліна, копирсаючись однією рукою у горлі. Інший він порався з пістолетом у кобурі.
  
  
  
  Я пригнувся до нього, вдарив його босою ногою по обличчю та схопив за голову. Я знайшов рукоятку багнета і відрізав йому майже всю голову. Кров залила мене, підлогу і його. Я цього не хотів би, але було вже пізно. Мавпи все ще веселилися. Я засунув полог намету на місце і взявся до роботи. У мене було лише дві хвилини, перш ніж мене знову перервуть.
  
  
  
  Я взяв зі столу свої речі, все, що мені потрібне. Люгер, стилет, компас та книгу, в якій писав Лім Джанг. Хоуку це сподобалося б.
  
  
  
  Я вдягнув туфлі Соку Тана. Вони були мені замалі, але я розрізав їх багнетом. Після цього все пройшло добре. Я не збирався йти босоніж джунглями.
  
  
  
  Я б поніс Кобру. У мене був план, і я був абсолютно серйозним. Цю дитину-повію покажуть публічно на головній площі Коела Лоемпоєр. Звичайно, я мріяв і дозволяв своїй уяві розігратися, але в той момент я був уже неабияк збожеволів від втоми і більше не думав так логічно. На той час мені це здавалося гарною ідеєю.
  
  
  
  Мавпи знову замовкли. Час підійти. Я перекинув тіло Кобри через плече і ступив через тріщину в темряву. Місяць знову ховався, і мене це влаштовувало. Мені вдалося вибратися з табору. Потім стало справді складно. Справді складно. Тепер у мене є ліхтар, але мине багато часу, перш ніж я зможу використовувати його без небезпеки. Мені доводилося йти вночі через джунглі. Бо з першим промінням сонця вони підуть за мною. Небагато здогадок, боже і трохи удачі, я пройшов через зовнішнє кільце вартових. Мис розширився і місцевість перетворилася на справжні джунглі, зовсім не схожі на цю тонку тканину. Через годину, коли я пройшов близько п'ятисот ярдів, я зупинився, щоб зорієнтуватися та скласти план. Я знав, що десь на заході є шосе. І чим ближче я підходив до цієї головної дороги, тим більшою безпекою ставав. Там патрулювали урядові війська і партизанам це навряд чи сподобається.
  
  
  
  Але я не хотів стикатися з цими військовими військами. Я не дуже добре подумав, коли уявляв, як Лім Джанг опиниться в громадському місці у Коела Лумпоєр. Я щойно став убивцею. Деякий час усе це мало бути тихим. Найменше уряд Малайзії хотів із цього приводу розголосу.
  
  
  
  Я сміявся. Я міг собі уявити, як туристи дивляться на труп, а потім запакують валізи так швидко, як тільки зможуть. Ні, не спрацювало. Проте мені потрібний був доказ того, що я виконав свою місію. Подумавши, у мене з'явилася інша думка. Трохи варварська, але, проте, хороша ідея, і я просто відчував себе досить злим, щоб здійснити її.
  
  
  
  Коли відпочив, я зрізав ще кілька лоз і зв'язав труп петлею на спині, залишивши обидві руки вільними. З лампою в одній руці та парангом в іншій я рушив у дорогу, попередньо зорієнтувавшись за допомогою компаса. Я знав, що мені не доведеться турбуватися про можливу гонитву до ранку. Там були малайзійці, і вони надто розумні, щоб йти вночі через джунглі. Я був звичайним орангом-американеком, який нічого не знав.
  
  
  
  На мій подив, я досяг хороших результатів. Я знайшов довгу ділянку савани, яка вела вгору від берега, і скористалася цим. Якось неподалік загарчала пантера, але мене це не збентежило. Мене нічого особливо не турбувало, окрім втоми. Я вимотався. Я спітнів і спотикався, час від часу падаючи, проклинаючи себе за те, що я не надлюдина.
  
  
  
  Відкрита ділянка закінчилася, коли я дістався гребеня. Зверху земля знову спускалась у джунглі. Я дозволив петлі ліани з тілом Кобри зісковзнути з моїх плечей і впасти на землю. Потім я визирнув з-за дерев на заході. Звичайно, мені довелося спуститися в ці джунглі, щоб сховатись і дізнатися, що робити. Мені потрібно було мати гроші та якось вибратися з цієї країни.
  
  
  
  Місяць знову зник, і далі на захід я побачив, як спалахнули фари. Пара одиночних фар, що піднімаються і опускаються, пробиваючи ніч, як жовті маяки. Головна дорога. Якийсь плантатор повертається зі свого клубу і прямує додому, або вантажівка з робітниками, або, можливо, урядовий патруль. Я продовжував дивитися, поки не погасло світло. Ця дорога була принаймні за три милі на захід. Не дуже щасливий кінець через джунглі та обставини, в яких я опинився, але, проте, я був веселий.
  
  
  
  Я підняв тіло, почепив на спину і спустився вниз. Джунглі були дуже густими, і в мене з'явилося відчуття, що я нарешті в безпеці від партизанів. Вони ніколи не застали б мене в цій плутанині, навіть якби ризикнули наблизитися до дороги. Я припускав, що вони будуть спантеличені, деморалізовані і не зможуть ефективно працювати. Це було тіло без голови.
  
  
  
  Тепер ця голова висіла у мене на плечах.
  
  
  
  Я глянув на годинник, який дав мені Кобра, щоб визначити точний момент моєї смерті. Було вже після трьох. За годину знову настане день, я не зможу так продовжувати. Перше відповідне місце, яке я зустрів на шляху, я використав як підставку для відпочинку. . Я впустив тіло і впав. Я використовував тіло як подушку та заснув.
  
  
  
  Ще до того, як я розплющив очі, я знав, що він там. Я відчував, як він дивиться на мене. Він був приблизно за чотири фути від мене і пильно дивився на мене. Трубка, яку він тримав прямо переді мною, була шість футів завдовжки, і він тримав її за кілька дюймів від рота. Перші промені сонця впали на його маленьке викривлене тіло. Його очі блиснули на мене червоним світлом. Я не рушив з місця. Я навіть не злякався і змирився із цим. Зробити те, що я зробив, прийти сюди і померти від отруєної стріли. Це було страшенно смішно.
  
  
  
  Він дивився на мене. Я стежив за ним. Я ніколи не бачив карликів джунглів. Зазвичай ви їх також не бачите. Тільки ручні, але вони зустрічаються рідко. Цей виглядав зовсім не прирученим. І все ж таки він стояв там, він дивився, але ще не вбив мене. Я швидко подумав. Можливо, він не був ручним, але, можливо, він також не був цілком диким. Можливо, він раніше бував серед білих та малазійців і тому мене не боявся.
  
  
  
  Я був дуже обережний. Я посміхнувся, не рухаючи руками. Коли я говорив, я, мабуть, звучав як метрдотель, що пропонує місце Аристотелю Онассісу.
  
  
  
  Табі, – сказав я. Вітання. Якщо він не говорить по-малайськи, у мене будуть проблеми, тому що я не говорю на семанзі. Він не відповів, але мені здалося, що він на мить похитав головою. Трубка теж рушила, присунувшись трохи ближче до рота.
  
  
  
  Я ламав голову. Так ми не просунулися набагато далі. У цей момент я відчув бурчання у животі і дуже повільно рушив рукою і вказав на свій живіт.
  
  
  
  - Макане?
  
  
  
  Тепер він похитав головою. Він не хотів їсти, або не хотів, щоб я їв, або не хотів мене їсти. Він продовжував дивитись, і це мене анітрохи не заспокоювало. Я зберігав спокій і дивився у відповідь, майже думаючи, що моя голова ось-ось лусне. Він був чорним як вугілля і був оголений, за винятком невеликої ділянки квадратної кори, що покриває його геніталію. Він був навряд чи п'ять футів на зріст, з м'язистими руками та ногами та кулеподібним животом. Його волосся було схоже на сталеву вату чорного кольору. Він мав плоске обличчя, широкий плоский ніс і товсті губи. На лозі, що утримує шматок кори, він ніс саморобний ніж та мішечок для своїх отруєних стріл.
  
  
  
  Наші дипломатичні відносини знову зупинилися. Я спробував змусити їх знову рухатися.
  
  
  
  Я був дуже обережний і показав на себе. - 'Нік. Нік.
  
  
  
  Він глянув. Я вказав на нього. - "Апа нама?"
  
  
  
  "Побачимося", - сказав він. .
  
  
  
  Він опустив свій духовий пістолет і вказав на себе, повторюючи: «Поки що».
  
  
  
  Потім він сказав: «Чорт забирай».
  
  
  
  Піт заливав мені очі, але я не наважувалася витерти його. Я обдарував його серцевою усмішкою, не зводячи очей з його духової рушниці.
  
  
  
  - Ти говориш англійською, Той? Американі?
  
  
  
  Він усміхнувся мені. - «Чорт забирай, говори добре».
  
  
  
  "Поки, - сказав я, - ти не зробиш мене страшенно щасливим".
  
  
  
  Він зробив крок до мене і вказав на тіло Кобри. "Вбити тебе?"
  
  
  
  Я кивнув головою. "Млинець."
  
  
  
  Він притис руки до горла, натиснув і схилив голову набік. 'Вбити тебе? Уряд вбиває вас за вбивство. Хоча страшенно погано.
  
  
  
  Я похитав головою. Пояснювати йому це не мало сенсу.
  
  
  
  «Не вбивайте уряд. Чи не лови. Ти мені допоміг. Розуміти? Ти допоміг мені.
  
  
  
  Він простяг руку. Він зрозумів.
  
  
  
  'Дати?'
  
  
  
  Я встав. Він обережно глянув на мене. Я зняв пістолетний ремінь і впустив його. Я все робив у повільному темпі. Я вказав на речі на підлозі.
  
  
  
  'Я даю. Ти взяв. '
  
  
  
  Він вийшов уперед за кілька футів від мене. Він не виглядав враженим. Потім він побачив годинник на моєму зап'ясті, посміхнувся і вказав на нього.
  
  
  
  "Я страшенно добре це розумію".
  
  
  
  Я зняв годинник і віддав йому. Без сміху і дуже серйозно оглянув. Потім послухався. Він відкрив свою сумочку і щось мені подав. Дай трохи, візьми трохи. Послуга за послугу. Мені також треба було отримати подарунок.
  
  
  
  То був відскок. Відскок зношеного скла. Бог знав, звідки це взяв.
  
  
  
  Тілль мені посміхнувся. Я посміхнувся Тоту. Ми були друзями.
  
  
  
  Він вказав на тіло. - 'Робити?'
  
  
  
  Мені знадобилося майже півгодини, щоб пояснити йому, що я хочу. Під час клопоту, який змушував його врізатися в його пухнасту голову, я дізнався, що одного разу його використовували як робочу силу на плантації. Потім він знову пішов і почав тинятися, але десь у глибині джунглів у нього була дружина і кілька друзів, які підтримували його у скрутні часи. Чорні пігмеї, такі як він.
  
  
  
  Нарешті ми уклали угоду. Він і я. Він мені допоможе. Він повірить мені за гроші, які я йому обіцяв. Як колишній гумовий робітник він знав ціну грошам.
  
  
  
  Я не думаю, що він повністю погодився з моїми планами щодо трупа, але врешті-решт він кивнув і сказав: «Чорт забирай, ти впораєшся. Людина страшенно добре знає, може. Ти платиш?'
  
  
  
  'Я плачу.'- Мені було цікаво, що б вони сказали в AX, якби побачили це у списку одержувачів грошей.
  
  
  
  Потім перекинув духовий пістолет через плече і підняв вигнутий палець. Ти прийдеш до мене, Нік? Млинець.'
  
  
  
  "Чорт візьми", - сказав я.
  
  
  
  -
  
  
  
  Яструб почав мене дратувати. Я зробив йому повний усний звіт, і тепер я пояснював йому свою теорію про золоті змії, які виявилися платиновими.
  
  
  
  «Це ніколи не може бути доведено, – сказав я, – але я думаю, що коли інші люди захопили цей старий зміїний храм, вони пофарбували цих змій у золото, бо вони не розуміли, що таке платина, розумієте. Вони не знали його цінностей. Вони розуміли золото і тому розмалювали цих змій. Так обманювали і япошок, поки ті, хто вкрав змій на підводному човні, не впізнали, що це насправді. Тоді вони вирішили залишити це при собі. Вони знали, що війну програно, і вони хотіли, щоб у Японії почалося нове життя. Мабуть, брали участь усі, від командира до найнижчого рангу. Вони розплавили матеріал і перетворили його на фіктивну торпеду. Непоганий трюк. Але літак прилетів та потопив їх».
  
  
  
  Хоук жував сигару і дивився на мене. Він був не дуже гарний настрій. Він підніс сигару до куточка рота і сказав: «Я простежу, щоб уряд Малайзії був проінформований про їхні скарби в належний час».
  
  
  
  Яструба справді не дуже цікавили платинова торпеда та мої теорії з цього приводу.
  
  
  
  Я закурив цигарку із золотим мундштуком і почав чекати. У маленькому офісі було тихо. Єдиними звуками були цокання годинника Western Union на стіні і приглушений стукіт машинки Делли Сток в іншій кімнаті.
  
  
  
  'Де це знаходиться?' .
  
  
  
  Я знизав плечима. Моя рука хворіла. Мене мучило сухожилля. Мені наклали гіпс і забинтували за десять місць. Моя особа стала майже нормальною. Завтра піду до стоматолога, щоб мені поставили зуби на місце.
  
  
  
  Хоук скривився і вказав на мене новою сигарою. 'Ти впевнений що ти…'
  
  
  
  Цей старий знає, що я не брехун. Тим не менш, йому було трохи важко повірити в це. Це мене здивувало. Чому? Він знає, що я не брешу. Я кивнув головою. «Я впевнений, Туане. Як я вже сказав, я відправив його авіапоштою з Куала-Лумпура.
  
  
  
  - А чому, чорт забирай, його ще немає? Пройшло достатньо часу.
  
  
  
  Я знизав плечима. 'Може бути затримано під час відвантаження.
  
  
  е
  
  
  Ви ж знаєте, як погано працює цей пост у наші дні». Хоук відсунув стілець і поставив ноги на стіл. В одному черевику була дірка.
  
  
  
  Він потер свою жилисту шию і сказав: Я все ще не впевнений, що вірю тобі, Нік. З іншого боку, можливо. Це безумство, але я знаю, що ти на це здатний».
  
  
  
  "І я зробив це".
  
  
  
  Він глянув на мене. 'Чому?'
  
  
  
  - Дуже зручно, - сказав я. "Маленький, прямий, у справі і абсолютно незаперечний доказ".
  
  
  
  Старий бос зітхнув і глянув у стелю. Він похитав головою. Іноді, мій хлопчик, я захоплююся тобою.
  
  
  
  "Іноді, - сказав я, - я теж захоплююся собою".
  
  
  
  Тоді увійшла Делла Стоук. Вона несла невеликий пакунок. Вона простягла його Хоуку і зупинилася в очікуванні. Старий люто глянув на неї і жестом показав на двері. Он, Делла. Це не для твоїх ніжних очей».
  
  
  
  Вона принюхалася і пішла. Вона залишила двері відчиненими. Я закрив її і, коли повернувся на станцію, Хоук уже відкрив пакет і тепер дивився на маленьку голову. Я глянув через його плече. Обличчя Лім Джанга було повністю зменшено. Він усе ще мав вигляд професора, але тепер уже зовсім маленький професор.
  
  
  
  Я постукав по голові. - "Хороша робота, чи не так?"
  
  
  
  Яструб скривився і перевернув цю штуку. «Я розширю її та відправлю Дато Ісмаїлу бін Рахману. Це дасть його душі відпочинок».
  
  
  
  Я кивнув головою. «Так, і згодом ми отримаємо дуже неформальну подяку від уряду Малайзії. Принаймні індустрія туризму тепер знову в безпеці. З'являться нові позики. Ви також можете сказати Дато… «Я зробив свій голос грубим, тому що я так себе почував…» Ви також можете сказати йому, щоб він не ставив двох людей на одну й ту саму справу наступного разу. Цей його жарт коштував життя хорошій людині».
  
  
  
  "Я, звичайно, не скажу цього", - сказав Хоук. Він глянув на мене на мить. У його старих похмурих очах був натяк на задоволення та легку агресію. «Ці малазійці тепер дещо мені винні, і ніколи не знаєш, коли це може стати в нагоді».
  
  
  
  "Ні, - сказав я, - ніколи не знаєш".
  
  
  
  Хоук поклав голову на стос паперу, як прес-пап'є.
  
  
  
  «Вдягніть окуляри у роговій оправі, коли зробите цей знімок», - сказав я. «Це робить подібність ще кращою, більш реалістичною». Хоук виглядав загрозливо. Зазвичай йому не подобається недоречна веселість, якщо, звичайно, він сам не виливає його.
  
  
  
  Я підійшов до дверей. «Добре, у мене призначено зустріч. До побачення, шеф. Я доповім як завжди і ...
  
  
  
  "Хвилинку", - сказав він.
  
  
  
  Я обернувся. Він узяв зі столу книжку і тепер її гортав. «Я провів невелике дослідження Малаккі, - сказав він, - але там нічого не йдеться про різання голів. Раніше у Сараваку були мисливці за головами, але тепер їх нема. Більше того, вони не зменшували голови. Отже, на якому... '
  
  
  
  Я повільно посміхнувся йому.
  
  
  
  "Тобі треба покопатися", - сказав я. «Дивно, що ти виявляєш, коли трохи покопаєшся. До побачення, містере Хоук.
  
  
  
  'Вітання. І тримайся подалі від Гонконгу на якийсь час».
  
  
  
  Я кивнув, коли вийшов за двері. -'Я зроблю це.' Не було сенсу говорити йому, що я щойно повернувся з Гонконгу. Я пояснив різницю у часі тим, що відмовився від двох днів у лікарні, коли провів лише один. Мені вдалося звести кілька рахунків у Гонконгу.
  
  
  
  Я не згадав про це у своєму звіті. Яструб не схвалює твоїх вбивств поза завданнями.
  
  
  
  Так, Фредді була там, коли я приїхав. І вона була готова. Принаймні шалено. Мені це не сподобалося, як я гадав. Я все думав про Сіті та Море. В основному у Сіті. Іноді, навіть коли я цілувався з Фредді, я все ще чув, як Сіті каже: «Прощавай, Туане».
  
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  
  
  
  
  
  Лім Джанг, політичний агітатор на прізвисько «Червона кобра», знову активний. Після своєї нещодавньої поразки він тепер діє з джунглів Малаккі. Ця інформація коштує Ніку Картеру 10 000 доларів. Але цю проблему можна вирішити.
  
  
  
  І йому потрібно докласти чимало сексуальних зусиль, щоб змусити доньку міністра-німфоманку розповісти те, що вона знає. Але Картер усе ще здатний.
  
  
  
  Однак, коли він згодом змушений дивитися одну з найжахливіших страт, свідком яких він колись був, він знає лише холодну, цілеспрямовану помсту.
  
  
  
  І це саме те, що зробила невловима Червона Кобра.
  
  
  
  Ім'я його жертви - Нік Картер.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Шкловський Лев
  Жива Смерть
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Жива Смерть
  
  
  Присвячується людям секретних служб Сполучених Штатів Америки.
  
  
  1.
  
  
  Букінгемський палац та «птахи», міні-спідниці та велич, традиції та Твіггі, Карнабі-стріт та Кінгс-Роу. Це те, що я бачив, та дивна суміш, якою є Лондон сьогодні. Я гуляв вулицями «Колоса на Темзі» і дійшов одного висновку. Міні-спідниця родом із Лондона не випадково, не випадково, це не блукаючий вітер моди. У англійських дівчат для цього є ноги та стегна, а головне – хода. Я знаю; Я спостерігав за ними весь день, відколи прибув до аеропорту того ранку і виявив, що Денні немає вдома. Ще не час вбивати, тож я вбивав час.
  
  
  У англійських дівчат є хода, спосіб вразити. Вони розмовляють ногами. Вони говорять; "Ці прекрасні ноги, вони мої, і вони можуть бути твоїми, якщо я захочу, щоб вони були". У певному сенсі я мимоволі подумав, що ці ноги та стегна були фізичним підтвердженням Великої хартії вольностей ХХ століття. "Я англієць, я вільна душа і я сам собі господар", - як би говорили вони. "У мене є право носити коротку спідницю, ходити куди хочу, спати з ким завгодно, будь проклятий король, корона і простолюдини". Я обмінявся поглядами з однією довгоногою красунею, що вільно розгойдувалась, її міні тільки прикривав низ її маленької дупи, що розгойдується.
  
  
  "Було б добре, - сказав я собі, - якби я хоч раз зміг провести тиждень у Лондоні, не будучи на завданні для AX". Просто старий я, Нік Картер, а не агент N3, працюю. І ця подорож мала змусити мене з тугою дивитися на всіх відкритих, прямих молодих людей. У цій поїздці я відчував себе качкою у тирі. Ось чому я витратив зайвий день, щоб побачити Денні, але виявив, що її немає вдома. Звичайно, згідно Хоуку, мені не слід так почуватися, і, чесно кажучи, не можна ігнорувати шосте почуття старого лисиця. У мене дуже добрі антени, але в порівнянні з Яструбом вони строго кришталево чисті. За цими сталевими блакитними очима, за спокійною незворушною зовнішністю ховається набір антен, звукових плат та сенсибілізованих реакторів, яким позаздрив би міжзоряний пост підслуховування. Подивимося правді у вічі, ось що робить Хока найкращим керівником AX. Він проникливий, кмітливий, винахідливий і надприродний. Прогулюючись Трафальгарською площею, я знову побачив цю сцену в офісі Хока в штаб-квартирі AX у Вашингтоні. Це було лише день тому, але навряд чи я це забуду.
  
  
  Хоук запам'ятав мене своїм м'яким, недбалим виразом обличчя, своїм м'яким підходом. Ми працювали разом стільки років, що було важко знайти тактику, яку я не міг розпізнати.
  
  
  «Послання неоднозначне, я визнаю, Нік, – сказав він. «Жінка зателефонувала нашому джерелу і сказала, що має щось надзвичайно важливе, і вона говоритиме лише з головним агентом AX. Вона організувала складну процедуру зустрічі, яку я описав».
  
  
  "Очевидно, вона відчуває, що перебуває під наглядом", - продовжив я. «Але ви уявлення не маєте, що це могло бути. Це могло бути навіть містифікацією».
  
  
  Хоук поблажливо посміхнувся, його усмішка казала мені, що я по-дитячому думав, що він не подумав про це. Я усміхнувся у відповідь. Я не був дитиною і він це знав.
  
  
  "Вона могла б бути попереднім агентом для когось, хто хоче втекти, можливо, її чоловіка, відомої людини", - продовжив він. «Або, можливо, вона сама. Можливо, вона має цінну інформацію, яку можна продати. Вона може бути навіть тим, хто хоче працювати на нас, кимось у делікатному становищі. Або, чесно кажучи, це може стосуватися будь-якої кількості речей».
  
  
  Ось тоді я й кинув свою точку зору, зізнаюся, із певним сумнівом.
  
  
  "Що, якщо це хитра установка, щоб убити кращих агентів AX, зокрема мене?" Я запитав. Хоук довго мовчав. Нарешті він розтис губи і прокоментував. Віддайте йому належне за його безкомпромісну чесність у Новій Англії навіть коли це було боляче.
  
  
  "Це можливо. Я маю це визнати», - сказав він. «Але я не думаю, що це можливо. Наше джерело завжди було найнадійнішим. Ми повинні виходити з припущення, що жінка може дати нам щось дуже цінне і попросила зустріч».
  
  
  Я чекав, що він підкине мені м'яч. Він зробив.
  
  
  "Але якщо те, що ти подумав, правдоа, Нік, - сказав він, - тоді ще важливіше, щоб ти негайно поклав край подібному".
  
  
  Він усміхнувся, страшенно задоволений собою, що мені довелося розпливтися в посмішці разом із ним. Отже, я опинився у веселому лондонському містечку на тому, що могло бути містифікацією, дуже важливою зустріччю для Америки чи смертельною пасткою. Я все ще схилявся до останнього і чекав, що помиляюсь у цьому випадку. Однак удача мені не заважала. Відсутність Денні на весь день після того, як мені вдалося приїхати на цілий день раніше, була більш ніж розчаровує. Денні Робертсон була більша, ніж спогад. Вона була особливою сторінкою минулого. Ми познайомилися кілька років тому, коли вона була набагато молодшою, ніж я думав. Відразу стало очевидно, що вона не з тих, хто
  
  
  
  
  
  зустрінеться і перетвориться на спогад. Я не з тих, до кого легко дістатися жінкам. Я завжди був твердо переконаний, що дівчатам, дівчатам, які люблять справжнє кохання, які очікують біля огорожі, не місце у житті міжнародного агента. Дівчатка, якщо не рахувати цього, займали страшенно велике місце. Вони були найкращим проклятим способом стерти всі потворності, смак смерті, проблиски пекла, з яких складалася ця справа. Але Денні Робертсон відрізнялася від решти. Не те, щоб вона могла змусити мене змінити свою думку про місце дівчаток у моєму житті або що вона намагалася, але вона досягла мене так, як жодна інша дівчина ніколи не могла. Як я вже сказав, вона була набагато молодшою, ніж я думав. Я виявив це тієї ночі, коли ми кохали. Я також дізнався, наскільки вона талановита від природи. Через день мене відкликали, і після короткої перерви ми обидва залишилися як двоє меломанів, які почули лише половину симфонії. Вони обидва відчайдушно хочуть почути другу половину.
  
  
  Список дівчат, які мені подобалися і які я залишив з тієї чи іншої причини, складав цілу милю. Короткі перерви були невід'ємною частиною мого життя. І деякі, звичайно, залишалися в пам'яті довше, ніж інші, кожен із своїх причин. Але тільки з Денні Робертсоном я відчув синдром незавершеної симфонії, відчуття необхідності повернутися. Не те, щоб у нас були ідилічні стосунки. Кілька разів вона називала мене всілякими іменами, і її характер і ревнощі збігалися. У листах, які вона писала мені з того часу дві чи тричі на рік, вона ніколи не була сентиментальною, ніколи не була ніким, крім подруги. Але вона висловила словами відлуння того, що я відчував. Вона ніколи не могла забути тієї ночі чи мене. Все, що з того часу було для неї другорядним, вона написала в одному листі. Я подумки бачив її тонкий, тонкий почерк.
  
  
  Коли ти збираєшся зайти до мене знову, Нік? Чому такі незабутні абсолютні гнилі, як ти? Будь ласка, спробуй. Я знаю, що це буде тільки мимохідь, і я, без сумніву, страшенно розлююсь на тебе через щось інше, але спробуй. Хто знає, може, ти виправився і став дуже симпатичним хлопцем.
  
  
  Я намагався кілька разів і ми завжди втрачали зв'язки. Денні не з тих, хто сидить і дивиться у простір. Вона була типовою англійкою, виросла на великих грошах і всм, що можна було купити. Закриті школи, балетні курси, академії верхової їзди та найкращі британські джентльмени як ескорт. Але вона також мала речі, які не можна купити за гроші - виховання, чесність, інтелект. Денні почувала себе як удома в міні-спідниці, джодхпурах або вечірній сукні - подвиг, з яким можуть впоратися небагато дівчат. Відверті, відкриті британські дівчата, які безсоромно виявили до мене інтерес, коли я проїжджав повз, не могли знати, що їхні шанси були ще меншими через ці спогади. Я побачив телефонну будку і знову подзвонив Денні. Мені залишалося до другої години ночі чекати телефонного дзвінка, перший крок у процедурі зв'язку. Було б набагато приємніше, якби я чекав з Денні. На цей раз до телефону відповів голос, який відкрив шлюзи пам'яті.
  
  
  "Я не вірю в це!" вона ахнула телефоном.
  
  
  «Повірте, – сказав я. «Я перебуваю в готелі «Гір», щоправда, тільки проходжу туди. Я думав, ми зможемо зустрітися за кілька годин».
  
  
  "Пішло все до біса!" вона вилаялася. Денні могла вилаятися, як гренадерський гвардієць, і змусити це звучати дуже правильно. «У мене танцювальна вечеря, яку я маю відвідати – у школі, де я викладаю».
  
  
  "Ти тепер шкільний учитель?"
  
  
  «Це школа верхової їзди, - швидко сказала вона, - але я вислизну раніше - якомога ближче до десяти».
  
  
  "Чудово", - сказав я. «Я чекатиму у своїй кімнаті».
  
  
  "Нік!" - Запитала вона, поспішно додавши: «Як справи?
  
  
  "Я змінився", - засміявся я. «Я старший, зріліший. Я той симпатичний хлопець, про який ви писали. Хіба ви цього не хочете?»
  
  
  «Я не впевнена», - сказала вона із задумом у голосі. Крім того, я не вірю тобі. О, Нік, буде так чудово побачити тебе знову. Сьогодні ввечері о десятій».
  
  
  Я вийшов з телефонної будки і побачив тільки високу, царську дівчину з темно-рудим волоссям, каштановим, як вона завжди це називала, з кремово-персиковим кольором обличчя. Я пішов прямо на вечерю в гарний ресторан, і хоча мені не дуже подобається їсти на самоті, я повністю насолоджувався їжею. Можливо тому, що я був не один. Денні та спогади про неї були майже фізичною присутністю. Вечеря теж була страшенно хороша: півник-порей, смажені яловичі реберця з йоркширським пудингом і гарний бренді. Я повернувся до своєї кімнати, розтягнувся на ліжку і коротко ознайомився з процедурами контакту, яких слід дотримуватись пізніше вночі.
  
  
  Жінка мала зателефонувати мені о другій годині ночі і використовувати ідентифікаційний код, який вона сама вигадала. Як тільки це з'ясується, вона дасть мені подальші інструкції про те, де з нею зустрітися. Бренді все ще був зі мною, і я заплющив очі. Думаю, протягом дня я ходив більше, ніж припускав, бо заснув майже миттєво. Мене розбудив телефонний дзвінок. Миттю глянувши на годинник, я побачив, що було рівно десять годин.
  
  
  
  
  
  
  Я відповів, чекаючи голосу Денні. Це була дівчина, але точно не Денні. Фактично, для того, хто очікував точного, бездоганного англійського Денні, голос був грубим шоком для вуха - плоский, дещо гугнявий характерний діалект, який я дізнався як ліверпульський акцент. Часто кажуть, що акцент англійця показує набагато більше, ніж частина країни, з якої він родом; це досить точне керівництво щодо його освіти, соціальної та економічної освіти. У півдюжині слів моя представилася тим, що англійці називають дівчиною з робітничого класу, або, можливо, кимось ще.
  
  
  "Містер Картер?" - нерішуче промовив голос. «Чи можете ви пройти у вестибюль? Плани змінилися".
  
  
  "Які плани?" - Запитав я, моя від природи підозріла натура вийшла на перший план.
  
  
  "Плани на вашу зустріч", - сказала вона. «Я тут, у вестибюлі. Ви можете спуститись? Час важливий».
  
  
  "Хто ти?" - Запитав я.
  
  
  "Не важливо", - сказала вона. «Мене звуть Вікі. Мене послали відвезти до нового місця зустрічі. Будь ласка, спустіться».
  
  
  Я погодився спуститися вниз і виявив, що вона все ще стоїть біля телефону, маленька фігурка з круглими грудьми, штучна блондинка, сексуальної форми під вузькою червоною сукнею. Вона мала кругле молоде обличчя, і я припустив, що їй не більше двадцяти одного року. Її круглі груди були зроблені ще вищими і округлішими завдяки бюстгальтеру на платформі, який натягнув сукню майже до краю. Під макіяжем і фарбою відчувалася прихована акуратність, яку не можна було приховати. Її руки нервово смикали маленьку блискучу шкіряну сумочку. Я не вважав її вульгарною. Вона просто виглядала непогано, що не рідкість для багатьох дівчаток. Я бачив, як її очі, блакитні, дивилися на мене, мимовільне схвалення її погляду.
  
  
  "Що це все означає, Вікі?" Я посміхнувся до неї.
  
  
  "Я нічого не знаю", - сказала вона. «Я знаю тільки, що відвезу тебе кудись, і мені сказали сказати, що плани змінилися. Мені сказали, що ти зрозумієш».
  
  
  Я прокрутив це в розумі і дійшов одного висновку. Все це з самого початку було дивним, оповитим таємницею та невпевненістю. Ніхто не знав, що чому і хто. Зміна планів вписалося у картину. Щоб ще раз перевірити її, я покинув ще одну.
  
  
  "Вас послала жінка?" - різко спитав я.
  
  
  "Чоловік", - нерішуче відповіла вона. Я пронизав її задумливим поглядом, на який вона байдуже відповіла.
  
  
  «Це все, що я знаю, дорогий», - сказала вона з відтінком тону, що викликає. Я їй повірив. Вона була посильною. Той, хто стояв за цим, не сказав їй нічого, окрім безпосередніх інструкцій.
  
  
  "Добре, лялька", - сказав я, взявши її за руку. "Я піду з тобою. Я просто хочу на мить зупинитися біля столу».
  
  
  Я збиралася залишити записку для Денні, але перш, ніж ми підійшли до стійки реєстрації, я побачила, що Денні увійшла, сяюче красивий у білій атласній вечірній сукні та багатій червоній оксамитовій накидці. Вона побачила мене в той момент, коли я побачив її, і я побачив, як її карі очі дивилися на Вікі, що стояла поряд зі мною. Її губи з тонкими краями стиснулися, а очі звузилися. Я бачив, як її гнів злетів до неба. Це завжди відбувалося миттєво, і я повинен був визнати, що це виглядало так, ніби я збирався побачити з Вікі.
  
  
  «Я можу пояснити», - сказав я, намагаючись запобігти вибуху. "Я подзвоню тобі завтра і поясню тобі все".
  
  
  Вона зупинилася прямо перед нами, і її очі спалахнули, коли вона глянула на мене. Я бачив, що за гнівом був біль.
  
  
  «Я впевнена, що на той час ви придумаєте щось абсолютно геніальне», - сказала вона, її слова були вкриті льодом. Вона завжди виглядала такою чудовою, коли злилася. «Але не дзвони, бо я не слухатиму. Я бачу, ти зовсім не змінився. Ти все ще той кіт на двох ногах».
  
  
  "Денні, почекай!" Я крикнув їй услід, але вона вже виходила за двері після того, як кинула на мене один із тих поглядів, які я міг знати. Я глянув на Вікі і подумки вилаявся. Не було питань, що я хочу робити, і не було питань, що робити. Я штовхнув маленьку білявку в двері, помітивши швидкоплинне вираження лукавого, стервозного задоволення, яке відбилося на її обличчі. Хоча насправді вона не мала до цього жодного відношення, їй подобалася роль переваги над іншою жінкою. Це була рефлекторна дія, вбудована у жіночий організм.
  
  
  "Вона твоя пташка?" - Прокоментувала вона з навмисною м'якістю. "Мені здається, пояснити їй це трохи проблематично".
  
  
  "Вона не моя пташка", - грубо сказав я. «Вона старий друг. Де твоя машина?
  
  
  Вона вказала на маленьку машину, що стоїть біля узбіччя, і я прослизнув поряд з нею, відчуваючи, що можу її роздавити.
  
  
  «Господи», – вигукнула Вікі, глянувши на мене. "Ви займаєте так багато місця". У її погляді знову був натяк на інтерес, погляд, який казав, що за інших умов, в інший час, в іншому місці вона була б більш ніж доброзичливою. Я сидів тихо, дивлячись, як проходить Лондон. Вона їхала набережною Вікторії, через центр міста, повз ринок Біллінгсгейт і стару вежу.
  
  
  
  
  
  
  
  Я сидів похмурий і неприступний. Вона не звернула уваги на свою сукню, яка сиділа в неї навколішки. Її ноги, трохи коротші за ікри і товсті стегна, через п'ять або більше років стануть короткими і кремезними. Прямо зараз у них було достатньо молодості та твердості, щоб виділяти грубу сексуальність. Поки ми їхали, я поставив їй ще кілька запитань, щоб подивитися, що вони можуть викликати.
  
  
  "Я їду на зустріч зараз?" - Недбало запитав я.
  
  
  «Господи, ти наполегливий», - з запалом вигукнула вона. "Я ж сказала вам, що взагалі нічого не знаю, і в цьому вся суть".
  
  
  "Ти трохи нервуєш, чи не так, Вікі?" Я посміхнувся.
  
  
  "Що, якщо так?" - Заперечила вона. «Я просто роблю свою роботу, от і все. Задаючи мені страшенно багато питань, це нічому не допоможе».
  
  
  Вона повернула Сонячний промінь, коли ми підійшли до великої табличці з написом «Королівські доки Альберта». Вона направила маленьку машинку на вузькі вулички першої з секцій дока, вулиці, які вели повз склади, ряди ящиків, тюків і суден, що горять вогнями, що висвітлюють нічне розвантаження. Лондонські доки, на відміну від інших у світі, не виступали з Темзи, а складалися з п'яти величезних штучних територій, віддалених від річки і яких можна було дістатися вузькими проходами. У цих величезних комплексах Лондон міг одночасно приймати понад сотню океанських лайнерів та вантажних суден. Вікі пропустила машину через ділянки, наповнені світлом та діяльністю, заїхавши до темної, пустельної та тихої місцевості. Судна, пришвартовані там, були однаково тихими і темними, які, очевидно, вийшли з ладу. Я відчув, як мене охопив попереджувальний озноб, волосся на потилиці почало підніматися. Це був вірний знак неприємностей та небезпеки. Цьому не було пояснення. Назвіть це екстрасенсорним сприйняттям, шостим почуттям, досвідом, назвіть як завгодно, але це була внутрішня частина мене, яка не піддалася раціональному поясненню. Я був дуже радий цьому, зрозумійте мене правильно, але час від часу навіть я ставив собі запитання, чому він працює так безвідмовно. Прямо зараз, наприклад, не було причин, щоб він почав цокати. Було логічно, що запланована зустріч відбудеться у якомусь темному, глухому місці. Весь бізнес за своєю природою був темним і секретним. Цього слід було чекати, і все-таки я відчував це почуття небезпеки, що насувається, передчуття того, що зараз дванадцята година і все не так добре. Я намацав Вільгельміну, мій «Люгер», надійно прихований у наплічній кобурі. Це було обнадійливо. Уздовж мого правого передпліччя, у шкіряних піхвах, тонкий стилет «Хьюго» додавав впевненості.
  
  
  Вікі зупинила машину, визирнула у вікно, і в темряві я побачив, як вона нервово жувала губи.
  
  
  "Це те місце", - сказала вона. "Пірс 77". З одного боку вимальовувався темний корпус вантажного судна, він гігантсько здіймався вночі. На протилежному боці дока вишикувався низький плоский склад. Півдюжини ящиків і ящиків стояли край краю корабля.
  
  
  "Ти перша", - сказав я. "Я вийду за тобою".
  
  
  "Я?" - сказала вона одночасно лякаючим і зухвалим голосом. "Немає дорогою. Я зробила свою роботу. Я не виберуся потім звідси, з цього страшного місця».
  
  
  "Ти виходиш", - сказав я, кладучи руку їй за спину. Вона подивилася на мене, і я побачив, що її очі округлились і розширились від страху. Те, що вона побачила в моєму, налякало її більше. Вона відчинила двері і вийшла з машини. Я був прямо за нею, і я просто випростався поряд з нею, коли пролунали постріли, два, може, три. Вони просвистели повз моє вухо і з глухим стукотом ударися в машину. Вікі закричала, і я кинув її на землю разом із собою. Незважаючи на її жах, я бачив, як вона протискалася під машину. Я спокійно лежав обличчям вниз. Це сталося надто швидко, щоб я міг бачити, звідки стріляли, за винятком того, що зазначу, що вони летіли з різних боків. Тільки той факт, що я вийшов з машини поряд з Вікі і злився з темним силуетом машини, завадив їм потрапити прямо в ціль. Вони й так були далеко від неї. Якщо я спробую встати і втекти, мене прострелять за секунду. Я продовжував лежати нерухомо, як мрець.
  
  
  Через хвилину я почув кроки, що наближаються, одну пару кроків. Вони були обережні та компетентні. Я подумки відтворював те небагато, що зміг вловити з плями. Темний корпус торгового судна був найближчим до мене, одразу за рядом пакувальних ящиків. Кроки припинилися, і рука нахилилася, щоб перевернути мене. Звичайно, в іншій руці буде пістолет, я дозволив йому безвільно перевернути мене наполовину, а потім, притулившись п'ятами до бруківки пристані, я кинувся в перекат, схопивши його за щиколотки вагою мого тіла. Його ноги підкосилися, і він повалився на мене. Я почув постріл пістолета і пронизливе виття кулі, що відлетіла від тротуару зблизька. Перш ніж він встиг стати на коліна, я дістався ряду пакувальних ящиків і
  
  
  
  
  
  
  
  пірнув за них. Я почув, як у ящики потрапили ще дві кулі, і тепер я побачив, що на протилежних кінцях дока стояли ще двоє людей, лише троє. Я низько пригнувся за ящиками і побіг уздовж дока, поки не опинився поряд із трапом, що спускався у бік торговельного судна.
  
  
  Я застрибнув на нього і помчав угору, темну пляму на тлі чорної маси корпусу. Їм знадобилося півхвилини, щоб розібратися зі мною, і тоді я став паршивою метою. Їхні постріли були шалені, і я стрибнув на палубу. Вони переслідуватимуть мене, я теж це знав. Я був на затемненому судні. Я міг спуститися в трюм і сховатись від них. Може, вони й не знайдуть мене там, але це може бути вірна смертельна пастка. Я хотів залишатися на відкритому повітрі, де я міг маневрувати. Я підбіг до містка і ліг на живіт. Мені не довелося довго чекати, поки три темні постаті не піднялися трапом і вийшли на палубу. Вони відразу ж розійшлися, і мої думки про те, щоб застрелити їх, поклали край їхнім пострілам. Я спостерігав за однією головою на кормі, іншою на носі. Третій почав підніматися трапом до мосту. Я дозволив Хьюго впасти мені на долоню і лягти. Як тільки його голова з'явилася над верхньою сходинкою, він побачив мене і почав піднімати руку з пістолетом. Але я чекав на нього, і Х'юго полетів зі смертельною швидкістю. Я чув, як він спіткнувся, коли стилет глибоко встромився йому в шию. Він почав падати назад, але я був на ногах, упіймав його і потяг на міст. Я взяв Х'юго і спустився сходами на головну палубу. Присівши, я пішов уперед. Другий обшукував кожну стрілу, кожну палубну лебідку та вентилятор. Мені вдалося підійти до нього досить близько, так що коли він побачив мене, між нами було не більше шести футів. Я пірнув, упіймавши його в пастку, але моя мета тиші не вдалася. Він зробив один постріл, який, хоч і схибив, оглушливо розірвався на безшумному судні. Удар відкинув його назад до шипа палуби, і я почув кректання від болю. Він був більшим, ніж інший, важчим. Я схопився за пістолет, і коли він зісковзнув із шипа, ми зіткнулися.
  
  
  Він притиснувся до мене, його рука притулилася до мого обличчя. Я повернувся і коротко вдарив праворуч, тільки зачепивши його щелепу. Він спробував відкотитись, але я залишився з ним. Я чув кроки, що наближалися. Я схопив руку і повернувся, щоб виявити, що він був сильний як бик. Йому вдалося відірватися від мене, і я відчула його руки на горлі. Я вдарив його коліном у пах, і він, задихаючись, відпустив мене. Інший підійшов, але, як я сподівався, не зможе вистрілити у дві темні постаті, що борються на палубі. Я відчув, як його руки хапають мою куртку, щоб відірвати мене від свого друга. Я дозволив йому, і коли він підняв мене, я спіймав іншого ударом, який потрапив прямо в його щелепу. Я відчував, як підтискується щелепа, а він ліг нерухомо. Повернувшись назад і потягнувшись убік, я вдарив стегном, і він розтягнувся. Він підійшов із пістолетом у руці, але Вільгельміна була готова. Вона загавкала один раз, і він упав боком через цурку.
  
  
  Я не почав їх шукати. Я знав, що вони нічого не розкриють. Вони були фахівцями. Їхня мовчазна і ефективна манера поведінки підказувала це. Все було скінчено, і це все, що я знав. Хто їх послав, хто вони такі, чи були причетні до вихідного повідомлення AX, залишилися без відповіді на запитання. Зроблено достатньо пострілів, щоб залучити лондонських бобі або Темзу зі Скотленд-Ярду, які патрулюють набережну та доки. Я почав спускатися трапом, коли побачив маленьку фігурку, що виходить з-під сонячного променя. Я забув про маленьку Вікі в метушні подій. Коли я під'їхав до неї, у неї загорівся двигун, і машина ввімкнула передачу, коли я втрутився і вимкнув запалення. Я відчув, як її зуби вп'ялися мені в зап'ястя. Було боляче, але замість того, щоб відірватися, я притулився до її рота, відкинувши голову назад. Вона відпустила з криком болю, і я схопив її забарвлене світле волосся і штовхнув її через сидіння. Я тримав її за горло однією рукою, і її очі почали витріщатися більше, ніж від страху.
  
  
  «Не вбивай мене», - благала вона. «О, Господи, будь ласка! Я не знала про це, я не знала!
  
  
  "Хто вони?"
  
  
  "Чорт забирай, я не знаю", - видихнула вона. "Це правда."
  
  
  Я збільшив тиск. Вона б закричала, якби могла. Все, що вона могла зробити, це наполовину прошепотіти слова.
  
  
  "Я робила тільки те, за що мені платили", - сказала вона. «Я говорю тобі правду, Янку». Я згадав її крик жаху та здивування, коли перші постріли мало не вбили мене. Я розслабився, щоб вона могла говорити, і слова вирвалися з неї.
  
  
  "Вони ніколи не говорили, що щось подібне станеться. Боже, клянуся тобі, люба. Вони просто дали мені гроші і сказали, що тобі сказати і куди тебе відвести. Це було набагато більше, ніж я міг заробити. на рік. Ось , дивіться, я вам покажу”.
  
  
  Вона потяглася до своєї сумочки, але застигла, коли моя рука стиснула її руку
  
  
  
  
  
  
  
  .
  
  
  "Я зрозумію", - прогарчав я. Я більше не ризикував. У маленькому гаманці не було зброї, але була пачка банкнот. Я простяг їй сумочку. Вона майже плакала.
  
  
  "Я не могла відмовитися від цього", - сказала вона. "Я не могла. Але я зробила б, якби знала, що вони задумали щось на кшталт цього».
  
  
  Я не був впевнений у цьому останньому, але це не було важливо. Вона щиро боялася і не тільки мене. Від усього цього її трясло. Я бачив багато хороших акторок, але ви можете сказати справжні речі. По суті, вона була тим, що я дійшов висновку раніше, обманщицею, пішаком, хитрою маленькою пташкою, здатною швидко завдати удару, не ставлячи зайвих питань. Але з нею якось зв'язалися, і вона ще не розповіла мені про це. Я знову поклав велику руку їй на шию, і її очі відразу розширилися від страху.
  
  
  "Як ви познайомилися із цими людьми?" - прогарчав я. «Жодних розмов, лялечка. Ти на дуже тонкому льоду».
  
  
  "Мене познайомив мій хлопець", - швидко сказала вона. «Я працюю в пабі Jolly Good Pub, і він багато там тусується. Він сказав мені, що я можу заробити багато грошей, зробивши ласку деяким чоловікам, яких він знав».
  
  
  "Як його звати? Твій хлопець".
  
  
  «Тедді. Тедді Ренвелл».
  
  
  "Тоді ми збираємося відвідати твого хлопця Тедді", - сказала я, глянувши на годинник. Була лише година. У мене був час повернутися до готелю. «Але спочатку мені потрібно дещо зробити. Я вестиму машину».
  
  
  Я хотів бути у своїй кімнаті і чекати, коли настане дві години. Якщо телефонний дзвінок не відбувся, це могло означати, що я весь час мав рацію в тому, що все це було пасткою. Або це могло означати, що ким би вони не були, вони дісталися жінки, яка спочатку дзвонила. Але якщо воно прийшло, було дуже важливо, щоб я його отримав.
  
  
  II
  
  
  Вікі тихенько сиділа поруч зі мною, поки я їхав маленькою машиною вулицями Лондона. Я помітив, що її погляди на мене були сумішшю побоювання та деякого роду стриманого захоплення. Через деякий час вона почала відкриватися.
  
  
  "Ви трохи не гаразд у крайньому випадку, чи не так?" - Прокоментувала вона. Я залишив зауваження, не відповідаючи.
  
  
  Вона знову замовкла ще на довгу мить.
  
  
  "Що ти збираєшся зі мною робити?" - Запитала вона трохи пізніше.
  
  
  "Нічого, якщо ти кажеш правду", - відповів я. «І ми дізнаємося про це, коли ми відвідаємо твого хлопця. Але поки я не буду в цьому впевнений, я вберегтиму тебе від неприємностей».
  
  
  Настала тиша. Я відчував, як вона намагається вирішити, чи йти їй спокійно, чи спробувати зірватися. Вона продовжувала поглядати на мене, і вона мала більш ніж достатньо вуличної мудрості, щоб правильно прочитати партитуру. Крім того, в ній було достатньо слизу, щоб використати все, що можна для самозахисту.
  
  
  «Тримаю в заклад, що й у іншому ти непоганий», - сказала вона, кинувши на мене хитрий погляд скоса.
  
  
  "Можливо", - сказав я. "Хочете дізнатися?" Двоє могли зіграти в її маленьку гру, якого біса.
  
  
  Я могла б», - сказала вона, відразу ж знайшовши впевненість у тому, що я попався на вудку. Її розум був настільки низькопробний, що мені стало майже соромно.
  
  
  "Можливо, добре розібратися в цьому", - сказав я. Але спочатку мені потрібно дочекатися телефонного дзвінка.
  
  
  Вона відкинулася назад, і я відчув, як напруга йде з неї, будучи впевненим, що вона набула певного ступеня безпеки за допомогою старовинної жіночої зброї.
  
  
  Коли ми підійшли до мого номера в готелі, мій годинник показував без п'яти два. Вікі слухняно сіла в м'який стілець, дозволивши мені добре розглянути ноги. Рівно о другій годині ночі задзвонив телефон. Це знову був жіночий голос, але цього разу акцент, який описав Хоук, був сильним, російським чи слов'янським. Я повністю запам'ятав ідентифікаційний код, який вона встановила і чекав.
  
  
  "Ви прийшли до мене?" - Запитав жіночий голос.
  
  
  "Я прийшов побачити тебе", - повторив я.
  
  
  "Чому?"
  
  
  «Бо ти хотів, щоб я прийшов».
  
  
  "Чому я хотів, щоб ти прийшов?"
  
  
  «Бо світові потрібна допомога».
  
  
  Пролунало майже нечутне зітхання полегшення, а потім голос з сильним акцентом продовжився.
  
  
  «Ви поїдете до Альтона. Ідіть уздовж західного берега річки Вей. За чверть милі над Альтоном ви знайдете веселий човен. Візьміть її і гребуйте у бік Селборна. Зупиніться біля другого кам'яного мосту. На світанку о шостій ранку, я зустріну тебе там. Ти ясно розумієш?
  
  
  "Чудово", - відповів я. Телефон відключився та відключився. Але дзвінок довів три дуже важливі речі. По-перше, вихідне повідомлення для AX справді було законним. По-друге, жінка була ще жива, а по-третє, за нею уважно спостерігали. Той, хто спостерігав за нею, знав про її дзвінок AX і вирішив переграти його, дочекатися мого прибуття та притиснути мене. Тепер питання було в тому, чи доберуться вони до неї раніше за мене. Все залежало від того, коли вони дізналися, що їх пастка для мене дала зворотний ефект. Я повернувся до Вікі.
  
  
  «Знімай панчохи, люба, - сказав я. Вона подивилася на мене з нерішучістю в очах, а потім, поки я дивився, вона встала, підняла сукню, щоб розстебнути пояс із підв'язками. Під білими скромними трусиками у неї був круглий животик.
  
  
  "Я візьму їх", - сказала я, потягнувшись за панчохами. В її очах майнула раптова невпевненість із відтінком побоювання. "Навіщо?" вона сказала. "Що ти збираєшся робити?
  
  
  
  
  
  
  Я думав, ми збираємося стати більш доброзичливими, дорога ".
  
  
  Вона все ще там хитала головою. Я подумки посміхнувся.
  
  
  «Відповідь на це питання все ще «може бути», – сказав я. "Прямо зараз мені потрібно кудись йти, і я хочу бути впевненим, що ти будеш тут, коли я повернуся".
  
  
  Я прив'язав її до стільця з прямою спинкою, використовуючи панчохи, щоб надійно зв'язати її кісточки та зап'ястя. Жіночі панчохи чудово скріплять її на короткий час. Вони тонкі, але міцні. Я засунув їй у рот кляп з хусткою, намагаючись переконатися, що він досить тугий, щоб вона залишалася тихою, і досить розслабленою, щоб вона не задихнулася.
  
  
  "Не відчиняй двері", - сказав я їй, йдучи. Її очі дивилися на мене поверх кляпа. Щоб додати страховку, я повісив табличку «НЕ турбувати» на зовнішній стороні дверей і поспішив униз. Було без чверті три, і я не мав часу марнувати. Маленький Sunbeam Imp Вікі теж був Aston-Martin.
  
  
  Вулиці Лондона тепер були пустельні, якщо не брати до уваги кількох дівчат, які, все ще бродили. Альтон знаходився на південь і трохи на захід від Лондона, і я їхав Олд Бромптон-роуд через Кенсінгтон і Челсі. Коли я виїжджав із Лондона, руху було мало і майже не було. Я натиснув на маленьку машинку і здригнувся, коли двигун почав працювати. Усюди повороти англійських путівців тримали мене в повній бойовій готовності, коли я проїжджав дорожні знаки з дуже англійськими назвами Бруквуд, Фарнборо, Олдершот.
  
  
  Коли я підійшов до нього, Альтон спав і мовчав. Я знайшов блукаючу річку Вей, насправді не більш ніж великий спокійний струмок, і прибрав машину з дороги під гроном міцних дубів. Я пішов по західному березі і побачив, що небо почало натякати на світанок, що наближається. В інструкціях жінки не згадувався англійський туман, який уздовж річки був густим та постійним. Мені довелося йти повільно, щоб випадково не потрапити до річки. Час від часу туман піднімався досить, щоб я міг заглянути на кілька футів уперед. Це було саме в такій перерві, що я уникнув падіння поруч із гребним човном, припаркованим на півдорозі до берега. Я відштовхнувся у воду і почав грести. Затуманений, тихий, єдиний звук – тихий плескіт весел у воді – я був у своєму власному світі. Наближалася сіра зоря, але туман не розсіювався. Це займе сонце, яке в Англії рідко випалювало до середини ранку. Потім, ледве помітний попереду, я побачив арку пішохідного мосту через річку і мигцем побачив важке каміння, що утворювало арку. Я пройшов під ним, гребучи трохи швидше.
  
  
  У мене болять очі від спроби вдивитись у туман. Пройшовши приблизно третину милі, я невиразно розрізнив ще один проліт мосту. Коли я пройшов під ним, я побачив, що це дерев'яний міст із дерев'яними поручнями та стінами з колод. Я продовжував гребти, а потім, зробивши поворот, я побачив ще один арочний міст, примарний, неземної субстанції, що відкидається туманом. Досягши мосту, я побачив каміння, що утворювало арочні стіни. Тільки доріжка була обшита дерев'яним настилом. Я зупинив човен і почав чекати в тихій, оповитій водою річці. Мій годинник показує шість годин. Я вважав минулі хвилини. Два, три, п'ять, десять. Я поцікавився. Невже вони добралися до неї? Потім я почув звук весел, що поринають у воду. Я витяг Вільгельміну і тримав її у руці. Інший човен, як мені сказали мої вуха, йде вгору річкою і повинен пройти під мостом, щоб дістатися до мене. Поступово човен почав матеріалізуватися, більш примарна форма, ніж будь-що ще. Все, що я міг бачити, це вертикальна постать людини, яка сидить на веслах. Човен зупинився на деякій відстані від мене, голос через воду був тим самим, з яким я розмовляв по телефону. Очевидно, жінка вибрала це місце через туман. Вона хотіла переконатись, що я її не бачу.
  
  
  "Добре, ви прийшли", - сказала вона. Принаймні її особистий акцент був сильнішим. На її голос я здогадався, що вона не молода жінка.
  
  
  "По-перше, ви повинні щось зрозуміти", - сказала вона навмисно повільно, щоб наголосити. «Я не зрадник. Ви це розумієте?
  
  
  "Мені поки що нічого розуміти", - відповів я.
  
  
  "Я знаю, що вони спостерігають за мною", - продовжила вона. «Я надто вільно говорила про свої почуття. Вони можуть вирішити відправити мене будь-якої миті. Ось чому мені довелося влаштувати цю зустріч».
  
  
  Я вирішив поки що нічого не говорити про замах на мене. Вона явно не знала, як уважно за нею спостерігають. Якщо я розповім їй, що трапилося, у мене з'явилося відчуття, що вона може замовкнути і відлетіти. Жінка передавала великі внутрішні муки навіть у своєму туманному, безтілесному голосі.
  
  
  «Я б не зрадила свою країну, розумієте?» - Знову сказала вона. «Ви не повинні ставити мені жодних питань, які могли б зробити це. Я скажу вам тільки те, що вирішила вам сказати. Ясно?
  
  
  Думка про те, що вона зрадниця, страшенно турбувала її. Схоже, вона більше за мене намагалася переконати себе в тому, що вона не була зрадницею. Я хотів, щоб вона впоралася з цим. І скоро стане світлішим, і Бог знає, які ще складності, що
  
  
  
  
  
  
  тоді можуть початися неприємності.
  
  
  "Я зрозумію, коли ти скажеш мені, що хочеш сказати", - відповів я. "Припустимо, ви починаєте від початку.
  
  
  "Я просто не можу більше сидіти і дивитися, як це триває", - сказала жінка. «Ці люди мають цінність для світу понад усе. Я не можу бачити це інакше».
  
  
  "Які чоловіки?"
  
  
  "Це жахлива річ", - сказала вона. "Я довго думала про це, перш ніж прийняв рішення".
  
  
  Вона нічого не сказала далі. Постріл розколов туманне повітря, і я побачив, як її постать безшумно звалилася вперед обличчям униз у човен. Я пірнув на дно свого човна, коли другий постріл потрапив у дерев'яне сидіння. Ким би він не був, він був страшенно гарним стрільцем, і в нього була гвинтівка. У цьому тумані він був надто точний для ручного пістолета. Човен плив до мосту, де він, очевидно, був. За мить він зможе вистрілити прямо в мене. Мої пальці намацали край планшира. Сильно натискаючи м'язами ніг, я наполовину підстрибнув, наполовину перекинувся на бік. Його постріл відправив уламки з планшира там, де раніше була моя рука, але я вже був під водою. Цілком одягнений, я знав, що в мене не так багато часу під водою, і попрямував до мосту, спливши під ним, як тільки мій вітер затих. Я ходив по воді, прислухаючись до кроків нагорі дерев'яною доріжкою маленького мосту. Він уже збагнув, куди я піду, і наближався до кінця прольоту. Я поплив у тому самому кінці, почуваючи себе в мокрому одязі, ніби до мене прив'язані мішки з цементом.
  
  
  Там, де міст спускався до берега, я притулився до плоскої нижньої сторони прольоту все ще у воді, але на самому краю нижньої сторони мосту. Я почув, як камінь скотився водою. Він обережно спускався набережною. Я застиг там і чекав. Дульний кінець гвинтівки здався першим, коли він обережно підійшов до краю води. Потім він з'явився, присівши навпочіпки, його очі шукали в тонкому тумані, що плив під мостом. То був стрункий жилистий чоловік, одягнений у цілісний комбінезон. Відштовхнувшись від нижньої частини моста, використовуючи силу плечових м'язів, я стрибнув на нього. Він обернувся на звук, але я була на ньому, схопивши його за талію. Він втратив рівновагу і скотився з берега в річку, а я трималася за нього. Гвинтівка вислизнула з його руки і одразу потонула. Я вдарив його кулаком по обличчю, і він позадкував у воді. Він швидко і неглибоко пірнув і спробував підвестися піді мною. Мені вдалося відійти, і він знову опинився на поверхні переді мною. Ми вдарили один одного, і я відчув біль від удару, відчув, як моя голова відкинулася назад. Я знову замахнувся, і він знову вдарив мене. Його цілісний комбінезон, що не промок наскрізь, підкреслював різницю. З таким самим успіхом я міг прив'язати до рук гантелі. Він теж це знав, і він підійшов до мене, ступаючи по воді і розгойдуючись. Я стрибнув у воду. Навіть якщо я піду до берега, він все одно матиме перевагу на березі. Мої руки вже втомились. Я знову відступив і пірнув, обхопивши обома руками його праву ногу і потягнувши за собою. Іноді плавав на довгі дистанції. Я сподівався, що він нема. Плюс той факт, що його швидко схопив. Він не мав часу глибоко зітхнути. Він обрушував мені удари по спині, але під водою вони були не більше ніж невинними ударами. Я вчепився йому в ногу, згорбившись, як краб, що чіплявся за рибу. Він використовував удари, намагаючись вислизнути, а мені залишалося лише триматися. Його боротьба швидко ослабла, і тепер мої легені горіли. Раптом я відчув, як його тіло обм'якло. Я протримався ще п'ять секунд, потім відпустив і вискочив на поверхню. Я злетів у повітря за секунду до того, як мої легені були готові вибухнути. Його тіло пливло поруч зі мною, і я витяг його на берег разом зі мною.
  
  
  Я розстебнув блискавку на комбінезоні і почав обшукувати. Як я гадав, нічого не було. Але під комбінезоном у нього на шкіряному ремені висіла транзисторна рація. Ставало все очевиднішим, що вони, хоч би «вони» були, вони не помилилися. Чоловік прикривав жінку весь цей час, поки решта намагалася пригвоздити мене. Коли я з'явився, він знав, що щось не так. Безперечно, він негайно зв'язався по рації зі своїм центром і отримав наказ діяти. Це була професійна команда, і їх методів пахло росіянами. Росіяни багато дізналися про шпигунство з часів Другої світової війни, і хоча вони, як і раніше, досить жорстко ставилися до всього, що вимагало уяви, вони були досить ефективні в таких операціях. Туман розвіявся досить, щоб я побачив, що обидва човни пливли на далекий берег. Я перебіг через міст і поквапився до жінки. Звісно, вона була мертва. Я знав це в ту мить, коли він зробив перший постріл. Я заліз у човен і посадив його. На ній було світло-коричневе пальто поверх простої сукні з принтом. її обличчя, широке
  
  
  
  
  
  
  слов'янського типу, було обрамлено сивим каштановим волоссям. Я припустив, що це жінка років сорока п'яти. Гаманця не було, нічого, щоб її впізнати. Потім мій погляд упав на розстебнуту підкладку пальта. Усередині була вшита іменна бирка. «Марія Доштавенка», - йшлося у ньому. Це ім'я закарбувалося в моїй пам'яті. Я обережно опустив її тіло на дно човна. Мені раптом стало шкода ця жінка. Її турбувало те, що вона хотіла мені сказати. Вона була жінкою, яка намагалася робити те, що вважала за правильне. Таких було не так багато.
  
  
  Я відчув, як усередині мене здіймається гнів. Коли я гребнув назад до того місця, де залишив машину, мої думки металися, і мої плани кристалізувалися. Я не став би зв'язуватися з Хоуком і розповідати йому, що трапилося. Поки що ні, поки не отримаю чогось ще. Я міг би просто побачити суворий, несхвальний вираз його обличчя, ці сталеві очі, якби я доповів зараз. Вони мало не вбили мене, вони застрелили контактера, і я досі не мав жодного уявлення, що, чорт забирай, все це було. Але в моєму готельному номері все ж таки чекала маленька світла страва. Вона була моєю єдиною ведучою, що залишилася, вона та її хлопець. Я направив "Санбім" назад у бік Лондона, коли стало ясно, і ранкові машини почали заповнювати дороги. Будь-хто, хто бачив мою машину, вирішить, що я страшенно спізнюся на роботу.
  
  
  III
  
  
  Вікі все ще була там, акуратно пов'язана. Я залишив її такою, поки скидав просочену водою одяг, дозволяючи їй дивитися, як я роздягаюся, насолоджуючись вдячним поглядом у її очах. Висушивши і переодягнувшись у новий костюм, я розв'язав її. Судячи з стану панчіх, я зрозумів, що вона не просто сиділа спокійно.
  
  
  "Чорт забирай, мені боляче", - сказала вона, потираючи зап'ястя. "І мій рот здається повним вати".
  
  
  «Іди у ванну та освіжись», - сказав я їй. «Смочи зап'ястя холодною водою. Це поверне кровообіг. Потім ми збираємось відвідати вашого хлопця, Тедді».
  
  
  "Він спатиме в цей час", - заперечила вона. "Тедді завжди спить вранці".
  
  
  «Цього ранку буде іншим», - лаконічно сказав я.
  
  
  Вона встала, і я дивився, як вона розстібає червоне плаття, швидким рухом закидаючи його через голову. У неї була кругла молода постать, на яку я очікував, з тією неприкрашеною сексуальністю, округлі груди, високо підняті бюстгальтером, округлий живіт і коротка талія. Вона пішла до ванної, кинувши на мене погляд, який запитав, чи цікавлюся я більше. Я посміхнувся і дивився, як вона підійшла до ванної двері. Вона побачила, що усмішка була жорсткою і холодною, а привабливий погляд у її очах зник. Вона зачинила двері у ванну кімнату.
  
  
  Я сів і виструнчився в м'якому кріслі, рухаючи м'язами по-котячому, використовуючи систему м'язового розслаблення, яку я виявив багато років тому в Індії. У двері постукали. Ймовірно, це було обслуговування номерів, але коли я відчинила, моя рука була готова намалювати Вільгельміну. Це не було обслуговування номерів. Це була висока дівчина з темно-рудим волоссям, чудовим обличчям і тілом на ім'я Денні Робертсон. Вона мала сором'язливу напівусмішку, яка розтопила б айсберг за секунди.
  
  
  "Я їхала на роботу, але мені довелося зайти і вибачитися за минулу ніч", - сказала вона, входячи до кімнати. «Ти сказав мені, що був тут у справі, але, гадаю, я щойно побачив червоний колір, от і все. Ти знаєш мою прокляту вдачу».
  
  
  Її руки були навколо моєї шиї, і вона обіймала мене, її м'яке тіло, її груди, навіть крізь твідовий піджак, який вона носила, зворушливо чуттєво лежали на моїх грудях.
  
  
  «О, Нік. Це неймовірно приємно бачити тебе», - видихнула вона мені у вухо. Саме тоді Вікі вирішила вийти з ванної в бюстгальтері та трусиках. Мені не треба було її бачити. Я знав це по тому, як Денні напружилася. Коли вона відступила, її очі горіли крапками темного вогню.
  
  
  "Я можу пояснити", - швидко сказав я. Вона замахнулася швидко, сильно та точно. Щока горіла, але вона вже вийшла за двері. "Подонок!" вона кинулася до мене у відповідь, оскільки тільки англійці можуть це вимовити. Я думав піти за нею, але кинув погляд на Вікі. На ній була сукня, і я знав, що вона зніме її за першої ж нагоди. Я знову знав, що мені треба робити, і що я хочу робити. Я тихенько вилаявся на Вікі, на Денні, не вчасно, на все загалом.
  
  
  Я взяв Вікі за руку і виштовхнув її за двері.
  
  
  "Ходімо", - прогарчав я. "Давайте влаштуємо шоу в дорозі". І знову цей швидкоплинний вираз самовдоволеного задоволення промайнув на її обличчі, але цього разу в мене склалося враження, що вона насолоджується моїм дискомфортом. Її самовдоволення швидко зникло, коли хвилин за двадцять ми підійшли до квартири її хлопця в районі Сохо. Вона повернулася до нервової сцени, коли ми вийшли на вузькі вулички Сохо. За нічним блиском, за перехрестями, букмекерськими конторами, модними центрами, нічними клубами та пабами Сохо був брудним районом однокімнатних квартир і тимчасових пансіонатів.
  
  
  "Ми не можемо почекати?" – нервово запитала Вікі. "Тедді міцно спить, і йому не подобається, коли його турбують вранці. Знаєте, він буде страшенно злий.
  
  
  
  
  
  
  
  "Я дуже засмучений", - відповів я, вловивши спалах гніву в її очах. Я чудово знав, на що Тедді буде шалено шалено злий; вона підвела його, ось що. Виявилося, що Тедді жив на третьому поверсі старого багатоквартирного будинку, тьмяної сірої будівлі.
  
  
  «Стукайте і дайте відповідь», - сказав я дівчині, коли ми стояли біля дверей його квартири. Вона мала рацію в тому, що він міцно спав. Вона майже стукала у двері, коли їй відповів сонний чоловічий голос.
  
  
  "Це я, Тедді", - сказала вона, нервово глянувши на мене. Я залишався незворушним. "Це Вікі".
  
  
  Я почув, як відчинився замок і відчинилися двері. Я штовхнув, затягнувши Вікі за собою до кімнати. Тедді був одягнений тільки в піжамні штани, його волосся було довгим, кучерявим і розпатланим. У ньому була похмура краса та жорстокість у роті. Він був значною мірою тим, що я очікував.
  
  
  "Що все це?" - Запитав він відповіді, дивлячись на Вікі.
  
  
  "Він змусив мене постукати", - сказала вона, вказуючи на мене. "Він змусив мене привести його сюди, ось що". . Гнів, який, як я підозрював, був частиною Тедді, став глибшим. Його все ще чіпляв невеликий сон, але він намагався його струсити.
  
  
  "Що, чорт забирай, все це означає?" - прогарчав він. "Хто цей хлопець?"
  
  
  «Я запитую, Тедді», - втрутився я.
  
  
  "Ти підеш, ось що ти зробиш", - сказав він.
  
  
  "Обережно, Тедді", - спокійно сказав я. «Мені просто потрібно кілька відповідей, і я піду. Будьте розумними, і ви не постраждаєте».
  
  
  "Я сказала йому, що ти страшенно розсердишся, Тедді", - вставила Вікі, все ще намагаючись захистити себе.
  
  
  Досвідчений погляд окинув темну кімнату. Більшу частину його займало велике двоспальне ліжко. Також був комод із порцеляновим посудом, глечиком для води та порожньою пляшкою з-під елю. Одяг Тедді був акуратно повішений на прямій спинці дерев'яного стільця, що стояв поруч із комодом.
  
  
  "Забирайся до біса", - сказав Тедді мені з потворною ноткою в голосі. Це не його вина, що мене не так легко налякати.
  
  
  "Чоловіки, з якими ви познайомили Вікі вчора ввечері, - сказав я, - хто вони були?"
  
  
  В очах Тедді промайнула легка зміна, небезпечний блиск негайно замаскувався. Він почав відступати від мене, водночас кидаючи виклик.
  
  
  "У вас є три секунди, щоб вибратися", - сказав він. Він притулився до комода, і я дивилася, як він простяг руку і взяв порцелянову тарілку. Хоча я спостерігав за ним, він все одно здивував мене, оскільки одним швидким рухом відправив страву кімнатою. Страва перетворилася на злісну ракету, яка злобно і точно летіла в повітрі. Мені просто вдалося ухилитися, твердий плоский край зачепився за мою голову і врізався в стіну за мною. Тедді слідував за блюдом своїм тілом, пірнаючи через кімнату на мене, стрибаючи, як ягуар. Кидок страви був добрим, несподіваним ходом, який майже окупився. Наступні події були помилкою. Я сів, і він сподівався скористатися цим. Натомість я швидко схопився на ноги, щоб зустріти його стрибок різким ударом. Я почув клацання його щелепи, його крик болю, і він вигнувся назад і приземлився на велике двоспальне ліжко. Я потягнувся до нього, але він скотився з іншого боку.
  
  
  Вікі втиснулася в куток кімнати, але я не зводив з неї очей. Якою вона була егоцентричною маленькою кішкою, я не міг зрозуміти, наскільки глибока її відданість. Тедді знову був на ногах, його щелепа роздулася, як повітряна куля. Знання цього, здавалося, розлютило його, і він налетів на мене, як вітряк. Він боровся з присіду і рухався швидко, як кішка. Швидкість була його найбільшим надбанням, і навіть це було не так уже й важливо. Я парирував його удари, завдав різкого лівого удару, який потряс його, і завдав різкого удару праворуч у живіт. Він зігнувся навпіл, але зумів наполовину ухилитися від удару праворуч, який, проте, застав його досить сильно, щоб він врізався в комод. Чіплячись за комод, з рота текла кров, обличчя тепер розпухло і деформувалося, він глянув на мене темними від ненависті очима.
  
  
  "Все, що мені потрібно, це кілька відповідей, Тедді", - тихо сказав я. "Ви готові дати їх мені?"
  
  
  «Звичайно, двоюрідний брат», - видихнув він, важко дихаючи для когось настільки ж молодого, яким він був. "Я дам тобі криваві відповіді". Він схопив порожню пляшку з-під елю з кришки комода, розбив її кінець об стіну і пішов до мене, тримаючи зазублену половину в руці. Це була стара техніка бійки в барі, і вона була одним із найбільш смертоносних видів зброї, набагато гіршою за звичайний нож. Зазубрене скло могло однаково добре різати в будь-якому напрямку, залишаючи набагато потворнішу рану, ніж найгостріший ніж.
  
  
  «Поклади це, Тедді, – тихо сказав я. «Поклади це, або я відріжу їм твою чортову голову».
  
  
  Він посміхався, принаймні намагався, і його очі були холодними і жорстокими. Його готовність вбивати говорила мені, принаймні, одне. Він був залучений більш ніж випадково. Я відступила, коли він повільно підійшов до мене. Я знав, що можу відрубати йому голову одним пострілом, але мені цього не хотілося. Я хотів, щоб він був живим чи достатньо живим, щоб відповідати на запитання. Але я намагався йти дуже небезпечною дорогою.
  
  
  
  
  
  
  
  Я не хотів його вбивати, але він хотів убити мене. Він ударив мене по дузі, швидко, майже дуже швидко, щоб я міг побачити. Я відскочив назад і відчув, як мої ноги вдарилися об край ліжка. Він засміявся і рушив уперед із пляшкою. Я перекинувся на ліжко, перекинувся і приземлився на ноги з іншого боку. Я зірвав верхнє простирадло з ліжка і тримав його перед собою, швидко складаючи в три складки. Коли він підійшов до кінця ліжка, я зустрів його, накинувши простирадло йому на руку та пляшку. Він рвонув угору, і простирадло розірвалося. Я відскочив назад у час, щоб він не розпоров мені.
  
  
  Я міг би проткнути його Хьюго, і моя рука свербіла, коли тонкий стрижень стилету впав мені в долоню. Я чинив опір пориву. Я все ще хотів, щоб ублюдок був живий, хоча це все більше і більше було схоже на нездійсненну мету. Тедді зробив хибний випад ліворуч один, два рази, а потім рубанув праворуч. Зазубрене скло зірвало гудзик із моєї куртки. Я схопив його за руку на кінці дуги, але він повернув пляшку тильною стороною долоні, і мені довелося знову повернутись. Цього разу я швидко відступив, щоб дати трохи простору між собою і злобною зброєю, що рубає. У кутку стояв дерев'яний стілець із ретельно задрапірованим модним одягом Тедді. Я схопив його, кинувши його на підлогу. Я бачив, як він зупинився в центрі кімнати, коли я просувався з піднятим стільцем.
  
  
  "От і все, приятель", - видихнув він. «Давай, зараз. Підніми це». Звичайно, сучий син хотів, щоб я повернув йому стілець. Один удар – і мене розірве на частини. Він ухилився від гойдалки і накинувся на мене, перш ніж я зміг відновити позицію. Я дозволив йому думати, що це саме те, що я збирався зробити. Я рушив до нього, піднявши стілець і тримаючи його обома руками. Він чекав на подушечках ніг, готовий ухилитися та контратакувати. Я напав на нього, а потім наполовину опустив стілець, рушив уперед, використовуючи його як таран, вклавши в нього всю свою силу і вагу. Чотири ніжки вдарили Тедді прямо в обличчя, штовхнувши його на півдорозі через кімнату і в стіну з такою силою, що вся квартира здригнулася. Я опустив голову, поклавши плече за сидіння стільця. Коли ми вдарилися об стіну, я підняв очі і побачив, як з рота Тедді б'є кров. Одна ніжка стільця наполовину встромилась йому в горло. Я відсторонився, і він звалився на підлогу, його очі розплющились поглядом мертвого.
  
  
  «До біса удачу», - прогарчав я. Я відчував, як підійшла Вікі, прикривши рота рукою і широко розплющивши очі від жаху.
  
  
  "Він ... він мертвий", - видихнула вона. «Тедді мертвий. Ви вбили його.
  
  
  "Самозахист", - автоматично сказав я. Поки вона стояла, приголомшена, дивлячись на неживе тіло Тедді, що впав на підлогу, прихилений до стіни, я почав ритися в кишенях його одягу. У них були звичайні дрібниці, затискач для грошей, дрібниця, права водія, кредитні картки. У внутрішній кишені піджака я виявив маленьку білу картку з єдиним ім'ям, написаним від руки: професор Енріко Калдоне. Тут же пролунав дзвінок. Професор Калдоне був італійцем, спеціалістом із космічної біології. Я згадав, що він нещодавно отримав певну нагороду за свою роботу із захисту астронавтів від можливих мікроорганізмів у космосі та можливості зараження людиною інших планет. Що робив такий тупий панк, як Тедді, з ім'ям професора Калдона на листівці – ще й написаним від руки? Я простягнув його Вікі, яка нарешті відірвала очі від нерухомого тіла Тедді.
  
  
  "Що ви знаєте про це?" - різко спитав я. «З ким він мав справу? Якщо ти скажеш про мене, я дізнаюся, люба.
  
  
  "Більше я нічого не знаю... навряд чи", - сказала вона.
  
  
  "Що означає" навряд чи "?"
  
  
  "Тедді сказав мені, що йому платять за те, щоб він пересилав повідомлення туди і назад", - схлипнула вона. “Ці люди йому дуже добре платили. Він сказав, що на іншому кінці був ще хтось, і це все, що він коли-небудь говорив мені. Тедді був непоганою людиною».
  
  
  "Це питання думки", - сказав я. Я поклав карту в кишеню і відчинив двері. Вона покликала мене.
  
  
  "Що мені тепер робити, Янки?"
  
  
  «Загубися і знайди нового хлопця», - кинула я їй у відповідь, піднімаючись сходами по три за раз. Картка з ім'ям згоріла в моїй кишені. Може, в мене щось нарешті з'явилося. Може, в мене нічого не було, але тут дійшов до кінця черги. Настав час було кинути цю колекцію уламків на коліна Хоуку. Жінка, якій потрібно доставити важливе повідомлення. У мене було її ім'я Марія Доштавенка. Це було на краще. Я також знав, що хтось не хотів, щоб це повідомлення було доставлене. Останнім був дешевий панк із кимось написаним від руки ім'ям на картці у кишені. Можливо, Хоук мав щось, що могло б скласти картину з частин.
  
  
  Я подзвонив Денні з аеропорту, але мені не відповіли, і мені було дуже шкода. Незакінчена симфонія залишиться для нас такою принаймні на якийсь час. Я сів у авіалайнер і сів. Це були два розчаруючі дні з невдачею та невдалим часом, але я зрозумів що дещо.
  
  
  
  
  
  
  
  мені дуже важливо. Занадто багато людей доклали надто багато зусиль, щоби це було неважливо.
  
  
  * * *
  
  
  Не минуло кілька годин, як я сидів за столом навпроти Хока і дивився в його сіро-сталеві очі, поки він слухав мою доповідь. Він переварював те, що я виклав перед ним, його обличчя було безпристрасним. Він низько згорбився на стільці, вивчаючи маленькі смужки паперу, на яких відзначав кожен пункт окремо. Він пересував їх, як шматочки головоломки. Він уже зателефонував до Статистичного управління, щоб дізнатися ім'я жінки – Марія Доштавенко. Vital Statistics зберігає фантастичну папку з іменами всіх відомих співробітників, найнятих іноземними урядами у будь-якій якості. Більшість великих розвідувальних служб мають при собі таку ж. Про деяких людей, звичайно, є чимало інформації. На інших лише ім'я. Поки я дивився, Хоук взяв облікову картку, яку я вийняв із кишені Тедді.
  
  
  Це може бути ключовим елементом, Нік, - сказав він. – Це може бути світло у темряві, інакше ми б ніколи не встановили зв'язок».
  
  
  «Запали ще трохи, – сказав я. "Я все ще в темряві".
  
  
  "Ми не знаємо, що хотіла нам сказати Марія Доштавенко", - відповів він. "Але з цього ми можемо зрозуміти, про що йдеться".
  
  
  "Від тільки цього імені?"
  
  
  «Це, мій хлопчику, незвичайне ім'я, як ти знаєш. Поглянь на ці імена».
  
  
  Він узяв аркуш паперу з верхньої шухляди столу і штовхнув його мені. На ньому було сім імен, кожне з яких належало провідному вченому, якого я одразу впізнав. Це були люди, чий внесок у світ охопив велику сферу, включаючи медицину, фізику, металургію, абстрактну теорію та прикладні науки. Тон Хоука був серйозний, майже сумний.
  
