Шкловский Лев : другие произведения.

51-60 Збірник детективів про Ніка Картера

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  
  
  Картер Нік
  
  51-60 Збірник детективів про Ніка Картера
  
  
  
  
  
  51. Операція Змія http://flibusta.is/b/617189/read
  Operation Snake
  52. Вбивці Касби http://flibusta.is/b/636902/read
  The Casbah Killers
  53. Арабська чума http://flibusta.is/b/635853/read
  The Arab Plague (Slavemaster)
  54. Червоне повстання у обробці
  The Red Rebellion
  55. Кати http://flibusta.is/b/617188/read
  The Executioners
  56. Чорна смерть http://flibusta.is/b/612613/read
  Black Death
  57. Вбивці розуму в обробці
  The Mind Killers
  58. Годинник смерті в обробці
  Time Clock of Death
  59. Камбоджа http://flibusta.is/b/608070/read
  Cambodia
  60. Смертельний штам http://flibusta.is/b/617187/read
  The Death Strain
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Операція Змія
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Операція Змія
  
  
  Присвячується людям секретних служб Сполучених Штатів Америки.
  
  
  
  Глава I
  
  
  Я подивився вниз і здригнувся, коли авіалайнер низько пролетів над вершиною світу. Гори, величезні, неприступні, лякаючі, фантастичні вершини, прикрашені льодом та снігом. Прямі пласти льоду опускалися в покриті туманом льодовики, і холод досягав мене, проникаючи крізь ілюмінатори літака. Вершина світу була відповідним словом цього місця. На картах це називається Непал, маленьке незалежне королівство, крихітна ізольована монархія, рай для альпіністів, ділянка землі між Тибетом та Індією та великий палець, що застряг у пащі китайського дракона. Я згадав, як Тед Каллендар, агент AX, який провів там кілька років, коли він перебував під британським пануванням, описав Непал: «Місце, де не можна точно сказати. Де ймовірність неймовірна. Це земля, де віра і забобони йдуть пліч-о-пліч. в руці, де ніжність і жорстокість лежать на одному ліжку, де краса та жах живуть як близнюки. Це не місце для західної людини, яка вірить у логіку, розум та ймовірність».
  
  
  Теда давно не було, але його слова повернулися до мене, коли непальський авіалайнер, старий DC-3, віз мене в Кхумбу, в самому серці Гімалаїв, під носом гори Еверест, що височить, висотою 29000 футів. . За особливою домовленістю авіалайнер мав посадити мене в Намче-Базарі, де була очищена територія для іншого літака, який мав забрати людину, яку я мав побачити, Гаррі Енгслі. Побачивши Енгслі, я покинув би район Кхумбу, хоча мені хотілося покинути це прокляте місце прямо зараз. Навіть стюардеса, добре складена, дружня індійська дівчина в охайній формі, нічого для мене не зробила. Я був злий на те, що був тут, злий на Хоука, злий на весь цей проклятий бізнес. Я був агентом N3, добре, головним оперативником AX з рейтингом Killmaster, і я завжди був на зв'язку, у будь-який час дня та ночі. Це було частиною роботи, і я знав це і жив із цим довгий час, але час від часу я хотів сказати Хоуку, щоб він пішов і штовхнув. Я страшенно відчував це двадцять чотири години тому. Здається, минув місяць.
  
  
  Чорт забирай, вона була зовсім голою, чекаючи на мене, витягнувши це чудове молочно-біле тіло, закликаючи до мене кожним рухом стегон. Мені знадобилося три кошики фруктів, чотири коробки цукерок та два квитки на ранок популярного шоу. Не для неї, для її матері. Донна була готова і хотіла, коли ми вперше зустрілися на вечірці Джека Данкета, але її мати, вдова дружина Філадельфія Дуайєн з клану Рудрич, спостерігала за своєю дочкою-дебютанткою, як скорпіон дивиться на коника. Ніякий лотаріо з ліги плюща не збирався трахати свою обрану маленьку дочку, принаймні, якби вона могла йому допомогти. Звичайно, стара вдова ніколи не розуміла, що сірі туманні очі Донни одразу сказали мені, і що підтвердили її губи згодом. Після різних вилазок зі старою мені вдалося відвезти її та друга на ранок на пообідній час. Ми з Донною пішли прямо до мене, скинули два мартіні і наш одяг, і я просто дивився на її нетерпляче, напружене тіло, коли в кабінеті задзвонив цей чортовий синій телефон.
  
  
  "Не відповідай, Нік", - хрипко видихнула вона. Її стегна гойдалися, а руки тяглися до мене. "Я зараз повернуся", - сказав я, сподіваючись, що, можливо, він хоче чогось, що можна відкласти на кілька годин. Виглянувши з вікна авіалайнера на вкриті льодом вершини, я згадав, як холодно мені було, стоячи голим і сперечаючись з Хоуком по телефону.
  
  
  "Зараз майже три тридцять", - почав він різким і серйозним тоном. "Ви можете легко встигнути на шестигодинний рейс шатла до Вашингтона".
  
  
  Я відчайдушно шукав, щоб сказати, з якоїсь логічної та розумної причини.
  
  
  "Я не можу, шеф", - заперечив я. «Неможливо. Я… я фарбую свою кухню. Я в середині цього».
  
  
  Це була вагома причина, інакше була б для когось ще. Про це свідчило промовисте мовчання на іншому кінці дроту, а потім старий лис відповів сухим отруйним голосом.
  
  
  "N3, ви можете бути в процесі чогось, але це не домашнє фарбування", - обережно сказав він. «Ходімо, ви можете зробити краще, ніж це».
  
  
  Я впав, і мені це довелося відіграти. "Це була раптова ідея з мого боку", - швидко сказав я. «Я не можу все вичистити, переодягнутися та сісти на шестигодинний літак. Як щодо першого рейсу завтра вранці?
  
  
  "Завтра вранці ти поїдеш кудись в інше місце", - твердо сказав він. «Я чекаю на тебе до восьми, я пропоную тобі відразу ж застебнути пензель і рухатися».
  
  
  Телефон вимкнувся, і я голосно вилаявся. Старий канюк міг читати мене як книгу. Я повернувся до Донни. Вона все ще лежала на ліжку, її спина все ще вигнута, губи відкриті, чекаючи.
  
  
  «Одягайся», - сказав я. "Я відвезу тебе додому".
  
  
  Її очі різко розплющилися, і вона подивилася на мене. Хмари промайнули над сірими туманними очима. Вона сіла.
  
  
  "Ти що, ненормальний?" — спитала вона. "Хто, чорт забирай, це говорив по телефону?"
  
  
  Твоя матуся», – сердито відповів я, одягаючи штани. Це її струснуло, але лише на мить.
  
  
  "Моя мати?" – недовірливо повторила вона. «Неможливо. Вона все ще на концерті.
  
  
  "Добре, значить, це не твоя мати", - сказав я. "Але ти все ще йдеш додому". Донна встала і практично влетіла у свій одяг, її обличчя було щільно стисненим, а губи перетворилися на похмуру злісну лінію. Я не звинувачував її. Вона знала тільки, що я займаюся якоюсь державною роботою, і я не збирався вдаватися до подробиць. Я схопив свою сумку, завжди упаковану і готову до роботи, і висадив Донну в її багатоквартирному будинку на шляху до Міжнародного аеропорту Кеннеді.
  
  
  "Дякую", - уїдливо сказала вона, виходячи з машини. "Передай від мене привіт своєму психіатру".
  
  
  Я посміхнувся їй. "Дякую", - сказав я. Не тільки мій гнівний настрій зупинив мене, щоб дати їй її зараз. Навчання, досвід та суворі накази відіграли свою роль у цьому. У цій справі було проклято кілька друзів та майже не було довірених осіб. Вільна губа була вірним білетом до смерті. , і ви ніколи не знали, що де і як дрібні шматочки інформації потрапили в чужі руки. Починаючи роботу, всі були чужими. Вам довелося видалити слово "довіра" зі свого словника. Це стало словом, яке ви використовується лише тоді, коли не було іншого вибору, емоція, якій ви вдавалися лише тоді, коли вона неминуча.
  
  
  Мої думки різко повернулися, коли я відчув, як авіалайнер почав обережно сідати на пізньому сонці. Я відчував, як злі бічні вітри тягнуть літак, коли вони злітають з гірських вершин. Нашим посадковим майданчиком буде вузька злітно-посадкова смуга, очищена від снігу та льоду. Я відкинувся на спинку крісла, заплющив очі і дозволив своїм думкам знову повернутися, цього разу в Dupont Circle у Вашингтоні, округ Колумбія, до штаб-квартири AX. Я справді дістався восьми, і звичайний склад охоронців провів мене до нічної реєстратури, що розташувалася біля входу в офіс Хоку.
  
  
  "Містер Картер", - посміхнулася вона, дивлячись на мене широко розплющеними очима. Моя папка вже лежала в неї на столі і, мабуть, читала її. У ньому було багато захоплюючої інформації, не тільки про мою минулу роботу, а й про інші мої якості, такі як перемога на національному чемпіонаті в вітрильних яхтах зіркового класу, ліцензія на керування автомобілями Формули I та володіння чорним поясом з карате. Вона, у свою чергу, була симпатичною круглою білявкою. Для людини, яка завжди так хмурилася щодо мого суспільного життя, старий, здавалося, завжди купував собі смачний посуд за зовнішнім столом. Я зробив уявну замітку, щоб якось спитати його про це.
  
  
  «Радій, що ти зробив це, N3», - сказав він, коли я увійшов до його офісу. Його сталево-блакитні очі казали мені, що він страшенно добре чекав, що в мене вийде. Його запасна рамка з Нової Англії піднялася і підійшла до кінопроектора, що дивився на білий екран у центрі кімнати.
  
  
  "Фільми?" – прокоментував я. «Який несподіваний сюрприз. Сподіваюся, щось авангардне, іноземне та сексуальне».
  
  
  "Краще, ніж це", - пробурчав він. "Прихована камера. Короткий погляд на лаштунки таємничого королівства Непал, люб'язно наданий британською розвідкою».
  
  
  Мої думки картотеки миттєво звернулися до проіндексованої сторінки Непалу. Це було частиною нашого навчання, щоб розробити таку думку для зберігання документів, заповнену різними фрагментами інформації. Я бачив смугу землі приблизно 500 на 100 миль, землю, де дороги вважалися розкішшю, буферна держава між Китаєм та контрольованим Китаєм Тибетом та Індією. Хоук вимкнув світло, увімкнув проектор, і мій розум відключився.
  
  
  У першому кадрі була вулична сцена: чоловіки та жінки, деякі в мантії та спідницях, інші у блискучих сукнях, схожих на сарі, та діти, які ганяють яків через натовп. У людей похилого віку були обличчя, схожі на древній пергамент, у молодих - гладка шкіра, чорні, швидкі очі. Будинки були схожі на пагоди за архітектурним стилем, і перше враження, яке у мене виникло, було місцевістю, що натякає на інші землі. Зрозуміло, що і Індія, і Китай змішали свій вплив у Непалі. Генетично особи, які я бачив, нагадували особи як індійського, так і китайського народів, але мали свій власний характер. Камера перемістилася на сцену і побачила високу людину в шафрановому одязі буддійського ченця. Його голова була поголена, його руки сильні й оголені, а обличчя - широкощоке, тонкошкіре обличчя непальця. Але в його обличчі не було нічого аскетичного, нічого від святої людини. Це було зарозуміле, владне обличчя, безпристрасне, крізь яке просвічувало сильне нетерпіння. Він пройшов через людей, які поступилися йому дорогою, як монарх, а не чернець. Голос Хоука перервався.
  
  
  "Його звуть Гхотак", - сказав він. "Запам'ятай це обличчя. Він чернець, творець сепаратистського культу, що прагне особистої та політичної влади. Глава храму Теоан і Зміїного товариства, сильної групи, яку він зібрав. Готак стверджує, що він спадкоємець дух Каркотека, Повелителя Всіх Змій і важлива постать у непальській. міфології”.
  
  
  Камера знову перемістилася на вулицю, і після того, як з нею зверталися, я зрозумів, що оператор - аматор. Зображення вирізане з кадру кам'яної фігури з типово мигдалеподібним обличчям буддійської скульптури. На фігурі був багато прикрашений головний убір, зроблений із сотень змій, та інші змії обвивались навколо його зап'ястей та ніг.
  
  
  «Статуя Каркотека, Король всіх змій», - пояснив Яструб. «У Непалі змії священні, та їх заборонено вбивати, за винятком певних чітко визначених, релігійно орієнтованих обставин. Вбити змію - значить викликати гнів Каркотека».
  
  
  Камера переключилася на дві постаті, чоловіка і жінку, що сидять на двох тронах, увінчаних золотою дев'ятиголовою змією.
  
  
  "Король і королева", - сказав Хоук. «Він хороша людина, намагається бути прогресивною. Він скований забобонами і Гхотаком. Традиція свідчить, що король ніколи не може виглядати тим, хто отримує допомогу, інакше його імідж буде заплямований».
  
  
  Я запитав. - "Що це означає?"
  
  
  «Щоб допомогти йому, треба ходити яйцями», - відповів Хоук. Камера знову переключилася, і я дивився на літнього чоловіка в куртці поверх білої рясної мантії. Біле волосся утворювало корону над витонченим тонким обличчям. .
  
  
  "Патріарх Ліунгі", - сказав Хоук. «Він надіслав ці фотографії. Друг королівської сім'ї, він налаштований проти Готака. Він здогадується про справжні мотиви та наміри Готака. Він єдиний вірний друг, який ми маємо на місці».
  
  
  Хоук вимкнув камеру. "Це основний склад персонажів", - сказав він. «Гхотак досить добре переконав людей, що він є володарем духу Каркотека і керується бажаннями бога. Добре, що їм керують червоні китайці. Вони намагаються захопити Непал шляхом повені іммігрантами, вони прагнуть зробити це якнайшвидше. Але, крім того, ефективна міграція залежить від представленого королю законопроекту, який відкриває землю для іммігрантів та офіційно вітає їх. Як тільки люди підпишуть прохання королю з цього приводу, у пекла немає іншого вибору, окрім підписати вирок”.
  
  
  "І це те, до чого наполягає Готак, я так розумію", - втрутився я.
  
  
  «Вірно, – сказав Хоук. «Володар усіх змій, Каркотек, хоче, щоб емігранти були допущені, – каже Готак людям. Це досить переконливо, але він підкріплює це двома іншими речами, своїми сильними хлопцями Зміїного товариства та легендою про йєті, мерзенному сніговику. Йєті вбиває тих, хто протистоїть Готаку”.
  
  
  "Огидна снігова людина?" - посміхнувся я. "Він все ще тут?"
  
  
  "Він завжди був важливою частиною непальського життя", - сказав Хоук. «Особливо серед шерпів горців Непалу. Не ламайте голову, доки не доведете щось інше»
  
  
  "Немає зображень йєті?" – невинно запитав я. Хоук проігнорував мене. "Де ми вписуємося в це?" Я пішов далі. "Ви згадали британську розвідку".
  
  
  «Це був їхні каштани, але їхня людина, Гаррі Енгслі, серйозно захворіла, і вони звернулися до нас за допомогою», - сказав Хоук. «У них і так дуже мало людей, і, звісно, їм не потрібно було продавати державі чи військовому відомству стратегічний стан Непалу. Під контролем Китаю це був би прямий шлях до Індії, це може бути дуже міцний горішок для китайців. Життєво важливо, щоб ми залишалися доброзичливими чи принаймні нейтральними. Гхотак чинить жахливий тиск на короля, щоб той підписав указ про іммігрантів. Він підтримує останню народну петицію.
  
  
  "Цим пояснюється весь наплив", - зітхнула я, на мить згадавши Донну Рудріч. "Чи я зможу зв'язатися з Енгслі?"
  
  
  "Він знаходиться в районі Кхумбу, в Намче-Базарі, і чекає, коли його вилетять і проінформують вас про деталі", - сказав Хоук. "Маршрутне повідомлення для вас було повністю дозволене спеціальним військовим літаком на першому етапі шляху, а потім ви перемикаєтеся на комерційний авіалайнер в Індії. Рухайтеся, Нік. Між нами та збором червоних китайців залишилися лічені дні. всі кульки".
  
  
  Під лівим крилом авіалайнера я побачив групу будинків, розташованих на невеликому плато посеред високих гір, ніби гігантська рука помістила їх туди. Літак летів до них, і я міг розрізнити вузьку смужку розчищеної землі, що йшла вздовж краю урвища. Зміїні боги, божевільні ченці, забобони та мерзенні сніговики. Все це нагадувало третьосортний голлівудський сценарій.
  
  
  Коли літак приземлився, я вирушив просто до невеликої і дещо примітивної лікарні, де Гаррі Ангслі чекав на літак, який доставить його назад до Англії. Підвівшись у ліжку, я побачив людину, яка була трохи більше, ніж живий скелет, привид з запалими очима і запалим обличчям. Чергова медсестра, індійська дівчина, розповіла мені, що Ангслі був вражений дуже серйозним нападом ауала, малярійної лихоманки, яка часто призводить до смерті і лютує в низинних болотах області Тераї, що межує з Індією. Але з типовою британською хоробрістю він був настороже і готовий сказати мені все, що міг.
  
  
  "Не недооцінюй це місце, Картер", - сказав він трохи голосніше шепоту. Це відбувається сотнями різних способів.
  
  
  Гхотак тримає всі карти. Чесно кажучи, я думаю, страшенно мало шансів здолати його. Він заплутав усіх людей”.
  
  
  Приступ кашлю перервав його, а потім знову повернувся до мене, дивлячись мені в обличчя.
  
  
  «Я бачу, що ти наполягатимеш на цьому», - прошепотів він. «Вибач, я не можу працювати з тобою, Картер. Чув про тебе. Хто про цю чортову справу не чув? Це твій план. Тобі доведеться прослизнути в Катманду, а потім з'явитися як друг сім'ї Ліунгі. "
  
  
  «Я так розумію, що мені потрібно почати одному, табір на перевалі Тесі, де завтра ввечері мене зустріне гід і проведе повз сильний загін Зміїного товариства Готака».
  
  
  "Вірно", - погодився Енгслі. Це означає, що вам знадобиться обладнання для важких погодних умов. Торговий магазин Danders тут, в Кхумбу, - єдине місце, де ви можете його отримати. Зараз міжсезоння, але я сподіваюся, що він зможе вас екіпірувати. Ви більше, ніж більшість, хто йде цим шляхом, Вам також знадобиться як мінімум одна потужна гвинтівка для великої дичини».
  
  
  "Я зараз піду. Я мало не замерз дорогою сюди з аеропорту», - сказав я.
  
  
  «І останнє, - сказав Енгслі, і я побачив, що енергія людини швидко вичерпується. «Шерпи, горяни, фантастичні гіди та альпіністи. Як і всі непальці, вони сповнені забобонів, але залишаються відкритими. Переконайте їх, і ви можете їх перемогти. У мене були великі проблеми з моїм співвітчизником, журналістом з Англії, який стежив за мною тут. Ви знаєте цю породу. Коли вони рознюхають щось гаряче, вони стають кривавими собаками. Публічність у цей час зруйнує все”.
  
  
  "Я розберуся з цим", - похмуро сказав я. «Я заїду завтра, перш ніж я піду. Лягай і розслабся зараз».
  
  
  Візит не вплинув на мій похмурий, злий настрій. Виявилося, що в магазині Danders було мало придатного для мене. З речей він вибрав достатньо моїх розмірів, щоби екіпірувати мене. Чоботи зі шкіри яка і на хутрі, товста парка на хутрі, рукавички та снігоступи. У нього залишалася одна гарна рушниця, і я взяв її, важільний Marlin 336.
  
  
  "Наступного місяця у мене з'являться нові запаси", - сказав мені Дандерс. «Я ось-ось запасуся, як бачите. Але якщо ви повернетеся сюди наступного місяця, я матиму все, що ви хочете».
  
  
  "Ні, якщо я можу допомогти", - відповів я, заплативши йому і зануривши все у важку сумку, яку він надав. Я виходив за двері, коли зіткнувся з фігурою в яскраво-зеленій нейлоновій куртці, як на лижних схилах Швейцарських Альп. З-під хутрового тибетського капелюха мені зустрілися два яскраві активні блакитні очі. Рожеві щоки підкреслювали прямий тонкий ніс на гарному відвертому обличчі.
  
  
  "Привіт, Янки", - сказала вона дуже британським голосом. "Я шукала тебе. Я тільки-но залишила нашого друга Гаррі Енгслі. Мене звуть Хіларі Кобб, Manchester Journal and Record».
  
  
  Наскільки я міг бачити, Енгслі не сказав, що його заклятий ворог-журналіст - страшенно приваблива дівчина. На ній були штани, за якими можна приховати безліч гріхів, але ноги у неї були довгі, а груди піднялися над парком, що було своєрідним досягненням. Я спостерігав, як її очі блукали за покупками, які я тягав з магазину.
  
  
  "Збираєтеся зайнятися альпінізмом?" - Вона посміхнулася, крокуючи поряд зі мною. «Я думаю, нам краще трохи поговорити, Янко. Я хотіла б допомогти тобі, якщо ти співпрацюватимеш зі мною».
  
  
  Я швидко помітив, що вона була однією з тих активних, агресивних британських дівчат, які торпедують свою привабливість своєю бульдожою рішучістю бути абсолютно нежіночою. У мене не було настрою на щось докучливе, і я вирішив швидко її виправити.
  
  
  "Ти б забула про мене, люба", - сказав я. "Зроби вигляд, ніби ти мене ніколи не бачила".
  
  
  «Мене звуть Хіларі, – рішуче сказала вона.
  
  
  «Добре, Хіларі, – сказав я. «Подивися, який я приємний. А тепер будь ласка. Якщо я отримаю тобі історію, я розповім тобі, коли повернуся сюди».
  
  
  «Не будь дбайливим», - різко сказала вона. «Ваша присутність тут – це вже історія. Крім того, я надто довго була поряд, щоб чекати відстрочки. Тут відбувається щось грандіозне. Ми зрозуміли це, коли дізналися, що Гаррі Ангслі був відправлений сюди. Тож не треба». Я не боюся цього великого, жорстокого ведмедя, старовини. Хіларі це не відлякує».
  
  
  До неї була ворожість, яка одразу мене насторожила. Я завжди не любив ворожих жінок. Вони завжди вели війну між статями, зазвичай винаходячи уявні зневаги, щоб боротися за них.
  
  
  «Я наполегливо рекомендую вам співпрацювати зі мною», - сказала вона, блиснувши сліпучою усмішкою. Незважаючи на дратівливе ставлення, вона мала гарне обличчя.
  
  
  «Звучить як загроза, лялечка», - прокоментував я, блукаючи по засніжених вулицях.
  
  
  «Рада», - вона знову посміхнулася. «Я можу влізти вам у вашу справу різними способами, і я це зроблю, якщо ви не впустите мене, як ви, янкі, кажете. Я можу бути зовсім неприємною».
  
  
  "Ти вже це доводиш", - прогарчав я. «А тепер я дам тобі невелику пораду, лялечка. Заблукайся».
  
  
  Вона зупинилася, і я пішов далі, відчуваючи світло її очей за спиною. Я завжди відчував неприязнь, коли зустрічав дівчину з її обличчям та таким ставленням. В інших умовах я б спробував змінити цю ворожість на щось тепліше.
  
  
  . Тут я був занадто роздратований, щоб турбуватися про щось, крім як отримати кімнату в місцевому готелі. Енгслі звелів їм приготувати одну, і вони зробили це - приготували маленьку кімнатку з квадратним вікном. Готель був не що інше, як велику переобладнану стайню, але в ній було тепло і можна було поїсти. Я поклав спорядження в свою кімнату і спустився вниз, щоб перекусити, переступивши через двох курчат, що сидять на нижній сходинці дерев'яних сходів.
  
  
  Вогонь спалахнув у великому каміні збоку кімнати. У мене був стейк з яка, який залишав бажати кращого, і деякі з основних непальських продуктів, стару добру картоплю. Місцеве пиво, тепле пиво під назвою чанг мене мало хвилювало, і я переключився на чай, принаймні, міцний. Я не закінчив вечерю, коли побачив, що вона спускається сходами і прямує до мене. У готелі було близько дванадцяти кімнат, і я припускав, що він буде в одній із них. На ній був блакитний вовняний светр, груди якого різко піднімалися вгору та назовні, а ноги були повними, але гарної форми. Її волосся, раніше приховані капюшоном парки, було попелясто-русявим і коротким. Я дивився, як вона наближається, і дозволив своєму погляду поринути в неї, безсоромно затримуючись на повних набряклих грудях, коли вона зупинилася біля столу.
  
  
  Вона чекала, звузивши очі, холоднокровно спостерігаючи за мною, підібгавши губи.
  
  
  "Закінчили?" – нарешті сказала вона.
  
  
  "Гарне обладнання", - прокоментував я між шматочками стейку з яка. «Шкода, що це не на якійсь іншій дівчині».
  
  
  "Ви маєте на увазі дівчину вашого типу".
  
  
  "Що це таке?" - Запитав я, посміхаючись їй.
  
  
  «Той, хто хоче дивитися у твої яскраві блакитні очі, відчувати твої м'язи та бути враженим», - сказала вона. «Земля, яка догоджає вашому его, будучи готовою впасти з вами в ліжко без зволікання».
  
  
  "Зніми штани", - сказав я.
  
  
  "Ви подумали про те, що я сказала?" - холодно спитала вона.
  
  
  "Ні на секунду, Хіларі, люба", - сказав я.
  
  
  "Я так розумію, ти не збираєшся співпрацювати з тобою".
  
  
  «Ти правильно зрозуміла, люба, – відповів я.
  
  
  "Не кажи, що я тебе не попереджала", - сказала вона, повертаючись і йдучи.
  
  
  "Хіларі", - покликав я їй услід. Вона миттю зупинилася і обернулася. "Не кажи так", - посміхнувся я. «Це мене лякає, тому я тремчу.
  
  
  Її губи стиснулися, і вона пішла геть. «У неї справді гарне спорядження», - подумав я, дивлячись, як її дупа погойдується. Цікаво, чи хтось використовував його? Я насилу доїв залишок стейку з яка і якраз допивав чай, коли побачив, як увійшла дитина і підійшла до столу. Там непальець вказав у мій бік, і дитина підійшла до мене. Він засунув мені записку. Я швидко розкрив її.
  
  
  «Несподівані події. Будь ласка, приїжджайте якнайшвидше. Енгслі».
  
  
  Я простяг хлопчику четвертак, звернув і пішов у ніч. Вітер раптом обрушився на мене, і я побачив, як у село рухається низка шерпів, їх покритий снігом одяг свідчить про те, що вони щойно спустилися з гірських перевалів. У лікарні медсестра з Непалу, навчена англійською мовою, сказала мені, що Гаррі Ангслі спить. Я показав їй записку, і вона насупилась.
  
  
  "Неможливо, сер", - сказала вона. «Містер Енгслі спав кілька годин. Тут не було нікого, хто міг би передати йому повідомлення. Насправді ліки, які ми даємо йому після обіду, зазвичай присипляють його всю ніч».
  
  
  Тепер я хмурився, і почуття опущення охопило мій живіт. Я побіг назад у готель, мої легені горіли від холодного повітря, коли я дістався до своєї кімнати. Я відчинив двері, і почуття занурення пішло глибше. Все обладнання, яке я купив, зникло. Тяжка парку, снігоступи, черевики, гвинтівка, все. Без нього я не мав шансу пройти через перевал Тесі, де я мав зустріти гіда з родини Ліунги. Без нього я нікуди не пішов би. Слова Гаррі Ангслі закружляли у мене в голові. "Не варто недооцінювати це місце", - сказав він. Він приходить до вас сотнями різних способів. Це було обережно, навіть розумно. Жодних грубих речей, просто акуратна робота зі зупинки мене. Я глянула на двері своєї кімнати. Це була така проста клямка, що дитина могла відкрити її. У квадратне віконце я побачив, що пішов сніг. Притиснувши важкий стілець до дверей, я ліг спати. Я здійсню ще один візит до магазину Дандерса вранці, але було вкрай малоймовірно, що у нього є ще річ, яку я міг би використати, і я мав бути на шляху до цього перевалу до полудня. Можливо, Ангслі має ідею.
  
  
  Я заплющив очі і змусив себе заснути, що було не так уже й складно. На ліжко поряд зі мною я поклав Вільгельміну, мій 9-міліметровий "Люгер", який був частиною мене, завжди пристебнутий до наплічної кобури. Х'юго, мій тонкий, як олівець, стилет, лежав у піхвах уздовж мого правого передпліччя. Спеціального обладнання на цю роботу я не брав. Як сказав Хоук, часу не було. Дзвінок британця був терміновим і несподіваним. На цьому будуть лише Вільгельміна, Хьюго та я. Можливо, вони мені не знадобляться. Завжди можна було сподіватись.
  
  
  Я добре спав. То був трюк, якому я навчився давно. Коли я прокинувся, ранкове сонце холодно проникало у маленьке віконце. Я був у магазині Дандерс, коли він відкрився.
  
  
  Як я й боявся, у нього не було жодного чорта, що я навіть могла підігнати. Я їхав до лікарні до Ангслі, коли мене перехопила Хіларі Кобб. Я не мав настрою повторювати її дурість.
  
  
  «Пішли геть», - прогарчав я, проходячи повз неї.
  
  
  "Припустимо, я можу вам допомогти", - сказала вона. "Я чув, тебе пограбували вчора ввечері".
  
  
  Я зупинився, обернувся і довго на неї подивився. Я сказав секретареві в готелі, і він міг би передати це їй, але моє шосте почуття раптом підказало мені, що це не так.
  
  
  "Як ти міг мені допомогти?" – тихо спитав я. Вона була дуже недбалою та стриманою.
  
  
  "У мене може бути якесь обладнання, яке підійде тобі", - весело сказала вона.
  
  
  "Наприклад, куртка для негоди?" Я запитав.
  
  
  "Так", - сказала вона недбало.
  
  
  "А чоботи, які можуть мені підійти?"
  
  
  "Вони просто могли б бути", - посміхнулася вона.
  
  
  "Може, у тебе теж є гвинтівка?"
  
  
  "Я просто могла б її дістати", - сказала вона самовдоволено. Вона не вловила смертоносності у моєму голосі. Вона була надто зайнята самозадоволенням та насолодою власним розумом. "Звичайно, тобі доведеться співпрацювати зі мною", - мило додала вона.
  
  
  Ти маленька сучка, - подумки сказав я собі. Було очевидно, що сталося. Вона відправила записку, прослизнула до моєї кімнати і втекла з моїми речами. Я глянув на неї і мовчки назвав її за різними іменами. Серед них було слово «аматор». Вона була така задоволена своєю маленькою диверсією. Я вирішив дати їй урок.
  
  
  "Думаю, мені доведеться співпрацювати з тобою", - посміхнувся я. "Де у вас моє ... це обладнання, яке ви можете передати мені?"
  
  
  "У моїй кімнаті", - самовдоволено посміхнулася вона. Я відповів на її посмішку, і вкотре вона не побачила смертоносності у цій своїй справі. Аматорському, знову сказав я собі. "Тоді ви співпрацюватимете належним чином?" - знову спитала вона. "Обіцянка".
  
  
  Я посміхнувся, трохи бентежачись. «Я співпрацюватиму належним чином, обіцяю», - сказав я. «Давай дістанемо речі. Я маю бути в дорозі».
  
  
  "Ми будемо в дорозі", - поправила вона, прямуючи до готелю. У мене був вигляд смиренності, змішаної з неохоче захопленням, і вона пішла на це, як риба за черв'яком. "Думаю, я недооцінив тебе", - сказав я шанобливо, спостерігаючи, як вона робить це.
  
  
  Коли вона відчинила двері до своєї кімнати, я швидко оглянув кімнату, побачивши, що всі мої речі були там. Вони були акуратно складені у куток. На ліжку лежала відкрита сумка, і я дивився, як вона знімає парку. Вона повернулася до мене, коли я схопив її за шию, тримаючи її великою рукою. Я кинув її обличчям на ліжко, стягнув з неї светр і зав'язав навколо неї рукави, закинувши руки за спину. Вона спробувала закричати, але я перевернув її і вдарив її один раз, досить сильно, щоб у неї заскрипіли зуби. Я ривком підняв її на ноги, а потім кинув на стілець. Я витяг панчоху з її відкритої сумки, прив'язав її до стільця і відступив. Її груди притискалися до бюстгальтера, а очі більше не були самовдоволеними і самовдоволеними, а були сповнені жаху.
  
  
  Вона затнулась. - «Що… що ти збираєшся робити?» «Будь ласка, я… ​​я тільки намагалася робити свою роботу».
  
  
  Я розстебнув бюстгальтер і стягнув із неї. Вона ахнула, наче її вдарили, і я побачив сльози в її очах. Її груди були красиво загостреними, повними та тугими, з плоскими сосками незаймана.
  
  
  "Ти... ти, воша", - сказала вона крізь сльози, видихаючи це слово. «Ви обіцяли, що співпрацюватимете зі мною належним чином».
  
  
  «Я правильно з вами співпрацюю, – сказав я. «Я роблю це, щоб тобі не довелося блукати льодом і снігом і, можливо, потрапити в ще більшу неприємність».
  
  
  Я простяг одну руку і обхопив нею одну груди, повну і пружну, з гладкою молодою шкірою. Вона спробувала відсахнутися і здригнулася. Сльози знову наповнились її очима, але її гнів подолав їх.
  
  
  «Я покараю тебе за це, присягаюся», - видихнула вона. "Ти даси мені спокій, чуєш?"
  
  
  "Я чую", - сказав я, проводячи великим пальцем по її соску. Вона знову ахнула і спробувала відсунутися. «Тепер ти чуєш. Я можу з тобою робити все, що захочу», - сказав я, відступаючи. «Я міг би навчити тебе, що значить бути дівчиною, або я міг би просто збентежити тебе до чортиків. Або я міг би скинути тебе зі скелі, і ніхто б тут не знав і не подбав. Коротше кажучи, Хіларі, люба, ти ви граєте не в своїй лізі. Ви граєте і я працюю серйозно. Це ваш перший урок. Другий урок – ніколи не довіряти нікому, кого ви щойно образили».
  
  
  «Дайте мені мій одяг», - сказала вона, чинячи опір страху.
  
  
  "Ніяких кубиків", - сказав я. «До вечора ти звільнишся, і тоді зможеш одягтися. Все, що в тебе буде - це невеликий випадок ознобу. І останнє. Тобі повезло. Я можу бути набагато більшим гадом».
  
  
  Я вийшов і знову глянув на неї. Її гнів узяв гору, тепер, коли вона була впевнена, що я не збираюся її зґвалтувати. Мені подобалося спостерігати, як вона забарвлюється в різні відтінки червоного, поки я затримувався, щоб дослідити її груди на власні очі.
  
  
  "Як я вже сказав, гарне обладнання", - з усмішкою прокоментував я. «Повернися до Манчестера і спробуй його використовувати».
  
  
  Я зачинив двері, взявши із собою своє спорядження. Не минуло й десяти хвилин, як я був одягнений і вже був у дорозі. Мені дали приблизну карту перевалу Тесі через льодовик, решта вже мала.
  
  
  Група будинків ставала все меншою і привабливішою, коли я спустився з льодовикового схилу з рюкзаком на спині і Marlin 336, перекинутим через плече. «Хіларі Кобб», - сказав я за вітром. «Ти не знаєш цього, але я зробив тобі біса ласку».
  
  
  Розділ II.
  
  
  Я не думаю, що колись відчував себе таким маленьким, самотнім і пригніченим, пробираючись по звивистих, слизьких крижаних стежках Гімалайського хребта. Я швидко втратив село з поля зору, і доки я йшов, вітер хвилював мене, наче якийсь мстивий, гнівний дух, який прагнув знищити незнайомця на своїй землі. Позаду мене я міг розрізнити найвищий пік Евересту, найвищий з них, і Лхоцзе поряд з ним. Праворуч від них, за жахливою чергою зазубрених піків, стояв Макелу, а ліворуч - шкрябаючи небеса Чо Ойю. Коли я спустився глибше в хребет, мене оточили крижані покриви та широкі області снігу. З усіх боків вимальовувалися тріщини, що зяяли, досить великі, щоб втратити армію, і льодовикові схили прорізали небезпечно позначену стежку, якою я йшов. Різкі звуки льоду, що рухається, тріскотливих льодовиків і гуркоту снігових зсувів викликали в мене почуття безпорадності перед грізною силою природи. Я зробив паузу, щоб затягнути капюшон. Мої пальці напружилися, поки я затягував шнурки. Я відчув, як шкіра мого обличчя стала жорсткою, коли вітер і холод з'єдналися, надавши моїм рис маску текстури. І я спускався на перевал Тесі. Я здригнувся при думці про те, як це піднятися до вершин цих жахливих піків.
  
  
  Я зупинився біля групи незамерзлого каміння, щоб дістати карту і перевірити своє місцезнаходження. За накресленим спрощеним маршрутом я був на позиції. Раптовий шум налякав мене, і я зняв марліна з плеча, щоб побачити трьох тарів, гімалайських кіз, що стрибають по кам'янистій місцевості, їх товсті червоні тіла відбивають промені полуденного сонця. Я спостерігав, як вони легко піднімаються по скелях, і почав йти далі, заздривши їм. Південне сонце вже село, приховане за високими піками, і дуже швидко темніє. Я поспішив і дістався початку маршруту, відомого як перевал Тесі. Він вився між величезними горами вузькою стрічкою серед незвіданих просторів льодовикового льоду, скель та кучугур. Я вирішив розбити табір десь у межах перевалу, і гід, помітивши моє багаття, знайде мене. Я вибрав місце, захищене від пориву вітру, і провів решту світлового годинника, збираючи дрова. Серед високих вартових з непохитної скелі, увінчаної вічними снігами, якимось чином, попри всю природну логіку, росли викривлені, кострубаті та вкриті мохом дерева рододендронів. Коли я зібрав досить маленьких гілок, щоб розпалити вогонь, і досить великих дров, щоб він продовжував горіти, я побачив кабаргу та фазана, що пробивалися крізь дерева. Оскільки в моєму рюкзаку було достатньо сушеного м'яса, мені більше нічого не знадобилося, і я відтягнув дрова назад у вибране місце.
  
  
  Темнішало, і я почав розпалювати вогонь запальничкою, коли раптово усвідомив, що я не один. Я кинув рушницю в руки і повернувся до фігури, що тихо стоїть за п'ятдесят ярдів від мене. Чоловік почав повільно наближатися, піднявши руку на знак вітання, і я опустив зброю. Його обличчя, майже приховане під низьким хутряним капюшоном парки, відкривало обвітрену шкіру, маленькі очі й широкі плоскі вилиці непальця. Його ноги були обмотані тканиною, а ступні вкриті чоботями з козячої шкіри. Чоловік підійшов до мене і заговорив ламаною англійською.
  
  
  «Ви чекаєте на провідника», - сказав він. Мої брови піднялися.
  
  
  "Тебе не чекають ще кілька годин", - сказав я.
  
  
  "Я рано", - відповів він. "Ви йдете до сім'ї Ліунги?"
  
  
  Я кивнув, і він махнув рукою, щоб слідувати за мною.
  
  
  "Довга подорож", - сказав він. «Я прийшов зарано. Так проводи багато часу ночами».
  
  
  Я знизав плечима. Я розумів, що нічна подорож через перевал особливо небезпечна, але я не мав коштів, щоб сперечатися з цим. Крім того, мені не подобалася ідея провести більшу частину ночі на самоті біля вогнища в безмежній порожнечі перевалу, і тільки вітер віяв становив мені компанію. Якби мені пощастило. Без сумніву, в цьому районі мешкали вовки. І, я посміхнувся про себе, де то був йєті, мерзенний сніговик. Я кинув погляд на свою неосвітлену дерев'яну піраміду і пішов за своїм провідником. Він рухався з упевненістю тарів, і я виявив, що деруся і вислизаю, щоб залишатися на розумній відстані за ним. Він проклав стежку, яка вивела нас з перевалу на першій виїмці і підіймалася вгору, дершись по слизьких схилах скель і по вузьких уступах. Настала ніч, і ми продовжили рух угору в темряві, а потім, зі своєю особливою магією, зійшов місяць і відбив крижаний блакитний блиск від снігу і льодовикових утворень. Чорнота скель була вражаючим контрастом зі снігом, і, коли я дивився на дику місцевість, вона мала незграбний і різкий, витрачений візерунок полотна Дюшана або Мондріана.
  
  
  Тепер я ясно бачив свого провідника перед собою, і ми підійшли до досить широкого виступу скелі.
  
  
  «Ми тут відпочиваємо», - пробурчав він, притулившись до покритої льодом скельної стіни, що піднімається з одного боку уступу. Я став на коліна, відклав свій рюкзак і з трепетом подивився на пишноту видовища, що відкривається перед моїми очима, страхітливу красу, яку не міг розвіяти навіть лютий холод.
  
  
  Хок любив говорити, що головний агент у цій похмурій, мерзенній справі повинен мати досвід вісімдесятирічного віку, котячі рефлекси, нерви трапеції та екстрасенсорні здібності ясновидця. Зрозуміло, якщо він хотів залишитися живим. Психічна частина, яку я завжди знаходила особливо вірною, раптово збулася знову. Волосся на потилиці не було занадто замороженим, щоб раптово встати, і я відчув, як вони встають дибки, коли я сів навпочіпки і дивився на приголомшливу панораму. Я розгорнулася, коли він підійшов до мене, обидві руки були витягнуті, щоб штовхнути мене стрімголов через край. У мене був лише один шанс, і я скористався ним, пірнувши на землю і схопивши його за ногу. Він упав, упав на мене, і ми обидва ледь не перекотилися через край. Я підняв одну ногу, щоб виштовхнути себе вперед, і вислизнув з-під нього. Але він був, як я вже бачив, наполовину гірським козлом, і він був на ногах і сидів на мені, відкидаючи мене назад силою своєї атаки. Я відчув, як мої ноги пішли з-під мене на льоду, і я впав. Його руки тяглися до мого горла, сильні руки з сильними руками. Я вдарився п'ятою об тріщину в камені і штовхнув. Він відкотився убік, коли я його скинув. Я перетнув право і відчув, як він нешкідливо відскакує від важкої хутряної кромки капюшона.
  
  
  Я схопився на ноги, коли він знову підвівся, і тепер я бачив, як він обережно наближається до мене. Перша раптова атака змусила гвинтівку зіскочити з уступу, і Вільгельмін був похований під моєю парком і светром. Вузькі зап'ястя парки не дозволили мені впустити Хьюго мені на долоню. Його маленькі очі були лише блискучими точками в місячному світлі, а його руки, складені наполовину, не давали жодних ознак того, яким буде його наступний крок. Я перевів погляд на його ноги, побачив, як він переніс свою вагу на праву ногу, рушив уперед і спробував схопити мене. Я пірнув ліворуч і хитнувся. Цього разу я підключився, і він почав рухатись назад і вниз, сильно вдарившись об камінь за виступом. Я пішов за ним, і моя нога вилетіла з-під мене на шматок покритої льодом скелі. Я впав, схопився за край і відштовхнувся від нього. Він знову підвівся на ноги і вдарив мене по голові. Мені вдалося уникнути цього, схопити його за ногу і смикнути, і він упав поряд зі мною. Ми зчепилися, і я відштовхнув його від краю, але він був жилавий і боровся зі смертельним розпачом. Я спробував завдати ударів карате по його шиї збоку, але товщина парків послабила ефект. Він вирвався з моєї хватки, розвернувся, і коли він повернувся, я побачив відблиск місяця на довгому вигнутому лезі ножа. Він швидко увійшов і зрізав вигнутим лезом. Він прорвав зяючу дірку в передній частині моєї куртки, яка проходила по всій довжині одягу. Я впав, коли він знову завдав удару лезом, злісно завдавши його гаку, і знову я відчув, як воно встромилося в об'ємну парку. Він зіпсував парку, але він також зробив у ній зручну дірку, через яку я простяг руку, висмикнув Вільгельміну і вистрілив. Він знову наближався до мене, коли в нього потрапили великі 9-міліметрові кулі, і він напружився, хитнувся назад і звалився. Він був мертвий до того, як я підійшов до нього.
  
  
  Я обшукав його, та нічого не знайшов. Його куртка була надто маленькою, щоб мені поміститися, але вона цілком годилася, щоб заткнути зяючі дірки, які він зробив у моїй. Я зняв його з його мертвого тіла і засунув у дірки, куди вже проникав різкий вітер.
  
  
  У мене не було вибору, крім спробувати повернутися туди, де я почав розводити багаття в перевалі. Продовжити означало безнадійно заблукати і ризикнути вірною смертю. Коли я почав обережно повертатися назад, намагаючись згадати, як ми прийшли, я ставив питання, чи з'явиться зрештою справжній гід, який мав мене зустріти. Вони змусили свого вбивцю дістатися до мене раніше, але, можливо, вони також убили справжнього провідника. Я нічого не міг зробити, як почекати і подивитися. Я взяв гвинтівку з того місця, де вона вислизнула, і знову рушив униз, простеживши наш маршрут лише з декількома незначними помилками. Моя маленька дерев'яна піраміда все ще залишалася недоторканою, і мені вдалося швидко розпалити вогонь, насолоджуючись його теплом. Я зіщулився біля вогню, а вітер посилився в міру того, як ніч згустилася, і кілька разів задрімав. Одного разу мене розбудило виття снігового барсу, що нишпорив у темряві ночі.
  
  
  Було вже далеко за північ, коли я почув слабкий звук кроків снігом, м'який хрускіт. Я вислизнув із кола світла, створеного вогнем, і розгорнув великого Марліна, тримаючи палець на спусковому гачку.
  
  
  У залитий місячним світлом прохід я побачив фігуру, що повільно наближалася. Я почекав, поки фігура, теж закутана в хутряній шапці та товстій куртці, наблизиться до вогню, а потім рушив уперед, націливши на неї гвинтівку.
  
  
  «Залишайся тут», - скомандував я. Фігура зупинилася, і я підійшов до неї. Підійшовши ближче, я побачив, що новачок був маленького зросту, не набагато вищий за мій плече.
  
  
  "Що ти тут робиш?" Я запитав. "Ви проходите?"
  
  
  "Я прийшла, щоб відвезти тебе до мого батька", - відповів м'який, плавний голос. Я опустив гвинтівку.
  
  
  "Дівчина?" - здивовано вигукнув я. Вона рушила вперед, і я побачив маленьке гладке молоде обличчя, що визирало з-під великої пухнастої шапки і піднятого коміра парки. Я могла розрізнити маленький зухвалий ніс і м'які карі мигдалеподібні очі. Вона стомлено опустилася біля вогню.
  
  
  «Не дивуйтеся», - прокоментувала вона прекрасною англійською, з легким відтінком британського акценту в її тоні. «Жінки-шерпи можуть обігнати будь-кого із чоловіків. Я не з шерпа, але я виросла у цих горах».
  
  
  "Сюрпризи здаються частиною твоєї країни", - сказав я, сідаючи поряд з нею. "У мене вже є один сьогодні ввечері". Я швидко розповів їй про іншого провідника, який прийшов за мною, і почув, як вона різко вдихнула.
  
  
  "Тисяча вибачень тобі", - сказала вона. "Моєму батькові буде сумно почути про це. Ми боялися, що подібне може статися, але ми були безсилі запобігти цьому. Усього три дні тому ми дізналися, що один із наших слуг, який передавав повідомлення між моїм батьком і містером Енгслі належав до Зміїного товариства. Готака: Ось чому він одразу ж послав мене зустрітися з вами, знав, що може мені довіряти.
  
  
  Вона гріла руки перед вогнем, а я ще поклав дров. Навіть загорнута в безформні шари одягу, в ній було щось мініатюрне, і його рухи, коли він потягувався перед полум'ям, були плавними та граціозними.
  
  
  "Я Халін", - просто оголосила вона. «Єдина дочка Будинку Ліунги і після смерті моєї матері жінка з дому мого батька».
  
  
  "А я Нік, Нік Картер, Халін", - відповів я. «Ти чудово говориш англійською. Де ти вчилася?
  
  
  «У дитинстві я навчалася в Англії, – сказала вона. «Я повернулася після смерті моєї матері. Ми чекаємо на ваш приїзд з великими надіями, народженими відчаєм. Гхотак близький до перемоги».
  
  
  Я похмуро посміхнувся. "Я зроблю все, що зможу", - відповів я. «У мене вже є один особистий рахунок, щоб звести рахунки із цим котом-готаком. Наймані вбивці, послані убити мене, мене більш ніж трохи дратують».
  
  
  Халін усміхнулася, її зуби були гарними та білими. Вона вивчала мене з мудрістю в очах, народженою не досвідом, а спадщиною.
  
  
  "Я думаю, що якщо ще буде час, ви знайдете спосіб допомогти нам, містере Картер", - повільно сказала вона.
  
  
  "Нік", - поправила я її. Вона знову посміхнулася і підійшла до мене ближче. Мені хотілося бачити її більше, ніж крихітний шматочок її обличчя, що просвічує крізь шари одягу.
  
  
  "Ми відпочинемо кілька годин біля вогнища, перш ніж вирушити назад", - сказала вона. «Ми лежатимемо близько один до одного для додаткового тепла». Вона лягла перед вогнем і обережно притягла мене до себе. Повернувшись на бік, щоб ми лягли спиною до спини, вона відразу заснула міцним сном. Коли я ще кілька днів лежав без сну, я зрозумів правду її дій. Навіть крізь важкий одяг я відчував тепло її тіла поряд зі своїм. Незабаром я заснув з гвинтівкою в руках.
  
  
  Було ще темно, коли я відчув її рух і прокинувся.
  
  
  "Ми почнемо зараз же", - сказала вона. «Це довга та важка подорож». Ми кинули у вогонь трохи снігу, і я виявив, що йду за нею в приголомшливому темпі. Її маленька постать витончено і легко рухалася через прохід, вниз по крутих гребенях і по кам'янистих уступах, настільки вузьких, що нам доводилося просуватися дюйм за дюймом, кожен крок був запрошенням до раптової смерті. Коли настала ніч, ми спустилися в гори, і я побачив зелень. Температура дещо знизилася. Однак вогонь, як і раніше, вітали, і ми їли сушене м'ясо в моєму рюкзаку. Ми дуже мало розмовляли під час подорожі, дбайливо дихаючи та зберігаючи енергію. Коли ми нарешті розташувалися табором, ми обидва були занадто виснажені, щоб робити щось, крім сну, і вранці ми знову вирушили в дорогу рано. Халін розрахувала час так, щоб уночі ми прослизнули в Катманду, і вона обігнула тихі темні вулички, щоб нарешті привести мене до дверей великого дерев'яного будинку з традиційним дахом пагод, що підтримується міцними колодами. Вона відчинила двері і поманила мене слідувати за нею. Усередині вона покликала когось своєю рідною мовою. Я почув звуки із сусідньої кімнати і через арку без дверей побачив людину, чию фотографію я бачив у фільмі. Він увійшов швидким кроком і коротко вклонився. Я постарався теж вклонитися щосили в моєму громіздкому вбранні.
  
  
  Він допоміг мені з речами, поки Халін швидко розмовляла з ним, і коли вона закінчила, він глянув на мене глибокими круглими очима. «Перепрошую, що ваше знайомство з нашою землею було смертельним», - сказав він. Його очі блукали вгору і вниз по моїй фігурі на мене,
  
  
  що височіло і здавалося ще більше в кімнаті з низьким дахом.
  
  
  «Ви вражаюча людина, містере Картер», - сказав він. "Це добре. Людей легко відвести за собою, легко справити враження. Ходімо, ходімо і сядемо. Нам є про що поговорити.
  
  
  Я помітив, що Халін зникла, коли я пішов за патріархом у теплу кімнату з темними дерев'яними панелями та кам'яною піччю в одній стіні та палаючим каміном в іншій. У дерев'яних нішах стояли блискучі мідні та латунні урни, підноси та горщики, а на підлозі недбало лежав товстий килим. Ми сиділи на низьких, покритих ковдрами табуретах та лавах, і патріарх наливав чай ​​у олов'яні кружки.
  
  
  «Завтра ввечері у храмовому залі Готака мають бути збори парфумів з Каркотеком», - сказав старий. «Боюсь, це буде більше, ніж бачили раніше твої очі, молодий чоловік».
  
  
  «Ці очі були дуже багато свідками», - прокоментував я.
  
  
  "Під час такої зустрічі Гхотак розпалює людей до масового еротизму", - продовжив Ліунгі. «Коли вони будуть в агонії своїх еротичних відчуттів, він заохочуватиме все більше і більше цього масового психологічного феномену, доки люди не будуть виснажені та виснажені. Потім люди його Зміїного Товариства передадуть петицію королю серед них для підписання, і, звичайно ж, вони робитимуть так.
  
  
  "Я так розумію, у вас є план запобігти цьому?"
  
  
  "Єдино можливий на даний момент", - сказав старий. «Коли все збереться, я представлю вас як старого друга, який прийшов із далекої країни з новинами про Каркотеку. Згідно з легендою, Дух Каркотека бродить обличчям землі».
  
  
  "І я скажу людям, що Каркотек не подавав жодних ознак того, що він підтримує позицію Готака", - втрутився я.
  
  
  "Точно", - погодився Ліунгі. «Гхотак сперечатиметься і загрожуватиме. Я не знаю точно, що він придумає, але він буде боротися щосили, ви можете бути впевнені. Важливо те, що ми можемо маневрувати у його становищі, коли він не може отримати його клопотання, підписаного наприкінці ритуалу”.
  
  
  "Я зрозумів", - сказав я. «У будь-якому випадку, чорт забирай, проведуть ритуал, вірно?»
  
  
  "Це правильно", - сказав патріарх. «Він не може відмовити людям у проведенні ритуалу. Але ми повинні відмовити йому у досягненні його мети за будь-яку ціну».
  
  
  Я запитав. - «Як ви думаєте, вони дійсно звернуть на мене увагу?» "Зрештою, я для них зовсім чужий".
  
  
  «Вони слухатимуть вас, бо спочатку ви приходите як мій друг, і мене тут поважають», – відповів він. «А потім, тому що ви, почувши про заяву Готака, пройшли всю цю відстань, щоб виступити проти неї».
  
  
  Я посміхнувся. Я починав помічати хитромудрі, хитрі вигини і повороти розуму старого, явно освіченого і мудрого в шляхах свого народу. Він різко встав.
  
  
  "Твоя кімната нагорі, і там на тебе чекає ванна", - посміхнувся він. «Ванна в західному стилі – це зручність, до якої я звик за час служби у британській армії. Думаю, що мій будинок, мабуть, один із небагатьох у всьому цьому регіоні, де є такі зручності, поза Королівським палацом».
  
  
  "Говорячи про королівські палаци, - сказав я, - причому тут король?"
  
  
  "Він молиться за наш успіх, але він повинен залишатися в тіні", - сказав Ліунгі. "Якщо нам не вдасться зупинити Готака, він буде змушений підкоритися його вимогам".
  
  
  Ми зі старим обмінялися поклонами, і я увійшов до своєї маленької, але зручної кімнати з широким ліжком, покритим товстим покривалом з козячої вовни. Ванна знаходилася в крихітній кабінці, що примикає до кімнати, дійсно досить великою, щоб вмістити саму ванну та вішалку для рушників. Вода вже була у ванні, і я дозволив теплу розслабити ниючі м'язи. Я тільки-но витерся і розтягнувся під ковдрою з козиного хутра, коли в мої двері постукали і ввійшла Халін. Я здивовано сів. На ній був блакитний халат з тонкої тканини, а її волосся спадало чорними каскадами до плечей. Її обличчя без парку було гладким, кольору слонової кістки, з високими, широкими вилицями, відтіненими витончено окресленими мигдалем її очей. Її губи, тепер вологі та вологі, сяяли красою. Незважаючи на те, що її груди були маленькими, її груди різко виступали з-під мантії, і вона стояла переді мною, немов дорогоцінний камінь, сяюча ніжність, що походить від неї. Вона сіла поряд зі мною на широке ліжко, і я побачив, що під халатом у неї нічого не було. Кінчики її грудей були провокаційними точками, хоч вона, схоже, не підозрювала про це.
  
  
  Вона поклала руки мені на плечі і штовхнула мене на ліжко. «Будь ласка, перекинься», - сказала вона. Я зробив це, і вона почала масажувати мою спину, шию і плечі дотиком, який поєднував у собі ніжність і силу.
  
  
  "Це звичай?" - з цікавістю спитав я.
  
  
  "Тим гостям, які подорожували дуже довго, щоб відвідати нас", - зазначила вона. Я лежав тихо, розслабляючись і насолоджуючись чуттєвим дотиком її рук, доки вона масажувала моє тіло. Мені й раніше робили масаж, але руки Халін пестили не гірше, ніж масажували, і я подумав, чи вона знає про це. Я повернув голову, щоб подивитися на неї, і вона посміхнулася до мене, продовжуючи виконувати своє завдання. Вона стягнула хутряну ковдру, і її руки розгладили шкіру біля основи мого хребта, заспокійливо натискаючи на нервові закінчення.
  
  
  Потім вона обережно перевернула мене і потерла груди, поки я дивився, як танцююче світло мерехтливої масляної лампи грає на її пильному обличчі. Нарешті, закінчивши, вона накинула ковдру на мої груди. Я спіймав її зап'ястя, і вона тихо сіла, не намагаючись відсунутись.
  
  
  «Ти дуже гарне створіння, Халіне», - сказав я. "Ви це знаєте?" Вона посміхнулася мудрою азійською посмішкою, і я отримав свою відповідь. Як і всі жінки у всьому світі, вона надто добре знала свою чарівність. Вона м'яко провела обома руками по моїх грудях до шиї, а потім знову вниз.
  
  
  "У тебе гарне тіло", - м'яко сказала вона. Вона підвелася, посміхнулася, послала мені повітряний поцілунок і пішла м'якими беззвучними кроками. Я відразу заснув і спав як немовля.
  
  
  Коли настав ранок, я був здивований, наскільки теплий день був у долині. На прогулянку вулицею мені знадобилися лише сорочка та легка ветровка. Старий снідав зі мною, і я миттю побачив Халін, що безшумно пурхала по хаті. Після сніданку я вийшов за місцевим колоритом. Я пройшов лише кілька кварталів, коли підійшов до великого храму та довгої низької зали зборів за ним. Гхотак, який виглядав так само, як і у фільмах, які я бачив в офісі Хоука, спустився сходами у супроводі трьох досить високих чоловіків з оголеними руками в королівських синіх сорочках з рукавами-кульками, відкритих до пояса. У мене склалося враження, що він чекав на мене за дверима. Його час був надто вдалим. Він підійшов до мене, і його владне обличчя було холодним і суворим. Він кивнув, нехтуючи звичайним поклоном.
  
  
  "Прийшов друг з Будинку Ліунги", - сказав він з усмішкою на губах. «Ми чекали на тебе».
  
  
  "Справді?" Я сказав. «Чомусь я зрозумів, що це не так».
  
  
  Його очі злегка рухалися, але обличчя залишалося безпристрасним.
  
  
  «Вам слід порадити не втручатися у справи, які вас не торкаються», - сказав він. Він, очевидно, теж вивчив свою англійську в британських школах, які колись були розкидані країною. Вдивляючись у його холодні глибокі очі, я відразу зрозумів, що ця людина не має шансів бути кимось, крім ворога, тому я вирішив зіграти прямо.
  
  
  "Ви кажете мені займатися своїми справами", - сказав я.
  
  
  Він знизав плечима. "Якщо хочете, висловлюйтеся грубо", - сказав він. «Ви, представники західного світу, здається одержимою грубістю».
  
  
  "А ви зі східного світу, здається, одержимі владою", - відповів я. "Спасибі за пораду. Я не забуду його».
  
  
  Він не зміг утриматися від спалаху гніву, що спалахнув у його очах, коли повернувся і пішов назад до храму. Він поговорив зі своїми трьома помічниками, і вони повернулися до мене.
  
  
  "Ти підеш з нами", - сказав найвищий низьким і напруженим голосом. «Якщо ви не прийдете тихо, ми дамо зрозуміти, що ви образили ламу. За кілька хвилин збереться натовп, щоб розірвати вас на частини».
  
  
  Я зважив на загрозу і вирішив, що в цьому щось є. Але мені було цікавіше дізнатися, що вони мали на увазі. Я впав поруч із ними. Один ішов попереду, а двоє інших оточували мене. Мене привели до низького будинку зборів, навколо нього і на невелику, оповиту деревами галявину.
  
  
  "Гхотак вирішив, що ти прийшов нашкодити", - сказав найвищий, дивлячись мені в обличчя. «Стає необхідним змусити тебе усвідомити, наскільки ти помиляєшся, зробивши це. Готаку шкода, що він дав тобі такий суворий урок».
  
  
  Я посміхнувся. Це був інший підхід, але я знав, що тактика буде такою самою. Вони мали намір дати мені гарну виставу. Майже один вони залізли у свої вільні сорочки, і кожен витягнув вузьку смужку вилікуваного бамбука, завтовшки з куртку для верхової їзди. Лідер тріо підняв руку і спустився з нею. Я почув, як він свиснув, коли він пролетів повітрям, відвернувся і підняв руку на захист. Я відчув болючий поріз, коли він ударив, і одразу відчув струмок крові на моїй руці. Я відсунувся й усміхнувся. Я бачив тиху, але мерзенну маленьку зброю. Найвищий знову підійшов, і тепер двоє інших збиралися почати рубати своїми лозинами.
  
  
  «Зачекайте, – сказав я. Вони слухняно зупинилися. Можливо, Гхотак думав, що його вбивця упустив зв'язок зі мною, але він збирався дізнатися інше. Можливо, ці троє були хуліганами в Непалі, але, порівняно з тими, з якими я звик поводитися, вони належали виключно до лісової лізи. Мені довелося посміхнутися, коли я побачив, що вони стоять там, чекаючи, що я маю намір сказати.
  
  
  Я зітхнув, а потім зі швидкістю кішки розвернувся і завдав потужного удару по сонячному сплетенню того, що був праворуч. Я бачив, як його очі витріщились, коли він схопився за живіт і зігнувся навпіл. Не припиняючи руху, я розвернувся, пірнув і схопив лідера тріо за коліна. Я різко смикнув, і він перекинувся. Третій досить оговтався, щоб ударити мене своєю бамбуковою паличкою. Я взяв на плече поріз, схопив його за руку і повернув. Він зойкнув і напівобернувся, коли я натиснув. Я не відпускав досить довго, щоб стиснути йому шию, і він упав. Найвищий тоді став на ноги, і підійшов до мене і крутнувся, щоб ударити ногою з високого.
  
  
  Удар потрапив мені у стегно, коли я повернувся. Коли він поставив ногу на землю, він втратив рівновагу. Я вдарив із розвороту прямо і відчув, як у нього зламалася щелепа. Він поплив задом до дерева і, здригнувшись, упав на землю об ствол. Той, кого я потрапив у сонячне сплетіння, був навколішки, тільки хотів віддихатися. Я схопив його, підняв на ноги і вдарив його по щоці. Кров ринула з рани, коли він ударився об землю. Я перетягнув третього туди, де перші дві лежали майже пліч-о-пліч. Найвищий був приголомшений, але у свідомості. Я смикнув його голову за волосся.
  
  
  "Обов'язково скажіть своєму босу, що мені дуже шкода, що мені довелося навчити вас таким чином", - сказав я. "Він зрозуміє, я певен".
  
  
  Я вийшов і повернувся на головну вулицю, задоволений тим, як минулося. Гхотак не був дурнем. Він розумів силу та безжалісність. Хоча я в цьому сумнівався, прояв цих якостей міг просто його сповільнити.
  
  
  Я продовжував тинятися вулицями, спостерігати за людьми, зупинятися у вуличних торговців і зрештою опинився на околиці села. Я саме збирався повернути назад до будинку Ліунги, коли, дивлячись на гори, що височіли одразу за селом, я побачив три постаті, що виходять з гір. Перші двоє були гідами-шерпами, я впізнав їхній одяг. На третьому була яскраво-зелена нейлонова лижна куртка.
  
  
  "Я не вірю в це", - сказав я собі вголос. Я чекав, не бажаючи вірити в те, що бачив, але страшенно добре знаючи те, що бачив. Три постаті, розтягнуті в один ряд, ставали більшими, поки не опинилися на мені. Мимо пройшли два гіда-шерпи. Третя постать зупинилася і глянула на мене з полегшенням та зневагою.
  
  
  "Схоже, я вгадала", - різко сказала вона. "Я дам тобі ще один шанс співпрацювати зі мною", - весело додала вона.
  
  
  «Я зворушений», - прогарчав я.
  
  
  "Я знала, що ти будеш цим вражений", - сказала вона і пішла слідом за провідниками. Я дивився на неї із сумішшю гніву, здивування та мимовільного захоплення. Я вирішив, що будь-яка дівчина з такою рішучістю не може бути такою вже поганою. Вона також могла бути скалкою в дупі. Але, можливо, вона засвоїла урок, сказав я собі, згадуючи переляк у її очах під час нашого останнього сеансу. Якщо ні, то я дам їй ще один і швидко. Коли я йшов назад через село до будинку Ліунги, я посміхнувся, проходячи повз храм Гхотака, і побачив трьох постатей, які допомагають один одному піднятися східцями.
  
  
  Розділ III.
  
  
  Коли я повернувся до будинку, я виявив, що старий чекав на мене, щоб попити чаю. Його інформація, більш детальна, ніж усе, що я чув, виявила небезпечний стан справ, якого вже було досягнуто. Халін, зайнята домашньою роботою, пурхала в кімнату і виходила з неї, щоразу її очі зустрічалися з моїми в невеликій приватній розмові. Я продовжував згадувати м'якість її рук на тілі, і мені доводилося постійно згадувати слова старого.
  
  
  «На сьогоднішній день до Непалу прибуло понад 5000 із цих іммігрантів», - сказав він. "Оскільки кожен із них є навченим агітатором-комуністом, обізнаним у способах розпалювання розбіжностей серед людей, це значна сила. Гхотак, якщо він змусить короля дозволити подальшу імміграцію без обмежень, зрештою стане правити країною під керівництвом своїх друзів китайських комуністів".
  
  
  Я запитав. -«І люди справді вірять, що Гхотак керується духом Кaротека?»
  
  
  "Так", - відповів старий. «У цьому він був дуже розумний, граючи на всіх стародавніх забобонах та ритуалах. Сьогоднішній ритуал - це стародавній звичай, який він відродив у засіб контролю над людьми».
  
  
  Халін увійшла зі свіжим чайником і на мить присіла, щоб послухати. На ній була вільна чорна блузка та штани-мандарини, і вона була схожа на гарну жінку-дитину.
  
  
  «Але навіть більше, ніж дух Каркотека, він має приклад того, як йєті вбивали тих, хто публічно виступав проти нього», - продовжив патріарх.
  
  
  "Йєті?" - Вигукнув я. «Огидна снігова людина? Знову не та стара легенда».
  
  
  Я замислився на тверезу мовчанку, яка викликала моє зауваження. І старий, і дівчина дивилися на мене серйозними глибокими очима.
  
  
  "Ви, звичайно, не вірите в існування такої істоти, чи не так?" - спитав я, раптом відчувши, що вже отримав відповідь.
  
  
  «Ніхто з тих, хто живе тут, не сумнівається в існування йєті», - сказав старий. «Єті існує. Я просто вважаю, що це збіг, що він убив тих, хто виступав проти Гхотака, і Гхотак має вигоду з цього».
  
  
  «Але ви вірите в єті? Ви обидва?"
  
  
  "Але, звичайно, мій друг", - сказав він, і Халін кивнула, широко розплющивши очі. "Немає сумніву, що він існує".
  
  
  Я швидко відступив, розуміючи, що ступаю незвіданою землею. Забобони, принаймні деякі забобони, очевидно, не обмежувалися масами. Але перш ніж повністю відступити, я спробував ще раз кивнути у бік розуму та логіки.
  
  
  "Чи думали ви, що, можливо, Готак убив цих людей і звинуватив у цьому йєті?" - запитав я
  
  
  «Тільки йєті могли вбити їх. Ви б знали, якби бачили їхні тіла», - відповів він. Я впав і ми допили чай. Старий повернувся нагору, щоб відпочити, а Халін треба було закінчити роботу по дому. Я вирішив прогулятися і п'ять хвилин не виходив із дому, коли зустрівся з Хіларі Кобб. На ній був вовняний костюм, і я знову помітив, наскільки чудово пишними були її груди.
  
  
  «Я щойно брала інтерв'ю у найчарівнішої людини», - весело оголосила вона. "Це Гхотак, верховний лама храму Теоан".
  
  
  «Ви справді молодець», - прокоментував я. Я здивований, що він погодився зустрітися з вами. Я чув, що він дуже усунений».
  
  
  "Ви здивуєтеся, скільки дверей відкриється, коли ви висвітлите прес-карту", - відповіла Хіларі. "Він сказав, що хоче розповісти західному журналісту про свій погляд на зростання імміграції до Непалу".
  
  
  «Він не упускає жодного трюка», - пробурчав я.
  
  
  "Що це означає?" - Запитала вона несподівано.
  
  
  "Нічого", - швидко сказав я, але вона вловила каверзу і підозріло дивилася на мене.
  
  
  "Не намагайся відштовхнути мене", - сказала вона. «Можливо, я знаю щось більше, ніж я думала. Це те, чому Енгслі був відправлений сюди через китайську імміграцію до Непалу? Ось чому ви посіли його місце?
  
  
  "Чому б тобі не піти додому, поки тебе не вбили?" - люто сказав я.
  
  
  "Хіба ти не трохи мелодраматичний, старовина?" - легковажно спитала вона. Я взяв лацкани її костюма однією рукою і притягнув до себе, з полегшенням побачивши швидкий спалах страху, що промайнув на її обличчі.
  
  
  «Ти не можеш забути, коли востаннє порозумнішала зі мною, люба», - прогарчав я. «Я попередив вас, щоб ви не надто розумували, і говорю вам це ще раз».
  
  
  "І я ж сказала, що не з полохливих", - відрізала вона.
  
  
  Я відпустив її, і вона відступила, її блакитні очі були круглі й серйозні. Вона сказала. - "Чому б нам не оголосити перемир'я?" «Я не заважатиму тобі, і ти не заважай мені».
  
  
  «О, Боже, бережи нас», - простогнав я. «Знаєш, для розумної, рішучої, винахідливої дівчини ти страшенно дурна баба. Я даю тобі гарну пораду. Це місце може будь-якої миті перетворитися на дуже неприємну ситуацію».
  
  
  "І чудову історію", - радісно сказала вона.
  
  
  "Давай, відчепись", - сердито сказав я. «Просто тримайся подалі від мене». Я повернувся і пішов геть від неї. У мене тут є робота, нагадав я собі. Спроби навчити надмірно агресивних англійок не були частиною цього. Якось це прокляте місце почало викликати в мене дуже неприємне почуття. Я хотів проникнути в суть речей, щось розкрити і викорінити, викрити ворога і зустрітися з ним віч-на-віч. Але тут усе рухалося під поверхнею, замаскованою під дивні стосунки та підходи. Я вирішив сконцентруватися на Гхотаку. Він рушив уперед двічі. Може, я зможу змусити його відкритися і зробити фатальну помилку. Я повернувся в будинок, розтягнувся на ліжку і спробував очистити свій розум від огидних снігових людей, богів змій та інших забобонів. Клята атмосфера могла огорнути вас і зробити частиною себе. Я дозволив своїм думкам повернутися до Халіна. Тепер було те, чим варто було огорнутись.
  
  
  Я відпочивав, поки не почув м'який гонг, що сигналізує про обід, і спустився вниз. Ми їли швидко, бо, як пояснив старий, ритуал починався за годину після заходу сонця. Халін на мить вибачилася, і старий зробив кілька останніх затяжок із кальяну. Я допив чашку солодкого рисового вина, яку він подав.
  
  
  "Я поясню, що відбувається під час ритуалу, як це відбувається", - сказав він мені. «І більшу частину цього, я вважаю, не треба вам пояснювати. До речі, ви знаєте, що ще один гість із західної країни знаходиться тут, в Катманду?»
  
  
  "Я в курсі", - сказав я. "Я не знав, що ти чув про це".
  
  
  "Вона зупинилася тут", - сказав він. «Вона прийняла мій будинок за шинок для мандрівників, і я пояснив їй дорогу. Вона журналіст, з якою дуже легко спілкуватися».
  
  
  "І дуже розумна", - додав я. Я мовчки тримав заклад, що Хіларі теж з'явиться на ритуалі. Прибуття Халін поклало край нашій розмові. Вона вдерлася до кімнати з блискучою помаранчевою шовковою накидкою, обгорненою навколо її голих плечей. Під ним на ній був короткий оздоблений коштовностями топ, що закінчується оголеним животом. Синій прозорий матеріал впав з її талії на землі. Її груди, зібрані у верхній частині недоуздка, здіймалися подвійними горбками, різко загострювалися, а чорне волосся яскраво сяяло на рожево-рожевих щоках. Вона засяяла, ожила сяюча, розпечена перлина, дивовижно ніжна і красива.
  
  
  Вона йшла між своїм батьком і мною, і коли ми підійшли до довгої будівлі з низьким дахом за храмом, вона вже була забита людьми. Я пішов за старим, поки він спускався вперед. Стільців не було, і всі сиділи на дерев'яній підлозі. Висока платформа, земля сцени, зайняла передню частину зали, і я побачив Гхотака, що сидить на ній на самоті. Серед натовпу було кілька хлопців із Товариства Змії у синіх сорочках. Я помітив, що мої троє друзів пропали безвісти, і тихо посміхнувся. Великі курниці звисали зі стін і сиділи на сцені, наповнюючи зал солодким, нудотним запахом.
  
  
  Різні статуї та різьблені фігурки Каркотека прикрашали задню частину сцени, а три музиканти сиділи з одного боку, двоє з них тихенько грали на ситарах із довгою шиєю, а третій м'яко погладжував по барабану. Дим від запалених олійних ламп затуманив хол і додав напівтемряву величезної кімнати. Раптом вийшло ще кілька музикантів, які сіли поряд з першими трьома, і я почув страшну музику мідної труби та раковини, що приєднується до барабана та ситарів.
  
  
  Старий сів по один бік від мене, а Халін - по інший, і коли я глянув на неї, я побачив, як під прикрашеним коштовностями топом м'яко піднімаються її груди. Я подумав, що вони схожі на неї, маленькі, але ідеальні. Я оглянув натовп у пошуках попелясто-русявої голови і, нарешті, помітив його прямо навпроти того місця, де сидів. Хіларі Кобб стояла біля стіни, статуя поряд з непальськими жінками, що стояли поряд з нею. Я глянув на платформу і побачив, як Гхотак піднімається і підходить до краю. У залі одразу запанувала тиша. Він підняв руки, об'ємні шафранові рукави мантії вільно спадали, і почав серію заклинань. Натовп бурмотів разом із ним. Нарешті він закінчив, опустив руки і глянув на публіку зарозумілим обличчям.
  
  
  "Сьогодні ввечері ми радіємо родючості Духа Каркотека", - сказав він. «Сьогодні ввечері Каркотек, Владика всіх змій, допомагає нам звільнитися, насолодитися своїми тілами, стати одним із його власних. Але спочатку він надсилає нам повідомлення. Його бажання полягає в тому, щоб я сказав вам, що настав час попросіть нашого шановного правителя, нащадка Вішну Зберігача, вітати всіх тих, хто житиме на нашій святій землі під Духом Каркотека».
  
  
  Натовп схвально прошепотів.
  
  
  "Коли ритуал закінчиться, - продовжував Гхотак, - ви продемонструєте, що почули побажання Каркотека, дані вам з моїх скромних вуст, підписавши великий сувій, який буде відправлений королю, піднесеному нащадку Вішну".
  
  
  Знову натовп пробурмотів своє розуміння.
  
  
  «Як написано у Священних Книгах, – додав Гхотак, – нехай він кине виклик волі Каркотека, скаже відкрито чи назавжди залишиться у мовчанні».
  
  
  Я відчув, як мої руки напружилися, коли старий підвівся, оглянув натовп і глянув на Гхотака.
  
  
  "Каркотек не говорить вустами Готака", - сказав він, і натовп голосно зітхнув. «Я сказав це раніше, і я говорю це вам зараз ще раз. Але сьогодні я маю інший, який хотів би поговорити з вами. Він прибув із країни, що за багато тисяч миль звідси. Він пройшов ці милі, тому що хотів поговорити з вами. ви. Його серце стурбоване тим, що він чув так далеко”.
  
  
  Патріарх обернувся до мене, і я зрозумів. Я встав, проігнорувавши палаючий погляд Гхотака, і повернувся до натовпу.
  
  
  «Патріарх Ліунгі говорить правду», - сказав я, кинувши швидкий погляд на море тих, хто слухає, безмовних людей у напівтемній, димній залі. «Ті, хто хоче в'їхати до вашої країни, не приходять як друзі. Я чув Дух Каркотека на моїй землі, і його голос попросив мене піти з мого дому, щоб сказати вам про це. Це буде знайоме для вас, як мені сказали . "
  
  
  Голос Готака перервався, коли він почав діяти.
  
  
  "Старий старий, а іноземець бреше", - прогримів він. «Слухайте їх, і Дух Каркотека розгніваний і наведе на вас зло. Ви шукаєте знамення? Подумайте, як йєті вбив тих, хто виступав проти Гхотака».
  
  
  "Єті нікому не завдасть шкоди", - крикнув я. Я мало не сказав, що йєті – це проклята містифікація, але спіймав себе.
  
  
  «Невже йєті не вбив тих, хто виступав проти Гхотака?» - закричав чернець, і натовп заревів у відповідь.
  
  
  "Хіба Каркотек не подав тобі знак цим знаком?" - спитав він, і знову натовп заревів. Гхотак повернувся і показав пальцем на Ліунгі.
  
  
  «Йди в гори, старий, і повертайся, не чіпай йєті», - крикнув він. «Якщо ти зможеш це зробити, Гхотак дізнається, що Дух Каркотека не каже його вустами і що ти та іноземець не брешете».
  
  
  Я побачив, як на губах патріарха з'явилася тонка посмішка.
  
  
  "Я приймаю виклик", - сказав він. «Згортка не буде підписана, поки виклик не буде виконано».
  
  
  Натовп ахнув, з них вирвався гучний шиплячий звук, а потім вони заляскали. Ліунгі сів, потягнувши мене до себе.
  
  
  "Він спіймав себе в пастку", - схвильовано сказав старий. "Я зрозумів це і відразу скористався цим".
  
  
  "Але ви вірите в єті", - сказав я.
  
  
  «Звичайно, але не те, щоб він убивав заради Гхотака. Інші вбивства були випадковістю. Це більше не повториться".
  
  
  Я був схильний погодитися зі старим, тим більше, що я знав, що всі історії з йєті - це частина дикого фольклору. Може, чернець спіймав себе в пастку, думаючи, що старий буде надто наляканий, щоб прийняти його виклик. Мої очі знову були звернені на сцену, коли знову загримів голос Готака.
  
  
  "Ритуал починається", - урочисто оголосив він. Миттєво м'яке тло музики змінилося різким, майже лякаючим ритмом, наполегливим ритмом, який частішав, сповільнювався і знову прискорювався в пульсуючий ритм.
  
  
  Ситаристи почали мерехтливу нескінченну серію акордів, і поки я дивився, на помості з'явилися шість дівчат у вуалях, що спадають, з оголеними грудьми під тонкою тканиною. На кожному було те, що я спочатку вважав за свічники. У якомусь сенсі вони були, але коли вони були встановлені, по три з кожної сторони платформи, я побачив, що це воскові фалічні символи, кожний зі своєю опуклою основою. Реалістично оформлені воскові символи підсвічувалися на крихітному ґноті на кінці кожного з них.
  
  
  "Віск обробляють спеціальним маслом, щоб він швидко танув", - прошепотів мені старий. Шість дівчат простяглися перед символами, а потім зібралися разом у центрі сцени.
  
  
  "Гхотак, як Верховний лама храму, вибере дівчину, щоб принести в жертву Каркотеку", - прошепотів мені патріарх.
  
  
  Я запитав. - "Кого він може вибрати?"
  
  
  «Когось тут», - сказав старий. «Зазвичай він обирає із храмових дівчат. Дівчина, покликана Святим, почне збуджувати всі еротичні емоції, які тільки зможе, танцями та іншими тілесними діями. На сцену стрибатимуть різні чоловіки та пропонуватимуть себе їм. вона повинна вибрати одного, перш ніж фалоси згорять вщент, і тому, якого вона вибере, вона повинна віддати собі цієї ночі.
  
  
  Поки я дивився, Гхотак стояв перед шістьма дівчатами. Потім він раптово обернувся і вказав на публіку.
  
  
  «Я вибираю Халін, дочку Будинку Леунгі, щоб запропонувати данину пошани Духу Каркотека», – кричав він.
  
  
  Я глянув на старого. Він приголомшено дивився на ченця.
  
  
  "Вона не виходить?" - спитав Гхотак глузливо. «Невже дочка Будинку Леунги надто хороша для Духа Каркотека? Хіба такий будинок сміє говорити за Каркотека?
  
  
  - прошепотів мені старий крізь зуби.
  
  
  "Якщо я відмовлюся дозволити Халін віддатися, я повинен припинити протидію йому", - сказав він. Він знає це. Це питання особистої честі».
  
  
  "А якщо ти не відмовишся, то кинеш Халін бог знає кому", - сказав я. «Скажи йому, щоб він пішов до біса. Я знайду інший спосіб дістатися до нього”.
  
  
  «Диявол у чернечих шатах вразив саме серце честі та віри», - пробурмотів патріарх. Раптом я почув стрімкий рух збоку, спалах помаранчевого шовку, що проноситься повітрям. Я обернувся і побачив, що Халін мчить до платформи. Я покликав її, але вона не зупинилася. Коли вона залізла на платформу, натовп привітав її. Музика посилилася, і з урн уздовж стін раптово вийшов запах, що викликає спогади, - дивно збуджуючий запах. Я відчув підвищену емоційність в аудиторії та побачив, що деякі жінки вже відкидають шовкові шарфи, вуалі та верхній одяг. Халін була на сцені, тихо стояла, а Гхотак відійшов, спустившись по краю платформи. Горіли фалічні символи, кожен із яких мав свій відтінок яскравого полум'я. Я впіймав погляд Халін, коли вона дивилася на найближчий фалос, і вони сяяли дивною яскравістю. Тепер музика відбивала свій пульсуючий ритм із майже оглушливою гучністю, і від звуку та ритму неможливо було втекти. Вони захлиснули мене, як хвилі океану, що занурюють, поглинають, вимогливі. Я спостерігав, як Халін почала танцювати, спочатку повільно, потім із зростаючою чуттєвістю. Я бачив екзотичних танцівниць у всьому світі, але всі вони уявляли. Халін змінилася, її очі були напівзаплющені, голова закинута. Вона наблизилася до кожного фалоса, злегка пестячи воскові зображення, потім обійшла кожен, штовхаючи кожну груди своїми грудьми. Вона розгойдувалася туди-сюди, і тепер її живіт почав підніматися і висуватися, і вона перемістилася до центру платформи. Блакитний одяг, який вона носила, швидко розірвався, коли лють її рухів посилилася, а її тонкі й тонкі ноги пульсували і розгойдувалися.
  
  
  Пахощі й жар досягали публіки, і я відчував, як вони розгойдуються, чув стогін і піввікла. Халін виставила їм живіт, розсунула ноги та вигнулась назад. Я почув жіночий крик і, озирнувшись, побачив чоловіка, який катався разом з нею по підлозі, розгойдуючи ноги вгору й униз. Чоловіки та жінки чіплялися один за одного. За кілька футів від неї жінка вигнула тіло назад і почала корчитися в гіпнотичному еротизмі. Страхітливий екстаз охопив натовп, повітря наповнилося тихими стогонами і моторошними звуками. Я бачив, як Хіларі Кобб притулилася до стіни і дивилася широко розплющеними зляканими очима. Я посміхнувся, побачивши, як вона витерла долонею лоб і щоку, і навіть у напівтемряві я побачив, як її шкіра блищить від поту.
  
  
  Халін впала на підлогу платформи, витягнувши ноги, вигнувши спину, її живіт підстрибував судорожними рухами захоплення, а воскові фалоси продовжували горіти. Я відчував піт на своїх долонях, а задня частина моєї сорочки була вологою. Поки Халін продовжувала підніматися та опускатися під наполегливий ритм музики, чоловік стрибнув із аудиторії на платформу. Він стояв над нею, розставивши ноги, його торс працював. Халін перекинулася, і він відійшов і впав з платформи, щоб важко дихати, лягти на підлогу.
  
  
  Ще одна постать вискочила на сцену і танцювала перед Халін, тепер катаючись по сцені туди-сюди. Вона відвернулася, не припиняючи своїх еротичних рухів, і він пішов. Я міг бачити, що Халін була охоплена власним божевіллям, вона ковзалася і каталася по сцені, рухаючи спиною і плечима у чуттєвому ритмі, піднімаючи живіт у нетерплячих поштовхових рухах, тоді як воскові фалічні символи продовжували горіти вщент. .
  
  
  Переді мною жінка наполовину закричала і впала на ноги. Відразу ж вона перекинулася і почала рухатися, як змія, моїми ногами. До неї приєдналися ще одна жінка і чоловік, і вони терлися один про одного в повільному шаленстві. Все більше чоловіків пропонували себе Халін, і кожен був відкинутий через поворот її голови або поворот її тіла. Фалоси знаходилися не більше ніж за кілька дюймів від опуклих воскових основ. Я почув хрипкий шепіт її батька.
  
  
  "Вона більше не може відмовлятися", - сказав він напруженим голосом. «Вона має когось обрати. Час для неї закінчується».
  
  
  Зойки і крики тепер звучали як один безперервний шум, і я зрозумів, що Халін, захоплена власним безумством, проте стримувала жахливий момент так довго, як могла. Мої руки були мокрими, і по руках струменіло піт. Я скочив на ноги, перестрибнув через ті, що корчаються, спадаючі тіла і побіг до платформи. Я бачив, як приголомшена Хіларі Кобб, пригорнута до стіни, спостерігала за сценою неприборканого еротичного бажання. Я впіймав її здивований погляд, коли пролетів повз. Очі Халін були заплющені, коли я стрибнув на платформу, встав над нею і покликав її на ім'я. Вона розплющила очі, і її тіло, що звивається, продовжувало свій чуттєвий ритм. Стоячи над нею, я відчув, як мої стегна роздуваються від бажання, я похитав головою і стиснув руки. Боже, зараза цього місця була непереборною. Я хотів впасти на її прекрасне тіло, сфотографувати цю маленьку ідеальну форму і зробити її своєю. Але я прийшов сюди не для цього, нагадав я собі. Я був тут, щоб щось запобігти, а не зробити. Раптом Халін підвелася, схопила мене за ноги. Вона притулилася обличчям до мого паху, потерлася головою об мене, а потім, відкинувши голову назад, випустила пронизливий крик визволення.
  
  
  Шум припинився з страшною раптовістю, і на довгий час запанувала мертва тиша. Воскові зображення розсипалися, і зал майже поринув у темряву. Тепер тишу порушували тільки звуки дихання, що видихається, і пригнічені ридання. Я глянув на Халін. Вона впала непритомна на підлогу. Я підняв її і відніс з платформи повз палаючі очі Гхотака. Я вибрався з холу і виявив поруч її батька. Я відчинив двері і вийшов на прохолодний нічний вітер, чистий, освіжаючий вітер. Халін була пером у моїх руках, гарною сплячою лялькою. Йдучи з нею, я побачив, як з холу з'явилася світловолоса голова, і, озирнувшись, я побачив Хіларі Кобб, що притулилася до стіни будівлі із заплющеними очима і зібралася.
  
  
  Халін поворухнулася, і я зупинився. Вона розплющила очі, і на її обличчі з'явилася напрочуд м'яка посмішка. Я поставив її на ноги, і її глибокі очі дивилися на мене.
  
  
  Я запитав. - "Ти можеш йти?" Вона кивнула, і її батько обійняв її за талію. "Все скінчено, і з тобою все гаразд", - сказав я. Я побачив глибоке полегшення та подяку в очах старого, і Халін схилила голову йому на плече. Я пішов і залишив їх самих. Еротичне збудження на якийсь час стерло справжню небезпеку, але тільки на якийсь час. Вони все ще були там, можливо навіть більше. Але в чергове вони були прикриті обурливим чином цієї дивної країни. Був кинутий виклик, на нього було дано відповідь, а потім він був прихований спалахом сексуального розладу в масштабі масової оргії. Завтра старий вирушить у гори, щоб довести, що він не буде вбитий чимось, чого не існує, щоб довести, що міфологічний бог не спілкувався через божевільного ченця. Я похитав головою і спробував ще раз, але все сталося так само. У цьому місці всі носили маски, і я мав неприємне відчуття, що за одним з них ховається смерть.
  
  
  Розділ IV.
  
  
  Я гуляв у прохолодному нічному повітрі і спочатку відпустив Халін та її батька додому. Нарешті я прослизнув у тихий будинок і піднявся до своєї кімнати. Події, свідком яких я щойно став, розбудили б мармурову статую, і я виявив, що повертаюсь у тиші ночі. Хутряна ковдра була теплою і м'якою, біса схожа на жінку. Я прокинувся, коли почув слабкий звук дверей, що відкриваються. Я сів голий, якщо не брати до уваги шорт, і Вільгельміна була в моїй руці, готова вистрілити, мій палець напружено натискав на спусковий гачок. У вікно проникало м'яке синє світло, поки я чекав, дивлячись, як двері відчиняються далі. Раптом у кімнаті з'явилася мініатюрна фігура під широким шовковим халатом.
  
  
  "Нік, ти прокинувся?" м'яко промовив її голос.
  
  
  "Халін", - сказав я. "Що ти тут робиш?" Вона увійшла до кімнати, зачинивши за собою двері. Вона сіла на край широкого ліжка, і м'яке місячне світло через вікно висвітлило кути її обличчя. Очі її були чорними, бездонними ямками, кожна з яких яскраво освітлювалася.
  
  
  «Я прийшла до тебе, Нік, – сказала вона. "Написано, що дівчина віддасть себе тому, кого обрала".
  
  
  "Халін", - сказав я, кладучи руки на її маленькі плечі. «Я думав, що ти зрозуміла. Я прийшов до тебе, щоб тобі не довелося віддавати себе нікому».
  
  
  "Я розумію", - м'яко сказала вона. "Я знаю, що ти зробив це для мене".
  
  
  "Тоді тобі немає необхідності тут перебувати", - сказав я. "Тобі не треба продовжувати це зі мною".
  
  
  "Але також написано, що дівчину переповнює бажання мати чоловіка, якого вона обрала", - відповіла Халін. "І це теж правда".
  
  
  Я насупився. - "Це так із тобою, Халін?" Вона не відповіла. Натомість вона низько нахилилася, і одним швидким рухом об'ємна сукня була відкинута, і я побачив істоту такої досконалої форми, таку делікатно чуттєву, подібну до дорогоцінного каменю у всіх аспектах, що було надзвичайно хвилюючим. Вона сиділа прямо, її спина вигиналася гарною аркою, її груди були спрямовані вгору, повні та округлі під сосками і згиналися з ідеальною симетрією крихітних виступаючих вершин. Її стрункі ноги були гарно сформовані, а стегна плавно заокруглені. Вона підійшла ближче до хутряної ковдри, поклавши руки мені на плечі.
  
  
  "Це так, Нік", - видихнула вона, і я відчув, як маленьке тіло затремтіло. Вона штовхнула мене назад на ліжко і почала прикривати моє тіло губами, м'яко, палко дихаючи на мою шкіру, легенько рухаючись вниз по грудях, поперек живота, вниз, вниз, вниз з дотиком ніжним, як крило метелика. . Вона надіслала через мене божевілля бажання, і я відчув, як моє тіло відповідає. Я перекотив її на хутряну ковдру і дозволив своїм рукам пестити два маленькі красиво гострі виступи її грудей. Вона тихенько застогнала, і її ноги обійняли мене за талію. Я відчув, як її руки стиснулися навколо мене, і раптом вся м'яка ніжність поступилася місцем величезного, всепоглинаючого голоду. За її тендітним тілом ховалася фантастична жилиста сила, сила натягу, якою відповідала її витривалість. Тільки потім тієї ночі, розмірковуючи, я згадав, як вона так легко просувалася через підступні і звивисті гори.
  
  
  "Я твоя, Нік", - видихнула вона. "Я вся твій." Вона вийшла з-під мене, послабивши міцну хватку ніг, і повернулася, щоб піднести більше себе до моїх губ. Її власний рот був гарячковою, голодною твариною, яка жадала мого дотику. Я знайшов її під собою, верхи на моїх стегнах, що тужить на моєму обличчі, все це було зроблено плавними рухами грації і легкості. Вона могла ковзати своїм тілом усередину, назовні і впоперек з невимушеною красою змії, а її губи та язик безперестанку співали гімн Пріапу. Я дозволив своїм губам доторкнутися до ідеальних кінчиків її грудей, і я відчув, як вони пульсують від дотику. Халін ніжно ворухнула грудьми, притискаючи її до моїх губ. Потім вона притиснула їх так сильно, що я боявся, що завдаю їй болю, і її руки обвилися навколо моєї голови, міцно притискаючи до себе. Вона різко відсторонилася і впала, вигнувшись назад на ліжку, піднявши стегна вгору, щоб я міг їх взяти, і знову вона стала такою ж, як була під час ритуалу, гарячково пульсуючи від бажання. Я підійшов до неї, і вона з тихим стоном перевела подих. Я повільно рухався в ритмі з її тілом, поки її маленькі, тонкі ніжки обвилися навколо моєї талії, вона здригнулася в мить, розкинувши руки на ліжку, закопавшись руками в ковдру. Вона залишалася в такому стані надовго, занурена в насолоду-біль свого оргазму, не бажаючи випускати навіть нескінченно малий момент захоплення. Коли нарешті її тіло обм'якло, і вона впала назад на ліжко, вона притиснула мою голову до своїх грудей, утримуючи мене там майже так, як мати тримає дитину.
  
  
  Нарешті я рушив, і вона згорнулася калачиком у мене на руці, її прекрасні маленькі груди все ще зухвало дивилися вгору. Я дивився на неї, жінку-дитину, істоту, схожу на цю її країну, зразок контрастів. Коли вона лежала у мене на руках, руки, які майже обіймали її маленьке тіло, я подумав про рядок з індуїстської молитви – Ом мані падме хум – «О, дорогоцінний камінь у лотосі». Це було справді наочно, бо у її фізичній досконалості було щось на кшталт дорогоцінного каменю. Деякий час вона лежала тихо, а потім почала ворушитися. Не розплющуючи очей, її рука ковзнула вниз по моєму тілу, а її губи і язик знову ковзнули по моїх грудях. Очі все ще закриті, вона погладжувала, притискала і пестила з займистою ніжністю, яка була її і тільки її. Я рушив під її дотиком, і тільки коли я нахилився і притягнув її голову до своєї, вона розплющила очі.
  
  
  "Я твоя, Нік", - повторила вона і ще раз почала показувати мені, наскільки повно і цілком мала на увазі ці слова. Коли, нарешті, вона знову лежала в моїх руках, я заснув,
  
  
  Для неї було характерно, що на світанку вона вислизнула так тихо, що я лише невиразно усвідомлював її відхід. Коли я прокинувся, я був один, сонце було яскравим, а моє тіло все ще жадало її. Я потягнувся, підвівся з ліжка, вмився і поголився. Я все ще був у шортах, коли двері відчинилися і ввійшла Халін з підносом із чаєм та печивом у руці. У просторому халаті з поясом посередині вона поставила тацю на ліжко і налила гарячий міцний чай. Це розплющило очі і надихнуло. Вона сказала лише кілька слів, але її очі, глибокі й м'які, говорили багато про що. Коли я допив чай, вона зсунула тацю з ліжка, скинула халат і лягла поряд зі мною оголена.
  
  
  "Припустимо, твій батько шукає тебе", - сказав я.
  
  
  "Батько знає, що я тут з тобою", - сказала вона недбало. «Окрім того, він проводить більшу частину дня у молитві та готує своїх друзів на ніч».
  
  
  Незважаючи на приголомшливу красу цього гладкого, засмаглого, стрункого тіла, що витяглося переді мною, а кирпаті груди так пікантно загострювалися, я відчув себе ніяково, думаючи про те, що може принести ніч.
  
  
  "Мені все це не подобається", - сказав я вголос більше собі, ніж дівчині. «Я не вірю в йєті, але я не вірю, що Гхотак нічого не досягне».
  
  
  "Він нічого не може зробити", - сказала вона. «Ми підемо з моїм батьком до підніжжя гір. Там було найнято кілька шерпів, щоб вони стояли на варті та стежили, щоб ніхто не входив у перевал у гори і ніхто не виїжджав до завтра».
  
  
  Я знав, що в гори можна потрапити лише через вузький прохід у передгір'ях. Я крекнув на знак згоди, але не був задоволений. Халін притулилася до мого тіла, її руки лежали на моєму животі. "Я твоя, Нік", - пробурмотіла вона знову і притулилася ближче. Вона лежала поряд зі мною, дозволяючи моїм очам насолодитися її прекрасною маленькою фігурою, а потім вона підвелася і одягла халат.
  
  
  «Батько поїде за годину до заходу сонця», - сказала вона.
  
  
  "Я буду готовий", - відповів я. Вона пішла, не озирнувшись, а я одягнувся і вийшов. Вулиці були заповнені людьми, селянами зі своєю продукцією, вуличними торговцями та святими людьми, які суворо ходили на самоті. Я повільно йшов вулицею, безцільна недбалість моєї прогулянки маскувала далеко не випадкові цілі, які я мав. Старий патріарх був переконаний, що Готак упіймав себе в пастку своїм викликом. Я не був так впевнений у цьому. Я бачив тонку усмішку на губах ченця, коли Ліунгі прийняв виклик. Шерпи мали перешкоджати тому, щоб хтось входив або виходив з перевалу після того, як старий пішов у гори, або принаймні повідомити про це. І все ж таки Гхотак був ченцем, шанованою людиною, а це були прості люди. Він міг, я був певен, легко переконати їх пропустити його і нічого не сказати про це. Вони не збиралися не послухатися слів Святого. Якби це був його план, він знайшов би більше, ніж одного старого в горах, похмуро подумав я.
  
  
  Розділ V
  
  
  Я недбало рухалася до храму Гхотака, коли на певній відстані позаду помітила спалах світлого волосся. Я сповільнив крок і зупинився у вуличного торговця килимами. Швидкий погляд сказав мені, що світловолоса голова притяглася за возом для кіз. Я посміхнувся і пішов далі. Я був у храмі і обійшов його, повернувшись туди, де довгий зал для зборів майже з'єднувався із самим храмом. За довгим низьким будинком, у задній частині храму, я побачив вікна чогось, що нагадувало житлові приміщення. Це було те, що я шукав, і я підкрався ближче і зазирнув усередину. Я побачив кімнату, досить велику, мізерно обставлену в суворій обстановці, яка личить ченцю. Інша кімната вела за першу. Я швидко пішов далі, перш ніж хтось пройшов, обігнув храм і повернувся надвір. Я побачив, що Хіларі Кобб ховалася за ріг будівлі. Я перейшов вулицю, вискочив за ріг і мало не впав на неї, коли вона стояла притиснута. навпроти стіни.
  
  
  Я сказав. - "Що, чорт забирай, ти робиш?" «Граєш у детектива? Дитино, тобі потрібно багато чого навчитися, як за кимось вистежувати».
  
  
  "Я не граю в детектива", - відрізала вона, розслабляючись. Це називається "Пошук історії". На ній була м'яка коричнева ветровка, і те, як вона виступала, знову нагадало мені про бездоганну м'якість її грудей. "Немає закону, який говорить, що я не можу дивитися, хто що робить або куди йде на вулиці", - сказала вона зарозуміло і самовдоволено.
  
  
  "Думаю, що ні", - відповів я. "До речі про перегляд, я бачив, як ти непогано впорався з цим учора ввечері".
  
  
  На її щоках з'явилися два слабкі рум'янці, але вона тільки сердито подивилася на мене.
  
  
  "Чому ти не розпустила волосся і не приєднався до веселощів?" - глузливо спитав я. "Я подумав, що ти збираєшся це зробити".
  
  
  Її щелепи стиснулися, і вона продовжувала сердито дивитись на мене.
  
  
  "Я помітила, що ти не втрачаєш часу в участі", - уїдливо відповіла вона.
  
  
  "Ви б не повірили правді, якби я сказав вам", - сказав я.
  
  
  «Я знаю, ти врятував її від долі гірше за смерть», - посміхнулася вона. Сарказм розливався всюди.
  
  
  "У якомусь сенсі це саме те, що я робив", - відповів я.
  
  
  Вона пирхнула. «Будь ласка, – сказала вона. «Поза просто не підходить. Ви просто не могли пропустити можливість».
  
  
  "Хіларі, люба, - сказав я, - серед іншого в тебе проявляється заздрість".
  
  
  У її блакитних очах спалахнули блискавки. «Я маю дати тобі за це ляпас», - прошипіла вона крізь зуби.
  
  
  "Не будеш", - лаконічно відповів я. «Ви знаєте, я без сумніву завдаю удару у відповідь».
  
  
  «Так, і я знаю дещо ще станом минулої ночі», - випалила вона. «Я знаю, що розповіла свою історію, і я не збираюся відмовлятися від неї. Немає жодної чортової причини вам так турбуватися про невелику імміграцію, якщо це все, що потрібно».
  
  
  "Знаєш, я думав про тебе, Хіларі", - сказав я недбало. «Я вирішив, що ти не більш як шкідник. Навіть якщо ти маєш цю історію, ти не зможеш відправити її звідси. Тобі доведеться почекати, поки ти не повернешся до Дарджилінгу чи Бутану. На той час інші джерела закриють на вас кришку.
  
  
  «Ти просто так думай, Янки». Вона холодно посміхнулася, обернулася на підборах і пішла. Я дивився їй услід, похмуро дивлячись їй услід, відчуваючи привабливий довгий вигин її ніг. Що, чорт забирай, вона мала на увазі під цим загадковим зауваженням? Я знав, що вона могла блефувати і хвалитися, але щось у її тоні підказувало мені, що цього разу вона так не вчинить. Репліка дратівливо пливла переді мною. Це була суворо секретна операція, ходьба яйцями, як висловився Хоук, тільки між яйцями було щось смертельне. Це була таємна справа до, під час та після, особливо під час. Ми намагалися зустріти розумний хід китайських червоних, у якому використовувалася звичайна комбінація внутрішньої зради та таємного проникнення. Це був хитрий хід, і нам довелося зустрітися з ними на тих самих умовах. Будь-яке розголос обов'язково спровокує всілякі прямі дії щодо збереження особи, а це останнє, чого ми хотіли в цій справі.
  
  
  Я повільно повернувся до будинку з дуже тривожним почуттям. Я був впевнений, що зауваження Хіларі Кобб вимагає додаткової перевірки, і я зробив уявну позначку, щоб це зробити. У хатині Халін сиділа біля вікна в шовковій мантії, що закривала її мініатюрну фігуру.
  
  
  "Ви говорили з англійською журналісткою", - просто сказала вона, коли я підійшов до неї. «Я була на ринку і пройшла повз вас. Вона дуже гарна".
  
  
  Вона пильно подивилася на мене, її глибокі очі говорили багато речей, деякі з яких я не наважувався читати. Я поклав руку їй на плече, вона на мить притулилася до мене, а потім пішла.
  
  
  «Батько їде трохи раніше», - сказала вона. «Я одягнуся і буду готова за кілька хвилин». Я дивився, як вона підійшла до арки без дверей поміж кімнатами. Вона повернулася, подивилася на мене і дозволила шовковій сукні врятувати з її плечей і стати оголеною, гарно оголеною, вона ніби парила в польоті, на мить майнула німфою, а потім зникла у дверях. Вона зробила це так красиво, запропонувавши мені нагадування, так і обіцянку, жест одночасно потужний і тонкий.
  
  
  Я пішов у свою кімнату, виявив, що вона відремонтувала мою рвану вітрову куртку і одяглася для прогулянки в тіні гір. Коли я спустився вниз, там була Халін, загорнута в кілька ярдів матерії, схожа на пакунок старого одягу. Її батько, одягнений у важку куртку зі шкіри яка та чоботи, з штанами на хутряній підкладці, ніс на спині невеликий синій рюкзак і тримав у руці довгу палицю. Ми урочисто потиснули один одному руки, принаймні я був урочистий. Старий усміхався впевнено; йому треба було б просто провести ніч, і Гхотак був би автоматично дискредитований. Ми разом вирушили у похід у гори. Багато сільських жителів шанобливо вклонилися, склавши руки у традиційному жесті молитви та добрих побажань. За межами села температура помітно впала, коли ми підійшли до перевалу у надрах високих піків. Коли ми наблизилися до підніжжя гір, я побачив Гхотака і трьох його людей, які чекали перед чотирма шерпами, які вишикувалися в лінію біля входу в перевал. Ліунгі зупинився і вклонився ченцю, який у відповідь схилив голову. Я помітив, що під шафрановою мантією на Готаку були важкі, засніжені черевики.
  
  
  "Гхотак був у горах?" - спитав я в нього, дивлячись на його черевики.
  
  
  "Сьогодні вранці", - відповів він. «Двічі на тиждень я ходжу в гори, щоб медитувати на самоті».
  
  
  "Це правда", - почув я шепіт Халін. «Він робив це багато років. Свята людина повинна медитувати в тиші та усамітненні, як написано, налаштована на навколишню природу».
  
  
  Її батько провів губами по щоці дівчини і вклонився до мене. Він повернувся до Гхотака.
  
  
  Завтра, коли я повернуся, твоїм злим планам прийде кінець. Люди пізнають правду».
  
  
  Я дивився на обличчя Готака, коли старий пішов, але його пристрасть нічого мені не сказала. Монах та його люди деякий час дивилися, а потім повернулися та пішли. Халін і я залишилися дивитися, як маленька фігурка стає все менше і менше, поки, нарешті, не зникла на фоні високих піків. Ми пішли назад до будинку, і коли ми нарешті прибули, було темно.
  
  
  "Я знову прийду до тебе сьогодні ввечері, Нік", - прошепотіла Халін.
  
  
  . Я притис її крихітну талію, наполовину обхопивши її однією рукою.
  
  
  «Я маю щось зробити, Халін, - сказав я. «Це може тривати багато часу, а може й ні. Ви мене зачекайте?
  
  
  "Англійська журналістка?" – тихо спитала вона. Я б усміхнувся, але в її голосі був такий смуток.
  
  
  «Ні, малеча», - сказав я. "Щось інше."
  
  
  "Я зачекаю", - сказала вона. "Незалежно від того, як ви запізнилися".
  
  
  Халін пішла до своєї кімнати, я трохи почекав, а потім пішов із дому. Шерпи були на перевалі, але я не міг розраховувати на це. Було дуже темно, коли я підійшов до Гхотаків у задній частині храму. Я пройшов уздовж будівельної лінії і побачив світло, що виходить із вікон. Цього було замало. Чорт, хто завгодно міг залишити світло увімкненим. Я знав, що якщо Готак збирався вирушити в гори, йому незабаром доведеться вирушити в дорогу. Якщо він щось задумав, йому треба було діяти до дня, а підйом у гори сам по собі зайняв би годинник.
  
  
  Я збирався відійти від стіни зали засідань, коли побачив охоронця в синій сорочці і з розпущеними рукавами, що раптово вималювався на тлі світла з вікна. Він мав довгий шматок дерева і, безперечно, десь на ньому ніж. Я сидів у тіні і чекав, поки він повернеться, коли він проминув вікно. За мить він повернувся і пішов від мене. Я вийшов і майже добрався до нього, коли почув звук моїх кроків. Він повернувся, спробував підняти палицю, але я першим дістався до нього з різким ударом у горло. Він ахнув, схопившись за горло. Я вирвав палицю з його рук і вдарив нею по голові. Він обвалився купою, і я переступив через нього. Це сталося так швидко, що я сумнівався, чи бачив він, хто вдарив його у темряві.
  
  
  Я підійшов до вікна і зазирнув усередину. Гхотак був у кімнаті, схрестивши ноги, на циновці на підлозі. Він пихкав кальян і писав на пергаментному свитку. Я глянув на охоронця. Він буде відсутній принаймні півгодини, але можуть бути й інші. Знову зазирнувши у вікно, я ще раз глянув, глянув на годинник і вирішив, що мені треба почекати. Він ще мав час з'їхати. Я взяв охоронця і, використовуючи його власну сорочку та кілька листків, зв'язав його, заткнув йому рота і затяг у кущі поблизу. Я вмостився на пильнування біля вікна Готака, перевіряючи його кожні півгодини. Він продовжував писати на пергаменті, поки, нарешті, не відклав його убік і не закурив кальян короткими уривчастими затяжками. Я глянув на годинник і зрозумів, що коли він ішов за патріархом, то вже мав бути в дорозі. Я низько спустився, пройшов під край вікна і пішов назад через темне село.
  
  
  Він був тут. Я повинен був бути задоволений, але все ж таки мені було не по собі, з тим же занепокоєнням, яке я відчув після загадкового зауваження Хіларі Кобб. Монах був надто спокійний. Він так само, як і ми, знав, що коли патріарх повернеться, це дискредитує всю будівлю духовної сили, яку він побудував для себе. Якого біса він тоді так спокійно ставився до всього цього? Я хотів би знати відповідь на це. Коли я повернувся, будинок був у темряві, і я пішов у свою кімнату, думаючи, що, можливо, Халін лягла спати і заснула. Але з-під хутряної ковдри витяглася маленька тепла рука, і я швидко роздягнувся, поклавши Вільгельміну та Хьюго на підлогу поряд з ліжком. Я прослизнув з нею під ковдру і виявив, що вона нетерпляче, чудово тягнеться до мене, її руки простягаються, щоб вітати моє тіло на своєму, її м'які ноги прагнуть відкрити для мене портали екстазу.
  
  
  Ми кохали, трималися один за одного і знову кохали, ніби ми обидва намагалися не думати про старого в темряві, на самоті серед бурхливих вітрів снігу і високих крижаних пластів. Коли ми, нарешті, заснули, зовсім змучені та пересичені, я взяв її на руки, ніби тримають сплячу дитину.
  
  
  Вранці, коли я прокинувся, вона все ще була поряд зі мною. Вона ворухнулася, і ми залишилися в замкнутому світі обіймів один одного. Коли ми нарешті встали, Халін приготувала сніданок, поки я голився, і, наче за якоюсь мовчазною угодою, ніхто з нас не говорив про те, про що найбільше думали. Ранок Халін зайнялася домашніми справами, і я вийшла надвір. Мої очі невблаганно приковували високі вершини, що оточували село. Мене переповнювало гнівне занепокоєння, яке посилювалося протягом дня, коли батько Халін не з'являвся. Я ніколи не був на місії, де відбувалося так багато і відбувалося так мало. Мені навіть стало гірко через Гаррі Ангслі та його прокляту лихоманку. Він мав бути тут із цього приводу. Англійці були досвідченішими і пристосованішими за своєю натурою для такої гри в кішки-мишки. Ми, американці, надто прямолінійні та орієнтовані на дії. Звичайно, тоді я не міг цього знати, але дія, яку я жадав, вилилася в швидке виверження.
  
  
  Хіларі Кобб, красива в білій куртці.
  
  
  , і барвистим картатим кільті Кемпбеллів, спустилися, побачила мене і попрямували туди, де я стояв.
  
  
  "Він ще не повернувся?" - прямо спитала вона. Її настирливість, шпигунство і прямота тільки дратували мій гнівний, тривожний занепокоєння.
  
  
  "Не твоя проклята справа", - прогарчав я. Я бачив, як її брови трохи піднялися, а очі відразу звузилися.
  
  
  "У будь-якому випадку, ти послідовний", - огризнулася вона. «Завжди неприємно. Наскільки я розумію, ви нічого не чули і досить нервуєте з цього приводу».
  
  
  Я міг би весело згорнути їй шию для такого точного аналізу. Вона глянула на годинник.
  
  
  «Якщо ти скажеш, що в нього вже був час повернутися, я буду надирати тобі дупу на всьому шляху до Евересту», - прогарчав я. Я довго і пронизливо дивився їй у вічі і раптово побачив, як вони пом'якшилися і змінили вираз обличчя. Вона моргнула, на мить відвернулася, а потім подивилася на мене.
  
  
  "Ви вірите в йєті?" - спитала вона тихо, тверезо, майже як маленька дівчинка.
  
  
  "Ти теж?" Я щиро кричав. «Ні, чорт забирай, я не вірю в хороших фей, банші чи мерзенних снігових людей». Я повернувся і пішов геть, бурмотячи собі під ніс. Халін стояла біля вікна, коли я увійшов, схопив свою важку куртку і попрямував до дверей. Їй не треба було питати, куди я йду.
  
  
  "Я піду з тобою", - просто сказала вона.
  
  
  "Ні", - різко відповів я, а потім, пом'якшивши голос, на мить обійняв її. «Краще мені йти одному. Я візьму із собою двох шерпів. Я думаю, що, можливо, ваш батько застряг у сніговій гірці або в забитому проході. Ми повернемо його».
  
  
  Вона притиснулася до мене, швидко поцілувала та відступила. Я вийшов, бажаючи відчути себе так само впевнено, як звучав. Я не вірив у прокляту мерзенну снігову людину, але я боявся, що зі старим щось трапилося. Все, що я міг бачити у своїй голові, це постать Гхотака напередодні ввечері, який спокійно сидів і пихкав люлькою. Я спіймав двох шерпів, і ми попрямували до грізних веж зі снігу та льоду, які дивилися на нас з такою непохитною зневагою. Сліди патріарха були чіткими, снігом легко було йти. У міру того, як ми піднімалися вище і сніг на землі ставав все глибшим, його сліди ставали ще легшими, і ми добре проводили час. Він пішов глибоко в гори, і стежка ставала все крутішою і небезпечнішою. Нарешті я побачив попереду покритий снігом гребінь на вершині крутого підйому, яким ми йшли, і вказав на нього. Шерп відповідно кивнув, і ми попрямували до нього. Здавалося, що це місце для його розбиття табору. Я добрався до нього першим і побачив рештки багаття. Синій рюкзак, який він узяв із собою, був розкиданий по землі, а сніг розтоптаний і шорсткий. Я пройшов по уступі до того місця, де він огинав частину гори, і тепер один із шерпів зупинився, і я почув його придушений і високий голос, що кричав від жаху. Я повернувся і показав на сніг.
  
  
  "Йєті!" - вигукнув він, задихаючись. "Йєті!" Я простежив за його рукою і побачив сліди на снігу, прокляті сліди, які я коли-небудь бачив. Спочатку я сказав собі, що це був відбиток величезного ведмедя, бо сліди пазурів були добре видно. Але натомість на ньому був відбиток людської підошви та п'яти. Я опустився навколішки і пильніше подивився на відбиток на снігу. Їх було кілька, і я уважно вивчив кожну. Форма та обриси ступні явно були присутніми, але закінчувалися розкинутими подушечками тварини з довгими пазурами. Я ніколи раніше не бачив такої доріжки, і істота, що б це не було, щось тягла за собою снігом. Я пішов слідами, а шерпи – за мною. Зробивши ще один поворот, я з тугою побачив розбиту, закривавлену постать. Я підійшов до нього і впізнав одяг. Форма була ледь помітна як чоловік. Патріарх Ліунгі був буквально розірваний на частини, виднілися величезні рани на шкірі, одна рука вирвана, ноги викривлені у гротескній формі. Його груди були оголені, з них були відшаровані величезні смужки плоті, а кінець зламаного ребра стирчав зі шкіри.
  
  
  «Йєті», - монотонно повторювали шерпи, перетворюючи слово на урочистий спів.
  
  
  «Нісенітниця», - сказав я. «Його вбила тварина, певно, якийсь величезний ведмідь».
  
  
  Вони в незгоді похитали головами і знову вказали на крижані кров сліди. У мене не було пояснення цим дивним слідам, і я міг тільки припускати якусь ведмежу землю, характерну для цих гір. Все, що я знав, це те, що це було понівечене, розірване, порізане тіло, і цьому має бути якесь логічне, аргументоване пояснення. Огидна снігова людина не була б ні логічною, ні розумовою. Старий був явно вбитий істотою величезної сили з пазурами та іклами. Гігантський ведмідь був не тільки логічним, але й єдиним можливим поясненням, за винятком, можливо, форми величезного снігового барсу. Один з шерпів у рюкзаку мав велику ковдру, і ми загорнули в нього закривавлену, знівечену постать і надійно зв'язали. Потім ми почали повільну та небезпечну подорож назад вниз з нашою жахливою ношею.
  
  
  Нарешті ми досягли рівної місцевості і попрямували до села. Коли ми наблизилися, інші підійшли спитати, і шерпи заговорили з ними. Я чув слово «єті», що повторювалося знову і знову, і ті, хто запитував, розбігалися, щоб поширювати слово. Я знав, що перш, ніж я досягну Халін, вона почує це. Шерпі вказали мені, куди віднести тіло, щоб підготувати його до поховання. Звичайно, буде похоронне багаття. Нарешті я повернувся до хати. Здавалося, Гхотаку пощастило, і я виявив, що він швидко отримав з цього зиск. Як я припускав, Халін почула про це ще до мого прибуття, і я виявив, що вона стоїть навколішки в молитві. Вона встала і обернулася до мене обличчям, і сльози були в її голосі, а не в очах.
  
  
  "Йєті заговорив", - просто сказала вона. «Гхотак переможе. Інакше й не може бути».
  
  
  "Твого батька вбила якась тварина, Халін", - сказав я. «Ведмідь чи, можливо, сніжний барс. Немає огидного сніговика, Халін».
  
  
  «Краще тобі піти, Нік, – сказала вона. "Я твоя. Я піду з тобою. Але спочатку я маю піти до зали зборів. Гхотак скликав збори, і храмову залу буде заповнено. Я маю піти і вклонитися йому на честь мого батька».
  
  
  "Ні", - різко сказав я. "Не йди. Не здавайся йому».
  
  
  «Але я винна», - сказала вона. «Виклик був прийнятий, і Гхотак переміг. Це почесний звичай, що я постаю перед своїм батьком і схиляюся перед Гхотаком».
  
  
  «Добре, йди, – сказав я. «Але скажи людям, що твого батька вбила тварина.
  
  
  Її руки обвилися навколо моєї шиї, і вона глянула на мене.
  
  
  «Нік, ти така велика, така сильна, така людина дії», - сказала вона. «Ви не можете повірити, що є речі, які виходять за межі звичайного пояснення. Ваш тип людини, яку ви називаєте буквально людиною, не допускає невідомого. Ви повинні шукати логічну причину для всього. Тут ми знаємо краще».
  
  
  Я закусив губи. Я знову зіткнувся з цією кам'яною стіною переконань, але цього разу я не міг відступити. Цього разу мені довелося зустрітися з ними віч-на-віч. Я грав по-своєму, і хороша людина лежала мертвою, а Готак збирався використовувати це. З мене вистачить Зміїних Богів, духовного перенесення, єти та всіх забобонних звичаїв. Тепер я мав піти своїм шляхом.
  
  
  «Давай, – грубо сказав я. "Я піду з тобою на зустріч". Я пішов з Халін і подався до храмової зали. Я бачив, як до будинку стікаються юрби, і ми були майже біля мети, коли нас наздогнала Хіларі Кобб.
  
  
  "Мені дуже шкода", - сказала вона Халін, і я ніколи не чув її голосу так м'яко, ніжно. «Мені дуже шкода». Її очі метнулися до мене, коли Халін кивнула на знак вдячності і притулилася до моєї руки.
  
  
  "Я бачу, ви чули про заклик Готака до вірних", - сказала Хіларі, крокуючи поряд зі мною. Я похмуро кивнув головою.
  
  
  "Він не втрачає часу даремно", - прокоментував я.
  
  
  "Що він задумав, Янки?" — спитала вона.
  
  
  "Я все ще шукаю цю історію", - сказав я. «Ніяких новин, Хіларі».
  
  
  «Вибач, я нічого не можу вдіяти», - сказала вона. "Це моя робота. Це частина мене».
  
  
  "Сподіваюся, тобі не буде розповіді", - відповів я. "Це моя робота." Я скористався нагодою, щоб ще раз її переконати, і виявив, що її відповідь мені не подобається. І, як я сказав тобі, лялька, якщо ти отримаєш її, ти нічого не зможеш з нею зробити звідси, - сказав я.
  
  
  "І, як я вже говорила, - відповіла вона, - не розраховуйте на це".
  
  
  Між новинами про те, що сталося, та умовлянням Гхотака, місце було переповнене. Сильні хлопці Готака дізналися те, що послідовники, що заблукали, не збиралися визнавати. Він звертався до натовпу, коли ми прибули, розповідаючи їм, як події переконливо показали, що дух і бажання Каркотека кажуть через нього. Я бачив, як його люди розсипалися по юрбі з петиціями в руках. Халін і я пішли проходом до платформи. Я покинув її, стрибнув на сцену і обернувся обличчям до натовпу.
  
  
  "Гхотак знову бреше", - крикнув я. «Патріарх Ліунгі був убитий твариною, якоюсь дикою, лютою твариною. Але йєті немає. Йєті - лише казка цього старого, яка лякає дітей».
  
  
  Я почув гнів натовпу і побачив, як Готак показав на мене пальцем.
  
  
  «Іноземець сміється з наших шляхів», - кричав він. «Він глузує з наших легенд і порушує наші священні вірування. Подивіться сюди, кожен із вас». Він ляснув у долоні, і я обернувся й побачив, що двоє з його людей несуть довгу, схожу на мотузку мертву змію на руках, дозволяючи їй сповзати вниз з кожного боку.
  
  
  "Іноземець убив цю змію", - крикнув Готак. «Вона була знайдена одним із моїх людей на підвіконні кімнати, де він зупинився в будинку Ліунги. Йому приносить задоволення висміювати наші знання і зневажати наші священні вірування».
  
  
  Я відчув вибух свого гніву. Цей підступний виродок приготував і чекав, все готове для мене.
  
  
  "Я ніколи не бачив цієї змії", - крикнув я. "Гхотак знову бреше".
  
  
  Натовп гнівно закричав. Гхотак нахилився до мене. «Ви кажете, що не винні у вбивстві цієї змії?» він запитав.
  
  
  "Я абсолютно невинний", - відповів я.
  
  
  "Тоді є тільки один спосіб дізнатися", - сказав він, і в його чорних очах блиснув блискучий блиск. "Випробування кобри. Тобі доведеться битися з коброю голим.
  
  
  Якщо ви виживете, це означатиме, що ви невинні, і Каркотек зберіг ваше нещасне життя. Якщо кобра переможе, твоя смерть помститься за твої злочини, і Каркотек буде задоволений».
  
  
  Я глянув на натовп, а потім повернувся до Готака.
  
  
  "Або я передам вас їм", - сказав він.
  
  
  "У будь-якому разі я не в твоїх руках", - тихо сказав я йому.
  
  
  Він знизав плечима. "Яке твоє рішення?"
  
  
  Я був у пастці, і розумний виродок це знав. Натовп кричав і кипів. Я відчував, як спрага помсти піднімається від них, як зла хмара. Невеликий удар із боку Гхотака, і вони розірвуть мене на шматки. Але навіть якщо я відмовлюся, це буде визнанням провини і в кращому випадку мене викинуть. Звісно, вони б ніколи не послухали те, що я сказав би, і я не міг цього допустити. Мені потрібний був ще один шанс перемогти Гхотака, ще один шанс зруйнувати його майстерно збудований будинок національної зради. Я глянув на ченця і побачив тонку торжествуючу усмішку на його губах і його очі, що сяяли перемогою, вп'ялися в мене. Халін стояла в проході, застигла на одному місці, і я побачив за нею Хіларі, яка дивилася на мене своїми блакитними очима, широко розкритими, як блюдця. Бій з коброю голими руками звучав як квиток в один кінець до трунаря, але якого біса, може, мені пощастить і я прикінчу короткозорого змія. Я подумки обдумав останню нагоду. Вільгельміна затишно лежала у мене на плечі, я міг витягнути її, зробити дірку досить широку, щоб крізь неї можна було бачити Еверест у Гхотаку, і спробувати втекти до неї. Поглянувши на натовп, я вирішив, що з коброю маю більше шансів. Але найбільше на світі, якби я міг якимось чином вижити, я виявився б невинним у звинуваченні Гхотака і зміг би взяти його звідти. Тоді натовп бодай вислухає мене. Це було не так багато, але це мало бути зроблено. Я похмуро посміхнувся сам до себе. Я хотів прямих дій. Я був страшенно впевнений, що зрозумів. Я посміхнувся Гхотакові і побачив іскорку здивування в його очах.
  
  
  «Принеси змію, друже, - сказав я. Гхотак повернувся до натовпу, і я побачив, що він трохи збився зі шляху через мою недбалість. Він не знав, наскільки я добрий актор.
  
  
  "Іноземець зустріне випробування коброю", - сказав він. «Кобра ніколи не бреше. Ми йдемо до ями».
  
  
  Двоє людей Готака оточили мене, і мене вивели назовні, поки натовп ринув через інші виходи. Я миттю побачив Халін з Хіларі поряд з нею, коли мене вели повз актову залу, повз ділянку з порожніми деревами та камінням, туди, де в землі були видовбані дві ями. Кожна яма була квадратної форми, приблизно десять на десять футів і п'ять футів завглибшки. Натовп зібрався на похилій поверхні навколо ям, підштовхуючи один одного, щоб було видно місце. Дехто забирався на дерева для кращого огляду. Гхотак зіштовхнувся зі мною на краю найближчої ями.
  
  
  "У вас є зброя?" він запитав. «Будь ласка, віддай їх мені». Я озирнулась і побачила поблизу Халін та Хіларі. Я підійшов до Халін і вручив їй люгер та стилет. Її очі були глибокими та сумними.
  
  
  "Я молюся за тебе, Нік", - пробурмотіла вона.
  
  
  Я роздумував, чи варто сказати їй, щоб вона відстрілила змію голову, якщо він до мене добереться, але я одразу зрозумів, що це дурна думка. Вона б жодного разу не потрапила з цієї штуки, і якби мені довелося використати цю зброю, я програв би одночасно з виграшем. Я вже збирався відвернутися, коли голос Хіларі прорізав повітря.
  
  
  "Ти став абсолютно дурним?" - різко спитала вона. «Хоч би ви не думали, що робите, негайно припиніть це. Ви, чорт забирай, уб'єте себе, от і все».
  
  
  Я бачив, що її очі були глибокими й стурбованими, а лоб насупився.
  
  
  "Вперше ти мені подобаєшся, Хіларі, люба", - посміхнувся я їй. «Але ще раз я маю сказати тобі, щоб ти не здавалася».
  
  
  «Поцілуй мою рум'яну дупу», - вибухнула вона. «Не будь чортовим дурнем, Янко. Це самогубство. Ти не чортовий мангуст».
  
  
  "Ніколи не знаєш, лялька", - посміхнувся я. "І бути чортовим дурнем - частина моєї роботи".
  
  
  Я повернувся, підійшов до ями і зістрибнув у неї, як тільки двоє людей Готака прибули з плетеним кошиком з кришкою. Зняли кришку та вивалили вміст кошика в яму. Я бачив, як кобра вилетіла і вдарилася об землю, люто шипаючи. Я припустив, що вона була великою близько дев'яти футів. Він миттю схопився, його каптур зловісно відчинився. Я рухався повільно, кружляючи праворуч. Кобри, що біжать, стежили за мною, його язик висунувся надто швидко, щоб це побачити. Я бачив, як він піднімався вище. Я знав, що це означає. Змія може вразити на всю свою довжину, розвернувшись у повітрі. Вона піднімалася дибки, щоб завдати удару якнайдалі. Я стояв на подушечках ніг, згинаючи тіло вправо, потім вліво, поки вона розгойдувалася туди-сюди. Я знав, що вона отримає мене, якщо я дам їй ударити першим. Мені довелося завдати їй удару, щоб мати хоч якийсь шанс уникнути її удару. Я повільно підняв праву руку, вдарив її, і змія стрибнула на мене, кинувшись у повітря з блискавичним рухом. Я кинувся вліво і відчув, як її ікла промайнули в повітрі. Я приземлився на бік, перекинувся до стіни ями і став на ноги.
  
  
  Кобра знову злетіла вгору, цей проклятий злий каптур розплющився. Я рушив уперед, і вона вдарила ще раз, і я впав назад, щоб уникнути її іклів. Я відчув, як рукав моєї сорочки розірвався, коли один ікло зачепив тканину.
  
  
  Кобра вдарилася об стіну після стрибка, і цього разу замість того, щоб миттю підвестися, вона з вражаючою швидкістю проповзла через яму. Я ухилився убік, і змія знову зробила випад, але цього разу вона не була готова до правильного удару, і удар не вдався. Вона згорнулася і знову встала, і я глянув на неї з іншого боку. Я подумав про те, щоб спробувати вивести її з цього положення і потім пірнути, щоб схопити її за шию. Безтурботна спроба фінта викликала такий стрімкий випад, що це було не більше ніж натяк, і я знову повернувся і відскочив назад, врізавшись у стіну ями. Його ікла розірвали задню частину моєї сорочки, ніби її порізали бритвою.
  
  
  Я знову зробив коло, зробив хибний випад, і змія вдарила тим самим випадом. Цього разу його ікла зачепилися за поверхню моєї шкіри, достатньо, щоб залишити слід, хоч і не настільки, щоб пошкодити шкіру, але я побачив одну річ; вона підходила все ближче щоразу. Моя реакція мала сповільнитися, і це мало відбуватися швидше, ніж сповільнювалися його удари. Якщо я не вигадаю щось краще, це буде лише питанням часу. Вона знову плела, вишиковуючи мене для наступного удару. Я був біля стіни котловану невеликого приміщення для маневрів. Я почав ухилятися від одного боку до іншого, але я знав, що все, що я роблю, не надто відверне її від мети. На мить вона випросталась, а потім ударила знову. Цього разу мені справді пощастило, бо я відсувався, коли він зробила випад, і смертельні ікла знову врізалися в рукав моєї сорочки. Змія одразу відскочила і знову підвелася, щоб ударити. Я знав одне. Я не міг залишатись на місці. Залишатися одному місці означало зробити смерть неминучою. Я не міг дати час зібратися. Коли вона розгойдувалася, цей злісний язик вискакував блискавичним рухом, я почав стрибати з одного боку на інший, відскакуючи від кожної стіни, ніби тристороннім балетним кроком. Кобра знову і знову стрибала, і щоразу він промахувався повз моє тіло на частини дюйма в запасі.
  
  
  Нарешті мені довелося зупинитися. Я був у холодному поті, і в мене переривалося подих. Я зупинився, і клята кобра вдарила знову. Я впав назад і відчув, як її ікла вп'ялися в тканину моїх штанів. Вони розірвалися, коли я впав. Я зрозумів, що марно підвівся на ноги. Мої рефлекси покращилися, коли я втомився, а кобра була блискавичною, як завжди. Вона рушила вперед по землі, а я позадкував, відштовхнувся від стіни і виявив трохи доданого місця, коли вона повернулася і піднялася в повітря. Вирваний рукав моєї сорочки вільно звисав з моєї руки, і коли він ударився об мою шкіру, у мене раптово виникла думка, відчайдушна думка останнього шансу. Я притулився до стіни, на мить поза межами досяжності, і зірвав сорочку. Простягнувши її переді мною, як тореадор простягає бику свою червону мулету, я повільно рушив уперед. Кобра похитнулася вище, її каптур був повністю відчинений. Я переставляв сорочку вперед та назад. Вона зачекала мить, а потім ударила, її ікла вп'ялися в сорочку. На коротку мить, не більше секунди, її ікла вп'ялися в тканину. Я стрибнув уперед, обгорнувши обидва рукави сорочки навколо голови змії, обгорнувши тканину навколо смертоносного рота та голови. Кобра звивалася і корчилася в повітрі, люто змахуючи хвостом. Я схопився за хвіст змії і почав крутити змію широкою дугою, дозволяючи відцентровій силі тримати його тіло витягнутим майже по прямій лінії. Навіть коли вона продиралася крізь тканину навколо голови. Я сильно замахнувся і вдарив її об стіну. Сорочка, обгорнута довкола його голови, пом'якшувала удар, але цього було достатньо, щоб на мить оглушити його. Я знову замахнувся змією, цього разу вдаривши її об землю. Я впустив хвіст і щосили вдарив ногою по голові кобри, тепер майже вільної від сорочки.
  
  
  Страх і гнів захлиснули мене, коли я наступив на голову змії, вдавив її в землю, тупав і розтирав, доки ґрунт не став червоним. Я нарешті зупинився. Смертельний вбивця все ще смикався у нервових спазмах після смерті, але я не ризикував. Обережно, носком черевика я перевернув змію і побачив, що її голова справді стала сплющеною і неживою. Я підняв очі й побачив тишу й велику кількість осіб, що дивилися на мене. Все було скінчено, і я живий. Я відчув, як тремтять мої руки. Відступивши назад, я притулився до стіни ями, коли холодний піт раптово огорнув моє тіло. Руки тяглися до мене. Я схопився за них і мене витягли з ями. Смерть, жахлива смерть, промайнула повз мене, коли я подивився на неживе тіло кобри. У животі раптом стиснулися вузли, і я назавжди запам'ятав цю маленьку яму.
  
  
  Але я ще не закінчив, я озирнувся і виявив, що за кілька футів від мене стоїть Гхотак з безпристрасним обличчям, хоча я міг прочитати за ним лють. І все ж, хоч би як він був злий, він був досить спритним, щоб витримати.
  
  
  "Каркотек сказав", - сказав він, розкинувши руки. «Іноземець сказав правду. Він не вбивав змію».
  
  
  "І я скажу вам більше", - перебив я, кричачи натовпу. «Я піду в гори цієї ночі. Я зроблю те, що зробив патріарх Леунгі і повернуся. Я доведу вам, що йєті немає і що Готак не говорить від імені духа Каркотека. Каркотек не хоче, щоб ви відкрили свою землю для прибульців. Коли я повернусь, ти дізнаєшся правду».
  
  
  Гхотак насупився. Я знову відволік його. На цей раз він мав піти з ним.
  
  
  "Храмові дзвони покличуть вас завтра", - сказав він натовпу. «Ще раз слово Готака було оскаржене, і ще раз дух Каркотека має відповісти. Сніг у горах знову стане червоним, запам'ятайте мої слова».
  
  
  Я пішов геть, і натовп почав повільно розходитись. Халін повернула мені Вільгельміну і Х'юго, і Хіларі Кобб стояла поряд, спостерігаючи, як Халін притулилася до мене. Я впіймав її швидкий погляд.
  
  
  «Це було дуже добре зроблено», - сказала вона. "Чому ти зазнаєш успіху?"
  
  
  Я запитав. - "Що саме означає?"
  
  
  "У сенсі, навіщо йти в гори сьогодні ввечері?" — спитала вона. «Незважаючи на те, що я щойно бачила, ти не переможний. Ніхто не є таким».
  
  
  «Вона має рацію, Нік, - сказала Халін. «Я боюсь за тебе. Не йди".
  
  
  "Я повинен", - відповів я. «По-перше, він прийняв виклик, і я не можу відступити зараз. Але що важливіше, це може змусити його до прямого, відкритого ходу. Я маю вступити з ним у боротьбу. Я повинен дістатися до нього, перш ніж він дістанеться мене».
  
  
  "Єті уб'є тебе, як він убив мого батька", - сказала вона беззвучно. Я обмінявся поглядами з Хіларі поверх голови Халін.
  
  
  «Забудь про йєті, Халіне, - сказав я. «Він не чіпатиме мене рукою. Чи я маю сказати лапою?» Я посміхнувся їй, і вона відвернулася - серйозна та неусміхнена.
  
  
  «Йєті чи не йєті», - втрутилася Хіларі, «ти виставляєш себе підсадною качкою. Мені це зовсім не подобається.
  
  
  Її блакитні очі затьмарилися глибоким занепокоєнням, і я посміхнувся їй. "Обережно, Хіларі", - засміявся я. "Ви кажете позитивно сентиментально".
  
  
  "Ви повинні жартувати про все?" - кинула вона на мене, в її очах відбивався раптовий біль.
  
  
  "Це допомагає", - сказав я, дивлячись їй у вічі. "Але все одно дякую", - м'яко додавши. «Я ціную вашу турботу. Це показує, що за журналістом, який ніколи не помре у вас, може бути дівчина».
  
  
  «Іди до біса», - гаркнула вона і пішла. Я засміявся і пішов далі з Халін.
  
  
  Розділ VI.
  
  
  Поки я відпочивав, Халін поклала свою маленьку теплу постать поряд зі мною на ліжко. Ближче до вечора я прокинувся і відчув себе відпочившим і відпочившим. Мене переповнювало гостре передчуття, яке завжди охопило мене, коли я відчував, що починаю діяти прямо проти головної проблеми, в даному випадку з Гхотаком. Я кинув йому ще один прямий виклик і знав, що він повинен відповісти на нього. Його успіх був феноменальним, але я знав, що він не може розраховувати на те, що ведмідь чи сніговий барс прикінчать мене. Йому доведеться самому застрахуватися, а я буду готовий і чекатиму на нього. Халін допомогла мені зібрати моє спорядження і чіплялася за мене при кожній нагоді. На ній був лише шовковий халат, і я відчував її м'якість під ним.
  
  
  "Повернися до мене, Нік", - видихнула вона, коли я зібрався йти, обвиваючи тонкими руками мою шию. Я зазирнув їй у вічі і знову побачив те, чого не наважувався побачити. Її очі були очима закоханої жінки, і це було погано. Не для мене, а для неї. Я мовчки сподівався, що це справді емоційний розлад, страх і подяка, і що він зникне, коли все це закінчиться. Я озирнувся на її маленьку постать у дверях, коли виходив. Я бачив жахливу покірність у її очах і знав, що вона не вірила, що я повернуся.
  
  
  Я махнув рукою і поплентався далі, дуже впевнений, що не тільки повернуся, але і в надії отримати шкуру того, чорт забирай, дивна істота вбила її батька. Рушниця Марлін у мене була перекинута через плече. Воно могло пробити дірку у слоні і, звичайно ж, впоратися з леопардом чи ведмедем. Сіро-блакитне світло сутінків уже почало згущуватися, коли я досяг вузького проходу, що веде в гори. Я вирішив піти тією ж стежкою, якою пішов старий, і розбив табір досить близько до того ж місця, я не був на півдорозі, коли темрява почала наближатися, і вітер завив у своєму моторошному, крижаному крику крику. Гори з їхніми крижаними іклами і щелепами тріщин, що зяяли, були таким же реальним ворогом, як і всі інші. Одна помилка – і Гхотак здобуде перемогу, навіть не ворухнувши пальцем. На спині у мене був рюкзак, що складався в основному з важких ковдр, трохи їжі та води, а також невеликої аптечки. Я розраховував лише на одну ніч, тому не було причин для додаткового обладнання.
  
  
  Я рухався повільно, обережно. Ніч стала холоднішою, і небо затягнулося хмарами,
  
  
  я відчув сніг у повітрі. Пальці хворіли від холоду, що пронизував навіть найтепліші рукавички, моє обличчя напружилося і почервоніло, я насилу піднявся вгору, вдячний за кожні кілька футів скелястого уступу. Я досяг виступу, на якому розбив табір старий, і вирішив піднятися вище, де я невиразно міг розрізнити ширший виступ. Нарешті я дістався до нього і був радий, що це зробив. Він був певною мірою захищений від сильнішого вітру і входив у серію невеликих гірських плато. Більше того, чагарників було достатньо, щоб зібрати достатньо дров для мого багаття. Я розбив табір, приставивши рюкзак до кам'яної стіни, яка височіла у мене за спиною, і розвів невеликий, але зігріваючий вогонь. У його світлі я міг бачити, що місцевість поцяткована високими вертикальними тріщинами і глибокими ребрами в скелі, а над моєю головою височів величезний виступ із засніженої скелі. Невеликий виступ плато вів угору, згинаючись, ховаючись з поля зору, і я не став з'ясовувати, як далеко він закручується. Я не пішов далі за це. З «Марліном» поряд зі мною, з вогнем переді мною, я притулився спиною до кам'яної стіни і слухав дикий вітр, що леденить душу, який свистів через гори. Йшли годинники, і я розв'язав свій невеликий пакет із їжею. Я приніс бляшанку і кілька пакетів розчинної кави. З водою з талого снігу все було непогано. Принаймні, там, нагорі, з наростаючими люттю крижаними вітрами, смак був просто дивовижним. Я якраз прибирав інші пакети, які приніс, коли почув шум, звук когось або чогось, що наближається до уступу.
  
  
  Я схопив рушницю і відштовхнувся від вогню, нахилившись за межами світлового кола. Відвідувач підходив ближче, і тоді я побачив постать, темну тушу вночі, що обережно наближалася до вогню.
  
  
  "Привіт, Янки", - сказала постать. "Ти там? Я тебе не бачу".
  
  
  Я мало не впустив рушницю, похитав головою і знову глянув. Я нічого не бачив. Фігура була там, тепер поряд із вогнем, озирнулася. Я підвівся і пішов до вогню.
  
  
  "Що, чорт забирай, ти тут робиш?" – сердито вимагав я. "Ти що, не в своєму розумі?"
  
  
  «Не хвилюйся, старовине», - відповіла вона, блиснувши дещо застиглою усмішкою. "Я не залишусь тут".
  
  
  «Ти страшенно праві, - вибухнув я. «Ти повернешся до біса до села».
  
  
  «О ні, – сказала вона. "Я розбила табір за поворотом і спустилася вниз. Звідси мій вогонь не видно, але я бачу свічення від твого. Я вирішив, що якщо ти піднявся сюди, це має бути важливим, і тому це важливо для мене. Або, я б сказала, для моєї історії. Крім того, у мене є таке ж право, як і у вас, щоб тинятися в цих горах ".
  
  
  "Ти і твоя проклята історія", - сказав я. "Ти могла загинути, просто піднявшись сюди".
  
  
  «Нісенітниця», - заперечила вона. «Тримаю в заклад, що я каталася на лижах і ходила в гори більше, ніж ти. Але я просто зайшла подивитися, чи ти не маєш чаю. Я забув запакувати трохи, коли виїжджала, і я трохи хочу пити».
  
  
  Я поклав рушницю, глянув на неї і похитав головою.
  
  
  «Повертайся, Хіларі, – сказав я. «Я не можу турбуватися про тебе і наглядати за тобою. Якщо виникнуть проблеми, я буду зайнятий, просто щоб тільки залишитися живим».
  
  
  «Я не просила вас доглядати мене», - сказала вона. «Може, я за тобою наглядатиму. А тепер, якщо ти даси чаю, я повернуся до свого табору».
  
  
  "Кава", - сказав я, прогарчавши їй це слово.
  
  
  "Тоді це буде кава", - сказала вона. Я простяг їй дві упаковки розчинної кави, і вона чемно кивнула.
  
  
  "Велике дякую, старовина", - сказала вона. «Крикни мені, якщо я тобі знадоблюсь».
  
  
  Вона обернулася і пішла по уступі, зникаючи за рогом. Я пішов за нею і зупинився на розі. Темної ночі вона вже зникла, але я чув, як вона спускається по засніжених скелях. Тепер я бачив її вогонь із кутової точки. Вона розбила табір на іншому виступі за кілька сотень футів вище від мене. Я стояв і дивився і, нарешті, побачив, як її постать з'явилася біля вогню. Якийсь час я спостерігав, як вона варила каву, а потім знову повернулася до тепла мого вогню. Через кілька хвилин від вогню, і я виявив, що крижаний холод просочується крізь одяг, що рухається сильними вітрами в незахищений кут уступу. Я сів біля вогню і виявив, що посміхаюся, думаючи про Хіларі Кобб. Чорт, ви повинні були захоплюватися її завзятістю. Вона сказала, що сидітиме у мене на хвості, доки не отримає розповідь, і вона так і чинила. Мені було шкода, що довелося подбати про те, щоб її історія не була опублікована. Я знову посміхнувся. Цієї ночі їй нічого було б показати, крім біса неприємних спогадів, якщо тільки не з'явиться Гхотак. Якось я почав думати, що він ухиляється від прямої дії. Я дістав ковдру, товстий вовняний халат, накрив їм ноги, поклав гвинтівку Marlin собі на коліна і заплющив очі. Вогонь зі свіжими дровами, мабуть, зігріє мене до світанку. Я впав у напівсон, моє тіло швидше спить, ніж не спить, мої почуття швидше не сплять, ніж сплять.
  
  
  Минав годинник, і тільки крик вітру порушував тишу. Кілька разів я відкривав очі на звук тільки для того, щоб слухати і чути, що це був лише тріск льоду або ковзання снігового уступу. Небо було темним, і почав падати сніг, все ще легкий і не більше, ніж вихором. Я заплющив очі і продовжував відпочивати в напівсонній пильності. Сірий світанок починав фарбувати небо, і гірські вершини виступали темними контурами, зазубреними зубами якогось міфологічного гіганта. Я дивився на них через майже закриті повіки, коли почув крики, спочатку Хіларі, а потім льодові кров напів-рев і напів-крик. Я схопився з гвинтівкою в руці, стрибнув прямо крізь багаття, що тліло, і помчав до краю уступу. Я міг ясно бачити її табір. Вона мчала невеликим плато, падаючи на лід, а за нею на двох ногах була істота з пекла, демон з якоїсь стародавньої міфології, чогось, чого не могло існувати. Його тіло покривало довге сиво-біле волосся. У нього було нелюдське обличчя, кігті руки і кігті ноги. Я припустив, що коли він стояв прямо, то був би майже сім футів зросту, його наготу покривало мавпоподібне сірувате волосся. Я бачив, як він простягнув гігантську руку вниз і схопив дівчину за куртку, піднявши її ззаду, як дитину.
  
  
  Я прицілився з гвинтівки, але він чи вона підкидав дівчину перед собою. Я не міг зробити чіткий постріл, але вирішив, що постріл у будь-якому випадку, просто для ефекту, буде кращим, ніж нічого. Спускаючись крутою крижаною стежкою, я зробив два постріли і побачив, як істота зупинилася, впустила дівчину і подивилася на мене. Я спускався на плато, не в змозі зупинити ковзання та падіння. Я мав усе, що я міг зробити, щоб триматися за рушницю і не зламати собі шию. Істота видала ще одне фантастичне кричущее ревіння, і коли я приземлився на плато, воно помчало в іншому напрямку. Я побіг за ним, піднімаючи на бігу рушницю, і вистрілив. Куля потрапила в плече, і вона звернулась у лють і біль. Я зупинився, щоб зробити ще один постріл, але, коли я це зробив, моя нога вийшла з-під мене на ділянці засніженого льоду. Я впав назад, гвинтівка відлетіла убік.
  
  
  Істота кинулася на мене, і тепер, зблизька, я міг бачити його недолюдне обличчя, видовжене і нагадує морду. Його очі, маленькі та темні, нагадували очі ведмедя. Все, на що мав час, - це пірнути за гвинтівкою і взятися за ствол. Я змахнув їм щосили, і важка ложа потрапила проклятій істоті прямо в обличчя. То був удар, який зламав би череп чоловікові. Істота зупинилася, на мить відсахнулась і стрибнула на мене. Все ще тримаючи гвинтівку за ствол, я повернув її, знайшов спусковий гачок і випустив постріл у повітря, сподіваючись, що це може налякати його. У мене не було ні місця, ні часу, щоб спрямувати на нього ствол. Клята тварина просто стрибнула. Я впав на землю і відчув, як величезна постать торкнулася мене. Я мигцем побачив його лапи, людські за формою, якщо не рахувати кігтистих передніх подушечок. Істота продовжувала йти після свого стрибка, перестрибуючи з однієї скелі на іншу. Я прицілився в стрибаючу тварюку, але стріляв надто швидко і з поганої позиції. Постріл схибив, і я піднявся і побачив, як вона зникає в глибоких ребристих тріщинах.
  
  
  Хіларі сиділа, її очі розширились від шоку. Я підійшов до неї і відкинув каптур її куртки. Тепер йшов сильний снігопад.
  
  
  Я запитав. - "З тобою все гаразд?" Вона подивилася на мене і впала в мої обійми, її подих вирвалося з глибоких ридань. Я глянув на неї. За винятком обірваної спинки її парки, де пазурі істоти підняли її, з нею все було гаразд. З жахом, але в іншому все гаразд.
  
  
  "Боже мій", - нарешті прошепотіла вона. "Що це було, Нік?"
  
  
  "Не знаю", - сказав я. Це було те, чого не існує, легенда, уривок фольклору. Я й досі не вірю цьому. Я бачив це, я заплутався в цьому і досі не вірю.
  
  
  Голова Хіларі була біля моєї руки, її волосся було майже білим від снігу. Я натягнув каптур її парки через голову. «О, Нік, Нік, – сказала вона. «Гидка снігова людина існує. Єті живий. Ви не можете більше сміятися з легенди. Ви не можете, я не можу. Це правда, Нік, правда».
  
  
  Я не мав відповідей. Всі вони були поглинені волохатим демоном з якоїсь стародавньої книги про міфологічні істоти. Але чи була ця тварина? Чи то була людина? Хіларі здригнулася. "Боже, Нік, це добре названо", - видихнула вона. «Це безперечно було огидно. Я ніколи не повністю відкидати інші легенди ні про що, крім як після цього ».
  
  
  Її очі були широко розплющені, дивлячись на мене, і страшенно блакитними. Сніжинки покривали її брови і прилипали до віків, а її прекрасне круглолице обличчя, здавалося, іскрилося. Я відірвав від неї очі і впіймав себе на думці про швидке зіставлення речей, від абсолютного жаху до свіжої, чистої краси за лічені хвилини.
  
  
  "Я боюся, Нік", вона знову здригнулася. "Боюсь, це повернеться".
  
  
  "Чомусь я так не думаю", - відповів я. Тут є кілька дуже цікавих аспектів. Єті, очевидно, живий, але я теж».
  
  
  "Зараз не час для загадок", - сказала вона. "Що це має означати?"
  
  
  «Ми маємо визнати, що ця проклята штука реальна», - сказав я. Але він не напав на мене. Він напав на ваш табір. Він не вбиває і не атакує, тому що Дух Каркотека наказує йому це робити. Він убиває без розбору. Якщо це пов'язано з чимось, я тримаю парі, що це Гхотак. "
  
  
  «Ніхто не міг контролювати цю істоту, Нік, – заперечила Хіларі.
  
  
  «Не контролювати, як ви це маєте на увазі, не як мати дресировану собаку», - сказав я. «Але є всі види контролю. Чомусь я не думаю, що він переміщається повністю сам собою».
  
  
  Хіларі встала. Вона дивилася на сніг, який тепер падав у пекучій, кусаючій, похилій люті. Інші вершини були майже невидимі через білу завісу.
  
  
  «Це кривава хуртовина, Нік, - сказала вона. Ми ніколи не повернемося сюди. То була б вірна смерть. Адже ми не могли бачити тріщину перед собою».
  
  
  Вона обернулася до мене і схопила мене за руку. «Боюсь, Нік, - сказала вона. "Я боюсь."
  
  
  «Доведеться підвестися», - сказав я. «Нам потрібно буде знайти місце, в якому ми зможемо заночувати, доки воно не вибухне. У мене достатньо їжі та кави, щоб протриматися два дні. Опівдні все може статися. Давай, де вся ця твоя рішучість?
  
  
  «Бісове бажання зникло», - сказала вона. «Я думаю, це прокляте створіння налякало мене до смерті».
  
  
  Я взяв її за руку. "Збери своє спорядження і приступимо до полювання", - сказав я. «Чим довше ми чекаємо, тим менше у нас шансів знайти щось». Вона кивнула, і за кілька хвилин ми вже дерлися на гору. Ми зупинилися, щоб забрати мою ковдру та їжу, а потім рушили далі. Сніг і мінусові температури в поєднанні хлестали нас по обличчях укусами холоду, болю, що жалить, і кожен крок був подібний до того, що вам в обличчя кидали жменю гострих каменів. Я вибрав вузьку стежку вздовж прямовисної крижаної стіни на випадок, якщо вона призведе до великої тріщини між двома льодовиками. Якби ми змогли знайти там місце, ми були б хоч трохи захищені від люті вітру. Виступ звужувався, і стежка йшла вгору вздовж урвища. Раптом він розширився, і я опинився на невеликому плато. У стіні скелі з'явився темний силует, і я рушив до нього крізь білу завісу. Підійшовши до нього, я побачив, що це вхід у печеру в скелі.
  
  
  "Сюди, Хіларі", - схвильовано крикнула я. "Давай." Я ввійшов у печеру, низько нахилившись, щоб пройти невеликим входом. Він був сухий, чистий і, очевидно, колись використовувався іншими мандрівниками, тому що біля однієї стіни були складені дрова. Я не міг стояти прямо всередині, але він був футів п'ятнадцяти завглибшки і десять футів завширшки. Ми розпалили багаття біля входу в печеру, відразу за сніговою лінією, що швидко накопичується зовні. Вітер підтримував тепло, що поверталося до печери, і за годину в печері стало так само тепло, як у вітальні котеджу. Ми зняли верхній одяг і розстелили його на землі, щоб дати йому висохнути. Хіларі заспокоїлася, і під верхнім одягом на ній був помаранчевий светр і темно-сині штани. Вона весело балакала про своє минуле, своє домашнє життя в Англії, і ми обмінювалися анекдотами та історіями. Це була інша Хіларі Кобб, тепла, життєрадісна дівчина без ворожої агресивності, і це прокоментував.
  
  
  «Це ви, мерзотники, робите дівчину агресивною», - сказала вона. "Ніколи не думаєш, що дівчина може щось робити правильно".
  
  
  «Але є багато дівчат, які приймають це і не мають повного бажання змагатися і доводити речі», - заперечив я.
  
  
  «Думаю, я просто не з них», - рішуче сказала вона, і я посміхнувся, коли побачив, що її гнів миттєво спалахнув.
  
  
  "Я знаю", - сказав я. «Ось чому ви пішли за мною сюди».
  
  
  "Ну так, але тільки частково", - відповіла вона.
  
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  
  Вона обернулася і втупилась у мене своїми прекрасними блакитними очима, широкими і круглими. Її зухвалий ніс та прекрасна шкіра сяяли у відбитому світлі вогню.
  
  
  "Ти повіриш мені?" - спитала вона без посмішки. Я кивнув головою.
  
  
  «Чесно кажучи, я хвилювалася за тебе тут одного, - сказала вона. «Думаю, це була суміш двох бажань. Мені потрібна моя історія, і тобі краще не забувати про це. Але після того, як я побачив тебе в поєдинку з цією жахливою змією, я зрозумів, що ти був кимось екстраординарним, і все, що привело тебе сюди, було важливим. І я відчував, що ти робиш це самотужки, і це чомусь було неправильно».
  
  
  "Я зворушений, Хіларі", - серйозно сказав я. «Так. Але я пішов на це не один. Старий був помічником та провідником. І Халін дуже допомогла багато в чому».
  
  
  "Готова посперечатися", - різко сказала вона, і я посміхнувся. Ревнощі, як я дізнався багато років тому, була вродженою жіночою чуттю, і вона була присутня навіть тоді, коли в неї не було ніякого проклятого права бути там.
  
  
  «Знаєш, дівчина закохана в тебе», - додала вона, і мені нагадала ще одна жіноча якість, цю унікальну здатність відчувати певні речі без питань та сумнівів і бути в них абсолютно правими. Вона вловила легку стислість мого обличчя.
  
  
  "Ну, це правда, і мені її шкода", - сказала вона.
  
  
  "Шкода її?" Я насупився: "Чому?"
  
  
  «Ти знаєш відповідь на це питання не гірше за мене», - відрізала вона. «Тому що ти не той чоловік, якого можна закохатися, принаймні, не так, як вона». Я, звичайно, знав, що вона має рацію, і моя повільна посмішка показала це.
  
  
  «І ти завдаси їй болю, тому що ти не можеш не завдати їй болю», - додала Хіларі. «Ось чому мені її шкода».
  
  
  "Ти сьогодні дуже всіх захищаєш", - посміхнувся я. "Спочатку сюди за мною, а тепер боляче за Халін".
  
  
  «Я лише як дівчинка-скаут, яка намагається отримати значок за особливі заслуги», - різко сказала вона. "Я сказала тобі, що ти не зрозумієш".
  
  
  «Краще бережися власних емоцій», - сказав я. "Чи ви так добре вмієте самі захищатись?" Вона вловила глузування в моєму голосі, і її очі звузилися.
  
  
  "Краще", - сказала вона. «Я ні в що не вплутуюся, і я нічого не роблю, якщо не наважуюсь судити».
  
  
  Я посміхнувся і дістав їжу. В'ялена яловичина виглядала явно неапетитною, хоча я зголоднів. Я вдягнув парку і взяв гвинтівку.
  
  
  «Добре, перейдемо до останнього зауваження докладніше пізніше», - сказав я. «Тим часом, я думаю, що, можливо, я зможу краще працювати щодо постачання харчування. Залишайся тут, жінка, і займися печерою».
  
  
  «Так, пане», - сказала вона, сяючи усмішкою вдаваної улесливості. Я дозволив вогню згаснути, переступив через нього і влучив у шторм. Я згадав, як під час моєї першої подорожі через гори я бачив фазанів у скелях навіть вище, ніж ми були зараз. Знаючи, що звички птахів не змінюються навіть під час штормів, я спробував заглянути крізь білу фіранку. Я рухався плато, прислухаючись кожні кілька кроків. Пориви вітру здіймали сніг між поривами і дозволяли мені трохи зазирнути вперед. Я пригнувся і з кожною секундою замерзав. Я вже збирався кинути це як погану роботу, коли почув ляскання крил і побачив двох фазанів, що пробиралися через плато, де вони трохи піднялися, щоб зустрітися з чагарниками. Я підняв пістолет і старанно прицілився. Марлін міг зробити дірку настільки велику, що від птиці не залишилося б їжі. Найближчий я потрапив у голову, відірвавши його і залишивши решту тіла незайманою. Повернувшись із трофеєм у печеру, я знову розвів вогонь і використав Хьюго для акуратної операції на фазані.
  
  
  "Обід, гідний королеви", - оголосив я пізніше. "Фазан на грилі. Що ще можна бажати?"
  
  
  "Немає вина?" - їдко прокоментувала Хіларі.
  
  
  Ми були в середині обіду, поїдаючи фазана, який був трохи веселим, але ніжним, коли Хіларі поставила два дуже прямі запитання. Я вирішив відповісти їм обом. Неважко бути чесним, коли ти маєш усі карти.
  
  
  "Що все це означає, Нік?" - Запитала вона. "Чому ти тут? Чому Гаррі Енгслі був відправлений сюди? Я дивилася на неї, блакитні очі тверезо дивилися на мене, її світле волосся відкидало мідні відблиски в мерехтливому світлі вогню, а великі груди так спокусливо виступали за яскраво-жовтогарячий светр. Цього разу їй вдалося так глибоко поринути у те, що я вирішив пограти з нею прямо, тим більше що знав, що вона нікуди не пошле свою історію.
  
  
  "Червоні китайці намагаються таємно захопити Непал", - категорично сказав я. Я розповів їй про деталі, які я знав, про роль Гхотака як лідера внутрішньої п'ятої колони, про вже значний приплив підготовлених революціонерів під виглядом мирних іммігрантів. Коли я закінчив, вона була неусміхненою та серйозною.
  
  
  «Нарешті дякую за чесність», - сказала вона. «Я відчувала, що це щось таке, але не розуміла, наскільки вони близькі до успіху».
  
  
  Вона замовкла, а я спостерігав за нею у світлі багаття. Я давно вирішив, що вона справді дуже приваблива дівчина. Тут, у теплі багаття, коли на вулиці вирував снігопад, вона була бажаною та дуже привабливою. Її друге питання прозвучало так, ніби вона читала мої думки.
  
  
  "Цей сніг не скоро припиниться", - сказала вона. “Ми можемо провести тут ніч. Ти збираєшся зайнятися зі мною любов'ю, Нік?
  
  
  «Я не намагатимуся», - сказав я. "Я зроблю це". Я побачив, як ворожість миттєво позначилася на її очах.
  
  
  «Я казала вам, що нічого не роблю, доки не захочу», - сказала вона.
  
  
  "Я чув тебе", - посміхнувся я. "Це нормально. Ти можеш покликати. Насправді я впевнений, що ти покличеш».
  
  
  Її губи стиснулися, і я залишив його там. Я встав і вийшов назовні, обминаючи вогонь. Темрява наближалася швидко, а хуртовина все ще тривала. Я був злий і розчарований, боячись того, що міг зробити Гхотак. Шторм, ймовірно, також ускладнить його пересування, але я знав, що коли він закінчиться, нам потрібно буде швидко повернутися до Катманди. Я повернувся всередину і побачив, що Хіларі спостерігає за мною, в її очах була суміш виклику та невпевненості. Її груди здіймалися вгору, як маленькі копії гір зовні, коли вона спиралася на лікті. Я опустився навколішки поруч із нею, дивлячись їй у вічі, і раптово зрозумів, що виклик, який я бачив там, був її маскою. Вона використовувала його для маскування власних бажань, щоб замаскувати їх як від себе, так і від інших.
  
  
  Я нахилився і доторкнувся губами до її губ. Якийсь час вона залишалася нерухомою, а потім почала відриватися. Я схопив її за плече і різко розвернув, притискаючись до її губ. Я відкрив її губи язиком і відчув, як вона корчиться, її руки торкаються моїх плечей. Я міцно обійняв її і дозволив своїй мові проникнути в її рота, посилаючи його взад і вперед. Я відчув, як її губи раптово пом'якшилися і затремтіли, відчув, як вони розслабилися і відповіли моїм. Її язик притиснувся до мого, і вона задихалася, притискаючи повні губи до мого рота, пожираючи, обпалюючи, спрагу.
  
  
  Моя рука знайшла її груди, і вона скрикнула, поки я блукав м'якою ніжною плоті. «О, Боже мій, Нік… О, Боже», - видихнула вона. Я стягнув з неї светр, і бюстгальтер розстебнувся. Її красиві великі груди лежали у мене на грудях, і вона рухалася до мене, її ноги посмикувалися і терлися один об одного. Я знайшов її груди своїми губами, ніжно торкаючись їх, і її крики наповнили маленьку печеру звуками чистого захоплення. Я зупинився, відірвав від них губи, і вона гарячково піднялася, щоб засунути їх мені до рота. "Ой, не зупиняйся, чорт... не зупиняйся", - сказала вона. Я знову відсторонився і подивився на її обличчя, її очі заплющилися від задоволення, губи розплющилися, тремтячи.
  
  
  "Ти кличеш, Хіларі?" – м'яко спитав я. Вона захникала і притулилася грудьми до моєї руки. «Воша», - схлипнула вона. «Ти, воша. Так, я кличу… Я хочу, боже, я хочу». Я знову нахилився до солодких її грудей і відчув, як незаймані соски піднімаються під м'яким колом мого язика. Штани Хіларі раптово спадали з її ніг, і я досліджував юну, тверду опуклість її живота, теплу вологість її стегон, коли вона продовжувала видавати слабкі звуки екстазу. Я опустився на неї. Її руки стиснули мою шию, як лещата, а її губи наполегливо цілували моє обличчя. Коли я увійшов до неї, вона заплакала довгим, низьким, сповненим пристрасті криком, який ставав все сильнішим у міру того, як я збільшував свої рухи. Раптом я відсторонився і довго чекав. Вона лежала в анабіозі, вигнувши спину, не дихаючи, а потім скрикнула від екстатичного болю, криком благання про голод. «Ні-о-о-о… ти не можеш зупинитися. Боже мій, ні. Будь ласка… о, о, будь ласка». Я знову підійшов до неї і почав рухатися в сильнішому і сміливішому ритмі, і тепер Хіларі била кулаками по моїх грудях у дикій, неконтрольованій пристрасті. "О, я не можу... я не можу впоратися з цим", - вигукнула вона. «Я не можу цього впоратися».
  
  
  "Ти впораєшся з цим", - сказав я, і я знав, що вона відчуває цю солодку тугу неконтрольованого екстазу, момент, який коли-небудь знали лише деякі жінки, коли їхні пристрасті буквально виходять за межі їх самих. Та ж агресивність, та ж рішучість, тепер перетворена на екстаз захоплення, несла її до висот, про існування яких вона ніколи не підозрювала, до Гімалаїв пристрасті, і в мене промайнула швидкоплинна думка, що наша обстановка підходить для неї. Раптом, коли я глибоко увійшов до неї, вона схопила мене, і її юне, тверде тіло судорожно затремтіло, а її дихання стало уривчастим. Нарешті, як вимкнена лампочка, вона впала, зовсім змучена та виснажена. Я лежав поруч із нею, насолоджуючись чудовими контурами її тіла. Хіларі була великою дівчинкою, але гарною красою її мали лише деякі дорослі дівчинки. Минув деякий час, перш ніж вона розплющила очі і подивилася на мене. Вона перекинулася і лягла до мене, притиснувши губи до мого вуха.
  
  
  "Ви весь час знали, чи не так?" — спитала вона. Ти весь час знав, чого я дійсно хотіла.
  
  
  «Не спочатку, – сказав я. «Принаймні свідомо. Але я радий, що дізнався».
  
  
  Я повернув її, щоб подивитись їй у вічі. Я запитав. - "А ти?"
  
  
  Вона кивнула і міцно обійняла мене. "Я рада", - сказала вона. "Я сподіваюся, що сніг ніколи не перестане йти".
  
  
  Ми тихо лежали в теплому маленькому світі, який ми знайшли, і ще до того, як ніч закінчилася, я навчив Хіларі більше про висоту пристрасті та екстазу. Вона була енергійною та щирою, але брак досвіду заповнювала чистим задоволенням відкриття. Сніг припинився на світанку, і ми нарешті одягнулися і рушили в дорогу. Вона зупинила мене на виході і притулилася губами до моїх.
  
  
  "Я ніколи не забуду цієї ночі", - сказала вона. «І мені ще більше шкода Халін. Коли ви встанете, ви залишите велику дірку в її світі і підете, як і зробите».
  
  
  «Перестань змушувати мене почуватися бездушним», - сказав я. «Вона переживе це. Вона прийшла до мене, вся пов'язана ритуалами, звичаями та давніми кодексами. Я намагався повернути її убік».
  
  
  «Тримаю в заклад, ти пробував тридцять чи сорок секунд», - посміхнулася вона.
  
  
  "Стара Хіларі повернулася", - сказав я. «Міс солодощі та світла».
  
  
  «Можливо, стара Хіларі ніколи не йшла», - сказала вона. «Можливо, вчора ввечері була лише швидкоплинна пауза». Її рука раптово стиснулася на моїй, і її голова притулилася до моїх грудей. «Можливо, стара Хіларі повернулася, бо їй страшенно шкода, що старий світ має повернутися», - сказала вона тихим голосом. "Може тому, що бажання минулої ночі могло продовжуватися вічно".
  
  
  Я обняв її ще мить, а потім рушив з печери. Зовні світанок зробив нам ще один сюрприз. Сніг зупинився і ліг на всю важку білу ковдру, але тепер я вперше побачив, де ми були. З уступу ми дивилися вниз на широкий прохід, і в ньому стояло десять наметів і багато солдатів, які щойно вийшли зі своїх укриттів.
  
  
  "Вони китайці!" - Видихнула Хіларі.
  
  
  "Вони страшенно впевнені", - сказав я. "Китайські загарбники".
  
  
  "Але що вони тут роблять, Нік?" — спитала вона.
  
  
  "Я не знаю, але можу зробити досить хороше припущення", - відповів я. «Б'юся об заклад, вони їдуть на зустріч із Гхотаком. Він, ймовірно, викликав бригаду військ як страховку».
  
  
  "Страхування від чого?"
  
  
  «Проти того, що щось пішло не так в останню мить. Проти моєї присутності на місці події. Проти несподіваного розвитку подій. Якщо, наприклад, король вирішив відмовитися від задоволення петиції в останню хвилину, він міг би здійснити переворот і досягти свого встановлення у владі».
  
  
  Ми присіли на виступ і дивилися, як солдати розтягуються та розчищають сніг. Вони не зносили свої намети, а це означало, що вони чекали на когось, без сумніву, провідника, який проведе їх до кінця шляху. Можливо, вони чекали, що хтось доставить звістку від Гхотака, яким має бути їхній наступний крок. Я бачив, як офіцер вийшов з намету і відправив двох вартових, по одному в обидва кінці перевалу. Той, що з нашого боку, зайняв позицію майже під тим місцем, де ми засіли.
  
  
  "Вони, безперечно, прийшли через Тибет", - сказав я. Але я хочу перевірити це на собі. Я можу отримати відповіді, які хочу, від того вартового, якого він послав сюди сам».
  
  
  Я вручив гвинтівку Хіларі. "Тримайся за це і залишайся тут, поки я не повернуся", - сказав я їй. «Розумієш? Жодних рішень самостійно, або я зламаю тебе навпіл, коли наздожену тебе».
  
  
  Вона кивнула головою. "Обіцяю", - сказала вона. "Я залишуся тут".
  
  
  Я обережно обігнув інший кінець вузького уступу, знайшов місце, де можна було спуститися, і дозволив собі впасти в кучугуру глибокого снігу. Я пригнувся, коли на мене з уступу впала невелика снігова лавина, стурбована моїми рухами. Я дивився, як осідає сніг, і на моєму обличчі з'явилася посмішка. Якщо пощастить, то це може бути дуже корисний день. Я вибрався з кучугури і почав спускатися вниз, намагаючись рухатися по камінню, де тільки можливо, намагаючись не вибити пухкий сніг. Китайський солдат розташувався між двома великими кам'яними утвореннями і спокійно стояв, вважаючи, що його піст був скоріше формальністю, ніж ще. За двома скелями була вузька тріщина в льодовику, глибше, ніж могло бачити око. Я став на вершину каменю і кинувся на нього, потрапивши в ціль. Він упав зі мною в щілину. Я торкнувся його щелепи правою рукою, і він обм'як. Потягнувши його за собою, я увійшов у високі стіни, що примикали до розколини. Він наближався, і я виставив його голову і плече через край, здавалося б, бездонної прірви в горах. Мій китайський був досить добрим, якщо він не говорив на одному з найменш відомих діалектів. Виявилося, що він мене дуже добре зрозумів. Дозволивши йому заглянути в прірву, я висмикнув його на спину, тримаючи наполовину край одягу.
  
  
  Я запитав. - "Чому ви чекаєте тут?" Він побачив у моїх очах, що я не став би двічі думати, щоб скинути його з краю.
  
  
  "Ми чекаємо наказу рушити", - сказав він.
  
  
  Я запитав. - "Накази від кого?"
  
  
  Він знизав плечима. «Я лише солдат», - сказав він. "Не можу сказати."
  
  
  Я відштовхнув його від краю, і він схопив мене за руку для підтримки. Його вузькі очі розширилися від страху.
  
  
  "Накази від кого?" – повторив я. «Б'юся об заклад, вас спеціально обрали, і ви всі знаєте, навіщо ви тут».
  
  
  "Накази від ченця", - видихнув він.
  
  
  "Коли ви на них чекаєте?"
  
  
  Він почав давати мені ще одну ухильну відповідь, але передумав. "Скоро", - пробурмотів він. "В будь-який час. Сніг затримує нас».
  
  
  Я відтяг його від краю. Я тільки збирався оглушити його і дозволити йому знайти дорогу назад до Тибету, коли він прокинеться, якщо він зможе, але він зробив помилку, накинувшись на мене. Я ухилився від випаду, вибив його з-під ніг і нарізав йому шию. Він упав, перекинувся і, коли пухкий сніг поступився місцем під вагою його тіла, послизнувся на краю, і я заліз назад туди, де залишив Хіларі.
  
  
  "Ми повинні повернутися, але не раніше, ніж ми подбаємо про цю групу", - сказав я їй сухим тоном.
  
  
  - Ти дурень, - сказала вона. «Ми двоє проти них усіх? Ти не можеш бути серйозним».
  
  
  «Ви робите те, що я говорю, і дбаєте про кожного з них відразу», - сказав я. Я взяв із собою солдатську гвинтівку і віддав її Хіларі, забравши Марлін. Я вказав на високі гірські схили по обидва боки перевалу.
  
  
  «Ці скелі та уступи вкриті тоннами свіжого снігу, який ще не осів», - сказав я. "Його можна змістити будь-якою раптовою вібрацією і викликати гігантську лавину".
  
  
  Я побачив раптове розуміння її очей.
  
  
  «І вібрація може бути викликана луною пострілів, що відбиваються від гірських схилів», - сказала вона.
  
  
  "Розумна дівчинка", - сказав я. Іноді потрібна тільки вібрація від звукових хвиль одного пострілу, щоб викликати сніговий зсув. Але ми маємо намір переконатися в цьому. Я збираюся спуститися вниз і перейти на інший бік. Коли ви чуєте мій перший постріл, почнете стріляти. Цільтесь прямо на протилежний схил гори. Зроби шість пострілів і зупинися. Що б ти не робила, не йди звідси. Тут тебе захищатимуть під виступом над головою. Коли все закінчиться, ти можеш спускатись. Зустрінемось унизу цього розрізу”.
  
  
  Я почав спускатися, махаючи їй у відповідь. Я не рухався, поки дістався краю перевалу, де стояв вартовий. Звиваючись на животі по відкритому простору, я дістався до іншого боку і почав дертися по слизькому пухкому снігу. Знайшовши нішу приблизно на тому ж рівні, що й Хіларі навпроти мене, я глянув на солдатів у проході. Я не міг розрізнити Хіларі у світлі свіжого снігу, але я підняв рушницю і вистрілив. Я одразу почув її постріл. Я продовжував стріляти у повітря, всього шість пострілів. Внизу метушилися китайці, вискакували зі своїх наметів, дивилися вгору і ворожили, що, чорт забирай, відбувається. Коли я зупинився, останній постріл Хіларі луною рознісся по перевалу, і я прислухався до звуку, який був майже певен, що він пролунає. Спочатку він починався з м'якого гуркоту, а потім набирав гучність, поки тонни за тоннами снігу не почали спускатися по скелях по обидва боки перевалу, гуркіт реву перемежувався різкими тріщинами затверділого снігу, вирваного з-під землі. Лавина з ревом увірвалася в перевал, за кілька хвилин поховавши людей і намети, зваливши сніг на сніг, поки не залишилося нічого, окрім гігантського пагорба білої смерті. Я мовчки чекав, тремтячи перед катастрофічною силою того, чого я став свідком. Дивна тиша запанувала над проходом, тиша абсолютної та остаточної остаточності, ніби високі кам'яні гіганти вимовляли свій власний pax vobiscum.
  
  
  Я почав повільно спускатись і зустрів Хіларі внизу розрізу. Ми пройшли звивистий шлях назад у гори, не кажучи ні слова. Видовище дивовижної сили природи зробило слова майже схожими на людей, що здаються зайвими та незначними.
  
  
  Ми дісталися села, і я знову став свідком роботи непальського Western Union. Перші двоє чоловіків, яких ми зустріли, глянули на мене і побігли вулицею. Я знав, що за годину всі дізнаються, що іноземець благополучно повернувся.
  
  
  "Побачимося, Нік", - сказала Хіларі, коли ми підійшли до хатин Халін. "Це ще не кінець, чи не так?"
  
  
  Я сказав. - "Ні "Ще ні. Поки Гхотак все ще намагається щось зробити".
  
  
  "Тоді будь обережний, гаразд?" - Сказала вона, її очі раптово затуманилися.
  
  
  "Тримайся на зв'язку, лялька", - сказав я. "У тебе ще немає своєї історії".
  
  
  Коли я підійшов, Халін вибігла з дому і впала мені на руки, її маленьке тіло затремтіло. Я був радий, що Хіларі пішла.
  
  
  "Мій Нік, мій Нік", - ридала вона. "Ти був правий. Ти живий і все, що ти сказав, було правильним. Тепер люди дізнаються про це».
  
  
  "Не все, що я сказав", - пробурмотів я. «Єті живий. Я бачив його".
  
  
  Вона відсахнулася від моїх рук, ніби її вдарили ножем. "Ви бачили йєті?" - сказала вона з жахом у голосі. "Ви бачили його здалеку, чи не так?"
  
  
  "Я боровся з ним", - сказав я. "Я подивився йому в очі".
  
  
  Здавалося, вона зіщулилася, і я обійняв її.
  
  
  "Що сталося, Халін?" Я запитав. "Що трапилося?"
  
  
  «Відомо, що той, хто подивиться в обличчя йєті, помре, – сказала вона беззвучно.
  
  
  "О, заради бога", - вибухнув я. «У вас є прислів'я на все, що стосується єті. Я дивився на цю кляту штуку, і я не збираюся вмерти через неї. Це буде ще одне прокляте прислів'я, яке ви можете стерти з книг».
  
  
  Вона обернулася й увійшла до хати, і мені стало її шкода. Її безмежну радість було розірвано на частини. Я повернувся і пішов вулицею до храму. Гхотак, якого один із своїх людей явно попередив, що я наближаюся, з'явився на сходах і спустився до мене віч-на-віч.
  
  
  Я сказав. - "Хіба ви не скликаєте зустріч?" "Давай, приятелю, давай послухаємо що скаже народ. Я повернувся, чи бачите, і дуже живий».
  
  
  "Я це бачу", - сказав він крізь стислі губи. «Я не збиратиму людей разом. Це означає лише те, що потрібно чекати ще одного сигналу від Каркотека».
  
  
  Я озирнулася і побачила, що навколо швидко зібрався натовп, і він був на очах.
  
  
  «Добре», - знизав я плечима. «Жодної зустрічі, і буде ще один знак. Наступний означатиме, що ти закінчиш, Гхотаку, ти, йєті та вся твоя команда». Я повернувся і рушив, але зупинився і знову глянув на нього. "О, до речі", - посміхнувся я. «Компанія, на яку ви чекали, не зможе вижити. Мені хочу сказати вам, що вони просто завалені снігом».
  
  
  Я бачив, як його щелепи стиснулися, а очі метали в мене іскри люті. Він повернувся і повернувся до храму, а я пішов. Його безпристрасна зовнішність не могла залишатися такою ж, як і його картковий будиночок, який починає розсипатися.
  
  
  Я повернувся до будинку і ввійшов до своєї кімнати. Я втомився, страшенно втомився, і мені не знадобилося багато часу, щоб заснути. Я невиразно усвідомлював, що тепла маленька постать Халін не прослизнула в кімнату і не притулилася до мене, і мені було трохи шкода і сумно.
  
  
  Розділ VII.
  
  
  Коли я вранці спустився вниз, вона чекала на мене з гарячим чаєм і печивом.
  
  
  "Мені дуже шкода, що я так засмутилася вчора ввечері", - просто сказала вона. «Це неправильно з мого боку очікувати, що ви повірите так само, як і ми. Можливо, ви знову доведете, що я неправий. Я дуже на це сподіваюся".
  
  
  Її очі були глибокими і сповненими безлічі турбот. Надія, смуток, страх, але найбільше з чимось ще, і я виявив, що проклинаю Хіларі за її прокляту жіночу мудрість. Я вирішив, що з Халіном все буде по можливості на іншому рівні.
  
  
  "Гхотак ще не закінчив", - сказав я. «Він щось задумує, і я маю спочатку поговорити з ним. Ви кажете, що він йде в гори, щоб медитувати на самоті двічі на тиждень, і він робить це роками. Чому йєті ніколи не напав на нього?
  
  
  «Насправді дуже мало людей бачили йєті», - сказала Халін. «Багато хто бачив його сліди на снігу. Але Гхотак – свята людина, і дух Каркотека захищає його особистість».
  
  
  "З тим, що він намагається робити, як ви можете називати його святою людиною?" Я запитав.
  
  
  "Зло увійшло до нього", - без вагань відповіла вона. «Може, він подолає це. Тим часом він все ще святий».
  
  
  Я вирішив не займатися цим переплетеним мисленням. "Коли він здійснює паломництво в гори?" Я запитав: - Ти знаєш?
  
  
  "Так", - відповіла вона. "Він зробить одне завтра, а потім на тижні".
  
  
  Це все, що я хотів почути. Коли Халін пішла з чаєм і чашками, я пішов закласти ще кілька можливих дірок. Я розповів Хіларі всю правду, але не забув її загадкових зауважень. Я пішов у шинкар мандрівників, дізнався номер її кімнати і піднявся на другий поверх. Я почув цокання друкарської машинки і прослизнув у невелику нішу за кілька футів далі коридором. Я залишився там і чекав. Вона друкувала близько години, а потім я побачив, як вона вийшла у білому светрі та яскравому кілті. Вона спустилася вниз, і я спробував відчинити двері. Вона була замкнена, але, очевидно, як і всі непальські двері, замок був не більше ніж кивком у бік формальності. Невеликий тиск, і вона відкрилася. Кімната була маленькою, типовою для непальських будинків, з важкими дерев'яними панелями, маленькими вікнами та барвистими ковдрами на ліжку.
  
  
  Речі Хіларі були розкидані. Я перевірив її одяг, що висів у єдиній шафі, а потім дістав її сумку. Я копалася в трусиках, бюстгальтерах, блузках і светрах. Я знайшов його в кутку під сірим кашеміровим светром. Як тільки я витяг її, її самовдоволене зауваження пояснилося. Це був невеликий передавач, ймовірно, з транзисторним харчуванням і, безумовно, здатний дістатися польового офісу десь в Індії. Акуратно, я посміхнувся сам до себе. Я підійшов до друкарської машинки і переглянув у ній папір. Вона писала депешу перед її відправкою. Я думав просто взяти набір із собою, але потім у мене з'явилася ідея краще. Це було б краще. Я відкрив задню частину, вийняв батареї і поклав їх у кишеню. Потім я обережно поклав комплект у куток сумки, під сірий светр. Я кинув останній швидкий погляд, щоб переконатися, що в неї в сумці немає зайвих батарейок. Їх не було, і я пішов, вислизнувши за двері, не в силах утримати усмішку від моїх губ. Я бачив, як вона внизу в їдальні їла суп із тарілкою і люто писала на аркуші паперу. Я прослизнув повз і вийшов за двері непоміченим.
  
  
  Частину дня я провів, гуляючи вулицями, дозволяючи якомога більшій кількості людей побачити, що я живий. Я дізнався, що це була країна, де панували чутки, і побачивши мене в тілі, можна було розвіяти будь-які чутки, які Готак міг розповсюджувати своїми хлопчиками.
  
  
  Вдень Халін пішла до храму помолитися за дух свого батька, і я був радий, що вона пішла. Я подумав про те, що Хіларі сказала про заподіяння їй болю, і це було останнє, що мені хотілося зробити. Але це було неминучим. Тримаючи її на відстані витягнутої руки, я теж завдаю їй болю, тільки раніше. Це буде подвійно боляче зараз і пізніше. Я вирішив зіграти її на слух, а коли вона повернулася, ми випили вина за обідом і рано лягли спати. Я пробув під хутряною ковдрою всього кілька хвилин, коли вона увійшла оголена, і її витончена краса знову стала приголомшливою красою. Вона підкралася до мене і своїми губами почала свої м'які, тремтячі подорожі моїм тілом. Я нахилився, виявляючи всю самодисципліну, яку зміг зібрати, і підняв її голову.
  
  
  "Що це таке?" — спитала вона. «Чому ти мене зупиняєш? Хіба я тобі не подобаюсь?
  
  
  "О, Боже, ні, це не те", - сказав я. «Але я не хочу завдавати тобі болю, Халіне, але, можливо, мені доведеться це зробити. Що, якщо мені доведеться скоро покинути тебе?
  
  
  "Якщо так написано, значить, так і має бути", - м'яко сказала вона. «А поки я твій, і мені потрібно зробити тобі задоволення».
  
  
  Вона опустила голову і почала знову пестити моє тіло.
  
  
  
  губами. - Вибач, Хіларі, - тихо сказав я. Я старався. Халін підпалювала моє тіло, і я нахилився і побачив її ніжну красу. Ми займалися ніжним і чуттєвим коханням, і ніч була огорнута екстазом.
  
  
  Я прокинувся вдосвіта і швидко одягнувся. Халін приготувала мені гарячий чай і спитала, куди я йду, але я відмовився їй сказати.
  
  
  "Я спробую довести справу до кінця", - сказав я. "Вір у мене."
  
  
  Вона кивнула, її глибокі очі були такими довірливими та сповненими прихованих емоцій. Я вирушив до виходу, і в першому сірому денному світлі вулиці були майже безлюдні. Лише кілька фермерів, які рано йшли на ринок, обігнали мене, коли я подався в гори. Зі мною були гвинтівка Марлін, Вільгельміна та Хьюго у моїй куртці. Я досяг перевалу біля підніжжя гір і знайшов високий валун, за яким міг сховатись і все ще бачити. Сонце не зійшло більше години, коли я побачив його наближенням, що йшов поодинці, його шафранова мантія приховувала важкі черевики і теплий одяг, який він носив. Я пропустив його і побачив високу жердину, яку він ніс із собою. Коли він був досить далеко попереду, я знайшов його слід і побачив, що він відійшов від того, яким пішов старий, і від того, яким я йшов. Він продирався крізь невідомі мені яри та розколини. Час від часу я помічав попереду пляму шафрану і ловив себе на думці, що він забирався досить високо, просто щоб медитувати.
  
  
  Серія кам'янистих сходів раптово завершилася досить гладкою, зношеною стежкою, крутою, але з обох боків облямованою нерівними валунами, вкритими багаторічним льодом і снігом. Я не бачив Готака, але чув його. Я йшов надто швидко, надто недбало, коли на мене обрушилися по обидва боки фігури в синіх сорочках, двоє, троє, четверо з них, і я помітив більше, коли я опустився під лавиною тіл. . Я штовхнув ногою, відчув, як моя нога увійшла в одну, але його важкий одяг захищав його. Другий схопив мене за голову. Я простяг руку, схопив його за волосся і смикнув. Він відпустив, я звільнив лікоть і засунув йому в рот. Я вдарив ще одного з диким замахом і відчув, як його щелепа відвисла. Тепер я стояв на одному коліні і чинив опір, коли хтось ударив мене товстою палицею для ходьби по голові. Мені здавалося, що на мене впало червоне дерево. Я хитнувся вперед, обличчя було засипане снігом, від якого я прийшов до тями, перекинувся, схопив найближчу руку і повернувся. Я почув крик болю, а потім жердина знову впала, цього разу вдарившись об мою скроню. Я кинувся вперед, і все стало синьо-чорним. Коли я прийшов до тями, я був зв'язаний, мої руки були розкинуті за спиною.
  
  
  Гхотак стояв, дивлячись на мене, коли мене грубо підводили на ноги.
  
  
  "Я сильно недооцінив вас", - сказав він безпристрасно. Але тепер ви недооцінили мене. Я був упевнений, що рано чи пізно ви спробуєте йти за мною, і ми чекали».
  
  
  Він повернувся до своїх людей і різко заговорив із ними.
  
  
  «Приведіть його із собою, – сказав він. «І поспішайте. Час важливий. Я маю повертатися до храму». Він рушив угору все більш крутою стежкою, яка, нарешті, зникла у звичайному хаосі скель і вертикальних підйомів. Нарешті ми досягли невеликого рівного місця, і мої коліна та руки були в синцях і хворіли від того, що мене штовхали та піднімали по камінню.
  
  
  "Я заберу його звідси", - сказав Гхотак своїм людям. «Ти повернешся до храму і чекатимеш на мене. Гхотак позбавиться цього лукавого після медитації, і голос Каркотека заговорить з ним».
  
  
  Я дивився, як інші слухняно відступають дорогою, якою ми прийшли. Гхотак явно тримав своїх людей на відстані і піддав їх тому ж навіянню, що він використовував для інших людей. Він заліз у свою мантію і витягнув кирпатий британський армійський пістолет тридцять восьмого калібру.
  
  
  "Йди попереду мене і не роби невірних кроків", - сказав він. "Я не хочу стріляти в тебе, але зроблю, якщо доведеться".
  
  
  Ми пішли далі і Гхотак вів мене голосовими командами. Місцевість тепер була більш плоскою, крижаною та холодною. У засніженій скелі раптом з'явився великий отвір, і Готак вказав мені на нього.
  
  
  "Туди", - прохрипів він. Я пішов далі, гадаючи, як я дістануся Вільгельміни і Гюго. Гхотак поклав мені руку на спину, коли ми наблизилися до отвору, і штовхнув мене. Я плив по крижаній землі і впав у отвір. Смолоскипи тваринного жиру горіли вздовж стін, і я побачив, що ми знаходимося у величезному тунельному прорізі в скелі. Коли ми рушили вперед, я почув жахливий, крижаний крик, який я чув тільки одного разу. Готак штовхнув мене вперед, за невеликий поворот, і я опинився перед величезною сталевою кліткою. Всередині був йєті, його жахливе обличчя виглядало назовні, і з його горла долинали гортанні гарчання. Істота збуджено підстрибувала, коли Гхотак наближався, і слина текла з боків його довгих іклів, що виступали з широкої пащі. Я знову був вражений ведмежою мордою цієї істоти, людським чолом та очима, кігтистими руками та ногами. Побачивши мене, він знову закричав жахливим високим звуком і його зуби скреготіли, коли він кинувся на ґрати.
  
  
  Клітина тремтіла, але трималася, і Готак усміхнувся тонкою злою усмішкою. "Він пам'ятає тебе", - сказав він. "На нещастя для тебе".
  
  
  "Що це таке?" - Запитав я, чуючи благоговіння у власному голосі. "Це єті?"
  
  
  «Це єті, або, принаймні, він підійде, як єті», - відповів чернець. "Легенда про йєті налічує тисячу років, а цій суті всього близько двадцяти років, але хто я такий, щоб говорити, що він не реінкарнація початкового йєті?"
  
  
  «Не будь таким скромним, – сказав я. «Це те, що вбило патріарха Ліунги та інших і мало не вбило мене».
  
  
  «Ця істота – продукт сил, яких ви у західному світі не розумієте», – сказав Готак. "Тільки тут, на Сході, ми усвідомлюємо, що відбувається щось більше, що не може бути пояснено, ніж те, що може бути пояснено. Як часто жінки в гірських країнах, коли їхні сексуальні апетити вже неможливо стримувати, використовували тварин Так само справи та у країнах Заходу”.
  
  
  Звичайно, він мав рацію. Не так багато в наші дні, але колись ця практика була набагато поширеніша, ніж передбачала влада.
  
  
  «Жінка-шерп використала домашнього ведмедя на своїй гірській фермі, – сказав Готак. «Я тоді був лише семінаристом, але я б відвідав ферму цієї жінки. Дивним чином природи дитина була зачата і народжена жінкою, яка негайно спробувала скинути її зі скелі. Навіть кілька годин після народження це була істота надто жахлива, щоб на неї дивитися. Я взяв дитину і приніс її сюди і зберіг її в живих. Коли я побачив, що він росте, і побачив, що він дикіший за людину, команда європейських інженерів побудувала клітку і привезла її сюди. Я швидко зрозумів, наскільки цінним було моє перетворення йєті, якого ваші люди називають огидною сніговою людиною».
  
  
  Я запитав. - «А ця… ця штука тобі підкоряється?»
  
  
  «Дещо», - відповів він. «Я випускаю його, і він блукає горами, вбиваючи і пожираючи тварин і людей, яких він може спіймати. Але, з його обмеженим інтелектом та високорозвиненим інстинктом, він завжди повертається. Я завжди залишаю йому більше м'яса у клітці. Коли він бере м'ясо, двері зачиняються, і він у в'язниці».
  
  
  Я запитав. - "Припустимо, він нападе на тебе, коли ти його випустиш?" Монах знизав плечима. «Незначна небезпека. Його елементарного інтелекту достатньо, щоб сказати йому, що я сприяю його існуванню. Ви повинні пам'ятати, що вона наполовину людина».
  
  
  "Клята маленька частина", - пробурчав я. Істота не зупинила свої пронизливі крики, а просто знизила їх до гартанного звуку, що гарчав. Я подивився йому в очі і побачив палкі кулі злісної тварини. Гхотак ступив за мною і ножем, який він витяг зсередини своєї мантії, розрізав мотузку на моїх зап'ястях і миттю підійшов до дверей клітки, тримаючись за ланцюг, що тягнув двері.
  
  
  "Ти можете почати тікати", - сказав він. «У тебе є шанс врятуватися від єті. Хіба я не правий?"
  
  
  "Надзвичайно кумедно з твого боку", - сказав я. "Чому?"
  
  
  «Бо я хочу, щоб тебе знайшли вбитим у горах. Я хочу, щоб шерпи, мандруючи горами, знайшли тебе і сліди пазурів йєті. Це особливо важливо, щоб тебе знайшли у такий спосіб».
  
  
  "Дякую", - сказав я. Він, очевидно, не думав, що я можу втекти від тварюки чи замість цього вбити її. Я подивився на це ще раз, і мені довелося погодитись з його міркуваннями. Він почав відчиняти двері.
  
  
  «І останнє, – сказав він. «Я чудово розумію, що ви озброєні. У вас, безперечно, є револьвер і невеликий ніж, який ви дали дівчині перед тим, як битися з коброю. Вони будуть вам марні. Шкіра йєті тверда, як шкіра слона».
  
  
  Я побачив, як його рука опустилася, і двері почали підніматися. Час розмов закінчився. Це був час бігу, і я почав бігти, вкладаючи в нього все, що в мене було. Я почав спускатися стежкою, послизнувшись, ковзавши і падаючи. Я чув появу істоти, його пронизливий крик тепер луною розносився за вітром. Він наздоганяв мене з безглуздою легкістю. Стежка вирівнялася до того місця, де одна сторона була крутим урвищем з краю урвища. Озираючись назад, я побачив, що істота йшла вертикально, човгаючи ведмежою ходою. Я побачив високий камінь, зник за ним і почав чекати.
  
  
  Істота, човгаючи, рушила вперед повз скелю. Я пірнув, ударивши істоту збоку ідеальним підкатом. Я в'їхав щосили свого тіла, врізавшись у нього з силою як мінімум трьох хороших підкатів. Він вибив йому ногу з-під нього, і він з ревом звалився, але я не встиг відправити його з краю урвища. На мить він лежав на спині, і я націлив удар у те місце, де це могло б найшвидше його збити. Але істота повернула могутню ногу і вдарила мене по стегні. Він підвівся, і з його вишкірених іклів капала слина, але він був у ідеальному положенні для правильного удару. Я не зміг встояти перед шансом і замахнувся всіма плечовими м'язами. Я відчув, як удар пройшов, і мою руку пронизав гострий біль. Істота просто схопилася і спробувала вдарити мене помахом однієї величезної руки.
  
  
  Я пригнувся і відчув рух, який мало не потрапив у мою голову. Він спробував інший удар, але я був досить швидким, щоб відступити. Я побачив серію скелястих сходів на кручі і схопився по них, порізавши собі коліна і ноги, коли я послизнувся і спіткнувся. Останній камінь знаходився досить близько до краю уступу, що нависає, так що я міг просто дотягнутися до нього і підтягнутися. Я підняв своє тіло над ним і полежав там секунду, збираючись із силами та думками. Я визирнув з-за стіни і побачив, що він іде за мною. Внизу був вузький виступ, а нижче ряд зазубрених скель.
  
  
  Я виліз на виступ із розпачом, якого ніколи не зміг би подолати за звичайних обставин, але істота мчала за мною з легкою, потужною спритністю ведмедя. Я знав, що бігти далі лише відстрочить неминуче. Він наздожене мене десь, і я буду схоплений однією з тих рук, що розмахують, розірваний за лічені хвилини величезними пазуристими руками. Я не міг обігнати його тут, у цих крижаних кам'янистих горах, і жодна людина не змогла б перемогти його. Я витяг Вільгельміну з кобури і переклав пістолет у ліву руку. Потім я дозволив Х'юго впасти мені на долоню. У мене був лише один шанс, і це було підходяще місце для нього. Це буде брудно і бридко, але це єдине, що стоїть між життям та смертю агента N3. Я ліг на виступ обличчям до краю виступу. Я чекав, кожен м'яз напружився і напружився. Гхотак вже мав повертатися, будучи дуже впевнений, що все скінчено. Я знав, що він страшенно правий.
  
  
  Спочатку на виступі з'явилося сіро-біле волосся, потім кігтиста рука схопилася за край виступу. Потім було страшне обличчя з мордою і величезними іклами, що стирчать з рота. Обидві пазурі були тепер на виступі, піднімаючи величезне тіло вгору. Я вдарив однією рукою вперед з витягнутим Хьюго, встромивши стилет глибоко в око істоти. Єті закричав, широко відкривши рота. То був момент, на який я розраховував. Я тричі вистрілив із люгера, відправивши три кулі у відкриту пащу істоти. Гхотак сказав, що кулі не можуть проникнути крізь товсту шкіру, але вони врізалися в м'яку внутрішню частину рота, розриваючи великі отвори та проникаючи в основу черепа.
  
  
  Крики кричали раптово припинилися, і істота вчепилася в уступ, повернувши голову набік, і я побачив дивний вираз, що раптово з'явився в його оці, що залишився - погляд людської печалі. Він знову відкрив пащу, цього разу беззвучно, і я побачив, як його пазурі глибоко впиваються в сніг уступу, все ще намагаючись підвестися. Я знову вистрілив, пославши ще одну кулю в його роззявлену пащу, і тепер кров ринула з істоти, з її рота, вух і навіть з очей. Я бачив, як пазурі обм'якнули, і він зісковзнув з краю. Я нахилився, щоб подивитися, як величезне тіло вдарилося об вузький виступ унизу, відскочило від нього і кинулося на серію зазубленого каміння, нарешті, щоб повиснути на одному з них у тиші смерті. Повільно він зісковзнув зі скелі і впав у сніг.
  
  
  Я спустився туди, де він лежав, і зупинився над ним у страху. Якби хоч одна з цих пазурів розірвала мене, я був би мертвий. Я схопився за одну ногу і тягнув її за собою. Коли рух ставав надто важким, я штовхав його поперед себе, поки не знайшов місця, де я міг би його витягти. Нарешті, у мене хворіли руки, я дістався до рівнини, що наближається до села, і тягнув за собою неживий трофей. Кожен крок ставав все важчим, але тепер я зустрічав тубільців з широко розплющеними очима, які тікали, щоб розповісти іншим, і через кілька хвилин поряд зі мною марширував натовп, що збуджено бурмотів і тремтить на єті. Я помітив, що, хоч він був мертвий, ніхто не запропонував мені допомогти витягти його. Я не звинувачував їх. Навіть мертвим він міг налякати опудало соломою. Я пройшов вулицями і попрямував до храму та Гхотаку.
  
  
  Розділ VIII.
  
  
  Гхотак подзвонив у храмові дзвони і покликав своїх послідовників, і коли я підійшов, тягнучи істоту за собою, я побачив, як його охоронці вбігають у збуджений страх. Я залишив істоту біля підніжжя східців храму. Я озирнувся і побачив, що Халін біжить. Я помахав їй і увійшов до зали для зборів з низьким дахом у задній частині храму. Люди Гхотака попередили його, і коли я попрямував до сцени, він витягнув револьвер з-під своєї мантії і вистрілив у мене. Цього руху я не очікував, і при першому ж пострілі дерев'яна тріска відлетіла від стіни за дюйм від моєї голови. Я впав на підлогу, і другий постріл нешкідливо пролетів повз. Ход Готака сказав мені, що він знав, що гра закінчена. Більше не було жодних претензій на те, щоб бути найвищим святим перед своїм народом. Постріли змусили натовп кинутися до виходу, і я глянув крізь фігури, що мчаться, і побачив, як Гхотак зникає за сценою, що веде до самого храму. Я перестрибнув із платформи і пішов за ним. Його люди здавалися невпевненими, невпевненими у тому, що їм робити. Я бачив, як двоє зістрибнули і втекли разом з натовпом. Один намагався перегородити мені шлях. Він кинувся на мене, і я гострим правим ударом зламав щелепу. Він упав униз, як синій пакунок, що розкинувся. Я пробіг через вузький прохід, що з'єднує храм із залом для зборів. Я почув, як звуть мене на ім'я, і зупинився, щоб побачити, як за мною біжить Халін. Вона кинулася до мене в обійми, і ми на мить обнялися.
  
  
  «Іди звідси», - сказав я. «Гхотак буде у розпачі. Він може зробити будь-що».
  
  
  "Іди", - сказала вона, відступаючи. «Я піду за тобою. Можливо, я тобі знадоблюсь».
  
  
  Я не мав часу сперечатися з нею. Крім того, я знав, що її впертість, заснована на традиціях, змусила її бути тут.
  
  
  "Не підходь", - крикнув я, побігши до храму. Я провалю справу, якщо дозволю Гхотаку вислизнути з моїх пальців. З цими людьми, їхніми забобонами та давніми віруваннями він міг розпочати все спочатку. Крім того, цей виродок мав чотири спроби вбити мене. Я заслужив постріл у відповідь і збирався зробити свій хід.
  
  
  У храмі було тихо, і я прислухався. Я почув поспішні кроки і побачив одну з фігур у синіх сорочках, що злетіла з невеликих сходів з одного боку будівлі. Він не хотів бути учасником бійки та кинувся до дверей. Я відпустив його. Мене не цікавили дрібні найманці. Я подався до сходів і озирнувся, коли почав спускатися. Я побачив, як підходить Халін, і з відчинених дверей храму я побачив світловолосу голову. Я спустився сходами. Коли я дістався до нижньої сходинки, мої плечі зморщилися від пострілу, я впав назад і лежав нерухомо. За ним не було іншого, і я підвівся і побачив, що перебуваю у великому підвалі з дерев'яними балками, стіни якого збудовані статуями різних божеств. Я побачив спалах шафрану в дальньому кінці кімнати, і в поле зору з'явився Гхотак. Він націлив на мене револьвер, і я пригнувся. Я почув глухе клацання бойка, що вдарив по порожній камері. Я встав і попрямував до нього. Він відкинув пістолет і почав чекати на мене. Мої руки розтулилися і зімкнулися в нетерплячому очікуванні, і я був на півдорозі до нього через кімнату, коли підлога піді мною розкрилася, і я звалився вниз. Я підняв очі якраз вчасно, щоб побачити руку Готака, що тяглася за його спиною, притискається до стінової панелі, а потім я опинився рачки на брудній підлозі. Я почув, як відчинилися і зачинилися двері, і голос ченця пролунав луною дикого сміху. Двері люка відчинилися приблизно за десять футів над моєю головою. Дістатися до нього було неможливо.
  
  
  Потім я побачив, що в мене є компанія в підвалі, коли весь кінець ями почав рухатися, оживаючи в масі, що звивається, скручується, яка почала скручуватися і скручуватися на окремих змій. Я бачив королівських кобр, смертоносних гадюк, зелених мамб і різноманітних ватнокорот, кожен з яких був здатний вбити людину одним ударом. Тепер вони шипіли, наближаючись до мене. Я розпачливо озирнувся. Нічого не було, лише голі стіни. Я спробував стрибнути за край отвору, але він залишився поза досяжністю. Змії рухалися зі швидкістю, явно голодні та готові напасти на жертву.
  
  
  "Нік!" Я почув крик і подивився нагору і побачив Халін на краю отвору. Поруч із нею з'явилася голова Хіларі. "О Боже!" Я чув, як вона вигукнула. Вона спробувала простягнути руки вниз, але відстань була надто великою.
  
  
  "Там драпірування", - сказала вона, дивлячись на храм. "Я їх дістану".
  
  
  Халін залишилася на краю, дивлячись на мене згори донизу. Хіларі втекла, і я чув, як вона рве матеріал. Але я знав, що буде запізно. Змії були майже на мені. Коли вона зв'язала кінці разом і опустила його, вони вже дістали мене. Халін також це помітила.
  
  
  Я бачив, як вона закинула ноги через край і впала. "Ні!" Я кричав на неї. "Стоп!" Але було вже надто пізно, принаймні вона б не звернула на мене уваги. Вона приземлилася поряд зі мною, і я схопив її, але вона вислизнула і пірнула в цю масу змій, що повзають, які накинулися на неї.
  
  
  Хіларі тепер опускала штори, і Халін знову подивилася на мене, її обличчя спотворювалося від болю, коли змія за змією нападала на неї, встромляючи ікла глибоко в її ноги та кісточки. Вона відвернула їхню увагу від мене, щоб дати мені час втекти, і тепер її очі благали мене не допустити, щоб її жертва пропала даремно.
  
  
  "Я прив'язала кінці до стовпів", - сказала Хіларі, струшуючи штори. «Вони будуть триматися, тільки ради бога, покваптесь».
  
  
  Я глянув на Халін, і її щоки були залиті сльозами, але не всі сльози болю. "Давай, Нік ... йди", - видихнула вона. Я почав дертися по шторах, а потім упав.
  
  
  «Чорт забирай, - поклявся я. Я помчав до Халіна, яка все ще стояла зі зміями в ногах. Мої туфлі були досить важкі, щоб витримати кілька укусів. Я штовхнув найближчих до неї, схопив її за талію і підняв із маси стрибаючих рептилій. Я відскочив, тримаючи її однією рукою за талію, і почав підтягуватися до драпірування. Деякі зі змій встромили свої ікла в нижню частину тканини, але я чіплявся за неї, збираючи її, коли я тягнув дівчину і себе. Халін була наполовину через моє плече, і мені вдалося змістити її легку фігуру, щоб використати обидві руки. На краю Хіларі забрала у мене тіло дівчини, що обм'якло, і я впав на підлогу.
  
  
  Халін уже дихала неглибоко. Отримані нею величезні дози отрути діють у лічені хвилини. Я бачив, як тремтіли її повіки, вона подивилася на мене, і її рука ковзнула по моїй.
  
  
  "Я твоя навік", - видихнула вона, і її повіки м'яко заплющили глибокі очі. Її маленька постать здригнулася і завмерла. Я склав її маленькі ручки і підвівся. Очі Хіларі затуманилися, і я голосно вилаявся.
  
  
  «Чорт забирай, це смердюче місце!» Я вилаявся. "Їй не треба було цього робити".
  
  
  "Потреба і бажання", - сказала Хіларі глухим голосом. Це дві різні речі”.
  
  
  Я повернувся і вибіг через задні двері. Гхотака ніде не було видно, але я побачив одного з його людей зі страхом в очах, коли він помітив мене. Я досі не усвідомлював, наскільки могутньою фігурою я став для них. Я вижив у битві з коброю і вбив єті. У цій лізі не можна піднятися вище. Він спробував утікти, але я схопив його, однією рукою відірвав від землі і притис до стіни храму.
  
  
  Я гукнув. - "Куди він подівся?"
  
  
  "Я не знаю", - сказав чоловік, хитаючи головою, щоб підкреслити свої слова. Я знову вдарив його в стіну і почув, як його кістки затріщали.
  
  
  "У тебе є ідея", - крикнув я. 'Куди він подівся? Скажи мені, чи я зламаю всі твої забобонні кістки”.
  
  
  Чоловік вказав на невеликий будинок із гонтовим дахом приблизно за сто ярдів від нього. "Може, він там ховається", - сказав він.
  
  
  "Він не ховається, він біжить", - крикнув я. Я відсунувся і дозволив чоловікові отримати різку тріщину на обличчі. Він упав на землю, кричачи більше від страху перед тим, що може статися далі, ніж від болю.
  
  
  Він закричав. - "Річка! Річка!" Він вказав праворуч, повз храм, і я відразу згадав, як під час однієї з прогулянок миттю бачив стрімку воду на околиці села. Я побіг за нею, проїжджаючи повз жінок, що повертаються зі свіжовипраним одягом. На березі річки я побачив людей, що дивляться вниз за течією, а вдалині я помітив зроблену з колод землянку, по якій шльопала яскрава шафранова пляма. Троє чоловіків витягли на берег накачані буйволині шкури, щойно переправившись через річку на цих унікальних плотах. Я схопив один і весло і виштовхнув його в річку, впав через неї і ліг, погойдуючись на надутій шкірі. Чотири ноги тварини стирчали вгору, і все це виглядало як ліжко з балдахіном, що плавало вгору ногами. Але він був легким і маневреним, і я виявив, що наздоганяю важкий зроблений з колод Гхотака. Течія була швидка, і ми швидко пливли вниз по річці, минаючи нависаючі дерева та пологі береги. Річка зігнулася, і я побачив, як Готак зник за поворотом, озирнувшись, щоб побачити, як я наздоганяю його. Я люто греб, і схожа на повітряну кулю шкура буйвола майже ковзала по поверхні води. Обійшовши поворот, я побачив човен на березі і Гхотака, що виліз із нього. Я попрямував до нього і побачив, як він витяг револьвер. Я все ще був на великій відстані і поганою мішенню, якщо він не стріляв набагато краще, ніж я думав. Але я дізнався, що він не намагався потрапити до мене. Куля вдарилася об надуту шкіру, і я почув свист повітря, що виходить, і я був у воді, пливучи проти стрімкого перебігу.
  
  
  Гхотак був готовий до бігу, і підступний чернець знову зупинив мене. Я перейшов до берега, відчуваючи, як течія несе мене вниз за течією, поки я плив. Досягши берега, я підвівся, скинувши промоклу верхню куртку. Я виліз на берег і побачив кам'яний будинок, що стояв ярдах за п'ятдесят від берега. Вікна були зачинені віконницями, і він виглядав безлюдним, але це був єдиний будинок навколо, і я кинувся до нього на бігу, пригнувшись, намагаючись зробити себе менш вразливою мішенню. Мені довелося перетнути повністю відкриту місцевість щоб дістатися до нього, але в мене не потрапили кулі
  
  
  , і я дістався додому, смикнувши за двері. Вона відкрилася, і я увійшов усередину і виявив, що це щось на зразок стайні. У центрі стояли два віслюки та навантажені нарти, ослиці були запряжені та готові до роботи.
  
  
  Я покликав. - "Де ти, Гхотак?" "Я знаю, що ти десь тут". Я обережно рушив уперед, глянувши нагору, побачив уступ другого поверху вгорі. Тюки сіна зберігалися на невеликому майданчику на другому поверсі. Чотири стійла вишикувалися вздовж одного кінця стайні, і ще два міцні ослики шерпів дивилися на мене поверх дерев'яних стійл. Не було жодного звуку, крім неспокійного ворушіння осликів, і я підійшов до них. З кожної тварини звисали важкі сідельні сумки, я відкрив одну і витяг жменю золотих монет і непальських рупій. Я підійшов до саней і розірвав брезент на прив'язаних до нього ящиках та рюкзаках. Я розкрив одну коробку. На мене дивилися коштовності та дорогоцінні камені. Я бачив, що Гхотак був готовий до будь-яких несподіванок, і був готовий переїхати і влаштувати домашнє господарство з таким вузлом десь ще.
  
  
  Але де, чорт забирай, він був? Можливо, коли я був так близько до нього, він відмовився від ідеї втекти з цим багатством. Я витяг Вільгельміну і почав підніматися невисокими сходами, що вели на майданчик другого поверху, гадаючи, чому, якщо він був там, він не вистрілив у мене. На майданчику я знайшов тільки тюки сіна, але їх було багато, кожен приблизно п'ять футів завдовжки і три фути завширшки, більш ніж достатньо, щоб людина могла за ними сховатися. Між тюками був відкритий вузький прохід, і я рушив по ньому з Вільгельміною в руці, обережно вдивляючись у кожен тюк, проходячи повз нього. Раптом через останні тюки наприкінці майданчика я почув шум і побачив рух шафрану. Гхотак на мить підняв голову, а потім притулився до пакунка. Я швидко пішов за ним і надто пізно виявив, що він мене чудово підставив. Моя нога приземлилася прямо на пружинний механізм пастки для тварин, і люті сталеві щелепи зіткнулися з моєю ногою. Болісний біль пронизав моє тіло, і я впав на одне коліно. Гхотак схопився, я сильно вдарив мене ногою і впав на спину, моя нога скрутилася у важкій сталевій пастці. Вільгельміна зникла з досяжності, і я побачив злісну усмішку Готака, його маленькі очі, що сяють у фінальному урочистості.
  
  
  Він стояв з мене і сміявся. "Я міг би убити тебе, але це було б занадто легко для тебе", - сказав він. «Ви мені дорого обійшлися. У вас не буде легкої смерті. Пастка завдавала мені сильного колючого болю в нозі, але я спробував ударити ченця іншою ногою. Я спіймав його за гомілку, і він позадкував від болю, його очі затуманилися.
  
  
  "Ви дуже схожі на кобру", - сказав він. "Завжди небезпечний, якщо не повністю мертвий". Я спостерігав, як він дістав пачку сірників і запалив тюки з сіном, переходячи від одного до іншого, поки язики полум'я не почали скручуватися навколо кутів тюків. Він знову посміхнувся мені і зник униз сходами. Я сів і подивився на пастку, щоб подивитися, чи зможу я відкрити її сталеві щелепи, але одразу зрозумів, що приречений. Це була земля, яку одного разу вистрибнула могла відкрити тільки металевий ключ, що звільнив потужний пружинний механізм.
  
  
  Я чув унизу, як Готак підіймався на свого осла. Я простягся вперед повз тюків, що горіли. Ланцюг на пастці був досить довгим, щоб я міг дотягнутися до краю майданчика. Готак сидів на віслюку, і двері були відчинені. Я бачив, як він штовхнув тварину, і ослик почав повільно виходити. Я дозволив Х'юго впасти мені в долоню, підвівся на одне коліно, прицілився і кинув стилет щосили. Я бачив, як він потрапив саме туди, куди я прицілився, у потилицю ченця. Коли його голова сіпнулася вгору, я побачив вістря стилета, що стирчало з іншого боку біля його горла. Він підняв руки і почав дряпати шию, його пальці судорожно смикали, коли він намагався знайти рукоять стилета. Він нарешті схопився за нього рукою, коли його тіло напружилося, а рука відпала. Він наполовину обернувся в сідлі, його очі подивилися назад і вгору туди, де я дивився через виступ, його рот був відкритий, а потім він важко впав з сідла і ліг на підлогу, дивлячись невидящими очима мертвих.
  
  
  Дим ставав все важчим, а полум'я ще сильніше. Я поповз назад, ідучи за ланцюгом до того місця, де він був прикріплений до дерев'яного кілочка в стіні. Я взяв хустку і пов'язав їм обличчя, коли хвилі диму забили мої легені. Спека ставала все сильнішою, пакунки починали горіти від люті. Я штовхнув стіну іншою ногою і побачив, що це м'який гіпс. Я відчайдушно копався в штукатурці, навколишній дерев'яний кілочок, виколоти шматки матеріалу. Дим був такий густий, що я більше не міг бачити дах наді мною. На щастя, у нього все ще було місце, щоб підвестися, і він не поглинув мене повністю. Я продовжував відчайдушно копати, обличчя смерті надавало мені сили за межами нормального.
  
  
  Нарешті я поставив обидві ступні до стіни і, напружуючи кожен м'яз, натягнув ланцюжок, прикріплений до кілочка. Я відчував, що це піддається. Біль від пастки на нозі був майже нестерпним, але я знову сильно притиснувся ногами до стіни і потяг. Кільце вилетіло зі стіни з бавовною пробки від шампанського, і я впав назад. Перетягуючи пастку та ланцюг, я поповз по підлозі, пригнувшись, щоб подихати повітрям. Жар обпалив моє обличчя, і хлів наповнився тріском полум'я. Я знайшов сходи і наполовину впав із неї, але досяг дна і виповз на відкрите місце. Я лежав і пив глибокими ковтками повітря. Нарешті, підвівшись на ноги, я побачив, що ослики рушили з будівлі, без сумніву, щойно почалося полум'я. Я дістався до того місця, де вони стояли, зумів сісти на осла і подався назад до села. Я озирнувся на будинок. Тепер він був у вогні. Незважаючи на жахливий біль у нозі, я відчував себе дивно задоволеним і умиротвореним, наче це полум'я заспокоїло багато.
  
  
  Розділ IX.
  
  
  Хіларі зустріла мене, коли я в'їхав у місто, виглядаючи як побитий шериф із якогось вестерну. Я склав коштовності і золоті монети перед храмом, пояснюючи людям, що зібрався, що Гхотак тікав з грошима храму. Потім ми знайшли коваля, який мав інструменти, щоб звільнити пастку, і вона відвела мене до своєї кімнати і перев'язала мені кісточку. Пізніше я повернувся до тихого будинку і зібрав свої речі. Я не затримувався, залишившись тільки на те, щоб запакувати кілька речей, які я приніс. Я весь час бачив маленьку витончену постать, що ширяла в дверях, що пливла по порожніх кімнатах. Я швидко вибрався до біса.
  
  
  У мене все ще хворіла кісточка, але вона була скута товстими бинтами, і я міг ходити, не кульгаючи. Двері в кімнату Хіларі були прочинені, і я крикнув, штовхнувши її. Вона стояла в центрі кімнати, і коли я увійшов, вона кинулася на мене, давши удар із розвороту і потрапивши мені в щоку.
  
  
  "Ти воша!" - гукнула вона. "Дай мені ці батарейки". Вона знову замахнулася, і я ухилився.
  
  
  «Чому, Хіларі, люба, – сказав я. "Про що ти говориш?"
  
  
  "Я уб'ю тебе", - крикнула вона, кидаючись на мене. Я схопив її за зап'ястя і розгорнув півколом. Вона приземлилася на ліжко, тричі підстрибнувши на ньому. Вона відірвалася від третього стрибка, розмахуючи руками, розмахуючи руками в повітрі, люто в її сяючих блакитних очах. Я ухилився від ударів, і вона зупинилася, її груди здіймалися.
  
  
  «Тобі стане так жарко і неприємно поводитися так», - сказав я. "Чому б тобі не сісти і не розповісти мені, в чому річ?"
  
  
  «Ти дуже добре знаєш, про що йдеться, велика потворна воша», - сказала вона. Зненацька її голос зірвався, і на очі навернулися сльози. "У тебе немає права", - видихнула вона. "Зовсім ні. Я працювала над цією історією до чортиків».
  
  
  Я підійшов до неї і обійняв, і раптово вона опинилася на ліжку зі мною, притискаючись до мене і ридаючи. Вона багато працювала для цього, і я знав, як багато це повинно означати, але я не міг дозволити їй відправити це.
  
  
  "Дивися, люба", - сказав я. «Можливо, ти зможеш розповісти свою історію, але спочатку мені потрібно отримати дозвіл. Я маю поговорити зі своїм босом, який перевірить це у британській розвідці. Але я нічого не можу зробити, доки не зв'яжуся з ним».
  
  
  Вона сіла. "Тоді давай підемо звідси і швидше", - сказала вона. Її руки обвили мою шию. "І з інших причин", - додала вона. «Я хочу тебе знову, Ніку, але не тут, не в цьому місці. У будь-якому разі, повернися до Англії зі мною на кілька днів. Мої батьки мають невеликий котедж у Сурреї, де ми можемо сховатися».
  
  
  "От і хороша ідея", - сказав я. “Давайте працювати над цим.
  
  
  Ми встали, зібрали наші нечисленні речі та вийшли з готеля. Коли ми попрямували до гор, я знав, що зворотний шлях через них у Кхумбу, яким би важким він не був, буде легше, бо ми прямуємо додому. Я знову глянув на дах Королівського палацу, що сяяв у променях полуденного сонця. Його Величність був тут ні до чого, ніхто не бачив, щоб він приймав допомогу ззовні. Не було порушено як його образ, а й спокій його дивного королівства. Лише жменька людей знала, і половина з них була вже мертва, що розумна спроба захопити націю була зроблена і зазнала невдачі. Я побачив шеренгу маршируючих з довгими стрічками, що звиваються вулицями.
  
  
  "Ви знаєте, про що все це?" - Запитав я Хіларі.
  
  
  «Хід на честь смерті єті», - сказала вона. Я кивнув головою, і перед моїми очима промайнуло зображення жахливої істоти. Як і Хіларі, я б не став більше сміятися з старих легенд. Ми знали про дивацтво цього світу менше, ніж думали, багато чого мене навчила ця земля.
  
  
  У Кхумбу я зв'язався з британською розвідкою, і спеціальний авіалайнер підібрав нас і доставив до Лондона. Я зателефонував до Хоука і детально поінформував його. Він був задоволений і видавався доступним. Я згадав Хіларі та її історію.
  
  
  "Це дуже багато означає для неї", - сказав я. «І враховуючи, що з цим покінчено, яку шкоду це може завдати?»
  
  
  "Нічого не закінчується, N3", - відповів він.
  
  
  Це за три тисячі миль звідси. «Ми не хочемо розпочинати черговий дипломатичний скандал, який закінчиться воєнними діями, чи знаєте».
  
  
  "Я так розумію, це не означає оповідання", - сказав я.
  
  
  «О, якого біса, нехай вона надішле це», - сказав він раптово. «Китайці все заперечуватимуть і називатимуть нас брехунами, але вони все одно роблять це весь час».
  
  
  «Дякую, шефе», - сказав я. "Хіларі буде вдячна".
  
  
  "І я впевнений, що ви отримаєте вигоду від цієї подяки", - сказав він рішуче. "Переконайтеся, що ви повернетеся сюди не пізніше вихідних".
  
  
  "Так, сер", - сказав я. Телефон відключився, і я сказав Хіларі. Її ентузіазм був божевільним. Я посміхнувся, згадавши слова Хоука. Вона віддала історію в свою газету, і ми поїхали до неї додому і познайомилися з її рідними та молодшим братом. Її брат, як і всі дванадцятирічні підлітки, був сповнений питань, енергії та ентузіазму.
  
  
  «Заходь у мою кімнату», - сказав він. "Я покажу вам свого нового вихованця". Ми з Хіларі пішли за хлопчиком, поки він йшов до його кімнати, прикрашеної моделями літака. Він вказав на клітку, що стояла на крайньому столі.
  
  
  "Це чорний вже", - сказав він. "З них виходять дуже хороші домашні тварини".
  
  
  Він простяг руку і витяг змію, блискучу, як смоля.
  
  
  "Боже, я сподіваюся, ти не боїшся змій", - сказав він мені. Очі Хіларі зустрілися з моїм сміливим сміхом.
  
  
  "Де той котедж, про який ти мені розповідав?" – тихо спитав я.
  
  
  "Я візьму ключі", - засміялася вона.
  
  
  Ми залишили її брата та його чорного вужа та знайшли маленький котедж у Сурреї. Англійське село, впорядковане, нехитра атмосфера і Хіларі. Коли ми дісталися котеджу, були сутінки, і спочатку ми пішли вечеряти. Коли ми повернулися, я розвів вогонь у каміні, щоб позбутися холоду, і ми сіли на товстий килимок перед каміном. Щоки Хіларі світилися у світлі багаття, від її світлого волосся виходили іскри блискучої латуні. Я вимкнув лампу, і решта кімнати поринула в темряву. Були тільки ми, коло вогню та тепла. Ми повернулися до нашої печери в Гімалайських горах, і Хіларі впала в мої обійми, її губи були спраглими, нетерплячими, її тіло пульсувало від бажання. Миттєво ми були оголені біля вогню, тепло полум'я огорнуло нас, посилюючи лихоманку наших тіл. Великі, повні груди Хіларі досягли моїх губ, коли вона притулилася до мене, і вона стогнала і скрикувала, коли я проводив язиком повільний візерунок задоволення.
  
  
  Хіларі притиснула мою голову до свого живота, стегон, грудей. Вона була в лихоманці з голоду, невеликі звуки екстазу піднімалися зсередини, заповнюючи маленьку кімнату. Коли я тримав її сутність, вона ахнула, і її тихі крики перетворилися на безперервне прохання про більше. Ми займалися дикою, неприборканою любов'ю протягом трьох днів, втрачаючи рахунок часу та миру, перетворивши котедж на наш власний, замкнутий світ, так само, як у нас була ця маленька печера.
  
