Шкловский Лев : другие произведения.

61-70 Збірник детективів про Ніка Картера

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  
  Картер Нік
  
  61-70 Збірник детективів про Ніка Картера
  
  
  
  
  61. Москва http://flibusta.is/b/662356/read
  Москва
  63. Крижана бомба нуль http://flibusta.is/b/678525/read
  Ice Bomb Zero
  64. Знак Коза Ностри http://flibusta.is/b/610141/read
  Mark of Cosa Nostra
  65. Каїрська мафія http://flibusta.is/b/612056/read
  The Cairo Mafia
  66. Загін смерті інків http://flibusta.is/b/610907/read
  Inca Death Squad
  67. Напад на Англію http://flibusta.is/b/612937/read
  Assault on England
  68. Омега-терор http://flibusta.is/b/612938/read
  The Omega Terror
  69. Кодове ім'я: Перевертень http://flibusta.is/b/668195/read
  Code Name: Werewolf
  70. Ударна сила Терору http://flibusta.is/b/646617/read
  Strike Force Terror
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Москва
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  Москва
  
  
  
  переклав Лев Шкловський
  
  
  Присвячується пам'яті загиблого сина Антона.
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  
  Місячне світло сяяло на озері Мід на сході. Я стояв перед вікном, високо над рештою світу, слухаючи гуркіт, гудіння і гудіння знизу. Навіть тут, у готелі, шум Лас-Вегаса не був пригнічений. За товстими стінами справді ставало трохи слабшим, але у вас не було можливості забути, де ви були – весела столиця світу. 'Нік? Нік, ангеле, ти встав? Позаду мене зашурхотіли простирадла. Хоча я не запалив лампу, у вікно падало досить місячного світла, щоб побачити довгі ноги Гейла, що рухаються під простирадлом.
  
  
  "Іди спати", - прошепотів я. «Я чогось вип'ю». Вона видала протестуючий звук. Простирадла знову зашаріли, і її довге, струнке, оголене тіло вийшло з ліжка. Вона з напівзаплющеними очима рушила до мене. Вона знову видала протестуючий звук. Коли вона була поряд зі мною, вона спочатку притулилася чолом, а потім носом трохи нижче мого плеча, між моєю шиєю та моєю рукою. Вона зніяковіло повернула голову набік і важко притулилася до мене. Вона випустила довге, глибоке зітхання задоволення. "Візьми мене, будь ласка", - сказала вона голосом маленької дівчинки.
  
  
  Кубики льоду впали в мою порожню склянку. Обійнявши її за плечі, я повів її назад у ліжко. Спершу вона сіла, потім розтяглася на спині. Я подивився на неї і побачив, як місячне світло відбивається на пишних згинах і м'яких западинах.
  
  
  Гейл Блек була учасницею дівочої ревю-групи у Лас-Вегасі. Щоночі вони та ще сорок дев'ять гарних молодих жінок одягалися у дорогі костюми з пір'ям та танцювали. Коли я вперше побачив це, мене вразило, що хтось зміг знайти стільки пар гарних ніжок та поставити їх у ряд.
  
  
  Я зустрів Гейл у готелі. Я йшов на сніданок і на мить зупинився, щоб кинути чверть долара в торговий автомат. Послідував звук коліс, потім клацання гальмівного колеса, трохи пізніше ще одне клацання, а при третьому клацанні пролунав звук падаючих грошей. Тепер я мав шість чвертей долара.
  
  
  А потім я помітив Гейла. Схоже, вона теж йшла до їдальні. Мабуть, вона обернулася на звук грошей. Вона стояла на порозі їдальні і дивилася на мене з усмішкою. Я засміявся у відповідь. На ній були вузькі рожеві штани і біла міні-спідниця, яка звисала трохи вище за пупок. На ній були туфлі на високих підборах. Волосся в неї було кольору червоного дерева, довге і густе. Ви можете багато з неї зробити. Якщо жінка носить його бездоганно, без жодного недоречного волосся, можна сміливо сказати, що вона дуже пихата, стримана і спокійна. Така жінка, яка дозволяла своєму густому волоссю розпухати, справляла враження розбещеності, що відпускає.
  
  
  Раптом вона прийшла до мене. У мене в руці підстрибувала чверть долара, коли я намагався вирішити, чи втекти з грошима, чи спробувати ще раз. Я почав розуміти, як ці бідняки можуть пристраститися до азартних ігор. Але коли до мене прийшла ця дівчина, я забув про чверть долара, азартні ігри та Лас-Вегас.
  
  
  То був майже танець. Рух було легко описати: просто поставте одну ногу перед іншою та йдіть гуляти. Але ця гарна істота рухала не лише ногами. Її стегна похитувалися, її спина була витягнута, її груди виступали вперед, її плечі були відведені назад, її танцювальні ноги робили довгі паси. І завжди був цей сміх.
  
  
  "Привіт", - сказала вона голосом маленької дівчинки. "Ти виграв?"
  
  
  'Ах
  
  
  «Знаєш, після останнього шоу я кинув у цю штуку п'ять доларів і нічого не виграв. Скільки грошей у вас є?
  
  
  "Чверть долара".
  
  
  Вона видала цокаючий звук язиком і стала на одну ногу, трохи зігнувши іншу. Вона задерла свій гострий ніс і постукала нігтем по зубах. «Ви ніколи не виграєте за допомогою цих безглуздих пристроїв. Я думаю, що ця штука ніколи не окупиться». Вона подивилася на торговельний автомат, ніби то був хтось, хто їй не подобався.
  
  
  Я заспокійливо посміявся. "Послухай, - сказав я, - ти вже снідала?" Вона похитала головою. «Добре, чи можу я запропонувати тобі сніданок? Це найменше, що я можу зробити зараз, коли я виграв півтора долара грошей».
  
  
  Вона розсміялася ще ширше і простягла руку. «Мене звуть Гейл Блек. Я працюю у журналі».
  
  
  Я схопив її за руку. Я Нік Картер. Я у відпустці. '
  
  
  Тепер місячне світло зплітало срібний промінь і тіні оголеного тіла Гейл. «О, Нік, – пробурмотіла вона. У кімнаті раптом стало дуже тихо. Здавалося, що шум казино заглушається нашим диханням та рухами наших тіл на простирадлах. Я відчув, як її струнке тіло потяглося до моєї руки.
  
  
  Я поцілував її напружену шию, ковзнувши губами до її вуха. Потім я відчув її руку, і вона повела мене. У той момент, коли я увійшов до неї, наші тіла, здавалося, змерзли. Я повільно увійшов до неї. Я чув, як крізь її стиснуті зуби виривалося шипіння дихання, а її нігті, що вп'ялися в мої плечі, завдавали мені страшного болю. Я присунувся до неї ще ближче і відчув, як її п'яти на тильній стороні моїх ніг притискають мене до неї.
  
  
  Якийсь час ми залишалися такими нерухомими. Я відчував її вологе тепло навколо мене. Я сперся на лікті і подивився їй в обличчя. Вона заплющила очі, її рот був на якийсь час відкритий, густе волосся шалено спадало навколо її голови. Одне око було наполовину прикрите розпущеними волосками.
  
  
  Я почав дуже повільно рухатися вниз по внутрішній стороні одного стегна, вгору по іншому. Мої стегна робили дуже повільні обертальні рухи. Вона прикусила нижню губу між стиснутими зубами. Вона теж почала рухатись.
  
  
  "Це здорово, Нік", - хрипко прошепотіла вона. «Це так чудово в тобі».
  
  
  Я поцілував її в ніс, а потім ковзнув губою по її волоссю. Я відчув у її горлі, що вона видає звуки, але притулився губами до її волосся. Щоразу, коли я рухався, її язик проникав мені до рота. Потім я схопив кінчик її язика між зубами та губами. Я дерся вгору і вниз і використовував свою мову так само, як і своє тіло.
  
  
  Протестуючі звуки припинилися. Я ненадовго відчув її руки на собі. Моє обличчя стало гарячим. Все моє тіло напружилося. Я був у нестямі. Я більше не усвідомлював свою кімнату, ліжко та шум унизу. Ми двоє були там, ми і те, що ми робили разом. Я знав тільки про неї і про спеку, що обпалює спеку, яка поглинула мене. Наче моя шкіра була надто гарячою, щоб доторкнутися до неї.
  
  
  Я відчував, як бурхлива піна річки вливається в мене, пузирячи до неї. Я пройшов точку, де я думав, що це зможу зупинити. Я притяг її до себе, притискаючи так міцно, що вона не могла дихати. Вирує вода на смак нагадувала ставок, що шукає прохід. А потім дамба впала. Гейл була зів'ялою квіткою, за яку я чіплявся. Я не міг утримати її досить міцно; Я чіплявся за неї, намагаючись витягнути її крізь шкіру. Я майже не відчував її нігтів. Ми напружилися разом. Мій подих зупинився. А потім ми впали.
  
  
  Моя голова лежала на подушці біля неї, але вона все ще лежала піді мною, і ми все ще були переплетені. Моє дихання повернулося важко. Я посміхнувся і поцілував її у щоку.
  
  
  "Я відчуваю, як б'ється твоє серце", - сказала вона.
  
  
  "Це було здорово", - сказав я, подумавши про це. Цього разу я справді був звільнений.
  
  
  Наші обличчя були так близько один до одного, що я міг бачити кожну вію окремо. Павутина її волосся все ще заплющувала одне око. Вона витерла його великим пальцем. Вона мені посміхнулася. «Це були всі свята в одній особі, з усіма каменями, ракетами, ракетами та вибухами».
  
  
  Ми лежали і дивилися один на одного. Вікно на якийсь час було відчинено. Вітер пустелі ніжно роздмухував фіранки.
  
  
  "Здається майже неможливим, що це займе всього тиждень", - сказала Гейл хрипким голосом.
  
  
  Потім ми заснули оголеними, ще теплими від любовного акту.
  
  
  Мені здалося, що я щойно заплющив очі, коли задзвонив телефон. Спершу мені здалося, що я сплю. Десь була пожежа і проїжджала пожежна машина. Я чув що. Телефон знову задзвонив.
  
  
  Мої очі розплющились. День почав світанок; Перше світло увійшло до кімнати, так що я міг бачити шафу, стілець і чудову Гейл, що спала поруч зі мною.
  
  
  Проклятий телефон знову задзвонив.
  
  
  Я підвівся. Гейл на мить застогнала і притиснулася оголеним тілом до мого. Я взяв . «Привіт, – сказав я. Це не звучало доброзичливо.
  
  
  - Картер? Як скоро ти зможеш опинитись у Вашингтоні? То був Хоук, бос AX, мій бос.
  
  
  "Я можу взяти наступний пристрій". Я відчув, як Гейл притулилася до мого тіла.
  
  
  "Приємно познайомитися", - сказав Хоук. „Це важливо. Зареєструйтесь, як тільки прийдете до мого столу».
  
  
  "Добре, сер". Я повісив і знову взяв слухавку. Гейл відкотилася від мене. Вона сиділа поряд зі мною. Я відчув вітерець у шиї і зрозумів, що вона дивиться на мене. Коли я зателефонував до аеропорту, я замовив прямий рейс, який вилітав з Лас-Вегаса о 17-й хвилині на десяту. Я глянув на годинник. Було п'ять хвилин на сьому. Я дивився на Гейла.
  
  
  Вона запалила одну з моїх цигарок. Вона засунула її мені в рота, а потім взяла собі. Вона випустила дим у стелю. "Я подумала, можливо, сьогодні ми могли б покататися на водних лижах", - рішуче сказала вона.
  
  
  'Гейл ...'
  
  
  Вона мене перебила. «Завтра вистав немає, я вільна. Я подумала, що ми могли б знайти місце на озері Мід десь для купання та пікніків. Елвіс виступить завтра увечері. Я можу легко дістати квитки». Вона тяжко зітхнула. «Ми могли б поплавати та влаштувати пікнік, а потім повернутися сюди, щоб одягнутися, потім поїсти та піти на шоу
  
  
  "Гейле, я ..."
  
  
  Вона поклала мені руку на рот. "Ні", - сказала вона слабким голосом. «Не кажи цього. Я розумію. Свято закінчилося».
  
  
  "Так, справді."
  
  
  Вона кивнула і знову випустила дим у стелю. Коли вона говорила, вона дивилася в ліжко. "Я справді нічого про тебе не знаю. Може бути, ви продаєте підтяжки або бос мафії, який тут відпочиває". Вона подивилася на мене. "Єдине, що я знаю, це те, що я почуваюся щасливою, коли я з тобою". Для мене цього достатньо". Вона зітхнула. Було ясно, що вона стримує сльози. "Я побачу тебе знову?"
  
  
  Я видавив цигарку. “Я, справді, не знаю. Я не продаю бретельку і не боса мафії. Але моє життя не перебуває в моїх руках. І я теж щасливий з тобою».
  
  
  Вона витягла сигарету і пильно подивилася на мене. Її губи були стиснуті. Вона двічі проковтнула. "Я ... у нас ще є час ... до вильоту вашого літака?"
  
  
  Я засміявся і обійняв її. "Ми не поспішаємо".
  
  
  Вона прийняла мене з відчайдушною пристрастю. І весь час плакала.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  
  Коли я приземлився у Вашингтоні, Гейл Блек залишила мені приємні спогади. Я більше не був просто чоловіком у відпустці, який хотів відволіктися. Я був агентом AX. Пістолет Вільгельміна, мій "Люгер", був у кобурі у мене під пахвою. Х'юго, мій стилет, зручно лежав у піхвах на моїй лівій руці. Один рух плеча – і ніж плавно потрапить мені в руку. П'єр, смертельна газова бомба, надійно застряг у порожнині моєї правої кісточки. Він був маленьким, і його закривало моє італійське взуття. Вони були такими ж інструментами AX, як мій розум та тіло.
  
  
  Я ввійшов до кабінету Хоука і знайшов його, який дивився у вікно на сніг. Коли я зайшов, він стояв до мене спиною. Не обертаючись, він показав на стілець перед своїм маленьким столом. Як завжди, старомодний радіатор підвищував вологість в офісі до ста відсотків.
  
  
  "Радій, що ти прибув так скоро, Картер", - сказав Хоук, все ще стоячи до мене спиною.
  
  
  Я сів і закурив цигарку. Коли я підняв її, я глянув на Хоука і почав чекати.
  
  
  Він сказав: «Я чув, що у Москві набагато холодніше, ніж тут». Нарешті він повернув до мене своє обличчя і глянув на мене крижаним поглядом. Чорний недопалок сигари він затис у зубах. "Але ти зможеш розповісти мені це з перших рук, Картер".
  
  
  Я моргнув. "Ви маєте на увазі, що я їду до Росії?"
  
  
  Хоук підійшов до столу і сів. Він затиснув у зубах дешеву сигару і викинув її у відро для сміття. "Я розповім тобі історію, Картер".
  
  
  Я відклав сигарету і сів прямо. Усі мої почуття були зосереджені на Хоуку. Яку розповість історію. Хоук не розповідав жодних історій. Він збирався дати мені завдання.
  
  
  «Близько трьох років тому, – сказав він, – AX підійшла російська балерина, яка зробила цікаву пропозицію. Якби ми поклали суму в один мільйон доларів на її ім'я на рахунок у швейцарському банку, вона повідомила б нам кілька дуже хороших російських наукових та військових секретів».
  
  
  Мені майже довелося розсміятися. "Сер, AX так часто отримує такі пропозиції".
  
  
  Він підняв руку. 'Почекай хвилину. Це так. Ми мали хлопчики від Борнео до Азорських островів, і вони хотіли надати нам інформацію за певну плату».
  
  
  "Так."
  
  
  Але ми серйозно обдумали цю пропозицію, коли почули ім'я цієї балерини. Це Іринія Московиць.
  
  
  Я був у курсі. Щоб знати це ім'я, необов'язково бути знавцем балету. Іринія Москович. У п'ятнадцять років вона була вундеркіндом, у п'ятнадцять вона стала балериною російського балету, а тепер, у віці менш як двадцять п'ять років, вона увійшла до п'ятірки найбільших балерин світу.
  
  
  Я спохмурнів, дивлячись на Хоука. «Бути відомою балериною - це одне, - сказав я, - але як вона могла отримати доступ до наукових та військових секретів?»
  
  
  Хоук посміхнувся. "Дуже просто, Картер. Вона не лише одна з найбільших балерин світу, а й російський агент. Балет подорожує по всьому світу, виступаючи для глав держав, королів та королів, президентів тощо. Хто б її запідозрив?"
  
  
  "Я вважаю, AX прийняв її пропозицію?"
  
  
  'Так. Але ж були деякі проблеми. Вона сказала, що даватиме інформацію три роки. Після цього AX, за умови, що її інформація допоможе нам і що ми покладемо мільйон на її банківський рахунок, вивезе її із Росії та забезпечить отримання нею громадянства США».
  
  
  «Ви сказали, що запит було зроблено близько трьох років тому. Це має означати, що ці три роки майже скінчилися». Я посміхнувся. "Отже, її інформація була цінною?"
  
  
  Хоук підняв брови. «Картер, я маю вам чесно сказати, що молода леді чудово попрацювала для цієї країни. Частина її інформації була безцінною. Звісно, тепер ми маємо вивезти її з Росії».
  
  
  Я заплющив очі. "Але?" Я замислився над цим питанням.
  
  
  Хок знайшов час закурити. Він схопив одну зі своїх дешевих сигар і повільно закурив. Коли брудний дим піднявся до стелі, він сказав: Щось трапилося. Ми чули, що росіяни проводять секретні експерименти у Радянському інституті морських досліджень. Ми не знаємо, що це за експерименти. Щиро кажучи, ми навіть не знаємо, де саме це відбувається. Наше джерело інформації каже, що це необхідно з'ясувати». Він голосно затягнувся сигарою. "Ми знаємо дещо".
  
  
  "Просвіти мене", - сказав я. "Ірина Московиць знає щось про цей інститут?"
  
  
  Хоук відмахнувся від запитання. "Я все ще з'ясовую це". Він затиснув сигару зубами. «Ми знаємо, що керівником інституту є досвідчений комуніст Серж Краcнов. Він поклав погляд на Іринію. Вони були разом кілька разів. Ірина не дуже високої думки про Сержа. Вона знаходить його фізично привабливим, але іноді думає, що в нього не зовсім гаразд із головою. Іноді у нього трапляються істерики. Вона вважає, що він може бути небезпечним».
  
  
  Я добре запам'ятав ім'я Сержа Краcнова.
  
  
  Хоук пішов ще далі. «Ми проінструктували Іринію потоваришувати з Крашновим, і вона це зробила. Завдяки їй ми усвідомили, наскільки серйозними є експерименти, що проводяться в інституті. За справою стежить спеціальний відділ таємної поліції, яким керує Михайло Барнісек. За словами Іринії, цей чекіст Барнісек має політичні амбіції, і він хотів би підвищити свою посаду в Кремлі. Він дуже підозріло ставиться до всіх, включаючи Іринію та Сержа Краснова».
  
  
  Хоук жував сигару, не зводячи з мене холодних очей. Іринія сказала нам, що може дізнатися, що відбувається в інституті, коли вона зблизиться із Красновим. Ми сказали їй розпочати з ним стосунки. Вона знає, що ми відправляємо агента, щоб допомогти їй вибратися з Росії. Ми не знаємо, як далеко вони зайшли з Красновим чи що вона справді дізналася про інститут».
  
  
  Я подумав про це і почав шанувати Ірину Московиць. Відома балерина, яка стала подвійним агентом, ризикнула своїм життям і лягла спати з людиною, яку ненавиділа, щоб зібрати інформацію, а вона так любила Америку та хотіти жити там. Звичайно, могло статися так, що вона зробила це через гроші.
  
  
  "Є спосіб потрапити до Росії, Картер", - сказав Хоук. «Був кур'єр, людина, яка їздила туди-сюди між Москвою та Парижем. То справді був контакт Іринії. Він отримав інформацію від неї та передав її нашому агенту до Парижа. Кур'єра було вбито, тому ми так мало знаємо про останню інформацію Іринії. Нам потрібно дізнатися, чи вона дізналася про місцезнаходження інституту, і якщо так, то що там відбувається.
  
  
  «Ми мали шанс убити вбивцю, це був якийсь Василь Попов. Він був одним із керівників російської бригади вбивств. Він був важливим агентом Кремля, тож ми знаємо, що до нього ставитимуться з повагою». Хоук вийняв сигару з рота і глянув на неї. Його погляд ковзнув до мене. "Я бачу на ваших очах, що ви ставите питанням, чому я говоритиму про Попова в майбутньому. Чому я кажу, що до нього ставитимуться з повагою? Тому що ви збираєтеся прийняти його особистість. Ти стаєш Поповим, і так потрапляєш до Росії ».
  
  
  Я кивнув головою. Потім підвівся Хоук. Він сказав: Це твоя робота, Картер. Ви стаєте Поповим. Ви в'їжджаєте до Росії за маршрутом, який вже визначено. Вам слід зв'язатися з Іринією Московиць, щоб отримати додаткову інформацію про інститут та, якщо можливо, вивезти її з Росії. Повідомте нам місцезнаходження інституту та подробиці того, що там відбувається». Хоук простяг руку. "Зайдіть на Special Effects, де є дещо для вас. Успіху."
  
  
  Мені дозволили піти.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  
  Спеціальні ефекти та монтаж – це комбінація магічного магазину, магазину костюмів та відділу макіяжу. Тут можна було знайти все необхідне для спорядження агента, від мікрофона розміром зі кнопку шпильки до портативного лазера, за допомогою якого можна було руйнувати стіни.
  
  
  Я ввійшов усередину і почув стукіт машинок, що пишуть. Мене вітала гарненька дівчина за першим столом. У неї було рудувато-каштанове волосся, а посмішка прийшла прямо з телевізійного ролика про зубну пасту.
  
  
  Вона спитала. - "Можу я чимось допомогти?" Її зелені очі ковзнули по мені холодним далеким поглядом. Вона класифікувала мене та зберегла мене в пам'яті.
  
  
  У мене був аркуш паперу, який дав мені Хок. Нік Картер для лікаря. Томпсон».
  
  
  Вона почервоніла. "Ой", - сказала вона. "Ви не хочете зачекати на хвилинку?" Вона встала. Її спідниця була скручена, тому я міг бачити її дуже красиві ноги. Вона впустила олівець. Вона все ще червоніла. Вона нахилилася, щоб взяти олівець, потім пішла кудись.
  
  
  Я бачив, як її литкові м'язи рухалися на кожному кроці. На ній був сірий плащ, і під час ходьби вона виглядала ззаду. Я нахилився над стопкою паперів на столі. Поруч була чорна сумочка. Дві дівчини перестали друкувати, щоб подивитися, що я роблю. Я схопив сумку, відкрив її і вийняв водійські права дівчини. Її звали Шерон Вуд. Вона приїхала з Олександрії, штат Вірджинія, до Вашингтона. Я зберіг у пам'яті її ім'я та адресу для використання у майбутньому і поклав сумку назад. Обидві дівчата засміялися з мене і знову почали стукати.
  
  
  Доктор Томпсон прийшов із Шерон Вуд. Ми обмінялися рукостисканням, і він направив мене до іншого офісу. Шерон засміялася, коли ми з лікарем пішли. Незадовго до того, як ми вийшли за двері, я озирнулась і побачила, що дві дівчини підійшли до Шерон.
  
  
  Доктор Томпсон був чоловіком років тридцяти з лишком. У нього було довге волосся на шиї, а борода йшла за лінією підборіддя. Я мало що знав про нього, за винятком того, що він був найкращим ученим, отримав кілька патентів до того, як приєднався до AX, був одним із найкращих психологів у країні та любив свою роботу. Його професією була психологія, його хобі – винахід пристроїв.
  
  
  Я знав, що Хоук поважав доктора Томпсона, тому що Хоук любив різні пристрої. Він був у захваті від міні-комп'ютерів, невеликих ракет і фотоапаратів розміром із ніготь великого пальця. Доктор Томпсон був би дуже близький серцю Хоука.
  
  
  Вийшовши з офісу, ви побачили справжню функцію спецефектів та редагування.
  
  
  Лікар Томпсон провів мене довгим коридором. Плитка на підлозі світилася. По обидва боки були великі квадратні вікна. відкривається вид на невеликі лабораторії. Тут вченим було дозволено розійтися. Жодна ідея не була надто божевільною, жоден експеримент не був надто божевільним, щоб його можна було проводити. У будь-якій невдачі зародок може сховатися від ідеї, яка призведе до успіху в інших сферах. Вчені тут, здається, були щасливі.
  
  
  Лікар Томпсон пройшов для мене. Він обернувся наполовину і посміхнувся. "Нам туди", - сказав він, киваючи на квадратне вікно праворуч від мене. Поруч із вікном були двері. Він відкрив її, і ми зайшли всередину. «Містер Картер, чи можна мені ваш люгер, стилет і газову бомбу?»
  
  
  Я з цікавістю глянув на нього. "О так?"
  
  
  Він знову посміхнувся. - Я вам це поясню. Зважаючи на те, що ми дізналися про Попова та його роботу, він, ймовірно, має максимально високий рівень допуску. Це означало б, що він може вільно входити до Кремля та виходити з нього. Ми також знаємо, що, крім довгого вузького ножа, найголовнішою зброєю Попова є його руки. Вони мають чудову силу. У нього на правій нозі ніж у спеціальних піхвах. Але він завжди має проходити ряд металошукачів, встановлених у Кремлі, тому щоразу, коли він у Москві, він прибирає ніж».
  
  
  "Тоді я не можу нічого брати з металу". Я закурив і запропонував лікареві. Він відмовився.
  
  
  «Цілком вірно, - сказав він. «Але у нас є кілька речей, які можуть стати вам у пригоді». Він жестом запросив мене сісти на стілець.
  
  
  Крім двох стільців, в офісі був сірий металевий стіл із паперами та довгий стіл із ще паперами, великими конвертами та всілякими речами з дерева та металу. Лікар Томпсон підняв руку, і я віддав йому свою зброю. Мені здавалося, що я роздягнувся і стою в оголеній кімнаті.
  
  
  "Добре", - посміхнувся лікар. Він підійшов до довгого столу і зняв із нього шкіряний ремінь. “Це все, що ви отримаєте, містере Картер. У ньому є все, що вам потрібно».
  
  
  Я знав, як це було з вченими. Вони щосили намагаються придумати корисні ідеї.
  
  
  Як тільки ідеї перетворилися на відчутні речі, ними можна по праву пишатися. Вони хочуть торкнутися цих речей, поговорити про них, показати їх. Я б нізащо не став переривати хороброго лікаря. Широкий пояс складався з низки кишень із клапанами. Лікар Томпсон відкрив кришку і дістав із кишені два невеликі пакети. "У цьому пакеті знаходиться невеликий пластиковий пневматичний пістолет", - гордо сказав він. «Стріляє стрілами, які є у другому пакеті, вони також пластикові. Ці тонкі як голки стріли містять смертельну отруту, яка спричиняє смерть протягом десяти секунд після проникнення в шкіру. Він поклав пістолет та стріли назад у пояс. Потім він приніс три пластикові флакони.
  
  
  «Ми живемо у пластиковому світі», - сказав я.
  
  
  "Справді, містер Картер". Він підняв флакони. Перший був синім, другий червоним, третій жовтим. «Ці флакони містять капсули для олії для ванн. Вони мають зовнішній шар, який можна використовувати у ванні». Він усміхнувся. «Хоча я б не рекомендував приймати довгу приємну ванну. Кожна капсула різного кольору містить певну хімічну речовину. Хімічна речовина активується при кидку капсули про тверду поверхню, наприклад, підлогу або стіну. Це як китайські петарди, із тих круглих кульок, які кидають на вулицю, щоб вони вдарилися».
  
  
  Я кивнув головою. “Я знаю це, докторе. Томпсон».
  
  
  'Радий цьому. Тоді ви також зрозумієте, як це все працює. Добре, сині – запальні кульки. Тобто при ударі об тверду річ вони починають горіти і димитися. Вогонь практично не гаситься. Якщо вони зіткнуться з легкозаймистою речовиною, вони майже напевно спалахнуть його. Червоні капсули – це просто ручні гранати. При попаданні у твердий предмет вони вибухають із руйнівною силою гранати. І ці жовті капсули містять смертельний газ, який є у вашій газовій бомбі».
  
  
  У моєму голосі не було гумору, коли я сказав: «І ви стверджуєте, що я можу тримати їх у своїй ванні».
  
  
  Він усміхнувся. "Недовго". Він забрав флакони і дав мені пояс. "В інших відділеннях поясу гроші, російські рублі". Потім він схопив папку. Він засунув у неї руку і дістав невеликий автоматичний револьвер. Мені здалося, що це 22-й калібр. Я сказав, що Попов мав тільки вузький ніж. Це теж правда, але коли ми його вбили, ми його знайшли. Це зброя, якою він убив кур'єра. Нам здається, що ви маєте носити його із собою».
  
  
  Це була гарна зброя, інкрустована фігурами тварин із блискучого хрому чи срібла. Мені це здалося колекційним. Я засунув його в кишеню куртки, перевіривши і переконавшись, що він заряджений.
  
  
  Лікар Томпсон дав мені вузький ніж у піхвах. "Прив'яжи це до своєї правої ноги". Я це зробив. Потім лікар дістав фотографію Василя Попова. «Ось як виглядає наш чоловік. Якщо ти підеш звідси, тобі доведеться зайнятися косметикою. Там вони зроблять тебе подібним до нього.
  
  
  Василь Попов мав суворе обличчя. Найкраще це можна описати як червоне. На ньому були глибокі зморшки, хоча з вигляду він був приблизно мого віку. У нього був високий лоб, а це означало, що частину мого переднього волосся доведеться голити. Ніс у нього був широкий, щоки трохи випирали. На правій щоці він мав шрам. Було не так погано, що його обличчя було понівечене, але усмішка здавалася випадковою. Він мав повні губи. Він мав ущелину на підборідді.
  
  
  'Добре?' сказав д-р. Томпсон. Він дав мені знімок та кілька паперів. «Це довірчі грамоти Попова. Все в порядку. У вас є як його облікові дані, так і особисті документи. Ви лише подивіться на це».
  
  
  Начебто все гаразд. Я кладу папери до кишені. Я знав це; Я це так багато разів. Лікар Томпсон сів на куток столу. Він глянув на мене серйозно. - Містере Картере, хотілося б, щоб ми більше знали про Попова. Ми принесли його справу, щоб знати його біографію, місце народження, хто його батьки, друзі і т.д. Але ми нічого не знаємо про його недавню діяльність, скажімо, за останні два роки. Ось тоді він і отримав найвищий допуск до секретної інформації.
  
  
  "Що ви маєте на увазі, лікарю?"
  
  
  Він зітхнув. Він схрестив ноги та поправив складки штанів. «Я хочу сказати, що є шанс, що ви опинитеся в ситуації, яку ми не тримаємо в руках, щось у його житті, про що ми нічого не знаємо, що сталося за останні два роки. Я хотів би сказати, що інформація, яку ми вам дамо про Василя Попова, точна, але безумовно не повна».
  
  
  Я кивнув головою. 'Добре. Нічого не вдіяти?'
  
  
  Він знову зітхнув. «Ви будете загіпнотизовані. Уся інформація про Попова буде передана вам підсвідомо. Він буде дано вам як пост-гіпнотичний навіювання. Іншими словами, ви не забудете свою справжню особистість, але відчуєте себе дуже близьким до Попова, скажімо так, як брат-близнюк. Інформація про нього буде у вашій підсвідомості. Якщо вам запитують, відповідь прийде негайно, і вам навіть не доведеться про це думати...
  
  
  "Що це означає, лікарю?"
  
  
  Він пильно подивився на мене. Тобто, якщо відповідь є, якщо питання про щось, що ми вам дали. Якщо ні, то це новинка саме для вас!
  
  
  Я посміхнувся до лікаря. "У мене і раніше були труднощі".
  
  
  Він зрозуміло кивнув. «Я вважаю, що ми повинні спочатку дати вам інформацію, а потім розпочати макіяж. Ви відчуєте себе більше Поповим, коли вони змінять ваші риси обличчя. Чи готові? '
  
  
  "Просто зроби це".
  
  
  Він сказав, що мені треба розслабитись. Я трохи подерся на стільці, потім подивився на годинник. Було без чверті чотири. Він сказав, що мені потрібно заплющити очі і розслабитися. Я відчув його руку на своєму плечі, потім десь на шиї. Моє підборіддя впало мені на груди, і я на секунду завис. Потім я почув його голос.
  
  
  «Повторюю: якщо я лясну в долоні, ти прокинешся. Ви почуватиметеся свіжо, ніби ви спали спокійно. У три я плескаю в долоні, і ти прокидаєшся. Раз два три! ' Мої очі розплющились. Мені здавалося, що я задрімав якийсь час. Мені здавалося, що лікар має розпочинати зараз. Потім глянув на годинник. Було п'ять годин. Я відчував, що відпочив. Лікар глянув мені в обличчя. "Як ти себе почуваєш?"
  
  
  Я кивнув головою. "Відмінно."
  
  
  "Дівчина", - сказав лікар.
  
  
  Я відчув неконтрольоване бажання потягнути за мочку лівого вуха. Схоже, я не хотів заперечувати це твердження. Лікар напружено глянув на мене. Я подумав, що це може здатися безумством, але, можливо, справа в моїй мочці вуха. Я завжди міг сказати, що в мене свербіж. Я натягнув ліву мочку вуха.
  
  
  Лікар Томпсон засяяв. "Як мило! Радий зустрічі. Він поплескав мене по плечу. «Тепер я знаю, що вся інформація у вас у голові. Я випробував вас, містере Картер. Я дав вам невелику постгіпнотичну пропозицію один. Поки ти не був свідомий, я сказав, що якщо скажу слово «дівчинка», ти потягнеш ліву сережку. Ви дуже добре впоралися».
  
  
  «Чи означає це, що я смикаю за вухо щоразу, коли чую слово «дівчинка»?»
  
  
  "Ні", - засміявся він. «Це спрацювало лише один раз». Він встав. «Ми промовили слово «дівчина» двічі з того часу, як ви доторкнулися до свого вуха і не відчули спонукання, чи не так? Я вже сказав це знову».
  
  
  Я також підвівся. - "Не впевнений, ні".
  
  
  «Ходімо, подивимося, чи може макіяж зробити вас Василем Поповим?» Коли ми були у дверях, лікар запитав: «О, Василю, де ти насправді народився?»
  
  
  "У невеликому селі під Сталінградом на березі Волги". Мене здивувало те, що я промовив ці слова. Лікар Томпсон зрозуміло засміявся. Що мене здивувало більше, ніж самі слова, то це те, що я сказав їх російською.
  
  
  Макіяжем мені взялися, дві дівчини. Працювали швидко та якісно. Волосся над моїм чолом було зголено на дюйм чи два, щоб лоб був високим. Застосування спеціального невидимого засобу повинно гарантувати, що моє волосся не зростатиме як мінімум місяць. Ми дійсно живемо у пластичне століття. Прямо під шкіру моїх щік було введено рідку пластичну речовину, щоб зробити моє обличчя трохи рум'янішим. Контактні лінзи змінили колір моїх очей. Моє підборіддя було посилено спереду. Завдяки податливій, незвичайній суміші пластику мої ніздрі та решта носа розширилися. Звичайно, пофарбували волосся і трохи змінили брови. Вузький шрам не був проблемою.
  
  
  Коли вони були готові, я порівняв фотографію із моїм дзеркальним відображенням. Я не бачив різниці. Я відкинувся назад із усмішкою. Дівчата були щасливі. Увійшов доктор Томпсон та привітав усіх учасників. До столу підійшла пляшка бурбона.
  
  
  Потім я зробив щось дивне. Коли мені запропонували випити, я відмовився. Російською спитав, можливо їсти горілка. Ще я викурив одну зі своїх сигарет, хоча б я віддав перевагу дешевим російським сигаретам із запахом.
  
  
  Я випив склянку горілки. Я сидів із дівчатами і весь час дивився у дзеркало.
  
  
  "Де ви навчилися такій роботі?" - Запитав я їх з усмішкою.
  
  
  Дівчина зліва від мене, гарна блондинка на ім'я Пеггі, відповіла на мою посмішку. - У тебе стала така ж морда, як і в нього, Нік. Я вважаю, що ми зробили хорошу роботу. '
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  
  Коли Хоук та я вийшли з таксі в аеропорту, був невеликий снігопад.
  
  
  Він прийшов, щоб дати останні інструкції. Він потис мені руку. «Удачі, Картер. Багато що залежить від вашого успіху».
  
  
  Я пройшов через ворота і обернувся на півдорозі, щоб помахати рукою. Але Хоук уже повертався до свого офісу. Стюардеса була гарненькою дівчиною з коротким каштановим волоссям, посмішкою з ямочками, красивими зубами та дуже гарними ногами.
  
  
  Коли пасажири влаштувалися, машина, як завжди, тремтіла туди-сюди. Я зняв пальто і поклав його на вішалку з мене. Стюардеса швидко ходила туди-сюди по проходу, щоб подбати про стареньких і бізнесменів, які вимагали послуги першого класу по квитках і, отже, постійне обслуговування.
  
  
  Нарешті машина почала кермувати і злетіла.
  
  
  Знак «Не палити» згас, і я закурив. Я подумав про маршрут, що лежав переді мною.
  
  
  У мене був прямий рейс з Вашингтона до Гельсінкі. У Гельсінкі мене підібрала б машина, яка відвезла б мене в порт. Там я сідав у невеликий рибальський траулер, який доставив мене через Фінську затоку в невелике рибальське село на узбережжі Естонії. Звідти я сяду на поїзд до Ленінграда, потім на лінію до Москви.
  
  
  Я знав, що, опинившись у Гельсінкі, мені треба було навчитися говорити з російським акцентом, а потім говорити лише російською.
  
  
  Стюардеса запитала, чи я не хочу випити. Ми трохи поговорили, доки я пив свій напій. Вона приїхала із Лос-Анджелеса. Коли я сказав їй, що щойно приїхав із Лас-Вегаса, її очі спалахнули. Ми залишили все як є. Вона сказала, що намагалася їздити до Вегаса хоча б раз на місяць і що ми можемо зустрітися знову.
  
  
  Політ у Гельсінкі пройшов успішно. Я балувався, їв і ще трохи поговорив із Глорією, моєю бортпровідницею з ямочками на щоках. Гельсінкі лежав під товстим шаром снігу. Коли ми приземлилися, було темно. Я отримав папірець від Глорії. Це була її адреса та номер телефону в Лос-Анджелесі. Мої туфлі порошилися на свіжому снігу, коли я йшов на митницю. Я підняв комір пальта. Не було сильного вітру, але мало бути близько нуля або нижче нуля. Моїх попутників зустрічали родичі та знайомі. Коли я проходив митницю, я оглянув зал. Після холоду на вулиці я почав потіти через спеку в опалюваному будинку.
  
  
  До мене підійшов старий і тицьнув мені пальцем у рукав. "Гей, - сказав він потріскуючим голосом, - ти хочеш поїхати в гавань?"
  
  
  Я глянув на нього. Він був невеликий на зріст. Його товсте пальто було пошарпане і зношене. На ньому не було капелюха, і його скуйовджене волосся було розпатлане. Подекуди він був мокрим від снігу, що випав на нього. Йому треба було поголитися, і його борода була така ж біла, як його волосся. У нього були сиві вуса, не рахуючи шматочка кавового кольору над губою. Він підтис губи і глянув на мене молочно-блакитними очима на зморшкуватій шкірі.
  
  
  "Ви можете відвезти мене до порту?" - Запитала я, намагаючись посилити свій акцент.
  
  
  'Так.' Він двічі кивнув, потім потис мені руку, опустивши плечі.
  
  
  Я пішов за ним надвір, де біля тротуару стояла стара стара «Вольво». Він мало не вихопив валізу у мене з рук і поклав на заднє сидіння. Потім він відчинив мені двері. Опинившись за кермом, він вилаявся, намагаючись завести Volvo. Він щось сказав, чого я не зрозумів і поїхав, не дивлячись у дзеркало заднього виду і не подаючи сигналу. За ним гули клаксони, але він не звертав уваги і їхав далі.
  
  
  Він змусив мене подумати про когось, але я не знав про когось. Оскільки цей маршрут був визначений AX, я знав, що мій водій неодмінно визнає мене агентом. Можливо, він сам був агентом. Він говорив шведською, але, схоже, не дуже добре. Він тримав свої скручені руки на рульовому колесі, і двигун Volvo працював так, ніби він працював лише на двох із чотирьох своїх циліндрів.
  
  
  Ми проїхали через Гельсінкі центр, і мій водій не помічав інших машин. Не звертав особливої уваги і на світлофори. І він продовжував бурчати.
  
  
  Тоді я зрозумів, про кого він думає. Не мало значення, що він робив, як виглядав. Коли він приїхав у гавань і світло вуличного ліхтаря впало на його старе обличчя, він виглядав так само, як фотографії Альберта Ейнштейна, які я бачив.
  
  
  Він зупинив втомлену Volvo, натиснувши на педаль гальма обома ногами. Шини не верещали, Volvo тільки почав сповільнюватися, доки нарешті не зупинився.
  
  
  Старий все ще гарчав. Він виліз із машини і підійшов до мене. Я вже вилазив. Він протиснувся повз мене, витягнув мою валізу з заднього сидіння і поставив поряд зі мною. Він зачиняє двері. Вона не хотіла зачинятися, і він продовжував кидати її, доки вона не закрилася. Він підійшов до мене, важко дихаючи, і показав викривленим пальцем. «Ось, – сказав він. "Є човен". Він вказав на темний силует рибальського траулера.
  
  
  Коли я обернувся подякувати старому, він уже сидів у Вольво і пищав стартером. Двигун почав стогнати і звучав так, ніби ось-ось зупиниться будь-якої миті. Але під час короткої поїздки я виявив, що цей двигун не такий уже й поганий. Старий махнув рукою і поїхав. Я стояв сам на набережній.
  
  
  Я чув рухи в траулері. У мене хворіли ніздрі від холодного повітря, яким я дихав. Я взяв чемодан і пішов до нього. Пішов сніг. Я знову підняв комір.
  
  
  "Привіт", - крикнув я зі своїм кострубатим акцентом. "Тут є хто-небудь?"
  
  
  'Так!' Він вийшов із рубки; комір пальта приховував обличчя.
  
  
  Я запитав. - "Ви капітан?"
  
  
  Він сховався в тіні рубки. "Так", - сказав він. «Сідай на борт, спускайся, відпочинь трохи, ми скоро попливемо».
  
  
  Я кивнув і схопився на борт, коли він зник за рульовою рубкою. Я почув стукіт канатів, що спускалися по палубі. Я подумав, чи варто мені допомогти, бо капітан, здавалося, був один, але, схоже, він не потребував допомоги. Я підійшов до люка і спустився до каюти. З обох боків стояли стіл з диваном, справа велика кухня, а ззаду - комора. Я підійшов і поставив чемодан.
  
  
  Потім я почув як заревів потужний дизельний двигун. Він деренчав у машинному відділенні, і траулер трясся туди-сюди, потім ми рушили в дорогу. Каюта розгойдувалася вгору й униз. Через двері я бачив, як гаснуть вогні Гельсінкі.
  
  
  Каюта не опалювалася і здавалося холодніше, ніж на вулиці. Вода була бурхлива; високі хвилі хлюпалися по поруччях і били по ілюмінатору. Я хотів підвестися на палубу, щоб хоча б поговорити з капітаном, але я подумав про свого водія в аеропорту. Я не знав, які інструкції були у цих чоловіків, але один з них, мабуть, не був надто добрим і не надто багато говорив.
  
  
  До того ж, я втомився. Відпочинку у літаку було мало. То був довгий політ без сну. Я залишив валізу і розтягнувся на дивані. Я все ще був у пальті. Я розв'язав краватку і накинув пальто на шию. Повітря було дуже холодним, і траулер сильно хитало. Але через качку і шум двигуна я незабаром заснув.
  
  
  Наче я щойно заплющив очі, коли щось почув. Здавалося, що каюта вже не так сильно розгойдується. Тоді я зрозумів, як це сталося. Двигун працював дуже тихо. Ми не пливли так швидко, як раніше. Я тримав очі закритими. Мені було цікаво, через що капітан майже заглушив двигун. Потім я знову почув звук. Незважаючи на тихий гуркіт двигуна, в салоні було досить тихо. Це був такий звук, ніби хтось упустив лом на палубу прямо над моєю головою. Я почув це знову, і щоразу, коли я чув це, визначати ставало легше. Звук взагалі не зовні, а звідси в салоні. Я трохи розплющив очі. Тоді я точно знав, що це за звук – тріск сходів. Хтось спускався сходами. Я впізнав товсте пальто капітана, але було так темно, що я не міг побачити його обличчя.
  
  
  Спочатку мені здалося, що він мене чомусь будить. Але щось щодо нього мене турбувало. Він не йшов, як людина, якій байдуже, сплю я чи ні. Він йшов повільно, тихо, крадькома, наче хотів переконатися, що я не прокинуся.
  
  
  Спускаючись сходами, він ухопився за стіл і рушив далі. У нього щось було в руці. Оскільки було так темно, що я не міг бачити його обличчя, я знав, що він не міг бачити, що мої очі були розплющені якийсь час.
  
  
  Він підійшов до дверей відсіку, в якому я лежав, і встав. Він зупинився, щоб глянути на мене на мить, сильна темна постать розгойдувалася туди-сюди, ніби він балансував на мотузці. Комір його пальта все ще стояв, приховавши обличчя. Він тихо і швидко ступив у двері і натрапив на диван. Він високо підняв праву руку. Місячне світло, що падає в ілюмінатор, відбивалося на блискучому лезі ножа. Піднята рука швидко опустилася.
  
  
  Але я вже був у русі. У мене було достатньо місця, щоб бути поза досяжністю. Я дозволив собі перекотитися трохи далі і почув гучну бавовну. Потім почувся тріск, коли ніж розірвав матрац. Я майже відразу відкотився назад і обома руками обхопив його зап'ястя з ножем. Я підняв ноги і вдарив його ногою по обличчю. Він відсахнувся і його зап'ястя вирвалося у мене з рук. Йому потрібно було так багато часу, щоб отямитися, що я вже встав з ліжка і налетів на нього. Він знову підняв руку. Я пірнув, хитнувся, пірнув, схопив його за зап'ястя, потім сильно випростався, щоб ударити його. Я почув глухий звук. Ніж ударився об стіну, коли я вдарив по його зап'ястю. Я вразив його руку, ніби хтось намагається вилити з пляшки останній шматочок кетчупу. Ніж вилетів з його руки і кудись упав.
  
  
  Під час боротьби ми трималися до столу. Я звернувся до нього. Однією рукою я тримав його за горло, а другою тримав за зап'ястя. Тепер я відпустив його зап'ястя і витяг праву руку, щоб ударити його по обличчю. Я лишався нерухомим, піднявши кулак. Комір чоловіка впав. Я впізнав його; Я бачив його фото у «Спецефектах» та «Редакції». То справжній Василь Попов.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я відчув, як його коліно торкнулося мого паху. Я просто приходив до тями, щоб обернутися боком і зазнати удару по нозі, але це було дуже боляче. Василь Попов відштовхнув мене і схопився на сходи. Я кинувся до нього, схопив його за пальта. Він скинув пальто і відскочив, перш ніж я зміг знову схопити його. Я піднявся сходами за ним.
  
  
  Зовні мене вдарив крижаний вітер. Траулер рухався швидше, ніж я гадав. Попов схилився над ящиком із інструментами. Я вислизнув на крижану палубу і поліз у кишеню за маленьким автоматичним револьвером з усіма цими срібними тигровими накладками. Перш ніж моя рука змогла обхопити приклад і витягти зброю з кишені, Попов ударив мене по голові великим гайковим ключем.
  
  
  Я схопив його, і ми впали на крижану палубу. Ми протаранили товстий моток кабелю. Він ударив мене в руку гайковим ключем. Попов виразно виглядав на п'ятдесят фунтів важче за мене. Все пішло дуже швидко, щоб можна було добре про це думати. Мені сказали, що Попов мертвий - як він міг бути тут? Що це за шалена гра долі?
  
  
  Потім усі думки припинилися. Я вдарив кулаком по обличчю опоненту, але це тривало недовго. Потім я вдарив його в бік. Він видав рев, який був гучніший за вітер. Він упустив гайковий ключ і відкотився.
  
  
  Я відчув щось гладке на боці і на грудях Попова - воно було схоже на тюленячу шкуру чи гуму. Я підстрибував і розгойдувався туди-сюди при русі траулера. Я вже точно не міг дозволити собі його відпустити - він розірве моє прикриття в Росії на шматки. Я кинувся похилою палубою в тому напрямку, де котився Попов. Палуба була слизькою; двічі мало не впав. Я носив звичайні туфлі, а Попов мав гумову підошву. Я нахилився, щоб схопити його. Він повернувся до мене, і я відчув біль у тильній стороні долоні, ніби мене вкусила змія. Попов знову знайшов ножа.
  
  
  Я стікав кров'ю. Велика хвиля обрушилася на ніс і помчала по палубі. Це було як крижана тварина навколо моїх кісточок, ніби якась рука вдарила мене по нозі. Я впав і ковзнув. Траулер опустився, пірнувши у нову хвилю. Вода знову залила палубу. Попов уже був позаду і біг до мене з піднятим ножем. Я не міг зупинити його, мені здавалося, що я ковзнув на льоду на спині. Він швидко натрапив на мене, і його гумові підошви давали йому гарне зчеплення на слизькій палубі. Я бачив шрам на його обличчі. Він був упевнений, що точно впорається зі мною.
  
  
  Коли він опинився поряд зі мною, я схопив його і одночасно підняв ноги. Мої пальці знайшли його волосся і тримали його. Мої ступні торкнулися його живота, і я притиснув коліна до грудей. Мені трохи допомогло те, що рухом уперед він продовжував наближатися; мої пальці схопили його, і я потяг; мої ноги упершись у живіт підняли його. Я побачив здивування на його обличчі, коли воно ковзнуло повз мене, потім він видав короткий крик. Я відпустив його волосся і випростав ноги.
  
  
  Василь Попов злетів високо у повітря. Його тіло звивалося і тремтіло, ніби він намагався повернутись і попливти. Він був схожий на людину, яка зістрибнула з трампліна, але виявив, що все неправильно розрахував і невдало впаде, і спробував відновити своє становище. Але Попов не міг повернутись. Він перелетів через поручні правого борту і з сильним сплеском зник у воді.
  
  
  Я обернувся і подивився у воду, очікуючи побачити його пливучим. Але нічого не бачив. Я підійшов до сходів, що вели до містка в рульовій рубці. Траулер так сильно нахилився, що я мало не впав за борт.
  
  
  Коли я був у рульовій рубці, я зменшив швидкість і повернув кермо вліво. Траулер покотився на хвилі, а потім ковзав убік. Я дав ще трохи газу та повернувся до того місця, де Попов упав за борт. Вітер і піна поколювали мені обличчя тисячами крижаних голок. Мої пальці оніміли.
  
  
  Вгорі вікна кермової рубки виднілася велика фара. Набрав газ і ввімкнув фару. Я дозволив потужному променю світла грати над чорнильно-чорними хвилями. Я нічого не бачив, крім білизна, що клубиться розбиваються хвиль. Я тримав його повним, енергійно поділяючи рухи човна. Рульове колесо було повернено настільки, щоб описати велике коло. Я не вірив, що жива істота могла витримати крижану температуру цієї води. Я продовжував кружляти, іноді дивлячись на вершини киплячої хвилі для голови чи обличчя. Але нічого не побачив. Він, мабуть, був мертвий, подумав я.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  
  
  В іншому поїздка пройшла гладко. Але я мав дуже неприємне почуття. Декілька разів за свою кар'єру я під прикриттям потрапляв до штабу комуністичного світу. Як завжди, я знав про можливі ризики, але увійти у вологі джунглі з думками про насильство і завжди мати достатньо місця для втечі – це щось зовсім інше, ніж бальні зали та офіси Москви. Якщо мій камуфляж зникне, я дуже легко можу померти наступної хвилини. А камуфляж, подібний до того, який у мене був зараз, можна було легко розірвати на шматки. Неправильне слово, доброта до не тієї людини, невелика звичка, яку ніхто не помітить, крім агента таємної поліції, і це сталося б зі мною.
  
  
  Був майже день, коли я досягнув узбережжя Естонії. Я кинув якір траулера біля рибальського села і льох на шлюпці. Я переконався, що розмовляю російською, і спитав двох рибалок про станцію. Вона була розташована неподалік села на головній дорозі. Я пішов у тому напрямку, але потім мене підвезли на скрипучому візку з дерев'яними колесами, навантаженими соломою. На вокзалі купив квиток до Ленінграда. Я чекав із ще кількома пасажирами.
  
  
  На мені був російський костюм. Після бою з Поповим довелося викинути пальта. У ньому було не тільки дві дірки, а й воно забруднилося в машинному маслі. Я стояв на пероні та курив російські сигарети. Навіть моє волосся було острижене, як це зробив би російський перукар. У мене в кишені були тільки карбованці.
  
  
  Коли швидкісний поїзд нарешті прибув, пасажири залізли на борт. Я швидко знайшов собі місце. Навпроти мене по діагоналі сиділи два російські солдати. Чоловік поряд був молодий, йому ще не було й двадцяти. В його очах був рішучий погляд, і він тримав щелепи міцно стиснутими. Я сів і схрестив ноги. Молодий солдат чомусь глянув на мене. Я відчув, як волосся на шиї стає дибки. Коли він попросив у мене документи, вони були гаразд, але чому він так на мене подивився?
  
  
  Потяг рушив і пішов швидше. Молодий солдат порвав свого друга, і вони обоє глянули на мене. Я відчував, що починаю потіти. Я думав про те, щоб схопити блискучий револьвер, але це було б дурістю. Потім молодий солдат вигнувся через прохід.
  
  
  "Вибачте, товаришу, - сказав він, - ви читаєте той журнал поряд з вами на дивані?"
  
  
  Я глянув поряд зі мною. «Ні, товаришу, – сказав я. Я дав йому журнал. Я розслабився, оскільки потяг мчав . Коли ми підійшли до кордону з Росією, я помітив, що мої супутники дуже притихли. Була атмосфера напруги. Плавний зворотно-поступальний рух поїзда зменшувався зі зменшенням швидкості. Стук коліс став уривчастим; Тепер воно теж зменшилося. Я бачив кордон через вікно та солдатів з автоматами.
  
  
  Нарешті поїзд зупинився. Почулося шарудіння, пасажири схопили свої папери. Солдат біля проходу з цікавістю глянув на мене. Я засунув руку у спортивну сумку і витягнув свої папери. Переді мною стояли два солдати. Перший вихопив у мене папери. Він виглядав трохи нудним, гортаючи їх. Коли він підійшов до документа про моє становище в Москві, нудний погляд зник. Він моргнув, і на мить йому здалося, що він зник. Він акуратно струсив папери та поверни їх.
  
  
  "Товаришу, - сказав він, віддавши честь, - сподіваюся, ми вас не потурбували".
  
  
  'Ніщо. Сподіваюся, ми скоро рушимо далі».
  
  
  Він здавався замороженим. "Негайно, товаришу". Він виштовхнув друга з поїзда.
  
  
  В цьому погляді не могло бути жодних сумнівів; це був тривожний трепет. Я підозрював, що я чи Попов лякали його, як і всі працівники КДБ.
  
  
  Я проспав решту поїздки до Ленінграда. Там я взяв таксі прямо в аеропорт і сів у літак до Москви. Я використав свою концентрацію, щоб зменшити напругу, яку я відчував. Але коли пристрій приземлився у Москві, напруженість повернулася. Ішов сніг, і коли я вийшов з літака, я побачив трьох чоловіків, які чекали на мене. Один із чоловіків ступив уперед і з усмішкою впав на мене. Я дізнався коротке світле волосся, товсте та важке тіло на фотографії, яку я зробив у Special Effects. бачити. То був Михайло Барснішек, начальник спецпідрозділу російської таємної поліції. Я простяг руку, але він підійшов і привітав мене.
  
  
  "Василь", - сказав він. «Радий знову тебе бачити». Він ударив мене по спині.
  
  
  Я посміхнувся. "І приємно знову бачити тебе, Михайле".
  
  
  Він підвівся поруч зі мною і обійняв мене за плечі.
  
  
  Я не знав двох інших чоловіків. "Ходімо, - сказав Барснішек, - ми підемо на митницю, а потім у ваш готель, і тоді ви зможете там оговтатися".
  
  
  «Дякую, любий друже, будь ласка».
  
  
  Він наказав одному з чоловіків забрати мою валізу. Він запитав. - "А як було в Америці?" «Те саме, те саме. Незабаром настане революція. Ви можете бачити це по телевізору щодня».
  
  
  «Так мило, так мило.
  
  
  Я взяв свою валізу у чоловіка, який супроводжував. Він був молодий і виглядав сильним. Барснишек без проблем провів мене повз митницю, а потім ми зупинилися перед будівлею вокзалу, де на нас чекали два чорні лімузини. Барснишек і я сіли до першого, двоє чоловіків - до другого. Ми підключилися до московського трафіку.
  
  
  Я згадав, що Барснішек був одружений. "Отже, - сказав я, - а що щодо жінок і дітей?"
  
  
  "Чудово дякую". Він скоса глянув на мене. Поблизу я побачив, що у нього прямокутне обличчя з густими бровами та маленькими карими очима. Його губи були м'ясисті, як і щоки. В його очах блиснув майже злий вогонь. «І ти обов'язково побачиш Соню, що згоріла, так, Попове?» Він ударив мене ліктем.
  
  
  Ім'я мені ні про що не говорило. Я кивнув головою. "Так дуже."
  
  
  Спрацювала серійна перевірка. Я знав, що хоча ми були друзями, між нами були тертя. У мене була посада, яку він хотів; У мене була сила, яку він хотів.
  
  
  "Скажи мені, Попове", - весело сказав він. "Який звіт ви збираєтеся зробити про свою поїздку в Америку?"
  
  
  Я напівобернувся і пильно подивився на нього. Потім я посміхнувся. Я сказав м'яким голосом: «Михайло, ти ж знаєш, я звітую в Кремлі, а не в таємній поліції».
  
  
  Барснишек коротко засміявся. 'Звичайно звичайно. До речі, а що сталося з вашим пальтом? Вам воно дійсно потрібне в таку погоду?
  
  
  "У Ленінграді його вкрали".
  
  
  Він ляснув язиком і похитав головою. «Ці злодії, звичайно, нестерпні».
  
  
  "Так, мабуть", - погодився я. Я сподівався, що тему закінчено.
  
  
  «Я подбаю про те, щоб вам негайно доставили нове пальто у ваш готельний номер. А ми вже прибули.
  
  
  Машина зупинилася перед великим, багато прикрашеним готелем. Водій вийшов і відчинив нам двері. Двоє інших чоловіків у білій формі поспішили з готелю. Поки один схопив мою валізу, інший тримав двері готелю відчиненими для нас.
  
  
  У холі готелю був товстий килим. Скрізь стояли й висіли антикварні предмети. Я помітив, що ставлення Барснішека до мене було трохи прохолодним. Двоє чоловіків, які були з ним, не увійшли. Він стояв поряд зі мною, поки я реєструвалася, після чого я повернувся до нього з дружньою усмішкою.
  
  
  «Михайло, старий товаришу, я втомився подорожувати. Я хотів трохи відпочити».
  
  
  «Але я подумав, може, ми могли б щось поговорити».
  
  
  «Скоро, можливо, Михайло. Тепер я хочу відпочити».
  
  
  "Звичайно звичайно." Він усе ще посміхався, але напружено. «Спи спокійно, Василю. Ми можемо невдовзі поговорити.
  
  
  Я почекав, поки він піде. Інші чоловіки чекали на тротуарі. Вони сіли в другу машину, що поїхала.
  
  
  Я підвівся на ліфті до своєї кімнати. Носій просто поклав мою валізу на ліжко відкритим. Він уклонився і вийшов, коли я увійшов. Я зрозумів, що він обшукав мою валізу. Коли він пішов, я озирнувся. У кімнаті було широке мідне ліжко з балдахіном. Поруч стояв старий круглий стіл із пурпуровим оксамитовим халатом та умивальником. Біля стіни стояв білий стіл з безліччю різьблення по дереву. Було три двері та два вікна. Одні двері вели в коридор, другі - в туалет, а треті вели у ванну. Вікно виходило на московський центр, і переді мною виднілися вежі Кремля. Я зазирнув за фіранки, вздовж килима, до раковини. Я шукав скрізь, де, можливо, захований мікрофон. Нічого не виявив. У двері постукали.
  
  
  Відкривши її, я побачив людину з великою срібною тацею. Було дві пляшки російської горілки зі склянкою. Людина на мить вклонилася. 'Це від товариша Михайла Барснісека».
  
  
  "Просто поклади це на стіл". Він зробив це і вийшов із кімнати. Я знав, що члени радянської ієрархії не беруть із постояльців готелю плату. Зрештою, вони працювали на державу. Людина теж це знала. Я відкрив одну з пляшок і налив горілку у склянку. Я стояв за обтягнутим оксамитовим столом і помітив телефон на столі. Я хотів був подзвонити Барснішеку і подякувати йому за випивку, але вирішив не робити цього. Я подумав, чи не сказав я йому щось не так – не зовсім правильно, але щось, що не підійшло до Василя Попова. Коли ми ввійшли в готель, він поводився холоднокровно. То був жест, який я зробив? Чи не зробили? Мабуть, це була уява.
  
  
  Я підійшов до вікна і подивився на плаваючі сніжинки. Я побачив, що одне з вікон виходить на вузькі залізні сходи, спрямовані вниз. Я був на четвертому поверсі. Приємно знати, що я маю ще один вихід, якщо він коли-небудь знадобиться. Випив горілку, насолоджуючись її смаком.
  
  
  Потім я раптом дещо зрозумів. Мені не сподобався смак горілки. Коли я подумав про це, мене це спантеличило. Вся річ у мозку, та й взагалі у поняттях. Я знову випив горілку. Мені справді це сподобалося.
  