  
  «Зі зрозумілих причин все це було тихо, але кожен із цих людей сьогодні не що інше, як овоч», - сказав він. «Загадкова та жахлива хвороба вразила кожного з них за останній рік, що призвело до повного погіршення психічного стану. Сьогодні вони існують у вигляді живої смерті, овочів, їхній розум загублений для людства».
  
  
  "Медичне дослідження не дало пояснення?" Я запитав. «Геніальний вчений не може стати овочом без причини, не кажучи вже про сім із них».
  
  
  «Неврологічна причина в тому, що їхній розум повністю розпався», - сказав Хоук. «Вони перебувають у стані повного психічного колапсу, який виникає лише за вродженої відсталості або масивного пошкодження мозку. Наукова спільнота, звісно, страшенно стурбована. Вчені, як і всі ми, люди і схильні до тих же страхів і тривог, що і всі інші. Команда провідних неврологів та психіатрів обстежила кожного з цих чоловіків. Вони повністю спантеличені».
  
  
  "Жодних теорій?"
  
  
  «Що ж, вони висунули пару теорій, які, як вони мені зізналися, є скоріше припущеннями, ніж будь-що. Однак вони підтримують ці теорії за допомогою наукових міркувань, що заповнюють вакуум. слова, те, що вони говорять, залишається чинним, тому що це все, що у нас є ".
  
  
  "Що вони говорять?" Я запитав.
  
  
  «Дві речі; одна з них передбачає існування певної форми вірусу, невідомої та ще не виявленої. Інша заснована на розвитку електричного променя, здатного завдати величезної фізичної шкоди. Вони припускають, що розум насправді схожий на будь-який інший орган. в організмі. Коли він якимось чином пошкоджений - або так званими природними засобами, тобто вірусом, або штучними засобами, такими як, наприклад, електричний промінь, він може бути різко ослаблений або навіть знищений. Досі невідомий вірус спеціалізованого штаму теоретично міг спричинити такий неврологічний колапс. Те саме може й електричний промінь, якщо ви думаєте про це як про надсильний рентгенівський механізм».
  
  
  Я скривився. "Я вважаю, це можливості", - сказав я. «Але я не вірю в них. Може, я тут не в собі».
  
  
  "Ми знаємо один факт", - додав Хоук. "Всі вони були вражені відразу після щомісячних зборів вчених-міжнародників".
  
  
  Я знав, що International Science Scholars – це всесвітня наукова асоціація дуже сучасних наукових мислителів з усіх країн світу.
  
  
  «Той факт, що ці люди знепритомніли після зустрічей, підтверджує теорію вірусу», - сказав Хоук. «Щось підчепили на зборах, як і всі віруси. Принаймні це дало цьому можливість».
  
  
  Я одразу вловив інтонацію. Він був милим.
  
  
  "Що ти маєш на увазі?" - Запитав я. "До чого ти ведеш?"
  
  
  «Погляньте на список ще раз, – сказав Хоук. Я знову вивчив імена. Якийсь час це були просто імена, але потім на перший план вийшли мої роки тренувань у підозрілості, у сприйнятті речей інакше, ніж будь-хто інший. Два дуже цікаві факти оформилися і виросли, як джин, що виходить із пляшки. Серед семи імен був ні російських, ні китайських учених. Не було жодного, хто політично підтримував би ліву позицію. По-друге, кожен із семи чоловіків якимось чином був пов'язаний
  
  
  
  
  
  
  
  із західними державами. ISS була всесвітньою групою. У їхніх щомісячних зустрічах брали участь мислителі майже з усіх країн. Чому, якщо це був вірус чи дивний рентгенівський знімок, жоден із лівих яйцеголових не постраждав?
  
  
  "Я зрозумів", - кивнув я Хоуку. «Схоже, це дуже вибірковий спосіб знищення».
  
  
  Він тонко посміхнувся. «Кожна з цих семи людей зробила свій внесок або працювала у тісній співпраці з науковими розробками в західних державах», - сказав Хоук. «Дантон розробив електронні вдосконалення, які ми використовуємо у новітній військовій техніці. Доктор Ферріс, передовий метод лікування травм на полі бою. Хортон працював над новими молекулярними теоріями. Я міг би продовжити, але у вас є картина, Нік. Чесно кажучи. , Я обнюхував цей факт, але до цієї листівки з ім'ям професора Калдоне та заяв, зроблених вам жінкою, я не вигадав достатньо, щоб задовольнити мене. Але тепер, гадаю, ми збираємо тут повну картину. "
  
  
  У домофоні пролунало повідомлення від Vital Statistics. Вони зробили свою звичайну роботу швидко та ефективно, і це зробило картину ще ясніше. Марія Доштавенко працювала офісним працівником у Російському інформаційному бюро в Лондоні, займаючись всіма видами діяльності Росії, включаючи НКВС.
  
  
  "Я б сказав, що це дуже цікаво", - сказав Хоук, закушуючи холодною сигарою. Я згадував, як Марію Доштавенку непокоїло і мучило те, що її не вважали зрадником. Але щось її турбувало ще більше, те, що вона хотіла сказати. Я все думав про одну фразу, яку вона промовила. «Ці люди цінують світ понад усе». Він зав'язаний більш ніж акуратно.
  
  
  «Ви думаєте, що поради змушують цих людей стати овочами?» - Запитав я Хоука безпосередньо. "Як, чорт забирай, вони могли це зробити?"
  
  
  «Хотів би я знати відповідь на обидва ці питання, Нік, – визнав Шеф. «Але я переконаний, що тут є зв'язок і щось тут дуже гнилий. У нас гроблять наших найцінніших людей – Поради крадуть уми наших вчених на наших очах. Професор Калдоне не має бути наступною жертвою».
  
  
  Він знову взяв облікову картку і подивився на неї. «Ця карта дуже турбує, Нік, – сказав він. «Якщо ця жива смерть створена руками людини, то наступним у списку може бути професор Калдоне. Він працює над грантом на просунуту космічну біологію від співробітників НАСА, і наступна зустріч з МКС відбудеться за кілька днів на італійській Ріверії - Портофіно. Ви поїдете туди і дотримуватиметеся професора. Ми зв'яжемося з ним, і вам дадуть твердий список інструкцій, але всі вони зводяться до одного – простежте, щоби з ним нічого не трапилося».
  
  
  Я встав, і Хоук теж підвівся. «Ми на щось натрапили, - сказав він. «До цього часу ми і весь світ втратили сім блискучих розумів. Це втрата, яку неможливо виміряти. Що б це не було, Мику, ми повинні розібратися в цьому і зробити це швидко. Я хочу, щоб ти був завтра вранці. Ми в мене буде зустріч із Томом Деттінгером, і тоді наші плани будуть сформульовані».
  
  
  Я пішов, відчуваючи, що весь цей бізнес був чимось особливим, з чим я коли-небудь стикався раніше. У цьому була якість прихованого жаху, чогось примарного і нереального, але все ж таки надто реального. Я знав, що Хоук посадить мене в літак, коли наш брифінг закінчиться вранці, тому я деякий час збирав речі, а потім відправив телеграму Денні Робертсону. Я сказав їй, що буду в Портофіно у справах на кілька днів, але щосили намагаюся повернутися через Лондон і побачитися з нею. Мені потрібно було багато чого пояснити, і я все ще почував себе погано через цю справу з Вікі. Коли я відправляв телеграму зі згадкою візиту до італійської Рівери, я не міг позбутися думки, що ISS проводять свої зустрічі в дуже «важливих» місцях.
  
  
  За винятком дзвінка від дівчини, яку я знала неподалік Вашингтона, Лінди Смайт, залишок дня був тихим, і я цінував можливість нічого не робити і робити це повільно. Лінда хотіла жити у місті, і за інших обставин я б ухопився за цей шанс. Але я не міг позбутися картини семи геніальних людей, які перетворюються на овочі практично відразу. Це була льодова кров думка. Наші мізерні факти виразно вказували на участь СРСР, але характер цього навіть не відповідав їхнім діям. Пропрацювавши досить довго в цій грі, ви дізнаєтеся, що кожен костюм має свій характер для операцій. Цей, по суті, не вписувався в жодну нішу, окрім китайських комуністів. Хоча росіяни могли бути безжально жорстокими, вони були езотерично диявольськими. Можливо, росіяни були причетні, але не так, як ми думали. Я все ще думав про це, коли пішов спати.
  
  
  Том Деттінгер був експертом AX з процедур і методів захисту важливих людей. Я уважно слухав його, роблячи думки, поки він продовжував. Хоук сидів поруч, здавалося, занурений у власні думки, але, я знав, не пропустив жодного слова.
  
  
  «Це трохи незвичайно, Нік, – сказав Том. "Насправді немає нічого, від чого можна було б захищатися певним чином. Немає прямої загрози вбивству, наприклад, або
  
  
  
  
  
  
  
  немає відомих груп, за якими слід стежити. Ми працюємо проти чогось, про що ми навіть не підозрюємо, а якщо існує, то в якій формі. Отже, єдиний підхід - це той, який ми називаємо підходом з ковдрою, коли ви стаєте більше, ніж просто охоронцем. Ви стаєте клеєм. Я докладно розповім про це. "
  
  
  У міру того, як він продовжував, у мене виникла спокуса запитати, як захистити когось від вірусу чи невидимого рентгенівського випромінювання, але я стримався. Це не були теорії, які я "купив", як і "Хок", що доводить, що люди різних професій бачать речі по-різному.
  
  
  Що справді мало значення у зв'язку, так це те, що ми з Хоуком зазвичай могли дозволити собі чудовий обмін тонко завуальованими уколами та жартуваннями. На цей раз нікому з нас цього не хотілося. Коли Том закінчив, він дав мені взяти кілька звичайних захисних пристроїв, і Хоук пішов зі мною до ліфта.
  
  
  "Ти матимеш справу з чимось абсолютно невідомим і, відверто кажучи, досить жахливим, Нік", - сказав він. «Виявляйте якнайбільше особистої обережності в рамках службових обов'язків».
  
  
  "Ви маєте на увазі, що мені слід бути обережним", - посміхнувся я. Він нервово закашлявся. Його головна турбота іноді проривалася крізь цю маску. Я зберігав невимушений вигляд. Все інше тільки посилило б його збентеження.
  
  
  «Я подивлюся, – сказав я йому. «Я не настільки без розуму від овочів, що хочу ним стати».
  
  
  Його очі заблищали. "Справді?" він сказав. "Мені здається, ви дуже любите помідори".
  
  
  Я посміхнувся. Це було більше схоже на це. Це дало мені гарне передчуття – ліфт, якого мені не вистачало.
  
  
  IV
  
  
  Рейс авіакомпанії Alitalia привіз мене до Мілана, а звідти я орендував машину і поїхав на південь, до Генуї. Портофіно був ще південніше, і я продовжував їхати, не зупиняючись. Засідання МКС проходило в «Ексельсіорі», і для мене було обладнано кімнату, що примикає до квартири професора Калдона. У мене мав бути єдиний ключ від обох кімнат. Щоб додати страховку, я отримав наказ зустріти професора на спеціальній станції техобслуговування за межами Портофіно. Він їхав із Риму, щоб зустріти мене там. AX зв'язався з ним і детально поінформував його, і він погодився повністю співпрацювати. Я здав машину в Портофіно і сів на старе і ненадійне таксі, щоб дістатися місця зустрічі з ним.
  
  
  Я знайшов професора Калдона, який притулився до капота своєї машини, невеликого седана "Фіат". Він був невисокого зросту, сивий і веселий, з маленьким круглим животом від «надто великої кількості макаронів», як він висловився, ніжно поплескуючи його. Я швидко дійшов висновку, що він одразу сподобався, зовсім невибагливий чоловічок. Він мав для мене несподіваний самородок, коли він оголосив, що його дружина і племінниця були з ним, щоб насолодитися Ріверією, поки він відвідував збори. Вони зайшли в туалет на маленькій станції техобслуговування, поки він на мене чекав.
  
  
  «В іншому, - сказав професор Колдон, - я повністю у ваших руках, містере Картер. Мені сказали, що я маю робити все, що ви скажете».
  
  
  Довелося посміхнутися. Він сказав це як маленький хлопчик. Лише мерехтіння в його маленьких блакитних очах на херувим, що трохи нагадує, обличчя суперечило швидкому розуму в роботі. Синьйора Калдоне вийшла першою, невисока, квадратна жінка, трохи суворіша, ніж її чоловік, але досить чемна і приємна.
  
  
  "Це синьйор Картер", - представив він мене. "Американський джентльмен, якого я вам сказав, зустріне нас".
  
  
  "Ах, так", - сказала жінка. "Той, кому ви повинні підкорятися". Вона обернулася до мене і трохи скептично подивилася на мене.
  
  
  «Я сподіваюся, що ви досягнете більшого успіху з ним, ніж я за сорок років», - сказала вона з удаваною серйозністю.
  
  
  "Він доб'ється", - відповів професор, перш ніж я встиг щось сказати. «Він набагато більше за тебе, мамо».
  
  
  Я побачив дівчину, що наближається, через плече синьйори Калдоне і постарався не дивитися. Боюся, у мене не вийшло. Сказати, що вона вродлива, було б неповним. Сказати, що вона витікає секс, було б занадто спрощено. Я бачив, як чорне волосся обрамляло оливкове обличчя, вільно спадаючи на її плечі. На її повних і соковитих губах був натяк на надутість, який зник, коли вона побачила мене. У цих чорно-карих очах я побачив, як раптом спалахнув темний вогонь, коли її очі зустрілися з моїми. Повні груди здіймалися поверх білої селянської блузки з овальним вирізом і сильно впиралися в тканину. Широкі стегна підкреслили тонку талію, м'яко вигнуті стегна та стрункі ноги. Я подумав про те, що Байрон сказав про італійських жінок, які мають на губах серце. У цієї дитини було набагато більше, ніж її серце, на цих повних, червоних, сяючих губах. Вона була втіленням чуттєвості. Вона пульсувала. Це був тліючий вулкан.
  
  
  "Це Аморетта", - сказав професор. Аморетта простягла руку, яка залишалася в моїй лише на долю довше, ніж потрібно, і я побачив, як її очі оцінювально вивчали моє більше шести футів м'язистого тіла. Я швидко поговорив сам із собою. Я сказав, що ви, Нік Картер, виконуєте дуже складне завдання. Ви можете просто ігнорувати цю соковиту страву. "Відмінний шанс", - відповів я собі. Вона не заважатиме моїй роботі. Вони ніколи цього не робили, хоч би як вони виглядали. Але ігнорувати її було б також неможливо. Можливо, якби мені пощастило, якийсь добрий компроміс спрацював би сам собою.
  
  
  
  
  
  
  
  Професор Калдоне та його дружина залізли на переднє сидіння "Фіата", залишивши мене розділити заднє сидіння з Амореттою. Я відчув, як тепло її стегна злегка, але напевно притискається до моєї ноги, коли вона сіла поряд зі мною. Невеликі європейські автомобілі мають переваги, які їх виробники повинні більше рекламувати.
  
  
  «Я сподіваюся, що ви не проти, щоб з нами була Аморетта, містере Картер», - сказав професор. "Вона не рада їхати з нами, але ми не хотіли залишати її одну в Римі". Я міг зрозуміти чому, подумки я подумав. «Аморетта відвідує нас зі свого будинку на пагорбах Калабрії. Вона відвідує нас двічі на рік, хоч ми її втомили».
  
  
  Аморетта швидко відповіла по-італійськи, її голос спалахнув у протесті, і я був радий бачити, що мій італійський залишився досить добрим, щоб розуміти.
  
  
  "Зіо Енріко", - сказала вона дядькові. "Це не справедливо. Ти ж знаєш, я люблю зустрічатися з тобою та Зією Терезою. Я ненавиджу ці задушливі наукові зустрічі».
  
  
  "Навіть коли вони в італійській Ріверії?" – втрутився я.
  
  
  "Навіть там", - відповіла вона, кинувши на мене довгий погляд скоса. «Хоча, можливо, ця буде кращою».
  
  
  Я прочитав її правильно, але нічого не сказав. Незабаром вона дізнається, що в мене буде менше вільного часу, ніж у дядька Енріко. Але я дізнався, звідки взялася ця пульсуюча, неприкрита чуттєвість - пагорби Калабрії, де люди висловлювали всі свої емоції відкрито, область пристрасної ненависті та любові, де все ще зберігалися старі способи життя. У Аморетти, очевидно, було більше, ніж освіта селянської дівчини, з пробудженими знаннями та бажаннями світських речей.
  
  
  Поїздка в Портофіно була приємною і короткою, і я поінформував професора про основні процедури, які він повинен слідувати. Вони були досить прості, але абсолютно жорсткі. Спеціальну бутильовану питну воду було доставлено до його кімнати. Він не повинен був пити і їсти щось під час офіційних обідів та вечерь, які подавалися не всім. Він не повинен був приймати жодних пігулок. Найголовніше, він не повинен був нікуди йти без мене або залишатися наодинці з кимось, якщо я не буду поряд. Я відмовився від синьйори Калдоне, і він знову подякував мені тим самим блиском в очах. Після того, як ми зареєструвалися, я обійшов кімнати професора, вітальню та спальню та перевірив усі вікна та дверні замки. Були заплановані денні семінари, і професор хотів спочатку трохи відпочити, тому я увійшов до сусідньої кімнати, яка була моєю, зачинив двері та розпакував свою єдину невелику сумку. Зазвичай я мандрував без нічого. Я не був один більше двадцяти хвилин, коли в двері постукали і я виявив Аморетту, що стоїть там у яскраво-жовтогарячому бікіні та прозорій пластиковій куртці поверх нього. Бікіні хоробро чіплялося за неї, борючись із безнадійною скромністю. У короткому костюмі я справді побачив її чудову постать, сяючу, оливкову шкіру, широкі й чудові стегна. Вона стояла, злегка розставивши ноги - поза, яка тільки наголошувала на чуттєвості її тіла. Вона зробила один крок у кімнату, рівно настільки, щоб її груди спокусливо наблизилися до мене. На руці у неї був пляжний рушник.
  
  
  Аморет йде на пляж, - сказала вона мені, зробивши заяву запрошенням.
  
  
  "Я не йду", - відповів я і побачив, як у її очах спалахнуло здивування. Вона подивилася на мене так, наче я збожеволів. Я також наполовину так думав.
  
  
  «Але це місце для цього, час для цього та погода для цього, – логічно сказала вона. - Якщо, можливо, це не я, з якою вам не захочеться йти».
  
  
  Вона вставила останню пропозицію, і її нижня губа надула губи, які я вперше помітив на станції техобслуговування. Це був типово жіночий прийом, причому стара. Я не збирався на це йти.
  
  
  "Ти знаєш краще, ніж я це", - сказав я їй. Надута голова зникла, і вона серйозно подивилася на мене. Боже, цих очей було достатньо, щоб забути про будинок та матір.
  
  
  "Добре, я чула, як ти все пояснював Зіо Енріко", - сказала вона. «Але має бути якийсь час, щоб ми могли побачити одне одного. Бути тут, у Портофіно, з такою людиною, як ти, і проводити її на самоті було б більше, ніж просто марною тратою. Це було б гріхом».
  
  
  «Мої почуття саме щодо вас, Аморетто, – погодився я. - Дозвольте мені попрацювати над цим. Може, щось з'явиться”.
  
  
  Аморетта повільно відвернулася, її очі казали мені, що мені краще над цим попрацювати. Я дивився, як вона повільно йде коридором, її стегна гойдаються при кожному кроці. Мені довелося втриматися від того, щоб піти за нею, схопити її за м'яку спокусливу дупу і затягнути назад у кімнату. Я сподівався, що Хоук оцінив жертви, які я приніс під час виконання службових обов'язків.
  
  
  Дозволити Аморетті піти – це ще не все. До кінця дня я відвідав три семінари з професором Калдоуном, і в мене з вух виходили наукові статті з усього, від взаємодії ферментів при глобулярних порушеннях до досліджень відтворення гідроїдів. Я ніколи не знав, що це може бути таким страшенно нудним. Але я також зустрів велику кількість інших учасників зустрічі.
  
  
  
  
  
  
  Список приблизно розбився на чотирьох норвежців, двох французів, трьох німців, чотирьох росіян, двох югославів, трьох китайців, чотирьох американців та кількох представників інших національностей. Було кілька людей, яких я не зустрічав на інших семінарах, які проводились одночасно. Я також зустрів Карла Кріста, круглого чоловіка з веселим обличчям, вище, ніж вказувала його кругла постать, з маленькими очима, що бігали, які натякали на проникливий і швидкий розум, що ховається за поверхневою м'якістю.
  
  
  "Карл, це наша найцінніша людина", - сказав професор Калдоне, коли нас представили. «Як секретар ISS, його завдання – організовувати кожну нашу щомісячну зустріч. Він обирає місце, влаштовує проживання, планує семінари та вечері, стежить за тим, щоб кожен отримав запрошення, і загалом робить наші збори такими, якими вони є. . "
  
  
  Кріст засяяв і стиснув плече професора. Він подивився на мене з сумішшю інтересу та припущення в цих маленьких, швидких очах.
  
  
  «Наскільки я розумію, ваше житло було спеціально влаштоване, містере Картер, - чемно сказав він. «Але якщо я можу щось зробити, все, що ви забажаєте, будь ласка, не соромтеся звертатися до мене. Карл Крістст завжди на зв'язку для учасників та їх гостей».
  
  
  У Кріста був слабкий акцент, який я правильно діагностував як швейцарський, і, якби я зустрів його в Чикаго, я б прийняв його за типового бунтаря та нероби. Я помітив, що він з усіма обмінювався думками осторонь, завжди посміхався і, здавалося, був задоволений. Він ляснув професора по спині, стиснув мою руку і поспішив геть. Я часто бачив його в другій половині дня і під час вечері того вечора, він літав над усім, перевіряв те чи інше, при необхідності швидко змінював, підкоряючись особистим забаганням свого видатного складу гостей. Видатні вчені явно отримали від нього увагу, і Карл Кріст дуже добре справлявся зі своєю роботою. Він був просто типом, до якого я ніколи не міг придивитися, поверхова веселість завжди була для мене порожнім елементом. Але я знав, що у світі повно Карлів Крістів, і вони здавалися необхідними для такого роду речей. Я дотримувався професора, як приклеєний, уважно стежачи за всім, що він їв і пив, а коли обід закінчився, я знову виявив Карла Кріста у себе під ліктем.
  
  
  Я запитав. "Зустрічі зазвичай проходять як ця?"
  
  
  "Ви маєте на увазі, що погано?" - повернувся він, вибухнувши бурхливим сміхом над своїм маленьким жартом.
  
  
  Я погодився, що, як я знав, він хотів, щоб я сказав. «Я маю на увазі, що добре, - сказав я. "Програми у кожної схожі на цю?"
  
  
  "Так", - відповів він. "Є спільні засідання, що складаються з семінарів, офіційних обідів та обідів, і одне основне засідання з офіційним доповідачем. Потім останній день зборів віддається відпочинку. Це лише триденне засідання, тому післязавтра ми проведемо всі на пляжі. Навіть найбільший інтелектуал любить сонце. У великого розуму та лобстера в цьому стільки спільного!» Він знову здригнувся від своєї дотепності.
  
  
  "Вважаю, ви також є членом наукової спільноти", - прокоментував я. Він усміхнувся, майже надто солодко.
  
  
  "Про небеса, ні", - відповів він. Не професійний член. Я недостатньо розумний, щоб не належати до МКС. Я повністю задоволений своєю роллю офіційного секретаря».
  
  
  Я не питав його про це і дивувався, чому він вважав за необхідне кинути це. Я вдарив його по спині і провів професора Калдоне назад до його кімнати. Літня людина тепер поскаржилася на напруженість дня.
  
  
  "Я втомився, мій хлопчику", - сказав він мені. “Дуже шкода, що ти не можеш піти на нічне життя тут, на курорті. Може, після того, як я буду надійно замкнений на ніч, ти зможеш вислизнути».
  
  
  «Жодного шансу», - сказав я йому. "Я буду поруч, щоб переконатися, що ти в безпеці".
  
  
  Синьйора Калдоне впустила нас у кімнату, і я побачив Аморетту, що сиділа в кріслі, у ніжному рожевому шовковому халаті. На колінах у неї лежав журнал, губи надулися.
  
  
  "Ми просто лягали спати, якби ти не прийшов, Енріко", - сказала синьйора Калдоне. «Принаймні був. Аморетта каже, що вона надто неспокійна, щоб спати. Вона хоче не спати і трохи почитати».
  
  
  Я раптово зрозумів те, про що не подумав перевірити. "Аморетта тут не спить", - сказав я. "У неї є своя кімната, чи не так?"
  
  
  Синьйора Калдоне здивовано обернулася. "Ні, містере Картер", - сказала вона. «Ми планували, що вона спатиме тут, у номері з нами. Наскільки я розумію, диван перетворюється на ліжко».
  
  
  «Вибач, але цього не можна», - наказав я. "Тільки ви, синьйора, можете залишитися з професором наодинці, якщо я не буду там".
  
  
  Аморетта стояла на ногах, нижня губа була випнута, очі виблискували. "Ви підозрюєте мене?" вона сердито спалахнула. "Це занадто!" Я знизав плечима. Насправді я не був, але в мені виникла певна підозра. Я не підозрював її, але водночас підозрював. Насправді я не знав ні чорта ні про неї, ні про глибину її стосунків із дядьком. Я відчував, що вона дуже любить його. Тим не менш, я бачив, як багато милі молоді істоти виявлялися затятими агентами. Особисто я відчував, що вона заслуговує на довіру
  
  
  
  
  
  
  у. Але офіційно вона викликала такі ж підозри, як і решта в Портофіно. Питання було в тому, як відповісти Аморетті, щоб вулкан усередині неї не вибухнув.
  
  
  "Я не можу дозволити вам залишатися тут на ніч", - сказав я. «Я втратив би роботу».
  
  
  Здавалося, це вдарив по правильній ноті, бо гнів у цих чорних очах миттєво згас. Але моя непохитна позиція призвела до іншої проблеми, якщо її можна так назвати. Я перевірив готель, і там не було іншого номера, ні кімнати для хуртовини. Було лише одне рішення, і я вже дякував Хоку за жорсткість інструкцій, які він мені давав.
  
  
  "Синьорита Аморетта може спати в моїй кімнаті", - галантно оголосив я, і це звучало як жертва воістину героїчних масштабів. "Я звик спати в кріслі".
  
  
  Професор і його дружина протестували проти моєї «жертви», одночасно вдячні і підозріло стосуються мого самовідданості, і на обличчі Аморетти майнула повільна посмішка. Вона встала та дістала сумку. Поки вона це робила, я повісив один із маленьких пристроїв Тома Деттінгера на двері кабінету професора. Це була тиха сигналізація, яка спрацьовувала під час відкриття замку, передаючи радіосигнал на активну сигналізацію у моїй кімнаті. Всі вікна були належним чином замкнені, і після встановлення пристрою Аморетта приєдналася до мене, щоб повернутися до моєї сусідньої кімнати, де я замкнув двері між номерами. Хитра, як Чеширський кіт, вона впала на диван. Я вирішив одразу сказати їй, що ми збираємось провести вечір. Вона на мить надула губи, а потім одразу ж засяяла.
  
  
  "Отже, ми залишаємося тут", - сказала вона, встаючи і підходячи до вікна. «Бачите, у нас чудовий вид на затоку та місяць. Це прекрасно".
  
  
  Справді, було. Я насолоджувався чудовим краєвидом на Аморетту. Шовковий халат був дуже легким і ідеально наголошував на її ногах, коли вона стояла біля вікна.
  
  
  "Щось не так з тим, що ви приготували нам випити?" - Запитала вона, її тон звучав на межі сарказму.
  
  
  "Взагалі нічого", - сказав я. "У мене є бурбон. Коли ти його пила?"
  
  
  Вона похитала головою, поки я робив два гарні бурбони з водою.
  
  
  Вона відпила свій, спочатку задумливо, а потім із щирим задоволенням.
  
  
  "Цей бурбон схожий на тебе", - сказала Аморетта. "Прямо, сильно ... як скажеш, без надмірностей".
  
  
  Аморетта й сама поводилася з серйозною дурістю. Я зняв піджак, сховав Вільгельміну в бічній кишені і дивився, як вона грає з готельним радіо. Вона підібрала непогану нічну станцію в Генуї та почала плавно рухатися під музику. Вона обійняла мене, і ми почали танцювати. Крізь тонкий халат я відчував тверду повноту її фігури. Вона підійшла ближче, потерлася грудьми об мої груди. Я тільки почав замислюватися над тим, як далеко вона зайде, коли в двері постукали. Про всяк випадок я витяг "Люгер" з кишені піджака і пішов до дверей. Взагалі я подумав, що, мабуть, хтось скаржиться на звук радіо. Я відчинив двері і на довгу хвилину заплющив очі. Висока царствена постать у білій шовковій сукні з каштановим волоссям, що м'яко спадає, підкреслюючи її класичні риси обличчя, сказала одне слово. Вона не могла вибрати найкращого!
  
  
  "Сюрприз!"
  
  
  Я зупинився, коли вона пройшла повз мене до кімнати. «Ваша телеграма була настільки продуманою, що я вирішила спуститися та здивувати вас. Перевірити готелі тут було неважко. Зрештою, це не…»
  
  
  Вона перервала свій вступ та вирок одночасно. Я не обернувся. Мені це було не потрібно. Я міг бачити, як вона дивиться на Аморетту в халаті з напоєм у руці. Цього разу їй знадобилося ще менше часу, щоб вибухнути, і я приготувався до того, що, як я знав, станеться. Він прийшов, хитнувшись із розвороту, він приземлився з повною силою. Моя щока справді не почала хворіти до того, як вона вийшла в хол.
  
  
  "Денні, почекай!" Я подзвонив.
  
  
  "Ви не втрачаєте ні хвилини, чи не так?" - огризнулася вона холодними очима.
  
  
  "Я можу пояснити", - сказав я.
  
  
  "Ха!" вона пирхнула. «Поясніть! У вас, певно, є пояснення, записані за номерами. Вибачте 12D, Пояснення 7B, Вибачення 16FI!
  
  
  "Ви мене послухаєте?" Я крикнув їй услід, але єдиною відповіддю було клацання її підборів, коли вона пішла. І знову я знав, що я хочу робити і що мені треба робити. Я сердито зачинив двері.
  
  
  «Я завдала тобі неприємностей», - сказала Аморетта, і в її очах був щирий занепокоєння, що так сильно відрізнялося від лукавого тріумфу, який носила маленька сучка Вікі. Я змусив себе посміхнутися їй і знизав плечима.
  
  
  "Не зовсім", - відповів я. "Це не твоя провина". Я налив собі ще одного бурбона і виявив її поруч зі мною, що тримала порожню склянку. Вона приєдналася до мене, щоб допити бурбон, і я налив кожному з нас по одній.
  
  
  «Ти засмучений», - сказала вона, притулившись головою до моїх грудей. Це було правдою, але вона робила мене меншою. Кінчики її грудей м'яко торкалися мене, збуджуюче привабливо. Як би там не було, сьогодні я був більше злий на Денні, ніж засмутився. Здавалося, вона майже хотіла вискочити, коли на неї не чекали, і піти, коли я намагався дістатися до неї. Аморетта рухалася в моїх руках, і ми знову почали танцювати, її тіло було теплим.
  
  
  
  
  
  
  
  м'яким у моїх руках. Я вимкнув лампу, коли ми танцювали біля неї, і крізь вікно проникав лише м'який відблиск місячного світла. Якби Денні хотіла поспішити з висновками, навіть не почувши того, що я сказав, вона б страшенно добре обдумала це сама. Аморетта міцно притискала руку до моєї спини, її живіт торкався мого власного. Її голос був хрипким, чуттєвим, багатообіцяючим.
  
  
  "У горах мого будинку у нас є приказка", - видихнула вона. "На все є причина".
  
  
  Вона уткнулася носом у моє плече, і я відчув пульсуючі коливання, що походять від неї.
  
  
  «Іншими словами, – прокоментував я, – є причина того, що сталося нещодавно, і є причина, через яку ви зараз тут зі мною».
  
  
  Вона злегка знизала плечима. Її стара калабрійська приказка потрапила на благодатний ґрунт. У всякому разі, дарованому коневі я ніколи не дивився в зуби. Аморетта була явно спокусливою, нетерплячою та бажаною. Якби це було те й нічого більше, або якби в неї була причина, я дізнався б єдиний спосіб дізнатися. Я засунув руки під шовковий халат. На ній була тонка нічна сорочка. Розсунувши халат, я дозволила йому впасти з її плечей. Вона затремтіла, і її руки обвилися навколо моєї шиї та її губ, ці повні, м'які губи, зімкнулися на моїх, і за кілька миттєвостей вона виявилася оголеною в моїх руках. Я підняв її і поклав на диван, погладжуючи губами її круглі, повні грудей. Вона ахнула, і її руки потяглися до мене, коли я зняв сорочки та штани. Коли я притулився до неї своїм тілом, насолоджуючись тактильними насолодами її шкіри проти моєї, Аморетта ахнула і схопилася за мене.
  
  
  "О так ... так ... так", - видихнула вона. Мої пальці повільно рухалися вниз по її тілу, затримуючись на гладких грудях, маленькі соски оживали, реагуючи на дотик, піднімаючись, піднімаючись вгору, до моїх губ. Аморетта притиснула мою голову до них так сильно, що я боявся, що вона заплаче від болю. Але криків болю не було, лише екстаз. Вона стогнала від задоволення і скрикувала тихими, закликаючими звуками, коли вона корчилася і рухалася, притискаючись своїм тілом до мого. Її шкіра була гладкою, ніби тонка плівка олії покривала її тіло, і коли я рухався вниз по її глибокій грудній клітці, вниз по м'яко округленому животі і далі вниз, її голова моталася з боку в бік у неконтрольованому захваті. Я затримався на мить, потім вийшов і притулився до її соковитих, повних губ, що тепер поглинає. Пронизливий, стрімкий дотик моєї мови подіяло, як іскра полум'я на гілці. Її тіло тремтіло і корчилося, і вона задихалася від бажання, вулкан спалахнув полум'ям. Вся ця пульсуюча чуттєвість переросла в гарячкове бажання, всепоглинаючу пристрасть, яка сміла все інше. Я зрозумів, що це була не дівчина, яка знала, як кохатися, а дівчина, чиє сильне бажання зайнятися коханням було достатнім стимулом для двох. Такий голод був подарунком сам по собі, і я відповів, знайшовши центр її жіночності, винагороджений задоволенням її криків. Тримаючись у ній, я дозволив їй притулитися губами до мого плеча, щоб заглушити її справжні крики екстазу. Коли її оргазм охопив її тіло, її крик був у моїх грудях, інакше він розбудив би готель, не кажучи вже про професора та його дружину по сусідству.
  
  
  Аморетта відкинулася на софі всього на мить, а потім повернулася до мене і лягла наді мною, її шовкове тіло було поколюванням. Вона пересунула свої ноги через мої, живіт торкнувся моїх м'язів і прошепотіла мені в щоку. "Ще, cara mia", - сказала вона. "Мені потрібно більше". Я бачив, що це був момент втечі для неї. Її візити далеко від свого гірського будинку в Калабрії, очевидно, були моментами, на які вона чекала весь рік. Її чуттєвість була така, що її не можна було ніде сховати, але я знав людей тих пагорбів. Там вона була такою ж бажаною, такою ж бажаною, але їхній власний суворий кодекс забороняв це, доки вона не вийшла заміж, і, якщо я не помиляюся, Аморетта надто багато побачила зовнішній світ, щоб вийти заміж за одного із селянських хлопчиків. Тож її будинок був для неї чимось на зразок сексуальної в'язниці. Не дивно, що далеко від цього вона не могла стримати жахливий стримуваний голод усередині неї. Я погладив її по спині, і вона притулилася до мене своїми повними грудьми, коли від неї знову почали виходити легкі звуки екстазу. Я дізнався, що не було частини цієї пульсуючої істоти, яка не відчувала б чуттєвої чутливості до дотиків. Я перевернув її, і вона знову запропонувала себе, як квітка, що пропонує себе сонцю. Її маленькі соски затверділи під моїм язиком, і вона занурила їх глибше в мій рот. До того, як місяць почав згасати, я тричі кохався з цією фантастично голодною Венерою, і щоразу вона була породженням чистої пристрасті, нещирим і нерозумним, але захоплююче чуйним на найменший дотик. Нарешті, з задоволенням зітхнувши, вона заснула, уткнувшись грудьми мені в рот, притискаючи до себе мою голову. Я відсунувся, щоб утримати її тиху постать, милуючись соковитістю її тіла, коли вона лежала нерухомо. Я спав поряд з нею до сходу сонця
  
  
  
  
  
  
  Я прокинувся через вікно, яскраво відбиваючись від синіх вод затоки.
  
  
  Я лежав тихо, спостерігаючи за глибоким рівним диханням Аморетти. Її ноги, злегка розсунуті, були наполовину повернуті до мене, її круглі, повні груди жадібно випирали, якби вона чекала уві сні, щоб я розбудив її найчудовішим з усіх способів. Я хотів, щоб мав час, але в мене його не було. Семінари МКС розпочалися зарано. Я вислизнув з її руки на грудях, не розбудивши її. Я поголився і одягнувся, коли вона прокинулася. Вона надула трохи, але зрештою підійшла і притулилася до мене головою.
  
  
  "У мене немає слів, щоб розповісти, як це було минулої ночі", - сказала вона.
  
  
  - Тобі не потрібні слова, Аморетто, - відповів я. "Ти вже сказала мені".
  
  
  Вона посміхнулася повільною усмішкою, що розуміє, і я пішов відповідати на ввічливий стукіт у сусідні двері. З професором усе було гаразд. Після того, як я зняв сигналізацію з вхідних дверей, ми спустилися вниз і поснідали разом у холі готелю. Якщо щось у їжі і могло перетворити його на овоч, нас було б двоє.
  
  
  День був заповнений новими семінарами, зустрічами та блискуче нудними доповідями. До кінця дня я дійшов висновку, що кожен вчений має пройти курс творчого листа. Якщо на семінарах і відбувалося щось зловісне, то це ті папери. Увечері Карл Кріст влаштував екскурсію курортною зоною. Я залишався поруч із професором, а Аморетта залишалася поряд зі мною. Вона не намагалася спеціально відволіктися. Вона просто нічого не могла з собою вдіяти. До десятої всі були надійно замкнені на ніч, і Аморетта чекала на мене в кімнаті. Довго чекати на неї не довелося. Вона була тим, чим була напередодні ввечері, всім і навіть більше, бо вона дечому навчилася. Коли настав світанок, ніхто з нас не спав надто багато, але потім, втішив я себе, скільки сну потрібно людині насправді? Я давно перестав рости.
  
  
  Це був останній день зустрічі, час, який Карл Кріст назвав Днем релаксації та влаштував фуршет на пляжі.
  
  
  «Це щасливий день і сумний день, - сказала Аморетта, проводячи тонким пальцем по моїх грудях. - Щасливий, бо ти будеш зі мною весь день, і сумний, бо коли день закінчиться, ми повинні розлучитися. Я тебе ніколи більше не побачу. Я знаю це."
  
  
  "Ніколи - це слово, яке я ніколи не використовую", - посміхнувся я. «Ви можете приїхати до Америки, а я можу потрапити до Калабрії. Наші шляхи можуть перетинатися».
  
  
  Тоді я, звичайно, не знав цього, але потім пожалкував, що не був таким добрим пророком. Оскільки я не думав про пляжні вечірки, я не взяв із собою купальних костюмів, тому просто коли ми підійшли до пляжу, розставила шезлонги, щоб я могла постійно стежити за професором, і розслабився. Він був більш ніж задоволений відпочинком у своєму кріслі, а Аморетта згорнулася калачиком поряд зі мною, як задоволене кошеня. Я приніс обід з буфету, який влаштувала Кріст, не ризикуючи цього останнього дня. Коли день, нарешті, добіг кінця, Карл Кріст зробив обхід, виглядаючи ще більш пухким у шортах і яскраво-жовтій сорочці з махрової тканини. Я спостерігав, як він переходив від людини до людини, обіймаючи кожного за руку, ніжно поплескуючи кожного по спині, розповідаючи кожному, яка у нього чудова засмага. Я спостерігав за ним із сумішшю веселощів та роздратування. Роздратування турбувало мене, і я вирішив, що це сталося тому, що він здавався недоречним серед цих щирих людей, які були здебільшого одночасно блискучими умами та простими людьми. Коли він підійшов до професора Калдоне, він допоміг йому підвестися з шезлонга і, поплескавши по плечу, допоміг йому вдягнути пляжний халат.
  
  
  "Сподіваюся, вам сподобався ваш короткий візит до нас, містере Картер", - сказав він, звертаючись до мене. «Не те щоб ми не вітали вас, але яка б причина не спонукала ваш уряд відправити вас разом із професором, я сподіваюся, скоро зникне».
  
  
  "Я теж на це сподіваюся", - посміхнувся я. «Якщо ні, я прийду на іншу зустріч».
  
  
  "І ми будемо раді бачити тебе знову", - сказав він, легко перехитрувавши мене. Він повернувся після короткого рукостискання, пройшов через інших, і, коли я спостерігав, як він піднімався кам'яними сходами, що вели з пляжу, я відчув до нього легку симпатію. Мені завжди здавалося, що у професійному жартівнику є щось жалюгідне та самотнє. Справжнє обличчя клоуна за маскою часто буває зовсім іншим.
  
  
  Почуваючись трохи як квочка зі своїм виводком, я зігнав усіх назад у готель, перевірила кожен предмет у багажі професора, і ми поринули у його маленький «Фіат», щоб поїхати до Риму.
  
  
  Я не ризикував тим, що могло статися в останню хвилину після зустрічі або поблизу. У Римі був ще один раунд прощань та подяк. Професор та його дружина були приємними людьми, ерудованими, приємними та чесними. В очах Аморетти було безмовне послання. Я знав, що вона не хоче повертатися в гори Калабрії, і мені було її шкода. Вона справді не була готова покинути
  
  
  
  
  
  
  пагорби, навколо неї було ще дуже багато цікавого; і все ж вона заслуговувала на щось краще, ніж могла там знайти. Я був певен, що ще кілька побачень з дядьком і тіткою повинні зробити це за неї.
  
  
  Я поїхав до аеропорту Риму з почуттям добре виконаної роботи. Якщо щось і відбувалося на попередніх засіданнях МКС, то цього разу цього не сталося. Якби й була змова проти професора Калдона, він би не спрацював. Звичайно, я також знав, що цей єдиний випадок не можна розглядати як перемогу. Жахлива зловісність цього все ще зберігалася, і це порушувало ще більше питання. Куди ми пішли звідси? Ми запобігли всьому, що могло бути заплановано на цю зустріч, і це нікуди не призвело. Я відклав ці набридливі запитання перед зустріччю з Хоуком. Я хотів дещо прояснити насамперед. Я впіймав прямий рейс з Риму до Лондона. Настала моя черга несподівано вискочити, що я й зробив, тільки щоб отримати задоволення від розмови з домогосподаркою Денні. Денні поїхала на кінне шоу і повернеться за два дні. Жінка, стара дівчина з приємним обличчям, була досить люб'язною і взяла в мене записку, яку я написав на звороті конверта. Я зробив це коротко. Було дуже багато сказати для нотатки. Я написав:
  
  
  Вибач ще раз. Днями поясню все, а ви послухаєте.
  
  
  V
  
  
  Небо впало. Світ перестав обертатися. «Я неправильно почув, – сказав я собі. Цього просто не могло бути! Сіро-сталеві очі Хоука, що дивилися на мене через його стіл, були невиразними. Може, мені снилося.
  
  
  "Скажи це ще раз", - попросив я. Він повільно кивнув головою.
  
  
  "Професор Калдоне - овоч", - повторив він. "Його дружина зв'язалася з нами вчора ввечері".
  
  
  "Я не вірю в це", - сердито сказав я. «Чорт забирай, я закривав його, як годувальницю. Нічого не могло статися».
  
  
  Хоук знизав плечима. "Щось трапилося", - тихо сказав він. Я швидко порахував. Я залишив його в Римі рано ввечері і сів на літак до Лондона. Виявивши Денні, мені довелося залишитися на ніч, бо я не міг одразу вилетіти. Потім я повернувся сюди вчора і сьогодні прибув до штаб-квартири AX. Загалом з моменту мого уникнення вченого пройшло близько тридцяти шести годин. Хтось міг дістатися до нього за ці тридцять шість годин. Я повинен був упокоритися з цим. Під час самої зустрічі я тримався надто близько до професора.
  
  
  «Я б хотів піти і подивитися сам», - сказав я, все ще злившись.
  
  
  "Я так і думав", - м'яко відповів Хоук. «Я забронював для вас квиток на одинадцятигодинний рейс до Риму».
  
  
  "Чорт візьми, - сказав я, - цьому має бути якесь пояснення".
  
  
  Вираз обличчя Хоука був усім, що мені було потрібно. "Добре", - сказав я. “Я знайду його. Але тоді це має бути найдивніше чи найрозумніше, що я бачив за довгий час».
  
  
  Я вийшов, злий на себе, злий на світ, але в основному злий через незвичне відчуття, що мене забрали. Ніхто не любить програвати, особливо я. Але зазнати невдачі – це одне. Бути взятим прямо у мене під носом – це зовсім інше. Для мене це був новий досвід, і я був лютий і думав про це всю дорогу до Риму. Я дотримувався ідеї, що все, що сталося, сталося після того, як я пішов від професора. Як я вже сказав, я мав залишитися з цим. Але я не був у цьому певний. Хоук заздалегідь телеграфував, щоби група медичних фахівців зустріла мене в будинку професора. Він хотів, щоб я чув те, що вони кажуть, на власні вуха. Це були лікарі, які обстежили кожного із уражених учених. У домі професора мене впустила покоївка, і синьйора Калдоне зустріла мене з великою холоднокровністю, ніж я очікував від неї.
  
  
  Мій гнів перетворився на щось інше, коли мене провели у вітальню, де медсестра у білій формі сиділа на прямому стільці поруч із професором. Він сидів у глибокому шкіряному кріслі, і раптом я перестав турбуватися про свій гнів, про свої почуття. Херувимське обличчя перетворилося на сіру мляву маску, мерехтливі блакитні очі стали невиразними, втупленими кулями. Його рот відвис, по кутах текла невелика безперервна цівка слини, яку медсестра періодично витирала марлевою серветкою. Я підійшов до нього і покликав його на ім'я. Відповіді не було. Іноді його горло видавало невеликі гортанні звуки, нелюдські звуки. Я відвернувся, крижана стрічка обернулася навколо моїх нутрощів.
  
  
  «Лікарі чекають на вас у кабінеті, синьйор Картер», - тихо сказала синьйора Калдоне. Я пішов за нею в хол і через фойє до кабінету, де чотири чоловіки встали, щоб привітати мене, з однаково серйозними і втомленими обличчями. Крижаний холод усередині мене вже кристалізувався в смертельний гнів, бажання розірвати щось чи когось на частини, побачити, що справедливість перемогла в тому, чому я щойно став свідком.
  
  
  "По-перше, джентльмени, - рішуче сказав я, - чи є надія на одужання?"
  
  
  Заговорив високий сивий, почесний чоловік, що представився доктором Ван Дуетонзе. Я чув про нього. Він був визначним бельгійським неврологом.
  
  
  "Ніякий, містере Картер", - відповів він. "Розум
  
  
  
  
  
  
  повністю пішов. Неврологічні випробування, які ми вже провели, показують, що органічне функціонування мозку не підлягає відновленню. Фактично перевірка професора Калдона була просто формальністю. Наші результати, отримані від інших чоловіків, які постраждали таким чином, були більш ніж достатніми. Чи бачите, мозок – тендітний орган, і будь-яке повне порушення його фізіологічного функціонування призводить до пошкодження мозку, яке неможливо відновити».
  
  
  Заговорив інший лікар. «Ми розуміємо, що ваші люди беруть участь у цьому, щоб з'ясувати, що тут замішано кримінальний характер».
  
  
  Я швидко зрозумів, що Хоук повідомив їм напівправду про мій інтерес до цієї справи, настільки, щоб все пройшло гладко.
  
  
  «Вірно, – сказав я. «Я збираюся розслідувати ваші підозри як щодо променя руйнування, так і щодо теорії вірусу, про яку мені повідомили».
  
  
  "Так, хоча зараз ми розглядаємо можливість того, що, можливо, хтось на МКС, хтось із присутніх на зборах може бути носієм вірусу і сам невразливий. У той же час електричний промінь - якщо це дійсно так - має бути Все зосереджено навколо зустрічей ISS і, здавалося б, бездоганних людей на цих наукових семінарах».
  
  
  Я кивнув головою. Все це звучало дуже логічно в тому вигляді, як вони це піднесли. Хтось на зборах… Так, але хто? І, що важливіше, як? Але потім я подумав, що це моя робота – з'ясувати це. Я знав про деякі речі, яких вони не знали, про жінку на ім'я Марія Доштавенко, про маленького панка з карткою з ім'ям професора на ній, про вбивства, покликані змусити всіх замовчати про щось. Вони могли підігравати своїм теоріям про рентгенівські промені та віруси. Я не купував, хоч і не говорив їм про це. Я подякував добрим лікарям і повернувся до вітальні. Коли я підійшов, я почув важкі болючі ридання, а коли увійшов, поряд зі старим стояла Аморетта, її щоки були мокрими і залиті сльозами. Вона витерла їх насухо відразу, як побачила мене. Синьйора Калдоне була поруч із дівчиною. Коли я підійшов, очі Аморетти потемніли від явної ненависті та люті.
  
  
  "Ви повернулися, щоб особисто переконатися?" - Виплюнула вона, її повні груди здиблися під синьою блузкою. На ній були вузькі джинси, і її стегна тяглися з обох боків. "Ви повинні були захистити його!" - додала вона звинувачуючи. "Він був у порядку, поки ти не прийшов!"
  
  
  В її очах була яскравість, яка виходила за рамки очевидної ненависті в них, раптова жорсткість, погляд помсти. Вона була зла і невдоволена, побачивши мене, це було ясно. Синьйора Калдоне кинула на мене вибачений погляд і вивела Аморетту з кімнати, щоб вона за мить повернулася.
  
  
  "Мені дуже шкода, як Аморетта говорила з вами", - просто сказала вона. «Вона дуже любила свого Зіо Енріко. Ми сказали їй, що він міг бути в небезпеці, коли ми поїхали на зустріч із вами в Портофіно, і що ви будете там, щоб захистити його».
  
  
  Я сказав синьйоре Калдоні, що розлад дівчини цілком зрозумілий. І це було. Чорт, за кілька днів я полюбив професора. Її емоції цілком могли пояснити ненависть у її очах, але потім я виявив ще дещо. Всередині мене був крига, крижана власна ненависть. Я все ще був переконаний, що з професором усе гаразд, коли залишив їх у Римі.
  
  
  "Чи були у вас відвідувачі після того, як я пішов?" Я запитав. "Тієї ночі чи наступного дня?"
  
  
  "Ні", - стомлено відповіла жінка. «Ніхто. Аморетта була з нами весь ранок, а потім поїхала додому».
  
  
  Лише Аморетта. Я подумки перевернув ці слова, ненавидячи цю думку, ненавидячи її значення, але продовжуючи з нею. Я знову запитав себе, що, чорт забирай, я справді знав про дівчину, крім того, що вона була вулканом у ліжку? Синьйора Калдоне, звичайно, не викликала підозр у своїй племінниці. Хоук якось сказав, що я не триматиму свою матір поза підозрами, якщо того вимагають обставини, і він мав рацію. Особливо, коли я почував себе так само, як зараз, що було потворне, злісне, потворне почуття, яке я відчував, коли бачив щось брудне. Я глянув на овочі, які були людиною, і він став ще потворнішим. Хоук так добре охарактеризував його живих мерців. Медсестра вже почала піднімати його. Він вислизнув з її обіймів, і я кинувся до нього, але він стояв рачки і повзав по підлозі. "Все в порядку", - сказала вона мені. «Я подбаю про нього».
  
  
  Я повернувся до синьйори Калдоні. "Ви подзвонили Аморетті, щоб розповісти їй про її дядька", - запитав я. Жінка кивнула, не відриваючи очей від мене, відмовляючись дивитися на жалюгідну постать, що проповзає повз нас.
  
  
  "Ви сказали їй, що я прийду сюди сьогодні ввечері?"
  
  
  "Так", - відповіла вона. "Я отримав телеграму від вашого начальника".
  
  
  "А що сказала Аморетта?"
  
  
  "Вона сказала, що відразу ж під'їжджає", - відповіла жінка. "Вона подумала, що, можливо, ви заберете її дядька, і вона хотіла побачити його знову".
  
  
  Або, тихо подумав я, вона просто хотіла бути тут, доки я був. Я підійшов до дверей. Якщо я помилявся щодо дівчини, я хотів би з'ясувати це і принести їй великі вибачення. Якби я був
  
  
  
  
  
  
  на правильному шляху вона мала великі проблеми. Я все ще був переконаний, що хтось перейшов до нього з того моменту, як я залишив їх у Римі якимось чином десь. Хто та як? Це були два ключові питання. Я був упевнений, що якщо отримаю відповідь на один із них, то зможу відповісти іншому. Зараз для Аморетти настав час питань. Але коридор був порожній. Я швидко визирнув назовні, але на вулицях Риму було темно і тихо. Я знайшов синьйору Калдоні.
  
  
  "Аморетта пішла", - сказав я їй. «Чи їй ще куди піти в Римі? Є інші друзі, родичі?
  
  
  «Ні-ні, ми були єдиними, – сказала жінка. «Вона, мабуть, вибігла надвір. Вона так засмучена. Будь ласка, пошукайте її».
  
  
  «Я шукатиму її, добре», - похмуро сказав я собі під ніс і вибіг на вулицю, на мить зупинившись, щоб очі звикли до темряви. Калдони жили недалеко від невеликої площі, і я швидко оглянув коло світла під кожним з вуличних ліхтарів, що всеювали краї площі. Я побачив її безпомилкову форму, коли вона зупинилася під лампою в найдальшому кутку площі. Я втік, коли вона рушила далі. Коли я підійшов до цього місця, її ніде не було видно, а вулиця, що вела вбік, була вузькою, вимощеною бруківкою, з затемненими магазинами, пекарнями, бакалійними лавками та фруктовими лавками з безліччю дверних отворів. Я слухав, як каблуки стукають по камінню, але їх не було. Вона ховалася в одному з дверних отворів. Я почав повільно спускатися, коли вона вийшла і зупинилася в очікуванні. Навіть у темряві я відчував пекучу ненависть у її очах.
  
  
  "Чому ви йдете за мною?" — спитала вона.
  
  
  "Ти відповиш на кілька питань", - сказав я їй, підходячи до неї. Вона зробила крок назад і обернулася, щоб бігти. Я вже збирався схопити її, коли почув за собою слабке дряпання. Я повернувся, але не досить швидко. Удар, мов блискавка, вдарив мене по скроні. Моя голова вибухнула вогнями, зірками та гострим болем. Я подався вперед і змусив себе не знепритомніти. Я чув кроки, багато хто з них. Я схопився за пару ніг перед обличчям і смикнув. Господар закричав італійською і впав. Я стрибнула на нього, моя голова все ще була затуманена, і я миттю побачив невисокого, одягненого в піт чоловіка чоловіка, коли різкий удар по ребрах відкинув мене вбік. Я продовжив крутий перекат, сильно ударяючи по ногах, хапаючи їх і тягну. Одна постать навалилася наді мною, і я різко вдарився ліворуч у його живіт, почувши, як він хрюкнув від болю. Моя голова тепер трохи проясніла, і я знав, що їх було щонайменше четверо чи п'ятеро. Притиснувши п'яти до проміжків між каменями, я підвівся на лікті і катапультувався вперед, віч-на-віч, в чиюсь середину, несучи його за собою. Зумівши уникнути розмахування руками та різких помахів, я схопив того, кого відбив назад, за руку, підняв його в русі дзюдо і кинув у вікно пекарні. Я почув його крик серед звуку скла, що розбивається. Все ще борючись швидше через тренування та інстинкт, ніж через ясність розуму, я вдарив в обличчя, яке з'явилося переді мною, почув хрускіт кістячок пальців у вилиці, і обличчя зникло. Але тепер настала моя черга. Це був гарний, жорсткий удар ззаду, і я впав. Тверда річ врізалася мені в череп майже в той же момент, коли черевик з важкою підошвою потрапив мені в скроню. Я почув голос Аморети ще до того, як згасло світло, чорт забирай її чорне серце. Вона вирішила, що я піду за нею. Вона привела мене до цього. Я спробував підвести голову і струсити, але нічого не відповів. Ще один удар обрушився на мене. Це не так боляче. Він просто опустив завісу.
  
  
  * * *
  
  
  Не знаю, скільки часу пройшло до того, як я прокинувся, але станом моєї голови я вирішив, що це було досить довго. Я повільно повернув шию круговими рухами, і пухнаста павутина почала рватися в моїй голові. Сильний гострий біль у зап'ястях підказав мені, що руки пов'язані за спиною. Жахливі підстрибування та поштовхи не допомагали моїй голові пульсувати, але мені вдалося зосередитися на навколишньому. Я був не один. Четверо інших чоловіків сиділи всередині, мабуть, усередині вантажівки із закритими панелями. Я був проти водійської перегородки, решта сиділа парами з боків вантажівки. Це були кремезні, суворі, чорноокі чоловіки у робочому одязі та важких селянських туфлях, з важкими, вузлуватими руками з товстими пальцями. Я помітив, що у трьох із них були порізані обличчя та синці на вилицях. Один із них гукнув водія італійською.
  
  
  "Американо прокинувся", - сказав він.
  
  
  "Си, будь обережний", - відповів голос. "Подивіться на нього"
  
  
  Потім я почув голос Аморети. "Не ризикуй", - сказала вона.
  
  
  Усі вони могли розслабитись. Нині не час і не місце для примх. Крім того, я хотів дізнатися більше про те, куди мене везуть. З крутого підйому вантажівки ми піднімалися у гори. Чоловіки поговорили один з одним коротко, уривчасто, але цього було достатньо, щоб я зрозумів, що таке діалект калабрезе. Це не було складно
  
  
  
  
  
  Я намагався зрозуміти інше. Аморетта везла мене на пагорби свого будинку. Якби я був відсутній так довго, як мені здавалося, швидше за все, ми були б майже метою. Те, як вона та селяни Калабрії вписалися у цю брудну справу, було іншим питанням. Це був страшенно несподіваний поворот. Але це було дивно з самого початку. Дорога ставала більш нерівною, а вантажівка ледве ледве їхала. Я перевірив свої зап'ястя. Вони були добре пов'язані. Вони забрали у мене Вільгельміну, але я відчував Х'юго в його піхвах на своєму передпліччі. Вони надто поспішали витягти мене з вулиці у вантажівку, і вони явно не були фахівцями. Я знав це по тому, як вони падали один на одного, намагаючись накинутися на мене на тій вузькій вуличці. Якби цей перший удар не послабив мої рефлекси, вони все ще були б там, зібравшись разом.
  
  
  Вантажівка сповільнила хід, і мої м'язи автоматично напружилися. Я нарахував ще два повороти, перш ніж він зупинився і відчинилися задні двері. Мене витягли, і я обмінявся поглядами з Амореттою, яка виглядала напруженою і тремтячою у блузці та вузьких джинсах.
  
  
  "Хороші друзі у вас є", - сказав я недбало.
  
  
  "Це мої брати", - сказала вона, вказуючи на трьох чоловіків. «А двоє інших – мої кузени».
  
  
  «Сімейне підприємство», – прокоментував я.
  
  
  "Коли я почула, що ви повертаєтеся, щоб переконатися у своїй роботі, я взяла їх із собою", - різко сказала вона. "Тепер ми збираємося з'ясувати, що ви зробили з Зіо Енріко і чому".
  
  
  "Що, чорт забирай, ти несеш?" - сказав я, хмурячись. Вона вдарила мене по обличчю. Жорсткий.
  
  
  "Відведи його всередину", - сказала вона. «Досить його брехні».
  
  
  Я все ще хмурився, коли мене заштовхали в довгий будинок із каменю та теракоти з низьким дахом. Вони відвели мене на кухню, велику простору кімнату, і кинули в міцний стілець із прямою спинкою, тримаючи руки пов'язаними за спиною. Як подвійна безпека вони прив'язали мої зап'ястя до спинки стільця. Аморетта стояла переді мною, спостерігаючи за операціями. Коли вони закінчили, вони утворили за нею півколо. Її очі, палаючі гнівом, вп'ялися в мої.
  
  
  «Коли я думаю, що…» - почала вона і швидко обірвалася, на її обличчі промайнула швидкоплинна фарба збентеження.
  
  
  "Продовжуй, Аморетто", - посміхнувся я. Вона вдарила мене знову, сильніше.
  
  
  "Я уб'ю тебе", - прошипіла вона. «Ви – створення з пекла. Ви збираєтеся розповісти нам, що ви зробили із Зіо Енріко».
  
  
  "Я нічого йому не зробив", - сказав я, вивчаючи її очі. Вона знову вдарила мене.
  
  
  «Більше жодної брехні!» - гукнула вона. Я побачив, що в цих очах не було нічого, крім ненависті та гніву. Це не був вчинок, це не була спроба обдурити мене.
  
  
  "Клянуся Богом, ти справді серйозно, чи не так?" - Запитав я, недовірливо усвідомлюючи це.
  
  
  "Так, я серйозно", - сказала вона. "Я уб'ю тебе сам, якщо доведеться".
  
  
  "Ні, я маю на увазі, що ти дійсно думаєш, що це зробив я", - сказав я.
  
  
  "Давайте просто вб'ємо його зараз", - втрутився один із її братів.
  
  
  "Ні", - огризнулася Аморетта. «Я маю дізнатися, що він зробив і чому».
  
  
  «Готово», - сказав двоюрідний брат, кретин із великими вухами. "Яка різниця? Просто вбий його».
  
  
  "Silencio!" - вигукнула Аморетта. "Я розберусь з цим".
  
  
  Я здивовано слухав їх. Вони ні в чому не жартували, особливо щодо вбивства мене. Тут я підозрював її, і вона була переконана, що це я зробив. За інших обставин це могло б здатися кумедним, але ці персонажі були дикою групою, цілком здатною та зарядженою, щоб робити що завгодно.
  
  
  «Я цього не робив, Аморетто», - сказав я, вкладаючи у свій голос усю щирість.
  
  
  "Припини свою брехню", - парирувала вона. "Це мав бути ти. Ти влаштував так, щоби бути з ним увесь час.
  
  
  Може, ви поклали щось у ту особливу воду, яку змусили його випити”.
  
  
  "Ні, кажу вам", - крикнув я у відповідь. "Мене послали захищати його".
  
  
  «Але ви зробили прямо протилежне. Може ви навіть не справжній чоловік, цей Нік Картер. Може, ви вбили його та зайняли його місце. Але ми збираємось з'ясувати це. Ви збираєтесь сказати нам правду. . "
  
  
  «Я говорю вам правду».
  
  
  "Це займе багато часу", - втрутився один із братів. «Не могли б ми допитати його згодом? Свиней не нагодували. Корів не доїли».
  
  
  «Цілком вірно, - втрутився інший. – Ти терміново відправив нас сьогодні вранці. У нас не було часу щось робити. Крім того, я теж голодний».
  
  
  «Я говорю, просто убий його і покінчимо з цим», - втрутилися великі вуха.
  
  
  "Ні, він заговорить першим", - наполягала Аморетта. "Але ми зробимо це пізніше, коли ти закінчиш роботу по дому". Вона звернулася до великих вух. "Глауко", - скомандувала вона. «Залишися тут і поспостерігай за ним. Якщо він щось спробує, одразу ж крикни, розумієш?»
  
  
  Великі вуха – Глауко – кивнув. Ймовірно, це був такий складний наказ, який він міг засвоїти відразу. Аморетта кинула на мене останній жорсткий погляд і пішла з рештою. Слухаючи їх, я переконався в одному. Їхні емоції були надто сильні, щоб прислухатися до логіки чи розуму. Крім того, я повинен був визнати, з того місця, де вона це бачила, у мене дійсно були кращі шанси досягти успіху в старому. Я мусив звільнитися. Можливо, тоді зможу змусити їх слухати. Я блукав очима по кухні - велика кам'яна піч, важке залізо
  
  
  
  
  
  
  каструлі та сковороди, підвішені на стінних гачках над головою. Глауко вмостився на стільці з прямою спинкою, поставив ноги на довгий, міцний стіл і почав стругати складаним ножем дерев'яне полотно. Якщо я спробую повернутись до духовки, щоб пошкрябати мотузку на зап'ясті об камінь, Глауко одразу побачив би мене. Коли мої зап'ястя були прив'язані до стільця, стілець на даний момент був частиною мене. Я виміряв відстань до того місця, де Глауко сидів, думаючи про те, щоб кинутися на нього вниз головою, врізатися в нього. Це було марно. Він буде на ногах, перш ніж я дістануся до нього. Мені потрібно було щось, що вимагало б лише одного руху. Я міг зробити лише один постріл, і все, що мені потрібно було використати, це мої ноги та коліна. Решта мене була прикута до крісла.
  
  
  Я сів і глянув на Глауко. Він став поглиненим своєю різкою, але періодично поглядав на мене. Поставивши ноги на стіл, стілець відкинутий на задніх ніжках, він був ідеальною мішенню, якби я міг підійти досить близько. Несподівано я зрозумів, що мені не потрібно підходити так близько. Все, що мені було потрібно, це потрапити до зони досяжності. Я посунув одну ніжку стільця на дюйм і почав чекати. Глауко глянув на мене і повернувся до свого різання. Я посунув іншу ногу ще на один дюйм і чекав. Глауко продовжував перебирати погляди. Я присунувся ближче, розраховуючи кожен стомливий рух між його поглядами, зрушуючи кожну ногу на долю дюйма за раз. Я був радий виявити, що Глауко не був ні надто розумним, ні надто настороженим. Нарешті я зупинився, не наважуючись підійти ближче. Я слухав звуки з іншої кімнати, але все було тихо. Інші все ще були зайняті своїми справами. Я стрибнув, вибивши ногу і вдарившись об спинку стільця Глауко. Він вилетів з-під нього, і він з криком упав навзнак. Я миттю опинився на ньому, стілець усе ще був прив'язаний до моєї спини, одне коліно впало йому на груди, інше на горло. Його очі відразу почали вискакувати, і я розслабився, відриваючи коліно від його горла.
  
  
  "Один неправильний рух, і ти помреш через півсекунди", - попередив я його. «Все, що мені потрібно зробити, це натиснути цим коліном. Бачите? Я натиснув, і його язик висунувся. Його очі розширилися від страху. Я знову послабив тиск.
  
  
  "Тепер ти робиш саме те, що я говорю", - сказав я йому обережним, розміреним тоном. Одного погляду в мої очі та відчуття мого коліна у його трахеї було більш ніж достатньо для нього. «З того місця, де ви перебуваєте, ви можете простягнути руку і послабити вузли на моєму зап'ясті. Повільно, тепер… повільно. Неправильний рух може призвести до того, що моє коліно автоматично опуститься». Я знову посилив на нього тиск, щоб наголосити. Я відчув, як його рука ковзнула по моїй спині, намацуючи пута зап'ястя. Його пальці стискали вузли, а очі зі страхом дивилися на мене. Я відчув, як мотузки трохи послабшали. "Продовжуй", - прогарчав я, натискаючи коліном ще трохи. Його пальці прискорилися, і мотузок вистачило, щоб звільнити одну руку, потім другу. Я чув голоси, що входять до хати. Не відриваючи коліна від його горла, я сильно вдарив Глауко по щелепі. Його голова схилилася набік, і я підвівся. Я знав, що вони зараз зазирнуть. Я не хотів використати Хьюго. Якими б заблудлими, упертими і дурними вони не були, вони все ще намагалися робити те, що вважали за правильне. Я взяв одну із залізних сковорідок. «Не дивно, що італійська домогосподарка має їсти багато макаронів, – подумав я. Це було краще, ніж вага нарощування м'язів. Я ввійшов за двері, коли Аморетта ввела решту.
  
  
  Вона миттю скрикнула. “Mio dio! Його більше нема!" - Завила вона. Інші впали їй на п'яти. Я змахнув сковородою і одним пострілом упіймав двох із них. Вони розтягнулися обличчям уперед, коли я схопив Аморетту, і тепер у мене в долоні був Хьюго, вістря стилету пригорнулося до кінчика на повні груди дівчини. Її брати завмерли, і я почув, як Аморетта різко зітхнула.
  
  
  "Спочатку розбуди їх", - сказав я, вказуючи на три несвідомі форми. Один із інших вилив на них відро з водою, і вони прокинулися.
  
  
  «Тепер ви, дикі люди, збираєтесь мене слухати, – сказав я. «Я не зробив нічого, щоб завдати шкоди твого дядька. Зрозумійте це крізь твої товсті черепи. Я намагався захистити його. Я не можу цього довести, тому що я не знаю, що трапилося більше, ніж ти».
  
  
  Груди Аморетти м'яко торкалися моєї руки, що тримає стилет, і в мене виникла думка. Якби я зміг довести їм, що я сам, це заощадило б мені годинник, намагаючись вибратися з цих гір, або уникнути їхнього можливого переслідування. Бог знає, скільки тут у неї родичів. Якби це спрацювало, я був би у безпеці. Якби цього не сталося, у мене були б руки зайняті. Якого біса, вирішив я, іноді треба ризикнути. Я відступив від Аморети, відпускаючи її. Коли вона обернулася, я простяг їй стилет. Її очі розширились від подиву. Інші її родичі були однаково спантеличені.
  
  
  "Візьми", - сказав я, штовхаючи її ручкою. Вона невпевнено простягла руку.
  
  
  "Тепер ти мені віриш?" Я запитав. "Я здаюсь
  
  
  
  
  
  
  щоб довести, що я говорю правду ".
  
  
  Інші спостерігали за Амореттою, чекаючи від неї сигналу. Я побачив, як її очі раптово танули, її повні губи розплющилися, і вона була в моїх руках, уткнувшись головою в мої груди.
  
  
  «О, Нік, - схлипнула вона. "Будь ласка, пробач мене. Я був так засмучений. Я ніколи не повинен був вас підозрювати».
  
  
  "Я підозрював тебе", - зізнався я. «Так що, я думаю, ми квіти» Я міг би сказати їй, що це моя робота – підозрювати всіх, у той час як вона була просто надмірно емоційним, диким помідором, але я відмовився від цього. Крім того, її брати і кузени юрмилися навколо, ляскаючи мене по спині. Вибачення та товариство взяли гору з подвоєною силою.
  
  
  "Все вийшло, і ніхто особливо не постраждав", - сказав я Аморетте, витираючи сльози з її щоки. «Я радий цьому, щоправда. Тепер мені потрібно якнайшвидше повернутися до Риму. Мені потрібно десь знайти зачіпку».
  
  
  "Сі", - швидко погодилася Аморетта. «Бери вантажівка, Луїджі. Ми маємо негайно їхати».
  
  
  Глауко тільки-но повернув мені Вільгельміну, кинувши останній погляд на Люгер. Я чув зауваження Аморети, але мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти.
  
  
  "Гей?" Я сказав. "Що ви маєте на увазі" ми "?"
  
  
  "Я піду з тобою, Нікі", - сухо оголосила вона.
  
  
  «О ні, люба, - сказав я. «Я повертаюся один. Це моя справа".
  
  
  "Ні, я піду з тобою", - сказала вона, випинаючи нижню губу. Я бачив, як її родичі насупилися.
  
  
  "Це не для тебе", - заперечив я.
  
  
  "Чому б і ні?" - спитав Глауко войовничим тоном. Я так хотів надати його великому дурному обличчю впливу, який міг би пробити в ньому хоч якийсь сенс, але стримався.
  
  
  "Бо це моя робота", - крикнув я йому.
  
  
  "А це наш дядько", - відповів він.
  
  
  "Це питання сімейної честі", - втрутився Луїджі. Вони знову наближалися, і я бачив, як злітає дух та всі інгредієнти для нової бійки.
  
  
  "Вона недостатньо хороша, щоб допомогти тобі, Американо?" ще один сердито глянув на мене. Якби я мав час, я б із задоволенням розбив кілька товстих черепів, але все, чого я хотів, - це вибратися звідти якнайшвидше і простіше.
  
  
  "Вона в порядку", - сказав я. “Вона може піти зі мною. Насправді я буду радий її допомоги».
  
  
  Розслаблення було чутно. Луїджі витягнув вантажівку і сів за кермо, а Аморетта сіла поряд зі мною. Коли я виїжджав, лунали крики удачі та прощання. Начебто ми їхали на передову. Я сказав, що буду радий її допомоги, і я серйозно. Вона була б більш ніж корисна, спрямувавши мене вниз із гір. Коли я дістануся до головних доріг, ми з пристрасною, чудовою Амореттою розлучимося. Я знала, що це не буде ніжним прощанням, але вона переживе.
  
  
  Коли ми наблизилися до підніжжя пагорбів, я побачив вогні, які вказували на перетин головної дороги переді мною.
  
  
  "Ви коли-небудь ходили звідси у свій будинок?" - Недбало запитав я.
  
  
  "Ой, так", - сказала вона. «У юності я часто це робила. Це не так уже й погано, якщо ти знаєш дорогу і не поспішаєш».
  
  
  «Радій чути це, люба», - сказав я, різко зупиняючись. "Бо ти прямо зараз ідеш додому!" Я вистрибнув із вантажівки, потягнувши її за собою. Уздовж дороги росли соснові чагарники. Я підкинув її, кричачи до неї. Повітря посиніло від італійських прокльонів, які я ніколи не чув і знав більше, ніж деякі. Я був на передачі і рушив, коли вона вилізла із соснового куща. Я глянув у дзеркало заднього виду і побачив, що вона вибігає на дорогу, трясе кулаком за мною і все ще кричить.
  
  
  «Нічого особистого, лялечка», – посміхнувся я. "Але це не ваша пляшка вина, якщо можна так висловитися".
  
  
  Світанок тільки-но починав фарбувати небо, але я вже думав, куди йти далі. Одна думка поверталася мелодією, що повторюється. Якби це не сталося після того, як я пішов від професора, то це мало статися просто в мене під носом. "Це просто неможливо", - знову сказав я собі, весь час розуміючи, що неможливе, очевидно, сталося. Я хотів список усіх сучих синів, які були присутні на останніх восьми зборах. Я простежував передісторію кожного з них. Десь там має бути зачіпка.
  
  
  Маленька вантажівка, хоч і повільна, була надійна. Ранок приніс спекотне сонце, але я не втрачав його. Доїхавши до Риму, я повернув вантажівку в провулок і залишив її там. Карабінери знайдуть його та простежать реєстрацію. Я втомився як собака, і я зняв номер у скромному готелі Рафаелло і телеграфував Хоуку, що я зупинявся в ньому звідси. Я назвав йому свій готель та номер і сказав, щоб він телеграфував мені, якщо має що додати. Був день та довга ніч. Я прийняв гарячу ванну, розтягнувся на ліжку та заснув. Я прокинувся ближче до вечора. Телеграми від Хоука не було, отже, для мене в нього більше нічого не було. Я вирішив, що найшвидший спосіб отримати список усіх учасників минулих восьми зустрічей – через Карла Кріста. Я трохи перевірив, виявив, що в Цюріху є Карл Кріст і подзвонив йому. Він відповів і, на мій подив, відразу впізнав мій голос. я
  
  
  
  
  
  
  
  міг просто бачити його кругле обличчя, вкрите ялинковою усмішкою, тоді як ці швидкі маленькі очі уважно клацали. Я сказав йому, що хотів. «Мені потрібен повний список присутніх на кожній із цих зустрічей», - сказав я. "Я хочу кожну людину, велику, маленьку, важливу, неважливу.
  
  
  Голос Карла Кріста був ніжним, а слова – навпаки. - Політика ISS не полягає в тому, щоб надавати таку інформацію, містере Картер, - сказав він наспівуючи. - Чи можу я запитати, чому ви робите цей досить незвичайний запит?
  
  
  "Я не можу розголошувати це", - сказав я, відчуваючи, як роздратовано спалахує мій гнів. «Список кожного зібрання тоді був публічно оголошений. Чому я не можу отримати копію зараз?
  
  
  "Такі оголошення ніколи не бувають повними", - спокійно відповів він. «Боюсь, що повернутися і скласти повний список останніх восьми зустрічей було б непростим завданням».
  
  
  Він завжди так допомагав, продовжуючи хеджувати. З кожною секундою я злився дедалі більше. "Послухай, кузен", - почав я знову, почувши різкість у голосі. "Я знаю, що у вас, чорт забирай, є повний список на кожне зібрання. Вам доведеться мати їх для ваших власних записів, якщо нічого іншого. Якщо ви не надішлете мені фотостатичну копію останніх восьми списків присутніх, я пропоную піти до керівництва ISS і переконатися, що вони наказують вам співпрацювати”.
  
  
  Його тон одразу змінився. «Ви мене неправильно зрозуміли, – сказав він. «У цьому немає абсолютно жодної потреби. Я завжди радий співпрацювати з будь-яким державним чиновником у офіційних справах, навіть якщо я не знаю, про що він». Кінцівка була покинутою наживкою ліскою, за яку я не вхопився. Він міг, чорт забирай, запитати, про що все це було. Я дійшов висновку, що він типовий для дрібних чиновників, які завжди намагаються зробити себе важливішими, ніж вони є насправді.
  
  
  «Будь ласка, відправте мені списки авіапоштою до готелю «Рафаелло» тут, у Римі, – сказав я.
  
  
  Я повісив слухавку і пішов прогулятися та повечеряти у Римі. Мені хотілося насолодитися теплим, дружелюбним містом, але я був на межі, нервувався, дратувався. Я повернувся до готелю і трохи поспав. Стук розбудив мене рано. Віддайте йому належне, або, можливо, я вселив би в нього страх перед Богом, але Кріст одразу ж зібрав списки, і вони прибули. Я розклав їх на підлозі і весь ранок вивчав їх, роблячи свої власні аркуші з іменами кожної людини на аркуші. Коли ранок добіг кінця, у мене була підлога, заповнена паперами, і багато імен були внесені в перехресні індекси з розчаровуючим результатом: жоден член ISS не відвідав усі вісім зустрічей. Це, здавалося, виключало мої думки про те, що одна людина несе відповідальність за вісім жахливих провалів після зустрічі. Я повторив це знов. Я повинен був переконатися, що немає помилок, ні помилок. Але я мав рацію. Багато з них були присутні на багатьох зборах, але жоден не був на всіх останніх восьми. Поки мої очі блукали по робочих аркушах, розкладених по всій підлозі переді мною, я дозволив своєму розуму мчати сам по собі до техніки потоку асоціацій, яку я вивчив багато років тому: копання, перепустка, дослідження, стрибок. Зрештою, щось почало виявлятися. Єдиним ім'ям, яке з'являлося на кожній зустрічі, було Карл Кріст. Я відкинувся на спинку дивана і на якийсь час дозволив цьому перевернутися в моїй голові.
  
  
  Я не пробував з причин, з якоїсь мотивації ні до чого. Я шукав лише зачіпки, і хоч це здавалося малоймовірним, це факт, що Він був присутній на кожній з останніх восьми зустрічей. У минулому я бачив багато неймовірних фактів, які стали дуже ймовірними. Я ніколи нічого не скидав з рахунків, хоч би як дивно це здавалося. Звичайно, у цій шаленій справі я не збирався цього робити. Радісний Карл міг бути мертвою опорою - і тоді він міг бути чимось більшим, ніж здавалося. Це була єдина зачіпка, яку я вигадав, якщо можна так назвати. Я вирішив це назвати. Я зателефонував до аеропорту Риму, щоб дізнатися розклад рейсів до Цюріха.
  
  
  VI
  
  
  "Ви дивилися у вікно, сер?" - спитав мене по телефону приємний молодий голос. Я був так захоплений своїми робочими листами, що не зробив цього. Коли я це зробив, я повісив слухавку. Густий туман огортав місто, яке не йде днями. Я виписався з готелю та купив квиток на експрес Рим-Цюріх. Моє купе було всередині дощу, і я сів за двадцять хвилин до нашого від'їзду. Хоча він був вказаний як експрес, він був далеким від того, що ми називаємо прямим поїздом додому. Я взяв спальний відсік, кондуктор перевірив мій паспорт і заправив ліжко. Коли ми виїхали, був вечір, і я дивився, як пропливають оповиті туманом вогні Вічного міста, поки ми набирали швидкість. Як і більшість європейських поїздів, між зупинками він їхав як чорт, але потім була незліченна кількість зупинок для перемикання вагонів та додавання нових. Я рано ліг спати і добре спав. Потяги завжди чинили на мене снодійну дію. Коли я прокинувся, ми наближалися до швейцарського кордону в Беллізоні. Я пішов у вагон-ресторан і поснідав. Сільська місцевість змінилася, я побачив, дивлячись у вікно поїзда. Він був більш горбистим, з далекими гірськими вершинами, засніженими вершинами.
  
  
  
  
  
  
  
  контури, що піднімаються до неба. Ялина, вічнозелені рослини та гірський лавр замінили оливкові дерева, кедр та виноградні лози. Свіже повітря замінило м'який, пустий клімат Південної Італії. Я повернувся у своє купе і був майже біля мети, коли пролунав чоловічий голос. Я обернувся і побачив лисіючого чоловіка середнього зросту з відкритим золотим портсигаром, який підійшов до мене.
  