  
  Але дні мали прийти до кінця. Наближався світанок, і я лежав без сну, думаючи про те, як за кілька годин я повернуся до Нью-Йорка, а потім до Вашингтона, сидячи за столом навпроти Хока. Хіларі лежала поряд зі мною, теж не спала, тримаючи мою руку на своїх грудях.
  
  
  "Ти колись повернешся до мене?" - раптом запитала вона тихим і якимось втраченим голосом. Я кивнув і обернувся, щоб побачити її посмішку, сумну посмішку.
  
  
  "У всякому разі, я вдаю", - сказала вона. «І я стою на тому, що я сказав тієї ночі у печері. Боже, здається, це було так давно».
  
  
  "Що ви маєте на увазі?"
  
  
  «Я маю на увазі, що з тобою добре кохатися, але не в кого закохатися».
  
  
  "Я ніколи не казав, що ти помиляєшся", - відповів я.
  
  
  "Але коли йдеш, залишаєш велику дірку", - сказала вона, повертаючись до мене. "Я думала, це мене не турбує". Того ранку я залишив Хіларі. Вона відвезла мене в аеропорт, і я побачив її відверте, гарне обличчя і помахав рукою з авіалайнера. Потім ми виїхали на злітно-посадкову смугу, і все було скінчено. Поки гігантський літак летів над білими хмарними утвореннями, схожими на пагорби зі снігу, я продовжував бачити маленьку, тонку, ніжну постать, що пливла крізь хмари, і думав про різницю між бажанням та любов'ю. Десь вони, звичайно, зійшлися, але хитрість полягала в тому, щоб розлучити їх. Чи це було?
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Вбивці Касби
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  
  
  
  Вбивці Касби
  
  
  переклав Лев Шкловський
  
  
  
  Назва оригіналу: The Casbah Killers
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  
  Плити на цьому проклятому гумовому плоту було непросто. Це було схоже на катання на американських гірках Коні-Айленду посеред ночі. Тільки американські гірки були мокрими, і це був не Коні-Айленд, а узбережжя Марокко і непроглядна темрява безмісячної ночі перед світанком і приблизно за сім миль на північ від Касабланки.
  
  
  Мені сказали, що не так давно, до того, як було збудовано пірс Делуре, пароплави, що заходять до Касабланки, завжди стояли на якорі далеко від берега. Пасажирів у плетених кошиках опускали у важкі перевантажені причали, що прямували до берега. Перекидання було звичайним явищем, уражені нерви були очевидними, і я починав розуміти, через що вони пройшли. Довгі затоплені піщані мілини і бурхливе море перетворили більшу частину атлантичного узбережжя Марокко в безперервну низку хвиль, що піднімаються, і хвиль, що котяться.
  
  
  Мій маленький гумовий пліт піднімався на гребінь кожної хвилі, а потім з ревом вітру і піни врізався в долину, але знову піднімався на схилі іншої хвилі. Мій пліт, обладнання та інше було спущено з одного з тих великих вертольотів ВМФ з авіаносця Саратога. Поверх одягу на мені був обтягуючий цілісний масляний костюм, що нагадував водолазний костюм. Усередині плоту були невеликий рюкзак і костюм, загорнуті у водонепроникний чохол.
  
  
  Приплив і море працювали разом, щоб винести мене на берег, і веслування було здебільшого порожнім жестом. Я був вдячний за те, що узбережжя піщане і не оточене скелями. Коли я показав величезному гелікоптеру, що він може зникнути, і дивився, як він зникає в темряві, навігаційні вогні вимкнені, це здавалося такою простою подорожжю до узбережжя. І коли я перебрався через першу підводну косу і пліт піднявся, здавалося, що він вилітає з-під мене. Решті доводилося постійно боротися за те, щоб залишатися у вертикальному положенні. Але тепер я міг розрізнити темні контури узбережжя, пологі схили піщаних дюн усередині країни.
  
  
  На відміну від великих міст американського узбережжя, яке соціологи назвали «мегаполісами», міста Марокко та інших країн Північної та Західної Африки є самостійними анклавами. Опинившись за межами суші, можна опинитися на примітивній землі, в пустелі або на узбережжі, де по землі були розкидані лише села та ізольовані поселення. Це був одинокий і віддалений берег, який ми вибрали, щоб висадити мене. Я говорю «ми», але я маю на увазі надефективний персонал із планування операцій у штаб-квартирі AX.
  
  
  Я звернув увагу на те, що не бачив світла. Касабланка та прилеглі до неї райони були, звичайно, самостійною Меккою, притулком для всіх видів контрабанди, де процвітала різноманітна контрабанда і всі можливі незаконні перевезення знаходили своє власне шосе. В результаті влада зберегла подвійне прибережне спостереження. На суші використовували джипи та коней, на воді – моторні торпедні катери часів Другої світової війни, залатані та переобладнані. Але було темно, і я з власного досвіду зрозумів, що дивлюся не те.
  
  
  Тепер я був недалеко від берега. Пліт знову підняли і пригнали до берега на потужній хвилі, поки піщана коса не піднялася, щоб ухопитися за дно, і мене викинуло вперед, тож я впав наполовину. Я схопився за себе, виплюнув солону воду і переступив за борт, витягнувши пліт на піщану смугу.
  
  
  На вершині піщаного пагорба, порослого маррамовою травою та морським будяком, я знайшов гусеницю. підходяща жива огорожа. Я сів, зняв масляний пакет, зняв кожух із рюкзака та рюкзака, склав усе це у пліт, а потім використав запальничку, щоб підпалити його. Він горів швидко, без відблисків, спеціально оброблений матеріал, який окислюється з разючою швидкістю, так що в одну мить не залишилося нічого, ні залишків горіння, ні золи, нічого. Хлопці зі «Спецефектів» сказали мені, що речовина самознищиться за лічені хвилини, і я коротко кивнув, оцінивши його ефективність, спостерігаючи за полум'ям, що стримується.
  
  
  Це зайняло лише кілька хвилин, і за цей короткий час Нік Картер, AX Agent N3, став Гленом Тревісом, художником, у комплекті з ящиком для фарб, пензлями, палітрою, вельветовими штанами та бежевою сорочкою з відкритим коміром. . Усередині шухляди художника був повний набір фарб, тюбики нових акрилових фарб, і кожен тюбик був по-своєму шедевром.
  
  
  Звичайно, не у багатьох художників була Вільгельміна, мій 9-міліметровий Люгер, у спеціальній кобурі, ні тонкий, як олівець, стилет Хьюго в піхвах на моєму передпліччі. У невеликому рюкзаку я мав чистий одяг і бездоганно зроблений американський паспорт, що свідчить про те, що я щойно перетнув кордон з Алжиру.
  
  
  Небо повільно почало світлішати, і з коробкою для малювання в руці я піднявся піщаною дюною і повернувся, щоб подивитися назад на темне море і нічні зірки. Я вважаю, що надто сильно взяв на себе роль Глена Тревіса, художника, тому що все, що я почув у той останній момент, був слабким свистячим звуком.
  
  
  Я блискавично обернувся і отримав удар каменем об скроню. Я мигцем побачив кінець ланцюга, і тут усе спалахнуло жовтим та пурпуровим. Пам'ятаю, я думав, що це неможливо і ніхто не міг знати про мій приїзд.
  
  
  Другий удар поклав край тій свідомості, яка в мене залишилася. Я спустився до піску і лежав там. Коли я прийшов до тями вдень, мою голову мучила пульсуючий біль. Я змусив себе розплющити очі, і навіть найменше зусилля було боляче.
  
  
  У мене в роті був запах піску, і я використав свою мову, щоб частково очистити губи та ясна. Я виплюнув і похитав головою, щоб уточнити, де я опинився. Поступово вигляд кімнати став різким, якщо її можна назвати кімнатою. Я був один, у мене хворіли зап'ястя, і я зрозумів, що вони пов'язані за моєю спиною. Двері, наполовину зняті з петель і відчинені, були прямо навпроти того місця, де я сидів на підлозі. Через неї я міг миттю побачити море за його межами. Очевидно, я був неподалік того місця, де мене вимило. Я пробіг очима по кімнаті.
  
  
  Згорнутий стіл, два однаково згорнуті стільці і кілька зношених подушок з овчини складали більшу частину меблів. Там, де я знаходився, відкрилася друга кімната поменше, і на підлозі я побачив щось схоже на згорнуту постільну білизну.
  
  
  Я спробував згадати, що сталося, але все, що я міг згадати, - це погляд на камінь і невиразне усвідомлення того, що він знаходиться на кінці ланцюга. Це була примітивна, але дуже ефективна зброя, і раптом я побачив обличчя Хока з іншого боку столу в його офісі в штаб-квартирі AX у Вашингтоні.
  
  
  «Це дивне місце, Марокко, – сказав він. «Я був там якийсь час під час останньої світової війни. Я був у Касабланці, коли Рузвельт і Черчілль зустрілися там і намагалися переконати де Голля та Жіро працювати разом. Це справжнє перехрестя світу, це Марокко, де минуле живе сьогодення і де сьогодення ніколи не забуває минуле.
  
  
  «Там є місця та порти, які, здається, залучають усіх і вся через своє географічне положення та свої особливості. Це справжні баки для сміття для умільців цього світу. Гонконг – один із них, Марсель теж. Раніше таким був Новий Орлеан, і Касабланка безперечно ним є. У деяких місцях весь туризм є сучасним, а в інших – на кшталт дев'ятнадцятого століття».
  
  
  «Ви, очевидно, очікуєте на неприємності», - сказав я. "Це прикриває мене і придумані спецефекти".
  
  
  «Ми не знаємо, з чим і з ким ви можете там зіткнутися. Все, що ми знаємо, це те, що Кармініан був першокласною контактною особою, завжди з добрими кадрами і завжди надійним. Як і іншим його видам, нам доводилося платити за те, що він приносив, але він був страшенно корисний, це дивне місце, і там відбуваються дивні речі». - сказав він.
  
  
  Я згадав, як сталеві блакитні очі Хоука потьмяніли і як з'явилася ця маленька зморшка... на його чолі.
  
  
  Я здригнувся, і його обличчя зникло. Я знову дивився в порожній дверний отвір. Я потягнув за мотузки, які тримали мої руки за спиною. Вони дали слабину, і я раптово зрозумів, що можу звільнитися за лічені секунди, якщо зможу направити їх на щось хоч трохи гостре. З проржавілими, зламаними петлями дверей це могло б спрацювати.
  
  
  Я саме намагався підвестися, коли побачив, що у дверях з'явилися дві фігури. У першого був бурдюк із козячої шкіри. Він був одягнений у традиційний одяг - широкі мішкуваті штани, що сягають ікри, і бавовняну сорочку.
  
  
  Його супутник носив широкий, найпоширеніший цілісний плащ, званий джеллаба. В обох на головах були обірвані фески. Вони були пошарпаною, худою парою. У першого було тільки одне око, а інше являло собою не що інше, як затонула закрита діра в голові.
  
  
  «А, наш голуб прокинувся», - сказав він, насолоджуючись відпочинком, відкладаючи мішок із козячої шкіри. Другий, вищий і худий, голосно жував жменю винограду і випльовував кісточки крізь зуби. Він ніс мою коробку для малювання і впустив її на підлогу з явною огидою злодія, який знайшов те, що йому неможливо використовувати.
  
  
  Одноокий стояв переді мною, його обличчя нагадувало шкіряний, зморшкуватий шматок пергаменту.
  
  
  "У вас мало грошей", - сказав він. "Ми вже це виявили". Він погано говорив французькою, але достатньо, щоб розуміти. Оскільки моя французька була набагато кращою за арабську, я в нього запитав:
  
  
  "Чому ви хочете пограбувати бідного художника, який їде до Касабланки у пошуках роботи?"
  
  
  Він усміхнувся грубою злісною усмішкою. У його єдиному здоровому оці було досить гніву двох.
  
  
  "Ти не поганий художник", - сказав він. Хтось заплатить за вас багато грошей. Ти скажеш нам, хто, і ми продамо тебе йому».
  
  
  Викуп за ув'язненого - один із найстаріших і найшанованіших методів у мусульманських країнах. Вожді звільняли своїх важливих полонених за викуп. Королі тримали ворожих князів на викуп. Злодії утримували заможних людей з метою викупу. Я не думав, що на мене хтось чекає, а тепер виявилося, що мої підозри виправдалися. Ці двоє були не чим іншим, як хитрими шахраями, які бачили, як я прибув, і тепер мали намір максимально використати це.
  
  
  Я покинув ще одне заперечення, щоб підкріпити своє прикриття.
  
  
  "Я звичайний художник", - сказав я. "Американський художник".
  
  
  "Бідний художник не вибирається з моря на плоту глибокої ночі, а потім знищує свої сліди вогнем", - лукаво відповів Одноокий.
  
  
  Я похмуро відповів на його хитрий погляд. У моїй голові не було сумнівів. Ці двоє були нічим іншим, як марокканською версією бандитів, які опинилися у потрібному місці у потрібний час.
  
  
  "Шкода, що ти щойно приземлився навпроти цього маленького будиночка, в якому ми опинилися", - сказав Одноокий. Він усміхнувся, задоволений собою.
  
  
  Я маю для нього погані новини. Можливо, мені трохи не пощастило з усім цим, але це виявилося б фатальним для нього та його спільника. Я не міг дозволити комусь розповісти історію людини, яку вони бачили, що виходить з моря на плоту.
  
  
  Ці двоє негідників щойно наклали на себе руки у своєму непристойному бажанні добре заробити. Вони самі вирішили свою долю. Вільгельміна все ще була в моїй наплічній кобурі, а Хьюго все ще був надійно прив'язаний до моєї руки. Як і більшість злодіїв-посередників, вони погано розбиралися у своїй справі. Той, хто їв виноград, підійшов і став переді мною.
  
  
  Я дивився, як він відсунув ногу, ретельно прицілився і штовхнув. Його нога вдарила мене в живіт. Хвилі нудотного болю пронизали мене, і я впав назад. Я лежав, поки болі, що стріляють, поступово вщухали. Ублюдок. Цей тупий ублюдок. Якщо в мене й були якісь сумніви щодо того, що робити, то тепер їх уже не було. Я відчув, як його руки підняли мене.
  
  
  Він запитав. - Кого ти чекаєш, сину свині?
  
  
  Я нагадав собі, що обидві мої руки все ще були пов'язані за спиною. Тепер зустрітися з ним у цій позі було б занадто, щоб бути частиною добра.
  
  
  «На пляжі, – сказав я, – у піску, де я приземлився, я сховав слухавку, маленьку трубку. Іди візьми її. Вона розкаже вам усе, що вам потрібно знати».
  
  
  Одноокий швидко заговорив з іншим арабською. Високий швидко вискочив, джеллаба затремтіла за ним, його ноги заскреготіли.
  
  
  Я бачив, як він зник за дюною за дверима. Як тільки він зник, я повернувся до іншого, вклавши в голос щось термінове і підступне.
  
  
  "Відпусти мене, і я скажу тобі, де сховав гроші", - сказав я. "Ви можете сказати іншому, що я обдурив вас і втік".
  
  
  "Скажи мені, де в тебе ці гроші, і я тебе відпущу", - негайно відповів він. Я побачив, як у його очах промайнуло хитре самовдоволення, оскільки я, здавалося, прийняв його пропозицію з усією невинністю.
  
  
  "Тут, у моїй сорочці", - сказав я. «Під моєю лівою пахвою прикріплений спеціальний гаманець». Як я і очікував, він одразу ж скористався можливістю.
  
  
  Він упав на одне коліно і нахилився, щоб залізти в мою сорочку. Від його дихання пахло рибою та часником. Коли його рука зникла у моїй сорочці, я вдарив ногою. Моя нога вдарила його прямо в пах. Його рота розкрився від болю. Він упав горілиць і схопившись за живіт обома руками.
  
  
  Я вже підвівся і сильно вдарив черевиком по його шиї. Його тіло напружилося, двічі смикнулося, а потім лягло нерухомо. Я вже міг бачити вени, що лопнули, на його шиї, що забарвлювали кров'ю шкіру його щелепи. Я прикотив його ногою до стіни, потім підійшов до дверей і іржавої петлі. Я притиснув до неї мотузки на зап'ястях і перетер їх об іржаву петлю. За кілька секунд вони здалися. Мої руки звільнилися, і я вискочив із дверного отвору, коли інший кинувся назад із пляжу.
  
  
  Я чекав поруч із дверима, коли він увірвався, кричачи на суміші французької та арабської мов. Я вдарив його кулаком у живіт, змусивши його зігнутися. Різкий поштовх нагору відправив його в дальній кінець кімнати. Я схопив один із зламаних стільців і розбив його голову. Він лежав, згорнувшись клубочком, з розбитим черепом, чекаючи на свою смерть.
  
  
  Я взяв коробку з фарбами та перевірив вміст.
  
  
  Все було там.
  
  
  Я вийшов на сонечко і пішов дорогою до Касабланки. Художник Глен Тревіс знову був у дорозі, але тимчасова перерва вплинула на його освіту. Він зрозумів, що в цій країні не слід занадто далеко уникати особистості Ніка Картера, Killmaster N3.
  
  
  Дорога йшла прямо вздовж берега і була мальовничою. Я бачив чоловіків у тюрбанах і жінок у вуалях, пастухів, які пасли свої стада кіз та овець. У селі, через яке я проїжджав, мабуть, був базар, ринковий день.
  
  
  Група купців і селян відкрила свої прилавки та була зайнята купівлею, продажем та торгівлею. Я зупинився, щоб купити кесер, поживний марокканський хліб, у жінки в чадрі. Він був ще теплий, і я гриз його на ходу. Я бачив одяг, у якому відчувається як арабський, так і західний вплив.
  
  
  Я бачив сучасні будівлі Касабланки, що вимальовуються на горизонті, і в міру того, як я підходив ближче, я бачив все більше і більше дівчат у сорочках та джинсах і навіть у парі міні-спідниць, що йшли разом з іншими жінками у традиційному хайку. І я почав розуміти, що це символ міста; старе та нове змішалися, співіснували та часто повністю ігнорували один одного.
  
  
  Виявилося, що коробка для малювання була свого роду знайома, і я виявив, що на мене невпевнено дивляться, в основному молоді дівчата. Я бачив, що життя артиста, безумовно, має багато привабливих сторін, і я мав пам'ятати, що роль була прикриттям, а не чудовою нагодою. Мені довелося зайнятися іншою справою, а саме знайти Антона Карміняна, експортера та імпортера.
  
  
  Сталеві блакитні очі Хоука спалахнули переді мною, і я міг чути його голос, поки йшов курною дорогою. «Останнім повідомленням Карміняна було те, що він мав щось велике», - сказав він мені через стіл. «Він хотів, щоб із ним зв'язався хтось особливий для отримання додаткової інформації. Звичайно, це означало, що він хотів виторгувати купу грошей. Але це також означало, що він справді дещо отримав. Він ніколи не давав хибну інформацію».
  
  
  Я додав до цього. - "І це було останнє, що ви чули від нього?"
  
  
  "Вірно, Нік", - продовжив Хоук. «Він більше ніколи не контактував із нами. він незабаром зник. Я відчуваю запах, що щось пішло не так. Усі наші спроби зв'язатися з ним зазнали невдачі. Ці мої старі кістки тріщать, а це означає проблеми».
  
  
  Я залишив ці старі кістки такими, якими вони були. Хоук був одним із тих людей, які не старіли. "Старі кістки" були евфемізмом для позначення однієї з найгостріших проблем на планеті Земля. Знову і знову я був залучений до системи особистого аналізу, яку він використовував для AX.
  
  
  «Ця частина світу була для нас напрочуд тихою», - сказав він. «О, ізраїльтяни та араби ледарять на іншому кінці Африки, і росіяни всюди, намагаючись якнайбільше роздмухати обстановку, але Північно-Західна Африка залишається спокійною.
  
  
  Марокко практично перетворилося на своєрідну ісламську Швейцарію, місце зустрічі, нейтральну територію. Фактично весь Середземноморський басейн залишався відносно спокійним. А тепер це. Мені це не подобається ".
  
  
  Обличчя Хоука потьмяніло, і я подумав про майбутнє завдання. Знайдіть людину, Карміняна - якщо її вдасться знайти. Може, він ховався. Може, він мертвий. Якщо я не зможу його знайти, мені потрібно було спробувати з'ясувати, що він виявив, і зв'язатися з Хоуком із цього приводу. Декілька зачинених дверей і низка питань накопичилися в цій людині, відомій тільки на ім'я.
  
  
  Я дістався околиці міста і йшов досить недбало. Я йшов бульваром Мулай Абдерхаман уздовж гавані, набережної та рядами кораблів, що упираються в пристань. Танкери, вантажні судна, пасажирські судна, кораблі з усіх країн світу, бездоганно чисті, свіжозабарвлені та іржаві старі ветерани, що витримали мільйони гуркітливих хвиль.
  
  
  Причали, як і всі пристані, були місцем збирання ящиків, ящиків, бочок та пакунків. Касабланка, Дар ель-Бейда арабською мовою. Саме португальці вперше дали місту назву Білий дім у шістнадцятому столітті. Я помітив, що Медіна, арабський квартал, жвава, багатолюдна маса людей, що звивається, межувала з гаванню. Я подумки посміхнувся, готовий посперечатися, що ця величезна купа вантажу тихенько просувається в битком набиті базари Медіни.
  
  
  Я вийшов з гавані і перетнув бульвар на площі Мохаммеда V на вулицю Куедж, де, згідно з моїми інструкціями, Кармінян мав свій магазин. Знайшов досить швидко, з віконницями на вікнах і замкненими. Я обійшов задній двір, спустився маленькими сходами в підвал і знайшов бічну двері. Я поставив ящик для малювання і спробував відчинити двері. Вона трохи рухалася. Замок був простий, і я відкрив його за кілька хвилин. Магазин був повний ваз, статуй, картин та дрібничок від імпортера витворів мистецтва. Тут пахло пліснявою, як у маленькій кімнатці, що була зачинена щонайменше тиждень. Я нічого не знайшов і вийшов тим самим шляхом, яким увійшов, замкнувши за собою двері.
  
  
  Ми знали, що в нього квартира недалеко, і це була моя наступна зупинка. Будівля була двоповерховим корпусом із зовнішніми сходами, старовинна вузька будова із звичайними круговими переходами.
  
  
  Коли я постукав, двері його квартири тихенько відчинилися. Я обережно ввійшов усередину і одразу побачив, що це місце було ретельно обшукане. Було розкидано одяг, розкидано особисті речі, перевернуто меблі та висипано вміст ящиків на підлогу.
  
  
  Я блукав трьома маленькими кімнатами, що становили квартиру. У вітальні з вікна відкривався вид на вулицю. Схоже, я не був єдиним, хто шукав Карміняна. Але мені доводилося постійно нагадувати собі, що цей безлад може бути результатом звичайного пограбування будинку, саду та кухні. Це цілком могло бути, але я цього не розумів.
  
  
  Моє шосте почуття підказало мені ще щось, і те, що я побачив, також сказало мені щось ще. Якби Кармініан пішов, щоб сховатися, він зробив би це дуже швидко, майже не взявши з собою свій одяг.
  
  
  Коли я оглянув замок, то побачив, що він не був зламаний, а просто відкритий ключем. Я зачинив двері і сів, відсунувши пачку простирадлом і подумавши, що робити далі. Рішення було прийнято з двох причин, які я виявив. Першою була адресна книга, що лежала поряд із перевернутим ящиком. У ньому було лише кілька імен, переважно інших імпортерів чи покупців. Але в ньому було ім'я: Афіна з номером телефону після нього. Я запам'ятав і те, й інше.
  
  
  Потім поряд з попільничкою я побачив, що в мій бік дивиться сірникова коробка. "Клуб бедуїнів" 25 Rue du Kassim. Я відкрив папку та прочитав оголошення на внутрішній стороні обкладинки. "Екзотична Афіна", - прочитав я. "Прекрасна Афіна".
  
  
  Я залишив коробку з фарбою в квартирі, засунув у кишеню дві туби з фарбою і подався до клубу бедуїнів. Було зарано для вечірніх гулянь, але мені вдалося поговорити з барменом. Він був дуже люб'язний і підтвердив, що Кармінян був постійним відвідувачем клубу і постійно перебував у компанії Афіни, танцівниці екзотичних танців. Кармінян, за його словами, був зовні живою людиною, дуже товариською. Я сказав йому, що звернуся до Афіни, і пішов назад у квартиру Кармініана.
  
  
  У моїй голові сформувалася ідея, і я швидко захопився нею. Я запитував себе, чому б мені не залишитися в квартирі Карміняна замість того, щоб оселитися в якомусь готелі. Якби я мав час уважно оглянути будинок, я міг би знайти інші підказки. І, що більш інтригуюче, можливо, щось станеться саме собою.
  
  
  Я швидко прийняв рішення і витратив решту дня на прибирання будинку. На той час, коли я був готовий повернутися до Клубу, будинок виглядав дуже акуратно та презентабельно.
  
  
  Клуб бедуїнів не зовсім був злодійським лігвом, але недалеко від цього. Але я одягнув краватку на знак поваги до їхніх почуттів та прагнення до гідності. Я отримав місце біля бару з гарним видом на невелику сцену. Я висидів двох співаків та нещасного фокусника, найкращий трюк якого полягав у тому, щоб змусити себе зникнути наприкінці виступу.
  
  
  Потім з'явилася Афіна у звичайному вихорі вуалей, які лише частково прикривали прикрашений коштовностями бюстгальтер та розшиті блискітками трусики. У мінливому світлі було важко роздивитись її, та й густий макіяж теж не допомагав. Але коли вона почала скидати вуалі, стало очевидно, що у неї міцне, молоде тіло, трохи закоротке зверху, щоб бути по-справжньому витонченим, але з красивими круглими високими грудьми.
  
  
  Я бачив екзотичних танцюристів у всьому світі. У хороших танцівниць живота, якщо не використовувати своє химерне ім'я, були природні плавні лінії та вроджена грація. Інші намагалися наблизитися до цього, і не більше.
  
  
  Невдовзі я вирішив, що Афіна належить до другої групи. Вона робила все, що вони роблять: чуттєві пози, похитування стегон, повороти живота, хвилі, симульований оргазм, все. Але у моїй книзі вона отримала п'ятірку за старанність. От і все. Натуральні танцюристи виявляли себе за кілька хвилин. Інші просто доводили, що імітували, одні кращі, інші, але вони продовжували імітувати.
  
  
  Але натовп у клубі бедуїнів був зовсім не знавцями, і вони були задоволені. Нарешті, спітніла, одягнена тільки в бюстгальтер та трусики, вона закінчила свій танець і зникла за маленькими дверима у глибині сцени. Я залишив свою склянку, пройшов уздовж стін клубу та вийшов за сцену.
  
  
  Приміщення «за сценою» складалося з брудного і похмурого коридору з дверима, що вели в провулок, та дверима праворуч, які були зачинені. Я ввічливо постукав у зачинені двері і почав чекати. За кілька хвилин двері відчинилися, і Афіна підозріло і обережно визирнула в щілину. Вона все ще була в костюмі, але вже видалила накладні вії. Без цих вій і зблизька вона виглядала набагато молодшою і набагато менше схожою на фатальну жінку. Її очі були м'якими та блакитними.
  
  
  Вона сказала. - 'Так?' 'Чого ти хочеш?' Вона говорила із сильним грецьким акцентом.
  
  
  «Я хотів би поговорити з вами, якщо можна, – сказав я.
  
  
  'Про що?' - спитала вона з миттєвою підозрою в голосі.
  
  
  "Про когось, кого ти знаєш", - сказав я з усмішкою, намагаючись заспокоїти її. "Антоні Карміняни".
  
  
  «Я нічого про нього не знаю», - відповіла вона, але я помітив спалах страху, що його охопив. Вона хотіла грюкнути дверима, але я наступив на поріг і зумів утримати її відчиненою.
  
  
  «Будь ласка, – спокійно сказав я. "Я шукаю його, і я подумав, що ти зможеш мені допомогти".
  
  
  "Ні, ні", - сердито відповіла вона. 'Я нічого не знаю.' Вона знову спробувала грюкнути дверима, але я все ще тримав ногу. Вона намагалася відштовхнути мою ногу своєї, але моя нога не поступалася.
  
  
  Раптом вона відчинила двері і висунулась назовні.
  
  
  "Джиммі!" вона кричала так голосно, як тільки могла. Я обернувся і побачив, як «Джиммі» виходить із задньої частини клубу, Крупна м'ясиста фігура з ходою колишнього боксера.
  
  
  Я багато разів зустрічав таких людей раніше. У кожному подібному закладі був один такий як вишибали. Він також не ставив жодних питань, що також було характерним для його виду. Він просто побачив подію, дійшов свого сліпого висновку та атакував.
  
  
  Я знав, що будь-яка спроба щось пояснити буде марною витратою енергії та дихання. Але я також знав, що Афіна надто неохоче розповідала про свого друга Карміняни. Я збирався з'ясувати чому. Я дозволив Джиммі схопити мене за комір і пробиратися з ним до виходу в провулок. Я чинив лише символічний опір. «Стій, – сказав я. "Я просто хотів з нею поговорити".
  
  
  "Заткнися, бомж", - гаркнув він. Я мовчки зітхнув. Кожен мав робити те, що мав, зокрема й я. Коли ми підійшли до провулку, я вперся ногами в підлогу, напружився і одним швидким рухом схопив товсту руку в захопленні дзюдоїста. Я повернувся, і він упав у провулок, де приземлився навколішки.
  
  
  Я побачив подив на його розбитому обличчі, коли він почав підводитися. Він був високим і, безперечно, під шаром жиру, який він ніс, все ще знаходилася неабияка кількість м'язів, але він був не у формі. До того ж, я міг сказати, що йому не вистачило рефлексів, щоб бути більше, ніж боксером третього класу. Він підійшов до мене, тепер обережніше. Він завдав удару, від якого я з легкістю ухилився. Він знову спробував один, і я пригнувся. Він зробив кілька рухів руками, за звичкою і спробував два сильні удари, лівий та правий. Я парирував їх і відступив. Потім я зробив хибний випад і стрибнув ніби збирався пробитися повз нього. Він налетів на мене, але мене там не було. Я відскочив назад, і коли його стрибок відкинув його повз мене, я вискочив з-за його спини, встромився плечем йому в спину і різко штовхнув уперед. Він врізався в стіну, і я почув, як його голова вдарилася об цеглу.
  
  
  Я відступив, і він поволі опустився на землю, мов мішок.
  
  
  Я повернувся до клубу якраз вчасно, щоб побачити, як відчинилися двері в роздягальню Афіни і зелений спалах зник у коридорі в іншому напрямку. Я побіг і знайшов інший вихід, який вів у інший провулок. Я помітив, як з-за рогу вискакує зелене пальто, і пішов за нею.
  
  
  Вона йшла у бік парку за бульваром Рашиді, коли я її наздогнав. Я схопив її за зап'ястя і розгорнув. Я збирався знову спокійно заговорити, коли побачив, як із сумочки вилізла її рука з блиском леза складаного ножа. Афіна кинулася на мою руку, яка тримала її зап'ястя, і я швидко відпустив її. Вона зупинилася з ножем, в її очах була суміш страху та гніву.
  
  
  «Дадай мені спокій», - сказала вона зі своїм дивним акцентом.
  
  
  Я знизав плечима і почав відступати. На мить я побачив, як вона розслабилася, і мені не потрібно було більше, ніж цей момент. Я нахилився вперед, схопив її за зап'ястя і повернув. Ніж випав із її руки. Вона ахнула від болю.
  
  
  «Ой, проклятий ублюдок», - вигукнула вона чистою американською мовою. «Брудний ублюдок, відпусти мене!»
  
  
  "Ну-ну", - сказав я, не відпускаючи її зап'ястя. Я перевернув її так, що вона пригорнулася до моїх грудей, і підняв її руку за спину. Я глянув на її спотворене обличчя. «Що сталося з Афіною, Красунею Афін?»
  
  
  «Відпусти мене, бридкий виродок», - прошипіла вона. Вона штовхнула мене п'ятою по кісточці і подряпала мою плоть.
  
  
  Я скрикнув, швидко повернув її та схопив за горло. В її очах раптово спалахнув жах.
  
  
  «Поводься пристойно, або я зроблю з тебе фарш», - відрізав я. Афіна знала життя і прочитала послання у моїх очах. "Я просто хочу кілька відповідей", - додав я. "І я їх дізнаюся, сестро".
  
  
  'Ти мене вб'єш?' - з тривогою спитала вона.
  
  
  «Якщо ти не змусиш мене це зробити», - відповів я. Я відпустив її, і вона відступила, в її очах змішалися ненависть та повага.
  
  
  Я помітив, що вона одягла шовкову міні-сукню темно-рожевого кольору, і, як я здогадався, вона не мала часу ні на що інше. Кінчики її сосків чудово стирчали з-під шовку, утворюючи маленькі загострені горбки. Навіть без бюстгальтера її груди були високі та повні.
  
  
  "Ти американець", - сказала вона з цікавістю в голосі. 'Чого ти хочеш?'
  
  
  "Просто деяку інформацію", - відповів я.
  
  
  "Так вони сказали", - гірко сказала вона. 'Вони?' - спитав я, і вона нервово озирнулася. «Послухайте, - сказала вона, - мій дім лише за два квартали звідси. Якщо хочеш поговорити, ходімо туди. Я не збираюся стирчати тут цієї години».
  
  
  "Добре", - сказав я. Я почав підходити до неї і глянув на її гарне личко. Без густого макіяжу в неї було обличчя, яке колись, я був певен, було прекрасним і красивим. Я не думав, що вона була набагато старша двадцяти п'яти.
  
  
  «Ви впевнені, що достатньо довіряєте мені, щоб привести мене додому?» - Запитала я трохи зло.
  
  
  Вона подивилась на мене.
  
  
  "Ні, я не впевнена", - сказала вона. «Але я ризикну. Можливо, ви, як американець, поставитеся до цього легко. Крім того, у вас є ще дещо. Ви тут не звичайний бомж та не турист, який шукає дешевий номер».
  
  
  "Я художник", - сказав я. «Мандрівний художник. Якщо ти не з екзотичних Афін, то звідки ти?
  
  
  "Я з екзотичного Акрона, штат Огайо", - прогарчала вона. - Я знаю наступне питання напам'ять, батьку. Що я тут роблю?'
  
  
  «Ви здогадалися, – сказав я. 'Яку відповідь?'
  
  
  «Нічого особливого, – сказала вона, – я можу вам сказати. Я був у турі з невеликою групою. Я зустріла тут хлопця та підсіла на нього. Я залишився з ним, коли гурт поїхав. Трохи згодом я виявила, що він ніколи не будував для нас жодних довгострокових планів. Я виявив це одного ранку після того, як він пішов з останньою копійкою, яка в мене була».
  
  
  "І з того часу ви нічого про нього не чули", - додав я.
  
  
  "Як ти здогадався?" - гірко сказала вона. «Я влаштувалася на роботу до клубу бедуїнів. То був єдиний бізнес, який найняв мене без постійної візи чи ліцензії місцевого артиста. У клубі бедуїнів не так і складно, і це була робота, і я була за неї вдячна. Старий турок, який займається бізнесом, лише менеджер, але він нешкідливий. Я намагався заощадити якнайбільше, щоб вибратися звідси».
  
  
  Ми підійшли до її будинку, і вона повела мене до своєї квартири на першому поверсі. Вона також складалася з трьох кімнат, але була меншою, ніж квартира Карміняна, і набагато старішою.
  
  
  Афіна скинула пальто, і я побачив чудову тверду форму її тіла. Ноги в неї, трохи короткі до литок, були добре складені, молоді та привабливі. Рожева сукня щільно облягала її тіло, не було навіть слабкої лінії плавок від купальника. Тепер я також був впевнений у відсутності бюстгальтера, тому що її повні груди безперешкодно погойдувались і поколювали під боком.
  
  
  'Яке твоє справжнє ім'я?' Я запитав.
  
  
  "Еггі", - швидко сказала вона. - Егі Фостер. Боже, я так давно не казала цього, що мені це видається смішним».
  
  
  "Добре, Еггі, - сказав я, - а де твій друг, Кармінян?" Миттєво я побачив підозру в її очах.
  
  
  "Я не знаю", - сказала вона. «Що ви хочете знати про Антона? Хто ти? Я навіть не знаю твоє ім'я.
  
  
  "Я сказав вам, що я художник", - сказав я. «Мене звуть Глен. Глен Тревіс. Ваш друг Кармінян купив у мене поштою кілька картин, але так і не сплатив мені. Я прийшов сюди, щоб забрати це, і виявив, що його немає. Я хочу свої гроші».
  
  
  Вона вивчала мене, її інтуїція нетрів працювала понаднормово, щоб ухвалити рішення про мене.
  
  
  "Ви можете мені повірити", - сказав я недбало.
  
  
  "Думаю, так", - сказала вона нарешті. «Я ніколи раніше не зустрічала художників, але ти не зовсім те, що я думала про тебе. І ти поводився з Джиммі як із професіоналом».
  
  
  "Раніше я боксував", - привітно сказав я. "Ось так я заробляв гроші на уроки малювання".
  
  
  Вона сіла в глибоке крісло, і її сукня доходила до середини стегна, коли вона схрестила ноги. Я думав, що вона просто виглядала набагато сексуальніше та краще, ніж на сцені. Але байдуже, чи вірила вона повністю в мою історію. Я ще не проковтнув її.
  
  
  "Де Кармінян?" – знову спитав я. "Я думаю, ти знаєш."
  
  
  Коли вона відповіла, раптова тривога у її очах була дуже реальною.
  
  
  "Ні, я не знаю, чесно кажучи, ні", - сказала вона. Він раптово пішов. Він сказав мені, що йому несподівано довелося виїхати у справах, і це було останнє, що я почула від нього. Я хвилююсь за нього. Антон був єдиною приємною людиною, що дружив зі мною за останні роки».
  
  
  Я вирішив, що, мабуть, вона говорила правду. Вона була досить розумною, щоб бути генієм.
  
  
  "Ви сказали, що про нього питав хтось інший", - сказав я.
  
  
  'Хто це був?'
  
  
  «Чотирьох чоловіків», - сказала вона, здригнувшись. «Гірські виродки з якимось акцентом. Вони мені не повірили і сказали, що повернуться, якщо нічого не згадаю. Вони налякали мене до смерті. Вони не повірили б, що я нічого не знаю».
  
  
  Я відкинувся назад, і мій мозок закружляв. Це довело те, про що я підозрював. Квартира Кармініана не була обшукана звичайними злодіями. Моєю метою була ця компанія. Але якщо я хотів його знайти, мені потрібно було дізнатися більше про нього.
  
  
  Давним-давно було знайдено, що людина - істота звички. Навіть коли він ховається, його основний взірець поведінки проявляється. Він може змінити свою зачіску, ім'я, зовнішність та друзів, але не може змінити своє основне «я». Це була правда, відома кожній поліції світу.
  
  
  "Твій друг Кармініан", - сказав я недбало. «Яким він був насправді? Здається, багато людей хочуть його знайти».
  
  
  Я побачив, як її очі раптом стали м'якими та повними, а жорстка лінія зникла з її обличчя. До її меланхолії на мить повернулася її юна насолода.
  
  
  "Яким був Антон", - розмірковувала вона вголос. «Це не так уже й складно. Він завжди був веселим, коли мені потрібно було розважитись, і він добре ставився до мене. Він любив багато пити, але ніколи не був дуже п'яним. Коли я закінчувала роботу в клубі, ми виходили гуляти кілька разів на тиждень. Ми відвідували майже всі намети, які відкрито всю ніч».
  
  
  «Антон любив те, що він називав гарячим джазом. Він міг слухати це годинами, і це багато чого мене навчило. Я пам'ятаю, як він слухав старі записи і показував мені на дрібниці. Важливість того, як Бенні Гудман грав чи що співав Луї Армстронг. Він багато чого мене навчив. Він навіть досить навчив мене французькому, щоб допомогти мені тут, у Касабланці. Він любив людей та веселощі. Я хочу, щоб він повернувся».
  
  
  Я записав у думці те, що вона мені сказала. То була важлива інформація. Він був товариською людиною, фанатом джазу та алкоголіком, з усіма звичками, які треба було відстоювати.
  
  
  Я запитав. - "Хто ще може знати про нього?" «У нього, мабуть, були інші друзі».
  
  
  Афіна відкинулася на спинку стільця, сильно притискаючи соски до шовкової тканини, утворюючи подвійні крапки, які, безперечно, могли безперешкодно проходити своїм курсом. Вона явно не помічала пронизливого поколювання в грудях.
  
  
  Я змусив себе повернутися до теми, яку ми обговорювали, - до Кармініана, що зник інформатор.
  
  
  «Дивися, люба, - заспокійливо сказав я. «Може, має проблеми. Може, йому потрібна допомога, тому він зник. Якщо я зможу його вистежити, я дам вам знати.
  
  
  Це був не витончений хід, але він потрапив у ціль. Вона справді співчувала цьому хлопцеві, і на її обличчі відбивалася неприхована тривога.
  
  
  "Я знаю", - сказала вона. «Я постійно думаю про це. Добре, підіть до Йосипа бен Кашана, торговця тканинами з арабського кварталу. Антон часто про нього говорив. І бармена в Chez Caliph на бульварі Зерктуні.
  
  
  «Дякую, Афіно, - сказав я, - чи мені називати тебе Еггі?» Вона подумала про це на мить, а потім усміхнулася. Це був перший раз, коли вона посміхнулася з того часу, як я її зустрів, і в цьому був великий смуток.
  
  
  "Ти називаєш мене Еггі", - сказала вона. "Бо ти американець, і мене так давно не називали Еггі".
  
  
  Я встав і жадібно оглянув її тверде маленьке тіло, затримуючи погляд на гострих кирпатих кінцях її грудей.
  
  
  "Я думала, художники інакше дивляться на жінку", - тихо сказала вона.
  
  
  "Що означає "інакше"?" - з усмішкою спитав я. Я чудово знав, що вона мала на увазі.
  
  
  "Інакше", - повторила вона. "Скоріш за все, це нічого не означає".
  
  
  "Тільки якщо вони це намалюють, люба", - посміхнувся я. А іноді навіть тоді. Це завжди щось означає. Ми, художники, цінуємо красу. Краса хвилює нас навіть більше, ніж звичайних людей».
  
  
  "Чи можу я захопити тебе?" - спитала вона, її жіноче марнославство миттєво вийшло на перший план, ця вічно жіночна вроджена потреба бути бажаною.
  
  
  Я підстрибнув. - 'Що ви думаєте?' Мені захотілося сказати їй, що я дійсно хочу покласти це маленьке кремезне тіло на ліжко, щоб вивчити форми та пагорби та подивитися, чи можна втілити її екзотичний танцювальний номер у реальність. Але я стримався, бачачи зростаючий інтерес у її очах. Я хотів поки що від цього утриматися принаймні на якийсь час.
  
  
  Може, вона розповіла мені все, що знала про Кармініана, а може й ні. Я хотів дізнатися. Я був трохи здивований її відповіддю на моє запитання, але тоді це був ще один аспект цієї жіночої потреби.
  
  
  "Ви хочете намалювати мене?" - несміливо запитала вона, скоса дивлячись на мене.
  
  
  "Так, - сказав я, - давайте поговоримо про це завтра".
  
  
  Вона кивнула, і в її очах більше не було підозри та захисту.
  
  
  Я добре порозумівся з Еггі Фостер. Я сподівалася, що з таким самим успіхом знайду її хлопця.
  
  
  Я все більше переконувався, що справа не тільки в тому, щоб знайти його, але й у змаганні, щоб побачити, хто знайде його першим. Що б Кармінян не отримав у свої руки, це щось велике, з яким він зв'язався з Хоуком, зацікавило більше людей, ніж я припускав.
  
  
  Еггі дивилася, як я спускаюся сходами, і я знав, що вона вже чекає на мій наступний візит. Це завжди був найкращий спосіб залишити їх в очікуванні та тузі.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я добре виспався, приставивши стіл до дверей як запобіжний захід. Вранці я почав прочісувати квартиру та речі Кармініана, починаючи з одного боку будинку та досліджуючи кожен дюйм.
  
  
  Моїм першим сюрпризом була його колекція платівок, складена поруч із невеликим портативним програвачем платівок американського виробництва. Судячи з того, що мені розповідала Еггі Фостер про цю людину, я очікував, що вийде збірка гарного джазу, Маггсі Спанієр, Пі Ві Рассел, Бак Клейтон, Гудман, Армстронг, Едді Кондон, принаймні найкращих.
  
  
  Натомість це були записи Баха, Моцарта, Палестрини, Скарлатті та деякі григоріанські піснеспіви. На багатьох альбомах були короткі повідомлення, написані красивим жіночим почерком: "Антоне, я бачила це валяється і повинна була забрати це для тебе". Або: "Сподіваюся, тобі сподобається". Усі вони підписали з «Мариною».
  
  
  Що, чорт забирай, робив джазовий фанатик, пристрасний прихильник le hot jazz, тільки з колекцією класичних платівок, та ще й із класичним бароко? Звичайно, мені було цікаво, хто така Марина. Ще знайшов колекцію трубок. Судячи з усього, Кармініан був курцем і, як багато курців, також свого роду колекціонером трубок. Ще в нього був гарний запас випивки в шафі, і я приготував собі на ланч холодну мартіні.
  
  
  Решта квартири не принесла мені нічого важливого. Я вирішив дотримуватися кількох вказівок, які мені дала Еггі, починаючи з Єссіфа бен Кашана, торговця тканинами.
  
  
  Медіна, арабський квартал Касабланки, була багатолюдним та тісним місцем. Пахло надто великою кількістю людей, затиснутих у надто маленькому просторі, та різноманітною їжею, яку перекладали на сотні маленьких прилавків. У Медині здавалося, що кожен день це базар, а ринок – це постійна метушня.
  
  
  Я пройшов повз жінок у довгому одязі та туристів, чоловіків у джеллабі та західних ділових костюмах. Я пройшов повз жінку, що торгує харирою, гарячим супом, приготованим у величезних залізних котлах, та іншими, які готували хутра, щось на зразок марокканської баранини на грилі, підсмаженій на розпеченому вугіллі.
  
  
  Килими, мідь, латунь, шкіра та вироби зі скла продавалися у сотнях яскравих наметів та лавок. Місцями мене штовхав і тиснув натовп, і, перш за все, це були крики голосів під час торгівлі чи сварки, єдиного прийнятного способу ведення бізнесу в Марокко.
  
  
  Мені вдалося спитати дорогу, і я почув, що Йосиф бен Кашан не був одним із мандрівних торговців, які приїжджали до Медини. Він мав магазин, постійне представництво, яке я зрештою знайшов. Це була дерев'яна дірка в стіні, вистелена барвистими килимами марокканськими.
  
  
  Я бачив їх у горах Середнього Атласу, зітканих у відтінках бежевого, червонувато-коричневого та коричневого. Килимки з Чикакуа, або Високого Атласького хребта, були вогненно-червоними та охристими, а килими Сахари – приглушеними червоними, білими та синіми. Візерунки і мотиви ліній нагадували візерунки американських індіанців.
  
  
  Незабаром я дізнався, що Йосиф бен Кашан був не тільки торговцем килимами, а й провідником з усіх принад Медини. Коли я увійшов, він уклонився, його тарбуш, традиційна червона феска, майже торкався землі. Він носив сервал з помпонами біля його ніг, з м'якими витонченими марокканськими тапочками.
  
  
  "Салам", - сказав він, киваючи м'яким, круглим і ангельським обличчям. У нього був такий самий круглий живіт. "Ви прийшли помилуватися моїм красивим одягом?"
  
  
  "Салам", - відповів я. «Килимки дійсно красиві, але я приїхав до Йосипа бен Кашану з іншої причини».
  
  
  Його очі на мить звузилися, а кругле обличчя розпливлося в посмішці.
  
  
  Він запитав. - 'Ах! Ви шукаєте задоволення в Медині,
  
  
  «Дівчатка, звісно. An? Два? А може, багато? Може, євнухи, м'які та милі, як дівчата?
  
  
  Я підняв руку, щоб змусити його замовкнути. "Ні, ні", - кинув я, коли знайшов місце в потоці його слів. «Я шукаю когось, і мені сказали, що ви можете знати його місцезнаходження. Я шукаю людину на ім'я Кармінян.
  
  
  "Кармінян?" - Очі Єссіфа бен Кашана розширилися. «О, насправді я його знаю. Він приїхав до Йосифа бен Кашана за безліччю задоволень. Він був чоловіком з безліччю сексуальних уподобань, однією з найбільших. Іноді він приходив із гарною жінкою, іноді один, але завжди для того, щоб змусити мене шукати найнезвичайніші еротичні задоволення, які може запропонувати цей район».
  
  
  І, тримаю парі, сказав я собі, це може бути дуже незвично. "Ви знаєте, де Кармінян?" - спитав я, намагаючись здаватися заклопотаним, а не рішучим.
  
  
  Торговець килимами знизав плечима. - «Наприкінці цієї вулиці поверніть праворуч, щоб потрапити до невеликого будинку посеред маленької дженіни», - сказав він. «Іди туди і поговори з Фаташею, берберкою. Кармінян часто проводить там дні».
  
  
  Торговець килимами зупинився і посміхнувся собі більше, ніж мені. "З Fatasha це місце, де можна проводити дні".
  
  
  «Шукран», - сказав я, подякувавши йому. «Я у боргу перед вами за вашу доброту. Я живу у квартирі Карміняна. Якщо ви чуєте про нього більше, зателефонуйте мені будь ласка. Я з радістю заплачу за добру інформацію». Я написав номер телефону на клаптику паперу, який він обережно засунув до кишені. Я знав, що у випадку, якщо я не виявлю Карміняна в будинку берберської жінки, приманка у вигляді грошей привабить бена Кашана.
  
  
  "Нехай ваші пошуки увінчаються успіхом", - сказав він, низько вклонившись, коли я вийшов за двері.
  
  
  "Інч Аллах", - відповів я, повертаючись на пекуче сонце. Я пішов вузькою вуличкою, пробираючись крізь натовп людей, повернув праворуч у кінці і підійшов до маленького будиночка, розташованого в маленькому дворику. Двері були відчинені, і я увійшов. Було прохолодно і темно через опущені жалюзі, що закривали сонце. Я зупинився на мить і хотів крикнути, коли з арочного коридору з завісою з'явилася жінка.
  
  
  Вона була високою, на ній був прикрашений коштовностями бюстгальтер, турецькі повітряні штани та витончені бабусі. Розпущене, спадне чорне волосся надавало її обличчю з високими щоками трохи лютого вигляду.
  
  
  Мав характерний ніс і широкий рот. Великі бронзові сережки та дорогоцінний камінь у центрі чола додавали їй химерної зовнішності. Прикрашений коштовностями бюстгальтер щосили намагався тримати її величезні обвислі груди під контролем.
  
  
  Якою б лютою і химерною вона не здавалася, в жінці, у її погляді, коли вона дивилася на мене, панувала неприкрашена тваринна чуттєвість, руки на стегнах і глузливий погляд жінки, для якої більше не було сюрпризів.
  
  
  "Салам", - сказав я. Йосип бен Кашан послав мене до вас.
  
  
  Несподівано з'явилася гарна усмішка, оголивши блискучі білі зуби. Вона жестом вказала головою, щоб слідувати за нею, і прослизнула через завішаний отвір. Я ввійшов і одразу опинився в оточенні схвильованих дівчат, що бовтали.
  
  
  За моїми оцінками, їм було від 11 до 14 років і всі вони були голі. Вони стовпилися довкола мене, штовхаючи і підштовхуючи вперед свої молоді тіла. Їхні тіла були стрункими, від світлого до темно-коричневого, і справді дуже красивими у своїй свіжій квітучій красі, і мені нагадали, що стародавні греки вважали жінку найкрасивішою у віці від дванадцяти до чотирнадцяти років, хлоп'ячою, але жіночною, не більше, коли вони недозрілі та просто незрілі.
  
  
  Я відчував їхні руки на моєму тілі, що ковзали вгору і вниз по моїх руках і ногах, відчуваючи твердість моїх м'язів, і їхня балаканина ставала все гучнішою і вдячнішою. Їхня пухнаста німфоподібна краса підкреслювалася безпомилковою чуттєвістю їх рухів.
  
  
  Один з них притулився до столу і розсунула ноги, мабуть, щоб показати мені, наскільки вона незаймана.
  
  
  Фаташа була серед них еротичною квочкою і гордо посміхалася. "Добре так?" вона сказала. 'Все для тебе. Тобі тут, у Фаташі, дуже весело. Ви побачите, що ці дівчата можуть підняти вас на більші висоти».
  
  
  "Заспокойся, розслабся", - сказав я. «Я прийшов поставити вам кілька запитань».
  
  
  'Задавати питання?' - Вона насупилась, темна хмара, здавалося, огорнула її обличчя.
  
  
  Я вручив їй купюру.
  
  
  "Тут, раніше твого часу", - сказав я. «Я шукаю людину Кармінея. Хтось сказав мені, що він може бути у вашому домі.
  
  
  Гроші допомогли заспокоїти її образ через те, що я відхилив її пропозицію. «Кармінян тут немає», - сказала вона трохи грубо.
  
  
  "Коли ви востаннє бачили його?"
  
  
  "Тиждень, може, трохи більше", - відповіла вона. Це хоч трохи допомогло його оцінити. Тиждень тому він був ще живий і поряд.
  
  
  Я наполягав. - "Він сказав вам, куди йде? Він сказав одній із ваших дівчаток, що їде?"
  
  
  Фаташа різко заговорила з дівчатами, і вони похитали головами. Як тільки вони зрозуміли, що я не покупець, вони сіли на велике ліжко, розмовляли та грали в карти, у однієї дівчинки навіть була лялька, для якої вона приміряла одяг, як і всі маленькі дівчатка. За винятком того, що вони були зовсім голі і не звертали на це уваги.
  
  
  «Кармінян тут немає», - знову сказала Фаташа, відсилаючи мене з цією пропозицією.
  
  
  Я кивнув їй, прослизнув через завішаний коридор і знову опинився на вулиці. Наступною моєю зупинкою був Chez Caliph, за межами Медини, і хоча вулиці Касабланки були завантажені після полудня, вони здавались мені майже безлюдними.
  
  
  Я знайшла це місце на бульварі Зерктуні, як і сказала мені Еггі, і бармен зовсім не проти поговорити про Карміняне. Однак те, що він сказав, змусило мене, звичайно, обережно підняти брови.
  
  
  «Звичайно, він приходив сюди за келихом шеррі близько п'ятої години», - сказав чоловік. Він був європейцем, який добре розмовляв англійською. «Кармінян був дуже замкнутим та дуже тихим. Він завжди просто сидів у кутку і дивився на людей. Я бачив його всього один чи два рази з жінкою, гарною чорнявою жінкою, високою і справді стильною».
  
  
  «Чорт забирай, це була не Еггі Фостер, - подумав я. А Кармінян ходив з іншого? Це також було неправильно. Було вже пізно і наближалася ніч. Без належного опису того, як виглядала ця людина, було марно намагатися оминати джаз-бари. Я вирішив повернутися в його квартиру і почекати, поки Еггі не влаштує своє шоу, і я зможу відвідати її та попросити краще описати цю людину.
  
  
  Я зупинився в ресторані «Рісані» і пообідав чудовою стравою з курки. Вона була з оливками та лимонами і начинена мигдалем, родзинками, манною крупою, медом та рисом.
  
  
  Повернувшись у будинок Карміняна, я запив усе це гарною високою склянкою бурбона з водою і подумав про те, як чоловік може бути товариським, багато п'ючим любителем еротики і в той же час самотнім з хересом, джазом, з колекцією платівок Моцарта та Скарлатті. Кармінян виявився багатостороннім чоловіком.
  
  
  Зовні на сходах я почув тупіт кроків, перш ніж я почув жіночий голос. У двері різко і різко постукали.
  
  
  - Антоне, - сказав тихий солодкий голос, - впусти мене. Я знаю, що ти там. Я побачила світло, коли спускалася донизу».
  
  
  Настала пауза, потім знову постукали. «Антон, – сказала вона, – відкрий мене, будь ласка. Що це? Що тут відбувається? Чому ти не дав мені знати, що я повернувся?
  
  
  За два швидкі кроки я підійшов до дверей і відчинив їх.
  
  
  Жінка мало не вдерлася до кімнати, і я впіймав її рукою. Її очі широко розплющилися від подиву, і я побачив соковите чорне волосся, трохи завите за вухами; вузькі чорні брови над темними очима; коричневі, витончено виражені вилиці та досить довгий орлиний ніс. Це було незабутнє видовище, прекрасне та горде, ніжне та чуттєве одночасно.
  
  
  Тіло відповідало обличчю, повне, виступаючи груди в кремовій сукні, що висіла навколо її тіла, як пелюстка на чаші. Її стегна згинали довгою плавною лінією, і якимось чином я знав, хто вона.
  
  
  "Ти не Антон", - видихнула вона, коли знову знайшла голос.
  
  
  "Ні, але ти Марина", - просто сказав я. "Будь ласка, увійди."
  
  
  Вона насупилась і підозріло подивилася на мене. І все-таки вона увійшла до кімнати. Коли я зачинив двері, я побачив, як її груди м'яко рухалися і поколювали при ходьбі, які, очевидно, підтримувалися дуже вільним бюстгальтером.
  
  
  'Хто ти?' - спитала вона, прицвівши мене своїми темно-карими очима, які, здавалося, говорили більше, ніж її слова.
  
  
  "Я Глен Тревіс", - сказав я їй з усмішкою. «Я шукаю Антона Карміняна, і оскільки його тут немає, я залишився тут. Він винен мені гроші за картини, які купив у мене».
  
  
  "Як ви дізналися моє ім'я?" — спитала вона тихим палким голосом, що мерехтить, мов оксамит над вогнем.
  
  
  "Вгадав", - сказав я. «Я бачив це ім'я на деяких записах, і ти виглядаєш так, ніби тебе звуть Марина. Прекрасне ім'я, незвичайне ім'я. Він може бути лише у гарної жінки».
  
  
  "Ти знаєш, що правильно говорити", - посміхнулася вона, і її гарне, горде обличчя осяяло особливим сяйвом.
  
  
  «Як і більшість художників, – сказав я. «Я хочу знайти Карміняна. І з того, що ви сказали, ви можете знати де він».
  
  
  Вона сіла, і в її очах закрався смуток. "Хотіла б я знати", - сказала вона. «Все, що я знаю, це те, що Антон подзвонив мені одного дня вдень і сказав, що йому потрібно поїхати несподівано. Він навіть не встиг мене побачитися та привітатись».
  
  
  Я запитав. - "Ви були його дівчиною?" Вона холодно подивилась на мене. "Я була його другом", - сказала вона. «У нас із Антоном були дуже незвичайні стосунки».
  
  
  "Я готовий у це повірити", - сказав я. «Ви справді схожі на людину, яка може мати незвичайні стосунки. Але ж ви не знаєте, куди він пішов?
  
  
  Вона похитала головою.
  
  
  «Знаєте, – продовжив я, – мені дуже важливо знайти його. Я не можу вдаватися на всі подробиці, але якщо ви мені допоможете, ви надасте мені велику послугу».
  
  
  "Я не можу тобі допомогти", - сказала вона, схрестивши ноги. Її ноги були оголені, а довга лінія стегна була витвором мистецтва.
  
  
  На мить мені захотілося, щоб у мене справді вистачило художника, щоб намалювати її.
  
  
  «Марина, - сказав я, пробуючи слово в роті, - незвичайне ім'я та незвичайна жінка, я б сказав. Ви вип'єте зі мною бурбон?
  
  
  "Скотч, будь ласка, - сказала вона, - з водою".
  
  
  Вона відкинулася на спинку стільця і пильно подивилася на мене, поки я готував напої і простягав їй келих. Її груди, здавалося, вигиналися гарною елегантною лінією, коли вона сиділа в кріслі так спокійно.
  
  
  "Тепер, коли я тебе побачив, - сказав я, - може, я більше не хочу шукати Карміняна".
  
  
  Марина посміхнулася бешкетною, повільною посмішкою, що скривилася в куточках її ніжних губ. "Але ти знаєш", - сказала вона. Ти дійсно хочеш його знайти.
  
  
  «Вірно, – сказав я. «Він винен мені купу грошей».
  
  
  "Ні", - сказала вона. "Я думаю, це щось більше".
  
  
  Вона була розумною сукою, і я посміхнувся до неї. "У тебе особлива інтуїція", - сказав я. "У тебе є здогади?"
  
  
  «Ні, але навколо вас панує атмосфера, яка змушує мене відчувати необхідність, можливо навіть якусь небезпеку», - відповіла вона. «І все ж таки якимось чином ти змушуєш мене відчувати, що я повинна тобі допомогти. Я не дуже вірю твоїй розповіді про Антона, який винен тобі грошей за твої картини».
  
  
  "Не кажи мені, що ти єгипетська ворожка", - сказав я зі сміхом. Вона була для мене надто проникливою.
  
  
  "Я наполовину іспанка, наполовину марокканка", - сказала вона. "Можливо, тому в мене дивні здібності".
  
  
  "Тоді тобі краще повірити мені, що твій друг Антон може опинитися в небезпеці, якщо я його не знайду", - відповів я. "Вони сказали мені, що він багато п'є, і це може бути небезпечно".
  
  
  «Антон? П'яниця? - сказала вона, насупившись. 'Точно ні. Просто трохи вина і, можливо, коньяку після обіду.
  
  
  Це відповідало словам бармена Chez Caliph. Але інше все одно не підійшло. "Розкажи мені про нього більше", - наполягав я.
  
  
  "У нас з Антоном, як я вже говорила, були досить незвичайні стосунки", - сказала Марина, сідаючи глибше в крісло, і її темні очі набули відстороненого і завуальованого погляду. «Він інтелектуал, дуже замкнутий. Він не любив натовп або багато людей особливо. Він вважав за краще бути тут або в моїй оселі; тільки ми двоє, тихо слухаємо платівки. Він, звичайно, любив Баха та Моцарта, хоча особливо віддавав перевагу Палестрині».
  
  
  "Він курив?" - Запитала я, задаючи питання якомога недбаліше. "Тільки з його трубки", - відповіла вона.
  
  
  "Вони сказали мені, що він великий шанувальник", - сказав я. Вона насупилась.
  
  
  'Що це позначає?' - щиро спитала вона.
  
  
  Я посміхнулась.
  
  
  "Це означає, що він був чуттєвою людиною, любителем сексуальних задоволень, справжнім жіночним чоловіком", - відповів я.
  
  
  Марина спохмурніла, і коли вона відповіла, її низький м'який голос пролунав майже обурено. "Ні безглуздо", - сказала вона. «Він був майже сором'язливий, людина розуму, а не тіла. Це було єдине… - Вона замовкла, і я посміхнувся.
  
  
  "Завершіть те, що ви хотіли сказати", - сказав я. Її очі звузилися.
  
  
  «Нічого подібного, – сказала вона.
  
  
  «Ви хотіли сказати, що це був єдиний недостатній аспект у ваших відносинах», - сказав я з усмішкою.
  
  
  Вона подивилася на мене, її обличчя було гладким і чудово контрольованим. Тільки відблиск темного вогню в її очах сказав мені, що я влучив у ціль.
  
  
  "Я сподіваюся, що мені ніколи не вдасться зрозуміти цього інтелектуала", - посміхнувся я.
  
  
  "З тобою такого не станеться", - сказала вона з ноткою різкості. "Лише Антон зміг зрозуміти розум і чутливість жінки".
  
  
  "Я теж, люба", - сказав я. «Але не ігноруючи решту її частини, і те, що ви показуєте, не можна ігнорувати».
  
  
  Вона довго дивилася на мене, а потім розсміялася музичним сміхом, який вирвався з глибини її горла і перетворився на приглушене кудкання. "Ти міг би мені сподобатися", - сказала вона. Ти так не схожий на Антона.
  
  
  Я мало не сказав їй, що сильно відрізняюся від нього, але вона встала і підійшла до дверей. Я був переконаний, що вона знає більше, ніж розповідала мені, але це була не єдина причина, через яку я не хотів її відпускати. В її очах були моменти вагання, певна стриманість, і я хотів знати, що вона знала.
  
  
  Я запитав. - 'Тобі справді треба йти?' 'Ти дуже красива жінка. Я справді хочу, щоб ти залишилася».
  
  
  Її погляд на мене був прихований, але вуаль не приховувала цілком інтересу в її очах.
  
  
  "Може, поговоримо ще раз", - сказала вона.
  
  
  "Ви можете розраховувати на це", - сказав я. І припиніть цю стриманість. Допоможіть мені знайти вашого друга Антона, і ви надасте йому велику послугу».
  
  
  Вона зупинилася біля дверей і подивилася мені у вічі. «Я живу на авеню Хасана Суктані, 9, - сказала вона, і я спатиму там, як кажуть американці».
  
  
  Я дивився, як вона йде, її спина здіймається, безперешкодно і принадно. На мить я запитав, чи розуміють гарні жінки, як легко вони збуджують або підпалюють чоловіка, і я знав відповідь майже відразу, як тільки у мене виникла ця думка. так. Вони знали.
  
  
  Чорт вони знали.
  
  
  Я зачинив двері й посміхнувся сам до себе. Кармінян був не просто суперечливою особистістю. Його уподобання щодо жінок розділилися порівну.
  
  
  Мені було цікаво, чи був він одним із тих чоловіків, яких приваблювали зовсім різні особи в різних жінках, чоловіком, у якому різні жінки викликали різні почуття. Я бачив це раніше, хоч і не так сильно, як з Карміняном. Я також запитував, чи брехали мені і хто. Опис цієї людини Еггі Фостер підтвердили продавець килимів, а також Фаташа та її не по роках розвинені дівчатка. Марина та бармен у Chez Caliph знали зовсім іншого Карміняна.
  
  
  Крик пронизав мої роздуми, як ніж м'яка олія. То був голос Марини, він зірвався з жахом.
  
  
  Я відчинив двері, зупинився, щоб взяти дві тюбики з фарбою з ящика з фарбою, і кинувся вниз сходами. Я приїхав якраз вчасно, щоб побачити, як двоє кремезних чоловіків кинули її у довгий чорний лімузин Mercedes Pullman. Один із них глянув на мене, і я побачив його квадратну, острижену голову на товстій шиї, маленькі блакитні очі на м'ясистому обличчі, на якому з таким самим успіхом можна було б проштампувати «ЗРОБЛЕНО В РОСІЇ».
  
  
  Я також помітив відблиск світла ліхтаря на синій збройовій сталі і пірнув убік. Куля просвистіла повз мою голову і встромилася в дерево одвірка. Мабуть, це був принаймні .44 Magnum.
  
  
  Я встав і побачив, як за рогом зник великий чорний «мерседес».
  
  
  Потім я вибіг надвір, щоб упіймати таксі. «Йди за ним», - крикнув я, вказуючи на дві червоні плями за рогом. Таксі було старе лондонське таксі "Остін", і водій не хотів цього робити. «Мерседес» швидко поїхав, і моєму чоловікові більше подобалася феска на голові, аніж розпочинати погоню.
  
  
  'В бік!' - Я закричав, коли ми повернули за ріг. Він зупинився, я вискочив і витяг його з-за керма.
  
  
  Я гукнув. - "Муккадем!", маючи на увазі "урядовий агент", і натиснув на педаль газу. «Хай благословить тебе Аллах», - крикнув я через плече його здивованій фігурі, що стоїть на вулиці.
  
  
  Я погнався за мерседесом, штовхнувши акселератор майже на дно. Я зробив ще один поворот на двох колесах, закликаючи Бараку, Божественний Захист. Вулиці Касабланки в цей час були пустельні, і старе таксі, принаймні, не відставало від «мерседеса». Мені дуже не хотілося їх наздоганяти. Я вважав за краще залишатися за ними і просто стежити за ними.
  
  
  Нарешті я побачив, як велика чорна машина завернула на вулицю, і почув звук покришок, що гальмують. Я зупинився біля узбіччя і вискочив. Я тримався біля кам'яної стіни, поки не дістався кута і не побачив «мерседес», що повертається.
  
  
  У ньому залишалася лише одна людина, і він їхав.
  
  
  Я дозволив йому піти і поспішив до входу в багато прикрашений марокканський будинок. Усередині я побачив спалах світла і озирнувся у пошуках шляху всередину. Це було досить просто. Низькі перекладини становили частину даху ганку.
  
  
  Я схопився, обняв балку і заліз на невеликий дах.
  
  
  Вузький виступ вів до великого аркового вікна. Я повз ним і повільно перебирався через небезпечний край. Коли я доторкнувся до вікна, воно легко відкрилося, і я прокрався до будинку, вичікуючи момент, щоб очі звикли до темряви. Кімната була порожня, але через арочний прохід я бачив світло і чув голоси поверхом нижче.
  
  
  Я рухався тихо і мовчки, завдяки марокканській кахельній підлозі. Через ворота я вийшов у коридор, і тепер голоси стали голоснішими і злішими. Я почув звук удару, за яким послідував короткий крик, а потім довший, сповнений болю крик.
  
  
  Я виявив сходи і обережно спустився нею. Марина знову закричала. Я дістався до вузького балкона, що тягнувся вздовж чотирьох стін кімнати, і глянув униз на простір унизу.
  
  
  Марина сиділа на прямій стільці. На ній були лише чорні трусики та безформний чорний бюстгальтер. Навколо неї стояли четверо росіян, один із них був схожий на бандита з короткою стрижкою та м'ясистим обличчям. Випуклі груди Марини – повні та гарні – тепер стирчали назовні, а її руки були пов'язані за спинкою стільця. Один з росіян мав козячий ріг, і він дав його людині з короткою стрижкою.
  
  
  "От, Естане, візьми", - сказав він.
  
  
  Голова Марини звисала вперед і той, кого звали Естан, грубо відтягував її за волосся.
  
  
  Я бачив, як на її обличчі блищали сльози.
  
  
  Де Кармінян? - Запитав той, кого звали Естан, з сильним російським акцентом. Інші троє стояли там, насолоджуючись красою дівчини.
  
  
  Я відчував, як мої руки стуляються і розтискаються, мені не терпілося схопити ці товсті кремезні шиї.
  
  
  Марина в бюстгальтері та трусиках була для цих ублюдків як дорогоцінна картина для стада свиней.
  
  
  'Де він?' - знову крикнула російська. Він відкинув голову дівчини назад, і я побачив, як її груди тепер заповнюють гнучкий бюстгальтер, коли вона згиналася та кричала від болю.
  
  
  "Я не знаю, кажу тобі", - видихнула вона.
  
  
  "Якщо ви продовжите брехати, ми займемося з вами по-справжньому", - сказав Естан.
  
  
  "Все це ще нічого". Він відсмикнув руку і сильно вдарив її по обличчю.
  
  
  Марина впала на бік зі стільцем і рештою, і я почув її здавлений крик болю.
  
  
  "Чому ви відвідали свого друга у його квартирі?" - крикнув російський, коли решта підняли дівчину зі стільцем і знову поставили його на підлогу: "Я думала, що Антон там", - ахнула Марина. «Я думав, що він повернувся. Я не знала людину, яка була там». Російська знову вдарила її. На цей раз не так сильно. Дівчина знову закричала.
  
  
  «Ви брешете», - сказала російська. «Ми спостерігали за квартирою. Ми побачили, що новачок приїхав та заселився туди. Ми скоро до нього дістанемося. Схоже, він теж шукає Карміняна та оголошує себе художником».
  
  
  Це було більш ніж цікаво, хоча б дізнатися, що росіяни так само рвуться до Кармінян, як і ми.
  
  
  Це означало принаймні одне. Якби він був мертвий, його не шукали б. А якщо він просто ховався, то від росіян чи від когось ще? З кожною хвилиною справа Карміняна набував все більш захоплюючих аспектів.
  
  
  Крик Марини, що роздирав вуха і сповнений болю, зупинив мої роздуми, і я подивився вниз. Російський тицьнув їй у пупок рогом. Тепер він ставав усе садистськішим у своїх спробах отримати інформацію, яку Марина не могла дати.
  
  
  «Ми, художники, ненавидимо осквернення краси», - сказав я собі, витягаючи з кишені одну з двох тюбиків із фарбою.
  
  
  Балкон вів до вузьких кам'яних сходів на протилежному боці виступу, що звисали з чотирьох сторін. Я відкрутив ковпачок від тюбика і почав видавлювати блакитну фарбу по балконній підлозі, до стіни.
  
  
  Я пробирався назад кам'яними сходами, поки не наткнувся на довгу тонку доріжку вздовж стіни балкона. Фарба була справжньою і на акриловій основі, тому будь-який художник міг малювати нею, але до неї було включено ще один секретний інгредієнт.
  
  
  Я спустився на кілька сходинок, дістав запальничку та запалив кінець довгої смужки фарби. Почалося горіння. На мить вона спалахне, а потім вибухне. Через довжину траси вибух не буде концентрованим, але все ж таки досить сильним, щоб зробити те, що я хотів, а саме викликати у них хвилювання.
  
  
  Я був унизу сходів, пірнаючи з поля зору в кут L-подібного коридору, прямо через двері від кімнати, де вони були з Мариною.
  
  
  Фарба вибухнула, і потріскування плитки та каменю вказувало на те, що цього вистачило, щоб підірвати один бік балкона.
  
  
  Росіяни вискочили з кімнати, вигукуючи інструкції одна одній. Двоє з них вистрілили вгору, третій почав підніматися сходами. Четвертий зупинився і підозріло озирнувся. Хвиля диму та пилу покотилася балконними сходами.
  
  
  Я на повній швидкості вибіг із-за повороту, тримаючи Хьюго в руці.
  
  
  Російський побачив мене, побачив стилет у моїй руці і вдарив мене ногою зі швидкістю та точністю, які мене здивували. Його черевик торкнувся мого передпліччя, посилаючи хвилю онімілого болю до мого плеча.
  
  
  Я відчув, як Х'юго вислизнув із моїх пальців.
  
  
  Тоді росіянин припустився помилки. Він нахилився до стилету. Моя нога вдарила його по шиї збоку. Я бачив, як він схопився за шию, впав уперед і почервонів, хапаючи ротом повітря. Я міг би дати йому ще один удар, який би вбив його, але кожна секунда була на рахунку. Йому буде потрібно кілька хвилин, перш ніж він зможе знову зітхнути і вжити заходів.
  
  
  Моя рука все ще неміла, я взяв Х'юго і побіг у кімнату. Використовуючи ножа лівою рукою, я перерізав мотузки навколо її зап'ясть і побачив крайнє здивування в очах Марини.
  
  
  "Візьми сукню", - сказав я.
  
  
  Вона простягла руку і підняла його з підлоги. Взявши її за руку, я побіг до дверей. Я чув крики. Решта повернуться сюди за кілька хвилин. Вікно було вибите, і я ногою розширив отвір. Ми стрибнули через нього надвір.
  
  
  Під час бігу Марина натягла сукню. Вона тільки починала це робити, коли я витяг її. Ми перебралися через низький кам'яний парапет за стіною, поки не вийшли надвір.
  
  
  З будівлі долинали крики та тупіт. Тим часом вони виявили, що Марини більше немає, і тепер вибігали назовні.
  
  
  На кутку я зістрибнув зі стіни і підняв руки, щоб допомогти Марині спуститися. У цей момент спалахнув прожектор і швидко хитнувся по вулиці. Через кілька хвилин він наздожене нас, і я побачив, що ним вручну керує хтось, що сидить на тому ж парапеті, яким ми щойно переповзли.
  
  
  Я не міг бачити фігуру за світлом, але я прицілився до прожектора і вистрілив. Він згас із дзвоном розбитого скла.
  
  
  Старе таксі все ще стояло на місці, і ми побігли до нього.
  
  
  «Сідай, – сказав я Марині, – я водій». Я розгорнув таксі та поїхав. Я знав, що за кілька хвилин нас шукатиме великий чорний «мерседес», але на той час ми вже були в безпеці. Може бути.
  
  
  "Куди, леді?" – весело спитав я.
  
  
  "Я... я не знаю", - сказала вона. «Я все ще тремчу».
  
  
  «Я міг би повернутися до будинку твого друга Карміняна, але я майже впевнений, що вони шукатимуть нас там. Як ви вважаєте, вони знають, де ви живете?
  
  
  "Ні", - відповіла вона. «Вони спостерігали за квартирою Карміняна. Не за моїм.
  
  
  «Тоді це буде будинок № 9 з авеню Хассана Суктані», - сказав я. Ми приїхали в найкоротший термін, і я припаркував таксі за кілька кварталів від її будинку. Це теж був двоповерховий будинок, але елегантніший і вищий, ніж у Карміняна, і палац у порівнянні з тим місцем, де жила Еггі Фостер.
  
  
  Марина відчинила двері, і я увійшов до вітальні, багато прикрашеної золотими і чорними шторами. До краю кімнати пригинається довгий вигнутий диван, його чорна тканина різко контрастувала з великою кількістю яскравих подушок всіх форм і розмірів. Я глянув униз і побачив, що Марина дивиться на мене, стоячи поряд зі мною.
  
  
  "Дякую за те, що ти зробив", - сказала вона. «Вибачте мене на хвилинку, і ми можемо поговорити про це. Я відчуваю себе брудною та втомленою. Влаштовуйтесь зручніше. У буфеті є спиртне. Будь ласка, обслуговуйте себе».
  
  
  Вона зникла в сусідній кімнаті, і за кілька секунд я почув звуки поточної води.
  
  
  Я налив їй бурбон із льодом та скотч і влаштувався між розкішними подушками. Коли я відпив свій напій і підняв очі, я побачив, що вона стоїть у дверях у темно-золотому шовковому халаті, який звисав від високих точок її грудей до підлоги. Її волосся спадало їй на плечі, і коли вона підійшла до мене, я побачив її повні, піднесені догори груди, що повільно і вільно погойдувалися під шовковим одягом.
  
  
  Марина приглушила яскраве світло, і м'якше сяйво огорнуло її ніжні високі вилиці темними тінями, посилюючи царствений аристократичний вираз її обличчя. Вона взяла свій скотч, зробила великий ковток, потім влаштувалася поряд зі мною, глибоко занурившись у купу подушок.
  
  
  З якоїсь причини шовковий халат ніколи не відкривався, ніколи не зрушувався, щоб оголити навіть дюйм її тіла. Тільки повільний рух її грудей вказував на те, що під шовковою тканиною більше нічого не було.
  
  
  "Хто були ці люди?" - спокійно спитала вона. – Я знаю, що вони були росіянами. Але навіщо їм Антон?
  
  
  'Я знизав плечима. - Я не знаю.' «Може, він теж винен їм грошей».
  
  
  Вона посміхнулася.
  
  
  «Глен, – сказала вона, – це твоя історія, але я їй не вірю. Тепер я знаю, що річ в іншому. Хотів би знати щось ще. Може тоді я зможу тобі допомогти. І Антон.
  
  
  "І Антон", - сказав я. «Не забуватимемо про Антона. Скажіть, де, на вашу думку, ми можемо знайти Антона, і ви могли б допомогти нам обом.
  
  
  Вона нічого не сказала, але її темні глибокі очі вивчали мене. Вона спостерігала, як мій погляд ковзнув повз розкіш, м'яку чуттєвість кімнати і зупинився на ній. ,
  
  
  «То де ви з Антоном проводили інтелектуальні вечори?» - Замислено сказав я. Я помітив слабку усмішку на її губах.
  
  
  "Порожня витрата вашого мислення, чи не так?" сказала вона з усмішкою.
  
  
  'Чому? Гарне оточення не менш важливе для інтелектуальних задоволень».
  
  
  "Ніколи не казав, що це не так", - відповів я. «Але я не поділяю тіло та розум. Я ніколи не був людиною того чи іншого. Я можу насолоджуватися вашим розумом так само, як вашим тілом, і навпаки. Я не вірю у вибір між тим чи іншим. Я хочу і те, й інше.
  
  
  "Ти жадібний", - сказала вона зі сміхом і відкинулася назад.
  
  
  Цього разу халат вперше розкрився, оголивши ніжний вигин її грудей – пагорб, який запрошує його дослідити.
  
  
  Я відчув, як моя рука мимоволі рушила вперед.
  
  
  Очі Марини були глибокими, майже чорними, сяючими сферами.
  
  
  "Можливо", - визнав я. "Не кажи мені, що він ніколи не був жадібним".
  
  
  "Ніколи", - сказала вона. «Я сказав вам, що ми мали дуже незвичайні стосунки. Я часто запитував, як Антон міг залишатися таким крутим і платонічним. Тепер я знаю, що то була його провина, що так і залишилося. Він займався зі мною любов'ю по-своєму, своїм розумом, музикою та поезією, ніжним дотиком своєї руки до моєї. Він ніколи не заходив далі за це».
  
  
  Я все думав про Карміняна, п'яницю, споживача Фаташі, що насолоджується дивних і моторошних насолод у Медіні. Ця людина була для мене дивною.
  
  
  "Ви кажете, що це була провина Карміняна в тому, що це виявилося не чим іншим, як цим", - сказав я. "Чому ти це кажеш зараз?"
  
  
  «Бо тепер я бачу, що сидіти тут з тобою було б неможливо» - відповіла вона. Її очі перетворилися на два чорні вугілля, що тліли темним вогнем.
  
  
  «Ви абсолютно праві, – сказав я.
  
  
  Я нахилився вперед, схопив шовковий халат за комір і притягнув її до себе. Я побачив, як її губи відкрилися, коли мій рот зустрівся з її, і я відчув солодку насолоду її язика. Вона дозволила йому погратися з моїм, потягла його назад, потім знову вийшла вперед, запрошуючи і дражнячи. Тепер її подих почастішало, і її руки обвилися навколо моєї шиї.
  
  
  Я відчув, як моя рука торкнулася м'якої гладкої шкіри її плеча. Мій великий палець м'яко натиснув на шкіру трохи нижче плечової кістки. Вона відпустила губи і притулилася щокою до моєї.
  
  
  «Ні… ні», - видихнула вона. «Я… я забула, як сильно я цього хотів. Але я не можу… ні, будь ласка.
  
  
  Я поклав руки на кілька дюймів до її грудей і почув, як вона різко втягнула повітря. Я запитав. - 'Чому ні?' «Чи страждаєте від вірності?»
  
  
  "Можливо", - прошепотіла вона, дивлячись на мене; її очі благали зрозуміти.
  
  
  Але давно я зрозумів, що розуміння не завжди допомагає.
  
  
  "Можливо, все", - сказала вона, - "вийти заміж".
  
  
  "До чого?" - Жорстоко сказав я.
  
  
  Я побачив, як вражений біль спалахнув у її очах, і засунула руки в шовкову мантію, що охоплює обидві красиві, повні, грушоподібні груди.
  
  
  Марина скрикнула від болісного захоплення і відкинула голову, заплющивши очі, залишки її крику все ще луною розносилися по безмовній кімнаті.
  
  
  "До чого?" - Повторила я, потираючи великими пальцями м'які, ледь стоячі соски.
  
  
  Марина знову скрикнула, наполовину від страху, наполовину від захоплення. То був її останній такий крик. Вона простягла руку, схопила мене за шию і затягла моє обличчя між грудьми.
  
  
  Я взяв її сосок в рот і погладив його м'якість, катаючи його туди-сюди під язиком, поки Марина не вчепилася мені в спину, плечі і шию в гарячковій пожадливості.
  
  
  Я обережно звільнився від її грудей, поки вона все ще важко дихала. Повільно я зняв одяг, дивлячись на нього, і я знав, що він дивиться на мене своїми напівзакритими віками. Раптом вона кинулася вперед, щоб притиснути до себе моє оголене тіло, і уткнулася мені в живіт обличчям, цілуючи мене з гарячковим бажанням. Тут у вас була пристрасна істота, яка якимось дивним, інтровертним чином змогла стримати рев вулкана, що знаходився всередині неї. Я був радий, що виявився поруч, щоб стати свідком виверження.
  
  
  Марина посунула під мене своїм довгоногим тілом, одна з яскравих подушок підпирала її талію. Вона обхопила мене гладкими стегнами навколо моєї талії і вітала мене пронизливим криком задоволення, зітханням нестримного задоволення і криком туги, який, нарешті, був випущений.
  
  
  Вона рухалася піді мною, задаючи свій шалений ритм, і я відчув, як кінчики її грудей розширюються і піднімаються від бажання. Мої губи з тугою шукали його м'якості, а мій язик провів м'якими доріжками задоволення по кожному колу туги, тоді як Марина стогнала і бурмотіла вночі дивні слова бажання.
  
  
  Раптом я відокремився від неї, і протягом долі секунди вона лежала нерухомо, її тіло все ще було сповнене перерваного натхнення. А потім вона вибухнула проти мене в люті пристрасної туги.
  
  
  "О, ні, ні", - видихнула вона. «О, Боже, ти не можеш зупинитися… о, ні». Вона схопила мене і притягла до себе, гарячково рухаючи стегнами, і тепер вона видавала тихі ридання.
  
  
  Коли я повернувся до неї, вона закричала від тріумфальної суміші полегшення та бажання, і її голод був ненаситним.
  
  
  Її рот знайшов мої губи, мої груди, а потім вона вигнула спину, підводячись у своєму гарячковому бажанні насолодитися мною всім.
  
  
  Тепер я залишився в ній і почав рухатися все швидше і швидше, поки не залишилися тільки гірські вершини, причому кожна вершина була трохи вищою за попередню, і Марина ахнула і скрикнула від непереборної радості.
  
  
  Я відчув, як вона раптово напружилася, її тіло стислося навколо мене, і хоча її губи і широко розставлені не було ні звуку, і її глибокі очі були десь в іншому місці, у власному світі.
  
  
  Тільки тремтяче задуля її тіла розповіло мені, що відбувається, і потім, нарешті, вона зітхнула, протяжне зітхання, що виходило з глибини її істоти, і потім вона лежала там, як безвольна, використана лялька, лялька. красива лялька.
  
  
  Я ліг поруч із нею і притулився губами до чудово піднятих грудей, а вона притулилася до себе моєю головою.
  
  
  "Це було давно", - прошепотіла вона, ледве дихаючи.
  
  
  “І ви знали. Якимось чином ви знали.
  
  
  Я не відповів. Я не знав відповіді, не певен. Чи я знав її бажання, її потреби, чи відчував я якимось несвідомим чином? Чи все було навпаки? Чи відчувала вона в мені когось, хто міг би звільнити все, що було гноблено? Тоді для неї це була б і капітуляція, і перемога. І вона говорила про цю перемогу пізніше, коли притискала мене до себе.
  
  
  "Ми так мало знаємо один про одного", - сказала вона. «Але це потрібно було зробити. Я знав це з того моменту, як ми зустрілися».
  
  
  Для неї перемога була повною, але з її капітуляцією вона була такою ж значною, і я знав це з глибокої м'якості її очей.
  
  
  Я почав діяти швидко, майже жорстоко, але знаючи, що більше не можу стримуватись.
  
  
  "Де Кармінян?" – м'яко спитав я.
  
  
  Вона просто безпорадно похитала головою.
  
  
  "Добре, - наполягав я, - хто міг знати, де він?" Вона говорила із заплющеними очима, стиснувши зуби, ніби не хотіла чути своїх власних слів. «Є людина, – сказала вона, – на ім'я Рашид де Ріф. Він мешкає в арабському кварталі. Антон говорив із ним про важливі справи».
  
  
  Я притулилася губами до м'яких грушеподібних грудей.
  
  
  "Добре, що ти мені сказала, Марино", - сказав я, м'яко дихаючи на рожевий кінчик. 'Повірте мені.'
  
  
  Вона поворухнулася і підняла мою голову руками, дивлячись мені в очі. 'Хто ти?' - Запитала вона, майже благаючи.
  
  
  "Друг", - відповів я.
  
  
  Певною мірою це було правдою. Я був би другом і добрим другом, якби це не суперечило моєму наказу. У цій професії дружба, як і кохання, має чітко окреслені межі.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  
  Марина змусила мене пообіцяти невдовзі повернутися. Це була обіцянка, яку вона не мала стримувати. Я мав викинути думки про неї з голови.
  
  
  Спогади про її молочно-білу шкіру поряд з чорним волоссям, її красиві груди і довгі стрункі стегна залишалися в моїй голові, як відволікаючі, тривожні видіння. Я знав, що її голод, який вона так довго заперечувала, не буде задоволений за один раз. Це була захоплююча перспектива, але тепер у мене були інші заняття, потворні та небезпечні.
  
  
  Рашид де Ріф, - сказала вона мені, і я попрямував до маленького продавця килимів у Медіні. Я знав, що він може сказати мені, де знайти Рашида Ріфа.
  
  
  Я перевірив свою пам'ять на тому, що я знав про Рифів або Ріффіанів. Маленькі, давно приховані факти почали просочуватись у мою свідомість.
  
  
  Риф був фортецею Марокко, гірської смуги негостинної землі в Північній Африці, яка тягнеться від краю Марокко, навпроти Іспанії, вздовж Середземного моря до кордону з Алжиром.
  
  
  Як виявляв завойовник за завойовником, жителі Рифа були сильними воїнами, швидко впадали в гнів і сильно відрізнялися від своїх співвітчизників. Римлянам не вдалося завоювати чи підпорядкувати Рифи у тому природної цитаделі. Не більше, ніж іспанцям чи французам. Єдиними берберськими або арабськими вождями, які ладнали з Рифами, були ті, хто прийшов зі світом, а не для завоювання. У 1926 році бергрифи під командуванням Абд-ель-Кріма зуміли зупинити 325 000 французьких солдатів і 100 000 іспанських солдатів лише з 20 000 воїнів. Рифи зі своїми фантастичними вершниками, на швидких жеребцях та на пустельних рівнинах на мехарі - піщаних швидких верблюдах, були кастою солдатів, гордим та неприступним народом.
  
  
  Я запитував, чи це пов'язано з цим, чи цей Рашид Ріф працював самостійно.
  
  
  Бен Кашан не дав мені жодного уявлення про це. Побачивши мене, він зобразив бліду усмішку, що вибачається.
  
  
  "Продавці відомостей стали жахливо жадібними", - сказав він, розводячи широко руки, його очі відбивали заклопотаність.
  
  
  Я отримав повідомлення.
  
  
  «Тоді скажи жадібним, що, якщо інформація у них вірна, я заплачу вдвічі більше, ніж інакше», - відповів я. "Прямо зараз я шукаю когось на ім'я Рашид де Ріф".
  
  
  Обличчя Бена Кашана затуманилося, очі його стали настороженими.
  
  
  "Це вам ні про що не говорить", - сказав він. "Він погана людина, від якої треба триматися подалі".
  
  
  Порада Бен Кашана була щирою, але я знав, що араби загалом ненавиділи Рифів і боялися їх із легендарним страхом, який тривав тисячу років тому.
  
  
  Бен Кашан бачив на мої очі, що я не вражений.
  
  
  - Якщо вам потрібно його знайти, його будинок знаходиться на іншому боці міді, за рядом сувенірних магазинів. Його будинок раніше був стайнею».
  
  
  Я запитав. - "Що він робить, цей Рашид Ріф?"
  
  
  Бен Кашан знизав плечима і закотив очі. "Це Ріф", - сказав він. Він ніколи нікому не говорить, він ні з ким не розмовляє. Він приїхав у медину лише кілька місяців тому, і я чув, що він заплатив за оренду тієї стайні. Але це все, що я знаю.
  
  
  "Більш ніж достатньо", - сказав я, кидаючи йому долар США.
  
  
  Я повернувся через Медину і виявив низку туристичних сувенірних магазинів, повних килимів, мідного та латунного посуду, а також традиційних місцевих декоративно-ужиткових мистецтв. За рядом магазинів я знайшов стару стайню. Невисока конструкція, що у формі букви L.
  
  
  Я увійшов у відчинені двері, потім зупинився, щоб потягнути за шнурок дзвінка.
  
  
  Рашид Ріф тихенько з'явився з дому. Він раптом став переді мною і, безперечно, був тією людиною, яку я шукав. Він носив джеллаб зі стрічкою з патронами на плечі та довгим вигнутим мавританським мечем на поясі. Він дивився на мене очима сокола; холодними, гострими, хижими та смертоносними.
  
  
  Саме його обличчя було яструбиним, з гострим носом, тугою шкірою і поглядом, що пронизував мене, наче я був бараниною на рожні. Від цієї людини буквально пахло злом, і я відчув, як волосся на потилиці стало дибки. Він чекав, що я спочатку щось скажу.
  
  
  "Я шукаю людину на ім'я Кармінян", - сказав я. "Вони сказали мені, що він нещодавно був у вас".
  
  
  «Я нічого не знаю про таку людину, незнайомець», - виплюнув він, кожне слово вимовлялося рішуче арабською з сильним акцентом.
  
  
  Я спробував ще раз. - "Мені сказали, що він вів з тобою справи".
  
  
  "Якщо так, то це моя справа, а не твоя", - відрізав Рашид де Ріф. «Але я сказав тобі, що не знаю його».
  
  
  Без жодних доказів я був певен, що він бреше. До того ж на перший план вийшла моя власна впертість.
  
  
  "Мені сказали, що він бачився з тобою менше тижня тому", - наполягав я. Коли мої очі звузилися, я побачив, як його рука перемістилася до довгого вигнутого мавританського кинджалу в прикрашених коштовностями піхвах.
  
  
  «Ви кажете, що Рашид брехун?» - похмуро пробурмотів він.
  
  
  «Я просто говорю те, що мені сказали», - відповів я. Я відчував себе ошуканим і сподівався, що цей брудний ублюдок спробує використати цей кривий ніж проти мене. Але він цього не зробив, хоча я мав сильне відчуття, що він не відкидав цю ідею повністю, а просто відкладав її.
  
  
  «Занадто багато запитувати – це спосіб втратити мову», – прогарчав він.
  
  
  "Дякую", - сказав я. "Я витатуюю це у себе на грудях". Я повернувся і пішов геть. Я знав, що подальші спроби отримати інформацію марні. Я відчував, як очі Рифа стежать за мною, поки я не загубився в натовпі, а коли я вийшов з Медіни, я глибоко зітхнув.
  
  
  Ставало все очевиднішим, що досі я мав лише дві легкі дороги до Кармініана, і обидві жіночі.
  
  
  І я відчував, що вони обоє можуть допомогти трохи краще. Я не вірив, що вони навмисне щось приховують, не більше того, але вони могли знати дрібниці, які здавались їм неважливими, але були такими ж важливими для мене.
  
  
  Я вирішив знову підняти це з цього боку, цього разу з Егі Фостер.
  
  
  Вона встала всього за кілька хвилин до того, як я дістався до неї, і зустріла мене в яскраво-зелених піжамних штанях і топі, що оголював її живіт. Вона швидко приховала іскру радості в очах і замінила її чимось на кшталт образи. Вона виглядала чудово без макіяжу Вона виглядала по-дівчачому, тверді рівні зморшки на її обличчі пом'якшувалися природним сяйвом її рис.
  
  
  "Мені було цікаво, що з тобою трапилося", - сказала вона, надуючи губи. «Тож я не думаю, що ти так зацікавлений у пошуках Антона».
  
  
  "О, але я його шукав", - сказав я, посміхаючись. "Я був зайнятий його пошуком".
  
  
  "Я думала, що отримаю звістку від тебе вчора", - сказала вона. "Звідки ти знаєш, що я чогось не впізнала?"
  
  
  Цього разу я посміхнувся. Це був очевидний крок, але я не збирався піддаватися на нього.
  
  
  "Ви щось згадали?" – швидко спитав я. "Давай послухаємо".
  
  
  "Неважливо", - сказала вона раптово весело. «Я все одно хотіла побачити тебе десь ще. Я думав. Картина може забезпечити красу, відмінну від звичайних блискучих фотографій. Чи не могли б ви зробити щось дійсно сексуальне? '
  
  
  "Я не знаю", - відповів я з повільною усмішкою. «Художник не може просто у щось вкласти секс. Це має виходити від самого предмета».
  
  
  "Це прийде", - похмуро сказала вона. «Особливо у наші дні».
  
  
  "Чому особливо у ці дні?" – невинно запитав я. "Ви так сумуєте за Карміняном?"
  
  
  Її очі звузилися, і вона запекла. "Що, якби це було?" - захищаючись, сказала вона, плюхнулася на диван і поклала руки на спину, її груди випирали, круглі, високі пагорби принадного пишноти. Її нога розгойдувалася туди-сюди, неспокійно рухаючись, як котячий хвіст.
  
  
  Я був тут, щоб дізнатися трохи більше про Кармінян, але раптово я побачив найкращий спосіб досягти того, що я хотів, і, звичайно, той, який міг би бути трохи веселішим. "Я спитав. - Що було для тебе таким важливим у Карміняні?" "Очевидно, ви багато думали про нього".
  
  
  Вона зрозуміла глузування. "Може, мені не хочеться зараз про це говорити", - швидко відповіла вона. "Може, я знову забула".
  
  
  "Ти можеш згадати", - сказав я, стоячи перед нею.
  
  
  Вона знову стала буркотливою, і її неспокійний погляд ковзнув по моєму обличчю.
  
  
  Я простяг руку, схопив її за верх і потяг угору.
  
  
  "Жодних ударів, ти обіцяв", - сказала вона. Її очі були налякані.
  
  
  Я сказав. - "Хто сказав щось про жорсткість?" «Я хочу покращити твою пам'ять. Може, якщо я нагадаю вам про нього, то я зроблю це».
  
  
  Я нахилився і поцілував її, відкривши її губи своїм язиком. Вона не ворухнулася, але її губи зіткнулися з моїми, майже миттєво відреагувавши.
  
  
  "Ви сумуєте за цим?" - Пробурмотів я, не відриваючи губ, все ще тримаючи її за талію.
  
  
  "Ублюдок", - пробурмотіла вона у відповідь.
  
  
  Я дозволив своїй мові глибше проникнути в її рот і почав рухати їм туди-сюди, відчуваючи, як її тіло тремтить.
  
  
  "Як твоя пам'ять?" - Прошепотів я, все ще не зводячи губ з її. - Вже краще?
  
  
  "Ублюдок", - знову сказала вона, намагаючись звільнитися від мене, при цьому чіпляючись ще міцніше.
  
  
  Я опустив руки поверх її, поки вони не торкнулися її високих круглих грудей.
  
  
  Я запитав. - "Ви пам'ятаєте, як вас тримали в такому положенні?" "Ти пам'ятаєш?"
  
  
  "О Боже!" - Вигукнула вона. «Припини. Я не можу цього винести. Перестань так зі мною гратись».
  
  
  Я перестав із нею грати. Я просунув руку і обійняв одну з м'яких, але пружних молодих грудей.
  
  
  Еггі мало не закричала і притулилася до мене всім тілом. Її стегна скручувалися і притискалися до моєї промежини. Вона потяглася назад, щоб звільнитися, звільняючи мою руку навколо її грудей.
  
  
  Я провів великим пальцем по маленькому рожевому соску, що майже впав, і вона почала відчайдушно рухатися вперед-назад до мене. Її груди справді були круглими, повними та дуже юними, і вона притиснула їх до моїх рук, ніжно покусуючи мою шию своїм ротом.
  
  
  Я на мить утримував її від себе, дивлячись на напружене обличчя та щільно заплющені очі. Вона була майже збожеволіла від бажання, це маленьке тонке, просте створіння, яке збожеволіло від неприборканої, оголеної і грубої пристрасті.
  
  
  Я думав про те, що Марина теж була породженням неприборканого бажання. Один досяг точки кипіння через його відсутність, інша - через його наявність. На мить я виявив, що захоплююсь Карміняном. Він по-своєму грав у чудову гру.
  
  
  Але потім Еггі закрилася гарячим бажанням із решти. Її плечі рухалися круговими рухами, що скручували, і я відчув, як її груди треться об мої долоні. Я простяг руку, затис її ноги і підняв з підлоги, щоб віднести до спальні.
  
  
  Коли я поклав її на ліжко, з неї майже не було штанів. І поки вона поверталася, я побачив її тверду, молоду та пухку постать. Вона була тверда, і кожен рух її тіла благав, просив... кричав.
  
  
  Я роздягнувся і притулився до неї грудьми.
  
  
  Егі почала звиватися, корчитися і стогнати, з її губ злітали маленькі щасливі слова, більше, ніж просто зітхання, але ще не слова.
  
  
  На відміну від Марини, в засобах любові Еггі Фостерс не було нічого зловісного, тонкого або витонченого. По суті, екзотична танцівниця була не чим іншим, як маленькою дівчинкою з села десь на Середньому Заході, і її заняття коханням були примітивною та рушійною, неконтрольованою силою.
  
  
  Еггі притиснула мене до себе і перекотилася по мені, її товсте тіло гойдалося, штовхалося і ширяло.
  
  
  Я схопив її за плечі і пристосував свої рухи до її грубого, вимогливого ритму.
  
  
  Вона кинулася назад і закричала, що їй треба від мене більшого. Вона не хотіла жорстокості, мазохізм був їй чужий. Вона була повністю поглинута своєю неприборканою пристрастю.
  
  
  Коли я займався з нею любов'ю, Еггі піднімала своє тіло все вище і вище з ліжка з кожним поштовхом, вражаючи мене силою, що полягала в її маленькому зрості. Коли я відповідав взаємністю на кожен її поштовховий рух, вона кричала про більше, поки раптово мало не злетіла в повітря і не схопила мене звивистим, несамовитим криком екстазу, і це тривало знову і знову.
  
  
  Ми лежали пліч-о-пліч, залишився тільки гірко-солодкий екстаз, майже болюча чутливість двох втомлених тіл.
  
  
  Через деякий час Еггі підвела голову, і я побачив, як її очі знову сфокусувалися, ніби вона поверталася на Землю, і вона подивилася на мене, ніби вона прийшла зі сну, її голос був утруднений і хрипкий. "Боже", - прошепотіла вона. "О Боже. Я ніколи б не повірила цьому. Я не думала, що хтось може бути кращим за Антона».
  
  
  "Не порівнюй", - дорікнув я.
  
  
  «Так», - прошепотіла вона, притулившись щокою до моїх грудей. "Я просто говорю правду." Знову ж таки, як і у випадку з Мариною, я наважився скористатися її теплим, незахищеним настроєм, цим коротким моментом, коли вона була емоційно моєю бранкою. «Ви колись чули, щоб він згадував когось на ім'я Рашид Ріф?» – м'яко спитав я. Я бачив, як вона кивнула.
  
  
  "Незадовго до його зникнення", - відповіла вона. "Він сказав мені, що боїться когось на ім'я Рашид".
  
  
  Я скривилася. Цей бридкий виродок збрехав, як я вже знав.
  
  
  - Кармінян часто брав вас із собою у квартиру? - Запитала я, напружуючи ще один м'яз.
  
  
  Все це було складено з незрозумілих шматочків та шматочків. Тепер це стало грою, скільки ще суперечок я виявлю.
  
  
  "Ніколи", - пробурмотіла Еггі. "Ми приходили тільки сюди".
  
  
  Я запитав. - "Він курив?"
  
  
  "Так", - сказала вона. «Жахливі важкі турецькі цигарки. Нічого більше. І він був затятим курцем». Суперечності, протиріччя та багато іншого працює. Я дозволив Егі полежати проти мене ще кілька хвилин, а потім звільнився від неї. Мені довелося піти і розглянути цю повну контрастів загадку, але спочатку я мав відвідати Рашиду Ріфу. Кармінян мав справу з ним, і лише недавно. Це була єдина достовірна інформація, яка в мене була підтверджена і Мариною, і Еггі.
  
  
  Цього разу заговорить Рашид. Я з нетерпінням чекав на зустріч зі злим кочівником Рифом.
  
  
  "Ти повернешся, чи не так?" - Запитала Еггі, коли я одягнувся. "Я дійсно мала на увазі те, що хотіла, щоб ти мене намалював".
  
  
  "Звичайно", - сказав я, помічаючи обриси її тіла, коли вона лежала і спостерігала за мною. «Я зайду, коли ти повернешся з Клубу… чи, можливо, просто перед тим, як ти підеш. Побачимось.'
  
  
  "Ти мені подобаєшся", - несподівано сказала вона. «Я маю на увазі, я думаю, що ти хороша людина».
  
  
  Я посміхнувся до неї.
  
  
  Коментар був таким самим, як вона сама, простим, прямим і нехитрим. Я поклав їй руку на круглі груди і залишив там.
  
  
  Несподівано я глибоко пошкодував Егі Фостер. Вона дійсно повинна повернутися в Акрон, штат Огайо, в ліжко до якогось простого, милого і прямолінійного хлопця.
  
  
  "Я повернуся", - пообіцяв я, прибираючи руку. Вона обернулася, щоб трохи поспати.
  
  
  Я залишив її і пішов вулицею. Перш ніж я дістануся до медини, буде темно, але я не поспішав.
  
  
  Я глибоко замислився і спробував розгадати таємницю під назвою Кармінян. Він був взірцем протиріч. Та частина достовірної інформації, яку я надав, лише ускладнила загальну картину цієї людини. Але я зрозумів, що це не зовсім спантеличує. Вся ця чортова штука була якоюсь безформною, розмитою.
  
  
  Еггі Фостер описала цю людину як лютого тусовщика, що сильно п'є, екстраверта, що любить багатьох.
  
  
  Марина розповідала мені про сором'язливу людину, яка майже ніколи не пила, про інтроверта, який ненавидить багатьох.
  
  
  Еггі знала фанатика джазу, що знав манери та стилі всіх великих джазових виконавців, справжнього фаната джазу, який міг сидіти і насолоджуватися ним годинником.
  
  
  Марина знала його, як любителя Скарлатті, Палестрини та поезії.
  
  
  У Aggie's він курив лише важкі турецькі цигарки.
  
  
  З Мариною ніколи нічого, крім його люльок.
  
  
  Він регулярно водив себе на квартиру дівчину. Еггі він із собою не брав.
  
  
  За словами Фаташі в Медіні, він був постійним клієнтом найшаленіших сексуальних втіх і знавцем еротики.
  
  
  За словами бармена Chez Caliph, його майже ніколи не бачили із жінкою.
  
  
  І в голові крутився ще один цікавий момент. Кармінян був контактною особою для AX протягом багатьох років. Але росіяни були тут і намагалися знайти його так само відчайдушно, як і я. Звичайно, це могло бути тому, що вони довідалися, що він щось про них знав. Але з якоїсь причини, захованої десь у куточку мого розуму, це здавалося безглуздим.
  
  
  Я швидко перевірив список знову і знову сказав собі, що це більше, ніж список протиріч.
  
  
  Звичайно, я знав людей, які мали роздвоєні особистості, протиріччя в собі. Такі люди - справжні дослідники контрастів, тоді як їх поверхневі вчинки вже протилежні один одному.
  
  
  Кармінян міг бути такою людиною. Або він свідомо створив у собі дві абсолютно різні особистості, одну для Марини, а іншу для Еггі. Але прямо в цей момент мені довелося зупинитись, і я не міг рухатися далі.
  
  
  Людина могла з своїх причин показувати різні особи різним людям. Він міг би дати собі дуже глибоко розщеплену особистість, але навіть розщеплена особистість не розщеплюється далі за певний момент. Якщо хлопець справді був настільки захоплений грубим сексом, як показали Бен Кашан і Фаташа, я ніяк не міг побачити його поруч із Мариною, що тримає її за руку. Це було неправильно. І навпаки, якби він був дивним птахом, аскетом, котрий кохав лише інтелектуально, я не міг би уявити його в будинку Фаташі на тисячу й одну ніч.
  
  
  Я не міг повірити, що чиясь особа могла так далеко розколотися. І все-таки я повинен був визнати, що цьому виродку, схоже, це вдалося. Моя робота полягала в тому, щоб знайти його або з'ясувати, що сталося. Але це побільшало, ніж просто завдання. Кармінян починав ставати для мене чимось подібним до нав'язливої ідеї. Ця людина стала чарівною людиною і до певної міри гідною захоплення. Він жив два життя і теж зробив із цього щось приголомшливе, чорт забирай.
  
  
  Коли я дістався Медіни, я замислився над тим, як він це зробив і чому.
  
  
  Навіть уночі арабський квартал був жвавим, багатолюдним районом, але в темряві він набував додаткового виміру.
  
  
  Вузькі звивисті вулички виглядали зловісно. Всі вони, а також жовті вогні зовні будинків додавали цьому місцю дуже похмуре сяйво. Крик муедзіна поступився місцем м'яким, чуттєвим звукам очеретяних інструментів, і то тут, то там долинав особливий крик повії, не зовсім плач і не зовсім пісня.
  
  
  Я пройшов повз сувенірні крамниці, які тепер були зачинені, із зачиненими віконницями. Я звернув за ріг звивистої вулиці, що вела до старої стайні, де я зустрів Рашида, і раптом зупинився. Рашид мав компанію.
  
  
  Перед будинком були прив'язані п'ять коней, п'ять чистокровних арабських жеребців, безсумнівно, для когось те, хто щось знав про коней через їх сильну, широку спину, високий хвіст і високий лоб з додатковими мізками, невелику опуклість над лобом, яку араби називали джибба.
  
  
  Вирішив пройти дугою в бік будинку де арочне вікно за кілька футів над моєю головою призовно манило мене увійти. Я оглянув вузький прохід і виявив, що я один. Я схопився, схопився за уступ і підвівся.
  
  
  Вікно було відчинене, і я мовчки ввійшов у те, що, мабуть, колись було зерносховищем чи вівсяним складом. Чотири вузькі поперечини тяглися від стіни з вікном до протилежної стіни, в якій були відчинені двері до сусідньої кімнати. Світло залило темну комору.
  
  
  Одна з балок була прямо над дверним отвором. Я поповз до неї вузькою дерев'яною дошкою, намагаючись зберегти рівновагу. Це йшло повільно, і я відчув, як болючі тріски засохлого дерева пронизують мені в живіт. Щоразу доводилося зупинятися, щоби витягнути їх.
  
  
  Нарешті я дістався кінця балки, де вона зустрілася з дерев'яною перемичкою відкритих дверей. Над підвіконням був невеликий круглий отвір, через який я міг заглянути в кімнату, де п'ять рифів стояли навколо столу з Рашидом.
  
  
  Шостий чоловік, що стояв до мене спиною, був у штанах, сорочці та вузькому топі. Всі інші були одягнені у свої джеллаби і, як і Рашид, були озброєні патронними ременями, пістолетами та вигнутими мавританськими кинджали.
  
  
  Я знав, що Рифи говорять на берберському діалекті, який вони називають таррафіт, і подякував Богові за те, що вони його не використовують. Вони говорили французькою, і я припустив, що вибір продиктований присутністю шостої людини в західному одязі. Один з Рифів, вищий за інших, сперечався з Рашидом, чиї проникливі очі іскрилися гнівом.
  
  
  "Кармінян мертвий", - сказав Рашид. «Я сам убив його, говорю вам».
  
  
  Через це я мало не втратив рівновагу. Здавалося, я нарешті отримав хоча б одну зі своїх відповідей. "Тоді чому його так багато людей розшукують?" - Запитав високий Риф. "Вони не думають, що він мертвий".
  
  
  "Вони не знають", - заперечив Рашид. Але вони не знайдуть його.
  
  
  "Так ти кажеш, брате", - відповів високий Риф. «Але Ель Ахмід знає, що якщо шакали піднімуть достатньо пилу, стерв'ятники будуть залучені. Ми не можемо ризикувати. Не зараз.'
  
  
  Шостий чоловік заговорив.
  
  
  Хотів би я побачити його обличчя.
  
  
  "Справді, ми не можемо", - погодився він. «Справа була зрушена з мертвої точки. Надто пізно зупинятися чи зазнавати невдачі. Мої люди були б дуже вражені, якби зараз щось піде не так».
  
  
  "Нічого не станеться", - відповів високий. Це довга дорога від Касби в Танжері, але ми приїхали, щоб знищити шакалів. Вони складуть компанію для того, кого шукають, усім. Тож ми вб'ємо їх усіх, то більше не будуть задаватися питання і більше не буде спроб знайти Карміняна».
  
  
  Він обернувся до Рашида. «Сподіваюся, ви не заперечуєте мудрості рішення Ель Ахміда», - сказав високий. "Можу я розповісти йому про вашу співпрацю?"
  
  
  "Звичайно, звичайно", - швидко визнав Рашид. «У вас є та дівчина, танцівниця та художник, який шукає Карміняна. Потім у вас є четверо росіян, які також його шукають».
  
  
  "Ми візьмемо у вас весь список", - сказав високий. «Як ви знаєте, ті, кого я привів із собою, – це фахівці за нашим завданням».
  
  
  Я бачив п'ятьох убивць із Касби, які нещадно займалися цими своїми справами.
  
  
  Я запитував, скільки насправді знав Рашид. Мабуть, я був у його списку. Егі теж. Але він не згадав про Марину. Може, просто тому, що він ще не дійшов до неї.
  
  
  Я вже збирався повзти назад вузькою дошкою, коли вона тріснула. Вона зробив це тільки з різким тріском як попередження. Я просто встиг стрибнути вперед, схопитися за поперечину перемички та повиснути там. Балка вирвалася і впала на землю з тріском дерева, що розколюється.
  
  
  Рифи увірвалися в темряву комори. Тримаючись за поперечину, я не міг дістати ні Хьюго, ні Вільгельміни.
  
  
  Вони стояли групою прямо піді мною, дивлячись на балку, що впала в хмарі пилу. Пройде всього кілька секунд, і вони піднімуть обличчя і побачать фігуру, що висить там.
  
  
  Я побачив, що шостої людини в західному одязі з ними немає, очевидно, вона втекла, і я був упевнений, що це було не тому, що вона була такою сором'язливою від природи.
  
  
  Я не мав особливого вибору, тому я вирішив хоча б скористатися сюрпризом. Я відпустив балку та приземлився на групу плащів. Я відчув, як мої ноги збили одного з них, коли я тяжко приземлився йому на голову. Падіння змусило мене розтягнутися на іншому, і я поринув у хаос одягу і тремтливих джелабів.
  
  
  Я перекинувся і знову підвівся, перш ніж вони зібралися разом, і пробіг через освітлену кімнату до дверей. Я тільки-но добрався до нього і прорвався через завішаний дверний отвір, коли пролунав перший постріл, гучний, тріскучий вибух, який міг статися тільки зі старого важкого пістолета. Куля з гуркотом потрапила у стіну, але я вже був на вулиці.
  
  
  Я чув їхні збуджені крики, коли вони пішли за мною. Вузька вулиця була буквально безлюдною, і її кінець був далеко від мене. Вони б помітили мене до того, як я до нього добіг.
  
  
  Я пірнув у коридор між двома закритими сувенірними лавками. Бічні двері виглядали не надто міцними. Це було так, і вона урвалась у той момент, коли я вдарив її плечем. Я зачинив її за собою і зайшов у темряву магазину.
  
  
  Я побачив мідні котли, купу тканини, обтягнуті шкірою верблюжі сідла, водопровідні труби та чайники, курильниці, глиняний посуд та мідні підноси.
  
  
  Все це місце було буквально пасткою. Один неправильний рух – і щось впаде на поверхню. Я заповз у куток і впав на одне коліно. Я чув їх зовні, голос високого давав вказівки.
  
  
  Я досить розумів берберців, щоб зрозуміти більшу частину цього. Вони обшукували кожен будинок, явно переконані, що я не мав часу дійти до кінця довгої вулиці.
  
  
  Я тихенько сидів і чекав. Незабаром я почув, як відчинилися бічні двері. Я побачив, як постать у плащі обережно увійшла до кімнати з довгим кривим кинджалом у руці. Будь-який звук, що виходить від одного з нас, попередить інших, що крадуться зовні. Я дивилася, як він обережно переміщається магазином, ухиляючись від глиняного посуду.
  
  
  Х'юго беззвучно впав мені в долоню, і холодне сталеве лезо заспокоїло мене. Блиск сказав мені, що Риф має його довгий вигнутий у мавританському стилі клинок, готовий завдати удару. Я відсмикнув руку і почав чекати. Це потрібно було зробити вірно. Я не міг допустити, щоб він з гуркотом падав між мідними підносами або перекидав глиняний посуд.
  
  
  Я почекав, поки він повільно пройде повз товсту купу килимів у центрі магазину. Х'юго пронісся крізь темряву, смерть на крилах із загартованої сталі. Я бачив, як Риф схопився за груди, відсахнувся і безшумно впав на м'яку купу тканини. Миттю я опинився поряд з ним, але останнього крику з його боку не було.
  
  
  Я швидко зняв з нього джеллабу та бурнус. Я надів їх, узяв Х'юго назад і вийшов за двері. Я вислизнув із невеликого проходу, випростався і пішов вулицею. Я схилив голову, як араб у джеллабі. Я обминув двох рифів, коли вони виходили з одного з магазинів.
  
  
  Вони кинули на мене швидкий погляд і поспішили назад до наступної крамниці.
  
  
  Я залишався в джеллабі, доки не вибрався з медини. Потім я вибрався з-під нього і подався до квартири Еггі. Зараз вона скоро повернеться з клубу, а я чекав зовні, біля зачинених воріт будинку. Нарешті я побачив, як вона наближається, коли поспішає до будівлі. Я вийшов із тіні і покликав її. Вона злякано схопилася.
  
  
  "Це не смішно", - сказала вона сердито.
  
  
  "Я теж не намагаюся бути добрим", - сказав я. "Давай, підемо всередину".
  
  
  Вона відчула примус у моєму голосі і швидко відчинила двері своєї квартири.
  
  
  "Ви знайшли Антона?" - Запитала вона, знімаючи пальто. Під ним усе ще був її костюм.
  
  
  "Не зовсім", - відповів я.
  
  
  Я вирішив нічого не казати про смерть Карміняна. Рашид присягнув, що вбив Карміняна, але його товариші Рифи не були в цьому певні. Я навіть не був певен, чи я сам певен. Я б нічого не досяг, сказавши Еггі, але коли я сказав їй, що хочу, щоб вона якнайшвидше виїхала з міста, вона зчинила такий галас, що мені довелося бути з нею трохи відвертіше.
  
  
  «Послухай, люба, – сказав я. - Я чув, ваш друг Кармінян був залучений у досить брудну справу. Усі, хто його знав, перебувають у небезпеці, і ви безперечно одна з них».
  
  
  Вона скептично подивилася на мене, і я відкрив їй ще щось.
  
  
  "Він був не зовсім тим, що ви про нього думали", - сказав я. «Для деяких він був зовсім іншою людиною. Здавалося, у нього були дві різні особи. Я думаю, що він був абсолютно чокнутим».
  
  
  Я згадав деякі виявлені мною незначні протиріччя, не вдаючись до подробиць.
  
  
  'І що?' - Захищаючись, сказала Еггі. «Тоді мав роздвоєння особистості. Там, в Адроні, те саме говорили і про мою сестру і про мене. Ми були зовсім різними у всьому: у зовнішності, смаках, звичках, одязі, насолодах, у всьому. Люди дивувалися з того, як дві сестри можуть бути такими різними у всіх сенсах».
  
  
  Це було безневинне повідомлення, і я хотів відповісти на нього автоматично.
  
  
  "Добре, але це були ти і твоя сестра", - сказав я. «Це все ще дві людини і…» Я дозволив цій фразі повиснути в повітрі, коли всередині мене почали спалахувати яскраві вогні.
  
  
  Мої думки вирвалися в гейзер з взаємопов'язаних уламків, що неслися. Еггі та її сестра... дві людини... дуже різні. Що, якби Кармініан складався лише з двох людей? Брати, однояйцеві близнюки?
  
  
  Я сів на підлокітник крісла, коли мене захлеснула його простота. Звісно було!
  
  
  Розмите фото раптово прояснилося, і всі протиріччя та питання почали давати відповіді власними силами. Двоє людей - близнюки, з абсолютно протилежними характерами. Це було незвично, але нечувано. Марина та Еггі насправді знали двох різних Кармінян.
  
  
  Я пішов далі. Що, якби вони шпигували та робили це роками, один зв'язався з AX, щоб продавати інформацію, інший – з росіянами? Вони, звичайно, складуть свої пропозиції і потім продадуть тому, хто запропонує найвищу ціну. Або вони надаватимуть кожній стороні інформацію про діяльність іншої сторони.
  
  
  Коли наш Кармінян зв'язався з Хоуком, його брат, звичайно, зв'язався з росіянами. Це пояснювало, що тут робили ці кремлівські гобліни. Як і Хоук, вони питали, що трапилося з їхнім зв'язковим, коли вони більше нічого від нього не чули. Але важливість того, що я відкрив, ще не була повною.
  
  
  Що це було за щось велике, відкрите Кармінянами? А що з рифами? Вони вбили Кармінян, єдиного, про існування якого вони знали; що означало, що інший десь ховався у страху за своє життя.
  
  
  Я посміхнувся сам до себе. У цей момент я був єдиним, хто знав, що другий Кармінян ховається від страху. Він, звичайно, знав, що Рифи переслідували його, і знав, що вони вбили його брата-близнюка.
  
  
  Я мусив знайти його першим. Він був ключем до всього, і мені було цікаво, хто він, інтроверт чи екстраверт, Кармінян Марини чи Еггі.
  
  
  Я бачив, як Еггі вийшла зі спальні, де вона змінила костюм на халат.
  
  
  Цей наляканий чоловік, безперечно, рано чи пізно спробує звернутися до когось по допомогу. Насправді, я знав, що мав умовляти її триматися поряд на той випадок, коли її Кармінян ще живий. Та я не міг. Це було б її вбивством. Вбивці Касби були в дорозі, безжальні, рішучі люди. Я знайшов би Карміняна іншим способом. Може, вони б знайшли його для мене.
  
  
  Я схопив Еггі за плечі.
  
  
  «Одягайся і вирушай в аеропорт чи на автобусну станцію», - сказав я. «Хоч би куди ви пішли, ви можете зв'язатися зі мною через американське посольство тут, якщо хочете. Але забирайся звідси, зрозуміла? Забудь про клуб бедуїнів. У світі їх повно, і прямо зараз ти будеш приголомшливою в Акроні. Зрозумій це, Еггі.
  
  
  Вона нічого не сказала, її губи надулися.
  
  
  Я глянув на неї з усмішкою. "Роби, як я кажу, дорога", - сказав я їй. «Повір, ти знайдеш свою долю в іншому місці. Я знаю, що ти ще не закінчила, але зараз це не має значення. Іди, люба. Час.
  
  
  Я швидко поцілував її і пішов, сподіваючись, що достатньо налякав її, щоби піти.
  
  
  Я пішов у квартиру Карміняна, щоб забрати свої речі, а потім знайшов інше місце для роботи. Я був у списку, який Рашид склав для вбивць Касби, і тепер сидіти в цій квартирі, як приманка, було б полегшити їхню роботу.
  
  
  Я міг уявити, що росіяни хотіли б знайти Карміняна, якби вони запідозрили його у продажу нам, або якби вони знали, що він отримав щось, що їх хвилювало. Але ж горді воїни гірського Рифа? Це було неправильно, але вони були тут, щоб убити його.
  
  
  Я поспішав тихими темними вуличками Касабланки, відчуваючи, що моє відкриття про Карміняне було не єдиним несподіваним поворотом для мене в цьому питанні.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  
  Було не так вже й безглуздо повернутися до будинку Карміняна і забрати свої речі. Це потрібно було зробити – я залишив надто багато речей. Це був довгий день, і я почав почуватися трохи втомленим, коли сунув дві туби з фарбою в кишеню, закрив коробку з фарбою і востаннє глянув на квартиру, перш ніж зачинити за собою двері.
  
  
  Я тільки-но вийшов з воріт, коли з'явилися дві постаті, по одній з кожного боку від мене, і я відчув, як у мене втискалися тверді стволи двох пістолетів. Я глянув на маленькі, блакитні очі російського агента, його губи були похмуро стиснуті в тонку лінію.
  
  
  "Ми вб'ємо тебе тут, якщо знадобиться", - пробурмотів він.
  
  
  Я побачив, як з провулка з'явився чорний «мерседес 600».
  
  
  "Це не обов'язково", - сказав я, знизавши плечима. «Зі мною дуже легко порозумітися».
  
  
  Він швидко обшукав мене та забрав Вільгельміну. Потім узяв ящик із фарбами і передав іншому. Мені не треба було говорити, щоб я сів у «мерседес».
  
  
  Я пішов туди і сів між ними. Водій повернувся і на мить глянув на мене, його блакитні очі були майже ідентичні холодним синім очам іншого. Він ввімкнув передачу, та ми повільно поїхали. У мене уткнули два револьвери.
  
  
  У цій ситуації не могло бути нічого, окрім розмови.
  
  
  Я спробував розпочати. - "Що все це означає?" Моєю єдиною відповіддю було мовчання. Холодна, зла тиша.
  
  
  "Не кажи нічого", - спробував я знову. "Дай вгадаю. Подивимося… Тобі потрібний твій портрет. Він глянув на мене, але нічого не сказав.
  
  
  Я спробував інший прийом. "Якщо ти думаєш, що я знаю, де Кармінян, ти дарма марнуєш час", - сказав я.
  
  
  "Іван цього теж не знав, - нарешті відповів він низьким гарчанням, - але це не завадило тобі вбити його".
  
  
  "Я взагалі нікого не вбивав", - заперечив я.
  
  
  Я бачив, як російська підняла руку, а потім коротким швидким помахом змахнула нею, міцно тримаючи револьвер у руці. Він ударив по моїй щоці та верхній губі, і я миттєво відчув, як з куточка рота стікає цівка крові. "Підла свиня", - виплюнув він. «Ви думали, що Іван знає, де Кармінян, і вбили його, коли він відмовився сказати вам. Тепер ми зробимо те саме з вами». Мої думки мчали, і я відразу зрозумів, що сталося.
  
  
  Рифи завдали ще одного удару, але розповідати про це йому та його товаришам було безглуздо. По-перше, я не хотів давати їм жодної інформації, і вони все одно мені не повірять. Було б краще просто дотримуватись моєї історії.
  
  
  Я запитав. - "Коли я мав убити цього Івана?"
  
  
  "Ти це чудово знаєш, свиня", - гаркнув він. «Коли ви помітили, що він один удома чекає на радіоповідомлення з Москви».
  
  
  Я перебив його. - "Чому це я?" "Це міг бути хто завгодно. Навіть злодій".
  
  
  "Ба", - прогарчав російський. Ти теж шукаєш Карміняна. Це була сильна людина, яка вміла поводитися з мавританським кинджалом. Це виключає двох жінок. І ти не художник. Ми думаємо, що ви американський агент».
  
  
  Я мало не привітав його. Принаймні одне вони правильно зрозуміли. Крім того, я зрозумів, чому я був їхнім логічним підозрюваним, і вирішив з'ясувати це сам. Я запитав. - "Отже, я вбив лише одного з ваших людей?" «Вас було п'ятеро, включаючи ту мавпу, яка тепер зображає водія».
  
  
  "Мавпа" повернулася і пильно подивилася на мене. "Так", - відповів головний. «Пановський чекає на нас удома. Тож нас всього четверо. Більш ніж достатньо, щоби мати справу з тобою».
  
  
  Він був недалекий, і я дізнався про те, що хотів знати. Там не було нікого, окрім тих, кого я бачив з моменту нашого першого знайомства.
  
  
  Мерседес зупинився і я побачив низькі поперечні планки, які були частиною даху над входом. Я вийшов. Обидва револьвери залишилися у мене під ребрами, і цього разу водій пішов по нас. Зі мною вони не ризикували.
  
  
  «Пановський!» - вигукнув ватажок. "Естан тут".
  
  
  Відповіді не було, і по моєму тілу пробігли крижані кров передчуття.
  
  
  Російська знову закричала, і в хаті було тихо.
  
  
  Я бачив, як він насупився.
  
  
  "Це дивно", - прогарчав він.
  
  
  Вони штовхнули мене поперед себе.
  
  
  Я не був такий здивований, як вони.
  
  
  Панівський лежав на підлозі в калюжі крові, голова його майже відокремилася від шиї.
  
  
  Я побачив, що поріз на його шиї мав вигнуту форму, що тягнеться майже від шиї до крапки трохи нижче підборіддя. Судячи з свіжості калюжі крові, що все ще розтікається, це сталося не більше п'ятнадцяти хвилин тому.
  
  
  Росіяни дивилися на неживе тіло чоловіка, ніби не вірили своїм очам.
  
  
  Я думав про Рифи. Очевидно, вони спостерігали за цим місцем, дивилися, як решта йде, а потім ударила. Вони хотіли вбити росіян по одному, дуже чітко, тихо, без галасливої стрілянини.
  
  
  Я запитав. - "Коли я його вбив?" Коли ти тримав мене в машині? Він помер не більше п'ятнадцяти чи двадцяти хвилин тому. Ти мені віриш зараз? Той, кого звали Естан, говорив з рештою коротких, швидких речень, звичайно, не знаючи, що мій російський був більш ніж посереднім.
  
  
  Вони були приголомшені, вражені і спантеличені. Обговорювали хтось убив, коли й навіщо, але тримали свої прокляті револьвери уткнуті мені в ребра. Нарешті Естан знову повернувся до мене.
  
  
  "Ви не працюєте поодинці", - оголосив він. "З вами є інші, хто це зробив".
  
  
  "Так", - сказав я. - Знову мавританський кинджал. Ми завжди їх використовуємо. Ми завжди пристосовуємось до місцевих звичаїв».
  
  
  Його тверді, схожі на блакитні свині очі вивчали мене, і я побачив, що він намагається це швидко обдумати. Він міркував.
  
  
  "Може, ти й не знав", - сказав він нарешті. «Можливо, ти митець. Це більше не має значення. Нам все одно доведеться убити тебе. Ви забагато знаєте, щоб дозволити вас випустити».
  
  
  "Я швидко все забуду", - сказав я, але росіяни продовжували дивитися на мене. Х'юго мовчки лежав біля мого передпліччя. Це починало виглядати так, ніби я мав закінчити те, що почали Рифи. Тобто якби я міг це закінчити.
  
  
  Вони тримали свою зброю нерухомо. Раптовий рух та дві кулі потраплять у моє тіло.
  
  
  "Що робити, Естане?" спитав другий російський.
  
  
  "Значить так", - відповів той. «Ми залишимо його тіло тут із Пановським та знайдемо інше місце. Спочатку візьміть паспорт Пановського та документи, що засвідчують особу. Не люблю недбалу роботу».
  
  
  Водій узяв документи, що засвідчують особу мерця, і я знав, що мені потрібно виграти час, і дуже швидко.
  
  
  "Зачекайте", - сказав я. "Як щодо того, щоб привести вас до Карміняну?"
  
  
  Крихітні очі російського трохи розширилися, і на його обличчі з'явилася повільна задоволена усмішка.
  
  
  Я змусив себе виглядати максимально обнадійливо та вичікувально.
  
  
  "Ну-ну", - сказав він, стискаючи перед моєю сорочки кулаками, схожими на стегенця. «Тепер твоя пам'ять повертається, чи не так?»
  
  
  Він тряс мене з боку на бік, і я дозволив собі розслабитися.
  
  
  "Де він, свиня?" - прогримів він.
  
  
  Я похитав головою. - "Тільки якщо ви пообіцяєте відпустити мене після цього", - сказав я.
  
  
  Російський повільно відпустив свою велику руку і злегка посміхнувся, очевидно, моєї наївності.
  
  
  "Добре", - сказав він категорично. «Добре, ми не вбиватимемо тебе. Ми просто хочемо трохи співпраці».
  
  
  Трохи наївно я вдячно посміхнувся до його щедрості. "Я не можу сказати вам, де він, але можу відвезти вас туди", - сказав я. «Я дізнався про це лише вчора увечері. Це місце мені вказав хтось, хто його там бачив».
  
  
  Він тільки облизнувся. - Поспішайте, - наказав він. "У нас немає часу. Повернувшись до «мерседеса», вони влаштувалися по обидва боки від мене, все ще тримаючи револьвери та готові стріляти. Водій з моєю коробкою з фарбою все ще поряд з ним з'їхав з узбіччя, і я почав показувати йому дорогу вулицями та проспектами.
  
  
  Я довго шукав, коли знайшов це місце, нібито шукав орієнтири, які б мені допомогти. Фактично я відчайдушно шукав місце, яке дало б мені шанс. Я відчував, як їхнє нетерпіння зростає, коли я продовжував вести машину по провулках, поворотах та бульварах.
  
  
  Я знав, що довго не протримаюсь у цьому маскараді. Раптом я знайшов це, темну вулицю, що проходила повз один із старих бідонвілей, нетрів з асфальтного паперу та бочок з бензином, які колись заповнювали місто. Під час Другої світової війни Касабланка була містом, що процвітало. До кінця війни до порту прибули сотні тисяч арабів, залучених обіцянкою легкої роботи. Вони створили жахливі антисанітарні нетрі, які невдовзі буквально затопили місто. Спочатку французький, а потім марокканський уряд зайнявся цією проблемою і очистив багато бідонвілей.
  
  
  Тим не менш, деякі з них все ще існували: будинки, побудовані з жерсті та асфальтного паперу, без будь-яких зручностей, крім чотирьох стін та даху. Той, який я знайшов, був саме таким, і на його вулицях були лише вузькі проходи через напівзруйновані нетрі.
  
  
  «Стійте!» – крикнув я.
  
  
  Я рушив швидко і відчинив двері, перш ніж ми зупинилися. Двоє росіян уважно стежили за мною, коли я увійшов у бідонвіль. Я побачив третього, коли він кружляв над капотом «мерседеса», його форма водія все ще була акуратно застебнута.
  
  
  Я пройшов по одному з вузьких проходів, пройшов повз будинки, розташовані по всіх напрямках, і зупинився перед хатиною з прочиненими дверима, які, як я знав, були безлюдними. Усередині було непроглядної темряви.
  
  
  «Тут», - прошепотів я російській.
  
  
  Він жестом наказав водієві відійти до задньої частини хатини.
  
  
  "Дивися за ним", - сказав він іншому російському, вказуючи на мене, перш ніж обережно увійти в хатину, міцно притиснувшись спиною до хистких жерстяних дверей.
  
  
  Коли головний повільно зник у темряві хатини, я подивився на іншу російську. Він продовжував спрямовувати на мене револьвер, але його погляд продовжував метатися в бік хатини. Це не було фантастикою, але це було найкраще, що я міг зробити за цих обставин.
  
  
  Я поворухнув передпліччям, повільно скручуючи його, напружуючи м'язи. Я відчув, як стилет відірвався і впав мені в долоню. Мої ноги напружилися, напружилися м'язи та нерви.
  
  
  Я дивився на російську. Його очі метнулися до хатини. Це була лише частка секунди, але це було все, що мені було потрібно.
  
  
  Я кинув Хьюго щосили і водночас пірнув праворуч. Стилет устромився йому в живіт, і я почув, як він різко втягнув повітря.
  
  
  Як я і очікував, його палець автоматично натиснув на спусковий гачок і зробив постріл, перш ніж звалився. Тільки мене там більше не було. Я пробіг через один із темних вузьких проходів, від якого пахло сечею, гниючим сміттям та багатьом іншим.
  
  
  До цього моменту ватажок уже був зовні і рушив за мною, як і той, який зображував водія.
  
  
  Я чув їхні хрипкі крики, коли вони розлучилися, щоб зробити кілька обходів. Вони полегшили мені життя. Але я почув інші звуки, коли мешканці нетрів почали прокидатися. Я дістався до місця, де сходилося два проходи. Я почув кроки ватажка, що біжить за мною, і відчайдушно озирнувся в пошуках чогось, що можна було б використати як зброю. В очі мені потрапив шматок банки, наполовину відірваний від одного з руїн. Він був тонким, але міцним, його краї зазубрилися з убивчою гостротою, як у осколків скла.
  
  
  Я схопив його і спробував витягти, коли відчув, як кров бризкає з моїх рук. Зі шматком металу в руках я впав на одне коліно в глибокій тіні хатини.
  
  
  Ватажок з'явився з коридору і зупинився, оглядаючи провулки.
  
  
  Пам'ять - кумедна штука, і я раптово уявив собі маленького хлопчика, який давним-давно стояв на березі озера і кидав по воді пласким камінням. Це був той самий рух, короткий різкий ривок зап'ястя. Я прицілився і дозволив шматку банки полетіти.
  
  
  Ватажок повернувся, коли він потрапив йому в обличчя, зазубрений край був схожий на сотню шматків металу, що рвалися. Кров текла з його обличчя. Він закричав від болю, упустив револьвер і закрив обличчя обома руками.
  
  
  Я пригнувся до зброї, схопив її і притис до її живота. Я вистрілив двічі, постріли пройшли крізь його одяг.
  
  
  Тепер залишився тільки один російський, і я знову зник у тіні руїн. Мені просто довелося зачекати.
  
  
  Він прибіг, побачив нерухому постать, що лежала на перехресті, і розвернувся, стріляючи на всі боки. Він дико стріляв навколо себе, навмання, і кулі пробили банку біля мене.
  
  
  Я впав на живіт і вистрілив у відповідь.
  
  
  Він похитнувся від пострілів, які потрапили до нього, але залишився у вертикальному положенні і продовжував стріляти у відповідь. Тепер він націлився на мене.
  
  
  Я відчув, як куля пройшла через мій комір і потрапила до хатини.
  
  
  Спершись рукою на бляшану стіну, я неквапом прицілився, і мій постріл потрапив йому прямо між очей.
  
  
  Він упав на спину і лежав нерухомо.
  
  
  Я підійшов до нього. Його куртка водія була розірвана, показуючи мені, чому він так довго залишався у вертикальному положенні. На ньому був сталевий бронежилет із тих, що носять європейські поліцейські, коли беруть участь у масових заворушеннях.
  
  
  Я глянув на пістолет у руці, перевірив і побачив, що він порожній. Гуркіт пострілів розбудив всю місцевість, запалювалося світло і крики наповнили повітря.
  
  
  Я побіг і викинув непотрібну зброю. Коли світанок пофарбував небо, я раптово почув різке виття наближається поліцейської сирени.
  
  
  Я хотів забрати Х'юго, але не мав часу повернутися, бо копи Касабланки були вже за рогом. Я пробрався через бідонвіль і дістався «мерседеса». На втіху, я побачив, що ключі все ще були в замку запалювання.
  
  
  Коли я сів за кермо і неквапливо поїхав, я проїхав повз дві поліцейські машини з мигалками і сиренами, що реве в швидко висхідному денному світлі.
  
  
  Я поїхав до Марини, але на моїй дорозі був будинок Еггі. Я повернувся і зупинився на вулиці навпроти її будинку. Якби вона до цього моменту не поїхала, я б сам відвіз її до аеропорту. Я збіг сходами і побачив, що двері до її квартири прочинені. Побачивши це в мене раптово виникла суміш надії та страху; Сподіваюся, це означало, що вона швидко втекла, побоювання, що це означало, що вона була досить швидкою.
  
  
  Я повільно штовхнув двері.
  
  
  Егі Фостер більше ніколи не побачить Акрона, штат Огайо. Вона лежала напівроздягнена на підлозі, її горло було майже перерізане навпіл, як це сталося з російською, і з тією ж кривою лінією.
  
  
  Я опустився поруч із нею навколішки і переставив її ноги. Не було жодних доказів того, що до неї торкалися якимось іншим чином. Це було вбивство, тихе та ефективне. Мене охопив холодний гнів. Ці підлі кровожерливі виродки заплатять за це.
  
  
  Я вже скоротив їхню кількість з п'яти до чотирьох, не рахуючи Рашида. Але я звів би його до нуля.
  
  
  Холодний гнів продовжував підніматися в мені, але мені вдалося стримати його. Це був час для холодного гніву. Це вимагало тієї ж безшумної та смертоносної ефективності, яку вони використовували. Але тепер мене охопив інший страх. Я вибіг із будівлі, пірнув у «мерседес» і з вереском протестуючої гуми зірвався з місця.
  
  
  Вдячний за ще порожні вулиці раннього ранку, я погнався за великим фургоном по авеню де Іподром, повернув на двох колесах на бульвар Зерктуні і дійшов до поміченого шинами місця на вулиці навпроти квартири Марини на Хасан суктані. Мої очі оглянули місцевість, коли я пірнув у будівлю. По вулиці йшов лише один жебрак.
  
  
  Я грюкнув у двері і зітхнув з полегшенням, коли почув, як зсередини відчинився замок.
  
  
  Марина прочинила двері, її очі все ще були напівзаплющені. Вона відкрила їх ширше, коли побачила мене.
  
  
  Я увійшла всередину і насупилась.
  
  
  На ній були маленькі трусики та бюстгальтер, туфлі були поряд з маленьким пуфом перед диваном.
  
  
  Двері спальні були відчинені, і я побачив, що ліжко повністю застелене.
  
  
  Вона спала на дивані в трусиках та ліфчику. Вона уникала моїх допитливих поглядів.
  
  
  «Забула лягти спати?» – тихо спитав я.
  
  
  "У якомусь сенсі так", - швидко сказала вона, потираючи обличчя руками. «Я… читала на дивані, а потім заснула».
  
  
  "Ви, мабуть, спочатку поклали книгу", - сказав я, оглядаючись.
  
  
  «Ну так… Думаю, що так», – нервово пробурмотіла вона. Вона взяла сукню з краю дивана та повісила на гачок. Я спостерігав за гарним рухом її грудей, коли вона витягла руки, щоб розвісити сукню.
  
  
  "Здається, ви не дуже раді мене бачити", - зауважив я.
  
  
  Вона обернулася, і її брови закрила вузька зморшка.
  
  
  «Це… це не так, – сказала вона. «Просто я… я погано почуваюся сьогодні вранці. Я… хочу спробувати трохи поспати. Я подзвоню та зустрінусь з тобою пізніше.'
  
  
  Я бачив чудове створення, яке не відпускало мене, поки я не пообіцяв їй повернутися. Щось тут було не так. Я бачив це з її швидких поглядів, з нервових рухів її рук.
  
  
  "Ні, не дзвони мені пізніше", - сказав я. "Ти негайно їдеш звідси".
  
  
  Її очі розширились. 'Залишити все тут?' - Вона задихалася. "Але це неможливо. Я… я не можу. Це… це смішно.
  
  
  "Не так смішно, як бути вбитою", - сказав я.
  
  
  Марина глибоко зітхнула. "Бути вбитою?" – повторила вона.
  
  
  «Ваш хлопець Кармінян був залучений до якоїсь неприємної справи», - сказав я. «Оскільки ви знали його, ви у великій небезпеці. Кілька людей уже вбито».
  
  
  Сказавши це, я почув себе як відтворення, відлуння попередньої мови.
  
  
  "Добре", - швидко сказала вона. 'Я їду завтра. Сьогодні я мушу залишитися тут». - Вона намагалася мене заспокоїти.
  
  
  "Чому ти маєш залишатися тут сьогодні?" - спитав я, пильно дивлячись на неї.
  
  
  Вона підібгала губи і на мить відвернулася від мене. Коли вона знову обернулася, вона знову взяла себе до рук.
  
  
  "Хтось сюди прийде", - сказала вона. «Моя стара тітка. Я мушу чекати її тут. Це з важливими сімейними справами».
  
  
  Добре, сказав я, тоді я також залишусь. Я думаю, тобі потрібний захист. Я похмуро посміхнувся.
  
  
  Її історія була фальшивою, як тридоларова банкнота. Занепокоєння в її очах, коли я сказав, що збираюся залишитись, був останнім доказом, не те, щоб воно мені більше було потрібне.
  
  
  Ні, Глен, - сказала вона, - ти не можеш залишитись. Вона прийде до мене. «Це… це дуже конфіденційно. Будь ласка зрозумій.
  
  
  Я посміхнувся. Я багато чого зрозумів, особливо те, що вона не хотіла, щоб я був поряд.
  
  
  Тепер її обличчя було напруженим і побіліло. Що б не турбувало її, це зробило її напруженою, як залізна пружина.
  
  
  Я також помітив, що вона не була дуже здивована, коли я сказав, що Кармінян був замішаний у брудній справі. Може, вона вже це знала, а може, сама була в цьому замішана. Це була можливість, яку я не повинен був забувати.
  
  
  Я почав підозрювати, що це стає все більше і більше в міру того, як секунди відраховувалися. Це миле маленьке створіння, яке так недавно гарячково тужило за мною, відчайдушно намагалося позбутися мене. Вона щось приховувала.
  
  
  П'ятеро чоловіків та дівчина вже були вбиті, і мені потрібно було завершити справу.
  
  
  Час ігор минув.
  
  
  Я дивився, як вона наближається до мене, як її груди піднімається і опускається, збуджуючи і вабливо. Але хоч тепер вона могла бути для мене Богинею Любові, це мене не турбувало. Я був на завданні, і це все, що мало значення.
  
  
  "Будь ласка, Глен, - сказала вона, - зроби, як я прошу, і я поясню тобі це сьогодні ввечері".
  
  
  Я посміхнувся і сів. «Сьогодні ввечері ти нікому нічого не поясниш, якщо я даю тобі спокій, - сказав я. Я не проти залишатися поряд. Коли прийде твоя тітка, я піду до іншої кімнати, і ти зможеш поговорити наодинці.
  
  
  Марина різко обернулася, гнівне розчарування затьмарило її обличчя.
  
  
  Я взяв журнал і почав недбало його гортати.
  
  
  Марина ходила кілька разів туди-сюди, йшла на кухню, поверталася і сіла, встала, підійшла до вікна і знову сіла.
  
  
  "Тебе щось турбує, люба?" - Недбало запитав я.
  
  
  «Так, – кинула вона мені, – вся ця справа. Це просто ідіотизм. Нам це ні до чого. Я хочу, щоб ти пішов, і я подзвоню тобі ще раз, коли моя тітка піде».
  
  
  Я повільно підвівся, посміхаючись, але вона не помітила в цьому смертельної серйозності. «Добре, люба, – сказав я. "Якби я зробив що-небудь".
  
  
  'І що це?' – швидко спитала вона.
  
  
  Я підійшов до того місця, де вона сиділа, і глянув на неї зверху вниз. Я випустив руку і схопив чорний бюстгальтер посередині. Коли я підняв її на ноги, бюстгальтер зісковзнув униз, і її соковиті груди вивільнилися. "Якби я дізнався від тебе правду", - відрізав я.
  
  
  Вона спробувала вирватися, але я схопив її за зап'ястя, смикнув і притиснув до килима.
  
  
  Її очі розширились від безпорадного страху.
  
  
  "Правду, Марино, і швидко", - сказав я.
  
  
  «Ти… ти завдав мені болю», – сказала вона.
  
  
  Я послабив хватку на її зап'ястя і іншою рукою почав пестити ніжно-рожеві кінчики її грудей.
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав я. 'Це краще?'
  
  
  Її очі, спочатку потемнілі від гніву, тепер почали перетворюватися на щось інше.
  
  
  «Припини», - голосила вона. «Припини».
  
  
  Я відчувала, як м'які точки під моїми ласками твердніють і зростають. Я продовжував гладити їх ніжно та ритмічно. "О, Боже, будь ласка, зупинись", - видихнула вона. «Будь ласка, Глене… не роби цього».
  
  
  "Коли ви отримаєте звістку від нього?" - Раптом запитала я, одночасно прибираючи руку з її грудей. Вона подивилася на мене тремтячою нижньою губою.
  
  
  Я знову торкнувся її соска і відпустив її іншу руку. "Правду, Марино", - м'яко сказав я. 'Розповідай.'
  
  
  Її очі продовжували дивитись на мене, а потім раптово сповнилися сльозами. Вона здалася, притулилася обличчям до моїх грудей і почала тихо і уривчасто ридати.
  
  
  Я міцно її обіймав.
  
  
  Де він?' – тихо спитав я. «Давай, Марино, скажи мені».
  
  
  «Я не знаю», - схлипнула вона мені в груди. «Він дзвонив учора увечері. Я обіцяла, що нікому не скажу.
  
  
  "Я хочу допомогти тобі", - сказав я. "І йому теж".
  
  
  Вона відкинула голову і витерла сльози з очей. Я допоміг їй сісти.
  
  
  "Він зателефонує мені знову сьогодні вранці, як тільки зможе дістатися до телефону", - випалила вона. «У нього гроші у сейфі, а ключ – десь ще. Я беру ключ, забираю гроші та приношу йому. Як тільки він передзвонить мені, він дасть мені усі інструкції».
  
  
  "Ось чому ти задрімала на дивані", - закінчив я за неї фразу. "Ти хотів прокинутися, коли він подзвонить".
  
  
  Вона кивнула головою. Вона сказала правду, все, що знала, і це була моя чудова нагода знайти Карміняна.
  
  
  Мені потрібна була її співпраця. Я не хотів, щоб вона намагалася позбавитися мене, якщо вона піде до нього, тому я вирішив зіграти з нею чесно і розповісти їй все, що знаю.
  
  
  Я почав з двох кармінян і їх шпигунської діяльності, і коли я закінчив, вона була бліда і тремтіла, а її очі були глибокими і круглими.
  
  
  "Я б ніколи не повірила цьому", - тихо сказала вона. - Отже, ти взагалі не художник. Моє припущення було правильним, Глен.
  
  
  "О, вони дійсно називають мене художником у моїй роботі", - сказав я, посміхаючись. «І тобі більше не треба називати мене Гленом. Мене звуть Нік... Нік Картер.
  
  
  "Нік", - сказала вона, прокручуючи це в голові і повторюючи вголос, - "так, це тобі більше підходить", - сказала вона нарешті. «У ньому таїться та чарівна небезпека, яку я відчула від вас у перший момент».
  
  
  Марина нахилилася вперед, і мені довелося взяти себе в руки, щоб не взяти в руки ці дві гарні груди. "Бідний Антон", - сумно сказала вона.
  
  
  Я запитав. - "Хто з Кармінян зв'язався з вами?" "Ви помітили зміни в голосі?"
  
  
  "Ну, мабуть, мій Антон", - відповіла вона. «Цікаво, чи знав інший про моє існування? Адже тільки мій Антон знав ті дрібниці між нами, які він згадав. Обіцяй мені, що з ним нічого не станеться, Нік. Я почуваюся настільки жахливо, що не дотрималася своєї обіцянки».
  
  
  "Мої люди не завдадуть йому шкоди", - відповів я. «У росіян є інші методи, але вони поки що не є небезпечними. Рифи напевно вб'ють його. Можливо, вони вже катують його, щоб дізнатися, що він знає. І тобі не повинно бути таке жахливо, якщо ти мені розповіси. Ви надаєте йому дуже хорошу послугу. Ви рятуєте йому життя».
  
  
  Вона поклала голову мені на плече. Було б так легко обійняти її і зайнятися нею любов'ю, але я цього не зробив. Я не хотів, щоб мене перервав телефонний дзвінок під час чогось подібного. Тільки не з Мариною.
  
  
  І нам не довелося довго чекати. Коли задзвонив телефон, Марина подивилася на мене, а губи стиснулися.
  
  
  "Візьми телефон", - твердо сказав я. 'Просто зроби це. Розслабся.
  
  
  Вона глибоко зітхнула, зняла слухавку, і я спостерігав, як вона розмовляє з ним, дивлячись на мене.
  
  
  "Так, так, Антоне", - сказала вона. «Я готова, так… я знаю це місце. На ваше ім'я. я розумію це. Добре. Я буду там із усім. Так, Антоне, до побачення».
  
  
  Вона поклала слухавку, і я опинився поряд із нею. "Ходімо", - сказав я, піднімаючи її.
  
  
  Вона одягла сукню, і я виштовхнув її за двері.
  
  
  "Який план?" – різко сказав я. 'Розповідай.'
  
  
  "Ключ від сейфа знаходиться в готелі Mahraba в конверті на його ім'я", - сказала вона. «Він сказав портьє, що я приїду за ним. Сейф знаходиться у головпоштамті на Place des Nations Unies».
  
  
  "Це вже дещо", - прокоментував я, коли ми сіли в "мерседес". "Коли ви заберете гроші, куди ви збираєтесь?" т
  
  
  Вона подивилася на мене, трохи завагалася, потім сказала: «На стадіон Марселя Сердана. Сьогодні він не використовується, і мені треба піти до чотирнадцятого відділення коридору B і чекати там».
  
  
  "Стадіон Марселя Сердана" повторив я про себе. Якось я проходив повз. Це була сучасна величезна будівля, типова у своєму роді, названа на честь чемпіона Франції в середній вазі, яка загинула в авіакатастрофі кілька років тому. Я похмуро подумав, чи не ховався він на стадіоні весь цей час. Під час гри він міг бути серед натовпу, а коли його було закрито, він міг там ховатися.
  
  
  Він був досить великим, щоб уникнути зустрічі з прибиральницями та нічним сторожем. Він, мабуть, також міг красти там їжу з кіосків. Геніальне місце, щоб сховатися, але я вже знав, що у братів близнюків був цілий список геніальних планів.
  
  
  «Щойно ви дістанете гроші із сейфу, візьміть таксі до стадіону», - сказав я Марині. «Роби все точно так, як він тобі сказав».
  
  
  Я ставив питання, як я зможу дістатися до стадіону непоміченим. Навколо таких будівель завжди були великі відкриті простори. Але я вигадав як вирішити цю проблему. Я глянув на Марину і побачив, що вона дивно дивиться на мене.
  
  
  'Що з тобою відбувається?' - різко спитав я.
  
  
  "Я... я не знаю, чи правильно я вчинила", - відповіла вона. "Ти мене лякаєш. Ви якийсь інший, такий хижий, як леопард, який винюхує свою здобич».
  
  
  Вона здригнулася, і я не намагався виправити це. "Це професійний підхід до справи", - сказав я. "Занадто пізно щоб передумати, Марино".
  
  
  Я знову глянув на неї і побачив, що вона все ще виглядає наляканою та нещасною. Я вирішив, що, можливо, невдачі в житті триматимуть її у вуздечку, на випадок, якщо в останню хвилину у неї виникнуть інші ідеї.
  
  
  Я буду там, Марино, – сказав я. «Якщо ви просто виконаєте план, я зможу схопити його та доставити у безпечне місце. Але якщо ви спробуєте допомогти йому втекти, я пристрелю його».
  
  
  Я не сказав їй, що я не маю з собою пістолета.
  
  
  "Ви дійсно мене любите, чи не так", - сказала вона, її слова були потрясінням.
  
  
  «Ти маєш діяти, люба», - сказав я. Я зупинився перед готелем "Махраба". "Візьми ключ", - наказав я. "І давай поспішаємо".
  
  
  Вона вийшла, кинувши на мене скривджений, вражений погляд, але тепер я знав, що вона гратиме чесно. Через кілька хвилин вона повернулася з конвертом, який відкрила, а я направив фургон до збіговиська будівель, відомого як Place des Nations Unies.
  
  
  Я знову повернув убік і сів зовні, чекаючи, поки вона поспішає до будівлі. Коли вона знову вийшла, вона мала невелику сумочку, схожу на дорожню сумку. Вона розстебнула його в машині, і я навіть не рахував акуратні стоси банкнот. У сумці було багато грошей, тримаю парі, близько десяти-п'ятнадцяти тисяч доларів. Вона знову застебнула сумку, і я попрямував до узбіччя за стоянкою таксі.
  
  
  "Візьми таксі і продовжуй, як і планувалося", - сказав я. «Не шукай мене, не думай про мене. Я буду там у потрібний час».
  
  
  Я продовжував спостерігати за нею, доки вона йшла до першого таксі, сіла в нього і побачила, як прекрасна лінія її ноги зникає на задньому сидінні таксі.
  
  
  Вона не вимовила жодного слова, і я відчував у ній нервову напругу, але я вірив, що вона дотримається слова.
  
  
  Якийсь час я їхав за таксі, а коли ми підійшли до стадіону, звернув у провулок. Я помчав на лімузині до стадіону. Я зупинився на квартал раніше, а решта пішов пішки.
  
  
  Як я і побоювався, навколо нього було не що інше, як відкритий простір.
  
  
  Кармінян, безперечно, буде настороже. Напевно, десь нагорі, в такому місці, де він міг би бачити кожну частину за межами овалу. Він напевно помітив би мене, якби я проходив повз нього.
  
  
  Шум позаду мене змусив мене швидко обернутися, і я побачив людину з маленьким візком із фруктами, що наближається по вулиці, з великою парасолькою, піднесеною на вершині його двоколісного візка.
  
  
  Я почекав, поки він пройде повз мене, а потім швидко пішов за ним. Я приклав до нього рівно стільки тиску, м'яко і повільно, і він непритомний упав на землю.
  
  
  Це була ризикована справа. Трохи надто більше, і він буде мертвим. Я притис його до будівлі після того, як перевірив його серце. Він дихав нормально і прокинеться за десять хвилин.
  
  
  Я схопив візок і почав штовхати його до відкритого простору довкола стадіону. Під яскравим парасолькою, якщо дивитися зверху, я був лише парою ніг, що повільно штовхає візок з фруктами.
  
  
  Я пройшов через ворота з написом cinq і підійшов до бетонної стіни стадіону. Тепер я був поза увагою всіх, хто спостерігав усередині. Я дістався іншого проходу і зупинився, щоб пройти в нього. Він був замкнений. Я пройшов ще два зачинені двері, поки не досяг невеликого вузького проходу. Двері були дерев'яними, і я зупинив візок, щоб штовхнути його. Вона теж була замкнена, але не витримала натиску.
  
  
  Обернувшись, я побачив, що таксі зупинилося біля першого під'їзду, і Марина вийшла.
  
  
  Кармінян зараз спостерігатиме за нею. Я відступив на крок і вдарив плечем по дереву, погодивши звук із торохтінням двигуна таксі. Наполовину спотикаючись, наполовину падаючи, я увійшов у напівтемряву стадіону.
  
  
  Я був під сидіннями і повернувся через велику кількість проходів до головного входу на стадіон. Я почув різкий звук каблуків Марини, що стукає по бетону над моєю головою, і побачив стрілку, що вказувала глядачам на Ряд Б. Я пішов за нею, тепер повільно.
  
  
  Коли минув ряд А, я вийшов на трибуну. Майже повзячи і ховаючись за ряди сидінь, я вдивлявся у постать Марини, яка чекала в коридорі Б.
  
  
  Я обшукав тисячі вільних місць, шукаючи його, але була тиша. Я забився за сидіння, дивлячись через вузьку щілину між двома з них.
  
  
  До цього моменту він був дуже розумний і обережний.
  
  
  Я бачив, як Марина тепер ходила туди-сюди, оглядаючи порожній стадіон. Він міг сидіти будь-де і дивитися на неї.
  
  
  Потім раптом я побачив його маленьку темну фігурку десь на краю стадіону. Похилими рядами стільців він рушив до поля.
  
  
  Марина його ще не бачила і все ще нервово ходила. Тільки коли він підійшов набагато ближче, вона побачила його. Вона обернулася і почала йому махати.
  
  
  Я бачив, як вона швидко озирнулася, і знав, що вона намагається знайти мене.
  
  
  «Припини, - прошипів я про себе. Ви змусите його нервувати.
  
  
  Вона знову помахала йому, коли він схопився сходами з нижніх сидінь. Він був досить високим і мав чорне волосся. У нього також були гарні риси обличчя, які змушували жінок почуватися захищеними.
  
  
  Марина підбігла до нього, і я помітив, що він спершу взяв сумку, а потім обійняв її.
  
  
  "Антон, - я чув, як Марина сказала, - я зробила те, що було краще для тебе".
  
  
  Я одразу побачив, як він насупився. Її балаканина тримала його в напрузі і будь-якої миті збиралася втекти. Настав час завдати удару, і швидко. Я не був певен, наскільки це правда, коли перестрибнув через стільці і попрямував до нього.
  
  
  Він обернувся і одразу побачив мене. Він обернувся до Марини, і його рука вилетіла назовні. Я спостерігав, як вона зіщулилася, коли удар потрапив їй в обличчя, і звук відбився, як постріл із пістолета в порожнечі стадіону.
  
  
  'Сука!' – крикнув він на неї.
  
  
  «Ні, Антоне, ні!» - Вигукнула Марина. Але вже пішов і побіг.
  
  
  Я пробіг через ряд стільців, щоб відрізати його, коли раптово з'явилася компанія. Диявольське обличчя Рашида вперше було помічено, коли він з'явився нагорі сходів між двома рядами стільців.
  
  
  Потім я побачив, як решта четверо йдуть на нас з усіх боків. Моєю першою думкою було, як, чорт забирай, вони могли дізнатися, що ми тут, але я опустив цю думку і вирішив діяти.
  
  
  Кармінян теж, і я миттю побачив злякане обличчя Марини.
  
  
  Тепер я був дуже близький до нього, простяг руку і схопив його за руку.
  
  
  «Залишся зі мною», - гаркнув я йому.
  
  
  Він вагався на мить, і я подумав, що він погодиться. Натомість він повернувся і вдарив мене ногою, його аскетичне обличчя було сповнене злості. Його удар мене здивував і влучив у поперек. Я впав на одне коліно.
  
  
  "Повернися, проклятий дурень", - крикнув я йому. 'Я хочу допомогти тобі.' Він не слухав. Він біг, стрибав через стільці, метався туди-сюди і бігав угору й униз проходами.
  
  
  Один з Рифів спробував зарізати його, тримаючи в руці прикрашений дорогоцінним камінням вигнутий мавританський кинджал.
  
  
  Я не міг убити Карміняна. Він був моїм єдиним ключем до цієї справи. Якби він міг піти, я б якось знову його знайшов. Але якби він був мертвий, все, що в мене залишилося б, це Рифи, і я знав, що вони розчиняться, як міраж. Інший Риф, високий, підійшов ззаду, щоб загнати Карміняна в кут, де поділялися два проходи.
  
  
  Я пішов за Карміняном, коли він почав перестрибувати через сидіння і змусив його повернутися до рифа з оголеним кинджалом. Коли він підійшов до Рифа, я перескочив через ряд стільців і встав між арабом та ним.
  
  
  Скориставшись моментом, інформатор, що тікає, рвонувся в інший бік і побіг по проходу.
  
  
  Риф кинувся на мене махаючи своїм кинджалом дикою дугою. Коли лезо розсікло повітря, я пірнув під сидіння і побачив, як воно вдарило по дереву сидінь із потоком осколків. Я знову схопився і схопив Рифа за руку, перш ніж він встиг відвести її назад, і смикнув уперед. Коли він упав через спинку сидіння, я збив його з ніг ударом карате, який розчавив його кадик. Він захрипів і звалився до моїх ніг.
  
  
  Я спробував схопити кинджал, коли він випав з його рук, але він прослизнув під сидіння. Було не час шукати його.
  
  
  Інший Риф, довгий, був всього за кілька кроків від мене. Я бачив, як він вагався, гадаючи, за ким він піде.
  
  
  Я вирішив форсувати це рішення, переслідуючи його.
  
  
  Він повернувся до мене і витягнув свій кинджал.
  
  
  За ним я побачив, як Кармінян кинувся по сидіннях і побіг по проходах. Тепер він був поза досяжністю інших рифів.
  
  
  Я штовхнув два стільці в один із проходів і кинувся до виходу, де почув крик Марини. Я більше не бачив її і очікував, що вона втекла в замішуванні та хвилюванні, але тепер я бачив, як Рашид кинув її на землю.
  
  
  Я змінив напрямок і підійшов до нього. Він відвернувся від Марини і повернувся до мене.
  
  
  Високий Риф пішов за мною з кинджалом у руці. Я бачив, як двоє наближалися з боків.
  
  
  Я зупинився, згорнувшись у купу, і відчув себе оленем, загнаним у куток зграєю вовків.
  
  
  Рашид витяг кинджал і підійшов до мене, але високий Риф закричав і зупинився.
  
  
  "Ні, не вбивайте його", - наказав він. "Я хочу, щоб він і ця дівчина були живі".
  
  
  Я випустила нечутний подих полегшення, випросталась і дозволила м'язам розслабитися.
  
  
  Два інші Рифа підняли Марину на ноги, і я побачив, що її обличчя побіліло від страху.
  
  
  Я відчув вістря кинджала у своїй спині, і за кілька секунд мене оточили.
  
  
  Високий, який тримав кинджал переді мною, лише поверхово глянув на мене. Я бачив, що його очі були прикуті до Рашида.
  
  
  "Отже, Рашид, син говнюка, - виплюнув він, - ти вбив Карміняна, чи не так?"
  
  
  Я бачив, як брови Рашида піднялися на знак протесту. "Але я вбив його, кажу тобі", - схвильовано відповів Риф.
  
  
  "Ти не просто брешеш, ти продовжуєш маскарад", - крикнув високий. «Ця твоя брехлива мова більше не ворушитиметься».
  
  
  Він вказав на двох інших рифів, коли вони підійшли до Рашида з оголеними кинджали.
  
  
  Диявольське обличчя Рашида спотворила маска явного страху. Він відступив, кинув кинджал і впав на коліна.
  
  
  «Прошу вас повірити мені, – сказав він хрипким голосом.
  
  
  "Я вірю своїм очам", - виплюнув високий Риф, знову кивнувши двом іншим.
  
  
  Рашид підвівся на ноги і хотів тікати. Інші двоє пішли за ним, і я побачив широкі круглі очі Марини, що дивилися на мене з недовірою на обличчі.
  
  
  Я примружився, подивився їй у вічі і сказав, щоб вона заткнулася. Я дуже добре знав, про що вона думала. Я знав, що відбувається, і зміг запобігти такому несправедливому стану речей.
  
  
  "Не кажи, сестро", - сказав я собі. Цей виродок буде покараний за все зло, яке вже лежить на його совісті.
  
  
  Я почув крик Рашида, пронизливий крик, перерваний гуркотливим булькаючим звуком, за яким пішов нудотний напівстон-напівкрик.
  
  
  Два Рифи повернулися і кинули перед високим щось на бетон. Я на мить подивився на це, перш ніж збагнути, що це мова Рашида.
  
  
  Я глянув на Марину і побачив, як її очі закотилися, коли вона знепритомніла. Я впіймав її до того, як вона торкнулася землі. "Ми відвеземо цих двох назад до Ель-Ахміду", - сказав високий. "Він знає способи змусити цих двох сказати, де ховається Кармінян".
  
  
  "Я нічого про це не знаю, - сказав я, - і дівчина теж нічого не знає".
  
  
  Риф засміявся повільним, злим сміхом. «Ось чому вона прийшла сюди з грошима», - сказав він із сарказмом у голосі. "Ось чому ви втрутилися і дозволили йому втекти від нас".
  
  
  "У мене були на те свої причини", - відповів я, злегка поплескавши Марину по щоці.
  
  
  Я спитав їх. - "Як ви дізналися, що ми зустрінемо його тут?"
  
  
  Їхня раптова присутність все ще турбувала мене. Я не бачив жодних ознак їх, і я не бачив, щоб хтось ішов за мною.
  
  
  Високий Риф посміхнувся.
  
  
  "Ми просто використовували в місті нашу техніку в горах", - сказав він. «Ми помістили людину на вершину мінарету великої мечеті. Він бачив вулиці міста, як ми бачимо гірські перевали з наших вигідних позицій високо у горах. Ми бачили, як ви тікали від росіян у їхньому величезному чорному візку. Слідкувати за вашим маршрутом у машині було легко. Ми прийшли сюди, коли побачили, що ви йдете на стадіон, припарковуєте машину та продовжуєте йти пішки».
  
  
  Я похмуро посміхнувся. Мені дали хороший урок, як вони сильно ускладнювали життя французам, британцям та іспанцям. Мало того, що їх техніка була хороша, вони змогли адаптувати їх до обставин, що змінилися, що було першим правилом всієї військової тактики.
  
  
  "Ви, звичайно, американський агент", - сказав Ріф. «А дівчина – твоя спільниця. Кармінян працював на вас».
  
  
  "Я художник", - сказав я. «Дівчина нічого не знає. Вона була подругою Карміняна.
  
  
  Я бачив, як Ріф жестом глянув на когось із інших, хто підійшов до мене за спиною.
  
  
  З Мариною на руках я спробував розвернутися, але різкий біль вибухнув у мене в черепі. На мить спалахнули яскраві вогні, а потім завіса пітьми опустилася.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я думав, вони перетворили мене на мумію. Я був ще живий і мене муміфікували. Мої думки неспокійно металися, коли свідомість поволі поверталася. Усвідомлюючи, що пов'язаний, я почав фокусувати свій затуманений зір і повільно усвідомив, що можу бачити крізь вузький отвір. Я спробував поворухнути руками і відчув стримуючий тиск у зв'язаних зап'ястях.
  
  
  Я лежав на спині в напівтемряві, тремтячи в тому, що явно було машиною. Я зумів повернути голову і побачив зі мною ще одну фігуру, загорнуту в якусь тканину, і я припустив, що зі мною вчинили так само.
  
  
  Я підняв очі і побачив, що машина повністю зачинена. Потім до мене дійшло, що нас везуть на катафалку, у фургоні, на якому возять трупи, загорнуті в лахміття, до похоронних багать.
  
  
  Я не міг сказати, у свідомості Марина чи ні, і подумав, може, штовхнути її, щоб дізнатися, коли трясіння раптово закінчилося. Машина зупинилася, і за кілька хвилин я почув різкий звук, і яскраве сонячне світло освітлило салон машини.
  
  
  Я відчув, як руки витягають мене з задньої частини машини, і промимрив щось, щоб дати їм зрозуміти, що я не сплю. Мене виправили та з мене зірвали матеріал.
  
  
  Я побачив, що високий Риф сердито дивиться на мене, і я подивився на свої зап'ястя.
  
  
  "Розріж їх наскрізь", - наказав він, і один з інших звільнив мене спритним помахом свого кривого кинджала.
  
  
  Я бачив, що Марина теж була притомна і що її пута теж були розрізані.
  
  
  Ми покинули Касабланку і тепер стояли на узбіччі дороги. Це було спекотне та сухе місце, і я бачив коней, прив'язаних до задньої частини катафалка. Вони використовували катафалк лише для того, щоб непомітно вивести нас із Касабланки. Я думав, що нас відвезуть далі на коні.
  
  
  "Уявіть, що я не вмію їсти на конях", - раптово сказав я високому Рифу.
  
  
  «Тоді це буде ваш перший та останній урок», - прогарчав він.
  
  
  Я зрозумів.
  
  
  Я глянув на коней і посміхнувся. Вони думали про все по-своєму.
  
  
  Було чотири красиві, швидкі арабські жеребці, по одному на кожного рифу, і два кремезні, сильні, але повільні верхові. Намагатися втекти - все одно, що втекти від Maserati на Volkswagen. Їм навіть не довелося приділяти нам надто багато уваги. Зрозуміло, вони сіли на своїх арабських жеребців короткою командою з довгого Рифа і чекали, коли ми з Мариною сядемо на наших коней.
  
  
  «Не дивись так пригнічено», - сказав я їй, поки ми йшли за Рифами. „Ти ще жива. Ми виберемося звідси».
  
  
  Я хотів її підтримати, і мені хотілося б, щоб у моїх словах було трохи більше сенсу. Я пришпорив коня і поскакав до довгого рифа. Коли я підійшов, він повернувся і незворушно дивився на мене.
  
  
  Я запитав. - "Куди ви нас везете?" - "У Касбу в Танжері"?
  
  
  «Ні, – сказав він, – це просто наша офіційна база. Ми відвеземо вас до нашої оперативної бази, Касбу, яку Ель Ахмід побудував на вершині гори Дерса. Він на нас там чекає».
  
  
  Я спустився і повернувся до Марини.
  
  
  Гора Дерса в самому серці гір Ріф, де Абд-ель-Крим командував своїми військами під час війни за Ріф і місяцями тримався у місті Тетуан.
  
  
  Я почав питати, чи не бачив цей Ель Ахмід себе ще одним Абд-ель-Крімом, лідером іншого повстання в Ріфі. Я виявив, що він оцінював себе набагато вище.
  
  
  Рифи пішли гарною риссю, хоча я знав, що їхні арабські скакуни здатні підтримувати набагато вищу швидкість протягом тривалого часу.
  
  
  На пекучому сонці я сильно спітнів. Я подивився на Марину і побачив, що її сукня була такою мокрою, що здавалося, ніби вона впала в озеро.
  
  
  Воно висіло навколо неї з явною щільністю, підкреслюючи кожен вигин її великих грудей та маленькі загострені крапки. Воно демонстративно чіплялося за довгу лінію її стегон і зникало в глибокому V нижній частині живота. Каскад її чорного волосся спадав за її спиною, і вона набула іншої краси, лютості та дикої природності.
  
  
  Вона сказала мені, що Марина наполовину іспанка, наполовину марокканка. І іспанська кров у ній піднялася на поверхню, тож вона здавалася дикою циганкою з пагорбів Андалусії.
  
  
  Бажання вирвати її з сідла виникло в мені, щоб зайнятися з нею любов'ю у всій її неприборканості. І я знав, що, якщо я так думаю, Рифи напевно повинні бути тієї ж думки.
  
  
  Але я вже помітив, що це була купка похмурих перерізачів горла, а дуже дисциплінована група. Може, вони так і подумали, але не стали цього робити.
  
  
  Марина, її обличчя було вологе і блискуче, вона їхала з рішучою, майже гнівною енергією, і я знав, що вона намагається замінити свій страх гнівом. Поки ми не зупинилися в зитоуні, гаю оливкових дерев, щоб напоїти коней, я думав, що їй це вдалося. Але коли вона підійшла і встала поряд зі мною і спостерігала, як рифи годують своїх коней, я зрозумів, це краще.
  
  
  Вона сказала. - "Що з нами буде, Нік?" «Чому б їм просто не вбити нас, якщо це те, що вони планують зробити, принаймні все буде закінчено».
  
  
  Я міг би сказати їй, що це було б надто просто, але не став.
  
  
  Вона ще матиме достатньо часу, щоб зрозуміти, чим вони займаються. Сам я цього не знав, але мені здавалося, що це не буде дружньою розмовою біля вогнища.
  
  
  "Думаю, вони хочуть поставити нам кілька питань", - сказав я їй. Я не уточнював, як вони ставлять запитання.
  
  
  Рифи перестали напувати коней і жестом запросили нас сісти. Сонце повисло нижче в небі і коли ми знову виїжджали, у променях було не так спекотно.
  
  
  Я перевірив, що дві тюбики з фарбою все ще залишилися в моїй задній кишені, і вони там були.
  
  
  Рифи, звичайно, обшукали мене, коли я був непритомний, і вирішили, що фарба нешкідлива. На той час це була моя єдина зброя, і її використання було обмежене.
  
  
  Я вирішив, що ми з Мариною на якийсь час будемо в пастці, поки у мене не буде моменту, щоб уникнути всього цього. Я застосував до себе слово "до", воно звучало менш песимістично, ніж "якщо".
  
  
  Ми їхали далі, і теплий день нарешті поступився місцем прохолоді ночі, коли ми досягли перших пагорбів гірської фортеці Риф.
  
  
  Рифи знову зупинилися, але ненадовго на краю гірського озера. Тепер у темряві за мною та Мариною їхали двоє. Ми продовжили шлях, і пустельна рівнина поступилася місцем ущелинам і вузьким проходам. Марині було важко пильнувати, і я уважно за нею спостерігав. Вона була змучена, розбита та повністю виснажена.
  
  
  Я відчував себе трохи інакше і був здивований, що вона протрималася так довго. Навіть рух коня більше не заважав їй спати. Я побачив, як її очі заплющилися, і помітив, що вона почала зісковзувати з сідла. Я був поруч із нею якраз вчасно, щоб упіймати її, коли вона перекинулася.
  
  
  Я стримався і був негайно оточений рифами.
  
  
  "Вона не може продовжувати", - сказав я, тримаючи дівчину на руках.
  
  
  Висока розмірено заговорила з рештою, і Марину витягли з моїх рук і кинули, як мішок з мукою, на живіт через сідло, її голова та ноги звисали з обох боків.
  
  
  За допомогою кількох швидких обертів мотузки вони прив'язали її до місця, передали мені поводи і відновили ту ж швидку рись.
  
  
  Ці виродки ніколи не втомлюються? - Запитував я себе. Раптом дорога стала крутішою, і ми поїхали повільніше. Я був певен, що ми досягли гори Дерса.
  
  
  Ми проїхали більшу частину ночі, і я оглянув небо, шукаючи перші ознаки наближення світанку. Це ще не сталося, коли після крутого повороту через вузький прохід ми раптово досягли темного силуету цитаделі, двох масивних веж, схожих на вартових, на кожному розі над сукупністю взаємопов'язаних та взаємопов'язаних структур.
  
  
  То була Касба Ель-Ахміда. І хоча вона була побудована зовсім недавно, він дотримувався архітектурних правил старих традиційних фортець або цитаделів.
  
  
  Головні ворота, високі та арочні, були відчинені, їх охороняли тільки вартові.
  
  
  Ми проїхали ним і зупинилися в кам'яному дворі. Я бачив інших рифів на стінах та на наземних стовпах двох веж. Вони відпустили Марину, і вона зісковзнула на підлогу, прокинувшись. Вона спробувала встати, але її стислі м'язи відмовилися їй допомогти.
  
  
  Два рифи підняли її на ноги і стали кудись тягати.
  
  
  "У жіночі приміщення", - сказала висока. "Скажи євнухам охороняти її".
  
  
  Він повернувся до мене. - "Ель Ахмід прийме вас, як тільки встане і поснідає", - сказав він. «Тим часом у вас є кілька годин, щоб подумати про те, що з вами станеться, якщо ви не співпрацюватимете з нами».
  
  
  «Я дуже добре подумаю, – сказав я. "Обіцяю."
  
  
  Коли вони повели мене геть, я вже думав, але не про те, що вони мали на увазі. Я помітив, що стіни веж були значно вищі за дахи з'єднаних між собою будівель позаду Касби. Я також побачив, що стіна не закривала задню частину Касби, а була з'єднана з будовами.
  
  
  Коли вони повели мене вниз кам'яними сходами, у мене в голові вже була досить гарна карта місцевості. Двері за ґратами відчинилися, і мене заштовхали у вологу кам'яну камеру, без вікон і порожньої, якщо не рахувати соломи в кутку.
  
  
  «Нагадайте мені ніколи більше сюди не приходити», - промимрив я двом рифам.
  
  
  Вони тупо глянули на мене, зачинили двері і розташувалися по обидва боки від неї. Там вони чергуватимуть до кінця ночі. Це не мало великого значення, бо я ще не був готовий до дій.
  
  
  Холодна кам'яна підлога була твердою, але, принаймні, я міг розтягнутися і поворухнути м'язами, що ниють.
  
  
  Я подумав про те, що сказав високий, про роботу з ними, і сумно засміявся. Я навіть не міг співпрацювати, навіть якби хотів. Де ховався Кармінян загадка для мене так само, як і для них. Але я знав, що мені ніколи не вдасться їх у цьому переконати.
  
  
  Натомість мені довелося з'ясовувати, хто тут головний. Я мусив спробувати зрозуміти, в чому тут річ. У будь-якому разі вони вже кваліфікували мене як американського агента. Мені не було чого втрачати, крім голови, але я до цього звик.
  
  
  Я заснув на кам'яній підлозі, все ще питаючи, як я сюди потрапив і як ці дикі гірські жителі вписуються в цю шалену загадку близнюків-інформаторів, що сваряться.
  
  
  Я прокинувся, коли загратовані двері відчинилися зі скрипом незмазаних петель.
  
  
  Два рифи увійшли до кімнати і підняли мене на ноги. Я міг би вбити їх обох, але ще не було часу для цього. Я не хотів вигравати битву та програвати війну.
  
  
  «Ель Ахмід чекає на тебе, свиня», - прогарчав один із них, виштовхуючи мене з камери.
  
  
  Мене відвели назад сходами в довгу кімнату, яка знову відкривалася кімнатою з розкішними драпіруваннями, пахощами, товстими килимами і товстими подушками, кинутими то тут, то там.
  
  
  З іншого боку я побачив чоловіка в класичному арабському головному уборі, відкритій сорочці та бриджах. Він сів на ліжко із цих подушок.
  
  
  Поруч з ним на колінах, годуючи його оливками та виноградом, сиділа струнка дівчина з вузькою талією. На ній були прозорі штани та бюстгальтер, який не прикривав її талію. Її ніс був довгим і розширеним на кінці, очі блищали чорним, а волосся вільно спускалося по спині. Вона була чарівна, але не гарна, і її груди випирали з бюстгальтера, як дві горби оливкової зухвалості.
  
  
  Два Рифи, які були зі мною, низько вклонилися, поки їхні голови майже не торкнулися статі перед людиною.
  
  
  Його обличчя було довгим і незграбним, з високим широким чолом і довгим тонким носом над добре сформованими рельєфними губами. Це було владне обличчя, зарозуміле, жорстоке і цілком самовпевнене. Його очі, темні й пронизливі, дивилися на мене з погордою.
  
  
  «Вклонися, коли стоїш перед Ель Ахмідом, син свині», - прошипів він, його очі вп'ялися в мої.
  
  
  "Я не знаю, як це робити", - сказав я з усмішкою.
  
  
  Я бачив, як презирство в його очах перетворилося на гнів. Я випадково подивився на дівчину.
  
  
  Її очі були здивовані. Зрозуміло, що не можна давати такі відповіді Ель Ахміду.
  
  
  Він упіймав мій погляд і встав. Я здогадався, що він був високий, шість футів.
  
  
  "Вклонися", - наказав він, дивлячись у люті, вказуючи рукою на двері.
  
  
  Я знав, що роблю, і робив це навмисно. Я виведу його з рівноваги, примушу злитися. Це не зайняло багато часу. Він звик лише до повного послуху.
  
  
  "Колапс", - лаконічно сказав я.
  
  
  Він пробурмотів прокляття і витягнув батіг з-під однієї з подушок. Він став переді мною двома великими кроками і хльоснув батогом.
  
  
  Я тільки повернув голову, щоб удар торкнувся моєї голови. Я відчув смужку крові, коли батіг різко і болісно рвонув мене за щоку. Я глянув повз нього на дівчину.
  
  
  Вона з живим інтересом спостерігала за тим, що відбувається. Він стояв з піднятим батогом, чекаючи, що я вклонюся чи прийму ще один удар. Я злегка впав на коліна, ніби збирався впасти, потім завдав удару прямо з-за моєї спини. Він заскрипів у його щелепі, як постріл, і він відлетів назад, подушки розлетілися на всі боки, коли він ударився об землю.
  
  
  Дівчина вже була поруч із ним, перш ніж він приземлився на підлогу, потрапивши головою їй на коліна, коли вона погладила його обличчя руками. Але її очі були на мені, ще здивовані, але тепер змішані з чимось іншим, можливо, з повагою.
  
  
  Два рифи кинулися на мене, кожен тримав мене за руку.
  
  
  Я намагався не вириватися і стояв, розслабившись.
  
  
  Ель Ахмід підвівся на лікті, з куточка його рота текла кров.
  
  
  Дівчина тривожно обійняла його.
  
  
  Він сердито струсив її і встав. «Відпустіть його», - сказав він двом рифам, які негайно відступили. "За це він помре тисячею смертей", - додав він.
  
  
  Я подивився на дівчину, яка була поряд із ним, коли він знову сів на подушки. Вона була більше, ніж просто покоївка, оскільки вона розмовляла з ним і дбала про всі його потреби. Вона була його улюбленицею і хотіла, щоб вона залишалася такою. Те, як вона промокнула його губу, що кровоточить, м'якою тканиною, змусило мене задуматися, чи може вона його любити. Насправді це мало значення. Вона мала до цього якесь відношення, і в моєму брудному мозку швидко почала формуватись ідея.
  
  
  Ель Ахмід відштовхнув її, коли за мною почулося якесь хвилювання, і я повернувся.
  
  
  Марину привели ще два рифи. Вона була роздягнена до чорного бюстгальтера і маленьких чорних трусиків, її довгі ноги плавно згиналися до нижньої частини живота та її грудей, більше й повніше, ніж у арабської дівчини, випирали з бюстгальтера.
  
  
  Рифи виштовхнули її вперед перед Ель Ахмід.
  
  
  Я бачив, як вона кинула зляканий погляд у мій бік, коли вони проходили повз мене, але мої очі були переважно на Ель Ахміда, і я бачив, як він кинув на неї уважний погляд.
  
  
  Він нетерпляче вдивився в довге, повне тіло Марини, поглинув її очима, і я побачив, що він уже подумки уявляв її собі в ліжку.
  
  
  Я також бачив, як берберська дівчина дивилася на нього очима, що звузилися. Маючи вічну мудрість своєї статі, вона знала небезпеку свого становища в той момент, коли бачила їх.
  
  
  Ідея в моїй голові невдовзі почала набирати обертів. Ель Ахмід підвівся і тепер ходив навколо Марини, розглядаючи її з усіх боків, ніби збирався купити чистокровну кобилу.
  
  
  Марина стояла нерухомо, випинаючи підборіддя. Тільки швидкі підйоми та опускання її чудових грудей видавали жахливу бурю, що вирувала всередині неї.
  
  
  З типовою арабською зарозумілістю Ель Ахмід зупинився переді мною, і в його очах знову з'явилася вища зневага.
  
  
  "Ви - американський агент", - сказав він. Ми знаємо точно. Вона твоя дружина?
  
  
  «Вірно, – сказав я. "Моя і тільки я".
  
  
  Марина обернулася, і її очі потемніли, коли вона глянула на нього.
  
  
  Мені не подобалося використовувати її таким чином, але я знав, що звивистий розум Ель Ахміда робитиме з цією невеликою інформацією, і був абсолютно правий.
  
  
  "Вона більше не твоя, американка", - оголосив він. "Вона належить Ель Ахміду".
  
  
  Я засміявся і побачив, як у його очах вирує гнів.
  
  
  "Вона ніколи не віддасться звичайному ватажку гірських бандитів", - сказав я. Швидким рухом я підійшов до Марини і зірвав бюстгальтер із її грудей.
  
  
  Очі Ель Ахміда розширилися від пристрасті, коли він глянув на пишні кремово-білі горби грудей Марини. "Це тільки для відважної людини, людини дії", - сказав я. «Я знаю цю жінку. Вона підкоряється лише найкращим чоловікам. Ти ніщо.
  
  
  Він ступив уперед, щоб накинутися, але стримався, коли його очі спалахнули від гніву. «Ім'я Ель Ахмід буде відоме у всьому світі», - вирував він. «Вона буде щаслива поряд із Ель Ахмідом».
  
  
  'Чому?' - глузливо спитав я. "Він збирається пограбувати великий караван?"
  
  
  "Ель Ахмід очолить нове завоювання Європи", - кричав він. "Ель Ахмід змусить історію повторитися".
  
  
  Я потрапив у ціль і продовжував штовхати.
  
  
  "Ель Ахмід сповнений порожніх слів, як старий", - відповів я старою марокканською приказкою.
  
  
  На цей раз його запальність вибухнула, і він зробив серію ударів батогом.
  
  
  Я ухилявся від ударів і повертався, щоб упіймати їх плечима.
  
  
  Два рифи схопили мене і повернули назад. Перекручений батіг болісно розсік мою скроню і на короткий час торкнувся моєї щелепи, і я відчув, як кров стікає по моєму підборідді.
  
  
  "Послухай мене, нахабний пес", - гаркнув він. «Перш ніж я розірву твою жалюгідну шкіру, я дам тобі урок давньої історії та майбутніх подій. Ми, жителі Рифа, досить довго залишалися поза увагою. Нас завжди тримали на самоті, щоб ми були поруч, коли боролися і виганяли узурпаторів, але в іншому нас ігнорували. Але тепер усе скінчено. Наші гори, розташовані вздовж північного валу та воріт Європи, служитимуть проходами для нових завоювань зі Сходу. Ти знаєш нашу історію, невірний? Ви знаєте, як мусульманські сили сьомого та восьмого століть бичували Європу?
  
  
  Я кивнув головою. «Вони перетнули Гібралтарську протоку, - сказав я, - де Марокко та Іспанія знаходяться найближче».
  
  
  "Неправильна назва", - сказав він, його очі спалахнули побачивши перспективи. «Те, що ви називаєте Гібралтаром, ми називаємо на честь мусульманського еміра, який захопив його Джебель Тарік або Гора Таріка. Але Гібралтар - лише шматок каменю. Ми завоюємо Іспанію».
  
  
  "Якщо ви і ваша компанія задумали вторгнутися в Іспанію, продовжуйте", - сказав я, насупившись.
  
  
  Я не міг уявити, що це був їхній план.
  
  
  Карміняни визнали б у ньому те, чого він коштував, план, винайдений безумцем, який не варто було передавати ні росіянам, ні нам. Вони б навіть не намагалися його продати. Ні, це має бути ще щось, і я відчув виразне озноб від його наступних слів.
  
  
  «Давні завойовники ісламу принесли із собою світ Далекого Сходу в людях, ідеях та арміях», - сказав він із посмішкою. «Я уклав саме таку взаємовигідну домовленість із нашими друзями зі Сходу».
  
  
  Холод став ще холоднішим. "Ви маєте на увазі червоних китайців?" - Сказав я, намагаючись здаватися безтурботним.
  
  
  Він знову посміхнувся, мов задоволена кобра. «Цілком вірно», - прошипів він. «Разом ми відкриємо новий розділ у світовій історії».
  
  
  Я згадав шосту людину в старій стайні, яку я бачив тільки зі спини.
  
  
  «Одного разу, сидячи на мисі Ріфів біля Тетуана, - сказав він, - я натрапив на фантастичну споруду, яка могла протистояти пірамідам та сфінксам. Я знайшов тунель, виритий у восьмому столітті, що йде від Марокко під Гібралтарською протокою до Іспанії. Він був повністю налаштований, крім останньої сотні метрів, у бік Іспанії. Він явно ніколи не використовувався, і поки що ніхто не знає чому. Але його можна використати».
  
  
  Ці слова звучали зловісно, і мені справді не треба було питати, чому, але я мусив усе це вислухати.
  
  
  "Ви домовилися з китайськими комуністами", - сказав я. "Ви хочете вторгнутися в Іспанію через тунель". Як я вже сказав, мої думки прояснилися. Дві країни поділяли лише п'ятнадцять кілометрів.
  
  
  Тунель забезпечить першу раптову атаку, але тунель буде лише інструментом. Але його використання було справжнім вибуховим чинником, і Кармінян відразу це усвідомили.
  
  
  Для Іспанії Середземномор'я залишалося досить стабільним сусідом. Для китайців було б справжньою вигодою створити проблеми. Утвердяться тисячі давніх суперництв, спілок та емоційних відносин. Безперечно, китайським добровольцям передуватимуть Рифи, і це навіть внесе аспект Стародавньої священної війни між мусульманами та християнами, справді створюючи купу непередбачених проблем.
  
  
  Все це було фантастичним у всіх сенсах, фантастично диким та фантастично небезпечним.
  
  
  Тепер я побачив, що Ель Ахмід мав на увазі під повторенням історії.
  
  
  Він бачив себе сучасним мусульманським завойовником з китайцями як його помічники. Але ще не все було на місці. У такій операції були потрібні люди, дуже багато людей. І як, чорт забирай, вони повинні були сюди потрапити?
  
  
  Я глянув на Марину, яка стояла нерухомо, дивлячись у підлогу. Потім я знову глянув на Ель Ахміда. Я недбало зітхнув і посміхнувся.
  
  
  "Хороша історія", - сказав я. «Я майже повірив тобі. Але для такої операції потрібні люди, багато людей. І спочатку ви повинні спробувати доставити їх сюди, щоб ніхто їх не бачив чи не помітив, а ви не можете це зробити. У цей момент вся ваша історія перетворюється на порох».
  
  
  Ель Ахмід знову посміхнувся цією самовдоволеною зухвалою усмішкою, прикрашеною огидною зневагою.
  
  
  «Прямо зараз, - сказав він, - величезний караван наближається до Уджди, східного краю ущелини Таза. Караван належить дуже багатому работорговцю, торговцю жінками, всім, хто його бачить. Тут понад п'ятсот жінок, одягнених у хайки, які, як ви знаєте, повністю приховують людину, окрім очей. З ним також близько двохсот охоронців у джеллабах, які охороняють жінок».
  
  
  "І жінки під їхніми хайками насправді китайські солдати, як і охоронці", - закінчив я за нього.
  
  
  «Цілком вірно, - сказав він. «Людей доставляють на берег вантажними суднами приблизно за двадцять п'ять портів від Ле Калле до Алжиру. Там вжито заходів, щоб привести їх до місця зустрічі в Сахарі. Там караван був зібраний і відправлений у дорогу. Ще п'ять таких караванів збираються і всі вони прибудуть протягом тижня. Звичайно, після того, як буде здійснено першу атаку на іспанську землю, у таких секретних підприємствах не буде потреби. У нас є віддані своїй справі люди, які готові вбити короля та ключових керівників уряду, як тільки в Іспанії розпочнуться бойові дії. Все Марокко перетвориться на котел, і я прославлюсь на весь світ як лідер».
  
  
  Я закрив вуха для решти краси Ель Ахміда. Він був переконаний, що він був реінкарнацією стародавніх ісламських завойовників, які вторглися до Європи. Це було не дуже важливо. Його використовували китайці. Їм було начхати, чи вдасться його жорстокий план на заключному етапі чи ні.
  
  
  Яким би не був результат, це викликає замішання і руйнування катастрофічних масштабів для західних держав і посадить їх у калюжу серед Середземноморського басейну. Його пропагандистська цінність набуде астрономічних масштабів для багатьох хитких новонароджених націй.
  
  
  Я знав, що росіяни будуть однаково незадоволені, якщо червоні китайці раптово з'являться тут, у районі Північної Африки та Південної Європи. Давним-давно вони вирішили, що якщо десь і буде комуністичне повстання, воно має бути організоване ними, а не червоними китайцями.
  
  
  Я думав про те, який імпульс означатиме для червоних груп в Іспанії, Португалії і навіть Франції. Чим більше я дивився на план, тим більше я розумів, що він матиме наслідки у всьому світі.
  
  
  Ель Ахмід перестав говорити, і я знову звернув на нього увагу. Він підійшов до Марини і потягся, щоб торкнутися грудей.
  
  
  Вона здригнулася і побігла до мене.
  
  
  «Рідкісна краса», - пробурмотів Ель Ахмід, дивлячись на Марину, яка намагається прикрити від мене свої оголені груди.
  
  
  Я відірвався від неї.
  
  
  «Ти вибираєш того, хто програв», - сказав я їй. Я не можу тобі допомогти, люба. Він лідер. Він тримає усі карти».
  
  
  «Думка рідкісної ясності», - сказав Ель Ахмід. Свідомо ігноруючи шоковану недовіру, яку я побачив в очах Марини, я недбало перевів погляд на берберську дівчину, що стояла трохи осторонь.
  
  
  Вона була похмурою, хоча вона спокусливо посміхнулася, коли підійшла до Ель Ахміда і щось прошепотіла йому.
  
  
  Він різко заговорив з нею на Таррафіті, не зводячи очей з Марини.
  
  
  Я побачив, як гнів спалахнув у її очах, і вона щось йому відповіла.
  
  
  Його відповідь була раптовою, ударом тильною стороною долоні, від якої вона впала на землю. Перш ніж вона змогла підвестися, я побачив, як його ступня впала їй у живіт.
  
  
  Вона ахнула і лягла на підлогу.
  
  
  "Тобі не треба говорити Ель Ахміду, що робити", - гаркнув він їй.
  
  
  Дівчина опустила голову, намагаючись перепочити, але я бачив, як її очі шукали Марину, і в них була ненависть.
  
  
  Я майже міг читати думки, що крутяться в її голові. Я дав би їй ще один поштовх. Я звернувся до Марини.
  
  
  "Тобі краще бути з ним милою, люба", - сказав я. Я обійняв її за талію і трохи підштовхнув у напрямку Ахміда.
  
  
  «Будьте розсудливі, – продовжував я, – розігруйте свої карти добре, і ви дійдете до кінця цілої та неушкодженої».
  
  
  Очі Марини перетворилися на калюжі гнівного болю.
  
  
  «У тебе немає жодних принципів», - гаркнула вона мені. «Ви зробили б усе, щоб спробувати врятувати свою шкуру. Ви б навіть свою матір продали.
  
  
  Я знизав плечима і нічого не сказав.
  
  
  Ель Ахмід спостерігав за цією сценою, і тепер він заговорив, його голос став твердим. "Ваша вдячність дійде до того моменту, коли ви зможете сказати мені, де ховається Кармініан?"
  
  
  Я кивнув головою. "Я не знаю точне місце, - сказав я, - але на південь від Касабланки у вас є щось, зване Чорним, і щось ще".
  
  
  "Чорні скелі", - перебив він мене. "Les Roches Moires".
  
  
  "Так, так це називається", - сказав я. «Він ховається у тому районі, десь на невеликому консервному заводі».
  
  
  Їм знадобиться щонайменше день, щоб виявити, що я все це вигадав. На той час мене вже не буде тут, чи це вже не матиме значення.
  
  
  "Ну, як щодо того, щоб відпустити мене зараз", - сказав я. 'Я співпрацював з вами і ти отримав те, що хотів». Я глянув на Марину. "Фактично, у вас є навіть більше, ніж ви спочатку планували".
  
  
  "Ваша дитяча наївність вражає мене", - сказав Ель Ахмід з усмішкою на обличчі. Він клацнув пальцями, і два рифи зробили крок вперед, щоб схопити мене.
  
  
  «Ведіть його, - сказав він. Він ніжно помацав свою щелепу. Завтра вранці я вирішу, як він помре. Я хочу придумати для нього щось особливе».
  
  
  Коли вони вели мене, я кинув швидкий погляд на берберську дівчину. Вона встала трохи осторонь і дивилася на Ель Ахміда, який почав здригатися, дивлячись на Марину.
  
  
  Марина поки що буде у безпеці. Він поводитиметься з нею в шовкових рукавичках, принаймні перші кілька днів.
  
  
  Ель Ахмід підняв із землі плащ і накинув їй на плечі.
  
  
  Я знову глянув на берберську дівчину і крикнув із дверного отвору.
  
  
  "Скажи йому, щоб мене відпустили, Марино".
  
  
  Очевидний зміст мого прохання, той факт, що Марина незабаром займе впливовий стан, зробив саме те, що я хотів. Це було надто для берберської дівчини. Я бачив, як вона повернулася і пішла, її очі звузилися від холодної люті.
  
  
  Я посміхнувся. «Після всіх цих років я повинен був знати щось про жінок», - сказав я собі. І жіноча психологія працює однаково для всіх, незалежно від того, чи прибули вони з Манхеттена чи Марокко, з Парижа чи Палермо, з Афін чи Аддіс-Абеби. Я сподівався, що це знову спрацює.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я не повернувся до тієї ж камери. Цього разу це була велика кам'яна в'язниця зі сталевими кільцями у стіні. Мої зап'ястя були скуті цими кільцями, змушуючи мене стояти прямо біля стіни з піднятими руками.
  
  
  Це було місце, побудоване для утримання багатьох ув'язнених, але на той момент я був там єдиним. В іншому кутку я побачив щось, що трохи нагадувало винний прес, але я знав, що плями з обох боків не від виноградного соку.
  
  
  У перервах між спостереженнями за жуками, тарганами і павуками я намагався придумати якийсь план. Припустивши, що все пішло так, як я задумав, я вийду звідси. Добре, але що робити?
  
  
  Ми мали американське консульство в Танжері. Якби я зміг дістатися до нього, пріоритетний код AX зв'язав би мене з Хоуком, і він міг би впоратися з цим звідти. Але на це був потрібен час і, крім того, це забирало мене з місця дії.
  
  
  Якщо перший караван мав прибути будь-якої хвилини, а на шляху їх було ще п'ять, це означало, що біда ось-ось станеться. Це було питання днів, можливо, навіть годинника.
  
  
  Мені потрібно було відправити повідомлення Хоку та знайти тунель. Оскільки я не міг знаходитись у двох місцях одночасно, доводилося покладатися на Марину.
  
  
  Прямо зараз вона навіть не сказала б мені, котра година, але я знав, що це зміниться. Але чи піде вона до кінця самостійно або відступить і вибереться з усієї цієї плутанини? Вона навіть не була американкою, і її шанси у цій грі були в кращому разі вкрай малі.
  
  
  Я посміхнувся сам до себе. Я дав би їй участь у всьому цьому, особисту роль, яку дуже небагато жінок хочуть мати. Крім того, вона тільки-но сказала мені, що в мене немає принципів. Може, вона мала рацію.
  
  
  Я прийняв свої рішення і на дозвіллі спробував випробувати настінні кайдани, похитуючи зап'ястями туди-сюди і намагаючись звільнити їх від настінних кріплень. Звичайно, це була марна трата часу, але я цим займався.
  
  
  Кілька разів я мав кілька відвідувачів. Годинникові рифи приходили перевірити мене. З іншого боку підземелля тонка смужка сонячного світла освітлювала підземелля. Коли це зникло, я знав, що день закінчився, і повільно темрява просочувалася до моєї в'язниці, поки я не опинився в темряві ночі. Єдиним світлом було мерехтливе світло, відбите від настінного факелу за рогом коридору зовні.
  
  
  Йшли години, і я почав питати, чи не була моя віра в основні принципи жіночої психології недоречною. Я сухо посміхнувся. Якщо щось піде не так, це буде страшенно весело.
  
  
  А потім мої вуха вловили слабкий звук; м'які кроки у темряві. Я глянув у вигнутий коридор, на відкритий простір, і побачив, як з'явилася струнка постать, яка зупинилась і озирнулася.
  
  
  "Я тут", - прошепотів я.
  
  
  Вона одразу ж підійшла до мене і опустилася навколішки поряд зі мною. На ній все ще було вбрання, яке тримало її живіт вільним, і прозорі штани.
  
  
  «Я чекав на тебе», - посміхнувся я в темряві.
  
  
  Її французька була важка з берберським акцентом вона сказала: «То ви обіцяєте стримати угоду?»
  
  
  Я кивнув головою. "Ви обіцяєте взяти її із собою?" — спитала вона.
  
  
  "Ви відпустіть мене, а я візьму дівчину з собою, обіцяю", - сказав я.
  
  
  Вона простягла руки та відкрутила залізні поперечні болти, які утримували зап'ястя наручників. Мої руки впали з боків, і я потер їх, щоб кров потекла знову по венах.
  
  
  Я запитав. - "Де дівчина?"
  
  
  "У жіночих кімнатах", - відповіла вона, встаючи. "Я відведу тебе туди".
  
  
  Ми вийшли в коридор. Коли ми проходили повз смолоскип на стіні, я дивився їй в обличчя.
  
  
  Вона виглядала дуже самовдоволеною. Безперечно, вона думала про своє повернення на перше місце. Простим рухом вона позбулася очевидної загрози і повернула себе у найвище становище.
  
  
  Я отримав гірко-солодке задоволення, коли мав рацію щодо її інтригуючої та діяльної натури.
  
  
  Вона повела мене вгору вузькими сходами через коридор, в який ледве поміститься одна людина, через відкритий балкон, що виходив у двір, в одну з будівель, що складали тильну частину Касби.
  
  
  Я чув жіночі голоси і сміх, поки ми йшли напівтемними коридорами.
  
  
  Ми пройшли через освітлену кімнату, і я побачив трьох дівчат з голими грудьми, одягнених тільки в шовкові тканини до підлоги, які по черзі змащували одна одну якоюсь олією. Було б непогано зупинитися і трохи поспостерігати, але я пішов за берберською дівчиною, яка на м'яких бабусі поспішила в іншу частину будинку.
  
  
  Вона жестом попросила мене сховатися в тіні мирхаба, ніші, схожої на нішу, звернену до Мекки, і ввійшла до кімнати. За мить інша дівчина вийшла і пішла коридором.
  
  
  Дівчина-берберка знову з'явилася у дверях і вказала на мене. Я зайшов до кімнати і побачив, що Марина переодяглася.
  
  
  Її очі розширилися від подиву, коли вона побачила мене. Я обійняв її і з усмішкою глянув на неї.
  
  
  Я запитав. - "Ти справді думала, що я хотів залишити тебе тут, люба?"
  
  
  Вона міцно обійняла мене і кивнула, полегшуючи в очах. "Так", - зізналася вона. Так, я так і думала. Як і ти, і таке інше. Це болючіше, ніж бути тут у пастці».
  
  
  Я поплескав її по спині. "Я не міг залишити тебе", - сказав я. «Ти мені потрібна, і я потрібний тобі. Ми команда, люба.
  
  
  Вона радісно кивнула, і я обернувся до берберки. На її обличчі знову з'явився той самовдоволений вираз, цього разу щира усмішка. Вона здавалася майже задоволеною, і раптом я відчув, як волосся на потилиці стало дибки.
  
  
  Це був безперервний інстинктивний сигнал, який я давно навчився не ігнорувати.
  
  
  Я спитав її. - "Що робити зараз?" Вона вийшла, коротко змахнувши рукою.
  
  
  Я пішов за мною з Мариною.
  
  
  Дівчина Ель Ахміда провела нас чорними кам'яними сходами в щось на зразок критого внутрішнього дворика, що проходить уздовж задньої частини будівлі.
  
  
  Я помітив, що через кожні десять футів у стіні були арочні ніші. Вона зупинилася біля підніжжя сходів і вказала на темну будову в іншому кінці довгого критого патіо.
  
  
  "Це стайня", - прошепотіла вона. «Там на вас чекають два осідлані коні».
  
  
  "Ви йдете попереду, - сказав я, - ми йдемо за вами".
  
  
  "Ні", - відповіла вона, відступаючи. "Я не можу йти далі".
  
  
  'Чому ні?' - спитав я, похмуро дивлячись на неї.
  
  
  "Може... може, вони мене побачать", - відповіла вона.
  
  
  Це була безглузда відповідь, і я знову подумав про це самовдоволене вираз її обличчя. Може, вона була навіть розумніша, ніж я думав. Можливо, вона не тільки позбавлялася загрози, а й створювала собі якусь безпеку, щоб повернутися як фаворитка Ель Ахміда.
  
  
  Я взяв її руку і скрутив однією рукою за її спину, а іншою затиснув їй рота. "Починай йти вперед", - відрізав я.
  
  
  Вона спробувала звільнитись, але я тримав її так міцно, що вона більше не могла цього робити. Її очі закотилися, і вона у безпорадному жаху пішла вперед.
  
  
  Я штовхнув її на відстані витягнутої руки, і ми пішли вздовж стіни. Ми просувалися повільно, і вона намагалася вирватися. Я посилив хватку, і вона перестала чинити опір. Її тіло затремтіло під моєю хваткою, як у лещатах, коли ми минули першу нішу, потім другу, потім ще й ще одну.
  
  
  Ми пройшли половину шляху до стайні, і я подумав, чи не послала моя інтуїція хибну тривогу цього разу, коли це сталося дуже швидко, перш ніж я повністю усвідомив.
  
  
  Ми були всього за крок від наступної ніші, як звідти вискочив чоловік з довгим гострим мечем у руці. Він махнув їм обома руками, вискакуючи з ніші, навіть не глянувши на нас. Очевидно, він був певен, що знайде потрібну мету.
  
  
  Його меч мало не розрубав дівчину навпіл. Я відчував, як її тіло падає на мене, і більше, ніж я це чув, відчував, як різкий видих смерті виривається з її рота.
  
  
  Я відпустив її, і вона одразу впала. Я пригнувся до неї, простягнувши руки до горла стражника, перш ніж він міг витягнути свій меч. Я стискав його горло швидко, тихо та ефективно.
  
  
  На мить він вчепився в мої руки, але я міцно тримав його. Його очі вилізли з орбіт, руки опустилися, і я опустив його на підлогу, де він наполовину впав на дівчину.
  
  
  Я правильно здогадався.
  
  
  Вона домовилася з одним із вартових, і знадобилося трохи уяви, щоб зрозуміти, як вона це задумала.
  
  
  Він би вбив нас обох за секунди. Тоді вона б почала кричати, щоб забити на сполох. На той час, коли хтось дістався цього місця, ми перетворилися на два трупи, і, за оцінкою Ель Ахміда, вона й вартовий вчинили б правильно.
  
  
  Якби вона просто благополучно нас відпустила, виникли б питання, як я втік. Таким чином вона могла заспокоїти його розповіддю про те, як я увійшов до жіночого приміщення і як на її очах потяг Марину. Вона пішла за нами вниз і зчинила тривогу. Таким чином, все добре поєднуватиметься один з одним.
  
  
  Тільки так не вийшло, і я побачив, що Марина стоїть, як приголомшена, дивлячись на два трупи. Я підняв важкий двосічний меч вартового, схопив Марину за руку і висмикнув її з приголомшливого трансу.
  
  
  "Сюди", - прошепотів я, тягнучи її за собою. 'Що трапилося?' - Запитала вона на бігу.
  
  
  Довга історія, – сказав я з усмішкою. "Випадок бажання є в обох напрямках, це техніка, яку ніколи не повинні використовувати любителі".
  
  
  Ми дійшли до стайні і прослизнули всередину. Він був повний коней, і, як я очікував, на нас не чекали два осідлані коні.
  
  
  Я осідлав перших двох жеребців, яких зміг підібрати, обережно відчинив двері стайні і вислизнув.
  
  
  "Пригнись у сідлі", - сказав я Марині. «Зроби з себе маленьку мету і не скачи, поки я не скажу. Скористайся цим і йди за мною».
  
  
  Великі арочні ворота все ще були відчинені, з кожного боку стояли вартові. Я змусив великого, могутнього жеребця йти цією дорогою, дозволив йому самому зробити кілька кроків. Глибоко в сідлі я був для вартових не більше, ніж темна постать у сідлі. Все, що вони могли бачити, це два коні з двома вершниками.
  
  
  Я повернув жеребця до воріт і тримав його твердою ходою. Марина йшла прямо за мною.
  
  
  Я грав холоднокровно і підходив дедалі ближче. Оскільки ми щойно вийшли зі стайні, вони дивилися на нас із трохи більшим, ніж недбалим інтересом. Якби ми прийшли з іншого боку, ззовні, вони вже давно тримали б нас під контролем своїх гвинтівок.
  
  
  Я повернув голову жеребця до воріт, озирнувся і побачив, що Марина поставила коня на місце. Потім я уткнувся підборами йому в ребра. Він притиснув вуха, сховався вперед і помчав, як шторм у пустелі.
  
  
  Я пройшов повз двох вартових і вийшов, перш ніж вони встигли підняти зброю. Я вже їхав крутою стежкою, коли почув голос Марини.
  
  
  Я озирнувся і побачив, як вона вивалилася з сідла, з неї звисав один із вартових.
  
  
  Він швидко подумав і зрозумів, що він не матиме часу підняти гвинтівку і вистрілити. Він стрибнув уперед і схопив її, коли вона проїжджала повз.
  
  
  «Чорт забирай», - вилаявся я, повертаючи жеребця. Я кинувся назад і побачив, що один вартовий бореться з Мариною. Інший, побачивши, що я повертаюся галопом, спробував підняти рушницю.
  
  
  Він не вижив. Я дозволив жеребцеві кинутися прямо на нього, і йому довелося відскочити убік. Коли він це зробив, я дозволив гострому мечу впасти йому на голову. У цьому глухому звуку був звук Страшного Суду. Той, хто боровся з Мариною, кинув її на землю і спробував прицілитися зі своєї рушниці, але я був надто швидкий.
  
  
  Я дозволив мечу опуститися на нього щосили.
  
  
  Він ухилився, і я повернувся для ще однієї спроби, але потім побачив, що через секунду він уже буде готовий вистрілити. Я з силою кинув меч, і він увійшов йому в груди, як спис.
  
  
  Марина сіла на коня до того, як він упав на землю, і ми поскакали.
  
  
  Вони підуть за нами, але ми були попереду, і їм, мабуть, дуже пощастить, що вони виберуть такий самий, як ми шлях, з безлічі перевалів. Але я не збирався ризикувати. Я тримав запаморочливу швидкість, поки ми не досягли підніжжя гірського хребта. Ми пішли небезпечно крутими стежками, щоб зрізати якомога пряміше, і тепер я зупинився на краю ущелини Таза.
  
  
  Зі сходу караван верблюдів йшов з Алжиру чи південного Марокко. На захід від Танжерської ущелини та консульства США. Я спішився і підтяг Марину до себе.
  
  
  "Ви чули, що планує Ель Ахмід", - сказав я їй. «Він має бути зупинено. Я дам вам таємний кодовий сигнал. Ви їдете до Танжера, і ніщо не зупиняє вас. Ви йдете прямо до американського консульства. Ви даєте кодовий сигнал відповідальній особі та просите його зателефонувати до штаб-квартири AX. Він зробить це через кодовий сигнал. Коли ви зв'яжетеся зі штаб-квартирою AX, розкажіть людині по телефону всю історію. Ви це зробите?
  
  
  Вона кивнула, і я продовжив.
  
  
  «Найголовніше, - сказав я, - це розповісти їм про караван верблюдів, що входить у ущелину Таза. Скажи їм, що я рекомендую поквапитися із торгівлею».
  
  
  Вона насупилась.
  
  
  «Це означає, що вони мають робити все можливе, залежно від ситуації», - сказав я.
  
  
  "Де будеш ти, Нік?" - Запитала вона.
  
  
  "Я знайду де почекати цей караван", - відповів я. «Якщо мої люди не зможуть їм завадити, маю ще один шанс щось зробити. Не знаю що, але я, чорт забирай, спробую».
  
  
  Я глянув на неї і згадав, що дам їй особисту частку в цьому. Тепер настала моя черга купувати цінні папери. Я притулився губами до її губ і схопив її груди обома руками. Я ніжно провів великими пальцями по сосках і відчула, як вони набухають під тканиною її сукні.
  
  
  Я запитав. - «Пам'ятаєш, що я сказав про те, що ми потребуємо один одного?» «Після того, як ви дійдете до моїх людей і все закінчиться, можливо, ми зможемо зробити це постійним».
  
  
  Я бачив, як її очі стали глибшими, і вона кивнула, міцно притискаючись до мене.
  
  
  "Я вже їду, люба", - прошепотіла я їй на вухо, намагаючись відпустити її спокусливі м'які груди. "Кожна секунда має значення".
  
  
  Я допоміг їй сісти на коня, знову поцілував і дивився, як вона йде. Коли вона зникла з поля зору і перші сірі смуги нової зорі почали розповзатися по небу, я розгорнув жеребця і поїхав на схід, по краю ущелини Таза.
  
  
  Небо стало яскравішим, і поступово я побачив велику плоску смугу землі, якою я ступав, історичний шлях завойовників зі Сходу. Ущелина Таза лежала між горами Риф та горами Середнього Атласу. Через широку ущелину древні легіони просувалися зі сходу захід, залишаючи свої сліди на землі. Я пройшов повз руїни стародавніх сіл, де стояли римські гарнізони, безпомилкові залишки римської архітектури, відлуння їхніх славних днів.
  
  
  Дорога вела високо у гори, але залишалася природним переходом між двома гірськими поясами.
  
  
  Я тримався близько до північного краю і пильно дивився, як сонце піднімається високо в небо.
  
  
  Я знав, що Ель Ахмід та його люди вже їдуть сюди. Можливо, вони ще якийсь час продовжать шлях через гори Риф, але потім вони спустяться в ущелину Таза, як ми з Мариною, і рано чи пізно я їх побачу. Тепер, коли він знав, що я втік, він міг зробити тільки одне: вирушити назустріч каравану і випередити його, перш ніж я зможу отримати допомогу.
  
  
  Мені доводилося кілька разів зупинятися, щоб напоїти коня, але я їхав впевнено, вдячний за невимовну витривалість арабського скакуна піді мною.
  
  
  Було вже пізно, коли я досяг східного виходу з каньйону. Я послав коня на перші пагорби Рифа, знайшов обгороджене кільце з валунів і приховав коня з поля зору.
  
  
  Я заліз на валун, ліг на живіт і почав спостерігати зі свого імпровізованого орлиного гнізда. Я міг бачити ущелину з обох боків і ворожив, як Марина впоралася із завданням. Я був майже впевнений, що вона дотримується наказу, але не був впевнений, що вони не перехопили її, поки вона не пішла далеко. Час покаже. Поки я чекав під палючим сонцем, я зрозумів, що страшенно безпорадний. У мене не було ні револьвера, ні гвинтівки, ні кинджала, ні навіть зубочистки. Якби Марина цього не зробила, як, чорт забирай, я міг зупинити озброєний караван із семисот чоловік? Плюс усіх тих, кого Ель Ахмід візьме із собою на зустріч із ними? «Мені справді потрібно щось на зразок джина у пляшці», - сказав я собі. Це або Аладдіна з його чарівною лампою.
  
  
  Мої порожні думки були перервані хмарою пилюки на заході. Хмара виросла і матеріалізувалася в Ель Ахміді та її людях. Їх було близько двохсот чоловік, і вони їхали як божевільні, попереду скакав вождь рифів. Вони з'явилися з іншого боку від мене, коли я побачив, як Ель Ахмід підняв руку і затяг поводи.
  
  
  Я подивився в інший бік і побачив караван верблюдів, що наближається, величні неквапливі рухи верблюдів більш-менш нагадують королівську процесію. Караван тягнувся далі, ніж я міг бачити, і я міг бачити подвійний ряд верблюдів, жінок, що везли, одягнених у хайки, по дві на верблюді.
  
  
  Озброєні охоронці, зовсім приховані у своїх бурнусах і громіздких джеллабах, їхали по обидва боки свого дорогоцінного вантажу. Ель Ахмід і двоє його людей поїхали туди, щоб привітати караван, тоді як решта його військ залишилася позаду
  
  
  
  Я бачив, як вони швидко обмірковували, а потім по каравану пролунав ряд наказів, що вигукувались.
  
  
  Я побачив, як верблюди раптово ожили і кинулися вперед із дивовижною швидкістю. Коли вони підійшли ближче, я побачив, що вони використовували хухарі, швидких дромадерів пісочного кольору, які використовували війська верблюжого корпусу.
  
  
  Я чекав і дивився, як караван проїжджає повз і продовжує свій шлях на захід через ущелину Таза.
  
  
  Я сів на коня і почав обережну гонитву, тримаючись вузькими кроками пагорбів. Верблюди, навіть найшвидші, були повільнішими за коней, і весь караван рухався відносно повільно. Навіть незважаючи на підйом і спуск гірськими стежками, у мене не було проблем з ними.
  
  
  Але зараз був майже вечір, і я стурбувався. Я ще не бачив жодної ознаки допомоги. Коли стемніло, вони продовжили шлях і, безперечно, досягли дороги, що веде на гору Дерса до Ель-Ахмідс-Касби. Звідти, мабуть, до входу в тунель було недалеко.
  
  
  У моїй кишені все ще були дві тюбики з фарбою. Якщо підпалити їх у трубі, кожна з них була потужнішою за дві динамітні шашки, але навіть тоді, тут, у цьому відкритому просторі Тазинської ущелини, це мало що означало.
  
  
  Раптом, коли я проходив вузькою стежкою нагорі, я побачив, що караван і невелика армія Рифів зупинилися. Далі попереду з'явилася ще одна хмара пилу, яка спочатку перетворилася на яскраву червону пляму. Він швидко перетворився на форму досвідчених вершників Королівської гвардії, кожен з яких їхав сірим арабським жеребцем і у кожного був довгий спис, а також звичайні гвинтівки та пістолети.
  
  
  Я нарахував чотири батальйони, багато людей, але менше половини числа рифів і людей з каравану.
  
  
  Я сказав Марині тихе спасибі. Вона явно зробила це, але я подумав, чи не забула вона сказати їм, скільки людей у каравані.
  
  
  Я побачив гвардію, що наближається, і побачив, що вони розосередилися по ширині ущелини Таза, з одного боку на іншу. Вони рушили вперед повільною риссю, тонкою червоною лінією.
  
  
  Я зупинився на вершині короткої стежки, яка вела мене до середини каравану. Наїзники, що наближаються, або були суперменами, або страшенно впевнені в собі.
  
  
  Вони продовжили свою повільну рись, і тепер я бачив, як Ель Ахмід доводив своїх людей до лихоманки, продовжуючи скакати туди-сюди. Я бачив, як у повітрі махають рушницями, а також кривими мавританськими кинджали і важкими гострими мечами. Потім я почув важкий звук стаккато, свистячий гомін лопатей пропелера в повітрі.
  
  
  Я глянув угору, прикриваючи очі від сонця, і побачив чотири, п'ять, шість величезних гелікоптерів, що наближалися до землі позаду каравану. Я побачив тих, хто наближається, і впізнав їх. Це були вантажні гелікоптери ВМС США з авіаносця, дислокованого у Середземному морі. Перший уже приземлився і відкрив ніс, і я побачив ще більше червоних мундирів на сірих жеребцях, що вибігали з люка.
  
  
  Гелікоптери висадили за караваном ще як мінімум чотири батальйони, захопивши Ель Ахміда та його людей у пастку. Миттєво гелікоптери знову злетіли, і Королівська гвардія негайно рушила повільною риссю, утворюючи такі самі прямі лінії по ширині ущелини.
  
  
  Я почув свист, і повільна рись перетворилася на швидку. Ель Ахмід гарячково направив половину своїх людей у хвіст каравану, щоб відбити атаку з того боку.
  
  
  При наступному свистку Королівська гвардія вдалася в атаку. Я бачив, як вони опустили свої вершини в атакувальну позицію. Вони промчали крізь людей Ель Ахміда, як зубці величезних вил у стосі сіна, перегрупувавшись в останню хвилину, щоб об'єднати свій лад і завдати подвійного удару. Бій супроводжувався гучним ревом і звуками пострілів, змішаними з хрипкими криками людей і копитами. Китайці, що зображували жінок, не були озброєні і з жахом бігли, стрибаючи з верблюдів і намагаючись втекти, коли королівська гвардія прорвалася через людей Ель Ахміда і напала на караван.
  
  
  Настав час приєднатися до веселощів. Я пришпорив коня і поїхав стежкою. Там я опинився посеред усього цього, якраз у той момент, коли один із королівських гвардійців проткнув спис одного зі стражників із рушницею. Чоловік упав із верблюда, і я нахилився, щоб підняти його гвинтівку. То була китайська версія М-16.
  
  
  Я зробив точні постріли, які потрапили в двох китайців, що тікають, і одного з людей Ель Ахміда. Я пробивався крізь бурхливий, безлад, що кружляв верблюдів, коней і людей, що тікають пішки. Я взяв один з мавританських ятаганів з-за пояса мертвого Рифа, який все ще був у сідлі, і засунув його за пояс.
  
  
  Тут, як завжди, далася взнаки вміла, вивчена тактика професійних солдатів. Королівська гвардія громила лютих воїнів Ель-Ахміда з непримітним, але смертоносним ефектом.
  
  
  Воїни по натурі і жорстокі бійці, Рифи були неперевершеними у своїй тактиці завдання ударів і бігу в натиску несподіваної лютості. Але проти тактики добре навчених кавалеристів Королівської гвардії у них було більше шуму, ніж лютості, більше енергії, ніж ефективності.
  
  
  «Рабів Ель-Ахміда» косили, коли вони намагалися тікати. Ті, кому вдасться втекти, рано чи пізно схоплять або стануть жертвами суворих гір по обидва боки ущелини.
  
  
  Але десь там був Ель Ахмід. Коли я відступив убік, щоб краще розглянути битву, я побачив його. Він брав участь у бійці з двома гвардійцями, ухиляючись від їхніх ударів і йдучи від них блискучим маневром.
  
  
  Я пришпорив свого коня, щоб він пішов за ним, коли побачив, як він повернувся і помахав рукою трьом своїм помічникам, а потім кинувся геть із поля битви. У гвардійців було більш ніж достатньо ворогів, щоб ними зайнятися. У них не залишилося нікого, щоб переслідувати Ріфів, що тікають.
  
  
  Я прокладав собі шлях через битву, на мить зупинившись, щоб перестрілюватися з одним із китайців, що все ще сидить на верблюді.
  
  
  Він легко міг би пронизати мене двома кулями з коня, але стрілянина з верблюда була схожа на спробу вразити ціль з корабля, що коливається. Кулі пролетіли повз мене, і я заспокоїв його швидкою відповіддю.
  