  
  Телефон на столі задзвонив. Коли я взяв слухавку, мене осяяло, що це могла бути перевірка Барнісека, щоб дізнатися, чи я отримав горілку. Але я почув хрипкий жіночий голос.
  
  
  «Товаришу Попов, ви розмовляєте з готельним оператором».
  
  
  Я посміхнувся. «У всіх готельних операторів має бути такий самий голос, як у вас».
  
  
  Деякий час вона мовчала. - Для вас, товаришу, розмова з Іриною Московицею. Ви приймаєте це?
  
  
  'Так.' За мить у лінію пролунав другий жіночий голос, цього разу ліричний, але глибокий.
  
  
  "Товариш Попов?" Здрастуйте. "Ласкаво просимо в Москву".
  
  
  "Дякую. Для мене велика честь бути зустрінутим такою талановитою балериною».
  
  
  "Дуже люб'язно з вашого боку". Настала коротка мовчанка. «Я багато чув від вас, товаришу, від Сержа Крашнова. Він сказав, що я маю дізнатися вас ближче.
  
  
  «Я знаю Сержа, так. Я також хотів би зустрітись з вами».
  
  
  'Добре. Ти побачиш, як я танцюю сьогодні ввечері? Потім буде невелика зустріч, і можливо ми зможемо поговорити один з одним».
  
  
  «Дякую, дякую».
  
  
  "До сьогоднішнього вечора?"
  
  
  "Я з нетерпінням чекаю цього". Я повісив слухавку. Отже, сьогодні ввечері я зустрінуся зі своєю контактною особою. І, мабуть, я також побачу Сержа Крашнова, якого я нібито вже знав. Я знову відчув, як у мені наростає напруга. Чим більше людей я зустріну тут, тим легше буде помилитися. Можна було б втекти в ізольованому форпості у будь-якій точці світу. Але як мені втекти із цього міста? Можливо, так було доти, доки я мав особистість Попова, але що, якщо мене спіймають, а його документи втрачені? Що тоді? Коли знову задзвонив телефон, я мало не пролив горілку. Я взяв ріг. 'Так?' Це знову був оператор. - Ще одна розмова, товаришу, з Соні Лейкен. Ви приймаєте це?
  
  
  Я дуже швидко подумав. Ким була Соня Лейкен? Я не думав ні про що автоматично, мені ніхто про неї нічого не розповідав, навіть під гіпнозом. Оператор чекав.
  
  
  «Добре, – сказав я. „Але після цього я не хочу більше розмов. Я намагаюся відпочити».
  
  
  "Добре, товаришу".
  
  
  Настала коротка мовчанка. Потім я почув голосний дівочий голос. «Василю, ангеле, чому ти тут, а не в мене?»
  
  
  "Соня", - сказав я. «Приємно… знову чути твій голос… дорога».
  
  
  «Дорога, тобі треба негайно дістатися до мене, і я вже маю горілку».
  
  
  Дружина? Подруга? Коханка? ХТО ВОНА? Я не знав, що сказати. Це мало статися у період, коли AX нічого не знав про Попова. Вона хотіла, щоб я прийшов до неї. Але я гадки не мав, де вона. «Василю? Ти ще там? '
  
  
  "Так, люба." Я заїкався. "Приємно чути твій голос".
  
  
  'Ви вже сказали це, що. Василю, щось не так? Я все ще твоя кохана, правда?
  
  
  "Звичайно Люба."
  
  
  У її голосі було певне полегшення. Вона була подругою. - Я весь день ходила магазинами. Ангел, тобі треба побачити ту чудову прозору сорочку, яку я купила. Деякий час вона мовчала. - Знаєш, я роздяглася і чекаю тебе. Коли ти прийдеш? '
  
  
  “Соня… я б уже був з тобою, але сьогодні ввечері не можу. Я маю розповісти про свою останню місію».
  
  
  Соня муркотіла. "О, вони ніколи не залишають тебе у спокої?"
  
  
  «Така моя робота, люба».
  
  
  - Що ж, Василю, цього разу я постараюся зрозуміти. Але ти маєш подзвонити мені, як тільки ти знову звільнишся. Я сиджу на нігтях і кусаюся, доки ти не скінчиш. Ви обіцяєте, що подзвоніть мені якнайшвидше?
  
  
  «Я обіцяю тобі це, люба». Я намагався робити щиро.
  
  
  «Я чекаю на тебе», - сказала вона і повісила слухавку.
  
  
  Якийсь час я дивився на телефон після того, як втратив зв'язок. У кімнаті було дуже тихо та тепло. Моя сорочка прилипла до спини. Я так сильно спітнів, що по руці потік піт.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я якраз одягнув смокінг російського виробництва, коли знову задзвонив телефон. Надворі було темно, і здавалося, що насувається буря. Я вирішив постійно носити пояс із грошима, бо не знав, коли мені доведеться перетворитися з члена кремлівської еліти на біженця. Я взяв слухавку.
  
  
  Оператор готелю сказав: "Машина готова, товаришу".
  
  
  "Дякую." Я повісив слухавку. Все пішло негаразд, як планувалося. Після того дзвінка Соні Лейкен я замовив їжу в номер. Коли я поїв, я кілька разів перевірив усі предмети у поясі з грошима. Я не знав, чи знадобляться вони мені, але якщо так, я хотів точно знати, скільки часу мені знадобилося, щоб їх дістати і як їх використати. Я цілий день тренувався.
  
  
  Я був у ванній кімнаті, коли постукав службовець готелю. Він сказав, що має повідомлення для мене. Коли я сказав йому засунути його під двері, він це зробив і пішов. Я витерся і взяв конверт. Був квиток на балет із запискою від Михайла Барснісека. Лист був написаний російською, в ньому говорилося, що Барснісек, Краснов і я сидітимемо поруч під час балету. Барнісек надсилав за мною машину.
  
  
  Коли я вийшов з ліфта в хол, я побачив, що ці двоє не надіслали машину, а самі приїхали з нею. Я пройшов до них товстим килимом у новому пальті через руку. Краснов побачив мене першим. Його молоде обличчя сяяло, і він підійшов до мене з простягнутою рукою. "Василь!" він покликав, щоби привітати. «Рада знову тебе бачити».
  
  
  Я схопив його за руку і засміявся. "Ти чудово виглядаєш, Серже", - сказав я. "Всі дівчата в Москві ходять із розбитими серцями?"
  
  
  Він трохи почервонів. «Мене цікавить лише одна дівчина».
  
  
  Я сміявся. "О так, балерино, як її знову звуть?" Барснісек приєднався до нас і засміявся. Краснов похитав головою. "Ви знаєте, хто це. Просто почекай, поки не побачиш, як вона танцює». Ми підійшли до дверей, де на нас чекала машина. «Ти закохаєшся в неї так само сильно, як і я».
  
  
  Коли ми сіли в машину, я помітив, що Серж Краснов навіть розумніший, ніж на фотографії, яку я бачив. У нього було світле волосся, зачесане назад. Його риси обличчя були незграбними, його очі були глибоко занурені в оранжерею і мали колір моря, коли сонце знаходилося в найвищій точці. Він мав широкий розумний лоб.
  
  
  Я знав його історію - він був людиною на межі божевілля. Він був генієм, але з дитячими емоціями. Він був закоханий до Іринії Московиць, і все це ясно бачили. AX вважав, що як тільки він дізнається, що Іринія благополучно покинула Росію, він зірветься. Така катастрофа могла дати йому останню краплю. Він був бомбою сповільненої дії, але якби ви побачили його, ви подумали б, що він кипить від щастя. Його життя було його роботою як керівника Радянського інституту морських досліджень.
  
  
  На вечерю подавалась ікра та всякі інші дорогі та смачні страви. Ми їли разом із іншими членами радянської еліти, які їхали на балет. Стверджувалося, що ввечері буде там прем'єр-міністр.
  
  
  Поки я їв, я багато чого дізнався. Наприклад, я відчував, що Михайло Барнісек пильно за мною стежить. Він наклав на вилку якнайбільше їжі і засунув її у свій міцний рот. Він тут же витер рот серветкою, потім знову зарядив вилку і подивився на мене, але, схоже, нічого сказати. Зважаючи на все, Михайло Барнісек не розмовляв, коли їв.
  
  
  Але Серж ні на мить не замовкав. Він говорив переважно про Іринію і про те, де вона танцювала. Що ж до Сержа, Іринія була найбільшим витвором мистецтва, яке Росія знала. Він намазував крекери ікрою та часто посміхався. Через те, що він був так відверто дружелюбний, було важко повірити, що він був на межі божевілля. Ресторан, де ми їли, був дуже шикарним. Сюди заходили не звичайні люди, а лише найвища еліта російської бюрократії. Поки я їв, ковзав очима по холу. Я дивився на товстих, доглянутих чоловіків та жінок, які сиділи та їли у своєму дорогому одязі. Таке життя може зробити вас несприйнятливим до того, що відбувається навколо вас та в іншому світі. Якби ви пішли на балет із дорогих готелів, навіть не керуючи автомобілем, селяни та простий народ здавалися б далекими від вашого власного життя. Ієрархія нацистської Німеччини, мабуть, відчувала приблизно таке ж почуття - імунітет і настільки впевненість у своєму світі, що вони не могли повірити, що цьому будь-коли буде кінець. Я подивився на Барснісека і Краснова і подумав, що вони не дуже відрізняються від них. Проти мене почалася чергова перевірка, щойно ми сіли в машину дорогою до театру. Я сидів між ним та Сержем. Велика машина плавно шепотіла крізь московський трафік. Коли водії побачили його машину, що прибуває, здавалося, що всі інші машини відвертаються. Проїжджали здебільшого старі вантажівки.
  
  
  "Скажи мені, Василю, - раптом сказав Барнісек, - що ти думаєш про Соню?"
  
  
  Руки були навколішки, через бічне вікно дивився на трафік. "Я її ще не бачив", - сказав я. "Вона дзвонила, але ми ще не бачилися". Я глянув на Барнісека.
  
  
  Він підняв брови. «Як у мене справи, Василю? Тобі не потрібна жінка? Ви робили щось ще в Америці, окрім своєї місії? У його голосі не було гумору, хоч він усміхнувся.
  
  
  Я довго дивився на Барнісєка, перш ніж щось сказав. «Михайло, я не бачу сенсу в цих питаннях. З того часу, як я повернувся, ви поводитеся підозріло. Я хотів би знати, чому. '
  
  
  Серж узяв мене за руку і лагідно стиснув. Начебто він намагався мене про щось попередити. Я проігнорував це.
  
  
  Послідовна перевірка була незручною. Він почухав горло. «Друже Василю, я не розумію, чому ви думаєте, що я у вас сумніваюся. Вам напевно нема чого приховувати, чи не так?
  
  
  «Зроблю я це чи ні – ваша справа. Я розумію, що між нами є тертя, але якщо ви продовжите ставити запитання, я передам їх до Кремля».
  
  
  Барнісек облизав губи. «Послухай, Василю, чому ти думаєш, що між нами є тертя? Я завжди думав, що ми найближчі друзі».
  
  
  «Можливо, я недооцінив тебе, Михайле. Я почекаю.
  
  
  Залишок шляху пройшов у неприємній тиші. Серж двічі намагався зав'язати розмову, але швидко здався.
  
  
  Тиша тривала, навіть коли машина висадила нас перед театром. Перед театром вишикувалася довга черга, яка зникла за рогом. Це був ряд із чотирьох людей завширшки. Михайло, Серж і я пройшли через це й увійшли легко.
  
  
  Вестибюль театру був повністю червоним – червона килимова доріжка, червоні стіни, червона стеля. Величезна кришталева люстра розкинулася на більшій частині стелі. Серж підвів нас до ліфта, який доставив нас до нашого будиночка. Навіть усередині ліфт був покритий червоним оксамитом.
  
  
  Коли ми встали, я помітив, що посміхаюся. Жителі Росії-матінки не могли дозволити собі телевізори чи машини, а найчастіше й гарний одяг, але витрати на балет, театр балету покривалися легко. Кошти на будівництво гарних театрів завжди були в наявності.
  
  
  Коли ліфт був нагорі, Михайло вибачився за те, що пішов у . Ми з Сержем пройшли товстим килимом у нашу ложу. Раптом Серж узяв мене за плече. Я запитав. - "Ми в порядку?"
  
  
  Але було що прочитати на його гарному обличчі, вираз заклопотаності. «Василю, - сказав він спокійним тоном, - хіба ви не це мали на увазі, коли сказали, що дозволите у Кремлі говорити про Михайла?»
  
  
  «Мені достатньо його наполегливої мужності. Якщо він підозрілий, чому він не повідомляє це мені? Навіщо всі ці питання? »
  
  
  Серж поблажливо засміявся. «Ви маєте розуміти, що Михайло не такий, як ви чи я. У вузі не вчився і потрапив до армії. Чоловік неймовірно амбітний. Він зробить усе, щоб рухатись уперед. Ви знаєте, він заздрить вашому становищу, він хоче зайняти ваше місце у Кремлі. Те, що він зайшов так далеко зі своїм обмеженим інтелектом, є компліментом його амбіціям.
  
  
  Звичайно, він безжальний. Якщо він хоче зганьбити вас у Кремлі, він не підведе».
  
  
  Я усміхнувся у відповідь. «Серже, ти щойно дав мені чудову нагоду доповісти про Барнісека в Кремль. Тут немає місця дрібним сваркам та амбіціям. Ми всі працюємо заради однієї справи, товаришу».
  
  
  – Тоді я прошу вас подумати про це. У такому разі, чи маємо ми обмежитися методами Барнісека? »
  
  
  Якийсь час я мовчав. "Чудово", - твердо сказав я. 'Мені
  
  
  подумаю над своїм рішенням. Можливо, це все ще може бути веселим вечором».
  
  
  "Повірте, бачити танець Іринії - задоволення для всіх".
  
  
  Ми вибрали місця. Барнісек повернувся, і коли ми сіли, оркестр почав налаштовувати інструменти. Місця довкола нас заповнилися, і оркестр зіграв кілька творів. Потім почався балет.
  
  
  Коли завіса відкрилася, в аудиторії запанувала тиша. Це була не раптова тиша, а скоріше метушня, яка перейшла в кілька розрізнених розмов, потім нічого більше. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж завіса була відкрита. Світло повільно потьмяніло. Я відчув, як Серж штовхнувся на кінчик стільця. Прожектори ковзали танцюристами на сцені. Здавалося, публіка затамувала подих. Оркестр грав тихо, а кілька танцюристів кланялися, кружляли та стрибали. Потім вони зненацька зупинилися. За лаштунками вони простягли руки ліворуч. Оркестр поставив легку та веселу мелодію.
  
  
  Іринія Московиць танцювала на сцені. Глядачі зітхнули з полегшенням. Пролунали бурхливі оплески. Було так голосно, що я не чув оркестру. Серж уже стояв. Інші люди навколо нас також підвелися. Вони стояли і ляскали в долоні, і будівля, здавалося, затремтіла від шуму. Потім танці припинилися.
  
  
  Оркестр більше не грав. Ірина Москович спочатку вклонилася праворуч, потім ліворуч. На її обличчі була посмішка, легка посмішка, наче вона робила це багато разів. Оплески стали гучнішими. Серж захоплено і схвильовано плескав у долоні. Ми з Михайлом теж стояли. Ніколи не чув такої овації. Оплески стали гучнішими, поки я не подумав, що в мене розірвуться барабанні перетинки. І Іринія кланяється та кланяється.
  
  
  Оплески трохи ослабли. Деякий час вони тривали, потім, схоже, знижувалися. Зрештою, це перейшло в розрізнені оплески, які змінилися тишею. Відразу оркестр виконав безтурботну мелодію. Іринія знову почала танцювати. Тільки тоді Серж перестав плескати. Глядачі знову сіли, почувся човгаючий звук. Руки Сержа почервоніли від бавовни. Я впіймав погляд його очей, дивний, дикий погляд. Він перевершив усіх у цьому театрі. Його очі були прикуті до Іринії, коли вона танцювала; він жодного разу не моргнув. Він був із нею на тій сцені; здавалося, він рухався з нею, ведучи її.
  
  
  Я глянув на Михайла. Він мовчав з того часу, як ми сіли. Він дивився на сцену з цікавістю, його м'ясисте обличчя було нерухоме. Ця людина була моїм відкритим ворогом. Я міг встояти перед цим. Як Попов, я міг упоратися з ним погрозами Кремлю. Але сержовий підхід був іншим. Передбачити його дії було практично неможливо. Я знав, що він відчував Ірину. Може, це стане моєю зброєю, коли настане час.
  
  
  Зрештою, я звернув увагу на сцену, де танцює Іринія. У цій сцені вона була поезією, плавним баченням, яке переходило від одного плавного руху до іншого. Оркестрова музика доповнювала її, але все ж таки, здавалося, тонула на тлі її бачення. Мене захопило досконалість її танцю. Кожен рух здавався легким. Вона робила пірует, стрибала та танцювала – все це здавалося таким природним.
  
  
  Ми не були близько до сцени. Наша ложа знаходилася праворуч, майже на два метри вище за рівень сцени. Але краса Іринії Московиць була безперечною. Вона світилася здалеку, крізь густий театральний грим. Трикотаж було приховати її тіло. Я дивився на неї, знаючи, що відчуваю лише малу частину того, що балерина означала для Сержа Крашнова. Час минав швидко, я сидів і гарячково дивився на танець дівчини.
  
  
  Коли завіса на перерву закрилася, пролунав новий грім оплесків. Іринія підійшла до фіранки і знову вклонилася під оплески. Вона кинула в зал помах руки і знову зникла за завісою. Навіть коли вона зникла, оплески вщухали довго. Коли Серж нарешті перестав плескати і сів, заговорив Михайло Барнісек уперше з того часу, як ми увійшли до театру. Він запитав. - "Ми збираємося викурити по сигареті?"
  
  
  Ми з Сержем відповідно кивнули. Ми встали і разом із рештою глядачів попрямували до ліфта. Коли ми спускалися вниз, говорили про першу балерину Росії, яка, як казали, була не лише однією з п'яти найбільших балерин, які колись жили, але й найбільшою балериною з усіх, що коли-небудь жили. У холі я запропонував Сержу та Михайлу по російській сигареті. Поки ми курили у жвавому вестибюлі, Серж сказав: «А, Василю, почекай, поки ти з нею познайомишся. У цій сцені не видно, яка вона гарна. Ви повинні побачити її зблизька, побачити її очі, тоді ви тільки побачите, наскільки вона гарна».
  
  
  «Якщо ти продовжиш ось так, Серже, – сказав Михайло, – ми починаємо вірити, що тобі подобається ця дівчина». Серж посміхнувся. 'Як вона? Я її люблю. Вона стане моєю дружиною, ось побачиш. Коли турне закінчиться, вона вийде за мене заміж».
  
  
  "Мені дуже цікаво знати про неї", - сказав я.
  
  
  Ми курили та слухали балаканину навколо нас. Ми стояли в жвавому кутку біля дверей. Іноді я виглядав назовні, де стояв натовп, сподіваючись миттю побачити першу балерину Росії.
  
  
  Серж запитав: «Хочеш десь випити після балету чи одразу піти на вечірку?»
  
  
  Михайло знизав плечима. "Нехай це скаже Василь", - сказав він. У його голосі не було доброти. Він свідомо уникав розмови зі мною, і коли згадав моє ім'я, у його голосі пролунав різкий звук.
  
  
  Серж глянув на мене. Я запитав: "А на вечірці є горілка?"
  
  
  "Звичайно", - сказав Серж. “Є все. Включно з Іринією».
  
  
  "Тоді чому б нам не піти туди прямо?"
  
  
  "Добре", - сказав Серж. «У мене призначено зустріч із Іринією після вечірки. Це було б найкраще».
  
  
  Люстра в холі потьмяніла, стала прозорою, затемненою. Пролунав зумер. Люди шукали місце, де можна було б загасити цигарки. Деякі люди вже вийшли до зали. "Ходімо", - сказав Серж. "Ліфт буде зайнятий".
  
  
  Ми знайшли попільничку, і я стояв на певній відстані, поки Серж та Михайло гасили сигарети. Вони відійшли вбік, і я зробив останній подих, потім нахилився і кинув сигарету в попільничку. Коли я встав, я визирнув у скляні двері. На снігу були люди, які сподіваються побачити свою улюблену балерину. Мій погляд ковзнув по безлічі облич.
  
  
  Раптом я напружився так, що вдарився об попільничку. Я дещо побачив зовні. Михайло вже йшов до ліфта. Серж підійшов до мене і схопив мене за руку. «Що сталося, Василю? Ти виглядаєш побілілим, як полотно. Щось не так? 'Я похитав головою, і Серж відвів мене до ліфта. Я не наважувався говорити. Мій мозок напружився. У ліфті Серж пильно подивився на мене. Я побачив знайоме обличчя у юрбі зовні. Особа справжнього Василя Попова.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  
  Як би цікаво не було спостерігати за Іринією Московиць, я не так багато переглянув другу частину балету. Вона була чудова, і я мав на увазі саме це, коли сказав Сержу, що хочу з нею зустрітися, але хоча я дивився на цю сцену, я мало що бачив.
  
  
  Попов був ще живий! Як могла ця людина вижити у крижаних водах Фінської затоки? Це було не по-людськи. Але припустимо, що він вижив, повернувся до Росії. Коли він увійде в контакт із Барнісеком, він зміг би зруйнувати моє прикриття. Я поглянув на Барнісека. Його обличчя було непорушне, коли він дивився балет. Так, це було б чудово для нього. Попов знищить моє прикриття, а Ірина - життя Іринії більше не коштуватиме балетного черевичка. Попов безперечно знав, що вона була подвійним шпигуном, який працював на AX. Тож ми з Іринією маємо в це повірити.
  
  
  Але як би це зробив Попов? Як йому вдалося переконати Барнісєка в тому, що він сказав була правда?
  
  
  У мене були всі його папери та документи. Щодо ієрархії в Росії, я був Василь Попов. Що він міг зробити, щоб переконати Барнісєка? Нічого такого. Його слово було б проти мого, а маю всі папери. Тож, можливо, я мав ще трохи часу. Може, він не одразу розкриє моє маскування.
  
  
  Але тепер все має йти швидше. Зрештою, у Попова буде шанс переконати Барнісека. Він не зможе довго залишатися в укритті. Мені доведеться зв'язатися з Іринією Московиць під час вечірки сьогодні ввечері. Доведеться розповісти їй про Попова. Може, вона вже знала, що діється в інституті. Отже, нас уже нічого не могло утримувати в Росії. Можливо, ми зможемо піти до того, як Попов встигне когось переконати, що я його фальшивий двійник.
  
  
  В іншому балет був прекрасний, і Ірина чудово танцювала. Серж ні на мить не відкидався на спинку стільця. Навіть нерухомий Михайло Барнісек із застиглим обличчям, здавалося, був зачарований чудовою балериною. До того, як усе закінчилося, я цікавився їй так само, як Серж і Михайло. Після цього публіка розлютилася. Наслідували оплески і тиснява, і Серж вдав, що дуже захоплений. Він ляснув нас із Михайлом по спині, аплодуючи. Іринії доводилося повертатися сім разів, і весь цей час, під час гучних оплесків та криків привітань, вона залишалася спокійною та кланялася з цією легкою усмішкою на губах.
  
  
  Потім усе закінчилося, і нас натовпом понесло до виходу. Наша машина чекала на тротуарі.
  
  
  Навіть коли ми розмовляли, Серж говорив лише про балет. «Василю, - вигукнув він, - скажи, що вона була чудова. Вона була чудова, чи не так?
  
  
  "Так", - погодився я. “Я ніколи не бачив нічого подібного. Вона найкраща, що я колись бачив».
  
  
  Михайло Барнісек мовчав.
  
  
  «Чекай, поки не зустрінешся з нею», - сказав Серж. «Коли ви бачите її на сцені, ви бачите когось далеко, на відстані, але коли ви бачите її поблизу, ви говорите з нею – ах, Василі, вона така гаряча. І вона не змінилася при всьому захопленні. Коли справа стосується танців, вона скромна. Вона багато працює для цього, але не каже про це. Вона гарна не лише зовні, а й усередині».
  
  
  "Мені подобається в це вірити".
  
  
  'Ти побачиш. Ви зустрінетеся з нею, і тоді побачите.
  
  
  Серж випромінював дивне збудження. Він був схожий на дитину, яка говорить про телячу любов. Він говорив не про жінку, як чоловік, а як дитина, про вчителя, якого любив.
  
  
  Вечірку організували фанати Іринії. З цієї нагоди був орендований один із найексклюзивніших ресторанів Москви. Ще кілька машин зупинилися перед дверима. Через парадні двері проходили добре одягнені пари. Щодо театру, то навколо дивилася група людей.
  
  
  Михайло з огидою подивився на натовп, що чекав. «Як ви вважаєте, як вони дізналися, що вона прийде сюди? Їхня розвідка має працювати краще, ніж наша».
  
  
  Я скоса глянув на нього. Я сказав. «Наші? Чи не так, товаришу? Хіба ми не всі разом працюємо?
  
  
  Барнісек почервонів. «Звичайно, товаришу».
  
  
  Ми стояли за невеличкою низкою машин, які чекали на зупинку перед входом. Барнісек знову замовк.
  
  
  Нарешті наша машина під'їхала до узбіччя. До неї підійшов швейцар і відчинив двері. Серж вийшов першим, і я пішов за ним. Я глянув на обличчя натовпу. Якби Попов був у театрі, був би шанс, що він теж був би тут. Я його не бачив. Швейцар підвів нас до дверей і відчинив їх. Ми ввійшли всередину.
  
  
  Там було багато людей. Вони сіли за столи і встали вздовж стіни. Здавалося, що всі були схвильовані і всі випивали.
  
  
  "Сюди", - сказав Серж. Ми з Михайлом пішли за ним до довгого столу, який, здавалося, займав увесь зал. Були всілякі напої та їжа. Розмови навколо нас велися в м'якому тоні і, здавалося, переважно стосувалися Іринії Московиць.
  
  
  Я не був голодний, але Серж та Михайло явно були. Поки я наливав горілку в склянку, вони наповнили тарілку крекерами, ікрою та різними сортами сиру. Потім ми якось розвалилися. Я побачив, як Михайло розмовляє з чотирма грубуватими фігурами в кутку. Я припустив, що вони були частиною його штурмовиків. Серж стояв біля вхідних дверей і виглядав зовні напруженим. Я знайшов стіну і притулився до неї, попив горілку. Шепіт голосів навколо мене здавався прелюдією. Усі чекали на знамениту балерину.
  
  
  Горілка в моїй склянці наповнилася наполовину, коли рестораном прокотилася хвиля збудження. Це було схоже на сильний вітерець через кукурудзяне поле. Ніхто не мав мені говорити – приїхала Ірина Московиць.
  
  
  Зовні виникло деяке хвилювання і збентеження, коли люди навколо дівчини позаду. Я не міг її бачити з того місця, де стояв. Я бачив, як Серж вискочив і обійняв її, і він затулив мене від неї. Людська хвиля ринула до входу. Коли вони пропливли повз мене, я зробив ще один ковток горілки. Серж сказав, що познайомить мене з нею, тож я припустив, що вони підійдуть до мене.
  
  
  Натовп у ресторані відвів дівчину від людей на вулиці. Потім я побачив, що її відвів не натовп, а четверо гарних чоловіків, ті четверо, з якими розмовляв Михайло Барнісек. Коли Ірина опинилася всередині, всі четверо знову вийшли назовні, щоб розігнати натовп.
  
  
  Дівчина була повністю оточена людьми. Я ще погано її бачив. Серж був поруч із нею, обійнявши її за талію. Він засяяв усім. Час від часу він нахиляється, щоби щось шепнути дівчині на вухо. Його рука повела її вперед. Вони підійшли до мене ближче.
  
  
  Вона мала гарну перуку, я це бачив. Під час балету вона вдягла його. Тепер він бовтався і обрамляв її тендітне обличчя. Вона була набагато меншою, ніж виглядала на сцені. Її обличчя складалося з безлічі овалів: саме обличчя було овальним, карі очі – овальними, підборіддя – овальним, рот – овальним. На ній було менше макіяжу, ніж . Вона все ще мала цю легку посмішку, яка, як мені здалося, була її посмішкою для мас. Коли вона подивилася на Сержа, я не побачив нічого, ні захоплення, ні кохання, ні поваги. Він виглядав так само, як і решта її шанувальників. Зважаючи на все, його захоплення заміжжям Іринія не поділяла.
  
  
  А потім Серж повів її в мій бік. Натовп все ще стояв навколо нього, вітаючи його. Коли вони йшли до мене півдорогою через ресторан, я побачив, як до них прямували четверо штурмовиків Барнісека. Вони сказали натовпу, що вона поговорить з усіма, але це місце треба звільнити. Натовп з обох боків від нього відійшов. Раптом переді мною постали Серж та Іринія. Я отримав таку ж усмішку, як і всі інші, включаючи Сержа.
  
  
  "Василь!" - схвильовано сказав Серж. "Ось вона». Його рука все ще лежала на її вузькій талії та спрямовувала її. «Іринія, люба, можу я тебе познайомити? Василь Попов».
  
  
  Вона простягла мені руку, її овальні губи розширились у сміху. Я взяв його за руку і довго тримав. Її краса та грація на сцені були нічим порівняно із уважним поглядом.
  
  
  "Мені подобався балет", - сказав я. Я знав, що з того часу, як вона увійшла, вона мала почути ті самі дурні слова.
  
  
  Вона схвильовано посміхнулася. «Дякую, містере Попов. Я чув, що ви щойно повернулися з Америки.
  
  
  Я глянув на Сержа, який явно не схвалював нашу розмову. Він почав повільно червоніти. "Так", - сказав я Іринії. Потім я обернувся до Сержа. - Іринії нічого випити, Серже. Після всіх танців юній леді хочеться пити».
  
  
  «О, – сказав Серж. 'О так звісно. Я дещо розумію. Він на мить вклонився Іринії. "Я зараз повернуся".
  
  
  Поки він пробирався крізь натовп і зник з поля зору, я глянув через плече Іринії на обличчя навколо себе. Більшість людей говорили; вони не ігнорували Іринію, але їхню увагу було трохи відвернено. Іноді я побачив, як хтось дивиться, як вони збираються покинути мене. Вона все ще сміялася.
  
  
  Я понизив голос до шепоту. "Іринія, - сказав я, - я Нік Картер, твій знайомий з Америки". Вона моргнула. Її довгі вії затремтіли. Сміх став тихішим. Погляд, який вона кинула на мене, більше не викликав стриманого інтересу - вона виглядала напруженою. Її карі очі заплющували моє обличчя. "Ех - вибач?"
  
  
  Я озирнувся, щоб переконатися, що нас не підслуховують. "Я з AX", - сказав я. "Я тут, щоб вивезти вас з Росії". Її язик вийшов і повільно ковзнув нижньою губою. Я зрозумів її позицію. Якби вона визнала, що знає, навіщо я тут, вона б фактично визнала, що була подвійним шпигуном. Якби я виявився агентом таємної поліції Кремля чи справжнім Василем Поповим, її життя не коштувало б жодного цента. Вона не вийде із кімнати живої. Ви не сказали б щось подібне вголос.
  
  
  «Боюсь, я вас не розумію, товаришу, – сказала вона. Її груди під вирізом сукні піднімалися і опускалися все швидше.
  
  
  «Повірте, Ірініє. Я можу показати вам милю посвідчень особи, якщо знадобиться, але в мене зараз просто немає на це часу. Справжній Василь Попов ще живий і перебуває тут у Москві. Він, мабуть, скоро розкриє моє маскування, тож мені потрібно швидко закінчити свою роботу. Намір полягав у тому, щоб зібрати інформацію про Радянський інститут морських досліджень. Тобі вдалося?
  
  
  'Мені... Не знаю... про що ви, товаришу».
  
  
  Я бачив, як Серж вийшов з-за довгого столу з келихом у кожній руці. «Іринія, Серж уже йде. Я не маю часу розповісти вам більше. Слухайте, ви працювали на AX. Умовами були три роки інформації в обмін на мільйон доларів на рахунку у Швейцарії та громадянство США. Три роки майже минули. Я приїхав сюди, щоб вивести вас із Росії. Але спочатку нам потрібно дещо дізнатися про цей інститут, яким керує Серж. В чому справа? '
  
  
  Вона простягла руку і поклала її на мою. В її очах промайнула тривога. Серж підійшов ближче, я побачив його, подивившись через її плече. Він усміхнувся, підходячи до нас. Вона прикусила нижню губу. "Я... я б хотіла..."
  
  
  «Приблизно за хвилину це було вже не наше рішення. Серж підходить до нас. Де ми можемо поговорити?
  
  
  Вона подивилася вниз, і довге волосся затуляло її обличчя. Потім вона раптово виглядала так, ніби ухвалила рішення. "У мене на квартирі", - просто сказала вона. «У мене призначено зустріч із Сержем після вечірки».
  
  
  "Так, я знаю це. Пізніше, коли він приведе вас додому?"
  
  
  'Добре. Може, я дізнаюся більше сьогодні ввечері. Спробую вмовити його відвезти мене до інституту». Вона дала свою адресу.
  
  
  А потім сталося щось дивне. Вона тримала мене за руку. Ми подивилися один на одного на мить. Вона затамувала подих. Я дивився на її груди, що підіймалися і опускалися, і вона знала, що я дивлюся. Я відчував потяг до неї і знав, що вона відчувала те саме. Вона почервоніла. Я взяв її за руку, і вона не намагалася його витягти.
  
  
  "Ти дуже гарна жінка, Іринія", - сказав я.
  
  
  Я просто відпустив її руку, коли до нас приєднався Серж.
  
  
  "Будь ласка", - радісно сказав він. Він дав Іринії одну зі склянок. "Я сподіваюся тобі сподобається." Потім він насупився. «Іринія? Щось трапилося? '
  
  
  Вона похитала головою. "Звичайно, ні, Серж". Вона посміхнулася мені тією самою усмішкою, що і Сержу, і натовпу. «Було приємно познайомитись з вами, товаришу Попов».
  
  
  «Я подивився на Сержа. «Ти мав рацію, Серже. Вона вродлива жінка».
  
  
  Іринія схопила Сержа за руку. "Може, ми повернемося до решти?"
  
  
  "Як хочеш, люба".
  
  
  Я глянув на них. Я відчув сильний зв'язок із цією жінкою. Це було щось фізичне, фундаментальне; і якщо я не був дуже неправий, вона теж так думала. Я дивився, як вона зачаровувала всіх у залі. Приблизно за три години поряд зі мною раптово з'явився Михайло Барнісек і залишився зі мною до кінця вечірки. Я не мав іншого шансу поговорити з Іринією. Вона ширяла від одного до іншого, з Сержем як продовження її руки. Кілька разів я помічав, що Серж намагався поцілувати вухо, поки вони ходили. Вона щоразу хитала головою і йшла. Ірина тричі траплялася мені на очі під час вечірки. Я стежив за її рухами. Щоразу, коли ми дивилися один на одного, вона перша, трохи червоніючи, відводила погляд. А коли вечірка закінчилася, я бачив, як вона пішла із Сержем. Поруч зі мною стояв Михайло Барнісек. Він також бачив, як пішла Іринія. Він глянув на мене. "Це була довга ніч, товаришу. Чи можу я дозволити машині приїхати?"
  
  
  Я кивнув головою. Багато гостей вже поїхали. Ті, хто лишився, налили собі напої. Тут не було п'яниць, але деякі молоді люди випили надто багато.
  
  
  Ми з Барнісеком мовчки їдемо московською тишею. Тільки одного разу він схопив свій золотий портсигар і запропонував мені цигарку. Коли ми встали, він почухав горло.
  
  
  Через деякий час ми проїхали, і він запитав: «Скажіть, Василю, ви збираєтесь завтра прийти до Кремля?»
  
  
  Я проігнорував питання, сказавши: «Іринія Московиць така велика, як жінка, коли вона танцює, чи не так?»
  
  
  Барнісек стиснув губи. "Послухай, Василю, я сподіваюся, що ти не думаєш, що я намагаюся щось від тебе отримати".
  
  
  Я напівобернувся і глянув на нього. "Що я маю думати, Барнісек?"
  
  
  Він ніяково погойдувався. «Ах, чи не хочеш ти зі мною повеселитися, товаришу? Чи не хочеш забути все, що я сказав?
  
  
  Я промовчав.
  
  
  Барнісек провів рукою по губах. «Товаришу, я багато працював, щоб досягти нинішнього становища. Я б не став робити нічого, що могло б поставити під загрозу моє становище в уряді».
  
  
  «Звичайно, ні, товаришу».
  
  
  Він торкнувся моєї руки. «Тоді, Василю, будь ласка, забудьте про ці дурні питання. Прошу вас у вашому звіті забути. '
  
  
  Машина зупинилася перед готелем. Барснишек все ще тримав мене за руку. Я глянув на його маленькі очі. Вони благаюче подивилися на мене.
  
  
  "Я подумаю про це", - сказав я. Водій відчинив двері, і я вийшов.
  
  
  Коли машина поїхала, я побачив, що Барнісек виглядав із заднього вікна. Тільки тоді я зрозумів, наскільки важливим був Василь Попов. Йому вдалося визначити долю начальника окремого відділу таємної поліції Михайла Барнісєка. Потім мене осяяла інша думка. Така могутня людина мала б друзів, настільки ж впливових друзів, друзів, яким не потрібні були б документи, щоб дізнатися справжнього Попова. Я відчував, що час минає. Сьогодні ввечері я мав дізнатися про інститут.
  
  
  Я пірнаю у під'їзд готелю. Людина вже дала мій ключ. Я піднявся нагору з двома іншими пасажирами на ліфті. Коли я зайшов до своєї кімнати, у мене в руці був ключ. Але щойно двері відчинилися, я зрозумів, що щось не так. Світло не горіло. Вікно на пожежну драбину було відчинено. Нахмурившись, я підбіг до вікна і зачинив його. Потім я почув звуки ліжка. Я торкнувся кнопки світла і ввімкнув світло.
  
  
  Вона ліниво потяглася, моргнула на світ, сонно посміхнулася до мене. Це була сильна молода жінка з коротким каштановим волоссям. Вона лежала в моєму ліжку. "Як справи?" – сказав я.
  
  
  "Дорогий?" Волосся звисало перед її очима. Вона натягла ковдри до шиї. Посмішка розпливлася. "Я не могла більше чекати", - сказала вона. Вона відкинула ковдри. Вона справді була сильною жінкою, що було легко помітити. Вона була гола.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  Вона простягла до мене руки. «Роздягнися, любий, і йди до мене. Я не могла дочекатися, коли ти прийдеш до мене, я мала прийти до тебе». Потім я впізнав її голос. "Соня", - сказав я. "Ти не мала це робити."
  
  
  Вона махнула пальцем. - "Але я зробила це". "Давай роздягайся. Я надто довго за тобою сумувала.
  
  
  Це було неправильно. Я знав, що якби Соня поцілувала мене, мій камуфляж був би викритий. Вона знала справжнього Попова з його звичкам і з того, як він із нею займався сексом.
  
  
  "Соня", - сказав я. "Я б із задоволенням ..."
  
  
  "Ні!" Вона схопилася з ліжка і натрапила на мене. Вона мала пишне тіло з твердими потужними ногами. Вирізи на її талії створювали враження, що вона намотала на неї шнур. Її стегна були м'якими і принадними. Вона повільно підійшла до мене і рухала руками вгору та вниз перед своїм тілом.
  
  
  "Цьому тілу не було чого робити", - сказала вона. «Це не те тіло, яке почувається добре, коли йому нема чого робити. Це тіло, з яким можна грати та любити».
  
  
  Моя спина вдарилася об двері. "Соня", - сказав я. А потім вона швидко подолала відстань між нами.
  
  
  Вона простягла руки і приклала їх до мого обличчя. У той же час вона пригорнулася до мене всім тілом. Її червоні губи розплющились і притулилися до моїх. Її дихання було солодким, і я відчув, як її тіло йде про моє. У ньому був вогонь. Вона схопила мою руку і поклала її на сосок однієї зі своїх грудей. Потім вона трохи відкинула голову.
  
  
  На мить вона дивно подивилася на мене, і її зелені очі розгубилися. Вона дізналася – їй треба було знати, що я не Попов. Але потім вона мене здивувала. Вона заклала руки мені за голову і притиснула їх до губ. У той же час вона почала спритно роздягати мене.
  
  
  Ми негайно лягли спати. Вогонь вирував у моїх стегнах. Я швидко підійшов до точки, звідки не було повернення. Ця жінка вміла збуджувати чоловіка. Вона знала всі рухи та чудово їх виконувала. Вона взяла мене за зап'ястя і поклала руки туди, куди хотіла, і весь час повторювала, який я великий чоловік і що її поглинув вогонь, який міг загасити тільки я.
  
  
  Жодних емоцій. Це був тваринний голод по тілах одне одного. Я не відчував взаємного потягу до Іринії Московиць. То був інший голод.
  
  
  Ми запутались. Мої губи ковзали по всьому тілу, волосся - по всьому моєму тілу. Ми притулилися один до одного, катаючись по ліжку. Її руки були у мене на шиї, вона кусала мої вуха, мою шию, мої груди. Наші тіла були вологими та блискучими.
  
  
  І раптом ми зупинилися.
  
  
  Я лежав поруч із нею. Я випростався на лікті і глянув на неї. Вона розплющила свої зелені очі і дозволила їм ковзати по моєму оголеному тілу. Я зробив те саме з нею. Вона була чудова, єдина жінка, пишна у всіх своїх формах. Я надто добре оглянув її тіло. Потім я глянув на її обличчя з широкими кісточками кокетки, трохи опущеними губами. Вона заплющила свої зелені очі.
  
  
  "Давай", - сказала вона.
  
  
  Потім вона рушила в дорогу. Здавалося, вона ожила від насолоди. Я ніколи раніше цього не відчував. Я не міг хвилюватися менше, ніж її тіло та моє бажання до нього. Вона притискалася до мене, рухаючись вперед і назад, вгору і вниз, і її руки досліджували моє тіло, роблячи зі мною надзвичайно жіночні речі. Її живіт, здавалося, коливався від зусиль, які вона вкладала в себе. Ми рухалися одночасно і окремо, рухаючись круговими хвилями.
  
  
  І вона весь час казала, який я класний.
  
  
  Вона була м'якою, дуже м'якою. Ми обидва видали тихі звуки насолоди. Ми нарощували його повільно. Ми були дітьми на пляжі, будували замок із піску. Ми заклали фундамент із теплого вологого піску та побудували на ньому. Стіни було закінчено, але треба було готуватися до припливу. Хвилі піднімаються, падають одна на одну і танцюють під наш замок. Кожна хвиля здавалася сильнішою за попередню. Коли стіни були закінчені, настала черга покрівлі. Це був замок завершення і не лише. Хвилі були його частиною. Ця жінка була замком, її тіло збудувало його. І я був хвилею.
  
  
  Потім це сталося. Її пишне блискуче тіло пригорнулося до мого. Я був переважною зустрічною хвилею. Я відчув, як він високо піднявся, він почав валитися, а потім я кинувся на неї. Я спробував замок, зруйнував його одним величезним ударом. Я увірвався в її найінтимніші місця, торкаючись кожного затишного куточка та щілини.
  
  
  І я ледве чув її крик.
  
  
  Потім лягаємо поруч, поклавши голову на подушку. Я все ще був у ній, втрачений досконало її любовного мистецтва.
  
  
  Тихим голосом вона запитала: Хто ти?
  
  
  "Зрозуміло, що я не Василь Попов".
  
  
  "Дуже ясно", - сказала вона, дивлячись мені в обличчя. Брехня прийшла до мене дуже швидко. Вона без особливих зусиль вийшла від мене. "Це новий вид перевірки безпеки", - сказав я. Як і Василь, я агент. Нам та низці інших агентів було наказано прийняти на себе особи один одного. Василь прикидається іншим агентом, а я вдаю їм. Намір полягає у тому, щоб дізнатися, чи є у агентів незвичайні друзі чи знайомі».
  
  
  Вона підняла брову. "Я незвичайна?"
  
  
  Я посміхнувся. «В одному відношенні, Соня. Ти надто гарна, щоб лежати в ліжку».
  
  
  Вона замріяно посміхнулася мені. «Мене не хвилює, чи побачу я колись знову Василя Попова». Нам довелося заснути, бо я відчув, що втомився. Я прокинувся, коли відчув її рух. Я розплющив очі і побачив, що вона йде у ванну. Я думав, вона поклала сюди свій одяг.
  
  
  Я потягнувся. Це було дуже давно, коли я був цілком задоволений. Мені було цікаво, які стосунки були у Соні з Василем Поповим. Якби він міг день за днем дотримуватися такої дієти, він був би більше чоловіком, ніж я думав.
  
  
  Я повернувся спиною до ванної двері і схопив сигарету. Коли я підняв його, я почув, як двері у ванну знову відчиняються. Я різко потягнув і повернувся до Соні.
  
  
  На ній були светр, спідниця та французький берет. У руці у неї був блискучий автоматичний револьвер. Вона тримала його міцно націливши на мене.
  
  
  Я насупився. - "Що це означає, Соня?"
  
  
  Вона криво засміялася. "Це означає кінець гри - містер Картер".
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я затягнувся сигаретою і випустив дим у бік Соні. Вона зупинилася біля дверей ванної та направила на мене блискучий револьвер.
  
  
  «Добре, – сказав я. Ти знаєш хто я. Що тепер буде?
  
  
  Вона знову засміялася. «Ну, любий, ти встаєш із ліжка і одягаєшся. Нам треба десь кудись іти. На нас хтось чекає».
  
  
  У мене було уявлення про те, ким був цей чоловік. Я відкинув простирадло і виліз із ліжка. Я загасив цигарку і схопився за пояс із грошима. Одягаючись, я запитав: «А як щодо нашої цієї вечірки? Навіщо ти лягла зі мною в ліжко, коли знала, хто я?
  
  
  «Мені довелося застати вас зненацька. Повірте, то була комедія. Ти дуже хороший. милий, може, навіть краще, ніж Василь. Жінка була б божевільною, якби ви лежали з нею в ліжку, а потім не зустрічалася б із вами. Ви дуже гарний коханець». Я був одягнений. Грошовий пояс був у мене на талії. Мені здавалося, що я можу зняти з неї револьвер без особливих зусиль. Я так і думав. Я просто сподівався, що вона не такий добрий боєць, як коханка, інакше я б легко її обеззброїв, якби я спробував схопити її за цей револьвер.
  
  
  Я запитав. - "Чи було весело, що ти теж потрапила до комедії?"
  
  
  Я бачив, як вона почервоніла. Вона направила револьвер у мій бік. - Якщо не заперечуєте, ми виходимо з вікна пожежними сходами. Немає сенсу давати вам можливість попередити когось із ваших друзів у холі». Вона направила револьвер у вікно. "Давай вилазь, добре?"
  
  
  Я надів пальто і відчинив вікно. Ніч була похмурою та холодною. Сніг потрапив мені на обличчя, коли я ступив на пожежну драбину. Соня була прямо за мною, знову надто близько. Я помітив, що їй не вистачало таланту на такі речі. Було схоже, що вона робить комусь ласку, і я знав, хто це був. Але я підіграв їй, залишивши її в омані, ніби вона змусила мене підкоритися. Я хотів побачити, до кого вона мене приведе. І я хотів поговорити із цією фігурою.
  
  
  Вона вилізла з вікна наді мною і пішла за мною вниз сходами. Вогні Москви мерехтіли довкола нас, як кристали льоду. На засніжених вулицях мало машин. У цей час цими вулицями міг проїжджати лише ідіот. Ідіот чи агент.
  
  
  Василь Попов припаркував машину наприкінці провулка поряд із готелем. Він чекав нас на вулиці, ходячи як білий ведмідь туди-сюди, потираючи непохитні руки. Коли він побачив, що ми прибуваємо, він залишався нерухомим. Зі шрамом на щоці його посмішка виглядала як природний поріз. Я зрозумів, що в нього те саме обличчя, що завжди бачив у дзеркалі. Коли ми підійшли до нього, він притулився до машини і склав руки разом.
  
  
  "Як мило, так мило", - сказав він Соні. "Були ще труднощі?"
  
  
  Обличчя Соні було червоним від холоду та снігу. Якби вона почервоніла зараз, ніхто б цього не помітив. "Немає проблем", - м'яко сказала вона.
  
  
  Василь Попов виглядав здоровим. Він не справляв враження пораненої або замерзлої в крижаних водах Фінської затоки.
  
  
  Він кивнув мені. - Тоді ми зустрінемося, містере Картер. Чи не могли б ви увійти, будь ласка? То був наказ, а не питання. Він відчинив мені двері.
  
  
  У машині включено опалення. Я перебрався через заднє сидіння на інший бік. Соня зробила крок за мною і все ще тримала націлений на мене револьвер. За кермо сів Василь Попов.
  
  
  Він обернувся на півдорозі.
  
  
  «Я хотів би отримати свої документи та посвідчення особи», - сказав він з усмішкою. Коли я віддав йому документи, він продовжив: «Я не міг піти до начальства без добрих повноважень. Могли виникнути сумніви, ким був справжній Попов. Оскільки можливо, що моє начальство вам повірить, я вирішив би почекати, доки у мене не з'являться потрібні документи». Він постукав своїми паперами. "Тепер не може бути жодних сумнівів".
  
  
  Я запитав. - "А як ти дізнався, хто я?"
  
  
  - Ви впевнені, що ми дурні, містере Картер. Я підозрюю Іринію Московиць майже рік. Я ще нікому не повідомив про свої підозри, бо хотів бути абсолютно впевненим. Ви думали, ми не дізнаємось, що вона надавала інформацію Сполученим Штатам? Зрештою, три роки – великий термін, сер, щоб ризикувати подібним чином».
  
  
  «Контактна особа, – сказав я, – посередник між Іринією та AX, ось як ви дізналися».
  
  
  «А, – сказав він, усміхаючись, – не зовсім так. На жаль, контакт не витримав тортур, перш ніж він зміг розкрити те, що я хотів. Але я дізнався, що до Росії їде американський агент. Я дізнався, що цей приїзд якось пов'язаний із нашою знаменитою балериною. "Ти збираєшся зробити з нею щось важливе", - подумав я.
  
  
  Було небезпечно приймати мою особистість, тому важливо те, що ви та Іринія мали на увазі.
  
  
  Я насупився. "Чогось не вистачає, Попов", - сказав я. «Добре, ви отримали контакт, але він не знав, хто я. Він сказав Ірині, що з нею зв'яжеться агент, але навіть він не знав, хто цей агент».
  
  
  Попов подивився на мене, як мати на дитину, яка чогось не розуміє. - Ви недооцінюєте себе, містере Картер. Ви коли-небудь думали, що ми не маємо справи на вас? Ми знаємо, що ви майстер маскування. І коли ти замаскувався під мене, мені було легко тебе вирахувати. Я впізнав тебе, коли ти сів у той маленький рибальський траулер. Я кивнув головою. «А як ти вижив у крижаних водах Фінської затоки, Попове?» - "На мені був гумовий костюм, як у водолаза".
  
  
  Тоді я зрозумів, що відчував під час бою з Поповим – гладкий матеріал замість його шкіри. Траулер не міг бути далеко від материка. Все, що йому потрібно було зробити, це доплисти до неї та обрати інший маршрут до Росії. Я подивився на Соню. Її широке обличчя було нерухоме, невиразне. Вона гарно запалила свій светр, і думка про те, що було під цим светром і чого ми не робили годину тому, змусила мою кров знову завагатися.
  
  
  «Але ми загубилися, містере Картер, – сказав Попов.
  
  
  «Навіть якщо це звучить безглуздо, я запитаю вас. Що ви плануєте робити з Іринією Московіц? Чому ти у Росії? Яка тут у вас місія?
  
  
  Я невесело посміхнувся. "Моя місія двояка, Попов", - сказав я. «Передусім, мені потрібно з'ясувати, що російські жінки трахаються інакше, ніж інші жінки. «По-друге, я маю шукати гігантське водосховище в Сибіру, щоб здійснити його вибух так, щоб змило всю Росію».
  
  
  На обличчі Соні з'явився слід посмішки. Попов кивнув мені. «Я так і думав, безглуздо було питати. Як ви, безперечно, знаєте, у нас є свої способи, містере Картер. Є місце, де ми з Сонею можемо змусити вас поговорити.
  
  
  Він обернувся і завів машину. Соня все ще дивилася на мене. Вона сказала: "Ми привеземо його в мою квартиру".
  
  
  Попов поїхав. Я все ще вірив, що можу вихопити револьвер у Соні. Вона була на відстані витягнутої руки від мене. Я зміг відбити револьвер ударом на розмах, нахилитися вперед і завдати Попову удару в шию. А потім? Попов був за кермом. Якщо він втратить контроль над кермовим колесом і спрямує машину об будинок або ліхтарний стовп, це може бути ризиковано. Вирішив почекати ще трохи.
  
  
  Це не зайняло багато часу. Попов кілька разів повернув за ріг і проїхав провулком до чорного входу багатоквартирного будинку. Будівля була майже так само багато оформлена, як і мій готель. Зважаючи на все, це була машина Соні, бо Попов припаркував його в зарезервованому місці. Просто перед нами були двері з боку будівлі. Тепер сніг йшов сильніше. Ніч була схожа на чорний плаваючий лист, над яким кружляв попкорн. Холод відчувався крізь моє пальто. Я зрозумів, що Соня мало не замерзла у светрі та спідниці.
  
  
  Попов вийшов першим. Він відчинив задні двері і підняв руку перед револьвером. Соня віддала йому зброю та вийшла. Я пішов за нею. Попов кивнув у бік дверей. - Ідіть до ліфта, містере Картер. Будь ласка, йдіть дуже обережно».
  
  
  Я знав, що мої рухи будуть дещо обмежені, коли я опинюся в цій будівлі. Якщо я хотів отримати цей револьвер, це мало статися на вулиці.
  
  
  Соня йшла ліворуч від мене, Попов був просто за мною. Він був не так близько, щоб я міг простягнути руку, щоб забрати зброю. І я знав, що у Попова буде важче вихопити револьвер, ніж у Соні. Але вихід був.
  
  
  Ми були майже біля дверей. Соня підійшла до мене ближче і хотіла схопитися за ручку дверей. Коли я подумав, що вона досить близько, я простягнув ліву руку, схопив її за руку і кинув назад.
  
  
  Вона послизнулась у снігу і простягла руки, щоб не впасти. Але вона була між мною та Поповим. Я почув приглушене клацання, як з іграшкового пістолета. У темряві я майже не бачив обличчя Попова. Він усе ще стріляв. Його брови здивовано підвелися. Соня впала на нього. Вона скрикнула, коли куля пронизала їй горло. Вона впала на руку Попова з револьвером, примусивши спіткнутися. Він спробував відірвати руку від Соні, щоб знову вистрілити, цього разу в мене. Соня впала навколішки.
  
  
  Це зайняло частки секунди. Я стояв за Соні і намагався схопити Попова за руку. Якщо мені не виходило, доводилося десь шукати укриття, бо, як тільки Попов витяг револьвер, він би мене застрелив.
  
  
  Але під час падіння Соня схопилася за руку зі зброєю. У неї поки що немає серйозної кровотечі. Куля, мабуть, не потрапила до сонної артерії. Але вона видавала тихі звуки горлом, притискаючись до Попова.
  
  
  Я обійняв її, намагаючись схопити за куртку, руку, волосся чи ще щось. Тоді Попов зробив єдине, що міг на своєму місці. Він склав обидві руки разом і, застогнавши від зусилля, підняв на Соню обидві руки. Її коліна щойно вдарилися об сніг зі слабким скрипом. Обидва кулаки Попова були під її грудьми. Коли він підняв руки, Соня простягла чи було соромно. Вона підійшла і впала навзнак, до мене.
  
  
  Стара приказка про те, що мертві тіла важчі за розбиті серця, вірна, ви можете припустити це на мою думку. Інстинктивно я простягнув руки, щоб зупинити її падіння. Я почув ще одну бавовну, коли Попов поспішно вистрілив, потім побачив його темне тіло. Тіло Соні потягло мене вниз. Попов, здавалося, хотів знову вистрілити. Я не міг нікуди піти, і цього разу він не поспішав.
  
  
  Я високо підняв тіло дівчини перед собою. Пролунала м'яка бавовна, перш ніж я повністю її підняв. Куля потрапила їй у чоло; якби це було не так, мені потрапило б у легені чи серце. Попов мав невелику вогнепальну зброю, надто маленьку, щоб двічі прострелити череп. Куля застрягла в голові Соні.
  
  
  Мені здавалося, що я перекинувся назад. Невиразно чув, що завелася машина. Я сильно впав у сніг, а зверху на мені лежала Соня, що стікає кров'ю. У деяких квартирах горіло світло. Я почув свист автомобільних покришок на снігу. Машина поїхала задом наперед. Мої лікті торкнулися снігу. Соня лежала у мене на животі. Я відчув липку кров на її обличчі. Горіло ще більше вогнів.
  
  
  Першою моєю думкою було відібрати у Попова револьвер. Єдине, про що я міг думати зараз, – це зняти з себе Соню та прикінчити його тут. Все буде зараз. Якби я вже мав графік, тепер його треба було б реалізувати в прискореному темпі.
  
  
  Я викотився ліворуч під Сонею. Мені не довелося довго дивитись на її нерухоме обличчя, щоб побачити, що вона мертва.
  
  
  Я чув, як по провулку зашаріла машина. До того часу, як я підвівся і вийшов з дому, Попов повністю зник з поля мого зору. Тепер йому не важко переконати начальство. Він мав із собою всі його папери.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  
  
  У нинішній ситуації мені здавалося, що для мене є лише одне. Василь Попов перебував на волі в Москві зі своїми повноваженнями, тими самими повноваженнями, з якими я в'їхав до Росії. Це зробило мене нелегалом.
  
  
  Як тільки він розповість свою історію товаришам у Кремлі, я стану агентом у бігах. Все, що мені потрібно було зробити, це піти на адресу, яку мені дала Іринія Московиць. Я йшов темними засніженими вулицями.
  
  
  Сьогодні ввечері ми мали залагодити наші справи. Якщо Іринія знала, де знаходиться Інститут морських досліджень, ми повинні були увійти та з'ясувати, що відбувається, і зробити це протягом години.
  
  
  Я не міг повернутись у свій готельний номер. Чомусь завжди доводилося думати про шанс бути спійманим. Тим часом я поспішив засніженими вулицями Москви за адресою, яку мені дала Ірина. Я просто сподівався, що вона поговорила із Сержем і щось дізналася про інститут.
  
  
  На той час у Москві майже не було транспорту. Іноді проїжджала машина, але я притискався до будинків і по можливості використовував провулки. Незважаючи на холодну погоду, я почував себе спітнілим.
  
  
  Коли я дістався багатоквартирного будинку, на який мені вказала Іринія, я побіг назад у пошуках дверей. Були одні двері, але вони були замкнені. Хотів я цього чи ні, але мені довелося пройти парадними дверима. Я повернувся до фасаду будівлі.
  
  
  Житловий будинок виглядав як величезна чорна гора. За вхідними дверима був освітлений вестибюль з ліфтом і сходами з бігунком. Вхідні двері були відчинені. Перебуваючи всередині, я піднімався сходами по двох сходах за раз. Потім я піднявся ліфтом на поверх Іринії.
  
  
  Я знайшов її двері, але ніхто не відповів, коли постукав. У всій будівлі панує та дивна атмосфера тиші, що відчуваєш, коли всі сплять. Я майже почув важкий подих, майже відчув кислий запах. У будівлі стояв затхлий запах. Стіни були кремовими, майже зеленими. Двері були пофарбовані у різні кольори.
  
  
  Мені довелося пробурмотіти замок Іринії повних п'ять хвилин, перш ніж я відчинив двері. Я зробив крок у повну темряву і зачинив за собою двері.
  
  
  Зовні залишався затхлий запах. Я відчуваю присутність Іринії у квартирі. Вона прийняла ванну та одяглася. Її духи все ще були помітні. Крім того, у кімнаті пахло жінкою. То була жіноча квартира; Я знав це, не маючи змоги нічого бачити. Я ввімкнув світло.
  
  
  Я стояв у вітальні. Перед собою я побачив камін із білого каменю з літерами з боків. Ліворуч був диван, за яким я побачив їдальню. Праворуч було велике зелене крісло поруч із меншим. Після цього я побачив короткий коридор, який вів у ванну та спальню. Я обшукав квартиру. Очевидно, Іринія все ще була відсутня з Сержем.
  
  
  На стіні у вітальні висіла розповідь про її гастролі. Фотографії було скомпоновано таким чином, щоб показати всю її танцювальну кар'єру з юності. Я бачив, що вона побувала у багатьох країнах світу. Мабуть, вона була добрим шпигуном Кремля. Я побачив майже всі фотографії, коли я почув ключ у замку вхідних дверей.
  
  
  Не встигла вимкнути світло і потім сховатись. Я міг тільки сховатись за диваном. Я нахилився, коли відчинилися вхідні двері.
  
  
  Я чув голос Сержа. «Іринія, люба, це ти запалила світло?»
  
  
  “Я – я маю бути. Так, звичайно, тепер згадала». Настала коротка мовчанка. «Дякую за приємний вечір, Серже». Я не міг їх бачити, але за звуком їхніх голосів я дав зрозуміти, що вони стояли близько до вхідних дверей. "До побачення", - сказала Іринія.
  
  
  "До побачення?" - розчаровано сказав Серж. "Але - я думав, ми могли б..."
  
  
  "Вже дуже пізно." Голос Іринії здавався втомленим. - Тоді одна склянка. Можливо, з ікрою».
  
  
  "Тоді не сьогодні ввечері".
  
  
  Я відштовхнувся до краю дивану. Якщо Серж продовжить наполягати, мені, можливо, доведеться з'явитись і дати йому зрозуміти, що він не вітається.
  
  
  Коли Серж знову заговорив, у його голосі була жалість. «Тоді, люба, ти уникаєш мене вже три дні».
  
  
  "До побачення до ранку", - сказала Іринія. “Ви пам'ятаєте всі ті речі, які ви мені обіцяли розповісти? Подзвони мені завтра. Завтра увечері я зроблю все, що ти захочеш».
  