  
  «Скузі, синьйоре», - посміхнувся він із сильним італійським акцентом. "Улюблений дарми ун фамміжера?" Я зупинився, витяг з кишені пачку сірників і простяг йому. Нахилившись до них, він м'яко заговорив англійською з акцентом. «Не рухайся, Картер, – сказав він. «На тебе націлені два пістолети. Один тут, в іншій руці, інший - за тобою».
  
  
  Я зупинився і побачив, як з його куртки стирчить кінчик револьвера. Я повернув голову настільки, щоб побачити іншого чоловіка в дальньому кінці коридору.
  
  
  «Відкрий двері свого купе і увійдіть», - сказав лисіючий. «Ніяких хитрощів». Ще два великі, міцні типи в шкіряних куртках з'явилися позаду людини в далекому кінці, і вони наближалися. Я знав, що був у мішку. Я відкрив купе і ввійшов усередину, за моєю спиною тіснилися нові знайомі. Швидко та професійно вони відразу позбавили мене Вільгельміни. Вони проґавили Х'юго. Це було чудове в маленькій шпильці. Навіть професіонали, особливо поспіхом, часто не помічали шкіряних піхов на моєму передпліччі.
  
  
  "Здається, ви знаєте моє ім'я", - я сердечно посміхнувся першому, хто попросив сірник.
  
  
  "Картер - Нік Картер". Він тонко посміхнувся. Головний оперативник AX. N3, офіційно».
  
  
  Я швидко їх приміряв. Якби я не зміг надрукувати лисіючого, останні два були б миттєво трупами. Вони мали флегматичний вираз облич робочих коней НКВС з качанними обличчями, важкі руки та міцна голова. Лисаючий, без сумніву, був радянським розвідником вищого рівня.
  
  
  "Оскільки ти так багато про мене знаєш, чи можу я вважати це свого роду особливим інтересом?" – люб'язно спитав я. Лисаючий знову посміхнувся.
  
  
  "Не зовсім", - сказав він. "Але ваша репутація добре відома".
  
  
  "Особливо радянській контррозвідці", - прокоментував я. «Хіба я не зустрічався з деякими з ваших хлопчиків останнім часом у Лондоні та його околицях? Досить фатальна зустріч для них, якщо я правильно пам'ятаю».
  
  
  Він кивнув головою, і його посмішка зникла. «На жаль, ви маєте рацію», - сказав він. «Але цього разу все закінчиться інакше. Я капітан Ванускін, і я шкодую за негідниками».
  
  
  "Я теж", - посміхнувся я. Мій розум кидався. Вони виникли з нізвідки. Або вони ставали рівнішими, або я старію. Насправді це мене турбувало більше, ніж бути спійманим.
  
  
  "Я не помітив, що ти стежиш за мною до поїзда", - зізнався я. "Я вражений."
  
  
  "Ми цього не робили", - відповів Ванускін, і мої брови мимоволі піднялися. «Як я вже сказав, ваша репутація дуже добре відома. Ми були впевнені, що ви помітите хвіст, як ви, американці, так дивно висловилися. Ми застрягли в готелі і знали, що аеропорти не працюють через туман. Ви поїхали, це мав бути поїзд або машина. У нас був чоловік, який стежив за кожним поїздом, що відходить. Коли ви виходили з готелю, наша людина просто повідомила про це по рації. Потім інший із наших людей підібрав вас на Цюріхському експресі».
  
  
  Я відчував краще. Вони не стали плавнішими, тільки трохи розумнішими. І туман спростив їм завдання. Це призвело до ще одного дуже цікавого моменту. Тільки двоє людей знали, що я був у готелі «Рафаелло» - Яструб і Карл Кріст. Звичайно, Кріст могла б повідомити про це комусь іншому, але я в цьому сумнівався. Я відклав це як випадковість і вирішив натомість вирушити в невелику рибалку.
  
  
  «Тоді він один із ваших людей», - сказав я російській. "Він той, хто тобі повідомив, що я був у Рафаелло".
  
  
  "Хто цей "він"?" Ванускін лукаво відповів.
  
  
  "Ви можете перестати грати в ігри", - сказав я. «Занадто пізно для цього, я все ж таки хотів би знати, як це робиться».
  
  
  Ванускін посміхнувся широкою хитрою усмішкою. "Ви маєте на увазі, я вважаю, прикре розумове погіршення деяких учених - їх вкрадені мізки?"
  
  
  Я хотів відтворити його усміхнене обличчя так сильно, що мої руки стискалися та розтискалися. Я придушив імпульс. То була б вірна смерть.
  
  
  «Більш-менш, – сказав я, змушуючи себе говорити недбало.
  
  
  "Ми не знаємо відповіді на це питання більше, ніж ти, Картер", - м'яко відповів російська.
  
  
  «Ой, давай, – сказав я. «Така скромність – це щось нове для вас, хлопчики, чи не так? Я ніколи не припускав, що це операція не вашої країни».
  
  
  "Це не наша операція, як ви висловилися", - сказав росіянин. «Але ми лише раді співпраці. І ми не скромничаємо. Ми відчуваємо, що отримали дуже несподіваний та дуже цінний подарунок. Звичайно, ми зробимо все, що в наших силах, щоб захистити нашого невідомого благодійника».
  
  
  Російський закинув голову і розсміявся над моїм недовірливим виразом обличчя.
  
  
  «Як не важко вам у це повірити, – продовжував він, – це правда. Близько року тому з нами загадково зв'язався хтось, хто хотів отримати список цих учених.
  
  
  
  
  
  
  
  Ми знали, що вони займалися науковими дослідженнями для західних держав. Щодо нашої співпраці він пообіцяв, що надасть нам велику послугу, що він, безумовно, зробив. Ми надали такий список. Він вибрав ім'я, повернув його нам, і наступне, що ми дізналися, цей учений зазнав повного душевного розладу. З того часу ця людина зв'язалася з нами щомісяця приблизно так само, або поштою, або зі спеціальним кур'єром. Ми пропонуємо кілька імен, які, як знаємо, виконують важливу роботу для Заходу. Він вибирає одне, а решту робив він. Звісно, ми дуже раді надати йому все, що він забажає».
  
  
  "Гроші теж?" - Запитав я, гадаючи про мотиви.
  
  
  «Якщо він просить про це. Але він це рідко робить».
  
  
  "А як щодо Марії Доштавенка?" Я запитав.
  
  
  Ванускін знизав плечима. «Сумний випадок, можна сказати, сплеск буржуазних почуттів».
  
  
  "Ви маєте на увазі гуманітарні почуття", - заперечив я.
  
  
  «Називайте як хочете», - сказав російський. «Вона могла знати про наші контакти та загальні риси того, що відбувалося. Вона хотіла, щоби це припинилося. У неї були ідеї поставити цих кількох учених вище за інтереси своєї країни».
  
  
  "Були", - поправив я його. «У неї були ідеї поставити гуманітарні ідеали вище за місцеві політичні маневри. Ви дізналися про це і її вбили».
  
  
  "Я сказав вам", - сказав російський. «Ми робимо все, щоб захистити наш контакт та його роботу».
  
  
  Я посміхнувся. Насправді я знав про його маленьку брудну гру більше, ніж росіяни. Все, що вони знали, це те, що вони мали контакт. Я знав, ким він був, і тепер вони насправді видали свого благодійника, не знаючи про це. Звичайно, було дуже багато питань, на які я ще не мав відповідей. Що змусило Карла Кріста діяти, наприклад. І як він досягав своїх брудних цілей?
  
  
  "Чому ви так довго рухалися?" - Недбало запитав я. «Як ви знаєте, я був на борту минулої ночі».
  
  
  «Ми чекали, куди ви прямуєте. Очевидно, ви збираєтеся до Цюріха», - сказав Ванускін. Він знову посміхнувся. «Або, точніше сказати, ви збиралися до Цюріха».
  
  
  Ванускін та інші раптово почали розмовляти між собою. Мій російський був більш ніж досить гарний, щоб розуміти їх, а те, що я чув, не призначалося для оголошення. Вони обговорювали, як краще усунути мене. Справа ускладнювалася. Мені треба було вийти і швидко. Якийсь час я був у безпеці, коли потяг сповільнив хід, щоб проїхати через невелике село. У тісноті купе було мало місця, щоб щось зробити. Навіть Х'юго був неадекватним. Я міг би вбити одного, може, двох, і все. Я зрозумів ситуацію, і вона була похмурою. Двоє важкоатлетів стояли біля дверей. Ванускін був переді мною. Четверта людина була праворуч, я чув, як Ванускін завершив дискусію своїм рішенням. Зі мною вони підуть на найменший ризик і зроблять усю роботу тут, у купе. Побіжний погляд у вікно показав мені, що ми починаємо переходити високу естакаду. Я побачив блакитну воду внизу, надто далеко внизу. Але це мій єдиний шанс. В останній момент вони зосередились на розмові. Я поволі підняв руку. Трос аварійного гальма висів над головою. Я смикнув, і потяг почав аварійну зупинку з жахливим ударом гальм об колеса. Усі полетіли в ліву частину купе. Все, окрім мене. Я був готовий до цього і кинувся до вікна, схрестивши перед собою руки, щоб прикрити обличчя. Я вдарив у вікно з повною силою, відчув, як уламки скла потрапили мені в руки і лоб, а потім я впав, роблячи повільне, ліниве сальто в повітрі. Мої щиколотки вдарилися об поручень естакади і перевернули мене набік. Я помітив, як поїзд наді мною зупиняється, а вода надто далеко під моїм падаючим тілом. У будь-якому випадку це не було правильним зануренням, і хоча я намагався сконцентруватися, коли я вдарився об воду, це було так, начебто я на повному нахилі врізався в бетонну стіну. Моє тіло затремтіло від удару. Я поринув у воду і інстинктивно піднявся на поверхню, хапаючи ротом повітря.
  
  
  Я був приголомшений, поранений, у мене йшла кров із маленьких ранок від скла, моє тіло боліло у всіх кістках та м'язах. У півшоці мені все ж таки вдалося вибратися до берега, на щастя, недалекого. Коли я зупинився на гравірованій, кам'янистій землі, моя голова прояснилася рівно настільки, щоб я міг зрозуміти, як мені дуже боляче. Мої м'язи і кістки здавалися зовсім різними, коли я важко підтягувався на кам'янистому березі. Я не встиг піти далеко, коли почув постріл і відчув рвучкий, пекучий біль у нозі просто в стегні. Сила пострілу змусила моє тіло розвернутися майже повністю, і я побачив чотири фігури, що бігли естакадою, поїзд зупинився на півдорозі вузьким мостом. Їм знадобиться якийсь час, щоб дістатися туди, де я був. Я подивився на свою ногу, коли ще один постріл надіслав град гравію на мою ногу. Нога болісно хворіла і сильно кровоточила. Мабуть, вони використали сорок п'ятий калібр. Лінія дерев манила попереду
  
  
  
  
  
  
  
  , і я потягнувся до них, спотикаючись на тремтячих, тремтячих ногах. Поранена нога сильно хворіла, але сильно вразив мене удар об воду. Від цього у мене закружляла голова.
  
  
  Я впав на землю і поповз уперед, відчуваючи, як мої руки слабшають, відчуваючи втрату крові. Моя штанина перетворилася на просочену червоною ганчіркою, і я знав, що залишаю слід завширшки в милю. Лісова смуга раптово обірвалася, і я глянув на пасовищу, де паслися кілька корів. Тепер підняти голову було непросто, і сцена виглядала нечіткою. Я побачив фермерський будинок і хлів з іншого боку зеленого пасовища. Я підвівся, запаморочливо похитуючись, хитаючи головою, щоб прочистити її. «Якби я міг дістатися до сараю, я міг би сховатися там», - смутно подумав я і в той же момент зрозумів, що кривавий слід приведе їх прямо до мене. Я почав повертатися, щоб зробити кілька невпевнених, слабких кроків по краю дерев, коли почув дитячий крик, близький, але дивно віддалений. Потім я стояв рачки, земля пливла переді мною. Я впав уперед і наполовину перекинувся на спину. Я побачив дитину, маленьку біляву дівчинку, років десяти, з кісками та широко розплющеними очима. Потім я побачив, що за нею з'явилася жінка, схожа на старшу версію дитини. Я підняв голову і знову впав. Я не знепритомнів повністю, але я бачив світ у моменти ясності, змішані з моментами сірого туману. Я відчув, як руки підняли мої плечі, і їм удалося зосередитися на обличчі жінки наді мною. Це було гарне обличчя, миле, чудове обличчя. Я відчував, як вона намагається мене зрушити, підняти.
  
  
  «Ні… ні», - хрипко видавила я. "Тачка ... візьми тачку". Я відчув, як жінка зупинилася, поклала мої плечі на траву та почула, як вона розмовляє з дитиною. Я не чув і не бачив нічого, доки не відчув, що мене піднімають, і важка поїздка на тачці не прокотила мене. Удари на мить привели мене до тями, і я миттю побачив фермерський будинок, який тепер був зовсім поруч, і миле обличчя, яке з занепокоєнням дивилося на мене.
  
  
  "Чоловіки... обережно... хочуть мене", - прохрипіла я. Це все, що я міг зробити. Знову настала темрява.
  
  
  * * *
  
  
  Я прокинувся за кілька годин, вчасно дізнався, від ніючого болю в тілі. Я був один у темній кімнаті, від якої пахло вогкістю підвалу. Я лежав тихо, дозволяючи голові прояснитися. Мої обмацуючі руки сказали мені, що я перебуваю на ліжку, покритому ковдрою, голим під ковдрою. Я намагався розтягнутися і мало не скрикнув від болю. Кричав кожен м'яз. Моя нога хворіла від особливого болю, і мої обмацувальні руки сказали, що вона була перев'язана тканиною. Я тихенько ліг на спину і глибоко зітхнув. Це падіння з естакади мене дуже вдарило. Я лежав і чув звук дверей. Двері опинилися в стелі, і промінь світла падав, освітлюючи круті короткі сходи. Фігура жінки спустилася з лампою в руці, а за нею – дитина у нічній білизні.
  
  
  «Ви не спите», - сказала жінка зі слабким швейцарським акцентом англійською. "Дуже добре." Я мав рацію навіть у своєму нечіткому, туманному стані. У неї було прекрасне обличчя, ніжне і ніжне, з прекрасними губами та світлим волоссям, яке було обрамлено навколо голови ореолом. На ній була спідниця з дирндля та темно-синя блузка, яка підходила до її ніжних блакитних очей.
  
  
  "Як ви себе почуваєте?" - спитала вона, нахиляючись наді мною і ставлячи лампу на маленький дерев'яний столик, якого я не бачив поряд із ліжком. Поруч стояв стілець.
  
  
  «Ніби я випав з поїзда, що мчить», - сказав я.
  
  
  "Саме це ви і зробили, містере Картер", - посміхнулася вона. "Хоч і стрибнув, а не впав". Вона посміхнулася і сіла на стілець. Блузка щільніше прилягала до глибоких важких грудей. "Боюсь, я переглянула твої папери", - майже сором'язливо вибачилася вона, її губи м'які в повільній посмішці. «І ті люди, які зупинилися, сказали мені, що шукають в'язня, що втік, який зістрибнув з поїзда».
  
  
  Вона здригнулася, і її очі раптом стали далекі. "Вони були лякаючими", - продовжила вона. «Безжалісний. Холодний. Вони повернуться. Я в цьому впевнена".
  
  
  "Чому ти в цьому певна?" Я запитав.
  
  
  "Я вже стикалася з їх типом раніше", - просто відповіла вона, і жахлива смуток затьмарила її обличчя.
  
  
  "Але ви не повірили тому, що вони сказали про мене?"
  
  
  "Ні", - відповіла вона. «Ув'язнених немає паспортів та документів, які були у вас, містере Картер. Я не знаю, чому вони переслідували вас, але це не тому, що ви звичайний побіжний ув'язнений».
  
  
  «Дякую за вашу проникливість, – сказав я. "Як вас звати?"
  
  
  "Емілі", - сказала вона. "Емілія Груцька, а це моя дочка Герда".
  
  
  "Ваш чоловік у від'їзді?" Я запитав.
  
  
  "Ні", - сказала вона. «Ми з Гердою одні керуємо фермою. Мій чоловік мертвий. Тепер відпочинь». Вона підвелася, не звертаючи уваги на подальші розмови на цю тему. "Я повернуся пізніше", - сказала вона. "Я покладу Герду в ліжко".
  
  
  Я дивився, як жінка і дитина піднялися сходами і закрили люк. Коротка розмова втомила мене, я був вражений і злий, від цього. Мої очі заплющились
  
  
  
  
  
  
  незважаючи ні на що, і я заснув за секунди. Я прокинувся лише тоді, коли почув, як відкривається люк. Цього разу Емілі була одна в шалі, обгорнутій навколо непрозорої нічної сорочки, а її волосся давно звисало за спину. Я побачив, що в цій жінці була якась старовинна краса, ніжна, але сильна, молода і водночас жіночна, наче ожила картина Вермеєра. Вона несла невеликий залізний горщик з довгою ручкою і ложкою, що стирчала з нього. У горщику був суп, на смак просто чудовий. Вона сіла на стілець поруч зі мною і спостерігала, як я повільно сьорбаю суп. Вона підперла мене додатковою подушкою і подивилася на мене, коли я сів із оголеними грудьми, а гладка мускулиста шкіра суперечила внутрішньому болю мого тіла.
  
  
  «Ваш одяг, звичайно, зіпсований», - сказала вона. «Твої особисті речі там у кутку разом із робочими штанами та сорочкою, я думаю, тобі підійдуть, коли ти будеш до них готовий, тобто. Думаю, це може бути ще довго.
  
  
  Вона вагалася на мить, а потім повільно посміхнулася своєю напівсумною, повільною усмішкою. «Сподіваюся, тебе не бентежить те, що я тебе поділила», - сказала вона. "Я думаю що ні. Ви не з тих людей, яких легко збентежити. Це чомусь здається очевидним для вас, містере Картер».
  
  
  "Нік", - сказав я.
  
  
  "Я не хотіла говорити про свого чоловіка перед Гердою", - сказала вона. «Дитина знає достатньо. Нині їй не потрібно знати подробиць. Радянський Союз убив мого чоловіка. Він був угорцем і став борцем за волю під час окупації. Я швейцарка, і на той час ми жили в Угорщині. Росіяни впіймали його після довгих пошуків. Ось чому я знаю тих людей, які тут зупинялися. Я зустрічав їхніх колег раніше, багато разів. Мої батьки померли, і це була їхня ферма. Я забрала дитину та втекла. Ми повернулися сюди. і з того часу ми працюємо на фермі. Це важка робота, але ми щасливі».
  
  
  "Жодної допомоги?" Я запитав. «Жодних молодих людей не цікавлять дві такі милі дівчата?»
  
  
  "Я наймаю додаткових помічників на збирання врожаю", - сказала вона. «Щодо ваших чоловіків, то тут, у Європі, їм не цікаві жінки з дітьми. Може, колись я зустрінуся з кимось. Хто знає?" Посмішка, водночас сумна і тепла, промайнула на її обличчі.
  
  
  «Якщо вони повернуться, мені треба забиратися звідси», - сказав я.
  
  
  "Ти ще недостатньо сильний", - сказала жінка. «Ви не підете далеко між шоком у вашій системі та втратою крові з вашої ноги. Крім того, вони не знайдуть вас тут. Ви у безпеці».
  
  
  Вона встала. "Я збираюся змінити пов'язку на твоїй нозі", - сказала вона, відкриваючи дерев'яну скриню з іншого боку невеликого підвалу і виймаючи свіжі смужки тканини. Вона працювала тихо, ніжно, з мінімумом болю для мене. Але коли вона закінчила, я був більш ніж щасливий знову відкинутися на ліжку. Вона обдарувала мене останньою підбадьорливою усмішкою, коли зникла по сходах, і люк знову закрив мене в темряві. Нік Картер, сказав я собі, іноді ти щасливий ублюдок.
  
  
  Я заснув до пізнього ранку, і мене розбудили приглушені голоси поверхом вище. Я сів. Моє тіло перестало так сильно хворіти, але нога все ще сильно хворіла. Через деякий час голоси стихли, і Емілі спустилася.
  
  
  "Я ж сказала, що вони повернуться", - похмуро сказала вона. "На цей раз було ще двоє, всього шість". На її обличчі була стійка впертість, коли я дивився, як вона знову змінює пов'язку на моїй нозі. "Я чула, вони запитують на кожній фермі в цьому районі", - сказала вона.
  
  
  "Вони розраховують, що я не зможу далеко піти", - сказав я. «І вони теж мають рацію. Але вони мене не дістануть і не завдадуть тобі шкоди».
  
  
  «Не турбуйтесь про мене, – сказала вона. «Я щасливіша, ніж ти думаєш, допомагати комусь проти них. Нік… - вона зробила паузу, - навіщо ти їм потрібен? Хто ти насправді?
  
  
  Вона заслужила правду, і я сказав їй, не вдаючись у подробиці живої смерті та Карла Кріста.
  
  
  "Я уявляла собі щось подібне", - сказала вона, зупинившись біля сходів і знову дивлячись на мене. «Приємно знати, що на нашому боці є такі люди, як ти. Вони холодні та безжальні. Їх важко зупинити. Але я думаю, ти зможеш їх перевершити, Нік. Так, я так думаю… так, знаю».
  
  
  Я посміхнувся їй. "Ти думаєш, я холодний і безжальний?"
  
  
  «Думаю, що настає час для холодних та безжальних дій», - серйозно відповіла вона. Я знизав плечима. Це була досить гарна оцінка. Вона пішла, і я повернувся до свого відпочинку. Це окупалося. Надвечір я відчув себе значно краще. Нога була моєю головною проблемою. У ньому був хороший отвір, який, на щастя, не відірвав життєво важливих м'язів. Але все одно було страшенно боляче. Коли Емілі прийшла з молоком та сиром, вона посміхнулася, але я відразу ж помітив стурбований вираз у її очах. Я одразу відчув запах.
  
  
  Вони повернулися, – рішуче сказав я. Вона кивнула головою.
  
  
  "Вони простежили кривавий слід туди, де я посадила тебе в тачку", - сказала вона. «Він там просто зникає, і вони цим дивуються».
  
  
  «З подивом і підозрою до вас», - додав я. Вона не відповіла. Їй було не потрібно. Я знав, що думає Ванускін. Наполегливий, наполегливий,
  
  
  
  
  
  
  позбавлений уяви, його обмеженість - перевага в таких операціях. Він не міг уявити, що я роблю щось розумне, щоб втекти, і тому продовжував блукати і шукати. Я одразу прийняв рішення. Я збирався забратися. Я б більше не став наражати на небезпеку Емілі та дитини. Я змінив тему, щоб поговорити про ферму. Емілі була рада погодитися з цим і розповіла мені про дві свої горді речі, чотиридисковий плуг на її тракторі і вантажівку Volkswagen. Плуг, як вона гордо сказала мені, був сімнадцять футів у поперечнику, а чотири гострі як бритва дискові ножі могли проборонити все поле за один день. Ми говорили, поки не настав час укласти Герду спати, і вона знову залишила мене одного.
  
  
  Я лежав без сну, думаючи про свій наступний крок. Одне можна сказати напевно. Я не збирався більше залишатись у хаті. Якщо вони повернуться знову, вони можуть зважитися на грубість та по-справжньому обшукати місце. Якби я був там, вони б убили дитину та Емілі, а також мене. Але я знав, що нозі потрібний хоча б ще один день відпочинку. Я зупинився на сараї. Вони не мали сумнівів, що це вже добре минулося. Я міг залишатися там поза увагою всіх. Задоволений своїми планами, я відкинувся назад, і Емілі повернулася перед сном сама, цього разу в синій піжамі під довгою шаллю. Ми трохи поговорили тихо, а потім, коли вона пішла, я взяв її за зап'ястя.
  
  
  "Можу я сказати щось по-своєму?" Я запитав. Вона кивнула, її очі були м'якими. Я нахилився вперед і ніжно поцілував її. Її губи відкрилися лише на мить, достатньо для короткої відповіді.
  
  
  "Дякую тобі за все, Емілі", - тихо сказав я. Вона зрозуміла і нічого не сказала, окрім подяки в очах. «Ви так само гарні, як і прекрасні, Емілі Груцька», - сказав я, маючи на увазі кожне прокляте слово.
  
  
  Я знову лежав тихо в темряві, але цього разу не заснув. Я чекав глибоко вночі, щоб переконатися, що вони обоє міцно сплять. Я вислизнув із ліжка, одягнений у робочі штани та сорочку, які я знайшов у кутку разом зі своїми паперами та Хьюго, якого я обережно закріпив на своєму передпліччі. Нога все ще завдавала мені сильного болю, я обережно відкрив люк, виявив, що на ньому був невеликий килимок, який я обережно поклав, і вийшов з дому. Це був мій спосіб сказати їй спасибі.
  
  
  VII
  
  
  Я спостерігав сходом світанку з мого сідала на сінурі сараю. З нього, до якого можна було піднятися по бічній драбині, я добре бачив будинок, більшу частину пасовища і глибокий яр ліворуч через два відчинені двері. Я помітив блискучий чотирилопатевий дисковий плуг, що стоїть у кутку сараю, навпроти стійл для корів. Кожна сходинка вгору сходами викликала в мене розривні болі в нозі, і я була щаслива лежати в сіні горища, дозволяючи болі вщухати. На світанку я заплющив очі і знову заснув. Я дійшов висновку, що біль – чудовий наркотик. Звуки руху внизу розбудили мене, і я визирнув і побачив, як Герда випускає корів на пасовищі. Я глянув у широко відкритий дверний отвір і побачив, як Емілі вийшла з дому, щоб повільно оглянути пасовище, її очі охопили кожен дюйм поля. Я знав, що вона шукала ознаки мене. Вона знайшла мене пішов. Я не сумнівався, що вона зрозуміє.
  
  
  Герда перестала гнати корів на пасовище і пішла. Я перекинувся на спину і ще трохи відпочив. Я хотів надати нозі всю можливу допомогу. Він мені скоро знадобиться. Крик майже змусив мене різко сісти. Я перекинувся на живіт і глянув у двері сараю. Я бачив Ванускіна та його команду, всіх шістьох. Двоє з них тримали Емілі, і доки я дивився, Ванускін знову вдарив її по обличчю тильною стороною долоні. Емілі знову скрикнула. Інший росіянин тримав Герду за руку. Потім я побачив те, що Ванускін тримав в іншій руці, зв'язку просоченої кров'ю тканини. Я одразу зібрав картинку. Вони шукали всюди і знайшли ганчірки, якими Емілі перев'язала мою ногу. Ймовірно, замість того, щоб спалити, вона кинула їх у купу для сміття. Я проклинав себе за те, що не думав сказати їй.
  
  
  "Де він, сука?" Я почув гарчання Ванускіна. Він був у люті. Він, мабуть, був пеклом від Москви за те, що дозволив мені піти, і тепер у нього з'явилася перша справжня нагода.
  
  
  «Зніміть її та прив'яжіть до того дерева», - наказав Ванускін одному зі своїх людей, вказуючи на молодий дуб поблизу. Поки Герда ахнула, вони зірвали одяг із Емілі, її притягли до дерева та прив'язали до нього. Її обличчя почервоніло від сорому і збентеження, коли вона стояла безпорадно оголена. У неї, як я і припускав, була повноцінна постать, важка за американськими стандартами, але правильно складена, великі, важкі стегна врівноважували важкі груди та ноги, які були досить стрункими. Як і її обличчя, це була старомодна постать, жіночна та дівоча разом. Я бачив, як один із російських важкоатлетів зняв шкіряний пояс за вказівкою Ванускіна. Російський відсмикнув руку і вдарив ременем. Він ударив Емілі по животу, і
  
  
  
  
  
  
  вона закричала від болю. На її білій шкірі миттю з'явився червоний рубець.
  
  
  «Це був лише приклад», - сказав Ванускін. "Де він? Де ви його сховали?"
  
  
  "Його тут немає", - виплюнула Емілі. "Я нічого про нього не знаю". Ванускін подав знак клацанням пальця. Росіянин із поясом виступив уперед і знову замахнувся. За ним пішов ще один, потім ще один, б'ючи жінку з садистським задоволенням. Я дивився, стиснувши зуби від гніву, як біла шкіра Емілі перетворилася на масу потворних червоних рубців та синців. Тепер вона постійно кричала. Ванускін наказав зупинитися, і я побачив, як голова Емілі впала вперед, її тіло затремтіло від ридання.
  
  
  "Ви готові говорити зараз?" - Запитав він відповіді, відтягуючи її голову за волосся. Емілі подивилася на Герду, яка стояла нерухомо в обіймах російської, охоплена жахом та страхом, її щоки були у сльозах.
  
  
  «Нічого не кажи їм, моя люба, – кричала Емілі. – Це люди, які вбили твого батька».
  
  
  Я бачив, як дівчинка раптово відірвала руку і ухилилася від хватки російської. Вона помчала прямо до сараю.
  
  
  "Відпусти її", - почув я наказ Ванускіна. «Добре, отримай те, що ми хочемо дізнатися від її матері. Іди знову попрацюй із нею».
  
  
  Крик Емілі змішався з несамовитими риданнями дитини, коли вона побігла в сарай і зупинилася на мить майже прямо піді мною, притиснувши руки до вух, намагаючись заглушити болючі крики матері. Доведеться діяти. Емілі не зламалася, за цією ніжною зовнішністю ховалася залізна рішучість; але незабаром її прекрасне повне тіло почало розриватися від ударів батогом. У неї будуть шрами, які ніколи не загояться. Я крикнув Герді, яка натрапила на один із стогів, щоб сховатися там. Вона з подивом підвела очі.
  
  
  "Сюди, Герда", - прошепотіла я. "Іди сюди, швидко". Вона дерлася сходами, широко розплющивши очі. Миті відчаю породжують відчайдушні плани. Я вивчав яр, який помітив ліворуч. Я припустив, що він був близько десяти футів завглибшки і не більше вісімнадцяти футів завширшки. Це було гаразд. Чим щільніше, тим краще. Його довжина була футів п'ятдесят чи більше.
  
  
  "Ми збираємося врятувати твою маму", - сказав я дитині. Але мені знадобиться твоя допомога. Ти повинен робити саме те, що я тобі говорю, розумієш?»
  
  
  Вона уважно слухала, і ми разом спустилися сходами, крики Емілі на мить стихли. Її знову допитували. Я не міг ігнорувати пекучий біль у нозі, але ненависть змусила мене не звертати на неї уваги. Поки Герда мчала з сараю назад до будинку, я забрався на трактор, прикріплений до чотиридискового плуга. Російська з ременем підняла руку, щоб знову почати бити Емілі, коли дитина вибігла на місце події.
  
  
  "Припини", - кричала вона. “Я скажу тобі, де він. Він втік геть там у яр. Він там ховається».
  
  
  Посмішка Ванускіна була торжествуючою. Він одразу ж попрямував до яру з рушницею в руці. Решта його команди пішла за ним по п'ятах. Я почекав, поки вони спускатимуться крутими схилами. Я хотів дати їм час заглибитись у яр. Потім я завів трактор і вилетів із сараю. Він зістрибнув із крутих схилів у яр, мало не перевернувшись на мене. Я ввімкнув дискові плуги на великій швидкості, і їх дзижкі, вихрові рухи викликали гул. Я знав, що спуск плугом по крутих схилах яру не принесе багато користі, але це був погнутий плуг, або зламане тіло Емілі. Я подумав, що Емілі віддасть перевагу першому. Росіяни мчали через яр, що розкинувся горизонтально, коли гуркіт трактора, що в'їжджав у яр, змусив їх крутитися як одне ціле. Я поставив трактор високо, підняв обертові лопаті приблизно на півтора фути від землі і зафіксував їх на місці. Я лежав на сидінні трактора, ноги звисали за спинку сидіння. Піднявши руку однією рукою, я керував трактором скоріше інстинктивно, ніж зором. Я чув, як злива куль врізалася в метал плуга і трактора, рихотируючи від рами плуга. Надто пізно Ванускін та інші побачили, що відбувається. Вони спробували дертися по крутих схилах, але знову впали. Плуг був уже на них, сталеві диски, що обертаються, гули своїм круговим рухом. Я відчував леза, коли вони вражали людську плоть і кістки, чув ріжучі, хрумкі, скреготі звуки і чув жахливі крики людей, що розрізаються на шматки. Було нудотно, і в мене виникла спокуса потягнути важіль, що зупиняє дзижчання лез, але я подумав про жінку, яка померла через турботи про світ, про прекрасного старого, що повзає по підлозі, про вісім блискучих розумів, доведених до ідіотизму. .
  
  
  Я лежу рівно і відпускаю трактор вперед, виставляючи перед ним дискові ножі, що обертаються. Коли настала тиша, коли закінчився останній з уривчастих криків, я ввімкнув трактор і рушив у ущелину. Леза зробили свою справу. Сцена попереду мене не для чутливих. Я позадкував до кінця яру і вибрався назовні.
  
  
  Коли я підійшов до будинку, Гердо
  
  
  
  
  
  
  вже розв'язала матір, накинув на неї халат і допоміг їй лягти в ліжко. Тіло Емілі все ще тремтіло, все ще тремтіло, і її ридання наповнили кімнату, коли я увійшов. Вона подивилася на мене, і страх все ще був свіжий у її очах.
  
  
  «Все закінчено, – сказав я. "Вони не повернуться". Мені більше не треба було говорити. Я послав Герду пасти корів із наказом триматися подалі від яру. Зірвавши з неї ковдру, я дозволила очам блукати м'яким, повним тілом Емілі, почервонілим від опуклих рубців і потворних міток. У неї були заплющені очі, але вона простягла руку і взяла мене за руку, я приніс рушники, гарячу воду і ніжно купав її гарячими компресами. Я залишив її в ліжку, а коли повернулася Герда, я приготувала для нас вечерю.
  
  
  «Тепер мій час працювати медсестрою, – сказав я. Я спитав, чи є озеро поблизу, крім того, в яке я потрапив, коли вистрибнув з поїзда. Вона сказала, що на північ, приблизно за десять миль, протікає річка, яка швидко біжить через гори. Після півночі я сів на панельний фургон Volkswagen і поїхав у яр. Використовуючи лопату та ковдру, я занурив останки групи НКВС, привіз їх до річки та скинув. Це була жахлива справа.
  
  
  Коли я повернувся, мені захотілося випити, щоб вогонь знищив смак у роті. Я був здивований, виявивши, що Емілі прокинулася і сіла в ліжку, чекаючи на мене. На моє запитання вона вказала на шафу, де я знайшов пляшку кюммелю. Я налив дві склянки, і сильний аромат кмину був довгоочікуваним смаком. Я сіла на ліжко поряд з Емілі, і, хоча вона була в нічній сорочці, я помітив, що почервоніння та підняті області значно зменшились. Ми закінчили кюммель, і я відчув її руку на своїх грудях. Її обличчя повернулося до мене, і вона підняла губи. Я поцілував її ніжно, ніжно. У цій жінці було щось ніжне.
  
  
  "Залишися зі мною сьогодні ввечері, Нік", - прошепотіла вона. «Просто дозволь мені відчути твоє тіло навпроти мого. Будь ласка". Я погладив її по щоці і зняв із неї нічну сорочку. Я роздягся і ліг поруч із нею, зв'язавши м'якість її шкіри теплим і приємним відчуттям. Вона повернулася до мене, і одна повна важка груди впала мені на груди.
  
  
  "Давно, так давно я не спала з чоловіком", - тихо сказала Емілі. «Я не хочу, щоб ти кохався зі мною. Це тільки відкриє пристрасті та почуття, які я давно відклав убік. Ти підеш через день або близько того. Я знаю це. мене нести”.
  
  
  Я притис її до себе, і вона притулилася ногами до моїх. Я міг би зайнятися нею любов'ю. Вона безперечно була досить гарна по-своєму, як дівчина-жінка, і в її тілі була своя плотська чуттєвість. Але я тільки притис її до себе.
  
  
  "Ти розумієш, що я говорю, Нік?" — спитала вона. «Така людина, як ти, яка не може дозволити собі зв'язуватися з будь-ким».
  
  
  "Ти здивуєшся тому, що я зможу зрозуміти, якщо я трохи спробую", - м'яко сказав я, обіймаючи її голову руками. Я тихенько тримав її, і вона заснула в моїх обіймах, чудово мила жінка, яка чекає на заслужене щастя, яка чекає, що хто-небудь принесе її їй. Я не був тим. У цьому вона мала рацію. Я міг подарувати їй тільки момент, який може більше нашкодити, ніж допомогти в довгій поїздці.
  
  
  Коли настав світанок і сонце розбудило нас, вона надовго притулилася до мене, а потім швидко встала, з вдячною ніжністю в очах.
  
  
  Я пішов тієї ночі. Вона відвезла мене до сусіднього міста, де я сів на молочний поїзд, який, зрештою, мав опинитися в Цюріху. Попереду ще багато бруду, багато відповідей, які треба шукати. Всі ці питання залишилися без відповіді. Як? Чому? Коли?
  
  
  Людина на ім'я Карл Кріст усе ще жив незайманою. Нам усе ще треба було розплатитися, хоча тепер я уявляв, що він знову почувається в безпеці. Добре. Мені це сподобалось.
  
  
  VIII
  
  
  Моїм першим кроком у Цюріху було зв'язатися з представниками AX щодо фінансових домовленостей для Середньої Європи. Грошей вистачило на новий одяг та взуття. Падіння в озері майже зіпсувало всі паперові гроші, які я мав. Обійшовшись з деякими речами прет-а-порте, я вирішив, чи варто зайти до Карла з дружнім візитом. Це могло бути певної мети. Це, по-перше, покаже, як він був здивований, побачивши мене, і, можливо, зробить ще один-два фінти. Але тепер у мене була перевага, навіщо її витрачати? Він нацькував своїх російських друзів на мене і з того часу нічого про них не чув. Він би подумав, що вони зробили свою справу. Я вирішив дочекатися темряви та завдати йому нічного візиту.
  
  
  Коли стемніло, я взяв таксі за вказаною адресою і зупинив його в кварталі від нього. Кріст жив у скромному приватному будинку, і я був радий, що обережно підійшов до нього пішки. Я мало не зіткнувся з ним, коли він йшов, ледве встигнувши пригнутися за дерево, відчуваючи себе чимось на зразок персонажа з мультфільму. Я дивився, як його незграбна постать йде вулицею, і ще раз помітив, коли він проходив повз кілька інших людей, що його округлість була оманлива. Він був близько шести футів. Він виглядав одягненим принаймні для вечері поза домом, можливо, для ночі в місті. Я уважно оглянув його будинок,
  
  
  
  
  
  
  
  з усіх чотирьох сторін. Світло погасло. Я був радий дізнатися, що він був неодруженим. Вікна були низькими та забезпечували найзручніший вхід. Спочатку я спробував ті, що ззаду, щоб їх не бачили коляски, що проїжджали. Дивно, але вони були розблоковані, і за п'ятнадцять секунд я був у домі. Я зачинив вікно. Він також ретельно обладнав кожну кімнату будинку нічними вогнями, що м'яко світяться. Освітлення не дуже багато, але достатньо для огляду. У вітальні, спальні та кухні не було нічого незвичайного. Я знайшов невеликий кабінет, що веде з вітальні, зачинив двері і ввімкнув лампу. Нічого незвичайного там теж не виявив. Кореспонденція ISS та фінансові звіти складали більшу частину паперів на столі. Я вимкнув лампу і вийшов у коридор, де побачив двері та сходи, що вели до підвалу. Внизу сходи я знайшов вимикач.
  
  
  Світло заливало велику прямокутну кімнату, обшиту звуконепроникними стіновими панелями. У центрі кімнати стояв лабораторний стіл із низкою закупорених пробірок та акуратно розставлених бульбашок. Але привернув увагу пристрій, що лежить на столі у частково розібраному вигляді. Поруч лежало креслення, і я відчув, як у мене почастішав пульс. Раніше я бачив лише два чи три з них, але одразу зрозумів, що це потужний пневматичний пістолет. Це була одна з останніх моделей, і раптом у моїй голові спалахнули думки. Пістолети зі стисненим повітрям були найновішим пристроєм для ін'єкцій, що усуває фізичний та психологічний біль від голки для підшкірних ін'єкцій. Пістолет був притиснутий до шкіри пацієнта, і під сильним тиском сама ін'єкція, сама рідина потрапила прямо через шкіру у вени. Під сильним стиском сама рідина перетворилася на струмінь, голку рідини, яка проникала безболісно і миттєво. За винятком одного важливого факту, я дивився на пристрій, який міг стріляти отрутою, вірусом або електричним струмом у людину, яка це не знала. Важливим фактом було те, що пістолети для впорскування стисненого повітря, які я коли-небудь бачив, були великі, важкі, неповороткі. Сама ін'єкція може бути безболісною, але ви, напевно, помітите, що хтось використовує одну з цих речей.
  
  
  Я вивчав креслення пістолета і ставив питання про кілька маленьких фігурок, які, очевидно, були відзначені олівцем на схемі. Я зосередився на кресленні, але раптом помітив, що волосся на тильній стороні моєї руки стало дибки. Моя безвідмовна вбудована система сигналізації сказала, що я не один. Я повільно повернувся і побачив Кріста, що стояв біля підніжжя сходів із пістолетом у руці. Кругле обличчя не виражало посмішки, а в маленьких очах металися крапки яскравого гніву. Я бачив, що він був у шкарпетках, що пояснювало його тихий підхід. Як я з'ясував, це лише часткове пояснення.
  
  
  «Я здивований, маю визнати, - сказав Карл Кріст. «Я теж розчарований у своїх радянських друзях. Я думав, що вони зробили свою справу.
  
  
  "Не будь з ними занадто суворі", - відповів я. «Вони намагалися. Мене важко позбутися, як долі».
  
  
  "Ви також недооцінили мене", - сказав Кріст, опускаючись на підлогу, приставляючи пістолет до мого живота. "У цьому відношенні ви нічим не відрізняєтеся від інших. Мене завжди недооцінювали. Я знав, що хтось увійшов до мого будинку, як тільки ви пройшли через вікно. У мене кожне вікно та двері захищені електричним оком, яке запускає маленька сигналізація, зумер , у приймальному пристрої, який я завжди ношу з собою, звичайно, я не знав, що це ти, Картер».
  
  
  «Тоді я мав рацію, - сказав я. «За всім цим ти стоїш. Ти користуєшся пістолетом для упорскування стисненого повітря».
  
  
  Кріста посміхнувся своєю звичайною ялейною усмішкою. Однак я все ще не міг збагнути, як він це зробив. Він не мав можливості використовувати такий великий незграбний пристрій на професорі Калдоні, щоб я його не побачив. Я одержав свою відповідь, коли він продовжив.
  
  
  «Звичайно, я не використовую нічого такого великого. Ви вивчали мої розрахунки на кресленні, коли я натрапив на вас. Це скорочення. Я зменшив весь пістолет до розміру сірникової коробки або маленького прикурювача”. Він підняв руку, і я побачив маленький квадратний предмет у його долоні. З нього вийшла акуратна та огидна машина руйнування.
  
  
  "Ти застосував його під час сеансу на пляжі", - сказав я, раптово усвідомивши, що мене охопило. Пістолет для подачі стисненого повітря потрібно було притискати безпосередньо до шкіри людини. Всі ці удари по спині приховували його особливу мету.
  
  
  "Вірно", - визнав він. Зменшення громіздкого пістолета для упорскування стисненого повітря було справою прикладної науки, яка чомусь не підходила Крісті. Я не міг уявити, що він має цю землю навичок чи знань.
  
  
  "Де б ви зменшили розмір пістолета?" Я вистрілив.
  
  
  «Старий друг прямо тут, у Швейцарії», - сказав він, його усмішка раптово стала злою, зловтішною. "Він був провідним майстром
  
  
  
  
  
  
  у годинниковій промисловості. Ви забуваєте, що мініатюризація була частиною нашого точного годинникового виробництва упродовж поколінь».
  
  
  "Твій старий друг, де він зараз?" - спитав я, знаючи, якою буде відповідь. Я знову мав рацію. Круглий виродок посміхнувся цією ялинковою усмішкою.
  
  
  «Одного разу в нього стався раптовий психічний зрив», – посміхнувся він. "Справжня трагедія".
  
  
  "Чому?" - прямо спитав я. "Чому все це?"
  
  
  "Чому?" - повторив він, його маленькі очі стали ще меншими. «Бо їм треба було дати урок. Так, урок смирення. Досить багато років тому я звернувся до Міжнародних учених з проханням про членство. Мені відмовили. Я був недостатньо гарний. не мав повноважень належати до їх невеликої елітної групи. Я був лише вчителем фізики-самоучки у приватній школі. Вони дивилися на мене зверхньо. Пізніше, коли я задумав свій план, я подав заяву на моє становище з ними. Вони були раді бачити мене за це, їхнього оплачуваного лакея, відданого слугу».
  
  
  Кріст була п'ятнадцятикратним психопатом першого класу. Було ясно, що всі ці роки він приховав монументальну образу.
  
  
  «Чому тільки ті люди, які працюють із західними державами?» Я продовжив дослідження. Це все ще вислизало від мене.
  
  
  "Ті, хто відкинув мене, були всі люди, що належали до західних держав або працювали з ними", - відповів він з деякою спекою. «Російські та китайські вчені приєдналися до МКС лише через кілька років, відповідно до Міжнародної наукової угоди. Зараз я майже готовий вирушити до Радянського Союзу і розкрити себе. Світ побачить, як вони охоче приймуть мене до Радянської академії наук. Вони визнають мене за геній, яким я є”.
  
  
  Я вказав на бульбашки на лабораторному столі. Може, він був чокнутий, як фруктовий пиріг, але, схоже, він придумав щось дуже ефективне.
  
  
  "Що ви використовуєте у цих флаконах?" Я запитав. Він тріумфально кивнув. «Так, справді, – усміхнувся він. "Це субстанція, яка спеціально атакує тканину мозку, викликаючи зростання грибка за двадцять чотири години, який перекриває подачу кисню до клітин мозку".
  
  
  Я відчув, що хмурився. Грибок, який спеціально вразив тканини мозку. Це подзвонило мені в дзвін. Кілька років тому я знав доктора Форсайта, який працював з таким грибком, намагаючись розвинути ріст, який би зупинив поширення пошкоджених мозкових або ракових клітин. Я уважно подивився на Кріста.
  
  
  "Хіба це не те, над чим доктор Говард Форсайт працював з позитивною метою, коли у нього стався серцевий напад кілька років тому?" - Запитав я. Круглі щелепи Кріста затремтіли, і він почервонів. "Так, і мені вдалося отримати його формули", - кричав він. "Але я розробив для них власне застосування".
  
  
  Він був здивований. «Я перетворив його відкриття на потужний інструмент… Я визволив його силу!
  
  
  «Вони намагалися відібрати у мене законне місце в науковій спільноті. Але я показав їм! Я вкрав розум їх так званих геніальних людей. Я кращий за них усіх - краще, чуєте, найкращий! "
  
  
  Приблизно на той час я перестав слухати його розмови. Зрозуміло, що ця людина була божевільною. Геніальні – але небезпечні, смертоносні спроби використати результати досліджень шановного лікаря. Я запитував, як Кріст знайшов когось, хто зменшив розмір пістолета для впорскування стисненого повітря. Яка удача для нього мати друга у годинниковій індустрії - звичайно, він сам був зовсім нездатний на такий складний подвиг. Його голос виріс до вереску, і я знову почув його слова.
  
  
  "Я тебе теж дістану!" крикнув Кріс, кидаючись на мене. Його постріл, зроблений у шаленій люті, промахнувся. У мене на долоні був Хьюго, і він розтяв повітря в мить ока. Крістін відвернувся, і стилет пройшов через зап'ястя його руки з пістолетом. Він скрикнув від болю, і пістолет упав на підлогу. Я пірнув, але він ударив, і мені довелося відкотитись від удару. Перш ніж у мене з'явився ще один шанс, він відкинув пістолет, і я побачив, як він ковзнув у вузький простір під лабораторним столом. Я схопився за нього, але, як і багато товстих чоловіків, він був напрочуд легкий на ногах і уникав моєї хватки. Потім у своїй дивній і збоченій манері він зробив те, чого я не очікував. Замість того, щоб витягнути шпильку із зап'ястя, він завдав удару рукою. Гострий наконечник стилету, що проходив через зап'ястя, діяв як наконечник списа на кінці руки, а не як спис. Я позадкував, ухилившись від поштовхів його руки, і різко потрапив прямо в середину живота. Моя рука поринула в нього, і хоча він відчував удар, він мав природну підкладку для захисту. Він злісно замахнувся на мене. Я пірнув під нього і схопив за зап'ястя, щоб утримати його в дзюдо. Мені довелося відступити, щоб не потрапити в руку моєю власною зброєю. Кріст знову напав на мене, махаючи правою рукою. Я поступився місцем, і ми обійшли край лабораторного столу. Раптом я побачив пролом і увійшов правим, частково аперкотом, частково правим кросом. Я кинув його з присіду і побачив, що підняв його з ніг і змусив розтягнутися на гладкому столі. Його тіло врізалося у бульбашки
  
  
  
  
  
  
  
  і звук розбивається скла луною відгукнувся, коли весь ряд звалився на підлогу. Я потягнувся за ним через стіл. Він відсахнувся і вдарив обома ногами, я обернувся достатньо, щоб не зловити удар з повною силою, але він відкинув мене назад. Він зістрибнув з іншого боку столу і несподіваним рухом помчав до сходів. Мені знадобилося ще дві секунди, щоб обійти довгий стіл. Я спустився вниз сходами, коли він зачинив двері, і я почув клацання замка. Я відступив і озирнувся в пошуках чогось, чим можна було б зламати двері. Використання плеча, коли вам потрібно вдарити вгору зі сходів, є досить неефективним. Я почув шипіння і подивився на вентиляційний отвір під стелею. Через вентиляційний отвір у підвал влітала білувата хмара. Я відчув, як мої легені почали скорочуватися. У розпачі я озирнулася, але вікон взагалі не було. Приміщення було прямокутною скринькою. Я кинувся до дверей, але вони встояли. Газ у величезних кількостях випускався через вентиляційний отвір. Я відчув, як у мене сльозяться очі, і кімната почала плавати. Це було поєднання побоювання, здивування та полегшення, коли я зрозумів, що газ був не одним із смертоносних видів, а приспаним. Я вхопився за поручні сходів, поки кімната кружляла швидше. Ця думка промайнула в моєму невиразному розумі. Чому включення газу? Чому не справжні смертоносні штуки? Коли я кинувся вперед, то зрозумів, що це було не тому, що він був добрий. Йому було цікаво, чи стану я овочом за двадцять чотири години. Перед тим, як я знепритомнів, у моїй голові промайнула безглузда думка. Якби це було так, я сподівався, що стану огірком.
  
  
  IX
  
  
  Газ кінчався. Мої очі сльозилися, тому я гадки не мав, де знаходжуся. Але я знав одне. Я замерз. Насправді мені було так холодно, що я тремтів. Я потер очі тильною стороною долоні. Поступово я почав бачити, але спочатку все, що я міг розрізнити, були великі області чорного та білого. Я впав, відчуваючи вітер, разом з холодом, і коли я сфокусував погляд, я почав бачити сніг, сніг і темряву і почуття підвішування в повітрі, а це саме те місце, де я був, сидячи в підйомнику крісла, який рухався вгору по його трос над гірськолижним узвозом. Я подивився вниз і побачив Кріста, що стоїть біля робочого механізму. За ним була затемнена кабіна для лижного спорядження. Я чув його голос, що кличе мене.
  
  
  "Вважай, що тобі пощастило, Картер", - сказав він. «У моєму корпусі інжектора закінчилася рідина, інакше я негайно знищив би ваш розум. Оскільки ви розбили всі флакони в лабораторії, мине як мінімум місяць, перш ніж я зможу приготувати нову партію. Ви, звичайно, будете мертві за кілька хвилин. Але це буде чиста смерть, хоч ця перспектива мене не влаштовує. Влада спишуть це як результат незаконного проникнення дурного лижника, що призвів до власної смерті».
  
  
  Фігура Кріста стрімко зменшувалась, коли лижне крісло несло мене вгору, але я помітив місячне світло, що мерехтіло від леза сокири, яке він тримав в одній руці. Я надто виразно бачив картину. Коли я піднявся вище, він мав намір порвати трос. Я був би вбитий. Я бачив, як унизу мерехтіли вогні Цюріха. Він відвіз мене на одну з високих гір недалеко від міста, посадив у підйомник крісла і привів ліфт у рух. Якби я не прийшов до тями з холоду, я б ніколи не дізнався, що трапилося. Цікаво, чого він чекав? Я був більш ніж досить високо, але ліфт продовжував підніматися ще вище. Я глянув на кабель, на якому він висів. Коли його клацнули, стілець зі мною в ньому впав. Але я підрахував, що трос теж упаде нещільно. Був би момент, не більше ніж швидкоплинний момент, якби я знав свої гравітаційні принципи, коли обірваний трос завис у повітрі, перш ніж послабити, щоб опустити стілець униз. Я повільно, обережно підвівся, упираючись ногами в ремені, на яких я сидів. Крісло хитнулося, і я трохи опустив центр ваги. Я не хотів обганяти Кріста до його мети.
  
  
  Раптом я почув це, різкий тріск, що луною рознісся в холодному нічному повітрі, що відскакує від гір. Я відчув, як трос здригнувся, стілець почав опускатися, і я підстрибнув, хапаючи руками за повітря. Мої пальці обвилися навколо кабелю і зісковзнули вниз. Я обвив ногами трос, що все ще смикався, кріпився і трохи сповільнив ковзання. Я спустився вздовж кабелю, коли почув м'який стукіт стільця, що вдарився об сніг унизу. Я ковзав швидше, ніж хотів, і мої руки горіли, шкіра відривалася від тертя гладкого кабелю. Трос, що все ще утримувався на верхньому кінці ліфта, вільно гойдався широкою дугою, і я відчував себе дуже маленьким кінцем гігантського маятника. Кріст був далеко, на іншому кінці підйомника крісла, так що в даний момент мені було не про нього турбуватися. Все, що мені потрібно було зробити, це дістатися до кінця кабелю, перш ніж мої руки повністю відмовлять, а потім спробувати уникнути замерзання.
  
  
  
  
  
  
  до смерті в снігу і льоду гори.
  
  
  Стисаючи ноги разом так сильно, що мої м'язи стогнали, я сповільнив спуск настільки, щоб урятувати руки. Нарешті я дістався кінця кабелю. Все ще було страшне падіння на землю. Я швидко помолився за м'який сніг і відпустив кабель. Сніг був м'який. Я майже впорядкував, мої зуби стукали, коли я вилазив. Мені хотілося мати хоч якусь виставу, де, чорт забирай, я був на цій темній засніженій горі. Я почав спускатись. Це мало кудись привести. Місяць піднявся вище і відбивався від снігу, принаймні, щоб дати мені багато світла. Не минуло й десяти хвилин, як мої ноги перетворилися на брили льоду. Зрештою, Крістен може виграти, з відчаєм усвідомив я. Навіть одягнена для цього людина легко могла замерзнути на смерть у снігу. Хоч би як я був одягнений, це було майже напевно. Я ляснув себе по ногах і виявив, що вони теж швидко втрачають чутливість. Я більше не йшов. Я тягнув по снігу мляві кінцівки. Раптом я побачив попереду темний обрис. Я натрапив на неї, халупу на трасі, місце відпочинку лижників. Це була просто халупа і не більше. Каміну не було, але він був захистом від пронизливого вітру і вільний від снігу. Я також бачив чотири пари лиж, що стояли біля однієї стіни, заміну на випадок поломки лиж чи кріплень.
  
  
  Я схопив пару і мало не закричав від радості. Вони могли врятувати мене, не давши замерзнути на смерть. Я повернув кровообіг своїм ступням і ногам, пристебнув лижі до черевиків як міг і почав спуск.
  
  
  Я сприйняв це дуже легко. Без відповідного лижного взуття я ризикував втратити лижі на кожному повороті, а без палиць я не міг знайти час. Мені все ще було холодно, моє тіло замерзало від вітру, викликаного катанням на лижах, але я міг витримати це, доки не досягну дна. Саме тоді я почув м'який свист лиж на снігу, періодичні хлопки снігу, коли лижник робив крутий поворот. Я озирнувся і побачив постать, що йшла слідом за мною, безпомилково впізнавану його круглу форму. Ублюдок нічого не залишив на волю нагоди. Він покатався на лижах, щоб переконатися, що лежу мертвим на кінці троса, і коли він знайшов тільки крісло, він знав, що я все ще живий. Він помітив мене зараз, і я прискорився, але знав, що від мчить фігури не втекти. Він швидко йшов за мною, і я дивився через плече. Коли він кинувся на мене, я побачив, як він підняв одну з гострих жердин і шпурнув його попереду. Я виконав крутий поворот, і він промчав повз, а мені вдалося втримати лижі. Він пішов уперед, і в міру наближення до підніжжя схилу дерева ставали дедалі густішими. Я втратив його тільки для того, щоб раптово знову знайти його позаду себе, що знову йде на мене, цього разу збоку. Він знову вдарив жердиною. Цього разу вістря, схоже на кинджал, встромилося мені в плече мого костюма, коли я ледве встиг вивернутися. Він зробив півколо, і коли я проходив повз, намагаючись якомога довше триматися прямої лінії, він знову спробував мене схопити. Він увійшов швидко з піднятим жердиною, але цього разу замість того, щоб відвернутися, щоб уникнути його, я повернувся до нього, пригнувся і вдарив своїм плечем йому в живіт, коли жердина пролетіла над моєю головою. Він полетів назад, кріплення, що відкололися, розійшлися, коли ми зіткнулися. Мої черевики теж вискочили з лиж, і я відчув, що катаюсь уперед. Кріст схопилася на ноги так само швидко, як і я, і кинулася на мене з дикими ваганнями. Я бачив, що він витяг Гюго зі свого зап'ястя і вдягнув там товсту пов'язку. Він був на вищій частині схилу, і одним різким помахом я потрапив у вилицю. Було не надто боляче, але я втратив рівновагу та впав назад. Його важкі лижні черевики зачепили мене за голову. Я схопив його за кісточку і скрутив. Він закричав і, спотикаючись, упав на карачки. Я сильно вдарив його правою щелепою, коли він піднявся на ноги. Він перекидався в снігу. Я пішов за ним і завдав йому ще одного сильного удару правою, коли він насилу піднявся на ноги. Цього разу він упав на добрих шість футів, перш ніж ударився об сніг. Він підвівся, опустивши голову, намагаючись кинутися. Я вирівняв його нищівним лівим аперкотом та ідеальним кросом правим. Я відчув удар у кінчик його щелепи. Він наполовину розвернувся та впав назад. Коли він ударився об землю, я побачив, що він поринув у ущелину, глибоку тріщину в горі. Я бачив, як його постать пішла вниз, а потім на нього впало добрих півтонни снігу. Я не наважився підійти надто близько. Не було видно, де сніг зробить те саме зі мною. І знову тиша та вітер були єдиними моїми супутниками. Карла Кріста не зустрінуть, доки не розтане сніг, якщо він взагалі колись у цих горах. Я знову одягнув лижі і продовжив спуск по схилу, нарешті досягнувши яскраво освітленого шале. Натовп після катання на лижах був у самому розпалі, танцюючи під акорди, щось на зразок альпійської дискотеки. Я уперся лижами в дерев'яні стіни шале і
  
  
  
  
  
  
  пішов далі. Біля стоянки таксі стояло пусте таксі. Я знайшов водія і виявив, що він насолоджується теплом маленької кімнати очікування. Я відтанув, коли він відвіз мене назад до Цюріха.
  
  
  Усі брудні справи скінчилися. Я вже багато разів був близьким до смерті, але коли я подумав про те, як близький до того, щоб виявитися овочом, живим, але справді мертвим, моє тіло відключилося. Я рідко був такий радий закінченню завдання. Я навіть не намагався зняти готель на решту ночі. У пом'ятому одязі, брудному і неголеному, я пішов прямо до будинку Крісті, діючи так само, як і спочатку. Я спустився до підвалу; слабкий запах газу все ще витав у повітрі. Розбиті бульбашки були розкидані, їх вміст утворював густу пастоподібну слиз на підлозі. Я не ризикував із цим матеріалом. Я обережно обійшла його, переконавшись, що він не торкається моїх туфель. Він довів свою вірулентність та ефективність. Порізаний палець, що його зачепив, може бути всім, що йому потрібно. Зібравши схеми пістолета для впорскування стисненого повітря з позначеннями мініатюризації, я знайшов портфель, щоб покласти їх у нього, і піднявся нагору. Я ретельно обшукав будинок і, нарешті, знайшов пачку паперів, які, мабуть, були оригінальними записами доктора Форсайта про речовину, яку Карл Крістст звернув до своїх власних рук. Я був упевнений, що наші вчені зможуть щось зробити з основним матеріалом.
  
  
  Було вже ясно, коли я прибув до аеропорту, і мені пощастило сісти на ранній рейс до Лондона, де, незважаючи на мою зовнішність, мені дозволили зареєструватися в готелі Royal Albert Hotel. Однак для цього мені довелося використати свої офіційні повноваження. Англійці досі вважають, що джентльмен має виглядати належним чином. Добре виспавшись, я вийшов і щосили намагався зберегти традицію, купивши гідний костюм на Кінгс-Роу. Той, який я купив у Цюріху, прожив коротке, але активне життя. Але для сайдинга або спуску троса використовується не так багато костюмів. І, чесно кажучи, я був страшенно радий, що вижив.
  
  
  
  Мені стало краще, коли я зателефонував до Хоука. Я ніколи не дозволяв призначенню залишатися зі мною, коли вона була закінчена. Це було фатальним для цієї справи. Ніколи не озирайтесь назад. Ніколи не бачив, як наблизилась смерть. Ніколи не думай про це.
  
  
  "Ти чудово попрацював над цим, Нік", - сказав Хоук в рідкісний момент збудження.
  
  
  «Це було неприємно із самого початку. Більшість часу ви працювали в темряві. Ви кажете, що відправили всі дані та матеріали, які ви знайшли. Я впевнений, що наші люди зможуть використати це повною мірою. Хороша робота, N3”.
  
  
  Я знав, коли завдати удару. Це був такий гарний час, як і раніше.
  
  
  «Я хочу провести залишок тижня тут, у Лондоні, шеф», - сказав я, поринаючи прямо у воду. Якби я не сів, я б упав.
  
  
  «Я думаю, це можна влаштувати, мій хлопчику, – сказав він. Я вразив телефон, щоб переконатися, що він не статичний. «Насправді я збираюся зробити все, що зможу, щоб вам було приємно провести кілька днів у Лондоні. Велике місто, Лондон. У свій час у мене там було кілька хороших друзів».
  
  
  Перш ніж він дійшов до спогадів і передумав, я подякував йому і повісив слухавку. Його згадка про те, щоб допомогти мені добре провести час протягом кількох днів, була пов'язана з його великодушністю, що надала мені вихідний. Принаймні я так сприйняв це зараз. Для різноманітності все стало гарно ставати на свої місця. Навіть Денні була вдома, коли я дзвонив. Вона була класною, вірніше, намагалася звучати круто. Це тривало не більше кількох хвилин, коли вона погоджувалася зустрітися зі мною в Royal Albert.
  
  
  «Дівчатка не виходить із туалетів», - сказала вона.
  
  
  "Дівчаток немає", - пообіцяв я. "Я можу все це пояснити".
  
  
  "Мені здається, я чула це десь раніше", - засміялася вона.
  
  
  "Можливо, так", - погодився я. "Але цього разу я збираюся пояснити".
  
  
  "Добре", - засміялася вона. «Якщо ми збираємося зустрітися сьогодні ввечері, я хочу прийняти душ і переодягнутися. Дайте мені півгодини або близько того».
  
  
  Півгодини було не більше. Це тільки здалося. Коли вона приїхала, вона була чудова в м'якому бежевому кольорі, який чіплявся у всіх потрібних місцях, округляв її стегна і падав з гострих кінців її перевернутих грудей з дражливим ефектом. Вона підійшла і стала переді мною, обвивши руками мою шию. Я знайшов її губи, але вона відвернулася.
  
  
  "Не так швидко, Нік Картер", - сказала вона. "Я чекала так довго і можу почекати ще кілька миттєвостей".
  
  
  Вона відступила назад і оглянула кімнату, і я побачив, як вона нетерпляче постукує ногою, коли вона схрещує руки на цих прекрасних грудях, що випирають.
  
  
  "Чекання чогось?" Я посміхнувся.
  
  
  "Просто хочу переконатися, цього разу", - сказала вона, швидко посміхнувшись.
  
  
  «Ви стали підозрілими у старості, – впевнено сказав я.
  
  
  "Я не в старості і не підозрюю", - відповіла вона. "У мене тільки що були всі сюрпризи, які я хочу уникнути на деякий час".
  
  
  Врешті-решт вона знову підійшла до мене і посміхнулася тією дивовижно заразливою усмішкою, яка могла висвітлити кімнату і змити всі разом з нею.
  
  
  
  
  
  
  
  "Схоже, цього разу мені доведеться тобі повірити, - засміялася вона. - І я думаю, мені доведеться вислухати ці пояснення.
  
  
  Ми сіли на диван, і я виявив, що її губи такі солодкі, як мед, як я їх пам'ятав. Вона була таким же чудовим способом цілуватися, починаючи з майже манірною дотик її ріпи, який став солодкими, ніжним томленням, який перетворився на дико чуттєвий вир.
  
  
  "Як довго ти зможеш залишитися?" — спитала вона. Моя відповідь була перервана дверним дзвінком. Я відкрила його і побачила високу, зухвалу красуню в міні-спідниці, що стоїть там, її довгі чудові ноги зухвало розсунуті.
  
  
  "Сюрприз, Нік!" вона сказала. «Ну, хіба ти не збираєшся мене запросити? Ти на мене чекав, я вірю».
  
  
  Я все ще моргав, коли Денні пройшов повз мене і зник у коридорі.
  
  
  «Почекай хвилинку», - крикнув я їй услід. "Денні, повернися!" Як пощастило, ліфт зупинився, коли вона зателефонувала, і вона увійшла до нього, кинувши на мене їдкий погляд чистої люті. Я повернувся до дівчини, яка все ще стояла у дверях. Вона була гарненька, як на фотографії, але мені було все одно.
  
  
  "Хто ти, чорт забирай?" Я запитав.
  
  
  "Джоан Треддер", - відповіла вона. «Твій бос, Хоуку, і моя мати колись були дуже добрими друзями. Він подзвонив їй недавно і запропонував мені зайти до тебе, і ось я».
  
  
  «Боже правий», - простогнав я. «Врятуй мене від моїх друзів».
  
  
  "Я думала, він сказав тобі, що я йду", - заперечила вона.
  
  
  "Ні, але це не твоя вина, люба", - сказав я. «Мені дуже шкода, але я не можу тебе зараз бачити. У мене є деякі важливі незакінчені справи, які я збираюся завершити, чи то пекло чи повінь».
  
  
  Сказавши це, я подумав, що це були дві речі, які не змовилися втримати Денні від мене. Я залишив її стояти, обдарував її винною усмішкою і побіг униз сходами. Я схопив таксі і направив його до будинку Денні. Хазяйка була рада знову мене бачити.
  
  
  «Міс Робертсон щойно пішла, – стурбовано сказала вона. «Вона пішла, а потім знову повернулася, а тепер знову пішла. Тобі справді складно її наздогнати, чи не так?»
  
  
  «Як ти маєш рацію», - погодився я. "Ви знаєте, де вона зникла?"
  
  
  "Вона взяла свою невелику сумку для ночівлі, сказала, що збирається завтра в Девоншир на кінне шоу".
  
  
  Я обійняв і поцілував стару здивовану дівчину і пішов. Я повернувся за мить до того, як вона встигла зібратися. "Як вона поживає, ти знаєш?" Я гукнув.
  
  
  "Вона веде свою машину", - сказала господиня. "Маленький рудий Морріс Майнор".
  
  
  Я помчав назад у таксі. "Девоншир", - сказав я йому. «Доріг не може бути так багато. Візьмемо основну – ту, за якою дівчина, яка їде на червоному «Морріс Майнор», схильна їхати».
  
  
  Він підозріло глянув на мене і виїхав у затор. Я відкинувся на спинку крісла і спостерігав за нею. Я був вражений тим, скільки там було маленьких червоних машинок. Ми були майже в Девонширі, коли я помітив її, що їде вниз дорогою, зверху вниз, з каштановим волоссям, що майоріло позаду неї.
  
  
  «Зупиніться перед цією машиною і зупиніть її, – сказав я водієві.
  
  
  «Слухай, Янку, - сказав він, - це ж не голлівудський фільм, чи не так?»
  
  
  "Ні, це строго аматорська постановка", - сказав я. "І я зроблю все для того, щоб ви це зробили". Ці чарівні слова зробили свою справу. Він зупинився перед Денні і змусив її зупинитися, обравши місце, де потік машин, що проїжджали, не дозволяв їй виїхати. Я тицьнув йому товстим гаманцем і помчав назад до маленької червоної машини. Вона була здивована, побачивши мене, і майже збиралася зрадіти, але передумала. Я сів поруч із нею, і вона рушила.
  
  
  "Я можу це пояснити", - посміхнувся я. Вона подивилася на мене, і раптом ми почали сміятися разом.
  
  
  "Припиніть намагатися пояснювати", - сказала вона. "Може, це прокляття".
  
  
  "Досить добре", - сказав я. «Здається, я пам'ятаю, що неподалік неподалік міста є невеликий готель. Я міг би винайняти там кімнату на двох. Ви все ще можете взяти участь у кінному шоу вранці – якщо хочете, звісно».
  
  
  Вона під'їхала до готелю, і за кілька хвилин ми опинилися в обтягнутій ситцем кімнаті з ліжком з балдахіном. Її губи були нетерплячими, голодними, і я почав повільно, крок за кроком роздягати її. Її тіло було всім, чим я його пам'ятав – яскравим алебастром, створеним майстром. Вона потяглася до мене, і її голова була на моєму плечі, її руки погладжували моє тіло.
  
  
  І це все ще було там, це щось особливе, це якість, яка перевершувала тіло, виходила за межі почуттів, але все ж таки була частиною почуттів. Я пестив її білі груди, дві вершини спокуси, пестив їх пальцями, поки рожеві кінчики тяглися вгору, а потім дозволяв своїй язиці обводити кожну. Денні почала тихо плакати, але це не був крик смутку чи болю. Кожна сльоза була сльозою екстазу.
  
  
  «О, Нік, Нік, – видихнула вона. «Я так довго чекала на тебе. Я так довго чекав. Одного разу з тобою і все інше – ніч бойскауту».
  
  
  Судячи з того, як я почувався і як я відповідав, вона чекала не одна. Я гладив її тіло, поки вона не перетворилася на стрибаючу, плачучу, благаючу гору бажання, а потім я підійшов до неї, повністю і повністю. Ми кохали з наростаючою інтенсивністю, гімну репу
  
  
  
  
  
  
  пісня, заспівана разом, гармонія тіла. Коли Денні досягла вершини свого підйому, вона закричала, криком чистого захоплення, звуку, якого ніколи не чули раніше, більше ніколи не почуєш, не зовсім.
  
  
  Коли ми опустилися на ліжко в дивовижному виснаженні пристрасті, ми знали, що незакінчена симфонія закінчена. Але ми також знали, що це ніколи не буде закінчено. Це була мелодія, що самозаводиться, самовідтворюється.
  
  
  "Нік", - сказала вона задумливо, кладучи свої груди мені на груди, і її рука тримала мене ніжно, ніжно. "Тепер я знаю, що крім тебе нікого в мене не буде".
  
  
  Я почав протестувати, але вона зупинила мене губами і відсахнулася. "О, мені, мабуть, доведеться колись вийти заміж за якогось жахливо порядного хлопця з якоїсь жахливо доброї родини, але ти завжди знатимеш, і я завжди знатиму, що це сталося тому, що ти не можеш бути моїм - твоя робота між нами.
  
  
  "Можливо, ти колись забудеш про мене", - сказав я.
  
  
  «Мабуть, я продовжу відвертатися від страшенно порядних хлопців, тому що я б віддала перевагу, щоб ви завжди були зі мною, ніж з кимось ще в будь-який час».
  
  
  Я подивився на Денні Робертсон. Якби вона ще була вільна, коли настав день, коли я відмовлюся від шпигунського року, я страшенно добре знав, що робитиму. Але я їй не сказав. Це тільки ще більше заплутає ситуацію.
  
  
  "Що ти думаєш?" — спитала вона.
  
  
  «Я думаю, що тільки почав кохатися з тобою, ти чудове створення», - сказав я.
  
  
  "Як смачно!" вона сказала. "Доведіть це." Я це зробив, і світ продовжувався без нас. Насправді це не хвилювало, і нам також. Ми мали свій світ.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  Операція Че Гевара
  
  
  
  Анотації
  
  
  
  
  Че Гевара – вбивця, садист, божевільний… герой, святий, рятівник – залежно від вашої точки зору чи ваших політичних переконань.
  
  
  
  Світ вважає, що Че Гевара мертвий. Але Нік Картер, який бореться зі смертоносним завданням у своїй довгій кар'єрі, має підстави вважати, що кубинський революціонер все ще живий.
  
  
  
  Ключ номер один - Терезіна, селянська дівчина з косоокими очима, яка кохається з величчю розпещеної принцеси. Ключ номер два - Іоланда, багата крижана красуня, яка перетворюється на тигрицю-людожера в ліжку. Одна з них може привести Ніка до людини, яку вони називають Ель Гарфіо – «Крюк» – людині, яка могла б бути Че Гевара.
  
  
  
  * * *
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  Killmaster
  
  
  
  Операція Че Гевара
  
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  Старий нервово облизав губи. «Це було жахливо, сеньйоре. Жахливо. Вони прийшли, всі були в ліжку, окрім нічної медсестри та дівчини, яка їй допомагала. В одну мить все було як і раніше… людина, яку прооперували цього ранку, раз у раз стогнав, але в іншому все було тихо… наступного разу двері відчинилися, і нам в обличчя освітлив світло».
  
  
  
  Він зробив паузу, подивився на молодого чоловіка, що сидів навпроти нього, в коричневому костюмі, потім на магнітофон на столі між ними.
  
  
  
  Молодий чоловік підняв очі. "Так, продовжуй", - м'яко сказав він.
  
  
  
  Старий кивнув і продовжив. «Увійшов чоловік, чоловік із довгою бородою». Він зробив жест, ніби витягаючи підборіддя. «Він був потворною людиною, невисокою, товстою, і в нього була рушниця. Він ходив від ліжка до ліжка, спрямовуючи це світло в наші обличчя. Один чоловік заперечив, назвав його… поганим словом. Він ударив його по обличчю гвинтівкою.
  
  
  
  «Увімкнули світло, і до палати увійшов ще один чоловік. Він був молодший і нетерплячий. Він сказав нам усім підвестися з ліжка. Дехто не міг. Вони були надто хворі. Двоє рвонули матраци і перекинули їх на підлогу. Вони лежали там і кричали”.
  
  
  
  Тепер старий хвилювався ще більше. «Мені пощастило, – сказав він. «Я міг пересуватися. Я підвівся з ліжка, як було наказано, вийшов у коридор. То був кошмар, сеньйор. Чоловіків, жінок та маленьких дітей виштовхували в коридор тільки у своїх лікарняних куртках - незалежно від того, наскільки вони хворі. Деякі були дуже хворі, вмирали. Деякі справді померли через ту ніч, сеньйоре. "
  
  
  
  Молода людина кивнув. "Будь ласка продовжуйте."
  
  
  
  Старий урочисто кивнув у відповідь. «У коридорі було більше цих бандитів. У всіх були гвинтівки чи якась зброя. У багатьох були вкрадені ліки та бинти. Я почув жіночий крик… жахливий звук. Чоловік поряд зі мною прошепотів, що вони схопили нічну медсестру і кудись її потягла... і в неї... ну, сеньйоре... ну ви знаєте..."
  
  
  
  Його питаючий знав. Цей старий був пацієнтом у лікарні неподалік Кочабамби, Болівія. За три ночі до цього на неї набігли червоні партизани. Лікар, медсестра, троє пацієнтів загинули, ще кілька людей отримали поранення. Медсестра була зґвалтована, але вона, очевидно, чинила сильний опір, і нападник - чи нападники - у відповідь перерізав їй горло. Інша медсестра, насправді помічниця медсестри, збожеволіла, і її сім'я молилася, щоб вона ніколи не прийшла до тями. П'ятеро, шість чоловіків зґвалтували її, а їй було лише 17 років, і вона була незайманою.
  
  
  
  Очевидці, які вижили, такі як старий, не хотіли говорити про рейд до лікарні. Навіть уряд Болівії замовчував його, зробивши коротку заяву для преси про те, що такий напад мав місце. Потрібно було багато умовлянь - і обіцянки пристойної суми грошей - щоб змусити старого приїхати в цей крихітний номер у готелі в Ла-Пасі для допиту.
  
  
  
  Скільки
  
  
  
  
  із цих людей були там? »- запитав його юнак.
  
  
  
  Він знизав плечима. «Можливо, дюжина, а може, й більше. Я не знаю. Я нарахував, напевно, дюжину людей».
  
  
  
  «Ви дізналися когось із них? Впізнали б ви когось із них знову?»
  
  
  
  Старий подивився на нього мить, потім його очі ковзнули убік. «Ні, – обережно сказав він, – я не знав нікого з них. Я б не дізнався нікого з них знову».
  
  
  
  Інтерв'юер йому не повірив, але проігнорував.
  
  
  
  "Ви помітили щось ще в цих чоловіках, щось незвичайне?"
  
  
  
  «Незвичайно? Ні. Вони були бандитами і поводилися як бандити. Це диво, що вони не вбили нас усіх. Лікар намагався завадити їм забирати ліки. Він стояв у них на заваді. Він був хоробрим чоловіком. Вони стріляли. йому, прямо в обличчя». Він вказав на свою щоку. «Здуло це геть. Вони ходили його тілом, входячи і виходячи з кімнати, щоб забрати ліки».
  
  
  
  "Ви бачили їхнього лідера?" - Запитав молодик.
  
  
  
  Свідок знизав плечима. "Я не знаю. Можливо. Зовні був один чоловік. Він не ввійшов у те місце, де ми були. Я бачив його через вікно пізніше, коли вони наказали нам увійти до кафетерії. Я бачив, як до нього підбігали люди, ніби отримуючи накази, а потім назад”.
  
  
  
  "Як він виглядав?"
  
  
  
  Старий знову знизав плечима, і його очі знову спливли. «Як і в інших. У нього була борода, куртка, як у армії, і у нього була рушниця».
  
  
  
  Цього разу молодик не збирався дозволяти йому так легко позбутися. Ви впевнені, що в ньому немає нічого незвичайного? Чи чогось знайомого?
  
  
  
  Старий знову облизнувся. «Ви розумієте, сеньйоре, – нерішуче почав він, – я боюся. Село, з якого я родом…»
  
  
  
  "Я розумію", - кивнув молодик. Але ніхто не знає, що ти тут. Ніхто ніколи не впізнає, я обіцяю тобі. І, – м'яко нагадав він йому, – ти збираєшся отримати багато грошей».
  
  
  
  Старий мав сумнів, але потім зітхнув і сказав: «Ну, було одне».
  
  
  
  Він озирнувся, потім нахилився вперед і прошепотів хлопцеві. Магнітофон увімкнувся. Молода людина нічого не сказала. Нарешті він подякував старому, дав йому обіцяні гроші й провів до дверей.
  
  
  
  Коли старий пішов, молодик вимкнув магнітофон, дістав кишенькове радіо. Він повернув циферблат і заговорив у крихітний мікрофон:
  
  
  
  "Звітність S5, сер", - сказав він.
  
  
  
  «Давай, – дзвінко відповів чийсь голос.
  
  
  
  «Підози підтвердилися, сер».
  
  
  
  На мить запанувала тиша, потім голос сказав: Добре. Дякую".
  
  
  
  Молодий чоловік вимкнув радіо, сунув назад у кишеню. Він склав магнітофон у стару коричневу валізу, потім уважно оглянув кімнату. Переконавшись, що нічого не забув, він відчинив двері і вийшов у хол.
  
  
  
  Молодий чоловік був польовим агентом AX. Інформація, яку він щойно передав своєму начальнику, була динамітом.
  
  
  
  Це було пов'язано з правою рукою людини.
  
  
  
  
  Пролог
  
  
  
  
  На цей раз це був інший вид пошуку, відмінний від тих, у яких я коли-небудь брав участь. Як головний агент AX, Спеціального шпигунського відділення уряду Сполучених Штатів, я бував у всьому світі, вистежуючи людей та їхні схеми. Я мав справу з високоорганізованими шпигунськими операціями і схибленими на владі людьми, з офіційно спонсорованими погрозами вільним людям і з підпільними групами, які мають свої цілі. Спочатку це здавалося просто черговим пошуком підступного ворога, але коли я потрапив у нього, я зрозумів, що шукаю не просто людину, а правду - правду про фігуру, яка стала легендою у своєму короткому викладі.
  