  
  Ель Ахмід і три його рифи все ще були в полі зору, але швидко зникали вдалині.
  
  
  Я пішов за ними, радіючи, що зможу зустрітися з ними віч-на-віч. Я поки що не хотів їх наздоганяти.
  
  
  Вони пішли в гори з іншого боку Тази. Вони покинули ущелину Таза і зникли в самому Ріфі.
  
  
  Я уважно стежив. Якби вони знали, що я йду за ними, вони б цього не показали. Я тримався на відстані, але досить близько, щоб час від часу бачити їх, коли вони мчали вузькими проходами Рифа.
  
  
  Було вже майже темно, і я зрозумів, що вони знову були біля гори Дерса, коли побачив, як вони раптово завернули зі стежки у вузьку ущелину.
  
  
  Я пішов за ними вузенькою стежкою з високими стінами. Вона була довгою і звужується, і я зрозумів, що вона прорізає гори і веде до узбережжя.
  
  
  Я більше не міг їх бачити і збільшував швидкість, іноді зупиняючись, щоб прислухатися до звуку коней переді мною.
  
  
  Вузька ущелина нарешті розширилася за гаєм апельсинових дерев, перетворившись на вузьку гірську долину. Я помчав дорогою і повернув за крутий кут.
  
  
  Раптом на мене впало тіло і я вилетів із сідла. На землі чоловік на мить втратив хватку, і я обернувся. Це був один із рифів.
  
  
  Він спустився і забрався на виступ біля кута, щоб мене дочекатися. Він витяг кинджал і підійшов до мене.
  
  
  Я ухилився від першого удару та ухилився від другого. Я мало не забув, що один такий же кинджал був у мене сам на поясі, і швидко потягнувши, витяг його. Кривий кинджал не був тією зброєю, до якої я звик, і проти тренованого бійця він міг бути набагато небезпечнішим, ніж відсутність зброї взагалі.
  
  
  Я вміло ухилився. Він негайно відповів запеклим ударом, «який майже закінчив бій. Я відчув, як вістря леза ковзнуло по моєму горлу. Я зіщулився і обійшов його.
  
  
  Він підняв свій клинок по дузі, а потім помахав їм туди-сюди двома швидкими рухами. І знову мені вдалося ухилитися від них, маючи зазор не більше кількох дюймів.
  
  
  У гніві я відкинув проклятий кинджал і обернувся до нього обличчям. Я бачив, як блиснули його зламані зуби, коли він посміхнувся, чекаючи на легку перемогу.
  
  
  Він кинувся до мене, і я на це чекав. Я нахилився і знову піднявся в межах досяжності його кривого кинджала з твердим ударом прямо в його живіт.
  
  
  Він загарчав. Я схопив його за руку і перекинув через стегно. Він тяжко приземлився на землю. Перш ніж він зміг зібратися, я підняв кинджал, який він упустив, і завдав їм смертельного удару. Я бачив, як його голова відокремилася від тіла.
  
  
  "Це за Еггі Фостер", - пробурмотів я.
  
  
  Мій жеребець зупинився недалеко. Я взяв рушницю і швидким галопом рушив у дорогу. Ель Ахмід та двоє інших чекатимуть в іншому місці. Я був впевнений у цьому.
  
  
  Якийсь час я їхав, потім продовжив шлях пішки. Акуратно і повільно рухав мене стежкою. Зліва від мене гора височіла серією скелястих утворень, а стежка звивиста і звивиста. Раптом я почув іржання коня.
  
  
  Я тихенько поповз, тримаючись у глибокій тіні гори. Я бачив, як вони стояли та чекали. Ель Ахмід та двоє інших. Я взяв гвинтівку, перевірив її і вимовив прокляття, яке супроводжувалося вдячністю. У ній залишився лише один патрон. Для мене це було б дуже неприємним сюрпризом.
  
  
  "Я не можу більше чекати", - почув я слова Ель Ахміда. «Якби нічого не трапилося, Мухад був би тут просто зараз. Може, вони обидва мертві.
  
  
  Двоє інших серйозно кивнули, і я спостерігав, як Ель Ахмід підійшов до гори і почав штовхати камінь.
  
  
  Раптом пролунав стогін, гуркіт, і один із каменів почав повільно рухатися, доки не з'явився свого роду прохід. Як в історії «Алі-Баба і сорок розбійників», - промимрив я сам собі. Я залишався спокійним на своєму місці, коли Ель Ахмід та двоє інших знову сіли на коней і зникли в горі. За кілька хвилин каміння знову почало рухатися і з гуркотом впало на місце.
  
  
  Я зрозумів. Вони були у тунелі. Або вони там сховалися, або поїхали до Іспанії, принаймні вони там затрималися. Я чекав, щоб дати їм зникнути глибоко в тунелі. Я не хотів, щоб вони знову почули, як відчиняються двері.
  
  
  Потім я підійшов до кам'яної стіни і почав натискати на неї, як це робив Ель Ахмід. Нічого не сталося, і в мене майже з'явилося почуття, що я говорю «Відкрий Сезам». Я почав знову, цього разу натискаючи сильніше, дюйм за дюймом, переглядаючи поверхню скелі. На півдорозі до плавного переходу я відчув легкий рух.
  
  
  Я відступив назад і побачив, що скеля знову відкрилася. Я сів на коня і поїхав, очікуючи побачити повну темряву. Я виявив, що тунель тьмяно освітлений, принаймні, освітлений серією крихітних кульок світла, що звисають зі стелі і живляться від генератора.
  
  
  Я дозволив жеребцеві спуститися схилом тунелю. Він був напрочуд широкий, і я помітив старі дерев'яні балки над головою, які в більшості місць знову підпиралися новими балками.
  
  
  Тунель довгий час продовжував крутий спуск. Потім я дістався рівної місцевості.
  
  
  Я спонукав коня до швидкої рисі, ризикуючи викликати луну, що озвалася в тунелі. Повітря було вологим, і я вирішив, що ми зараз під водою.
  
  
  Вони мали перебувати десь переді мною. Вони не могли нікуди поїхати.
  
  
  Я продовжував гнати тварину. роблячи паузи, щоб послухати. Я нічого не почув і вирішив рухатися далі ще швидше. Коли я так скакав тунелем, я побачив їх попереду себе, які чекали, їх обличчя були звернені до мене. Я зупинився метрів за десять від них.
  
  
  «Отже, американець, - сказав Ель Ахмід. «Я недооцінив вашу спритність. Але ви в'їхали до своєї могили».
  
  
  "Можливо", - відповів я. «Нехай буде так для всіх нас». Я глянув на кам'янистий і земляний дах, кам'яні стіни та тверду глину. Вони існували століттями, скріплені хімічною інженерією давньої культури. Але я мав сумніви, що вона витримає сильний вибух. Ударної хвилі було б достатньо. Решту зробить вода з іншого боку. І як тільки вона почала б руйнуватися, все зникло б миттєво.
  
  
  Я глянув на тріо переді мною. Якби вони дісталися Іспанії, вони були б єдиними, хто знав про існування тунелю. Я знав, що тоді Ель-Ахмід чекатиме на ще одну спробу і, можливо, за допомогою інших союзників. Я не міг дозволити їм втекти за всяку ціну.
  
  
  Цей древній подвиг арабської інженерії став своєрідною бомбою уповільненої дії для сторінок історії, спадщиною давніх ісламських завойовників. Було б іронічно, якби через сотні років за цим все ще залишалося останнє слово в західному світі.
  
  
  Якби йому випала така можливість, Ель-Ахмід обов'язково втік би. Він був людиною, надто небезпечною, щоб її відпускати.
  
  
  У мене були кинджал та гвинтівка з однією кулею. Небагато для бійки. Тюбики з фарбою в моїй кишені були моїм найкращим шансом. Це викликало б чималий вибух. Я був певен, що принаймні достатній, щоб підірвати старий тунель. Чи зможу я вибратися звідси до того, як він зруйнується? Шанси були радше негативними.
  
  
  "Отримай це", - тихо сказав Ель Ахмід, і я побачив, як під'їжджаючи до мене, обидва дістають свої довгі криві кинджали.
  
  
  Я змусив коня повернутись у тунель і швидко підрахував. У мене було два тюбики вибухової фарби. Якби одного з них було достатньо, щоб зруйнувати тунель, щоб він звалився і в нього ринула вода, у них ніколи не було б достатньо часу, щоб урятуватися від води, що набігає, і втекти через вхід. Я знав, що вони спробують, але нічого не вийде.
  
  
  Але в мене залишиться один тюбик і півхвилини, а може й ціла хвилина, перш ніж тунель заповниться водою. Я спробував згадати, що я згадав про водні закони та протитиск. Я знав, що Хоук сказав мені, що після виключення запалення фарба горітиме і під водою, і… вибухне. Так, пробурмотів я, варто було ризикнути. Я міг дозволити собі філософствувати. Я мало що міг зробити. Але для того, щоб мати шанс один на мільйон, мені спочатку потрібно було уникнути того, щоб мене розрубали зараз на шматки.
  
  
  Я розгорнув жеребця, відскочив на кілька ярдів і знову повернувся, щоб напасти на них. Вони зупинилися і стали чекати мене, піднявши свої мерзенні кинджали, готові розрубати мене на шматки, якщо я маю намір проскакати між ними.
  
  
  Я знову побачив зневажливу усмішку Ель Ахміда. Я тримав жеребця на повному скаку, під'їхав прямо до нього і витягнув свій кинджал. Коли я зісковзнув із сідла і потрапив під шию коня, голова коня була на одному рівні з кіньми – трюку, якому мене навчив каскадер із фільму багато років тому.
  
  
  Я чув, як їхні кинджали чіпляються один за одного, коли вони пройшли пустим повітрям. Пройшовши повз них, я знову сів у сідло і зістрибнув з коня, який продовжував тікати. Вона продовжувала бігти тунелем, коли я вийняв з кишені тюбик з фарбою. Я підніс до нього запальничку, і вона спалахнула гарним червоним світлом. В мене було близько п'ятнадцяти секунд до вибуху.
  
  
  Я кинув його в трьох рифів, які в страху позадкували. Вони впали ще далі, коли він вибухнув з оглушливим ревом. Я все одно не дивився на них. Мої очі були прикуті до стіни, коли стався концентрований вибух. Мене відкинуло назад, але я чекав на це і дозволив своєму тілу котитися спокійно. Я став на одне коліно, дивлячись у стіну.
  
  
  Я бачив, як потік із землі та глини ринув у тунель, а за ним пішов потік води. З боків утворилися величезні дірки, які миттєво розлетілися на всі боки. У кожній новій тріщині з'являлася земля, а за нею – вода. А потім з оглушливим ревом все звалилося, тунель розірвався, і виник величезний бурхливий потік води, що розтягнувся в усіх напрямках. Мене підхопила вода, і я злетів до стелі тунелю. Я поплив проти стрімкого перебігу назад до головного входу. Між водою і дахом, що піднімається, залишалася відстань у метр.
  
  
  Я побачив кинуті тіла Ріфів з іншого боку каскадної води і знав, що мрія Ель Ахміда не відбулася. Тепер повітря залишалося не більше півметра.
  
  
  Я взяв другий тюбик і кинув у воду під собою. Я знав, що він був досить важкий, щоб принаймні повільно опускатися на дно. Я зачекав п'ятнадцять секунд, глибоко зітхнув і втягнув повітря в барабанні перетинки та пазухи.
  
  
  Вибух зробив саме те, що я розрахував. Я відчув, як мене підняли, наче величезною мокрою рукою, і викинуло через воду через отвір у даху тунелю. Тиск був жахливий. Я відчув, як моє тіло стислося, мої легені горіли, і я боровся, коли вода викинула мене вгору, як торпеду.
  
  
  Я відчув, як рвуться мої туфлі, потім рветься мій одяг. Тиск став вищим, ніж може витримати людське тіло, і я відчув, як вени та кровоносні судини розширилися до точки розриву, коли мене вистрілили у повітря. У мене дуже хворіли легені, коли я зробив перший ковток повітря. Це було схоже на крижану воду, і в мене запаморочилося в голові. Але я зумів утриматися на плаву і розвів руками.
  
  
  Зрештою, я дозволив собі плисти на спині, і вода забрала мене від вируючого потоку. Я тримався на плаву, поки не відчув, що до моїх рук і ніг повернулося достатньо сили, і більше не відчував, що мене розривають на частини.
  
  
  Пливши повільно і невимушено, розміреними плавними рухами, я повернувся на узбережжя Марокко. На щастя, я не зайшов так далеко в тунель, і коли я нарешті дістався пляжу, я звалився і лежав там, відпочиваючи. Я лежав довго, потім повільно встав. Я мимоволі згадав про свою першу висадку на узбережжі Марокко і уважно озирнувся, щоб переконатися, що я один.
  
  
  Прогулянка пляжем була схожа на пологий спуск, і я відчув подяку. Я знайшов дорогу і пішов на захід у бік Танжера. Коли настав ранок, я все ще йшов цією дорогою. Я побачив позашляховик їдучий до мене з іншого боку. Виявилося, що це армійський автомобіль, повний марокканських солдатів, які шукають китайських біженців уздовж узбережжя.
  
  
  Після моєї розповіді вони розгорнули свій джип, і ми помчали в Танжер, в американське консульство.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я відпочив, прийняв душ і змінив одяг, а потім дочекався дзвінка Хока. Я виявив, що все обернулося саме так, як я й намічав.
  
  
  Марині довелося швидко заговорити, щоб її історія виглядала правдоподібно, але кодовий сигнал, який я їй дав, подбав про все інше. По телефону Хоук поінформував мене про деталі. «З розповіді дівчини, - його голос здригнувся телефоном, - я зробив висновок, що ви були десь у морі без весел. Марокканський уряд мав необхідними силами для вирішення цього питання, але не володів відповідним транспортом. У нас були транспортні засоби, але не збройні сили, тому ми зібралися разом, і ви побачили результат. Я не проти сказати вам, що мені довелося трохи поговорити, щоби переконати їх, що я не приймав ЛСД і все це мені наснилося».
  
  
  "Хотів би я, щоб це було правдою", - відповів я. "Я подумав, що це хороша головоломка з безліччю різних підлих деталей".
  
  
  «Між іншим, ми отримали Х'юго та Вільгельміну від росіян, яких ви залишили лежати тут і там у Касабланці», - сказав він. - Візьми вихідний, N3. Розслабтеся та насолоджуйтесь сонцем там».
  
  
  «Ваша щедрість переповнює мене знову і знову, – сказав я.
  
  
  "Настільки, що я беру відпустку на весь тиждень".
  
  
  'Хто вона?' - спитав Хоук. – Дівчина, яка зв'язалася з нами?
  
  
  "Так, - сказав я, - мені потрібно скасувати страховий поліс".
  
  
  "З тобою все гаразд, N3?" - спитав Хоук, раптом з чимось схожим на занепокоєння в голосі. "Ви щось заговорили про страховий поліс?"
  
  
  "Я поясню, коли побачу тебе знову". Я посміхнувся і повісив слухавку.
  
  
  Вийшовши з консульства, я побачив наближену довгоногу істоту з красиво причесаним і доглянутим волоссям, ту саму тендітну, але чуттєву дівчину, яку я вперше зустрів тієї ночі в квартирі Карміняна. Її рука ковзнула в мою, і її губи торкнулися моєї щоки.
  
  
  "О, Нік, - сказала вона, - ти не уявляєш, через яке пекло я пройшла, коли сиділа в очікуванні і думала, чи повернешся ти живим".
  
  
  «Я все ще маю подякувати вам за це», - сказав я. "Принаймні частково".
  
  
  «Я все думала про те, що ти сказав, коли йшла, - пробурмотіла вона. "Про те, що ми створимо пару, постійну пару".
  
  
  Я скривився і подивився в ці глибокі чорні очі. Її сукня ніжно-бежевого кольору з глибоким вирізом підкреслювала круглу красу її грудей.
  
  
  "Те, що я сказав тоді, Марино, - почав я, - я хочу з тобою поговорити про це".
  
  
  "Не тут, Нік", - сказала вона, притискаючи пальці до моїх губ. «Повернемося до Касабланки, до мого дому. Мені там буде набагато приємніше».
  
  
  Я знизав плечима. Може так було краще. Можливо, я міг би вигадати, що їй сказати. Ніхто не любить бути ошуканцем, навіть якщо ти знаєш, що це зроблено з поважної причини. Ми поїхали назад до Касабланки на армійському автомобілі, який марокканський уряд надав нам на знак подяки. Коли ми підійшли до її будинку, вона відчинила двері і обернулася до мене, її очі блищали і сяяли.
  
  
  Я хотів зайнятися нею любов'ю, але це тільки ускладнило б справу, додало образи до травми. Боже, якби тільки вона не була такою біса бажаною.
  
  
  По дорозі з Танжера ми балакали про поверхневі речі, начебто ми обидва уникали цієї теми. У будь-якому разі, я був страшенно впевнений, що так, але я також знав, що не зможу так продовжувати нескінченно.
  
  
  «Марина, – почав я, – про те, що я сказав тоді в горах… Більше я нічого не встиг сказати, коли різкий звук дверей, що відчинялися, змусив мене замовкнути. Коли я повернувся, я побачив, що Кармінян вийшов зі спальні з скуйовдженим волоссям, блідий і з червоними очима, тримаючи в руці великий «Магнум» 357 калібру.
  
  
  «Я знав, що ти колись повернешся», - сказав він Марині. "Я просто не очікував, що ти повернешся з ним".
  
  
  "Антон", - сказала вона, підходячи до нього. «О, як приємно знов тебе бачити. Ти ще живий. Хвала Господу.
  
  
  Він грубо засміявся. «Зрадниця... сука», - виплюнув він їй. «Брехня. Дочка диявола. я живий зараз, але не завдяки тобі».
  
  
  "Гей, почекай хвилинку, приятель", - повільно сказав я, дивлячись на пістолет у його руці, націлений на живіт Марини. «Вона намагалася тобі допомогти. Якщо бути точним, я її вмовив».
  
  
  Він махнув своєю зброєю в мій бік. "Тоді вам доречно померти разом", - сказав він. «Я прийшов сюди і чекав, щоб убити її. Тепер ти можеш померти разом із нею».
  
  
  «Антоне, - сказала Марина, - послухай мене, будь ласка. Я зробив тільки те, що було краще для тебе. Я не зрадила тебе».
  
  
  Цього разу він лаяв її вірменською. Я швидко зрозумів ситуацію.
  
  
  Він зняв маску. Напевно, щоб зайти так далеко, не знадобилося багато часу. Зважаючи на те, що Марина розповідала мені про їхні стосунки, у нього виразно було дивне ставлення до жінок. Потрібно було трохи, щоб переконати його, що вона зрадниця, демонічне істота.
  
  
  Це був дивний тип, як я одного разу сказав їй, аскет-інтроверт, і, якщо я правильно запам'ятав цей тип, він був егоїстом. Вони завжди були переконані у своїй перевагі завдяки своєму духовному підходу до життя.
  
  
  Якщо я хотів, щоб цей пістолет у його руках не вистрілив, мені треба було підійти до нього так само.
  
  
  «Немає сенсу сміятися з нього, Марино», - сказав я. «Він знає, що ми брешемо. Думаю, буде краще, якщо ви попросите у нього вибачення».
  
  
  Марина насупилась, але цього разу зрозуміла, що я маю на увазі, і повернулася до Кармініана.
  
  
  «Краще встань навколішки, Марино», - сказав я. "Ви повинні просити у нього прощення".
  
  
  Марина підійшла до нього і впала на коліна, схиливши голову в докорах совісті. "Ти можеш мене пробачити, Антоне?" — спитала вона.
  
  
  Я дивився на нього з надією, коли він дивився на неї згори донизу зі своєю ангельською серйозністю праведників, які повинні виносити вирок тому, що несправедливо. "Я можу пробачити тебе, Марино", - сказав він. "Але може Господь зробити це також?"
  
  
  Вона підвела очі і подивилася на нього. "Дай мені відчути дотик твоєї руки до моєї голови, Антоне", - сказала вона. Вона зробила це ідеально.
  
  
  Він майже посміхнувся своєю небесною благодаттю. Він переклав Магнум у ліву руку і торкнувся її голови. Це був саме той момент, коли мені було потрібно.
  
  
  Я пірнув і схопив його пістолет. Пістолет пройшов повз моє вухо, але я вже вдарив його об стіну головою. Я почув, як пістолет, що випав з його руки, вистрілив по підлозі. Я різко вдарив праворуч, і він лежав нерухомо.
  
  
  Піднявши зброю, я зателефонував до поліції, і ми разом чекали, поки вони її заберуть. Я сказав їм викликати армію та передати його їм. Коли вони пішли, Марина знову підійшла до мене і обійняла мене за шию.
  
  
  Після того, як вона обійшлася з Карміняном, я відчув себе ще більш зобов'язаним їй.
  
  
  «Мені треба з тобою дещо залагодити», - сказав я. "Про те, що я сказав, що ми будемо постійною парою".
  
  
  «Я ні про що інше не думала відколи ти це сказав, Нік, - сказала вона з усмішкою.
  
  
  "О Боже", - простогнав я. Чому їм доводиться ускладнювати завдання?
  
  
  "Дивися, люба", - спробувала я знову. «Це було б чудово, але це неможливо. Чи не зараз, не для мене. Я сказав це вам, тому що я ... ну, тому що я відчував, що маю. Я не мав це на увазі. Тепер я чесно, Марино. Я не мав це на увазі.'
  
  
  Вона подивилася на мене і підібгала губи. Раптом вона засміялася глибоким гортанним сміхом.
  
  
  Я запитав. - "Що в цьому такого гарного?"
  
  
  "Ти", - сказала вона. «Я знаю, що ти не це мав на увазі. Тоді я знала. Тобі це не підходить, Нік. Може тобі вдасться обдурити деяких дівчат, та не мене».
  
  
  Я згадав, якою біса спостережливою вона була, коли я вперше зустрів її. Мені було трохи ніяково через те, як вона мені посміхнулася.
  
  
  "Коли я сказав тобі розіграти карти прямо проти Ель Ахміда, ти не була настільки розумною", - сказав я. - Отже, ви мені тоді повірили. Ви звинуватили мене в тому, що я роблю все, щоби врятувати свою шкуру».
  
  
  «Це правда, – сказала вона. «Я повірила тобі, бо це тобі пасувало. Ви б зробили все, щоб урятувати свою шкуру, якби спасіння вашого життя означало завершення місії. Ви продали б мене і всіх інших, якби це було зроблено заради загального блага. Звісно, тоді я тобі повірила.
  
  
  Я виглядав ідіотом.
  
  
  Вона знову посміхнулася мені.
  
  
  Я запитав. - "Тоді чому ти повернулася сюди зі мною?"
  
  
  «Бо я хотіла, щоб ти залишився у своїй ролі», - сказала вона, сяючи очима. Вона підійшла до мене і сунула мені руку в сорочку. Її пальці були ніжними посланцями бажання, а її відкритий та чудовий рот знайшов мій. Вона вже розстебнула мою сорочку, і її рука була зайнята пряжкою мого ременя.
  
  
  Я підняв її і відніс до спальні.
  
  
  «Я залишусь у своїй ролі», - пообіцяв я їй із відтінком лютості в голосі.
  
  
  Марина вже зняла сукню і своїм тілом притулилася до мене. Вона знову була сповнена бажання, але тепер цей проклятий стримуваний відчай пройшов. Його змінило власне почуття захоплення, плавно рухається красиве тіло, що визначає свій власний ритм та свій час.
  
  
  Марина притиснула мою голову до своїх грудей, і вона скрикнула від екстазу, коли мої губи знайшли м'які кінчики. Вона підвелася, поки не стало здаватися, що вона хоче засунути мені в рот всі свої пружні кремові груди.
  
  
  Я пестив її руками, губами, язиком, і вона була жінкою, перенесеною в інший світ.
  
  
  Ми кохали повільно, спочатку ніжно, а потім з гарячковим бажанням, але ніколи не грубо і не грубо. У тілі Марини не було й сліду брутальності, але потім усе змінилося.
  
  
  Я гладив її тіло в ритмі, що прискорювався, вона стогнала і важко дихала, і раптово вона скинула своє тіло, коли схопила мою руку і притиснула її до себе, і її губи розсунулися в дикій усмішці; потім я знову побачив дику циганку, з якою їхав поряд через гори Ріф.
  
  
  "Увійди в мене, Нік", - задихаючись, закричала вона. "Увійти всередину мене."
  
  
  Я перекотився на неї, і вона вп'ялася зубами мені в плече. Це був біль, народжений насолодою, і її крики були протестом екстазу.
  
  
  День перейшов у ніч, і наші тіла, нарешті, лежали пліч-о-пліч, стомлені і позбавлені будь-якої фізичної сили, але наповнені всіма чуттєвими насолодами.
  
  
  Груди Марини лежали на моїх грудях, і вона глянула на мене. "Якщо це так, - сказала вона, - яка різниця, якщо це не назавжди?"
  
  
  Гарне питання. Я вирішив запам'ятати її для подальшого використання.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Арабська чума
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  
  Арабська чума
  
  
  
  переклав Лев Шкловський
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  
  Мене накривало свербляча ковдра неспокійної напруги, і я не знала чому. Зазвичай, це був знак небезпеки, свого роду приватна система попередження. Я знав, що краще не ігнорувати це, але мені було цікаво, чи не тому, що цього разу я не хотів цю роботу.
  
  
  Я ніколи не виконував роботу, яка була б легкою та брудною, але цього разу мене охопив особливий бруд.
  
  
  Що ж, подобається вам це чи ні, але я був тут, у Джідді, головною брамою до Саудівської Аравії. Це справді було місце, де можна було почуватися незатишно і небезпечно, країна, в якій учора ніколи не поступалося місцем сьогоднішньому. Спека, 42 градуси, сухе повітря теж не допомогли. Я не витер шию мокрою хусткою, перш ніж зміг почати все спочатку.
  
  
  Тоді я подумав, можливо, це дівчина змусила мене так напружитись. Першого разу я побачив її біля аеропорту, коли підійшов до таксі, щоб відвезти мене до міста. Вона була високою, з довгими ногами і світлим волоссям, покладеним пірамідою на голові; на ній була облягаюча синя спідниця і облягаюча біла блузка, яка ясно показувала її пишні груди, так що вона могла б виділятися будь-де. Тут, серед фігур у тюрбанах та вуалях, вона становила яскраву кольорову пляму на монохромній картині.
  
  
  Коли вона підійшла до мене, її очі на мить зустрілися з моїми, і я побачив іскорку впізнавання в холодних блакитних очах, хоч ніколи раніше її не бачив. Це тривало лише секунду, а потім зникло, як вона сама зникла в натовпі.
  
  
  Я навіть подумав, чи сезон не вплинув на мене несвідомо. Це був час, коли прочани збиралися в дорогу до священного міста Мекки. Я приїхав на день раніше і винайняв кімнату в готелі «Номад», одному з підприємств Ібн Хасука. Принаймні так здавалося, що Хассуку належала половина Аравії. Він був казково багатим сином принца пустелі, плейбою та розпусника, і, незважаючи на широко розрекламовані ексцеси та легендарне полювання за жінками, він залишався загадковою людиною – свого роду арабським Дон Жуаном.
  
  
  Прогулюючись шумними вулицями Джидди, я дивився на натовпи віруючих, які прибули на всіх видах транспорту: на ослах, конях, верблюдах, машинах, кінних екіпажах і пішки, які прагнули отримати хаджі, тих, хто здійснив паломництво в Мекку і став перед Каабою, .
  
  
  У цей період, період Зу ль-Хіджа, місяць паломництва, вони прибули з усього світу. Я бачив зелені тюрбани з Ірану, смугасті індонезійські саронги, візерунчасті єгипетські галабія, сині каптани з Ємену та традиційні хейкі арабських жінок, іноді з вуаллю, а іноді без них. Перед тим, як вирушити в останній етап паломництва до Мекки, всі вони одягалися у простий одяг, одяг паломника з двох шматків білої тканини без підрубок, один на талії, інший на лівому плечі. В очах Аллаха їхар зрівняв їх усіх і приховав всі зовнішні натяки на багатство і престиж - або відсутність того й іншого.
  
  
  Було досить іронічно, що я був у Джідді прямо зараз. Я теж був паломником, тільки мої паломництва ніколи не були священними. Під час своїх мандрів я шукав не добра, а зла. Одяг мого паломника, одяг туриста приховував речі від очей людей, а чи не від Аллаха. У її особливому взутті в оббивці лежала Вільгельміна, мій потужний «Люгер», з її 9-міліметровими патронами; а у вузьких піхвах на моєму передпліччі лежав Хьюго, мій стилет з мечем із загартованої сталі. Це були речі, які приховували мій одяг, професійні інструменти Ніка Картера, AX Agent N3, Killmaster. У моєму паспорті була вказана моя особистість камуфляжу: Тед Вілсон, імпортер.
  
  
  Я спробував позбавитися почуття занепокоєння, яке змушувало мене так турбуватися, раціонально пояснюючи це, знаючи глибоко всередині, що цьому немає раціонального пояснення. А потім знову побачив дівчину.
  
  
  Під час полуденної молитви я залишався у своєму готельному номері, слухаючи звуки мутавви, релігійного поліцейського, який плескав віконницями, закликаючи їх закрити для молитви. На той час, як пролунав поклик муз з мінарету, у місті запанувала тиша. Я дивився, як повільно обертається стельовий вентилятор, і змушував себе не думати про те, навіщо я тут, не думати про Фреда Денверса і про мою зустріч з ним наступного дня, коли він повернувся з поїздки до Медини.
  
  
  Коли молитва закінчилася і вулиці наповнились галасливим натовпом, я вийшов надвір. А потім знову побачив дівчину.
  
  
  Вона зупинилася перед прилавком на базарі - ринку - за кілька кроків від мене, намацуючи сувої блискучої парчі та яскравого шовку. Вона напівобернулася і подивилася на мене холодними блакитними очима, і я знову відчув щось у її погляді. Переді мною пройшла низка ослів з глиняними глечиками, приховуючи мій огляд. Коли вони скінчилися, її не стало.
  
  
  Занепокоєння, яке ще не відпускало мене, спалахнуло знову, і я знав, що дівчина, принаймні, частково винна в цьому. Щось було у її очах, щось я міг бачити, але не міг передати. Я намагався позбутися неприємного почуття; це вводило мене в хибний настрій, який іноді захоплював мене за таких обставин. Я подумав про відповідь Хоука на моє останнє запитання під час розмови у його офісі.
  
  
  'Чому я?' Я спитав, і він одразу ж відповів: «Бо ти знаєш про рукавиці і не стримуєшся почуття співчуття, доброти та благодаті, і я хочу, щоб це було так».
  
  
  Мої губи стиснулися, коли я думала про це, поки йшла вузькими галасливими вуличками Джидди. Якби Хок хотів цього, він би це зробив саме так. Його відповідь могла бути чимось на кшталт компліменту, але не зовсім того, що можна було б повісити в рамці на стіні.
  
  
  І ось я, Тед Вілсон, імпортер, зайшов на ринок, де араби торгувалися через мідні курильниці, кавники, сандалі та рулони килимів. А потім я побачив дівчину втретє. Я йшов під високою терасою будинку, коли потік сміття та листя закружляв навколо мене і розбив горщик із квітами об камінь. Я подивився вгору і побачив дівчину, яка наполовину звисала над кам'яною стіною тераси з горщиками квітів на першому поверсі.
  
  
  І цього разу вона була не одна. Піднявши очі, я побачив людину в білому капелюсі та білому костюмі. Однією рукою він обійняв її за шию, а другою затиснув їй рота і спробував відтягнути її від краю. Дівчина схопилася обома руками за край і спробувала видати здавлений крик, і я побачив її блакитні очі, широко розкриті від страху. Поки я дивився, чоловік закинув їй голову. Вона втратила хватку на стіні і зникла з очей разом з ним.
  
  
  Я завжди буду бойскаутом, тож побіг до вузьких зовнішніх сходів у кутку будівлі. Сходи вели на терасу, і я піднімався по три за раз, і коли я повернув у верхній кут, я побачив пухкого смаглявого чоловіка в білому костюмі, який притискав дівчину до землі. Вона спробувала вирватися, і її спідниця була підвішена, оголюючи чудові ноги та білі мереживні плавки.
  
  
  За чоловіком у білому костюмі височіла величезна коричнева постать, одягнена тільки в жилет та рвані штани. Обличчя гіганта було широким, з високими вилицями, а череп був повністю оголений. Велика золота каблучка звисала з одного вуха. Під коротким розстебнутим жилетом я побачив красиве м'язисте тіло, тіло тварини з джунглів - приблизно шість футів тварини з джунглів, як я здогадався.
  
  
  Його лиса голова блищала на пекучому сонці, а його глибокі темні очі блимали, коли він побачив мене нагорі сходів. Інший чоловік кинув дівчину в нього, а потім підійшов до мене. Він мав широке обличчя з відповідно широким носом, і він гарчав, виходячи вперед.
  
  
  «Іди», - прогарчав він. Я не марнував на запитання, на які ніколи не відповіли. "Покажи мені двері", - сказав я.
  
  
  Він завагався, а потім напав як бик. Я впіймав атаку гострим лівим ударом у його щелепу, а потім зробив короткий правий хук. Він похитнувся, його очі потьмяніли, і він упав.
  
  
  Я підняв очі і побачив, як коричневий гігант із силою жбурнув дівчину, потім він переступив через неї і підійшов до мене. Я знав, що все буде інакше. Він легко підійшов до мене, його довге гнучке тіло рухалося з потужною гнучкістю.
  
  
  Він швидко відпустив лівий, від якого я ухилився. Він спробував ще двічі, і я обійшов невисоку стіну тераси. Я побачив пролом і різко вистрілив вліво, від якого, як я думав, він ухиляється. Він цього не зробив; удар припав з тріском. Його голова відлетіла назад, і моя наступна права рука була б ідеальною, якби я не наступив на розбитий горщик на кам'яній підлозі.
  
  
  Моя нога послизнулася, і удар припав лише на половину потужності. Але - мої брови злетіли вгору - гігант поплив задом, врізався в каучукову рослину і розбився перед нею. Він лежав, хитаючи головою, і не намагався підвестися.
  
  
  "Я можу впасти мертво", - пробурмотів я. "Усі ці м'язи і ніякої сили за ними". Я відчув чиюсь руку на своїй руці і глянув у великі блакитні очі, коли повернувся. "Ходімо, будь ласка", - сказала дівчина, потягнувши мене за руку. - Швидше, поки він не прийшов до тями. Будь ласка.'
  
  
  Я дозволив їй повести мене вгору зовнішніми сходами, зупинився, щоб подивитися на гіганта, і спостерігав, як він повільно піднімається на одне коліно. Я знову здивовано похитав головою. Я знаю, що ніколи не слід судити на вигляд, але зазвичай вони обманюють вас навпаки: невинна постать виявляється лютою люттю. Я кинув на нього останній погляд і пішов далі, відчуваючи себе зайнятим і злегка спантеличеним. Але дівчина побігла, а я побіг за нею провулком на широку жваву вулицю, де вона нарешті зупинилася на розі мечеті. Її очі, які знову стали прохолодними та спокійними, дивилися на мене.
  
  
  "Спасибі", - сказала вона, глибоко зітхнувши, її груди підстрибували вгору і вниз у облягаючій шовковій блузі. "Вони сказали, що змусять мене заплатити, але я не повірив".
  
  
  Я вловив слабкий шведський акцент у її словах.
  
  
  "Платити що?" Я запитав.
  
  
  «Минулого тижня я була в нічному клубі, в який не мала йти одна», - пояснила вона. «Менший із двох підійшов до мене і спробував мене вдарити. Він був дуже агресивний, і врешті-решт мені довелося викликати поліцейського, щоб його заарештували. Високий сказав, що вони змусять мене заплатити, але я все вимкнув”.
  
  
  Вона стиснула мою руку. "Якби ти не прийшов ... Я не хочу думати про те, що могло б статися". Вона здригнулася. «Тут, у Джідді, відбувається стільки всього, що люди відвертаються».
  
  
  «Тоді Джідда нічим не відрізняється від багатьох інших міст Америки». Я посміхнувся.
  
  
  "Ти американець?" — спитала вона. «Мене звуть Аніс, Аніс Халден. Я працюю в компанії Tour-Guide Trips тут, у Джідді. У них працює багато дівчат із різних країн, які говорять різними мовами».
  
  
  Я кивнув головою. Я бачив це ім'я під час своїх розслідувань у Вашингтоні. Для кожного завдання ми повинні вивчити спеціальну серію файлів та фільмів, які координуються за допомогою спеціальної техніки, яка дозволяє нам подумки вбирати, каталогізувати та зберігати величезну кількість інформації. Я згадав, що «Екскурсійні тури» теж були задумкою Ібн Хасука.
  
  
  «Мене звуть Вілсон, – сказав я. «Тед Вілсон, імпорт та експорт. Я радий, що був поряд, щоб допомогти тобі».
  
  
  Я відчув приємний тиск на свою руку і виявив, що Аніс підійшов ближче; м'яка нижня сторона її грудей лежала на моєму передпліччі.
  
  
  "Я не думаю, що досить просто сказати спасибі", - сказала вона, і холодні блакитні очі дивилися на мене. Це можна було сміливо назвати добрим дебютом, і я не марнував часу. Зрештою, переді мною був цілий вечір.
  
  
  "Тоді повечеряйте зі мною сьогодні ввечері і проведіть для мене особливу екскурсію містом", - запропонував я.
  
  
  Вона широко посміхнулася. Відповідь була настільки швидка, що здавалася механічною. Напевно, професійний рефлекс. "Відмінно, Тед", - сказала вона. «Аран-стріт номер п'ять. Скажімо, половина дев'ятого?
  
  
  "Ми будемо." Я кивнув головою. 'Побачимося увечері.'
  
  
  "Мені потрібно йти на роботу", - сказала вона. Її очі трохи змінилися, вираз її обличчя стало задоволеним. я це уявив? Вона потяглася, доторкнулася губами до моєї щоки і швидко пішла. Я дивився на її гарну постать із вузькими сідницями під синьою спідницею, поки не побачив, як вона зникає у натовпі. Я озирнулася, щоб побачити, чи були ще двоє нападників, але, схоже, вони швидко зникли. Я загарчав, згадавши, як гігант звалився після одного нерішучого удару. Можливо, я був розчарований тим, що вся ця грація і м'язова краса приховували таку порожню посудину. Це продовжувало мене трохи турбувати, та я досі думав про це, коли дістався до Hotel Nomad.
  
  
  Я сів на терасі однієї з численних кав'ярень, однієї з гахвоа, де розливали міцну арабську каву. Я сидів і дивився на натовп, поки не закричав: Салат! Салат! Са-лааааат! ' чув. Настав час вечірньої молитви, останньої з п'яти разів на день, коли мусульманин звертається до Мекки. Я пішов у свою кімнату, розтягнувся на ліжку і спробував розслабитися, дозволивши занепокоєнню зникнути. Але він наполегливо продовжував наполягати, і, нарешті, настав час прийняти душ, переодягнутися і забрати Аніс.
  
  
  Адреса знаходилася в одному з найкращих районів Джидди. Аніс зустріла мене біля дверей своєї квартири. Як вона мені сказала, вона зняла його з меблями. Я озирнувся на пуфи, товсті килими та дерев'яні стільці. Низький широкий диван був накритий покривалом із козячої шкіри. Але найдовше мій погляд затримувався на Анісі. Тепер вона одягла просту чорну сукню з вузькими бретельками; сукня була дуже міні, з дуже низьким вирізом і квадратним вирізом, в якому зухвало випирала груди. Коли вона обняла мене за шию і поцілувала м'якими відкритими губами, я відчув суміш жасмину та троянди.
  
  
  "Аванс за мою подяку", - сказала вона, швидко відступаючи, і я побачив, як вона дивиться на мене з-під складених вій - на ширину моїх плечей, вузькість моїх стегон. Нарешті, вона схопила пухнастий білий кардиган, взяла мене за руку, і ми вийшли на вулицю, і я подумав, що я маю добрі шанси нарешті позбутися цього занепокоєння. Але до цього не дійшло.
  
  
  Аніс докладно показала мені найкращі нічні клуби, і куди б ми не ввійшли, всі повертали голови, щоб побачити чудові ноги, скуйовджене світле волосся і пишні груди, що тіснилися за квадратним вирізом простої сукні. Я дізнався, що Аніс любить пити, і незабаром навчився цього приємним способом. Тиск її стегна на мій, коли ми сиділи за столом, ставало все сильнішим з кожною паузою.
  
  
  Ми бачили хороших, справжніх танцівниць, їли арабською і заходили в майже темні намети, де еротичні вистави переривали заняття любов'ю відвідувачів. Загалом, я мав чудово провести час. Та я не міг. Були дрібниці, ці прокляті дрібниці, які звичайна людина не помітив би. Але з роками ви навчитеся прислухатися до дрібниць, інакше ви ніколи не почуєте великого.
  
  
  Дрібниці ще нічого не означали, але вони були. Наприклад, я помітив, що Аніс мав певний розклад. Це не мало значення, але коли в середині вечора я запропонував ще щось, вона не захотіла про це чути. Її різка і раптова реакція була негайно замаскована засліплюючою усмішкою і потиском плечей.
  
  
  "Давай зробимо по-моєму", - сказала вона і засміялася. «Пам'ятай, я фахівець з турів, Тед». Справді. Я знизав плечима, і момент минув. Але потім були нервові погляди, які я бачив, як вона іноді кидає, і, нарешті, я заговорив про це.
  
  
  "Я продовжую зустрічатися з цими двома чоловіками", - сказала вона. «Я очікую, що вони десь постійно з'являтимуться. Прошу вибачення.'
  
  
  Цілком розумно і правдоподібно, то чому б не прийняти це? Можливо, тому що це було частиною шаблону, наприклад, як вона швидко глянула на годинник перед тим, як запропонувати перейти до іншого намету.
  
  
  Дрібниці, дрібні незначні манери, можливо, звичні жести, яких звичайна людина не помітив би. Боже, сказав я собі, може, це я був тим, хто мав звичні жести. Було дуже погано, якщо ти не міг просто вийти і насолодитися компанією гарної, привабливої жінки. Я повинен був почуватися розслабленим та невимушеним. То чому я цього не зробив?
  
  
  Я відкинув відповіді, які намагалися нав'язати себе, і знову зосередився на чуттєвості Аніс. Це було нескладно, і коли вона нарешті запропонувала мені відвезти її додому. Я відчув, як у мені наростає хвилювання.
  
  
  Коли ми дісталися її квартири, вона просто включила м'яке світло. Її очі більше не були холодними, але горіли голодним занепокоєнням, а її губи знайшли мої в короткому поцілунку язиком, який все сказав. Слова були б зайвими. Вона обернулася і пішла у ванну. Але навіть зараз, навіть тут, дрібниці проклали собі дорогу.
  
  
  Я знав багатьох дівчат у багатьох містах, у яких на дверях були замки-ланцюжки, і всі вони одразу скували їх ланцюгами, як тільки вони увійшли. То був автоматичний жест; такі як вдих та видих. Аніс цього не зробив. Я бачив, що вона мала ланцюговий замок, але вона його не чіпала.
  
  
  Я сів на широкий диван з покривалом з козячої шкіри і спокійно чекав, мої думки кидалися туди-сюди, досліджуючи дрібниці. У мене все ще не було нічого певного, коли Аніс вийшла з ванної, прикрита лише маленькими білими трусиками. Її оголені груди були рубенсовськими за розмірами. Кімнату наповнив провокаційний аромат жасмину та троянд.
  
  
  Вона зісковзнула поряд зі мною на м'яке покривало, вимкнула лампу, і кімнату залив синій нічник, який світився фосфоресційним світлом. Я легко провів пальцями на великі груди, і вона схопила мене і притягла до себе. Я глянув на неї, і, незважаючи на всі дрібниці, палке бажання, яке я бачив у її очах, не згасло.
  
  
  Я відпустив її і підвівся. Я придушив своє бажання, повільно підійшов до стільця та зняв одяг, спочатку туфлі, потім штани та сорочку. Я поклав Вільгельміну та Хьюго собі під сорочку, яку накинув на штани.
  
  
  Повертаючись до канапи, я «випадково» штовхнув туфлю об двері прямо перед порогом. Потім я швидко підійшов до Аніс, притулився до неї і відчув поколюючий екстаз шкіри до шкіри, бажання, яке розпалювало бажання.
  
  
  Аніс Халден відчайдушно хотіла, щоб її трахнули, це було безперечно, і її тіло піднялося, щоб упіймати моє, коли з її горла вирвався глибокий стогін. Її руки обвилися навколо моєї спини, як затискачі, і вона почала розгойдуватися піді мною дивно поспішним, диким рухом з рішучою енергією значних розмірів. У випадку з Аніс не було ні чудових прелюдій, ні нічого, що могло б підготуватися до чудових моментів захоплення; вона не хотіла чути про тривалі переживання. Її руки навколо моєї спини потягли мене вперед, і вона схопилася, поспішно благаючи кожним рухом досягти піку задоволення.
  
  
  Я мало не кинувся в неї сердито, пристосовуючись до її квапливих, наполегливих рухів. Потім, незважаючи на задихаючий звук її дихання і зосереджену концентрацію моєї пристрасті, я почув це: м'який скрип мого взуття по підлозі. Двері відкрилися. Руки Аніс міцно тримали мене, і вона не зупинилася у своїх шалених поштовхах. Я напружив свої м'язи, перекотився вліво, спробував звільнитися від неї, але вона тримала мене. Я перекотив її по собі і побачив, що очі її розширилися, а рот опустився.
  
  
  'Знову!' - вигукнула вона від несподіваного жаху, але було вже запізно. Я почув два постріли і відчув, як Аніс сіпнулася, коли дві кулі врізалися їй у спину. Я подивився повз неї, коли вони напружилися, груди були підняті, і я побачив, як дуло пістолета прибирають з дверного отвору, потім я почув кроки, що біжать.
  
  
  Я скинув із себе Аніса і побіг до дверей, по дорозі схопивши Вільгельміну. Зовсім голий я підійшов до сходів і побачив дві фігури, що вибігали з парадних дверей: одна була одягнена в білий костюм, а інша - висока, смаглява, з голими грудьми та лисою головою. Я залишився на верхній сходинці не через свою наготу, а тому, що знав, що вони підуть у темні звивисті вулиці ще до того, як я дістануся до дверей.
  
  
  Я повернувся і зайшов до кімнати, де Аніс Халден лежала животом на козячих шкурах. Дві великі червоні плями поширилися на її спині і стали одним цілим. Я повернув її і побачив, що вона ще жива. Повіки її тремтіли, не відкривалися повністю, а губи видавали ледь чутні звуки. Я нахилився над нею, щоб уловити вимучені слова.
  
  
  «Згори в пеклі!» - Видихнула вона, підвівши голову на півдюйма. Потім, з останнім тремтінням, вона впала і лежала нерухомо, гарне, неживе тіло. Я одягнувся і пішов, не озираючись, гірким присмаком у роті.
  
  
  Тепер усі ці дрібниці зійшлися докупи. Вбивці призначали для мене свої кулі, і Аніс була частиною плану від початку вже в аеропорту. Тоді я правильно зрозумів, що було в її очах. Це було визнання - передбачуваної жертви. І після того, як я врятував її від так званого нападу, той задоволений погляд, який я відчув у її очах, безперечно був справжнім. Отже, все пройшло за планом. - прогарчав я. Тепер я знав, чому цей м'язистий гігант так легко звалився, тільки-но я вдарив його. Все це було частиною ретельно продуманого плану, щоб підготувати мене до замаху. Але чому? Чи була це стара гра в саудівській версії, де я був жертвою, що нічого не підозрювала, яку вб'ють і пограбують? Мабуть, сказав я собі. Напевно. Я не міг змусити себе прийняти це як належне. Коли я добрався до готелю, я розтягнувся на ліжку і подумав про важливість дрібниць. Без цих дрібниць я був би мертвий зараз, убитий ще до того, як моя місія тут навіть почалася. Невже я справді був випадково обраною жертвою пограбування? Чи десь був зв'язок?
  
  
  Вони утворили дивне тріо: ефектна блондинка-шведка, невисокий, пухкий, смаглявий чоловік і м'язистий, лисий, смаглявий велетень. Але це була чужа країна, країна, де дивне було звичайною справою, а тільки звичайне було незвичайним.
  
  
  Я все ще думав про це, засинаючи під лопатями стельового вентилятора, що повільно обертаються.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  
  В аеропорту мені повідомили, що рейс 443 з Медини прибуде із запізненням на 15 хвилин, і я пробирався крізь суєту залу прильоту, яка була така типова для цієї дивної країни.
  
  
  Арабський вождь сидів поруч із своїм озброєним охоронцем з автоматом і кинджалом із перламутровою рукояттю. Двоє американських нафтових промисловців, безпомилково відомі на вигляд і поведінку, як шейх пустелі, сиділи навпроти вождя, одягненого в бурнус. Жінки у вуалі у хайках ковзали поряд із європейськими жінками. Кафтани та Christian Diors, бомжі та Balmains, транзисторні радіоприймачі та молитовні килимки; і все було пов'язано дивним, нереальним чином.
  
  
  Я знайшов місце біля великого вікна з видом на злітно-посадкові смуги, і поки я спостерігав, як злітають і приземляються літаки, реальність зникла, і я повернувся до непоказного офісу в Дюпон-Серкл у Вашингтоні, спостерігаючи за кроком Хоуком і навіть не пережовуючи його . зазвичай незгоріла сигара.
  
  
  Якщо Хоук так ходив, я знав, що він дуже стурбований. Його худе, обвітрене обличчя, здавалося, змінилося, і він більше схожий на менонітського проповідника, що споглядає зло гріха, ніж на проникливого, спритного, блискучого директора AX.
  
  
  «Я не знаю, що й думати, Нік, – сказав він. «Я просто не знаю, що й думати. Мені набрид весь цей брудний лайновий бізнес. Я почуваюся відданим, і, чесно кажучи, мені боляче».
  
  
  Я знав, наскільки це боляче старому джентльменові. І справа не тільки в тому, що він керував добре керованим бізнесом, високоефективним шпигунським агентством, а й тому, що всі його ключові люди були відібрані вручну внаслідок багаторічних тренувань та роботи. Крім того, нелояльність - це слово, яке Хоук насправді не розумів, ставлення настільки виходило за межі його розуміння, що він ніколи не міг зрозуміти це у своїх власних людях. Я спробував заспокоїти його замість своїх звичайних дратівливих уколів.
  
  
  Я запитав. - «Чому ти такий нещасний, перш ніж дізнаєшся, напевно, що це правда?»
  
  
  «Бо того, що я знаю зараз, більш ніж достатньо, щоб зробити мене нещасним, чорт забирай», - гаркнув він у відповідь. «Боже, ти ж знаєш Фреда Денверса. Ви працювали з ним. Ви знаєте, як довго він працює з AX.
  
  
  Я кивнув головою. Фред Денверс був старший за інших агентів AX, одружений і мав дітей в Америці, він був одним з перших чоловіків, найнятим Хоуком, коли була заснована AX.
  
  
  «Денверс вже багато років перебуває у цій пустелі, – продовжив Хоук. «Він створив чудову мережу інформаторів та знайомих. У Південній Європі, Північній Африці та Близькому Сході мало що відбувається, чого він не знає. Політичні кроки, військові зміни, пересування військ, плани вбивств, таємні перевороти - що завгодно, і Фред Денверс, який щойно прибув до Саудівської Аравії, в курсі. Ця країна є регулярним транзитним пунктом для важливої інформації, і ми, звичайно ж, використовували її для надсилання повідомлень та інформації поза звичайними каналами».
  
  
  "А тепер все пішло не так", - прокоментував я, спостерігаючи, як стискається рот Хоука.
  
  
  "Дуже неправильно", - сказав він. «Плани, які ми будували, впали. Секретна інформація потрапила до чужих рук. Деякі ходи було заблоковано, бо хтось дізнався про це».
  
  
  «Вважаю це все, що пережив Фред Денверс, - сказав я. "Але ви знаєте, що такі речі можуть бути результатом всіляких обставин". Яструб пронизав мене пронизливим поглядом, і я зіщулився. «Чорт візьми, Нік, - відрізав він, - якби я був певен, якби я мав хоч якийсь доказ, мені б не довелося відправляти тебе туди, щоб розібратися в цій справі».
  
  
  "Так, сер", - м'яко сказав я. Хоук підійшов до свого столу і сів за ним, його сірі, мов сталь, очі дивилися на мене з-під глибокого насупленого погляду.
  
  
  "Нещодавно ми випустили контрафактний матеріал", - сказав він. "Ми передали його Фреду Денверсу звичайним способом".
  
  
  "І це виявилося там, де не повинно бути", - закінчила я за нього фразу. Він відкинувся назад і раптово виглядав стомленим і сумним.
  
  
  "Все закінчилося саме так, як ми думали", - сказав він. Потім я дійшов висновку, що більше не можу вибачатися за себе. Нік, я не можу дозволити собі розкіш дивитися в інший бік у цьому кріслі – ні на свіжого Фреда Денвера, ні на себе, ні на когось». Він промовчав, виглядаючи замкнутим, потім продовжив тим самим діловим, знайомим тоном без жодних емоцій.
  
  
  "Йди і дізнайся, що відбувається", - наказав він. «Мені потрібні факти, факти! Якщо це не Фред Денверс, дізнайтеся, хто це чи що це таке. Десь великий витік. І якщо Фред Денверс - це витік.
  
  
  Він не закінчив фразу, але я знала, що він мав на увазі. Якщо Фред Данверс був витіканням, якщо він вибрав неправильну сторону, тоді я мав зробити необхідні кроки. Я міг би відправити його назад до Вашингтона, або, якби це було неможливо, було б мінімум питань щодо його смерті. Я згадав, що Хоук сказав давним-давно: «Хороший поліцейський, який веде себе не так, як собака, небезпечний для овець. Він завжди буде вбивцею овець, цього ти ніколи не позбудешся. Ви повинні або тримати його під замком, або позбутися його. У будь-якому випадку він є ризиком, а не безпечним активом». Тільки заради Хоука я сподівався, що Фред Денверс не став зрадником.
  
  
  На цьому моя розмова з Хоуком закінчилася. Він дав мені мої підроблені посвідчення на Теда Вілсона, імпортера, і мене відправили, і Денверс був повідомлений про моє прибуття. Якби цій людині не було чого приховувати, він був би більш ніж щасливий прийняти мене. Якби він мав не чисте сумління, він міг би відчути неприємний запах. Денверс не був дурнем; він знав, що мене не відправляють кудись без особливо вагомої причини.
  
  
  Мої думки раптово перервали гучномовці аеропорту: "Рейс 443 з Медини зараз прибуває до виходу 2", - сказав жіночий голос, і потім оголошення було повторено.
  
  
  Я встав, підійшов до другого виходу і зачекав, поки пасажири вийдуть із літака. Я бачив арабських шейхів із дружинами, кількох іноземних студентів, групу німецьких туристів, кількох вусатих англійців, двох струнких бортпровідниць і, нарешті, екіпаж. Ніякого Фреда Денверса. Мої щелепи напружилися. Звичайно, він міг з якоїсь причини пропустити рейс, але чомусь я знав, що це не так. Не знаю, як я довідався, я просто знав. За кілька хвилин це підтвердилося, коли я повільно відійшов від воріт. Знову задзвонив гучномовець, і цього разу моє ім'я камуфляжу кричали по всьому аеродрому.
  
  
  "Нехай прийде містер Тед Вілсон за інформацією, будь ласка?" - пролунав холодний безособовий голос. «Чи прийде містер Тед Вілсон за інформацією, будь ласка. Лист прибув для нього рейсом 443. '
  
  
  Голос почав повторювати повідомлення, коли я змінив напрямок і пройшов через зал прибуття. Я був приблизно в чверті шляху, коли повз дівчину з валізою і візком для покупок, спіткнулася і впала на мене. Я відбив дві валізи та косметичку і впіймав дівчину на руки. Вона була маленькою, з темними очима та оливковою шкірою, і вона проковтнула від збентеження та болю, коли я підняв її. Багаж був розкиданий всюди, приїхали носії.
  
  
  «Вибачте мені», - вибачилася вона.
  
  
  'Неважливо.' Я посміхнувся до неї. «Мене вражали і гірше». Я збирався переступити через валізи, коли відчув її руку на моїй руці.
  
  
  "Зачекайте, будь ласка", - сказала вона. «Ви впевнені, що не поранилися? Я був би дуже засмучений би я завдала тобі біль».
  
  
  "Я почуваюся чудово", - сказав я. 'Справді.' Я знову почав йти, та її рука схопила мене за руку. 'Чекати. Я дам вам номер телефону, за яким ви можете зв'язатися зі мною», – сказала вона. «Якщо з тобою щось трапилося, подзвони мені. Я застрахована від таких речей».
  
  
  «У цьому немає потреби», - сказав я. "Я в порядку."
  
  
  Я подарував їй ще одну обнадійливу посмішку. Вона завагалася, потім знизала плечима і відпустила мою руку. Я пройшов через носіїв, які забирали її валізи. Коли я підійшов, молодий клерк за довідковим столом, араб у західному одязі, підняв очі.
  
  
  «Я Тед Вілсон, – сказав я. «У вас є для мене лист, який прилетів рейсом 443». Він подивився на мене трохи здивовано, а потім насупився. «Але містер Вілсон щойно взяв листа, сер», - сказав він.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  
  Моя кров стала крижаною, мій камуфляж розірвався.
  
  
  "Містер Вілсон щойно взяв цей лист?" – повторив я.
  
  
  "Так, сер", - сказав молодий слуга, тепер він виглядав серйозно та стурбовано. «Він показав мені посвідчення особи. Виникла помилка?
  
  
  'Абсолютно!' – сердито сказав я. 'Як він виглядав? Куди він подівся?
  
  
  "Товстий чоловік у білому костюмі", - відповів слуга. "І він просто пішов через головний вхід". Він кивнув головою.
  
  
  Я обернувся і побачив, що двері все ще відчиняються, а "містер Вілсон" йшов. Коли я підійшов до дверей, що оберталися, я озирнувся через плече. Дівчатка не було, але валізи все ще були розкидані, як я й гадав. Вона використовувала маневр, що відволікає, щоб дати комусь ще час ознайомитися з інформацією, показати підроблене посвідчення особи і забрати лист.
  
  
  Мене осяяло, що тут діє дуже просунута організація. Я не був випадковим туристом, якого підібрали Аніс Халден та її друзі. Тепер це було ясно. Вони знали про моє прибуття досить давно, щоб зробити посвідчення особи. Все це було ретельно підготовлено та ретельно виконано. Хтось безперечно не хотів, щоб я розслідував справу Фреда Денверса. Можливо, це сам Фред Денверс?
  
  
  Я вийшов через двері, що оберталися на тротуар, де миттю побачив білий костюм за кермом англійського форда, який з вереском проносився повз з вереском покришок. За кілька ярдів звідти авіакур'єр вимкнув двигун свого мотоцикла «Хонда Хок».
  
  
  «Вибач, приятель», - сказав я, постукаючи Вільгельміною йому за вухом і опускаючи його на підлогу.
  
  
  Я застрибнув у сідло, прискорився, і мотоцикл із ревом рвонувся вперед, як розлючений жеребець. Я пробирався крізь юрби людей, ослів, верблюдів та автобуси, сповнені паломників.
  
  
  «Форд» був неподалік мене через щільний рух транспорту. Він раптом помахав рукою і зрізав провулок. Я пішов за ним і побачив, що на цій вулиці було значно менше машин, і він поїхав швидше. Я широко відкрив дросельну заслінку Honda і глибоко нахилився, коли ми завернули за інший кут. Водій побачив мені зараз; він робив повороти на двох колесах, дотримуючись околиці міста, але прямуючи на північний захід до узбережжя. Коли ми виїхали з міста відкритою дорогою, я міг би обігнати його, але точно не зміг би зіштовхнути його з дороги з мотоциклом. Крім того, він кудись збирався, і я хотів подивитися кудись. Можливо, у цьому листі були всі необхідні мені відповіді. У мене була така думка. Лист зайняв місце Фреда Денверса, і це могло означати будь-що, але точно нічого хорошого.
  
  
  Я відчув запах Червоного моря з його надзвичайно високою солоністю, а потім побачив плоску, туманну воду в спекотному ранковому сонці. «Форд» звернув на путівець між двома піщаними дюнами. Я стежив за ним більше по хмарі пилу, ніж на вигляд. Дорога вела прямо до берега. Коли водій підійшов до твердого піску пляжу, він повернув машину і поїхав по хвилях, що набігали. Я залишився на його хвості і побачив маленький човен за сотню ярдів від берега; човен із підвісним мотором. Я побачив у ньому м'язистого коричневого гіганта з лисим черепом, що блищав на сонці.
  
  
  "Форд" різко зупинився. Людина вискочила з машини і побігла до води, і я почув, як підвісний двигун запрацював. Я загальмував Хонду, посипаючи піском під заднім колесом. Чоловік тепер увійшов у море; він був у воді майже до пояса, і човен йшов до нього. Очевидно, це було швидко похилий дно, яке дозволяло плоскодонці наближатися до берега. Я кинувся у воду так, що бризнула піна. Я бачив, як цей чоловік повернувся до мене, потім глянув на човен. Він, мабуть, дійшов висновку, що матиме справу зі мною, перш ніж човен зможе дістатися до нього.
  
  
  Він ступив уперед по груди у водах Червоного моря, і коли я підійшов до нього, він незграбно зробив випад своєю короткою рукою. Я нахилився, схопив його за руку і розгорнув. Але його коротке кремезне тіло мало силу бика; він пірнув під воду, і мене перекинуло через його голову.
  
  
  Я проковтнув трохи води Червоного моря, закрив рота і підвівся, щоб подихати. Чоловік у білому костюмі знову підійшов до мене, але цього разу я витяг руку з води і вдарив її в око швидким лівим хуком. Він спіткнувся і впав, і вода зімкнулась над його головою. Я пірнув за ним, але він відскочив і ухилився від мого стрибка. Я підвівся подихати повітрям і побачив, як він пливе в глибшу воду, а тепер я побачив човен менш ніж за чотири метри від мене.
  
  
  Лисий велетень направив човен прямо на мене з двигуном, що шалено працює. Я пірнув на дно. Шлюпка промайнула на кілька дюймів наді мною. Вийшовши на поверхню, я побачив, як човен повернувся і розвернувся.
  
  
  Тепер у мене в руці була Вільгельміна. Я вистрілив у лисого, але човен танцював на повній швидкості, і я схибив. Я вилаявся, коли побачив, як гігант зісковзнув униз, зробивши його майже неможливою метою.
  
  
  Я засунув Вільгельміну назад у кобуру і пірнув, коли човен знову помчав прямо на мене.
  
  
  На цей раз я відчув скрегіт лопатей гвинта, які мало не потрапили в мою спину. Я негайно підвівся і знову вийняв Вільгельміну. Битися проти човна з підвісним двигуном було небезпечною справою. По-перше, скоро я втомлюсь, один прорахунок - і я буду розчавлений.
  
  
  Але тепер велетень сховався на дно шлюпки, лише зрідка стежачи за мною поглядом. Я намагався більше не цілитися в нього, але пробив дві акуратні дірки, розташовані поруч один з одним, у човні нижче за ватерлінію. Човен затанцював і звернув, знову повернувшись до мене.
  
  
  Я почекав мить, потім пробив ще дві дірки в корпусі впритул один до одного. Я міг уявити собі воду, що ринула. Це були тільки маленькі дірки, але їх було чотири, і вам не потрібна така велика дірка, щоб потопити човен. Човен різко повернув праворуч, і я стояв і уважно дивився, готовий пірнути, як тільки я побачу наступний крок гіганта. Але шлюп розвернувся і повним ходом попрямував до берега. Я почув крик людини в білому костюмі, суміш здивування та гніву. Він кричав. - 'Повернися! Повернися, чорт забирай! Не залишай мене одного!' Але шлюпка пливла прямою, з гігантом на дні. Це був поспішний відступ, щоб не потонути та не зіткнутися з обстрілом. Він міг піти досить далеко, перш ніж йому довелося б вистрибнути з човна, але я мав під рукою чоловік у білому костюмі, а в нього все ще був лист.
  
  
  Він перестав кликати човен і повернувся до мене, стиснувши зуби і дивлячись на мене. Раптом він почав повільно йти до берега. Я легко наздогнав його, поки він йшов по воді до пояса.
  
  
  «Цього достатньо, – сказав я, махнувши пістолетом. "Дай мені цей лист".
  
  
  Я бачив, як він поліз у мокру кишеню і витяг конверт. Потім, перш ніж я зрозумів, що він робить, він кинув конверт у море. Я бачив, як конверт ударився об воду, на мить поплив, а потім потонув. Людина знову попрямувала до пляжу і до «Форда», думаючи, що я пірну за листом і відпущу його. Але я поклав цьому кінець. Я прибрав Вільгельміну, пішов за ним і впіймав його у воді по коліна. Він повернувся, і я погнався за ним. Він із сплеском упав. Я відразу схопив його, підняв лівою рукою і знову вдарив правою. Він нахилився назад і знепритомнів. Я тримав його голову над водою і дав йому ще один удар правою, що змусив його обертатися; він продовжував плавати на животі.
  
  
  Я побіг туди, де зник лист, і пірнув на піщане дно, що круто спускалося. Я був вдячний за яскраве світло гарячого арабського сонця, яке глибоко проникало у воду.
  
  
  Мені довелося пірнути. Я сподівався, що потік води, що набігає, завадить віднести конверт далі, і мені пощастило. Я бачив, як він лежав на піщаному дні, м'яко погойдуючись за течією.
  
  
  Я схопив конверт за ріг, підійшов і поплив до берега. Коли я відчув землю під ногами, я встав і відкрив промоклий конверт. Млинець! Лист був не надрукований, як я очікував, а написаний від руки чорнилом - чорнилом, яке в основному протікало, роблячи слова практично нерозбірливим. Я швидко прочитав те, що залишалося прочитати, і сказав вголос, читаючи їх:
  
  
  «Скажи Яструбу… всі ці роки… не… щоб позбавити тебе життя… ласкаво просимо… ти вирішив… пробачити». Це все, що я міг розшифрувати. Решта була нерозбірлива, крім підпису: «Фред».
  
  
  Таким чином, Денверс покінчив життя самогубством. Крім цієї інформації, я отримав лише листа, який взагалі нічого не означав. Я був лютий від свого розчарування. Я сунув листа в кишеню і пішов туди, де чоловік у білому костюмі все ще був наполовину занурений у воду. Вилаявшись, я потягнув його на сухий пляж і зірвав з його тіла куртку. Я сів верхи на квадратне пухке тіло і зробив штучне дихання. Я повернув би його до життя, якби міг. Можливо, це було тому, що я був такий злий через зіпсований лист, що він відмовлявся віддати його, або, можливо, щоб отримати від нього інформацію. Я зупинився, і його груди розширились, коли він виплюнув біля галона Червоного моря. Я допоміг йому стати на коліна. Незабаром він почав дихати нормально, і мертвенно-білий колір зійшов з його обличчя. Я бачив, як його погляд повернувся до норми, і мені це було просто потрібно. Я схопив його за сорочку і притиснув тканину до його кадицького яблука, поки його очі не почали витріщатися.
  
  
  "А тепер скажи мені, що знаєш, або я тебе задушу", - прогарчав я. Він побачив вираз моїх очей і зрозумів, що я говорю серйозно.
  
  
  "Я нічого не знаю", - сказав він; його акцент був португальським. "Повірте, я нічого не знаю про те, що було в цьому листі".
  
  
  Я затягнув вузол і він ахнув: «Повірте мені, будь ласка! Я просто працюю, роблю, як мені каже Томас».
  
  
  "Я запитав. - Хто такий Томас?" "Лисий велетень?"
  
  
  Він кивнув між вдихами. Я знову натяг сорочку, і він почав синіти. Я запитав. - "Що було в цьому листі?"
  
  
  'Боляче!' пробурмотів він. 'Я не знаю.'
  
  
  "Чому ти, твій друг Томас і ця дівчина намагалися мене вбити?"
  
  
  «Єдине, що я… Томас і дівчина сказали тебе… вбити…», – видихнув він.
  
  
  "Томас знає про це все, чи не так?" - Сказав я, і він зумів кивнути. В його очах був страх, і я зрозумів, що він каже правду. Я бачив такий страх раніше. Ви вчитеся розпізнавати реальність, і коли ви бачите її, ви також розумієте, що комусь більше неможливо брехати.
  
  
  Цей дурний чоловік був найманцем і нічим більше, гвинтиком, нікчемним службовцем, і тепер я знав ще одну причину, через яку лисий велетень втік. Він знав, що ця людина мені нічого не скаже. Але мені спало на думку думка. Томас і ті, на кого він працював, не знали, чи буде лист розбірливий чи ні. Щодо них, я отримав листа і прочитав усе, і тепер я знав всю історію. Якби цей найманець не міг сказати їм інакше, принаймні зараз. Що б не було в цьому листі, про що б у ньому не говорилося, це було страшенно важливо, настільки важливо, щоб його вбили.
  
  
  Я глянув на чоловіка переді мною. Він був причетний до двох замахів на моє життя, брав участь у вбивстві дівчини. Його боси можуть пощадити його, а я поступлюся їм дорогою. Без нього світ міг би стати лише кращим.
  
  
  Він, мабуть, прочитав цю думку в моєму крижаному погляді, а може, це було просто інстинктивне почуття смерті, яке править усіма тваринами на момент істини. Він видав хрипкий крик, вирвався з рук, і мокра сорочка розірвалася в останньому шаленому пориві сили. Він спробував побігти до форда, але я впіймав його, перш ніж він зробив два кроки. Я розгорнув його, і мій кут кинув його на шість футів у прибій. Я пішов за ним і завдав важкого удару карате по його шиї. Він упав обличчям униз у воду, що покриває його тіло піною. Я пішов, знаючи, що він мертвий.
  
  
  Я зупинився щоб перевірити Ford - побачив наклейку пункту прокату на панелі приладів. Я зрозумів, що машина, мабуть, була орендована під вигаданим ім'ям, перевіряти не варто. Я сів у «хонду», завів двигун і поїхав назад у бік Джідди. Вітер обпікав мені обличчя, і до того часу, коли я дістався міста, мій одяг був практично сухим. Я залишив байк біля аеропорту, знаючи, що власник попередив би поліцію, щоб вона шукала його, і повернувся до готелю.
  
  
  У своїй кімнаті я дістав пляшку бурбона, яку завжди завжди беру з собою. Я роздягнувся, одягнув суху білизну і пив бурбон з льодом, розмірковуючи про те, що сталося, і намагався поєднати деякі частини разом.
  
  
  Ще один погляд на лист більше нічого не показав, але з того, що він містив, було зрозуміло, що Фред Денверс покінчив життя самогубством. Було також ясно, що така людина, як Денверс, не стала б цього робити, якби був інший вихід, якби він не надто глибоко зав'язав. І це мало б бути більше, ніж проста особиста проблема, наприклад, ігровий обов'язок. Як я знав, ділові хлопці можуть бути безжальними, але їм було байдуже, якщо Денверс напише мені зізнання. Їм було байдуже, як довго я шукав і дізнався, що він у боргах.
  
  
  Ні, тут смерділо іншим огидним підступним запахом. Вчиняючи самогубство, Денверс, безперечно, знав, що це лише питання часу, коли той, з ким він був пов'язаний, зробить це за нього. Але масштаби того, що за цим стояло, тепер працювали на мою користь. Вони мають прийти до мене.
  
  
  Я не сидів і не чекав, поки вони зроблять свій хід. Денверс був мертвий, але я мав адресу будинку на околиці Джидди, і в файлах Ейкса говорилося, що в нього є секретар. Я подивлюсь, куди ведуть ці докази. Але спочатку мені довелося зателефонувати до Хоука. Я допив бурбон, одягнувся і вийшов. За кілька кварталів від готелю я виявив невеликий магазин з телефоном-автоматом.
  
  
  Я попросив Хока. На щастя, лінія була вільною, і мені не довелося чекати, щоб почути його чистий діловий голос. Це був рядок без спотворення мови, тому я говорив завуальовано.
  
  
  «Денверс пішов важким шляхом, – сказав я. "Самостійно".
  
  
  Настала пауза, потім Хоук м'яко сказав: «Зрозуміло». У його голосі був сумний тон.
  
  
  "Я не бачив його", - продовжив я. "Я був дуже зайнятий". Це, похмуро подумав я, було чудовим описом замаху на мене із застосуванням куль і моторного човна, в той час як моє прикриття було на шматках.
  
  
  "Схоже, це те, що ми очікували", - сказав я. «Лист, призначений мені, не був доставлений належним чином».
  
  
  Яструб закашлявся. "Я чекаю, що ви продовжите", - сказав він. «Ви тепер запам'ятаєте… Уіллард Егмонт, англійська розвідка».
  
  
  Він залишив усе як є, знаючи, що мені нічого не треба чути, і ми повісили трубки. Я згадав Уілларда Егмонта та інцидент зі шпигунством, у який він був замішаний. Він був хорошим співробітником британської розвідки в Гонконгу і покінчив життя самогубством рік чи два тому, і цього несподіваного вчинку так і не було знайдено жодного пояснення. Подейкували, що його ось-ось викличуть для допиту, але на момент його самогубства це були лише невиразні чутки. Події, які не пов'язані з цим? Можливо. Можливо ні. Хоуку, очевидно, також було цікаво. Я вийшов із магазину на полуденне сонце. Перш ніж вирушити до будинку, де Фред Денверс жив стільки років, я вирішив зайти в офіс Tour-Guide Trips. Докладніші відомості про Аніс Халден, можливо, принесуть щось цікаве.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  
  Tour-Guide Trips являла собою велику кімнату за вітриною магазину, обставлену стійкою до пояса, шведськими офісними меблями та населеною трьома дівчатами та чоловіком. Це міг бути індієць, індонезієць чи навіть філіппінець – важко сказати. Він мав коричневу шкіру з прекрасними рисами обличчя і вираз очей, який був би рідкістю для гетеросексуалів.
  
  
  Троє дівчат сильно відрізнялися одна від одної, але всі були одягнені в білі блузки і темно-сині спідниці, яку носила Аніс Халден, і, очевидно, це була форма туристичного гіда. Одна з дівчат була невисокого зросту з оливковою шкірою, можливо гречанкою; другий був вищим, але мав невеликі груди, каштанове волосся і непримітне обличчя - англійське, як мені здалося. Третя дівчина була темно-русявою, з широким ротом, акуратно обрізаними губами та плоскими вилицями, як у бельгійської жінки.
  
  
  Але найбільше мою увагу привернули їхні очі. Всі вони були на диво схожі за своїм холодним, відстороненим, якось завуальованим виразом обличчя; такий самий вираз, який я бачив в очах Аніс Халден.
  
  
  Tour-Guide Trips виявився офісом, повним ввічливих відповідей, бездоганних усмішок та абсолютно ніякої інформації.
  
  
  Чи знали вони міс Халден? Так, але вона там більше не працювала. Коли вона пішла? Важко було сказати, можливо кілька тижнів тому. Я згадав, що в цьому випадку вона не змінила б білу блузу на темно-синю спідницю. Де мені знайти міс Халден? Вони не знали. Хто міг знати? Вони гадки не мали. Хто її найняв? Пан Ібн Хасук сам найняв весь персонал. Вони питали про неї поліцію? Ні, а навіщо їм це? Ні, своєї адреси вона не залишила. Ні, вони її майже не знали. Ні, ні, ні, нічого не знаємо.
  
  
  Я займався боксом з тінню і тримався на відстані зі спритною та шанобливою ввічливістю. Все було круто, спокійно і абсолютно не зобов'язуюче. Наче я запитав про обмінний курс ріалу. Але вони відігнали все надто гладко, і коли я вийшов на задушливу спеку, я вирішив. Оскільки бізнес належав Ібн Хассуку, і він, за їхніми словами, наймав весь персонал, я незабаром відвідаю Ібн Хасуку. Екскурсії з гідом дали мені певний присмак у роті, гірко-кислий присмак.
  
  
  Тим часом мені треба було піти до будинку Фреда Данвера, і я шукав таксі. Мені довелося пройти шість кварталів, перш ніж я побачив одне, на той час моя сорочка прилипла до мого тіла, як липкий папір. Я дав водієві адресу, прямо за містом.
  
  
  Таксі, старий Остін, неохоче закашлявся. Натовпи паломників перегороджували нам шлях, і ми просувалися дуже повільно, поки водій не завернув у провулок, трохи далі ґрунтової дороги.
  
  
  Спека була і там, де великі сади оливкових дерев відокремлювали місто від пустелі. Коли я дивився на це, я думав про Фреда Денверса.
  
  
  Я працював з ним кілька разів або, принаймні, використав його знання та допомогу в двох місіях, і я згадав, що він поводився боязко і сором'язливо, але це було прикриттям для його деякої неймовірної хитрості. Він мав сім'ю в Америці; дружина та дві дочки; його дружина вважала за краще залишитися в Америці, тому що це здавалося сприятливішим для шкільного навчання дітей. Вона відвідувала Данвера не рідше двох разів на рік, і в мене склалося враження, що він майже віддав перевагу такій домовленості.
  
  
  У його досьє не згадувалося про якісь стосунки з іншими жінками. Він здавався типовим кар'єристом певного типу, людиною, яка жила акуратно влаштованим життям. Але тепер його обличчя на мить з'явилося в танцюючих хвилях тепла - приємне, веселе, з маленькими рум'яними вусиками, які надавали йому трохи буйного вигляду, - і я згадав один вечір, коли ми вийшли трохи випити, і як він розглядав кожну жінку, що проходила повз нього. , як він розглядав їх у всіх деталях, а потім майже з презирством відкидав їх.
  
  
  Таксі здригнулося, зупинилося і повернуло мене в справжнє, і я побачив, що ми зупинилися перед окремим кам'яним будинком. Я заплатив водієві, дав йому невеликі чайові, вийшов і подивився на будинок. Він був покритий білою штукатуркою, а дах був прикрашений черепицею у типовому арабському стилі з арочними вікнами та рифленою лінією даху. За будинком був великий лимонний садок.
  
  
  Я спробував ручку вхідних дверей і помітив, що вони рухаються; двері відчинилися. Переді мною була вітальня, оформлена в поєднанні західних та арабських меблів, низьких пуфів, сучасних стільців і верблюдських стільців. Я помітив, що Денверс мав гарний смак до декоративних настінних табличок, але я знав, що якщо в будинку зберігаються секрети, я не знайду їх у вітальні.
  
  
  Я пройшов коротким коридором, кинув швидкий погляд на дуже сучасну кухню, потім перейшов до іншої кімнати, яка, мабуть, була спальнею. Але насупившись, я побачив, що це не спальня Фреда Денверса. Покривала та фіранки були безпомилково жіночними за кольором та стилем. Два невеликі туалетні столики стояли по обидва боки кімнати, розділені широким двоспальним ліжком. На найближчому туалетному столику я побачила колекцію пляшок та банок, eau de colo. туалетна вода, креми для обличчя. Поруч із пляшками була гребінець. Я схопив її і провів пальцями по ній. Два довгі волосся обернулися навколо мого середнього пальця, коли я вставив його в щітку. Я обережно зняв їх і роздивився. Це було світле волосся. Я скачав їх у кулю і кинув у кошик для паперів поруч із туалетним столиком.
  
  
  Я відчинив ящик. Штани, жилети, бюстгальтери заповнили ящик до країв, я засунула його і згадала про довге світле волосся.
  
  
  Я підійшов до другого туалетного столика і побачив майже таку гребінець на маленькій косметичці. Я провів пальцями по кисті і цього разу вийшла з короткими темними волосками, м'якими і шовковистими, виразно жіночими. Світле волосся на одній щітці; коротке темне волосся з іншого.
  
  
  У кутку стояв кошик для білизни. Я відкрив її, знову побачила штани, сорочки та бюстгальтери. Одна стіна спальні майже повністю складалася з розсувних дверей. Я штовхнув її і побачив велику шафу, набиту сукнями, брючними костюмами та тонкими пеньюарами. На підлозі стояли незліченні пари жіночих сандалів та туфель. Я взяв кілька, потім ще й ще. Вони були різними за довжиною та шириною. Я зачинив двері туалету і оглянув кімнату.
  
  
  З Денверсом тут не жила жодна жінка, а дві. Вони не залишалися там, а мешкали там. Одяг, кошик для білизни, сукні вказували не на вечірку у вихідні, а на тривале перебування. Денверс, добрий сім'янин, з дружиною та дочками в Америці, який не спілкувався з іншими жінками, - згідно з досьє. Дуже незвично м'яко кажучи.
  
  
  А де зараз були ці жінки? Куди б вони пішли, якби жили тут із Денверсом? І чому вони пішли? Той факт, що їх тут не було і всі їхні речі, вказував на те, що вони, мабуть, поспішали. Але це було лише припущенням з мого боку, крім доказів присутності тут жінок. Більше не було чого припускати.
  
  
  Я був здивований, що подібних речей ніколи не виявлялося. Якби Денверс вів таємне життя, він зробив би це вправно, повністю приховуючи це. Хоук знав своїх людей, знав їхні звички, їхні слабкості, і він навіть не натякнув, що щось подібне може статися з Фредом Денверсом. Його нітрохи не здивувало б, якби він знайшов щось подібне у моїй квартирі. Щиро кажучи, подумав я зі смішком, він був би здивований, якби не знайшов щось подібне. Але всі ці роки Денверс показував зовсім інше обличчя. Мені було цікаво, як це пов'язано з тим, що сталося. Всі? Нічого такого?
  
  
  Я переходив із цієї кімнати в іншу і відчув напад збудження. Це був кабінет зі стіною з книгами, старою металевою шафою для документів та письмовим столом з англійського горіха в кутку. На підлозі лежала ведмежа шкура. Якщо й потрібно було щось виявити, то ця кімната була найбільш сприятливим місцем.
  
  
  На старому столі не було нічого, крім кількох трубок, канцелярського приладдя та кількох закодованих секретних документів AX. Я відкрив ящики картотеки і почав їх переглядати. Я знав, що на перевірку файлів піде годинник, і змирився з цим завданням, коли відкрив нижню скриньку. Я різко відчинив його і зібрався знову закрити, коли побачив блиск металу. Я поліз у відкритий ящик і витяг невеликий металевий циліндр. Я відчинив його, і мені в руку впав рулон плівки. Мій пульс почав інтуїтивно частішати, а потім я почув голос.
  
  
  "Я візьму це", - сказав жіночий голос дуже розмірено, дуже англійською і дуже жіночно. Я повільно обернувся і побачив молоду жінку з дуже великим кольтом 45 калібру в руці. Вона щойно вийшла з шафи в кутку кімнати. Вона тримала пістолет нерухомо, і я відірвав погляд від загрозливого стовбура і побачив м'які зелені штани, лимонно-жовту блузку, задираючу високим гострим грудьми, і зухвале обличчя з кирпатим носом і коротким каштановим волоссям. Очі, які, як мені здавалося, зазвичай були світло-карими, тепер мерехтіли майже чорним в інтенсивній, лютій настороженості. Дві зазвичай м'які чуттєві губи, що відкрилися в глибокі ямочки на круглих м'яких щоках, утворили пряму тверду лінію.
  
  
  "Поклади циліндр на стіл і відійди назад", - похмуро сказала вона. Я дозволив собі посміхнутися. Кольт чи ні, вона не ризикнула підійти надто близько.
  
  
  Я запитав. - "А якщо я не робитиму цього?"
  
  
  "Тоді ця штука спрацює", - сказала вона, і її англійський акцент був точним і розміреним. 'І я вас пристрелю.'
  
  
  Я хотів виграти час, знайти вихід, яким я міг би скористатися, щоб вона не прострелила мені голову. Пістолет вона тримала нерухомо, жодних ознак вібрації.
  
  
  'Пристреліть?' – повторив я. "Як ти думаєш, хто я, люба?"
  
  
  «Я знаю, хто ви і чому ви хочете цю плівку. Ти один із них. Поспішай, поклади її на стіл. Дій.
  
  
  Я знизав плечима і поклав циліндр із плівкою на стіл. Коли я подивився на дівчину, я зрозумів, що вона добре вписується в зразок дівчат-гідів. Вона була молода, гарна, іноземка. Лише очі були іншими. Вони були напруженими, а не крутими. Вони відчиняли речі, не приховували.
  
  
  Я запитав. - 'Хто ти?'
  
  
  "Це не твоя справа", - парирувала вона. "Припустимо, я подруга Фреда Денверса".
  
  
  Я важко зітхнув. - "Схоже, у Фреда Денверса було багато подруг", - сказав я. "Ви одна з двох, хто мешкав тут ... в іншій кімнаті?"
  
  
  Вона звузила очі, і в міру наближення в них спалахнуло чорне світло. "Заткни свій брудний рот", - прошипіла вона. Я глянув на її руку з пістолетом, і пістолет не зрушив ні на дюйм. У гніві вона була надзвичайно приваблива. Тепер її груди сильно випирали в лимонно-жовтій блузці через її глибоке дихання.
  
  
  "Відійди від столу", - сказала вона. "Встань у кутку, чорт забирай!" Вона вказала на інший кут, і раптом я майже посміхнувся.
  
  
  "Скоро ти скажеш мені лягти на підлогу обличчям вниз", - сказав я.
  
  
  Її очі стали круглими. «Чортовично хороша ідея», - огризнулася вона. «Зроби це, старий, і швидко. Он там, на землі.
  
  
  "У мене багато ідей", - прогарчав я. Я підійшов до кута, біля краю ведмежої шкіри, і ліг животом на підлогу. Краєм ока я побачив, як вона кинулася до столу і забрала циліндр із плівками.
  
  
  "Лежи і не рухайся, і все буде в порядку", - попередила вона, на секунду направивши на мене пістолет, а потім швидко пройшла килимком. Я міг би вихопити Вільгельміну і вистрілити в неї шість разів, але це було останнє, чого я хотів. Мені потрібна була інформація від неї, можливо, відповіді, ким би вона не була.
  
  
  Я бачив, як вони кинулися до дверей. Мої руки були розкинуті долонями на підлозі, де я впав на край ведмежої шкіри. Вона була майже біля дверей, але все ж, спиною до мене, на хутрі, коли я схопив м'яке хутро і смикнув щосили. Килимок вислизнув з-під неї. Її ноги злетіли вгору, коли вона впала навзнак.
  
  
  Вона ахнула від подиву, і я підвівся і вже йшов до неї, перш ніж вона впала на землю. Я пригнувся до неї, і від бавовни по зап'ясті пістолет з гуркотом відлетів. Я схопив її за руку і збирався підняти, коли вона здивувала мене хваткою дзюдо, і я полетів боком у повітрі. Але замість того, щоб відпустити її руку, я потяг її з собою. Вона закричала від болю, коли ми разом приземлилися на підлогу, сплітаючись руками та ногами.
  
  
  "Брудний ублюдок!" - Вигукнула вона, простягаючи нігті до моїх очей. Я пригнувся і відкинув її назад, сильно штовхнувши її в плече. Вона спробувала вдарити мене ногою між ніг, коли я пішов за нею, і я обернувся боком, щоб зловити удар ногою на стегно. Вона боролася, як тигриця, звиваючись і пірнаючи, але я простяг обидві руки, схопив її за кісточки і притяг до себе.
  
  
  Лимонно-жовта блузка вислизнула з її штанів, оголивши кремово-білу ділянку живота та спини. Я повернув її і грубо жбурнув на підлогу, і вона скрикнула від болю, коли її голова вдарилася об підлогу. Вона спробувала підняти руку, але тепер вона була в руках. Я підняв її руку вгору та назад і розгорнув. Цього разу вона справді закричала від болю.
  
  
  "Якщо не заспокоїшся, я її зламаю", - сказав я. «Я хочу отримати кілька відповідей та переконатися, що це правда. Хто ти?' Я побачив, як вона стиснула рота, і підняв її за руку. Вона кричала та махала ногами від болю.
  
  
  'Хто ти?' – повторив я. "Це не гра, мила". Я знову потяг її за руку, і вона знову закричала.
  
  
  «Джуді… Джуді Мітчелл», - видихнула вона, скидаючи сльози болю. Я знав це ім'я з досьє Фреда Денверса.
  
  
  "Ви секретар Фреда Денверса?" – здивувався я. Вона не відповіла; сльози змінилися суворим ненависним поглядом. "Отже, ти в цьому випадку з ним", - сказав я.
  
  
  "Я ні в чому не беру участі" - огризнулася вона. Циліндр із плівкою лежав на підлозі за кілька дециметрів від нас. Я вказав на нього головою. - "Тоді навіщо тобі це?"
  
  
  "Це моя справа". Вона глянула на мене. "Навіщо тобі це потрібно? Ви ще не зробили достатньо? Він мертвий. Ви більше нічого від нього не отримаєте».
  
  
  Безпомилкова щирість у її голосі змусила мене інакше поглянути на дівчину. Я послабив хватку на її руці. "Послухайте, може, ми обоє помилялися", - ризикнув я. "Може, нам варто поговорити про це тихо".
  
  
  Її очі заблищали. "Хороша ідея", - відповіла вона. "Якби ти перестав намагатися відірвати мені руку".
  
  
  Я тільки трохи послабив хватку на її зап'ясті, коли вона вдарила мене п'ятою по кісточці, і гострий біль, що коле, змусив мене закричати. Я автоматично підняв ногу, і вона відсахнулася від мене, пірнаючи за пістолетом. Я кинувся за нею, збивши її з ніг, коли кольт був за кілька дюймів від її пальців, і вона почала дряпати підлогу, намагаючись дістатися до нього. Я повернув її і вдарив відкритою долонею, змусивши її закружляти. Я схопив її коротке каштанове волосся і вдарив її головою об дощату підлогу.
  
  
  «Чорт забирай», - вилаявся я. «Ти ж як кішка, чи не так? Я намагаюся тобі допомогти. Я з AX. Це тобі щось говорить, чорт забирай?
  
  
  Деякий час вона лежала нерухомо, її мерехтливі карі очі дивилися мені в обличчя. Потім раптовим ривком вона спробувала вирватись і засунула своє коліно між моїх ніг. "Я в це не вірю", - прогарчала вона. «Ти один із них, чорт забирай».
  
  
  Я знову кинув її на землю, і вона закричала.
  
  
  "Якби ви були з AX, вам не довелося б приходити сюди винюхувати", - сказала вона, майже схлипуючи. «Тоді ти дізнаєшся про всю кляту історію з того листа, який він тобі написав. Я сама взяла його до літака».
  
  
  "Вони першими отримали цей лист", - сказав я. "Коли я його дістав, читати було вже нічого". Її очі знову глянули на мене, і вона раптово спохмурніла, намагаючись вирішити, вірити мені чи ні. Її очі справді були дуже світло-карими, як лісові горіхи. Вона все ще хмурилася, все ще намагаючись ухвалити рішення, коли я почув, як перед дверима під'їхала машина, а за мить грюкнули двері.
  
  
  "У нас гості", - прошепотів я, закриваючи їй рота рукою. Я відпустив її, кинувся до вікна, підвівся поруч і визирнув. Я побачив чотирьох чоловіків, що йшли до вхідних дверей. Вони були одягнені у просторі штани, з короткими розстебнутими жилетами, що звисали на голі груди, як у лисого велетня, але його серед них не було. Вони зупинилися і тихо поговорили один з одним, потім двоє пішли до задньої частини будинку. Два плюс два, одразу подумав я, з погляду захисту. Джуді Мітчелл подивилася на мене зляканими очима. "Хто вони?" - Пошепки запитала вона.
  
  
  «Чотири чоловіки», - сказав я. “Я більше не знаю. Тепер у тебе проблема. Може вони з AX, і ви мали рацію щодо мене. Але, мабуть, я сказав вам правду, і ви думали, що я належу саме до них. На чиєму боці, люба?
  
  
  Вона встала з палаючими очима. - "Я не знаю, чорт забирай, чому", - сказала вона все ще дуже стримано, - "але я на твоїй стороні". Я взяв рулон плівки, поклав у кишеню та взяв кольт у руку.
  
  
  Я запитав. - "Я спитав. Невже тут немає підвалу?"
  
  
  "Ні", - сказала вона.
  
  
  Я запитав. - "Чи є шлях до задніх дверей?"
  
  
  "Так, я покажу тобі".
  
  
  Я відтяг її назад і приклав палець до її губ. Я прошепотів. "Жди".
  
  
  Я стояв з Джуді Мітчелл біля дверей кімнати, слухаючи, як пара увійшла через передні двері, а двоє інших – через задню. Коли вони зібралися, сталася коротка приглушена сварка, ймовірно, у залі.
  
  
  "Ззаду нікого немає", - почув я слова одного з чоловіків. "Ми повинні почати шукати".
  
  
  Я сказав Джуді. - 'Тепер!''Нало тікати. Вони нас почують, але ми нічого не можемо з цим поробити». Я вже розробив план; це зажадало великої удачі та точного часу, але ми мали перевагу, і це мало спрацювати. Принаймні ми виберемося з дому, що було першим важливим кроком. Усередині ми опинилися б у пастці, і вони могли б тримати нас під перехресним вогнем.
  
  
  Маленька кругла дупа Джуді випирала попереду мене коридором і огинала кут бокового коридору. Я чув позаду нас збуджені крики, а наші кроки луною лунали по хаті. Джуді стояла біля задніх дверей, щоб відчинити її, і я кинувся до дверей повз неї, так що ми разом вилетіли і приземлилися серед лимонних дерев. Лимонні дерева ростуть, поки вони не торкнуться один одного і не переплетуть свої гілки, утворюючи щільний навіс над землею. Ці дерева були винятком. Їхні зелені стовбури піднімалися на фут або два, і тут гілки розходилися майже під прямим кутом, утворюючи зелений килим, поцяткований жовтими лимонами.
  
  
  Я дав Джуді Кольт. «Не стріляйте, поки я не подам сигнал. Я підстрелю двох і ти теж. І в цей момент вона відкинула мій гарний план у відро для сміття.
  
  
  "Він не заряджений", - тихо сказала вона. «Я знайшла його на столі Фреда, коли шукала плівки. Я схопила його, коли почула, що ви зайшли.
  
  
  «О, чорт забирай», - вилаявся я. «Просто ховайся за це дерево. Швидко! Я підштовхнув її, потім підвівся серед густого листя і ліг серед гілок. Я поклав кольт у кишеню і витяг Вільгельміну.
  
  
  Четверо чоловіків уже вийшли з дому, але зупинилися і вдивилися в прохолодну напівтемряву під лимонними деревами, намагаючись помітити нас. Я глянув крізь гілки на Джуді і побачив, що вона чіпляється за дерево поруч із моїм. Я посміхнувся. Її лимонно-жовта блузка та м'які зелені штани були справжнім камуфляжем.
  
  
  Я чекав, намагаючись змінити свій початковий план, щоб ми вибралися звідси живими. Я спітнів і витер руки об сорочку. Прохолода між лимонними деревами була відносною. Я підрахував, що зможу зробити два постріли до того, як вони встигнуть відкрити вогонь у відповідь. Таким чином, двоє було б убито, а Джуді могла б убити двох інших з кольта. "Якби він був заряджений", - похмуро подумав я. Але тепер мої перші два постріли, хоч би якими точними були, видали б мою позицію, і вони могли притиснути мене, не даючи мені прицілитися. Якби їхні перші постріли в мене не потрапили, можливо, я зміг вистрілити ще однією кулею, яка вб'є третю людину. Але четвертий, безперечно, мене дістане. Якщо моя первісна перевага несподіванки зникне, у них будуть найкращі шанси. Мені потрібна була подвійна доза подиву.
  
  
  Я швидко про це подумав, почувши їхнє обережне наближення. Можливо, шанс був дуже маленький шанс. Я побачив, як вони з'являються переді мною, пліч-о-пліч з пістолетами в руках, обережно просуваючись вперед, зупиняючись після кожного кроку.
  
  
  Я повільно підняв руку, націлився на двох найближчих, почекав, поки вони на мить сховаються за листям, і коли вони знову з'явилися віч-на-віч, я вистрілив. Я повернув «Люгер» короткою прямою від першої людини до другої, підстреливши їх обох, перш ніж вони встигли глянути вгору. Але, як я вже знав, двоє інших одразу звернули на мене увагу. Їхні перші постріли просвистели крізь листя у моєї голови.
  
  
  Я скрикнув, упав із гілки на землю, на живіт. З напруженими руками та плечима я приземлився і відчув забій. Я лежав стискаючи пістолет у простягнутій руці. Я лежав нерухомо і чув, як двоє чоловіків біжать до мене. Саме тоді Джуді допомогла мені, не знаючи про це. Вона випустила короткий переляканий крик, і двоє чоловіків зупинилися біля моїх ніг, щоб пошукати її серед дерев. Це була така необхідна додаткова секунда, якою я з вдячністю скористався.
  
  
  Я стиснувся і перекинувся, вдаривши обох по кісточках і вистріливши одночасно.
  
  
  Обличчя одного з чоловіків вибухнуло червоним водоспадом. Інший, вистрілив потрапивши у м'яку частину мого плеча. Я відчув гострий біль від плоті, що розривається, і теплий потік крові. Але в нього більше не було шансу, бо Вільгельміна знову вистрілила, і він упав горілиць і впав неживим.
  
  
  Я встав і подивився на дерева і покликав Джуді. - "Ти збираєшся сидіти там цілий день?" Вона наполовину зісковзнула, наполовину впала з гілок, упала і глянула на мене широко розплющеними очима.
  
  
  "Я думала, ти мертвий", - зізналася вона.
  
  
  Я посміхнувся їй. - 'Вони теж.' "Куди ми йдемо зараз?" Але вона побачила червону пляму під моєю курткою і широко розплющила очі. - "Тебе поранили!".
  
  
  «І це страшенно боляче», - сказав я. "Це буває при пораненні".
  
  
  «Поїдемо, поїдемо до моєї квартири», - сказала вона. «Я припаркувала свою машину приблизно за п'ятдесят метрів, сюди прийшла - пішки». Вона взяла мою руку, щоб підтримати мене, і я посміхнувся до неї.
  
  
  «Дякую, – сказав я, – але я ще не готовий. Ви біжіть так швидко, як ваші ноги можуть нести вас». Вона кинула на мене обурений погляд і пішла геть, її груди весело танцювали. Було щось дуже привабливе в її зухвалій поведінці, але я зрозумів, що майже нічого не знаю про її причетність до цієї справи, за винятком того, що вона була секретаркою Фреда Данверса.
  
  
  На її машині, блакитному «фольксвагені», ми мовчки їхали піщаними путівцями до міста. Її квартира знаходилася в новому кварталі Джидди, що виходив на Влігвельдвег. Квартира була сонячною та приємно обставленою, з низьким широким диваном та великою кількістю товстих подушок та маленьких арабських килимків, які лежали на підлозі у великій вітальні. Позаду кімнати я побачив спальню та кухню. Джуді пішла у ванну і повернулася з бинтами, ватою та антисептичними бинтами. Вона ножицями відрізала рукав моєї сорочки, коли я зняв куртку. Я стягнув сорочку, що залишилася, і дивився, як вона промиває рану. Куля пройшла через моє плече, не завдавши значної шкоди, і рана була швидше болісною, ніж серйозною. Джуді вміло перев'язала мене. "Працювала медсестрою в Ланкаширі", - сказала вона, помітивши мій захоплений погляд.
  
  
  Коли вона відступила, щоб подивитися на свою роботу, її погляд впав на мої широкі груди.
  
  
  "Ви дійсно Нік Картер", - оголосила вона. «Фред розповів мені про деякі речі, які ви зробили. Їх могла зробити тільки людина такого додавання.
  
  
  Я міг би сказати щось про її статуру, але стримався. Поки вона перев'язувала мене, її груди постійно ніжно торкалися моїх грудей та руки.
  
  
  Я встав і допоміг їй навести лад. Вона перекинула мою куртку через стілець через кімнату, я підійшов і дістав із кишені рулон із плівкою. Його там не було, і я випростався, мене охопив гнів. Я пройшов через кімнату, коли Джуді вийшла з кухні. Я схопив її та кинув на диван.
  
  
  «Давай, – сердито сказав я. «Я не знаю, в яку гру ти граєш, лялечка, але на твоєму місці я її припинив би».
  
  
  "Ти завдав мені болю", - заперечила вона. 'Я не розумію що ти маєш на увазі.'
  
  
  "Плівки", - прогарчав я. 'Де вони?'
  
  
  "Це... ти, мабуть, втратив їх у бійці в саду", - припустила вона.
  
  
  Я похитав головою. "Хороша спроба, але ні", - сказав я. "Я перевірив свої кишені, перш ніж ми залишили будинок Дена, і тоді вони все ще були в мене". Я потягнувся до верхнього гудзика її блузки і потягнув. Два гудзики відірвалися. "Плівки", - сказав я. "Що ти зробила з ними?"
  
  
  'Що ти робиш?' - Здивовано спитала вона, дивлячись на свою блузку. Я потягнув ще раз, і ще два гудзики розкрилися, оголивши кремові верхівки її грудей у білому бюстгальтері.
  
  
  "Для початку, я зніму цю блузку, дорога", - прогарчав я. «А тепер кажи, інакше я ставитимуся до тебе, як до будь-якої брехливої повії».
  
  
  "Чому ти маєш подивитися ці плівки?" - спитала вона, і раптом на її очі навернулися сльози. «Вони не мають значення. Вони не скажуть вам, хто стоїть за цією справою. Вони не дадуть відповіді ні на що, що ви хочете знати».
  
  
  Я розстебнула решту блузки, і тепер бюстгальтер звільнився.
  
  
  "Плівки", - прогарчав я. Я ще не зовсім впевнений, але я не граю в ігри. Давай плівки. Вона кивнула, сльози текли її щоками, і вказала головою на стіл у кутку кімнати. "У ящику", - пирхнула вона.
  
  
  Я відпустив її, підійшов до столу і відчинив ящик. Циліндр був там, я взяв його та вийняв плівку. Я підійшов до лампи і ввімкнув її, потім глянув на Джуді Мітчелл. Вона сиділа, відвернувши голову, її щоки були вимащені безмовними сльозами. Я підніс плівку до світла і дозволив кадрам повільно ковзати між пальцями. Фільм отримав би перший приз на будь-якому порнографічному фестивалі.
  
  
  Фільм складався зі знятих воєдино кадрів. Фред Данверс і білява дівчина займає складні пози. Ден Денверс з брюнеткою, з тієї ж тканини костюм, з варіаціями. Ден Денверс, якого обидві дівчата обслужили у гарному трійничку. Я знову глянув на Джуді. Вона не звела очей. На останній серії знімків Денверс хвилювався білявку, а потім прикладав до неї ручку батога, як підроблений пеніс.
  
  
  Я мовчки згорнув плівку, вставив її в циліндр і підійшов до Джуді Мітчелл. Я поклав палець їй під підборіддя, підняв голову і доторкнутися до неї.
  
  
  Її очі все ще були мокрі від сліз, і раптом вона притулилася головою до моїх оголених грудей і почала ридати від болю.
  
  
  "Я не хотіла, щоб їх бачили", - ридала вона. "Ні ти, ні в АХ, ніхто".
  
  
  «Це були ті дівчата, чий одяг я бачив висить у тій спальні?» Я запитав. - "Вони жили там із ним?"
  
  
  Між риданнями вона кивнула і змогла сказати кілька слів. "Ті та інші", - сказала вона. Нарешті, вона вирвалася і витерла очі. Картина стала прояснюватися, а деякі її частини ставали все жахливішими і бруднішими.
  
  
  "Денверса шантажували", - припустив я, і Джуді Мітчелл знизала плечима.
  
  
  'Я так думаю. Я ніколи не знала, напевно, - сказала вона.
  
  
  Я подумав про Вілларда Егмонта. Його також шантажували? Тож два роки тому він незрозумілим чином наклав на себе руки? І чи був якийсь зв'язок між справою Егмонта і справою Денверса, чи це були дві схожі, але зовсім не пов'язані між собою події? Все це були добрі запитання. Дуже важливі питання. Але я пішов надто швидко. Все, що я знав напевно, це те, що Фред Денверс мав уривок з дуже компрометуючого фільму. "Розкажи мені все, що знаєш, Джуді", - сказав я, сідаючи поряд з нею. "Все, що ви можете знати".
  
  
  "Нічого особливого", - сказала вона, витираючи сльозу з куточка ока. «Я знала, що ці дівчата жили із ним. Ви не можете багато чого приховати від своєї секретарки, особливо коли вона працює з кимось так само тісно, як я з Фредом. Я знала, що він у чомусь замішаний, але ніколи не питала його про це. Я знала, що це була його глибока і темна частина, якою він соромився, навіть боявся, і я не хотіла завдавати йому болю, питаючи його про це. Коли ми дізналися, що ви приїдете сюди, щоби побачити його, він, здавалося, повністю зламався».
  
  
  От і все, подумав я. Денверс, безперечно, здогадався про причину мого візиту.
  
  
  «Ви сказали, що відвезли листа до аеропорту. Ви знали, що там написано?
  
  
  "Ні, воно було запечатане, і він просто послав його мені поштою", - відповіла вона. Я бачив, як її очі затьмарилися при цьому спогаді. – «Я пам'ятаю, що він сказав. «Я збираюся позбутися їх, Джуді. Цим листом. Вони не дадуть мені жити, але я не дозволю їм убити мене. Забудьте про погане, що ви почуєте. Згадайте ті добрі часи, коли ми співпрацювали. Цей лист усе пояснює. Відвезіть його до пілота літака, щоб він особисто доставив його Теду Вілсону, який чекає на мене в аеропорту. Хто знає, якщо я скажу їм те, що написав у листі, вони можуть запанікувати, зганьбити це і залишити мене в живих. Я просто не знаю, що було б так краще. Я не можу дивитися в обличчя людям прямо зараз, Джуді. Вже немає.'
  
  
  Її голос затих. Я подумки склав усе докупи і побачив, у чому Денверс зробив свою помилку. Якби він не сказав їм, що написав усе у листі, вони б не впізнали, доки не стало надто пізно. Але він дав їм останній шанс, і вони, звичайно, скористалися ним, спочатку намагаючись знищити мене, а потім перехопивши листа переді мною. Але залишалося ще багато прогалин, які потрібно було заповнити.
  
  
  "Ви не знали, що я не отримав листа", - сказав я. "Тоді чому ти була в будинку Денверса?"
  
  
  "Я хотіла знищити цей фільм", - сказала вона. «Я бачила його одного разу випадково. Я перевіряла кілька книг у книжковій шафі, а потім фільм упав на підлогу через книжки. Мене так це вразило, коли я побачила це, що мене мало не вирвало. Але я не хотіла, щоб ви чи хтось ще це бачили».
  
  
  "То що в мене тепер є?" - Запитав я себе вголос. «У його листі були імена, місця та мотиви, я в цьому переконаний. Але все, що я знаю, це те, що його шантажували порнографічним фільмом. І це навіть неправильно. Якби він мав фільм, як вони могли б використовувати його проти нього? »
  
  
  "Це була копія", - сказала Джуді. “У них був оригінал. Він сказав це мені. Бідний Фред, бідний, бідний Фред. Його, мабуть, з'їла ця жахлива темна історія. Він міг би вижити, якби вони дали йому спокій.
  
  
  Я запитав. - "Хто вони?" "Ти весь час говориш про них..."
  
  
  Вона безпорадно знизала плечима. "Ті, хто посилав йому цих дівчат", - сказала вона. «Я сказала вам, що ці двоє були не єдиними. Були й інші, ще до цього. О боже, бідний Фред. Вона схопилася і пішла у ванну, і я почув звуки блювоти. Через деякий час вона повернулася з засохлими сльозами та білими щоками під почервонілими очима. Але в неї все ще був чудовий носик і найкрасивіші карі очі, які виглядали змученими. Спостерігаючи за нею, я зрозумів, що вона може допомогти мені у цій справі. Невиразні думки, що пливли в глибині моєї свідомості, які ще не сформувалися, але вже говорили мені в моїй підсвідомості, що мені потрібна дівчина, щоб протистояти цьому темному злу, хтось, хто міг би прикрити мене. Але спочатку мені потрібно було з'ясувати, наскільки глибокі її почуття насправді. Я глянув на її круглі, сумні, хворі очі і дав шанс.
  
  
  "Ви були закохані у Фреда Денверса", - сказав я.
  
  
  Вона глянула прямо на мене.
  
  
  "Не в тому сенсі, в якому ти маєш на увазі", - сказала вона.
  
  
  "Що я маю тоді на увазі?"
  
  
  "Ви маєте на увазі якийсь службовий роман, бос і його секретарка", - сердито сказала вона. «А тепер, коли ви подивилися фільм, ви, мабуть, подумали, що він був старим бабником. Що ж, він не був такий. Між нами все було по-іншому».
  
  
  'Як це було?' - спитав я тим самим тоном.
  
  
  "Фред Данверс дав мені роботу, коли я була емоційно пригнічена", - сказала вона сердито. «Мій наречений загинув в авіакатастрофі, коли Фред був у Англії. Він запропонував мені уникнути цього, забути. А коли я впізнала його краще, то виявила, що він дуже схожий на Роба - мого нареченого. Він був терплячим, ніжним, розуміючим, навіть виглядав як стара версія Роба».
  
  
  "І тому ти закохалася в нього", - холодно сказав я.
  
  
  «Чорт забирай, ти кажеш так, ніби це була брудна справа», - сказала вона, тепер люта. «Він ніколи не чіпав мене навіть пальцем. Це було те, що я тримала у собі. Я маю сумнів, що він колись знав, що я до нього відчуваю. Я зрозуміла його, і це було пеклом знати про це і дивитися на його забави».
  
  
  «Що мені потрібно знати? Що в нього були вечірки із цими дівчатами?
  
  
  "Ти огидний", - сказала вона і схопилася. «Знати, що це розірвало його на шматки, що це дуже захопило його. Коли на нього тиснули, я знала це за його змученим виглядом, безсонними ночами, про які він мені розповідав. Він був знищений! '
  
  
  «Не так багато, щоб він зупинився і розповів нам, – тупо відповів я. І, можливо, я не зовсім грав. Я не зовсім поділяв жіноче співчуття Джуді.
  
  
  «Бездушний!» - Вона кричала на мене. "Це все, про що ви можете думати?"
  
  
  "Ні, я можу подумати і далі", - сказав я. «Я можу думати, що його більше турбував перекручений секс, ніж його країна».
  
  
  Вона налетіла на мене, розмахуючи кулаками, плакала і кричала. «Він був хворий, ти не розумієш? Хворий, хворий! Вона стукнула мене кулаками по грудях. “Ви не хочете зрозуміти. Ти просто хочеш його засудити, чорт забирай!
  
  
  Я приклав руку до її грудей, штовхнув на диван і притиснув. Це було важко, бо вона знову схлипнула. Але вона відповіла на моє запитання. Вона була дуже залучена, і мені було шкода її більше, ніж Денверс. Ми були різні, ця зухвала дівчина і я. Як і більшість жінок, вона була емоційною і я розумів її. Звичайно, можливо, Фред Данверс був хворий. Але навіть у хворих є вільний вибір. Але я не сказав цього Джуді. Вона допоможе мені, я знав це всім, що вона могла зробити, щоб помститися за Фреда Денверса. На даний момент це було все, що я хотів.
  
  
  "Ти хороша дівчинка, Джуді", - сказав я м'яко, і вона подивилася на мене з подивом. - "Ви допоможете мені помститися за Фреда Денверса?"
  
  
  Вона сіла і пильно подивилася на мене. «О, Боже, Так! Просто скажи мені, як і колись».
  
  
  "Я скажу тобі", - пообіцяв я. «Договоримося про зустріч».
  
  
  Вона подивилася на мене широко розплющеними очима і раптом знову притулилася обличчям до моїх оголених грудей. Її руки обвилися навколо моєї талії, і вона притулилася до мене.
  
  
  "О, Боже", - пробурмотіла вона. «Ти змушуєш мене почуватися страшенно безпечно. Ти надійний як дуб».
  
  
  Я посміхнувся і погладив її м'яке каштанове волосся.
  
  
  «Давай, – сказав я. "Відчуй себе у безпеці."
  
  
  Я підозрював, що вона давно не відчувала цього почуття. Я хотів би, щоб це могло бути правдою зараз. Але що ж, доки вона так думала, це було правдою.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  Теплі карі очі, дотик її руки, жорстокий характер, що довів її до сліз, відбивали давно пригнічене бажання, яке вирувало в ній і шукало можливості вийти назовні, як повні груди, які заповнювали бюстгальтер... Але здебільшого вона все ще залишалася невідомою. , жінка запальний характер і сміливість. Джуді Мітчелл, як і раніше, була прихована від мене, від світу і від неї самої, а жінка в ній була прихована вуаллю. Можливо, коли ця справа закінчиться, все буде інакше.
  
  
  "Я рада, що ти хочеш змусити їх заплатити і за Фреда", - сказала вона. «Я боялася, що, як тільки ти дізнаєшся, що Фред мертвий, тобі все буде скінчено».
  
  
  Я похитав головою. "Ні за що, люба", - сказав я. "Я так не працюю".
  
  
  Я не сказав їй, що моєю головною мотивацією не була помста за Фреда Денверса. Вона була рада так думати, тож я залишив усе як є. Судячи з того, що я знав про цю справу, самогубство Фреда Денверса могло бути лише невеликою частиною значно більшої справи. Для Джуді це було всім. Особисто я думаю, що це було набагато більше, ніж простий шантаж.
  
  
  Само собою надання жінок для сексу з наступним шантажем було чимось новим, і я готовий посперечатися, що Денверс не був поодиноким випадком. Те, як мене старанно намагалися вбити, те, як вони використовували жінок у своїх операціях, ретельність, з якою вони намагалися розставити всі крапки над «i» і все приховати, вказувало на щось зовсім відмінне від кількох шантажистів.
  
  
  Я згадав висловлювання Хоука про місце посади Денверса в Саудівській Аравії, яке фактично було брамою для інформації про інтриги в Південній Європі, на Близькому Сході та в Північній Африці. Можливо, Денверс був не єдиним таким діячем.
  
  
  Одне можна було сказати напевно: відбувалося щось важливе, і поки що я бачив лише зовнішню сторону. Щоб потрапити до суті, знайти правильні відповіді, мені довелося розіграти два козирі. По-перше, те, що вони не знали, чи я читав листа; та по-друге Джуді Мітчелл. Вони використали проти мене Аніс Халден. Я б використав проти них Джуді Мітчелл.
  
  
  Джуді почала гриміти каструлями та сковорідками, щоб приготувати їжу, і я вирішив піти в готель, щоб переодягнутися в чисту сорочку. Знята мною сорочка була зіпсована остаточно.
  
  
  "Не відчиняй двері, якщо не впевнена, що це я", - сказав я Джуді. Якби вони знали так багато про Денверс, вони знали про неї і могли б поставити питання, як багато вона знає про них.
  
  
  "Натисніть на дзвінок, і я подивлюся у вікно", - сказала вона.
  
  
  Я вислизнув за двері, помчав у готель і, подумавши, зібрав усі свої речі. Коли я повернувся з багажем, мені довелося посміхнутися, побачивши нахмурене чоло Джуді. Я теж усміхнувся чомусь іншому. Вона переодяглася і тепер була одягнена в хатній халат з розрізом на стегні, який при ходьбі демонстрував довгі гарні ноги, тонкі кісточки і м'яко округлі стегна.
  
  
  "Я думала, ти просто одягнеш чисту сорочку", - сказала вона, обережно дивлячись на мене.
  
  
  "Двоє можуть жити так само дешево, як один", - весело сказав я.
  
  
  'Що небудь ще?' - Запитала вона, холодно дивлячись на мене.
  
  
  "Тут краще, ніж у моєму готельному номері", - сказав я.
  
  
  'І далі?'
  
  
  Я посміхнувся. - "Захист". «Вважай мене своїм сторожовим псом».
  
  
  "А що-небудь ще?" – повторила вона.
  
  
  "Звичайно, ні", - сказав я тоном ображеної невинності. "Сподіваюся, ти не думаєш, що я з тих хлопців, які сприймають такі речі як належне".
  
  
  "І чи думаю я, що так", - огризнулася вона. «Ви, мабуть, не повірили жодному слову, яке я сказав вам про Фреда Денверса і про мене».
  
  
  "Звичайно, повірив", - щиро заперечив я. «Але я не Фред Денверс. Я зовсім інший».
  
  
  Вона довго дивилася на мене. "Так, ви справді інший", - сказала вона нарешті. Потім вона раптом усміхнулася. "Налий мені випити, поки я готую вечерю", - сказала вона, і я зрозумів, що це був перший раз, коли вона засміялася з нашої зустрічі. Її кирпатий ніс зморщився, а очі затанцювали, і вона була наполовину бешкетною феєю, наполовину жінкою і в цілому чарівною. Коли вона йшла на кухню, я дивилася на довгі гарні ноги, що виднілися з-під щілини в хатньому халаті.
  
  
  У Джуді був у шафі гарний англійський джин і сухий вермут, а я приготувала два дуже сухі і дуже холодні мартіні. Вона увійшла до кімнати і згорнулася калачиком на кушетці поряд зі мною. Ми пили і намагалися поговорити про дрібниці, погані речі, але не могли. Те, що сталося, було надто великим, щоб його ігнорувати.
  
  
  "Цей Ібн Хасук, - сказав я, - знав його особисто Фред?" Її відповідь мене здивувала, я чомусь очікував, що вона відповість негативно. Натомість вона сказала: «Так, звичайно». млинець, Нік. Гасук часто запрошував його на вечірки до його маєтку. Воно тут трохи південніше, приблизно за п'ятнадцять кілометрів від Джидди.
  
  
  Якийсь час я думав про це. У мене все ще був цей кислий смак у роті після відвідування Tour-Guide Trips, і я запитав Джуді, що вона знає про цю компанію.
  
  
  «Вони проводять всілякі екскурсії тут, у Джидді, і по всій Саудівській Аравії», - сказала вона, допиваючи келих. «Приємна компанія… чому ти так усміхаєшся?»
  
  
  «Кожна хороша організація має акуратний фасад», - сказав я.
  
  
  "Але вони рекламують своїх дівчаток у газетах по всьому світу", - заперечила Джуді. «У них важче влаштуватися на роботу, ніж стати стюардесою. Якось моя подруга подала заявку, але отримала відмову. Вона збиралася вийти заміж, а їм потрібні лише вільні дівчата, які не мають жодних зобов'язань».
  
  
  "І ніхто не може запитати про них", - розмірковував я вголос.
  
  
  'Що ти сказав?' - спитала Джуді.
  
  
  "Нічого, я думав вголос", - відповів я. “Я хочу, щоб ви туди подали заявку. Це буде першим кроком у нашій кампанії».
  
  
  Вона насупилась. - Як це може допомогти?
  
  
  "Я ще не впевнений", - чесно відповів я. «Але це могло мати пряме відношення до цього. Просто не знаю. Я чув, що Ібн Хасук особисто проводить співбесіду з усіма претендентами. Якщо так, призначте зустріч із ним, і я скажу вам, що ми збираємося робити».
  
  
  Вона встала, знову показала гарну кремово-білу ніжку.
  
  
  "Їжа буде скоро готова", - сказала вона. 'Я голодна.'
  
  
  Я сам зголоднів, і ми швидко і просто пообідали стравою з баранини з шафрановим рисом. Джуді перейшла на арабську кухню. За вечерею я проінструктував її, що сказати, якщо вона подасть заявку на роботу у Tour-Guide Trips. Коли ми закінчили, було темно.
  
  
  Джуді звалилася на кушетку поруч зі мною, нарешті дозволивши собі розслабитися після напруження та хвилювання дня. Її груди ритмічно погойдувалися під облягаючим тілом халата; її ноги були наполовину видно. Здавалося, вона не помічала, наскільки спокуслива. Але я був надто поінформований про це.
  
  
  "Думаю, тобі краще лягти спати, люба", - сказав я, трясучи її за плечі. «Я спатиму тут на дивані. Нічого страшного, він досить довгий та широкий».
  
  
  Вона підвелася, підійшла до дверей спальні і зупинилася. "Чи маю я замкнути двері?" - м'яко спитала вона.
  
  
  Я посміхнувся. - "Чому?" «Якщо я захочу увійти, я завжди можу відчинити двері».
  
  
  «Принаймні ви чесні», - сказала вона. «На добраніч, Нік».
  
  
  "На добраніч", - сказав я, дивлячись, як вона зникає в іншій кімнаті. Вона вагалася на порозі, ніби хотіла щось сказати, але передумала. Я роздягнувся в темряві, не знімаючи трусів і ліг на диван. Як завжди в Джідді, ніч була дуже теплою, але був легкий вітерець, і це дуже допомогло. Нарешті заснув.
  
  
  Я не знаю, як довго я спав, коли відчув, що мою шкіру палило на попередження. Але я привчив себе ніколи не прокидатися від раптового руху, доки не дізнаюся, що відбувається. І тому я лежав нерухомо і трохи розплющив очі, просто знаючи, що я не один у кімнаті. Крізь очі я побачив поруч із собою білу постать, яка повільно набирала форми рушника, обгорнутого навколо тіла.
  
  
  Вона стояла і дивилася прямо на мене. Поки я дивився, вона потяглася, щоб торкнутися моїх грудей. Але коли кінчики її пальців опинилися на долю дюйма від моєї шкіри, вона забрала руку. Нарешті вона опустила руку, встала навшпиньки і пішла. Я почув, як двері спальні тихенько зачинилися.
  
  
  Джуді прийшла помацати моє тіло, скуштувати його, не ївши його, стати на березі моря і не ввійти в нього. Поруч зі мною у темряві стояла не просто гарна дівчина. Там стояло чудове створення бажання та надії, страху та невпевненості. Мені було цікаво, що б сталося, якби я розплющив очі і сів прямо. Я знову заснув, думаючи про можливості.
  
  
  Вранці я прокинувся раніше, ніж вона, одягнувся, поголився і поспішив на ринок до того, як Джуді пішла у Tour-Guide Trips. Враховуючи ефективність, яку я вже відчував за цією темною організацією, був добрий шанс, що вони знали Джуді Мітчелл, секретаря Фреда Денверса. Коли я закінчу її перетворення, вони б її не впізнали.
  
  
  Вона чекала на мене, коли я повернувся і поклав на диван цілу колекцію сумок і коробок. Витонченим жестом я витяг перуку зі світлого натурального волосся, накладні вії та півдюжини банок театрального макіяжу.
  
  
  Я сказав. - "Можу я представити вас Джілл Маніон?" «Знімай цю гарну синю сукню. Ми маємо приступити до роботи». Вона слухняно пішла в спальню і повернулася з рушником на плечах, що скромно прикривав бюстгальтер. Маю достатній досвід роботи з маскуванням. Завдяки тому, що я дізнався від відділу "Спецефектів", коли мене час від часу перетворювали, я міг майже замінити гримера з Голлівуду. Для жінок, звичайно, найважливіше волосся, тому що ними можна одним махом змінити зовнішній вигляд. Я завдав світло-коричневого крему для обличчя, поглибив відтінки, а потім додав накладні вії. Потім з'явилася перука, яку я акуратно одягнув і прикріпив. На той час, як я закінчив, мила, зухвала природність Джуді зникла. На її місце прийшла ефектна дівчина, яка шукала пригод та азарту.
  
  
  «Я залишуся тут», - сказав я, коли Джуді знову вийшла зі спальні в синій сукні з глибоким вирізом, що відкриває її повні кремово-білі груди.
  
  
  "Ти все запам'ятала?" - Запитав я, і вона кивнула. "Повтори це ще раз", - наказав я.
  
  
  «Мене звуть Джилл Маніон, принаймні з сьогоднішнього ранку». Вона схвильовано засміялася. Джилл незаміжня, не заручена, ніяких романтичних зв'язків. Її батьки мертві. Вона приїхала з невеликого містечка неподалік Лондона і є єдиною дитиною, яка не має найближчих родичів».
  
  
  "Добре", - сказав я. Вона швидко поцілувала мене в щоку на удачу і пішла.
  
  
  Я підійшов до вікна і побачив, як вона швидко втекла. Виконувалась перша фаза мого плану. Я знав, що якщо Джуді візьмуть на роботу, другий етап обов'язково має пройти. І як тільки їй призначить зустріч, щоб поговорити з Хассуком, я використовуватиму її з більшою сміливістю.
  
  
  Я сів і спробував читати, але весь час думав про Джуді, гадаючи, як у неї справи. Хвилини тяглися повільно і, здавалося, тривали все довше і довше. Я ненавидів таке очікування і продовжував ходити по кімнаті, щоб подивитись у вікно. Нарешті я побачив спалах синього кольору, що спускався вулицею, а потім красиві довгі ноги, що швидко ступають на ранкове сонце.
  
  
  Джуді увірвалася в квартиру з широкою посмішкою, і навіть маскування не могло приховати її природну радість. Вона обійняла мене і тим самим рухом зняла перуку.
  
  
  "Це спрацювало, Нік!" - вигукнула вона схвильовано. 'Це спрацювало. Вони згодні, зателефонували, і Ібн Хасук хоче поговорити зі мною сьогодні вдень».
  
  
  Я насупився. - 'Сьогодні вдень?'
  
  
  "Чому, що сталося сьогодні вдень?" — спитала вона.
  
  
  Я знизав плечима. - «Насправді нічого. Я хотів побачити хату Хасука до того, як ти туди поїдеш, от і все, але зараз не можу. Немає часу. Ви знаєте, як виглядає цей будинок?
  
  
  "Усього кілька речей, які сказав мені Фред, і те, що я побачила мимохідь", - відповіла вона. «Він стоїть на краю пустелі, і будівлі оточені високими огорожами з рододендронів та кущів евкаліпту. Він імпортував все або побудував це спеціально для себе – зрошувальні канали, оливкові та фінікові дерева, все це. Головна будівля знаходиться навпроти. Як я чула, воно з'єднане з другим будинком зовнішнім коридором. Потім є третя будівля, а також стайні та гаражі».
  
  
  Я вилаявся собі під ніс. Я б не став кидати Джуді левам на розтерзання без жодного захисту, але, схоже, мені доведеться це зробити. Я зроблю все можливе і зіграю навпомацки.
  
  
  "Що мені робити, коли я туди дістануся?" — спитала вона. "Погодитись на роботу?"
  
  
  «Якщо ви залишитеся наодинці з Хассуком, скажіть, що вам справді не потрібна робота», - сказав я. — Допустимо, вас прислав містер Вілсон. Якщо він має якесь відношення до цієї справи, він знає це ім'я. Якщо він причетний, то відповість і призначить мені зустріч. Якщо він не клюне це, це може означати, що він особисто не залучений. Цілком можливо, що його співробітники у Tour-Guide Trips грають у свою гру. Відверто кажучи, ти підеш на рибалку, Джуді.
  
  
  'Відмінна робота!' - Вона подивилася на годинник. «Пора перекусити, а потім я поїду до княжого маєтку якогось Ібн Хассука». Вона мені посміхнулася. «Просто побачити його захоплююче. Насправді він така загадкова людина.
  
  
  "Я йду", - сказав я. «Побачимося тут після розмови. Удачі, мила. А також не бійся.
  
  
  Коли я подивився на її нетерпляче обличчя, я зрозумів, що останнє додавання було непотрібним. Вона не зовсім розуміла, у що ми можемо вплутатися, і, мабуть, на краще.
  
  
  Внизу я впіймав таксі, і сказав водієві їхати до будинку Ібн Хасука. Водій кинув на мене швидкий погляд, піднявши брови. Більшість людей, мабуть, їхали туди на лімузинах.
  
  
  Я хотів бути в домі, перш ніж туди приїде Джуді. Я використав її, як я використовував Аніс Халден, але моє сумління було б чистим, якби я забезпечив їй якомога більше захисту. Швидше за все, якщо Хасук справді замішаний, він не буде досить грубим, щоб мати справу з Джуді прямо, у своєму власному домі, знаючи, що я послав її до нього. Але я не був певен. Я хотів би бути в будинку, коли вона заговорить з ним, і я думав, що зустріч відбудеться тільки наступного дня або близько того, так що я маю час скласти план, щоб потрапити всередину. Але тепер все йшло так швидко, що мені довелося спробувати обійтись без цих планів.
  
  
  Незабаром я побачив високі контури палацових будівель, що вимальовувалися з пустелі. Я наказав водієві зупинитися приблизно за півмилі від будинку і вийшов. Спека була схожа на барбекю, а я був наче курча. Мимо пройшла група одягнених у біле паломників, що спираються на тростини, і я пішов за ними, поки не підійшов ближче до маєтку.
  
  
  Я міг бачити високі живоплоти, про які говорила Джуді, що оточували будинки, а біля входу я побачив вартових у формі з чорними пістолетними ременями на талії. За двісті ярдів від воріт біля дороги стояло голе, самотнє оливкове дерево, і я залишив паломників і притулився до досить вузького стовбура дерева. Звідси я міг бачити головні будинки, вхід та дорогу.
  
  
  Рух на дорозі був досить завантаженим. Автобуси паломників, туристичні автобуси, мотоцикли, легкові автомобілі, каравани віслюків і верблюдів, жінки з глечиками для води, бродячі торговці та всюдисущі мандрівні мандрівники запрудили піщану дорогу.
  
  
  Незабаром я виявив, хто прямував до маєтку Ібн Хасука. Замовлення доставляли переважно торговці; Я бачив фургони та верблюдів, набитих ящиками, килимами, мішками із зерном та просом. Джуді скоро з'явиться, і якщо я хочу щось зробити, зараз саме час.
  
  
  Вдалині, тремтячи від спеки, я побачив наближається невеликий фургон. Я відійшов від дерева і підняв руку. Араб, одягнений у бурнус, висунув голову з кабіни, і я швидко глянув у бік машини. Арабською було написано «пральня».
  
  
  Я запитав. -"Ви збираєтеся в будинок Ібн Хасука?" Він кивнув головою, і я швидко вдарив йому в щелепу. "Спи спокійно, мій друже", - пробурмотіла я, схопивши його на руки і затягнувши в задню частину фургона.
  
  
  Пакети з брудною білизною лежали з одного боку ліжка, а чарки чистої білизни – з іншого. Тут можна було переодягнутися. Я просто натягнув широкий бурнус та кіджафф на свій одяг. Я зв'язав його і заткнув йому в рот кляп, зроблений з одного з чистих простирадл; це було найменше, що я міг зробити. Потім я взяв порожній мішок і засунув у нього, щоб він міг дихати.
  
  
  Я завів маленький фургон, коли побачив, що мимо проїжджає синій «фольксваген» Джуді. Я їхав повільно, щоб дозволити їй зупинитися біля воріт, перевірити її посвідчення особи у вартових та в'їхати на територію. Я під'їхав до воріт, гадаючи, якою буде перевірка, коли я дістануся до воріт.
  
  
  Вартові помахали мені, я помахав їм у відповідь і поїхав далі. Вантажівка з пральні, очевидно, була постійним гостем у палаці. Я побачив синього жука Джуді, припаркованого на під'їзній доріжці перед головним будинком. Це була вражаюча будівля з фасадом із рожевого мармуру та облицьованими плиткою стінами. Я повільно проїхав повз будинок і побачив зовнішній коридор, увиту квітами альтанку, що з'єднує першу будівлю з квадратною, такою ж величезною будівлею.
  
  
  Я зупинився просто перед другим будинком, коридор закінчувався аркою. Я відкинувся назад і взяв велику пачку білизни з написом "Хасук". Я поклав пакунок собі на плече і виліз із фургона.
  
  
  Трав'яний двір був задушливим під палючим сонцем, і я запитував, який має бути рахунок за воду, щоб трава залишалася такою ж зеленою. З чистими простирадлами на плечі я увійшов до будівлі. Я був би не проти трохи озирнутися, але це не було моєю головною метою, я хотів знайти місце, де я міг би сховатись, поки Джуді не піде. І якщо вона не піде, залишитися там до ночі.
  
  
  Коли я ввійшов до будівлі, я почув голоси, голоси жінок, що сміються і співають. Мене вразив аромат жасмину та троянд, той самий стійкий аромат, який поширювала Аніс Халден. Я тримав білизну при собі, поки йшов мозаїчною підлогою, слідуючи за голосами, в короткий склепінчастий коридор.
  
  
  Я повернув за ріг і завмер на краю величезного критого басейну. Великі фонтани із бронзових рибок ніжно били водою. Чотири сторони басейну були облицьовані мармуром, а до води вели кам'яні сходи. Але істоти у ванні аж ніяк не були мармуровими та кам'яними. Це були дівчата з плоті та крові, світлі та темні, які розслаблялися, плавали та грали в бризках фонтанів, оголені німфи, що купаються у ванні, з гарними, гнучкими тілами.
  
  
  Це була старовинна сцена, жінки з гарему у лазні, тільки прямо в мене на очах. Все було так, аж до чотирьох нерухомих фігур, що стояли перед стінами в легких костюмах і розстебнутими жилетами на оголених грудях, це був одяг у якому я бачив лисого велетня. У кожного за поясом був кинджал із золотою ручкою, і я раптово зрозумів, що це за люди: євнухи, які охороняли гарем, гарем Ібн Хасука.
  
  
  Я швидко перерахував дівчат та нарахував їх двадцять. Їхня різноманітність вразила мене. Я бачила молочно-білих блондинок, очевидно зі Скандинавських країн, темношкірих Середземномор'я, китайських і африканських дівчат. Гасук явно любив різноманітність. Поки я нерухомо стояв у тіні, дивлячись на сцену, дві дівчини ліниво пливли краєм ванни. Я побачив у їхніх очах холодний, відсторонений вираз, який я помітив в очах Аніс Халден та інших дівчат із Tour-Guide Trips. Я глянув на обличчя інших дівчат. Я бачив такий самий погляд. Чудово. Мої роздуми раптово перервав крик позаду мене. Обернувшись, я побачив високу постать, лису голову і чудово м'язисте тіло коричневого гіганта. У руці він тримав батіг, і очі його потемніли від гніву.
  
  
  "Ха!" він знову крикнув, схопив мене великою рукою, штовхнув уперед і кинув на землю. Мішок для білизни лопнув, і простирадла випали. Я почув тріск хлиста, потім помацав рубець і був радий, що вдягнув товстий арабський бурнус.
  
  
  «Проклятий син укушеного блохою верблюда», - прогарчав велетень. "Ви знаєте, що входити в цю частину будинку заборонено". Я знову відчув батіг і ліг на підлогу животом, кричачи моєю кращою арабською мовою.
  
  
  "Я тут новенький, великий пане", - голосив я. «Постійний працівник хворий. Я не знав.'
  
  
  Він ударив мене ногою по ребрах, і я спробував звернутися клубочком. Він ударив мене ногою в спину, і сила змусила мене перевернутись і врізатися у стіну. Я лежав, відкинувши голову, і ворожив, скільки в мене зламано ребер.
  
  
  "Нащадки, що лежать, шакала!" - заревів він, і батіг знову вдарив мене, свиснувши.
  
  
  «Я говорю правду», - закричав я від болю, коли мене знову вдарили батогом. Мені не треба було б симулювати біль. Він простяг руку, схопив мене за шию, підняв і з великим замахом відкинув на сім метрів. Я згадав, як він знепритомнів того ранку після мого нерішучого удару. Він був гідним актором. М'язи були справжніми, і якщо я хотів ще більше переконатися в цьому, це сталося зараз. Як його хлопець на пляжі тоді назвав його? Томас. «Добре, Томасе, - похмуро подумав я. Просто почекай. Нам ще треба буде поговорити.
  
  
  "Геть там", - крикнув він, показуючи батогом на вузький коридор, що веде в інший бік. «Візьми свої простирадла і йди. Якщо ти знову прийдеш сюди, я зніму з тебе шкіру живцем».
  
  
  «Хай помилує тебе Аллах», - промимрив я і поповз до дверей. Я бачив, як він повернувся і пішов геть, наче звір із джунглів, легко на подушечках ніг.
  
  
  Тепер стало ясно, що Томас був одним із євнухів Хассука, без сумніву, головним євнухом. Можливо, Томас і деякі друзі відкрили свою справу, але я цьому не повірив. Гаремні євнухи, як не дивно, відомі своєю відданістю своїм господарям. Вони можуть відчувати, що потребують захисту тих, хто їх кастрував. Можливо, їхня мужність замінює фетиш послуху. Сучасна психіатрія, безперечно, має докладні пояснення цього феномена. Все, що я знаю, - це те, що палацові євнухи були рабськи вірними протягом усієї історії, тому малоймовірно, що Томас займатиметься власним бізнесом під носом свого господаря.
  
  
  Я відніс чисті простирадла до кімнати, яку показав мені Томас, і побачив там мішки з брудною білизною, які можна було взяти з собою. Під час кожної ходки до фургона і назад я виходив на лужок, щоб подивитися на «Фольксваген». Він усе ще був там, і я весь час тягав сумки, щоб здаватися зайнятим. Нарешті я побачив, як Джуді пішла. Я кинув сумку з плеча у фургон і пішов за нею з палацу. Коли я озирнувся, то побачив огрядного лисого євнуха, що йшов коридором, що з'єднував дві будівлі. Я проїхав через ворота і відчув, що залишаю дивний інший світ; світ, який знав свої правила і не підкорявся законам зовнішнього світу, шматок давнини, який ожив, оаза вчорашнього дня в сьогоднішньому світі.
  
  
  Але поки я їхав ґрунтовою дорогою, я зрозумів, що це відповідний опис усієї Саудівської Аравії. Те, що я побачив у цій чужій країні, зовсім не було невідповідністю. Великі гареми стародавніх арабських правителів були переважно заповнені рабинями, які були куплені, вкрадені або взяті в полон під час війни. Гарем Ібн Хасука був лише відлунням згаслої слави. Але якою мірою ідентичним, подумав я.
  
  
  Я знав, що раби досі торгують в арабських країнах. Англійці намагалися покласти край цій торгівлі. Французи, іспанці та португальці теж. Їм так і не вдалося досягти повного успіху, і в міру розквіту нових, незалежних держав старі звичаї були відновлені у всій своїй красі в багатьох регіонах. Я відчував себе Алісою в країні чудес. Цей випадок ставав дедалі цікавішим. Повернувшись до міста, я зупинився і розв'язав мішок, у який поклав водія. Я зняв кляп з його рота. «Не кричи, бо я загорну тебе в свинячу шкуру», - попередив я його. Його очі, що округлялися від страху, сказали мені, що він мовчатиме ще досить довго, щоб дозволити мені безпечно вибратися. Тоді він закричить, хтось його звільнить.
  
  
  Коли я дістався до квартири, Джуді вже чекала, світячись від хвилювання.
  
  
  "Це спрацювало, Нік", - сказала вона, імпульсивно обіймаючи мене. «Я говорила з Хасуком і сказала точно те, що ти мені сказав. Він запросив нас обох на обід увечері.
  
  
  Я запитав. - 'І це все?' "Він тільки запросив нас?"
  
  
  «Це все, – сказала Джуді. «Він трохи дивно посміхнувся та кивнув, коли я це сказала. Він такий великий, Нік, такий товстий.
  
  
  Вона зупинилась і насупилась. «Я досі не розумію, яке це стосується до помсти за Фреда», - сказала вона. «Ви не думаєте, що Ібн Хасук має якесь відношення до цих шантажистів, чи не так?»
  
  
  Я знизав плечима. «Скажімо так, я з цікавістю чекаю на нашу зустріч». І це в жодному разі не було брехнею.
  
  
  Досі все йшло добре. Риба клюнула на приманку, і одного цього було достатньо. Наступний хід мав виходити від мене, і я мав підготувати його. Джуді добре зіграла свою роль. Завтра ввечері я обов'язково маю зіграти у свою гру. Я не знав, наскільки Ібн Хасук допоможе мені зіграти цю роль і наскільки брудною стане ця роль.
  
  
  "Ти заслужила вечерю поза домом", - сказав я, і Джуді погодилася. Ми перевдяглися, вона в зеленій сукні з глибоким вирізом, що красиво підкреслювала її молоді груди, а потім ми поїхали до міста. Я намагався триматися подалі від наметів, де ми були з Аніс Халден, щоб, серед іншого, уникнути неприємних спогадів.
  
  
  Але Джуді була веселою дівчиною, котру давно не була на вулиці. Вона раділа, світилася, балакала, а потім раптом стала м'якою, мрійливою та теплою. Її шкіра була м'якою і шовковистою на дотик, а карі очі зненацька змінилися з нетерплячої маленької дівчинки на теплу чуттєвість.
  
  
  Коли я привів її додому, вона була схожа на м'яку кицьку, притискаючись до мене з напрочуд невинною спокусливістю. Ми випили ще, і вона сіла поряд зі мною, і вона відчувала бажання до мене багато в чому, вона хотіла бути сміливою, але боялася.
  
  
  Я поплескав по широкому дивані і спитав. - "Чому б тобі не залишитися тут сьогодні ввечері?" Вона не відповіла, не відводячи обличчя.
  
  
  «Тоді тобі не доведеться приходити сюди навшпиньки», - сказав я. Потім вона підвела голову, і я побачив збентеження в її очах. Я закінчив це тим, що притис її голову до моїх грудей, а вона обійняла мене.
  
  
  'Я не знаю, чому ти так відрізняється від Фреда, - м'яко сказала вона. Її м'які груди притиснулися до мене. "Ти щось випромінюєш, сексуальність, яка мене вражає".
  
  
  "Можливо, ви просто дуже сприйнятливі", - припустив я.
  
  
  "Що саме ви маєте на увазі?" — спитала вона.
  
  
  «Ну, бо ти така закрита, - сказав я.
  
  
  «І тримаю парі, ти добре знаєшся на зборі врожаю», - сказала вона, притискаючись до моїх губ. Я поцілував її, і вона була схожа на солодке вино, м'яке і пристрасне з незайманою ніжністю. Потім вона усунулася, і її гнів спалахнув.
  
  
  "Мені не потрібна благодійність", - вигукнула вона.
  
  
  "Я виглядаю як благодійник?" - Запитала я, спостерігаючи, як її карі очі стають м'якими і темними.
  
  
  "Ні, слава богу, ні", - відповіла вона.
  
  
  "Тоді заткнися", - сказав я, жадібно притискаючись до її губ. Я відкрив її солодкі, м'які губи своїм язиком і дозволив йому побавитися в її м'якому вологому роті, який нагадав мені про інші речі. Я відчув, як її тіло корчиться в моїх руках, а потім хвиля стримуваного бажання захлеснула її.
  
  
  Джуді відповіла на мій поцілунок, і її рука торкнулася маленької блискавки на спині її сукні, а моя рука знайшла одну з її білих м'яких грудей, яка була набагато округліша і повніша, ніж здавалося. Коли я доторкнувся до неї, вона випустила крик болісного задоволення, болісний екстаз чудового бажання, яке стримувалося надто довго. Диван був більш ніж досить широким для нас обох, і, поки я досліджував її тіло, Джуді видала тихі звуки, що воркують, маніпулюючи моєю досліджувальною рукою рухами її ніг.
  
  
  Я стиснув рукою м'який вологий центр усієї її істоти. Вона стогнала і сильно притискалася до мене, просила, благала, хотіла знову, але цього разу з оголеним, безпомилковим чуттєвим бажанням. Груди Джуді, крихітні соски якої ледве піднімалися над білими пагорбами, були характерні для дівчини, незайманої, але мирської, дитини та дружини. Її нетерпляче, голодне бажання викликало в мені ніжність. Її збуджена реакція на дотик моєї язика до її крихітних рожевих сосків відобразила наївну невинність її почуттів.
  
  
  Ця чудова і захоплююча комбінація в гнучкому тілі займалася любов'ю з неприборканою енергією, і кожен новий дотик перетворювався на вир зітхань і стогонів. Ми інтенсивно зійшлися, і її дихання почастішало, її груди ритмічно піднімалися і опускалися під моєю рукою, а потім, з очікуваною, але завжди несподіваною раптовістю, вона випустила крик, і час зупинився, світ вибухнув, і ми пульсував, смикався і тремтів від перемоги .
  
  
  Джуді лежала поряд зі мною, її руки обвилися навколо мого тіла, її ноги обвилися навколо мене, не бажаючи віддалятися. Вона тихо застогнала в згасаючому екстазі.
  
  
  «Я безсовісна або щось таке», - нарешті прошепотіла вона. „Я не шкодую про це і не почуваюся винним чи щось у цьому роді. Можливо, це ваш вплив».
  
  
  "Можливо", - сказав я. «Але вам ніколи не доведеться шкодувати чи відчувати себе винним через щось таке прекрасне. Просто жалкую про те, що так довго чекала.
  
  
  «Думаю, тебе варто було зачекати», - сказала вона задумливо, серйозно, і раптом її голос став подібним до ртуті. "Але я хочу надолужити втрачене", - сказала вона.
  
  
  І ми зробили, і ніч стала сіро-синьою, вранці перед тим, як ми заснули, Джуді поруч зі мною, її м'які круглі груди притискалися до моїх грудей.
  
  
  
  
  Не знаю чому, але я мав дивне почуття, що мені довелося знову зв'язатися з Хоуком, перш ніж йти до Хассука. Ось чому я подзвонив йому того ранку. Розмова вийшла важливою, хоча на той час я не розумів, наскільки вона важлива.
  
  
  "Я радий, що ти подзвонив, Нік". Новоанглійський акцент Боса звучав незвично. «Віллем Віллоетс був знайдений мертвим сьогодні, наклав на себе руки».
  
  
  Я запитав. - "Віллоетс, голова Міжнародної комісії з озброєнь?"
  
  
  "Цілком вірно", сказав Хоук. «Він був в Аравії лише кілька днів тому, провів шість місяців там, працюючи над проблемою зброї. Це безумство, як це сталося. Ніхто не впізнав би перші три дні, а може й довше. Схоже, він залишив передсмертну записку у своєму амстердамському офісі. Він зробив це після того, як його секретарка поїхала у триденну відпустку. Але, мабуть, вона щось забула, повернулася пізно ввечері і знайшла записку. Вона зателефонувала до поліції і сказала, що у Віллоетса є другий будинок у Шварцвальді в Баварії, і що він міг поїхати туди один. йти. Сподіваючись зупинити його, голландська поліція зателефонувала своїм колегам у Баварії, котрі майже добу шукали будинок. Коли вони його знайшли, це були руїни, що димилися, з невпізнанним згорілим трупом Віллоетса всередині. Негорюча ідентифікаційна бирка повідомила їх, хто це був».
  
  
  Я запитав. - "І що в цьому такого дивного?"
  
  
  «Ніхто не знає, чому Віллоуетс наклав на себе руки, за винятком того, що ходили чутки, що він перебуватиме під слідством. Я думав, що ти хочеш знати.
  
  
  "Все трохи допоможе", - сказав я. "Я зателефоную тобі пізніше."
  
  
  Я повісив слухавку і подумав, що тільки-но почув. Але все, що я вигадав, було купою "можливих", "якщо-і" і припущень, так що я відклав це. Тепер я зосередився на Ібн Хассук, і це мало пріоритет.
  
  
  Тоді я не знав, скільки переплетених ниток було на цьому килимі.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  
  
  Рожевий мармур і золото, темно-сині штори, оркестр, столи завдовжки на весь зал, завалені їжею, вигин елегантних сходів з іншого боку та багато людей у залі. Такою була сцена в бальному залі палацу Ібн Хассука. Я відійшов убік і подивився на неї. Хассук ще не з'явився, але там було багато хостес, дівчат у кремових міні-сукнях із глибоким вирізом до пупка. Холоднокровні дівчата з багатьох країн, які говорять багатьма мовами та заспокоюють гостей.
  
  
  Джуді сказала, що Хассук ясно дав зрозуміти, що повсякденний одяг - це чудово, що його вечірки мають бути веселими. Я купила нові штани, чорний светр із високим коміром та кремово-білий жакет майже того ж відтінку, що й сукні господинь. На Джуді була темно-червона коктейльна сукня, від якої її шкіра сяяла і демонстративно оголювалися її пишні груди.
  
  
  Поки ми чекали на Хассука, я спостерігав за іншими гостями. Були індійці, китайці, індонезійці, європейці; у деяких чоловіків були з ними дружини, інші були самі. Більшість чоловіків друкували урядовців, людей, які пройшли шлях від невеликих бюрократичних постів до важливих посад. Джуді вже вивели на танцпол троє різних чоловіків. Під час однієї з перерв у музиці я запитав її, коли вона стояла поряд зі мною:
  
  
  "Ви знаєте людей тут?"
  
  
  Вона кивнула головою. "Деякі люди, з якими Фред час від часу спілкувався", - сказала вона. «Той високий чоловік, який стоїть там і розмовляє з дівчиною в рожевому, – Хендрікс із Канадської торгової комісії. І це Анрі Жаквар у пурпуровому поясі, який розмовляє з тим індіанцем у тюрбані. Він працює тут із французькою військовою місією. Високий рудий чоловік – лорд Бокслі з британського консульства, а невисокий чоловік із бородою – Віллем Віллоуетс із Міжнародної комісії з контролю над озброєннями».
  
  
  Я пильно глянув на неї, і вона насупилась, побачивши мій вираз обличчя.
  
  
  'Що це?' — спитала вона.
  
  
  "Ви впевнені, що це Віллоуетс?" - спитав я, намагаючись здаватися безтурботним.
  
  
  "Без сумніву", - сказала вона. "Він був в офісі Фреда кілька разів".
  
  
  Я подивився на людину, якою, за словами Джуді, був Віллем Віллоуетс. Він був маленьким і жилавим, постійно нервово стискав руки. Його темні очі блукали по кімнаті, дивлячись на довгі сходи з іншого боку. Він виглядав напруженим та стривоженим. Він виглядав як людина, яка перебувала під сильним тиском, але була надзвичайно живою. Я швидко подумав. Тут у кімнаті стояв нібито мрець, тіло якого згоріло до невпізнання у прихованому будинку. Вважалося, що це був Віллем Віллоетс, і вони повірили цьому, тому що він був так позначений биркою, що не спалахнула.
  
  
  "Нам могло знадобитися кілька днів, щоб з'ясувати, хто знаходиться в цьому маленькому будиночку", - сказав Хоук. Тим часом Віллоуетс був тут, у хасі Хасука. Я звузив очі, дивлячись на напруженого, нервового чоловічка. Спочатку здавалося, що Фред Данверс був пов'язаний з Хассуком, а тепер із Віллоєтсом і бог знає ким ще. Чи мав Уіллард Егмонт якесь відношення до нього в Гонконгу кілька років тому? Це була нещодавня операція. Я вже був певен, що Хассук займався работоргівлею. Мені було цікаво, чим він займається, окрім дівчаток; і чому.
  
  
  Мої думки були перервані, коли оркестр зіграв короткий барабанний дріб. Всі погляди звернулися до сходів, у тому числі й мого, і я побачив Ібн Хасука з високою жінкою поряд з ним. Гості почали аплодувати, коли Хассук спускався сходами, і його кругле обличчя. Вона плавно змінилася гладкою маслянистою посмішкою.
  
  
  Він був високим і товстим, з натяком на м'язистість під шарами жиру. Обличчя його було засмаглим, пряме волосся було ретельно причесане, а на круглому обличчі зберігався вираз привітних веселощів. В цій особі було щось нерозвинене, що робило його схожим на пухкого маленького хлопчика. Але очі зовсім відрізнялися від того обличчя. Вони були хитрі й жорсткі, як чорний лід. Я бачив, як його очі ковзали по натовпу, і затримався на мить, коли вони побачили мене. Потім я побачив, як він злякався, коли Віллем Віллоуетс просувався вперед серед людей.
  
  
  Голландець та Хассук говорили кілька секунд; Хасук щосили намагався зберегти свою маслянисту посмішку. Коротка напружена розмова закінчилася, коли Віллоуетс швидко пішов. Я бачив, як чоловік піднімався сходами на перший поверх. Нагорі сходів з'явився євнух. Віллоетс щось сказав йому, і слуга провів голландця коридором, де той зник з поля зору.
  
  
  Коли пізніше Хасук пішов би до Віллоуетса, я хотів бути там, якщо це було можливо. Тим часом я знову звернув увагу на Хассука, який був зайнятий привітанням гостей та грою веселого господаря. Я бачив, як жінка, що сидить поруч із ним, дивилася на мене. Я дивився на неї в її прямій сукні до підлоги з блискучого золота.
  
  
  У неї була царствена манера поведінки, її чорне волосся було покладене на маківці, і вона могла вийти з єгипетської гробниці, перської гравюри, китайського шовкового розпису періоду Хань або середньовічного гобелена. Її обличчя було позачасовою красою, відлунням багатьох країн, багатьох культур, багатьох народів. Тільки темні, неприродно яскраві, майже жадібні очі зменшували безтурботну красу цього обличчя.
  
  
  Хассук кружляв серед своїх гостей, як кит в океані, повному дрібних риб. Жінка йшла поруч із ним, якось одна. Нарешті він став переді мною. Я помітив швидкий погляд, який він кинув на Джуді, а потім на жінку.
  
  
  «Ласкаво просимо до будинку Ібн Хассука, містере Вілсон».
  
  
  Хассук усміхнувся, і його товсті губи розтягнулися, мов олійна пляма. Він глянув на мене і оцінив мене, купця, який оцінював товари хитрими, досвідченими очима. Мене приймали й раніше, але ця людина глянула на мене так, ніби я був проданим рабом. Але я тут був, щоб займатися своєю справою. Я повернувся до жінки поруч із ним і побачив, що її очі теж дивляться на мене, хоч і по-іншому. Її погляд горів дуже особистим почуттям, у той час як у Хассука був безпристрасний погляд торговця тютюном, торговця шовком.
  
  
  "Це мій помічник, Карана", - сказав він, вказуючи на жінку м'якою, доглянутою рукою. «За кілька хвилин з'являться дівчата, які танцюють, щоб розважити моїх гостей. Вони не нудьгуватимуть за мною. Ходімо зі мною, я думаю, нам треба дещо обговорити. В цей бік, будь ласка.
  
  
  Він легко і швидко пішов геть своєю величезною фігурою, з Караною поряд з ним, а ми з Джуді йшли за ним по п'ятах. Ми пройшли красиво оформленим склепінчастим коридором. Я знову вдихнув слабкий аромат жасмину і троянд, ідучи за Караною.
  
  
  Хасук привів нас до бібліотеки з таким товстим килимом, що здавалося, ніби ми йдемо повітрям. Кілька миттєвостей увійшла висока постать з підносом і пляшкою бренді. Лиса голова блищала у світлі кімнати, і на мить очі дивилися на мене безпристрасними, прихованими очима. Хассук усміхнувся.
  
  
  "Ви, звичайно, пам'ятаєте Томаса", - сказав він. "Ви більш-менш зустрічалися".
  
  
  «Більш-менш», - сказав я з посмішкою. «І частіше, ніж знає Томас. Білизна іноді доставляє тимчасовий помічник».
  
  
  Я побачив, як очі гіганта на мить розширилися, потім вони відновили свій погляд прихованої ворожості. Хасук підняв брови, і тепер він усміхнувся, повільно похитуючи головою, дивлячись на свого євнуха.
  
  
  "Послухай, Томасе, ми дізнаємося щось нове щодня", - сказав Хасук, дивлячись прямо на мене. - Зазвичай це мене здивувало б, але ви піднесли мені цілу низку сюрпризів, містере Вілсон. Мені подобається твій стиль. Наприклад, ваш спосіб організації зустрічі зі мною. Не тонко, але ефективно».
  
  
  "Дякую", - сухо сказав я.
  
  
  "Але, звичайно, це щось більше, ніж стиль", - продовжив Хассук. «Ви побачили дуже хитромудру пастку. Ви повернули шанси проти жінки, яку ми надіслали до вас. Потім ви вбили одного з моїх найкращих людей, а потім ще чотирьох моїх людей. Я мушу сказати, що це було справжнім досягненням, я під тиском.'
  
  
  "Ви забуваєте про найголовніше", - сказав я. «Лист, який я отримав у свої руки».
  
  
  Посмішка Хассука стала крижаною. "Ах так, листа", - сказав він. «Я не сумніваюся, що це розповіло вам щось про мою організацію, але я не думаю, що багато, хоча я визнаю, що мені цікаво, скільки ще ви вгадали. Але все, що сталося, допомогло мені дещо вгадати».
  
  
  Він зробив ковток бренді, дозволив напою литися його мовою і проковтнув його. «Наприклад, – продовжив він, – я не вірю, що тебе звуть Тед Вілсон. Насправді я сумніваюся, що хтось із таким ім'ям працює у вашій організації. Розумієте, я завжди намагаюся дізнатися все про співробітників шпигунських агенцій, а також про співробітників різних іноземних посольств, комісій та подібних організацій. Хоча AX був найважчим для вивчення, це не було неможливим завдяки таким людям, як містер Денверс. Судячи з того, як ви обдурили моїх людей, з винахідливості, яку ви виявили, пристосовуючись до несподіваних ситуацій, з того, як ви використовували це чарівне маленьке створення, - він кивнув Джуді, - я зміг створити образ однієї людини, людина на ім'я Нік Картер, агент N3 з AX.
  
  
  Він вичікально посміхнувся, і я кивнув головою. «Один нуль на вашу користь, – визнав я. «А тепер вам цікаво, яка у мене пропозиція».
  
  
  Він кивнув, його губи зморщилися в легкій саркастичній посмішці; він був задоволений собою.
  
  
  "Я хочу брати участь у всьому, що ти робиш", - сказав я. «Ти знаєш щось важливіше за дрібний шантаж таких людей, як Денверс. Я надто довго був агентом-AX. Що я отримав від цього? Спогади, шрами та рани. Я з цим покінчив. Я хочу щось отримати. Мені потрібні гроші, мій любий Хассуку, багато грошей. Мені більше не потрібна слава. Я краще отримаю готівкою».
  
  
  Я знав, що рот Джуді відкрився від шоку та недовіри. Я не міг її попередити. Її реакція з завуальованою огидою була саме такою, якою я хотів, вона була цілком природною. Я не дивився на неї, але не зводив очей з Хасука.
  
  
  «Зрозуміло, – сказав він. «Я часто ставив питання, чому хтось із вашими талантами виконуватиме таку важку і небезпечну роботу за таку маленьку матеріальну винагороду».
  
  
  Він не жартував; це, безперечно, було чимось поза його розуміння, що мене поки що влаштовувало. «Відверто кажучи, - сказав він, - людина ваших талантів була б дуже цінною для моєї організації».
  
  
  Він грав зі своїм келихом для бренді. «Але щоб зайти так далеко – а ви дійсно були б дуже багаті – мені потрібний лист від Денверса та плівку з фільмом назад».
  
  
  Я відкинув голову і засміявся, побачивши його крижану посмішку. Карана подивилася прямо на мене, і її гарне обличчя було спокійним і невиразним.
  
  
  «Ви несерйозно, мій любий Хасуку», - сказав я. «Ми обидва надто хитрі для такого маневру. Цей лист є не лише моїм партнерським контрактом, а й моїм полісом страхування життя. Якщо зі мною щось трапиться, це негайно переслано до моєї агенції. Та гаразд, ти мене здивуєш, якщо подумаєш, що я буду настільки довірливим.
  
  
  Він підняв плечі. «Варто спробувати», - сказав він, а потім вигадав несподівану, смердючу і брудну частину плану. «Але мені теж потрібні докази твоєї щирості. Ви хочете, щоб я залучив вас, щоб відкрити для вас мою організацію, хоча, можливо, це лише маневр, щоб дізнатися більше ».
  
  
  "Просто скажи мені", - сказав я. “Я дам вам докази. Час покаже.'
  
  
  Але Хассук не мав часу, йому потрібні були негайні докази, і він наніс диявольськи хитру відповідь - типова арабська реакція, яка миттєво змінила ситуацію.
  
  
  "Я хочу цю дівчину", - сказав він, киваючи на Джуді. "Вона ідеально відповідає нашій кваліфікації".
  
  
  Моє серце підстрибнуло і наповнилося болючим болем, тим більше, що я знав, що можу дати тільки одну відповідь. Я мав продовжувати. Я вибрав безжалісний опортунізм, і безжальні опортуністи не ухилялися від знищення інших людей. Якби я виявив хоч найменше вагання, Хассук зачинив би двері перед моїм носом. Тепер, коли я був на порозі, це було заборонено. Ублюдок обдурив мене, і я повинен був продовжувати, незважаючи ні на що.
  
  
  Хассук і Карана пильно глянули на мене. Я підняв брови і знизав плечима. "Ти можеш забрати її", - сказав я. "З моїми компліментами". Я почув, як Джуді зітхнула, потім вона закричала: «Що ти кажеш? Що це означає?'
  
  
  Я холодно глянув на неї. "Це важкий світ, дитинко", - сказав я. «З'їж чи будь з'їдений». Заспокойся, тоді все буде гаразд».
  
  
  Її карі очі спалахнули, а недовіра змінилася гнівом. 'Брудний виродок! Брудний, гнилий, смердючий ублюдок!
  
  
  Я вловив жест, який Хассук зробив лисому гіганту, побачив, як чоловік ковзнув за Джуді, як кішка. Він повернув дівчину і вдарив її по обличчю великою рукою. Вона закричала і впала на землю, звідки подивилася на мене з цівкою крові на губах. Її очі моргнули, і вона була дуже приголомшена, щоб відчути, де їй найбільше боляче, всередині чи ззовні. Коли я байдуже подивився на неї, вона розплакалася.
  
  
  Високий євнух нахилився і однією рукою відірвав перед її сукні та бюстгальтера, залишивши її оголеною до пояса. Він простяг руку, підняв її і знову вдарив. Вона закричала від болю. Я відчував, як Хасук і Карана дивляться на мене і залишався байдужим. Томас узяв Джуді під руку і зник через задні двері бібліотеки, коли її віднесло, як безпорадний грудок ридання і пригніченої впевненості.
  
  
  "Це чудовий бренді", - сказав я Хассуку і допив свій келих. Він широко посміхнувся і обмінявся поглядами з Караною. Її обличчя, як і раніше, залишалося гладким, невиразним, досконалим.
  
  
  "Я вірю, що ми можемо вести справи, Картер", - сказав він.
  
  
  Я кивнув, намагаючись придушити нудоту, викликану огидою до мене. Це спрацювало. Хассук розумів нещадність. Він розумів аморальність. Для нього це було чудове поєднання якостей. Я змусив себе не слухати ридання Джуді, які все ще брязкають у мене у вухах, не бачити розгубленого погляду в її очах. «Я намагатимусь відплатити їй до того, як ця справа закінчиться», - пообіцяв я собі, звернувши погляд на Карану. Керована чуттєвість жінки була фантастичною, як прихована небезпека у тварині в джунглях.
  
  
  «Звичайно, у цій проблемі з Денверсом є ще дещо, – байдуже прокоментував я. "Якщо я в справі, мені потрібно все знати".
  
  
  Хасук здавався готовим і навіть гордим показати мені все. Я пройшов тест принаймні на даний момент. Поки я не виявився брехливим, він підіграв мені.
  
  
  "Я коротко покажу вам нашу організацію, а потім мені доведеться повернутися до своїх гостей", - сказав він. «Карана йде з нами. Ми працюємо на найвищому рівні, Картере, але, як і в більшості організацій, у нас є менш вражаюча побічна лінія, в даному випадку звичайна работоргівля».
  
  
  Коли він побачив, що я на мить підняв брови, він засміявся горловим сміхом, сміхом, що пробивався крізь шари жиру.
  
  
  "Ви ненавидите звичайну работоргівлю", - сказав він. «Ваша сучасна західна огида до работоргівлі каже «ні». Що ж, ми підтримуємо це більше як зручність для старих постачальників та клієнтів, ніж будь-що ще, але ви повинні пам'ятати, що работоргівля – це стара традиція, яка раніше теж була відома у вашому світі».
  
  
  Я глянув прямо на нього, але він не жартував. «Ви на заході любите дурити себе тим, що лише відсталі, примітивні народи займалися работоргівлею. Немає нічого менш правильного. Стародавні греки, яких ви поважаєте за їхню вічну мудрість, філософію та вченість, вважали работоргівлю частиною повсякденного суспільства. Римляни, які зробили безпрецедентний внесок у західну культуру у сфері архітектури, управління і права, заснували свою величезну імперію на работоргівлі. Але вам не потрібно повертатись так далеко. Ваша власна американська конституція, яка перегукується зі словами про свободу, була складена людьми, які, вочевидь, не бачили протиріччя змісту рабів. І настане час, коли світ знову зможе побачити, що рабству є місце у житті».
  
  
  Я сказав. - «Тим часом ми продовжуємо стару традицію, чи не так? "З прибутком".
  
  
  Хасук засміявся. - "Завжди з прибутком". 'Ну давай же. Ходімо зі мною в іншу будівлю».
  
  
  Він ішов попереду, Карана була поруч із ним. Я пройшов трохи позаду неї і спостерігав за м'якими рухами її сідниць в золотій сукні. Я був упевнений, що під сукнею на ній абсолютно нічого не було, і все ж ніщо не могло перервати гладкі плавні контури її тіла, навіть слабкий виступ соска.
  
  
  Ми пройшли пральню в другій будівлі, в якій я був одного разу, і пройшли коротким коридором, який раптово привів до кількох кам'яних просторів, схожих на осередки, де не було ґрат. У стіни були загвинчені кайдани. До протилежних стін були прикуті ланцюжки чоловіків та жінок. Чоловіки, переважно араби, китайці та африканці, були оголені. На жінках були тонкі джутові халати з відкритими з обох боків кишенями.
  
  
  Я спитав, чому чоловіки були голі, і Хасук сказав:
  
  
  «Євнухи люблять веселитися. Але їх проінструктували в жодному разі не пошкоджувати товар».
  
  
  Коли ми проходили через ряди в'язнів, я побачив Карану, який дивився на чоловічі геніталії палаючими очима. "А іноді, - сказав Хасук, скоса глянувши на неї, - іноді є один, якого ми залишаємо з собою на якийсь час".
  
  
  Я слухав, як Хасук інформував мене про поточні ціни на хорошого раба та хорошого раба для роботи. Торгівля переважно велася на Близькому Сході. «Карана хотіла б, щоб я відмовився від работоргівлі, – сказав Хасук. «Але я думаю, що це потрібно. Для нас це означає доступ до багатьох інших можливостей. Можливо, колись ми його трохи скоротимо чи передамо цей відділ концесіонерові».
  
  
  Він зовсім не звертав уваги на жахливу невідповідність використання сучасних ділових термінів щодо торгівлі людьми. Але чи це було так безглуздо, подумав я. Він просто застосував сучасні методи ведення бізнесу до старої торгівлі, лише модернізував свою діяльність. Як і решта в цій країні, ця невідповідність здавалася цілком розумною.
  
  
  «А тепер у підземелля», - сказав він, проводячи мене широкими кам'яними сходами через двері, що охороняється одним з голих євнухів. Перше, що я почув, коли ми ввійшли в довгу кам'яну в'язницю, освітлену ліхтарями, - це голос Джуді, що перетворився на страшенно болісний крик. Потім я побачив її, оголену, прив'язану до дерев'яного колеса, що повільно обертається. Під цим колесом була напувалка з киплячою киплячою водою.
  
  
  Поки я дивився, Джуді ковзала по кориту, її груди і живіт ковзали по воді. Її крики повторилися луною. Коли вона вийшла з води, перше, що вона побачила, було обличчя Томаса, що стояв поряд із кермом. Три інші євнухи стояли біля керма, повільно повертаючи його, так що вона бачила їх частинами, коли проходила повз.
  
  
  Колесо зупинилося. Джуді зняли і відтягли до стіни, де лежала купа соломи. На її зап'ястя були надіті кайданки. Томас притиснув палець до однієї з червоних грудей, і вона закричала від болю. Лисий велетень посміхнувся.
  
  
  "Все, що тут відбувається, ретельно прораховано", - сказав Хассук. «Майже кипляча вода не залишає шрамів. Ми даємо їм ліки, щоб запобігти цьому. Вона лише відчуває біль. Ми, звісно, не повинні завдавати фізичної шкоди дівчаткам».
  
  
  "Звичайно, ні", - сказав я, намагаючись стримати гнів. Ми пішли далі, і я побачив, що в темниці ще близько дюжини дівчат, усі оголені та прикуті до стін, у різних станах жаху та душевного виснаження.
  
  
  Я дивився, як Томас і один із євнухів підняли дівчину на ноги, розв'язали її. Вона розплющила очі, побачила їх і почала кричати від жаху. Томас знову глянув на Хассука, який кивнув, і вони потягли дівчину, яка все ще кричала вгору сходами.
  
  
  "Її били майже безперервно протягом трьох або чотирьох днів", - сказав Хассук, і він, мабуть, помітив недовіру в моїх очах. Тіло дівчини без слідів було молодим і красивим. "Ми били її там, де не залишається слідів", - пояснив Хасук. «Гумовими шлангами по підошвах її ніг, м'ясистої частини її сідниць і по маківці. Повірте, ми маємо ефективне лікування, про що ясно говорять її крики. Розумієте, дівчата тут доведені до повного фізичного та емоційного виснаження. Їх жорстоко залякують і тероризують, і кожне побиття, кожне хворобливе переживання здійснюється чоловіком. Куди б вони не подивилися, вони бачать одного з моїх євнухів, а потім тортури різко припиняються, і їх переносять нагору. Ми застосовуємо до дівчат найновіші медичні та психологічні знання. Ці дівчата – наші спеціально навчені робітниці. Але ходімо, я вам покажу.
  
  
  Він піднявся сходами на другий поверх будівлі. Ми увійшли до маленької кімнати, де шість оголених дівчат сиділи на стільцях із прямою спинкою, кожна з яких була забезпечена рядом електродів, проводів та іншого електронного обладнання. Їхні очі були заплющені або напівзаплющені, і здавалося, що вони перебувають у трансі.
  
  
  «Їх виховують за допомогою методів електронного «промивання мозку»», - сказав Хассук. «У цей момент, коли фізичний жах позбавив їх усіх своїх психічних захистів, їхня ненависть до людей посилюється тоншим чином. Їх вчать робити все, що хоче чоловік, бо знають, що він за це заплатить. «Промивання мозку» за допомогою цього електронного методу на даному етапі психічної беззахисності призводить до абсолютного контролю над людиною».
  
  
  Він підійшов до панелі приладів і повернув ручку. Голос, записаний на магнітофон, виходив із динаміка на панелі.
  
  
  "Коли раб не раб?" - Запитав голос. «Коли він господар. Коли раб, а чи не раб. Коли він хазяїн».
  
  
  «Стара арабська прислів'я», - сказав Хасук, прибираючи звук. «Завдяки цій техніці вони з усім упокорюються. Вони стають рабами, які насправді вважають себе господарями свого об'єкта ненависті – чоловіки. Ми змінюємо їхні уми, їхню психіку вже неможливо виправити. Після цієї фази їх переводять в іншу частину будівлі, де вони дізнаються все про те, що відомо в цьому світі в галузі еротизму, де вони стають експертами в галузі чоловічого задоволення, фахівцями з усіх форм еротизму. Їх балують розкішшю та нагородами, про які вони ніколи не мріяли, різкою зміною всього, що вони пережили до цього моменту. Це спеціалізоване практичне застосування сучасних технік страху, психологічної вразливості, контролю над розумом та винагороди». Хассук мовчав, і я був більш ніж вражений. Я був приголомшений диявольською ретельністю цієї людини. І я був переконаний, що це було задумано не лише для звичайного шантажу чи відносно невеликого прибутку від звичайного работоргівлі. Очевидно, за цим стояло набагато більше.
  
  
  "Отже, ці спеціально навчені дівчата, над якими домінують, постачаються вами таким людям, як Денверс", - припустив я.
  
  
  "Ми не просто доставляємо, Картер", - сказав він. «Ми йдемо за покупцем, а потім використовуємо дівчат, щоби експлуатувати його. З дівчатами ми забезпечуємо його особливі бажання, і завдяки тому, що вони знають про еротизм, вони стають залежними так само сильно, як і ті, хто звикли до наркотиків».
  
  
  "І він буде твоїм рабом", - підсумував я.
  
  
  Хассук кивнув головою. - 'Точно.' «Його життя, його кар'єра може бути припинено нами будь-якої миті. Наші дівчатка навчилися надавати нам фільми, які ми потім використовуємо. Але ви знаєте, Картер, більшість клієнтів більше бояться, що ми не постачатимемо їх дівчатами, ніж вони бояться бути прив'язаними до нас. Ось наскільки вони залежні».
  
  
  "І ви продовжуєте постачати нових дівчат", - сказав я.
  
  
  "Завжди", - сказав він. «Ми не наважуємося використовувати наші методи контролю більше кількох місяців поспіль, і наші клієнти також вважають, що ми намагаємось задовольнити їхній смак до різноманітності. Зазвичай ми відкидаємо дівчат, яких вирушають назад. Ми виявили, що вони не переносять другої серії процедур».
  
  
  Хассук повернувся до Карани. «Подивимось фінальний етап, а потім повернемось до гостей. Я мушу з ними розібратися якийсь час. І мені треба поговорити з кимось наодинці».
  
  
  Цим кимось, мабуть, був так званий терорист-смертник Віллоуетс. Я пішов за ними через розкішні приміщення, де інші дівчата з оголеними грудьми розслаблялися. Я знову побачив холодний, відсторонений вираз їхніх очей, але тепер я знав, що це означає. Це були контрольовані істоти, еротичні роботи, люди, чиї розуми та емоції були настільки врівноважені, що їх цікавило лише одне: секс та чуттєве задоволення. Все інше – гнів, біль, приниження, кохання – було стерте диявольською хитрістю, розробленою Хассуком.
  
  
  Нарешті екскурсія добігла кінця, і ми повернулися до бальної зали. Хассук негайно покинув мене, але Карана якийсь час стояла поряд зі мною. "У тебе все добре, Картер", - сказала вона, дивлячись на мене. «Коли я побачила, як ви обманюєте нас і порушуєте наші плани, я відчув величезну потребу дізнатися про вас ближче».
  
  
  Я дивився на її бездоганне обличчя, кожен погляд якого був майстерно виліплений витвором мистецтва, і вона дивилася прямо на мене, її очі горіли диким внутрішнім вогнем.
  
  
  "Ну, ти повинна мене впізнати", - сказав я. 'Засмучена?'
  
  
  "Це станеться", - похмуро відповіла вона. Це був загадковий коментар, і вона не стала вдаватися до подробиць. Вона пішла, коли інший гість помахав їй, а я схопив подвійний бурбон і залпом допив склянку. Мені довелося побачити диявольське пекло на землі, сатанинський шлюб між найгіршим із старого та новим. Але інформація Хассука не сказала мені, що я хотів знати: мотиви, які стоять за цим.
  
  
  Я розумів, що Хассук подумав, що перетворювати рабинь на коханок - це кумедна гра, але я знав, що це не так просто. Невипадково всі його клієнти здавалися людьми з високих урядових кіл. Денверс, а тепер і Віллоуетс, були ще двома прикладами. Якби я міг поговорити з Віллоуетсом, був шанс, що я отримав би кілька відповідей досить скоро, щоб позбавити Джуді подальшого жаху. Перш за все, я повинен був звільнити її тут, перш ніж вони привели її до емоційної та ментальної точки неповернення. Бог знає, як я міг колись знову з нею примиритися, змусити її зрозуміти. Але поки що я мав продовжувати грати свою роль. Один неправильний рух, один неправильний крок - і це вб'є мене. Я повинен був змусити Хассука повірити в те, що я безжальний опортуніст, поки в моїх руках не було б достатньо коштів, щоб притиснути його.
  
  
  Я залишився на краю натовпу, нарешті спостерігаючи, як Хассук відривається від гостей і піднімається сходами. Томас босоніж пішов за ним, як безшумна гігантська тінь, слідом за своїм господарем, що прямував до Віллоуетсу. Я був упевнений, що голландець чекає в одній із кімнат на першому поверсі. Я ковзнув у бічний дворик, що виходив на густе подвір'я. На щастя, на терасі нікого не було.
  
  
  Я поставив склянку на кам'яну балюстраду, зісковзнув через перила і перестрибнув у садок. Я пробіг повз будинок, де маячив темний кут далеко від тусовочних вогнів.
  
  
  Я був вдячний арабській архітектурі з її любов'ю до ліпних прикрас, ніш та арок. Вони запропонували мені значну підтримку як місце, де можна було триматися руками та ногами. Я дерся по кутку, як жук, повільно, дюйм за дюймом. Уздовж першого поверху будинку тягнувся довгий балкон. Я спробував дістатись до перил і перебрався через них.
  
  
  Арочні вікна були не замкнені, і я намацав шлях у темний коридор у темній кімнаті. З іншого боку будинку, далеко, долинали звуки свята, і я бачив відбиток вогнів. Я пішов у тому напрямку і пройшов вражаючими сходами наприкінці коридору. По обидва боки були кімнати. Віллоуетс і Хассук мали перебувати в одній із кімнат.
  
  
  Нескладно було зрозуміти в якій саме. Їхні голоси були гучними та лютими, особливо Хассука.
  
  
  "Яка велика дурість прийти сюди!" Я почув, як він це сказав, коли притиснувся до зачинених дверей, а потім почув відповідь Віллоета:
  
  
  «Вони не знайдуть те тіло в моєму домі за кілька днів. Вони навіть не знайдуть передсмертної записки, яку я залишив в офісі протягом наступних трьох днів. Моя секретарка поїхала на довгі вихідні. І я особисто підпалив будинок. Все гарно, точно за планом».
  
  
  "Тоді чому ви не зупинилися в готелі, як ми домовилися?" - вигукнув Хассук. «Я сказав тобі, що надішлю своїх людей, щоб відвезти тебе туди».
  
  
  "Але вони не прийшли, і я почав хвилюватися". Тепер голландець голосив. Ти обіцяв мені, що вони прийдуть вчора ввечері. Ти обіцяв, що я буду гаразд до кінця свого життя. Що в мене будуть Кітті, Сьюзі та Ганна – кого я захочу. Я прийшов на прийом, але мене ніхто не забрав. Звісно, я занепокоївся!
  
  
  «Мої люди затрималися лише на мить, от і все», - сказав Хассук, тепер уже спокійніше, але явно з огидою. «Я стримую свою обіцянку, мій любий друже. Чекай тут трохи, і ми благополучно доставимо тебе туди.
  
  
  Хассук звернувся до Томаса арабською, і я дико озирнулася в пошуках місця, де можна сховатися. Єдиним шансом були замкнені двері через хол. Я пірнув туди. Якби двері були замкнені або якби хтось був у кімнаті, я б попався. Але двері були не зачинені, і в кімнаті було темно і безлюдно. Я сів біля відчинених дверей і виглянув назовні. Хассук виявився кориснішим, ніж він думав. Він прийшов з Томасом з іншої кімнати, і вони були всього за кілька дюймів від того місця, де я сидів навпочіпки, і Хассук говорив м'яко і коротко.
  
  
  "Попросіть двох чоловіків відвести його в підвал, де килими готові для передачі шейху аль-Хабібу Хабе", - сказав Хасук. «Вони повинні вбити його та завернути в один із килимів. Завтра приїде караван. Він йде з рештою килимів. Я надішлю до шейха гінця з вибаченнями. Аль-Хабіб Хаба зрозуміє. Я надав йому багато послуг».
  
  
  «Добре, пане», – відповів євнух. Я сидів навпочіпки, поки вони з Хассуком пішли коридором.
  
  
  «Ідіть чорними сходами наприкінці коридору», - почув я, голос Хассука.
  
  
  Я почекав десять секунд після того, як вони повернулися до іншої кімнати, а потім побіг коридором до тих чорних сходів. Це були майже приховані вузькі кам'яні сходи в кутку стіни, де закінчувався коридор. Я спустився вузькими вологими гвинтовими сходами. На першому поверсі був сходовий майданчик, а звідти він повертав униз. Раптом я побачив перед собою двері. Я обережно штовхнув її і виявився не в підвалі, як я очікував, а в низині під будинком. Я повернувся і хотів вийти, але з цього боку я не міг відчинити двері, бо не було важеля.
  
  
  «Чорт забирай», - вилаявся я. Мабуть, я надто пізно зрозумів, що вхід до підвалу мав виходити гвинтовими сходами на перший поверх і йти іншим шляхом. Я хотів тікати, але це не спрацювало, бо мені довелося нахилитися. Я виявив, що в темному лабіринті коридорів, каналізації та приміщень під першим будинком.
  
  
  Я відчував себе мишею в лабіринті лабораторії, що незграбно бігає з одного коридору в інший, завжди опиняючись у глухому куті або іншому безцільному коридорі. Тим часом Віллоуетса відвели до підвалу для вбивства, і я хотів запобігти цьому. Якби я міг вчасно зв'язатися з голландцем, я був би переконаний, що зможу відкрити всю справу зараз, перш ніж справа зайде далі, перш ніж Джуді доведеться терпіти нові тортури. Але я опинився в пастці тут, у цих проклятих темних коридорах, намацуючи і спотикаючись у виснажливій сутулій позі.
  
  
  Ці прокляті сходи вели сюди, а ці прокляті двері відчинялися тільки з одного боку, так що мав бути інший вихід. Я біг швидше, натикаючись від однієї нерівної стіни на іншу, і після дорогоцінних секунд я шалено бігав від одного коридору до іншого. Я почав злитися. Я не лише втратив шанс врятувати Віллоуетса та викрити цю справу, але й рано чи пізно Хассук чи Карана почнуть шукати мене серед гостей. Якби я все ще був тут у пастці, коли вечірка закінчиться, я міг би тут залишитися.
  
  
  Раптом, коли я обмацав одну зі стін, я зрозумів, що вона холодна. Це могло означати лише одне: це була зовнішня стіна. Я швидко пішов далі мацаючи її обома руками. Стіна похолола, і раптом я врізався в іншу стіну наприкінці коридору. Я відчув двері знову без ручки. Я штовхнув її, і вона відкрилася, і я опинився зовні під вечірнім небом.
  
  
  Я побачив, що в неглибокому яру, щось на кшталт дренажної канави, що була за головною будівлею. Я пішов по канаві і звалився на живіт, коли майже прямо переді мною відчинилися двері і з них вийшли два євнухи. Вони підійшли до невеликого сходового прольоту прямо навпроти дверей і зникли біля мене.
  
  
  Я почекав мить, потім пішов уперед. Біля цих дверей була ручка, і вона відчинялася, коли я її смикнув. Я був злий на те, що, я знав, вже мало статися, але я повинен був переконати себе в цьому. Цього разу я опинився у підвалі, де на підлозі лежало близько двох десятків щільно згорнутих килимів. В кінці були заправлені товсті пачки паперу, і кожен килим був прив'язаний трьома мотузками.
  
  
  Вийняти м'ятий папір буде не швидше, ніж перерізати мотузки навколо килимів, але пізніше я заощаджу час, якщо мені доведеться знову їх згорнути. Якщо я запізнювався - а тепер я був дуже в цьому впевнений - я хотів залишити все гаразд.
  
  
  Я був приблизно на півдорозі до збирання килимів, коли знайшов його. Я бачив гарні арабські, китайські, вірменські, афганські та перські килими. Вони завернули Віллоуета в перський килим із глибоким ворсом. Я розгорнув килимок і побачив обережну дірочку на його сорочці. На неї навіть наклали гіпс, щоб кров не забруднила килим. Я притулилася щокою до його губ, слабо відчула його подих. Насправді він був ще живий, ледь-ледь, але був живий.
  
  
  Я масажував його зап'ястя та шию. Я привів його до сидячого становища і заговорив з ним. Його повіки моргнули, а потім відкрилися, його сухі губи беззвучно заворушились.
  
  
  "Вілл", - сказав я. «Послухай мене, чуваку. До чого були залучені ви та Хассук?
  
  
  Я легенько постукав і побачив, що очі спалахнули. Він спробував заговорити.
  
  
  "Чи була справа тільки в жінках?" - Запитав я йому на вухо. "Спробуйте повернути голову замість того, щоб говорити". Віллоуетс спробував. Він почав хитати головою, щоб сказати ні, принаймні, я так думав. Я не був певен. Його голова наполовину обернулася набік, потім упала назад. Я знову схилився над ним. Сухі губи більше не дихали. Він був мертвий, і цього разу по-справжньому.
  
  
  Я знову звернув килим із важким вантажем і зв'язав мотузки. Я заправив зім'ятий папір назад у кінці. Ніхто не міг побачити, що до килима торкалися.
  
  
  Я вийшов із підвалу і піднявся сходами на вулицю. Деякі деталі стали прояснятися. Але мені все ще не вистачало їх, щоб зустрітися з Хассуком. Мені все ще потрібно було отримати реальні докази - якщо я спробую щось зараз, вони миттєво позбудуться трупа Віллоуетса. Але я почав розуміти загальну картину.
  
  
  Хасук зі своїми контрольованими рабинями та Віллоетс із - чим? З особливо важливим обсягом інформації. Інформація на мільйони. Наприклад, усім було відомо, що Міжнародна комісія з питань озброєнь хотіла спробувати ввести ембарго на постачання зброї деяким країнам, які вважалися загрозою миру у певному районі. Якби він заздалегідь надав Хассуку інформацію про країни, які торкнуться ембарго, цю інформацію можна було б продати зацікавленим країнам за мільйони. Це дозволить їм закуповувати військове обладнання до оголошення ембарго, накопичувати боєприпаси та зброю та зводити нанівець дію ембарго.
  
  
  А це означало, що діяльність Хасука перейшла на два окремі, але взаємопов'язані рівні. Його работоргівля була одного рівня, і він використовував своїх рабів - і своїх секс-роботів - для виконання набагато більш масштабної та смертоносної роботи. Я підійшов до передньої частини будинку і прослизнув усередину. Одне було надзвичайно важливим. Я мав доступ до інтимного кола. Там мені довелося залишатися за будь-яку ціну, поки в мене не з'являться докази, що дозволяють пригвоздити Хассука.
  
  
  Гості почали йти, і я побачив Карану, що стоїть на самоті біля широких сходів. "Я шукала тебе", - сказала вона, дивлячись на мене.
  
  
  "Я був на вулиці, в саду", - збрехав я з доброзичливою усмішкою.
  
  
  "Тепер, коли ти один із нас, залишайся тут", - сказала вона. «Ми заберемо ваші речі вранці. Я покажу вам ваші кімнати».
  
  
  Коли ми піднімалися сходами, я побачив, що лисий велетень Томас дивиться на мене, і якби погляди справді вбивали, я б помер на місці. Я нажив собі небезпечного ворога.
  
  
  Карана привела мене в елегантний люкс з пишними шторами, товстими килимами та величезним ліжком. Якою б вона не була, вона не була однією з порожніх дівчат Хассука. Її очі іскрилися, горіли і пожирали мене, коли вона оглянула мене з голови до ніг.
  
  
  "Мить тому ви сказали, що розчаруєтеся в мені", - згадав я. "Що ви мали на увазі?"
  
  
  Її очі дивилися на мене з тією дивною, пекучою силою. "Ви дізнаєтеся, коли я повернуся сьогодні ввечері", - відповіла вона, різко повернувшись і вислизнувши з кімнати, як гнучка золота пантера, її груди гойдалися під золотою сукнею.
  
  
  У номері була шафа з пляшками спиртного, я налив собі випити, роздягся і впав на велике м'яке ліжко. Я вимкнув світло і задрімав, коли почув, як відчинилися двері. Я сів і в місячному світлі, що струмував через аркове вікно, я побачив високу постать Карани з високо покладеним чорним волоссям, що наближалося до ліжка. Я знову ліг і чекав. Коли вона підійшла, золото її сукні блищало в місячному світлі. Я не ворушився і не звучав, дивлячись, як воно наближається до ліжка, її очі блищали неземною красою в м'якому місячному світлі. Вона підняла руки і зняла сукню, і я побачив, як вона стояла переді мною, богиня з красивими великими грудьми, яка була піднята високо, як у дівчини з маленькими грудьми. Її широкі жіночні стегна, її плоский живіт, що збуджено перетворювався на темний трикутник бажання.
  
  
  Я звісив ноги з краю ліжка і встав, відчуваючи, як усередині мене спалахує гаряча пристрасть. Жахлива чуттєвість жінки наздогнала мене і забрала. Потім вона простягла мені руки, і тепер у її очах було страшне бажання. Я просунув руку їй між ніг, підняв її та кинув на ліжко.
  
  
  Я накинувся на неї, і вона вчепилася в мене не для того, щоб прогнати, а щоб привернути до себе. Її тверді груди теж були чарівні, і я обмацав її великі круглі соски губами. Поки я повільно смоктав її, Карана почала рухати верхньою частиною тіла на ліжку, ковзаючи вперед і назад у тонкому ритмі, в такт моєму роті на її грудях. Вона не сказала ні слова, але її губи видавали звірині звуки насолоди, і це надихнуло мене.
  
  
  Вона кинулася на мене, досліджуючи моє тіло губами. Її руки поринули мені в спину, з неї потекла кров. Її прекрасне тіло не могло чекати, і вона погнала нас обох у вихорі бажання. Карана повернулася до мене, і коли я взяв її, вона вимовила свої перші слова кохання, благання і наказ, надію та бажання.
  
  
  "Сильніше", - видихнула вона. 'Більше, більше. Не бійся ". Вона судорожними, швидкими рухами підтягла стегна вперед, вона потяглася і напружилася, і було очевидно, що з Караною не було ніжності та тонкощі. Вона просто хотіла відчути силу, майже жорстоку міць, і я врізався в неї лютими поштовхами.
  
  
  Я бачив, як її безтурботне обличчя розкрилося в крику, який вона випустила, скрививши губи. Я сповільнив свій ритм, а вона стогнала і благала. Я сповільнився ще більше, і її збудження було чимось, чого я ніколи раніше не відчував. Несподівано я змінив свій ритм і вдарив швидко і сильно.
  
  
  Вона відповіла, як батіг, криком і притиснула нігті до моєї спини, але все одно стримувалася або не могла дотягнутися до піку. Я ніколи не бачив, щоб жінка тривала довше, ніж я, але ця богиня полювання, що здіймається, хотіла все більше і більше, і тепер вона вибухнула глибокими, холодними риданнями, які вирвалися звідкись зсередини її. І тоді я зрозумів, що вона мала на увазі, говорячи, що вона обов'язково буде розчарована.
  
  
  Я розлютився, напружив усі м'язи і застосував іншу техніку. Ритм, у якому я повільно мчав. Я відчув реакцію її тіла, побачив, як її губи від подиву розкрилися, наче вона раптово відчула те, чого ніколи раніше не відчувала. Її очі розплющились, і тепер я побачив у них протест. Вони сказали мені зупинитися, і я побачив страх у блискучих глибинах.
  
  
  Але я не зупинився. Я штовхав все швидше і швидше, не надто поспішаючи. Її очі широко розплющилися, і її тіло почало тремтіти, а потім з криком, висхідним до темної давнини, утроб первісних жінок, вона досягла апогею, і її крик повис у ночі, звук, який вона ніколи не видавала...
  
  
  Я зісковзнув з неї, і вона лежала з відкритими очима, дивлячись на мене зі страхом, який був глибшим за звичайний страх, вираз, який я ніколи не бачив в очах жінки. Нарешті, втративши мову, вона встала, одягла сукню і подивилася на мене, поки я лежав на ліжку. Окрім страху в її погляді, я побачив ненависть і недовірливий похмурий погляд. Вона довго дивилася на мене, потім повернулася і пішла, як і раніше, нічого не кажучи.
  
  
  Я лежав там після того, як вона пішла, і думав про це. Гнів, коли мала бути подяка. Страх, коли мало бути задоволення. Мені було цікаво, що це означає, і я відчував, що це було б неприємно дізнатися.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  Під приводом того, що він хотів, щоб я ознайомився з усіма етапами операції, Хассук зіграв у пильне очікування. Вранці мені знову показали підземелля, цього разу у супроводі Томаса. Поки він безшумно йшов поперед мене босоніж, я дивився на цю широку спину і милувався хвилеподібними м'язами. Внизу відповідав огрядний євнух, і робота з Джуді приносила йому диявольське задоволення. Я знав, що тортури замінювали секс для багатьох євнухів, але коли Томас застосував тортури до Джуді, його очі не відривалися від мене. Він шукав будь-який знак, який видав би мої почуття, який відбив би хворий, холодний смуток у мені.
  
  
  У Джуді, яка більшу частину часу була в свідомості достатньо, щоб побачити мене, в очах було стійке горе, ніби фізичний біль не міг торкнутися її. Але фізичний біль справді вразив її, і її жалюгідні крики кружляли в моїй голові, як стріли провини, що жаліли.
  
  
  Я відчув полегшення, коли пізно вранці з'явився Хассук і повів мене нагору, щоби показати партію рабів, призначених для спільного ринку. Це були два сильні чоловіки і три сильні дівчата. Їх зв'язали по руках і ногах і заткнувши роти кляпами, завантажили в невелику вантажівку, щоб відвезти до пустелі, де караван верблюдів забере їх і відвезе до якогось шейха Абдуллі Ель Кефе. Хассук довго розповідав про те, як правильно вибирати якості раба для такої людини, як Ель Кефа, яка вимагала від них роботи, а не задоволення. Або він був переконаний, що я дійсно хочу познайомитись з його справою, або він був великим актором. Я не був певен, тож слухав як допитливий студент. Хассука покликали до телефону, і, йдучи, він сказав, що побачить мене після сієсти, яка почалася за кілька хвилин.
  
  
  Я побачив Томаса, що стояв біля мого ліктя, і велетень рішуче провів мене до моїх кімнат. Ніхто не казав мені, що не можу йти, куди хочу, але я все ще відчував, що мене тонко обмежують. Я роздягся і ліг на ліжко після полуденної спеки, що б'є по хаті.
  
  
  Я недовго заплющив очі, коли Карана увійшла до кімнати. На ній були білі бриджі та біла сорочка. Її очі прилипли до мене, що горіли тією особливою жорстокістю, яку я тепер розпізнав як чисту хіть, яка до минулої ночі ніколи не була задоволена.
  
  
  "Я розумію, що ви не були розчаровані", - сказав я недбало.
  
  
  Вона не відповіла, але розстебнула блузу, вилізла зі штанів і підійшла до мене. Один вид її похоті змусив мою кров закипіти, і тиску її грудей на мої груди було більш ніж достатньо. Я кинув її на товстий килим. Вона лежала там, тремтячи, сумуючи за ласкою, але очі її були сповнені ненависті.
  
  
  "Ні", - пробурмотіла вона. "Ні", як її тіло благало мене. Я закохався в неї - оголене тіло, оголене бажання, невгамовна сила, жар, який послав по моєму тілу ударну хвилю, яку я не міг стримати. Я дико брав Карану, спостерігаючи, як її гарне обличчя стає напруженим і зляканим, поки, нарешті, цей початковий крик не пролунав знову, цей протяжний крик поразки і екстазу, що задихається.
  
  
  Її тіло тремтіло, вона підвелася на лікті і подивилася на мене з недовірою та ненавистю. "Ти зробив це знову", - сказала вона. "Знову."
  
  
  Вона одягла одяг, повернулася до мене, і я побачив у її очах страшний смуток, не рахуючи холодного гніву. Потім вона вийшла із кімнати. Я підійшов до дверей, натягуючи штани, і побачив, як вони йшли в особисті покої Хассука. Я насупився. Я зовсім не розумів цю жінку, але вирішив піти за нею.
  
  
  Я вийшов у головний коридор, побачив вартового, повз який вона минула, і ковзнув до ряду арочних вікон. Вони були у стіні квартири Хассука. Під вікнами був широкий виступ із рожевого мармуру. Стоячи рачки з опущеною головою, я повільно повз по уступі, радіючи, що зараз сієста і нікого не буде у дворі чи в садах. Я повз, доки не почув голос Карани, потім ліг на виступ під вікном.
  
  
  "Прибери його звідси", - почув я її голос. "Позбудься його."
  
  
  "Чому ти йому не довіряєш?" - спитав Хассук. «Ви не пояснили мені причин, і він безперечно пройшов випробування, які ми йому поставили. Я думаю, що він може бути для нас дуже цінним. Він безжальна, безпринципна, така людина, яка нам потрібна. І можу я вам нагадати, що лист все ще десь захований?
  
  
  «Ризикни з листом», - сказала вона. "Може, він просто блефує".
  
  
  Голос її був напруженим, а тон гірким. Я насупився. Я її зовсім не розумів.
  
  
  «Ти чомусь засмучений, моя люба, - сказав Хассук. Я міг уявити, як його погляд кидався туди-сюди. «Відведіть його до карцеру і покажіть, що відбувається з людьми, які намагаються обдурити Хассука. А поки що я подумаю, але я ні до чого не поспішаю».
  
  
  Я почув пирхання Карани. Я переповз через виступ, дістався вікна, через яке проліз, і знову заліз усередину. Я поспішав назад у свої кімнати тихими коридорами, швидко розуміючи.
  
  
  Чому вона так вирішила прибрати мене з дороги? Я був певен, що задовольнив її, як ніхто ніколи, можливо, вперше у її житті. Фактично я думав, що це дасть мені перевагу над нею. Натомість вона хотіла, щоб я помер. У цьому не було сенсу, не кажучи вже про те, що це зачепило моє его. Я все ще думав про це, одягаючись, коли вона увійшла до моїх кімнат.
  
  
  "Ходімо зі мною", - сказала вона. Вона різко повернулася, але я схопив її за плечі, і вона одразу затремтіла. Вона усунулася. «Давай, – сказала вона.
  
  
  "Не кажи мені, що ти розчарована", - сказав я цьому гарному безтурботному профілю. Вона обернулася темними зляканими очима і глянула на мене. Але вона нічого не сказала і контролювала з явним зусиллям, коли я пішов за нею в квадратну кімнату майже повністю зайняту басейном.
  
  
  "Дві дівчини, які прийдуть сюди зараз, - почала Карана, - як ми дізналися, замишляли втечу".
  
  
  "Щось пішло не так з технікою управління вашим мозком?" - сухо спитав я.
  
  
  «Очевидно, – сказала вона. 'Ніщо не ідеально. Система, яку ми застосовуємо до них, така сама, як і до дівчат, яких ми повертаємо, які більше нам не потрібні».
  
  
  Розмова перервалася, коли двері відчинилися і ввійшли дві дівчини, одягнені в тонкі сукні. Карана наказала їм роздягнутися і спуститися у воду. Вони з цікавістю подивилися на мене і слухняно дотримувалися її вказівок. Вода виглядала привабливо.
  
  
  Карана підійшла до ряду важелів у стіні. Вона потягла за одну з ручок. Я дивився, але нічого дивного не побачив. Дві дівчини ліниво плавали посеред басейну. Потім я раптово побачив з іншого боку вируючу воду, що вирує у ванні. Потім я побачив темні постаті, дві, три, чотири, п'ять частин. Великі морські черепахи, кожна вагою понад п'ятсот фунтів. Тепер дівчата у ванній помітили підводних монстрів. Вони закричали і підпливли до краю, але Карана прибрала сходи, якими вони спустилися, і край басейну був надто високий, щоб підвестися.
  
  
  Я знав, на що здатні такі гігантські морські черепахи, знав силу їхніх фантастичних щелеп. Вони могли розчавити стегно, як цукерку.
  
  
  "Вони не їли вже кілька тижнів", - тихо сказала Карана. "Вони голодують".
  
  
  На суші черепахи були повільні та незграбні, але у своїй природній природі вони були блискавичними. Я бачив, як вони підпливли до безпорадних жінок. Я бачив, як одну дівчину схопила величезна черепаха, бачив, як їй відірвало ногу одним укусом, коли вона кричала. Друга черепаха підійшла до неї з іншого боку і вкусила її за плече. Її крики затихли під водою, коли вона потягла її за собою. Через кілька секунд вода стала червоною, гігантські черепахи по черзі пірнали, щоб відкусити тіло, буквально розриваючи жертву на шматки.
  
  
  "Ми використовуємо цих черепах, тому що вони всі пожирають", - сухо сказав Карана. «На відміну від деяких риб, які їдять лише м'ясо, вони нічого не залишають після себе. Коли вони тут закінчать, нам, звичайно, доведеться їх ще годувати. Для них це просто перекус».
  
  
  Тепер вода стала майже непрозоро-червоною і сильно пінилася. Карана підійшла до важеля, потягла другий, і з басейну витекла закривавлена вода. Нарешті він був порожній, якщо не брати до уваги черепах, що лежали на гладкому дні. Як і сказав Карана, вони нічого не залишили. Вона потягла третій важіль, щоб вода промивала текла в басейн для його очищення. А четвертим важелем налила свіжу воду.
  
  
  «Зазвичай ми дозволяємо їм повернутися до іншого басейну, де вони живуть», - сказав Карана, і я побачив відчинені двері до сусіднього басейну, який також був наповнений прісною водою. "Але я хочу показати вам дещо ще".
  
  
  Басейн швидко наповнився, і за кілька хвилин черепахи знову почали плавати у пошуках нової їжі.
  
  
  «Придивіться до них», - сказав Карана, і я стояв біля краю басейну і дивився на гігантських рептилій, що плавно пливли. Я знав, що Карана стоїть поруч зі мною, але в найжахливіших думках я не міг уявити, що вона зараз зробить.
  
  
  Вона вдарила мене з сили плечим у спину, і я відчув, що падаю в басейн. Коли я впав у воду, мене охопила суміш гніву, здивування і, що цікаво, невіри. Але я негайно відреагував на це, застосувавши якийсь автоматичний рятувальний механізм.
  
  
  Я пірнув на дно, доплив до найдальшого кута і підвівся, щоб подихати. Монстрам знадобиться лише кілька хвилин, щоб дістатися до мене і виявити нову жертву. Я знову пірнув і поплив на дно. Тепер я побачив двох тварин, які швидко рухалися боком, повертаючись у воді, - знак того, що вони помітили мою близьку присутність.
  
  
  Я дозволив стилет Хьюго прослизнути в мою долоню і міцно стиснув пальці на рукоятці стилета. Було б фатально чекати наближення черепах; Я не міг уникнути швидкості цих тіл, що мчали, і за лічені хвилини мене розірвали б на шматки. Я підійшов до передньої черепахи і встромив стилет глибоко їй у горло, сіпнувши його вниз, щоб зробити глибокий поріз. Кривавий струмінь потрапив у воду, і тут же налетіли інші черепахи. Вони накинулися зі швидкими, гострими укусами на поранену тварину, почувши запах крові. Коли вони пожирали черепаху, я пірнув під одну з них, застромивши Х'юго майже в тому ж місці.
  
  
  Дві черепахи кинулися на неї, і вода знову потемніла від крові. Я поплив під ним, швидко пірнув на дно і через все ще відчинені підводні двері до другого басейну. Я підвівся туди і побачив, що можу легко вибратися. У клітинах, що висять у воді, я бачив ще більше черепах. Тепер, коли я вийшов з ванни, я побачив зачинені двері, що ведуть до першої ванни. Я мовчки відчинив і подивився. Карана напружилася вздовж стінки ванни, вдивляючись у закривавлену воду, намагаючись роздивитись червоний шар на поверхні. Я ступив до неї.
  
  
  Я запитав. - "Ви когось шукаєте?"
  
  
  Вона обернулася, її очі розширилися в подиві, але вона відразу це зрозуміла.
  
  
  "Двері в другий басейн", - видихнула вона.
  
  
  «Вірно, – сказав я. Ти занадто поспішала, щоб убити мене. Я підійшов до неї, і вона позадкувала, поки не зупинилася біля краю басейну. "Чому, чорт забирай, чому?" – крикнув я їй.
  
  
  "Ти змусив мене це відчути", - прошепотіла вона. «Ти довів мене до оргазму. Ніхто раніше цього не робив. Якби це сталося знову, я знову прийшла б до тебе. Я була б твоєю рабинею, прив'язаною до тебе назавжди, у пастці чогось, що я не могла б контролювати. Ніколи.
  
  
  
  Це пояснювало страх у її очах, ненависть. Я зробив її вразливою, людяною, а вона не могла собі цього дозволити. Це було її захистом – ніколи не бути задоволеним чоловіком, і я порушив цей захист. Вона була такою ж збоченою, як і Хассук.
  
  
  Я запитав. - "Як би ви пояснили мою загибель?"
  
  
  "Я хотіла сказати йому, що ти намагався врятувати дівчаток, тому що не міг цього винести", - відповіла вона. Я посміхнувся. Я раптово зрозумів, що теж можу грати в цю рабську гру.
  
  
  «Але я живий і здоровий, Карано», - сказав я, підходячи до неї. Я зірвав сорочку з тіла і розстебнув ширинку. «І я зроблю саме те, чого ти боїшся, Карано. Ти станеш моєю рабинею і підкорятимешся всім моїм примхам. Подивися на мене, Карано. Ти підпорядкована, як і всі тут, але підпорядковані мені через те, що я можу з вами зробити.
  
  
  Її очі, що знову горіли бажанням і страхом, дивилися на мене. Її губи розплющилися, і вона пірнула в мій бік. Я бачив, як її ступня зісковзнула, її нога вдарилася об край басейну, вона обернулася і впала в нього. Я стрибнув за нею, але її пальці торкнулися моїх і зникли. Вона закричала, коли вдарилася об воду, я кинувся на землю і простяг їй руку. Але вона опинилася серед трьох живих гігантських черепах. Вони схопили її, смикнули за тіло, а я подивився в інший бік. Бідолашна Карана. Прекрасна господиня фантастичного невільничого ринку, яка сама боялася стати рабинею.
  
  
  Хассук, звичайно, спитав мене, коли я підійшов до нього. Але я сказав йому правду, принаймні частково. Ця Карана намагалася позбавитися мене, і коли вона була вражена, побачивши, що я все ще живий, втратила рівновагу і впала в басейн. Хассук виглядав швидше роздратованим, ніж сумним або щось таке. Величезна товста постать не відчувала жодних інших почуттів, крім суто фізичних.
  
  
  "Нам доведеться прискорити твої тренування, Картер", - сказав він. Ти можеш знадобитися мені раніше, ніж я думав.
  
  
  Томас безпристрасно спостерігав за мною, коли я розповідав про інцидент із Караною, і я бачив недовіру в його очах. Я посміхнувся до нього і сподівався, що він прочитає обіцянку в моїх очах.
  
  
  У мене було трохи вільного часу, і я обережно попрямував до кімнат Карани, сподіваючись знайти там щось відверте. Вона мала величезну розкішну спальню з шафами, набитими одягом. Я збирався йти, коли мою увагу привернула невеличка книжкова полиця, наполовину прихована за фіранкою. В основному це були наукові праці: Фрейд, «Дослідження патернів мозку» Кременші, «Психологія дисципліни», книги Павлова та дуже стара книга під назвою «Робота в Стародавній Аравії».
  
  
  Переглядаючи його, я помітив підкреслений уривок, який читав.
  
  
  «Старий работоргівля був зброєю», - прочитав я. «Могутні султани часто використовували його, щоб здобути владу над князями, володарями та шейхами. Надаючи їм рабів, вони могли переконатися у їхній лояльності».
  
  
  Я відкладаю книгу, почуваючи себе людиною, яка знайшла ключ, але не знає, куди його покласти. Старі султани тримали своїх принців та шейхів пустелі у своїй владі за допомогою работоргівлі. Загалом, у мене була ідея, хто тримав Хассука у своїй владі, але чому? У мене був ключ, все, що мені потрібно було зробити, це знайти замкову щілину. І це конкретні докази. І час закінчувався, не стільки для мене, скільки для Джуді.
  
  
  Я відвідував її в темниці і бачив, як вона шкутильгала, притулившись до стіни, з тьмяними очима, що заскленіли від болю. Через день чи два її переведуть до лабораторії ідеологічної обробки мозку. Там вона зміниться безповоротно. Там вона стане однією з безповоротно втрачених душ із холодними, далекими очима, невблаганно викривленими психологічно та емоційно. Я відчував себе шалено замкнутим.
  
  
  Трохи пізніше того ж дня я подумав, що мені пощастило, але шанс було втрачено. Мене викликали до Хассука. Коли я зайшов до його кімнати, він був у вітальні і розмовляв з Томасом. Лисий євнух запитливо глянув на мене.
  
  
  "Дві речі сталися майже одночасно", - сказав Хасук. «Принцеса Ненсі привозить нам нову групу дівчаток. Мені вони потрібні. У мене з'являється все більше клієнтів. А шейх Аль-Нассан, старий шейх із пустелі та постачальник звичайних рабів, повідомив, що у нього є вантаж для нас».
  
  
  Я запитав. - "Хто така принцеса Ненсі?"
  
  
  Хасук різко відмахнувся від питання. «Це поки що не ваша справа», - сказав він. «Ми з Томасом приймаємо принцесу Ненсі, щоб вона взяла на себе керування дівчатками. Ви йдете до Аль-Нассана, щоб вести з ним переговори щодо рабів. Один із моїх євнухів, що знає дорогу, піде з тобою. Всі дівчата та чоловіки Нассана - це просто вантаж, за деякими винятками. Ви повинні купувати їх за мінімально можливу ціну, але при цьому задовольнити потреби Аль-Нассана як майбутнього постачальника».
  
  
  «Я зроблю все можливе, – пообіцяв я.
  
  
  «Ви негайно їдете на верблюді і їдете до пустелі до кордону Руб-ель-Халі, Порожньої рівнини. Моя людина покаже тобі дорогу. У третій оазі з оливковими деревами ви знайдете Аль-Нассана і зможете вести переговори».
  
  
  Товстий промаслений стерв'ятник сидів і грав із нефритовим кулоном. Він був задоволений собою. Мене благополучно вигнали, доки ця принцеса Ненсі доставляла «товар». Я швидко подумав. Якби я міг упіймати принцесу Ненсі з дівчатками, у мене були б докази. Обвинувачуючі докази, яких я потребував: ув'язнені дівчата, готові поговорити. Але мене відіслали. Добре задумано, але, можливо, не досить акуратно, подумав я.
  
  
  Я вже був зайнятий диким, химерним планом. Шанс на успіх був лише один із тисячі. Але в нинішньому вигляді цей шанс був кращим, ніж будь-який інший.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  
  На другий день сонце і пісок злилися в одного величезного, безжального, безмовного ворога. Мені видали форму офіцера англійської армії та сонцезахисний шолом. Євнух був одягнений у свій бурнус, і з нами було два в'ючні верблюди, не рахуючи тварин, на яких ми їхали. Я був радий тому, що багато років тому навчився їздити верблюдом і розслабився в місці між його горбами, схожим на крісло-гойдалку. Фактично ми досягли гарного прогресу, оскільки я наполягав на тому, щоб йти майже постійно.
  
  
  Я був більш ніж вдячний, коли ми побачили третю оазу з оливковими деревами. Аль Нассан та його люди вже були там зі своїми наметами та відпочиваючими худими, втомленими верблюдами. Коли ми перетинали палаючу пустелю, я будував плани, і якщо мої надії виправдалися, якщо я вгадав правильно, то Джуді мав шанс, жалюгідний шанс, але, проте, шанс.
  
  
  Коли ми прибули, всі люди Нассану зібралися довкола нас; зловісний загін найманців, чиї кинджали, пістолети та мечі складали невеликий арсенал. Хассук дав мені вірчі грамоти, і я приготував їх, коли зліз із верблюда і підійшов до намету Аль-Нассана.
  
  
  З'явився шейх, високий худий старий із золотими корінними зубами та очима, хитрими як у ласки, і обличчям, яке відповідало цьому. Я гадки не мав, скільки йому років, але знав, що його тіло, як і раніше, було сильним, а розум у порядку. Він не знав, але ми збиралися торгуватися про різні речі.
  
  
  Він перевірив мої дані. Ми вклонилися один до одного і розпочали такі улюблені арабами ритуали перед переговорами. Вечір пройшов за гулянням, ми їли ягня з рисом і тарілками салату, баклажанів та заварного крему. Поруч із м'ясом складалися плоскі шматки хліба і, звичайно ж, оливки та фініки. Кава з кореня імбиру завершила трапезу, і шейх пригощав мене втішними описами свого людського товару в перервах між тостами за моє здоров'я.
  
  
  Коли вечеря була закінчена, зірки пустелі вже сяяли, і вечір став холодним. Аль-Нассан провів мене до мого намету, і ми обидва знали, що наступного ранку почнуться справжні переговори. Поки він розповідав про свій давній зв'язок з Ібн Хасуком, я побачив пролом і зробив свій перший крок.
  
  
  «Принцеса Ненсі цього тижня приведе ще дівчаток у хату Хассука», - сказав я недбало, але мої очі були прикуті до його гострого лукавого обличчя. Його усмішка дала мені першу, найважливішу частину моєї відповіді. Він знав про існування принцеси Ненсі. Це було видно по його вигнутій губі та плавному погляду в очах. Я почав хвилюватись. Якби він не знав її, моя подорож була б марною. Але це були двері, які Ібн Хассук залишив відчиненими - давня участь старого шейха у работоргівлі. Я підозрював, що він знав усе про принцесу Ненсі і про те, як і де з нею зв'язатися. Але мені доведеться почекати до ранку, перш ніж я зможу увійти до цих дверей.
  
  
  Я побажав старому шейху добраніч і увійшов до свого намету, де вже спав євнух Хассука.
  
  
  Ніч пройшла швидко, я добре виспався і був збуджений яскравим ранковим сонцем. Вмившись водою, яка залишалася напрочуд прохолодною в сумці з козячої шкіри, я увійшов до намету Аль Нассана, щоб перевірити його майстерність. Було дванадцять жінок, одинадцять із яких були звичайними жінками, але досить молодими та сильними. Старому лисицю було що сказати про кожну жінку. Вони походили із відданих йому сімей. Ця могла працювати як десять верблюдів. У цієї було шість братів, отже, у неї в крові були сини. І так далі. Він залишив наостанок свою головну пам'ятку - молоду, неприємну дівчину, яка повинна була видужати приблизно на десять фунтів.
  
  
  "Вона незаймана", - тихо оголосив шейх. 'Дівниця! Це принесе фантастичну ціну будь-де. Я даю своєму старому другові Ібн Хассуку перший шанс купити її. Дівчинка, особливо така молода і красива, як ця, коштує в двадцять разів дорожче за звичайну дівчину. Це абсолютна правда».
  
  
  Я урочисто кивнув і згодом, потім кинув свій другий м'яч. "У мене є свої методи ведення переговорів", - сказав я. «Я не веду переговори на очах інших. Коли я веду переговори, це лише між тобою, мною та рабами».
  
  
  "Мої люди тримаються подалі від намету", - сказав Аль-Нассан, але я похитав головою. «Завжди є вуха, щоб почути та розповісти. Відпустіть своїх людей. Нехай вони принесуть пустельні антилопи, щоб ми сьогодні ввечері відсвяткували наш бізнес. Інакше я повернуся один.
  
  
  Аль-Нассан знизав плечима. Зрештою, я був замовником, і чому він не може поступитися мені? Я вийшов з ним із намету і побачив, що він іде до своїх людей, які збиралися довкола верблюдів. Побачивши, як чоловіки піднімаються, я покликав євнуха Хассука до нашого намету. Я увійшов поперед нього. Коли він увійшов, я завдав йому удару карате по шиї. Він упав, як цегла, і я жбурнув його в куток. Насправді його не треба було пов'язувати. Проте я зв'язав його бурнусом і заткнув йому рот кляпом. У цій справі ви навчитеся приймати ті ризики, яких неможливо уникнути.
  
  
  Коли я повернувся до намету Аль-Нассана, я попросив його прибрати всіх рабів, крім незаймана.
  
  
  "Ми почнемо з неї, тому що вона найдорожча", - сказав я. "Я заплачу вам за неї хорошу ціну, якщо ви розповісте мені все, що знаєте про принцесу Ненсі".
  
  
  Очі старого заблищали, і його звичайна обережна поведінка одразу впала в очі. Але я на це чекав.
  
  
  "Хіба ви не знаєте принцесу Ненсі?" - повільно спитав він. - Хіба Ібн Хасук не був радий розповісти вам про неї? Тоді я не можу про неї говорити».
  
  
  «Я згоден з твоєю ціною за діву, старий, - сказав я. «Розкажи мені про принцесу Ненсі».
  
  
  Аль-Нассан почав обережно відходити. "Мені це не подобається", - сказав він. «Якби я сказав вам те, що ваш господар не хоче вам говорити, Ібн Хасук зняв би з мене шкіру живцем».
  
  
  "Досить говорити про жінок", - сердито сказав я. "Я хочу знати все, що ти можеш мені сказати".
  
  
  Аль Нассан підвівся швидким, спритним рухом, стискаючи золоту рукоять кинджала на своїй талії. 'Можливо, Ібн Х Асук навіть не послав тебе, - сказав він.
  
  
  Я сподівався, що легкий приз для незаймана розвіє його страх, але зрозумів, що помилявся. Сила Ібн Хасука сягала далеко.
  
  
  "Хасук послав мене, але я сам собі господар", - прогарчав я. "Скажи мені зараз, або я примушу твої кістки висохнути на сонці пустелі". Його реакція була характерною. Вражений і спантеличений, він нічого не міг зробити, крім як захищатися. Я бачив, як його рука стискає кинджал і починає виймати його з піхов; Потім я напав і завдав йому короткого різкого удару по шиї. Він зіщулився, відсахнувся, і я збив його з ніг коротким правим хуком. Я відірвав смужки бурнусу і міцно зв'язав його.
  
  
  Він прийшов до тями, коли я тільки закінчив цю роботу. Він прокляв мене арабською. Я поставив його на купу ковдр і підійшов до дівчини. Я зняв простий одяг, який вона носила, і оглянув її оголене тіло, майже хлоп'яче, але дуже жіночне - маленькі груди, вузькі стегна - привабливе в незрілій, незайманій манері. Коли її руки були прив'язані до зап'ястя за спиною, її маленькі груди спокусливо виступали вперед. Я торкнувся їх і відчув, що вони дуже м'які. Я глянув на шейха. Він стурбовано звузив очі.
  
  
  «Не чіпай її, – крикнув він. Я посміхнувся йому, підняв дівчину і поклав її на килим, що лежить на піску.
  
  
  "Розкажи мені, що ти знаєш про принцесу Ненсі, або я візьму цноту цього чарівного маленького створіння", - сказав я.
  
  
  Аль-Нассан закричав: «Дадай їй спокій!»
  
  
  Я грав із грудьми дівчини, і її темні очі дивилися на мене без страху. Я подумав, чи сподобається їй ідея. Я опустився на неї. Шейх люто заревів.
  
  
  Він кричав. - "Ти мене грабуєш!" 'Я прошу тебе. Я бідний. Вона мій єдиний шанс на безтурботну старість».
  
  
  "Ти старий хитрий брехун", - сказав я. «Принцеса Ненсі, старий, або за десять хвилин її ціна впаде на десять тисяч відсотків».
  
  
  Він кричав. - «Ібн Хассук уб'є мене!» «З таким успіхом я міг би вбити себе».
  
  
  Я знизав плечима і ще більше сів на дівчину. Вона наполовину обхопила мою спину своїми стрункими ногами. «Бережись, старий, - сказав я.
  
  
  «Добре, добре, стій! Я скажу тобі те, що ти хочеш знати, - вигукнув він. 'Залиш її одну.'
  
  
  Я відсторонився, і дівчина зімкнула ноги. Я встав і подивився на старого шейха; крапельки поту на його обличчі не були результатом ранкової спеки.
  
  
  "Принцеса Ненсі - це корабель", - грубо сказав він. «О, нехай допоможе мені Аллах у майбутні дні і врятує мене від гніву Ібн Хасука».
  
  
  'Корабель?' – повторив я. "Звідки взявся цей корабель?"
  
  
  «Принцеса Ненсі пливе Червоним морем від Аденської затоки до приватної пристані Ібн Хасука недалеко від Йідди».
  
  
  "Корабль рабів!" Я тихенько свиснув крізь зуби. Я швидко подумав. Це був ідеальний, простий доказ, який я шукав. Людський вантаж - за словами інших дівчат, Хассука - мав бути захоплений, але не Хассуком. Їхні розповіді були б абсолютним, нищівним доказом.
  
  
  Я хотів знати, чи справді старий шейх знав більше, але я почув тихий крок верблюдів, що бігли по піску. Я побіг до входу до намету і побачив, що люди Аль Нассана підійшли до намету. Я кинув останній погляд на шейха і дівчину з розплющеними очима, посміхнувся йому і побіг до свого верблюда, що лежить у тіні оливкового дерева. Я скакав через пустелю на захід до Червоного моря, коли інші кинулися до табору, але я знав, що вони переслідуватимуть мене за десять хвилин. Моєму верблюду дали відпочити та напоїли. Вони втомляться від погоні і не скоро мене наздоженуть. Я намалював карту місцевості перед думкою і побачив, що найближчий порт на прямій лінії знаходиться прямо на заході, в маленькому містечку Халі. Там я міг дізнатися, чи минув його корабель «Принцеса Ненсі», прямуючи на північ. Коли я озирнувся, я побачив хмару, що піднімається, обпікаючий пісок, а потім маленькі чорні фігурки, що скачали галопом, що летять над дюною. Всі люди Нассана кинулися в погоню, а старий шейх, безперечно, очолить їх.
  
  
  «Поспішайте!» - Я крикнув на верблюда і сильно штовхнув його ногою. Він прискорив темп, але я зрозумів помилку у своєму задумі. Тварина справді відпочила краще, але її дихання було уривчастим. У стайні Ібн Хасука його добре годували і він був у формі для спокійних прогулянок, але він не міг витримати бадьорого галопу, постійної високої швидкості верблюдів пустелі.
  
  
  Чорні плями позаду мене поступово ставали більшими, і мій верблюд став повільніше йти риссю. У цьому безлюдному ландшафті, що складається з піску та великої кількості піску, не було де сховатися. Навіть дюни були лише низькими пагорбами, на відміну від високих дюн Сахари. А потім я побачив цю широку коричневу хмару на горизонті, що швидко розширювалася, посилаючи вогняні стріли, коли сонце освітлювало піщинки, що неслися по небу.
  
  
  Це була піщана буря, мільйони піщин ніс самум, вихор аравійської пустелі. Я озирнувся й побачив своїх переслідувачів, тепер уже відомих постатей, що обганяють мене з неймовірною швидкістю. Симум з піщаною бурею рухався на північ, але я зміг уникнути цього, слідуючи своїм курсом. Але дихання верблюда ставало все важчим, і люди Аль-Нассана скоро схопили б мене.
  
  
  Я повернув поводи і пустив галопом свою ревуча і протестуючу тварину на північ. Коли ми наблизилися, величезна хмара перетворилася зі сріблясто-коричневої на чорну, і я побачив, що інші йдуть за нею. Я міг уявити собі їхню недовіру та переляк. Перш ніж ми досягли межі піщаної бурі, що насувається, я зняв сорочку і обернув її навколо голови, залишивши відкритими тільки дві щілини, крізь які можна було бачити. Я пришпорив верблюда і пірнув у шторм.
  
  
  Мільйон колючих голок піску вдарив мене, і я завив від болю. Я зістрибнув з верблюда, і на мить ми стояли, оповиті чорною хмарою, і нас било виючим вітром. Я дихав під сорочкою. Без сорочки мій рот був би заповнений піском, а моє обличчя було б розірване гострими піщинками. Я потяг верблюда, і його не треба було штовхати. Він повернувся спиною до центру шторму, ліг на пісок і повернув довгу шию, щоб прикрити голову горбом.
  
  
  Я ліг поруч із масою мокрої від поту шкіри і уткнувся обличчям у бік верблюда. Якби люди Аль-Нассана пішли за нами, вони б ніколи не знайшли нас у цьому чорному вирі піску. Але навряд чи вони потрапили до шторму. Старий шейх не хотів би отримати від цього максимум задоволення. Він був практичною людиною і все ще залишався з незайманою. За потреби він завжди міг вигадати якусь історію для Ібн Хассука.
  