  
  "Всі?" - У його голосі було хвилювання. Я почув шелест одягу та приглушений присмак, коли Серж простягнув руки та поцілував Іринію.
  
  
  "Не зараз, Серже, не сьогодні. Вранці. Подзвони мені завтра."
  
  
  "Я вірю", - сказав він схвильовано. "Ви зробите все, що я просив?"
  
  
  "Так, Серже, все".
  
  
  Він знову поцілував її. Потім двері тихенько зачинилися.
  
  
  Я почув голос Іринії.
  
  
  "Де ви, містере Картер?"
  
  
  Я випростався за диваном. Як тільки я її побачив, у мене виникло таке саме почуття, як на вечірці. На її губах з'явилася невелика усмішка. Я надто добре розумів, як Серж сумував за нею. Вона стояла, спираючись своєю вагою на одну ногу, інша була трохи зігнута, і вона трохи нахилила голову.
  
  
  "Ті російські дверні замки більше не ті, що були раніше", - весело сказала вона. Вся втома, що звучала в її голосі, коли вона розмовляла з Сержем, тепер зникла. «Я знала, що хтось має бути там, коли виявила, що двері вже не зачинені. І коли виявилося, що світло – я знала, що вимкнула світло, коли йшла – я зрозуміла, що це, мабуть, були ви».
  
  
  "Серж, здається, дуже зосереджений на тобі", - сказав я.
  
  
  «Це йде виключно з одного боку. Хочете пити? '
  
  
  Я кивнув головою, подивився на неї, коли вона йшла на кухню. Простий рух через кімнату на кухню, здавалося, перетворився на серію танцювальних рухів. Я пішов за нею на кухню. Стіни обклеєні матовими шпалерами. Я дійшов висновку, що кольорові фарби у Росії купувати не варто.
  
  
  Коли вона налила, вона дала мені склянку і підняла волосся. "Про свободу", - м'яко сказала вона. "Наприкінці трьох років пекла".
  
  
  Я посміхнувся до неї. "І за мільйон доларів".
  
  
  Ми випили, і її очі сміялися з мене через край склянки. Вона пройшла у вітальню, і я пішов за нею всередину. Я сів у крісло, а вона сіла на диван із піднятими ногами. Її сукня задерлася так далеко, що я побачив спалах її стегон.
  
  
  Я запитав. - "Серж привозив тебе до інституту?"
  
  
  Вона похитала головою. "Але я дещо дізналася". Потім вона нахилилася вперед. "Коли ви вивозите мене з Росії?"
  
  
  Я зробив ковток. «Іринія, я маю тобі дещо сказати. Справжній Василь Попов знаходиться тут, у Москві, і має всі його повноваження. Він той чоловік, яким я вдавався. І мій камуфляж – вичерпаний. Я нелегал. Я зроблю все можливе, щоб вивести вас із Росії, але спочатку нам потрібно дізнатися, чим займається цей інститут».
  
  
  "Прокляття!" - Сказала вона, підібгавши губи. „Я знала, що це не спрацює. Я знала, що це не пройде гладко».
  
  
  «Ви займаєтеся цією роботою якийсь час, ви знаєте, що нам завжди доводиться брати до уваги несподівані речі. Ми тебе вивеземо з Росії, але нам треба знати, що відбувається у цьому інституті. Витягти тебе звідси – лише частина моєї роботи».
  
  
  «Сказав я, посміхаючись.
  
  
  Вона усміхнулася у відповідь. «Ніко, я буду з тобою чесна. Мене не турбує, що відбувається в інституті. Я робила свою роботу для Америки та вашої організації протягом трьох років. Моя нагорода – моя свобода».
  
  
  "І мільйон доларів", - додав я.
  
  
  В її очах спалахнуло полум'я. "Ти завжди нагадуєш. Так, на моє ім'я у швейцарському банку лежить мільйон доларів. І, чесно кажучи, я на це заслужила. Думаю, я зможу забути ті три роки жаху. Але як ви думаєте, що буде зі мною, коли я приїду в Америку?Можу я продовжувати танцювати?Тоді я б залишилася на передньому плані, що полегшило б завдання вбивці". Вона похитала головою з сумом в очах. "Ні, я продаю свою кар'єру за мільйон доларів.Коли я в Америці, мені потрібно жити просто тихо і спокійно.. Якщо я поїду з Росії, я більше ніколи не танцюватиму.Ви можете подумати, що мені переплачують, але що стосується мене – кинути танці – цього достатньо, щоб я відчула, що заробила мільйон доларів».
  
  
  Я зрозумів, що ця жінка провела ретельний самоаналіз, перш ніж розпочати цей план. Танці були для неї всім життям, і це позбавляло її мільйона доларів та можливості жити в Америці. Не кажучи вже про три роки жахів, якими вона пройшла. Мені було цікаво, скільки американців вважали за краще залишитися в Америці, якби їм сказали, що це спочатку було три роки жахів, після яких їм довелося відмовитися від найважливішої сторони свого життя.
  
  
  «Іринія, - сказав я, - я маю перед тобою вибачитися. Ти права. 'Моя посмішка зникла. "Але я боюся, що це не змінить мою місію. Ніхто з нас не може виїхати з Росії, поки я не з'ясую, що відбувається в цьому інституті. Добре, Серж Краснов керує інститутом, і він божеволіє від тебе. Ви що-небудь впізнали від нього?
  
  
  Іринія посміхнулася мені і зробила ковток. Я зрозумів, що маю намір говорити англійською, і що вона розуміє слово в слово. Вона кивнула головою. "Я мало що знаю, Нік". На мить вона мовчала, дивлячись на мене. Вираз її очей повністю змінився. Я відчув, як приливає моя кров. "Я не знаю, що вони роблять, але знаю, що в експериментах беруть участь сильні молоді люди, волонтери".
  
  
  Я поставив склянку і підвівся зі стільця. В її очах все ще був той самий вираз. "Ви знаєте, де знаходиться інститут?" - спитав я голосом, не схожим на мій.
  
  
  Ірина також поставила склянку. Вона подивилась на мене. Вона підтягла під себе ноги танцівниці та опустила її на землю. Поділ її спідниці був зім'ятий на стегнах, але вона не намагалася її стягнути. "Я знаю де це." І тоді ми нічого не сказали. Я глянув на неї. Я бачив вигин її шиї з піднятим обличчям угорі. Вона повільно провела мовою по губах. Вона сперлася на лікоть. Я подивився на її ноги, потім нахилився і поклав на них руку. Вона поклала обидві руки на зап'ястя. І ми продовжували дивитись один одному в очі.
  
  
  Я знав, що це був не той досвід із Сонею. Іринія була класною. Я так потребував її, що не міг рушити з місця. Я хотів узяти її на місці, на дивані. Іноді буває так, бажання настільки сильне та взаємне, що чекати було неможливо. Це було важко пояснити.
  
  
  Те, що трапилося із Сонею, було пов'язане з тією тимчасовою пристрастю, яку відчуває чоловік, коли платить за неї та змушений обирати. Це була суто фізична, фундаментальна, тварина. Те, що я відчував до Іринії, було глибшим. Я годинами сидів, спостерігаючи за її танцем, а потім відчув перший потяг. Потім я побачив, як вона пливе до мене через хол, кожен крок – танець. І я сидів навпроти неї в її квартирі і міг бачити достатньо її стегон.
  
  
  Вона обняла мене за талію і притулилася обличчям до мого. Я відчув, як її пальці тягнуть мій одяг. Я знайшов блискавку на спині її сукні та повільно розстебнув її. Я поділ її сукню до талії. Вона зісковзнула з дивана, і я її штовхнув. Я дозволив своєму погляду ковзати нею. Її руки лягли на мою шию, і вона притиснула мої губи до своїх. Поцілувавши її, я відчув, як її стегна стосуються моїх.
  
  
  Тоді ми обидва були голі та цілували один одного. Я лежав поруч із нею, мої губи всюди торкалися її м'якої шкіри. Я лежав на боці. Вона лягла на спину, потяглася, потім спокійно опустилася.
  
  
  Звісно, ми здавались голими. Здавалося, що ми обнялися на підлозі перед диваном. Вона ахнула. Я відчував, що вона готова.
  
  
  Її рухи стали дикими. Я знав, що вона прийде. Її голова крутилася туди-сюди. Вона заплющила очі.
  
  
  Коли наші рухи були гарячково дикими, і мені здалося, що я чую лише звук, коли ми задихаємося, я чув гучну бавовну, коли гуркотів… і «двері квартири Іринії відчинилися.
  
  
  Двері сильно вдарилися об стіну. Михайло Барнісек першим увійшов до кімнати. За ним пішов Серж Краснов. За ними йшла орда таємних поліцейських. Я спробував простягнути руку в одяг, сподіваючись витягти одну із капсул зі свого грошового поясу. Мені це не вдалося.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  
  
  
  Барнишек та Краснов стояли в кімнаті. Барник тримав руки за спиною. Він підстрибував на подушечках ніг. Він виглядав майже так, начебто виграв у тоталізатор. Це був вираз самозаспокоєності щодо добре виконаної роботи.
  
  
  Тоді Барнишек міг виглядати задоволеним, Серж Краснов мав зовсім інший вираз обличчя. Він виглядав так, ніби хтось щойно пронизав його серце ножем. Він навіть не дивився на мене, його погляд був прикутий до Іринії.
  
  
  Обличчя Сержа було маскою гніву. Він був першим, хто поворухнувся. Очі Іринії широко розкрилися, коли вона побачила всіх цих чоловіків у своїй кімнаті, але вона була зворушена. Серж схопив її одяг з дивана і шпурнув у нього.
  
  
  «Заради бога, Іринія, - сказав він високим голосом, - хоча б будь такою пристойною, щоб одягнутися!»
  
  
  Іринія прикрила своє тіло. У мене вже був пояс із грошима на талії. Я глянув на Барнісека. Він здавався здивованим. Коли він заговорив, він повернувся до мене.
  
  
  «Я знав, що з тобою щось не так, – сказав він. "У мене вже було це почуття, коли ви прилетіли в аеропорт". Він схвильовано посміхнувся. «Але я гадки не мав, що ви знаменитий Нік Картер».
  
  
  Я був майже одягнений. Іринія одяглася під пильним поглядом Сержа. Я сказав: Добре, ти знаєш, хто я. Але дівчина тут ні до чого. Вона нічого не знає».
  
  
  Барнишек голосно засміявся. "Ми не настільки наївні, Картер". Йому це дуже сподобалося. Я наважився б посперечатися, що в дитинстві він любив виривати крила метеликам і різати черв'яків навпіл. «Є дехто, з ким ти щойно мав зустрітися».
  
  
  Все це можна було відрепетирувати перед сценою. Штурмовики у коридорі відійшли убік, і до кімнати зайшов справжній Василь Попов.
  
  
  Попов подивився на Іринію, яка була майже одягнена, а потім на мене. "Тобі це не вдалося, Картер. Кремль знає все про вас і нашу знамениту балерину, і у нас з товаришем Барнішеком є інструкції щодо вас. Ви і ця зрадниця буде віддана смерті так, як ви того заслуговуєте.
  
  
  Тепер я був одягнений та готовий до того, що вони планували. Я був майже впевнений, що вони не знали, навіщо я тут, але я був так само впевнений, що вони хотіли це знати, і вони мали гарний спосіб це дізнатися. Ми ввічливо зачекали, доки Іринія буде готова. Серж пильно подивився на Іринію. Ретельно туалет вона не робила. Коли вона одяглася, вона провела пальцями по своєму довгому волоссі. Я стояв поруч із нею, намагаючись залишатися між нею та Сержем. З того часу, як він увійшов, у його очах був дивний вираз. Він подивився на Іринію із сумішшю відкритого бажання та дикої ненависті. У мене було відчуття, що він хотів згвалтувати її, а потім повільно закатувати до смерті. У мене було таке почуття. Він був амбітним диктатором, підозрюю, що як і всі люди без друзів. Він пристрасно говорив про державу та Кремль, цікавлячись лише собою. Але Серж мав інший випадок.
  
  
  Він підійшов до мене до Іринії. Він трохи нахилився вперед, коли заговорив. Він назвав її повією і ще кількома образливими прізвиськами. Потім він спитав: «Чому з ним? Чому з цим ворогом держави? Він виглядав закатованим. "Я думав, я тобі подобаюсь", - вигукнув він.
  
  
  Іринія затиснула нижню губу зубами. Вона виглядала стурбованою, але не переляканою. Вона подивилася на Сержа, як мати дивиться на хвору дитину. "Мені дуже шкода, Серже", - сказала вона. "Я не можу вам сказати більше".
  
  
  "Ви маєте на увазі ... що ви ... я не подобаюся?"
  
  
  Іринія похитала головою. "Мені дуже шкода, більше немає".
  
  
  Барнишек клацнув язиком. «Все це дуже зворушливо, але вже надто пізно, і ми все ще маємо багато надій».
  
  
  Попов вказав на поліцейських. Пістолети були оголені, і Серж відсахнувся, коли ми з Іринією були оточені. Нас вивели з кімнати до коридору. Потім я помітив дещо, що стосується всіх комуністичних країн. Якби така галаслива операція проводилася в Америці, коли маршируючі штурмовики брали полонених, всі двері в коридорі були б відчинені. Людям було б цікаво подивитись, що відбувається. Багато хто пішов би подивитися, і поліції слід тримати людей під контролем. Поки ми з Іринією йшли коридором, ніхто не з'являвся. Жодні двері не були відчинені навстіж. Так, двері відчинялися, але не частіше одного разу, коли ми проходили, і вони зачинялися. Можливо, мешканці боялися, що їхні імена будуть відзначені, коли їх побачать, і що їх допитають. Або, якщо не ставили під сумнів, то досліджували.
  
  
  Машини чекали у снігу. На нас падали маленькі пластівці. Штурмовики сіли у вантажівку із закритим кузовом. Нас із Іринією заштовхали на заднє сидіння машини. Між переднім та заднім сидіннями знаходилася металева сітка. З внутрішнього боку прибрали ручки вікон та дверей. Ми з Іринією сиділи поряд. Барнишек, Краснов та Василь Попов сіли в іншу машину.
  
  
  Я спробував побачити через вікно, де ми їдемо, але ми повернули так багато кутів, міркуючи за такою кількістю провулків, що я вже заблукав, перш ніж карета зупинилася перед великою темною будівлею. Штурмовики знову супроводжували нас. Коли ми були майже в будівлі, я нахилився до Іринії і прошепотів, чи вона знає, де ми. Вона кивнула за секунду до того, як я отримав удар прикладом у спину. Солдат наказав нам мовчати.
  
  
  Коли випав сніг, ми піднялися сходами і пройшли через подвійні двері. Усередині будівля була такою ж темною і похмурою, як і зовні. Підлога коридору була вкрита голими дошками. Пахло пліснявою – дуже схоже на коридор у багатоквартирному будинку Іринії – з легким запахом чоловічого поту. З обох боків було кілька дверей. Ми пройшли п'ять. Попов і Барснішок йшли попереду. Я не бачив Сержа з того часу, як ми вийшли з машини.
  
  
  Біля шостих дверей Барснішок зупинився, відчинив двері, і ми ввійшли всередину. Я міг тільки здогадуватись, де ми знаходимося, але я здогадувався, що це штаб російської таємної поліції. Ми прийшли до маленької квадратної кімнати, в якій було надто спекотно. Повз минула довга стійка. За стійкою стояли три столи, за одним із яких стояв чоловік. Коли ми ввійшли, він з цікавістю підняв голову. Його велике плоске обличчя було схоже на гарбуз і був помітний опуклий ніс. Його маленькі темні очі мали нудний погляд. Ліворуч від нас були ще одні двері.
  
  
  Крім людини за столом у кімнаті були лише Барнішек, Іринія та я. . Він кивнув у бік дверей.
  
  
  Коли ми відкрили його, я побачив дуже вузький коридор з бетонними стінами та лампами то тут, то там. "Це металошукач", - сказав Барснішек. «Це позбавляє нас клопоту. Зброя може вислизнути від руки шукача, але ніщо не вислизне від електричного ока». Він говорив російською.
  
  
  Я йшов прямо за Іринією між вогнями. Я відчував жар яскравих ламп на стелі над нами. І я турбувався про свій пояс із грошима. Вважалося, що вміст було виготовлено виключно з пластику. Я сподівався, що це правда. Якби це було не так, старий добрий Нік Картер міг би попрощатися зі своєю зброєю. Так як вони знали, хто я такий, росіяни за жодних обставин не дозволили мені залишити Москву живим. Мій мозок буде очищений, з мого дозволу або без нього, і у росіян були способи зробити це, порівнюючи 1984 року Оруелла з колисковою.
  
  
  Я знав, бо ми робили так само з їхніми агентами. Таким чином, ми знайшли б нові методи роботи, якби ми додали нові імена до зростаючого списку відомих ворожих агентів, ми могли б доповнювати файли.
  
  
  Так, я знав, що росіяни мали багато планів з моїм мозком. У них не було жодного інтересу до мого тіла або моєї здатності протистояти болю. Якби вони зі мною покінчили, мій мозок був би таким же порожнім, як і був білий корал біля берегів Австралії, і в ньому є речовина, що нагадує картопляне пюре.
  
  
  Тільки цей пояс із грошима міг вивести нас із цього становища. Коли ми проходили мимо, нічого не починало гриміти чи деренчити між вогнями. Іринія не виглядала нервовою чи навіть наляканою. Вийшовши з вузького коридору, ми зупинилися з іншого боку дверей у маленькому квадратному ящику. Вона швидко засміялася і підвелася, схрестивши руки перед собою. Ймовірно, були мікрофони, тож ми нічого не сказали.
  
  
  Гарне обличчя Іринії стояло нерухомо. Начебто вона чекала цього три роки, ніби вона знала, що зрештою її спіймають і покарають, і вона погодилася. Можливо, вона завжди мріяла приїхати в Америку з цим мільйоном. Я відчував, що те, що відбувається зараз – пістолети, солдати, маленькі квадратні кімнати – було таким, яким вона передбачала кінець. Вона віднесе мрію із собою у могилу. Я не хотів говорити їй, щоб вона не хвилювалася надто сильно, що ми не так погано почуваємося. Але кімнату, мабуть, підслуховували, тому я не наважився розповісти їй про те, що я мав на поясі з грошима. Ось чому я тримався поруч з нею і малював обнадійливе обличчя щоразу, коли ми дивилися один на одного.
  
  
  Двері відчинилися, і Михайло Барнишек стояв зі своїм небезпечним пістолетом. Він усміхнувся мені, і це був загрозливий сміх. "Ви не дуже балакучі, чи не так, Картер?"
  
  
  "Ні, якщо я знаю, що ти слухаєш".
  
  
  Посмішка залишилася, і він кивнув головою. - Ви все ще розмовляєте. Незабаром ми дізнаємося, чому знаменитий Нік Картер приїхав до Москви і чому йому на допомогу була обрана наша талановита балерина».
  
  
  «Я думав, що вже пояснив це Попову. Ви знаєте, про те водосховище в Сибіру і про те, як російські жінки поводяться у ліжку».
  
  
  Посмішка зникла. "Сміх скоро припиниться, Картер. Якщо ви скоро відчуєте, що ваш мозок починає вирувати, ви зможете думати тільки про біль. Тоді ти більше не сміятимешся".
  
  
  «Ах, ось і всі ми у захваті. Де Серж? Якщо мій мозок засмажиться, невже він справді хоче бути на барбекю? »
  
  
  Барнишек втратив терпіння до мене. Він стиснув губи і вказав головою на кімнату за ним. Ми з Іринією увійшли всередину. Ми знову пройшли бетонним коридором. Але двері з обох боків були різні. Вони виглядали масивно, і крізь них можна було дивитися лише через покритий сіткою квадрат. Це були клітки.
  
  
  Вперше з моменту нашого полону я відчув, що Іринія налякана. На її обличчі не було страху перед видимою поверхнею; такий страх зауважуєш лише при уважному розгляді. Ви б побачили, чи курила вона цигарку, як тремтіла б її рука, якби вона тримала змію. Ви помітили б, як вона здригнеться, якщо ви підійдете до неї ззаду і доторкнетесь до неї. Ви б бачили це в овальних очах, у переляканому погляді, ніби олень побачив полум'я, що виходило з рушниці мисливця, і знав, що куля вразить його. Це був страх, який розвинувся протягом трьох років, і весь цей час він знаходився просто під поверхнею, як бульбашки повітря під товстим льодом на річці. Тепер це випливло на поверхню, і Ірина прояснила це. Я швидко став поруч із нею і схопив її за руку. Я стиснув її руку і тепло посміхнувся до неї. Вона побачила можливість відповісти йому, але коли вона подивилася на мене, вона вражено повернула голову, тривожним, нервовим рухом. Перед одним із дверей зупинилися. Він дістав з кишені пальто брелок і відчинив двері. Стук ключа в замку здавався глухим, ніби двері були завтовшки з банківський сейф. Коли він відчинив двері, нас зустрів крижаний холод. Потім був запах сечі і щурячого посліду.
  
  
  - Ви почекайте тут, поки ми не закінчимо роботу з кімнатою для допиту. Ми хотіли б бачити вас роздягненим, перш ніж ми відвеземо вас до судової кімнати, але там досить холодно, і мені не здається, що ви добровільно знімете одяг. Ми попросимо когось про це подбати - після того, як ви будете знешкоджені.
  
  
  "Барнишек, - сказав я, - ти добрий хлопець".
  
  
  Нас заштовхали в камеру, і двері зачинили. Приблизно за чотири метри над землею було вікно. Я бачив сніг. Камера була близько трьох квадратних метрів. Був унітаз і була раковина.
  
  
  Не було світла. Я шукав шлях до раковини і знайшов тремтячу Іринію.
  
  
  "Гей, - сказав я безтурботно, - що це тепер?"
  
  
  "Я знала, що це так і закінчиться", - прошепотіла вона тремтячим голосом. «Я завжди відчувала, що я не маю реальних шансів».
  
  
  "У нас є шанс", - сказав я, встаючи. Я витяг сорочку зі штанів. «Ми маємо дивитися на ситуацію в цілому. Ми маємо шанс, бо у нас тут зовнішня стіна». Я відкрив ящик для грошей на поясі. Я знав, у яких коробках були різні капсули. Я схопив три червоні капсули з гранатами.
  
  
  "Нік?" рання Ірина тремтячим голосом. "Що..."
  
  
  «Мені тут не подобається, і я не думаю, що нам слід відійти». Якийсь час я мовчав. "Іринія, ти готова до роботи?"
  
  
  "Я ... що ти скажеш, Нік?" Принаймні її голос більше не тремтів.
  
  
  «Відповідайте мені на одне запитання, – сказав я. Ти знаєш дорогу до того інституту звідси? Чи можете ви його знайти?
  
  
  "Я ... я ... думаю, що так. Так, але ... '
  
  
  «Тоді зроби крок назад, тому що ми йдемо звідси одразу після вибуху». Я не знав, наскільки потужними були маленькі червоні капсули, але я розумів, що мені треба їх викинути. Я сказав Іринії ззаду. Потім я притулився до дверей, взяв одну з капсул у праву руку і закинув її з стегна вигином у цільову зону.
  
  
  Спочатку була тиха бавовна, потім був гучний вибух. Стіна спалахнула білим, потім червоним, потім жовтим. Вибух був подібний до гармати. Усюди закружляв цементний пил. І була дірка. З московської вулиці попадало достатньо світла, щоби все було видно. Ця щура нора була недостатньо великою.
  
  
  "Н-Нік", - сказала Іринія ззаду мене.
  
  
  Я чув тупіт ніг бетоном за межами нашої камери. "Вниз!" Я наказую. Я кинув ще одну червону капсулу в дірку у стіні.
  
  
  Пролунав ще один вибух, але через те, що там уже була дірка, більша частина уламків випала. Шматок цементу похитнувся і з гуркотом упав. Пил запорошив мене, але тепер утворилася досить велика дірка. Я почув брязкіт ключа в замку.
  
  
  Я сказав Іринії - 'Йдемо!'. Мені не довелося повторювати це двічі, і ми побігли до великої діри. Вона мала форму неправильного трикутника і складала близько півтора метра в найширшому місці. Спершу я випустив Іринію. Перед ямою був вузький виступ, а звідти до тротуару йшло понад два метри. Мені здалося, що солдатам не знадобиться багато часу, щоб вибратися назовні і підійти до будівлі, тому ми не могли гаяти часу. Іринія жодної секунди не вагалася. Вона сіла на виступ, що обсипався, і відразу ж спустилася вниз. Вона спустилася і перекинулася, піднявши сукню до талії. На щастя, вона зняла туфлі, і, на щастя, сніг на тротуарі був досить товстим, щоб трохи завадити її падінню. Я кинув її туфлі в той момент, коли за мною відчинилися двері камери.
  
  
  У руці була ще одна капсула. Першою була атака на нападника через двері. Коли вони побачили, що я підняв руку, щоб щось кинути, він розгорнув і пірнув через солдатів, які штовхалися за ним. Він не знав, що я в нього кидав, але знав, що солдати повинні його прикрити. Капсула вдарилася об одвірок у той момент, коли один із співробітників таємної поліції вистрілив з пістолета. Просто над моєю головою відірвався уламок бетону. У мене була ідея, що я зможу втекти. Вибух приголомшив п'ятьох чоловіків і вибив масивні двері з петель. Я чув крик Барнісека, але не зупинявся, щоб почути, що він сказав. Я обернув тканину навколо своєї спини, вийшов надвір і стрибнув.
  
  
  Я кинувся до гарного пухкого кучугури, сподіваючись, що він не приховує пожежний гідрант або щось таке. Іринія вже перебігала вулицю і чекала на кутку провулка. Через секунду я пролетів повітрям і знову почув Барнісека. І щось у тому, що він сказав, мені не сподобалося; щось пішло не так.
  
  
  Я встав у кучугурі і впав на тротуар. Наче хтось вилив на мене цебро крижаної води, у мене в сорочці, в рукавах, під штанами опинився сніг, мені довелося двічі стрибнути, перш ніж вибрався зі снігу. Мені здалося дивним, що нас не стріляли з дірки. Мені також здалося дивним, що жоден солдат із гвинтівкою під час атаки не чекав за рогом від будівлі.
  
  
  Я побіг на другий бік вулиці, де чекала Іринія. Я взяв її за руку, і ми побігли в провулок. І тут я раптом зрозумів, чому нам взагалі не довелося багато працювати гуляти. Я зменшив швидкість і нарешті зупинився. Іринія стояла поряд зі мною, зніяковіло хмурачись на гарному обличчі.
  
  
  «Нік, вони підуть за нами. Потрібно знайти машину, за необхідності вкрасти. З кожним важким видихом хмари виходили з її рота.
  
  
  Але вона не чула Барнісіка, як я. Я сказав. - "Прокляття!"
  
  
  Вона підійшла і стала переді мною. Що сталося, Нік? Щось не так? '
  
  
  Я сказав: «Іринія, нам не треба тікати, бо вони не підуть за нами». Але ви маєте рацію - нам потрібно знайти машину. Але це буде дуже небезпечно».
  
  
  Страх знову був у її очах. "Я знаю, що це небезпечно, - сказала вона, - але ніхто не знає, що ви тут, щоб дізнатися, що відбувається в інституті".
  
  
  Я невесело посміхнувся. "Це не так. Іринія, вони це знають. Барнісек це знає. Його останній наказ перед тим, як я вистрибнув з ями, полягав у тому, що всі війська повинні йти в інститут. Іринія, там нас чекають. Барнісек почув, як я спитав, чи не могли б ви звідси дістатись інституту.У нашій камері був мікрофон».
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  
  
  
  Спочатку треба було дістатися транспорту. Ми з Іринією повільно йшли по провулку, дивлячись на припарковані машини. У Москві не так багато машин, це не Лос-Анджелес і Нью-Йорк. Наприкінці провулка ми звернули ліворуч на неосвітлену вулицю. Дорога була в дірах і потребувала ремонту. Перша машина, яку ми побачили, була досить новим Москвичем. Але коли я спробував налагодити контакт із проводами, нічого не вийшло. На капоті господар зробив спеціальний замок, який перекривав контакт із металом.
  
  
  Пройшовши майже півгодини, я побачив вантажівку, припарковану на іншій вулиці. Це мало бути година чи дві, три. Ще йшов сніг, і ми з Іринією тремтіли. Вантажівка була припаркована на ділянці землі поряд з невеликим купольним будинком з підвісним солом'яним дахом. У хаті не було світла.
  
  
  Ми з Іринією стояли на тротуарі збоку від будинку. Цей будинок був між нами та вантажівкою.
  
  
  "Що ти думаєш про це?" - Пошепки запитав я.
  
  
  Вона знизала плечима. "Мені справді все одно, Нік. Мені так холодно, що для мене це неважливо, навіть якби ви вкрали трактор, аби на ньому був обігрівач". Вона швидко посміхнулася, потім ляснула себе руками по тілу.
  
  
  "Тоді пішли."
  
  
  Ми обережно обійшли будинок і попрямували до вантажівки. Не можна було без шуму відштовхнути машину від будинку. Земля промерзла, і це буде складно. Довелося заводити його на місці.
  
  
  Вантажівка не була таким великим американським дизельним гігантом. Я оцінив його приблизно півтори тонни, і він виглядав дуже старим. Він годився до транспортування всього, від курячого посліду до овець.
  
  
  "Як ти думаєш, якого він кольору?" - Запитала Іринія. Мені здавалося, що я посміхаюся. "Який колір ви хочете?"
  
  
  Вона зупинилася. "Ти жартуєш, чи що?"
  
  
  Ми були біля вантажівки, і я не відповів. Двері не зачинені. Я відкрив його і чекав на Іринію. Вона залізла всередину і сіла. Я увійшов і деякий час тримав двері відчиненими. Я не знав, чи ця штука запуститься, і не хотів нікого розбудити, вдаривши швейцара, поки запрацює стартер.
  
  
  Іринія все ще тремтіла, поки я поркався з проводами запалювання. Машина була стара; він мав подолати близько півтора мільйона кілометрів. Тільки в Росії, Мексиці та Південній Америці такі вантажівки продовжують їздити доти, доки вони не можуть рухатися абсолютно неможливо.
  
  
  Коли я перерізав і підключив дроти запалювання, у мене виникли неприємні думки. Я все думав: чи можете ви уявити собі вантажівку, що стоїть тут, на цій порожній ділянці землі, бо ця чортова штука не могла рухатися, навіть якби ви її штовхнули? Задня частина могла бути відсутня, або навіть двигун. Приємно було думати, що власник припаркував його тут, бо це було так зручно, але це також могло статися, бо машина більше не працювала.
  
  
  Іринія знову обдарувала мене такою овальною посмішкою. Я підморгнув їй. «Приємно знати, що моє маля довіряє мені», - сказав я своїм найкращим голосом у стилі Богарта.
  
  
  Вона насупилась. Російською вона запитала: Що за знущання, Нік?
  
  
  Я відповів голосом Богарта. «Це жарт, який завжди поруч, подруга наших небезпечних хлопців».
  
  
  Вона тремтіла від холоду. Щодо неї, я говорив, як на суахілі. Але мені довелося подивитися на неї, і я побачив, що ноги її неймовірної танцівниці оголені набагато вище колін. Це зовсім не допомагало моїм спробам викрасти вантажівку. Я почухав горло і повернувся до роботи. Закінчивши, я сів і потер руки. Було так біса холодно, що я зовсім не відчував кінчиків пальців. Я поплескав Іринію по нозі, щоб почуття повернулося, потім нахилився вперед. Під час підключення проводів виникла іскра. Я знайшов стартер зліва від зчеплення. Панель приладів була схожа на панель старого Понтіака 1936 року, яка була в мене в дитинстві.
  
  
  Іринію сильно затрясло. Сніг утворював шар на лобовому склі. Це було старомодне лобове скло із двох скляних квадратів, розділених товстим металевим стрижнем.
  
  
  "Контакт", - сказав я, натискаючи ногою на педаль запуску.
  
  
  Двигун спочатку повільно закрутився, потім почав працювати швидше. Він чхнув і затих. Я набрав на панелі приладів «повітряну заслінку», потім знову натиснув на стартер. Я подивився на будинок, щоб побачити, чи світиться там. У вантажівки був гучний стартер. Я витяг повітряну заслінку, коли двигун завівся. Він завівся, і коли він знову почав чхати, я витяг заслінку ще трохи. Він продовжував працювати.
  
  
  "Нік!" - Покликала Іринія. Вони нібито виходять з дому.
  
  
  Я увімкнув акселератор, і машина повільно поїхала. Я чув скрип льоду під нами, поки ми повільно їхали місцевістю. Задні колеса трохи послизали, але я повернув газ, поки ми не розігналися.
  
  
  Коли ми в'їхали на вулицю, Ірина дивилася у маленьке заднє скло.
  
  
  «Вхідні двері відчиняються», - сказала вона.
  
  
  "Якщо в них є інша машина, я думаю, ми повинні їхати швидше, ніж він, - трохи швидше".
  
  
  Ми зараз їдемо вулицею. Я виглянув з дверей, що тільки-но зачинилися. Намацав на старовинній дошці дошка кнопку склоочисника. Я їх увімкнув, і вони зробили це. Минув деякий час, перш ніж вони «підміли сніг», але тоді я міг визирнути назовні. Після того, як я запалив світло, я міг бачити дорогу ще краще.
  
  
  "Ми їдемо!" - Здивовано сказала Іринія.
  
  
  "Що ви мені про це скажете?" Я глянув на датчики. Батарея начебто в хорошому стані; показник температури піднявся до норми; бак був сповнений приблизно наполовину.
  
  
  Іринія подивилася на кнопки на панелі приладів. «Людина, мабуть, їздила на цій машині частіше в таку погоду. Якщо він не несправний - може, ось воно! Вона натиснула кнопку, і ми обидва почули гуркіт. Спочатку повітря було холодним, але через деякий час у салоні стало тепліше.
  
  
  "Приємно познайомитися", - сказав я. «Який напрямок до інституту – чи ви хотіли сказати мені, що ми не можемо звідси вибратися?»
  
  
  Іринія стурбовано подивилася на мене. «Ніко, як ми туди потрапимо? Ви сказали, що знають, що ми йдемо туди. На нас чекають. Серж сказав мені, що інститут великий. Він знаходиться у кількох будинках, оточених високими воротами. Зазвичай, він добре охороняється, але якщо таємна поліція знає, що ви йдете... Вона замовкла.
  
  
  "Ми повинні дістатися туди першими", - сказав я, намагаючись надати своєму голосу легкість. «Знищимо ми інститут чи ні, залежить від того, що там відбувається. Коли вони експериментують з мишами, щоб знайти ліки від раку, ми блискавично зникаємо з Росії та повідомляємо про це. Але ви сказали, що вони використовують найсильніших чоловіків».
  
  
  Іринія кивнула. "Серж ніколи не хотів брати мене туди з міркувань безпеки". Вона засміялася. “Сержа цікавило лише одне. Він витягнув мене на досить довгий час, щоб усе виглядало акуратно, а потім ми відразу ж повернулися до моєї квартири». Вона помітно здригнулася, хоча зараз у машині було досить жарко.” Іноді він мене справді лякав. Іноді він щось говорив чи дивився на мене так, що я знаходила це моторошним».
  
  
  Я кивнув головою. «Я думаю, він на краю прірви. Він тривалий час тримався між нормальністю та безумством. Можливо, того, що сталося сьогодні ввечері, коли він увійшов з нами, було достатньо, щоб сказати йому останнє слово. Але Барнісек – це людина, яка мені заважає. Він надто войовничий, надто амбітний. Він може страждати на якийсь невроз, але це не має нічого спільного з безумством. Він заважає мені, тому що він такий гарний у своїй роботі. Таку людину, яка не має друзів, яка нікому не довіряє, важко оцінити. Він непередбачуваний та ускладнить мені завдання».
  
  
  'На наступній вулиці - поверніть ліворуч, - сказала Іринія. "Я знаю дорогу, тому що Серж одного разу мало не взяв мене з собою. Це було частиною зустрічі з приводу того, що я ... зроблю для нього. В останній момент він відвернувся і привіз мене додому. Потім він все одно майже змусив мене". це зробити!» Вона ковзнула до мене і обняла мене за руку.
  
  
  "Ми їдемо в Америку", - сказав я. "І на цьому ми можемо закінчити те, що почали".
  
  
  Вона вщипнула мене за руку. Потім вона завмерла. "Ось воно, прямо перед нами. Ось інститут.
  
  
  Ми ще не були там, але ворота я бачив невиразно. Я одразу вимкнув світло і загнав вантажівку на тротуар. Ми чекали з мотором, що гудить, поки наші очі не звикли до темряви. Ми були метрів за п'ятдесят.
  
  
  Дорога виходила на паркан із металевого дроту; він проходив навколо будівель, був понад три метри заввишки і увінчаний трьома передніми пасмами колючого дроту.
  
  
  Я нахилився вперед, обхопивши кермо руками, і прислухався до свисту двірників і гудіння двигуна, що повільно обертається. На задньому фоні я почув приглушений шум опалення. Я відчував навпроти себе Іринію. У цій кабіні було затишно; Вантажівку було неважко уявити як кемпер, яким ми з Іринією гуляли. А потім я побачив Барнісєка.
  
  
  Він стояв за брамою з великим стовповим ліхтарем. Навколо нього стояли люди у формі, і він гаркнув команди. За воротами було встановлено прожектори. Барнісек був у пальті з капюшоном. З найближчої будівлі падало достатньо світла, щоб можна було розрізнити його обличчя. Але навіть без світла я дізнався б, хто він, по тому, як він віддавав свої команди. Це був Барнісек у своїй стихії, у своїй славі. Імовірно, він бачив себе старомодним царем на білому жеребці, який віддає накази тисячам підлеглих.
  
  
  Але він був надзвичайно ефективним, я повинен був оцінити це. Я бачив Сержа Краснова як боєголовку. Василь Попов був небезпечний, можливо навіть більше, ніж Барнісек. Але я знав Попова, він знав його життя, його реакцію. Я міг передбачити, що він зробить. А потім, коли я спостерігав, як він відправляє своїх людей групами по чотири чи п'ять осіб, я зрозумів, що він робить дуже серйозну помилку.
  
  
  Це було зрозуміло. Якби ви знали, що ворожий агент іде оглянути будівлю та знищити її, як би ви повірили, що цей агент прийде? Досвідчений військовий прикриває обидва фланги. Я знав, що за ворітьми спостерігають. Але вина Барнісека полягала в тому, що він був надто самовпевненим – чи, можливо, недооцінив мене. Він стояв біля воріт із ліхтарем в одній руці та пістолетом в іншій. І він був зовсім один.
  
  
  Я поїхав машиною. Я сказав Іринії. - "Вниз!"
  
  
  Вона без вагань слухалася. Але перш ніж пірнути, вона поцілувала мене в щоку. Я навіть не підозрював, що вона все ще у машині. Мій розум записував, розраховував, оцінював відстані. Стільки часу минає, стільки метрів до воріт, стільки секунд. перша передача, потім друга – Барнісек, який кричить і стріляє один чи два рази, стільки секунд, щоб схопити його, перш ніж з'являться солдати. І зухвала невідомість – де був Серж Краснов? Де був Василь Попов?
  
  
  Що він зробив? Були речі, які треба було лишити для щастя. Нашвидкуруч розроблений план можна вигадати за секунди. План, над яким працювали годинами чи днями, міг із таким самим успіхом спрацювати.
  
  
  Барнісек знав, що на мене чекає зустріч. Добре, я міг би змиритися з цим. Але він не знав, коли і яким маршрутом. Його солдати чекали, що я потай пройду з ножицями до паркану. Або, можливо, мені варто піти з лопатою і копати під брамою.
  
  
  Я рухаюся вперед. Я повільно їхав першою передачею, обережно додав швидкість. Вхід у ворота був зачинений посередині ланцюгом. Барнісек стояв праворуч, спиною до воріт, і дивився спочатку в один бік, а потім в інший уздовж воріт. За ним стояла перша з чотирьох будівель. Інші три були невеликими, не більше, ніж будинок із трьома спальнями, і були частково оточені великою будівлею, розміром майже з ангар для літаків. Прожектори ще не включені.
  
  
  Я підходжу ближче. Стара вантажівка рушила з місця. Я швидко подолав відстань до воріт. Я переключив на другу передачу, не відриваючи погляду від спини Барнісека. Сніжинки клубочилися об лобове скло. Задні колеса злегка прослизнули туди-сюди. Це була атака з єдиним шансом. Якби я зупинився, я не рушив би далі. Ці задні колеса просто крутяться на льоду. Він тримав голову трохи криво. Мій погляд припав до нього. Так, товаришу, ви щось чули, га? Схоже, хтось збирається водити машину, га? А тепер ти це дізнався, га? Вантажівка. Це йде прямо до воріт та їде все швидше.
  
  
  Ще до того, як він обернувся, його пістолет піднявся. Я чув його крик. Ворота були переді мною. На другій передачі я розігнав старий двигун якнайбільше. За секунду до того, як передня частина вантажівки вдарилася об ворота, я натиснув педаль акселератора до підлоги. Я почув різку бавовну, коли Барнісек зробив поспішний постріл. Пролунав тріск, коли ніс старої вантажівки протаранив ворота посередині. Ворота загнулися всередину, на мить повисли на натягнутому ланцюгу, відчинилися, коли ланцюг обірвався. Праві ворота врізалися Барснішеку в обличчя. Солдати підійшли до кута будівлі ліворуч від мене. Машина трохи послизнулась, коли я зайшов у ворота. Тепер вона повністю вислизнула. Задня частина машини почала повертатися праворуч.
  
  
  Іринія вчепилася мені в ногу. Через обертальний рух машини я перекинувся вгору-вниз, як пробка у ванні. Тепер ми ковзаємо боком до рогу будівлі. Солдати націлили на нас зброю. Потім двоє чоловіків кинули пістолети, розвернулися та втекли. Інші залишалися нерухомими, поки їх не збила машина. Задня частина вантажівки протаранила кут будівлі, і моя голова вдарилася об бічне вікно, коли задня частина промайнула в інший бік.
  
  
  Я чув, як шини прослизають снігом. Ми під'їхали до двох солдатів, що біжили. Один із них розвернувся, побіг назад і підняв руки, наче хотів зупинити зустрічний автомобіль. Його відкриті долоні зникли з лиця та під каретою. Пролунав глухий звук, і ми похитнулися, коли говорили про обох чоловіків. Я чув кілька пострілів. Заднє скло розбилося. Ми з'їхали під прямим кутом до воріт.
  
  
  Я не сидів і чекав, що вийде. Я продовжував кермо, намагаючись спрямувати цю стару машину на потрібну смугу. Здавалося, що нас оточують солдати, що стріляють. Я гадки не мав, де був Барнісек.
  
  
  Сніг біля підніжжя воріт лежав високо. Їхали з лівим переднім бампером, що задерся від удару. Я глянув убік і побачив двері великої будівлі.
  
  
  Я покликав. - "Іринія!"
  
  
  Її голова піднялася звідкись перед сидінням. Її волосся звисало перед очима. "Пуф!" Потім: «Це американський вираз?»
  
  
  У цей момент ми влучили у ворота. Бампер згинався і утримував передню частину вантажівки нерухомо, тоді як задня частина поверталася. Стулки воріт почали тріскати. Стовпи воріт зігнулися і вирвалися із землі. Вантажівка проробила таку велику дірку, що вона проїхала через неї. Ми послизнулися ще на метр-двадцять і зупинилися посеред кучугури. На мій подив, двигун продовжував працювати. Ще більше мене здивувало те, що я побачив можливість витягти його з кучугури. Я хотів переконатись у цьому перед від'їздом. Вступити до інституту було лише половиною жарту; ми також мали вибратися з цього.
  
  
  Іринія знову сіла на сидінні. Я простяг руку і від'єднав два дроти запалювання. Двигун одразу зупинився.
  
  
  Куля відлетіла від даху кабіни. Ми припаркувалися так, щоб кузов вантажівки був звернений до розбитих воріт. Він стояв там, ніби ми щойно проїхали через ворота і тепер прямували назад.
  
  
  Я вже витяг сорочку зі штанів і розстебнув усі клапани на поясі для грошей. У вікно за мною пройшла ще одна куля. У руці у мене була червона капсула з гранатою та дві сині капсули з вогнем.
  
  
  «Іринія, - сказав я, відчиняючи двері вантажівки, - ти гаразд? Ти мене чуєш? '
  
  
  'Так.' Її волосся було сплутане, а на лобі була невелика подряпина.
  
  
  "Коли я це скажу, біжи до великої будівлі". Я вискочив із Іринією з вантажівки.
  
  
  Нас зустріла серія пострілів, але було надто темно, щоб добре бачити. Кулі врізалися у вантажівку, деякі потрапили в кучугуру.
  
  
  Я кинув капсулу з гранатою і побачив, як кілька людей розірвані на шматки оранжево-жовтим вибухом. Пролунала гучна бавовна. Відразу після цього я кинув сині капсули одну за одною у меншу будівлю. Вони голосно грюкнули, і почалося полум'я. Майже відразу будинок почав горіти.
  
  
  Я гукнув. - 'Бежемо зараз же!'
  
  
  Ми бігли пліч-о-пліч, поки я чіплявся за пояс у пошуках нових синіх капсул. Я схопив ще дві і шпурнув їх в іншу будівлю поменше. Були пожежі. Ми підійшли до зламаних воріт і побачили, що велика кількість солдатів намагається гасити пожежі. Зважаючи на прагнення, з яким працювали чоловіки, цей інститут повинен був мати величезне значення. Але «Спецефекти» попрацювали добре. Загасити ці пожежі практично неможливо.
  
  
  Я виштовхнув Іринію перед собою і вказав на двері великої будівлі. Я пішов за нею – і налетів просто на кулак Барнісека.
  
  
  Удар потрапив мені у ліву щоку. Він ударив під час бігу та втратив рівновагу. Але коли він міг втратити рівновагу, я лежав рачки. Моя ліва щока горіла. Потім я побачив, як четверо солдатів схопили Іринію.
  
  
  Світла було не так багато, але полум'я надавало навколишньому середовищу примарного ефекту поля битви. Я бачив, як Іринія перекинула одного із солдатів через плече, а другого вдарила прийомом карате в шию. На той час Барнісек досить оговтався, щоб напасти на мене.
  
  
  Очевидно, він втратив пістолет, коли його вдарило ворітьми. Він повільно наближався до мене. Я відскочив назад і дав йому на вухо. Удар приголомшив його, але він був міцний як бик. Він лише розвернувся. Десь пролунала тривога. Було надто багато активності, щоб все керувати належним чином. Я відчув гострий біль у лівому боці, і перш ніж я встиг відступити, Барнісек ударив мене кулаком у живіт. Він став надто самовпевненим і знайшов час, щоби все налаштувати. Я сам на цей час знайшов. Я зробив крок назад, переніс вагу на праву ногу, приготувався розвернутися, щоб покласти за неї плече, і відчув гуркіт прикладу між лопатками. Мої ноги підсковзнулися. Я впав на карачки. У голові миготіли пурпурові червоно-жовті вогні. Барнісек ступив у мій бік і дозволив нозі підвестися мені до лиця. Я котився праворуч, коли повз мене промайнула нога. Приклад рушниці потрапив у сніг там, де була моя голова. Я продовжував котитися.
  
  
  Вони швидко натрапили на мене. Солдат послизнувся, але швидко видужав. Він був ліворуч від мене, Барнісек – праворуч. Я схопив одну з отруйних стріл із пояса. Я відчув одну і змусив її з'явитись, коли встав.
  
  
  Солдат закинув обидві руки собі на праве плече і тримав гвинтівку, орієнтовану на ракету, яку збиралися запустити. Барснишек тримав свої великі руки відчиненими. З мене цього достатньо. Я опустив ліву руку дугою і вдарив солдата долонею по носі. Я точно знав, як буде завдано цього удару. Я знав, що в нього зламається ніс і що уламки кісток проникнуть у його мозок. Він увесь час піднімав рушницю, як спис, готовий завдати удару. Але мій удар розчавив його, заморозив, як сніг довкола нас. Він повільно опустився на слизьку кригу. Він був мертвий ще до того, як упав на землю.
  
  
  У правій руці у мене була отруйна стріла. Противник наближався. В його очах був жахливий вираз ненависті. Мені він теж набрид.
  
  
  Я повернувся, щоб він залишався на відстані витягнутої руки. Я не вірю, що після першого удару минула й хвилина. Я подався до Барнісека з вістрям стріли. Я відчував легкий опір кінчику, поки він не проник йому в горло і не почав рухатися далі. Він збирався вдарити мене своїм великим кулаком у обличчя. Він міг навіть дістати кулаком. Потім він помер дома. Отрута подіяла б протягом десяти секунд. Минуло набагато менше часу. Коли Барнісек помер, він просто впав у сніг. Жорсткість зникла з його обличчя, і він став схожим на маленьку потворну дитину.
  
  
  Куля відкинула мені сніг у ліву ногу. Друга куля потрапила далеко праворуч. Деякі чоловіки намагалися оббризкати вогонь водою, але вода в шлангах замерзла. Я вирішив запустити ще кількох гранат.
  
  
  Я втік, витяг із пояса сині капсули з вогнем і викинув їх якнайшвидше.
  
  
  Іринія зникла!
  
  
  Ця думка вдарила мене як ляпас. Пам'ятаю, її оточували четверо солдатів. Вона вимкнула два; вона отримала сильний удар ззаду, коли один з них підняв її та забрав. Куди?
  
  
  Навколо вирували пожежі. Дві невеликі будівлі були не чим іншим, як парканами, що димляться. Третій корпус теж горів. Полум'я проникло навіть на зовнішню стіну головної будівлі. Напевно, вони привезли туди Іринію.
  
  
  Я, важко дихаючи, озирнувся. Солдати були зайняті гасінням пожеж. Там було дванадцять, тринадцять місць, де горіли капсули. Моє дихання нагадувало пару старого локомотива, що піднімається вгору. І було холодно. Мої губи були жорсткими, я майже не відчував їх кінчиками пальців. Російські морози перемогли дві світові держави. Народ утік від могутньої армії Наполеона, яка все спалила на своєму шляху. І коли французи опинилися у самому серці Росії, вдарила жорстока зима. Вони виявилися переможеними та виснаженими, коли нарешті повернулися до Франції. Те саме сталося і з гітлерівськими військами.
  
  
  Я не йшов проти матінки-Росії, але якщо я швидко не зігріюся, я теж стану жертвою зими. Сніг йшов сильніше, так сильно, що я майже не міг побачити солдатів навколо. Але вийшло добре, мене також не бачили.
  
  
  Я пробирався у бік головної будівлі, коли мимо пройшла група з чотирьох людей. Сніг відбивав полум'я, так що все коло висвітлювалося червоним світлом. Моя тінь була вогненно-червоною і тремтячою. Чотири солдати здавалися вісьмома. Якось вони набрали воду з одного зі шлангів і почали поливати полум'я. Я обережно рушив уздовж стіни, поки не дістався до рогу. Двері мали бути за рогом. Коли я подивився прямо перед собою, то побачив розбитий паркан і вантажівку в кучугурі. Якби ми з Іринією не могли швидко вибратися звідси, машину було б повністю засипано снігом.
  
  
  З-за рогу вийшов солдат і побачив мене. Його рота відкрився. Він підняв гвинтівку, коли я опустив кулак йому в трахею. Мій наступний удар припав по ньому, коли він упав. Це стало його смертю.
  
  
  Я повернув за ріг і поклав руку на ручку дверей. Кинувши останній погляд на пекельне середовище, що заряджається, я відчинив двері і ввійшов усередину. Мене вразила тиша. Повна тиша. Світла було не так багато. Це було схоже на великий покинутий склад. Стіна була бетонною, стіни були дерев'яними, а висота стелі складала 7 метрів. Я схилив голову і прислухався.
  
  
  Був звук, але я не міг його ідентифікувати. Це скидалося на зграю щурів, гучний скрипучий звук. Але то були не щури, це було щось інше.
  
  
  Склад був поділений на відсіки. Звук виходив звідкись попереду, де я нічого не бачив. Мої ніздрі наповнились солоним запахом, як від моря чи басейну. Повітря було вологим. Я знав, що поблизу має бути вода.
  
  
  Ірина мала бути десь тут. Здавалося, довкола мене був лише порожній простір. Переді мною була перепона, через яку я не міг бачити, звідки виходять звуки: кілька циліндричних ємностей розміром із винні бочки. Вони були великі дві з дерева та один зі скла. Вони були порожні.
  
  
  Я проклинав себе за те, що не зміг підібрати жодну з гвинтівок. Коли я хотів обійти бочки в напрямку скрипучого звуку, я почув ще один звук.
  
  
  Це було ліворуч. Це звучало так, ніби хтось плескав у долоні. Але в ньому не було лінії, начебто він тримав ритм. Потім я невиразно почув приглушений звук з чиєїсь розмови.
  
  
  Я притулився до стіни і повільно рушив у напрямку звуку. Переді мною знову стояла величезна бочка. Хоч би що вони там робили, вони щось задумали. Обходячи великий контейнер, я побачив за десять метрів невеликий квадратний офіс. Голос став яснішим. І ніхто не плескав у долоні. Хтось ударив когось по обличчю.
  
  
  Поруч із дверима офісу було вікно. Всередині світилося світло. Підійшовши ближче, я впізнав голос. То справді був Серж Краснов. Але в його голосі був дивний тон. Я ковзнув до точки, де стіна офісу з'єднувалася зі стіною великої будівлі. Я нахилився і зісковзнув по стіні офісу. Просто під вікном я зупинився. Двері в офіс були відчинені, і я добре чув Краснова. Світло, що пробивалося через вікно, потрапило мені на голову. Я слухав.
  
  
  Пролунала ще одна бавовна, і Іринія закричала. 'Говори!' сказав Краснов російською. Дивний звук у його голосі продовжувався. «Але я мав знати, правда? Усі ці питання про інститут та мою роботу тут».
  
  
  «Серж, я…» Ірину обірвала ще одну ляпас. Я хотів зайти всередину і сам дати Сержу ляпас, але мені здавалося, що я почую більше, якщо ховатимуся і чекатиму.
  
  
  'Чуєш!' гнівався Серж. Ти використовувала мене! Я сказав, що люблю тебе, і ти просто використала мене. Ви прикидалися гарною російською, нашою знаменитою балериною». Він понизив голос, через що його було важко зрозуміти. - А ти завжди була шпигункою капіталістів. Але я любив тебе. Я б виклав свою позицію тут щодо інституту; ми могли піти разом; ми могли б навіть виїхати з Росії, можливо, до Югославії чи Східної Німеччини. Але. . Його голос зірвався. "Але ось ти яка. На землі з цим... цим... Картером. І тобі сподобалося те, що він з тобою робив». Він почав ридати. «А я стояв там, як дитина, біля дверей, гадаючи, не Чи забули ви вимкнути світло... І як ідіот, я повірив твоїй брехні.Ти просто намагаєшся піти від мене.Ви знали, що він чекав на вас там».
  
  
  Я почув голос Іринії. «Так вийшло, Серже. Це було зовсім негаразд. Просто так вийшло; ми не збиралися. Ми... 'Знову звук удару. Іринія скрикнула і замовкла. Трохи згодом вона запитала: «Що ти збираєшся зі мною робити?» Краснов видав гучний регіт. Ти зробиш це, мій ангел? Мій милий, милий янголець! Знов кричачий сміх. «Послухай, мій ангел, ти надто гарний для мене, надто знаменитий, надто гарний. Я покажу вам щось, що ви помітите. Я покажу вам приятелів, яким буде приємно зловити вас.
  
  
  Я зрозумів, що трапилося із Сержем Красновим. Всі ці роки, проведені у безвихідному режимі, щосили намагаючись утримати безумство, що насувається подалі від нього, намагаючись здаватися нормальним, вражаючи інших винахідливим способом, яким він керував інститутом, призвели до того, що тепер його звільнили. Мабуть, вид нас із Іринією був винний у цьому. Не було причин розмовляти ні з ним, як з левом, що наближається, ні з скаженим собакою. Він повністю втратив самовладання.
  
  
  Я знав, що якщо ми з Іринією захочемо вибратися звідси, мені доведеться вбити Сержа.
  
  
  Іринія сказала: «Цей пістолет не потрібний, Серже. Я чекала цього дня три роки».
  
  
  Ще одна ляпас. "Вставай, повія!" – кричав Краснов. "Я покажу вам деяких виробників".
  
  
  Я розумів, що вони вилізуть. Я вислизнув з офісу за ріг. По бетонній підлозі пошкріб стілець. Дві тіні ковзали світом, що падав у вікно. Я побачив пістолет у тіні руки Сержа.
  
  
  Вони вийшли, Іринія попереду. У світлі я міг ясно бачити її, коли вона проходила повз мене. Її щоки були червоними від усіх ляпасів, гарне обличчя заспокоювало.
  
  
  Я бачив, як вони пройшли між двома діжками. На складі було дуже спекотно. Іринія зняла плащ; на ній була тільки сукня, яку вона носила у своїй квартирі. Серж був у чорному светрі та штанах. Моє пальто було дуже незручне. Я зняв його і залишив на землі. Я пішов у тому напрямку, куди пішли Серж та Іринія.
  
  
  Проходячи через бочки, я зрозумів, чому не можу розібрати, що означають ці скрипучі звуки. Стіна не доходила до стелі, але була досить високою, щоб заглушити звуки. Були двері з написом: Лабораторія. Він гойдався туди-сюди за Іринією та Сержем. Я притиснувся до стіни і штовхнув двері. Скрип тут звучав набагато голосніше. Приміщення нагадувало будівельний майданчик під офісну будівлю. Вологість важко висіла у повітрі; було жарко, спекотно тропічно.
  
  
  Я не побачив Сержа та Іринію, підійшов до іншого боку дверей і зазирнув усередину. У лабораторії також були великі судини, всі зі скла. Вони стояли, як цифри на годиннику, згруповані навколо справді величезної бочки. Я не зупинявся, щоб подивитись на бочки; Я хотів знати, де були Серж та Іринія.
  
  
  Тільки коли я повністю відчинив двері й увійшов до лабораторії, я зрозумів, що в кожній із судин щось рухається. Скляні резервуари були заповнені водою приблизно три чверті години. Спочатку я подумав, що це якісь великі риби, на зразок акул чи дельфінів. Але потім я побачив руки на внутрішній стороні однієї з поверхонь. З'явилося обличчя, але це було обличчя, якого ніколи раніше не бачив. Очі дивилися на мене згори донизу, потім обличчя знову швидко зникло. Я бачив тупотіння ніг іншого в тому ж акваріумі. Потім третій проплив повз стіну, і я побачив усю істоту.
  
  
  З іншого боку, я чув голос Сержа. «Чи бачиш, мій любий ангел? Ви бачите всі мої створіння?
  
  
  Я бачив, що у всіх танках були люди. Але насправді вони були чоловіками. Я обережно обійшов резервуар, щоб побачити Іринію та Сержа. Навколо середнього та найбільшого резервуару на лісах була дошка. Цей резервуар теж був скляним, але в ньому ніхто не купався. Від менших резервуарів до найбільшого резервуару тяглися дерев'яні жолоби. Маленькі резервуари оточували великі та з'єднувалися з ним через пологі жолоби. Серж стояв біля сходів, що вели до дошки навколо найбільшого резервуару. З дурною усмішкою на гарному обличчі він дивився то на один бак, то на другий на інший. Іринія теж подивилася.
  
  
  Один з тих, що пливли, підійшов упритул до краю бака. Він пригорнувся обличчям і тілом до скла, і тепер я добре його бачив.
  
  
  Але насправді ви мали сказати «це» замість «він», бо це була гротескна істота. Він був схожий на людину в тому сенсі, що він мав дві руки, дві ноги, тулуб і голову, і здавалося, що він мав правильний колір. Але по обидва боки шиї були ряди по шість зябер. Товста шия. Іринія сказала, що у експериментах брали участь молоді люди. Щоки здавались трохи опухлими. Мембранні оболонки із плоті розросталися між пальцями. Я чув, як Ірина видала хрипкий звук.
  
  
  Лабораторією пролунав істеричний крик. Сміх Сержа. «Що сталося, люба? Вам не подобаються мої створіння? І тут Серж виявив свій геній. Ми добре вдосконалили їх. Росія, країна, яку ви зрадили. Ми майже вдосконалили людину, яка може дихати під водою. Ось що я зробив, Іринія, я! Він знову засміявся.
  
  
  Людина відпливла від скляної стіни. Я бачив їх усіх, трьох в акваріумі, що топають по воді і дивилися на Сержа та Іринію. У їхньому мовчанні було щось примарне.
  
  
  "Так, ангел", - сказав Серж, і він побачив, як Іринія зіщулилася. «Мої створіння дивляться на тебе. Але хіба ви не вважаєте їх розумними? Чи бачите, хоча вони можуть дихати під водою, вони чоловіки - у них є всі фізичні бажання та потреби звичайних чоловіків. Ви хочете задовольнити їх, моя улюблена балерина? Він видав писклявий сміх.
  
  
  "Русалки" мовчки дивилися, як Серж притискає Іринію до стіни. Я побачив, що то були ще одні двері. Однак це були двері, що не оберталися, а звичайні. У дверях було маленьке віконце. Він був по той бік найбільшого резервуару між двома меншими.
  
  
  Серж потягся до стіни, де, здавалося, була ручка. Він усе ще посміхався... Він натиснув на важіль.
  
  
  Я почув булькаючий звук навколо. Я кинувся назад до дверей, коли зрозумів, що відбувається. Вода з маленьких резервуарів перетікала через дерев'яні жолоби у великий резервуар. Русалки щосили намагалися втриматися у своїх маленьких резервуарах. Вони чіплялися за жолоби, коли вода текла і чинила опір потоку. Але це була сильна течія, і проти їхньої волі вони потрапили у найбільший резервуар. Їх було п'ятнадцять чоловік, які пливли по колу і ховалися, щоб подивитися через борт бака на Сержа та Іринію. Спочатку я цього не бачив, але здавалося, що в резервуарі є щось на кшталт бігової доріжки. Я припустив, що так годують ці створіння.
  