  
  
  Легенда відома під назвою Че Гевара. Істина, яку я шукав, полягала в тому, чи справді він помер на пагорбах Болівії, як повідомили світові. Чи був цей апостол революції та ненависті спокій на пагорбах Болівії чи там була похована правда?
  
  
  
  Ті, хто вивчав розповідь про його смерть, дану світу, знають певні речі. Вони знають, наскільки тонкими були фактичні докази. Вони знають, що є ті, хто хоче продати правду за певну ціну. Слова можна придбати. Фотографії можна переробляти. Нереальне можна зробити те щоб воно здавалося реальним, а справжнє - нереальним. Людей, які займають високі пости, і чоловіків, які займають низьке становище, можна дістати різними способами і з різними нагородами, але дістати
  
  
  
  Де ж тоді правда у світі, де витончені методи та техніки можуть однаково добре служити чесним та нечесним? Істину сьогодні доводиться припускати частіше, ніж можна побачити. Істина, як сказав Буало, іноді може бути неймовірною.
  
  
  
  І тому я виклав усе так, як вони були, так само як
  
  
  це відбувалося день у день. Ті, хто прочитав Щоденник Че Гевари, підготовлений за прямим запитом AX, дізнаються про певні елементи: місця, людей, закономірності, події. Вони зроблять свої висновки. Деякі знущатимуться і швидко відхилять мій рахунок як вигадку. Але інші, які разом із Буало вірять, що істина може бути неймовірною, зупиняться та подумають… і здивуються.
  
  
  
  Березень
  
  
  
  28-е
  
  
  
  
  Я був у Каїрі, відпочивав. Мене послали туди, щоб допомогти Джо Фрейзеру, людині з AX на Близькому Сході, який добре та ефективно впорався з роботою на транзиті з контрабанди золота.
  
  
  
  Коли надійшло повідомлення від Ястреба, в якому мені вели залишатися на місці до наступної звістки, я не став сперечатися. Каїр, найбільше місто арабського світу, є сучасним наступником стародавнього Багдада не лише як центр арабської культури, а й як Мекка задоволень.
  
  
  
  У Каїрі задоволення Сходу та Заходу висять як стиглий інжир у прилавках вуличного ринку. Дівчаток сучасного Каїру можна розділити на чотири класи: бажаючі, люблячі пригоди, професіоналки і, що найцікавіше, нещодавно "звільнені".
  
  
  
  Ахміс, дівчина, з якою мене познайомив Джо Фрейзер, була однією з «сучасних», «освічених» молодих жінок, які скинули давню вуаль та покірність, яка з нею пов'язана. Якось увечері вона пояснила мені, що підкореність жінок ніколи не була частиною вчення Мухаммеда, а була запозичена з Малої Азії тисячі століть тому. Як і більшість нещодавно просвітлених, щойно звільнених, Ахміс була злегка захоплена своєю здобутою свободою. Я був щасливий з цього приводу, тому що, скинувши завісу, буквально і символічно, вона хотіла і прагнула скинути все інше за найменшого пошепки. З оливковою шкірою та чорним волоссям, у неї було маленьке жилисте тіло, створене спеціально для того, щоб обвитися навколо чоловічої талії, і вона використовувала його, як нетерпляче кошеня, грайливе і чуттєве одночасно.
  
  
  
  У ніч перед отриманням повідомлення ми пішли обідати до будинку Джо Фрейзера, а потім, повернувшись до мого скромного готельного номера, Ахміс вирішила, що наші культури мають зблизитися. Ми провели вечір за келихом вина, дистильованого з рису та винограду, заправленого бренді, тому я був повністю за ідею.
  
  
  
  На ній була яскраво-рожева шовкова сукня з шантунгу, яка була не сарі, а саме такою. Він обернувся навколо неї, і коли її вологі й жадібні губи притулилися до моїх, я розгорнув її, як різдвяний пакунок. Вона жадала, як я вже сказав, але не настільки досвідченої, у чудовій комбінації. До того ж вона мала власну чуттєву спадковість, яка відразу ж вийшла на перший план.
  
  
  
  Вона відреагувала на мій дотик як залізна пружина. Їй вирвався тихий крик, і вона кинула своє тіло назад та вгору у витонченому запрошенні. Вона взяла свої руки і провела ними по моєму тілу, притискаючи, утримуючи та пестячи. Її пристрасне бажання було заразливим, саме собою захоплюючим. Моє власне тіло спалахнуло, і я притис її до ліжка. Ахміс знову вигнула її спину, і я підійшов до неї. Вона відповіла з дикою енергією.
  
  
  
  Ми привезли із собою півпляшки вина від Джо Фрейзера. Після того, як ми закінчили насолоджуватися один одним, ми випили ще трохи. Я бачив, як Ахміс знову почав світитися. Вона нахилилася вперед, взяла долоні під свої маленькі груди і злегка потерла ними мої груди. Потім вона обняла мене і перемістилася вниз на мою, терлася своїми грудьми об мій живіт, аж до моїх попереків. Там вона затрималася, щоби викликати відчуття еротичного захоплення.
  
  
  
  Ми знову кохали. Я знайшов її вулканічну міць одночасно захоплюючою та дивовижною. Вона обвила мене своїм маленьким жилистим тілом, і всі чуттєві насолоди, що дісталися з часів стародавніх фараонів, належали мені. Коротше кажучи, Ахміс заповнила нестачу досвіду природним талантом.
  
  
  
  На світанку, коли над арабським кварталом пролунав крик муедзіна, ми заснули, її маленька постать зігнулася мені в бік.
  
  
  
  
  29-те
  
  
  
  
  Я прокинувся від стукоту у двері і від стукоту в голові. Я сів і на мить розібрав їх, одягнув штани і повільно дістався до дверей. Сонячне світло, що струмувало через вікно, висвітлило фігуру маленького хлопчика, що стоїть за дверима з конвертом у руці.
  
  
  
  Він засунув мені конверт. Я взяв його, витяг з кишені кілька монет і дивився, як він зникає коридором. Ахміс усе ще спала, накривши її простирадлом наполовину, її маленькі кирпаті груди зухвало виглядали з-за краю. Я відкрив конверт і зосередився на записці всередині.
  
  
  
  Це були лише кілька акуратно надрукованих коротких слів.
  
  
  
  "Йди на вуличний ринок", - прочитав я. "Друга година дня. Намет пророка долі. Золотий і червоний смугастий намет. H.»
  
  
  
  Я поголився, випив кави і вдягнув білий лляний костюм без краватки. Ахміс
  
  
  все ще спала, перекинувшись на живіт. Дорогою до дверей я поцілував її в шию.
  
  
  
  Найкраще, що можна сказати про вуличний ринок Каїра, це те, що він страшенно гарний, що він знаходиться на відкритому повітрі, особливо під палючим полуденним сонцем. Я пробирався крізь натовпу, повз факірів, жебраків, засмаглих арабів, повз туристів та інших жебраків і навіть бика-браміна. Нарешті я знайшов намет із золотими та червоними смугами. Хлопець, який доставив повідомлення, стояв біля входу. Я ввійшов усередину, одразу вдячний за темну прохолоду. Дитина підійшла до мене.
  
  
  
  Він запитав. "Ви прийшли побачити Мудрого?"
  
  
  
  "Думаю, так", - відповів я. "Чи є він пророком долі?"
  
  
  
  Хлопець урочисто похитав головою та вказав на дальній кут намету. Я роздивився постать у мантії, що сиділа на купі подушок, у пустинній кафії з чорним шнуром. Я підійшов до нього, досліджуючи обличчя під кафією, що струмує, незвичайно худе і незграбне для араба. Коли я підійшов ближче, сталево-блакитні очі глянули на мене поверх довгого орлиного носа. Я зупинився замертво за півдюжини футів від нього.
  
  
  
  "Я бачу бачення", - сказав я. "Це прокляте рисове вино".
  
  
  
  "Ти нічого не бачиш", - прогарчала постать у мантії. "Сідай."
  
  
  
  "Так, я", - сказав я, не в силах утриматися від посмішки. «Я бачу найкумеднішу кляту річ, яку бачив за довгий час».
  
  
  
  Я нічого не міг із собою вдіяти. Я відкинув голову і довго і голосно сміявся, так довго і так голосно сльози виступали в мене на очах. Хоук просто сидів безпристрасно, роздратування відбивалося тільки в його очах. Враховуючи завжди правильне і дещо суворе походження цієї людини з Нової Англії, маскарад був верхом невідповідності - щось подібне до зустрічі з матір'ю Вістлера в борделі.
  
  
  
  «Сядь, Нік, – сказав він. "Хлопчик спостерігає за тобою".
  
  
  
  «Як хочеш, о Мудрий». Я вклонився, досі усміхаючись.
  
  
  
  Хоук незграбно посмикався, коли я сів перед ним, схрестивши ноги. «Боже, цей одяг біса теплий», - сказав він.
  
  
  
  «Тримаю в заклад, що в тебе під ними костюм», - сказав я.
  
  
  
  "Звичайно". Він насупився з м'яким докором.
  
  
  
  "Звичайно", - передражнив я. "Я так і думав. Я не думаю, що араби їх так носять».
  
  
  
  Він хмикнув і знизав плечима. «Я тут не для того, щоб бути присутнім на костюмованому балу. Пропоную перейти до справи», - сказав він із типовою для нього нерівністю.
  
  
  
  "Так, сер", - сказав я.
  
  
  
  Хоук пильно дивився на мене своїми сталево-блакитними очима, як хижий птах пристає до польової миші. Я не сидів навпроти нього за столом у штаб-квартирі AX. DuPont Circle у Вашингтоні, округ Колумбія, зовсім не те було зовні. Але щодо Хоука, так воно й було. Невідповідність нашого оточення не мала значення; у нього все було як завжди. Він також використав свій звичайний підхід, ковзнувши в це місце.
  
  
  
  "Че Гевара", - сказав він, вигукуючи ім'я, як батіг. "Що ти про нього знаєш?"
  
  
  
  "Я знаю, що він мертвий", - сказав я.
  
  
  
  "Роби свої висновки?" - заперечив Хоук. Я миттєво вловив тон за словами.
  
  
  
  "Добре. Скажімо так, я знаю весь світ, плюс секретні матеріали з наших файлів», - сказав я. «До самої смерті він був найвідомішим помічником Фіделя Кастро».
  
  
  
  "Можливо, він все ще існує", - категорично сказав Хоук.
  
  
  
  "Що це означає?"
  
  
  
  «Це означає, що ми маємо підстави вважати, що Че Гевара все ще живий і відновив партизанські дії в Болівії», - сказав він.
  
  
  
  "Але як щодо повідомлень про його смерть?" Я запитав. "Фотографії, які були поширені?"
  
  
  
  «Повідомлення можуть бути сфальшовані, - похмуро сказав Хоук. «Я не сумніваюся в заяві майора Аройоа, але є вагомі докази того, що навіть майор міг бути обдурений. В одному зі звітів говориться, що Че був фактично вбитий пострілом, зробленим п'яним сержантом після того, як п'яний офіцер не зміг його стратити. Ми знаємо, що підкуп серед болівійських військ майже легендарний і саме болівійська армія взяла Гевару. Щодо фотографій, вони настільки нечіткі, що можуть бути результатом грубої ретуші.
  
  
  
  «Але його було схоплено, згідно з нашою найкращою внутрішньою інформацією», - заперечував я.
  
  
  
  "Так, але пам'ятайте, що повідомлялося, що він був доставлений пораненим, але живим і перевезений до міста Ігерас, де був страчений через двадцять чотири години. Це залишає занадто багато можливостей. Наприклад, він міг бути підстрелений, як повідомлялося, але не вбитий Тіло могло бути замінено чужим, а Че забрали і вилікували... Або солдат, який нібито стратив його, міг стріляти неодруженими... Таке вже траплялося раніше. але ми просто не знаємо, чесно кажучи.
  
  
  
  Усюди є проблеми. Імовірно, він був схоплений, тому що постріл зруйнував ствол його гвинтівки М-2. Однак на фотографіях цієї гвинтівки немає таких ушкоджень”.
  
  
  
  Я вислухав, а потім нагадав йому, що я знав про дуже конфіденційний пакет, отриманий у штаб-квартирі AX. У пакеті була права рука Гевари – на ній були якісь розпізнавальні знаки. Ми так і не впізнали, хто його надіслав. Ми більш-менш припустили, що це були болівійські військові, уражені натяком на хабарництво, корупцію та ненадійність і бажаючі довести, що вони справді вбили Гевару.
  
  
  
  "Як ви це тепер уявляєте?" - Запитав я Хоука.
  
  
  
  "Я думаю, що ми зробили неправильне припущення", - відповів він. «Я думаю, що Гевара сам послав нам руку, щоб переконати нас – і весь світ – у тому, що він мертвий. Слухайте, ця людина справжній фанатик. Така людина не зупиниться перед тим, щоб віддати руку на просування своєї справи. Такі люди, як він, приносять неймовірні, шалені жертви. Якщо він хотів, щоб ми закрили досьє на Че Гевару, який найкращий спосіб переконати нас, ніж це? Який найкращий спосіб зняти напругу, дати йому час та можливість організувати своє болівійське повстання? Що може бути краще, щоб заколисувати Америку помилковим почуттям безпеки? "
  
  
  
  Я встав і пішов туди-сюди маленьким наметом, дуже стурбований тим, що я щойно почув.
  
  
  
  «Щось, очевидно, переконало вас, що він живий, – сказав я. "Що?"
  
  
  
  "По-перше, відродження партизанської активності на пагорбах Болівії. Начебто це не викликає занепокоєння, але лідер партизанів використовує військову тактику Че Гевари на поразку. Його політична тактика ідентична, залякуючи селян. Потім організувати їх".
  
  
  
  Я знизав плечима. «Цього недостатньо, будь-яка прониклива людина може застосувати цю тактику. Що ще?"
  
  
  
  "Маленькі речі - великі справи", - нерішуче сказав Хоук. «Минулого тижня було здійснено рейд до лікарні. Повстанці діяли дуже вибірково – бинти, бактерицидні засоби, пеніцилін для боротьби з інфекціями, проти правця та підшкірних ін'єкцій. Вони також забирали кожен шматочок ефедрину, який могли отримати. Ви знаєте, для лікування чого ефедрин переважно використовують. "
  
  
  
  "Астма", - пробурчав я і згадав ті сторінки щоденника Че Гевари, де він докладно описав жахливі напади астми, які він переніс. Картина в тому вигляді, як її малював Хоук, була більш ніж тривожною.
  
  
  
  "Ваше завдання - з'ясувати, що робив Че Гевара п'ять років", - прямо сказав Хоук. «І що він зараз робить, що було раніше зроблено. Ви поїдете з Європи і полетите прямо до Болівії в ролі Миколи фон Шлегеля, торговця зброєю зі Східної Німеччини. Ви намагаєтеся продавати зброю та боєприпаси болівійцям. уряду. Ви також спробуєте продавати зброю партизанам. Ви будете справжнім торговцем зброєю - несумлінною, яка грає по обидва боки огорожі. Укриття вже готове. Все, що вам потрібно, є в аеропорту Темплхоф. "
  
  
  
  Політ прямо з Європи позбавить мене будь-яких підозр під час перевірки мого квитка і маршруту. І коли я приїду до Болівії, хтось їх перевірить. Уряд Болівії був пронизаний опортуністами та лівими. Встановлення контактів було б найменшою із моїх проблем. У міру того, як Хоук розповідав мені про деталі того, що вже було приведено в дію, мій розум відключав можливості. Якщо Че Гевара ще жив на цих пагорбах, у мене була власна ідея про те, як його викурити і знищити. Я сказав Хоукові.
  
  
  
  "Добре, Нік". Він кивнув після того, як мене вислухав. «Ви знаєте, ми надамо вам усе, що зможемо. Як тільки ви візьмете на себе керування, це буде ваше шоу. Дайте мені до завтра, щоб перевірити та привести в дію. Я зустріну вас тут завтра, водночас».
  
  
  
  Я залишив його і повернувся до свого готелю. Ахміс пішла; у записці говорилося, що вона повернеться завтра. Я був радий, що її там не було. Я мав багато планів і мало часу. Я повинен був дати Хоуку повний звіт про те, що я збирався робити. У ньому не було спецефектів, нічого з хитрої зброї. Це було продумано до найдрібніших деталей. Я накидав у думці кожен рух і, нарешті, ліг спати, знаючи, що в мене є чудовий план. Все, що потрібно для успіху, - це величезний успіх і кілька дрібних чудес.
  
  
  
  
  30-ті
  
  
  
  
  Наступного дня у Хоука були готові деякі з моїх замовлень.
  
  
  
  «З вертольотом та складом проблем не буде», - сказав він. «У мене вже є люди, які це налаштовують. Інше – щось ще».
  
  
  
  Він дістав із кишені запальничку і запалив полум'я. «Нам потрібно буде зв'язатися з нами щодо решти вашого запиту. Ось як ми це зробимо. Він помахав запальничкою. «Це передавальний та приймаючий набір, попередньо налаштований на спеціальну частоту. Його включення та вимкнення активує його. Наша станція перебуватиме під наглядом двадцять чотири години на добу. Тільки одне – у неї недовгий термін служби. Нам довелося вдатися до цього для компактності.
  
  
  
  Я дам вам пару слів про інше, що вам потрібно, за кілька днів за допомогою цього маленького пристрою ".
  
  
  
  Він простяг мені запальничку, і я поклав її до кишені. Ми встали і обмінялися рукостисканням. Яструб урочисто глянув на мене з-під кафії. "Удачі", - сказав він. «Бережи себе, Нік».
  
  
  
  «Я перевірив авіакомпанії і отримав ранній рейс до Берліна», - сказав я. "Я буду на зв'язку."
  
  
  
  Коли я повернувся до своєї кімнати, на мене чекала відвідувачка. Мені було приємно дивитися та думати про неї. Коли я сказав їй, що йду, її обличчя затуманилося. Воно спалахнуло, коли я сказав їй, що до польоту залишилося чотири години.
  
  
  
  «Ми зробимо все можливе, Ніке, - сказала вона. Я погодився. Якого біса, немає нічого кращого, ніж виїхати з теплими спогадами. Ахміс обійняла мене, її маленьке тіло вже було напруженим пакетом бажання. На ній був цілісний вільний костюм, який розстібався з безглуздою легкістю.
  
  
  
  Вирушаючи на нове завдання, я завжди залишаю все інше. Усі мої думки, мої дії, мої мотивації спрямовані наперед. Минуле - це щільно зачинені двері, і тільки те, що пов'язане з моїм завданням, може втрутитися. Агент міжнародного шпигунства зображується людиною дії та небезпеки. Він також є людиною інтенсивної концентрації, концентрації, яка спрямовує всі емоції, всі цілі на досягнення мети його місії. Принаймні, якщо він хоч трохи добрий, то він такий. Найменше - означає швидку смерть. У цій грі немає місця помилок.
  
  
  
  Ахміс був частиною минулого зараз або буде за кілька годин. Однак вона все ще стояла однією ногою у дверях, тримаючи її відчиненою. Я дозволив їй ще раз показати, чому на Близькому Сході існує така проблема перенаселення.
  
  
  
  
  
  
  ІІ квітня
  
  
  
  
  1.
  
  
  
  
  Коли я прибув до аеропорту Темплхоф, йшов дощ, дрібний дощ, який дав мені трохи більше часу через затримку мого стикувального рейсу.
  
  
  
  Перед від'їздом із Каїру я перевірив своє особисте спорядження. Вільгельміна, мій 9-міліметровий Люгер, надійно сховалась у спеціальній легкій наплічній кобурі, а Х'юго, мій тонкий, як олівець, стилет, був туго прив'язаний до мого передпліччя у шкіряних піхвах. Я зателефонував до каси за конвертом, що залишився там під моїм псевдонімом: Микола фон Шлегель. У ньому були ключі від шафки та квитанція на мій багаж. Також був паспорт Миколи фон Шлегеля, гаманець із грошима, фотографія дівчини та звичайні карти. Також було підтвердження бронювання мого номера в готелі Ла-Пасі.
  
  
  
  Я підійшов до шафки і дістав свої спеціальні «зразки». Мені не треба було заглядати в них. За їх розміром та формою я знав, що вони містять. Забравши решту багажу, я сів у літак Lufthansa, заспокоївшись із правильним відтінком тевтонської чарівності для стюардеси. Блондинка, кругла фройлен, вона глянула на мене з явною вдячністю. Я відповів на комплімент. Під час польоту я тренувався бути Миколою фон Шлегелем. Я пожартував зі стюардесою і вступив у дискусію з англійцем про відносні переваги німецьких, американських та російських танків.
  
  
  
  Політ пройшов без пригод, і я був щасливий побачити вогні Ла-Паса в ранній вечірній темряві, коли ми наближалися до злітно-посадкової смуги аеропорту Ель-Альто. Аеропорт знаходився за містом, по той бік гір, на альтиплано або високому плоскогір'ї. Ла-Пас, розташований під Андами, є найвищою столицею у світі. Нуестра-Сеньйора-де-ла-Пас, Богоматір Світу, схожа на багато інших міст Південної Америки: відносно ізольований міський острів у морі бурхливої, нерозвиненої сільської місцевості. Для мене як Миколи фон Шлегеля, торговця зброєю, було важливо влаштуватися у столиці. Але для Ніка Картера місто Кочабамба, розташоване приблизно за 150 миль від нього, буде ще важливішим.
  
  
  
  Я оселився у номері готелю. Це була розкішна атмосфера, придатна для провідного торговця зброєю, і я посміхнувся, озираючись навколо. Порівняно зі скромними однокімнатними плануваннями, які я зазвичай малював, це, мабуть, сильно відкинуло AX. Я бачив, як Хоук морщився, коли робив замовлення.
  
  
  
  Я перевірив терасу, що йде вздовж французьких вікон у підлогу у вітальні та спальні. Він був широким, кам'яним. Балкон виходив на п'ять поверхів надвір унизу. Я помітив, що кам'яної кладки на фасаді готелю було більш ніж достатньо, щоб будь-хто міг піднятися на терасу.
  
  
  
  Було б досить просто встановити грубий сигналізаційний пристрій, але я відмовився від цього. Це було не характерно для Миколи фон Шлегеля. Я ліг спати, поставивши стільці поруч із дверима та французькими вікнами. Я не очікував жодної компанії, але ти ніколи нічого не знаєш. Завжди є хлопчики з другого поверху, які озираються на кожного туриста.
  
  
  
  
  
  2.
  
  
  
  
  Я провів день, домовляючись про зустрічі з урядовими та військовими урядовцями режиму Баррієнтоса. Я також повідомив, що новини про мою присутність у Ла-Пасі досягли таких людей, як Монхе, секретар Комуністичної партії Болівії.
  
  
  
  Невеликий обережний запит невдовзі показав мені, які офіційні особи були особливо сприйнятливими до переговорів на стороні. Хоук дав мені короткий список тих урядовців, які, на нашу думку, були солідними болівійцями, які заслуговують на довіру. Він також дав мені кілька імен тих, хто мав дуже ліві зв'язки. Щойно я оголосив про мету свого візиту, то всі захотіли призначити мені зустрічі.
  
  
  
  Я залишався поряд з готелем весь день і вечір, даючи чуткам та повідомленням час літати та відпочивати, як я знав, зрештою. Увечері прогулявся головною набережною міста Прадо. Я рано ліг спати, готуючись до напруженого дня.
  
  
  
  
  3.
  
  
  
  
  Пан фон Шлегель мав два різні підходи до продажу. Один він зарезервував для надійних болівійських чиновників; інший - для опортуністів та лівих.
  
  
  
  Майора Рафаеля Андреола рекомендували мені як вірного офіцера, професійну людину, яка не піддається хабарництву. Він виявився невисоким, чепурним чоловіком з гострими чорними очима, який дивився на мене зі спокійною самовпевненістю.
  
  
  
  "Ваші ціни здаються досить високими, гер фон Шлегель", - сказав він.
  
  
  
  Я похитав головою. "Не на сьогоднішньому ринку, майоре". «І ви повинні знати, що ми ретельно тестуємо кожне обладнання, навіть зброю з інших країн, яку ми можемо запропонувати».
  
  
  
  "Хіба ваше нинішнє обладнання не підлягає російській перевірці?" він запитав.
  
  
  
  «Я не працюю звичайними каналами», - сказав я спокійно. «Тому я уникаю справи з російською бюрократичною системою».
  
  
  
  "Ви кажете, що у вас є матеріали для негайної доставки?" він запитав.
  
  
  
  "Не зі мною, але досить близько для негайної доставки", - сказав я. «Чи бачите, у цьому бізнесі ми зазнаємо нападів з боку торговців зброєю та різних несумлінних угруповань. Ми навчилися бути обережними та бути в курсі. Я знаю, що ваш уряд потребує сучасної зброї та боєприпасів. Ми готові до забезпечимо вас”.
  
  
  
  Майор усміхнувся. "Ми теж в курсі", - сказав він. «Наскільки я розумію, у вас призначено зустріч із полковником Фінона зі спецназу».
  
  
  
  Я усміхнувся у відповідь. Полковник Фінона був відомим співробітником лівих груп. "Ми говоримо з усіма, хто, на нашу думку, може допомогти в маркетингу нашої продукції, майор", - сказав я. «Ми продаємо зброю та боєприпаси – це не політика».
  
  
  
  "Боюсь, що це надто спрощення". Майор Андреола підвівся. «Але ви, звісно, це добре знаєте. Ми підготуємо заявку на частину того, що нам потрібно, та представимо це вам. Після того, як ви вивчите це, ви можете сказати нам скільки з цього ви можете виконати. Наші обговорення зможуть тоді продовжуватися."
  
  
  
  Ми потиснули один одному руки.
  
  
  
  Наступною моєю зупинкою був інший офіс у тій же будівлі. Полковник Фінона був типовим представником свого типу - маслянистим, послужливим, з тих хлопців, які простягають руку, навіть коли вона в кишені. Але, чорт забирай, Микола фон Шлегель був йому гідним суперником, жадібним і позбавленим докорів совісті.
  
  
  
  Фінона якийсь час фехтував зі мною, але його інтелектуальне володіння мечем було досить жорстким – мачете, а не шпагою – і тривало недовго. Я був досить різкий і зробив у ньому отвори, через які він міг би проїхати вантажівкою.
  
  
  
  «Отже, ви знаєте, що партизани відновили діяльність у горах». Він посміхнувся. "І ви б хотіли з ними зв'язатися, га?"
  
  
  
  «Припустимо, у мене є певна зброя, яку, я впевнений, вони дуже хотіли б мати за ціною, яку вони можуть собі дозволити», - сказав я. "Ви знаєте, як може бути організований такий контакт?"
  
  
  
  Маленькі очі Фінони металися туди-сюди. «Так вийшло, що маю друга, який підтримує контакти з селянами в горах», - м'яко сказав він. "Але я чув, що у партизанів мало грошей, щоб купувати зброю".
  
  
  
  Мені було начхати на це. Я лише хотів розпалити інтерес, який міг, у якомога більшій кількості місць.
  
  
  
  Я пояснив Фіноні: «Микола фон Шлегель знає свою справу, полковнику. На зброю, яка я маю, вони знайдуть гроші».
  
  
  
  «І у вас є ці рушниці та боєприпаси для негайної доставки?» він запитав.
  
  
  
  "Досить близько", - сказав я, давши йому ту саму відповідь, що й майору Андреоле. Це була єдина репліка, яку вони отримали. «Звичайно, їхнє точне місцезнаходження – мій секрет».
  
  
  
  "І ви дійсно торгуватимете з Ель Гарфіо?" - недбало спитав Фінона. Я швидко згадав свою іспанську.
  
  
  
  "Ель Гарфіо-Гак?" Я запитав.
  
  
  
  Фінона кивнув головою. "Лідер партизанів,
  
  
  
  - сказав він. - Людина загадка. Селяни називають його Ель Гарфіо, тому що його права рука, як мені сказали, гачок. Вони мають два імені для нього. Іноді вони називають його «Ель Манко», «однорукий».
  
  
  
  Він чудово підходив, страшенно добре. Підозри Хоука, як завжди, справдилися. Я нічого не висловлював, коли у мене частішав пульс.
  
  
  
  "Уряд Болівії публічно не визнав відновлення партизанської діяльності", - продовжила Фінона. «І цей Ель Гарфіо йде стопами Че Гевари, тільки він здається розумнішим».
  
  
  
  «Можливо, це ті самі кроки», — подумав я. І він був би розумнішим. Якби це був Че Гевара, він би вийняв урок зі своєї останньої відпустки.
  
  
  
  "Але ви б торгували з цим Ель Гарфіо?" - знову спитав Фінона.
  
  
  
  Я знизав плечима. "Чому б і ні?" Я сказав. «Його гроші нічим не гірші, ніж у інших. І це було б моїм внеском у справу світової революції. Уряд Східної Німеччини було б анітрохи незадоволеним».
  
  
  
  «Але болівійський уряд ним буде, – зауважив Фінона.
  
  
  
  "Вони ніяк не дізнаються, якщо все буде зроблено правильно", - сказав я. Полковник усміхнувся. «Я подивлюся, чим я можу вам допомогти, – сказав він. Тон голосу означав, що зустріч закінчено. «Звичайно, лише як особиста послуга, оскільки ви гість у нашій країні. Мій контакт може бути в контакті з Ель Гарфіо. Щойно покаже, сеньйор фон Шлегель».
  
  
  
  "Час, моя проблема", - подумав я. Готовий посперечатися, Ель Гарфіо вже знав, що я поряд. Щоб розбудити шершневе гніздо, не потрібно багато часу. Я теж мав рацію. Сьогодні ввечері я отримав першу пряму ознаку це.
  
  
  
  Я сердечно попрощався з Фіноною, знаючи, що ми розуміємо одне одного, подарував йому один із найкращих поклонів фон Шлегеля і поклав край. Я обідав у ресторані готелю, дивився на кількох темнооких дівчат і думав про те, щоб їх переслідувати далі. Вони були в барі, щоб добре провести час та явно шукали компанію. Одна була округлою, живою та симпатичною. Я подумав, чи Хоук оцінив силу волі, яку я виявляв у такі моменти. Я купив книжку у м'якій обкладинці у кіоску для сигар у вестибюлі, пішов у свій номер і почитав, щоб заснути.
  
  
  
  Я проспав принаймні кілька годин, коли прокинувся з відчуттям поколювання, яке я добре знав. Мої очі різко розплющилися, і холод пробіг по моїй плоті. Я лежав нерухомо, не ворушачи м'язами, поки не зміг зорієнтувати слух на звуки в тихій кімнаті. Потім я дуже повільно повернув голову і побачив на терасі темну фігуру, що рухалася у бік вітальні, обережно відчиняючи французькі вікна.
  
  
  
  Я побачив, що він кремезний і невисокого зросту, одягнений у непоказний пуловер. Я дивився, як він перетинає кімнату. Я чекав, що він робитиме далі. Свою куртку я залишив на дивані у вітальні. Він вийняв гаманець, поклав гроші в кишеню та розклав усі папери. Чиркнувши сірником, він розклав папери на столі і швидко їх вивчив.
  
  
  
  Він залишив їх на столі і рушив до спальні. Він ударився дверима об стілець, який я поставив, зупинився, готовий тікати, дивлячись на моє ліжко. Я глибоко зітхнув, напівобернувся на бік і відновив глибоке рівне дихання.
  
  
  
  Задоволений, він пройшов до кімнати, де мій багаж був складений біля відчиненої шафи. Він обережно відкрив кожну валізу, потім перебрав одяг, що висить у шафі. Він був тихим, професійним злодюжкою. Але це все, що він був? Чи він шукав щось конкретне?
  
  
  
  Судячи з того, як він перебирав кожну валізу і весь одяг у шафах, я відчував, що він хотів чогось особливого: можливо, на аркуші паперу фон Шлегель недбало написав, де його зброя. Я дозволив би йому обшукати це місце і піти, навіть не повідомляючи, що я знав, що він там, але, на жаль, втрутилася доля.
  
  
  
  Він пройшов через вітальню, коли знову зупинився біля моєї куртки. Він поліз у кишеню, витяг прикурювач і засунув його до своєї кишені. Якщо він працював на когось ще, він був не вище невеликого приватного підприємства. Гроші я міг відпустити, але не запальничку.
  
  
  
  Довелося рухатись швидко. Він уже йшов через французькі вікна, що вели на терасу. Я вискочив з ліжка в одних шортах, відчинив французькі вікна в спальні і зустрів його на терасі. Я побачив, як його щелепа відвисла від подиву, а очі розширились.
  
  
  
  У нього було плоске обличчя з високими вилицями, і я прицілився прямо в них. Він приземлився, і він поплив задом, зробивши половинне сальто, вдарившись об плити тераси. Я відразу ж накинувся на нього, схопив одну з його рук, що розвіваються, і сильно повернув. Він кричав від болю. Я поліз у його кишеню, дістав запальничку і відпустив руку.
  
  
  
  У шортах у мене не було кишень,
  
  
  
  щоб покласти запальничку, і я не хотів ризикувати, пошкодивши тендітний механізм, долонею його, коли я знову пристібав його ременем. Так що я відпустив його, зробив два кроки у бік вітальні і жбурнув запальничку на диван. Коли я повернувся назад, злодій був уже на ногах і мчав до кінця тераси. Х'юго був прив'язаний до моєї руки, і я упустив стилет собі на долоню, думаючи налякати його і змусити зупинитися.
  
  
  
  «Чекай», - крикнув я. "Стій, або я випущу з тебе трохи повітря". Він зупинився, перебравшись однією ногою через балюстраду тераси, озирнувся і побачив, що я готовий кинути стилет, і впав за борт. Я підбіг до краю і визирнув. Він небезпечно дерся боком уздовж ряду кам'яних різьблених фігур, що виступали з будівлі.
  
  
  
  "Стій, тупий сучий син", - крикнув я йому вслід.
  
  
  
  Він продовжував йти, і я побачив наприкінці ряду різьблених фігур низхідну лінію порізаного каміння. Якби він дістався до них, то спустився б п'ятьма поверхами, як високими сходами. Чорт! Я не міг дозволити йому повернутися і повідомити, що сеньйор фон Шлегель, схоже, надзвичайно зацікавився звичайною запальничкою. Я міг би проткнути його Хьюго, але я теж не хотів, щоб він приземлився на порозі готелю зі стилетом на шиї. Як би там не було, мені пощастило, що мої крики нікого не зчинили.
  
  
  
  Я розпачливо озирнувся і помітив у кутку тераси стілець із кованого заліза. Це має підійти. Я схопив його, тримаючи в одній руці і переліз через балюстраду. Стоячи на краю тераси, я висунувся якнайдалі і впустив стілець прямо на стіну будівлі.
  
  
  
  Удар був побіжно, але більш ніж достатнім, щоб зламати його слабку хватку за різьблення по каменю. Його крик пролунав у нічному повітрі, як виття вмираючого вовка. Я повернувся вгору та назад через балюстраду. Швидко повернувшись усередину, перш ніж хтось міг помітити мене, я засунув запальничку в кишеню штанів і повернувся до ліжка. Я міг би поспати ще три години, перш ніж настане час вставати. Я був упевнений, що мій відвідувач був першою ознакою того, що шершні заворушились. Тоді я не знав, як швидко з'являться інші знаки.
  
  
  
  
  4.
  
  
  
  
  Вранці я отримав спеціальним кур'єром список зброї та боєприпасів, обіцяний майором Андреолою. Я бачив, що майор діяв діловито та оперативно. Але затримати його під тим чи іншим приводом не важко. За потреби торги за ціною можуть тривати кілька тижнів. Переговори про доставку можуть тривати більше часу.
  
  
  
  Але було й друге отримане повідомлення, яке мене зацікавило. Він був підсунутий мені під двері, і я знайшов його, коли повернувся зі сніданку: немаркований білий конверт з короткою запискою всередині.
  
  
  
  «Вирушайте в Тіміані біля підніжжя Кордильйо-Реаль, за 25 миль», - йшлося в ньому. «Грунтова дорога вздовж Кухіалу 500 ярдів. Хтось зустріне вас, щоб поговорити про ваші товари».
  
  
  
  Звісно, без підпису. Я прочитав його ще раз і почав шукати у пам'яті ідіоматичні іспанські терміни. Я згадав, що Кучіал було бамбуковим полем. Якщо це був перший крок у налагодженні контакту з Ель Гарфіо, я не збирався його втрачати.
  
  
  
  Я поспішив донизу, знайшов поблизу гараж. Тут керував старий старий, але в нього була машина, яку я міг узяти напрокат, старий пошарпаний «Форд». Я поїхав на ньому, попрямувавши на північний схід у бік гір, званого Кордильо-Реаль, прислухаючись до працюючого двигуна «Форда» і запитуючи, чи дістанеться машина до околиці Ла-Паса. Але, незважаючи на звук кавомолки, двигун продовжував працювати, і незабаром я пригальмував, побачивши табличку з написом "Тіміані".
  
  
  
  Я помітив бамбукове поле, припаркував машину і вийшов. Ідучи краєм поля, я потрапив на вузьку ґрунтову дорогу, що прорізала бамбук. Я пішов дорогою, відрахувавши п'ятсот ярдів, плюс-мінус кілька футів. Дорога закінчилася невеликою галявиною з каміння та стебел бамбука.
  
  
  
  Я озирнувся і нікого не побачив, але все ж таки виразно відчув, що я далеко не один. Високі стебла бамбука по обидва боки утворювали щільну завісу.
  
  
  
  Раптом вони вийшли з-за бамбукової фіранки, спочатку двоє, потім ще один, потім ще троє – лише шість. Вони вийшли і оточили мене.
  
  
  
  Кремкий персонаж з густими висячими вусами і сплутаною бородою загарчав: «У вас є пістолети. Де вони?"
  
  
  
  «У мене немає зброї, – сказав я.
  
  
  
  "Ви сказали іншим, що вони досить близькі", - сказав він. "Ви скажете нам, де".
  
  
  
  Вони, здається, отримали досить точну інформацію, і я подивився на них. Вони були одягнені в робочий одяг, і двоє з них за поясами мали щось на зразок 38-го калібру. У всіх були неохайні, брудні бороди, і жоден з них не виглядав так, начебто міг представляти партизанів. Я вирішив, що Ель Гарфіо краще впорядкувати свій персонал.
  
  
  
  
  "Я тобі нічого не скажу", - спокійно сказав я. «Ви мерзенні виродки».
  
  
  
  "Silencio!" - крикнув Вуса. Він грюкнув мене рукою по обличчю. "Говори... або ми тебе вб'ємо".
  
  
  
  "Це не принесе вам зброї", - зазначив я.
  
  
  
  «Якщо ми їх не отримаємо, нам нема чого втрачати, вбивши вас!» - крикнув він у відповідь. Можливо, це не принесло йому прохідної оцінки в процесі логіки, але з цим було важко сперечатися. Я бачив, як швидко розвивалася неприємна ситуація. Ці незграбні персонажі можуть відразу закінчити всю мою операцію. Це стало ще можливішим, коли двоє з них схопили мене, а вусатий лідер щось швидко сказав іншим.
  
  
  
  "Ми змусимо тебе говорити", - сказав він, сердито дивлячись на мене.
  
  
  
  «Дурні виродки самі накликали це на себе, – вирішив я. Я не турбувався про те, що ці любителі змусять мене говорити, але було можливо, що вони можуть завдати мені достатньо шкоди, тому я перейшов англійською замість того, щоб говорити німецькою або іспанською. Вони повернуться, знаючи, що фон Шлегель був фальшивкою, і що я не міг цього допустити. Я зітхнув. Я не міг дозволити їм повернутися, і точка, за жодних обставин. Я спостерігав, як двоє з них підійшли до вождя з уламками бамбука.
  
  
  
  "Ці кінці нерівні і гострі", - без необхідності вказав він, беручи одну з бамбукових жердин і тримаючи його перед моїм обличчям, тоді як двоє з його людей тримали мої руки за спиною. "Ви говоритимете."
  
  
  
  Він розстебнув мою куртку та сорочку. Відвівши руку назад, він устромив кінець бамбука мені в живіт. Я дозволив собі кричати; ублюдок мав рацію, було страшенно боляче. Я прогнувся, і вони дозволили мені впасти навколішки, але вони все ще тримали мене. Вусатий засміявся і знову встромив кінець мені в живіт. Я стогнав і кричав. Вони різко підняли мене, і Вуса стягнули з мене штани.
  
  
  
  «Цього разу, – сказав він, посміхаючись, – ти не зможеш кричати від болю. І ти можеш знову забути, що ти чоловік».
  
  
  
  Він відсмикнув руку, загостривши зазубрений кінець бамбукового жердини напоготові. Я зіграв свою роль до упору.
  
  
  
  "Ні!" Я кричав. «Я заговорю… Я тобі скажу!»
  
  
  
  Він засміявся, опустив жердину і жестом попросив решту відпустити мене. Я схопився за штани і натяг їх, важко дихаючи, зображуючи жах. Вони були такою купкою паршивих любителів, що це було огидно. Я знав, що мені треба робити, і робив це швидко та безжально. Я опустився на одне коліно, дивлячись на усміхнене обличчя вождя і поправив куртку. Коли моя рука знову з'явилася, у ній була Вільгельміна. Я заздалегідь намітив двох із пістолетами і передав привіт першим двом чоловікам із 38-м калібрами. Потім я розвернувся, продовжуючи стріляти. Інші впали півколом назад, як кеглі в боулінгу.
  
  
  
  Один із двох, які тримали мене, все ще був за мною, і мав можливість діяти. Він пірнув у бамбук, і я почув, як він пролітає через поле. Я пішов за ним, прибравши люгер. Я пішов легким слідом зламаних стебел, почув, як він пробиває собі шлях, а потім раптом запанувала тиша. Він порозумнішав і ховався десь попереду. Я міг би витратити багато часу на його пошуки в цьому зарослому місці.
  
  
  
  Я вирішив дозволити йому знайти мене, дати можливість атакувати. Я продовжив, пробивати зарості, ніби не розуміючи, що він ховається, чекаючи. Я пройшов двадцять ярдів, коли він ударив. Я одержав миттєве попередження - шерех стебел позаду мене - і розвернувся, коли він підскочив до мене з мисливським ножем у руці. Лезо блиснуло. Мені вдалося підняти одну руку вчасно, щоб схопити його за зап'ястя, але сила його стрибка забрала мене назад і вниз.
  
  
  
  Коли ми падали, стебла бамбука підкосилися, приємно пом'якшуючи падіння. Він бився від страху, і це надавало йому сили, якими він насправді не мав. Я скотив його з себе, відштовхнув руку і поклав ліктем йому на шию. Все закінчилося за секунди, його останній зітхання вирвався з його судомного рота.
  
  
  
  Я залишив його там і поспішив назад на галявину. Я затягнув інші тіла до бамбука. Якщо хтось не пройде через це місце, вони будуть там, доки не згниють. Ель Гарфіо здивувався б, що, чорт забирай, трапилося з його людьми, але це все, що він міг зробити. Він міг вирішити, що їх захопили болівійські війська.
  
  
  
  Я був трохи здивований грубістю цієї людини і міркував про це, прямуючи на маленькому форді назад у Ла-Пас. Я був упевнений, що це були люди Ель Гарфіо, поки фургон і віслючок раптово не виїхали збоку, щоб перекрити дорогу. Мені довелося натиснути на гальма, і я різко загальмував.
  
  
  
  Вів фургон старий. Поруч із ним сиділа чорнява дівчина, дивлячись на мене глибокими карими очима. Вона була дуже гарненька, з плоским обличчям з високими вилицями і гарними губами. Її селянська блузка була з низьким вирізом, а груди, круглі, високі та
  
  
  
  повні, зухвало здуті над вирізом.
  
  
  
  Вона просто сиділа у фургоні і дивилася на мене. Я вийшов із машини і підійшов до воза. Старий дивився прямо перед собою.
  
  
  
  "Добре?" Я сказав. "Ви збираєтеся переїхати чи ні?"
  
  
  
  Несподівано я зрозумів, що у нас є компанія. Я перемістив погляд і побачив трьох чоловіків, кожен із карабіном, що стояли за валунами на узбіччі дороги і дивилися на маленьку сцену.
  
  
  
  "Ви Шлегель?" - Запитала дівчина. "Ви торговець зброєю зі Східної Німеччини?"
  
  
  
  Я кивнув, пильно дивлячись на неї. Це було несподіваним розвитком подій. Вона вискочила з фургона, і я миттю побачив чудові засмаглі стрункі ноги, коли її темно-зелена спідниця на короткий час закружляла.
  
  
  
  "Я приїхала у ваш готель", - сказала вона. «Мені сказали, що ви поїхали в цьому напрямку, тому ми чекали на ваше повернення».
  
  
  
  "Хто ти?" Я запитав.
  
  
  
  "Я приїхала від Ель-Гарфіо", - просто сказала вона. «Мене звуть Терезіна».
  
  
  
  Обличчя моє залишалося невиразним, але думки билися. Я зрозумів, що помилявся щодо іншої групи. Вони взагалі були від лідера Ель Гарфіо; він би не надіслав дві делегації. Раптом зрозуміли, ким вони були. Комуністична партія Болівії мала свої партизани. Вони ніколи не працювали з Че Геварою належним чином. У своєму щоденнику він записав серію розбіжностей, а його бос Фідель Кастро створив більшу частину поганих відносин між двома групами. Вони розходилися у всьому, від стратегії до керівництва.
  
  
  
  Очевидно, болівійські Комуністи дізналися про мою присутність та вирішили влаштувати переворот. Але ця гарна дівчина, очі якої блиснули на мене темним вогнем, була справжньою - багато в чому. Вона стояла і чекала моєї відповіді.
  
  
  
  «Я фон Шлегель, – сказав я. «Але я не збираюся говорити тут, у дорозі. Якщо хочеш поговорити, приходь у мій готель».
  
  
  
  Підвищивши голос, вона різко заговорила з рештою, і раптово ми залишилися самі. Вони зникли, як за помахом чарівної палички. Залишилися тільки старий, ослик та віз. Дівчина підійшла до машини і сіла поряд зі мною. Старий погнав візок дорогою.
  
  
  
  «Ель-Гарфіо» готовий купувати, якщо у вас є підходяща зброя для продажу», - сказала Терезіна, коли я заводив Ford. «Але в нього мають бути зразки. Він не купує, не бачачи».
  
  
  
  Я був готовий до цього прохання. "У мене в готелі є певні зразки", - сказав я. Коли вона запитала, де знаходиться основна партія вантажу, я дав їй ті самі відомості, що й іншим, сказавши тільки, що це досить близько.
  
  
  
  У готелі Терезіна уважно оглянула всі кімнати мого люкса. Я із задоволенням та задоволенням спостерігав за нею. Вона рухалася гнучко, а її ноги під тяжкою селянською спідницею мали гарну форму. Коли вона перестала оглядати кімнати, вона сіла на диван, склавши ці чудові ніжки разом так само акуратно і скромно, як і у будь-якої школярки. Її очі, такі дуже темні й рідкі, дивилися на мене з щирим інтересом.
  
  
  
  Я дозволив своєму погляду повільно блукати по округлих високих грудях, що напружувалися під бавовняною блузкою з овальним вирізом. Це була справді дуже приваблива страва, точно не звичайна кремезна селянка з товстою талією в цій частині світу. Мені було цікаво, яке її ставлення до Ель Гарфіо. Чи була вона його жінкою? Послідовник його табору? Відданий товаришу революціонер? Вона могла бути навіть кимось, кого він найняв, щоб репрезентувати його на переговорах зі мною. Принаймні я знав, ким би вона не була: вона була незвичайною селянською дівчиною.
  
  
  
  Я пішов у бар і почав змішувати бурбон із водою. "Ти приєднаєшся до мене?" Я запитав. Вона знизала плечима і вперше досить розслабилася, щоб посміхнутися теплою, привабливою усмішкою.
  
  
  
  "Чому б і ні?" вона сказала. "Тим більше, що скоро ми можемо стати партнерами по бізнесу". Вона взяла в мене склянку, підняла її, і в її очах заблищали іскри. "Салуд!" вона сказала. "Салуд", - повторив я.
  
  
  
  Поки вона потягувала свій напій, я приніс ящик із зразками. Він містив нову модель М-16, маленьку, але дуже ефективну базуку, маузер нового типу і кілька боєприпасів.
  
  
  
  «Я можу поставити всю необхідну йому зброю та боєприпаси до неї», - сказав я. «Ще маю гранати і динаміт».
  
  
  
  Я сів поруч із нею, дивлячись на набряклі її груди. Вона дивилася на мене з якимось зухвалим нахабством поверх своєї склянки.
  
  
  
  «У мене є інше обладнання, але воно буде надто дорогим для Ель Гарфіо», - сказав я. «Поки що я ризикну продати йому це. Але з цими гарматами він міг би більш ніж відповідати урядовцям».
  
  
  
  "Я сама це бачу", - різко сказала вона.
  
  
  
  «Але є й інші, яким потрібна зброя», - сказав я. "Майор Андреола, наприклад".
  
  
  
  "І ви продасте тому, хто запропонує найвищу ціну", - гірко сказала вона.
  
  
  
  "Ти швидко вчишся", - сказав я. Я глянув на її руки. Пальці, я
  
  
  
  помітив, були довгими і звужуються. Чи не руками селянки.
  
  
  
  Вона відкинулася на диван. Її груди так сильно притискалися до бавовняної тканини її блузки, що я міг бачити контури сосків.
  
  
  
  "Шкода, що ти така жадібна людина", - сказала вона, посміхаючись. "Ти такий гарний. Це все одно, що знайти діамант із вадою».
  
  
  
  Довелося посміятися з аналогії. "Але жінки люблять діаманти", - сказав я. «Навіть діаманти з вадами».
  
  
  
  Її сміх у відповідь був музичним звуком. Вона нахилилася вперед і поставила порожню склянку на журнальний столик перед диваном, даючи мені чудовий вид на ці щедрі груди. Вона зловила мій погляд і знову засміялася.
  
  
  
  «Ви, чоловіки, всі схожі. Не має значення, чи рубаєте ви тростину у полі, чи працюєте в магазині, чи багатієте, продаючи боєприпаси».
  
  
  
  "Усі миші люблять сир", - сказав я.
  
  
  
  Вона нахилилася до мене. «Ви хочете, щоб я був чимось більшим, ніж покупець вашої зброї, чи не так?» - дратівливо сказала вона. «Я бачу це у твоїх очах. Але ти продаєш, а не купуєш, аміго».
  
  
  
  Я глянув на неї. Ця дівчина була приголомшливою, вона кидалася на мене і водночас сміялася з цього. Добре, я можу зіграти у цю гру.
  
  
  
  "У мене є щось, що потрібно тобі і твоєму Ель Гарфіо", - сказав я. «Я продаватиму там, де знайду найпривабливішу пропозицію».
  
  
  
  Вона впевнено посміхнулася. «І я думаю, можливо, я маю дещо, що тобі потрібно», - сказала вона. "Ви дуже гарний чоловік, сеньйор фон Шлегель".
  
  
  
  «А ти гарна дівчина, Терезіна, – сказав я.
  
  
  
  Вона різко встала, взяла ящик із зразками і попрямувала до дверей.
  
  
  
  "Дякую за напій", - сказала вона. «Я зв'яжуся з вами найближчим часом, будьте певні, сеньйоре».
  
  
  
  «Кличте мене, будь ласка, Миколою», - сказав я. «Нік був би навіть кращим, враховуючи, що ми, як ви висловилися, скоро можемо стати діловими партнерами».
  
  
  
  Її очі надовго затрималися на мені, потім відвернулися. Але я бачив, як у них з'явилося роздратування – роздратування на себе. Вона хотіла повністю командувати та знала, що це не так. У Ель Гарфіо або Че Гевари, якщо він був одним і тим же, працювала незвичайна жінка.
  
  
  
  Коли Терезіна пішла, було темно. Я перекусив і ліг спати, знаючи, що шершні починають роїтися.
  
  
  
  
  5.
  
  
  
  
  П'яте квітня було суботою і мені принесли дві посилки. Один був у простій коричневій упаковці; інший – у дуже гарному покритті з альпаки.
  
  
  
  Звичайний коричневий був конвертом від Хока. Він містив коротку записку та набір ключів:
  
  
  
  «На запит, обладнання на покинутому складі в Кочабамбі», - йдеться у записці. «За десять миль на північ від річки Бені. Хай щастить".
  
  
  
  Я знищив його, змивши в унітаз, і поклав ключі до кишені.
  
  
  
  Інший пакет, загорнутий в альпаку, належав сеньйориті Йоланді Демас. Я почув стукіт у двері і побачив темні очі, що дивилися на мене з-під напівприкритих вік обличчя, оточеного каптуром шуби. Сеньйорита Демас увірвалася до кімнати, начебто це місце їй належало. "Я прийшла до тебе", - владно оголосила вона. "Ви сеньйор фон Шлегель, чи не так?"
  
  
  
  Я кивнув, і вона напівобернулася, все ще щільно і повністю закутавшись у шубу, потім знову наказово повернулася до мене обличчям.
  
  
  
  "Я чула, у вас є зброя на продаж", - сказала вона. "Я куплю їх".
  
  
  
  Я ввічливо усміхнувся, вивчаючи її обличчя. Воно було гарне, з плоскими вилицями і широко розставленими очима. Губи були важкими та чуттєвими. Незважаючи на зарозумілість, яку вона обернула навколо себе, як пальто з альпаки, я відчув у ній землістий, тліючий відтінок. Я вирішив, що хочу побачити інше.
  
  
  
  «Перш ніж ми щось обговоримо, зніміть пальта, сеньйорита, – сказав я.
  
  
  
  Вона зупинилася, коли я зняв пальто з її спини. Я поклав його на стілець і, обернувшись, побачив досить низьку дівчину з міцними ногами. Вона носила дорогу шовкову вишнево червону сукню і тримала себе дуже скуто в ній. Її гордовитий вираз не відповідав чуттєвості її обличчя. Її губи, хоч вона й намагалася втримати їх щільно і гордовито, відмовлялися бути чимось, окрім провокації.
  
  
  
  "Чому тепер така прекрасна сеньйорита, як ти, хоче купувати зброю?" - Запитав я, широко посміхаючись. Я змішав дві склянки бурбона з водою і простяг їй один. Вона взяла його, тримаючи склянку з витягнутим мізинцем.
  
  
  
  «Я визнаю, сеньйоре, це, безперечно, незвично», - сказала вона. «Але я поясню. У мене є велика олов'яна копальня в горах за Кочабамбою. Мій батько несподівано помер, і мені довелося займатися здобиччю корисних копалин. Як бачите, я не зовсім пристосований до такого завдання». Вона зробила паузу, щоби випити свій напій.
  
  
  
  "Але я мала взяти на себе відповідальність, і я зробила це", - продовжила вона. «Шахта працює та приносить багато грошей. Я маю намір зберегти її в такому ж стані. Партизани, яких вони називають Ель Гарфіо, вже двічі робили набіг на мої будівлі у пошуках запасів. Я боюсь, що вони можуть спробувати захопити шахту».
  
  
  
  "А пістолети, - сказав я, - дозволять вам озброїти захисників".
  
  
  
  «Зовсім вірно, сеньйоре», - сказала вона, темні очі дивилися на мене з-під опущених важких віків. «Це так важливо для мене, що я прийму будь-яку вашу пропозицію».
  
  
  
  Я посміхнувся, думаючи про пропозицію Терезини. "Це може бути важко зробити, сеньйорита Дімас", - сказав я. Я допив свій напій. Вона встала і підійшла до мене. Її груди під вишнево-червоним шовком, здавалося, вібрували від яскравості. Але саме її губи привернули мій погляд, пишні губи створені для насолоди.
  
  
  
  «Я готова зробити свою пропозицію економічно привабливою для вас», - сказала вона. "Але наша асоціація могла б бути більш ... особистою".
  
  
  
  Я встав. Спочатку Терезіна, а тепер і ця, що підкидає додаткові стимули. Якби всі торговці зброєю отримували таке звернення, я швидко змінив кар'єру. Сеньорита Дімас, безперечно, була спекотною істотою за цим владним фронтом. Я дуже хотів зняти фасад і дістатися справжньої жінки, але стримав порив. Вона, як і Терезіна, була занадто готова, занадто прагнула використати секс, щоб отримати те, що вона хотіла. Звичайно, подібні речі не були чимось нечуваним. Але в цьому випадку, хоч це було чудово для его, це викликало в мене легке занепокоєння. Якщо сеньйорита Дімас і Терезіна захочуть прийти з своїх причин, я, чорт забирай, їх влаштую. Але мені потрібно було більше часу, щоб подивитись на речі у перспективі. Все йшло так, як я очікував, але зненацька. Звичайно, ця чуттєва, спекотна жінка переді мною була зовсім несподіваним дивідендом.
  
  
  
  "Чому б тобі не називати мене Нік, Йоланде?" Я сказав. "У будь-якому випадку, це було б початком".
  
  
  
  Вона згідно з усміхнулася. «Але час важливий для мене, пам'ятай».
  
  
  
  "Для мене теж", - сказав я, простягаючи їй хутряне пальто. Вона вдягла його. Біля дверей вона обернулася і провела мовою по нижній губі, так що вона спокусливо блищала. Вона вручила мені маленьку листівку. На ньому було написано номер телефону.
  
  
  
  "Я зупинилася тут, у будинку друга, на кілька днів", - сказала вона. Ви можете подзвонити мені туди. Інакше я зателефоную вам».
  
  
  
  Я дивився, як вона йшла коридором до ліфта, жорсткої, неквапливої ходи. Вона дуже намагалася зберегти пихату позу. Увійшовши до ліфта, вона кивнула мені у відповідь королівським, владним кивком.
  
  
  
  Я зачинив двері і сів, щоб переглянути свою колекцію, налив собі ще один бурбон. Я схвилював болівійський уряд, подругу Ель Гарфіо, спадкоємицю видобутку олова і кілька невдалих дрібних сошок. Поки що все добре, але тепер настав час привести в дію інші плани, плани, які наблизять мене до цього Ель-Гарфіо іншим маршрутом.
  
  
  
  Крім красивих спадкоємиць і красивих селянських дівчат, я гнався за легендою, щоб дізнатися, чи складається вона з плоті та крові.
  
  
  
  
  III
  
  
  
  
  Я ввімкнув і вимкнув запальничку, підніс її до вуха і прислухався. Незабаром я почув слабкий, але виразний голос, що лунав за тисячі миль.
  
  
  
  "Яструб поговорить з тобою, N3", - сказав голос. За мить я слухав характерну, рівну, безпристрасну промову Хоука.
  
  
  
  «Люди, яких ви просили, були відправлені, я дам вам відомості щодо кожного з них. Інструкції щодо встановлення контакту будуть дотримуватися. Якщо у вас немає питань, вийдіть із системи, коли я закінчу».
  
  
  
  Я відкинувся на спинку крісла і уважно слухав, як Хоук, його голос звучав неприродно тонким і перекрученим на крихітній апаратурі, розповідав мені подробиці того, що було зроблено. Слухаючи, я усвідомив, наскільки складне завдання, яке я дав йому виконати за такий короткий час.
  
  
  
  У мене не було питань, коли він закінчив і відключив маленький радіоапарат, ввімкнувши та вимкнувши його знову. Я вийшов з машини, зняв добре пошитий костюм Миколи фон Шлегеля і вдягнув цілісний комбінезон. Я повернувся за кермо пошарпаного старого Форда і подався на схід на південний схід.
  
  
  
  Місто Кочабамба знаходиться приблизно за 150 миль від Ла-Паса, на краю пересіченої гірської місцевості. Саме з Кочабамби Че Гевара та його людина Пачунго увійшли в гори, і саме з Кочабамби я переслідував його легенду та людину, відому як Ель Гарфіо.
  
  
  
  Коли я дістався до місця, гірськими дорогами з звивистими поворотами було майже темно. Я повільно їхав уздовж берега річки Бені, доки не знайшов старий склад і не зупинив машину ближче до стіни будівлі. Один із ключів, який мені надіслав Хоук, відчинив вхідні двері, і я увійшов.
  
  
  
  Пахло старим, сирим і таким, що не використовується.
  
  
  
  Я зачинив за собою двері, клацнув спалахом олівцем. Маленький вертоліт, призначений для однієї людини, стояв посеред порожнього поверху з відкинутими назад лопатями. Його доставили в Кочабамбу частинами і знову зібрали на складі.
  
  
  
  Було б безглуздо намагатися встановити контакт вперше в темряві, тому я згорнувся калачиком у машині і заснув, поки мене не розбудило перше світло.
  
  
  
  Склад знаходився за крутим поворотом річки у безлюдній місцевості з високими чагарниками та болотяною травою. Мені не треба було турбуватися про те, що мене помітять, коли я відчинив головні двері, витяг легкий вертоліт на світанку і знову зачинив двері. Я заліз у вертоліт, використав інший ключ Яструба, щоб запустити двигун. Він миттєво ожив, і лопаті ротора почали обертатися. Через кілька секунд я відірвався від землі, підводячись до ранкового сонця.
  
  
  
  
  6.
  
  
  
  
  Дотримуючись інструкцій Хоука, я пролетів гелікоптером над темно-зеленим пишним гірським лісом, уважно стежачи за компасом на панелі приладів. Дивлячись на місцевість унизу, я зрозумів, чому повітряна розвідка так погано працює. Там могла бути армія, захована в замаскованих ярах і долинах, на схилах пагорбів, що поросли деревами.
  
  
  
  Я летів низько, майже на висоті верхівки дерева. Перейшовши річку Пірай, я повернув вертоліт на південь. Я шукав невеликий плаский майданчик, позначений помаранчевою каністрою.
  
  
  
  Систематично перетинаючи місцевість, я був майже готовий здатися, коли мою увагу привернув кольоровий спалах праворуч. Я різко розгорнув гелікоптер. Помаранчева каністра стояла на краю круглої галявини, що ледве перевищувала розміри вертольота. Я ввійшов низько і обережно сів. Вибравшись, я побачив стежку, яку описав Хоук, що веде з далекого краю невелику галявину.
  
  
  
  Я швидко рушив нерівною стежкою.
  
  
  
  Ця земля була справді тим, що болівійці називали елевадором, місцевістю, що особливо підходить для партизанських дій. Відповідно до вчорашніх радіопрограм Хоука, я зрештою досягну невеликого гребеня. З іншого боку була тапера, покинута індіанська хатина.
  
  
  
  Знайшов гребінь, що увінчував її, і побачив таперу. Коли я підійшов до хатини, праворуч і ліворуч від вузької стежки з кущів вийшли двоє чоловіків. Вони мали рушниці Marlin 336 для великої дичини. З похмурим обличчям вони безпомилково підняли гвинтівки.
  
  
  
  Я зупинився і сказав: Че Гевара. Одразу ж опустили гвинтівки.
  
  
  
  "N3?" сказав один із них. Я кивнув головою і пішов до них. З кабачка вийшли ще четверо чоловіків, і ми потиснули один одному руки. Вони представилися: Оло, Антоніо, Чезаре, Едуардо, Мануель, Луїс. Я дивився на них із деякою гордістю. Хоча вони, мабуть, були дуже різними за типом і темпераментом, у них було одне спільне: кожен був присвячений поваленню уряду Кастро та всьому, що з ним пов'язано. Кожен із них постраждав від тортур і бачив, як червоні знищили їхні сім'ї. Хоук зібрав їх звідусіль. Він розповів мені, що Оло два роки піддавався катуванням у в'язниці Кастро і бачив, як його дві дочки жорстоко зґвалтували. Луїс бачив, як його батьки розстріляли як реакціонери. Едуардо, пов'язаний по руках і ногах, безпорадно спостерігав, як його дружину катували та ґвалтували, його матір били доти, доки вона не померла від серцевого нападу, а його сестер потягли, щоб про них більше ніхто не чув, бо вони не могли розкрити, куди втік батько.
  
  
  
  Коротше кажучи, я попросив Хоука зібрати мені невелику групу безжальних, фанатичних убивць, людей, які за своєю ненависті могли б зрівнятися з Че Геваром або Ель Гарфіо. Вони були проінформовані про мене та мою мету і зістрибнули з парашутом у пагорби, щоб дочекатися, коли я зв'яжуся з ними.
  
  
  
  Мене відвели у хатину. Вони снідали, і я приєднався до них у маті, міцному американському чаї, і хумінті, булках із кукурудзяного борошна. Озирнувшись, я побачив, що з ними на парашутах було спущено багато запасів.
  
  
  
  Ми будували плани, доки їли. "Ми виявили одну з груп Гевари", - сказав Оло, кусаючи гумінту. То був високий чоловік у великому тілі з величезними руками. Йому, мабуть, дозволили взяти на себе командування до мого прибуття.
  
  
  
  «Пам'ятай, аміго, ми все ще не знаємо, чи дійсно людина, яку ми шукаємо, - це Гевара», - нагадав я йому.
  
  
  
  Оло Оло виглядало смертельно небезпечним. "Для нас він Гевара, поки ми не побачимо протилежне", - сказав він. «Основні сили цього виродка все ще десь нам невідомі, але начебто він розділив решту на невеликі частини».
  
  
  
  «Згідно з його щоденником, востаннє він теж відправляв окремо невеликі групи чоловіків», - сказав я.
  
  
  
  "Але тільки для того, щоб здійснити марш-кидок до якогось пункту призначення або побудувати новий табір", - відповів Оло. «Цього разу він використовує їх як рейдерські групи та організатори».
  
  
  
  "Тоді ми вразимо тих, кого ви визначили", - сказав я. "Скільки у партії?"
  
  
  
  "Сім, вісім, може, десять", - сказав він. "Вони будуть для нас дитячою забавою, сеньйоре Картер".
  
  
  
  "Для тебе Нік", - сказав я йому. "Давайте тоді зброю." Луїс пройшов у задню частину хатини і повернувся з карабіном для мене. Я помітив, що кожен з них також має пістолет і ніж.
  
  
  
  Без зайвих розмов, з якоюсь похмурою рішучістю ми рушили в густий підлісок. Коли Хоук уперше передав мені завдання у тому наметі в Каїрі, я сформулював свій власний план, як вступити в боротьбу з Геварою – якщо це був Гевара. Ці люди були результатом. Я знав, що партизани вийдуть на відкритий простір, тільки застосувавши до них свою власну тактику - швидкі, швидкі удари, розжовуючи свої сили, доки їм не доведеться розформуватися або виступити. Підхід уряду до відправлення великих, громіздких груп військ трохи скидався на спробу зловити кролика у снігоступах. Кролик був ззаду, спереду і довкола, поки ви все ще намагалися відірватися від землі однією ногою.
  
  
  
  Ми мчали лісом, пробираючись крізь підлісок, мовчки, мов індіанці. Раптом Луїс, що йшов попереду, підняв руку. Усі завмерли.
  
  
  
  Луїс вказав на маленьку коричневу пташку, що спостерігає за нами з низької гілки дерева. "Какаре", - м'яко сказав він. Я знав звички птаха. Він злітав у повітря при наближенні людини або тварини та істеричним криком оголошував про присутність зловмисника. Один «Какаре» кращий за десять сторожових псів. Луїс просувався вперед, крок за кроком. Ми зробили те саме, обережно ступаючи, щоб не злякати птаха. Луїс підняв шматок дерева. Рухаючись у межах досяжності птаха, він повільно підняв руку, а потім неймовірно швидким рухом обрушив палицю на птаха, миттєво вбивши її.
  
  
  
  Луїс глибоко зітхнув. "Їхній табір прямо за цими деревами", - прошепотів він.
  
  
  
  Ми розійшлися. За мить я дивився вперед і трохи нижче на три намети та кілька чоловіків, які готували перед ними. Їхні гвинтівки, в основному старі виробництва США та Німеччини часів Другої світової війни, були складені штабелями та готові до негайної дії. Хоча шансів на їхнє використання було мало.
  
  
  
  На мій кивок, моя маленька група відкрила смертельний вогонь, раптова атака настільки смертоносна і ефективна, що закінчилася ще до того, як почалася. Оло та Мануель побігли до наметів, зняли з тіл усе цінне. Коли вони повернулися, ми рушили до хатини.
  
  
  
  Ми безтурботно рухалися лісом, коли почули, як попереду йдуть люди. Ми розбіглися і опинилися під прикриттям. Кілька миттєвостей через нас пройшла інша група партизанів, мабуть, не підозрюючи про нашу присутність. Ми помилялися у цьому.
  
  
  
  Вони були поряд з нашими укриттями, коли раптово зупинилися, розгорнулися і відчинили смертоносний вогонь по кущах. Я почув крики і побачив, що, можливо, ще шість партизанів кинулися приєднатися до битви. Я знав, що мало статися. Вони йшли, щоб приєднатися до групи, яку ми знищили, послали передову людину, яка побачила напад і з жахом і тривозом доповіла.
  
  
  
  Вони не могли бачити нас у кущах, але підтримували випадковий вогонь, який був розосереджений, але смертельно небезпечний. Я скотився глибше в кущі, коли кулі вдаряли в дерева і збривали кущі довкола мене. Деякі з моїх людей відкрили вогонь у відповідь, але прийшли кинулися з ножами і мачете.
  
  
  
  Я озирнувся і побачив, що Оло впритул збив двох нападників. Ми оговталися від нашого початкового подиву і стріляли з набагато більшою точністю та ефективністю. Я вбив одного атакуючого партизана влучним пострілом між очей.
  
  
  
  Їхня вогнева міць зараз виснажувалась, оскільки ті, хто все ще вцілів, почали дезорганізовано відступати. Я побачив одного, який сів у пошуках безпеки, і в моїй голові з'явилася думка. Я пірнув за ним і збив його з ніг. Він спробував використати свій мисливський ніж, але я закінчив цю дію швидким ударом у щелепу. Він лежав нерухомо.
  
  
  
  Його товариші, що залишилися в живих, зникли з поля зору, пролітаючи крізь підлісок. Я підвівся і подивився, як ми розібралися. У Мануеля була поверхнева рана руки, а у Антоніо - забите чоло. Окрім цього, жертв немає. Я ривком підняв спійманого партизана на ноги, коли він почав приходити до тями.
  
  
  
  "Я хочу, щоб цей повернувся, знаючи, хто його послав", - сказав я. Жах в очах людини зник, коли він зрозумів, що збирається жити.
  
  
  
  "Скажи Ель Гарфіо, що його дні пораховані", - сказав я. «Скажи йому, що люди помсти полюють його душу тут, у горах, на чолі з американцем».
  
  
  
  Оло спитав партизана. "Скільки чоловіків у Ель Гарфіо?"
  
  
  
  "Не знаю", - відповів він. Оло підійшов до нього, поклав одну велику руку йому на поперек, а іншу на шию. Він натиснув, і хребет партизана,
  
  
  
  здавалося, тріснув. Чоловік закричав. Оло впустив його і встав над ним. Він жорстоко вдарив його ногою по ребрах. Він запитав. "Ще?"
  
  
  
  Партизан застогнав від болю. "Я не знаю, кажу ж вам", - видихнув він. Він ніколи нікому не говорив, і його власний загін відділений від інших.
  
  
  
  Я поклав руку на руку Оло. "Досить", - сказав я. «Я думаю, що він каже правду. Наш ворог грає з розумом і тримає свої сили окремо, доки не буде готовий до спільної атаки на щось дуже важливе».
  
  
  
  Я ривком підняв чоловіка на ноги. "Іди", - сказав я. "Ви можете вважати, що вам пощастило".
  
  
  
  Його погляд сказав мені, що він цілком згоден. Він повернувся і побіг, рухаючись так швидко, як дозволяла місцевість.
  
  
  
  Моя група продовжила марш назад до тапера. Там ми сіли за просту, але смачну їжу, виготовлену Едуардо. У величезному чавунному казані він приготував локро, суп із рису, картоплі, різних місцевих коренеплодів із додаванням чарки. Чарки, в'ялене на сонці м'ясо, було свининою з дикої свині.
  
  
  
  Після обіду ми сіли перед вогнем; ночі в горах холодні та пронизливо вологі. Ми говорили про наш наступний крок. Я переконав їх, що не хочу нападів, жодних зіткнень, якщо я не буду з ними.
  
  
  
  "Справа не в тому, що я не довіряю вашим здібностям". Я сказав. «Справа в тому, що я маю бути там, коли ми зустрінемося з Че. Я маю бути впевнений, що це справді Гевара».
  
  
  
  Я провів ніч із чоловіками. Це був довгий день, і тверда підлога в таверні здавалася мені пір'яним матрацом.
  
  
  
  
  7.
  
  
  
  
  Вранці було вирішено, що поки мене не буде, вони проведуть розвідку, знайдуть більше партизанських загонів та визначать їхню позицію до мого повернення. Я хотів повернутись на склад у Кочабамбі, поки було ще рано, і полетів до того, як сонце висвітлило пагорби. Зворотний рейс пройшов без пригод, і незабаром я вже прямував до Ла-Паса, керуючи старим «фордом» по звивистих гірських дорогах.
  
  
  
  Опівдні я прослизнув назад у готель непоміченим і знову виявився герром фон Шлегелем, продавцем боєприпасів. Я послав майору Андреоле ціну, яка, як я знав, була надто високою, але яка б дозволила йому розпочати процес торгу і торгу. Двостороння операція із захоплення Ель-Гарфіо розпочалася - і досить успішно. З тим чи іншим, або, можливо, з комбінацією обох, я скоро зіткнуся віч-на-віч з лідером партизанів.
  
  
  
  Я їв у готелі один. Пізніше, повернувшись до своєї кімнати, я обговорив, як зв'язатися з Хоуком по радіо, щоб сказати йому, що він перевершив себе, обравши моїх людей. Я відмовився від цього; Хоук не схвалює непотрібне спілкування на роботі.
  
  
  
  Я збирався лягати спати, коли почув слабкий стукіт у двері. Я пристебнув Вільгельміну під піджаком і відчинив двері. Терезіна стояла, поклавши руки на стегна, холодно дивлячись на мене. На ній була така ж темно-зелена спідниця, але цього разу з жовтою блузкою, також із глибоким вирізом та вузькою.
  
  
  
  Вона вимагала. "Ви вирішили продати зброю Ель Гарфіо?"
  
  
  
  «Заходьте, – сказав я. Я ще нічого не вирішив. Але я можу".
  
  
  
  Вона посміхнулася повільною, лінивою усмішкою і ввійшла до кімнати. Я дивився, як вона проходить повз, плавно, граціозно, і робив усе, що міг, щоб не погладити її струнку дупу, коли вона проходила.
  
  
  
  
  IV
  
  
  
  
  Терезина сіла й кинула на мене холодний погляд. На мені були тільки штани та піджак. Я приготував два бурбони з водою і простягнув їй одну. Вона сиділа, підібгавши під себе стрункі ноги, її спідниця задерлася високо, оголюючи гарний спокусливий вигин її стегна.
  
  
  
  "Дуже добре", - прокоментував я, жестикулюючи склянкою. Вона не рушила з місця, просто кивнула на знак згоди.
  
  
  
  "Сеньйор фон Шлегель", - почала вона, і я негайно перервав її.
  
  
  
  "Нік", - сказав я. «Наша остання розмова закінчилася можливістю краще пізнати одне одного, пам'ятаєш?»
  
  
  
  У темно-карих очах промайнуло тепло. Мої очі захоплено ковзали нею, від гарних ніг до довгих загострених пальців, що тримали склянку.
  
  
  
  "Учора я намагалася зв'язатися з тобою кілька разів... Нік", - сказала вона, підкресливши моє ім'я. "Тебе ніде не було".
  
  
  
  Останнє питання було незаданим.
  
  
  
  «Я був у гостях у старого друга, який живе у Сукре, – сказав я. "Вона попросила мене залишитися на ніч".
  
  
  
  "Вона?" Її брови піднялися. "У вас є подруга тут, у Болівії?"
  
  
  
  "Я зустрів її, коли вона була в Європі", - сказав я, допиваючи свою склянку. Терезіна допила свою, і я налив нам ще одну порцію.
  
  
  
  «Вважаю, подорож того коштувала», - їдко сказала вона. Важко було не посміхнутися. Всі жінки схожі одна на одну, вони швидко відчувають ревнощі навіть без будь-яких підстав.
  
  
  
  Вона завжди там прямо на поверхні.
  
  
  
  "Дуже", - сказав я. Але тоді вона не типова болівійська дівчина. Вона наполовину німкеня, дуже тепла та ласкава».
  
  
  
  "Що це означає?" - гаркнула Терезіна.
  
  
  
  «Мені сказали, що болівійські дівчата досить анемічні у всьому, що вони роблять, – сказав я недбало. "Висота, як мені сказали, розріджує кров, стримує їх ... е-е ... пристрасті".
  
  
  
  "Яка нісенітниця!" Її очі спалахнули, і цього разу я посміхнувся. Відповідь була автоматичною, викликаною обуренням випускниці школи. Навіть усміхнувшись, я знову задумався про цю «селянську дівчину».
  
  
  
  Її гнів затих так швидко, як і спалахнув, і я побачив, що вона обережно мене вивчає.
  
  
  
  "Ви сказали це, щоб побачити мою реакцію, чи не так?" вона сказала.
  
  
  
  «Я не став би так чинити», - заперечив я. Вона піднесла келих до губ, і мій погляд знову впав на оголений гарний вигин стегна. Мені стало цікаво, якою буде ця дивна, кмітлива дівчина в ліжку. Чомусь я не міг уявити, щоб вона блукала пагорбами з Че Геварою, або Ель Гарфіо, або ким би він не був. Однак вона була тут як емісар лідера партизанів.
  
  
  
  Вона поворухнулася, і її груди натяглися на блузку. Моя розслаблююча куртка відчинилася, і я побачив, як вона подивилася на мої оголені груди, засмаглі, як її власна оливкова шкіра, з напруженими і твердими м'язами.
  
  
  
  Я вирішив підштовхнути і подивитись, що вийшло. Були речі, яким я хотів навчитися, а жінка в ліжку позбавлена чогось більшого за її одяг. Правильно збуджена, доведена бажанням до апогею екстазу жінка в ліжку, як матадор на арені, має моменти істини.
  
  
  
  "Що, якби я сказав вам, що майор Андреола зробив мені дуже привабливу пропозицію?" - Сказав я, сидячи поруч з нею.
  
  
  
  Вона знизала плечима. «Цього й слід було чекати».
  
  
  
  "А що, якщо я скажу, що мене можна переконати продати Ель Гарфіо?" Я натиснув на неї. «Але мене мало переконати щось більше, ніж гроші».
  
  
  
  «Навіщо вам продавати Ель Гарфіо, якщо пропозиція уряду така приваблива?» — спитала вона. "Для такої людини, як ти, гроші - це все".
  
  
  
  Я посміхнувся їй. "А дівчата є дівчата", - сказав я.
  
  
  
  "Ви боїтеся, що уряд Болівії дізнається про це", - сказала вона, ігноруючи останнє зауваження.
  
  
  
  "Ні я сказала. «Я просто думаю, що Ель Гарфіо потребує моїх товарів більше, ніж уряду. Він був би певним покупцем для більшої кількості, в той час як уряд може купувати їх з багатьох джерел».
  
  
  
  Я побачив гнів у її очах. "Тобі це не подобається", - сказав я. "Чому б і ні? Все, що тобі потрібне, це продати твоєму лідеру. Мої причини не є важливими».
  
  
  
  "Причини завжди важливі", - парирувала вона.
  
  
  
  «З моєю зброєю Ель Гарфіо справді може зробити революцію», - сказав я. «І в мене є багато іншої зброї доступної – за ціною. Я ладен співпрацювати з вами».
  
  
  
  Я обережно, повільно провів рукою по її руці через блузку до плеча. Я погладив її по руці. Вона не відповідала, але я бачив, що то боротьба.
  
  
  
  «Я міг би продати його Ель Гарфіо та уряду», - сказав я.
  
  
  
  "Якщо ви продасте Ель Гарфіо, ви не продаватимете нікому в Болівії, я вам це обіцяю", - холодно сказала вона. Я продовжував терти її руку долонею, повільно, ніжно.
  
  
  
  «Зі мною все гаразд, – сказав я. «Якщо він придбає, це не має значення для інших. Але під час доставки я маю зустрітися з Ель Гарфіо».
  
  
  
  Вона відсмикнула руку і здивовано подивилася на мене. "Зустрітися з Ель Гарфіо?" вона ахнула. "Я ... я не думаю, що зможу це влаштувати".
  
  
  
  Я запитав. "Чому б і ні?"
  
  
  
  "Це ... це не може бути зроблено", - запинаючись, пробурмотіла вона. "Він не дозволяє іншим зустрічатися з ним".
  
  
  
  Я встав і зупинився, дивлячись на неї. "Тоді мені доведеться знайти інший спосіб дістатися до Ель-Гарфіо", - різко сказав я. Я здивувався, побачивши раптовий страх у її очах, страх, змішаний із гнівом.
  
  
  
  "Навіщо вам це робити, коли я тут, щоб організувати продаж, якщо ви збираєтеся це робити?" - Сказала вона, майже сплітаючи слова в хвилюванні.
  
  
  
  "Але ви кажете, що не можете допомогти мені познайомитися з Ель Гарфіо", - сказав я. "І це умова, якщо я збираюся продати йому зброю".
  
  
  
  "Я сказала, що це буде дуже важко", - сказала вона вже спокійніше. “Я не говорила, що не зможу цього зробити. Якщо ви погодитеся продати, я зроблю наступний крок. Але спочатку я маю знати, що ви продасте йому».
  