  
  Я лежав поряд з верблюдом, і пісок, що пронизував вітер, проникав крізь мій одяг і сорочку, що покривала мою голову, де він прилипав до мого обличчя. Верблюд заплющив очі з довгими віями і підтис губи і зміг витримати бурю. Я лежав і втратив почуття часу, поки сам вив і ганяв пісок навколо мого тіла. Я струсив його, перейшов на інше місце поряд із твариною і почав чекати. Час зупинився. Світ було закрито. Не було нічого, крім пекучого піску, що пронизує піску, гострого, як голки, піску, що залишив на моєму тілі тисячу маленьких порізів. І коли здавалося, що моя шкіра більше не витримує, я почув м'який шепіт надії. Печіння і вереск трохи зменшилися, потім припинилися.
  
  
  Жовте світло пробивалося крізь симум, коли сонце пробивалося крізь пісок, що обертався. Я ледве підвівся на ноги, обтяжений піском і в запеклому одязі. Я натяг поводи, і верблюд почав крутитися, струснув своїм масивним горбом і почав підніматися своїм звичайним чином. Я тримався за поводи і йшов назустріч сяйві сонця, поки самум вирував, тепер знову як срібна хмара на горизонті. Я озирнувся. Аль Нассан та його люди пішли.
  
  
  Я роздягнувся, струсив з себе весь одяг. Я обтрусив липкий пісок зі свого тіла і знову одягнувся. Моє тіло протикало маленькі рани, нанесені піщаною бурею, і я знав, що біль триватиме ще довгий час. Я сів на верблюда, і ми знову повернули на захід, у бік Червоного моря та зустрічі з принцесою.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж я пройшов через пустелю, минув перевали гір Джебель-Хіджаз і, нарешті, дістався порту Халі. Це було трохи більше, ніж набір рибальських човнів, із приватною яхтою та кількома туристичними човнами тут і там. Коли я приїхав увечері, я прив'язав верблюда до будинку людини, на знаку якого було написано, що він гончар. Вранці, якби ніхто не прийшов забрати тварину, він, безсумнівно, зробив би висновок, що Аллах був добрий до нього. Коли я перетинав пустелю під палючим сонцем, Джуді займала більшу частину моїх думок, і я сподівався, що для неї ще не пізно.
  
  
  Тепер, прохолодного вечора, спостерігаючи за кораблями в гавані, я зосередився на затриманні рабів. Я не бачив корабля під назвою «Принцеса Ненсі», схожого на корабель работоргівця. Я запізнився? То була похмура думка, яку я швидко відкинув. Потім за гаванню я побачив корабель, його чорний контур, що плив беззвучно і без вогнів. Одне це було підозріло. Корабель плив повільно, дуже повільно. Я побіг до кінця пірсу, де було пришвартовано півдюжини фелюг, високих арабських вітрильників. Я відв'язав один, підняв трохи конічне вітрило, і вечірній вітер погнав човен ліворуч. Я мовчки поплив на фелюзі в напрямку корабля, що повільно рухається. Чи була це "Принцеса Ненсі", і якщо так, чи слід мені відплисти назад і попередити владу? Відповідь на це питання прийшла з жахливим усвідомленням, оскільки я згадав класичну реакцію капітанів стародавніх работоргівців, коли вони боялися бути виявленими. Вони викидають свій людський тягар за борт. Я знав, що їхні сучасні колеги будуть не менш безжальними. Вдячний за безшумний вітрильник, я направив фелюгу прямо за таємничим кораблем. Підійшовши ближче, я побачив, що це каботажне судно водотоннажністю близько 1500 тонн, старий, іржавий, пошарпаний корабель. Підганяється вечірнім вітром, моє судно йшло набагато швидше, ніж вантажний корабель, і я тримався ближче до корми. Поступово пошарпані, букви, що відшарувалися, стали розбірливими:
  
  
  «Принцеса Ненсі – Олександрія». Чудова назва для старого судна; навіть у темряві я міг побачити його стан. Не дивно, що корабель плив так повільно.
  
  
  Я направив фелюгу ближче до лівого борту, де з передбачуваною неохайністю мотузкові сходи все ще висіли за бортом. Я простяг руку, схопився за сходи однією рукою і підтягнувся, штовхнувши румпель маленького човна. Фелюга звернула і відлетіла в темряву, поки я чіплявся за сходи.
  
  
  Я обережно підвівся і визирнув через перила. На палубі нікого не було, і я переліз через перила та спустився на дошки палуби. Я був упевнений, що на кораблі була крихітна команда, можливо, не більше півдюжини чоловік плюс капітан. Каюти екіпажу будуть розташовані попереду, трохи нижче за палубу.
  
  
  Я прокрався вперед по краю рубки, нарешті прослизнув у двері трохи нижче містка. Глибокий рев старої машини, що працює, потрясав корабель, і я пішов внутрішнім проходом, шукаючи ознаки людського вантажу. Я нічого не бачив, тільки кілька порожніх кают, туалетів та комор.
  
  
  Я зупинився в каюті екіпажу і почув хропіння. Я нарахував там сім фігур у та підійшов до люка переднього трюму. Було надто темно, щоб дивитися вниз, але я прислухався до будь-яких звуків. Я нічого не чув. Я обережно підійшов до корми та другого трюму. Дотик світанку пофарбував небо і дало достатньо світла, щоб зазирнути у трюм. Трюм був порожній, якщо не брати до уваги кількох ящиків і бочок.
  
  
  Світанок велів мені поквапитися. Екіпаж прокидався, а в мене залишалося лише кілька хвилин, щоб продовжити. За дверима в хол лежав сувій міцної мотузки для білизни. Я підняв його, розрізав ножем на дрібні шматочки і поспішив назад у каюту екіпажу.
  
  
  Я прослизнув усередину, мов безмовна тінь. У найближчому ліжку був міцний негр. Моя рука схопила його за шию, і я сильно натиснув пальцями на м'які місця за вухами. Глибоке дихання сну перетворилося на м'яке дихання несвідомого. Я швидко зв'язав його та підійшов до наступного чоловіка.
  
  
  Мені треба було зв'язати ще двох, коли один із них раптово сів, можливо, розбуджений шостим почуттям. Це був потужний китаєць-напівкровка з кремезним тілом. Коли він побачив мене, він швидко відреагував. Він підстрибнув, розставивши ноги, і вдарив мене ногою. Я пригнувся і побачив, що останній чоловік, темношкірий індіанець, теж прокинувся.
  
  
  Китайська напівкровка в одних штанах налетіла на мене. Я впіймав його в стрибку запеклим аперкотом, який сильно відкинув його на край однієї з двомісних ліжок. Я знову його вдарив, і його голова знову врізалася в ліжко. Він спробував пригнутися і кинутися на мене, як бик, схиливши голову. Коли він підійшов, я вдарив його по шиї, він упав до моїх ніг і завмер. Я підняв очі якраз вчасно, щоб побачити, як індіанець зникає за дверима. Я побіг за ним, але він уже був на палубі і кричав у рубку, де стояв керманич. Я збив його з ніг, але коли він упав на палубу, я якраз краєм ока побачив, як відчинилися двері кермової рубки і з'явився кермовий.
  
  
  Індіанець, можливо, був невисокою людиною, але він був крутим, як вугор, і відчайдушним. Він притиснув одне коліно до моїх грудей і відштовхнув мене від себе, порушивши мою хватку. Я ухилився від його іншої ноги, яка вдарила мене по обличчю, кинулася на ногу, але це було поза моєю досяжністю. Перед рубкою стояло важке дерев'яне відро. Він схопився за ручку та дико замахав їм. Мені довелося впасти плашмя на палубу, щоб не розбити голову відром, що свистить. Потім індіанець хотів втекти; яка це була помилка. Я пірнув уперед і врізався в нього, коли він пробирався до поруччя. Він розбився, і я почув глухий удар, коли його голова вдарилася об перила. Знаючи, що зв'язувати його не потрібно, я повернувся до керма, що спускався сходами з пістолетом у руці.
  
  
  Його постріл потрапив у дерево за два дюйми від моєї голови, і я впав на палубу, перекинувся і встав, а Вільгельміна зробила два швидкі постріли. Перший схибив, другий потрапив. Він упав назад, коли його пронизала важка 9-міліметрова куля.
  
  
  Я почув, як грюкнули двері, і зрозумів, хто це має бути. Я глянув на капітанську каюту і побачив людину з розпатланим волоссям, з вусами, в синій капітанській куртці з золотими смужками на голих грудях. Він глянув на мене та пістолет у моїй руці і відсунувся від поручнів. Я чув, як він пробіг верхньою палубою, пішов за ним, і ми зіткнулися один з одним, коли він спускався сходами за димарем. «Не стріляйте, – сказав він. Він мав сильний турецький акцент. Я похмуро підійшов до нього. Його глибоко посаджені очі намагалися по-звірячому дивитися на мене.
  
  
  "На борту цього корабля немає нічого цінного", - сказав він. «Обшукайте трюми. Вони майже порожні.
  
  
  Я запитав. - "Де дівчинки?"
  
  
  Його очі на мить блиснули, потім він швидко насупився.
  
  
  'Що ти маєш на увазі?'
  
  
  Я вдарив його по обличчю Вільгельміної, і він упав на палубу, з його губ капала кров. Мій терпець закінчився, і мені не вистачило часу. Я витяг його.
  
  
  «Де твій людський тягар, жалюгідна подоба капітана корабля?», - прогарчав я. "Де рабині?" Він знову почав протестувати, але я перервав його ударом у живіт, що склався навпіл. Я отримав удар, за яким був правий, який його збив.
  
  
  "Я розірву тебе поступово на шматки", - відрізав я, піднімаючи його на ноги. «Ти слизовий, паршивий корабельний щур». Він побачив гнів на моєму обличчі і зрозумів, що я мав на увазі те, що сказав. Спробу блефу було припинено; він звалився, як проколота повітряна куля. «Фальшива колода», - хрипко пробурмотів він. 'Під містком.'
  
  
  Я глянув на місток корабля. Він був дуже довгим чи широким.
  
  
  "Покажи мені", - сказав я. 'Швидко!' Я тицьнув його Вільгельміною, і він повів мене вгору сходами і через верхню палубу на місток. Він підійшов до лівої сторони містка, схилив коліна в кутку і став піднімати настил з ломом, що там лежав. Я уважно спостерігав за ним і, коли він оголив близько чверті люка, ступив уперед.
  
  
  "Поклади лом і відійди", - наказав я.
  
  
  Коли він слухався, я підійшов до краю палуби і зазирнув туди, де раніше були дошки палуби. Мої щелепи стиснулися від гніву. Пов'язані дівчата лежали подвійними рядами на фальшивій палубі, на кілька дюймів нижче за справжню. За моїми оцінками, між містком і фальшпалубою залишалося близько шести дюймів.
  
  
  «Знімай інші дошки, ублюдок», - гаркнув я турку. "І поспішай!"
  
  
  Я дивився і тримав «Люгер» на чоловікові, поки, нарешті, він не відкрив весь бруківку, і я подивився вниз на два ряди пов'язаних жінок. Усього їх було п'ятнадцять чи двадцять.
  
  
  «Витягай їх по одній, – наказав я. «І розв'яжи кожну дівчину, коли ви її витягнете».
  
  
  Я був майже в рульовій рубці і глянув на штурвал, який кермовий закріпив, коли підійшов до мене. Курс був прямо, інших кораблів не було видно, тож я залишив штурвал у спокої. Дівчатка, шоковані та налякані, коли вони вийшли, все ще були в одязі, в якому їх викрали: одні у міні-сукнях, інші у спідницях та блузках.
  
  
  "Зв'яжіть його", - сказав я одній дівчині з Європи. 'Ти розумієш англійську?' Вона кивнула і заткнула рота капітанові тими ж мотузками, якими була пов'язана. Дівчата зібралися в рубці і насторожено глянули на мене.
  
  
  "Я не з їх числа", - сказав я. «Я тут, щоб урятувати вас. Хто розуміє англійською?
  
  
  Відгукнулося п'ять чи шість дівчат, і я вибрав дівчину, яка виявилася ірландкою. Вона швидко розповіла мені, як зустріла представника компанії Tour-Guide Trips, коли була у Греції. Він узяв інтерв'ю у дівчат, які відгукнулися на рекламу в афінській газеті.
  
  
  Інші мали схожі історії про так званих співбесідах, а потім про особисту зустріч, після якої вони виявили, що їх схопили, зазвичай після того, як їм дали заспокійливе. Було шість європейських, чотири африканські, чотири китайські та три скандинавські дівчата. Більшість трохи розмовляли англійською, і між собою вони говорили багатьма мовами, що могли швидко перекладати один одного, а я коротко розповів їм, що їх чекало, коли б вони прибули на приватний причал Хассука.
  
  
  Тепер, коли вони були на волі, страх та шок швидко пройшли. На зміну йому прийшла сильна лють. Я відчув наростаючий гнів, коли розповів їм усе про операцію Хассука. У моїй голові почав складатися божевільний план. Ці дівчата були звичайними; вони були дівчатами, які знали життя. Деякі з них прибули з прибережних міст, морських портів, місць, де вони вчилися керувати човном, поки вчилися ходити – узбережжя Ірландії, грецькі острови, африканське узбережжя.
  
  
  "Хто з вас може керувати кораблем?" - Запитав я і підняв купу рук.
  
  
  Хто міг підтримувати роботу машинного відділення цієї старої ванни? Пара рук замахала.
  
  
  "У мого батька і братів був невеликий флот моторних човнів на Гебридських островах", - вигукнула одна дівчина. «Двигун цього корабля зараз працює. Неважко простежити за його роботою».
  
  
  Я посміхнувся. У мене були не лише свідки, а й команда союзників.
  
  
  Я запитав. - «Хто з вас вміє поводитися з вогнепальною зброєю?» Також було піднято кілька рук. Я з наростаючим хвилюванням бачив, що це спрацює. Щоб вести старий корабель, знадобилося лише кілька людей.
  
  
  «Слухайте все, – сказав я. «Ми можемо діяти разом та спіймати Ібн Хасука. Хто бере участь? '
  
  
  Крик, яким вони відповіли, мене не здивував.
  
  
  "Добре, тоді ось мій план", - сказав я. «Хассук очікує, що ця жалюгідна ванна пришвартовується до його приватної пристані за кілька годин. В іншому випадку він одразу ж подумає про втечу. Потім він уб'є всіх дівчат, які зараз є в хаті, і втікає. Я не можу цього допустити. Я хочу, щоб Хассук сидів у в'язниці або помер, що завгодно, аби він більше не створював проблеми. Екіпаж корабля пов'язаний унизу. Має бути багато чоловічого одягу, і я впевнений, що ми знайдемо на борту неабияку кількість вогнепальної зброї. Ви підводите «Принцесу Ненсі» до пристані Хассука. Якщо він та його люди підійдуть до вас, стріляйте, вбиваючи якнайбільше. Потім зупиніться посеред річки, доки не отримаєте звістку від мене. Це дасть мені час піти до його палацу і зібрати решту доказів, які мені потрібні проти Хассука.
  
  
  Я зупинився і глянув на них. - "Як ви думаєте, ви впораєтеся з цим?" Я запитав.
  
  
  Вони по черзі запевняли мене, що це спрацює. Це теж мало працювати. Люди Хасука будуть повністю захоплені зненацька. І це буде не перша поспіхом зібрана армія, яка здобула перемогу. Історія рясніє подібними речами. Я коротко помолився і сподівався, що так буде й сьогодні.
  
  
  «Добре, – сказав я. 'Давайте почнемо. Поки ви робите свою частину роботи, маю свою роботу.
  
  
  Я доручив одній із дівчат, здоровенній шведській білявці, керувати. Маленька француженка взяла кермо, а індонезійсько-китайська дівчина виконувала функції спостерігача та навігатора. Дві гречанки спустилися перевірити машинне відділення. Менш як за півгодини палубні дошки були знову поставлені на місток, але цього разу внизу, під фальшивою палубою, були капітан і команда. У металевій шафі в капітанській каюті знайшли гвинтівки, десять карабінів та набір револьверів. Двоє мерців було безцеремонно викинуто за борт.
  
  
  Я дійшов висновку, що сушею я швидше дістануся до палацу Хассука. Я поклав одяг у пакет з маслянистою тканиною і підійшла до поручнів у трусах. Я кинув останній погляд на нову команду принцеси Ненсі. Деякі дівчата носили грубі чоловічі сорочки, інші – короткі куртки та комбінезони, і всі носили головні убори, щоб приховати волосся. Вони були похмуро налаштовані, озброєні та сердиті.
  
  
  До берега було недалеко пливти. На яскравому сонці я швидко висох, потім одягнувся. Я йшов курною прибережною дорогою і побачив араба в західному одязі, але з традиційним червоним тарбушем на голові, що їхав на старому пікапі «Форді». Я підняв руку, і він пригальмував, щоб я зміг застрибнути в машину. Оскільки я нічого не сказав і ставити питання було порушенням арабського етикету, ми їхали мовчки, поки я не побачив знамениту вежу палацу Ібн Хасука, що вимальовується.
  
  
  Дорога повертала вглиб суші від узбережжя, тож мені не вдалося побачити приватний причал. Але я знав, що він має бути поряд. Я подякував своєму Доброму Самаритянину і вистрибнув зі старої машини, коли ми підійшли до маєтку Хассука. Я стояв під фініковим деревом і думав про те, як краще пройти, коли побачив невеликий парад із двох лімузинів та вантажівки, що виїжджала з воріт. Проїхавши деякий час дорогою, вони повернули на піщану рівнину за кількасот метрів від мене. Я бачив величезну постать Хасука на задньому сидінні першої машини. Я знав, куди він їде.
  
  
  Коли конвой зник з поля зору, я поспішив до воріт. У мене все ще були вірчі грамоти, які Хассук дав мені показати Аль-Нассану, і тепер я показав їх двом вартовим. Вони кивнули і пропустили мене.
  
  
  Опинившись усередині, я пробіг через будинок і коридор, що з'єднує другий будинок. Я зістрибнув зі сходів у в'язниці і побіг у вологу кімнату. Коли я увійшов, дві євнухи були зайняті однією з дівчат. Мій погляд ковзнув повз них у пошуках Джуді. Коли я побачив її, що все ще знаходиться під снодійним, біля стіни, моє серце забилося від полегшення.
  
  
  Двоє євнухів на мить підняли очі, потім повернулися до роботи, бо звикли бачити мене поряд. Я підняв шматок залізної труби, що лежав на підлозі, ковзнув за ними і звалив обох на землю одним ударом. Я звільнив дівчину, яку катували, і обережно опустив її на підлогу, а потім відпустив Джуді.
  
  
  Я планував забрати її звідси і відправити до неї на квартиру, але я бачив, що це неможливо. Вона була занадто виснажена, майже непритомна і не могла продовжувати жити самостійно. Я обережно поклав її, відпустив двох інших дівчат у в'язницю і теж спустив їх на землю. Вони б пролежали там хоча б кілька годин. Це було слушне місце. Якщо дійде до апогею, у Хассука будуть зайняті руки. Він би не подумав про бідні створіння у своєму проклятому підземеллі. Але тепер я мав шанс увійти в його житло туди, де, як я знав, повинні бути знайдені відповіді, які я шукав. Я побіг нагору і ввійшов до головної будівлі. Я злетів мармуровими сходами на другий поверх, піднімаючись на дві сходинки за раз. Я побіг у кімнати Хассука, через вітальню, спальню та кабінет. Біля однієї зі стін я побачив ряд шаф, а внизу, акуратно покладені одна на одну, сотні круглих металевих барабанів із плівкою, на кожному з яких були написи та коди.
  
  
  Я якраз збирався схопити один із барабанів, коли тишу порушив гуркіт пострілу. Але це був не постріл, і я відчув, як на моїй щоці відкрилася рана, а потім довга шкіряна батіг обернулася навколо моєї шиї. Мене потягли назад, і коли я впав на землю, я побачив величезну лису постать, що стояла в дверях з батогом у руці.
  
  
  Я не міг відстебнути кінець батога, і мені довелося докласти всіх зусиль, щоб не бути задушеним ним. Томас підійшов до мене довгими котячими кроками. Я нахилився і витяг Вільгельміну з кобури під моєю курткою кольору хакі, потім від удару відкотився в інший бік і відчув, як батіг зісковзнув з моєї шиї. Я почув пирхання Томаса і побачив, що він викинув Вільгельміну у вікно. Він вийняв батіг і знову вдарив. Я повернувся в той момент, коли мене вразив пекучий, ріжучий біль, я почув страшний рев євнуха: «Дволичний шакал! Я був унизу в темниці і одразу зрозумів, що це ти.
  
  
  Він знову хльоснув, і я знову відчув біль, коли батіг глибоко врізався мені в спину. Я потягнувся до нього, але він вирвав його з моїх рук і знову і знову бив у моєму напрямку, поки я намагався ухилитися від його сили, що рубає. Він був знавцем цієї чортової штуки, і я знав, що такий батіг в умілих руках може будь-кого вбити або покалічити на все життя.
  
  
  Я спробував пірнути до нього, але він рушив швидко і легко і дозволив батогові знову вдарити мене по спині, а потім я відчув, як батіг знову обвився навколо моєї шиї. Я перекотився на спину, дозволив Хьюго прослизнути в мою долоню і кинув із цього положення. Я бачив, як стилет увійшов у живіт огрядного євнуха.
  
  
  Він важко задихав, упустив батіг і витяг зі свого тіла вузький стилет. Він зневажливо кинув зброю. Я пригнувся до нього і вдарив його по коліна. Він позадкував, але ноги в нього були як дубові. Я відпустив його і впав на землю, перш ніж він встиг торкнутися моєї шиї рукою. Я чув, як вітер свистів, коли він схибив і вислизнув піт удару. Я обійняв кісточку і потяг, і він втратив рівновагу. Але він знову став на ноги так само швидко, як і я, і ще один удар промчав повз моє обличчя, коли я позадкував.
  
  
  З рани в животі текла кров, але Томас, схоже, цього не помічав. Я ухилився від його наступних ударів, але відчув його величезну руйнівну силу на своїх руках, це були немов падальні кувалди. Я пірнув під ще один удар і випустив правий хук його підборіддя з ідеального положення. То був точний удар, за яким стояла вся моя сила. Він спіткнувся, врізався у стіл, упав на нього та розчавив. У звичайної людини була б зламана щелепа, її точно вирубали б, але гігантський євнух піднявся на ноги, хоч і трохи повільніше. Він тримався за одну ніжку столу, який щойно розбив.
  
  
  Він підійшов до мене, тримаючи за ніжку стола у правій руці, а ліву руку у себе на животі. Рана нанесення Х'юго почала діяти. Томас змахнув ніжкою столу - це був жахливий удар, який зламав би мені руку, якби я спробував відбити його. Я міг тільки ухилитися і знову пірнути, поки він розгойдував ніжку столу туди-сюди великими дугами. Раптом вдалині пролунав залп пострілів, потім ще й ще. Величезний євнух на секунду зупинився і прислухався, взявшись за підняту ніжку столу. Мені не потрібно більше цієї частки секунди. Я схопив його за руку, повернув у захопленні дзюдо, і він пролетів над моєю головою і впав, як дерево, що повалило. Кімната затремтіла. Я підняв ніжку стола і сильно вдарив його по животі. Він схопився обома руками за нижню частину тіла, і його обличчя спотворило біль. Я знову опустив ніжку столу, але цього разу з сильним ударом по шиї, коли він став на коліна.
  
  
  Він упав уперед, задихаючись від болю. Утримуючи живіт однією рукою, він почав підніматися, коли я ніжкою столу знову вдарив його по черепу. Він завмер на секунду, потім упав і наполовину перекинувся. З ним було покінчено, його завмерлі очі були безмовним доказом його смерті. Стрілянина тривала, і я посміхнувся. Екіпаж «Принцеси Ненсі» опинився на своєму місці. За його величезного зростання Хассука, безумовно, був би однією з легких мішеней. Я переступив через Томаса і підійшов до шаф для документів біля стіни.
  
  
  Я відкрив ящик і подивився на карти, вибравши одну навмання. "Смайт, Джош, Ікс-22". Я подивився на плівкові барабани, побачив один із написом X-22 і підняв його. Я розгорнув відео і побачив чоловіка, який хвилювався китаянку, а африканська дівчина хвистала його. Усі троє були оголені. Наступні фігурки зображували людину, яка вставляє в китаянку гумовий шланг. І цієї краси було більше.
  
  
  Я поставив барабан на місце і вибрав інше ім'я з каталогу карток: Рему, П'єр, Комісія з атомної енергії Франції. Номер його фільму був H-7, і в його барабані я знайшов фільм про нього з двома дівчатками не старшими за десять або дванадцять. Я відклав плівку і продовжив пошук за картковим каталогом.
  
  
  Я знайшов імена, які я знав, людей з багатьох країн, впливових людей, міністрів, депутатів, агентів шпигунства, членів Конгресу, людей, які займають важливі посади в міжнародних офісах, а також низку менших імен на невеликих урядових посадах. Ця карткова система охоплювала практично всі країни Європи, Північної та Південної Америки, Азії та Африки.
  
  
  Це були люди, яких Хассук упіймав у пастку, експлуатував і поєднував зі своїми дівчатами, своїми еротичними фахівцями. Це були господарі, котрі насправді були рабами, прив'язаними до Хассука. Але чи це було просто шантажем? Це здавалося неправильним, і я подумав про це, коли почув зовні вереск автомобільних шин.
  
  
  Я підійшов до вікна. Це була вантажівка, яка, як я бачив, виїжджала до «Принцеси Ненсі». Двері відчинилися, і з машини вискочила міцна шведська блондинка у супроводі двох інших дівчат. Я гукнув їх і побіг униз, щоб зустріти їх. "Ви б доплили до середини річки і кинули якір", - сказав я. 'Що трапилося?'
  
  
  "Нам не потрібно було спливати", - відповіла блондинка. «Вони всі мертві чи в бігах. У нас є все, крім цього великого та товстого.
  
  
  "Хассука", - похмуро сказав я.
  
  
  "При першому пострілі він сів у свою машину і зник, залишивши інших позаду".
  
  
  'Прокляття!' Я сказав. - «Повертайся на корабель і залишайся там, поки не отримаєте звістку від мене. Я збираюся спробувати дістати його. Доставте мене на головну дорогу».
  
  
  Я сів у вантажівку, та ми поїхали через ворота. Вартові, почувши постріли, відчули, що гра закінчена, і зникли. Наскільки мені було відомо, деякі євнухи, що залишилися, змогли піти. Вони були дрібною рибкою. Але головна баракуда все ще була на волі. Я вискочив із вантажівки, коли ми вийшли на головну дорогу, а дівчата поїхали до моря.
  
  
  Тепер дорога була заповнена паломниками в білому одязі. Останній день ходжу наступав за 24 години. Деяких паломників несли на ношах, інших накульгували на милицях, більшість йшла разом зі своїми товаришами-прочанами, потік людей у білому одязі, зачарованих своїм релігійним прагненням.
  
  
  Я глянув на дорогу, сподіваючись побачити лімузин Хассука. Якби він спробував втекти в цій метушні, він просувався б повільно. Я йшов з паломниками у напрямку групи людей та трьох поліцейських. Трохи далі я побачив табличку ТІЛЬКИ ДЛЯ МУСУЛЬМАН. Священна земля тепер була оточена для віруючих, і петицію про паломництво потрібно було підписати з релігійним магістратом Кааклі.
  
  
  Коли я підійшов до поліцейських, то побачив, що вони стояли навколо чоловіка, який був оголений, за винятком пари трусів. Він сказав поліцейським, що хтось затягнув його на ганок і відібрав у нього хром, простий білий одяг паломника.
  
  
  Я не став чекати, щоб почути більше. У цьому не було потреби. Я насилу відійшов на узбіччя дороги і пробіг повз ряди паломників, що повільно просувалися, всі виглядали однаково у своїх білих іхромах, і в міру того, як я йшов, натовп ставав все щільнішим. Я обминув знак ТІЛЬКИ ДЛЯ МУСУЛЬМАНІВ, що позначав зарезервоване місце для відпочинку, і глянув на чоловіків і жінок, що сидять на безплідній мертвій траві. Я побіг, і в мене пересохло в горлі від спеки та хмар пилу, що підіймаються на сотні тисяч футів.
  
  
  Я побачив невелике поселення, кілька глиняних будинків по обидва боки від головної дороги, де сільські мешканці робили свою роботу. А потім я побачив його товсту постать, ледве прикриту іхромом, що йшов з іншого боку дороги, нервово оглядаючись назад. Він ще не глянув у правильному напрямку, але коли я підійшов до нього, хай навіть через дорогу, він побачив мене і зупинився. Я вже збирався пробитися крізь натовп, коли він із гнівним ревом підвищив голос. "Брати!" вигукнув він. «Серед нас є невіруючий. Тут є той, хто опоганює ім'я Аллаха». Він вказав на мене, і тисячі голів було звернено. Повисла шокована тиша, яка швидко змінилася гнівним бурмотінням. "Ось він!" - вигукнув Хассук. «Невірний, цікавий невірний з іншої країни, який пішов за мною сюди, щоб знущатися з мене. Подивіться на нього, він навіть іхрома не носить, він сміється з нашої святої віри».
  
  
  Рев вибухнув, як киплячий вулкан. Я глянув на гнів, який розв'язав Хассук і побіг. Він перетворив цих вже емоційно напружених паломників на мстивий натовп. Нині не час для заперечень, заяв чи спроб спростування. Натовпи небезпечні, це скрізь і завжди те саме, і цей натовп мав намір розтерзати мене.
  
  
  Я побіг до сільських будинків, і єдиною мою перевагою було те, що люди в натовпі натикалися один про одного у своєму несамовитому бажанні схопити мене. Але вони розбігалися і обшукували всі будинки, щоб знайти мене. Їхні крики та крики були жахливим гулом, гуркотом грубих, неконтрольованих емоцій. Я пробіг через будинок, потім через другий і дійшов третього. У третьому будинку була стайня, і я заліз на сіно.
  
  
  Зовні я почув кроки і крики, що бігли, коли натовп заполонив село, і я міг уявити задоволену маслянисту усмішку Хассука, коли він повернувся і подався назад у свій маєток. Тепер, коли мені доводилося ховатися від шаленого натовпу і бути впевненим, що мене знайдуть і розірвуть на шматки, він може повернутися, забрати свої фільми та карти та розпочати новий бізнес в іншому місці. Все було марно. Він втече і продовжить те, що робить.
  
  
  Наближався звук кроків риссю. Фігури в білих миготіли повз двері стайні, натовп бігав туди-сюди і почав обшукувати вдома один за одним. Раптом у дверях зупинилася жінка у чорній вуалі. На голові у неї був кошик з фініками, і вона дивилася на натовп, що кричав.
  
  
  Я мовчки опустився, ковзнув до неї і затис їй рота рукою. Одним швидким рухом я потяг далі в стайню. Вона знепритомніла, і я зв'язав її рукавами піджака. Менш ніж за хвилину зі стайні вийшла постать у чорній вуалі з кошиком фініків на голові і пішла повільно, рівномірно, як арабські жінки, сподіваючись, що проклятий кошик залишиться на місці.
  
  
  Я безтурботно пробирався крізь натовп, що біг, зумів з'їхати на узбіччя дороги і пройшов повз ряди паломників назад до будинку Хассука. Я продовжував йти повільно, неухильно, придушуючи бажання бігти. Я не хотів влаштовувати черговий бунт чи дозволяти поліції затримувати мене. Не було часу на звичайні запитання та відповіді.
  
  
  Так що я продовжував впевнено йти, доки не досяг території маєтку Хассука. Тоді я викинув кошик, зірвав покривало та плащ і побіг у будинок. Я мовчки підвівся на мармурових сходах. Я почув м'яке клацання металу. Це були барабани для плівки, і коли я зайшов до кімнати, Хассук повернувся. Величезний євнух все ще лежав, дивлячись на нас мертвими очима, що не бачили, а Хассук все ще носив вкрадений іхрам.
  
  
  "Все скінчено, товста дупа", - м'яко сказав я.
  
  
  "Я не вірю в це", - відповів він, і тоді я побачив пістолет. "Можливо, тобі все скінчено, але не для мене". Я ввійшов у кімнату, зробив коло, але він махнув мені пістолетом.
  
  
  "Не треба", - сказав він. Я стояв спиною до вікна, і це було близько семи метрів падіння до трави внизу. Стіл, на якому він склав барабани з плівкою, був у межах досяжності, але мав пістолет, і я був у пастці.
  
  
  «Мушу сказати, ви напрочуд спритний агент», - визнав Хассук. «Мені шкода, що ти не був настільки безпринципним, щоб приєднатися до мене. Це того варте.
  
  
  «Шантаж не такий уже й цікавий», - сказав я, кидаючи йому наживку. Він засміявся.
  
  
  'Шантаж?' - Сказав він, його глибокий сміх рознісся по кімнаті. "Звичайно, шантаж - частина цього, але справа не тільки в грошах, мій дорогий".
  
  
  Я запитав. - 'Чому?'
  
  
  «Ви бачили мої файли і знаєте, наскільки важливими є деякі з моїх клієнтів», - сказав він. «Кожен із них був ретельно відібраний після того, як я дізнався, що у них є слабкі місця. Тримаючись за цих людей, я можу правити світом через лаштунки, Картер. Я можу зробити світ своїм. Я можу робити будь-які справи, і не робити їх. Я можу впливати, безмовний, прихований вплив на всі уряди та світові справи. І для заміни кожного із старших чоловіків у мене є молодші, яких я підкорив собі».
  
  
  Такий був його збочений план. Синдром влади за троном. Смикати за ниточки доставило б йому задоволення, і, без сумніву, він злаяв би за це так, як хотів. Звичайно, він був божевільним і, звісно, міг би зробити саме те, що сказав, якби йому випала така можливість. Це було б не так уже й складно. Люди, яких він контролював, ухвалювали рішення на основі його погроз. Для них це був страх втратити те, до чого він їх привабив, страх за їхню кар'єру, репутацію і, у багатьох випадках, сімейні узи. І тому кожен з них підпорядковуватиметься своєму пану на своєму місці, і работоргівля в Аравії стане работоргівлею для всього світу.
  
  
  Очі Хассука на мить віддалилися, без сумніву, зосередившись на його планах на майбутнє. У мене була лише тимчасова перерва. Ну забудь, жирний виродок. Я штовхнув ніжку столу. Барабани з плівкою з гуркотом упали на підлогу. Погляд Хасука автоматично перемістився на них, і я пірнув уперед, під приціл. Пістолет ляснув, куля зачепила мені спину, і я відчув, як хльостає тепла кров.
  
  
  Моя голова вдарилася об його великий живіт, і ми разом ударилися об стіл. Я схопив його за руку з пістолетом і схопив досить сильно, щоб розвернути його і вдарити його величезну фігуру об стіну. Я думав, що він упустить пістолет, але цього не зробив, і побіг через кімнату, коли він вирвався зі стіни. Я пірнув у вікно, коли пролунав його другий постріл і він схибив. Я зробив сальто і сяк-так приземлився на ноги. Вільгельміна лежала на траві, куди її кинув Томас. Я схопив "люгер", розвернувся і вистрілив у величезну постать Хассука, що з'явилася у вікні. Я зробив три постріли, і всі вони потрапили прямо в ці товсті груди. Я бачив, як у нього відвисла щелепа, а на вкраденому білому іхромі поширилася червона пляма. Він упав уперед і ліг, наполовину відкинувшись на підвіконня, на мить здригнувся, а потім завмер, напівоголена гора плоті.
  
  
  Я засунув Вільгельміну в її кобуру і раптом зрозумів, що моє тіло болить у кожній клітині і що я дуже втомився. Я увійшов до тихого будинку, підійшов до телефону і зателефонував до консульства США. Я використав ідентифікаційний код AX і коротко розповів історію, а потім попросив їх зв'язатися з Хоуком та провести приготування.
  
  
  Я чув, як машини проїжджають через ворота, і спустився вниз, де побачив вантажівку і один із лімузинів, де впала команда принцеси Ненсі, моя команда. Я розповів дівчатам, що трапилося, і вони пообіцяли почекати, поки не приїдуть співробітники консульства. Кожна матиме свою історію. Потім я спустився вниз, накинув накидку на маленьку дівчинку, яка все ще була непритомна, і виніс її на вулицю. Шведська дівчина відвезла нас до квартири Джуді, а потім повернулася, щоб чекати на чиновників.
  
  
  Я викупив Джуді у теплій воді і викликав лікаря. Коли він прийшов, я представився і розповів йому всю історію, яку йому треба було знати, щоб її лікувати. Після того, як він пішов, був пізній вечір, перш ніж вона прокинулася. Я сів поруч із ліжком. Її круглі очі, сповнені речей, яких я не розумів, дивилися на мене.
  
  
  "Все скінчено", - м'яко сказав я. «І мені дуже шкода, через що ти пройшла, Джуді. Не можу сказати, як мені шкода».
  
  
  Вона озирнулася, зорієнтувалася на знайомі речі у своїй квартирі, а потім знову подивилася на мене. Вона нічого не сказала, але в її очах була гіркота. Я підвівся, поплескав її по руці і пішов. Лікар приходив до неї щодня і давав мені звіт, а за 24 години до мене несподівано прийшов відвідувач, який жував незапалену сигару.
  
  
  "Я повинен був приїхати", - сказав він. «Супереки щодо права власності на фільми. Ми розібралися. Кожна людина у цій картотеці отримала оригінал фільму та лист від AX.
  
  
  "Лист, у якому їх просять змінити свої звички, я так розумію?"
  
  
  "Це, звичайно, мається на увазі", - сказав Хоук. «Це говорить так багато, що вони можуть бути щасливими, що вони знову вільні завдяки одному з наших агентів».
  
  
  "Великий визволитель", - пробурмотів я.
  
  
  «За найважливішими людьми на найделікатніших постах, звичайно ж, стежать за їхніми власними урядами», - додав Хоук. «Там, де це буде вважатися за необхідне, буде запропоновано медичну та психіатричну допомогу».
  
  
  Яструб залишився там всього на день і люб'язно запропонував мені залишитися на деякий час, поки Джуді трохи не видужає. "Виділіть ще день чи два", - великодушно сказав він. Нарешті ми закінчили його майже за два тижні.
  
  
  Я почав думати, що цього не вистачить. Я чув тільки звіти лікаря, але від Джуді жодного слова. Якось пізно ввечері я був один у номері готелю, де зупинився, коли в двері постукали. Ось вона дивиться на мене своїми великими круглими очима. Вона увійшла, нічого не сказавши, і Я дивилася, як вона стоїть у кімнаті в дуже шикарній і дуже жіночній сукні з рожевого шовку.
  
  
  "Ти чудово виглядаєш, Джуді", - сказав я. "Я радий цьому. Я дуже щасливий.'
  
  
  "Зовні зцілюється", - м'яко сказала вона. «Усередині це триває більше часу. Іноді це зовсім не лікує. Я думав, у мене це не спрацює».
  
  
  Я запитав. - "Але це спрацювало?"
  
  
  "Я багато думала", - серйозно сказала вона. «Спочатку я не бачила причин прощати тебе. Ви використовували мене цілеспрямовано та навмисно. Я знав, що ти не хотів дозволити мені пережити те, що сталося зі мною. Ви були змушені, я це розуміла. Але є люди, які б не змогли мене зрозуміти. Вони б подумали про мене, як про людину, про людську істоту. Але ти цього не зробив, і я тебе ненавиділа. Але коли мені стало краще, я подумав про це і почала розуміти. Думаю, ви думали про мене, що вони зі мною робили».
  
  
  "Я теж страждав, Джуді", - м'яко сказав я, взявши її за руку. "Але, я переміг".
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Кати
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Кати
  
  
  Присвячується співробітникам секретної служби Сполучених Штатів Америки
  
  
  Перша глава.
  
  
  USN Paycock був останнім із важких ракетних крейсерів Південно-Тихоокеанського Об'єднаного флоту оборони. Він вміщував чотирнадцять сотень людей, важив дванадцять тисяч тонн, мав шість 8-дюймових гармат та дві спарені пускові установки, оснащені надзвуковою ракетою ПС «Тер'єр». Здвоєні пускові установки могли запускати дві ракети на пускову установку кожні тридцять секунд. Вони могли запустити чотири ракети за вісім десятих секунди. USN Paycock був чудовим бойовим спорядженням і коштував 225 мільйонів доларів.
  
  
  У ніч на 4 червня 1969 року вона прорізала чорноту майже безмісячної ночі у південній частині Тихого океану. Люди на закритому містку іноді могли бачити темну масу інших судів, що беруть участь у спільних австралійсько-американських військово-морських маневрах. Капітан Вілбур Форман був на містку, спостерігаючи, як його кермовий почав повільний поворот вліво, як і вимагалося, рівно о 0 годині і п'ятнадцять хвилин. Всі кораблі йшли без вогнів, у бойових умовах, а радар, дивлячись у свій зелений екран, спохмурнів.
  
  
  «Судно наближається до нас лівим бортом, сер», - крикнув він. Капітан Форман визирнув у вікно і побачив величезну частину австралійського авіаносця Даунінг, одного з австралійських авіаносців класу «Маджестик», завантаженого у двадцять тисяч тонн. . Він зробив висновок, що вона може трохи розгойдуватися.
  
  
  «Тримай курс», - сказав він керманичу, і той зробив це. Потім, через раптову катастрофу на морі, величезна маса авіаносця вдарила по США. Paycock всередині корабля, рухаючись крізь неї, як ніж рухається через масло. Люди кричали, вибухали двигуни, моряки пірнали в море, намагаючись погасити полум'я, що охопило їхні тіла. Внаслідок удару було зруйновано електричну систему корабля, і закрити всі перебирання вручну було неможливо. USN Paycock швидко впав. Вижили були, але небагато.
  
  
  На борту австралійського авіаносця товстий ніс прийняв на себе основний тягар аварії, і його переборки були швидко закриті. На містку радарман притулився головою до екрану свого інструменту, намагаючись заглушити звуки тих, хто вмирає зовні. Його звали Бертон Комфорд, і під час військово-морського розслідування він показав, що екран радара показує велику відстань між кораблями. Було зроблено висновок, що радар може бути неправильно прочитаний, що електронні очі можуть працювати неправильно, а явна недбалість неприпустима. Але Бертон Комфорд був людиною, якій було доручено керувати та інтерпретувати сигнали електронних очей, які мали спрямовувати гігантський носій.
  
  
  Через місяць, майже в день, спільні військові маневри об'єднаного Тихоокеанського оборонного альянсу пройшли вздовж прекрасних білих пляжів Папуа. Білі сили, які «нападають», створили плацдарм. Сили оборони синіх під командуванням майора Австралії Рональда Сінглтона були над гірським хребтом в очікуванні авіаудару своїх літаків оборони. Праворуч від пляжів знаходилися війська Нової Зеландії та Філіппін; ліворуч – американці за підтримки Великобританії. Літаки австралійських ВПС були оснащені бойовими бомбами, які вони скидали в море за заздалегідь встановленими цілями. Якщо цілі були вражені, кожна поразка прирівнювалася до заздалегідь певної кількості вибитих військ, що «атакують», і зараховувалося захисникам.
  
  
  Це була досить типова вправа у військових іграх. Майор Рональд Сінглтон, командувач сил оборони Австралії, оглянув небо в пошуках своїх літаків і раптово побачив, що вони набирають обертів. Командир ескадрильї, піднявшись високо, віддав команду скинути бомби, і ескадрилья наслідувала його приклад. Майор Сінглтон підняв очі й побачив, як крихітні об'єкти, збільшуючись за частки секунди, падають на берег. Їхній грім був пронизаний криками абсолютно непідготовлених і незахищених людей на пляжах.
  
  
  "Не тут, ви, чортові дурні!" - крикнув майор у рацію. "Зупиніть їх, чорт забирай!" – крикнув він на радіокомандний пункт. «Зупиніть їх! Вони надто рано випустили бомби!
  
  
  Але ніяка гігантська рука не могла втримати смертоносні бомби, що неслися у повітрі, ніяка магічна команда не могла покликати їх назад. Машини швидкої допомоги годинами відвозили тіла – розбиті тіла, трупи. Це були новозеландські, англійські, філіппінські та американські тіла.
  
  
  Ім'я командира австралійської ескадрильї було лейтенант Додд Демпстер, і в ході розслідування він показав, що його комп'ютер давав помилки у обчисленнях часу, відстані та дорожній швидкості, і що несправність приладу була причиною його передчасного «скидання бомб». Лейтенант Демпстер сказав, що його візуальне спостереження за пляжем було нечітким. В очікуванні продовження розслідування ніяких додаткових офіційних звинувачень висунуто не було. ,
  
  
  в основному через недбале ставлення та неефективні операції австралійського командування. За лаштунками було набагато більше гострих розмов, ніж увійшло до платівки. Деяка кількість наших людей розчаровувалася в австралійцях.
  
  
  Третій інцидент стався у вересні під час австралійсько-британських польових маневрів, запланованих шість місяців тому. Навчання стосувалися захисту стаціонарних об'єктів - у разі заводу з виробництва боєприпасів на північ від Клермонта в Квінсленді. Британцям була доручена роль обороняються, і лінія австралійських танків рушила до захисників, що згрупувалися перед і позаду основного запасу бойових патронів усередині будівлі з низьким дахом. Вони використовували нові, великі, швидкі танки, і в заздалегідь встановлений момент танки повинні були розвернутися і відступити, або виконавши свої цілі, що моделюються, або не виконавши цього.
  
  
  Лінія брязкітливих драконів почала обертатися, все, крім одного на правому фланзі, останнього з шеренги. Спостерігачі чекали, коли водій приборкає свого металевого монстра. Натомість вони побачили, що верхній люк відкрився, і людина вискочила з бака, впала в сальто і, піднявшись на ноги, зробила смугу для безпеки. Те саме і з більшістю роззяв, коли великий танк попрямував прямо до складу боєприпасів.
  
  
  Переважна більшість британських військ, згрупованих з іншого боку будівлі, не усвідомлювала, що відбувається, поки танк не врізався до складу бойових набоїв. Земля вибухнула феєрверком прямо з пекла. І знову машини швидкої допомоги працювали понаднормово, забираючи загиблих та поранених. І знову голоси гніву стали голоснішими і вимогливішими.
  
  
  Водій танка повідомив, що в нього заклинило кермо. Не залишилося жодних доказів, щоби перевірити його історію. Його звільнили зі служби через те, що він втратив голову і запанікував, коли йому слід було спробувати вчасно зупинити свій танк. Його звали Джон Доусі. Але його звільнення не заспокоїло гнівних голосів. І не повернуло мертвих англійських солдатів.
  
  
  Три трагедії - і я знову бачив їх такими, як вони сталися - так само, як у ті дні в офісі AX після того, як мені зателефонував Хок. Кожна деталь була відбита в моїй пам'яті. Я бачив кліпи з фільмів, доступних в деяких випадках. Я читав оповідання сотень очевидців та учасників. Я переварив тисячі сторінок звітів, звітів та свідчень. Очами та словами інших я почував себе так, ніби я був на кожному з них.
  
  
  Великий авіалайнер BOAC збирався приземлитися в Брісбені, і я побачив мерехтливі вогні австралійської столиці. Але коли ми опустилися нижче, я знову згадав штаб-квартиру AX у Дюпон-Серкл, Вашингтон, округ Колумбія. очі кидаються на мене – його шкірясте обличчя міністра Нової Англії суперечить його ролі начальника відділу операцій AX.
  
  
  «Здавалося б, австралійці хочуть зруйнувати весь клятий Південнотихоокеанський оборонний союз», - сказав він.
  
  
  "Це безглуздо", - прокоментував я. «Це їхній головний захист від китайських комуністів».
  
  
  «Неважливо, чи хочуть вони його зруйнувати, чи вони страждають від гігантської атаки неефективності, досягається той самий кінець», - відрізав Хоук. «Ви читаєте конфіденційні звіти, що додаються до матеріалів, які я вам дав. Весь робочий союз ось-ось розвалиться. Але все ж таки австралійці не зупинили такого роду речі і не знайшли задовільних відповідей на запитання, чому сталися помилки. Усі зусилля, час, робота та мільйони, витрачені Сполученими Штатами на створення цього надійного працюючого захисту, ось-ось вибухнуть перед нашими очима. Я хочу, щоб ви швидко приїхали та з'ясували, що відбувається».
  
  
  "Що небудь ще?" Я запитав. Роки роботи з Хоуком змусили мене дещо дізнатися. Він не посилав мене чи іншого топ-агента AX на невизначено визначені місії. Завжди було щось конкретне, хоч би яким незначним воно здавалося, що виводило його з категорії «припустити». Я відкинувся на спинку крісла, поки він дивився в стелю і розгортав свіжу сигару, яку він швидше жував, аніж курив.
  
  
  «Два місяці тому тіло китайця було викинуто на берег у точці біля острова Хінчінбрук уздовж Великого Бар'єрного рифу. На ньому було акваланг, і розтин показав, що він помер від емболії».
  
  
  "Це вказує на те, що він діяв із підводного човна, і вони належним чином не декомпресували його з останнього виходу", - прокоментував я, розмірковуючи вголос.
  
  
  "У нього було п'ятдесят тисяч доларів в австралійських фунтах на поясі під аквалангом", - сказав він. Він просто залишив його там і дивився, як я піднімаю його і жую.
  
  
  "Відкриває цілу скриньку можливостей Пандори, чи не так?" – нарешті сказав я. "Якісь подальші дії?"
  
  
  "Нічого страшного, якщо тільки ти не хочеш використовувати свою уяву і нікуди не дінешся", - відповів він. Він мав на увазі три раптові трагічні події, не кажучи про це. «Майору Ротвеллу з австралійської розвідки повідомили, що ви вже в дорозі.
  
  
  Його штаб-квартира знаходиться в Ер на узбережжі. Він радий, що ви приїхали, тому у вас не буде проблем. Я впевнений, що він вас розкаже. за будь-якими деталями, які ви хочете. Все це настільки варварське, що він назвав нашого взаємно загадкового ворога. Кати».
  
  
  Я встав. «Що, якщо це просто чортова неефективність?» Я запитав.
  
  
  Хоук дивився на мене невиразними очима, кам'яним обличчям. "Я буду здивований", - сказав він. "І я давно не дивуюсь".
  
  
  Я вимкнув уявні повтори, коли великий авіалайнер приземлився в Брісбені, але я все ще думав про значення трьох трагічних подій. Три нещасні випадки, кожен з яких призвів до загибелі союзників Австралії та гіркої образи. Я не міг повністю виключити можливість неефективності, але, як зазначив Хоук, це здавалося раптовим нападом хвороби. Якби це було не так, слід розглянути довгу руку збігу.
  
  
  Тепер було слово, над яким я ніколи особливо не замислювався. Досвід навчив мене, що в житті буває дуже мало збігів – справжніх, чесних – а у шпигунській грі їх практично не буває. Але якщо це не було неефективністю і якщо це не збіг, то це також не аматорська ніч. Тільки хороші професіонали, вищий шар шпигунів, можуть організувати та провести справді тонку та складну операцію. Не те, щоб професіонали не помилялися. Просто навіть у їхніх помилках є щось особливе.
  
  
  Але стюардеса прощалася з усіма, і я перестав розмірковувати і зійшов із гігантського авіалайнера, щоб перейти на менший двомоторний турбогвинтовий двигун на останньому відрізку шляху до Ер. Ця частина польоту була короткою. В аеропорту Ер я взяв дві свої сумки - на одну більше, ніж зазвичай ношу - і отримав ключ від загальних шафок. Я взяв велику сумку, в якій було обладнання, яке дав мені Стюарт із Special Effects, і поклав її у шафку.
  
  
  «Я гадки не маю, з якими проблемами ви можете зіткнутися», - сказав він мені, даючи мені матеріал. «Але Австралія – це острів, і ви можете буквально опинитися в морі. Те, що я маю, вимагає помічника для роботи, але він може вам стати в нагоді. Звісно, це нова розробка».
  
  
  Після того, як він поінформував мене про це, я поклав його в спеціальний мішок і пішов з ним, а тепер, тут, в Ейрі, я вирішив не брати його з собою. Я гадки не мав, з чим можу зіткнутися, і тут було б безпечніше.
  
  
  Відомий нью-йоркський ювелір одного разу відправив собі один із найцінніших діамантів у звичайній посилці поштою США. Замість безлічі ретельно продуманих запобіжних заходів, які самі по собі привернули б увагу, це був чудовий приклад використання дуже звичайного, щоб приховати дуже незвичайне. Це прилипло до мене. Я закрив спільну шафку і сунув ключ у кишеню. Пізніше я переніс його в невелику виїмку всередині каблука мого черевика.
  
  
  Я вийшов надвір, упіймав таксі і дав йому адресу австралійської розвідки. Я провів поїздку, спостерігаючи за австралійськими дівчатами на вулицях, коли ми проїжджали повз них. Вони мали власну якість, я швидко вирішив, що прямолінійність. Вони йшли з піднятими головами і швидко посміхались. Вони були одягнені в міні-спідниці, у них були сильні, стрункі ноги, гарна лінія грудей та гарна чиста шкіра. Але здебільшого їх виділяла якість хедз-апу.
  
  
  Таксі пригальмувало, а потім зупинилося біля невеликої сірої будівлі, і я зайшов усередину. Охоронці одразу зупинили мене, і я подав документи. Картина одразу змінилася. Майор Алан Ротвелл, ККБ, енергійно потиснув руку. Худий чоловік у цивільному, зі швидкими яскравими очима та невеликими вусиками. Мені було важко тримати погляд на майорі. У його кабінеті було два столи, а за другим стояла така чарівна страва, яку я коли-небудь бачив де-небудь і коли-небудь. Я був вдячний майору за швидку виставу.
  
  
  "Це Мона Стар", - сказав він. «Мона – моя права рука. Вона знає про цей офіс стільки ж, можливо, більше, ніж я. Вона – один із наших цивільних співробітників служби безпеки. Насправді, ти працюватимеш більше з Моною, ніж зі мною».
  
  
  Я намагався не надто радісно посміхатися цій перспективі. Але Мона Стар швидко вловила задоволення в моїх очах, і її погляд був відверто зацікавлений. Вона була високою, рудоволосою і зеленоокою, і коли вона встала, щоб потиснути руку, я побачив чудову лінію її ніг, довгих і твердих, що плавно згинаються до широких округлих стегон. Її груди, мабуть, стали важким тягарем для австралійської індустрії бюстгальтерів.
  
  
  «Я був страшенно схвильований з того часу, як почув, що ви приїдете». Вона посміхнулася до мене.
  
  
  "Зізнаюся, ми всі були такими, Картер", - додав майор Ротвелл. "Ми з Яструбом дружимо досить давно, і коли ми говорили про проблему тут, і я запитав, чи може він нам допомогти, він щедро погодився.
  
  
  Надіслати агента з вашою репутацією було більше, ніж я очікував від нього. Прекрасний хлопець, яструб. "
  
  
  Я посміхнувся. Австралійці були відкритою, прямою нацією. Я не сказав йому, що інтерес Хоука був мотивований чимось більшим, ніж чистота серця та доброзичливість.
  
  
  «Звичайно, я справді не думаю, що проблема у чомусь більшому, ніж наша власна внутрішня неефективність», - продовжив майор. «Але якщо це так, ми просто не в змозі впоратися із цим. Англійці брали участь в інтригах протягом кількох поколінь, і, звісно, європейці постійно живуть із цим. за це. Але у нас ще немає ноу-хау. Не проти чогось на кшталт «Кату».
  
  
  Я кивнув, приймаючи його чесне зізнання, і впіймав спекулятивну оцінку мене Мони Стар. В її очах був відкритий інтерес і щось ще, майже передчуття. Я посміхнувся. Я ніколи не дозволяв іграм заважати роботі, але невеликі перерви між роботою були корисні для душі. Я знову звернув увагу на майора Ротвелла.
  
  
  «У трагедіях брали участь три ключові особи», - сказав я. «Вважаю, у вас є їхні військові файли, і ви їх ретельно вивчили».
  
  
  "Я відправив трьох своїх слідчих безпосередньо до командирів їхніх баз, щоб вони вивчили записи чоловіків", - сказав він. "У мене є звіти, які здали мої люди прямо тут".
  
  
  Я скривився. Для мене це не годиться. Читання звітів трьох окремих дослідників залишило надто багато вільного місця. Кожна людина давала свою інтерпретацію того, що було значним у послужному списку людини, яку він досліджував. Я хотів прямо порівняти фактичні файли кожної людини.
  
  
  "Жаль." Я посміхнувся до майора. "Нічого хорошого. Будь ласка, принесіть вранці сюди повне досьє кожної людини. Я хочу вивчати їх разом, одночасно, в одному місці. Я не збираюся шукати великі речі. У цьому важливі дрібниці. бізнес, майор, тому що раптово ти знаєш що це не зовсім дрібниці”.
  
  
  Майор Ротвелл повернувся до Мони, і я побачив, що вона вже взяла слухавку і набирає номер. Він усміхнувся мені.
  
  
  "Розумієш, що я маю на увазі, Картер?" – прокоментував він. "Вона дуже ефективна". Він глянув на годинник. «Зазвичай нас тут не буває так пізно, але ми змусили на всіх чекати вас понаднормово. Ми зняли вам невеликий котедж на околиці міста. Він просторіший і трохи кращий, ніж готелі. І теж ближчий до нашого офісу. Авто зовні для вашого використання».
  
  
  "Дуже вдячний", - сказав я. Холодний, різкий голос Мони перервав розмову.
  
  
  "Всі потрібні вам файли будуть доставлені сюди вранці, містере Картер", - сказала вона. Майор Ротвелл підвівся.
  
  
  "Я пропоную назвати це ввечері і почати все заново зранку", - сказав він. «Мона покаже тобі машину та котедж. На мене чекають у моєму клубі. Побачимося завтра, Картер».
  
  
  Я зрозумів, що більшість британського стилю все ще була частиною австралійської армії. Я почекав, поки Мона збирає свої речі, а потім вона опинилася поряд зі мною, посміхаючись до мене.
  
  
  «Ніхто не сказав мені, що ти такий біса великий і красивий», - сказала вона, коли ми вийшли на вулицю, де англія кремового кольору стояла в задній частині будівлі на маленькій парковці. Мона вручила мені ключі від нього і пішла на другий бік.
  
  
  «Ніхто не сказав мені, що у майора є помічник, схожий на вас», - заперечив я, прослизнувши на сидіння водія і заповнивши передню частину невеликого англійського форда. Мона влаштувалась у протилежному кутку сидіння, міні-спідниця відкривала повільний гарний вигин її стегна. Її дуже великі і дуже глибокі груди були в їхньому роді такі ж прямі і відверті, як відверто зацікавлений вираз її обличчя.
  
  
  Я наслідував її вказівки і попрямував до маленького англійського форда широкою вулицею в умовах слабкого руху.
  
  
  «Я намагаюся покинути офіс, коли виходжу за двері, Янку, – сказала Мона. "Але я думаю, що я повинен тобі щось сказати. Судячи з того, що я бачив, я переконаний, що все це не більше ніж наша гнильна, груба некомпетентність і неефективність."
  
  
  Я посміхнувся до неї. Вона з більшою впевненістю повторювала думки майора Ротвелла. Можливо, одна з їхніх проблем полягала в тому, що вони вважали за краще звинувачувати себе, ніж зіткнутися з неприємним і лякаючим фактом, що зовнішні сили діють просто у них під носом. Я утримався від коментарів, і вона більше нічого не сказала з цього приводу. Ми підійшли до групи акуратних маленьких дерев'яних котеджів, щойно пофарбованих, і Мона наказала мені зупинитися. Вона вручила мені ще один ключ.
  
  
  "Номер п'ять", - сказала вона. "Ви знайдете це досить добре, містере Картер".
  
  
  "Спробуй Нік", - запропонував я, і вона посміхнулася.
  
  
  «Добре, Нік, – сказала вона. «А як щодо того, щоб відвезти мене до себе додому? Просто їдьте прямо, і ви натрапите прямо на апартаменти Castle.
  
  
  Доїхали до квартир, типових кутових.
  
  
  кластерів багатоквартирних будинків, не такі високі, як в американських містах, але в іншому майже такий же.
  
  
  «Сподіваюся, ти не будеш надто зайнятий, щоб якось увечері прийти на вечерю, Нік», - сказала Мона. Зелений колір її очей м'яко світився майже як дорожня бійка, що говорить мені рухатися вперед.
  
  
  "Я подбаю про це", - тихо сказав я, підкоряючись сигналам світлофора.
  
  
  Перед тим, як повернутися в ту ніч за замкненими дверима невеликого, але акуратно обставленого котеджу, я витяг Вільгельміну з її спеціальної кобури наплічної з водонепроникним клапаном. Зі всіх дівчат, яких я коли-небудь знав, Вільгельміна завжди була найнадійнішою. Її 9мм. кулі говорили з повною владою, її швидкі постріли, як волосся на спусковому гачку, були обнадійливим предметом, який працював на мене. Капнувши краплю олії на клямку відкидної стулки і пружину, я поклав Люгер назад в кобуру. Знявши сорочку, я відстебнув тонкі шкіряні піхви з правого передпліччя. З вузького футляра я витяг Х'юго, тонкий, як олівець, стилет із загартованої сталі, що лежить у моїй долоні, прекрасний і смертоносний друг. Обидві гострі як бритва леза, що звужуються до ідеальної точки, лезо мало баланс і вагу для безпомилкової точності при правильному кидку. Обидві зброї були більшими, ніж просто знаряддями праці. Вони були частиною мене. Я витер лезо краплею олії і знову надів піхви на руку, спрямувавши вгору. При правильному тиску Хьюго падав мені на долоню, і я відразу її використовував. Як і всі старі друзі, з ними було гаразд.
  
  
  II
  
  
  Частина цього бізнесу – вміти копати. Хок любив говорити, що хороший агент АХЕ - топор повинен володіти силою бика, хоробрістю лева, хитрістю лисиці і здатністю копати, як кріт. Наступного ранку я був на кротовій ділянці з купою записів, яку Мона Стар поставила переді мною в офісі розвідки Австралії. Мені надали невеликий бічний кабінет, де я міг бути ізольований та не турбував. Мона, одягнена в білу спідницю зі шкіряними гудзиками та шкіряними петлями, увінчана чорною блузкою, поклала всі файли переді мною і попрямувала до дверей. Вона зупинилася, взявшись за ручку, і відзначила вираз моїх очей, коли я дивився на неї.
  
  
  "Що вас цікавить?" — спитала вона.
  
  
  «Як, чорт забирай, майор робить з тобою якусь роботу», - сказав я. Вона засміялася і зачинила за собою двері. Це було справедливе питання. Вона страшенно відволікала. Але я відключив цю частину своєї свідомості і зосередився на товстих папках переді мною.
  
  
  Я працював під час обіду без перерви і до вечора. Спочатку я прочитав усі прокляті аркуші, оцінки та звіти, а потім повернувся до них і почав вибирати певні елементи. Я склав для себе список сумнівних факторів у блокноті під ім'ям кожної людини, і коли я закінчив, я мав кілька жорстких пунктів, які представляли більш ніж швидкоплинний інтерес. Я відкинувся назад і вивчив те, що помітив.
  
  
  Спершу Бертон Комфорд. Він був хронічним порушником спокою. Він брав участь у численних подряпинах у барах. Було відомо, що він припиняв службу щоразу, коли випивав дуже багато. Він отримав різні покарання за свою поведінку у відпустці, і її тричі звільняли із цивільних в'язниць.
  
  
  Водій танка, що вийшов з ладу, підірвав склад боєприпасів, також потрапив у численні скандали. Він зазнав кількох дисциплінарних стягнень із боку свого начальства. Невдоволена людина, він мав агресивну ворожість майже всім, обурюючись їхнім життям, своєю роботою. Я також з великим інтересом зазначив, що Джон Доусі та Бертон Комфорд були замішані в інцидентах в одному барі, місці під назвою The Ruddy Jug.
  
  
  Третя людина, лейтенант ВПС, не мала у своєму послужному списку нічого, що могло б пов'язати його з Червоним Глечем, але він демонстрував ту саму незадоволену особу, що й двоє інших, звичайно, на своєму власному рівні. За його даними, він двічі подавав заяву про дозвіл звільнитися зі служби, і щоразу його клопотання відхилялося. Потім він попросив продовжену відпустку, але йому було відмовлено. Після цього він брав відпустку через хворобу на надзвичайно довгі та часті періоди. Згідно з оціночними звітами, його загальний рейтинг неухильно знижувався.
  
  
  Я виявив, що мої пальці стукають по стільниці. Три трагічні «нещасні випадки» та троє чоловіків, кожен із яких переконаний скаржник, незадоволений своєю долею – кожен із них дозрів для неприємностей. Це була думка, яка тихо залишалася в умі, як яйце, що не вилупилося, і призвела до безлічі можливостей. Я встав і відчинив двері маленького офісу, щоб побачити, як Мона фарбує губи.
  
  
  "Виходиш із кокона?" вона посміхнулася.
  
  
  "Не кажи мені, що вже так пізно", - сказав я.
  
  
  "Ти був там весь день", - відповіла вона. "Як щодо того, щоб розповісти мені, що ви придумали, поки ви відвезете мене до себе?"
  
  
  Майор Ротвелл, мабуть, уже пішов. Я знизав плечима і попрямував до дверей у супроводі Мони. Її груди зачепили мене, коли я відчинив двері.
  
  
  "Ви коли-небудь чули про бар під назвою The Ruddy Jug?" - Запитав я, коли ми їхали до її квартири. "Це в Таунсвіллі".
  
  
  «Так, це грубе місце, яке переважно використовується військовослужбовцями та робітниками», - сказала вона. «Таунсвілл знаходиться приблизно за п'ятнадцять миль від мого будинку. Це мідне місто – рафінад та плавка міді, виготовлення – навіть деякі мідні прикраси».
  
  
  "Я міг би зайти і трохи перевірити там сьогодні ввечері", - сказав я. «Але спочатку я збираюся зайти до Джона Доуса».
  
  
  "Хлопець у танку", - швидко сказала вона. «Не думай, що далеко підеш, але удачі».
  
  
  Ми зупинилися перед замком, і Мона вийшла з машини і відкинулася в машині, її пружні груди спокусливо випиналися вперед.
  
  
  "Не думайте, що у вас є час, щоб випити і щось поїсти", - запропонувала вона. Я обдарував її повільною посмішкою, яка щось говорила сама собою. Вона швидко зрозуміла повідомлення.
  
  
  «Думаю, ви маєте рацію, - сказала вона. «Я теж не дуже люблю поспішати. Будьте обережні, у мене незабаром вечеря».
  
  
  "Як я міг забути?" Я посміхнувся їй і поїхав.
  
  
  * * *
  
  
  Хоча Джон Доусі був звільнений зі служби, у його досьє була вказана адреса, на яку вони відправили належну йому зарплату. Це була таунсвілська адреса. Увійшовши до міста, я побачив ряди темних сірих будинків, що мало відрізнялися від будинків у шахтарських містах Уельсу. Хоча Таунсвілл був другим за величиною містом Квінсленда, в ньому панувала грубувата атмосфера - відчуття незавершеності - таке місце, де ви відчуваєте, що він рухається до нового розділу свого життя. Адреса, який у мене був для Джона Доусі, виявився будинком у центрі низки вузьких будинків - нудних, сумних і потребують фарбування. Жінка з мітлою на ганку швидко сказала мені, що Джон Доусі більше не живе тут.
  
  
  "Він переїхав", - сказала вона, підкресливши широку "а" промову британського вищого класу. Вона дала мені його нову адресу, Честер-лейн, 12, яка, за її словами, знаходиться у «новій частині міста». Озброївшись вказівками від неї, я знайшов його, заблукавши тільки одного разу. Він справді був дуже новим, дуже приміським і дуже нагадував дорожчі американські заміські споруди. Я знайшов номер 12, невисокий цегляно-каркасний будинок у стилі ранчо, коли темрява почала наближатися. Я подзвонив у дзвінок. Від людини, яка відповіла, пахло пивом. У центрі важкого обличчя сидів плескатий ніс, а брови були вкриті шрамами. Він провів на рингу кілька років – своєрідна постійна войовничість була частиною його обличчя. Коли я сказав йому, що приїхав за додатковою інформацією про інцидент із танком, це переросло у відкриту ворожість.
  
  
  «Я пішов, копаче», - прогарчав він мені. «Вони вигнали мене і зраділи цьому, і мені не потрібно відповідати на жодне чортове питання».
  
  
  Мені була потрібна інформація, а не неприємності, і я спочатку спробував повільний підхід.
  
  
  "Ти абсолютно правий, Доусі", - посміхнувся я. «Я саме проводив перевірку для американського уряду. Ми мали кілька людей, і мені просто потрібно прояснити кілька дрібних моментів».
  
  
  Він сердито глянув на мене, але дозволив мені увійти всередину. Обставлено було не зі смаком, а дорого. На кавовому столику стояла пляшка портера разом із півдюжиною каталогів обтічних круїзних катерів. Я швидко глянув на них і зрозумів, що найдешевші з них коштують близько вісімнадцяти тисяч. На сторінці одного з каталогів я побачив стовпчик цифр, позначених пером. Доусі налив собі ще пива, демонстративно ігноруючи мене.
  
  
  "Давай займемося цим", - пробурмотів він. "Я зайнятий."
  
  
  "Думаєте про покупку одного з них?" - Недбало запитала я, беручи каталог.
  
  
  «Ні до біса твоїй справі», - прогарчав він, вириваючи каталог із моїх рук. Я йому приємно посміхнувся. «Якщо у вас є якісь питання, краще не поспішайте з ними», - сказав він. "Я зайнятий."
  
  
  «Так, вибираю свій новий човен». Я посміхнувся. «Я б сказав, що це досить дорогі речі для людини, яка щойно вийшла зі служби».
  
  
  Очі Доусі відразу звузилися. То був квадратний чоловік, не такого зросту, як я, і з товстим поясом посередині. Але я знав тип. Він міг бути підозрілим покупцем.
  
  
  "Йди звідси", - прогарчав він.
  
  
  "Новий дім", - сказав я, оглядаючись. «Дорогий новий будинок. Каталоги химерних човнів. Нові меблі. Ви дуже багато зекономили на оплаті послуг, чи не так, Доусі? Насправді, я сказав би, що ви заощадили більше, ніж заробили».
  
  
  "Можливо, старий дядько залишив мені величезний стан", - прогарчав він. Тепер він вирував, але в його сердитих очах зненацька з'явилася тривога. Я швидко наполягав.
  
  
  "Можливо, ти хочеш назвати мені його ім'я", - сказав я. "Або де він жив".
  
  
  "Тобі, чорт забирай, забиратися звідси", - крикнув Доусі з пляшкою пива в руці.
  
  
  "Ще ні", - відповів я. "Ні, поки ти не скажеш мені секрет, як залишити службу і зробити вузол на ніч".
  
  
  Я бачив, як його рука швидко опустилася, розбивши пляшку об край журнального столика. Його обличчя стало темно-червоним,
  
  
  
  
  
  Його очі були маленькі і злі, коли він рушив до мене з краю столу, з зазубленої пляшки в його руці все ще капало пиво.
  
  
  "Чорт тебе забирай", прогарчав він. "Я навчу тебе приходити сюди і ставити розумні питання".
  
  
  Він зробив випад, і я відвернулася від зазубреного краю пляшки, коли він сунув її мені в обличчя. Я обережно відступив. Я міг би закінчити це одним пострілом Вільгельміни, але я хотів його живим. Ні, не просто живим, живим, стривоженим та наляканим. Він рушив уперед, і я побачив, що він навшпиньки, рухаючись, як боєць на рингу. Я взяв за правило ніколи нікого недооцінювати. Я знав, що Джон Доусі не той чоловік, з яким можна порушувати це правило. Я дозволив йому знову увійти, замахнутися широким ударом і зловити себе. Я бачив, як він зачепився за пляшку, коли хитнувся. Я рушив уперед, і він відразу ж парирував, знову зачепивши зазубрену скляну зброю. Цього разу я сильно вдарив просто під гачок. Він потрапив йому під серце, і я почув, як він задихнувся від болю. Він автоматично опустив праву руку, і я впіймав його лівою петлею високо над головою. Він розкрив старий шрам тонкою червоною лінією. Він спробував аперкот із пляшкою, зло схопивши її. Я ухилився від нього, отримавши цятку пивної піни в обличчя, коли він просвистів, і перетнув його прямо до кінчика його щелепи. Він повернувся через журнальний столик і розтягнувся на дивані, пляшка впала на підлогу. Я прибрав його з дороги і побачив, як він почав трясти головою. Я почекав кілька секунд, поки очі його не прояснилися, і він зосередився на мені.
  
  
  "Я повернуся", - сказав я йому. "Тобі краще почати разом отримувати правильні відповіді, приятель".
  
  
  Я зачинив за собою двері, сів до «Англії» і поїхав. Він не чув, як я співаю собі під ніс. Я завернув за ріг, зупинився і поспішив вийти з машини. Я перейшов вулицю, тримаючись подалі від променя світла іншого будинку, і вмостився біля підніжжя молодого дуба.
  
  
  Прямо зараз я подумав, що він облив обличчя холодною водою, випростався, наніс мазок мазі на відкритий рубець і турбувався. Я дав йому ще хвилину. Я глянув на годинник. Через п'ятдесят одна секунда він вискочив з дому і кинувся до невеликого прибудованого гаража. Я швидко зник, пригнувшись, повернувся до місця, де залишив машину. Я дозволив йому запустити двигун, виїхати з гаража та проїхати за кут, перш ніж перевернув двигун.
  
  
  Він їхав на невеликому промені ліхтарів, і я повернув за ним, дозволяючи його заднім фарам вести мене, поки ми рухалися приміськими вулицями. Коли він виїхав на рух у Таунсвіллі, я ввімкнув фари. Він був легким хвостом. Він не мав жодного уявлення про те, що я за ним, і мені захотілося посперечатися, куди він прямує. Коли він під'їхав до The Ruddy Jug, я слідував за ним.
  
  
  Я помістив машину між іншими автомобілями на невеликій стоянці та дозволив йому спочатку увійти всередину. Червона неонова вивіска над головою окреслювала форму великого пивного кухля. Усередині була тирса на підлозі, будки з боків і кілька круглих столів у центрі підлоги. Сумний піаніст розділив музичні обов'язки з яскравим музичним автоматом, що стояв збоку. Довгий бар займав один кінець зали. Він був досить великим і багатолюдним, щоб я міг залишатися поза увагою, водночас спостерігаючи за ним. Я прослизнув у порожню будку і побачив, як він іде до бару та до дівчини, господині, наприкінці. Вона була гарненькою в нешліфованому вигляді, в занадто синьому, обтягуючій і блискучій сукні. Але воно було досить низьким для покупниці, і її круглі високі груди щедро виступали зверху.
  
  
  Я помітив, що серед відвідувачів багато моряків і солдатів – переважно, як сказала Мона, працьовитих чоловіків. Доусі чекав, поки дівчина пішла проводити пару до однієї з будок. Коли вона повернулася, він одразу ж заговорив з нею, його червоне обличчя було напруженим і збудженим. Дівчина слухала, дивлячись через столи, посміхаючись знайомим клієнтам та махаючи іншим. Поруч зі мною з'явився офіціант, і я послав його із замовленням на віскі з водою.
  
  
  Я бачив, як губи дівчини обережно рухалися, коли вона відповідала Доусі. Раптом закінчивши, він різко обернувся і пішов геть від неї, попрямувавши до дверей через переповнені столи. Я знову глянув на дівчину, але вона вийшла з бару, і я побачив її біля стіни, що вставила монету в настінний телефон. Вона почекала трохи, потім заговорила по телефону – не більше двох-трьох пропозицій – і повісила слухавку. Я відкинувся на спинку крісла і спостерігав, як вона вийшла кружляти серед відвідувачів.
  
  
  Було легко зрозуміти те, що я щойно бачив. Дівчина була свого роду контактом чи посередником. Доусі сказав їй, що хоче встановити контакт, і вона передала його повідомлення. Тепер мені потрібно було наповнити деталі. Вона почала обходити столики, і я чекав, поки
  
  
  
  
  
  наблизився до мого. Вона добре виконувала свою роботу. Вона була вправна і тверда в ухиленні від нетерплячих рук і надмірно старанних фанатів. Вона була доброзичливою, гостинною, але відстороненою, але не стриманою – загалом чудова робота. Я чув, як кілька постійних клієнтів називали її на ім'я Джуді. Її штучна веселість була менш надуманою, ніж у більшості дівчат, які працюють на її роботі, а обличчя під гримом могло колись бути милим. Тепер воно показувало твердість життя в деякому стисканні щелепи. Її димно-сірі очі були очима людини, яка надто багато бачив і надто молода. Але це були очі, які тліли. Вона підійшла до будки, де я сидів, і посміхнулася мені.
  
  
  "Привіт, копаче", - сказала вона. «Ласкаво просимо до The Ruddy Jug».
  
  
  "Дякую, Джуді", - посміхнувся я їй. "Є хвилинка поговорити?"
  
  
  "Ти янки", - сказала вона, і її очі загорілися інтересом. "Звісно. Про що ти хочеш поговорити? Що ти робиш тут, у Квінсленді, – у відпустці?»
  
  
  "У певному сенсі", - сказав я. "Що ви знаєте про Джона Доуса?"
  
  
  Я побачив, як у її димчасто-сірих очах відбилося здивування, але вона швидко одужала.
  
  
  "Я думаю, ти зробив якусь помилку, Янку", - спохмурніла вона. "Я не знаю жодного Джона Доусі".
  
  
  "Ви завжди дзвоните людям, яких не знаєте?" - Недбало сказав я.
  
  
  "Я не розумію, про що ти говориш", - огризнулася вона. Вона почала вставати, але я простяг руку і схопив її за зап'ястя.
  
  
  "Перестань грати в ігри, Джуді", - тихо сказав я. "Говори."
  
  
  "Ти поліцейський?" – обережно спитала вона.
  
  
  "Я друг Доусі". Я сказав.
  
  
  "Чорт візьми", - сказала вона, відсмикуючи зап'ястя. Вона стояла на ногах, подаючи сигнали. Я бачив, як два довгорукі, масивні персонажі відокремилися від кутового столу і попрямували до мене. Коли я підвівся, Джуді дивилася на мене з тривогою.
  
  
  «Він не прийме «ні» як відповідь, - сказала вона двом головорізам, коли вони підійшли, і я посміхнувся. Вона дала мені одну з моїх відповідей, навіть не усвідомлюючи цього. У тому, що стосувалося Доусі, вона була одна. Якби замішані були двоє головорізів чи бар, вона не розповіла їм фальшиву історію. Вони встали по обидва боки від мене, і я дозволив їм відвести мене. Я повернуся до маленької Джуді.
  
  
  «Тримайся подалі від неї», - прогарчав мені один із головорізів.
  
  
  "Я постараюся запам'ятати". Я посміхнувся йому. Я бачила, як він намагається вирішити, чи повинен він дати мені щось, щоб допомогти моїй пам'яті. Може, справа в тому, що я височіла над ним, а може, моя повна згода збила його з пантелику. Як би там не було, він відмовився від цього, і він зі своїм приятелем повернувся до бару.
  
  
  Я вже йшов до машини. Доусі не став чекати на результати телефонного дзвінка Джуді, а це означало, що він розраховував зв'язатися десь ще - мабуть, вдома. Я повернув маленьку машину назад у бік Честер-лейн, 12. Я виявив, що хмурився, проїжджаючи повз будинок. Було зовсім темно, і я згадав, що Доусі залишив світло у вітальні, коли вискочив.
  
  
  Знову припарковавшись за рогом, я повернувся до будинку. Обережно рухаючись, я побачив, що двері прочинені. Я повільно штовхнув її, прислухаючись. Я нічого не чув. Увійшовши до дверей, я простягнув руку до дверей, щоб намацати вимикач. Мої пальці щойно торкнулися металевої пластини навколо нього, коли мене вразив удар, я глянув, але досить сильно. У голові дзвеніло, але я повернувся і пірнув на підлогу в тому напрямку, звідки прийшов удар. Я обійняв ногу і потяг. Тіло впало мені на спину, і нога врізалася мені в ребра. Я штовхнув ногою, борючись більше інстинктивно, ніж будь-що, голова все ще паморочилася. Він зупинився, коли прийшов другий удар, що цього разу завдав мені удару по потилиці. Яким би я не був неслухняним, я дізнався обтяжений свинець сік, коли відчув його. Потім усе зупинилося, і чорнота стала чорнішою, поки нічого не зникло.
  
  
  У мене не було можливості навіть оцінити, скільки часу минуло, перш ніж я почав приходити до тями. Про те, що я живий, я знав лише через відчуття тепла на щоках. Мерці нічого не відчувають. Я тримав очі заплющеними і дозволив своєму розуму працювати. Давним-давно я опанував мистецтво залишатися непритомним, поки приходив. Це було питання контролю, стримування всіх нормальних реакцій стогін, розтягування, відкриття очей, руху. Мене тягли обома руками по металевій підлозі, і я чув час від часу голосне шипіння пари і брязкіт металу. Я був на якійсь фабриці чи заводі. У мене було дивно у роті – я зрозумів, що мені заткнули рота. Мої кісточки теж були пов'язані. Я розплющив очі, тільки щілинки, але достатньо, щоб бачити крізь них. Переді мною йшли дві пари ніг, тягнучи мене на животі. Несподівано вони зупинилися, і я впав на підлогу. Я почув голоси, які звали третю людину, яка відповіла на відстані.
  
  
  «Поклади пістолет йому в кишеню», - сказав один із них. "Нічого не варто залишати. він просто зникне, і вони витратить час і сили на полювання, привіт
  
  
  
  
  
  
  вниз”.
  
  
  Я відчув, що мене перевертають на бік, і я дозволив своєму тілу безвільно котитися. Один із них нахилився і сунув Вільгельміну мені в кишеню. Примруженими очима я побачив, що мої руки, все ще простягнуті над головою, були пов'язані на зап'ястях носовими хустками. І ще дещо побачив. Я був на якомусь подіумі - за ним я міг бачити помаранчеве сяйво величезної полум'яної плавильної печі. Я був усередині одного з мідеплавильних заводів Таунсвілла. Нога знову перевернула мене на живіт, і я міг бачити вниз краєм подіуму. Довга і широка конвеєрна стрічка йшла паралельно мосту, приблизно за чотири фути нижче за нього, несла руду до входу у величезну піч. Завод явно працював у півзміни, а може, й менше, і, можливо, кілька робітників чергували всю ніч. Багато з цих заводів були автоматизовані і працювали власними силами. Я раптом зрозумів, що вони збиралися робити. Я почув, як один чоловік знову покликав третього, і побачив його постать у дальньому кінці конвеєрної стрічки. Мене збиралися перетворити на мідний чайник.
  
  
  "Зараз", - покликав третій чоловік. Мене схопили грубими руками і зіштовхнули з краю подіуму. Я скрутив своє тіло і зумів приземлитися на грубу гостру руду на моєму боці. Мені здалося, що в ребра встромили сотню копій, і я лежав там, борючись із хвилями болю. Я перекинувся і відчув швидкість, з якою рухалася конвеєрна стрічка. Озираючись через плече, піч з кожною секундою ставала все гарячішою і більшою.
  
  
  «Дивися! Він прийшов до тями», - почув я крик одного з чоловіків. Інший засміявся. Я швидко підняв очі. Сміючий був найвищим; у нього було суворе обличчя, і він був одягнений у одяг власника ранчо, як і інший.
  
  
  Я лежав там, мої ребра все ще хворіли, коли я відчував, що рухаюся конвеєрною стрічкою з безпорадним почуттям людини, що стоїть перед невблаганною смертю. Високий чоловік знову засміявся, очевидно насолоджуючись виглядом своєї жертви, що живе і перебуває у свідомості, коли він увійшов до пічки. Я підтяг ноги і спробував просунутися вперед конвеєрною стрічкою, але зі зв'язаними разом кісточками це було жалюгідне, марне зусилля. У лічені секунди мої коліна були розірвані і кровоточили через гострі краї руди, що складалася в основному з куприту і хризоколи, облямованих кварцом. Я глянув на конвеєр і побачив помаранчеве сяйво печі, що наближалося, рев її надр - жахливий вітальний вигук. Я знову підтягнув коліна і поповз уперед, повернувши собі, мабуть, шістдесят секунд життя, перш ніж мої пов'язані кісточки змусили мене впасти убік.
  
  
  У розпачі я знову глянув на піч. Стримуючи себе від болю, рухаючись до раптового спалаху надії, який я знайшов, я поповз уперед конвеєром, щоб виграти трохи більше дорогоцінного часу. Тепер я почав терти носові хустки навколо зап'ясток об гострі краї руди. Я пробурмотів подяку молитву за те, що все, що вони змогли знайти, - це хустки, а не міцна мотузка. Матеріал почав рватись, і я відновив свої зусилля. Не було часу знову повзти вперед, і я жорстко провів пов'язаними зап'ястями по гострих краях руди. Поглянувши на стрічку, я побачив, що перебуваю приблизно за сімдесят секунд від печі.
  
  
  Високий чоловік тепер сміявся голосніше, а невблаганний конвеєр продовжував вести мене до краю печі. Спека лякала моє тіло. Як тільки я досягну краю конвеєра, кожна частинка мене згорить у спеку розплавленої міді. У мідній руді будуть деякі недоліки, які будуть відфільтровані системою, але нічого більше. Конвеєр почав опускатися вниз, і спека була нестерпною, тому що мої зап'ястя рвалися і рвалися на шматки. Я підтягнувся на гострій руді, відкладаючи п'ятнадцять секунд позичкового часу. Я повернувся з гострим комком руди в руці і в розпачі зрізав носові хустки на кісточках. Я покотився боком, з краю конвеєра, якраз у той момент, коли я відчув, що перебираюсь із рудою. Мої руки зловили край, що рухається, всього на секунду, достатньо, щоб дати мені частку секунди, щоб випростатися і впасти на поверх нижче.
  
  
  Я приземлився на ноги і опустився навпочіпки, глибоко дихаючи в тіні величезної печі. Я бачив трьох чоловіків, третій підійшов до своїх друзів. Вони спускалися з подіуму і одразу ж кинулися за мною. Але я зібрався. Я прийшов протягом секунди після того, як мало не згорів живцем, і вирішив, що повинен собі додатковий момент відпочинку.
  
  
  Троє чоловіків досягли статі, і я побачив, що вони розійшлися: двоє почали обминати велику піч з одного боку, а високий, що так сміявся, перейшов з іншого. Я почав рухатись у тому напрямку, в якому він прийняв. Я мав намір зробити щось із його почуттям гумору. Я обійшов піч і побачив, що з іншого боку, рослина розширилася в зону формування. Там річки розплавленої міді поступово текли з однієї короткої залізної стулки.
  
  
  
  
  
  переходячи від однієї вирви до іншої, утворюючи водоспади яскраво-жовтогарячого кольору. В основі повільно оберталося величезне ливарне колесо, оточене по краях помаранчевими квадратами розплавленої міді, що світилися, які стікали у форми з залізних напрямних. Деякі з великих мідних ливарних форм після охолодження можна було б очистити та переплавити для використання у різний спосіб.
  
  
  Я почав мчати по зовнішньому периметру правої сторони величезного ливарного колеса, коли в полі зору з'явилася висока людина з твердим обличчям, що біжить під кутом, щоб заблокувати мене. Він обернувся до мене, коли я підійшов до нього. Він замахнувся на мене, але я вирішив, що це буде його перший хід, і пірнув низько, зловивши його колінами. Я підняв його і підкинув, як шотландець кидає кабер. Він вигнувся в повітрі і приземлився до однієї з форм розплавленої міді. Його крик, здавалося, струсонув самі стіни, жахлива пісня смерті. Він жодного разу не засміявся, і я продовжив бігати зовнішнім краєм величезного залізного колеса.
  
  
  Двоє інших, звичайно, чули і знали, що сталося, тому, коли я побачив двері, що вели до іншої частини нафтопереробного заводу, я побіг до них. Я побачив їхню появу в той момент, коли я зник за дверима, і почув їхні кроки, які переслідують мене. Я опинився у вузькому проході, повному великих труб і каналів, і помчав до виходу в далекому кінці. У вузькому проході луною рознісся постріл, що відбивається від труб і труб. Я вдарився об підлогу і викотився через двері, відновлюючи ноги в тому, що, здавалося, було великим складом для матеріалу. Я бачив тонкі листи міді, важкі прутки та товсті плити, коли пробігав повз них. У приміщенні було майже темно, одна чи дві самотні лампочки високо в стелі відкидали тьмяне світло. Я побачив ще один дверний проріз і пробіг через нього, щоб опинитись у кімнаті, один кінець якої був заповнений величезними дерев'яними котушками з важким мідним дротом, кожна котушка була восьми футів заввишки. Котушки утримувалися дерев'яними подушками під передніми краями їхнього першого ряду. Я побіг уперед і втиснувся у темряву проміжків між величезними котушками. Впавши на коліна, я вперся руками в підлогу і, коли двоє чоловіків увійшли до кімнати, я сильно вдарив по подушці, що тримає котушку праворуч від мене, а потім - лівою. Дерев'яні подушки, вибиті вбік, звільнили гігантські котушки, і вони почали котитися, миттєво набираючи обертів. Ще один удар випустив першу з трьох гігантських котушок із мідним дротом зліва.
  
  
  Я повернувся і побачив, як двоє чоловіків відчайдушно намагаються ухилитися від величезних котушок, що котилися по них із вражаючою швидкістю. Вони були надто зайняті ухиленням, намагаючись не бути розчавленими до смерті, щоб звертати на мене увагу. Я витяг Вільгельміну з кишені, сперся на одне коліно і прицілився по фігурах, що ухиляються. Мені треба було подбати лише про одне. Я впіймав його точним пострілом, коли він зупинився між двома котушками. Його друг, уражений пострілом, обернувся подивитися, що сталося. Одна з котушок ударила його, збивши з ніг і наїхавши на нього тисячею фунтів нищівної ваги, що вбиває. Він не кричав. Від нього вирвалося лише низьке зітхання.
  
  
  Я побачив табличку із написом EXIT. Це було над залізним вогнем. Я вийшов на прохолодне нічне повітря. Кілька нічних робітників уже викликали копів, і коли я рушив геть, я почув звук сирен, що наближався.
  
  
  Мені пощастило, і я це знав. Я також почав цінувати кодову назву «Кат». Добре. Я не збирався бути жертвою.
  
  
  Я знайшов собі невеликий паб, який щойно закривався, і спитав, як пройти. Виявилося, що я знаходився на пристойній відстані від нового приміського селища, і в той час було дуже важко знайти транспорт. Я наліг на найстарішу відому транспортну систему людини – її власні ноги – і рушив у дорогу, задаючи стійкий, непростий темп. Але я все ще мав достатньо часу, щоб розібратися в тому, що сталося. Я повертався до будинку Джона Доусі, але я відчував, що він не буде зі мною розмовляти. Троє чоловіків не чекали моєї появи, коли я до них підійшов. Вони не знали, що я прийду.
  
  
  До того часу, як я дістався до приміської забудови, я подався риссю. У домі Доусі, все ще чорному як смоль, я підійшов до задніх дверей. Вона була відкрита, і я увійшов, увімкнувши світло на кухні. Будинок був порожній чи здавався порожнім. Я знав краще.
  
  
  Я почав ритися в коморах і дійшов до комірчини в холі, коли знайшов те, що думав. Небіжчик Джон Доусі, який нещодавно служив у танковому корпусі австралійської армії, впав на мене, коли я відчинив двері. Він був акуратно підрізаний, і його очі дивилися на мене звинувачуючи, начебто, якби не я, він все ще був би живий і здоровий. Я визнав, що в цьому він, напевно, мав рацію. Ким би вони не були, вони подбали про те, щоб я нічого не витягнув із Джона Доусі. Мерці не розмовляють, як хтось давно з'ясував
  
  
  
  
  
  багато років потому.
  
  
  Я почав сердитися, коли вийшов через чорний хід. Хороша зачіпка потрапила мені в обличчя. Мене, чорт забирай, майже увічнили в міді, і я страшенно хворів, особливо порізані коліна. Маленька господиня Джуді здавалася мені великою. Я збирався провести з нею довгу та плідну розмову - прямо зараз.
  
  
  Я взяв машину і поїхав до «Рудого глечика». Як я зрозумів, він був закритий, але поруч з ним був вузький провулок з невеликим вікном у провулку. Поруч стояв сміттєвий кошик; Я підняв кришку, почекав, поки вантажівка, що проїжджає, наповнить ніч своїм ревом, і розбила вікно. Піднявши руку, я розблокував і обережно відчинив. На одну ніч у мене було досить зазубрених предметів.
  
  
  Опинившись усередині, я виявив офіс – маленьку закутку у задній частині приміщення. Маленька настільна лампа дала мені стільки світла, скільки мені було потрібно. Повинні були бути якісь досьє співробітників, і, нарешті, я знайшов їх - чорт забирай, багато з них у запиленій шафі - маленькі картки, мабуть, для всіх, хто коли-небудь працював у цьому місці. У мене навіть не було прізвища, тож алфавітний порядок мені не дуже допоміг. Мені доводилося переглядати кожну смердючу картку і шукати на ній ім'я Джуді. Нарешті я знайшов його - Джуді Хеннікер, 24 роки, народилася в Клонкеррі, нинішня адреса: Двадцять Воллебі-стріт. Це була назва вулиці, яку я випадково помітив, коли їхав туди і не надто далеко. Я поклав файл на місце і пішов тим самим шляхом, яким прийшов.
  
  
  Двадцять Уоллабі-стріт була звичайною цегляною шестиповерховою будівлею. Ім'я Джуді Хеннікер було на акуратній картці, вставленій у проріз дверцят. Це була невідповідна година для офіційного відвідування, тому я вирішив влаштувати вечірку-сюрприз. Її квартира була на другому поверсі, 2Е, очевидно, на східній стороні будівлі. Я побачив пожежну драбину, що зручно бігла по зовнішній стіні, і підстрибнув, щоб ухопитися за нижню сходинку. Вікно квартири на другому поверсі було відчинене, рівно настільки, щоб я зміг пролізти, розплющившись.
  
  
  Я рухався дуже повільно та тихо. Це було вікно спальні, і я міг бачити сплячу дівчину в ліжку, рівний ритмічний звук її дихання, голосний у тиші. Я тихенько підійшов до ліжка і глянув на нього. Макіяж зійшов з її обличчя, а каштанове волосся спадало на подушку навколо голови. Її спляче обличчя набуло м'якості, яка, мабуть, колись була, і вона виглядала досить милою, майже милою. Вона також спала оголеною, і одна груди, красиво кругла і висока, з рожевим кінцем з маленьким акуратним кінчиком, звільнилася від її простирадла. Я щільно затиснув їй рота рукою і тримав її там. Її очі різко розплющилися, знадобилася мить, щоб зосередитися, а потім розширилися від страху.
  
  
  "Не починай кричати, і ти не постраждаєш", - сказав я. "Я просто хочу продовжити з того місця, де ми зупинилися".
  
  
  Вона просто лежала і дивилася на мене з жахом у очах. Я простяг руку і запалив лампу біля її ліжка, все ще притискаючи руку до її рота.
  
  
  "А тепер я приберу руку від твого рота", - сказав я. "Один крик - і він у вас є. Співпрацюйте зі мною та бажаю приємного невеликого візиту.
  
  
  Я відступив, і вона сіла, миттєво натягнувши простирадло, щоб прикритися. Я посміхнувся, подумавши, як несумісні жінки зі скромністю. На спинці стільця біля ліжка лежав шовковий халат. Я покинув її.
  
  
  «Вдягни це, Джуді», - сказав я. «Я не хочу, щоб щось заважало твоїй пам'яті».
  
  
  Їй вдалося натягнути халат, утримуючи простирадло перед собою, - потім вона схопилася з ліжка.
  
  
  «Я вже казала тобі раніше, Янку, - сказала вона, - я нічого не знаю ні про якого Джона Доуса». Її димчасто-сірі очі тепер повернулися до свого нормального розміру, і страх пішов із них. Її фігура під обтягуючими складками шовкового халата була твердою і компактною, і її молодість якимось чином була тепер більшою мірою її частиною, ніж у «Червоному глечику». Лише тліючі очі видавали її мирську мудрість. Вона підійшла і вмостилася на підлокітник крісла з оббивкою.
  
  
  "А тепер послухай, Джуді", - почав я дуже тихо, зі смертоносністю в голосі, якої не було жодного ефекту. «Нещодавно мене мало не спалили. І твій приятель Доусі більше не приходитиме до тебе, щоб телефонувати йому. Він мертвий. Дуже мертвий».
  
  
  Я дивився, як її очі постійно розширюються. Вони почали протестувати раніше, ніж її губи.
  
  
  "Почекай хвилинку, Янки", - сказала вона. «Я нічого не знаю про жодні вбивства. Я не збираюся потрапляти в таку гидоту».
  
  
  "Ви вже втяглися в це", - сказав я. «Доусі був убитий тими самими чоловіками, які намагалися подати мені курс плавки міді на власному гіркому досвіді. Хто вони, чорт забирай? Ти подзвонила Доусі. Почни говорити, або я згорну тобі шию, як курку».
  
  
  Я простягнув руку і схопив її за передню халат. Я зірвав її з стільця і хитнув глянувши прямо на неї - жах охопив ці димчасті очі.
  
  
  «Я не знаю їх», – пробурмотіла вона. «Тільки їхні імена».
  
  
  «Ви знали, де з ними зв'язатися, – сказав я. «Ти мав номер телефону. Чий то був? Де він був, чорт тебе забирай».
  
  
  "Це було просто число", - видихнула вона. «Я зателефонувала, і телефонний запис записав моє повідомлення. Іноді я залишала слово, щоб зателефонувати комусь, іноді – щоб передзвонити».
  
  
  "І сьогодні ввечері ви повідомили, що вони повинні зв'язатися з Доусі", - сказав я. Вона кивнула, і я штовхнув її назад у крісло. На тумбочці біля ліжка стояв телефон.
  
  
  "Зроби цей дзвінок ще раз", - сказав я. Вона простягла руку і набрала номер, спершу поправляючи халат. Коли вона перестала набирати номер. Я взяв телефон із її руки і підніс до вуха. Голос на іншому кінці дроту, стислий і рівний, з безпомилковим тоном запису, наказав мені залишити повідомлення, коли задзвонить зумер. Я кладу слухавку. У будь-якому разі вона говорила правду про це.
  
  
  "А тепер давайте інше", - сказав я. "Давайте почнемо з того, де і як ви вписуєтесь в цю установку".
  
  
  "Зі мною почали розмовляти дуже давно, в The Ruddy Jug", - сказала вона. «Вони сказали, що бізнесмени шукають людей, яких можна використати. Їх особливо цікавили військовослужбовці, які, здавалося, були незадоволені чи переживали лихоліття. Вони сказали, що можуть зробити багато хорошої для потрібної людини. Вони запитали мене щоб повідомити їх, чи чув я про моряка чи солдата, який хотів би з ними поговорити».
  
  
  «І, звичайно ж, незадоволені військовослужбовці мали зайти в таке місце, як The Ruddy Jug. І коли ви знайшли його, ви зв'язалися зі своїми друзями, вірно?
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  "Ви звели їх з Джоном Доусі", - сказав я, і вона знову кивнула, її губи стиснулися.
  
  
  «Ви пов'язали їх із великою кількістю військовослужбовців?» - Запитав я, і вона знову кивнула. Це також було зрозуміло. Їм доведеться встановити безліч контактів, доки вони не знайдуть відповідний.
  
  
  Ви пам'ятаєте імена всіх, з ким спілкувалися? Я спитав далі.
  
  
  "Господи, ні", - відповіла вона.
  
  
  "Бертон Комфорд щось означає?" Я натиснув, і вона насупилась, згадавши. "Не можу сказати, що це так", - нарешті відповіла вона.
  
  
  "А як щодо лейтенанта ВПС?" – наполягав я. "Ім'я Демпстер".
  
  
  "Здається, я пам'ятаю хлопця з ВПС", - сказала вона. «Приходив кілька разів, і я розмовляла з ним. Він був офіцером, наскільки пам'ятаю».
  
  
  Я скривився, і дівчина знову насупилась. "Я не звертала на них особливої уваги", - сказала вона. «Я щойно представила їх, і все. Я думав, що роблю їм велику послугу.
  
  
  "Просто ангел доброї волі", - сказав я і побачив, що її очі спалахнули від гніву.
  
  
  "Вірно", - різко відповіла вона, зухвало хитаючи головою. «І всі теж здавалися щасливими, тож я не бачила нічого поганого в тому, що робила».
  
  
  "Джон Доусі незадоволений", - сухо сказав я. "Він помер."
  
  
  Її очі одразу затуманилися, а губи стиснулися. Вона встала і підійшла до мене.
  
  
  "Господи, допоможи мені, Янки", - сказала вона. «Я не беру участі ні в чому подібному. Я нічого не знаю про це, або чому його було вбито або хто міг це зробити».
  
  
  Я запитав. - "Що ти отримала за те, що була цим ангелом радісних звісток?" Вона почервоніла і глянула на мене, і сльози раптово залили її очі, затемняючи димність.
  
  
  «Припини втирати це, чорт забирай тебе», - сказала вона. Так, вони заплатили мені за мої проблеми. Зовсім небагато, кілька фунтів, але кожен потроху допомагає. Я намагався заощадити на поїздку до Штатів. У мене там мешкає двоюрідний брат».
  
  
  Вона струсила сльози з очей і відвернулася. Я записав те, що вона сказала про своє бажання поїхати до Штатів для подальшого використання. Її руки нервово стискалися і розтискалися, і тепер у ній було щось налякане, як кролик, щирість, в яку я хотів вірити. Раптом вона стала маленькою втраченою дівчинкою та дуже привабливою. Я впіймав її погляд, що дивився на мене, на засохлу і запеклу кров на моїх зап'ястях і руках. Я навіть забув, що там було.
  
  
  "Про тебе потрібно подбати", - сказала вона. "У вас був важкий шлях".
  
  
  "Я можу почекати", - сказав я. Що ще ви знаєте про чоловіків, які зв'язалися з вами? Вони ніколи не згадували, звідки вони і де живуть?
  
  
  Зважаючи на те, як усе складалося, я не очікував, що це так. Це була обережна та розумна операція. Але вони могли впустити щось, що я міг би використати. Джуді вагалася, здавалося, думала, а потім нарешті відповіла.
  
  
  "Вони приїхали з ранчо в глибинці", - сказала вона. "Це все, що я знаю. Усі четверо прийшли звідти».
  
  
  "Чотири?" – здивувався я. «Я зустрів лише трьох. Як вони виглядали?
  
  
  Опис Джуді відповідало трьом бандитам, які вбили Доусі. Четвертий чоловік не був одним із них. Вона описала його як людину з яструбиним обличчям і очима, що горять, «від яких «тремтіння». Її опис трьох інших був страшенно хорошим, і я зберіг четвертого в кутку мого розуму.
  
  
  Я встав і відчинив комору вздовж однієї стіни. У цьому не було нічого незвичайного. У другому туалеті біля ліжка було більше речей для дівчаток, але там була велика колекція спорядження для підводного плавання.
  
  
  "Це моє хобі", - захищаючись, сказала Джуді Хеннікер. «Я займаюся цим роками, відколи хлопець, з яким я колись ходила, почав мене цьому навчати».
  
  
  Я вивчив матеріал. Все було гаразд, але все нормально. Там не було нічого, що могло б поставити під сумнів її розповідь, і я знав, що підводне плавання з аквалангом в Австралії є популярним. Для цього вони мали підводне життя і широкі, малолюдні ділянки пляжу і рифу. Я глянув на неї і спробував прочитати її обличчя. У цьому був захист, страх та чесність. Я хотів, щоб вона працювала на мене, якщо їй можна довіряти. Був ще четвертий чоловік, і передбачалося, що він знову зв'яжеться з Джуді. Але в моїй пам'яті запам'яталося тіло китайця із п'ятдесятьма тисячами австралійських фунтів. Коли його знайшли, на ньому також було спорядження для підводного плавання. Раптом дівчина підійшла до мене, і я побачив, що вона спостерігала за моїм обличчям, доки я перебирав одну думку за іншою у своїй голові. Її очі пильно дивилися на мене.
  
  
  "Послухайте, я до смерті налякана після того, що ви мені сказали", - сказала вона. «Якби ці хлопці вбили бідолашного Доусі, щоб він про щось замовк, то вони могли б піти за мною – особливо якби знали, що я розмовляв з вами».
  
  
  "Якби ти була контактною дівчиною, тоді ти не знаєш нічого, за що варто тебе вбивати", - відповів я. «Вони не турбуватимуть вас, але я буду. Прямо зараз ви є співучасником вбивства. Я можу забути про це. Я можу навіть подбати про те, щоб ви завітали до тих Штатів, які вам потрібні».
  
  
  Її брови піднялися. "Чи зможеш ти?" — спитала вона. У ній була дивна наївність, незважаючи на її тяжкий досвід. У ній досі було досить маленької дівчинки, щоб довіряти їй. Але це виявилося лише короткими ривками, які негайно змінилися настороженістю вченої недовіри.
  
  
  "І скільки мені це буде коштувати?" - спитала вона, скоса дивлячись на мене.
  
  
  "Співпраця", - сказав я. "Я дам вам номер телефону, за яким ви можете зв'язатися зі мною. Якщо з'явиться цей четвертий чоловік, ви зателефонуйте мені. Або, якщо щось ще прийде, або якщо ви щось придумаєте, подзвоніть мені за цим номером і залиште своє ім'я, якщо Мене там немає, Ти граєш зі мною в м'яч, Джуді, і я дам тобі хорошу довгу візу для поїздки до Штатів».
  
  
  Я записав номер майора Ротвелла на аркуші паперу і передав йому. «Запитай Ніка Картера», - сказав я.
  
  
  «Добре, – сказала вона. "Я зроблю це. Це досить чесно».
  
  
  Я почав повертатись, але її руки схопили мою сорочку.
  
  
  "Почекай", - сказала вона. «Ти – криваве місиво. Ти не можеш так ходити. Сядь на хвилинку».
  
  
  Напруга і ритм ночі добігли кінця, і разом з ним біль у ребрах, порізи на зап'ястях, руках і колінах почали кричати, щоб їх почули. Джуді повернулася з тазом з теплою водою та ганчірками. Я зняв сорочку і побачив, як її очі зупинилися на Хьюго, коли я відстібав піхви зі своєї руки і на пістолет у наплічній кобурі. Вона змила засохлу кров із моїх зап'ясть, рук і колін. Мої ребра були швидше забиті, ніж порізані, і з ними було мало що вдієш. Потім вона принесла антисептичну мазь і акуратно помасувала нею порізи. Вона мала ніжний дотик, і вона зосередилася на тому, що робила, трохи насупившись. Шовковий халат розкрився настільки, що я зміг розглянути округлі її груди, дуже високі і повні.
  
  
  «Я спостерігав за тобою в «Глечику», - сказав я. «Ви ходите досить гарним канатом».
  
  
  "Ти маєш на увазі триматися подалі від цих незграбних хлопців?" вона сказала. «Це нескладно, як тільки ти освоїшся. Я не беру чиїсь руки на себе, якщо я не хочу, щоб вони були там».
  
  
  "Досить складно втриматися в цьому бізнесі, чи не так?" – тихо спитав я.
  
  
  "Можливо, але я тримаюся за це", - відрізала вона з ноткою впертої гордості в голосі. Вона перестала втирати мазь і на мить дозволила своїм рукам пройтися по моїх грудях і плечах. Її очі на мить зустрілися з моїми, а потім зникли. Вона встала, я простягнув руку і схопив її за плече. Вона не обернулася, а стояла з тазом у руках.
  
  
  "Дякую", - сказав я. «Я сподіваюся, що ти сказав мені правду про все, Джуді. Можливо, це все закінчиться чимось найкращим для тебе».
  
  
  "Можливо", - сказала вона, не підводячи очей. "Може бути."
  
  
  * * *
  
  
  Я залишив Джуді Хеннікер з дивною сумішшю почуттів. Це була багато в чому тривожна ніч. Вони змусили замовкнути Джона Доусі, але Бертон Комфорд або лейтенант ВПС будуть говорити, що я обіцяв собі. У моїй голові майже не залишалося сумнівів у тому, що три «нещасні випадки» насправді були саме такими. Але найбільше турбувала впевненість, що я маю справу з дуже ретельними, дуже компетентними і дуже небезпечними професіоналами. Якщо мої підозри з приводу операції були вірними, то це була диявольська розумна робота.
  
  
  І коли я з'явився, і можлива тріщина з'явилася у вигляді Джона Доусі, вони швидко та ефективно подбали про неї. Отже, на даний момент у мене була стопка витончених теорій та припущень, але я нічого не міг розповісти будь-кому, щоб переконати їх, що австралійці не винні у трагедіях. Напруга в Південно-Тихоокеанському оборонному альянсі продовжувала посилюватися, і мені не було чого змінити.
  
  
  Коли я дістався котеджу, був світанок. Я заснув, сподіваючись, що Джуді була залучена не більше, ніж вона сказала. Я завжди ненавидів, коли щось справді гарне йде під укіс.
  
  
  III
  
  
  Моє поранене, змучене тіло потребувало сна, і воно поглинало годинник, як висушена земля п'є дощ. Зазвичай мені не сняться сни, але в мене були короткі моменти, коли я бачив, як за мною течуть каскади розплавлених мідних річок, коли біг нескінченним проходом. До середини ранку я змусив себе встати. Сильно болю і збираючись із силами проти болю, я розім'яв свої застиглі м'язи, поки не зміг бодай вільно рухати ними. Якщо я не прокинувся, коли дістався до офісу майора Ротвелла, Мона подбала про це. У сукні з мерехтливого світло-зеленого джерсі з рудим волоссям вона була чудова, як промені сонця. Її груди висунулися вперед, що саме собою проголошення. Майор запхав якісь папери в портфель і зупинився, щоб привітати мене.
  
  
  «Радій, що ти прийшов, Картер», - сказав він. «Я маю бути присутнім на зборах у Вікторії. Повернуся через день чи два, може, за три. Мона простежить, щоб ви отримали все, що захочете.
  
  
  Я зберіг серйозне обличчя, спостерігаючи, як посмішка ковзає по губах Мони і миттєво зникає. "Ви вчора щось знайшли в записах?"
  
  
  "Начебто", - сказав я. «Минулої ночі в мене був повний вечір». Я сів і поінформував його про те, що сталося, розповівши йому про роль Джуді як очевидної контактної дівчини, але не згадавши про її угоду зі мною. Я не боронив її. Всі ці гуманні інстинкти давно відкинуті. У цій грі часто діаметрально протилежні бути хорошим Джо і залишитися живими. Але Джуді Хеннікер була моїм особистим лідером, і це було моїм правилом, засвоєним на власному гіркому досвіді, що ви завжди тримаєте свої зачіпки при собі, поки не позитивно ставитеся до всіх і кожного. Ти завжди трохи стримувався – а я стримував особисте розуміння Джуді зі мною.
  
  
  Коли я закінчив свою розповідь, майор був сірим і враженим, але пішов, побажавши мені успіху в моєму розслідуванні. Його очі втомилися, відбиваючи тяжкість усередині нього, і я знав, що він відчував. Він був глибоко стурбований думкою про те, що в його країну можуть так глибоко проникнути вороги. Я не казав йому, щоб він не переживав. Можливо, їм усім добре було струснутись. Але я знав, що найкращі шпигунські підрозділи можуть проникнути будь-що. Ваша контррозвідка визначила, як далеко вони просунулися. Я повернувся до Мони після того, як майор пішов, і побачив, що її очі грали.
  
  
  Хіба це не можливо, що Джона Доуса було вбито з дуже особистих причин? - Запитала вона. - Припустимо, він був замішаний у контрабанді наркотиків чи шахрайській грі?
  
  
  Я повинен був визнати, що такі можливості були, і не так уже й далеко. Доусі міг заробити великі гроші на підпільних операціях, і він боявся, що моє стеження може це розкрити. Коли він зателефонував своїм приятелям, вони вирішили перестрахуватись і взагалі заткнули його. Звичайно, їм довелося вчинити так само зі мною, коли я натрапив на них. Це було цілком правдоподібно. Я просто не купився на це. Але я мав піти з нею. Крім того, я не хотів утискати ту національну гордість, через яку Мона, навіть більше, ніж майор, не хотіла визнавати своїх слабкостей.
  
  
  "Дайте мені командира бази лейтенанта Демпстера", - сказав я. Я хочу, щоб Демпстер був на базі для інтерв'ю. Можливо, потім я зможу краще відповісти на деякі ваші запитання».
  
  
  Але мені не пощастило. Після майже години телефонних дзвінків та тяганини Мона сказала мені, що Демпстер поїхав у відпустку. Він мав повернутися через два дні.
  
  
  "Нехай командир бази зателефонує мені, як тільки вони дізнаються, що прибуде Демпстер", - сказав я. «Тоді дайте слухавку своєму начальнику військово-морських операцій. Я хочу допитати Бертона Комфорда.
  
  
  «Послухай, Нік, – сказала Мона. «У тебе була страшенно сувора ніч, і ти страшенно добре накачався. Чому б не підрізати це небагато? Просто підійди до мене додому випити і повечеряти та розслабитися. Я сказав би, тобі це потрібно».
  
  
  "Чудова військово-морська база", - сказав я. "Я не міг розслабитися зараз, поки не отримаю ще кілька відповідей".
  
  
  Вона зітхнула і зателефонувала, пройшовши через різні канали бюрократичної тяганини ВМФ - врівноважена, ефективна, страшенно красива жінка. Я спостерігав за нею, чуючи половину розмов, які вона вела, і потім, нарешті, вона поклала слухавку, і в її очах був вираз торжества.
  
  
  "Людину, яку ви хочете, цей Бертон Комфорд, було переведено в патруль порту і працює з Іннісфейла, - сказала вона.
  
  
  - Іннісфейл знаходиться прямо на узбережжі, можливо, за годину їзди від Таунсвілла або трохи більше. Портовий патруль - це справді прибережна вахта, невеликі судна, які вирішують усі види прибережних проблем. Комфорд зараз на чергуванні. Він прийде наприкінці зміни, сьогодні опівночі. Я залишила звістку, що він має з'явитись у комендатуру, і що ви будете там».
  
  
  Я хмикнув. - "Опівночі, га?" "Я думаю, що це все тоді".
  
  
  "Це воно." Вона самовдоволено посміхнулася. «А тепер, коли тобі нічого не залишається, окрім як чекати, ти можеш випити коктейлі та повечеряти в мене, доки чекаєш. Ти можеш піти вчасно. Це на узбережжі і веде до бази патрулювання гавані».
  
  
  Я посміхнувся їй. "Ви не тільки красиві, а й наполегливі", - сказав я. «І ти не тільки наполеглива, на твоєму боці успіх богів. Ходімо».
  
  
  Я дивився, як Мона дістає свої речі, а потім вона опинилася поряд зі мною, зчепивши руки в моїх, сторона її грудей трохи торкалася моєї руки, коли ми вийшли туди, де була припаркована маленька англійська машина. Я був на межі та свербів, і я знав чому. Я ненавидів затримки, і в мене їх було дві, одна поверх другої. Із затримками завжди могло статися щось несподіване, і той факт, що я ні чорта не міг вдіяти з цими двома, не надто допоміг. Я страшенно хотів ставити запитання лейтенанту ВПС та радарнику. Я не хотів чекати два дні чи навіть п'ять годин. Але мені довелося, чорт забирай. Я вилаявся собі під ніс.
  
  
  Коли я дивився на Мону, що йшла поруч зі мною, я знав, що неспокійний вогонь усередині мене спалахне і поглине її, якщо вона гратиме в ігри. Вона була чудовою жінкою, і її очі були страшенно провокаційними, але вона була помічницею майора Ротвелла, і я не хотів починати щось неприємне. Але, пробурмотів я собі, зараз не ніч, щоб грати зі сірниками.
  
  
  Апартаменти Мони обладнані зручними меблями з красивим довгим диваном і журнальним столиком унікальної форми. Декор був біло-червоним, з відповідним червоним диваном і драпіруванням, двома великими білими м'якими стільцями, які створювали контраст. Мона показала мені свою винну шафу і попросила приготувати напої, поки вона перевдягається. У мене був готовий мартіні, дуже холодний і дуже сухий, коли вона вийшла в чорних штанах з топом із білого джерсі, що пестили її груди. Вона почала вечеряти під час першого мартіні та вийшла, щоб посидіти зі мною під час другого.
  
  
  Я спитав її. - "Ви народилися тут, у Квінсленді?"
  
  
  "Я народилася в Гонконгу", - відповіла вона. «Тато був майором британської армії, і ми теж певний час перебували в Пекіні. Звичайно, це було до того, як комуністи прийшли до влади».
  
  
  «Що таке красива жінка, як ти, неодружена?» - Запитав я і швидко вибачився за питання. «Я не хочу здатися грубим, але, чорт забирай, я думав, що австралійці добре знаються на жінках».
  
  
  Вона засміялася та попросила мене зробити ще один раунд. «Я тут лише три роки», - сказала вона. «Поки я не приїхала сюди, я була в основному в Англії, і всі ці вузькобедрі, худі англійки змушували мене почуватися не на своєму місці. Я багато тримала у собі.
  
  
  Це була відповідь, яка не відповідала на моє запитання, але я не наполягав на цьому. Очі Мони блукали мені, коли вона зупинилася, щоб допити мартіні.
  
  
  "Ти віриш у миттєвий потяг, Нік?" - Запитала вона, відкидаючись на диван.
  
  
  "Ви маєте на увазі якусь безпосередню хімічну взаємодію між двома людьми?" - Запитав я. "Я вірю в це. Це сталося зі мною».
  
  
  Вона сіла і нахилилася вперед, її обличчя було всього за кілька дюймів від мого. "Я теж", - сказала вона. "У перший момент, коли я тебе побачила". Її губи, повні та вологі, надіслали своє власне запрошення, поки вона залишалася тут, переді мною, не рухаючись, просто посилаючи хвилі тепла. Я нахилився вперед, і мої губи знайшли її губи - я відразу відчув, як її рота відкрився, її язик притулився до краю зубів, чекаючи стрибка вперед. Ми цілувалися, не торкаючись тіл, руки з боків, як дві змії, що рухаються разом у ритмі, що коливається. Раптом вона усунулася.
  
  
  "Я відчуваю запах гару", - сказала вона і кинулась на кухню.
  
  
  "Звичайно, мила", - тихо пробурмотіла я собі під ніс. "І це я". Бив годинник, м'яко передзвонив, і я гіпнотично спостерігав, як їх маятник погойдується. Це був старовинний предмет, пофарбований у білий колір, який лежав на мантії з вазами з червоними трояндами з обох боків.
  
  
  "Вечеря готова", - почув я голос Мони з іншої кімнати і ввійшов. Вона подавала вечерю так, ніби ми ніколи не цілувалися, ніби в цей момент електрика не вибухнула. І тільки коли я впіймав її погляд, я зрозумів, що течія все ще існує. Вона швидко відвернулася, ніби боялася, що іскра може знову спалахнути, і продовжувала безперервно балакати про приємну розмову під час вечері. Вона подала гарний австралійський сотерн із куркою, яка мала неприємний смак. Після обіду гарний іспанський бренді Domecq зі справжнім тілом та ароматом. Ми увійшли до
  
  
  в кімнату, щоб випити бренді, і я майже вирішив, що її врятував дзвін. Вона бачила, як я дивився на мантійний годинник. Було вісім годин.
  
  
  "Якщо ти підеш звідси о десятій тридцять, ти легко впораєшся", - сказала вона, читаючи мої думки. Я посміхнувся їй, і раптово в її очах знову спалахнула електрика. Вони тримали мою і не здригнулися, поки вона допила бренді.
  
  
  Раптом вона кинулася вперед, обійнявши мене за шию. Її рот гарячково працював із моїм, покусуючи, пожираючи, її язик проникав глибоко в мій рот. А потім все неспокійне розчарування, що свербить, увірвалося в мене, і я відповів на її гарячковий голод своїм власним.
  
  
  Біла блузка Мони з джерсі була примарним спалахом, коли вона пролетіла над її головою, а її груди, звільнені від бюстгальтера, пролилися в мої руки, як стиглі фрукти, що падають з дерева, створені для того, щоб їх можна було куштувати, смоктати і смакувати . Вона простягла руку і вимкнула світло лампи, і ми зайнялися любов'ю в напівтемряві, що виходить із сусідньої кімнати. Мона обернулася до мене грудьми, і я вхопився зубами за їхні рожеві кінчики. Рожеве коло її грудей було великим і грубим, і я відчув, як сосок у мене в роті виріс, коли Мона ахнула від насолоди. Я роздягнувся, поклавши Вільгельміну і Хьюго під диван в межах досяжності, тоді як Мона лежала переді мною із заплющеними очима, а я ніжно масажував її груди. Її тіло було схоже на груди, повне і стигле, з твердим опуклим животом та широкими глибокими стегнами. Коли я притулився до неї, вона застогнала і почала робити конвульсивні рухи, притискаючись до мене кожним дюймом себе, намагаючись перетворити свою шкіру на мою, її пульсуючі бажання - на мої бажання. Я провів губами по її тілу, і вона скрикнула в постійному, наростаючому зітханні, який завершився криком екстазу, коли я знайшов центр її задоволень, серцевину всіх бажань. Її руки обхопили мої плечі, мою голову, і вона була істотою поза всякими турботами, за винятком екстазу тіла. Я знову рушив до неї, і цього разу я прийшов до неї самим собою, і тіло Мони рухалося під моїм у повільно наростаючому божевіллі.
  
  
  Я рухав її повільно, повільно, стримуючись, коли вона кричала про поспіх, знаючи, що вона подякує мені за ігнорування її. А потім, коли її пристрасть вийшла з-під контролю, я взяв її. У цей момент Мона скрикнула з серією зітхань - зневіри, зневіри - остаточного, остаточного підпорядкування жінки чоловікові та самій собі. Вона впала на диван, обійнявши мене, зчепивши ноги за моїми.
  
  
  Я підвівся на лікті і глянув на мантійний годинник. Було дев'ять п'ятнадцять. У пристрасті жоден чоловік не відстежує час. Година – це хвилина, а хвилина – це година. Мона притиснула мою голову до своїх грудей, притискаючи до них обличчя.
  
  
  "У тебе є час", - прошепотіла вона. «До десяти тридцять. Я хочу тебе знову зараз. Цього разу я хочу зайнятися з тобою коханням».
  
  
  «Люди разом кохаються один з одним», - сказав я.
  
  
  "Так, але цього разу я хочу запалити вогонь", - видихнула вона. Вона рушила до мене, і я відчув її губи на своєму животі. Вона переміщала їх вгору, знову і знову по моїх грудях – слабкі солодкі сліди, схожі на сліди метелика. Потім вона рушила вниз моїм тілом, затримавшись на вигині мого живота, а потім ще нижче. Це був вид занять любов'ю, який я зустрічав тільки на Сході, і це було вишукане задоволення, водночас заспокійливе та збуджуюче. Невиразно я подумав, звідки вона це дізналася. Або, можливо, у деяких жінок є речі, які виникають природним чином - неосвічені, неосвічені, уроджений талант вищий за середній. Вона хотіла запалити вогонь. Вона страшенно добре з цим впоралася, і ми знову зайнялися любов'ю, лихоманка, що задихається, її бажань не слабшала. Але, нарешті, момент знову настав, і цього разу в її зітханні пролунав своєрідний сміх, щастя цілком задоволеної жінки.
  
  
  Я потягнувся, коли Мона нарешті звільнила мене від обіймів. Я глянув на годинник. Було дев'ять п'ятнадцять. Я глянув на нього ще раз, примружившись, звузивши очі. Руки не змінювалися. Я прочитав вірно. Було дев'ять п'ятнадцять. Я зіскочив з дивана і намацав годинник. Я поставив би його поруч із Вільгельміною. Було одинадцята двадцять.
  
  
  "Що трапилося, Нік?" - сказала Мона, сідаючи, коли я сварився.
  
  
  «Твій чортовий годинник», - крикнув я їй, влітаючи у свій одяг. "Вони запізнюються. Клята штука, мабуть, спочатку була повільною».
  
  
  Найдовша пауза в моїй перев'язці полягала в тому, щоб пристебнути піхви Хьюго назад на моє передпліччя, і це зайняло не більше двох секунд. Я все ще засовував сорочку в штани, коли вийшов за двері і все ще лаявся. Мона, оголена та чудова, стояла у дверях.
  
  
  "Пробач, Нік", - крикнула вона мені слідом. «Залишайся на березовій дорозі. Ти потрапиш прямо на місце».
  
  
  «Затримки», - вилаявся я, пірнаючи на сидіння водія. Вони завжди означають неприємності. Я знав, про що думала Мона, стоячи оголеною. Якби я сумував за нею.
  
  
  , Я зможу дістатися до нього вранці. Але я так не думав і так не робив. Я бачив багато разів, коли не було завтра.
  
  
  Я відправив маленький автомобіль у політ максимально наближений до реактивного зльоту, який може зробити машина. На прибережній дорозі майже не було руху, місяць, що сяє над морем, був чудовим видовищем. Стрілку спідометра я тримав притиснутою до верхньої частини приладу. Щоб утримати легку машинку на дорозі, знадобилося чимало зусиль. Хоча в основному рівна і в основному на рівні моря, дорога дійсно кілька разів піднімалася, змушуючи машину тремтіти і вібрувати, коли я змушував двигун працювати на межі можливостей. Я долав дорогу в шаленому стрімкому темпі, а час все ще тягнувся.
  
  
  Було близько дванадцятої години, коли я увірвався в маленьке поселення Іннісфейл. Я відразу побачив невисокі сірі будови прибережного патруля з вартовими, що ходили біля в'їзної брами. Я зупинився і показав свої вірчі грамоти, і мене пропустили. Я пройшов лише кілька сотень ярдів, коли побачив миготливі вогні поліцейських машин і почув виття сирени швидкої допомоги. З'їхавши на узбіччя, я вийшов. Командна будівля бази була прямо попереду, і я зупинився на сходах, щоб подивитися на вулицю, коли купки людей розходяться, поступаючись місцем маленькій білій машині швидкої допомоги.
  
  
  "Що трапилося?" - запитав моряк, що проходив повз.
  
  
  "Нещасний випадок", - сказав він. «Один із хлопців теж щойно зійшов на берег. Чортово підле вбивство. Його вбили".
  
  
  Раптом мене охопив холод, і я відчув, як волосся на потилиці стає дибки.
  
  
  Я запитав. - "Як його звали?" "Комфорд? Бертон Комфорд?"
  
  
  "Так, це той хлопець", - сказав моряк. «Ти знав його, друже? Його тіло просто забирають».
  
  
  "Як це відбулося?" - Запитав я, почувши похмурий гнів у моєму голосі. Матрос вказав на великий бронетранспортер, який стояв із убитим радіатором у стіну цегляного будинку.
  
  
  "Це велика робота, приятель", - сказав він. Він був припаркований на пагорбі. Гальма не витримали, і він скотився вниз, щоб розбити бідолаху про будівлю, коли він проїжджав повз. Я кажу, що це поганий успіх».
  
  
  Я пішов. Я більше не мав причин залишатися. Мені не потрібно було перевіряти гальма великої вантажівки. Вони чудово підійдуть. І знову вони не дісталися мене, цього разу завдяки удачу. Буде невелике розслідування і знову не буде жодних пояснень, які нічого не означають. Гальма вантажівки чомусь щойно відпустили. Можна було б припустити, що їх було поставлено неправильно і раптово відпустили колеса. Тільки вони зробили це якраз у той момент, коли Бертон Комфорд прямував до командирської, щоб зустріти мене. Збіг. Просто одна з тих речей. Я знав краще.
  
  
  «Клятий годинник Мони», - тихо вилаявся я. Якби я був тут вчасно, я був би на стикувальній станції в очікуванні Комфорду. Я повернувся до машини і виїхав з невеликої бази. Залишився лише лейтенант Додд Демпстер. Але спочатку я дістануся до нього, присягнув я. Я почував себе обдуреним, проти мене змовники через невдачі. Навіть спогад про пристрасть Мони не міг стерти гіркоту з мого рота. Коли я повернувся до маленького котеджу, я все ще був у люті, в люті і сердився на все - на світ, на свою паршиву удачу, на себе, на годинник Мони. Чорт, сказав я собі, ця чортова штука, мабуть, перестала перебувати в одній кімнаті зі мною та Моною. Перегрів. Я заснув люто і знав, що так встану.
  
  
  IV
  
  
  Я був правий. Похмурий гнів у мені загартувався за ніч, і коли я пішов до офісу майора Ротвелла, я впізнав номер авіабази і сам зателефонував. Я сказав командиру бази, хто я такий і чого хочу, і телефонна лінія буквально задимилась із напруженою люттю в моєму голосі.
  
  
  «Я хочу достеменно знати, коли цей лейтенант Демпстер з'явиться на службу, коммандер, - сказав я. Я буду там, щоб зустрітися з ним, але про всяк випадок хочу, щоб його супроводжували з його будинку чи звідки б він не йшов на базу”.
  
  
  "Дуже незвичайно, містере Картер", - пробурчав командир.
  
  
  «Уся ця справа дуже незвичайна», - відповів я. «Тур лейтенанта Демпстера дуже цінний для мене зараз. Я не хочу, щоб із ним щось трапилося”.
  
  
  «Він має з'явитися на льотне чергування о восьмій ранку», - сказав старший офіцер. «Я маю звіт, що він повернувся з відпустки сьогодні вранці і перебуває у своїй квартирі».
  
  
  "Супроводьте його, куди б він не пішов, поки він не приїде завтра вранці", - сказав я. "Якщо вам знадобляться додаткові дозволи, я передам вас помічникові майора Ротвелла".
  
  
  Я передав телефон Моне, вона перевірила мої пріоритетні вимоги і нарешті повернула телефон у підставку. Її очі свердлили мене.
  
  
  «Добре, давайте, – сказала вона. «Ви вриваєтеся сюди, заводите свої власні контакти і майже не говорите зі мною жодного слова?
  
  
  Я поступився. - Мені шкода, це саме те, що сталося минулої ночі. Я все ще злий.
  
  
  Я про це». Я розповів їй про те, що виявив, коли дістався бази портового патруля, і її очі пом'якшилися.
  
  
  Мені дуже шкода, – сказала вона. - Думаю, у якомусь сенсі я винна. Це зробив мій годинник» Вона встала і підійшла до мене, і я виявив, що її руки обвилися навколо моєї шиї, її груди притиснулися до мене. «Але це було чудово, Нік», - сказала вона. «Дійсно чудово».
  
  
  Коли її тіло пригорнулося до мене, її глибокі груди м'яко притиснулися до мене, ніч ринула на мене. Це було прекрасно. Вона була творінням рідкісних пристрастей та відповідних талантів. Телефон задзвонив, порушивши силу моменту. Мона підняла його і простягла мені. "Для тебе", - сказала вона, і я побачив цікавість у її очах. Я відразу впізнав голос маленької Джуді”.
  
  
  Вона сказала. - "Я дещо придумала". «Це може бути важливим. Джон Доузі мав дружину. Вона живе тут, у Таунсвіллі. Він розповів мені про неї. Сказав, що вони розійшлися, і вона використала своє дівоче прізвище, Лінн Делба».
  
  
  "Хороша дівчинка", - сказав я. "Я буду на зв'язку." Я поклав слухавку і пригадав послужний список Доусі. У ньому не було згадки про дружину. Я знайшов у телефонному довіднику список Лінн Делба на іншому кінці Таунсвілла і вийшов з офісу.
  
  
  "Я повернуся", - сказав я Моне. "У мене може бути нова зачіпка".
  
  
  "Не так швидко", - сказала вона. "Якщо ви затримаєтеся, будь ласка, приходьте до мене сьогодні ввечері".
  
  
  Її очі додавали свій власний зміст до її слів. Я швидко торкнувся її губ і вийшов надвір. Якби я таки пішов до Мони, то я знав би заздалегідь одну річ. Я збирався бути на авіабазі завтра о восьмій ранку, і Клеопатра, Олена Троянська та мадам Дю Баррі мене не зупинили.
  
  
  Я поїхав до Таунсвілла, обігнув край великого мідеплавильного заводу і знайшов адресу на іншому кінці міста. Це був район невеликих двоповерхових житлових будинків із цегли. Лінн Делба жила у квартирі на першому поверсі. Я подзвонив, і мені відповіла жінка у вицвілому домашньому халаті. Трохи молодша, ніж я очікував, вона була мишачою білявкою з розмитим виглядом. Її блакитні очі дивилися на мене з неприхованою цікавістю, але в них теж була настороженість. Домашнє пальто, передня блискавка розстебнута більш ніж на чверть відстані від шиї, показала, що у неї довгі тонкі груди і немає бюстгальтера.
  
  
  «Вибач, що турбую тебе», - посміхнувся я їй. «Я хочу поговорити з вами про Джона Доуса».
  
  
  Вираз слабкої нудьги у її очах раптово і різко змінилося. "Що щодо нього?" сказала вона ніби захищаючись.
  
  
  "Він мертвий", - категорично сказав я і побачила, як мало рум'ян зійшло з її обличчя. Її руки, що тримали двері, побіліли, коли вона міцно вчепилася в двері.
  
  
  "Може, тобі краще увійти", - тихо сказала вона. Я пішов за нею в трохи пошарпану, вицвілу квартиру, дуже схожу на неї свого роду.
  
  
  "Я працюю з австралійською розвідкою", - сказав я. "Мені сказали, що ти його дружина".
  
  
  Вона похитала головою і сіла край м'якого стільця. Її ноги були напрочуд довгими і красивими, з повільно звужуються ікрами і тонкими кісточками. Безсумнівно, вона знала, що вони були її найкращими рисами, бо вона розкрила більшу частину. "Я знаю, що він іноді говорив це", - відповіла вона. «Але насправді я не була його дружиною. Думаю, можна сказати, що ми жили разом досить багато років, принаймні щоразу, коли він був поза службою. Потім я закликала його втекти. Тільки він мені не повірив».
  
  
  Я запитав. - "Як давно це було?"
  
  
  "Може, півроку тому", - сказала вона. «Потім, після того, як він потрапив до армії через той нещасний випадок і був звільнений, він приїхав сюди, щоб жити зі мною, але я вигнала його. Він сказав мені, що був на тому, на чому міг би заробити великі гроші».
  
  
  Я натиснув. - "Він вам щось про це сказав?"
  
  
  "Ні", - швидко відповіла вона. Я відчув, що дуже швидко. «Все, що він сказав, це те, що ми матимемо все, що я завжди хотіла, все, що він ніколи не міг дати мені. Я обіцяла повернутися до нього, якщо він скаже правду».
  
  
  "І він ніколи не говорив тобі, з ким був пов'язаний або що це було?"
  
  
  Вона похитала головою, і в її очах була суміш печалі та побоювань. «Ні, – сказала вона. - Але я ніколи не думала, що через це він уб'є себе. Мене це лякає, містере».
  
  
  "Чому?" - швидко спитав я, дивлячись їй у вічі, коли вона відповіла.
  
  
  "Можливо, він розповів про мене тому, хто його вбив", - сказала вона. "Може, вони думають, що я щось знаю про те, чим він захоплювався".
  
  
  "Я сумніваюся в цьому", - сказав я їй. Вона прикусила нижню губу, і її очі округлилися від занепокоєння. Добре, вона була налякана, і, можливо, це було з причин, які вона сказала. Але, можливо, це було з інших причин. Я вирішив, що якщо лейтенант Демпстер не покаже тріщин, Лін Делба може понести подальше спостереження. "Не намагайся сховатися", - сказав я їй. "Я хочу поговорити з тобою знову".
  
  
  Я поїхав і поїхав до Джуді Хеннікер. Її ще не було в The Ruddy Jug – їй було рано розпочинати роботу. Вона відчинила двері в шортах і короткому топі.
  
  
  «Входьте», - сказала вона, її очі спалахнули.
  
  
  "Ви знайшли його дружину?"
  
  
  «Я знайшов жінку, з якою він жив, – відповів я. Джуді ще не нафарбувалася і знову виглядала молодшою, свіжішою - її високі круглі груди були незайманими.
  
  
  «Я просто прийшов, щоб подякувати за повідомлення про Лінн Делба». Я посміхнувся їй. «У вас є перевага щодо візи до Штатів».
  
  
  Вона щасливо посміхнулася і глянула на мене, дивлячись мені у вічі. - Ти справді добрий хлопець, Янки, - сказала вона.
  
  
  "Не зовсім", - сказав я. "Якщо ти тримаєшся за мене, ти це дізнаєшся". Її очі одразу затуманилися, і вона відвернулася. Я зовсім не був певен, що Джуді розповіла мені те, що справді знала. Я продовжував вішати наживку перед нею. Зрештою це може окупитися. Якщо я правильно прочитав тліючий, замаскований вогонь у її очах, можливо, я міг би використати проти неї іншу приманку.
  
  
  «Я зв'яжуся з вами, Джуді, – сказав я. "Продовжуй запам'ятовувати речі". Я обернувся, щоб піти, і її рука була на моїй руці.
  
  
  "Будьте обережні", - сказала вона. Вона говорила так, ніби вона мала це на увазі. Я поплескав її по щоці і пішов. Я бачив щогодини, що Мона зараз буде в себе вдома. Я поїхав туди, і вона зустріла мене у шовковому халаті. Крапки, які різко виштовхували тканину, сказали мені, що під нею ні чорта немає. Я поцілував її, і мої руки сказали мені, що я мав рацію.
  
  
  «Залишися тут сьогодні ввечері, Нік, – сказала Мона. «Ви всього за двадцять хвилин від авіабази. Я відвезу вас уранці».
  
  
  Я хотів сказати їй «ні», але раптово це здалося мені паршивою ідеєю. Тільки цього разу я пішов би на свій годинник. Я провела руками по шиї шовкового халата, і воно відчинилося. Я нахилився і уткнувся головою в ці величезні м'які подушки. Я дійсно виходив на повітря лише близько півночі. Тоді ми офіційно лягли спати, щоб заснути, і я добре спав із Моною на руках. Але я поставив свій внутрішній будильник і прокинувся рівно о сьомій. Мона сонно підвелася і дивилася на мене, поки я одягалася.
  
  
  "Я сам поїду на базу". Я сказав. Ти знову заснеш. Тобі все одно треба буде розвернутися і повернутися знову. Це може тривати деякий час».
  
  
  Вона кивнула і лягла, спостерігаючи, як я голюся. Коли я був готовий піти, підвівся і пішов зі мною до дверей, гарно оголений. Її очі, коли вона дивилася, як я йду, були сумішшю нерозбірливих думок, але вони світилися дивною інтенсивністю. Вона була, знову вирішив я, від'їжджаючи, незвичайною істотою.
  
  
  Я чекав на базі, коли прибув лейтенант Додд Демпстер. Він був високим, світловолосим і гарним, але в його обличчі було ще й потурання своїм бажанням, прихована слабкість. До того ж він страшенно нервувався.
  
  
  "Я знаю, що вам ставили багато питань під час розслідування трагедії на плацдармі", - почав я. «Але мій уряд має ще кілька. Насправді, лейтенант, я був залучений до деяких інших аспектів більш широкої картини. Скільки разів ви були в The Ruddy Jug?»
  
  
  Запитав його зненацька, і його очі швидко глянули на мене. Я не став чекати на відповідь, але продовжив.
  
  
  "Ми знаємо, що ти був там, тому немає необхідності брехати", - сказав я. «Ким були люди, яких ви там зустріли? Чого вони від вас хотіли?
  
  
  Чоловік нервово оглянув кімнату, в яку ми пішли поговорити, – офіцерську вітальню.
  
  
  "Послухайте, я чекав, що все це рано чи пізно вийде назовні", - сказав він. «І я хотів би багато сказати. Я просто не можу більше стримувати це. Але я не говоритиму тут. Давайте підемо звідси, і, можливо, ми зможемо укласти угоду».
  
  
  Я знав, що угода не відбудеться, але дозволив йому інакше думати. «Я слухатиму», - сказав я. "Куди ти хочеш піти?"
  
  
  "Я повинен взяти цей літак на тренувальний політ", - сказав він. «Це двомісний літак. Чому б вам не піти зі мною, і ми можемо поговорити літаком».
  
  
  "Думаю, ви не можете бути більш приватним, ніж це", - сказав я. «Я полечу з тобою. Ходімо».
  
  
  Я не випускав його з поля зору ні на мить. У кабіні пілота я знайшов додатковий костюм, в якому я міг летіти, і я пішов за Демпстером до місця, де на злітно-посадковій смузі чекав на реактивний літак, нова вдосконалена версія Хокер-Сіддлі. Демпстер узяв штурвал, і ми злетіли вгору. За кілька секунд ми вже перетинали обрій. Демпстер почав говорити схвильованим голосом.
  
  
  «Я у щось потрапив, – сказав він. “І я хочу піти. Але я також хочу захистити себе».
  
  
  "Припустимо, ви спочатку почнете з деяких відповідей", - сказав я. «Ви познайомились із деякими чоловіками. Хто вони і звідки прийшли?
  
  
  "Я ніколи не знав більше, ніж їхні імена", - відповів він. «Але вони діяли на ранчо у глибинці. Я був там три чи чотири рази на зустрічах. Якщо хочеш, я міг би пролетіти з тобою над цим місцем.
  
  
  «Давай, – сказав я. «Я дуже цього хотів би». Я був у захваті. Декілька перерв було зроблено для різноманітності. Демпстер явно був схвильований
  
  
  від неминучого на якийсь час і був готовий припинити роботу.
  
  
  "Вони хотіли, щоб ви зірвали маневри військових ігор", - сказав я. Його мовчання було більш показовим, ніж усе, що він міг би сказати. Нарешті він заговорив.
  
  
  "Я не можу назвати імена, тому що я їх не знаю", - заявив він. Але я можу привести вас до них. Решту вам вирішувати».
  
  
  "Ви просто вкажіть мені це ранчо", - сказав я. Ти дійсно не виглядав здивованим, коли я з'явився. Чому?
  
  
  «Думаю, я очікував на це з самого початку розслідування», - відповів він. "Я дійсно не думав, що вони закриють справи з цього приводу". Він знову замовк, і я глянув на суху, посушливу, випалену землю глибинки. Це була земля, яка перетворилася на величезний бак для сміття, неприступний, рідко досліджуваний білими людьми. Тільки аборигени, одна з найдавніших існуючих кочових рас, здавалося, могли жити за рахунок посушливих земель. Погані методи збереження ґрунту зробили свою частку, але роки посухи зробили більше. Це була плоска земля, на великих просторах якої іноді виникали великі освіти метеоритів. На околицях деякі витривалі першопрохідники пасли худобу, але в центрі не було нічого, окрім випаленої землі, вітрів та аборигенів. Я дивився на величезну територію, коли вона пролітали під нашими крилами. Це була червоно-коричнева країна з гребенями гір, схожими на гофрокартон. Здавалося, що саме повітря мерехтить від безперервного тепла, пекуче сонце перетворює його на величезну піч. Це була неприступна і жахлива земля, і я знав, що від струменя, що проноситься високо над нею, можна було лише смутно уявити її жахливість.
  
  
  У міру того як ми продовжували летіти в глиб необжитої місцевості на реактивній швидкості, я знав, що ми вже подолали страшенно близько шестисот миль, і мені було цікаво, як люди можуть так часто в'їжджати і виїжджати з Таунсвілла, якщо їх ранчо було страшенно погано тут в нікуди.
  
  
  "Демпстер", - покликав я. "Ви впевнені, що не схибили?" Пілот повернувся до мене, і я побачив, як його рука тягнеться до дошки. Запізно я побачив, як його палець торкнувся кнопки виштовхувача. Я відчув, як мене виштовхнуло з літака, сидіння і таке інше. Я піднявся вгору з величезною силою механізму катапультування, а потім, за кілька секунд, я відчув, як парашут розкривається. Коли я плив униз, струмінь був невеликою смугою, що йде в далечінь. Мене заманили. Вони дісталися Демпстера іншим шляхом, без сумніву переконавши його, що позбутися мене - це єдиний дійсно безпечний хід. Парашют на мить похитнувся, потім м'яко опустив мене на суху землю.
  
  
  Літак зник, коли я розстебнув ремені безпеки, якими я був прив'язаний до строп парашута. Я дозволив йому впасти на землю і лежав там - шовковою пеленою. Я швидко стягнув із себе льотний костюм. Я був унизу всього на хвилину і вже почував себе вареним лобстером у ньому. Я озирнувся і побачив порожній простір, наскільки хапало око, сушу, пересохлий ґрунт. І була тиша – тиша могили, неземна, нерозривна. Я підкинув монетку і попрямував до того, що, на мою думку, могло бути сходом. Я йшов пішки хвилин двадцять, коли зняв одяг, роздягнувся до шортів і сорочки, яку пов'язав навколо талії. Думки про Демпстера змусили мене на якийсь час забути про своє становище. Він, безперечно, десь розбив би літак і ховався. Або його розклад польотів вже був складений для нього. У будь-якому разі його не було б. Я утримував їх від його вбивства, як і інших, тільки для того, щоб він перевернув столи проти мене.
  
  
  Сонце обпалювало мене, і, хоча я продовжував йти, я відчував розслаблюючу дію нефільтрованих променів. Незабаром я час від часу ставав на одне коліно та відпочивав. Я почав реалістично дивитись на своє становище. Це було набагато гірше, ніж я зізнався тоді. Я пробув у пустелі зовсім недовго. У мене залишилося багато оптимізму та надії. Я вирішив, що єдине - продовжувати йти прямою лінією, наскільки це можливо. Рано чи пізно я до чогось прийду. І я зробив. Більше простору.
  
  
  У горлі пересихало, і я знав, що це означає. Жага була б гірша за голод, особливо тут, але вони зробили мене кандидатом на них обох. Через день я почав почуватися сухим. Не тільки в горлі, а й у тілі було сухо, запеклося. Я почав ходити короткими ривками, відпочиваючи між ними, щоби зберегти сили. Але я знав, що справжня проблема не у відстані та силі. Це було сонце, невблаганне, непохитне, що сушило мене, що висушує, виснажує всю енергію - життєдайне сонце, яке давало смерть.
  
  
  До кінця дня в роті пересохло, і я витратив усю свою слину. Мій живіт почав зводити судоми, і я привітав ніч, залиту сонцем. Прохолода була формою полегшення, мільйони зірок над головою, якоюсь формою надії. Я знайшов невелику ямку з твердого ґрунту і розтягнувся на ній. Заснути було неважко. Сон плавно плавав з мене, хоча це була генеральна репетиція смерті.
  
  
  Я прокинулася від яскравого сонця, гарячого й обпалюючого, і виявив, що мої губи потріскалися і стали болючими. Вставати потрібно зусилля. У мене боліло горло - мені хотілося води, а в шлунку все ще хворів голод. Але я пішов у нікуди, в землю, яка була величезним кущем, що горить, а я комахою на цьому кущі. Тільки кущі були посушливою землею, на якій не було жодного кактуса, який можна було б видобути дорогоцінною рідиною.
  
  
  Я вела деякі години, але в міру того, як мої очі хворіли все більше і більше, час став безглуздим нічим, як і решта. Опівдні я вже не ходив. Я повз землею в короткі моменти енергії. Біль у животі став постійним тупим болем, а горло опухло і болісно. Я міг би прожити набагато довше без води, точно без їжі, якби не безжальне сонце. Але я мало-помалу висихав, і я знав, що, якщо не знайду полегшення, скоро буду як порох, віднесений першим вітром. Я досягнув точки, коли мене охопив гнів, гнів на невидимого ворога, з яким я не міг боротися. Я знову насилу піднявся на ноги, підживлюваний адреналіном усередині мене, хитнувся вперед, як п'яний, і потім упав. Процес повторювався доти, доки в мене не зникав гнів і сили. Коли настала ніч, я не рухався кілька годин. Нічний вітер схвилював мене, і я відкрив йому рота, сподіваючись, що він повіє на нього щось вологе. Але нічого не було - і я впав, розтягнувшись на землі.
  
  
  Я вже не знав, чи настане інший день, чи два дні, чи три. Я знав тільки, що було сонце і моє хворе тіло, мій розум ледве міг більше думати, мої очі ледь могли сфокусуватися. Я повз по землі, коли підняв голову, зараз це було зусиллям, і перед моїми очима попливли дивні постаті. Я примружився і притиснув руки до зіниць, видавивши кілька крапель мастила. Я нарешті сфокусувався і побачив групу дерев, коротке дерево із зигзагоподібним стволом, яке австралійці називають Гіджі. Мій розум думав у сповільненій зйомці, але я зрозумів, що жодне дерево не живе десь без води. Проте копати там, де могла бути підземна вода для харчування коріння, було так само неможливо, як і піднятися на Місяць. Грунт був твердий, як скеля, засохла глиною і непохитна, як сонце над нею.
  
  
  Але потім я побачив інші постаті, одні нерухомі, інші, що стрибають у довжину. Кенгуру, великий сірий різновид, згрупувалися під деревами Гіджі. Їм буде потрібна вода, щоб вижити. Вони приведуть мене до води. Я поповз уперед. Але розум, спотворений спрагою та сонцем, функціонує як система з коротким замиканням, випускаючи іскри в неправильних місцях, посилаючи електричні струми неправильними проводами. Я повільно рушив уперед, як голодний вовк, наближаючись до кенгуру. Невиразно я згадав, що у кенгуру є стусан, який може вбити людину. Я повинен був остерігатися цих величезних задніх ніг та ступнів. Підійшовши ще ближче, я підвівся навпочіпки і залишився нерухомий.
  
  
  Кенгуру - цікавий звір, і нарешті двоє з них обережно підстрибнули до мене. Великий самець підійшов ближче за всіх, і я з розумом, що загорівся, зосередився на неможливому і став чекати. Коли він підстрибнув ще ближче, я стрибнув із силою розпачу. Я приземлився на його спину, обвив руками його шию, обвив ногами його спину, як великий жокей на дивному коні. Великий roo, як австралійці називають тварин, злетів величезним стрибком. Він приземлився і я втратив хватку. Він стрибнув знову, і я злетів у повітря і з жахливим гуркотом упав на суху, тверду землю. При всій моїй силі та кмітливості це був би сумнівний крок. У моєму теперішньому стані це була чиста дурість – результат мого змученого, спотвореного розуму.
  
  
  Я лежав там і відчував, як сонце йде геть, коли все зімкнулося на мені, ковдру сірості заглиблювалося в порожнечу небуття. Я лежав нерухомо, байдужий, байдужий, і світ зупинився для мене.
  
  
  V
  
  
  Я відчував вологість, ніби вона йшла з якогось далекого світу. Я вже не був його частиною. І все-таки він кликав мене, манив мене через почуття. Висохлі, задубілі, засмаглі м'язи моїх очей рухалися, а повіки тремтіли, нарешті відкриваючись у розмитому світі нечітких форм. Я знову відчув вологість, цього разу прохолодну та заспокійливу проти моїх очей. Поступово нечіткі форми почали розподілятися, і я побачив голови, що дивилися на мене. Я спробував підвести голову, але зусиль було надто багато, і я відкрив рота, задихаючись, як риба, викинута з води. Я відчув, як прохолодна вологість капає мені в рот, стікає по горлі і раптово сягає до мене. Я живий. Я проковтнув, і ще більше води потекло крізь опухлу, огрубілу слизову оболонку мого горла.
  
  
  Я знову глянув на обличчя. Деякі були коричневими, деякі бежевими, у деяких було темне хвилясте волосся, у одного старого волосся було майже світле. У них були широкі носи та гарні губи, обвітрені очі. Сильні, але ніжні руки допомагали мені сісти, і я побачив старих жінок у рваних сорочках та молодих оголених дівчат із уже низько висящими.
  
  
  маленькими грудьми. У чоловіків були переважно прекрасні кістки, не надто великі. Я знав, хто вони такі, але вони не могли сказати те саме про мене. Я був людиною, яку вони знайшли при смерті, на самоті, без води та їжі, на цій суворій, безжальній землі – їхній землі, землі австралійських аборигенів. Це був окремий народ, ці аборигени в антропологічному та расовому відношенні, ймовірно, найстаріша раса кочових племен у світі. Їхнє походження все ще оповите туманною історією, вони жили в неосяжній австралійській глибинці, одні стикалися з цивілізацією, інші - такими ж далекими, якими були їхні предки тисячу років тому.
  
  
  Я озирнулася. Вони віднесли мене до свого села, якщо його можна назвати селом. Це було не що інше, як набір ганчірок, що висять на жердині, навколо яких збиралися невеликими вузлами сім'я чи група. Але спроби озирнутися були втомливими, і я впав на землю. Я відчув, як волога тканина обертається навколо моєї вкритої пухирями шкіри, і заснув.
  
  
  Мабуть, це було за кілька годин, коли я прокинувся і побачив поруч зі мною старого, що сидів навпочіпки, і невеликого багаття. Він узяв із вогню глиняну чашу і жестом запросив мене сісти та випити. Рідина, якою б вона не була, мала різкий, майже гіркий смак, але я прийняв її і відчув, як вона всередині мене зігрівається, як гарний бурбон викликає поколювання в тілі.
  
  
  Я лежав на боці і дивився, як старий працює над бумерангом грубими інструментами. Поруч із ним землі лежали спис і вумера, пристосування для метання списа. Якийсь час я спостерігав за ним, а потім знову заснув. Була ніч, коли я прокинувся, і земля була усіяна невеликими вогнищами. Моє горло стало кращим, і мої сили повернулися. До мене підійшла молода дівчина, що тримає ногу птаха, величезну ногу, яка могла належати тільки йому, гігантському птаху, що не літає, спорідненій страусу. Я їв її повільно – у неї був сильний, але не неприємний смак. Я, звичайно, розумів, що на той час шматок сиром'ятної шкіри, мабуть, мав би для мене непоганий присмак. Я все ще швидко втомлювався і знову заснув після їжі. Але вранці мені вдалося встати, спочатку трохи хитаючись, але я міг ходити. Я височів над більшістю аборигенів, але тут, на їхній землі, я був досить безпорадним велетнем. Ми не могли спілкуватися словами, але я дізнався, наскільки ефективним може бути використання знаків та жестів.
  
  
  Один із чоловіків сказав мені, що вони збираються на полювання на їжу. Я сказав, що хочу поїхати. Я повісив Вільгельміну на плече, але я не хотів використати пістолет, якщо цього не було необхідності. Я не знав, чи ці первісні люди мали досвід поводження з вогнепальною зброєю. Кочові аборигени, які багато в чому відрізнялися від більшості примітивних народів, були унікальними ще й тим, що не були войовничими. Вони полювали, щоб вижити, і постійно пересувалися тому, що деякі племена, знайомі з мовою білої людини, називали «полюванням за дичиною». Двоє молодих людей, старий з сивою бородою і прямим сріблясто-білим волоссям і я склали групу полювання. Я не бачив ні чорта, щоб полювати на відкритих рівнинах, але я знову дізнався про факт, який знав, але майже забув. Бачити - це більше питання знання, що шукати, ніж щось ще. Ми повільно рухалися по висохлому руслу струмка, і вони зупинилися, щоб вказати мені сліди, а потім жестом описали тварин, які їх залишили. Я бачив змію, валлабі, кенгуру, ящірку та ему. І я дізнався, що для аборигена сліди були не просто слідами, залишеними на землі, але кожна була картинною історією. Вони вивчали слід і вирішували, повільно чи швидко рухається тварина, молодо воно чи старо, як давно воно пройшло цей шлях.
  
  
  Первісні люди, питав я себе? Так, про велике місто про механічні пристрої вони нічого не знали. Але тут я був примітивним. Вони вирішили піти за ящіркою, яка за їхніми розрахунками зникла зовсім недавно. Коли старий прямував за нами, ми наздогнали ящірку, великого варана зі лютими кігтями. Мисливці швидко закололи його, і ми віднесли його до решти. Вогонь зварив рептилію, і я знову виявив, що насолоджуюся їжею, проти якої повстав би будь-коли.
  
  
  У ті дні я жив з аборигенами, переїжджав із ними і ходив із ними на полювання. Поступово мій м'язовий тонус відновився, і вкрита пухирями шкіра на моєму тілі стала нормальною. Мої сили майже повністю відновилися, і одного ранку я почав намагатися сказати їм, що мені треба піти, щоб повернутися до цивілізації. Якось я зрозумів це тим, що не мав жодного уявлення, як повернутися. Я знав, що якщо я піду наосліп, я, мабуть, потраплю в ту саму ситуацію, в якій був, коли мене катапультували з літака. Я не думав, що зможу вижити вдруге – принаймні не так скоро.
  
  
  Старий поговорив із двома молодшими вони підійшли і встали поряд зі мною.
  
  
  Я хотів подякувати за спасіння мого життя, але як, чорт забирай, це сказати мовою жестів? Я мало бачив ніжних жестів серед цих кочівників, але я впав на землю зі складеними перед собою руками. Гадаю, вони зрозуміли. Вони все одно кивнули і посміхнулися.
  
  
  Двоє молодих людей рушили геть, і я пішов за ними. Вони рухалися ще вологими ярами, де їхні ноги залишалися прохолодними. Вони скористалися темною стороною схилу, хоч би яким маленьким він був. А ночами у нас завжди було м'ясо на багатті. Одного ранку вони зупинилися і вказали на невисокий пагорб на сухій і випаленій землі. Вони вказали, що я маю йти за ним, а потім продовжувати рух у тому ж напрямку. Я знову вклонився і рушив у дорогу. Коли я озирнувся, вони вже тікали тим шляхом, яким ми прийшли.
  
  
  Ішов годинник, і я помітив, що земля стає трохи менш сухою, можливо, тонка грань відмінності, але це правда. Я помітив коричневі ділянки засохлої трави, кілька невисоких кущів, а потім удалині групу будинків. Я знайшов старого і якусь худорляву худобу. У нього, звичайно, не було телефону, зате була вода і трохи консервів. У мене ніколи не було кращого бенкету у Вальдорфі. Він показав мені дорогу до наступного ранчо, більшого за площею, і, переходячи з одного ранчо до іншого, я знайшов одне з машиною. Я представився і потрапив до курного містечка, де знаходився територіальний агент з радіо. Він передав повідомлення до офісу Ера та майора Ротвелла, і протягом години реактивний літак зупинився на плоскій суші поряд із містом. У позичених сорочці та штанах. Я повернувся до Ер. Майор Ротвелл був на аеродромі, і в його очах відбивалася недовіра до його слів.
  
  
  «Їй-богу, Картер», - сказав він, похитуючи мою руку. Ти щось говориш і більше. Ми вважали тебе мертвим. Літак лейтенанта Демпстера, який ви летіли з ним, розбився в морі. Ми думали, що ви були в ньому. "
  
  
  "Я сумніваюся, що в цьому брав участь навіть Демпстер", - сказав я. "Він викинув мене і залишив помирати в глибинці".
  
  
  "Боже мій!" - вигукнув Рот, коли ми сіли в машину з шофером. «Заради Бога, для чого. Картер? Ви змусили його щось зробити?
  
  
  "Ні, але я був занадто близький до чогось", - похмуро сказав я. І я підійду ближче. Мої речі ще у котеджі? "
  
  
  "Так, ми ще нічого з ними не робили", - відповів майор.
  
  
  "Тоді все, що мені потрібно, це новий набір ключів", - сказав я.
  
  
  "Вони будуть у Мони", - запевнив мене Ротвелл. «Вона була б зі мною, але взяла кілька вихідних. Вона не знає, що ти ще не закінчив.
  
  
  "Я здивую її", - сказав я. «Але спочатку я хочу трохи помитися».
  
  
  "Ви можете зробити це в штабі", - сказав майор і з побоюванням закусив губу. «Але є дещо. Картер. Я подзвонив Хоуку і розповів йому про те, як літак врізався в море з тобою та Демпстером».
  
  
  Я посміхнувся і уклав невелику ставку сам із собою. Машина під'їхала до відділень розвідки, і поки я мився, майору зателефонував Хоук. Я зняв слухавку, коли вона прийшла. Я виграв суперечку сам із собою, привітавшись, і в голосі Хоука не було жодного натяку на подив.
  
  
  «Хіба ти не можеш прикинутися здивованим і схвильованим тим фактом, що я все ще живий?» - обурився я.
  
  
  "Я не припускав, що ви були в тому літаку", - м'яко сказав він. "Надто приземлений шлях для вас".
  
  
  Я посміхнувся. «Щось тут напевно гнилий», - сказав я. «Я думаю, що я маю історію, але не акторський склад».
  
  
  "Залишайся з цим", - пробурчав він. «Без гіпсу в тебе немає нічого. Тримай мене в курсі".
  
  
  Лінія обірвалася, і я повернувся до майора Ротвелла. Я знав, що він заслуговує на інструктаж, але відмовився від цього. Все, що я мав, це те, що я для себе пояснив, і цього було недостатньо.
  
  
  "Я зупинюся у Мони і візьму зайві ключі від котеджу", - сказав я.
  
  
  «Автомобіль повернули ВПС», - сказав він. «Він позаду, чекає на тебе. О, ще дещо. Дівчина на ім'я Джуді Хеннікер дзвонить майже кожен день, щоб поговорити з тобою».
  
  
  Я кивнув головою і вийшов за машиною. Було темно, і Джуді зараз буде в «Рудді Глечі». Я дістануся до неї пізніше. Я поїхав у квартиру Мони, зателефонував у дзвінок і почав чекати. Вона відчинила двері і застигла, її рот розплющився, її око; моргає в подиві. Я посміхнувся й увійшов. Тільки коли я був усередині, вона виявила себе і полетіла до мене в обійми.
  
  
  "Чорт візьми, але я ще не вірю в це", - сказала вона, вологі та голодні губи торкалися моїх. «О, Нік, – сказала вона. «Ти не уявляєш, що я відчувала. Я просто хотіла втекти кудись і сховатися від усього і всіх».
  
  
  «Мене складно вбити, – сказав я. «Мені дуже подобається жити. Хоча я найбільше кажу, що цього разу вони отримали біса дозу».
  
  
  Я відсторонився від неї і поцілував у щоку. "Я прийшов за додатковим комплектом ключів від котеджу", - сказав я.
  
  
  "Я повертаючись назад, щоб скупатися і подягнутися. Мені потрібно багато подумати".
  
  
  Вона взяла ключі з ящика комода і знову притулилася до мене, її груди були чудовим нагадуванням про мої груди. Але мені потрібно було ще 24 години відпочинку, перш ніж я був готовий до Мони. Я міцно поцілував її і швидко зрозумів, що, можливо, я помилявся про двадцять чотири години. Але я все одно пішов.
  
  
  У котеджі я купалася в гарячій ванні, поки збирав те, що я мав. Мої зауваження Хоуку були скоріше правдою, ніж жартом. Факт перший: трьох, причетних до трьох трагедій, тим чи іншим чином змусили замовкнути. Я намагався дістатися до Доусі, потім до Комфорда, тому вони вирішили, що моєю наступною зупинкою буде Демпстер. Вони були милими і змінювали з ними техніки, але результат мав бути таким самим, і я не міг отримати інформацію. Факт другий: Доусі, Комфорд і Демпстер були куплені, раптове багатство Доусі віщувало це. Факт третій: два місяці тому китаєця викинули на берег із 50 тисячами австралійських доларів. Між ним і першими трьома чоловіками має бути зв'язок.
  
  
  Але на цьому факти скінчилися. Я не знав, хто це робив і чому. Чи це була якась доморощена група? Якщо так, то їм була потрібна бухта. Ранчо, про яке говорила Джуді, звичайно ж, підійде. І якби це було зовнішнє джерело, їм теж знадобилося б прикриття, але складніше. Але поки це були тіні, крім трьох витяжок, які намагалися дати мені мідну ванну.
  
  
  Заголовки та статті в австралійських газетах, які я бачив, були достатнім доказом того, що стосунки навколо продовжуються майже до краю. Інші члени альянсу, як і раніше, були незадоволені поясненнями Австралії і швидко відступали. Австралійці з їх шаленою гордістю відреагували на це «до біса їх усіх». І все, що я мав, це гарна, витончена теорія. Мені потрібно було більше та швидко. Хоч би хто стояв за цим, не збирався стояти на місці. Наступна трагедія може зруйнувати союз без можливості відновлення.
  
  
  Я повільно одягнувся. Я вирішив не їхати в «Рудий глечик» до Джуді. Я б наніс їй візит до неї. Мій годинник сказав мені, що вона скоро приїде, тому я попрямував до її маленької квартирки. Я прийшов першим і чекав просто у дверях, коли вона підійшла.
  
  
  "Ласкаво просимо додому", - тихо сказав я.
  
  
  «Янки», - сказала вона, її очі спалахнули. "Я намагався додзвонитися до тебе цілими днями, може, тиждень".
  
  
  Ми пішли до неї додому. Цього разу вона була одягнена в чорну сукню з майже таким же глибоким вирізом, як і раніше, через що її круглі груди переповнювалися.
  
  
  «Він бував майже щоночі», - сказала вона мені обережним тоном. «Четвертий, з яструбиним обличчям. Він увесь час казав мені, щоб я знайшла для нього ще кількох людей. Він каже, що з іншими все вийшло добре, але їх відправили на серйозніші справи».
  
  
  "Сподіваюся, ви сказали йому, що шукаєте нових контактів", - сказав я.
  
  
  «Так, але я страшенно налякана», - сказала вона. «Боюсь, він дізнається, що ти знаєш мене. Тоді, якщо я поїду до Штатів, він буде незадоволений».
  
  
  Її побоювання виправдалися. Але тепер вона та Лінн Делба були моїми єдиними можливими зачіпками. Мені не подобалося дозволяти їй висунути свою гарну шию, але й багатьом хорошим чоловікам не подобалося, що їх марно вбивають. Я відвернувся від моральних суджень. То була не моя робота. Моя робота полягала в тому, щоб розібратися в цьому, зламати його, не перейматися тим, хто може постраждати на цьому шляху. Я був надто жорстокий? Страшенно складно, але будьте впевнені, у решти немає часу на сентиментальність. Я теж.
  
  
  "Продовжуй робити те, що робила, Джуді", - сказав я їй. «Я був у від'їзді якийсь час, тож ніхто не бачив вас зі мною. Я дивитимусь це якнайкраще. Спробуйте прокачати його. Дізнайтесь, звідки вони діють. Але не будьте надто очевидними».
  
  
  "Я рада, що ти повернувся", - сказала вона, стоячи поряд зі мною. Втрачена, лякаюча якість знову стала її частиною, і я відчув себе алмазом у чотирнадцять карат. «Колись, можливо, після того, як усе це закінчиться, можливо, ми зможемо зібратися разом, тільки ти і я, для задоволення».
  
  
  "Можливо", - сказав я. Я обхопив її підборіддя рукою і глянув у димчасто-сірі очі. Чорт забирай, у неї був спосіб дістатися до тебе, як кошеня. У неї були пазурі, і вона могла дряпатися, як чорт, але вона потяглася до тебе.
  
  
  Вона встала навшпиньки і поцілувала мене - легкий ніжний поцілунок. «Я почуваюся більшою безпекою, коли ти поруч», - прошепотіла вона. Я трохи поплескав її по спині, повернувся і пішов. Це була міцна кругла дупа, яку варто було колись знову побачити. Я повернувся до котеджу, сподіваючись, що все буде добре. Було б непогано провести час із Джуді. У мене було відчуття, що вона заслужила добрі часи.
  
  
  * * *
  
  
  Наступного дня я заснув пізно, і коли я прокинувся, я вперше відчув себе старим з того часу, як мене викинули з літака. Я вирішив відвідати Лінн Дельба. Щось у цій жінці залишило мене із незавершеним почуттям. . Вона здавалася надмірно наляканою, що нічого
  
  
  не знала про участь Доусі. Я був радий знайти її будинок, і її очі спалахнули, коли вона побачила мене.
  
  
  "Увійдіть", - сказала вона. Вона мала таку ж бляку якість, яку я помітив минулого разу, але її ноги, тепер у коротких шортах, були настільки гарні, наскільки я пам'ятав. Те, як її груди рухалися під блідо-жовтою блузкою, підказало мені, що вони все ще проти носіння бюстгальтерів.
  
  
  Я запитав. - "Хтось зв'язався з вами з приводу Доусі?" Вона насупилась.
  
  
  "Ні", - відповіла вона з різкістю в голосі. «Навіщо їм зв'язуватись зі мною. Я сказав вам, що знав тільки, що він був причетний до того, що, за його словами, принесе йому багато грошей, і я матиму все, що я хотіла. Ні в кого немає причин зв'язуватися зі мною з чогось».
  
  
  Я приємно посміхнувся, але подумки думав про те, як вона поводилася під час мого першого візиту до неї. Тоді вона була страшенно налякана тим, що, можливо, Доусі розповів про неї своїм убивцям. "Може, вони подумають, що я щось знаю про те, чим він захоплювався", - сказала вона, і страх у її очах був реальним. І тепер це було дещо зухвало: «Навіщо комусь зв'язуватися зі мною?» У мене було більш ніж ясне уявлення про те, що викликало цю раптову зміну ролей. По-перше, вона боялася, бо мала вагомі підстави підозрювати, що вбивці Доусі запитують, що вона знала. Але за час, що минув з мого першого візиту, з нею зв'язалися і переконали їх, що вона нічого не знає. Або, можливо, з нею взагалі не зв'язалися і вона почувала себе в безпеці. У будь-якому випадку, тепер вона почувала себе комфортно в безпеці та ясності. Страх відкинутий. Все це означало, що вона знала більше, ніж те, що мені сказала, а це було ніщо.
  
  
  Я хотів знати, що це за «ще», хоч би яким маленьким воно було, але я не хотів отримувати його грубо. По-перше, я не був впевнений, що це може бути отримано таким чином, якщо я не буду дуже грубим. Під цією бляклою зовнішністю вона виявляла до неї наполегливу різкість. А може, вона насправді знала дуже мало. Моїм правилом було не вбивати комара молотком. Я хотів бути трохи впевненішим, що вона дійсно щось знає, перш ніж я це зроблю.
  
  
  Її очі дивилися на мене з тим самим схваленням, яке я бачив у них раніше, і вона сіла на стілець, піднявши ноги і розсунувши їх настільки, що це дражняло. У неї були чудові ноги; Я знову спокійно захоплювався ними. Я збирався спробувати до неї інший шлях.
  
  
  «Ну, якщо мені нема чого сказати, я піду». Я приємно посміхнувся і дозволив їй спостерігати, як мої очі бігають вгору та вниз її ногами. Короткі шорти ні на дюйм спускалися з обох боків її стегон, коли вона сиділа з піднятими вгору ногами. "Але я повернусь. Варто приїхати, щоби просто подивитися на свої ноги». Я знову посміхнувся.
  
  
  Її очі відразу ж ожили, коли вона відреагувала з гострою запопадливістю жінки, яка прагне уваги.
  
  
  "Ви справді так думаєте?" - спитала вона, розтягуючи їх, щоб я міг ними захоплюватись. "Ви не думаєте, що вони надто тонкі?"
  
  
  «Думаю, вони мають рацію», - сказав я. Вона встала і підійшла до мене. "Що ж, я рада бачити, що ти не такий захоплений своєю роботою, що не можеш відреагувати", - сказала вона. "Хочете випити?"
  
  
  "Я не знаю", - нерішуче сказав я. «Я хотів би, але краще не треба».
  
  
  "Чому б і ні?" вона насупилась. Ти досить дорослий, і Господь знає, що ти досить великий. Я спостерігав, як її погляд швидко ковзав по моїх плечах та грудях.
  
  
  "Ну, по-перше, я не міг нічого пообіцяти після випивки", - сказав я. Не з твоїми ногами. Насправді я ніколи не бачив нічого подібного».
  
  
  Вона тихо посміхнулась. "Хто просив вас щось пообіцяти?" пробурмотіла вона. Вона підійшла до маленької шафки і принесла пляшку віскі та склянки.
  
  
  "Почекай", - сказав я. «Я мушу допитувати тебе, а не пити з тобою».
  
  
  "Господи, які ви, янкі, сумлінні", - сказала вона, наповнюючи склянки. «Тож питайте мене, поки ми п'ємо. Декілька напоїв можуть допомогти мені дещо згадати».
  
  
  Я тихенько посміхнувся до себе. "Добре." Я знизав плечима, взявши склянку, яку вона мені вручила. Її груди під блідо-лимонною блузкою зухвало ворушилися. Лінн Делба була голодною жінкою, яка жадала уваги, компліментів, сексу. Вона знала, що майже всі її добрі роки залишилися позаду, і вона танцювала на межі тих відчайдушних років, коли жінка розуміє, що більшість її зброї зникла. Потім, як невпевнений у собі актор, який повторює свої репліки, вона продовжує пробувати свою зброю, щоб переконатися, що хоча б вона ще має.
  
  
  Це була сумна гра, спосіб зберегти внутрішню впевненість у собі, але вона була нешкідливою, крім неї. Моя гра була ще більш безсердечною. Але, чорт забирай, я тут не для того, щоб грати психіатра. Я обдарував її увагою і компліментами, яких вона хотіла, і після того, як вона випила першу чарку, я знала, що вона дозволяла спиртним напоям утримувати її від частого погляду в дзеркало. Незабаром вона підійшла до мене ближче, маленькі точки її грудей без бюстгальтера утворили крихітні поштовхи об блузку.
  
  
  "Мені було дуже сумно думати про твого друга, Доусі
  
  
  - сказав я, відкинувшись на спинку крісла після невеликої розмови.
  
  
  До біса Доусі, - майже люто сказала вона, коли я сів поруч з нею, моє обличчя було всього за кілька дюймів від неї. Я продовжував бігати очима вгору і вниз по її ногах, а потім затримуватися на її грудях, і все ж я не зробив рухатися - це зводило її з розуму. Вона сердито встала і почала наливати собі ще одну чарку. Я швидко рушив, зупинив її, коли вона почала піднімати склянку та крутити її. Я поцілував її, коли просунув руку під лимонну блузку і намацав округлі низи її грудей. Я взяв одну з них і взяв її за руку. Її язик люто метався по моєму роті, і я відчув, що її сосок вже жорсткий і збуджений. її грудях, коли я раптово відірвався від її рук. Вона знову сіла на диван і скинула блузку через голову. Я підійшов до неї і обхопив її груди руками, їхня м'якість зручно зібралася в моїх долонях. Вона почала розстібати шорти, але я зупинив її.
  
  
  "Я не можу залишитися", - сказав я. «Я повинен бути десь ще за годину».
  
  
  "Боже, ти не можеш іти", - запротестовала вона, хапаючись за мене.
  
  
  "Це те, чого я боявся", - сказав я. «Це не допоможе тобі нічого згадати і утримує мене від того, що я маю робити».
  
  
  "Так, буде", - сказала вона, тримаючись за мене. "Повір мені." Я потерла великими пальцями тверді точки її грудей, коричневі крапки, великі для розміру її грудей. Вона здригнулася, але я похитав головою.
  
  
  «Думаю, це лише я», - сказав я, додавши в голос нотку печалі. «Я завжди був таким. Я повинен виправдати своє перебування тут принаймні для себе, поки я на роботі. Якби ти міг згадати щось ще, щоб розповісти мені, щось, що мені допоможе. "
  
  
  Я бачив, як її очі несподівано потемніли, і вона наполовину відсторонилася. «Я поки що нічого не можу придумати», - сказала вона. "Але я буду". Вона швидко відступала. Я знову потер великими пальцями її соски, і вона здригнулася і повернулася до моїх обіймів. Я швидко підвівся, і вона впала спиною до дивана.
  
  
  "Я повернуся пізніше сьогодні ввечері", - сказав я. «Якщо ти можеш згадати щось ще, скажи мені. Спочатку я подзвоню тобі. Я хочу повернутись. Просто поясни мені причину».
  
  
  Я обійняв її за шию, підняв її, як ляльку, і притулився губами до її грудей, рухаючи твердими коричневими сосками під зубами. Вона захникала в екстазі. Потім я дозволив їй відступити і підійшов до дверей. "Сьогодні ввечері", - сказав я, зробивши паузу, спостерігаючи за нею, коли вона дивилася на мене з напівопущеними століттями, її груди рухалися вгору і вниз, коли її дихання було утруднене. Я знав, що вона була збуджена, і вона не вимкнеться легко. Я зачинив двері і пішов коридором надвір. Я знав, що це буде боротьба між її голодом та обережністю. Я робив ставку на її голод, якщо вона не змусить когось вимкнути його для неї. Це завжди було можливе. Дізнаюся пізніше.
  
  
  Більшу частину дня я був у Лін Делба і зайшов у ресторан, щоб перекусити, поки стемніло. Коли я закінчив, я попрямував The Ruddy Jug. Я увійшов і зустрівся очима з Джуді, коли підійшов і сів за один із столів у центрі зали. Мій насторожений погляд ковзнув по ній, і я внутрішньо посміхнувся, оскільки вона не показала жодного виразу на обличчі. Двоє головорізів, які викинули мене, сиділи за своїм столиком у кутку. Вони не запам'ятали мене, хіба що як обличчя, яке бачили тут раніше. Я не завдав їм жодних серйозних проблем, і вони подбали згадати тільки справді неприємне. Я замовив віскі та воду, оглянув місце та сів.
  
  
  Джуді виконувала свою роботу, переходячи від столу до столу і від будки до будки, будучи чарівно милою та привабливою, цього разу її сукня з низьким вирізом була яскраво-жовтогарячого кольору. Я, здавалося, не звертав на неї уваги, мовчазний, похмурий тип, зосереджений на своїх думках та власному пияцтві. Я замовив ще віскі, потім ще одну.
  
  
  Місце наповнилося ще більше, і це була какофонія брязкотіння фортепіано, хрипкого сміху та гучних розмов. Джуді притулилася до стійки. Несподівано я побачив, як чоловік наближається до неї. Навіть крізь дим цього місця я вловив «очі», що горять, людини і її обличчя, схоже на яструба з дзьобом видатного носа. Він зупинився біля бару поруч із дівчиною і недбало заговорив з нею тихим голосом. Вона відповіла, і я бачив, як вона кілька разів похитала головою. Здавалося, вона казала йому, що нових перспектив не було. Я бачив, як він потис їй руку, і взяла гроші, які він простягнув, коли йшла. Вони ще платили їй за те, щоб вона була для них контактною дівчиною. Добре, вони ні в чому її не запідозрили. Але я знав, що обличчя Яструби може відповісти на безліч запитань. Я рушив за нього, недбало рухаючись до бару.
  
  
  Він побачив мене, коли я підійшов, глянув і промчав крізь велику кімнату, поряд з баром.
  
  
  Оскільки щуру не треба говорити, що тер'єр, що наближається, означає неприємності, він інстинктивно знав, що я написав те саме для нього. Я бачив, що він прямував до бічних дверей у дальньому кінці бару. Мені заважало те, що мені доводилося пересуватися між столами, коли він мчав для цього прямою. Коли я підійшов до дверей, він зник з поля зору. Я вибіг на стоянку і почув рев двигуна, який ожив. Увімкнулися фари, і я побачив, як джип зіскочив зі свого місця і з ревом рвонувся до мене.
  
  
  "Стоп!" Я кричав на нього. Він повернув до мене, і я приготувався стрибнути назад. Він не бачив холодного блиску стовбура Вільгельміни в моїй руці. Я відскочив назад, коли джип хитнувся, щоб ударити мене, стріляючи, коли я вдарився об землю. Це був легкий постріл, і куля потрапила точно в ціль. Насправді навіть дуже багато. Він був мертвий до того, як джип різко зупинився, відскакуючи від бамперів ряду припаркованих машин. Я витяг його з джипа, пошарив по кишенях і виявив, що його не можна впізнати. Тепер із «Рудді Кувшина» йшли інші люди, а я стрибнув у джип і з ревом виїхав зі стоянки.
  
  
  Я продовжував їхати, доки не опинився на пристойній відстані. Потім зупинився і оглянув машину, перебираючи її від шин до даху. У бардачку нічого не було, і єдине, що я знайшов, це тавро в задній частині. Це, а також оранжево-червоний пил по всіх шинах, що застряг у кожній щілині протектора та в самих колесах.
  
  
  Я знову сів у джип і попрямував на захід, з Таунсвілла, в глибинку. Я тримав парі, що він приїхав не надто далеко, за дві-три години їзди. У цьому районі було багато ранчо.
  
  
  Опинившись поза Таунсвілла, австралійська країна дуже швидко стала дикою і суворою. Надалі велика необжита місцевість містила кілька робітників ранчо через свою посушливість, і коли вони сказали Джуді, що вони приїхали з «глибинки», вони використовували цей термін вільно. У мене було тавро, і я використав його, щоб знайти ранчо.
  
  
  Я проїхав першою знайденою дорогою, яка вела до глухої місцевості, і продовжив їхати в стабільному темпі майже дві години. Дорога вела мене на південний захід, через перетнуту зелену землю і потім у більш суху та запорошену країну. Я пригальмував і повернув з дороги, коли побачив ранчо, у вікнах якого все ще горіли вогні. Собаки почали гавкати, коли я підійшов, і світло прожектора висвітлило джип і мене яскравим світлом. З будинку вийшли власник ранчо та ще один чоловік, кожен із дробовиком. Я побачив у дверях жіночу постать.
  
  
  «Вибач, що турбую тебе», - заспівав я. "Мені потрібна невелика допомога." Чоловіки опустили гвинтівки та підійшли до джипа.
  
  
  «Не хочу нервуватись, - сказав літній чоловік. «Але ніколи не знаєш, що відбувається у ці дні».
  
  
  Я зняв тавро з сидіння і віддав його власникові ранчо. Він мав коло з трьома точками всередині.
  
  
  "Я хочу повернути це, але не можу знайти його місце", - сказав я недбало.
  
  
  "Коло Три", - сказав власник ранчо. «Вони приблизно за п'ятнадцять миль на захід звідси. Вони не постачають свою худобу для збуту, як усі ми, але я бачив тавро на кількох бродячих особинах. Вони мають невелике стадо, в основному для свого використання, я думаю. "
  
  
  "Дуже вдячний", - сказав я.
  
  
  "По цей бік паркану", - крикнув він мені, коли я їхав. Я знав, що він мав на увазі, і пройшов ще миль десять, коли побачив його, шість футів заввишки і на фут або більше в землю. Він був побудований навколо головної вівчарської країни Квінсленду і був побудований для захисту основної галузі від диких собак Австралії, хитрих та хижих динго. Поки не було збудовано «огорожу для динго», дикі собаки завдавали величезних втрат стадам овець, виснажуючи життєву силу великої австралійської промисловості. Зроблений з металевої сітки, він був досить високим, щоб перешкоджати стрибкам, і досить низьким, щоб перешкоджати копанню під землею. Як і раніше були набіги і прориви, але це чудово допомогло утримати диких динго, що мародерствують, від самого серця овечих земель.
  
  
  Я повернув з дороги і поїхав на південь, уздовж паркану, а потім побачив темні контури групи будівель ранчо - головний будинок, стайні, сараї, загони.
  
  
  Я вийшов з джипа і рушив уперед, спустившись на місце по пологому схилу, що порос чагарником. Я не бачив вартових. Я спустився в загін і побачив тавро на крупі найближчого бичка, коло і три крапки всередині нього. У головному будинку було темно, і місце здавалося закритим на ніч.
  
  
  Я прокрався до будинку, виявив, що бічне вікно навстіж, і зайшов усередину. Зовні був місяць, і він давав дивовижну кількість світла через вікна. Я пройшов повз вітальню, кухню і затишно обставлену вітальню. Наприкінці холу, біля підніжжя холу, стояла велика кімната, мабуть перетворена зі їдальні на кабінет.
  
  
  Коли я зайшов до кабінету, я почув звук хропіння через сходи. Уздовж стін стояли кілька стільців, міцний старий стіл та колекція ящиків із морськими черепашками та морськими предметами. У футлярах зберігається рідкісна та чудова колекція. Я помітив рідкісну мелварді-каурі, мармуровий конус і два чудові конуси із золотої тканини. Гігантські морські зірки та величезні раковини ринв заповнили одну з великих ваз. Інша справа – червоно-білий рифовий восьминіг зі смугастими щупальцями. Sur hells, маленький Warty Cowrie та сотні інших склали решту колекції. На одній стіні я побачив верхню частину панцира гігантського молюска, який, мабуть, колись важив близько шестисот фунтів. Я перевів погляд із колекції на стіл. Зверху в кутку на записці лежала жіноча записка.
  
  
  «Поверни це їй при наступному відвідуванні міста», - говорилося в записці, коли місячне світло висвітлило її достатньо, щоб розібрати почерк. Я дозволив компакту лежати в моїй руці, майже обпалюючи, коли дивився на нього. Цікаво, якій жінці він належав? Хтось, хто жив у місті. Це було місто Таунсвіл? Я цього зовсім не очікував. Лінн Делба, з раптовою зміною її відношення? Чи була вона тут, допитана та відпущена? Чи Джуді? Чи вона знала набагато більше, ніж розповідала? Невже вона працювала з ними тісніше, ніж показала? Можливо, її бажання потрапити до Штатів було мотивоване втечею від друзів так само, як і все інше. Чи то була якась жінка, яку я ніколи не зустрічав. Чомусь це не прозвучало. Я відчував це, але не знав.
  
  
  Я все ще думав про це, коли кімната вибухнула світлом, і я глянув на дуло карабіна та службовий тридцять восьмий пістолет. Карабін тримав високий худий китаєць, чорні очі якого безпристрасно дивилися на мене. А пістолет тридцять восьмого калібру належали міцному чоловікові з жовтуватим обличчям, зачесаним назад волоссям і блискучими темними очима.
  
  
  "Ми не очікували відвідувачів", - сказав він. «Подивися, хто тут. Поклади пудреницю, будь ласка».
  
  
  Я зробив, як він сказав. Вони добре прикрили мене, і тепер я чув наближення інших.
  
  
  «Ми ніколи не виставляємо вартових», - сказав чоловік із жовтим обличчям. «Але кожен вхід до головного будинку з'єднаний електронікою з безшумною сигналізацією. Будь-який дотик до віконної рами або підвіконня, або будь-яке відчинення дверей викликає беззвучну сигналізацію».
  
  
  Заговорив китаєць м'яким, майже втомленим голосом.
  
  
  - «Я дозволю собі припустити, що ви агент AX, який відстежує наші контакти та намагається знайти відповідь на ваші підозри», - сказав він. «Я вважаю, що Реймонд зіткнувся з вами сьогодні ввечері в Таунсвіллі».
  
  
  «Якщо Раймонд старий яструбиний ніс, то ти маєш рацію», - відповів я. "І оскільки ми припускаємо деякі речі, я припускаю, що ви той, хто веде шоу".
  
  
  Китаєць похитав головою і посміхнувся. "Неправильне припущення", - сказав він. «Я тут тільки як спостерігач. Ні Бонар, ні я не керую тут шоу, якщо використовувати ваш дивний американізм. Ви ніколи не дізнаєтесь хто це. Насправді, ви досягли кінця лінії, використовуючи інше ваше американське висловлювання. Ви були дуже старанні у своєму прагненні, і вас було дуже важко позбутися. Сьогодні ви були надто старанні для вашого ж блага”.
  
  
  Те, як він сказав, підказало мені, що він говорив правду про те, що він головний. Крім того, він не мав причин брехати про це. Вони тримали мене у руках. Якби він був головною людиною, він міг би бути навіть самовдоволеним, щоб сказати мені. Він сказав, що був "спостерігачем". Щоб здогадатися, за ким він спостерігає, не знадобилося багато часу.
  
  
  Несподівано запах китайських комуністів став дуже сильним. Мертвий китайський аквалангіст з грошима і цей безпристрасний високий китаєць грали в одній команді і докладали зусиль. У цьому теж було більше сенсу. Це були не внутрішні зусилля, не купка придурків, які прагнуть зруйнувати альянс, а ретельний відбір фахівців, які підтримують китайські комуністи. Можливо, їх більше ніж просто підтримували. Можливо, вони працювали на них безпосередньо. Я вже майже зрозумів, як вони діють – купуючи незадоволених чоловіків. І жорстокість, якою зазначена ця операція, - жорстокий дотик Кату - також була типово китайською.
  
  
  "Скажіть, ви теж вбили лейтенанта Демпстера?" - Запитав я, тягнучи час.
  
  
  "Ах, лейтенанте", - сказав китаєць. «Сумна проблема. Ми зателефонували йому, щоб сказати, що ви будете його переслідувати. Ми точно сказали йому, що робити. Звичайно, коли він викинув вас у глибинку, ми не очікували, що ви виживете. Лейтенант сказав, щоб його літак розбився в морі, і там буде човен, щоб забрати його. Звісно, човен так і не забрав його».
  
  
  «Отже, ти позбавився нас обох», - похмуро посміхнувся я. «Або ти думав, що позбувся».
  
  
  "Цього разу ми подбаємо про тебе", - прогарчав жовтолиць. Він вийшов у коридор, і я чув, як він наказував іншим, поки китайці тримали на мені карабін. Він повернувся з двома чоловіками - важкоатлетами, вбивцями, судячи з їхнього вигляду.
  
  
  Вони обшукали мене, знайшли Вільгельміну та розрядили пістолет. Порожній пістолет поклали мені до кишені. Вони були професіоналами - вони знайшли і Хьюго і, висмикнувши мій рукав, вийняли з піхви тонкий клинок. Той, кого звали Бонар, посміхнувся неприємною злою усмішкою.
  
  
  "Нехай залишить собі", - засміявся він. Ця зубочистка йому не допоможе». Один бандит засунув Х'юго назад у шкіряні піхви на моїй руці, вони схопили мене і виштовхнули з кімнати.
  
  
  "Ми не любимо аматорську роботу", - сказав Бонар, коли мене вивели на вулицю. «Нам не подобаються тіла, повні куль, яких нам потрібно позбутися, інакше вони можуть бути знайдені та почнуть розслідування. Тому ми збираємося відправити вас у яр, де багато дуже великих і дуже потворних бичків. збираються розтоптати вас до смерті. Тоді нам буде просто знайти вас наступного дня і просто видати вас владі як людині, яка потрапила в тисняву».
  
  
  "Дуже красиво", - прокоментував я. "Професійно".
  
  
  "Я думав, ви це оціните", - сказав він. Мене садили в інший джип, карабін був у мене за спиною, його все ще тримали китайці, з двома вбивцями з боків від мене та Бонар за кермом. Я бачив, як інші чоловіки вигнали з загону череду довгоногих бичків, схожих на техаських лонгхорнів. Тварини ревли і нервувалися, нервувалися і злилися через те, що їх турбували. Вони були готові до тисняви. Яр був всього за півмилі від ранчо. Вони в'їхали в нього, і я побачив, що він був загороджений стрімкими скелями з кожного боку. Вони в'їхали в нього на півдорозі, почекали, поки не почують звуку стада, що наближається до входу, а потім мене сильним поштовхом відправили в політ з джипа. Я приземлився в багнюку і повернувся, щоб побачити джип, що мчить назад по ущелині.
  
  
  Я встав і знову подивився на всі боки. Не було жодного шансу піднятися на ці круті скельні стіни. Я глянув на інший кінець яру. Круті схили йшли вниз далі, ніж я міг бачити. Я знав, що це сталося десь, але не знав, як далеко. Я був певен, що це було досить далеко, щоб я не зміг дістатися до нього, інакше вони б ніколи не викинули мене туди. Але я, чорт забирай, постараюся.
  
  
  Я побіг і пройшов сотню ярдів, коли почув самотній постріл. Пролунав довгий гучний рев, а потім я почув гуркіт. Вони загнали бичків у паніку. Найбільш ефективно це можна було зробити, випустивши один постріл по нервових, полохливих тварин, і саме це вони й зробили. Я ввімкнув усю свою швидкість. Шукати лазівку було марно - принаймні поки що. Стадо, набираючи швидкість, прямувало в яр. Я почув ще один постріл. Другий викликав велику паніку стада.
  
  
  Я біг, дивлячись на скелі по обидва боки, намагаючись знайти місце, де можна було б закріпитися, якесь селище. Але їх не було. Вони знали свій яр, чорт їх забирай. Низький гуркіт раптом став гучнішим, посилений стінами яру. Я чув бичків і відчував їх у тремтінні землі. Мої ноги майже зводило судомою від люті заданого мною темпу. Але стіни все ще височіли, і кінця яру ще не було видно. Але тепер лонгхорні були зблизька, і я кинув погляд через плече. Вони наближалися швидко, заповнюючи ущелину від стіни до стіни - стійкою масою гуркітливих копит і рогів, що захоплюється власною безглуздою переляканою люттю та інерцією тих, хто стояв за ними.
  
  
  Тепер я зрозумів, чому Бонар дозволив бандиту повернути стилет назад у піхви. Х'юго був би марний проти цієї бурхливої маси яловичини. Навіть заряджена Вільгельміна мало чим могла їх зупинити. Серія пострілів могла б повернути їх убік, але це було сумнівно. Але я не мав ні патронів, щоб спробувати, ні часу, щоб спекулювати на цьому. Вони були майже на мені, і земля затремтіла. Я наполовину зупинився і подивився на бичків, що наближаються. Один був попереду, завжди один попереду, і він рвався до мене. Я не міг його збити. Для цього мені довелося б стати на його бік. У будь-якому випадку це означатиме лише смерть. Ми впадемо вниз, щоб нас розтоптали. Вони не могли зупинитися, навіть якби захотіли. Ні, я хотів, щоб він утік, ведучи інших. Я ще раз глянув, оцінюючи свої шанси. Вони були майже на мені.
  
  
  Я впав на одне коліно, м'язи напружилися, і головний бичок, великий, стрункий довгорогий, з гуркотом кинувся на мене. Я сумнівався, що він взагалі бачив у мені чоловіка. Він просто біг – і збирався натрапити на все на своєму шляху. Його голова була піднята, і я промовив подяку молитву.
  
  
  Я стрибнув, коли він підійшов до мене, підстрибнувши йому під шию. Я схопився за його голову з боків і підняв ноги, щоб охопити ними велику товсту шию. Я схопився за виступи шкіри з кожного боку шиї та тримав їх руками. Він похитав головою і спробував зменшити швидкість, але решта, що давила йому за спину, змушувала його рухатися. Він побіг, все ще хитаючи головою, намагаючись вибити те, що причепилося до нього.
  
  
  Але я чіплявся за нижню частину цієї величезної шиї, мої ноги міцно обіймали її. Слина і піна з його рота лилися мені в обличчя, і це була пекельна подорож. Я тремтів і тремтів, поки він утік, решта тиснула на нього. Час від часу він намагався позбавитися всього, що чіплялося за його шию, але в нього не було ні часу, ні шансу зробити щось більше, ніж тікати. Це було те, на що я розраховував, і якби я міг триматися, то це могло б просто спрацювати. Але мої руки були скуті судомою, а ноги швидко втомилися. Я схрестив щиколотки один з одним на його шиї, і це все, що утримувало мої ноги від розвалу.
  
  
  Потім раптом я відчув, що навколо мене побільшало повітря. Ми вийшли з яру, і тепер я відчув, як тиснява втрачає силу. Вони сповільнились, розійшлися. Бик, за який я чіплявся, більше не стукав копитами, а перейшов на безцільну рись. Він знову похитав головою, щоб збити мене, і опустив голову на землю. Але я застряг у западині на його шиї і продовжував чіплятися за неї. Зрештою він зупинився. Я зачекав ще хвилину, щоб переконатися. Потім я розстебнув ноги і впав на землю, миттю відкочуючись від гострих копит. Але бички тепер просто стояли довкола, вся лють у них пішла. Вони заспокоїлися.
  
  
  Я відповз, дозволяючи почуттю повернутися в мої скуті руки. Потім я встав і повільно пішов, роблячи широке коло навколо високих стін, у яких був яр. Бонар та інші не поспішали, пройшовши через яр, щоб знайти мене. Швидше за все, вони почекають до ранку, коли зможуть упіймати і бичків одночасно. Я йшов повільно, обминаючи околиці, обгинаючи далекі будинки ранчо.
  
  
  Нарешті я дістався місця, де залишив джип, завів двигун і подався назад до Таунсвілла. Я помітив, що мої туфлі були покриті тим же дрібним порошкоподібним ґрунтом, що й усі колеса джипа. Кожен, хто відвідав ранчо, пішов із цим. Я знав, що велика частина австралійського грунту багата на діоксид заліза, який надає йому характерного червоно-коричневого кольору, і з нетерпінням чекав можливості перевірити гардероби Лінн Делба і Джуді. Цієї ночі я майже перевів у готівку свої фішки, але я був ще живий і знав кілька речей, яких не знав, коли почався вечір.
  
  
  Китайські комуністи були тут обома ногами, і ранчо було прикриттям, але не головним прикриттям. Мав бути ще один, може, ще два, один ближче до берега. Це ясно дало зрозуміти тіло загиблого аквалангіста. Навіть якби він був просто кур'єром, база мала бути десь на узбережжі. І містер Біг буде на другому місці укриття. Було досить ясно, що ранчо було оперативною точкою для тих, хто займався вербуванням своїх людей, але ця операція була надто тонко спланована, надто ретельно продумана, щоб діяти лише з одним укриттям. Якби Лінн Делба або Джуді володіли тим компактним предметом, який я бачив на ранчо, вони багато говорили б і говорили. З китайцями картина змінилася – і я змінився разом з нею.
  
  
  Повернувшись до міста, я взяв маленький автомобіль, який залишив біля «Рудді Кувшина», та й кинув джип. Починало світати, і по небу пробивалася перша рожева пляма зорі. Я вирішив спочатку спробувати Лінн Делба і сперся на дзвінок, поки вона не відкрила його.
  
  
  "Боже", - сказала вона сонними, але здивованими очима. «Я думав, ти передзвониш учора ввечері».
  
  
  «Я трохи в щось вплутався», - сказав я, проходячи повз неї до кімнати. На ній була тільки верхня частина піжамного вбрання, її довгі чудові ноги підкреслювали чуттєвість цього вбрання. Мені було шкода, що я не приїхав з інших причин. Але я цього не зробив і, скривившись, відчинив двері туалету в її спальні. Вона миттю виявилася поряд зі мною.
  
  
  Вона почала питати. - "Що ти взагалі робиш?" Я пильно глянув на неї, і, хоча вона все ще була в напівсні, неможливо було помилитися в тому, що говорили мої очі. Вона відійшла назад.
  
  
  "Сядь і заткнися", - прогарчав я. На підлозі у туалеті стояло шість пар взуття. Я витяг їх усіх на світ у кімнаті, присівши навпочіпки, щоб розглянути їх. Сандалії з ремінцями, не більше ніж шкіряні підошви з перехрещеними ремінцями, були покриті дрібним червоно-коричневим порошкоподібним пилом по тонких боках і по низу підошв. Я підвівся з однією сандалією в руці і подивився на Лінн Делба. Вона дивилася на мене, насупившись, її блакитні очі показували, що вона ще не зрозуміла, що мені треба. Верх піжами був нижче її живота спереду, але її ноги на всю довжину були звернені до мене, коли вона сиділа в кріслі.
  
  
  Я підійшов до неї і, з блискавичною швидкістю, схопив одну кісточку і різко смикнув. Вона зіскочила зі стільця і приземлилася спиною на підлогу, піжама накинулася на шию. У неї був непоганий торс, маленька талія та плоский живіт. Я скрутив ногу, і вона перекинулася вниз.
  
  
  За допомогою сандалії я бив її по сідницях. Це не була ляпас, але вона несла в собі багато ваги та люті, і вона кричала від болю. Я відпустив її ногу, і вона, як краб, схопилася на стілець, щоб повернутись до мене, її очі розширилися від страху.
  
  
  "А тепер уявіть, що ви почали розповідати мені про ранчо Круга Три", - сказав я. «Все, чорт забирай, інакше ти будеш на шляху до Доусі».
  
  
  Я помахав їй туфель і здув трохи червоного пилу. Вона почала розуміти картину.
  
  
  "Ви дізналися, що я була там", - сказала вона, підтягуючись на стільці, все ще злякавшись.
  
  
  «Я багато чого дізнався. Це було одним із них».
  
  
  "Я боялася сказати тобі це", - сказала вона. «Я не хотів втручатися у те, що трапилося з Джоном. Я був там лише один раз. Доусі взяв мене туди».
  
  
  "Чому?" - спитав я рішуче.
  
  
  "Я казала вам, що він прийшов до мене і благав повернутися з ним", - сказала вона. "Я не дуже повірив його розповіді про те, що зустрів деяких чоловіків, які збиралися дати заробити йому багато грошей. Щоб переконати мене, він домовився взяти мене з собою, коли поїде туди, щоб обговорити справи. Вони прийшли, щоби привезли нас на джипі і вивезли.Ми влаштували барбекю на відкритому повітрі, я зустріла їх, і це все, що потрібно було зробити”.
  
  
  "Кого ти зустріла?" - Запитав я.
  
  
  «Чотири чоловіки, можливо, п'ять чи шість», - сказала вона. "Точно не пам'ятаю. Один мав великий ніс, вигнутий як дзьоб. Я пам'ятаю його. Потім був менший ніс, з гладким чорним волоссям і жовтим кольором обличчя. Він здавався босом. Я не знаю". Я мало що пам'ятаю про інших”.
  
  
  Вона швидко встала і підійшла до мене. "Я кажу вам правду", - сказала вона, взявши до рук мою рвану, пом'яту сорочку. «Насправді так. Я просто ніколи не згадувала про це, тому що не хотів залучати себе, і насправді це було не так багато».
  
  
  «Чому ти була така налякана, що минулого тижня вони могли піти за тобою, але тепер ти така впевнена в собі?»
  
  
  "Ніхто не підходив до мене", - просто сказала вона, знизуючи плечима. «Я подумала, це означає, що вони мене не турбуватимуть».
  
  
  Вона не згадала високого струнка китайця, і я теж вирішив не говорити. В іншому історія була досить реальною, наскільки вона розповідала мені. У мене було відчуття, що їх справді більше нема, але я все одно не згадав китайців. Можливо, тієї ночі він взагалі ховався з поля зору. Вона все ще дивилася мені в очі, чекаючи на якийсь знак, що я їй повірив.
  
  
  "Все, що вони зробили, - це підтвердили мені історію Доузі", - сказала вона. «Вони мали намір заплатити йому багато грошей за те, що він збирався зробити для них. Це все, що вони мені сказали».
  
  
  "Я повернуся", - похмуро сказав я. «Сподіваюся, цього разу ти мені все розповіла заради себе». Вона схвально похитала головою, широко розплющивши очі. Я залишив її там, враженою, переляканою, і пішов до машини. Принаймні я дізнався, що вона була на ранчо. - Мені слід було взяти її з собою назад, - похмуро посміхнувся я. Я вирішив побачитися з Джуді перед тим, як вирушити до котеджу. Я хотів перевірити, що сказав їй той із яструбиним обличчям, перш ніж я кинувся за ним.
  
  
  Джуді відповіла на дзвінок, і я знову виявив, що дивлюся у заспані очі. Вона широко відчинила двері, і я зайшов. Шовковий халат був обернутий навколо неї, і її повні круглі груди гарно його витягали. Вона позіхнула і притулилася головою до моїх грудей.
  
  
  «Господи, яка зараз година», - сонно сказала вона. «Знаєш, я страшенно пізно працюю».
  
  
  Мої очі, дивлячись повз її голову, побачили її сумочку на крайньому столику. Поруч лежало все – адресна книга, дрібниця, гребінець, ключі, гаманець, губна помада, серветки, сонцезахисні окуляри. Весь мотлох, який дівчина носить у сумочці. Але я виявив, що хмурився. Бракувало одного. Але, можливо, вона її не носила. Не всі дівчата її носять.
  
  
  "Я бачу, я чистила твою сумку", - сказав я недбало.
  
  
  "О, це", - сказала вона, озираючись на стіл. «Я шукала свою компактну пудреницю». Я відчував, як мої руки стискаються. Я глянув на неї.
  
  
  "Ти залишила його на ранчо", - тихо сказав я. Шокований переляк, що з'явився в її очах, був моєю відповіддю, показовішою, ніж будь-що ще. Це спростовувало будь-які протестні слова, які я міг почути. Але жодних заперечень не було. Вона відвернулася від мене, підійшла до столу і знову глянула на мене.
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказала вона. Мені шкода, що я не сказала тобі. Я просто подумала, що якби я сказала, ти подумав би, що я справді була з ними заразом, і ти б мені ніколи не повірив».
  
  
  "Тоді скажи мені зараз", - сказав я. «Скажи мені швидко і скажи прямо, Джуді, або я позбавлюся тебе важким шляхом».
  
  
  "Після того, як я познайомила їх з Доусі і безліччю інших хлопців, вони запитали мене, чи не хочу я піти і зустрітися з їхнім босом. У мене був вихідний, і я сказав, чому б і ні. Вони відвезли мене на ранчо. і я обідала там... Я зустрів боса, хлопця з зачесаним за спиною, чорним волоссям, ім'я Бонар... Він ставив мені багато запитань про мене, всякого роду
  
  
  і по обіді вони забрали мене, і все. Пізніше, коли я подумала про все, про що він мене запитав, мені здалося, що він намагався з'ясувати, чи я впишуся до їхньої групи. Але він так і не вирішив і попросив мене попрацювати на них. Він сказав, що я надаю їм велику послугу і хочу продовжувати. Він сказав, що я отримаю більше грошей за свою допомогу».
  
  
  Мій розум наголошував на тому, що вона говорила. Усі відомості були досить правдоподібними. Але більшість брехні, принаймні, хорошої, правдоподібної.
  
  
  Я запитав. - "Чому ти не сказала мені все це раніше?"
  
  
  «Я боялася, – тихо сказала вона. "Чортовськи боялася. Я збиралася, пару разів, але просто не могла набратися хоробрості. Якби я сказала тобі, я подумала, що ти поставиш мене як одного з них, і я подумала, що ти дізнаєшся про ранчо самостійно".
  
  
  Її димчасто-сірі очі були широко розплющені, ширші, ніж я коли-небудь бачив, і вони теж були сумними. Може, тепер вона казала мені правду. Може, Лін Дельба теж сказала мені правду. Але вони обоє були на ранчо. Одна з них могла брехати. Я глянув на годинник. Ще був час застати Мону вдома, перш ніж вона піде в офіс. Я хотів, щоб вона дала мені якомога повніший виклад як Джуді, так і Лінн Делба. Вона могла почати, поки я йду до котеджу, щоб прийняти душ і переодягнутися. Я повернувся і відчинив двері, і Джуді була поруч зі мною, її рука стискала мою руку.
  
  
  Вона сказала. - "Ви мені не вірите, чи не так?" «Господи, я хотіла б, щоб ти це зробив».
  
  
  "Я впевнений, що ти знаєш", - тонко посміхнувся я. "Я буду на зв'язку. Ви можете розраховувати на це.
  
  
  Я залишив її у дверях і побачив, що її очі раптово сповнилися сльозами. Чорт забирай, вона була приголомшливою актрисою, або вона дійсно говорила правду. Але жінки – природжені актриси. Я зрушив автомобіль з узбіччя і дістався до квартири Мони якраз вчасно, щоб упіймати її. Вона відчинила двері з сяючими очима і свіжою, як ранкова слава, у темно-синій сукні з рядом білих гудзиків спереду та вузькому білому поясі. У руці вона тримала одну білу туфельку.
  
  
  "Нік", - вигукнула вона. «Що, чорт забирай, ти робиш тут у цей час? Ти виглядаєш так, ніби тобі довелося пережити ще один тяжкий період».
  
  
  «Можна й так би мовити, люба, - сказав я. «Я хотів, щоб ти зробила щось для мене, як тільки прийдеш до офісу».
  
  
  "Сказано - зроблено", - відповіла Мона. «Розкажи мені про це, доки я закінчу полірувати ці туфлі. Білі туфлі страшенно важко чистити»,
  
  
  Вона пройшла на кухню, і я пішов за нею. Я побачив інший черевик, що стояв на раковині, вкритий тонкою плівкою червоного порошкового пилу. Ганчірка для чищення взуття, якою вона користувалася, була ним вимазана. Я довго дивився на Мону, намагаючись вирішити, чи щось говорити про пил. Я відмовився від цього, мої внутрішні прапорці обережності майоріли всюди. Може, вона десь підібрала порошкоподібний пил. А можливо і ні.
  
  
  Я згадував деякі речі, які раптово набули зовсім нового характеру. Коли я тільки приїхав, Мона намагалася відмовити мене від цього. Вона сказала, що це лише невміла австралійська незграбність. Я наголосив на цьому аж до небажання стикатися з неприємними фактами. Але чи це було просто так? Ті її годинники, які зупинилися і змусили мене нудьгувати по зустрічі з Бертоном Комфордом, чи це був лише одним з тих факторів? А пілот Демпстер, який чекав на мою появу - чи поінформували його люди з Третього кола? Чи то була Мона?
  
  
  Вона закінчила туфлі та надягла їх. "Добре?" - сказала вона, підходячи до мене, щоб притулитися своїми красивими великими грудьми. "Ви мало що сказали?"
  
  
  Я посміхнувся до неї і вирішив дозволити їй зібрати потрібну мені інформацію. У будь-якому разі це її займе.
  
  
  «Я хочу отримати якнайбільше інформації про двох людей», - сказав я. «Одного звуть Лінн Делба, другу – Джуді Хеннікер. Давай, давай, лялька?
  
  
  "Негайно", - сказала вона, злегка поцілувавши мене. Я згадував ту ніч у ліжку з нею і те, як вона кохалася за допомогою технік, які я ніколи не знайшов ніде за межами Сходу. Мона Стар, красива, соковита Мона Стар, вишикувалася поряд з Лінн Дельба та Джуді. Насправді, тихо розмірковував я, вона може бути навіть лідером у розіграші лотереї. Я пішов з нею і дивився, як вона йде вулицею до автобусної зупинки. Я помахав рукою та поїхав на дачу. Мені потрібен був час, щоб переварити події, що швидко змінюються. У мене в руці було три королеви, але одна з них була джокером, смертельним жартівником.
  
  
  VI
  
  
  Я прийняв душ, поголився і поспав кілька годин. Моє тіло боліло і стогнало, і я вирішив, що бички – не кар'єра для мене. Я прокинувся відпочиваючим, і один факт сплив у метушні слизьких обманів. Я досить займався боксом із тінню. Ця операція мала керівника, і мені довелося змусити його виступити. Одна з трьох дівчат брехала з самого початку, але, якщо не брати до уваги тортур, я не зміг би дізнатися, яка саме. Але якби я міг їх перемістити
  
  
  у становище, коли їм доведеться показати свої руки, я знайду всі відповіді, які мені потрібно було знати. Я повільно одяглася, дозволяючи планам зібратися у голові. Тепер я мав обережно пересуватися. Після того, що я дізнався про Мону сьогодні вранці, островів безпеки більше не було. Ця операція могла проникнути далеко нагору. Закінчивши одягатися, я поїхав до Ер.
  
  
  Я пішов до кабінету майора і зачинив двері. Я репетирував те, що хотів сказати, і як я збирався це висловити.
  
  
  «Боюсь, у мене багато підозрілих зачіпок, майоре», - сказав я. «Але нічого конкретного. Але є кілька останніх питань, на які я б хотів відповісти».
  
  
  "Все, що забажаєш, Картер", - сказав майор. «Не можу сказати, що я надто здивований, що ви не вигадали нічого конкретного. Боюся, що, можливо, там нічого немає».
  
  
  "Можливо", - посміхнувся я, додавши в це трохи смутку. «Але у мене є питання щодо вашого особового складу. Наскільки ретельно ви їх перевіряєте? Візьміть, наприклад, Мону. Я вважаю, що її ретельно перевіряли».
  
  
  «О, точно, – сказав майор Ротвелл. "У нас є всі її біографічні дані. Ви можете побачити це, якщо хочете. Вона народилася в Гонконгу, прожила багато років у Пекіні зі своїм батьком, який служив у британській армії. Насправді вона була найнята нами до Лондона. О, все ретельно перевірені, можете бути певні».
  
  
  Я кивнув головою. Я не сказав йому, що раніше бачив ретельно перевірений персонал, який виявився агентами супротивника.
  
  
  «І останнє, – сказав я. «Чи найближчим часом планується якийсь інший великий маневр чи підприємство, яке, якщо воно піде не так, може до межі загострити відносини Австралії з її друзями?
  
  
  Майор Ротвелл підібгав губи і замислився, дивлячись у стелю. «Ну, є одне, – сказав він. «На південь звідси будується величезна гребля. Це робить американська фірма із залученням австралійських робітників. Це вже викликало деякі тертя та образи. Багато наших хлопців не могли зрозуміти, чому це має бути американська фірма. . Наші фірми були набагато вищими у своїх оцінках витрат, але люди не звертають уваги на ці речі, коли вони хочуть вирішити емоційну проблему. І, як ви знаєте, австралійці дуже незадоволені звинуваченнями, які висунули нам, правильно чи неправильно. Якщо щось піде не так з цією греблею, і люди будуть вбиті через це, я страшенно думаю, що це стане вишнею на пирозі. Рух за вихід із усього альянсу має значну підтримку. здебільшого через образи, але тим не менш”.
  
  
  Я знав, що майор був більш ніж правий. У мене більше не було запитань, тож я пішов. Перед тим, як повернутися до котеджу, я зробив дві зупинки в центрі Таунсвілла: одну в магазині новинок, а іншу в аптеці. Потім я закрився на решту дня. Вранці я прийшов до майора. Я ретельно спланував те, що скажу. Якби була замішана Мона, вона була б моєю проблемою. Вона б знала, що я був на ранчо і уникнув смерті. Вона знала, що я за щось ухопився, тому я не міг просто відкланятися, заявивши, що не досяг успіху. Якби вона була тією самою.
  
  
  "Боюсь, у мене погані новини", - оголосив я. «Я мушу повернутися до Штатів – виникла надзвичайна ситуація, і вони передзвонили мені. Вчора ввечері я розмовляв із Хоуком».
  
  
  «Це мерзенна ганьба», - сказав майор. Але я знаю, що ви повинні виконувати накази, як і всі ми.
  
  
  «Хоук надсилає вам свої вибачення», - чемно збрехав я. «Він сказав, що я можу повернутися, якщо ти все ще відчуваєш, що потребую мене. Я теж щойно отримав кілька серйозних зачіпок».
  
  
  "Можливо, ця НП пройде через день чи два", - сказав майор. «Іноді вони це роблять. Удачі, Картер. Дякую за все досі”.
  
  
  Телефонний дзвінок закінчив майору нашу розмову, і я зупинився біля столу Мони. Я посміхнувся їй. - "Я хочу повернутись." "Мені не потрібно пояснювати, чому, дорога".
  
  
  "Чи можемо ми провести цю ніч разом?" — спитала вона. Я похитав головою. "Вже заброньовано квиток на денний рейс", - сказав я. "Я повернуся. Збережіть для мене доти». Вона обдарувала мене вузьким поглядом і посміхнулася. Я вийшов на зворотний шлях до Сполучених Штатів – принаймні, наскільки вони були стурбовані. Наступною моєю зупинкою була Джуді. Я розповів їй ту саму історію про те, що мене зателефонували за наказом. Її очі пильно дивилися на мене.
  
  
  "Це цифри", - гірко сказала вона. «У будь-якому разі, я не думав, що це справді справдиться».
  
  
  "Ти маєш на увазі, що я допоміг тобі дістатися до Штатів?" Я сказав. «Можливо, ще. Я можу повернутись».
  
  
  "Гнила", - сказала вона. "І навіть якщо ти повернешся, ти мені більше не віриш".
  
  
  Я просто посміхнувся до неї. - Ти так права, люба, - сказав я собі. Ваше акваланг в туалеті можна використовувати не тільки для розваг та ігор під водою. Коли я йшов, вона надула губи, її кругле обличчя було напружене, а очі на мене звинувачували. Якби була проклята її шкура, якби вона була тією самою, вона була б найкращою актрисою з усіх. Я швидко пішов і зупинився у Лін Делба. Я додав один тонкий штрих до моєї історії для неї.
  
  
  «Я назвав австралійській розвідці ваше ім'я та записав усе, що ви мені розповіли, – сказав я.
  
  
  «Думаю, тепер я можу очікувати, що вони чіплятимуться до мене щодня», - сердито сказала вона. Вона подивилася на мене, і її очі швидко бігали вгору й униз. "Ну, якщо вони всі схожі на тебе, Янки, думаю, я витримаю це", - сказала вона. Принаймні вона була вірна своїй формі. Я посміхнувся. Вона ще не носила бюстгальтера.
  
  
  Це була моя остання зупинка. Нік Картер повертався до Америки.
  
  
  * * *
  
  
  Тієї ночі у The Ruddy Jug з'явився новий покупець. Він був рудоволосим, з широким ластовинним обличчям і опущеними краями червоно-коричневими вусами. У нього була рум'яна шкіра під ластовинням і голосний скрипучий голос. У робочій сорочці, штанях та важких туфлях він сів і махнув рукою Джуді. Він дивився, як вона підійшла, і її посмішка була вимушеною - нав'язливою на її напруженому, похмурому обличчі - глузуванням з її стурбованих очей.
  
  
  «Божевільний суп, дівчисько», - крикнув він їй. "Налий мені пива." Джуді повернулася до бару і попросила склянку пива на сім унцій. Вона принесла його та поклала на стіл чоловікові. «Ласкаво просимо до The Ruddy Jug». Вона знову посміхнулася.
  
  
  "Я трохи втомився, мила", - сказав він, його австралійська мова була такою ж природною, як і те, що він пив пиво. «Працювати на греблі під цими проклятими інженерами янкі було б чудово, я вам говорю».
  
  
  "Ви завжди можете розслабитися в The Ruddy Jug", - сказала Джуді, починаючи рухатися далі.
  
  
  «Молодець», – крикнув чоловік. «Налий мені ще раз, коли підеш до стійки. Це спекотна, безглузда ніч».
  
  
  Дівчина продовжувала, не озираючись, і я внутрішньо посміхнувся. Я пройшов огляд. Я працював над маскуванням весь день, згадуючи різні маленькі прийоми використання макіяжу, яким мене навчив Стюарт у «Спецефектах». Вуса з магазину новинок були хорошими, і між ними, моє забарвлене волосся, по-різному зачесане назад, і ластовиння, я був новою людиною - Тімом Андерсоном, робітником на великій греблі на південь від Ера. Мені вдалося зав'язати гучну розмову з двома чоловіками за сусіднім столиком, і що більше я пив, то більше розповідав їм про те, як це погано працює для проклятих інженерів-янкі. Я скаржився на їхню зарплату, на те, як вони зверталися зі мною, на яку роботу вони вимагали, на все, що я міг вигадати.
  
  
  Тієї першої ночі я пішов досить рано. Наступної ночі я залишився пізніше, а наступної ночі ще пізніше. Щоночі повторювалися інші, і я намагався, щоб Джуді чула мене голосно і ясно. Це було на четверту ніч, коли увійшов жовтолиць Бонар, і мені довелося приховати посмішку. Може, він і не найкращий, але він був на найвищому рівні, а тут його не набирали. Це був зворотний відгук про вм'ятину, яку я вже залишив після їхньої операції.
  
  
  Краєм ока я спостерігала, як він зупинився, щоб поговорити з Джуді. Вона не посміхалася йому. Насправді вона була зовсім похмурою. Але, зрештою, вона кивнула в мій бік. Бонар стояв біля бару, чекаючи моменту, коли я перестану розмовляти з кимось ще. Я дозволив йому почекати, поки голосно крикнув про прокляті янкі та їхні «чортівськи зарозумілі манери». Нарешті я сів і випив віскі та пиво.
  
  
  "Не заперечуєш, якщо я сяду?" Я почув голос Бонара і звів очі, заплющивши очі. Я вказав на порожній стілець біля столу. Його підхід був плавним та неквапливим. Я підігравав йому, як рибалка грає на форелі, тільки він думав, що він рибалка. Я дав йому зрозуміти, що я був у боргах по вуха, і один конкретний обов'язок справді лежав на моїй спині. Він з'явився наступного вечора і наступного вечора, і ми стали відмінними друзями, що випили.
  
  
  "Я міг би допомогти тобі вибратися із затору, в якому ти потрапив, Тім", - нарешті сказав він мені. «Ви сказали, що на це вистачить кількох сотень фунтів. Ось візьміть. Це позичка».
  
  
  Я вчинив правильно, вдячний та вражений. «Ви можете зробити щось для мене натомість». – сказав Бонар. "Ми поговоримо про це завтра ввечері".
  
  
  Я поклав гроші у кишеню і пішов. Але наступної ночі я був там рано, і він також.
  
  
  Він спитав мене. - "Так ти хочеш заробити справді великі гроші, Тім?" "І зробити ласку собі та своїй країні одночасно?"
  
  
  "Мені б це сподобалося", - відповів я.
  
  
  «Я пов'язаний із деякими чоловіками, які не хочуть, щоб гребля, яку ви будуєте, не спала, – сказав він тихим конфіденційним тоном. «Вони відчувають те саме, що й ви, коли сюди приходять чортові янкі та панують над нами. Вони хочуть бачити, що це більше не повториться, і є лише один спосіб це зробити».
  
  
  "Що це за шлях?" - спитав я трохи хрипко.
  
  
  "Нехай річ зламається після того, як вони її піднімуть", - сказав він. «Деякі люди можуть постраждати, а частина майна – пошкоджена, але янкі більше не кликатимуть сюди працювати. Це буде солодкою помстою для тебе, Тім, за все, що ти мені розповів».
  
  
  "Це було б при цьому, чи не так?" Я посміхнувся, відкинувшись назад. «Я, чорт забирай, дуже хотів би побачити, як їхня гребля обрушиться на них».
  
  
  "Мої люди готові дати вам двадцять п'ять тисяч доларів, якщо ти робитимеш те, що вони хочуть», - тихо сказав він.
  
  
  Я дозволив своїм очам розширитися, а щелепа відвисла.
  
  
  «Господи, це більше грошей, ніж я сподівався побачити в одному місці», - запинаючись, пробурмотів я.
  
  
  «Це все буде у твоїй кишені, Тім, – сказав Бонар. "Як на рахунок цього?"
  
  
  Мені час було ухилятися. Я пішов у затон.
  
  
  «Не так швидко, – сказав я. «Гроші хороші і таке інше, але люди не роздають їх ні за що. Що я маю для цього зробити? Якщо за це я потраплю до в'язниці, мене не буде поряд, щоб зібрати чи витратити ці двадцять п'ять тисяч.
  
  
  "Для вас немає ризику", - сказав він. «Подробиці ви отримаєте пізніше. Просто нам потрібен хтось у робочій зоні, який може робити те, що хочемо».
  
  
  Я перейшов на другу передачу. «Припустимо, я погодився допомогти вам. Звідки мені знати, що ви стримаєте свою частину угоди?
  
  
  "Ми переведемо гроші на банківський рахунок на ваше ім'я", - сказав він. «Він буде у певну для вас дату. Ця дата буде через два дні після того, як ви завершите свою частину угоди. Все, що вам потрібно зробити, це увійти та вимагати його».
  
  
  Я посміхнувся сам до себе. Такою була їхня система виплати. Все було сформульовано так, щоб сподобатися мені - невдоволеній, сердитий людині. Настав час перейти до високого рівня.
  
  
  "Я зроблю це", - сказав я. «Але не раніше, ніж я укласти угоду з головною людиною. Це велика справа, і я хочу бути впевненим у тому, де я стою».
  
  
  "Я головний", - заспокійливо посміхнувся Бонар. Я кинув на нього жорсткий погляд намистинки.
  
  
  «Я не вчора народився, копачу», - сказав я. Головна людина не відмовиться від контактів. Тільки не в такому вбранні, як у тебе за спиною. Хто вони, якась велика австралійська будівельна компанія? "
  
  
  "Може бути." Він знову посміхнувся, дозволяючи мені тікати з цією думкою, якщо вона мене потішить. Потім він спробував ще раз.
  