  
  Серж вже досить довго грав у свою гру. Настав час убезпечити його. Я зробив два кроки до бака та зупинився.
  
  
  Тепер я розумію, чому в лабораторії було так спекотно. Коли я заглянув між резервуарами нагору, я побачив дим, що вже кружляв у лабораторії. На моїх очах шматок стіни став темно-коричневим, а потім темнішим і темнішим.
  
  
  Стіни горіли.
  
  
  Серж сказав: «Моя прекрасна балерина, ці молоді люди багатьом пожертвували заради своєї країни. Вони віддали більше, ніж будь-коли, будь-якої групи людей у світовій історії». Він штовхнув Іринію назад до сходів, що ведуть до дошки.
  
  
  Я хотів почути, що він каже. Серж сказав: - Хочеш піднятися нагору, ангел? Може, мені варто розповісти вам трохи більше про масштаби їхньої жертви. Операція пройшла успішно, бо чоловіки зараз перебувають під водою. можуть там дихати, на жаль, виникли побічні ефекти. Щось пішло не так на операційному столі, і їхній мозок був трохи пошкоджений при встановленні зябер. Їхні голосові зв'язки також виглядають злегка пошкодженими; вони можуть розмовляти. Єдине, що вони можуть зробити, це видати скрипучий звук. Я вважаю, що знаю, що не так. Наступна група буде кращою, набагато кращою! '
  
  
  Я піднявся сходами. Я глянув на протилежну стіну. Прямокутник у метр чи три був чорним і витікав дим. Праворуч я побачив ще більше диму, що здіймався над іншою стіною. Часу залишалося не так багато. Мені треба було швидко вбити Сержа, забрати Іринію та негайно зникнути. Я бачив, як ці русалки виступали з води і дивилися на них. Коли я зрозумів усе - бак, що чекають на господарів, дошку над танком, божевілля Сержа - я зрозумів усе. Дошка була така висока, що вони до неї не дотягнуться. Вони можуть спробувати це підстрибнувши, але це буде складно. Я знав, що Серж має намір зробити, він штовхне Іринію в цей резервуар.
  
  
  Серж та Іринія стояли на дошці біля доріжки. Іринія відсахнулася від краю бака, але Серж продовжував встромляти пістолет їй у спину.
  
  
  "Що ви скажете про це?" Серж обійняв вухо рукою. "Скажіть, товариші, як би ви хотіли зробити з тілом молодої леді?"
  
  
  З бака долинали гучні крики. Вони замахали руками. Серж знову голосно засміявся, але я його не чув.
  
  
  Я обійшов один із менших резервуарів. Я знав, що треба бути дуже обережним. Якби Серж побачив мене, ніщо не могло б завадити йому просто заштовхнути Іринію в резервуар. До того часу, як я піднявся сходами, дістався до них і вивудив би Іринію з резервуара, ці істоти, я не знав, що могло з нею статися. Мій дротик здався мені найкращим варіантом. Я знову почув позаду шум. Коли я збирався обернутися, Серж зробив щось, що відволікало мене.
  
  
  Він схилив голову, обхопивши вухо рукою, і запитав: Що тепер, друзі? Ви коли-небудь хотіли сказати, що бажаєте бачити її більше? Він простягнув вільну руку, схопив перед сукні Іринії та зірвав його з її тіла. Йому довелося витратити час, перш ніж вона повністю оголилася. "Будь ласка", - крикнув він. "Хіба це не краще?" Русалки закричали та стрибнули на дошку.
  
  
  Іринія мене здивувала. Вона не стискалася, навіть не намагалася відступити назад. Вона стояла оголена та пряма. Дві русалки підпливли до борту резервуара і спробували стрибнути досить високо, щоб схопити її за кісточку. Вона не дивилася ні на них, ні на Сержа. Вона глянула прямо на стіну. І я побачив, як куточки її рота скривились у легкому сміху.
  
  
  Вона дивилася на палаючу стіну і, мабуть, думала, що це справді її доля. Якщо жахливі істоти в резервуарі не зможуть її зловити, лабораторія, що горить, усіх поховає під собою.
  
  
  Мене охопило бажання діяти. Я мусив піти до неї. Я мав показати їй, що вона помиляється.
  
  
  "Танцюй для мене, янгол", - пронизливо наказав Серж. «Нехай мої друзі побачать, чому ти така талановита балерина, покажи їм, на що здатна. Чим довше ти танцюватимеш, тим довше мої творці на тебе чекатимуть. Якщо ти зупинишся, я нахилю дошку». Він став навколішки і поклав руку на край дошки.
  
  
  Русалки збожеволіли. Іринія почала танцювати, але це був не той танець, який їй дозволили б вийти на сцену. То справді був танець спокуси. Русалки підстрибували все вище та вище. Серж став навколішки з напіввідкритим ротом, наче зачарований. Я піднявся сходами. Під час прогулянки я торкнувся пояса зі зброєю. Волосся на шиї стало дибки. Я був біля підніжжя сходів, і Серж ще не бачив мене, але я відчував більше, ніж бачив якийсь рух.
  
  
  Я бачив це краєм ока. Я почав обертатися і побачив, як тінь ковзає за моєю спиною і з'являється позаду мене. Пройшла ціла вічність, перш ніж я обернувся. Я був на півдорозі, коли відчув, як до мене наближається тінь із купи дерев'яних балок.
  
  
  Зустрічний рух уперед, здавалося, викликав невеликий ураган. Фігура торкнулася мене з гарчанням. Я спіткнувся, спробував відновити рівновагу і впав на бетонну підлогу. Руки тягли мене, намагаючись дістатися горла; коліно було притиснуте до моєї спини. Якось мені вдалося розвернутися і схопити людину. Я вдарив по ньому і схибив. Але я побачив, хто це був – Василь Попов!
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  
  
  
  Попов був одягнений у вовняний светр. Я схопив його і відштовхнув від себе. Ми були приблизно однієї сили, але він був у невигідному становищі. Я його знав. Я годинами вивчав усі подробиці його життя. Я знав його реакцію, знав, як він думає, як бореться. Він не мав шансів.
  
  
  Тож я знайшов для нього час. Я підозрював, що Серж дивитиметься, як розгортається бій. Я схопив Попова і вдарив правою рукою по обличчю. Пролунав глухий удар. Але у великій лабораторії пролунав ще один шум - тріск палаючого дерева.
  
  
  Серж вистрілив, і бетон під моєю правою ногою тріснув. Куля відскочила і потрапила до маленького скляного резервуара поряд зі мною. Отвір утворився зі звуком, схожим на рваний папір. Я повернувся, щоб тримати Попова між мною та Сержем. Зі свого високого становища він міг мати шанс безперешкодно вистрілити мені в голову, але я не зупинявся досить довго, щоб дати йому можливість зробити це.
  
  
  Попов так сильно впав на коліна, що його рука торкнулася бетонної підлоги. Ми обидва спітніли. Дим над нами клубочився, як привид, по стелі. Попов оговтався, і оскільки я був впевнений, що здолаю його, настільки впевнений, що витримаю це весь час, я кинувся на нього. Він швидко підвівся з підлоги з вузьким ножем у руці. Він мовчки підняв руку дугою.
  
  
  Спершу я нічого не відчув. Але потім кров із моєї правої руки почала просочуватися через рукав. І з кров'ю прийшов біль.
  
  
  Моя відповідь була автоматичною. Я кинувся назад, що знову дало мені повну свободу дій. Серж знову вистрілив; Я відчув себе так, ніби цього разу відскочив шматок носа мого черевика. Я пірнаю вліво. Куля відскочила назад у скляний резервуар, дуже близько до першої дірки. Цього разу пролунав гучний тріск, як забитий цвях у шкільну дошку, скрип, скрегіт. Мабуть, бак розвалювався. Попов став між мною та Сержем. Він мене поранив, і це була його впевненість. Тепер він вирішив мене прикінчити.
  
  
  Я відкинулася назад, коли він наполовину нахилився до мене з ножем перед собою. Він усміхнувся, і шрам на його щоці перетворився на півмісяць. Тепер він був сповнений впевненості. Він завдав мені болю та знав це. Все, що йому потрібно було зробити зараз, це швидко відключити мене.
  
  
  Я простяг обидві руки з розкритими долонями перед собою. На мить я схилився над колінами. Я повинен був схопити один із отруйних дротиків зі свого пояса, але опустивши руку, я дам йому шанс. Він міг ударити низько вістрям ножа, спрямованим вгору, і встромити його між ребрами в моє серце.
  
  
  Я повернув праворуч і лівою ногою потягся до зап'ястя з ножем. Він відстрибнув, спотикаючись. Тепер я втратив рівновагу. Я повернувся до нього, коли він спробував стрибнути вперед. Ми кружляли один навколо одного.
  
  
  Я не міг ризикнути глянути на Сержа, але почув, як він кашляє. Він був вищий за нас, і я підозрював, що до нього дійшов дим. Попов ступив ліворуч і притулився. Я відступив убік і схопив його за зап'ястя обома руками. Ніж був просто перед моїм обличчям. Його рука лежала на моєму лівому плечі. Він спробував відступити, прагнучи встромити ніж мені в спину.
  
  
  Я впав навколішки. У той же час я смикнув його за руку з ножем. Я відчув його живіт на своїй потилиці.
  
  
  Я продовжуючи тягнути, впер голову йому в живіт і швидко підвівся. Я відчув його повну вагу, коли його ноги відірвалися від підлоги. Я продовжував тягнути його за руку. Його ноги ставали все вищими і вищими. Коли я відчув, що його вага на спині розслабилася, я знову опустився і потягнув його за руку. Він полетів наді мною. Коли він пролетів повз мене повітрям, я зробив імпульсний рух вгору і відпустив його руку. На мить здалося, що він ніби пірнає. Я зрозумів, що він летить прямо до тріснутого скляного резервуару.
  
  
  Він торкнувся його ногами. Через зіткнення з бортом бака його політ трохи затримався, але потім він полетів далі. Його коліна були трохи зігнуті. Скло вже було ослаблене двома пострілами. Пролунав гучний тріск, коли його ноги розбили скло. Потім я побачив, як уламки врізалися в його ноги, коли він летів. Він голосно кричав. Ніж випав із його руки. Навколо лопалося скло. З гучним шумом кришка бака почала руйнуватися.
  
  
  Я не міг бачити, що робив Серж. Я міг тільки здогадуватися, що він був такий самий нерухомий, як і я. Минули частки секунди. Я бачив, як уламки скла терлися об тіло Попова. Його живіт уже був у дірі, трохи пізніше груди, а потім скло впало, як картковий будиночок.
  
  
  Я відскочив назад, коли довкола мене загриміло скло. Я бачив уламки на шиї Попова, коли банк звалився. Шум був приголомшливим. Тіло Попова, здавалося, корчилося і звивалося, коли воно падало між уламками. Але коли він упав на підлогу, він лежав непорушно. Потім я нахилився до нього.
  
  
  Спека стала гнітючою. Я спітнів, і повітря було задимлене. Одяг Попова був розірваний на шматки. Я глянув на нього і побачив кров і порваний одяг. Він лежав на боці. Я перевернув його ногою. Один із великих уламків скла застряг у нього в горлі. Уламок утворив трикутник з лінією його горла. Не було сумнівів – Попов мертвий.
  
  
  Я почув гучну бавовну й відчув, як щось зачепило мене за плече. Серж знову вистрілив, і куля відскочила від мого лівого плеча.
  
  
  Я зигзагом піднявся сходами, намацав пояс зі зброєю. Серж знову вистрілив і схибив. Я бачив, що Іринія все ще була на полиці. Дим над її головою клубочився все густішими шарами. Русалки смикалися, як ляльки, і видавали скрипливий звук. Я спустився вниз сходами, перш ніж Серж зміг знову вистрілити. Він більше не міг мене бачити. Я вийняв дротик з пояса і кинув у нього один з отруйних дротиків. Я взяв ще одну стрілку та тримав її в руці. Потім я спустився сходами.
  
  
  Серж більше не звертав на мене уваги. Він сів і простяг до Іринії пістолет, іншою рукою похитуючи дошку. Іринія більше не танцювала, вона махала руками, намагаючись утримати рівновагу. Вона розгойдувалася по дошці туди-сюди. Тепер страх був видно в її очах. Русалки перестали хлюпатися і кричати. Вони повільно пливли, піднявши голови над водою, і глянули на неї. Вони змусили мене подумати про акули, які чекають на жертву.
  
  
  Коли я був на другій сходинці, я швидко прицілився і вистрілив із пневматичного пістолета. З шипінням стріла пролетіла повз голову Сержа і загубилася в диму над ним. Я почув тихий стукіт, коли стріла пробила стелю.
  
  
  Майже відразу я зарядив другу стрілу. Серж, здавалося, навіть не помітив, що я вистрілив. Іринія почала втрачати рівновагу. Я мусив перешкодити йому витягнути цю дошку.
  
  
  "Краснов!" - Дико заревів я. Мені залишалося зробити ще три кроки.
  
  
  Він обернувся з тим самим диким поглядом в очах. Він підняв пістолет, щоб вистрілити. Але перш ніж він встиг розповісти про це, я натиснув на спусковий гачок пневматичного пістолета. Знову шиплячий звук. Стріла потрапила йому в груди. Він зробив крок у напрямку сходів. Він помер стоячи і звалився вперед, тримаючи пістолет. Його обличчя торкнулося другої сходинки, і він пірнув повз мене. Але я не спостерігав його. Я був нагорі сходів і дивився на Іринію. Вона похитнулася вліво і зробила дивні кругові рухи руками.
  
  
  А потім вона впала.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  
  
  
  Але вона повністю не впала у воду. Вона впала на дошку, перекотилася через край, але побачила можливість ухопитися руками за дошку. Її ноги бовталися у воді.
  
  
  Русалки були у захваті. Я схопив з пояса ще одну стрілу і вставив її у пістолет. Я ступив на дошку.
  
  
  Перші троє чоловіків вийшли з води та хотіли схопити Іринію за кісточку. Моя стріла з пістолета потрапила одному в праву щоку. Через десять секунд він був мертвий і потонув у баку.
  
  
  Інші не знали, що й думати. Вони були обережні, продовжували плавати під Іринією, і один навіть стрибнув до неї. Вона намагалася повернутися на дошку, але щоразу, коли вона опинилася на ній коліном, одна з русалок підстрибувала, щоб схопити її за кісточку і потягнути вниз. Потім він швидко пірнав, перш ніж я встиг пустити ще одну стрілу. Я обережно підійшов до Іринії. Я зарядив у пістолет ще одну стрілу. Іринія впиралася ліктями в дошку, наче вона лежала в морі, і це був єдиний шматок розбитого дерева, за який вона могла триматися. Втома була на її обличчі. Дошка хитко лежала над резервуаром, тепер вона погрожувала перекинутися.
  
  
  Я глянув на палаючі стіни, щоб дізнатися, скільки часу в нас залишилося. Найдальша стіна, яку я вперше побачив, майже повністю зникла. Я бачив наскрізь темну ніч. Полум'я горіло і гасло. Вогонь тепер рухався по стелі, і я зрозумів, що балки скоро зваляться. Стіна ліворуч від мене сильно горіла. Димне повітря почало душити мене. З кожним вдихом я відчував печіння в горлі та легені.
  
  
  Тепер я був близький до Іринії. Я обережно опустився на коліна, поклавши одне коліно на дошку. Іринія намагалася мене схопити.
  
  
  "Візьми мене за руку", - сказав я. Вона простягла руку.
  
  
  "Русалки" дедалі більше нагадували акул. Тепер вони дивилися на нас, плаваючи туди-сюди. Іноді одне із них видавав дивний скрипучий звук.
  
  
  Я відчув пальці Іринії на своїх. Русалка високо підстрибнула і вдарилася головою об дошку. Дошка хитнулася вліво. Я впав на обидва коліна і схопився за борт дошки. Пістолет зі стрілою впав мені поміж колін. Я лежу рачки. Ноги Іринії знову поринули у воду. Русалки кружляли просто під поверхнею, плаваючи без зусиль.
  
  
  Я підповз до Іринії. Вона щосили намагалася впертися коліном у дошку, і з кожним її рухом він хитався все гірше.
  
  
  «Заспокойся, – сказав я. «Чекай, поки я з тобою».
  
  
  Вона зберігала спокій. Я почекав, поки не переконався, що русалки дивляться на мене, потім поклав пістолет для дротиків на полицю і просто вдав, що тягнуся до Іринії. Вони на це чекали. Я бачив, як один із них трохи пірнув і пішов, щоб стати під Іринією. Поки він був під водою, я знову підняв пістолет і тепер прицілився до того місця, де, гадаю, могла з'явитися русалка. Він справді з'явився. Я вистрілив.
  
  
  Стріла вразила людину-русалку в зябра збоку на його шиї. Він відскочив убік із сильним сплеском, секунду боровся, потім задубілий і опустився на дно резервуара.
  
  
  Я схопив нову стрілу в поясі і підповз до Іринії, думаючи про Сержа, який лежав поруч зі мною з пістолетом біля підніжжя сходів і на Попова з його ножем на розбитому баку. Потім я подумав про себе, що повзуть по хисткій дошці, коли група людей-русалок кружляла під водою у воді, а в мене не було зброї під рукою.
  
  
  Іринія зітхнула з полегшенням, коли я простяг їй руку. Вона обома руками схопила мене за руку і сіла на дошку. Вона пригорнулася до мене. «О, Нік, – сказала вона. "Я думала ..."
  
  
  «Почекай! Ми ще не в безпеці! Наші хотіли б, щоби ця дошка впала у воду. Нам усе ще треба дійти до краю». Коли вона кивнула, я сказав: «Я відпускаю тебе зараз.
  
  
  "Ні!" Вона в розпачі пригорнулася до мене, так що дошка почала розгойдуватися ще сильніше.
  
  
  "Заспокойся", - сказав я, зберігаючи спокійний голос. - До краю всього метр-три. Якщо спробуємо разом, ми можемо впасти з дошки. Візьми мене за руку. Я обережно йду назад, а ти підеш зі мною, гаразд?
  
  
  Вона кивнула головою. Вона схопила мене за руку і потяглася на одній руці до колін. Тепер дим огорнув воду. Незважаючи на полум'я вздовж стін та стелі, мені було холодно. Крижане нічне повітря пливло крізь дірки в стінах. Полум'я з'їло шматок даху, і через цю дірку проникав вітер. Як шкода, що снігу більше не було. Я відчув тремтіння - і я був повністю одягнений. Я міг уявити, що зараз переживає гола та мокра Іринія.
  
  
  Поріз на руці, який у мене був у бою з Поповим, був не глибоким, але це мене турбувало. Іринія про це нічого не знала, і це була рука, яку вона схопила за руку. Я відштовхнувся і потяг її за собою. Ми йшли дюйм за дюймом. Щоразу, коли Іринія тремтіла, дошка розгойдувалася. Було дуже багато речей, про які я мав пам'ятати одночасно. Довелося звертати увагу на дошку, щоб вона не впала у воду. Потім були ці люди-русалки, які плавали серед нас і іноді піднімалися нагору, щоб подивитися, як далеко ми від них. Раптом одна з істот, що залишилися, нападе на нас, і ми опинимося в біді. А потім з'явився біль у руці. І вогонь! Мої очі вже сльозилися від диму. Жар полум'я час від часу був нестерпний, і якщо я не відчував цієї спеки, то був ще й крижаний холод, що приходив ззовні. Солдати гасили вогонь, який ще горить. Очевидно, хтось узяв кермо влади і віддавав накази. Два пожежні шланги тепер поливали полум'я зовні крижаною водою. Але ніхто нічого не зробив з полум'ям та димом усередині.
  
  
  Потім Іринія почала сильно тремтіти. Дошка захиталася. Я тримав її однією рукою, а дошку – іншою. Ми сиділи нерухомо, мов крижані статуї. Іринія подивилася на мене відчайдушно благаючим поглядом. Я посміхнувся, сподіваючись на неї. "Залишився всього один метр", - сказав я.
  
  
  "Я ... я мерзну", - сказала вона, знову тремтячи.
  
  
  "Коли ми будемо там, ми візьмемо тобі одяг Сержа. Потім повертаємося в офіс і одягнемо пальто. Солдати зайняті роботою з вогнегасниками, тому ми можемо йти прямо до вантажівки та їхати. Мабуть, пожежа знищить залишки цієї лабораторії. Ми пройдемо, ось побачиш.
  
  
  Вона спробувала посміхнутися. Розпач зник з її очей. І в цей момент один із людей-русалок зважився на спробу.
  
  
  Я бачив, як він іде, але було вже запізно. Навіть якби я бачив його раніше, я не знав би, що я можу з цим поробити. Він глибоко пірнув і підвівся просто з дна. Я бачив, як його пальці загрібали воду. Його очі були широко розплющені і дивилися на нас. Він підвівся нагору і схопився. Він не міг схопити мене чи Іринію, але він підійшов так далеко, що зміг ударити по дошці стиснутими кулаками.
  
  
  Дошка сильно розгойдувалася взад і вперед. Іринія намагалася мене схопити. А потім кінець полиці зісковзнув із краю резервуару. Дошка впала у воду.
  
  
  Я торкнувся води спиною. Я відчував, як він стискається навколо мене, просочуючи мій одяг. Незадовго до того, як моя голова опустилася, я почув гучні звуки. Довелося піти до Іринії, спробувати її захистити. Русалки мене не цікавили; вони просто хотіли схопити її.
  
  
  Моя голова піднялася над водою. Я вразив його і глянув на бак. Поки я дивився, простягнув руку і зняв черевики.
  
  
  Три русалки оточили Іринію та голосно кричали. Вона здавалася їм чимось новим, щось, що вони невиразно пам'ятали, але не знали, що з цим робити. Але вони незабаром згадають про це. Іринія трималася однією рукою за дошку.
  
  
  Коли я зняв взуття, я підплив до нього. Скрип у баку звучав набагато гірше. Три русалки без цікавості подивилися на мене. Я, мабуть, був надто схожий на них, щоб бути цікавим. Але з Іринією все було інакше.
  
  
  Я хотів, щоб вони цікавилися мною. Я хотів, щоб вони забули Іринію та зосередилися на мені. Мені потрібно було щось зробити, щоби порушити цей інтерес.
  
  
  За винятком трьох, що оточували Іринію, решта пливла піді мною, під нею і час від часу піднімалася, видаючи свої скрипучі звуки. Я не знав, скільки їх було у баку.
  
  
  Я підплив до плаваючої дошки і похитав головою, коли Ірина простягла мені руку. Якби останні три роки були для неї кошмаром, це нічого б не означало порівняно зі страхом, який я тепер бачив у її очах.
  
  
  Я покликав русалок. - 'Вітання!'
  
  
  Вони глянули на мене на мить, а потім знову повернулися до Іринії.
  
  
  Був один спосіб зацікавити їх. Уздовж полиці я штовхнув Іринію. Вона подивилась на мене. Я втиснулася між нею та чоловіком поряд з нею. Коли він потягнувся до неї, я прибрав його руку. Двоє інших дивилися. Вони не знали напевно, чи представляю я загрозу чи ні.
  
  
  Чоловік-русалка, чию руку я відбив, глянув на мене такими налитими кров'ю очима, що вони здавались рожевими. Його щоки та губи опухли. Він знову підійшов ближче і потягнувся до Іринії. Я знову вдарив його по руці. Він почав голосно кричати Він сплив, повернувся і знову закричав на мене. Його рожеві очі запитливо дивилися на інших русалок. Він не знав, що робити. Він знову глянув на мене і став голосніше, ніж будь-хто з них коли-небудь робив. Потім він ударив по воді. Тепер я був між ним та Іринією. Двоє інших перервали гру, щоб подивитись на мене. Я був готовий. Я щосили випустив кулак. Удар потрапив одному з них трохи нижче правого ока по щоці. Ззаду було достатньо сили, щоб відігнати його на метр.
  
  
  Тепер я був такий близький, що міг доторкнутися до русалки, що тримає Іринію. Я стиснув його слизьке зап'ястя. Потім той, якого я побив, раптово підійшов до мене ззаду, і я відчув, як чиясь рука сковує мою шию, через що моя трахея напружилася.
  
  
  Моя голова опинилася під водою. Тиск на горло збільшився. Я відштовхнув обидва лікті назад і спробував звільнити себе. Тиск збільшився. Він затяг мене на дно бака. Мені здавалося, що я не можу вирватись із його хватки.
  
  
  Коли я побачив, що він став темним, як щільна завіса перед моїми очима, я почав корчитися. Я відпустив усі відомі мені прийоми карате, але з цього нічого не вийшло. Я знав, що він може дихати під водою. Я знав, що він може затягти мене на дно резервуара і просто сісти на мене. Це триватиме не більше трьох хвилин.
  
  
  Я стиснув зуби. Був один шанс: лише його здатність дихати під водою. Тепер ми були майже на дні резервуару. Я стис обидва кулаки. Я витяг руки перед собою, потім стиснув кулаки якнайдалі за головою. Коли я відчув, що вони стосуються зябер по обидва боки шиї джентльмена, я почав обертати кулаками.
  
  
  Майже одразу я відчув, як рука розслаблюється на моєму горлі. Потім я вдарив у відповідь, уперши лікоть прямо в бік. Я торкнувся його грудей. Я почув булькаючий рев від болю. Він послабив хватку і я зміг розвернутися.
  
  
  Тоді мені слід було з ним розібратися. Але я міг думати тільки про дві речі - наповнити легені повітрям і дістатися Іринії. Я притис коліна до грудей і уперся ногами в його груди. Потім я зробив крок і став прокладати собі шлях крізь воду.
  
  
  Я відчував, що м'язи горла загрожують розслабитись, і вода потрапить у мої легені. Щільна штора перед моїми очима спочатку була темно-сірою. Тепер вона стала чорною, як безмісячна ніч, потім ще темнішою, так що стали видно інші кольори. Він став дуже темно-фіолетовим. Я відчув, як крутиться колесо квітів: червоний, синій, жовтий спалахують, як вибухаючий феєрверк у моїй голові. Але звуку не було, тільки булькання, булькання рідини, наче вода текла величезною ущелиною. Це звучало здалеку. Це звучало так, ніби я цього не чув, це був сторонній спостерігач, який спостерігав, як інша людина тоне.
  
  
  Я зрозумів, що не випливу на поверхню. Я наполовину застряг у баку. Мої руки мляво звисали з обох боків. Я відчув сильне бажання заснути. Мені треба було поспати. Я подумав про себе, що це займе лише кілька хвилин, що просто хочу дати своєму тілу трохи відпочити. З величезною силою волі я змусив себе розплющити очі і піднятися вгору.
  
  
  Коли я нарешті подолав це, я був спантеличений. Я втягнув повітря, але воно було гарячим і димним, мої легені горіли. Але жарко, димно чи ні, все одно це було повітря. Можливо, люди-русалки могли вдихнути воду, а я – ні.
  
  
  Дим клубочився над водою в резервуарі. За баком більше нічого не бачив. Було схоже, що стеля наполовину з'їла якийсь монстр. Крізь туман я побачив помаранчеве полум'я. Одна стіна лабораторії вже зникла, друга зникла на три чверті. Я знову вдихнув пекуче повітря, а потім відчула руки на своїх кісточках.
  
  
  Мене збили з ніг. Я спробував зробити крок, але хватка на кісточках була надто сильною. Вони були двоє, по одному на кожній нозі. Я витяг спину, потім нахилився вперед якнайдалі, ніби робив стрибок ножицями з трампліну. Я вирішив атакувати те, що був на моїй правій нозі. Коли я нахилився вперед, я стиснув обидві руки у великий кулак. Я рушив по його щелепі так сильно, як міг.
  
  
  Він видав гучний хрумкий крик, схожий на звук примари під водою, або звук дельфіна. Його хватка ослабла, і він схопився за горло. Потім його тіло розслабилося, і він поплив на дно резервуара. Майже одразу я вдарив іншого двома кулаками. Він схопив мене за зап'ястя і потяг на дно резервуара з силою, якої я ніколи раніше не відчував. Я потягнувся до його зябер, але він посунув головою вбік. Потім він здивував мене ударом карате, який зламав би мені ключицю, якби я не відштовхнувся. Проте удар так сильно припав по нозі, що біль пронизав все моє тіло.
  
  
  Тоді я дещо зрозумів. Цих майстрів не лише прооперували, а й навчили. У мене не було часу зупинятися на цьому надовго, але це дивовижне відкриття так довго займало мене, що він зміг підвестися за мене і обійняти мене. Як тільки я відчув силу його рук навколо себе, я зробив крок назад між його ніг.
  
  
  Коли я відчув, що руки навколо моїх грудей розслабилися, я повернувся і швидко вдарив його по шиї з обох боків. Удари одразу вбили його. Ці зябра були особливо чутливими та вразливими.
  
  
  Але в мене не було часу вбивати їх одного за одним. Мені треба було одразу зробити щось, що змінило б цю роботу. Я виплив на поверхню, зробив кілька глибоких вдихів у димному повітрі та озирнувся. Світ складався з маси диму, що клубиться. Через нього нічого не можна було побачити. Час від часу я бачив проблиски помаранчевого полум'я, що повзу по стіні чи стелі.
  
  
  Часу залишалося не так багато.
  
  
  Я пірнаю. Вони потягли Іринію на дно резервуару.
  
  
  Я поплив і зосередився на найбільшому створенні. Коли я підійшов до нього, я спустився у напрямку його зябер. Я не чіпав його, бо один із інших налетів на мене збоку. Він ударив мене своїм черепом у живіт, якраз у той момент, коли мої ноги торкнулися голови великого монстра.
  
  
  Внаслідок зіткнення я втратив рівновагу. Я знав, що не можу затримувати дихання вічно, і в Іринії має бути погано з цим. Я планував швидко вирубати людину-русалку, схопити Іринію та плисти до краю резервуару. Поштовх відкинув мене убік. Один із них підійшов до мене ззаду. Він простяг свої безглузді руки.
  
  
  Я на нього чекав. Коли він був поруч, я відштовхнув його руки і сильно вдарив по шиї збоку. Він одразу заснув. Він був мертвий до того, як його змило на дно резервуара.
  
  
  Але найбільший був далеко не мертвий.
  
  
  Я знову напав на нього. Не знаю, чи попередив його рух води чи крик когось із інших, але коли я підійшов до нього, він повернувся і почав чекати на мене.
  
  
  Він схопив мене за обидві руки і потяг за собою. Я почув скрегіт його зубів об мій живіт, коли мене протягло повз його голову.
  
  
  Мені треба було дихати. Я підплив до нього. Коли я проходив повз нього, він пильно подивився на мене. Я вдав, що піднімаюсь нагору, щоб віддихатися, але потім розвернувся і пірнув на нього.
  
  
  Я спершу вдарив його прямо в шию, потім сплив. Удар був недостатньо сильний, щоб убити його, але він був ослаблений. Він притис руки до горла і глянув на мене. Я спустився прямо над його головою і принагідно вдарив його обома кулаками. Коли я торкався зябер, я завжди відчував щось губчасте. Можливо, між зябрами та мозком існує прямий зв'язок. Другий удар убив його. Я відразу сплив, щоб перепочити.
  
  
  Повітря майже не лишилося. Лабораторія перетворилася на море полум'я. Поверхня води вже була гарячою через жар вогню. Стіни були у світлих ящиках, а стеля майже повністю зникла. Різкий дим висів усюди і кружляв, як чорні парфуми, навколо резервуару та над ним.
  
  
  Я не мав часу шукати шляхи до відступу. Якщо я ще почекаю, Іринія потоне. Я пірнув так швидко, як міг. Але коли я ховався, я дещо придумав. Мій пояс зі зброєю!
  
  
  У мене все ще було кілька капсул з вогнем і, принаймні, дві або три капсули з гранатами, але я взагалі не використовував жовті капсули з газом.
  
  
  Я помацав під сорочкою, що прилипала до моєї шкіри, і розстебнув пояс. Я поплив із поясом у руці. Як тільки я піднявся нагору, я кинув його якомога вище і далі. Я побачив, що він упав з краю бака і пірнув до Іринії.
  
  
  Я був на півдорозі, коли перший із двох вибухів гранати змусив мене котитися туди-сюди. Я притис руки до вух. Я бачив, де опинився пояс. Він упав одразу за дошку, і капсули вибухнули одразу після приземлення. Я почув гучний тріск, скрип. Здавалося, що бак тече. Я поплив, але не зводив очей із борту резервуара.
  
  
  Тріщину крізь воду було важко побачити. Але коли вона розширилася, вода потекла туди. Тріщина проходила по всьому резервуару згори донизу. Люди-русалки більше не думали про мене чи Ірину. Вони дивилися на поточну воду зляканими рожевими очима. Іринія не рушила з місця.
  
  
  Я потягнувся до неї і обійняв її за талію. Ми не пробули у танку більше шести-дев'яти хвилин. Більшість цього часу Ірина знаходилася над водою. Я спробував підрахувати, як довго вона пробула під водою, і вийшла приблизно за п'ять з половиною хвилин. Довелося підняти її на свіже повітря. Чого б не трапилося, тому що жовті капсули тепер були небезпечніші за повітря, що залишилося.
  
  
  З широкої тріщини в резервуарі вирвався великий міхур. Я почав пливти, обхопивши Іринію за талію, і сплив на поверхню, коли тріщина перетворилася на величезне павутиння. Потім весь танк розвалився.
  
  
  Люди-русалки кричали від страху. Бульбашки виходили з їхніх зябер. Бак з глухим гуркотом звалився. Вода ринулась із резервуару величезною хвилею. Русалки борються з нею як лосось, який стрибає на пороги, щоб нереститися. Іринія безвольно висіла у мене на руках. Я боявся, що коли вона відчує, що вийшла з води, вона спробує дихати. А тепер це було отруєне повітря! Я мусив завадити їй дихати. Нас засмоктало у відкриту частину бака. Я не зводив очей із дверей поруч із резервуаром, двері з квадратним склом усередині. Це була єдина сторона будівлі, яка ще не горіла.
  
  
  Витрата води збільшилася. Я не особливо турбувався про уламки скла; проточна вода змила їх по підлозі лабораторії. Якби я міг тримати Іринію та мене подалі від зазубреної сторони резервуара, ми б це зробили. Тепер потік пішов швидше. Двоє русалок уже були викинуті та впали. Я підніс руку до рота Іринії і взяв її носа між великим і вказівним пальцями. Довелося зображати серфери без дошки для серфінгу.
  
  
  Вода потягла нас до відкритої сторони резервуара. Я плив з Іринією навколішки. Ми підійшли до зазубреного краю, і я пішов боком, щоб вибратися. Русалки були навколо нас. Про нас забули. Вони продовжували пливти проти течії, намагаючись зберегти небагато води в резервуарі і залишитися в ньому самим.
  
  
  Потім ми пройшли гострий край бака і були скинуті на землю. Я приземлився на спину і ковзнув по підлозі разом із Іринією на моїх стегнах. З того моменту, як я кинув пояс із гранатами, поки ми не приземлилися на землю, могло пройти не більше хвилини.
  
  
  Коли ми зупинилися, я підповз і побіг з Іринією на руках до тих бокових дверей. Я притяг її до себе. Я понюхав повітря на випадок, коли смертельний газ пролетів через двері разом із нами. Мабуть, він увібрався водою.
  
  
  Іринія все ще безвольно лежала у мене на руках. Хоча тепер ми були поза лабораторією, ми все ще залишалися на складі. Стіна позаду нас повністю вигоріла. Скрізь клубився дим. Холод зовні коливався навколо нас - навколо Іринії в її мокрій наготі і мене в моєму мокрому одязі. Я струсив і швидко поклав Ірину на спину. Я засунув палець їй у рот і відштовхнув язик від її горла. Я відкрив її рот до упору і притулився до нього.
  
  
  На мій подив, першою реакцією, яку я відчув від неї, була відсутність руху чи стогін. Це була її мова проти мого. На мить вона хитала головою вперед і назад. Її губи пом'якшилися, потім ожили. Вона почала мене цілувати. Вона обійняла мене за шию.
  
  
  Я встав і потяг її за собою. Як тільки ми підвелися, ми почали кашляти від диму. Я зняв сорочку, і ми притиснули вологу тканину до носа та рота.
  
  
  "Нік, що нам робити?" - Вона подивилася через квадратне скло на людей-русалок, що звиваються, як риби, на суші. Вони померли один за одним. Я сказав: «Там двоє людей у сухому одязі. Якщо ми намагаємося дістатися до машини, мокрі як зараз, ми замерзнемо до смерті, перш ніж пройдемо через ворота. Я йду всередину. Попов мав приблизно мій розмір. Його одяг повинен приблизно мені підходити. Я принесу тобі одяг Сержа.
  
  
  Вона кивнула головою. "А що я можу зробити?"
  
  
  Я думав про це. Вона могла б допомогти, але ...
  
  
  «Послухайте, лабораторію отруєно. Я маю затримувати дихання, коли заходжу всередину. Я хочу, щоб ви пішли до офісу Сержа. Там висить твій плащ. Ви можете знайти моє пальто за рогом, за вікном. Це спрацює? Давай обгорни цю сорочку навколо носа. Побачимося тут. Вона знову кивнула і побігла оголеною вздовж стіни, що обгоріла.
  
  
  Я зробив ще один глибокий вдих і рвонув через двері назад до лабораторії. Більшість монстрів були вже мертві. Двоє чи троє все ще корчилися на землі. Серж лежав наполовину на нижній сходинці сходів, за стінкою резервуару, що лопнув. Лише рукав його вовняного светра був мокрий від поточної води.
  
  
  Я затамувавши подих, взяв його під пахви і потягла до дверей з маленьким квадратним віконцем. Я затяг його всередину і побачив можливість затримати дихання, поки двері знову не зачиняться. Із Поповим було важче. Він лежав подалі.
  
  
  Я знову увійшов до лабораторії. Я обережно пройшов через паводок навколо розірваного резервуару між двома меншими резервуарами і туди, де лежав Попов. На його светрі була кров, але я сподівався, що моє пальто приховає її. Я нахилився і обійняв його. Вся кров у його тілі прилила до того боку його тіла, що стосувалася статі.
  
  
  Капсули, які у мене все ще були в поясі зі зброєю, викликали пожежу довкола підлоги. Згорів і дерев'яний майданчик навколо бака. Єдине, що я міг чути, це потріскування дерева, що горить.
  
  
  Коли я спробував затягти Попова до дверей, я почув зверху гучний тріск. Я швидко затягнув тіло під палаючу платформу, коли шматок стелі впав. Він спустився вниз, як чорний яструб, що пірнає, і впав на землю численними шматками. Я відчував себе погано через те, що стримував подих. Другий шматок стелі теж загрожував упасти. Він тріснув, хитнувся і завис. Я повернувся до дверей, як африканський лев, що несе щойно вбиту антилопу. Попов був такий же великий, як і я, а за життя він важив близько двохсот фунтів. Оскільки мені доводилося затримувати дихання, він виглядав як велика коробка, важка, як піаніно. Його труп був схожим на желатиновий пудинг.
  
  
  Нарешті я простяг його через двері. Коли я спробував зробити глибокий вдих, мене двічі пробрав кашель від диму. Іринія вже повернулася до пальта.
  
  
  Холод ударив нас крижаним вітром. Мене здивувало, що дим не розсіювався. Я зняв з Іринії мокру сорочку на якийсь час, щоб фільтрувати дим. По черзі торкаючись сорочок один одного, ми одяглися. Коли Ірина закатала штани Сержа і щільно зав'язала плащ, не було видно, що на ньому був чоловічий одяг. Надягши одяг Попова і застебнувши пальто, щоб приховати кров, я забрав усі його папери. Вони давали мені прикриття, щоби вибратися з Росії. Я повернувся до Іринії.
  
  
  "Послухайте, немає сенсу залишатися тут, якщо у вас немає для цього причин". Це був тонкий жарт, і він усміхнувся.
  
  
  У метушні вогню ми змогли спокійно покинути склад і дістатися воріт. У темряві ми повземо рачки в кучугуру, в якій знаходилася наша стара, але надійна вантажівка. На нашу подив, ця антикварна колекція гвинтів і гайок завелася з першого разу. Без світла ми поїхали із Радянського інституту морських досліджень.
  
  
  Дорогою до наступного міста Ірина сказала мені, що коли вона вийшла, офіс уже горів. Вона накинула на голову мою мокру сорочку і побігла до свого пальта.
  
  
  Коли вона заговорила, я сказав: «Ідіотко! Потрібно бути божевільною, щоб вбігати, коли приміщення горить? Ти зробила ... '
  
  
  Вона підштовхнула мене до мене і ніжно затиснула мені рота долонею. "Ви хвилюєтеся", - сказала вона. - У всякому разі, небагато. Досить... Давайте просто уявимо, що це справді наша машина, і їдемо шосе Америки». Вона обняла мене за руку, поклала мені голову на плече і глибоко зітхнула. “Я так довго боялася. І раптом я більше не боюсь. Якщо в нас вийде, я дуже щаслива. Якщо ми це зробимо, я не боятимуся». А потім проспала всю дорогу до наступного села.
  
  
  Там ми зупинили вантажівку та ссіли на такому ж стародавньому автобусі, що прямував до міста, досить великий, щоб мати аеропорт. Ми полетіли прямо в Естонію, де автобусом доїхали до села, де я пришвартував рибальський траулер. Ми знайшли його і попрямували через Фінську затоку. Звідти ми відлетіли до Америки.
  
  
  І впродовж усієї поїздки мене звали Василь Попов, я був високопоставлений кремлівський чиновник. Жінка, яка була зі мною, була моєю дружиною, і її звали Соня.
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  
  
  
  
  Через два дні я сидів перед офісом Хока у Вашингтоні. Я розповів йому всю історію, поки він жував свою розпечену смердючу сигару. Ні разу під час моєї розповіді він не виявив більше, ніж поміркований інтерес.
  
  
  Я закінчив свою розповідь словами: «Поки все відбувалося з цими баками та вогнем, у мене справді не було часу думати про значення цих експериментів. Щиро кажучи, лише під час брифінгу я подумав про те, що вони могли б означати для росіян, якби їм це вдалося».
  
  
  "Хммм", - відповів Хоук. Він вийняв сигару між зубами та схилив голову. "Ви впевнені, що їхня операція провалилася?"
  
  
  Я вже багато думав про це. «Так, сер, звісно. Ці істоти у резервуарі були деформованими монстрами. З їх пошкодженим мозком вони ніколи не змогли б досягти добрих результатів. Я вважаю, що це був крок до більш амбітної компанії. Думаю, якби ми не спалили дані, зрештою вони б досягли успіху». Я закурив цигарку із золотим мундштуком. «Вони майже це зробили. Один із цих монстрів умів боротися з людиною. Він напав на мене із прийомом карате». Я все ще знаходив це трохи неймовірним. "Сер, я повинен віддати належне Сержу Краснову - він майже зробив це".
  
  
  Хоук відкинувся на спинку стільця. Він підніс запальничку до обвугленого кінчика сигари. Говорячи це, він продовжував дивитися на полум'я. "Ви впевнені, що Серж Краснов мертвий?"
  
  
  Я посміхнувся. "Звичайно", - сказав я м'яко. Але подумайте, що могло б статися, якби він залишився живим. Подумайте, що могло б статися, якби експерименти не провалилися».
  
  
  Хоук кивнув головою. «Я думав про це, Картер. Я думав про цілий флот – російський флот – оснащений такими істотами, здатними дихати під водою, розумними, добрими солдатами – я справді думав про це». Я знову сів прямо.
  
  
  Хок сказав: "Ви впевнені, що всі документи, пов'язані з експериментами, були знищені?"
  
  
  Я кивнув головою. «Вони були знищені одночасно з офісом. Вони були спалені – усі записи, методи, все, що було на папері щодо операцій». Я видавив цигарку.
  
  
  "Твоя рука краща?" - спитав Хоук.
  
  
  Я кивнув головою. "Так сер."
  
  
  Він загасив сигару. «Молодець, Картер. У тебе один тиждень відпочинку».
  
  
  Я знав, що так і буде. «Сер, боюся, у мене має бути три тижні замість одного».
  
  
  Вперше з того часу, як я поговорив з ним, Хоук виявив деякий інтерес до того, що я сказав. Він підняв брови. Він сказав. - "Ой?" "Ти збираєшся повернутися до Лас-Вегаса?"
  
  
  "Ні, сер."
  
  
  Він моргнув. - "Юна леді з відділу спецефектів та монтажу?"
  
  
  Я насупився. - "Шерон Вуд?" "Звідки ти це знав?"
  
  
  Хоук невесело посміхнувся. "Ви навряд чи зробили з цього секрет, коли витягли її сумку з її столу". Він замислився на мить. Він запитав. - "Чому три тижні?"
  
  
  «Побувати в Америці. Я купив кемпер і хотів би поїздити Америкою три тижні. Із абсолютно патріотичними намірами».
  
  
  "Звісно." Він нахилився вперед і поклав руки на столі. "Я думаю, ви не збираєтеся їздити Америкою поодинці, чи не так, Картер?"
  
  
  Я посміхнувся. «Чесно кажучи, ні. Я їду гуляти з дуже красивою, дуже багатою дівчиною. Тільки не з Шерон Вуд».
  
  
  Хоук зрозуміло кивнув. «А ця красива юна леді – яка до того ж багата – раніше була балериною?»
  
  
  "Ну, сер, як ви це дізналися?" - Запитав я, посміхаючись. "Вона стверджує, що багато мені заборгувала - і каже, що це займе не менше трьох тижнів".
  
  
  Хоук голосно засміявся.
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  
  
  Ніка Картера відправляють у Левине лігво Кремля. Його мета: знайти та знищити нову суперзброю. Його контакт: хороший російський подвійний агент, у якого все включено та вимкнено. Пріоритетне завдання Ніка Картера за морем невизначеностей. Але одне можна сказати напевно: його шанси невеликі...
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Крижана бомба Нуль
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Крижана бомба Нуль
  
  
  перевів Лев Шкловський на згадку про загиблого сина Антона
  
  
  Оригінальна назва: Ice Bomb Zero
  
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  Світ починає стискатися переді мною, закінчуються інтимні схованки. Щоразу, коли я маю кілька днів або тижнів, щоб повеселитися, мені нікуди йти.
  
  
  Цього разу хотілося клімату, максимально схожого на каліфорнійський – сонце, легкий вітерець – але без смогу та без людей. Я виявив це.
  
  
  Я зупинився у палаці Кальві у Кальві, на острові Корсика у Середземному морі. Юну леді звали Соня. Соня Трещенко. Десь ми виявили тут тенісний корт.
  
  
  Блакитні гори круто здіймалися за нами, високо над пляжним півостровом Кальві. Сам Кальві є обнесеним стіною середньовічним містом, в якому домінує Генуезька цитадель. Розповідають, що у двадцятих роках тут оселилася група росіян у пошуках «хорошого життя». Їхні нащадки досі переважають у популяції, тому таке ім'я та прізвище, як Соня Трещенко, не були рідкістю. Літніми вечорами, коли життя в Кальві вирує, на вулиці можна побачити росіян, що танцюють, під акомпанемент акордеону та гітари. У російських нічних клубах, таких як Chez Дао або під твердинями фортеці стародавнього міста чоловіки та жінки їдять, п'ють та танцюють до світанку. З травня по вересень Кальві є одним із найжвавіших морських курортів Європи. Це також пов'язано із близькістю посту іноземного легіону.
  
  
  Досі дикий пейзаж і первісні принади Корсики були позбавлені хвиль туристів, які перетворили так багато інших місць на Середземномор'я. Але поступово з'явилися і автомобільні пороми, і нові ультрасучасні готелі, які дорожчають життя та приваблюють більше туристів. Боюся, Корсика йде тим самим шляхом, що й багато зниклих прекрасних райських куточків, — дорогі, усіяні простягнутими руками, що дивляться на всемогутній долар. Але це ще далеко. Залишилося ще багато первісної чарівності, особливо після закінчення туристичного сезону. Був листопад, і я грав у теніс із чарівною молодою жінкою Сонею. То була наша третя вечірка, і вона майже закінчилася. Досі кожен із нас виграв за грою. Соня не любила програвати. І я теж. Коли ми перекидали м'яч через сітку, окуляри летіли туди-сюди. Я спітнів, але й вона теж. А потім я мав подавати, і все, що мені потрібно було зробити для перемоги, це змусити її промастити.
  
  
  Вона стояла далеко в полі, розставивши свої гарні ноги, з ракеткою на плечі, чекаючи на мою подачу. На ній була біла блуза без рукавів і тенісні шорти в тон. У всьому цьому білому вона виглядала дуже коричневою від засмаги. Її світле волосся до плечей було зібране в хвіст.
  
  
  Вона була дуже висока, з гарною фігурою і гарними, рівними рисами обличчя, але не така гарненька, щоб доводилося відштовхувати від себе чоловіків, коли вони зустрічалися з нею. Я знав її лише тиждень, але ми спали разом із першого дня. Крім цього, я нічого не знав про неї. Ну майже нічого. Я знав, що вона була на Корсиці з російським паспортом і що вона навмисне зустріла мене у вітальні готелю Calvi Palace. Я не знав, що вона робить і чому прив'язалася до мене, і це мене турбувало.
  
  
  Вона чудово оцінила мою гру. М'яч перелетів через сітку, один раз відскочив і полетів високо. Я відбіг на три кроки вправо, розвернувся і люто вдарив по м'ячу, сподіваючись, що він прослизне прямо над сіткою. Це й сталося. Соня швидко побігла вперед і встигла дістати його ракеткою, перш ніж м'яч приземлився. Він підстрибнув високо в повітрі, як дошка для серфінгу після того, як вершника забрав геть і хвилі отримали повну свободу дій, а потім перестрибнув через сітку. Я підбіг і поставив себе та свою ракетку на місце. Соня вже трусила назад, таке уявлення вона мала про те, що я задумав.
  
  
  Я чекав, коли м'яч упаде. Краєм ока я побачив Соню далеко в глибині поля. Коли м'яч упав, я коротко спрямував його над сіткою. Він низько підстрибнув, і Соня побігла за ним так швидко, як тільки могла, але було запізно. М'яч відскочив ще раз, а потім утретє, перш ніж вона добігла туди.
  
  
  Я поклав ракетку на плече і посміхнувся до неї. «Якщо ви тільки-но здалися, я виграв».
  
  
  — О, заткнися! - Вона перевернула сітку на спині і підійшла до дивана, де лежав її рушник.
  
  
  Я вирішив дати їй трішки випити. Вона завжди так робила, коли програвала. Вона закінчить це за п'ять хвилин або близько того. Я думаю, що міг би дозволити їй перемогти – є ті, хто вважає, що джентльмен має це зробити. Я думаю, що є багато нісенітниці, придуманої людьми, які хочуть справити враження. Я граю, щоб виграти у будь-якій грі. Я, напевно, не можу змиритися зі своїм програшем, як і Соня, але сподіваюся, що зможу приховати це краще за неї.
  
  
  Коли я подумав, що вона мала достатньо часу, щоб охолонути, я обігнув мережу і підійшов до неї. Ти хочеш поговорити про це або хочеш ще трохи звинувачувати себе?
  
  
  У неї був рушник на обличчі. Коли вона опустила його, вона засміялася. Слабка посмішка, але все ж таки посмішка. — Вибач, — сказала вона ледве чутно. У неї були красиві, трохи великі зуби і сіро-блакитні очі із золотими цятками в них. У неї була персикова шкіра, м'яка, як оксамит.
  
  
  — Ходімо, — сказав я. — Тоді я пригощу тебе випивкою.
  
  
  Я обвів рукою її тонку талію, і ми пройшли два квартали до палацу Кальві.
  
  
  Зал був майже порожній. Корсиканський бармен із гарними вусами посміхнувся нам. У кутку сиділа пара, схиливши голови один до одного. Ми з Сонею, включаючи бармена, склали п'ятірку.
  
  
  Ми сіли за маленький столик під стомлено обертовим вентилятором. День був не спекотний, але вентилятор працював. Готель справляв враження елегантного минулого, трохи пошарпаного, що свідчило про його занепад. Мабуть, у минулому це був розкішний готель, але тепер різьблені вироби з дерева були пошкоджені, килим, який, як вважалося, доходив до щиколоток, був зношений, а шкіряні крісла поряд з баром потріскалися.
  
  
  Готель коштував вісім доларів на добу за проживання та повний пансіон. Це означало все, крім чайових — покоївок, їжі та всього іншого, чого потребувало людське тіло. Номери були такими ж обшарпаними, як і вітальня, але вони були чистими і обслуговування було швидким. Бармен обійшов барну стійку і підійшов до нас зі звичною усмішкою. На лівій руці він мав рушник, і він ніс піднос. Його короткий червоний жакет мав золоту нитку на лацкані, який тепер нагадував мідь. Його усмішка оголила ще більше золотих зубів.
  
  
  Соня поклала руку мені на плече. «Нік, я хотіла б випити цей новий напій». На її чолі все ще були краплі поту.
  
  
  - Звичайно. Я глянув на бармена. «Пам'ятаєш, як зробити "Удар по голові Харві"?"
  
  
  Бармен моргнув. Він не був певен. Він зробив чотири для Соні того вечора, коли я познайомився з нею.
  
  
  Я сказав: «Це ніби італійський коктейль, горілка та апельсиновий сік». сік з щіпкою Galiano. Але пам'ятай спочатку горілку та апельсиновий сік, потім налийте стільки Galiano зверху, щоб вийшов шар».
  
  
  Він кивнув, що згадав і запитав. - 'Два?'
  
  
  'Так.' Коли він пішов, я обома руками взяв Соню за руку. Ми сміялися один з одного. - Ти для мене загадка, Соня. Я намагаюся зрозуміти, чому серед усіх міжнародних красенів у цьому холі ти вибрала мене того вечора минулого тижня.
  
  
  Її сіро-блакитні очі вивчали моє обличчя. Маленькі золоті цятки мерехтіли, як зірки. - "Можливо, ти був найкрасивішим з усіх," тихо сказала вона. У неї був приємний голос, низький і трохи хрипкий.
  
  
  І це була проблема. Вона мені почала подобатися, і, чесно кажучи, трохи більше, ніж кохання. «А зараз ми граємо у теніс, лежимо на пляжі, плаваємо, гуляємо… .. '
  
  
  — І лягаємо спати.
  
  
  Вона стиснула мою руку. «Ми лягаємо спати принаймні два, іноді тричі на день».
  
  
  'Так, справді. І, здається, стає все краще та краще».
  
  
  - Що в цьому такого?
  
  
  "Я нічого про тебе не знаю ... хто ти, чим займаєшся, чому ти тут".
  
  
  'Хіба це так важливо? Дорогий, Нік, а що я знаю про тебе? Я запитувала тебе?
  
  
  "Ні, ти цього не робила."
  
  
  — Тоді чому ми маємо про це говорити? Ми веселимось разом. Моє тіло збуджує тебе, а твоє тіло збуджує мене. Ми насолоджуємось один одним. Не ускладнюватимемо життя… питаннями.
  
  
  Бармен приніс напої у високих запітнілих склянках. Я заплатив йому і дав щедрі чайові. Його золота посмішка стала ще ширшою. Коли він пішов, я підняв келих за Соню. «За інтриги та таємниці».
  
  
  Вона наблизила голову і постукала своєю склянкою на мою, потім тихо сказала: «Після того, як ми вип'ємо це, ми підемо в твою кімнату. Ми разом приймемо ванну, а потім ляжемо спати. І вона притулилася своїм голим стегном до мого.
  
  
  Я дозволив своїй руці ковзнути від столу до її ноги. Вона притиснула м'які груди до мого плеча. Тож ми сиділи там, поки пили наш "Харві Копстут".
  
  
  І ми зробили так, як вона сказала. Ми допили коктейль і пішли пліч-о-пліч з ракетками до ліфта. Її кімната була через три двері від моєї. Ми на мить увійшли до неї, щоб вона могла покласти свою тенісну ракетку та взяти халат. Потім ми пішли до моєї кімнати.
  
  
  Душа не було – як завжди у таких старих європейських готелях. Ванна в моєму номері була така громіздка, що стояла на клешнях. Це зробило її схожою на глибоководного монстра.
  
  
  Але ми зробили те, що хотіли, Соня та я. Поки вона роздягалася, я набрав ванну та перевірив температуру води. Я дозволив ванні наповнитись наполовину, потім відчинив двері спальні, щоб роздягнутися.
  
  
  Я здивував Соню. Вона щойно зняла шорти, останній предмет одягу, що був на ньому. Вона обернулася, її сіро-блакитні очі розширилися від подиву. Потім куточки її рота зігнулися в тіні посмішки. Вона випросталась і позувала мені, поставивши одну ногу трохи попереду іншої.
  
  
  У неї було зріле, спокусливе тіло, яке в наші дні зовсім не в моді, бо жінки мають бути худими. Краса Соні полягала у її вигинах. У неї були певні круглі стегна, без слідів кістки. Груди були великими, але пружними та молодими. У неї була висока талія і довгі ноги, через що її ноги здавались стрункішими, ніж вони були насправді. Насправді вони були такими ж пишними і стиглими, як і все інше її тіло.
  
  
  Вона спитала. - Ванна готова?
  
  
  - Готова, - відповів я. Я чекав на неї біля дверей ванної. Вона йшла цілеспрямовано, її груди гойдалися з кожним кроком. Я стояв по діагоналі у дверях. Соня зупинилася і глянула на мене нібито безневинним поглядом. — Як мені пройти в такі двері, любий? Як пройти у ванну кімнату?
  
  
  Я широко посміхнувся і цокнув язиком. — Думаю, тобі доведеться протиснутись через це.
  
  
  Вона продовжувала виглядати безневинно. — Що ти маєш на увазі, коли стоїш так?
  
  
  "Може, я й божевільний, - сказав я, - але я не дурень".
  
  
  Вона посміхнулася до мене. Вона зробила з цього цілу постановку. Спочатку вона намагалася прослизнути прямо повз мене. Звісно, це не спрацювало.
  
  
  - Тоді є лише один спосіб пройти.
  
  
  'Я теж так подумав.'
  
  
  Вона встала боком, подивилася на мене і повільно протиснулася повз мене. Її тіло повільно розчинялося в моєму, коли вона ковзала повз мене. Потім вона обвила руками мою шию. — Ти ще одягнений, — сказала вона. «Дайте мені дві десяті секунди».
  
  
  Дівоча невинність раптово зникла з цих очей із золотими цятками. Посмішка зникла. — Я тобі подобаюсь, чи не так?
  
  
  Одним пальцем я підняв її підборіддя і поцілував у губи. "Так ти мені подобаєшся."
  
  
  - А тобі подобається моє тіло?
  
  
  Я знизав плечима. 'Непогане. Я бачив і гірше.
  
  
  Вона двічі вдарила мене кулаками в груди, а потім протиснула повз мене у ванну. Коли вона підняла одну ногу, щоб залізти у ванну, я шльопнув її заду.
  
  
  Я був уже напівроздягнений. Решту знімати довго не довелося. Я покинув одяг на місці. Я зробив два кроки, щоб опинитися в безпосередній близькості від кабіни, і закрутив кінчики уявних вусів. «А тепер, моя люба, добре приготуйся».
  
  
  Соня підіграла та нахилилася вперед, щоб прикрити своє тіло руками. — Що вам потрібно, сер? — несміливо спитала вона.
  
  
  "Згвалтування і пограбування", - прогарчав я і зробив крок у ванну.
  
  
  Вона знизала плечима, зітхнула і розкинула руки. «Ви, американці, всі однакові. Добре. Роби зі мною що хочеш.
  
  
  Я сидів навпроти неї у воді. Кабіна була така мала, що у нас плуталися ноги. Соня глянула на мене. Тепер у її очах не було невинності. Я глянув на неї. Я трохи присунувся до неї і взяв її руки у свої. Я притяг її до себе. Потім я нахилився вперед, узяв її груди до рук і поцілував їх.
  
  
  - Ох, Нік, - простогнала вона. 'Я думав, що ми почекаємо до закінчення миття.
  
  
  Я боявся, що нам доведеться зачекати.
  
  
  Я відчув, як її рука торкнулася моєї ноги. Мої руки ковзнули по її талії. Я трохи опустив їх і підняв її на коліна. Вона відкинула голову назад і потягла пов'язку, що скріпляла її довге світле волосся. Потім вона притулилася своєю щокою до моєї, і пухнасте волосся лоскотало моє плече. Я притяг її ближче до себе.
  
  
  Я відчув її подих у свого вуха, тепер швидший і тепліший. Її руки пестили мою шию, коли я гладив її. Раптом я сказав: «Цікаво, ця антикварна ванна? Можливо, вісімнадцяте століття... Ви знаєте щось про антикваріат?
  
  
  "Нік, дай спокій цій ванні!" Її голос був лютим. Вона трохи підняла коліна і підійшла ближче. «Скажи мені, що ти насправді думаєш про моє тіло. Скажи мені, що це робить із тобою, коли ти дивишся на нас разом. Я знаю, що ти дивишся. Її руки міцно обвили мою шию. - О, Нік, що ти робиш зі мною?
  
  
  Я коротко посміхнулася. Її тіло мене неймовірно збуджувало, особливо коли вона продовжувала рухатися, як зараз, із нетерплячим хвилюванням.
  
  
  І я сказав: «Якийсь час тому в Америці був фільм «Сина і циган». Йшлося про доньку пастора, у якої роман із бродячим циганом, і... .. '
  
  
  - Заради бога, Нік. Будь ласка!' Вона спробувала підійти ближче, але я втримав її, щоб подразнити.
  
  
  Я продовжив: "І реклама цього фільму була однією з найкращих, які я коли-небудь бачив". Там говорилося, що колись незаймана, донька міністра, познайомилася з циганом. Батько навчив її Богові, а циган навчила її бути на Небесах».
  
  
  Соня вп'ялася нігтями мені в шию. Її губи торкнулися мого вуха, і я відчув тепло її дихання до кінчиків пальців ніг. Я поклав обидві руки їй на стегна і трохи підняв. Її подих раптово зупинився. Вона вичікувало напружилася. Повільно, дуже повільно я опустив її, щоб проникнути до неї. Її дихання було невеликими зітханнями. Чим глибше я впивався в неї, тим більше вона видихала. Вона видала низький, протяжний стогін. Потім вона міцно обвила руками мою шию. Моє обличчя загубилося в шовковистих локонах її волосся.
  