  
  
  "Важливо, щоб я мав справу з вами, якщо я маю справу з Ель Гарфіо?" Я запитав.
  
  
  
  «Дуже», - сказала вона, і в цій однослівній відповіді не було жодної помилки. Я запитував, чому це було так важливо. Невже Ель Гарфіо дав їй це завдання як тест? Можливо, їй треба було якось виявити себе. Або, можливо, вона хотіла проявити себе самостійно. Все, в чому я був впевнений, це те, що вона явно хотіла взяти участь у цьому, якщо я вирішу продати її Ель Гарфіо.
  
  
  
  Чому, подумав я; це зацікавило мене.
  
  
  
  Я хотів дізнатися, і я знав, що єдиний шанс, який я мав, був у ліжку. Я ухвалив швидке самовіддане рішення. Займатися любов'ю з Терезіною було б законним заняттям з мого боку під час виконання службових обов'язків. Я посміхнувся про себе, знаючи, що Хоуку сподобаються ці міркування. Правду кажучи, темноока, дивна тендітна істота, що сидить поруч зі мною, могла спокусити й кам'яну статую, а я був далекий від цього. Я перемикав передачі.
  
  
  
  «Розкажи мені про себе, Терезіна», - сказав я, кладучи руку на її блискуче чорне волосся. «Як така мила дівчина потрапляє до партизанського загону?»
  
  
  
  Вона посміхнулася і подивилася на мене. "Як може такий гарний чоловік стати таким безпринципним продавцем боєприпасів?" - Заперечила вона.
  
  
  
  Я знову зрозумів, що вона дуже кмітлива.
  
  
  
  «Я спочатку спитав тебе, – сказав я.
  
  
  
  Вона знизала плечима. «У моїй історії немає нічого захоплюючого. Я народилася на фермі у горах. Як і всі інші, це була бідна ферма, і саме таких людей, як мій народ, Ель Гарфіо вербує своїх послідовників. Ці селяни доглядають тварин, обробляє ґрунт, іноді збирає листя коки».
  
  
  
  Я зберігав обличчя, поки дивився, як вона потягує свій напій. Якби ці руки колись працювали на фермі, я був би готовий з'їсти стог сіна. Моя система попередження почала наполегливо гудіти.
  
  
  
  "Які тварини на вашій фермі?" Я запитав.
  
  
  
  "Вівці, - сказала вона і швидко додала, - кози та свині теж".
  
  
  
  Я запитав. «Чим ви їх годуєте тут, у Болівії?»
  
  
  
  «О, як завжди, – сказала вона. «Так само, як ви їх годуєте десь ще».
  
  
  
  «Хороша спроба, лялечка, – похмуро подумала я, – але цього недостатньо. Це було плавне ухилення, але фермерське дівчисько сказала б не тільки, який корм, а й скільки його треба. Але поки ми розмовляли, я не зводив з неї очей, дозволяючи почуття, яке я відчував, висловлюватися само собою. Тепер я підійшов до неї з розстебнутою курткою і обхопив її підборіддя рукою.
  
  
  
  «Думаю, я тобі дуже сподобався б, Терезіна, - сказав я, - якби я не був такий «безпринципний».
  
  
  
  Її очі сяяли темним вогнем. "Ви дуже привабливий чоловік", - визнала вона.
  
  
  
  «А ви надто сповнені ідеалістичних думок», - сказав я. «Але я можу змусити тебе забути про них принаймні на якийсь час».
  
  
  
  "Чи можеш ти?" вона сказала, і в її очах було невисловлене слово: спробуй.
  
  
  
  Я нахилився і поцілував її, спочатку ніжно, а потім притис її губи своїми. Мій язик ковзнув по її відкритих губах у її рот. Вона намагалася відштовхнути мене, але я тримав її надто міцно. Я притулився оголеними грудьми до її напружених грудей, поки вона не вирвалася.
  
  
  
  "Ні", - сказала вона. "Ні, я ... я не буду".
  
  
  
  «Терезіна, що ти за фермерка?» - Сказав я, кладучи руку їй на шию. Це був навмисний удар нижче за пояс. «Я ніколи не знала дівчину з ферми, яка не вірила у природні вчинки».
  
  
  
  Я поцілував її знову, цього разу сильніше, дозволяючи своїй мові грати в її роті, доки я міцно тримав її голову. Вона намагалася чинити опір, але її руки були безсилі, а відкритий рот відповів власним бажанням. Тепер її руки були на моїх грудях, стискаючись і розтискаючись, доки вона боролася проти власного бажання. Я хотів цю захоплюючу дівчину, але стримувався, вирішивши використати всі можливі хитрощі, щоб довести її до точки кипіння, коли відкрите бажання змете всі претензії та обережності.
  
  
  
  Я відсторонився і притис її обличчя до грудей. «Минуло багато часу з того часу, як у тебе був чоловік», - сказав я, дивлячись на її обличчя, яке було не зовсім у темряві. Я відчував у ній голод.
  
  
  
  "Чому ти це сказав?" вона спалахнула, і я знав, що потрапив точно в ціль.
  
  
  
  "Скажи мені, що я помиляюся", - сказав я.
  
  
  
  "Я ... я не здаюся легко", - сказала вона, захищаючись. «Можливо, я надто перебірлива».
  
  
  
  «І, можливо, через неправильні причини», - сказав я, грубо, майже грубо змушуючи її повернутися на диван. Я не дав їй часу відповісти, коли просунув руку вниз по вільному відкритому горлечку блузки і обійняв одну з її грудей. Тієї ж миті я притис її рот своїм, пестячи її губи своїм язиком. Я витяг її м'які груди з тісної блузки, і вона ахнула. Її руки на моїй шиї нестримно стиснулися.
  
  
  
  "Ні, ні", - видихнула вона, коли її груди відповіли на мій дотик, їх м'які кінчики піднялися в нетерплячому очікуванні. Я ніжно потер великим пальцем соски, і Терезіна видала тихі протестуючі звуки, які не мали сенсу. Її закриті очі та гострі соски, її гарячкова хватка на моїй шиї, її напружений живіт - ось справжня відповідь.
  
  
  
  Швидким рухом я зняв з неї блузку і стяг її через голову. Вона розплющила очі, і я побачив у них змішані бажання та страх. Я придушив страх, залишивши лише бажання, коли я нахилився і взяв її груди у свій рот, обводячи язиком м'який кінчик.
  
  
  
  Терезіна закричала від насолоди. Вона корчилася і плакала, і знов її губи говорили одне, а тіло говорило інше. Нарешті вона перестала заперечувати і повернулася до мене з дивовижною ніжністю. Вона ніжно притиснула мою голову до своїх грудей.
  
  
  
  «Займися коханням зі мною, Нік, - сказала вона, заплющивши очі.
  
  
  
  Тепер вона була оголена поряд зі мною, наші тіла притулилися одне до одного. На мить вона взяла моє обличчя в долоні, а потім знову притиснула їх до своїх грудей, ніжної, солодкої шкіри живота. У її рухах була витонченість і ніжна, ніжна насолода, коли я пестив її стегна і виявив, що її тепло чекає на мій дотик. Вона зітхнула, і на її обличчі з'явилася посмішка.
  
  
  
  Я пестив її саму внутрішню істоту, слухаючи ніжність її благаючого голосу, спостерігаючи за витонченими, тонкими рухами її рук, її рук. Якщо Терезіна була селянською дівчиною, вона не була схожа на жодну селянську дівчину, яку я коли-небудь знав. У цей час бажання вона була ніжним створінням, дівчинкою, кожен жест і рух якої говорив не про ферму, а про вишуканість та культуру. Але коли вона підняла для мене ноги, я відклав у бік ці розважливі спостереження і повністю поринув у задоволення її тіла.
  
  
  
  Ким би не була Терезіна, я знав, що рано чи пізно впізнаю. Прямо зараз вона була люблячою, пристрасною, напруженою дівчиною, яка чекала на те, що я можу їй принести, бажаючи запропонувати мені свої скарби. У міру того, як я рухався в ній, нетерплячі зітхання Терезини ставали все гучнішими і довшими, поки вона зі здриганням із самих глибин душі не підійшла до мене, і через кілька миттєвостей ми лежали разом у світі чуттєвого задоволення.
  
  
  
  Речі, про які я думав, знову наринули на мене після теплих після занять коханням. У ті моменти, коли панувала пристрасть, Терезіна відкривала не лише своє тіло. Вона була пристрасною, енергійною, але в ній була витонченість, вроджена ніжність. Жінка кохається інакше, ніж повія. У Терезині не було нічого приземленого, типового для дівчини, якій вона вдавала. Я був переконаний; вона була селянської дівкою чи простою сільською дівчиною. Я не знав, у чому була її гра, лише те, що вона була фальшивкою.
  
  
  
  Тоді я не здивувався, коли її рука погладила мою щоку, і вона сказала, її голос був з відтінком смутку: Ти чудовий, - сказала вона. «Я хотів би, щоб ми залишилися такими і забули про решту світу».
  
  
  
  Я взяв м'які груди в долоню, і вона притулилася долонею до моєї. "Я знаю, що ти маєш на увазі", - сказав я. "Було б добре, чи не так?"
  
  
  
  Вона уткнулася головою у вигин мого плеча і ніжно провела рукою вгору і вниз по тілу. Вона спокійно лежала поряд зі мною, час від часу рухаючи рукою, її нога частково лежала на моєму животі. Але не можна було забути світ, ні для мене, ні для неї, і, нарешті, вона підвелася на лікті і скромно вдягла жовту блузку на оголені груди. Вона тверезо глянула на мене.
  
  
  
  "Тепер ви продаватимете Ель Гарфіо?" — спитала вона.
  
  
  
  «Ти кажеш так, ніби ти шкодуєш, якби я це зробив», - здивувався я.
  
  
  
  "Це безглуздо говорити", - швидко сказала вона. "Я просто хочу знати, от і все, тепер, коли ти отримав те, що хотів".
  
  
  
  У її голосі була очевидна гіркота. Але я був проклятий, якби міг збагнути чому. Це була незрозуміла маленька страва.
  
  
  
  "Може, мені хотілося б більшого", - недбало сказав я.
  
  
  
  Її очі дивилися на мене, і я побачив у них гнів із відтінком смутку.
  
  
  
  "Я впевнена, що ти будеш", - сказала вона. "Шкода, що ти бажаєш з неправильних причин".
  
  
  
  Я схопив її і притяг до себе. "Бажання - це сама по собі причина", - сказав я. «Хіба тобі не сподобалося? Може, я зможу краще».
  
  
  
  Я знову погладив її м'які, повні груди. Відразу її ноги притулилися до мене, і вона корчилася і стогнала, борючись із собою.
  
  
  
  "Стоп!" вона ахнула. «Припиніть… будь ласка. Добре, мені це сподобалося… надто». Вона вирвалася. «Мені шкода, що це мало статися з причин, з яких це сталося».
  
  
  
  "Це сталося тому, що ми хотіли одне одного", - сказав я.
  
  
  
  «Так, але були й інші причини», - відповіла вона, уткнувшись обличчям у мої груди, з тим дивним смутком у голосі. «Це дуже погано з інших причин. Якби не це, це було б найповнішим у моєму житті».
  
  
  
  Я знав, що вона мала на увазі, що я хотів її як частину ціни за продаж Ель Гарфіо. Вона не розуміла, що я хотів, щоб вона дізналася про неї те, що вона розкривала знову. Чутливість, яку вона виявляла, не поєднувалася із селянським минулим. Дедалі більше я починав думати, що вона була добре освіченою, самовідданою революціонеркою, можливо, перебіжчиком із вищого стану, мабуть, експортованою до Болівії, як і Че Гевара. Че був людиною значних світських вишукувань; він, мабуть, розсудив, що послати її простою селянською дівчиною було б у його характері. Я спостерігав, як вона одягла решту одягу, і знав одне: якою б причиною не була маскарада, на неї приємно було дивитися і мати.
  
  
  
  У дверях вона обернулася до мене. «Я повернусь завтра. Можливо, ти ухвалиш своє рішення».
  
  
  
  "Домовтеся, щоб я зустрівся з Ель Гарфіо, і тоді подивимося", - сказав я. “У вас є кілька днів. Я мушу знов поїхати завтра. Дайте мені місце, де я зможу зв'язатися з вами, коли я повернуся».
  
  
  
  "Ні." Вона похитала головою. "Це неможливо. Я зв'яжуся з Вами".
  
  
  
  Вона пішла, а я вимкнув світло і розтягнувся на ліжку. Вона сказала дуже правду: за інших обставин те, що сталося б, було б справді завершеним.
  
  
  
  
  8.
  
  
  
  
  Це був сірий світанок, і це буде сірий день, що я бачив. Цей прекрасний болівійський дощ, чильчео, йшов, коли я знову приїхав на пошарпаному старому форді в Кочабамбу і викотив вертоліт зі складу.
  
  
  
  Я уважно озирнувся, перш ніж злетіти, і за мить я благополучно піднявся в повітря, кинувшись до гір. На цей раз у мене не було проблем з пошуком помаранчевої каністри та крихітної галявини. Я поставив гелікоптер і поквапився вузькою стежкою до корчми.
  
  
  
  Коли я підійшов до кабіни, Мануель вийшов, тримаючи напоготові карабін. Коли він побачив, що то я, він опустив пістолет.
  
  
  
  «Доброго ранку, Нік, - сказав він. "Спочатку я не був упевнений, що це ти". Більше ніхто не підтримав його, що мене здивувало.
  
  
  
  "Ви один?" Я запитав.
  
  
  
  «Інші у хатині», - сказав він. «Це поганий ранок. Чезаре, Едуардо, Оло та Луїс - усі хворі. Вчора ввечері ми приготували трохи юки, і, можливо, вона була приготована недостатньо добре, бо сьогодні у них велика хвороба. Тільки Антоніо та я її уникли».
  
  
  
  Він повернув назад до тапера, і я пішов за ним. Усередині я виявив, що всі вони стояли з гвинтівками напоготові, виглядали виснаженими та жовтуватими.
  
  
  
  Я запитав. "Що ви робите?"
  
  
  
  "Ви прийшли. Ми йдемо з вами», – відповів Оло.
  
  
  
  «Нісенітниця», - сказав я. "Я повернуся знову."
  
  
  
  «Ні, – сказав він. «Зараз ми досить здорові. Крім того, вбивство партизанів змусить нас відчути себе краще». Я побачив рішучість у його очах.
  
  
  
  "Ми помітили ще один маленький загін Че Гевари", - продовжив Оло, його голос став схвильованим. «Ця група проводить свій час, здійснюючи набіги на гондоли, які проїжджають ущелиною дороги тричі на тиждень».
  
  
  
  Я знав, що гондола – це болівійська ідіома для маленького автобуса. «Вони беруть гроші у пасажирів, але, більше того, ці рейди поширюють чутки про їхню силу. Це справляє враження на селян і полегшує вербування людей для ублюдка».
  
  
  
  "Новини швидко поширюються в цих горах", - вставив Луїс. «Чутки про наш рейд уже поширилися. Ми чули, що ватажок партизанів лютує».
  
  
  
  «Ми увійшли до села за два кілометри від нас», - пояснив Чезаре. «Ми пішли розвідати і, можливо, знайти чако з деякими продуктами та чокло. Стара жінка розповіла нам, що ходили чутки про бійку між двома партизанськими загонами».
  
  
  
  Я сміявся. "Добре", - сказав я. "Ви щось знайшли в чако?" На землі чако вирощували овочі та фрукти. "Jocos" був смачним зимовим кабачком, а "choclos" - солодкою кукурудзою в качанах.
  
  
  
  «Ми знайшли і те, й інше», - сказав Оло. «Але тепер ми напали на цю банду, яка набігає на гондоли, чи не так? Вони мали табір приблизно в дні шляху звідси, але вони могли його перенести».
  
  
  
  «Тоді ми не шукатимемо їх», - сказав я. "Ми візьмемо приклад з історії американського Заходу". Я побачив, як їхні очі уважно спалахнули. «Ви кажете, що вони роблять набіг на гондоли, що йдуть ущелиною. Ми вдаримо їх, коли вони зупинять наступну гондолу. Це вб'є двох зайців одним пострілом. Вони не будуть готові до нападу, і пасажири обов'язково розповідатимуть людям про нашу контратаку”.
  
  
  
  "Магніфіко!" - Вигукнув Оло, і на його грубому обличчі розпливлася широка усмішка. "Ми йдемо!"
  
  
  
  Вони вручили мені згорнуте пончо, яке можна було використовувати як спальний мішок, і ми рушили в дорогу. Ми йшли на чолі з Луїсом, поки світло не стало поступатися місцем темряві. Коли ніч зробила рух надто повільним та важким, ми зупинилися.
  
  
  
  "Ми майже біля мети", - сказав Луїс. "Прямо через невеликий гребінь попереду". Він дістав чанкаку, цукерки з нерафінованого цукру, сповнені енергії та природної насолоди. Було тепло, і ми закуталися в пончо, дозволяючи дрібному дощу заколисувати нас.
  
  
  
  
  9.
  
  
  
  
  Вранці не було сонця, але зміни температури було достатньо, щоб розбудити нас.
  
  
  
  Луїс мав рацію. Відразу за невеликим гребенем ми підійшли до краю дороги через яр. Ми згорбились у кущах біля дороги.
  
  
  
  «Партизани прийдуть через дорогу, – сказав Оло. «Ми спостерігали за ними, і щоразу вони роблять одне й те саме».
  
  
  
  "Як скоро прибуде гондола?" Я запитав.
  
  
  
  Оло м'яко посміхнувся. «Щоразу, коли водій відчуває бажання вести машину, а автобус – рух», – сказав він.
  
  
  
  Я влаштувався для, можливо, довгого очікування, пончо піді мною на вологій землі. Ми промовчали, бо на дорозі через яр ми побачили слабкий рух у кущах, що означало, що прибули партизани. Мені стало тісно, і минуло кілька годин, коли я почув слабкий звук мотора, який важко пихкав. Нарешті з'явився автобус, що повільно рухався через яр.
  
  
  
  Це був старовинний шкільний автобус, на якому було збудовано високий багажник на даху, тепер завантажений сумками, валізами та рюкзаками. Він наблизився до нас, повільно рушив уперед, коли партизани через дорогу завдали удару. Двоє з них вибігли перед автобусом, обстрілявши водія, який одразу зупинився. Решта - лише близько шести чоловік - вишикувалися в чергу, націливши свої гвинтівки на переляканих пасажирів.
  
  
  
  Пасажири почали виходити з автобуса, піднявши руки вгору. Я глянув на Оло і кивнув головою. Поруч із автобусом стояли партизани, підштовхуючи пасажирів із гвинтівками до виходу. Для моїх добрих стрільців вони були легкою здобиччю. Все, що нам потрібно було зробити, – це обережно стріляти, щоб не вбити пасажирів.
  
  
  
  Я підняв карабін, прицілився та вистрілив. Інші стріляли майже як чоловік позаду мене. Партизани падали, як іграшкові солдатики, яких збила розлючена дитина. Ми вискочили на вільне місце. Налякані подвійно пасажири стояли нерухомо. Коли ми загнали їх назад до автобуса, вони ще не знали, що саме сталося на їхніх уражених очах.
  
  
  
  "Ель Гарфіо - нікчема", - сказав я водієві, поки інші слухали. «Повернися до своїх сіл і скажи їм, що ти бачив, як його люди були вбиті. Скажи їм, що за ним полюватимуть ті, хто припинить ці грабежі та вбивства раз і назавжди. Скажи всім, що приєднуватись до нього – вірна смерть».
  
  
  
  Ми дивилися, як гондола повільно пихкає, а потім рушили назад. У наших зіткненнях з партизанами нам поки що щастило, хоча це була удача, яка приходить із ретельним плануванням та досвідченими бійцями. Я знав, що так буде не завжди, і впіймав себе на думці, що тоді у нас виникнуть великі проблеми.
  
  
  
  Коли ми підійшли до хатини, було темно. Оло та інші хворі, здавалося, були готові впасти. Вони перевершили свої фізичні можливості і тепер їх здолала втома.
  
  
  
  Я потис усім руки і повернувся на галявину до вертольоту, пробираючись один у темряві густого лісу. На щастя, шлях був чітко позначений, і мені вдалося на ньому залишитися.
  
  
  
  Дощ припинився, коли я вилетів до Кочабамби. Я прибув туди в глухій темряві рано-вранці, і вже на світанку я в'їхав на старому форді в Ла-Пас. У номері готелю я скинув брудний одяг, швидко прийняв душ і знову впав у ліжко в образі Миколи фон Шлегеля, торговця зброєю.
  
  
  
  
  10.
  
  
  
  
  На щастя, я міцно сплю, і мої сили, що відновлюють, хороші. Я говорю «на щастя», тому що мій телефон задзвонив у середині ранку, щоб повідомити, що сеньйорита Іоланда Демас збирається нагору. Я почистив зуби і натягнув штани, коли вона постукала. Так я відчинив двері, одягнені тільки в штани, і з цікавістю побачив, як вона дивиться на мене. На ній знову було пальто з альпаки, але під ним була проста сукня бордового кольору із застібкою-блискавкою спереду. Її трохи короткій фігурі допомагала плавна довжина лінії, а її груди щільно прилягали до простого ліфа, який я помітив. Але в основному я усвідомлював повні чуттєві губи і очі, що тліли, що вказують на внутрішній вулкан.
  
  
  
  Губи роздратовано надулися.
  
  
  
  "Я чекала, що ти подзвониш мені", - сказала вона, кидаючи пальто на стілець. "Особливо після того, про що ми говорили востаннє, коли я був тут".
  
  
  
  Я посміхнувся. «Ти маєш на увазі, щоб насолоджуватися один одним? Я не забув. Я був зайнятий".
  
  
  
  "Ви отримали іншу пропозицію?" — спитала вона. «Ти сказав мені, що даси мені шанс запропонувати тобі щось краще».
  
  
  
  Тепер внутрішньо посміхаючись, я подумав про Терезіна. Я був би щасливий дати цій пишній істоті переді мною шанс стати кращим.
  
  
  
  «Ви дуже наполегливі, Іоланда», - піддражливо сказав я. «Фактично, ти щойно розбудила мене. Вчора я ліг спати дуже пізно, працював».
  
  
  
  "В Академії Святої Анжели нас вчили бути наполегливими", - сказала вона і провела мовою по губах. "Вони, чорт забирай, не вчили тебе цього в Сент-Анджелі", - подумав я, спостерігаючи за нею.
  
  
  
  "Я отримав кілька привабливих пропозицій", - сказав я.
  
  
  
  Вона підійшла і встала переді мною, поклавши руки мені на груди. Вони були гарячими на моїй голій шкірі. "Я можу запропонувати тобі стільки ж грошей і ще дещо", - сказала вона, дивлячись на мене, і тепер її тліючі очі спалахнули.
  
  
  
  «Доведи це», - сказав я.
  
  
  
  Вона простягла руку і обняла мою шию. Вона поцілувала мене, але стримувалася. Я смикнула блискавку, потягнувши її повністю вниз. Вона відступила назад, коли сукня відчинилася, і я був здивований, побачивши, що на ній не було бюстгальтера, тільки пара рожевих трусиків бікіні. Її груди були чудові, вони стояли прямо, стирчали вгору, згладжувалися на нижній стороні сосків, створюючи округлу підняту лінію.
  
  
  
  Вона дивилася на мене, її подих почастішало, очі дико потемніли. Я повільно зняв сукню з її плечей і дозволила йому впасти. Мої руки ковзнули по її прекрасних плечах до її грудей. Вона притиснула до них мої руки і притулилася до мене, її рот був відкритий, її язик нагадував затяту змію, що кидається всередину і назовні.
  
  
  
  Вона розірвала мої штани, поки я не став перед нею голим, потім стягнула трусики бікіні. Вона знову напала на мене, і я побачив майже дике світло в її очах, ніби вона брала участь у змаганні. Вона була агресивною, дикою, майже жорстокою. Вона притулилася до мене, коли я підняв її і відніс до спальні.
  
  
  
  На ліжку вона схопилася за мене з криками насолоди, вириваючись з моїх рук, щоб дослідити моє тіло руками та губами. Потім вона впала на мене, її тулуб крутився і штовхався, вона їхала верхи, стогнала і задихалася в сексуальному божевіллі. Я був охоплений її пристрастю і відповідав її агресивності, трохи виправивши її, коли вона скрикнула від гарячого бажання.
  
  
  
  "Ще, чорт", - видихнула вона. «Більше, більше. Сильніше… зараз». Чим жорсткіше мої ласки, тим більше вона відповідала з диким прагненням, зіставляючи їх зі своєю жорстокістю. Гордовитий прохолодний фасад опустився. Вона була кобила в полюванні, запалена бажанням отримати жеребця, використовувала хитрощі і мову, якій ніхто ніколи не навчався в Академії Святої Анжели.
  
  
  
  Я поринув у неї, і вона підняла тулуб вгору в судомах шаленого екстазу, то стогін, то проклинаючи. Раптом я зрозумів, що це селянська дівчина - проста, неприборкана тварина. Коли вона скінчила, її короткі ноги стиснулися навколо моєї талії, як лещата, а її гладкий круглий живіт здибся, як поршень, на великій швидкості.
  
  
  
  Як і у Терезини, в Іоланди був момент істини, той момент, коли пристрасть змушує його вдавати. Владна, порядна спадкоємиця олов'яних копалень виявилася земною примітивною дівкою. Обидві жінки були фальшивки, видаючи себе за те, ким не були. Чому, подумав я, лежачи поруч із Іоландою, милуючись цими чудовими грудьми. Її пишне тіло було неймовірно захоплюючим, захоплюючими були стрімкі пороги та дикі вітри. Чому подвійний маскарад. Я мусив дізнатися.
  
  
  
  Я дивився, як Іоланда встала, увійшла до вітальні і повернулася із сукнею.
  
  
  
  "Задоволений?" сказала вона, стаючи навколішки поруч зі мною, щоб притулитися своїми грудьми до моїх грудей. Вона рушила вгору і потерла моє обличчя. Коли вона спустилася і зупинилася, я побачив, що вона захоче розпочати знову. Але я відмовився від цього. У мене була дивна подвійна гра, і я мав її обміркувати. Мені не хотілося бачити, як вона прикриває ці соковиті груди, але я просто відкинулася на спинку крісла і дивилася на її сукню.
  
  
  
  "Добре?" - вимагала вона відповіді, і гордість повернулася на місце. "Я отримаю рушниці?"
  
  
  
  «Я маю дочекатися остаточної пропозиції уряду», - зупинив я її. "Коли воно в мене буде, я подзвоню тобі, і ми зможемо обговорити це знову".
  
  
  
  «Таке ж обговорення, яке ми щойно провели?» - спитала вона, дивлячись на мене з-під опущених повік.
  
  
  
  "Таке ж", - сказав я, посміхаючись. «Я впевнений, що все, що мені потрібно, це трохи переконливіше, щоб допомогти мені прийняти рішення. До речі, тільки для моїх власних записів, де твоя олов'яна шахта?»
  
  
  
  Пауза була майже непомітною, але я її вловив. "На схід від Ель-Пуенте", - легко сказала вона. «Між Піраєм та Гранде, у невеликій долині».
  
  
  
  Я кивнув, одягнув штани і пішов з нею до дверей. Вона поцілувала мене таким поцілунком, який неможливо забути, і я дивився, як вона йшла коридором, звертаючи увагу на дуже обережні кроки, вивчені жести.
  
  
  
  Я зачинив двері та налив собі випити. Терезіна та Іоланда. Обидва вони намагалися виставити мене лохом. Я допив напій і засміявся.
  
  
  
  
  11.
  
  
  
  
  Я вирішив стати рано вранці. Сонце світило яскравим і теплим для різноманітності, доки я їхав на старому Форді дорогою до Кочабамби.
  
  
  
  Використовувати вертоліт у такий час дня було б небезпечно для викриття та катастрофи, тому я проїхав через Кочабамбу, по дорозі повз старий склад і далі у віддалені гори.
  
  
  
  Я їхав однією з вузьких гірських доріг, відзначених 30-футовою Puya raimondii, найвищою травою у світі та родичем ананаса в Андах, коли я помітив покинуту місію. Я заїхав на подвір'я, вийшов із машини і ввійшов у прохолодну темряву старих будинків.
  
  
  
  Більшість головної будівлі і святилища була в хорошому стані. Я відзначив це місце в умі та на невеликій карті, яку я ніс. Він міг би стати зручним місцем зустрічі чи орієнтиром у горах.
  
  
  
  Двигун маленького форда почав напружуватися і пихкати, коли я піднімався вище, де повітря було розрідженим. Спускаючись під гору, я знайшов річку Пірай, потім річку Гранде. Я дослідив спочатку захід, потім схід. Я не виявив нічого схожого на олов'яну шахту.
  
  
  
  Щоб бути ретельним, я перетнув невеликий міст через Гранд і дослідив інший бік. Там не було нічого, крім густої дикої місцевості, і я повернув назад. Я підійшов до того, що вважалося селом, але насправді це була група старих будівель, притулених одна до одної для взаємної підтримки, як купа п'яних. Стара жінка штовхала двох козлів через єдину вулицю довгою палицею. Оскільки в неї там було коріння, я зупинився і гукнув її.
  
  
  
  Вона вислухала моє запитання про олов'яну шахту, пильно спостерігаючи за мною маленькими темними очима, настільки прихованими під складками зморшкуватої шкіри, що їх було ледь помітно. Обернувшись, вона гукнула один із будинків. З'явився сивий старий вакеро, на його плечах був сарай, а на голові - пошарпане солом'яне сомбреро. Він підійшов до машини і сперся об двері.
  
  
  
  «Ви заблукали, сеньйоре, - сказав він. "Тут немає шахти".
  
  
  
  Я запитав. "Ти впевнений?" "Я шукаю олов'яну шахту".
  
  
  
  "Немає олов'яної шахти", - повторив він. "Нічого такого".
  
  
  
  Я наполягав. "Можливо, в іншій долині поблизу?"
  
  
  
  «Тут немає копалень, - сказав він, хитаючи головою. Жінка підійшла до нього і теж похитала головою. "Може, двісті, триста миль там шахта". Він знизав плечима. "НЕ тут."
  
  
  
  Я подякував їм і повернув на старій машині назад у бік Кочабамби. Я не був дуже здивований, але мені потрібно було перевірити історію Йоланди. Чорт, вона могла бути винятком, що підтверджує правило. Її могли викинути з дюжини тих, хто закінчує школу за гіперсексуальність.
  
  
  
  У глибині душі почало формуватися нечітка підозра. Я вирішив, що час діяти. Мені ніколи не подобалося, що мене розігрують, як лоха, ніколи. Красиві, сексуальні дами в цьому плані не руйнували більше, ніж будь-хто інший.
  
  
  
  Я поїхав на околицю Кочабамби, припаркувався під деревами. Кочабамба не була досить великою, щоб незнайомець міг стирчати весь день, не викликаючи інтересу, тож я взагалі уникав місто. Я залишився в машині, то дрімав, то дивився, як фермери женуть своїх нечисленних свиней та кіз на ринок. Мені було цікаво, що вони скажуть, якщо колись побачать величезну череду свиней на фермі Середнього Заходу. Мабуть, дивляться недовірливо.
  
  
  
  День, нарешті, добіг кінця. Я вийшов із машини і розім'яв ноги. Очікування дало мені час завершити свій план. Я збирався дізнатися про свою фальшиву спадкоємку і свою фальшиву селянську дівчину в один і той же час.
  
  
  
  Коли стемніло, я глянув на небо. Майже повний місяць висів великий і круглий. Я хотів цей місяць так само сильно, як і будь-який коханець. Я дочекався майже півночі, потім поїхав на склад і дістав гелікоптер.
  
  
  
  Місяць був блідим ліхтарем, але все ж таки ліхтарем. Коли я ковзнув низько над верхівками дерев, дерева осяяли слабке світло. Я залишався низько, незважаючи на ризик врізатися в схил пагорба або незвичайно високе дерево. До того часу, як я дістався галявини, мої очі звикли орієнтуватися при місячному світлі. Я пишався собою, коли зупинився на крихітному посадковому майданчику. Я, як завжди, натягнув кілька гілок на вертоліт і побіг стежкою до тапера.
  
  
  
  Я рухався дуже обережно, підходячи до хатини. Мене не чекали, і я не хотів, щоб мені полетіли кулі в обличчя. Коли я був близько п'ятдесяти футів, я тихенько свиснув і ліг на землю. Я знав, що зараз у мій бік направлено шість карабінів.
  
  
  
  "Оло", - м'яко покликав я. "Це я ... Нік".
  
  
  
  Настала тиша. Нарешті голос сказав із темряви: «Виходь на відкрите місце. Тримай руки нагору».
  
  
  
  Я зробив. За кілька секунд двері корчми відчинилися, і всередині загорілася лампа.
  
  
  
  "Ви приходьте в цей час?" - Запитав Мануель. "Щось велике має бути вгорі, так?"
  
  
  
  «Але щось важливе», - сказав я, входячи в хатину, де Луїс уже встановлював чайник для чаю.
  
  
  
  «Я хочу силою проткнути руку Ель Гарфіо. Вони грають зі мною в ігри, і я хочу покласти цьому кінець. Ми повинні знайти спосіб завдати сильного удару по цьому Ель Гарфіо, хоч би ким він був, щоб він прийшов у відчай. Є ідеї? "
  
  
  
  Я бачив, як вони дивилися один на одного і посміхалися. Оло закинув голову і заревів від радості. "У нас є спосіб, сеньйоре Нік", - сказав він. «Ми з нетерпінням чекали на ваш наступний візит. Насправді нам було цікаво, як ми могли б з вами зв'язатися. Ми знайшли печеру, в якій ублюдок зберігає свої основні запаси боєприпасів та зброї».
  
  
  
  "Магніфіко!" - Вигукнув я. "Де це знаходиться?"
  
  
  
  "Через два дні шляху звідси", - сказав Оло. «Чезаре був один, розвідуючи пагорби, коли він з'явився там. Він добре охороняється, сеньйоре Ніке, але ми можемо його взяти».
  
  
  
  Два дні, подумав я. Це означало б, що мене не буде в Ла-Пасі щонайменше чотири дні. Це було не надто довго, щоб викликати підозри, але достатньо, щоб Терезіна та Йоланда трохи гризли собі нігті. Я посміхнувся.
  
  
  
  "Ми йдемо вранці", - сказав я, приймаючи чашку чаю, яку запропонував мені Луїс. "Це буде прекрасно".
  
  
  
  
  12.
  
  
  
  ;
  
  
  Ми вийшли на світанку по вологій від роси землі, Луїс знову йшов попереду. Як провізію ми взяли чокло - солодку кукурудзу в качанах - плюс трохи чарки та чанкака.
  
  
  
  Я був схвильований. Це було настільки близько до прямих дій проти Че або будь-кого, наскільки мені вдавалося досі. Перспективи були приємними. Я ніколи не думав про невдачі. Я давно зрозумів, що навіть подумати про невдачу – це перший крок до цього.
  
  
  
  Поглянувши на своїх товаришів, на їхні безжальні та жорсткі вирази обличчя, я зрозумів, що вони не чекали невдачі. Кожна людина була особливою машиною, присвяченою смерті та знищенню. Кожен був людиною, одержимою особистими демонами. Зморшкувате обличчя Оло відбивало його. Напруга стиснутих губ Луїса розкрила його. Антоніо, Чезаре та інші - всі були керовані власною жагою помсти. Психіатр назвав би їх одержимими. Я б назвав їх так, як лікар прописав, і Хоук доставив.
  
  
  
  Я намацав запальничку в кишені. Наступного разу, коли я скористаюся заздалегідь налаштованим набором зв'язку, я почну третій етап мого плану. Коли залежатиме від того, наскільки добре пройде цей набіг. І про реакцію двох пристрасних шахрайок, які чекають на мене в Ла-Пасі.
  
  
  
  Луїс встановив виснажливий темп, який, за винятком кількох незначних інцидентів, обійшовся без подій. Перетинаючи невелику річку, ми втратили частину нашого плоту, коли колоди, які ми грубо зв'язали разом, розійшлися з одного кінця, і Мануель був скинутий у воду. Ми витягли його назад на борт і благополучно дісталися іншого берега. Ми зупинялися тільки щоб поїсти та поспати опівдні та з настанням ночі. Темрява робила подорож надто повільною, щоб турбуватися про неї. Вдень у густих гірських лісах було досить погано. Втомлені швидким темпом, ми всі міцно спали, загорнувшись у пончо.
  
  
  
  
  13.
  
  
  
  
  Вранці, одразу після того, як ми розбили табір, ми влаштували несподіваний бій. На нас обвалилася зграя боро, і ми були зайняті тим, що билися з ними в наших пончо. Борос – це муха, яка за укусу відкладає личинку під шкіру, викликаючи хворобливу інфекцію. Чезаре, Антоніо та Едуардо були укушені, і нам довелося лікувати укуси, негайно припікаючи їх гарячими сірниками - грубий і болісний, але ефективний метод.
  
  
  
  Був пізній вечір, коли ми досягли твердої поверхні, місця, де пагорб переходив у рівну поверхню. За лінією дерев я глянув на відкритий бік гори та вхід у велику печеру. Група партизанів, близько п'ятнадцяти чоловік, знаходилася за межами печери. Троє з них стояли на сторожі біля входу до печери, а решта смажила дику свиню на рожні над вогнем. Вони склали свої гвинтівки штабелями, щоб їх одразу схопити.
  
  
  
  Оло торкнувся мого плеча і вказав головою у бік пагорба над печерою. Там були ще двоє вартових, ледь помітні, притиснуті до бруду гори.
  
  
  
  «Ми можемо застрелити багатьох із них за допомогою нашого першого залпу», - прошепотів Оло. «Але багатьох замало. Інші спрямують до печери. Опинившись усередині, вони можуть утримувати нас протягом кількох днів, можливо, тижнів. Потім прийдуть інші, і наш план зазнає невдачі».
  
  
  
  «Я не можу цілодобово сидіти і перестрілюватися з ними», - сказав я. "Є тільки одна відповідь. Нам доведеться відвести більшість з них від печери. Я можу це зробити. Коли вони підуть за мною, дайте мені достатньо часу, щоб відвести їх подалі, тоді ви вразите охоронців, що залишилися. Ви повинні бути в змозі убити їх першим залпом, дістатися до печери. Основна група повернеться назад, коли почує постріли, і ви опинитеся всередині печери, скоротивши їх із захищеної позиції.
  
  
  
  "Excellente!" Оло посміхнувся мені.
  
  
  
  "Все гаразд" - сказав я.
  
  
  
  Я встав і обережно рушив уздовж лінії дерев, поки не опинився в чагарнику навпроти печери. Я підняв гвинтівку і вирішив допомогти іншим, наскільки це можливо, вбивши одного з вартових на даху печери. Я вистрілив обережно, один постріл. Він упав зі свого місця, як камінь, вибитий зі схилу пагорба.
  
  
  
  На мить настала тиша, потім я підвівся і побіг, дозволяючи їм побачити мене. За моєю спиною вибухнуло пекло, коли партизани схопили свої гвинтівки і кинулися за мною. Я пірнув у дерева, розвернувся і знову вистрілив, не поспішаючи прицілюватися. Інший з них звалився. Я зробив навздогін кілька пострілів і почав бігати в гущавині дерев і показуватися з них.
  
  
  
  Більшість із них погналися за мною, люто стріляючи на бігу. Але, повз чи ні, кулі дзвеніли навколо мене, і я впав на землю. Я лежав тихо, слухаючи, як вони розмахуються віялом і стріляють у кущі за мною. Я почекав мить, потім підвівся і знову побіг. Град свинцю промайнув повз мої вуха і вдарив по деревах. Я пірнув на землю і крізь кущі мигцем побачив двох своїх переслідувачів. Я вистрілив. Це трохи сповільнило їх, але вони продовжували наступати. Вони страшенно близько підходили, і мені було цікаво, що, чорт забирай, тримало Оло та інших. Я сказав йому дати мені достатньо часу, щоби відвести їх від печери; Я не сподівався, що вони дадуть їм час убити мене.
  
  
  
  У цей момент я почув постріли, зроблені так близько один до одного, що звучали майже як один. Стрілянина повторилася, і мої переслідувачі повернулися, як я і розраховував, і помчали назад до печери, кричачи і лаючись.
  
  
  
  Я встав, потім упав назад, коли у мене на шкірі голови утворилася рана. Один із партизанів залишився; Я чув, як він біжить до мене, коли лежав на землі. Я лежав на спині із заплющеними очима і дозволяв йому думати, що він мене дістав. Я відчував, як він стоїть наді мною.
  
  
  
  Коли він простяг руку з гвинтівкою, щоб проткнути мій труп, я схопив ствол і покотився, висмикуючи гвинтівку з його рук. Він пірнув за мною, але я підняв гвинтівку, тримаючи її обома руками, і його обличчя врізалося в ствол. Він застогнав від болю і впав убік. Я вистрілив у нього, коли він спробував відкотитися і побачив, як частина його голови зникла.
  
  
  
  Я зберіг його гвинтівку і рушив назад до печери, бігши з карабінами в кожній руці.
  
  
  
  Коли я підійшов до місця бою і з тилу я побачив партизанів, які причаїлися за деревами та камінням, перестрілюючись з Оло та рештою всередині печери. Я також побачив ще дещо, про що ми з Оло через нашу запопадливість не продумали.
  
  
  
  Хоча в тих, хто був у печері, були найбільш захищені позиції, і було неможливо кинутися на них, не будучи вбитими, вони також були притиснуті. Це розуміли й партизани. Коли я низько присів, то побачив, що одного з них послали по допомогу. Він побіг, пригнувшись, спочатку повернувся до того місця, де я ховався, а потім перетнув, рятуючись за дерева.
  
  
  
  Я міг би легко його збити, але тоді інші знали б, що їхнього посланця було перехоплено. Я вирішив дозволити їм подумати, що він благополучно пішов і прослизнув за ним через дерева. Я впустив рушницю вбитого партизана - одного карабіна достатньо, - поки я йшов за людиною, що біжить по лісу. Він збирався піти по допомогу і не чув, як я йду за ним.
  
  
  
  Я не хотів використати гвинтівку; звук пострілу легко почули б. Але він повів мене в дику хащу, де я міг загубитися на кілька днів. Він знав територію, але для мене це був лабіринт із дерев та кущів. Я повинен був отримати його, перш ніж він пішов набагато далі. Я прискорив крок, щоб наздогнати його, ризикуючи, що він почує мене.
  
  
  
  Він був на вершині невеликого гребеня, видно через вигнутий стовбур дерева, коли він зупинився і повернувся. Він чув, як я пробивалася крізь кущі, наближаючись до нього. Я впав на землю.
  
  
  
  Я лежав нерухомо і дивився на нього крізь завісу з листя перед обличчям. Він опустив гвинтівку і обережно рушив до мене, шукаючи кущі, його очі бігали туди-сюди, вишукуючи якийсь рух, якісь ознаки свого переслідувача. Я дивився, як він підійшов ближче, тримаючи карабін напоготові. Якщо я встану, він вистрілить.
  
  
  
  Я впустив Х'юго на долоню. Прохолодний стилет стосувався моєї шкіри. Я лежав майже ниць. Це була пекельна позиція для метання ножа. Насправді, я зрозумів це неможливо. Я повинен був підвестися хоча б на один лікоть, і він послав би в мене кулю, перш ніж я зможу кинути ніж. Несподівано мені на допомогу прийшла мати-природа, благослови її непередбачуване серце. У минулому вона багато разів грала зі мною брудно, так що настав час для доброї справи з її боку.
  
  
  
  Анаконда, маленька, не більше шести футів завдовжки, рухалася в траві,
  
  
  
  і чоловік розвернувся за час секунди до пострілу. Він побачив ковзаючого поряд з ним констриктора. Частка секунди була всім, що мені потрібно. Я підвівся на лікті і щосили кинув Хьюго. Партизан побачив мене, але стилет ударив його глибоко в груди, перш ніж він зміг повернутися назад. Він похитнувся, і рушниця випала з його рук. Він схопився за ручку стилету в марній спробі витягнути його, знову похитнувся і впав назад. Я чув, як його останній зітхання вийшов з нього, коли підійшов, щоб забрати Х'юго.
  
  
  
  Обережно, щоб не заблукати в швидко згасаючому світлі, я повернувся назад униз по схилу гори. Звук пострілів печерою був моїм найкращим провідником, і незабаром я знову опинився за спиною партизанів, коли вони перестрілювалися з Оло та іншими.
  
  
  
  Оло зробив хорошу роботу. У живих залишилося не більше шести або семи ворогів. Я вмостився в кущах, прицілився до найближчого і вистрілив. Я не став чекати, щоб побачити, як він упаде, але одразу ж перевів погляд на наступну людину і послав через неї кулю.
  
  
  
  На той час, коли я зупинився на номері три, троє, що вижили, зрозуміли, що відбувається. Думаючи, що вони потрапили під перехресний вогонь між двома групами, вони побігли до нього, поспіхом кинувши гвинтівки. Я вбив ще одного, перш ніж останні двоє зникли у лісі. Я знав, що вони не зупиняться, аж поки не досягнуть Ель-Гарфіо.
  
  
  
  Я крикнув і побачив Луїса, а потім Мануель вийшов із печери. Оло та Едуардо вийшли підтримати Чезаре. Він отримав кулю в передпліччя, болюче, але не серйозне поранення. Поки Мануель і Луїс перев'язували рану, ми з Оло розкрили коробку з гвинтівковими патронами, висипали з них порох стежкою, що вела до печери, де було заховано близько п'ятдесяти коробок з боєприпасами і, можливо, стільки ж гвинтівок. Ми посипали ящики ще трохи порохом і покинули печеру. Зовні підпалили слід із пороху, потім побігли до лісу.
  
  
  
  Вибух усередині печери був приглушений, але земля затремтіла, і каміння та бруд зісковзнули по схилу гори. Оло стояв поряд зі мною, посміхаючись. "Готово, аміго", - радісно сказав він.
  
  
  
  "Ця частина", - погодився я. "Давай почнемо знову".
  
  
  
  Дня залишалося мало, і нам довелося зупинитися, коли згустіла темрява. Але цієї ночі ми спали сном задоволених, переможних людей.
  
  
  
  
  14.
  
  
  
  
  Зворотний шлях був занадто повільним, враховуючи, що Чезаре було поранено. Надвечір наступного дня ми дісталися до хатини. Але цього разу я не повернуся до Ла-Паса один.
  
  
  
  «Якщо все піде так, як я чекаю», - сказав я їм, - «я скоро зустрінуся з Ель Гарфіо. Якщо він справді Че Гевара, моя робота полягатиме в тому, щоб зловити його або вбити. Я піду до левової зони. Можна сказати, що він переможе, коли ми зустрінемося, і ніхто не знає, що може піти не так. Я хочу налаштувати це так, щоб ви могли завдати удару у потрібний момент. Отже, я відвезу Мануеля назад до Ла-Паса зі мною. Як тільки я дізнаюся про точні деталі зустрічі, я повідомлю йому, і він принесе вам мої інструкції ".
  
  
  
  "Згоден", - пробурчав Оло. «Ми чекатимемо на ваше слово».
  
  
  
  Поруч зі мною Мануель, я пішов після кількох рукостискань і повернувся до гелікоптера. Хоча це була модель-одинак, Мануелю вдалося втиснутися, і ми злетіли. Повернувшись знову до Кочабамби, ми поставили гелікоптер на склад, що, як я сподівався, буде останнім.
  
  
  
  "Ти ведеш, Мануель?" — спитав я, коли ми сіли до старого «Форду».
  
  
  
  "Сі", - кивнув він.
  
  
  
  "Добре", - сказав я. «Вам, ймовірно, доведеться віднести цю стару машину якнайдалі в гори, а звідти вирушити далі, коли ви повернетеся».
  
  
  
  У готелі в Ла-Пасі я зняв для Мануеля невелику кімнату і наказав йому залишатися там, поза увагою, поки він не отримає звістку від мене. Він мав взяти всю їжу до своєї кімнати і нікуди не виходити. Я не хотів жодних промахів у цей вирішальний час.
  
  
  
  Мені вдалося поспати кілька годин між раннім світанком та серединою ранку, коли задзвонив телефон. Вдруге було оголошено про швидке прибуття сеньйорити Іоланди Демас. Це мало бути майже повторенням її останнього візиту – з кількома важливими варіаціями.
  
  
  
  
  VI
  
  
  
  
  15.
  
  
  
  
  Я одягнув штани та розстебнуту сорочку, коли вона постукала. Я відчинив двері. На ній була така ж бордова сукня, але відсутня гордість. Натомість я відчув у ній напругу, коли вона увійшла до кімнати.
  
  
  
  «Я мала побачити тебе», - сказала вона, її очі спалахнули, її губи блищали, коли вона змочила їх язиком, цього разу нервово, щоб спокусити мене.
  
  
  
  Я підійшов до неї і поцілував її, дозволивши своїй мові знайти її в еротичній дуелі. Я відчув, як вона розслабилася на мить, але потім відірвала свій рот від мого.
  
  
  
  «Стій, – сказала вона. «Пізніше… будь ласка. Тепер мені потрібні ці пістолети».
  
  
  
  "Вам потрібна зброя?" - Сказав я, піднімаючи брови.
  
  
  
  "Вчора на мою шахту напали люди Ель Гарфіо", - сказала вона. "Я не можу більше чекати, чи не так?"
  
  
  
  «Зрозуміло, люба, – подумав я. Я багато бачу. У чуток не було часу донести новини про наш рейд на печерний арсенал. Незабаром про це дізнається лише хтось, хто безпосередньо залучений до цього, хтось, хто підтримує радіозв'язок із Іоландою Демас.
  
  
  
  "Ель Гарфіо, га?" - ліниво сказав я. "Ви маєте на увазі Че Гевару, чи не так?"
  
  
  
  Я вистрілив останнім і побачив, як її очі розширилися від збентеження та здивування. Вона намагалася приховати це, нервово пробурмотіла: Я… я не розумію. Це був Ель Гарфіо… Я ж тобі сказала».
  
  
  
  Я схопив її за волосся і рвонув уперед. "Слізь, маленька сучка", - різко сказав я. "Це Че Гевара, і ви працюєте на нього".
  
  
  
  "Ні, ні", - дико закричала вона. «Ви робите помилку. Я не розумію, про що ви кажете».
  
  
  
  Я скрутив їй волосся і потяг, і вона з криком болю впала навколішки. Я кричав на неї. "Перестань брехати!" "Я пішов шукати твою олов'яну шахту". Я подумав, що це підійде спочатку і пояснить, що я знаю, що вона шахрайка.
  
  
  
  Це спрацювало. Вона насилу піднялася навколішки. Її рука підійшла до мене, кігті вп'ялися мені в обличчя. Я ухилився, але вона напала на мене, як тигриця. Я схопив її за руку і повернув, змусивши її обернутися спиною до мене. Іншою рукою я розстебнув її сукню і схопив одну з її грудей. Я притяг її до себе, моя рука притискалася до грудей, м'яла її. Я бачив, як її очі потемніли від бажання. Я поцілував її, і вона схопила мене, наполовину плачучи, наполовину проклинаючи. Я змусив її повернутись на диван, тримаючи руку на її грудях.
  
  
  
  «Я не люблю, коли мені брешуть», - сказав я. «Було краще, якби ти взагалі сказала мені правду».
  
  
  
  Вона насупилась, надулася, як дитина, дивлячись на мене. "Ви кажете мені правду?"
  
  
  
  "Більше, ніж ти її мені сказала", - відповів я. «Я продам свою зброю Че Геварі. Для мене буде честю. Зрештою, така угода допоможе мені, коли я повернуся додому. Уряд Східної Німеччини зрештою ідеологічно підтримує вашу справу. Чому ви це просто не зробили? підійди до мене та сказати, ким ти була насправді? "
  
  
  
  "О ні!" вона ахнула. «Це було б попри всі мої інструкції. Краще було купити зброю, як комусь іншому… набагато безпечніше. Є шпигуни і ті, хто нас зрадить».
  
  
  
  Вона притиснула мою руку до моєї, потерла мої груди своїми грудьми.
  
  
  
  «О, Боже, якби тільки був час побути тут із тобою сьогодні вранці», - простогнала вона.
  
  
  
  Я запитав. "Чому такий великий ажіотаж сьогодні?"
  
  
  
  "Я не можу вам сказати, - сказала вона, - але я мушу запропонувати вам удвічі більше, ніж пропонували інші".
  
  
  
  "Я зроблю тобі краще, Йоланде", - сказав я, потираючи великим пальцем її сосок і відчуваючи, як він миттєво піднімається. Я нахилився, щоб поцілувати її, дозволяючи язиком ковзнути її губами. Вона здригнулася.
  
  
  
  «Знаєш, ти мені дуже подобаєшся, – сказав я. «Я хочу, щоб це було важливою справою для нас обох. Я дам Че Геварі в руки - все, що йому потрібно, - якщо я буду впевнений, що він справді живий, що я зустрінуся з ним і побачу його на власні очі».
  
  
  
  "Думаю, я можу це влаштувати", - повільно сказала вона. «Я можу повідомити тебе, можливо, за кілька годин».
  
  
  
  "Добре", - сказав я. «Призначте мені час для зустрічі з ним, і я відведу його туди, де зберігається зброя. Звичайно, це мій секрет, і повинен залишатися таким до доставки».
  
  
  
  Вона встала, застебнула сукню та підійшла до дверей. "Я повернуся", - сказала вона.
  
  
  
  Я почекав десять хвилин після того, як вона пішла, потім вийняв прикурювач. Я ввімкнув і вимкнув його і чекав. Я почув перешкоди, а потім голос Хока різкий, але трохи слабкий. Я вилаявся. Це був не час для цієї клятої штуки!
  
  
  
  "Каже, Нік", - сказав я. "Я тебе погано чую."
  
  
  
  "Переходьте до третього етапу", - сказав я. “Продовжуйте третій етап. У мене, мабуть, не буде можливості встановити подальший радіозв'язок. Нехай ваші люди будуть діяти відповідно до плану. Слідкуйте за сигналом із бухти над Куйєю. Завтра вночі чи післязавтра».
  
  
  
  "Підійде", - відповів Хоук. «Негайне введення в дію третьої фази. Хай щастить".
  
  
  
  Я вимкнув запальничку і засунув її до кишені. Тепер керівництво було за мною. Я розтягнувся на ліжку, щоб трохи поспати. Я знав, що протягом наступних 48 годин буде мало сну і багато напруги. Крім того, Іоланда повернеться, і якби я знав своїх жінок, з певними ідеями. Але для неї в мене також було кілька.
  
  
  
  Була ніч перед тим, як вона повернулася до готелю, і це було добре, бо я мала можливість виспатися.
  
  
  
  Вона просто сказала. "Це влаштовано", .
  
  
  «Я відведу тебе туди, де ти зустрінешся, на ранчо на захід від Тарати. Че йде сюди, щоб зустріти тебе, бо хоче сам підняти зброю».
  
  
  
  Тарат! Я подумки представив карту Болівії. Тарата знаходився на південь від Кочабамби. Це прикинув. Він входив, його люди спускалися з гір. З Тарат він міг завдати удару в будь-якому напрямку і при необхідності знову відступити в гори.
  
  
  
  "Я хотіла залишитися тут з тобою сьогодні ввечері", - надулася Іоланда. «Але я повинен доповісти вашу відповідь. Ви погоджуєтесь з домовленістю?»
  
  
  
  "Звичайно, я згоден", - сказав я, обіймаючи її. «І я також хочу тебе сьогодні ввечері. Але в мене є кращий план. Ти підеш з нами по зброю?»
  
  
  
  "Ні", - швидко сказала вона. «Я маю тільки направити вас на ранчо».
  
  
  
  "Добре, тоді ось що я хочу, щоб ти зробила", - сказав я, намагаючись, щоб це звучало дуже потайно і захоплююче. «На дорозі за Ель-Пуент є гігантська пуйя, що позначає невелику гірську дорогу».
  
  
  
  "Сі". Вона кивнула головою. "Я знаю це місце"
  
  
  
  "Добре", - сказав я. «Прямо дорогою – покинута місія. Коли все закінчиться, коли у Че з'явиться зброя, я хочу, щоб ти зустріла мене там».
  
  
  
  Я притяг її до себе і швидко провів руками по її тілу. Вона відреагувала одразу зі лютою тваринною приземленістю, яка була їй притаманна, і мені було важче вимкнути її, ніж увімкнути.
  
  
  
  «Вважаю, завтра ввечері я зустрінуся з Че?» - сказав я недбалим тоном. Я дуже добре знав, що він не підійде так близько до Кочабамби зі своїми людьми при денному світлі.
  
  
  
  "Сі", - сказала вона. "О дев'ятій годині." Я швидко порахував. Я міг би вручити зброю в руки протягом чотирьох годин, якби ми поїхали на машині або вантажівці. Чотири години до повернення наближали нас до п'ятої ранку.
  
  
  
  «Зустрінемось у старій місії за годину після світанку», - сказав я їй. «Чекай там, поки я приїду. Можуть бути затримки. Тоді ми зможемо побути там одні, лише вдвох».
  
  
  
  Вона нетерпляче кивнула. Якби вона зрозуміла, що єдина причина, з якої я хотів, щоб вона була присутня на цій місії, - це забрати її і передати владі, вона намагалася б убити мене зараз. Земне, захоплююче маленьке створення, яким вона була, вона все ще була частиною нещадної операції Гевари.
  
  
  
  "А як мені добратися до ранчо?" - Запитала я, притискаючи її до себе і ніжно погладжуючи спину.
  
  
  
  "Йди на південь від Тарати", - сказала вона, її голос був злегка приглушений моїми грудьми. «Є лише одна дорога. Праворуч ви побачите ранчо. Будинок старий, із червоним дахом».
  
  
  
  Вона швидко поцілувала мене та пішла.
  
  
  
  Потім я пішов у кімнату Мануеля та розповів йому, що заплановано на третій етап. Коли я закінчив, він дивився на мене широко розплющеними круглими очима. "Це фантастика", - сказав він. «Але мені здається, що багато велике залежить від безлічі дрібних речей».
  
  
  
  «У цьому бізнесі завжди так, - сказав я, але знав, що він має рацію. Успіх цієї місії залежав від багатьох погано пов'язаних між собою шматків і шматочків. Кожен мав скластися правильно, інакше все розвалилося б, і я розібрався б з ним. Спочатку була зустріч із Геварою, і той момент, коли я дізнаюся, чи справді це Че чи якийсь самозванець. Потім мені довелося віднести його туди, де була зброя і передати її йому. Потім мені довелося повернутись з ним на ранчо. Тільки тоді я отримаю шанс завдати удару. У будь-якій із цих точок щось може піти не так. Че відчував запах засідки або якась несподівана подія могла збити мене з пантелику. Але з усіх пунктів останній був найважливішим.
  
  
  
  "Ви та інші повинні бути готові завдати удару, коли ми повернемося на ранчо", - сказав я Мануелю. «Якщо ви не триматимете його людей на прицілі, у мене не буде жодних шансів зловити його».
  
  
  
  "Ми будемо там, Нік", - пообіцяв Мануель. "Ви можете бути впевнені в цьому".
  
  
  
  «Мені знадобиться машина, щоб дістатися Тарати», - сказав я. «Тож тобі потрібно знайти інший спосіб повернутися до Кочабамби і вирушити в гори».
  
  
  
  "Є автобус до Кочабамби", - відповів він. «Я сяду в нього вранці і буду в таборі, для цього чимало часу. Vaya con Dios, Нік». Ми урочисто обмінялися рукостисканням, і він пішов.
  
  
  
  Я повернувся до свого номера, в мені наростало почуття передчуття. Я добре знав це почуття. У мене завжди було це, коли я знав, що маю намір взятися за те, що мені потрібно. До завтрашньої ночі я знатиму, чи жива легенда чи ні.
  
  
  
  Мене непокоїло одне: Терезіна. Чому вона видавала себе за агента Ель Гарфіо? Ким вона була насправді, чорт забирай? Я подумав, що вона з'явиться десь завтра, і вирішив почекати якнайдовше, перш ніж покинути готель. Я хотів побачити її знову; Я не хотів залишати незакріпленими кінці.
  
  
  
  
  16.
  
  
  
  
  Мій перший телефонний дзвінок сьогодні зранку був від майора Андреоли.
  
  
  
  
  Він продовжив розповідати мені, як партизанам сильно вдарила якась озброєна група на чолі з американським солдатом удачі.
  
  
  
  "Ви визначилися з моєю пропозицією?" - нарешті спитав він.
  
  
  
  "Ще ні", - сказав я. «Але я скоро повідомлю вас, майоре».
  
  
  
  "Я сподіваюся на це", - відповів він. "Я не хотів би, щоб ваш товар потрапив у чужі руки".
  
  
  
  Це була трохи завуальована загроза, і я посміхнувся, повісивши слухавку. Я все ще посміхався, коли хтось постукав у двері. Я відкрив його і побачив Терезину.
  
  
  
  На ній була біла блуза з воланами і темно-синя спідниця. Її очі сяяли, і я відчував, що вона чомусь невпевнена в собі, але вона демонстративно підняла підборіддя і встала переді мною в старій позі, поклавши руки на стегна.
  
  
  
  "Ви пропустили мене?" - грайливо запитав я. Це застало її зненацька; Я бачив, як мерехтіли її повіки.
  
  
  
  "Це неважливо", - знизала вона плечима.
  
  
  
  Я простягнув руку і обійняв її за талію, притискаючи до себе. "Це дуже важливо", - сказав я, міцно тримаючи її, коли вона повернула голову. "Дуже, дуже важливо".
  
  
  
  Я повернув її голову, щоби поцілувати. Вона тримала рота закритим і не відповідала. Я змусив її губи розкритися і дозволив своїй мові пестити її рот. Я відчув, як її тіло обмякло, а потім вона відповіла на мій поцілунок, щосили намагаючись стримати те, чого не було стримування. Моя рука торкнулася її грудей. З пригніченим криком вона відірвалася від мене.
  
  
  
  "Ні, перестань!" гукнула вона. «Я маю дізнатися про зброю».
  
  
  
  Я сказав. "А потім ти займатимешся зі мною любов'ю?"
  
  
  
  Її обличчя було серйозне, без посмішки, очі затуманилися. "Подивимося", - все, що вона сказала. "Ви вирішили продати Ель Гарфіо чи ні?"
  
  
  
  "Я продам йому", - сказав я і, дивлячись на неї, побачив, як вона прикусила нижню губу. «Здається, ви розчаровані. Хіба ви цього не хотіли? На жаль, я встановив контакт іншими каналами».
  
  
  
  Її брови злетіли. «Але ви сказали, що працюватимете через мене! Ось чому він послав мене до вас.
  
  
  
  "А він?" Я сказав. "Але ви сказали, що не можете домовитися з ним про зустріч, чого я й хотів".
  
  
  
  "Ви вже зробили доставку?" - кинула вона, похмуро стиснувши губи.
  
  
  
  "Ще ні", - сказав я, приємно посміхаючись їй. Потім, не змінюючи обличчя, я простяг руку, схопив її за шию і штовхнув уперед. "Хто ти, чорт забирай, і в чому твоя маленька гра?"
  
  
  
  "Я ... у мене немає гри", - видихнула вона. «Мене надіслали зв'язатися з вами з приводу зброї для Ель Гарфіо».
  
  
  
  "Так, ви були послані для цього, але не Ель Гарфіо", - сказав я. "На кого ти працюєш?"
  
  
  
  Її очі горіли, але вона мені не відповіла. Раптом вона сильно вдарила підбором по моїй нозі. Я скрикнув і послабив хватку. Вона відсторонилася, але я схопився за неї, спіймавши задню частину її блузки, що піднімається.
  
  
  
  Тканина порвалася, і я залишився зі шматком блузки, коли Терезіна впала вперед, покотилася підлогою і впала на основу дивана. Я одразу ж погнався за нею. Я нахилився, підняв її однією рукою, а іншою грюкнув по обличчю. Вона пропливла половину кімнати та приземлилася на сідниці.
  
  
  
  "А тепер поговоримо", - зажадав я. «Ти брехала досить довго».
  
  
  
  Вона сиділа там, дивлячись на мене, очі горіли чорним вогнем. Її права рука засунула руку в пишну спідницю, і коли вона знову витягла її, вона тримала невеликий срібний предмет, який вона піднесла до губ і дунула. Свист був страшенно гучним, пронизливим пронизливим вереском. Я кинувся до неї, щоб схопити його, коли почув біг у холі. Двері відчинилися, і в кімнату увірвалося півдюжини болівійських солдатів.
  
  
  
  "Візьміть його", - сказала Терезіна, вказуючи на мене. На мене було спрямовано шість карабінів. Тепер вона була на ногах, її темні очі були серйозні, коли вони зустрілися з моїми.
  
  
  
  "Ви урядовий агент!" - сказав я зі щирим подивом. Це була єдина річ, яку я не здогадувався. "Майор Андреола послав тебе триматися у мене на хвості?"
  
  
  
  "Ні, він нічого про мене не знає", - сказала вона. «Наша розвідка надіслала мене. Якщо ви збиралися продавати партизанам, ми мали знати і зупинити вас. Якби ні, я б це з'ясувала».
  
  
  
  "І зараз?" Я запитав.
  
  
  
  "Тебе посадять у в'язницю", - сказала вона. «Ви сказали, що я була стривожена вашим рішенням. Ви мали рацію. Я сподівалася, що ви відмовитеся мати справу зі мною – як з емісаром Ель Гарфіо».
  
  
  
  Вона відвернулася, швидко заговорила із солдатами. «Пошукайте його, а потім заберіть».
  
  
  
  Я вирішив спробувати ще раз у ролі Миколи фон Шлегеля.
  
  
  
  "Ви не можете цього зробити", - сказав я. «Я громадянин Східнонімецької Народної Республіки. Я вимагаю зустрічі з адвокатом. Я вимагаю викликати мого консула. Ви не маєте звинувачень, за якими я міг би тримати мене в полоні».
  
  
  
  «Робота з ворогами держави»,
  
  
  
  - похмуро сказала вона. «Продаж зброї та боєприпасів неуповноваженим особам. Небажання повідомити владу про свої угоди. Сприяння революційному руху та підбурювання до нього. Чи підійдуть ці звинувачення?
  
  
  
  Солдати знайшли Вільгельміну, але не помітили Х'юго, що сховався в піхвах біля мого передпліччя. Але я був, м'яко кажучи, безвихідним. Я був дивно радий дізнатися, що Терезіна справді одна з хороших хлопців. Але вона збиралася позбавити мене можливості зустрічатися із Че Геварою, а це було те, чого я не міг допустити. Тим не менш, я не наважувався сказати їй, хто я насправді. Вона наполягала, щоб перевірити мене, і це займало кілька днів. Тим не менш, я не бачив нічого іншого, як поговорити з нею. Це призвело до ускладнень, яких я не очікував.
  
  
  
  "Слухайте все", - сказав я. «Послухайте, скажу вам правду. Я знав, що ви були фальшивими кілька днів тому, але я не той, ким ви мене вважаєте. Я Нік Картер, агент N3, AX. Я американець, який керує контргрупою проти Ель Гарфіо”.
  
  
  
  Вона подивилася на мене і посміхнулася, здивовано хитаючи головою. "Я вражена. Я позитивно вражена твоєю уявою та твоєю явною брехнею. Я не знаю чим більше. Як ти думаєш, я повірив би такій дикій історії?»
  
  
  
  "Тобі краще повірити в це", - сердито сказав я. "Це правда. Крім того, ми знаємо, що Ель Гарфіо насправді Че Гевара».
  
  
  
  Вона відкинула голову і засміялася. "Тепер ви дійсно смішні", - сказала вона. «Гевар мертвий. Це знає весь світ».
  
  
  
  «Відпусти мене, і я доведу, що ти неправа», - благав я.
  
  
  
  Вона обернулася спиною. Сперечатись із нею далі було марно. Крім того, вона була жінкою, яка віддалася чоловікові і тепер шкодувала про це. То була смертельна комбінація. Вона ненавиділа мене як за обов'язком служби, так і як жінка. У мене було стільки ж шансів на її сприяння, як у горезвісної сніжної грудки в пеклі.
  
  
  
  Карабін тицьнув мене в спину, і я вийшов із кімнати у супроводі солдатів. Терезіна спустилася до довгого лімузина з дев'ятьма пасажирами, що стоїть біля тротуару. Мені довелося зробити перерву, і це був найкращий час, який міг зустрітися на моєму шляху.
  
  
  
  Терезина першої села у машину. Солдат підштовхнув мене слідувати за нею. Я відчув, як він опустив гвинтівку, коли почав сідати в машину. Я був на півдорозі, коли я щосили завдав удару у відповідь. Моя нога увійшла в його живіт, і я почув, як він задихнувся, коли звалився. Через секунду Х'юго був у моїй руці, а я тримав Терезіну за руку, стилет біля її горла. Я виштовхнув її з іншого боку машини, тримав одну руку за спину і приставив лезо до горла, коли я повернувся разом з нею до солдатів.
  
  
  
  "Один неправильний рух, і вона його отримає", - сказав я, сподіваючись, що вони мене зрозуміють. Вони зупинилися, завмерлі. "Сідайте в машину і їдьте", - наказав я. "І не намагайтеся повернути і повернутися до мене".
  
  
  
  Вони швидко рушили та поїхали. Все сталося так швидко, що кілька людей, які проходили повз, так і не зрозуміли, що відбувається. Я прибрав ножа від горла Терезини і притис його до попереку.
  
  
  
  "Бачиш цей синій Форд через вулицю?" Я сказав. «Іди до нього. Пам'ятай, один неправильний рух, і я встромлю його прямо через цю прекрасну спину і вийду з іншого боку».
  
  
  
  Мого тону для неї було достатньо. Вона тихо йшла попереду мене. Я відчинив двері, вштовхнув їх і пішов за ними. Мені не було з чим зв'язати її, і я не міг вести машину і одночасно за нею доглядати. Вона обернулася на сидіння, і я зробив короткий твердий удар прямо в кінчик її гарної щелепи. Вона знепритомніла, впавши на двері, коли я відігнав старий «форд» від узбіччя.
  
  
  
  Я швидко вибрався з Ла-Паса і попрямував на дорогу до Кочабамби, дивлячись десь, де можна зупинитися і взяти мотузку. Я помітив невелику ферму, коли Терезіна застогнала і почала рухатися. Я зупинився, виліз із машини і повернувся з мотузкою для миття посуду. Терезіна прийшла до тями саме в той момент, коли я зв'язував їй зап'ястя перед нею, щоб вона могла сісти, поклавши руки на коліна.
  
  
  
  Я знову повів машину. Ми подолали ще кілька миль, коли я кинув погляд на Терезіну і побачив, що вона дивиться на мене.
  
  
  
  "Прошу вибачення за удар у щелепу, - сказав я, - але це було необхідно".
  
  
  
  "Куди ви мене везете?" вона вимагала. "До ваших нових друзів?"
  
  
  
  «Чорт забирай, ні, - сказав я. «Вони всі хотіли б згвалтувати вас, а я хочу, щоб ви були тільки для мене». Я посміхнувся їй. Вона холодно подивилася у відповідь.
  
  
  
  "Я відведу тебе в якесь місце, де ти будеш прихована і в безпеці, поки я не повернуся", - сказав я. «Тоді ми зможемо кохатися так часто, як я захочу. Як на рахунок цього?"
  
  
  
  "Ти божевільний", - сказала вона спантеличено.
  
  
  
  "Хто знає?" Я сказав їй. "Можливо, ти навіть зможеш допомогти".
  
  
  
  "Допомогти тобі проти моєї країни?" - обурилася вона. "Ти божевільний."
  
  
  
  Я зітхнув. "Тоді нам доведеться робити це важким шляхом", - сказав я. «Але зроби мені ласку. Будь милою та тихою, і тобі буде легше. Не змушуй мене робити те, чого не хочу».
  
  
  
  "Я зупиню тебе, якщо зможу", - похмуро сказала вона. Я захоплено глянув на неї. Вона мала мужність.
  
  
  
  «Принаймні тепер ти не фальшивка», - сказав я.
  
  
  
  Вона подивилась на мене. "Як ти дізнався, що я брехала тобі про те, що я з Ель Гарфіо?" — спитала вона. "Звідки ти знаєш?"
  
  
  
  "Це мій секрет", - сказав я. «Можливо, я тобі колись скажу».
  
  
  
  Ми подолали невелике піднесення на дорозі, і я побачив попереду дві машини, що стояли через дорогу, поряд з ними стояли солдати. Блокпост. Вони якраз проїжджали повз седан, а наступним у черзі був пікап. Я глянув на Терезину. В її очах сяяв тріумфуючий блиск.
  
  
  
  «Не радійте заздалегідь, – сердито сказав я. "Я ще не закінчив. На твоєму місці я б приготувався ухилитися, якщо тільки ти не хочеш зупинити шалену кулю».
  
  
  
  Я пригальмував, тримаючись на деякій відстані від мене, повільно повз угору, щоб пікап мав достатньо часу, щоб проїхати. Коли він очистив простір, що залишився посередині контрольно-пропускного пункту, я повільно рушив уперед. Один із солдатів махнув мені вперед, і я трохи прискорився. Коли ми підійшли ближче, я зменшив швидкість. Потім, майже в них, я натис ногою на педалі газу.
  
  
  
  Стара машина здригнулася і хрипіла, як бронзова машина, але рвонулася вперед. Найближчий солдат пірнув убік, щоб не потрапити під удар. Я бачив, як інші почали піднімати гвинтівки, коли я послав машину через L-подібний отвір. Я низько зігнувся за кермом, коли пролунали постріли.
  
  
  
  "Будь ти проклятий!" - крикнула Терезіна, ударившись об сидіння.
  
  
  
  "Я сказав тобі не радіти", - сказав я, віддаючи старій машині все, що вона могла взяти. У дзеркало заднього виду я побачив, як солдати їдуть за мною. Я знав, що на цій прямій дорозі мене спіймають за лічені хвилини. Мій Форд уже почав пахнути підшипниками, що горять.
  
  
  
  Перше перехрестя я виїхав на двох колесах. Терезіна впала на мене, вдарилася головою об кермо і скрикнула від болю. Я підштовхнув її однією рукою. «Не зараз, люба, – сказав я. "Пізніше."
  
  
  
  Вона люто подивилася на мене. Я пішов дорогою, яка повертала вгору крутим схилом гори. Круті повороти трохи сповільнили б моїх переслідувачів. У розпачі я шукав якесь місце, щоб зрізати шлях чи якийсь яр, щоб сховатися. Нічого не було. Дорога звужувалась, потім з'явилася пряма ділянка, і я вчепився в машину, відчуваючи, що їй важко підніматися крутим схилом.
  
  
  
  Наприкінці прямої ділянки був різкий поворот. Я почав поворот, і раптом колесо вирвалось у мене з рук. Терезіна нахилилася, щоб схопити його зв'язаними руками. Я відштовхнув її, але вже пізно. Перед нами вимальовувалося дерево, і ми врізалися в нього. Машина зім'ялася, і я почув вибух, перш ніж відчув жар полум'я, що піднялося вгору, починаючи охоплювати машину палаючою люттю. Я зламав двері, що заклинили, приклавши всі свої сили. За півсекунди машина перетворилася на піч.
  
  
  
  Терезина, приголомшена аварією, притулилася до панелі приладів. Я потягнувся всередину і витяг її, впавши разом із нею на землю. Я затяг її в густий чагарник, що вистилає дорогу, і ліг на неї, натягнувши блузку їй на рот і міцно смикнув, щоб утворилася кляп.
  
  
  
  Її очі були розплющені, вона дивилася на мене, і, як і я, вона прислухалася до звуку двох машин, що зупинялися на дорозі. Старий «Форд» був палаючою масою з викривленого металу, сильна спека майже обпалювала мені обличчя, коли ми лежали в кущах. Солдати не могли підійти до машини, що горіла, і якийсь час не зможуть. Я покладався на людську природу і мав рацію. Вони дивилися якийсь час, а потім я почув, як вони залізли назад у свої машини і поволі рушили дорогою. Я знав, що вони повернуться згодом зі своїми начальниками. Але на той час нас уже не буде.
  
  
  
  Я спустив рвану блузу Терезини з її рота і дозволив їй сісти.
  
  
  
  "Я повинен був залишити тебе там", - сказав я. "Ти можеш бути справжньою маленькою сучкою, чи не так?"
  
  
  
  «Думаю, мені слід подякувати вам за порятунок мого життя», - сказала вона. «Але на той час, коли ти закінчиш зі мною, я, мабуть, пошкодую, що ти не залишив мене там».
  
  
  
  "Без сумніву", - сказав я, піднімаючи її на ноги. Ми рушили назад дорогою, і я тримав її перед собою. Побачивши, на який трюк вона здатна, я більше не ризикував. Я дивився на її довгі прекрасні ноги, поки вона йшла порізаною кам'янистою дорогою. В якомусь сенсі їй пощастило, що я мав бути в Тараті до дев'ятої години. Я був досить злий на неї, щоб узяти її прямо на дорозі, і я знав, що, на відміну від Іоланди, вона мене зненавидить.
  
  
  
  Ми продовжували йти, поки нарешті не вийшли на головну дорогу, яка веде до Кочабамби. На цей час війська вже зняли б усі блокпости.
  
  
  
  Коли вони повернуться до обвугленого автомобіля і не знайдуть у ньому тіл, вони знову блокуватимуть дороги як перший крок. Але на той час я був би досить далеко - я сподівався, щоб опинитися поза досяжністю.
  
  
  
  Ми стояли на узбіччі дороги і дивилися, чи машин немає. Їх було небагато, і коли я побачив вантажівку, що наближалася, я повернувся до Терезини.
  
  
  
  «Оскільки співпраця – це не те, що я отримую від вас, – сказав я, – нам доведеться діяти по-своєму».
  
  
  
  Я поклав руку прямо під точку тиску на тильній стороні її щелепи і стиснув, намагаючись докласти тільки зусилля. Занадто багато було б фатальним. Вона скрикнула і впала в мої обійми. Я поклав її на узбіччя дороги і сховався за деревом.
  
  
  
  Вантажівка зупинилася, і з кабіни виліз старий фермер. Він нахилився над дівчиною, коли я коротко вдарив йому по шиї ззаду. Я впіймав його, коли він падав уперед, майже на Терезину. Відвівши його вбік і притулившись до дерева, я поплескав його по сивій щоці.
  
  
  
  «Дякую, старовине», - сказав я. «Вони знайдуть для вас вантажівку». Він мене, звісно, не чув, але це було правдою. AX подбає про те, щоб повернути його вантажівку або щось подібне.
  
  
  
  Я підібрав Терезіну, посадив її в машину поряд зі мною і поїхав. Через деякий час вона прийшла до тями і сиділа мовчки. Я гнав вантажівку щосили. Мені потрібно було їхати в Ель-Пуенті, а потім повернутися до Тарати, і я не мав зайвого часу.
  
  
  
  Минуло більше двох годин, коли я дістався до невеликої дороги, яка вела до покинутої місії. Коли я в'їхав на подвір'я, вже починало темніти.
  
  
  
  "Остання зупинка", - крикнула я. "Для тебе, тобто". Коли я привів Терезину до стародавнього святилища, я побачив страх у її очах. "З тобою нічого не станеться", - запевнив я її. "Тут ти будеш захищена від нічних вітрів, і я повернуся за тобою вранці".
  
  
  
  Я посадив її, витягнув останній мотузок і зв'язав їй кісточки. Подивившись їй у вічі, я серйозно сказав: «Я сказав вам правду про мене», - сказав я. «Я їду на зустріч із Че Геварою. Якщо ти працюватимеш з цими мотузками - а я знаю, що ти будеш - я вважаю, ти звільнишся на світанку. Інша дівчина прийде сюди невдовзі після світанку. Вона мій справжній контакт із Геварою. Якщо ти розумна, ти сидітимеш і говоритиме їй, що нічого не знаєш, крім того, що я залишив тебе тут, щоб чекати на мене. Може, на той час, коли я повернуся, ти зрозумієш, що я казав тобі правду».
  
  
  
  Вона глянула на мене запитливо темними очима. "Я... я хотіла б тобі вірити", - тихо сказала вона.
  
  
  
  Я нахилився і поцілував її, і її губи відкрилися для мого язика, м'які та податливі.
  
  
  
  "Не захоплюйся", - сказав я, встаючи. "Ти ще не прийняла рішення про мене, пам'ятаєш?" Я побачив, як її губи сердито стиснулися і залишив її там. Для неї це буде довга самотня ніч, але вона переживе це. Хотів би я бути так само впевненим у своїх шансах. Я повернувся у вантажівку, відправив її у бік Тарати.
  
  
  
  Знайти ранчо було досить просто. Як і сказала Йоланда, це була перша дорога на південь. Я під'їхав до темного будинку з плоским дахом. Жодних ознак життя не було, і мені, чорт забирай, хотілося, щоб зі мною була Вільгельміна.
  
  
  
  Я вставив сірник і побачив масляну лампу на маленькому столику в центрі кімнати, коли штовхнув двері. Я підніс сірник до лампи, і вона ожила. У кімнаті було два-три стільці, стіл та старий комод. Я сів на один із стільців і почав чекати на м'якому світлі лампи.
  
  
  
  Довго чекати не довелося. Звук коней привів мене до вікна, і я побачив групу людей - одні верхи на конях, інші верхи на зграї ослів - що просочуються у двір. Я застогнав. Якби нам довелося перевозити зброю на ослах, це зайняло б кілька днів.
  