  
  "Але я головна людина", - сказав він. "Ви можете безпечно впоратися зі мною".
  
  
  Я вперто похитав головою. "Ні топ-менеджер, ні Тіма Андерсон", - сказав я. Бонар підвівся і вибачився. Я дивився, як він підійшов до телефону і зателефонував. Він повернувся за кілька хвилин і широко посміхнувся мені, його жовтувате обличчя скривилося.
  
  
  «Ти ведеш жорстку угоду, Тім, – сказав він. «Головна людина побачить вас. Завтра ввечері. Я зустрінуся з вами тут».
  
  
  "Ти повинен був сказати мені, що збираєшся зателефонувати", - сказав я. «Я хочу ще дещо. Я хочу гарну жінку, щось особливе, незвичну вуличну дівку. Я хочу когось, із ким я можу вийти і не боятися, що мене побачать. І я хочу її завтра увечері. мати справу з гарною, гарячою жінкою.
  
  
  Бонар ледве утримував усмішку, але йому це вдалося. "Я розумію", - сказав він. "Я зустріну тебе тут завтра ввечері".
  
  
  Ми поїхали разом, він сів у джип, а я пішов вулицею. Я був упевнений, що головна людина здасться. Вони хотіли, щоби це сталося. Я не був такий впевнений, чи вийде те, що стосується жінки. Звичайно, я сподівався, що вони звернуться до того, кого використовували прямо зараз - Моне, Лін Делба або Джуді.
  
  
  Я повернувся, але не в котедж, а в маленьку однокімнатну квартирку, яку винаймав у районі низької квартплати. У своїй кімнаті я витяг карту місцевості навколо греблі і знову вивчив її. Близько чотирьох сіл було близько під дамбою, ще вісім - на невеликій відстані. Якщо через якийсь час гребель обрушиться, потік води знищить усі найближчі села та більшість інших. Звичайно, ферми та майно будуть повністю знищені. Про загибель людей можна було лише здогадуватись, але й цього було б багато. Це, як сказав майор, безперечно покладе глазур на торт, викликавши двосторонню гіркоту, яка назавжди розірве робітничий альянс. І я знав, що вони на цьому не зупиняться. Вони знайдуть більше незадоволених душ, щоб завдати ще більших збитків, поки альянс не буде раз і назавжди розорений, а Австралія ізольована в похмурій ворожості. Ефект, який це вплинуло б на владу по периметру, був ще більш лякаючим, оскільки вони побачили, як спільні зусилля Заходу розвалювалися на їхніх власних очах. Я відклав карту і вимкнув світло. Я з нетерпінням чекав наближення дуже повчальної ночі.
  
  
  Коли я з'явився, Бонар чекав у джипі за дверима «Червоного глека». «Сідай, - сказав він. "Це справжній драйв".
  
  
  Я сидів поруч із ним і мало розмовляв, поки ми прямували до ранчо. Я внутрішньо посміхнувся, коли ми проходили повз місце, де я зупинився, щоб спитати дорогу. Цього разу, коли ми підійшли до Третього Круга, подвір'я було освітлене, а місце було активним. Я відчув напругу моїх м'язів, коли ми виїхали надвір, і зробив глибокий вдих. «Наразі не час боятися сцени, старовина», - сказав я собі. Я вийшов, і Бонар повів мене на ранчо, повз вітальню, поки я знову опинився в кабінеті з великими ящиками з морськими об'єктами вздовж стін. За великим столом на мене дивилися з-під каштанового волосся зелені очі - холодні очі,
  
  
  Я розглянув кожну деталь людини, що стояла перед нею. Мона Стар встала.
  
  
  "Ніхто з тих, хто працював з нами, ніколи не зустрічав мене", - холодно сказала вона. "Ви, звичайно, чекали чоловіка".
  
  
  Мені не треба було симулювати подив у очах. Не тому, що це була Мона, а через її роль. Я був налаштований побачити її, або Лінн, або Джуді, але в їхніх жіночих ролях, а не як головний чоловік. І я не міг вмістити її основну жіночу чуттєвість у «Катах».
  
  
  "Думаю, я здивований, мем", - несміливо сказав я.
  
  
  "Тепер, коли ви мене зустріли, - рішуче сказала Мона, - давайте відразу пропрацюємо деталі". Вона дивилася на мене проникливим поглядом, і я був напружений, готовий зробити перерву, якщо весь шматок відклеїться. Але коли я проходив її огляд, вони лишилися разом. Я знав, що стоїть перед нею трохи дурна, сутула тварина не буде її чашкою чаю.
  
  
  "Ти хотів, щоб жінка святкувала з тобою", - холодно сказала вона мені. «Справа важлива за задоволення, містере Андерсон. Ви можете святкувати після того, як робота зроблена. Хто знає, я можу навіть відсвяткувати разом із вами».
  
  
  Вона швидко посміхнулася до мене. Чудова сучка. Вона підкидала невеликий додатковий стимул для бідного тупого виродка перед нею, щоб він робив усе можливе, щоб виконати роботу правильно. Я нетерпляче посміхнувся у відповідь і дозволив своїй мові котитися моїми губами. Я дозволив своїм очам жадібно пожирати її великі, глибокі груди. Це був добрий номер, і це було нескладно.
  
  
  "А тепер подробиці вашої роботи, містере Андерсон", - сказала вона. «Ми знаємо, що вони розпочали заливання греблі. Сьогодні вони зробили всю нижню частину. Завтра планують залити центральну частину, йдучи горизонтально зліва направо. Тепер, звісно, цемент тримається на місці. дерев'яними формами, доки він не затвердіє, що займе ще кілька днів. На греблі немає нічної зміни, крім, можливо, одного чи двох сторожів. Вас відвезуть туди відразу через півтори години після того, як ви там, під'їжджайте. Вантажівка буде перевозити мішки з глиною і вапняком, такі ж, як ті, які вони використовують для виготовлення цементу для греблі. Але суміш у цих мішках дуже особлива. Коли її виливають у цементну суміш, вона виглядатиме як те, що вони використовують, і діють як те, що вони використовують. Але він містить потужний дезінтегруючий агент. Коли цемент затвердіє, з цим матеріалом у ньому він почне розпадатися зсередини. За нашими розрахунками, протягом двох тижнів після того, як гребля буде побудована, заплановане відкриття, основна секція впаде і викличе з повінню».
  
  
  "І ви хочете, щоб я простежив за тим, щоб ці спеціальні пакети були змішані із звичайною сумішшю звичайної глини та вапняку", - закінчив я за неї.
  
  
  "Цілком вірно", - сказала вона. «Ви візьмете мішки з вантажівки та змішаєте їх з іншими мішками, які очікують перетворення на цемент. Це так просто, містере Андерсон. Двадцять п'ять тисяч доларів за нічну роботу - досить непогана плата, чи не треба ти думаєш?
  
  
  "Так, мадам", - смиренно сказав я. "Так, справді."
  
  
  "А тепер йдіть з містером Бонаром", - сказала вона. «Це має працювати як годинник. Ми хочемо, щоб пакети були у ваших руках, щоб ви могли змішати їх з іншими».
  
  
  Я кивнув їй і рушив за Бонаром, який привів мене до позашляховика. Я тихо сидів під час подорожі до греблі. Вся операція була настільки простою та акуратною, що була надійною. Але я будував власні плани, поки джип з ревом мчав крізь ніч. Мені потрібно було зробити дві речі, і я не міг програти в жодному, інакше я програв би у всьому. Мені довелося зупинити операцію і схопити деяких з них як доказ, щоб пригвоздити Мону. Я не наважився схопити Бонара та викачати від нього додаткову інформацію. Це буде лише одна часткова перемога, і зараз мені потрібна була повна перемога.
  
  
  Поки я їхав, мені на думку приходили дві різні думки. По-перше, високий китаєць, якого я бачив під час мого першого візиту на ранчо, тримався поза увагою, хоча я був певен, що він був поблизу. По-друге, я був радий, що очі, які я побачив, коли увійшов до кабінету на ранчо, не були димно-сірими. Ніхто, але ніхто ніколи не називав мене сентименталістом, але я був радий. «Будь прокляті її димчасто-сірі очі та молоде мудре обличчя», - сказав я собі. Вони дісталися тобі – мені.
  
  
  Джип зійшов на вершину пагорба, і я виявив, що дивлюся на високі контури лісів греблі. Бонар проїхав через завали будівельних робіт – труби, дошки, сталеві листи та маленькі ручні візки. Нарешті він зупинився перед високими лісами, що виходили з дерев'яних форм, до яких мав заливатись бетон.
  
  
  "Ви можете почекати тут", - сказав він. «Ви знаєте, що робити, коли сюди приїде вантажівка». "Чорт забирай, я справді знав, що робити", - сказав я собі, киваючи, і він їхав. Мережа будівельних лісів вимальовувалась наді мною, і я швидко оглянув місцевість за той короткий час, який я мав. Навколо валялися кувалди, пилки, лопати та дошки. Наприкінці лісів греблі на подвійних рейках стояли дві величезні машини. Це були пересувні бетономішалки, і побачив конвеєр, завантажений пакетами, що вели до машини.
  
  
  Нагорі, там, де ремінь перекинувся на себе, була платформа, досить велика, щоб двоє чоловіків могли стояти, відкривати пакети, коли вони піднімалися, і висипала їхній вміст у величезний міксер. На конвеєрній стрічці я мав змішати пакети з однаковим маркуванням із спеціальною сумішшю.
  
  
  Але я не міг дозволити цим сумкам наблизитися до конвеєрної стрічки. Було б дійсно похмурим жартом, якби я зламав операцію, але вони все одно зазнали невдачі, оскільки їхня суміш, що розпадається, потрапила в звичайну суміш. Я оглянув величезні змішувачі і побачив, що ролики, на яких вони були, вели ліворуч і праворуч уздовж греблі. Крім того, я виявив набір важелів, які керують їх роботою електрично. Один переміщував машини подвійними гусеницями, інший контролював напрямок довгого лійкоподібного отвору, з якого лився цемент. Ідея сформувалася у мене в голові, коли я побачив фари, що наближаються. З-за фар показалася невелика вантажівка з відкритим бортом, а я зупинився біля важелів. Увійшовши в промінь фар, я помахав їм, щоб вони зупинилися під величезною бетономішалкою праворуч.
  
  
  Водій висунув голову з вікна вантажівки. "Хочете, щоб вони були вивантажені прямо тут?" - хрипко спитав він.
  
  
  "За хвилину", - сказав я. Я відступив у тінь і смикнув перший важіль із написом «Звільнити». Шум подрібнення бетономішалки, коли вона перекинулася всередині величезного каркаса, розколов ніч, і я промовив коротку молитву. Я розраховував, що в міксері залишиться величезна кількість невідливного цементу. Я потягнув за другий важіль, перекинув довгу вирву над вантажівкою і з полегшенням побачив, як по вирві стікає густий, важкий, сірий потік, схожий на ранкову кашу якогось велетня. Він почав обрушуватися на вантажівку та його мішки зі спеціальною сумішшю. Водій із ревом вискочив із кабіни, отримавши на голову вантаж мокрого цементу. Я ступив уперед з Вільгельміною в руці.
  
  
  "Тримай це прямо тут", - сказав я. Але потім, надто пізно, я побачив, що на ньому була рація. Потім я почув, як двоє інших стрибнули з іншого боку вантажівки. Вони також мали рацію, і я чув, як вони кричали у свої пристрої.
  
  
  "Це твоя людина, Андерсоне", - крикнув той. "Він зрадник".
  
  
  Я почув, як оживають два автомобільні двигуни. Один відірвався на швидкому злеті з високими шинами, другий рушив уперед, і я побачив, як його фари підстрибують, коли він мчить у район греблі. Водій вантажівки спробував обдурити. Він розвернувся і пірнув до шасі, сподіваючись потрапити під інший бік і вийти з неї. Я вистрілив один раз крізь бризки цементу, і він ліг непорушно. Через кілька хвилин він буде роздавлений вантажівкою, що ковзає масою сірого цементу, що покриває його і стікає з усіх боків. Але двері машини відчинялися, і я почув голос Бонара, що вигукує накази. Я зупинився і почав слухати. Я нарахував на бігу чотири пари кроків, крім Бонара. Таким чином, двоє з вантажівки, чотири інші та Бонар, всього сім. І вони розосередилися, щоб рушити до мене по обидва боки від вантажівки. Я побіг униз по нижньому краю греблі повз високі ліси. Я чув, як вони зібралися довкола вантажівки і пішли за мною. Раптом я зупинився, підняв велику кувалду, що лежала на землі, і глянув на високі будівельні риштування. Бонар та інші кинулися до мене. Я замахнувся щосили, ударивши важким молотком по стику ешафоту. Вона поступилася місцем з тріском, і я відскочив убік, коли обрушилася ціла секція лісів. Я почув крик однієї людини, що задихався від болю, але більшості з них вдалося вчасно відступити, щоб уникнути падіння на них дерев'яних і сталевих шматків, що обрушилися на них. Але завіса з уламків дала мені ще один шанс стрибнути на них. Я побачив сходи, що вели вгору, стрибнув по них і почав підніматися. Вона вела до будівельних лісів і далі, аж до вершини греблі, де дерев'яний виступ імітував плавний вигин, який прийматиме бетон, коли його буде закінчено.
  
  
  Раптом я відчув, як тремтіли сходи, і побачив, як вони піднімаються за мною. Зазирнувши за межі, я побачив, як інші піднімаються по інших сходах, за кількасот футів від мене, але паралельно тій, якою я був. У мене не було іншого виходу, крім вгору, тому я продовжував дертися до самої вершини греблі, або з того, що колись стане її вершиною. Потім я глянув ліворуч. Двоє інших піднімалися ще однією з довгих сходів для будівельних лісів, які, як я зрозумів тепер, були розміщені на відстані приблизно 100 футів один від одного для робітників. Я був майже нагорі, але й вони були ліворуч і праворуч від мене і одразу за мною по тих же сходах. Я був у пастці, мені не було де сховатися і нікуди бігти. Оскільки стріляти у двох напрямках одночасно не можна, то й вибратися звідси було неможливо. Я зупинився, зупинившись на вершині вигнутого дерев'яного виступу. Бонар уже був на уступі і йшов до мене з пістолетом у руці. Один із його людей входив з іншого напрямку.
  
  
  "Дай мені свій пістолет", - сказав він. «Повільно та обережно. Один неправильний рух – і ти мертвий».
  
  
  Я не міг сперечатися. Мені потрібно було виграти час. Я передав йому Вільгельміну, повільно та обережно, саме так, як він цього хотів.
  
  
  «А тепер почни повільно спускатися, – сказав він. "Ми будемо по обидва боки від вас, спостерігаючи".
  
  
  Я почав довгий повільний спуск, вони націлили на мене рушниці з трьох боків – ліворуч, праворуч та знизу. Вони чекали на мене, коли я спустився на землю, і потягли мене до машини Бонара. Ми якраз проїжджали те місце, де я вдарив кувалдою об стик лісів. Шматки цієї секції звисали вільно, і я побачив, що одна із суміжних секцій вигнута в нижньому стику. Щоб його зламати, не знадобиться багато часу. Бонар у своєму гніві та розчаруванні забув про Гюго. Я напружив м'язи, витягнув їх з-під шкіряних піхов, і стилет упав мені на долоню.
  
  
  Людина праворуч від мене йшла на півкроку позаду, її пістолет вільно тримався в руці і був спрямований у землю. Я чекав, розраховуючи кожну секунду руху, а потім, коли ми проїжджали з'єднання будівельних лісів, що ховалося, я різко розвернувся, завдаючи ударів Хьюго. Крик чоловіка обірвався, коли стилет одним ударом перерізав йому яремну вену. Решта, на мить злякавшись, схопила мене, але я вже стрибнув убік, ударившись плечем об стик лісів. Він зламався - і друга частина будівельних риштувань впала їм на голови. Тільки цього разу я також був під ним.
  
  
  Шматок дерева потрапив мені в спину і на мить збив мене з ніг. Я притулився до дерев'яних форм щойно залитої бетонної основи греблі, коли вниз полетіли нові алюмінієві стрижні та дерево. Я біг по краю греблі, долаючи будівельні риштування, і навколо моїх вух гриміли постріли, коли вони оговталися від другого дощу будівельних риштувань.
  
  
  Я змінив курс і промчав по робочій зоні з купою сталевих балок і мотками дротяного кабелю, що лежали на землі. Великий трактор стояв серед усіх будівельних матеріалів; скупчення гідравлічного газу у високих циліндрах усеяли місце. Я пірнув за групу найвищих баків. На землі лежав ацетиленовий пальник. Я підняв його, коли старатель підбирає золотий самородок.
  
  
  "Розосередьтеся", - сказав Бонар. «Ублюдок десь тут».
  
  
  Я залишився притиснутим до резервуарів, дивлячись через отвір, де їх сопла не сходилися нагорі. Чоловіки вийшли і пробиралися крізь купу балок та кабелів. Двоє з них кружляли довкола великого трактора, по одному з кожного боку. Потім я почув поблизу кроки і побачив, як фігура рухається до танків. Я чекав. Смолоскип вмикався зі свистячим звуком, і я мав розрахувати час якраз, інакше він був би попереджений.
  
  
  Я низько сів. Коли він уважно оглядав баки, я ввімкнув смолоскип і тицьнув йому в обличчя. Він випустив крик, від якого ніч розкололася, і впав назад, притулившись обома руками до обличчя. Його пістолет лежав на землі, де він його впустив. Я підібрав його, вистрілив одним пострілом в інших, що бігли, і пішов. Вони були фахівцями. Вони залишили чоловіка кричати та корчитися на землі і продовжували переслідувати мене. Я стрибав через ферми та мотки троса, як сотню ярдів із бар'єрами. Я побачив маленьку хатину, пофарбовану в яскраво-червоний колір, з одним написом, вишитим білим з боків: «Вибухівка».
  
  
  Я ривком відчинив двері хатини, цілком упевнений у тому, що знайду. Динамітні шашки були запаковані в картонні коробки. Одна коробка нагорі була зібрана в кластер із шести, уже сплавлених. Я схопив одну групу і вибіг, а Бонар, що веде до решти, підбіг. Я обігнув хатину і попрямував до прямого проходу між шестифутовими штабелями сталевих балок. Вони гналися за мною. Не зменшуючи темпу, я витяг з кишені запальничку, запалив запал динаміту, потім розвернувся і шпурнув до них. Бонар попереду побачив, як об'єкт летить у повітрі. На бігу я побачив, як він загальмував, упав, схопився на ноги і пірнув до одного з рядів сталевих балок. Для інших було вже надто пізно, вони йшли за ним досить далеко. Динаміт вибухнув їм прямо в обличчя величезним вибухом.
  
  
  Я був відкинутий уперед, припустив я, ярдів на десять, ударившись об землю колесом, що котиться, обертається. Але я був до цього готовий, і я дозволив собі піти, впавши на землю, що тремтить. Я залишався там спокійно, доки земля не перестала тремтіти. Потім я підвівся.
  
  
  Двоє вже було враховано: одного я зарізав ножем на ешафоті, а іншого дістав ацетиленовий пальник. Я рухався вперед крізь їдкий серпанок, переступаючи через одне з тіл, у якому було достатньо життя, щоб застогнати, коли постріл пролунав зблизька. Я відчув гострий біль, коли вона пронизала моє плече і вийшла з іншого боку, розірвавши м'язи та сухожилля.
  
  
  Я миттєво впав, і тіло Бонара пролетіло з мене в стрімкому підкаті праворуч. Я отримав його черевик у щелепу. Пістолет випав з моєї руки – я побачив, як він знову почав піднімати свою руку. Коли я штовхнув ногою і збив його руку, постріл пішов повз. Але моя голова проясніла, я знову штовхнув ногою йому за ногу. Він упав, ще один постріл пішов повз. Я був на ньому, борючись за пістолет, коли почув, як бік клацнув по порожній камері. Я завдав йому удару в обличчя, але він був швидким і жилистим. Він перекотився рівно настільки, щоб завдати удару, а потім вирвався з моєї хватки. Стрибаючи по землі, він підвівся на ноги з чимось у руці. Це був шматок дротяного троса, і він послав його з тріском, немов батіг, у повітря. Я відвернувся від нього, але він потрапив мені на спину, і я відчув, як він устромився, як ніж. Це було майже так само погано, як пекучий, пекучий біль у моєму плечі, коли куля увійшла до мене.
  
  
  Він знову послав трос у повітря, але один наполовину впав, наполовину відкинувся назад, сильно вдарившись об землю. Моя рука, простягнута, намацала щось холодне та металеве, це була пила, велика, потужна пила. Бонар знову увійшов із тросом. Я закрився пилкою і, використовуючи її як щит, відбив удар, що обрушився на мене. Піднявшись на ноги, я тримав пилку перед собою і рушив до нього. Він знову вдарив тросом, і я знову взяв його на пилку.
  
  
  Потім він порозумнішав. Пригнувшись, він ударив тросом, і я відчув, як він обвився навколо моєї ноги з пекучим болем. Але перш ніж він зміг витягнути смертоносну зброю, я розгорнув важку пилку довгою дугою. Зазубрені металеві зуби потрапили йому в шию, і кров ринула з нього фонтаном. Він відсахнувся, схопившись за шию. Я пірнув і схопив його, сильно збивши з ніг. Його жовтувате обличчя стало білим, він був вмираючим щуром, який все ще люто бився. Його руки вчепилися мені в обличчя, я опустив голову і вдарив її нею. Я чув, як його голова відкинулася назад і з глухим стукотом ударилася об землю. Я підняв лікоть і вдарив його об шию, тримаючи його нерухомо. Кров безперервним червоним потоком текла з перерізаних артерій його шиї.
  
  
  "Це була Мона, яка поїхала в іншій машині", - крикнув я йому. «Мона та китайський комуніст. Куди вона пішла?
  
  
  Його очі почали скляніти, а обличчя було страшенно білим, але все ще напруженим від ненависті та люті.
  
  
  "Ти ніколи їх не знайдеш", - видихнув він. "Ніколи."
  
  
  «Зроби щось хороше у свої останні прокляті хвилини», - крикнув я йому. "Куди вона поділася?"
  
  
  "Ніколи не знайди їх ... ніколи", - видихнув він знову, його губи стиснулися в гарчання смерті. «Вона надто розумна… надто розумна. Вона поставила великий бар'єр між вами… надто розумна».
  
  
  Я знову вразив його, але тряс уже мертву людину. З хвилину я лежав на ньому, збираючись з силами і борючись із болем у плечі. А потім повільно, болісно я підвівся. Я приготувався і вийняв Вільгельміну з його кишені. Вставши на коліна, я обшукав його, але в нього не було нічого, що могло б сказати мені все, що я хотів знати. Я знову встав і повільно пішов назад до того місця, де стояла панельна вантажівка, ледь відомий силует з товстим шаром мокрого цементу, що майже стирав його. Я натрапив на машину Болларда, чорний мерседес. Плечо боліло, як пекельні муки. Мабуть, куля влучила в нерв. І Мона пішла, втекла. Я мусив її знайти.
  
  
  Я повільно ввімкнув передачу, відкотився назад і попрямував до Таунсвілла. Моє плече продовжувало пульсувати і горіти - це було так боляче, що я ледве міг зосередитися. Мона, Мона, Мона, повторював я про себе, мені треба було знайти Мону. Я був упевнений, що вона збиралася зникнути, і не менш впевнений, що вона має бути на березі. Вона була професіоналом, і вона ніколи не повернеться на ранчо чи квартиру. Вона вирішила, що рано чи пізно я прикрию їх обох. «Чорт забирай, але це плече ось-ось вибухне», - подумав я, морщачись.
  
  
  Це була довга й болісна подорож до Таунсвілла, здавалося, тривала довше, ніж насправді, і коли я зупинив машину, у мене закружляла голова від постійного пекучого болю. Я вискочив з машини і піднявся сходами, перші промені дня прямували за мною в коридор. Я натиснув на дзвінок, і, нарешті, двері прочинилися, і сіро-димні очі дивилися на мене, хмурячись, дивлячись на мою похитну фігуру в коридорі. Потім очі розширилися від впізнавання, і двері відчинилися.
  
  
  Вона ахнула. - "Янки!" "Що, чорт забирай, з тобою трапилося?"
  
  
  Я прослизнув повз неї і впав на диван, і вона побачила закривавлену пляму на моєму плечі. Вона одразу стала на коліна з ножицями і зрізала сорочку. Вона допомогла мені піднятися і пройти до спальні. Я опустився на ліжко і стиснув зуби, коли вона поділила мене до шортів. Її голос видавав тихі крики тривоги, коли вона побачила порізи по спині та ногах від кабелю.
  
  
  Вона простягла мені пляшку віскі, і я зробив великий ковток. Це допомогло, але ненабагато. Холодні компреси, які вона поклала на плече, нарешті принесли деяке полегшення. Потім із аптечкою для пірнання з аквалангом нанесла мені антисептичний лосьйон.
  
  
  "Це стає звичкою, чи не так?" Я посміхнувся їй. Халат, розстебнутий нагорі, дозволяв її круглим грудям виглядати з мене, ніби пропонуючи стимул до швидкого одужання. Я розмовляв з нею, поки вона працювала наді мною, розповідаючи їй основні моменти того, що сталося. Вона б не повірила, що я голосний, ластовитий Тім Андерсон, якби на мені ще не було макіяжу і моє волосся не було ще рудим.
  
  
  "Господи, всемогутній", - сказала вона. "І подумати тільки про те, що ти оцінив мене як частину всього цього".
  
  
  «Ну, чорт забирай, ти була частиною цього», - сказав я, - «І я помітив, що ти продовжувала знаходити людей для них після того, як я пішов. Ти направила їх до Тіма Андерсона».
  
  
  Я сів і побачив, як її губи стиснулися. "Так, чорт забирай, вірно", - сказала вона. «Після того, як ти пішов, я була страшенно зла на всіх і вся. Якщо вони хотіли продовжувати давати мені гроші, це мене влаштовувало. Для мене це завжди було дрібницею, і я сподіваюся, що так завжди буде. маленька Джуді, крім неї самої”.
  
  
  «І коли я раптово вийшов із гри, ти одразу повернувся до старого стенду», - звинувачував я.
  
  
  "Можливо, так воно і було", - сказала вона, демонстративно випинаючи підборіддя. "Ніхто не показав мені кращої позиції, до якої я міг би повернутися".
  
  
  Вона перестала заклеювати моє плече і відступила назад. Горіння припинилося, і я побачив, що вона дивиться на мене.
  
  
  "Господи, ти дурний хлопець", - сказала вона. «Навіть усі підірвали, як ти зараз».
  
  
  Вона відвернулася, збираючи бинти та стрічки, а я зробив ще ковток віскі. Я відкинув голову і глянув у стелю. У білому просторі я побачив Мона Стар - смертоносну, чудову, лежачу Мону - і спробував з'ясувати, де вона могла б причаїтися. Без Мони в руках у мене справді нічого не було. Я лише тимчасово зупинив їх. Вона була розумною, соковитою та злою. Вона могла б і почала знову, якби залишила бігати без діла - тепер я був переконаний, що вона була прямим агентом китайців. В ній все ще залишалося багато порожніх дірок, які треба було пояснити, особливо те, як вона стала головним помічником майора Ротвелла з повним допуском. Але зараз мене це не цікавило. Я ламав голову в пошуках якогось навантаження, якоїсь невеликої речі, що запам'ятовується, інциденту або об'єкта, який міг би вказати мені на її новий притулок. Але я малював порожнє місце. Мені потрібно було щось або хтось, щоб відчинити двері, які могли б привести в дію мій розум. У цей момент Джуді повернулася до кімнати і зробила це як у прямому, так і в переносному значенні. Вона відчинила двері туалету, і я побачив усе спорядження для підводного плавання, яке вона там склала. Це був спусковий гачок, який змусив мене зробити серію швидких стрибків - пірнання з аквалангом, підводні, морські об'єкти, колекція у великих ящиках на ранчо. ! Одним із прикладів була гігантська раковина молюска. Ці великі двостулкові молюски виростають до такого розміру у водах рифу, однієї з найфантастичніших колекцій морських мешканців у світі.
  
  
  Тепер я чув останні глузливі слова Бонара: Ти ніколи її не знайдеш... вона поставила між тобою великий бар'єр. Він ідеально підходив для операції, яка мала бути забезпечена грошима для виплат від китайців. Шматочки раптово з'єдналися власними силами. Другим укриттям операції була підводна станція десь уздовж Великого Бар'єрного рифу!
  
  
  Я вискочив з ліжка, не зважаючи на гострий біль у плечі. Джуді взяла сукню з туалету, пройшла до сусідньої кімнати та переодяглася. Вона просто застібала блискавку - яскраво-жовто-фіолетовий принт, що зливається докупи, створюючи приглушену яскравість. Я підійшов до того місця, де вона повісила мої штани на спинку стільця, і вивудив два маленькі ключі на окремому кільці.
  
  
  "Ви хочете перестати думати тільки про Джуді?" Я сказав їй. "Ти хочеш мені допомогти?"
  
  
  "Можливо", - сказала вона, обережно дивлячись на мене. Я похитав головою.
  
  
  "Можливо, цього недостатньо", - сказав я. «Мені знадобиться допомога, і зараз ти єдина безпечна людина, яку я знаю тут. Я не можу нікому довіряти - принаймні поки що».
  
  
  "Приємно чути для різноманітності", - сказала вона. «Про те, що мені довіряють. Що мені робити?"
  
  
  «Сходи до спільних шафок в аеропорту Ер, - сказав я їй. «От ключі. Дістаньте сумку з шафки і негайно принесіть сюди. Внизу є машина, якою ви можете скористатися. Ви можете водити машину, правда?
  
  
  "Господи, так", - сказала вона, забираючи у мене ключі.
  
  
  «І поки ви це робите, я подзвоню. В Америку», - додав я. Її брови злетіли вгору.
  
  
  "Чорт забирай, приятелю", - сказала вона. «Примусь їх тремтіти».
  
  
  VII
  
  
  Я знайшов гарний атлас на книжковій полиці Джуді, і він був відкритий у мене на колінах, коли мій дзвінок Хоуку нарешті пройшов.
  
  
  «Я маю використовувати смакоти, які дав мені Стюарт, - сказав я. «Чи маємо підводні човни біля Великого Бар'єрного рифу?»
  
  
  Настала хвилина мовчання, і я знав, що він перевіряє суворо засекречену карту військово-морського розгортання. Нарешті, він повернувся.
  
  
  "Я так вважаю", - сказав він. «У нас їх троє у Кораловому морі. Одна з них може дуже швидко спуститись до рифу».
  
  
  "Досить добре", - сказав я, проводячи пальцем по карті. «Нехай вона спливе на поверхню і буде готова до нашого сигналу якомога ближче до проходу Фліндерс. Там багато глибокої води. Ми будемо використовувати прізвисько Бумеранг».
  
  
  "У мене є це", - відповів Хоук. "Хай щастить." Я поклав слухавку і похмуро посміхнувся. Хоук знав, що дізнається подробиці пізніше. І він багато почерпнув з нашої короткої розмови, більше, ніж інші. Той факт, що я попросив один із наших підводних човнів, негайно сказав йому, що в австралійській розвідці виникли серйозні проблеми. Резервна частина також повідомила йому, що я все ще полюю.
  
  
  Я сів і вивчив карту в руках. Великий Бар'єрний риф простягнувся кілька тисяч миль вздовж північного узбережжя Квінсленду. Зазвичай пошук був би гігантським завданням, але я покладався на фактори, які звужували область пошуку. Якби я мав рацію у своїх роздумах про підводну станцію, я цілком міг би усунути всі ці мілководні ділянки рифу. Я також міг виключити зовнішній край великого рифу через постійно вируючий прибій, який зробив би будь-який вид підводних операцій надзвичайно небезпечним. І, нарешті, оскільки Мона діяла на суші з точки біля Таунсвілла, я тримав парі, що її морське прикриття буде не надто далеко. Увійшла Джуді, і я взяв у неї сумку.
  
  
  "Хороша дівчинка", - сказав я. "Тепер ти можеш вийти з цього спорядження і зібрати акваланг".
  
  
  Вона похитала головою і, поклавши руки на стегна, спостерігала, як я відчиняю сумку. Я дістав акваланг і шматок тонкого дроту, прикріплений до двох маленьких чорних валіз - один трохи більше іншого. З валізи також виліз невеликий круглий предмет, схожий на передню частину телефонної трубки з гумкою, що розтягується, ззаду.
  
  
  «Можливо, мені краще спочатку пояснити це вам, - сказав я, - враховуючи, як ви використовуватимете їх зі мною. Ви пристебуватимете більший з цих двох маленьких наборів. Ви можете назвати їх чимось на зразок підводного рації. Найменша з двох коробок буде прив'язана до моєї спини, і тонкий провід проходитиме від неї до тієї, яка у вас буде. Коли я говорю в цей мундштук, який щільно входить у мою водолазну маску, мої слова будуть миттєво перетворені на електричні імпульси, які проходитимуть по дроту, який, звичайно ж, ізольований. Коли електричні імпульси досягнуть вашого набору, вони автоматично перетворюються назад на звук та слова. Я буду внизу під водою, і ви будете на поверхні. Це одностороння рація, від мене до вас, тому що інша частина вашого пристрою - це пристрій, що передає. Коли я дам вам інформацію, я хочу дати ви, ви натискаєте кнопку на своєму пристрої та починаєте його відправляти. Я розповім вам, що та як це сказати. Тепер поїхали. Кожні хвилини ".
  
  
  Джуді, яка виглядала тверезою і, можливо, трохи переляканою, пішла в іншу кімнату, щоб переодягнутися, і я швидко одягнув костюм для підводного плавання, за винятком ласт, маски для обличчя та спеціального спорядження. Я зробив уявну замітку, щоб привітати Стюарта з тим, що він був настільки ясним, що мені може знадобитися.
  
  
  Джуді вийшла, наповнивши акваланг гарними формами. Я ніколи не знав, що одне з цих проклятих нарядів може виглядати так сексуально. Ми звалили все в «мерседес», узявши з собою два додаткові балони з повітрям, і попрямували до берегової лінії. Я дав Джуді останній інструктаж про те, як подати сигнал підводному човну, коли і коли ми виявимо нашу мету. Вона, у свою чергу, сказала мені, з чого найкраще розпочати наші пошуки – невеликий острівний риф на південь від Магнітного острова. Коли я витяг "мерседес" на твердий білий пісок пляжу, вона подивилася на мене довгим рівним поглядом.
  
  
  "Скажи мені, якого біса я тут роблю", - попросила вона.
  
  
  «Я назву вам чотири причини. Ви вибираєте ту, що вам більше подобається. Ви щось робите для своєї країни. Ви компенсуєте те, що допомогли групі іноземних агентів. Ви допомагаєте мені. Ви отримаєте повну візу до Штатів”.
  
  
  Вона глянула на мене без посмішки. "Можливо, їх всього потроху", - сказала вона. Я посміхнувся їй, і ми почали одягати спеціальне обладнання та акваланги. Перш ніж одягти маску, я взяв її за плечі.
  
  
  «Тепер пам'ятаєте, коли настане час, після того, як ви відправите повідомлення, яке я даю вам відправити, ви йдете, розумієте. Я можу підійти за вами чи не зможу. Але ви повинні негайно йти. Знайдіть дорогу назад сюди, до машини та йдіть додому. Ти правильно зрозуміла? "
  
  
  Її нижня губа трохи надулася.
  
  
  "Я зрозуміла", - сердито сказала вона. "Але це трохи схоже на необхідність піти, коли вечірка починається".
  
  
  "Просто йди", - суворо сказав я. «Або ви вважаєте цю вечірку досить смертельною».
  
  
  Я нахилився і швидко поцілував її, і вона на мить притиснулася до мене. Потім ми одягли спеціальне спорядження і пішли в чисті теплі води Коралового моря.
  
  
  Дріт був намотаний на невелику котушку, яка прикріплювалася до мого водолазного поясу і намотувалась сама по собі. Почалося полювання; поки Джуді пливла над поверхнею, на поверхні або прямо під нею, відчуваючи легке нишпорення дроту, що спрямовує її, поки я йшов далеко внизу, я досліджував приховані поглиблення величезної коралової освіти, відомої як Великий Бар'єрний риф. Великий риф, побудований за мільйони і мільйони років трильйонами крихітних поліпів, що виділяють вапняк, є найбільшою структурою Землі, побудованої живими організмами. Я уникав дрібних щілин у коралових структурах. Те, що я шукав, вимагало б місця. Крім того, у маленьких ущелинах знаходилися вбивці людей, гігантські мурени з гострими як бритва зубами, смертоносна кам'яна риба та гігантський кальмар. Я не хотів потрапляти в неприємності через зловісну красу, що таїлася в цих водах. Я пройшов повз групу акул мако і зітхнув з полегшенням, поки вони йшли далі. Зграя витончено забарвлених риб-метеликів складала мені компанію деякий час, а потім вирушила на власні пошуки. Це було повільно, кропітко та втомливо. Хоча я був добре прикритий водолазним костюмом, деякі різновиди коралів були смертельно гострими, і мені доводилося обходити їх із найбільшою обережністю. Я врізався у червоно-білого рифового восьминога, коли підійшов і визирнув з-за вершини однієї плями. Більш зляканий і здивований, ніж я, він втік таким дивним чином, як вони, рухаючись по воді, як восьмирука балерина, що розмахує руками під нечутну музику.
  
  
  Нарешті я сплив і помахав Джуді на невеликій відстані. Темніло, і ми дерлися на вершину невеликого рифу, всього за кілька дюймів над водою. Я зняв один резервуар, який був майже порожній - мабуть, мої очі відобразили моє розчарування.
  
  
  "У вас є ще година до того, як стемніє по-справжньому", - підтримала Джуді. "Давай спробуємо ще раз". Я посміхнувся їй і вдягнув маску. Я знав, що можна буде продовжити пошуки після настання темряви, але набагато важче.
  
  
  Я знову зісковзнув у воду і почав спускатися, побачивши постать Джуді, коли вона виходила на поверхню над головою. Я плавав важко цей час, рухаючись від коралів формації до коралової освіти. Я збирався здатися, коли, пропливши повз довгий кораловий простір, який здавався нескінченним, без перерви в ньому, я раптово помітив щось дивне. З усіх коралів, які я бачив, це було єдине місце, де не було риби, що проносилася між його борозенчастими стінками. Жоден анемон не піднімав хвилясті пальці з його поверхні, і жодна крихітна бабка не виглядала з-під нього. Я підплив до нього і обмацав нерівності.
  
  
  Він був неживим, без відтінку коралу. Це був пластик – красиво зроблений та красиво оформлений. Я почав думати, що якби там була підводна станція, я ніколи б її не знайшов, шукаючи таким чином. Я навіть починав думати, що, можливо, вони сховали її подалі від цього місця. Але тепер хвилювання пройшло по моєму тілу з колючим тремтінням. Мої розрахунки завжди були правильними.
  
  
  Я плив поряд із штучним коралом, поки не знайшов темний отвір, схожий на грот. Я не входив, але був майже певен, що знайду, коли піду. Було очевидно, що вони перевезли та встановили станцію, що складається з автономних величезних баків. Певна кількість персоналу завжди буде там і увійти можна було тільки з аквалангом. Я глянув на підводний компас, прикріплений до пояса. Потім я увімкнув маленьку підводну рацію.
  
  
  "Послухай, Джуді", - сказав я в маску динаміка перед моїм ротом. «Послухай це, Джуді. Надішліть це повідомлення від Бумеранга. Повторюй, кажи «Бумеранг кличе», доки не отримаєш відповідь. Повідомлення має перейти на один-чотири-шість північних широт до десяти західних. Вибух і знищити довгі коралові утворення тут. Корал – це рожева полиця, кораловий візерунок. Повторіть, висадіть в повітря і знищіть всю коралову частину. Знову і знову ".
  
  
  Я зачекав мить і відчув, як смикнули за провід, що означало, що Джуді отримала моє повідомлення. Я послабив дріт і дозволив йому вільно спливти, щоб він міг доплисти до берега. Я збирався почекати трохи, поки не побачу хоча б підводний човен.
  
  
  Я не очікував, що компанія буде так скоро, але я отримав її - шість аквалангістів у чорних костюмах, що виходять із отвору в коралах. Озброєні рушницями, вони розійшлися і оточили мене. Миттєво в мене був вибір: мене пронизали з шести різних напрямків або я пішов разом з ними, як риба в мережі. Я вибрав бути рибою.
  
  
  Вони пливли, оточуючи мене, переміщуючи мене в отвір, схожий на грот. Усередині раптово спалахнуло флуоресцентне світло.
  
  
  Він огорнув простір синім серпанком, і я побачив, як відчинилися двері вхідної кімнати. Коли вони щільно притиснулися до мене, штовхаючи мене до входу, я знову побачив, що внутрішня герметична камера була побудована всередині фальшивого рифу - ціла пластикова коралова освіта, прикріплена ззаду до справжнього рифу. Це було гарно зроблено, і будь-хто, хто проплив би чи проплив на підводному кораблі, побачив би просто ще одну ділянку рожевих коралів. Я відчайдушно шукав, і це майже обдурило мене. Але він не обдурив риб, що мешкають у природних коралових зонах і навколо них.
  
  
  Мене заштовхнули у вхідну кімнату, двері за нами зачинилися, і я стояв із шістьма іншими водолазами, поки з камери вилилася вода. Потім відчинилися другі двері, і я опинився на площі, яскраво освітленій підводною станцією. Я зняв маску для пірнання та ласти, коли підійшла Мона у чорному бікіні. Поруч із нею стояв високий стрункий китаєць. За нею я побачив розкладачки, столи, холодильник і безліч кисневих балонів і манометрів уздовж стін станції.
  
  
  «Я ніколи не бачила нікого, хто був би настільки сповнений рішучості вбити себе, як ти, Нік». Мона посміхнулася вбивчою усмішкою.
  
  
  "І ви ніколи не бачили нікого, хто настільки вмів би уникати цього", - сказав я.
  
  
  «Я маю визнати, що в тебе є талант», - сказала вона. Коли я дивився на це чудове тіло, на ті чудові груди, через які бікіні виглядало як пластир на кавуні, я запитував, що ж його порушило. Вона була гарною, пристрасною та розумною. Якого біса їй знадобився цей біт? Мені нема чого втрачати, намагаючись з'ясувати це. «Що робить у такому місці така мила дівчина, як ця?» Я посміхнувся їй. Вона здивовано похитала головою.
  
  
  "Я чула, що ти ніколи не хвилюєшся", - сказала вона. «Я мушу визнати, що це, безумовно, правда. На твоєму місці більшість чоловіків або благали б про помилування, або змирилися зі своєю долею. Ти ставиш різні питання. Насправді ти страшенно розслаблений, це мене турбує. Я думаю, ти маєш тримати щось у твоєму рукаві”.
  
  
  Я сказав. "Невже?" "Що я можу зробити в такому місці?"
  
  
  "Я нічого не бачу", - сказала вона. «Ми можемо доставити вас на підводному човні до Китаю. Я вважаю, що вони можуть отримати від вас багато інформації».
  
  
  Високий китаєць поряд із нею заговорив, його чорні очі блиснули на мене.
  
  
  «Справді, мій уряд буде дуже раді отримати тебе, Картер», - сказав він.
  
  
  Я сказав. - "На підводному човні, га?" «Ось як ви дієте, коли підводний човен приносить вам запаси і гроші».
  
  
  "Тільки періодично або якщо ми не вимагатимемо чогось особливого", - сказала Мона. «Коли ми планували цю операцію, ми знали, що це потребуватиме часу, грошей та людей. Ми також знали, що буде не лише громіздко, а й ризиковано продовжуватиме спроби висадити кур'єрів із грошима на берег із підводних човнів. Нам потрібна була станція, яка могла бути близько, але повністю не виявлена ні випадково, ні з якоїсь іншої причини. З цією підводною станцією ми можемо працювати протягом кількох місяців без ризику частих контактів з нашими людьми за запасами, грошима чи людьми. І ми, на місці, просто одягаємо костюм аквалангу і зникаємо у воді, як ще один аквалангіст, який досліджує рифи. Коли ми змінюємо напрямок, ми просто ще один аквалангіст, що виходить на берег».
  
  
  Я глянув на шістьох чоловіків, які мене привели. Вони були китайцями.
  
  
  «Пірнальник, який був виявлений з п'ятдесятьма тисячами кілька місяців тому, був одним із ваших людей, наскільки я розумію, - сказав я Моне.
  
  
  «Сумна аварія», - сказала вона. «Він здійснив кілька поїздок із припасами з підводного човна, і щось пішло не так із його обладнанням. Він мав повернутися до нас із грошима, але так і не з'явився. Звісно, я дізналася, що трапилося в офісі».
  
  
  «До речі про офіс, - сказав я, - як, чорт забирай, ти взагалі отримала дозвіл служби безпеки? Просто заради цікавості я хотів би знати. Так як я нікуди не піду, ти можеш сказати мені».
  
  
  Моє останнє зауваження було вірніше, ніж я хотів. На площі не було куди бігти, підводний вокзал - а вихід один. Коли субмарина ВМФ почне підривати його, це буде всім, хто перебуває всередині. Я швидко запам'ятав, куди вони поклали мою водолазну маску. Балон із повітрям все ще був у мене на спині. Але самовдоволена посмішка Мони відразу повернула мене до неї.
  
  
  «Мона Стар пройшла перевірку безпеки Австралії звичайними каналами», - сказала вона. Британці також її ретельно перевірили та обстежили. Але Мона Стара мертва. Ми вбили її після того, як вона була перевірена і готова виїхати до Австралії. Я зайняла її місце. Насправді я знала Мону досить добре. той же фон, ми обидві народилися в Гонконгу, з офіцерами британської армії по батькові – вся ця кривава гнила сцена».
  
  
  Я запитав. - "Хто ти взагалі така?" "І що, чорт забирай, ти тут робиш?"
  
  
  "Я Керолайн Ченг", - сказала вона, блискаючи на мене зеленими очима. "Мій чоловік - полковник Ченг, відповідальний за китайську шпигунську діяльність у південній частині Тихого океану. Я вийшла за нього заміж близько десяти років тому, але чекала шанс відплатити британцям, австралійцям і всім вам, самовдоволеним, чудовим типам набагато довше".
  
  
  В її очах з'явилася ненависть, якої я не бачив раніше. "За що ви нам усім платите?" - Запитала я з навмисне обурливою м'якістю.
  
  
  "За мого батька", - відповіла вона мені. Він був британським офіцером, але він також вірив у право всіх людей на самоврядування. Він думав, що буде краще, якщо ми, британці, підемо з Азії, та інші його ображали та уникали. Він намагався допомогти китайському руху за незалежність, і він був відданий під суд за це, його понизили у званні. А потім, через роки, після того, як він став зломленою, розореною людиною, вони вирішили зробити те ж саме, що він в першу чергу пропагував. Але я ніколи не забула, що вони з ним зробили. Я була там із ним. І я зненавиділа їх усіх, кожного з них”.
  
  
  Я знав правду, що вона сказала. Національна політика та клімат змінюються, і вчорашній лиходій стає сьогоднішнім героєм. Але мене не цікавили абстракції політичної філософії. Я побачив шанс, єдиний шанс.
  
  
  «Забираючи всі гарні слова, люба, з'ясовується, що на той час і там твій старий був зрадником своєї країни», - сказав я. Вона стрибнула вперед і вдарила мене рукою по обличчю.
  
  
  "Брехливий ублюдок!" - Сказала вона, її обличчя спотворилося від люті. Але, чорт забирай, вона відступила занадто швидко. Довелося спробувати ще раз.
  
  
  "Ви заплатите за те, що було зроблено, ви все заплатите", - сказала вона. «Коли мій чоловік приєднався до китайської розвідки, я подумала про цю схему, і коли настав час втілити її в життя, я наполягла, щоб він дозволив мені розібратися з нею. Це майже зробило свою роботу, і ви не збираєтеся перешкодити мені завершити її. Я змусила вашу кооперативну оборонну машину зруйнуватися, перетворившись на розбрат і гнів, точно так само, як вони змусили добрі справи мого батька обернутися проти нього».
  
  
  «Все це тому, що твій старий був зрадником і цокнутим офіцером», - засміявся я. "Божевільний."
  
  
  «Ти мерзенний виродок», - закричала вона і знову стрибнула вперед, але цього разу провела нігтями по моєму обличчю. Коли вона підняла іншу руку, щоб вп'ятися в мої очі, я рушив, схопив її за руку і повернув. Я тримав її переді мною, обхопивши однією рукою за горло, і прикладав повільний постійний тиск.
  
  
  "Ніхто не рухається, або я зламаю їй горло", - сказав я. "По-перше, як ви дізналися, що я перебуваю за межами цього шматка фальшивого коралового рифу?"
  
  
  "Найближчі зовнішні краї оточені звуковими хвилями, це версія вашої сонарної системи", - сказав китаєць. «Будь-який великий об'єкт, що стикається з коралом, одразу виявляється, і ми відправляємо наших людей на розслідування. Звичайні риби утворюють дуже індивідуальний візерунок, коли перетинають систему.
  
  
  Я міцніше стиснув її шию. "Тепер ми з нею збираємося трохи поплавати", - сказав я. «І ви все залишитеся тут, чи я вб'ю її».
  
  
  "Стріляйте в нього", - кричала вона іншим. «Не має значення що буде зі мною. Вбийте його".
  
  
  "Може, тобі краще подумати, як ти поясниш її вбивство своєму босу та її чоловікові", - зауважив я. "Якщо вона піде зі мною, у неї може бути шанс вирватися і піти".
  
  
  "Ні, не слухайте його", - кричала вона. «Ви знаєте, полковник Ченг зрозуміє. Стріляйте, чорт вас усіх, стріляйте!
  
  
  Але мій план та їх вирішення стали одночасно академічними питаннями. Жахливий рев тряс місце, і я відчув, що мене повалили на землю. Мона вилетіла з моєї хватки, і я знав, що сталося. Американський підводний човен прибув і відправив першу торпеду, щоб приступити до замовлених мною ремонтних робіт. Я, як і інші, намагався підвестися на ноги, коли приземлилася друга торпеда. Цього разу вся станція перекинулася, і я відчув, що падаю на її кінець. Вода почала литися в нього з десяти різних місць. Спочатку повільно, але я знав, що тиск почне розривати дірки в більші за мить. Станція опустилася на дно під божевільним нахилом, і я побіг до того боку, де востаннє бачив свою водолазну маску.
  
  
  Мони не було ніде, що я міг бачити, а потім я помітив невелику структуру, схожу на комірчину, в дальньому кінці. "Це був пекельний час, щоб піти у ванну", - подумав я. Коли я ковзав по похилій підлозі до лицьової маски, я побачив, як високий китаєць пірнув за мною з пістолетом у руці. Я дозволив йому обхопити мене за ноги, і ми впали. Я хотів бути ближчим, і я вдарив його коліном у живіт. Він зігнувся і спробував вистрілити. Це не пішло, коли я штовхнув його назад по похилій підлозі. Я обвів рукою петлю праворуч і поклав її на шию збоку. Я чув, як він ахнув, упустив пістолет і схопився за горло. На моєму кінці станції глибина води була більша за фут, і мені вдалося схопити маску для обличчя, коли вона пропливла повз. Надів якраз у той момент, коли вдарила третя торпеда.
  
  
  Цього разу станція, здавалося, піднялася і на мить зависла, а потім одна сторона впала і на мене обрушилася стіна води.
  
  
  Інші китайці все ще намагалися одягнути свої костюми – я бачив, що вони ніколи цього не зроблять. Той високий, якого я вдарив, був кінчений. Коли вода ринула на мене, відкинувши мене назад, а потім піднявши мене вгору і вистрибнувши назад, я побачив одягнуту в акваланг фігуру, що виходить з станції, що впала в декількох футах вище мене. На ній була лише верхня частина костюма. разом з маскою для обличчя та аквалангом, і маленькими трусиками бікіні створювали несумісну картину. Використовуючи свій вовчий мозок, вона схопила стільки свого обладнання, побігла у ванну, найдальший кут станції і влізла в одяг.
  
  
  Я одразу кинувся за нею. Я наздоганяв її, коли побачив, що вона взяла з собою ще одну річ - рушницю. Вона розвернулась і вистрілила у мене. Мені вдалося вивернутись, і спис пронизав плече мого костюма і пройшов поряд з горлом, залишившись лише на долю дюйма.
  
  
  Я повернувся, щоб знайти Мону, і побачив, що вона наближається до мене з ножем. Вона вдарила мене по голові, і я відчув, як лезо відірвало мій костюм. Вона була як проклятий тюлень у воді, швидка та рухлива. Я схопився за неї і промахнувся, щоб відчути, як ніж пронизав штанину мого костюма і шкіру під ним. Я побачив червоний струмок, що пофарбував воду, і прокляв її. Це все, що мені зараз було потрібно – акули. Підводні вбивці відчували запах крові у воді за півмилі від них.
  
  
  Мона знову наближалася до мене, і цього разу я відійшов з нею, коли вона увійшла. Їй знову довелося йти за мною з піднятою рукою і ножем напоготові, коли я раптово рвонув уперед, обхопивши її зап'ястя. У цей момент підводний човен, стоячи в якомусь місці, випустив нову торпеду і вибух, підняв нас обох вгору і вниз, повільно обертаючи колами. Я втратив контроль над Моною і побачив, як її відкинуло на справжній кораловий риф. Коли я вийшов зі свого наступного повільного обертання і турбулентність почала вщухати, я побачив, що вона все ще тут. Коли я попрямував до неї, я побачив її ступню, затиснуту в лещатах гігантського молюска. За моїми оцінками, величезний молюск, мабуть, важив понад двісті фунтів, і він був частково вбудований у корал. Я побачив очі дівчини за маскою на обличчі, що розширилися від страху, коли вона потяглася і потягла за ногу. Але вона ніколи цього не досягне, не так. Коли я підійшов до неї, вона випросталася, тримаючи ніж напоготові, щоб захистити себе. Я простягнув руку до ножа. Повільно вона опустила руку і простягла мені.
  
  
  В цей момент ще один вибух субмарини відкинув мене на твердий, гострий корал, і я відчув, як вістря проходить крізь мене, як сотня голок. Я чіплявся за нього, доки турбулентність не припинилася, а потім відштовхнувся від рифу. Хлопчики з Флота робили свою звичайну ретельну роботу, але мені захотілося крикнути: "Досить, уже". Ніж Мони був товстим і міцним, і я прорізав те місце, де гігантський двостулковий молюс врізався в корал. Я відчував, як прорізаю м'які місця та пісок, і коли я штовхнув у величезну масу, вона рушила. Я не знав, скільки повітря залишилося у Мони в балоні, але знав, що в мене дуже мало.
  
  
  Я знову вдарив по коралу, і цього разу я відчув, як величезний молюск піддається, коли я штовхав його. Ще один сильний поштовх, і він відірвався від корала. Я вперся плечем у неї і штовхнувся, коли Мона випливла на поверхню. Під водою ми могли перемістити величезну масу. Опинившись на поверхні, це буде щось інше.
  
  
  Я відчув, як вона змінює напрямок і побачив дно невеликого коралового острова. Вона попрямувала до нього і випливла на пляжі, половина тіла все ще висіла у воді. Я закріпився на пляжі і витягнув важку тушу молюска на берег, коли Мона підтяглася і лягла, важко дихаючи. Я сам робив кілька глибоких вдихів, спираючись на лікоть поруч із нею. Я простягнув руку, зняв з неї маску та відстебнув її балончик. Потім я зробив те саме для себе. Вона лежала на животі і не могла перевернутися більше ніж на половину через величезний двостулковий молюск, що утримує її ногу. Я підійшов до величезного молюска, взяв ножа і застромив його в отвір, де його панцир зімкнувся навколо щиколотки дівчини. Мантія молюска була електрично-зеленою, і коли я провів ножем усередину раковини, врізаючись у мантію, уздовж країв живої тканини, молюсок раптово розкрився з тріском, і Мона витягла свій синець і звільнила кісточку.
  
  
  Я штовхнув молюска назад у воду і подивився на її кісточку. Вона не була зламана, але була сильно порізана, і, мабуть, тріснула кістка. Вона перекинулася на спину, майже повністю знявши трусики бікіні.
  
  
  "Навіщо ти це зробив?" - Запитала вона мене, дивлячись на мене зеленими крапками. "Чому ти просто не залишив мене там вмирати?"
  
  
  "Це те, що ви хотіли?" спитав я. «Ти стала такою східною у своєму мисленні? Краще померти, ніж програти?
  
  
  Вона не відповіла, але продовжувала дивитися
  
  
  на мене зеленими очима. «Вибач, лялька», - сказав я. «Можливо, це була сила звички з мого боку. Порятунок життя більш важливий для нашого декадентського мислення, ніж відібрання життя, навіть з такими людьми, як я».
  
  
  Моя нога хворіла в тому місці, де її порізав ножа, і я подивився вниз і побачив, що вона все ще кровоточить. Я хотів побачити, наскільки глибоким був поріз, коли твердий і гострий шмат корала вдарив мене по скроні. Я впав назад і перекинувся, щоб побачити, як Мона з піднятою рукою знову нападає зі шматком каменю. Я бачив її крізь серпанок, голова паморочилася від запаморочення. Лютий гнів, що ринув у мені, як вибух, очистив мою голову. «Аморальна зла сука», - сказав я.
  
  
  Я підняв одну руку та частково заблокував другий удар від каменю. Я схопився за її ногу, але вона втекла. Вона вдарилася об воду в ідеальному пірнанні з розбігу та вилетіла. Я рушив за нею, коли побачив їх, п'ять довгих плавців трикутної форми. Вони були залучені запахом крові, який був там по всій воді.
  
  
  «Повернися, чорт тебе забирай!» - Крикнув я їй услід. "У тебе немає шансу".
  
  
  Але вона продовжувала пливти прямо в них. Я побачив, як плавці раптово почали рухатися швидкими, стрімкими рухами, а потім я почув її крик - жахливий, болісний крик болю, потім інший. Я бачив, як її тіло наполовину викинуло з води, а потім повернуло назад у вируюче море. Червоний колір пофарбував воду і крики раптово припинилися. Я одвернувся і сів. Мені довелося б почекати деякий час, можливо, годинник, перш ніж вирушити до австралійського узбережжя, що знаходиться на відносно невеликій відстані. Я ніколи не дізнаюся, що змусило її з головою поринути у гущавину цих акул - філософія харакірі Сходу чи совість Заходу. Може, вона навіть не знала, що вони там були. Хоча я мав таке почуття, що вона це зробила спеціально.
  
  
  VIII
  
  
  Коли я нарешті дістався материка, я пішов пляжем один - повільно - моє тіло втомилося - робота зроблена. Смертельний удар, завданий Південнотихоокеанському оборонному альянсу, було відбито. Має бути звіти, пояснення і всі розпитування, але зараз це може почекати. Я хотів повернутися до Джуді і подивитися, чи справді вона виконала обіцянку, яка лежала в її очах. Я не очікував, що побачу "мерседес" все ще на пляжі, де я його залишив, ні жовту фігуру в бікіні, яка піднімалася, коли я наближався. Вона підбігла до мене і притулилася до мокрого костюма для підводного плавання.
  
  
  "О, Господи, я так хвилювалася", - сказала вона. «У всякому разі, я не одразу пішла. Я попливла до невеликого коралового рифу, що стирчав приблизно за чверть милі звідси, і подумала, що зачекаю там».
  
  
  Вона побачила мої губи і наростаюче несхвалення в моїх очах. "Я знаю, це не те, що ти мені велів, але не варто через це метушитися", - сказала вона. «У будь-якому випадку, я чекала там і чекала, і я почав хвилюватись. Нарешті я вирішив повернутись сюди, і я тільки починала, коли весь кривавий океан, здавалося, вибухнув. Ну, я пірнула на інший бік і зробила велике коло, щоб повернутися сюди. Якщо я хвилювався раніше, я точно хвилювався тоді”.
  
  
  Вона притулилася головою до мого костюма. Я відчував, як її тіло тремтить.
  
  
  "Гей, а тепер", - сказав я, піднявши її підборіддя. "Нічого подібного." Я взяв її за руку. "Повернемося назад", - сказав я. «Мені потрібне лікування».
  
  
  Ми повернулися до неї додому, і я проспав кілька годин і відчував себе набагато краще, коли вона увійшла з кавою та мафінами. Я був у шортах, а на ній була тонка бавовняна сукня. Її груди м'яко рухалися під ним. На ній міг би бути бюстгальтер, або вони були б такими гарними та високими. Я доїв кекси і потягнувся за телефоном.
  
  
  "Я дзвоню своєму босу", - сказав я. «Зберись», - додав я з усмішкою.
  
  
  Вона поклала руку на телефон, і в її очах не було посмішки. "Ні", - рішуче сказала вона. "Пізніше".
  
  
  Вона рушила до мене, і її губи притулилися до моїх, і я впав на ліжко. Бавовняна сукня знялася, і Джуді підвелася, притиснувши до моїх губ свої круглі солодкі груди. Я поцілував її, провів мовою по концентричних колах навколо рожевого кінчика її соска і відчув, як він став більшим. Її руки тримали мене, рухалися вгору й униз, досліджуючи, та її тіло було повно своїх бажань. Вона запропонувала себе мені, але не з гнівною самовіддачею, як у Мони, а з солодкою пристрастю, не менш сильною через свою насолоду.
  
  
  «Янки, янкі», - пробурмотіла вона, уткнувшись обличчям у мої груди, прикусивши мою шкіру, коли я привів її до дверних отворів, до житла екстазу. А потім, коли я впустив її, вона скрикнула, охнувши частково з полегшення, частково від радості та частково з подяки. Після цього ми спокійно лежали разом у задоволеному щастя. Нарешті, коли вона поворухнулася і подивилася на мене, я підвівся на лікті і вп'явся в красу її пружного, молодого тіла, округлих грудей, високих і гордих, її жіночої фігури, її солодкої чуттєвості. луна її димчасто-сірих очей.
  
  
  "Чому ти не подзвонила мені раніше?"
  
  
  - спитав я, дивлячись їй у вічі.
  
  
  "Я не хотіла, щоб ви подумали, що я роблю це, тому що ви отримали цю візу для мене", - тихо сказала вона. «Ти зробив для мене більше, ніж могла зробити отримання цієї візи. Ти змусив мене знову відчути гордість за себе. І ти змусив мене відчути, що важливіше. Я просто жив, просто чухався, і це немає нічого хорошого. Людина повинна відчувати, навіть якщо відчувати – значить постраждати. Вам не здається? "
  
  
  "Думаю, що так, Джуді", - сказав я і потягнувся за телефоном. Дзвінок пройшов швидко, і я почув плоский сухий голос Хоука.
  
  
  «Все скінчено, шефе, – сказав я. "Ви мали рацію. Не дивуйтесь. За цим стояли червоні китайські. Вони мали тонку, розумну операцію. Я розповім вам усі подробиці, коли повернуся. Я сяду на літак. Вранці. А поки ви поспішаєте отримати продовжену візу для мене, гаразд? Я привезу когось із собою».
  
  
  "Хтось, хто вам у цьому допоміг?" – обережно спитав він. Це була його природна підозра. Він знав, що я не нав'язуватиму йому нічого розумного.
  
  
  «Вірно, – відповів я.
  
  
  "Дівчина, звичайно", - зауважив він з ноткою різкості в голосі.
  
  
  "Не кенгуру", - сказав я і повісив слухавку. Віза чекатиме, коли ми приїдемо, - сказав я Джуді.
  
  
  «Дякую, Янки, – сказала вона.
  
  
  Я сказав. - «Тобі не здається, що з огляду на те, як ти збираєшся зі мною до Штатів, ти можеш називати мене Ніком?» "Тільки іноді?"
  
  
  «Щойно ти знову займешся зі мною любов'ю», - хихикнула вона. Я швидко обійняв її. Я знав, що вона часто називатиме мене Ніком. Зрештою, вона буде в гостях у Штатах, і я не хотів би, щоб вона сумувала за домом.
  
  
  
  
  
  
  Чорна смерть
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Чорна смерть
  
  
  Портрет шпигуна
  
  
  Шість футів із зайвим стиснутою сили, а в голові у нього є ще щось окрім кісток. Має майже феноменальна пам'ять; знання багатьох місцевостей, людей, ворожої зброї та техніки. Він не просто любить секс, він йому дуже подобається. Він вважає за краще любити жінок, з якими лягає спати. Він успадкував мантію Джеймса Бонда з книг покійного Яна Флемінга. Він агент шпигунства номер один в Америці, і він змішує таємницю, хаос і кохання в рівних дозах. Він виступає за контррозвідку найвищого рівня.
  
  
  Кодове ім'я Killmaster, його справжнє ім'я – Нік Картер.
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  Тільки слабке, ледь помітне тремтіння віддаленого поїзда метро - звук, який я швидше уявляв, ніж чув, - утримував мене в голові в Нью-Йорку. Мої кишки та моє серце були в темному тропічному лісі десь на Гаїті, де похмуро бурмотали барабани, наступала ніч і де відбувалося те, чого не могло бути.
  
  
  Я пив із чашки, яку передали перед церемонією, як і дівчина поряд зі мною, і співробітник ЦРУ Стів Беннетт, і всі інші в невеликій аудиторії - і я знав, що був під наркотиками. Лише м'яко, але з наркотиками. Я цього чекав. Це було не так вже й погано, і коли речовина почала вражати мене, я назвав її мескаліном чи пейотом. Можливо, псилоцибін. Я мав не так багато часу, щоб зрозуміти це. У церкві вуду справи йдуть досить швидко, навіть якщо вона знаходиться у Верхньому Вест-Сайді Манхеттена.
  
  
  У великій темній кімнаті барабан пом'якшав, перетворившись на клубок вібрації. Барабанщик був у темряві. Хтось став із регулярним тихим брязкотом стукати шипом по підкові. Повітря було смердючим і гарячим, і я давно спітніла. Рука дівчини була класною. Крутий та з довгими пальцями. Вона продовжувала гладити пальцями мою долоню знову і знову, і її рука залишалася прохолодною – майже холодною – поки я спітнів.
  
  
  Я глянув через дівчину на Беннета, співробітника ЦРУ. Я насилу міг його розібрати, сидячи на подушці на підлозі і дивлячись на вівтар, на який тата щойно підняли руку. Барабан зупинився. Дзвін цвяхів про підкову вірш. Папали стояли, освітлені єдиною вузькою смугою туманного блакитного світла. Він знову підняв руку, і шепіт припинився. Дихання зупинилося. Хлопець був добрий. Вся ця проклята установка була гарною і, наскільки я знав, автентичною. Я не так багато знаю про вуду. Моя вина, звісно. Я повинен був захопитись вуду. Коли Хоук зателефонував з Вашингтона і сказав мені зв'язатися з ЦРУ, у мене, мабуть, було щонайменше півтори години, щоб освіжитися.
  
  
  Дівчина стиснула мою руку своєю прохолодною. Вона нахилилася до мене, і її губи торкнулися мого вуха.
  
  
  "Ось воно", - прошепотіла вона. «Велика сцена. Навіщо вони будували всю ніч. Ви ніколи в житті не бачили нічого подібного! »
  
  
  Я стиснув її руку своїй великій спітнілій. Її звали Ліда Бонавентура, і вона була гаїтянкою. Я знав про неї щось, чого вона не знала, я знав. Серед свого народу та гаїтянського підпілля вона була відома як Чорний лебідь. Вона виглядала відповідним чином. Красиво та витончено, як лебідь – і небезпечно, якщо підійти надто близько.
  
  
  Папали сказав: Dans nom tout Dieux et tout Mystfere.
  
  
  Щось начебто в ім'я Богів і Тайн. Його французька була надто гарною, надто чистою, щоб бути гаїтянським креольським, тому я вирішив, що він вибрав місцевий продукт. Кажуть, у Нью-Йорку можна знайти все на світі, і вони мають рацію!
  
  
  Синє світло згасло, і на мить запанувала повна темрява. Дівчина погладила мою руку своїми довгими прохолодними пальцями. Стів Беннетт прошепотів мені в темряві: «Що, чорт забирай, вони додали в цей напій, Нік? Я починаю вірити всьому цьому”.
  
  
  "Розслабся і насолоджуйся", - м'яко сказав я. «Це було безкоштовно та, у нашому випадку, легально. Не дивіться у зуби поїздці із подарунками».
  
  
  Він хмикнув на мене, але перш ніж він зміг відповісти, спалахнуло ще одне світло. Це була тонка смуга кривавого туману, що просочувалась ззаду і над нами, і в ній мамалої сиділи, схрестивши ноги перед вівтарем. Вона була одна, на півдорозі між вівтарем і хитромудрим віялом, намальованим на підлозі кукурудзяним борошном. Вона була чорна, худорлява і рухалася, ніби зроблена з дроту. Її голова була закутана в червону хустку, на ній була сукня, схожа на мішок, а короткі жовті зуби були затиснуті навколо короткої трубки. Вона була одним із найкращих акторів. Я міг зрозуміти, як Стів Беннет почав у це вірити.
  
  
  Мамалої - її представили як Маман Деніз - втягнула її щоки, і її обличчя було схоже на чорний череп.
  
  
  Вона видала шиплячий звук, і я відчув змію в кімнаті.
  
  
  З кишені сукні вона вийняла дві маленькі бульбашки і, нахилившись уперед, вилила їх на обезголовлених курчат, що лежали всередині вевера. Червоний і чорний член. Раніше тата скручували голови та крутили їх, і в результаті на моєму костюмі за 300 доларів була куряча кров.
  
  
  Флакон з маслом та флакон з вином. Мамалої повільно виливали їх на обезголовлених півнів. Вона повела руками так, щоб масло і вино змішалися і утворили візерунок на кукурудзі вевера.
  
  
  Коли бульбашки спорожніли, вона викинула їх і відкинула голову, щоб подивитися вгору. Вона повільно підвела обидві руки. Самотній барабан затремтів у темряві тихо... м'яко...
  
  
  "Дамбалла", - сказав мамалою. «О, Боже Дамбалло! Великий, жорстокий, люблячий і караючий Бог, Дамбал! Дозвольте та благословіть те, що ми робимо, тому що ми робимо це від вашого імені, Дамбалла, і для вас. Дамбал - Дамбал! »
  
  
  Барабан додав темпу. Світло знову згасло. Темрява. Дівчина погладила мене по руці. Співробітник ЦРУ пробурмотів щось, чого я не почув. Шепіт рухався навколо мене, як міазматичний вітерець. Я спітнів.
  
  
  Знову світло. Більш широке світло, цього разу блідо-зелене, висвітлило дівчину і чорну козу. Мамалої не було.
  
  
  Дівчина була дуже молода. У підлітковому та шлюбному віці. Дуже чорний та дуже красивий. На ній був єдиний одяг - коротка біла сорочка, що облягала її тіло і прикривала, але не приховувала. Її ноги були босоніж. У неї були довгі мигдалеподібні очі, тепер вони стали вузькими, коли вона почала повільно танцювати довкола кози. Барабан почав набирати ритму. Швидше та трохи швидше.
  
  
  Коза була прив'язана. Він тихо стояв у центрі віяла і дивився, як дівчина танцює довкола нього. Це була велика коза з блискучими вигнутими рогами. Він був добре розчесаний і причесаний, а на шерсть були перев'язані сині та червоні стрічки. Він спостерігав за дівчиною, що кружляє. Очі козла в м'якому, гарячому, зеленому світлі були великими, круглими і сяючими золотими. Він повільно повернув голову, щоб подивитись на дівчину.
  
  
  Дівчина протанцювала назад у темряву, і коли вона знову побачила світ, у неї щось було в роті. Гілочка зелені. Листя. Вона впала навколішки і повільно поповзла до кози. Тварина стояла нерухомо, дивлячись на неї своїми жовтими очима.
  
  
  Я трохи змістив позицію, щоб полегшити Люгеру, де він врізався в мене. Я стиснув пальці в манжеті, щоб намацати кінчик замшевого чохла, на якому була шпилька, на правому передпліччі. Відчуття обох видів зброї обнадіювали. Щось щойно торкнулося мого інстинкту, і я почав трохи нервувати.
  
  
  Чорна дівчинка підповзла до кози. Тварина вперше рушила з місця. Він зробив крок до дівчини та видав звук. Людський звук.
  
  
  Коза плакала і стогнала, як дитина.
  
  
  - пробурмотів Стів Беннетт. У мене по хребті був крижаний стрижень. Я знав, що наполовину накачаний наркотиками і що все це було обманом, але все ж таки наполовину наляканий. І нервую. В мене таке почуття.
  
  
  Дівчина почала блекати, як коза, ніжно, жалібно, благаючи щось від тварини, яка тепер була більш людяною, ніж вона. Вона повзла рачки, поки не опинилася віч-на-віч з козою. Вони дивилися один на одного, очі дівчини були темними та вузькими, а очі козла сяяли золотом у темряві. У дівчини в роті була гілочка з листя та гілочок. Вона нахилилася ближче, ближче, і її рот торкнувся губ кози. Тварина взяла листя з рота і почала повільно жувати, постійно спостерігаючи за дівчиною.
  
  
  Тепер тиша. Дівчина повільно позадкувала, стала на коліна і відкинула своє тіло назад. Вона знову почала тихенько мекати, козлячі звуки. Я дивився в темряву за нею, намагаючись розглянути форми мамалоїв і папалоїв. Це був страшенно хороший черевомовлення, і мені стало цікаво, хто з них це робив.
  
  
  Дівчина розгойдувалася туди-сюди, все ще видаючи мекання. Коза плакала як немовля. Дівчина зробила швидкий рух, і біла сорочка спустилася з плечей і сповзла до талії. Її тіло було намазаним маслом, темним і блискучим, а груди були маленькими, твердими та гострими. Вона розгойдувалася туди-сюди, дивлячись на козу і тихенько мекала, і стала гладити пальцями свої жорсткі соски. Тепер по ній струменів піт. Я теж.
  
  
  Барабан знову приглушив, ледь чутне биття у темряві. Дівчина ворухнулася, біла сорочка зникла, і вона була оголена. Вона підвелася і підняла руки. Вона зробила крок до кози і почала повільно погойдуватися своїм тілом, скручуючи та розтираючи таз, погладжуючи себе, майже впавши навколішки гнучким рухом, а потім піднялася з тремтячим поштовхом назовні. Коза рушила до неї, тепер мовчки, з блискучими золотими очима. Коза опустила голову, потрясла нею і почала лапати підлогу.
  
  
  Дівчина танцювала вбік навколо кози, так що вона мала повернутися, щоб іти за нею, і в темряві навколо мене пролунав довгий і шепітливий зітхання, коли ми всі побачили розмір і силу - символ грубої сили - козячий фалос.
  
  
  Дівчина повільно опустилася на коліна, широко розставивши ноги та зігнувшись назад. Тепер вона мовчала, як і коза. Дівчина дивилася нагору, її очі закотилися. Її пальці ковзали по грудях.
  
  
  Коза рушила до неї. Поруч зі мною хтось тихо застогнав.
  
  
  Ліда Бонавентура взяла мою руку. Вона перемістила руку до більш приватних районів.
  
  
  Загорілося світло, біле і засліплююче, а потім почалася стрілянина.
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  Їх було троє. Усі вони були у лижних масках і несли
  
  
  кулемети, і в їхніх серцях були різанина та вбивства. Вони ввійшли в єдині задні двері і тихо розійшлися, і тепер їх було по одному з кожного боку великої кімнати та по одному позаду.
  
  
  Кулемети стрибали в їхніх руках, коли короткими чергами били натовп. Ці ублюдки були вибагливі - вони діяли за принципом дробовика. Вбийте всіх у поле зору, і ви обов'язково отримаєте тих, кого переслідували.
  
  
  Це було добре сплановано, бо хлопець праворуч отримав мамалої та папалої з першої черги. Коли папалоїв підірвали, він видав крик, який я почув навіть крізь виття рушниць.
  
  
  "Тонтон Макуті!" Богимен! Папа Док вторгся до Нью-Йорка.
  
  
  Будь-яка битва буває неспокійною та заплутаною, і ця не стала винятком. Піді мною була Ліда Бонавентура, намагаючись захистити її, другим пострілом із «Люгера» я потрапив у стрільця праворуч. Мій перший постріл був високим, бо Ліда хапала мене за руку і щось кричала на мене.
  
  
  Це привернуло до мене увагу стрілка зліва, він спробував за мене і натомість потрапив до Стіва Беннета. Беннетт стояв навколішки, наводив револьвер на передпліччя і стріляв, і постріл відрубав йому більшу частину голови. Я потрапив у ще трьох із «люгера», і привид випустив свій кулемет, схопився за живіт і впав на коліна.
  
  
  Це залишило людину позаду, він втратив голову і почав задкувати до дверей, безладно стріляючи в кричущий, закривавлений натовп. Я намагався за нього, але нічого не вийшло, тому що четверо хлопців і жінка у зрозумілому жаху та паніці кинулися на нього, кричачи та дряпаючи його. Я не міг стріляти, і він убив двох чоловіків, перш ніж обернувся і вибіг за двері. Я не збирався його переслідувати. Він більше не був моєю справою; Ліда Бонавентура була, і вона була єдиним контактом, з яким я мав справу на цій роботі, і приблизно за одну хвилину десять тисяч копій зібралися над приміщенням. Без цього я міг би обійтись. AX на боці ангелів, принаймні, в більшості випадків, але ми маємо постійний наказ ніколи не зв'язуватися з місцевою поліцією, якщо цього можна уникнути. Хлопчики у синьому, здається, ніколи не розуміють точку зору AX.
  
  
  Ліда тягла мене за руку і кричала на мене. У неї був! красиві зуби, і вона показала їх усі, коли вона потягла мене і кричала: Сюди, Нік! Під вівтарем! Вихід є.
  
  
  Вона не хотіла копів більше, ніж я. Ніхто з нас не міг зробити іншому нічого гарного в мішку. Ми побігли до вівтаря, переступаючи через тіла й послизнувшись у крові. Я подумав, що Ватерлоо мало виглядати приблизно так наступного ранку.
  
  
  Ніколи було рахувати вбитих і поранених, навіть якби я хотів, і ніколи їм було допомогти. Чорної дівчини не було видно. Проклятий козел тихо стояв осторонь, жував гілки та листя і споглядав бійню спокійними золотими очима. Барабанщик повалився на свій барабан, все ще сіпаючись, і обидва mamaloi та papaloi були мертві у своїй крові.
  
  
  За вівтарем був відчинений люк. Там були сходи та далеко внизу слабкий проблиск жовтого світла. Ліда відпустила мене і спустила свої довгі стрункі ноги на сходи. "Давай", - видихнула вона. “Швидше швидше! Поліція буде тут будь-якої секунди».
  
  
  Вона була така права! Я засунув "люгер" назад у кобуру на поясі і пішов за нею. Мені пощастило знайти вихід, і я це знав. Якщо є щось, що Хоук ненавидить, то це арешт одного зі своїх агентів та необхідність відповідати на безліч запитань. Або не відповідати на них, що може призвести до ускладнень.
  
  
  Сходи закінчувалися довгим коридором. Він був тьмяно освітлений, а верхи проходили обмотані азбестом парові труби. Я знову відчув тремтіння віддаленого поїзда метро. Я подумав, що це буде Broadway IRT.
  
  
  Ліда Бонавентура поплескала мене по руці і похмуро посміхнулася мені своїми чудовими зубами і сказала: «Давай, Нік! Бігти!"
  
  
  Вона повернула праворуч і побігла. її довгі ноги виблискували у фактурних панчохах під міні-спідницею. Я пішов по нього. У міру того, як ми бігли, гул метро ставав все гучнішим.
  
  
  Кажуть, завжди можна дізнатися про щось нове, і сьогодні ввечері я дізнався. Я дізнався, що багато будинків у Нью-Йорку пов'язані далеко під землею дверима, що ведуть з одного підвалу в інший і з одного підвалу в інший. Якщо у вас є ключі від цих дверей або ви можете зробити так, щоб вони залишалися незачиненими, ви можете пройти дуже довгий шлях під землею. Як ми це зробили зараз. Поки живу, я не маю бажання бачити іншу котельню. Там були тунелі, щури, сирі пустельні місця, сміттєспалювальні печі, пральні та складські приміщення з купами скринь, що тліли.
  
  
  Ми бачили одного хлопця. Один. Худий смаглявий чоловік, жував недопалок сигари і дивився, як ми пробігаємо повз.
  
  
  Ліда заговорила з ним. «Закрийте за нами, Хосе! Ви нічого не бачили».
  
  
  Я подумав, що ця дитина стороння. Він знає, що вона. Тепер все, що мені потрібно було зробити, це з'ясувати, що вона збиралася, і прийняти це звідти. Єдине, чого я не міг зробити – довіряти їй. Не більше, ніж тій козі он там.
  
  
  Пройшло близько півгодини до того, як ми підійшли до поверхні. Весь цей час ми бігли або швидко йшли, і Ліда не сказала більше кількох слів. Типу: «Поспішайте!»
  
  
  Я знав, що зараз нам не загрожує велика небезпека бути заарештованими, і я почав питати, через що вона так спітніла. Я вирішив, що поки що ми в достатній безпеці. Вона цього не зробила. Вона продовжувала тікати й кликати мене, і в неї виступив піт, що блищав на її шкірі з молоком. На ній були якісь дорогі парфуми, мішані з її потом. Пару разів, коли ми сповільнювали хід і зближалися, я згадав, як вона торкнулася мене там, незадовго до того, як обвалився дах. Я подумав, що щось, можливо, можна було б з цим поробити. Але зараз був не час для витівки. . Ми б побачили.
  
  
  Нашим останнім підвалом був великий житловий будинок на 79-й та Вест-Енд-авеню. Непогано, якщо зважити на те, що ми почали на 84-й вулиці в Амстердамі, в тому, що колись було ірландським баром, що належав джентльмену на ім'я Тулан, а тепер це штаб-квартира HIUS. Гаїтяни у США.
  
  
  Ліфт був опущений, і десь я міг бачити вогні та чути швидке накладання іспанської мови. Ліда провела мене навколо відкритого ліфта і піднялася сходами у вестибюль, такий же тихий, темний і майже такий же великий, як собор. Її високі підбори чіплялися за чорно-білу плитку, коли ми пройшли через скляні двері та вийшли на Вест-Енд. Це була приємна ніч, м'яка та тепла у середині квітня, незвичайна для міста у цей час року.
  
  
  Ми пішли до кута на 79-й. Було трохи більше одинадцятої, і було багато машин. Безліч порожніх таксі курсує Вест-Ендом. Я перебрався між Лідою та узбіччям і взяв її за руку. Вона посміхнулася мені, а потім засміялася.
  
  
  «Не турбуйся, Нік. Я не збираюся тікати».
  
  
  Я кивнув головою. «Я знаю це, Лідо. Я не дозволю тобі втекти. Що ми збираємося зробити, ти і я, - це з'їздити кудись і приємно поговорити про багато речей. Це моя робота, та й взагалі я дуже цікава людина. Особливо зараз, після тієї стрілянини там. Так?
  
  
  Я обдарував її своєю найкращою усмішкою. «Ми робимо це простим чи складним шляхом?»
  
  
  Зупинились на розі. Я міцно тримав її за руку. Зліва від нас полум'я та какофонія верхнього Бродвея пригнічували ніч, стримуючи темряву. Навколо нас кишали люди. Тротуар затремтів, коли потяг із гуркотом зупинився на станції 79-ї вулиці. Під жорстким поглядом вуличних ліхтарів у розмитих неонових тонах ми вивчали один одного. Вона дивилася на мене, її очі трохи звузилися, її прямий носик посмикувався, а лоб насупився, і я міг бачити, як багато вона думала.
  
  
  Я не наполягав. Я дав їй багато часу. Ми були зовсім незнайомі, ця Ліда Бонавентура і я, і того вечора я зустрів її вперше. О восьмій годині в громадських кімнатах HIUS. Зустріч влаштував Стів Беннет, співробітник ЦРУ. Тепер Беннет був мертвий, і я володів м'ячем, і в даний момент мені було цікаво, що, чорт забирай, з ним робити. Одне – мені довелося триматися за Ліду Бонавентуру.
  
  
  Я спостерігав за нею, чекаючи на обман, і чекав. Я хотів, щоб вона зробила перший крок, дала мені привід, тому що досі я виходив із припущень, і Бог, і те, що маленький Хоук та Стів Беннетт змогли мені сказати.
  
  
  Вона торкнулася моєї руки. «Давай, Нік. Ходімо до річки. До того часу, як ми дістанемося до Ріверсайда Драйва, я вже визначуся з тобою. Так чи інший. Я обіцяю."
  
  
  Ми перетнули Вест-Енд і повільно рушили у бік Драйв. Я тримав її за лікоть кривою рукою. Вона рухалася повільно. Я підійшов до її кроку і сказав: «У чому проблема, Лідо? На мій погляд, ти мусиш мені довіряти. Кому ще можна довіряти? Ви щойно бачили, що там сталося. Папа Дювальє готовий допомогти вашим людям. Ви щойно бачили, яка довжина його руки. Що ви ще хочете? Без допомоги, моєї допомоги у вас та вашої організації не було б молитви. Ми хочемо допомогти. О, я визнаю, що це для того, щоб ув'язнити нашу власну сокиру, але це все одно допомагає. ЦРУ вам допомагало. Але тепер вони скуті і більше не можуть вам допомогти, і нас викликали. Стів Беннетт мертвий там, з відірваною головою через вас та ваше спорядження. Я міг померти через тебе. То чому ж тупиця, сором'язливість? Ви хочете чи не хочете поїхати на Гаїті та привести доктора Ромеру Вальдес?
  
  
  Вона різко зупинилася, притулилася до мене і озирнулася, звідки ми прийшли. Там не було нікого, окрім літньої пари, що вийшла на прогулянку, та бездомної кішки.
  
  
  «Не треба, – сказала вона. «Не кажи про це! НЕ тут."
  
  
  Вона була дуже близько до мене, і її очі були темно-карими і тепер були сповнені непідробним жахом. Я почував себе недоумком. Ця дитина була налякана до смерті і намагалася цього не показувати. Я теж добре попрацював. Але я був нетерплячим. Я ніжно стиснув її руку. "Тоді все гаразд. Давай зійдемо з вулиці і поговоримо. Ти хочеш підійти до мене? Або в будь-яке інше місце, куди можна піти і відчути себе в безпеці? Справа в тому, що приступимо. Мені спало на думку, що там, де вона раніше була в такому болісному поспіху, тепер вона багато гальмувала... Вона кинула на мене останній довгий погляд і наче зітхнув. Думаю, мені доведеться тобі довіряти. Просто так багато поставлено на карту – стільки грошей, стільки життів та стільки планування. Я не можу дозволити собі помилитись. Мені лише шкода, що мені не довелося ухвалювати це рішення». Тоді я ніби підказав їй, підштовхнув її. Я сам починав почуватися трохи голим, стоячи на 79-й вулиці. Я сказав: «Ви ж повинні приймати рішення, чи не так? Хіба ви не господиня? Той, кого називають чорним лебедем? Я ще раз штовхнув її. Я розсміявся, але не жартома, і сказав: «Ми не знали одного, що ви жінка, яка не може прийняти рішення!» Тоді мене осяяла думка, і я додав: «Але тобі краще надолужити це і швидше, інакше я все вимою і залишу тебе тут одну. Самостійно. Якщо тобі не потрібна моя допомога, я не нав'язуватиму її тобі. Прощавай, Чорний лебідь». Я впустив її руку і відвернувся. Звичайно, я не став би доводити справу до кінця, але спробувати варто. Мені потрібно було щось зробити, щоб збити її з пантелику, і справжня проблема полягала в тому, що в мене не було повноважень заарештовувати чи утримувати її. Технічно, якби я взяв її під варту та тримав, мене могли б зґвалтувати за викрадення. Я не хотів цього робити, доки не довелося. Це спрацювало. Вона прийшла за мною невеликим бігом. «Ні! Не дай мені спокою. Я поговорю з тобою. «Гарна дівчинка. Де? Я хотів би не йти до себе додому, якщо зможу». Ні. Я маю місце. Човен. Он там, на 79-й вулиці. Ми можемо піти туди зараз. Тільки я не хочу залишатися в Тазіку, Нік. Якби тонтон-макути змогли знайти церкву вуду, вони могли б знайти човен. Якщо ми втратимо човен, ми втратимо все! Ось чому я ... я не наважувався довіряти тобі, Нік. Морська Відьма – наша справа! Я, ми вклали у неї все. Ти вмієш керувати човном? » Я знову взяв її за руку і повів до Риверсайд-драйв. Нижче Драйв рух Вест-сайд-хайвею безперервно переміщався туди-сюди. За шосе Гудзон мерехтів у світлі й тіні, широкий і тихий, затьмарений лише низкою барж, що тягнуться вгору за течією. Вогні освітлювали берег Джерсі, а на 96-й вулиці блимав знак «Спрай». "Я можу керувати човном", - сказав я їй. Ми пройшли повз телефонний кіоск, і я придушив бажання зателефонувати Хоуку, розповісти йому, в якому я безладді, і попросити у нього наказів. У мене було відчуття, що Ліда Бонавентура має рацію. Чим раніше ми зійдемо з вулиці, сядемо на човен і перевернемо човен, тим у більшій безпеці я відчую себе. Мені також було цікаво. Беннет нічого не сказав про човен. ЦРУ нічого не говорило про човен. Хоук нічого не сказав про човен. І ось тут раптово з'явився човен, і він поводився так, ніби він коштував мільйон доларів. Я подумав, що це може бути.
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  Морська відьма була шхуною, довжиною 57 футів, і вона була живою лялькою. Морський експрес-крейсер вартістю близько 150 тисяч доларів. Коли дівчина сказала «човен», я не знав, чого чекати – можливо, від човна до шхуни – але я не був готовий до гладкої блискучої краси, яка хитнулася на подвійному якорі за сто футів від кінця стикування. . Ми поїхали до неї на металевому човні, на кормі якого синьою фарбою було написано «Морська відьма». На нас ніхто не звертав уваги. Басейн був досить переповнений: пара плавучих будинків, що пришвартували біля берега, і звичайна величезна кількість невеликих суден, що підстрибують, як качки на припливі. Там була пофарбована в чорний колір шхуна, справжня краса, без вогнів, та сталевий кеч, де вони влаштовували вечірку. Музика була дуже веселою, і, судячи з сміху та крику, вони збиралися провести з неї ніч. Ліда Бонавентура тихо сиділа на кормі, доки я греб. Вона мовчала, доки я не обігнув ніс чорної шхуни. Просто попереду «Морська відьма» обережно смикнула носовий і кормовий якоря: «Її справжнє ім'я Туссен», - сказала вона. «Але, звісно, ми не могли її так називати. Розумієте, це буде мертвий розпродаж. Тепер вона була спокійніша, покинула жереб і вирішила довіритися мені, і я вперше помітив м'які культурні тони, відсутність протяжності, майже надто досконалу дикцію, яка вказала, що англійська, можливо, не була її рідною мовою. На цьому етапі я мало знав про неї, але я знав, що вона була мулаткою Гаїти, що походила з однієї зі старих і елітних сімей, які папа Док Дювальє вигнав, коли прийшов до влади. Я вважав, що тоді вона була б дитиною, тому що зараз їй не могло бути більше 25. Досить старий, щоб ненавидіти. Досить дорослий, щоб знати, що таке подвійний чи потрійний хрест. Я мусив спостерігати за нею. І працювати із нею. То були мої накази. Ми підійшли до великого крейсера, і вона піднялася сходами. Я прив'язав човен до трапу і пішов за ним. Ключі брязнули, і я зайнявся розблокуванням кают.
  
  
  "Не будемо витрачати даремно свій час, - сказала вона. «Ні хвилини. Давай перемістимо її, Нік. Ви знаєте якесь безпечне місце, куди ми можемо відвезти її? Принаймні на сьогодні?
  
  
  Вона знову здавалася наляканою, і я вирішив підіграти. Може, вона справді знала, про що говорила. У будь-якому разі я знав, що нікуди не піду і не примушу її говорити по-справжньому, поки тиск не зникне і вона не розслабиться. Потім, якби я міг влити їй кілька напоїв, я міг би почати розумітися на цьому безладді.
  
  
  «Добре, – сказав я. «Ми перемістимо її. Просто дайте мені кілька хвилин, щоб оглянути її, га? Ви не просто сядете на борт чужого корабля та злетите наступної хвилини».
  
  
  Ми пройшли рубку у каюту власника. Вона засмикала фіранки на ілюмінаторах і ввімкнула м'яке непряме освітлення, потім повернулася і подивилася на мене сяючим коричневим поглядом. "Ти сказав, що вмієш керувати човном, Нік". Обвинувальний.
  
  
  "Я роблю. Я бував на човнах, раз у раз, більшу частину свого життя. Мені все ще потрібно оглянути її, перш ніж витягнути її. Просто дозволь мені розібратися з цим по-своєму, а? І давайте прямо скажемо: я капітан, а ви - команда. Я віддаю накази, а ви підкоряєтеся. Зрозумів?"
  
  
  Вона насупилась, потім усміхнулася і сказала: «Зрозуміло, капітане. Правду кажучи, я нічого не знаю про човни, тому мені доводиться покладатися на вас».
  
  
  "Мені було цікаво про це", - сказав я їй. «Якби ви знали щось про човни».
  
  
  Вона граційно пройшла через килимове покриття від стіни до стіни до крихітного бару. «Я не просто визнав це. Я… я планував, що хтось інший керуватиме нею замість мене.
  
  
  Я зняв куртку та капелюх і кинув їх у крісло. На столі, поверх стопки карт, стояв синій яхтовий кашкет. Кепка мала м'який верх, легко формувалася і несла два схрещені золоті якорі. Я вдягнув його, і він мені ідеально підійшов. Кепка для плейбою, не робочий одяг, але зійде. Я закотив рукави. У мене вже була куряча кров на лондонському костюмі, і я подумав, що трохи морської фарби та моторного мастила нікому не зашкодить.
  
  
  Ліда видавала ціснуті звуки в барі. Вона зупинилася і подивилася на «люгер» у поясній кобурі та на стилет у замшевих піхвах на моїй правій руці. Вона відкрила рота і облизнула губи рожевим язичком.
  
  
  «Думаю, я була дурою, - сказала вона мені. - Я маю на увазі, щоб не довіряти тобі. Ви вбили двох із них сьогодні ввечері! Ти… ти б не зробив цього, якби не був на моїй стороні, якби ти не був тим, ким себе називаєш.
  
  
  Я показав їй свої вірчі грамоти. Я рідко ношу з собою вірчі грамоти, які міг би визнати непрофесіонал, але сьогодні мав. Беннетт представив мене як Ніка Картера. Хок хотів цього. Це не була робота під прикриттям – він навіть не був упевнений, що є робота, – і я мав грати її повністю. Принаймні, доки справа не розвинеться і картина не проясниться.
  
  
  Справи розвивалися, так, але поки що особливих роз'яснень не було.
  
  
  Ліда змішала мартіні. Тепер вона налила дві і погрозила мені пальцем. «З дозволу капітана, сер, чи можна нам випити перед тим, як піти на роботу? Ви щось знаєте, містере Картер? У цій кепці ти схожий на пірата.
  
  
  Я підійшов до бару і взяв холодну склянку. Я відпив. Вона зробила гарний мартіні.
  
  
  "Одна склянка", - сказав я їй. «Потім ви міняєтеся на щось інше, і ми приступаємо до роботи. І ви можете мати на увазі, що - ви тільки що сказали - я пірат, коли мені потрібно бути. Сподіваюся, мені не доведеться змушувати тебе ходити дошкою, Лідо. Заради нас обох.
  
  
  Вона підняла мені келих. У цьому жесті був натяк на глузування. Жовті плями заворушились і ворухнулися в карих очах, коли вона посміхнулася. "Так сер!"
  
  
  Вона раптово нахилилася вперед і легко поцілувала мене в губи. Я чекав на цей шанс, і тепер я швидко заліз під її міні-спідницю, мої пальці тільки торкнулися її внутрішньої частини стегна, і вихопив маленький пістолет з кобури з підв'язками, яку вона носила високо і біля її промежини. Я помітив це, коли вона піднімалася сходами.
  
  
  Я тримав іграшку на долоні. Це була «Беретта 25 калібру» із потиличником із слонової кістки. Я посміхнувся їй. «Тепер, коли ти вирішив довіритися мені, Лідо, тобі це не знадобиться. Ви дозволяєте мені турбуватися про зброю, га?
  
  
  Вона спокійно подивилася на мене через край свого келиха, але її рота напружився, а в очах закрутилися жовті іскри.
  
  
  «Звичайно, Нік. Ти капітане, люба.
  
  
  Капітан, дорогий, сказав: «Добре. А тепер допий цей напій і переодягнись у щось, над чим ти можеш працювати. Я збираюся озирнутися. Я повернуся за десять хвилин, і ми перемістимо цю громадину.
  
  
  Я повернувся подивитися на двигуни. Дизелі Twin V8, Cummins і я оцінив близько 380 кінських сил. Вона повинна йти зі швидкістю близько 22 вузлів, максимальною швидкістю 25 або близько того.
  
  
  Я продовжував перевіряти, використовуючи ліхтарик, який знайшов на шухляді для снастей біля двигунів. Робота мала бути швидкою, але я знав, що шукаю, і був досить ретельним. Її ширина становила 16 футів, а загальна довжина – 57 футів. Дубові кадри під червоне дерево на бронзі. Оздоблення надбудови з червоного дерева та лакованого тику. Вона несла 620 галонів палива та 150 галонів води. Ви можете пройти довгий шлях на такій їх великій кількості
  
  
  Рубка була забита ящиками, довгими та плоскими, і мені було цікаво, що це за гармати. У мене не було часу, щоб дізнатися про це зараз, і мене це справді не цікавило. Пізніше я міг би бути - якби ці пістолети були використані під час вторгнення до Гаїті. Це була лише одна з приємних маленьких завдань, які дав мені Хоук – зупинити вторгнення на Гаїті, якщо і коли воно виявиться неминучим. Старий не дав мені жодних пропозицій, як мені це зробити. Просто зроби це. То були накази.
  
  
  Я розгорнув човен і кинув його на буксир. Я вирішив вислизнути з якоря, замість того, щоб дуріти з ними через те, що у мене було так мало рук, тому тепер я ковзнув за кормову мотузку і дозволив їй повертатися, як вона хотіла. Я повернувся до двигунів, завів їх, і вони почали тихо муркотіти на нейтралі. Я знайшов вимикачі та ввімкнув їй ходові вогні. Вона мала подвійне управління, але я вирішив провести її вгору за течією від флайбриджу. Я міг би краще обдурити її звідти, і я все ще трохи нервував; Дивний човен схожий на дивну жінку - поки ви не познайомитеся, все може статися, а рух і канали Гудзона - не те, з чим можна дуріти.
  
  
  Ліда Бонавентура підійшла до мене ззаду, коли я вивчав приладову панель, що світилася. Вона перевдяглася в лакси і товстий светр, прошитий кісками, який приховував її великі м'які груди. Вона поцілувала мене у вухо, і я згадав, як вона доторкнулася до мене в церкві вуду, і з мого боку знадобилася деяка концентрація, хоча я знав, що вона грає в ігри, і вирішив, що я любитель секс-ігор, щоб сказати їй піти і зняти носовий якір. Вона справді знала достатньо, щоб зробити це.
  
  
  Хвилиною пізніше ми пливли проти течії проти течії, великі дизелі м'яко пирхали, а кільватер вузький та вершковий. Якийсь час я прислухався до двигунів і знав, що вони в гарній формі. Я ввімкнув біле ходове світло перед собою. Ліда розвалилася біля мого стільця, поки я пояснював, що таке буї каналу, як їх знайти і що вони означають. Вона вислухала, кивнула, підійшла до стільця і погладила мене по щоці своїми довгими прохолодними пальцями. Час від часу вона говорила «так, дорога», і «ні, дорога», і я запитувала себе, наскільки великим лохом вона вважала мене. Ми страшенно швидко дісталися улюбленої сцени; Мені було цікаво, що вона мала на увазі, крім цього. Якщо це не загрожує поточному бізнесу, старий Баркіс готовий!
  
  
  «Куди ми йдемо, Нік?»
  
  
  Я не зводив очей з танкера, що йде вниз за течією в порт. «Приблизно за сорок миль вгору по річці», - сказав я їй. Там є пристань, недалеко від місця під назвою Монтроуз. Їм управляє хлопець на ім'я Том Мітчелл, і ми були досить добрими друзями. Ми можемо полежати там якийсь час, і ми не матимемо жодних питань».
  
  
  "Мені це подобається", - погодилася вона. "Жодних питань не було поставлено."
  
  
  - Тобто, крім мене.
  
  
  Вона поплескала мене по щоці. "Звичайно, люба. Крім тебе.
  
  
  Я помітив буй каналу і ковзнув на правий борт. Просто перед нами міст Джорджа Вашингтона був блискучою дугою з білими рухомими стрижнями автомобільних фар, що плетали блискучий гобелен з нічого.
  
  
  Я подумав, що з таким же успіхом можу покращити тихий годинник, вичавити з подорожі все, що в моїх силах.
  
  
  - Щодо того вуду, Лідо. Наскільки це було справді? Я маю на увазі, чи справді коза збиралася.
  
  
  Вона стояла, поклавши руки мені на плечі, дихаючи мені у вухо. Я відчув запах цих дорогих парфумів і непоганий запах засохлого жіночого поту на засмаглій шкірі.
  
  
  Вона тихенько засміялася. «Так, дорогий, ця коза справді збиралася. Це звичайна частина шоу. Це один із способів зібрати гроші для нашої справи. Ти і містер Беннет, бідолаха, сіли безкоштовно, але квитки зазвичай коштують сто доларів.
  
  
  Тепер ми були під мостом і поринали у відносну темряву за ним. «Іншими словами, – сказав я, – це було чергове брудне шоу? Як поні і жінка, чи собака та жінка, чи секс утрьох чи четвірка? Що ви бачите на площі Пігаль?
  
  
  Я відчув, як вона знизала плечима. «Я вважаю, це можна було б так назвати. Але він приносить великі гроші, ми дуже ретельно перевіряємо людей і ніколи не робимо оленів, тільки змішані пари, і ми намагалися не перестаратися. Про вуду – деякі з них були достовірними. Це залежить від того, що ви маєте на увазі під справжнім». Вона знову засміялася і нахилилася, щоб покусати моє вухо. Я зрозумів, що вона не просто жартувала з мене, хоча це могло бути частиною всього цього. Вона була щиро збуджена, сексуально збуджена, і я міг це зрозуміти. Та церемонія вуду, фальшива чи ні, і вбивства, і кров, і біг, і втеча в човен темною річкою з м'яким квітневим повітрям - все це були потужні афродизіаки. Я їх сам відчував.
  
  
  Ліда знову сіла на комінгс, спостерігаючи за мною у тьмяному світлі. Вона зиркнула на мене і провела пальцем по своїх пухких губах, як і раніше.
  
  
  "Насправді існує три види вуду", - сказала вона. «Справжнє вуду, яке сторонні майже ніколи не побачать, та туристичне вуду, яке може побачити кожен – і наші.
  
  
  Що ти бачив сьогодні ввечері. Фальшивий секс-вуду».
  
  
  Вона зітхнула. «Це було добре, доки тривало. Ми заробили багато грошей на цій справі».
  
  
  Я вийняв із кишені сорочки пачку цигарок і кинув їй. Я роблю їх у Стамбулі – дуже довгі та тонкі, з латакії, перику та Вірджинії, із золотим тисненням NC на фільтрі – і це один з моїх дуже небагатьох предметів марнославства.
  
  
  "Запали нас", - сказав я їй.
  
  
  Я спостерігав, як вона вивчає золотий NC, коли вона запалює їх від запальнички на панелі приладів. Вона випустила дим через свій маленький прямий ніс і простягла мені мій. "Я вражена", - сказала вона. «Справді вражений. І з полегшенням. Я справді починаю вірити, що ти Нік Картер.
  
  
  До цього моменту ми пройшли річку Гарлем. Я витяг її трохи ближче до середини річки. А поки що річка була в нашому розпорядженні, якщо не рахувати низки барж біля берега Джерсі, що рухаються, як привиди, проти високих виступів Палісадів.
  
  
  "Тебе складно переконати", - коротко сказав я. "Але неважливо - що було в цьому напої сьогодні ввечері?"
  
  
  "Нічого особливого. Просто небагато ЛСД».
  
  
  Я кивнув головою. “Це приємно знати. Трохи ЛСД, так? Добре. Я турбувався про це – я думав, що це може бути щось потужне чи небезпечне».
  
  
  Вона сунула руку у світло від приладової дошки. Вона мала довгі, доглянуті нігті кольору крові. Вона виміряла мікроточки на нігтях великого пальця. «Саме стільки. Крихітна капуста - нікому не зашкодить. Ми виявили, що це допомагає ілюзії, робить її сексуальнішими, збуджує людей. Тож, можливо, вони повернуться знову і витратить ще кілька сотень доларів. Просто добрий бізнес, от і все.
  
  
  “Звичайно. Просто хороший бізнес».
  
  
  Вона випустила на мене дим, звузила очі, потім затиснула рота рукою і розсміялася. «Схоже, ви не схвалюєте. Що ти, Ніке Картере, якийсь мораліст?
  
  
  Вона ніби тримала мене там, і мені довелося посміхнутися. Вона зрозуміла це за виразом мого обличчя.
  
  
  «Ви вбили двох чоловіків сьогодні ввечері – чи одного напевно – і більшість людей скаже, що це робить вас убивцею. Чи ні? "
  
  
  "Це було при виконанні службових обов'язків", - сказав я. "Я акредитований агент AX, який, у свою чергу, є агентством уряду Сполучених Штатів".
  
  
  Здавалося, не було сенсу говорити їй, що я займаю чин, займаю вище становище і що я вбив більше чоловіків, ніж вона за роки. Я сумнівався, що вона колись чула про AX, більше, ніж вона чула про Ніка Картера до восьмої години вечора.
  
  
  Сміх випарувався. Вона могла змінювати настрій, як хамелеон змінює колір. Вона обхопила підборіддя однією рукою і витріщилася на мене жовтим блиском в очах.
  
  
  «Я теж у виконанні службових обов'язків. Ви мали рацію - я Чорний лебідь! Я не маю офіційного статусу, і це не має жодного значення. Рано чи пізно я відведу свій народ назад у Гаїті, і ми повернемо те, що належить нам. Я особисто влаштую так, щоб цього смердючого чорного виродка, цього тата Док Дювальє, відтрахали перед його власним палацом у Порт-о-Пренсі! Що ви думаєте про це, містере Картер?
  
  
  Я сміявся з неї. «Це буде згодом, міс Бонавентура. Не раніше. Частина моїх наказів – стежити за тим, щоб на Гаїті не було вторгнень. Абсолютно ніякої! Дядько Семюель щойно пережив дуже тяжкі часи в Домініканській Республіці, і він не збирається повторювати це на Гаїті. Дядько дуже хоче тиші та спокою на Карибах, і так воно й буде. І що ви про це думаєте, міс Бонавентура?
  
  
  Вона викинула недопалок за борт. Вона встала, поклала руки на стегна і подивилася на мене у бойовому кріслі.
  
  
  "Я швидше думала, що це все", - сказала вона м'яко, мило і розумно. «Насправді щодо цього немає нічого нового. Стів Беннетт сказав мені те саме».
  
  
  «Він був такий правий», - пробурмотіла я.
  
  
  «Як ви знаєте, Беннет був моєю зв'язковою ланкою з ЦРУ. Я не знаю, що відбувається насправді, яка внутрішня робота, чи чому ви, люди – AX? - перейшли до ЦРУ, але я знаю, що Беннет і я уклали угоду. Угода. Чи збираєтесь ви виконати цю угоду, містере Картер?
  
  
  Я ухилявся від зобов'язань. «Залежить від угоди. На що ви погодилися з Беннеттом? Я знав, бо Беннет коротко розповів мені, але я хотів почути її версію.
  
  
  Вона знову була за мною, потираючи прохолодними пальцями мою шию. «Я мав скасувати будь-яку спробу вторгнення, а не намагатися її зробити, а ЦРУ збиралося вирушити на Гаїті та викликати доктора Ромеру Вальдес. Ви знаєте, що тато Док викрав його прямо в Колумбійському університеті та тримає його п'ять років?
  
  
  Я знав. Вона розповідала про те, як Беннетт розповів це мені. І все ж таки мені довелося її зупинити. Я не міг брати на себе жодних твердих зобов'язань, поки не поговорив із Хоуком. І Хоуку, звичайно ж, треба було отримати дозвіл від Людини.
  
  
  Тим не менш, я хотів зробити її щасливою і не дати їй зайнятися якоюсь мавпою справою, поки я розбираюся з цим. Ці йолопи багато чого нагнули, коли почали стріляти.
  
  
  Я сказав: Я сказав: «Думаю, ми виконаємо цю угоду, міс Бонавентура.
  
  
  Я говорю подумайте, тому що зараз я не можу дати вам абсолютної обіцянки, але є великі шанси, що ми спробуємо витягнути для вас цього доктора Вальдеса. Але вам потрібно запастись терпінням. Подібна угода вимагає часу, інакше ми просто підірвемо собі голову, як багато ваших друзів. Ви хоч уявляєте, скільки спроб вторгнень на Гаїті було зроблено за останні десять років? »
  
  
  Я сам не знав точної кількості, але їх було багато. Усі невдачі. Папа Док був досить твердим на своїй території.
  
  
  Вона масажувала мені шию. "Працівники", - сказала вона. «Дурні, труси і недоумки. Кретини! З моїм вторгненням усе було б інакше”.
  
  
  Мені сподобалося її використання умовного способу. Може, вона таки збиралася зіграти по-моєму.
  
  
  Я сказав: «То поки залишимо це так, га? Будь хорошою дівчинкою, наберися терпіння і залиши все мені. Я подивлюся, що можна вирішити і зроблю це швидко. Як сьогодні ввечері. Але тримай ніс у чистоті, люба. Жодних хитрощів і обвалів. Ви спробуєте щось зі мною, і я кину вас у в'язницю, і цей човен, і вантаж конфіскують так швидко, що ви не дізнаєтесь, що вас вразило. Домовилися?"
  
  
  Вона тицьнулася мені у вухо. Вона засунула язик мені у вухо і трохи прикусила його. "Угода", - прошепотіла вона. «Сказати вам всю правду, містере Картер, зараз мене не дуже цікавить вторгнення на Гаїті чи навіть доктор Вальдес. Пізніше я приїду знов, але я ніколи не змішую приємне з корисним, та це працює у обох напрямках. Зараз мене зачаровує принцип насолоди. Ваше задоволення та моє задоволення. Наше насолоду. Я вважаю, що якнайшвидше ми повинні принести один одному максимум задоволення - стільки, скільки кожен може винести. Що ви скажете на це, містере Картер?
  
  
  Вогні яхт-клубу Кротона ковзнули праворуч. До пристані Тома Мітчелла було недалеко. Я відкинув голову, щоб подивитися на неї. Наші обличчя були дуже близькі. На мить у мене виникло враження красивої африканської маски, що висить у повітрі: темне волосся, гладко блискуче назад, від високого блідого коричневого чола; очі широко розставлені, довгі і темно-коричневі, з жовтими шпильковими колесами, що кружляють у них: ніс прямий і тендітний, а рот трохи широкий, пухкий і волого-червоний з зубами, блискучими, як фарфорові дзеркала. Вона рушила, щоб притулитися до мене своїми великими ніжними грудьми.
  
  
  "Ну, містере Картер?"
  
  
  Я кивнув їй. "Угода", - сказав я. «У певних межах пан Картер – незрівнянний голослівник».
  
  
  Вона насмішкувато спохмурніла. "Без обмежень! Я не люблю обмежень. Я все роблю для тебе, а ти все для мене. По руках?"
  
  
  Ми обидва засміялися – це спонтанний вибух, який у квітневій темряві здавався диким. Я притулився обличчям до її грудей. «Зроби, Лідо! Я тільки сподіваюся, що ти впораєшся. Я можу грати досить брутально, коли почну.
  
  
  Вона нахилилася, щоб поцілувати мене. Її рот був гарячим і вологим, вона на мить засунула язик мені в рот, а потім прибрала його.
  
  
  "Я теж", - сказала вона мені. «Тож я граю грубо, здоров'я. А тепер я збираюся змішати ще мартіні. Добре?"
  
  
  "Добре."
  
  
  Вона пішла, і я замислився. Я думав, що секс був щирим - вона була пристрасною дівчиною, вона була збуджена, і їй потрібно було щось із цим робити, - але ніколи не можна бути впевненим на сто відсотків. Жінки народжуються, вміючи смоктати чоловіків, і Ліда Бонавентура була винятком. У будь-якому випадку це не мало значення – якби у неї був справжній футляр із шортами, вона була б такою ж хитрою та небезпечною, коли я її охолодив. Можливо, навіть більше, тому що секс на якийсь час зникне, і вона зможе зосередитися на шахрайстві.
  
  
  Що саме, я не знав, але вона, напевно, щось придумає. Прямо зараз я потребував мене. Вона боялася тонтон-макута – більше, ніж показувала – і в той момент я був її найкращим шансом на виживання. Перестрілка в церкві вуду була досить переконливою. Це страшенно переконало мене, і мене не так легко налякати.
  
  
  Інша річ, що я знав її секрет - я сидів прямо посеред човна і незаконної зброї вартістю близько мільйона доларів - я ще не почав досліджувати цей кут, але я знав, що вони там є - і я був єдиним страхуванням, яке він міг отримати. Загалом, подумав я, якийсь час я зможу їй довіряти. Як у наступні кілька годин.
  
  
  Вона повернулася з напоями, ми цокнулися і випили. "Морська відьма" обігнула мис, і я побачив попереду тьмяне світло пристані для яхт Монтроуза. Жовті вогні доку показували пару маленьких крейсерів з каютами та нишпоренням, нічого більше. Для справжньої торгівлі було ще зарано.
  
  
  Я допив і поставив склянку на палубу. «Для протоколу, Лідо, кому належить цей човен? А що щодо паперів? "
  
  
  Вона запалювала для нас цигарки. «Там усе гаразд. Вона зареєстрована на Дональда Кемпбелла, який живе у Стемфорді та працює на фондовій біржі. Його, звісно, не існує».
  
  
  «А де папери про всяк випадок?»
  
  
  «У ящику у каюті. Ви хочете їх? »
  
  
  Я похитав головою. Ні. Не сьогодні ввечері, але, можливо, пізніше. Я знаю хлопця, якому належить ця пристань. Тут у нас не буде проблем».
  
  
  Вона засунула мені в рот сигарету. Вона провела пальцями на моє підборіддя і відчула легку щетину.
  
  
  «Не голись, - сказала вона мені. "Мені подобається, коли у чоловіків іноді буває невелика борода".
  
  
  Я сказав, що гоління не спадало мені на думку.
  
  
  «Будь ласка, робіть все, що вам потрібно, і покінчіть із цим», - сказала вона. Вона поплескала мене по щоці. «І скоріше повертайся. Ліда стає трохи нетерплячою.
  
  
  Нас стало двоє.
  Розділ 4
  
  
  
  
  Я привів «Морську відьму» до плавучої пристані, і Ліда кинула мотузку хлопцю, який вийшов, щоб привітати нас. Він був худорлявою дитиною з важкою формою прищів та досить короткою стрижкою. Я заглушив двигуни і пішов уперед, щоб узяти трос. Коли крейсер був добре прив'язаний, я сказав Ліді залишатися на борту і триматися подалі від очей.
  
  
  «Не зловживайте випивкою, – додав я. "У нас попереду довга ніч".
  
  
  «Так, капітане, дорогий».
  
  
  Хлопчик дивився і, мабуть, мав неприємні думки, тому я взяв його за руку, і ми перетнули трап до головного пірсу, і я запитав: "Том Мітчелл тут?"
  
  
  "Так сер. В офісі. Зазвичай його немає тут у цей час, але сьогодні він затримався допізна. Податки або щось таке.
  
  
  Я знав Тома Мітчелла, коли він служив морським охоронцем у консульстві Гонконгу. Він був старим сержантом-артилеристом, перекладеним на дипломатичну службу, і ми розділили кілька сварок і надали один одному послугу. Я отримав від нього один лист з того часу, як він відмовився від участі і вклав свої заощадження в пристань для яхт.
  
  
  Дитина все ще була зі мною. Я вказав на маленьку цегляну будівлю прямо попереду. «Це офіс?»
  
  
  "Так сер."
  
  
  "Завдяки. Я знаю, що ми з Томом більше не потребуватимемо тебе. Невеликий приватний бізнес. Я дав йому п'ятидоларову купюру. «Це за твої проблеми. Доброї ночі."
  
  
  "На добраніч, сер. Якщо є ще щось, я ...
  
  
  Ні. Доброї ночі."
  
  
  Двері були прочинені. Том Мітчелл сидів за своїм столом спиною до мене. Він почав лисіти, на шиї з'явилися товсті опуклості. Він працював над податковою формою кульковою ручкою і не виглядав щасливим.
  
  
  Я постукав у двері і почав чекати. Том обернувся на стільці й дивився на мене.
  
  
  "Ісус Христос!"
  
  
  «Ні, – сказав я. «Ви мені лестите, але ні. Ніколас Хантінг Картер у плоті приїхав витратити трохи грошей у цій убогій гавані. І попроси про позику».
  
  
  «Я буду сучиним сином!» Том виліз із крісла, кинувся на мене, схопив мою руку і спробував її відірвати. Він товстішав, але, як і раніше, залишався сильним. Його непоказне ірландське обличчя висвітлилося, як маяк, коли він підвів мене до стільця, відкрив ящик і вийняв пляшку Old Pile Driver. Він зайшов у вбиральню і повернувся із двома брудними склянками. То був Мітчелл, якого я пам'ятав. Жодних розмов, поки не почалося пияцтво.
  
  
  Він налив мою склянку наполовину, і я здригнувся, взяв трохи і сказав: «Радий тебе бачити, Том. І я рада, що ви раді бачити мене, але давайте прямо скажемо: це не буде випивкою. Я працюю. Мені потрібна невелика допомога, здебільшого негативна, ніби мене тут немає, а ти мене ніколи не бачив і чи зможеш ти впоратися з цією дитиною? Він мене також ніколи не бачив».
  
  
  «Уейн? Звісно. Повертайся відразу ж.
  
  
  Я закурив сигарету і зробив ще ковток дешевої випивки. Я чув, як Том розмовляє з хлопцем десь у доках. Том не знав, що я топір, але він знав, що я виконувала дуже особливу роботу. Я не розмовляла, і він не питав, і ми обидва цього хотіли. Я подумав, що він думав, що я ЦРУ і на цьому не зупинився.
  
  
  Він повернувся до офісу і зачинив за собою двері. "Тепер все у порядку. Уейн мовчить – йому подобається ця робота, і вона йому потрібна, і він не хоче, щоб йому зламали шию. Господи Ісусе, Нік, але я радий тебе бачити.
  
  
  Я посміхнувся йому. "Добре. Тепер виріжте це. У нас буде зустріч в інший раз, коли ми зможемо розпустити волосся і зав'язати його. А тепер – хто належить до тих інших ремесел? "
  
  
  Том опустився на стілець і підняв свою склянку. "Місцеві. Я знаю їх. Тут нема про що турбуватися, Нік. Ял належить страховику, а крейсери, ну, як я вже сказав, місцеві жителі. Він витріщився на мене через скло. «Тобі потрібна якась фізична допомога, Нік? » Він здавався задумливим.
  
  
  Я похитав головою. Ні. Тобі слід було залишитися в корпусі, навіднику, якщо тобі потрібна фізична частина.
  
  
  "Я знаю. Але я постарів, Нік. Чортовскі старий.
  
  
  Я витратив десяту частку секунди на те, щоб пошкодувати старого бойового коня, потім узяв трубку на його столі.
  
  
  "Все, що я хочу від тебе, - це обачність", - сказав я йому. «Тиша. Забудь, що я був тут. І тримайте всіх подалі від цього 57-футового катера, поки я тут. Не можу сказати, як довго це буде”.
  
  
  Том Мітчелл кивнув головою. Він поліз в інший ящик і дістав пістолет Colt .45 з автоматичним підзаводом зразка 1911 року, настільки старий, що на стовбурі стерлося вороніння, і він сяяв на світлі як срібло.
  
  
  Я набрав Оператора. Том сказав: Ви хочете, щоб я пішов? Я можу трохи прогулятися, щоби переконатися, що Вейн все ще не стирчить».
  
  
  То була хороша ідея. Я неодноразово довіряв Тому Мітчеллу своє життя, але це була не його справа, і тримати секрети в секреті - звичайна справа, СОП.
  
  
  Я кивнув йому. "Ви робите це. Побачимося за кілька хвилин.
  
  
  Дівчина звела мене до офісу AX у Вашингтоні. Я зв'язався з нічним черговим, представився, і після перевірки коду нічна людина сказала мені, що Хоук летить до Нью-Йорка, щоб побачити мене.
  
  
  «Він пішов близько дев'ятої, сер. Він має бути зараз там. Він залишив слово, що якщо ви подзвоните сюди, він буде у вас».
  
  
  Я подякував йому і повісив слухавку. Старий у моєму пентхаусі? Чи всю дорогу з Вашингтона, щоб побачити свого хлопчика номер один? Мабуть, все пекло!
  
  
  Мій посилальний Пок відповів на дзвінок у пентхаусі. Дізнавшись мій голос, він сказав: "Старий джентльмен тут, щоб побачити вас, міс Нік".
  
  
  Мені це сподобалось. Я сподівався, що Хоук мене підслуховує. Стародавній джентльмен!
  
  
  "Добре", - сказав я Поки. - Одягай поважного джентльмена, Пок.
  
  
  "Та сер. Зараз тут.
  
  
  Яструб напав, як тигр із болем у горлі: «N3? Добре – пам'ятайте, що немає скремблера. Це проста розмова. Clearcode. Зрозумів?
  
  
  Я сказав, що одержав. Іноді яструб може дратувати. Він думає, що все, але він ще у дитячому садку.
  
  
  "Є багато Аїда з приводу SB", - сказав Хоук. «Примари прикриваються, а ми ще не спливли. Що сталося і де мішура у крекері? »
  
  
  Пекло було підняте через вбивство Стіва Беннета, і AX не був пов'язаний з цим, а де була дівчина?
  
  
  «Я отримав приз, – сказав я йому. «Іграшковий лебідь. Справа SB була прямою підбурюванням - татові хлопчики намагалися змусити його пишатися. Сюрпризу досягнуто. Я спіймав двох, і мені здалося, що треба бігати треком.
  
  
  У мене була дівчина, і я біг як злодій.
  
  
  Я чув полегшення в його голосі, коли він сказав: Ви отримали приз?
  
  
  "Так. І канонерський човен».
  
  
  "Хммммм - безпечно?"
  
  
  «Поки що безпечно. Але tempus fugit, та все змінюється. Щось із штаб-квартири для мене? "
  
  
  Я просив замовлень.
  
  
  Я отримав їх. За п'ятнадцять хвилин я їх одержав. У бункер потрапило багато інформації, з комп'ютерів вискочило багато карток, відколи я востаннє розмовляв з Хоуком. Я слухав із відчуттям, яке зазвичай називають відчуттям опускання кишечника.
  
  
  Нарешті він дозволив мені щось сказати.
  
  
  "Тільки я?" Я запитав. «Наодинці на самоті? Можливо, угода надто велика, Х. Може, я не можу її розмахувати.
  
  
  "Тобі треба розмахувати їм", - сказав Хоук. «Більш нікого немає. Привиди мертві у темі, і ми теж зараз. Ти маєш робити це поодинці».
  
  
  ЦРУ на Гаїті було добре продубльовано – я вже знав про це – і на острові не було людей із сокири, які б могли мені допомогти. Цього я не знав. Нік Картер. Одноосібна сила вторгнення.
  
  
  «Це може бути складно, – сказав я. «Приз – заточування сокири. Власні уявлення про поточне питання. Ненадійно».
  
  
  "Зрозуміло", - сказав старий. "Впоратися."
  
  
  Звісно. Просто так. Впоратися.
  
  
  Я зітхнув і погодився. Потім, оскільки мені потрібно було знати, і я мав почути це від Хоука, я запитав: Ultimate on V?
  
  
  Остаточне рішення щодо доктора Ромера Вальдеса, яблука розбрату, хлопця, який створював усі проблеми. Персонаж, якого я мав привезти з Гаїті.
  
  
  Хоук прочистив горло. «Фінал – це вбити чи вилікувати. Очищено білими».
  
  
  Якщо я не зможу витягти Вальдеса, я мушу вбити його. Рішення, прийняте Людиною.
  
  
  "Темпус робить фугіт", - сказав Хоук. Без відходів. Я зроблю все, що в моїх силах, на комп'ютерній графіці. Зробіть перший вихід на берег KW і візьміть нові запаси, якщо такі є. Добре?"
  
  
  Отримайте це прямо зараз. Хоук залагодить це з береговою охороною, а я мав перевірити у Кі-Уесті нові замовлення. Якщо є.
  
  
  «Добре, – сказав я. Я звучав як людина, яка збирається на свою кару. "У мене тут ваучер", - додав я. "Почитай це, га?"
  
  
  "Підпишіть його правильно, і він буде відзначений", - сказав Хоук. Сухий. Фактично. Як бухгалтер, який потребує доказів шахрайства.
  
  
  "До побачення", - сказав Хоук. «Збери джигу по ходу справи. Нема плану. Нема допомоги. Хай щастить. Доброї ночі."
  
  
  «На добраніч», - сказав я мертвому телефону. "І дякую ні за що".
  
  
  Збирайте пазл у міру того, як я йшов. Навмання і Богом, і грай навпомацки і на слух. Потрапити в Гаїті і вивести Вальдеса - чи вбити його. Слідкуйте за Лідою Бонавентури. Прослідкуйте, щоб вона не організовувала вторгнення. Дивіться, щоб ніхто не влаштував вторгнення. Залишитися в живих. Залишіть Ліду Бонавентура в живих, бо, якби я міг витягнути наші дупи цілим і неушкодженим, і Хок, і ЦРУ хотіли провести з цією жінкою довгі розмови.
  
  
  Іноді я запитую, чи не гостра моя голова. Повинні бути простіші способи заробити на життя, ніж бути старшим майстром убивств!
  
  
  Я закурив сигарету, випив поганої випивки Тома Мітчелла, видав легкий стогін і глянув на обличчя. Схоже, старий Картер збирався перетнути бурхливу магістраль, збирався зробити це у відкритому морі. Підняти якорі.
  
  
  Я висунув голову за двері і тихенько свиснув. Том вийшов із темряви, заправивши пістолет 45 калібру за пояс під складкою тканини. Він обдарував мене тупою ірландською усмішкою.
  
  
  «Бізнес завершено?»
  
  
  - Ага, - кисло сказав я. «Справу завершено, і, можливо, я теж».
  
  
  Він спостерігав за мною. "Погано, Нік?"
  
  
  Я кивнув головою. «Досить погано, але тобі нема про що турбуватися. Дайте мені якийсь папір, форму, все, що у вас є. Я оформлю купон.
  
  
  Він похитав головою. «Не треба цього робити, Нік. Дідька лисого! Ми друзі, друзі.
  
  
  Я відчував себе дратівливим. "Припини це лайно", - гаркнув я на нього. "Це тільки гроші платників податків, і ви збираєтеся їх заробити". Потім я посміхнувся та кивнув на податкову форму, яку він заповнював. "У будь-якому випадку ви дійсно платите за це - я повертаю вам тільки ваші власні гроші".
  
  
  Том вийняв болт зі свого черепа, витер свій великий рот, посміхнувся у відповідь і сказав: "Ну, якщо вже ти так висловився".
  
  
  Він дав мені одну зі своїх форм для виставлення рахунків, і я подряпав на ній: «За надані послуги». 2000,00 доларів США. Я підписав його NC і помістив у C спеціальну завитушку, щоб Хоук знав, що він справжній.
  
  
  Я простяг йому газету. «Для цього ти збираєшся не спати всю ніч і трохи патрулювати. Якщо хтось спробує наблизитися до крейсера сушею або морем, ви зробите пару пострілів, щоб попередити мене. Просто попередьте мене, розумієте? Не стріляйте в нікого і не запихайте собі дупу через те, що вас не стосується. Ти зрозумів?"
  
  
  Том усміхнувся й кивнув головою. Я зрозумів. Я також хотів би мати те, що в тебе є на цьому крейсері.
  
  
  Я дивився на нього. Він комічно закотив очі та сказав. «Я вийшов до кінця стикування. Вона співала. Я її не бачив, але голос непоганий. Схоже, вона співала французькою?
  
  
  Я поплескав його по руці. «Згадай, що трапилося з цікавим котом, старий друже. Ви просто робите свою роботу та заробляєте ці дві штуки. Ніхто не підходить до крейсера. Я можу залишитися тут завтра, я не можу, але якщо я зроблю те саме. Жодних шпигунів. Тільки при денному світлі не робіть цього із сокирою для м'яса або рушницею. Придумайте щось. Допустимо, у нас на борту чума.
  
  
  Він налив ще одну порцію старого поп-черепа. Я відмовився. "У мене попереду важка ніч".
  
  
  "Тримаю парі".
  
  
  «Як би там не було, ви одружений чоловік. Хіба ти не сказав мені в тому листі, що одружився?
  
  
  "Та вже. Я одружився." Він здавався похмурим. «Її звуть Міртл, і вона зараз важить близько 300 фунтів».
  
  
  "Так тобі й треба", - сказав я йому. «Тобі слід стояти в морській піхоті».
  
  
  "Та вже. Мені слід мати. Але я ж сказав тобі, Нік - я став занадто старий.
  
  
  Я потис йому руку. «Дякую за все, Томе. Я можу побачити тебе знову, а може, ні. Я не знаю, коли вийду. Але дякую. І сьогодні я залежатиму від тебе.
  
  
  Він віддав мені половину салюту. «Без поту, Нік. Не турбуватися."
  
  
  Я залишила його дивитися мені слідом. Він усе ще мав задумливий вигляд.
  
  
  У «Морській відьмі» було темно, якщо не брати до уваги тьмяного світла в каюті власника. У неї м'яко працював програвач, що мене не здивувало; вона грала в болеро Равеля, що трохи грало. Але коли я перекинув його через перила і пішов до світла і музики, я вирішив, що вона знає, про що йдеться - початкова назва Болеро була Danse Lascive, поки ханжі не змусили його змінити його.
  
  
  Я тихенько пройшов через рубку, спустився трапом і зупинився в дверях, дивлячись на неї. Ця дівчинка була чимось подібним до шоумена, і вона вміла використовувати кольори.
  
  
  Вона розтяглася на дивані, в руці у неї була склянка, у пальцях диміла синя сигарета. На ній були довгі білі панчохи та білий пояс для панчіх, і все. Її великі груди, м'які в спокої, лежали рівно і ніжно вздовж грудної клітки. Її голова лежала на підлокітнику дивана, вигинаючись назад, показуючи все це довге горло Модільяні. Її очі були заплющені, але вона знала, що я був там.
  
  
  Не розплющуючи очей, вона сказала: «Ти був давно».
  
  
  "Достатньо часу, щоб усе залагодити", - сказав я їй. - Думаю, поки що у нас все гаразд. У будь-якому разі сьогодні ввечері ніхто нас не потурбує. І ми тут ненадовго».
  
  
  Вона помахала сигаретою в повітрі, як паличкою, що димиться. “Це добре. Це приємно знати. Тепер не будемо про це більше говорити. Ми в безпеці. Забудь це. Випий чи два, зніми одяг та йди до мене».
  
  
  Я зняв кепку зі стільця, підійшов до маленького бару і випив скотч прямо. Це прозвучало як наказ, і я не проти підкорятися. Я погодився з нею, що це безпечно принаймні на кілька годин. Я кинув її маленький стрілець у Гудзон. Не те щоб це мало значення. Зараз Ліда думала тільки про одне. Коли я полегшив її біль – настав час знову подивитися на неї.
  
  
  Я потягував віскі, роздягаючись. Я вивчав її. Білий на коричневому - приємна та захоплююча кольорова гама.
  
  
  "Дуже мило", - сказав я їй. «Білий пояс для панчохи та панчохи на темній шкірі. Це ще й прийом шлюхи. Я гадаю, ви це знаєте?
  
  
  Вона знову заплющила очі. Вона посміхнулася, вигнула шию і сказала: Я знаю це. Капітан дорогий. Гадаю, я трохи повія. Хіба не всі жінки? "
  
  
  "Б'є мене", - сказав я. «Я не так багато знаю про жінок».
  
  
  Тепер вона дивилася на мене. Я був голий і був готовий.
  
  
  Ліда мить дивилася на мене, потім випустила довгий подих і поставила склянку. Вона задушила цигарку. "Я знала це", - сказала вона. «Якось я знав це - що ти так виглядатимеш без одягу. Іди сюди, Нік. Боже ради, іди сюди! »
  
  
  Я підійшов до дивана і став поряд із нею.
  
  
  Вона потяглася до мене і трохи погладила мене кінчиками пальців, а потім поцілувала мене і притягла до себе. Наші роти зустрілися, і її язик був гарячим, грубим і вологим, коли вона обмацувала мій рот, згиналася і корчилася піді мною.
  
  
  Вона була балакуном. «О, любий, – сказала вона. «О, капітане Нік, дорогий. О, любий, любий, боже мій, любий. Ахххх - охххх - дорога, дорога, дорога, дорога...
  
  
  Але вона не дозволила мені увійти до неї. Не так. Якийсь час справи йшли досить важко, бо до цього часу я був схожим на довгого цнотливого бика, який помічає корову. Секс узяв гору, і те небагато, що в мене мало бути, було швидко витіснено принципом насолоди. Під час цих нападів я зазвичай тримаю невелику холодну частину свого мозку напоготові, але сьогодні ввечері я не думав, що це мені потрібно. Я сказав, до біса, дозволь їй запалити мою ракету і приготувався злетіти.
  
  
  Ліда замовкла і почала кусатися. Вона витягла з мене кілька добрих шматків, а я нічого не відчув. Я опинився між її ніг коліном і спробував поділити їх, але вона все ще не відчувала цього. Вона відчайдушно корчилась, вигинаючись і вигинаючись, і раптово вивернулася з-під мене і перекотилася на мене.
  
  
  "Я на висоті", - простогнала вона. «Я зараз на висоті. Я чоловік, любий, я чоловік! "
  
  
  Док Фрейд міг би це пояснити. Мені було наплювати на мене зараз.
  
  
  Вона схопила мене та поставила там, де хотіла. Її груди стали твердими, а соски були довжиною півдюйма. Незабаром - задовго до того, як я був готовий - вона почала верещати. Гучні, довгі й тремтячі крики, і якщо Том Мітчелл слухав, він, мабуть, подумав, що я її катую. Думаю, у якомусь сенсі був.
  
  
  Ліда видала останній крик і звалилася на мене, її грудях, як таюча коричнева олія на моєму обличчі. До цього моменту я був безперечно любителем демонів і перевернув її - її очі дивилися, і вона була лише наполовину у свідомості - і я не звертав уваги на її хникання, і я взяв її міцно і надовго. Потім нарешті я почув чийсь стогін здалеку, і мені здалося кумедним, що це міг бути я. Я дозволив своїй вазі обрушитися на неї, і вона обхопила мою голову руками, на м'яких подушках своїх грудей, і співала щось, що взагалі не мало сенсу. Все, що я хотів робити, це плавати – плавати та спати.
  
  
  Я так і думав. За десять хвилин вона знову повернулася до мене. Здавалося, тепер ми перейдемо до справ вечора. Вона не жартувала, що все роблять усі з усіма. І я мав на руках технік. Я був поряд, Бог знає, але ця дівчина знала трюки, про які я ніколи не чув.
  
  
  За кілька годин я прокинувся на підлозі біля дивана. Мій ніс уткнувся в килимове покриття - відсутність перспективи трохи спотворювала малюнок троянд - і я почував себе так, ніби мене опрацювали співробітники КДБ в одному з кремлівських в'язниць. Мої губи були опухлими і болючими, зсередини садна, і я весь був покритий безліччю маленьких укусів. Точно так, ніби мене клював розлючений лебідь. Це було досить гарне порівняння.
  
  
  Вона спала на дивані на боці, згорнувшись клубочком, закинувши одну руку на обличчя. З хвилину я прислухався до її подиху, потім зібрався з силами, підвівся, одягнув шорти і кашкет - чому кашкет не знаю, - знайшов ліхтарик і пішов шукати.
  
  
  Я почав із лука і повернувся назад. "Морська відьма" була завантажена. Блін, вона була заряджена! Вона була позбавлена всіх пристроїв, які були абсолютно необхідні для звільнення місця для вантажу. А який вантаж! Я був вражений. Той, хто її завантажив, теж виконав свою роботу професійно, тому що вона була ідеально збалансована без кренів, а вантаж закріплений так, що він не міг зрушити з місця.
  
  
  Я не поспішав. Ліда спала кілька годин, і в будь-якому випадку це не мало значення - вона чекала, що я рано чи пізно знайду це. Я зробив приблизний уявний підрахунок:
  
  
  9 безвідкатних знарядь, 57 мм.
  
  
  Гвинтівкові та ручні гранати, по 15 ящиків, димові та осколкові.
  
  
  Кулемети, їх близько п'ятдесяти, від старого чиказького барабанного журналу Thompsons до сучасної американської, японської та шведської зброї.
  
  
  20 мінометів з приблизно 7000 патронами.
  
  
  200 хв. Міни! Деякі з них були протитанковими, деякі – старі шумингові міни, дебалери, які вибухнули та розірвалися вам у промежині.
  
  
  П'ять старих кулеметів Browning, важких, із водяним охолодженням. Відтінки Першої світової війни.
  
  
  Реактивні гранати.
  
  
  14 ящиків, повних стрілецької зброї, від кольтів 45 калібру до японських та італійських до одного старовинного револьвера Webley Naval, якому потрібні колеса для його транспортування.
  
  
  Близько тисячі гвинтівок усіх марок та вінтажів: Маузери, Міс, Крагс, Спрінгфілдс, Енфілдс, АК, М16, кілька і навіть старий італійський мартіні. Крем'яний замок мене не здивував би, або jebel.
  
  
  Патрони для всього перерахованого вище. Патронів багато. Я вгадав майже мільйон набоїв. Тут аматор показав, бо боєприпаси були перемішані в усіх напрямках, і було б дуже складно розплутати їх і підігнати боєприпаси до зброї.
  
  
  Радіообладнання - якесь сучасне, якесь старе, передавачі тощо.
  
  
  прийомопередавачі та пара сучасних приймачів.
  
  
  Рації, Друга світова війна.
  
  
  Медикаментів удосталь.
  
  
  Польові телефони та барабани з дротом, DR4 часів Другої світової війни. Акумулятори, інструменти, один невеликий генератор демонтовані.
  
  
  Уніформа – стара армійська зайва з кашкетами, зелена.
  
  
  Відзнака - свіжовідштампований з блискучої латуні, обруч із вставкою у вигляді чорного лебедя. Зірки, грати, орли та листя армії США. Я міг просто уявити Ліду із чотирма зірками. Це було забагато, тож я сів і закурив. Їх було ціле діло. А також раціони та трохи витриманої австралійської яловичини.
  
  
  Я курив і думав. Навіть така упакована, як вона була, Морська Відьма могла забрати п'ятнадцять-двадцять чоловік. Це була невелика сила для вторгнення в Гаїті, хоча було випробувано менше, а це означало, що вона сподівалася підняти свої сили після висадки. Хотів, бо вона страшенно впевнена, що зараз вторгатися не збирається. Якщо це не було над моїм трупом. Мені ця думка не дуже сподобалася. Я викинув сигарету з ілюмінатора і повернувся до каюти, де були зосереджені всі життєві зручності.
  
  
  Ліда все ще спала. Я накинув на неї легку ковдру і прийняв душ у розкішній ванній кімнаті, обробленій плиткою. Приймаючи душ, я подумав, посміхнувся і засміявся. У цьому була й кумедна сторона - Морська Відьма, як і будь-яке нешкідливе судно для багатих людей, невинно стояла на якорі в басейні 79-ї вулиці. Прямо серед тисяч копів, ФБР та ЦРУ і, як я тепер знав, невідомої кількості головорізів Папа Дока. Тонтон-Макут. При собі достатньо порошку, щоб висадити в повітря половину Манхеттена з води. Не дивно, що вона так потіла, витягаючи звідти крейсер.
  
  
  Я витерлася рушником, продовжуючи сміятися. Потім я перестав сміятися. Я застряг із усім цим обладнанням. Не було ні способу, ні часу його розвантажити! Мені просто треба взяти його з собою та сподіватися, що я зможу вберегти її гарячі рученята від нього. Було наказано не дозволяти їй використовувати його на Папа Доку.
  
  
  Я теж не хотів, щоб вона використала його на мені.
   Розділ 5
  
  
  
  
  Я повернувся до каюти, щоб одягнутися. Ліда все ще спала. Просто щоб переконатися, що я направив промінь ліхтарика на її обличчя на кілька хвилин, спостерігав її очі і прислухався до її дихання. Вона не вдавала.
  
  
  Одяг був незначною проблемою. Мій костюм на Севіл-Роу був уже зіпсований - я мав намір віднести його на рахунок витрат, якщо виберуся з цього безладу, - але костюм не мав значення. Мало значення те, що у квітні на морі буде холодно, а моя тонка сорочка – вже безладно – і піджак тут не годяться. Мені потрібен був робочий одяг.
  
  
  Я помітив кілька светрів OD, армійські надлишки, упаковані разом з формою, і вже збирався піти та одягнутися, коли помітив велику вбудовану шафу біля дверей ванної. З цікавості і просто для того, щоб перевірити це, я глянув.
  
  
  Шафа була забита її одягом. Костюми, сукні, штани тощо. буд. Акуратно розкладено на вішалках. Тоді мені спало на думку, що Ліда, мабуть, якийсь час жила на борту крейсера. Щось на кшталт плавучої квартири, і їй пощастило – чи Тонтон Макуте це обдурили, – бо вони явно не помітили Морську Відьму як її укриття.
  
  
  На підлозі у шафі лежала дюжина пар взуття. За ними, біля стіни, стояла пара блискучих чорних капелюшних коробок. Коли я побачив їх, щось загуло у мене в голові - я вважаю, давня звичка і досвід - і в мене виникло відчуття, що якимось чином було не так. Ліда не була з тих дівчат, які носять капелюхи.
  
  
  Я витяг капелюшкові коробки на світло і відчинив їх.
  
  
  Вона повільно кивнула головою. «Я сказав тобі це вчора увечері. Я маю тобі довіряти. Я не маю жодного вибору."
  
  
  Я кивнув у відповідь. «Ти так має рацію, Лідо. По різному. На даний момент я - єдиний ваш захист від тонтон-макуту. І якщо я хочу обдурити вас, все, що мені потрібно зробити, це віднести цей плавучий арсенал до батареї і перетворити вас на митницю та берегову охорону. Тобі буде не менше п'яти років, і люди Папа Дока чекатимуть на тебе, коли ти вийдеш. Вони не забувають.
  
  
  Вона придушила позіхання. - Гадаю, ви облетіли весь човен. Ви все знайшли? »
  
  
  Я посміхнувся їй. "Ти знав, що я буду".
  
  
  "Так. Я знав би. Так що ти збираєшся з цим робити?"
  
  
  Я думав про це. Я ще не прийшов до рішення, але сказав: "Єдине, що я можу зробити, це викинути все це обладнання за борт, як тільки ми вийдемо в море".
  
  
  Її очі знову звузилися, але вона зробила лише легкий жест роздратування і сказала: Усі ці гроші, Нік! Ми так багато працювали, так довго збирали, йшли на такі жахливі жертви, щоб отримати це. Я хотів би врятувати все, що можу».
  
  
  "Подивимось", - сказав я їй. "Не обіцяю. І не намагайся мене обдурити, Лідо. HIUS зібрав ці гроші для викупу доктора Ромери Вальдеса, а не для покупки зброї, щоб ви могли переслідувати Папа Док. У певному сенсі ви розтратили ці гроші і направили їх на власні цілі. Це ще один реп проти вас, якщо ми колись захочемо його використати.
  
  
  Цього ранку вона прикрила ковдрою її груди, м'які і розслаблені. Я згадав, як вони підходили твердо і твердо, коли вона була схвильована. Її посмішка була глузливою.
  
  
  "Ви ніколи не зможете змусити його приклеїтися", - сказала вона. «Я Чорний лебідь, пам'ятай! Мої власні люди ніколи не переслідуватимуть мене. І в будь-якому випадку цей виродок Дювальє ніколи не збирається викуповувати лікаря Вальдеса. Ніколи! Він дражнив нас лише останні два роки. Насміхається з нас і намагається підтримувати контакт, щоб його привиди могли знайти нас і знищити нас одного за іншим. Усе це знаю давно. Тож є кілька інших. Це було моє, наше рішення витратити гроші на цей човен та зброю, піти туди, вбити тата та захопити уряд».
  
  
  Я також так думав. Маленьке тверде ядро, меншість у HIUS, очолюване цією дівчиною, придумало шалену ідею вторгнення на Гаїті. Я сумнівався, що рядові члени HIUS знали щось про плани. Все, що вони внесли, – це гроші – гроші, які Ліда Бонавентура використала по-своєму.
  
  
  Я підвівся з стільця. "Добре бувай. У нас буде багато часу поговорити дорогою до Гаїті. Чому б тобі не прийняти душ, не одягнутися та не приготувати нам сніданок? Я хочу пливти вниз за течією за годину».
  
  
  Вона відкинула ковдру і вискочила з ліжка, її великі груди тремтіли. На ній все ще були білі панчохи та пояс із підв'язками. Вона підійшла до мене, скуйовдила мені волосся і, сміючись, поцілувала в щоку.
  
  
  Ти дійсно збираєшся це зробити, Нік? Ви збираєтесь за лікарем Вальдесом?
  
  
  "Ми йдемо за доктором Вальдесом", - сказав я. "Ми збираємося спробувати вивести його". Нема рації говорити їй, що, якщо я не зможу витягти Вальдеса, мені доведеться його вбити.
  
  
  Я пильно глянув на неї. «AX намагатиметься стримати обіцянку, дану вам ЦРУ. Я намагатимусь щосили. Але зрозумійте одну річ - за перших ознак вашого мавпячого бізнесу вся угода зірветься. Ти зрозумів?"
  
  
  Ліда нахилилася, щоб трохи поцілувати мене. «Не буде, – пообіцяла вона, – жодних мавпячих справ. Я довіряю тобі, і ти довіряєш мені».
  
  
  Вона трохи вдарила мене і відступила. Вона вдарилася і потерлася, перекотилася на мене животом і побігла у ванну. Сміється. Вона зачинила двері, і за мить я почув, як почався душ.
  
  
  Я пройшов рубку і пильно подивився на пристань для яхт. Я не хотів, щоб хтось помітив павутину та кобуру. Том Мітчелл був у дальньому кінці стикування, притулившись до купи і поник, сигарета горіла в роті. Він виглядав побитим.
  
  
  Я крикнув йому: "Привіт, Томе!"
  
  
  Він різко випростався і махнув мені рукою. Ранок був м'який, перламутровий, над Гудзоном пливли шари вологого сірого туману.
  
  
  Я постукав кобурою. «Тепер я зрозумів, Томе. Іди додому та поспи. І спасибі. Сьогодні ти мені не знадобишся - за кілька хвилин я піду.
  
  
  Він спустився з причалу туди, де плавуча качка-абордаж вела до крейсера. Він виглядав пухким, товстим і старим. Він зупинився і шпурнув дупу у воду. "Ви злітаєте, га?"
  
  
  "Та вже. Замовлення. Ще раз спасибі, Том, і бережи себе. Обов'язково переведіть у готівку цей ваучер».
  
  
  Він почухав лисину і втомлено посміхнувся мені. «Я готівку це. Боже, Ніке, я б хотів поїхати з тобою».
  
  
  Я посміхнувся йому. - Ні, Томе. У будь-якому випадку ти занадто старий. Ти сам це сказав. До побачення, Том. Можливо, я побачу тебе знову, і ми його зв'яжемо, як раніше».
  
  
  "У будь-який час", - сказав він. «У будь-який час, Нік. До побачення, друже.
  
  
  Він підняв руку, потім обернувся і пішов назад до стикування. Він не озирався. Я пірнув у кабіну і оглянув двигун. Через хвилину я почув, як машина завелася, і я поїхав. До побачення, Том.
  
  
  Я досить добре перевірив її, і коли повернувся до каюти, Ліда вже приготувала сніданок. Бекон, яйця, тости та ще каву. Ще вона зробила мені сюрприз: на ній була зелена військова форма, маленька кепка Кастро і на кепці, а на кожному плечі в неї були по одній срібній зірці.
  
  
  Я дивився на неї. «Так тепер ти бригадир, га? Знаєш, ти теж якийсь псих. Якщо хлопці Папа Дока зловлять тебе на цьому знаку відмінності, на тебе навіть не чекають. Вони тебе пристрелять із-під контролю.
  
  
  Вона скривилася мені. "Я знаю. Вони все одно стрілятимуть у мене, зірки чи ні. У будь-якому разі, коли ми зійдемо на берег, я їх не одягну.
  
  
  Я кивнув їй. «Це страшенно вірно, дорога. Пам'ятай це. Але якщо ви хочете грати генералом на шляху вниз, мені байдуже. Тільки не дерзай. Пам'ятайте, що ви все ще в команді – і роботи у вас буде багато”.
  
  
  Поки ми їли, я сказав їй, що ми вирушимо в дорогу, як тільки сніданок закінчиться. Вона виглядала сумнівною.
  
  
  "В денний час? Чи не краще почекати до темряви?
  
  
  Я похитав головою. «Ризик мінімальний. Привид не помітив Морську Відьму, інакше нас тут не було б. Ти точно не будеш.
  
  
  Вона кинула на мене швидкий погляд. „Я знаю. Я був би мертвий».
  
  
  "Так. Так що я думаю, що спуститися з нею по річці безпечно. Ми обійматимемо берег Джерсі, і як тільки ми увійдемо в потік гавані, нас ніхто не потурбує".
  
  
  Був один невеликий ризик, про який я не згадав. . Якби «Тонтон-Макут» помітили крейсер і з якоїсь причини припинили свій рух і побачили, як ми йдемо, вони мали б досить гарне уявлення, куди ми йдемо.
  
  
  Це може означати приймальний комітет Гаїті. Я мав ризикнути.
  
  
  Я ввійшов у рубку, зняв сітчастий пояс і кобуру і сховав їх у шафці. Я не хотів, щоб мене зацікавив поліцейський катер. Я відкрив радіоблок у кутку рубки та перевірив обладнання. Це було непогано - телефон з корабля на берег та приймач CW. Ліда увійшла в рубку і стала поруч зі мною, поки я оглядав речі.
  
  
  Виникла помилка, і в трансівер був вставлений ручний ключ. Я вказав на ключі. Ти вмієш поводитися з ключем? Ви знаєте International Morse?
  
  
  Вона похитала головою. "Я не. У нас є… був… радіоаматор. Хуан збирався… яке це тепер має значення?
  
  
  «Напевно, ні, – визнав я. «Проте ви ніколи не знаєте. І я не можу все зробити».
  
  
  Я клацнув перемикачем на консолі, і спалахнуло зелене світло. У мене нічого не було з помилкою, але ручна клавіша, з якою я справляюся досить добре, і тепер я натиснула клавішу кілька разів, і з динаміка пролунав тонкий вереск. Я надів навушники, натиснув кнопку CQ і відрегулював ноніус і гучність до тих пір, поки код не став гучним і чітким, п'ять на п'ять. Я відклав ключ, повернув циферблат і послухав, як кілька ривків працюють один з одним. Тоді у мене з'явилася ідея, і я відправив CQ на станцію AX на віддаленому острові біля узбережжя Південної Кароліни. Я дійсно не очікував, що зможу проїхати, тому що рух був щільним, а я рухався з поганої місцевості, на рівні моря і відбивав сигнали від Палісадів.
  
  
  Але за хвилину пролунав гучний і пронизливий сигнал: R - вперед, N3 - R - вперед - K-
  
  
  У мене не було повідомлення, але чомусь я відчув себе краще, коли почув, як вони увійшли. Слабкий зв'язок із моїми людьми, але зв'язок все одно.
  
  
  Я вдарив по ключу. До - тестування - До - тестування - AR-
  
  
  Відповідь прийшла як привид. К – АР – Тиша.
  
  
  Я вимкнув тумблер, віддав кілька наказів екіпажу і пішов запускати двигуни. Екіпаж непогано впорався з ліскою, і я підтримав Sea Witch під час припливу і направив її вниз за течією по діагоналі, щоб отримати деякий захід і обійняти далекий берег. Сонце зайшло за обрій і перетворило плоский свинцевий колір річки на золото та срібло. Далекі плеси були порожні, багато вільної води, але вгору за течією повзла пара буксирів, а на північ від дока Кон-Ед лежав товстий білий танкер.
  
  
  Сьогодні я обманював її з кабіни, не бажаючи виділятися більше, ніж потрібно. Засмалений генерал підійшов до мене і поцілував мене у вухо, і я сказав їй піти.
  
  
  "Провести цю витівку в гавані не буде весело і весело", - сказав я їй. "Знайди, чим зайнятися". Цікаво, коли вона пропустить гроші і якою буде її реакція.
  
  
  «Вимий посуд», - сказав я. «Ви – команда, і мені подобається акуратний] камбуз. І було б непогано, якби ви залишилися під укриттям1, доки ми не вийдемо в море. Немає сенсу ризикувати».
  
  
  Це було добре, виходило від мене. Ризикувати? Вся ця божевільна місія була випадковістю – і до того ж невеликою випадковістю. У мене з'явилося дуже неприємне передчуття щодо цієї угоди.
  
  
  "Подивися, чи зможеш ти отримати морський прогноз", - сказав я їй. "І дайте мені знати".
  
  
  Не те щоб це мало значення. Мені все одно довелося вийти в море, бо менше, ніж ураган, не вразило б Хоука. У мене був наказ.
  
  
  Ліда розумно відсалютувала мені і насмішкувато посміхнулася. «Так, так, сер. Це має бути зроблено».
  
  
  На той час вона знову була колишньою прекрасною. Ранкові мігрені закінчилися, і вона була сповнена надій та хвилювання. Я б багато віддав, щоб зараз заглянути до її мозку. Це могло б допомогти, тому що у нас була довга бичача сесія, і мені було цікаво, скільки брехні вона збиралася мені сказати і як я міг би виявити та відкинути їх. І скільки брехні мені доведеться їй сказати? "Не багато", - подумав я. Мені б не довелося багато брехати. Я міг просто пропустити деякі речі.
  
  
  Ліда залишилася в рубці, поки я працював із «Морською відьмою» через потік машин, під вузьким мостом та у зовнішню гавань. Наближався круїзний лайнер, йшла пара іржавих волоцюг, і біля Шипсхеда я натрапив на зграю рибальських човнів. Жодного справжнього поту. Досить скоро ми почали трохи котитися та качати, і я відчув відкрите море під Sea Witch. Вона була добре завантажена, їхала низько та стійко. Я повернув на південь, і вона почала трохи покотитися по довгій плоскій хвилястій хвилі. За п'ять хвилин я почув звуки, що долинали з рубки. Тоді більше жодних звуків. Вона була у ванній кімнаті.
  
  
  За десять хвилин вона висунулася з рубки. Вона чіплялася за рамку і була найзеленішою темношкірою дівчиною, яку я коли-небудь бачив.
  
  
  Вона сказала: «Я хвора, Нік. Ооо, я така хвора! "
  
  
  Мені це сподобалось. По-справжньому хвора людина не може замишляти багато бешкетності, і я міг сказати по одному погляду, що у цієї дитини був дуже важкий випадок mal-de-mer.
  
  
  Я кивнув, не посміхнувся і висловив їй фальшиве співчуття.
  
  
  «Лягай», - сказав я. – сказав я. «Зазирни до аптечки. Я думав, що бачив там пігулки сьогодні вранці. Якщо тобі не стане краще, я прийду і приготую тобі велику миску густого тушкованого м'яса.
  
  
  «Б - ублюдок!» Вона затиснула рота рукою, повернулася і побігла.
  
  
  Катер берегової охорони підібрав мене прямо за Амброуз Лайт. Її звали Екскалібур, і вона увійшла, закручуючись, утворивши велике кремове коло, і я побачив, як її офіцери спостерігають за мною через окуляри. Я підняв праву руку і зробив рух до свого лівого зап'ястя. Я зробив це тричі. За мить її поворотник відповів, бліде око при денному світлі: R - AR -: Отримав і зрозумів.
  
  
  Екскалібур залишив мене і побіг на схід, доки не перетворився на крапку на горизонті. Потім вона повернула на південь і почала переслідувати мене берегом.
  
  
  Хоук був на висоті.
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  Морські прогнози цього разу виявились вірними, і хороша погода трималася. Я заправився до Вірджинія-Біч і попрямував до Кі-Уеста з Екскалібуром, який все ще переслідує мене. Одного разу я працював з нею на приймачеві CW відкритим кодом, і мені сказали, що вона супроводжує мене до східного кінця Куби, а потім залишить мене. Звідти я припустив, що вона прибіжить до Гуантанамо. У будь-якому випадку я збирався бути один у вузькій кишці між Кубою та північним узбережжям Гаїті.
  
  
  Ліда два дні була неабияк хворою дівчинкою, потім отримала морські ноги і почала приходити в норму. Трохи слабкий і блідий, але знову показує ознаки Чорного лебедя. Вона поки що не виявляла інтересу до сексу, і мене це влаштовувало. Врешті-решт мені довелося поспати і довіритися їй, і я заснув, і коли я прокинувся приблизно через 12 годин, вона сиділа в кріслі на гіроскопі і дивилася на мене. Будь вона проклята, якби в неї не було цього великого Уеблі в руках, обома руками, і вона вказала їм на мене, і він трохи трясся вгору, вниз і в сторони. Це була велика важка рушниця, вона була нервовою дівчиною, а я був дуже обережний. Я говорив м'яко, ніжно і посміхнувся до неї.
  
  
  «Краще подумайте, – сказав я. «Ви не можете керувати цим крейсером самотужки. І цей катер берегової охорони знає, що я командую і вони проведуть перевірку, перш ніж покинути нас. Якщо мене не буде поряд, вони ув'язнять тебе під варту, і в тебе будуть великі проблеми».
  
  
  Великий револьвер здригнувся, коли вона направила його до мене. Де гроші, сволота?
  
  
  "Ах це!" Я намагався здаватися веселим, ніби револьвер мене анітрохи не турбував. «Я сховав це. Не хвилюйся через це. Це безпечно, і ти повернеш його, коли все скінчиться.
  
  
  Вона виглядала злою, стривоженою і сумнівною. «Ви не зробили нічого божевільного? Як викинути гроші за борт? »
  
  
  Я повільно потягся за пачкою цигарок, але вона мене не застрелила, і я вирішив, що вже на гірці.
  
  
  "Використовуйте свою голову", - сказав я. «Хіба я схожий на людину, яка кине за борт сто тисяч доларів?»
  
  
  «Більше того, – сказала вона. «Майже сто п'ятдесят – і ні, думаю, ти б не став цього робити. Викинь це за борт. Але де ж це? »
  
  
  Я запалив, випустив дим у стелю і сказав: «Я не збираюся тобі цього казати, Лідо. Просто повір мені. Я думав, що в цьому вся ідея - що ми довірятимемо один одному. Якщо ми цього не зробимо, якщо не зможемо, ми можемо негайно припинити цю справу. У нас зараз лише половина молитви, і якщо ми боротимемося один з одним, у нас не буде жодних шансів. А тепер поклади цю прокляту гармату і перестань бути дурнем.
  
  
  Вона опустила револьвер, але її очі блиснули жовтими іскрами на мене. «Ці гроші – все, що в мене є у світі. Все, що у нас є – мої люди. Я несу за це відповідальність».
  
  
  «Неправильно, – сказав я. «Я несу за це відповідальність. Це гроші на вторгнення, і вторгнення не буде, тож зараз вони вам не потрібні. Розкажу, що я зроблю - перед тим, як ми вирушимо до Гаїті, я покажу вам, де це. Я не віддам його тобі, але покажу, де вони сховані. Добре?"
  
  
  Це було недобре, але їй довелося змиритися з цим. Вона кивнула і кинула Веблі на килим поруч із стільцем. "Думаю, я знаю, де вони, - похмуро сказала вона, - але я не можу зрушити ці ящики".
  
  
  Я міг це зрозуміти. Я можу підняти 300 фунтів, і якби я спітнів, прибираючи ящики назад у шафку на форпиці.
  
  
  Я взяв Webley та посміхнувся їй. «До чого цей мушкетон із усіх гармат, які у нас є на борту? Ви насилу утримуєте його».
  
  
  Вона знизала плечима і не хотіла дивитися на мене. «Він виглядав чималим, щоб убити тебе, і він уже був заряджений. Я… я дійсно не дуже знаюся на зброї, Нік.
  
  
  Я викинув обойму з Webley. Чи не велика втрата. "Не дозволяйте своїм військам дізнатися про це", - сказав я. « Передбачається, що лідер має вміти робити все, що потрібно військам, і робити це краще».
  
  
  Вона затулила обличчя руками і заплакала. Я дивилася, як сріблясті сльози котяться її світлими кавовими щоками. Нерви. напруга. Морська хвороба що завгодно. Я легенько поплескав її по плечу, не висловлюючи співчуття, бо знав, що насправді вона цього не хотіла.
  
  
  «Вигукуйте, - сказав я. «І повір мені, дитинко. Заради нас обох.
  
  
  Я підійшов до флайбриджу, відключив її від гіроскопа і взяв на себе шахрайство. Ліворуч від мене, як чорна плямка на внутрішній стороні синьої чаші, Екскалібур переслідував нас.
  
  
  Це було не для мене, але Хок сказав, що Кі-Уест, а отже, і Кі-Уест, так і має бути. Як би там не було, я вирішив дістати там паливо та воду, взявши з собою достатньо і того, й іншого, щоб доставити мене на Гаїті та назад. Назад? Я не особливо розраховував на спину, але якби ми це зробили, мені не хотілося б залишитися без палива та води десь у центрі Карибського моря. Ми обійшли край Флориди і попрямували до Кі. Я стояв на цілодобовій радіохвилі з Екскалібуром, і коли я вирушив на захід, вона була спантеличена, виникла якась плутанина з приводу наказів, і вона увійшла в гучномовець, щоб поставити мені запитання.
  
  
  Я пояснив, що маю замовлення на Кі-Уест, і за мить знову прийшов сигнал, щоб продовжити рух. Навіть сигнал здавався трохи спантеличеним і незадоволеним, і я знав, що відчував командир катера - він працював у темряві за вказівкою з Вашингтона, і він не знав, що, чорт забирай, усе це було.
  
  
  Затока була млиновим ставком. Погода трималася, квітень був спекотний. Я роздягнувся до пояса, прибрав люгер і туфлі на шпильці в шафку і почав відновлювати свою засмагу. Ліда звикла носити дуже короткі шорти та недоуздок. Вона знову була в хорошому настрої і співала, займаючись своїми справами. Просто перед Кі-Уестом, коли я мав крейсера на гіроскопі, вона раптово схопила мене в рубці, і ми якийсь час каталися по підлозі, і я отримав ще одну справжню роботу. Це було добре і збуджуюче, і я не заперечував проти того, як вона впивається в мене зубами.
  
  
  Коли все закінчилося і вона залишилася задоволеною, вона, як завжди, була дуже крутою та діловою. На цей час я досить добре з'ясував її емоційні патерни і тільки сподівався, що вона не відхилиться від них, коли ми дійсно приступимо до справи.
  
  
  Я привів Морську Відьму біля підніжжя Дюваль-стріт. Замість того, щоб пришвартуватись, я поставив саморобний якір і взяв човен. Не бажаючи спокушати Ліду більше, ніж потрібно, я взяв із собою ключі і, про всяк випадок, кілька життєво важливих замків від двигунів. Ліда спостерігала за цим із сардонічною посмішкою.
  
  
  «Взаємна довіра, га?» Її посмішка була білою та кислою. "Здається, це не працює в обох напрямках, чи не так?"
  
  
  Я поцілував її в губи і погладив її поперек. «Я довіряю тобі», - збрехав я. «Але я маю виконувати накази, інакше я потраплю в перев'язку. Накази не повинні мати жодних шансів».
  
  
  "Ха".
  
  
  Я втримав її від себе і посміхнувся. «У будь-якому разі, якщо твоє серце чисте, і ти не збираєшся ніяких мавпячих справ, яке це має значення?»
  
  
  Відштовхуючись у шлюпці, я сказав: «Тримайтеся подалі від палуби, наскільки можете. Тримайтеся подалі від очей. У Кі повно кубинських біженців і бог знає хто ще - можливо, деякі з тонтон-макутів. Ми не хочемо, щоб тебе помітили.
  
  
  Вона трохи помахала мені і майже бігла до рубки. Все, що мені потрібно було зробити, це згадати про Тонтон Макаут, і вона злякалася. У цьому було щось більше, ніж я розумів.
  
  
  Я не знав, кого шукаю. Угода полягала в тому, що агент AX зв'яжеться зі мною, коли я вийду на берег із Sea Witch. Я нехтував човном і піднявся сходами. На мені був зелений комбінезон, біла футболка і яхтовий кашкет, і я сподівався, що виглядаю як будь-який інший моряк, що працює неповний робочий день, на невеликому кораблі,
  
  
  Я не був готовий до старого, але він був особисто. Яструб. На ньому був м'ятий костюм із бавовняної тканини та біла сорочка з спітнілим коміром та жахливою краваткою. На сивій голові в нього була нова панама, що він, мабуть, вважав розпусним.
  
  
  Він підійшов до мене, простяг руку і загарчав на мене: «Привіт, синку. Радий вас бачити. Ви схожі на пірата.
  
  
  Я посміхнувся йому. Він курив одну зі своїх дешевих сигар і виглядав як фермер, який приїхав до міста подивитися пам'ятки.
  
  
  Я сказав: "Усі мені так кажуть, сер".
  
  
  Він опустив мою руку і примружився на жаркому суворому сонці. “Та вже. Я вважаю. Давай. У нас мало часу. Я мушу негайно повернутися до Вашингтона, і нам належить багато чого вивчити. Багато чого сталося».
  
  
  Я пішов у ногу з ним. "Мабуть", - сказав я. "Щоб ви прийшли сюди особисто".
  
  
  Старий похмуро кивнув. «Спекотно і стає все спекотніше. Просто щоб підказати вам, я скажу, що це може бути так само тяжко, як кубинська ракетна криза».
  
  
  Я тихенько свиснув. «Підступний. Дуже підступно. Я думав, що все, що мені потрібно зробити, це піти і вирвати цього Вальдеса із зубів Папа Дока.
  
  
  "Це теж", - сказав Хоук. «Це теж – але набагато більше».
  
  
  Він підвів мене до хардтоп Chevy і вручив ключі. Ви їздите. І можеш розслабитися – про всяк випадок нас прикривають троє чоловіків. Напевно, марна трата часу, бо я думаю, що Тонтон-Макут втратив тебе та дівчину на даний момент».
  
  
  «Залишіть нас молитися, – сказав я.
  
  
  Він глянув на затоку, туди, де тільки-но було видно Екскалібур, потім похмуро посміхнувся мені вставними зубами. "Як у вас справи з супроводжуючими?"
  
  
  "Просто добре. Тільки шкіпер, здається, не розуміє, в чому річ.
  
  
  Хоук коротко засміявся. «Він не робить. Це була спішна робота – мені довелося перестрибувати через канали та йти прямо до Людини».
  
  
  Я завів Шевроле. "Куди?"
  
  
  «Просто їдь. Я скажу тобі
  
  
  Я дивився у дзеркало, коли виїжджав на корок. «Форд» з двома чоловіками виїхав з узбіччя і пішов за нами. Коли я наблизився до світлофора, червоний лімузин вилетів зі стоянки і промайнув поперед мене.
  
  
  Я глянув на Хоука. «Я почуваюся в такій безпеці, бос. Знаєш, ти зіпсуєш мене всією цією безпекою. Я можу звикнути до цього».
  
  
  Він зробив кислу гримасу. "Не треба. Незабаром ти будеш сам. Візьми наступний провулок».
  
  
  Ми трохи погралися, поки Хоук дивився у дзеркало. Дотримуючись його вказівок, я проїхав на «шевролі» повз музей Ернеста Хемінгуея і через Трумен-авеню, щоб обігнути Гарнізон-Байт. Було багато чартерних човнів. Ми кружляли і прорізали старі черепаші краали і зрештою опинилися перед приватним будинком на Грін-стріт. Хоук сказав мені під'їхати до будинку. Червоний MG повернув перед нами за ріг і зупинився. "Форд" зупинився в півкварталі позаду нас.
  
  
  Хоук бурчав. «Чортова нісенітниця, але я маю це зробити. Не думаю, що близько семисот миль звідси є головоріз. Давай, Нік.
  
  
  До Гаїті було трохи більше семисот миль.
  
  
  Просто щоб трохи підбадьорити його, я сказав: «Ось що капітан «Пуебло» думав про північних корейців».
  
  
  Він просто хмикнув і не відповів мені.
  
  
  Хоук відчинив двері, і ми увійшли у велику прохолодну вітальню із запахом пилу. Всі штори були опущені, задернуті штори. Хоук вийняв із внутрішньої кишені пачку обгортки із цибульної шкіри та кинув мені. Він був надрукований дрібним шрифтом з одним інтервалом і налічував близько двадцяти сторінок.
  
  
  «Прочитайте це, – сказав він. "Не зараз. У вільний час дорогою на Гаїті. Потім знищіть його. Як поживає суб'єкт?»
  
  
  Я сказав, що в неї все гаразд, і швидко і стисло виклав йому події, що відбулися після перестрілки в церкві вуду. Він продовжував кивати, жувати сигару та не перебивав.
  
  
  Коли я закінчив, він сказав: «Дивися на неї щохвилини. Я думаю, що вона і HIUS знаходяться на рівні, який бажає позбутися цього доктора Вальдеса, але, з іншого боку, вони можуть захотіти його увійти. Ми знаємо, що вони хочуть, щоб він став наступним президентом Гаїті. Тобто мулати. Еліта. Вони хочуть повернути свою землю, свої плантації тростини та кави, і для цього їм потрібно вбити Папу Дока і замінити його цим Вальдесом. Знаєш, він також мулат.
  
  
  Я не знав і сказав про це. Хоук махнув рукою.
  
  
  "Незалежно від того. Яка різниця, що доктор Вальдес ще й фізик. Теоретик, але все ж таки фізик. Принаймні, він був у Колумбії до того, як тато Док схопив його, і я не думаю, що він багато забув за п'ять. років Це щось для тебе означає, Нік?
  
  
  Це було так. "Це починає звучати трохи знайомо і некрасиво", - сказав я.
  
  
  "Це. Ви пам'ятаєте ті ракети "Сайдвіндер", які нещодавно вкрали в Бонні? Це мало бути відправлено до Москви?»
  
  
  Я сказав, що згадав.
  
  
  Хоук засунув у рот нову сигару. «Вони так і не доїхали до Москви. Їх знову вкрали в дорозі, і вони опинилися на Гаїті. ЦРУ пощастило із цією інформацією. Нещодавно берегова охорона затримала кубинського біженця. Він був співробітником кубинської розвідки та був досить добре застрелений, коли його взяли на борт катера. Перед смертю він переконав хлопців із ЦРУ, що Папа Док має ракети, створені на зразок Сайдвіндера, і що він намагається розробити для них атомні боєголовки. Кастро знає це і ось-ось збожеволіє. Ти бачиш це?"
  
  
  Я бачив це. Якби Папа Док мав ракети і якби він міг озброїти їх ядерними боєголовками, він збирався домінувати на Карибах. Кожна маленька бананова республіка збиралася танцювати під його дудку.
  
  
  А лікар Ромера Вальдес був фізиком. Не дивно, що Папа Док відмовився викупити його за мільйон HIUS. Ліда мала рацію в цьому.
  
  
  «Вальдес був комуністом, коли був у Колумбії, – сказав Хоук. «ФБР і ЦРУ мають досьє на нього звідси до місця. Він ніколи не був активістом, лише рожевим салоном, але він був комуністом. Ми справді не хочемо, щоб він повернувся до Штатів».
  
  
  Я уважно спостерігав за ним: Ти дійсно хочеш його смерті?
  
  
  Хоук похитав головою. «Тільки у крайньому випадку, синку. Так каже Людина. Ви не повинні вбивати його, якщо немає жодної надії витягнути його». Він насупився і плюнув на підлогу сигару. «Я б не став так чинити, але Людина цього хоче, і я маю підкорятися наказам так само, як і всі інші. Але ми не можемо дозволити папі Доку тримати його.
  
  
  Я закурив. "Як ви думаєте, що з того, що ми знаємо, знає Ліда Бонавентура?"
  
  
  Старий похитав головою. «Я можу лише здогадуватись. У всіх своїх відносинах із ЦРУ вона грала дуже близько до жилета. Вони намагалися перешкодити один одному, вона й контакти ЦРУ, і, чорт забирай, я знаю, хто вийшов уперед. Тобі потрібно дізнатися у неї якнайкраще.
  
  
  "Вона повністю за те, щоб витягнути Вальдеса", - сказав я. «Принаймні вона мені так каже. І вона має знати, що він фізик та комуніст.
  
  
  Хоук кивнув головою. "Так. Вона це знатиме. Вона також знає, де саме на Гаїті тримають Вальдеса в полоні. Не дозволяйте їй обманювати вас, що вона цього не робить. Вона може доставити тебе прямо до нього. Ви знаєте, що вона Чорний лебідь?"
  
  
  "Я знаю.
  
  
  «Я розповів йому про зброю та уніформу, а також про те, що у мене на руках був BG.
  
  
  «Напевно, вона має на Гаїті досить гарну підпільну організацію, - сказав Хоук. «Вона планувала використовувати чорних як рядових членів своєї армії вторгнення. Вона має лише невелику групу мулатів».
  
  
  «Чому чорні пішли на це? Коли мулати повернуться до влади, чорним буде гірше, ніж за Дювалья».
  
  
  «Вони ще цього не знають, – сказав Хоук. «Під Папа Доком справи так погано, що чорні готові спробувати все. Коли вони прокинуться, буде пізно. Якщо вона зможе здійснити вторгнення.
  
  
  «Вона не збирається вчиняти ніякого вторгнення», - пообіцяв я [йому. - Добре, вона мила і розумна, але не така вже й хороша. Я тримаю її під контролем. Забудьте про вторгнення».
  
  
  Хоук зітхнув, відкинувся назад і втупився в стелю. «Добре, синку. Я довіряю тобі в цьому. Але вам все одно потрібно дістатися Вальдеса, вивести його з Гаїті або вбити його і повідомити нам, на якому етапі розвитку Папа Док досяг своїх ракет та атомних боєголовок. Останнє, що хоче зробити Людина у світі, – це знову окупувати Гаїті. Вони і так нас досить ненавидять, над нами все ще витає сморід домініканців, і зараз поганий час для неприємностей у Карибському басейні. Будь-коли невідповідний час, але зараз це було б вбивство. У нас достатньо справ Близького Сходу і В'єтнаму. Ти маєш зробити нам там роботу, хлопче, і тобі не буде жодної допомоги. ЦРУ підірвано до дідька, а в мене залишився один агент у Порт-о-Пренсі. Одна людина! Я хотів би його залишити. Але якщо справи підуть погано, і ви врятуєтеся втечею і зможете дістатися Порт-о-Пренса, він, можливо, зможе допомогти.
  
  
  Він розповів мені, як зв'язатися з цією людиною в Порт-о-Пренсі. Він продовжував говорити ще чверть години, по-справжньому напружуючи мене, я слухав, і з кожною хвилиною мені ставало гірше. Що мені дійсно було потрібно, то це полк морської піхоти - справжні стійкі морпіхи на кшталт тих, що окупували Гаїті з 1915 по 1934 рік. Я не мав морської піхоти. У мене був лише я. Коли я їхав на Шевролі назад на Дюваль-стріт, Хок розповів мені про Нью-Йорк.
  
  
  «ЦРУ має багато побоювань щодо втрати Стіва Беннета, але вони прикривають. Нью-йоркські поліцейські не знають, що відбувається, але вони чують щура, і їхні співробітники відділу вбивств не надто намагаються. Третій головоріз пішов чистим, а двоє інших мертві.
  
  
  «Я точно знав, що я маю один, - сказав я. "Я не міг бути певним в іншому".
  
  
  "DOA", сказав Хоук. "Він не розмовляв у машині швидкої допомоги".
  
  
  Хоук зі мною на пірс не виходив. Ми обмінялися рукостисканням, і він сказав: «Ретельно вивчи точність, синку. Це набагато більше, ніж я мав час. Переконайтеся, що його знищили».
  
  
  "Зроблю. До побачення, сер.
  
  
  Він показав на мене своєю викривленою рукою. «До побачення, Нік. Хай щастить. Я чекатиму відповіді від вас.
  
  
  Коли я плив човном назад до Морської Відьми, я міг тільки сподіватися, що його очікування не буде марним. Що він почує від мене?
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  Я пробігла стара Багамська протока, тримаючись подалі від кубинських вод. Фактично я просунувся так далеко на північ, що, повернувши на південь, щоб увійти в Навітряний прохід, я зміг розрізнити тьмяну пляму міста Метью за кормою.
  
  
  «Екскалібур», як вірний пес, якого вчать ходити, біг від мене ліворуч і на кілька миль тому. Як тільки я зайшов у коридор, вона скипіла, кружляла переді мною і подала знак:
  
  
  Залишаючи вас зараз - побачення згідно з інструкціями по виклику - до побачення та удачі -
  
  
  Я відчував себе самотнім і холодним, коли дивився, як вона йде. Її офіцери і люди дивилися на нас через окуляри, і, почуваючи себе таким самотнім, як і я, я не міг не посміхнутися. День, проведений у Кі-Уесті, Ліда перетворила на топлес. Вона сказала, що їй потрібне сонце на грудях, і до біса купу Томів, що підглядають.
  
  
  «Ви ексгібіціоністка, - сказав я їй, - і зводите з розуму багатьох хороших охайних американських хлопців з їхніх рокерів. Онанізм засуджується в береговій охороні, і ви заохочуєте його. У цьому випадку ходити без бюстгальтера, мабуть, є зрадою».
  
  
  Їй було начхати, і вона так сказала. Мені було начхати на себе, і мені доводилося сміятися щоразу, коли я думав про те, що, мабуть, думають офіцери та солдати катера. Особливо шкіпер. Він знав, не знаючи подробиць, що я виконував серйозне завдання, і, мабуть, його стара стара душа шокувала, спостерігаючи, як ми граємо в «Морську відьму». Мені було цікаво, чи помістить він це в журнал чи включить у свій звіт у Вашингтон, і яким буде вираз обличчя Яструба, коли він прочитає звіт.
  
  
  Ліда підійшла до мене, і ми спостерігали, як катер I зникає за обрієм. Вона стояла позаду мене, її груди торкалися мого голого тіла і торкалися мого вуха своїми вологими губами. На цей раз ми вже дуже полюбили одне одного.
  
  
  «Екскалібур» зник з поля зору.
  
  
  "Вона зіткнеться з Гуантанамо", - сказав я. «Дайте команді невелику відпустку, візьміть трохи запасів і поверніться сюди, щоб вирушити до круїзу станцією. Я просто сподіваюся, що ми знову побачимо її».
  
  
  "Амінь", - сказала Ліда. Вона Вона кинула на мене гострий, схвильований погляд
  
  
  змовника і я майже чув, як вона кипить усередині. Ми збиралися перейти до дрібниць, і вона була щаслива та готова.
  
  
  На заході сонце падало швидко і пишно розфарбовувало прохід. Лаванда, золото, малиновий та синьо-фіолетовий. Випадкові літаючі риби ковзали у срібному блиску. Море було спокійне, воно текло довгими, дрібними, зеленими коритами, увінчаними мереживом, і пасатний вітер з Африки рівномірно обливав наші обличчя вологою прохолодою. Іншого корабля було видно, і з наближенням ночі це мене цілком влаштовувало. Із цього моменту це буде дуже складно.
  
  
  Я міцно вдарив її по дупі і сказав, щоб вона приготувала вечерю. Потім я заглушив двигуни, не наближаючись до неї, і ввімкнув гіроскоп. Тепер у мене виникла низка проблем.
  
  
  Я прочитав та запам'ятав точну інформацію, яку дав мені Хоук, а потім знищив її. Це був біль голови, більше нічого, крім роботи, проблем і небезпек, але з цим нічого не вдієш. Це також значно збільшило кількість персонажів - те, без чого я міг би обійтися, - тому що з цим супом вже надто багато кухарів дуріли. Я читав про Поля Пентона Тревеліна і іноді бачив його рідкісні та застарілі фотографії, але тепер мені, можливо, доведеться зустріти цього дивного персонажа в тілі. Можливо, мені навіть доведеться вбити його.
  
  
  П.П. Тревелін, як його зазвичай називали, був ексцентричним мільярдером, який оселився на Гаїті на постійній основі. Хоук коротко визнав, що в AX не так багато інформації про PP, а те, що у них було, застаріло і не дуже надійно. П.П. був загадковою людиною, пустельником і лютим фашистом, а він і Папа Док були такими ж крутими злодіями, якими вони, безперечно, були. П.П. змушував Говарда Хьюза виглядати буйним екстравертом та мати більше грошей, ніж Гетті. Найостаннішою його фотографії було двадцять років.
  
  
  П.П. також був головою розвідувальної служби Папа Дока та вклав у це гроші. Це був П. який тримав доктора Ромеру Вальдеса у своєму величезному маєтку недалеко від руїн палацу Сан-Сусі та недалеко від Цитаделі. Це було моє припущення, а також ЦРУ та AX, що містер Тревелін називав багато мелодій Папа Дока.
  
  
  Ліда також так думала і визнала, що витягти Вальдеса з лап PP буде непросто. Людина мала особисту армію! Це зробило мене противником двох армій – Папа Дока та П.П.
  
  
  Я все ще думав про це, коли вона покликала мене піти. Я викинув цигарку за борт і востаннє озирнувся. Сонце село, і кольори зблікли, але в тихій неосяжності сутінкового моря була якість спокою та безтурботності, які охопили і утримували мене, тим більше, що я знав, що, можливо, пройде багато часу, перш ніж я знову почуваюся. Якщо колись. Це мало бути нелегко, і я відчув себе явно не у своїй тарілці.
  
  
  Після обіду я сказав Ліді дістати всі наші карти та записи та підготувати їх до останньої військової поради. Я пішов нагору, заглушив двигуни і поставив морський якір на Sea Witch. Тепер було зовсім темно, на сході виднілася лише смужка місяця. Ця ділянка проходу була у нас, і я не включав жодних ходових вогнів. Після останньої перевірки я пробрався через завалений мотлохом каністри з маслом і водою і повернувся в рубку. Ліда вдягла недоуздок і легкий светр, щоб уникнути невеликого холоду, і уважно переглядала таблиці та обрізану пачку нотаток.
  
  
  Я закурив для нас обох і крізь дим глянув на графіки. «Добре, – сказав я. «Давай займемося цим. Я хочу сьогодні ввечері зіткнутися з Тортугою і сховатися, поки не розвиднілося. У тебе є хтось на цьому острові?
  
  
  Вона кивнула і насупилась, дивлячись на карту, облизавши губи довгим рожевим язиком. «Кілька людей, так. Якщо нічого не сталося».
  
  
  Ви можете зв'язатися з ними без небезпеки для нас?
  
  
  Я уважно спостерігав за нею. Ми були разом досить довго, щоб я знав, коли вона брехала чи навіть думала про брехню. Тепер я насупився. «Ви б чули, чи не так, якби щось трапилося? Ви – Чорний лебідь, господиня».
  
  
  Вона кивнула, але кинула на мене їдкий погляд. «Я маю на увазі нещодавно, Нік. У Нью-Йорку я почув би, так, але останні кілька днів ми були трохи відірвані, так?
  
  
  У цьому вона мала рацію. За винятком того, що кілька разів працював з Екскалібуром, я дотримувався найсуворішого радіомовчання, і з Порт-о-Пренса не було жодних передач, що вказували на проблеми. Ми постійно стежили за Радіо Гаїті. Це, звичайно, ні чорта не означало. Папа Док - дуже потайлива людина.
  
  
  «Добре, – сказав я. «Нам доведеться ризикнути. На Тортузі багато людей? Це був острів біля північного узбережжя Гаїті, приблизно за 20 миль від Порт-де-Пе на материку, і старовинний приватний притулок.
  
  
  Небагато. Кілька рибалок і кілька негрів. Там небагато.
  
  
  Де ми можемо сховати човен і замаскувати його?
  
  
  Вона кивнула головою. "Ніяких проблем. Безліч бухт та заток. Тебе турбують повітряні патрулі?
  
  
  Я був страшенно стурбований повітряним патрулем і сказав про це.
  
  
  Папа Док не мав багато військово-повітряних сил, а в мене їх не було, і достатньо одного літака, щоб виявити човен, яким не повинно бути.
  
  
  Потім вона порушила стару і хвору тему. Ми сперечалися про це всю дорогу з Кі-Уеста.
  
  
  «Якби ти тільки дозволив мені використовувати радіо, Нік! Я міг би покликати своїх людей на материк, і це було б набагато простіше, ніж це робити, як ви хочете. Я-"
  
  
  "Ні, чорт забирай!" Я сильно вдарив по столу долонею. Любителі часом діють мені на нерви.
  
  
  "Так буде легше", - продовжив я. «Простіше Папі Доку і цьому П.П. Тревелін. Як мені дізнатися, скільки у них пеленгаторів та станцій моніторингу? Про це просить передача на материк, Ліда. Вони нас виправлять і все. Кінець історії. Кінець із нас. І більше не згадуй про це! "
  
  
  "Так капітане. Я не буду”. У її посмішці була знайома глузування.
  
  
  "Ми дотримуємося мого початкового плану", - сказав я. «Ми лежимо на Тортузі, доки ви встановлюєте контакт та відправляєте його своїм людям на материку. Тільки усно. Жодних нотаток. Ваш посланець призначатиме зустріч на материку сьогодні ввечері. Так воно й буде».
  
  
  "Звичайно, Нік".
  
  
  «Ще одне, – продовжив я, – я не хочу, щоб хтось із твоїх друзів прибув на борт «Морської відьми». Якщо вони спробують, то мені доведеться їх пристрелити. Отримай це прямо, Лідо. Тому що я зроблю це, і якщо стрілянина почнеться зарано, ми приготуємося. З таким же успіхом ми могли б надіслати тату Доку телеграму.
  
  
  Вона побачила в цьому сенс і без посмішки погодилася. „Я знаю. Я особливо не хочу, щоб чорні знали, що у нас на борту, бо вторгнення бути не повинно. У них… у них можуть бути власні ідеї».
  
  
  Я не міг утриматися від глузування. Протягом останніх кількох днів спільного використання човна та ліжка ми досягли тієї вільної, легкої та зручної стадії, коли ми не заперечували проти гострих слів чи страху образити один одного.
  
  
  Я сказав: Чорні вас трохи турбують, чи не так? Ви повинні їх використовувати, тому що вас, смаглявих, мало, але ви їм не довіряєте. Я розумію вашу точку зору – ви, мулати, робите революцію, а потім втручаються чорні, захоплюють владу та вішають вас разом із Папо Доком».
  
  
  Ліда знизала плечима. «Якби я вторгався, я б турбувався про це, але, оскільки вторгнення бути не повинно, це не має значення. Забудь про вторгнення, Нік. Я обіцяю не пробувати жодних хитрощів.
  
  
  Я подумав, що обіцянка коштувала приблизно пів гаїтянського гурту. Ні копійки.
  
  
  Вона доклала палець до таблиці, потім взяла олівець і зробила відмітку. «Саме тут, на північно-західному узбережжі Тортуги, є затока та річка. Насправді лише струмок, але він має бути досить глибоким для Морської Відьми.
  
  
  “Немає проблем. У нас є глибиномір. Ми можемо запровадити її повільно, наскільки вона захоче. Трохи ризиковано, але ми маємо ризикнути».
  
  
  Я боявся зациклюватись на барі.
  
  
  Вона засунула олівець у своє густе волосся і посміхнулася мені. «Все має бути гаразд. Востаннє, коли я був тут, я був на човні, який приваблює більше, ніж ми, і ми не мали ніяких проблем. Увійшовши до гирла струмка, ми можемо лягти на бік, і пальми приховують нас».
  
  
  Я спостерігав її очі. "Коли це було? Востаннє ви були тут?"
  
  
  «Близько трьох місяців тому. Я сказав тобі це одного разу. Я приїжджаю на Гаїті, коли хочу».
  
  
  Вона сказала мені, якщо подумати.
  
  
  Я сказав: Ви вже тоді готували вторгнення?
  
  
  Її темні очі були щирими та холодними. „Я був. Я вже тоді знав, що Дювальє не збирається викуповувати доктора Вальдеса, що він лише підігрує нам».
  
  
  Я кивнув головою. "Добре. Потім робимо так, як планували. Ми використовуємо ваших людей вторгнення і маршрут вторгнення, але без вторгнення. Що ви збираєтеся сказати своїм людям? Ми повинні використовувати їх, щоб вони не знали, що вони використовуються».
  
  
  Ліда насупилась і облизнула губи. "Я знаю. Це може бути трохи складно і навіть небезпечно. Можливо, мені доведеться трохи збрехати.
  
  
  Я посміхнувся їй. "Для тебе немає проблем, малюк".
  
  
  Вона проігнорувала це і сказала: «Я впораюсь, Нік. Я скажу їм, що це остання розвідка перед фактичним вторгненням. Але мені доведеться вигадати історію, щоб пояснити вам.
  
  
  Я одягнув футболку та спортивну куртку, перевірив люгер та туфлі на шпильці. Я пристебнув ремінь із кольтом 45-го калібру у старій зношеній кобурі.
  
  
  "Скажи їм все, що хочеш", - сказав я. «Просто переконайтесь, що я знаю, що ви їм кажете. Добре. На цьому поки що все. Я відведу її в дорогу. Я хочу бути в цьому струмку та сховатися до сходу сонця».
  
  
  Біля трапа, що веде до рубання, я озирнувся на неї. «Надягніть комбінезон і кепку, якщо хочете, але зніміть зірку. І знайдіть собі зброю – ручний пістолет, з яким ви впораєтеся. Легкий пістолет. Якщо ти не впораєшся, я дам тобі пару уроків».
  
  
  Я повернувся до двигунів та завів їх на нейтралі. Я витяг морський якір, який утримував Морську Відьму проти вітру. Коли я знову рушив у дорогу, бігаючи без світла, я подумав, чи був я розумний - використовував її встановлення вторгнення у своїх цілях. Я знизав плечима. Це було краще, ніж зійти на берег і борсатися в джунглях без жодних контактів.
  
  
  Мені просто доводилося спостерігати за нею що секунди, навіть ближче, ніж раніше. Дивись, щоб вона мене не вбила чи не вбила, а потім все одно інсценувати своє вторгнення.
  
  
  Коли сонце зійшло і позолотило єдину невисоку гору на Тортузі - на карті була вказана висота 1240 р. - Морська Відьма затишно лежала в струмку під товстим пологом кокосових пальм з великою кількістю води під нею. Ліда, така схвильована, що вона нервувала, зібралася зійти на берег і знайти своїх людей. На ній була зелена уніформа і кашкет, без зірочки бригадира, і в сумці на поясі у неї були маленькі «Сміт і вессон» 32 калібри та кілька запасних патронів. Можу сперечатися, що в неї десь був ніж. Я не бачив цього і не питав її.
  
  
  Незадовго до того, як вона зійшла на берег, я сказав їй: «Тримайся подалі від неприємностей. Якщо я почую постріли, я зачекаю хвилин десять, не більше, а потім втечу. Ти зрозумів? Десять хвилин."
  
  
  Вона засміялася, притулилася до мене і волого поцілувала, засунувши язик мені в рот. Вона корчилася навпроти мене, і вона була така схвильована і розпалена, що не проти скоріше перекусити прямо тут, на палубі. Я відштовхнув її, будучи спокушеним.
  
  
  «Іди. Повертайся якнайшвидше. Шумайте, коли повернетеся, і свисніть, перш ніж підійти надто близько. Мені не хотілося б убити тебе випадково, І нікого з собою не брати.
  
  
  Вона посміхнулася мені, швидко відсалютувала і зістрибнула через борт. Струмок тут був настільки глибоким, що я зміг направити човен прямо в берег. За мить вона зникла в заростях дикої тростини. Я слухав і нічого не чув. Я це наголосив. Вона рухалася в густих чагарниках, як привид.
  
  
  Найсмішніше, що я сумував за нею. Я звик до цієї прекрасної стрункої дівки. Я заварив каву, додав до неї чарку випивки і пішов уперед. Я вибрав три найсучасніші кулемети з нашого арсеналу, копався в ящику, поки не знайшов потрібні патрони, потім забрав пістолети і розклав їх на палубі під рукою. На човні завжди є чим зайнятися, і тепер я був зайнятий, щоб час йшов швидше і я не нервував.
  
  
  Приблизно за годину пішов дощ, великі краплі розміром із кулю забризкали палубу сріблом. Я взяв рушниці і ввійшов у рубку.
  
  
  Настав полудень, а її не було видно. Дощ припинився, сонце повернулося, і в джунглях пішла пара. Я порався з двигунами. З корми я міг бачити струмок і бухту у відкрите море, і одного разу прибережна шлюпка на всіх вітрилах перетнула затоку. До мене дійшов уривок креольської пісні, і шлюп зник.
  
  
  Я сидів, звісивши ноги за борт, з автоматом на колінах, і дивився, як папуги пурхають у клубку диких орхідей. Велика ящірка підійшла до берега і, глянувши на мене, вирішила, що не думає про мене багато, і втекла.
  
  
  Барабани заграли. Десь на півдні та сході, глибокий вібруючий бас, нервовий і неправильний дум-дум-дум? Дум Приблизно через п'ять хвилин перший барабан зупинився, а другий взяв ритм. Вони говорили півгодини туди й назад, а потім різко замовкли.
  
  
  Повз човен прослизнула довга зелена змія з жовтими мітками. Я глянув на нього і видав тихий звук, він зупинився і вигнув голову, щоб подивитись на мене.
  
  
  «Тубільці сьогодні неспокійні, – сказав я змії. "Відвали."
  
  
  Знову пішов дощ. До третьої години дощ все ще йшов, і я нервувала, як повія в церкві. Де, чорт забирай, вона була?
  
  
  За десять хвилин третьої я почув постріл з пістолета. Звук був схожий на 32 калібр, легкий звук здалеку. Я зняв запобіжник із кулемета і побіг до укриття рубки. Я зник з поля зору, поклав дуло рушниці на виступ лівого борту і почав чекати.
  
  
  Мертва тиша. Той один постріл зам'яв у кущах. Навіть птах не рушив. Я вдивлявся в чагарник і дику тростину і не побачив ні чорта.
  
  
  Вона свиснула на абетці Морзе, як ми домовилися. Два коротких, два довгих, два довгих Два коротких . Дітті-дум-дум-дітті. Знак запитання. Все в порядку?
  
  
  Я свиснув К. Довгий, короткий, довгий. Дах-де-так. Заходь.
  
  
  Вона вийшла з очерету і попрямувала до човна. Вона мала дивний напружений вигляд, а в правій руці вона тримала 32 калібр. Я пішов їй назустріч з автоматом на лівому передпліччі та пальцем на спусковому гачку.
  
  
  Вона зробила невеликий знак і сказала: «Тепер усе гаразд. Я вбила його.
  
  
  Я простяг їй руку і підняв її на борт. «Кого ти вбила?»
  
  
  Вона трохи спітніла, на її засмаглій шкірі виступали срібні бусинки. Її погляд був похмурим. «Один із моїх людей. Принаймні так я думала лише кілька хвилин тому. Він не слухався наказів і пішов за мною, коли я повернувся сюди. Суворо проти мого наказу, Нік! Спочатку я не була впевнена, але він був незграбним, і я продовжував чути його позаду себе, я поставила пастку, і він потрапив до неї».
  
  
  Я кивнув головою. Що він сказав, коли ти на нього накинувся?
  
  
  Ліда подивилася на мене дуже дивно. "Сказати? Він нічого не сказав. Я його ні про що не питав. Я щойно застрелила його. Його звали Томазо - один із чорношкірих.
  
  
  "Ви впевнені, що він мертвий?"
  
  
  Вона кивнула головою. “Я впевнена. Я це перевірила». Вона глибоко зітхнула і різко сіла на палубу. «Тепер, коли все скінчено, я в цьому не впевнена. Може, йому просто було цікаво. Цікавий. Він би знав, що я не одна».
  
  
  "А може, він працював на Папа Док", - сказав я. "Забудь про це. Ви правильно зробили. Просто щоб ви були абсолютно впевнені, що він мертвий.
  
  
  "Прямо між очима на відстані десяти футів", - холодно сказала вона. "Я казав тобі. Він помер."
  
  
  Я прийняв це. Я трохи хвилювався з приводу пострілу, але нічого не міг з цим вдіяти. Довелося залишатися на місці до темряви.
  
  
  «Дай мені цигарку, – сказала Ліда, – і дай мені випити. Мені це потрібно."
  
  
  Я зробив це та виніс карти на палубу. Коли вона допила напій і зробила кілька затяжок, я сказав: «Добре. Який рахунок?"
  
  
  Напій їй допоміг. Її руки перестали тремтіти, вона посміхнулася мені і сказала: «Поки що все гаразд. Чоловік, один із рибалок, їде на материк, щоб підготувати його до сьогоднішньої ночі. Тут я покажу карту.
  
  
  Вона взяла мій олівець, якийсь час вивчила карту, потім намалювала маленький чорний хрестик на півдорозі між Порт-де-Пе та Кап-Аїтеном.
  
  
  «Ми сходимо тут на берег. Нас хтось чекатиме. Узбережжя пустельне, тропічні ліси та джунглі - на багато миль немає дороги - і всього за 25 миль від суші до Сан-Сусі та П.П. Маєтки Тревелін. Є кілька сіл, але єдине місто будь-якого розміру – Лімбе, і ми можемо обійти його та зайти із заходу. На схід від Сан-Сусі є ще одне місто, Мілот, і у Папа Дока там багато військ.
  
  
  Я вивчав зображення світлим олівцем на карті. «Одразу за цим містом є головна автомагістраль? Мілот.
  
  
  "Так. Мої люди кажуть мені, що зараз він посилено патрулюється. Війська та тонтон-макут всюди.
  
  
  Коли вона сказала Tonton Macoute, вона зупинилася і подивилася на мене, і я побачив жах у її очах, як я бачив це раніше. Це був найкращий час.
  
  
  Я сказав: Що з тобою і Тонтон Маку, Лідо? Я знаю, що вони грубі та жалюгідні виродки, але чому вони вас так лякають? Ви, здається, не боїтеся чогось іншого, але Tonton має знак на вас. Як так?"
  
  
  Тридцять секунд вона не відповідала. Вона не дивилася на мене. Потім пошепки, які я ледве міг чути, вона сказала: «Вони зґвалтували мене, коли я була маленькою дівчинкою. Мені було п'ятнадцять. Це було одразу після того, як до влади прийшов тато Док – одного разу вночі нас заарештували тонтон-макути. Ми були коричневими, мулатами, ми мали багато землі, ми жили добре, і вони нас ненавиділи. Їм потрібна була наша земля та наш дім.
  
  
  «Тієї ночі вони побили мого батька і відвезли його до в'язниці. Він помер за тиждень. Вони змусили мою маму дивитися, як шестеро з них зґвалтували мене на підлозі у вітальні. Пізніше, набагато пізніше, я пішла від них і поїхала з Гаїті до Штатів. У мене були друзі з Америки, і вони впоралися із цим за мене. Я взяв із собою маму, і вона померла божевільною до Бельвії. Я… у мене не було грошей на приватну лікарню. У мене зовсім не було грошей».
  
  
  Вона тихо плакала, згадуючи. Я промовчав. Це був перший раз, коли вона колись по-справжньому засмутилася через своє особисте життя, і я хотів це почути. Як я хотів це почути! Чим більше я знав про те, що змушувало її працювати, тим більше у мене шансів залишитися живим і завершити місію.
  
  
  Ліда витерла очі рукавом піджака і продовжувала говорити. Цього разу я відчув, що вона каже абсолютну, а я точну правду.
  
  
  «У Штатах було чимало гаїтян. Мулати та негри, всі тікають від Папа Дока. Більшість із них були бідними та неорганізованими. Було два маленькі гетто – можна так їх назвати – одне у Брукліні та одне на західній стороні, недалеко від Колумбії. Ми були в Штатах на терпінні, були бідні, виконували чорну роботу і намагалися щосили. Мені пощастило. Я працювала офіціанткою в барі на 113-й вулиці, і одного ночі доктор Вальдес прийшов із друзями. Він почув, як я розмовляю з іншою офіціанткою, і одразу зрозумів, що я гаїтянин. Того вечора він мало що сказав, але за кілька днів повернувся до бару один, і ми стали друзями».
  
  
  "Ви знали, що Вальдес був комуністом?"
  
  
  Вона малювала олівцем на краю таблиці. Вона вишкірилася на мене і пирхнула. «Комуніст? Ха, Ромер Вальдес був невинним, політично невинним! Боже мій, він був наївний. Він навіть міг бачити щось добре в Папа Доці. Ромера був салонним комуністом, попутником, який не розумів, у чому річ, м'якою людиною, яка ненавиділа прихлопнути муху. Він приводив мене в таку лють, що я хотів убити його, як він завжди хотів підставити іншу щоку».
  
  
  Я змусив її говорити, і я не хотів руйнувати чари, але я мав поставити запитання. "Ви любили Вальдеса?"
  
  
  Вона швидко кивнула, і на мить у її очах знову блиснула ртуть. Вона знайшла носову хустку і промокнула.
  
  
  «Я була без розуму від нього. Ми вперше лягли спати на мій 17-й день народження, і я жила
  
  
  з ним три роки. Я цілувала землю, якою він ішов. Він був батьком, братом та коханцем в одній особі. Чоловік теж, хоч ми не могли одружитися. Його дружина все ще жива, десь у Франції, а він — католик.
  
  
  Я закурив ще одну сигарету і промовчав. Вона не закінчила. Було ще щось, і я хотів це почути.
  
  
  «Ромера зняв для мене квартирку на 115 вулиці недалеко від Драйв, і я приїхав до Колумбії. Я навчався в школі в Парижі та Швейцарії - я був вдома на канікулах, коли тієї ночі приїхав Тонтон Макуте - і я склав спеціальний іспит, і Колумбія прийняла мене. На той час Ромера був повним професором, і щоразу, коли ми зустрічалися в кампусі, нам доводилося прикидатися незнайомцями. У мене, звичайно, не було його ні на які заняття – він був надто просунутий для мене і вчив лише аспірантів».
  
  
  Ліда допила і простягла склянку. «Ще трохи, Нік, дорогий. Тоді, гадаю, я трохи посплю.
  
  
  Коли я повернувся з напоєм, вона лежала на палубі із заплющеними очима та сонцем на обличчі, її великі м'які груди ритмічно рухалися вгору й униз. На мить мені здалося, що вона спить, але вона простягла руку за напоєм і жадібно проковтнула його. Потім вона знову заговорила.
  
  
  «Якийсь час було весело крастись, ніби я був лише дитиною, і було загадково і інтригуюче пройти повз Ромера в кампусі, мене з рукою, повною книг, просто холодно кивнути йому і продовжити. Весь час сміючись усередині і думаючи про те, що ми зробили у ліжку напередодні увечері. Ми бачилися майже щоночі й у вихідні, хоча доводилося бути дуже обережними. Потім п'ять років тому це сталося. У червні п'ять років. За тиждень до мого випуску.
  
  
  Вона довго мовчала. Я не тиснув на неї. Я взяв один із автоматів і пішов уперед. Струмок був тихий, глибокий і безлюдний, птахи яскраво спалахували в дикій очереті, і мій друг ящірка привів з собою приятеля, щоб побачити незнайомців. Все виглядало і звучало просто в джунглях, і за хвилину я повернувся до дівчини і сів навпочіпки, поклавши автомат навколішки. Сонце сідало на заході, і пальми відбивались у високих темних тінях, що смугали човен.
  
  
  «Я не бачила Ромеру тиждень, – сказала Ліда. «Він не приходив у квартиру і не дзвонив, і щоразу, коли я дзвонив до нього додому або в офіс, його не було вдома. Або ніхто не відповів. Мене нудило, і я боявся - боявся, що все скінчено, що він утомився від мене. Але в мене було надто багато гордості, щоб піти до його квартири або офісу в університетському містечку і протистояти йому. Я просто мучився тиждень.
  
  
  «Якось удень я побачив його в кампусі. Я тільки-но повернувся після того, як зняв кепку та сукню на випускний, я був на Бродвеї, а він виходив із книгарні на розі 116-ї вулиці та Бродвею. Я помахала йому і закричала, виставивши себе за дурня і побіг до нього. Гадаю, я була за сотню футів від нього. Він повернувся, щоб подивитися на мене, і він виглядав приголомшеним - потім він відвернувся від мене, перетнув 116 і спустився до метро. Дуже швидка ходьба. Я досі пам'ятаю, як швидко він ішов, ніби не хотів мене бачити чи розмовляти зі мною. Я зупинилася на розі і дивився, як він зникає, мої коліна тремтіли, і я думав, що моє серце перестане битися».
  
  
  Ліда посміхнулася і подивилася на мене примруженими очима. «От як я був молодий, Нік. Ромер був моїм першим коханням, першим чоловіком, якого я коли-небудь брала за згодою. Я думав, що світ скінчився.
  
  
  «Це закінчилося, світ, який я знав доти, але усвідомив лише пізніше. Я повернувся до своєї маленької квартирки, замкнувся і заплакав. Я страждав. Я нічого не їв протягом двох днів, пив ром, напивався і хворів, і я грав усі платівки, які нам подобалися разом, і мені було дуже погано. На третій день мені вистачило сміливості зателефонувати йому в офіс. На цей раз він відповів.
  
  
  Вона відвернулася від мене, витягла гнучке смагляве тіло і затулила обличчя руками. «Господи Ісусе – коли я думаю про це зараз! Я, мабуть, налякав бідолаху, і йому теж стало погано. Я плакав, благав і навіть думав, що погрожував йому – сказав, що розповім всьому університетському містечку, газетам, світу про нашу справу. У всякому разі, він обіцяв прийти до мене того ж вечора. Я пам'ятаю його точні слова – він зовсім не був схожий на себе, напружений, хрипкий та нервовий – і він сказав, що захворів на вірус».
  
  
  Щось промайнуло в моєму мозку, мікросекунда інтуїції, що спалахнула перед тим, як я встиг її вловити, тінь без речовини, яка б могла це пояснити, укол без болю і крові, який зникає, коли починається. Комп'ютер четвертого покоління впіймав би його і приколов. Я не міг.
  
  
  Але я запитав: Що саме він сказав?
  
  
  «Він сказав: «Ти поводиться як дитина, Лідо, і ти не повинна». Все в порядку. Я хворів, багато працював і мене щось хвилювало. Те, про що ви не знаєте. Нічого спільного з тобою. Але я
  
  
  буду там сьогодні ввечері, і ми всі обговоримо і все залагодимо. Я буду там рівно о дев'ятій. Переконайтеся, що ви одна. Я не хочу бачити нікого, окрім тебе».
  
  
  Я викинув дупу за борт. Я сказав, що налаштований трохи скептично.
  
  
  «Ви це пам'ятаєте? Точно? Дослівно? За п'ять років? "
  
  
  Вона кивнула, незважаючи на мене. "Я роблю. Як він це сказав. Кожне слово. Він так і не прийшов до мене, тому що його забрали тієї ночі, і я думаю, це закріпило ці слова в моїй голові. Пізніше я зрозумів, про що він турбувався і чому тримався. від мене подалі.Ромера писав серію статей проти Папа Дока для New York Times, і він не хотів залучати мене.Думаю, у нього було передчуття, що Тонтон-Макуте його дістане.Але він, мабуть, очікував, що вони вб'ють його, а не викрадуть і переправлять назад у Гаїті».
  
  
  Пару хвилин я крутив це в умі. На перший погляд, це здавалося досить логічним, щоб мати сенс, але чогось не вистачало. Але схоплювати не було чого, і я відмахнувся.
  
  
  Ліда сказала: «Я чекала і чекала. Він так і не прийшов. Десь між його квартирою - у нього був будинок неподалік Барнарда - і моїм будинком, який він отримав. Мабуть, це було легко. Ромер був таким безневинним. Він навіть не знав, як себе захистити».
  
  
  «Так, – подумав я. Це було б просто. Чоловік йде по жвавому, багатолюдному верхньому Бродвею прозорою червневою ніччю. Автомобіль під'їхав до узбіччя, і кілька головорізів вискочили, схопили його і заштовхали в машину. Це було б зроблено гладко та якісно. Як тільки він сів у машину, все було скінчено. Ймовірно, вони привели його прямо до якогось бананового волоцюги на пірсі в Брукліні чи Статен-Айленді.
  
  
  Сонце село, і короткий пурпуровий сутінки субтропіків падали прозорою мережею на Морську Відьму. Ліда Бонавентура лежала з заплющеними очима, глибоко дихаючи між сном і неспанням, і я знав, що вона перестала говорити. Незалежно від того. Я знав решту історії. Більшість цього була у файлах AX, а деякі я дізнався від Стіва Беннета, співробітника ЦРУ, убитого в церкві вуду.
  
  
  Я підняв її, відніс у рубку та поклав на диван. Я поплескав її по щоці. «Трохи подріми, малюку. Недовго, бо ми злітаємо, як тільки стемніє».
  
  
  Я сховав два додаткові кулемети в рубці, а третій узяв із собою, коли пішов збирати наші рюкзаки. Я не хотів показувати світла, і довелося поспішати. Сутінкове світло, що просочується в порти, вже переходило в темряву.
  
  
  Я змайстрував два зайві армійські рюкзаки та два мішки для мюзету, а також приготував два ремені з флягами та столовими наборами, а також пару швейцарських ножів для інструментів та циркуля. Все це барахло валялося в одній великій шухляді, і, розбираючи його, я згадав історію доктора Ромери Вальдес, куди його впустила Ліда.
  
  
  Про це писали у газетах. Особливо Times, на яку Вальдес писав статті, зіграла велику роль. І у рубриках новин, і на сторінці редакції. Чистий результат – великий нуль. Папа Док сидів і все заперечував чи ігнорував, і за два чи три тижні історія припинилася. Ніхто не вийшов уперед. Ніхто не бачив викрадення Вальдеса. Ніхто нічого не бачив. Він увійшов у люк і зник у бездонному каньйоні.
  
  
  Не зовсім. ФБР зайнялося цим - у нас були їхні матеріали в наших файлах - і виявило, що невеликий пароплав, старовинний іржавий горщик, залишив Статен-Айленд наступного ранку після зникнення Вальдеса. Це була Ла Палома, зареєстрована у Панамі. Коли вони прийшли до влади, ЦРУ простежило, щоб вона належала Гаїті, і слід припинився. Нібито Ла Палома належала Банку Гаїті. Папа Док.
  
  
  Сполучені Штати нічого не могли з цим вдіяти. Вальдес не став американським громадянином. ЦРУ знадобився рік, щоб з'ясувати, що він утримується у в'язницях під палацом. Це все, що вони змогли дізнатися, що Вальдес живий і, мабуть, з ним добре поводяться. Тепер, згідно з файлами AX, цей PP Тревелін тримав його десь у своєму маєтку неподалік Сан-Сусі. Це передбачало, якщо Вальдес працював над атомними боєголовками для ракет, які мав Папа Док. Їм знадобиться простір і усамітнення, чого не можна було отримати в Порт-о-Пренсі.
  
  
  Я наповнив ще одну сумку з мюзетом боєприпасами і відніс їх у рубку. У мене було достатньо боєприпасів для невеликої війни, і я сподівався, що мені не доведеться їх використовувати. Ще в мене було по дюжині газових, димових та осколкових гранат. У мене виникла спокуса взяти одну з безвідкатних гвинтівок і міномет, але я посміявся з себе і забув про це. Ми були б достатньо завантажені, і нам треба було їхати швидко та далеко.
  
  
  Я розбудив Ліду, і ми без світла вибігли з бухти і завернули в канал між Тортугою та материком. Вона сіла навпочіпки в кабіні і читала карту при світлі приладової дошки. Ми були в ньому зараз, у водах Гаїті і минули точку неповернення, і якщо один із патрулів Папа Дока помітить
  
  
  нас, все буде скінчено.
  
  
  Коли ми проїжджали східну точку Тортуги, Ліда дивилася на компас. «Ще десять миль, і ми повертаємо на південь. Таким чином, ми опинимося приблизно за 15 миль від берега та від місця зустрічі».
  
  
  Я приглушив «Морську відьму», муркнувши, і перевів милі у вузли, і коли настав час, я повернув її в довгий поворот на південь, а потім знизив швидкість до повзучих п'яти вузлів. Місяця не було і пішов дощ. Ніч була прохолодна, навіть прохолодна, але я трохи спітнів. Коли Ліда хотіла курити, я забороняв. Я закрив приладову дошку.
  
  
  "Сподіваюся, ти знаєш, що робиш", - сказав я. «Ви впевнені, що за цим старим доком не стежать? Мені здається, що тато Док поставив би особливу охорону в такому місці – знаєш, він не дурень.
  
  
  Ми прямували до відокремленого місця на узбережжі, де компанія US Fruit Company колись містила док та декілька будівель. Це місце довго не використовувалося і перетворювалося на руїни, і Ліда присягалася, що використала його кілька разів, щоб потрапити на Гаїті, і ніколи не стикалася з проблемами.
  
  
  Вона тихенько засміялася, з натяком на старі знущання. «Що сталося, люба? Схоже, ти нервуєшся на службі.
  
  
  «Через те, що я нервувала, я довгий час залишалася живою, - сказав я. Ця дитина була готова піти на війну. Ця струнка смаглява дівчина, котра незадовго до цього плакала.
  
  
  «У цьому вся краса», - продовжила вона. «Місце настільки біса очевидно, що Папа Док і тонтон-макут не помічають його. Їм ніколи не спадає на думку, що хтось наважиться його використати. Отже ми його використовуємо. Розумно, так?
  
  
  «Успіх. Я сподіваюсь, що так і буде ".
  
  
  Ми повільно бігли до узбережжя, трохи котячись за умов течії в кишечнику. Я глянув на годинник і сказав: «Краще візьми ліхтарик і йди вперед. Якщо все гаразд, ми побачимо їхній сигнал протягом півгодини».
  
  
  Вона нахилилася, щоб поцілувати мене. Її дихання було гарячим і солодким, і пахло випивкою. Вона поплескала мене по руці. «У мене гарне передчуття. Все буде гаразд, Нік. Тільки переконайтеся, що ви пам'ятаєте своє нове ім'я та не обманюйтесь. Я продав їм реальний товарний рахунок за вас і це було нелегко. Даппі такий самий розумний, як і вони, і він буде дуже невдоволений тим, що я знову відклав вторгнення. Але я впораюся з ним, поки ти мене не підеш.
  
  
  Нема рації розповідати їй, скільки ролей я зіграв за роки роботи з AX.
  
  
  «Я не перекладатиму вас», - сказав я. "Йдіть уперед. Переконайтеся, що їхній сигнал правильний. Абсолютно вірно!"
  
  
  Вона знову засміялася і почала співати собі під ніс.
  
  
  Моє нове ім'я було Сем Флетчер. Я використав його, бо знав, що справжній Сем Флетчер був у Африці, борючись за Біафранцев. Якби він був ще живий. Флетчер був одним з останніх солдатів удачі старого зразка. Хоча іноді він боровся за гроші, він не був найманцем; коли він у щось вірив, він бився безплатно і навіть витрачав свої гроші. Іноді він виконував випадкову роботу для AX, що дозволяло легко стежити його. Я не думав, що Сем заперечуватиме, якщо я назву його ім'я.
  
  
  Ліда трохи розповіла мені про це Дуппі, з яким ми збиралися зустрітися. На гаїтянському діалекті, на жаргоні вуду, дуппі означає дух чи привид. Чоловік може померти, але іноді його Дуппі може повернутися з могили. Іноді дуппі навіть не йде, а залишається на землі і справді; займає місце мерця.
  
  
  Даппі, звісно, був псевдонімом. Ліда не сказала б мені його справжнє ім'я, навіть якби знала його. «Чорні називають його Дюппі, – пояснила вона, – через те, як він пересувається в джунглях та горах. Як привид. Кажуть, ви ніколи його не чуєте і не знаєте, що він іде – ви просто дивіться нагору, і раптово він з'являється. Вони всі бояться, чорні.
  
  
  Потім вона засміялася і додала: «Це певною мірою дивно. Даппі - один із найчорніших негрів, яких я коли-небудь бачив.
  
  
  Я тиснув ще більше, доки Морська Відьма не поповзла. Я ледве наздогнав її. Я прямував прямо на південь, і десь далеко в цій темряві було узбережжя Гаїті. Я перекинув її на гіроскоп, підійшов до поручня і глянув уперед. Я поставив на ліхтарик «коробку», щоб його не можна було бачити з боків, тільки прямо попереду, і коли я нахилився через поручень і потягся в темряву, я подумав, чи подає Ліда ще сигнал. Це була одна з небезпек. Ми мали подати сигнал першими. Наші двигуни були добре заглушені і за зниження швидкості видавали тихий шепіт. Ми не могли розраховувати на те, що берегова сторона нас почує.
  
  
  Ось воно. Штифт білого світла з берега. Воно блищало вночі, швидке та запитуюче… -. Знак запитання. Що?
  
  
  Світло зникло, і хоч я не бачив сигналу Ліди, я знав, що вона посилає:… — Я сподівався, що вона все правильно зрозуміла. Я змусив її досить попрактикуватись.
  
  
  Мабуть, тому що за кілька секунд берегове світло повернулося з - .-. До, гаразд, заходь. Потім знову чорнота.
  
  
  Ліда відбігла від лука, напружена і задихаючись від збудження. «Все гаразд, Нік! Вони на нас чекають».
  
  
  Я вимкнув гіроскоп і показав їй на кермо. "Я знаю. я бачив
  
  
  . Ось, візьми кермо, поки я не стану на флайбридж. Я не можу відвести її звідси до причалу. Просто потримай її як хвилинку.
  
  
  Ліда дала мені точний опис дока, для якого я збирався. Він був побудований для океанських суден, і він протаранив довгий палець з глибокого гребінця бухти. Він мав звичайні палі та стрінгери, але чомусь він був закритий з боків, як старовинний критий міст. Ліда наполягла на тому, щоб ми могли запустити Морську Відьму під доком, і це було б все одно, що сховатися в довгому дерев'яному тунелі. Про камуфляж можна було забути.
  
  
  Я не був так певен. І я переймався тим, щоб зірвати флайбридж, коли ми увійшли.
  
  
  Я тихо покликав її. "Добре. Я спіймав її. Ідіть вперед і обдуріть мене. Говоріть тихіше.
  
  
  Я мало не зупинив її і прислухався до тихого гудіння двигунів, поки вона повільно рухалася. Поперед мене це було як усередині бочки зі смолою. В якомусь сенсі добре, бо якби я не міг бачити, патрулі Папа Дока теж не могли б.
  
  
  Я носив Люгер у поясній кобурі та стилет у піхвах на правому передпліччі. Мій светр та куртка закривали і те, й інше. Зовні у мене був пристебнутий кольт 45-го калібру, і я стискав кулемет у себе на колінах, поки дивився і чекав, поки загориться світловий покажчик.
  
  
  Вони ожили, тьмяні, жовті, майже непомітні. По одному з кожного боку відкритого кінця док-станції. Все, що мені потрібно було зробити, це поставити Морську Відьму прямо між ними.
  
  
  Це було не легко. Я майже не наздогнав її, і кермо не відповідало. Течія швидко наближалася до берега, і торговий бриз, що штовхав мене зі сходу, не дуже допомагав. «Морська відьма» продовжувала падати правим бортом.
  
  
  Голос Ліди повернувся до мене пошепки. «Зліва, Нік. Ліворуч. ЛІВОРУЧ!"
  
  
  Мені довелося трохи погасити двигуни, щоб повернути її у ліве положення. Коли я знову зменшив оберти, вона сунула свій лук прямо між вогнями. Вони пішли. Я на секунду ввімкнув задній хід, потім заглушив двигуни, нахилився і підняв руку, щоб намацати просвіт, якщо він є. Мої пальці торкнулися уламків нижньої частини доку. У мене було шість дюймів зазору.
  
  
  Двері люка відчинилися в доці прямо над моєю головою, і білий промінь світла висвітлив мене. Глибокий голос гаїтянською креольською вимовив: «Bon jou, Blanc».
  
  
  Привіт, біла людина.
  
  
  Я зрушив автомат, щоб не міг його не помітити, але тримав палець подалі від спускового гачка. "Хто ти?"
  
  
  Глибокий гуркіт сміху. Він просунув голову в отвір, так що світло було замасковане, і спрямував ліхтарик собі на обличчя.
  
  
  Я Дуппі, білий. Ви та людина, про яку нам розповідала Лебідь? Людина Сем Флетчер?
  
  
  Я кивнув головою. "Я Флетчер".
  
  
  Я не видавав себе. Для цього я мав надто багато практики. Але в той момент, коли я побачив це широке, сяюче чорне обличчя, цю широку білу зубасту посмішку, я зрозумів, хто такий Даппі. У нас була його фотографія у файлах AX. Кожен AX-чоловік витрачає багато часу на перегляд цих файлів та запам'ятовування, а я роблю домашню роботу так само добре, як і решта.
  
  
  На знімку він був зображений у молодості і з волоссям - тепер його голова була виголена - але це був той самий чоловік.
  
  
  Його справжнє ім'я було Діас Ортега, і він був кубинцем. Колись він займав високе становище у кубинській розвідці, коли вони з Че Геваром були приятелем. Тепер Че був мертвий, і Ортега теж був би мертвим, якби не втік вчасно. Кастро з'ясував, що Ортега насправді був у КДБ, який працює на Кремль і наглядає за кубинцями.
  
  
  Чорний чоловік простягнув мені масивну руку. «Давай, Флетчере. У нас немає часу гаяти, чувак.
  
  
  Я проігнорував руку і сказав, що спочатку мені потрібно щось зробити. Довелося зробити «Морську відьму» швидкою, струнною кранцем, щоб вона не протерла дірку в обшивці і не доставила наше спорядження на берег. Я зараз буду поряд.
  
  
  Ми перешіптувалися у темряві. «У мене є люди, щоб усе це робити, Флетчере. В нас немає на це часу».
  
  
  «Мені потрібен час», - сказав я. “І я зроблю це. Я не хочу, щоб хтось піднімався на борт. Свон теж. Вона, мабуть, сказала тобі це?
  
  
  "Де Свон?"
  
  
  “Прямо тут, Дуппі! Як ся маєш, велика чудовисько? "
  
  
  Ліда протиснулася повз мене, потяглася до моєї руки і стиснула її при цьому. Її губи торкнулися мого вуха, коли вона зітхнула: «Дозволь мені впоратися з ним».
  
  
  Я допоміг їй пройти люк на лаві підсудних. Вони прошепотіли, і я почув звук поцілунку. Дюппі загарчав глибоко в горлі, як тварина, і я трохи вловила його.
  