  
  - Нік, - прошепотіла вона так тихо, що я ледве почув. Коли я хотів щось сказати, вона змушувала мене замовкнути. - Ні, - прошепотіла вона. "Дозвольте мені закінчити." Вона поворухнулася і знову застогнала. «Послухай, янгол. Такого ніколи не було, ні з ким.
  
  
  Тепер вона була довкола мене. Я почав рухатись.
  
  
  - Так, - сказав я крізь зуби. «Так, я люблю твоє тіло. Так, мене це заводить. Так, я люблю тебе трахкати.
  
  
  Раптом вона вчепилася в мене нігтями. 'Ой! Дорогий, я можу. ..ні ... більше ... почекай ... - Вона звивалася на мені. Її тіло люто смикнулося двічі, тричі. Вона хникала, як дитина. Вона здригнулася, здавалося, у неї трапилася конвульсія, потім вона обхопила мене руками і ногами, і її тіло розслабилося, ніби вона не мала кісток. Я ніколи не зустрічав жінку, яка могла б так повністю віддатися насолоді.
  
  
  - Моя черга, - сказав я. Я знову почав штовхати.
  
  
  'Ні!' вигукнула вона. "Не рухайся. Я не хочу, щоб ти рухався.
  
  
  Я трохи відкинувся назад, щоб вона більше не була повністю злита зі мною.
  
  
  - Не дивись на мене так, - сказала вона.
  
  
  'Мені подобається дивитись. На тебе приємно дивитися, особливо коли ми закохані одне в одного. А тепер покажи мені, як добре ти вмієш це робити, доки вода у ванні не охолола.
  
  
  "Якщо стане холодно, я знову зігрію". Вона знову почала рухатись, спочатку повільно. Її губи наблизилися до мого вуха. - Нік, - прошепотіла вона. «Нік, те, що ми маємо, набагато краще, ніж просто добре. Це краще, ніж будь-що».
  
  
  Я був захоплений нею і знав це. Я був у процесі виходу з себе, душа і дух перевершили мене. Я був упійманий у пастку магії того, що вона зробила. Поступово я покидав своє тіло. Це тривало і тривало, і я не хотів, щоб це закінчувалося.
  
  
  Моя голова вибухнула, як петарда в консервній банці. Решта мого тіла пішла за ним. Я розвалився, як дешева іграшка. Годинник голосно стукав у моїй голові. Я не змусив їх зупинитися. Це були церковні дзвони, пожежні дзвони, всілякі дзвони. Час промайнув зі швидкістю світла. І раптом Соня відійшла від мене. Вона забрала в мене це чудове тіло. Там, де щойно було її тіло, почувся подих повітря. Несподівано мені стало дуже холодно. - Нік, - сказала Соня. «Хтось біля дверей. Ох, Нік, це відстій, але хтось дзвонить.
  
  
  Я швидко прийшов до тями. Дзвінок знову задзвонив, старий гонг із елегантнішого минулого. Я уважно подивився на почервоніле обличчя Соні. 'Ти. .. ?
  
  
  Вона кивнула головою. 'Так любов. Разом з тобою. Ти даси мені мій халат, коли виходитимеш?
  
  
  Я натиснув і вибрався з ванни. Біля ванної двері я підібрав халат Соні і кинув їй. Потім я одягнув халат і відчинив двері.
  
  
  Маленький смаглявий хлопчик посміхнувся до мене. Його волосся треба було підстригти, але його карі, інтенсивні очі були розумні. До того ж вони здавалися років на п'ять старших за самого хлопчика.
  
  
  - Синьйор Нік Картер? — спитав він голосом, який видавав вік.
  
  
  "Я?"
  
  
  'Телеграма.'
  
  
  Він дістав брудну тацю з телеграмою. Тільки це були дві телеграми.
  
  
  Я взяв верхню. 'Дякую.' Я взяв півдолара з туалетного столика і простяг йому.
  
  
  Він чекав. Він моргнув своїми молодо-старими очима і вивчав мою мочку вуха.
  
  
  Тоді я зрозумів. - Я запитав. – Кому інша телеграма?
  
  
  Він подарував мені сяючу білу усмішку. — Для синьйорини. Її немає у її кімнаті.
  
  
  "Я візьму її." Я дав йому ще півдолара і шльонув його по дупі, коли він йшов.
  
  
  Соня вийшла з ванної кімнати і зав'язала халат. Я дав їй телеграму і відкрив свою.
  
  
  Це було коротко та мило. Вона прийшла від Хоука. Він хотів, щоб я негайно приїхав до Вашингтона.
  
  
  Я подивився на Соню, доки вона читала свою телеграму. Потім я подумав, що вона скаже. Щось на випадок, коли щось трапилося... Я чекав. Напевно, це нічого не означало. Я почекав, поки вона прочитає свою телеграму, а потім сказав: «Сподіваюся, у вас новини кращі, ніж у мене».
  
  
  Вона моргнула. "Я чекала це."
  
  
  — Тобі обов'язково повертатися до Росії?
  
  
  - Ні, - сказала вона, хитаючи головою. «Це від містера Хоука. Я маю негайно дещо повідомити штаб АХ у Вашингтоні. .. '
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  У Вашингтоні йшов сніг, коли таксі зупинилося перед Об'єднаними Прес-службою та телеграфною службою Dupont. Я вийшов і підняв комір пальта. Крижаний вітер ударив мені в обличчя. Корсика була вже далеко.
  
  
  Я нахилився до таксі та допоміг Соні вийти. На ній був товстий замшевий плащ із коміром із лисячого хутра. Вона взяла мене за руку, вийшла з таксі і знизала плечима від стрімкого снігу, доки я розплачувався з водієм.
  
  
  Я знав рівно стільки ж, скільки й того дня, коли ми отримали телеграми. Нічого такого. Всі питання, які я їй ставив, залишилися поза увагою, і хитала головою «ні». У літаку вона була мовчазна і похмура.
  
  
  Потім, якраз перед тим, як ми приземлилися у Вашингтоні, вона торкнулася моєї руки. — Нік, — тихо сказала вона, — я мала на увазі, коли сказала, що ти найкращий. Ти маєш знати що. У нас є чудова дружба, і я хочу, щоб вона тривала якнайдовше. Будь ласка, не ставте мені більше запитань. Те, що вам потрібно знати, ви почуєте незабаром.
  
  
  Тоді я також замовк. Але питання лишилися. Соня жила за російським паспортом. Чи була вона російським агентом? Якщо так, то що вона робила на Корсиці? І чому Хоук дозволив їй поїхати зі мною? Хоук, мабуть, знав, що вона зі мною, а це означало, що Хоук знав, хто вона і що робить. Добре, все, що мені потрібно було зробити, це почекати, доки я не поговорю з Хоуком. Але мені не сподобалося, як я увійшов до цієї справи.
  
  
  Я схопив Соню за руку, і ми піднялися сходами перед головним входом. То був похмурий, депресивний день. Густі сірі хмари снігу низько висіли в небі, а вітер був такий холодний, що здавався нестерпним. Так, Корсика дійсно була дуже далеко.
  
  
  Опинившись усередині, ми ненадовго зупинилися у вестибюлі, щоб обігрітися. Я струсив сніг із пальта і опустив комір. Потім я схопив Соню за руку і повів її до офісу Хоука.
  
  
  Коли ми ввійшли, він сидів за своїм столом у сорочці без рукавів. Папір був розкиданий по всьому столу.
  
  
  Одним швидким, плавним рухом Хоук підвівся зі стільця й обійшов стіл, схопив куртку та надів її. Вона вільно обвивала його худе тіло. Його худе обличчя висвітлилося посмішкою, коли він наблизився до Соні. Тільки очі показували його напруження. Він вийняв з рота недопалок, поправив краватку і потис Соні руку.
  
  
  — Дуже мило, що ви прийшли, міс Трещенко, — сказав він. Потім він глянув на мене і кивнув головою. - Мені здається, у тебе багато запитань, Картер?
  
  
  — Небагато чи близько того, сер.
  
  
  Хоук нахилився до двох стільців з одного боку столу. - "Сідайте будь ласка." Він обійшов стіл і сів на свій скрипучий стілець. В офісі було спекотно.
  
  
  Ми з Сонею сіли і терпляче чекали, поки Хоук тріщить целофаном від нової чорної сигари. Я знав, що немає сенсу починати з багатьох питань. У Хоука був спосіб розіграти драму. Це був один із двох головних недоліків його характеру; іншою була майже палка любов до гаджетів і розумних пристроїв.
  
  
  Тепер він сидів навпроти нас, нюхаючи свою сигару. Незабаром кімната наповнилася смердючим сигарним димом. Я бачив, як Соня зморщила носа, і мені було важко стримати сміх.
  
  
  Вона пильно подивилася на Хоука, як дитина, що спостерігає за павутинням або за хробаком, що повзає по гілці дерева. Мені спало на думку, що тому, хто погано його знає, Хоук дійсно повинен здатися дивним. Я зрозумів, чому Соня так дивилася. Але для мене Хоук не був незнайомцем, він був… ну. ..Хоук .
  
  
  - Добре, - сказав він. Він нахилився вперед, сигара, що горіла, була міцно затиснута в зубах. 'Можливо розпочнемо?' Він порився в паперах, що лежали перед ним, і вийняв три аркуші. Він глянув спочатку на Соню, потім на мене. - "АХ ще ніколи не порушував справу з такою невеликою кількістю матеріалу. Чесно кажучи, у нас практично нічого немає".
  
  
  Соня трохи посунулася вперед у своєму кріслі. Сер, я не хочу вас переривати, але я впевнена, що Нік вважає, що мені не слід тут перебувати. Якщо ви хочете пояснити йому.
  
  
  — Усьому свого часу, міс Трещенко. Хоук повернувся до мене. – «Міс Трещенко була відправлена на Корсику мною. Це було її прохання, щоб вона була познайомлена з найкращим агентом в АХ, тож я сказав їй, що ви були на Корсиці. Я хотів, щоб ви дізналися краще.
  
  
  'Чому?'
  
  
  — Я поясню це пізніше. Він закусив сигару, випустив дим і деякий час дивився на папери, що лежали перед ним. Потім він знову глянув на нас. — Як я вже сказав, мало що можна було дізнатися, біса мало. Минулого тижня наш радар засік об'єкт десь у Арктиці. Було відправлено пошукові літаки, але вони нічого не знайшли. Потім три дні тому у нас з'явилася крапка на екрані. Знову було відправлено літаки. Знову нічого. Ми знаємо, що там є щось, але не знаємо, що це таке. Це може бути щось, що входить і виходить із Арктики, або, можливо, це щось глибоко під льодом». Ми з Сонею переглянулись. Але її погляд сказав мені, що вона вже все це знала, що для неї це не було несподіванкою. Я відчував себе школярем, що входить до класу через десять хвилин після початку уроку.
  
  
  - Це ще не все, - продовжив Хоук. Він перетасував папери в руках, перевернув верхній аркуш.
  
  
  «Наші патрульні кораблі, що діють на північ від Берингового моря, перехопили гідроакустичні сигнали з підводних човнів — атомних підводних човнів. Вони мають нести тонни ядерної зброї. Минулого тижня сталося чотири інциденти. Ми знаємо, що там є підводні човни, але вони продовжують зникати до того, як ми їх виявляємо. Військово-морський флот вважає, що вони поринають під арктичний лід.
  
  
  — Це лише дика здогадка, — сказав я.
  
  
  "Це більше, ніж припущення". Хоук натиснув кнопку інтеркому.
  
  
  Жіночий голос сказав: "Так, сер?"
  
  
  "Елісе, ти не могла б принести глобус?"
  
  
  - Негайно, сер.
  
  
  Хоук відключився. Він глянув на мене через стіл. Його сигара згасла, і він жував її.
  
  
  — Ми маємо кілька припущень, Нік. Наші літаки перетнули все Берингове море. Вони помічали підводні човни чотири рази».
  
  
  Я насупився. «Які підводні човни? Звідси? Хоук вийняв сигару з рота. Червоні китайські підводні човни. Вони пішли у Берингове море. Ми стежитимемо за ними. Вони завжди зникають раптово.
  
  
  Я запитав. - Вони не виходять?
  
  
  Хоук похитав головою. «Перша була помічена понад тиждень тому. Після цього її більше ніхто не бачив та не чув. Ні, ВМФ має рацію — вони пірнають під арктичні льоди і залишаються там».
  
  
  Я повільно сказав: «Тоді в них там, унизу, має бути база, якась діяльність».
  
  
  Соня мовчала, але з цікавістю стежила за розмовою. Пролунав тихий стукіт, потім двері відчинилися. Аліса увійшла з досить великим глобусом, що обертається на підставці.
  
  
  Еліс була темноволосою жінкою трохи за 50. Вона була невисокого зросту, з товстими ногами та великим задом. У неї був великий, як злива ніс, і такий самий м'який рот, а голос звучав як подряпана грамофонна платівка. Але вона мала золоте серце, і вона була м'якою, як олія. Вона не раз допомогла мені приборкати гнів Хоука, якби я зробив щось невірне. Або в АХ не погоджувалися чи не надали мені інформацію, яку я не міг отримати більше ніде. Аліса мала красу, яку ви не могли бачити. Вона була моєю жінкою.
  
  
  Вона поклала глобус на стіл Хоука, посміхнулася мені, підморгнула і вийшла з кімнати безшумно, як муха по стіні.
  
  
  Ми з Сонею нахилилися вперед. Хоук поклав обидві руки на глобус.
  
  
  "Я думаю, що ми можемо трохи звузити місце призначення цих підводних човнів", - сказав він. — Як ви знаєте, було б майже неможливо обшукати все полярне коло, щоб дізнатися, що задумують китайці. Навіть точки на екрані радара покривають надто велику площу. Ми хотіли звузити його і, як і раніше, бути ближчими до того, звідки беруться ці точки. В одного з наших радарників виникла ідея. Дивіться.
  
  
  Хоук узяв м'який олівець. Він встановив крапку на Вашингтоні і провів червону лінію на північ, потім довкола земної кулі, поки не повернувся до Вашингтона.
  
  
  Він глянув на нас. Ви бачили, що я провів лінію на північ. Точно на північ. Тепер зверніть увагу.
  
  
  Він повернув земну кулю так, що перед ним опинилася Росія. Він навів кінчик олівця на Москву і знову провів лінію північ. Він проїхав з ним світом і повернувся до Москви. Він нахилив кулю, щоб ми могли бачити вершину. Дві лінії перетнулися на полярному колі.
  
  
  «Нам удалося звузити його до площі близько сімдесяти п'яти квадратних кілометрів. Тут.' Він постукав пальцем за місцем перетину двох ліній.
  
  
  Я кивнув головою. "І моя робота полягає в тому, щоб спробувати з'ясувати, що роблять китайці і де вони це роблять".
  
  
  Хоук кивнув головою. — І знищити те, що вони роблять, якщо визнаєш це за необхідне. Ми назвали його «Крижана нульова бомба» на честь тих арктичних підводних човнів, оснащених ядерною зброєю. Відтепер це те, що ви називаєте операцією, коли зв'язуєтесь зі мною.
  
  
  Я дивився, як Соня знову закурює цигарку. Я почав підозрювати, чому вона тут. У мене було відчуття, що я вже знаю, що Хоук збирається сказати далі. Соня посміхнулася мені.
  
  
  Хоук сказав: «Коли ми виявили, що ці дві лінії перетинаються з Вашингтона та Москви, ми надіслали повідомлення до Радянського Союзу. Росіяни, як і ми, хочуть дізнатися, що там відбувається. У нас є . .. певні домовленості.
  
  
  Я насупився. - Які домовленості?
  
  
  «Ви маєте пройти швидкий курс виживання, який викладають у Радянському Союзі».
  
  
  Я моргнув. - Що я буду робити ?
  
  
  Хоук двічі затягнувся сигарою. «Ви будете не самотні у Росії. Хтось пройде цей курс одночасно з вами та приєднається до вас у вашій арктичній подорожі. Наскільки я розумію, вона один із найкращих агентів Росії».
  
  
  'Хто?' - Я спитав, але мені не треба було питати. Хоук коротко засміявся. «Міс Трещенко, звісно. Вона піде з тобою в операцію «Крижана бомба – нуль».
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  Мені не хотілося водити Соню в секцію спецефектів та монтажу. Тепер, коли я знав, що вона є російським агентом, стародавній механізм захисту від ворога спрацював автоматично. Було багато тих, хто намагався мене вбити. Але коли ми залишилися самі, Хоук сказав мені, що для нас із Сонею було виділено спеціальний відділ «Спеціальні ефекти та монтаж». Не було жодного ризику побачити щось, що не призначалося для її очей. Ми повинні були піти до доктора Дена Майклза, який дав нам більшу частину нашого спорядження і поінформував нас про те, чого від нього можна очікувати.
  
  
  У таксі дорогою Соня несподівано для мене взяла мою руку і стиснула її. Я глянув у вікно. Я відчув її погляд на своєму обличчі. Наче хтось направив збільшувальне скло на сонячну пляму на моїй лівій щоці. Але не було ні сонця, ні лупи, просто Соня сиділа поряд зі мною, тримала мене за руку і дивилася на мене.
  
  
  Я повернулася, і прекрасні сіро-блакитні очі, здавалося, придбали мільйон золотих цяток.
  
  
  Вони посміхнулися до мене.
  
  
  'Ти злишся?'
  
  
  - Ти могла б сказати мені на Корсиці. Якби я знав, що ви російський агент, я б… .. '
  
  
  «Зробили що? Проігнорував мене? Я цього не хотіла. Ми були там щасливі. Нам було весело разом. Ми досі можемо мати це зараз.
  
  
  'Можливо. Але я не зовсім розумію, хто – чи що – ти таке. Бракує ще кількох деталей».
  
  
  Вона глибоко зітхнула. На ній був замшевий коричневий плащ, і не можна було заперечувати, що під ним ховалося жіноче тіло. «Мій уряд наказав мені не розкривати більше, ніж це було абсолютно необхідним. Хоук знав це. Він міг би сказати тобі.
  
  
  "Можливо, він думав, що ви самі скористаєтеся цією звичайною люб'язністю, тому що ви приїхали на Корсику, щоб побачити мене".
  
  
  - Я хотів тебе побачити. Знаєш, ти досить відомий у Москві. Незламний Нік Картер. Кілмайстер. Кодове ім'я N-3. У тебе досі є татуювання AX на руці?
  
  
  Мені це не сподобалось. Вона знала надто багато. — Ви, здається, добре поінформовані, міс Трещенко.
  
  
  Вона нахилилася і поцілувала мене в щоку. — Я хотіла тебе побачити, — сказала вона. - «Я хотів побачити таку людину, яку не зміг знищити жодна російська». Довгі густі вії скромно падали на сіро-блакитні очі. 'Ось як це було на початку. Після того, як я впізнала тебе, ну, коли між нами все було так чудово, так чудово, мені не хотілося псувати стосунків.
  
  
  Ти, здається, знаєш про мене все, але я майже нічого не знаю про тебе, і це ставить мене в невигідне становище.
  
  
  Вона змусила таксі висвітлитись своєю посмішкою. 'Хочете дізнатися про мене більше? Я народилася в містечку Калушка, неподалік Москви. Дитинство моє пройшло у Московській державній консерваторії музики. Я грала у парку Леніна або у Парку Горького. Я відучився до МДУ, потім пішла працювати до міністерства Іноземних справ. Мені знадобилося вісім років, щоб вивчити американський діалект англійської. Останні два роки я вивчала життя та звичаї такого собі Ніколаса Картера. Я знаю про вас майже стільки ж, скільки ви самі.
  
  
  Немов холодний вітер подув на моє волосся на шиї. Це було все одно, що стояти голим у кімнаті з односторонніми дзеркалами, і кожен, хто проходив, міг бачити мою наготу.
  
  
  'Чому?' — спитав я голосом, який не був схожим на мій.
  
  
  Вона продовжувала посміхатися. — Чисто особисте, дорогий. Я хотіла знати все про людину, яку не міг ніхто вбити. Я знала, що ти любиш жінок, що ти дуже добрий коханець. Я припускала, що коли я дізнаюся про тебе ближче, я можу вибрати два шляхи. Я могла б відмовитися спати з тобою за будь-яку ціну і спробувати зацікавити тебе, глузуючи з тебе, або я могла б спокусити тебе. Коли я побачила тебе, то відразу зрозуміла, що ні до чого не приведе, якщо я триматиму тебе на відстані. У тобі було багато чарівності, і якби ти справді хотів мене, я б не змогла тебе зупинити – я знаю свої слабкості. Тому я обрала альтернативу, дозволивши тобі спокусити мене якнайшвидше. Як тільки це було зроблено, не може бути гри в кішки-мишки з приводу того, будемо ми чи не працюватимемо разом. Я знала, що це буде добре, я не думала, що буду розчарована, але... Я ніколи не думала... Я маю на увазі, це було набагато краще... Подивіться на мене, я червонію, як школярка.
  
  
  Жінка була майже моторошною. Мені здавалося, що я нічого не зможу зробити, що вона не впізнає. Вона тримала мене у напрузі протягом усього шляху, і це турбувало мене то тут, то там. По-перше, я ще не розібрався з нею. І по-друге, тепер, коли вона зрозуміла мене, що вона збиралася робити із цим знанням? Так, вона приваблювала мене - вона була більше жінкою, ніж багато хто з яких я зустрічав або зустріну знову через довгий час. Так, вона мене завела. Але щось у ній було, щось, що не міг точно визначити. У неї була манера дивитися на мене, коли вона говорила, манера змушувати мене вірити всьому, що вона говорила, та все ж…
  
  
  - Ми прибули, сер, - сказав водій. Він зупинив таксі перед будинком.
  
  
  Я не був певен, чи варто мені взяти Соню за руку прямо зараз чи почекати, поки хтось забере нас. Рішення не залишилося за мною. Поки я розплачувався з таксистом, на бордюр спустився доктор Майклс. Він коротко кивнув Соні, посміхнувся мені і простяг руку.
  
  
  — Радий тебе знову бачити, Нік.
  
  
  "Здрастуйте лікарю."
  
  
  Доктор Майклс був худорлявим чоловіком зі згорбленими плечима, в окулярах без оправи і з рідким пісочним кольором волоссям. На ньому був вільний костюм без пальта. Ми обмінялися потисканням рук, потім я представив його Соні.
  
  
  — Із задоволенням, міс Трещенко, — чемно сказав він. Він вказав на будинок позаду себе. — Ходімо через бічний вхід?
  
  
  Ми пішли за ним за рог по щойно занесеному снігом тротуару і вниз мокрими бетонними сходами до того, що виявилося підвалом будівлі. Лікар відчинив міцні на вигляд двері, і ми ввійшли всередину. Я ніколи не був у цьому відділі спецефектів та монтажу.
  
  
  Кімната, в яку ми увійшли, була великою і порожньою. доктор Майклс натиснув вимикач, і спалахнуло яскраве світло. В одному кутку я побачив купу обладнання та інших предметів.
  
  
  Я запитав. - Це наше обладнання?
  
  
  — Частково, — відповів лікар.
  
  
  Ми були посеред кімнати. Соня озирнулася. Її погляд зупинився на дверях, що ведуть до іншої частини будівлі. У ній було більше, ніж жіноча цікавість, у ній була шпигунська цікавість.
  
  
  Я торкнувся її руки. — Давай подивимося, що тут є, Соня. Ми з лікарем переглянулись. Ми обидва знали, що тут не можна ледарити. Незабаром Соня почала ставити запитання.
  
  
  Вона робила це досить охоче. Ми підійшли до купи речей. Вони складалися переважно з одягу для холодної пори року – парки, довгі труси в сіточку, важкі черевики. Було якесь рятувальне спорядження, плюс лижі, намети, спальні мішки.
  
  
  Лікар був позаду нас. «Можливо, міс Трещенко віддасть перевагу використанню речей зі своєї країни?»
  
  
  Соня посміхнулася йому. — Зовсім ні, лікарю. Вона знову глянула повз нього на двері.
  
  
  - Що тобі розповіли про твоє навчання, Нік? - Запитав доктор Майклс.
  
  
  «Щойно це буде в Росії».
  
  
  Соня мовчки пройшла в іншу частину кімнати, де до стіни було притулено два рюкзаки.
  
  
  "Я розповім вам, як це працює", - сказав лікар. «Ви летитьте звідси в Сан-Франциско і там сідайте на американський підводний човен, який доставить вас до Берінгової протоки. Там ви пересядете на російський корабель, який доставить вас у невеликий табір, що охороняється недалеко від міста Оелен в Радянському Союзі. Там ви проходите курс виживання. Коли все закінчиться, ви полетите російським військовим літаком в американський базовий табір в Арктиці, де заберете транспорт, їжу і все інше для місії».
  
  
  Я кивнув і подивився на Соню. Вона відчинила рюкзаки і зазирнула всередину. Через спеку в кімнаті мені було не по собі в пальті, але я не зняв його. Під пальто я був ходячим арсеналом. У мене була Вільгельміна, мій Люгер, у кобурі під лівою пахвою; Х'юго, тонкий стилет, лежав у піхвах на моєму лівому передпліччі, готовий прослизнути в мою руку, якщо я потисну одним плечем; і П'єр, смертоносна газова бомба була заліплена в поглиблення за моєю правою кісточкою.
  
  
  'Є питання?' - Запитав доктор Майклс.
  
  
  - Так, - сказала Соня, випростуючись. Вона вказала на рюкзаки. «Думаю, я віддала б перевагу речам російського виробництва».
  
  
  Лікар Майклс кивнув головою. — Як забажаєте, міс Трещенко. Він побачив мій здивований погляд.
  
  
  Я запитав. — Що у цих рюкзаках?
  
  
  "Вибухівка". Потім він моргнув. - Хіба Хоук не сказав тобі? Міс Трещенко - експерт із вибухів.
  
  
  Я глянув на Соню. Вона посміхнулася до мене.
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  Соня більше не брала мене за руку, поки ми не сіли до літака до Сан-Франциско. На вантажному літаку було два великі зручні сидіння, але ми сиділи в незручному мовчанні, коли Соня взяла мене за руку.
  
  
  Вона стиснула її і знову пильно подивилася мені в обличчя. - Нік, - тихо сказала вона. - Нік, давай.
  
  
  - Що?
  
  
  «Дорогий, ми будемо разом довгий час. Ми не можемо продовжувати так само.
  
  
  'Що я повинен робити? Начебто нічого не змінилося? Ми досі на Корсиці?
  
  
  'Ні. Але ми маємо місію. Ми маємо виконати це разом. Найменше, що ми можемо зробити, це спробувати залишитися друзями... коханцями, якщо хочете.
  
  
  'Добре. Що мені ще потрібно знати про вас? Досі ви пройшли шлях від дівчини, яку я зустрів на Корсиці і з якою розважався, до російського агента та експерта зі знищення, який повинен виконати місію зі мною. Скільки ще сюрпризів у тебе є для мене?
  
  
  «Жодного, дорогий. Тепер ти все знаєш. Ми обидва агенти добре, але ми теж люди. Ми чоловік та жінка, і я, жінка, і дуже люблю чоловіка. Сподіваюся, це взаємно... хоч би трохи. Це дуже важливо для мене.
  
  
  Я глянув на неї. Вона пильно дивилася на мене, і в її очах блищали золоті іскорки. Я трохи підняв її підборіддя пальцем, потім ніжно поцілував у губи. — Іноді я вірю тобі, — сказав я. «Я майже забуваю, що ми працюємо з різних боків стіни». Я посміхнувся. 'Іноді.'
  
  
  Вона прийшла до тями: «Краще б ми не були в цьому літаку. Я хочу, щоб ми були самі. ... назад у Корсиці.
  
  
  "Скоро ми знову будемо одні". Я сів і глянув у вікно. Тепер ми летіли над Сьєрра-Невадою, і, як завжди, небо було неспокійним. Я відчув її духи і, так, майже повірив їй. Соня поклала голову мені на плече.
  
  
  Але я не зовсім повірив їй. Вона була гарною жінкою та ніжною жінкою – поєднання, яке небагато чоловіків можуть захистити. Мало хто захоче навіть заперечувати проти цього. Але я не міг забути, що вона була російським агентом, моїм ворогом та ворогом мого народу.
  
  
  Ми мали працювати разом, я нічого не міг вдіяти. В Арктиці творилося щось дивне, що цікавило і Радянський Союз, США. Ми мали з'ясувати, що це було. Але, що було б, якби росіяни надіслали агента-чоловіка? Що б я тоді відчував? Я, мабуть, знав би, що він спробує мене вбити, якби я повернувся до нього спиною.
  
  
  Росіяни намагалися це досить часто. І, можливо, вони знали це, можливо, вони знали, що я вороже поставлюся до чоловіка. Можливо, тому вони надіслали жінку.
  
  
  Літак приземлився в аеропорту Аламеда неподалік Сан-Франциско. Було пізно, і ми не їли відколи покинули Вашингтон. Коли ми зійшли з машини, нас зустрів командир військово-морської авіабази, молодий капітан-лейтенант ВМФ із кітелем, повним нагород. Він поставився до нас з офіційною ввічливістю і вказав на «кадилак», що очікує. Я бачив, як офіцери стояли біля літака і дивилися на ноги Соні, коли вона йшла від літака до машини. Якщо вони коментували це, то тримали це при собі. Призовники були обмежені протоколом. Тут і там лунали свистки та гарчання. Соня тільки посміхнулася з упевненістю жінки, яка точно знає, що вона має.
  
  
  Нас відвезли до Будинку офіцерів, де було влаштовано багатий буфет. Поки ми їли, Соня продовжувала посміхатися офіцерам довкола нас. Вона була не єдина жінка там, але вона була найпривабливішою, і вона це знала.
  
  
  Ми сіли поряд за довгим столом. Офіцерів представили як членів екіпажу підводного човна, на якому ми мали вирушити. Капітаном був молодик, на кілька років молодший від командира бази, до того ж капітан-лейтенант.
  
  
  За столом було багато сміху та жартів. Соні, мабуть, сподобалося. Офіцери належали до неї з повагою. Вони трохи піддражнили її, сказавши, що подбають про те, щоб усі секретні плани були поміщені в безпечне місце, перш ніж вона підніметься на борт. І втішила їх, сказавши, що гадки не мала, що американські морські офіцери такі молоді й красиві. У цей момент Радянський Союз міг дечому навчитися.
  
  
  Її гумор та спонтанна поведінка відповідали їй. Вона могла бути російським агентом, але тієї ночі вона підкорила серце кожного чоловіка за столом. І, можливо, ще трохи мого.
  
  
  Після вечері ми розійшлися. Я не бачив Соню до наступного ранку, коли ми піднялися на борт підводного човна.
  
  
  Був туманний день, типовий Сан-Франциско. Сіре небо здавалося настільки низьким, що його можна було торкнутися, а будівельні ліси волого блищали. За сніданком я дізнався, що всі польоти припинені до полудня.
  
  
  Я пройшов з капітаном підводного човна мокрим асфальтом туди, де пришвартувався підводний човен. Я бачив багато активності на палубі, і мені було цікаво, де Соня. Я гадки не мав, де вона провела ніч.
  
  
  Капітана звали Нільсон. Він побачив, як я дивлюся на субмарину спереду назад, а потім озираюсь навколо, і одразу зрозумів.
  
  
  — З нею все гаразд, — сказав він, беручи в руки трубку і сірники, що часто використовуються.
  
  
  Я посміхнувся до нього. - Я так і думав - до речі, як мені тебе називати? Командир? Шкіпер?
  
  
  Він посміхнувся, тримаючи сірник над люлькою. Картер на флоті того, хто командує кораблем, завжди називають капітаном. Не має значення, капітан він, лейтенант чи старшина, він залишається капітаном. Він усміхнувся, затиснувши трубку в зубах. «Я говорю це не для того, щоб здатися зарозумілим, я просто хочу, щоб ви відчували себе комфортно на борту».
  
  
  Я кивнув головою. «Ну, я хочу подякувати вам і вашим людям за гарне поводження з міс Трешенком минулої ночі».
  
  
  Він усміхнувся. «Будь ласка, містере Картер».
  
  
  Я почистив горло. — Чи не зайде далеко, якщо я запитаю, де вона провела ніч? Я маю на увазі, я ніби відчуваю відповідальність за неї.
  
  
  Капітан усміхнувся. — Ти не зайдеш надто далеко. Вона провела ніч у моєму будинку.
  
  
  - Я зрозумів.
  
  
  'Я не вірю цьому. Вона залишилася зі мною, моєю дружиною та нашими чотирма дітьми. Здається, вона подобалася дітям. Думаю, вона їм також сподобалася. Вона красива жінка.
  
  
  — Я теж починаю її впізнавати.
  
  
  Ми досягли трапу підводного човна. Нільсона свиснули на борт. Він відсалютував прапор на кормі, коли підійшов черговий офіцер.
  
  
  Я сказав черговому офіцеру: "Прошу дозволу піднятися на борт".
  
  
  "Дозвол надано", - відповів він.
  
  
  Я ступив на слизьку палубу, де не почував себе як удома у своєму звичайному костюмі та плащі. Чоловіки в одязі ходили туди-сюди, намотуючи кабелі. Капітан Нільсон провів мене вниз сходами і вузьким коридором до офіцерської їдальні. Соня сиділа та пила каву.
  
  
  Коли я увійшов, вона широко посміхнулася до мене. Навколо неї сиділи троє офіцерів. На ній був робочий одяг, як у матросів, яких я бачив нагорі, тільки виглядав він у ньому краще.
  
  
  Один із офіцерів за столом повернувся до Нільсона. "Майк, куди ти поклав це чудове створення?"
  
  
  Капітан посміхнувся. Ми маємо каву. «У моїй каюті, — сказав він, — але, думаю, я спатиму з тобою».
  
  
  Двоє інших офіцерів засміялися. Людина, яка розмовляла з Нільсоном, сказала: «Я намагався переконати міс Трещенка, щоб вона спробувала витягнути з мене деякі військові секрети».
  
  
  — Ви всі дуже любі, — сказала Соня.
  
  
  Нільсон і я сіли до столу. Через гучномовець пролунав гудок, що сповіщає моряків про те, що настав час обідати. Я глянув на годинник. Було лише шість годин.
  
  
  "Ми виходимо о дев'ятій годині," сказав капітан Нільсон.
  
  
  Я подивився на усміхнене Соніне обличчя. «Ти непогано виглядаєш так рано-вранці».
  
  
  Вона насмішкувато опустила свої довгі вії. 'Дякую.' Вам це подобається?'
  
  
  'Дуже.'
  
  
  У мене не було можливості поговорити з нею наодинці до пізнього вечора, коли ми вийшли із Золотих воріт і опинилися далеко в морі.
  
  
  Підводний човен вийшов на поверхню, тільки ближче до Берінгової протоки. Я вдягнув пальто і вийшов на палубу. Туман зник. Було дуже холодно, але я ніколи не бачив моря таким синім. Сяйво води могло зрівнятися лише з ясною блакитністю неба. Сонце сяяло; повітря було чисте. Я стояв близько до носа і тримався за канати поручнів. Хвилювання на морі не було, але був невеликий бриж. Всюди я бачив пінопластові стаканчики. Я курив сигарету і спостерігав за поклоном вгору й униз, коли Соня підійшла і стала поруч зі мною. - Привіт, незнайомцю, - легко сказала вона. — Мені здається, я тебе звідкись знаю.
  
  
  Я обернувся і подивився на неї. Вітер грав з її світлим волоссям, і вони тремтіли їй в обличчя. Вона все ще була в робочому одязі і одягла куртку, яка була їй велика. Холод і вітер надали їй теплий рум'янець.
  
  
  Я посміхнувся до неї. "Ти найпопулярніший персонаж на борту".
  
  
  Тепер вона не посміхалася. — Я хочу торкнутися тебе, — просто сказала вона.
  
  
  — Але що подумають матроси та офіцери цього корабля?
  
  
  «Мені начхати, що вони подумають». Золоті іскорки в її очах виблискували і множилися. «Я хочу побути з тобою наодинці. Я хочу торкатися тебе, і я хочу, щоб ти торкався мене».
  
  
  Я наблизився до неї. «Я не знаю, коли ми знову будемо одні. На борту п'ять офіцерів та двадцять три особи екіпажу. Це маленький човен. Сумніваюсь, що ми знайдемо більше усамітнення, ніж зараз.
  
  
  - Потримай мене за руку, Нік, - сказала вона. "Принаймні, зроби це".
  
  
  Я зітхнув і засунув обидві руки в кишені куртки. — Ти кидаєш мені виклик, Соня, знаєш це. Я починаю вірити, що вся ця увага дістається тобі.
  
  
  Вона зробила крок назад і дивно подивилася на мене, трохи нахиливши голову. Велика куртка робила її схожою на маленьку дівчинку.
  
  
  - Ти плутаєш, Нік. Ти надто гарна, ти знаєш це? Це має бути те саме з усіма американськими чоловіками. Всі ці офіцери, вони такі молоді та гарні... і майже хлопці. Але ти, ти зовсім не хлопчисько.
  
  
  Я насупився. — Схоже, ти знову вивчаєш мене.
  
  
  Вона кивнула головою. 'Можливо. Мені цікаво, чому наші агенти ніколи не мали можливості убити тебе. Якоїсь миті вони мали бути близькими до цього. Звичайно, всі комуністичні агенти не можуть бути розтяпами. Скільки на вас було вчинено нападів?
  
  
  "Мені це не подобається. Але невдачі мене також не цікавлять. Успішна спроба мене дуже зацікавила б.
  
  
  Я кинув сигарету в море. — Ми трохи відхилилися від теми, чи не так? Я думав, ми говоримо про те, як ми можемо побути наодинці.
  
  
  Вона посміхнулася до мене. - Я знайду спосіб. Коли ми будемо у Росії, я обов'язково знайду спосіб».
  
  
  Поки ми були на цьому підводному човні, його наодинці зі мною не було. Протягом наступних двох днів Соню щоразу, коли я її бачив, оточували чоловіки. Ми їли з капітаном Нільсоном та іншими офіцерами, і хоча багато часу проводили разом, ми ніколи не залишалися одні. Навколо неї завжди були чоловіки, і вона купалася у їхньому захопленні. І оскільки вона була такою виключно жіночною, вона дражнила мене щоразу, коли могла, бо знала, що в мене зв'язані руки.
  
  
  Біля берегів Аляски стало дуже холодно. Навіть моє пальто не було достатньо теплим. Офіцерам і матросам вручили довгу спідню білизну, як Соні та мені. Увечері четвертого дня в морі ми встановили радіозв'язок із російським траулером. Було організовано місце зустрічі. Наступного ранку ми з Сонею мали пересісти на траулер. Мені здалося, що я побачив смуток у очах Соні, коли вона почула цю новину. Коли ми з двома офіцерами проводжали її до обіду, вона здавалася надзвичайно спокійною.
  
  
  Офіцери жартували з нею, як завжди, за обідом. Капітан Нільсон зазначив, що куртка, яку вона носила, ніколи більше не підійде моряку, який нею володіє. Але реакція Соні була досить половинчастою.
  
  
  Після трапези принесли торт. Зверху було написано: "Удачі, Соня". Коли вона побачила це, її нижня губа на мить затремтіла. Потім сталося ще дещо. Поки вона різала торт, у кабіні з'явився старшина із подарунком від усієї команди. Соня якийсь час просто сиділа, дивлячись на пакунок. Зрештою, на вимогу офіцерів, вона відкрила її. Це була каблучка, зроблена точно за розміром, який я дав чоловікам. На кільці красувався мініатюрний підводний човен, виготовлений на корабельному верстаті із золота із запасу суднового дантиста.
  
  
  Соня одягла обручку на безіменний палець правої руки.
  
  
  "Там напис", - сказав капітан Нільсон. Усі офіцери посміхалися до неї.
  
  
  Вона зняла обручку і прочитала напис. Я вже прочитав це. Це був вираз прихильності з боку екіпажу. Соня схлипнула і відсунула стілець. Потім вона встала і вибігла з хвилюванням. Після її відходу настала дивна тиша. Ми сиділи навколо столу, дивлячись на напівпорожні чашки кави. Капітан Нільсон порушив мовчання.
  
  
  «Жінки завжди дуже емоційно ставляться до таких речей», — сказав він.
  
  
  Інші кивнули або пробурмотали на знак згоди і випили свою каву. Наступного ранку, коли ми з Сонею мали піднятися на борт російського траулера, кільце було на ній.
  
  
  Зустріч відбулася майже точно на розподільчій лінії між США та Росією. Дійшли до вершини Берінгової протоки і стали чекати на траулера.
  
  
  Було неймовірно холодно. Повз пропливали крижини. Я більше не носив свого костюма і пальта; На мені була темно-синя парка та термобілизна. Але в мене все ще мій маленький «арсенал» зі мною.
  
  
  Російський траулер поспішав дістатися до нас, продираючись крізь лід. Соня та я були на палубі та дивилися.
  
  
  На підводному човні виникла напруга. Капітан Нільсон стояв на містку і дивився у бінокль. Він дивився як на траулер, а й у море навколо корабля. На своїх постах стояли кулеметники.
  
  
  Мої брови та вії вкрилися інеєм. Я заповз глибше в каптур своєї парки. Я глянув на Соню, але все, що я міг бачити на її обличчі, був кінчиком її носа. Дихати через ніс ставало дедалі важче. Піднявши руку в рукавиці, я з подивом виявив, що мої ніздрі забиті льодом.
  
  
  Траулер підійшов до човна, і потужні дизелі повернули назад. Я бачив, як кидали та ловили канати. Коли судна з'єдналися, російський капітан зі свого містка глянув на капітана Нільсона із суворим обличчям. Капітан підводного човна теж мав такий вигляд.
  
  
  Якщо це був рибальський траулер, то, напевно, дуже велику рибу шукали за допомогою якихось вкрай незвичайних інструментів. На носі стояв кулемет щонайменше п'ятдесятого калібру. Екран радара обертався на високій щоглі. У екіпажу на палубі були гвинтівки.
  
  
  Раптом російський капітан зробив щось несподіване. Він відсалютував капітанові Нільсону. На салют відповіли негайно. Було спущено трап, що з'єднує підводний човен з траулером.
  
  
  На мить погляд російського капітана впав на мене, коли я взяв Соню за руку і ми підійшли до подібних. Погляду, який я побачив, було достатньо, щоб змусити мене зупинитись. Якби я був один із ним, я б схопив Вільгельміну. Це був погляд, який знищив вас раніше, ніж вас побачив. Я вже бачив цей погляд раніше. ... і я знав, що мені не радітимуть на борту цього траулера. Два російські моряки простягли руку, щоб допомогти Соні, коли вона переступила через сходи на траулер. Море було бурхливим та брудно-сірим. Крижані крижини були кольори свіжозрізаної плоті, пронизливо-білого кольору, який ви бачите прямо перед тим, як потече кров.
  
  
  Вони взяли Соню за лікті та допомогли піднятися на борт. Потім настала моя черга. Я обережно переступив через дошку. Коли я наблизився до траулера, краєм ока я побачив, як російський капітан вийшов на місток і подивився на мене. Члени екіпажу, які чекали на мене, на мить озирнулися. Але в цей момент капітан віддав їм якийсь наказ. Я зупинився на хиткій дошці і подивився вгору. Ми з капітаном знову переглянулись.
  
  
  Повідомлення, яке він передав своїм членам екіпажу, було простим. Я б не витримав і двадцяти секунд у цьому крижаному морі. Якби я зісковзнув із трапу, капітанові не довелося б везти американського агента до Росії.
  
  
  Він глянув на мене. Він був не дуже високим чоловіком, навіть не шести футів, але випромінював силу. Він був масивної статури, і в парку його плечі виглядали так, ніби він носив наплічники для регбі. Але я не бачив у його тілі величезної сили. Я бачив у цьому щось примітивне, фундаментальне, таке ж фундаментальне, як велика сокира.
  
  
  Він стояв і дивився на мене зі свого містка, що здіймався. Хоча корабель гойдався, він, здавалося, стояв зовсім нерухомо, глибоко засунувши руки в кишені куртки. Втриматись на трапі стало важко. Я не збирався плавати в цьому крижаному, смертоносному морі і швидко пішов на траулер. Соню вже відвели вниз.
  
  
  Два члени екіпажу подивилися на мене, і їхні гвинтівки були перекинуті через плечі. Трап був слизьким, але не таким слизьким, як палуба траулера, що здіймається. Вони спостерігали за мною, коли я дістався корабля. Один із них майже нахилився вперед, щоб допомогти мені, але потім обидва відступили назад. Між траулером та підводним човном піднялася хвиля. Це вивело мене з рівноваги. Я хитався туди-сюди по дошці, однією ногою майже готовою ступити на палубу. Два російські моряки незрозуміло дивилися на мене. Уся команда дивилася, але ніхто не намагався мені допомогти. Траулер нахилився, і щоб не впасти, я опустився на одне коліно.
  
  
  Я дозволив своїм розкритим долоням схопитися за трап. Вода, що виплескується, промочила мене і промочила дошку. Я стиснув зуби, підвівся і швидко ступив на палубу траулера.
  
  
  Коли я був на борту, я схопився за поручні. Я був такий злий, що не міг нічого сказати нікому з них, не викликавши міжнародного інциденту. Але я стояв і дивився на двох членів екіпажу з ненавистю. Вони на мить озирнулися. Потім вони опустили очі. Потім ця пара пішла. Я глянув на місток, але капітана вже не було. Мої штани та парку промокли і я почав мерзнути.
  
  
  Я повернувся, щоб спуститися, і побачив Соню. Вона повернулася на палубу і, мабуть, бачила, що сталося. В її очах був вираз, якого я раніше не бачив, вираз цілковитої огиди.
  
  
  Потім вона підлетіла до мене і обвила руками мою талію. " Я жалкую!" вигукнула вона. - О, Нік, мені так шкода. Вона відкинулася назад, щоб подивитись на мене. «Будь ласка, вибачте мені за свиноподібні манери моїх співвітчизників. Ви можете бути впевнені, що про цей інцидент буде повідомлено. Коли я розберуся з ним, цьому капітанові не довірять навіть командування човном.
  
  
  Я подивився на щілину між траулером та підводним човном. Трап було прибрано, і кораблі розійшлися. Я бачив капітана Нільсона на вежі підводного човна. Він глянув на нас і віддав честь. Мені було шкода бачити, як він зникає.
  
  
  Залишок дня траулер повільно пройшов між крижинами. Я одягнув сухий одяг, і Соня дала мені чашку російського чаю, який був зовсім непоганий. Я відчував ворожість екіпажу щоразу, коли вступав з ними в контакт, але більше жодних інцидентів не відбувалося, поки ми не досягли Оелена.
  
  
  Було темно, коли траулер увійшов до гавані. Два члени екіпажу зістрибнули на берег із тросами, щоб закріпити корабель. Схожі опустили, але цього разу не було бурхливого моря. Ті ж два члени екіпажу розмістилися біля трапу. Соня знову пішла попереду мене, і їй допомогли. Очевидно, вона поговорила з капітаном, бо, коли я йшов до трупа, чоловіки теж простягли руку, щоб допомогти мені. Я відштовхнув їхні руки і спустився без допомоги. Погано для піару, але мені було все одно - я був злий.
  
  
  На пристані на нас чекали четверо чоловіків у товстих пальтах. Вони тепло зустріли Соню, потиснули мені руку та вітали мене в Радянському Союзі. Соня взяла мене за руку і повела назад до одного чоловіка.
  
  
  «Нік, це професор Перська. Він буде нашим інструктором упродовж наступних трьох днів.
  
  
  Лікар Перська був чоловіком років шістдесяти, з зморшкуватим обвітреним обличчям і гарними вусами з плямами від нікотину. Він не говорив англійською, але моя російська була не така погана.
  
  
  "Ми сподіваємося, містере Картер, - сказав він надтріснутим голосом, - що мій інструктаж вас вразить".
  
  
  — Я впевнений у цьому, лікарю.
  
  
  Він усміхнувся і показав золоті корінні зуби. — Але ти стомився. Ми починаємо завтра вранці. Тепер ти маєш відпочити. Він махнув рукою і вказав на стежку, що веде до скупчення будинків. Соня йшла поруч зі мною, поки ми йшли по лікаря. Решта групи йшла за нами.
  
  
  Я вказав великим пальцем через плече. — Я вважаю, що стежать за нами, — сказав я.
  
  
  — Ти маєш говорити російською, Нік. Інакше вони подумають, що ми говоримо, що не хочемо, щоб вони почули».
  
  
  - Гаразд, хто вони?
  
  
  «Охоронці. Вони тут, щоб переконатися, що нас ніхто не потурбує.
  
  
  — Чи я не намагаюся втекти?
  
  
  «Нік, ти поводиться так вороже».
  
  
  'Ах да? Я питаю себе, чому. У мене немає причин, чи не так?
  
  
  Ми йшли мовчки. Я побачив якийсь табір. Він добре охоронявся — я нарахував щонайменше п'ятьох солдатів у формі. Був двометровий паркан, обгороджений колючим дротом. Табір був на пагорбі з видом на море. Прожектор розставлений по всіх кутах паркану. На краю урвища стояли великі гармати, спрямовані у море. У межах паркану були будівлі у два ряди по чотири.
  
  
  Мені це не сподобалось. Мені це зовсім не сподобалось. Мені було цікаво, чому Хоук поставив мене в таке становище. Я був у ворожій країні, в оточенні ворожих людей, працював із ворожим агентом.
  
  
  Охоронці кивнули нам, коли ми ввійшли до табору. Ворота за нами зачинилися.
  
  
  Лікар Перська помітив, що я на це дивлюся. - Це для нашої ж безпеки, містере Картер, - сказав він з підбадьорливою усмішкою.
  
  
  Соня стиснула мою руку. — Не дивись на все так похмуро, любий. Ми справді не монстри. Щиро кажучи, іноді ми можемо. .. бути дуже милими.
  
  
  Лікар Перська вказав на одну з найменших будівель. — Ось там ваша кімната, містере Картер. Я сподіваюся, що це для вашого задоволення. Міс Трещенко, ви підете зі мною? Вони пішли далі, а я підійшла до маленької будівлі, яку мені показала лікар Перська. Це було трохи більше, ніж каюта, одна кімната з каміном та ванною кімнатою. Килим виглядав так, ніби його витягли зі старого кінотеатру. Але камін поширював у кімнаті затишне тепло. То був великий камін, що займав майже всю стіну.
  
  
  Це був камін, перед яким можна було лягти з другом, влаштувати пікнік перед ним, зазирнути в нього і поринути у глибокі міркування. Він був зроблений із каменю, і в ньому потріскували дрова. Поруч з каміном стояло двоспальне ліжко з товстою пуховою ковдрою, а також стілець і шафу. Мій багаж чекав на мене посеред кімнати. Раптом я зрозумів, що справді втомився.
  
  
  Довелося довіритися росіянам. Вони не посилали нікого вбити мене, поки я майже заснув.
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  Якщо у вас був такий самий день, як у мене, ви більш-менш розраховуєте на те, що щось станеться. Я ліг спати з Вільгельміною за руку і заснув, але сон був чуйним.
  
  
  Я не знаю, яка була година. Вогонь перетворився на вугілля і час від часу потріскував, і запах дров, що горять, наповнював кімнату. Він обережно відчинив двері ключем, досить швидко, щоб уникнути клацання. Він увійшов з ножем у руці, вдихнувши холодне повітря. Двері безшумно зачинилися за ним.
  
  
  Він був невисокий на зріст, і раптом я зрозумів, хто це. Запах траулера все ще був довкола нього.
  
  
  Ледве розплющивши очі, я дивився, як він підходить до ліжка. Його здоровенна постать була видна в світлі вогнища. Я заспокійливо обхопив Вільгельміну рукою, тримаючи палець на спусковому гачку. Люгер був поруч зі мною, поза ковдрою біля моєї руки.
  
  
  Він ішов навшпиньки і не зводив очей з ліжка. Ніж був довгий і вузький, і він тримав його біля грудей. Підійшовши, він трохи підняв ножа. Тепер я відчув його запах ще сильніший. Цей траулер іноді ловив рибу.
  
  
  Він зупинився біля ліжка, високо підняв ножа для удару і глибоко зітхнув. Я швидко рушив, сунув йому під ніс стовбур «люгера» і сказав російською мовою: «Якщо ти любиш своє життя, кинь цей ніж».
  
  
  Він усе ще затамував подих. Він невпевнено зволікав і подивився мені в обличчя. Якби я спустив курок Вільгельміни на такій відстані, я відстрілив би йому половину голови. Він стояв нерухомо, його масивне тіло майже повністю затуляло камін.
  
  
  У тій кімнаті було дуже спекотно. Світла від багаття було достатньо, щоб побачити бісеринки поту на його чолі. Рука з ножем трохи висунулася вперед. Я стиснув палець на спусковому гачку «Люгера». Я міг легко вбити його, і він це знав.
  
  
  Але він все ж таки спробував. Його ліва рука швидко піднялася, відбиваючи стовбур "Люгера" від носа. Права рука з ножем різко опустилася.
  
  
  Постріл, здавалося, загуркотів по стінах кімнати. Відколовся шматок дерев'яної стіни. Коли я вистрілив, я кинувся на нього. Ніж встромився в матрац.
  
  
  Я вдарив його плечем по коліна і відштовхнув убік. Він відскочив назад до осередку, все ще стискаючи ніж у руці. Я схопив край ковдри і накинув її на неї. Він спробував відобразити його вільною рукою, але ковдра була надто великою і важкою. Він вчепився в нього, але на той час я вже підвівся з ліжка і кинувся за ним через усю кімнату.
  
  
  Коли він стягнув з обличчя ковдру, я вдарив її по носі люгером. Він загарчав. Ніж упав на зношений килим, коли він підніс руки до решток носа. Я дозволив Люгерові сильно вдарити його по черепу. Він звалився на землю з руками перед обличчям.
  
  
  Він не замкнув двері, як увійшов. Тепер двері були відчинені. Першими увійшли двоє солдатів з гвинтівками напоготові. Я вже направив на них "люгер". За ними з'явилися доктор Перська та Соня.
  
  
  Капітан траулера все ще стояв на колінах і видавав дивні звуки, що булькали. Я нахилився і підняв ніж. Я кинув його одному з солдатів, і він мало не впустив гвинтівку, щоб упіймати його.
  
  
  Лікар Перська сказав: «Я чув постріл. Я думав…» На ньому був товстий халат та високі чоботи. Його стале волосся було розпатлане.
  
  
  - Ти в порядку, Нік? - Запитала Соня. Вона також була одягнена у товстий халат. По тому, як жакет майорів попереду, я міг сказати, що під ним було дуже мало одягу.
  
  
  Я дивилася на них і відчував, що чудово виглядаю у своїй довгій спідній білизні. Двоє солдатів допомогли капітанові траулера піднятися на ноги. — Він намагався мене вбити, — сказав я.
  
  
  "Ви не можете говорити серйозно," сказав доктор Перська.
  
  
  Двоє солдатів вивели з кімнати капітана.
  
  
  Я притулився до ліжка. Російською я сказав: «Я скажу вашою мовою, щоб нічого не загубилося при перекладі». Я не хочу, щоб мої слова були неправильно зрозумілі. Я тут від імені мого уряду. Я тут не для розваг. Тут нема нікого, кому я довіряю. Так що я буду напоготові. Наступна людина, яка спробує увійти сюди без запрошення, буде мертвою до того, як двері зачиняться. Я не питатиму, хто це чи чому він прийшов сюди. Я просто вистрілю».
  
  
  Лікар Перська виглядав так, ніби щойно проковтнув осу. «Я не можу повірити, що на вас був скоєний напад. Будь ласка, прийміть мої вибачення, містере Картер.
  
  
  — Ще раз вибачтеся вранці, лікарю. Зараз я їх не прийму.
  
  
  Соня уважно спостерігала за мною. Тепер вона запитала: "Що ти робитимеш, Нік?"
  
  
  'Нічого такого.' - Я кивнув на двері, за якими щойно зник капітан. — Що станеться з ним?
  
  
  - Його збираються відправити до Москви, - сказала Соня. «Він постане там перед судом».
  
  
  "Я не вірю."
  
  
  'Ти мені не віриш? Ти хочеш вбити його сам?
  
  
  "Якби я хотів убити його, я б це зробив". Я дозволив Вільгельміну впасти на ліжко. — Якщо ви хочете піти зараз, я можу спробувати трохи поспати. На добраніч.'
  
  
  Я повернувся до них спиною і підійшов до шафи, куди поклав свої спеціальні цигарки із золотим мундштуком.
  
  
  Я відчув холодне повітря, коли двері відчинилися і різко зачинилися. У кімнаті було дивно тихо, і єдиним джерелом світла був червоний відблиск вогню. Я витрусив цигарку з пачки і засунув її між губ. Потім мені спало на думку, що я залишив свою запальничку на ліжку. Я обернувся. .. і побачив Соню. Вона стояла переді мною із запальничкою в руці. Вона відчинила її, піднесла полум'я до моєї сигарети. Вдихнувши, я побачив, що вона впустила халат. Під нею була дуже тонка, дуже коротка блакитна нічна сорочка.
  
  
  Я сказав: "Люгер" лежав на ліжку поруч із запальничкою. Чому ти його не взяла?
  
  
  - Ти справді думав, що я захочу вбити тебе, Нік? Ти мені так не довіряєш?
  
  
  — Чого ж ти хочеш, Соня?
  
  
  Вона ворухнулася на мить. Халат зісковзнув з її плечей, потім упав на підлогу. — Мені потрібна твоя довіра, Нік, — хрипко сказала вона. «Але сьогодні я хочу більшого, набагато більшого».
  
  
  Її руки підійшли до мене, ковзнули моєю шиєю і притягли мою голову вниз. Її м'які, вологі губи ніжно погладили моє підборіддя, потім легко ковзнули по моїх щоках. Вона не поспішала, щоб погладити контур моїх губ, потім дозволила своїм губам накрити мої. Вона притискалася своїм тілом до мого, поки ми, так би мовити, не злилися.
  
  
  Повільно взяла сигарету з моєї руки і кинула її в камін. Вона взяла мою руку, піднесла її до губ і поцілувала всі кісточки пальців. Її мова легко пурхала між пальцями. Потім вона повернула руку до свого тіла і притиснула мою долоню до своїх грудей.
  
  
  Я відчував, як у мене піднімається пристрасть. — Ти знаєш усі прийоми, які має знати жінка, — сказав я.
  
  
  - А ти? - пробурмотіла вона. «Які трюки ти знаєш?
  
  
  Я трохи нахилився і взяв її на руки. Її руки зімкнулися на моїй шиї. Я відніс її до ліжка і обережно поклав. Я поклав «люгер» на шафку і підняв з підлоги ковдру. Коли я обернувся до ліжка, Соня вже зняла нічну сорочку. Вона лежала гола, ковзаючи ногами туди-сюди по простирадлі.
  
  
  Я кинув ковдру в ліжко. — Сьогодні вночі буде холодно, — сказав я.
  
  
  - Я так не думаю, - сказала вона, простягаючи мені руки. Я завжди думав, що важко буде зняти кальсони. Я навіть не пам'ятаю, як вибрався з них. Раптом я опинився поряд з нею, тримаючи її на руках, і мої губи ніжно торкнулися її губ.
  
  
  - О, Нік, - прошепотіла вона. «Це зайняло надто багато часу, просто надто багато часу! Я сумувала за тобою. Я сумувала за твоїми дотиками. Я сумувала за тобою.
  
  
  " Тссс ."
  
  
  «Не зволікай занадто довго. Обіцяй мені.'
  
  
  Я не став чекати надто довго.
  
  
  Я відчув, як вона напружилася, коли ковзав по ній. Її руки були на моїх плечах. І коли я встав їй між ніг і притулився до неї, я почув її зітхання. Вона видала скигливі звуки і міцно обвила мене руками та ногами. І тоді все інше стало безглуздим - ні напад на мене, ні все, що сталося в Північному Льодовитому океані. За межами цієї хатини не було нічого, нічого, крім цього ліжка, жодної іншої жінки, крім неї. Соня мала цю силу, цей всепоглинаючий талант. Я знав лише про досконалість її тіла. Зрештою, коли ми зібралися разом, я навіть не усвідомлював себе. Я повільно повернувся з того місця, де був. Я не усвідомлював, що розтягнувся високо над нею з твердими руками. Вона підвелася, обвив руками мою шию, щоб прийняти мене. Тепер вона ось-ось впаде, і її язик швидко ковзнув по пересохлих губах. Вона заплющила очі і крутила головою з боку на бік.
  
  
  - О, Нік, це було так... так. .. '
  
  
  " Тссс ." Я притиснувся до неї.
  
  
  - Ні, - прошепотіла вона. 'Вже немає.'
  
  
  — Я сказав другий.
  
  
  Вона замріяно посміхнулася із заплющеними очима. - Так... все, що скажеш. Як ти можеш все ще сумніватися у мені? Як ти можеш ще не довіряти мені?
  
  
  Я поцілував її, провів руками по спокусливих вигинах її тіла і поринув у повне задоволення від союзу з нею... але я не міг змусити себе довіритися їй.
  
  
  Рано вранці наступного дня ми почали наш курс. Спочатку ми поснідали в спільній кімнаті з усіма вартовими, артилеристами та всіма, хто мав відношення до табору. Усі визнали за необхідне вибачитися за вчорашній напад. Усі вони запевняли мене, що з капітаном траулера розберуться жорстко. Чомусь я не сумнівався в цьому, але мені було цікаво, чи не тому за те, що він намагався вбити мене. ...або тому, що йому не вдалося мене вбити.
  
  
  Лікар Перська сів поруч зі мною. Його обвітрене вусате обличчя було втомлене і стурбоване. «Містер Картер, — сказав він, — ви просто повинні вибачитися за минулу ніч. Я не зімкнув очей. Мене вразило, що щось подібне могло статися тут, просто у нас під носом».
  
  
  — Не хвилюйтеся, лікарю. Тільки не забувайте, що я сказав минулої ночі. Цей курс триває три дні, чи не так? Ви сидите поруч із дуже обережною людиною. Я маю намір залишатися обережним, поки я тут. Все, про що я вас прошу, це справити на мене враження цим курсом виживання.
  