  
  
  Я повернувся до стільця і почав чекати. Чоловіки почали прослизати до кімнати, мовчазні, з похмурими обличчями, багато з них були з бородами. Вони стояли вздовж стін і дивилися на мене. Потім увійшла Іоланда в об'ємному светрі та штанах. Її очі блиснули приватним привітанням.
  
  
  
  За мить він увійшов у береті на голові. Я глянув на його обличчя. Тонка борода переходила в бакенбарди, видна борозна на лобі трохи вища за нос. Це був Че Гевара, справді живий, і такий самий справжній. Його права рука була небезпечним сталевим гачком.
  
  
  
  Він уважно подивився на мене, коли я встала, щоб привітати його. Він тихо кивнув головою. "Де зброя, сеньйор фон Шлегель?" він сказав. «У мене є гроші, але я не платитиму, поки у нас не буде зброї, поки ми не повернемося сюди з ними».
  
  
  
  "Це абсолютно нормально", - сказав я, думаючи, що він був саме тим, що я чув: тихий, сталевий, вкритий оксамитом, проникливий і дуже гострий. Дивлячись на цю людину, було очевидно, що вона може бути одночасно безжальною і привабливою.
  
  
  
  «На те, щоб дістати рушниці, знадобиться багато часу, якщо нам доведеться їхати на коні та віслюку», - сказав я. Він не змінив виразу обличчя.
  
  
  
  «Ми приїхали з гір на конях та ослах, і ми завантажимо рушниці на ослів, щоб повернутися», - сказав він. «Але в сараї ми маємо чотири вантажівки, щоб привезти зброю сюди».
  
  
  
  Я кивнув головою. "Добре. Зброю доставлять біля берегів Чилі», - сказав я.
  
  
  
  Його брови піднялися. «Ви справді обережні, чи не так, – сказав він.
  
  
  
  "Це необхідно", - сказав я йому. «Багато хто хотів би перехопити та вкрасти партію такого розміру. Важко перекинути зброю в країну, не привертаючи до себе велику увагу. Наші запобіжні заходи є результатом багаторічного досвіду. В даному випадку це особливо важливо бути обережним, чи не так? "
  
  
  
  «Дуже важливо», - погодився він із повільною усмішкою. «Ходімо. Я поїду з вами у провідній вантажівці, сеньйоре».
  
  
  
  "Для мене велика честь." Я вклонився йому у стилі фон Шлегеля. "Як ви думаєте, нам буде важко пройти через Чилі?"
  
  
  
  "Не в цей час", - сказав він. «Ми залишимося на гірських дорогах, доки не наблизимося до узбережжя».
  
  
  
  Я пішов з ним у хлів. Вантажівки були чотирма старими армійськими автомобілями. Їхні відзнаки були зняті, але вони все ще були пофарбовані в оливково-сірий колір. Я дивився, як у них забираються люди, нарахувавши близько двадцяти, група більша, ніж я очікував. Іоланда помахала нам, коли ми вийшли. Гевара був поряд зі мною, і один із його людей вів машину.
  
  
  
  «На північ від Куйї є бухта, – сказав я водієві. "Ви можете знайти це?"
  
  
  
  Чоловік кивнув головою.
  
  
  
  «Рікардо знає Чилі, Перу та Болівію краще за будь-яку «дорожню карту», - сказав Гевара. Він відкинувся назад, небезпечний сталевий гак, яким була його рука, трохи вперся в мою ногу. Була опівночі, коли ми переїхали до Чилі. Ми чудово проводили час.
  
  
  
  
  VII
  
  
  
  
  17.
  
  
  
  
  Поїздка на узбережжя Чилі пройшла здебільшого у тиші. Че поставив кілька ввічливих питань щодо стану справ у Європі та, зокрема, у Східному Берліні.
  
  
  
  Я відповів йому шанобливо, намагаючись справити враження благоговіння перед великим революціонером. Важко сказати, як усе минулося. Його було важко рахувати.
  
  
  
  "Світ буде в захваті, коли дізнається, що ти все ще живий", - ризикнув я.
  
  
  
  "Хтось з того світу", - поправив він мене з холодною усмішкою. Довелося з ним погодитись.
  
  
  
  Дороги через Чилі переважно спускалися до узбережжя. Досягши моря, ми рушили в дорогу, як конвой, повз місто Куйя до невеликої бухти на півночі.
  
  
  
  "Побудуйте вантажівки вздовж далекого кінця бухти", - сказав я. "Бачиш, де каміння розташоване прямо біля кромки води?"
  
  
  
  Водій зробив, як я наказав. Че Гевара зліз зі мною з вантажівки. Я знав, що він дивиться на мене з легкими веселощами.
  
  
  
  Я вийняв з кишені маленький ліхтарик і опустився навколішки біля води. Я ввімкнув і вимкнув спалах, ввімкнув і вимкнув постійно без зупинки. Я моргав п'ять хвилин, потім зупинявся на п'ять і знову починав.
  
  
  
  «У вас, безперечно, є корабель», - сказав Гевара. «Дуже добре сплановано. Дуже геніально».
  
  
  
  "Більше того, чим ти думаєш", - сказав я, дивлячись на поверхню води. Несподівано вода закружляла, і з глибини з'явилася темна маса. Я глянув на Гевару і насолоджувався подивом на його обличчі. Підводний човен повільно піднімався, чорна, як смоль брила, набирала форми в міру наближення.
  
  
  
  «Німецький підводний човен», - вигукнув Гевара. «Один із найбільших підводних човнів часів Другої світової війни».
  
  
  
  "Переобладнана для перевезення вантажів", - сказав я.
  
  
  
  Підводний човен, пофарбований у тьмяно-чорний колір, вийшов на глибоководну посадку біля скель. Команда вже вийшла на палубу і кинула нам мотузки на берег. Ми прикріпили штрафи до вантажівок, і за кілька хвилин підводний човен був закріплений, і трап впав з корабля на берег.
  
  
  
  "Wilkommen, Kapitän", - крикнув я шкіперу. "Alles geht gut?"
  
  
  
  "Ja wohl", - відповів він. "Wie lange haben wie hier aufenthalt?"
  
  
  
  "Ви розумієте німецьку?" - Запитав я Гевару.
  
  
  
  «Трохи, – сказав він.
  
  
  
  "Капітан запитав, як довго йому доведеться тут чекати", - переклав я йому. «Nur eine stunde? – передзвонив я. - Kein mehr».
  
  
  
  "Гут", - відповів шкіпер. "Іх bin unruhig".
  
  
  
  "Він задоволений, що я сказав йому лише годину", - сказав я. "Він каже, що йому непросто".
  
  
  
  Я стояв поруч, поки команда, говорячи німецькою, несла ящики з гвинтівками та боєприпасами з підводного човна до вантажівок, що чекали. Коли двоє чоловіків несли велику коробку, я зупинив їх.
  
  
  
  "Eine minuten, bitte", - сказав я. Я відкрив коробку і показав Геварі акуратні ряди бляшанок усередині.
  
  
  
  "Порох", - сказав я. "Це дуже зручно. Його можна використовувати не лише як динаміт для вибухів».
  
  
  
  Він кивнув і виглядав задоволеним. Закривши коробку, я потягнувся до неї і намацав шпильку в кутку. Мої намацуючі пальці нарешті знайшли його, і я повільно повернув її на один повний оберт праворуч. Потім я жестом попросив людей перенести коробку в головну вантажівку. Я встановив таймер, який тепер перетворював коробку з порохом на одну величезну бомбу, яка б вибухнула через 24 години, якщо кришку було знято раніше.
  
  
  
  Я спостерігав, як люди обережно кладуть ящики у вантажівку. Вони повернулися, говорячи німецькою, проходячи повз нас, і я посміхнувся про себе. Усі робили чудову роботу. Від капітана до останнього члена екіпажу всі вони були членами флоту дядька Сема, спеціально відібраними для цієї роботи, тому що вони могли говорити німецькою. Я стояв поруч із Геварою, поки капітан керував розвантаженням із типовою тевтонською ефективністю та щедро роздавав різкі команди.
  
  
  
  Коли вантажівки були завантажені, капітан клацнув підборами і відсалютував з палуби підводного човна. "Gute reise", - відрізав він.
  
  
  
  "Danke schön", - відповів я. "Leben sie wohl."
  
  
  
  Гевара чекав і спостерігав, як субмарина повільно відійшла від берега і знову поринула у воду. Потім він знову заліз зі мною у вантажівку, і ми почали зворотний шлях через Чилі. Я знав, що якщо нас зупинять, то вся схема розсиплеться димом. Гевара міг втекти, і мій ретельно спланований переворот ні до чого не спричинив. Справи пішли так добре, що я стурбувався.
  
  
  
  "Я радий, що ви не спробували нічого хитрого, сеньйор фон Шлегель", - сказав Гевара, поки ми їхали. "У нашому положенні ми повинні вжити всіх запобіжних заходів. Один з моїх людей отримав вказівку направляти свій пістолет на вас кожну секунду, поки зброя не буде в нашому розпорядженні. Так багато людей чекають можливості дістатися до нас, що ми підозрюємо всіх і таке інше. Коли ми отримали звістку, що ви готові вести з нами переговори, ми перевірили вас усіма можливими способами, можливо, ми проведемо невелику партизанську операцію тут, у Болівії, але нам потрібні зв'язки по всьому світу».
  
  
  
  Я виглядав враженим. І я був страшенно радий, що AX вжив запобіжних заходів.
  
  
  
  «Ми навіть перевірили ваш рейс із Німеччини, сеньйор фон Шлегель, - самовдоволено сказав Че. Я сказав би тому, що Хоук був стурбований деталями.
  
  
  
  Я просто ще раз вітав себе з тим, як добре все пройшло, коли наші фари висвітлили лінію поліцейських машин, три з яких стояли біля дороги. Двоє поліцейських махали нам ліхтариками.
  
  
  
  "Стій", - скомандував Гевара своєму водієві. «Ви знаєте, що робити. Ми повторюємо це знову і знову».
  
  
  
  Вантажівки зупинилися, і кожен із водіїв вийшов. Ми з Геварою зробили те саме.
  
  
  
  «Ваші документи, сеньйори, будь ласка, – сказав поліцейський. Це звичайна перевірка. Останнім часом нас турбує велика кількість контрабанди цією дорогою».
  
  
  
  «Не рухайся, – тихо сказав Гевара.
  
  
  
  Офіцер насупився. "А?" він пробурчав.
  
  
  
  "Ви і всі ваші люди під прицілом", - сказав бос партизанів. Я простежив за поглядом поліцейського на вантажівки і побачив стовбури, що стирчали з них. Гевара взяв у офіцера пістолет і жестом попросив його стати поруч із патрульними машинами. Партизани вилізли з вантажівок, націлюючи карабіни на шістьох міліціонерів. Коли Че роззброїв усіх копів, один із його людей узяв пістолети і відніс їх назад до вантажівки.
  
  
  
  «Поверніться, – сказав Гевара офіцерам. "Погляньте на свої машини". Вони зробили, як їм казали. Я бачив, як Гевара кивнув головою. Ніч розкололася чергова черга пострілів і все закінчилося. Шість поліцейських лежали мертвими. Гевара виглядав безневинним, ніби щойно завершив мирну прогулянку лісом.
  
  
  
  Усі знову сіли у вантажівки, і ми поїхали далі. Коли ми перетнули кордон з Болівією, я з полегшенням зітхнув. Все було б досить заплутано, якби мені не довелося пояснювати, чому я взяв невелику армію болівійських партизанів до дружньої країни. Інцидент із чилійською поліцією залишив у моєму животі холодний вузол ненависті. Якби світ міг дізнатися цю людину такою, якою вона була, холоднокровним, смертоносним фанатиком, який не дбає про людське життя, чарівність легенди швидко зникла б. Сучасний Робін Гуд, друг бідних та пригноблених, був зовсім іншим. Як і всі, хто впевнений, що знає істину, він був байдужим до людського життя і захоплений абстрактними ідеями.
  
  
  
  Ми прибули до Болівії майже за годину. Ми піднімалися крутою гірською дорогою неподалік Пара, коли побачили жовтий автобус біля узбіччя дороги, передні колеса якого гротескно виступали з-під двигуна, що було явною ознакою зламаної осі. Жінка вибігла з автобуса, щоб зупинити нас. Я вийшов; Гевара та його водій вийшли зі мною.
  
  
  
  «О, дякувати Богу, нарешті з'явився хтось», - сказала жінка. «Ми пробули тут кілька годин. Ми зневірилися, що хтось піде цією дорогою до ранку».
  
  
  
  Я зазирнув у автобус і побачив лише молодих дівчат. Вони почали виходити та збиратися навколо нас. "Де твій водій?" - Запитав я жінку.
  
  
  
  «Пішли шукати допомоги, якщо це можливо. Ми зафрахтували автобус для танців у готелі Palacio до Орури», - пояснила вона. "Я місіс Кордуро, директор школи для дівчаток Доназ".
  
  
  
  "Школа Donaz", - сказав Гевара, перекочуючи ім'я мовою. «Одна з найексклюзивніших шкіл для дівчаток у Болівії. У школі навчаються лише дочки багатих та іноземців».
  
  
  
  "Це дорога школа", - погодилася жінка. «Але ми маємо кілька дівчат на стипендії з менш привілейованих сімей».
  
  
  
  Гевара посміхнувся їй, повернувся і крикнув своїм людям, що вибралися з вантажівок. Він обернувся до жінки. "Зламана вісь - ніщо", - сказав він. «Це другорядний урок у житті. Ми збираємося показати вашим ексклюзивним юним леді, чим насправді є життя. Мої чоловіки дуже часто залишаються без жінок. З них будуть добрі вчителі».
  
  
  
  Партизани з криком кинулися до дівчат. Я не міг зупинити це. Я стояв біля Гевари і дивився на його обличчя, коли перелякані крики дівчат наповнювали повітря. Не пощадили й директорку. Я бачив, як два партизани з криком затягли її в кущі.
  
  
  
  "Ви не схвалюєте, аміго?" - різко спитав мене Гевара.
  
  
  
  Я знизав плечима. "Не думаю, що це необхідно", - сказав я. Я хотів ударити кулаком по цьому самовдоволеному, задоволеному, зарозумілому обличчю, але час ще не настав. Я був один чоловік, один, і я був би мертвий, якби спробував що-небудь. Але куди б я не подивився, відбувалася та сама сцена. Молода дівчина дивилася на мене, її очі беззвучно благали, коли її тягли, її одяг був зірваний. Більшість дівчат більше не кричали; вони видавали хрипкі крики болю та агонії.
  
  
  
  Я йшов дорогою, намагаючись уникнути того, що відбувалося, але не міг викинути з голови погляд тієї дівчини. Я нарешті повернувся і зупинився, щоб стати навколішки поруч із плаченою оголеною фігурою. Я зібрав рвану сукню дівчини і накинув їй на плечі. Вона подивилась на мене. Її очі були вражені. Вони не мали ні ненависті, ні навіть страху, тільки величезна порожнеча. Цікаво скільки часу їй знадобиться, щоб забути це?
  
  
  
  Че покликав своїх людей назад у вантажівки, і я заліз у ведучий поруч із ним.
  
  
  
  «Ви повинні зрозуміти, моє дороге тло Шлегель, - сказав він. “Коли чоловіків змушують жити як тварин, вони діють як тварини. Цих дівчат зґвалтували лише фізично. У бідняків зґвалтували їхню честь, їхню гідність, їхні права. Все це питання перспективи.
  
  
  
  "Не зовсім", - подумав я. Ні, якщо я можу щось з цим поробити.
  
  
  
  Колона рушила далі, і, нарешті, я побачив довгі низькі будівлі ранчо у перших променях світанку. Ми вийшли, і люди почали завантажувати зброю з вантажівок у задню частину ослиць для подорожі назад у гори, куди вантажівки не могли їхати.
  
  
  
  Іоланди там не було, і я сподівався, що вона йшла на місію, маючи намір укласти останній роман перед поверненням до партизанського табору. Я просканував околиці. У задній частині сараїв, де земля йшла в гори, було багато гарного укриття. Я припустив, що Оло та інші там ховатимуться.
  
  
  
  "Гроші, сеньйоре Гевара", - сказав я, відіграваючи свою роль до кінця. “У вас є зброя. Тепер наша угода може бути завершена».
  
  
  
  "Готово, фон Шлегель", - м'яко сказав він. «Боюсь, я мушу убити тебе. Ніхто не знає, що Че Гевара ще живий, і ніхто не повинен знати про це, крім моїх людей. Я погодився зустрітися з вами, щоб отримати зброю. На жаль, це було суїцидальне прохання з вашого боку. Щодо плати, вона буде марна для вас мертвого, тож я залишу її собі».
  
  
  
  «Дуже добре, — подумав я. У нього все було точно розраховано.
  
  
  
  «Я нікому не скажу, що ти живий», - благав я, зволікаючи. Він усміхнувся мені, ніби я був розумово відсталою дитиною.
  
  
  
  «Не будь дурнем, мій дорогий фон Шлегель, – сказав він. «Це було б перше, ніж ви вихвалялися у Східній Німеччині, - що ви бачили мене живим. Ні, боюся, ваша кар'єра різко добігла кінця. Як тільки остання скринька буде прикріплена до останнього осла, ви вмиратимете."
  
  
  
  Я глянув на коробки. Залишилось лише троє.
  
  
  
  
  VIII
  
  
  
  
  Де, чорт забирай, були Оло та інші? У мене не було навіть пістолета, щоб захищатись, але я знав одне: я не помру, не взявши з собою Гевару. Я не планував робити цю подвійну церемонію, але я, чорт забирай, не збирався йти на неї поодинці. Вони несли останні
  
  
  
  коробки до осликів, і я спостерігав за ними з похмурим розпачом. Я не міг зрозуміти, чому Оло та інші не з'явилися.
  
  
  
  «Бачачи, що я помру, – сказав я Че, – мені дещо цікаво. Ці люди з тобою, вони всі ті, що є в тебе?
  
  
  
  «Ні, – сказав він. «На пагорбах позаду вас, з видом на ранчо, я маю ще п'ятнадцять, які спостерігають у бінокль на випадок, якщо мені знадобиться допомога. Чи бачите, я багато чому навчився з часу моєї останньої кампанії. В основному я зрозумів, що не можна бути дуже обережним. "
  
  
  
  Мої губи похмуро стиснулися при цьому; тепер я знав, що сталося з Оло та рештою. Або вони не змогли обійти партизани в пагорбах, або їхнє просування сильно затрималося. Все, що йшло так добре, збиралося піти не так.
  
  
  
  Чоловіки дали зрозуміти, що остання скринька надійно закріплена, і Гевара повернувся до мене. Він вийняв револьвер з-за пояса і ввічливо, майже збентежено посміхнувся.
  
  
  
  Пролунали постріли, і четверо людей Че впали. Він розвернувся у напрямку пострілів. Він гукнув. "Засідка!" "Приховатись!"
  
  
  
  На мить він забув про мене. Я нагадав йому про це, завдавши удару прямо з землі і потрапивши йому в голову. Він побіг двором, револьвер випав із його руки. Я кинувся за ним і побачив приголомшений подив на його обличчі. Раптом йому стало ясно, і я побачив, як у його очах здіймається лють.
  
  
  
  Користуючись перевагою раптовості, Оло та інші завдали серйозного удару партизанам у цій початковій атаці, але тепер партизани контратакували. Гевара зустрів мою атаку лютим помахом гачка. Я повернулася назад, і сорочка розірвалася попереду. Він підняв іржаві вила і шпурнув їх у мене зблизька. Мені довелося впасти плазом, щоб мене не проткнули зубцями.
  
  
  
  Я звів очі й побачив, як він мчить до сараю. Він швидко оцінив ситуацію як погану. Це була засідка, і він не знав скільки було в атакуючій групі. Якщо він залишиться, його люди можуть перемогти, а можуть і ні. Але під прикриттям бою він міг зникнути. Самозбереження було його першою турботою, фанатик, готовий на все, щоб вижити та продовжити боротьбу.
  
  
  
  Я прочитав його думки, коли побачив, що він біжить до сараю. Я помчав за ним тільки для того, щоб мене схопили двоє його людей, коли я завернув за ріг. Вони мене збили, але це були не такі вже й жахи. Я одразу звільнив одну ногу, вдарив найближчого по обличчю і почув його крик. Інший напав на мене з ножем. Я відкотився від його удару, обвив ногою його кісточку і потяг. Він упав, і я підійшов до нього, вдаривши по яблуку кадика. Він булькнув, очі його вилізли, потім він ліг непорушно.
  
  
  
  Я встав і знову побіг до сараю. Я зустрів Гевару, що вискакує на одному з коней. Я стрибнув на нього, щоб витягти його з сідла, і відчув гострий біль, коли гак врізався мені в плече. Мене відкинуло назад, мені вдалося уникнути удару копитом у живіт, і я перекинувся на землю.
  
  
  
  Ублюдок йшов. Лють усередині мене заглушила біль у плечі. Я кинувся в хлів і застрибнув на коня. Я бачив, як Че мчить по крутому схилу гори. Я озирнувся і побачив, що його люди наступали. Цей швидкий погляд показав мені, що коли раніше було двадцять проти шести, то тепер було приблизно дванадцять проти шести. Я припускав, що Оло та його група залишилися цілими. В іншому випадку шанси були ще гіршими. Але це була їхня боротьба. Мені треба було закінчити свою.
  
  
  
  Кінь був сильним і швидким, і поки я не наздоганяв Че Гевару, він теж не відривався. Шлях у гору був нерівним, скелястим та звивистим. Мій кінь через деякий час йшов і стрибав більше, ніж біг, і по гуркоті каменів попереду я зрозумів, що у Гевари така сама проблема.
  
  
  
  Я пришпорив тварину і, загорнувши за поворот, побачив коня Гевари, що стоїть з порожнім сідлом. Я зістрибнув зі свого та прислухався. Я чув, як він пробирався крізь кущі крутим схилом пагорба. Я пішов за ним, лють і гнів змушували мене рухатися швидше, ніж я міг би звичайно. Тепер він не був далеко попереду, і я бачив, що він сповільнюється.
  
  
  
  «Я вб'ю тебе, Геваро!» Я гукнув.
  
  
  
  Він прискорив крок, але я був надто близько. Він повернув праворуч. Він знав, куди йде, і за мить я теж це побачив. Він зупинився на краю стрімких порогів, які з гнівним ревом мчали вниз по схилу, потім ступив у них. З іншого боку на березі лежала довбане каное. Незабаром Че опинився до пояса у воді, борючись із швидкою течією, пробираючись до каное.
  
  
  
  Я пірнув за ним і відчув, як вода плескає моє тіло. Він був у середині потоку, коли я його наздогнав. Він повернувся і злобно вдарив мене гачком.
  
  
  
  Це була пекельна зброя, як битва з людиною з списом і мачете разом узятими.
  
  
  
  Замахування змусило мене відступити, і я втратив рівновагу. Я відчував, як вода тягне мене вниз та вниз. Мені вдалося схопити один із каменів і триматися за нього, поки я знову не встав на ноги. Воюючи з вихровим потоком, я ледве повернувся туди, де був, і продовжив шлях, до іншого боку.
  
  
  
  Але Гевара знав переправу і досяг човна. Він штовхав її у воду, а я все ще був далеко від нього. Як тільки він увійшов до цього, я знав, що він піде назавжди. Пороги віднесли б його вниз і геть, ніби він упіймав експрес.
  
  
  
  Він відштовхувався під кутом. Я швидко порахував і швидко помолився. Я дозволив воді схопити мене, збивши з ніг, і забрати вниз за течією. Мене несло під кутом, коли Гевару та його каное несло з берега. Якби я правильно підрахував, наші шляхи за мить перетнулися б. Він схопив весло з дна каное і намагався повернути, але течія була надто сильною.
  
  
  
  Я врізався в борт каное, схопився за планшир, і вона пішла, переваливши пороги разом зі мною. Тепер, куди б його не забрало, вона віднесе і мене. Бурхлива, стрімка вода тепер схопила нас, і, хоча ми боролися щосили, нас несло стрімкими порогами. Я вдарився об один камінь і подумав, що всі мої кістки розкололися. Ми прямували до області з бурхливою водою, яка означала безліч каменів, коли нас підхопила зустрічна течія і забрала вправо. Я знайшов опору на мілководді і побачив, як Гевара насилу підвівся на ноги.
  
  
  
  Я напав на нього, пірнувши під його гак, коли він підійшов до мене. Я схопив його за коліна, і він упав у вируючу, стрибаючу воду. Я різко вдарив його по обличчю, і він упав назад. Я знову пішов за ним. На цей раз гак підійшов рівно настільки, щоб розірвати мій пах. Я вирвався і відбив його ногою знизу, і він упав на одне коліно. Я замахнувся, вдаривши його по щелепі.
  
  
  
  Він перекинувся назад, з гучним сплеском ударившись об воду. Я був відразу на ньому, і тепер я відчув, як цей проклятий гак врізався в мою ногу. Мені довелося від болю відпустити Він знову був на ногах, рубаючи мене. Я ухилився від одного удару, потім спіткнувся і впав до пояса у воду. Він підійшов до мене, і я зумів підняти одну руку та схопити його за сорочку. Я смикнув і послизнувся у воді, коли він завдав смертельного удару гачком.
  
  
  
  Крюк ударився об камінь просто позаду мене. Я смикнув його за ноги. Тільки моя дика лють не дозволила мені впасти. Я стікав кров'ю з півдюжини ран, борючись із натиском порогів і смертоносним гаком Гевари.
  
  
  
  Я підвівся, відштовхнув його руку, поки він намагався затиснути гачок між моїми ногами. Я схопив його за голову і вдарив нею об один із каменів, що виступають із води. Я бив нею знову і знову, поки вода довкола не стала червоною. Потім я виштовхнув його тіло в центр потоку і спостерігав, як воно опускається в вирує воду, падаючи зі скелі на скелю, розбиваючись об каміння, поки не залишиться жодної цілої кістки.
  
  
  
  Я виліз із води і лежав, задихаючись, змучений, дозволяючи своєму тілу знайти шлях назад, щоб набратися сил, щоб рухатися. Нарешті я підвівся на ноги і, мало не впавши, поплентався через ліс до кам'янистої стежки. Кінь все ще стояв. Я з вдячністю заліз у сідло і один раз погнав її, рівно настільки, щоб вона пішла стежкою.
  
  
  
  
  IX
  
  
  
  
  До того часу, як я досяг кінця шляху, я відновив свої сили або принаймні їхню частину. Я повернувся ранчо. Запанувала тиша, цілковита і повна тиша, поки я повільно й обережно йшов на коні, огинаючи тіла партизанів, гротескно поширених на землі.
  
  
  
  Я поспішав і пішов посеред бійні. Луїс лежав біля дерева, мертвий, в одній руці все ще стискав ніж, устромлений у горло партизану. Наступним я виявив Едуардо, потім Мануеля. Я став поряд з ними навколішки, але там не було життя. Наступним був Чезаре, який все ще стискав у руці карабін, який мирно лежав поруч із мертвим партизаном. Антоніо стояв мертвим, притулившись до дерева, з червоною плямою на грудях. Останнім я знайшов Оло, оточеного тілами чотирьох партизанів.
  
  
  
  Я встав і ввійшов у хлів. Зникли ослиці і таке інше. Я легко уявив, що сталося. Деякі з людей Гевари вижили і втекли в гори зі зброєю та боєприпасами. Безперечно, у них було бачення продовження битви та збору нових рекрутів. На них чекав сюрприз.
  
  
  
  Я обернув свої рани ганчірками та пов'язками, щоб хоч би сповільнити потік крові.
  
  
  
  Потім я поїхав із ранчо. Я попрямував на північ, у бік Ель-Пуенте. Світанок поступався місцем дня, і я їхав на вантажівці так швидко, як міг. Нарешті з'явилася пуя, і я повернув на дорогу до покинутої місії. В'їжджаючи на подвір'я, я почув крик, потім інший. Я вискочив з кабіни, підповз до відкритого арочного вікна і зазирнув у святилище. Я побачив дві фігури, що катаються по землі, дряпаються, б'ються і кричать. Іоланда та Терезіна були в сутичці. Поки я дивився, Терезіна вирвалася, залишивши всю вже порвану блузку в руках Іоланди, схопила селянську дівчину за ногу і спробувала накласти блокування. Я посміхнувся. Болівійська розвідка, очевидно, навчала її бойовій школі.
  
  
  
  Але Іоланда пройшла через іншу школу, і вона дала їй уроки, про які Терезіна навіть не чула. Вона схопила Терезину за груди, згрібаючи їх нігтями. Терезіна скрикнула від болю та відпустила. Іоланда миттєво кинулася до неї, штовхаючи і дряпаючи. Терезіна спробувала відбити її ударом карате наполовину проведеним, і я здригнувся від його неспроможності. Це дійсно допомогло Йоланді відкинути Терезину на крок назад і трохи заспокоїти її.
  
  
  
  Терезіна схопила дівчину за волосся, розгорнула її і сильно вдарила їй у живіт. Я майже зааплодував. Іоланда зігнулася навпіл, а Терезіна втримала голову. Якби вона була сильнішою, це могло б спрацювати. Або, якби Іоланда була не такою вже лютою борцем. Я бачив, як Йоланда підняла спідницю Терезини, і дівчина закричала від болю. Іоланда вирвалася і стрибнула на свого супротивника, кусаючи, встромляючи зуби глибоко в ногу Терезини, її руки були як кігті орла, що рвуть і дряпають.
  
  
  
  Я переліз через підвіконня до кімнати. Я не міг більше дозволяти цьому продовжуватися. Я схопив Іоланду і відтяг її, відкинувши на півдорозі через кімнату. Коли вона побачила мене, її лють досягла нових висот. Вона стрибнула на мене, але я спіймав її однією рукою, скрутив і знову змусив розтягнутися. Вона кинулася в куток покинутого святилища і підійшла з розбитою пляшкою в руці та чистою ненавистю в очах.
  
  
  
  «Спочатку ти, – прошипіла вона, – а потім твоя сучка. Тебе я вб'ю. А їй просто відріжу груди».
  
  
  
  «Припини, Йоланде, - сказав я. "Все скінчено. Із цим покінчено. Він мертвий. Вони всі мертві».
  
  
  
  Я думав, що протверезні новини можуть її зупинити. Натомість вона нерозбірливо кричала на мене. Навіть дитина з розбитою пляшкою може бути небезпечною, а це була не дитина, а скажена тигриця. Вона рушила на мене. Я не рухався, поки вона не вдарила мене пляшкою по обличчю, потім я пірнув праворуч і спробував схопити її за руку, але вона була швидкою, як кобра. Вона знову напала на мене, і цього разу я кружляв, доки вона не виявилася спиною до Терезини.
  
  
  
  "А тепер, Терезіна", - крикнув я. Терезіна, що стояла біля дальньої стіни, тупо подивилася на мене, але Іоланда обернулася. Я стрибнув уперед, схопив її і притис до стіни. Пляшка розбилася, і вона задихнулася від болю. Я притис її до шиї, і вона впала. Терезіна була в моїх руках, перш ніж я встиг повернутися до неї.
  
  
  
  "Що трапилося?" Я сказав. "Ти ж не зробила того, що я тобі сказав, вірно?"
  
  
  
  «Не зовсім», - зізналася вона, притулившись обличчям до моїх грудей. «Я подумала про тебе і вирішила повірити тобі. Я просто відволіклася, коли прийшла ця дівчина. Ми почали розмовляти, і ми обидві розсердилися один на одного. Раптом вона налетіла на мене.
  
  
  
  "Використовуйте мотузку, яка була в мене, щоб зв'язати її", - сказав я. «Я думаю, нам обом потрібно трохи погладшати». Я побачив її вражене обличчя, коли вона помітила червоні плями на моїй сорочці та штанах.
  
  
  
  "Дай мені подивитися", - сказала вона, намагаючись розстебнути мою сорочку.
  
  
  
  Я відштовхнув її. "Пізніше", - сказав я. «Я протримався так довго, я можу протягнути ще трохи. Просто зв'яжи її і повертайся з нею в Ла-Пас».
  
  
  
  
  18-те
  
  
  
  
  Влада Болівії відмовилася вірити, що лідером партизанів Ель Гарфіо насправді був Че Гевара. Можливо, вони не змусили себе визнати, що не вбили його вперше. Терезіна підтвердила все, що я сказав, і наслідки битви на ранчо були переконливими, але вона не бачила самого Гевару. Лише дівчатка зі школи в Чилі знали, що сталося. Вони не знали, хто ці чоловіки. Тільки я бачив Че віч-на-віч. Тільки я знав, що легенда померла не вперше. Майор Андреола був відвертим зі мною, і я майже розумів його позицію.
  
  
  
  «Рік тому Гевар був убитий нашими військами в горах», - сказав він. «Ця людина, цей Ель Гарфіо, була самозванцем. Ми наполягатимемо на цьому, мій друже. Я нічого не можу вдіяти, ми повинні».
  
  
  
  «Нехай буде так, майоре», - сказав я. "Я розповім по-своєму, і світ сам розсудить".
  
  
  
  Я вийшов надвір, де чекала Терезіна. Ми обидва лікувалися в армійському шпиталі.
  
  
  
  Там до нас дійшли чутки, що наступного дня після битви на ранчо в горах стався страшний вибух.
  
  
  
  "Тобі треба піти, Нік?" - спитала вона, коли ми повернулися до мого готелю.
  
  
  
  "Боюсь, що так", - сказав я. «Але не раніше, ніж завтра. Я маю плани на вечір».
  
  
  
  Вона посміхнулася і поклала мені голову на плече. Я пообідав і принесли вино, і, коли настала темрява, я взяв її на руки. Я розстебнула бічні гудзики її сукні, нічого не сказавши. Потім я відкинувся назад.
  
  
  
  Я запитав. "Хіба ти не збираєшся його знімати?"
  
  
  
  "Ні", - сказала вона. "Ви знімете це".
  
  
  
  Я посміхнувся і обережно зняв його з неї, коли вона підняла руки. Глибокі подряпини на її прекрасних грудях стали червоними, і я ніжно потер їх пальцем, розстібаючи її бюстгальтер. Вона сіла нерухомо, стримуючись із рішучою зусиллям.
  
  
  
  «Я не займатимуся з тобою коханням, поки ти не скажеш мені одну річ», - сказала вона.
  
  
  
  "Яку?" – здивувався я.
  
  
  
  "Звідки ви дізналися, що я, як ви сказали, фальшива селянська дівчина?" — спитала вона. «Я думав, що добре зіграла цю роль».
  
  
  
  Я скривився. "Я не знаю, як це висловити", - сказав я. "Або навіть якщо я скажу це взагалі".
  
  
  
  Вона потяглася за сукнею, і я зупинив її: «Добре, я скажу тобі, якщо ти так страшенно наполягаєш на знанні. Я знав це, коли ти лягав зі мною в ліжко».
  
  
  
  Я бачив, як її очі потемніли, а потім у них спалахнув гарячий вогонь.
  
  
  
  Ти хочеш сказати, що я був недостатньо хороша в ліжку? вона спалахнула. Я скривився. Я боявся, що це буде реакція.
  
  
  
  "Ні, ні, нічого подібного".
  
  
  
  "Тоді що ти кажеш?"
  
  
  
  «Просто така дівчина, як Іоланда, ну, вона кохається інакше».
  
  
  
  "Вона гарячіша за мене?" - Запитала відповіді Терезіна. "Вона подобалася тобі більше?"
  
  
  
  "Ні, я говорю вам!" Я сказав. «Ти поводиться безглуздо».
  
  
  
  "Я?" - Заперечила вона. «А як щодо тебе? Тобі не здається, що ти дурний? Ти думаєш, що можеш визначити походження дівчини по тому, як вона кохається. Що ж, я маю намір показати тобі, хто дурний».
  
  
  
  Вона обернулася до мене, і її губи притулилися до моїх. Вона кинулася на мене з люттю ангела-месника, пристрасного, голодного, спраглих ангела-месника. Вона зняла з мене одяг, а потім покрила моє тіло поцілунками. Я впав з нею на килим, і ми зайнялися коханням. Терезіна була зарядженою вогненною істотою, її ноги обвилися навколо моєї талії, міцно утримуючи мене в собі.
  
  
  
  Коли вона досягла вершин свого екстазу, вона відступила, але лише на кілька хвилин. Коли я лежав поряд з нею, я відчував, як її губи покусують мої груди, мій живіт, мій живіт. Її руки були м'якими посланцями бажання, і вона повзла на мені, щоб тертися своїм тілом за моє. Я взяв її груди в свої руки і пестив їх, поки вона знову не плакала і задихалася від бажання, і ми об'єдналися в той момент, коли весь світ став єдиним цілим.
  
  
  
  Ми провели разом усю ніч. Вона була пристрасною, ненаситною - всім, чим може бути дівчина, коли позбавляються заборон. Коли настав ранок і я одягнувся, щоб піти, вона залишилася в ліжку.
  
  
  
  "Я збираюся залишитися тут на деякий час, Нік", - сказала вона. "Я хочу думати, що ти поруч зі мною, поки летиш назад до Америки". Вона стягнула простирадло, оголивши своє струнке тіло і м'які повні груди.
  
  
  
  "Повернися", - сказала вона, її очі були глибокими і темними. "Спробуй повернутися".
  
  
  
  Я поцілував її і так і лишив. Картина все ще зрозуміла у моїй пам'яті.
  
  
  
  Ясна та інша картина. Це Че Гевара. Може, він ще живий. Відомо, що людське тіло витримує фантастичні випробування.
  
  
  
  Але я розповів, як це сталося. Світ повинен читати і судити, відкидати істину як вигадку чи приймати вигадку за істину. Че Гевара живе як легенда, декому романтичну. Я можу вам сказати, що він був безпринципним фанатиком, людиною, одержимою мріями про велич. Дехто каже, що через те, що він був тут, світ став кращим. Я говорю, що краще, якщо його немає.
  
  
  
  Послухайте, я провів все життя у боях, вбивствах та крові. Я кажу, що світу не потрібні вбивці та фанатики, зациклені на власних уявленнях про славу. Буде краще, коли моя робота більше не знадобиться. На жаль, я думаю, що маю ще багато роботи.
  
  
  
  Мені досі подобається те, що сказав Буало. "Правда іноді може бути неймовірною". Мабуть, іноді може.
  
  
  
  
  
  Кінець.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  
  
  
  Формула судного дня
  
  
  
  
  переклав Лев Шкловський
  
  
  
  
  
  Назва оригіналу: The Doomsday Formula
  
  
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  
  Американський музей природної історії – це колосальна будівля у Центральному парку. Спочатку він був побудований в неоготичному стилі, але пізніше було додано романські елементи, що дає дивний архітектурний результат. Але, опинившись усередині, ви знайдете фантастичний огляд всіх природних явищ у нашому та інших світах, свідчення багатьох спроб людини пізнати та зрозуміти себе та своє оточення, каталог світу з моменту його виникнення. Проходячи через високі зали, я згадав багато приємного годинника, який я провів тут у дитинстві, і вирішив скоро повернутися сюди, щоб ще раз поглянути на все на дозвіллі.
  
  
  
  Мій погляд впав на пару пишних ніг під міні-спідницею, яка обіймала спокусливі вигини твердої попки. На жаль, ноги зникли у напрямку Департаменту ссавців, коли я попрямував до Історико-географічного інституту на четвертому поверсі. Це було місце, де я познайомився з ним.
  
  
  
  Я пройшов повз вітрини в залі географічної історії. Попереду, в кутку кімнати, я побачив високу худу людину. Він стояв перед одним із геологічних об'єктів. Його смагляве обличчя з тонким гострим носом на мить повернулося, коли я підійшов, щоб негайно повернутися до об'єкта, який він спостерігав. Він легко міг зійти за геолога чи фізика, який займається дослідженнями. З тією різницею, що це був не він. Він був Хоуком, головою організації AX, найтаємнішого підрозділу контррозвідки у Сполучених Штатах. Він був хитрим, твердим, як скеля, ерудитом. Він був гурманом, любителем сигар, садівником на дозвіллі та моїм начальником. Він вивчив велику структуру, що ілюструє різні стадії утворення вулканів. Коли я підійшов до нього, він почав говорити, не дивлячись на мене, не зводячи очей із споруди.
  
  
  
  "Чи знаєте ви, - почав він, - що є постійні вулканічні станції в деяких областях, так само як є станції землетрусів усюди, де вони пильно стежать за всім фізичним розвитком?" Він продовжував говорити, не чекаючи відповіді. «Багато експертів переконані, що мертвого вулкана не існує. Наш п'ятдесятий штат, Гаваї, насправді є сукупністю вулканів, які піднялися з моря після величезної вулканічної активності».
  
  
  
  "Дуже цікаво", - сказав я, коли він на мить замовк. Я намагався не квапити його. Він мав звичай підходити до справи різними обхідними шляхами.
  
  
  
  Він запитав. - "Ви справді знаєте, що таке конус бризок?" Я намагався згадати. - "Новий засоб для виведення плям?" Він стурбовано глянув на мене.
  
  
  
  «Це невеликий отвір біля кратера вулкана. Щось на кшталт клапана, з якого вириваються краплі лави, що падають, тверднуть і утворюють невеликі кам'яні мурашники.
  
  
  
  "Я запам'ятаю", - сказав я.
  
  
  
  "Великі виверження на Гаваях відбуваються кожні три-чотири роки", - продовжив Хоук. За останні шість місяців відбулося шість вивержень невеликих кратерів, які довгий час вважалися мертвими. Це безпрецедентна та несподівана вулканічна активність. Що ви думаєте про це?'
  
  
  
  Я запитав. - "Ви дійсно не очікуєте, що я відповім на це питання, чи не так?"
  
  
  
  "Ні, - сказав він зі слабкою усмішкою, - але я сподіваюся, що ти знайдеш відповідь".
  
  
  
  Я знав, що цей коментар щось означає, але вирішив почекати та подивитися.
  
  
  
  «З якого часу ви так цікавитесь геологією?» - люб'язно спитав я, намагаючись, щоб мій голос не звучав підозріло.
  
  
  
  "Я завжди був таким, малюк", - сказав Хоук. 'Але у мене є ще кілька речей, про які я думаю. Літак вилітає до Сан-Франциско сьогодні о сьомій вечора. Я зарезервував тобі місце. У Сан-Франциско у вас є стикування рейсом 667 на Гаваї».
  
  
  
  "Гавайї", - вигукнув я. «Але в мене сьогодні побачення із дівчиною. Мені знадобилося вісім місяців, щоб довести її до цього моменту. Хіба я не можу поїхати завтра вранці?
  
  
  
  "Дорога довга, а час летить непомітно", - відповів він. «Це одного разу написав Лонгфелло».
  
  
  
  Я насупив брови. Хоук не любив прямо говорити "ні". Натомість він вважав за краще вдаватися до таких двозначних філософських цитат. Але в результаті все звелося до того самого: ні.
  
  
  
  «Добре, – зітхнув я. «Що привело мене до країни хули? Що означає ця фігня з вулканами і відколи я став геологом? »
  
  
  
  «Ні, але активність цих вулканів справді дуже дивна», - сказав він. «Я весь ранок розмовляв із геологами у музеї, намагаючись знайти переконливе пояснення, але вони теж не розуміють. Після прибуття на острів варто побачити професора Джона Планка, головного вулканолога обсерваторії.
  
  
  
  Я надто довго працював на Хоука, щоб не знати одразу, коли він розповів мені лише половину історії. "Кого ще я маю шукати?" Я спитав. - «Вся ця геологічна інформація може бути цікавою, але яке відношення до неї має AX? Це зовсім не в наших володіннях, чи не так?
  
  
  
  "Като Інура", - сказав він. Я підняв брови. "Голова японської секретної служби?" Я запитав. "Цей Катон Інура?"
  
  
  
  Хоук кивнув головою. "Вчора у нас був телефонний дзвінок", - відповів він. 'Він подзвонив мені. Звичайно, ми не можемо багато сказати по відкритій лінії, але він стурбований. Він завуальовано повідомив мені, що підозрює, що японські терористи планують значний удар».
  
  
  
  Я дещо знав про японських терористів. Це була досить велика група, і їм кілька разів вдавалося завдати чимало неприємностей. Вони спритно торкнулися трьох тем: міжнародний комунізм та його переваги, прихований антиамериканізм, усе ще поширений у Японії, і розчарування незадоволених і бідних.
  
  
  
  "Ці японські терористи ховаються роками", - сказав Хоук. «Вони можуть захотіти докласти великих зусиль, щоб привернути увагу та схвалення японського народу. Останнім часом ширяться чутки про те, що вони змусять Сполучені Штати піти з південної частини Тихого океану. Вони мали на увазі, трохи завуальовано, що вони здатні робити те, що армії Імператора ніколи не могли зробити. І вони, здається, хочуть почати з Гаваїв. Як би шалено це не звучало, вони заявляють, що потоплять острів!
  
  
  
  Я запитав. - «І який зв'язок із цими виверженнями вулканів?»
  
  
  
  "Можливо, тут взагалі немає жодного зв'язку", - сказав Хоук. Але вони, можливо, відкрили деякі геологічні секрети, яких ми ще не знаємо, і плануємо ними скористатися. У будь-якому разі Інура хвилювався. І якщо він хвилюється, я також. Більше того, є на що звернути увагу, якщо хтось загрожує потопити один із американських штатів».
  
  
  
  Я ніколи не зустрічав Като Інура, але він мав відмінну репутацію і вважався одним із найкращих професіоналів у нашій області. Крім того, він, звичайно, найкраще знав психологію та тактику японських терористів.
  
  
  
  "Ну, що ж ви чекаєте?" - спитав Хоук. - Краще не пропустіть літак. Я залишуся тут ненадовго, доки вони не закриються. Мені тут дуже цікаво».
  
  
  
  Я повернувся і спитав. - "Що ще з вашої служби?"
  
  
  
  "Ви можете принести мені трохи вулканічного попелу?" Це чудове добриво для мого саду.
  
  
  
  Я з гарчанням пішов. Я знав, що Хоук ніколи не відправить головного агента, якщо не впевнений, що ситуація серйозна. Зрештою, я був його головним агентом. На скромність може бути ніколи, але так воно і є. Хок знав це, і я теж це знав, і це зробило наші стосунки такими, якими вони були, взаємною повагою, яку ми зазвичай ховаємо за різного роду інтелектуальною і саркастичною нісенітницею. Він мав безпомилковий радар для неприємностей, а коли виникали справжні проблеми, він знав, що може розраховувати на мене, щоб викрити їх і розібратися з ними не тільки в житті, а й у смерті.
  
  
  
  Я пройшов музеєм, не звертаючи особливої уваги на безліч цінних і цікавих артефактів. Коли я вийшов, небо було похмурим, і я відчув перші краплі дощу на моєму обличчі. Під'їхало таксі, і я швидко сів. Погода не допомогла мені покращити настрій.
  
  
  
  Я назвав свою адресу, і таксі помчало. Я заплющив очі і подумав про Дотті Томпсон, білявку, яка мала піти зі мною сьогодні ввечері. Я не дуже хотів скасовувати цю зустріч.
  
  
  
  Таксі було однією з великих старомодних машин. Я витяг ноги перед собою і глибше поринув у м'які подушки. Одне з коліс врізалося у вибоїну, і моя голова раптово полетіла вперед. Я глянув на дверцята машини і раптом помітив, що ручка на моєму боці зникла. Я озирнулася. Усі кнопки зникли: як у дверях, і на вікнах.
  
  
  
  Раптом я прокинувся. Можливо, це було просто старе, хиткі таксі, і ніхто не подбав про своєчасний ремонт. Але мені не подобалася думка, що я не можу самостійно вибратися з машини. Я схопив револьвер і нахилився, щоб щось сказати водієві, але скляна перегородка, яка нещодавно була встановлена ​​у всіх таксі для зниження ризику пограбування, унеможливила це.
  
  
  
  Я постукав склом, але чоловік, здавалося, повністю ігнорував мене. Він повернув ще раз, і тепер я побачив, куди він прямує: пустельну ділянку дороги біля Гудзона.
  
  
  
  Я відчув дивний різкий запах і помітив, що машина пришвидшується. Я нічого не бачив і не чув, але дивний запах став різкішим. Я відчув легке запаморочення, і мої повіки стали свинцевими; Я не міг довше тримати їх відкритими.
  
  
  
  Я вистрілив у товсту шию свого викрадача, але куля відскочила від куленепробивної скляної стіни, не завдавши жодної шкоди. І дедалі більше дивного, їдкого газу вдихалося у відсік. Моя голова закружляла, і я ледве міг бачити червоне світло перед нами. Таксі проїхало ним на максимальній швидкості, і далеко позаду мене я раптом почув звук сирени. Я щосили намагався обернутися і побачив щось, схоже на поліцейську машину, що йде за нами. Я спробував усміхнутися, але м'язи більше не слухалися. Я подумав, що цей ублюдок у напівсні проїхав на червоне світло, і тепер поліція Нью-Йорка приїхала схопити його та звільнити мене.
  
  
  
  Таксі різко нахилилося і водій дав повний газ, коли підійшла поліцейська машина. Я був занадто слабкий і сонливий, щоб стежити за подіями далі, але через мить різкий свист револьверного пострілу привів мене до тями. На мене глянуло рум'яне обличчя, і сильні руки розстебнули верхні гудзики моєї сорочки. "Що ... що сталося?" - Я спитав агента, який намагався мені допомогти. "Ми теж хотіли б це знати", - відповів він. "Чому це таксі їхало так швидко?"
  
  
  
  Я похитав головою, намагаючись прийти до тями. "З тобою все гаразд, хлопче?" - Запитав агент. «Думаю, моєму приятелю потрібна допомога у пошуках цієї машини. Я можу залишити тебе тут ненадовго, чи не так? Але переконайтеся, що ви залишаєтеся тут. Ми хотіли б поговорити з вами небагато».
  
  
  
  Я кивнув і зачекав, поки він зникне. Потім я насилу піднявся на ноги і зник у зворотному напрямку. За кілька кварталів я взяв інше таксі, яке відвезло мене додому.
  
  
  
  Я не був усередині жодної хвилини, як задзвонив синій телефон у ящику мого столу. Я підняв слухавку і прислухався до голосу Хоука.
  
  
  
  "Я ще не сказав тобі, де знайти Інуру", - коротко сказав він. "Я думав про інше", - різко відповів я. Хоук мовчав. Він знав, що я рідко втрачаю холоднокровність, і розумів, що щось мало статися.
  
  
  
  "Що трапилося, Нік?" він запитав. "Після того, як я залишив музей, у мене була погана компанія", - сказав я, описуючи свою незвичайну поїздку на таксі. "Думаю, тобі доведеться дещо пояснити поліції Нью-Йорка", - сказав я Хоуку.
  
  
  
  "Ми подбаємо про це", - відповів він. - А поки що тобі краще зосередитися на Інурі. Ви можете знайти його в невеликому заміському будинку в Вайкікі; будинок номер дванадцять. Зрозумів?
  
  
  
  Я зрозумів і повісив слухавку. Я перевдягся, засунув Вільгельміну, мій вірний 9-міліметровий «Люгер», назад у її наплечну кобуру і вдягнув куртку. Вільгельміна належала мені як моя власна шкіра; Вона не надто допомогла мені в таксі, але вона не могла творити чудеса, хоча багато разів рятувала мені життя. Її єдиним конкурентом був Хьюго, який був прикріплений до мого передпліччя у тонких піхвах. Стилет був ідеально збалансована, гостра, як бритва, безшумна та смертоносна зброя. Разом вони для мене були дорожчими за шістьох охоронців.
  
  
  
  Я перестав думати про інцидент з таксі і гадати, звідки вони дізналися, що я знаходжуся в музеї, і чи вони мають якесь відношення до мого нового завдання. Офіцери AX розберуться в цьому за мене. Мені була потрібна вся моя енергія для майбутнього, а не для минулого. Незабаром ви навчитеся не зациклюватися на минулому у цій професії.
  
  
  
  Я подзвонив Дотті Томпсон з аеропорту, сподіваючись, що звук літаків, що злітають, і оголошення рейсів, що вилітають, на задньому плані додадуть моєму оголошення додаткову актуальність. Вона почула мої глибокі вибачення і швидко відповіла: "Не поспішайте повертатися". Я вилучив її ім'я зі своєї маленької чорної книжки.
  
  
  
  Рейс у Сан-Франциско пройшов без проблем, але мені довелося деякий час чекати на стикування. Коли я визирнув у вікна зони очікування, то побачив, що згустився туман, так що ангари в аеропорту один за одним зникли з поля зору. Зрештою, було оголошено, що рейс 667 не вилетить протягом двох годин.
  
  
  
  Дві години? Дурниця! Не було жодних ознак вітру, і цей туман розвіється через дві години? Мені це здавалося малоймовірним. Я дуже ненавиджу чекати у вестибюлі аеропорту, тож вирішила прогулятися вулицею. Я підняв комір пальта і пішов краєм аеропорту. У тумані яскраві флуоресцентні вогні злітно-посадкової смуги здавалися величезними сіро-блакитними грибами. Проходячи повз один із розсіяних вогнів, я раптово побачив дівчину, що з'явилася з іншого боку світу. Я не міг бачити її обличчя, але мені відразу стало ясно, що вона в біді.
  
  
  
  Вона бігла, як зляканий олень, зрідка кидаючи зляканий погляд за собою. Потім я побачив тіні якихось інших фігур, що переслідують її в тумані, і водночас вона побачила мене. Вона побігла до мене. На ній були плащ і мішкуватий капелюх, інакше я міг бачити тільки темне волосся, що спадало до плечей. "Будь ласка", - видихнула вона. 'Ти мені допоможеш! Мені потрібен рейс 667».
  
  
  
  Я мельком побачив пару широких очей і гарний ніс, але безсмачний капелюх відкидав широку тінь на її обличчя. Позаду неї в синьо-сірому світлі вогнів злітно-посадкової смуги з'явилися двоє чоловіків, потім третій. Вона озирнулася, побачила чоловіків і глянула на мене. "Будь ласка, допоможіть мені", - сказала вона. «Я поясню пізніше. Ну ось!'
  
  
  
  Двоє чоловіків наздогнали її, і один із них схопив її за руку і потяг до себе. Вона нахилилася і вкусила його за руку. Він видав крик болю та відпустив його. Вона спробувала втекти, але другий сильно вдарив її по обличчю. «Брудна повія», - відрізав він. «Припини, чи ми зробимо тобі боляче».
  
  
  
  "Відпусти мене", - закричала вона, штовхаючи його по гомілки. "Я сяду на цей літак".
  
  
  
  Я подумав, що надивився досить, і зробив крок уперед. «Дайте їй спокій», - байдуже сказав я. "Що все це означає?" Перший із трьох холодно глянув на мене. Я швидко оцінив трійцю. У них був різкий, байдужий вигляд, як у типових найманців "Іди", - сказав найближчий. Він погрозливо рушив уперед.
  
  
  
  "Чому ви намагаєтеся перешкодити дівчині сісти на літак, яким вона хоче летіти?" – ввічливо запитав я.
  
  
  
  «Не втручайся, дурне. Це не твоя справа.'
  
  
  
  "Я вирішив, що це дійсно мене турбує", - сказав я рівним тоном. "Мої лицарські почуття... ви розумієте?"
  
  
  
  Перший незрозуміло насупився. «Не витрачай час на цього ідіота», - сказав другий. "Краще зроби його безпечним".
  
  
  
  Але дівчина скористалася їхньою слабкою увагою і сильно вдарила охоронця підбором туфлі підйомом стопи. Він закричав від болю, і дівчина відсторонилася і побігла до злітно-посадкової смуги. Я дивився, як її постать зникає в тумані, до червоних і жовтих миготливих вогнів літака. Придивившись, я побачив, як рухаються вогні. Великий літак повільно кермував полем, і я виразно чув шум двигуна. Це був пропелерний двигун, і пропелери оберталися, звичайно, не на максимальній швидкості, але досить швидко, щоб розірвати людину навпіл. Або чотирма, або набагато дрібнішими фрагментами. Я побіг за нею, три темпи майже не відставали. Вона була в тумані ковтає, але я чув стукіт її підборів по злітно-посадковій смузі. Вона побігла до літака, без сумніву, сподіваючись знайти допомогу. Я намагався йти швидше. Я швидко наздогнав її і побачив крила її плаща. Але літак був майже над нею. Він повільно котився до неї, пронизливі промені прожекторів ледь пробивалися крізь туман. Вони не могли її побачити. До речі, вони не могли уявити, що, особливо в цьому тумані, хтось іде по злітно-посадковій смузі. Густий туман огорнув нас, коли я наздогнав її і потяг за руку.
  
  
  
  Я закричав під звук пропелерів. - "Стій, чорт забирай!" 'Це я.'
  
  
  
  Вона обернулася, і я побачив полегшення в її очах. Я не міг бачити крило літака, але я вже починав відчувати всмоктування повітря.
  
  
  
  'На землю!' - Я закричав, дозволяючи собі впасти. Однією рукою я потяг її так, щоб вона опинилася на мені, і я відчув, як величезне крило повільно ковзало по нас. Туман трохи розвіявся за рахунок сили обдування пропелерів, так що я миттю побачив лопати пропелера, що швидко обертаються, у величезному двигуні. Я не чув кроків наших переслідувачів, але раптом пролунав пронизливий крик, всього півсекунди. Потім його поглинув вереск двигуна. Я відтягнув дівчину від себе і затис їй рота рукою, щоб попросити мовчати. Вона лежала, не чуючи жодного звуку. Літак розчинився у тумані, і шум двигунів був швидко поглинений щільною атмосферою. Раптом я почув крик жаху.
  
  
  
  «Ісусе», - пролунав голос одного з наших переслідувачів. «Це був Чарлі. Він потрапив під пропелер».
  
  
  
  'Де він?' - пролунав інший зляканий голос.
  
  
  
  "Я не знаю, але давайте знайдемо цю маленьку сучку", - відповів інший. "Ми повинні знайти її для Чарлі".
  
  
  
  Я бачив, як здіймається туман. Це займе всю мить, але цього було достатньо. Ми помітили одне одного одночасно. Я не став шукати третього, вірніше, що від нього залишилося.
  
  
  
  «Ось вони, – крикнув один із них. - "Забирайся!" Вони побігли до нас. Я залишився на одному коліні і подивився на дівчину, яка встала на лікті і з тривогою подивилася на двох чоловіків, що наближалися.
  
  
  
  - Мовчи. Не намагайся знову втекти, - прогарчав я їй. Я почекав, поки вони підійдуть, і пірнув не вгору, як вони чекали, а прямо вперед. Я врізався в них по коліна, схопив їх за одне коліно і пірнув уперед. Вони обоє впали на землю. Я перекотився праворуч і завдав першого удару карате, який не влучив точно в ціль, але був достатнім, щоб побачити, як він звивався від болю. Інший трохи пошарив у стегна, ймовірно, щоб витягти зброю. Я вдарив його правою, і він упав у бетонну підлогу за метр від мене. Револьвер з гуркотом ударився об бетон за кілька ярдів від нього. Я пішов за ним і ухилився від удару в область живота. Він підвівся і рвонувся до мене, як бик. Я зупинив його швидким, коротким аперкотом, за яким пішов потужний лівий хук, який потрапив йому в обличчя після того, як він пролетів два фути в повітрі. Я глянув на дівчину і побачив, що її очі розширились. Я швидко повернувся, але пропустив удар по скроні. Він одужав швидше, ніж я думав.
  
  
  
  Я впав і покотився вліво. Він сильно вдарив мене ногою по стегні, і я одразу ж випростався. Я дозволив йому накинутися кілька разів, прикинувся переляканим і продовжував ухилятися. Поки він впевнено готувався до потужного правого удару, я раптом присів, встромивши кулак у його м'який живіт. Він видав звук, схожий на повітряну кулю, що здувалася. Коли він зігнувся навпіл, я добив його різким коротким правим ударом.
  
  
  
  Я повернувся до дівчини і побачив, що вона спостерігає, як туман знову стуляє над нами.
  
  
  
  "Дякую", - сказала вона.
  
  
  
  "Ходімо зі мною", - відповів я. 'Давай вибиратися звідси. Поспішати не треба, у такому тумані літак не злетить. І більше не виглядай такою наляканою. Ці двоє певний час будуть відключені.
  
  
  
  «Це не так, – сказала вона. Я відчув, як її тіло затремтіло від дотику моєї руки до її плеча. «Я думала про це… про ту іншу людину. Якби не ти… це трапилося б зі мною».
  
  
  
  "Можливо", - сказав я. «Щодо нього, я не думаю, що це велика втрата для людства». Вона насупилась. - "Ти крутий. Але я вважаю, що маю дати вам пояснення. Я дам його тобі. Але спочатку я хочу замовити білет».
  
  
  
  "Добре", - погодився я. "Я піду з тобою. Я лечу на цьому літаку».
  
  
  
  Ми разом пішли крізь туман, і я майже не міг її бачити. У неї був м'який голос, голос із оксамитовим підтоном. Коли ми підійшли до будівлі, перед нами виник оазис світла. Вона зняла мішкуватий капелюх і плащ, і зміна була більш ніж разючою. Вона струсила з себе вологу туману, і я побачив каскад блискучих чорних кучерів. Коли вона подивилася на мене, я побачив пару гарних глибоких карих очей і тонкий вузький ніс. Брови, що злегка зігнулися на кінцях, надавали її обличчю ельфійського виразу. Її красу підкреслювала мідна атласна шкіра. Я підозрював, що вона з Гаваєм. Вона мала типову суміш рас, через яку народжуються монументально красиві жінки. На ній була проста біла сукня з вільним латунним поясом у вигляді кілець. Сукня прикривала її, як лист, що покриває гілку дерева, закриваючи, але водночас манячи.
  
  
  
  «Я почуваюся набагато краще», - сказала вона, повертаючись із квиткової каси, де вона забронювала рейс. Вона божественно усміхнулася мені. Її наступна пропозиція була перервана системою гучного зв'язку. "Увага, будь ласка", - пролунав голос диктора. «З жалем повідомляємо вам, що через погану погоду рейс 667 вилітає тільки о 7:30 завтрашнього ранку». Всі вільні номери в готелі «Аеропорт» зарезервовані для вас. Будь ласка, пройдіть у мотель, щоб забрати ключі від своїх номерів. Дякую.'
  
  
  
  Вираз обличчя дівчини одразу змінився.
  
  
  
  Я запитав. - "Ти боїшся цих людей?"
  
  
  
  "Вони знову спробують мене зупинити", - прошепотіла вона. Її рука, яку вона поклала мені на плече, почала тремтіти.
  
  
  
  «Заспокойся, – сказав я. «А краще дайте мені пояснення, яке ви мені обіцяли. Ходімо разом у мотель. Там ти можеш мені все пояснити».
  
  
  
  Коли ми знову вийшли, вона одягла мішкуватий капелюх і плащ. "Мене звуть Іолана Каму", - сказала вона, простягаючи мені руку. «Я їду на острови… додому».
  
  
  
  «Схоже, хтось хоче запобігти цьому».
  
  
  
  "Мій батько", - сказала вона з гнівом у голосі. «Я хотіла б знати, чому. Я знаю, що він мені сказав і про що ми сперечалися, але я думаю, що це ще не все».
  
  
  
  Я запитав. - Що він сказав вам, а з чим ви не погодилися?
  
  
  
  "Я вчилася на материку", - почала вона. Але я хочу викладати на островах. Є величезна потреба освіти. Тато думає, що мені краще викладати тут. Він мені так сказав, але саме тому ми завжди сварилися. Він має велику плантацію ананасів, і вона дає хороший дохід, але він повністю живе минулим. Він має багато заперечень проти всього, що відбувається на острові. Він сказав мені не повертатися, доки він не дасть мені дозволу. Я сказала йому, що він може вирушити в пекло, а я повернуся. Він найняв цих… бандитів, щоб вони мене зупинили.
  
  
  
  "Досить радикально, чи не так?" – прокоментував я. "Ні, якщо ти знаєш мого батька", - сказала вона. «Він упертий. Ніхто не сміє суперечити йому».
  
  
  
  «Крім тебе», – посміхнувся я.
  
  
  
  «Крім мене, – сказала вона. «Ось чому у нас були розбіжності з того часу, як я стала достатньо дорослою, щоб приймати власні рішення».
  
  
  
  Я запитав. - "Ви справді боїтеся, що вони спробують ще раз?"
  
  
  
  "Я дуже цього боюся", - відповіла вона.
  
  
  
  "У мене є пропозиція", - сказав я. «Ми можемо поділити мою кімнату. Я можу спати на дивані, якщо є диван. Або на землі. Не має великого значення. Таким чином, принаймні ви не будете самотні». Вона на мить задумливо глянула на мене. Я подумки посміхнувся і, не здригнувшись, озирнувся. Мені не хотілося вирішувати її сумніви.
  
  
  
  "Добре", - сказала вона нарешті. "Будь ласка допоможіть".
  
  
  
  Я запитав. - 'Ти впевнена?' «Іноді ліки гірші за хворобу. Це може бути один із таких випадків».
  
  
  
  Вона глянула прямо на мене. "Я в це не вірю", - повільно сказала вона.
  
  
  
  «Добре, – сказав я. «Мене звуть Нік… Нік Картер. І я їду на Гаваї, щоб зустрітися з кимось із Японії».
  
  
  
  "Дуже цікаво", - сказала вона, скоса дивлячись на мене. Але це не говорить мені, що ви робите.
  
  
  
  "Я геолог-аматор" - сказав я. Це було схоже на гарне прикриття.
  
  
  
  Ти ні в чому не любитель, Нік, - відповіла вона.
  
  
  
  Я запропонував піти ще в барі мотелю. Коли я увійшов із Іоланою, майже всі звернули увагу. Навіть жінки підняли очі і дивилися на нас із сумішшю ревнощів та заздрощів.
  
  
  
  "Як ви думаєте, вони спробують ще раз?" - спитала Іолана після першого ковтка. – «Я маю на увазі цих бандитів».
  
  
  
  "Можливо", - спокійно відповів я. «Їм не важко знайти нас. В аеропорту не приховують, де розміщують гостей. Але, щиро кажучи, я не думаю, що вони нас більше потурбують».
  
  
  
  Її обличчя розслабилося. "Ви сказали, що підозрюєте, що у вашого батька були інші причини заборонити вам відвідувати острів", - зауважив я.
  
  
  
  Вона серйозно подивилася на мене. Я помітив, що в ній була якась природна привабливість, поєднання невинності та вишуканості.
  
  
  
  "Я не знаю", - відповіла вона. «Може, він хотів би, щоб я була поруч. Іноді він буває таким. Або, можливо, хтось інший вмовив його тримати мене ближче».
  
  
  
  Вона не закінчила цей останній коментар, і я подумав, що краще нічого не форсувати. Так що я не став вдаватися до подробиць. Я запитав. - 'Ти хочеш потанцювати?' У кутку бару стояв музичний автомат, і я кинув у нього монету. Вона легко танцювала напроти мене, і я відчув дві м'які верхівки її грудей на своїй сорочці. Я поклав їй руку на спину, і вона присунулася до мене ще ближче. Вона танцювала з природною гнучкістю і іноді посміхалася мені з-під трохи піднятих брів. Цікаво, як вона буде в ліжку, невинному чи витонченому? Може, разом? Було вже пізно, і ми зіткнулися з раннього й невизначеного ранку. Ми пішли до нашої кімнати, і Йолана спробувала приховати невелику невпевненість. Вона не дуже добре справлялася.
  
  
  
  "Зазвичай я сплю в трусах або голим", - сказав я їй. «Оскільки я завжди добре поводжуся в компанії жінок, я носитиму труси сьогодні ввечері. Хочеш спочатку роздягтися? '
  
  
  
  «Ні… Я почекаю», – спокійно сказала вона. Я вимкнув світло, щоб кімнату освітлював тільки жовтий промінь світла, що йде з ванної кімнати. Коли я був у трусах, я підійшов до канапи з покривалом. Я помітив, що Йолана спостерігає за мною, і мені здалося, що я прочитав схвалення в її очах, хоча в тьмяному світлі це було важко сказати.
  
  
  
  "Ти гарний", - раптом сказала вона. Це мене трохи здивувало. "У тебе гарне тіло", - пробурмотіла вона. «На Гаваях, де раніше ми ніколи не носили багато одягу, ми почали цінувати красу тіла як самостійну сутність. А в тебе гавайське тіло».
  
  
  
  «Хоч би що це означало», - засміявся я.
  
  
  
  «У Сполучених Штатах я бачила багато чоловіків із сильним тілом, величезними м'язами, які були збудовані за допомогою силових тренувань», - сказала вона.
  
  
  
  Але переважно це стосувалося розвинених м'язових скупчень. На Гаваях у наших сильних канаків стрункі жилисті тіла, як у вас, із силою пантери, а не бульдозера.
  
  
  
  Вона різко обернулася, ніби боялася продовжувати, і поспішила у ванну. Коли вона повернулася, вона вимкнула світло у ванній кімнаті, але неонова вивіска за межами кімнати проникала в кімнату, щоб показати мені, що на ній були тільки трусики. На мить вона зупинилася, дивлячись на мене.
  
  
  
  "Іди сюди", - сказав я з дивана. Вона мовчки підійшла до мене босоніж і подивилася на мене. Я бачив її груди, які регулярно піднімалися та опускалися. Я побачив, що має тверді соски. Вона тримала очі напівзаплющеними, а губи відкрилися. Я сів, схопив її і потяг униз. Моя рука знайшла її ліві груди. Вона відштовхнула мою руку, але не намагалася підвестися, і її очі світилися теплим проникаючим світлом навіть у темряві.
  
  
  
  "Ні", - пробурмотіла вона. "Будь-ласка не треба." Вона щосили намагалася вимовити слова з губ.
  
  
  
  Я відпустив її. "Іди спати, Йолано", - сказав я, посміхаючись їй. Вона нахилилася і трохи поцілувала мене. Вона провела кінчиками пальців на моєму обличчі, потім підійшла до ліжка.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  Коли ми вийшли з мотелю наступного ранку, сонце розчиняло останні клуби туману. Я встав рано, швидко одягнувся і встановив Х'юго та Вільгельміну на їхні місця. Коли Йолана вийшла з ванної кімнати, я був готовий піти. На ній був темно-червоний светр, що щільно облягав її груди, і коротка спідниця. Вона підійшла до мене і обійняла мене за шию. Її очі глянули на мене багатообіцяючим блиском. "Дякую за вчорашній день, за все, що ви для мене зробили", - сказала вона.
  
  
  
  
  
  "Неважливо, люба", - посміхнувся я. «Вчора ввечері мені не сподобалася ця лицарська нісенітниця. Це мене дуже засмучує. Відтепер сезон полювання відкрито».
  
  
  
  
  "Як побажаєш", - сказала вона, потягнувшись за своєю маленькою сумкою. Коли ми переходили вулицю до аеропорту, я відчув, як її рука на моїй руці раптово стиснулася. Я простежив за її поглядом і побачив трьох чоловіків, що стояли біля машини. Вони дивилися на нас. Один з них, як я помітив з усмішкою, мав руку на перев'язі. Я глянув на трійцю. У моєму погляді було щире запрошення, і я не підозрював, що вони його приймуть. Вони нервово перезирнулися, побалакали і зупинилися біля машини, коли ми проходили повз. Як і більшість найманців, вони не хотіли ризикувати своєю шкірою, якщо ризик здавався їм занадто великим.
  
  
  
  
  Ми мовчки сиділи в літаку, але в міру наближення до Гаваїв Йолана все більше хвилювалася. Коли літак повільно, але вірно почав знижуватись, я подивився на точки землі в синьому океані. Я подумав про те, скільки помилок було про наш п'ятдесятий штат. Багато людей не знають, що Гаваї складаються з восьми окремих островів, сім із яких населені. Вони лежать трохи вигнутою лінією. Гаваї - найбільший острів, але не центр усієї діяльності, як вважає більшість американців. Коли говорять про Гаваї, більшість людей мають на увазі острів Оаху, на якому ми приземлилися б. На Оаху знаходиться найбільше місто архіпелагу Гонолулу. Це Оаху, де швартуються витончені круїзні лайнери. Пляж Вайкікі знаходиться на острові Оаху, також як і Перл-Харбор, станція космічних досліджень Каєна та Гавайський університет. Коли літак повільно зупинився на головній злітно-посадковій смузі, я подивився на натовп зовні і відразу згадав про плавильний казан гонок, яким насправді були Гаваї. Тридцять два відсотки островитян складали японці, двадцять дев'ять відсотків – європеоїди. Філіппінці становили 11 відсотків населення, а 6 відсотків становили китайці. Лише два відсотки були полінезійцями.
  
  
  
  
  Коли ми вийшли з літака, мені довелося пообіцяти Йолані, що я навідаю її на плантації батька в горах. Не знаючи, що попереду, я сказав їй, що зупинився в готелі Royal Hawaiian. Вона швидко поцілувала мене в щоки і зникла. Коли вона сіла в таксі, я востаннє мигцем побачив її стрункі стегна.
  
  
  
  
  Забронювавши номер у готелі Royal Hawaiian, я взяв таксі до пляжу Вайкікі, до котеджу номер дванадцять, де мав зустрітися з Като Інурою. Швидше за все, у відпустці він уявить себе японським бізнесменом. Будинки стояли вздовж дороги, що йшла паралельно до пляжу. Я вийшов із таксі, знайшов номер 12 і постукав у двері. Тільки після того, як я постукав вдруге, двері відчинилися. Я зіткнувся з досить худим, серйозним виглядом чоловіком у білому костюмі з відкритою сорочкою.
  
  
  
  ;
  
  
  "Я запитав. - Като Інура?" Він нічого не сказав, але глянув на мене пронизливим поглядом.
  
  
  
  
  "Нік Картер... АХ.", - сказав я. Я показав свої документи і знайшов достатньо часу, щоб їх вивчити. Нарешті він відчинив двері ширше.
  
  
  
  
  «Будь ласка, увійдіть, – сказав він. Він виглядав зовсім не так, як я собі уявляв. Для японця він здавався дуже високим. Крім того, для мене він був схожий на островитянина, ніж на японця. У його зовнішності були характерні риси змішаного шлюбу. Його тіло було худим і незграбним, а обличчя вузьким із запалими щоками. Невеликий шрам біг над його правою бровою, а рот був похмурим.
  
  
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав він. "Але я здивований, побачивши вас тут, на Гаваях".
  
  
  
  
  "Хіба Хоук не сказав, що надішле мене?"
  
  
  
  
  Като Інура похитав головою. Ні, він мені не сказав. Я навіть дивуюся, чому йому спала на думку ідея послати тебе».
  
  
  
  
  "Але як щодо телефонного дзвінка?" – здивувався я. «У нього склалося сильне враження, що ви очікуєте на неприємності, і він попросив про зустріч з одним з найкращих агентів AX. Він сказав мені, що ти приїхав на Гаваї із цієї причини».
  
  
  
  
  Інура засміявся. "Мій візит сюди - звичайна справа", - сказав він. "Боюсь, Хоук неправильно витлумачив наш телефонний дзвінок".
  
  
  
  
  Я запитав. - "Але як щодо цієї несподіваної вулканічної активності?" «Він порадив тобі розповісти мені про це, а також про те, що ти дуже переживаєш із цього приводу».
  
  
  
  
  «Ні, я просто пожартував із цього приводу», - сказав Інура з дивною усмішкою. «Можливо, ця діяльність так раптово справді виглядає трохи дивною, але в іншому я не розумію, до чого тут я. Це проблема геологів та інших вчених. Боюся, Хоук починає лякати.
  
  
  
  
  Я насупив брови. У будь-якому разі, одне з того, що не можна було сказати про Хоука, полягало в тому, що він колись надто хвилювався. І він не поспішає неправильно витлумачити повідомлення. Я нічого більше не розумів. Інура встав.
  
  
  
  
  
  «Якщо моя телефонна розмова з вашим босом справді викликала стільки непорозумінь, - сказав він, - я сподіваюся, що ви приймете мої щирі вибачення. Я можу тільки порекомендувати вам трохи повеселитися, поки ви все ще тут, і поїхати назад, коли вам буде зручно. Я сам письмово повідомлю Хока.
  
  
  
  
  "Я не знаю, що сказати", - зізнався я. "Він докладно розповів мені, що ви повідомили йому про свої підозри щодо можливих терактів з боку японських терористів".
  
  
  
  
  Інура стиснув губи. "Ми дійсно про це говорили", - сказав він. «Але я мав на увазі лише можливі дії у Японії. У будь-якому разі це був мій намір. Перепрошую, якщо я помилився. У будь-якому випадку я радий познайомитися з вами, містере Картер. Я багато чув про вас.
  
  
  
  
  Через кілька хвилин я пішов бульваром, бурмотячи собі під ніс. Якби Хоук справді неправильно витлумачив телефонну розмову з Като Інурою, це було б уперше в його житті. Він був найхитрішим організатором, з яким я коли-небудь стикався. Навіть якщо він працював тільки на інтуїції, він майже завжди мав рацію. Він був дуже здатний розкрити правду, приховану за посланням, даним у завуальованій формі. Хоук сказав, що його розмова з Інурою відбувалася у завуальованій формі, і, звичайно, теоретично могло бути можливо, що він неправильно зрозумів, але мені все одно було важко це зробити. Зрештою, я вирішив викликати таксі і відвідати Джонні Кая. Я маю звичку на кілька годин забути про незрозумілі речі тільки для того, щоб прояснити їх новим поглядом.
  
  
  
  
  У невисокій будівлі поліцейського управління Оаху я виявив, що лейтенанта Кая тим часом підвищили до капітана Кая. Я назвав своє ім'я пухленькому білому в приймальні, і через кілька секунд двері, що ведуть до офісів, відчинилися. Я почув його голосний голос, перш ніж побачив його.
  
  
  
  
  "Це неможливо", - кричав він. "Старий!" До мене підбіг міцно складений, енергійний хлопець і схопив мене ведмежими обіймами. Він майже не змінився, маленький, але у чудовому стані. Він був японцем за походженням і досяг успіху в плаванні та бейсболі в Університеті Південної Каліфорнії. "Чому ти не попередив мене, що прийдеш?" - проревів він.
  
  
  
  
  "Я ледве встиг попередити себе, що збираюся побачити тебе", - відповів я. «До речі, ти міг би написати мені, що тебе зробили капітаном, маленький ублюдок! Чи поштові служби тут більше не працюють?
  
  
  
  
  Він посміхнувся. "Я був зайнятий", - сказав він.
  
  
  
  
  «Я був у Нью-Йорку тиждень і намагався додзвонитися до вас, але вас там не було. Мені сказали, що ви були в якомусь чортовому куточку на канікулах.
  
  
  
  
  "Неможливо", - перебив я.
  
  
  
  
  Він запитав. - 'Що ти тут робиш?' Готовий посперечатися, бізнес. Чи це офіційний візит?
  
  
  
  
  "Ні", - засміявся я. “А що я тут роблю, я сам хотів би знати. Я думав, що знаю, але після розмови з якимсь Като Інурою із японської секретної служби кілька хвилин тому я ні в чому не впевнений».
  
  
  
  
  
  "Като Інура?" - Джонні Кай насупився. - То це на Гаваях? Я нічого про це не знав. Цей подонок-шпигун просто проникає в країну і їде, а вони не приходять привітатись з нами. Як поживає цей старий слиз? Все ще такий же товстий та пухкий?
  
  
  
  
  "Товстий і пухкий?" - Запитав я, скорочуючи всі мої м'язи. "Ви знаєте Като Інуру?"
  
  
  
  
  "Протягом багатьох років", - відповів Джонні Кай. «Він завжди боровся зі своєю вагою. Іноді він здається товщим, ніж у висоту».
  
  
  
  
  
  Я згадав людину, з якою розмовляв у пляжному будиночку. Незалежно від того, скільки їсть цей хлопець, він ніколи не стане товстим та опухлим. Вся конструкція тіла унеможливила це. У нього було струнке, майже худорляве тіло. 'О Боже!' - Вигукнув я, кидаючись до дверей. "Ти мене побачиш", - крикнув я приголомшеному Джонні Каю. Я мало не спіткнувся про двох із його людей, коли пробіг через будівлю. Я впіймав таксі, яке проїжджало повз штаб-квартиру, і стрибнув усередину.
  
  
  
  
  
  "Вайкікі", - покликав я водія. «І тримай газ на межі. Ви працюєте на американському уряді». Водій здивовано озирнувся і вчинив, як йому сказали. "Чорт чорт чорт!" Я вилаявся вголос. Я не знав, на кого я злюся найбільше, на хлопця у пляжному будиночку чи на себе. Багато речей можуть звести мене з розуму, і в першу чергу варто подбати про те, щоб вас обдурили. Але я був не тільки в люті, а й вкрай стурбований. Цей хлопець безперечно не був Інурою. Я здивував його, хоч би ким він був, і він цим скористався. Він подбав про те, щоб я розмовляв, сам залишаючись у тіні. Таким чином він отримав важливу інформацію, в той час, як він міг залишатися в невіданні. Коли таксі наблизилося до будинку, я нахилився вперед і подивився в далечінь. Я побачив дві фігури, що вибігали з котеджу до старого седана Hudson, що чекає на тротуарі. Я одразу дізнався в одній із двох постатей людини, яка так уміло мене обдурив. За кермом «Гудзона» сиділа третя людина. Швидкість таксі, що наближається, дала їм зрозуміти, що відбувається, і я побачив, як людина в «Хадсоні» завела машину.
  