  
  «Цей Флетчер… вже бос… про кого він думає… я…»
  
  
  Розбрат уже. Чи не радісна ознака. Я струсив його і змусив Морську Відьму швидко. Вивісив крила. Потім я згадав, прокляв себе і повернувся, щоб знову натягнути мотузки, бо не допустив падіння припливу. Ми прибули під час припливу, навмисно, і я, чорт забирай, мало не дурів, я сказав собі, Картер, взяти все з собою і приймати речі в міру їх надходження. Один за один раз. Не поспішайте. Рано чи пізно я дізнаюся, що Діас Ортега, кремлівська людина, робив на Гаїті, намагаючись просувати вторгнення Чорного лебедя.
  
  
  До цього мені доводилося тримати язик за зубами, грати в карти поруч із жилетом і залишатися живими. я мав витягнути Ромеру Вальдеса або вбити його.
  
  
  Я повинен був перевірити ракети та атомні боєголовки, які мав Папа Док. Мені довелося спостерігати за Лідою Бонавентура та переконатися, що вона не організовувала вторгнення. Я повинен був ... о, чорт з ним, подумав я, збираючи все спорядження і тягнучи його на флайбридж. Один із грубих жартів Яструба, коли він перевантажений роботою, полягає в тому, що він «так само зайнятий, як одноногий чоловік, що надриває дупу!»
  
  
  Одне я вирішив, пролазячи через люк. Коли і якщо я повернуся, я був страшенно впевнений, що попрошу підвищення. Я не проти роботи і не проти небезпек, але останнім часом стало трохи більше.
  
  
  Я витяг спорядження через люк і шпурнув його на палубу. Я розрізняв рухомі тіні людей навколо мене, та було багато пошепки. Жодних слідів Ліди та Даппі.
  
  
  Одна з тіней заговорила зі мною. «Свон та Даппі йдуть на берег, блан. Скажи, що зараз прийдеш.
  
  
  Пішов дощ, вітер дмухав мені в обличчя дрібним туманом. Тіні довкола мене мовчали, і я чув барабани, що лунали далеко в глибині країни. Одна з тіней вставляла люк на місце. Дві інші постаті, помітні, взяли рюкзаки і сумки-мюзет і пішли старим причалом. Я їм заборгував.
  
  
  Поруч зі мною голос сказав: «Дивися, чи немає дірок, бланк. Док дуже старий та гнилий. Це точно місце для перелому ноги.
  
  
  Я тяг за собою і автомат Ліди, і свій. Я повільно йшов попереду, переслідуваний тінню. Я намагався придушити думки про Діаса Ортега. Під час. Насамперед.
  
  
  Чоловік поруч зі мною тихо сказав: «Свон, цього разу не кажи вторгнення, блан. Як це сталося? Ми готові до вторгнення вже давно, повісьте Папу Док на високе дерево. Як так вийшло, Блан?
  
  
  Я сказав, що я теж не знаю. Я працював на Swan і виконував замовлення так само, як і решта. Запитайте Свон, а не мене.
  
  
  Я чув, як він плюнув. Потім він видав всмоктуюче зітхання і сказав: «Я думаю, ми дуже довго чекаємо. Зараз точно трапляється щось грандіозне, Блан. Зараз багато військ та тонтон-макут. Вони стріляють у людей, вішають і спалюють багато хатин та сіл. Я чув, що всім людям треба залишити землю на багато миль. Знаєш, чому це так, Блан?
  
  
  Я сказав, що я не знаю. Я теж не знав, але міг зробити обґрунтоване припущення. Якщо Папа Док розчищав землю на милі навколо, то він знайшов гарне застосування цієї землі. Він чогось хотів. Щось термінове.
  
  
  Як ракетний полігон?
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  Дрібна мряка вщухла на світанку, і величезне червоне сонце зійшло над Шапкою Єпископа, тупою вершиною, вкритою шрамами від руїн Цитаделі. Я спирався на лікті у щільному чагарнику та вивчав сцену у потужний бінокль. Я не витрачав багато часу на Цитадель, це величезне гніздо, побудоване королем Генріхом Крістофом, чорним Наполеоном проти справжнього Наполеона, який так і не прийшов. Це давня історія. Зараз ми сиділи в хотбоксі, де творилася нова історія.
  
  
  Ми були на півдорозі до гори на невисокому уступі. Біля підніжжя схилу, на який ми нещодавно піднялися з шаленою поспішністю, вузька кам'яна і ґрунтова дорога огинала підніжжя гір. Ми тільки-но встигли сховатися до світанку, і то тільки тому, що Дюппі встановив стрімкий і нещадний темп.
  
  
  «Нас зловлять на відкритому повітрі, – сказав він, – ми мерці. Цей виродок П.П. отримав свій власний вертолітний патруль».
  
  
  Тепер, розслабившись, я спостерігав, як один з вертольотів низько ширяв над патрульним джипом на вузькій дорозі. Розмова на радіо. Вертоліт був німецький, один із нових 105-х, із п'ятьма сидіннями та вантажним відсіком. Вивчаючи його, я подумав, що, можливо, П.П. сам був у ньому. Записи Хоука вказували на те, що Тревелін був людиною, яка нікому не довіряла і любила сама стежити за тим, що відбувається.
  
  
  Було за чим спостерігати. За милю від дороги горіло невелике село. За винятком церкви французького вигляду, побудованої з каменю, халупи та хатини були зроблені з грубого дерева та пальмової соломи, натурального трута, а полум'я та дим підіймалися вгору товстою колоною, щоб їх уловив і… закрутив на захід вітер.
  
  
  Тонтон Макут, одягнений у цивільне та озброєний до зубів, супроводжував колону людей геть від села. Вони виглядали як біженці з фільму про війну, за винятком того, що всі вони були чорношкірими і не мали великої кількості речей. Боги не дали їм багато часу, щоб рушити з місця.
  
  
  Я направив бінокль на сільську площу та налаштував фокус. На площі була криниця, а поряд з нею одне велике дерево. З однієї довгої товстої гілки дерева звисали чотири тіла – троє чоловіків та жінка. Вони мляво, неживо звисали, голови жорстоко скручені набік. Заперечники. Мабуть, вони сперечалися з тонтон-макутом.
  
  
  Я вловив запах і відчуття Ліди, коли вона звивалася поряд зі мною. Вона взяла в мене бінокль і налаштувала його, потім довго дивилася на село. Я спостерігав, як її стиглий рот напружився, а на її гладкому обличчі з'явилися зморшки, коли вона насупилась.
  
  
  "Цей брудний сучий син", - сказала вона. «Цей ублюдок! Він за це заплатить. О, він заплатить! "
  
  
  Вертоліт залишив джип і полетів геть, прагнучи висоти.
  
  
  Я ще глибше притиснувся до густої трави і подивився на Ліду.
  
  
  «Який сучий син? Папа Док чи П.П.? »
  
  
  "І те і інше!"
  
  
  Вона простягла мені окуляри і перекинулася на спину, глибоко зітхнувши, чому її м'які груди піднялися під зеленою курткою. Вона заплющила очі.
  
  
  "Обидва", - повторила вона. "Коли прийде час. Скоро, я сподіваюся."
  
  
  Хлестання пістолета долинало до нас схилом. Я одягнув окуляри на колону і побачив людину в канаві біля дороги. Його босі чорні ноги тупотіли ногами, і коли я отримав чітке зображення, головоріз, що стоїть над ним, націлив свій револьвер і розрядив його. Так повільно й усвідомлено, що я міг рахувати кожен постріл. Чорні ноги перестали рухатися.
  
  
  Ліда не рухалася. «Ці тонтон-макути не дуріють, - сказав я.
  
  
  Її повіки насупилися. «Вбивці та збоченці, всі вони. Настане їхній час».
  
  
  Я жував плаский диск хліба з маніоки. Він був кислим і цвілим, і я сподівався, що вони вимили всю синильну кислоту, але це було краще, ніж раціон стародавнього C. Даппі та його компанія привезли з собою трохи їжі. Тільки хліб з маніоки, трохи козячого м'яса та пара пляшок рому Barbancourt. Я не міг звинувачувати ром. Барбанкур – найкращий у світі.
  
  
  Дівчина надула губи і сказала: «Дай мені сигарету, любий. Боже мій, який марш! Я думав, що помру дюжину разів».
  
  
  “Не зараз. Повільно перекинься та приховай обличчя. Сюди летить вертоліт».
  
  
  Я глянув на Дюппі, який спав поряд із нами. Він лежав на животі, підперши обличчя руками, а його рваний капелюх був нахилений, щоб сонце не попадало йому в очі. Він був гаразд.
  
  
  Вертоліт загуркотів над нами, дуже тихо через звук, і ми лежали нерухомо, уткнувшись обличчям у рівну траву. Краєм ока я спостерігав, як він відлітає на схід, у бік Сан-Сусі та П.П. Маєтки Тревелін.
  
  
  Ліда обережно сіла. Думаєш, вони нас помітили?
  
  
  "Ні" Я жорстко посміхнувся. «Жодних шансів. Ми б знали, якби були. У них мають бути кулемети на борту збивача для яєць.
  
  
  Вона простягла тонку коричневу руку. - Тоді викури мені цигарку. 11 що, курити безпечно?
  
  
  Я закурив дві сигарети і простягнув їй одну. "Поки ти не встаєш і не випустиш кільця диму".
  
  
  Я знову глянув на Даппі, гадаючи, чи розбудив його вертоліт. Він не рушив з місця. Його матово-чорне обличчя виглядало молодшим у стані спокою, хоча я вважав, що йому за сорок. Одне - уві сні він нітрохи не виглядав менше. приблизно на 6-5 років і принаймні важив 260 фунтів. На ньому були вицвілі шорти кольору хакі і брудна рвана футболка, яка була надто мала для його бочкоподібних грудей. Я знав, що погода ніколи не потурбує цю людину. На його величезних ногах стояла пара старих армійських піж без шкарпеток. На його товстій талії був пояс з боєприпасами, і він носив кольт 45 калібру, схожий на той, що був у мене. Одна з його розкинутих рук, розміром із тенісну ракетку, спиралася на пістолет Томпсона із затискачем. Поруч була сумка-мюзет, повна запасних скріпок та великий шматок хліба з маніоки.
  
  
  Я розслабився і потягнувся поряд із дівчиною. День обіцяв бути довгим.
  
  
  "Пошепки", - сказав я. Як ви це зробили? Жодного вторгнення? » Це була перша можливість поговорити з нею наодинці.
  
  
  Вона лежала на животі, повільно курила і на видиху скидала дим.
  
  
  «Жодних серйозних проблем. Ще. Я сказав Даппі, що передумав - що не хочу ризикувати вторгненням доти, доки у нас не з'явиться Вальдес. Що я боявся, що вони вб'ють Вальдеса в момент початку вторгнення, тому що вони знають, що ми хочемо зробити його президентом, і я не міг ризикувати. Думаю, він мені повірив.
  
  
  Її шепіт був свистячим, перехоплюючим шепіт, але не голосніше, ніж щебетання комахи поруч зі мною.
  
  
  «Можливо, ти маєш рацію в цьому», - сказав я. «Ця думка спала мені на думку. Якщо вони не зможуть утримати Вальдеса, вони не дозволять нікому забрати його – живим».
  
  
  Це була саме політика AX, тема Хоука, але зі зворотним поворотом.
  
  
  Вона загасила сигарету і згорнулася у улюбленій жіночій позі. «Я йду спати, Нік. Я небіжчик. Не зв'язуйся ні з чим з Даппі - розбуди мене, якщо щось трапиться.
  
  
  За хвилину вона заснула, тихенько дихаючи, раз у раз тихенько сопучи. Я обернувся на спину і глянув на прозоре блакитне небо. Я зробив ковток теплої жерстяної води з фляги. Коли ми дісталися до уступу, я був досить загальмований, але тепер я не почував себе ні сонним, ні втомленим. За кілька хвилин я взяв бінокль і поповз на схід, наскільки дозволяла кисть.
  
  
  Єпископська шапка та Цитадель були тепер ліворуч від мене. Гора йшла в долину, де я міг бачити кілька критих соломою хатин, а потім була ще одна вкрита зеленню гора. Біля підніжжя цієї гори починався паркан. Я натренував бінокль і сфокусував його, і через деякий час я зміг підібрати один кут огорожі, блискучий сріблом на сонці. Я був вражений. Паркан був десяти футів заввишки і увінчаний мотками колючого дроту. Щільно зв'язану сталеву сітку, вставлену в бетонне
  
  
  основа. Мені довелося кисло посміхнутися. Коли ви мільярдер, ви можете дозволити собі все робити правильно.
  
  
  І Ліда, і Даппі сказали, що парканом близько п'яти тисяч акрів. Була одна брама. Усього одні й вони цілодобово охоронялися.
  
  
  Усередині паркану, неподалік напівзруйнованого і зруйнованого в тропіках палацу Сан-Сусі, який Анрі Крістоф охолодив, направивши струмок під підлогу, знаходився ще один сучасний палац, збудований П.П. Тревелін. У цього виродка своє маленьке королівство! Його власна армія та власна авіація. І він мав доктора Ромера Вальдеса.
  
  
  Поки я дивився на куток блискучого паркану, мимо пройшов охоронець, ведучи на повідку поліцейського собаку. У охоронця була поясна кобура та гвинтівка через плече, на ньому був чорний гострокінцевий кашкет, чорна форма та високі чорні блискучі черевики. Я сумнівався, що його емблема на кашкеті була черепом і кістками - відстань була надто велика, щоб розібрати його, - але ця чорна форма нагадала мені одне слово.
  
  
  Гестапо! У мене вже була антипатія до пана П.П. Тревелін, і тепер я виявив, що мені дуже не подобається. Я професіонал і рідко ненавиджу, але я знав, що мене не буде сильно турбувати, якщо мені доведеться вбити Тревеліна.
  
  
  Дюппі влаштувався поряд зі мною, і я знав, що його чорні назвали правильно. Він справді рухався як привид. Ніхто ніколи не підходив до мене ззаду, але він був. Ця величезна людина на ім'я Дюппі, яка насправді була Діасом Ортегою з КДБ.
  
  
  Від нього пахло огидним потом. Він дивився на мене каламутними карими очима, білки яких мали легкий шафрановий відтінок і були поцятковані червоними прожилками. За мить він обдарував мене білою зубастою усмішкою.
  
  
  Що ти думаєш, Блан? Ми дістанемося туди і витягнемо Вальдеса?
  
  
  Я знизав плечима і перетворився на Сема Флетчера. "Чому б і ні? Звідси не виглядає так складно. Із парканом може виникнути невелика проблема, але ми зможемо його зламати.
  
  
  Дюппі кинув на мене чавунний погляд. «Ага, бланк. І охоронці, і собаки, і зомбі».
  
  
  Я збирався щось сказати, але забув, що саме, і мій рот прочинився. Потім мені вдалося сказати: "Зомбі?"
  
  
  Він широко посміхнувся. «Ага, бланк. Зомбі. Старий П. отримав їх, чувак. Він старанно працює з них, постійно працює, і він їх господар, і вони роблять П.П. скажи роби. Ти не віриш у зомбі, блан?
  
  
  Якщо він хотів грати в ігри, зі мною все було гаразд. Я посміхнувся у відповідь і сказав: Ні, Даппі. Я не вірю у зомбі. Що за хитрощі? "
  
  
  Нарешті він відвів від мене погляд і порився в кишені, шукаючи зім'ятої пачки місцевої сигарети «Сплендідс». Різкий дим нагадав мені китайські сигарети. Даппі випустив дим через широкі ніздрі і потягнувся до бінокля.
  
  
  «Я не говорю, що вірю в зомбі, бланк. Я теж не говорю, що не вірю в зомбі. Все, що я говорю, це те, що П. змусив зомбі працювати на нього. Теж підлі виродки.
  
  
  Це все, що він міг сказати про зомбі. Він довго мовчав, уважно вивчаючи місцевість Сході. в окулярах. Нарешті, не знімаючи окулярів, він знову заговорив.
  
  
  «Приходь темно, бланк, ми втрьох спустимося в ту долину і знайдемо хумфорт у джунглях. Немає жодної справжньої будівлі, нічого, крім галявини, але це все одно церква вуду. Той, який Papa Doc та PP не знаю, я Тоді, можливо, ти побачиш щось ще, чого не розумієш”.
  
  
  «У нас немає часу на цю вуду-погань», - сказав я. «Якщо ми збираємося зробити це, ми маємо зробити це швидко. Дуже швидко. Успіх не триває вічно».
  
  
  Він відрегулював шкалу фокусування бінокля. Де ти зустрів Свон, блан?
  
  
  "Нью Йорк." Не бреши.
  
  
  Скільки вона тобі платить?
  
  
  «Тисяча на місяць. Бонус, якщо я витягну Вальдеса живим. Непогано для запаморочливого мислення.
  
  
  Він уважно вдивлявся в окуляри. «Хммм – тисяча доларів на місяць. Може, я помиляюсь, блан. Може, мені теж треба піти найманцем, ти гадаєш?
  
  
  "Це твоя справа", - коротко сказав я. «Я борюся за гроші. Я даю чесну міру».
  
  
  «Я не сварюся, блан. Загалом не сварюся. Але чесно, чесно – отримуючи всі ці гроші, ви повинні найбільше ризикувати, виконувати небезпечну роботу, га?
  
  
  Я погодився на це. Мені було цікаво подивитися, до чого все це спричинило.
  
  
  - Ти ніколи раніше не був на Гаїті, блан?
  
  
  У мене було кілька років тому, але я не міг цього визнати. Я сказав ні.
  
  
  Дюппі поклав бінокль і подивився на мене своїми червоними очима з прожилками. - Значить, ти нічого не знаєш про Гаїті, бланк. Я тут давно. Свон, вона народилася тут. Отже, ми робимо планування, Блан, а ти будеш жеребцем, га? Ви професійний боєць, а ми з Лебедем – мислителі, га? Так ми робимо, бланк.
  
  
  Він намагався спровокувати мене з якоїсь причини.
  
  
  Я не думав, що він справді купив історію Сема Флетчера, але навіть у цьому випадку він не міг знати, хто я. Якщо лише Ліда йому не сказала. Я не думав, що в неї було чи буде. Я сумнівався, що вона знала, хто такий Дуппі насправді.
  
  
  Я також сумнівався, що Дуппі знав, що я помітив його. Якби він знав, або якби він знав, що я був AX, він би розібрався зі мною раніше. Вимушений розтин карт. Він цього не зробив, тому я вирішив, що я все ще має невелику перевагу.
  
  
  отже, я теж не хотів форсувати справи. Ще немає. Я курив і грав у розслабленість і впевненість, вивчав його плечі, біцепси і тулуб і знав, що якщо мені доведеться битися з ним у чесному бою, це буде страшенно бійка. Я знав багато трюків, і з цим величезним персонажем мені знадобився б кожен із них.
  
  
  Коли Дюппі знову заговорив, у його голосі пролунала легка усмішка. Він знав, що я не дзвонитиму йому, і тому назвав мене курчам. Мені це сподобалось. Коли почалося розтин карт, це дало мені трохи більше переваги.
  
  
  «Отже, ми робимо це, як я говорю, і, як каже Свон, бланк. Сьогодні ввечері ми поїдемо в долину, в джунглі, і заберемо інший блан. Чоловіче ім'я Хенк Віллард. Думаю, Свон тобі все про нього розповість? Вона каже, як хунган і мамбо вже давно ховають цю білу людину? Як йому погано і він готовий нам допомогти? Вона тобі все це сказала?
  
  
  "Вона сказала мені." Коли ми були на березі та на півдорозі до гори, вона сказала мені.
  
  
  Дюппі глянув на мене. - Цей інший блан, цей Хенк Віллард, він найманець, як і ви. Добре, що ви допомогли його врятувати – усі ваші порожні гроші мають триматися разом.
  
  
  Він відповз, і я дивився, як він жує хліб із маніоки, а потім знову засинає. Він більше не дивився на мене і не говорив.
  
  
  Ліда все ще спала. Я хотів спати, але не міг, тож знову повернувся до бінокля.
  
  
  Село все ще тліло. Залишилася тільки маленька французька церква, її біле каміння залито сонячним світлом. Група біженців зникла, як і джип та «Тонтон Макут». Ні звуку, ні звуку вертольота. На даний момент сцена була мирною, безтурботною, безтурботною патиною старої Франції, накладеною на темну Африку. Дикі кавові та бананові дерева росли на пишних схилах та в долинах, а плоди хлібного дерева та орхідеї перепліталися один з одним. За долиною біля підніжжя; Круті підйоми нашої гори заросли густим лісом і джунглями, і я міг бачити, як Хенк Віллард міг переховуватись усі ці місяці.
  
  
  Справа в тому, що у файлах AX був Хенк Віллард. Фрілансер, солдат удачі, п'яний на півставки і найманець на повну ставку. Йому під тридцять, він із маленького містечка в Індіані. Один із безтурботних і химерних хлопчиків, що літали на винищувачах під час корейської війни, був подвійним асом і ніколи не зміг повернутися до громадянського життя. Не терпів і дисципліни, тож після війни його швидко розлучили. З того часу він літав по всьому світу, керуючи всім, що могло відірватися від землі, і працював на тих, хто йому платив. Під час останньої спроби вторгнення в Гаїті Віллард літав на старому В25 і намагався бомбити Папа Дока в Порт-о-Пренсі.
  
  
  Я не міг утриматись від усмішки, коли подумав про це зараз. Хенк Віллард не досяг великого успіху. Він скинув дві бомби, промахнувся повз палац на півмилі, і обидві бомби виявилися нерозірваними. Через кілька хвилин B25, ящик, скріплений за допомогою слини і скотчу, позбавився привиду, і Вілларду довелося розбитися і приземлити його в джунглях. З того часу про нього нічого не було чути.
  
  
  Папа Док і тонтон-макут оточили інших загарбників, влаштували їм швидке випробування і як попередження повісили їх у різних частинах країни. Їхні тіла були підвішені, укладені в залізну клітку і підвішені в ланцюгах, і, принаймні так мені сказала Ліда, все ще гнили по всій країні. Папа Док призначив нагороду у десять тисяч доларів за Хенка Уілларда.
  
  
  Я був спантеличений цим, коли зняв окуляри, протер очі і зізнався, що нарешті зможу заснути. Десять тисяч доларів – це спокуса! Проте Вілларда ніхто не продав. Поїхали показати, як сильно вони, мабуть, ненавидять Папа Док. І П.
  
  
  Коли я засинав, барабани знову почали татуювати. Тихий постук і гуркіт, які я не міг виявити через розсіяну гірську акустику. Барабани продовжували говорити, все голосніше і голосніше, похмура і нескінченна перкусія, яка нарешті заколисувала мене.
  
  
  Крик розбудив мене. Чи не людський звук. Довгий протяжний крик повітряного тертя про гладкий, перегрітий метал. Я перекинувся і впав на коліна з пістолетом 45 калібру в руці. Ліда і Даппі не спали, присідали і дивилися на всі боки.
  
  
  Даппі жестом показав мені вниз. На лівій руці в нього був напоготові пістолет Тома.
  
  
  Дівчина, що прокинулася від несподіваного жаху, дивилася на мене з відкритим ротом. "Що в ім'я Христа?"
  
  
  Я знову зітхнув. Вона була страшенно близька до! кличе мене Нік.
  
  
  Даппі був у окулярах і дивився вниз схилом! позаду нас схил, яким ми працювали напередодні ввечері! За мить він поманив нас і грубо засміявся.
  
  
  «Нічого спільного з нами, Блан. Лебідь. Приходьте подивитися! Та нічого, окрім барахла.
  
  
  Ми підповзли до нього і взяли по черзі бінокль. Відпрацьована ракета розлетілася вщент об грудку гібіскуса і безсмертник пуансеттії. Білий метал, тепер зазубрене тверде сміття, валявся розкиданим, зловісний контраст зі світом сутінків, що повільно падали.
  
  
  Я був напружений. Я дивився на Ліду та Даппі. Особливо на Дуппі.
  
  
  Ліда могла бути актрисою та позером, але я не думав, що зараз вона прикидається здивованою. Вона дивилася на нас, її рот був відкритий, її карі очі широко розплющилися від питання.
  
  
  «Що, чорт забирай, це було? Це? Вони стріляють у нас? »
  
  
  Я дозволив Дуппі забрати його. Спостерігаючи його.
  
  
  Він скоса глянув на мене, поплескавши її по плечу. «Тато Док і старий П.П. вони мають ракети, Свон. Стріляйте в них із Цитаделі геть там. Зомбі збудували собі пандуси. Вже тиждень вони стріляють, тренуються, і я не говорю вам раніше, тому що не хочу вас турбувати. Думаю, у тебе зараз дуже багато занепокоєнь.
  
  
  Ліда подивилася на мене, а потім знову на Дуппі. Її очі звузилися, і я побачив, як вона починає складати всі разом. Вона, звісно, ​​знала, що доктор Ромера Вальдес був фізиком. Але я дав їй чистий листок - вона не знала про ракети до цього моменту.
  
  
  Вона сказала: Ось чому вони вбивають людей і очищають їх від землі. Ракетний полігон».
  
  
  Даппі кивнув головою. «Ось чому, Свон. Але нас не турбує, як я сказав. Папа Док та П.П. я думаю, вони не в своєму розумі. Ракети не годяться, зовсім не годяться. Вони летять на всі боки, ці ракети, і весь час трощать себе».
  
  
  Він вказав на село, що димить у сутінках, що наближаються. «Я думаю, можливо, вони спробують вразити це ракетами – навіть близько не підходьте. Не звертай на нас уваги, Свон. Ми заберемо Вальдеса від них, вони більше не зможуть стріляти ракетами».
  
  
  Ліда впала на землю з приголомшеним поглядом: «Ракети! Боже мій, ракети! »
  
  
  Даппі не дивився на мене. Він почав збирати своє спорядження. Він ніс її рюкзак та сумку-мюзет, а тепер почав натягувати ремені безпеки.
  
  
  "Скоро темніє", - сказав він. «Краще приготуємось до переїзду. Нас чекають у лісі. Після того, як ми маємо подолати багато миль, щоб до ранку зайняти позицію».
  
  
  Нарешті він глянув на мене. "Правильно, Блан?"
  
  
  Я фальшиво посміхнувся й кивнув головою. "Вірно, Дуппі".
  
  
  Я почав це розуміти. Щоб зрозуміти хоча б частину того, що відбувається. Це було досить дивно, але така назва гри.
  
  
  Барабани, на кілька хвилин заглушені ревінням ракети, знову відновили приглушену пульсацію.
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  Єдине, на що я не розраховував, то це на те, що Хенк Віллард дізнається Сема Флетчера в обличчя. Може, мені варто було подумати про це, бо солдати щасливих людей час від часу збираються разом у барах та клубах по всьому світу, але я цього не зробив.
  
  
  Уіллард, худий хлопець у розірваній офіцерській рожевій та рваній, але чистій сорочці OD, швидко все зрозумів. Він мене не видав. Що він справді дав мені, то це один погляд розмитих сірих очей, який все сказав - я не Сем Флетчер, і він знав це. І він хотів, щоб я знав, що це знає. Я подумав, що його закритий рот буде мені чогось коштувати, і мав рацію.
  
  
  Ліда, Даппі і я спустилися схилом гори в долину, як тільки стало темно. Даппі знайшов стежку і повів нас на наступну гору, потім ми звернули у вузьку ущелину, яка вела в іншу ущелину, потім ще одну. За останнім яром була велика галявина з однією хатиною та розсипом навісів, покритих пальмовим листям. У колі каміння тлів невеликий вогонь. Навколо багаття стояла дюжина чорних і Хенк Віллард.
  
  
  Даппі та дівчина розмовляли м'якою креольською з чорношкірими на незнайомому мені діалекті, хоча час від часу я ловив слова. Чорношкірі готувалися до церемонії вуду, принаймні я так припустив, бо біля вогню лежав віяло, намальоване в золі та кукурудзяному борошні. З кожного боку віяла було вбито кіл. На одному стовпі був череп, на другому – срібне розп'яття. У вуду багато християнства, хоч і не схваленого церквою.
  
  
  Я лишався в тіні і дивився. Я подумав, що це все одно нісенітниця, марна трата часу, і сказав так, але Ліда погодилася з Дуппі, що це того коштувало. Пізніше нам знадобиться допомога цих чорних.
  
  
  Була ще одна жінка, струнка чорна дівчина в червоній ситцевій сукні, з синьою пов'язкою на промасленому волоссі і червоною хусткою, зав'язаною на руках. Місцевий хунган, старий з волоссям, схожим на сіру сталеву шерсть, зробив на лобі дівчини мітку маслом і попелом і простяг їй щось. Барабанщик, що стояв недалеко від мене, почав стукати своєю F козячою шкірою, натягнутою на порожнистий пень. Спочатку не так постукувати, як потирати. Приглушений, похмурий слизький звук, який діяв мені на нерви.
  
  
  Гоблинський місяць, круглий і жовтий, із зображенням синього черепа, сяяв прямо на галявину. Дівчина підняла річ, яку дав їй хунган, і я побачив, що то лялька. Дуже грубо. Просто шматок ганчірки на палиці, обличчя намальоване на яйці, а до яйця прилипло кілька пасм волосся. Ніхто не мав говорити мені, кого зображала фігурка, але хтось все одно сказав мені. Хенк Віллард.
  
  
  Він підкрався до мене, сильно кульгаючи. Він зламав ногу, коли розбив B25, і той, хто йому поставив, зіпсував. Він закурив сигарету надувся і зиркнув на мене, м'яко кажучи.
  
  
  «Вони збираються помирити П.П. Тревелін».
  
  
  «Тримаю парі, - сказав я, - що це турбує старого П.П. страшенно більше ".
  
  
  "Скептик, га?"
  
  
  Я нічого не сказав. Він покурив деякий час, а потім сказав: «Можливо. Я не знаю. Я не такий скептичний, як був, знаю це. Я бачив дивовижні речі з тих пір, як ховався в цих проклятих джунглях. Але я не про це хочу з тобою говорити.
  
  
  Ось воно. Я спостерігав за дівчиною, яка, як я вважав, була канцо, ученицею жерця вуду, як вона наспівувала маленьку рвану ляльку, потім плюнула на неї, підняла її над головою і люто трусила. Барабани посилилися.
  
  
  - шепотів Хенк Віллард. «Ви не Сем Флетчер. Я знаю Сема. У мене був лист від нього якраз перед тим, як я прилетів сюди уламки - Сем прямував до Умуохіаги в Біафрі, і він хотів, щоб я приєднався до нього. Сказав, що зарплата страшенно хороша. Але я вже підписав контракт з якимись божевільними ублюдками, щоб вторгнутися в це смердюче місце, і тримаю слово, що часом я не дуже розумний. Жодних мізків».
  
  
  Вони передавали ляльку серед негрів. Кожен плюнув на це та передав іншому. Ліда і Даппі стояли осторонь, спостерігали і перешіптувалися.
  
  
  «Я припускаю, що ви з ЦРУ, – сказав Віллард. «Ось щоб подивитися на ті ракети, які П.П. та Папа Док намагаються вдосконалюватись. Я правий?"
  
  
  То був вихід, і я його прийняв. Я вже знав, що застряг з Віллардом, так що я міг би використовувати його якнайкраще. Може, це було не так уже й погано. Інший індіанець на моїй стороні може стати в нагоді.
  
  
  Тому я кивнув, граючи таємничу частину, і сказав: Добре. Отже, ви здогадалися. Чому ти мене не видав? "
  
  
  «Хочеш сісти? Ця нога вбиває мене, якщо я стою на ній надто довго».
  
  
  Він упав на землю, і я сів поруч із ним. Лялька майже досягла Ліди та Даппі.
  
  
  "Мені потрібно вибратися з цієї проклятої країни", - сказав Віллард. «Мені пощастило, але це не може тривати вічно. Всі решта учасників вторгнення мертві, повішені, а за мою голову Папа Док отримав пекельну ціну. Я хочу вибратися з цього місця та повернутися до Гонконгу, де Май Лін витрачає всі мої гроші. Май Лінг – моя постійна дівчина. Євразійська і страшенно смачна страва. Все, що я роблю тут, це думаю про Май Лінг».
  
  
  Я сказав, що мене не особливо цікавило його особисте життя чи його відсутність. Що ти хочеш від мене, Віллард?
  
  
  Він закурив ще одну сигарету і зашепотів між складеними долонями. «Я хочу вибратися з цієї дірки. Ви допомагаєте мені, і я вам допоможу. Я знаю, що у вас, хлопці із ЦРУ, завжди є способи вибратися звідси. Візьми мене із собою, і я твій чоловік. Що-небудь. Мені начхати, що це таке. Я досить гарна людина із рушницею.
  
  
  Я дивився на нього. Що примушує вас думати, що там буде перестрілка?
  
  
  Блідо-сірі очі Уілларда на мить затримали мої очі, і він посміхнувся. «Чорт забирай, чуваку! Ви приходите сюди навантажений ведмедем, з Дуппі, яка, як я знаю, вбивця, і з Чорним лебедем – я теж знаю про неї – і ви питаєте мене про це! Але, гадаю, я міг помилятися. Може, ви прийшли збудувати дамбу для чорних, га?
  
  
  Я вирішив. «Добре, Віллард. У тебе угода. Але зрозумій одне – ти підкоряєшся мені! »
  
  
  “Звичайно звичайно. Але є ще один момент».
  
  
  "Завжди є. Яка?
  
  
  «Навіть якщо я виберусь із цього, маю невеликі проблеми з Державним департаментом».
  
  
  Це було зменшення.
  
  
  - Я чув, що ви, співробітники ЦРУ, кладете багато порошку. Думаєш, чи ти зможеш виправити це для мене за допомогою держави? Значить вони не заберуть мій паспорт? "
  
  
  Я був дуже здивований та показав це. "Ви маєте на увазі, що вони ще не зробили?"
  
  
  Він усміхнувся мені, і раптом мені сподобався цей хлопець. У нього був зуб спереду і худа руда борода, і він виглядав не надто розумним американським хлопчиком, який чомусь помилився. Невинний. Щось на зразок хама, але переважно добротне. Звісно, все це було неправдою.
  
  
  «Мені пощастило, – сказав він. «Але цього разу Держава, напевно, прибиває мене до хреста. Якщо ви не допоможете мені.
  
  
  Яструб може творити чудеса, якщо замислиться. Я сказав: Добре. Жодних обіцянок, але я подивлюся, що я можу зробити.
  
  
  Це все, на що ми мали час. Чорна дівчинка принесла нам ляльку, і ми плюнули на неї і повернули їй. Її гладке смагляве обличчя було блискуче від поту, і вона показала багато білих очних яблук, коли вона дивилася на мене, я думаю, не бачачи мене взагалі.
  
  
  Вона повернула ляльку хунгану та простягла йому. Ліда спіймала мій погляд і поманила мене до гурту. Я приєднався до них, а Віллард шкутильгав поруч зі мною.
  
  
  Хунган вийняв із кишені срібну ложку і почав копати яму біля кола з каміння. Мені знадобилася мить, щоб зрозуміти, що він копає крихітну могилу.
  
  
  У голові могили було посаджено розп'яття з гілок. Догори ногами. Хунган обійшов рвану ляльку і щось пробурмотів. Я розібрав слово Рутібель.
  
  
  Ліда відійшла від Дуппі і встала біля мого ліктя, я тепер шепотіла мені на вухо.
  
  
  «Рутібел – демон. Один із помічників сатани. Це справді могутній обох».
  
  
  Я сам був трохи вражений, але сказав
  
  
  куточком рота: «Вишукана леді. . Під враженням від хитрощів вуду.
  
  
  Вона стиснула мою руку. "Не треба! Не говори так. Не зараз. НЕ тут."
  
  
  Хенк Віллард сказав: «Я просто щасливий, що я не старий П.П. сьогодні вночі. Навіть якщо сучий син мільярдер. Знаєш, це його справжнє волосся на яйці. Один із його слуг контрабандою вивіз їх.
  
  
  Всі вони були якимись чокнутими, і зараз, можливо, мені було не набагато краще. Я підвела очі і побачила на собі погляд Дуппі. Ці почервонілі очі були холодними й шукаючими, а його товсті губи ворушились у напівсмішці. Даппі, подумав я, не особливо вразив усією цією нісенітницею вуду. Дюппі думає про мене, гадаючи, чи не доведеться йому вбити мене. Я знав цей погляд. Але чому? Цього я не знав.
  
  
  Хунган поклав ляльку в крихітну могилу та накрив її. Ще паси та заклинання. Рутібел це і Рутібел.
  
  
  Дівчина повернулася із горщиком екскрементів. Великий гарбуз, розрізаний формою миски, наповнений людськими екскрементами. Хунган кинув усе на могилу і промимрив ще прокляття, обидва. Ніхто не сказав жодного слова. Я відчув раптове шалене бажання розсміятися, але не міг, та й не хотів би. Це було б зовсім безглуздо.
  
  
  Барабан накотив яскраве татуювання, і дівчина перестрибнула через могилу та почала танцювати навколо неї. Я штовхнув Ліду. «Хіба цей барабан небезпечний? Так голосно?"
  
  
  Вона похитала головою, не дивлячись на мене. Вона здавалася чарівною танцюючою чорною дівчиною.
  
  
  Ні. Охоронці П.П. сюди вночі не зайдуть. І тонтон-макути теж – адже вони теж гаїтяни. Вони всі бояться розповіді. Особливо Рутибель, обох. Тут ми у безпеці.
  
  
  Я був трохи на межі, і це позначилося у моєму голосі. "Добре", - проскрипіла я. «Давай візьмемо Дуппі і будемо в дорогу. Я хочу бути за воротами PP, коли сходить сонце. Досить, вистачить».
  
  
  Ліда взяла мене за руку. Вона почала його гладити. Як вона погладила його тієї ночі в церкві вуду у Нью-Йорку. Її холодні пальці торкнулися моєї долоні.
  
  
  "Ще ні", - сказала вона. “Почекайте трохи. Просто дивіться – дивіться, як танцює дівчина, і дивіться, що відбувається». У цих словах було подих, ніби вона їх змушувала. Я раптово відчув її тремтіння.
  
  
  Якого біса! Ще одна оргія? Згодом йде від нас.
  
  
  Чорна дівчина якимось чином поділилася. Вона танцювала навколо могили, піт блищав на її атласному тілі, її голова була закинута, очі напівзаплющені, її гострі груди підстрибували вгору й униз. Інші люди зімкнулися, утворюючи невелике коло. Вони почали тихенько плескати в долоні такт барабану.
  
  
  Дівчина видала звук, наполовину стогін-наполовину зойкнувши, і, здригнувшись, упала на землю біля могили. Вона лежала, простягнувшись і корчачись, уткнувшись у таз.
  
  
  Був звук, схожий на звук коня, що наближався до кобили. Дюппі стрибнув у коло, відштовхуючи чорних своїми масивними руками, і впав на дівчину. Він врізався в чорну дівчину, що звивається, і вона закричала, а потім підійшла йому назустріч і схопила його своїми довгими тонкими ногами, і люди, що спостерігали, зітхали, як легкий вітерець, і продовжували плескати, поки вони дивилися. Барабан почав відповідати ударам Дуппі.
  
  
  Ліда вкусила мене за вухо. Її дихання було у вогні. Вона потягла мене. «Давай, – сказала вона. «Просто пішли! Ви. О, ти мужик! Давай.
  
  
  Вона повела мене назад у кущі, впала і притягла до себе, і це не могло тривати й дві хвилини. Але що за дві хвилини!
  
  
  Коли все закінчилося і вона перестала зітхати, зітхати, стогнати і говорити, вона пролежала хвилину чи дві із заплющеними очима. Потім вона холодно подивилася на мене і сказала холодним тихим голосом: «Ти маєш рацію. Ми не можемо більше гаяти тут час. Нам краще розпочати.
  
  
  То була моя дівчинка. Зроби це і забудь. Надягніть сухі трусики і займіться справами.
  
  
  Я подумав, що якщо я виберуся з цього і доповім Хоуку, я залишу цей момент осторонь. Старий все одно не повірить.
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  До світанку залишалося ще три години, коли ми спустилися з протилежного боку гори. Кривавий місяць, що зблід у міру старіння ночі, поринув у долини, і останні дві години ми провели в повній темряві. Дюппі провів нас вузькою стежкою, яка звивалася і крутилася, як божевільна змія, і зробив це з апломбом корінного жителя Нью-Йорка, що перетинає Таймс-сквер. Ліда йшла за ним, а я відставав, час від часу допомагаючи Генку Вілларду. Я бачив його ногу з гротескно деформованою нещодавно вилікуваною кісткою. Йому дорого варто було йти в ногу з часом, але він непогано справлявся. Він не мав особливого спорядження - тільки одяг, в якому він стояв, і старий британський автомат Стіна. Він мав господарську сумку, повну 9-мм патронів до рушниці. Сумка для покупок була від Macy Herald Square. Я спитав його про це. Під час однієї з небагатьох перерв, які дав нам Дуппі, Уіллард пояснив. Якби це можна було б назвати поясненням.
  
  
  Він знизав плечима і обдарував мене своєю зламаною зубастою усмішкою. «Проклятий сміх, чи не так?
  
  
  Компанія ded with me, мабуть, займалася постачанням та логістикою через Mad Magazine. Я точно знаю, що вони купили базуки у торговця барахлом у Нью-Джерсі. Жодна з них не працювала. Я так і не дізнався, де вони взяли реліквію, в якій я летів, але перед самим злетом вони вручили мені цей Стін і половину господарської сумки, повної патронів. У випадку, кажуть мені, мене підстрелять, і мені доведеться пробиватись до виходу. Є шанс, що я спробую того рому, Семе. Ця проклята нога мене вбиває».
  
  
  Я сказав «ні» рому, пам'ятаючи про його справу. Коли був випадок, він був п'яним. Так само я міг би використати знімок Барбанкура.
  
  
  "У Дюппі випивка", - сказав я йому. «І Дюппі триматиме це, доки все не закінчиться. Достатньо часу, щоб випити, коли це станеться, і коли ви поїдете з Гаїті. Тоді ти можеш напитися до смерті, мені байдуже.
  
  
  Ми не могли бачити один одного в темряві, але я зробив голос грубіше. - Я маю на увазі, Віллард. Ти заплутаєш мене, і я дам тобі тут гнити! "
  
  
  «Добре, Сем. Добре! Марно паритися про це. Я просто подумала, що випивка нікому не зашкодить.
  
  
  Він упустив його і продовжував розповідати мені, що B25 не мав прицілу для бомби - його роботодавці не могли його собі дозволити - і що він скинув бомби за мертвим рахунком. Пропустити палац і Папа Док, потрапити на Залізний ринок та смітник.
  
  
  Він посміхнувся. - У будь-якому разі, прокляті бомби були порожніми. Мабуть, навіть не озброїлися. Лише Христос знає, де вони їх купили».
  
  
  Я хотів, щоб Хенк Віллард був щасливий і відданий мені. Пістолет Стіна буде метати 550 пострілів за хвилину, і може настати час, коли мені це знадобиться. Я вдав, що мене цікавлять його нещастя.
  
  
  - Хіба це не було частиною твоєї роботи, Хенко? Оглянути бомби перед тим, як злетіти в цей шалений політ?
  
  
  Він посміявся. «Я нічого не знаю про бомби. Заради Бога, я був льотчиком-винищувачем. Я ніколи раніше не літав на бомбардувальнику. Я сказав їм, що був, коли вони найняли мене, тому що я був розорений і потребував тесту. Я також зрозумів. П'ять тисяч доларів, менше того, що я повинен був дати чорним за те, що вони ховалися і годували мене. Прямо тут, у поясі із грошима».
  
  
  "Це має доставити вас до Гонконгу", - сказав я.
  
  
  «Твій трах із А, буде. І Май Лінг. Господи, мені сниться ця баба щоночі».
  
  
  Я зітхнув і похитав головою. Хенка було затримано у розвитку. Дитина все ще бере участь у корейській війні. Досі використовую застарілий сленг на той час. Загалом, я визнав, ми були досить сумною маленькою армією. Чокнутий, як Віллард, Ліда з її мріями про велич і помсту, я намагаюся зробити неможливе, тому що Хоук сказав це зробити.
  
  
  Інша річ Дуппі. Даппі – Діас Ортега – точно знав, що робив.
  
  
  Саме тоді він сказав: Добре, там ззаду. Ви бланшуєте. Давайте перемістимо це, так. Треба потрапити туди і сховатись до того, як прокинеться сонячна кома. Або ми мертві чоловіки.
  
  
  Ми зробили це. Ми зупинилися в клубку вологих джунглів, густих і зарослих виноградною лозою. Навіть Дюппі зітхнув з полегшенням, кидаючи своє спорядження та рюкзак Ліди. Хенк плюхнувся на землю, застогнав об ногу, і заснув. Ліда також. Я зняв свій рюкзак та сумку-мюзет, але тримав автомат у руці. Дуппі зробив те саме.
  
  
  Він підійшов, присів поруч зі мною навпочіпки і сказав, що можна курити. «Поки що у нас все гаразд, Блан. Ми на кінці узбіччя, що висувається з гори в долину. Ми маємо будинок на дереві, я покажу вам, коли він буде досить світлим, і ми побачимо всю долину вгору і вниз. Загляньте всередину паркану і багато землі П.П. Навіть побачити його будинок та басейн, побачити квартали зомбі, побачити багато всього з того старого дерева».
  
  
  Їдкі випари його "Чудового" пливли в моїх очах. Я змахнув дим і сказав: «Повернемося до зомбі, га? Що це, Дуппі? Яке справжнє подання? Якщо ми збираємося працювати разом і схопити цього Вальдеса, я думаю, мені слід знати все, що ви знаєте. Як на рахунок цього? »
  
  
  Я чекав. Насторожений, як ніколи. Я доклав усіх зусиль, щоб переконатися, що його Томпсон у безпеці, і тепер я чекав, коли він вкусить, а його не було. Він мовчав жодної хвилини. Я дивився, як його сигарета світиться у темряві.
  
  
  Потім він розсміявся глибоким гуркотом басу. «Дай мені дещо сказати, блан. Просто чорт забирай. Зі мною щось трапилося. Якось я мудрий алек, як і ти, і сказав людині-вуду, що все це багато дрібниць. Як ти.
  
  
  «Він просто подивився на мене, цю людину, і сказав, іди та знайди яйце. Будь-яке яйце. Бери з-під курки, хочеш. Тоді принеси мені сюди. Я сміюся, але це роблю. Я знайшов яйце в порядку від мого друга, і я знаю, що це яйце щойно вилупилося. Я віддаю його людині-вуду, і він каже, що мені потрібно випити склянку холодної води. Холодна вода.
  
  
  "Я роблю це. Потім він сказав мені покласти яйце в склянку з водою. Він не чіпає яйце. Ніколи. Потім він проводить рукою по склу, каже щось вуду, дивиться на мене і каже - а тепер розбий яйце". я сміюся і розбиваю яйце.
  
  
  «Це яйце круто, блан!»
  
  
  Дуппі замовк, чекаючи на мою реакцію. Історія була добре розказана, його глибокий голос правильно розмальовував нюанси. Мені було цікаво, як він звучав, коли він не зображував неосвіченого наполовину креолу, наполовину чорного, який він використав зі мною. Діас Ортега здобув освіту у Москві.
  
  
  "Хороша історія", - сказав я. І якщо це правда, я вражений. Але я не розумію, яке це має відношення до зомбі П.П., якщо такі є.
  
  
  Він знову засміявся. «Тебе важко переконати, блан. Я більше не намагаюсь. Зачекайте, поки світло, і дозвольте побачити себе. Тепер старий Даппі трохи спить. Це місце досить безпечне, але не рухайся. Може, впадеш зі скелі і зламаєш собі шию.
  
  
  Він звучав обнадійливо. У мене не вистачило духу сказати йому, що я не збирався падати зі скелі.
  
  
  Я чув, як він заспокоювався, шелестів і метався на якийсь заклинання, а потім почав трохи хропіти. Напередодні ввечері він не хропів. Це був лише божевільний здогад, але я вирішив її зіграти. Я встав навколішки, рухаючись легко і беззвучно, а потім зобразив пару хропіння і легке важке дихання.
  
  
  Даппі грав у гру десять хвилин. Потім він перестав хропіти, і я відчув, як він слухає. Я ахнув, пирхнув і розпилив невелику колоду. Я переконав його, бо через хвилину я почув, як він віддаляється, його великі дупи дряпають камінь. Я йшов за ним, стоячи рачки, з особливою обережністю, рухаючись тільки тоді, коли він це робив. Двічі він зупинявся, прислухаючись, і я завмирала. Я знову був на каліші, і камінці та уламки хльостали мене.
  
  
  Він зробив більше шуму на калічі, і йому було легше йти за ним. Потім він зник. Без звуку. Нічого. Я присіла, неглибоко дихаючи через рот, і запитувала себе, чи використовував він вуду, щоб виростити крила?
  
  
  Я знову чув його. Через мене. В повітрі. Ублюдок був на дереві!
  
  
  Я згадав, що він сказав про будиночок на дереві, і почав обмацувати темряву, недалеко від стежки. Мені пощастило, і я знайшов його за хвилину. Дерево з товстими стволами та гладкими стволами, до яких були прибиті дерев'яні поперечки для лазіння. Я встав, перерахував чотири поперечки, потім знову став на карачки і поповз уперед стежкою, щоб добре розглянути дерево спереду.
  
  
  Я встиг побачити мерехтливе око його маленького ліхтарика зверху. Він швидко блимав білим і швидко, заїкаючись, заморгав, а потім згас, і все. ДОБРЕ.
  
  
  ДОБРЕ. Промінь спрямований у бік садиби П.П. Що, чорт забирай, було в порядку?
  
  
  Я тоді не мав часу думати про це. Я почув, як він спускається з дерева, і побіг назад стежкою, все ще стоячи рачки. Я повернувся на своє місце, знову булькав і хропів, коли він повернувся і встав, прислухаючись, потім плюхнувся і справді заснув. Він не хропів.
  
  
  Я не зімкнув очей. Я записав на плівку всі недавні події, від першого телефонного дзвінка Хока до теперішнього часу, і дозволив їм крутитись у моїй голові. Я вирізав, редагував, виправляв та екстраполював, і зрештою у мене вийшов досить дивний монтаж. Я багато гадав, деякі з освіченої різноманітності, деякі з типу виходу, і коли світанок просочувався крізь гай дерев аки, я знав приблизно те, що знав раніше. Дюппі грав у якусь власну підступну гру. Самостійно. Ліда про це не знала. Хенк Уіллард у цьому не брав участі; він займав позицію «випадок-1», яка не має відношення до ситуації. Це було між мною і Дуппі. Він знав це з самого початку. Я тільки підозрював, але тепер я також це знав.
  
  
  Кому він сигналізував усередині PP Ділянку Тревелін площею 5000 акрів? Чому?
  
  
  Як, чорт забирай, ви змогли створити раціональну картину з таких розрізнених частин? Дуппі – Діас Ортега – був співробітником КДБ. Commie.; П.П. та Папа Док були фашистами та ненависниками комуністів. Зрештою, це було схоже на старий анекдот – хто, що кому робив та хто за це платив? Я заснув на світанку, і я не мав жодних відповідей.
  
  
  Я знав одне – Дуппі досі вів ведучу. Це треба було зупинити. Я повинен був взяти його на себе і очолити, трохи підштовхнути його, подивитися, чи не помилиться він.
  
  
  Я проспав до полудня. Коли я встав, замерзлий і замерзлий, у моєму звичному огидному настрої, Даппі і Ліди не було видно. Хенк Віллард розігрівав фляжку розчинної кави над банкою Стерно. Я приєднався до нього та приготував собі каву.
  
  
  Коли я зробив перший ковток гарячого гіркого, я подивився на Вілларда. "Де вони?"
  
  
  Він кивнув угору, потім вказав худим брудним пальцем. «У будинку на дереві. Гадаю, виглядав місцевість. Мене запросили, але я з цією ногою ні на які дерева не лазю.
  
  
  Минулої ночі, у темряві, до цього дерева здалося, що відстань становить милю. Тепер я побачив, що до нього близько тридцяти ярдів. Дерево являло собою високу, похилу кокосову пальму, що притулилася в чагарниках аки, хвойних і залізних дерев. Навколо стовбурів росла дика бавовна. Я пошукав будинок на дереві і спочатку не міг його побачити.
  
  
  Хенк почухав і посміхнувся крізь руду бороду. «Говорячи про місцевість, я пам'ятаю, як одного разу...»
  
  
  "Заткнися", - сказав я йому. "Занадто рано для цього лайна". Я ошпарив рот паршивою кавою і продовжив пошуки будиночка на дереві і, нарешті, помітив його.
  
  
  Милий. Дуже розумний. Хтось використовував сталеві троси та талрепи, щоб обтягнути навколишні дерева
  
  
  і утворити щось на кшталт ажурної зеленої клітини. І насправді це був не будинок на дереві, а плоска платформа розміром приблизно 10 х 10, закріплена на дві третини висоти пальми. Троси та талрепи були пофарбовані у зелений колір. Це була хороша професійна робота і мені було цікаво, як довго вона там пробула. І чому? Чомусь я не думав, що винні місцеві чорні. Така робота і пов'язане з нею планування були трохи вищими за їхні можливості.
  
  
  Я повернувся в кущ, щоб заспокоїтися, і поки я був у ньому, я перевірив Люгер, шпильки та Кольт .45. Коли я повернувся, я взяв Томмі пістолет і пішов до пальми. Хенк Уіллард зі нудним виглядом грав скаутським ножем зі зламаним лезом. Він обережно посміхнувся до мене і промовчав. Проходячи повз мене, я похитав головою. Якби не пістолет Стіна поруч із ним, ілюзія була б повною: старіючий орел-розвідник грає в кемпінгу. Я знову загравав з думкою, що все це було вигадкою, що ця провальна та провальна місія насправді не виконувалася. Телефон дзвонив будь-якої миті, я прокидався і відповідав на дзвінок, і у Хоука була справжня місія для мене.
  
  
  Коли я підійшов, Ліда спускалася з дерева, як мила мавпа. Її довгі ноги якраз підходили до поперечок.
  
  
  Я схопив її за талію і підняв. Вона засяяла і поцілувала мене. Вона була схвильована.
  
  
  "Я бачив його. Я дійсно бачив його, Сем. Ромера Вальдес. Він був у джипі під посиленою охороною». Вона вказала на схід. - Думаю, його везли до Цитаделя. Є нова дорога, щойно збудована. Доходить до вершини. Він повинен працювати в Цитаделі щодня і повертатися сюди, до П.П., уночі.
  
  
  Я обійняв її за плечі. "Ви впевнені, що це був Вальдес?"
  
  
  Ліда подивилася на мене. «Що змушує вас питати про це? Це майже як би ви ...
  
  
  Вона замовкла і спохмурніла, її нижня губа застрягла в маленьких білих зубах.
  
  
  Я міцніше стиснув її плече. "Ніби я що?"
  
  
  Її гладке смагляве обличчя спантеличено зморщилося. «Я… о, я справді не знаю. Я зараз збентежений. Зрештою, я не бачив Ромери п'ять років. Але… це ніби ти читав мої думки.
  
  
  Я тримав її подалі від себе, підняв її підборіддя кулаком і змусив подивитися мені в очі. «Ви не впевнені, що людина, яку ви бачили, справді Ромера Вальдес? Хіба це не так, Лідо? Давай. Розсипати.
  
  
  Вона кивнула, нахиливши голову до довгого лебединого горла. "Можливо. Я просто не знаю. Даппі каже, що це Вальдес. І він повинен знати - він давно шпигунить звідси. Х - він каже, що п'ять років мають велике значення і що, можливо, Вальдес був хворий, або з ним погано зверталися, навіть катували, і цим усе пояснюється.
  
  
  "Маючи на увазі?" Я знав, що це не лікар Ромера Вальдеса. Чомусь вони використовували приманку.
  
  
  Вона притулилася до мене і поклала голову на плече. «Він виглядав набагато старшим. І якось інакше. І те, як він сидів у джипі, такий напружений і ні на що не озираючись. Однак його обличчя було правильне, що я міг бачити через окуляри. Просто щось начебто не так, а я не знаю, що саме. Даппі каже, що я дурень.
  
  
  "Можливо", - сказав я. "А можливо і ні. Ви думаєте про це деякий час. Як наш друг Даппі сьогодні вранці?
  
  
  Він відповів на це хрипким пошепком, спустившись із платформи з дерева. «Давай, бланк. Я показую вам зомбі».
  
  
  Я запитливо глянув на Ліду. Вона знизала плечима і похитала головою. «Я також не знаю про це. Вони справді схожі на зомбі. Я маю на увазі, що вони виглядають так, як я читав, як виглядають зомбі. Іди подивися, а потім скажи мені.
  
  
  Я заліз на дерево. Щільне чорне тіло Дюппі лежало на дощатій платформі. Йому у вічі вгвинчували бінокль. Його лікті мали порожню банку «Кратіон» з пластиковою ложкою і флягову чашку, все ще заповнену наполовину кавою.
  
  
  Він простягнув бінокль, не дивлячись на мене. "Ти добре спиш, блан?"
  
  
  Я ствердно прогарчав і уважно вивчив своє оточення. Хитромудро придумана робота: ми були на вершині високого вузького півострова, продовженні гірського уступу, сильно зарослого виступу, що йде в широку долину. Мережа кабелів утримувала захисний екран з дерев навколо пальми та платформи, але майстерне обрізання та обрізання дозволили отримати широкий і безперешкодний вид на долину внизу та на сході. Це було схоже на хитре дзеркало: ми могли бачити зовні, але вони не могли бачити всередину. Якщо тільки вони не висіли на висоті 300 футів і дивилися прямо нам у горлянку.
  
  
  Я налаштував фокусування у бінокль. Я сказав, маючи на увазі: Дуже розумно. Солодкий. До того дня, поки його не помітить гелікоптер.
  
  
  Він хмикнув. «Ми тут, чи не так? Турбуйтеся про це, коли настане час. А тепер, Блан, ти глянь на ворота і скажи мені, що ти бачиш.
  
  
  Бінокль був чудовий, і сцена стала реальністю з глибиною та чіткістю діорами. Там була велика цегляна сторожка, сталеві та дротяні ворота та охоронці у чорній формі, всі вони були добре озброєні, а в деяких були собаки. Двоє у чорній формі стояли поряд.
  
  
  у сторожці, розмовляючи та консультуючись із паперами у блокноті, не звертаючи уваги на інших. Інші становили півдюжини охоронців і три окремі купки робітників. Два охоронці у групі. Робітники були одягнені у синю джинсову форму, штани та куртку, а на спині кожної куртки були нанесені білі літери по трафарету: П.П.
  
  
  Я тихо вилаявся, і Дуппі неправильно зрозумів і посміхнувся. «Справа, бланк? Деякі з ваших уявлень засмучуються? "
  
  
  Я проклинав П.П. Тревелін. Пиха ублюдка! Власний табір для військовополонених, навіть трафаретом. Вони справді так виглядали, як військовополонені. Я бачив їх тисячі по всьому світу.
  
  
  Але ніколи не бачив, щоб військовополонені рухалися так, як ці чоловіки. Повільні, жорсткі рухи, ноги, що волочать. Вони ніколи не повертали голови. Вони поверталися всім тілом із болісною повільністю, нахиливши голови вперед і опустивши плечі. Зомбі? Я не купився на це ні хвилини, але відбувалося щось страшенно дивне.
  
  
  Я нічого не сказав, і це зробило нотку роздратування в тон Дуппі. “Ну що, блан? Що ви на це скажете? Вони зомбі чи не так? "
  
  
  Я був спантеличений і стурбований, а коли я такий, я можу поводитися грубо. Я трохи приставив йому шпори. «Може, вони всі кататоніки, Даппі. Або П.П. працює спа, і вони хворі на артрит. У будь-якому випадку, я не бачу їх очей з такої відстані. Хіба не так ви кажете зомбі - на їхні очі? "
  
  
  «Я бачив їхні очі, бланк. Поблизу. Погано, як ці очі на них. Без кольору. Нема нічого. Просто білий дивлюся на тебе. Мертві очі. Я знаю. Я бачив."
  
  
  Я знав, що він каже правду. "Як ти підібрався досить близько, щоб побачити їхні очі, Даппі?"
  
  
  Тиша. Я прислухався до руху, до помаху його руки у бік пістолета Томмі на боці. Я грав із шансами на мій бік. Gunfire зіпсувала б угоду, і я не думав, що він готовий до цього.
  
  
  Він сказав: "Трохи розуму, наскільки я знаю, бланк". Я знаю, от і все. Але ти не повіриш, то забудь. Ви бачите, що вони роблять? "
  
  
  Я бачив. «Вони ставлять міни всередині паркану. У шаховому порядку з інтервалом десять футів. Цей паркан наелектризований, Даппі?
  
  
  "Я забуваю". Тепер похмуро. Потім: «Хоча мені здається, що це не так. Reckon PP не думаю, що йому потрібний сік, з ними охоронці, собаки та міни. І зомбі! »
  
  
  Я почав вивчати місцевість за парканом. Широка дорога, вкрита гравієм, вела вгору покритими квітами та лісовими схилами до великого плоского височини. Я міг розрізнити одне крило будинку, три поверхи з блискучого білого каменю, перед якими виходила широка тераса та балюстрада з того ж каменю. Величезні урни, амфори красувалися довгими вусиками пишних тропічних квітів. Тревелін любив квіти більше, ніж людей.
  
  
  Зліва, відокремлений від будинку акуратно обгородженими садами та підстриженими кущами, знаходився найбільший довбаний басейн, який я коли-небудь бачив. Акр прозорі блакитна вода оточена плиткою. Одна сторона була зачинена скляним навісом. Там був поплавець, високі та низькі дошки для стрибків у воду, а також різні надуті пластикові птахи та тварини. На кожному кінці водоймища був блискучий білий пісок, що тягнувся за ці милі від берега, і на піску біля високої дошки лежала людина. Темноволоса біла дівчина натирала його лосьйоном для засмаги. Я покрутив гвинт фокусування, щоб краще розглянути.
  
  
  Навіть з неминучим ракурсом я на кілька миттєвостей добре розгледів цього виродка-мільярдера. Я ніколи не сумнівався, що це П.П. Тревелін. Він виглядав належним чином. Це було приведення типів, але ідеальне наведення типів.
  
  
  Він лежав на спині, його руки були переплетені під головою. На ньому були великі чорні окуляри. Довга коричнева сигара звисала з рота, як анус, ніс - гудзик, а череп - засмаглий биток з плямами брудно-сірого кольору на кожному вусі.
  
  
  П.П. у нього не було великих грудей, але його черевце було мініатюрною горою. Дівчина помазала це. Вона налила олію і розтерла, і черевце погойдувалося і тремтіло, як горбок із желе. Я на мить глянув у бінокль на обличчя дівчини. Чекаючи, навіть сподіваючись з якоїсь шаленої причини, знайти там написану огиду. Навіть огиду.
  
  
  Це була гарна дівчина, гнучка, з довгими кінцівками і, як мені здалося, розвиненими ногами танцівниці. На ній було крихітне бікіні, яке дозволяло її груди розливатись, і вона, мабуть, поголила лобок, інакше я міг бачити волосся. Можливо, П. так сподобалося.
  
  
  Дівчина була справжнім зомбі. Її очі були напівзаплющені, а губи ворушилися, коли вона говорила, і на її прекрасному обличчі не було абсолютно ніякого виразу, коли вона втирала олію в цю гору старих кишок. Я відчув до неї спалах жалості і знав, що це незаслужено. Вона знала, про що йдеться. Мільярдери не ростуть на деревах.
  
  
  Я погрозив пальцем Дуппі. "Ось. Подивитися. Це П.П.?" Мабуть, але я хотів підтвердження.
  
  
  Я був близький до того, щоб полюбити Duppy тоді, як ніколи раніше. Він глянув, і його товсті губи рушили в тому, що могло бути лише огидою та ненавистю. «Ця людина», - промимрив він. «Це сучий син, звісно. Він щойно вийшов, бо я дивився востаннє. Господи Ісусе - я дивуюся, як ця біла дівчинка
  
  
  Тримаю парі, він пахне окопом.
  
  
  Я забрав окуляри. «Коли ти маєш мільярд, Даппі, це так. не має значення, як ти пахнеш”.
  
  
  Його рот сіпнувся, і він холодно глянув на мене. Його очні яблука були жовтяничними та запаленими від червоного павутиння. Він проігнорував мене, відкотився до своєї рушниці Томмі і почав його чистити та розбирати.
  
  
  Я поклав окуляри назад у басейн якраз вчасно, щоб побачити П.П. щось сказати дівчині. Вона без жодного виразу кивнула і потягла за його плавки. Потім вона нахилилася над ним, її червоний рот був відкритий, і за мить його живіт почало тремтіти.
  
  
  Мені стало трохи боляче, і я не хотів нічого бачити, у цьому був урок, і я дозволив цьому записатися. Абсолютна впевненість у собі. Його будинок, його басейн, його охорона, його особистий простір та його власна дівчина. П.П. Тревеліну було начхати на майстра, хто що бачив! Він володів косяком. Йому належав світ. Він думав.
  
  
  Я вивчав нову дорогу, що звивалася по схилах, через ущелини та урвища до Цитаделі приблизно за десять миль від мене. Дорога була вузькою, шириною тільки для джипа, з гравію та щебеню, і це було страшенно вдало, і на її будівництво, мабуть, треба було заплатити мільйон. Декілька груп одягнених у джинсовий одяг «зомбі» все ще працювали над ним, утрамбовували і котили, а поливальна машина повзла, розбризкуючи воду, щоб зв'язати фундамент.
  
  
  На дорозі не було й сліду чорної форми. Охоронцями тут були Тонтон Макут, вони їхали на вантажівці і спостерігали за джипами зі встановленими на них кулеметами 50-го калібру. Робітники в джинсовій тканині працювали з такими ж жорсткими і незграбними рухами, як і чоловіки біля воріт. Зомбі? Але чому? Навіщо влаштовувати такий фарс?
  
  
  Тоді я знав. Я був трохи дурний, інакше б упіймав це раніше. «Зомбі» були просто ще одним запобіжним заходом, ще одним способом утримати цікавих або розгніваних чорних подалі від цього місця. То була хороша психологія. Жоден простий селянин не наблизиться до зомбі на сотню миль, якщо зможе допомогти йому.
  
  
  Ракета утворила тонку смугу, що обпалює, вилетівши зі стартової аппарелі на Цитаделі і пролетівши над долиною. Дуппі крякнув і перекотився на мій бік. Ми простежили за плямою полірованого металу, коли ракета сповільнилася, здригнулася, збилася з курсу і врізалася в пагорб у метушні розірваного металу, Даппі посміхнувся.
  
  
  - Ці штуки не стоять і гурт. Я давно шпигував і ніколи не бачив, щоб вони стріляли у щось. Не розумію, чому Свон так хвилюється. Тут нема чого боятися! На те, щоб змусити їх працювати ракети, знадобиться сто років.
  
  
  У мене був бінокль на Цитаделі за десять миль від мене. Цитадель гігантським стрибком стрибнула до мене, і я побачив крихітні крапки, що рухалися по фортечних стінах, і мені здалося, що я побачив сталеві пандуси, блискучі на сонці. Я міг розрізнити довгі ряди іржавих гармат та трикутні насипи ядер. Гармата, яка жодного разу не зробила пострілу.
  
  
  Ще одна ракета вилетіла з Цитаделі і злетіла в блискуче повітря. Він розпався у повітрі, вибухнувши хмарою чорного диму та металевого дощу.
  
  
  Я сказав: «Тобі колись спадало на думку, Дюппі, що, може, Вальдес насправді не намагається? Може, він гальмує, саботує, сподіваючись, що щось трапиться – приміром, ми за ним прийдемо».
  
  
  «Ні, бланк. Я думаю, доктор Вальдес намагається щосили. Папа Док та П.П. подбайте про це - вони не дурні. Лікар Вальдес намагається затриматися, і, я думаю, вони дуже швидко закатували його до смерті. Вмирати довго. Біда в тому, що Гаїті, тату Доку, ще не готовий до ракет. Досі в джунглях, блан. Лікар він лише одна людина і не може цього зробити - і навіть ублюдок П.П. не купиш мізки, приходячи сюди». Даппі засміявся басом.
  
  
  Я залишив очки на Цитаделі. Він гнив із 1830 року і все ще залишався вражаючим видовищем. Він виступав з мису Бішоп, як ніс корабля, пошарпаний часом і досі незмінний. Двадцять тисяч людей загинули за тринадцять років, які знадобилися, щоб побудувати його. Стіни завтовшки 12 футів, триста гармат, приміщення для п'ятнадцяти тисяч» солдатів. Ніколи не використовувався. Ніколи не доводилося витримувати нападу. Зрештою Анрі Крістоф убив себе срібною кулею, і гармата заіржавіла, і вітер, дощ і щури взяли гору. Цитадель розмірковувала протягом багатьох років, покинута і водночас неприборкана, кидаючи свій тупий ніс у моря тропічної зелені, заглушені хмарами, що пурхали з її веж, як вітрила. Чекаю.
  
  
  Його час знову настав. У всьому Гаїті не було найкращого місця для запуску ракет.
  
  
  Більше ракет не було. Мої очі захворіли та сльозилися, я поклала бінокль і подивилася на Даппі. Він повернувся до роботи над своїм кулеметом, натренованими руками збираючи його.
  
  
  Я закурив. «Вальдес ходить у Цитадель щоранку, повертається сюди щоночі. Під посиленою охороною. Правильно, Дуппі?
  
  
  Він потер свій шматок олійною ганчіркою, не дивлячись на мене. «Правильно, Блан. Тяжка охорона. Один позашляховик, один позаду, доктор Вальдес посередині. Стража – Тонтон Макут. Богимени. Підлі виродки. Коли вони підходять до воріт, вони передають його людям П.П. "
  
  
  Якийсь час я курив мовчки.
  
  
  Дуппі сказав:
  
  
  Я знаю, що ти думаєш, Блан, але це не працює. Не пробуй Без шансів. Ми просто відстрілюємо собі хвости та даємо всьому світу знати, що ми тут». Його сміх був цинічним. “Тоді це не має для нас великого значення. Ми мертві чоловіки.
  
  
  Він вірно мене читав. Або майже. Я не збирався розповідати Дуппі, про що я насправді думав.
  
  
  Я уважно стежив за матовими рисами чорного дерева і сказав: Ти думаєш, ми не зможемо це зробити? Схопити Вальдеса десь на дорозі між воротами та Цитаделлю?
  
  
  Даппі корчився, сплюнув і сердито глянув на мене своїми червоно-жовтими очима. «Ні, бланк. Я казав тобі! Так не вийде ".
  
  
  “У нас є гранати. Я маю пластик. Усі четверо мають автоматичну зброю». Я трохи його травив, і мені це подобалося, і я змусив себе здаватися трохи зарозумілим і пихатим.
  
  
  «Я думаю, що на цій дорозі було б цілком реально влаштувати засідку. Ми матимемо перевагу несподіванки. Я знаю, що нас всього четверо, але якщо ми всі ретельно сплануємо, ми зможемо...
  
  
  Він не кваплячись повернув пістолет Томпсона, щоб він прикрив мене. Одна рука, мов зв'язка чорних бананів, згорнулася біля спускового гачка. Він не намагався приховати це, але його зубаста посмішка була білою та люб'язною для різноманітності, і від неї у мене по спині пробіг лід. У мене було передчуття, що коли Дуппі посміхнувся і виглядав дружелюбно, він був готовий тебе вбити.
  
  
  Він ще не був готовий до цього. Ви не можете заглушити пістолет Томмі.
  
  
  Даппі, все ще посміхаючись, звузив очі і сказав: «Тобі треба багато чого навчитися, Блан. Одна річ у тому, що ти тут не хазяїн. Лебединий бос. Якщо Свон скаже влаштувати засідку, я зроблю це, але Свон цього не скаже. Вона не така тупа, як ти.
  
  
  Я кивнув, зіставивши його посмішку та його люб'язність. "Відмінно. Я людина, яка слухатиме. Що не так з моїм планом?"
  
  
  Він зітхнув і похитав своєю масивною чорною головою. "Шум! Що з ним найгірше. Навіть якщо ми гладимо Вальдеса, нам все одно потрібно дістатися до узбережжя, а ти на човні. Ніколи не роби цього, бланк. Папа Док виводить свої військово-повітряні сили, його береговий патруль дивиться, його армія прочісує джунглі Будьте Tonton Macoute де завгодно П. П. Його чорна форма переслідує нас Ні шансу, бланк, ні шансу.
  
  
  Я вдав, що вивчаю його слова. Звичайно, він мав рацію. Це була паршива схема, і я щойно приміряв її на розмір.
  
  
  «Ні про що інше, блан. Нас четверо нема. Лебідь, тримайся подалі від перестрілок. Нам потрібен Лебідь на повстання, на вторгнення.
  
  
  Свон мертвий, все мертве. Ні. Ми не наражаємо Свон на небезпеку».
  
  
  «Є ще Хенк Віллард». Я хотів, щоб Дуппі говорив далі.
  
  
  Він сплюнув і засміявся щирим і сповненим презирства сміхом. «Цей худий мураха! Що гарного він? Все одно він покалічився. Він також наляканий і просто хоче виїхати з Гаїті, і це не є його боротьба ні за що. Хенк взагалі нікуди не годиться, блан.
  
  
  Я не був згоден з ним, але тримав рота на замку.
  
  
  Даппі підняв руку і почав рахувати по цих чорних бананових пальцях. «Тож нас справді лише двоє. Я і ти. Тепер попереду джипа п'ять Macoute, ззаду - п'ять Macoute, в середньому джипі, а Лікар чотири Macoute. На всіх джипах є 50. У Макута такі ж пістолети-кулемети, як і в нас. П.П. отримали собаки для відстеження. Ти все ще хочеш скуштувати, Блан?
  
  
  Він був страшенно гарним актором. Я теж, коли маю бути. Я крутилася, хмикала і трохи бурмотіла і припускала, що, можливо, я помилялася. Моя ідея смерділа.
  
  
  Настала довга мовчанка. Він запалив один зі своїх Splendid і дивився в небо. Потім, ніби це було після роздумів, він сказав: «Як би там не було, ви забули, бланк. Ти жеребець! Ми так вирішили, пам'ятається. Тобі платять усі гроші. Тобі треба перелізти через паркан на територію П.П. та вивести доктора Вальдеса. Ми допомагаємо вам спланувати це та прикриваємо вас, але це робите ви».
  
  
  Він мав рацію. Я знав це з самого початку. Я був тим, хто мав увійти та загинути. Тому що Дуппі цього хотів. Даппі збирався все спланувати та влаштувати, коли настане час. З власних причин. Причини, що випливали із наказів КДБ. Прямо із Кремля.
  
  
  Сонце тепло розтоплене масло на моєму обличчі. Я заплющив очі і дозволив собі зависнути на межі сну. Я не був надто незадоволений. У мене була частина головоломки, але були прогалини, великі прогалини, і лише час та події могли їх заповнити. Час був дуже близький.
  
  
  Ліда підійшла до платформи з обідом. Ящики та розчинний шоколад у холодній воді. Вона знайшла басейн з весняним харчуванням і прийняла ванну, але її волосся все ще було вологим. Вона влаштувалась між нами двома, взяла бінокль і довго вивчала долину. Ми поговорили та склали попередні плани. Я погоджувався з ними в усьому, лише час від часу заперечуючи, щоб усе виглядало краще та уникнути підозр Дуппі. Я мав свій план. Все, що мені потрібно було зробити, це дочекатися відповідного моменту, щоб втілити його в життя.
  
  
  Це сталося до того, як я був готовий до цього. Сонце було ще на висоті години, коли біля воріт була суєта, і ми бачили, як вони збирають «зомбі», марширують та перераховують їх. Ліда вказала на хмару пилу, що пливе дорогою до Цитаделя. Три джипи.
  
  
  Він схопив у мене бінокль. «Наразі вони повертають Вальдеса. Я хочу ще раз гарненько на нього подивитись. Може, сьогодні вранці я помилявся».
  
  
  "Ти помиляєшся", - прогарчав Дуппі. «Цей Вальдес гаразд. Безперечно. Ти просто не уявляєш, що роблять із чоловіком п'ять років в'язниці, Свон.
  
  
  Я думав, що він бреше, і мені було цікаво, чому він так турбувався. Я був певен, що людина, яку бачила Ліда, була принадою, фальшивим Вальдесом. Справжній Вальдес був надто дорогоцінний, щоб ризикувати двічі на день на тривалій відкритій поїздці. Це була відкрита спокуса, запрошення...
  
  
  Прихований стрілець прийняв запрошення. Долиною до нас долинув тріск потужної гвинтівки.
  
  
  Ліда, дивлячись у бінокль на середній джип, здригнулася, ніби куля потрапила до неї. Вона ахнула: «Господи! Боже мій! У нього стріляли. Вони застрелили Вальдеса! "
  
  
  Даппі вилаявся і схопився за бінокль. Я м'яко рушив до задньої частини платформи та тоді встав. Мої очі трохи кращі, ніж ідеальні, і я міг бачити досить добре.
  
  
  Усі три джипи зупинилися. Тонтон Макуте бігали всюди, злі й спантеличені, дивилися і вказували вгору на схил гори. Цьому стрілку краще втекти.
  
  
  Невелика група тонтон-макут зібрався навколо середнього джипа. Вони дивилися щось на землі. Двоє з них стояли навколішки і працювали з чоловіком. Я побачив білий панамський капелюх, що лежить у землі збоку. Я припускав, що це постріл у голову через гвинтівку з оптичним прицілом. Досвідчений стрілець. Я підійшов трохи ближче до дерев'яних сходів, що вели вниз по пальмі.
  
  
  Довелося повернути кран, щоби побачити. Один із тонтон-макутів, очевидно, офіцер, випростався і зробив жест огиди. Похитав головою і широко розкинув руки, і я майже почув слово: "Морт!"
  
  
  Даппі сказав: «Вони вбили його, Свон. Якийсь брудний виродок убив вашого лікаря Вальдеса.
  
  
  Ліда була в шоці. Вона мене забула. Вона чіплялася за масивний біцепс Даппі, дивилася і повторювала знову і знову: Чому? Але чому? Навіщо їм убивати його? »
  
  
  Пора йти. Я почав спускатися по дереву, не чуючи жодного звуку. По дорозі я почув, як Дуппі сказав: «Не має значення, хто вони, Свон. Чи не П.П. або Папа Док - вони ніколи не вбивають таку цінну людину, як Вальдес. Але я знаю, хто справді хоче його смерті, Свон. ЦРУ хоче його смерті. Безперечно, ці нещасні американські виродки хочуть, щоб Вальдес був добрим і мертвим. Вони це роблять, Свон. ЦРУ зроби це! »
  
  
  Я посміхнувся, коли спустився на землю. Ще один шматок головоломки на місці.
  
  
  Я чув, як Ліда видала приглушений крик люті та болю. Я підняв свою вже запаковану сумку-мюзет і штовхнув дрімлого Хенка Уілларда по ребрах. Він підійшов з лайкою, і я затиснув йому рота рукою і шепотів тридцять секунд.
  
  
  Очі Уілларда розширилися, рот розплющився, і він почав протестувати.
  
  
  «Якого біса, Сем? Ви хочете, щоби мене вбили. Я водій літака, а не придурок.
  
  
  Час був дорогий. Кожна мить була ураном. Я запустив руку в його руду бороду і обернувся. "Зроби це", - прошипів я. "Правильно робиш. Ви коли-небудь очікували знову побачити Штати або свою дівчину в Гонконгу, ви це зробите! Підведи мене, і я тебе вб'ю".
  
  
  Він ахнув, кивнув і почав дряпати мою руку. "Добре добре. Але Ісус ... я ...
  
  
  Я відштовхнув його. “Зроби це! Правильно! Я побачу тебе. Чи зможете ви померти чи будете винагороджені – вирішувати вам».
  
  
  Пора йти. Я пірнув у густий чагарник і почав спускатися схилом. Скоро стемніло, і я не думав, що Дуппі піде за мною. Якийсь час він буде зайнятий Лідою.
  
  
  Світ мрії Дюппі почав розпадатися, а я був експертом зі знесення.
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  Час, як сказав цей чоловік, мало значення. І тиша була золотою. Я згадав ще кілька кліше, поки повз униз 45-градусним ухилом відрогу до схилу осипу, на якому він стояв. Пензель був товстий і ускладнював рух; з іншого боку, він накривав мене згори і знизу і не давав мені ковзати і шуміти. Коли настав час шуміти, я його робив багато. Але ще ні.
  
  
  Там, де кущі зникли і утворився осип, я зупинився і розчинився в останній густій порослі чагарника. Піді мною місцевість почала вирівнюватись, приблизно двісті ярдів пухкого каменю, гальки та піщаної глини. Без обкладинки. Я ненадовго задумався, чи не заміновано цей район, але забув про це. Майн чи ні, мені довелося його перетнути.
  
  
  За десять хвилин буде досить темно, щоб спробувати. Я згаяв час на підготовку гранат. У мене був шпагат, стрічка та все необхідне, і на це у мене пішло п'ять хвилин, у мене не було жодного Є.П. гранати, тільки уламкові, і я повинен був довірити їм свою роботу. Я перевірив пістолет Томмі, і 45-й калібр, і Люгер, і стилет у замшевих пружинних піхвах. Потім було темно, і мені не залишалося приводу затримуватися. Я почав спускатися осипним схилом до огорожі за ним. Я був на півдорозі, коли спалахнуло світло, я цього боявся. Біля воріт уже горіло світло, але тепер потужні прожектори, заховані в деревах, де я їх не помітив, почали грати вгору та вниз парканом. заморозив і прокляв все.
  
  
  Дуппі, мабуть, знав про приховані вогні. Даппі про них не згадував. Це прикинув.
  
  
  Вони просто поралися з фарами, відчуваючи себе в безпеці і не чекаючи ніяких неприємностей, і вони нудьгували за мною, і через пару хвилин фари погасли. Я підповз до паркану, побоюючись гуляючих охоронців та собак, і почав закладати гранати.
  
  
  Я витяг штифти і приклеїв пружинні важелі вниз, зав'язавши кінець мотузки навколо кожної смужки стрічки. Я приклеїв гранату до стовпа огорожі біля бази, потім гранату посередині дроту між двома стовпами, потім ще одну гранату біля другого стовпа. Три шнури повернулися, щоб зв'язати в одну лінію важкого шнура, який я обережно розплачував, відповзаючи від огорожі.
  
  
  Пройшов охоронець, обійшовши внутрішню частину огорожі. У нього був собака на повідку, і він раз у раз використовував ліхтарик, недбало розкидаючи промінь. Я сунув обличчя в уламки каменю і почав чекати. Якби він помітив гранати, мені довелося б вибухнути та ризикнути вбити себе, а також його самого.
  
  
  Гранат не помітив. Я почекав, поки його кроки не затихнуть, а потім знову відступив. Коли в мене був запас сімдесят п'ять ярдів, я зупинився, сунув голову за валун заввишки у фут і приготувався йти ва-банк.
  
  
  Мені знадобилася хвилина, щоб замислитися, що ж відбувається на відрозі, між Даппі, Лідою та Хенком Віллардом. Це було випадково і ніхто не знав. Я дав розпорядження Хенку передати дівчині та Даппі. Дюппі повинен був розлютитися, бо я обдурив його і кинувся з пістолетом, і, можливо, навіть розвінчав його плани щодо моєї смерті. Це не могло не турбувати його. Так було й те, що я змушував його руку - тепер він мав іти під мою мелодію, а не на свою - і що я кинув лайно у вентилятор, перш ніж він був готовий до цього.
  
  
  Я сильно смикнув за шнур. Ідея полягала в тому, що шнур смикав три дроти шпагату, і шпагат відривав стрічку, що зв'язує пружинні важелі на гранатах.
  
  
  Шнур обм'як у моїй руці, напруга зникла. Я чекав, вважав, намагаючись втиснутись у добру землю Гаїті. П'ять... шість... сім... е-
  
  
  Усі вони зрослися на короткий час. Гранати з гучним глухим ревом і червоними і жовтими квітами, що поширилися, і тремтячими струсами підірвали ніч. Уламок зашипів від осипу поруч зі мною. Я був готовий.
  
  
  Обидва стовпи огорожі були погнуті і провисли, як переварені спагетті. Відрізок дроту між ними впав. Середня граната пробила шестифутовий пролом у сталевих ґратах. Я протиснувся крізь неї, потрапив у дикобраза з колючого дроту, штовхнув і вирвався з нього і полетів, як товстозадий птах, за прикриття дерев. Це було за п'ятдесят ярдів від мене, і я знав, що біжу через шахту, і мені було холодно і в той же час я спітнів. Я намагався бігти, не торкаючись землі, знаючи, що це неможливо.
  
  
  Картерові пощастило, і я все ще був гаразд. коли я вдерся в дерева і плюхнувся якраз вчасно, щоб перший прожектор промахнувся по мені. Я лежав, задихався і швидко перевіряв, чи все у мене спорядження залишилося. Я зробив. Я зачекав десять секунд - усе, що я міг собі дозволити, - щоб побачити, чи троє пройдуть на шпорі. Це залежало від Дуппі, який на той час уже люто скреготів своїми великими білими зубами.
  
  
  Вони почали стріляти у ворота, і я полегшено зітхнув. Ліда, мабуть, розмовляла з ним. Я чув, як легке заїкання пістолета Стіна і глибше ревіння пістолетів «Томмі» 45-го калібру врізалися і вилітали жахливими спастичними чергами. Це скидалося на армію на гребені, і я хотів саме цього, так само, як я хотів відволіктися, хотів, щоб чорна уніформа і тонтон-макут думали, що все йде ззовні. Поки що я був усередині.
  
  
  Біля воріт панувала метушня, погасло світло. Хтось закричав від болю. Приховані прожектори продовжували обертатися і весь час пропускали мене та дірку у дроті. Я помолився, щоб такий стан речей продовжувався, і почав підніматися на пагорб до П.П. Сучасний палац Тревелін. Зубець жовтого місяця піднявся над Цитаделлю на сході. До мене спускалися двоє чоловіків.
  
  
  Я сів біля основи стародавнього червоного дерева і засунув рукоятку стилету в праву руку. Утрьох на гребені не гасне вогонь. По червоних спалахах і звуках я знав, що вони розділилися та тріангулювали ворота.
  
  
  Повільно, беззвучно, я поклав автомат Томмі та сумку для мюзетту на землю поряд зі мною. Двоє чоловіків були вже близько, розмовляючи хрипким пошепком. Я трохи обігнув товстий стовбур дерева, так що він опинився між мною і охоронцями, що наближаються. Звучить ночами, але я думав, що вони були приблизно за десять футів один від одного. Вони повинні пройти по обидва боки дерева. Я сподівався на це. Я став маленьким. Справа не з легких, бо я не маленький. На той момент я не шукав проблем. Я просто хотів, щоб вони пройшли повз мене.
  
  
  Це не мало бути. Йому не пощастило, і він
  
  
  вибрав саме цей момент у просторі та часі, щоб відповісти природі. На той час місяць був досить яскравим, щоб він міг бачити велике червоне дерево, і йому просто треба було підійти до нього. Справжній сучий син.
  
  
  Я перебував у тіні величезного коріння, що пробивалося крізь землю. Я дав йому шанс, але він цього не хотів. Він був за шість дюймів від мене, потім подивився вниз і побачив сумку-мюзет і пістолет Томмі. У нього перехопило подих, його останнє дихання, бо я обійняв його за шию і стилет у його серці ззаду. Я придушив усі звуки, м'яко дозволив йому опуститись і пірнув назад у тінь дерева. Максимум п'ятнадцять секунд.
  
  
  Я чекав. Інший чоловік зупинився і м'яко покликав: Карлос? Де ти, мужику? Що, чорт забирай, ти робиш? М'який, невиразний креольський.
  
  
  Я чекав.
  
  
  Він почав повільно рухатись до дерева. Коли він знову заговорив, його голос здавався нервовим. «Карлос? Ти великий дурень, мужику. Ти граєш зі мною у ігри? Карлос - виліз і відповідай мені, чувак.
  
  
  Він зробив крок у промінь місячного світла, і я підняв стилет до рівня вух і трохи ззаду на плечі. Коли я побачив, що це, я вагався на секунду, і в цей час він відчув мою присутність і спробував підняти гвинтівку. На ньому була джинсова уніформа, і його очі у блідому світлі місячного світла були білими. Зомбі.
  
  
  У його рухах не було нічого схожого на зомбі. Мій стилет був на мить швидше. Він потрапив йому в горло під кадиком. Я стрибнув на нього і вдарив кулаком по гвинтівці. Він розвернувся. Я вдарив його по скроні правим кулаком, а лівою рукою потягнувся за ручку шпильки. Він видавав болючі звуки, намагався закричати і не міг, і я розірвав стилет, і його горло відкрилося, і гаряча кров ринула на мою руку. Він упав навколішки. Я витяг стилет, відступив і вдарив його ногою до кінця.
  
  
  Я знову розчинився в тіні і прислухався. Тепер вони вели вогонь у відповідь з воріт. Незабаром вони будуть організовані, і тоді Даппі, Ліді та Хенку Уілларду доведеться вискочити та бігти. Я сподівався, що вони біжать швидко, далеко і досить довго, але я не сподівався на це. До цього часу Дюппі вже зрозуміє, і я не знала, що він робитиме. Це знали тільки Бог і Дуппі, і зараз я не мав часу про це турбуватися.
  
  
  Як і всі добрі страти, це було тихо. Я підійшов до зомбі та перевернув його ногою. Я став навколішки і пильно подивився. Ці очі?
  
  
  Контактні лінзи. Контактні лінзи молочно-білого кольору. Це був трюк, який змушував миттєвих зомбі відлякувати боязких тубільців. Тоді у мене виникла ідея, і я прибрав пильні уламки скла з його очей. Я підніс один до місяця. З боку користувача це було досить прозоро. Невелика наукова фальсифікація дала чітку картину. Я витер стилет його джинсову куртку і затягнув назад у тінь.
  
  
  Я швидко працював. Вогонь на уступі почав рідшати і ставати голосніше біля воріт. Ідіть від воріт. Люди П.П. отримали підкріплення, здогадалися про нечисленність нападаючих і почали виходити. Пізніше, коли вони склали всі шматочки та частини разом і розібралися в дірці у паркані, вони почали шукати мене. Але це було пізніше.
  
  
  Я поділ нас обох і надів його закривавлені джинси. Я багато разів використовував контакти для маскування, і це було не для поту, хоча я міг би це зробити за допомогою вакуумної чашки. Я розмазав його кров по своєму обличчю, поки не перетворився на абстрактний жах на алом, щось на зразок привиду.
  
  
  Я затягнув обидва тіла до кореневого лабіринту великого дерева і знову почав підніматися схилом. Позаду мене вогонь почав стихати. Я почув свист і глуху бавовну, і розпечена біла магнієва ракета на мить повисла над гребенем і попливла вниз, пронизуючи повітряну кулю полум'я, що світилося. Я знову впав на землю.
  
  
  Троє перестали стріляти. Я сподівався, що вони тікають, і що Ліда принаймні підкоряється моїм інструкціям.
  
  
  Я зафіксував місцевість у своєму розумі. Я попрямував ліворуч, рухаючись так швидко, як міг, беззвучно, і обігнув крило будинку, яке вдень бачив у бінокль. Він горів вогнями, і я чув, як чоловіки розмовляють на терасі. П.П. і його маріонетки зараз мають бути трохи засмучені. Я продовжував заходити до обгороджених садів і виходив до величезного басейну. Було темно і спокійно, дзеркало висхідного місяця. Я обійшов його і підійшов до смуги піску на дальньому кінці.
  
  
  Я сунув руку в пухкий пісок, ще теплий від сонця, і він був досить глибоким. Я закопав пістолет-кулемет, сумку-мюзет і кольт 45 калібру, залишивши собі люгер і стилет. «Люгер» та боєприпаси до нього були водонепроникними. Я розмазав свою схованку піском, поповз до басейну і ковзнув у нього без жодної брижі, безшумно, як крокодил, що йде після їжі. Тепер почалося очікування. Я повинен був набратися терпіння, доки не вщухне найсильніший шум, і я мав сподіватися, що Ліда та інші ведуть людей П.П. і тонтон-макутів у гонитву за дикими гусаками.
  
  
  Я підплив до низької дошки і схопився за сходи. Вода була прозорою, м'якою, теплою від сонця та мала лікувальний ефект. Це було безумство, але мені захотілося спати!
  
  
  За весь годинник, який я провів у цьому басейні, пройшло всього два патрулі. Вони ніколи не включали світло у басейні. Я почув наближення патрулів задовго до цього, увійшов під трамплін і в останній момент пішов під воду і звалився на борт басейну. Плавучість була проблемою - я не наважувався видихати і пускати бульбашки - але я чіплявся за грубий необроблений бетон унизу і справлявся нормально. Я вважав секунди і залишався менше трьох хвилин. Щоразу, коли я пхав ніс над водою, я був один.
  
  
  Близько опівночі у великому будинку почало гаснути світло. Поворотні прожектори згасли. Давно не було стрілянини, і я подумав, що всі троє або втекли або вже мертві. Я вийшов із басейну. Мені не було холодно, але мої руки та ноги були м'якими та зморшкуватими. Я зняв джинси, відтиснув їх і знову одягнув, тому що важко рухатися тихо, коли ви капаєте галони води. Я проміняв би своє наступне підвищення зарплати на дим і постріл Барбанкура.
  
  
  Я викопав своє спорядження і автомат і востаннє перевірив сумку з мюзетом, щоб переконатися, що в мене є всі мої мерзенні маленькі дрібнички. Потім я притиснув Томмі пістолет до ліктів і почав рухатися до тераси на животі.
  
  
  На терасі горіло світло, над величезними дверима, забитими цвяхами. Охоронець у чорній формі з гвинтівкою крокував уздовж балюстради. Собаки не було, і це тішило мене. Собака б мене одразу помітив.
  
  
  Я влаштувався між двома мигдальними деревами та спробував розгадати це. Я повинен був пройти через ті двері, і зробити це, не здіймаючи тривоги. Я дивився на вартового.
  
  
  Він тримався близько до балюстради, підходячи до мене до кута, де перила утворювали L-подібний кут. Там він повернувся і пройшов терасою на всю довжину крила, вислизнувши на мить з поля зору там, де крило з'єднувалося з головним будинком. Він ніколи не пропадав з поля зору більше ніж за кілька секунд до того, як повернувся. Якось я почув, як він розмовляв із кимось низьким тоном скарги. Це означало, що у іншій частині тераси з'явиться ще один охоронець. Мені це не подобалося, але я цього чекав і нічого не міг з цим вдіяти. Якби я міг дістатися П.П. досить швидко, це мало значення; якби я не потрапив до П.П. досить швидко, це теж мало б значення. Я був би мертвий.
  
  
  Я вивчив кут L, де балюстрада зігнулася, щоб привести свій короткий відрізок назад до стіни крила. Прямо в кутку стояв один з великих кам'яних глечиків, амфора з загостреною основою, приклеєною до постаменту. Сплутаний каскад квітів і вусиків звисав із глечика над балюстрадою, як мініатюрний зелений водоспад. Я подумав кілька секунд, зітхнув і вирішив спробувати. Єдина гра у місті. І мій час краще бути підходящим!
  
  
  Коли охоронець зник з поля зору, на наступній мелодії я вбіг. Пригнувшись, я нахилився до кута L. Я дістався під тонкою завіскою з виноградних лоз і квітів, коли охоронець відступив. Я зробив глибокий вдих і затримав подих.
  
  
  Цього разу він затримався на мить у кутку, нахилився, щоб плюнути і бурмотіти собі під ніс, і блиск його високих чорних чобіт був за кілька дюймів від мого обличчя.
  
  
  Коли він рушив назад балюстрадою, я зібрався йти. Я викинув сумку-мюзет та пістолет Томмі і натиснув на пружину футляра. Стілет зісковзнув мені в руку. Я почекав, поки він зник за крилом, потім перестрибнув через балюстраду і прослизнув за кам'яний глечик і під балдахін квітів. Я був зайнятий однією секундою, але це була нервова секунда.
  
  
  Я не смів тепер дивитися. Довелося йти на слух. Я чув, як твердий тупіт його чобіт наближається дедалі ближче. Я змусив себе розслабитись і зробити глибокий вдих. Це треба було зробити швидко та тихо, і я не хотів його вбивати. Ще.
  
  
  Він зупинився точно в тому самому місці. Все ще розмовляє сам із собою про те, що не може курити на роботі. Я дивився на його черевики. Я був так близько, що відчував його запах, чув, як він відригує, вловлював запах кислої прянощі з його дихання. Коли він обернувся, я пішов за ним.
  
  
  Я вдарив його лівою рукою по горлу, як залізний прут, злегка вдарив його за вухо рукояттю стилету і поніс його назад до балюстради, через неї і вниз, у пелену зелені. Його чоботи дряпали об камінь, коли я тяг його через балюстраду, але це був єдиний звук. Я осідлав його, приставив вістря стилету до його яремної вені і почав чекати. Я не вдарив його надто сильно.
  
  
  Це був білий чоловік із брудним обличчям та щетиною. Чорний кашкет не впав, і я побачив золотий щит із синіми літерами – П.П. На лівій руці його туніки було три смуги. Я отримав сержанта!
  
  
  Якраз достатньо світла, відбитого від кам'яного глечика крізь крихітні падаючі джунглі квітів та виноградної лози; достатньо, щоб я побачив його обличчя і
  
  
  щоб він побачив моє. Він розплющив очі і глянув на мене, і я встромив стилет йому в горло на одну восьму дюйма.
  
  
  Я прошепотів: Ти хочеш жити?
  
  
  Він кивнув, його очі були шалені, його тіло намагалося вислизнути від леза.
  
  
  "Відповідай на мої запитання", - сказав я. Це твій єдиний шанс. Не кажи – кивні так чи ні. Зрозумів?
  
  
  Він кивнув, його очі закотилися, намагаючись побачити блискучу річ, яка завдавала йому болю.
  
  
  «П.П. ліг спати?
  
  
  Він кивнув головою.
  
  
  Я кивнув убік крила. "Він тут спить?"
  
  
  Він знову кивнув, і мені стало набагато краще. Мені б не довелося проходити сотню кімнат у пошуках цього виродка.
  
  
  «На якому поверсі він спить? Перший?
  
  
  Він похитав головою.
  
  
  "Другий?"
  
  
  Ще один мінус.
  
  
  - Тоді по-третє?
  
  
  Кивок.
  
  
  "Передня частина крила?"
  
  
  ні
  
  
  "Задня частина крила?"
  
  
  Кивок головою.
  
  
  У мене було все, що я хотів, і все, на що мав час. Я затиснув його рота рукою і встромив стилет йому в серце.
  
  
  Він здригнувся і підстрибнув піді мною, його ноги трохи тремтіли, і я перемістив свою вагу назад, щоб зупинити це. Я знову встромив стилет, потім витер його об чорну форму і накинув йому на обличчя кашкет, щоб він не блищав. Я закинув пістолет Томмі та сумку-мюзет і приготувався до роботи.
  
  
  Коли я пробіг по терасі навшпиньки, не було жодних ознак іншого охоронця. З якоїсь дивної причини я подумав про Крихітного Тіма і мало не засміявся. Хоук багато разів звинувачував мене в тому, що я трохи божевільний. Моя стандартна відповідь така: щоб займатися цією професією, потрібно бути трохи чокнутим.
  
  
  Великі двері з заклепками відчинилися з пошепки, і на вулицю вийшло холодне повітря. Кондиціонер, натч. Нічого, крім найкращого для старого П.П. Напевно, охолодження цього палацу не коштувало йому понад мільйон.
  
  
  Я був у великому фойє з мозаїчним підлогою, тьмяно освітленим золотими лампочками свічок. Мозаїчний візерунок був фігурою пишної чорної жінки. У задній частині фойє були широкі сходи з килимовим покриттям, що вела на вузький майданчик і повертала праворуч. На сходовому майданчику стояла невелика полірована консоль із лампою Тіффані. Лампа була темною.
  
  
  Я не затримувався, щоб помилуватися декором. Я піднявся на ньому ногами по сходах, не лунаючи ні звуку на товстому килимі, і зазирнув у коридор, що перетинав сходи, як T. Картеру сьогодні пощастило. Коридором йшла чорна уніформа, але він стояв до мене спиною і йшов в інший бік. Я повернув за поворот і дістався другого майданчика.
  
  
  Але це було недобре. Я не міг розраховувати на успіх. Я міг розраховувати на охорону на кожному поверсі. Я не міг затримуватися на майданчику, тому що наражався на подвійну небезпеку. Один із двох патрульних охоронців обов'язково побачить мене на майданчику. Для них було б природно дивитися на сходи щоразу, коли вони проходили.
  
  
  Тепер справа йшла до дрібниць, але я мав вибір. Я вибрав другого охоронця, чоловіка з мене. Я підповзла сходами, уткнулася носом у дорогий килим і почала чекати. Це буде непросто. Один у бік шуму, і він мав. Я-
  
  
  Я назвав себе тупим виродком і змінив плани мікросекунди. Я виглядав як фільм жахів з моїм закривавленим обличчям і білими очима, і я збирався згаяти свою перевагу. Я відстебнув пістолет Томмі і сумку musette, розстебнув сітчастий ремінь і кинув 45 калібр на сходи. Я випростався, обнявся за стіну і почав чекати на верхній сходинці, поза полем зору нікого в коридорі. Я чув, як він наближається до мене, його чоботи човгають по глибокій купі. Час розповість історію.
  
  
  Мало хто чує свист собаки. Я можу. Я почекав, поки він не відійшов на чотири кроки від сходів, потім вийшов з-за рогу і зустрів його своїм найкращим зомбі-поглядом. Я тягнув ноги і вилітав у коридор.
  
  
  Ще один білий чоловік. Еліта П.П. Лисий під чорною кепкою і зі здуттям живота в чорній туніці. Злі очі звузилися на мене. Але не бійся мене. Так само, як я цього хотів.
  
  
  Він зупинився і підняв пістолет-кулемет. «Якого біса ти тут робиш, зомбі?» Звичайно, він знав все про фальшиві зомбі.
  
  
  Я зробив крок до нього і зупинився, коли побачив, що його палець на спусковому гачку побілів. Я вказав нагору. «Повідомлення для містера Тревеліна, сер. Важливий. Сержант сказав, що я маю принести його особисто.
  
  
  Світло було поганим, але секунд через десять він побачить білу людину, дивну білу людину, вкриту розмазаною кров'ю. Він зробив крок до мене і це допомогло. І він розслабив палець на спусковому гачку пістолета-кулемета. Він насупився на мене.
  
  
  "Ти ж знаєш, що тобі сюди не можна!"
  
  
  Я кивнув і почухав у потилиці. «Я знаю, сер, але мене надіслав сержант. "Важливо", - сказав він. Думаю, щодо стрілянини.
  
  
  Він нічого не купував. Він глянув на сходи повз мене, і я знав, що він збирався викликати там охоронця і перевірити мене. Я хотів використати стилет і не наважувався.
  
  
  Він відкрив рота. Я вибив пістолет-кулемет з його рук, молячись, щоб килим із глибоким ворсом поглинув звук, і якраз вчасно схопив його за горло. Він затих
  
  
  як миша, коли він відчуває котячі пазурі, от і все. Я обхопив його горло руками, засунув великі пальці в його живіт і ввімкнув тиск. Його голосовий апарат розколовся, як яйце, і він втратив голову і схопив мої руки, намагаючись відірвати їх замість того, щоб схопити свій пістолет у кобурі. На той час, як він подумав про це, було вже надто пізно.
  
  
  Його очі глянули на мене і почали червоніти від кровотечі. Вони благали. Його коліна розслабилися. Я підняв його на відстані витягнутої руки перед собою і поніс на кілька кроків коридором. Я стис його горло. Я повернувся, щоб подивитись на верхню частину сходів.
  
  
  Я перевірив його дихання, він щойно вийшов. Я обережно опустив його, побіг назад до сходів і взяв пістолет Томмі, сумку для мюзетів та кольт 45-го калібру. Я почав шкодувати, що не вбив під собою охоронця, але було вже пізно. Я не збирався відступати.
  
  
  Я відчинив двері біля сходів і знайшов ванну. Добре. Я втягнув тіло і сховав його у ванні з автоматом на грудях, як букет. Я подивився на себе в дзеркало і, чорт забирай, закричав, потім вийшов і почав пробиратися до останнього сходового прольоту. Я був на хвилі успіху, як справжній стрілець, і збирався прислухатися до поради Барда і отримати удачу на потопі.
  
  
  Біда в тому, що я все глибше йшов у ліс. Я ще не почав.
  
  
  На третьому поверсі не було охорони. Я не повірив, лежав на сходах і дивився вгору й униз коридором. Щось пішло не так. Після перевірки безпеки, яку я спостерігав досі, це було не кошерно, що П.П. залишить підлогу у спальні без охорони. То де був сучий син?
  
  
  Я не міг дочекатися. Час пролетів комп'ютером, як наносекунди. Я мав піти, чуваку. Іти!
  
  
  Я помітив великі подвійні двері на дальньому кінці коридору, і вони сказали: головна спальня та особистий номер! Логове Тревелін. Я легко побіг коридором, пістолет Томмі в порту і стилет у зубах. Тактика навмисного терору. Я хотів налякати старого П.П. і таким чином отримати кілька секунд переваги. Але ж немає охорони? Мені це не сподобалось.
  
  
  Я зупинився біля подвійних дверей і прислухався. Потім дивився. Спочатку я не міг повірити в це, але, їй-богу, це було так. Одна з дверей була відчинена на пару дюймів!
  
  
  Я подумав про пастку і відхилив її. П.П. не знав, що я був близько тисячі миль. І якби це була пастка, вони полегшили б мені завдання, тоді як я вбив двох людей, щоб дістатися сюди. Чотири, якщо рахувати охоронців на схилі.
  
  
  Ці слова прийшли мені з-за дверей, і я почув їх ясно і без сумнівів і не знав, що думати. Я знав, що це П.П. Тревелін, який говорив. Повинно бути. Хрипкий голос, що шепоче, такий же змучений і висушений, як і сама людина. І все ж таки в голосі була влада і хрипкий злісний сміх, коли він давав команду.
  
  
  - Віддай їй ще раз, негр. Давай! Ще тисяча доларів, якщо зможеш.
   Розділ 12
  
  
  
  
  Я тихенько увійшов у темний передпокій і замкнув за собою двері. Замки були добре змащені. П.П. а його товариші з ігор були надто захоплені розвагами, щоб звертати увагу на щось ще. Рухаючись мовчки коротким коридором, я почув, як хрипкий, змучений голос Тревелін знову піднявся в хитрих і зневажливих умовляннях.
  
  
  «Давай, малюку. Ви можете зробити це за тисячу доларів! Знову передай їй це. Зробіть це п'ять разів поспіль».
  
  
  Жіночий голос сказав: Ти старий монстр, дорога. Будь ласка, я можу відпочити? Я точно зайчик-чагарник.
  
  
  Я не фахівець з акустики, але голос сказав: Бруклін, Хобокен, можливо, Іст-Орандж. Жувані приголосні. Невиразні голосні. Вибувати.
  
  
  Чоловічий голос, насичений гаїтянськими та креольськими мовами, що несе відтінок освіти, сказав: «Ви знову порушуєте свою обіцянку, містере Тревелін. Ви сказали, що не використовуватимете це слово «негр»! »
  
  
  Я повинен був переконатись у цьому сам. До того, як Білий Кролик виліз зі стіни і повів мене.
  
  
  Прочинені двері кремового кольору були всім, що відокремлювало мене від академії йо-йо за її межами. Обережно, дуже повільно я штовхнув його на кілька дюймів. На мене вдарив спалах відбитого світла. Дзеркальна зала! Три фігури нескінченно відбиваються від стелі, стін та підлоги. Крізь щілини я дивився, сітківка хворіла і промивалася, на брудного старого і його добровільних ілотів.
  
  
  П.П. сидів на стільці обличчям до підніжжя величезного круглого ліжка. Фіолетові листи. На ліжку, оголена, була дівчина, яку бачив біля басейну. Вона, яка, за командою, спробувала трохи нагріти цього виродка. Рудий і золотий дублений з вузькими смужками слонової кістки. Груди тугі і опухлі, і, як я підозрював, голений mons veneris.
  
  
  Чоловік на ліжку був з нею молодим, високим та гнучким. Чорний. Сяючий. Похмурий.
  
  
  Старий П.П. Trevelyn - єдиний власник і власник цього пишного басейну та порнографії Club - націлив кінокамеру на ліжку і натиснув на спусковий гачок у вигляді револьверної рукоятки. Камера задзижчала.
  
  
  Він сказав: Давай, Бетті. Ти можеш це зробити.
  
  
  Обіцяю, що це останній. Тоді ти можеш відпочити».
  
  
  Дівчина надула губи, гарно скрививши губи, і сказала: Добре. Давай покінчимо з цим.
  
  
  Радість сексу.
  
  
  Я відчув приплив непідробного замилування старим П.П. Він міг бути фашистом, але він був людиною цілеспрямованою. Зовні вирувала невелика війна, у нього були всі підстави турбуватися про свою безпеку, але він безтурботно націлив камеру і відлетів.
  
  
  Ромео мав проблеми. Він був похмурий. Не в настрої. Явно ненавидів те, що робив заради грошей; ненавидіти старого і білої дівчини. Я міг би використати цю ненависть.
  
  
  Цей зіпсований голос знову загуркотів. «Давай, Бетті! Розбуди його. Ти знаєш що робити."
  
  
  Дзеркала блищали і спалахували, сотня дівчат схилилася над темною фігурою та...
  
  
  Я надивився. Я ввійшов до кімнати і махнув їм пістолетом Томмі. Я говорив спокійним, суворим, стриманим голосом.
  
  
  «Не треба панікувати, – сказав я. «Не роби різких рухів. Зберігайте спокій та тишу, і, можливо, з вами нічого не станеться. Може бути."
  
  
  Червоний рот дівчини, широкий для іншої мети, наважився закричати. Я погрозив їй дулом пістолета Томмі. «Один звук – і я тебе вб'ю».
  
  
  Вона мені повірила. Молодий негр лежав нерухомо і похмуро глянув на мене. Він не дуже боявся. Я любив його.
  
  
  П.П. сидів нерухомо, перед ним простяглася камера. Він усе ще носив темні окуляри, і за ними ворушився тхір, коли він боровся з подивом та обуренням. Він теж не був дуже наляканий, і це мені не подобалося.
  
  
  Він прохрипів на мене. «Хто ти, чорт забирай, і що тобі потрібно?»
  
  
  Це здавалося справедливим питанням, і в мене була готова відповідь. Я взяв ім'я покійника. Недаремно, як я сподівався.
  
  
  Стів Беннетт. Агент ЦРУ. Ви П.П. Тревелін? Пол Пентон Тревелін?
  
  
  Дівчина нервово засміялася. «Він колись, містере! А ти, мабуть, якийсь псих. Хлопчику, у тебе проблеми! "
  
  
  Ми зі старим говорили одночасно. Дівчині Ми обидва сказали: Заткнися.
  
  
  П.П. сказав: "Я думаю, ви полюєте за доктором Вальдесом?"
  
  
  Я кивнув головою. «Ви вважаєте, що маєте рацію. Ходімо шукати його?
  
  
  Його рот справді був схожий на анус, і тепер він зневажливо скривився у блідо-рожевій формі. «Ви трохи спізнилися. Лікаря Вальдеса було вбито сьогодні вдень. Вбито. Я думав, що ви це зробили.
  
  
  Я похитав головою. Ні. І давайте не жартуватимемо. Було застрелено не Вальдеса. То був дзвінок. Для цієї мети використовувалася приманка – щоб хтось його вбив! Щоб ви могли поширити інформацію про те, що Вальдес мертвий і зняти напругу».
  
  
  Тревелін кивнув. «То ти це знаєш, га? Я думав, що ти зможеш. Я ніколи особливо не вірив у цей план. Або у Вальдесі, якщо на те пішло.
  
  
  Це трохи збило мене з пантелику, але не було часу на головоломки. Я зробив неприємний рух з пістолета Томмі. «То справжній Вальдес живий і здоровий і працює на тебе з примусом? Так що давай – давай знайдемо його. Я говорю тобі востаннє. Я наповнив свій голос загрозою і дозволив пальцю стиснути курок.
  
  
  Це був старий пухкий сфінкс із гострими ногами у темно-синьому халаті. Він не рушив з місця. Його очі глузували з мене за темними окулярами. Коли він заговорив, його голос був недбалим і безстрашним, і я трохи спітнів. Можливо, це буде не так просто.
  
  
  "З тебе не вийде гарного зомбі", - сказав він. «Надто розумний. Але все ще недостатньо розумний. Або ваша інформація неправильна. У тебе немає мене, синку. Я тебе зрозумів! Я павук, а ти в моєму павутинні. Що ви на це скажете? "
  
  
  Я запам'ятав точні дані, які Хоук дав мені на Кі-Уесті. Тепер кожне слово лунало в моїй голові.
  
  
  Хриплий старий голос продовжувався. «Ви не можете добре залякати вмираючого, містере Беннетт. Я вмираю. Рак горла. Я переніс уже три операції і вирізати вже нема чого. Говорять, я проживу ще два місяці. Вони найкращі фахівці у світі, і я їм вірю».
  
  
  Я прийняв це як істину. Прийняв це та почав шукати спосіб обійти це.
  
  
  Перш ніж я встиг щось сказати, дівчина почала діяти. На цей раз я поставив тон голосу та інтонацію. Під стресом вона повернулася до Пекельної кухні.
  
  
  «Чому б тобі не злетіти, Джуніор, і не повернутись туди, де тобі місце. Ти зробиш це і більше не буде проблем, і, можливо, мій милий старий П.П. дозволить тобі жити».
  
  
  Чорний чоловік посміхнувся. Сміялися. Перевернувся і закопався обличчям у подушку, його мускулисті плечі тремтіли.
  
  
  Досі намагаючись обійти цей блок, я сумно посміхнувся дівчині. «Ти розчаровуєш мене, люба. Я думав, що рятую тебе від ганьби та приниження. Я мав намір повернути тебе до твоєї матері та реабілітувати. Ви знаєте - знову до школи, розносять молоко та печиво у місцевій недільній школі, і все таке корисне. Ви відмовилися б від цього?
  
  
  Вона подивилася на мене і закусила губу ідеальними білими зубами. Такий чудовий ідіот, якого я коли-небудь бачив. Я знав, що треба робити, і трохи шкодував про це. НЕ занадто.
  
  
  "Ти божевільний сучий син", - сказала дівчина. "Приходити сюди ось так і намагатися все зіпсувати для мене". Її голос підвищився, вона почервоніла.
  
  
  «П.П. зробить мене кінозіркою. Обіцяв і мій П.П. тримає своє слово. А тепер чому б тобі просто не зробити те, що я сказав, і злетіти! "
  
  
  Білий Кролик уже був із нами. Я чекав Божевільного Капелюшника будь-якої миті.
  
  
  Чорний чоловік сміявся. Він не міг зупинитись. Він схопив куточок наволочки і засунув його в рота, але все ще не міг зупинитися. Він закопався головою в подушку і сказав: "Ага - ага - ааааааааааа -"
  
  
  П.П., добрий старий дядько, заговорив з дівчиною докірливо. Доброзичливі тони просочилися слизом. «А тепер, Бетті, люба. Це не спосіб розмовляти із ЦРУ. Намагайтеся зберігати спокій. Все буде добре. Обіцяю, що ...
  
  
  Я засунув стилет собі в руку. Зброя блищала в дзеркалах, коли я підняв її і кинув миттєво. - Ти страшенно правий щодо цього, тату. Все буде добре ".
  
  
  Стилет чіплявся за неї, як червона прикраса для хоробрості. Жорстока голка любила засмаглу шкіру під її лівими грудьми. Криваві черв'яки текли по її пупку. Вона дивилася вниз, бідолашна дівчинка, і не вірила, і коли нарешті вона дійсно повірила, вона зробила крок, щоб висмикнути сталь, але було надто пізно, і вона померла з відкритим червоним ротом і все ще сумніваючись.
  
  
  Тиша в дзеркальній кімнаті. Я рухав дулом пістолета Томмі туди-сюди між чорним і старим.
  
  
  "Шок визнання", - сказав я. «Природа дійсності, П.П. Не такий ніжний натяк. Давай продовжимо? Чи вас не хвилюють ті два місяці, які залишилися у вас? Подумайте про всі брудні фотографії, які можна зробити за два місяці, П.П.
  
  
  Чорна людина відкотилася від чудового трупа. Його очі розширилися, він дивився, і його горло було сухою криницею без звуку. Він ще не вірив у це.
  
  
  П.П. зробив. Переді мною блиснули темні окуляри. Він схрестив руки на животі, і його шепіт був пошепки переконання і повільно наростаючого страху.
  
  
  «Ви вбили її, містере Беннетт. Їй-богу, сер, ви вбили її при двох свідках! Я… я бачив це. Я на власні очі бачив, що чув, що ви безжальні, але це – це неймовірно».
  
  
  "Тобі краще повірити в це", - коротко сказав я. «А тепер устань зі стільця і відведи мене до Вальдеса. Швидко та тихо, без суєти. Ти мій заручник, і я триматиму цей пістолет Томмі в твоєму розпорядженні на кожному етапі шляху ".
  
  
  "Грубий", - сказав він. «Ви такі грубі та вульгарні, люди».
  
  
  «Це трохи інше, – визнав я, – коли ти вбиваєш себе. Не те саме, що платити за те, щоб це було зроблено. А тепер іди, старий ублюдок. Терпіння щойно закінчилося.
  
  
  Він похитав головою. Ні. Думаю ні. Думаю, вам просто доведеться вбити мене, містере Беннетт.
  
  
  Якщо він хотів блефувати, мене все влаштовувало. Я бачив піт на його лисині. Він тріщав.
  
  
  Я повернув пістолет Томмі у бік чорного, який все ще дивився на мертву дівчину Бетті. "Витягни ту шпильку", - наказав я. «Витри його про простирадло».
  
  
  Він вагався. Я надламав голос на нього. "Зроби це!"
  
  
  Він зробив це. Він лежав зі стилетом у руці, переводячи погляд з нього на мене.
  
  
  Я кивнув П.П. і м'яко сказав: Тобі подобається цей старий мішок кишок?
  
  
  Чорний чоловік дивився на мене, його рот напружився. П.П. нервово засовався в кріслі. Він щільніше натягнув халат на свої безглузді ноги. Він мав уявлення про те, що на нього чекає.
  
  
  - гаркнув я чорношкірому. "Ви? Любіть його? Збреши, і я тебе вб'ю.
  
  
  «Ні, сер. Я його не кохаю ".
  
  
  Я посміхнувся чорношкірому. "Він любить тебе?"
  
  
  Широкі очі. Багато білого кольору. «Я… я не розумію, що ви маєте на увазі, сер. Я не думаю ...
  
  
  «Ось і все, – сказав я. "Не думай. Відчувати. Просто відчуйте. Ви знаєте П.П. не любить тебе. Ви знаєте, що він вас не шанує. Ви знаєте, що він вас зневажає, вважає нижчою чорною твариною. Називає тебе негром, чи не так?
  
  
  Він глибоко зітхнув і подивився П.П. Щось промайнуло в його очах, і я знала, що він у мене є.
  
  
  "Так сер. Він називає мене негром.
  
  
  "Добре", - м'яко сказав я. «Я знаю, як ви повинні ставитись до цього. Справжній чоловік цього не витримає. А ти справжній чоловік. Я можу це бачити. Ви красива та освічена людина, і ви влаштовували брудні шоу для цього старого збоченця. Ви, мабуть, почуваєтеся брудним. Я знаю. Так що він дасть тобі можливість вмитися – його кров'ю. Візьми цей стилет і приступай до роботи з ним. Хоча спершу легко. Залиш його яйця наостанок. Я дивився П.П. куточком ока. Він сидів непорушно. Піт стікав з гладкого черепа і стікав за вуха.
  
  
  Чорношкірий глянув на стилет. Він глянув на П.П. і його рота зігнувся в неприємній посмішці. Які двері в мрії я відчинив для нього.
  
  
  І все-таки він був розумною людиною. Він вагався. "Я не хочу вмирати".
  
  
  Я посміхнувся до нього. «Ми всі повинні колись померти. Подумайте, що ви можете зробити з ним перед смертю. І принаймні ти помреш як чоловік. Не як тварина, куплена і оплачена, що публічно трахкає заради грошей і заради задоволення від цього жахливого смердючого старого грошового мішка! »
  
  
  Він усе ще вагався. Я продовжував: «Може, ти й не помреш. Я візьму тебе з собою, якщо хочеш піти. Я не можу обіцяти, що ти житимеш, але я обіцяю, що якщо ти
  
  
  помреш я помру з тобою. Я не залишу тебе наодинці із цим».
  
  
  Це було переконливим. Чорний чоловік зісковзнув із ліжка і попрямував до П.П., стилет у його руці блищав. «Добре, – сказав він. "Дуже добре. Давай зв'яжемо його.
  
  
  П.П. Тревелін підняв руку. Ні. У цьому не буде потреби. Я знаю, коли мене вб'ють. Я знаю, що ти це зробиш. І ви маєте рацію, містере Беннет. Я блефував. Я справді хочу цих двох місяців життя. Я відведу вас до лікаря Вальдеса.
  
  
  Я зупинив чорну людину. Він неохоче зупинився, і я сказав йому кинути стилет на ліжко. Він зробив.
  
  
  П.П. сказав крижаним тоном його голос: «Я справді не звинувачую тебе, Томасе. Але знаєш, чого чекати, якщо тебе візьмуть живим – я не прощаю такої зради! »
  
  
  Чорношкірий виглядав наляканим.
  
  
  "Забудь про це", - сказав я йому. «Він просто вмирає і нічого не каже у його голові. Одягнутися."
  
  
  Поки він квапливо одягався, я тицьнув пістолет Томмі в худу шию П.П. «Підійди до цього телефону, зателефонуй своїм людям, на охорону чи щось ще й поясни їм факти життя. Один неправильний рух – і ти мертвий. Переконайтесь, що вони розуміють».
  
  
  Коли він підійшов до телефону, його капці зашурхотіли по килиму. Він почав піднімати його, але завагався. «Дехто з моїх людей, рядові, не надто розумні. Я б не хотів, щоби тут була зроблена помилка».
  
  
  Я посміхнувся. «Гарна думка, П.П. Просто переконайтесь, що немає помилки».
  
  
  Він не взяв слухавку. "Можу я вам дещо показати?"
  
  
  Я кивнув головою. "Зроби це. Уважно."
  
  
  Він відчинив шафу і показав мені довгу шеренгу гарної форми на вішалках. - Розумієте, я генерал-лейтенант гаїтянської армії. Також полковник елітної гвардії Дювальє. У мене багато звань та звань».
  
  
  "Тримаю парі."
  
  
  «Справа в тому, що якби ми втрьох носили форму, це виглядало б краще, природніше і менше шансів, ее, аварії. Я б не хотів померти через якогось божевільного дурня.
  
  
  Ця людина мала рацію. Але мене осяяла думка - у мене з собою не було пробки, що пригоріла, та й часу на макіяж все одно не було.
  
  
  Я вказав на це. «Я Уайті, пам'ятаєш? Це гаїтянська армія! »
  
  
  Вираз його обличчя був кислим. “Я знаю. Це не має великого значення. Час від часу ми наймаємо білих найманців, хоча Папа Док не любить цього визнавати. Ви можете пройти як один. Ви працюватимете швидко, а форма – це головне».
  
  
  Він мав рацію. Це мало йти швидко чи зовсім не йти. На той час, коли хтось сумніватиметься в кольорі моєї шкіри, для них буде вже надто пізно. Я дуже коротко зважив угоду.
  
  
  Це означало, що мені доведеться відмовитись від кулемета. Було б набагато краще. І в цьому була б певна логіка – через атаку, перестрілку, ми проводили перевірку. Я не зміг би розвіяти цю ілюзію, якби у мене в дупі був затиснутий пістолет Томмі. Я кивнув головою.
  
  
  "Добре. Прийми це. Я тобі скажу, що сказати. Кожне слово. Скажеш щось ще, хоч одне зайве слово, і я тебе вб'ю.
  
  
  Тревелін потягнувся до телефону. Він глянув на мене, прикривши очі за великим темним склом, і в його словах був страх і покірність: «Ви збрехали мені, містере Беннет. Ви не ЦРУ. Ти з АХ!
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  Через півгодини, одягнені як високопоставлені службовці гаїтянської армії - одягнені в оперення навіть красивіше, ніж навіть швейцари на Саттон-плейс, - ми ввійшли в ліфт і рушили вниз. Жодного поту. Жодних перешкод. П.П., на мою вимогу, відправив усіх доступних охоронців та офіцерів до воріт, щоб патрулювати паркан та організувати переслідування сил вторгнення. Я посміхнувся внутрішньо з цього приводу. Якась сила вторгнення! Ліда, Хенк Віллард та Даппі.
  
  
  Я вмився і дістав контактні лінзи. Форма погано підходила – мені довелося прорізати багато швів стилетом – але я був взірцем сучасного генерал-майора. В армії Папа Дока. П.П. перевершив мене, старий ублюдок.
  
  
  Я йшов дуже тонкою дошкою і знав це. Вбивство дівчини налякало їх обох, що було моїм наміром, і я мав діяти, перш ніж шок пройшов. І перед тим, як Томас, чорний, почав сумніватися. Я думав, що можу довіряти Томасу, але я не дав йому зброї. Я залишив пістолет Томмі в номері і загнав їх у ліфт на Люгері.
  
  
  Коли ми спускалися, Тревелін зняв окуляри, щоб їх протерти, і я вперше побачив його очі. Маленькі, надто близько розташовані до його носа, з хитрим пташиним темним вогником, вони не сказали мені нічого такого, чого я вже не знав. П.П. був аморальною людиною, а не аморальною. Конституційний психопат, який успадкував статки на мільйони, перетворив його на мільярди і став рабом цих мільярдів. Він був щирою людиною. Він справді вірив, що його мільярди дають йому право, тягар та борг вимовляти мелодії для світу. Щось на зразок зворотного благородства.
  
  
  Я гнав їх коридорами і підвалами, П.П. Шаркал ведучий на ногах, що страждають на артрит, у велику кімнату, де з тунелю виходив поворотний столик для вузькоколійних шляхів. На столі стояв невеликий електромобіль із трьома м'якими шкіряними поперечними сидіннями.
  
  
  Я вказав на машину Люгер. «Йде до Цитаделя?»
  
  
  "Так." П.П. болісно влетів у машину і відкинувся назад; зі зітханням. Він не вдавався своїм болем або своєю старезністю. У старого воно саме було. Мені було цікаво, як це залишити всі ці мільярди позаду.
  
  
  Томас, тепер уже полковник - і виглядав розумним і гарним у формі - взяв на себе керування. Томас замислився. Не так про його власне становище, як про мене. Томас тільки починав усвідомлювати повністю і знати, що я холоднокровно вбив дівчину. Він мав так думати, бо не міг знати справжньої причини мого вбивства. І він знав, що я Сокира, і він знав, що це означає! Томасу було цікаво, що я з ним робитиму, коли він мені більше не знадобиться.
  
  
  «Забери її, – сказав я. Томас натиснув на важіль, і машина ковзнула в тунель, плавно рухаючись із майже безшумним дзижчанням електродвигуна. Я сів ззаду, накривши їх Люгер на колінах і прихований з поля зору під бортом кепки П, одягнув темні окуляри і витріщився на мене. Здавалося, він трохи одужав, але я відчував, що це було поверхово. Усвідомлення того, що я був AX, вселило в нього глибокий внутрішній страх.
  
  
  Він здивував мене, коли сказав: «Я звернув увагу на те, що деякі тубільці час від часу накладають на мене прокляття вуду. Ви вірите в ефективність таких чарів, містере Беннет?
  
  
  Я подумав, що час завдати йому ще одного шоку. Все йшло гладко, змащене страхом, і я хотів, щоб так було і далі.
  
  
  "Мене звуть Картер", - сказав я. «Нік Картер. Томас видав горловий звук і дивився на мене. П.П. витріщився на мене, і його пазурі сіпнулися, і він трохи зіщулився в яскравій формі. Коли він заговорив, його голос, понівечений раком, тремтів.
  
  
  «Нік Картер! Звісно. Я мав здогадатися про це».
  
  
  Я посміхнувся йому. “Тепер ти знаєш. Щодо ефективності прокльонів вуду – донедавна я в них не вірив. Тепер я знаю».
  
  
  "Ти зробиш?"
  
  
  "Звичайно. Просто. Я тут, П.П. Я єсмь!"
  
  
  П.П. замовк. Він склав руки на колінах і глянув на них. Томас, приголомшений, дивився на мене очима, які збільшувалися з кожною секундою.
  
  
  Ми скиглили вузькими рейками. Тунель був високим і широким і добре освітлювався лампами, замкненими у дроті. Пахло свіжим бетоном.
  
  
  Я представив "Люгер". «Як довго ми дістанемося до Цитаделі?»
  
  
  "Півгодини їзди". П.П. знизав худими плечима. «Машини повільні. Я хотів купити нові, швидше, але було так багато всього, що потрібно зробити. Наприклад, нову електростанцію. Моя вже не підходить, коли цей тунель збудовано. Але коли людина вмирає, вона схильна відкладати справи. Зараз, звісно, це не так вже й важливо».
  
  
  «Вальдес постійно залишається в Цитаделі? Він ніколи не приходить до вас додому? Ви використовували приманку, щоб створити ілюзію, що він вимкнувся? І дати будь-кому, хто хотів, гарний постріл у нього? "
  
  
  Тиша, якщо не рахувати тихого завивання машини. П.П. скрутив пожовклі пальці. Потім: «Та на всі ваші запитання. Я не бачив Вальдеса віч-на-віч вже кілька тижнів. Він наполягав, щоб це було так, щоб йому дозволили працювати у світі. Але ви помиляєтесь, містере Картер. Вальдес не хоче, щоб його рятували. Він не покине це місце. Я вже заплатив йому десять мільйонів доларів, депонованих у швейцарському банку, і ще десять мільйонів прийде, коли він успішно завершить свою роботу. Ви можете бачити шанси проти вас».
  
  
  Я посміхнувся до нього. «Вальдес піде зі мною. Або ж-"
  
  
  Доробляти не довелося. П.П. кивнув і знизав плечима. - Або ти його теж заб'єш. Звісно. Я думав, що це можуть бути твої інструкції.
  
  
  Автомобіль обігнув і підійшов до добре освітленого майданчика. Охоронець у чорній формі ходив туди-сюди з гвинтівкою на плечі. Я спустив «люгер» з поля зору.
  
  
  "Ні слова, ні кроку від вас двох", - сказав я. «Я впораюся з ним. Томасе, візьми сумку-мюзет. Обережно із цим. Кинь чи вдаришся, і ми всі злетимо до небес».
  
  
  Томас кивнув головою і натиснув на важіль. Автомобіль ковзав до платформи. До нас підійшов вартовий. Я посміхнувся до нього і кивнув П.П.
  
  
  "Допоможіть містеру Тревеліну", - сказав я. "Він не дуже добре почувається".
  
  
  Він не збирався підкорятися. Він був великим і чорним, у такій же темній формі, але в ньому було щось інше. Він був похмурий і стривожений, спантеличений нашою раптовою появою, але це було щось більше. Потім я зрозумів. Це була не людина П.П.! Чий тоді?
  
  
  Я зробив єдине, що міг. Я хвилював його: «Давай, чувак. Переїхати! Ми поспішаємо до лікаря Вальдеса.
  
  
  Неохоче він нахилився над машиною і простяг руку П.П. Я зашнурував його на вухо прикладом люгера. Він упав у машину. Я глянув на Томаса. «Зв'яжіть його ременем та перев'яззю і заткніть йому рота. Поспішати."
  
  
  Я підштовхнув старого П.П. з Люгером. "Ходімо, тату". Я подав йому руку. Навіть із черевцем він не важив більше сотні.
  
  
  П.П. глянув на охоронця, що втратив свідомість. «Я вас не розумію, містере Картер. Чому б просто не вбити його? »
  
  
  "Я вирішую, кого убити, а кого ні".
  
  
  «Але дівчина? Бідна Бетті? Звісно ...
  
  
  "Бідна Бетті була співробітницею КДБ", - сказав я йому. «Тупа американська комуняшка, яка зробила те, що їй сказали». Я дивився на його обличчя. «Вона смоктала тебе, П.П. Бетті була Кремлем усю дорогу». Деякі були в деталях Хоука. Решта - до певної міри припущення. Але в досьє Дуппі, в досьє Діаса Ортеги, говорилося: майже завжди працює із партнером-жінкою. Зазвичай американець чи європеєць. Зазвичай білий. Ніколи не використовує чорних чи російських жінок. Див. Файл Беттіна Смід, що народилася в Нью-Йорку, 1939 р. Перехресне посилання означає, що вони працювали разом раніше. Даппі подав сигнал комусь у особняку П.П. Це не могло бути збігом. Якби це було так, а я помилявся, я запалив би для неї свічку.
  
  
  Рот Тревелін було відкрито. Його зуби, мабуть, коштували йому тисяч. Він дивився на мене. "Ви маєте на увазі, що весь цей час я був ...?"
  
  
  Я погрозив йому «люгером». "Так. Думайте про це на ходу. Де Вальдес?"
  
  
  «Вниз цим тунелем».
  
  
  Ми були під Цитаделлю. Тунель був новий, і деякі комори були новими, але більшість із них була старими в'язницями та печерами. Деякі були добре освітлені, деякі темні. У деяких із освітлених кімнат я побачив купи ящиків і ящиків і кілька довгих блискучих ракет, встановлених на залізних конях.
  
  
  П.П. просувався вперед, тягнучи ноги. Томас підійшов до мене на одному рівні, так що я міг стежити за ним, тягнучи сумку-мюзет, ніби в ній були яйця. У певному сенсі це так.
  
  
  "Як далеко до Вальдеса?"
  
  
  П.П. спіткнувся об стіну і важко дихав, тримаючись за легкий кронштейн для підтримки. "Не надто далеко. Навколо наступного повороту. Але я не думаю, що... я не можу...
  
  
  Я посміхнувся йому. «Так, можна, П.П. Думати позитивно. Будь як паровозик».
  
  
  Перш ніж ми обійшли поворот, ми пройшли яскраво освітлену печеру, вирізану в твердому камені гори. На вході не було охорони. Я зупинив нашу маленьку вечірку і заглянув усередину, ховаючи Люгер за ногою.
  
  
  Печера була довгою та глибокою. Шість довгих вузьких столів тяглися від кінця до кінця печери. На кожному столі була ракета. Довше, товстіше, товщі, ніж будь-які ракети, які я бачив досі. Усі вони були пофарбовані у чорний колір. Біля ракет працювали чоловіки, поліруючи і вправно поправляючи їх - маленькими блискучими ключами гайкових.
  
  
  Я дивився П.П. Він дивився з дуже дивним виразом на змученому обличчі. Його почало трясти. Я бачив, як він зчепив руки і стиснув їх, щоби пальці не рухалися.
  
  
  Я знущався з нього. «Що сталося, П.П.? Було додано щось нове – щось ще, про що ви не знали? "
  
  
  Я рибалив. Я нічого не знав. І все-таки не було сумнівів у тому, що чорні ракети якимось чином вразили старого.
  
  
  Він похитав головою і пробурмотів більше, ніж мені. «Тут щось не так. Те, що я зовсім не розумію.
  
  
  Я трохи підштовхнув його. "Правильно. Ходімо пошукаємо Вальдеса. Може, він пояснить.
  
  
  Ми пішли далі тунелем. Він повернув під прямим кутом і закінчився великою видовбаною печерою. У печері було повно столів, шаф для документів та креслярських дощок. На стінах звисали карти та пачки креслень. В самому кінці печери за столом сидів чоловік, його обличчя було закруглене в світлі, що падає. Він дивився, як ми наближаємось.
  
  
  Я прогнав Томаса трохи вперед, тож і він, і П.П. були переді мною. Я прошепотів. «Роби, як я тобі говорю. Зберігайте тишу. Я з усім упораюсь. Я трохи вкрутив Люгера у хребет П.П. Це доктор Ромера Вальдес?
  
  
  "Так. Це лікар Вальдес".
  
  
  У печері нас було лише четверо. Годинник я показав трохи пізніше чотирьох. Скоро світанок. Позаду нас, далеко коридором, долинав слабкий дзвін металу об метал. [З якоїсь причини моя шкіра голови почала повзати.
  
  
  Людина за столом легко повернулася до нас обличчям. Він не підвівся, а схрестив одну довгу ногу над іншою і розвалився на столі, поклавши одну руку на напіввідкриту скриньку. На ньому був сірий легкий костюм, біла сорочка та синя краватка, зав'язана ретельно зав'язаним вузлом, сині шкарпетки та начищені чорні туфлі. Його густе волосся було з відтінком сивий і сильно запломбоване. Олівець тонка щетина вусів прикривала довгу верхню губу. Він мав довгий і прямий ніс, гострий ніс, важкі жовті повіки. Я заплющувала темні очі, коли він дивився на нас. Я дивлюся, на ньому було золоте зап'ястя, а на пальцях його правої руки було кілька золотих каблучок. Він виглядав точно так, як описала його Ліда Бонавентура.
  
  
  Ми пройшли по проходу між столами та малюванням! дошки. За дюжину футів від Вальдеса я сказав: «Добре. Зупинися прямо тут.
  
  
  Я дивився між Томасом та П.П. у людини, що сидить за столом. Він не спробував підвестися. Цілком не рушив з місця. Просто дивився на мене своїми очима. Він мав певний тип латинської чоловічої краси, він трохи постарів, і я побачив, як Ліда могла його любити.
  
  
  Щось було не так, я знав це, і це мене турбувало. Але я не міг його розмістити. Я спробував легкий дотик, але я спробував дозволити Вальдесу побачити «Люгер».
  
  
  «Доктор. Ромера Вальдесе, я вважаю?
  
  
  Він дуже трохи нахилив голову. «Я доктор Вальдес. Хто ви, сер?
  
  
  Я розповів йому, хто я такий, і чому я тут. Він слухав, нічого не висловлюючи, його темні очі роздивлялися нас.
  
  
  За цим гладким орлиним фасадом відбувалося багато роздумів.
  
  
  Я погрозив йому «люгером». «Нам краще рухатися, лікарю. У нас дуже щільний графік, і найгірше ще попереду. Сподіваюся, ти знаєш безпечний вихід із Цитаделі.
  
  
  У його усмішці були ідеальні зуби. «Я знаю, так. Але я не збираюся йти з вами, містере Картер. Ви, міс Бонавентура та ваше начальство в уряді Сполучених Штатів – усі ви помиляєтесь. Як ви сказали, у мене немає бажання рятуватися. Я задоволений роботою з містером Тревеліном і доктором Дювальє. Мені добре платять та добре звертаються. На щастя, я дійшов висновку, що мої шляхи, мої колишні погляди помилкові. Я дуже боюся, містере Картере, що ви даремно витратили свій час.
  
  
  Перш ніж зміг відповісти старому П.П. - Втрутився. Він крутився і важко дихав, ніби в нього було щось тяжке на думці, а тепер слова хлинули з його хворого горла потоком.
  
  
  «Ця жінка, Вальдесе! Та Бетті, яку ти подарувала мені... вона... Картер тут каже, що вона КДБ... пояснення... я не можу думати... і ці чорні ракети... я ніколи не знав про них. ... Я вимагаю, Вальдес ... Я вимагаю ...
  
  
  Звичка була надто сильною для старого. Вмираючи, мучений болем і збоченням, полонений і безпорадний, він все ще вважав себе богом грошей і що його забаганка була законом. Він побіг до Вальдеса. Вальдес зрозумів, що блеф безнадійний і пішов ва-банк. Мене зловили, як качку, що сидить, правда вислизнула від мене на частку секунди, яку знадобилося Вальдесу, щоб залізти в ящик і вийти з автоматом. Занадто пізно я плюхнувся на живіт, згадавши сумку-мюзет і схопивши її, коли Томас отримав розрив у животі і склався на мені. Вмирати від призначених мені куль.
  
  
  Я відчайдушно перекинувся, намагаючись залізти за стіл, люгер витягнувся на відстані витягнутої руки і плюнув у Вальдеса. Тепер він стояв, широко розставивши ноги, упираючись у стіл, коли я вдарив його, хитаючись, але з пістолета-кулемета поливаючи зі шланга. Старий упіймав свинцеве борошно в горлі після серйозної операції, розвернувся і впав на чорну землю. Яскраво-червона артеріальна кров ринула з рота.
  
  
  Я завдав удару по ребрах, від чого я верескнув.
  
  
  Я вовтузився з сумкою musette - краще куля в мені, ніж у ній - і лежав на підлозі і стріляв з люгера, поки обойма не закінчилася. Пістолет-кулемет видав останній рик і замовк.
  
  
  Я намацав ще одну обойму в Люгер, поки дивився, як він вмирає. Він упустив пістолет-кулемет із брязкотом металу об камінь. Він вчепився за стіл і розгойдувався, намагаючись утриматися на ногах. Він глянув на передню частину свого гарного сірого костюма, куди я вклав чотири штуки навколо його серця, а потім глянув на мене і спробував щось сказати, але не зміг. Його коліна перекосились і не витримали, він повернувся через стіл і зісковзнув на підлогу.
  
  
  Я був весь у крові. Мій, Томас та старий. Я схопив сумку-мюзет і стрибнув до столу. Я схопив мертвого за голову і повернув її вперед, і побачив, що шрами за вухами та по лінії щелепи слабшають.
  
  
  Я чув крики і тупіт ніг, що біжать. Я побачив залізні двері за десять футів від столу, врізані в стіну, тепер прочинені і залиті бетоном, щоб вони вписувалися в стіну. Окремий вхід до Вальдеса. Мій вихід із пастки. Я кинувся крізь неї, як тхір у кролячу нору, закрив її і кинув на місце залізний пруток. У мене було кілька секунд.
  
  
  Вузький тунель йшов угору. Я втік. У тьмяному жовтому світлі, яке мерехтіло, згасало, поверталося, а потім знову згасло. Я втік, рятуючи своє життя, але все ж упіймав ритм, коли жовті лампочки згасли і засвітилися. Код! Хтось працював із передавачем, який харчувався від того ж генератора, який живив світло.
  
  
  Я загорнув за ріг і побачив попереду пляму світла на підлозі тунелю. Він прийшов із печери. Я побіг навшпиньки з «Люгером» і заглянув усередину. То була радіорубка. У передавача сидів чоловік у навушниках і стукав по ключу. В одному кутку, де печера була вентильованою, щоб забирати пари, ревів невеликий генератор.
  
  
  Я був позаду оператора, перш ніж він дізнався, що я там. Я вдарив його по черепу прикладом "Люгер", і він прокинувся, я розслабив його і сів на стілець. Картерові щойно спала на думку дуже хитра ідея.
  
  
  Я надіслав його відкритим текстом, так що радіопеленгаторні станції Папа Дока обов'язково прочитають його вголос і чітко. Не було часу на тонкощі, і я мав сподіватися, що вони повірять і не шукатимуть хитрощів. Я послав його міцним кулаком, вибивши його в гаїтянський світанок:
  
  
  Червоний Молот до Чорного Лебедя - взяли Цитадель - Вальдес і Тревелін мертві - наші ракети в безпеці - негайно приступайте до вторгнення, як і планувалося - всі чорні повстають і зустрінуться з вами, Гонаїв - нанесіть сильний удар і хай живе свобода - Беннетт.
  
  
  Відправляв двічі. З тим, що Хоук назвав моєю диявольською усмішкою. Якби це спрацювало, це був би гарний прийом, а Папа Док, його армія та авіація, а також Тонтон Макут перетворилися на одну купку зайнятих ублюдків. Гонаїв був ідеальним містом для рандеву.
  
  
  Це було на південний захід від Цитаделі; Я мав намір страшенно бігти на північний захід.
  
  
  Було тихо, якби не гудіння генератора. У мене було ще трохи часу. Я взяв шматок пластику з сумки musette, надав йому форму і вирішив, що консоль передавача - це така сама пляма, як і всі інші. Я гадки не мав, яка погода на вулиці, і мені доводилося вгадувати і ризикувати. Я використав барометричний запобіжник.
  
  
  Я працював швидко, не бажаючи про це думати, встромив детонатор у запобіжник і налаштував високий тиск. Я дав собі стільки маржі, як міг, і це було небагато. Нічого не сталося, і я все ще був цілий, я закрив консоль, схопив сумку musette і потяг її до біса. Пластик був новим, супер, винайденим людьми AX і приблизно еквівалентний десяти тонн тротилу. Я хотів бути далеко, коли він піде. Я дійсно хотів опинитися на кордоні, прямуючи до Штатів, але я не надто на це розраховував.
  
  
  Я знову рушив тунелем. Поступово пульсація генератора стихла. Я підійшов до залізних сходів, врізаних у камінь і ведучих вгору через верх тунелю. Туман огорнув мене, холодний дощ торкнувся мого обличчя, і я знову зітхнула. Я вгадав точно за погодою. Цей запобіжник не спрацює в детонаторі, доки не покращиться погода.
  
  
  Не було ні погоні, ні спроби схопити чи відрізати мене, і досі я був надто зайнятий, щоб багато про це думати. Тепер я зробив це, і я почув звук пострілів, що проходять через шахту, і трохи зрозумів. Вони там билися. Хто з ким боровся, я не знав, не більше, ніж я знав, чому вони б'ються, але це зробило мене дуже щасливим. Якщо вони продовжать свою маленьку внутрішню війну, можливо, я зможу непомітно зникнути у джунглях і попрямувати до узбережжя.
  
  
  Я зітхнув. Перш ніж я зміг це зробити, мені довелося покинути Цитадель. Мені довелося припустити, що мій тунель заблоковано з обох кінців. Я не хотів повертатися назад і не думав, що це буде набагато корисніше для здоров'я. Залишилися сходи. Я почав лізти.
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  Коли я дерся, на мене обрушився дрібний дощ. Залізні поперечини були слизькими. Витягнувшись, я побачив смужку сірого світла люка, тьмяний промінь зорі. Пролунав шквал пострілів, спастичний вранці, і тріскучі звукові удари розтинали повітря.
  
  
  Я зупинився трохи нижче круглого отвору. Я слухав та ідентифікував; Стук чотирьох або п'яти автоматів, глухий гуркіт гранат, плескіт гвинтівки. М'яч розпалювався. Я не знав, у чому справа, і я дійсно не хотів дізнаватися, але я знав, що маю. Мені довелося бігти, і зараз був найкращий час.
  
  
  Я відкинувся далеко назад на залізні сходи і, вигнувшись, відкрив кутовий вигляд і побачив довгу купу іржавих ядер. Фрагмент дула стародавньої гармати з плашком. Основна артилерійська платформа Цитаделі.
  
  
  Свинець прошепотів з мене. Я сказав, чорт із цим, і виліз із ями. Пригнувшись, я побіг до стіни, що руйнується, ліворуч від мене. Він відкрився до суду. Хтось крикнув, і я почув знайомий голос, і переді мною промчав свинець. Уламки каменя порізали мені обличчя. Я відмовився від корту і стрімголов пірнув у арочний каземат. Я лежав обличчям у камені та пилюці і думав про цей голос. Дуппі!
  
  
  Стрілянина тривала. Я протиснувся і висунув ніс із арки каземату. ВАМ - 32-фунтове ядро ​​ударило по каменю за два дюйми від мого обличчя. Я зробив, як черепаха, лаючись. Звідкись наді мною почувся сміх Дуппі.
  
  
  «Доброго ранку, Картер. Цього разу ти втрутився, мій друже. Цей каземат заблокований у дальньому кінці – виходу для вас немає.
  
  
  Я трохи подерся. Я гукнув. «Що сталося з твоїм акцентом, Даппі? Або, якщо ми сьогодні вранці граємо правду, Діас Ортега? Мій мозок гасав, як миша в клітці, намагаючись знайти вихід.
  
  
  Він засміявся бассо. «Так, Картер. Схоже, маскарад закінчився, га? Де П.П. та Вальдес? » Я дозволив собі посміхнутися. "Навіщо мені розповідати тобі, Ортего?"
  
  
  «Чому б і ні, чуваку? Ти скоро помреш. Можливо, заспокойте своє сумління. Ця інформація не принесе вам жодної користі у могилі.
  
  
  Він мав рацію. “Мертв. Обидва з них. Старий П.П. та фальшивий Вальдес. Другий фальшивий Вальдес – той, який ви посадили на П.П. та Папа Док».
  
  
  Ще одне гарматне ядро ​​розсипало камені прямо переді мною. Осколок, що летить, ударив мене по обличчю. Я інстинктивно відсунувся і відчув укол болю в тому місці, де мене порізала куля. Моя футболка була вкрита кіркою від крові під грубим форменим одягом, і я спітнів. Я почав викручуватися з пальта. Я йшов у відставку з посади генерал-майора армії Папа Дока. Знову шквал стрілянини, потім тиша. Ортега сказав: «Отже, ти теж знаєш про це. Я недооцінив тебе, Картер Безтурботний. Звичайно, я знав, що ти Нік Картер, лише кілька годин тому. Не те, щоб зараз це має значення. Ти не зможеш вибратися зі своєї нори, і щойно мої люди приберуть людей П.П. і тонтон-макутов, ми подбаємо про вас.
  
  
  Все, що нам потрібно зробити, це розблокувати тунель і зайти до каземату за вами. Тобі не втекти.
  
  
  Я оглянув залиту дощем артилерійську платформу з її іржавою старою гарматою і купою тліючих ядер. Далі, як замерзлий прибій, зелені, вкриті туманом пагорби йшли до моря. Може, в цьому він мав рацію. Я вклав у це голову. Він досить добре спіймав мене в пастку.
  
  
  Я швидко думав і ні до чого не прийшов. Я повірив йому, що за мною блокують каземат. Якби я висунув голову або спробував перетнути гарматну палубу і перебратися через парапет, я б перетворився на решето, перш ніж пройду шість футів.
  
  
  Принаймні я міг змусити його говорити. Так я дізнався б, де він. Мені було цікаво, скільки в нього людей і як йому вдалося поринути у них з людьми П.П. та Папи Дока.
  
  
  Я склав долоні та закричав на нього. Ліда тобі про мене розповість? Так звичайно. Я вийняв з сумки мюзет гранату.
  
  
  «Вона зробила, Картере. Дама зараз трохи розчарована і сердита на вас. Боюся, я винний у цьому. Як ви кажете, янкі, я продав їй товарний рахунок.
  
  
  "Б'юся об заклад, ти це зробив". Я витяг штифт гранати і почав звиватися до горловини каземату.
  
  
  «Я переконав її, що приманкою П.П. був справжній Вальдес, і що ви та ЦРУ обдурили її, виставили її за лоха, і один із вас убив його. Вона повірила мені.
  
  
  Настала моя черга сміятися. «Ви трохи спітніли, чи не так? Коли ви думали, що Ліді і вашому фальшивому Вальдесу, можливо, доведеться зустрітися віч-на-віч? Це б здорово зіпсувало твої плани, так, Ортего?
  
  
  Я перекинувся на спину з витягнутою правою рукою, граната пухка і міцна в кулаку.
  
  
  Він посміявся. "Я визнаю це. Деякий час я хвилювався. Мені потрібно це її вторгнення, щоб відволікти тата Док. Але зараз все гаразд. Свон повертається до човна, і вторгнення триває. Я дозволив їй і Папі Доку вирубати себе, а потім беру на себе". .
  
  
  - Але без вашого фальшивого Вальдеса як підставна особа. Як це пояснити чорним та мулатам? »
  
  
  Він сказав мені дуже гидку річ. Я засміявся, вислизнув із амбразури на своїй спині і підкинув гранату, утворивши довгу дугу. Коли я пірнув назад, свинець дзвенів навколо мене. Ортега вигукнув прокляття. Але в цього виродка вистачило сміливості. Він кинув гранату назад у мене. Він вибухнув у повітрі за шість футів від моєї ями, струс струснув мене, осколки заспівали і проткнули каземат. Мене нічого не вразило.
  
  
  Його сміх був трохи слабким. «Я захоплююсь твоєю сміливістю, Картер. Ненавиджу тебе вбивати. Я справді так роблю. Якщо ти здасишся, можливо, ми зможемо щось придумати».
  
  
  Я зморгнув кам'яний пил з очей. «Це може бути весело, – погодився я. "Що б ми придумали - як разом керувати Гаїті?"
  
  
  Він не відповів. Я чув, як він комусь наказував. Стрілянина зараз стихла, і я вирішив, що Ортега майже досяг мети і опанував Цитадель. Я вивчав хмари над далекими пагорбами. Вони трохи підвелися. І дощ перестав. Я слухав, напружуючи вуха. Нічого. Поки нічого. Я потягнувся за іншою гранатою.
  
  
  Я хотів його уваги. Хотів знати, де він був. Я сказав: «Тобі доведеться правити без своєї королеви, Ортего. Я її вбив. Це її справжнє ім'я, Беттіна Смід?
  
  
  Тиша. Потім: Ти вбив Беттіну?
  
  
  «Ти слабкий, Ортего. Чи справа в акустиці тут? Я сказав, що її вбив. Довелося розбити трохи порнографії партії із П.П. зробити це. Вона померла, як дама, Ортега, у чому я маю сумнів.
  
  
  У нього був поганий рот. Я не знав, як це брудно. Він був близький до того, щоб мене шокувати. Я прислухався і зрозумів, що він підійшов ближче до парапету. Я думав, що гранати перегоріли, але довелося ризикнути. Я відпустив ручку і порахував – 1–2–3–4–5.
  
  
  Я простягнув руку і кинув її.
  
  
  Мабуть, він вибухнув там, на рівні парапету. Ортега закричав від болю та люті. Більше люті, ніж болю, бо він продовжував вигукувати накази і проклинати мене, а я його не зрозуміла.
  
  
  Після цього він перестав зі мною розмовляти, хоч я намагався його заманити.
  
  
  «Ви були закохані у жінку Шмід, Ортега? Як вона? Судячи з того, що я бачив, вона знала, як обходити ліжко. Все під час виконання службових обов'язків? Щось для старого доброго КДБ? »
  
  
  Я не міг його намалювати. Тепер жодної стрілянини. Я почув брязкіт і стукіт інструментів у дальньому кінці тунелю каземату. Вони відкривали це. Коли вони його відкрили, все, що їм потрібно було зробити, це встромити в нього пару автоматів і облити мене водою. Мене прикрили попереду.
  
  
  Щоб побачити, наскільки я прикритий, я простяг руку, швидко змахнув нею і схопив назад. Свинець заспівав в арку з трьох боків. Я вилаявся і відсахнувся, наскільки міг. Ніде сховатися, Картер.
  
  
  Я тоді чув це. Слабке дзижчання комарів. Легкий літак, коригувальник. Він спустився з хмар, мало не подряпав гору і з гудінням подався до Цитаделі. У любові я благословив Папа Дока та його радіопеленгатори. Вони були на висоті.
  
  
  Ортега вигукував накази з мене. Тихий. Тримайся подалі від очей
  
  
  . Не стріляйте. Все має виглядати нормально. Він пообіцяв застрелити людину, яка зробила викривальний хід.
  
  
  Я посміхнувся. Він уже вирішив мене вбити, і мені не було чого втрачати. Я почав висмикувати шпильки і жбурляти гранати так швидко, як міг. Я викотив їх на гарматну палубу і почув, як вони ляскають і розриваються, коли літак-корегувальник пролетів наді мною. Я бачив, як пілот потягся і заговорив у мікрофон. Я викотився зі своєї дірки і пустив у нього обойму з Люгера, намагаючись не промахнутися. Я пірнув назад, холодний і спітнілий одночасно, з кашею в тому місці, де раніше був мій хребет. Відмінний шанс, але мені це зійшло з рук.
  
  
  Літак-корегувальник розвернувся і знову попрямував до хмар. Я сподівався, що він бачив достатньо. Я все сподівався наступні десять хвилин, поки нічого не сталося. Вони припинили роботу в тунелі за мною.
  
  
  - крикнув я в тишу. «Краще біжи, Ортего! Авіація Папа Дока буде тут із хвилини на хвилину. Я обіцяю тобі. Я повідомив його радіопеленгатор відкритим кодом.
  
  
  Вітерець пронісся гарматною палубою і здалеку приніс його відповідь, мерзенний і сповнений ненависті. Я не міг його звинувачувати. Я всіляко руйнував його плани.
  
  
  Прийшли бійці, і я почав турбуватися про свою дупу. Їх було чотири, старі та застарілі літаки, але цілком достатньо для цієї роботи. Вони спускалися один за одним, із гарчанням вилітаючи з хмар і долаючи всю Цитадель, хлюпалися кулемети і гуркотіли гармати, і, як тільки перший реактивний літак закінчив свій політ і знову набрав висоту, він скинув пару світлових бомб. . Папа Док міг бути трохи спантеличений, може не знати, що відбувається, але він не ризикував.
  
  
  Цього разу я вимовив справжню невелику молитву – щоб Ліда Бонавентура передумала, обдумала, зламала ногу – що завгодно, аби не дати їй повернутися до Морської Відьми і почати наполовину розвинене вторгнення. Тато Док уб'є її.
  
  
  Бомба потрапила в купу гарматних ядер, і повітря було темним і сповненим твердим свистом смерті. Я зіщулився у своїй норі і якимсь чином вижив. У моєму черепі запустився ливарний завод. Я лежав, тремтів, трясся і лаявся, і кров знову почала текти по моєму боці. Літаки повернулися на наступний рейс.
  
  
  Гармата та 50-ті пробили, прогризли і спустошили Цитадель. Бомба підняла одну зі старих гармат і понесла її до мене, як зубочистку під час урагану. Я дивився, як пара тонн древнього заліза пливе до мене, я завмер і сказав собі, що принаймні це буде швидко. Гармата Берсерка промахнулася по мені і відірвала верхню половину арки, продовжуючи проходити через дванадцять футів каменю та розчину.
  
  
  Останній винищувач пішов, пішов і залишив тремтячі руїни. А я. У мене було відчуття, що я Адам, єдина людина, яка живе в цьому спустошеному раю. Я ледве підвівся на ноги, і мені вистачило розуму встромити ще одну обойму в «люгер» і витягти останню гранату з сумки-мюзетту. Я був шокований, у мене були еластичні ноги, і моя голова хотіла полетіти. Спочатку, коли я почув стукіт вертольота, я не повірив. Я дивився на нього, не в змозі відреагувати, коли він влетів і, божевільний, божевільний, осел на те, що залишилося від збройової платформи. Здається, я трохи вклонився і сказав якусь дурницю. Типу: «Ласкаво просимо на мою вершину гори. Підніміть кратер від бомби та відпочиньте. Не звертай на мене уваги, я завжди такий зелений, а в тебе випадково не було ганебної сорочки?
  
  
  Ротори ляснули. Чоловік – не марсіанин, а справжній чоловік – нахилився і закричав на мене.
  
  
  «Беннет! Беннетт! Сідай, чуваку. Давай давай давай! "
  
  
  «Хенк Віллард! Худий, брудний, рудобородий і зі зламаними зубами Хенк. Я мало не плакав на бігу. Я ввійшов. Він щось штовхнув, і збивач для яєць підвівся і нахилився. Пацюки знову вийшли з кам'яної кладки. Ви ніколи не вб'єте їх усіх під час бомбардування.
  
  
  Через оргскло почали проноситися кулі. Хенк пригнувся і сказав: Що за херня? Я думав, стрілянина закінчена.
  
  
  Я повернувся з тієї невизначеності, якою плив. Я схопив його за руку і вказав униз. “Там. Там! Зробіть пас на нього. Усього один прохід».
  
  
  Діас Ортега стояв на пагорбі з розколотого каменю і стріляв по нас із рушниці. Його голова була забинтована, його величезні чорні груди були червоні від крові, а його зуби виблискували, коли він кричав.
  
  
  Хенк Віллард похитав головою. «Ні! Безумство – достатньо однієї кулі, щоб збити нас з ніг. Я не ...
  
  
  Я поклав пальці на його худу руку і стиснув. Я тицьнув Люгером йому в обличчя. "Зробіть пас на нього!"
  
  
  Він кивнув і повернув кермо, і ми покотилися до Ортеги у довгому ковзанні. Я вирівняв Люгер, утримуючи його на лівому передпліччі, і почав віджимати обойму. Чорношкірий чоловік у позі з широкими ногами стояв на своєму і стріляв у мене, коли ми налітали на нього. У кабіні було повно металевих бджіл. Я вичавив свій останній постріл. Ортега впустив гвинтівку, схопився за груди, впав, підвівся і побіг. Я покинув останню гранату.
  
  
  «Ісус Христос… Ісус Христос…» Пот струмив по бороді Хенко. Я поплескав його по руці і посміхнувся до нього. Я любив його як брата. Я вказав на берег. "Забрати її."
  
  
  Хенк забрав її. Він перемістив вертоліт через гору в долину і почав стрибати деревами. Кілька разів я не думав, що в нас вийде.
  
  
  Останній налякав мене до чортиків, і я закричав: «Заради бога, підніми її. Я не хочу, щоби мене вбили. Я щойно виліз із могили».
  
  
  Хенк похитав головою і показав великим пальцем через плече. "Не можу. Вони нас накриють. Ці виродки зносять усі поспіль і не ставлять запитань».
  
  
  Нас переслідували двоє бійців Папи Дока.
  
  
  «Поки ми залишаємося на палубі, у нас все гаразд, – сказав Хенк. "Ці винищувачі не можуть вийти з пікірування досить швидко".
  
  
  Ми залізли на вершину пагорба, і я заплющив очі. Я виразно побачив пташине гніздо з трьома коричневими яйцями.
  
  
  Я, мабуть, голосно застогнав, бо Хенк ображено глянув на мене. - Не будь таким критичним, Беннетт, або як там тебе звуть. У мене було всього два уроки з цих проклятих речей.
  
  
  Я придушив свою відповідь. Краще не засмучувати його.
  
  
  Літаки повернули назад. Вони мали мало палива, і вони повернулися до бази. Я зітхнув з полегшенням і почав шукати старий док та будівлі для фруктів у США і молився, щоб Ліда була там і ми могли втекти до того, як Папа Док запустив свій прибережний патруль у дію. Я не жартував, що гелікоптер залишиться непоміченим. Папа Док був попереджений - і як він був попереджений - і веселощі тільки почалися.
  
  
  Ми потрапили до берега. Я бачив Тортугу, що лежить на обрії біля берега, і знав, що ми надто далеко на заході. Я дав Хенку напрямок, і ми рушили на схід, низько пролітаючи над пляжами та бухтами. Час від часу, коли ми проїжджали повз, дивилося чорне обличчя. У нас ніхто не стріляв.
  
  
  Знаючи про сильне бажання, я закурив у Хані цигарку і спробував розслабитися. Якщо пощастить, нам ще вдасться.
  
  
  Де ти взяв вертоліт? Я запитав.
  
  
  “Вкрав. На задньому дворі П.П. був він і просто сидів та просив, щоб його використали. Це було після того, як я повернувся».
  
  
  Я витягнув вікно. Цей проклятий док було далеко. "Повернувся?"
  
  
  Хенк ненадовго дав його мені. Він передав мої інструкції, і Даппі, хоч і в люті, все ж таки погодився на прикриття. Коли стало надто спекотно, вони відключили всіх трьох і рушили назад до узбережжя. Потім Дуппі залишив їх.
  
  
  "Просто зник", - сказав Хенк. «Одну хвилину він був там, наступної його не було».
  
  
  Я посміхнувся. Так. Дюппі – Ортега – знав, що я збираюся знести його театр, і йому довелося спробувати зупинити мене. Він здогадувався, що я дістануся до Цитаделі, і пішов там мене чекати. Я змусив його руку добре.
  
  
  "Залишилися ви і дівчина", - сказав я. "Що тоді?"
  
  
  Хенк скоса глянув на мене і потяг за бороду. "Ми говорили. Вона збиралася повернутися до твого човна, забрати своїх людей і почати вторгнення. Я відмовив його від цього. Я думаю."
  
  
  "Ти думаєш?" Він мене турбував.
  
  
  «Я сказав, що повернуся, залишусь і шукаю тебе. Я сказав, ми повинні вислухати вашу сторону, перш ніж вона зробить щось фатальне.
  
  
  "Це була хороша думка, Хенк".
  
  
  «У неї вже були сумніви. Я знав, що ти не довіряєш цьому Дуппі, тому я не повірив, і коли мала можливість подумати над цим, я не думаю, що вона теж. Однак спочатку вона була переконана, що ви підставили цього парубка Вальдеса для вбивства. Хлопець, якого вони вбили на дорозі. Вона була в люті, і Дуппі непогано з нею поводився. Але пізніше-"
  
  
  Деякий час світило сонце. Був ясний, гарний, ясний прохолодний день. Я згадав і подивився праворуч, туди, де Цитадель була масивною фіолетовою плямою на вершині гори.
  
  
  Раптом пляма розчинилася у червоних та жовтих смугах. Зазубрені кам'яні ракети злітали вгору кривою траєкторією, зависали в повітрі і падали вниз. Чорні сірники, які могли бути тільки гарматами, на коротку параболу зникли в зяючій дірці на схилі гори. Стовп диму почав рости і розгойдуватись на вітрі. Звук і вибух досягли нас і потрясли гелікоптер, як гігантський тер'єр, що вбиває щура. Ми опускалися, піднімалися і зачіпали верхівки високих дерев.
  
  
  Хенк Віллард боровся з керуванням і дивився з трепетом. "Заради бога, що це було?"
  
  
  Я довго дивився. Цитадель все ще стояла, але вже ніколи не буде колишньою. "Маленька штука під назвою барометричний запобіжник", - сказав я йому. - Не хвилюйся, друже. Нехай тато Док спробує у всьому розібратися.
  
  
  Він похитав головою, і руда борода затремтіла, як обірваний прапор. "Так багато нісенітниці, чого я не розумію", - пробурмотів він. "Може, якщо ми виберемося звідси, ти поясниш, га?"
  
  
  "Можливо", - сказав я. "Але не зараз. Немає часу. Подивися туди. У нас є ще одна проблема”.
  
  
  Ми мчали до старого причалу та гниючих господарських споруд. Морської відьми не було видно, і я сподівався, що це означає, що вона досі перебуває під доком. Це була гарна ставка, за мить Ліда Бонавентура вибігла з однієї з будівель, звела очі і почала кричати.
  
  
  Здавалося, вона рада нас бачити. Я був радий її бачити, але зараз мені було цікаво, що, чорт забирай, російський підводний човен робить у цій частині світу. Прямо біля берега Папа Дока, коли вона спливала, її чорний корпус блищав на сонці, вода струменіла з його гострого вітрила, на якому червоними червоними красувалися серп і молот.
  
  
  «Що, чорт забирай, тепер?» вигукнув Хенк. «Це перетворюється на жахливий кошмар!»
  
  
  Я не міг з ним більше погодитись.
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  І все-таки це мало сенс. Підводний човен був каталізатором, який багато в чому сплавляв сюжет. Пізніше це побачив. На даний момент ми мали нові неприємності.
  
  
  Двигун затих, коли Хенк ширяв і збивав її. Останні п'ятдесят футів ми подолали на швидкісному ліфті. Гелікоптер був зовсім розбитий, і ми з Хенком викотилися з неї, проклинаючи синю смугу і заліковуючи цілу низку нових порізів і синців. Нічого з того я не відчував. Я бігав, вигукував накази і ворожив, скільки в нас часу і як довго ми можемо блефувати.
  
  
  Тому що я не збирався так сильно змушувати руку Дюппі! Він збожеволів і покликав своїх товаришів.
  
  
  Я схопив Ліду за руку і потяг за собою. Хенк, кульгаючи, лаявся і скаржився. Ми вилетіли на причал, коли на підводному човні відкрився люк і офіцер висунув голову.
  
  
  Я махав і кричав. Нехай думає, що це приймальна комісія. Тубільці були звільнені і збожеволіли від радості. Він помахав у відповідь, і я побачив, як він порається з біноклем.
  
  
  - крикнув я Ліді. "Люк - де ця проклята штука?" Я не міг цього розібрати.
  
  
  Вона знайшла його та підняла, і я штовхнув її перед собою. - Забери з неї репліки, Лідо. Хенк, підійди вперед і візьми одну з тих безвідкатних гвинтівок. Отримайте стільки набоїв, скільки зможете забрати. Поспішайте».
  
  
  Хенк глянув на мене. "Ви маєте на увазі, що ми збираємося - ви збожеволіли?"
  
  
  Я вдарив його ногою. "Ми. Ворушись! Ми можемо потрапити в першу пару кидків, бо вони не знають рахунки. Хубба, синку! Ми тут повісили трубку, а в тата Дока на тебе чекає мотузка, пам'ятаєш?"
  
  
  Він злетів. Ліда викидала швартівні троси. Я стрибнув у довжину до кабіни, запустив двигуни і гримнув її заднім ходом. Коли ми з піною вийшли з-під дока, я глянув на підводний човен. На її палубі зараз четверо чоловіків і всі вони спостерігали за нами в окулярах. У горлі трохи пересохло. Вона мала палубну зброю і кулемети. З люка вийшла пара матросів з перекинутими на грудях автоматами.
  
  
  Хенк повернувся, несучи безвідкатний механізм та трохи боєприпасів.
  
  
  "У рубці", - крикнув я. «Вистрілюйте з порту, коли я розвертаюсь. Спробуй її обшити! Не дай їй поринути під воду».
  
  
  Хенк блідий. Він кинув зляканий погляд на підводний човен. «Чорт забирай, чуваку! Вони нас зловлять.
  
  
  Офіцер вказував і кричав, люди кинулися до палубних знарядь. Я налив сік Морської Відьми на повний газ, вона заревіла і підняла цибулю. Ліда втратила рівновагу і мало не впала за борт. Я поманив її разом зі мною до кабіни. Вона ще не вимовила жодного слова. Тепер вона посміхнулася, потяглася до моєї руки і стиснула її, досі не говорячи ні слова. Тоді все було гаразд. Ми знову стали друзями.
  
  
  Я поставив "Морську відьму" на довгу криву, щоб перетнути T носа субмарини. Стандартна військово-морська тактика Адмірал Картер! - крикнув я Хенку. «Стріляй, чорт забирай. Використовуйте пробивання броні! »
  
  
  Івани не поспішали стріляти з кулеметів, але палубна гармата гаркнула на нас. Спалахнуло полум'я. Флайбридж пішов до біса. Ліда верещала і побігла до рубки.
  
  
  Хенк випустив безвідкатну рушницю, і 0,57-мм кулемет зіпсував кулемет і забризкав двох людей по палубі субмарини.
  
  
  «Нижче!» Я кричав. «Нижче, чорт забирай! Тягни її.
  
  
  Я бачив, як патрульний катер мчить зі сходу, з кісткою в зубах, на форпіку красувалися чорно-червоні Гаїті. Моє серце завмерло. Потім подумав і закричав на Ліду. Вона стріляла по підводному човну з кулемета.
  
  
  «Ліда – візьми цей гаїтянський прапор та зірви його! Поспішайте».
  
  
  Снаряд із палубної гармати підводного човна мало не зірвав мені голову. Він розірвався далеко вліво, але струс повітря скрутив мені голову і на мить оглух. Хенк вистрілив у субмарину нижче за ватерлінію. Вибух полум'я та диму, і човен трохи нахилився.
  
  
  "У ціль", - крикнув я. «От і все – дай їй більше».
  
  
  Я перейшов через Т і вивів Морську відьму в море. Хенк заліз ще двома нижче її ватерлінії. Ліда прибігла і підбігла до чорно-червоного прапора. J помолився і помахав патрульному катеру, який тепер мчав повз нас до субмарини, і я сказав Хенку та дівчині помахати, посміхнутися, плескати в долоні та танцювати від радості.
  
  
  Ми граємо дуже добре. Вірні гаїтяни вітають допомогу. Патрульний катер купив його і продовжив рух, швидко наближаючись до субмарини та відкриваючи вогонь із лука та кулеметів. Один із винищувачів Папа Дока вискочив із хмар і в довгому скиглі пірнув на підводний човен. Це було прекрасно. Його гармата та кулемети промчали чергами по палубі підводного човна, і все.
  
  
  Її люк був опущений, але вона не зробила жодних зусиль, щоб поринути у воду, і я подумав, що Хенк розлютив її нутрощі за допомогою .57 мм. Те, що залишилося від її команди та Папа Док, скоро трохи поговорить. Я знав, що було на цьому підводному човні, і відчував невелику симпатію до росіян. НЕ занадто. Коли ви ловите рибу в заборонених водах, на вас чекають удари.
  
  
  У мене був повний газ на «Морській відьмі», я намагався розігнати її до тридцяти вузлів, бо мав неприємне передчуття, що ми ще не вийшли з лісу. Не.
  
  
  Хенк та Ліда повернулися до кабіни. Хенк ніс пляшку віскі. Я знав, що він п'яний, але нічого не сказав. Хлопець заробив свою випивку.
  
  
  Ліда розлила все у три склянки, і ми всі випили. Я вказав на корму і сказав: «Я збирався запропонувати тост, але гадаю, що це було б трохи передчасно. Подивися, чи ти побачиш те, що бачу я? "
  
  
  Патрульний катер все ще стояв на горизонті, але, безперечно, він переслідував нас. Хтось із командувачів виявив цікавість.
  
  
  Хенк Віллард зробив великий ковток, потім ще один. Він усміхнувся Ліді та мені. "Якого біса! Ми постаралися. Якщо вони зловлять нас і повісять, принаймні я не відчую мотузку. Він підняв пляшку. «Так от до нас і до дідька тато док. Росіяни також».
  
  
  Ліда взяла мене за руку і посміхнулася. «Я… мені дуже шкода, Нік. Я тобі не довіряв. Я повірив брехні Дюппі і мало не здійснив божевільний вчинок". Вона поцілувала мене в щоку. "Я перепрошую. Я хочу, щоб ви знали про це - якщо ми таки не впораємося. Я був не правий. Ти був у всьому правий».
  
  
  Я засміявся над ними двома. Хенк пестив пляшку, як немовля, і Ліда задумливо подивилася на мене своїми довгими карими очима, в яких кружляли жовті крапки.
  
  
  "Ви, хлопці, теж трохи передчасні", - сказав я. «Нас ще не взяли! Ви колись чули про тримильне обмеження?
  
  
  Хенк, використовуючи пляшку як підзорну трубу, прицілився. "Я не думаю, адмірал, що вони коли-небудь чули про це".
  
  
  Патрульний катер наближався до нас. Ми нічого не могли вдіяти. У мене була Sea Witch на повному газі, і все. Решта була вирішена долею або як ви хочете це назвати. Одна річ – це буде довга сувора гонитва для патрульного катера. "Морська відьма" майже відповідала швидкості, а патрульний катер ледве наближався до нас. Але було рано, і я знав, що не можу розраховувати на те, що темрява нас виручить. Щоб зняти напругу, я вирішив їх розговорити.
  
  
  Я розповів їм, що сталося після того, як їх покинув. Час від часу я позирав на корму. Патрульний катер досі повз. Вона збиралася проігнорувати прибережний кордон. Я цього боявся. Хлопчики Папи Дока не стали б турбуватися про невелике піратство, Ліда стиснула тонкі засмаглі пальці і спохмурніла. «Яким же я був дурнем! Я довіряв Дюппі - ви кажете, що це Діас Ортега. Увесь час він був у КДБ».
  
  
  "Він був гарний", - втішила я. «Мені пощастило з упізнанням, бо роблю домашню роботу з файлами. І він обдурив П.П. І Папа Док також пам'ятай. Вони ніколи його не бачили і навіть не знали, що він існує, але він все одно обдурив їх. Він підбив їм фальшивого лікаря Ромера Вальдеса. Цей чоловік був мулатом, мабуть, кубинцем, і, мабуть, він був дзвінком для Вальдеса з самого початку. Вони зробили його переконливішим, застосувавши пластичну операцію. Я бачив шрами після того, як убив його».
  
  
  Хенк зробив ковток і сказав: Це дуже складно для мене. Я простий грабіжник, який хоче повернутися до Гонконгу до того, як Май Лінг віддасть мій магазин грогу». Його почервонілі очі ковзнули по мені. «Я коли-небудь казав вам, що мав невеликий бізнес? Я тобі колись казав, га?
  
  
  Я знав, що Хенк не збирався спітніти, він був п'яний і невинний», але йому не потрібно було знати, що я мав сказати Ліді. Я поставив човен на гіроскоп і сказав йому, щоб він сидів там і дивився на патрульний катер. Подзвони мені, коли вона опиниться в межах досяжності.
  
  
  Він посміхнувся і вказав на безвідкатну рушницю та невелику купу патронів калібру 57 мм. "Я виб'ю з них лайно".
  
  
  Я відвів Ліду в рубку. Вона дивилася, як я готую напої і закурюю цигарки. Нарешті вона сказала: «Ромера мертвий, чи не так? Він був мертвий уже давно».
  
  
  "Так. Понад п'ять років, якщо я правильно складу. Ви хочете все це почути?"
  
  
  Вона нахилилася до мене, її тендітні ніздрі видавлювали дим. “Я роблю. Я мушу. Я… я думаю, що розлюбив його давним-давно, але я хочу знати».
  
  
  “Ось. Це сходить до кубинської ракетної кризи. Росіяни витягли не всі ракети». Про це мені розповіла коротка інформація про Хоука.
  
  
  «Дехто був захований у печерах. Поряд з Манагуа, не більш ніж за чотирнадцять миль від Гавани. Ми знали це - по польотах літаків-шпигунів, - але не наполягали на цьому. Знаєте, хай сплячі собаки лежать. Але ми дивилися.
  
  
  «Хтось, я сказав би, Дуппі, зрозумів, як використовувати ці ракети. На Гаїті. Почніть фальшиву революцію, а потім захопіть владу. На той час ракети вже перемістяться на Гаїті, і він матиме туз. Але йому потрібен був фронтмен, гарна постать.
  
  
  Чоловік мав бути гаїтянином. Когось, кого добре знали та якому довіряли».
  
  
  Дівчина кивнула. “Звичайно. Ромера Вальдеса”.
  
  
  "Звичайно. У Дюппі були свої люди на Гаїті, і він знав, що Папа Док справді збирався викрасти Вальдеса. Можливо, Папа Док хотів ракети - справжній Вальдес був фізиком - або, можливо, він просто хотів позбутися Вальдеса. У випадку, коли він планував схопити його, Дуппі дізнався про це, і Дюппі першим схопив Вальдеса, вбив його і влаштував замість нього фальшивку... Тато Док викрав людину Дуппі!
  
  
  Її очі заплакали, і вона проковтнула свій напій. «Тоді людина, яку я побачив того дня, той, хто втік від мене в метро, ​​насправді був не Ромерою. Це було-"
  
  
  "Так малюк. То було підробкою. Ви, мабуть, налякали його до смерті. Вони, мабуть, знали про вас - вони не змарнували б це, - але вони думали, що фальшивий Вальдес може проігнорувати це і кинути вас. Так не сталося. Ви сумували за коханням, і ви дзвонили, і погрожували, і ви зводили себе дуже неприємно. І тобі біса пощастило! "
  
  
  Вона зрозуміла це. Вона потерла рота, і її пальці тремтіли. - Ви маєте на увазі, що тієї ночі, коли він обіцяв прийти до мене, він збирався...
  
  
  «Він збирався вбити тебе. Ви створювали надто багато проблем. Пам'ятаєш, що він сказав тієї ночі?
  
  
  Вона облизнула губи червоним язичком. "Я пам'ятаю. Він сказав: "Переконайтеся, що ви один".
  
  
  "Так. Я сказав, що тобі пощастило. Він збирався вбити тебе тієї ночі. Але головорізи Папа Дока схопили його дорогою, думаючи, що він справжній Вальдес.
  
  
  Ліда заплющила очі руками. А Ромера? Людину, яку я знала і в яку була закохана? "
  
  
  Я зробив так обережно, як міг. - На той час він був мертвий, Лідо. Мертвий та похований там, де його ніколи не знайти. Я не збирався повідомляти їй жодних подробиць, навіть якби знав їх. Але я міг здогадатися - бетонна куртка в річці, могила в соснових пустках на Лонг-Айленді, пожежа в квартирах у Джерсі, людини в старому вагоні, втиснутого в шматок металу розміром чотири на чотири і відправленого за кордон. Краще нехай бреше.
  
  
  Вона витерла очі і пішла до бару, щоб освіжити свій напій. «Вони чекали довго, Дуппі та його люди».
  
  
  Я кивнув головою. "Так. Вони дуже терплячі. І їм довелося чекати, поки охолоне кубинська справа. Було багато планування. Вони повинні були бути впевнені, що хитрощі спрацюють, що Папа Док і П.П. Тревелін прийняв би фальшивого Вальдеса як справжнього.
  
  
  Я посміхнувся їй. «У них, мабуть, були погані часи. Фальшивий Вальдес не був фізиком - мабуть, актором - і їм доводилося запихати його і тягти за собою. Не дивно, що ракети Папа Дока не спрацювали. Але справжні ракети, чорні, які я бачив у тій печері, спрацювали б. Вони тільки починали привозити їх на підводних човнах та на вантажному судні ночами, і вони також будуть привозити кваліфікованих людей.
  
  
  «Все, що потрібно Дуппі, – це його революція. Він хотів, щоб ви зробили це за нього, і поки ви з Папа Доком гризлися один одному в горлянку, він втручався і захопив владу. Ці люди ніколи не здаються - вони не могли зробити це на Кубі, то чому б не на Гаїті! »
  
  
  Раптом вона посміхнулася. «Може, все не так вже й погано, Нік. У мене все ще є Морська Відьма, зброя та гроші».
  
  
  Я насупився. «А Папа Док, як і раніше, керує Гаїті. Що стосується вас, він продовжуватиме керувати цим. Пам'ятайте, що я вам казав - жодної мавпової справи. Один невірний рух, люба, і ти потрапиш до в'язниці.
  
  
  Ліда Бонавентура сміялася, посміхалася і схрещувала довгі ноги, і я бачив, як феєрверк спалахує в її мозку. Я знав, що якийсь час вона лежатиме на дні, але рано чи пізно вона зробить ще одну спробу. Я зітхнув. Нехай про це подбає хтось інший. Можливо, Хоук знайде мені гарне завдання у Нижній Слоббовії.
  
  
  Перший снаряд прогнувся над Морською Відьмою і розірвався далеко перед нами. Ми вибігли на палубу.
  
  
  Патрульний катер неухильно наближався. Вона вистрілила знову, і цього разу черга була ближчою.
  
  
  Хенк Віллард хитався по палубі, намагаючись зарядити безвідкатну рушницю. Він махнув патроном 0,57 мм і вигукнув патрульному катеру, викликаючи виклик.
  
  
  «Давай, сволоти. Давай і бійся! Він похитнувся і був майже за бортом, і я схопив його. Він упустив снаряд у воду. Я витяг його назад.
  
  
  «Не здавайся з корабля», - заспівав він. «Ми ще не почали битися. Повний уперед та вкрутити торпеди».
  
  
  Я забрав у нього патрони та гвинтівку і повів назад у кабіну. «Заспокойтесь, командире. Давайте не будемо їх надто хвилювати. У них є управа на нас – вони можуть сидіти та розірвати нас на шматки».
  
  
  Я зробив усе, що міг і програв. Але, можливо, все було не так уже й погано. Коли батько Док почує мою історію, він може навіть відпустити нас. Дайте нам медаль або щось таке. Мрій, Картер.
  
  
  Я подивився на прапор Гаїті, а потім на Ліду. «Краще приготуйся вдарити по цій штуці».
  
  
  "Нік - подивися!"
  
  
  Чудове видовище. Екскалібур мчав за обрій. Я благословив берегову охорону. Вона була на станції, як і обіцяла. Може, вона трохи перевиконала наказ, але ми
  
  
  були у відкритому морі, і я не думав, що патрульний катер зможе щось зробити.
  
  
  Я був правий. Патрульний катер уже відхилявся, і коли вона повернула назад, її слід утворив пінисте коло. Хенк вчепився в кабіну і проігнорував носа.
  
  
  Екскалібур йшов за нами, і його лампа швидко мигнула. Ви поїдете до Штатів під нашим супроводом.
  
  
  Я точно став би це робити!
  
  
  Я дав зрозуміти, що згоден. Я пірнув у кабіну, встановив новий курс і прив'язав її до гіроскопа. Хенк повалявся в кріслі з пляшкою в руці, сонно дивлячись на мене і співаючи про себе.
  
  
  "Ви збираєтеся виправити мою дупу з Державним департаментом, коли ми повернемося додому?"
  
  
  Я посміхнувся, кивнув і поплескав його по плечу. Раптом я відчув себе дуже добре.
  
  
  «Я зроблю все можливе, – запевнив я його. «Ти не зовсім сіль землі, Хенку, але з тобою все гаразд. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб поправити вашу дупу перед державою. Просто постарайся зберегти це у майбутньому».
  
  
  Він помахав мені і зробив ковток. Я пройшов через рубку до каюти. Двері були зачинені. Я постукав.
  
  
  "Це хто?"
  
  
  Якого біса? "Нік", - сказав я. «Може, ти чекаєш, тату Доку?»
  
  
  Вона хихикнула через двері. «Я просто хотів переконатись, що це ти. Хенко мені подобається, але не так.
  
  
  "Як що?"
  
  
  Вона відчинила двері. Вона задрапірувала всі ілюмінатори, на ній була накидка, під якою були білі панчохи та білий пояс для панчіх.
  
  
  "Зачиніть двері", - м'яко сказала вона. „Закрий. Ми не хочемо, щоб він втручався».
  
  
  Звичайно, ні.
  
  
  Незадовго до того, як ми по-справжньому залучилися, я почув, як Хенк знову заспівав. "Оххххх, по дорозі в Мандалай, де зупинився мій маленький Май Лінг ..."
  
  
  Я сподівався, що він не впав за борт. Я не мав настрою припиняти те, що я робив. Кінець
  
  
  
  
  
  
  Камбоджа
  
  
  
  
  Анотації
  
  
  
  СУСПІЛЬСТВО СРІБНОЇ ЗМІЇ,
  
  
  Камбоджійські терористи – смертоносні фанатики.
  
  
  УДАРНИЙ ПАТРУЛЬ
  
  
  Американські рейнджери - спеціально навчені, повністю озброєні та готові вбивати.
  
  
  НІК КАРТЕР
  
  
  Головний агент AXE - офіційно призначений для проникнення в камбоджійські джунглі, випадково приєднався до тубільця і націлений на вбивство.
  
  
  Всі вони беруть участь у холоднокровній міжнародній грі на смерть, яка починається в маленькому куточку Камбоджі і може закінчитися глобальною війною.
  
  
  * * *
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Камбоджа
  
  
  
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  Перша глава
  
  
  
  Ми були майже за годину їзди від Сайгона. Великий гучний C-47 щойно пролетів над Сюань Лок і прямував у бік Дат. Я сидів на короткій лавці і дивився у відчинені двері. Була безмісячна ніч. Я збирався незабаром пройти через цей дверний отвір, у темряву і ворожі джунглі. Десь у провінції Лонгкхань я мав виручити. Я почав перевіряти своє спорядження.
  
  
  Рюкзак був прив'язаний до моєї спини. Він містив усі предмети, які, на думку спецефектів, мені могли знадобитися. Парашют здавався мені громіздким на грудях, і я сперся на нього підборіддям, відчуваючи запах парусини. Карта та ліхтарик були в кишені моєї сорочки. Під моєю лівою пахвою відпочивала Вільгельміна - мій пістолет «Люгер». Стилет Хьюго був у піхвах на моїй лівій руці. Крихітна смертоносна газова бомба «П'єр» була в мене між ногами.
  
  
  Я не був певен, що моє маскування під азіатського селянина спрацює. Я був надто високим. Я міг одягнути костюм, змінити очі та щоки, але ніщо не змінило б мій розмір.
  
  
  Я чув, як двигуни трохи затихли. Час майже настав. Другий пілот повернувся туди, де сидів. Він підняв пальці однієї руки. П'ять хвилин. Я встав і перевірив ремені парашута. Другий пілот спостерігав за мною. Червоні сигнальні вогні всередині літака надавали молодому обличчю примарного блиску. Я припустив, що йому менше 25 років. Молодість виявлялася з усіх рис, крім очей. Вони виглядали втомленими від віку, начебто він пережив 50 років розчарування за дуже короткий час. Це було обличчя більшості молодих американських бійців у В'єтнамі. Може, очі знову стануть молодими, коли вони повернуться додому. Але тепер вони виглядали стомленими від усього цього, стомленими думками про нескінченну війну.
  
  
  Америка прийшла до В'єтнаму з наївною зарозумілістю. Те, що було американським, було правильним. Ми не могли зробити нічого поганого. Але тепер бійцям це набридло. Війна ні до чого не вела, ні до чого не приводила і не подавала ознак кінця.
  
  
  Але ми не думали про це, другий пілот і я. Він підняв два пальці. Пару хвилин. Він був стурбований тільки тим, щоб вивести мене за двері і потрапити до мети. Я був стурбований виконанням завдання. Одна хвилина.
  
  
  Я підійшов досить близько до відкритого дверного отвору, щоб теплий вітер хльостав мій одяг. Я глянув униз у повну темряву. Я знав, що там унизу джунглі і що вони кишатимуть ворожими патрулями. Я тримав у руці ручку троса. Я відчув, як другий пілот торкнувся мого плеча, і я впав уперед через відчинені двері. Вітер одразу підхопив мене, проштовхнув повз хвоста С-47. Я вважав, заплющивши очі. Три, чотири… Я перекидалась у повітрі, падаючи. Я не чув нічого, окрім гучного шипіння у вухах. 5. Я потягнув за шнур. Я продовжував падати протягом кількох секунд, поки ремені з мене натягувалися. Потім я відчув, як мої плечі смикнулися, коли парашут задувся. Мої ноги розгойдувалися туди-сюди. Шипіння в моїх вухах стихло. Я повільно плив униз. Я розплющив очі і нічого не побачив.
  
  
  Моєю метою мала бути невелика галявина. Я не знав, як знайду його у темній ночі. Вони сказали мені, що не доведеться. Пілот визначив швидкість вітру та швидкість зниження. Все, що я мусив зробити, це падати вниз. Ось що мені сказали.
  
  
  Гул двигунів С-47 зник із меж чутності. Тепер була лише тиша. Піді мною не було ні боїв, ні контурів галявини. Я уявив, як пробиваюся крізь дерева з важкими гілками, заплутую лінії жолобів і зависаю, поки ворожий патруль використовує мене для тренувань зі стрільби. Тепер я міг бачити тіні темніші, ніж ніч піді мною. Верхівки дерев. Я рухався вперед, поки плив униз. Верхівки дерев швидко наближалися до моїх ніг. Я міцно схопився за ремені парашута і почав чекати. Я знав, що верхівки дерев височіють над густими чагарниками джунглів. І це виглядало так, ніби я просто в це увійшов.
  
  
  Я відчув, як гілки ляскають мені по ногах. Я зігнув коліна і відчув біль у ногах, коли колючки дряпали їх. Мої руки стиснулася на ременях. Я зібрався з силами, чекаючи, що встромлюся в ці дерева. Раптом дерева лишилися позаду. Я знову падав на землю. Я дозволив своєму тілу розслабитись. Я дістався галявини, і здавалося, що збираюся потрапити в мертву точку.
  
  
  
  Мої п'яти врізалися у м'яку землю. Я хитнувся вперед на шкарпетках, а потім перекотився головою вперед. Земля вдарилася в мене, коли я впав. Парашют опустився і протягнув мене майже чотири фути. І знову настала тиша.
  
  
  Мені здалося, що я наробив багато галасу. Я знав, що тепер треба діяти швидко. Я схопився на ноги і зняв парашутні ремені. Я подивився на циферблат свого годинника, що світився, - запізнювався на п'ять хвилин. Я оглянув галявину. Прямо праворуч від мене мала пройти стежка крізь зарості джунглів. Я рушив до точки, тягнучи за собою парашут. Коли я досяг краю галявини, парашут скатався у велику кулю. Я засунув його в чагарник, щоб його не було видно. Нічна спека була душною, одяг прилипав до мене від поту. У мене у вухах дзижчали комарі. Я рушив по узліссю, шукаючи стежку очима. Шляху не було.
  
  
  Я впав на одне коліно. Я витяг з кишені сорочки пластикову картку та маленький олівцевий ліхтарик. Я прокрутив карту і продовжував дивитися нагору, щоб зорієнтуватися. Наче я закрутився. Стежка була з іншого боку галявини. Я швидко рушив уздовж протилежної сторони галявини і поспіхом мало не пройшов стежкою. Коли я помітив це, я зупинився. Одна година в дорозі. Я знову глянув на годинник. Я швидко підрахував втрачений час і зрозумів, що мені доведеться бігти половину шляху, щоб це надолужити. Але, принаймні, я був на правильному шляху. Все йде нормально. Я пішов.
  
  
  Попереду дві розвилки. Мені потрібна мапа, щоб знати, яку взяти. Доріжка петляла, як одна велика буква S за іншою. По обидва боки від мене, як величезні стіни, височіли зарості джунглів. Я не міг більше бачити небо. Земля під моїми ногами була щільна, як бетон. Шлях здавався добре використовується. Мені доводилося сповільнюватись на кожному повороті S. Я знав, що будуть пастки. Я сповільнився, прискорився, знову сповільнився, не зводячи очей з доріжки.
  
  
  Я йшов 20 хвилин, коли дійшов до першого роздоріжжя. Це було тристороннє розгалуження. Я опустився навколішки, дістав карту і пошматував. Середня стежка була добре протоптана, дві інші трохи заросли чагарником. Але я мав достатньо часу, щоб вкластися в графік. Карта була намальована від руки із грубо замальованими орієнтирами. Була показана тризуба вилка. Я повинен був вибрати ту, що праворуч.
  
  
  Я почав бігти нею. Пробіг близько 50 ярдів, але потім джунглі почали наближатися. - Коли я пробирався, по мені плескали листя. Я більше не міг бачити, куди я йду. Шлях продовжувався по S-подібним кривим. Часом рослини були настільки товстими, що мені доводилося просуватися через них боком. Я гаяв час. Комахи прилипали до моєї шиї та обличчя. Спека була нестерпною. Я пробивався 15 хвилин, коли наткнувся на друге роздоріжжя. Ця була п'ятикутною. Я став навколішки, витяг карту і знову посвітив. Я повинен був піти середнім шляхом.
  
  
  Шлях був широким та досить прямим. Мої ноги стукали по твердій поверхні, доки я біг. Я зробив довгий повільний поворот і зненацька зупинився. Поперед мене лежав чагарник. Це було схоже на квадратну ділянку довжиною майже п'ять футів. Кущі були невисокі, і це викликало в мене підозри. Це був той самий рівень, що й у дорозі. Я обережно підійшов до нього і став навколішки. Мій палець ноги торкнувся мотузки, простягнутої впоперек доріжки. Я почув над собою свист і побачив, як гілка дерева раптово випрямилася. На кінці гілки були крихітні загострені бамбукові шпильки. Якби я стояв, ці шпильки потрапили мені прямо в обличчя. Я похмуро кивнув головою. Гілка була зігнута і вільно прив'язана мотузкою. Якби торкнутися мотузки, гілка швидко розпрямилася б і вдарила бамбуковими шпильками мені в обличчя. Але це ще не говорило мені, що було під гілками. Я відсунув гілку вбік частинами, наполовину очікуючи, що щось вистрибне переді мною. Потім я виявив, що пензель закриває відкриту яму.
  
  
  Боки та дно ями були усіяні загостреними стволами бамбукових дерев. Короткі та смертоносні, вони були на відстані фута один від одного. Якби гілка не потрапила, то ви впали б у яму. У будь-якому випадку це буде неприємно та болісно.
  
  
  Я залишив яму відчиненою. Я відступив на шість кроків і з великим розбігом перестрибнув через неї. Я втратив багато часу. Але я не збирався вбивати себе, намагаючись це виправити. Я рушив так швидко та обережно, як міг. Мені треба було добратися до струмка, і я знав, що запізнюся.
  
  
  Я продовжував рухатись наполовину, сповільнюючись на кожному повороті. Стежка була завширшки майже десять футів, і йти було легко. Двічі я приходив до визначних пам'яток, за якими мав спостерігати. Я звірив їх із картою, знайшов їх правильними та продовжив. На той час, як я підійшов до струмка, я запізнився на півгодини.
  
  
  Через струмок був дерев'яний місток, хоча сама вируюча вода була всього близько трьох футів завширшки. Але береги з обох боків були заболоченими.
  
  
  
  Пішохідний міст починався та закінчувався на краю болота. Я став навколішки біля моста і прислухався. Все, що я чув, це дзюрчання струмка. Джунглі росли аж до краю болота, потім відкрився простір навпроти струмка та протилежного болота, де знову почалася густа поросль. Я знав, що близько до села, але не знав, наскільки близько. Я просто мав потрапити до струмка. Я чекав.
  
  
  Щось могло піти негаразд. Я чекав на п'ять хвилин. Болото кишало комарами. Вони дзижчали перед очима і, здавалося, летіли в моїх вухах. Я подумав, що мені, можливо, доведеться самому спробувати знайти село. Якщо щось не так, то мені знадобиться альтернативний план. Через міст мав пройти інший шлях. Може, це приведе до села. Раптом я почув голос, що прошепотів моє ім'я.
  
  
  "Містер Картер", - сказав голос. «Залишайся на місці. Не рухайся".
  
  
  Він ішов позаду мене. Я почув рух, коли хтось пройшов крізь кущі. Я знизав лівим плечем, і Хьюго мій стилет впав мені в руку.
  
  
  «Повернися повільно, – сказав голос. Тепер він був близько до мене, прямо за моїм лівим плечем.
  
  
  Я крутнувся і схопився на ноги, а Хьюго став переді мною. Я зупинив свій випад на одну секунду, перш ніж убити неозброєну людину.
  
  
  Він стояв нерухомо, невиразна тінь у темряві. Його голова погойдувалася, коли він переводив погляд із мого обличчя на стилет і назад. Він був в'єтнамським селянином, і розбещена біла борода робила його старим. Його тіло було маленьким і худим. Він чекав, похитуючи головою, щоб побачити, що я збираюся робити з Хьюго.
  
  
  Коли минули секунди, і ніхто з нас не рушив з місця, він сказав: «Я Бен-Куанг. Я ваш контакт».
  
  
  Я запитав. "Як я це дізнаюся?"
  
  
  «Ви зістрибнули з американського літака на галявину. Ви використовували карту, яку я зробив, щоб направити вас сюди. Я мушу відвезти вас до села. Ви мали зустріти мене біля струмка, але ви запізнилися».
  
  
  «Ти теж дуже великий, щоб зійти за селянина. Я думав, вони пошлють когось поменше».
  
  
  «Добре, - сказав я, забираючи Х'юго в піхви. "Я великий. Я думав, ти будеш кимось молодшим. Ти можеш відвезти мене до села чи ні?
  
  
  Він пішов першим. Він пройшов повз мене до мосту і повернувся. «Я відведу вас до села. Ми маємо рухатися обережно. У цьому районі є в'єтконгівський патруль. Він пройшов через село дві години тому. Йдіть за мною. Я старий. Не відставайте, якщо можете.
  
  
  Він швидко рушив уперед. Він був на півдорозі мостом, перш ніж я рушив за ним. З іншого боку шляху не було. Коли Бен-Куанг залишив міст, він зник у джунглях. Я рушив за ним, намагаючись його наздогнати. Кущі жалили мої ноги і били по обличчю. Його все ще не було видно. Я йшов за ним швидше за звуком, ніж за видимістю. Але його жилисте тіло робило менше шуму, ніж моє. Тричі я йшов не в тому напрямку, тільки щоб почути його слабкі удари ліворуч чи праворуч від мене. Мені доводилося час від часу зупинятися і прислухатися, щоби переконатися, де саме він. Я перелазив через стовбури дерев і ламав гілки, але продовжував іти за ним.
  
  
  Потім я зупинився, щоб перевірити його місцезнаходження, але не почув його. Мені здавалося, що я замкнений у лабіринті підліску. По моєму обличчю струменів піт. Я слухав уважно, але не чув його. Я втратив його. У гніві я рушив у тому напрямі, який, як мені здавалося, пішов. Я підтримую себе у чудовій фізичній формі. Тим не менш, цей старий змушував мене почуватися так, ніби я мав зайву вагу на 40 фунтів і брав участь у програмі вправ із пивом по телебаченню. Але я продовжував, сподіваючись, що йду у правильному напрямку. Коли минуло п'ять хвилин, а я ще не бачив його ознак, я зупинився. Я подивився на всі боки. Можу заприсягтися, що чув його подих.
  
  
  Бен-Куанг зробив крок праворуч і стояв переді мною. "Містер Картер, - сказав він своїм м'яким голосом, - ви робите багато галасу".
  
  
  "Наскільки далеко село?" Я задихався. Я знав, що він знущається з мене, і насолоджувався цим.
  
  
  «Недалеко. Сюди». Він знову побіг.
  
  
  Але цього разу я залишився просто в нього на хвості. Я знав, що він грав у маленьку гру, намагаючись піти, щоб знову здивувати мене. Але я уважно спостерігав, що міг бачити і йшов за ним. Я ступав туди, куди він ступав, рухав своїм тілом, як він. Незважаючи на те, що я був більший, у незнайомій місцевості і ніс важкий рюкзак, я все ще був за ним, коли він вийшов з джунглів на велику галявину.
  
  
  Ми були у селі. Вона була дуже маленька. Там було дев'ять хатин із солом'яними дахами, розташованими по колу. Не кажучи ні слова, Бен-Куанг рушив до другої хатини праворуч від нас.
  
  
  Я не бачив ознак руху, ні вогнів, ні людей. Я пішов за Бен-Куангом у хатину. З аркової стелі звисав ліхтар, що світився. Підлога була брудна і щільно утрамбована. Єдиними меблями був єдиний стіл без стільців і дві циновки з одного боку хатини. Було одне відчинене вікно. Навколо ліхтаря дзижчали комахи. Навколо ліхтаря дзижчали комахи. Мертві, які виявилися надто близько до полум'я, усеювали земляну підлогу.
  
  
  
  
  Я зняв рюкзак і поклав його на стіл. Потім я зіткнувся з Бен-Куанг.
  
  
  У світлі лампи йому було понад сто років. Його обличчя було викривлене, як стовбур дуба. Він був лише на кілька дюймів вище п'яти футів. У світлі ліхтаря біла борода здавалася меншою, ніж біла. Тонкий рот був у коричневих плямах. Його вузькі темні очі дивилися на мене.
  
  
  Я запитав. "Що відбувається?"
  
  
  Бен-Куанг вказав на одну з циновок. «Ви відпочинете. Коли буде ясно, Нам Кієн буде тут. Він проведе вас до руїн».
  
  
  Я кивнув і сів на циновку, схрестивши ноги. Бен-Куанг кинув на мене останній погляд, потім обернувся і вийшов з хатини. Я витяг одну зі своїх цигарок і розтягнувся на циновці. Коли полум'я моєї запальнички торкнулося сигарети, я випустив дим до стелі. Затиснувши сигарету в губах, я заклав руки за шию і дивився, як комахи вмирають від ліхтаря.
  
  
  Ще один етап моєї подорожі було завершено. Найскладніше попереду. Він приведе мене до руїн Ангкор Торн на північному заході Камбоджі. Але подорож почалася понад тиждень тому в офісі Хоука.
  
  
  
  Другий розділ
  
  
  
  Дзвінок від Хоука не міг продзвеніти в найгірший час. Я був у своїй нью-йоркській квартирі, в ліжку, і не один, коли пролунав дзвін телефону.
  
  
  Джанет застогнала, коли я звільнився від неї і схопив слухавку. Обігрівач у квартирі не був увімкнений, і в спальні залишилася нічна прохолода. Між простирадлами та ковдрами створювалося комфортне тепло, таке тепло, від якого ти кажеш собі, що й війна не змусить тебе вибратися. А у Джанет був свій маленький вбудований обігрівач.
  
  
  Я щось буркнув у телефон.
  
  
  Потім я почув безпомилковий голос Хоука. «Погода у Вашингтоні в цю пору року дуже хороша, містере Картер».
  
  
  Хоук хотів, щоб я був у Вашингтоні. Коли? "Я розумію, що ранок досить прохолодний", - сказав я.
  
  
  «Не пізно вранці. Скажемо незадовго до обіду?
  
  
  "Сьогодні?"
  
  
  Я не був певен, але мені здалося, що я чув, як Хоук посміхнувся сам собі. «Ні, – сказав він. "Завтра буде добре".
  
  
  Коли я повісив слухавку, я відчув, як тонка рука Джанет обіймає мене за шию. Я забрався між теплими простирадлами і взяв до рук тонкий обігрівач плоті.
  
  
  «Милий», - сонно пробурмотіла вона. "Так рано."
  
  
  Моя рука щось із нею робила. Спочатку вона була пасивною, потім повільно почала рухатися проти моєї руки.
  
  
  "Я все ще сплю", - прошепотіла вона. «Я роблю це уві сні».
  
  
  Джанет була однією з найкращих манекенниць Нью-Йорка. Як і у більшості з них, у неї було хлоп'яче тіло з маленькими грудьми. Її шкіра була гладкою і бездоганною, а каштанове волосся густим і довгим. Вона провела багато часу у Флориді, і її засмагле тіло показувало, що вона провела багато часу на сонці. Я дозволив своїй руці легко переміститися між її ніг.
  
  
  «Чоловіки жахливі!» - Вигукнула вона. «Вранці, доки я не прокинулася. Вам усім подобається вранці?
  
  
  "Шшш". Я притулився до її губ. Я перемістив своє тіло туди, де була моя рука. Коли я увійшов, я почув від неї голосний подих.
  
  
  "О, Нік!" вигукнула вона. "Про дорогу!"
  
  
  Як завжди з Джанет, перший раз пройшов швидко. Її довгі нігті дряпали мене, поки вона шипіла крізь стиснуті зуби. Ми повільно рухалися разом і розходилися, знаючи, що вдруге буде для нас обох і це займе деякий час.
  
  
  "Ти чудовий", - хрипко сказала вона. "Мій чудовий, чудовий коханець".
  
  
  Моє обличчя загубилося в густому густому її волоссі. Я провів рукою по її спині і притягнув ближче до себе. Я відчував жар її дихання на своїй шиї. Теплота простирадлом стала глибшою, і наші тіла стали вологими. Наче ми були спаяні.
  
  
  Я відчував, як її рухи пришвидшуються. Вона знову піднімалася. Ми почали в дитинстві, піднімаючись сходами, спочатку крок за кроком, поки не вдалося оцінити відстань. Потім темп пришвидшився. Декількома сходами можна було піднятися по дві за раз. Взявшись за руки, ми вибігли сходами. Я відчув гарчання, що виривається з мого горла. Ми обидва були дуже близькі та галасливі. Простирадла являли собою піч з м'якою підкладкою, в якій ми буквально задихалися.
  
  
  А потім ми разом досягли вершини. Джанет була трохи попереду мене. Але коли я дізнався, що вона це зробила, я швидко пішов за нею. З іншого боку сходів була довга гірка. Ми разом застрибнули на нього і довгі хвилини ковзали, відчуваючи подих вітру на наших запалених щоках, міцно обхопивши один одного руками.
  
  
  Внизу гірки були складені подушки з гусячого пера світу. Ми зісковзнули в них разом і почали перекидатися і перекидатися. Потім усі сили пішли, і ми впали разом.
  
  
  "О, Нік!" - хрипко прошепотіла Джанет. "Коли я помру, я хочу померти ось так". Вона відчула, як я віддаляюсь від неї. "Легко", - сказала вона.
  
  
  Я був обережний. Коли я сидів, притулившись спиною до голови ліжка, я сказав: «Хочеш сигарету?»
  
  
  "Мммм."
  
  
  Якийсь час ми курили мовчки. Мій швидкий подих нормалізувався. Це був приємний час.
  
  
  
  Сам акт кохання настільки простий, що всі тварини можуть це зробити. Але почуття, слова до, під час і після - ось що надає сенсу стосункам.
  
  
  Я глянув на Джанет. Її обличчя було класичною красою. Риси обличчя були різкими, але довкола рота була м'якість. Але сіро-зелені очі були її найвидатнішою особливістю.
  
  
  Ми познайомились на вечірці. Я знав, що вона модель; вона знала, що я працюю в якійсь міжнародній поліції. Ми мало знали одне про одного. У наших розмовах обов'язково мали спливати дрібниці. Я знав, що вона має десь позашлюбну дочку; вона знала, що в мене стріляли кілька разів, і я вбив щонайменше одну людину.
  
  
  Так тривало майже два роки.
  
  
  Я давно перестав намагатися зрозуміти, як я до неї належу. Ми просто не так часто бачились. Коли я був у Нью-Йорку, я завжди дзвонив їй. Якщо вона була вдома, то ми зустрічалися. Час, проведений разом, був обмежений, і ми обидва це знали. Або її, або мене могли покликати будь-якої миті, як я збирався бути завтра. Цього разу ми мали майже тиждень.
  
  
  «Я їду завтра», - сказав я.
  
  
  Вона випустила сигаретний дим просто в стелю. «Я думаю, що люблю тебе, Ніку. Ти, мабуть, чув це раніше від багатьох жінок. Але я ніколи не думала, що зможу будь-кого любити. А тепер я гадаю, що люблю тебе».
  
  
  "Ти чула, що я сказав?"
  
  
  Вона посміхнулася, її очі блиснули. «Я знаю, що ти їдеш. Я знала це, коли задзвонив телефон. Ти чув, що я сказала?
  
  
  Я поцілував її в носа. «Все, що я можу тобі сказати, це те, що завжди нещаслива, коли ти відповідаєш на свій телефон. І мені сумно, коли нам доводиться розлучитися».
  
  
  "Обіцяй, що ти знову займешся зі мною любов'ю, перш ніж піти?"
  
  
  "Я обіцяю.
  
  
  
  * * *
  
  
  
  На цей раз погода у Вашингтоні була пристойною. Коли я зареєструвався в офісі Amalgamated Press and Wire Services, був ясний день. Я пішов просто до офісу Хоку.
  
  
  Коли я зайшов, Хоук обідав. Він мало не зніс рідкісний стейк, а від картоплі фрі залишилися лише шматочки. Худне жилисте тіло Хоука схилилося над тацею. Його шкірясте обличчя піднялося до мене, і він показав на стілець навпроти свого столу. Він проковтнув шматок стейка, який жував.
  
  
  "Ти обідав, Картер?"
  
  
  Я кивнув головою. "Так, сер, у літаку". Хоук був у сорочці з рукавами. Я зняв піджак і почепив на вішалку. Я сів, поки Хоук прибирав останній шматок стейка. Він відсунув піднос убік.
  
  
  Холодні блакитні очі Хоука вивчали мене. "Вибач, що відтягую тебе від… як її звуть?"
  
  
  "Джанет", - сказав я з усмішкою. "У нас з Джанет є розуміння з приводу цих дзвінків".
  
  
  "Хампф. То як же ти залишив її?"
  
  
  Моя посмішка стала ширшою: «Щаслива, здорова, тверда, як скеля, і засмагла».
  
  
  Хоук усміхнувся. Він відштовхнувся від столу і підвівся. Біля вішалки він витяг з кишені піджака довгу коричневу сигару. Коли сигара затиснула його зуби, він раптом повернув голову, щоб подивитись на мене.
  
  
  «Чорт забирай, Нік. Я знаю, що маєш найскладніші завдання. Здається, що AX завжди отримує брудні завдання. Але це не повинно бути надто складним».
  
  
  Я насупився. Але я промовчав. Я знав, що Хоук дістанеться до цього свого часу. Він повернувся до столу та сів. Коли він запалив сірник до кінця сигари, кімната наповнилася неповторним ароматом. Він затягнувся, потім з недопалком у зубах відкрив верхню шухляду столу і витяг папку.
  
  
  «Що відрізняє його від інших, то це те, що ми так мало про нього знаємо». Хоук тримав сигару та вивчав сірий кінчик. «Якщо ми діятимемо відкрито, Сполучені Штати можуть зіштовхнутися із серйозними проблемами». Потім він раптово сказав: "Нік, як твоя історія в Південно-Східній Азії?"
  
  
  Я моргнув і похитав головою. - Думаю, приблизно так добре, як можна було очікувати. Чому?
  
  
  Хоук схилився над папкою. "Дозвольте мені прочитати вам деякі факти. Триста років тому голодні в'єтнамці, спустившись з півночі, вирвали дельту Меконга у корінних жителів Камбоджі. Ця дельта є заболоченим світом звивистих річок і каналами, що влітку перетинаються, які влітку мусони, розливаються по їх берегах і перетворюються місцевість в одну з найбагатших рисових чаш у всій Південно-Східній Азії».
  
  
  Я сказав: «Так, сер, я знаю. Дельта розміром приблизно з Данією. Я розумію, що там мешкає майже тридцять п'ять відсотків населення Південного В'єтнаму».
  
  
  Хоук кивнув головою. «Вірно, – сказав він. «І вони працюють у багнюці сотень тисяч рисових полів».
  
  
  «Це досить давня історія».
  
  
  Хоук підняв руку. «Тепер ми візьмемо свіжішу інформацію. У другій половині ХІХ століття Дельта стала французькою колонією і була перейменована в Індокитай. Коли 1954 року впала Французька Індокитайська імперія, Дельта дозріла для комуністів».
  
  
  Що ж, так і було. Але коли наприкінці 1960-х років було повалено уряд НГО Дінь Дьема, у справу втрутилися Сполучені Штати».
  
  
  Хоук відкинувся назад. «Залучилися - добре слово, Нік, тому що ми страшенно залучені».
  
  
  "Не кажіть мені, що комуністи захопили Дельту".
  
  
  
  
  Хоук обдарував мене мудрою усмішкою. Сигара згасла, і він її жував. «Допустимо, є ймовірність, що вони можуть спробувати. Хтось – ми не знаємо, хто – збирає групу лояльних добровольців, щоб відвоювати Дельту для Камбоджі. Комуністи вони чи ні, ми також не знаємо».
  
  
  Я закурив одну зі своїх цигарок. "Це моє завдання? Дізнатися?"
  
  
  "Частково." Хоук витяг сигару і затис її між великим і вказівним пальцями. «Нік, - сказав він, - протягом деякого часу Сполучені Штати скаржилися камбоджійському уряду на те, що Chicoms діють і воюють за межами Камбоджі. Незважаючи на те, що у нас є аерофотознімки, які підтверджують наші скарги, Камбоджа все це заперечує. Ми відчували, що наші руки пов'язані, тобто до вчорашнього дня».
  
  
  Я насупився. "Вчорашній день?"
  
  
  Хоук кивнув головою. Він продовжував дивитись на незапалену сигару, яку тримав у руці. «Учора член уряду Камбоджі сказав американському представнику – зрозуміло, не для протоколу – що причиною всієї цієї проблеми може бути якась секретна група, відома як Товариство Срібної Змії. За словами цієї людини, лідер цього суспільства має лише одне прагнення - повернути дельту Меконга Камбоджі. Ми уявлення не маємо, хто є лідером цього Товариства, чи існує воно взагалі».
  
  
  Я сказав: Це могло бути просто прикриттям для уряду Камбоджі. Можливо, вони сказали це, щоб злізти з гачка».
  
  
  «Можливо, – сказав Хоук. Він сунув сигару назад у зуби і запалив. Я загасив сигарету і подивився на Хоука, який знову пихкав. Він сказав: “Прямо зараз Сполучені Штати перебувають у делікатному становищі. Це так зване Товариство, ймовірно, діє з декількох зруйнованих храмів в районі Ангкор-Торн. Камбоджійці, схоже, гадають, що лідер використовує Суспільство для допомоги повстанцям. Більше того, вони дозволили Сполученим Штатам надіслати невеликий ударний загін, щоб знищити Суспільство. Але ударний загін має завершити роботу та залишити Камбоджу протягом тридцяти днів після приземлення».
  
  
  У моїй голові почали формуватися можливості делікатної ситуації. Я подався вперед, спершись ліктями на стіл. «Ви знаєте, сер, це може бути безглузда гра. Припустимо, що це Суспільство дійсно існує, і припустимо, що воно стає надто могутнім і уряд Камбоджі хоче його розтрощити, щоб не допустити переворот у самому камбоджійському уряді. Хіба не можна було б дозволити Сполученим Штатам робити цю брудну роботу? "
  
  
  Хоук поклав долоні на стіл. «Точно. І поки ми припускаємо, Ніку, припустимо, що уряд Камбоджі хоче, щоб ця ударна група знаходилася всередині своїх кордонів з метою пропаганди. Я впевнений, що з цим можна було б працювати, щоб світ подумав, що Сполучені Штати вторглися до Камбоджи. Ми були б у пекельному становищі».
  
  
  Хоук на мить замовк, жуючи сигару. Я слабо чув метушню інших офісів зовні. У кабінеті Хоука зі стелі звисав дим, і в кімнаті стояв різкий запах. Я здригнувся, коли Хоук знову заговорив.
  
  
  «Є ще одна нагода, Нік. Можливо, це Товариство справді існує і робить те, що, за його словами, роблять члени, – відвойовує Дельту для Камбоджі. Можливо, вони теж борються із Чіком. Їх можна використовувати як союзник”.
  
  
  Я знав, у чому буде моя робота ще до того, як Хоук пояснив мені це. Він відштовхнувся від столу і постояв секунду, потім підійшов до вікна і обернувся до мене обличчям, засунувши руки в кишені стегон.
  
  
  «Отже, ось твоє завдання, Нік. Ти відправишся в Камбоджу до того, як туди будуть відправлені будь-які ударні сили чи війська. Мені потрібна інформація. Чи існує Суспільство Срібної Змії насправді? Якщо так, то де? Воно справді намагається повернути Дельта для Камбоджі, чи це прикриття інших мотивів? Чи це так зване Товариство з рухом ворожих військ з Камбоджі проти Сполучених Штатів? Дізнайтеся ці речі».
  
  
  Хоук повернувся до столу та закрив папку. Коли він знову заговорив, він продовжив дивитись у папку.
  
  
  «Якщо ви потрапите у полон, ми ніколи про вас не чули. Сполучені Штати не пов'язані. Якщо вам знадобляться спеціальні ударні сили із шістнадцяти морських піхотинців, вони будуть зв'язуватися з вами. Якщо назване Товариство виявиться нашим ворогом». Хоук глибоко зітхнув.
  
  
  "У Південному В'єтнамі було встановлено контакт, а також провідник, щоб відвезти вас до руїн Ангкор-Торн. Є речі, які вам потрібно забрати в Special Effects. Ваш літак вилітає до Сайгона вранці."
  
  
  Я сказав: "Щось ще, сер?"
  
  
  Хоук двічі моргнув. "Удачі, Нік".
  
  
  
  * * *
  
  
  
  З Special Effects я взяв декілька речей. Одне було пластиковий корпус з 12 електронними кнопками, 11 білих, одна червона. З ним я міг би викликати особливий ударний загін, якби вони мені знадобилися. Я уважно слухав, як мені пояснювали, як користуватись кнопками.
  
  
  Я також взяв два легкі пластикові костюми з гачками без борідки. Костюми виглядали як легкі гідрокостюми. Поки я слухав, як їх використовуватимуть, мені пояснили, що в мене їх два, тому що я не говорю по-в'єтнамськи. Коли я їх використовую, зі мною має бути хтось
  
  
  
  
  Предмети були поміщені в рюкзак разом з крихітними електронними пристроями, що підслуховують, і невеликим радіоприймачем. Там було також маскування, маскування азіатського селянина, в яке я переодягся, як тільки дістануся Сайгона. Наступного ранку зі своїм рюкзаком я сів у літак до Сайгона.
  
  
  У непристойному та корумпованому місті Сайгон мене зустрів співробітник армійської розвідки. Я дізнався, що моїм контактом у в'єтнамських джунглях буде людина на ім'я Бен-Куанг. Мені дали грубу карту, яку він намалював. Я переодягся і опівночі сів у С-47. Потім я чекав у сільській хатині людини на ім'я Нам Кієн, яка проводить мене до руїн храму Ангкор Том.
  
  
  
  
  Третій розділ
  
  
  
  Я прокинувся, здригнувшись. Комахи більше не дзижчали біля ліхтаря. Було ясно. Я повільно сів, моє тіло завмерло від твердості циновки. Я чув дитячий сміх біля хатини. Я бачив недокурену сигарету на земляній підлозі. Я автоматично перевів погляд на стіл. Речі, як і раніше, залишалися недоторканими. Було все ще спекотно, і я спітнів.
  
  
  Я сконцентрувався всіма фібрами у мені, щоб розслабити м'язи та дозволити жорсткості вийти з них. Я заплющив очі і твердив собі, що бадьорий і добре відпочив. Я нарешті розплющив очі, я був повністю уважний і розслаблений. Не було натяку на жорсткість. Я глянув на двері. Бен-Куанг стояв там.
  
  
  Він усміхнувся мені, наморщивши викривлене обличчя. "Ви добре спали, містере Картер?"
  
  
  Я кивнув головою. Я схопився на ноги і підвівся. "Зараз денне світло", - сказав я. "Де Нам Кієн?"
  
  
  Бен-Куанг махнув рукою. Він прийде, він прийде. Ви, американці, такі нетерплячі. Такі нетерплячі та такі смішні».
  
  
  "Що ти знаходиш такого смішного?" Я запитав.
  
  
  Бен-Куанг простягнув мені руку. «Погляньте на себе. Ви такий великий і намагаєтесь видати себе за селянина. Тільки американець міг би зробити щось таке безглузде і смішне. Ходімо, містере Картере, ми поїмо».
  
  
  Я пішов за ним із хатини. Між хатинами бігали діти, верещали і сміялися. На мене не звернули уваги. У центрі кола хатин над відкритим вогнем вирував великий чорний горщик. За нею доглядали три старі. За кожною хатиною був сад, де я міг бачити працюючих чоловіків. Повітря було густим і вологим, сонце майже сліпило. Село виглядало так, начебто знаходилося всередині невеликого форту. Хоча там був коричневий колір дахів хатин та бруд галявини, зелена стіна джунглів оточувала все, зелений був домінуючим кольором, створюючи відчуття прохолодної безтурботності. Комахи були голодні. Як і я.
  
  
  Коли ми наблизилися до відкритого вогню, Бен-Куанг сказав: «Червоний Хрест привозить нам рис щотижня. Ми намагаємось зберегти стільки, скільки можемо».
  
  
  "Чому ти не можеш зберегти все це?" Я запитав.
  
  
  Він знизав плечима. «В'єтконг проходять через наше село. Їм потрібний рис для своєї армії. Вони його забирають».
  
  
  Дійшли до багаття. Жінки рушили у випадковому порядку. Вони не звернули на мене уваги. Бен-Куанг узяв дві дерев'яні миски, занурив їх у горщик із рисом і простягнув мені одну.
  
  
  Я сказав: Діти мене не помітили. Жінки також. Може, вони не думають, що я надто великий, щоби зійти за селянина».
  
  
  Бен-Куанг провів мене в тінь однієї з хатин. Ми сіли, схрестивши ноги, спиною до стіни. Він засунув пальці в миску і засунув у рот шматок рису. Його очі були заплющені. Я зробив те саме. Рис мав запах розлитого крейдяного пилу.
  
  
  «Жінки та діти помітили вас», - сказав Бен-Куанг.
  
  
  "Вони так не робили", - сказав я. На другий укус рис чомусь був трохи кращим.
  
  
  Бен-Куанг сказав: Вони знають, хто ви і чому ви тут. Вони не звертають на вас уваги, тому що знають, що ви скоро підете».
  
  
  «Зрозуміло. Скажіть, ви теж знаходите Червоний Хрест, який раз на тиждень привозить вам рис смішним?»
  