  
  І він зробив це.
  
  
  Більшість того, що ми з Сонею дізналися, була пов'язана з тим, як залишитися живими, якщо все наше спорядження буде втрачено. Методи були запозичені у ескімосів та вдосконалені.
  
  
  Першого дня ми збудували голку під керівництвом доктора Перська. Снігові брили вирізали великим ножем. Коли справа була зроблена, Соня, доктор Перська і я заповзли всередину. Я помітив, що стіни трохи течуть.
  
  
  Я запитав. — Хіба ця штука не тане?
  
  
  Лікар Перська посміхнувся. - Не від тепла тіла. Тепло тіла зігріє вас достатньо, щоб ходити без сорочки чи одягу, але не розтопить снігові брили. Насправді добре, якщо вона відтає всередині голку. Це закриває всі проміжки між блоками. Снігові блоки не розплавлять навіть свічки, що горять, для освітлення.
  
  
  Я оглянув склепінчастий палац. Лікар знову виповз. Соня взяла мою руку і стиснула її.
  
  
  — Ти колись трахкав у голку? - пробурмотіла вона.
  
  
  — Не останні два тижні, — відповів я.
  
  
  Вона вдарила мене по плечу і швидко виповзла. Коли я пішов за нею і висунув голову, вона вдарила мене сніжком.
  
  
  Тієї ночі я спав один, у кріслі біля стіни, з Вільгельміною в руці. То був неспокійний сон.
  
  
  Другий день ми провели здебільшого у класі. Ми з Сонею сиділи в м'яких кріслах. доктор Перська стояв перед дошкою. Нам дали інструкцію про білого ведмедя. Лікар опустив екран і увімкнув проектор. Він дав фільму попрацювати хвилину, не кажучи жодного слова. Я викурив сигарету і глянув.
  
  
  У фільмі був показаний лише один білий ведмідь. Це був великий звір, але він виглядав майже грушоподібним, ніби його задні ноги були довші за передні. Він виглядав незграбним.
  
  
  «Зверніть увагу, — сказав доктор Перська, ніби він міг читати мої думки, — як незграбно виглядає ведмідь. Багато жертв помилялися, думаючи, що ця тварина не може розвинути велику швидкість». Він говорив російською.
  
  
  Я сказав: «Схоже, людина буде у безвиході».
  
  
  Лікар був у окулярах. Він притис підборіддя до грудей і подивився на мене поверх окулярів. Містере Картере, не робіть цієї помилки, якщо побачите, що хтось наближається вдалині. Ви здивуєтеся, як швидко він подолає відстань.
  
  
  Соня подивилася на мене і підморгнула. Ми спостерігали, як по льоду то тут, то там нишпорив білий ведмідь.
  
  
  «Білий ведмідь – кочівник, – сказав доктор Перська. «На відміну від сірого чи великого бурого ведмедя, у нього немає постійної бази чи лігва. Він завжди у дорозі. Камера довго стежила за нашим другом. .. ти хоч раз бачив, як він зупинився? Ні, він постійно рухається.
  
  
  Я закурив і став дивитися на ведмедя, що йде. Соня взяла мене за руку.
  
  
  «Про білого ведмедя є одна дуже цікава річ, — продовжив лікар. «Це єдиний звір у світі, який піде за людиною, уб'є та з'їсть його. Його не потрібно заганяти в кут, щоб він напав, як це робить більшість тварин». Він глянув на екран із кривою усмішкою. «Ні, все, що йому потрібно для цього, — трохи голоду».
  
  
  Я відчув, як Соня тремтить поряд зі мною.
  
  
  Що потрібно, щоб зупинити такого звіра? - Запитав я Перську.
  
  
  Лікар задумливо почухав вуса. «Якось я бачив одного ведмедя, який отримав чотири кулі зі слонової гвинтівки, перш ніж упав. Можливо, важче вбити лише лося».
  
  
  — Або людину, — похмуро сказав я.
  
  
  Тієї ночі, коли більша частина табору спала, Соня прийшла до мене в кімнату. Я сидів у кріслі, дивився на вогонь і думав про червоні китайські підводні човни, що кружляють під Арктикою.
  
  
  Двері були зачинені. Соня постукала, двічі тихо промовила: — Ніка! Я підвівся і пішов до дверей з Вільгельміною в руці, просто щоб бути впевненим.
  
  
  Увійшла Соня і не подивилася на люгер, спрямований на неї, на її гарненьку голівку. На ній був той самий халат, що й першої ночі. Він зісковзнув з її плечей на підлогу, коли вона дісталася ліжка. Тонка нічна сорочка, яку вона носила, блищала рум'янцем у світлі багаття.
  
  
  На її губах грала мрійлива посмішка. Вона залізла на ліжко і опустилася навколішки обличчям до мене. Повільно й усміхаючись, вона стягнула нічну сорочку через голову. Потім вона пригладила своє довге світле волосся і витяглася на спині. Я поклав Вільгельміну на стілець, замкнув двері і підійшов до ліжка.
  
  
  На третій день ми з Сонею дізнались більше про те, як вижити без спорядження. У маленькій будівлі, яку ми називали шкільною хатиною, перед дошкою стояв лікар Перська. Цього разу на ньому були сірі штани та сірий вовняний жилет із гудзиками.
  
  
  За сніданком Соня тримала мене за руку і використала будь-яку нагоду, щоб доторкнутися до мене або притиснутися до мене. Та ніч була однією з найкращих. Лише один раз, на Корсиці, було краще. Я подумав, що неправильно було б не довіряти їй. Коли вона тримала мене за руку, я побачив, що на ньому все ще було кільце, подароване їй екіпажем підводного човна.
  
  
  Доктор Перська говорив про рибалку та полювання - без дорогої вудки чи рушниці. «Можна зробити рибальські гачки з кісток вовка чи ведмедя, навіть риб'ячої кістки, — він посміхнувся, — щоб ловити іншу рибу. Подивіться малюнки на дошці. Ліску можна зробити з чого завгодно. Нитки від твого одягу, сухожилля вбитої тобою тварини.
  
  
  «Кісткою можна навіть вбити могутнього білого ведмедя. Наприклад, шматок хребта тюленя. Китова кістка ідеальна, але удвох поодинці і без спорядження в Арктиці навряд чи підуть на полювання на китів». Він узяв шмат крейди і почав малювати, поки говорив. «Ви згинаєте кістку, яка зазвичай пряма, у вузьке коло. М'ясо або жир, або все, що у вас є під рукою, щільно стискається навколо нього так щільно, що кістка не може знову випростатися. Якщо котити кульку м'яса по снігу, вона замерзне, і білий ведмідь проковтне таку кульку за один раз. Кістка розтягується і розриває нутрощі ведмедя».
  
  
  Я був вражений, але Соня тремтіла. — Бідолашна тварина, — сказала вона.
  
  
  Лікар Перська посміхнувся і похитав головою. «Дорога пані Трещенко, ви б не сказали «бідну тварину», якби ви голодували і мерзли, і ця бідна тварина була вашим єдиним шансом на виживання».
  
  
  Він поклав крейду, повернувся — цього разу без посмішки — і глянув на мене.
  
  
  «Містер Картер, ви двоє полетите вранці за полярне коло, і ми подивимося, чи я вас навчив чогось і чого ви навчилися».
  
  
  Він усміхнувся і спитав. - "Ви вражені?"
  
  
  - Дуже, - сказав я, і мав на увазі саме це.
  
  
  - Добре, - сказав він, киваючи. «Тепер настав час познайомитися з вашим провідником»
  
  
  Я спохмурнів і сів у кріслі, поки лікар ішов до дверей. Він відчинив двері і покликав когось. Увійшов чоловік, одягнений у непромокальний одяг і зі старомодною рушницею в руці. Він опустив капюшон своєї парки, і я побачив, що він ескімос — чи принаймні схожий на ескімоса.
  
  
  Лікар Перська підвів його до дошки прямо перед нами. «Міс Трещенко, містере Картер, це Аку. Він був обраний вашим провідником із двох причин. По-перше, він чудовий стрілець, а по-друге, знає арктичне життя як свої п'ять пальців». Я відкинувся на спинку стільця, витягнув ноги перед собою і схрестив на грудях руки. Це було те, чого я не очікував, чого не був готовий. Там, на Північному полюсі, були б не лише ми з Сонею. Це були Соня, я і провідник на ім'я Аку.
  
  
  Я глянув на нього. Він виглядав молодим, ледве здатним пити чи голосувати. Його очі здавались ясними та впевненими, але під моїм поглядом він неспокійно скривив їх. Він здавався хлопчиком, який знав, як знайти підхід до жінок. У ньому була майже зарозуміла самовпевненість. Його обличчя було широким, плоским і гладким; його пряме чорне волосся падало йому на очі. Він тримав гвинтівку, спрямовану в землю. Він був такий близький до мене. Я міг читати російські слова на стовбурі. - Містер Картер? — з тривогою промовила лікар Перська.
  
  
  У кімнаті була напруга. Аку то переводив погляд із Соні на мене, то назад, але на обличчі його нічого не було.
  
  
  — Я не розраховував на провідника, — нарешті сказав я. Я взяв цигарку і закурив.
  
  
  "Ти не згоден?" - Запитала Соня. Вона швидко продовжила: «Оскільки ми не знаємо, чого очікувати, я подумала, що ми маємо прийняти всю можливу допомогу».
  
  
  - Так, - сказав я. Я глянув на неї. І саме тоді, коли я почав думати, що можу довіряти їй.
  
  
  Потім Аку сказав дуже добре англійською: «Містер Картер, якщо ви візьмете мене з собою, ви, ймовірно, будете приємно здивовані. Я чудовий провідник і чудовий стрілець – можу вистрілити чайці в око з двадцяти метрів. Але що важливіше, я знаю, як виконувати накази. Я знаю, що ти головний. Я не прошу вас взяти мене з собою, але я думаю, що це було б добре.
  
  
  Я затягнувся сигаретою і подивився йому у вічі.
  
  
  «Чому в тебе російська гвинтівка?» Я
  
  
  - Я з бідної сім'ї, - швидко сказав він. «Ми не могли дозволити собі дорогий американський Marlin чи Winchester. Ми могли торгувати лише тим, що було доступним. Хлопчиськом я виміняв шість шкур на цю стару гвинтівку. Ця рушниця врятувала мені життя дев'ять разів. Вона дає мені їжу. Я ставлюся до нього як до старого друга. У мене ніколи не було іншої зброї.
  
  
  Це була чудова мова. Я подивився на лікаря Перську, потім на Соню. Я не міг нічого сказати щодо їхніх осіб. Потім я знову глянув на Аку. "Добре, - вирішив я, - у нас є провідник".
  
  
  Напруга зникла. Аку посміхнувся і показав міцні, рівні білі зуби. Лікар Перська блиснув золотими корінними зубами. Соня взяла мене за руку і посміхнулася до мене. Я був єдиним у кімнаті, хто не посміхався.
  
  
  Того вечора я рано зібрав речі. Літак мав злетіти на світанку. Я переклав усе з валізки в рюкзак, залишивши костюм і пальто у валізі. В Арктиці я, мабуть, не відчув би потреби в офіційному одязі.
  
  
  Було надто рано лягати спати – я не втомився. Я підкинув дров у вогонь і сів перед ним. Але мені було неспокійно. Я підвівся і пройшовся по кімнаті. Я зупинився і глянув на вогонь. Це була моя остання ніч у таборі. Єдине, чого мені не вистачатиме, то це чудового каміна.
  
  
  Я знову подивився, щоб переконатися, що запакував додаткові магазини для Вільгельміни. Потім я знову сів перед вогнем, розібрав Люгер, почистив і змастив його. Потім я перевірив вінчестер, який взяв із собою. Я все ще був неспокійним.
  
  
  Я намагався заспокоїтися йогою. Я сів у крісло, дивився у вогонь і змусив своє тіло розслабитися. Я використав для цього всю свою концентрацію. Не знаю, як довго я сидів так спокійно, але коли я підвівся, я відчув себе відпочившим. І я хотів мати жінку. Я хотів Соню.
  
  
  Я надів парку та важкі черевики. Кімната Соні знаходилася у другому ряду, через три кімнати далі. Закінчивши, я прочинив двері, щоб глянути назовні. За її вікном сяяло світло. Вона все ще була на ногах. Падав легкий сніжок, і мої черевики хрумтіли під час ходьби. Яскраві вогні по кутах табору сяяли крізь сніг, що падав. Під одним із ліхтарів пройшов вартовий з гвинтівкою на плечі.
  
  
  Я йшов повільно, глибоко засунувши руки в кишені куртки. І коли я підійшла до каюти Соні, я почула голоси. Соня і... Другого голосу я спочатку не впізнав, поки не підійшов до хатинки. Я стояв непорушно. То був Аку, і він говорив російською.
  
  
  - Москва втрачає терпіння, Соня, - сказав він. «Вони хочуть знати, коли. Вони хочуть знати, чому сталася затримка.
  
  
  "Рішення про те, коли це буде, залишається за мною", - заперечила Соня. «З їхнього боку було безглуздо посилати цього капітана траулера».
  
  
  «Вони нетерплячі. Можливо, вони діяли поспішно, але вони хочуть, щоб це сталося, і вони хочуть знати, коли. Вони хочуть точно знати, коли.
  
  
  Настала хвилина мовчання. Тоді Соня сказала: «Я тренувалася на це два роки. Я не підведу. Я не чоловік. У тому й проблема, що вони посилали людей убити його. Кожна країна робила цю помилку. Ось чому нікому не вдалося усунути великого Ніка Картера. Тільки жінка може підійти досить близько, щоб це зробити. Так що там, де інші зазнали невдачі, я досягну успіху. Я вже зовсім поряд із ним.
  
  
  — Але коли Соня? — знову спитав Аку.
  
  
  «Щойно ми дізнаємося, що китайці замишляють в Арктиці, як тільки місія буде завершена. Тоді я вб'ю невловимого містера Картера, — відповіла моя люба Соня.
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  Я був досить далеко від її будинку, щоб вони не чули хрускоту моїх черевиків по снігу, коли я йшов. Моя права рука автоматично обхопила рукоятку Вільгельміни під моєю лівою пахвою. Я влучив у пастку і зрозумів це. Табір був практично в'язницею. Навіть якби я міг втекти, куди я міг би піти? Я не міг спливти в цій крижаній воді. Та й по суші я теж не піду далеко, намагаючись перетнути замерзлу, безлюдну, ворожу землю.
  
  
  Ні, я був на російській землі без шляху відступу. Вони зловили мене. Завтра вранці я сяду на російський літак, який доставить мене і двох російських агентів, один з яких був навчений мене вбивати, в пустельну Арктику.
  
  
  Я швидко повернувся до своєї кімнати. Мені не було до кого звернутися за допомогою, але в мене була одна перевага. Тепер я знав, що задумала Соня, а вона не знала, що це знаю.
  
  
  Я підозрював це, проте був розчарований.
  
  
  Красива, мила, пристрасна Соня. Визнай це, Картере, ти попався на цьому. Вона використовувала своє тіло як зрадницька Венера, щоб змусити вас довіряти їй. Добре, тепер я зрозумів свою помилку. Малоймовірно, що я знову зроблю ту ж помилку.
  
  
  Я дістався своєї каюти, відчинив двері і ввійшов усередину. Вогонь все ще горів. Я зняв куртку та черевики і приготувався провести ніч у кріслі.
  
  
  Потім до мене дійшло, що проблема не така небезпечна. Соня сказала Аку, що не намагатиметься вбити мене, поки ми не дізнаємося, що задумали китайці. Я думав про наступний день. На світанку ми сідали в російський транспортний літак і летіли в глиб Арктики. Там ми отримували все необхідне, наприклад, снігоходи та додатковий бензин.
  
  
  Ми повинні були отримати це у американському базовому таборі. Отже, рішення було простим. Якби ми були в базовому таборі, я просто здав би Соню і Аку і продовжив місію один.
  
  
  Я сидів перед каміном, курив і дивився у вогонь. Нарешті я підвівся і ліг спати.
  
  
  За годину до світанку мене розбудив стукіт у двері. Розбудити мене було неважко, я так міцно не спав. Я обережно вистрибнув з-під ковдри і почав стрибати вгору-вниз, щоб одягнути штани. Вогонь згашений, у салоні холодно. Було ще темно, тож я запалив лампу і одягнувся.
  
  
  Коли я вийшов, то побачив світло в каюті Соні. Небо з чорного перетворилося на тьмяно-сіре. Снігу більше не було, але намітили близько трьох футів свіжого снігу. Я пройшов у їдальню з рюкзаком та вінчестером у руці.
  
  
  Я вже почав снідати, коли до мене підійшла Соня. Як завжди, вона виглядала чарівно. Її очі сяяли тим, що можна було прийняти за кохання. Поки ми їли, вона нескінченно базікала про курс виживання, про те, що ми можемо знайти в Арктиці, про Аку… ей, де він був? Він з'явився, коли ми майже перестали їсти. Він тепло привітав Соню і поводився дуже побожно по відношенню до мене. Я відчував себе жертвою мафії, яка отримала поцілунок смерті. Але я підіграв. Я тримав Соню за руку і жартував з Аку. Я хотів вчепитися за єдину перевагу, яку я мав.
  
  
  Поснідавши, ми вийшли надвір, де на нас уже чекала машина. доктор Перська був там, щоб попрощатися. Я потис йому руку, запитуючи, чи знає він щось про план убити мене. Потім наші рюкзаки та гвинтівки прив'язали до даху «Московича». Соня сиділа поруч зі мною на задньому сидінні, поклавши руку мені на коліно. Вона поклала голову мені на плече, і я відчув запах її парфумів. Її волосся лоскотало мою щоку. Аку сидів попереду з водієм. Дорога з табору в аеропорт неподалік Оелена була вибоїстою і сильно промерзла. Ми їхали дуже повільно. Губи Соні торкнулися моєї щоки, знайшли моє вухо.
  
  
  — Я сумувала за тобою минулої ночі, любий, — прошепотіла вона. — Ти теж за мною нудьгував?
  
  
  Я поклав їй руку на ногу. — Звісно, — сказав я.
  
  
  Вона притулилася до мене і зітхнула. «Деякий час буде дуже холодно. Важко сказати, що нам доведеться робити, щоб зігрітися.
  
  
  - Аку збирається це фотографувати?
  
  
  Вона хихикнула. Якби вона не була такою жінкою, все було б не так погано, подумав я. "Звичайно, ні, любий," сказала вона. — Аку знає, що поміж нами. Я пояснила йому це. Він нас не потурбує.
  
  
  — Це може бути цікава подорож, — сухо сказав я.
  
  
  «Москович» наблизився до аеродрому, де на нього чекав великий транспортний літак з гвинтами, що оберталися. Коли машина зупинилася поряд із літаком, з відкритих дверей машини вискочили двоє чоловіків. Нічого не кажучи, вони зняли наші речі з даху машини та віднесли до літака.
  
  
  Безплідний ландшафт із заморожених білих і сірих рум'ян рум'янився під сонцем, що сходить. Було тихо та холодно. Соня, Аку і я побігли від машини до літака, що чекав. Тиск повітря від пропелерів загрожував здути нас, але ми, нарешті, сіли і з радістю виявили, що літак прогрітий.
  
  
  Соня, як завжди, сіла поряд зі мною. Вона притулилася до мене, її обличчя було приховано капюшоном парків. Коли нам стало досить тепло, ми опустили каптури. Аку сидів навпроти проходу, дивлячись у вікно з безпристрасним обличчям.
  
  
  Літак було встановлено на лижі. Мотори голосно заревіли, перш ніж лижі відірвалися від льоду, і машина заковзнула по злітно-посадковій смузі. Нас із Сонею кинуло разом, коли літак набрав швидкість. Він загуркотів, як стара вантажівка. Ми перекидалися з одного боку на інший. Але коли лижі відірвалися від поверхні, скрегіт раптово припинився. Величезна машина плавно піднялася над майже неживим краєвидом.
  
  
  Але тут і там стояли будинки, а іноді й дерево. Машина летіла на схід до сонця, що сходить. Коли я визирнув у вікно, то побачив край землі, а потім ми полетіли над водою. Я відчував на собі погляд Соні, дивлячись у вікно. Мені було цікаво, що вона думає. Чи вона намагалася вирішити, в яку частину мого тіла найкраще всадити кулю? Або, можливо, вона ще не вирішила, яку зброю використати. Якщо не револьвер, що тоді?
  
  
  За деякий час під нами знову опинилася земля. Ми пролетіли над Аляською та північною Канадою. І після цього під нами не було нічого, окрім білої порожнечі. Час від часу ми пролітали над ескімоським селом, але в основному це була суцільна білизна, така сяюча на сонці, що я був майже засліплений.
  
  
  Аку спав, уткнувшись підборіддям у груди. Соня схопила мене за руку. Я відчував худорлявість її тіла крізь одяг, коли вона притискалася до мене.
  
  
  — Щось не так, любий? — раптом запитала вона.
  
  
  Я глянув на неї з похмурим поглядом. 'Чому ти це запитала?'
  
  
  — Ти такий тихий. Весь ранок.'
  
  
  Я знизав плечима. 'Багато у мене в голові. Мені цікаво, що ми там знайдемо.
  
  
  Вона посміхнулася усмішкою, що розуміє, яка сказала мені, що вона мені не вірить. Це також можна інтерпретувати як усмішку, що розуміє. Якщо її коханий мав на увазі речі, які він не хотів обговорювати з нею, нехай буде так. Я хотів, щоб ми скоріше дісталися базового табору, щоб я міг позбутися її. Вона почала мене нервувати.
  
  
  - Як ти думаєш, Нік? — раптом запитала вона.
  
  
  - Що я думаю ?
  
  
  - Це китайці. Як ви вважаєте, що вони там роблять?
  
  
  Я похитав головою. — Мабуть, будують якусь полярну базу. Ці підводні човни просто не можуть так довго залишатися під льодом без бази.
  
  
  — Але що це за база? І де?'
  
  
  Раптом вона стиснула мою руку. - 'Неважливо. Ми розберемося, чи не так?
  
  
  — Хотів би я бути в цьому певен.
  
  
  Вона посміхнулася. - Упевнена, ми дізнаємося, Нік. ти найкращий агент АХ. Ви не знаєте невдач.
  
  
  Мені не треба було відповідати на це. До нас підійшов член екіпажу літака із трьома упакованими ланчами, які він нам мовчки дав. Я розбудив Аку та дав йому обід. Він з'їв їжу і швидко заснув.
  
  
  Близько полудня до нас знову підійшов той самий член екіпажу. Цього разу він мав із собою три парашути. Кожному з нас кинули по одному навколішки. Коли я одягнув свій, я нахилився убік і подивився у вікно. Ми збиралися пролетіти над базовим табором США. Попереду я побачив великі будинки, схожі на бунгало. У найбільшому будинку була щогла з американським прапором. Прапор висів нерухомо, небо було чистим, а яскраве сонце робило краєвид унизу схожим на пустелю. База рухалася під нами, потім дуже швидко опинилася позаду нас. Член екіпажу відкрив люк. Крижаний вітер свистів у літаку. Я надів сонцезахисні окуляри і переконався, що капюшон парки щільно прилягає до моєї голови. Член екіпажу прикріпив парашути до нашого спорядження — їжі, вибухівки та рюкзаків.
  
  
  Літак зробив коло, щоб знову пролетіти над базою. Тільки місцевість безпосередньо навколо і в основі здавалася рівною і твердою. Скрізь було повно ущелин і нерівностей землі, що заважало літаку приземлитися. Гелікоптер міг би це зробити, але відстань була занадто велика для гелікоптера. Крім того, росіяни не так люблять гелікоптери, як американці. Ось чому нам довелося стрибати.
  
  
  Я міг бачити базу, коли ми прилетіли. Ми були надто високо, щоб розглянути дрібні предмети, але я не помітив жодної активності. Руху в районі бази не було. Було так тихо, наче прапор звисав із щогли.
  
  
  Соня стояла поряд зі мною і дивилася у відкритий люк. Аку був позаду нас. Я глянув на Соню, і на мить наші погляди зустрілися. Але потім вона озирнулася, і очі її розширилися від занепокоєння.
  
  
  - Аку, що це? Вона спитала.
  
  
  Я обернувся. Обличчя Аку блищало від поту, поту від страху.
  
  
  — Я… я ніколи… не стрибав, — сказав він.
  
  
  Я всміхнулася йому. — У цьому немає нічого поганого, любий хлопче, — сказав я, беручи його за руку і охоплюючи ручку його парашутного троса. "Все, що вам потрібно зробити, це зробити крок вперед, порахувати до десяти, а потім потягнути".
  
  
  Він моргнув. Потім він насупився, намагаючись зосередитись. "Зроби крок... порахуй до десяти... потягни". Він блідо посміхнувся і кивнув головою.
  
  
  Я ляснув його по плечу. "Щоб показати вам, що моє серце в правильному місці, я відпущу вас першим".
  
  
  Потім він почав тремтіти. 'Н-ні. .. Я не хочу стрибати. я. .. Я не хочу бути першим.
  
  
  Я схопив його за парк і повільно розгорнув так, щоб він виявився обличчям до відкритого люка. - Нік, - спитала Соня, - що ти робиш?
  
  
  Я не звертав на неї уваги. — Не забудь потягнути за мотузку, коли долічиш до десяти, — сказав я Аку.
  
  
  Я глянув на російського члена екіпажу. Його обличчя було невиразним. Тепер ми були майже над базою. Російський коротко кивнув.
  
  
  Аку пробурмотів: «Коли м- чи повинен я рахувати г ?
  
  
  'Починай!' Я вперся руками йому в груди і виштовхнув із люка.
  
  
  Його руки і ноги тремтіли, ніби він намагався літати. Він звалився і злетів у повітря. Я чекав, поки його парашут розкриється, але цього не сталося. Він, здавалося, ковзав позаду нас і ставав дедалі менше.
  
  
  'О Боже!' — хрипко прошепотіла Соня.
  
  
  Ми обоє дивилися на нього. Аку ставав дедалі менше. Потім він, здавалося, затримався на мить. Його руки злетіли вгору. Щось відірвалося від нього, мов хвіст повітряного змія. Пауза, а потім розкрився парашут. Я почув, як Соня зітхнула з полегшенням.
  
  
  "Мабуть, його рахунок йде повільно", - сказав я.
  
  
  Або він мав пізній старт. Нік, я думав, що це було трохи радикально. Ні, це було щось більше. Це було жорстоко».
  
  
  'Ах да?' Я глянув на неї. — Ти ще нічого не пережила, дитино.
  
  
  Її рот злегка розплющився, і вона подивилася на мене збентежено.
  
  
  — Стривай, — сказав я.
  
  
  Вона моргнула, потім обернулася і вийшла назовні. Майже одразу її парашут розкрився. Я вийшов прямо за нею.
  
  
  Повітря виявилося ще холодніше, ніж я думав. Він устромився, як тисячі голок. Я глянув униз і побачив, що Аку вже приземлився поряд із базою. Соня приземлялася метрів за три від нього. Мої плечі відчули ривок парашута, що розкривається.
  
  
  Шок від холоду минув. Я тримався за стропи парашута і дивився вниз. Земля швидко піднялася. Я розслабився та приготувався до шоку приземлення. Соня та Аку вже встали на ноги і зняли парашути, спостерігаючи за мною. Незадовго до того, як мої ноги торкнулися землі, мені спало на думку приємна думка: я була гарною мішенню, що звисала з цього парашута. Якби у Соні був із собою пістолет, коли вона стрибала, вона могла б убити мене без особливих зусиль.
  
  
  Я вдарив п'ятами по льоду і відкотився назад. Тим не менш, я трохи послизнувся на землі. Я був безпорадний. Аку міг швидко підійти до мене і встромити мені ніж між ребер. Я повинен був сказати собі, що нападу не буде, доки ми не дізнаємося, що китайці замишляють. Принаймні так сказала Соня.
  
  
  Я випустив парашут. Аку та Соня підійшли до мене і допомогли. Ми подивилися вгору і побачили, як ще спускаються парашути. Наші речі. Літак розвернувся. Звук його двигунів, здавалося, став тихішим.
  
  
  Тепер моєю головною турботою була база. Ми були всього за сто ярдів від неї, але до нас ще ніхто не підійшов. Гаразд, я не очікував духового оркестру, але хтось мав бути. Можливо, все завдання було скасовано. Можливо, Хоук не встиг зв'язатися з ними?
  
  
  Перший парашут із обладнанням приземлився на лід. Соня стояла трохи позаду мене. Я відійшов убік, щоб я міг стежити за нею.
  
  
  "Аку, - сказав я, - перевіряй предмети, коли вони падають, і складай їх у купу".
  
  
  Аку глянув на Соню, потім на мене. 'Навіщо мені?' — спитав він, намагаючись відповісти на мій погляд.
  
  
  Я глянув прямо на нього. "Тому що я так сказав," сказав я категорично. «Єдина причина, через яку ти тут, це те, що ти сказав, що можеш підкорятися наказам». - Я безрадісно посміхнувся. «До речі, я вищий за тебе. І якщо ти не робитимеш те, що я скажу, я тебе поб'ю. Соня зробила крок уперед. — І ти мене теж поб'єш?
  
  
  - Якщо доведеться.
  
  
  «Нік, чому ти раптом так вороже поводиться?» Вона зробила крок до мене. Я зробив крок назад. Гул літака зник. Єдиним звуком у крижаній тиші були звуки наших рухів.
  
  
  Соня зупинилася. - Я не розумію тебе, Нік. У вас немає причин для цього.
  
  
  Я похмуро посміхнувся. "Я знаю, що ми троє друзів, робимо тут одну роботу, чи не так, люба?"
  
  
  Вона насупилась, мабуть, спантеличена. Аку втік. Очевидно, він вирішив не доводити до конфронтації зі мною; він збирав речі, що впали.
  
  
  'Ну давай же.' Я схопив Соню за руку. «Подивімося, чому нас ніхто не вітає».
  
  
  Ми йшли до бази. Коли ми підійшли до першої будівлі, то я зрозумів, що щось не так. Двері були широко відчинені. Я схопив Вільгельміну і обережно ступив до дверей. Він давно був відкритий. Сніг був нагромаджений на порозі. Я пробрався крізь купу снігу і ввійшов усередину з Вільгельміною в руці. Соня пройшла зі мною. Ми були в офісі. Більшість меблів зникла.
  
  
  але на столі лежало два олівці. У великому кабінеті за ним не вистачало навіть цього; було порожньо. Я схопив Соню за лікоть. — Ходімо, — сказав я трохи хрипко.
  
  
  Коли ми знову вийшли надвір, Соня запитала: «Що це означає, Нік? Тут були люди. Тут ми матимемо транспорт.
  
  
  - Щось сталося, - сказав я. "Депо спустошено".
  
  
  Я ходив від одного бунгало до іншого. Дійшовши до гаражів, я побачив старий джип на гусеницях без двигуна і чотири пошарпані снігоходи з відсутніми деталями. Я принюхався, поки Соня дивилася на двері.
  
  
  "Можливо, ми зможемо щось зробити зі скутерами", - сказав я. «Двоє з них виглядають так, начебто вони працюють. Можливо, я зможу зібрати третю частину двох інших».
  
  
  - Але що тут сталося, Нік? - Запитала Соня.
  
  
  - Не знаю, - зізнався я. Я засунув Вільгельміну в кобуру. — У тебе немає пістолета, чи не так?
  
  
  Вона підняла руки; її очі з золотими цятками виблискували. — Ви мене обшукайте?
  
  
  Я посміхнувся. - Я вірю тобі на слово. Ми вийшли назовні. Я подивився на ту частину табору, яку ми ще не обшукали, і сказав: «Добре, ви берете бунгало зліва, а я візьму те, що праворуч. Можливо, ми знайдемо ключ до того, що тут сталося.
  
  
  Коли ми збиралися розлучитися, вона запитала: «Нік, чому ти спитав мене, чи маю пістолет?».
  
  
  — Просто з цікавості.
  
  
  — Ти поводиться так дивно з тих пір, як ми покинули табір.
  
  
  — Ви це помітили, — сказав я. — Що ж, про це ми поговоримо згодом. Я вказав на бунгало через дорогу. "Я вважаю, що це твоє там."
  
  
  Вона втекла від мене. Я почекав, поки вона увійде, потім увійшов до найближчого бунгало на моїй стороні. Будівля була порожньою. Коли я вийшов, з іншого вийшла Соня. Вона знизала плечима і підійшла до наступного.
  
  
  Ми були останні два бунгало. Я тільки-но ввійшов у будову на своєму боці, коли почув Соні. Я вийшов надвір і подивився на інше бунгало, з якого, спотикаючись, вийшла Соня, затиснувши рота однією рукою. Вона мало не впала зі сходів. Вийшовши на лід, вона впала навколішки. Я побіг. Не пройшло багато часу, як я був із нею. - Що ти знайшла, Соня?
  
  
  Її очі були сповнені жаху. Вона продовжувала говорити: "Ось, ось".
  
  
  Я втік і знову схопив Вільгельміну. Повільно я піднявся сходами бунгало і зазирнув у відчинені двері.
  
  
  Перше, що мене вразило, це запах. .. а потім я побачив їх. Напевно, усі чоловіки, які населяли базу. .. тридцять чи сорок. Їх убили, розділи догола і склали в бунгало, як колоди.
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  Я не став озиратися на трупи. ... У мене навіть не було з собою інструментів, щоби закопати їх. Якось мені довелося відправити повідомлення на головну базу, щоб повідомити їм, що тут сталося. Я вийшов назовні і зачинив двері.
  
  
  Соня все ще стояла на колінах, видаючи давлячі звуки. Я стояв перед нею і дивився вниз. Її обличчя було біле.
  
  
  — Ходімо, — сказав я, допомагаючи їй підвестися. — Ви ж досвідчений російський агент, чи не так? Адже ви не дуже засмутилися, побачивши кілька американських трупів?
  
  
  Вона закричала. "Що ти за людина? Вам зовсім не шкода своїх співвітчизників?
  
  
  "На даний момент я просто відчуваю величезну ненависть до тих, хто це зробив".
  
  
  Вона хиталася, але фарба повернулася до її обличчя.
  
  
  «Якщо нам пощастить, ми зможемо зробити три рухомі скутери з того мотлоху в гаражі», — сказав я, намагаючись відвернути її думки від того, що вона бачила. Я схопив її за лікоть і повів за собою.
  
  
  - Що... що нам із ними робити? - Слабо запитала вона.
  
  
  Я знизав плечима. "Ми нічого не можемо зробити".
  
  
  Тепер віяв легкий вітерець, ганяючи сніг, як пісок на пляжі, але небо було ясним, і сонце сяяло, як новий срібний долар. Я подивився Аку і побачив, як він іде з іншого боку бази до гаража. Троє з нас дійшли до гаража.
  
  
  - Це зайняло багато часу, - почав Аку, потім побачив надзвичайно бліде обличчя Соні і перевів погляд з неї на мене. 'Що трапилося?'
  
  
  Соня сказала йому російською. Як вона пояснила, я пішов шукати інструменти, щоб спробувати відремонтувати скутери. Два пристрої виглядали досить добре. Я почистив свічки запалювання, підпилив наконечники, потім завів двигуни. Вони завелися. Тепер довелося робити третій самокат із залишків двох інших.
  
  
  Я обернувся до Аку, який дивився на мене. — Іди до наших речей, — сказав я. "Ті, хто знищив цю базу, можуть бути все ще тут, і нам це потрібно".
  
  
  Долю секунди він дивився на мене порожнім поглядом, стиснувши зуби, і я подумав, що він знову заперечуватиме. Але, кинувши швидкий погляд на Соню, обернувся і пішов.
  
  
  Два снігоходи, з якими мені довелося працювати, були частково розібрані. Я почав з машини, яка була найменша розібрана. Були відсутні лижа та кілька деталей двигуна. Соня сиділа і дивилася, як я працюю.
  
  
  - Щось трапилося, Нік, - раптом сказала вона. — Ти змінився з того часу, як ми покинули табір.
  
  
  «Не кожен день капітани російських траулерів пробираються до моєї кімнати, щоб спробувати мене вбити».
  
  
  — Але це не пояснює твоєї ворожості до мене. Що я зробила?'
  
  
  Я сів поруч із скутером, над яким працював, із гайковим ключем у руці. Я запитав: Ти нічого не хочеш мені сказати, Соня? Невелике зізнання, яке ти хочеш зробити?
  
  
  Вона виглядала спантеличеною. 'Звичайно, ні. Чому ти думаєш, що мені є в чому визнаватись?
  
  
  - Та чому ж, - сказав я і повернувся до роботи. Це зайняло більше часу, ніж я гадав. До того часу, коли я закінчив, мої руки замерзли навіть під товстим шаром жиру, і я подряпав кілька суглобів, але тепер у нас був третій придатний для самокату.
  
  
  Соня і я взяли два інших скутери і поїхали на них до Аку, який ходив туди-сюди по речі з рушницею на плечі. Я відправив його назад на скутер, який я полагодив.
  
  
  Як тільки ми зібрали всі три скутери, ми завантажили своє спорядження, у тому числі дві двадцятигалонні каністри з бензином, які я знайшов у гаражі. Вітер посилився, і чисте бархатисто-блакитне небо стало ніжно-блакитним.
  
  
  Було вже пізно, коли ми заправили скутери. Я передумав і вирішив взяти залатаний самокат, в основному тому, що Соня та Аку не змогли б його полагодити, якщо щось піде не так. Вони обидва були дуже тихі, поки ми вантажили речі. Тепер вони сиділи на своїх скутерах і дивилися, як я прив'язую останнє спорядження.
  
  
  Я випростався і натяг рукавиці. — Нам треба обшукати сімдесят п'ять квадратних миль, — сказав я. «Аку, ти поїдеш навхрест і об'їдеш стільки землі, скільки зможеш, поки що світло».
  
  
  Аку кивнув і завів свій скутер, а ми з Сонею зробили те саме.
  
  
  «Один за одним», — крикнув я крізь ревіння двигунів. "Спочатку Аку, потім ти, Соня". Я не збирався залишати позаду когось із них з тим, що вони приготували для мене.
  
  
  Я кинув останній погляд на примарну базу, поки інші вирушали в дорогу. Вітер гнав сніг густий, мов туман. У примарних сутінках базовий табір здавався нерухомим і холодним, як смерть.
  
  
  Я пішов за рештою. Мій скутер звучав похмуро порівняно з двома іншими. Вітер уже завивав, і час від часу валив такий густий сніг, що я ледве міг бачити Соню.
  
  
  Якби вона та Аку були готові вбити мене зараз, це була б ідеальна можливість. Все, що Аку потрібно було зробити, це трохи згорнути, трохи прискоритися, щоб він міг зупинитися і почекати, поки я дістануся туди, а потім вистрілити в мене. Але зараз був не час, коли Соня мала на увазі те, що сказала. Мене залишать живими досить довго, щоб дізнатися, що задумали китайські комуністи.
  
  
  Ми потрапили у сильний шторм. Віючий вітер боляче бив мені в обличчя снігом.
  
  
  Сніг закривав сонце, і мені важко було визначити, в якому напрямку ми їдемо. Соня на скутері була як розмита пляма попереду мене.
  
  
  Але шторм мене не так турбував, як те, що ми знайшли у таборі. Винищені до останньої людини, а табір позбавлений всього корисного. Це означало дві речі: досить велика група здійснила набіг на базу, і ця група мала бути поруч, щоб перетягнути туди все.
  
  
  Можливо, китайські комуністи були не так уже й далеко. І що б вони там не робили, це мало б бути важливо, тому що повне знищення американської бази було чималим подвигом.
  
  
  Це означало, що я мав ухвалити рішення найближчим часом. Поки я шкутильгав за Аку і Соней, я думав убити їх обох зараз і йти один. Був добрий аргумент на користь такого рішення. Було б досить важко стежити за тим, що відбувається переді мною, не переймаючись тим, що може з'явитися позаду мене. Але був не менш добрий аргумент на користь очікування — принаймні якийсь час. Я не міг їздити на трьох скутерах, і я не міг нести всю вибухівку та інші речі на одному скутері. Ні, я маю почекати. .. що не мало значення, поки я вб'ю їх раніше, ніж вони мене.
  
  
  Буря тепер явно була сильною, нас хлипали вітер і сніг. Я зрозумів, що далі ми не просунемося. Скутери почали розгойдуватися туди-сюди, підганяються вітром. Я побачив, що Соня і Аку вже скоротили швидкість, і я вже збирався збільшити швидкість, щоб обігнати їх і сказати нам сховатися і чекати, поки стихне буря, коли почув постріл. Навіть на завивалому вітрі це було безпомилково.
  
  
  Я бачив, як самокат Соні упирався в його праву лижу, змушуючи її повернути ліворуч. Я подивився, куди вона йде. Метрів за тридцять був крутий схил. Схоже, скутер було підбито. Поки я дивився, машина високо підстрибнула і погрожувала перекинутися.
  
  
  Я кричав. - Соня! 'Доглядай обриву...!' Але мій крик розчинився у вітрі.
  
  
  Вона кинулася на скуттері прямо до урвища, хитаючись і розгойдувалася, бо втратила контроль над кермом. Я задихнувся, хоч ніяк не міг дістатися до неї вчасно. Потім я побачив, що якщо я поверну ліворуч, то можу зловити її. Я повернувся до прірви. Якби у того, хто стріляв із цього пістолета, виникло бажання вистрілити знову, вона була б прямо в нього на прицілі.
  
  
  Поки я мчав за Сонею, мені спало на думку, що китайці могли залишити кілька людей, щоб доглядати базовий табір і усувати всіх, хто приходив туди. Це пояснює присутність стрільця. Єдиним іншим поясненням, яке я міг вигадати в цей момент, був Аку. Він міг би піти досить далеко вперед під прикриттям шторму, щоб зробити нам засідку. У такому разі постріл мав призначатися мені. У розмові між ним і Сонею, яку я підслухала, Аку, здавалося, був не дуже задоволений тим, що вона відкладала напад на мене. Соня була тепер близька до прірви. Я дав достатньо швидкості, щоб наблизитись до неї. Її машина перестала рухатися зигзагами, але, схоже, мала проблеми з педаллю газу. Лижі мого скутера зі свистом промайнули снігом, коли я помчав до неї, щоб перехопити її. Тепер ми йшли зустрічним курсом, обидва прямуючи до схилу.
  
  
  Я дістався туди першим. Я під'їхав до прірви за два метри, потім повернув і поїхав краєм, до якого зараз наближалася Соня. Її обличчя в снігопаді було сірою плямою, обрамленою каптуром парків.
  
  
  Вона вдарить мене збоку. Я підняв коліна, щоб поставити ноги на сидіння, потім пригальмував і побачила, як самокат Соні мчав до мого. За мить до удару я підстрибнув.
  
  
  Я підскочив до Соні, схопив її за плечі, і ми разом перевалилися через її самокат на твердий сніг. Ми ковзали по землі. Я почув гуркіт металу, що скручується і рветься. Пролунав гучний вереск, коли обидва скутери, зчепившись разом, похитнулися на краю прірви. Ми з Сонею ковзнули в цьому напрямі. Я спробував розвернутися, щоб поставити ноги перед собою і закінчити наше ковзання. Я більше не тримав Соню за плечі, тільки тканину її парків.
  
  
  Я першим вдарився по скутері. Соня вкотилася в мене, і я відчув, що ми ось-ось зісковзнемо через край. Скутери впали першими. Я повернувся і вчепився у сніг. Я почув, як Соня скрикнула. Потім ми разом ковзнули по краю.
  
  
  Нас врятував широкий, покритий льодом уступ приблизно за десять футів нижче. Я приземлився на ноги і вдарився п'ятами об виступ. Я похитнувся, намагаючись впасти вперед, але інерція потягла мене назад. Один із скутерів - він виявився моїм - звалився на уступ. Інший зісковзнув із уступу в бездонний крижаний каньйон. Мій скутер лежав на боці на краю уступу. Це мене врятувало. Я впав на скутер і пірнув уперед.
  
  
  Я довго лежав животом на снігу, щоб перепочити. Мої легені ломило. Я повільно підтяг ноги під себе і став на коліна.
  
  
  Я придивився до збитого вітром снігу. Я побачив, що це великий виступ. Я не знав, наскільки він сильний. Але поки що мене турбувала Соня. Вона лежала нерухомо біля крижаної стіни. Я підповз до неї. Коли я дістався до неї, вона ворухнулася.
  
  
  'У тебе все нормально?'
  
  
  Тепер вона намагалася встати рачки.
  
  
  Я потягнувся, щоб допомогти їй. Я попросив. - "Ти вдарилася? Ти щось зламала?"
  
  
  Вона похитала головою. Потім вона обвила руками мою шию і притулилася до мене. На мить я забув, що вона хотіла мене вбити. Все, що я знав, це те, що я сумував за нею. Потім я глянув униз і побачив її пістолет, що лежить у снігу, і відвернувся.
  
  
  Я зняв маленький намет із перевернутого скутера. А поки що нам довелося залишитися тут. Не було сенсу турбуватися про Аку. Якщо він знайде місце, де можна зачекати на бурю, ми побачимо його пізніше. Гід-ескімос, мабуть, пережив багато подібних штормів.
  
  
  У цей момент ми мали свої проблеми. Вітер здавався досить сильним, щоб здмухати нас з уступу, і швидко темніло. Коли нам нарешті вдалося встановити намет, я вштовхнув Соню всередину і поліз за нею.
  
  
  Місця в наметі вистачало на двох, за умови, що вони подобалися одне одному.
  
  
  Я бачив, що Соня забрала рушницю всередину. У мене був своя з собою плюс моток мотузки, який у мене був. У наметі ми могли хоча б поговорити у нормальному тоні.
  
  
  — Я… мені холодно, — сказала Соня, тремтячи, і її обличчя було близько до мого.
  
  
  "Єдиний спосіб зігрітися - це виробляти тепло тіла", - сказав я. - Але всьому свій час. Я схопив її рушницю і викинув її за межі намету.
  
  
  Вона подивилась на мене. 'Навіщо ти це робиш?'
  
  
  Я поцілував кінчик її носа. «Нам доведеться почекати, поки ця буря вщухне, і я не хочу отримати кулю в голову, якщо засну».
  
  
  - Нік, що ти маєш на увазі? Вона здавалася щиро приголомшеною. Вона зіграла гарну комедію.
  
  
  Насправді я не збирався відповідати на запитання, але раптом вирішив сказати все відверто.
  
  
  Я теж вирішив зайнятися чимось іншим. Я стягнув з її голови каптур парки, погладив її довге шовковисте волосся, потім почав розстібати блискавку на куртці. Я теж почав говорити.
  
  
  Я сказав: «Я скажу вам, що я маю на увазі. Цієї ночі в таборі я рано перестав збиратися, оглянув затишну кімнату і виявив, що без моєї дівчини вона дуже порожня. Тож я пішов до неї. Я збирався відвести її до своєї кімнати. Ми випили б перед великим каміном і балакали, а може, й мовчали. Ну, знаєш, просто дивилися б у вогонь.
  
  
  'Нік, я... .. '
  
  
  "Дозвольте мені закінчити."
  
  
  На ній був грубий светр під парком. Я провів рукою по її талії і погладив м'яку шкіру під светром. Потім я повільно підняв руку.
  
  
  «Тому я пішов до своєї дівчини. Я одягнув свої важкі черевики та парку і вийшов надвір, до її будинку. Але коли я прийшов туди, то почув, як вона з кимось розмовляла. Я зупинився біля вікна, щоби послухати.
  
  
  Під моєю рукою я відчув, як її тіло напружилося. Сіро-блакитні очі дивилися на мене, і золоті цятки блищали, як блискітки.
  
  
  — Що, на твою думку, ти чув, Нік? - Запитала вона рівним тоном.
  
  
  Моя рука знайшла м'якість її грудей. Я взяла груди в руку так, щоб сосок ніжно погладив мою долоню. Її тіло було напружене. Зовні навколо маленького намету завивав вітер. Він улюлюкав, свистів і жбурляв сніжинки в брезент.
  
  
  - Я чув, як моя дівчина розмовляла з Аку, - категорично сказав я. «Моя дівчина сказала йому, що всі вбивці, надіслані на Ніка Картера, зазнали невдачі в основному тому, що вони були чоловіками. Той самий голос, який розповідав мені про всі ці чудові речі на Корсиці, тепер казав Аку, що жінка може підійти до мене близько... досить близько, щоб убити мене. Вона сказала йому, що тренувалася два роки і що, як тільки ми дізнаємося, що китайці замишляють, вона вб'є мене».
  
  
  Соня довго лежала нерухомо із заплющеними очима та руками з боків. Потім її рота стиснулися. - Забери руки, - різко сказала вона.
  
  
  Я сміявся. - О ні, мем.
  
  
  «Нам більше не треба вдавати, що ми любимо один одного».
  
  
  «Отже, то була комедія».
  
  
  "Ти привабливий, грати цю роль було нескладно".
  
  
  — А як щодо кільця, яке ви носите, кільця, яке вам подарував екіпаж підводного човна? Те, як ти пішов у сльозах, бо це стало для тебе надто багато? Я вважаю, це теж була комедія?
  
  
  Вона поклала руки мені на груди і спробувала відштовхнути мене. - Прибери руки, Нік.
  
  
  «Скажи мені, що це також була комедія. Скажи мені, що ці сльози були сценічними, як тоді, коли ти сміялася на підводному човні. Скажи мені, що то була сцена. Скажи, що це тебе зовсім не турбувало.
  
  
  Вона боролася. - «У нас більше немає причин трахатись».
  
  
  Я притяг її до себе. 'О так. Я хочу подивитися, чи це було теж грою. Я хочу знати, чи ти вдавала, що робиш це. Ти викладаєшся, коли граєш, Соня. Ви повністю залучаєтеся до це, так, якби ви полюбляєте це. Я не вірю, що ти такий хороша актриса. Я хочу з'ясувати це зараз.
  
  
  'Не тобі . .. '
  
  
  Мої губи притулилися до її губ. Спершу вона повернула голову і спробувала вирватися. Вона притиснула руки до моїх грудей. Моя права рука притискала її до себе, а лівою я роздягав її.
  
  
  Вона боролася. Вона штовхалася, била і звивалася, і я справді вірив, що її серце було в цьому. Але я не дозволив цьому зупинити мене. Якоюсь мірою від цього залежало моє життя. Якби вона справді була такою гарною актрисою, у мене були б великі неприємності.
  
  
  Але єдиною, хто зараз був у біді, була Соня. Вона боролася зі мною. Вона притиснулася спиною до полотна намету, але я був такий близький, що їй довелося взяти мене з собою. Звиваючись, вона боролася зі мною, поки я не проник у неї. В цей момент її дихання, здавалося, перехопило. Її нігті вп'ялися в рукави моєї куртки.
  
  
  — Я ненавиджу тебе, — прошипіла вона крізь зуби. "Я ненавиджу тебе за те, що ти змушуєш мене відчувати і за те, що ти змушуєш мене робити".
  
  
  Я штовхнув зараз. — Але ж тобі це подобається?
  
  
  Вона намагалася триматися на відстані, зігнувши лікті і притиснувши руки до моїх грудей. Я спирався на її руки, поки її лікті нарешті не зігнулися, потім мої груди притулилися до її оголених грудей. Мої губи ковзнули по її щоці, злегка торкнулися мочки вуха.
  
  
  — Чорт забирай, жінко, — різко прошепотів я. "Скажи, що тобі це подобається!"
  
  
  'Так!' — раптом вигукнула вона. Вона обвила руками мою шию. 'Так! Так!
  
  
  Вона рушила до мене. Це був мимовільний рух, над яким вона не владна. Її ноги розсунулися, щоб прийняти мене ще глибше.
  
  
  Мої губи були близько до її вуха. — Соня, — прошепотів я, — ніколи не кажи мені, що це комедія.
  
  
  - Ні, - сказала вона. "Це так смачно".
  
  
  Вітер усе ще завивав довкола маленького намету. Я не чув. Але я чув важке дихання Соні та її стогін. Я чув кожен тремтячий зітхання.
  
  
  Я підвівся, щоб подивитися їй в обличчя. Світла було достатньо, щоб побачити її. Її обличчя почервоніло. Вона хмурилася, моргала, її дихання було неспокійним і швидким. Вона заплющила очі, але раптом вони відчинилися, коли щось вибухнуло всередині неї. Вона почала зітхати. Зітхання ставало все гучніше і гучніше, перетворилося на звуки тортур, страху, але чудового жаху.
  
  
  Немов дитина, яка схопила заповітну іграшку, я притягнув її до себе. Я не звертав уваги на її боротьбу, коли вона намагалася дихати. Я тримав її міцніше, ніж треба. Я тримав її так міцно, що міг би зламати спину, коли моє власне тіло відреагувало.
  
  
  Вона знепритомніла, бо я тримав її надто міцно, або те, що відбувалося всередині неї, було для неї нестерпним. Вона розслабилася піді мною. Я розслабився, глянув униз і побачив бісеринки поту на її верхній губі. Ми б не стали зараз. Так злившись разом, ми лишилися теплими.
  
  
  Вона протестуюче застогнала, коли я сів.
  
  
  «Мені холодно, – плакала вона. Потім її очі розплющилися від подиву. 'Що ти робиш?'
  
  
  Я обмотав мотузкою її і свою кісточку, перш ніж вона змогла поворухнутися. Я зав'язав на ній тугі вузли, потім простягнув вільну мотузку під тілом.
  
  
  Я посміхнувся до неї. — На випадок, якщо ти станеш лунатичкою, люба.
  
  
  Вона чинила опір на мить, коли я притягнув її назад до себе. "Я ненавиджу тебе!" вона вкусила мене за вухо. "Я зневажаю тебе за те, що ти змусив мене зробити".
  
  
  — Може, — сказав я. «Але я думаю, ти думаєш, що це найгірше, що воно таке смачне».
  
  
  - Бачиш, це нічого не змінить, - відрізала вона. — Я все одно тебе вб'ю.
  
  
  Я міцно притис її до себе. - Можеш спробувати, і я зупиню тебе, якщо зможу.
  
  
  — Я тебе ненавиджу, — закричала вона.
  
  
  Я засунув її голову собі під підборіддя. - Іди спати, - сказав я. "Можливо, я захочу знову тебе вранці".
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  Наступного ранку я подобався їй ще менше, хоча, здавалося, вона насолоджувалася цим ще більше. Я взяв її з першим промінням сонця. Що збентежило її, то це те, що я розбудив її, щоб зробити це.
  
  
  Я розв'язав нас, одягнувся і виліз. Було неймовірно холодно, так холодно, що навіть ясне блакитне небо здавалося вкритим крижаними кристалами.
  
  
  Стоячи на виступі, я почував себе так, начебто перебуваю на чужій планеті. Навпроти я побачив іншу стіну яру. Вона була схожа на гігантську крижану брилу, розрізану навпіл. Усюди все було біле і таке яскраве, що я, здавалося, був оточений дзеркалами. Я надів сонцезахисні окуляри, коли вийшла Соня.
  
  
  Я посміхнувся їй. — Ти не так уже погано виглядаєш рано вранці. З твоїм волоссям, таким скуйовдженим і висить на очах, ти дійсно виглядаєш страшенно сексуально. Якби ти не збиралася мене остудити, я б, мабуть, затягнув тебе назад у той намет.
  
  
  Я потягнувся, щоб допомогти їй. Вона схопилася за мене, але, підвівшись, відштовхнула руку.
  
  
  — Ти почуваєшся недоумком, — сказала вона.
  
  
  Моя посмішка зникла. — Ви також, міс Трещенко. Не вір, що мене легко вбити. Це буде найважче, що ви коли-небудь робили... якщо ви оберетеся живою».
  
  
  Ми стояли і дивилися один на одного, коли на намет упала товста мотузка. Я підняв очі і побачив, що Аку дивиться на край прірви.
  
  
  "Ви вдарилися?" — стурбовано спитав він.
  
  
  — Ні, у нас все гаразд, Аку, — відповіла Соня. Вони заговорили російською.
  
  
  Я визирнув за край уступу. Це було приблизно за п'ятдесят футів униз, де вирувала вода. Далі були ще гребені, але не такі широкі як той, на який ми приземлилися. Скуттер Соні розвалився. На деяких уступах ми могли бачити уламки.
  
  
  Коли я побачив уламки, я зрозумів, що ми потрапили в халепу. Частина зайвого палива була завантажена на мій скутер, але більшість була на скутері Соні. Що ще важливіше, вона везла всю їжу своїм скутером. Було б не так добре, якби ми зголодніли.
  
  
  Соня нахилилася і потяглася за гвинтівкою. Я поставив ногу на ствол і вирвав рушницю з її руки. Я витяг з гвинтівки магазин і сунув у кишеню і повернув її їй. Вона глянула на мене, але не заперечувала.
  
  
  Аку чекав. Я прив'язав мотузку до свого скутера, і, підтягнувши його за допомогою власного скутера, ми підняли його. Ми схопили намет та інше спорядження і, коли скутер був нагорі, прив'язали їх до мотузки, і Аку потяг їх угору.
  
  
  Потім настав час людського тягаря. Я знав, що маю діяти з розумом, інакше легко можу потрапити у скрутну ситуацію. Незважаючи на інші таланти Соні, я довіряв їй не більше, ніж міг покинути Боїнг-747. У Аку була така сама впевненість.
  
  
  Коли речі були вгорі і мотузка знову опустилася, Соня підійшла до неї.
  
  
  Я стояв перед нею. — Я хотів би зіграти у благородного лорда, але, гадаю, я піду першим, Соня. Ти розумієш, чи не так, люба? Ненавиджу бачити вас двох там, нагорі, з мотузкою, а я тут, унизу, ні з чим.
  
  
  Вона відступила. - Давай, - сказала вона.
  
  
  Я переліз через плече з гвинтівкою на ремені. У мене була заряджена зброя, щоб я міг використати її, якщо Аку вирішить повеселитися. Він не жартував, і, перебираючись через прірву, я посміхнувся з нього.
  
  
  — Я покладу твою рушницю на скутер, — невинно сказав він. Досі посміхаючись, я простяг йому його. Я уважно спостерігав, як він ішов до скутера. Потім я почув, як Соня піднімається. Я повернувся до Ака спиною і простяг руку, щоб допомогти їй.
  
  
  Я хотів дізнатися, чи не збирається Аку вистрілити мені в спину.
  
  
  Я обійняв Соню і потяг її за край. Не було пострілу. Коли Соня встала, я обернувся і подивився на Аку. Він мав сором'язливий вираз обличчя.
  
  
  Я підійшов до скутера Аку і схопив його рушницю. Він дивився, як я дістав магазин і поклав його до кишені парків.
  
  
  «Це нерозумно, – сказав він.
  
  
  "Побачимо."
  
  
  Він похитав головою. «Що, якщо ми зустрінемо людей і нам знадобиться вся наша зброя?»
  
  
  Я поклав рушницю назад на скутер. «Мені буде досить складно стежити за тим, що відбувається перед моїми очима, щоб турбуватися про те, що мені вистрілять у спину».
  
  
  Я почав знімати дещо зі скутера Аку. Частину одягу та вибухівки я кинув на лід поряд із самокатом. Потім знову повернувся до Аку.
  
  
  Я запитав. — Хто стріляв у Соню?
  
  
  Аку подивився на неї. Він сказав мені: Це був китайський солдат. Завірюха дула, але я міг тільки бачити це. Я бачив упряжку із собаками. Він глянув на мене запитливо. 'Що це?'
  
  
  Я підійшов до свого скутера. - «Я знаю, що ви з Сонею – російські агенти. Я знаю, що Соня планує вбити мене, коли ми дізнаємося, що нам потрібно.
  
  
  Здавалося, це його не здивувало. Секунду він і Соня дивилися один на одного. Вона коротко кивнула. Аку знизав плечима і посміхнувся. Він потер носа і притулився до скутера.
  
  
  Він запитав. - 'І що зараз?'
  
  
  Я переніс речі, які взяв зі свого скутера, на нього. Поки я складав їх, я сказав: А тепер Нік Картер буде дуже обережним. Я маю магазини ваших гвинтівок. Можливо, я якийсь час залишусь живим, якщо триматиму вас попереду себе». Я вже зв'язав речі. Я глянув на похмурий, холодний краєвид. Дув легкий вітерець, і хоч сонце світило, але не давало тепла.
  
  
  "Навіщо ти все прив'язав до мого скутера?" - Запитав Аку.
  
  
  Я пояснив. «На мою думку, китайці не можуть бути далеко звідси. Оскільки ви прийшли як провідник, ви можете вести нас, поки ми не дістанемося до села або поселення. Тоді я продовжу сам. Тим часом ви їдете вперед на своєму скутері. Я беру із собою Соню.
  
  
  Мені довелося почистити свічки запалювання на моєму скутері, перш ніж ми змогли вирушити в дорогу. Я сказав Аку їхати у тому напрямку, де він бачив китайців. Мій скутер пихкав, але їхав. Я дозволив Соні сісти перед собою і залишився за Аку.
  
  
  Ми зупинилися один раз та взяли сумку для виживання з речей на скутері Аку. У ній були волосінь і наживка, а також дриль, щоб просвердлити отвір у льоду. Ми були голодні, і нам не знадобилося багато часу, щоб почистити і посмажити двох добрих риб, які ми спіймали. Коли все було очищено, я поділив останній бензин між двома скутерами. Я підрахував, що нам залишилося пройти понад двісті кілометрів, потім ми мали залишити їх позаду. Ми знову вирушили в дорогу.
  
  
  Я не довіряв Аку. Звідки мені було знати, чи він справді їхав у тому напрямку, де бачив китайців? Цілком можливо, що він їздив колами, щоб виграти час. Пішки він і Соня мали б перевагу, особливо якби шлях продовжився довше за день або два. Мені треба було поспати; вони могли спати по черзі.
  
  
  Похмурий пейзаж виглядав сумнішим, ніж будь-яка пустеля, яку я коли-небудь бачив, і постійно віяв вітер. Маленькі скутери продовжували тріщати, і єдиним звуком був свист лиж по снігу.
  
  
  Потім ми досягли якоїсь горбистій місцевості. Здавалося, за ним височіють гори. Я не знав, чи були вони насправді горами чи високими вершинами нагромадження льоду та снігу. Але вони були просто перед нами. В іншому це була плоска, пустельна, продувана вітрами крижана рівнина навколо.
  