  
  
  
  Я вигукнув таксисту. - 'Стоп!' Таксі зупинилося з вереском шин, і я вискочив із Вільгельміною в руці. Старий Хадсон під'їхав і поїхав прямо на мене. Я вистрілив у водія. Я відразу зрозумів, що спізнився, коли побачив, як він ховається за панеллю приладів. Постріл розбив лобове скло, але водієві вдалося втримати машину на курсі і міцно триматися за кермо зі свого незручного становища. Я був змушений відскочити, щоб уникнути машини, і врізався у тротуар. Я наполовину випростався і знову вистрілив, але Hudson вже пролетів повз мене і зник у найближчому повороті, коли мої постріли потрапили в заднє крило і просто не потрапили в шину.
  
  
  
  
  Я озирнувся на таксі і подумав, чи варто його переслідувати за Гудзоном. Водій сидів за кермом сірий від страху. Він був схожий на труп. Я поклав «Люгер» у наплічну кобуру. До того часу, як таксі повернуло, вони були надто далеко, щоб знайти свій слід. Це не мало жодного сенсу. Я дав таксисту щедрі чайові та пішов до пляжного будиночка. Като Інури, як і раніше, не було, але там був величезний безлад. Вони не пропустили жодного кута. Вони вирвали всі книжки з книжкової шафи. Одяг був розкиданий по підлозі, а в центрі кімнати лежала розірвана на шматки валіза. Людина, яку я вважав за Інуру, мабуть, почала своє розслідування, коли я прибув. Якби я прийшов за кілька хвилин, я б дізнався, що відбувається. Якби я прийшов на кілька хвилин раніше, я міг би зустріти справжнього Като Інуру.
  
  
  
  
  На думку відразу прийшли два питання. Де був справжній Катон Інура і що шукали загарбники? Що б це не було, я не думав, що вони його знайшли, судячи з того безладу, який вони влаштували. Але, звичайно, я не міг бути певним. Якби вони його не знайшли, то краще, якби вони тільки повернулися. Що стосується Інури, можливо, він знав, що до нього приїжджатимуть відвідувачі і тимчасово зник. Я подзвонив Джонні Каю телефоном з кімнати і розповів йому, що сталося. Я попросив його залишити все, тому що я знайшов, доки Като Інура не з'явиться знову або поки у мене не з'являться нові підказки.
  
  
  
  
  "Як хочеш, Нік", - відповів він. - Я охоронятиму будинок двадцять чотири години на добу і віддаватиму накази, щоб нікого, окрім вас, не пускали. Ми нічого не чіпаємо. Крім того, я накажу своїм людям подбати про Като Інура.
  
  
  
  
  Можливо, його змусили сховатися».
  
  
  
  
  "Можливо", - сказав я. - "Але це не так. Я впевнений, що тоді він намагатиметься зв'язатися зі мною. Ні, я думаю, ймовірніше, що вони десь тримають його і поки що не змогли змусити його говорити».
  
  
  
  
  «Тримай мене в курсі якнайбільше, Нік, - сказав Джонні.
  
  
  
  
  Я повернувся до свого готелю на іншому таксі. Коли я приїхав туди, то виявив, що до мене прийшов несподіваний гість. Це була Йолана, і вона зачаровувала своєю мідною шкірою та гарним чорним волоссям.
  
  
  
  
  "Я прийшла запросити вас на обід", - оголосила вона, підтримуючи мене. «Я сподіваюся, що ти зможеш бути сьогодні ввечері. Батько дуже хотів би познайомитися з вами. Я розповіла йому, як ви розправилися з його найманцями в аеропорту.
  
  
  
  
  "І він хоче зустрітися зі мною?" - сказав я з недовірою в голосі. "Навіть зараз, коли він знає, що я зірвав його плани на тебе?"
  
  
  
  
  Йолана засміялася. "О, це нічого", - відповіла вона. «Тато не такий. Я тут. Він знає, що програв той раунд, і не нарікатиме на це».
  
  
  
  
  
  «Я хотів би спочатку освіжитися і переодягтися», - сказав я.
  
  
  
  
  "Я почекаю", - відповіла вона, і я пішов до своєї кімнати. Коли трохи пізніше я вийшов з ванної, все ще з оголеними грудьми, я побачив Йолану, що сидить на дивані. Вона захоплено подивилася на мої груди.
  
  
  
  
  "Ось, дозволь мені допомогти тобі", - сказала вона, коли я витяг з валізи чисту сорочку. Я взяв Хьюго і вклав стилет у піхви на правому передпліччі. Її очі спостерігали за тим, що відбувається з більш ніж звичайним інтересом.
  
  
  
  
  «Чи у всіх геологів-аматорів є такі інструменти?» - спитала вона майже байдуже. – Я посміхнувся.
  
  
  
  
  «Я справді не знаю, – сказав я. "Звичайно знаю. Іноді це буває дуже корисно, наприклад, розкопувати дрібні предмети під камінням тощо».
  
  
  
  
  Я був певен, що вона не повірила жодному слову, але далі не пішла. Вона провела пальцями по моїх плечах, легкими та швидкими, але з збуджуючою силою. Її руки ковзнули по моїх лопатках та спині.
  
  
  
  
  "Тобі краще припинити це, або ти забудеш про обід у батька", - попередив я її. Вона зупинилася і стала переді мною, щоб дивитися прямо на мене.
  
  
  
  
  «Я просто хотів знати, чи така шкіра, як здається. Ось твоя сорочка.
  
  
  
  
  Вона допомогла мені застебнути сорочку. Коли вона деякий час не дивилася, я поклав у кобуру Вільгельміну і вдягнув куртку. Потім ми пішли на стоянку, де було припарковано її машину, маленьку «Тойоту».
  
  
  
  
  Я подумав, що це буде за вечерю, коли глянув на дівчину поряд зі мною. Вона була дуже жіночною, майже тендітною, але в той же час, здавалося, мала величезну наполегливу силу. Безперечно, у неї були дивні, бурхливі стосунки з батьком, але в мене було сильне відчуття, що є ще щось, про що вона не згадувала досі. Це просто не було схоже на випадок упертого старого батька та впертої молодої дівчини. Я був майже певен, що це ще не все. Я невдовзі дізнаюся.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Йолана водила чудово. У неї не було проблем із маневруванням на маленькій легкій «Тойоті» крутими звивистими гірськими дорогами. Незабаром бруковані дороги перетворилися на вужчі запилені стежки. Після того, як ми зробили крутий поворот, я побачив велике рівне поле біля підніжжя гребеня. Я впізнала ананас по гострим колючим листям. З іншого боку поля був великий будинок з низьким дахом. Йолана пішла стежкою, що йшла вздовж поля до будинку. Прибула відкрита вантажівка, набита людьми, що схилилися над краями і махали Йолане.
  
  
  
  
  «Це збирачі, які щойно приїхали з поля». - пояснила Іолана, спрямовуючи «Тойоту» якомога ближче до краю. Складачі ананасів були дуже схожі на сезонних робітників на заході та півдні Америки. У кабіні вантажівки поруч з водієм я побачив худорляву людину в розстебнутій сорочці. Я побачив, що над правою бровою він мав горизонтальний шрам. Я глянув на Йолану. Вона йшла безтурботно.
  
  
  
  
  "Хто були ці двоє у кабіні?" - спитав я, щосили намагаючись, щоб мій голос звучав якомога байдужіше. - "Я думав, що бачив одного з цих двох десь раніше".
  
  
  
  
  «Поруч із водієм – один із майстрів мого батька», – негайно відповіла вона. «Я вважаю, що його звуть Джімоно. Я не дуже добре знаю його. Він приїхав сюди на рік, коли я поїхала до Сполучених Штатів. Інший – один із водіїв».
  
  
  
  
  Я допитливо подивився на неї. На її обличчі виражалася лише чесність та безтурботність. Вона нічого не знала або була однією з найкращих актрис, яких я коли-небудь зустрічав. Хлопець у вантажівці був ублюдком, якого я вважав за Інуру. Вантажівка проїхала повз нас миттєво, але я був у цьому впевнений. Вирішив зіграти круто та ненав'язливо. Все стало ускладнюватися, і з'явилося безліч цікавих можливостей. Якщо він працював на отця Йолани, чи означає це, що її батько мав якесь відношення до цієї справи? Не обов'язково. Він має вміти працювати самостійно під гарним прикриттям. Або всі вони мали до цього якесь відношення. Яструб одного разу сказав, що я запідозрив би навіть свою власну матір, і, мабуть, він мав рацію. Коли я працюю, я відкидаю будь-яку довіру, засновану не більше, ніж на почуттях. Якщо ви не можете зробити це, у вас не буде довгого життя в цьому бізнесі. Будь-який агент, який дозволяє своїм почуттям зіграти свою роль, обов'язково матиме коротку кар'єру. А смерть дуже несентиментальна. У будь-якому випадку, якби всі вони були задіяні на цій плантації, це означало б, що вся гра була заздалегідь спланована, щоб не допустити мого приїзду на Гаваї. Інцидент з таксі в Нью-Йорку та клопіт в аеропорту міг бути інсценований просто для того, щоб витягти мене сюди. Звичайно, це означало, що Йолана була спільницею, що чомусь здавалося неправильним. Після кількох років служби будь-який хороший поліцейський може відчути запах «двійника» з відстані десять ярдів, а в Йолани не було такого запаху.
  
  
  
  
  Ми проїхали круговою під'їзною доріжкою до фасаду будинку. Я вирішив відкинути свої підозри та прийняти все як є. Але я не міг забути сигнал небезпеки, який вловила моя фізична антена, що постійно функціонує. Будинок був прекрасною архітектурною спорудою, що поєднує в собі найкращі елементи гавайської та американської архітектури. Перед будинком був чудовий сад. Спочатку ми увійшли до просторої високої зали з кількома папоротями та квітучими фуксіями.
  
  
  
  
  "Тато дуже старомоден", - попередила мене Іолана. "Ви повинні бути готові до того, що він час від часу вимовляє проповідь про те чи інше". Коли ми пройшли далі в будинок, що повз поклонився слуги, з кімнати вийшов отець Йолани, щоб привітати нас. Це був гігантський чоловік, вищий за мене, з широкими плечима Незважаючи на сиве волосся, він виглядав дуже сильним і здоровим. На ньому були білі штани вільного крою, а його груди були оголені під розстебнутим жилетом. На шиї він мав вінок із квітів. Його очі були блакитні, як сталь, і яскраво контрастували з мідно-коричневою шкірою. Квіткова гірлянда надавала його вигляду щось святкове, що пом'якшувала його природну строгість.
  
  
  
  
  «Ласкаво просимо, містере Картер», - сказав він.
  
  
  
  
  Я відповів на його формальний уклін. З'явився слуга зі срібною мискою з чотирма келихами, наповненими чудовою сумішшю рому, бренді та ананасового соку. Кожен із нас узяв по одному, і я вже ставив собі запитання, для кого був цей четвертий келих, коли я почув позаду чіткий голос.
  
  
  
  
  "Можу я скласти вам компанію?" - Запитав голос, і я повернувся. Я побачив, що голос належав дівчині, трохи вищій за Йолану і одягненій у довгий червоний халат з глибоким вирізом спереду. Вона подивилася на мене темно-карими, трохи мигдалеподібними очима, і я на мить затримав подих. У неї не було нічого спільного з Іоланою, крім її мідної гладкої шкіри, за винятком того, що вона була не менш привабливою. Вона була стрункішою, але з повнішими грудьми і тваринною привабливістю.
  
  
  
  
  "Ах, Кані", - сказав отець Йолани. "Містер Картер, це моя інша дочка, Кані".
  
  
  
  
  Кані тримала мене за руку трохи довше, ніж треба, і я намагався не показувати свого подиву. Мені було цікаво, чому Йолана нічого не сказала про свою сестру. Можливо, це пов'язано із суперництвом? Це, звичайно, не видавалося мені виключеним. Ця дівчина була принаймні такою ж гарною, як Йолана.
  
  
  
  
  "Чому б нам не посидіти в саду?" - припустив отець Йолани. Я помітив, що пропозиція звучала як наказ. Він навів нас у сад каміння, настільки пишний, що майже фізично вплинув на мої почуття. Красива тропічна рослинність показала усі відтінки зеленого. На величезному листі гніздилися великі птахи, а посередині гуркотів невеликий фонтан. Йолана втрутилася в розмову, але тільки глянула на мене. Вона помітила моє здивування, коли мене представили Кані.
  
  
  
  
  «Я чув, вам подобається діяти, містере Картер». Кані засміялася, і її очі дивилися зухвало. «Я сподіваюся, що ти будеш поруч, якщо мені колись знадобиться порятунок».
  
  
  
  
  У мене було відчуття, що вона жартує з мене, але на перший погляд вона була просто доброзичливою.
  
  
  
  
  «Я маю подякувати тобі за те, що ти мав справу з Іоланою», - сказав Каму, і мені знову нагадали, що ця людина була не лише батьком, не лише власником плантації, а й свого роду патріархом. «Звичайно, ви не могли знати, що їм наказали не завдавати їй шкоди».
  
  
  
  
  Я збирався сказати йому, що його хлопчики не з тих, хто виконує накази, але вирішив заткнутися. "Я радий, що зміг зробити їй ласку", - зауважив я з усмішкою. Ми допили келихи, і через кілька секунд слуга повідомив, що вечеря подана. Кані провела мене до їдальні, а Йолана супроводжувала свого батька.
  
  
  
  
  Їдальня була красиво оформлена, з великим обіднім столом з дерева тика і міцними стільцями. Я сидів навпроти отця Йолани, а дві дівчинки сиділи поряд зі мною. Вечеря була чудовою: чудовий суп з кореня імбиру, за яким слідували гаряче калькуттське каррі і підсолоджена качка, приготовлені полінезійською у величезному пальмовому листі. Йолана і Кані розмовляли найголосніше, з веселими веселощами, що мали особливе значення. Іноді вони говорили одне одному щось полінезійською. "Що ви тут робите, містере Картер?" - Раптом запитав мене Каму.
  
  
  
  
  "Я геолог", - миттєво відповів я, швидко глянувши на Йолану. Вона потягала свою склянку, але я не міг не помітити, що вона дивилася на мене через свою склянку. «Насправді, – додав я, – я приїхав сюди через чутки про те, що тут спостерігалася незвичайна вулканічна активність. Ви можете придумати це пояснення, сер?
  
  
  
  
  Батько Йолани засміявся, різко закинувши голову. "Пеле дає нам зрозуміти, що вона незадоволена", - глузливо сказав він. Пеле – богиня вулканів. Згідно з гавайською легендою, це викликає виверження вулканів і може навіть призвести до зникнення масивів суші в морі. Кажуть, що колись вона жила у кратері на островах. Багато островів іноді приносять у жертву чорну свиню в одному з кратерів».
  
  
  
  
  "Це, звичайно, дуже красиво і мальовничо", - зауважив я. «Але оскільки ви, безперечно, не вірите в давні легенди, гадаю, у вас є й інше пояснення».
  
  
  
  
  Патріарх знову посміхнувся. "Ви дуже швидко робите висновки", - сказав він. «Я не маю іншого пояснення. Наведене мною пояснення анітрохи не гірше за будь-яке інше. Зрештою, функціонування вулканів ще не набуло вичерпного наукового пояснення».
  
  
  
  
  Він підвівся, ляснув у долоні, з'явилися слуги і почали забиратися. Його погляд наказав мені піти за ним, коли він вийшов із кімнати. Йолана йшла зі мною.
  
  
  
  
  "Ти не сказала мені, що в тебе є сестра", - сказав я. 'Чому?'
  
  
  
  
  "Мені це не здавалося важливим", - сказала вона. Було ясно, що вона не хотіла вдаватися до подробиць. Відповідь мене не задовольнила, але я побачив, що її батько чекає на мене, і пішов далі. Він провів мене до великої овальної кімнати з м'яким золотим світлом і безліччю прикрас на стінах.
  
  
  
  
  Каму жестом запросив мене сісти. «Якщо ви дійсно зацікавлені у вивченні кратерів, містере Картер, вам слід відвідати наш приватний кратер на вершині гори прямо за плантацією… Мауна Вайкама. Я надам провідників та коня».
  
  
  
  
  "Я був би дуже вдячний", - сказав я. Я не міг вигадати виправдання, щоб позбутися цього переконливим способом. Я видавав себе геологом. Крім того, мені завжди хотілося заглянути всередину кратера.
  
  
  
  
  «Добре, – сказав Каму. «Якщо ти будеш тут о восьмій тридцять ранку, я все приготую для тебе. Краще піти раніше, поки сонце не стало нестерпним».
  
  
  
  
  Дівчата сіли з нами, щоб випити бренді, і старий розповів їм про мою заплановану експедицію наступного ранку. Мені здалося, що в очах Йолани я побачив розчарування. Вона призначила зустріч наступного ранку в Гонолулу. Я глянув на годинник. Було вже пізно, і я хотів повернутись досить рано, щоб зателефонувати Джонні Каю. Може, він матиме для мене новини.
  
  
  
  
  "Якщо ви повернетеся вранці, - сказала Іолана, - ви можете взяти мою машину і повернути її вранці".
  
  
  
  
  "Відмінна ідея", - погодився я.
  
  
  
  
  Коли Йолана пішла за машиною, її батько попрощався зі мною формальним поклоном. Кані поцілувала батька на ніч. Потім він повільно, але правильно пішов геть. Кані подала мені руку і подивилася на мене з засліплюючою усмішкою. Я відчував її ліві груди на своєму тілі, коли вона притулилася до мене, і я не міг не поглянути крадькома на її тілесні насолоди, які рясно виступали над її сукнею.
  
  
  
  
  "Я піду з тобою до під'їзної доріжки", - щебетала вона. «Я справді рада, що ти прийшов, Нік. Я хотіла б дізнатися вас краще. Хіба ми не можемо колись разом поїхати до Гонолули?
  
  
  
  
  Я посміхнувся до неї. Вона висунула свої щупальця, ні на мить не замислюючись про можливі почуття Йолани. Я гадки не мав, що дві сестри були нерозлучними друзями. Але я вирішив погратись з нею. Можливо, вона дізнається трохи більше про цього наглядача, Джімон. Але щось попередило мене не починати збирати розвіддані надто рано.
  
  
  
  
  "Я думаю, ми зможемо розібратися в цьому", - сказав я, дозволяючи своїм очам говорити зовсім інше. Краєм ока я побачив Тойоту, що наближається.
  
  
  
  
  Кані продовжувала тримати мене за руку, поки я не відштовхнув її, і її темні очі дивилися зухвало і багатообіцяюче. Вона була такою ж гарною, як Йолана, але по-іншому. Вона була гнучкою та небезпечно зухвалою. Коли я йшов до машини, Йолана стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилася на мене. Вона подивилася на мене, надувшись. ;
  
  
  
  
  "Мені дуже шкода, що це зайняло так багато часу", - різко сказала вона. "Чи це мало зайняти більше часу?" Я не звернув уваги на останній коментар. "Я все ще хотів би знати, чому ти ніколи не говорила мені, що в тебе є сестра", - сказав я.
  
  
  
  
  «Вона лише зведена сестра», - огризнулася Іолана. «У нас були різні матері, і ми зовсім різні».
  
  
  
  
  "Мені подобається в це вірити", - посміхнувся я. Я зазирнув у сад і побачив, що Кані зник. Я довго і пристрасно поцілував Йолану, пробігаючи язиком її губами і зубами. По її тілу пробігла тремтіння, і вона мало не притулилася нігтями до моїх плечей. Коли я відпустив її і пішов до "Тойоти", вона дивилася на мене широко розплющеними очима. Я сів за кермо маленької машини, помахав Йолані та поїхав. Я виїхав з під'їзної доріжки і опинився на звивистій горбистій дорозі. Я швидко проїхав вузькою стежкою, зробивши крутий поворот праворуч. Раптом я натиснув на гальмо, коли фари висвітлили стару машину «Б'юїк», що зупинилася посеред дороги. Коли "Тойота" зупинилася, я визирнув через лобове скло і виявив, що в машині немає нікого. Я повернув ключ запалення і вийшов. Коли я рушив до «Б'юїка», я почув шум, гуркіт піску та каміння, що падає з пагорба. Я підняв очі і побачив, що маса, що падає, загрожує мене роздавити. Я побіг на другий бік Тойоти у пошуках захисту. Це було безглуздо. Грукали каміння та пісок, і я відчув, як машина котиться по мені. На мене вдарив бруд, дрібне каміння та валуни, і я намагався захистити голову руками. Я відчув болісний біль у плечах і спині, і я не міг утриматися від падіння з узбіччя дороги. Я падав усе нижче і нижче, ударяючись об крутий гребінь. Моя голова сильно вдарилася об камінь. Я почав повільно втрачати свідомість. Все навколо мене було брудом, піском та камінням, і мені здавалося, що я пливу у бруді. Я натрапив на інший камінь, і все стало чорним. Я просто відчув, що вдарився в щось гостре, що мене вдарило, перш ніж чорна фіранка повністю закрилася.
  
  
  
  
  
  Мої заплющені очі відреагували на промінь світла. Чорний туман став темно-фіолетовим, потім червоним і жовтим. Я розплющив очі. У моїй спині і на руках були гострі крапки і промінь світла світив мені в обличчя.
  
  
  
  
  Я повільно почав відновлювати зір і побачив чоловіка, японця, ще з двох позаду нього. Мої руки були розкинуті, і коли я глянув униз, то побачив, що опинився в гаю ананасів. Гострі, колючі рослини впіймали мене і тепер кололи мені руки, руки та тіло.
  
  
  
  
  'Де він знаходиться?' - Чоловік клацнув ліхтариком. Мені не знадобилося багато часу, щоб дати раду ситуації. Вони вважали, що падіння мало не вбило мене і що вони більше не будуть зі мною проблем. Вони помилились. Я отримав кілька ударів, але мені пощастило, і я міг витримати набагато більше. Але що важливіше, їхнє запитання сказав мені багато про що. Те, що вони шукали у котеджі, вони, мабуть, не знайшли. Вони гадали, що це в мене. – подумав я. Я відчував Вільгельміну і Хьюго поряд зі своїм тілом, але через розкинуті руки я нічого не міг зробити з жодним з них. Моя рука відкрилася і зімкнулась навколо чогось гострого. Я помацав пальцями і виявив, що це ананас. Я повільно стиснув його рукою. Японець із ліхтарем нахилився вперед, щоб підняти моє обличчя. Це все, що мені було потрібне. Я кинувся з ананасом і вдарив його по обличчю. Гострі шпильки пронизали його шкіру, і він закричав від болю. Він упустив ліхтарик і схопився за викривлене обличчя обома руками.
  
  
  
  
  Миттю я звільнив Вільгельміну з її наплічної кобури і двічі вистрілив. Перший постріл потрапив у хлопця, якого я вдарив ананасом по обличчю. Постріли злякали і двох інших, які відсахнулися. Друга куля потрапила до одного з його друзів, котрий намагався витягнути револьвер. Він загарчав, але це більше скидалося на глухий стогін, і впав на бік, схопившись руками за живіт. Третій спробував втекти. Я відпустив Вільгельміна і пішов за ним. На цей час я мав кілька питань, на які потрібно було відповісти. Ананаси терлися об мій одяг і руки, і, хоча я йшов не дуже швидко, мені стало боляче. Я був весь у саднах та синцях. Чоловік саме піднімався по пологому схилу, коли я його обігнав. Він спробував ударити мене ногою, але я його вдарив, внаслідок чого він упав. Він миттю випростався і приголомшив мене. Коли він почав тікати, я подумав, що він не має револьвера. Однак спалах синьо-жовтого полум'я показав протилежне, і куля пробила плечову частину моєї куртки. Я відчув гарячий, пекучий біль і подумав, що це було ковзне поранення. Я впав на землю і відкрив вогонь у відповідь, але він уже був готовий. Він знову став на одне коліно, щоб стріляти, але я передбачав його рух, і він у мене був на прицілі. Тяжкі кулі «Люгера» потрапили в нього, начебто його вдарили ломом. Він вистрілив у відповідь, але його тіло смикнулося на мить, потім він упав і лежав нерухомо. Я не став перевіряти, чи він живий. Я знав краще. Усі троє були японцями чи, по крайнього заходу, японцями за походженням. Придивившись до них уважніше, я помітив, що Джімоно там немає.
  
  
  
  
  
  Підйом був дуже болючим, але я ставився до цього спокійно. Зім'ята "Тойота" лежала біля підніжжя пагорба, але старий "б'юїк" все ще залишався неушкодженим. Я сів і поїхав до Гонолули. Я подумав, чи не буде проти обміну нової «Тойоти» на старий «б'юїк». Сподіваюся, машину було застраховано.
  
  
  
  
  Коли я прибув до Гонолулу, я негайно зателефонував Джонні Каю і повідомив йому, що він може забрати три тіла з того місця, де щойно був обвал. Новини, які він мені повідомив, були не дуже обнадійливими.
  
  
  
  
  «Вони знайшли Інуру, Нік, – сказав він. «Його тіло винесло кілька годин тому. Його вбили та кинули десь у море».
  
  
  
  
  Я повісив люльку і налив собі віскі. Троє хлопців, які напали на мене, хотіли чогось, що, на їхню думку, було у Като Інури. Оскільки вони не знайшли його, я все ще мав шанс отримати його. У мене була сильна підозра, що вона все ще має бути у пляжному будиночку. Я можу подивитись завтра. Джонні тримав його під постійним наглядом, як і обіцяв.
  
  
  
  
  Мені потрібна була гаряча ванна, щоб полегшити біль у моїх забитих кінцівках. Лежачи в заспокійливій воді, я не звертав уваги на минулі події. Нападники на мене, мабуть, були попереджені і пішли за мною з плантації. Вони могли йти за мною, коли я виїжджав з Іоланою раніше, але я в цьому сумнівався. Джимоно, бригадир, міг помітити мене, коли я проїжджав повз вантажівку з Іоланою і поставив пастку. Ця можливість здавалася мені найімовірнішою. І якби батько Йолани був замішаний, він міг би все підготувати набагато раніше. Я опустив цю думку, принаймні поки що. Я не міг вигадати вагомого мотиву. Навіщо старому зв'язуватися з японськими терористами? І все-таки вся історія була такою ж колючою, як шкірка ананаса.
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  
  Наступного ранку моє тіло все ще боліло і було в синцях. Я вирішив зателефонувати Хоуку, тому що хотів дізнатися більше про Джимоно та його значення в японському терористичному угрупуванні. Після короткої розмови з Вашингтоном я прийняв ванну. Я сподівався, що відділ мікрофільмів AX швидко надасть інформацію. Поки я розчісував волосся, задзвонив телефон.
  
  
  
  
  "Джимоно", - пролунав сухий голос на іншому кінці дроту, - "45 років, займає високе становище в японській групі". Його присутність означає, що слід очікувати на важливі події. Джимоно завжди працює з партнеркою-жінкою, іноді з двома чи трьома. Він підпорядковується безпосередньо керівнику групи, що вказує на незвичну довіру».
  
  
  
  
  Подякував за інформацію та поклав трубку. Я на мить подумав про боса Джимоно, дивного старого, що стоїть за японською організацією, якому Джимоно підкорявся. За словами наших найкращих інформаторів, це був літній, майже старий чоловік, який вимагав
  
  
  і отримував шалену відданість від своїх підлеглих. Ходили чутки, що він ховався десь у своїй кімнаті, навіть розмовляючи зі своїми наближеними через зачинені двері. Він ізолював себе від світу, щоб повністю присвятити себе справі анархізму або будь-яким його ідеалам. Особисто я думав, що він просто божевільний, - думку поділяли багато моїх колег по AX. Він лише зрідка з'являвся на публіці ночами, щоб медитувати під зірками. У AX колись була контактна людина у вищих колах японської групи. Але щось чи хтось втрутився, і він загадковим чином наклав на себе руки. Ми все ще були джерела інформації, але не такі надійні і не так близько до вершини. Тож тепер нам довелося більше покладатися на нашу власну інтуїцію, і я знову подумав про цього божевільного старого, який ховався у своїй кімнаті в Токіо і планував змусити Гаваї зникнути на дні океану. Якби це справді було завдання Джімоно, я б потрапив у казку. Наука справді досягла безпрецедентних висот, але я не міг зрозуміти можливості занурення величезного масиву суші, такого як Гаваї, на дно океану.
  
  
  
  
  Але якщо присутність Джімоно означала, що ось-ось будуть важливі речі, мені потрібно хоча б дізнатися, що він задумав. Я вирішив, що плантація Каму - потрібне місце для пошуку доказів, і пішов у гараж за своєю машиною.
  
  
  
  
  Я поїхав на старому б'юїку на плантацію Каму. Джонні Кай сказав мені, що я можу взяти машину, тому що попередні власники, ймовірно, більше не користуватимуться нею. Я побачив, що він ретельно очистив місце, де на мене напали. - Дуже ефективно, Джонні, - промимрив я. Отже, ось-ось мало статися щось грандіозне. Інакше вони б ніколи не ризикнули вбити Като Інуру. Але чи це означало, що вони можуть потопити острови Гаваї? Я похитав головою. Інура переймався японськими терористами, і цього для мене було достатньо. Я все ще не розумів, яке відношення до цього може мати вулканічна активність, але, як сказав Хоук, вони могли отримати нові наукові знання про вулкани і, можливо, захочуть використати ці знання у своїх цілях. Якщо так, мені потрібно було якнайшвидше з'ясувати, яка саме наука була задіяна. Після відвідування кратера я вирішив ще раз ретельно прочесати пляжний будиночок.
  
  
  
  
  Кані та її батько чекали на мене з трьома провідниками і блискучим чорним мерином, який вони вибрали для мене. Йолани ніде не було видно, і коли я запитав її, мені сказали, що вона вже пішла. Це мене трохи здивувало, і насправді я трохи розчарувався, але я нічого про це не сказав.
  
  
  
  
  "Вдалої поїздки, містере Картер", - крикнув Каму, коли я сідав на коня. «Зверніть особливу увагу на дивовижну різноманітність лави, яку можна побачити у самому кратері. Коли ти повернешся, ми маємо випити разом ще склянку бренді. Кані запитливо подивилася на мене, і, коли я зібрався йти, я побачив у її очах щось шанобливе. На ній був мішкуватий комбінезон, але навіть у ньому вона виглядала небезпечно привабливою.
  
  
  
  
  Я пішов за гідами; це були троє сірих чоловіків, одягнених у мішкуваті штани та довгі сорочки. Вони не сказали ні слова більше, ніж було потрібно. Раптом наш шлях круто здійнявся. Коні намагалися підвестися. Коли ми досягли невеликого плато, де трохи відпочили, з широкої розколини між скелями раптово з'явився інший вершник. Придивившись уважніше, я з подивом виявив, що це була Йолана, одягнена в жовтий светр, що облягав її груди, і в поношених джинсах. Вона під'їхала до мене з хитрою усмішкою на губах.
  
  
  
  
  "Іолана!" - Вигукнув я. Під трохи вигнутими бровами блиснули два веселі очі. "Який сюрприз", - сказав я. "Я думав, ти в Гонолулу".
  
  
  
  
  
  "Насправді тут." - Вона сміялася. Але мені це здалося набагато приємніше.
  
  
  
  
  "Твої батько і сестра думають, що ви їдете в місто", - сказав я, коли ми їхали пліч-о-пліч. 'Я знаю це.' Вона хихикнула. "Таким чином, мені не потрібно пояснювати".
  
  
  
  
  Піднявшись нагору, ми минули дивовижну безліч тропічних рослин, у тому числі таро, з якого на Гаваях готують щось на кшталт їжі, і кукуї, з якого видобувають масло для ламп. Коли ми дісталися до вершини гори, я представив себе у місячному краєвиді. Він виглядав пустельним і випаленим, але все ж таки мав яскраві кольори. Я поспішив і підійшов до краю кратера. З тріщин у стіні кратера піднімалися клуби диму, і я відчув запах сірки.
  
  
  
  
  «Я думав, що це сплячий кратер», - сказав я Йолані.
  
  
  
  
  Вона засміялася і взяла мене за руку. "Навіть у сплячих кратерах є тріщини, через які виходять пари сірки", - сказала вона. «Ходімо, ходімо вниз».
  
  
  
  
  Наслідуючи приклад Йолани, я спустився в кратер, обережно пройшовши нерівною кам'янистою внутрішньою стіною.
  
  
  
  
  "Цей чорний базальт може виглядати дуже твердим, але іноді він такий же тендітний, як скло, тому будьте обережні, коли ставите на нього ноги", - попередила Йолана.
  
  
  
  
  У міру того, як ми заглиблювалися в кратер, я помітив, що вентиляційні отвори деяких попелястих гейзерів все ще були червоними через те, що повітря охолодило вихідні вулканічні мінерали. Дно кратера усипане кристалами сірки, схожими на жовті сніжинки. Йолана зупинилася і подивилася на мене, насупивши брови.
  
  
  
  
  "Сірка", - сказала вона. "Я ніколи не відчувала її тут так сильно". Я теж відчув його запах, але не знав, чи це нормально. Ми пройшли близько чверті внутрішнього кола, коли раптово почули низький гул, схожий на поїзд, що наближається, якого ви поки не бачите. Іолана глянула на мене широко розплющеними від страху очима. Гуркіт швидко посилився; це було схоже на підземну грозу, що постійно посилюється.
  
  
  
  
  "Щось відбувається, Нік", - видихнула вона. "Давай вибиратися звідси." Я взяв її за руку, і ми побігли, але спіткнувся і впав на гострий базальт. Гострий шмат базальту проткнув мені коліно, і я здригнувся від болю. Гуркіт раптово закінчився жахливим оглушливим поштовхом, і з основного кратера піднявся фонтан бруду, що горить, і шиплячих газів. Запах сірки посилився. Вся земля під нами здригнулася, і ми стали повзти рачки. Я озирнувся, щоб побачити, куди пішли наші супроводжуючі, але їх ніде не було. Ймовірно, вони втекли за перших ознак лиха.
  
  
  
  
  "Сюди", - крикнув я Іолані. Я бачив ущелину, в якій ми могли сховатися. Ми побігли вузькою ділянкою. Коли ще один поштовх струсив землю під нашими ногами, я озирнувся. З кратера вирвалися довгі язики вогню і розплавленої лави разом з хмарами пилу, що димилися і світилися. Ми досягли кінця тріщини, але Йолана не могла вибратися. Скинувшись повз неї, я підвівся на гострій твердій лаві, розриваючи руки до крові, схопив її і витяг. Її светр був розірваний гострим камінням, і я відразу зрозумів, що її груди приховані від очей тільки бюстгальтером. Я все одно помітив це, навіть незважаючи на буяння розплавленої лави. Раптом ми відчули сліпучий порив гарячого повітря і водночас звалилися на землю. Я ніколи раніше не бачив виверження вулкана, і це було жахливе видовище. Глиби розплавленої лави падали навкруги нас, і я знав, що одного грудки буде достатньо, щоб скалічити або вбити нас обох. Обід головного кратера був перед нами. «Поспішай», - крикнув я Йолані, піднімаючи її. «Ми маємо бігти. Це єдиний шанс, який у нас є». Я побіг, тягнучи за собою дівчину, що задихається, спотикається. Досягши краю кратера, ми пірнули над ним і впали на землю з іншого боку. Ми лежали нерухомо, все ще вражені тим, що сталося. Я підповз і визирнув через край. Тільки центр кратера почав працювати, але я бачив, як отвір розширюється. Розплавлена лава зробила свій вихід. Якщо так триватиме, весь кратер незабаром прорветься на повну силу. Шматки бруду, що світиться, вже почали падати з бокових стін. «Давай, – сказав я. "Давай підемо подалі". Наполовину йдучи, наполовину ковзаючи крізь пишне листя, ми спускалися з пагорба. Позаду нас ми могли бачити і чути безперервні виверження, які тепер робило майже один сильний гул. Коли ми були на півдорозі до пагорба, ми виявили невеликий струмок. Ми зупинилися, і я змив з рук бруд та кров. Блузка Йолани була подерта і вкрита червоними плямами від подряпин на її грудній клітці. Я промокнув її подряпини змоченим у воді пальмовим листом. Вона затремтіла і поклала руки мені на плечі.
  
  
  
  
  «Нам пощастило, – сказав я. «Якби ми були трохи глибшими в кратері, ми б ніколи не вибралися з нього живими».
  
  
  
  
  Вона похитала головою. "Я не розумію", - сказала вона. «Схоже, він чекав на нас». Я посміхнувся. Ця думка спала мені на думку теж. Але це було надто смішно. Вулкани не можуть викидатися за командою. Я хотів дізнатися про екстраординарну вулканічну активність і не міг сказати, що не дізнався майже все. Кратер все ще гуркотів, і Іолана притиснулася до мене так близько, що я відчув її м'які груди на своєму тілі. Я помітив, що в мене збільшився кров'яний тиск. Ми сиділи разом у густому чагарнику біля струмка, відрізані від світу. Тільки гарчання вулкана нагадало нам, що є ще й інший світ.
  
  
  
  
  Я запитав. - "Чи можна тут трохи відпочити?" Вона кивнула головою. «Йому потрібний годинник, щоб вийти на повну потужність», - сказала вона. "А іноді вони заспокоюються, не випустивши значної кількості лави".
  
  
  
  
  Вона обійняла мене і тримала міцніше, ніж це було потрібно. Я відчув, як вона почала рухати своїм тілом навпроти мого, вгору та вниз, слабкими, але регулярними рухами.
  
  
  
  
  Вона підвела голову так, що її губи були всього за кілька дюймів від моїх. Хоча це не дуже поширене, я вже відчував раніше, що сильне почуття страху стимулює сексуальне бажання. Це явно було у випадку з Йоланою. Вона дивилася на мене майже благаючи своїми глибокими карими очима. Я розстебнув її бюстгальтер і обома руками схопив її за груди. Я почав масажувати їх легкими круговими рухами. Її м'які коричневі соски негайно затверділи, і вона притулилася до мене нижньою частиною живота. Ми лежали на підлозі в м'якому листі, і вона почала пестити пальцями все моє тіло. Потім я ліг на неї і взяв губами одну з її грудей. Вона скрикнула від задоволення і почала дико крутити стегнами.
  
  
  
  
  "Повільно, Нік", - видихнула вона. «Повільно… не зупиняйся». Вона пригорнулася грудьми до мене в рот. Я робив усе, що вона хотіла, і навіть більше, а вона стогнала і корчилася піді мною. Коли я трохи пізніше увійшов до неї, я відчув відчуття, яке рідко відчуваю. Йолана широко розплющила очі, але мене вона не бачила. Здавалося, вона дивилася в іншу реальність, фільм про цукерки, марципан і теплі плити. Раптом вона почала дико смикатися піді мною в оргазмічній люті, видаючи тихі крики, що задихалися.
  
  
  
  
  Нарешті вона впала, і я ліг поруч із нею, поклавши голову на одну з її теплих грудей. Деякий час вона лежала нерухомо, потім стала на коліна і почала масажувати все моє тіло, спочатку м'яке і ніжне, потім інтенсивніше і твердіше. Коли вона зупинилася, вона лягла на мене всією своєю вагою, і я знову відчув дотик її теплого живота та її повних грудей як відчуття задоволення.
  
  
  
  
  Нарешті я обережно відставив її убік. Вона посміхнулася мені з-під свого блискучого чорного волосся.
  
  
  
  
  "Я ніколи не хочу їхати звідси", - сказала вона.
  
  
  
  
  Тепер я був певен, що провідники втекли. Безперечно, вони випустили коней. Цікаво, чи дісталися вони плантації і чи організують для нас пошуки.
  
  
  
  
  "Вони, мабуть, десь сховалися", - сказала Іолана. “Я знаю таких. Вони не з'являються, допоки хтось не скаже їм, що вже безпечно. Сподіваюся, не буде великого виверження, яке збило б їх із гори».
  
  
  
  
  Вона знову підтягла мене і знову почала гладити. Я був вражений тим дивним збудженням, яке викликало у мене її дотик. Ми знову почали кохатися, і в момент оргазму вибух кратера здавався лише відлунням кульмінації наших занять коханням. Через деякий час ми встали. Вона одягла рвану блузу, як бікіні, і ми мовчки спустилися з пагорба, взявшись за руки. Іноді ми зупинялися, щоб подивитися, як дим і лава все ще піднімаються з кратера. Вони не стали інтенсивнішими. Було навіть схоже, що вони стали трохи слабшими. Коли ми під'їхали до будинку, Кані щойно прийшла зі зрізаними квітами з саду. Вона завмерла, коли побачила, що ми йдемо.
  
  
  
  
  "Батько", - покликала вона. Одразу ж з'явився здоровань. Його погляд ковзнув по мені до Іолани, і його мідне обличчя стало попелясто-сірим.
  
  
  
  
  "Я думав, тобі варто поїхати в Гонолулу", - сказав він. Його голос тремтів від чогось, що здавалося поєднанням жаху та гніву.
  
  
  
  
  "Я передумала", - відповіла Іолана.
  
  
  
  
  Він глянув на мене. "Ми дуже хвилювалися", - сказав він. "Ми вже організували пошукову експедицію".
  
  
  
  
  "Нам вдалося вибратися з небезпечного місця, але це було вже близько", - сказав я. «Я починаю вірити, що справді існує якась незвичайна вулканічна активність. Питання лише у тому, чим це викликано».
  
  
  
  
  Каму простягнув руки до неба. "Слава богу, ти ще живий", - сказав він. «Для мене цього достатньо. Я надаю геологам визначити причини. Наш кратер сто років не діє. Я б ніколи не відправив вас туди, якби знав, що це може бути пов'язане із певним ризиком».
  
  
  
  
  Я хотів йому вірити, і в певному розумінні я повірив. Як я вже казав собі раніше, ніхто не може наказати вивергатися вулкану. Але все це було випадковим збігом. І я не міг забути його попелястий колір, коли він побачив, що зі мною Йолана. Можливо, це був звичайний батьківський занепокоєння, але це залишило в мене неприємне почуття.
  
  
  
  
  "Я повинен піти", - раптово сказав він і, не чекаючи коментарів, зник усередині. Я глянув на Кані, який з цікавістю глянув на нас обох. Вона посміхнулася і стиснула мою руку розуміючим жестом.
  
  
  
  
  "Батько страшенно засмучений", - сказала вона. «Думка про те, що він радить тобі вирушити до кратера, глибоко зворушила його, враховуючи те, що сталося. Поява Йолани лише посилила ситуацію».
  
  
  
  
  Вона знову посміхнулася, повернулась і увійшла до будинку, а Йолана провела мене до б'юїка.
  
  
  
  
  "Я сподіваюся, що наступного разу не буде виверження вулкана", - сказала вона.
  
  
  
  
  "Я так не думаю", - відповів я, а потім раптово зрозумів, що мені є що сказати їй.
  
  
  
  
  «Я не люблю повідомляти погані новини, – почав я, – але ваша Toyota – не більше ніж купа металобрухту». Я коротко розповів їй, що сталося, уявивши, що це були троє звичайних розбійників. Вона покірно знизала плечима.
  
  
  
  
  "Автомобіль був застрахований", - сказала вона. «Я піду до дилера та заміню його. Це не важливо. Я просто рада, що ти не постраждав.
  
  
  
  
  "Вони не перетворять мене на купу металобрухту так легко", - посміхнувся я, потім поцілував її і сів у машину. До того часу, як я дістався вузької стежки, я викинув її з голови. Мала бути робота, і ніжна плоть Йолани могла тільки відволікти мене від неї. доктор Планк - це ім'я вулканолога, яке мені дав Хоук, але, подумавши, я вирішив на якийсь час відкласти це відвідування. Спочатку мені потрібно було знайти те, що Като Інура намагався приховати від нападаючих. Мій робочий візит до пляжного будиночка у Вайкікі не міг терпіти подальших затримок.
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Будинок на пляжі спантеличив мене так само, як і японців. Я уважно все оглянув, не пропускаючи жодного предмета, як це зробили японці. Кожен предмет одягу, кожен дюйм пошарпаної валізи, шафи та стіл - я не пропустив жодного кута будівлі, сподіваючись, що японці щось пропустили. Я побачив решітку вентилятора і витяг викрутку, щоб її розібрати. Моєю єдиною нагородою був пил на моєму обличчі. Проте я знав, що об'єкт, який сховав Інура, має бути десь у котеджі. Це було більше, ніж відчуття надії. Я просто відчував це мозком кісток. І це було більше, ніж суб'єктивна думка про факти. Коли вони придбали Інуру, його не було із собою. Вони досі шукали його. І я навіть не знав, чорт забирай, що це було. Я думаю, це було у пляжному будиночку. Але якщо я подумав логічно, то повинен був визнати, що з таким самим успіхом він міг сховати це десь в іншому місці, де ніхто не міг знайти його зараз. Я вийшов, зачинив двері і кивнув офіцеру, що охороняв вхід. Повернувшись у готель, я прийняв гарячу ванну, щоб допомогти вилікувати подряпини на колінах і тілі, хворобливі спогади про гострі камені та скляну лаву вулкана. У мене були й інші спогади про вулкан, про ніжні ласкаві пальці, що ковзають по моєму тілу. Якби виверження було випадковим, а я все ще не міг уявити нічого іншого, я б нічого не знав про Йолана. Але якщо якийсь божевільний і викликав виверження, її поведінка доводила, що Йолана не має до цього жодного стосунку. Вона спустилася в кратер так само глибоко, як і я. Я швидко витерся, одягнувся і пішов у їдальню пообідати на дозвіллі. Я дивився, як танцюють пари, молоді закохані щиро розмовляють один з одним, а люди похилого віку насолоджуються прекрасним вином і гарною їжею. Цікаво, як вони відреагували б, якби знали, що над ними нависає? Невже сили природи потрапили до рук ворогів вільного світу? Було б, м'яко кажучи, іронічно. Я жував шматок м'яса, коли мені раптом спало на думку думка. Я відсунув стілець і швидко пішов у гараж. У цих пляжних будиночків був домовласник. У цього домовласника був офіс, і в цьому офісі, безперечно, був сейф. Я як божевільний поїхав до пляжних хатин і виявив, що мої перші три припущення були правильними, а четверте помилковим. Інура нічого не залишив у сейфі. На мить мені здалося, що моя остання надія впала.
  
  
  
  
  
  Я повернувся до своєї кімнати. Приїхавши туди, я вирішив знову відвідати пляжний будиночок, можливо, я щось пропустив. Це нічого не дало. Це місце стало для мене нав'язливою ідеєю. Як лічильник Гейгера, мене тягнуло до нього знову і знову.
  
  
  
  
  Наступного ранку я вже збирався взяти телефон, щоб зателефонувати до доктора Джона Планка в обсерваторію, коли телефон задзвонив у мене під рукою. Голос на іншому кінці дроту здавався ясним і веселим, і я одразу його впізнав.
  
  
  
  
  "Привіт, Кані", - сказав я.
  
  
  
  
  "Я в Гонолулу", - сказала вона. "Я подумала про себе, що дійсно хотіла б піти поплавати і одночасно показати вам красу наших пляжів і прибій".
  
  
  
  
  Волосся на шиї миттю стало дибки. В наші дні це було дуже просто. Я трохи запідозрив її.
  
  
  
  
  "Не кажи мені, що тобі потрібно працювати", - продовжила вона. - Тоді я була б дуже розчарована, а ви ж не хочете розчаровувати своїх друзів, чи не так? Я буду в дальньому кінці Вайкікі на околиці парку Капіоні за 15 хвилин. Там набагато тихіше. До скорого.'
  
  
  
  
  Безперечно, вона хотіла чогось більшого, ніж просто показати мені красу пляжного життя. Але що? Вона просто націлилася на мене чи було ще щось? Вона зробила це просто щоб потурбувати сестру? Думки про Йолана змушували мене почуватися трохи винним. Але я поки що не міг собі дозволити таку розкіш. У голосі Кані я дізнався ту саму якість, яку вже відчував у її очах, коли спостерігав за нею в саду напередодні ввечері, - непохитну наполегливість, ненормально сильне бажання дістатися мене. Якщо вона зіграє в гру, вона скоро виявить, що вона не єдина, хто може грати в це.
  
  
  
  
  Коли я приїхав до обумовленого місця, вона вже чекала на пляжі. На ній було крихітне бікіні, яке щосили намагалося тримати під контролем попку і груди; тільки дівчина з ідеальним тілом наважиться вдягнути таке бікіні. Кані впевнено носила одяг, і я повинен був визнати, що вона виглядає чудово. Я побачив її слабку посмішку, коли вона побачила мій схвальний погляд.
  
  
  
  
  "Ти знаєш, що ти занадто привабливий, щоб витрачати стільки часу на вивчення каменів", - сказала Кані, зухвало дивлячись на мене. Я посміхнувся. "Іноді я вивчаю інші речі", - сказав я. «Дівчаток, наприклад».
  
  
  
  
  "Ха, це вже схоже на правду", - засміялася вона, лоскотавши пальцями мою долоню. У неї був переконливий метод, щоб досягти свого. Ми увійшли до чистих прохолодних вод океану. Коли ми заглибилися, вода досягла її грудей, підштовхуючи їх угору і змиваючи верх бікіні. Вона купалася з оголеними грудьми. Ми пливли по високих хвилях у тихішу частину, позаду прибою. Вона плавала з легкістю та впевненістю русалки. Вона пірнула, спливла на поверхню, попливла навколо мене і піді мною, ковзаючи своїм тілом на мою думку. Нарешті, коли вона вийшла на поверхню, і ми залишилися на одному місці, тупуючи воду, вона притулилася своїм тілом до мого. Я схопив її, притиснувши руку до круглої твердої плоті її лівих грудей. Вона вислизнула з моїх рук, як вугор, і засміялася.
  
  
  
  
  "Давайте витрішся на сонечку", - сказала вона і попливла до берега. Я пішов за нею і побачив, як далеко ми були від берега. Голови інших плавців стали помітнішими в міру того, як ми наближалися до прибою. Мене раптово здійняла величезна хвиля. Я розслабився і дозволив собі забрати себе, поки хвиля не зламалася і не кинула мене в глибоку западину хвилі. Коли я повернувся, щоб дихати, я озирнувся, щоб побачити, де була Кані. Її ніде не було видно, і я дозволив новій хвилі забрати мене вгору. Потім я побачив, що вона пливе десь далеко від мене. І ще дещо побачив - трьох серферів,
  
  
  які йшли за мною. Я насупив брови. Категорично забороняється займатися серфінгом у зоні купання. Вони повинні знати це тут, на батьківщині серфінгу. Дошка серфінгу, захоплена високою хвилею, може досягти швидкості автомобіля. А край дошки може розчавити плавцю голову, як яйце. Я знову подивився, щоб побачити, де була Кані, і побачив, що, на щастя, вона була досить далекою, щоб бути в небезпеці.
  
  
  
  
  Серфінгісти ковзали слідами один одного, ледве чутно рухаючись праворуч наліво, а потім назад. Я дозволив собі захопитися їхніми рухами і потім почав пливти вліво. За кілька хвилин я знову глянув на серферів. За збігом, вони так сильно змінили напрям, що тепер знову прямували до мене. Я миттю обернувся і поплив назад. Я прикинув, що встигну ухилитися від першого з трьох до того, як хвиля, на якій він їхав, досягла мене. На мій подив, я побачив, що він нахилив дошку для серфінгу так, що вона знову попрямувала до мене. Я глянув на людину на першій дошці для серфінгу. Він був великим засмаглим гавайцем і точно знав, що збирався зробити: вдарити мене. Дошка для серфінгу летіла до мого тіла, як смертоносна зброя.
  
  
  
  
  Я зрозумів, що вони чекали, що хвиля підніме мене так, що дошка для серфінгу вдарить мене точно. Двоє інших були трохи збоку від першого, так що могли вдарити мене, якщо перший промахнеться. Це були не звичайні зухвалі серфери, а хитрі вбивці, які володіють хитромудрою та підступною зброєю. Я повернувся на воді, щосили опираючись хвилям. Я відчував підйом, але все ще тримав свої рухи під контролем. Якщо я зараз зроблю невірний крок, я можу списати себе з рахунків. Велика дошка для серфінгу була досить широкою і нападала на мене з такою силою, що навіть невеликого натискання вистачило б майже досягти мети. Хвиля піднялася до небес, тягнучи мене вгору. Я побачив, як дошка для серфінгу з'явилась у мене над головою і спустилася, як швидкісний потяг. Я почав відлік, чотири, три, два... а потім пірнув по діагоналі у стіну води. Я відчував опір води м'язам моїх плечей, боровся з нею і віддавав усі сили своїм ударам. Я відчував, як дошка для серфінгу ковзає з мене, відчував, як кіль дряпає мені спину.
  
  
  
  
  Я виплив і побачив, що серфер обігнав мене. Він зісковзнув на пляж. Я мигцем побачив Кані, що пливла до мене. Вона все ще була досить далеко, щоб не наражатися на небезпеку. У мене було досить часу, щоб спливти, вдихнути і пірнути в наступну хвилю, перш ніж на мене напали наступні двоє. Хвиля схопила мене, потягла за собою, поки я щосили розмахував руками та ногами. Перша дошка для серфінгу пройшла по мені, не торкаючись мене, але друга подряпала мою ногу, коли хвиля підняла мене. Але мені вдалося вберегти голову. Я пірнув у долину хвиль і нахлибався води. Коли я повернувся, мені здалося, що я проковтнув половину океану. Тепер мене віднесло до берега досить далеко, щоб під ногами був твердий ґрунт, і встав. Серфінгісти вже вибігли на пляж та залишили дошки для серфінгу на пляжі. До того часу, як я вилізу з води, вони вже давно зникнуть. Позаду мене я почув, як Кані назвала мене на ім'я, а потім вона стала поруч зі мною. Вона схопила мене за руку і глянула на мене широко розплющеними темними очима.
  
  
  
  
  "Ідіоти!" вигукнула вона. «Вони здавалися божевільними. Це могло вбити тебе».
  
  
  
  
  "Я думаю, що це було наміром", - похмуро сказав я.
  
  
  
  
  
  Вона насупилась. "Як жахливо це говорити!" - Вигукнула вона. "Навіщо комусь це потрібно?"
  
  
  
  
  "Це довга історія", - сказав я. «Я повинен спочатку щось випити. Чому б тобі не піти зі мною до моєї кімнати і скласти мені компанію? »
  
  
  
  
  'Добре.' Вона засміялася і подала мені руку. «Ми можемо взяти мою машину. Я припаркувала її там біля дерев».
  
  
  
  
  У машині у неї була помаранчева сукня, яку вона одягла поверх бікіні. Коли вона поверталася до готелю, я все ще думав про трьох серфінгістів. Мабуть, вони чекали, коли ми повернемось до прибою. Ми, це слово раптово вразило мене, як блискавка. Кані завжди був зі мною... поки вони не розпочали атаку. Вона вибрала слушний момент, щоб спливти. Я згадав, яке полегшення відчув, побачивши, що вона поза небезпекою, але тепер не міг не поставитися цим питанням.
  
  
  
  
  Це міг бути один із тих збігів, якими так повне життя, але я вже зустрічав занадто багато таких збігів у цьому випадку. Можливо, це збіг, що Джимоно працював на її батька. І що він завжди працював із партнеркою. Можливо, це просто збіг, що ці троє хлопців знали, що я збираюся відвідати плантацію тієї ночі, коли вони намагалися мене вбити. І, можливо, це було просто збігом, що вулкан вивергся відразу після того, як я спустився в нього. Можливо, а може й ні. Коли ми приїхали до готелю, я змінив штани і вдягнув легку сорочку. Коли я вийшла зі спальні, то побачила, що Кані знову зняла помаранчеву сукню. Вона сиділа, підібгавши ноги на кушетці, і дивилася на мене вологими очима. Я зробив два газованих напою з віскі. Я вже поплавав, а тепер вирішив порибалити.
  
  
  
  
  
  «У вашого батька є бригадир на ім'я Джімоно. Принаймні так мені сказала Йолана, - байдуже почав я. «Мені здається, я зустрічав цю людину в Гонконгу кілька років тому. Хіба ви про нього нічого не знаєте?
  
  
  
  
  Вона відповіла мені, не зводячи очей, і піднесла склянку до рота.
  
  
  
  
  "Мене не цікавлять співробітники мого батька", - сказала вона. "Я дійсно не знаю, хто на нього працює, і вони мені теж нецікаві". Це звучало як явна відмова від теми. Насправді досить різка відмова. Можливо, надто різкий. Я подумав, щоб піти на це, коли Кані витягла ноги і підійшла до мене ближче. Вона мала плани, і я вирішив почекати і подивитися, чого вона хоче. Коли вона нахилилася до мене, її бюстгальтер від бікіні зрушив, тож я міг бачити фіолетово-коричневі кола на її сосках.
  
  
  
  
  "Хто тобі більше подобається, Йолано чи я?" — спитала вона.
  
  
  
  
  "Я не думаю, що це правильне питання", - посміхнувся я. "Ви обидві добре виглядаєте".
  
  
  
  
  "Наскільки добре ви дійсно знаєте Йолану?" - Кані було непросто відмовитись від своєї теми. Я знав, куди вона йде, але не збирався давати їй прямої відповіді.
  
  
  
  
  "Не так добре, як мені хотілося б знати її", - сказав я.
  
  
  
  
  «У Йолани дуже старомодні уявлення про секс, – твердо сказала Кані.
  
  
  
  
  Я запитав. - 'Насправді?' Я з нею був зовсім не згоден. "Ви впевнені?"
  
  
  
  
  «Цілком впевнена», - сказала вона, випорожнюючи свою склянку. Я спеціально довго дивився на її груди. Коли я знову подивився їй у вічі, я засунув руку під її бюстгальтер, а інший - під попку.
  
  
  
  
  Я запитав. - "Чи маємо ми вивчити це?" Вона кивнула із заплющеними очима. Вона коротко зітхнула, і її губи були напіввідкриті. Я засунув свій язик їй у рот і зірвав з неї убогий одяг. Я облизував її живіт, пробігаючи язиком по її тілу, поки я зубами не помацав тверді соски її грудей. Вона розплющила очі і виглядала майже здивованою, ніби не могла повірити в глибину екстазу, що відчувається нею. Потім вона сильно схопила мене і вирвалася. Губи її були спраглими і спраглими, а мова була різкою, тремтячою ознакою голоду.
  
  
  
  
  Я на мить випростався, щоб подивитись на неї; її обличчя, заплющені очі і напружений вираз обличчя казали мені, що вона була охоплена пристрастю. За цим не стояло жодних намірів чи ігор, лише оголене тіло та примітивне бажання.
  
  
  
  
  Кані рухалася піді мною, її ноги розсувалися з примітивним жіночим запрошенням, яке не змінилося з давніх-давен. Я прийняв запрошення, і разом ми виявили той особливий світ, у якому можуть жити лише дві людини, ту ефемерну планету, яку відкривають усі закохані, яка завжди різна, але завжди одна й та сама. У той момент, коли наша планета вибухнула, щоб більше ніколи не з'явитися в тій же формі, Кані випустила кілька коротких зітхань, одна глибша за іншу. Нарешті вона дозволила собі безвільно впасти на мене.
  
  
  
  
  Вона лежала на мені, її довгі ноги торкалися моєї нижньої частини тіла, і мовчала. Я зрозумів, що вона гаряча. Але я був певен, що вона ще чогось від мене хотіла. І мої сподівання, що це було не так швидко, розвіялися. Вона сіла, притулилася до мене своїми великими грудьми і подивилася на мене.
  
  
  
  
  "Було б прикро залишити все як є", - сказала вона майже байдуже до свого голосу. «Я хочу проводити з тобою дні, а може й тижні, у ліжку. Я хочу десь почекати, доки ти повернешся додому, місце тільки для нас з тобою, Нік. Поїхали на материк».
  
  
  
  
  Моя антена одразу ж задзижчала. Я запитав. - "Чому саме на материк?"
  
  
  
  
  «Бо ми не можемо тут робити те, що хочемо, принаймні, я не можу цього тут», - відповіла вона. «Мій батько чи Йолана завжди втрутиться. Але на материку ти можеш приймати мене скільки завгодно разів. Ніякого занепокоєння та проблем.'
  
  
  
  
  Я посміхнувся. - «Я думаю, що це чудова ідея». Вона відповіла на коментар з навіть більшим ентузіазмом, ніж я очікував.
  
  
  
  
  "Добре, тоді пішли", - сказала вона. «Тут мені можуть докучати. І я досі маю будинок, у який мені час від часу доводиться заглядати. Тільки уяви, Нік... разом щоранку, щоночі, щодня.
  
  
  
  
  Навряд чи вона зробила це тонко. Вона просто запропонувала мені велику партію товару, який, на її думку, я був щасливий зажадати. І я мав визнати, що це була приваблива пропозиція. Звісно, вона це теж знала. Але той факт, що я знав, що вона знала, трохи змінила ситуацію. Якщо бути точним, дещо менш привабливо.
  
  
  
  
  "Гей, почекай хвилинку", - засміявся я. «Я сказав, що думаю, що це хороша ідея, але я не став би цього робити. Боюся, що не зможу. Я мушу залишитися тут ще трохи».
  
  
  
  
  Вираз її очей миттєво змінився. Вона встала і зробила кілька кроків, щоб її найпривабливіші кінцівки рухалися якнайвигідніше.
  
  
  
  
  "Ти не можеш так говорити, ти не можеш так чинити зі мною", - заперечила вона. «Не зараз, не після того, як ти змусив мене пережити всі ці емоції. Ти змусив мене відчути те, чого ніколи раніше не відчувала. Я впевнена, що ніхто інший не зможе задовольнити мої почуття краще. Ніхто, окрім тебе, Нік. Ти єдиний, хто може мені допомогти, і я впевнена, що це не спрацює. Це просто не спрацює».
  
  
  
  
  Це звертається до мого его. Зазвичай це був неперевершений підхід до чоловіка; красива жінка, яка потребувала його за будь-яку ціну. Але, на жаль для Кані, моє его взагалі не потребувало цього.
  
  
  
  
  «Вибач, люба, - сказав я. – Ні. Ми можемо спати тут, на Оаху. Я розберуся з проблемами, щоби нас не турбували».
  
  
  
  
  "Ні", - кинула вона мені, дозволяючи своєму тону негайно пом'якшитися. Вона вийшла вперед і притулилася до мене всім тілом, так що м'яка шкіра посилала електричні імпульси на моє тіло. «Мені завжди здавалося, що я роблю щось не так, якби ми залишились тут. Я повинна продовжувати думати про батька та Йолана. Вони завжди заважатимуть».
  
  
  
  
  "Тоді це ганьба для нас обох", - відповів я. «Але я поки не повернуся на материк, люба».
  
  
  
  
  Вона позадкувала, її очі потемніли від гніву. "Що з тобою?" гукнула вона. «Хіба я мало хороша в ліжку? Чи ти знаходиш мене цікавою лише у ліжку? Ви точно не хочете, щоб мене бачили з тобою в Штатах, чи не так? Ви напевно боїтеся, що друзі побачать вас із кольоровою жінкою. Тут, на Гаваях, я досить гарна, але на материку я не людина! »
  
  
  
  
  Я знав, чого від мене тепер чекають. Довелося виснажувати себе протестами та вибаченнями. Звернення до мого чоловічого его не вдалося, і тепер вона хотіла викликати в мені почуття провини. Ніхто не любить, коли його називають расистом, навіть расистам. Я вирішив подолати її вибачення одним способом, зробивши речі, які покажу їй, що вона помилялася.
  
  
  
  
  "Це неправда", - сердито заперечив я. Я б зіграв у цю безглузду гру, якби вона захотіла. «Я познайомлю вас із деякими з моїх друзів. Це несправедливе звинувачення. Тепер я взагалі не можу виїхати».
  
  
  
  
  "Мені дуже шкода", - сказала вона з нотами каяття в голосі. Але ти так багато в мені розв'язав. Я думаю, що реагую надто емоційно… у тому, що стосується нас двох. Ви можете передумати». Вона зробила покручуючий рух грудьми, чудово знаючи, що збуджує мене ними, а потім раптово відсторонилася від мене. "Ти все ще думаєш про це, правда, Нік", - запитала вона, переконавшись, що мені довелося подумати про це за кілька хвилин до цього. Я кивнув головою. "Обіцяю", - відповів я серйозно. Я думатиму про це навіть більше, ніж вона могла сподіватися.
  
  
  
  
  Вона одягла бікіні, помаранчеву сукню і зникла у дверях після останнього поцілунку. Я підійшов до вікна, щоб подивитися, як вона їде. Вона намагалася в мене на очах, щоб змусити мене залишити острів. Вона зробила все, що могла. Вона добре використовувала і голову, і тіло. Тільки під час суто сексуальної частини вона була цілком собою. Вона зробила все для задоволення. Але решту часу вона працювала, і тепер я починав сумніватися в збігу того, що вона відпливла якраз вчасно, щоб серфери напали на мене. Хтось був готовий заплатити купу грошей, щоб витягти мене з острова, а це означало, що він очікував, що я викликаю деяку затримку в його планах. Але яка саме роль Кані у цьому? З ким зрештою зійшлися всі ці події?
  
  
  
  
  Все частіше і частіше мені все нагадувало про підозри Хока, що японці випадково дізналися про нові геологічні відкриття та мають намір щось із цим зробити. Думка, яка повернула мене назад до Като Інури та об'єкта, який він так фанатично хотів приховати. Якби я тільки знав більше про те, як він зазвичай працює. Раптом я сів прямо. Я не знав цього чоловіка, але Хоук працював з ним, і я згадав те, що він якось сказав мені на званому обіді. Я схопив телефон, щоб попросити з'єднання зі штаб-квартирою AX. Пройшло більше години, перш ніж Хоук передзвонив, і я почув знайомий сталевий тон його голосу.
  
  
  
  
  «Я отримав звістку про Інур», - сказав він. 'Вибачте. Мені дуже шкода. Як справи?'
  
  
  
  
  "Я ще не знаю", - відповів я. Але одне знаю точно. Мені потрібна порада. Коли ви працювали з Інурою, йому одного разу довелося ховати мікрофільм. Я згадав, як ви одного разу говорили про це. Він боявся замаху на своє життя і десь його сховав. Правда?
  
  
  
  
  Почалася довга мовчанка, потім Хоук відповів мені низьким тоном. - У котеджі немає радіо чи телебачення? "У більшості орендних будинків воно є".
  
  
  
  
  "Так", - сказав я, представляючи кімнату. "У кутку був телевізор, а десь на столі стояло невелике радіо".
  
  
  
  
  «Погляньте, чи працюють вони ще, – сказав він. Я повісив трубку і в рекордно короткий термін приїхав на дачу. Агент біля входу поступово ставав моїм добрим другом. Я вдерся всередину і спробував телевізор. За кілька секунд зображення з'явилося. Я ввімкнув радіо і зачекав. Нічого такого! Висмикнув шнур із розетки і зняв задню панель із блоку. То була ще стара модель з лампами. Якщо бути точним, із чотирма. Я виймав їх по одній. Четверта, що була в дальньому кутку, при найближчому розгляді мала незвичайний вигляд. На нитку розжарювання було обгорнуто невеликий рулончик паперу. Коли я обережно вийняв її, я побачив, як це робиться. За допомогою невеликого різця по склу Інура вирізав скло лампи там, де воно з'єднувалося з чорним пластиковим дном, де були точки контакту. Він прикріпив рулон паперу та приклеїв скло на місце простою ізолентою. Він чекав неприємностей і вжив усіх запобіжних заходів. Гарний хлопець, котрий знав, що робити.
  
  
  
  
  Я відчинив лампу і вийняв рулон. Я саме викочував його, коли зовні, прямо перед дверима, пролунав постріл. Я схопився на ноги, і майже в ту ж мить двері відчинилися і вбігли троє японців. Вони повернулися та обрали правильний час. Перший мав пістолет. Він побачив мене, зігнув палець на курці і вистрілив. Але я побачив його першим, і ця перевага за чверть секунди врятувала мені життя. Я лежав, розтягнувшись на підлозі, з Вільгельміною в руці. Звичайно, я розумів, що програю, якщо спробую розпочати перестрілку з людьми з пістолетом та двома револьверами. Натомість я вистрілив у світильник, а потім одразу відкотився убік. Це було гарне рішення, бо з автоматичного пістолета одразу ж надіслали кілька куль туди, де я лежав. Кімната тепер була огорнута темрявою, але я був там стільки разів, що знав її, як свої п'ять пальців, навіть у темряві. Збоку було вікно, і я пробіг по підлозі, відкинувши убік дві темні тіні, і пірнув крізь нього, несучи з собою осколки скла та дерева. Коли я приземлився на землю зовні, я почув ще один постріл праворуч від себе. Надворі стояли ще двоє, нахилившись до машини. Вони знову вистрілили, і мені довелося пригнутися, щоб вони не потрапили до мене. Я схопився на ноги і почув, як важкі кулі люгера врізалися в багажник машини. Дві постаті впали на землю і були невидимі у темряві. Я збирався схопитися на ноги, коли решта троє вибігла з дому. Японець з автоматичним пістолетом дав мені ще один залп, і я впав на землю. Вони тримали мене під перехресним вогнем. Якщо я спробую втекти, вони можуть стріляти в мене з обох боків. Якби я починав стріляти по одній групі, я б отримував вистели від інших. Япончик із пістолетом теж це знав.
  
  
  
  
  "Викиньте свій пістолет", - крикнув він. "Якщо у вас є те, що ми шукаємо, ми візьмемо це і відпустимо вас".
  
  
  
  
  У мене не було вибору. Я викинув Вільгельміну. Вони підійшли до мене і грубо підняли на ноги. Той, у кого був пістолет, був жилавий і маленький, і у нього був тонкий злобний рот. "У вас більше людей, ніж я думав", - сказав я найприємнішим тоном.
  
  
  
  
  Він загарчав. - «У нас уже на троє людей менше». "Справді", - відповів я з найдобрішою усмішкою. "Але якщо ви щось шукаєте, хлопчики, я не вірю, що в мене це є". Я подивився на решту. Їх було п'ятеро і всі вони були японцями. В одному з них я впізнав водія старого седана Hudson, котрий хотів мене зупинити.
  
  
  
  
  "Обшукайте його", - сказав японець з тонким ротом. Вони працювали швидко і невдовзі отримали те, що шукали. Вони явно відчули полегшення. Я вилаявся собі під ніс. Що ж, я нарешті знайшов це і навіть не встиг глянути на нього. Я відчув, як усередині мене здіймається смертоносний холодний гнів. «Ці япошки пошкодують про це, – вирішив я. Я ще не знав, що робити в цій ситуації, але був певен, що помщуся. Маленький японець з пістолетом глянув на папір і широко посміхнувся. Він демонстративно поклав його до кишені піджака.
  
  
  
  
  "Що нам з ним робити?" - спитав один із інших, вказуючи на мене. "Чи зможемо ми вбити його і залишити тут?"
  
  
  
  
  Ні, - з деяким роздратуванням відповів ватажок. «Цей мертвий поліцейський завдасть достатньо неприємностей. Ми відвеземо його до іншого місця».
  
  
  
  
  'Куди?' - старанно наполягав запитувач.
  
  
  
  
  "Я ще не знаю", - відповів тонкий рот. "Я щось придумаю. Принаймні посадіть його в машину».
  
  
  
  
  "У мене є ідея", - запропонував інший. «Чому б нам не кинути його у море, як і Інуру. Ми знову зможемо скористатися цією рятувальною шлюпкою на пляжі».
  
  
  
  
  Я побачив свій шанс і одразу схопився за нього. «Ні, будь ласка, – сказав я. «Я… я боюся води. Я не вмію плавати.'
  
  
  
  
  Я побачив, як на губах ватажка з'явилася лукава посмішка. "Отже, він не вміє плавати", - сказав він своїм товаришам. Ти чув це? Все, що нам потрібно зробити, це кинути його досить далеко у море. Якщо його там залишити, то це буде схоже на звичайне утоплення».
  
  
  
  
  Мене схопили дві пари рук, і я трохи виду боровся, поки вони тягли мене на пляж. Пляж був безлюдний, і для випадкового перехожого вони здавалися купкою п'яних гуляк. Коли ми дісталися рятівної шлюпки, я почав діяти. "Ти сказав, що дозволиш мені піти", - поскаржився я японцю з пістолетом. «Брудний брехун!»
  
  
  
  
  Він ударив мене кулаком по обличчю, і я відчув, як з носа потекла цівка крові. "Я не хочу терпіти від тебе образ", - відрізав він мені. "Ти пошкодуєш про це, маленький ублюдок", - сказав я собі. Вони заштовхали мене в шлюпку та спустили на воду. Весла було всього два, а човен був розрахований не більше ніж на трьох людей. Вона була настільки перевантажена, що була лише на кілька дюймів над водою. "Тут досить далеко", - сказав нарешті ватажок. "А тепер викиньте його".
  
  
  
  
  Я чинив опір щосили, а потім дозволив зіштовхнути себе у воду. Я чудово це продемонстрував. Я кричав, булькав, випльовував воду. Я опустився у воду і тричі знову підвівся. Цим ублюдкам це сподобалося, особливо маленькому з пістолетом. Він засміявся найголосніше. Нарешті, важко дихаючи і борючись, я востаннє опустився під воду. Я пірнув глибоко, поплив трохи лівіше, а потім знову виплив.
  
  
  
  
  Я почав плисти до пляжу так швидко, як тільки міг. Я бачив, як вони повільно пливли до берега за мною. Вони пройшли лише половину шляху, коли я виповз на берег і, напівзігнувшись, побіг до їхньої машини, яка все ще стояла поряд з котеджем. Я зупинився на мить у поліцейського, який лежав на землі біля дверей. Він помер. Я взяв його револьвер, швидко підійшов до машини та від'єднав дроти запалювання. Потім я пірнув за ріг котеджу і почав чекати.
  
  
  
  
  Я бачив, як вони йшли пляжем до машини. Я точно знав, що вони збираються робити, і точно прицілився. Мої перші три постріли були націлені на вбивство, і саме те, що я зробив. Я вистрілив із них так швидко, що це пролунало як один постріл. Четверта куля потрапила в руку ватажка, і він упустив пістолет. П'ятий постріл потрапив до револьвера останнього японця, і він з гуркотом упав на землю.
  
  
  
  
  Я вибіг з-за котеджу і побачив на обличчі ватажка тупий подив.
  
  
  
  
  "Ти сказав, що не вмієш плавати", - видихнув він.
  
  
  
  
  "Я щойно зрозумів, як люди плавають", - сказав я. "Я швидко вчуся". Я вдарив його прямо в рот, і він відкинув голову. Він упав через капот машини. Останній кинувся на мене, і я різко вдарив його. Він зупинився, похитнувся, потім упав назад. Я знову звернув увагу на іншого. Коли я підійшов до нього, він раптово вдарив ногою. Він майже торкнувся ногою мого горла. Я схопив його за ногу і добряче потяг. Він ударився об землю верхівкою. Короткий різкий тріск, який я почув, коли він ударився головою об землю, сказав мені, що цього достатньо. Я вийняв згорнутий рулон паперу з його кишені і пішов геть.
  
  
  
  
  Дорогою до готелю я вивчив аркуш паперу, який був таким важливим для багатьох. Я подивився на вісім слів, вісім назв, акуратно написаних одна під одною. Я прочитав їх
  
  
  
  
  «Напуа – Кілауеа – Аумоа – Каау – Аліаману – Елеао – Хакеала – Еке».
  
  
  
  
  Я ще раз повторив це, добре запам'ятавши. Потім я поклав список назад у кишеню та продовжив свій шлях. Назви для мене мало що означали, але в холі я купив карту островів. Залишившись один у своїй кімнаті, я знову витяг список і вивчив карту, яку поклав поруч із ним. Коли я підняв слухавку, щоб зателефонувати до доктора Джона Планка з Геологічної обсерваторії, у мене з'явилося дивне відчуття спазм у животі.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  ;
  
  
  
  
  Доктор Планк був невисоким худим чоловіком з карими очима, що швидко рухалися, приємною манерою поведінки і пасмом неконтрольованого волосся, яке, як правило, падали йому на лоб. За інших обставин він, мабуть, був би приємним та розумним співрозмовником. Я прийшов рано-вранці, і навіть тоді він виглядав безглуздою, розсіяною людиною. Він ще не знав цього, але я збирався сказати йому щось, що поглибить зморшки на його обличчі.
  
  
  
  
  "Сподіваюся, ви мене вибачте, містере Картер", - сказав він. Але я погано спав останні кілька днів. Мені вже повідомили, що ви збираєтеся відвідати мене, і, як ви знаєте, ми дуже стурбовані дивною вулканічною активністю, яку ми спостерігали. По всіх островах на короткий час, але люто вибухнули попелясті гейзери, при цьому не було можливості виявити чіткого зв'язку. Це дуже збиває з пантелику і лякає».
  
  
  
  
  "Боюсь, мені доведеться додати ще трохи до плутанини", - зітхнув я, простягаючи йому аркуш паперу, на якому я написав вісім імен. "Якщо я не вмію читати карти, це назви восьми стратегічно розташованих вулканів".
  
  
  
  
  Він швидко пробіг очима по списку. "Вірно, містере Картер", - сказав він. «Деякі з цих вулканів тривалий час не діяли. Ми не встановили на жодному з цих восьми вимірювачів нахилу».
  
  
  
  
  "Перш ніж ви поясните мені, що таке нахилемір, у мене є ще одне питання до вас, доктор Планк", - сказав я. "Які будуть наслідки, якщо ці кратери викинуться відразу або через короткі проміжки часу?"
  
  
  
  
  доктор Планк зблід при цій думці. "Боже мій, приятелю", - сказав він схвильовано. «Острова Гаваї зникнуть. У будь-якому випадку Оаху, Гаваї та Мауї будуть знищені. З огляду на дію відомих нам вулканічних сил, ланцюгові реакції напевно виникнуть».
  
  
  
  
  «Не могли б ви розповісти мені трохи більше про те, як працює вулканічна активність, і про цей нахилемір?»
  
  
  
  
  "Нахиломір - це вимірювальний пристрій, в якому використовується принцип рівня води", - почав доктор Планк. «Як рівень теслі. Встановлюємо край кратера або біля підозрілого місця. Нахиломір дуже чутливий і реєструє найменший рух землі у цьому місці».
  
  
  
  
  «За умови, що буде виверження», - перебив я.
  
  
  
  
  «Цілком вірно, - сказав він. «Найменший рух говорить нам про те, що величезна кількість газів стискується під земним дном, виштовхуючи маси магми, рідкої розплавленої породи, на земну кору. Якщо тиск досить великий, вулкан вивергається, і магма стає лавою, що світиться, і виноситься в повітря».
  
  
  
  
  «Думаю, вам краще встановити нахиломери в цих восьми місцях якнайшвидше, доктор Планк», - сказав я. На його обличчі відразу ж позначилися недовіра та жах.
  
  
  
  
  "Ви дійсно не думаєте, що всі ці вісім вулканів ось-ось викинуться, чи не так?" - сказав він, глибоко насупившись.
  
  
  
  
  "Я більше не знаю, що й думати", - відповів я. «І я не можу розповісти вам про це більше з міркувань безпеки, зокрема для вашої безпеки. Я розповім вам більше після того, як ми встановимо ці речі та дізнаємося про результати». Я зняв слухавку і зателефонував Джонні Каю.
  
  
  
  
  «Мені потрібний один із твоїх гелікоптерів, Джонні, - сказав я. «Я в обсерваторії із доктором Планком. Ви можете виділити один?
  
  
  
  
  «У тебе він буде за півгодини».
  
  
  
  
  "Дякую, Джонні", - сказав я. "Я поясню вам це пізніше". Через півгодини гелікоптер з'явився, як і обіцяв, і я разом із доктором Планком завантажив у літак вісім вимірювачів нахилу, а також цебро з цементом і каністру з водою. Перед тим, як ми приземлилися на першому кратері, Напау, він сказав мені, для чого потрібна вода та цемент. доктор Планк перетворив його на невеликий бетонний блок, який він прикріпив до каменю на стіні кратера. Потім він помістив на нього вимірник нахилу. Він зробив те саме з іншими кратерами, розкиданими по Оаху, Гаваям і Мауї, і коли ми повернулися в обсерваторію, було майже темно. доктор Планк був стурбований.
  
  
  
  
  Він запитав. - «Ви знаєте, що означає, коли всі ці наклономіри дають позитивний результат?» "Це означає, що ми знаходимося на порозі масштабної катастрофи, масштаби якої ми навряд чи зможемо побачити".
  
  
  
  
  Я нічого не міг зробити, щоб розвіяти його страх. «Боюсь, що ми справді перебуваємо в такій катастрофі, Док. Хтось направив вулкани на це, – сказав я. «Скільки часу мине, перш ніж ми зможемо зчитувати показання вимірювачів нахилу?»
  
  
  
  
  "Можливо, завтра", - відповів він. Але безпечніше почекати ще день. Тоді ми точно дізнаємось, що вони дають достовірні свідчення».
  
  
  
  
  Безпечніше? Це було просто питання. Мої руки судорожно зімкнулися, і я знову відчув це дивне відчуття спазм у животі. Якби острови ось-ось захлеснула кипляча лава, що ще я міг зробити? Все більше і більше у мене виникало відчуття, що я сплю, що я переживаю щось зовсім неможливе, але я був змушений ставитись до всього цього серйозно. "Я повернуся післязавтра", - сказав я докторові Планку, повертаючись у вертоліт. Він серйозно кивнув головою. Я злетів і за кілька хвилин посадив гелікоптер на дах поліцейського управління. Я спустився вниз, зачекав, поки Джонні звільниться, потім пішов до його кімнати.
  