  
  Його очі метнулися до мене, а потім одразу ж знову глянули на джунглі. «Ні, – сказав він. "Але якби тут не було американців, можливо, ми змогли б вирощувати власний рис".
  
  
  "Ви воліли б, щоб комуністи домінували?"
  
  
  Він поставив миску з рисом і довго дивився на мене. Коли він заговорив, його голос був дуже м'яким. «Містер Картер, мій брат має ферму недалеко від Ханоя. У ньому домінують комуністи. Щомісяця на ферму приходить людина з уряду. Вони сидять та розмовляють. Вони говорять про поля, погоду, про те, що за це буде рік рису. З моїм братом поводяться як із чоловіком, гордою людиною, особистістю. Мій брат не є політиком. Він знає лише людину, яка приходить до неї раз на місяць. Американські мінометні снаряди не бомбять його ферму У його приватне життя не вторгаються американські солдати, які шукають ворога. Його не вивели з дому і не помістили до огидного табору для переселенців. У мого брата завжди є достатньо їжі, щоби прогодувати свою сім'ю. І це їжа, яку він вирощував сам. не була дана йому, як жебраку на вулиці». Він узяв свою миску і продовжив їсти.
  
  
  «Чомусь у мене склалося враження, що тобі не місце в цьому селі», - сказав я.
  
  
  
  
  Він посміхнувся. Він засунув останній рис у рот і поставив порожню миску. «Я голова цього села», – сказав він. "До війни я викладав в Університеті Сайгона".
  
  
  Я доїв рис. Бен-Куанг знову дивився у джунглі. Мені було цікаво, чи може він розповісти мені щось про це так зване Товариство Срібної Змії. Я збирався спитати його, коли він знову заговорив.
  
  
  "Це село охороняється", - сказав він. “Ваша легка піхотна бригада навчає роту регулярних військ Південного В'єтнаму. До їхнього приходу на нас постійно робили набіги В'єтконг. Тож тепер регулярні війська перебувають тут із американцями. . Але вони чекають. Поки американці тут, В'єтконг не буде набігати. Але вони не вірять, що навіть із тисячами гвинтівок М-16 та обладнання американці будь-коли зроблять бойову одиницю з південнов'єтнамців. . Отже, в'єтконгівці проходять через наше село тихо та вночі. Вони чекають у джунглях, доки американці підуть. Потім знову розпочинаються рейди».
  
  
  Я витяг сигарету і запалив. Бен-Куанг відмовився від того, що я йому запропонував. Він просто дивився на джунглі. Я сказав: Бен-Куанг, ти знаєш, чому я тут?
  
  
  "Так", - сказав він. "Ви хочете відправитися в руїни Ангкор-Тома".
  
  
  «Вірно. Ти щось знаєш про групу під назвою «Товариство Срібної Змії»?»
  
  
  Очі Бен-Куанга впали. "Я чув про це", - просто сказав він.
  
  
  Я насупився. "Що за чутки?"
  
  
  «Кажуть, вони набирають своїх новобранців із навколишніх сіл. Вони використовують терор та вбивства».
  
  
  "Ви знаєте, скільки їх у Товаристві?"
  
  
  Бен-Куанг скочив на ноги і підвівся. Його очі не відривалися від джунглів. Він витер задню частину своїх штанів, коли я встав поруч із ним. Я дозволив своїм очам простежити, куди він дивився. З джунглів у бік села виходила постать.
  
  
  "Скільки?" Я запитав.
  
  
  Не дивлячись на мене, Бен-Куанг сказав: «Я більше нічого не знаю про Товариство. Поставте свої запитання Нам Кієну. Він знатиме. Суспільство вбило його сина». Він підняв викривлену руку і вказав на далеку постать. «Ось і він, – сказав він.
  
  
  Чоловік, що наближався, виглядав невисоким і кремезним. Його кроки були впевненими та швидкими. Я подумав, що це молодий чоловік, хоча він був ще далеко, щоб побачити його обличчя. Я глянув на Бен-Куанга.
  
  
  Старий, здавалося, чекав з нетерпінням, ніби постать, що наближається, була старим другом. Я подумав, що він дивний, та не зовсім. Американський турист, почувши слова, сказані мені Бен-Куангом, ймовірно, вибухнув би від обурення. Я побував майже у всіх країнах світу. Мої власні переконання не стосувалися нікого, окрім мене. Я був агентом своєї країни. Якби мене схопили, моя країна заперечувала б саме моє існування. Я прийняв це як частину заробітної плати. Але я знав, що у будь-якій ситуації завжди є багато сторін.
  
  
  На мій погляд, моя країна не завжди мала рацію. У історії часто траплялися дурні помилки. Але навіть слова «правильно» та «неправильно» були відносними. Не могло бути жодних тонких відмінностей. Тож я мовчки вислухав слова Бен-Куанга. Я чув їх раніше. Кожна ідеологія, кожна країна шукали своє місце під сонцем. Кожен вважав свій шлях правильним.
  
  
  Мої власні переконання були фундаментальнішими і особистішими. Вони стосувалися лише двох речей – життя та смерті. Для мене смерть завжди була наступним кроком чи за наступним кутом. Життя було чимось, за що я міг недовго триматися. Я не міг витрачати час, просто займаючи місце. Я повинен був схопити все, що міг, насолодитися цим і відпустити, коли рушив далі. Кожне завдання для мене було індивідуальне. Це не мало нічого спільного з країнами, ідеологіями чи війною. Кожна була простою чи складною проблемою, яку мав вирішити лише я. Я знав, що я лише інструмент, але я мав намір стати одним з кращих інструментів на лаві запасних, хоча б з тієї причини, що просто щоб залишитися в живих. Отже, у Бен-Куанга була своя думка, а в мене – своя.
  
  
  Нам Кієн привітав Бен-Куанга, обійнявши старого. Вони посміхалися один одному і тихо говорили в'єтнамською. Нам Кієн був немолодий. Його пряме волосся було кольором солі і перцю. У нього не було шиї, ніби голова сиділа між його величезними плечима. Він був набагато менший за мене, але я сумнівався, що він важив набагато менше. Він був складений як бик, з потужними на вигляд товстими руками. Його обличчя було зморшкувате, але не викривлене, як у Бен-Куанга. Його голос був низьким. Я мовчки стояв, доки двоє чоловіків говорили. Зрештою, вони дійшли до мене.
  
  
  Нам Кін відвернувся від свого друга і глянув на мене. Він мав задумливий вигляд. "Так ти американець, Нік Картер". Це було не питання, а просто заява, щоб я знав, що мене помітили. "І ви збираєтеся видати себе за тубільця".
  
  
  "Я збираюся спробувати", - сказав я крізь стислі губи. Ти відвезеш мене в Ангкор Торн чи ні?
  
  
  "Так, я візьму тебе".
  
  
  "Коли?"
  
  
  Він глянув на небо, заплющивши очі рукою. Потім він знову глянув на мене. Задумливий вираз був невід'ємною частиною його обличчя. «З твоїм зростанням ви не можете подорожувати за денного світла. Коли зійде сонце, ми поїдемо».
  
  
  
  Бен-Куанг сказав: «Він запитував про Товариство Срібної Змії».
  
  
  Вираз обличчя Нам Кієна змінилося. Його щелепи напружилися, тіло напружилося. Він дивився на моє обличчя з явною зневагою. "Якщо ви друг Товариства, - повільно сказав він, - я вб'ю вас на місці".
  
  
  Я дозволив своїм губам розтягнутися у легкій усмішці. «Тоді було б нерозумно говорити вам, що я друг Товариства».
  
  
  Він залишався нерухомим. Бен-Куанг поклав йому руку на плече. "Він не знав про існування Товариства, поки я йому не сказав", - сказав старий.
  
  
  Нам Кієн трохи розслабився. Він, як і раніше, дивився на мене, але з його обличчя зникла зневага.
  
  
  Я сказав: Ви можете мені щось розповісти про це Товариство?
  
  
  «Вони м'ясники та вбивці. Більше я вам нічого не скажу. Потім він пішов разом із Бен-Куангом.
  
  
  Я дивився, поки вони не ввійшли до хатини. Потім я сів і закурив. Діти продовжували грати у хатинах. Старі повернулися до казана над відкритим багаттям. Жителі села продовжували працювати у своїх садах.
  
  
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  
  Спека не вщухала із заходом сонця. Бен-Куанг і Нам Кьєн провели більшу частину дня у своїй хатині. Я тинявся, спостерігаючи за повсякденною діяльністю села. Люди здавались мені спантеличеними, але їхньої цікавості було недостатньо, щоб ставити запитання. Вони дозволили мені подивитися, що роблять, але зі мною не розмовляли.
  
  
  Вдень у селі залишилися лише літні чоловіки, жінки та зовсім маленькі діти. Інші працювали на чотирьох рисових полях, що сягають на південь. На заході сонця жінки почали прибувати з рисових полів. В основному вони були маленькими та жилистими, і хоча їхні тіла виглядали юнацькими від роботи, на їхніх обличчях виявився вік передчасно. У міру наближення вони взяли на себе відповідальність за дітей і почали виконувати роботу по дому. Білизна віднесли до струмка, що вирує на захід від села. Чоловіки скоро повернуться з рисових полів, і їм доведеться ще багато зробити.
  
  
  На заході сонця я йшов між хатинами з солом'яними дахами і з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається.
  
  
  На заході сонця Нам Кієн вийшов з хатини з рюкзаком на спині. Я стояв навпроти хатини і слухав звуки джунглів. Було майже занадто темно, щоб щось побачити. Нам Кієн пройшов до мене через невеликий відкритий простір.
  
  
  "Ми йдемо зараз", - сказав він.
  
  
  Я кивнув і загасив цигарку. Очі Нам Кієна стали важкими після сну. Я підійшов до хатини і схопив рюкзак. Він нетерпляче чекав, поки я влаштував його за плечима. Потім я кивнув йому, і він мовчки рушив у дорогу. Я поволі пішов за ним. Бен-Куанга не було видно.
  
  
  Хоча кремезні ноги Нам Кієна були короткими, він часто рухав ними вгору і вниз. Я виявив, що роблю великі кроки, щоби не відставати. Він ніколи не оглядався, щоб побачити, чи я був там, і ніколи не говорив. До того часу, як ми дісталися джунглів, моя сорочка була просочена потім.
  
  
  Птахи в джунглях голосно скрикнули, коли ми пірнули. Світла було достатньо, щоб роздивитися спину Нам К'єна, але як тільки густе листя зімкнулося навколо нас, темрява стала абсолютною. Нам Кієн йшов протоптаною дорогою. Я не знав, чи збирався він грати зі мною в ігри, як Бен-Куанг, але про всяк випадок тримався в нього на хвості.
  
  
  Через годину мені здалося, що я швидко йду вузьким коридором. Дорога була нерівною та звивистою. Але джунглі звели чорні стіни з обох боків.
  
  
  Нам Кієн рухався швидко і безшумно. Коли минуло півтори години, я почав злитися. У мене було досить гарне уявлення про те, що Нам Кієн намагався довести. Він чекав, коли я втомлюся, скажу йому пригальмувати чи зупинитися та відпочити. Може він думав, що всі американці натискають на кнопки. Я не знав, що він думав, і в той момент мені було начхати. Я не чекав багато балаканини та дружніх усмішок, але й тихої ворожості теж. Мені це було непотрібно; Мені це було не потрібно.
  
  
  "Почекай, Нам Кієне!" – голосно сказав я. Я зупинився і почав знімати рюкзак із плечей.
  
  
  Перш ніж зупинитися, він зробив ще сім кроків. Потім він поволі повернувся. Було надто темно, щоб розглянути вираз його обличчя. Він пішов до мене, спитав. "Ти втомився?" Ти хочеш відпочити.
  
  
  Я сів на одне коліно. "Я хочу поговорити", - сказав я. Я закурив.
  
  
  Нам Кін зняв свій рюкзак і опустився поруч на коліна. "Американці завжди говорять", - саркастично сказав він.
  
  
  Я дозволив цьому пройти. Я знав, що він відчуває, але не знав чому, і мені все одно було. Я глянув на темну тінь його обличчя. «Нам Кієн, я думаю, ми з тобою повинні зрозуміти один одного прямо зараз. Я не прошу, щоб ти любив мене; мені справді начхати, якщо ти розумієш. Але якщо ти хочеш пробігти бігом в Ангкор Том, тоді йди. Мені потрібний провідник, а не олімпійський спортсмен. Якщо я тебе з якоїсь причини скривджу, дай мені знати, і я прийму це до керівництва.
  
  
  
  Мені не потрібно, щоб ти намагався мене втомити. Мені не потрібне твоє вороже мовчання. Мені не потрібні твої саркастичні зауваження». Я дозволив це йому сказати за кілька секунд.
  
  
  Він сидів навпочіпки навпроти мене, дивлячись на стежку, поки я говорив. З нас обох капав піт. Птахи джунглів все ще шуміли. Якщо Нам Кієн і слухав, він не подавав жодного знаку.
  
  
  Нарешті він зітхнув і сказав: Недалеко звідси є село. Ми там відпочиватимемо і їстим».
  
  
  Я кивнув головою. "Добре. Що ти знаєш про це Товариство Срібної Змії?
  
  
  Нам Кієн раптово встав. «Я вестиму тебе», - сказав він напруженим голосом. «Але я не говоритиму про Товариство». Він підняв свій рюкзак і почав просувати руки через ремені. «Ми рухатимемося повільніше, якщо ви цього хочете».
  
  
  Він почав. Я натяг свій рюкзак і рушив за ним.
  
  
  Хоча Нам Кієн продовжував йти мовчки, він все ж таки сповільнив крок. Доріжка подекуди ставала тонкою, і доводилося проштовхуватися через густу поросль. Ще через годину мого прямування за ним він рушив праворуч через густі джунглі. Я йшов за ним, не відстаючи від нього більше за звуком, ніж з вигляду. Темрява була абсолютною. Я навіть не бачив лози, через які врізався. Джунглі почали рідшати, і здавалося, що багато стежок перетинаються з тією, якою ми їхали. Коли стежка розширилася, я рушив поруч з Нам Кієном.
  
  
  Село ніби постало перед нами. Спочатку я побачив солом'яні дахи, які у місячному світлі виглядали майже срібними. Здавалося, джунглі зникли по обидва боки від нас, і ми вийшли на галявину. У цьому, як і першому селі, хатини розташовувалися по колу.
  
  
  Я повернувся ліворуч і побачив двох молодих людей зі старими гвинтівками на плечах. Вони вийшли з джунглів ярдів за 50 від мене і швидко пішли зі мною. Ще двоє чоловіків вийшли з джунглів приблизно на такій самій відстані праворуч від мене.
  
  
  Я кинув погляд на Нам Кієна. Він йшов безтурботно, і мені здалося, що я бачив, як куточки його рота підняли в кривій посмішці.
  
  
  З найближчої хатини вийшов чоловік із двома дерев'яними мисками в руках. Коли ми підійшли до нього, він вручив Нам Кієну та мені миски з рисом. Нам Кієн дозволив рюкзаку впасти з плечей і сів навпочіпки. Інший чоловік, який виглядав приблизно того ж віку, що й Нам Кьєн, сів навпроти нього. Вони говорили в'єтнамською, поки Нам Кієн макав пальці рису з миски в рот.
  
  
  Я опустив рюкзак і присів навпочіпки на невеликій відстані від двох чоловіків. Я почав їсти рис. Хоча було вже пізно, в селі, схоже, вирувало життя. Майже в кожній хатині горіла лампа. Поки я їв, спостерігав за чотирма чоловіками, які вийшли з джунглів. Вони йшли, не зводячи з мене очей. Ймовірно, вони перенесли ідею з гвинтівкою зі старого фільму про Джона Вейна. Це були підлітки, на вигляд років 18 чи 19. Я дивився на них, поки вони не ввійшли до однієї з хатин.
  
  
  Чоловік, який розмовляв з Нам Кієном, раптово встав. Нам Кієн залишився сидіти навпочіпки. Він слухав, як чоловік щось говорив різким, різким тоном, потім чоловік розвернувся і пішов геть.
  
  
  Я підійшов до нас Кієна. "Про що все це було?" Я запитав.
  
  
  «Шеф», - сказав він, киваючи чоловікові, що віддаляється. «Він не хоче, щоб ми були тут. Він хоче, щоб ми повернулися».
  
  
  "Якого біса?"
  
  
  «Він сказав, що ви надто великі для сільського мешканця. Він сказав, що північні в'єтнамці знають, що ви якийсь агент».
  
  
  Я насупився. "Це безглуздо. Як вони могли дізнатися?"
  
  
  Він сказав, що вони знають, що ти американець. Він сказав, що вони гадають, що ти шпигун».
  
  
  Я засунув у рот ще рису. Я не знав, що думати. Звичайно, якби північні в'єтнамці побачили мене, вони могли б подумати, що я шпигун. Але коли вони бачили мене? Вони переслідували нас?
  
  
  "Яка різниця для цього начальника, хто я?" Я запитав. "Яка йому справа до того, що думають північні в'єтнамці?"
  
  
  Не дивлячись на мене, Нам Кієн сказав: «Можливо, село в небезпеці. Можливо, інші села у небезпеці». Він глянув на мене, потягнувшись за своїм рюкзаком.
  
  
  Коли я стояв і просовував руки через ремені рюкзака, я сказав: «А як щодо тих чотирьох, які вийшли з нами з джунглів? Може, вони і підказали вам думку Північного В'єтнаму.
  
  
  Нам Кієн примружився у бік хатини, до якої увійшли четверо чоловіків. Він глянув на мене без виразу в очах. "Я думаю, нам потрібно піти зараз", - сказав він.
  
  
  Я кивнув головою. Ми швидко рушили в дорогу. Коли ми досягли краю джунглів, я повернувся назад. Четверо молодиків виходили з хатини. Один із них вказав на мене. Двоє інших приєдналися до них і подивилися, куди він показував. У всіх шістьох були старі гвинтівки з поздовжньо-ковзним затвором. Вони побігли від хатини до нас.
  
  
  «Вони йдуть за нами, Нам Кієне, - сказав я.
  
  
  Нам Кієн дивився через плече на шістьох чоловіків. «Вони молоді», - сказав він непритомний. "Від них буде легко відірватися".
  
  
  За кілька хвилин нас знову поглинула темрява джунглів. Каркання та крики птахів сказали нам, що ми небажані.
  
  
  
  
  До того часу, як наші молоді переслідувачі увійшли до джунглів, ми пройшли майже півмілі. Крики джунглів позаду нас дали нам досить гарну виставу, де ці шестеро. Я тримався за Нам Кієном, і я думаю, що це його здивувало. Я подумав, що ворожість, яку він виявив до мене, була викликана тим, що він вважав мене за якусь погань. Можливо, я не знав, які стежки вибрати через джунглі, але я не був новачком у такій подорожі.
  
  
  Нам Кієн звернув з головної дороги і почав прориватися крізь товсті гілки. Я знав, що коли ми чуємо наших переслідувачів, вони, безперечно, чують нас. Якби Нам Кієн був якимсь нічним бійцем, він зрозумів би, що є час бігти, час стояти і боротися і час ховатися і дивитися. Моя повага до нього зросла, коли він привів нас до крихітної чотирифутової круглої галявини далеко від головної стежки, а потім раптово підняв руку. Ми стали. Ми присіли, обидва трохи задихаючись. Я відчував, як на мене капає піт. Обличчя Нам Кієна було невиразним.
  
  
  Ми чекали, зігнувшись і нерухомо, і нарешті почули удари. Чоловіки зійшли з головної стежки, але на протилежному боці від нас. По той бік було легше. І, можливо, вони подумали, що пара старожилів на кшталт Нам Кієна і мене підуть легшим шляхом.
  
  
  Тепер вони рухалися повільно. Я подивився на Нам Кієна. Наші очі зустрілися. Кожен із нас знав, про що думає інший. - Ми легко могли б перемогти всіх шістьох.
  
  
  Поштовхи продовжували вщухати повз нас. Коли стало дуже тихо, щоб його чути, м'язи Нам К'єна, здавалося, розслабилися. Він стягнув рюкзак і потягнувся. Я кинув за собою рюкзак і відкинувся на нього. Я витяг одну зі своїх цигарок і простяг йому одну. Коли ми обоє закурили, я сказав: "Якщо вони були з Північного В'єтнаму, чому вони не спробували відвезти нас прямо до села?"
  
  
  "Обличчя", - сказав Нам Кін. «Вони втратили б обличчя у сільських жителів. Нас було лише двоє, а їм – шість.
  
  
  Я криво усміхнувся Нам Кієну. "Я не впевнений, що нас було б легко вбити".
  
  
  «Я теж, – сказав він.
  
  
  Він загасив сигарету та підняв пачку.
  
  
  Я натягнув свій рюкзак і став перед ним. "Ця тактика терору трохи нагадує Товариство Срібної Змії", - сказав я.
  
  
  Він обернувся до мене спиною. "Тепер нам не доведеться їхати так швидко", - сказав він, повертаючись у джунглі.
  
  
  Коли ми вийшли на головну стежку, я залишився за ним, поки ми йшли. Зрештою, мені довелося змиритися з цим: я не збирався нічого дізнаватись про Товариство від Нам Кієна. Найкраще було б питати, коли ми переїжджали з села до села. Звісно, ​​хтось, крім Нам Кієна, чув про Товариство. Звичайно, мене могли підставити Бен-Куанг та Нам Кьєн. Можливо, Суспільства взагалі не існувало. Можливо, всі ці балачки про м'ясників і вбитих синів були просто великою аферою в мій рахунок.
  
  
  Істоти джунглів продовжували скаржитися, поки ми рухалися їхньою територією. Коли ми йшли, я ще більше поважав Нам К'єна як провідника. Він знав джунглі, як робочий день за днем ​​знає дорогу до своєї роботи. Ішов годинник, і я виявив, що замислююсь про нього - яка у нього сім'я, як він познайомився з Бен-Куангом і що вони означали один для одного, де він насправді живе, як йому вдалося отримати цю роботу - допомагати мені. Це були питання, на які ніколи не можна було б відповісти. Нам Кієн був не з тих, хто балакав.
  
  
  Я подумав, що було години за дві до світанку, коли джунглі знову почали рідшати. Стежка стала широкою та протоптаною. Її перетинали інші шляхи. Ми наближалися до іншого села. Я пішов поруч із Нам Кієном. Він виглядав чимось стурбованим. Тоді я теж стурбувався.
  
  
  Нам Кієн мовчки розвів руками з боків. Йому не довелося це робити двічі; Я знав, що він мав на увазі. Поки він повернув ліворуч, я відійшов від нього праворуч. Якби ми кудись йшли, ми не повинні ходити, як пара п'яних, пліч-о-пліч.
  
  
  Це було спантеличено, як сон, який вам наснився, і ви намагаєтеся його згадати, але не можете. Почуття було і воно було реальним, але я не міг зрозуміти, що його викликало. Якби ми потрапили до пастки, ми були б до неї готові. Нам Кієн і я були приблизно за 20 ярдів один від одного. Ми не були беззбройними. І Вільгельміна, і Гюго були поряд.
  
  
  Але небезпека була для нас. Небезпека вже минула. Нам Кієн і я увійшли в село обережно і під прикриттям. Ми залишилися такими, навіть коли виявили першу мертву дитину з відрізаною головою. І ми все ще металися з хатини в хатину після того, як пройшли повз тіла двох чоловіків з вирізаними тельбухами і чотирьох понівечених жінок. Ми шукали ворога і продовжували дивитися, поки небо не почало світлішати від світанку. Тоді нам довелося це ухвалити. Ворог пішов. Було вбито всіх чоловіків, жінок і дітей. Село було знищено.
  
  
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  
  До чогось подібного не можна підготуватися. Ви кажете собі, що ви агент, що ви запеклі видом смерті.
  
  
  Я бачив, як з незрячих очей виповзають мухи та черв'яки. Ви бачили жінок, страшенно понівечених у тортурах. Це завжди неприємно, але в цьому немає нічого особливого. Ви все це бачили раніше. Та не так.
  
  
  Ми обшукали кожну хатину, територію по всьому селі. Хоча ми не говорили про це один одному, ми знали. Ми шукали шістьох хлопчиків-підлітків. Якби ми їх виявили, ми без питань убили б їх. І ми отримаємо задоволення від їхнього вбивства.
  
  
  Це не входило до моєї роботи. Моя робота полягала в тому, щоб дізнатися про якесь суспільство. Але поки я обшукував село, це Товариство здавалося частиною іншого життя. Мене оточувала найжахливіша смерть, яку я коли-небудь бачив. І я хотів викликати смерть не менш жахливою.
  
  
  А потім я якось стояв у центрі села з «Люгером» у руці. Сонце виглядало через джунглі. Нам Кін підійшов до мене, озираючись на всі боки.
  
  
  "Вони шукали тебе", - сказав він. «Вони приїхали сюди, бо село було наступним, туди ми їхали, там ми збиралися відпочити».
  
  
  Я глянув на нього примруженими очима. Ти хочеш сказати, що все це було зроблено, тому що я тут?
  
  
  Він похмуро кивнув. «Це було зроблено як приклад, щоб інші мешканці сіл знали. Відтепер ми не матимемо жодної допомоги. Нікому із мешканців села не можна довіряти. Вони бояться».
  
  
  Я поклав Вільгельміну назад у кобуру. «Нам Кієне, ви говорите так, ніби бачили щось подібне раніше».
  
  
  Він озирнувся, тримаючись подалі від мене. Я бачив, як його вії моргали. "Одного разу", - м'яко сказав він. «Так, одного разу я бачив щось подібне. Коли вбили мого сина.
  
  
  Я рушив так, що став перед ним. Його очі трохи запітніли. "Ви хочете сказати, що це Товариство працює так?" Я запитав.
  
  
  Нам Кієн глибоко зітхнув. «До наступного села дві години. Якщо північні в'єтнамці шукають вас, денне світло полегшить їм завдання. Ми маємо бути дуже обережними, коли зараз входимо до села».
  
  
  Я озирнувся на бійню. "Що щодо них?"
  
  
  «Вони не заперечуватимуть, щоб ми поїхали. Ви знаходите це варварством – залишати тіла відкритими для негоди? Хіба це менш варварське, ніж дивитися крізь відкриту труну на тіло? Наскільки я розумію, у вашій країні друзі та родичі дійсно стоять у черзі, щоб побачити тіло”.
  
  
  «Добре, – сказав я. "Пішли."
  
  
  Ще до того, як ми повністю покинули село, я спіймав себе на думці, що Нам Кієн мав рацію. Нам потрібні були б дні, щоб поховати всіх цих людей, а в мене днів не було. Але мені було цікаво, як розумно було ховатися від цих шести молодих людей. Може, варто було зачекати та вбити їх, коли вони проходять. Тепер вони були попереду нас, заходячи до села раніше, ніж ми дісталися до неї. Можливо, як сказав Нам Кін, вони нічого не пробували в тому останньому селі, бо втратили б обличчя. Але тепер вони могли зробити хід будь-якої миті.
  
  
  Вони могли зробити одне із двох. Вони могли стерти з лиця землі кожне село, коли підходили до неї, сподіваючись вморити нас голодом чи злякати нас. Або вони могли почекати будь-де на стежці і вбити нас, коли ми проходитимемо повз. Як би там не було, вони мали перевагу.
  
  
  Рухаючись за Нам Кієном, я виявив, що відчуваю довкола себе джунглі. Разом із сонцем з'явилися комахи. Я шльопав комарів та інших більших кусучих тварин. Нам Кієн йшов жваво, як людина з метою. Наче він чогось чекав. Сонце не могло торкнутися нас у джунглях. Але коли сонце піднялося, у повітрі було таке відчуття, наче ми проходили через сауну. Виснажлива спека виснажила мої сили і виснажила мої ноги.
  
  
  Я продовжував йти, тому що збирався Нам Кієн. Але коли настав ранок, я побачив, що він теж втомився. Його рухи були різкими, незграбними. У міру того, як він ішов, він все частіше спотикався. Невеликі перешкоди, такі як гілки на стежці, перетворилися на пристрої, про які можна спіткнутися. Але він не зупинився, щоби відпочити. І я тримався за ним. Мені доводилося витирати очі, бо піт заплющив їх. Моя шия була вкрита укусами комарів. Мій одяг був мокрим і липким. Я міг заприсягтися, що хтось ішов позаду мене, завантажуючи каміння в рюкзак, поки ми йшли.
  
  
  Я втратив рахунок часу. Схоже, ми були в спекотній спеці майже два тижні або довше. Це стало постійною частиною мого життя. Якби мені колись було холодно, я не міг згадати колись. Але я йшов, спотикаючись, коли Нам Кієн спіткнувся, спотикаючись, коли спіткнувся. Потім нарешті він підняв руку, щоб відпочити.
  
  
  Нам Кієн з величезним зусиллям стягнув ремені рюкзака з плечей. Коли той звалився на землю, він швидко пішов за ним. Його голова відкинулася на нього, очі заплющені, рот відкритий і важко дихає.
  
  
  Я був на колінах, коли мій рюкзак упав з моїх плечей. Мені вдалося наблизитись до нього. Коли я відкинувся назад, я почав шукати цигарки. Більшість із них була мокра від поту. У задній частині рюкзака я знайшов два з досить сухими кінцями. Нам Кієн взяв одну, потім поклав свою руку на мою, поки я запалював.
  
  
  "Село недалеко", - сказав Нам Кієн, захекавшись. Навіть побалакати було непросто.
  
  
  
  
  "Як ви думаєте, що ми знайдемо?"
  
  
  "Хто знає?" Він знизав плечима, але я бачив занепокоєння в його очах. Це не виглядало добре. Нікому з нас не подобалися ці північнов'єтнамські хлопці перед нами.
  
  
  Якби ми знайшли інше село, схоже на те, з якого ми щойно покинули, я думаю, що вирішив би вистежити цих молодих солдатів. Я міг би створити хороший аргумент, щоб дозволити решті піти до біса. Я відкинувся назад, запалив і глянув на зелень, що вкривала небо. Голосом, який не був схожий на мій власний, я сказав: «Ми підемо прямо в це село, як у попереднє?»
  
  
  Ні. Село зовсім поряд. Навіть зараз я відчуваю запах рису, що готується. Можливо, вони мають охоронців, які вже знають, що ми тут. Ні, ми підемо окремо. Я піду просто стежкою. Ви будете йти за п'ятдесят футів праворуч від мене. Якщо це пастка, вони шукають американця. Я побачу її, коли зайду всередину, і попереджаю вас”.
  
  
  "А що з тобою станеться?"
  
  
  "Мені не завдадуть шкоди", - сказав він.
  
  
  Я майже припинив спроби дізнатися щось про Товариство Срібної Змії від нього. Я поважав Нам Кіна як чоловіка, і, як це не дивно, він мені навіть подобався. Хоча він не відразу прийшов і не сказав це, те, що трапилося з його сином і те, що він знав про Товариство, мене не торкалося. Якби я мав проблеми з Товариством, це було б між мною та ними. Це не стосувалося Нам Кієна, і він не збирався ставати частиною цього. Його ставлення мене дратувало, але я не мав наміру його ламати і знав це. Сам собою цей факт, ймовірно, був причиною моєї поваги.
  
  
  Ніби в Нам К'єна щойно запровадили надмірну дозу енергії, він загасив сигарету і схопився на ноги. Він підняв рюкзак і почав проштовхувати руки. "Ми йдемо зараз", - сказав він.
  
  
  Я підвівся на ноги. До того часу, як я одягнув рюкзак, він уже рушив у дорогу. Я знав, що він втомився не менше за мене. Ми йшли всю ніч і велику частину ранку. І ми нічого не їли з моменту першого приїзду до села.
  
  
  Нам Кієн мав рацію. Ми не пройшли більше 15 хвилин, коли я також відчув запах рису. Цікаво, чому він відпочивав неподалік села. Тоді я зрозумів, що він чекав на неприємності. Він хотів бути якомога свіжішим, коли ми дійсно приїдемо на місце.
  
  
  Як і в інших селах, джунглі проріджені, а торовані стежки перетиналися всюди. Я схилив голову, прислухаючись, але жодних звуків не було. Тепер ми могли бачити солом'яні дахи. Три старі схилилися над казанком. Двоє чоловіків розвалилися перед дверима першої хатини. Нам Кієн жестом відштовхнув мене рукою. Я відійшов на 30 футів праворуч. Мене і Нам Кієна розділяла одна хатина. Ми увійшли до села приблизно водночас. Я не зводив з нього очей і рушив за хатину до наступної. Він кивнув двом чоловікам на знак вітання. Вони говорили в'єтнамською. Я не міг зрозуміти слів, але чоловіки нервували. Я окинув поглядом село. Діти не грали. Ні чоловіків, ні жінок не було видно тільки ті, хто стояв перед першою хатиною.
  
  
  Навпроти того місця, де я стояв, з хатини вийшов маленький малюк. Це була оголена дівчина молодша за два роки. Вона безцільно бродила, плачучи. Її маленькі кулачки продовжували тиснути на очі. Мабуть, вона шукала іншу хатину. Раптом із тієї ж хатини вискочила молода дівчина 13 чи 14 років. Вона підбігла до дитини, схопила її з землі, злякано озирнулася на всі боки і швидко побігла назад у хатину.
  
  
  Щось тут не так.
  
  
  Я витяг Вільгельміну з кобури. Ні двоє чоловіків, що розвалилися перед хатиною, ні три жінки, що згорнулися над горщиком, мене не бачили. Я рушив уздовж хатини. Коли я підійшов ближче, я витяг рюкзак і опустив його на землю. Двоє чоловіків йшли до дверей хатини. Нам Кін обережно спостерігав за ними, коли розмовляв із ними. Я здогадувалась, що він питає старосту села, і від цих двох він не отримав жодного задоволення. Я підняв Люгер. Я чекав чогось несподіваного, і я чекав на це. Я подумав, що зможу зробити два швидкі постріли, вбивши обох чоловіків, перш ніж вони стрибнули в хатину. Я чекав, що хтось із них зробить різкий крок.
  
  
  Розмова закінчилася. Нам Кієн зробив крок назад, дозволяючи очам бігати селом. Двоє чоловіків підійшли ближче до дверей хатини.
  
  
  Коли настав рух, він прийшов швидко і з несподіваного джерела. Одна з трьох старих раптом випросталась і високо підняла руку. У руці був довгий кинджал. Потім двоє інших випростались і підняли кинджали. Нам Кієн зробив ще один крок назад, коли всі троє наблизилися. Я побачив, що це не стара. Один із них був одним із нахабних підлітків, яких я бачив у першому селі. Він був найближчим до нас Кієну.
  
  
  Я вистрілив йому за вухо. Коли його голова сіпнулася вперед, а решта тіла пішла за нею, інші збентежено озирнулися.
  
  
  
  Я відчував запах горілого пороху з Люгера. Я вистрілив знову, і другий чоловік обернувся, схопившись за бік. Потім із джунглів навколо села пролунали гучні гвинтівкові постріли. Бруд біля моїх ніг здіймався, коли в нього врізалися кулі. Нам Кієн високо підняв ногу, вибивши кинджал з руки третьої людини. Вони разом каталися землею. Коли я зробив перший постріл, двоє нервових чоловіків, що розвалилися біля хатини, кинулися до дверей. Вони ніколи не дізнаються, наскільки близькі до смерті.
  
  
  Я вже біг назад у джунглі. Це здавалося найближчим прикриттям. Навколо мене літали гвинтівкові кулі. Я бігав зигзагоподібно, стрибав і пірнав під час руху. Досягши першої зелені джунглів, я пірнув у неї, тричі перекотився і знову піднявся на ноги. Я повернув ліворуч і знову побіг, обійшовши село. Через невеликі відкриті галявини я міг бачити село. Постріли з гвинтівки перетворилися на невеликий тріск. Потім я зрозумів, що не я єдиний, у кого були спрямовані гвинтівки. Я бачив, як юна дівчина вибігла з хатини з маленькою дитиною на руках. Хатина якимось чином спалахнула, і інші пішли за дівчиною. Вона перша загинула. Куля відірвала їй одну сторону обличчя, але під час падіння вона намагалася пом'якшити падіння дитини своїм власним тілом. Дитина почала кричати від страху. Інша жінка, що бігла за дівчиною, нахилилася, щоб підняти дитину на бігу. На бігу я побачив, як поранений чоловік перебігав до іншої хатини. Я намагався побачити, звідки ці постріли. Здавалося, вони спеціально стріляли селом. Ким би вони не були, вони стріляли з джунглів і, здавалося, добре сховалися. Я хотів прикінчити одного з них. Я хотів убити їх усіх.
  
  
  Я почав турбуватися про Нам Кієна, коли дістався кінця села. Залишалося тільки перебратися з хатини в хатину. У джунглях мені не вдалося знайти гвинтівки, але якби я міг вести вогонь із села, я міг би вразити одного чи двох снайперів. Я вибрав ще один лівий шлях, що веде прямо до села. Потім я забіг туди.
  
  
  На моєму шляху лежав чоловік. Він був оголений, і нижня частина його тіла була страшенно понівечена. Він мав мітки вождя. Його очі та рот були широко розплющені від жаху. Дуже близько до мене вистрілила гвинтівка. Я бачив, як куля потрапила в стару, яка щойно вийшла з палаючої хатини. Я звів очі, уважно спостерігаючи за будь-яким рухом. Пролунав ще один постріл, і я визначив крапку. Я не міг його ясно розглянути, що було нормально, бо це означало, що він теж не міг мене бачити.
  
  
  Я підняв «Люгер» на листя, що шарудить, і двічі вистрілив. Висота була близько десяти футів. Гвинтівка впала першою. Він стрибнув через гілки і потім упав на підлогу джунглів. Снайпер пішов за гвинтівкою. Мені не потрібно було перевіряти, чи мертвий він. Він ударився головою об землю і зігнувся, як гарматне ядро ​​при стрибку з висоти. Із джунглів усе ще стріляли з гвинтівок. Я слухав, присівши, намагаючись зрозуміти скільки. Я здогадався ще про трьох.
  
  
  За 20 ярдів від мене була хатина. Я переступив мертвого вождя і побіг за неї. Коли я підійшов до дверей, я зазирнув у село, де був Нам Кієн. Ні його, ні третю людину не було видно.
  
  
  Прямо навпроти дверей хатини стріляла гвинтівка. Куля від нього відірвала шматок від плеча моєї сорочки. У гніві я зробив чотири швидкі постріли в тому напрямку, звідки прийшли кулі. Я почув високий пронизливий крик. Стрілянина припинилася.
  
  
  Я вийшов із хатини. Нам Кієна все ще не було видно. Горіли майже всі хати. Дим огортав землю, обмежуючи видимість. Коли я пригнувся в диму, що клубився, я зрозумів, що людина, яку я застрелила з дерева, не була підлітком. Схоже, хлопцям допомагали цим шляхом. Я раптом здригнувся. Мені здалося, що за моєю спиною дме вітер. Але в цю вологу спеку я знав, що вітру нема. На мене йшла якась сила. Я повернувся, розмахуючи Люгером.
  
  
  Малюк виринув з відстані трьох футів. Він біг на максимальній швидкості, я не знаю, як далеко. Але ноги його відірвалися від землі, і він ішов на мене головою вперед. На такій швидкості я знав, що не зможу зупинити його. Мої очі горіли від диму. Він був майже на мені, перш ніж я побачив блиск довгого кинджала у його руці. На його молодому обличчі з'явився вираз подиву, що я, мабуть, його бачив.
  
  
  Я впав на карачки і швидко перекотився на спину. Коли сила його удару вразила мене, я дозволив більшій частині його ваги приземлитися на мої ступні, а потім просто продовжував рухати ногами, використовуючи його інерцію, щоб штовхнути його з мене і вниз. Але ще до того, як я зупинив його, рука з кинджалом була піднята для кидка. Мені вдалося підібрати Вільгельміну, швидко вистрілив, схибив і знову вистрілив. Його голова відкинулася назад; куля потрапила йому до центру чола. Кинджал випав з його руки, потім він просто перекинувся назад.
  
  
  
  
  Тепер горіли всі хати. Я закашлявся від густого диму і підвівся. Пострілів із гвинтівки більше не було. Я сподівався, що Нам Кієн не в джунглях із одним із них. Спочатку було шість молодих людей. Тож я вирішив, що вони підібрали, можливо, когось старшого, наприклад, лідера. Значить, довкола все ще блукають двоє. Нам Кієн боровся з одним, коли я залишив його. Залишався ще один.
  
  
  Люди ринули з палаючих хатин. Запанувало замішання. Усі натикалися на решту. Деякі з старших і мудріших чоловіків взяли на себе відповідальність і повільно вели жінок і дітей між хижками, що горять, і йшли з села. Було багато плачу.
  
  
  Я пробирався крізь них, намагаючись нікого з них не збити. Я пішов уздовж однієї із сторін села і попрямував до того кінця, куди ми ввійшли. Поєднання вологої виснажливої спеки та обпікаючого диму було майже нестерпним. Тільки комахи залишилися осторонь.
  
  
  Рухаючись, я дозволив своїм очам обшукати всі райони села. Я був на півдорозі по колу хатин, коли побачив щось на галявині і між двома іншими хижками, що горять. Спочатку це було схоже на невелику брилу каміння. Я підійшов до нього і, підійшовши ближче, побачив, що це три чоловіки, двоє стояли, а один лежав на землі. Я побіг. Двоє стояли молоді, на одному ще був костюм старої над кип'ятінням. Обидва мали довгі ножі.
  
  
  Я знав, хто був на землі, Нам Кієн.
  
  
  Я прицілився з люгера. На бігу я подумав, що мені знадобиться чотири чи п'ять пострілів, щоб убити двох чоловіків. За цей час вони могли ампутувати кінцівки Нам Кьєна. Ці двоє щось із ним робили, але я не міг зрозуміти, що саме. Принаймні Нам Кієн був ще живий. Його руки металися, ударяючи по ногах чоловіків, намагаючись уникнути них. Його обличчя було залите кров'ю. Дим між нами тепер не був такий густий. У мене перехопило подих. Не зменшуючи швидкості, я перестрибнув двох мертвих селян.
  
  
  Я наближався. Я прицілився і зробив два швидкі постріли. Обидва постріли потрапили в людину з кинджалом. Перший ударив його по плечу, а другий відірвав шматок м'яса від лівої щоки. Він стрибав як дитина, стрибаючи через скакалку. Він справді намагався втекти. Але після двох кроків його коліна підігнулися, як у футбольного півзахисника, який отримав удар ззаду. Він перекотився на палаючу хатину і лежав нерухомо. Другий чоловік одразу впав на одне коліно, а коли встав, у руці у нього був довгий кинджал. Нам Кієн потягнувся за гвинтівкою, що лежала поряд із ним. Він штовхав людину, намагаючись відштовхнути її від себе. Чоловік високо підняв кинджал, щоб устромити його в нього. Я вистрілив і влучив людині в ногу. Він повернувся до мене на півоберта. Обличчя його виглядало зовсім молодим, не старше 17 років. Він здавався переляканим, як людина, що тікає від переслідувача. Я був менш ніж за десять футів від мене і був готовий стрибнути на нього. Кинжал піднявся високо. Нам Кієн взяв у руки гвинтівку. Я вистрілив, потрапивши юнакові в груди.
  
  
  Коли я підійшов до нього, він пролунав пронизливий крик. "Смерть усім янкі-загарбникам!" вигукнув він. Він упав униз, штовхаючи мене, коли я вдарився об його бік.
  
  
  Удар був достатнім, щоб змусити мене котитися. Я погано його тримав, і він вивернувся з мене, коли впав. Нам Кієн направив ствол гвинтівки до рота юнака і спустив курок. Постріл розніс половину обличчя підлітка, але не раніше, ніж він устромив свій кинджал до рукояті в груди Нам К'єна.
  
  
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  
  Коли я піднявся на ноги, юнак уже задубілий і впав навзнак. Я засунув свій Люгер назад у кобуру і завмер, спостерігаючи, що робить Нам Кієн.
  
  
  Він тримав руку на ручці кинджала. Він скривився від болю, коли його могутнє тіло зробило один сильний ривок, а потім лезо вилетіло з його грудей і залився кров'ю. Нам Кієн з огидою відкинув кинджал. Він упав на спину і заплющив очі рукою.
  
  
  Я побіг. Коли я обігнув руїни хатини, де був раніше, я схопив рюкзак і помчав назад туди, де лежав Нам Кієн. Ставши навколішки поруч із ним, я витяг з рюкзака аптечку. Але коли я глянув на рану, я зрозумів, що це не допоможе.
  
  
  "Це погано?" - спитав він слабким голосом. Він бачив вираз мого обличчя і знав.
  
  
  "Якби ми могли відвезти тебе до лікарні ..." - Слабо сказав я.
  
  
  Він пирхнув і заплющив очі. Ми обидва знали, що за сотню миль від того місця, де ми були, немає лікарні. Я перев'язав рану тим, що мав. Навіть коли надії немає, ви повинні вдавати, що вона є. Були проколоті легені та деякі артерії. Я ніяк не міг зупинити внутрішню кровотечу. Його очі ставали молочного кольору, а дихання здавалося булькаючим і рідким.
  
  
  Все, що залишалося робити, - це сісти поруч із ним і дивитися, як він помирає. Мені хотілося вбити більше цих молодих людей. Як би мені хотілося, щоб їх було більше.
  
  
  
  
  Що до вас доходить, то це безглузда витрата всього цього. Дівчина, дитина, Нам Кієн, все село, навіть самі молоді люди. І чому? Для чого? За шматок землі? Життєвий шлях? Жадібність?
  
  
  «Американець, - сказав Нам Кін, - я не хочу вмирати у селі смерті. Є місце, куди ти мене відвезеш.
  
  
  Коли його очі знову заплющились, я озирнулася. На місці хатин залишилися лише скелети. Але дим піднімався і повільно мчав геть. Розкидані тіла виглядали із чорним відтінком.
  
  
  "Куди ви хочете, щоб я вас відвіз?" Я запитав.
  
  
  Його очі затремтіли і знову розплющились. «У годині ходьби на південь є… село. У мене там є друзі».
  
  
  "Як тут, і в тому останньому селі?"
  
  
  Йому вдалося посміхнутися. «Ці села були просто близькими. У мене... є друзі в цьому селі, про яке я говорю». Його очі благаюче дивилися на мене. Я вперше побачив у них такий вираз обличчя.
  
  
  Я вирішив додати його до того села. Коли я одягнувся, я заклав руки йому за спину та коліна та підняв його з землі. Він голосно зашипів від болю. Судячи з його ваги, я знав, що мені доведеться часто відпочивати. Він вказав у тому напрямку, в якому треба було йти, і я рушив у дорогу.
  
  
  Йти було нелегко. Коли ми повернулися в джунглі, спека та комахи напали зі свіжою силою. Я знав, що Нам Кієн стає слабшим. Здавалося, він задрімав у моїх руках, його очі повільно заплющились, а потім різко розплющилися, ніби він боровся з цим. Моя повага виходила за межі його здібностей як провідника. Але, крім поваги, мені зараз він дуже сподобався. Він був похмурим і мовчазним супутником, але, можливо, я трохи змінив його думку про американців.
  
  
  Одна година на південь зайняла у мене більше двох годин. Останні 20 хвилин Нам Кієн не розплющував очей. Спочатку я побачив рідучі джунглі, перетнуті уторованими доріжками, знаками села. У мене в плечах відчувався тупий ниючий біль. Мені здавалося, що ноги зроблені з желатину.
  
  
  Я спотикався стежкою, часто спотикаючись і двічі мало не падаючи. Я так довго стиснув зуби, що в мене хворіли щелепи.
  
  
  Нам Кієн був дуже нерухомий і дуже тяжкий у моїх руках. Спочатку він намагався допомогти, тримаючись за мою шию, але тепер його руки бовталися, його руки вдаряли моїми колінами при кожному спотиканні. Я пирхнув через відкритий рот і майже впав навколішки, коли побачив першу хатину в селі. Протягом кількох годин я твердив собі, що нема часу відпочивати. Щоразу, коли я відчував, що повинен, я казав собі, що це трохи далі, зроби ще шість кроків, потім 12, потім 20. Тепер я знаходився за вісім чи дев'ять кроків від першої хатини в селі, і я сумнівався, чи зможу. я зроби це.
  
  
  Село кипіло життям. Жінки та діти підійшли до берега струмка, який майже перетинав село. Білизна полоскали, били об каміння, полоскали, шльопали по камінню. Вони продовжували підспівувати азіатській балаканини, безтурботно і пліткувати. За селом лежало шість великих рисових полів, на яких працювали чоловіки із села. Перед першою хатиною жінка похилого віку помішувала горщик на відкритому вогні. За нею метушилися і тікали діти.
  
  
  Мені залишалося пройти шість кроків, і я йшов униз. "Вітання!" Я покликав і відчув у голосі якийсь розпач. Мої коліна вдарилися об слід, і я рушив уперед до свого обличчя.
  
  
  Не знаю, звідки прийшли люди, але мене раптово оточив невеличкий натовп. Нам Кієна забрали з моїх наповнених свинцем рук у першу хатину. Мені допомогли піднятися на ноги і підтримували, поки мої водянисті коліна не стали твердими. Потім мені допомогли пройти в хатину та всередину. Я тяжко сів, і хтось сунув мені в руку дерев'яну миску з рисом. З першим укусом я відчув, що сили повернулися. Я витер піт з очей і підвівся. Стара схилилася над Нам Кієном, і він ворушився.
  
  
  "Сарики", - сказав він слабким голосом. «Стара, поклич мені Сарики». Стара кивнула і швидко вийшла з хати. За дверима хатини зібрався натовп, але ніхто більше не ввійшов.
  
  
  Я нахилився, щоб запропонувати Нам Кієну трохи рису, але він знову знепритомнів. Я доїв рис і курив цигарку, коли знову побачив, як він рухається. Я знав, що він вмирає і знав, що це ненадовго.
  
  
  У хатині була одна циновка, на якій лежав Нам Кієн. У центрі стояв низький стіл без стільців. Зі зігнутої стелі звисав єдиний гасовий ліхтар. Він не був запалений, мабуть, через спеку і той факт, що сонце, що паляло, давало досить гарного світла. Нам Кієн лежав на спині. Він слабо підняв руку і жестом запросив мене до себе.
  
  
  «Сарики… добрий провідник. Сарики приведе вас... в Ангкор Торн», - прошепотів він хрипким голосом.
  
  
  "Не намагайся зараз говорити, Нам Кієн".
  
  
  Його губи ворушилися, але слів не було. Його мова облизала їх. «S-Суспільство… Срібної Змії… погано. Вбили мого сина. Коли Суспільству потрібні люди, вони... входять до села. Просять добровольців. Говорять, що це патріотичний обов'язок. Повернути Дельту Меконгу Камбоджі. Якщо… якщо… жоден юнак не стане добровольцем. уб'ють одного чи двох. Тоді немає... проблем із пошуком добровольців”.
  
  
  
  Я хотів це почути, але я знав, що, говорячи, Нам Кієн прискорює власну смерть. Я подумав про час, який ми провели разом, і як часто я намагався отримати від нього цю інформацію. Тепер він був готовий мені розповісти, хоча, можливо, більше нікому нічого не розповість. Я почував себе винним.
  
  
  Він зітхнув. Його очі були заплющені, і навіть зараз, коли він говорив, вони залишалися закритими. «Мій… син у маленькому селі… на північному заході Камбоджі. Відвідування дівчини. Суспільство прийшло до нього… велів йому приєднатися. Він відмовився. Він був не із села. Він був у гостях у дівчини. Йому було байдуже, кому належить дельта Меконга. Він повторював їм ... знову і знову, що він не з села. Наступного ранку ... він отримав один з кинджалів Товариства. Дуже загадково... до настання темряви... мій... син... мертвий...
  
  
  "Як?"
  
  
  Він облизнув губи, тримав очі заплющеними і чекав. Я знав, що йому було боляче. Він сам помирав, але все ж таки говорив про смерть сина. "Кинжал", - сказав він. Його голос ставав дедалі слабшим. «Суспільство отримало багато добровольців із села. Вони… безжальні… більш ніж… В'єтконг… Північний В'єтнам…»
  
  
  Я думав, він вислизнув. Усі м'язи обличчя розслабилися. Він виглядав пасивним і позбавленим життя. А потім його губи знову почали рухатися.
  
  
  «Сарика… має кинджал. Ви повинні сказати Сарики, щоб він показав його вам. Сарики приведе вас… до… Ангкор-Торн…»
  
  
  Його губи перестали ворушитися. Його рот був відкритий. Він лежав нерухомо, розслабивши кожен м'яз обличчя. Ще до того, як я перевірив його пульс, я знав, що Нам Кієн мертвий.
  
  
  Хтось пройшов через двері хатини. Я швидко повернувся, щоб побачити, хто це був. На вигляд їй було 18 чи 19. Її шоколадні очі пронизали мене, але на її прекрасному обличчі не було жодного виразу. Вона була в'єтнамкою, і її шкіра мала багату гладку текстуру. Позаду неї увійшов великий чоловік, який, мабуть, був вождем.
  
  
  Дівчина спокійно подивилася на мене і сказала: «Мене звуть Сарики. Мені сказали, що Нам Кієна було поранено».
  
  
  
  
  Сьомий розділ
  
  
  
  "Йому вже не боляче", - сказав я. "Він мертвий."
  
  
  Несподівано весь вираз її обличчя змінився. Її зуби були вискалені, а очі наповнились виразом горя. Вона видала голосні задушливі ридання і впала навколішки поруч із тілом Нам Кієна. Її струнке тіло тремтіло від глибоких ридань.
  
  
  На старому зморшкуватому обличчі вождя з'явився смуток, коли він глянув на дівчину. Потім його стомлені очі звернулися до мене. "Ти підеш, будь ласка".
  
  
  "Вийти?"
  
  
  «Ви чекатимете в іншій хатині», - сказав він. "Йди!"
  
  
  Я підвівся на ноги і підняв рюкзак. Тут відбувалися речі, про які я нічого не знав і, мабуть, це не моя справа. Я мовчки вийшов назовні. Якась стара жестом запросила мене слідувати за нею. Коли ми йшли до іншої хатини у колі, я отримав багато поглядів від жінок та дітей. Я відчував себе дивним чоловіком на побаченні. Я приїхав сюди в пошуках суспільства, і тепер я був пов'язаний із провідником, його селом і дівчиною, яка мала зайняти місце. Мені було цікаво, який у неї зв'язок із Нам Кієном. У нього був лише один син. Чи була вона кузиною? Тоді я задумався чому мені цікаво.
  
  
  Стара відійшла вбік, а я зайшов у хатину. В цього не було столу. На земляній підлозі циновок не було. Моя голова вдарилася об м'яку громіздку сумку, і я подумав, що спробую йогу, щоб розслабитись без сну. Це було останнє, що я пам'ятаю.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Вона потрясла мене за плече один раз, а потім відступила. Я був дуже глибоко у спогадах минулого. Я був із прекрасною жінкою на ім'я Кеті, її сином, і ми їхали в старому Остіні, що мчить до кордону з Гонконгом. А потім, поки я цілував її і відчував її м'якість, вона сумнівалася, з якого світу вона родом. Але сумніви пішли, коли я повернув її чоловікові. Вона подякувала мені і сказала, що хоче… але потім нічого не сказала. Її чоловік забрав її та свого сина і поїхав, залишивши мене з Яструбом, стейком, п'яною ніччю в Гонконгу та зустріччю зі стюардесою авіакомпанії через тиждень в Іспанії. Коли я відчув тремтіння в плечі, мої ступні торкнулися піщаного дна минулого, мої коліна зігнулися, потім напружилися, і я почав пливти вгору через темну підсвідомість. Тиск ослаб, я штовхнув ногою, наче тягнув за мотузку, і коли я вирвався на поверхню, мої очі розплющилися, щоб подивитися на прекрасне обличчя Сарики.
  
  
  "Американець", - сказала вона. Я похитав головою і зосередився на ній, принюхався, пробурмотів щось про хороше, потім сів прямо.
  
  
  Сонце вже спускалося небом. Уві сні я спітнів, так що мій одяг був настільки мокрим, що його можна було вичавлювати. Моя спина затекла, але я почував себе відпочившим. Сарики стояв навколішки навпроти мене. На ній була проста вільна сорочка, а її темне блискуче волосся було зібране в пучок на потилиці. Її широкі, трохи розкосі очі дивилися на мене з цікавістю. Вона мала трикутне обличчя з гострим, майже виступаючим підборіддям. Її рот був широким, а губи наповнені. Її струнка тіло ніде не притискалося і не розтягувалося до сукні. Вона виглядала тендітною, наче її дуже легко зламати.
  
  
  
  
  Але цьому суперечили два моменти: ясність її погляду, немиготливого, твердого, з сильною лінією підборіддя, що різко переходить до підборіддя, яке виглядало сильним і впертим.
  
  
  Її карі очі дивилися на мене з цікавістю і натяком на недавній біль. Вони були почервоніли від сліз. "Ви знали Нам Кієна?" — спитала вона. Її голос був напрочуд низьким для такого молодого чоловіка.
  
  
  Я трохи похитав головою. "Не дуже добре. Він провів мене сюди. Я маю на увазі, він мав вести мене в Ангкор Торн. Приблизно за дві чи три милі звідси нас влаштували засідку якісь молоді північні в'єтнамці…»
  
  
  "Не говори більше, будь ласка!"
  
  
  Я насупився. "Мені дуже шкода. Я думав, що ти хочеш знати, як він помер».
  
  
  Вона подивилася на земляну підлогу. "Він говорив з вами перед смертю?"
  
  
  Він розповів мені, як помер його син. Він вів мене до Товариства Срібної Змії. Я маю дізнатися про Товариство. Це причина, через яку я тут. Він сказав мені, що Товариство вбило його сина кинджалом, і що у вас є один із цих кинджалів. Я маю попросити вас показати його. І він сказав, що ви проведете мене в Ангкор Торн. Якщо ви цього не зробите, то мені доведеться повернутися. Думаю, я зможу знайти Мій шлях. Мої начальники знайдуть для мене інший спосіб знайти Суспільство».
  
  
  "Я не казала, що не візьму тебе".
  
  
  «Що ж, я не дуже популярний. Два села вже були знищені і багато невинних людей убито через мене. Нам Кієн був одним із них. Якщо ти не хочеш скеровувати мене, я зрозумію. "
  
  
  "Американець", - стомлено сказала вона. «Ви агент, надісланий сюди вашим урядом, щоб знайти Товариство Срібної Змії. Що ви зробите з Товариством, коли знайдете його?
  
  
  "Я не можу зараз відповісти на це питання", - чесно сказав я. «Я не зможу відповісти, доки не знайду їх».
  
  
  "Ви зачекайте". Вона підвелася і плавно вийшла з хатини. Я ляснув комара на потилиці. Моє обличчя вкрилося кіркою від поту, що висох, а потім знову налився. Мій одяг на дотик і пахнув так, ніби я ношу його без зміни протягом року. Я закурив сигарету, коли Сарики повернулася в хатину. У неї щось було з собою, щось загорнуте в рвану ганчірку. Вона кинула його до моїх ніг і позадкувала до протилежної стіни. Вона знову присіла, дивлячись на мене.
  
  
  Я загасив сигарету і нахилився вперед, щоб підняти пакунок. Я обережно розгорнув його.
  
  
  Кинжал був срібним або, принаймні, був схожим на срібло. Його вістрям була голова змії, вигострена до гострої бритви. Решта леза була хвилястим напівкруглим хоботом зміїного тіла. Зовнішні краї були дуже гострі. Ручка була зроблена з плетеної шкіри, що створювало враження, ніби змія вистрибує з маленького кошика. Це була зловісна зброя, і я міг зрозуміти, чому вона гарантовано вселяла жах у серця будь-кого, хто йому чинив опір. Я знову почав його завертати і подивився на Сарики.
  
  
  "Як ви до цього прийшли?" Я запитав.
  
  
  Вона похитала головою, ніби відкинувши запитання. Потім вона сказала: Я дочка вождя. Я маю родичів у маленькому селі на північному заході Камбоджі, де я колись жила. Якщо останнє бажання Нам Кієна було, щоб я провела вас до руїн Ангкор Торн, я зроблю це. Але я не вестиму вас до руїн. Я відведу вас до маленького села, де живуть мій двоюрідний брат і два його брати. Це недалеко від руїн». Вона граційно піднялася на ноги, підняла загорнутий кинджал і ковзнула до дверей. Її тіло було гнучким і здавалося, що її рухи майже похитувалися. У неї не було б проблем із тихою ходою ночами. Біля дверей вона повернулася назад. "Сьогодні ввечері ми переберемося в Камбоджу", - сказала вона. «Коли ми будемо в Камбоджі, нас менше турбуватиме Північний В'єтнам та В'єтконг. Ми подорожуватимемо вдень та вночі. Відпочивайте швидко, якщо зможете. Потім вона пішла.
  
  
  Я не знав, як швидко відпочину. Я розтягнувся на рюкзаку і заплющив очі. Можливо, я міг би повернутися до Кеті або стюардеси авіакомпанії в Іспанії і продовжити з того місця, на якому зупинився, перш ніж Сарікі вразив мене за плече. Але сон не йшов.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Коли ми йшли, були сутінки. Сонце село вже майже 20 хвилин, спека все ще була з нами, комахи збиралися хмарами, і коли сонце вже опустилося, воно потягло за собою величезну зморшкувату червону скатертину. Тканина ще не застигла. На ньому були розриви та дірки, виднілися сіро-блакитні, і вони простягалися майже прямо над селом.
  
  
  Сарики перевдягся в селянські штани, які носила більшість жителів села, і синю блузку з ґудзиками спереду та довгими рукавами, закоченими до ліктів. Хоча вона переодяглася, вона залишила з собою той самий характер. Її прекрасне обличчя залишалося пасивним у її особливій байдужості. Мав рюкзак з грубого матеріалу.
  
  
  Ми пішли пішки через джунглі. Для мене була одна дуже реальна різниця. Я викупався, поголився і перевдягся. З ще однією тарілкою рису я відчув себе готовим поєднатися з людством. Ніхто не махав рукою на прощання, ніхто не дивився. Якби мали бути похорони Нам Кієна, ні Сарики, ні я б їх не побачили. Життя в селі, здавалося, йшло своєю чергою.
  
  
  
  
  Життя в селі, здавалося, йшло своєю чергою.
  
  
  Темрява настала швидко. Сарики йшла довгими дівочими кроками, і після Нам Кієна це здалося водночас чудовим і дивним. У мене не було проблем із нею. Вона вибирала стежки, ніби знала, що робить. У темряві вона стала просто тінню переді мною, гнучкою фігурою, за якою я мав слідувати.
  
  
  Ми рухалися швидко та рідко відпочивали. Сарики показала, що принаймні така ж мовчазна, як Нам Кієн. Я звик мандрувати джунглями, і мені здавалося, що ми добре просуваємося. Коли ми відпочивали, Сарики ніколи не говорила, просто сидів навпроти мене і дивилася в землю. І вона ніколи не говорила, коли час починати знову; вона просто вставала та йшла.
  
  
  Незабаром після півночі вона сказала мені перші слова, сказані після того, як ми покинули село. "Ми перейшли в Камбоджу", - сказала вона. Вона продовжувала йти, не сповільнюючись.
  
  
  Я озирнулася. "Ні прикордонників, ні КПП?"
  
  
  "Таких місць багато".
  
  
  І це був результат розмови.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Наступний день та ніч ми ішли через Cambodia до річки Mekong. У селах, через які ми проїжджали, до Сарики ставилися зі скромною повагою, очевидно, як до дочки вождя. Вона розмовляла тільки з головою кожного села і наодинці. Ми їли в селах і спали в них. Кілька разів я намагався розпочати розмову, але зустрічав безмовні погляди з кам'яним обличчям. Викладка стала простою. Ми йшли з нею попереду. Якщо ми приходили до села, нас одразу поділяли, і я не бачив його знову, доки не настав час йти. Якщо після чотиригодинної прогулянки не було села, ми зупинялися і з'їдали жменю рису.
  
  
  Спека, схоже, на неї не діяла. Якщо з настанням темряви села не було, воно вибирало для мене місце, а для себе – трохи далі. Розкладали циновки і лягали спати. Вона завжди будила мене перед світанком, хоча я іноді дивував її тим, що прокидався, коли вона приходила. Я подумав, що через день чи два я розбуджу її.
  
  
  Спочатку я турбувався про неї. Вона відчувала горе, тому що Нам Кієн був мертвий, і, можливо, у певному лівому значенні я винен. То що це зробило мене? Ненависть – це видима емоція. Зневага - інше. Ці речі можна побачити по лукавому погляду або зухвалому жесту. Але вона нічого цього не показала. Вона показала мені байдужість. І я навіть не знав, що Нам Кін значив для неї.
  
  
  Якщо я підвів Нам Кієна, я вигадав ще одну причину її байдужості. Принцеса. Я подумав, що тут, у цій частині Азії, це була велика справа. Можливо, вони навчили її думати, що вона на голову вища за людський род. У цьому випадку я був нижчим за її положення. Але через якийсь незрозумілий зв'язок з Нам Кієном і той факт, що він дав мені слово, вона почувала себе зобов'язаною спілкуватися зі мною, простим простолюдином. Це якщо ви хочете назвати те, що ми робимо спілкуванням.
  
  
  Всі ці години ходьби за нею дали мені багато часу подумати. І хоча спочатку я хвилювався, але незабаром змінив це на легку цікавість. Якби обставини склалися інакше, і якби я не відчував провини за смерть Нам Кієна, я сказав би Сарики продати свій путівник десь ще.
  
  
  Ближче до вечора ми досягли річки Меконг. Я чув це задовго до того, як ми дійшли до нього. Стежка зробила невеликий поворот у джунглях, поверхня стала м'якою, перетворившись на зарослий водоростями пісок, попереду росла густа лоза, а з іншого боку тяглася річка. Там, де ми стояли, він йшов глибоко і швидко, схожий на широку стрічку зеленого полотна. Через глибину і ширину тут давало відчуття прихованої сили.
  
  
  Сарики раптово стала дуже балакучою.
  
  
  "Ми не можемо перейти тут", - сказала вона голосніше, ніж я коли-небудь її чув. "Ми повинні знайти неглибоке місце, і ми повинні перейти після настання темряви". Її зухвалий ніс був зморщений. Вона подивилася вгору й униз річкою.
  
  
  Я сказав. "Чому?" «Ми можемо плисти за течією. Ми можемо увійти разом і триматись один за одного. Якщо потрібно, ми можемо взяти колоду або трохи дерева, щоб пливти ними. Чому ми повинні чекати темряви?
  
  
  «Річка патрулюється. Вночі вона буде менш небезпечною. Вдень річка використовується В'єтконгом. Її вдень і вночі патрулюють американські катери та гелікоптери. Вони стріляють у все, що рухається».
  
  
  «Чудово», - сказав я непритомний.
  
  
  Вона йшла вниз річкою, тримаючись досить близько в джунглях, щоб нас не могли помітити снайпери на воді.
  
  
  Я уважно стежив за нею, помітивши, що маленький тугий вузол на її потилиці ослаб. Він хитався з кожним кроком, який вона робила, і павукові пучки прилипали до її вологої шиї. Це була гарна шия, довга та гладка. Я знав, що якщо щось у наших відносинах не зміниться або ми швидко не дістанемося до місця призначення, маю проблеми.
  
  
  Ідучи туди за нею, я спіймав себе на тому, що щось шукаю. Як туго затягувалися частини селянських штанів, коли вона робила ці довгі кроки. Те, як синя блуза облягала її груди. Я добре знав її фізично. На неї було дуже легко дивитися і надто часто надто близько.
  
  
  
  
  
  Ми йшли по безлічі порогів, біла вода кружляла і кипіла навколо валунів, з гострими зазубринами прямо під поверхнею. Я думав про стрибки з валуну на валун, але було одне місце, де мені довелося б перестрибувати високе каміння одним стрибком. Сарики продовжувала йти. Я продовжував стежити та дивитися.
  
  
  Вище порогів ми вийшли на швидке мілководдя. Течія була настільки швидка, що здавалася небезпечною, але вода здавалася нижче пояса. Сарики вивчила його, подивився вгору за течією, потім униз за течією. З кожним жестом вузол на її голові розпадався дедалі більше. Щоб не думати про неї, я перевірив неглибоке місце. Було достатньо каміння, за яке можна було триматися, щоб тебе не забрало. Я подумав, що нам варто спробувати.
  
  
  "Коли темно", - сказав Сарики. "При денному світлі це занадто небезпечно".
  
  
  Ми вилізли з рюкзака і сіли на каміння вздовж берега. Сарики подивився на другий бік річки.
  
  
  Я запитав. "Чому ти не пішла?"
  
  
  Її голова обернулася до мене. Цього було достатньо, аби мало не зірвати вузол, але не зовсім. Вона подивилася на мене, ніби я вторгався до її думки. "Куди йти?"
  
  
  «У те село на північному заході Камбоджі, де живуть двоє ваших братів та двоюрідний брат».
  
  
  Вона відвернулася від мене. Я міг бачити, як її щелепа зводиться до гострого підборіддя. Шкіра її щоки була така гладка, що здавалося, ніби вона розтягнута. Але вона мені не відповіла. Я зрозумів, що ніколи не бачив її посмішки.
  
  
  Було близько години чи двох до темряви. Я нахилився до пачки і запалив. «Сарики, – сказав я, – ми з тобою мандруємо разом цілу ніч і майже один повний день. За цей час я міг підрахувати загальну кількість слів, які ти мені сказала на моїх пальцях, і не використати обидві руки. Можливо, той факт, що я американець, ображає тебе. Може ти думаєш, що я нижче тебе на зріст, ти дочка вождя і таке інше. Може ти думаєш, що я встромив цей кинджал у груди Нам Кієна». Тепер вона дивилася на мене, але в її очах не було жодного виразу. Але принаймні я привернув її увагу.
  
  
  "Якщо ти так думаєш, ти не могла більше помилятися. Я знаю, що ти сказала мені не говорити про це, але якщо ти думаєш, що ми з Нам Кієном були ворогами, то помиляєшся. В одному селі нас мало не вбила група в'єтконгівців". Ми втекли і сховалися, поки вони проходили повз нас.Наступне село було знищено ними, а в наступному вони чекали на нас.Це була пастка.Я вбив шістьох з них. раніше, ніж він устромив кинджал у груди Нам Кієна. Він сказав мені віднести його до вашого села. Я так і зробив. Я був з ним, коли він помер».
  
  
  «Ви – американський агент, який шукає Суспільство».
  
  
  «Ось чому ти така байдужа до мене? Бо я американець? Я маю на увазі, що раніше я мандрував один, але не залишав чотирьох слідів, і мене змусили повірити, що я просто займаю простір.
  
  
  "Це мій шлях. Мені дуже шкода".
  
  
  "Добре", - сказав я. Якщо ти така, то все, що я можу зробити, це пошкодувати тебе. Ти сумна дівчина, і ти залишаєш сум на своєму шляху».
  
  
  "Будь ласка!" Вона відвернулася від мене.
  
  
  «Тоді це не твій шлях. Є причина, через яку ти так робиш. Я сказав це, чи це те, чого я ще не торкнувся? Ти не справляєш враження на мене, як дівчина, яка любить кастову систему чи зазнає. Але я не знаю. Я не знаю вас. Ми могли б продовжувати так багато місяців, і я все одно не впізнав би вас.
  
  
  "Це війна", - сказала вона.
  
  
  «Ні, це надто спільне. Яка частина війни? Чи торкнула вас особисто? Я маю на увазі, крім Нам Кієна. Чи було ваше село спалене, чи ваша родина вбита?»
  
  
  "Досить!" Вона схопилася і пройшла досить далеко вгору річкою, так що я не міг її бачити.
  
  
  Я з огидою кинув цигарку в річку. Довгі тіні тяглися до середини води. Я спостерігав за швидкістю річки і намагався придумати загадку, яка полягала в Сарики. Можливо, вона знала щось про Товариство, про яке мені не розповідала. Мені запам'яталися три речі про неї: якими були її стосунки з Нам Кієном? Чому в неї був один із кинджалів Срібної Змії Товариства? Від кого вона це здобула? Можливо, вона справді була членом самого Товариства.
  
  
  Вона повернулася повільно. Типова жінка надула б губи. Але не Сарики. Вона використала час далеко від питань, щоб поправити вузлик на голові. Вона уважно спостерігала за мною, коли наближалася в сонячному світлі, що згасало. Вираз її обличчя виглядав задумливим, ніби вона хотіла щось сказати. Вона сіла поряд зі мною.
  
  
  "Ви красиві, тому що всі американські чоловіки повинні бути красивими", - сказала вона. «Ви сильні та здорові на вигляд. І ви кажете, що мені байдуже. Це правда, але мені цікаво, наскільки відкритими та доброзичливими ви, американці, якби ваша країна була захоплена протистоянням із загарбниками».
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Ми рушили через річку через годину після заходу сонця. Додаткова година мала дати сутінкам час повністю потемніти.
  
  
  Високо тримаючи рюкзаки, ми увійшли у воду, Сарики йшла попереду, а я – одразу за нею. Дивно, але течія виявилася набагато сильнішою, ніж здавалося. Темна вода стікала по моїх ногах і кісточках, і мені доводилося міцно триматися за каміння. Сарика мала проблеми. Її ноги весь час вислизнули з-під неї, і коли вона спробувала вхопитися за каміння, її пальці вислизнули з краю. Я швидко підійшов до неї і простяг руку. Вона глянула на мене з гордим викликом і відмовилася від моєї руки.
  
  
  «До біса її!» – подумав я. Я не повинен був дозволяти їй взяти на себе роботу Нам Кьєна. Я мав повернутися і спробувати знайти іншого провідника.
  
  
  Коли ми досягли середини шляху через річку, вода ставала все холоднішою та глибшою. Сарики відкинула голову, тонкими руками хапалася за кожен камінь, до якого вона підходила, високо піднявши рюкзак. Можливо, як дочка вождя вона думала, що має здібності, які перевершують інші людські дівчата. Але її сили не допоможуть їй, якщо течія стане сильнішою.
  
  
  Ми пройшли половину шляху. Річка не заглиблювалася, та й мілководдя знову не починалося. Оскільки мої ноги були сильнішими, я підтягувався до Сарики. Було легко сказати собі, що мені начхати, якщо вона стрибатиме по порогах, але факт залишався фактом: вона знала дорогу до села. Я цього не знав. Якщо вона хоче бути гордою та дурною, це її справа. Вода почала меліти. Потім я почув щось ще, крім шипіння вируючої води.
  
  
  Спочатку це здавалося далеким. Ми з Сарики завмерли на місці. На воді мерехтів маленький місяць. Я міг бачити вгору за течією і запитував, чи це був човен. Між скелями було достатньо місця, щоб човен міг пройти, і хоча пороги нижче були швидкими і кам'янистими, добрий човняр міг між ними маневрувати. Потім коли я почув звук wup-wup-wup, я зрозумів, що це було. Я штовхнув Сарики.
  
  
  Я закричав. "Поспішайте на берег!"
  
  
  Сарики вдарила швидко, наполовину пливла, наполовину стрибала на каміння. Я поспішав за нею. Тоді я подумав, що буде краще, якщо я опинюся перед нею. Я міг би потрапити на берег, скинути рюкзак та допомогти їй. Я плив під кутом, бо звуки ударів по воді ставали все гучнішими. Але я все ще чув потужне бурчання не заглушеного двигуна. Він ішов угору течією і наближався.
  
  
  Я рухався трохи вниз річкою від Сарики, дозволяючи течії допомагати мені. Я гойдався між камінням, як Тарзан, що пробирається крізь дерева. Хоча я був трохи незграбнішим. У темряві я міг розрізнити темний берег перед собою. Дно річки не покращало, і берег виглядав високим, брудним і трав'янистим.
  
  
  Потім звук двигуна був настільки гучним, що здавалося, ніби він був над нами. Я першим побачив сильне світло. Вертоліт летів річкою. Вертоліт обігнув поворот вгору по річці і ліниво перетнув річку, наближаючись до нас. Кулемети я не бачив, але знав, що вони там є. Сарики була приблизно за десять футів від мене, а до берега залишалося ще добрих п'ять футів. Гелікоптер знизився, і його великий гвинт збивав воду під собою. Він ширяв, повільно рухаючись. Я нахилився назад з рюкзаком, штовхнув його вперед і задоволено крякнув, почувши, як він ударився об берег. Потім я трохи нахилився і пірнув до берега. Течія забрала мене ще на 15 футів, перш ніж я знайшов лозу, яку треба було схопити. Я піднявся по брудному схилу.
  
  
  Вертоліт пролетів над нами і повільно рушив далі. У світлі місяця та відображенні прожектора на воді я побачив на ньому американські відзнаки. Потім він зробив ліниве коло. Я йшов вгору річкою, пробираючись крізь густу зелень. Коптер повернувся швидше. Листя плескало мене по обличчю, я мало не спіткнувся.
  
  
  У яскравому світлі прожектора я побачив Сарики. Пучок її волосся повністю розпустився, а волосся розсипалося віялом на воді, як темний мох.
  
  
  Вертоліт повертався назад лише на кілька футів над водою. Раптом звідкись із нижньої частини вертольота пролунав гучний тріск і сплески вогню. Лінія вогню забризкала струмінь води менш ніж за три фути від Сарики. Її руки зісковзнули з каменю. Течія привела її до іншого, і вона спробувала схопити його. Вона знову схибилася. Коптер знову вилетів майже на поворот. Він знизився і підвівся, потім відкотився назад, щоб зробити ще один захід. Тепер все йшло набагато швидше. Знову з великокаліберних кулеметів гримнув вогонь, і у воду потрапили кулі. Сарики був майже поряд зі мною. Я був готовий стрибнути та схопити її. Але течія швидко змінилася. Сарики забрало до центру річки і вниз до порогів.
  
  
  Я не міг її бачити. У тьмяному місячному світлі я спостерігав за ділянкою течії, яка забрала її, і бачив, які скелі він оточує і з якого боку річки досягне порогів. Більшість шляху він залишався в центрі.
  
  
  
  Потім він ніби рушив двома невеликими вирами на протилежний берег. Я відчував безнадійний розпач. Я ніяк не міг вчасно перебратися. А потім я побачив Сарики.
  
  
  Я дістався до порога, а вона виштовхнулася з течії, яка забрала її. Вона пливла під кутом до берега. Потік не затягнув її; її голова не вдарилася об каміння. Але вона втомилася. Її гребки були схожі на немовля у ванні; руки піднімалися і опускалися, але без сили.
  
  
  Я стрибав через виноградні лози і пробирався крізь товсте листя, поки біг до неї. Вона починала котитися по порогах, і частково її втома була викликана тим, що боролася з течією. Вона не мала жодного прогресу, але, принаймні, вона не дрейфувала. Це дало мені достатньо часу, щоб випередити її. Я був на півдорозі вниз по порозі, коли вона перейшла на невеликий уступ і почала звиватися і повертатися. Її рюкзак уже пройшов повз мене. Я знав, що це буде небезпечно.
  
  
  Я залишив берег у стрибку, внаслідок якого я впав на великий валун. Я приземлився на руки та ноги і завмер, тримаючись. Камінь був слизьким. Річна вода хлюпала мені в обличчя, заплющуючи очі. Поволі я став на камені. Сарики не підходив до мене. Вона була ближче до центру річки, рухаючись головою вперед, її довге темне волосся майоріло позаду неї, як розмахуючи прапором. У мене було нестримне бажання не зводити з неї очей. Можливо тому люди тонуть, а інші на них дивляться.
  
  
  Я подивився на територію навколо мене. Вона наближалася дуже швидко. Скоро вона піде, і тоді вже нічого не можна буде вдіяти. За п'ять футів від нього був досить плоский камінь. Не замислюючись, я кинувся на це. Край каменю вдарив мене в живіт. Мені збило подих. Течія смикала мої ноги, відриваючи від каменю. Я почав чіплятися нігтями. Вода здавалася крижаною, найхолодніше, що я відчував. Я вперся ліктями в камінь і підвівся. Сарики проходила з іншого боку.
  
  
  Вона простягла мені руку. Я потягнувся до неї, і потік забрав її від мене. Моя рука вдарилася об воду, хапаючись за що завгодно. Я відчула павучі пасма волосся, а потім їхню густоту. Я набрав жменю, обернув довкола зап'ястя і відкинувся назад, потягнувши. Я відчув, як її тіло тягнеться до течії. Я продовжував тягнути, доки не опинився на протилежному кінці скелі. Тепер її голова була близько. Я потягся вниз, намацав її спину, взяв її під руки і потяг за собою на камінь.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Навіть у джунглях багаття може дати затишне тепло. Той, що я зробив, був димний, бо там було не так багато сухого дерева. Уздовж порогів мені вдалося знайти одну або дві колоди, які були заболочені, а потім висушені на сонці. Це було затишне багаття.
  
  
  Навколо нього сохнув одяг Сарики. На ній була моя додаткова зміна одягу, який вона взяла, щоб переодягнутися. Все, що в неї було, було втрачено, коли її рюкзак було забрано потоком. Це ніби кинуло її мені на коліна і, здавалося, зробило її нещасною.
  
  
  Я відніс її назад, розвів вогонь, приготував рисову партію і віддав їй половину свого сухого одягу. Вона не вимовила жодного слова подяки. Попри це мені було добре. Вперше з того часу, як я зустрів її, я відчув себе головним. Можливо, вона знала дорогу до села, але я мав її одяг.
  
  
  Вона сіла на камінь перед вогнем, ноги разом, низ моєї сорочки щільно обійняв її. Вона здавалася ніяковою, збентеженою. Вона взяла рис, який я приготував, і мовчки їла. Потім вона просто сиділа і викручувала своє довге густе волосся.
  
  
  «Що ж, - сказав я, потягаючись і позіхаючи, - думаю, настав час повертатися». Я став перед нею навколішки. Вона відвернулася.
  
  
  «Сарики, - сказав я м'яко, - я не проти навести лад у їжі сьогодні ввечері, тому що в тебе був досить болісний досвід. Але з цього моменту я думаю, що буде справедливо, якщо ти тягнешся своєю власною вагою. килимок для сну; я зробив зручне ліжко з листя. Але ви не спіткнетеся за п'ятдесят ярдів звідси, щоб переночувати. Якщо я так ображаю вас, то йди вперед. Просто залиши мою циновку, і все Я розклав його біля вогню, щоб тобі було добре й тепло. Думаю, ми почнемо одразу після сходу сонця, якщо ти не проти. Якщо ні, я радий почути будь-яку логічну причину, чому б і ні. . "
  
  
  Я чекав. Вона продовжувала дивитись на землю праворуч від себе. Її руки були обвиті навколо волосся, ніби вона підіймалася якоюсь мотузкою. На її обличчі не було жодного виразу. Я посміхнувся їй і трохи поцілував у лоб. «Немає скарг? Добре. Побачимося вранці".
  
  
  По той бік багаття я розтягнувся на ліжку із зеленого листя, заклавши руки за голову. Сон вислизав від мене.
  
  
  
  
  У ньому було стільки думок – річка, що пливе за Сарики, вертоліт. Американець. Прекрасно. Цікаво, наскільки далеко ми були від місця призначення? Між ними будуть села, де Сарики зможе знайти одяг, їжу та, можливо, ще один рюкзак. Але до того часу нам доведеться жити за рахунок моїх запасів. На мій погляд, вона була невдячним розпещеним виродком. Я замислився над ідеєю перекинути її через коліно і відшмагати. Який у цьому сенс? Ні, я дозволю їй вести мене до руїн. У тому селі вона розповідала про те, де живуть її брати та двоюрідний брат, я міг або найняти іншого провідника, або зайнятися пошуком самостійно. У будь-якому разі, я б з нею розлучився. Потім мої очі стали важкими. Я спав.
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Щось розбудило мене, змусивши збагнути, що я не один. Я повернувся на бік і відчув густий запах її волосся. Мої очі все ще були заплющені. Я простяг руку і торкнувся теплої гладкої плоті. Моя рука ковзнула вниз по її спині, по твердому вигину її гладкої попереку, і мої очі раптово розплющилися.
  
  
  Сарики лежала поряд зі мною на моєму ліжку з листя. Її маленькі оголені груди щільно притулилися до моїх грудей. Її очі пильно вдивлялися в моє обличчя, наче вона дивилася в бік горизонту і намагалася щось розгледіти. Її губи злегка розплющилися.
  
  
  "Сарики", - почав я, але її рука підійшла до мене до рота. То була тонка рука з довгими тонкими пальцями.
  
  
  "Ти врятував мені життя", - сказала вона, і її низький голос був хрипким. «Ви надійшли дуже сміливо. Я хочу висловити вам свою подяку».
  
  
  «Я не хочу цього, – сказав я.
  
  
  «Тоді бери його з будь-якої причини». Її пелюсткові губи притиснулися до моїх, її рота було відкрито, язик метався, руки стикалися, промацували.
  
  
  Потім вона виявилася наді мною, трохи піднята, так що тільки соски її грудей торкалися волосся на моїх грудях. Її вологі губи торкнулися моїх щік, вух, горла. Я знову відкотився на бік і слабо спробував відштовхнути її. Моє серце не було в цьому, і вона це знала. Я весь час казав собі, що не хочу цього з подяки, але через взаємну потребу фізичне усвідомлення один одного – чоловіка та жінки – було основним.
  
  
  Моя рука знайшла желатинову м'якість її грудей. Вона піднесла сосок до моїх губ. Мої руки легко ковзали її спиною; Я притяг її до себе і підняв на лікті.
  
  
  Її очі були заплющені. Її блискуче чорне волосся було розпущене віялом під головою, утворюючи обрамлення. Її тіло було кольору червоного дерева з полірованого дерева текстури. Я дозволив своїм пальцям провести уявну лінію між її грудьми, по крихітному пупку, по невеликому виступу живота і вниз по м'якому пуху оксамиту між її ніг.
  
  
  Я хотів розповісти їй, як я спостерігав її рух, що я схвалюю те, як вона рухається, і те, як це виглядає.
  
  
  Її рука була на мені, спрямовуючи мене до її вологи. Її ноги розсунуті. Коли я увійшов до неї, її нижня губа була затиснута між зубами. Я подивилася на темні соски, що вказують на пружні гладкі груди. Невеликі стогін вирвалися з її горла, коли ми рушили разом, а потім розлучилися. Я багато чого хотів їй сказати. Але я їй нічого не сказав.
  
  
  Наші рухи стали нерегулярними. Я відчував, як підводжусь. Подивившись на неї, я побачив, що її нижня губа все ще затиснута зубами.
  
  
  Потім вона стала дикою. Її коліна піднялися, її рота відкрився; вона корчилася і корчилася піді мною. Її пальці схопили мене за волосся і притягли мій рот до того місця, де вона чекала на відкрите і нетерпляче.
  
  
  Коли вона досягла вершини завершення, це було схоже на врізання машини в цегляну стіну. Її тіло ожило від тремтіння. Я відчував, як її язик проникає до мого рота і вилітає з нього.
  
  
  А потім я відчув, що йду. Я міцно притис її до себе, ігноруючи її тонкі крики болю і слабкі спроби віддихатися.
  
  
  Я хотів їй багато чого розповісти, та нічого не сказав. Я взяв її так, як вона хотіла, щоб її взяли.
  
  
  
  
  Восьмий розділ
  
  
  
  Я відчував її у своїх обіймах більшу частину ночі. Я відчув її солодке подих на своїй щоці. Пасма її вугільного волосся лоскотало мені ніс. Тепла м'якість її оголеного тіла пригорнулася до мене. Її голова лежала між моїми грудьми та плечем. Проте коли яскравий жар ранкового сонця змусив мене заворушитися, її не було в ліжку зі мною.
  
  
  Я прокинувся і побачив, що вона, одягнена в сухий одяг, розводить вогонь. Дивлячись на неї, я думав, що вона мені більше подобається у моїй селянській сорочці. Насправді вона мені найбільше подобалася.
  
  
  «Доброго ранку», - бадьоро покликав я. Ти намагаєшся справити на мене враження своїми знаннями про дерево? Я маю на увазі розведення вогню і таке інше».
  
  
  Вона нічого не сказала.
  
  
  Я насупився. "Щось не так, Сарики?"
  
  
  "Все в порядку", - сказала вона.
  
  
  Я зліз із листя і підійшов до неї ззаду. Я повільно обвив її талію. "Попалася!" Я сміявся.
  
  
  Вона звивалась у моїх руках, а потім вивільнилася. Вона відскочила від мене і вишкірила зуби. "Стоп!" гукнула вона. "Зупиніться!"
  
  
  Я помітив, що волосся знову зібране в пучок. Я сидів на камені і дивився на неї. Потім я відчув у собі гнів.
  
  
  "Пробач мені, Сарики
  
  
  
  
  , - сказав я - Але коли я кохаюся з дівчиною - з жінкою, яка мені небайдужа - це моя природа - знайомитися. Я зазвичай обіймаю її, коли можу, гладжу її, коли вона проходить повз, і, можливо, цілую її в шию, коли вона нахиляється. Я продовжую покладати на неї руки, бо відчуваю виняткову приналежність. Я відчуваю, що після цього виникає певна зріла відповідальність, яка свідчить, що кожен повинен ставитись до іншого з добротою. Я прокинувся, почуваючись добре через минулу ніч. Я хотів, щоб ви знали.
  
  
  "Минула ніч була дурною", - кинула вона в мене. «Дурна помилка подяки через річку».
  
  
  «Для мене це було щось більше, Сарики. Але ти можеш грати так, якщо хочеш. Твоя репутація не буде зіпсована істотами з джунглів, які бачили та чули нас. Але я хочу, щоби ти запам'ятала одну річ. Ти приходила до мене вчора ввечері. Назвіть це дурною помилкою подяки, якщо хочете. Якщо це нічого не означало для вас, можливо, вам варте. Але пам'ятаєте, ви прийшли до мене».
  
  
  "Ми витрачаємо час даремно", - огризнулася вона. «Ми поїмо, а потім підемо. Нам ще доведеться подолати велику відстань».
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Так воно і залишалося наступні два дні та ночі. Ми йшли мовчки, і коли ми зупинилися на нічліг, вона більше ніколи не приходила до мене. У першому селі, в яке ми прийшли, вона одягла новий одяг і взяла рюкзак.
  
  
  Зіткнувшись із чимось подібним, чоловік схильний сумніватися у собі і, можливо, навіть у своїх здібностях. Вона прийшла до мене вночі, бажаючи чистого сексу. Незалежно від того, який ярлик вона наклала на це, як подяка, вона все одно хотіла сексу. Не те щоб у неї був широкий вибір тут, у джунглях, але вона могла б упустити його, дочекавшись когось ще, що їй більше до вподоби. І все-таки вона вважала за краще зайнятися зі мною сексом. Але чому?
  
  
  Здавалося, вона вмикала і вимикала його, як кран.
  
  
  Проте чоловік схильний сумніватися у собі. Вона прийшла до мене із бажанням чогось. Я дав їй це. Наступного ранку вона повернулася до свого тихого настрою. Що мені це говорило? Я втрачав зв'язок? Раніше у мене ніколи не було скарг, і я точно не мав проти неї. У найінтимніших стосунках Сарики повністю перетворилася на примітивну жінку. Вона вщипала, як небагато жінок, яких я знав. В акті кохання вона перетворилася на просту жінку джунглів.
  
  
  У другій половині третього дня ми приїхали до села.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Мене новизна піших подорожей уже втомила. Я був змучений і з втоми на обличчі Сарики зрозумів, що вона теж. Ми ввійшли до села пліч-о-пліч із сонцем за спиною. Діти першими побачили нас, щось крикнули і кинулися геть. Незабаром по дітей прибігли жінки середніх років. Вони скупчилися навколо Сарики, ніби вона була королівською особою. Потім двоє з них відштовхнули її від мене.
  
  
  Я опустив свій рюкзак на землю і впав поряд із ним. Село виглядало так само, як і всі інші, через які ми пройшли: хатини з солом'яними дахами, розташовані по колу, і основна діяльність виконувалася всередині кола. За ними лежали вічні рисові поля. Молоді люди щойно почали виходити. Зліва від мене я побачив групу молодих людей, які присіли навпочіпки в правому колі. Один з них, прихований на увазі, видавав знайомі мені звуки, знайомі, але недоречні в цьому селі.
  
  
  "Виходжу", - сказав він. «Всі ставки зникли. Давай, дитино, говори зі мною. Поговори зі своїм татом. Говори красиво». Була невелика пауза. "Чотири", - сказав голос. «Джентльмени, є чотири. Ставте на мене, бо я роблю два та два. Добре, ви потьмяніли. А ви? Двадцять франків? Ви зблікли. От і все, джентльмени. Усі ставки зроблено. Давай дитинко. Поговори з татом”.
  
  
  Інші говорили, як усі гравці у гарній грі, але балакали камбоджійською, а той балакав на американському GI. Можливо, я втомився, але не так. Мені треба було це побачити, тож я підійшов до гурту. Я стояв над ними, але все, що я міг бачити від нього, була голова дикобраза камбоджійця у стрижці їжачком.
  
  
  "Чотири!" він гукнув. «Вибачте, панове, ви програли». Інші почали відходити. «Вже достатньо? Давай зараз".
  
  
  Жінка увійшла до групи швидкої риссю. Я впізнав у ній одну з жінок, які викрали Сарики. Коли інші гравці відійшли убік, я почав краще розглядати гравця. Він підкидав кістки вгору і вниз у руці, слухаючи, як жінка говорила з ним камбоджійською мовою. Крім короткої стрижки, він був одягнений у яскраву червону сорочку. На ногах були армійські черевики. Він енергійно жував гумку і виглядав, ніби щойно вийшов зі стоянки американських автомобілів. Він коротко кивнув жінці та пішов з нею. Я стояв збоку від нього, тому не думала, що він помітив мене. Коли він увійшов до хатини, де був Сарики, я взяв рюкзак. До мене підійшли дві жінки і жестом попросили йти за ними. Вони відвели мене до іншої хатини, де я сидів, і мені подали тарілку рису та ще одну миску овочів. У мисці з рисом були шматки відвареної риби. Я їв жадібно, потім знову нахилився до пачки і курив із заплющеними очима.
  
  
  
  
  Я не хотів думати, бо мої думки завжди поверталися до Сарики. Я згадав, як юне тіло Сарики відчуло мої руки тієї ночі, коли вона прийшла до мене, і викинув цю думку з голови. Потрібно подумати про роботу, про місію.
  
  
  Так я й зробив. Я вважав, що перебуваю в межах одного або двох днів від руїн Ангкор-Тома. Це село було настільки далеко, наскільки сказала Сарики, щоб мене відвезти. Звідси мені доведеться або найняти когось ще, або знайти якусь карту.
  
  
  Я був упевнений, що Суспільство існує. Добре це чи погано, я не міг вирішити. У Сарики був один із кинджалів, яким був убитий син Нам Кієна. Але я не мав доказів. У кожній історії завжди є дві сторони. Можливо, син Нам Кієна був порушником спокою, з яким треба було мати справу. Можливо, Сарики належав до Товариства чи дружила з одним із членів. Треба було ще дуже багато дізнатися.
  
  
  Тоді мої думки були перервані.
  
  
  Він увійшов у двері хатини, широко посміхаючись. «Привіт, солдате Джо, - сказав він, підходячи до мене з простягнутою рукою. "Дай мені руку, чувак". Коли ми потиснули руки, він сів поруч зі мною. Посмішка все ще була на його обличчі. То було молоде обличчя років дев'ятнадцяти. Він виглядав як повія. «Гей, ти ж не думав, що я помітив, що дивишся цю гру в кістки, чи не так? Я хотів перевірити тебе, перш ніж ми поговоримо».
  
  
  Він тримав мене за руку. "Я Нік Картер", - сказав я трохи спантеличено.
  
  
  «Досить круто, Нік. Я Чонг, двоюрідний брат Сарики».
  
  
  Я розуміюче кивнув. «Ви були в хатині та розмовляли з нею. Звідки ви взяли цей американський жаргон?
  
  
  «Гей, як щодо цього? Я говорю досить добре, га? У Сайгоні багато чого набрався, - сказав він, пихкаючи сигарою, - як лайно. Я намагаюся зібрати тут хлопців, щоб вони розважалися у грі. ти знаєш? Просто щоб я міг трохи заробити",
  
  
  "Чонг, я думаю, ти шахрай", - сказав я з широкою посмішкою.
  
  
  Він посміхнувся моїй усмішці. "Чому, Нік, що тебе наштовхнуло на цю ідею?" Він випустив сигарний дим у стелю. «Ти маєш рацію, я розмовляв із Сарики. Вона сказала мені, що ти тут, щоб перевірити Товариство Срібної Змії».
  
  
  "Просто перевірити", - сказав я. «Я нічого не робитиму, поки не зроблю. Я чув, що вони були в руїнах Ангкор Торн. Це не повинно бути надто далеко звідси».
  
  
  "Вірно, близько двох днів. Вам потрібен провідник, і в цьому відношенні вам дуже пощастило. Я найбільший провідник, слідопит і боєць у всій Камбоджі - чорт, можливо, у світі. Я відвезу вас в Ангкор Торн. , і якщо з цим Товариством треба розібратися, ми з ним розберемося. Правильно, Нік?
  
  
  "Добре…"
  
  
  «Чорт, чувак, я не чекаю, що ти повіриш мені на слово. Я покажу тобі, що я найкращий. Звичайно, приведення тебе туди означає, що мені доведеться відкласти деякі мої підприємства тут. почалася плаваюча гра в кістки, і я налаштовую її, щоб встановити контакт в інших селах, щоб отримати частку прибутку». Він глянув на мене. "Як довго, ти думаєш, нас не буде?"
  
  
  Я знизав плечима. «Десь від двох до п'яти днів. Послухай, Чонг, якщо це завадить твоїй метушливій роботі, ти маєш дозволити мені…»
  
  
  Чонг підняв руку. «Більше, нічого не кажи, чуваку. Ти і я, ми разом дістанемося Товариства, правда? Я маю на увазі, я маю вести тебе; це питання честі сім'ї. Сарики сказала мені, що ти врятував їй життя, витяг її прямо з річкових порогів. Направляти тебе - це менше, що я можу зробити в подяку для порятунку моєї милої кузини. "
  
  
  "Добре, Чонг", - сказав я. Ти мій провідник. Подивимося, наскільки ти добрий. Я хочу добре виспатися. Я думав, що ми поїдемо завтра вранці».
  
  
  "Досить жорстко." Він завагався, почухав потилицю, потяг за мочку вуха, принюхався і подивився на мене під кутом. «Є лише одна річ».
  
  
  "Що це?"
  
  
  Він виглядав задумливим і навіть трохи стурбованим. "Це брати Сарики", - сказав він. «Близько тижня тому сюди приїхали вербувальники Товариства. Вони розповідали багато всякої нісенітниці про те, що потрібні солдати, щоб повернути дельту Меконгу для Камбоджі. Два брати Сарики були змушені приєднатися. Єдина причина, через яку вони мене не зрозуміли - що я не рвуся заради такого, розумієте?
  
  
  «Щойно я дізнався вони наближалися, старий Чонг блиснув, як блискавка і зник. Я пішов від них. Нік, що б ми з тобою не робили з Товариством, я маю на увазі, якщо ми дамо їм спокій або підірвемо, ми повинні вивести братів Сарики звідти додому. Це те, що ми просто маємо зробити. Я обіцяв їй, що попрошу».
  
  
  Я сів, хмурячись. «Вона хотіла, щоб ти попросив мене? Чому вона сама мене не попросила? Весь час, який ми проводили разом, вона жодного разу не згадала, що її братів завербували. Вона взагалі не говорила про свою сім'ю».
  
  
  "Ну, вона не знала, поки не дісталася сюди". Чонг відкинувся і заклав руки за шию. «Сарики - одна забавна маленька навшпиньки. Вона ніколи не була балакучою, розумієте? У всякому разі, вона була трохи веселою, поки Суспільство не прийшло близько двох місяців тому. Чи бачите, Сарики збиралася вийти заміж за хлопця на ім'я Лі Кієн”.
  
  
  "Стривай!" Я втрутився. «Чонг, ти сказав Лі Кієн. Ти маєш на увазі сина Нам Кієна?»
  
  
  
  
  «Одне й те саме, чувак. Гей, я чув, що сталося з Нам Кієном. Це майже все для Сарики».
  
  
  Я сидів прямо, повільно рухаючи головою з боку на бік. Це багато пояснювало, наприклад, як Сарики отримав срібний кинжал Товариства. Ймовірно, вона одержала його після того, як його використовували на звуженому. І чому вона була так засмучена смертю Нам Кієна. Він був би її свекром, і вони розділили втрату Лі Кіна.
  
  
  «Вона така дивна маленька навшпиньки, добре», - сказав Чонг. Він повернувся до мене. "Але ми повинні повернути їй її братів, правда?"
  
  
  "Ми зробимо все, що в наших силах", - сказав я.
  
  
  Чонг підвівся. Він був невеликий жилавий і рухався швидкими легкими жестами. Він простяг мені руку. "Я поважаю, Нік".
  
  
  Я взяв його за руку. "Чи будеш готовий піти, як тільки стане світло?"
  
  
  «Чувак, я буду прямо біля твоїх дверей на світанку. Я подбаю про жратву та інше. У тебе є справи, які ти хочеш зробити?
  
  
  «У мене брудна білизна, і я хочу її випрати. У вас десь поблизу є струмок чи водоймище?»
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Вдруге з того часу, як ми познайомилися, вона прийшла до мене пізно вночі. Коли вона підійшла, я не спав. Я відчув її присутність у маленькій хатині, коли вона увійшла. Потім я ліг на циновку і прислухався до шелесту тканини. Я не міг її бачити. Звуки нічних джунглів проникли усередину, створюючи фоновий звук для її роздягання. Вона була силуетом на тлі відчинених дверей хатини, з твердими оголеними грудьми, стирченим розпущеним волоссям, гнучким тілом, коли вона повернулася, щоб підійти до мене. Я залишався нерухомим, коли вона опустилася навколішки поряд зі мною, і мені на думку прийшла дурна думка. Цікаво, чи вона посміхається? Я й досі ніколи не бачив її посмішки. Я сумнівався в цьому. Її рука торкнулася внутрішньої частини моєї ноги.
  
  
  "Нік?" прошепотіла вона. "Нік?"
  
  
  "Я прокинувся", - сказав я, зберігаючи тон шепоту. «Я дивився, як ти роздягаєшся».
  
  
  Вона лягла поряд зі мною. Я відчув, як її пальці намацують мою руку. Вона знайшла його і обережно приклала до грудей, де затверділий сосок торкнувся моєї долоні.
  
  
  Її губи торкнулися моєї щоки, потім перемістилися до вуха. "Нік, ти повернеш мені моїх братів?"
  
  
  «Я зроблю це, якщо це можливо. Але чому ви завжди маєте знаходити цьому виправдання? Чому ви не можете бачити в цьому потреби, бажання?»
  
  
  Вона змусила мене замовкнути, прикривши мій відкритий рот. Ми повільно цілувалися, і я притис її стрункий тіло до себе. Не було ні початку, ні напруги, тільки повільна і мрійлива чуттєвість, коли вона ніжно притиснулася до мене з невеликим спонукаючим тиском. А потім я підійшов до неї, підняв її на лікті, щоб утримати від неї свою вагу.
  
  
  Нам знадобилося 30 секунд, щоб повністю зібратися разом, а потім ще 30 секунд, щоб розійтися. Наші рухи були млявими, лінивими. Наші очі були розплющені, дивлячись на тіла одне одного. Очі Сарики заблищали. Вона подивилася на мої губи, а потім на мій рот. Її руки перемістилися з моїх плечей по обидва боки моєї шиї. Потім її губи торкнулися моїх. Поцілунок був таким же довгим і лінивим, як і наші рухи.
  
  
  "Ти хороший коханець", - прошепотіла вона.
  
  
  "Сарики, Сарики, Сарики", - все, що я міг сказати.
  
  
  Сарики та я були разом. Що ближче ми підходили до поверхні, то швидше дрейфували. Але наші рухи продовжували бути лінивими. Наші заняття коханням не були такими інтенсивними та дикими, як у джунглях.
  
  
  Я відчув, як вона трохи здригнулася, а потім її гладке тіло ідеальної форми напружилося. Її очі набули застиглого мрійливого вигляду, потім заплющилися. Це було дуже добре.
  
  
  Коли я відчув, що вона покидає мене, я потягся до неї. Я впіймав її, щоб утримати, але вона продовжувала йти. Мої пальці ковзнули по її плечу і вниз по її руці, відчуваючи павутину волосся, коли вона вислизнула з місячного світла і, одягнувшись у темряві, вийшла з хатини.
  
  
  Іншим разом я покликав «Сарики» вночі. Відповіді не було. Вранці, коли я прокинувся, не було жодних ознак того, що вона колись була там.
  
  
  Ми з Чонг пішли з села, і я її не бачив. У різкому вологому сонячному світлі я подумав, чи це не був сон. Але я знав, що це не так; це було так само реально, як і місячне світло. Я подумав, чи зможу я коли-небудь знову перешептатися з нею щирими словами. Ідучи поряд з веселим Чонгом, що говорив, у гарячій і вологій атмосфері і в оточенні комах, я міг погодитися з тим, що сказав мені Чонг. Сарики справді була дуже дивною дівчинкою.
  
  
  
  
  Дев'ятий розділ
  
  
  
  Я не можу сказати, чи Чонг був найбільшим провідником у всій Камбоджі, але він точно був одним з найяскравіших. Йшли ранкові години, і ми йшли пліч-о-пліч, і я знав, що чим більше я впізнаю цього молодого волоцюги, тим більше він мені сподобається. Досі цей ранок був однією з найприємніших частин усієї поїздки.
  
  
  "Я отримав всю свою життєву філософію від одного солдата в Сайгоні", - говорив Чонг. Він затиснув у зубах одну з тонких незапалених сигар. Поки він говорив, він був переді мною, обличчям до мене і йшов назад. «Цього солдата Джо звали Майк О'Лірі, – продовжив він. - Він приїхав зі старої країни.
  
  
  
  
  А піца? Хлопець, цей хлопець любив піцу і весь час повторював, що йому не терпиться поїхати до Брукліна, де він зможе скуштувати смачну піцу».
  
  
  Я похитав головою. "Чонг, я думаю, ти мене обманюєш".
  
  
  "Ага", - несміливо сказав він. «Можливо, зовсім небагато. Я не знаю, з якої країни насправді приїхав Майк. Але справді був такий хлопець, розумієте? І він дав мені цю велику філософію».
  
  
  Чонг замовк досить довго, щоб підпалити запаленою сірником кінець сигари. Я не знаю, як йому це вдалося, але він ніколи не спіткнувся і не спіткнувся, коли рухався назад.
  
  
  «У нас із Майком було своєрідне партнерство. Він працював у магазині на базі в Сайгоні і часто вивозив речі, щоб ми могли продавати їх повіям.
  
  
  «Повії завжди були на брахолці, як джинси та американські сукні. У нас була досить хороша націнка, нічого не упускалося через те, що ми займалися великими обсягами, і ми мали багато інших дрібниць. три гри в кістки в Сайгоні, і у нас із Майком особисто було шість повій, від яких ми, природно, сильно відрізали. Як я вже сказав, ми мали багато речей. Але, старий Майк, він сказав мені давним-давно Він сказав: «Чонг, – сказав він, – якось П.Т. Барнум сказав, що лох народжується щохвилини. Ви залишаєтеся зі мною, і я покажу вам, що ця оцінка є консервативною. Насправді лох народжується кожні п'ятнадцять-двадцять секунд. І, чорт забирай, це завжди було правдою. Я ніколи не бачив стільки нетерплячих бобрів, які так прагнуть розлучитися зі своїми грошима».
  
  
  «Більшість із них, без сумніву, військовослужбовці, – сказав я.
  
  
  «Звичайно, але не забувай, Майк також був військовослужбовцем. Ми мали партнерство. І ми підрізали звичайних південнов'єтнамських солдатів. Як Майк завжди казав: «Не розрізняйте лохів? Його зуби блиснули в широкій дружній посмішці.
  
  
  Я похитав головою. «Отже, ти, мабуть, непогано вловив. Що з цим трапилося?
  
  
  «Майк узяв свій пай із собою, коли його відправили додому. Якийсь час він думав про те, щоб залишитися в Сайгоні і продовжити співпрацю. Ми могли втратити деякі контакти, я маю на увазі, що його немає на базі і таке інше, але ми б добре зробили, розумієте? Він з огидою закотив очі. «Але старовина Майк, він любить всю цю смердючу бруклінську піцу. Ми всі розпродали, розділили навпіл, і він полетів».
  
  
  Я широко посміхнувся Чонґу. "Може, у тебе тут є піца свого вигляду".
  
  
  Чонг моргнув, дивлячись у небо. "Гей, Нік, вже майже опівдні", - сказав він. «Давай зробимо перерву. Всі ці марші змушують мене зголодніти. Давай, давай знайдемо тінисте місце, де мешкає менше тисячі комах, і сядемо, з'їмо і вип'ємо трохи вина, яке я приніс із собою. Ніколи не робіть нічого натще, це те, що Майк завжди говорив. Гей, Ніке, ти такий тихий, як Сарики, так? Ти мало кажеш”.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Ось як все минулося. Як пояснив Чонг ближче до вечора, коли ми наближалися до міста Компонг Чикренг, питання було в тому, де ми розбиватимемо табір на ніч. Цілий день ми обходили села і ні з ким не контактували.
  
  
  То була моя ідея. Я не хотів, щоб хтось повідомляв про Товариство. Якщо Суспільство виявиться знаряддям уряду і вони виявлять, що великий американець, переодягнений селянином, переміщається країною, у Вашингтоні можуть виникнути деякі неприємні питання. Спочатку я хотів переконатися, що це за Товариство.
  
  
  Ми розбили табір на невеликому пагорбі з видом на місто. Раніше ми зупинялися біля струмка, де Чонг показав мені свої здібності ловити рибу тризубою палицею. У результаті він отримав чотири форелі розміром із каструлю.
  
  
  "Що за день", - сказав Чонг. "Він рухався швидко, правда, Нік?"
  
  
  "Дуже швидко", - відповів я.
  
  
  Ми з Чонгом сиділи спиною до дерев на циновках і дивилися вниз на пагорб. Між нами біля наших ніг світилося невелике багаття, більше не полум'я, тільки червоне вугілля. Кожен із нас поринув у свої думки. Я думав, що якщо ми досягнемо такого ж прогресу завтра, як сьогодні, ми дістанемося до руїн завтра ввечері.
  
  
  "Іноді я дуже багато говорю", - раптово сказав Чонг. «Я просто подумав, розумієш? Чорт, я сьогодні весь день розмовляла з тобою. Послухай, Нік, щоразу, коли я починаю виливати занадто багато, щоб ти міг це прийняти, ти просто кажеш: «Чонг, заткнися, а я затисну рота».
  
  
  Я сміявся з нього. «Чонг, якби ти знав, які балакучі були інші мої попутники, ти б знав, що я вітаю деяку розмову».
  
  
  Чонг пив вино. Він кивнув мені і блиснув своєю шахрайською усмішкою. "Просто пам'ятай, якщо хочеш, щоб я заткнувся, так і скажи".
  
  
  Я випив вина. Ми дивилися на кришталеві вогні Компонг Чікренґа під нами. Я осушив чашку і поклав її в рюкзак. Зірки здавались досить низькими, щоб їх можна було вдарити ціпком. Коли я закурив, я сказав: Чонг, що ти думаєш про це Товариство Срібної Змії?
  
  
  Він знизав плечима, попив ще вина, потім відкинув голову і допив вино. Він витер губи тильною стороною долоні, принюхався, потяг за мочку вуха і голосно ригнув.
  
  
  "Наскільки я розумію, вони - збіговисько радикалів", - сказав він напруженим голосом. "Південно-Східна Азія кишить ними. Може ти це розумієш, Нік?
  
  
  
  
  Схоже, ми сповнені культів, забобонів та повсякденних страхів. Отже, чувак, ці маленькі банди з'являються всюди. Старий Майк сказав мені, що в Америці існують так звані банди мотоциклістів поза законом; ну, може, це те, що ці групи тут, розумієте? Він почухав потилицю. Але ця Silver Snake трохи інша.
  
  
  "В якому сенсі?"
  
  
  Чонг упустив чашку поряд з ним, потім зісковзнув униз і ліг спиною на килимок. Він зчепив пальці на шиї. Що ж, більшість цих культів або банд випромінюють тільки одне; всі вони просто плачуть, що ми повинні вигнати янкі-загарбників з Південно-Східної Азії, не більше того. Вони видають багато шуму, але в основному вони говорять тільки одне.
  
  
  «Тепер це Товариство Срібної Змії знову сміється. Те, що вони виливають, – це щоб усі допомогли повернути Дельту Камбоджі. Клоуни, які йдуть у битву, чекаючи миру, це має сенс, має логіку та мету.
  
  
  «Добре, можливо, це Товариство справді вірить, що в нього вийде. Може, вони мають на увазі лише одну мету. Але кажуть, що вони борються з капіталістами та В'єтконгом. Будь-яка група, яка приймає такого роду дію на мою - це добре. Так що їх методи вербування залишають бажати кращого, я маю на увазі, чи Кін був моїм приятелем. Я визнаю цей бридкий срібний кинджал та вбивства, щоб налякати інших і змусити їх приєднатися. , Я ненавиджу ВК, В'єтконг та червоних китайців.
  
  
  «Для мене це просто нацизм та фашизм із іншою назвою. І якщо Суспільство бореться з подібними діями, то вони добрі для Камбоджі. Крім того, мені смішно, що одна банда виділяється і поганословить, як вона. Чим більше я думаю про це, тим більше мені стає цікаво”.
  
  
  Я насупився. «Що ти маєш на увазі, Чонг? Ти думаєш, що хтось навмисно їх принижує?
  
  
  Чонг підвівся на лікті, щоб подивитися на мене обличчям. «Скажімо так, мені цікаво. Нік, лідер цього Товариства – хлопець на ім'я Тонле Самбір. Ніхто нічого не знає про нього, звідки він, у що вірить, нічого. Отже, можливо він комуніст, але насправді ніхто знає. Хоча я не визнаю його методи вербування, вони дають результати. У нього бісова армія. Кого, на вашу думку, непокоїть велика армія? "
  
  
  "Уряд Камбоджі", - сказав я. «Отже, ви кажете, що уряд стурбований тим, що, можливо, цей Тонле Самбір стає надто могутнім».
  
  
  Чонг простяг мені руку долонею вгору. «Так ось, чувак, я нічого такого не говорю. Я хочу сказати, що мені цікаво, і таке більш ніж просто можливо, розумієш?
  
  
  Я спустився на свій килимок і задумався про позицію Чонга. Те, що він сказав мені, підкинуло кілька різних елементів у так зване Товариство. Припустимо, що камбоджійський уряд використав і мене, і Сполучені Штати, щоб позбутися небажаної сили, що зростає? Той чиновник, який повідомив США інформацію про Товариство, міг це зробити тільки з цією метою. Може, уряд хотів, щоб ми робили за нього брудну роботу.
  
  
  Тепер я не зовсім розумів, як виконуватиму це завдання; прямо зараз було надто багато нез'ясованих кінців. Мені треба було дізнатися все про це Товариство Срібної Змії. Я почув хропіння Чонга, коли засинав.
  
  
  Наступної ночі ми досягли околиці Сіємреапа. Чонг сказав, що тепер нам треба бути обережнішими, тому що ми увійшли до операційної зони Товариства.
  
  
  Ми вирішили продовжити рух крізь темряву. Ми були близько до руїн; ми могли б зробити це до світанку без проблем.
  
  
  Чонг обережно пробирався крізь джунглі. Кілька разів нам доводилося завмирати за кроків через те, що ми металися навколо нас. Ми бачили, як повз нас проходили люди групами по двоє та троє. Чонг довів це мені; Можливо, він не був найбільшим провідником у світі, але страшенно впевнений, що він був одним із найкращих. Без місяця і з джунглями, що заросли над нами, були часи, коли ми рухалися в повній темряві. Люди, що проходили повз, були темними тінями. Коли небо почало світлішати, Чонг сказав мені, що ми були дуже близько до руїн. Нам доводилося рухатися по сотні ярдів за раз, а потім завмерти і прислухатися. Незадовго до світанку, коли ми наближалися до руїн Ангкор-Тома, Чонг показав мені, що він боєць.
  
  
  Ми вийшли на трав'янисту рівнину, що тяглася до руїн. У передсвітанковому світлі ми побачили масивні кам'яні споруди, що височіли над нами. Камені мали коричневий відтінок, а арки та вікна – просто чорні кишені у блідому світлі. Кристали розпаду здавалися білими по краях та кутах блоків. Це було схоже на розбомблене кам'яне село. Я знав, що там, мабуть, будуть тунелі, печери та потаємні ходи.
  
  
  Ми з Чонгом присіли на краю рівнини. Трава була перед нами майже до пояса. Чонг жував гумку. Він глянув на мене і підняв брови. Я знав, що він думав. Іти чи повзти?
  
  
  Якби ми йшли, пригнувшись, ми потривожили б траву. Але ми також виграли б час. Якщо ми поповземо, ми могли б спокійно вибирати свій шлях.
  
  
  
  
  Але на це потрібно більше часу. Так чи інакше, хтось, що сидить на стіні храму в біноклі, міг бачити нас, як тільки сонце почало підніматися.
  
  
  Мені потрібно було багато дізнатися про Товариство. Я не хотів, щоб мене схопили, перш ніж я навіть дістануся до них. Я вирішив повзти.
  
  
  Трава була високою до краю руїн. Ми з Чонгом упали на живіт і рушили в дорогу. Мені це не сподобалось. Це був поганий шлях, тому що, незважаючи на те, що ми, здавалося, були добре заховані, ми не могли бачити далі нашого безпосереднього району. Хтось міг стояти за два фути від нас і цілитись прямо нам у спину, і ми б ніколи не дізналися, що він там. Небо перетворилося з блідо-сірого на темно-синій. Ми пройшли майже половину шляху. Потім я побачив щось перед нами.
  
  
  Чонг зупинився разом зі мною. Рулон колючого дроту був схожий на довгу перетинчасту водопровідну трубу. Верхні пасма були приблизно за шість дюймів від вершини трави. За першим поруч лежав другий, що згорнувся, а за ним - третій. Трава зашаріла, коли Чонг нахилився до мене ліктем.
  
  
  Він сказав. «Чувак, що, чорт забирай, ми збираємося з цим робити?»
  
  
  Я сів і провів рукою по передній частині сорочки. "Ми шукаємо обрив проводів", - сказав я.
  
  
  «Ой, правда? А чому ж у проводів має бути урвище?»
  
  
  Я широко посміхнувся. «Члени Товариства повинні кудись пробратися через провід, чи не так?» Я кивнув ліворуч, і ми поповзли.
  
  
  Котушка дроту, здавалося, зникла з поля зору. Волога минулої ночі прилипла до дроту, немов тисячі крихітних шматочків битого скла, підморгуючи нам на сонці, що сходить. І тут раптом дріт обірвався.
  
  
  Наприкінці її відрубали. У траві з'явилася велика галявина, потім знову почалися нитки дроту. Ми з Чонгом відпочили, переводячи подих. Шлях був вільний, і це було схоже на запрошення.
  
  
  "Що ви думаєте?" – сказав Чонг.
  
  
  Я похитав головою. "Занадто просто. Або він замінований, або там на нас чекають». Я глянув над травою на вкриті кіркою вершини руїн. Я поплескав Чонга по голові дикобраза. "Як ви думаєте, до якої з них входить Товариство?"
  
  
  Руїни, здавалося, лежали у кількох храмах, можливо, у восьми чи дев'яти. За передньою стіною вони могли тягтися все далі й далі. Але на вигляд передньої стіни храму було три. Неможливо було дізнатися, як довго простяглася потрійна лінія храмів, поки ми не дісталися іншої сторони цієї передньої стіни.
  
  
  «Я сказав би, що це ліва третина стіни, прямо навпроти галявини», - сказав Чонг.
  
  
  Я згідно кивнув. «Ми маємо перетнути цю галявину. Давайте триматися трави, поки нам не доведеться обходити дріт. Як тільки ми пройдемо повз дріт, ми перейдемо до правої сторони стіни. Ви хочете вести чи я мушу?»
  
  
  "Навіщо змінюватись зараз?" спитав він
  
  
  Мені здавалося логічним, що Товариство замінуватиме або охоронятиме територію перед своїм храмом. Якби ми минули дріт і праворуч, можливо, ми могли б підійти за його храм і розбити якийсь базовий табір.
  
  
  Дійшли до дроту. Чонг глянув на мене назад, швидко посміхнувся і прокрався на галявину довкола плоского краю дроту. Він пересунув тільки ступню рачки і відсмикнув руку, ніби торкнувся чогось гарячого.
  
  
  "Вона тут", - прошепотів він.
  
  
  Я кивнув і почекав, поки він майже пройшов дріт. Він вказав ще на три міни, перш ніж знову загубився у траві з іншого боку дроту. Я вийшов на галявину, намагаючись покласти руки та коліна туди, де був він. Коли я опинився просто перед дротом, я почув, як переді мною раптом зашаріла трава. Підошви взуття шльопалися об кам'янистий ґрунт. Я почув, як Чонг голосно крякнув, а потім з другого боку галявини сильно тряслася трава. Хрюкнув не лише Чонг. Їх було як мінімум двоє, а може, й більше.
  
  
  Я придушив бажання стрибнути і бігти, щоб допомогти Чонґу. Мої м'язи напружилися, коли я повільно просувався між проклятими фугасами. Великі ділянки трави рухалися. Крохтіння стало голоснішим і змінилося штанами. Я пройшов дві шахти. Залишилося лише одне. Шум, здавалося, не став гіршим, але я знав, що Чонг зайнятий. Нарешті я обминув третю шахту, обігнув дріт і увійшов у високу траву. Я підвівся на ноги і, зігнувши коліна і опустивши голову, рушив назустріч галасу. Х'юго був у мене в руці.
  
  
  Їх було двоє. Кожен з них мав ножі, схожі на мачеті. Чонг на спині вислизав від них. Одного він тримав за зап'ястя з ножем, а другий входив збоку. Чонг натягував пояс своїх штанів, намагаючись щось витягти. Він не виглядав зляканим, просто знервованим. Він витяг з пояса довгий старий штик-ніж. Як тільки він опинився в руці, він перекотився до зап'ястя, яке тримав. Чоловік упав навколішки. Він спробував вдарити Чонга коліном у пах. Чонг стояв спиною до другого чоловіка, і він прямував до нього.
  
  
  
  
  . Я подумав, що він буде моїм.
  
  
  Я дивився у правий бік чоловіка, досі частково прихований у траві. Він підняв свій довгий ніж і кинувся Чонгу до спини. Пригнувшись, я вискочив. Коли другий чоловік підійшов до Чонга, він помітив мене. Він напівобернувся, його рот і очі здивовано розплющилися. Я став на ногу перед ним, розвернувся так, що опинився між ним і Чонгом, а потім урізався в нього плечем. Моя ліва рука схопила його за лікоть, і я перемістив її до його зап'ястя.
  
  
  Якщо чоловік був здивований, це тривало недовго. Він відступив на три кроки і повернувся убік. Моє плече вдарилося об його стегно. Він спробував вивільнити руку з ножем.
  
  
  Він міг би взяти мене, якби не зробив жодної дурниці. Я тримав його за праву руку. Він міг би схопити мене за зап'ястя лівою рукою, як я. Але він думав, що переможе мене. Його лівий кулак ударив мене в спину, шию та голову. Мій стилет не зустрів опору, і я встромив його йому в живіт. Тонне лезо прорізало грудну клітку і пронизало серце.
  
  
  Я повернувся до Чонга.
  
  
  Він і його людина все ще каталися травою. Чонг мав невелику подряпину на лобі. Він намагався підняти коліна до грудей. Ноги обох чоловіків човгали, намагаючись закріпитися у твердому бруді. Чонг нарешті став на коліна. Він уперся ступнями в груди чоловіка, потім напружив ноги. Чоловік відлетів від нього, і Чонг дозволив решті свого тіла хитнутися вперед у напрямку його ніг. Чоловік позадкував назад. Він почав спускатися та інстинктивно опустив обидві руки, щоб пом'якшити падіння. Чонг став фехтувальником. Він тицьнув прямо багнетом. Лезо встромилося чоловікові в груди. Чонг повільно витяг лезо. Він витер його об штанину чоловіка і повернувся до мене.
  
  
  "Мужик", - сказав він. «Пішли до біса звідси».
  
  
  Ми попрямували до протилежного кута стіни.
  
  
  
  
  Десята глава
  
  
  
  Ми досягли кута стіни у променях ранкового сонця. Навколо нього тривала стіна. Якщо наша теорія вірна, ми були на протилежному боці храму Товариства. Деякий час ми тулилися до стіни, важко дихаючи.
  
  
  "Що станеться, коли вони знайдуть цих двох?" - спитав Чонг.
  
  
  «Ймовірно, пройдуть дні, перш ніж хтось їх знайде. Я сподіваюся, що на той час я буду страшенно далеко звідси».
  
  
  Я кивнув Чонгу, і ми рушили вздовж стіни. Ми проїжджали величезні западини, дивлячись у безплідні храми без дахів. Стіни, мабуть, збільшилися на акр. Невідомо, скільки храмів було насправді.
  
  
  Підійшовши до арки у стіні, ми обережно пройшли через неї. Як і в більшості інших храмів, у цього не було даху; стіни витягнулися майже на 14 футів, а потім, здавалося, розсипалися наприкінці.
  
  
  Усередині храму було душно. Я поклав свій рюкзак, і Чонг зробив те саме. Довгий час ми мовчки відпочивали.
  
  
  «Ці місця мають бути взаємопов'язані, – сказав я.
  
  
  Чонг мудро посміхнувся. "Думаєте озирнутися?"
  
  
  Наші голоси здавались глухими, наче ми були в каньйоні. Я вирішив, що найкращий спосіб дізнатися, де знаходиться храм Товариства, - знайти його зверху. Мені було цікаво, наскільки міцно каміння тримається на вершинах стін. Чонг дивився разом зі мною. Його очі зустрілися з моїми, і, не кажучи жодного слова, ми піднялися на ноги. Чонг підійшов до мене, і ми притулилися до стіни. Ми полізли по ній, перебираючи щілини між камінням.
  
  
  «Мої предки були страшенно добрими каменотесами», - легковажно сказав він.
  
  
  Я був на півдорозі до стіни, перш ніж знайшов тріщину, досить велику, щоб її можна було використати. Це було трохи вище моїх колін. Я бачив, як інші піднімалися вище по обидва боки від мене. Я покликав Чонга і вказав на них.
  
  
  "Як я це бачу, - сказав я, - нам доведеться лізти зигзагоподібно".
  
  
  "Добре, мужику, хочеш, щоб я пішов першим?"
  
  
  "Послухайте, ваша робота полягала в тому, щоб привести мене сюди", - відповів я. "Ти зробив це. Тепер решта залежить від мене. Ти можеш повернутись і знову запустити свої ігри в кістки. Коли закінчу, я знайду свій шлях. Ти був хорошим супутником, Чонг. Я ціную це. "
  
  
  Він похмуро дивився на мене. «Чувак, що це, чорт забирай? Я не наймався як провідник я прийшов допомогти тобі з-за Сарики. Я все ще збираюся допомогти тобі, але тепер я маю свої причини, розумієш? ти збираєшся сказати: Я не хочу цього чути. Я маю на увазі, чи знаєте ви це чи ні, я вам знадоблюсь».
  
  
  Я зітхнув. «Чонг, я сказав тобі піти. Якщо ти підеш зі мною, то це добровільно».
  
  
  «Що б тебе не заводило, чуваку. Ми стоятимемо тут, чи ми піднімемося по тій стіні?»
  
  
  «Я піду першим, – сказав я. Я потрапив у тріщину і підвівся. Мій одяг знову промокли. Я знайшов зачепи для пальців і повільно рушив з одного боку на другий, поки залазив нагору. Чонг уже почав, коли мої пальці торкнулися верхньої частини стіни.
  
  
  Каміння ворухнулося, коли я доторкнувся до них. Мій рюкзак мав тенденцію тягнути мені назад та вниз. Вершини стін були нерівними, наче вгору і вниз неглибокими сходами. Якщо весь верхній камінь був вільний, мені потрібно було вигадати інший спосіб обійти його.
  
  
  
  
  Приблизно за чотири фути від того місця, де я спочатку досяг вершини, я знайшов тверду стіну. Я підповз і відпочив. Я міг бачити більше акра, твердого каміння, схожі на лавку для пікніка з відмітками складаного ножа. Потім, придивившись, я помітив, що на деяких храмах ще є дахи. Я повернувся до Чонга і подумав, що може бути храм Товариства. Але це було надто далеко, щоб щось ясно розібрати.
  
  
  Чонг гарчав біля моїх ніг. Його руки торкнулися стіни. Я простяг руку, схопив його за зап'ястя і допоміг підвестися. Коли Чонг став за мною, я попрямував до храму Товариства.
  
  
  Нам досі доводилося бути дуже обережними, коли ми йшли. Деякі інші камені розсипалися. Чонг тримався позаду мене. Ми пройшли повз висічені на камені обличчя древніх богів. Носи та щоки були з'їдені ерозією та часом. Очі обличчя були заплющені, злегка нахилені, а губи сповнені.
  
  
  Ми прийшли до храму під дахом. Під нами був двір. Храм мав П-подібну форму. Чонг вказав на бічні будинки.
  
  
  "Тут спить основна армія", - прошепотів він. "Офіцери займають крайній корпус".
  
  
  Я помітив, що двір був зачинений величезною дерев'яною брамою. На відміну від зношеного каміння і затхлого вигляду решти храму, ворота здавалися зі свіжих колод. Вони також виглядали досить міцними, щоб не дати вантажівці пробити їх. Особливої активності був.
  
  
  Я оглянув дах і відсахнувся. Чонг повернувся зі мною. Я згадав, що на південь від цього був храм із відкритим дахом. Я міг би використовувати його як базовий табір. Я сів навпочіпки, коли виявився досить далеко від краю даху.
  
  
  Чонг торкнувся моєї руки він запитав.. "Хіба ми не збираємося залишитися і перевірити їх?"
  
  
  Я підморгнув йому. «У мене в рюкзаку є щось, що я хочу витягнути першим. Пішли».
  
  
  
  
  Одинадцятий розділ
  
  
  
  Як виявилось, спускатися по стіні не довелося. Коли ми вийшли з храму Товариства і перейшли до того, який я хотів використати, ми виявили ділянку стіни з величезною порожниною, прорізаною згори до чотирьох футів від підлоги. Це була нерівна порожнина, якою можна було спускатися, неначе ми спускалися сходами. Коли ми були на підлозі храму, я озирнулася, поки не знайшов невеликий закуток з неушкодженим дахом. Я витягнув рюкзак і дозволив йому впасти, а потім опустився навколішки поруч із ним.
  
  
  "Я не знаю, як ти, Нік", - пробурчав Чонг, відкриваючи свій рюкзак. «Але я такий голодний прямо зараз, що мені начхати на товариства Срібної Змії. Ти розумієш?"
  
  
  "Я розумію", - сказав я.
  
  
  Коли Чонг побачив, що я витягаю з рюкзака, він, здавалося, зовсім забув про їжу. «Людина-о-людина-чоловік», - повторював він. Потім: «Поясни мені ці смаколики, Нік».
  
  
  Спочатку я витягнув два пластикові костюми з гачками без зазубрин. «Більшість цього матеріалу ми скористаємося сьогодні ввечері», - сказав я. Потім я посміхнувся Чонґу. "У нас буде насичена ніч". Я підняв пластикові костюми. «Ми одягнемо їх сьогодні ввечері. Гачки, які ми встромимо в тріщини і тріщини вздовж стін храму Товариства. Таким чином, ми зможемо висіти за вікнами та слухати, що кажуть. Вам доведеться інтерпретувати все, що йдеться. "
  
  
  «Божевільний», - пробурмотів Чонг. Він дивився на щось інше. "То що ще в тебе є?"
  
  
  Я витяг невеликий радіоприймач і дві сірі пробки від пляшок. Я підняв кепки, щоб побачив Чонг. «Це пристрої, що підслухують. Перш ніж ми будемо готові сьогодні ввечері, я маю знати, де знаходяться покої Тонле Самбора».
  
  
  Я зачинив пачку. «На даний момент це все. Є ще одна річ, яку ми могли б використати пізніше. Якщо ми не…» Я знизав плечима.
  
  
  Чонг кивнув головою. "Я знаю, це не моя справа".
  
  
  Я сів і сперся на рюкзак. «Я можу бути брудним та спітнілим, але я не думаю, що з моїми вухами щось не так. Чи чув я, що ви згадали щось про їжу?
  
  
  Чонг засміявся. Він витяг зі свого рюкзака бенкет для гурманів; такі речі, як сушений сир, тверде печиво та товсті кружки дурниці. Вина закінчилося, тому ми пили воду із фляг.
  
  
  «Коли ми поїдемо, ми зупинимося біля Великого озера з іншого боку Сіємреапа, і я зловлю нам трохи риби, розумієш?» – сказав Чонг. На десерт він витягнув дві палички жувальної гумки із заваленого скарбами рюкзака. Мені було цікаво, як він усе це там одержав.
  
  
  Погана річ у тому, щоб добре харчуватися, - це те, що ви не спите і подорожуєте всю ніч - ну, ви схиляєтеся до сонливості.
  
  
  Вночі до мене прийшли думки про Сарики, запах сигарного диму Ястреба, Нам Кієну, Бен-Куангу, американських вертольотів...
  
  
  "Нік?"
  
  
  Моя голова піднялася. На мить я дивився на Чонга, не зосереджуючись. Здавалося, мої очі горять. Я похитав головою, намагаючись прояснити це. «Мабуть, задрімав».
  
  
  Чонг глянув на мене зі співчуттям. «Я майже готовий впасти. Ніку, нам треба повернутися туди зараз? Чому б нам спочатку не подрімати».
  
  
  Я похитав головою і став на ноги. Я простяг Чонгу руку. "Давай, тигр.
  
  
  
  
  Ми подрімаємо до настання темряви. Прямо зараз я маю знати, де знаходяться покої Тонле Самбора”.
  
  
  Отже, втомлені і з м'язами, як гумові стрічки, ми знову піднялися на скелясту стіну і пробилися на дах храму Товариства. Сонце стояло високо, майже прямо над головою. Ми впали на живіт і підповзли на п'ять футів до краю даху. Двір був на 14-15 футів нижче нас. На цей раз активності було більше.
  
  
  Чоловіки у селянському одязі були поділені на пари. Я не намагався їх порахувати, але, за приблизними оцінками, близько двохсот. Вони стояли трохи тісно і, здавалося, практикувалися у рукопашному бою. Ще одна невелика група з десяти людей зібралася збоку від двору. З ними розмовляв чоловік, жестикулюючи парам, наводячи приклади ударів. Чонг підлетів до мене.
  
  
  "Менша група складається з новобранців", - прошепотів він. "Ви бачите двох на правому кінці?" Я кивнув головою. «Це брати Сарики, чувак. Чи то пекло чи потоп, ми повинні витягнути їх звідти. Можеш зрозуміти?
  
  
  Я кивнув з кривою усмішкою. Я міг би це зрозуміти. Але чого я не міг зрозуміти, то це розмір армії Товариства. Якби вони виявилися небажаними, моє завдання було б їх знищити. Навіть якби я викликав ударний загін, нас все одно було б менше десяти. Як би ми впоралися з більш як 200 чоловіками? Поки не настав час, не було сенсу турбуватися про це.
  
  
  Ми спостерігали за чоловіками ще годину.
  
  
  Потім з арки наприкінці двору сталася невелика метушня. Деякі з чоловіків, здавалося, підстрибнули та завмерли, як дошки. Незабаром усі стояли нерухомо, високо піднявши голови, схрестивши руки в ліктях. Чоловік вийшов із арки на яскраве сонячне світло.
  
  
  Чонг так стиснув мою руку, що було боляче. “Це він, чувак. Це сам ватажок Тонле Самбір».
  
  
  Я бачив то одного, то трьох, то лише п'ять. "Хто він?" Я запитав.
  
  
  «Той, що попереду. Ті інші – його вищі генерали. Боже, я ніколи не думав, що побачу його знову».
  
  
  Мені не сподобався тон Чонга. Він говорив про Тонла Самбора з деяким благоговінням у голосі.
  
  
  Я запитав. "Коли ви бачили його?"
  
  
  Чонг витер піт із чола. «Нік, я сказав тобі, що вони прийшли через село з вербуванням. Звісно, я пішов. Але я сховався у джунглях і спостерігав за цим маленьким павичем. Бачиш? Подивися, як він ходить, дивлячись на тих солдатів. Чорт, він не ходить, він пихато пересувається. Ви бачите, як він крутить кінчик своїх вусів. О, він зарозумілий маленький ублюдок”.
  
  
  "Тоді чому така повага?"
  
  
  Чонг усміхнувся. «Мужику, ти маєш поважати такого хлопця. Я маю на увазі маршування від села до села, вимагаючи, щоб чоловіки приєдналися до твоєї армії. Це вимагає сміливості, і це те, що є у нашого пихатого генерала.
  
  
  Самбір був гордою людиною. Він ходив між чоловіками з масою зарозумілості. На відміну від інших, він був одягнений у блискучу генеральську форму та кашкет з козирком. Я не міг упізнати форму, але це нічого не означало. Ймовірно, він зробив це на замовлення в Сайгоні чи одному з великих міст. Одна рука була за спиною, другою крутила довгі воси вуса.
  
  
  Я дивився, як Тонлє Самбір проходив серед своїх людей. Чотири генерали, здавалося, діяли як буфер між ним та солдатами. Тонле Самбір довго спілкувався з новобранцями. Якоїсь миті він закинув голову, і його маленьке тіло затремтіло від сміху. Він озирнувся, киваючи генералам, і вони з радістю приєдналися до нас. Але тільки високий потріскуючий голос Тонле Самбора долинав до нас на даху з якоюсь ясністю. Ми чекали і дивилися, поки загін генералів знову не втече з двору. Ми спостерігали, доки не побачили Тонле Самбор, що з'явився в одному з вікон наприкінці будівлі. Він усміхнувся і помахав чоловікам унизу. Потім обернувся спиною і почав знімати широкий пояс.
  
  
  Я вдарив Чонга по руці. Тепер ми знали, де знаходяться покої маленького генерала. На даний момент цього було достатньо. Ми відштовхнулися від краю даху. Коли ми посунули досить далеко, ми встали та пішли назад у наш маленький базовий табір. Ми обидва йшли втомленими з руки плескалися вільно. Якби нас упіймали, ми б не чинили опір. Але тепер був час подрімати до темряви.
  
  
  Я вирішив, що краще залишити трубку в маленькій комірчині. Все, що ми з Чонгом взяли з собою, - це пристрої, що підслуховують. На нас були пластикові костюми із гачками. Вони аналогічні гідрокостюмам. Вони застібалися спереду. Гачки звисали з усіх боків, але вони були розташовані досить далеко один від одного, щоб не брязкати один про одного.
  
  
  Ми з Чонгом добре відпочили і знову поїли. Сонце село майже годину. Ми піднялися на стіну і попрямували назад до храму Товариства. Коли ми досягли даху, ми почули брязкіт металевих підносів. Настав час вечері для військ.
  
  
  Ми з Чонгом залізли на край даху. Ми просунулися ним до кінця, де він з'єднався з дахом торцевого корпусу.
  
  
  
  
  Був проміжок близько п'яти футів між двома дахами, які легко перестрибнули. Тримаючись близько до краю, ми рухалися по даху, доки не опинилися прямо над вікном кімнати Тонле Самбора.
  
  
  Чонг стояв переді мною, як я показав йому, коли ми тренувалися. Його руки зімкнулися навколо моїх зап'ясть, і мої руки зробили те саме з його. Його спина була до краю даху. Я відчув його вагу, коли він переступив через край. Повільно я опустився на одне коліно, потім на інше. Я впав на лікті. Він щойно був тінню вночі, але тепер зник з поля зору. Я лежав на животі, звісивши руки за край. Я відчував, що тримаю всю його вагу. Потім Чонг відпустив моє ліве зап'ястя, і я відчув різкий ривок праворуч. Я слабо чув, як він засовував гачки свого костюма до храмової стіни. Піднятися і спуститися стіною буде непогано. Але на даху був принаймні трифутовий виступ, який нам обом довелося пройти, перш ніж ми встигнемо поставити гаки.
  
  
  Тиск на моє зап'ястя зменшився. Я знав, що Чонг тепер висить на гачках. Я повернувся і спрямував ноги до краю даху. Мені довелося рухатись повільно, бо гачки мого костюма дряпали скелю даху. Коли мене розгорнули, я почав повільно відштовхуватись від даху. Я відчув, як мої ступні переступають через край, потім гомілки, потім коліна. Коли я спустився вниз так, щоб край даху вперся мені в пояс, я зрозумів, що довіряю Чонгу. Якби його не було, коли мої ноги опустилися, мій перший крок був би важким близько 15 футів.
  
  
  Край даху упирався мені в живіт. Я почав ковзати, бо дах нахилився до краю. Мої ноги бовталися, і я обережно тицьнув пальцями ніг у повітря, шукаючи Чонга. Єдине, що утримувало мене від повного зісковзування з даху, був тиск моїх ліктів на похилий дах. Повітря було гарячим; Я спітнів, і мої лікті почали ковзати. Мої пальці ніг стали більшими, ніж просто обережними. Де, чорт забирай, був Чонг?
  
  
  Я притис кулаки до грудей і намагався тримати лікті сильніше. Мій живіт ковзався по краю даху. Я відчував, як край наближається до моєї грудної клітки. Потім я впав на груди. Я відчув, як Чонґові руки схопили мене за ноги. Повільно я переніс вагу з ліктів на ноги. Чонг повів мене до стіни храму.
  
  
  На мить я не подумав, що це в мене вийшло. Я ніби завис у підвішеному стані. Потім я відчув тиск на промежину та спину. Я тримався за стіну, а гачки тримали мене там. Чонг був поряд зі мною. Причина, через яку він протримався так довго, полягала в тому, що він повністю повернувся спиною до стіни. Обережно заклинивши гачки з боку костюма, Чонг повільно повернув обличчям до стіни. Ми були поряд один з одним.
  
  
  Ми обережно спустилися по стіні. Це була досить проста процедура. Що більше ми тренувалися, то швидше ми могли рухатися. Але це не була гонка. Я хотів, щоб Чонг був поруч зі мною, коли ми дійдемо до того вікна. Наскільки мені було відомо, всі ці солдати говорили кампучійською, і Чонг збирався перекласти його англійською.
  
  
  У дворі туди-сюди проходили чоловіки. Праворуч ми чули балаканину в їдальні. Місяця не було; і одяг, який ми носили, злився з пітьмою.
  
  
  Коли ми продовжили спуск, Чонг раптово зупинився. Я зупинився поряд із ним.
  
  
  Я прошепотів. "Що ти чуєш?"
  
  
  Він приклав вказівний палець до губ. Послухавши довше, він обернувся до мене і нахилився ближче. «Люди у їдальні говорять про «Дельту», – сказав він. "Схоже, вони вважають, що це єдина мета армії". Він знизав плечима. "Можливо, вони присвячені".
  
  
  Я жестом запросив нас продовжити. Ми продовжували спускатися по стіні, як два павуки на кінці павутиння, поширюючи її по ходу. Тільки нашою метою була не якась безпорадна муха, що дзижчить на липкому павутинні; ми були за вікном. І коли ми спустилися до вершини, це було для нас як виделка. Чонг пішов праворуч; Я пішов ліворуч. Ми продовжили спуск і зустрілися просто під відкритим вікном.
  
  
  Тонле Самбор був не один у своїй кімнаті. З ним були чотири його генерали. Ми з Чонгом засовуємо гачки глибоко в щілини між плитами. Ми згорбилися поруч. Голоси дійшли до нас із кришталевою ясністю, але я не міг зрозуміти слів.
  
  
  "Що вони говорять?" Я прошепотів.
  
  
  У голосі Чонга була огида. «Вони ухвалюють рішення на найвищому рівні. Великий Тонле Самбір та його генерали намагаються вирішити, коли їм слід поїсти».
  
  
  "О чорт."
  
  
  Ми послухали ще трохи, потім стільці почали дряпатися об кам'яну підлогу. Один із генералів закашлявся. Чонг повернувся до мене.
  
  
  "Прийнято важливе рішення", - прошепотів він. «Вони збираються їсти зараз».
  
  
  Я слухав, доки не зачинилися двері. Ми з Чонгом спостерігали один за одним. Я не думав, що є сенс поспішати з цим. Все, що нам потрібно, це перекинути одну ногу через підвіконня, щоб ми могли увійти в кімнату і дозволити одному з генералів повернутися, бо він забув свою люльку або щось таке. Ми дали їм багато часу, а коли подумали, що можна буде увійти, то дали їм трохи додаткового часу.
  
  
  
  
  "Ходімо", - сказав я нарешті. Я взявся за підвіконня і послабив гачки. Я поставив коліно на підвіконня і заліз у кімнату. Я повернувся до Чонга і допоміг увійти.
  
  
  Стіни були кам'яними, як і решта руїн. У кімнаті був незабарвлений стіл зі стільцем, низький стіл близько семи футів завдовжки і в дальньому кутку килимок для сну. У Тонле Самбора на столі лежала фотографія дружини та дітей. Дружина була пухкенькою та солідною; було семеро дітей, чотири хлопчики та три дівчинки. Найстаршому на вигляд було років 12. Мені було цікаво, що відчув генерал, якби одного з його дітей завербували в армію його методами.
  
  
  Ми з Чонгом поверхово оглянули кімнату. Я не знав, як надовго генерали підуть, і ціль цього вторгнення полягала лише в тому, щоб посадити жучків. Ми не заглядали до шаф і не висували скриньки письмового столу. Тонле Самбір знайшов спосіб закріпити вішалки для картин між тріщинами у камінні. Загалом у нього було п'ять картинок – гарні мальовничі сцени пагорбів та водоспадів. Поки Чонг поркався з паперами на столі, я вибрав дві картинки, щоб підкинути за них жучків.
  
  
  "Привіт", - крикнув Чонг, коли були підсаджені жучки. "Дивись сюди."
  
  
  Під паперами на столі він знайшов один із кинджалів Срібного товариства. Я покрутив його у руці. Це була напевно зловісна зброя. Чонг посміхнувся до мене.
  
  
  «Цікаво, скільки принесло б срібла, якби кинджал розплавили», - сказав він.
  
  
  Я похитав головою і встромив кинджал за пояс. "Давай."
  
  
  Ми знову вийшли у вікно і на гачках піднялися по стіні. Подолати виступ було важко. Я поставив гачки, вигнув спину, поки не зміг ухопитися за край даху, потім Чонг випустив мої гачки і підштовхнув мене вгору. Опинившись на даху, я розтягнувся на животі і потягся через край Чонгу. Ми швидко перейшли через дах до нашого табору.
  
  
  Ми відпочили, викуривши останню з моїх цигарок. Через кілька хвилин ми зможемо почути все, що йдеться у кімнаті Тонле Самбора. Я не знав, чи це доведе щось. Якщо Тонле Самбор та його армія справді намагаються відвоювати дельту Меконгу для Камбоджі, я мало що можу з цим поробити. Якби вони намагалися захопити уряд Камбоджі, я теж нічого не міг з цим поробити; за винятком того, що мене можуть вбити, тому що уряд Камбоджі використав Сполучені Штати для виконання своєї брудної роботи. Це була одна довга спітніла поїздка, і тепер я збирався з'ясувати, чи коштувало вона того.
  
  
  Я налаштував приймач. Чонг дивився на мене нетерплячими очима. Він запустив пальці у волосся, коли я простягнув йому навушники.
  
  
  «Пам'ятайте, – попередив я. «Ви кажете мені все, що сказано, незалежно від того, вважаєте ви це важливим чи ні».
  
  
  «Я можу зрозуміти це, чуваку, - сказав він. Одягнув гарнітуру. Я сидів перед ним, дивлячись на його обличчя. Він почухав собі ніс. Його очі ковзали від однієї частини стіни за мною до іншої. Потім він подивився на мене і сказав: Я нічого не чую, чувак.
  
  
  "Може, вони все ще їдять".
  
  
  Він простяг до мене руку долонею. «Є човгання. Двері зачинені. Вони повертаються". Він повернувся і трохи нахилився вперед. На його молодому обличчі був зосереджений вираз. «Вони кажуть, що із їжею треба щось робити. Вони говорять, як вона була приготовлена; вона була справді поганою сьогодні ввечері. Стільці шкребуть; вони, мабуть, сидять навколо цього столу». Чонг відкинувся назад.
  
  
  «Чорт, тепер вони говорять про навшпиньки. Старий Тонле Самбір вважає, що їм слід мати кілька курчат у храмі. Він каже, що, можливо, їм варто розпочати кампанію з вербування жінок. Ой-ой, ще один генерал сказав погані новини. Вони не можуть цього зробити; це налаштує проти них села. Це може стати кінцем їхніх програм вербування. Старий Тонле Самбор не любить такі розмови, але він каже, що знає, що цей хлопець має рацію. повинні підтримувати свою програму набору солдатів». Чонг насупився. «Чорт, тепер вони сміються».
  
  
  "Сміються?"
  
  
  «Так, ніби це все якийсь великий жарт». Він похитав головою, потім м'язи його обличчя напружилися. «Вони знову розмовляють, але досі сміються. Вони називають солдатами дурнями». Обличчя Чонга почервоніло; його щелепи напружилися. «Вони говорять про щось, що називається «Операція «Змія»». Потім він дивився на мене з відкритим ротом, вигнувши брови, широко розплющивши очі. "Нік", - сказав він хрипким голосом. «Нік, Тонле Самбір та його генерали – агенти китайських комуністів!»
  
  
  
  
  Дванадцятий розділ
  
  
  
  Я відкинувся назад, притулившись головою до кам'яної стіни. Операція "Змія"? Що, за чорт забирай, була ця операція «Змія»? Чонг досі слухав. Його обличчя зблідло. Те, як Чонг ставився до комуністів, я бачив, як усередині нього зростає ненависть до Тонли Самбора.
  
  
  "Чонг?" Я сказав. «Я маю знати, що це за операція «Змія». Що вони зараз роблять?
  
  
  
  
  Коли Чонг заговорив, його голос звучав напружено. «Вони перестали сміятися, виродки. Стільці шкребуть. Інші чотири генерали йдуть. Тонле Самбір бажає своїм генералам на добраніч. Ноги човгають по підлозі. Двері відкрилися. Тепер вони пішли. Тонле Самбір, цей тарган, позбавлений матері, все ще хихикає подумки. Переміщують папір. Дряпається стілець». Чонг глянув на мене. «Мабуть, він сидить за столом, читає чи пише».
  
  
  Я кивнув головою. "Продовжуй слухати".
  
  
  Минула година, і все, що чув Чонг, це Тонле Самбір, що ходить кімнатою. Не було ні відвідувачів, ні голосів. Коли минуло ще півгодини, Чонг сказав мені, що почув стукіт черевика по кам'яній підлозі. За двадцять хвилин маленький генерал хропів.
  
  
  Я взяв гарнітуру і вийняв її з вуха Чонга. "Дивися", - сказав я. «Чому б тобі не подрімати? Я послухаю їх, і якщо щось почую, то розбуджу тебе. Коли ти проспиш кілька годин, ти зможеш полегшити мене».
  
  
  Я одягнув гарнітуру і розслабився, притулившись спиною до стіни. Через дах у нашому маленькому закутку ми не могли бачити зірки. Я слухав хропіння Тонле Самбора і дозволив собі заплющити очі. Останні слова Хоука повернулися до мене. Йому потрібна була інформація. Чи існувало Суспільство Срібної Змії?
  
  
  Так, вона існувала як армія. Де? Деякі занедбані руїни Ангкор-Торн. Чи це Суспільство намагалося повернути Дельту Камбоджі, чи це було прикриттям з інших мотивів? Я ще не знав відповіді на це запитання. Я дізнався, що вони комуністи, але все ще не знав, яка їхня мета в Камбоджі. Я був упевнений, що ця операція «Змія» має до цього якесь відношення, і я нічого не міг вдіяти з Товариством, доки не з'ясував, що це за операція.
  
  
  Ніч була тиха. Якось не так вже й спекотно. Все, що я чув через навушники, був хропіння Тонле Самбора. Мої очі були заплющені. Мої думки перемістилися до обличчя Сарики. Спокійно мої думки поверталися до неї. Я ніколи не знав нікого на неї схожого.
  
  
  Тоді я міг бачити яскравість на іншій стороні повік; Я знав, що не можу спати більше ніж 20 хвилин. І все ж таки яскравість була, не постійна, як пекуче сонце, а блискуча навколо.
  
  
  Тепер я чув, як чоловіки йдуть по вершині стіни, що кришиться, і розмовляють один з одним іноземною мовою. Я залишався нерухомим, дозволяючи тільки очам бігати по стіні, вистежуючи кожну людину на промені його спалаху. Я нарахував сім.
  
  
  Я поволі нахилився вперед. Затиснувши лівою рукою рота Чонгу, я потрусив його за плече правою. Його очі широко розплющились. Я приклав правий палець до губ, знаючи, що в цьому немає потреби, бо він мене не бачить.
  
  
  Ми обоє зібрали приймач, мати і рюкзаки і тягли їх із собою, відштовхуючись від внутрішньої стіни. Кожен із нас вибрав дальній кут і втиснувся в нього. Я витяг Вільгельміну. Чонг витяг свій армійський багнет. Ми чекали.
  
  
  Вони йшли до нас. Промені світла танцювали до середини статі храму, а потім рушили у нашому напрямку. На стіні праворуч від нас було четверо чоловіків, двоє зліва та один на дальній стіні прямо перед нами. Поки вони залишалися на стінах, я гадав, що з нами все гаразд. Але якщо той, що перед нами, спуститься і спрямує свій спалах у наш бік, він обов'язково побачить нас, і мені доведеться його вбити - і це викличе ланцюгову реакцію. Кожен із солдатів мав гвинтівку. І вони продовжували розмовляти один з одним.
  
  
  Вони спустилися до нас. Шаркаючи назад до стіни, я зняв навушники. Чонг якомога тихіше підійшов до мене. Промені світла стали маленькими колами перед нами, потім знову заграли по підлозі храму і зникли. Голоси стали тихішими і, нарешті, здавались далекими.
  
  
  Чонг важко зітхнув.
  
  
  "Ви чули, що вони говорили?" - Пошепки запитав я.
  
  
  Чонг кивнув головою. «Вони знайшли наших двох убитих у високій траві, чувак». Він похитав головою. "Погано справа".
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Чергували ніч із навушниками. Я був на них більшу частину ранку. Я почув, як Тонле Самбор підвівся і покликав на сніданок, потім передав Чонгу навушники. Поки чекали, ми замислились.
  
  
  Я знав, що час підтискає. Вони пробіжать руїнами, намагаючись зловити нас. Це була велика територія, і навряд чи пошлють туди багато чоловіків.
  
  
  Близько полудня, коли Чонг був на майданчику, він раптом підняв руку. Ніч та ранок були безплідними. Тонле Самбір або читав або переглядав якісь папери. Чонг усміхнувся мені і підморгнув. "Приходять генерали", - сказав він із відтінком хвилювання. На обличчі Чонга з'явився страждальний вираз. "О, чувак", - простогнав він. "Тепер вони говорять про те, коли пообідають".
  
  
  Я засунув у рот ще один шматок нісенітниці і запив водою з фляжки.
  
  
  "Вони говорять про операцію Змія! - схвильовано сказав Чонг.
  
  
  
  
  Я підійшов ближче до Чонга, так що мої коліна притулилися до нього. Я притис голову до навушників. "Розкажи мені все, що вони говорять", - сказав я йому.
  
  
  Чонг кивнув головою. «Генерали вирішили почекати, поки Тонле Самбір поговорить із Китаєм, перш ніж поїсти».
  
  
  Я насупився. "Розмови?"
  
  
  Чонг підняв руку, щоб змусити мене замовкнути. «Два генерали тягнуть радіопередавач із іншої кімнати. Тонле Самбір збирається зв'язатися із китайськими комуністами по радіо».
  
  
  Я став навколішки поруч із Чонгом, щоб ми могли чути голоси. Чонг мовчав, і я зрозумів, чому. Маленький генерал говорив зараз радіо, і якщо Чонг заговорить, він міг пропустити щось із сказаного. Ми обидва слухали, завмерши, майже годину. Потім голоси по радіо стихли. Тонле Самбір дещо розповів одному з генералів.
  
  
  «Вони кладуть радіо назад, – сказав Чонг. «Вони вирішили, що тепер можуть пообідати. Ідучи, вони сміються. Нік, я думаю, щось справді смердить». Він зняв головний убір і з огидою кинув його.
  
  
  "Що це таке?" Я запитав. "Що це за операція "Змія"?"
  
  
  Чонг глянув на захід, потім повернувся до мене. «Чуваку, нам доведеться поквапитися».
  
  
  «Чорт забирай, Чонг! Не розгадуй мені загадок. Що, чорт забирай, за операція «Змія»?»
  
  
  Під час розмови Чонг простежив тріщину між камінням у підлозі. Завтра вранці до храму має прибути група китайських комуністів. Вони прибудуть на п'яти вантажівках Кампонг-роуд. Вони будуть використовувати храм Товариства як головну базу. Звідти вони будуть використовувати тактику "вдарив і втік" проти американських військ вздовж річки Меконг. Це операція «Змія», чувак».
  
  
  "А детальніше?"
  
  
  Чонг кивнув головою. “Це буде пробна операція. Якщо вони зможуть це здійснити, змусити все пройде нормально, пізніше будуть введені додаткові війська Китаю. Вантажівки, що перевозять війська, також завантажені великою кількістю зброї, запасів та продовольства. Знаєш, Нік, у цьому є одна огидна деталь. Новобранцям скажуть, що вантажівки заповнені добровольцями, замаскованими під китайські солдати. Хіба це не справді низький клас, чувак? "
  
  
  "Дуже", - сказав я. Ти знаєш, де знаходиться ця Кампонг-роуд, Чонг?
  
  
  Він кивнув головою. «На це у нас піде півдня. Нік, я маю на увазі, що нам доведеться всю дорогу рухатися майже бігцем.
  
  
  «Ми збираємося знищити Товариство Срібної Змії, чи не так?» він продовжив.
  
  
  Я кивнув головою. Ми пліч-о-пліч рушили на захід. Чонг з твердою рішучістю пробіг поряд зі мною. Тепер я все це знав і знав, що мені треба робити. Спершу мені потрібно вибратися на дорогу. А по-друге, мені потрібно було знайти найкраще місце для приземлення рейдерів Strike Patrol.
  
  
  
  
  Тринадцятий розділ.
  
  
  
  Kompong Road була тим, що водій позашляховика назвав би стежкою. Підійшовши до нього в темряві, як ми з Чонгом, ми майже пройшли повз неї. По обидва боки дороги були дві вузькі колії з високою трав'янистою смугою, що йде посередині. Джунглі виросли аж до краю, ненадовго зупинялися майже на десять футів, а потім знову почали рости. Це була вузька дорога, що мало використовувалася.
  
  
  Ми з Чонгом опустилися поруч, щоб відпочити. Ми бігли, потім бігли риссю, потім йшли, а потім знову бігли понад 12 годин.
  
  
  Але ми страшенно впевнені, що дісталися Кампонг-роуд, це було перше, що мені потрібно було зробити. Тепер перейдемо до другого.
  
  
  Я поплескав обома руками свій жалісний живіт і подивився на Чонга. Він лежав на спині, розставивши обидві ноги.
  
  
  "Чонг?" Я сказав.
  
  
  «Чуваку, я ні за кого не рушу. Я лежатиму тут, поки мої кістки не побіліють на сонці. Я справді мертвий; моєму тілу ще не сказали».
  
  
  Я нахилився вперед і підвівся на ноги. "Давай, тигр, є робота".
  
  
  Чонг застогнав, але підвівся. Ми пішли. Я не бачив, як п'ять вантажівок, заповнених військами, зброєю, припасами та продовольством, могли проїхати ним, не зачіпаючи джунглі з обох боків.
  
  
  Я шукав галявину десь уздовж дороги, де міг би приземлитися ударний патруль. Я знав, що вони спускатимуться з парашутом з літаків, і вони не злетять, доки я не подам сигнал. Але я не міг подати сигнал, доки не знайшов місця для приземлення. Чонг спіткнувся поруч зі мною, протестуючи проти того, що я, мабуть, колись відповідав за работоргівлю від Золотого узбережжя Африки до Нового Орлеана. Це були або я, або мої бабуся та дідусь. Я добре підходив для такої торгівлі, коли змушував рухатися його труп.
  
  
  "Чонг", - сказав я. «Ви той, хто сказав, що ми повинні врятувати братів Сарики, чи не так? Моє завдання тепер просте. Все, що мені потрібно зробити, це подати сигнал про допомогу, знищити п'ять вантажівок китайських військових, які, ймовірно, будуть тут невдовзі після світанку, атакувати Суспільство Срібної Змії і, якщо можливо, убити Тонле Самбора, переконати новобранців, що вся ідея Товариства - це комуністичний план, щоб обдурити їх, і, якщо я впораюся з усім цим, врятувати двох братів Сарики. Просто, розумієте? хочете мені допомогти чи ні? "
  
  
  Чонг спіткнувся переді мною і підняв руки, як у вестерні. "Гей, мужику, розслабся.
  
  
  
  
  Я не проти сказати тобі, Нік, старий приятель, мені не подобаються шанси. Я думаю, що нас трохи менше, розумієш? "
  
  
  Я посміхнувся до нього. "Можливо, я зможу трохи врівноважити шанси". Ми підійшли до місця на Кампонг-роуд незадовго до того, як вона починалася до сліпого повороту. Зі зростанням зелені по обидва боки дороги і по центру будь-який поворот був би сліпим. Але я знайшов місце, яке мені сподобалося. З одного боку, коли дорога почала згинатися, виднілися густі джунглі; з іншого боку, або всередині повороту, був великий лужок. Її виділяли присадкуваті важкі дерева. Схоже, колись його розчистили для проміжної станції або зупинки для відпочинку. Це нагадало мені про недавній час, коли американський уряд вирішив познайомити віддалену індіанську резервацію з чудесами сучасних людей, які економлять час. У плем'я відправили партію блискучих, новеньких холодильників та пральних машин. Але людина, у якої виникла ця ідея, забула з'ясувати одну маленьку деталь: у резервації не було електрики. Таким чином, плем'я отримало досить дорогі складські приміщення. У холодильниках зберігалися добре ізольовані інструменти та маленькі баночки з болтами та гайками.
  
  
  Так розраховував на Компонг-роуд. Здавалося, що азіатські уряди витрачають більше менш практичні проекти, ніж американські. Вони поступаються лише латиноамериканцям, які будують автостради, якими їздять машини та воли, та сучасні міста, які протягом п'яти місяців стають містами-привидами.
  
  
  Витяг поліетиленовий пакет із електронними капсулами. Чонг підбіг до мене, коли побачив мене біля сумки.
  
  
  "Це маленька електронна штуковина, яку я раніше не бачив?" він запитав.
  
  
  "Тільки зараз ми скористаємося ними". Я сказав. «Через годину чи близько того настане світанок, Чонг, то слухай уважно». Я вручив йому п'ять білих капсул і залишив п'ять собі плюс одну дуже важливу червону. Чонг з цікавістю дивився на те, що я йому дав. Вони були схожі на білі гудзики зі штопором на одному боці. «Що ти робиш, Чонг, - пояснив я, - це прикручуєш їх до дерев навколо галявини. Просто прикручуєш їх щільно, а потім ще на півоберта, щоб вони спрацювали».
  
  
  Чонг насупився. «Що, чорт забирай, вони такі? Якась бомба?»
  
  
  «Я скажу вам, коли ми всі зберемо. Я хочу, щоб ви піднялися дорогою приблизно на п'ятдесят ярдів. Прикріпіть капсули до дерев на відстані приблизно 10 ярдів одна від одної. Покладіть їх збоку від дерев, що виходять на галявину. пам'ятаєте це? Не забудьте дати їм зайву півоберта, щоб вони включилися».
  
  
  Чонг коротко кивнув мені і помчав назад дорогою, геть від повороту. Я побіг уперед, обігнув поворот і пірнув у джунглі до галявини. Я вирішив, що знаходився приблизно за 50 ярдів від нього, на протилежному боці від Чонга. Рухаючись швидкою риссю і зупиняючись тільки через кожних десять-п'ятнадцять ярдів, я вкручував капсули в дерева, звернені до галявини. Я подивився прямо наді мною. Це була моя уява? Чи небо було не таким темним, як годину тому? Світанок був не так уже й далеко, і я щойно кликав на допомогу.
  
  
  Навіть листя джунглів здавалося вологим від спеки. Вони били мене, коли я рухався між ними, і в мене свербіла шкіра. Густа кисть сплутувалася навколо моїх ніг, змушуючи мене сіпатися з кожним кроком, щоб їх звільнити. Вологість мого одягу здавалася постійною частиною мого існування. Я не міг пригадати, щоб будь-коли було сухо чи прохолодно.
  
  
  Тепер ми з Чонгом залишилися без їжі, ми мали мало води, допомога могла бути чи не бути в дорозі, і попереду була справа. Я повинен був перешкодити цим вантажівкам дістатися до храму Товариства. Рота китайських солдатів плюс майже 200 чоловік було б занадто багато навіть для найкрутішого ударного патруля.
  
  
  Я повертався на галявину. Я гадки не мав, скільки людей спустяться з парашутом, щоб допомогти мені, але я розраховував на сім чи вісім. Навіть із Чонгом і мною цього було б недостатньо. Усі ми боремося із ротою китайців. Я так не думав. Я був на галявині і перетинав її. Я знайшов дерево ближче до поляни, ніж будь-яке інше. Чонг підбіг до нього.
  
  
  "Нік", - сказав він. «Що, чорт забирай, повинні робити всі ці дивакуваті маленькі кнопки?» Мені було цікаво скільки людей у Південно-Східній Азії було таких, як він. І я був готовий посперечатися, що зможу перерахувати їх на пальцях однієї руки.
  
  
  Я прикрутив червону капсулу до дерева. Я повернувся до Чонга. “Ці маленькі кнопки випромінюють радіосигнали. Усі білі видають сигнал, який звучить як статичний; усі сигнали конфліктують один з одним. Будь-хто, хто намагається визначити, звідки вони виходять, отримає такий лабіринт статики, що було б безнадійно”. Я поплескав червоною капсулою. "Тільки одна з цих кнопок видає хороший істинний сигнал".
  
  
  - Несподівано, - вигукнув Чонг. "Боже, я ніколи в житті не бачив нічого подібного". Він раптово насупився. Але чому цей десантний літак теж не чує всієї цієї статики?
  
  
  «Бо він налаштований на одну частоту, ту, що походить від червоної капсули. Та невелика ударна група, про яку я вам казав, допоможе нам зупинити ці п'ять вантажівок»;
  
  
  
  
  «Ти жартуєш, – сказав Чонг. Ти, я і худа ударна група проти роти китайців? Ні за що, друже».
  
  
  Я глянув на бліде небо. "Якщо вони не прийдуть найближчим часом, Чонг, швидше за все, тільки ти і я будемо проти всіх цих китайців".
  
  
  "Як ви думаєте, скільки часу це займе у них?"
  
  
  Я знизав плечима. Пройшло достатньо часу, щоб могло статися будь-що. Цей член камбоджійського уряду міг зв'язатися із послом США та сказати йому, що всі угоди не відбулися. Уряд Камбоджі міг би голосно заявити протест американським офіційним особам. Той факт, що в'єтнамське село було знищено, могло все змінити. Можливо, Хоуку наказали скасувати все у Товаристві Срібної Змії. Занадто багато всього могло статися.
  
  
  Якби в планах були якісь зміни, як би мене сповістили? Потім були приємні слова Хоука про те, що якби мене схопили, Сполучені Штати не знали б мене. Звідки мені знати? Мені вже довелося внести кілька власних змін на шляху.
  
  
  Я глянув на Чонга. "Я не знаю", - все, що я міг придумати, щоб сказати.
  
  
  Здавалося, він прийняв це. Досі ми не спотикалися; можливо, він думав, що ми продовжимо це робити. Він глянув на дерева довкола нас. "Нік, - сказав він, - ми не зможемо нічого зробити з вантажівками, поки не дізнаємося, що вони прибувають, вірно?"
  
  
  Я кивнув головою. Це звучало логічно, але мені було цікаво, до чого він хилить.
  
  
  "Я піду залізу на одне з цих дерев, щоб подивитися, чи можу я сказати, коли вони наближаються?"
  
  
  Я спостерігав, як він вибрав одне з найвищих дерев. Він піднявся по ньому легко, його жилисте тіло, як шматок гумки, розгойдувалося від кінцівки до кінцівки, поки він піднімався. Я стояв під деревом, прикривши очі рукою від сонця. Коли він майже досяг вершини, він знайшов зручне сидіння і втиснувся між стовбуром та кінцівкою. Він махнув мені рукою зі щасливою усмішкою.
  
  
  Я знав, яка зброя Чонга; цей довгий тьмяний армійський багнет. І все, крім його швидкого розуму та рухливого тіла. У мене була Вільгельміна, мій пістолет «Люгер» із половиною випущених патронів; Х'юго, мій стилет, який підходить для роботи в тісному контакті, але не підходить на відстані, і П'єр, моя газова бомба. Це все наші сили. З цією зброєю ми з Чонгом збиралися битися з ротою китайських регулярних солдатів. Мені хотілося закурити.
  
  
  Пройшла година. Я ходив туди-сюди дорогою. Прекрасні видіння танцювали перед моїми очима. Припустимо, що через всю трясіння останніх днів ці маленькі електронні капсули вийшли з ладу? Це могло статися будь-коли. Я не був дуже обережний із цією сумкою. Можливо, ця маленька червона кнопка взагалі не працювала.
  
  
  "Нік!" Чонг подзвонив. "Я їх чую!"
  
  
  Я сам тепер міг чути вантажівки з іншого боку повороту.
  
  
  "Що ми робитимемо, мужику?" - спитав Чонг. Він понизив голос, і його тон був тривожним. Він дивився на поворот, де за кілька секунд мала під'їхати перша вантажівка.
  
  
  Якби ми ховалися і чекали на ударний загін, який може навіть не наступати, нам довелося б пропустити вантажівки. Це не буде проблемою. Все, що нам потрібно зробити, це сховатися у джунглях. Але дорога тут була вузькою. Не знаю, як це було далі. Якщо в нас взагалі була якась перевага, то вона була тут.
  
  
  Я вдарив Чонга по руці. "Давай!"
  
  
  Ми перейшли на протилежний бік дороги, щоб вантажівки їхали на нас ліворуч. Чонг залишився просто в мене на хвості. Я пірнув у джунглі, потім одразу повернув назад. Я сів навколішки. Чонг зійшов зі мною. Робочі двигуни тепер стали набагато чіткішими і йшли прямо з повороту, ніби вантажівки вже в'їхали на нього.
  
  
  «Що, чорт забирай, ти збираєшся робити, Нік?» - спитав Чонг.
  
  
  «Зупиніть ці вантажівки, якщо я можу. Дати допомоги достатньо часу, щоб дістатися до нас, якщо прийде допомога».
  
  
  Чонг ніжно поплескав мене по плечу. "Нік, я хочу, щоб ти знав, що це був справжній кайф, мандруючи з тобою, але я думаю, що зараз просто розлучаюся".
  
  
  "Є одна проблема". Я уважно стежив за кривою. Вся ідея залежала від цих вантажівок. «Дорога тут дуже вузька, – сказав я Чонгу. «Якщо ми зможемо зупинити головну вантажівку, інші не зможуть її обійти. Їм доведеться розчистити дорогу, перш ніж вони рушать далі, і, можливо, цього буде достатньо часу для нашої допомоги».
  
  
  Чонг потер долонею рота, спостерігаючи за вигином. «Ідея має можливості, друже, але скажи, що якимось дивом ми можемо зупинити головну вантажівку, що тоді?».
  
  
  Я посміхнувся йому. «Ми біжимо, як у пеклі».
  
  
  Носова частина першої вантажівки повільно вигинається по повороту. Це було схоже на сповільнений рух поїзда, що виходив із тунелю. Фари згасли. Коли він почав випрямлятися, я побачив, що це двотонна шестиколісна вантажівка, пофарбована в дивний темний відтінок синього. Маркування не було. У кабіні сиділо двоє чоловіків у коричневій формі китайських солдатів. Бічні вікна були відчинені.
  
  
  
  
  Їхні тіла розгойдувалися туди-сюди і з боку в бік, поки вантажівка повз по нерівній поверхні. Двигун скулив, рухаючи вантажівку зі швидкістю равлика. У кузові вантажівки я побачив солдатів. Вони сиділи двома рядами з обох боків вантажівки, похитуючи головами, з гвинтівками між ніг.
  
  
  Я витяг крихітну газову бомбу і сів навпочіпки. Ця схема не мала жодних інших шансів; перший мав це зробити. Чонг був готовий тікати.
  
  
  Потім я почув інший звук, схожий на гуркіт двигунів вантажівок. То справді був глибший, рівний звук, рівний гул. Я знав, що це було ще до того, як Чонг ударив мене кулаком і вказав на небо. То був гул десантного літака. Я глянув у небо з усмішкою. Пух білих парашутів здавався нерухомим у нерухомому небі, люди, що бовталися, були схожі на іграшкових солдатиків із пластмаси. У них на грудях були пістолети-кулемети. Вони мали бути найкращими бійцями, які могла запропонувати Америка. А їх було шістнадцять.
  
  
  Але моя проблема була прямо переді мною. Переднє крило вантажівки проїжджало дуже повільно. Я бачив стомлені очі водія і сонну голову його пасажира, що погойдувався, на своєму боці вантажівки. Бокове вікно було приблизно за два фути вище за мене і за чотири фути від мене. Я чув, як Чонг втягнув повітря. Я крутив газову бомбу. За кілька секунд із нього вийде смертельний газ. Я легко скинув його з плеча, наче кидав дротики. Він пройшов через відчинене вікно і приземлився на коліна пасажирові.
  
  
  Водій насупився. Потім обома руками він стис горло. Він плюхнувся на кермо. У кузові вантажівки перший солдат упав обличчям уперед на кузов вантажівки. Поруч із ним голосно брязнула його гвинтівка. Передні колеса вантажівки повернуті праворуч. Сама вантажівка сіпнулася і похитнулася, зупинилася, знову стрибнула вперед, потім крило врізалося в джунглі, і вантажівка повністю зупинилася. Інший солдат ззаду впав зі свого місця. До нього приєдналися та інші. Перший із штурмових парашутистів зістрибнув на галявині, його парашут піднявся перед ним. Коли він зібрав стропи, приземлився ще один.
  
  
  Друга вантажівка тепер була повністю на очах. Я бачив, як один солдат ззаду вказав на останній парашут, що спускався на галявині. Через поворот гримів вогонь з гвинтівки. Поряд з другою вантажівкою з джунглів з'явився десантник. Він жбурнув одну, а потім відразу ж пішов за іншою гранатою в кузов другої вантажівки. Бензобак вивергався як вулкан. Рейдер уже втік у джунглях ще до вибухів. З-за повороту долинав кулеметний вогонь. Шість солдатів обійшли палаючу другу вантажівку. Вони помітили нас із Чонгом на дорозі. Я зробив два постріли, вбивши двох із них, потім стрибнув у джунглі. Чонг був поряд зі мною. Позаду мене пролунав тріск пострілів, потім пролунав звук більшої зброї. Стрілянина з гвинтівок припинилася після сильного вибуху.
  
  
  Я повернув праворуч і почав повертатися. Коли ми знову вийшли на дорогу, то ми вже були на повороті. Китайські солдати висмикнули з трьох вантажівок, що залишилися. Вони стріляли на бігу. Рейнджери відсікали їх вогнем.
  
  
  Чонг схопив рушницю мертвого китайця, і ми обидва почали стріляти в людей, що розбігалися. Я не бачив жодного рейнджера. Їхні постріли були смертельно точними, і здавалося, що вони стріляють із джунглів. Вони розділилися і рухалися з обох боків дороги. Щоразу, коли один із китайців намагався бігти в джунглі, його вбивали. Рухаючись так, утримуючи китайців на дорозі, залишаючись по обидва боки від них. Кількість китайців упала до десяти, потім до семи. Троє побігли дорогою геть від вантажівок. Після чотирьох кроків вони кинули важкі гвинтівки та набрали швидкість. Через 20 кроків їх застрелили приховані рейнжери.
  
  
  Ми з Чонгом використовували останню вантажівку для прикриття. Решта китайців майже зникла з поля зору. Вони стріляли по руху та тіням. Я зняв одного, притуливши Люгер до кузова вантажівки. Чонг підстрелив ще одного. Стрілянина, яка раніше звучала як кам'яна лавина, тепер час від часу уповільнювалася до окремих пострілів. Зліва я почув тук-тат. Стрілянина з гвинтівки йшла з дороги перед головною вантажівкою. Я глянув у небо і побачив важкий стовп чорного диму, що піднімався від другої вантажівки. Тіла китайських солдатів були розкидані на вулиці Компонг, наскільки я міг бачити. Потім настала тиша. Я чекав, коли рейнджери почнуть виходити із джунглів. Нічого не трапилося. Я смикнув головою вправо, коли я почув тріск рушниці в глибині джунглів праворуч від мене. Майже одразу ж за ним був ще один постріл далеко вдалині. Чонг стояв поряд зі мною. Обидва наші очі уважно вивчали джунглі у пошуках ознак рейдерів. Ми відчували тільки різкий запах шин, що горять, від другої вантажівки.
  
  
  
  
  Чотирнадцятий розділ.
  
  
  
  Чонг поклав китайську рушницю собі за шию і тримав її за стовбур і приклад. Він зупинився в центрі кузова вантажівки і повільно обернувся, щоб оглянути місце. Перед тим, якою ми їхали, стояли дві вантажівки. На повороті один остов вантажівки все ще горів, а інша вантажівка трохи врізалася в джунглі. На дорозі та навколо вантажівок було розкидано тіла вбитих солдатів. Я стояв поруч із Чонгом. Наскільки я міг судити, ми були зовсім одні.
  
  
  «Послухай, – сказав Чонг. "Слухай тишу".
  
  
  Я насупився. Я засунув Вільгельміну назад у кобуру. "Ти чув тишу раніше, Чонг", - сказав я.
  
  
  "Звісно. Але, чуваку, я ніколи не бачив нічого подібного. Та допомога, за якою ти послав, - найстрашніша, яку я коли-небудь бачив».
  
  
  «Вони мають бути найкращими».
  
  
  «Вони кращі, ніж найкращі. Я один із кращих, і вони набагато кращі, ніж я». Він похитав головою. "Я все ще не досягаю тебе, чи не так?" В його очах було дивне благоговіння. Він повернув гвинтівку на бік і обійняв мене за плече. «Заплющ очі, Нік, і слухай». Коли я це зробив, він сказав: Ти чуєш тільки тишу. Тут відбулася битва, Нік. Це було коротке, але там була ціла солдатська рота. Я питаю тебе, де ж крики болю? Де крики поранених у руку чи ногу? "
  
  
  Він мав рацію. Я чув лише тишу. Двічі мені здавалося, що я чую шелест листя у джунглях, але коли я подивився, я нічого не побачив.
  
  
  Чонг сказав: «Кожен постріл був убивчим. Кожна куля попадала в голову чи серце. Якимось чином ті, хто вижив під час вибуху, були застрелені. Немає жодного, хто вижив, жодного пораненого».
  
  
  На тлі тиші його слова звучали майже моторошно. Я глянув на землю поруч із вантажівкою. Коли я знову глянув на ділянку Кампонг-роуд, що тягнеться за вантажівкою, я побачив самотню постать, що стоїть посеред дороги приблизно за 50 ярдів від мене.
  
  
  Пістолет-кулемет лежав упоперек його живота, короткий стовбур упирався у вигин оголеної руки. Він носив оливковий колір американських військ; рукави його сорочки були закатані; його штани були заправлені в чоботи до щиколотки. Він трохи підвівся.
  
  
  "Я шукаю Ніка Картера!" - проревела самотня постать.
  
  
  Я відповів. "Прямо тут!"
  
  
  Він щось засунув до рота. Потім пролунав пронизливий свист поліцейського свистка. Чоловіки вийшли з джунглів і попливли дорогою. Вони заповнили проміжок між мною та самотньою фігурою. Вони вийшли на дорогу і почали перевіряти свою зброю. Група з двох і трьох, здавалося, не звертаючи уваги ні на мене, ні на самотню постать, тепер підійшла до мене.
  
  
  Самотня постать підійшла до нас, коли я стрибнув з вантажівки. Він був лейтенантом і простяг руку.
  
  
  «Містер Картер, я лейтенант Райс. Мені сказано виконувати ваші накази.
  
  
  Я взяв руку. На вигляд йому було років двадцять п'ять, з гладкими засмаглими щоками, звичайною стрижкою та молодими ясними блакитними очима. Ніс у нього був довгий і трохи кирпатий. Його обличчя виглядало прямокутним, а вилиці, лінія підборіддя, підборіддя - незграбними. У нього були чудові вуса, які я коли-небудь бачив. Зважаючи на ту очевидну увагу, яку він приділяв цьому, я знав, що це наповнює його гордістю.
  
  
  Ми опустилися навпочіпки за останньою вантажівкою в черзі. Я з вдячністю взяв запропоновану мені цигарку. Поки до нього торкалися легшого полум'я, лейтенант Райс сказав: «Гаряче, ніж петлі пекла». Він витер піт із чола нігтем великого пальця.
  
  
  Декілька чоловіків оглядали трупи. Інші були півколом, розмовляючи з Чонгом.
  
  
  "Ви втратили когось, лейтенанте?" Я запитав.
  
  
  Він похитав головою. Коли він говорив, кінчики його вусів ворушились. «Один чоловік упіймав кулю за талію, але це була садна. З ним усе буде гаразд. У чому ваша проблема, містере Картер? Все, що ми чули, було щось про суспільство та старі руїни поблизу».
  
  
  «Лейтенанте, я думаю, вам краще почати називати мене Ніком. Я вже почуваюся досить старим серед ваших людей, і мене не називають містером. Ця рота прямувала до тих руїн, про які ви чули». Потім я розповів йому все, що ми з Чонгом дізналися про Товариство Срібної Змії. Мені потрібно було багато про що здогадуватися. «Ми не знаємо, скільки людей із регулярної армії підтримає Тонле Самбора. Справа в тому, що там багато людей, яких обдурили. Я точно знаю, що то були новобранці. Скільки із регулярної армії є, я не знаю. Ось що робить це складним. Якщо ми вдаримо по цьому храму, як ви і ваші люди, зіткнулися з цими вантажівками, загине багато невинних молодих людей»
  
  
  Лейтенант затягнувся цигаркою. Його ясні блакитні очі дивилися на небо над ним, ніби він хотів, щоб цей десантний літак повернувся і забрав його та його людей.
  
  
  Він дивився на мене із заплющеним оком від палючого сонця. Його ніс трохи наморщився. "Нік, - сказав він, - ти хочеш, щоб ми вибрали тих, хто вірний Тонле Самбору, і відпустили інших, вірно?"
  
  
  "
  
  
  «Можливо, було б краще працювати таким чином. Коли ми потрапляємо до храму, ми маємо програти це на слух. Виникне плутанина, особливо після того, як я вб'ю Тонле Самбора. Але один елемент, який не заплутається, – це цей вірний Самбору. Вони почнуть діяти, коли побачать його мертвим”.
  
  
  «Іншими словами, добре усувайте тих, хто виявляє агресію до нас. Вибирати і вибирати - це не те, чому нас вчили, Нік, але я вважаю, це краще, ніж замерзнути, нікого не вдаривши. Ось як підрозділи втрачають людей». Він посміхнувся мені. “Ви не сказали, як ми потрапляємо до храму”.
  
  
  «Ми візьмемо вантажівки, лейтенанте. Якщо ви проінструктуєте своїх людей, ми переодягнемося у форму китайців і поринемо у вантажівки. Ми можемо заповнити прогалини вже мертвими солдатами. Ваш вибух цієї вантажівки може представляти проблему. Тонле Самбір очікує п'ять вантажівок, а не чотири”.
  
  
  Лейтенант Райс знизав плечима. «Китай далеко. Так що зламалася одна вантажівка».
  
  
  Я згідно кивнув. «Ми повинні прибрати підірвану вантажівку з дороги. Як тільки це буде зроблено, я візьму на себе провідну вантажівку. Ви ведете другий, Чонг – третій, і вам потрібно буде доручити людині вести четвертий. Я візьму по чотири особи в кузовах перших трьох вантажівок; в останній вантажівці буде дві особи».
  
  
  "А як щодо сигналу?" – спитав лейтенант.
  
  
  Я думала про це. Це мало бути щось гучне і просте. Я встав і пішов по борту вантажівки до кабіни. Залізши на підніжку, я заліз у бічне вікно і натиснув кнопку звукового сигналу. З передньої частини вантажівки пролунав металевий звук, схожий на крик механічної вівці. Я подивився на задню частину вантажівки. Лейтенант стояв, виставивши праву сторону стегна. Чонг дивився на мене, але це не заважало йому продовжувати запихати жменю американських цигарок у кишені сорочки.
  
  
  Я стрибнув з підніжки і повернувся до лейтенанта. «Ворота храму мають бути відкриті для нас. Я в'їду і перейду до найдальшої стіни.
  
  
  «Оскільки Тонле Самбір чекає на ці вантажівки, він повинен чекати у дворі. Коли всі вантажівки виявляться всередині воріт, і я впевнений, що я маю чіткий постріл у Самбора, я включу гудок. буде сигналом для людей вийти з вантажівок. Вони вбивають будь-кого, хто виявляє агресію. Як тільки я дам звуковий сигнал, я збираюся пустити кулю до Самбора. Чонг подбає про чотирьох генералів. вони вбиті, і ви скоро дізнаєтесь, хто їх насправді підтримував. То як же все з вами, лейтенанте? "
  
  
  «Це звучить майже працездатно, – сказав він. «У нас буде менше роботи».
  
  
  Через 20 хвилин вантажівка, що згоріла, була похована в джунглях, і ми котилися в бік храму Товариства Срібної Змії.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  У дзеркало заднього виду я побачив лейтенанта Райса у вантажівці просто позаду мене. Чонг їхав позаду нього, а остання вантажівка вела сержант-рейнджер. Між двома рядами чоловіків у задній частині кожної вантажівки були прив'язані ящики зі зброєю та продуктами харчування. Ми повзли зі швидкістю менше ніж п'ять миль на годину.
  
  
  Я витяг Вільгельміну з кобури і кинув її між ніг на сидіння. Це мало бути кінцем. До цього призвели всі подорожі, підкрадання та бійки. Я відчув хвилювання, коли нові дерев'яні ворота почали фокусуватися різкіше. Моє завдання було простим: з'ясувати, чи існує Суспільство Срібної Змії і чи існує воно, яка його мета.
  
  
  До полудня Тонле Самбір буде мертвим, і Суспільство Срібної Змії перестане існувати.
  
  
  Я міг досягти успіху і знав це.
  
  
  Було багато речей, які могли йти не так. Можливо, армія китайців була навчена захищатись від того, що ми намагалися зробити. Ми не збиралися вбити двісті людей. Ні, єдиний спосіб спрацювати – це вдарити Тонле Самбора, як тільки всі вантажівки виявляться у дворі.
  
  
  Без лідера неминуча плутанина, особливо якщо Тонле Самбор був таким лідером, яким я його собі уявляв.
  
  
  Я почув кілька гучних клацань, а потім величезні ворота почали розсуватись і затягуватися. Вони були майже 14 футів у висоту, і петлі рипнули, коли вони відчинилися для нас. Я побачив клаптик двору. Солдати стояли у дворі, вишикувавшись у чотири довгі ряди. Ворота відчинилися повністю, і я проїхав вантажівкою.
  
  
  Я йшов повільно, прямуючи до кінцевої конструкції. Я ще не бачив Тонле Самбора чи будь-кого з генералів. Лейтенант Райс вів у ворота другу вантажівку. Мої очі сканували ряди солдатів. Неможливо було відокремити регулярну армію від новобранців, бо всі вони були збудовані разом. Я добігав кінця будівлі. Чонг віз третю вантажівку. Потім Тонле Самбор і чотири його генерали вийшли з арки переді мною.
  
  
  Вони підходили до лівого переднього крила. Мій бампер опинився за кілька дюймів від будинку до я зупинив вантажівку.
  
  
  
  
  Скрипіли гальма. Позаду мене заскрипіли гальма. Сержант-рейдер проводив четверту вантажівку через ворота.
  
  
  По обидва боки від Тонле Самбора стояли по два генерали. Він попрямував до вантажівки, широко посміхаючись. Його зуби блищали золотими пломбами. Моя рука впала на сидіння між ногами. Чотири пальці та мій великий палець охопили приклад люгера. Мій вказівний палець злегка ковзнув по спусковій скобі, потім знайшов спусковий гачок. Це мало бути швидким.
  
  
  Звук ріжка викликав вибух активності. Вантажівка, в якій я сидів, розгойдувалася туди-сюди, коли четверо десантників зістрибнули на землю. Ряди мертвих китайців відскакували одна від одної. Задзвеніли шоломи. Поки не було зроблено жодного пострілу.
  
  
  Я підняв Вільгельміну, просунув її потворну морду у вікно і прицілився в горді розширені груди Тонле Самбора у формі. Двері відчинилися, коли я вистрілив. Мав бути герой. Один із генералів Самбора в останній момент свого життя показав себе кмітливим. Він помітив "люгер", націлений на його лідера, і стрибнув уперед і вбік. Коли «Люгер» смикнувся у мене в руці, я побачив, як половина його шиї відкололася. Тонле Самбір відкинув гордість і зарозумілість. Він обернувся і побіг. Двері були відчинені до упору. Інший генерал витягував свій службовий револьвер. Я повернув Вільгельміну до його рябого обличчя і зробив ще один постріл. Він відскочив на три фути і впав.
  
  
  Я чув, як Чонг зробив два постріли за мною. Два генерали, що залишилися, зіткнулися один з одним і впали, стікаючи кров'ю. Тонле Самбір досяг арки, що веде до його покоїв. Він біг дуже швидко. Навколо мене лунали окремі постріли. Шеренги солдатів розділилися і розсипалися. Лейтенант Райс наказав усім завмерти. Він кричав камбоджійською.
  
  
  Тонле Самбір був не з тих, кого можна відпустити. Навіть без армії та генералів він все ще становив загрозу. Небагато людей матимуть таку можливість вербування, як Тонле Самбір. Він міг почати з нуля, як він колись робив раніше, і незабаром мати ще одну сильнішу армію, армію, яка завжди знаходилася в пошуках пасток, в яких опинився Тонле.
  
  
  Досягши вершини сходів, я помітив, що хтось наближається до мене ззаду. Я не оглядався, бо переді мною мчав Тонле Самбір з одним із своїх срібних кинджалів.
  
  
  Я розсунув ноги і тримав вагу на подушечках пальців. У мене в руці Хьюго. Тонле Самбір рухався у паніці. За ним я побачив полум'я в його кімнаті, папери, які треба було спалити. У його маленьких темних очах був такий самий вираз, як у лисиці. Він у страху біг і бився. Йому довелося б убити мене, щоб пройти повз мене, і наступну людину, щоб пройти повз нього. Йому доведеться продовжувати, поки він не втече або хтось із чоловіків його не зловить. Я мав намір дістати його. Я зробив ще один крок уперед; моя рука була повернута, готова хитнутися вперед і пронизати його тонким лезом.
  
  
  "Почекайте!" Голос пролунав позаду мене. Я крутилася, готова зустріти будь-кого. Чонг стояв там із китайською гвинтівкою, націленою на мене. «Не вбивай його, Нік, – тихо сказав він.
  
  
  Я насупився. "Що це, чорт забирай, Чонг?"
  
  
  Обличчя Чонга залишалося без виразу. "У вас немає права вбивати генерала Тонле Самбора", - сказав він безбарвним голосом.
  
  
  Я кивнув у бік Чонга. Що ти намагаєшся сказати, Чонг? Ти частина армії Самбора? Я знав, що забрати його буде проблемою. Він був надто далеко, щоб стрибати з Хьюго. І в нього була ця гвинтівка, доки Вільгельміна була порожня. Але навіть я був спантеличений. Я не зрозумів Чонга. Багато речей мене не надто дивували, але я просто не розумів Чонга. "Чим ти плануєш зайнятися?" Я запитав.
  
  
  Чонг нічого не сказав. Позаду мене почав підніматися Тонле Самбір. Він кректав від зусилля в зламаній руці. Він хиткими кроками рушив у мій бік. Потім Чонг зробив ще одну загадкову річ. Він відмахнувся від мене і вказав на Тонлі Самбора.
  
  
  «Тільки не думай, що втекти кудись, генерале», - сказав він.
  
  
  Я схилив голову і поглянув на Чонга. Я запитав. "На якій ти бісовій стороні, Чонг?"
  
  
  Він блиснув мені широкою усмішкою. «Чорт забирай, - сказав він легко, - я завжди був на твоїй стороні. Я не хотів, щоб ти зараз убив цього хробака, от і все. Є хлопці, яких він обдурив, чекають унизу. маленький генерале, розумієш? "
  
  
  Я відповів на посмішку Чонга. "Я розумію." Я відступив на крок. «Після вас, генерале».
  
  
  На подвір'ї у штурмовика все було під рукою. Вони втратили одну людину, іншу було поранено; вони вбили 22 солдатів Самбора. Ми пройшли через арку на чолі із Самбором. Його солдати дивилися, як ми з Чонгом вигнали його, і дивилися на нього очима, сповненими питань, на які він не міг відповісти. Поки Чонг скочив на задню частину однієї з вантажівок, лейтенант Райс підійшов до іншого боку Тонле Самбора, так що генерал опинився між нами.
  
  
  Чонг зіткнувся з групою людей, що колись належали до армії Самбора. Він почав говорити з ними камбоджійською.
  
  
  
  
  Лейтенант Райс поворухнув своїми чудовими вусами, покопався в кишені сорочки і простяг мені сигарету.
  
  
  Я запитав. "Що він говорить?"
  
  
  Лейтенант трохи посміхнувся мені, тож загострені кінці його вусів лише трохи піднялися. "Він розповідає їм про те, як їх використав цей маленький хлопець тут".
  
  
  Раптом Тонле Самбір голосно заговорив. Я подумав про те, щоб порізати йому горлянку, і навіть переступив поріг, але лейтенант Райс підняв руку.
  
  
  "Маленький виродок бореться за своє життя", - сказав лейтенант. "Нехай він висловиться."
  
  
  Навіть Чонг слухав із людьми те, що говорив генерал. Коли він закінчив, чоловіки подивилися на Чонга. Чонг мав чисту огиду. Він почав виривати одну із ящиків вантажівки.
  
  
  "Так що він сказав?" Я запитав.
  
  
  Лейтенант дивився на Самбора з усмішкою. «Він сказав, що ми і наші десантники – вороги Камбоджі. Він думає, що його люди повинні напасти на нас або щось таке».
  
  
  Я мав відповідати посмішці лейтенанта. Рейнджери ударних військ стояли в кожному кутку двору, в трьох дверних отворах, а інші ходили туди-сюди по дахах і по обидва боки воріт. Усі вони були озброєні автоматами. Вся зброя армії Самбора була складена в кузові однієї з вантажівок.
  
  
  Чонг розкрив одну із ящиків зі зброєю. Він витяг з нього автомат і шпурнув його через край вантажівки до ніг чоловіків. Потім він витягнув гвинтівку і зробив те саме.
  
  
  Лейтенант Райс повернулася до мене. «Він наказує людям перевірити маркування на зброї, щоб переконатися, що це китайська зброя. Він каже, що Тонле Самбор та його генерали були китайськими агентами». Тонле Самбір вигукнув кілька слів. Лейтенант похитав головою. «Наш маленький друг називає Чонга брехуном».
  
  
  Чонг перейшов від ящиків до ряду мертвих китайських солдатів. Він витяг тіло і кинув його до ніг чоловіків.
  
  
  «Він велить людям уважно оглянути тіло. Вони побачать, що солдати були китайцями.
  
  
  Троє чоловіків оглянули тіло та випросталися. Всі погляди звернулися на Тонлі Самбор; і не було жодної помилки, що було в цих очах – чиста ненависть. Маленький генерал став озиратися, як загнана людина.
  
  
  Тонле Самбір грубо відштовхнув нас обох і попрямував до відкритих воріт. Три штурмові патрулі, що стояли на дахах, підняли автомати до плечей. Лейтенант Райс підняв руку вгору. Рейдери опустили зброю. Коли маленький генерал дістався до воріт і зник через них, Чонг зістрибнув з вантажівки і помчав за ним. Потім двоє братів Сарики побігли за Чонгом. Незабаром усі чоловіки вибігали з воріт.
  
  
  Ми з лейтенантом курили сигарети, дивилися в землю та слухали. Я не сумнівався, хто першим дістанеться Тонле Самбора. Не думаю, що лейтенант також. А за кілька хвилин я був певен. Була тиша, тиша без людей, де ми з лейтенантом могли чути кроки грабіжників по дахах.
  
  
  Спочатку була тиша, а потім був найболючіший передсмертний крик, який я коли-небудь чув. І я знав, що Тонле Самбір помер найжахливішою зі смертей. Я також знав, що Чонг був першим, хто підійшов до нього.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Вперше з того часу, як я зустрів її, я побачив, що Сарики справді посміхається. Але це була не посмішка, адресована мені на знак подяки за благополучне повернення. Ні, вона посміхнулася, бо її два брати благополучно повернулися додому. Ми привезли їх вантажівкою, що спростило подорож. Ми підібрали моє обладнання, що залишилося в руїнах, і за допомогою рації, яку носили штурмовики, ми вже повідомили американський вертоліт, який забере нас наступного ранку.
  
  
  Було близько четвертої години дня, і нічого не залишалося робити, окрім як ледарити, доки не прилетів вертоліт. Жителі села були задоволені всією їжею у вантажівках. Тієї ночі була розмова про велике бенкет і святкування повернення братів. Для багатьох жителів села я та ударна група були великими героями. Але не для Сарики. Здавалося, вона намагалася щосили уникати мене. Я не бачив Чонга цілий день.
  
  
  Я скористався можливістю, щоб поринути у зворотний бік струмка. Я зголив бакенбарди і виправ одяг. Я тримався під холодною водою струмка майже дві години. Потім я перевдягнувся в чистий одяг і пішов у темряві, що наближається, назад до села. Свято та свято вже розпочалися. Хоча я був чистий і добре відпочив, я мав сильне почуття втоми. Досі в мене була мета, чого я прагнув. Але тепер, коли все закінчилося, здавалося, що всі зовнішні сили накинулися на мене.
  
  
  Повернувшись до села, я притулився до хатини та спостерігав за святом. Там було велике багаття, над яким смажилася рожева свиня, повільно обертаючись. Здавалося, що все село відсутнє. Вони сіли у велике коло навколо багаття. Але де був Чонг? Я ще його не бачив.
  
  
  
  
  Я приєднався до святкування на досить довгий час, щоб з'їсти трохи цього чудового м'яса і випити якийсь відвар, назви якого я навіть не міг вимовити, не кажучи вже про те, щоб згадати. Потім, коли вечірка ще не закінчилася, я побажав усім добраніч, пішов один у свою хатину і здався.
  
  
  Я довго лежав без сну, а втома не давала мені заснути. Я слухав дрібних комах навколо себе, а далі – дивний барабанний бій та голоси, і чи не дзюрчання струмка. Я подумав про те, як Чонг спрямував на мене гвинтівку прямо біля спокою Тонле Самбора. Потім я згадав, що бачив, що залишилося від тіла маленького генерала, коли ми покидали руїни Ангкор-Тома. Каліцтво було гірше, ніж у будь-яке село, через яке я пройшов. І Чонг це зробив. Я запитував, чи Чонг був чимось більшим, ніж найбільшим провідником і борцем у всій Камбоджі. І знову мені стало цікаво де він. Сон приходив до мене уривками.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  І знову Сарики прийшла до мене уві сні. Її гнучке молоде тіло ставало мені знайомим. Це було так дивно, як ми знали. Її дотик змусив мене виплисти з калюжі сну. Я відчув її руку на моєму плечі, потім вона опинилася наді мною і опустилася з іншого боку, щоб повернутися до мене обличчям, притулившись кулаками до моїх грудей, навколо моїх колін та моїх стегон. Від неї пахло свіжим милом; її дихання було солодким від напою. Вдалині я чув дзюрчання струмка.
  
  
  Вона почала звиватися і звиватися, намагаючись підставити під мене одну ногу. Я трохи підвівся, і вона ковзнула під ногу, а потім знову притиснула до мене гомілка. Я відчув, як інша нога піднялася наді мною, відчув, як вона лягла на моє стегно. Кулаки на моїх грудях розтулилися, і її руки обвилися навколо моїх ребер і притулилися до спини.
  
  
  Не було слів; ні, дякую, що повернули мені моїх братів; ні, це не для мене, а з вдячності; жодного виправдання та причин чому. Цього разу не було мови, тільки рух.
  
  
  А потім були сліпі пошуки в темряві, спрямовуючий дотик, тиск, що постійно збільшується, промацування, відчуття вологого опору, а потім м'яке розслаблення та проникнення. Я почув легке подих повітря через її ніс, коли ми з'єдналися, а потім ми були гладко і глибоко разом. Вона підвелася трохи вище, змінила становище, обвела руками мене і видала легкий теплий звук задоволення.
  
  
  Мої руки ковзнули по маленькій спині її маленької дівчинки, поки я не досяг її прекрасної попки. Я взяв теплу, гладку, тверду фанні і одним дотиком і тиском перетворив її на маленьку машинку, що любить. А потім почалося повільне, ритмічне похитування її стегон, насичене та вимогливе.
  
  
  Навколо було темно, і вона нарешті повернулася до мене своїм ротом для поцілунку. Біт залишався повільним і рівним, допоки ми обидва не вирушили шукати один одного.
  
  
  І раптом фантастика та нереальний світ зникли далеко від мене. "Тонл Самборс", "Товари Срібних Кинджалів", "Чонги", і ударні патрулі, і "Яструби", і "ТОПОРи" - все було схоже на гортання сторінок у книзі. Мій світ був особистим світом потреби, маленьким, особистим і повністю світом, що розділявся. Їхні обличчя були масками з картону та слини, що висить на мотузках з порожнього дерева. Вони були частиною вітру, який пересихав і пересихав у порожньому серці. Ці безтілесні особи та імена були не з мого світу.
  
  
  "Ах", - сказав єдина жива істота в моєму світі. "Ах."
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  І все ж наступного ранку її не було. Вона не з'явилася, коли вертоліт змахнув лопатами над солом'яними дахами. Ударна група з затуманеними очима і сонним виглядом залізла у величезний гелікоптер, але я відступив, дивлячись і чекав. Не було ні сліду ні Сарики, ні Чонга. Шумний, димливий газ вертоліт рухався позаду мене в очікуванні. Залишилося троє чоловіків проковтнути їхнє велике черево ВПС; троє чоловіків та один Нік Картер.
  
  
  Я подумав, чи варто їх шукати. Може, Чонгу було боляче; настав на міну або якимось чином потрапив у пастку кимось; але це були тільки пусті думки про занепокоєння. Мені довелося зіткнутися із цим. Прийшов американець. Американець зробив свою роботу. Американець їхав.
  
  
  «Нік! Гей, Нік! То був Чонг з широкою усмішкою на юнацькому обличчі. Він біг до мене. Він дістався мене в поті. «Привіт, друже, я радий, що піймав тебе, перш ніж ти злетів».
  
  
  Я поклав йому руку на плече, потім взяв його простягнуту руку. «То що тепер з тобою відбувається, Чонг? Більше організованих ігор? Поїздка до Сайгону?»
  
  
  Ні, чувак, ніякого джазу для мене. Я провів майже два дні, розмовляючи із цими новобранцями. Ви знаєте, нові хлопці та ті, хто був із Самбором якийсь час. Вони всі погодилися нарешті залишитися разом. Його усмішка стала ширшою. «Завдяки мені вони думають, що з американцями все в порядку, хлопці, ви знаєте, я маю на увазі, що з Дж. Джо все в порядку. Вони думають, що американці дійсно знаходяться тут, в Південно- Східної Азії, щоб допомогти всім нашим людям копати те, що я маю на увазі, я маю на увазі, я, ймовірно, буду таким же великим лідером, як і провідник і боєць
  
  
  
  
  Я погладив його по голоаї. "Я ні на хвилину не сумніваюся в цьому, Чонг". І раптом я глянув ліворуч, і там стояла Сарики, її волосся розпущене і майоріло позаду неї, як прапор. Я підійшов до неї та взяв її за руки. На її пухких губах з'явилася легка посмішка.
  
  
  Вона не казала. Натомість вона обійняла мене за шию і міцно поцілувала мене. Потім вона відійшла від мене, все ще посміхаючись. Я відчув укол туги за нею. Я ніколи раніше не зустрічав нікого, схожого на неї.
  
  
  Пілот був нетерплячим. Я обернувся і почав залазити у лоно вертольота. Я енергійно помахав Чонгу, як опинився всередині. Потім я побачив, як Сарики трохи махнула рукою. Коли вертоліт відірвався від землі, я помітив, що у Сарики текли сльози по щоках.
  
  
  
  
  П'ятнадцятий розділ
  
  
  
  У Вашингтоні йшов дощ. Я бачив, як він бився об вікно Хоука. Його офіс був заповнений димом від сигар, які він викурив, доки я йому все розповів. У руках він тримав срібний кинжал, який мені подарував Чонг того дня, коли ми прослуховували покої Тонле Самбора.
  
  
  Хоук упустив кинджал собі на стіл. Він прочистив горло, витяг із зубів чорний незапалений недопалок сигари, подивився на нього з огидою, почухав потилицю, а потім пильно подивився на мене.
  
  
  «Ти маєш рацію, Картер. Це зброя, що жахливо виглядає». Він нахилився вперед, упираючись ліктями у стіл. «І ви кажете, що цей Чонг забрав вантажівки і шукає та знищує комуністичні сили?»
  
  
  «Так, сер, скрізь, де він зможе їх знайти, чи це китайці, в'єтконгівці чи північні в'єтнамці. Він пристрасно ненавидить комуністів».
  
  
  Хоук все ще дивився на мене. "А ти думаєш, він гарний?"
  
  
  "Дуже гарний, сер".
  
  
  Хоук пирхнув. "Може, ми зможемо йому трохи допомогти".
  
  
  "Я думаю, він це оцінить".
  
  
  Хоук відкинувся назад. «Картер, у тебе все гаразд. Мені не треба тобі говорити. Я подивлюся, чи ми зможемо надати тобі трохи додаткового часу. Джанет, я вважаю?»
  
  
  Я посміхнувся. «Як я вже казав вам раніше, сер, у нас із Джанет є розуміння. Я був би вдячний за кілька днів, дякую».
  
  
  Хоук підвівся і підійшов до вікна. Він затиснув сигару в зубах, потім озирнувся через плече на кинджал, що лежав на його столі. Коли він заговорив, він, здавалося, майже розмовляв сам із собою.
  
  
  «Цікаво, чого ми досягли? Чи ми комусь допомогли, Картер? Чи ми полегшили хоч якусь боротьбу в Південно-Східній Азії, просто прибравши одного пішака? Мені справді цікаво, скільки Тонле Самборів блукають довкола?»
  
  
  "Не знаю, сер", - чесно сказав я. "Можливо, інші, такі як Чонг і його невелика група, дадуть відповіді".
  
  
  "Можливо", - сказав Хоук. "Можливо. Але мені цікаво?"
  
  
  Я теж ставив собі питання, не тільки про те, що робив Чонг, а й про те, що сказав мені Бен-Куанг, про те, як це почуття поширюється на американців в Азії. Потім раптом я відчув біль у грудях. Я з ніжністю подумав про дівчину на ім'я Сарики і подумав, що з нею стане.
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Смертельний штам
  
  
  Агент N-3 - типовий американський герой, людина, яка не боїться йти назустріч небезпеці і здатна впоратися з будь-яким супротивником. У Ніка Картера худорляве обличчя. Його волосся зазвичай темно-коричневого кольору, густе і блискуче з «злегка сатанинським» вдовиним піком. Він має високий лоб без зморшок над прямим носом. Його очі широко розставлені над високими вилицями; кажуть, що це "дивні очі, які майже ніколи не залишаються нерухомими і змінюють колір так само часто, як море". Його рот твердий і красивої форми, зазвичай стриманий, але іноді з відтінком чуттєвості. Відповідно до його багаторічної напруженої діяльності його тіло перебуває на піку фізичної підготовки. Його плечі масивні. У нього вузька і вузька талія, а його ноги описуються як засмаглі стовпи гладких м'язів. Його м'язи не були надто очевидними, проте були схожі на сталеві троси. Невтомний Нік Картер має кілька цікавих моментів. Насправді так багато людей, що важко зрозуміти, який із них слід розпочати. Відповідно до своєї ролі суперсекретного агента американського урядового агентства AX, Нік Картер має невелике татуювання з сокирою на внутрішній стороні правого ліктя. Це один із способів залишитися непоміченим. Ще один факт - зброя Ніка, яку він скрізь бере із собою. Ось його пістолет, люгер, якого він називає Вільгельміна, у плечовій кобурі ліворуч. Х'юго - це ім'я його стилету, обтягнутого шматком замші над його правим зап'ястям і пружного, щоб летіти в його захоплення одним дотиком... І, нарешті, він несе газову гранулу, яка носить ім'я П'єра, розміром з м'яч для гольфу, але де саме захована гранула, невідомо. Прикриттям штаб-квартири AX у Вашингтоні є Amalgamated Press and Wire Service, розташована на Дюпон-Серкл. Відповідальний – Девід Хок. Він сувора людина, яку описують як більш літню людину, але все ще називають «худою, жилистою і жорсткою, як шкіра». Він обожнює сигари і сильно жує їх, коли з'являється напруга. Хоча він, як відомо, не любить залишати свій офіс, йому часто доводиться це робити під час виконання своєї роботи. Він підтримує зв'язок з більшістю урядових лідерів найвищого рівня, але відповідає лише «шефу», також відомому як президент.
  
  
  Нік Картер
  
  
  Смертельний штам
  
  
  Присвячується людям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  Перша глава.
  
  
  Головоломка смерті почалася тихою і спокійною неділею в горах Камберленд, де Кентуккі і Вірджинія сусідять. Того дня полковник Томас Макговен підійшов до двох солдатів, що стояли перед дверима сірої двоповерхової будівлі з плоским дахом.
  
  
  «Червоний» МакГоуен для своїх однокласників у «Пойнті», але безумовно полковник для всіх інших, уже минув зовнішній контрольно-пропускний пункт та головну станцію воріт. Коли він підійшов до дверей, двоє рядових звернули увагу. Він відповідав на їхні вітання з жвавістю. Неділя завжди була тихим днем, насправді нудним днем ​​для чергування, але він був у басейні, що обертається, і це була неділя, яку він малював. Він ніс ранкову газету під пахвою, набиту звичайними об'ємними недільними розділами.
  
  
  За своїм звичаєм полковник Томас Макговен зупинився біля дверей і озирнувся на тишу комплексу. Йому слід бути розслабленим, як і належить чоловікові в нудному службовому відрядженні. Але з якоїсь причини він був на межі, майже нервував. Мілдред навіть не прокоментувала це під час сніданку, але він списав це на поганий сон. Полковник був традиційним військовим і не мав думок про екстрасенсорні передчуття.
  
  
  За плоскою сірою непривабливою головною будівлею, але в межах обгородженої території комплексу знаходилися невеликі котеджі науковців. Ці вихідні майже всі поїхали на великий семінар у Вашингтоні. Головний будинок і будинки позаду нього раптово з'явилися в фортеці Камберлендських гір через місяць, ніби вони були поставлені там якоюсь гігантською рукою.
  
  
  Він сумнівався, що хтось із мешканців п'ятдесятимильної зони хоча б підозрював про призначення будівлі. О, йшлося про секретну урядову роботу, і довгими зимовими ночами це давало їжу для чуток. Але спілкування між вченими комплексу та мешканцями було зведено до мінімуму.
  
  
  Полковник увійшов усередину будівлі, в чистий, антисептично білий інтер'єр з різними коридорами, що відходять від головного фойє, та лабораторіями, що виходять із кожного коридору. Перш ніж піднятися до свого офісу на другому поверсі, він зупинився біля сталевих дверей з написом «ТІЛЬКИ ДЛЯ ОБМЕЖЕНО-ДОЗВОЛЕНОГО ПЕРСОНАЛУ». Він визирнув у маленьке скляне віконце. Усередині стояли двоє солдатів із гвинтівками в руках. За ними стояли зачинені інші сталеві двері, цього разу без вікон і з прорізом. Чергували сержант Хенфорд та капрал Хейнс. Вони відповіли на його погляд кам'яними обличчями, і він знав, що недільні деталі їм подобаються не більше, ніж йому.
  
  
  Він повернувся, піднявся короткими сходами і ввійшов до свого кабінету. Генерал О'Редфорд командував з'єднанням, але генерал перебував у Вашингтоні, а командував полковник Томас Макговен. "Можливо, це тільки посилює його гостре почуття", - сказав він собі.
  
  
  Червоний Макговен розстелив газету на столі і почав читати. Підпис до заголовка колонки одразу впав у вічі.
  
  
  МІЖНАРОДНІ БАКТЕРІОЛОГИ ЗУСТРІЧАЮТЬ ВІРУС, ЗАКЛЮЧуючи МОЖЛИВУ ПРОБЛЕМУ
  
  
  Посмішка полковника була трохи похмурою, коли він читав статтю.
  
  
  "Міжнародний симпозіум бактеріологів, що зібрався в столиці країни, був присвячений зростанню створенню та збереженню смертоносних вірусів бактеріальної війни, від яких людина не має відомого захисту. Провідний урядовий бактеріолог доктор Джозеф Карлсбад назвав такі віруси запрошенням до катастрофи. Він закликав припинити подальше. чиновники заявили, що причин для занепокоєння немає і що такі захисні заходи мають бути продовжені».
  
  
  Посмішка Рудого Макгоуена стала ширшою при слові про відсутність приводу для занепокоєння. Вони мали рацію. Несанкціонована блоха не змогла проникнути до головної будівлі, не кажучи вже про прилеглу територію. Він звернувся до спортивних сторінок.
  
  
  Поверхом нижче сержант Хенфорд і капрал Хейнс дивилися через маленьке віконце на високого сивого худорлявого чоловіка по той бік дверей. Вони обидва знали його в обличчя, і йому довелося пройти три перевірки безпеки, щоб дістатися цих дверей, але вони змусили його показати своє посвідчення особи.
  
  
  За людиною з аскетичним обличчям стояла гора, яка ходила як чоловік, важила близько 325 фунтів плоті, припустив сержант Хенфорд, японець, можливо, колись колишній борцем сумо. З боків його стояли два невисокі, худорляві, жилисті японці. Сержант відчинив двері докторові Джозефу Карлсбаду, і вчений увійшов до невеликого передпокою. «Дякую, сержант», - сказав учений. «Ми хочемо пройти до Сховища. Чи не могли б ви сказати внутрішній охороні, щоб вони впустили нас?
  
  
  "Ці люди мають допуск, сер?" – спитав сержант. Капрал Хейнс відступив з гвинтівкою у руці.
  
  
  «У них є перепустки відвідувачів та загальний допуск безпеки». Вчений усміхнувся. За жестом троє чоловіків показали свої документи. Сержант Хенфорд зняв слухавку. Він одразу задзвонив у
  
  
  кабінет, де полковник Макгоуен щойно перестав читати спортивний розділ.
  
  
  "Доктор Карлсбад тут, сер", - сказав сержант. "Він хоче пройти в сховище, і з ним троє відвідувачів". Він зупинився на мить, а потім продовжив. «Ні, сер, вони мають доступ тільки для звичайних відвідувачів», - сказав він.
  
  
  "Можу я поговорити з полковником", - сказав доктор Карлсбад. Сержант передав йому телефон.
  
  
  «Полковник Макгоуен, – сказав доктор Карлсбад, – зі мною троє приїжджих бактеріологів із Японії. Вони відвідують симпозіум у Вашингтоні. Але ви, звісно, про це знаєте. але я ручаюся за них. Зрештою, я ж повинен був підписати їхній загальний дозвіл, чи не так? Він засміявся тихим, товариським сміхом. «Я візьму на себе всю відповідальність, полковнику. Я просто не подумав попросити генерала О'Редфорда про обмежені допуски, коли побачив його у Вашингтоні. даремно».
  
  
  «Звичайно, доктор Карлсбад, – відповів полковник. Чорт, сказав він, Карлсбад був науковим директором цього місця. Він, якщо хтось, повинен знати, що робить. Крім того, на території перебували ще двоє озброєних охоронців.
  
  
  "Дайте мені сержанта, будь ласка", - сказав він. Коли сержант поклав слухавку, він обернувся і зателефонував через щілину в сталеві двері. За мить її відкрив солдат зі зброєю. Доктор Карлсбад та інші чоловіки увійшли до Сховища, і двері одразу за ними зачинилися.
  
  
  Виявилося, що в одному полковник мав рацію. Хороший лікар добре знав, що робив. Він недбало провів інших чоловіків коридором, збудованим рядами маленьких сталевих коробок, кожен розміром з коробку для сигар, але щільно закритих і зроблених з товстої сталі. Поруч із кожною коробкою була діаграма, в якій перераховувався вміст коробки та її наукове використання.
  
  
  «Ніхто не може залишити базу з одним із цих ящиків, - пояснив він величезному японцю, - без наказів, підписаних тричі командиром, головою десятого відділення бактеріальної війни та одним із Об'єднаного комітету начальників штабів».
  
  
  Доктор Карлсбад витяг один із сталевих ящиків із гнізда і краєм ока побачив, що двоє солдатів, по одному на кожному кінці коридору, потяглися до своїх рушниць. Він усміхнувся і знову вставив коробку у гніздо. Величезний японець недбало пройшов у дальній кінець коридору і приємно посміхнувся солдатові, тоді як доктор Карлсбад та двоє інших чоловіків рушили в протилежний кінець кімнати. Все ще посміхаючись, великий чоловік хльоснув однією рукою і схопив солдата за горло рукою, повністю зімкнувшись на ньому. Стискаючи потрібні місця, японець убив солдата менш як за п'ять секунд.
  
  
  Тим часом у протилежному кінці кімнати двоє чоловіків недбало підійшли до охоронця і, діючи як один, застромили в нього два кинджали. Це теж зайняло лічені секунди. Лікар Карлсбад висмикнув конкретну коробку з гнізда; він знав, що флакон усередині металевої коробки був надійно замкнений на місці та захищений від поломки та випадкового зміщення.
  
  
  "Вікно позаду нас, на правій стіні", - сказав він напружено. Пізніше сержант Хенфорд доповів, що зазвичай яскраві очі доктора Карлсбада здавались надзвичайно яскравими очима людини, яка виконувала священну місію.
  
  
  Віконне скло було виявлено пізніше, воно було безшумно вирізане різаком для скла з пластиковою ручкою і алмазним наконечником, який непоміченим пройшов через електронне вічко біля головних воріт. Він залишився із запискою. Востаннє четверо чоловіків були помічені такими, що недбало йшли територією до задньої частини комплексу, де стояли котеджі. Пересічний Венделл Холкомб, що чергував біля бічного паркану, побачив квартет. Він не мав причин допитувати їх усередині комплексу, знаючи, що вони мали пройти всі попередні контрольно-пропускні пункти системи безпеки. Крім того, він одразу дізнався про доктора Карлсбада.
  
  
  У своєму офісі без вікон Червоний Макговен відчував себе неспокійнішим. Насправді він не турбувався про доктора Карлсбада, але дозволив йому прийняти трьох людей, не допущених до забороненої зони. За двадцять років Рудий МакГоуен жодного разу не порушив правила, і його пригнічувало те, що він зробив це в даному випадку. Він узяв синій телефон і зателефонував сержанту Хенфорду вниз. Коли сержант сказав полковнику Макгоуенові, що лікар ще не вийшов, Макгоуен кинув слухавку і зробив короткий проліт по три сходинки за раз.
  
  
  У Хенфорда і Хейнса, як і раніше, були невиразні кам'яні обличчя, але в їхніх очах був неспокій. Вона виросла, коли полковник не отримав відповіді, коли зателефонував через щілину у двері сховища. Раптом йому стало дуже холодно, Макгоуен дістав зв'язку ключів і відчинив двері з прорізами. Тіло найближчого внутрішнього охоронця наполовину заблокувало двері, коли вони відчинилися. Полковнику більше не треба було бачити.
  
  
  Він гукнув. - "Червона тривога!" "Натисні на цю кнопку, чорт забирай!" Через три секунди він почув переривчастий сигнал тривоги, коли він
  
  
  луною віддавалося від кінця комплексу до іншого. Полковник і двоє солдатів увійшли до сховища. Коли вони побачили порожню щілину, їхні очі зустрілися, висловлюючи збентежене здивування, гнів і більш ніж простий повсякденний страх.
  
  
  Так це почалося, початок картини страху, який мав загрожувати самому світу.
  
  
  * * *
  
  
  Рівно за годину Девід Хок, директор та начальник оперативного відділу AX Спеціального агентства розвідки США, почув телефонний дзвінок у своїй вітальні. Він щойно закінчив обрізання гратчастих троянд навколо невеликої альтанки біля дверей свого скромного каркасного будинку за межами столиці. Це була його недільна денна праця кохання. Квіти заспокоювали його. Трохи сонця та води, і вони виросли. Нескладний і такий несхожий на решту світу. Він зняв товсті садові рукавички і зняв слухавку. То був президент США.
  
  
  * * *
  
  
  Події тихого недільного дня торкнулися і мене, тільки тоді я цього не знав. Я був зайнятий своїми здобутками. Я тільки-но допив третій дуже холодний сухий мартіні наприкінці лінивої неділі в елегантному таунхаусі в чарівному передмісті Вашингтона Джорджтауні. Навпроти мене теж дуже люб'язна і елегантна стояла Шеррі Нестор, дочка мільярдера, власника судноплавного концерну, Гаррі Нестора. Шеррі, дуже висока, дуже пишна і дуже пристрасна, відкинулася на дивані в крижаній блакитній сукні господині, скроєній надзвичайно низько. Її груди, округлі та м'яко вигнуті, виглядали з-за країв сукні з глибоким V-подібним вирізом. Я познайомився з Шеррі, коли працював в AX за участю безлічі «татових човнів» - сказав, що човни були флотом приблизно з п'ятдесяти нафтових танкерів. Я полюбив Шеррі, чого я ніколи не розчаровував. Це було щасливим збігом, що на вихідних Хоук наказав мені відвідати симпозіум з бактеріологічної війни, весь міський будинок належав Шеррі, за винятком, звичайно, слуг.
  
  
  Тепер Шеррі допила мартіні і подивилася на мене з-під напівприкритих повік. Вона говорила повільно. Шеррі робила все повільно, доки не лягла в ліжко. Мені все ще було цікаво, як така розслаблена, повільна, майже сором'язлива дівчина могла генерувати стільки енергії, коли стосувалося сексу. Може, це була пристрасть. Як би там не було, Шеррі проткнула мене своїми сіро-зеленими очима і підібгала губи, підвівшись надутими.
  
  
  «Вечеря буде лише о восьмій, і прийдуть Пол і Синтія Форд», - сказала вона. «Вони опівночі, і я не чекаю так довго. Я голодна!"
  