  
  Ми піднялися на невеликий схил. Це було не круто, але мій скутер майже здався. Мені доводилося зупинятись кожні дві години, щоб почистити брудні свічки запалювання. Я був одразу за Аку. Він саме переїжджав вершину схилу, коли я почав під'їжджати. Мій скутер видавав гучні звуки, і як тільки я дістався до вершини і проїхав кілька футів рівною поверхнею, мої свічки запалювання знову відмовили.
  
  
  Наче хтось повернув ключ запалення. Скуттер просто зупинився. Аку повернув свій скутер і зупинився. Він заглушив двигун, зняв рукавиці та закурив. Соня злізла з самоката і стала поруч із ним. Вона мовчала більшу частину дня.
  
  
  Цей пагорб був схожий на сходи. Ми були на першій сходинці. Усього було три щаблі, близько двадцяти метрів завширшки і приблизно такої ж довжини. Соня та Аку дивилися, як я схопив ящик з інструментами, витяг свічки запалювання та прочистив їх. Я стояв навколішки в снігу. Дув легкий вітерець. Після того, як свічки були вичищені та вкручені, я зняв кришку з каністри з бензином і витер руки. Коли я висушив їх, я побачив дим.
  
  
  Весь день небо було яскраво-оксамитово-блакитним, а сонце нагадувало круглий застиглий диск. Тепер високо в небі були якісь темні цівки диму.
  
  
  Я взяв бінокль. Джерело диму, здавалося, знаходилося десь на іншому боці пагорба. — Зачекайте тут, — сказав я Аку та Соні.
  
  
  Я піднявся на другу сходинку пагорба, а потім на третю. Звідти я міг бачити, що дим утворював лише один стовп. Близько до землі це була товста колона, але вище в небі вона розходилася віялом. Гори були праворуч від мене, безплідна рівнина зліва. Я глянув у бінокль на стовп диму.
  
  
  Я побачив, що це було село, поселення миль за двадцять звідси. З того, що я міг сказати, це було невелике село. Дим, здавалося, йшов із халупи, в якій ескімоси коптять рибу чи м'ясо. Там було кілька невеликих будівель, але було надто далеко, щоб побачити, чи є там якісь голку.
  
  
  Я подумав, чи не навмисне Аку привів нас сюди. Нас завжди тягнуло у цьому напрямі. Я не знав. Можливо, я б потрапив у пастку. З іншого боку, Аку міг і не знати про існування цього села. Тоді я зможу впоратися з ним та Сонею. І була ймовірність, що хтось у цьому поселенні бачив чи чув щось незвичайне у цьому районі. Я був певен, що китайці поряд.
  
  
  Вітер тріпав мій парк, і я напружив ноги, вивчаючи навколишній пейзаж. Я повернув бінокль на 360 градусів над рівною місцевістю, яку ми щойно залишили позаду. Наскільки я міг бачити, бачив, як гусениці наших самокатів тікали, як рейки. Потім я побачив ще щось.
  
  
  Так як вони були того ж кольору, що й сніг, я мало не пропустив їх. Слідами скутерів йшли три білих ведмедя. Це були двоє дорослих із молодим. Вони не відхилялися ні вліво, ні вправо від слідів самокатів, а йшли слідом за ними. Вони здавались незграбними та млявими, як ведмідь у фільмі, який показав доктор Перська, і, здавалося, йшли недбало. Саме тоді я зробив свою першу помилку. Здавалося, вони були далеко, і я не вірив, що нам варто турбуватися про тварин.
  
  
  Аку дивився прямо на мене, коли я спускався з пагорба. Він продовжував дивитись на мене, поки я вкладав бінокль у футляр.
  
  
  Я повернувся до нього і запалив.
  
  
  — Ви знали, що там було поселення?
  
  
  — Так, — сказав він, — я це знав.
  
  
  — Чого ти нас туди ведеш?
  
  
  Він не відповів. Соня глянула на нас обох, спочатку на нього, потім на мене.
  
  
  - Це не має значення, - сказав я. - Ми все одно йдемо туди. Я лишу вас двох там і піду сам.
  
  
  Я вказав великим пальцем на праве плече. «О, і пара білих ведмедів із ведмежати йдуть за нами».
  
  
  Аку напружився. "Як далеко вони?"
  
  
  «Декілька миль. Я гадаю, що ми можемо випередити їх на скутерах. Якщо ні, я їх пристрелю». Він зробив крок до мене. — Ви повинні віддати мені магазин моєї гвинтівки. Ви повинні.
  
  
  — У жодному разі, — рішуче сказав я. «Заводь свого скакуна і поїхали».
  
  
  Ми їхали від п'ятнадцяти до двадцяти кілометрів на годину. Соня села прямо переді мною, намагаючись уникнути будь-якого фізичного контакту. Але іноді ми проходили через дірку, і вона кидалася на мене. Приблизно за годину у мене знову відмовили свічки запалювання. Ми знову повторили той самий ритуал: Аку курив, а Соня дивилася, як я беру ящик із інструментами.
  
  
  Я працював швидко та автоматично. Коли я закінчив, я вимив руки та прибрав інструменти. Потім я встав і глянув на горизонт. Тепер я міг бачити будівлі неозброєним оком. Потім я глянув у напрямі, звідки ми прийшли.
  
  
  Мене здивувала швидкість, з якою пересувалися ці білі ведмеді. Вони були більш ніж за півмилі і швидко наближалися. Вони все ще виглядали безглуздо, коли незграбно тяглися вперед.
  
  
  Аку, що стояв поряд зі мною, також їх бачив. Він закричав і вчепився за кишеню моєї куртки.
  
  
  Я відштовхнув його руки. "Йди до свого скутера!" "Я розберуся з ними".
  
  
  'Ні!' Його очі були дикі. «Мені потрібний магазин для моєї гвинтівки. Я мушу вміти стріляти. Будь ласка! Ви повинні віддати мені цей магазин!
  
  
  Я глянув на нього. Я бачив, що навіть Соня здавалася здивованою його поведінкою. Я знову сказав: «Повертайся до свого скутера. Я розберусь з цим.
  
  
  Я відштовхнув його і дістав вінчестер із чохла на своєму скутері. Аку закричав і втік від скутерів. Я не звертав на нього уваги. Ведмеді наближалися з неймовірною швидкістю. Тепер вони були менш ніж за сто ярдів від нас.
  
  
  Я зробив п'ять кроків за скутерами, обережно зняв футляр з оптичного прицілу і обернув ремінець навколо лівого зап'ястя. Я чекав, розсунувши ноги.
  
  
  Ведмеді були такі близькі, що я міг бачити їхні мови, що звисали з рота. Вони бігли майже зигзагом, а молодий поміж ними. Я побачив, що їхнє хутро було не таким білим, як здавалося здалеку, а було брудно-кремового кольору. Вони не виглядали загрозливо, просто трохи безглуздо. Але вони продовжували рухатися до нас зигзагами. Тепер вони були приблизно за п'ятдесят ярдів від нас.
  
  
  Я притиснув приклад вінчестера до плеча. Я знав, що важка гвинтівка дає сильну віддачу, якщо я пострілю, — ця штука була призначена для слонів. Я притиснувся щокою до гладкого стовбура. Ведмеді були то за двадцять п'ять ярдів, то за двадцять.
  
  
  Я тримав обидва очі розплющеними і дивився крізь приціл. Вирішив спочатку підстрелити дитинча. Це може заплутати двох інших досить довго, щоб націлитись на одного з них.
  
  
  У мене були груди дитинчати в поперечних лініях прицілу. Я зітхнув і затримав повітря. Я чув, як важко дихають ведмеді. На вигляд вони здавалися мені близькими. Потім я почув Аку. Він почав істерично кричати праворуч від мене. Але ведмеді були надто близько, щоб думати про щось ще. Вони були за десять метрів і бігли до мене.
  
  
  Я повільно натиснув на спусковий гачок. Я приготувався до віддачі, коли пістолет вистрелить, і натиснув на курок до упору.
  
  
  Віддачі не було, бо рушниця не стріляла. Все, що я чув, крім пихкання ведмедя, було нудотне клацання.
  
  
  Бойок ударив по порожньому патрону.
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  Ведмеді загарчали. Я викинув порожній патрон, знову натиснув на спусковий гачок. Те ж порожнє клацання. І тут я зрозумів, що немає сенсу намагатися знову чатувати.
  
  
  Треба було бігти так швидко, як тільки зможу. Соня та Аку вже були в курсі. Але ведмеді були надто близько. Ми ніколи не могли їх обігнати. У розпачі я покинув вінчестер і витяг з-під парку Вільгельміну. У мене не було часу правильно прицілитися. Крім того, мені здавалося, що я можу вбити дитинчата з Люгера. Я зробив два постріли. Відлуння пострілів відскакувало від схилів гір з таким гуркотом, що я був певен, що його чути в селищі.
  
  
  Не видавши ні звуку, дитинча впало і зробив сальто. Він прослизнув під лапи лівого ведмедя. Обидва ведмеді зупинилися, щоб подивитися на ведмежа. Один з двох швидко обійшов дитинча, що стікає кров'ю. Інший продовжував тікати, але тепер сповільнився. Я вистрілив у нього. Куля влучила йому в шию. Тварина схилила голову, пропустила крок, але продовжила йти. Я вистрілив ще раз, побачив, як шматок великої голови відлетів. Але ведмідь тільки похитав головою, наче відганяючи муху. Тепер я відсахнувся назад і заворожено спостерігав за звіром, знову і знову стріляючи з Люгера. Щоразу, коли йому потрапляла куля в груди, він вагався, потім збирався і продовжував іти.
  
  
  Кров ринула з голови та грудей звіра. Він устав на задні лапи, знову опустився. Передні лапи кивнули, і він упав, ковзаючи головою по льоду. Я продовжував йти назад, тримаючи праве зап'ястя лівою рукою для підтримки. Я підняв люгер, коли ведмідь знову став на карачки.
  
  
  Тварина рвонулася до мене. Я ніколи не чув такого гарчання. Тварина спотикалася і брела до мене, як п'яна, опускала голову, потім знову підводила. Я ще раз вистрілив, і ведмідь зупинився. Тоді я випустив останню кулю із Вільгельміни. Передні лапи ведмедя знову здригнулися. Велика голова поринула в кригу. Він був такий близький, що я відчувала його тепле дихання. Очі заплющились, потім знову розплющились, потім знову закрилися. Гарчання зменшилося, перетворившись на булькаючий звук, коли величезне тіло хитнулося туди-сюди і, нарешті, перекинулося. Звір лежав нерухомо, якщо не рахувати тремтячої задньої ноги.
  
  
  Я почув крик Аку. Я швидко озирнувся. Соня була досить далеко, щоб бути поза небезпекою. Але другий ведмідь пішов за Аку. Звір швидко став наздоганяти його своїми кроками. Аку розвернувся і побіг.
  
  
  Я побіг назад до скутерів і поліз у кишеню парки за магазином гвинтівки Соні. Я вирвав рушницю зі скутера і вставив магазин. ..якраз коли ведмідь був поряд з Аку. Ведмідь кинувся на нього і вчепився в нього, сяючи зубами. Аку тримав у руці ніж і люто вдарив тварину.
  
  
  Я побіг туди. Краєм ока я побачив, що Соня дивиться у зачарованому жаху. Ведмідь, здавалося, боксував із Аку. Звір ударив його і хитнув головою. Аку більше не кричав. Здавалося, він розслабився, коли ведмідь вкусив його і повернув свою величезну голову.
  
  
  Я притиснув гвинтівку Соні до плеча. Я вистрілив і приклад ударив мені в плече. Ведмідь повернув голову, потім знову пішов уперед. Він повернувся, і я побачив зяючу дірку на місці лівого ока. Тепер звір забув про Аку; він нерухомо лежав біля ведмежих лап.
  
  
  Великий звір пішов до мене. Я зробив крок і знову вистрілив. Другий постріл відірвав йому носа. Я звів курок і швидко вистрілив утретє, як я сподівався, у легеню. Ведмідь закричав, розвернувся і сів. Потім він підвівся і знову підійшов до мене.
  
  
  Я влучив у нього четвертим пострілом. Він напружився і стояв зовсім нерухомо, опустивши голову, як бик, що готується до кидка. Він розгойдувався туди-сюди на ослаблених ногах. Я відтягнув затвор, почув клацання, коли гільза вилетіла. Я відчув тепло стовбура. Я штовхнув затвор уперед і, майже не цілячись, вистрілив ще раз.
  
  
  Ведмідь хотів зробити ще один крок. Лапа піднялася і була виставлена вперед, як лапа великого пухнастого собаки, який ось-ось ляже. А потім ведмідь просто впав, наче зрубане дерево. Його величезне тіло розкололо замерзлий сніг.
  
  
  Я стояв, тримаючи рушницю, дивлячись на звіра. Потім я поволі опустив зброю. Моє серце билося так сильно, що я відчув біль у грудях. Тиша була настільки повна, що в мене ніби заклало вуха. Я побачив, що лід і сніг навколо мене забризкані кров'ю. Я глянув угору і побачив клуби диму, що роздмухуються вітром.
  
  
  Я почув кроки. Соня побігла попереду самокатів до Аку. Я не думав, що він може бути живим, він був весь у крові.
  
  
  У мене було дивне почуття. Я відчував неймовірний спокій. Не було часу думати про це. Все, що я робив, відбувалося виключно інстинктивно. Але тепер, коли все закінчилося, я мав час подумати.
  
  
  То були чудові звірі, ці білі ведмеді. Я вбив трьох і ніколи не відчував нічого подібного. Я переводив погляд з однієї величезної туші на іншу і розумів, що маю відчувати мисливець. Буде про що розповісти своїм онукам. Я знав, що через роки, думаючи про це, я все ще відчуватиму те ж хвилювання.
  
  
  Я кинув гвинтівку і повільно підійшов до Соні, яка стояла навколішки поряд з Аку. "Наскільки він поганий?"
  
  
  Соня розстебнула його товсту куртку. "Він у дуже поганому стані, Нік", сказала вона, не дивлячись на мене. «Як ви бачите, його обличчя було розірвано, і він сильно укушений у ліве плече. Я думаю, що його права нога теж зламана».
  
  
  — Але він ще живий.
  
  
  "Так, - сказала вона, - він ще живий".
  
  
  Аку поворухнувся. Його очі розплющились і відразу наповнилися страхом. - Н-ні!
  
  
  — Все гаразд, — заспокоювально сказала Соня. «Ведмеді мертві. Нік убив їх і врятував тобі життя.
  
  
  Аку подивився на мене. Схоже, йому важко було зосередитися.
  
  
  'Чому?' — спитав він слабким тоном. — Ти знав, що ми збиралися тебе вбити. Чому?
  
  
  Соня глянула на мене. - Так, Нік, чому? Вчора, коли я зісковзувала в цю прірву, ти й мене врятував.
  
  
  Я посміхнувся їй. "Можливо, мені подобається кидати всьому виклик", - сказав я. 'Ну давай же. Ходімо за допомогою для Аку. Ходімо в це поселення!
  
  
  — Я зробив це, — промимрив Аку. Мені довелося уважно слухати, бо його слова були незрозумілі. — Це моя вина, що твоя рушниця не спрацювала. Коли ми дісталися американського базового табору, я не залишився з речами. Я також шукав. Я знайшов магазин, який підійде до твоєї гвинтівки. Я вийняв патрони і висипав порох, потім засунув магазин у парку. Я чекав на можливість обміняти його на повний магазин. Ця можливість з'явилася, коли ти допоміг Соні підвестися. Ти дав мені свою рушницю. .. пам'ятаєш? Слина капала з куточка його рота.
  
  
  Я згадав і зрозумів, чому він так прагнув повернути свої патрони. Він знав, що я не зможу зупинити цих ведмедів. Соня дістала аптечку. Поки вона перев'язувала Аку, як могла, я вантажив спорядження на самокати. Я тільки-но закінчив його, коли до мене підійшла Соня. На рукавах її парки та на колінах штанів була кров.
  
  
  Вона понюхала холод і потерла носа тильною стороною рукавиці. "Ви до ладу не відповіли на моє запитання", - сказала вона. - Ти просто уникав його. Чому ти врятував мені життя, коли знав, що я задумала? І чому ти врятував Аку лише зараз?
  
  
  Я не міг їй відповісти. Я не міг їй сказати, бо сам не знав. Це було тому, що ким би вона не була, я не міг просто кинути її в цю прірву, не намагаючись врятувати її, так само, як я не міг стояти і дивитися, як Аку з'їдає ведмідь.
  
  
  Ось що я сказав їй. Вона стояла, слухаючи, і тупо дивилася на мене. Якщо вона мене не розуміла, то я її точно не розумів. На Корсиці була пристрасть, і на борту підводного човна вона плакала. Я дивився на класичну красу її обличчя, обрамленого парком, на кінчик носа і щоки, що почервоніли від холоду. Я все ще відчував щось подібне до зв'язку між нами, і я не міг повірити, що це було тільки в один бік. Мабуть, вона це теж відчула.
  
  
  Я зітхнув. «Ми посадимо Аку на мій скутер. Ви сідайте на нього і руліть, доки я тягну вас. Я вважаю, що це найкращий спосіб.
  
  
  - Як забажаєш, Нік. Вона обернулася до мене спиною і підійшла до Аку. Я спостерігав її.
  
  
  Гаразд, сказав я собі, вона слабкий підліток. Вона російський агент із завданням. Їй наказали наблизитися до мене, що їй вдалося, і вбити мене. Ну, якби вона спробувала, я б убив її першою.
  
  
  Ми везли Аку на моєму скутері, а я коли Соня кермувала, дотяг їх до селища.
  
  
  Це було дуже повільно. У скутера ледь вистачало потужності, щоб буксирувати все це спорядження плюс троє людей.
  
  
  Я вирішив розповісти мешканцям села про мертвих ведмедів. Наскільки я зрозумів від ескімосів, нам запропонують майже все, що потрібно, якщо ми віддамо їм цих ведмедів.
  
  
  Ми були у дорозі близько години, коли я побачив щось, що йде з селища у наш бік. Я зупинився і повернувся до другого скутера, до якого був прив'язаний Аку. Я поліз у його кишеню і витяг потрібний магазин для своєї гвинтівки. З зарядженим вінчестером і магазинами двох інших гвинтівок у кишенях я чекав, притулившись до скутера, що мало статися.
  
  
  Приїхали три собачі упряжки. На кожній із саней сиділа жінка-ескімоска, а кермував чоловік. Сани зупинилися ліворуч від нас, другий праворуч. Третій зупинився прямо перед нами.
  
  
  У водія саней ліворуч від мене на згині руки була гвинтівка. Він посміхнувся своїм широким плоским обличчям. Потім він зліз із саней і підійшов до мене. Собаки гавкали і гарчали один на одного. Жінки з цікавістю подивилися на Соню.
  
  
  Чоловік, який підійшов до мене, був одягнений у хутряну куртку. Я бачив, що його гвинтівка була старою Енфілд 303. Його темне обличчя було порожнім, коли він оглянув і скутери, і спорядження, перш ніж повернути свої мигдалеподібні очі на мене.
  
  
  Він спитав - "Американець?". Він мав глибокий голос.
  
  
  Я кивнув головою. - З нами поранений.
  
  
  Він загарчав і відповів. "Ми чули стрілянину". Я знову кивнув головою. «Там троє білих ведмедів. Мертві. Ви можете отримати їх. Ми просто хочемо допомогти пораненому».
  
  
  Тепер він широко посміхався і скалив свої кінські зуби. Він мав таке обличчя, яке ніколи не старіло. Йому могло бути від 26 до 66 років. Він щось прогримів рештою мовою, яку я ніколи раніше не чув.
  
  
  Три жінки вистрибнули із саней. Вони важко зашкутильгали до Аку на другому скутері, і зайнялися ним.
  
  
  За допомогою ескімосів ми доставили Аку на одній із упряжок. Водій розгорнув упряжку і поїхав назад у село. Соня та одна з жінок пішли з ними.
  
  
  Чоловік із кінськими зубами показав мені за спину. — Ти ведеш нас до ведмедів?
  
  
  - Так, - сказав я. Чоловік виглядав приголомшеним, коли заводив скутер. Але звук мотора незабаром заглушив гавкіт собак. Збираючись виїхати, я глянув у бік гір. .. і напружився.
  
  
  На вершині пагорба я побачив чоловік силует на фоні неба. З ним була собача упряжка. Чоловік глянув на нас у бінокль.
  
  
  Потім я зрозумів, що по нашому сліду йшли не лише ведмеді.
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  На той час, як ведмежі туші опинилися в селищі, вже стемніло. Я дізнався, що вождя цього племені звали Лок. Інші члени племені були синами Лока з їхніми дружинами та їхніми синами з їхніми дружинами. Поселення було для них лише тимчасовим місцем проживання взимку.
  
  
  Поруч із коптильнями було вісім голку. Одна з голок була більша, ніж середній сімейний будинок. Це був своєрідний громадський центр, де діти грали, а чоловіки та жінки обмінювалися плітками. Там я зустрів Лока.
  
  
  На вигляд йому було сто п'ятдесят років. Він не говорив англійською, але його син, який керував групою, що приїхала до нас, виступав у ролі перекладача.
  
  
  У голку було і спекотно, і волого. Свічки, що горять, давали єдине світло. Уздовж стін сиділи старі й гризли шкури, щоб розм'якшити їх.
  
  
  Мені запропонували китовий жир та сиру рибу, і я поїв. Ескімоси дивилися на мене з легкою, глузливою цікавістю.
  
  
  Загалом голку пахло затхлим потом, свічковим воском і ведмежим жиром. Свічки відкидали танцююче, мерехтливе світло. Сидячи, схрестивши ноги, на хутрі біля Лока, я спостерігав за жінками. У старійшин майже повністю стерлися зуби від жування шкур.
  
  
  Поки їв, я почув дві речі. Аку отримав найкращий догляд, який ці люди могли надати. Ногу вправили, укуси перев'язали, обличчя зашили. Звичайно, його рани загояться, і Аку одужає. Я також чув, що Соня так утомилася, що заснула в одному з голки.
  
  
  Сина Лока звали Дрок. Він сів навпроти мене і пильно подивився на мене. Він був цікавий, як дитина, але в ньому не було нічого дитячого, і він, здавалося, пишався тим, що розмовляє англійською.
  
  
  — Я був в Анкориджі, — сказав він, підвівши груди. «Я вирушив до Анкоріджа з деякими членами моєї родини».
  
  
  Я поклав до рота ще трохи сирої риби. "Як давно ти тут?"
  
  
  Він підняв свої брудні пальці. 'Шість місяців. Чи достатньо довго, щоб вивчити американський, так?
  
  
  Я посміхнувся й кивнув головою. - Ти добре це вивчив.
  
  
  Він усміхнувся у відповідь і знову показав кінські зуби. Він озирнувся. Не зупиняючись, усі жінки посміхалися та кивали.
  
  
  Потім заговорив Лок. Дрок уважно слухав, все ще посміхаючись. Коли його батько перестав говорити, Дрок знову оглянув голку. Нарешті він перевів погляд на молоду дівчину, яка сиділа в кінці ряду жінок, що жували. Вона була гарненька, років шістнадцяти, як мені здалося, з гладкою шкірою і веселою усмішкою. Вона побачила, що Дрок дивиться на неї, і сором'язливо схилила голову.
  
  
  Дрок знову повернувся до мене. «У мого батька три дочки. Ще немає жодного обраного. Він вказав на молоду дівчину. «Вона наймолодша». Він ударив мене по руці. — Ти їм подобається. Вони сміються з тебе. Ти вибираєш, кого хочеш, але краще молоду».
  
  
  Я глянув на дівчину. Вона все ще несміливо опустила голову, але швидко глянула на мене. Потім вона піднесла вказівний палець до губ і хихикнула. Жінки з обох боків від неї теж захихикали, як і всі інші в голку.
  
  
  Я не хотів нікого образити, особливо після гостинності, виявленої ескімосами. Вони прихистили нас, вилікували рани Аку, нагодували мене, а тепер запропонували мені одну зі своїх дівчат.
  
  
  Я сказав: «Дякую за данину поваги, Дрок. Будь ласка, подякуйте вашому батькові від мого імені. Але я мушу відмовитися. Хтось уже є у мене».
  
  
  Він підняв брови. - Худий з тобою? Я кивнув, дивився і чекав, поки Дрок передасть Локові відповідь. Старий мовчки слухав, дивлячись на мене. Потім він насупився і щось прогарчав Дроку.
  
  
  Дрок знову посміхнувся мені. — Мій батько не розуміє, чому ти вибрав таку бліду та худу. Не їсть м'яса. Він кивнув молодій дівчині. — Має багато м'яса. Зігріє тебе холодної ночі. Вона дає тобі багато дітей.
  
  
  Вона молода, багато років попереду.
  
  
  Ще раз дякую за пропозицію, але я вже вибрав».
  
  
  Він підняв плечі.
  
  
  Дрок мав гвинтівку «Енфілд», рука все ще на прикладі. Тепер я запитав: «Дрок, скільки в селищі рушниць?»
  
  
  - Жодного, - гордо сказав він. — Маю гвинтівку. Я добрий стрілець. Я найкращий стрілець у всій Крижаній Землі.
  
  
  — Хотів би я вірити в це. Мені не треба було більше нічого просити. Єдиний спосіб вирвати рушницю з його рук це через його труп.
  
  
  Лок знову щось сказав Дроку. Настала довга мовчанка, перш ніж Дрок передав мені повідомлення.
  
  
  — Мій тату, він непокоїться. Ти даєш нам дві ведмежі шкури, а м'ясо молодняку гарне, а дочки не береш. Він не знає, як платити за подарунки.
  
  
  Я сів, дістав пачку цигарок і запропонував по одному батькові та синові. Вони обоє взяли і поблажливо закурили. Дрок закашлявся після першого розіграшу, але наполягав.
  
  
  Я сказав: Скажи Локу, що він може заплатити мені, якщо захоче. Я хотів би знати, чи бачив він, чи ви, чи хтось ще у вашому поселенні будь-кого, крім нас, за останній тиждень чи місяць. .. незнайомці.
  
  
  Дрок перевів його батькові. Настала довга мовчанка. Старий насупився. Дрок благоговійно чекав. Нарешті старий похитав головою і щось буркнув.
  
  
  - Він нічого не бачив, - сказав Дрок, - але він дуже старий. Він уже бачить погано. Я бачив незнайомців.
  
  
  Я нахилився вперед. - 'Так?'
  
  
  Дрок опустив очі. Він тримав недокурену сигарету перед собою і дивився на неї через ніс. Він знав, що ми з його батьком уважно спостерігаємо за ним. Він був у центрі уваги та насолоджувався цим. - Так, - сказав він нарешті. «Я бачу чоловіків. Завжди з санями та собаками. Завжди далеко.
  
  
  — Що вони робили, ці люди?
  
  
  Він підтиснув губи і продовжував дивитися на сигарету, що горіла. 'Нічого такого.'
  
  
  "Мабуть, вони щось зробили", - заперечив я. 'Що?' Дрок підніс цигарку до губ і втягнув дим. Він випустив дим, не вдихаючи. — Гадаю, що вони в горах. І дивились у бінокль на голку.
  
  
  "Тоді вони стежили за поселенням".
  
  
  'Так. Я вірю.'
  
  
  'Як вони були одягнені? На них була якась уніформа?
  
  
  І знову Дрок довго чекав, перш ніж відповісти. Він випнув нижню губу і тримав очі напівзаплющеними. - Не бачив, - сказав він нарешті. Він підняв плечі. «Вони стоять на пагорбі та дивляться у бінокль. Вони надто далеко, щоб побачити, як вони одягнені.
  
  
  Я загасив цигарку. — Дрок, не міг би ти спитати свого батька, чи не проти я принести одну з ведмежих шкур? Я хочу позичити її на якийсь час, але я поверну.
  
  
  Дрок перевів його батькові. Лок кивнув і щось прогримів одній із жінок. Принесли ведмежу шкуру і розклали переді мною.
  
  
  Дрок запитав: Куди ти йдеш?
  
  
  — Я збираюся на якийсь час покинути село. Але є дещо, що я маю зробити насамперед». Я підвівся з хутром на руках. — Дякую за гостинність, Дрок. Чи не могли б ви подякувати вашому батькові від мого імені?
  
  
  Я вийшов з голки і пішов туди, де були припарковані скутери та спорядження. Пістолети Соні та Аку були там. Мені знадобилося півгодини, щоб дістати з рюкзаків усі магазини та висипати порох із патронів. Коли це було зроблено, я вставив магазини, які носив із собою, у рушниці. Тепер залишалося лише дві рушниці, які могли стріляти. Мій Вінчестер і старий Енфілд Дрока.
  
  
  Я вийняв Вільгельміну з кобури, витяг порожній магазин Люгера і замінив його на повний магазин. З одного з рюкзаків я дістав запасний магазин для вінчестера і засунув його в кишеню. Потім я спустошив один із рюкзаків і наповнив його вибухівкою та детонаторами. Зверху одягнув додаткову парку та аптечку. Потім я вдягнув рюкзак і відрегулював лямки так, щоб було зручно.
  
  
  Я взяв свій вінчестер і покинув поселення, перекинувши бінокль через ліве плече. Я мав на увазі кінцевий пункт призначення. Я пішов до пагорба, де бачив людину із санями.
  
  
  Я пройшов з півдорозу. Я прикинув, що мені знадобиться майже година, щоб дістатися туди. Кожні десять хвилин я зупинявся, підводячи бінокль, щоб озирнутися.
  
  
  Якщо ця людина все ще була поруч, я не хотів потрапити до засідки.
  
  
  Хоч би що там приховували китайці, воно було поруч — я це відчував. Навіщо ще стежити за поселенням? Чому за скутерами стежили? Чому американська база була знищена?
  
  
  Хутро білого ведмедя було обернуте навколо моєї талії. Через це й ваги рюкзака мені часто доводилося відпочивати. Щоб дістатися першого пагорба, знадобилося більше часу, ніж я думав. Це зайняло майже три години.
  
  
  Я повільно піднявся на пагорб. Далі були ще два пагорби, що йдуть у гори. Це був не крутий підйом, але все, що на мені було, робило його стомлюючим. Коли я нарешті дістався вершини пагорба, я відпочив. Я сів і підпер голову руками.
  
  
  Дув легкий вітерець, холодний, як подих смерті, коли я підвівся і оглянув місцевість. Вітру не вистачило, щоб сховати всі сліди. Людина зі своєю собачою упряжкою мала залишити сліди. Сліди покажуть мені, куди він пішов, покинув пагорб.
  
  
  Я ходив півколами, вивчаючи землю. І це були не ті сліди, що їх я вперше побачив, а екскременти собаки. Потім я побачив сліди саней. Я розрахував напрямок і знову продовжив біг.
  
  
  Я біг між слідами упряжок. Вони вели на другий бік наступного пагорба та навколо третього пагорба до гір. Сліди йшли легкою дорогою між гір, через вузький яр і навколо підніжжя вузької гори. А потім я увійшов у довгу долину, оточену такими високими горами, що вершин не було видно.
  
  
  Це було схоже на різдвяну листівку. Де-не-де росли зледенілі сосни. Посередині долини вирував струмок, мабуть, високі гори не давали проникнути вбивчим арктичним вітрам. Тут було, принаймні, градусів на тридцять тепліше.
  
  
  Сліди саней йшли через долину і раптом зупинилися. Я пройшов їх і повернувся, щоб у цьому переконатися. Я опустився навколішки, насупившись. Сліди зупинилися і зникли. Наче сани, собаки та людина зникли з лиця землі.
  
  
  Ice Bomb Zero почала нагріватися.
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  Я здивовано озирнувся. Гори були високі, але не глибокі. За цими горами простягалося Північне Льодовите море з його постійним крижаним щитом, найбільшим льодовиком у світі, який постійно рухався та танув. Але ця долина була сушею. Замерзла, так, але все ж таки це була земля, а не лід.
  
  
  Якимось чином ці сани зникли. Я дістав із кишені вузький ліхтар і став навколішки там, де закінчувалися сліди. Я озирнувся. Вони начебто були відрізані буквально.
  
  
  "Давай!" - сказав я вголос.
  
  
  Я не знав, що це означає, але я мав дізнатися. Я розмотав ведмежу шкуру з талії і впустив її в сніг. Мені здавалося, що мені доведеться почекати, якщо хочу щось відкрити. Сани раптово зникали і зненацька з'являлися знову. Якби це диво сталося, я був би там.
  
  
  Я струснув ведмежою шкірою, щоб замостити сліди, і пішов від того місця, де закінчувалися сліди саней. Я йшов якийсь час, потім зупинився. Я зняв з плеча гвинтівку і бінокль, пристебнув рюкзак і виструнчився на животі під ведмежою шкірою.
  
  
  Я чекав, сфокусувавши бінокль на тому місці, де закінчувалися сліди саней. Пройшла година. Під ведмежою шкірою було досить тепло. Тепер я зрозумів, як білі ведмеді можуть плавати в крижаних водах Північного Льодовитого моря. Минула ще година. Я мало не задихнувся. І тут нарешті щось сталося.
  
  
  Хоча я спостерігав за дивом у бінокль, я насилу міг у це повірити. Місце, де закінчувалися сліди, було краєм люка. Але то був не звичайний люк. Шматок землі підвівся, відкриваючи сяючу печеру. Я дивився з відкритим ротом. Величезні двері, скрипучи і скреготу, піднімалися все далі і далі, несучи з собою замерзлий сніг і лід, перетворюючись на зяючу пащу чотириметрової висоти і як мінімум вдвічі ширші. З отвору долинали звуки, звуки молотків та ударів. .. механізмів, які були там побудовані. Я побачив довгий зледенілий схил, що веде вниз від отвору. Він не був крутий, може, під кутом 30 градусів, але вів у темряву, і я більше нічого не бачив.
  
  
  Тепле повітря вибивало з отвору, я відчував його на напівзакритому обличчі. Сніг навколо діри почав танути, але коли величезні двері знову зачинялися, сніг знову швидко замерзав і допомагав приховати край дверей.
  
  
  Потім я почув гучний скрегіт, що перекривав шум під землею. Я пірнув назад на захист ведмежої шкіри, дивлячись у бінокль. Скрип виходив від саней, запряжених дев'ятьма собаками. Вони стали видно на схилі і за мить ковзнули по снігу. Зі свіжим скреготом і скрипом величезні двері почали зачинятися. Пролунало гучне зітхання, коли двері зачинилися, заткнувши всі щілини. Я перекинув бінокль із дверей на сани.
  
  
  На санях була одна людина. Він попрямував до долини між високими горами, приблизно за двісті ярдів. Він дістався долини і зупинив собак. Я бачив, як він схопив бінокль і почав підніматися схилом.
  
  
  Я вже був на ногах, усе ще прикритий ведмежою шкірою. Я підбіг, зігнувшись, до водія саней. Я міг його добре розглянути і помітити, що це китаєць у коричневій формі народної армії. Я більше не вагався. Я знайшов основу китайських комуністів. Тепер усе, що мені потрібно було зробити, це потрапити туди.
  
  
  Я обережно підкрався до собак. Двоє тварин загарчали одна на одну. Інші чекали без інтересу. Китайський солдат тепер стояв на пагорбі, дивлячись у бінокль на поселення ескімосів далеко внизу.
  
  
  Я обійшов собак і виліз на пагорб. Приблизно на півдорозі я скинув ведмежу шкуру і зняв рюкзак з плечей. Я обережно поставив вінчестер на сніг.
  
  
  Я потягнув плечем, і Х'юго, мій стилет, ковзнув мені в руку. Я повз рачки. Коли я дістався до вершини, я був на рівні очей із колінами солдата. Він носив легінси. Я був такий близький, що міг бачити кільця, через які були просунуті шнурки. Я підтяг ноги під себе і мовчки пірнув йому за спину.
  
  
  Собаки почули або відчули мене, коли я підійшов до солдата. Гарчання припинилося, і вся зграя почала гавкати. Солдат обернувся.
  
  
  Я був за ним, Х'юго був у моїй руці. Я планував дістати його і перерізати йому горло. Я обійняв його за шию, але він упав навколішки, перекинувся на спину і намацав свій табельний револьвер. Ніхто з нас нічого не сказав, але він хмикнув зусилля, розстібаючи шкіряний клапан кобури.
  
  
  Я впав на нього і схопив руку, що шукала револьвер. Я підняв стилет і націлився на горло. Він обернувся з панікою в очах. Клинок Хьюго встромився йому в плече. Я знову витяг ножа. Китайець скрикнув від болю і обернувся. Його рука вирвалася з моєї хватки, і тепер у нього було відкрито клапан кобури.
  
  
  Я взяв Х'юго в руку, підняв руку і швидко опустив ножа. Цього разу я влучив у горло. Його очі вилізли з орбіт, а руки впали. Одна з собак раптом сумно завила, задерши носа. Інші наслідували її приклад. Тіло піді мною на мить здригнулося, потім завмерло.
  
  
  Було випущено дуже багато крові. Це зайняло надто багато часу. То була неакуратна смерть. Я встав і витер Х'юго об штани солдата. Я не хотів роздягати тіло, але розумів, що мені потрібна якась уніформа, щоби пройти через цей люк. Зрештою я зупинився на гетрах цієї людини та її куртці. Коли я закінчив, я підняв ведмежу шкуру і накрив її нею. Тоді я взяв свій рюкзак, бінокль та вінчестер і скотився до неспокійних собак.
  
  
  Ватажок, міцний хаски, вкусив мене за ногу і спробував вчепитися мені в горло. Я вдарив його по голові.
  
  
  'Стій! Назад! — гаркнув я на нього.
  
  
  Він зробив крок назад, потім знову напав на мене, гарчачи, намагаючись дістатися моєї гомілки. Ми боролися за владу, цей Хаскі та я. Їздові собаки зазвичай напівдикі; відомо, що вони іноді масово нападають та вбивають людину.
  
  
  Я штовхнув собаку, так що вона врізалася в сани. Я дав ляпаси ще трьом собакам, які намагалися вкусити мене за руки.
  
  
  Я наказав. - "В чергу!" «Поспішайте!»
  
  
  Великий хаски сидів поруч із санями і гарчав на мене зубами, що вискакували. Я знав, що інші тварини підуть за ним, бо він був найсильнішим.
  
  
  Я підійшов до нього і схопив за шию. Він гарчав і намагався повернути голову, щоб вкусити мене.
  
  
  Я наказав. - 'Тихо!' Я підштовхнув його до передньої частини зграї. Він ковзав снігом і намагався повернутися до мене. Один з інших собак спробував вкусити сухожилля його задньої ноги. Великий хаски кинувся на нього і так сильно вкусив іншого собаку в плече, що потекла кров. Інший собака завив і позадкував.
  
  
  "В чергу!"
  
  
  Неохоче великий хаски підійшов до голови зграї. Він раз у раз повертав голову, сколив зуби і гарчав. Але тепер він знав, що головний. Він ненавидів це, але знав.
  
  
  Коли він був на місці, я підійшов до нього і простяг свою опущену руку. Його потужні щелепи із гарчанням зімкнулися навколо неї. Я проштовхував руку все далі і далі до його рота. Сила його укусу завдала мені болю. Я почекав, поки не відчув, як його м'язи розслабились. У нього були розсунуті зуби, і я тримав руку в роті. Він відвернув свою масивну голову, і гарчання перетворилося на м'яке гарчання. Гарчання перейшло у хникання.
  
  
  Я посміхнувся і поплескав його по товстій м'якій шиї. — Гарний хлопчик, — лагідно сказав я. 'Хороший хлопчик.'
  
  
  Потім я повернувся до саней. Я взяв батіг. "Швидко!" 'Поспішайте! поспішайте!
  
  
  Собаки почали рухатися. Вони хотіли йти прямо, але я повів їх по колу, прямуючи до люка. Вони гавкали, гарчали і видавали всілякі звуки, але тікали.
  
  
  Я нахилився вперед, щоб прикрити свій рюкзак ведмежою шкірою, що лежала на сидінні саней. Роблячи це, я побачив щось під хутром: маленьку чорну коробочку розміром із пачку цигарок. Там стирчала кнопка і горіло жовте світло. Нічого більше. Я тримав його в одній руці, а другою хльостав батогом над головами собак.
  
  
  Я підійшов до того місця, де відчинився люк. Я гадки не мав, як відкрити цю прокляту штуку, але мені здавалося, що чорна скринька повинна мати до цього якесь відношення. Можливо, це був електронний пристрій, який подавав сигнал комусь по той бік дверей або відчиняв двері. Принаймні це було все, що я мав. Відтепер мені доводилося грати все навпомацки.
  
  
  Я виставив коробку перед собою та натиснув кнопку. Загорілося жовте світло, і майже відразу ж я почув тріск льоду, що ламається, за яким пішов тріск і скрегіт, коли величезний люк відкрився.
  
  
  Собаки, не вагаючись, пірнули прямо в зяючу печеру. Я кинув хлист на сидіння саней і якнайглибше насунув на обличчя капюшон солдатської куртки. Наступного моменту у мене в животі виникло відчуття, коли візок на американських гірках досягає найвищої точки і починає спуск.
  
  
  Полозья саней заскребли по схилу, поки ми спускалися. Я побачив, що хтось чекає на нас унизу.
  
  
  Я трохи повернув голову. Китайський солдат стояв біля великого важеля. Я бачив, як він опустив важіль. Люк заскрипів і зачинився за моєю спиною. Як тільки двері зачинилися, жовта лампочка на ящику перестала блимати. Коли я проходив повз солдата, він усміхнувся і помахав мені рукою. Ми підійшли до невеликого повороту праворуч і опинилися в крижаній печері, стіни якої були укріплені сталевими балками. Вигин розтягнувся, і собаки потягли мене далі. Було ще надто темно, щоб щось розгледіти, але попереду мене, у склепінчастому коридорі, я побачив палаюче світло, потім ще упряжки та собак. Мої собаки почали гавкати, коли ми підійшли.
  
  
  Мій передній хаски знав, що робити. Він побіг прямо до інших собак і саней. Коли ми підійшли, він пригальмував і втягнув мої сани між двома іншими. Усі собаки загавкали гучним привітанням. Я зліз із саней і побачив праворуч тацю з сирим м'ясом. Я схопив кілька шматків для собак і кинув у них, переконавшись, що найбільший шматок дістався ватажкові Хаскі.
  
  
  Після їди вони заспокоїлися. Я схопив рюкзак і просунув руки в лямки. Потім я взяв вінчестер і пішов вузьким коридором праворуч.
  
  
  Я знову почув звуки діяльності у печерах. Звуки було важко визначити; Я чув гуркіт і стукіт машин. Що б не робили китайці, мабуть, їм знадобилося чимало часу, щоб це налаштувати. Вони не були б раді зловмисникові. Але було одне на мою користь. Світло в коридорах, до яких я увійшов, було не дуже яскравим.
  
  
  Вся місцевість уявлялася мережею тунелів та печер. Я пройшов три печери, у яких були великі зелені машини, які могли бути генераторами, а могли й не бути ними. Потім я почув незвичайний звук поблизу: тихий плеск води. Я рушив туди.
  
  
  Наскільки я міг бачити, була лише одна річ, яка відрізняла мене від інших у печерах – мій рюкзак. Чоловіки, яких я зустрів, були добре озброєні, і всі вони, здавалося, поспішали. Більшість із них були солдатами Китайської Народної Республіки. Здавалося, вони майже не помічали мене. Тим не менш, я намагався максимально сховати обличчя у капюшоні парки.
  
  
  М'яке сплеск стало виразніше. Я йшов з одного коридору до іншого в напрямку звуку. Тьмяні вогні на стелі були приблизно за десять футів один від одного, і я мало не пропустив вхід до печери.
  
  
  Це була найбільша з тих, що я коли-небудь бачив, велика, як склад, і битком набита солдатами. Увійшовши всередину, я приготував вінчестер і притулився до стіни біля дверей.
  
  
  Світло тут було яскравіше, але, на щастя, більшість ламп світило не на мене, а від дерев'яної пристані, що тяглася туди, де плескалися води Північного Льодовитого моря. До причалу пришвартувалися два китайські підводні човни, і два ряди людей вивантажували речі з човнів. Навколо печери було звалено великі ящики.
  
  
  Я рушив уперед, від стіни, підкрався до ящиків і пірнув за них. Я хотів подивитися, як підводні човни потрапили до печери. Це було легко. Уздовж стін великої підводної печери, пробуреної в мерзлій землі, виднілися підводні вогні. Підводні човни ввійшли у воду. Коли вони були готові піти, вони пірнули і так само вийшли з печери.
  
  
  Я спробував визначити розташування долини по відношенню до того місця, де я зараз перебуваю. Якби я мав рацію, всі ці печери та проходи були б вирубані в горах, що захищають долину. Ця печера мала знаходитися з іншого боку гір, неподалік берегів Північного Льодовитого океану. Але чому? Якою була мета цієї складної організації? З усіх цих печер та озброєних солдатів? Що задумали китайці? Гучномовець заревів, і моя голова підвелася. Оголошення прозвучало голосно і чітко китайською мовою: «Увага! Увага! Серед нас двоє загарбників! Їх треба знайти та знищити!
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  Соня. В оголошенні йшлося про двох зловмисників, а другим могла бути лише Соня. Ескімосам з поселення не було чого приходити сюди, а Аку був дуже тяжко поранений. Ні, це мала бути Соня.
  
  
  Мабуть, вона пішла за мною. Можливо, вона знайшла мертвого китайського солдата та якимось чином виявила ще один вхід до печер. І, можливо, вона не йшла за мною. Можливо, вчора вона теж бачила людину на пагорбі. У будь-якому разі зараз китайці будуть насторожі. Я не міг розраховувати на те, що залишусь непоміченим надовго.
  
  
  Солдати довкола мене перестали працювати і стояли по стійці смирно, коли було зроблено оголошення. Потім вони переглянулись, і чоловік двадцять пішли одним коридором. Інші повернулися до роботи.
  
  
  Я обережно вийшов із-за ящиків і підкрався до входу. Я притулився спиною до стіни. Я пробрався назад за ріг коридору, повернувся і став віч-на-віч з молодим китайським солдатом. Ми були так близько, що мало не зіткнулися.
  
  
  Його рота відкрився. Він почав піднімати гвинтівку і схотів покликати на допомогу. Але в мене вже був готовий Х'юго. Я встромив довгий меч у горло солдата. Крик стих. Я висмикнув стилет, відштовхнув мертвого солдата і швидко пішов геть.
  
  
  Я звернув за ріг, притиснувся до стіни, намагаючись уникнути подальших зустрічей. Я не хотів іти так само, як прийшов; Я хотів дізнатися, що задумали китайці. Підводні човни використовувалися перевезення вантажів. Окрім транспорту, вони не мали жодного відношення до того, що там відбувалося. Ці запаси були використані для чогось.
  
  
  Я йшов через печеру за печерою і минув інші печери, не такі великі, як та з причалом. Коли проходили солдати, я залишався у тіні між двома ліхтарями. Коридори були лабіринтом; здавалося, що у цьому є певна закономірність. Я дійшов висновку, що всі вони повинні вести до центральної кімнати чи печери. Тому замість того, щоб ходити з одного коридору до іншого, я йшов одним коридором до кінця. Можливо, відповідь, яку я шукав, була там. Я продовжував йти близько до стін, тримаючи вінчестер напоготові.
  
  
  Коридор, у якому я перебував, справді закінчувався печерою. Наскільки я міг бачити, вона була більшою, ніж печера з гаванню. Я вже збирався увійти, коли праворуч від мене пролунав крик. Пролунав постріл.
  
  
  Куля відкинула уламки каменя прямо над моїм лівим плечем. Я повернувся з вінчестером на рівні пояса. Солдат, що стріляв, штовхнув затвор своєї гвинтівки вперед, щоб вставити другий патрон у патронник. Я вистрілив першим; куля з вінчестера потрапила йому прямо поміж очей. Сила кулі відкинула його голову, а за нею і тіло. Його спина була вигнута, коли він упав на землю.
  
  
  Я швидко увійшов до печери і тільки почав оглядатись, коли щось почув. Я повернувся і здивував іншого солдата, який увійшов до великої кімнати. Він хотів підняти гвинтівку, але я тримав вінчестер на плечі і звів курок. Мій постріл пробив йому лоба і відкинув назад. Він був мертвий ще до того, як упав на землю.
  
  
  Я знову озирнувся. У печері було холодно. Як і гавань, вона була добре освітлена, але я не міг побачити, що це таке. .. поки я не подивився вгору.
  
  
  У стелі печери на стартових майданчиках було встановлено чотири ракети. Коли я подивився повз нього, я побачив величезні люки, що відкривалися для запуску ракет. Вони мали бути добре замасковані зовні. Стартовий майданчик для п'ятої ракети будувався.
  
  
  У міру того, як я заглиблювався в печеру, я помітив, що температура піднімається. Я виявив п'ять великих резервуарів для зберігання пального. Я підійшов до одного з баків і трохи відкрив круглий вентиль, щоб трохи рідини потрапило мені на руки. Я понюхав і виявив, що це якесь паливо, можливо, для підводних човнів.
  
  
  Я пішов далі до печери. Вона була розміром із стадіон. Наприкінці був великий ядерний реактор. Я перевірив труби, що йдуть до нього та від нього. Генератори, яких я бачив раніше, здавалося, запитані від нього. Це означало, що цей реактор був єдиним джерелом енергії у печерах. Крім живлення генераторів, реактор також повинен був виробляти електроенергію для вентиляції, освітлення та механізмів. То була печера, яку мені довелося вивести з експлуатації. Це було серцем Ice Bomb Zero, причиною моєї місії.
  
  
  Я зняв рюкзак та пішов на роботу. Я зробив зв'язки з трьох шашок динаміту та детонатора і прикріпив їх до резервуарів для зберігання палива. Потім я прикріпив їх до всіх чотирьох стартових майданчиків. Я налаштував детонатори на годину - мені здавалося, що зможу вийти звідси через годину. Це було те, що я думав.
  
  
  На виконання завдання мені пішло близько п'ятнадцяти хвилин. Я був здивований, що більше солдатів не ввійшли до печери. Як тільки всі вибухові речовини були прикріплені, я зробив обхід і ввімкнув таймери, щоб переконатися, що всі вибухові речовини вибухнуть одночасно.
  
  
  Мій рюкзак тепер був порожній. Я кинув його під один із резервуарів для зберігання і підібрав свій вінчестер. Досі не було солдатів. Я бачив вісім гучномовців у печері, але з них не було чути жодного слова. Мені було не по собі, ніби щось мало статися.
  
  
  З вінчестером у руці я обережно пішов від печери до проходу, до якого зайшов. Він здавався покинутим. Що було ще примітнішим, так це тиша. Машини було зупинено, генератори не працювали – їм потрібні були батареї для живлення освітлення та системи аварійного електропостачання. Я схилив голову і прислухався. Нічого такого. Без звуку. Просто тиша.
  
  
  Я вийшла в коридор і почала йти. Мої черевики рипіли при кожному кроці. У мене було відчуття, що спостерігають за мною, але я не знав звідки. Я пройшов під першою лампою на стелі. Друга лампа висіла прямо попереду. Потім здалося, що я почув звук. Я зупинився і озирнувся. Нічого такого. Я здригнувся, ніби холодний вітер дмухав мені в спину. А тоді я подумав, що знаю. Я влучив у пастку, і виходу не було.
  
  
  Я згадав це ще до того, як побачив першого солдата. Він вийшов з одного з бічних коридорів метрів за сім передо мною, тримав рушницю біля плеча і цілився в мене. Потім вперед вийшли ще двоє солдатів. Усі рушниці були спрямовані на мене.
  
  
  Я обернувся і побачив ще трьох солдатів. Двоє з них були неподалік, і їхня зброя була притулена до стіни. Третій стояв за десять футів позаду мене, спостерігаючи за мною. Він мав рушницю на плечі.
  
  
  Я посміхнувся і зрозумів, що це була болісна усмішка, а потім упустив вінчестер на підлогу. Тоді я підняв руки.
  
  
  - Я здаюся, - сказав я.
  
  
  Солдат нічого не сказав. Він просто натиснув на курок.
  
  
  Я відскочив убік, відчув, як куля пронизала мою праву руку. Я відчув тупий біль, потім різкий укол, від якого спалахнула вся моя рука. Куля не потрапила в кістку, але зачепила багато м'язів та шкіри.
  
  
  Я повернувся і впав на одне коліно. Я знав, що помру за кілька секунд, якщо спробую спіймати Вільгельміну. Я інстинктивно потягнувся до пораненої руки. Вона сильно стікала кров'ю. Я сів і притулився спиною до стіни. Мій світ став сірим. Мені здавалося, що хтось проткнув мене шпильками. Мої щоки були холодні, а піт виступив на лобі.
  
  
  Це був шок, і я чинив опір йому. Чорне непритомність намагалося оволодіти мною, але я чинив опір. Крізь сірий туман я побачив обличчя людини, що стріляла в мене. Він стояв переді мною з холодною усмішкою. Один із інших солдатів спитав його, чи повинні вони стріляти в мене. Але солдат, що стріляв у мене, не відповідав; він просто дивився на мене.
  
  
  - Це Нік Картер, - сказав він нарешті. Він став навколішки поряд зі мною і обмацав мої боки. Він знайшов наплічну кобуру і витяг Вільгельміну.
  
  
  - Вб'ємо його тут? — спитав один із солдатів.
  
  
  — Що нам робити з ним, сержант? - Запитав інший.
  
  
  Сержант підвівся і глянув на мене. — Думаю, полковник Ченг захоче поговорити з ним. Поставте його на ноги.
  
  
  Вони не були ніжними. Вони схопили мене за руки і змусили стати на ноги. Печіння минуло, і тепер у мене паморочилося в голові. Я сумнівався, що можу ходити. я стояв на своїх
  
  
  ногах і притулився до стіни. Тепла кров капала по моїй руці і стікала з пальців.
  
  
  "Марш уперед!" - скомандував сержант.
  
  
  Я почав йти, і мої кроки були невпевненими і спотикаються. Два солдати підійшли по обидва боки від мене і схопили мене за руки. Я завив від болю, але це їх не зупинило. Я втратив багато крові і відчув слабкість, але все ж таки подумав: вони не знайшли ні Х'юго, ні П'єра, мою смертоносну газову бомбу.
  
  
  Мене повели по одному з бічних коридорів. Десь у стінах були двері. Офіси, подумав я. Ми пройшли кілька, перш ніж вони зупинилися. Ми стояли перед дверима з китайськими ієрогліфами. Хоча я певною мірою розумію і говорю цією мовою, я не можу нею читати. Сержант наказав п'ятьом солдатам стежити за мною, потім відчинив двері і ввійшов усередину.
  
  
  На мене було спрямовано п'ять гвинтівок. Я мало не впав - мої коліна були ніби гумовими. Я відсунув два стовбури і притулився до стіни. Двері знову відчинилися, і мене вштовхнули всередину. Я був у маленькому кабінеті з письмовим столом, стільцем та картотекою. У кріслі нікого не було. Сержант відчинив другі двері, що ведуть у великий кабінет. Два солдати вштовхнули мене всередину.
  
  
  Першою я побачив Соню, пов'язану по руках та ногах на стільці. Вона смикнула свої пута, коли побачила мене. Праворуч від неї стояв другий стілець. Солдати притиснули мене до нього. Я сів на край, моя права рука безвільно звисала, так що кров, що капає з моїх пальців, утворила калюжу на підлозі. Я подумав, що маю щось зробити з цією кров'ю. Я витягнув ліву руку вперед і виявив точку тиску на поранену руку. Я сильно натиснув. Я зробив два-три глибокі вдихи. Солдати вийшли з кімнати, і настала тиша. Я підняв голову і озирнувся.
  
  
  Соня дивилася прямо на мене. Я побачив кривавий слід у куточку її рота, а її парку було розірвано спереду. Її ліві груди були оголені майже до соска.
  
  
  Я зробив ще один глибокий вдих і оглянув офіс. У голові стало набагато ясніше. Переді мною стояв стіл, а на стіні за ним висів портрет лідера комуністичного Китаю. На підлозі лежав товстий килим. У кімнаті стояв третій стілець і ще один за письмовим столом.
  
  
  По обидва боки від дверей кабінету стояли сержант та солдат. Гвинтівки у них були на правій нозі, стовбуром нагору. Вони дивилися не на нас, а на інші двері, за якими я підозрював туалет або, можливо, спальню. І тут двері відчинилися.
  
  
  Чоловік, який увійшов до кімнати, витираючи руки рушником, був одягнений у форму полковника Китайської Народної Армії. У нього не було брів, а череп був лисий. Однак у нього були великі та добре напомажені вуса. Його очі були схожі на сліди олівця під блискучим черепом. Він був маленького зросту, я прикинув, що Соня була як мінімум на два дюйми вище.
  
  
  Він кинув рушник на стілець за столом і обійшов стіл. Якийсь час він стояв, дивлячись на мене згори. Потім він кивнув сержанту та солдатові біля дверей. Вони підійшли і встали по обидва боки від мого місця. Полковник глянув на Соню і посміхнувся.
  
  
  — Містере Картере, — сказав він несподівано важким і низьким голосом, — для нас велика честь, що АХ послав свого головного агента до нашого маленького. .. скажімо, укриттю. Він розмовляв англійською. «Але я трохи збентежений. Може, ти допоможеш мені розібратися?
  
  
  Я побачив, що суглоби його правої руки були в подряпинах. Я глянув на кров у куточку рота Соні, але нічого не сказав.
  
  
  Полковник пішов до столу. - «Містер Картер, я поясню своє замішання». Він стояв непорушно. «Ось у мене є симпатичний російський агент, який вдерся до нашої установи. А у вашій особі я маю головного американського агента, якого ми... скажемо так. .. у своєму другому будинку захопили. Це збіг? Я не вірю в це. Російські та американські агенти працюють разом? Він усміхнувся. «Я залишу вам відповідь, сер».
  
  
  — Ми працювали разом, — раптом сказала Соня. 'Але не більше. Моя робота – вбити Ніка Картера. Я мала переконатися, що він мертвий, перш ніж повернутися до Росії. Він дізнався про це і після цього ми більше не працювали разом».
  
  
  Полковник Чіанг підійшов до неї. — Це дуже хвилююче, моя люба. Він стояв перед нею, розставивши ноги. Потім, без попередження, він зробив випад лівою рукою і вдарив її тильною стороною долоні. Удар луною рознісся по кімнаті. Від сили удару у Соні запаморочилося в голові. Її підборіддя опустилося на груди. Волосся затуляло від мене обличчя.
  
  
  Полковник повернувся до мене. «Це була та сама історія, яку вона вже розповідала». Він притулився до столу, прямо переді мною. - Ти дивно тихий, Картер. Де той чудовий гумор, про який я так багато чув?
  
  
  Я сказав: «Я знайшов твої іграшки, які ти збираєш у своєму другому будинку». Чотири ядерні ракети, мабуть, націлені на США. Це правильно?'
  
  
  — Так ти можеш говорити. - полковник усміхнувся. «Ракети для вашої країни, Картер, та для Радянського Союзу. Хочете знати, куди вони підуть, коли їх запустять?
  
  
  - Із задоволенням.
  
  
  Полковник Чіанг був гордий, як мавпа. Я глянув на двох охоронців, потім на Соню.
  
  
  «Маршрути були намічені у Вашингтон, Лос-Анджелес, Х'юстон і в Москву. Ми працюємо над іншим стартовим майданчиком для ракети, призначеним для Ленінграда».
  
  
  — Досить небезпечно розповідати нам усе це, чи не так? Я сказав, хоч я знав це краще.
  
  
  Місця, де мали бути його брови, виглядали як два криві шрами. 'Небезпечно? Я так не думаю. Він глянув на Соню. — Тобі не треба турбуватися про своє завдання, моя люба. Я простежу, щоб вона була виконана. Але, на жаль, ви помрете разом із містером Картером.
  
  
  Соня підняла голову і струсила волосся з очей. Її щока, де він її бив, була яскраво-червоною.
  
  
  «Це марно для тебе, Чіанг, — сказала вона. «Перш ніж прийти сюди, я повідомила про свою позицію начальству. Вони чекають на мене.
  
  
  Полковник засміявся. — Це була дурна заява, моя люба. Ми маємо дуже чутливе електронне обладнання для стеження, що працює на атомному реакторі. Ми можемо прослуховувати всі радіостанції в радіусі 75 миль. Ви не надіслали повідомлення. У тебе немає передавача. Єдині люди, які знають, що ви тут, це люди у поселенні ескімосів, яких ми збираємось винищити, як ми винищили американський базовий табір».
  
  
  Соня зітхнула і заплющила очі.
  
  
  Полковник знову повернувся до мене. — А що про вас, сер? Як і твоя дівчина, ти дивився надто багато фільмів? Ти збираєшся назвати мені якусь дурну причину, через яку я не можу тебе вбити?
  
  
  Я знизав плечима. — Уся ця балаканина академічна, Чіанг. Ми всі помремо через сорок хвилин. Я знайшов ці ракети і замінував їх вибухівкою.
  
  
  Полковник Чіанг знову посміхнувся і підвівся за свій стіл. Я відчував, як Соня дивиться на мене. Коли я подивився на неї, то побачив щось у її очах, що я не міг зрозуміти. Чіанг відкрив одну з великих ящиків столу. Коли я глянув на нього, то побачив Вільгельміну, мій Вінчестер та російську гвинтівку Соні на столі. Потім Чієнг витяг невеликі пакети з динамітом, які я заклав у ракетну печеру. Я порахував число, яке він поклав на стіл. Чотири.
  
  
  «Чи бачиш, Картере, — сказав він, — ми не такі дурні, як ти думаєш. Ми знали, що ти був у тій печері... ми чекали на тебе, розумієш? Ми не думали, що ви оглядаєте визначні пам'ятки. Мої люди знайшли вибухівку, прикріплену до ракет. Отже, ти зазнав невдачі.
  