  
  
  
  «Настав час розповісти вам дещо, - сказав я. Я розповів усе від початку і дав йому короткий огляд ситуації. Джонні був дуже вражений. "Що ми можемо зробити, Нік?" він запитав. - Чому б нам не зловити цього Джимоно, працівника Каму. Може, вдасться щось від нього витягти.
  
  
  
  
  «Ось каже праведний поліцейський», – посміхнувся я. «Ми так не працюємо, Джонні. Якщо ми його візьмемо, то стурбуємо весь рух. Тоді вони дізнаються, що ми за ними стежимо. Це могло бути фатальною помилкою. Зараз їх ніхто не турбує, і я хочу, щоб вони зберігали це почуття якнайдовше. Крім того, я знаю, що пошук профі зазвичай ні до чого не призводить. Вони не розмовляють, якщо ми не використовуємо методів, які суперечать нашому моральному кодексу. Ви можете розв'язати мову лише любителю, але цей хлопець безперечно не любитель».
  
  
  
  
  Коли я повернувся до готелю, я отримав повідомлення від Йолани. "Ти мало що робиш для дівочого его", - прочитав я. 'Де ти ховався? І чому? Будь - ласка, подзвони мені.'
  
  
  
  
  Я викинув записку у відро для сміття. Я не міг дозволити собі ризикувати. Я все ще думав, що Йолана не має до цього жодного відношення, але для різноманітності мені просто довелося грати за правилами. Тактика японців нічим не відрізнялася від інших угруповань. Вони використовували незадоволених місцевих жителів чи груп для досягнення своїх цілей. Вони точно знали, як реагувати на розчарування та незадоволеність, щоб залучити людей на свій бік. Це було основою їхньої техніки, і я був упевнений, що вони використали цю техніку і тут. Післязавтра перевіряємо нахиломери. Залишився один день, і я маю використовувати його з користю. Я витягнув з валізки потужний бінокль і ліг спати з чітким планом наступного дня. Настав час простого, старомодного шпигунства.
  
  
  
  
  
  Ще не зовсім розвиднілося, коли я орендував машину і поїхав у гори до плантації Каму. Приблизно за два кілометри від будинку я припаркував автомобіль між листям трьох папоротей, щоб його не було видно. Повільно ставало ясно, коли я повз до вузького гребеня над будинком Каму. Тверді камені та бруд на гребені кололи мені груди. У бінокль я добре бачив будинок, і відразу після восьмої години я побачив, як Йолана поїхала на своїй новій Тойоті. Вона поїхала дорогою, якою я йшов, у протилежному напрямку Гонолулу, і я посміхнувся. Б'юся об заклад, я знайду іншу записку, коли повернуся до готелю. Трохи згодом я побачив, як старий Каму поїхав на джипі на плантацію. Декілька слуг приходили і йшли з білизною та мішками для сміття. Потім я побачив ще один джип, що з'явився вдалині вузькою стежкою, яка вела з іншого боку до будинку. Джип зупинився біля головного входу, і я націлив бінокль на здоров'яка, що виліз. Він біса схожий на одного з серфінгістів, які хотіли позбавити мене життя. Він увійшов до будинку і за мить вийшов з нього з великою валізою. Кані йшла поряд із ним із валізами в кожній руці. На ній були робочі штани та темно-синя сорочка. Я міг бачити, як її груди стягують тканину сорочки, і нагадав мені про неї в той момент, коли ми кохали. Я скерував бінокль на чоловіка і дивився, як він кладе валізи в джип. Вони повернулися до будинку і за кілька секунд вийшли з новими валізами. Потім здоров'я поїхав у тому напрямку, звідки прийшов, і Кані зникла в хаті. Цікаво, що це означає.
  
  
  
  
  Якийсь час нічого не відбувалося. Сонце піднімалося вище в небі, і його теплі промені заважали мені спати. Пишні кущі, пурпурові квіти та спекотне сонце зробили гірський хребет місцем, де можна легко заснути, і тепер я був вдячний гострим камінчикам, які не давали мені надто затишно прилягти. Раптом я прокинувся знову, коли побачив самотню худорляву постать, що наближалася до будинку. Я сфокусував бінокль і майже одразу зрозумів, хто це: Джімоно. Кані з'явився у дверях, і вони поговорили кілька хвилин. Потім вони пішли до стайні праворуч від дому. Вони повернулися з двома кіньми, яких Джімоно вів за поводи, коли Кані увійшла до будинку. Коли вона вийшла, вона несла квадратну чорну коробку розміром із валізу. Разом вони прикріпили цей ящик до спини коня. Коли вони, я раптово почув за собою слабкий шурхіт. Я миттєво обернувся. Я був повністю захоплений тим, що відбувалося в будинку, і взагалі не думав про вартових. Я подивився прямо в вістрі тесака, приставленого до мого горла великим остров'янином. Я бачив, що він ходить босоніж, і це пояснювало, як він міг безшумно наблизитися до мене.
  
  
  
  
  "Вставай", - гаркнув він. Я не рушив з місця і подивився на нього. "Як ти дізнався, що я тут?" - Запитав я, сподіваючись таким чином виграти час.
  
  
  
  
  
  "Я був там", - сказав він, вказуючи на пагорб за будинком. «Я бачив блиск твого бінокля. "Вставай, - сказав він". Він тицьнув мене гострим кінцем ножа. "Так, так, це добре", - сказав я. "Але я не можу встати, якщо ти продовжуєш тикати в мене цією штукою". Він прибрав зброю і почав чекати. Я почав підводитися на руки. Коли я наполовину підвівся, я вдарив його ногою по щиколотці. Він замахнувся у відповідь, і я відразу відкотився вбік. Я відчув, як тесак пролетів у повітрі там, де була моя голова. Це дало мені достатньо часу, щоб підвестися. Знову, з грізною зброєю в руках, він рвонувся вперед. Я швидко відступив убік і ухилився від очікуваного удару. Я блискавично глянув через край у напрямку додому і побачив, як віддаляються дві чорні крапки.
  
  
  
  
  Герой із тесаком пішов знову, піднявши восьмифутову зброю. Я знав, що одного удару вистачить, щоб розрубати людину навпіл. Але тим часом мій головний видобуток втік, і я не знав, чи має цей дроворуб друзі в цьому районі. Я вирішив діяти швидко і викинув Х'юго собі в долоню. Я повернувся, і остров'янин повернувся разом зі мною. Я симулював атаку і він охоче відповів. Він швидко опустив тесак, і якби я справді завдав удару, моя голова більше не була б прикріплена до мого тулуба. Але коли лезо опустилося переді мною, я кинув у нього Хьюго щосили. Стилет увійшов йому в груди. Його очі розширилися від надзвичайного подиву, і він, хитаючись, подався вперед, коли тесак випав з його рук. Він схопив стилет і спробував витягнути його з грудей, але його руки послабшали, перш ніж він упав до моїх ніг. Я перевернув його, витяг Х'юго і витер лезо кількома великими листками.
  
  
  
  
  Він був беззбройний, за винятком тесака, і я подумав, чи справді він був вартовим. Я залишив його і побіг з пагорба до хати. Кані та Джимоно поїхали верхи, а це означало, що вони прямують далі в гори. Я бігав по дому, час від часу зупиняючись, щоб переконатися, що мене не виявили. Нарешті я дістався стайні. Я вибрав найкращого коня і поскакав галопом. У міру того, як я їхав, стежка ставала все важчою і важчою видно, поки нарешті не зникла зовсім. Але завдяки м'якому ґрунту я міг без особливих проблем йти їхніми слідами. Сліди пролягали через товсту частину гори. Раптом я почув іржання коня. Я зупинився, зліз із коня, прив'язав його до важкого куща і поповз уперед. Приблизно за сто ярдів від мене я виявив прив'язаних коней у того, що виглядало як вкритий листям вхід у темну печеру. Я обережно прокрався всередину, сів і насторожився. Я не чув ані голосів, нічого. Я побачив кілька каменів, які утворювали сходи вниз. Я спустився вниз і, коли на півдорозі почув шум води, зрозумів, де я. Це була не звичайна печера, а один із підземних проходів лави, твердий зовнішній край того, що колись було потоком розплавленої лави, що вилилася через гору, утворюючи тунель. Багато з них можна знайти в горах на островах, і в минулому вони використовувалися як резервуари для зрошення води. Дощова вода і вода з водоспадів стікають тунелями і утворюють величезні водоймища під горою.
  
  
  
  
  Я зупинився біля води, яка текла тунелем із пристойною швидкістю. Сходи закінчувалися біля води, і я побачив штани Кані та темно-синю сорочку, що лежали поряд з другою сорочкою на нижній сходинці. Я спустився у воду і помітив, що там дуже холодно. Коли я відпустився на останню сходинку, мене відразу забрала сильна течія. Незабаром мені довелося плисти назад, щоб не пересуватися надто швидко і не вдаритися об стіни тунелю. Якнайчастіше я чіплявся за кам'янисті оголення, щоб уповільнити темп. Тунель дико петляв крізь гору, і я почав питати, як Кані і Джимоно змогли б пройти з цією чорною скринькою неушкодженими. Мені були потрібні всі сили, щоб мене не вдарило об стіни, особливо там, де тунель стає крутішим, а вода текла там ще швидше.
  
  
  
  
  Я знову наближався до повороту, коли почув голос. Я повернувся і з усією силою поплив проти течії до стіни тунелю, де притиснувся до каміння. Я уважно визирнув з-за рогу. Мені пощастило, скеля, що виступає, утворювала уступ, за яким я міг частково сховатися і одночасно триматися. Тепер я міг ясно бачити їх, Кані в її бікіні, і тепер я міг бачити, як вони йдуть тунелем неушкодженими. У них був невеликий пліт із підвісним мотором. Чорний ящик був на плоті. Кані, наполовину у воді, притискала пліт до скелі, поки Джимоно вставляв свого роду циліндр у отвір у верхній стіні тунелю. Вона простягла йому другий циліндр, який дістала з коробки, і він теж вставив його в отвір. Потім вона знову полізла в шухляду і витягла якусь пневматичну гвинтівку. Я спостерігав, як Джимоно вставив дуло зброї в отвір і натиснув на спусковий гачок. Я відчув вагання, викликані випущеним стисненим повітрям, яке просувало циліндри вгору через отвір. Я зрозумів, що дивлюся на зброю, яка може знищити всі Гаваї: Смертельна формула японців.
  
  
  
  
  Я міг сказати, що проклятий пристрій був потужним, по тому, як весь тунель почав вібрувати, і по звуках каміння, що падало, коли вибухали циліндри. Він повернув зброю Кані, яка поклала її назад у коробку, в якій, як я міг бачити, було ще чотири циліндри. Вони залізли на пліт, який важко міг нести їх обох.
  
  
  
  
  "Нічого не поробиш." - То був голос Джимоно. "Добре", - відповіла дівчина. «Все може вибухнути за першої ж ознаки».
  
  
  
  
  «Можливо, це трапиться завтра ввечері… принаймні післязавтра», - сказав Джимоно, заводячи підвісний мотор. Коли він почав працювати, я раптово зрозумів, що вони пливуть назад вгору течією на плоту, використовуючи потужний двигун, який тягне їх проти течії. Коли я побачив, що за кілька секунд вони вийдуть за поворот тунелю, я глибоко вдихнув і зник під водою. Я вже вдарився на дно на глибині близько метра, і притиснувся на дно максимально щільно. Я відчув, як пліт і невеликий гребний гвинт двигуна пройшли прямо наді мною. Я дозволив їм відплисти подалі, а потім підвівся, щоб вдихнути повітря в тому місці, де вони вдували циліндри в отвір. Я побачив, як посипалися бруд і каміння, яке швидко заповнило пролом. Декілька важчих каменів впали у воду. Я повернувся і поплив назад тунелем. Я міг пливти за течією. Але цілком можливо, що наступний вихід буде принаймні за десять миль звідси. Я не мав на це часу. Це буде коштувати мені дорогоцінного годинника, можливо, о пів на ніч. Я щось бачив і хоча ще не зовсім розумів, що це означає, в одному я був певен. Це було з вулканічною активністю на островах. Я ще не зовсім розумів, як це можна зробити, але тепер я був готовий посперечатися, що вони можуть змусити вивергатися вулкани.
  
  
  
  
  Плавання назад було надзвичайно стомлюючим, майже жахливим завданням. Плити проти течії виявилося набагато важче. Коли я не закінчив навіть половину шляху, мені довелося зробити перепочинок, мої руки втомилися. Я продовжив, але за короткий час мені знову довелося відпочити. Зворотний шлях був набагато важчий, ніж я уявляв, і страшенно повільним. Коли я нарешті дістався входу, я зупинився поряд із плотом, який був пришвартований біля нижньої сходинки. Мені знадобилося п'ять хвилин, щоб перепочити. Я зробив багато напружених випробувань у своєму житті, але це безперечно була одна з перших категорій. Коли я нарешті відчув, що сили в моїх руках і ногах повертаються, я піднявся кам'яними сходами на свіже повітря.
  
  
  
  
  Вже темнішало, і я деякий час їхав на коні. Коли я був на півдорозі до гори, я дозволив тварині тікати швидше. Воно могло знайти дорогу додому. Обійшов широкою дугою будинок та плантацію. Якби тубільець, який напав на мене з тесаком, справді був вартовим, вони могли б надіслати додатковий патруль.
  
  
  
  
  Я підійшов до того місця, де сховав машину, і поїхав до готелю. доктор Планк уже говорив про катастрофу, і я почав побоюватися, що він лише наполовину здогадується, наскільки все буде погано. Як я і очікував, Йолана знову залишила мені записку в готелі.
  
  
  
  
  «Якщо ти більше не хочеш мати зі мною нічого спільного, – прочитав я, – то ти міг би хоча б сказати мені нормальним, чемним чином. Що тут відбувається? Чи я зробила щось не так? Я хотіла б отримати відповідь».
  
  
  
  
  Я кинув записку в кошик і посміхнувся. Я мушу грати по-своєму.
  
  
  
  
  Наступного ранку я вже був в обсерваторії перед доктором Планком. Я чекав на нього у гелікоптері. Ми полетіли до кратерів, де на два дні раніше встановили вимірювачі нахилу. Коли ми приземлилися на першому наклонометрі і доктор Планк перевірив його, я побачив стурбований вираз на його обличчі.
  
  
  
  
  "Я ... я не можу в це повірити", - сказав він. «Згідно з приладом, відбуваються величезні підземні рухи. Це свідчить про майбутнє виверження. Але цей вулкан не діяв віками! »
  
  
  
  
  " Я запитав. - Це правда, що у кратерах завжди є гази?»
  
  
  
  
  "Так, в обмеженій кількості", - відповів він. "Але потрібен величезний тиск газу, щоб виштовхнути магму на поверхню".
  
  
  
  
  Я нічого не сказав, і ми полетіли до наступного кратера. Покази вимірника нахилу знову вказали на серйозне обурення Землі. Реакція доктора Планка змінилася від шокуючого подиву до збентеження, і коли ми досягли восьмого кратера, він, схоже, був у стані ступору. Коли ми летіли назад, його обличчя було попелясто-сірим, і він щось бурмотів собі під ніс.
  
  
  
  
  «Якщо свідчення наклономірів вірні, містере Картер, - сказав він тремтячим голосом, - то протягом сорока восьмої години весь ланцюг островів буде покритий окропом. Ми маємо негайно підняти тривогу», - додав він. «Ми маємо негайно розпочати евакуацію. Тільки на це підуть дні. Нам потрібно організувати повітряне транспортування, задіяти усі доступні літаки».
  
  
  
  
  «Почекай хвилинку», - сказав я, приземлюючи гелікоптер. 'Ще немає. Я хочу якнайбільше часу. Кожна секунда має значення».
  
  
  
  
  'Час?' вигукнув доктор Планк. «Немає часу зовсім. Це показують вимірювачі нахилу. Чи то природна катастрофа, чи техногенна катастрофа, наслідки будуть однаковими. Над островами буде викинуто величезну кількість лави. Якщо всі кратери викинуться одночасно, гази та вулканічний пил рознесуться над половиною океану. 1883 року, коли сталося виверження Кракатау, вибух можна було чітко чути за 6000 миль. Пил покрив всю планету, а сонце було повністю закрите на площі кілька сотень кілометрів. Зник увесь острів Кракатау, розлетівся на дрібні шматочки. Не думаю, що ви розумієте, що тут станеться.
  
  
  
  
  "Я це дуже добре розумію", - відповів я. «І я маю знайти спосіб зупинити цю катастрофу. Ось чому ви повинні пообіцяти мені нікому про це не розповідати… доти, доки я не дам вам дозволу.
  
  
  
  
  "Але я не можу цього зробити, містере Картер", - сказав він із серйозним виразом обличчя. «Якщо ми негайно піднімемо на сполох, можна буде врятувати більше людей. Принаймні ми все ще можемо їм допомогти».
  
  
  
  
  "Давай зустрінемося завтра", - сказав я. «Якщо ви не отримаєте від мене повідомлень до завтрашнього ранку, можете діяти. Мені це здається розумним.
  
  
  
  
  "Завтра вранці буде надто пізно", - сказав він.
  
  
  
  
  "Але якщо ми заб'ємо тривогу зараз, нам не буде чого робити", - заперечив я. «Ви маєте пообіцяти почекати».
  
  
  
  
  Він похитав головою, серйозно дивлячись на мене. Я завдав йому сильного удару, і він з глибоким зітханням звалився на землю. Я встав над ним на коліна і приклав особливий тиск до нижньої частини його хребта. Я хотів, щоб він заснув. Я зв'язав йому руки і ноги краваткою і засунув йому в рот носову хустку.
  
  
  
  
  
  Я не хотів цього робити з цією людиною, але він не дав мені вибору. І я не встиг би йому докладно пояснити. Я лишив це і побіг до телефону. Я знав, що маю діяти не проти його тривоги, а проти повної руйнації нашого п'ятдесятого штату.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я з полегшенням зітхнув, коли почув голос Іолани на іншому кінці лінії. Вона намагалася здаватися спокійною, але лагідний тон її голосу був покритий льодом. Але мені треба було потрапити до будинку, і Йолана могла мені допомогти. Якби вона теж була частиною змови, я б дізнався досить скоро. Я повинен знайти час, щоб усунути будь-які ризики. Я швидко заговорив.
  
  
  
  
  «Мені потрібна твоя допомога, Йолано, – сказав я. - Якось ви сказали мені, що не повірили, що я геолог-аматор. Що ж, ти мала рацію, і мені терміново потрібна твоя допомога.
  
  
  
  
  Вона мовчала. Я щосили намагався, щоб мій голос звучав якомога ніжніше. «Будь ласка, люба, ти мені справді потрібна».
  
  
  
  
  «Добре, – сказала вона нарешті. Знову тиша. «Ти вже одного разу допоміг мені, не поставивши мені жодних питань. Тепер має бути моя черга».
  
  
  
  
  "Дякую, і я серйозно", - сказав я. «Я хочу зустрітися з вами у парку Капіолані, посередині, біля статуї. Іди прямо зараз і чекай на мене. Ви повинні почекати, доки я прийду, розумієте? Я можу трохи спізнитися.
  
  
  
  
  "Я виходжу прямо зараз", - пробурмотіла вона, і лінія обірвалася. Я підійшов до входу до парку в далекому кінці Вайкікі. Вона мала приїхати до обіду. Так було б більше людей. Я зайшов за будівлю навпроти входу до парку і почав чекати. Приблизно за годину я побачив, як вона проїжджала повз. Я залишився на своєму місці і перевірив, чи не стежать за нею. У єдиній машині, яка їхала за нею, були жінка та двоє маленьких дітей. Я хотів довіряти Йолані, але я повинен був бути впевнений. Час був закінчений. Не більше кількох годин відокремлювало світ від загрози виверження вулкана такої ж сили, як Везувій, виверження, яке поховало 16 тисяч жителів Помпеї під шаром окропу товщиною дванадцять метрів.
  
  
  
  
  Я зупинився на деякий час, а потім пішов вулицею до парку. Я прослизнув між деревами позаду. Я побачив струнку фігуру Йолани. Вона сіла біля статуї, мабуть, спокійно чекаючи на моє прибуття. Вона встала і почала ходити туди-сюди. Я обійшов статую по широкому колу, перевіривши всі живоплоти та чагарники, які були навколо центру парку. Нарешті я лишився задоволений. Я знову перевірив вхід. Тоді підійшов до входу та підійшов до Йолани. Тепер я був певен, що вона прийшла сама. Я дав їй можливість влаштувати пастку, але вона прийшла сама. Я був радий, що не помилився щодо неї.
  
  
  
  
  Її красиві, таємничі очі дивилися на мене зі страхом і занепокоєнням, і її губи розплющилися, коли вони притулилися до моїх. У неї був гарний смак, і я ніжно провів руками по її грудях, які були туго натягнуті під тонкою білою блузкою, яку вона носила поверх короткої міні-спідниці.
  
  
  
  
  "Я вже розчарувалася в тобі", - видихнула вона. «О, Нік, мені страшно. Те, як ви розмовляли телефоном, щось у вашому голосі. Що це?'
  
  
  
  
  Я схопив її за плечі і заглянув їй у вічі. «Ти повинна мені довіряти, Йолано, – сказав я. «Ви маєте вірити в те, що я збираюся вам сказати. Щось дуже погане має статися, щось, що може означати кінець Гаваїв. Кані якось причетна до цього, мабуть, багато в чому. Можливо, навіть твій батько знає про це, але я не зовсім упевнений».
  
  
  
  
  Вона з подивом подивилася на мене широко розплющеними очима. «Ти мусиш мені повірити, Йолано. Я кажу тобі правду.'
  
  
  
  
  Вона відвернулася. На її обличчі був напружений вираз. Нарешті вона сказала: "Я вірю тобі, Нік". У її голосі був смуток. Я знаю, що щось відбувається. Я відчуваю це весь час з того часу, як я тут. Я дуже хвилююся із цього приводу. Батько... з ним стало ще гірше. Він замикається у своїй кімнаті майже на весь день із усіма цими давніми реліквіями. І він майже тусується тільки з Кані. Вони завжди добре ладнали, але тепер він майже не розмовляє зі мною».
  
  
  
  
  "Можливо, тому він не хотів, щоб ти була тут", - припустив я. "Може, він знав, що щось назріває". Я не хотів звинувачувати отця Йолани перед нею. І, можливо, він справді був причетний лише побічно. Вона кивнула, потім притулилася головою до моїх грудей.
  
  
  
  
  "Я ніколи не розуміла, чому він так намагався не пускати мене на Гаваї, не давши мені прийнятного пояснення", - сказала вона. «А щодо Кані, я майже впевнена, що вона щось задумує. Останні кілька днів вона вела себе надто самовпевнено та владно». Я відсунув її від себе і знову глянув їй у вічі. «Мені потрібно потрапити до твоєї хати», - сказав я. «Я маю обшукати кімнату Кані. Ви можете допомогти мені потрапити усередину. Охоронці, звісно, є, але ви можете їхати, не зупиняючись».
  
  
  
  
  "А ти сховаєшся ззаду", - уклала вона.
  
  
  
  
  "Це питання на тисячу доларів", - посміхнувся я. "Опинившись на території, я сховаюся в стайні, поки ти не попередиш мене, що Кані не буде в своїй кімнаті якийсь час", - вирішив я.
  
  
  
  
  Вона кивнула і посміхнулася до мене. "Я почуваюся трохи лукавою", - сказала вона. "Добре пішли".
  
  
  
  
  Йолана сіла за кермо, і я, як міг, улаштувався лежачи на підлозі в задній частині машини. Поїздка була не з приємних, але я не хотів ризикувати, коли хтось побачить нас дорогою і подзвонить додому. Іолана в'їхала машиною і зупинилася тільки за стайнями. Було вже темно, але оскільки місяць був майже повним, мені було достатньо світла. «Хлопчики зі стайні не виходять усю ніч», - прошепотіла вона. "Я повернуся, коли берег очиститься". Вона відчинила задні двері, і я дозволив собі викотитися з машини. Потім вона швидко під'їхала до будинку, де були гаражі. Я ввійшов у порожню стайню і сховався біля дверей на випадок, якщо мені доведеться спішно піти.
  
  
  
  
  За кілька хвилин я почув кроки. Джімоно увійшов до стайні. Він зупинився в дверях на мить, оглядаючи кімнату очима. Я проклинав себе за те, що був досить дурний, щоб довіряти Йолані. Я добре облажався. Моя рука потяглася до Хьюго; Джімоно скоро помре швидкою смертю. Але я знав, що його смерть порушить усю операцію. Я вирішив почекати якнайдовше. Може, він мене не знайде. Гарний шанс, саркастично подумав я, коли Йолана вкаже дорогу.
  
  
  
  
  Я продовжував уважно спостерігати за ним. Але тепер, коли той, на кого він чекав, не з'являвся, він залишився на місці. Він досить нервово жував цигарку. Час від часу він визирав у двері стайні, наче когось чекав. Минуло кілька хвилин. Джимоно продовжував курити і дивитись на вулицю. Іноді він лаявся. Я став насолоджуватися виглядом дедалі більше. У мене все більше й більше виникало відчуття, що я збираюся побачити щось цікаве.
  
  
  
  
  Минуло півгодини. Потім я почув кроки, що наближалися до стайні. Джімоно застиг. Кані увійшла і зачинила за собою двері. Джімоно схопив її за руку і загарчав. «Повія! Де ти була?' Кані відсторонилася. «Батько, - сказала вона, - і його шалені інструкції. Він не зупинявся, і я не могла піти». Потім вона підійшла до нього і обійняла його за шию. "Тепер я тут, - видихнула вона йому у вухо, - і я хочу тебе". Привіт дуже цікаво, - сказав я собі. Джімоно притягнув її до себе і схилив голову, щоб поцілувати її. Мені було трохи ніяково; вуайєризм – це не зовсім мій шлях, і здавалося, що я збираюся побачити все шоу. На Кані були штани та сорочка, і коли вона почала їх знімати, я побачив, що під нею нічого немає. Навіть у темряві стайні я бачив її зріле тіло. Її великі груди зухвало випирали, з коричневими твердими сосками. Джимоно швидко роздягнувся, не зводячи очей з її тіла.
  
  
  
  
  Він пристрасно схопив її і почав дико її відчувати. Його язик лизнув її соски і опустився до її живота. Вона видала пригнічені крики насолоди.
  
  
  
  
  Я обернувся, бо не хотів більше бачити. Зрештою, я теж взяв її, цілував і пестив, як це робив зараз Джімоно. Я міг приблизно простежити за розвитком подій зі звуків. Не знаю, скільки часу це зайняло, але мене раптово осяяло, що їхня розмова набула більш ділового характеру.
  
  
  
  
  «…гора», - почув я слова Кані. «І ми зустрінемося пізніше. Зрозумів?
  
  
  
  
  "Не хвилюйся зараз", - сказав Джимоно. «Все буде гладко. Мені все ще цікаво, хто вигадав увесь цей план! »
  
  
  
  
  «Вибач, але я не можу вам цього сказати». Тепер вона знову здавалася жіночною та милою, але я не пропустив різкого, владного тону, який був на мить раніше. «Побачимося за десять хвилин».
  
  
  
  
  Вона вислизнула з сараю, і через кілька миттю Джімоно пішов за нею. Навколо мене знову запанувала тиша. Час минав, і я почував себе дедалі незручніше. Десять хвилин сказав Кані, і де, чорт забирай, Йолано? Нарешті я почув зовні двигун позашляховика. На мить настала тиша, потім двигун знову завівся. Коли звук джипа стих, Іолана кинулась у стайню. Вона лагідно покликала мене.
  
  
  
  
  "Це була Кані", - сказала вона, коли я з'явився. «Вона поїхала із цим Джимоно. Тепер ми маємо шанс. Їх недовго не буде, а батько знову замкнувся у своїй кімнаті».
  
  
  
  
  Я взяв її за руку, і вона побігла до будинку на другий поверх, де були спальні. Кімната Кані була другою праворуч. Насправді це була квартира, що складалася з вітальні та великої спальні.
  
  
  
  
  "Оглянь шафи в цій кімнаті", - сказав я. «Я шукаю тут. Ми шукаємо квадратну коробку з твердою поверхнею розміром з невелику валізу. Якщо побачиш щось, попереди мене».
  
  
  
  
  Іолана швидко пройшла до вітальні, коли я почав обшукувати туалети у спальні. Вони були майже порожні. Кані, ймовірно, запакувала всі свої речі в сумки та валізи, які я бачив, як вона завантажувала в джип кілька днів тому.
  
  
  
  
  Йолана вийшла з вітальні з порожніми руками. Потім вона підняла покривало в кімнаті, і раптом я побачив це, акуратно заховане від очей. Я схопив коробку і відчинив її. Чотири циліндри та потужний пневматичний пістолет із прикладом ще залишалися всередині. Я вийняв один із циліндрів і уважно його оглянув. Носик був із досить м'якого металу і, мабуть, спроектований таким чином, що він ламався в потрібний момент, щоб вміст циліндра міг витекти.
  
  
  
  
  "Що це, Нік?" - Запитала Іолана. Мені не треба було відкривати балон, бо я міг здогадатися, чим був його вміст.
  
  
  
  
  "Пам'ятаєте те виверження в кратері невеликого вулкана, який ми відвідали разом?" Вона кивнула, злегка розплющивши губи в очікуванні. "Це не було збігом", - сказав я. «Одна з цих речей викликала те виверження. Ймовірно, вони давно експериментували з цим кратером та підготували його до негайного використання. Ці циліндри заповнені свого роду пилом, який викликає утворення вулканічних газів у земному ґрунті. Деякий час вони працювали з цими циліндрами на восьми різних вулканах, використовуючи цю пневматичну рушницю. Думаю, їм знадобилося близько року, а може й більше, щоби підготуватися до завтрашнього дня».
  
  
  
  
  "Принаймні", - почув я голос позаду себе і блискавично обернувся. Джімоно стояв у дверях Кані в супроводі Кані і трьох високих темно-коричневих гавайців. В одному з трьох я впізнав того серфінгіста. Джимоно цілив у мене гвинтівкою Вінчестера, а Кані револьвером 38 калібру. «Обшукайте його», - прошипів Джимоно, і один із трьох гавайців забрав у мене Вільгельміну. Він не помітив Хьюго, і я внутрішньо засміявся. "Вставай", - скомандував Джимоно, і я встав, з Йоланою, що спиралася на мою руку.
  
  
  
  
  "Ваші висновки дійсно хороші, Картер", - сказав японець. «Це справді коштувало нам багато головного болю та часу, щоб підготуватися до завтрашніх дій. Нам доводилося знову і знову обробляти кратери циліндрами, доки не утворилося достатньо природного вулканічного газу, щоб служити нашій меті. З деякими вулканами ми не мали особливих проблем. Вони все ще були сповнені природних елементів і потребували лише невеликого стимулу для утворення нових газів. Але вулкани, які довго не діяли, вимагали великих зусиль. Попередньо треба було проводити всілякі виміри, брати проби ґрунту тощо. А тепер усі ці кратери ошпарюються вулканічними газами, яким потрібний лише невеликий стимул, щоб підірвати магму».
  
  
  
  
  Йолана дивилася на Кані, яка підійшла до дівчини і сильно вдарила її по обличчю. Голова Йолани повернулася набік, і вона впала мені на плече.
  
  
  
  
  «Це навчить тебе зраджувати нас», - прошипіла Кані. Потім вона глянула на мене з ненавистю в очах. «Ми бачили твоє коня біля того проходу з лавою», - гаркнула вона мені крізь стиснуті зуби. «Тоді ми знали, що хтось стежив за нами, і ми були впевнені, що тільки ви можете бути цим кимось. Ми чекали, що ви зв'яжетесь з цією маленькою повією».
  
  
  
  
  "Я недооцінив тебе", - сказав я. "Може, я підсвідомо цього хотів". ;
  
  
  
  
  "Ми відвеземо їх до печер і скель Паліпалі", - сказала Кані, повертаючись до Джимоно. Там ми можемо вирішити, що з ними робити.
  
  
  
  
  Я заспокійливо стиснув руку Йолани, коли вони вивели нас на вулицю і посадили в позашляховик. Я виявився затиснутий між двома гавайцями. Кані віддала револьвер .38 Джимоно, який тримав зброю притиснутою до боку Йолани, поки ми під'їжджали до пагорбів. Дорога стала більш нерівною, і ми тряслися кількома каменями. Зрештою ми зупинилися. Довелося пройти останні кілька сотень метрів. У світлі майже повного місяця я побачив, що ми йдемо високою скелею. Шлях закінчувався біля входу до печери. Один із гавайців запалив два смолоскипи, що звисають зі стін печери. У глибині печери я побачив купу порожніх ящиків. Судячи з розміру, мабуть, вони мали маленькі циліндри.
  
  
  
  
  Я був у пастці, у полоні, але замість того, щоб думати, як звільнитися, я думав про те, що ще я міг би зробити, коли буду на волі. У моїй голові застрягли слова доктора Планка: «Виверження вулканів викликаються тиском газу, який притискає магму до земної кори, поки ця кора не зруйнується і не буде виверження. Чим більший тиск газу, тим сильніше виверження». Вони дуже добре приготували його і добре використовували сили природи. Трохи допомагаючи природі, вони створили умови масового виверження основних кратерів. Голос Джімоно повернув мене до поточних проблем.
  
  
  
  
  "Найкраще, що ми можемо зробити, - це зв'язати їх, щоб завтра вони померли разом з іншими", - сказав він. Але дівчина похитала головою.
  
  
  
  
  "Для них це занадто просто", - огризнулася вона. «І надто ризиковано. Я не хочу ризикувати із цим американцем. Він був надто близько до мене. Ми маємо вбити його сьогодні ввечері».
  
  
  
  
  Вони притиснули нас до стіни печери, коли один із гавайців прошепотів, що хтось наближається стежкою. Йолана міцно схопила мене за руку. "Вони божевільні, Нік?" прошепотіла вона. "Чому Кані хоче зруйнувати острови?"
  
  
  
  
  "Я не знаю, які її мотиви", - сказав я. «Але Джимоно – японський терорист. Він хоче знищити вплив американців на острові та використати його в політичних цілях у себе вдома». Я хотів сказати більше, але відчув, як Йолана напружилася в моїй руці. Вона скрикнула, коли велика широкоплеча постать заповнила вхід до печери.
  
  
  
  
  'Батьку!' вигукнула вона. Патріарх увійшов до печери, глянув прямо на Йолану, потім глянув на мене. Його присутність випромінювала владу, яку можна було відчути по всій печері.
  
  
  
  
  "Я бачу, у тебе вони обидва", - сказав він Кані рівним, холодним тоном. Йолана відірвалася від мене і побігла до батька. Старий простяг руку і втримав її.
  
  
  
  
  "Ви повинні сказати, щоб вони нас відпустили", - сказала Іолана. Вона щосили намагалася не розплакатися. «Що ти тут робиш, батьку? Ви не можете мати нічого спільного з цим ... цим безумством! »
  
  
  
  
  "Його неабияк обдурили", - різко сказав я. Я хотів вивести старого з його самовпевненого становища. Якби я зміг змусити його глянути в обличчя реальності, можливо, він допоміг би нам. Я знав, що це невеликий шанс, дуже маленький шанс. Але шанс, який я мав використати. Я відповів на його пильний погляд.
  
  
  
  
  Це твердження, якщо я правильно зрозумів, означає, що мене обдурили?
  
  
  
  
  "Звичайно", - відповів я, побачивши гнівне мерехтіння в його очах.
  
  
  
  
  «Ти такий грубий, як і будь-який інший американець, якого я зустрічав», - відрізав він мені. "На жаль, моя дочка теж погано змінилася під впливом Америки".
  
  
  
  
  "Я думав, що гавайці теж американці", - сказав я. «Ти не йдеш у ногу з часом, тату».
  
  
  
  
  Двоє гавайців пішли вперед, маючи намір побити мене, але коли Патріарх підняв руку, вони зупинилися.
  
  
  
  
  "Ти типовий американець", - сказав Каму. «Без уваги до краси, культури та традицій. Подивіться, що ви зробили з Гаваями… сучасні готелі, туристи. Ви зробили нашу країну однією великою скринькою для гамбургерів. Ви хочете замінити природну красу грошима. Ваша комерція знищить тут усю красу».
  
  
  
  
  «Це привід зв'язуватися з цим покидьком?» – сказав я. «Як ви думаєте, хіба цим японським терористам не начхати на ваш острів і вашу культуру?»
  
  
  
  
  "Ні", - сказав він спотвореним від гніву голосом. «Вони розуміють мої мрії та мої погляди. Я допоміг їм знайти стратегічно розташовані кратери на острові, і вони позбавлять Гаваї паразитів, американців».
  
  
  
  
  "Вони знищать острови".
  
  
  
  
  «Ні», - гордо відповів Каму. «Коли вулкани вщухнуть, природа знову зацвіте і знову з'явиться краса, як завжди. І якщо руйнація необхідна, я хотів би побачити, як мої острови загинуть від природних сил, ніж від людської жадібності».
  
  
  
  
  "Якщо ти зіграєш свою роль, вони скинуть тебе, як ганчірку", - сказав я.
  
  
  
  
  Я бачив, що старий збирався мене вдарити, але не боронився. Він мав силу бика, і його удар збив мене з ніг об стіну печери. Я побачив зірки і похитав головою, щоб прийти до тями.
  
  
  
  
  «Тримайте Йолану в безпеці та візьміть її з собою, коли дістанетеся до човна», - сказав він Кані. "Американець повинен померти".
  
  
  
  
  Я дивився, як він виходить з печери з високо піднятою головою, спантеличений старий, захоплений своїми власними забобонами.
  
  
  
  
  «Тож коли почнуться виверження, ти залишиш острів на кораблі», - сказав я Кані. «Ви дуже добре думаєте про найдрібніші деталі».
  
  
  
  
  Її очі ковзнули повз мене і звернулися до Йолани. «Переконайтеся, що Йолана в безпеці», - наслідувала вона старому. "Сентиментальний старий дурень". Вона повернулася до трьох гавайців і заговорила з ними полінезійською. Коли вона закінчила, двоє з них схопили Йолану та потягли до центру печери.
  
  
  
  
  "Більшість тубільців, які нам допомагають, як ці троє, досі поклоняються Пеле", - сказав Кані. «Людське жертвопринесення Пеле вже на підході».
  
  
  
  
  «І, гадаю, це на ваш смак», - додав я.
  
  
  
  
  "Але перш ніж жертву передадуть Пеле, її потрібно піддати тортурам", - сказала Кані, її губи скривилися в посмішці, схожій на кобру. Вона подивилась на мене. "Я впевнена, вам це сподобається", - сказала вона. "Садизм і секс, як ви знаєте, тісно пов'язані".
  
  
  
  
  "Тільки для певних людей", - відповів я. На мить здалося, що вона хотіла налетіти на мене, але стрималася. Вона подала знак трьом чоловікам, які почали зривати одяг з тіла Йолани, поки вона не стояла зовсім гола, тремтячи від вечірнього холоду. Її груди гордо випирали, і вона намагалася не втрачати впевненості, незважаючи на те, що троє чоловіків пожирали її оголене тіло нетерплячими, зловісними поглядами. Кані почала ходити навколо Йолани, розглядаючи її, як кінь, виставленого на продаж на ринку. "Біль", - сказала вона, катаючи слово з мови. «Пеле, богиня вулканів, хоче, щоб її людські жертви насамперед винесли достатньо болю. Але є різні види болю. Моя дорога зведена сестра вже страждає від болю, бо змушена залишити тут своє тіло. Вона завжди була такою скромною малечею».
  
  
  
  
  Кані двічі вдарила дівчину по обличчю, Іолана вдарилася головою об її плечі. «Я зроблю з тобою те, що унеможливить для чоловіка будь-коли знову збуджувати ваше тіло».
  
  
  
  
  Вона поговорила із гавайцями. Один із них витяг з-під сорочки чотиридюймовий ніж і підійшов до мене. Він притис кінчик леза до мого горла, щоб мене можна було вбити при найменшому русі.
  
  
  
  
  "Не забудьте тримати цей ніж на місці", - сказала Кані гавайцю. «Я не хочу, щоб він заважав нашій маленькій вечірці». Вона ляснула в долоні, і двоє інших зникли, тільки щоб повернутися через мить з двома чорними чайниками, що димилися, які вони несли на ручках, використовуючи товсте листя, яке служило прихватками.
  
  
  
  
  "Коли ми закінчимо з тобою, буде ритуальний танець", - оголосила Кані. «Це старий звичай, що підтримує настрій серед цих тубільців. Чайники наповнені киплячою рідиною із цукрової тростини та внутрішньої частини ананасу».
  
  
  
  
  Вона підійшла до одного з казанів, дістала велику ложку і дозволила рідини повільно стекти назад у казан. Я помітив, що рідина була густою і в'язкою. "Коли до цього додають ром, виходить дуже ефективний соус", - сказала вона. У тьмяному світлі смолоскипів на стіні вона виглядала як божевільна, сповнена ненависті відьма, яка мені не здавалася далекою від реальності.
  
  
  
  
  Але тепер, перш ніж ми додамо ром, я тебе трохи пригощу.
  
  
  
  
  Вона обернулася і сказала тубільцям щось полінезійською. Не говорячи ні слова, вони схопили Йолану і кинули її на землю. Один схопив її за руки, другий за ноги. Вона лежала нерухомо. Її очі розширились від страху. Кані наповнила ложку в'язкої рідиною, що димиться, і повільно підійшла до беззахисної дівчини. Тубільці розсунули ноги Йолани якнайширше. Кані повільно простягла руку, поливаючи беззахисне тіло киплячою густою масою. Йолана закричала. Крики страху перетворилися на крики болісного болю. Кані вилила рідину з ложки повільно, іноді кілька крапель за раз. Йолана вигукнула звірячий крик про пощаду. Двоє тубільців щосили намагалися втримати її тремтяче тіло. Я відчув нудотний запах палаючої плоті.
  
  
  
  
  Мої руки стали вологими, мій живіт стиснувся від гніву. Я, мабуть, зробив крок, бо кров раптово потекла по моєму горлу. Ніж досі був притиснутий до мого горла. Джимоно стояв осторонь свого 38-го калібру напоготові. Якби мені спало на думку втрутитися, я б помер перш, ніж зміг би почати. Я був змушений дивитися. Все моє тіло кричало про помсту.
  
  
  
  
  «Ти більше не зможеш принести задоволення жодному чоловікові», - прошипіла Кані, дивлячись на тіло, що плаче біля її ніг. Вона подала знак тубільцям, які дозволили Йолані впасти на землю. Вона знепритомніла. За командою Кані один із тубільців перекинув маленьку неживу фігурку собі на плечі, як куль муки, і вийшов із нею. "Він принесе її в жертву Пеле", - крикнула вона пронизливим голосом. Вона звернулася до мене. У світлі смолоскипа я побачив зовсім божевільну жінку, неймовірно красиву, сильно розпусну і божевільну істоту, дику відьму з далекого минулого.
  
  
  
  
  "Що ви збираєтеся з ним робити?" - спитав Джимоно, вказуючи на мене. Тубільець, як і раніше, міцно тримав ніж у мене під горлом, але за сигналом Кані опустив його.
  
  
  
  
  «У ящиках є мотузка, якою сюди були доставлені балони», - сказав Кані. «Спочатку зв'яжи йому зап'ястя». Інші витягли мотузку і зв'язали мені зап'ястя переді мною. "Тепер візьми довгу мотузку, обв'яжи її навколо його грудей і під пахвами", - наказала вона. Поки тубільці виконували її накази, вона звернулася до Джімон. "Ми спустимо його зі скелі на цій довгій мотузці і дозволимо йому повиснути там", - сказала вона. «Через годину з настанням темряви по скелі завиватиме сильний вітер. Він розгойдуватиме його туди-сюди по кам'яній стіні. Камені розірвуть це чудове тіло на частини. На той час, коли він помре, він позаздрить долі Йолани. Вона буде врятована від своєї долі розпеченою лавою».
  
  
  
  
  Вона знову засміялася, і я вирішив розповісти їй кілька речей, які досі не говорив. Можливо, я зможу подразнити її, змусивши влаштувати сцену, і в наступному безладі, можливо, я зможу скористатися Хьюго, який все ще притискався до мого передпліччя. Варто спробувати. Мені не було чого втрачати.
  
  
  
  
  "Дозвольте мені сказати вам дещо", - почав я. «Ваш батько - бідний, заблудлий і спантеличений старий, який живе у своєму власному світі мрій. А ти брудна, жорстока сука, остання повія!
  
  
  
  
  Її очі спалахнули. Вона підійшла до мене та накинулася; її удар навіть трохи мені зашкодив.
  
  
  
  
  "Брудна сука", - повторив я і солодко посміхнувся, промовляючи ці слова. Вона вдарила ще раз, і я відчув, як моє обличчя почервоніло там, де вона вдарила.
  
  
  
  
  "Ти б віддала перевагу, щоб я трахнув тебе прямо тут", - засміявся я. Вона закричала і кинулася на мене в шаленій люті. Вона подряпала мені обличчя своїми гострими нігтями. Я спробував схопити її, вкусив за зап'ястя, але одразу відчув, як гострий край ножа полоскотав мені ребра. Я відпустив її і відступив на кілька кроків. Тубільець йшов зі мною, тримаючи ножа між ребрами. Я відчував, що стікаю кров'ю. Він почав різати, але Кані зупинила його в останню хвилину.
  
  
  
  
  "Ні, не треба", - вигукнула вона. "Це саме те, що він хоче!" Тубільець відступив, і я побачив Джимоно, який направив на мене свій 38-й калібр. Кані поновила контроль над собою.
  
  
  
  
  "Відведи його до урвища", - сказала вона. "Він не змусить нас убити його легким способом". Мене схопили ззаду і виштовхнули з печери. Вони провели мене ярдів сто по вузькому гребеню, де де-не-де з ущелини скелі росло деформоване дерево, що звисало з краю урвища. Я відчув, як мотузка затягується навколо моїх грудей і під пахвами, коли мене спустили з краю урвища. Нарешті, приблизно за п'ятдесят футів нижче мотузка натяглася. Я беззахисний, як лялька, висів над прірвою. Я почув голос Кані наді мною, її дикий сміх луною розносився вниз. Я чув, як вони йдуть. Звук їхніх голосів затих, і я залишився один, що бовтався на п'ятдесятифутовій мотузці, зі зв'язаними переді мною зап'ястями. Було вже темно, але місяць давав достатньо світла, щоб невиразно бачити кам'яну стіну позаду мене. Скеля була сповнена гострих точок і грубих тріщин. Х'юго був моєю єдиною надією. Дуже обережно я вклав стилет у долоню. Я вхопився за ручку пальцями і почав повільно й обережно повертати лезо. Якби я його упустив, у мене не було б останнього шансу. Я повернув лезо так, щоб вістря вказувало на мене. Я обережно підняв його, поки вістря не торкнулося мотузки на моїх зап'ястях. Я притискав пальцями ножа до мотузки, намагаючись зробити в ній невеликі надрізи. Це було напружене зусилля. Я не міг використати силу своїх рук, і мені доводилося зупинятися щоп'ять хвилин, щоб спазми в пальцях пішли.
  
  
  
  
  Мотузка почала повільно, надто повільно розриватися. Раптом я відчув вітер, раптовий порив, який, здавалося, виходив від підніжжя скелі далеко піді мною. Я відчув, як моє тіло хитається в сторони, як маятник. Знову повіяв вітер, цього разу сильніший, і я почав розгойдуватись туди-сюди. З кожним ударом моя спина дряпала гостре каміння скелі. Я почав тертися об мотузку з новою силою. Пориви вітру посилювалися, і тепер я розгойдувався по дузі, так що мене зі зростаючою силою жбурляло в скелю. Я намагався якнайкраще поглинути удар, напружуючи всі м'язи, але щоразу мені здавалося, що я вибухаю всередині.
  
  
  
  
  Я ледве міг утримати Хьюго, і я майже нічого не міг вдіяти, окрім як спробувати утримувати вістря біля мотузки якнайкраще. Гострий наконечник колов мої зап'ястя так само часто, як мотузка, і я міг бачити, як кров тече по моїх руках. Сильна невидима рука знову схопила мене. Тепер я майже хитався по колу. Моє тіло тремтіло і тремтіло, і я витягнув шию, щоб не знепритомніти. Я знав, що довго не протягну. Ще кілька ударів і мої кістки будуть роздроблені. Кожен порив вітру був сильніший за попередній, і кожне зіткнення мого тіла з твердою скельною поверхнею було більш болючим. Моя спина та плечі були в крові і почали опухати.
  
  
  
  
  Я голосно вилаявся проти завивання вітру. Я закричав, розтинаючи Х'юго мотузки. Я знову відчув, що мене забирає сильний порив вітру, який розгойдував мене, як йо-йо на кінці мотузки. Мене відкинуло на скелі зі швидкістю експресу. Я підтяг ноги і зумів відкинути їх назад, щоб максимально зламати силу удару. На мить я злякався, що при ударі мої ноги встромляються в таз. Біль викликав у мені безсилий гнів, і я почав люто смикати мотузку за зап'ястя. Я відчув, як мотузка почала розриватися. Вітер знову штовхнув мене вперед, і я потяг. Мотузка розрізалася далі. Потім я смикнув її всіма миючими м'язами, і вона луснула. Дивом мені вдалося втримати Хьюго, коли я схопився за мотузок з мене. Знову мене сильно вдарило об скелю. Але тепер я міг підтягнутися. Я поставив ноги на скелю, знайшов точку опори між ущелинами скель і почав підніматися на вершину скелі. Вітер все ще смикав мене, але тепер мені було за що триматися. Я дозволив крику гніву і полегшення луною покататися долиною. Край урвища був тепер прямо наді мною. Я схопився однією рукою, на мить затримався, а потім перекинув через край одну ногу. Я лежав там якийсь час, доки не відчув, що мої сили почали повертатися. Потім я повністю перебрався через край, розв'язав мотузку і пішов у печеру.
  
  
  
  
  Я почув їх раніше, ніж побачив. Кані співала дивну ритуальну мелодію. Я підповз ближче до входу до печери і побачив її. Вона танцювала майже оголеною перед котлом, що димився. Два тубільці перемішували котел, вміст якого тепер сильно пахнув ромом, і Джимоно зосередився тільки на оголеному тілі Кані. Його очі виблискували, і я знала, що він не був певен, чи стрибати на неї зараз, чи почекати ще трохи. Я позбавив його зайвих думок. Він мав пістолет 38-го калібру, тому мені довелося спочатку вбити його. Я прикинув відстань і дозволив стилету пролетіти в повітрі. Джимоно гадки не мав, що його вразило. Лезо пройшло прямо через його щелепу, за перенісся і пробило черепну коробку. Я побачив здивування в його очах на мить, перш ніж він звалився на землю, як бетонний блок. Кані та інші не помітили, поки він не впав, приземлившись майже біля їхніх ніг. Вона подивилася на нього незрозумілим поглядом, на ніж, застромлений йому в обличчя. Коли вона підвела очі і в її очах почали з'являтися ознаки розуміння, я вже побіг на півдорозі до печери. Двоє тубільців за казаном нерішуче почали рухатися вперед, щоб розпочати бій. Кані намагався заблокувати мене. Мій кулак ударив її в область живота, і вона приземлилася на підлогу за два метри від великого казана.
  
  
  
  
  Двоє тубільців кинулися до мене, один із двофутовим мечем. У мене не було часу витягнути Х'юго з неживого тіла Джимоно, і я відступив на крок, уникаючи різкого удару ножем тубільця. Тепер він робив кругові рухи навколо мене, і я вдав, що дивлюся на його друга. Я почув, як він підійшов до мене ззаду, і швидко пірнув, так що його меч безцільно злетів у повітря. Я хитнувся вбік, і коли він пролетів повз мене, я вдарив його між ребрами. Я відчув, як зламалося одне з його ребер, і він зігнувся від болю. Я вдарив його ногою в промежину, і він звалився, як нежива бухта. Його колега, який тим часом теж звідкись приніс ножа, підійшов до мене. Він замахав ножем у повітрі, як божевільний. Я міг легко ухилятися від його ударів, але коли я зробив випад, щоб завдати йому удару праворуч, він опустив клинок з грізним ударом. Я відступив і вдав, що спіткнувся і впав. Він одразу ахнув і пірнув. Я вдарив його ногою по животу і відкинув назад через голову, і він ударився об стіни. Він ледве підвівся на ноги. Його обличчя перетворилося на пурпуровий водоспад. Я завдав йому сильного удару, який його досить нокаутував.
  
  
  
  
  Я вже збирався обернутися, коли Кані з вереском, дряпанням і прокляттям кинулася мені на шию. Як дика тигриця, вона чіплялася за мої очі. Я струсив її з себе. Зі швидкістю кішки вона схопилася і вп'ялася зубами в мою ногу. Я штовхнув ногою, але вона трималася і почала користуватися нігтями. Я вдарив її по обличчю, і сила цього удару повалила її на землю. Я відчув, як по нозі течуть струмені теплої крові. Вона знову швидко підвелася, і коли я підійшов до неї, вона спробувала вдарити мене по яйцях. Я схопив її за ногу і скрутив, змусивши її впасти на підлогу, кричачи від болю та гніву. Я відкинув її голову за волосся і ляснув її по щелепі. Вона впала без руху, і я подумав, що вона ненадовго вимкнеться. І я не став би чекати, поки вона відновить свої сили. Я вибіг з печери і пішов вузькою крутою стежкою вздовж скелі. Але я недооцінив сили Кані, бо, коли я був на півдорозі і обернувся, я побачив, як вона біжить за мною, тримаючи в руці один із смолоскипів, що звисали зі стін печери.
  
  
  
  
  Я повернувся і озирнувся. Краї були досить широкими для однієї людини. Підійшовши ближче, вона сповільнила хід, і у світлі смолоскипа я побачив, що її обличчя спотворилося від ненависті.
  
  
  
  
  "Тепер ти помреш," - прошипіла вона в мене з оголеними зубами, штовхаючи палаючий смолоскип у моє обличчя. Я відсахнувся, вона пішла за мною і знову рвонулася. Я спробував пірнути під смолоскипом, щоб схопити її руку, але полум'я унеможливило мене. Вона була блискавичною, і тепер тицьнула смолоскип уперед у короткій дузі. Я відчував гарячий вогонь у моєму обличчі та відступив. Я спіткнувся і вчасно встиг відскочити. Кані відразу підбігла, але я встиг схопити її за руку в якій вона тримала смолоскип. Я притис її руку вгору, подалі від мого обличчя, на вузькому виступі. Раптом я побачив її усмішку, дивну, маніакальну посмішку. На мій страх, я побачив її випускаючий смолоскип на моє обличчя. Я реагував інстинктивно шляхом кидка убік, щоб уникнути вогню. В той же час, я відкинув Кані від мене. Смолоскип приземлився на підлогу за моєю шиєю. Я відчув пекучий біль у шиї і в той же час почув крик Кані, вона впала за край урвища і випустила крик, який луною довго лунав у глибокій прірві. Я відчував, що бруд і каміння ковзають з-під мене і схопився за виступ. Мої ноги бовталися у повітрі. Я повільно підтягнувся, змушуючи себе чинити опір пекучому болю від смолоскипа, який був за дюйм від мого обличчя. Я отримав опору під однією ногою і ковзався від спеки смолоскипа. Потім я витяг мою іншу ногу на уступ і нарешті вперся в скелю. Моя шия була червоною і запаленою, куди потрапив смолоскип. Я встав, штовхнув ще палаючий смолоскип через край, і продовжив свій шлях униз. Сподіватимемося, що старий все ще буде в будинку.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я підповз до дверей будинку. Великий охоронець, озброївшись грізним виглядом тесаком, стояв на варті. Я взяв жменю каменів і кинув їх у дорогу, де вони впали з різким стукотом. Охоронець негайно вийшов уперед, тримаючи тесак перед собою, вдивляючись у темряву. Тепер він був до мене спиною. Я вивернувся, схопив його за коліна, і ми разом упали на землю. Я схопив його за голову, застосовуючи тиск у всіх потрібних місцях під вуха, поки я не відчув, як він почав відключатися. Це тривало кілька секунд, і мені пощастило, що він пішов так швидко. Випробування в горах коштувало багато сил, але я мав набагато більше, щоб закінчити цей вечір. Я повільно йшов до хати. Двері у трофейній кімнаті були зачинені. Я відчинив їх. Каму стояв навколішки позаду вівтаря. Його голос лунав луною через велику кімнату. Він був настільки занурений у свої молитви, що не помітив мою присутність.
  
  
  
  
  Я підійшов до нього і поклав йому руку на плече. "Вставай, старий", - сказав я. Здивований, він підвівся. Усі його м'язи були напружені. Він запитав. - "Що сталося з Кані?"
  
  
  
  
  "Вона мертва", - чесно відповів я.
  
  
  
  
  Він гукнув сердито. - "Ти брешеш!" Він кинувся на мене і стиснув мене в ведмежих обіймах. Він був напрочуд швидкий для свого віку. Я сіпнувся, послабивши його хватку. Він спробував дати мені жорсткий аперкот, але тільки зачепив мою щелепу. Я відповів із правим ударом у живіт. Він загарчав і зігнувся від болю. Я дав йому удар ліворуч, який збив його на землю беззахисним.
  
  
  
  
  Кані не збирався виконувати твої накази, - відрізав я, коли він, важко дихаючи, лежав на підлозі. – «Вона хотіла вбити Іолану».
  
  
  
  
  "Ти брешеш", - видихнув він мені. 'Ти брешеш.'
  
  
  
  
  "Ні, я кажу вам правду", - відповів я. «Тебе весь час використовували, як я тобі й казав. Але, можливо, ти зможеш виправити це, чи допоможеш врятувати Іолану».
  
  
  
  
  Я тобі не вірю, – уперто сказав він. Я нахилився, схопив його за волосся і відкинув голову.
  
  
  
  
  Я люто закричав. - "Ти повіриш мені, якщо я покажу тобі її?" Де б вони принесли її в жертву Пеле? Куди вони могли її забрати? Відповідай мені, чорт забирай!
  
  
  
  
  Я відпустив його і глянув у його зніяковілі очі, які здавались схвильованими та туманними.
  
  
  
  
  "Тут, на Оаху, це, ймовірно, буде кратер Каау", - нарешті відповів він.
  
  
  
  
  «Вставай, старий», - сказав я і побіг у хол, де побачив на столі біля входу телефон. Мій мозок гарячково працював. Якби гази всередині кожного кратера мали якийсь запобіжний клапан, якийсь клапан, вони навряд чи могли б чинити тиск на розплавлену породу під землею. Вони зливатимуться через цей отвір. Якщо, звісно, ​​буде лазівка. Я раптово подумав про 1935 і 1942 роки, коли армія врятувала місто Хіло після виверження Кілауеа. Лавовий потік знаходився всього за двадцять кілометрів від міста, коли бомбардувальники обстріляли краї лавового потоку, зупинивши їх рух уперед. Тепер я мав у запасі інший план для ВПС. Я зняв слухавку і зателефонував командиру бази ВПС Хікем. Я представився і сказав йому, що він може зателефонувати Джонні Каю, щоб уточнити деталі.
  
  
  
  
  "Це близько восьми кратерів", - сказав я. «Ви повинні розібратися з сім'ю, а не з восьмою, доки я не дам свій прямий наказ. Ви спеціалізуєтеся на високоточних бомбардуваннях, чи не так?
  
  
  
  
  Командир сказав, що так, і записав назви семи задіяних вулканів. «Тож якщо я правильно розумію, - сказав він, - ви хочете, щоб ми бомбили досить глибоко в кожному з цих кратерів, щоб дозволити цим штучно створеним газам піти. Але що, якщо це не спрацює, і ми справді викличемо виверження? '
  
  
  
  
  "Нам доведеться піти на такий ризик", - відповів я. «Але навряд чи це станеться. Якщо вам вдасться зробити ці дірки, гази обов'язково зникнуть, якщо кількість газу буде відповідати нашим оцінкам».
  
  
  
  
  "Ми будемо готові до вильоту через п'ятнадцять хвилин", - сказав командир. Я повісив слухавку і зателефонував Джонні Каю. Я коротко розповів йому про розвиток подій. "Я зараз у будинку Каму", - сказав я йому. "І мені знову потрібен цей вертоліт, Джонні".
  
  
  
  
  "Він уже в дорозі, Нік", - відповів він.
  
  
  
  
  Я повісив трубку і підійшов до дверей, швидко глянувши на Каму. Він не був певен. Вражаюча впевненість із його постаті пішла. Він виглядав старим та втомленим. Темрява вже починала наступати. Можливо, ми вже запізнилися, можливо, тиск газів стане надто великим, перш ніж бомбардувальники зможуть виконати свою роботу. Я почув звук вертольота, що наближався, і вийшов, коли він приземлився перед дверима. Я поманив Каму, і здоровань заліз у літак позаду мене. Вдалині, коли ми злітали, я чув звук чотиримоторних бомбардувальників, що прямували до семи кратерів на Гаваях, Мауї та Оаху.
  
  
  
  
  Краєм ока я побачив, як Каму сунув руку під свою широку мантію, а за кілька хвилин відчув гострий кінець великого кинджала з змієподібною рукояттю між моїми ребрами.
  
  
  
  
  "Якщо Йолана не в кратері Каау, ти помреш, Картер", - сказав він. "Якщо ти збрехав мені, ти заплатиш ціну".
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  Коли ми підійшли до кратера, я нахилив вертоліт над ним. Я повинен був зробити все можливе, щоб уникнути диму та газів, створений вивільнених сірчаних газів. Там не було жодних сумнівів у тому, що цей вулкан мав намір прорватися. Гази, які зараз виходили була лише невеликою ознакою величезного скупчення їх під землею, я знав, що все надто добре. Я кружляв низько над кратером, намагаючись розглянути крізь хмари пари, газу та пилу. Раптом я побачив, маленьке, голе тіло, що лежало на землі. Я вказав на нього Каму і побачив скорботний вираз на його обличчі. Вигляд Йолани здавався фізичним впливом на нього. Його величезні плечі опустилися вперед, і він дивився, як руйнувався, як пудинг.
  
  
  
  
  «Хай пробачать мені боги за те, що я зробив», - пробурмотів він. «Я думав, що вони підкорятимуться мені. Я думав, Кані мене поважає».
  
  
  
  
  Навіть якби я захотів, я просто не зміг би пошкодувати старого. Він сам усе це викликав, і створена ним величезна небезпека все ще не минула. Хоч би які внутрішні муки приходили йому на долю в той час, він їх більш ніж заслужив. Я змусив гелікоптер летіти по меншому колу і почав шукати місце для посадки. Нарешті я знайшов відповідне місце та посадив пристрій. Я вискочив і побіг туди, де ми побачили Йолану. Я раптом усвідомив, що земля під моїми ногами розпечена. Це було схоже на прогулянку духовкою. Я зірвав сорочку і швидко обернув дівчину. Їй пощастило. Обід кратера, на якому вона лежала, був відносно прохолодним. Я розв'язав мотузки навколо її зап'ясть і кісточок, і вона схопилася за мене. Я якраз збирався втекти з нею, коли це сталося, гуркіт, начебто з дна кратера наближалася тисяча локомотивів. Земля під нашими ногами тремтіла і тремтіла так сильно, що нас кинуло навколішки. Я підняв очі і побачив жахливе видовище газу та полум'я. Це був не випадковий викид, як ми зазнали на горі Аїкама, а повне виверження. Величезні хмари газу здійнялися і вибухнули в повітрі.
  
  
  
  
  Ми були в невеликому заглибленні вздовж виїмки всередині кратера, і кипляча лава вивергалася повз і над нами, стікаючи вниз гірською стороною кратера. Нам пощастило. Але решта кратера могла вибухнути будь-якої миті, повністю поглинувши нас у киплячому буйстві.
  
  
  
  
  «Нам треба бігти», - сказав я, схопивши Йолану за руку і побігши вгору схилом. Вона струсила мене і обернулася до мене спиною.
  
  
  
  
  "Я залишаюся тут", - сказала вона. Вона почала спускатися до центру кратера. Я схопив її і потяг нагору.
  
  
  
  
  "Я плакав. - Що, чорт забирай, ти думаєш?" - "Ти з глузду з'їхала?"
  
  
  
  
  Вона знову вирвалася з моїх рук і подивилася на мене повними страхом. «Давай мені спокій», - крикнула вона зірваним голосом. «Іди… забирайся звідси. Врятуй себе. Ви бачили, що сталося зі мною в тій печері. І Кані зробила саме те, що обіцяла. Я ніколи більше ні для кого не зможу цього зробити».
  
  
  
  
  "Що за нісенітниця", - відповів я. «Іолана, поспішай. Ми повинні забиратися звідси з цього пекла. Ми не можемо зараз сперечатися. Це не зовсім слушне місце для цього».
  
  
  
  
  "Я не сперечаюся", - кричала вона. У неї були сльози по щоках. «Коли я прокинулася тут минулої ночі, пов'язана та безпорадна, і зрозуміла, де я перебуваю, я знала, що це на краще. Ніхто мені більше не може допомогти. Я відчуваю, що все всередині мене розірвано, Ніку.
  
  
  
  
  "Перестань шкодувати себе", - крикнув я у відповідь. Мій тон був навмисне різким і заціпенілим. «У тебе немає нічого такого, що не можна виправити відпочинком та гарним лікуванням».
  
  
  
  
  Вона подивилась на мене. В її очах був туманний вираз. «Поспішай», - сказала вона. 'Я залишусь тут.' Вона впала на землю в смутку.
  
  
  
  
  Я бачив, що аргументи марні. Вона була в шоці, і логічні аргументи були марною тратою часу. Але там, де розум зазнав невдачі, совість могла щось зробити.
  
  
  
  
  "Тоді нам обом доведеться залишитися тут", - сказав я, опускаючись на підлогу поряд з нею. «Бо я не збираюся бігти без тебе».
  
  
  
  
  «Будь ласка, - благала вона. Вона підвела голову і подивилася на мене. «Йди, будь ласка. Часу лишилося не так багато».
  
  
  
  
  "Тільки не без тебе", - сказав я. "Я прийшов сюди, щоб забрати тебе, і я не повернуся без тебе".
  
  
  
  
  "Добре, я піду з тобою", - сказала вона зі смертельною втомою в голосі. Я повинен був тоді зрозуміти, що поворот був надто легким, але я був надто радий, щоб зупинятися на цьому. Крім того, нам не було чого втрачати. Я взяв її за руку, і ми побігли нагору. Не зробивши і двох кроків, ми почули ще одне оглушливе ревіння. Я побачив, як вертоліт вибухнув, і раптом відчув пекучий жар у моїй спині, ніби двері металевої печі раптово відчинилися. Я дістався краю кратера і потягнув Йолану за собою. Її ноги були в крові від десятків подряпин, нанесених гострим камінням. Ми впали з краю, і відразу стало нестерпно жарко. Я озирнулася. Крізь оранжево-палаючий туман я розрізняв високу постать на краю кратера.
  
  
  
  
  Йолана спробувала встати, але виявилася надто слабкою і розтяглася. Я чув, як вона щось кричала, ледь чутний через гуркіт у кратері. Їй вдалося стати на коліна. Сорочка, яку я обернув навколо неї, надавала їй вигляду дивної черниці, що молиться на краю величезного казана відьми.
  
  
  
  
  "Повернися", - крикнула вона фігурі, що стоїть на краю кратера. 'Ні, не роби цього!'
  
  
  
  
  Старий повернувся і глянув на нас. Він велично підняв руку, обернувся і увійшов до палаючого кратера. Йолана беззвучно закричала і затулила мені обличчя руками. Я нахилився і тримав її, поки її тіло не перестало сіпатися.
  
  
  
  
  Я підняв очі і побачив, що ми були під хмарою з палаючих предметів. Падав дрібний киплячий попіл. Я відчував це у горлі, відчував його задушливу дію. Я підняв Йолану на ноги. "Вставай", - грубо сказав я. "Ми повинні швидко піти звідси".
  
  
  
  
  Це була енергійна ідея, але менш легко здійсненна. Я спостерігав, як золотий килим світяться потоків лави тік по схилу гори з дивовижною швидкістю. За інших обставин це було б гарним виглядом, але з того місця, коли ми стояли це виглядало, ніби ми збиралися бути поглинені цим красивим гобеленом. Існували ще кілька ізольованих ділянок на схилі гори, які не були охоплені лавою. І я побачив, що вони швидко стають дедалі тоншими.
  
  
  
  
  «Ми повинні спробувати пройти через ті ділянки, які ще не охоплені лавою», - сказав я. «Якщо ми діятимемо швидко, ми зможемо це зробити. Це єдиний наш шанс.
  
  
  
  
  Вона кивнула головою, і я взяв її за руку. Ми почали бігти під гору, завжди вибираючи шлях, який здавався найширшим без лави. До того часу, коли ми добігали до нього, він зазвичай звужувався, і здавалося, що ми біжимо все швидше і швидше вузькими звивистими смугами. Це була гонка зі смертю, бо якщо лава закриє шлях перед нами, порятунку не буде. Раптом Йолана вирвала свою руку з моєї хватки. У знемозі вона впала на землю і в розпачі подивилася на мене.
  
  
  
  
  "Я не можу це робити, Нік," - видихнула вона. 'Я більше не можу.' Її очі були сповнені сліз, і від звуків, які вона зробила, наполовину ридання, наполовину сміх, я міг би сказати, що вона була на межі істерики. Вона була босоніж, і ноги були покриті бульбашками з киплячої гарячої землі. Я підняв її, кинув через плече і побіг. Іноді мені доводилося перестрибувати через вузькі потоки лави, що текли вниз вузенькою стежкою. Тепло від розплавленої породи по обидва боки стало майже нестерпним. Лава швидко зімкнулися навколо мене, і шлях був тепер лише в один фут завширшки. Край лавового потоку був переді мною. Я почав тікати ще швидше. Полум'я з лави було навколо моїх ніг. Я бачив, що лава закривала шлях переді мною і побігла вгору. Я схопився, намагаючись щосили, щоб збалансуватися з вагою Йолани на моїх плечах. Я покотився вниз, тримаючи Йолану в моїх руках. Вона закричала від болю, але я підняв її на ноги, взяв її назад до рук і почав тікати далі. Потік лави тепер був на безпечній відстані за нами, але неухильно пересувався вниз. Потім я озирнувся, щоб переконатися, що лава все ще знаходиться на безпечній відстані. Раптом я побачив джип у тумані переді мною, і я побачив напис ВУЛКАНІЧНА ОБСЕРВАТОРІЯ на автомобілі. Я впізнав високу худу постать, що вилазить із джипа. Лікар Планк швидко пішов до нас і здивовано подивився на Йолану.
  
  
  
  
  "О Боже", - вигукнув він. "Ви не збираєтеся говорити мені, що вулкан виверг її з глибини".
  
  
  
  
  "Це було дуже близько", - сказав я. доктор Планк подивився на мене із сумішшю недовіри та захоплення.
  
  
  
  
  "Ти зробив це, Картер", - сказав він. Тобі це вдалося. Я чув усю історію від Джонні Кая». Він провів мене до джипа і ввімкнув короткохвильове радіо. Я почув слабкий голос і трохи потріскування, від якого я поступово почав чути розмови між пілотами ескадрильї, яка відповідає за бомбардування воронок кратерів.
  
  
  
  
  «Я вищий за Еке», - почув я голос. «Ми проробили в ньому гарну дірочку, і гази справді розбризкуються».
  
  
  
  
  "Це те саме тут над Hakeakala," відповів інший. «Ви можете побачити цілі хмари газу та туманність виходять тут. Неймовірно! Це один з найбільших, так ми тільки зробили два отвори у ньому.
  
  
  
  
  "Всі літаки повертаються на базу", - пролунав голос командира ескадрильї. Планк вимкнув радіо.
  
  
  
  
  "Ти справді неймовірна людина, Картер", - сказав він. «Мені сказали, що ти один із найкращих суперагентів Америки, але ти більше схожий на диво-лікаря. Ви не лише врятували острови від повної руйнації та загнали японських терористів у глухий кут, а й дали нам нову техніку боротьби з виверженнями вулканів».
  
  
  
  
  «Все сталося одного дня», - скромно відповів я.
  
  
  
  
  «Я не потрапляю в нокдаун щодня, але тепер розумію, чому тобі довелося це зробити. Коли наступного ранку мене знайшов лаборант, я думав інакше».
  
  
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав я. «Але на той час я справді не бачив іншого виходу».
  
  
  
  
  "Відвези мене додому, Нік", - пролунав тихий голос поруч зі мною.
  
  
  
  
  Я спитав лікар Полка. - "Ви можете підвезти нас до плантації Каму?" "Це на північ від Гонолулу".
  
  
  
  
  "Мій хлопчик, навіть якби мені довелося підвезти тебе до Тімбукту", - відповів він. - 'Залазь.'
  
  
  
  
  Йолана тримала себе в моїх обіймах, поки ми виїжджали. Небо за спиною було червоне. Але це був лише один вулкан і невеликий. Наслідки будуть мінімальними. Все було скінчено. Принаймні я так думав.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  
  
  У будинку, в якому панувала похмура атмосфера, я чекав на Йолану, яка піднялася нагору, щоб переодягнутися.
  
  
  
  Я був дуже задоволений благополучним результатом подій, щоб багато думати про важке становище Іолани. Я запросив телефонний дзвінок з Хоуком, і попросив оператора поставити дзвінок на телефон у моєму готельному номері. Я сидів у кріслі на деякий час, а потім увійшов до саду. Мені спало на думку, що Йолані знадобиться більше часу, ніж зазвичай для відпочинку та лікування. Я знав, що кожен нерв, кожен м'яз і все в її тілі боліло.
  
  
  
  
  Я глянув на годинник. Я зупинився і насторожився. Вдома була мертва тиша. Несподівано я все зрозумів. Я побіг угору сходами і кинувся до її кімнати. Записка була притиснута до подушки, і я її розірвав.
  
  
  
  
  "Я мала на увазі те, що сказала в кратері", - прочитав я. «Мені більше немає місця у цьому світі. Моє тіло та розум розчавлені. Ти єдине цінне, що трапилося зі мною за довгий час. Прощавай, Нік. Йолана.
  
  
  
  
  Я прокляв все. Як я міг бути таким безглуздим, залишивши її одну. Я побіг у хол і побачив, що двері відчинені. Я вибіг на вулицю і побачив круту вузьку дорогу, що вела до густих кущів і живоплоту за будинком. Я пішов стежкою і почав кликати її на ім'я. Стежка поступово ставала менш крутою, але кущі ставали густішими.
  
  
  
  
  Різкий звук порушив тишу, і я відчув згусток крові в моїх жилах. Це був постріл, і я кинувся через підлісок у напрямку пострілу.
  
  
  
  
  Вона сиділа на колоді на невеликій галявині, гвинтівка лежала біля її ніг, сльози текли її щоками. "Чорт чорт чорт!" вигукнула вона. 'Я помилилася. Я взяла неодружені патрони.
  
  
  
  
  Я підійшов до неї, і вона впала мені в обійми, плачучи. - "О, Нік, Нік", - схлипнула вона. "Я не хочу більше жити".
  
  
  
  
  "Я думаю, що хтось хоче, щоб ти жила," сказав я, несучи її назад до будинку в моїх руках. Її тіло та розум були розчавлені. Я поклав її на заднє сидіння маленької машини Toyota і відвіз її до лікарні Гонолулу. Вона плакала безперервно протягом поїздки. Наступного ранку, коли я відвідував її, вона дивилася на мене з цими гарними глибокими карими очима.
  
  
  
  
  Я спитав її. - "Ви говорили з лікарем?" Вона кивнула головою. «Я так розумію, він сказав тобі, що ти повністю одужаєш?»
  
  
  
  
  Вона знову кивнула головою. «Я зателефонувала тітці, з якою добре лажу, – сказала вона. «Вона прийде сюди, щоб подбати про мене. Вона приїде сьогодні вдень.
  
  
  
  
  "Тоді мене тут уже не буде, люба", - сказав я. «Я мушу повернутися. Мій бос наказує мені повернутися, і я знаю, що він це має на увазі». Я побачив розчарування на її обличчі, підняв її підборіддя і подивився їй у вічі. "Я не люблю прощатися", - сказав я їй. «У цьому світі вже надто багато прощалися. Я хочу, щоб ви робили саме те, що говорять лікарі, і коли вам стане краще, ви повинні повідомити мене. Ви маєте це зробити.
  
  
  
  
  «Я тобі всім зобов'язана, Ніке, - сказала вона. Вона обняла мене за шию і посміхнулася крізь сльози. "Добре", - сказала вона. - Я дам тобі звістку. А поки що… алоха, Нік… алоха».
  
  
  
  
  «Алоха, Йолано, – сказав я. Я ніжно погладив її по волоссю. "Алоха".
  
  
  
  
  
  
  Я вийшов із лазарета і не обернувся. Так було найкраще. Наступним рейсом я вилетів у Сан-Франциско, а наступного дня сидів навпроти Хока.
  
  
  
  
  `` Вибачте, у мене немає вулканічного попелу для вашого саду
  
  
  
  
  Коли він був поруч, я був надто зайнятий, а коли мав час, його не було».
  
  
  
  
  «Це життя, Нік, – сказав Хоук. «Але, на щастя, ми все ще маємо всі п'ятдесят штатів. Молодець, N3».
  
  
  
  
  У компліменті не було потреби. Хоук не очікував від своїх найкращих людей нічого, окрім високих результатів. Якщо він щось сказав із цього приводу, то це був рідкісний комплімент.
  
  
  
  
  "Наскільки я розумію, ви можете взяти кілька вихідних", - зауважив він. «Чому б тобі не поїхати до Колорадо? Альпінізм чи щось у цьому роді.
  
  
  
  
  "Я люблю відпочивати, але зараз не хочу бачити нічого, хоча б віддалено нагадує гору", - відповів я. Я сів на літак до Флориди.
  
  
  
  
  Минали дні, і я майже забув про все, коли через два місяці задзвонив телефон. Я відповів і почув оксамитовий голос.
  
  
  
  
  "Ви щось відчуваєте, рятуючи дівчину в біді?" - Запитав голос.
  
  
  
  
  "Іолана!" - Вигукнув я. 'Де ти?'
  
  
  
  
  "В аеропорту Кеннеді", - сказала вона. «І я заблукала. Тут він неймовірно великий».
  
  
  
  
  "Поговоріть з одним із цих людей у формі і скажіть, щоб вони вказали вам у напрямку Манхеттена", - сказав я. Я дав їй адресу. - 'Я чекаю тебе.'
  
  
  
  
  Довго чекати не довелося. У будь-якому випадку це здалося недовгим. На ній була м'яка блакитна сукня, що облягала її постать, і, перш ніж двері зачинилися, вона притулилася губами до моїх.
  
  
  
  
  "О, Нік, Нік", - видихнула вона. "Ви не уявляєте, як я цього хотіла". Її руки ніжно масажували моє тіло. Я відчув, як моя кров тече швидше.
  
  
  
  
  «Роздень мене, Нік», - прошепотіла вона. "Я хочу знову відчути твоє тіло поруч". Я зробив, як вона просила, повільно і ніжно, знову насолоджуючись виглядом її красивих повних грудей. Я схилив голову, щоб поцілувати їх, на мить завагався, і її руки потягли мене до себе.
  
  
  
  
  "О так, Нік", - видихнула вона. 'Візьми мене.' Я штовхнув її на підлогу. Вона підтягла ноги і провела руками по моєму животу. «Поспішай, Нік», - видихнула вона. 'Будь ласка.'
  
  
  
  
  Я обійняв її і повільно штовхнув усередину. Вона тихо простогнала і повністю віддалася мені. Незабаром я помітив, що вона оговталася від емоцій, пов'язаних із пригодою на вулкані.
  
  
  
  
  Коли це було зроблено і ми погойдувалися в обіймах один одного, вона поклала руки мені на обличчя і подивилася мені у вічі.
  
  
  
  
  "Ви зробили це можливим для мене", - сказала вона. «Нам усім потрібна мета, і ти був моїм, Нік, ти і спогад про той перший день, коли ми кохали. Це дало мені сили видужати».
  
  
  
  
  Я запитав. - 'І зараз?' Тепер ти не можеш більше сумніватися, я сподіваюся? Ви можете почуватися так, як ти звикла почуватися раніше. Ви все ще можете дати все і навіть більше, ніж раніше.
  
  
  
  
  "Ні, я більше не сумніваюся", - зітхнула вона. "Так, - хихикнула вона, - ти можеш навіть мармурову статую зробити гарячою".
  
  
  
  
  Я поцілував її. «Ні, поки є такі дівчата, як ти».
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  
  
  
  Нік Картер, головний агент AX, у безнадійній битві з невидимим ворогом. Від імені великих держав, але не за їхньої підтримки, він стикається з терором з боку японської організації, яка загрожує потопити весь острів Гаваї.
  
  
  
  
  
  Вибухонебезпечна суміш насильства, напруги та сексу. Поряд із лякаючим очікуванням, кристально чисте зображення секретного агента за роботою в: "Формулі судного дня"
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"