  
  Я знав, що вона мала на увазі. Ми були в її кімнатах на верхньому поверсі, і коли я встала, Шеррі зняла прапорець з крихітної клямки, що тримає верх сукні разом. Вона розкрилася, і її округлі груди виступили, як два бутони з рожевими кінчиками, що розпустилися на ранковому сонці. У деяких дівчат груди випинаються, у деяких пікантно вгору. Груди Шеррі були м'якою округлою, і я знайшла її своїми губами, пестячи їх, насолоджуючись їхньою м'якістю.
  
  
  "Як минулої ночі, Нік", - видихнула вона. "Як минулої ночі" Для нас з Шеррі це був перший раз, і я обіцяв їй більше і краще. "О, Боже, цього не може бути", - сказала вона мені на вухо. Я збирався їй показати. Я підняв її і поклав на ліжко, і її ноги, рухаючись вгору і вниз, скинули сукню і почали шукати моє тіло. Я провів губами по її тілу, поміж її грудьми, по її животу, по вигнутій лінії живота.
  
  
  Я радів, що двері старого будинку з товстого дуба. Шеррі кричала в екстазі, її крики ставали все гучнішими, коли я кохався з нею. З кожним новим відчуттям вона видихала довгими, протяжними криками, що іноді закінчувалися сміхом чистого задоволення.
  
  
  "О, Боже, Боже", - вигукнула вона, і її довгі ноги обвилися навколо моєї талії, коли вона підтягнулася до мене. Ритм йшов все швидше і швидше, і раптом вона уткнулася головою в мої груди і скрикнула у вічно захопленому крику задоволення. Її тіло затремтіло протягом довгого часу, перш ніж вона впала, і її ноги безвольно розвалилися. Я залишився з нею, і вона стогнала тихими звуками насолоди. Я підійшов до неї. Вона довгий час нічого не говорила, і ми лежали, стикаючись з тілами, коли я милувався красою її фігури. Нарешті вона повернула до мене голову і розплющила очі.
  
  
  "Хіба ти не хочеш зайнятися судноплавством, Нік?"
  
  
  Я посміхнувся їй. "Я можу коли-небудь. Чи можу я подумати про це?"
  
  
  "Будь ласка, зроби це", - пробурмотіла вона. «Я збираюся подрімати до обіду. Я хочу відновити свою енергію… потім».
  
  
  Я притис її до себе, і ми обидва заснули.
  
  
  * * *
  
  
  Ми були в середині вечері, коли дворецький оголосив, що мені дзвонять. Я взяв трубку в кабінеті, страшенно добре знаючи, хто це буде. Хоук був єдиним, хто знав де я. Повідомляти своє місцезнаходження було суворим правилом для всіх агентів AX. Напружений, напружений і рівний голос Хоука сказав мені, що виникла проблема, перш ніж він сказав півдюжини слів.
  
  
  Він запитав. - "Хто там, окрім дівчини Нестора?" Я розповів йому про Поле та Синтію Ford та про те, що ми були у середині обіду. Зазвичай Хоуку було байдуже, через що я пройшов. На цей раз я почув його паузу.
  
  
  «Добре, доїдай, – сказав він. «Я не хочу, щоб ти вибіг звідти, бо я дзвонив. Після вечері будьте невимушені і скажіть, що я хочу поговорити з вами небагато, і що ви повернетесь. Скажіть їм, що в цьому немає нічого важливого. Потім вибачтеся. і одразу ж ідіть сюди”.
  
  
  Я запитав. - "До тебе?"
  
  
  «Ні, до офісу. Я зараз там».
  
  
  Він повісив люльку, і я повернувся, щоб поїсти, як і сказав чоловік. Але протягом частини вечері мій розум метався, охоплений цікавістю. Наполягання Хоука на моїй повільній недбалості було підказкою. Це означало, що хоч би що відбувалося, це було зовсім не випадково. Я зберіг холоднокровність за чашкою кави у старовинній золотій вітальні Несторів, а потім за невеликою розмовою. Нарешті, глянувши на годинник, я вибачився на годину або близько того. Шеррі пішла зі мною до дверей, її проникливі сіро-зелені очі вивчали мене.
  
  
  "Ти справді повернешся?" — спитала вона. «Або це одна з твоїх маленьких хитрощів. Я знаю тебе, хлопчик Нікі».
  
  
  Я посміхнувся їй і погладив її груди, окреслені через сукню господині. Вона здригнулася.
  
  
  «Чорт тебе забирай. Тобі краще повернутися зараз», - сказала вона.
  
  
  "Якщо я зможу повернутися, я прийду", - сказав я. "І ти це знаєш." Крайня посмішка в її очах сказала мені, що так.
  
  
  * * *
  
  
  Вогні офісів AX на DuPont Circle у центрі Вашингтона були жовтими очима, спостерігаючи за мною, коли я наближався. Довгий чорний лінкольн від'їхав від узбіччя, коли я підійшов до вхідних дверей і побачив на них маленьку печатку Державного департаменту. Я зазначив, що було включено повну охорону, коли показувала облікові дані три рази, аж до симпатичної дрібниці в офісі.
  
  
  Двоє чоловіків сиділи з портфелями поряд із кожним із них, дивлячись на весь світ, як на продавців. Їхні швидкі, допитливі очі, які стежили за кожним моїм рухом, видавали їх. Я приємно посміхнувся їм і подумки посміхнувся до того зусилля, яке їм знадобилося, щоб кивнути у відповідь.
  
  
  Дівчина пропустила мою картку до свого маленького комп'ютера, і на крихітному екрані біля столу була моя фотографія. У ньому також говорилося, що я - AX Agent N3, з рейтингом Killmaster, можу пілотувати літак, водити гоночні машини Формули 1, чудово говорю трьома мовами і ще чотирма непогано. Він також сказав їй, що я неодружений, і коли вона повернула мені мою візитку, її очі були сповнені інтересу. Я зробив уявну замітку, щоб дізнатися її ім'я. Шеф при всьому своєму консерватизмі Нової Англії знав, як скрасити зовнішній офіс.
  
  
  Він сидів у своєму шкіряному кріслі, худорляве, худорляве обличчя, як завжди, стримане, очі кольору стали насторожені. Тільки те, як він переставляв незапалену сигару з боку на бік, говорило мені, що він надзвичайно схвильований. Він завжди жував сигари, а не курив. Це була швидкість, з якою він їх жував, і була підказкою.
  
  
  "Великі відвідувачі в цей час ночі", - прокоментував я, сідаючи в крісло. Він одразу зрозумів, що я мав на увазі лімузин Держдепартаменту.
  
  
  "Велика проблема", - сказав він. «Ось чому я не хотів, щоб це поширювалося, що ти вискочив із дому Несторів. У нас уже достатньо газетних яструбів, які обнюхують усе довкола».
  
  
  Він зітхнув, відкинувся назад і пильно подивився на мене.
  
  
  "Я відправив вас на цей бактеріологічний симпозіум тільки тому, що хотів, щоб ви були в курсі останніх подій", - розмірковував він уголос. «Але іноді я думаю, що я ясновидець».
  
  
  Я не обговорював це питання. Я бачив багато доказів цього.
  
  
  «Ви, звичайно, знаєте про дослідницьку операцію Камберленд», - сказав він.
  
  
  "Тільки знаю про це", - відповів я. “Наша вірусна фабрика. Те, на що останнім часом так багато уваги привертає увагу дуже багато людей».
  
  
  Хоук кивнув головою. «В операції в Камберленді налічується шістдесят штамів бактерій, проти яких людина не має відомої протиотрути. Випустивши їх, вони можуть стерти з землі цілі області і, можливо, навіть більше, ніж просто області. З усіх них смертоносним штамом є той, який називається X - V77, X - Вірус сім-сім. Десь між чотирма десятьма та чотирма двадцять цим днем ​​X – V77 був викрадений з камберлендського репозиторію».
  
  
  Я видав низький свист. «Це було, – продовжив Хоук, – взято директором Камберленда доктором Джозефом Карлсбадом та трьома іншими невідомими нам людьми. Двох охоронців було вбито».
  
  
  "Карлсбад - той хлопець, який останнім часом шумить", - згадував я. "Він якийсь дивак?"
  
  
  "Це було б надто просто", - сказав Хоук. «Він блискучий бактеріолог, який, якщо ми складемо всі разом, працював разом із нами, щоб мати можливість впливати на мислення уряду. Коли він виявив, що насправді не може цього зробити, він почав планувати взяти речі у свої руки.
  
  
  «Ви кажете «планування». Це означає, що ви відчуваєте, що це не була раптовою, імпульсивною дією».
  
  
  «Чорт, ні, – сказав Хоук. «Цей крок зажадав ретельного планування. Це було залишено дома».
  
  
  Він простяг мені записку, і я швидко прочитав її вголос. "Я перестав говорити", - сказав він. Це мій ультиматум. Якщо всі запаси бактеріологічної зброї не будуть знищені, я знищу тих, хто хоче знищити людство. Науку не можна використовувати з політичною метою. Я буду у подальшому контакті. Якщо те, що я скажу, не буде зроблено, я завдаю удару всім людям всюди».
  
  
  Хоук підвівся, пройшовся по кімнаті і дав мені повну картину того, як її було реконструйовано. Коли він закінчив, зморшки на його обличчі стали ще глибшими.
  
  
  "Це має відбутися напередодні Всесвітньої конференції лідерів, запланованої на наступний тиждень", - пробурмотів Хоук. Я знав про конференцію, яку проголосили першими справжніми зборами світових лідерів, щоб спробувати вирішити проблеми цієї старої планети, я не знав, що AX був причетний до неї, і Хоук скривився від мого питання.
  
  
  "Залучені всі", - сказав він. «У них є ФБР із внутрішньої безпеки, Держава з операцій, ЦРУ зі спостереження за відомими проблемними зонами. Ось тільки подивіться на цей список важливих справ, які мають відбутися у будівлі Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй у день відкриття Конференції».
  
  
  Я швидко переглянув список і побачив близько ста тридцяти імен. Мої очі виділяли глав держав усіх великих держав: Росії, Франції, Японії, Італії. Я бачив, що у списку є королева Англії. Так був і голова Китайської Народної Республіки Мао, його перша поїздка до ООН. Глава Міжнародної ради церков був у списку, як і Папа, всі вони жили у минулому президентами Сполучених Штатів, прем'єр-міністрами, президентами та королями всіх країн світу. Це мало бути першим у своєму роді добре, важливим кроком на шляху до об'єднання світових лідерів в одному місці, щоб вони діяли, нехай навіть зовні, як єдине ціле. Я повернув список Хоуку.
  
  
  Я запитав. - «Є якісь зачіпки по Карлсбаду, яка конкретна людина йому потрібна?»
  
  
  «Ми повідомили все, що знаємо про цю людину, головного психіатра Пентагону доктора Тарлмана», - відповів Хоук. «Його висновок полягає в тому, що справжнє бажання Карлсбада – завдати шкоди Сполученим Штатам, ймовірно, заразивши одного зі світових лідерів. Батьків і сестри Карлсбада було вбито в Хіросімі, де, як методистські місіонери, вони були інтерновані під час Другої світової війни. Лікар Тарлбут каже. Принципи Карлсбада можуть бути щирими, але їм сприяє його пригнічена ненависть до тих, хто вбив його батьків та сестру».
  
  
  "Цікаво", - прокоментував я. «У будь-якому випадку, все це означає, що лікар може зробити будь-що зі своїм смертоносним штамом бактерій. І якщо ми почнемо попереджати кожну видатну людину у світі, кіт вийде з мішка».
  
  
  "Цілком вірно", - погодився Хоук. «Отже, принаймні на даний момент це все ще надсекретна охорона. Наша єдина головна героїня – племінниця Карлсбада, Ріта Кенмор. Вона жила з ним, і ми знаємо, що він дуже прив'язаний до дівчини. Вона все ще у його будинку. Я». У мене є чоловіки, які дивляться це цілодобово. Завтра хочу, щоб ви пішли до неї і подивилися, що ви можете дізнатися. У мене таке почуття, що Карлсбад спробує зв'язатися із нею».
  
  
  "Мені повернутися до Шеррі Нестор сьогодні ввечері?"
  
  
  "Цілком вірно", - відрізав Хоук, і я знав, що йому боляче зробити мені ще одну ніч задоволення. Зазвичай він садив мене на якийсь літак протягом години. «Я не хочу, щоб до чуток, які вже почали поширюватися, нічого не додавали. Бокслі з Post-Times вже дещо чув, і, чорт забирай, його команда розносить кущі у всіх напрямках. Вранці замість того, щоб йти на симпозіум, ви». Я піду в будинок Карлсбада тут, у Вашингтоні. Але спочатку порадьтеся зі мною. "
  
  
  Хоук повернувся і подивився у вікно, і я знав, що він пройшов.
  
  
  Я пішов, охоплений ознобом, почуттям, що елементи поза людським контролем чекають, щоб спуститися. Симпатична дівчина в офісі посміхнувся мені. Було складно посміхнутися у відповідь, і я забув дізнатися про її ім'я. Це більше не здавалося важливим. Я повільно йшов через ніч, думаючи про те, що мені щойно сказали, і складаючи докупи те небагато, що ми знали. Карлсбад був не самотній. Мав якусь організацію. Гігантського японця має бути досить легко виявити.
  
  
  Тоді я гадки не мав, на яку країну працював Карлсбад. Однак мені потрібно було з'ясувати, що це була еліта проклятих.
  
  
  * * *
  
  
  Коли я повернувся до Шеррі, Пол і Синтія ще були там, і я зберігав недбалий вигляд, поки вони не пішли. Саме Шеррі з притаманною їй проникливістю розглянула мій фасад.
  
  
  "Я знаю, що краще не питати, але щось пішло не так", - сказала вона. Я посміхнувся їй.
  
  
  "Не тут", - сказав я. «Давай заблукаємо». Вона кивнула, і через кілька хвилин вона виявилася оголеною в моїх обіймах, і ми заблукали на всю кляту ніч, загубившись у задоволеннях відчувати, а не думати, тіла вище розуму, сьогодення замість майбутнього. Це був хороший спосіб і добре місце, де можна було заблукати, і Шеррі була готова, як і я.
  
  
  Другий розділ.
  
  
  Я залишив Шеррі напівсонною в ліжку, що бурмотить, щоб я залишився. «Не можу, люба, – сказав я їй на вухо. Її м'які груди були за межами простирадла, і я накрив її. Вона знову стягнула простирадло, не розплющуючи очей. Я перевірив Вільгельміну, 9-мм Люгер у наплічній кобурі під курткою, і пристебнув Х'юго, тонкий, як олівець, стилет, у шкіряних піхвах на моєму передпліччі. у потрібному місці, і лезо із загартованої сталі впало мені в долоню, безшумно, смертельно.
  
  
  Я зупинився в кабінеті внизу і зателефонував до Хоука. Він все ще був змучений, людина жонглювала більше, ніж могла безпечно витримати.
  
  
  Він сказав мені, що вони конфіскували єдиний примірник промови, яку Карлсбад надіслав голові симпозіуму, щоб він зачитав його.
  
  
  «Це була безладна інформація, невизначена загроза», - сказав Шеф. «Доктор Кук, голова, був повністю спантеличений, і він був щасливий бачити, як ми знімаємо це з його рук».
  
  
  «Я їду до племінниці, – сказав я.
  
  
  «Вона сама займається науковими дослідженнями, Нік, – сказав мені Хоук. «Двоє чоловіків, які спостерігають за передньою та задньою частиною будинку, – це співробітники ФБР, я підтримую з ними зв'язок щодо рації. Я скажу їм, що ви їдете.
  
  
  Я збирався повісити люльку, коли він знову заговорив. «І Нік, давай. Часу мало".
  
  
  Я вийшов надвір до маленької синьої машини, припаркованої біля будинку Несторів. Я під'їхав до околиці Вашингтона і знайшов будинок Карлсбада в схудлому районі, останній будинок на довгій вулиці. Ярдах за двадцять позаду будинку була товста стіна лісу, а навпроти будинку на пустирі росли густі кущі. Сам будинок був старий і старий. Я був відверто здивований. Зрештою Карлсбад не отримував копійки на своїй посаді директора Камберлендської операції. Звичайно, він міг дозволити собі щось краще.
  
  
  Я припаркувався, підійшов до обвітрених, тріснулих дверей і зателефонував у дзвінок. Наступним моїм сюрпризом стала дівчина, яка відчинила двері. Я побачив блакитні, як порцеляна, очі, великі й круглі, під копицею короткого каштанового волосся і кругле зухвале обличчя з зухвалим носом і пухкими губами. Синя блузка з джерсі, майже кольору її очей, облягала повні, кирпаті, випираючі груди, а темно-синя міні-спідниця відкривала молоді, гладко тверді ноги. Рита Кенмор була, м'яко кажучи, просто занудою.
  
  
  "Доктора Карлсбада, будь ласка", - сказав я. Китайсько-блакитні очі залишилися колишніми, але в цій справі ти вчишся ловити дрібниці, і я побачив, як тонка лінія напруження напружилася в її гарному підборідді. Я також помітив, що її кулак був білим на ручці.
  
  
  "Його тут немає", - рішуче сказала вона. Я приємно посміхнувся і одним швидким кроком увійшов до хати. Я показав посвідчення особи, яку вона ледве встигла прочитати. "Тоді я зачекаю", - сказав я. "Картер, Нік Картер".
  
  
  "Доктор Карлсбад не повернеться", - нервово сказала вона.
  
  
  "Звідки Ви знаєте?" – швидко спитав я. "Ви щось чули від нього?"
  
  
  "Ні, ні", - сказала вона дуже швидко. "Я не думаю, що він повернеться, от і все".
  
  
  Маленька міс Блакитноока брехала. Або так, або вона дуже добре знала, що сталося, і очікувала почути від Карлсбада, і не хотіла, щоб я був поруч, коли вона це зробить. Мої очі оглянули кімнату та її зношені меблі. Я підійшов до дверей і заглянув до сусідньої кімнати, спальні. На ліжку було відкрито жіночу дорожню сумку.
  
  
  Я запитав. - "Збираєтеся кудись, міс Кенмор?" Я бачив, як її блакитні очі спалахнули і стали меншими, коли вона зробила обурений вчинок.
  
  
  «Забирайтеся з цього будинку, кого б ви не уявляли», - кричала вона. «Ти не маєш права приходити сюди і допитувати мене. Я зателефоную до поліції».
  
  
  «Давай, – сказав я їй, вирішивши плисти з ними. «У вашого дядька немає права красти життєво важливі урядові матеріали».
  
  
  Я побачив, як хвастощі зникли з її очей, і вона відійшла. Збоку її груди різко здіймалися пікантною лінією. "Я не знаю, про що ти говориш", - відрізала вона, не дивлячись на мене. Я повинен був визнати, що в її голосі була абсолютна впевненість. Але тоді, можливо, вона була просто гарною актрисою із природним жіночим талантом. Вона повернулася до мене, і в її круглих блакитно-блакитних очах була суміш захисної праведності та занепокоєння.
  
  
  "Він не зробив нічого поганого", - сказала вона. «Мій дядько – щира, віддана справі людина. Все, що він робить, робиться тільки для того, щоб змусити слухати світ. Хтось мусить змусити його слухати».
  
  
  Я пропонував. - "І доктор Карлсбад один, га?" Вона глибоко зітхнула, явно намагаючись заспокоїтись. Можливо, це допомогло їй зібратися, але те, як вона випирала її груди проти блакитної блузки, не допомогло моєму самовладання. Страшенно важко уявити її в якійсь задушливій лабораторії.
  
  
  Вона подивилась на мене. "Я ж говорила, що нічого не знаю", - сказала вона. Коли вона знову глянула на мене, її очі були туманними. "Я хочу, щоб ти розповів мені, що трапилося", - сказала вона.
  
  
  Раптом у мене виникло виразне відчуття, що вона каже мені принаймні напівправду, що Карлсбад насправді їй не довіряв. Але вона чекала на когось чи щось і збиралася кудись. Я вирішив не просвітлювати її. Таким чином її тривога залишиться високою. Це може збити її з пантелику, щоб вона щось розкрила. Я просто усміхнувся їй, а вона відвернулася і почала ходити по кімнаті. Я недбало склався в м'якому кріслі і вдав, що не ловлю її крадькома погляди у вікно. Добре. Вона чекала на людей, а не телефонних дзвінків. Можливо, навіть Карлсбада. «Було б непогано закінчити так швидко, — подумав я.
  
  
  "Ви теж бактеріолог?" - Недбало запитав я. "Або ти не можеш перестати ходити досить довго, щоб відповісти".
  
  
  Вона подивилася на мене і змусила себе сісти на диван навпроти мене.
  
  
  "Я займаюся сексуальними дослідженнями", - сказала вона стримано. Мої брови злетіли вгору. Я відчував, як вони йдуть, і посміхнувся до неї.
  
  
  "Тепер це звучить як смішна тема".
  
  
  Її очі були такими ж крижаними, як і її голос. «Я працювала над впливом стресу, напруження та занепокоєння на сексуальну реакцію людини».
  
  
  Я подумки перевернув це і посміхнувся до неї. Це була тема, про яку я міг їй дещо розповісти.
  
  
  Я запитав. - "Всі інтерв'ю?"
  
  
  "Інтерв'ю, докладні звіти від обраних суб'єктів та спостереження, а також відібраних суб'єктів". Вона намагалася здаватися страшенно відстороненою та науковою.
  
  
  "Ой?" Моя посмішка стала ширшою. «Це досить велика область – і цікава».
  
  
  Її очі спалахнули, і вона почала відповідати, але передумала. Але гордий піддертий підборіддя, коли вона відвернулась, сказав усе: вона була вченим з ідеалами та високими цілями, а я був урядовим агентом з брудним розумом.
  
  
  Я сумнівався в науковій відстороненості будь-кого, незалежно від того, наскільки він ідеалістичний, хто стояв і робив нотатки і «спостерігав», поки люди кохали, але я не збирався сперечатися з тим, що Вона була надто хороша, щоб з нею сперечатися. . Крім того, я починав думати, що моя присутність утримує її від будь-яких дій. Можливо, якщо я піду, вона спробує приєднатися до Карлсбада, і в цьому випадку я піду за нею.
  
  
  Я повернувся і попрямував до дверей. Зробивши паузу, я вийняв з кишені аркуш паперу і написав на ньому, перш ніж простягнути їй. Я хотів, щоб це виглядало добре.
  
  
  "Не залишайте місто, і якщо ви побачите або почуєте від доктора Карлсбада, зателефонуйте за цим номером", - сказав я. Вона взяла листок, не зважаючи на нього.
  
  
  "Я повернуся", - посміхнувся я їй, затримуючи погляд на кінчиках її грудей. «З тієї чи іншої причини».
  
  
  Її фарфорово-блакитні очі нічого не помітили, але я помітив, що її губи трохи стиснулися, і я знав, що вона спостерігає за мною через маленьке вікно холу, коли я йшов до машини, сів у неї і поїхав. Я озирнувся на будинок, коли повернув за ріг, і знову подумав, якого біса Карлсбади хочуть жити в такому старому старовинному будинку.
  
  
  Я об'їхав квартал і зупинився. Рухаючись швидко і безшумно, я підійшов до узлісся за будинком, де, за словами Хока, один із співробітників ФБР спостерігав за цим місцем. Він сказав, що підтримує з ними постійний зв'язок через рацію; Зв'язок із ними буде для мене найшвидшим способом зв'язатися з ним.
  
  
  Опинившись на узліссі, я повільно рушив. Я не хотів кулі в животі. Швидше за все, хлопці з ФБР виявлять обережність перед пострілом, але ви не могли бути певні. Я проповз рачки через підлісок і кинув погляд на будинок. Я був прямо за цим зараз.
  
  
  «N3… AX», - сказав я хрипким пошепком, роблячи паузу, щоб чекати. Відповіді не було. Я рушив уперед і крикнув знову напівпошепки. Я побачив, як з-за куща піднялася рука. Рука поманила мене. Я підійшов до нього, і в полі зору з'явився чоловік, молодий, з рівним обличчям і дивлячись на мене. В одній руці він тримав пістолет 38. Я засунув Вільгельміну в кобуру.
  
  
  "Нік Картер, AX", - сказав я. Я дав йому ідентифікаційний код і згадав Хоука. Він розслабився, і я зупинився поряд із ним. Він кивнув повз мене, і я обернувся і побачив, що інший агент з карабіном у руках рухається до нас з-за дерева. Він мене також прикрив.
  
  
  "Є ще щось?" Я посміхнувся до свого чоловіка.
  
  
  "Тільки ми двоє", - посміхнувся він. "Досить." У більшості випадків він мав би рацію. Як я дізнався, у цьому нічого не вистачило. "Мені потрібно зв'язатися з Хоуком за вашим електронним сигналом", - сказав я. Він простягнув мені. Вони обидва трималися на низькому рівні, і я наслідував їхній приклад. З рацією в руці я різко повернувся і опустився на правий лікоть.
  
  
  Мені пощастило. Перший постріл потрапив у рацію в тому місці, де тільки-но була моя голова, і вона вибухнула. Я повернувся, відвернувшись, але не раніше, ніж я спіймав трохи металу і відчув, як маленькі струмки крові ринули мені на обличчя. Здавалося, що вся ця проклята лісиста місцевість вибухнула градом пострілів з автоматичної зброї разом із рушничним вогнем.
  
  
  Агент з карабіном схопився, здригнувся і впав мертвий. Я приземлився за кущами і побачив постаті - дві, чотири, шість - крізь дерева, що йшли до нас, усе зі зброєю. Я вилаявся. Чорт забирай, вони думали, що за будинком спостерігатимуть, а ліс за ним був найімовірнішим місцем. Тому вони спостерігали за спостерігачами, дивуючи сюрприз.
  
  
  Найближчий до мене агент стріляв, і постаті вилетіли з-за дерев, розкинувшись віялом. Якщо він стріляв у одного чи двох, решта виходила, щоб полити свинцем у його напрямку, і йому доводилося продовжувати стріляти і котитися, стріляти і котитися. То була смертоносна техніка, і кулі з автоматичної зброї розривали землю у його голови. Я лежав мовчки з Вільгельміною в руці. Я бачив, як агент ФБР наближався до чистої землі на краю лісистої місцевості і зрозумів, що він збирався зробити.
  
  
  "У тебе немає шансів на це", - хрипко прошепотів я.
  
  
  Але він був поза межами чутності. Він уникнув ще двох черг з автоматичної зброї, досяг чистої землі і схопився на ноги, щоб тікати. Він зробив кроків п'ять, перш ніж град куль наздогнав його, і він упав.
  
  
  Я лежав нерухомо і глянув у бік будинку. Біля узбіччя перед будинком стояв чорний седан Chevy. Він зупинився, коли вбивали співробітників ФБР. Чоловіки входили до будинку, щоб забрати дівчину, тоді як польові чоловіки займалися справами вдалині. Я мигцем побачила блакитну блузку Рити Кенмор через заднє вікно будинку.
  
  
  Озираючись назад у ліс, я побачив лінію вбивць, не більше ніж темні силуети, розосереджені віялом і обережно, що повільно рухаються в пошуках мене. Вони бачили мене, коли відкрили вогонь, і знали, що там було троє чоловіків. Поки що їх налічувалося лише двоє. Я мав бути десь там, і вони рушили широкими провулками, щоб зловити мене. Незалежно від того, як швидко я стріляв, я не міг дістати більше половини з них, перш ніж інші націляться на мене. І втеча принесе тільки та ж доля, що й агента ФБР.
  
  
  Прикинув відстань до будинку. Один крок на галявину, і я став ідеальною метою. Але до задніх вікон відстань була не такою вже великою. На це вистачить сорока п'яти секунд за максимальної швидкості. Настав час викликати спецефекти, і я засунув руку в кишеню куртки.
  
  
  Я завжди мав при собі щось від Стюарта. Ніколи не знаєш, коли стануть у пригоді продукти його чудової лабораторії передової зброї. Філія AX Special Effects була піонером у галузі езотеричної зброї, її пристрої завжди спеціалізовані, завжди ефективні та часто рятують життя. Тобто для тих, хто їх використав. Інші сприйняли це інакше. Стюарт, який керував цим закладом, виявляв доброзичливе ставлення лікаря до агентів AX, яким він служив, розглядаючи його продукти як холодні пігулки або теплі рукавички, які приємно мати при собі. «Мені завжди хотілося, щоб хлопчики тримали при собі щось моє, про всяк випадок», - любив він повторювати. Я зазвичай носив його речі тільки тоді, коли мав намір використовувати їх для певних цілей у місії. Але він наполягав якось не так давно, і тепер я дякував йому за це.
  
  
  Лінія вбивць із автоматами наближалася. Я відкрив маленьку і дуже звичайну коробочку з аспірином, чітко вказану на металевій кришці. Я дістав два «аспірини» і не зміг утриматися від усмішки. Він сказав мені, що якщо мені доведеться приймати їх від головного болю, вони принесуть якийсь ефект і не завдадуть шкоди. Але тепер я збирався використати їх від головного болю в іншій країні.
  
  
  Я сильно стискав нігтями центр кожної таблетки, утримуючи тиск протягом 30 секунд. Я відчував, як м'які центри здаються під тиском. Усередині нешкідливих маленьких таблеток під впливом тиску спрацював механізм спуску, і в дію вступив хімічний процес. Я зачекав ще п'ятнадцять секунд, а потім підкинув дві пігулки в повітря, одну праворуч і одну ліворуч, коли вбивці підійшли ближче.
  
  
  Притиснувшись до землі, я чекав, рахуючи секунди в думці. Рівно за десять секунд пігулки вибухнули подвійним каскадом густої, давлячої, синьо-чорної димоподібної субстанції. Хмара димної матерії, що задушує, здибилася вгору і вниз, але не випала, утворюючи свого роду завісу.
  
  
  Я схопився на ноги і помчав через відкритий простір до будинку, надійно прихований від очей товстою фіранкою. Цей матеріал задихався та затримував, але не смертельно, димову завісу у вигляді товстої завіси з важкої хімічної речовини. Як тільки вони пройдуть через це, вони будуть в порядку, за винятком деяких очей, що сльозяться, так що я не сповільнював їх. Попереду маячило заднє скло. Закривши обличчя руками, я кинувся до нього, розбивши скло нищівним ударом, приземлився на підлогу і одразу перекидався.
  
  
  Я піднявся на ноги з Вільгельміною в руці, але невисокий чоловік тримав перед собою Риту Кенмор, і я зняв палець зі спускового гачка за секунду, перш ніж було б пізно. Він задкував до дверей у вітальню, і я побачив, що потрапив до спальні на першому поверсі. Я рушив до нього, пригнувшись, шукаючи шансу для точного пострілу. Він добре тримав перед собою дівчину. Я дивився, як він підійшов із пістолетом і почав стріляти з-за її спини, але він обома руками тримав її за плечі.
  
  
  У Рити були широко розплющені очі, але вона була швидше налякана, ніж налякана, і пішла разом із ним назад без жодної боротьби. Було ясно, що вона його не боїться, і я вилаявся собі під ніс. Ймовірно, вона чекала на компанію. Їй допомагали зникнути. Більше допомоги, ніж я думав. Я рушив за ними, увійшовши до вітальні, і удари обрушилися на мене з двох боків, коли я проходив повз двері.
  
  
  Я відчув легкий рух праворуч і повернувся, але хлопець зліва вдарив прикладом. Він зачепив мою скроню, і на мить я похитнувся. Коли я зісковзнув на підлогу, я смикнув його за ноги, і він перекинувся. Другий накинувся на мене, і я перекинув його через голову. Мені вдалося втримати Вільгельміну, і я вистрілив один раз впритул.
  
  
  . Перший чоловік судорожно підстрибнув та впав. Другий спробував відповзти та дістати свій пістолет. Мій постріл потрапив йому в груди, і велика 9-міліметрова куля вдарила його об стіну.
  
  
  Я почав повертатися, коли прийшов удар. Я миттю побачив величезну ногу, що наближається до мене, і напівобернувся, але удар потрапив мені в потилицю. Якби я не стояв навколішки, це розірвало б мені м'язи шиї. Я пролетів через кімнату і приземлився на мерця біля стіни. Вільгельміна вислизнула з моєї руки під стіл, і крізь засклені очі я побачив величезну фігуру, гору людини, гігантського борця сумо, що фігурував у крадіжці з Камберленда. Він рухався до мене, будинок з ногами, і мої власні ноги були безперечно нестійкими.
  
  
  Я напружив м'язи, відчуваючи, як вони мляво реагують, коли моя голова дзвеніла, як гонг, а шия палала болем. Я підійшов до нього з підлоги, розвернувшись ліворуч, але я не встиг вчасно, бо все ще кружляв. Удар припав йому по вилиці, і він відмахнувся від неї, ніби то був укус комара. Великі руки схопили мене, і я потяглася, щоб знайти його обличчя, але відчула, як мене піднімають і кидають у стіну. Я вдарив так сильно, що штукатурка тріснула. Я впав на підлогу, хитаючи головою, відчайдушно чіпляючись за свідомість і чекаючи на ще один удар, який відірве мені голову. Невиразно я почув поклик дівчини.
  
  
  «Готово», - почув я її голос і у відповідь бурчання борця. Його кроки затихли, і я відштовхнувся від стіни, перекотився на бік і дивився хвилеподібно через підлогу. Я помітив Вільгельміну під столом, простяг руку і схопив люгер. Спіткнувшись лише один раз, у голові все ще дзвеніло, а в шиї люто хворіла, я рвонулася до вхідних дверей якраз вчасно, щоб побачити, як Рита Кенмор зникає на задньому сидінні «Шевроле».
  
  
  Сумо Сем, що сидів з іншого боку машини, побачив, як я, спотикаючись, вилетів із дому і вистрілив у нього. Він пригнувся, коли куля розірвала мотузку на даху машини, над якою він височів. Мій постріл відповів, і я вдарився об землю, перекинувся і, підійшовши, побачив, як чорний «Шевроле» з ревом віддаляється від узбіччя. Я зробив ще один постріл, але потрапив лише у ствол.
  
  
  Лаючись, я скочив на ноги і побіг до синьої машини, яку припаркував біля кварталу. Діставшись до кінця будинку, я згадав убивць у лісі і пірнув на землю. Вдивляючись назад у ліс, я побачив стовп диму, що все ще тримався на самому краю. Троє вбивць пройшли через це, але вони збиралися повернутися до лісу. Вони бачили, як поїхав чорний Chevy, і їхня робота була закінчена. Я не мав часу переслідувати їх. Чорний Chevy містив усі важливі деталі.
  
  
  Я пірнув у машину, і вона з ревом замкнула коло. Я мигцем побачив задню частину Chevy, коли вони завернули за ріг, і поставив педаль газу на підлогу. Дійшовши до повороту, я сів на два колеса, прислухаючись до вереску. Я побачив, як їхній хвіст повернув за інший кут і пішов за ними. Тепер я міг побачити їх попереду; вони повернули на асфальтовану дорогу, яка проходила паралельно більш багатолюдній швидкісній автомагістралі. Керуючи однією рукою, я ввімкнув рацію і почув, як пролунав потріскуючий голос Хока.
  
  
  «Це я, Нік, – сказав я. "Немає часу пояснювати. Викличте сигнал тривоги, щоб зупинити чорний седан Chevy, що прямує на північ службовою дорогою вздовж швидкісної автомагістралі». Я натиснув кнопку викл.
  
  
  "Зрозуміло", сказав Хоук. Я знову ввімкнувся. «Шевроле» проїхав крутим поворотом.
  
  
  «Почекай», - сказав я, кидаючи інструмент на сидіння поруч зі мною, щоб схопитися за кермо обома руками, поки я вилітав з машини за ріг. Задня частина автомобіля зайшлася, але мені вдалося не зачепити вуличний ліхтар.
  
  
  "Норберт-роуд", - крикнув я в рацію. Захід на Норберт-роуд. Будьте напоготові. Знову і знову".
  
  
  Я натиснув ногою на педаль газу та відчув, як машина стрибнула вперед. Чорний «шевроле» їхав на позначці дев'яноста, і Норберт-роуд являла собою низку поворотів. Половину часу я втрачав їх і знав, що вони там, тільки за вереском їхніх шин, коли вони виходили на поворот. Потім я на мить їх бачив до наступного повороту.
  
  
  У «шеві» був гігантський японець, старий сумо Сем, а також двоє менших чоловіків і Ріта Кенмор - понад сімсот фунтів ваги, щоб утримати його проти моїх дев'яноста. Через це вони трохи виграли на кожному повороті. Я заревів навколо різкого повороту і мало не влучив у штопор, колесо люто боролося зі мною. Коли я витяг з нього і одразу пішов, їх не було видно, і я насупився. Але був ще один поворот, легкий, прямо попереду, і я красиво прорізав його, проїхавши прямою, не зменшуючи швидкості. Чорного «шеви», як і раніше, не було видно. Я проїхав ще кілька сотень ярдів і натиснув на педаль гальма, і я різко зупинився. Рухаючись заднім ходом, я швидко повернув і попрямував назад тим самим шляхом, проклинаючи вітер.
  
  
  Проріз був праворуч від мене, невеликий вхід у довгій дерев'яній огорожі, яку я раніше навіть не бачив. Це було єдине можливе місце. Вони, мабуть, увійшли туди. Я звернув у під'їзд і виявив, що спускаюся крутим схилом. Машина вдарилася об дно, підстрибуючи, як дитячий візочок, і я вилетів із дверей з рацією в руці. Я знаходився всередині величезного будівельного майданчика з великими штабелями водопропускних труб і сталевих балок, величезними генераторами, які все ще стояли на своїх дерев'яних санчатах, сталевим каркасом півдюжини будівель, ґрунтовими дорогами та стежками в усіх напрямках. Але не було чорного «шеві». Вони мали багато місць, де можна сховатися.
  
  
  Я підняв рацію, щоб говорити з контролем, коли постріли пролунали з трьох різних сторін. Я відчував, як град куль рвався в повітря і врізався в метал моєї «Пуми». Я наполовину послизнувся, наполовину пірнув до землі, коли одна куля потрапила до рації в моїй руці. Інструмент розбився, я заплющив очі і відвернувся, коли маленькі шматочки металу впали мені в обличчя.
  
  
  Я відчував, як крихітні цівки крові течуть правою щокою, але це не було нічим. Це була моя рука, оніміла і поколювала, наче я спав на ній кілька годин. Рація вислизнула з моїх онімілих пальців, коли друга група пострілів луною відгукнулася в поглибленні. Я підкотився під машину і відчув, як куля зачепила мою ногу. Я хотів витягнути Вільгельміну і відкрити вогонь у відповідь, але моя рука і рука все ще оніміли. Я не міг тримати пістолет. З-під машини я почув тупіт ніг, що бігли по землі, а потім побачив, як вони йдуть до машини з обох боків.
  
  
  Я перекотився на спину і, вивернувши руку, лівою рукою смикнув «Люгер». Я тільки-но звільнив його і почув, як рев двигуна ожив. Кинувши "Люгер", я перекинувся на живіт, коли машина рушила назад, трансмісія зачепила мені скроню. Водій повернув колесо, і я побачив, як рама перемістилася праворуч, а задні колеса врізалися в землю і мчали на мене.
  
  
  Я кинувся вліво, і праве заднє колесо дряпнуло мені плече, коли воно пролетіло повз, і потім машина більше не була на мені, але я почув скрип гальм і стукіт передач, коли водій увімкнув задній хід. . Я підвівся з землі, коли машина їхала на мене. Я знову пірнув, розплющившись, утискаючись у землю, і закричав від болю, коли трансмісійний вал зачепив мої лопатки. Водій зупинився, перш ніж повністю об'їхав мене, знову ввімкнув передачу і рвонув уперед. Я залишився розплющеним, і машина знову вилетіла з мене. Цього разу я зібрався і пірнув уперед, перекинувшись у сальто. Я добіг кінця, коли відчув, як величезні руки схопили мене за плечі і підняли мене.
  
  
  Мені вдалося поставити одну ногу досить твердо, і я напівобернувся, щоб побачити гігантського японця і за ним мою машину з людиною, що виходить з нього. Я спробував завдати удару здоров'якові у відповідь, але він шпурнув мене вниз, як мішок з картоплею, і я приземлився наполовину над дерев'яним ящиком. При всіх своїх розмірах японець був швидкий, як кішка, і він був на мені, коли я вдарився об ящик. Я замахнувся, але він відбив удар дубовою рукою, і його контрудар відправив мене у політ.
  
  
  Я приземлився ззаду на шию, зробив переворот і побачив гарні рожеві, жовті та червоні вогники. Я похитав головою і випростався і виявив, що у рефлекторній дії Хьюго був у мене в руці, і я бився короткими порочними дугами. Але я розрізав лише повітря, і я почув звук заводного двигуна автомобіля, знайомий звук.
  
  
  Похитавши головою, щоб прояснити ситуацію, я побачив, як мій синій Cougar злетів ґрунтовою рампою. Я оббіг край шухляди і впав на землю, де лежала Вільгельміна. Я вистрілив у них, більше розчарувавшись, ніж будь-що, коли вони зникли за рампою виходу. Я почув звук машини, що віддаляється, і поклав «Люгер» назад у кобуру.
  
  
  Вони бігли, і Хоук наказав поліцейським шукати чорний «шевроле». Вирішив зробити так само і знайшов їхню машину за довгим генератором. У ній залишили ключі. Я пригнав його з будівельного майданчика Норберт-роуд. Над головою з'явився поліцейський гелікоптер, і я помахав йому. За кілька хвилин мене оточили миготливі жовто-червоні вогні та кордон поліцейських машин. Я виліз із машини, швидко поговорив, і вони дозволили мені зв'язатися з Хоуком по рації. Я виправив ситуацію і дав їм новий опис синьої машини – кугуара.
  
  
  «Чорт забирай, друже», - скривився один поліцейський. «На сьогодні вони могли відлетіти в будь-якому чортовому напрямку».
  
  
  "Шукайте і знайдете", - сказав я. Він глянув на мене з огидою, зачиняючи двері своєї патрульної машини. Я повернувся у чорний «шевроле» і попрямував до будинку Карлсбада. Я переглядав кожен чортів дюйм і дивився, чи це дає що-небудь. Досі ідеалістичний, щирий і відданий дядько Рити Кенмор, який прагне змусити світ слухати, був відповідальний за чотири смерті - двох охоронців під час операції в Камберленді, а тепер і двох агентів ФБР. Але це теж фігурувало. Я давно дізнався, що немає нічого грубішого, ніж ідеаліст, який думає, що він поклав руку на світ істинні. Нічого немає значення, крім його пошуків.
  
  
  * * *
  
  
  Я думав про дівчину, підходячи до будинку, цілком упевнений, що вона не знала, як глибоко її дядько закопався. Можливо, вона не дізнається, поки не стане надто пізно. Або, можливо, вона дізнається і подивиться в інший бік.
  
  
  Я під'їхав до будинку і повільно вийшов. Моє тіло протестуюче закричало, кожний м'яз. Це змусило мене згадати, що мені потрібно не лише знайти смертельний вірус, а й звести рахунки. Вхідні двері були відчинені, і я почав зі спальні дівчини, де я побачив відкриту дорожню сумку на ліжку. Очевидно, вона просто кинула туди кілька речей, тому що більшість її одягу все ще лежала в шафі, а деякі речі лежали на підлозі. Я збирався вийти з кімнати, коли мій погляд помітив блиск срібла, і я потягнувся, щоб узяти невеликий предмет, схожий на медальйон чи брелок. Декілька ланок вільно звисали з круглого срібного предмета. У метал був вставлений шматок на кшталт слонової кістки чи кістки. Хтось вирвав його і кинув поспіхом, щоб зібрати речі Рити Кенмор. Я поклав його в кишеню і почав оглядати решту будинку.
  
  
  Це не показало нічого, поки я не дістався до маленької кімнати, не більше ніж закуток, з крихітним письмовим столом і кількома полицями. На полицях лежали великі, скріплені зв'язки корінців у клітку; у ящику столу я знайшов чекову книжку з трьома отворами. Коли я уважно вивчав коріння чеків, раптом стало ясно, чому Карлові Вари жили в цьому старому будинку.
  
  
  Його щомісячна зарплата ретельно запроваджувалась щоразу, і після введення випадкового набору чеків різної суми виписувалися на рахунок у банку на Хоккайдо, Японія. На деяких корінцях були загадкові примітки: оплата; легкові автомобілі; їжа. Більшість із них не отримала жодних пояснень. Але коли я провів швидкий підрахунок, то побачив, що за останні кілька років на це було витрачено величезну кількість грошей. Сказати, що він просто засолив його, було дуже простим поясненням. Все пахло підготовкою, грошима, відправленими комусь чи кудись для використання на певну подію чи час.
  
  
  Я просто зібрав недопалки під пахвою, щоб взяти їх і кинути Хоуку на коліна, коли це сталося. Піді мною вибухнув увесь проклятий будинок. Забавно, коли такі речі трапляються, те, що ви згадуєте і помічаєте першим, я чув рев вибуху, як виверження вулкана, і я чув, як я лаюся, коли мене катапультували вгору і вилітали з маленької кімнати.
  
  
  "Ублюдки!" Я гукнув, ударившись об одвірок, і поплив коридором. "Вони залишили бомбу уповільненої дії". Я був досить свідомий, щоб розпізнати цю річ на коротку миготливу мить, а потім сходи піднялися, щоб зустріти мене, коли я приземлився на них. Коли топка вибухнула, пролунав другий вибух. Я відчув, як мої легені стискаються, коли мене вдарив потік турбулентного отруєного повітря. Я майже пригадую, як на мене падали великі шматки штукатурки та дерева і намагалися прикрити мою голову руками, а потім темрява охопила мене, коли різкий біль пронизав мою голову.
  
  
  Я прийшов до тями, мабуть, не більше ніж за кілька хвилин, і мої затуманені очі нарешті зосередилися на сцені з уламками та уламками. Але гірше за те, коли я лежав там, мій розум повільно орієнтувався в тому, хто я такий і чому я лежав серед усіх цих уламків, я відчув гаряче повітря і побачив помаранчеве полум'я полум'я. Було дуже жарко, страшенно жарко, і, коли я піднявся на карачки, я побачив, що це місце було полум'ям. Я впав на перший поверх, коли впав другий поверх, що врятувало мені життя. Тепер дах перетворився на другий поверх з мовами вогню, що вилизують з отворів у уламках. Мене оточувало полум'я, що підносилося, яке просувалося до середини уламків і до мене.
  
  
  Я зав'язав хустку навколо обличчя, коли почав кашляти. Це був невеликий, майже марний жест, але секунди стають дуже дорогими, коли здається, що життя вислизає. Вітер звідкись, ймовірно створений вакуумом самого вогню, випустив довгу мову полум'я через щебінь прямо в мене. Я відсахнувся і відчув, як пробиваюся крізь розбиті мостини. Я схопився за них, на мить зачепився за один уламок, а потім він теж поступився. Але він протримався досить довго, щоб зупинити моє падіння, і я неушкодженою приземлився на підлогу підвалу.
  
  
  Місце задихалося від диму і пилу від печі, що вибухнула, але мені вдалося роздивитися світло в дальньому кутку. Я переліз через скручені труби та бетонні блоки до нього і відчув рух у повітрі. Це було схоже на вид води для сухої людини, і я натиснув, розриваючи ногу на шматку зазубреного металу.
  
  
  Раптом переді мною з'явилося сонячне світло і повітря, все ще наповнене задушливим пилом, проте повітря з заднього входу в підвал, і я вискочив на відкрите місце, все ще відчуваючи тепло полум'я позаду себе. Я впав на траву і лежав там, хапаючи ротом повітря, коли я почув наближення сирени пожежної машини. Я піднімався на ноги з носовою хусткою, яка все ще звисала з мого обличчя, коли вони відкотилися до передньої частини будинку, що тепер являло собою лише ревну вежу полум'я.
  
  
  "Всередині нікого немає", - сказав я чоловікам, стираючи страх у їхніх очах. Коли вони почали поливати пекло водою зі шланга, я забрався в «Шевролі», розірваний, хворий, що стікає кров'ю через десятки порізів і синців, і шалений як чорт.
  
  
  Я зупинився, щоб зателефонувати до Хоку з придорожньої телефонної будки. Він сказав мені піти відпочити, поїсти, а потім прийти до офісу.
  
  
  "Я буду тут", - сказав він. «Мені принесли дитяче ліжечко, і я залишуся тут, поки все не закінчиться, з цією Всесвітньою конференцією з лідерства, а тепер із цією проклятою справою».
  
  
  Я повісив люльку і повільно поїхав до себе у квартиру. Довга гаряча ванна, за якою слідували довгий холодний мартіні, творили чудеса для тіла та душі. Відразу після обіду я дістався офісу Хока в штаб-квартирі AX. Він стояв біля еркера, дивлячись на транспортні потоки, що кружляли внизу, і жестом вказав на мене, коли я увійшов. Я підійшов до нього, щоб стати поруч, дивлячись на глибокі втомлені зморшки на його обличчі.
  
  
  «Ми схожі на цей потік, Нік, – сказав він. «Ходіння по колу, без кінця, тільки дедалі більше кіл». Він обернувся і сів. Я сів навпроти нього. Ви не повірите, що ми затіяли за участю Всесвітньої конференції лідерів. Ми розкрили змови проти шести різних президентів та світових діячів з метою перешкодити їхній участі в Конференції. Конференція підштовхнула до дії всіх психів та професійні групи. А тепер цей Карлсбад та його проклятий смертоносний штам. Це найкращий з них, Нік, тому що він зачіпає весь світ, і це був наш вірус з наших запасів "
  
  
  Я запитав. - "Хтось розкопав що-небудь в інформації про контрольне корінце, яке я дав вам по телефону?"
  
  
  "Наші люди в Токіо зачепилися за це", - сказав він. «Рахунок було закрито три дні тому. Ним користувався пан Кійіші, якого описували як велику людину».
  
  
  "Це цифри", - пробурмотів я.
  
  
  «Оскільки Карлсбад планував це з міжнародними контактами і, можливо, планував завдати удару по будь-кому, президент наказав мені встановити певні контакти. Я встановив їх, але можу лише схрестити пальці».
  
  
  «Ви спантеличили мене, шефе, – визнав я.
  
  
  "Ми відкрили це для керівників кожної великої розвідувальної служби на основі міжнародного співробітництва та освічених особистих інтересів", - сказав Хоук. «Я хочу, щоб ви були присутні на зустрічі, яка запланована на вісім годин ранку в Білому домі завтра вранці. Прибуває Ардслі із британської розвідки. Там буде Нуташі з Японії. Клод Майнон з Французької служби розвідки, Манучі з італійської контррозвідки, Адамс з Канадська служба безпеки та росіяни посилають Острів радянської спеціальної розвідки.
  
  
  «Досить значний масив», - прокоментував я. "Я зберіг найкраще з усіх", - сказав Хоук. "Китайські червоні посилають Чжун Лі".
  
  
  Я свиснув крізь зуби. "Як, чорт забирай, ти це зробив?"
  
  
  «Оскільки голова Мао є присутнім на Всесвітній конференції в Організації Об'єднаних Націй, вони не можуть дозволити собі, щоб щось пішло не так», - сказав Хоук. «Вони не знають, і ми також, що Карлсбад, можливо, не спробують програти X – V77 китайському керівництву. Якщо його план полягає в тому, щоб поставити Америку у скрутне становище, це, напевно, буде спосіб зробити це».
  
  
  «І такий хитрий старий містер Біг із китайських червоних виходить зі своєї нори на денне світло», - розмірковував я вголос. «Це має бути якесь перше». Я зустрічав і перемагав багатьох фахівців Чун Лі, але великий майстер червоної китайської розвідки завжди був примарною фігурою на задньому плані, недосяжною, майже невидимою.
  
  
  "Як ви думаєте, це спрацює?" - Запитав я Хоука. «Як ви думаєте, ми всі можемо співпрацювати, коли всі підозрюватимуть і насторожитися, щоб не допустити витоку своїх секретних матеріалів?»
  
  
  "Я думаю, що так", - сказав Хоук. «Чун Лі вже зробив кроки, щоб захистити себе. Ми дізналися, що наш консул у Гонконгу був узятий під охорону в якийсь таємний маєток. Звичайно, вони нічого нам не сказали, але знають, що ми отримали повідомлення. "
  
  
  Я поліз у кишеню і витяг маленьку річ, яку я знайшов у Карловарському будинку до вибуху. Я покинув його Хоуку.
  
  
  «Побачимо, чи зможе хтось із них допомогти нам із цим», - сказав я.
  
  
  Хоук оглянув його. «Мені здається, це фрагмент кістки», - сказав він про матеріал, укладений у срібне коло. «Що ж, побачимо, чи зможуть вони розповісти нам про це завтра».
  
  
  Я встав. "Вісім ранку, Білий дім", - сказав я, і старий лис кивнув, його очі втомилися.
  
  
  "І ніяких слідів Карлсбада та інших?" - спитав я, прямуючи до дверей. "Вони щойно встали і зникли в повітрі".
  
  
  «Їй-богу, здається, це так», - сказав Хоук різко та сердито. «Ми спостерігаємо за кожною великою магістраллю, за кожним залізничним та автобусним вокзалом, у кожному великому аеропорту. Може, вони десь відсиджуються. Якщо ні, то вони проскочили. У будь-якому випадку це загрожує неприємностями».
  
  
  Третій розділ.
  
  
  Всю ніч і до світанку вони летіли до берегів континентальної частини Сполучених Штатів. За кожним з них постійно спостерігали за допомогою радіолокаційного контакту, і на попередньо підготовлених контрольно-пропускних пунктах давали дозвіл. Кожного з них зустрів американський літак та супроводжував на Ендрюс-Філд за межами Вашингтона.
  
  
  Першим прибув Ардслі з Британії на Lightning F.MK-3, який рухався низько і швидко, але наші хлопчики підібрали його приблизно за чотириста миль на схід від Нової Шотландії. Француз Майнон прибув на «Дассо Містер-4А» і був зустрінутий приблизно за триста миль над Атлантичним океаном. Японець прибув на Гаваї Fuji Jet Trainer T1F2 і був переведений на великий літак Boeing Jet до кінця поїздки.
  
  
  Російський Острів здійснив серію коротких стрибків на МІГ-19, спеціально побудованому для нього і пілота, і більшу частину шляху його супроводжували російські винищувачі-дальнобійники. Ми підібрали його після того, як він отримав дозвіл на посадку в Гуз-Бей, Ньюфаундленд. Китайський червоний, Chung Li, був допущений до посадки у Фербенксі, Аляска, у великому російському транспорті Іллюшина. Звідти ми супроводжували його великий літак до Ендрюса.
  
  
  Я взяв таксі і застряг у пробці на Пенсільванія-авеню. Коли я приїхав, вони всі були там, і клімат був чимось особливим, наче ввічлива огида. Острів, якого я бачив раніше, огрядний, з товстою шиєю та твердими блакитними кварцовими очима. Він був відомий як крута людина у всіх відносинах і виглядав відповідним чином. Мій погляд ковзнув по решті: Ардслі розслабився, невимушений, яким може бути тільки британець, але все-таки здавався чітким; Клод Майнон, француз, хитрий, із швидким поглядом; наші двоє з армійської розвідки. Я зосередився на Чанг Лі.
  
  
  Червоний китаєць, здавалося, чекав зустріти мій погляд і кивнув мені. Він мав кругле м'яке обличчя, майже пухке, дуже схоже на обличчя його боса Мао Цзе-дуна. Він не виглядав на хитрого і розумного шпигунського шефа, але тоді, як я подумав, так теж не виглядав Хоук, який стояв у вигляді баптистського священика Нової Англії. Коли я зайшов до кімнати, Хоук представив мене, але заговорив лише Чунг Лі.
  
  
  "Я справді радий, Картер", - сказав він м'яким голосом, майже з шипінням. «Я часто ставив питання, як ти виглядаєш. Хтось задається питанням про людину, яка завдала йому стільки клопоту».
  
  
  Він усміхнувся усмішкою Будди, чарівною, але смертоносною.
  
  
  "Сподіваюся, ти не розчарований", - сказав я, повертаючи його чарівність. "Ні найменшою мірою", - відповів Чанг Лі, і я побачив, як його маленькі темні очі вдивлялися в кожну грань мого обличчя. Коли він глянув на мене, у мене з'явилося відчуття, що мене візуально комп'ютеризують та каталогізують. Я знав, що м'яка округлість його обличчя була природною маскою для прихованої за ним жорсткості.
  
  
  «Джентльмени, – сказав Хоук, – я буду стислий. Немає сенсу вдавати, що ми всі зустрічаємося тут як друзі. Ми тут лише тому, що у цьому випадку наші інтереси збігаються».
  
  
  «Ми тут через небезпеку, яку ваші явно дуже погані заходи безпеки наразили на світ», - прогарчав Остров. Хоук і оком не моргнув.
  
  
  «Я впевнений, що вам часто хотілося, щоб вони були меншими, ніж вони є», - м'яко сказав він. Блакитні кварцові очі Острова стали ще холоднішими.
  
  
  «Флакон з нашого запасу Bacteriological Warfare, відомий як X – V77, - продовжив Хоук, - є смертельним штамом, отриманим із серії ботулізмів. Він заражається повітрям і росте за будь-яких кліматичних умов, вимагаючи лише організму-господаря. тому просто превентивних заходів щодо керівників вашої країни буде недостатньо.
  
  
  «Агент N3 тут отримав завдання знайти доктора Карлсбада та вірус. Думаю, ви все погодитеся, що у світі немає кращого польового агента. Але час дуже важливий. Будь-яка допомога, яку ви можете надати, Допоможіть усім нам. Поки X – V77 не буде повернутий нам у цілості та безпеці, ми всі разом. Тут ніхто не очікує, що ще хтось розкриє секрети, але в рамках цих рамок ми повинні співпрацювати. Я розповім вам все, що ми знаємо на даний момент."
  
  
  Коли Хок інформував кімнату, я подумав, яка концентрація потужної шпигунської інформації була зібрана тут, у цій кімнаті в Білому домі. Коли Хоук закінчив, він узяв аркуш паперу.
  
  
  "Це сьогодні вранці отримав президент Сполучених Штатів", - сказав він. Він глянув на мене на мить. "Це був поштовий штемпель невеликого містечка в Айові". Я кивнув головою, і він повернувся до листа.
  
  
  
  «Містер президент, - прочитав він, - на сьогодні я сподіваюся, що ви зв'язалися з лідерами всіх великих держав і сказали їм, що разом ви повинні знищити всі запаси бактеріологічної війни. Якщо ви цього не зробили, у вас буде лише короткий час. перш ніж я продемонструю весь ефект страху, який ви спричините на світ. Я чекатиму дій, Я чекатиму дій, і я вислухаю системи суспільного зв'язку та пресу, щоб отримати вашу відповідь. Джозеф Карлсбад».
  
  
  
  Хоук передав листа, передавши його першим Манучі, італійцеві, що стояв ближче до нього.
  
  
  "Можливо, нам слід влаштувати публічне шоу того, що він говорить", - зголосився Ардслі з британської розвідки. «Усі наші уряди оголошують, що ми знищуємо наші лабораторії та матеріали для бактеріологічної війни».
  
  
  "Він не дурень, цей Карлсбад", - сказав Остров. "Йому потрібно більше, ніж слова".
  
  
  «Боюсь, я згоден із генералом Островом у цьому, – сказав Хоук. «Він, очевидно, ретельно спланований і з чиєюсь допомогою. Він, ймовірно, може залишитися, де б він не ховався, і чекати, доки ми надамо докази».
  
  
  - А ви, джентльмени, не могли б показати йому докази, га? - сказав Клод Майнон із хитрою усмішкою на обличчі. «Це означало б фактично знищити вашу зброю бактеріологічної війни».
  
  
  Ніхто нічого не сказав, ні Яструб, ні Острів. Я не міг не посміхнутися про себе. Француз зачепив одне з ніжних місць.
  
  
  "А поки давайте сконцентруємося на поверненні X - V77", - нарешті сказав Хоук. Він кинув маленький круглий срібний предмет із вставленою в нього слоновою кісткою або кісткою на стіл.
  
  
  "Це єдина істотна зачіпка, яку знайшов агент N3", - сказав він. "Чи може хтось із вас допомогти нам з цим?"
  
  
  Я спостерігав, як чоловіки підійшли ближче до столу і подивилися на постать. Ардслі, Майнон, італієць та Острів похитали головами. Японець Нуташі підібрав його та уважно вивчив. Я бачив, як Чун Лі спостерігає за ним крізь щілинки очей з терплячим, майже кумедним виразом обличчя.
  
  
  "Це розпізнавальний знак", - сказав Нуташі. «Ми розуміємо, що використовується невеликим таємним суспільством, напіврелігійним, яке практикує людські жертвопринесення. Матеріал у центрі – людська кістка від жертви бомбардування Хіросіми, безсумнівно, все ще злегка радіоактивна. Релігійні аспекти суспільства зосереджені навколо катастрофи в Хіросімі. "
  
  
  "Звичайно, група Карлсбада могла отримати матеріальну допомогу", - сказав я. "Наприклад, місце, щоб сховатися".
  
  
  Нуташі поклав срібну монету назад на стіл, і Чунг Лі простяг руку і підняв її, бовтаючи за кілька ланок, прикріплених до неї. «Майор Нуташі в цілому має рацію щодо цієї групи», - сказав він своїм м'яким шиплячим голосом. «Ми якось зв'язалися з ними, щоб оцінити їхнє можливе використання в наших цілях».
  
  
  Я бачив, як напружилися щелепи Нуташі, але він зберігав зовнішній спокій. Чун Лі продовжив, його м'які, ніжні тони виразно видно в тиші кімнати. «Однак ми виявили, що їх дуже мало і вони сильно дезорганізовані. Але протягом минулого року ми чули, що їхня кількість збільшилася і що вони, здається, набули нової сили. Як не дивно, це призвело до їхнього поглиблення у підпіллі. "
  
  
  Я подумки бачив усі ці коріння чеків Карлсбада. Якщо ця група набула нової сили, то хоча б частина цього була за рахунок його коштів.
  
  
  Я запитав. - "Ви кажете, що вони пішли глибше під землю?" "Ви маєте на увазі, що ви більше не знаєте, де вони?"
  
  
  "Тільки те, що вони десь на Курильських островах", - відповів Чун Лі. «У якомусь стародавньому буддійському храмі»
  
  
  "Тоді це наш наступний крок", - сказав Хоук. «Картер поїде туди та спробує знайти їх. Все вказує на те, що Карлсбад працює із цією групою. У будь-якому випадку це все, що у нас є, і ми так добре з цим справляємося».
  
  
  "Ми зробимо вас одним з японських рибалок, які щодня ловлять рибу біля Курильських островів", - запропонував Нуташі. "Це гарантує, що ви увійдете туди без підозр".
  
  
  Я запитав. - "А якщо я отримаю Карлсбада і мені знадобиться резервна сила?"
  
  
  Острів відкашлявся, і я побачив, що йому знадобилося певне зусилля, щоб сказати своє слово. "У нас є... е-е... деяка кількість підводних суден у цьому районі", - визнав він. «Ми могли б змусити їх діяти за твоєю вказівкою».
  
  
  Яструб справді сяяв. - «Звучить дуже добре, панове». Він усміхнувся. «Звичайно, ми згодні з тим, що всім негайно повідомлятиметься про всі події. Ми розробимо процедурні операції. Тим часом, Нік, тобі краще перейти до спецефектів. Стюарт чекає на тебе».
  
  
  Я прийняв їх усіх, кивнувши, і на мить зупинився, щоб зустрітися з Чон Лі очима. Можливо, він думав, скільки разів я руйнував його плани і знищував його найкращих людей. Можливо, він думав про те, як він хотів би позбутися мене прямо зараз. У будь-якому разі, його маленькі темні очі відбивали смертоносні веселощі, і я знав, що для Чон Лі ця співпраця була не більше ніж миттю. Його очі, здавалося, казали, що він з нетерпінням чекає якнайшвидшого відновлення нашої битви. У будь-який час, коли ти будеш готовий, я дозволив на власні очі відповісти і розвернувся.
  
  
  Я озирнувся на величні риси Білого дому, коли вийшов надвір. З 1800 року в цій поважній будівлі було багато історичних зустрічей, але жодна з них не була більш важливою та незвичайною, ніж та, яку я щойно покинув. У офісах AX Стюарт зустрів мене у дверях величезних лабораторій спецефектів. "На цей раз для тебе немає нічого незвичайного, Нік, - сказав він своїм звичайним професорським монотонним тоном, - Шеф сказав, що проблема буде зі зв'язком".
  
  
  "Одна з проблем,
  
  
  "Я виправив його." Чи є щось у лінійці репелентів від мікробів? "
  
  
  Стюарт проігнорував мене, що він і робив. Він завжди був схожий на квочка, яка дбала про свої продукти вузькоспеціалізованого руйнування, і я знав, що він вважав мене нешанобливим, насправді я не засуджував його фантастично розумні суміші. Чорт, вони неодноразово рятували мені життя. Я просто подумав, що йому слід менше ставитися до них свято, тим більше, що вони були страшенно безбожними.
  
  
  Стюарт зупинився біля одного зі столиків з білим верхом, де пояс і пара шкарпеток були акуратно поставлені поруч.
  
  
  "Щось новеньке в чоловічому одязі?" - спитав я, і він дозволив собі швидкоплинну усмішку. «Я хотів би побачити куртку з трьома гудзиками в тихій клітці», - пожартував я.
  
  
  «Вдягни цей пояс», - сказав Стюарт. "Спочатку натисніть на центр пряжки ззаду". Пряжка була товстою срібною з візерунком у вигляді завитка спереду. Коли я натиснув на задню частину, задня частина ковзнула убік, і я виявив, що тримаю квадратну панель з крихітними гратами в центрі.
  
  
  "Мікроелектроніка", - сказав Стюарт. «Це крихітний набір для надсилання. Жодного прийому. Лише передача. Шеф сказав, щоб він помістив його у щось, що вони не захотіли б у вас забрати».
  
  
  Коли я подивився на маленький пристрій, він підняв невелику пачку розміром із пачку цигарок королівського розміру. "Це йде з поясом", - пояснив він. «У передавальному блоці недостатньо потужності, щоб нести якусь значну відстань. Але у цьому маленькому рюкзаку багато. Покладіть його десь у межах милі від того місця, куди ви збираєтеся, переверніть перемикач збоку, і блок отримуватиме ваші сигнали від передавача ременя. Потім він передаватиме їх на відстань до двохсот миль. Він також водонепроникний”.
  
  
  Я поміняв ремені після того, як засунув задню панель пряжки на місце, коли він простягнув мені шкарпетки. "Немає необхідності одягати це зараз", - сказав він. «Усередині декоративних ребер з боків вони містять вибуховий дріт. Просто прикладіть сірник до всього шкарпетки, і ви отримаєте достатньо одного гарного вибуху з кожного».
  
  
  Я засунув шкарпетки до кишені. «Надайте мені дюжину в коричневому і дюжину в синьому. Сподіваюся, ніхто не роздратує мене, поки я ношу їх». Суворе обличчя Стюарта залишалося невиразним, і я вирішив, що в нього ніколи не розвинеться почуття гумору. Я пішов і піднявся нагору до офісу Хоку. Мені було наказано почекати та почекати. У симпатичної дівчини у приймальні були ім'я, телефон та адреса, за якою вона жила одна. Я отримав три до того, як повернувся Хоук. Я пішов за ним у внутрішній кабінет.
  
  
  «Ви приєднаєтеся до майора Нуташі на Ендрюс Філд за дві години, - сказав Хоук різким тоном. «Вас обох доставлять на Хоккайдо. Там його люди підготують вас до розвідки Курильських островів. Флот із чотирьох російських переслідувачів підводних човнів класу SOI стоятиме біля Курил. Ми вирішили не використовувати підводні човни через їх відсутність палубних знарядь, які можуть вам знадобитися. Крім того, ці підводні мисливці можуть пересуватися, пристебнувшись. Острів сказав, що при необхідності під поверхнею стоятимуть три патрульні підводні човни класу W. Чунг Лі дав нам спеціальну частоту, на якій можна зв'язатися з ним безпосередньо Він погодився, щоб усі прибережні сили Китаю були попереджені про будь-які незвичайні дії, такі як спроби Карл дістатися до материкової частини Китаю на човні. У радіозв'язку з будь-ким використовуйте кодову назву Operation DS».
  
  
  Хоук замовк, і його губи стиснулися. «Решта залежить від тебе, Нік», - сказав він. «Все це фонове співробітництво не буде коштувати ні чорта, якщо ви не дістанетеся до Карлсбада. Всі погодилися залишатися в тіні і чекати від вас звісток. його швидко, не переймаючись тим, що його зупинять. Просто проясніть свої дії в Операції DS.
  
  
  "Досить добре", - сказав я. "Все це за умови, що Карлсбад не відсиджується прямо тут".
  
  
  «О, я забув згадати, – сказав Хоук. «Ми майже впевнені, що він виїхав із країни. У нас є звіт про серію із шести приватних літаків, залишених покинутими звідси в Портленді. Кожен літак був зарезервований біля різних чартерних рейсів більше місяця тому, і всі вони були зарезервовані містером Кийиши". Я скривився. Знову це ім'я. Вони організували серію коротких польотів по країні, щоразу змінюючи літаки, просто щоб перестрахуватися. Довелося визнати, акуратно.
  
  
  «Ми думаємо, що вони прослизнули повз наших людей у Портленді і полетіли за кордон на комерційному авіалайнері», - сказав Хоук. Він підвівся і пішов зі мною до дверей.
  
  
  «Справа не тільки в тому, щоб отримати Карлсбада», - сказав він. "Якщо X - V77 буде випущений на свободу в процесі, ми втратимо все".
  
  
  "Ви кажете, що я повинен рухатися швидко і сильно, повільно і обережно", - посміхнувся я. «Скажи мені, як я це зроблю, про Мудрого».
  
  
  Я маю знати, що не можна недооцінювати стару лисицю. "Уявіть, що вам потрібна одна з найважчих блондинок", - сказав він. "Це повернеться до вас".
  
  
  Четвертий розділ
  
  
  Курильські острови були передані Росії за Ялтинською угодою і є хворим місцем для японців. Японці досі ловлять рибу у своїх багатих водах, незважаючи на контроль російських, а маленькі та витривалі жителі – незалежні рибалки.
  
  
  постійна проблема для Рад. Протягнувшись від самого кінця Японії до довгого Серединного пальця, спрямованого вниз з Росії, острови омиваються холодними течіями Берингового моря і проводять багато днів у тумані, що льодить кров.
  
  
  В одному невеликому одновірусному рибальському дорі троє японських рибалок витягли повні сіті і поставили нові, перемістивши своє маленьке судно близько до берегів острова. Один з них був сутулим, але все ще сильним і здібним старим, інший - його сином, молодим і кермовим човном. Третя людина була великою для японця. Насправді він навіть не був японцем – це був я, Нік Картер.
  
  
  Я залишався згорбленим, як і інші, у тому самому робочому одязі з клеєної шкіри, під яким я носив довгу японську сорочку з короткими брюками до колін. Мої очі мали східну складку, моя шкіра мала слабкий бурштиновий відтінок, і я знав, що легко зійду за чергового рибалки для будь-кого, хто дивиться з берега. Майор Нуташі пояснив двом рибалкам, що вони повинні виконувати свою роботу як завжди, але робити те, що я їм наказую, хоч би як дивно це звучало.
  
  
  Першого дня ми ловили рибу в ранкові години, вкриті туманом, а потім мляво пливли навколо, поки прогорало сонце. Коли це відбувалося, вони лагодили сіті, а я копався на дні дорі і обстежував острови, поки ми рухалися всередині та навколо них. Я подякував Богові, що по більшості з них не так багато можна було дослідити, інакше ми все одно будемо досліджувати, коли мине час.
  
  
  Був кінець другого дня, і сонячне проміння низько рухалося по воді, коли ми проїжджали повз невеликий остров з пеленою дерев, що височіли за сто ярдів від берега. Я спіймав раптовий спалах сонця, що відбивається в біноклі.
  
  
  "Просто продовжуй плисти повз", - тихо сказав я з дна човна. Старий кивнув, коли ми рушили далі, а потім повільно кружляв, ніби повертаючись. Коли ми знову проїжджали острів, я сидів, закидаючи одну з сіток на носі дорі. Ще раз я вловив короткий відблиск сонячного світла на біноклі. Ми йшли, поки не настала ніч, а потім я наказав маленькій дорі повернутися. Два рибалки не ставили запитань. Коли ми знову покинули маленький острів, було темно, як смоль. Місяць ще не зійшов досить високо, і я не став його чекати.
  
  
  «А тепер повертайтеся у свої будинки», - сказав я старому та його синові, коли я зістрибував через край дорі, залишивши з ними пакет.
  
  
  Вони серйозно кивнули, і я почув слабкий звук води, що вдарила з обох боків дорі, коли вона повернулася. Я поплив до темного пагорба, який був островом, мої туфлі були прив'язані до пояса, а мої модні шкарпетки були засунуті до кишені. Наближався приплив і допоміг мені. Невдовзі я відчув галькове дно під ногами і виповз на кам'яний пляж. Я трохи почекав, відійшов від пляжу і витер ноги насухо об траву, що росла на краю дерев. Потім надів шкарпетки та туфлі. Слідкувати босоніж - не найкращий варіант. Я обережно рухався між деревами. Я відійшов на сотню ярдів углиб суші, коли побачив спалах світла.
  
  
  Я прокрався вперед, пригнувшись, наближаючись до того, що виявилося скельною масою, що обрушилася, яка колись була свого роду храмом. Але руйнування було зупинено новими кам'яними блоками, розміщеними на стратегічних позиціях, та дерев'яними дошками, що заповнюють дірки. Залишки храму тяглися назад на розчищену територію, і я побачив, що дах був добре відремонтований, з жолобами та водостоками по краях. З вузького аркового проходу без дверей з'явилася постать - скалічений і скрючений старий. Він запалив смолоскип, устромлений у настінний тримач, а потім пройшов уздовж стіни храму, щоб зникнути за спиною. Він був японець чи принаймні азіат. Я почекав і побачив, як двоє чоловіків у чернечому вбранні вийшли, зібрали дров і повернулися всередину.
  
  
  Крізь тріщини в камінні та дошках і в відбитому світлі відкритого квадрата, що колись було вікном, я бачив мерехтіння смолоскипів зсередини і чув звуки співу. Якби Карлсбад був тут, я мав би визнати, що він вибрав пекельне місце, щоб сховатися. Якби його друзі не втратили цей медальйон, ми могли б витратити десять років на пошуки цього місця. Якщо він тут, він повинен відчувати себе у безпеці. За винятком спостереження за рибальським човном у бінокль, у них ніде не було охорони.
  
  
  Я перетнув невеликий простір до стіни храму, коли спів припинився. Притулившись спиною до стіни, я прослизнув у темряву арочного дверного отвору, а потім увійшов усередину, в область глибоких тіней. Підлога біля входу була брудною, але кам'яна підлога починалася прямо всередині арки. Перш ніж рушити далі всередину храму, я помістив маленький блок живлення в глибоку тінь дверного отвору і клацнув вимикачем. Я чув голоси всередині, жіночі голоси, і я міг почути рух людей.
  
  
  Моя рука інстинктивно притулилася до Вільгельміни,
  
  
  у її кобурі, тверде уплощення Хьюго на моєму правому передпліччі. Глибоко зітхнувши, я рушив уперед. У мене все було добре, доки я не ступив на перший камінь за арочним отвором; це був широкий плаский камінь, і я дізнався, чому не виставили охорону. Ця проклята штука була на якійсь вертлюжній опорі - вона перекинулася, і я відчув, що мене посилають напівштовхнувшись уперед, щоб зробити грандіозний вихід.
  
  
  Вільгельмін був у мене в руці, коли моє коліно вдарилося об підлогу, і я впав у велику центральну кімнату, де фігури наближалися до мене з усіх боків. Я помітив одну величезну фігуру, оголену до пояса, збоку, але я не мав часу провести інвентаризацію. Проклинаючи проклятий камінь, я випустив чергу пострілів, розкидавши їх, і я почув крики болю й тривоги, коли побачив, що три падаючі фігури. Кімната була освітлена мерехтливим світлом настінних смолоскипів і заповнена тінями, що рухаються, і майже темними ділянками. Поки решта розбіглася, я розвернувся до дверей, цього разу переступивши через камінь. Коли я вийшов надвір, то побачив, що люди виходять з різних бокових виходів і кидаються на мене. Я ще раз вистрілив і побачив, що ще двоє впали. У камені за дюйм від моєї голови пролунав постріл, я побіг назад у храм, знову перестрибнувши через рухомий камінь.
  
  
  Чоловіки наближалися до мене всередині, коли я чув, як інші вриваються через дверний отвір. Я вирішив не використати Хьюго. Був хороший шанс, що, як це часто траплялося, він залишиться непоміченим і стане в нагоді пізніше. Прямо зараз він просто видалив би кілька, а інші могли дістати мене. Їхні люди, здавалося, не боялися бути вбитими - вони підходили з усіх боків.
  
  
  Я попрямував до дальньої стіни, коли пролунали два постріли, що просвистели повз моє вухо і пролунали, як гармати, в печерній внутрішній частині храму. Я пірнув, упав на підлогу і знову прибіг. Троє чоловіків увійшли, щоб відрізати мене, і я врізався в них, відчуваючи, як мої удари б'ють по тілі та кістках. Двоє з них упали. Третій обійняв мою ліву ногу, і я сильно вдарив правою ногою. Я відчув, як моя нога вдарилася йому в обличчя, і руки відпустили. Я змінив курс і спробував дістатися іншої сторони великої кімнати.
  
  
  Пролунав ще один постріл. Цей постріл подряпав мій лоб, і я відчув гострий біль від нього, коли він обпалив шкіру трохи нижче лінії росту волосся. Я пригнувся, спіткнувся і впав, коли мене пробив ще один постріл. Я перекинувся, щоб уникнути третього пострілу, за яким я був певен. Це сталося, як і величезний японець. Я бачив, як його тіло заповнило простір наді мною. У сучого сина був позитивний талант допомагати мені, коли я був збитий з ніг.
  
  
  Я перекинувся, щоб піти від нього, але він опустив обидві руки, зчепивши руки разом, як кувалду. Удар із величезною силою потрапив мені між лопаток, і я розтягнувся на підлозі. Його нога пішла за мною, схопивши мене біля скроні, і я відчув, як я стрибаю на два фути убік. Ще більше рук підняли на мене град ударів. Різкий удар чогось металевого, мабуть, стовбура пістолета, потрапив мені по маківці. Я побачив пурпурові спалахи, а потім пітьма зникла.
  
  
  Це могло бути вічність або лише п'ять хвилин, але я почав повільно вириватися з темряви. Коли я почав приходити до тями, я відчув м'який дотик мокрої ганчірки до мого обличчя, дотик до очей, дотик до чола, потім до щок. «Це біса мило з їхнього боку», - туманно подумав я. Коли я розплющив очі, я побачив, що вони не були ніжними, а просто стирали з мене макіяж. Стара однорука жінка натирала мене мокрою ганчіркою.
  
  
  Я відчув, як мої руки пов'язані за спиною на зап'ястях. Мої кісточки теж були пов'язані, і мене притулили до стіни. Позаду старої я побачив обличчя та форми, коли я почав зосереджуватися. Око насамперед виділяє найважливіші речі; в даному випадку - величезна форма японця, його плоть у складках на величезних грудях та животі, справді справжня гора людини. Поряд з ним, що виглядав тонше, ніж насправді, стояв сивий чоловік з яскраво-блакитними очима, а поряд з ним Ріта Кенмор, тепер у чорних штанах і жовтій майці. Я глянув на Карлсбада. Принаймні я знав, що він справді тут.
  
  
  Один із чоловіків, що стояли за Ритою, тримав Вільгельміну в руці. Я відчував, що Х'юго все ще надійно прив'язаний до мого передпліччя. Інші люди в храмі зібралися півколом і дивилися на мене. Більшість із них були азіатами, але не всі, і в усіх було щось дивне. В основному чоловіки, у групі було кілька жінок, і у більшості були старі зморшкуваті обличчя, хоча було трохи молодших, добре складених чоловіків. Але у всіх у них був тривожний вираз очей, вираз внутрішнього болю. Деякі з них були покалічені та деформовані. Стара перестала скидатися на мій макіяж і встала, щоб відступити.
  
  
  За людьми я побачив коридори, які ведуть від основної частини храму. Біля дальньої стіни ряди свічок горіли біля своєрідного вівтаря - довгої плоскої кам'яної плити, за якою висіла своєрідна скульптура - скульптура із почорнілого металу та шматки кістки.
  
  
  Голос Карлсбада знову привернув до нього мою увагу.
  
  
  «Це та людина, яка майже не дозволила тобі втекти з Ритою?» - Він говорив великому японцю. Борець кивнув головою.
  
  
  «Я вражений вашим відкриттям нашого маленького гнізда», - сказав Карлсбад. "Як вам це вдалося?"
  
  
  "Чисте життя", - сказав я, і японець почав простягати до мене величезну руку.
  
  
  Карлсбад зупинив його. «Ні, дайте йому спокій. Він не може завдати нам шкоди. Фактично, ми можемо тримати його тут. Зрештою, він може виявитися корисним».
  
  
  Гігантський японець випростався, але його очі, маленькі у складках величезної голови, заблищали. Він нічого не сказав, і я подумав, чи був він настільки підлеглим, як здавалося Карлсбаду.
  
  
  Я спитав Карлсбада. - "Де X - V77?"
  
  
  «Тут і у повній безпеці, – відповів бактеріолог. Я глянув на Риту і спробував зрозуміти, що ховається за цими блакитними очима. Я подумав, що бачу невпевненість і повернувся до Карлсбада.
  
  
  "Ви вже вбили чотирьох людей через це", - сказав я і побачив, що Рита швидко глянула на нього. Тепер я знав, що бачив у її очах. Сюрприз, шок. Карлсбад звернувся до мене, але він відповів на її запитальний погляд.
  
  
  "Маленька ціна, яку потрібно заплатити за те, що має бути досягнуто".
  
  
  "І що це?" - Запитав я.
  
  
  "Щоб змусити світових лідерів припинити зловживати наукою", - сказав Карлсбад.
  
  
  Він вказав на тих, що стояли поруч. «Кожен тут є жертвою аморальності сучасної науки та політики. Кожна людина тут є жертвою того чи іншого наукового прогресу, який своїм використанням справді завдає шкоди людству».
  
  
  "Наприклад?" Я запитав. «Цей великий йолоп виглядає здоровим».
  
  
  «Пан Кийісі, як і багато інших, був дитиною в Хіросімі під час бомбардування», – пояснив Карлсбад. «Він безплідний і не може мати дитину. Деякі з моїх людей тут – робітники, які отримали зовнішнє чи внутрішнє каліцтво через постійну дію радіоактивності на підприємствах, на яких вони працювали. Деякі були солдатами, назавжди виведеними з ладу через вплив нервово-паралітичних газів. Інші були інвалідами. рибалки, чиї шлунки в основному зникли через вживання риби, зараженої інсектицидами.
  
  
  «Тут п'ятнадцять сімей, п'ятнадцять із двохсот загиблих у горах Кавказу, коли російський літак випадково скинув контейнер із бактеріологічними вірусами. Про інцидент нічого не йдеться. В Америці тисячі овець загинули у подібній аварії. , вівці, які легко могли бути людьми.
  
  
  Слухаючи його, я з жахом усвідомив, що Карлсбад вийшов далеко за межі ролі протестуючої людини науки. Він створював свого роду еліту проклятих, що звучало як політичний та моральний підтекст.
  
  
  "Я думаю, ми повинні вбити його негайно", - сказав великий японець, показуючи на мене маленькими очима, твердими, як каміння.
  
  
  "Ні", - різко сказав Карлсбад. «Він, очевидно, найкращий агент. Він може допомогти нам вчасно, за бажанням або з неволі».
  
  
  Рита все ще була там, але її очі були спрямовані в підлогу. Я знав, що якби я мав шанс вибратися звідси, це залежало б від однієї стрункої дівчини та однієї стрункої туфельки на шпильці. Карлсбад повернувся до племінниці і поклав їй руку на плече.
  
  
  "Ми йдемо зараз", - сказав він. «Ви будете в безпеці тут, доки ми не повернемося. Ваш номер не в Гранд-готелі, але цього буде достатньо. Минув час, а американський уряд чи будь-хто інший не зробив жодних дій. Ми починаємо найбільш критичну фазу наша місія зараз, моя дорога. Але якось вона того варта».
  
  
  Він ніжно поцілував дівчину в щоку і обернувся до гіганта поруч із ним. На безпристрасному обличчі величезної людини нічого не було видно, але я мав виразне відчуття, що він стоїть осторонь і приймає власні рішення. Можливо, це було те, як його маленькі очі все сприймали, блискучі та злісні.
  
  
  "Кого ви залишаєте відповідальним?" - спитав Карлсбад, і гірська людина вказала на постать у мантії, що виступила вперед.
  
  
  "Тумо", - сказав велетень, і Тумо шанобливо вклонився Карлсбаду, а потім швидко перевів погляд на величезну людину. Щось сталося між двома чоловіками, невисловлене, скороминуще, проте було. Тумо було під тридцять, він був добре складний, з жорсткою лінією рота та очима, які майже не поступалися Карловим Варам по темряві. На грудях, оголених вільною сукнею, він носив срібний медальйон з людською кісткою в центрі. Усі вони носили ці прикраси, одні як браслетів на щиколотках, інші висіли на зап'ястях.
  
  
  «Тумо і я ретельно обговорили, що саме він має робити, – сказав Сумо Сем. "Якщо з нами щось трапиться, він продовжить".
  
  
  Карлсбад усміхнувся. - «З нами нічого не станеться». «Поки я маю віруси, вони повинні виявляти крайню обережність у своїх рухах. Ходімо, ходімо».
  
  
  Карлсбад знову поцілував дівчину, цього разу в лоба, і подався до дверей. Велетень і двоє інших японців, які були з ним, пішли за ним. Я мусив дати йому останню спробу.
  
  
  "Весь світ насторожений, Карлсбад", - крикнув я йому вслід. «Ви не можете перемогти. Припиніть».
  
  
  Він зупинився в тіні під аркою і посміхнувся мені у відповідь.
  
  
  «Ви помиляєтесь, – сказав він. "Я не можу програти".
  
  
  Я вилаявся про себе, знаючи правду того, що він відповів. В ту хвилину, коли він звільнився від цієї напруги, він зрозумів свою думку. Але він більше не був задоволений тим, що просто підкреслював свою думку. Він збирався використати X – V77, щоб зруйнувати світ довкола себе. Я глянув угору і побачив чоловіка Тумо, який спостерігав за мною. Він різко обернувся і поспішив геть. Інші почали віддалятися і зникати у численних коридорах, що ведуть із центральної частини зруйнованого старого храму.
  
  
  Рита Кенмор досі стояла там. Вона збиралася щось сказати, коли від звуку двигуна стіни храму загули. То був вертоліт. Я знав цей характерний звук, і я слухав, як вертоліт злетів і нарешті зник. Тільки дівчинка залишилася дивитись на мене.
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказала вона. "Я дійсно шкодую."
  
  
  "Витягни мене звідси", - тихо сказав я їй. «Зараз поки нікого немає. Швидко!
  
  
  Китайські блакитні очі стали ще круглішими, відбиваючи її шок від того, що я навіть подумав про таке. Вона не рушила з місця, але я відчув, як вона відступила.
  
  
  "Я не можу", - сказала вона тихим голосом. "Мені дуже шкода, але я просто не можу".
  
  
  «Послухайте, а якби я сказав, що думаю, що ваш дядько правий, але я знаю, що він не може перемогти», - запропонував я. "Випусти мене звідси, і я допоможу йому".
  
  
  "Я б не повірила тобі", - сказала вона серйозно. Ви не думаєте нічого подібного. Але він має рацію, чи знаєте. І те, що він намагається зробити правильно».
  
  
  Я стиснув зуби. Я не мав часу на філософські абстракції, але я мав до неї дістатися.
  
  
  "Добре, я визнаю, що не знаю, правий він чи ні. Але я знаю це. Ви не можете чинити неправильно. Коли ви робите це, ви руйнуєте всю легкість, яка є, і це те, що робить ваш дядько. На жаль , він не тільки руйнує концепції, він збирається знищити людей, людей із плоті та крові».
  
  
  Вона дивилася на мене, закушуючи нижню губу зубами, і я не зводив з неї очей. Я знав, що нарешті дістаюсь до неї. Раптом знову з'явився Тумо і перший підійшов до неї. З ним було двоє чоловіків та дві жінки.
  
  
  "Візьміть її", - тихо сказав він, і я застогнав. Рита підвела очі, коли чоловіки швидко підійшли до неї, схопивши її за руки. Вона насупилась, не зовсім розуміючи. Але я страшенно добре знав, що відбувається. В ідеалістичному русі Карлсбада було кілька перехресних течій.
  
  
  "Що ти робиш?" – Рита ахнула, коли вони закрутили їй руки за спину. "Відпусти мене негайно!"
  
  
  Відповіддю Тумо була гучна ляпас по її обличчю, від якої її гарненька голова повернулася. Я бачив, як у неї на очах виступили сльози. "Я ... я не розумію", - задихалася вона.
  
  
  «Я поясню швидко, – відповів я. «Тумо, ось і людина вашого великого східного друга, має свої власні уявлення про те, як керувати справами, коли ваш дядько закінчить робити свою справу».
  
  
  Тумо усміхнувся смертельною злою усмішкою і вдарив мене ногою в груди. Коли я побачив ногу, що наближалася, а він був в одних сандалях, це було просто пекельно боляче. Він обернувся до Ріти і провів руками по її грудях. Вона спробувала ухилитися, але двоє інших чоловіків тримали її нерухомо. Жінка стояла і дивилася.
  
  
  "Ваш дядько зацікавлений тільки в тому, щоб світ зрозумів", - сказав Тумо. "Ми, постраждалі та жертви неправомірного використання науки у світі, зацікавлені в тому, щоб вона приносила прибуток".
  
  
  Він обернувся до жінок. «Підготуйте спочатку жертовник, а потім її», - сказав він. Чоловіки вже перестали зв'язувати руки Рити за спиною та її кісточки разом, як і я була пов'язана. Вони кинули її поруч зі мною, і я почув, як вона скрикнула від болю, коли вона вдарилася об стіну. Коли вона нарешті подивилася на мене, Тумо й інші мовчки пішли геть, і її обличчя було залите сльозами.
  
  
  "Що вони збираються з нами робити?" - спитала вона зі страхом у голосі.
  
  
  "Вбити нас", - категорично сказав я. Я нічого не сказав про те, щоб зробити це жорстким шляхом. Вона дізнається досить скоро. Фактично, вона дізналася раніше, ніж я припускав, коли дві жінки повернулися. Одна підійшла до вівтаря і почала переставляти свічки, наближаючи їх до кам'яної плити та ставлячи за нею півколом. Інша жінка підійшла до Ріті з маленьким складаним ножем і почала зрізати одяг дівчини, поки вона не оголилася. Її очі зустрілися з моїми, у них розділилися болісне збентеження та страх. Жінка підійшла до вівтаря.
  
  
  Збентеження змінилося зітханням жаху, коли дві жінки повернулися, підняли її на ноги і потягли до кам'яної плити вівтаря. Раптом мене охопив жах, і я побачив, що було споруджено над вівтарною плитою. Гарне молоде тіло Рити було прив'язане до вівтаря, її щиколотки розв'язані, її ноги розсунуті, а потім закріплені ременями на щиколотках. Її руки були пов'язані з обох боків. На кам'яній плиті свічки були розташовані так, що гарячий віск стікав на довгі металеві смужки підвішені на збалансованих проводах. Обидві жінки бачили, як я лякався, коли вони закінчили з Ритою.
  
  
  "Вірно", - сказала одна, повернувшись до мене. "Свічки зроблені з особливого воску, який довго-довго залишається гарячим. Оскільки віск заповнює металеві смуги
  
  
  вони нахилиться і обрушаться на неї. До ранку вона буде вкрита воском із голови до ніг”.
  
  
  Я знав, що вона казала правду. Мережа металевих вирв і стрічок над кам'яною плитою нагадувала диявольський агрегат.
  
  
  «Помалу вона помре, - сказала жінка. «Вона буде нашою жертвою духу болю. Інші можуть молитися символам любові, миру і добра, але ми, які отримали невиліковні травми, молимося до нашого керівного духу болю. Це біль, який спрямовував наше життя, фізичний біль, емоційний біль”.
  
  
  Інша жінка була зайнята запаленням ретельно розставлених свічок, які були частиною шаленої витівки. Я бачив, як Тумо увійшов на чолі процесії, повільно йшов, бурмочучи піснеспіви. Дві жінки приєдналися до групи, коли всі вони схилили коліна перед кам'яною плитою. Поки жінки продовжували співати, чоловіки на чолі з Тумо стали з обох боків каменю і потерли руками оголене тіло дівчини. Рита скрикнула від страху, а не болю. Біль незабаром почнеться. Зрештою вони відійшли від дівчини і приєдналися до жінок у наступних співах. Свічки продовжували горіти рівно, і я міг бачити, як металеві смуги починають наповнюватися гарячим воском.
  
  
  Я давно перевірив мотузки на зап'ястя і виявив, що вони дуже міцні, щоб розірвати. Хьюго все ще був прив'язаний до мого передпліччя, але зараз від нього не було жодної допомоги. Якщо я не знайду спосіб звільнитись, Рита Кенмор помре, і я буду наступною. Помалу віск бризкав на неї з пекучим, обпалюючим болем, зрештою покривав прекрасні губи й обличчя, поки ядуха не закінчилася.
  
  
  Несподівано співи припинилися, вся трупа піднялася і мовчки вийшла з головної зали. Очі Рити сповнилися сльозами, коли вона повернула голову і подивилася на мене.
  
  
  Я був зайнятий пошуком способу вибратися звідти. Мій погляд ковзнув по голій фігурі дівчини, не звертаючи уваги на її крайню красу. Я дивився на її руки. Вони могли вільно відкриватися та закриватися, хоча її зап'ястя були прив'язані до каменю. Вона могла щось утримувати в них, як Хьюго! Я не знала, як довго ми будемо одні, тому зараз чи ніколи.
  
  
  Я почав просуватися по підлозі, як черв'як, зі зв'язаними разом кісточками. Я був тільки на півдорозі, коли зрозумів, що мій одяг промок від поту, але я продовжував рухатися, іноді повертаючись на спину і підштовхуючись вперед, а потім вислизаючи на бік.
  
  
  Коли я досяг краю кам'яної плити, мені довелося на мить зупинитися, щоб перепочити. Мої груди здіймалися, в роті було сухо, м'язи напружувалися і вимагали розслаблення. Присівши якомога прямо, я притулився чолом до краю кам'яної плити і балансував, коли мені вдалося підвестися. Це було дуже ненадійно, кісточки були тісно пов'язані. Але, зрештою, я підвівся, все ще міцно сковуючи руки за спиною, наполовину спираючись на оголене тіло Рити, щоб утримувати рівновагу, щоб залишатися у вертикальному положенні. Моя голова впала на її праві груди. За будь-яких інших обставин я б безмірно насолоджувався цим.
  
  
  Мої губи потерлися об маленький рожевий кінчик.
  
  
  Потягнувшись уздовж краю плити, я зупинився там, де її рука лежала на камені. Все ще нахилившись уперед, моя голова тепер лежала на її стегнах, я глянув на виступаючий живіт і темний горбок прямо перед моїми очима.
  
  
  «Слухай мене уважно, – сказав я. «Я збираюся розвернутися, і маю в руці стилет. Я вкладу його в твою руку. Тримай його міцно, вкажи нагору, і я розірву ці мотузки на зап'ястя. ? "
  
  
  "Так", - почув я її голос напруженим, хрипким. Я обережно повернувся, намагаючись залишатися у вертикальному положенні та утримувати рівновагу. Притиснувши передпліччя до краю плити, я відпустив Хьюго і відчув, як стилет випав з піхов у мою руку. Обережно маневруючи, я відчув відкриту руку Рити і вклав у неї стилет. Я тримався, поки не відчув, як її рука зімкнулась на ручці леза.
  
  
  "Хороша дівчинка", - сказав я. «Тепер тримай це міцніше». Повільно, намагаючись не вирвати Х'юго з її хватки, я притискав мотузки на зап'ястях до леза, переміщаючи їх вгору і вниз, іноді опускаючи їх на вістря. Я тільки почав, коли це сталося, одразу. Я скоріше знав, ніж бачив, що сталося. Насамперед Рита скрикнула від чистого болю. Її рука мимоволі розтулилася, і я відчув, як з неї впав стилет, і почув, як він упав на підлогу.
  
  
  Я втратив рівновагу і впав уперед, зігнувшись, щоб уникнути розбитого обличчя. При цьому я побачив, що перша вирва розплавленого гарячого воску відпустила, і речовина лежала на животі дівчини, все ще виділяючи маленькі цівки пари.
  
  
  Крик болю Рити тепер перетворився на задушливі ридання. Коли я лежав на підлозі поряд з кам'яною плитою і дивився вгору, я побачив, як другий короткий шматок металу досяг своєї межі, нахилився і послав ще один струмінь рідкого воску на дівчину. Цей приземлився поруч із першим, трохи вищим, на краю її ребер, і вона знову закричала.
  
  
  .
  
  
  Я подумав про те, щоб підняти Х'юго зубами, коли стилет лежав у межах досяжності, підтягнутися і знову вкласти його в її руки. Але я знав, що це марно. Я буду болісно повільним, і незабаром її крики змусять інших насолодитися її стражданнями на рингу. А потім, навіть якщо я знову візьму лезо в її руку, ще один потік воску принесе ті самі результати. У мене не вистачало часу, і це привело мене до гніву.
  
  
  Цього разу я прокотився довжиною кам'яної плити до того місця, де горіла товста свічка у високому тримачі в дальньому кінці вівтаря. Піднявшись на коліна, я кинувся вперед, сильно вдарившись об високий кований тримач. Він упав, свічка все ще була на місці, і лежала на кам'яній підлозі. Не звертаючи уваги на забій у колінах і ниючі м'язи, я повільно рушив до свічки на підлозі. Стиснувши зуби від пекучого болю, я засунув зап'ястя у вогонь, утримуючи їх так довго, як міг витримувати біль, а потім відсторонився. Але лише на мить. Зробивши ще один глибокий вдих, я знову занурив мотузки в полум'я свічки. Шкіра на моїх зап'ястях покрилася шкірними покривами і вкрилася пухирями, а в животі нудило від болю. Потім я відчув, що мотузки досить пропалюють. Я відкотився і потяг, і мої руки звільнилися. Я дав собі десять секунд, щоб полежати, а потім сів, потягнувся до Хьюго і перерізав мотузки, що зв'язують мої щиколотки.
  
  
  Я встав, почав витягати панель пряжки ременя, коли побачив, що інша металева вирва почала перекидатися. Я перерізав кісточку та наручні ремені Рити і відірвав дівчину від кам'яної плити якраз у той момент, коли на неї пролився ще один потік гарячого воску. Вона була в моїх руках, притискалася до мене, тремтіла, її тіло було мокрим від поту. Я відштовхнув її і витяг невеликий передавальний блок на задній частині пряжки ременя.
  
  
  "Операція DS", - крикнув я. "Операція DS". Я дав позивні ще тричі, а тоді попросив вистрілити. Я дав їм опис та становище острова і сказав їм зруйнувати храм на ньому. Острів сказав, що четверо із SOI Мисливці за підводними човнами будуть готові. Кожна з них несла по чотири 50-мм гармати в здвоєних установках і чотири п'ятиствольні гранатомети. Всі разом вони могли дати більш ніж достатньо вогневої могутності. Якби силовий агрегат зробив свою справу, вони б почули мій поклик.
  
  
  Я закінчила, коли з'явився Тумо з трьома іншими чоловіками. Побачивши поряд оголену фігуру Рити, він зрозумів, що щось пішло не так. Він заліз у халат і витяг пістолет. Звук пострілу сказав мені, що це Вільгельмін. Я відштовхнув Риту вбік і вдарився об підлогу, коли Тумо зробив ще один постріл. Він утік до мене, і я відкотився за кам'яну плиту вівтаря, коли в храмі пролунав гуркіт стародавнього гонгу.
  
  
  Тумо, до якого приєднався ще один чоловік, наближався до кам'яної плити. Присівши з іншого боку, я почув їхні обережні кроки. Свічка, яку я використовував для спалювання мотузок на зап'ясті, все ще горіла у своєму високому тримачі всього за кілька дюймів від мене. Я простяг руку і повільно, без шуму потяг її до себе. Я чув, як інші тікають. Як я і очікував, Тумо чекав, звисаючи на одному боці кам'яної плити, тоді як інші люди рухалися навколо кінця.
  
  
  Утримуючи нижню частину високого тримача, я сунув свічку, що горіла, в очі одному з нападників, коли він огинав кінець вівтарного каменю. Він закричав і впав на спину. Тумо тепер дерся по каменю вівтаря, щоб чітко вистрілити в мене. Я підняв довгий залізний тримач і шпурнув його в акуратно врівноважені свічки та вирви над каменем. Я відкотився убік, коли почув Тумо крик. Гарячий віск пролився на нього з півдюжини металевих смуг. Він був на вівтарі, схопившись від болю в потилиці, коли я дозволив Хьюго злетіти. Він увійшов у його праву скроню, прямо над оком, з повною силою, проникаючи до самого ручки. Я бачив, як чоловік здригнувся і впав уперед, обм'якнувши на вівтарному камені, нечутливий до гарячого воску, який все ще бризкав на нього.
  
  
  Я перетнув кілька сходинок одним швидким стрибком, витяг Х'юго, витер лезо об сорочку Тумо і підняв Вільгельміну. Почувши крик Рити, я розвернувся і зробив два постріли. Двоє чоловіків, які тримали її, були відкинуті назад потужними 9-міліметровими кулями зблизька. Рита підбігла до мене, і я зустрів її на півдорозі, стріляючи по решті, коли вони вдерлися в область з навколишніх коридорів.
  
  
  Я стріляв у все, що траплялося мені в полі зору, і стріляв короткими чергами, розкидаючи їх, мов листя на вітрі. Я рухався назад, тягнучи за собою Риту, коли пролунав перший постріл з патрульних катерів і древній храм затремтів. Швидко були нові постріли, деякі потрапили в дерева, інші потрапили прямо. Я знав, що російські артилеристи націлюються на свою мету. Деякі чоловіки та жінки намагалися
  
  
  тікати, інші збиралися разом, щоб збитися в купу, чекаючи на смерть. Відбулася повна черга пострілів, і стіни старого храму немов рухнули, як дитячий картонний будиночок.
  
  
  Я переліз через уламки і попрямував до денного світла, тягнучи за собою Риту, зупиняючись тільки для того, щоб зняти мантію з нерухомого тіла та передати їй.
  
  
  Вона обернула її довкола себе. Ми впали на землю, перевалившись через купу уламків, і над нашими головами просвистели два снаряди. Тягнувши її за собою, я встав і побіг до дерев, знову впавши, коли ще одна пара снарядів, просвистівши, приземлилася серед залишків храму. Тепер вони справді помітили свою мету, і майже кожен снаряд влучив у ціль. Ми з Ритою спіткнулися з тонкої смуги дерев на пляж, а я лежав там, витягаючи комплект для посилки з пряжки ременя.
  
  
  "Операція DS", - покликав я, сподіваючись, що постріли не вбили маленький блок живлення. Операція DS. Не стріляйте. Заберіть на пляжі. Повторіть. Заберіть на пляжі. Обов'язково».
  
  
  Ми розпласталися на пляжі, коли над нашими головами кружляли три снаряди. Маленький острівець трясся від люті огорожі, яку закладали чотири патрульні крейсери, і я знав, що вони теж використовували свої ракетні установки. Потім стрілянина раптово припинилася, і я з полегшенням зітхнув. Блок живлення все ще працював. Я підняв голову і побачив над водою білий спалах бризок з носа судна, що швидко рухається, що йде прямо до нас. Потім з'явилися низькі будівлі патрульних кораблів, що наближалися настільки близько, наскільки вона наважувалася.
  
  
  "Ходімо, - сказав я, тягнучи за собою Риту в прибій, - нам треба встигнути на автобус".
  
  
  Патрульний катер сповільнив хід, повернув і заглушив двигуни не більше ніж за кількасот ярдів від берега. Ми з Ритою вже пливли, Рита переживала важкі часи у своїй об'ємній мантії, яка вбирала воду і лежала на ній мертвим тягарем. Я допомагав їй, доки сильні руки не потягли нас на патрульний крейсер. Мій розум уже забув про те, що сталося, і продовжував думати про Карлові Вари.
  
  
  «Веди дівчину під палубу, будь ласка», - сказав я капітану крейсера, високому квадратному російському з коротким світлим волоссям. "Гарячий чай теж допоможе".
  
  
  "Так", - кивнув він.
  
  
  "І відведи мене до свого радіо", - сказав я. Він ще раз кивнув головою, і я пішов за ним під палубу. Поки вони мали пару комбінезону і стару сорочка для Рити, я був на зв'язку по радіо, встановивши релейний контакт спочатку з великим російським підводним човном класу W, а потім зі спеціальною частотою, встановленою для цієї операції. Я повідомив погану новину про те, що Карлсбад відлетів із храму і просуває свої плани в іншому місці.
  
  
  Я почув голос Острову, після чого радіозв'язок тимчасово перервався. Коли він повернувся, комендант радянської розвідки давав мені інструкції, які були швидко прояснені та узгоджені ним самим, Яструбом, Чунг Лі та полковником Нуташі. Нас збиралися підібрати на великому радянському літаку та доставити до одного з американських авіаносців біля берегів Японії. Тим часом я мав підготувати повний звіт, який мав бути переданий через потужний передавач. Грубе гарчання Острова було більш явним, ніж зазвичай, а його останнє напуття викликало в мене неспокій.
  
  
  «Я чекав чогось кращого, Картер. Ця людина була у твоїх руках».
  
  
  "Хочете помінятись місцями?" - Запитав я, і він відключився. Я відвернувся від передавача і підійшов до Ріті, одягненої у вільну сіру матроську сорочку та комбінезон. Її руки знайшли мої, коли я сів поруч із нею, у тісноті всередині патрульного крейсера.
  
  
  «Я ніколи не зможу тобі віддячити», - тихо сказала вона.
  
  
  "Я дозволю тобі спробувати", - сказав я. «Насправді ви можете почати прямо зараз. Подумайте. Постарайтеся згадати все, що ви, можливо, чули, що ваш дядько чи його великий японський приятель говорили, куди вони збиралися. Вони поїхали на гелікоптері, а це означає, що де б він не був, це не було не надто далеко”.
  
  
  Поки вона думала, я спостерігав, як на її гладкому чолі утворилася невелика борозна. «Дядько прийшов у храм лише для того, щоб привести мене туди», - сказала вона. «Штаму вірусу ніколи там не було. Він сказав, що якщо щось вийде з-під контролю, храм стане найбезпечнішим місцем, ізольованим від води та з контрольованим населенням».
  
  
  "Отже, вони сховали штам в іншому місці", - сказав я. "Подумай, дай мені все, що ти згадаєш".
  
  
  "В основному вони говорили так тихо, що я їх не чула, поки ми летіли на Курили", - відповіла Ріта. «Але я чула достатньо, щоб зрозуміти, що заключна фаза плану міститиме пілота реактивного літака, який мав зустріти їх, людину, дружина якої загинула внаслідок радіоактивного вибуху».
  
  
  Я подумки перебрав її слова. Я знав, що вони означали б набагато більше, якби ми могли вмістити їх лише з частинами, що бракували. Пілот реактивного літака міг означати, що їм потрібен високошвидкісний літак із великою дальністю польоту. І це навіть трохи звузило коло питань. Пілот реактивного літака із дружиною загиблої внаслідок радіоактивного вибуху. Мені вже не терпілося вибратися звідси на човні. Я мав потрапити на радіо з Хоуком. Слова Рити повернули мене.
  
  
  "І було ще щось, - сказала вона.
  
  
  - Я чула, як Кійїші використав фразу "кінчик трьох". Він сказав, що пілот знав, що зустріне їх на вістрі трійки”.
  
  
  Рита відкинулася назад і безпорадно поворухнула руками. Це все, що я пам'ятаю, Нік. Більше нічого не було.
  
  
  Наконечник із трьох. Я дозволив цій фразі крутитися в моїй голові, але вона ні чорта не спрацювала, а потім я почув звук наближення важких двигунів човна.
  
  
  "Підемо нагору", - сказав я. "Кожна секунда на рахунку". "Тиждень", - сказав Хоук. Залишилось лише кілька днів. Я дивився, як великий літак-таксі зупинився, а патрульний катер підійшов до відкритого дверного отвору. Ми пересіли на гігантський літак і за кілька годин опинилися на борту авіаносця Сполучених Штатів у туманних прибережних водах північної Японії. Корабельні медсестри взяли Риту за руки, і їй відвели одну з кают, відведену високопоставленим гостям. Я потрапив на радіо з Хоуком і, як завжди, він послухав першим. Він нічого не сказав, доки я не завершив повний звіт, а потім він втрутився з його втомленим голосом.
  
  
  «Це іронічно, Карлсбад, називаючи нас маріонетками. Він навіть не є господарем свого плану. Може, ми всі злимося, Нік, кожен із нас».
  
  
  Він записав кілька речей, про які повідомила Рита. Я чув, як він надав своєму голосу різкості, але це вимагало зусиль. «Я примушу всіх одразу зайнятися цим. Тобі доведеться просто стояти осторонь. Це може зайняти час, годинник, якщо ми взагалі щось придумаємо. Де зараз дівчина?
  
  
  "Відпочиває в каюті", - відповів я.
  
  
  «Нехай хтось буде з нею постійно», - сказав він. «Може, вона розмовляє уві сні. Може, в її підсвідомості є щось, що вийде назовні, коли вона спить».
  
  
  "Роджер", - сказав я, і Хоук відключився. Я виявив, що посміхаюся. Зрештою, довіряти це не було кому. Я підійшов до капітана і сказав йому, що нас з Ритою Кенмор слід турбувати, тільки якщо зателефонує Хок по рації. - Ми маємо життєво важливі плани поїхати, - сказав я. Думаю, капітан мені навіть повірив. Хлопчики в каюті екіпажу цього не зробили, що свідчить про недоліки надто великої освіти.
  
  
  Я поспішив у каюту, постукав, і Рита відчинила двері. Її усмішка, перша справжня, яку я коли-небудь бачив від неї, висвітлила кімнату.
  
  
  "О, Нік, будь ласка, увійди", - сказала вона. На ній був темно-червоний светр та кремова спідниця. Вона побачила, як мій погляд ковзнув по м'якій округлості її грудей. "Дякую медперсоналу на борту", - сказала вона, показуючи на свій одяг.
  
  
  Я посміхнувся їй. - "Ви кажете уві сні?" «Тому що я маю це з'ясувати».
  
  
  «Я не знаю, я знаю, що в тебе мало шансів дізнатися про це. Я втомилася, але дуже схвильована, щоб спати».
  
  
  "Можливо, я зможу розслабити тебе", - сказав я. Її очі були темні та серйозні.
  
  
  Я підійшов до неї, мої губи притулилися до її губ, відкривши її рота, і я знайшов її язик своїм. Вона тремтіла і чіплялася за мене, вітаючи мене з нетерпінням, що пронизує кожен рух її тіла. Я просунула руку під светр і виявила, що медсестри не дали їй бюстгальтера. Моя рука стиснулася навколо м'якої твердості, і вона ойкнула. Я схопив светр і натяг їй на голову. Вона притиснулася до мене, чіпляючись, і я притис її спиною до ліжка. Її груди вказували на мене, і я поцілував їх, спочатку ніжно, а потім ніжно покусуючи кожен кінчик. Її голова відкинулася назад, і вона знову і знову задихалася, хапаючись руками за спину. Поступово соски почали підніматися та твердніти. Я ніжно потяг їх губами, і Рита мало не закричала. Я був вдячний за звуконепроникні стіни кораблів флоту.
  
  
  "О-о-ооо!" вона скрикнула і вигнула спину, засунувши свої груди мені в рот глибше. Коли я їх відпустив, вона впала на ліжко. Мої губи ковзали її тілом, і вона пристрасно стогнала, коли я наближався до всіх місць.
  
  
  Її прекрасні ноги призовно розсувалися. Я поринув у неї, в її вологість, відчуваючи довгоочікуване тепло, яке вона стискає навколо мене, і тепер її тіло рухалося зі своєю волею, не рахуючи стогнущих протестів її губ. Я знав, що вона протестує лише проти екстазу, який на даний момент був їй недоступний. Але вона намагалася добитися цього кожним поштовхом м'яза, теплою вологістю, що виходить від неї, бажанням, що тряс її чудове тіло.
  
  
  А потім, коли вона досягла вершини пристрасті, вона витягла ноги прямо, а голова піднялася і закинулася. Її руки були на моїх грудях, відштовхуючи мене від себе, тоді як її ноги міцніше стискалися навколо мене, а потім вона чіплялася за мене, рухаючись судомно, створення чистої пристрасті. Нарешті вона впала, втративши все, крім поверхневого різкого дихання. Я лежав поряд з нею, моя голова притулилася до її грудей, губи торкалися її сосків.
  
  
  Через деякий час я відчув, як її руки гладили мене по голові. Вона притулилася до мене, її м'які груди солодкими подушками притулилися до моїх грудей. "Знаєш, я сама дивуюся", - сказала вона. «Я ніколи не подумала б, що зможу, ну, діяти в тій напруженій атмосфері, в якій ми знаходимося. Думаю, це має бути ти».
  
  
  Вона стала на лікоть і накреслила уявні маленькі лінії на моїх грудях.
  
  
  "Ви сексуально стимулюєтеся стресом?" — спитала вона.
  
  
  Я посміхнувся їй. - "Дослідження чи особиста цікавість?"
  
  
  Вона тихенько посміхнулася. - Думаю, і того, й іншого потроху.
  
  
  "Чесно кажучи, це не має жодного значення", - чесно сказав я їй. "Стресс, ніякого стресу, я підтримую вогонь".
  
  
  Через кілька хвилин вона міцно спала у мене на грудях, її дихання було м'яким та рівним.
  
  
  Я відкинув голову і задрімав. Я ввійшов трохи більше півтори години, коли почув ввічливий, але твердий стукіт у двері. Вийшовши з-під Рити, яка тільки пробурмотіла сонний протест, я одягнувся і відчинив двері.
  
  
  "Штаб AX викликає вас, сер", - сказав матрос, віддаючи честь. Я тихенько зачинив за собою двері і пішов за ним у радіорубку. Голос Хоука пролунав на мене, коли я вдягав навушники.
  
  
  "Дівчина щось сказала?" він запитав.
  
  
  "Нічого, що вас цікавить, сер", - відповів я.
  
  
  "Це цифри", - відповіла стара лисиця. Але ми зібрали для вас кілька речей, які можуть допомогти. Чунг Лі вважає, що пілот реактивного літака може бути одним із їхніх людей. Йому довелося зробити кілька зізнань, які, мабуть, завдавали біль, але вони підтвердили минулі звіти з наших власних джерел. По-перше, у китайців стався сильний вибух під час випробувань їхнього боєголовка. Було вбито жінку. Її чоловік був пілотом реактивного літака на ім'я Чан Хва. Чанг Лі також довелося визнати, що один із їхніх особливих реактивних літаків дальньої дії був відсутній протягом тижня разом із пілотом Чан Хва”.
  
  
  «Добре, китайський пілот із вкраденим літаком та власними невдоволеннями допоможе Карлсбаду здійснити його план», - сказав я. "Це не говорить нам, де його шукати".
  
  
  "Я теж можу це отримати", - сказав Хоук. «Це твердження про «підказку із трьох», Нік, я дав нашим криптоаналітикам. Це не код і не справжня криптографія, але у них так багато спеціалізованого навчання розгадуванню загадок, що я вирішив, що вони будуть найкращими та найшвидшими. Вони вигадали можливу відповідь: неподалік Курил є місце, де зустрічаються Радянська Росія, Китай і Корея. До нього можна дістатися вертольотом. Всі три країни стикаються тільки на краю району в Чанкуфен. "
  
  
  «Я одразу дістануся туди», - сказав я. "Якщо ми ще не запізнилися".
  
  
  «Роби все можливе, Нік, – сказав Хоук. «Чон Лі їде із двома спеціально підібраними людьми. І Острів. Чун Лі дуже стурбований. Думаю, саме тому він так намагався співпрацювати. Він боїться, що Карлсбад збирається нацькувати X – V77 на голову Мао та Верховного. Порада. Він хоче, щоб Мао виїхав із Всесвітньої конференції лідерів Організації Об'єднаних Націй раніше за намічений термін. Чесно кажучи, я боюся, що це також може бути план Карлових Вар, і ви знаєте, до чого це призведе».
  
  
  "Я можу отримати тут Vigilante A-5A", - сказав я. "Це буде для мене найшвидший спосіб зробити це".
  
  
  "Я засвідчую вам допуск", - сказав Хоук. «Візьми дівчину. Можливо, чорт забирай, послухай її, якщо ти дістанешся до нього».
  
  
  "Підійде", - сказав я. "Кінець зв'язку."
  
  
  Командир авіаносця вступив у володіння рацією, коли я помчав назад у каюту. Я розбудив Риту, і її руки обвилися навколо моєї шиї. Її напіввідкриті очі говорили лише одне.
  
  
  «Не зараз, люба, – сказав я. "Занадто багато справ".
  
  
  Вона сіла, простирадло впало з її грудей. Вона миттєво поринула у свій одяг. «Краще молися вчасно, – сказав я. "Це може бути наш останній шанс".
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  Ми з Ритою втиснулися в одне з двох крісел «Віджіланте», наш пілот – на інше. Вони знайшли пару джинсів і куртку на блискавці, які б підійшли Ріті. Це було б затишно, якби більшість наших пакетів з парашутом не завдавала незручностей. Два турбореактивні двигуни J79 розігнали літак до швидкості близько 1400 миль на годину не більше ніж за довгу хвилину. Приблизно через годину ми летіли над Сосурою на корейському узбережжі, а потім на краю суші, де зійшлися три країни, ми побачили село Чанкуфен на кордоні з Маньчжурією. Відразу за нею проходила кордон із Росією та село Підгірна. Ми облетіли Чанкуфен, а потім пролетіли над фермерськими будинками з солом'яними дахами та глиняними будинками та горбистій місцевістю, засіяною чагарником та низькорослими деревами. Я не бачив жодних ознак поля, достатньо великого, щоб посадити реактивний літак.
  
  
  Поки ми летіли вузьким загостреним пальцем суші, де три країни стикалися на кінчику, рухаючись на територію Маньчжурії, пілот низько пірнав над полями та будинками. Я побачив його руку, спрямовану вниз, і він зробив крен. Внизу біля будинку з глиняними стінами махнула постать, і я впізнав повну фігуру Чун Лі. Червоний китайський шпигунський шеф тримав у руці гвинтівку та махав нею. Він прийшов сюди першим, як і підозрював Хоук. Коли пілот підняв Vigilante A5-A на круте піднесення, я задумався, що знайшов Чунг Лі.
  
  
  Коли ми набрали достатню висоту, пілот натиснув кнопку катапультування, і я відчув, як мене відкидає і злітає вгору, мчачи небом і раптово зупиняючись, коли парашут здригнувся. Я мигцем побачив купол Рити, кругла форма на тлі неба, що піднімалася за мною як гриб, а потім я сповз униз, я потягнув за стропи.
  
  
  Я вдарився об землю за кількасот ярдів від ферми, відчепив свій парашут і побіг туди, де була Рита. Я якраз відчепив її парашут, коли почув рев наближення МІГ-19, трьох з них, з півночі. Вони розвернулися, кренилися і злетіли, набираючи висоту. Це буде Острів, який приїжджає з Якутська.
  
  
  З Ритою поруч зі мною я подався до будинку. Чун Лі повернувся всередину, і коли я увійшов, мої очі обвели кімнату поглядом, пройшов повз двох китайців в уніформі на підлозі до вузького ліжка, де лежав Карлсбад з глибокою, залитою червоними плямами діркою на його скроні. Я почув, як ахнула Рита поряд зі мною, вона протиснулася повз і побігла до ліжка. Сама кімната, прості глиняні стіни з дерев'яним дахом, відгалужувалась на дві інші кімнати, які я міг тільки миттю побачити. Я кивнув у бік Карлсбада.
  
  
  Я запитав. - "Він помер?"
  
  
  Чунг Лі повільно похитав головою. «У всякому разі, поки що ні. Але куля пройшла через його скроню. Він у комі. Як бачите, відбулася битва. Ми знайшли будинок і зазнали нападу».
  
  
  Він вказав на двох мертвих солдатів на підлозі, один із польовим передавачем поруч із ним. «Двоє моїх чоловіків було вбито», - сказав він. «Я чинив опір із сусідньої кімнати. Коли куля потрапила до Карлсбада, решта втекла».
  
  
  «Інші? Ви маєте на увазі величезного японця та пілота реактивного літака?» - Запитав я.
  
  
  Чунг Лі кивнув головою. "І ще двоє чоловіків", - сказав він. «На лендровері. Літак, мабуть, був захований за кілька миль від берега на одному з великих лугів. Але наші безпосередні проблеми, принаймні, вирішені».
  
  
  Я побачив щось у очах Чон Лі, чого не міг прочитати. Але в цьому був тріумф, почуття Чеширського кота. Мені це не сподобалося, але я висловив задоволення тим, що першим опинився у Карлових Варах.
  
  
  "Як ти хочеш сказати, наші безпосередні проблеми скінчилися?" - Поволі спитав я. Глава китайської розвідки вказав на інертну форму бактеріолога. "Він закінчив", - сказав він. «Я бачив, як люди з такою раною жили місяцями, паралізованими і котрими в комі, як він зараз. Хоч би яким був його план, він закінчився. Все, що нам потрібно зараз, – це змусити взвод зробити дюйм за дюймом пошук області для виявлення X – V77».
  
  
  Я спостерігав, як Чун Лі притулився спиною до грубої глиняної стіни, дуже невимушено, з м'яким задоволенням на обличчі. Я почував себе не так, і я повернувся, коли Острів і троє чоловіків увірвалися у відчинені двері. Погляд російського вождя з першого погляду оцінив ситуацію та зосередив свою крижану твердість на Чун Лі. Китаєць знову розповів йому про те, що сталося, і коли він закінчив, я побачив, що напружене обличчя Острова трохи втратило похмурість.
  
  
  «Я згоден із генералом», - сказав він. «Люди Карлсбада можуть тікати, але їх буде знайдено. Тим часом найбільша небезпека минула. Карлсбад не в змозі виконати те, що він запланував, або навіть направити інших на його виконання».
  
  
  "Я не можу назвати це, поки X - V77 не буде знайдений і не виявиться у нас в руках", - сказав я. Що, якщо цей великий японець знає, де він, і спробує за ним повернутися?
  
  
  «Без їхніх мізків без свого лідера вони нічого не зроблять. Хіба що ховаються в жаху». Чунг Лі посміхнувся до мене.
  
  
  «Я знову згоден», - хрипко сказав Острів. «Шакали біжать. Так завжди буває. Я не відповів, але я думав про тих людей у старому храмі на Курилах. Всі вони були по-своєму відданими фанатиками, і помічники Карлсбада, що зникли, були частиною цього. Чунг Лі знову посміхнувся мені поблажливою, поблажливою усмішкою.
  
  
  «Ваша занепокоєння зрозуміла, оскільки вся проблема виникла через накопичення вашим урядом нелюдських методів ведення війни», - сказав він. "Але ретельний огляд місцевості обов'язково виявить вірус".
  
  
  Я відчув, як Рита перемістився на мій бік, і перевів погляд із китайського шпигунського шефа на російського і назад. Позиція Чун Лі була досить логічною. Коли Карлсбад був у полоні, майже мертвим, а решта бігла, здавалося, що основна небезпека минула. Карлсбад були явно не в змозі проводити щось далі. То чому я був так страшенно стурбований? Грубий, недружній голос Острова дав слова ще на задвірках усіх наших умів.
  
  
  "Мені більше не потрібно залишатися", - сказав він. «Ми з моїми людьми перейдемо кордон у Краскіне. Можна з упевненістю сказати, що цей період співпраці добіг кінця. Ми більше не зустрінемося за таких обставин, панове».
  
  
  Я знав, що він страшенно правий у цьому, але все ще думав про зниклий штам бактерій. Я ніколи не любив незавершене. Вільні кінці викликали проблеми.
  
  
  "Я хочу доставити доктора Карлсбада в Америку, щоб наші лікарі працювали над ним", - сказав я. «Він все ще живий. Можливо, його вдасться привести достатньо, щоби розповісти нам, де захований X – V77».
  
  
  "Це безглуздо", - сказав Чанг Лі крізь маску своєї м'якої посмішки. "Мої люди знайдуть його, якщо у вас буде час для ретельного пошуку, запевняю вас".
  
  
  Я дивився на Острови і чекав, що він запропонує допомогти мені перекинути Карлові Вари на невелику відстань до Краскіного через кордон. Він просто знизав плечима, енергійно відсалютував і обернувся на підборах. "Все закінчено", - кинув він. "Я маю важливі справи.
  
  
  "Він вийшов зі своїми трьома помічниками. Я простежив за його широкою спиною очима, але він продовжував йти, поки не зник з поля зору. Співпраця руйнувалася так швидко, що я міг чути, як падають шматки.
  
  
  Я повернувся до Чун Лі, чиї маленькі очі пильно дивилися на мене. Показавши на радіопередавач поруч із одним із його вбитих солдатів, я сказав: «Я хотів би зв'язатися зі своїм народом». Чун Лі ненадовго вагався, а потім знову посміхнувся.
  
  
  "Звісно. Я сам хочу поговорити з твоїм Яструбом». Він розстебнув ремені передавача з плеча мерця і передав мені набір. Я зателефонував перевізнику, використовуючи узгоджене ім'я коду. Коли я почув їхню відповідь, я попросив підключити ретранслятор до Хоука у Вашингтоні і розповів моєму босу, що сталося. Коли Чун Лі зробив жест, я передав йому передавач. Він переконливо виклав свої думки, і це майже переконало мене, коли його слухав. Майже. Але всередині мене все ще гризло. Чунг Лі повернув мені набір, і я почув слабкий голос Хоука.
  
  
  "Я поділюся цим з іншими, хто був на зборах", - сказав він. «Але я боюся, що вони також зрозуміють це так, як це робить Чун Лі. І, щиро кажучи, Нік, я не бачу, де його аналіз помилковий. Без мозку, без Карлсбада, інші просто продовжать тікати».
  
  
  Я не міг сказати, про що думав, коли вождь червоних китайців стояв на відстані витягнутої руки від мене, але, як я давно дізнався, навіть мовчання розмовляло з Хоуком.
  
  
  "Я знаю, що тебе турбує", - почув я його голос. «Ви не довіряєте сучому синові, висловлюючись у вашій неповторній манері».
  
  
  "Думаю, це все", - визнав я.
  
  
  "Я довіряю йому не більше, ніж ти", - сказав Хоук. «Але поглянь на це з іншого боку. Якщо, як ти думаєш, друзі Карлсбада поїхали з X - V77, Чунг Лі буде страшенно турбуватися про те, щоб повернути його. Це означало б так само великий проблеми для нього, як це спочатку означало. Єдина причина, через яку він взагалі співпрацював, полягала в тому, що він боявся, що Карлсбад можуть вдарити в його боса. Я не бачу, щоб Чунг Лі недбало ставився до цього, якщо він не був упевнений, що небезпека минула».
  
  
  "Я все ще хочу повернути Карлсбада", - сказав я. «Я почував би себе набагато краще, якби його можна було змусити говорити».
  
  
  «У будь-що-будь, поверніть його», - погодився Хоук. "Давай дозволимо медикам натиснути на нього".
  
  
  Я глянув на Чон Лі, коли відкладав набір. «Я маю взяти з собою доктора Карлсбада». Його нерухома посмішка залишилася на місці. Тільки блиск його очей прояснився. Я запитав. "Можу я припустити вашу участь у цьому?" Я знав, що за будь-яких інших обставин він сказав би мені піти до біса. Або, ймовірніше, він убив би мене. Але конференція світового лідерства все ще чекала свого часу з його босом. У цей час він не хотів ризикувати, зробивши неправильний крок.
  
  
  "Звісно." Він усміхнувся, взявши передавач. «Найближчий аеропорт, здатний прийняти великий літак, – це Єнкі. Я подбаю про те, щоб там на вас чекав літак, який доставить вас до Японії. Я погоджую домовленості з майором Нуташі».
  
  
  Він різко і різко заговорив до апарату, і маска на кілька секунд спала. Я помітив сувору, енергійну людину, яка, як я знав, була прихована під м'якою зовнішністю. Нарешті він повернувся до мене.
  
  
  "За мною їде машина", - сказав він, знову застигла посмішка. «Медична вантажівка також приїде за вами та Карлсбадом. Все, що вам потрібно зробити, це зачекати тут. Звісно, я вважаю все це зовсім непотрібним. Ця людина ніколи не одужає, і її плани зруйновані. Навіщо все це надмірне занепокоєння за його життя? Це безглуздо”.
  
  
  «Надмірна турбота про людське життя - відмінна риса нашої культури, якою б занепадною вона не була», - сказав я. Посмішка Чон Лі залишилася, але знадобилося більше зусиль. Рита знайшла стілець і підтягла його до ліжка. Чун Лі не зробив спроби допомогти мені, коли я витягнув двох мертвих китайських солдатів із дому. Незабаром дорогою проїхав китайський штабний автомобіль. Чотири регулярні китайські солдати з гвинтівками вийшли, і Чун Лі пішов їм назустріч.
  
  
  "Ваш літак чекатиме в аеропорту Енкі, Картер", - сказав він. «Цей період співпраці між нашими силами був дуже приємним. Більше того, ніж я очікував».
  
  
  Що, чорт забирай, це означало, запитав я себе, коли Чун Лі почав сідати в машину. Він звучав так, ніби здобув якусь перемогу, і це мене непокоїло. Може, він подумав, що перемога над Карлсбадом була свого роду призом. Або, можливо, він почував себе добре від того, що зруйнував плани вченого, хоч би якими вони були. Усі мої логічні пояснення не вплинули на мої почуття. Він зачинив дверцята машини, і вони поїхали. Він ніколи не озирнувся.
  
  
  Рита вийшла на вулицю, а ми сіли на стіну, що обвалилася, і почали чекати.
  
  
  "Як ви думаєте, він житиме?" вона спитала мене. «Чи тобі все одно, окрім відповідей на запитання?»
  
  
  «Я не буду вам брехати, - сказав я. «Мене це особливо не турбує. Я просто хочу, щоб лікарі привели його досить у відчуття, щоб поговорити».
  
  
  * * *
  
  
  Минула година, друга, і я почав нервувати. Я ходив туди-сюди, не відриваючи погляду від звивистої дороги, яка тяглася від покинутого фермерського будинку. Рита
  
  
  підійшла до мене і притягла мене до себе на траву, дозволивши своєму теплу, м'яким подушкам її грудей спробувати розслабити мене. Їй було зовсім не погано, коли я почув звук двигуна і побачив хмару пилу, що насувається по дорозі. Ми встали і побачили, як вантажівка з брезентовим верхом підійшла і зупинилася перед будинком. Вийшли китайський унтер-офіцер та солдат. Унтер-офіцер заговорив англійською і витяг з фургона ноші.
  
  
  Я ввійшов з ними всередину, коли вони перенесли коматозного Карлсбада з ліжка на ноші і віднесли його до ліжка, прикрученого до підлоги вантажівки. Я помітив у передній частині вантажівки невелику шафку з бинтами і пляшками - очевидно, вона використовувалася як якась польова машина швидкої допомоги. Солдат зайняв позицію на лаві навпроти ліжка, прив'язавши Карлсбада. Рита стояла в задній частині вантажівки і дивилася з тривогою в очах.
  
  
  "Ти їдеш попереду", - сказав я їй. "Я залишуся тут з ним".
  
  
  "Ти не думаєш, що вони..." - почала вона, але я обірвав її.
  
  
  «Я ні про що не думаю. Я не ризикую, мені також не потрібно».
  
  
  Коли ми рушили в дорогу, почало падати темрява. Дорога була звивиста, порізана і брудна. Я зрозумів, чому солдат прив'язав Карлових Вар до ліжка. Ми продовжували підштовхувати невелику річку, яка йшла паралельно до нас, зникаючи на кілька миттєвостей, щоб повернутися знову. Я висунув голову з задньої частини машини і побачив, що ніч освітлює повний місяць. Річка була спокійною темною стрічкою, блискучою в місячному світлі, а по інший бік дороги росли дерева і пагорби.
  
  
  Час від часу я перевіряв Карлсбада. Його дихання було рівним, а серцебиття – стабільним. Я похмуро дивився на його незмінне обличчя і думав про військовослужбовців, яких я бачив із аналогічними ушкодженнями мозку. Вони були місяцями, живими, але мертвими. Я відкинувся назад і заплющив очі, коли вантажівка підстрибнула. Ми пройшли близько п'ятдесяти миль, можливо, шістдесят, коли настала ніч, осяявшись рожевим світлом, коли спалах спалахнув прямо над головою. Вантажівка загальмувала і різко зупинилася, коли за спалахом освітлювальної ракети пішов шквал рушничного вогню. Я глянув на солдата. Його тривога була щирою, коли він схопив гвинтівку і вистрибнув із кузова вантажівки.
  
  
  Я бачив, як він ударився об землю, почав повертатися, а потім повернувся в гротескну арабеску, коли в нього потрапили три постріли. Я схопився за борт і різко опустився, залишаючись поряд із вантажівкою, провалюючись під задню звис. Гвинтівка мертвого солдата була досить близько, щоб дотягнутися, і я притяг її до себе. Я глянув через землю під шасі вантажівки і побачив Риту з китайським унтер-офіцером поруч із нею.
  
  
  "Гірські бандити", - сказав він, і я подивився на горбисту місцевість і побачив темні постаті, які з короткими чергами пересувалися від куща до куща. Унтер-офіцер обійшов вантажівку, двічі вистрілив у фігур, що рухалися до нас, і спробував бігти до великого куща. Він не вижив.
  
  
  З-за куща зліва піднялася сигнальна ракета. Ми не мали б шансу, поки вони могли тримати сцену яскраво освітленою. Я нарахував вісім, може, десять фігур, рухаючись уперед.
  
  
  "Залишайся під вантажівкою", - сказав я Ріті, повзаючи назад і навколо вантажівки, залишаючись на животі. Кисть була всього за кілька ярдів від мене, і я заліз у неї. Опинившись усередині, я пригнувшись, рушив угору. Я зробив паузу, щоб побачити, як три фігури відокремлюються і прямують за мною. Я змінив напрямок і промовчав, поки вони рушили в кущі, прямуючи до річки, вважаючи, що я втік туди. Але я продовжував повзти вгору до ублюдка за кущем із ракетницею. Підійшовши досить близько, я побачив його, що чекає, спостерігає, починає заряджати ще одну ракету в свою рушницю. Х'юго впав мені в долоню. Я прицілився, метнув і побачив, як загартована сталь стилету пройшла крізь його ребра до самого ручки. Він упав уперед, і я кинувся до куща, витяг Х'юго і встромив сигнальний пістолет за пояс.
  
  
  У мене була гвинтівка, Вільгельміна та сигнальний пістолет. Це було найкраще місце для раптової флангової атаки, наскільки я міг сподіватися знайти. Я почав з гвинтівки, вистрілив першим і застав їх зненацька, коли вони рушили до вантажівки. Я вирубав чотири, п'ять, шість із них. Інші сховалися і спрямували на мене вогонь. Постріли промайнули кущами, один розрізав складку на моєму плечі. Троє, що вилетіли до річки, повернулися після першого пострілу. Вони бігли знизу й праворуч від мене, збираючись отримати перехресний вогонь, що йшов зі мною посередині.
  
  
  Я перекинувся на спину, лежачи на землі, направив гвинтівку вліво і вистрілив лівою рукою, не намагаючись прицілитися, просто пустивши трохи свинцю в повітря. Коли троє інших підійшли до мене і підняли гвинтівки, я вистрілив у них з пістолета зі лежачи. Великий Люгер тричі гавкнув, і всі троє впали.
  
  
  Рожеве сяйво від освітлювальних ракет повністю зникло, і тільки місячне світло грало на темних тінях пагорбів. Мені довелося дізнатися скільки.
  
  
  Я взяв ракетницю і знову запалив ніч рожевим, нереальним світлом. Я побачив дві фігури на півдорозі до пагорба, а потім помітив третю людину, яка сиділа на галявині біля схилу пагорба і швидко розмовляла в польовому радіо.
  
  
  Я насупився. Гірські бандити із польовим радіо? Бандитизм у китайській глибинці, мабуть, став дуже сучасним. Я ретельно прицілився, і тіло чоловіка, здавалося, підстрибнуло у повітрі, коли він наполовину обернувся і впав назад на землю. Я повернув Вільгельміну вліво і пролив серію пострілів у кущ. Фігура підвелася і нахилилася, щоб перебратися через невеликий кущ. Ще дві постаті вирвалися з укриття і попрямували назад у пагорби. Для одного з них це було помилкою. Інший зробив це, коли спалах згас.
  
  
  Я спокійно лежав і чекав. Нині не час для дурних ходів. Щоб перестрахуватися, я повернувся туди, де лежав обличчям униз один із бандитів. Підставивши його перед собою, я встав і вийшов із кущів. Пострілів не було, я тримав китайця перед собою ще кілька футів, а потім упустив неживе тіло. Я гукнув Риту і побачив її в місячному світлі, коли вона виходила з-під вантажівки.
  
  
  "Що Ви шукаєте?" - спитала вона, коли побачила, що я перебираю одяг мертвого китайця.
  
  
  "Не знаю", - сказав я. «Бандитів із ракетницями, я можу зрозуміти. Ракетницю дістати досить легко. Польове радіо – це щось інше».
  
  
  Усередині одягу чоловіка я виявив невеликий гаманець, а всередині – посвідчення особи.
  
  
  "Майор Су Хан Ков з китайської армії", - прочитав я Ріті вголос. «Тримаю в заклад, що решта теж китайська армія, одягнена, щоб виглядати як бандити».
  
  
  "Але чому?" - Запитала Рита. "Навіщо атакувати вантажівку?"
  
  
  "Не знаю чому", - відповів я. «Але я знаю, що він кликав когось по рації на допомогу, і нам краще забиратися звідси до біса».
  
  
  "Хіба Чунг Лі не гарантував Єнкі нашу безпеку?" - Запитала Рита. «Може, вони справді бандити. Може, вони напали на невелику групу чи штабну машину і вкрали це посвідчення особи та польове радіо».
  
  
  "Можливо", - довелося визнати. Але бандити зазвичай не атакують військових частин. Більшість із них навіть не вміють працювати на польовому радіо. У мене знову не було відповідей, лише підозри. Ми доїхали до вантажівки, і я порився в панелі приладів. Я знайшов те, на що сподівався, – мапу місцевості. Маленька річка, з якою ми грали в тег, вилась прямо в Єнкі.
  
  
  «Це все, – сказав я. «Ми виходимо з вантажівки та йдемо річкою». Носилки, збудовані з важкого полотна з дерев'яним каркасом, перетворилися на компактний маленький пліт, і ми з Ритою несли його у воду. Річка була тепла і не дуже глибока біля берега. Ведучи носилки з Карлсбадом, ми стояли біля берега, багато часу йшли, трохи плавали. Коли річка наближалася до дороги майже милю, ми попливли до середини річки, тримаючись за носилки з кожного боку і ведучи пацієнта водною стежкою.
  
  
  Я бачив, як дорогою рухалися армійські вантажівки та мотоциклісти. А потім я побачив групу людей, одягнених приблизно як гірські бандити. Але вони рухалися, як солдати, швидко та точно. Я був радий, що ми не намагалися їхати далі у вантажівці.
  
  
  Ми знову попливли до берега, коли річка відійшла від дороги, і ми трохи відпочили. Потім ми пішли далі, поки небо не почало світлішати. Я знайшов велику групу дерев, що нависали над річкою і заслонені від дороги. Ми принесли Карлсбада та носилки до одного з низько висящих дерев. Він дихав рівно, але в іншому не змінився. Коли зійшло сонце, ми з Ритою лягли на м'яку болотну траву під товстим листям дерева.
  
  
  "Ми залишимося тут до темряви, а потім рушимо далі", - сказав я. «Я думаю, що добре потрапити до Єнки до ранку».
  
  
  "Я збираюся дати моєму одязі висохнути, навіть якщо він знову намокне", - сказала Рита, і я спостерігав, як він роздягається і кладе свої речі на траву. Її тіло було пишногрудим, з довгими витонченими ногами і м'яко заокругленими стегнами. Вона відкинулася на зеленій траві, і, коли вона глянула на мене, її блакитні очі потемніли.
  
  
  «Іди сюди, ляж поруч зі мною», - сказала вона. Я поклав одяг на траву поруч із ним і ліг із ним. Вона обійняла мене, притискаючись своїм тілом до мого. Так вона заснула майже миттєво. Я лежав без сну ще якийсь час і намагався відновити те, що сталося.
  
  
  Напад на вантажівку був навмисним і спланованим. Я повинен був визнати, що пояснення Рити було можливим. Це могли бути бандити з вкраденими посвідченнями особи та вкраденим обладнанням. Але вони також були замаскованим підрозділом розвідки китайської армії. Я десь відчув у ньому тонку східну руку Чон Лі. Я глянув на чарівну дівчину в моїх руках, що м'яко дихала мені в груди, і заплющив очі. Сонце просочувалося крізь товсте листя, і жар перетворився на ковдру, що заколисувала. Я заснув, думаючи, що це за біса дивний світ - бути оголеним з чудовою дівчиною на руках, під деревом у Маньчжурії, і хтось збирається тебе вбити.
  
  
  Я прокинувся лише тоді, коли відчув, як Рита поворухнулася і відійшла від мене. Я підняв очі і побачив її на березі річки, що вмивається в чистій теплій воді, схожу на щось із картини сімнадцятого століття. Був кінець дня, і я почув звуки цвіркунів. Ми могли б лежати на сільській річці в Огайо. Я підвівся на лікті, і Рита повернулася на звук. Вона встала і підійшла до мене, і, коли я спостерігав її наближення, я відчув, як наростає бажання. Її очі дивилися на мене, рухаючись вгору й униз по тілу, затримуючись, і раптово вона впала на коліна. Її руки притулилися до мого тіла, і вона уткнулася мені в живіт.
  
  
  Вона подивилася на мене на мить, а потім знову опустила голову. Її губи прикусили моє тіло, спалахуючи, збуджуючи, і вона, здавалося, торкнулася внутрішнє прагнення. Вона грала і пестила мене, і в міру того як вона це робила, її власне збудження зростало, поки вона не затремтіла, а її прекрасне тіло було вологим і бажаним. Я грубо підняв її, але вона відбивалася від мене, щоб продовжити те, що приносило їй стільки задоволення. Раптом вона кинулася на мене, її стегна здіймалися і штовхалися, і я перекинувся разом з нею, коли вона уткнулася головою мені в плече, пригнічуючи крики, що долинали з неї.
  
  
  Я рухався в ній повільно, потім швидше, відчуваючи припливи її дикого екстазу, що приносило кожен мій рух. Потім вона встала і її зуби вп'ялися в моє тіло, коли вона скрикнула від азарту. Я тримав її там, тіло до плоті. Фізичний символ буття, втілений у моменти пристрасті. Нарешті вона впала на траву, і очі її знайшли мої.
  
  
  Ми довго лежали разом, спостерігаючи, як темрява насувається на землю, як завіса, що повільно опускається. Потім ми скачали наш одяг у щільний пакет і поклали його поверх Карлсбада на ношах. Очі Рити наповнювалися сумом щоразу, коли вона дивилася на нього. Їй було важче, ніж мені. Все, що в неї було, це біль та смуток за ним. Моя гнівна рішучість втішила мене.
  
  
  Коли нарешті настала ніч, ми знову прослизнули в річку і рушили вперед. Поїздка пройшла без проблем, доки ми не доїхали до Єнки. Я побачив вогні злітно-посадкової смуги аеродрому за селом. Річка межувала з однією стороною поля, і тепер до світанку залишалося менше години. Я бачив, як саме поле не охоронялося, коли ми витягали носилки на берег і одягалися в одяг.
  
  
  "Як ви думаєте, літак досі тут?" - Запитала Рита. "Якщо ми не прибули вчора, він міг піти".
  
  
  Я посміхнувся їй. «Може, його тут взагалі не було. У будь-якому випадку, я не ризикую ще раз «аварія». Залишися тут. Я знайду нам літак».
  
  
  Ангари були прямо переді мною, вишикувавшись у лінію вздовж задньої частини поля. Я побіг, пригнувшись, кинув погляд на перші смуги сірого в небі, до найближчого з ангарів. Бічні двері були відчинені, і я прослизнув усередину. Там було три маленькі літаки. Вони були б марними для нас; Зайшов у другий ангар. Це була ремонтна майстерня, де розкидані деталі та шматки літаків.
  
  
  Третій ангар виявився врожайнішим. У ньому був старий російський легкий бомбардувальник Ту-2 з поршневим двигуном, старовинний літак. Але він був досить великим і мав необхідну дальність польоту, щоб дістатися Японії, тому я заліз у кабіну, щоб швидко озирнутися. Здавалося, все гаразд, але я не міг бути впевнений, доки не ввімкнув її, і не міг зробити це до останнього моменту.
  
  
  Я повернувся за Ритою і Карлсбадом, оглянув краї ангарів, притиснувся до стіни, коли мимо проїхав невеликий бензовоз із двома китайцями в комбінезонах кольору хакі. Після того, як він пройшов, я продовжив стояти у глибокій тіні біля стін ангарів. Виразно ставало світло і швидко. Я пробіг невелику відстань до краю поля, і Рита стала мені назустріч. Коли я зупинив її, вона почала піднімати ноші.
  
  
  "Залиш це", - сказав я. «Це дуже нас уповільнить». Я підняв безвільне тіло Карлсбада і перекинув його через плече. Це не зовсім призначене лікування для пацієнтів з черепно-мозковою травмою та в комі, але це було найкраще, що я міг зробити. З Ритою поряд зі мною, з Вільгельміною в одній руці і з Карлсбадом, я подався назад до ангара, знову огинаючи задні краї великих стін.
  
  
  Дійшли до третього ангара і старого Ту-2, добре. Я просто відніс Карлсбада в каюту і поклав його на підлогу, коли почув, як відчинилися двері ангара. Рита все ще була зовні, біля підніжжя рухливих сходів, які я поставив поряд із літаком. У носове вікно я побачив трьох китайських механіків у білих комбінезонах, коли відчинилися головні двері гаража. Вони одночасно побачили Риту і пішли за нею. Вона спробувала розвернутися і бігти, послизнулась на олійній плямі і послизнулася на бетонній підлозі. Троє китайців одразу схопили її та підняли на ноги. Я все одно не хотів шуму. Я побачив на підлозі кабіни пілота важкий гайковий ключ, схопив його і стрибнув.
  
  
  Я приземлився на одного з китайців, і він упав.
  
  
  , я повернув ключ по короткій дузі, відчуваючи, як удар сильно врізався в його череп. Він упав на місці. Я був на підлозі, на першому, який ще був трохи приголомшений, коли третій стрибнув на мене. Я став навколішки і допоміг упасти йому через голову. Він приземлився на спину, почав перевернутися і пройшов лише половину шляху, коли Х'юго майнув у моїй долоні і глибоко вдарив його в груди.
  
  
  Але останній, той, на який я приземлився, обійшов принаймні достатньо, щоб бігти за ним, я побачив, як Рита висунула ногу, і він полетів. "Відмінно", - сказав я, сильно і швидко покинувши Хьюго. Лезо пронизало його шию ззаду, Рита скривилася і відвернулася. Я витягав стилет, коли з-за рогу ангара вийшли ще двоє чоловіків, на секунду зупинилися, а потім розвернулись і побігли. Вони пролітали аеродромом, кричали, і я вилаявся собі під ніс.
  
  
  "Сідай у літак", - крикнув я дівчині, і вона схопилася. У дальньому кінці ангару, в кутку, я побачив, мабуть, десять бочок із пальним. Я намалював Вільгельміну. Мені треба було їх відволікти, все, що могло б викликати збудження та замішання, щоб уся їхня увага не була зосереджена на нас. Ми були досить далеко від бочок, щоб не піднятися з ними, принаймні не відразу.
  
  
  Я заліз у літак, на секунду відчинив двері і вистрілив у бочки з пальним. Я зачинив двері, коли вони злетіли з ревом полум'я, і старий літак затремтів. Коли я сів за кермо і ввімкнув двигуни, у мене виникла лякаюча думка, що якщо літак був у ремонті двигунів, гра буде закінчена. Стало ще страшніше, коли я знову натиснув на вимикач стартера, і нічого не сталося.
  
  
  Я натиснув втретє, і обидва двигуни закашлялися в дзижке ревіння. Не було часу чекати, доки вони зігріються. Я відправив Ту-2 виїхати з ангару, коли жар від полум'я почав відшаровувати фарбу. Просто переді мною маячила злітно-посадкова смуга, і я пішов на неї. Я бачив чоловіків, які вибігають із головної будівлі. Деякі з тих, хто біжить до ангару, думали, що я просто переводжу літак у безпечне місце, і направили свою енергію на вогонь. Потім я побачив, як інші на максимальній швидкості рухаються від головної будівлі з гвинтівками. Я прискорив старий літак, відчув, як він скрипить і відгукується, колеса набирають швидкість бетону. Охоронці впали на коліна та стріляли. Я чув, як дві кулі пробили кабіну і промчали крізь неї.
  
  
  "Залишайся на низькому рівні", - крикнув я Ріті. Я тримав старий Ту-2 стійко і піднімав разом із нею, коли вона відривалася від землі. Я не наважився зробити швидкий поворот із ще не прогрітими двигунами. Я почув ще півдюжини пострілів у днищі літака, а потім спробував зробити повільний крен. Внизу я бачив, як охоронці мчали назад у головну будівлю поля, і знав, що за кілька секунд вони будуть на радіо. Я одразу ж подався в море, і в кабіні пілота з'явилася Рита.
  
  
  "Як твій дядько?" Я запитав.
  
  
  "Без змін", - сказала вона. "Але ми зробили це".
  
  
  «Не рахуйте курчат, - хрипко сказав я. "Ще немає." Я ввімкнув радіо та зателефонував оператору зв'язку.
  
  
  "Операція DS викликає Carrier Yorkville", - сказав я в мікрофон. «Приїжджайте до Йорквілу. Це номер 3. Приїжджайте до Йорквілу. Приїжджайте».
  
  
  Слава їх флотським серцям, вони одразу підібрали мене, і я почув голос з акцентом Діксі.
  
  
  "Ми чуємо вас, N3", - сказав він. "Що ти хочеш?"
  
  
  «Я лікую на Ту-2 із розпізнавальними знаками китайських ВПС, прямую на південь та південний схід над Японським морем. У мене може бути небажана компанія. Негайно потрібне ескортне прикриття. Повторіть негайно. Ви читаєте мене?
  
  
  "Ми читаємо тебе", - відповів голос. «Одна ескадрилья «Фантом II» злітає. Тримайтеся свого курсу. Ми вас заберемо. Знову і знову".
  
  
  "Роджер", - сказав я і клацнув передавачем. Ранкове сонце забарвлювало небо червоними плямами, і я розігнав старий Ту-2 до максимальної швидкості триста сорок п'ять. Він стогнав і трясся, і я трохи сповільнив його.
  
  
  "Продовжуй дивитися у вікна", - сказав я Ріті. "Кричі, якщо побачиш інші літаки".
  
  
  "Ви думаєте, вони пошлють за нами літаки?" - Запитала Рита. Ти все ще думаєш, що Чанг Лі стоїть за тим, що сталося?
  
  
  "Я не можу позбутися своїх почуттів", - відповів я. «Я впевнений, що наше захоплення цього старого птаха ще не дійшло до Чон Лі. Зараз це лише крадіжка літака».
  
  
  Якщо у Рити було інше питання, його було відключено правим двигуном, оскільки він один раз закашлявся, потім двічі і помер. Я відчайдушно натиснув на кнопку повітряної заслінки і затамував подих, коли двигун ожив, заревів і знову затих. Мої пальці були суворими і жорсткими, і я потяг їх. Раптом я почув рев двигунів, і Рита вказала в небо. Я дивився у ліве вікно і бачив, як вони вийшли з-під сонця, Phantom II, і вони кружляли і кружляли над головою вісімками. Вони були обнадійливим та заспокійливим видовищем.
  
  
  "Чому акробатика?" - Запитала Рита, і я криво усміхнувся.
  
  
  «Ми йдемо, можливо, три сотні з половиною на годину», - сказав я. "Вони роблять понад півтори тисячі. Вони роблять вісімки, щоб вони могли залишитися з нами".
  
  
  Так і було, доки ми не помітили авіаносець. Якщо китайські червоні послали за нами літаки, вони підійшли досить близько, щоб глянути та зникнути. Я поклав старий Ту-2 на палубу максимально плавно, що було зовсім не гладко.
  
  
  
  
  Білі коридори лікарні Уолтера Ріда були практично безособовими, як і коридори всіх інших лікарень зі своєю заспокійливою впевненістю. Літак ВМС доставив нас до узбережжя, де ми пересіли на інший літак, який доставив до Вашингтона. Хоук підготував їх до нашого прибуття, і команда лікарів чекала, щоб перенести Карлсбада на простори лікарні. Доктор Хобсон дав інструкції.
  
  
  «У нас буде для вас попередня думка за кілька годин», - сказав він. «Зателефонуй мені, якщо до десяти не почуєш його від нас».
  
  
  Я взяв Риту і вивів її назовні. Ніч щойно опустилася на Вашингтон. Я пішов до таксі біля тротуару.
  
  
  "Ти залишишся в мене", - сказав я. Вона примружилася на мене.
  
  
  «Тобі більше нема де зупинитися», - нагадав я їй. «Будинок твого дядька був підірваний, пам'ятаєш? Я майже загинув із цим вибухом».
  
  
  Вона нічого не сказала – і що вона могла сказати зараз? У себе я знайшов їй піжамний топ, щоб надіти її після душу. Він був старим, з'явився ще в той час, коли я ще давно носив піжаму, і його було майже достатньо, щоб бути сукнею. Але коли Рита згорнулася калачиком на дивані, витягнувши свої довгі прекрасні ноги, вона була одночасно спокусливою та чуттєвою. Зазвичай мій розум був налаштований на ту саму хвилю, що й її, але я все ще був задумливий і стурбований. Я приготував нам старомодний бурбон, і, потягуючи свій, вона подивилася на мене через келих.
  
  
  "Це вас турбує, чи не так?" - Прокоментувала вона.
  
  
  Я запитав. - "Що це означає?"
  
  
  "Не маючи відповідей на все".
  
  
  Я подивився на її прекрасні ноги, наполовину приховані під нею, білу гладку шкіру, що доходить до початкової округлості її сідниць, я встав і рушив до неї. Я зробив три кроки, коли задзвонив телефон: той, який я зберігаю в шухляді столу, той, чий дзвінок є командою. Я обернувся і дістав його з шухляди. Голос Хоука був стомлений і напружений, майже змучений.
  
  
  "Йди сюди, в офіс", - сказав він. «Дзвінок від Чон Лі за п'ятнадцять хвилин. Я хочу, щоб ти був тут.
  
  
  "П'ятнадцять хвилин?" - Вигукнув я. «Я не знаю, чи я зможу це зробити».
  
  
  Старий хлопчик міг бути втомленим, але він ніколи не був надто втомленим, щоб бути різким. "Ви можете це зробити", - сказав він. «Це дає вам чотири, щоб одягнутися, один, щоб поцілувати її на прощання і сказати, що ви повернетеся, і десять, щоб дістатися сюди».
  
  
  Телефон вимкнувся, і я виконав наказ. Ріта не мала можливості заперечити чи поставити запитання. Пробки були тим, що затримувало мене найбільше, і я запізнився на кілька хвилин, але мені пощастило. Дзвінок також було відкладено. Коли я увійшов, Хоук люто жував сигару. Він засунув мені надруковане повідомлення. «Це прийшло, закодовано. Наші хлопчики розшифрували його та передали мені».
  
  
  Я прочитав це швидко. «Буде радіозв'язок о 10:15 за вашим часом», - йшлося у ньому. «Обговорити нещасний випадок із своїм агентом N3. Генералом Чун Лі, Китайська Народна Республіка.
  
  
  Я тільки-но сунув його назад Хоуку, коли задзвонив телефон з рядом маленьких червоних кнопок. Хоук вийняв сигару з рота і кинув її в кошик для сміття; його жест відрази був не тільки для сигари. Його голос, коли він заговорив, був напруженим, рівним, замаскованим; він кивнув мені.
  
  
  «Так, генерал, Картер благополучно прибув із доктором Карлсбадом. Ви відчуваєте полегшення… Так… спасибі. Фактично він стоїть тут зі мною. Можливо ви захочете поговорити з ним безпосередньо. …Ми дуже вдячні».
  
  
  Він простяг мені телефон безпристрасними блакитними очима. Я чув тихий, стриманий тон Чон Лі і майже бачив його м'яке кругле обличчя перед собою, доки слухав.
  
  
  «Поспішаю висловити своє співчуття з приводу нападу бандитів на нашу вантажівку», - сказав він. «Коли пізніше тієї ночі ваша група не прибула до Єнки, ми послали загін з'ясувати, що сталося. Коли вони натрапили на вантажівку з двома вбитими нашими людьми та останками бандитів, вони доповіли мені одного разу. Звичайно, ми спочатку припустили, що вас взяли в полон. Лише наступного дня, після того, як я дізнався про крадіжку одного з наших літаків до Єнки, я зрозумів, що мало статися. Чи можу я запитати, чому ви це зробили, а не пішли в аеропорт, попросити там зв'язатися зі мною? "
  
  
  «Я не думав, що вони повірять моїй історії», - збрехав я.
  
  
  "Це було б набагато простіше", - сказав він. Готовий посперечатися, було б, мовчки погодився я. Він продовжив, і в його спокійному голосі знову пролунала слабка засуджена тінь. «Не має значення, з доктором Карлсбадом ви благополучно досягли своїх берегів. Це було моєю головною турботою. І знову вибачаюсь за те, що не розглянув можливість нападу. Я маю великі сили, які ретельно обшукують місцевість. проінформуйте своїх людей, як тільки вони одужають».
  
  
  "Будь ласка, зроби це", - сказав я. "І дякую за вашу турботу". Я міг відкинути його так само добре, як він міг роздати – телефон відключився, і я повісив слухавку.
  
  
  Я підняв очі і побачив, що Хоук обережно кладе слухавку на телефон. Його очі зустрілися з моїми.
  
  
  «До Світової конференції лідерів залишилося лише два дні», - сказав він. "Ти мені потрібен. Мені потрібний кожен чоловік, який маю. Я дам тобі ще один день із Карлсбадом. Якщо ти вигадаєш якісь нові речі чи теорії, які мають сенс, я вислухаю. Досить справедливо?"
  
  
  Я скривився, але кивнув. Це було досить справедливо, особливо тоді. Але я знав, що він дав мені страшенно мало часу, щоб придумати щось нове.
  
  
  "Дзвонив доктор Хобсон", - додав Хоук. Є мало надії на те, що Карлсбада вдасться відновити. Серйозне ушкодження мозку. Але Хобсон також сказав, що вони ніколи не знають, коли один із цих випадків на мить стане нормальним. Дуже часто вони трапляються, а потім знову зникають. Продовжуйте сподіватися і продовжуйте перевіряти, чи були вони його напутні слова”. Я кивнув і пішов, кинувши останній погляд на Хоука. Не думаю, що колись бачив його обличчя таким стомленим.
  
  
  * * *
  
  
  Коли я повернувся на своє місце, Рита спала, але простирадло над нею було швидше стертим, ніж застебнутим. Я задовольнявся тим, що дивився на красу її сплячого тіла. Вона лежала наполовину на животі, піднявши одну ногу, її ліві груди нагадували запрошення з м'яким рожевим наконечником. Я накинув на неї простирадло і пішов у вітальню, де налив чарку бурбона. Я випив його, дозволяючи теплу повільно стікати вниз. Я знову спробував скласти шматочки так, щоб заглушити мою чортову тривогу, але я не міг заспокоїти свої підозри. Я був впевнений у деяких речах. Одним із них був напад на вантажівку - я був упевнений, що його спроектував Чун Лі. Його телефонний дзвінок сьогодні ввечері лише посилив цю підозру. Підступний виродок мав з'ясувати, чи справді ми повернулися.
  
  
  "Дідька лисого!" - сказав я крізь стиснуті зуби. Чому я так підозріло ставився до Чун Лі тільки тому, що ми були в минулому на протилежних сторонах? У мене не було доказів того, що він діяв несумлінно – жодних доказів. Я змусив себе перестати боротися з цим і роздягся. Коли я заліз у ліжко поряд з теплим м'яким тілом Рити, вона поклала руку мені на груди і притулилася до мене. Я лежав так, поки нарешті не заснув, усе ще невдоволений своїми аргументованими поясненнями, все ще на межі, ще дивно наляканий.
  
  
  Коли я прокинувся, було не краще. Але була Рита, і вона змусила мене забути про все на деякий час, поки я прокинувся від її губ, її рота рухалися по моєму тілу. Я відчував, що ворушуся, коли голодне прагнення її бажань повідомлялося одне одному. Її губи, рухаючись вниз по моєму тілу, зупиняючись, щоб жадібно пожирати, були одночасно прохолодними і гарячими, і здавалося, ніби вона намагалася стерти тривожну напругу, яка, як вона знала, була в мені. Поки це тривало, вона проробила страшенно гарну роботу, і раптово я виявив, що штовхаю, метаю і забуваю про все, крім шалено пристрасного створення, що кохається зі мною.
  
  
  Я підняв її і уткнувся обличчям у її груди, і вона одразу ж повернулася, щоб прийняти мене, її ноги були теплими обіймами. Я увійшов до неї швидко, майже люто, але вона волала все більше і більше, а потім ще більше. Нарешті пролунав цей пекучий, хрипкий крик, а потім вона лежала поряд зі мною змучена, але це була солодка знемога, втома, яка якимось чином також повернулася. Ми лежали разом, стикаючись тілами, її рука схрестила мене в задоволеному задоволенні. Потім задзвонив телефон – знову той особливий телефон.
  
  
  "Чанг Лі відправив телеграму, я думаю, тебе зацікавить, Нік". Голос Хоука пролунав по дротах. "Я прочитаю це". Я рада продовжити співпрацю напередодні Всесвітньої конференції лідерів. Повідомте агенту N3, що нам сказали, що люди Карлсбада перебувають у Нью-Йорку. Жінка на ім'я Лінь Ван на 777 Дойєр-стріт бачила здорованя. . "
  
  
  Хоук замовк. "Я перевірив адресу в поліції Нью-Йорка", - сказав він. «Це бордель, тихий, доглянутий, який обслуговує переважно китайську громаду і тих, хто любить китайську кухню, можна сказати».
  
  
  «Ця Лінь Ван, мабуть, одна з дівчат», - сказав я. "Як ви думаєте, вона працює на Чон Лі?"
  
  
  "Я сумніваюся, що інакше він не назвав би нам її ім'я", – відповів Хоук. «Вона, певно, розповіла комусь, хто розповів комусь іншому, хто розповів про це одному зі своїх людей. Щиро кажучи, Нік, я здивований усім цим. Я дійсно не очікував подальшої співпраці від Чон Лі».
  
  
  "Я теж здивований", - відповів я. "І я збираюся виконати це негайно".
  
  
  «Ще дещо, – сказав Хоук. “Я перевірив доктора Хобсона. - У Карлсбада слабшає пульс. І він все ще у комі».
  
  
  "Дякую", - похмуро сказав я і поклав трубку. Якщо Чун Лі й мав якісь побоювання з приводу розмов про Карлсбада, вони здавалися необґрунтованими. Я повернулася до Ріті, яка одягла бюстгальтер і трусики і виглядала дуже чудово, щоб йти. Але я їхав.
  
  
  "Мені потрібно в Нью-Йорк", - сказав я. Там великий японський друг твого дядька.
  
  
  "Він у Нью-Йорку?" - сказала вона з недовірою в голосі.
  
  
  "Непогане місце, щоб сховатися", - прокоментував я.
  
  
  "Будь обережний, Нік".
  
  
  Я знову поцілував її і обійняв її груди долонею. «Поспішай назад», - видихнула вона. Я перевдягся і поїхав вчасно, щоб встигнути на погодинний рейс шатла з округу Колумбія до Нью-Йорка.
  
  
  Менш ніж за дві години я пробирався вузькими, багатолюдними вуличками китайського кварталу Нью-Йорка. Люди і старі будинки тіснилися одна з одною, і була сіра тьмяність, яку не могли приховати яскраві вогні ресторанів та магазинів.
  
  
  Номер 777 по Дойєр-стріт являв собою високу стару будівлю з сувенірним магазином на першому поверсі. Інші подарунки, які потрібно було купити, були нагорі. Я підвівся на один проліт і подзвонив у двері. Двері були відчинені, і густий нудотний запах ладану був настільки сильним, що здавався майже фізичним ударом. Жінка, що стояла переді мною, була євразійською, трохи скуйовдженою, надто рясно нафарбованою, губи були надто червоними, а чорне волосся надто вкрите лаком, піднімаючись вгору. На ній була чорна сукня господині, вишита червоним драконом. Мій погляд пройшов повз неї на двох чоловіків у коридорі, жоден з яких не був китайцем, що розвалилися біля стіни в сорочках з рукавами. Їхні звужені, рухливі очі позначали те, чим вони були – «захист».
  
  
  Її очі ставили мені невисловлене питання, оцінюючи мене з багаторічним досвідом. Я сутулився і відповів їй різким поглядом.
  
  
  "Мій друг сказав мені зупинитися тут", - сказав я. "Він сказав запитати Лінь Ванга".
  
  
  Її очі перемістилися зовсім небагато. "Лінь Ван", - повторила вона. «На даний момент вона не зайнята. Тобі повезло".
  
  
  Я знизав плечима. "Думаю, так", - сказав я. Вона зачинила за мною двері й поманила мене. Я пішов за нею коридором у велику приймальню. Дівчатка, переважно китайці, але деякі білі та одна чорна, розвалилися на м'яких стільцях. На них були або бюстгальтери та трусики бікіні, або прозорі сукні. Їхні очі стежили за мною, поки я йшов за їхніми мадам. Жінка провела мене в інший коридор до чорних сходів.
  
  
  "Наступний поверх, перші двері праворуч", - сказала вона. Я піднявся сходами, і вона на мить спостерігала, а потім пішла на тихих слизьких ногах. Прокляті пахощі були всюди, важкі, як дим біля багаття. Я проминув двері ліворуч і почув різкий, вимушений сміх дівчат. Я побачив ще три зачинені двері в коридорі, коли зупинився перед першим праворуч. Я постукав і повернув ручку дверей. Я справді не хотів бути клієнтом. Дешеві повії ніколи не були моєю стравою. Але діяти довелося обережно. Мені потрібна була інформація від цієї дівчини, і я не отримав би її, відлякавши її. Повія завжди боялися втручань, які могли перешкодити бізнесу. Двері відчинила маленька чорнява дівчинка.
  
  
  Мене вразила її краса, маленький ніс і плоскі вилиці, глибокі мигдалеподібні очі. На ній було тільки легке кімоно, і її груди гордо виступали високо. Раптом я відчув запах щура. Якою б Лінь Ван не була, а це могло бути безліч речей, вона не була звичайною, повсякденною, пересічною повією, яку можна знайти в такому будинку. Для цього вона мала тіло, але не очі. Вони були глибокі, з темною проникливою яскравістю. У них не було змученого, жорсткого, цинічного, невиліковно пораненого виду повії.
  
  
  "Увійдіть", - сказала вона, широко посміхаючись. "Ти тут новенький, чи не так?"
  
  
  Її голос здивував мене. Це було гугняво, наче вона застудилася. Але я мушу визнати, що це була хороша вступна фраза, яку могла б сказати звичайна господиня вдома.
  
  
  "Так, я тут новенький", - сказав я. «І страшенно стурбований, дорога». Я повільно посміхнувся їй. Я все ще збирався рухатись обережно, але з інших причин. Я більше не боявся лякати повію, але якщо це буде конкурс акторської майстерності, я зможу втриматися. Насправді, коли мої очі блукали зухвалою маленькою фігурою Лінь Вана, я подумав, що це може бути приємне змагання. Я повернувся до комода і поклав на нього дві десятки та п'ятірку. Потім я почала роздягатися, знявши спочатку краватку.
  
  
  Я зняв піджак із Вільгельміною одним рухом і склав «Люгер» у піджак, поклавши його на стілець. За Лінь Ван стояло велике двоспальне ліжко, і мені було цікаво, як далеко воно зайде зі своєю роллю. Я отримав свою відповідь, коли вона підняла руки і стягнула кімоно. Вона стояла переді мною оголена, з круглими і високими грудьми з маленькими сосками, викликаючи пікантне збудження. Вона повернулася, взяла з крайнього столу пачку сірників і запалила дві урни з пахощами, по одному з кожного боку ліжка. Потім вона лягла на ліжко, підняла ноги і рушила назовні. Я подумав, чи не помилилася моя оцінка. Може, вона таки була ще однією маленькою повією.
  
  
  "Я думала, ти турбуєшся, великий хлопець", - сказала вона, і мене знову вразив гугнявий тон її голосу. Я вирішив, що вона була набагато привабливішою, коли не розмовляла. Я опустився на неї і відчув, як її ноги піднімаються і опускаються, торкаючись моїх стегон. Я спробував поцілувати її, але її губи були щільною, закритою лінією, і вона притиснула мою голову до своїх грудей, вигнувши спину і піднявши соски до мене в роті. Я вдихнув запах проклятого ладану, коли торкнувся губами її грудей, болюче-солодкий запах, без якого я могла б обійтися.
  
  
  Я глибоко потяг її за груди, і раптом у неї з'явилося три, чотири, п'ять грудей, і на моїх очах з'явилася плівка. Я похитав головою і підвівся на ліктях, але фільм нікуди не подівся.
  
  
  Мої груди були напруженими, здавленими, і я намагався дихати носом, але це тільки погіршувало становище. Ще один ковток пахощів потрапив мені в ніздрі, і мені здалося, що я перекидаюся в просторі.
  
  
  Я простяг руку і відчув, як зісковзую з ліжка, і схопився за простирадла, коли впав на підлогу. Невиразно я побачив, як переді мною рухається нечітка оголена постать, і все, що я тепер міг зробити, це спробувати вдихнути і відчути запах проклятого ладану, і раптом я усвідомив це і знову і знову сильно похитав головою. На мить він прояснився, і я побачив Лінь Ван поблизу, що спостерігає за мною, її оголене тіло було ясно видно.
  
  
  Це був ладан, клятий ладан. У ньому було щось, і я спробував пірнути через край ліжка, щоб повалити його на підлогу. Мені вдалося схопити його, і він звалився, але інший на протилежному боці ліжка продовжував викидати дим. Я ледве міг дихати і кашляв, спираючись на лікоть, знаючи, що з кожним вдихом все більше втягую пару, але не в силах стриматися. Я перекотився на підлогу і вдарився головою об дерево щосили. Вона знову проясніла, я побачив дівчину поблизу і потягнувся до неї, але вона просто відійшла.
  
  
  Чому прокляті пахощі не вплинули на неї? А потім зі смутних куточків свого розуму я згадав сильну мерзенність її голосу і отримав відповідь. Носові пробки із фільтрами. Маленькі, але ефективні пробки для носа, що пропускають тільки повітря в її легкі та недостатню кількість пахощів для впливу.
  
  
  Я перекинувся знову, і тоді мені здалося, що я пливу, розчиняюся в повітрі, і жахливе обертання в моїй голові збільшувалося і посилювалося, поки я не знепритомнів.
  
  
  * * *
  
  
  Я відключився у темряві і прокинувся у темряві. Скільки часу минув, я не знав. Але в цій темряві не було нічого з тієї обертової, м'якої, задушливої якості, як у іншої. Мої груди хворіли, мої легені були запалені, і я був скручений і зв'язаний, як свиня. Я був усередині чогось стиснутий і зв'язаний, і коли я почав зосереджуватися і орієнтуватися, я зрозумів, що мої ноги були підняті за мною і пов'язані в кісточках. Мої руки були пов'язані за спиною, майже торкаючись кісточок. Я відчував шорсткість важкого брезентового мішка на своїй шкірі і знав, що знаходжусь у машині, коли ми, погойдуючись, повертали за ріг.
  
  
  Моя куртка та штани були засунуті в мішок разом зі мною, я зрозумів, коли відчув їх на голій шкірі моїх ніг. У будинку на Дойєр-стріт вони не залишили жодних доказів. Х'юго все ще був прив'язаний піхвами до мого передпліччя. Я відчув, як машина зупинилася, і почув шум, а потім мене підняли та кинули на землю. Було страшенно боляче, і було важко не шуміти. Мене трясло і підстрибувало, коли мішок волочили по тому, що, мабуть, було каменем.
  
  
  Я відчув, як мене підкидає у повітря. Коли я почув сплеск і відчув потрясіння, коли він ударився об воду, я зрозумів, що сталося. Мішок кинули у річку. Але важкий мішок був щільно зав'язаний, а щільна парусина була водонепроникною. У мене було кілька дорогоцінних секунд, але лише кілька. Коли сумка опускалася, тиск води примушував відкривати верхню частину і хльостав мене. Кілька крапель уже пробивалися крізь нього.
  
  
  Я впустив Х'юго на долоню, схопившись за рукоять пальцями. Мені доводилося працювати задом наперед, але я легко міг дістати мотузок, що зв'язують мої кісточки. Це був звичайний шпагат, і я глибоко встромився в нього, відчайдушно рубаючи і надриваючи стилетом, відчуваючи, як він швидко рветься. Але я тонув ще швидше, і тиск води почав відкривати гору. Несподівано шнурки нагорі не витримали, і вода ринула в мішок. Я глибоко зітхнув, вдарив ще раз і відчув, як щиколотки мої вільні. Це все, на що мав час. Я з Х'юго розірвав мішок з боків, щосили вдарив ногою і опинився на волі.
  
  
  Руки, все ще пов'язані позаду мене, все ще стискаючи Хьюго, я вилетів на поверхню на диханні, що залишилося. Я вилетів на поверхню саме тоді, коли мої легені ось-ось піддалися. Блискучі вогні горизонту Нью-Йорка виблискували на мені в глибокій темряві ночі та річки. Я знову штовхнув ногою, перекинувся на спину і поплив, поки я крутив Хьюго руками і розрізав мотузки, які все ще зв'язують моє зап'ястя. Це було повільно і складно з такого незручного кута, і мені довелося вилетіти і повернутись, щоб залишитися на плаву. Течія несла мене, і я побачив, що вони скинули мене в річку приблизно за квартал від затоки. Якщо я не зніму ці прокляті мотузки із зап'ястей, пором виконає свою роботу.
  
  
  Я бачив вогні великого, що рухався в мій бік, коли я знову і знову завдавав ударів по слизьких, мокрих мотузках. Нарешті вони поступилися дорогою. Я обійняв, схопився за Хьюго і поплив до того місця, звідки підвівся. Поверхня води була маслянистою та брудною, і я плавав під нею. Якось я підвівся на повітря, а потім знову пірнув.
  
  
  Внизу було темно, як смоль, але мені пощастило. Через затримане повітря полотняний мішок сплив на поверхню води, і я помітив його за десяток ярдів від мене. Я витяг його, схопив і виявив, що моя куртка та штани все ще були всередині. Що ще важливіше, Вільгельміна була у кишені моєї куртки.
  
  
  Я взяв усе в одну руку і поплив до берега, нарешті зачепившись за палі прогнилого пірса. Змучений, я чіплявся за сильну течію річки.
  
  
  Після паузи я виліз на дерев'яну підлогу. Надягши мокрий одяг, я обережно пройшов по поритому гнилому пірсу. Я з'єднаю частини пізніше. Прямо зараз я хотів повернутися до Лінь Ван.
  
  
  Але мені не пощастило. Або у них все йшло добре. Я тільки-но зійшла з прогнилого старого пірса на вимощену бруківкою набережну, коли побачив трьох чоловіків, що стояли біля машини за кілька футів від кромки води. Вони бачили мене так само, як я їх, і з тим додатковим чуттям, яке приходить звідкись звідкись, я знав, що саме вони кинули мене в річку Гудзон. Я знав це ще до того, як почув це зітхання, побачив, як очі його розширилися від недовіри, а тіло напружилося. Вони піднялися вулицею в нічну кав'ярню і тільки-но повернулися до машини, один з яких все ще тримав шматок сухаря, який жував.
  
  
  "Ісус Христос! Я не вірю!" - вигукнув один хрипким голосом. Два інші закружляли. Усі троє стояли приголомшені, а потім рушили за мене. Я побачив, що це не хлопчики Сумо Сема. Їх найняли як головорізів, їм платили за брудну роботу та відсутність питань. Я знав цей типаж і він відрізнявся від них усіх. Я засунув руку в піджак і накинув його на Вільгельміну. Пістолет був наскрізь мокрим від річки. Я не міг ризикувати, намагаючись його використати. Краще щось інше, ніж осічка у вирішальний момент. Щось було ще бігти, і я побіг, як кролик, мокрий кролик.
  
  
  Їхні кроки гуркотіли за моєю спиною, поки я мчав по набережній. Попереду маячив великий темний закритий вантажний пірс, і я подався до нього. Великі головні двері були зачинені, важкі сталеві двері над головою. Але маленькі двері збоку були замкнені нещільно. Я різко смикнув за неї, вона відчинилася, і я кинувся в глибоку темряву величезного пірса. Ящики, бочки та ящики були громіздко складені з обох боків. Я побіг глибше, а потім повернувся, даючи очам звикнути до майже чорноти цього місця. Я бачив, як увійшли троє головорізів.
  
  
  "Залишайся тут", - почув я один наказ. «У дверей. Якщо він спробує вибратися, ти приб'єш його».
  
  
  Я зник між високими стосами мішковини. Я дещо побачив - предмет із довгою ручкою, притулений до пакунків. Я підняв його і посміхнувся. То був гак для тюків жахливого вигляду. Двоє інших розпочали ретельний пошук серед ящиків та ящиків. Я потягнувся і намацав краї тюків із мішковини. Кожну обмотували міцними смужками оцинкованої жерсті, дві в тюк. Я засунув пальці всередину першої смуги і підтягнувся вздовж тюків. Зачепившись за тюк, я перемістив хватку на наступний тюк і підтягнувся догори. Коли я був приблизно за сім футів від землі, я повис, чіпляючись за край тюка, обтягнутого мішковиною, однією рукою схопившись за бляшанки, а другою притримуючи пресувальний гак, вставлений у тюк. Вміст був якоюсь щільно упакованою м'якою продукцією.
  
  
  Я чув, як унизу чоловіки пробираються до того ряду, за який я чіплялася. Один з них обережно обігнув кут тюків з пістолетом у руці, вдивляючись у вузький коридор між ящиками та тюками. Я бачив, як інший робить те саме на іншому боці пірсу. Той, хто був на моїй стороні, зробив крок на кілька футів далі в прохід, в межах досяжності. Я вийняв з пакунка пресувальний гак і швидко і акуратно розгорнув його вниз. Жорстокий гак потрапив йому просто під підборіддя. Я почув звук кісток, що рвуться, і хрящів, і з його голови ринув червоний гейзер. На мить у нього вирвався гортанний звук, а потім він безвольно повис, як шматок яловичини зі шкірою на м'ясному гачку. Пістолет випав з його руки і з різким стукотом упав на підлогу. Я відпустив тюковий гак і впав на підлогу. Інший біг із далекого боку.
  
  
  Піднявши пістолет, я став навколішки і двічі вистрілив. Обидва постріли вразили його, коли він убіг у коридор. Він розтягнувся на підлозі переді мною, і я переступив через нього і вийшов на основну частину пірсу. Рухаючись спиною до ящиків, я рушив до дверей. Третього я не побачив у глибокій темряві. Він рушив до сталевих дверей, і це забезпечило йому чудовий захист. Звичайно, він чув постріли і, не чуючи жодного звуку від друзів, знав, що щось пішло не так. Але він мав найкращу позицію. Якби я хотів вибратися звідси, мені треба було дістатися цих маленьких дверей, і він побачив би мене, як я намагався це зробити.
  
  
  Навколо стояли дерев'яні ящики. Поруч із ними стояв автонавантажувач, і раптом я вибрався назовні.
  
  
  Впав на карачки, я підповз до автонавантажувача, заліз усередину і ввімкнув його. Я натиснув на педаль газу, смикнув кермо, і він поїхав, викотившись під кутом. Це спрацювало чудово. Він подумав, що я в ньому, і почав стріляти, коли він котився пірсом. Коли він стріляв, було просто провести лінію на синьо-срібному спалаху його пістолета. Я помістив три постріли в коротку лінію, приблизно за півтора дюйми один від одного. Він скрикнув і впав на землю. Я чув цей звук раніше і знав, що він нікуди не подінеться. Я відкинув пістолет. У будь-якому випадку в ньому залишався лише один постріл. Вислизнувши за маленькі двері, я продовжив з того місця, на якому зупинився, прямуючи до будинку Лінь Ван.
  
  
  Я впіймав таксі, і водій, як гарний нью-йоркський таксист, помітив мій одяг, але нічого не сказав. Він висадив мене в кварталі від Дойєр-стріт, 777, згідно з моїми інструкціями. Я залишився поряд з лінією будівель і підійшов до зовнішніх дверей. Я кинувся вгору сходами і спробував відчинити двері. Вона була замкнена. Я зателефонував у дзвінок, і знову двері відчинила пишна євразійська жінка. Я врізався в неї, збивши з шляху, і мчав коридором, через дівчат у приймальні і вгору чорними сходами. Я чув, як вона кричала через свої два головорізи, але я вже був на наступному поверсі. Я вдарив перші двері праворуч, наполовину збивши її з петель. Блондинка з великими грудьми і маленький лисий чоловік підняв очі з ліжка, чоловік з переляком в очах, блондинка з гнівом.
  
  
  "Що за чортівня?" - Сказала блондинка.
  
  
  Я вибіг із кімнати.
  
  
  "Це рейд?" Я чув, як чоловік сказав, а блондинка пробурмотіла щось, чого я не вловив. Я потрапив у наступні двері. На ліжку з двома китайськими дівчатами лежав здоровенний голий чоловік. Дівчата впали з нього, коли він різко випростався.
  
  
  «Вибач», - пробурмотіла я, вибігаючи. Я побачив, як двоє головорізів мадам піднімаються сходами, коли я врізався в третю кімнату навпроти. Там була китаянка зі старим бородатим китайцем. Вони обидва кричали. Я цього не розумів, але й не мусив. Сенс з'явився. Я повернувся і побачив двох головорізів. Я ухилився від удару одного і влучив йому прямо в живіт. Він зігнувся навпіл, і я різко вдарив його об ліву стіну і вирвав його з кадру, ударивши по шиї збоку. Він зісковзнув на підлогу.
  
  
  Інший стрибнув мені на спину, його рука стиснула моє горло. Я впав навколішки і перевернув його через спину. Він важко підводився на ноги, коли я підрізав його праворуч. Він потрапив йому в щелепу. Він відплив назад, на шість дюймів від підлоги, і врізався в наступні двері. Вона відчинилася, коли він упав у кімнату.
  
  
  Весь шум узяв своє. Китаєць усередині вже був у штанах і хапав його за сорочку. Дівчина все ще була в ліжку з широко розплющеними очима, злякана. Я втік сходами і на півдорозі зустрів мадам. Я схопив її за лаковане скуйовджене волосся, потяг на наступний майданчик і притиснув до стіни. Вона закричала від болю. Все було повно криків, криків та бігу ніг.
  
  
  "Де вона, чорт забирай?" Я гукнув.
  
  
  «Божевільний сучий син!» – кричала вона мені. "Я не розумію, про що ви кажете!"
  
  
  Я сильно вдарив її, і її голова відскочила від стіни.
  
  
  "Лінь Ван", - сказав я. "Скажи мені, чи я відірву твою гнилий голову". Я знову пристебнув її, і вона знала, що я мав на увазі справу. Вона була тут надто довго, щоби не знати ознак.
  
  
  "Насправді я нічого не знаю", - видихнула вона. Я тримав її за волосся і вдарив її головою об стіну, щоб розв'язати їй язик. «Вони прийшли сюди і заплатили мені багато грошей, щоб вона дозволила їй користуватись цією кімнатою. Вони сказали, що все, що мені потрібно було зробити, це надіслати туди того, хто її попросить. Це були добрі гроші».
  
  
  «Будь-які гроші – хороші гроші для тебе, сестро. Де вона зараз? Куди вона пішла?
  
  
  "Я не знаю. Вона щойно пішла. Прийшли чоловіки і вона пішла з ними».
  
  
  "Велика людина, величезна людина?" - Запитав я.
  
  
  «Ні, двоє чоловіків звичайного зросту. Один китаєць, інший білий», - відповіла вона. "Ті ж, що прийшли і зняли в мене кімнату".
  
  
  "Щось ще?" - Запитав я. "Скажи мені, чи знаєш ти щось ще?"
  
  
  "Більш нічого немає", - сказала вона, і я почув, як у її голосі швидко повернулася різкість. Я мусив перешкодити їй подолати свій страх. Я рвонув її вперед і кинув у кімнату поряд із майданчиком другого поверху. Я схопив її і жбурнув до стіни. Вона відскочила від нього, і страх повернувся до її очей. «Я тобі все розповіла, – закричала вона.
  
  
  "Я не вірю тобі", - сказав я. "Я збираюся перевершити тебе, просто щоб допомогти твоїй пам'яті". Я схопив її, і вона тяжко проковтнула.
  
  
  "Почекай", - сказала вона. «Вони дали мені телефонний номер. Вони сказали, що я повинен зателефонувати туди, якщо у міс Ван колись будуть проблеми в мене вдома». Вона полізла в кишеню і витягла зім'ятий аркуш паперу. Я взяв його і сильно штовхнув у стіну. Вона
  
  
  говорила правду, я знав. Більше не було. Операція була така, що більше їй нічого не сказали б. Я вийшов за двері і зробив три великі стрибки сходами. Досягши першого поверху, я почув, як вона кричала мені слідом.
  
  
  «А що про всі неприємності, які ти тут завдав, великий ублюдок?» - гукнула вона. "Ви повинні заплатити за це!"
  
  
  Я посміхнувся їй. - «Скаржтеся в Better Business Bureau».
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  Мені потрібно було перетворити номер телефону на адресу. Я зателефонував до поліцейського управління Нью-Йорка і, перебравши незліченну кількість повідомлень, підійшов до комісару. Я надав йому свій ідентифікаційний номер.
  
  
  "Ви можете перевірити мене в штаб-квартирі AX у Вашингтоні", - сказав я. "Але мені потрібна адреса, яка збігається з номером телефону, який я тобі дав, і швидко".
  
  
  "Ми вас перевіримо, добре", - сказав комісар. Він дав мені спеціальний номер прямої лінії. «Зателефонуй мені через п'ятнадцять хвилин». Я повісив трубку і почав чекати в тіні дверних прорізів, мій одяг все ще був мокрим і пошарпаним. Це були дуже довгі п'ятнадцять хвилин, але коли я знову зателефонував, у його голосі зникла настороженість. Він явно перевірив із Хоуком.
  
  
  «Цей телефон знаходиться у квартирі 6-B на Дев'ятій авеню, 159.
  
  
  Він запитав. - Вам потрібна допомога?
  
  
  Я подумав про це на мить. Зазвичай я сказав би «так», але це була розумна операція. Я не хотів нікого лякати. «Я піду сам. Це мій найкращий шанс».
  
  
  "Удачі", - сказав він рішуче. Я повісив слухавку, упіймав таксі і дав таксисту адресу.
  
  
  ; Коли ми наблизилися до нього, я сказав йому пригальмувати і просто проїхати повз нього. Це був темний напівзруйнований багатоквартирний будинок, затиснутий між двома горищами. На ганку розвалилася постать у сорочці з рукавами.
  
  
  "Поверніть за кут, і я піду туди", - сказав я. Коли таксі зупинилося, я швидко обігнув горище ліворуч від багатоквартирного будинку. Я знайшов провулок з іржавою залізною огорожею. Перебравшись через паркан, я пірнув у темряву вузького провулка і послав двох котів у втечу. Я переїхав до задньої частини багатоквартирного будинку. Зі спини звисали облізлі, заіржавілі пожежні сходи. Я стрибнув, схопився за нижню сходинку нижньої драбини і підтягнувся вгору. Підводячись, як кіт-грабіжник, я пішов на другий поверх. Я зупинився біля вікна і почув, як собака гавкає. Почуваючись злодієм, я поспішив на третій поверх. Вікно там було прочинене, і, вхопившись обома руками за розколоте дерев'яне підвіконня, я обережно й повільно підвівся. Я чув дихання зсередини і увійшов до темної спальні.
  
  
  У ліжку біля стіни спав старий. Я тихенько пройшов через кімнату, відчинив двері до наступної кімнати і вийшов у коридор. Квартира 6Б була поверхом нижче. Я зазирнув через вузькі дерев'яні сходи і глянув униз. У коридорі нікого не було. Я спустився сходами і побачив світло з-під дверей квартири, яку хотів; він був на початку майданчика другого поверху.
  
  
  Холодна сталь Вільгельміни у моїй долоні, я слухав і чув шепіт голосів усередині кімнати. Я саме вирішував, чи повернути ручку тихо чи врізатися у двері, коли пролунав постріл, один постріл, невеликий, виразний вибух. Це було схоже на револьвер 22 калібру, але я швидко ухвалив рішення.
  
  
  Я щосили вдарив двері, і вони відчинилися. Я стояв навколішки, зігнувшись на підлозі, і побачив, як дві фігури зникають у сусідній кімнаті, прямуючи до пожежних сходів. Лін Ван була нерухомою фігурою в синьому халаті, що лежить на підлозі, з маленькою акуратною дірочкою в центрі її чола. Коли я увірвався, двоє чоловіків озирнулися і побачили, що один китаєць, а другий білий. Білий чоловік зупинився, спробував витягнути пістолет, а потім стрибнув назад, коли в нього врізалися важкі 9-мм кулі Вільгельміни.
  
  
  Я кинувся до сусідньої кімнати, перестрибуючи через його викривлене тіло. Китаєць поставив одну ногу на підвіконня, і я побачив блиск пістолета в його руці.
  
  
  "Тримай, або я уб'ю тебе", - сказав я, хоча це було останнє, що я хотів зробити. Пістолет у його руці був наполовину піднятий, і він завмер на місці, одна нога вилетіла з вікна, одна нога всередині. "Не рухайся", - сказав я. «Просто кинь пістолет».
  
  
  Він довго дивився на мене, а потім, раптом змахнувши зап'ястям, повернув пістолет і відстрілив собі голову, принаймні більшу її частину. Він тримав у руках поліцейський револьвер 38 калібру. Куля врізалася йому в обличчя майже впритул, його голова вибухнула червоним потоком, коли він упав у кімнату.
  
  
  "Сукін син!" Я вилаявся, запихаючи Вільгельміну назад у кишеню куртки. Я вийшов у вітальню, де лежала Лінь Ван із мирним виглядом. Поруч із її рукою лежало півдюжини п'ятдесятидоларових купюр. У мене було три трупи і жодних відповідей, але навіть після смерті двоє чоловіків сказали одне. Це були професіонали, цілеспрямовані, навчені професіонали із суїцидальною реакцією, яка приходить лише зі Сходу. Китайці не ризикували, що його можуть змусити щось розголосити. І він отримав наді мною свого роду перемогу.
  
  
  Гаманець Ван стояв на маленькому столику поруч із лампою. Я перевернув його, і з нього випала звичайна суміш шпильок, губної помади, дрібниці та носових хусток – разом із двома маленькими компактними пробками для носа. Я покрутив їх у руці на мить, а потім кинув назад на стіл. Тут не було чого шукати. Я вийшов і спустився сходами. Я йшов вулицею, коли почув виття сирен поліцейської машини, що наближався до багатоквартирного будинку позаду мене. Я помітив, що шезлонг із сорочковими рукавами злетів. Побачивши невеликий трикутний парк, довжиною не більше кварталу, я сів на одну з безлюдних ослонів. У мене все ще не було відповідей, які я хотів, і жахливий занепокоєння все ще вирував у мені. Але деякі речі тепер не викликали сумнівів, і я почав складати частини разом, сидячи там один. Я б подзвонив Хоуку, але я хотів зібрати якнайбільше, перш ніж це зроблю.
  
  
  Все це було підлаштовано, щоб втягнути мене в це і вбити. Початковий дзвінок надійшов від нашого друга-співробітника Чан Лі. Я хмикнув. Кооператив, дупа моя!
  
  
  Я провів близько півгодини, розмірковуючи, а потім зателефонував до Хоука. Він усе ще був у офісі. Коли я коротко розповів йому про те, що сталося, він мав погодитися з тим, що китайська розвідка відзначила мене за вбивство.
  
  
  «Але будь я проклятий, якщо дізнаюся чому, Нік, – сказав він мені. «Окрім того, що вони впевнені, що це дивна компанія. Ви знаєте, що вони щойно зробили? Вони відмовилися від участі у Світовій конференції лідерів! Вони не збираються брати участь у ній».
  
  
  "Вони пішли?" - Вигукнув я. «Конференція має відкритися завтра вранці? Це дивне зауваження, добре».
  
  
  «Вони раптово заявляють, що Мао та його співробітники не мали часу підготуватися до належної участі», - сказав Хоук. «Тепер це чиста нісенітниця і найклятіша причина витягнути капелюха в останню хвилину».
  
  
  Хоук на мить зупинився. «Все це не має особливого сенсу. Послухайте, я буду в Нью-Йорку за кілька годин. Ми використовуємо цей старий коричневий кам'яний будинок на східній сорок п'ятій вулиці як польова база під час конференції. Чарлі Вілкерсон зараз там. Продовжуйте. скінчив, відпочинь, скоро побачимося”.
  
  
  Це була довгоочікувана ідея, і коли я попрямував до адреси, яку він згадав, я подумав, чи немає якогось реального зв'язку між відходом червоних китайців з конференції та спробою Чун Лі вбити мене. Коли вони пішли, у співпраці не було потреби, але він все ще мав чудову нагоду. Він мотав наживку, на яку він знав, що я піду і помщуся. Це все могло пояснити.
  
  
  Я прискорив крок, упіймав таксі і попрямував до кам'яної будівлі на краю Першої авеню, звідки відкривався вид на вогні Іст-Рівер. Вілкерсон відправив мене в кімнату, щоб я трохи поспав, і віддав мій одяг кравецьку на всю ніч для прасування. Я прокинувся за кілька годин, коли прибув Хоук. Він все ще виглядав стомленим і змученим, і я вдягнув свіжозгладжений одяг, щоб приєднатися до нього за кавою в передпокої на першому поверсі.
  
  
  «У них має бути причина раптово поводитись так, ніби конференція була…» Я дозволив фразі повиснути на цьому незакінченому і побачив, як очі Хоука потемніли, коли вони зустрілися з моїми.
  
  
  «Ти збирався сказати «заражена», – сказав він дуже повільно. "Ні." Він безуспішно намагався переконати свої слова. "Ні, цього не може бути".
  
  
  "Це не тільки могло бути, але і є", - сказав я, встаючи з стільця, мене охопило холодне збудження. Усі шматочки раптово встали на свої місця.
  
  
  "Ви думаєте, що вірус призначений для використання проти Всесвітньої конференції лідерів", - категорично заявив Хоук.
  
  
  "Це має бути так", - сказав я. «Це пояснює все – спробу Чон Лі завадити мені повернутися з Карлсбадом. Не те, щоб він боявся, що Карлсбад міг розкрити, де він сховав X-V77. Він боявся, що Карлсбад розповість, у чому був план».
  
  
  "Ви думаєте, що китайські червоні працюють з японцями Карлсбада?" - спитав Хоук.
  
  
  "Ні, я так не думаю", - відповів я. «Але вони побачили, що перед ними відкрилася чудова нагода, і вирішили скористатися нею. Якось перед битвою на фермі вони дізналися про план Карлсбада. Можливо, вони чули, як він та інші обговорювали це, коли вони підкралися до них. Чун Лі знав, що вони продовжуватимуть виконувати план. Коли я прибув, він мав готову історію для мене. Острів проковтнув її, не моргнувши оком”.
  
  
  "Я теж", - тихо сказав Хоук.
  
  
  "Це було розумно", - відповів я.
  
  
  «Вони вбивають усіх важливих людей, які обіймають керівні посади у світі», - сказав Хоук. "Одним точним ударом, адже вони всі разом на конференції".
  
  
  "За винятком червоних китайців", - нагадав я йому. «Їх там не буде. Їхні люди будуть живі та здорові. Коли X - V77, нарешті, уб'є всіх інших лідерів, у всьому світі виникне вакуум гігантських розмірів, вакуум, в якому вони зможуть рухатися як завгодно. вони хотіли ".
  
  
  "Ви повинні скасувати конференцію, перш ніж вона відкриється завтра вранці", - сказав я.
  
  
  Хоук подивився на мене, ніби я втратив розум
  
  
  "Неможливо!" – відрізав він. "Її не можна скасувати зараз. Звичайно, не тому, що у нас є теорія, якою б гарною вона не була. Ви бачите, як ми переконуємо всіх цих людей у цій фантастичній штуці? І ви бачите, до чого це приведе на голову Америці?" Крім того, через чисту механіку скасувати це неможливо, все зайшло надто далеко, щоб зупинятися».
  
  
  Він був, звичайно, мав рацію, і мене раптово пробив озноб. Слухаючи плоский монотонний голос Хоука, я запитував, чи справді він вірить у те, що говорить. Він намагався заспокоїти мене чи себе?
  
  
  "Знаєте, вони не можуть цього зробити, навіть якщо вони прийдуть, щоб спробувати", - сказав він. «На території Організації Об'єднаних Націй та прилеглих районах буде найбільша концентрація сил безпеки, які будь-коли зібрані в одному місці»
  
  
  Він відкрив портфель свого аташе та намалював карту території Організації Об'єднаних Націй. ЦРУ займається перевіркою допуску всіх і всіх зсередини. Їм допомагає співробітники служби внутрішньої безпеки Організації Об'єднаних Націй. Їх доповнюють ретельно перевірені приватні поліцейські агенції. Агенти ФБР та Казначейства забезпечують безпеку всередині Скупщини Сам зал. Біля семи входів до Зали зборів ми розмістимо наших людей, які скануватимуть кожного, хто входить, виглядаючи всіх, хто може спробувати проникнути з підробленим дозволом. Звичайно, вони помітять когось розміром з японського карлсбадського. Я теж отримав би двох його приятелів нормального зростання. Нік, ти ж знаєш, які у нас пильні очі”.
  
  
  Я кивнув головою. Це було досить правдою, але неспокійне, гостре почуття, яке я відчував у собі останні кілька днів, знову повернулося. Хоук намалював олівцем усі вісімнадцять акрів території ООН.
  
  
  "Зовні поліція Нью-Йорка заповнила весь район", - сказав він. «Вони витягли зайвих чоловіків із кожного району. Усі виїзди скасовано. Перша авеню, Сорок Друга вулиця та Сорок восьма вулиця кишать поліцейськими в уніформі та цивільному. Уздовж Іст-Рівер патрулюватимуть поліцейські катери і їм допомагатимуть два патрульні катери берегової охорони. Він щільно прикритий у всіх можливих місцях. Вони не змогли б підійти досить близько, щоб відкрити флакон у Залі зборів, якби вони вистрілили з ракети.
  
  
  "Тобі це все ще не подобається, а, Нік?" – прокоментував Хоук. "Чесно кажучи, я не думаю, що вони здадуться, і якщо вони це зроблять, вони побачать, що їм не пройти".
  
  
  "Вони покажуть", - пробурмотів я. «Вони мають це зробити, навіть якщо це лише невдача. Це їхній шанс, їхній єдиний шанс»,
  
  
  «Добре, – похмуро сказав Хоук. Це все ще твоя дитина. Я тебе нікуди не призначу. Ви граєте, як хочете. Ось ваші документи про допуск до внутрішньої безпеки. Вони дозволять вам вирушити у будь-яку точку території Організації Об'єднаних Націй”.
  
  
  "Чи є шанс, що Карлсбад може заговорити?" - Запитав я, взявши маленьку картку і значок.
  
  
  Хоук похитав головою. «Він тоне. Пульс слабший, серцебиття сповільнилося».
  
  
  «Чорт! О котрій завтра конференція розпочнеться?»
  
  
  «Рівно о десятій ранку Папа відкриє конференцію короткою молитвою», - сказав він. «Президент Сполучених Штатів буде слідувати, вітаючи гостей».
  
  
  Хоук пішов. Я помітив телефон у одній із кімнат і подзвонив мені додому. Він продзвенів лише один раз, і голос Рити відповів схвильовано.
  
  
  "Де ти?" - одразу сказала вона. "В аеропорту?"
  
  
  "Я все ще в Нью-Йорку", - сказав я. Навіть по телефону я відчував, як вона замерзає.
  
  
  "Я не знала, що ведення справ займає так багато часу", - сказала вона.
  
  
  Я посміхнувся. «Це не завжди, але цього разу я мав багато справ. Я повернуся завтра».
  
  
  "Я почекаю", - сказала вона раптово м'яким голосом. «Набагато довше, якщо доведеться. Будь обережний, Нік».
  
  
  Я повісив слухавку і зрозумів, що дзвонив не лише для того, щоб сказати їй про це. Мені треба було поговорити з нею, дивна, раптова потреба, майже передчуття, що, можливо, я ніколи не матиму іншого шансу. Я повернувся до маленької кімнати і ліг на вузьке ліжко, трохи більше за розкладачку. Час для роздумів, для роздумів, занепокоєння минув. Час діяти був близько.
  
  
  Я змусив себе заплющити очі і змусив себе заснути, відкинувши всі думки, крім потреби у відпочинку. Я вивчив цю техніку багато років тому. Це пропрацювало кілька годин.
  
  
  * * *
  
  
  Я прокинувся, коли настав світанок, і швидко одягнувся. Місто було сплячим гігантом, все ще вкритим сірою брудною ковдрою. Я повільно пройшов через Першу авеню до будівель Організації Об'єднаних Націй.
  
  
  Я не зробив жодного кроку проспектом, коли на мене зійшлися шестеро найкращих детективів Нью-Йорка. Мені довелося показати перепустку ще п'ять разів, перш ніж я нарешті потрапив до головної будівлі. Я повинен був визнати, що це була хороша охорона, і, можливо, Хоук мав рацію. Але я постійно згадував, як ретельно охороняється завод у Камберленді, де все почалося.
  
  
  Я глянув на годинник. Шоста година. Через чотири години світ зробить перший крок на шляху до справжньої міжнародної співпраці - або ворог, проти якого немає захисту, зруйнує його лідерів. Я почав неспішну прогулянку по всій території Організації Об'єднаних Націй, починаючи всередині його стін та переходячи з поверху на поверх.
  
  
  Я все ще шукав, все ще перевіряв, все ще намагався знайти якусь дірку, оскільки будівля оживала все більше і більше людей - звичайних делегатів ООН, спеціальних делегатів, важливих спеціальних гостей, орди та натовпу газетярів та телевізійників, все із зазорами, все ретельно перевірено. Біля семи входів до Зали зборів я бачив, як наші люди змішалися з поліцією та охоронцями ООН, їхні очі металися з лиця на обличчя, проникаючи в кожного, хто підходив до них. З одного боку я побачив Хоука, який стояв поруч із капітаном поліції, і підійшов до нього.
  
  
  "У кого є дозвіл сюди сьогодні вранці?" Я запитав. Капітан поліції глянув на довгий список у руці.
  
  
  "Окрім журналістів, гостей та делегатів, лише ретельно відібрані та перевірені співробітники банкетного обладнання, яке постачає ООН скатертинами, серветками та обладнанням для цих величезних обідів. Одна вантажівка з людьми в ній привезе необхідне припаси для справи".
  
  
  «І чоловіки були очищені та перевірені, ви кажете, – повторив я.
  
  
  "Ретельно", - сказав капітан. «На їхніх перепустках теж є їхні фотографії».
  
  
  "На всіх проходах у Камберленді теж є фотографія", - пробурмотів я.
  
  
  Очі Хоука замерехтіли. «І жоден сторонній не зламав Камберленда, Нік, - тихо сказав він. «Це був Карлсбад, пам'ятаєте, надійна внутрішня людина».
  
  
  Я кивнув і поплентався геть. Надійна внутрішня людина. Чи може Карлсбад мати тут, усередині, працювати з ним? Чи могла напруга бути передана цій людині? Тоді безпека світу не матиме значення. Це була можливість, але я мав відмовитися від неї. Прийняти це означало піти додому та забути про все. Не можна було перевірити всіх, кого вже допустили.
  
  
  Я глянув на годинник. Дев'ять годин. Я побачив порожню телефонну будку і прослизнув усередину. Я зателефонував до лікарні Уолтера Ріда і запитав Карлсбада. Він усе ще був у комі, і його серцебиття продовжувало слабшати. Я поклав трубку і спустився сходами, подалі від збудженого шуму натовпу. Я мав заспокоїтися. Я нічого не вигадав. Безпека була приголомшливою.
  
  
  Я зупинився на першому поверсі і спостерігав, як прибув президент Сполучених Штатів в оточенні співробітників секретних служб, поліції Нью-Йорка та охоронців ООН. Я глянув через головний вхід і побачив більше уніформи, ніж будь-що. Одні чоловіки стояли на постах, інші пересувалися туди-сюди, циркулюючи в натовпі. Її Величність королева Англії увійшла до будівлі милою, врівноваженою фігурою. Наступними були росіяни, незворушні, з нерухомими посмішками. Я знову побачив з ними величезну кількість поліцейських та охоронців.
  
  
  Можливо, Хоук таки мав рацію. Що він сказав, спитав я себе. Вони не змогли б підійти досить близько, щоб відкрити флакон у Залі зборів, якби вони випустили його з ракети. Зауваження застрягло у моїй голові, очікуючи, що я знову його розгляну. А потім раптово застигла на місці, волосся на потилиці стало дибки. Може, їм і не треба було ні в саму залу, ні в ракеті. Все, що їм було потрібно, - це таке ж ефективне. Я подумав, що мені сказали про властивості X – V77. На відміну від деяких штамів, що вимагають особистого контакту, він був повністю ефективний у повітрі. Все, що потрібно було зробити людям Карлових Вар, – це звільнити його у Залі зборів.
  
  
  Мій годинник показував дев'ять тридцять п'ять. Я повернувся і побіг униз сходами, повз перший підвал з рядами папок і кабінетів, повз другий і вниз у третій, де довгі ряди труб тяглися вздовж вузьких коридорів. Я глянув у найдовший коридор і побачив у далекому кінці ремонтника. Я покликав його та й побіг. Він чекав, спостерігаючи, як я мчу до нього.
  
  
  Восьмий розділ.
  
  
  Я, звичайно, тоді цього не знав, але в цей момент на розі Третьої авеню та П'ятдесят першої вулиці загорілося червоне світло. Фургон із закритими панелями Superior Banquet Supply Company зупинився. Двоє чоловіків у таксі спостерігали за парадом міні-спідниць, що перетинає перехрестя. Коли двері їхньої вантажівки були відчинені, вони не мали часу зробити більше, ніж відкрити роти, перш ніж вони були вбиті.
  
  
  По одній кулі було випущено з рушниць із глушниками. Двоє чоловіків, обоє зі Сходу, стрибнули у вантажівку, відштовхнули тіла і рушили в дорогу, коли спалахнуло зелене світло. Вони швидко звернули на Третю авеню, а потім на наступному кутку і зупинилися перед забитим будинком, який планувалося знести. Величезний чоловік, що рухається напрочуд швидко для свого зростання, відкрив задню частину вантажівки і втиснувся всередину.
  
  
  Тим часом двоє інших відчинили двері між відсіком водія і задньою частиною автомобіля. Вони заштовхали двох мерців та забрали у них посвідчення особи. Витягнувши фотографії із пластикової кришки, вони замінили їх фотографіями самих себе. Все це зайняло шість хвилин, включаючи очікування біля світлофора.
  
  
  Вантажівка et Supply Company знову рушила в дорогу до ООН.
  
  
  Їх зупинили біля першої черги поліції, показали посвідчення та пропустили. Їх зупиняли ще двічі, і щоразу поліція порівнювала фотографії з пасажирами вантажівки та передавала їх далі.
  
  
  Вони повільно під'їхали до бокового службового входу до будівлі Асамблеї та вийшли. У задній частині вантажівки опустили невелику металеву рампу, і по ній котили величезну закриту скриньку. У ящику лежав повний запас свіжої постільної білизни, скатертин, кухонних рушників та іншого банкетного приладдя. І ще одне. Вони вийшли з вантажівки і вкотили величезну скриньку в ООН, спустившись пандусом у підвал.
  
  
  Незадовго до того, як усе це сталося, я зв'язався з обслуговуючим персоналом і зажадав показати його перепустку. Він показав мені це, і все було гаразд.
  
  
  Я спитав його. - «Де система вентиляції, яка веде до Актової зали?» «Це має бути десь тут».
  
  
  "Наприкінці коридору поверніть праворуч", - сказав він. «Ви побачите димарі. Вони екрановані, чотири з них, два зверху та два знизу. Чому там щось не так?
  
  
  "Ще ні", - сказав я, мчачи коридором. "Ще немає." Я обігнув кут і помчала наступним коридором. Повітропроводи були на місці, екрани на місці, і я глянув на невелику металеву табличку під ними.
  
  
  "Вентиляційна система в актовому залі", - свідчило повідомлення. «Управління вентилятором у котельні №3».
  
  
  Я приклав вухо до екранів і почув звук повітря, що піднімається вгору. Два повітроводи направляли свіже повітря вгору, а два - назад вниз. Це було ідеальне місце. Все, що їм потрібно було зробити, - це відкрити бульбашку в канал, і за кілька секунд смертоносна хімічна речовина потрапить до Зали зборів.
  
  
  Я пройшов до кінця коридору. Там був невеликий коридор, який провадив до пожежного виходу. Я пробував. Двері були зачинені зовні, але відчинені з коридору. Я повернувся, пройшовши ряди труб на рівні голови, і повернув за ріг, що веде до головного коридору. Я повернувся туди, де зустрів обслуговуючого персоналу. Не було ні дверей, ні інших коридорів. Будь-хто, хто досягне каналів, повинен буде пройти цим шляхом. Супроводжуючий пішов, а я зайняв позицію на розі.
  
  
  Я глянув на годинник. Дев'ять п'ятдесят п'ять. У зеленому, золотому та синьому Залі Асамблеї ось-ось мала розпочатися Світова конференція лідерів. "Може, все пройде без проблем", - пробурмотів я про себе.
  
  
  Я почув звук приблизно тоді. Я підняв очі і побачив двох чоловіків, які штовхали на колесах велику закриту дерев'яну скриньку. Вони рушили до мене коридором, і я прочитав літери на боці на колісному ящику: «Приладдя для першокласних банкетів».
  
  
  «Почекай», - сказав я, коли вони підійшли до мене. "Давайте подивимося на ваші карти допуску". Двоє чоловіків вручили мені свої карти. Фотографії відповідали їм. Я згадав, що сказав капітан поліції про спорядження, яке принесе банкетне приладдя.
  
  
  «Давай, – сказав я. Вони кивнули і продовжили штовхати свою величезну скриньку на коліщатках коридором. Я відвернувся, щоб не зводити очей з іншого кінця коридору, як раптом дещо зрозумів. Не було жодної чортової причини для того, щоб тут були запаси для бенкету. У цьому районі не було навіть пральні.
  
  
  Я розгорнувся в той момент, коли один із чоловіків вистрілив, і я почув глухий приглушений звук глушника. Я був би мертвий, він би вистрілив у спину, якби я не повернувся. Як би там не було, постріл потрапив у Вільгельміну, що лежала в кобурі під моєю курткою. Його сила відкинула мене назад і дуже боляче, коли важкий Люгер потрапив мені в ребра. Він вистрілив ще раз, коли я падав, постріл потрапив мені у скроню, і я відчув гострий, пекучий біль. Я лежав там, відчуваючи, як хвилі темряви намагаються наблизитися до мене, і тепла цівка крові тече по моєму скроні. Вони вирішили, що це зробили, і продовжили.
  
  
  Я лежав, заплющивши очі, стиснувши зуби, знову борючись із темрявою. Це був постріл, який зморщив мою скроню і завдав шкоди. Я підвівся на лікті, побачив, як крутиться сіро-білий коридор, і похитав головою. Він перестав обертатися, і я підвівся на ноги. Я перевірив Вільгельміну. Куля вдарила по спусковому гачку і клямці, викрутилася і затиснула обоє. Вільгельміна поки не стрілятиме.
  
  
  Я швидко рушив уперед на подушечках ніг. У цих безплідних коридорах буде дуже мало місця, щоб сховатися, а вони вже завернули за кут. У мене все ще були в кишені модні шкарпетки, які подарував мені Стюарт. Але якщо я запалю їх і підірву трьох, X – V77 піде разом із ними, вибухнувши вибухом у вентиляційну систему. Отже, я мав гарну зброю, яку я не міг використати, і пістолет, який я не міг стріляти. І час минув.
  
  
  Мене охопила сильна лють. Вони б не вилили цей клятий пляшечку в канал. Ні зараз, ні після цього. Чун Лі не хотів сидіти склавши руки і насолоджуватися торжеством свого хитрого розуму. Я ввімкнув швидкість, і коли я врізався в кут і облетів його.
  
  
  Величезний приятель Карлсбада-японець виходив з великої дерев'яної скриньки з бульбашкою в руках; третій чоловік допомагав йому.
  
  
  В одній руці у мене була Вільгельміна, а в іншій – Х'юго. Коли я врізався в стіну, я жбурнув стилет у того, у кого в руках був екран. Лезо увійшло до його скроні. Він напружився, а потім зім'явся, і екран упав на нього. Вільгельміна пролетіла в повітрі і зловила другого виродка прямо йому в чоло. Він упав на спину, коли кров хлюпала з сильної рани. Гігантський японець на мить завмер, все ще стоячи однією ногою в дерев'яному ящику. Я вирушив за нього, і він прийшов мені назустріч. Коли я кинувся, він шпурнув пляшечку у відкритий вентиляційний канал. Згадуючи свої футбольні дні в коледжі, я крутився, перевертався і стрибав нагору й назад одночасно.
  
  
  Я відчув, як мої пальці зімкнулися навколо бульбашки, коли він летів повітрям, і, коли я впав, я схопився за нього, утримуючи його від себе. Моя голова вдарилася об бетонну підлогу, і на мить я побачив зірки. Японець ударив мене черевиком у груди. Я відчув, як у мене перехопило подих від болю, але я відкотився, все ще стискаючи пляшечку над головою. Я не міг дозволити йому отримати це у свої величезні руки. Він був на мені згори, весь його триста двадцять п'ять фунтів, тягнувся за міхуром. Моя рука все ще була над моєю головою. Я відкрив його, дозволив флакону скотитися по підлозі і своїми пальцями відправив його коридором.
  
  
  Японець вилаявся, і я відчув, як його вага знизилася, коли він почав пірнати за бульбашкою. Обернув обома руками дубову ногу і скрутив. Він тяжко впав на одне коліно, коли від нього вирвався хрип від болю. Я вдарив його плечем, і він упав убік. Він відкотився і потягнувся за бульбашкою, що лежить у межах досяжності біля іншої стіни.
  
  
  Моя нога потрапила туди першою, щосили впавши на його пальці. Він закричав від болю і автоматично відсмикнув руку. Я вперся пальцем у бульбашку і відправив її далі коридором, сподіваючись, чорт забирай, він не зламається. Велетень був на ногах і кинувся на мене. Я знав, що краще не намагатися зустріти цей людський локомотив віч-на-віч. Я повернувся і отримав лише частину його прагнення. Цього було достатньо, щоб ударити мене об стіну з такою силою, що я відчув, як тремтять мої кістки. Він мав частку секунди, щоб вирішити, чи йти за мною чи за флаконом. Вірний своїй місії, він пішов по флакон. Коли він промчав повз мене, я виставив ногу, і він упав на підлогу, і будинок затремтів. Я вдарив його ще однією ногою в щелепу, він перекинувся і моргнув. Він бачив, що йому доведеться забрати мене, перш ніж він отримає бульбашку. Я дозволив йому стати на одне коліно і замахнувся, вдаривши його ідеальним ударом по кінчику щелепи. Його очі перетнулися, і він упав навзнак, але тільки на мить. Одних людей це могло вбити, а більшості інших. Але цей хлопець знову вставав на ноги.
  
  
  Але частину сили з нього вийняли. Я знову замахнувся і різким ударом, що рубає, відкрив дводюймову рану над його правим оком. Я пішов за ним праворуч, і він вчасно повернув голову, щоб не потрапити в щелепу. Він зачепив його широку пласку вилицю, і я відчув, як вона зламалася. Він опустив голову і стрибнув уперед. Я намагався ухилитися, але не зміг. Його величезні руки обвилися навколо мого тіла, і я відразу відчув силу цієї людини, як ведмедя гризлі. Опустивши голову, він притулився до моїх грудей, потягнувши вперед за талію. Я відчув, що мої ребра ось-ось зламаються. Мої руки притиснулися до боків, і я не міг розірвати його хватку.
  
  
  Я різко і швидко підняв коліно, вдаривши його в пах. Я відчув, як він задихнувся від болю, і мене шпурнуло через коридор у стіну. Я відскочив і впав на підлогу. Біль узяв своє, але він також привів його в дику лють. Він пірнув і налетів на мене. Падіння будівлі на мене не могло бути гіршим. Моє дихання перервало мене в одному сильному пориві, і біль пронизав усі частини мого тіла. Він підвівся, але я дивилася крізь завісу сірості, намагаючись віддихатися. Я відчув, як його величезні руки схопили мене за шию, і мене підняли, як дитину, і знову вдарили об стіну. Цього разу сірість стала чорною, і я ледве зрозумів, як упав на підлогу.
  
  
  Я похитав головою, діючи, виходячи з автоматичних рефлексів і переживань, що виходять з минулого. Я глибоко зітхнув і знову похитав головою. Завіса підвелася. Це була лише секунда чи дві. Але здоровань повернувся до бульбашки. Зосередившись, я побачив, як він підняв його і побіг з ним до відкритого вентиляційного отвору, прямуючи до мене. Я був на відстані витягнутої руки від мерця, Х'юго стирчав з скроні. Я простягнув руку, схопив стилет, витяг його і жбурнув зі лежачи, оскільки гігантський японець був менш ніж за крок від повітроводу.
  
  
  Він ударив його в лівий бік, і я побачив, як він глибоко увійшов у величезний простір плоті. Він ахнув, зупинився і похитнувся. Його обличчя спотворилось від болю, він простягнув ліву руку і витягнув стилет. Це зайняло лише секунду, але секунда
  
  
  все, що мені було потрібне. Я був на ногах і пірнув за ним. Коли він висмикнув лезо зі свого тіла, я потрапив у праву. Він відсахнувся, і я вихопив пляшечку у нього з рук. Я пригнув його руку, коли вона повернулася, щоб схопити мене, і завдав різкого аперкоту. І знову він позадкував.
  
  
  Я нахилився і підняв Х'юго. Він вийшов уперед, і я присів, тримаючи бульбашку в одній руці, а Хьюго - в іншій. Він пірнув за флаконом. Я підняв стилет короткою дугою і розрізав горло. Спалахнула червона лінія. Він підняв одну руку до горла, напівобернувся до мене, потягнувся до мене і впав на одне коліно. Він почав вставати, потім упав на бік, і я спіткнувся об стіну.
  
  
  Все моє тіло тремтіло і пульсувало, і я важко дихав. Я глянув на тонкий флакон у руці, міцніше стиснув його пальцями і надовго притулився до стіни. Потім, як і раніше, спираючись на стіну, я повільно рушив назад коридором. Я обережно піднявся сходами.
  
  
  Я зупинився, коли дістався основного поверху, і вийшов у вестибюль, закривавлений, у синцях, побитий. Копи накинулися на мене, але я підняв пляшечку.
  
  
  "Легше, хлопці", - сказав я. Я глянув на великий годинник біля протилежної стіни. Було чотири хвилини одинадцятої. Щойно закінчилася вступна молитва Папи. А Карлсбад щойно помер у лікарні Уолтера Ріда. Ось тільки тоді я не знав про Карлсбада.
  
  
  "Доставте мені Хоука, AX, за межі Актового залу", - сказав я з зусиллям, притулившись спиною до стіни і раптово відчувши себе дуже втомленим. Коли Хоук спустився, він глянув на пляшечку в моїй руці, і його губи стиснулися. Я передав йому.
  
  
  «Вони мало не потрапили до повітроводів кондиціювання. Скажіть їм у Камберленді, щоб вони не втратили його знову», - сказав я.
  
  
  "Я зроблю це", - тихо сказав він. "Ви хочете доповісти мені зараз?"
  
  
  "Завтра", - сказав я. "Я збираюся сісти на літак і повернутися до Вашингтона".
  
  
  «Спочатку вмийся», - сказав він. «Акуратність – частина того, щоб бути агентом AX». Я глянув на нього і побачив слабкий вогник у його очах. "Я радий, що ви не вірите мені на слово", - додав він. Я хмикнув. То був його спосіб зробити комплімент.
  
  
  Я вийшов із будівлі і знову глянув на символ світового співробітництва. Я був позбавлений всіх емоцій, як людина, що перебралася через край пекла. Тільки двоє людей знали, наскільки тісною була світова співпраця до світової катастрофи. Але тепер я дозволив сяяти перемозі в очах. У Пекіні Чун Лі незабаром дізнається, що якимось чином десь його кмітливість зазнала невдачі, і, не будучи насправді впевненим, він дізнається, що я зіграв свою роль у цій невдачі. Ми зустрінемося знову, він і я, так чи інакше.
  
  
  Я вимився в коричневому будинку, який ми використовували під час конференції, а потім сів на шатл до Вашингтона.
  
  
  Рити не було вдома, коли я прийшов до себе додому, і я приготував для нас бурбон, коли вона повернулася з їжею. Вона впустила сумки і полетіла до мене на руки. Її губи були солодкими і теплими і нагадували про всі добрі речі. Я розповів їй, що сталося, і вона розповіла мені про смерть свого дядька. Коли ми почали другу порцію напоїв, вона кинула на мене глибокий задумливий погляд.
  
  
  "А що тепер відбувається з X – V77?" — спитала вона.
  
  
  "Це повертається в Камберленд".
  
  
  Вона сказала. - "А що відбувається з питаннями мого дядька?" «Вони все ще мають рацію, ви знаєте. На них ще немає відповіді. Чи продовжуємо ми створювати та накопичувати бактерії, від яких у нас немає захисту? Чи продовжуємо ми ризикувати вбити мільйони людей?»
  
  
  "Я не відповідаю на запитання", - сказав я. «Я щойно гасив пожежі. Я не можу відповісти, чи варто робити сірники, які запалюють вогонь».
  
  
  "Це має бути так?" — спитала вона.
  
  
  "Так", - сказав я їй. «Це підходить для мене. Ті відповіді, які ви хочете, не давати мені».
  
  
  "Думаю, що ні", - сказала вона. Вона нахилилася вперед, і її губи знайшли розум. Мій великий палець пестив маленькі м'які кінчики її грудей. Це була та пожежа, яку я хотів загасити.
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"