  
  Я всміхнулася йому. — Ти справді дурний, Чіанг. Я знав, що ти знайдеш цю вибухівку – таким був план. Але це лише половина того, що я застосував. Решту знайти буде непросто, а їх достатньо, щоб вся ця біса гора плюхнулася на твою лисину. Я глянув на годинник. — Я сказав би, приблизно через двадцять вісім хвилин.
  
  
  У кімнаті зависла тиша. Я майже чув, як Чіанг думав, коли він стояв за столом і дивився на мене. З огляду на знайдений ним динаміт він знав, чого чекати. Він знав, що це за детонатори та момент, коли все злетить у повітря.
  
  
  Він сів на стілець і засунув руку під стіл. Коли він повернувся, у руці мав мікрофон. китайською він наказав провести пошук вибухівки по всій печері. Його голос луною пролунав коридором з усіх гучномовців. Він двічі повторив команду. Повісивши мікрофон, він глянув спочатку на мене, а потім на Соню. Але його обличчя було порожнім.
  
  
  Я потягнув лівим плечем, і Х'юго ковзнув мені в руку. Я тримав пальці на стилеті, щоб приховати це. Солдати, що оточували мене, почали ніяково розуміти своє становище. Я знав, про що вони думали: якщо вся гора злетить у небо, вони захочуть опинитися десь ще. Полковник Ченг вийшов із-за свого столу. Він стояв поруч, тримаючи руку на ручці ящика. Потім він сів на край столу і запалив цигарку. Здавалося, він обмірковував рішення.
  
  
  Тепер я думав про те, як забрати двох охоронців. Я знав, що маю бути швидким, страшенно швидким.
  
  
  Полковник відкинувся назад і відчинив ящик. Він усміхнувся мені. ' Містер Картер, я впевнений, що ви можете витерпіти багато болю, не звучаючи ні звуку. Я збираюся провести невеликий експеримент. Цікаво, скільки насправді ненависті між вами та цим прекрасним російським агентом. Він кивнув Соні. "Цікаво, скільки болю ви можете побачити в ній".
  
  
  Він підвівся з-за столу з чимось у руці. Він усміхнувся. «Я хочу знати, де було закладено решту вибухових речовин», — сказав він. Потім, тримаючи сигарету в одній руці і ланцет, який він дістав із шухляди столу, в іншій, він підійшов до Соні.
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  Полковник Ченг стояв навпочіпки перед Сонею, тож я не міг її бачити. Вона видала низький, болісний стогін болю. Пролунав шиплячий звук, коли запалена сигарета полковника торкнулася її. І тут до мене долинув запах паленої шкіри.
  
  
  Ким би вона не була і хоч би що вона запланувала для мене, я не міг допустити цього. Я махнув лівою рукою перед собою по дузі. Х'юго глибоко вп'явся в груди сержанта, що стоїть праворуч від мене. Я схопив його за руку, притягнув до себе та врізав у іншого охоронця. Я використав свою ліву руку. Як тільки мертвий сержант вдарився в іншого охоронця, відразу почалося багато чого.
  
  
  Полковник Чіанг випростався і обернувся. Другий охоронець підняв гвинтівку із землі. Я кинувся вперед, до столу, і моя ліва рука зімкнулась на Вільгельмін. Потім я повернувся, і в кімнаті пролунав постріл Люгера. Спочатку я прицілився до другого охоронця. Він тільки-но підняв гвинтівку, коли куля потрапила в його ніс, і він упав головою на землю.
  
  
  Полковник потягся за револьвером. Я вистрілив йому двічі, у шию та в груди. Він спіткнувся і впав на стілець Соні. Потім двері відчинилися, і солдат просунув голову всередину. Я вистрілив у нього, і йому відірвало праву щоку. Коли він упав на спину, я дошкандибав до дверей, зачинив і замкнув її. Я повернувся до Соні. Сіро-блакитні очі посміхнулися мені.
  
  
  Вона спитала. - Ти теж збираєшся стріляти і в мене?
  
  
  Я притулився до замкнених дверей. Моя рука знову почала кровоточити, і повернулося печіння. Я поклав руку на рукоятку Х'юго і витяг тонкий стилет із сержанта.
  
  
  Потім я пішов до Соні. Я встав за її крісло і перерізав мотузки навколо її рук та ніг. На її оголених лівих грудях був опік. Я приставив ще теплий ствол Люгера до її щоки. «Якщо пустуватимеш, я тебе пристрелю», — сказав я.
  
  
  - Давай спробуємо вибратися звідси, Нік, - просто сказала вона. "У нас мало часу".
  
  
  — Я тобі не довіряю, — промимрив я.
  
  
  Я взяв шматок мотузки і обмотав нею праву руку, використовуючи стилет, щоб натягнути мотузку.
  
  
  - Дозвольте мені допомогти вам, Нік, - запропонувала Соня.
  
  
  Я грубо відштовхнув її убік. Я шкутильгав від неї до столу. Я взяв вінчестер і просунув ліву руку через ремінь, тримаючи у лівій руці Вільгельміну. Раптом я впав навколішки. Я не зробив би це. .. Я втратив занадто багато крові.
  
  
  Соня присіла поряд зі мною. "Давай, Нік, - благала вона, - дозволь мені допомогти тобі".
  
  
  Потім я зрозумів, що маю довіряти їй, принаймні, досить довго, щоб піти з тих печер. Я підвівся і схопився за неї. Потім я кивнув на пістолет.
  
  
  — Довіряю тобі, — сказав я. Я знав, що вона не зможе вбити мене порожнім пістолетом. І якби вона змогла втримати мене, я зміг би це зробити.
  
  
  Соня взяла пістолет. У двері стукали і штовхалися. Я підібрав одну з упаковок динаміту та зубами відірвав стрічку. У моїй руці був люгер, коли двері відчинилися.
  
  
  Я прицілився та двічі вистрілив. Офіс здригнувся від пострілів. Потім я опустився навколішки поряд із тілом полковника, де ще тліла цигарка. Я притиснув до неї ґнот динамітної шашки і відкинув стрижень. Я схопив Соню за руку і майже потяг її у ванну. Тільки-но я зачинив двері, як вона зірвалася з петель.
  
  
  Сила вибуху дещо зменшилася, коли тиск повітря досяг нас. Я притулився до дверей, і тиск повітря кинув мене разом із дверима в раковину. Соня влетіла у ванну і тяжко приземлилася.
  
  
  Я простяг їй руку. 'У тебе все нормально?'
  
  
  Вона кивнула, знову взяла пістолет, і ми вийшли через зламані двері. Те, що колись було офісом, тепер перетворилося на безлад з каміння, що впало, і брил льоду. Від фронт-офісу мало що залишилося. Люди, що стукали у двері, були мертві, їхні тіла розкидали. Ми вийшли в коридор, і я подивився на годинник. У нас залишалося лише п'ятнадцять хвилин.
  
  
  - Як ти сюди потрапив? - Запитала Соня. Ми йшли коридором у новому для мене напрямку.
  
  
  Вона спитала. — Це була брехня про ту вибухівку? — Чи ти справді щось замінував?
  
  
  Я кивнув, коли ми побігли далі. 'Резервуари для зберігання. Паливо для підводних човнів. Я знову відчув легке запаморочення.
  
  
  Солдат вийшов із одного з бічних коридорів. Він стрибнув перед нами і підняв рушницю. Я вистрілив із Вільгельміни і пустив йому кулю у скроню. Постріл луною рознісся всіма коридорами. У певному сенсі це було вигідно – їм було б важко визначити наше місцезнаходження.
  
  
  - Сюди, - сказала Соня. Вона повернула ліворуч у бічний коридор. Я пробіг кілька кроків і спіткнувся. Я спіткнувся об стіну і притулився до неї. До мене підійшла Соня.
  
  
  Позаду нас з'явилися два солдати. Один із них вистрілив, і куля потрапила у стіну прямо над моєю головою. Я підняв люгер, який раптом став дуже важким, і вистрілив тричі. Два постріли влучили у солдатів. Втретє пострілу не було, тільки клацання. Вільгельміна була порожня. Я пошукав у своєму парку запасний магазин. Китайці взяли його в мене.
  
  
  — Ходімо, — сказала Соня. Вона пересунулася ліворуч від мене і допомогла мені підвестися зі стіни. "Це вже не далеко".
  
  
  З мого лівого плеча зняли вантаж. Я неясно зрозумів, що Соня забрала у мене вінчестер. Я рвонувся вперед. Соня перекинула вінчестер через плече; у руці в неї був власний пістолет.
  
  
  Ми підійшли до сходів. Соня взяла мене за руку і допомогла піднятися сходами. Кожен крок здавався вищим за попередній. Я все думав, що вибух уже мав статися в печері. Чи знайшли вони динаміт, який я заклав у ці резервуари? Коли ми досягли вершини сходів, Соня натиснула кнопку у стіні поряд із великими сталевими дверима. Двері почали відчинятися. Нас ударив порив холодного повітря. Це було схоже на те, ніби нам в обличчя вилили відро крижаної води. Ми були в невеликій печері, що вела назовні. Як тільки ми зробили крок вперед, сталеві двері автоматично зачинилися за нами. Ми пройшли кам'яною підлогою до входу в печеру.
  
  
  Було практично неможливо побачити печеру ні з повітря, ні із землі. Ми ступили в полуденному світлі між двома скелями, які були близько один до одного. Ми були приблизно за десять футів над дном долини, земля була вкрита снігом і була слизькою.
  
  
  Я почав слабшати. Втрата крові робила кожен мій крок із зусиллям, і Соня досягла долини переді мною.
  
  
  Коли я ковзав на дно останні кілька футів, я почув щось схоже на грім. Земля піді мною почала тремтіти, а потім люто затремтіла. Я озирнувся назад, звідки ми прийшли. Грім ставав все глибшим і гучнішим.
  
  
  'Бежемо!' - Вигукнула Соня.
  
  
  Я став навколішки і впав уперед. Я знову підвівся на ноги і побіг за Сонею. Гуркіт став гучнішим і наповнив долину шумом. І раптом вершина гори злетіла у небо. Одна з нижніх вершин, здавалося, піднялася, як корона. З ревом злетіло полум'я. Сталеві двері, через які ми щойно пройшли, грюкнули двічі, рвонулися прямо вперед і ковзнули вниз по горі до нас. На мить повисла тиша, потім знову почався гуркіт, але вже не так голосно. Дим валив із тріщин, де стіни гори були зірвані вибухом.
  
  
  Крижана бомба Зеро була мертва.
  
  
  Я деякий час спостерігав за пекельним полум'ям, стоячи біля струмка в долині. Потім я обернувся і подивився на Соню.
  
  
  Вона була приблизно за десять футів від мене, притискала гвинтівку до плеча і цілилася мені в груди.
  
  
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  Я розгойдувався туди-сюди, майже занадто слабкий, щоб стояти на ногах через втрату крові. Вона була так далеко, і було так мало світла. Я бачив лише тіні її очей, і її щоку, пригорнуту до прикладу гвинтівки.
  
  
  — Настав час, — тихо сказала вона.
  
  
  Я думав, що маю один шанс. Я знав, що її рушниця не вистрілить. Можливо, я зможу зв'язатися з нею до того, як вона дізнається. Я зробив крок уперед. .. і впав на коліна. Це не мало сенсу. Я не мав сил. Стоячи рачки, я подивився на неї. По долині шепотів легкий вітерець, у глибині гір тривав гуркіт вибухів.
  
  
  — Я маю це зробити, — сказала Соня, але голос її тремтів. - Це було частиною мого завдання. Мене цього вчили. Вона облизала губи. - Зараз це не має значення, Нік. І тепер її голос тремтів. «Ми мали з'ясувати, що тут роблять китайці. Це спрацювало. Ви знищили ракети. Але це… це частина мого завдання.
  
  
  Я відпочивав, щоб урятуватися. Між нами було три метри, і я мав подолати ці метри так швидко, як міг. Я не стояв би тут рачки, щоб дозволити їй убити мене.
  
  
  Але вона ніби прочитала мої думки. Вона опустила гвинтівку з плеча і похитала головою. — Нік, я знаю, що ця рушниця не вистрілить. Чому ти думаєш, що я забрав у тебе пістолет? Ви думали, що я спала там, у тому селищі? Я стежила за тобою. Я бачив, як ти розмовляв із головою села. Я бачив, як ти витрушував патрони з гвинтівок Аку та моєї. І я бачив, як ви пішли з поселення.
  
  
  Кинувши рушницю на сніг, вона швидко прибрала руку з ременя Вінчестера і підняла рушницю до плеча. Вона подивилася на мене з-під ствола, не використовуючи оптичного прицілу. "Я все ще не була впевнена, що ти це зробив, Нік," сказала вона. «Ні, поки я не спробувала вистрілити в одній із печер».
  
  
  Я глянув на неї. Така жінка. Стільки пристрасті. І якби я мав хоч один шанс, це був би він.
  
  
  Я сказав: «Соня, перш ніж ти стрілятимеш, я хочу, щоб ти дещо викинула з голови».
  
  
  Вона насупилась. 'Які речі?'
  
  
  - Корсику, наприклад. Забудь про палац Кальві. Забудь про блакитні гори. Забудь мою кімнату з цією божевільною ванною. І ніколи більше не пийте «Харві Копстут».
  
  
  'Кинь це!' - різко сказала вона.
  
  
  — І поки ти це робиш, забудь про цей камін у моїй табірній хатині, про ті ночі, коли ти приходила до мене. А потім була та ніч у наметі, коли ми впали.
  
  
  «Я сказала: «Припини!» Вона знову притиснула гвинтівку до плеча. - Ти думаєш, я емоційна ідіотка? Я російський агент. Гарний агент. Я не підведу.'
  
  
  Вона похитала головою та націлила Вінчестер. «Я тренуюсь уже півроку. Я не можу зазнати невдачі. Я був такий слабкий. .. такий слабкий. Я не міг думати… щось було… потім я згадав, що маю ще одну зброю: П'єр, моя смертоносна газова бомба застрягла в чоботі на щиколотці. Мої руки та ноги глибоко поринули у м'який сніг. Я висунув ноги вперед і підвівся, щоб сісти на п'яти. Я потягнувся назад, засунув руку в черевик і стулив пальці навколо П'єра. Я не хотів цього робити, але Соня не лишила мені вибору. Я думав, що те, що ми зробили і що ми означали одне для одного, щось означало і для неї. Я був не правий.
  
  
  Я сказав: Добре. Тоді стріляй. Але якби мені довелося померти, я б узяв її із собою.
  
  
  Вона тримала рушницю нерухомо, палець на спусковому гачку. Тоді в мене виникла остання думка. "Але перш ніж ти вистрілиш, я хочу, щоб ти викинула одну річ".
  
  
  Вона виглядала здивованою. 'Яку?'
  
  
  Я повільно витяг П'єра вперед під сніг. «Якісь хлопці з американського підводного човна дали вам обручку. Я хочу, щоб ти зняла його перед тим, як стріляти в мене. Ти не заслуговуєш носити це кільце.
  
  
  На мить мені здалося, що я не справив на неї жодного враження. Потім я побачив, як вона дивиться на обручку, готова натиснути на курок.
  
  
  Тоді я зрозумів, що вона не стрілятиме в мене. Вінчестер упав у сніг. Соня затулила обличчя руками і впала на коліна. 'Я не можу це зробити!' вигукнула вона. 'Я не можу це зробити!'
  
  
  Я залишив П'єру в снігу і підповз до неї. Я міцно обійняв її і дозволив їй виплакатись у мене на плечі.
  
  
  — Вони… вони казали, що ти безжальний убивця, — схлипнула вона. «Маньяк. Вони - вони збрехали! Ви врятували життя Аку. .. і моє життя теж. І ти завжди ставився до мене з… с… Як я міг утриматись від такої ніжності?
  
  
  'Чому ти?' — спитав я пошепки. Я прибрав густе волосся з її чола і ніжно поцілував у брову.
  
  
  Я сказав: «Коли в тебе була ця рушниця, ти знала, що я не можу бачити твоїх очей. І мені захотілося побачити їх ще раз. ... як вони сяють цими маленькими золотими цятками.
  
  
  Вона обвила руками мою шию. - О, Нік! вигукнула вона. «Я не можу зараз повернутися до Росії. Що я повинна робити?' Я притяг її ще ближче до себе. — Я придумаю щось, — сказав я.
  
  
  Ми все ще чіплялися один за одного, коли нас знайшли ескімоси.
  
  
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  Соня і я почали будувати наше голку наступного дня. Так як куля в моїй руці не потрапила в кістку, ескімоси просто туго перев'язали рану. Сира риба, відпочинок, і невдовзі я відчув себе майже нормально. Рука була жорсткою і болісною, але я переживав і гірше. За два дні ми майже закінчили голку. Лок та його сім'я запропонували нам допомогу, але ми хотіли зробити це самі. Церемонія, як завжди, була прямо протилежною. Замість того, щоб запросити всіх на закладку фундаменту, ми зібрали всіх навколо себе, коли вирізали останній шмат снігу для нашого маленького голку і встановлювали його на місце. Там були Лок, Дрок і Аку, що обіймав за талію дівчину, яку я бачив у загальній голці, та більшість інших ескімосів поселення.
  
  
  Натовп навколо сміявся і кивав, поки ми з Сонею ставили останній блок на голку. Мені доводилося використовувати ліву руку, так що Соні доводилося робити більшу частину роботи. Ми перетягли блок і поставили його на місце, а потім, посміхаючись, притулилися до нашого маленького укриття. Ескімоси схвально хмикнули. Аку підійшов до мене, спираючись на грубу милицю, яку зробили для нього ескімоси. Половину його обличчя було закрито бинтами. "Я радий, що так вийшло", - сказав він.
  
  
  - Я теж, - сказав я з усмішкою і підморгнув.
  
  
  Раптом він виглядав сором'язливим. — Насправді я не подякував тобі за спасіння мого життя. Я зробив щось дурне.
  
  
  — Я сам накоїв дурниць, Аку. Але тепер усе скінчено. Місію успішно завершено. Я подивився на Соню. «Ну, принаймні, найважливіша частина».
  
  
  Підійшла юна ескімоска і стала поруч з Аку. Вона смикнула за рукав його парки. Аку усміхнулася їй, потім повернувся і пошкутильгав геть, дівчина поряд з нею. Інші теж почали йти.
  
  
  Соня доглядала Аку. Вона виглядала трохи меланхолійною. "Нік, - запитала вона, - як ти думаєш, мені підійде життя в Америці?"
  
  
  "Вам сподобається ".
  
  
  'Але . .. як це буде?
  
  
  Я поцілував кінчик її носа. «Ми можемо поговорити про це сьогодні ввечері, коли сміятимемося».
  
  
  Вона насупилась. — Якщо ми посміємось?
  
  
  — Я поясню це тобі сьогодні ввечері. Ми їмо трохи сирої риби, беремо ведмежі шкури як ковдри, запалюємо свічки і... ... сміється.
  
  
  І тієї ночі ми були одні в маленькій голці. Почався черговий шторм. Вітер вив і свистів навколо невеликої будови. Десь вив хаски.
  
  
  Ми лежали голі та близько один до одного між двома ведмежими шкурами. Ми вже двічі кохали. Дві маленькі свічки давали м'яке мерехтливе світло. Я підвівся на лівому лікті і глянув на неї.
  
  
  «Я почуваюся такою потворною, — сказала вона, — із цим жахливим опіком на грудях. Як ти взагалі можеш дивитись на мене?
  
  
  Я нахилився вперед і легенько поцілував темну пляму на її гарних грудях. Мої губи ковзнули до її соска, а потім геть. "Я вдаю, що це tache de beauté", сказав я.
  
  
  Її очі вивчали моє обличчя. 'Нік?' — тихо сказала вона, проводячи пальцем по моїй правій брові.
  
  
  "Ммм?"
  
  
  «Чому вони називають це сміхом? Я маю на увазі, не розумію, як ескімоси можуть так це називати. Коли для мене настає цей вищий момент, я не сміюся. Я кричу, а потім плачу».
  
  
  - Я помітив, - сказав я. «Але, можливо, вони мають на увазі, що ти посміхаєшся всередині, коли ти з кимось, з ким хочеш бути».
  
  
  Вона моргнула своїми красивими довгими віями. «Здається, я знаю, що ви маєте на увазі. Ти бачив дівчину, з якою був Аку?
  
  
  'Так.'
  
  
  — Це одна з дочок Лока. Я так розумію, що він це влаштував.
  
  
  - Цілком можливо. Вони мають багато звичаїв, яких ми не розуміємо».
  
  
  "Ти з мене смієшся?"
  
  
  Я поцілував кінчик її носа. — Ні, я сміюся з себе. Вона подивилася на стелю голку. "Все скінчено. Китайці використовували ці підводні човни для перевезення вантажів, щоб збудувати підземну ракетну базу. Але як вони взагалі збудували ці печери?
  
  
  «Напевно, так само. Підводні човни підійшли з екскаваторами та людьми, які ними керували. Вони просто рили тунелі. Мабуть, це сталося давно.
  
  
  — Але чому ж їх ніхто не бачив?
  
  
  «Тоді цього поселення тут не було. Ескімоси кочівники багато подорожують. Радар не працює так низько. Можливо, розвідник із того базового табору США щось виявив і повідомив про це, і тому їх було знищено.
  
  
  — Як ви вважаєте, вони б запустили ці ракети? Я знизав плечима. 'Можливо. Але ймовірніше, що вони використали б їх як інструмент шантажу проти Радянського Союзу та Сполучених Штатів». Я почав кусати її горло.
  
  
  'Нік?' — спитала вона сонно.
  
  
  "Ммм?" Я погладив її плаский живіт.
  
  
  "Як ви сказали, скільки часу потрібно, щоб повідомлення було доставлене?"
  
  
  — Ну, щоб дістатися найближчої радіостанції, потрібно три дні на собачих упряжках. На той час, як усі формальності виконані і за нами надсилають вертоліт, пройшов ще день, можливо два. Я сказав би, чотири або п'ять днів всього. Я опустив голову і поцілував її в груди.
  
  
  Вона трохи зіщулилася і поклала руку мені на шию. - Нік, любий, - прошепотіла вона. — Чи не здається вам, що нам слід… послати гінця… дуже скоро. зараз?
  
  
  — У нас ще є час, — промимрив я її м'якій шкірі. Я підняв голову і глянув у її усміхнене обличчя. Після невеликого поштовху вона дозволила цим оголеним вигинам розчинитись у моєму тілі.
  
  
  — Ми маємо… час… багато. .. - сказав я.
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  Китайці побудували ракетну базу десь у найхолоднішому і безлюдному місці планети, що становить загрозу балансу сил.
  
  
  Завдання Ніка Картера: знайти та знищити базу! Для цього він має об'єднатися з жінкою-агентом супротивників — Кіллмайстер у хисткому балансі між своїм боргом та привабливістю підступного союзника. Але якою б гарною вона не була, він знає, що вона без вагань уб'є його!
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Знак Коза Ностри
  
  
  
  
  Анотації
  
  
  
  Прийнявши особистість холоднокровного вбивці Коза Ностри, Нік Картер виявляється на шляху до Палермо, щоб проникнути в мафію. Використовуючи фальшиві документи, справжні кулі та допомогу блондинки на ім'я Таня, навченої AX, його місія полягає в тому, щоб зупинити потік героїну в Сайгон - змова Китаю з метою деморалізувати американські війська у В'єтнамі, а також контролювати організовану злочинність у США. Але у гри за Дона мафії є великі недоліки, на зразок того, що вас викриють. І коли це відбувається з Ніком, він відзначений для неминучої смерті моторошним кодексом помсти мафії.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Перша глава
  
  
  Другий розділ
  
  
  Третій розділ
  
  
  Четвертий розділ
  
  
  П'ятий розділ
  
  
  Шоста глава
  
  
  Сьомий розділ
  
  
  Восьмий розділ
  
  
  Дев'ятий розділ
  
  
  Десята глава
  
  
  Одинадцятий розділ
  
  
  Дванадцятий розділ
  
  
  Тринадцятий розділ
  
  
  Чотирнадцятий розділ
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Знак Коза Ностри
  
  
  
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  
  
  
  Для мене це почалося на невеликому курорті неподалік міста Флагстафф, штат Арізона. AX має одну зі шкіл навчання. Навколо самого курорту не було особливої активності, бо була весна, а події в навколишніх горах починалися лише після першого снігу. Це було місце для катання на лижах, сніговиків і теплого рому, камінів у дерев'яних будиночках зі сніжинками, що плавають у вікнах, і запаху зефіру, що турбується.
  
  
  Але це була весна, а снігові люди ще не розпочали свій похід у гірське містечко Флагстафф. Курорт AX був на висоті майже милю і дивився далеко вниз, на місто.
  
  
  Судячи з переданої фотографії, мені сказали замаскуватися, як тільки я приїду. Я розглядав картину у своїй кімнаті, поки чекав на гримера. Ім'я цієї особи було Томас Акасано, і я пізнаю його добре протягом наступного тижня.
  
  
  Це була цікава особа. Очі були посаджені назад на потилиці. Густі брови, як густі вуса і така сама густа шевелюра, були кольору солі та перцю. Ніс був римський, губи чуттєві та повні. Це було обличчя людини, яка, здавалося, знала звичаї цього світу і забирала життя лише на своїх умовах. Це була не та особа, яку можна було б знайти за столом. І ви не знайдете його усміхненою дитині, що грає. Можна було очікувати, що він дивиться на труп щойно вбитої ним людини. Це було холодне обличчя, яке звикло до прицілу зброї. Я збирався носити це обличчя.
  
  
  Наступного тижня я дізнався про людину з цією особою. Мені знадобилося два дні, щоб я виглядав точно як він. Наші тіла були приблизно такими ж, але на тильній стороні рук і на шиї треба було трохи зморщити, і мені довелося звикнути до носіння контактних лінз майже коричневого кольору. Оскільки я не був пов'язаний з будь-ким, хто знав інтимні подробиці про цю людину, мені було дозволено зберігати мою особисту зброю: Вільгельміна, мій урізаний Люгер, у кобурі під моєю лівою рукою; Х'юго, мій тонкий стилет, у його спеціальних піхвах, прикріплених до моєї лівої руки, тому, коли я знизав плечима, він випадав з піхов у мою руку, готовий до використання; П'єр, моя крихітна газова бомба, що зручно влаштувалася між моїх ніг, як третє яєчко, готове випустити свій надсмертоносний газ протягом п'яти секунд після того, як я скручував дві половинки і позбавлявся його. П'єр ніколи не давав мені багато часу на те, щоб втекти до біса, але його робота була раптовою та постійною.
  
  
  Виявилось, що Томас Акасано був лідером одного клану Коза Ностри. Чому мені довелося стати лідером мафії, я ще не знав, навіть після тижня вивчення цієї людини. Я дізнався про минуле Акасано, вдівця, людину, яка пройшла шлях від букмекера до нинішньої посади сімейного боса в передмісті Нью-Йорка. У Коза Ностр він був відомий як порядна людина. Він не став би ображати друга. Він мав урівноважений темперамент, і він часто виступав арбітром в інших сімейних сварках. Навколо мафії ходили чутки, що Акасано колись досягне величі як сімейний лідер. Але зараз, коли йому було сорок вісім, його вважали надто молодим, щоб брати на себе велику владу.
  
  
  Я освіжив свій італійський і через тиждень я знав про Томаса Акасано стільки, скільки знав AX. Але тоді я не знав, де він був і не знав, чому я став ним. Мені сказали, що всі ці речі Хоук пояснить під час наступної зустрічі.
  
  
  Я повинен пояснити, як справи з цими навчальними закладами AX. Іноді вони
  
  
  використовуються для підготовки досвідченого агента до майбутнього завдання, але їхня основна функція - навчати нових агентів AX. Їх, напевно, сотня розкиданих по всьому світу. Але вони недовго залишаються на одному місці. Місця постійно змінюються зі зрозумілих причин. Будь-яка постійна установа, крім штаб-квартири AX у Вашингтоні, могла бути виявлена і перейнята ворожими силами.
  
  
  Навчання нових агентів – це цілодобова робота. Вони повинні завжди бути напоготові, бо ніколи не знають, коли хтось збирається кинути їм криву. Те саме було і з досвідченими агентами, які брали нове завдання; вони мали бути готовими до несподіванок і атак. То справді був рефлекторний тест.
  
  
  Так я познайомився з Танею.
  
  
  Я був у закладі Flagstaff майже цілий тиждень і мав всю доступну інформацію про Акасано. З перших двох днів я постійно маскувався під Акасано. Якби хтось знав Ніка Картера, вони б насилу впізнали мене за зачіскою. Територія навколо моїх кімнат була зеленою та пишною. Здавалося, мескіт росте всюди. Вони були сповнені маленьких зелених голок. Всі доріжки були посаджені цими кущами, а на деякій відстані за ними стояв сосновий ліс.
  
  
  Я покинув свою кімнату після останнього інструктажу про харчові звички Томаса Акасано. Цей брифінг записано на магнітофон, записаний на моєму власному магнітофоні. Я залишив двері замкненими і пішов по всадженій мескитовою доріжкою, вдихаючи свіже гірське повітря. Повітря злегка кусало; здавалося, що він майже хрумтить із кристальною ясністю. Кілька хмар, схожих на пухнасті подушки, пливли глибоким синім небом. Попереду я побачив групу з дванадцяти дівчат, одягнених у шорти та блузки, що рухаються строєм до великого зеленого поля далеко праворуч від мене. Фізична підготовка була одним із найважливіших аспектів підготовки агента. Я з усмішкою спостерігав, як вони рушили на пробіжку.
  
  
  Маскування почало здаватися зручним. Я навіть звик до густих вусів. Дорогою я думав про Томаса Акасано та його роль у «Коза Ностра». І я з нетерпінням чекав зустрічі з Хоуком та відповідей на свої запитання.
  
  
  Я скоріше відчував рух, ніж чув його. Електричний заряд пронісся моїми лопатками, і я автоматично визначив, звідки він виходить. Тепер я міг це почути. Мескітовий кущ позаду мене і праворуч ворушився. Це зайняло частки секунди. Потім я почув, як хтось швидко наближається до мене.
  
  
  Я був готовий. Я не зупинився і не зупинив кроку. Я продовжував недбало йти, поки хто б не підійшов досить близько, щоб я міг щось зробити. Потім я швидко рвонувся.
  
  
  Я стрибнув уліво і розвернувся. Дві руки, які збиралися обвити мою шию, вилетіли прямо переді мною. Я потягнувся до них, схопив обидва тонкі зап'ястя, потім відступив на крок і потяг. Тоді я помітив дівчину з цими руками.
  
  
  Коли я потяг, вона почала тікати, щоб не відставати від сили, але її тягнуло швидше, ніж її ноги несли. Вона почала рухатися вперед і впала б, якби я не тримав її за зап'ястя.
  
  
  Я повністю розвернувся, захоплюючи її за собою. Коли я зупинився, я виштовхнув її руки та відпустив їх. Рухаючись стежкою, вона двічі повернулася, а потім натрапила прямо на гострі голки мескітового куща. Вона тихенько верескнула і зникла за кущем.
  
  
  Все стихло. Десь у лісі я чув блакитну сойку. Навколо мене все ще залишався натяк на парфуми дівчини. Я рушив до куща, хмурячись. Вона вилетіла туди, де я її не бачив? Може, їй було боляче.
  
  
  Я згадав, у що вона була одягнена. Біла блузка, темно-коричнева спідниця, коричневі лофери. А як вона виглядала? Молодий, дуже молодий до двадцяти одного року. Довге блискуче каштанове волосся, задерикувато кирпатий ніс, зелені очі, не надто високого зросту, близько п'яти футів чотирьох дюймів, широкі форми, дуже гарні ноги. Пам'ять була гарною практикою для агентів, вона спалювала жирову тканину із клітин мозку. Але куди вона поділася?
  
  
  Я переступив до куща і почав обминати його.
  
  
  "Hyaa!" - крикнула вона і напала на мене зліва, піднявши руку для удару карате, який, як я припускав, мав зламати мені ключицю.
  
  
  Я терпляче чекав на неї. Вона була маленька, коли удар прийшовся, я схопив зап'ястя. Тоді вона мене здивувала.
  
  
  Вона зупинила гойдалку в повітрі, скрутила пояс, нахилилася і вистрілила лівою ногою. Цей удар потрапив мені прямо в живіт. Потім вона швидко пішла за іншим ударом карате, який мені довелося важко зламати. Він пішов на мене збоку довгою дугою. Може, вона хотіла відрубати мені голову ударом по шиї. Я все ще не оговтався від удару в живіт
  
  
  коли я побачив наближення удару.
  
  
  Я ввійшов усередину, обійняв її і тримав. Ми двічі повернулися, а потім спустилися в м'яку траву на узбіччі. Я охопив її за талію і міцно тримав. Моя щока притулилася до її щоки. Вона негайно припинила атаку супер-жінки-агента і повернулася до того, що знала найкраще: звичайної жіночої звички штовхати, бити та дряпати.
  
  
  Вона сказала. - "Відпусти мене, ти повзучий гад!"
  
  
  Я тримав її, доки вона не заспокоїлася. Коли вона м'якла в моїх руках, я відсунув свою щоку досить далеко від її щоки, щоб ясно бачити її обличчя.
  
  
  "Хочеш поговорити про це?" Я запитав.
  
  
  "Чорт тебе подери!" вона відповіла.
  
  
  Я тримався за неї. "Якщо ти визнаєш, що твоя маленька атака не увінчалася успіхом, я тебе відпущу".
  
  
  "Впасти мертво!"
  
  
  "Тоді добре. Ми залишаємось такими ж. Насправді для мене це не так уже й погано. Тебе легко тримати, і ти теж добре пахнеш».
  
  
  Вона висунула нижню губу. "Чорт", - сказала вона. "Я не думала, що буду тим, хто нападе на знаменитого Ніка Картера".
  
  
  Я підняв брови, хоч вони були густими. "А як ви дізналися, що я Нік Картер?"
  
  
  Надута губа повернулася. Мова висунулась рівно настільки, щоб змочити губи. У зелених очах з'явився дражливий погляд. Коли вона заговорила, голос упав.
  
  
  "Відвезіть мене до себе, і я вам скажу", - сказала дівчина.
  
  
  Ти вмієш ходити? Чи ти хочеш, щоб я поніс тебе?
  
  
  "Що, якщо я скажу, що в мене болить кісточка?"
  
  
  Я взяв її на руки і поніс назад стежкою. Вона була легша, ніж виглядала. Не можна сказати, що вона виглядала важкою, але вона виглядала більш сповненою, ніж була насправді. Спочатку я подумав, що це могло бути тому, що вона мала поролонову гуму для заповнення цих вигинів, але наш маленький поєдинок по боротьбі показав мені, що вона не потребувала і не отримувала такої допомоги.
  
  
  "Ти виглядаєш старше, ніж я думала", - сказала вона. Вона поклала мені голову на плече і дивилася мені в обличчя.
  
  
  «Я ношу маскування».
  
  
  «Я знаю це, дурненький. Але я маю на увазі інше».
  
  
  Я підійшов до дверей і сказав обійняти мене за шию, поки я заходжу. Коли ми були всередині, вона опустила ноги на підлогу, обняла мене за шию і провела губами по лінії моєї щелепи, доки не знайшла мої губи. Її язик метався всередину і назовні, поки вона продовжувала притискатися до мене своїм крихітним тілом. Коли вона зупинилася, між нами було ледве прокласти пір'їнку.
  
  
  Я запитав. - «У вас зовсім не болить кісточка, чи не так?»
  
  
  «Займися зі мною коханням, Нік, - відповіла вона. "Будь ласка."
  
  
  «Твоя проблема в тому, що ти надто сором'язлива і відстала. Ти маєш навчитися самоствердитися. Будь сміливою».
  
  
  "Займись зі мною коханням. Роздягни мене і поклади в ліжко».
  
  
  "Дякую, але ні", - сказав я. «Навіть якщо у мене немає особливого почуття до дам, з якими я лягаю спати, принаймні я волію знати, хто вони. І я дійсно волію їх любити».
  
  
  "Хіба я тобі не подобаюсь?" Нижня губа знову була випнута.
  
  
  Ти нападаєш на мене. Ти називаєш мене мерзотником. Ти кажеш, щоб я впав мертвим. Ти кажеш, що я старший, ніж ти думав. А потім стоїш і питаєш мене, чи ти подобаєшся мені. Так ти мені подобаєшся. Але я навіть не знаю тебе. "
  
  
  "Мене звати Таня. А тепер займися зі мною коханням».
  
  
  З цими словами вона притулилася ближче і знову поцілувала мене. Оскільки ми раптово стали старими друзями, я вирішив, що з таким самим успіхом можу забрати її в ліжко.
  
  
  Коли вона лежала на спині і дивилася на мене своїми довгими віями, виглядаючи надто безневинно, вона сказала: «Нік?»
  
  
  Я розстібав її блузку. "Так, Таня".
  
  
  "Ви кохалися з багатьма жінками, чи не так?"
  
  
  Блузка була розстебнута. На ній був білий мереживний бюстгальтер із крихітною рожевою стрічкою в центрі, де з'єднувалися дві чашки. «Була одна чи дві, так».
  
  
  "Як багато?"
  
  
  Я насупився. «Я ніколи не думав про це. Я не веду рахунок».
  
  
  "Готовий посперечатися, ви навіть не можете згадати особи або імена більшості з них".
  
  
  "Вірно. Хочете піти?"
  
  
  Вона видала тихий стогін. "Ні. Що ти робиш зі мною?"
  
  
  Я добре з нею поводився. Бюстгальтер був знятий, і блуза теж. Мої губи знайшли чудові сливові соски. На ній були панчохи, які я обережно зняв, забравши з собою мокасини. А потім спідниця. Це було просто.
  
  
  Її руки рухалися по моїх грудях. Вона продовжувала впиратися підборами в ліжко, доки вона не стогнала.
  
  
  "Будь ласка!" вона захникала. "Нік, дорогий, я не думаю, що зможу довго чекати".
  
  
  На ній були милі мереживні трусики бікіні кольору пудри синього кольору. Я засунув великі пальці за пояс. Я вже почав відчувати печіння в попереку.
  
  
  Мій великий палець опинився під поясом, і я почала стягувати трусики. Край уже пройшов повз м'яку оксамитову солому між її ніг, коли я побачив дещо ще.
  
  
  То справді був метал. Коли я стягнув трусики далі, то побачив, що дуло пістолета. Він лежав плазом на її шкірі, і коли я тягнув трусики повз нього, він вистрибнув і націлився прямо на мене.
  
  
  А потім голосно вистрілив. Інстинктивно я схопився на ноги і глянув на себе. Ніде не було кульового отвору.
  
  
  Таня засміялася. "Якби ви могли бачити своє обличчя", - сказала вона. Потім вона сіла на ліжку та взяла телефон. Вона набрала номер і почала чекати.
  
  
  Я поклав руки на стегна і дивився на неї. Вогонь, який я відчував у стегнах, тепер погас.
  
  
  Таня похитала мені головою. «Я новий агент із AX, – сказала вона. "Добре, що мій пістолет був заряджений холостими патронами, інакше ти був би зовсім мертвий".
  
  
  Вона звернула увагу на телефон. «Так? Це Таня. Пістолет для трусів пройшов випробування і працює чудово».
  
  
  Я витяг сигарету і запалив.
  
  
  Таня повісила слухавку і одразу знову набрала номер. Вона чекала, випинаючи груди, постукуючи нігтем по зубах. Тепер вона не дивилася на мене. Потім вона сказала: «Так, сер. Я зв'язалася з містером Картером».
  
  
  
  
  
  
  Другий розділ.
  
  
  
  
  
  Коли Таня повісила люльку, сигарета була майже викурена. Вона потяглася за бюстгальтером і обернула його довкола себе, застібаючи ззаду.
  
  
  "Я працюватиму з тобою над цим завданням, Нік", - сказала вона, вносячи в останню хвилину поправки, щоб заповнити чашки бюстгальтера.
  
  
  Я сказав. - "Ой?" Я відчував, що мене використали. У мене було не часто таке почуття. І це почуття мене не турбувало.
  
  
  Я сказав: "Я думаю, у нас тут є незакінчені справи".
  
  
  Вона моргнула, коли натягнула блузку і почала її застібати. "Справді?"
  
  
  "Те, що ми почали до того, як твоя маленька гармата вдарила по мені".
  
  
  "Ой." Вона злізла з ліжка і почала натягувати панчохи. «Ти красивий і таке інше, Нік. Але зрештою, мені лише дев'ятнадцять. А тобі… за тридцять, наскільки я розумію, вірно? Ти справді занадто старий для мене. Ніколи не довіряй нікому старше тридцяти, і все це. Я дійсно віддаю перевагу молодшим чоловікам". Вона швидко посміхнулася. "Без образ?"
  
  
  Я загасив цигарку. «Без образ, Таня. Але у Хоука має бути страшенно вагома причина об'єднати мене з такою молодою і недосвідченою людиною, як ти».
  
  
  Вона завмерла і подивилася на мене з вогнем в очах. «Я думаю, те, що тільки-но сталося, показує, що я не надто недосвідчена».
  
  
  Я трохи подумав - вона має право.
  
  
  Я їй усміхнувся. «Добре, але почні трохи поважати своїх старших».
  
  
  Спершу вона просто дивилася на мене, не знаючи, як це прийняти. Потім куточки її рота розпливлися у своїй посмішці. Вона зробила мені короткий реверанс.
  
  
  "Все, що ви скажете, сер".
  
  
  «Ходімо подивимося Хоука».
  
  
  Таня повела мене доріжкою до тренувального поля. Дівчатка, яких я бачив раніше, стрибали. Дійшовши до краю поля, ми звернули зі стежки і рушили по м'якій траві. Я міг бачити Хоука далеко попереду. Він стояв поряд з дівчатами, що тренуються, засунувши руки в кишені коричневого пальта. Він повернувся, щоб побачити, як ми йдемо.
  
  
  «Ось він, містере Яструб, – сказала Таня.
  
  
  «Маскування виглядає дуже добре, Картер, – сказав Хоук.
  
  
  Його шкірясте обличчя виглядало дивно, як удома тут, у гірській глушині. Очі уважно вивчили мене, потім глянули на Таню і знову повернулися туди, де тренувалися дівчата. Він витяг одну зі своїх чорних сигар із кишені сорочки, очистив целофан і сунув один кінець між зубами. Він не запалював його.
  
  
  "Сер", - сказав я. «Чому Томас Акасано? Чому така молода дівчина, як Таня?
  
  
  Хоук продовжував дивитись на дівчаток. «Героїн, Картер. Що ти про нього знаєш?
  
  
  Кілька місяців тому була коротка інформація про це. Сухі факти. До цього моменту, гадаю, я знав про це так чи мало, як і всі інші. Я запитував, чи перевіряє мене Хоук, намагаючись з'ясувати, чи дійсно я читав ті зведення, розіслані штабом.
  
  
  Я заплющив очі, поки всі факти та формули не опинилися в моїй голові. "Хімічний склад героїну - це C21, H23, NO5", - сказав я. "Це кристалічний гіркий порошок без запаху, отриманий з морфіну і використовуваний в медицині для полегшення бронхіту і кашлю. Але він викликає звикання; його можна нюхати, як сніг, або вводити прямо в кровообіг у вигляді розчину. Він розчинний в обох вода і спирт. Як у мене справи? "
  
  
  "Ви зробили домашнє завдання,
  
  
  Картер, - сказав Хоук. Він повернувся настільки, щоб глянути на мене. Чорний недопалок сигари все ще був затиснутий у його зубах. Дівчатка перейшли на віджимання.
  
  
  "Дякую, сер", - сказав я. Якщо Хоук перевіряв мене, я, мабуть, пройшов.
  
  
  «Добре, – сказав він. «Ось що таке героїн. Тепер я розповім вам, на що він здатний. Як ви, безперечно, знаєте, наші солдати у В'єтнамі зловживають наркотиками».
  
  
  "Сер?" – перебила Таня. "Хіба в Сайгоні не продається героїн відкрито?"
  
  
  Ми з Хоуком подивилися на Таню. Вона слабо усміхнулася нам.
  
  
  Хоук продовжив. «У Сайгоні, як зауважила Таня, героїн легко доступний. Чистий героїн можна купити по три долари за флакон; той самий флакон тут, у Штатах, коштував би триста доларів. Через війну спостерігається зростання смертності. серед солдатів через передозування. І цей матеріал продається не тільки в темних провулках з таємними угодами; його можна купити, попросивши його на багатолюдних ринках Чолона або кварталах від USO на вулиці Квітів у центрі Сайгона. "
  
  
  Хоук знову обернувся туди, де дівчата робили глибокі згинання в колінах. "Підкомітет із злочинності серед неповнолітніх почав розслідування цих смертей GI. За один 30-денний період тільки в Сайгоні слідчі визначили тридцять три випадки смерті від передозування. І до моменту завершення розслідування очікується, що рівень смертності досягне п'ятдесяти на місяць."
  
  
  Хоук витяг сигару із зубів. Він уважно вивчив його, поки шукав сірники по кишенях. Він витяг сірника, запалив його і торкнувся кінця сигари. Повітря навколо нас було затуманене запахом сигарного диму Яструба. Коли він розпочав справу, він сказав: «Проблема наркотиків у В'єтнамі досягла неймовірного рівня. Над проблемою працювали всі відомства: армійська та військово-морська розвідка, ЦРУ, ФБР та підкомітети Сенату. Вся зібрана інформація була передана каналами. у AX. Це коштувало життя восьми агентам, але ми відстежили цей матеріал. Ми знаємо, що він іде з Туреччини. Відстежуючи його, ми дізналися, що він потрапляє до Сайгона з Мандалаю в Бірмі. Ми повернулися назад у Калькутту, а потім із Нью-Делі в Індії, в Карачі в Пакистані, на кораблі через Оманську затоку, потім через Перську затоку, вгору по річці Тигр до Багдада в Іраку, потім літаком у Стамбул, Туреччина». Яструб раптово замовк.
  
  
  Я помітив, що дівчата лежали на спині, крутили ногами, як педалі на велосипеді. Я запитав Хока: "Як ви думаєте, джерело героїну знаходиться в Стамбулі?"
  
  
  Хоук похитав головою. «У Стамбулі було вбито п'ятьох з восьми агентів, трьох агентів ЦРУ і двох офіцерів військово-морської розвідки. Можливо, саме звідси походить героїн, але зв'язок йде звідкись ще. Усі агенти назвали ім'я однієї людини. Розан Ніколи. Але щоразу, коли агент починав ставити запитання про цю людину, його незабаром знаходили плаваючим обличчям у Чорному морі. Причина смерті завжди була та сама - утоплення. А розтин завжди виявляв передозування героїну».
  
  
  Я перевернув ім'я. Розан Ніколи. Хоук випустив дим над собою. Таня мовчки стояла поряд зі мною. Я сказав: То хто такий Томас Акасано? Він має бути десь пов'язаний із усім цим».
  
  
  Хоук кивнув головою. «Ви взяли на себе роль Акасано, тому що маєте намір впровадитися в мафію. Ми знаємо, що Коза Ностра - це організація, яка стоїть за постачанням героїну до Сайгону».
  
  
  "Зрозуміло", - сказав я. «І я думаю, що піду туди, де справді почнуться постачання».
  
  
  "На Сицилії", - сказав Хоук. «Вам не доведеться турбуватися про виявлення джерела вашого маскування; Томас Акасано зовсім мертвий. Що стосується того, хто він – він єдина людина, яку вважають близьким другом Розано Ніколі».
  
  
  
  
  
  
  Третій розділ.
  
  
  
  
  
  Хоук повернувся спиною до дівчат, що тренуються. Він глянув на північ, де гірські вершини були присипані снігом. Чорний недопалок сигари все ще був затиснутий між його зубами.
  
  
  "Ми дещо дізналися про Розано Ніколі", - сказав він. «По-перше, він регулярно курсує літаком із Палермо на Сицилії туди і назад до Стамбула. До того, як наші агенти були вбиті, кожен з них повинен був повідомити про те саме. Ніколи є главою «сім'ї» чи «гілки» La Cosa Nostra у Сицилії».
  
  
  Таня сказала: «Отже, це він, мабуть, стоїть за всім цим героїном, що надходить до Сайгона».
  
  
  Хоук продовжував дивитись на гори. «Це дуже можливо. Якийсь час тому він провів п'ять років в Америці. Повідомлялося, що колись він був високопосадовцем старої родини Капоне в Чикаго, потім він був пов'язаний з Раулем (Офіціантом) Діккою, який пішов за Френком. Clitti як бос, коли Капоне потрапив у в'язницю ". Він замовк досить довго, щоб пильно глянути на мене, на його зморшкуватому шкіряному обличчі не було жодного виразу. "Деякі з цих імен нічого не означають
  
  
  або тобі, або Тані. Вони випередили ваш час”.
  
  
  Він витяг з рота недопалок і тримав його поруч, поки говорив. Його очі знову глянули на гірські вершини.
  
  
  «Цей Ніколі вирушив із Джозефом Боранко з Брукліна до Фенікса, штат Арізона. Боранко закрив більшу частину Південного Заходу, і Ніколи подумав, що отримає його шматок. Він був дуже розчарований. Був амбітний молодий чоловік в організації на ім'я Карло Гаддіно, який працював із дев'ятнадцятьма контрактами для Cosa Nostra. Він діяв з Лас-Вегаса, і саме він поклав край життю та кар'єрі Боранка. Було використано двоствольний дробовик, один постріл видалив лоб і ліве око, інший – підборіддя та половину шиї».
  
  
  Зелені очі Тані трохи здригнулися.
  
  
  "Гаддіно чітко позначив свої цілі", - продовжив Хоук. «Він брав на себе всі операції в Америці, і він ішов за Ніколі, бо Ніколі був пов'язаний із Боранком. Ніколи вважав, що клімат в Америці ставав надто теплим. Він поїхав на Сицилію наступного дня після великого і пишного похорону Боранка. Ідея його була, досить довго побути там, щоб помиритися з Гаддіном”.
  
  
  "І з того часу він не був в Америці?" Я запитав.
  
  
  Хоук похитав головою. "Ні. Після того, як він пішов, Гаддіно справді почав рухатися. Він залишив слід тіл по всій Америці. Були укладені контракти з сімейними босами в Лос-Анджелесі, Брукліні, Філадельфії, Чикаго і майже у всіх великих містах країни. Усередині країни. Два роки він був безперечним лідером національної Ла Коза Ностра. Він міг дозволити собі бути щедрим, тому він не просував контракт проти Розано Ніколі.
  
  
  Настала пауза. Я помітив, що дівчата виконали вправи та тікають за межі поля. Хоук продовжував дивитись на гори. Таня дивилася на мене.
  
  
  Сигару впустили на траву і затерли туфель Хоука. Він повернувся до мене. В його очах був глибокий неспокій.
  
  
  «Багато людей не усвідомлюють, Картер, наскільки воістину широкі можливості La Cosa Nostra. Методи, які використав Карло Гаддіно, щоб захопити владу, сьогодні просто не спрацюють».
  
  
  Я згідно кивнув. «Зараз було б занадто багато розголосу, якби боса кожного великого міста було вбито. ФБР вийшло б на нього так швидко, що не знав би, що його вдарило».
  
  
  Хоча Cosa Nostra розширилася в більшості областей, є одна, в якій вони відступили. Наркотики. Бюро з наркотиків стало жорстко ставитися до сімей, які торгують наркотиками. , сім'ї все частіше залишають оптовий ринок наркотиків в Америці на користь негрів та злочинного світу Пуерто-Ріко».
  
  
  Таня спохмурніла. «Тоді чому вони поставляють героїн у Сайгон?»
  
  
  «Не вони, моя люба, а просто Ніколи».
  
  
  
  
  
  
  Четвертий розділ
  
  
  
  
  
  Яструб стояв посеред трав'янистого поля і витяг з кишені ще одну сигару. Його очі зустрілися з Таниним поглядом, якого я не зовсім зрозумів. Він коротко кивнув головою.
  
  
  Вона посміхнулася до мене. «Якщо ви, панове, вибачте мені, у мене призначено зустріч».
  
  
  "Звичайно", - сказав я.
  
  
  Ми дивилися, як вона йде, і це було ходою, ніж прогулянкою. Я запитував, чи було це для мене вигідно, чи вона завжди так трималася. Насправді це не мало великого значення, мені було понад тридцять і, мабуть, я вже за горами.
  
  
  "Чарівна юна леді", - сказав Хоук. «Блискучий розум. Вона буде тобі корисним помічником у цьому завданні, Картер».
  
  
  "Так сер." Я все ще не розумів, яке у мене може бути завдання. "Хоча вона здається дуже молодою".
  
  
  «За потребою, Картер. Ти снідав?"
  
  
  "Ні, сер."
  
  
  Він узяв мене за руку. «Тоді підемо до комісаріату і подивимося, що вони можуть нам підняти».
  
  
  Ми пішли травою. Він затиснув незапалену сигару в зубах. Темні хмари нагорі повністю закрили сонце. Ми обидва підняли коміри курток, коли вийшли на доріжку.
  
  
  Біля дверей комісара Ястреб залишив інструкції, що Тані треба повідомити, де ми знаходимося. Ми взяли таці і пройшли через чергу, завантажуючи таці яєчнею, картоплею, ковбасою та горщиком чорної кави.
  
  
  Поки ми сіли їсти, Хоук налив чашку кави. "Де був Ніколи?" - раптом сказав він.
  
  
  Довелося подумати. "Розано Ніколі". Він почав намазувати тости олією. «В той час, як Коза Ностра поширювалася по всій Америці, Розано Ніколи залишався в Палермо. Він теж процвітав, але так і не змирився з Карло Гаддіно. Справи йшли добре протягом кількох років, а потім два тижні тому щось сталося. "
  
  
  Я запитав. - "Ніколи повернувся до Америки?"
  
  
  Він похитав головою. «Карло Гаддіно був дуже таємниче знайдений у сауні його приватного клубу. У його голові було дев'ятнадцять кульових отворів. Звісно, ніхто не чув пострілів. Дев'ять днів тому був великий і пишний похорон».
  
  
  Їжа була гарною. Мені не знадобилося багато часу, щоб проковтнути її. "Схоже, Ніколи намагається розчистити шлях для свого повернення", - сказав я.
  
  
  "Дуже можливо". Він простягнув до мене вилку. «Картере, у нас уже вісім мертвих агентів. Я не хочу, щоби ти був номером дев'ять. Я скажу тобі, що ті вісім агентів дали нам, перш ніж їх убили».
  
  
  Я сів, потягуючи каву.
  
  
  «Як я вже сказав, Ніколи їздить між Палермо та Стамбулом. І в нього з'явилось кілька цікавих друзів. Перебуваючи у Стамбулі, він становив компанію відомому турецькому комуністу на ім'я Конья. Він також має постійний супутник, куди б він не пішов, китаєць на ім'я Тай Шен, який є високопоставленим членом Китайської Народної Республіки. Фактично, він є одним із їхніх пілотів-асів і отримав прізвисько Крилатий Тигр. Ми думаємо, що він має великий вплив на Ніколі, і, крім того, Акасано, за якого ви зараз видаєте себе, – найближчий друг Ніколі».
  
  
  Ми перестали їсти. Крім нас, тут були дві чудові панночки. Вони були в дальньому кутку, розмовляючи пошепки. Комісаріат був таким самим, як і всі інші в навчальних закладах AX. Блідо-зелені стіни, хірургічно чисті, підлога з гладкої плитки, маленькі круглі столики з кованими стільцями. Відібрані для навчання дівчата та жінки мали працювати офіціантками, кухарями та посудомийками. Це було частиною дисципліни.
  
  
  Ми з Хоуком відкинулися назад, потягуючи каву. Він витяг ще третю сигару і встромив її в зуби. Цю він закурив. Я витяг одну зі своїх цигарок із золотим наконечником.
  
  
  Коли ми курили, я сказав: «Чи знаємо ми про це Тай Шене: його походження, чому він такий високопоставлений член Народної Республіки?».
  
  
  Обличчя Хоука залишалося пасивним. Ми знаємо кілька речей. Вважається, що він організував Комуністичні ВПС Китаю, які допомогли вигнати Чан Кайші з материкового Китаю на Тайвань. Імовірно, він часто розмовляє ні з ким іншим, як із самим Мао Цзе-дуном».
  
  
  З моїх губ зірвався свист. Тай Шен почав мене вражати.
  
  
  «Отримавши найвищу медаль Червоного Китаю від Мао Цзе-дуна, Шен допоміг організувати заводське виробництво літаків-винищувачів, а наступні роки – ракет». Хоук випустив клуб сигарного диму до стелі. «Як і Миколі, йому близько п'ятдесяти п'яти років, і має великі амбіції. Ми думаємо, що він особисто організував шлях героїну зі Стамбула до Сайгону. Ніколи надав капітал і отримав велику частину вигоди».
  
  
  Я вивчав його, насупившись. «З героїном, що продається по три долари за флакон у Сайгоні, прибуток Ніколи не може бути таким уже великим. Його має турбувати те, що він може отримати у Штатах у сто разів більше».
  
  
  «Повірте мені, – відповів Хоук, – це його непокоїть. Але навіть по три долари за флакон він отримує стовідсотковий прибуток».
  
  
  Моя недовіра, здавалося, його трохи забавила. Коли він знову заговорив, згадався звіт про героїн.
  
  
  «В Америці одна унція героїну принесе сім тисяч доларів. Більшість партій героїну, що надходять сюди, вирушають із Туреччини або безпосередньо, або через Мексику та Канаду. Порівняно з тим, що платять за цей товар у Туреччині, це може бути продано у США із прибутком у три тисячі відсотків. Це основна причина, через яку контрабанда наркотиків така прибуткова для багатьох».
  
  
  Все це було у звіті. Хоук здійснив незначний ритуал, використовуючи край попільнички, щоб відштовхнути попіл із кінчика сигари. Він здавався глибоко задумливим.
  
  
  "Вісім агентів, Картер", - м'яко сказав він, дивлячись на попільничку. «Їхнє життя заплатили за ваше завдання. Я розповім вам, яку інформацію було отримано такою ціною. Ми вважаємо, що La Cosa Nostra в Америці зараз позбавлена лідерства. Останнім часом організована злочинність мало проявляє активності; все здається тихим. Думаю, що Розано Ніколі наказав знищити Карло Гаддіно, і цей наказ був виконаний кимось, пов'язаним з Комуністичною партією Китаю в США, за наказом Тай Шена. AX також вважає, що Розано Ніколи має намір взяти на себе організовану злочинність у Штатах, і вже почав намагатися з'ясувати, хто його підтримає, а хто протистоятиме йому. Тай Шен використав американських убивць із китайських кварталів великих міст, щоб розправитися з будь-яким противником Ніколі. Ніколи недалекоглядний; він може лише побачити, наскільки величезні прибутки від контрабанди героїну США. Він дійсно вважає, що використовує Тай Шена та китайських комуністів, щоб допомогти йому захопити владу у Штатах.
  
  
  як забезпечення маршруту для героїну зі Стамбула до Сайгону. Але що насправді станеться, то це те, що Ніколи стане маріонеткою китайського комуніста, якщо він ще їй не став. Очевидно, що Чікоми хочуть деморалізувати американські війська у В'єтнамі, але взяти під контроль організовану злочинність у США, використовуючи Ніколи як прикриття, було б подібно до того, як влада в Пекіні захопила б General Motors».
  
  
  «Тоді моє завдання – не допустити цього, – сказав я.
  
  
  «Частково. Ви повинні наблизитися до Ніколі, щоб зупинити його, вбивши в разі потреби, і потік героїну зі Стамбула до Сайгону має припинитися».
  
  
  Я кивнув головою. «То чому маскування? Хто цей Томас Акасано, за якого я себе видаю? Як він помер?
  
  
  «Ваше наслідування Акасано - наш єдиний шанс», - сказав Хоук, вивчаючи кінець своєї сигари, що світиться. Томас Акасано був вірним союзником Ніколи на Східному узбережжі. Він мав велику вагу щодо Ніколі, що не подобається Тай Шену. Щодо їх обох, Акасано нібито все ще живий».
  
  
  "Зрозуміло. І як він помер?"
  
  
  Це те, що розкрив Хоук.
  
  
  Агенти AX спостерігали за всіма, навіть віддалено пов'язаними з Ніколі, відколи Гаддіно був застрелений у тій сауні. Агент, призначений на Акасано, був гарною людиною на ім'я Аль Еммет. Аль мав намір зробити більше, ніж просто стежити за своєю людиною. Йому потрібен був підхід до Ніколі, і він вирішив, що це Акасано. Тому він підійшов надто близько.
  
  
  На той час, мабуть, він багато думав про це. Ймовірно, він повернувся останні кілька днів і спробував з'ясувати, де він зробив свою помилку. Потім треба було ухвалити рішення. Чи повинен він сказати штаб-квартиру AX, що його виявили? Це означало б, що його вирвуть із справи, і його візьме він інший агент. І саме тоді, коли він був так страшенно близький.
  
  
  Аль Еммет був добрий. Що відокремлювало американських агентів від агентів комуністичного світу, то це незалежні дії. Такі агенти, як Ел, не слідували за жодною інструкцією. Кожен випадок був індивідуальним, і він знався на ньому так, як сам це бачив. Тому він не повідомив штабу, що його виявили. Він продовжував стежити за Акасано.
  
  
  Коли Томас Акасано дізнався, що за ним стежать, він негайно відправив закодовану телеграму до Палермо, питаючи, що з цим робити. Відповідь надійшла в одній пропозиції. Агент AX мав бути вражений.
  
  
  Зазвичай, коли людина досягала зростання Акасано, процедура була простою. З кілером зв'яжуться і укладуть контракт. Але то були ненормальні часи. Гаддіно був мертвий і ще не змерз у могилі. Організована злочинність принаймні тимчасово була без керівництва. Безперечно, всередині сімей буде боротьба за владу, щоб побачити, хто опиниться нагорі. В результаті жодним кілерам не можна було довіряти. Сам Гаддіно починав як кілер із Лас-Вегаса, і всі в організації це знали. Було багато амбітних молодих людей, які думали, що зможуть посісти місце лідера так само, як він.
  
  
  Акасано знав, що Ніколі надто багато працював, будував надто багато планів і був майже готовий повернутися до Штатів. Жодний паршивий агент AX не може все це підірвати. А оскільки нікому не можна було довіряти, Акасано довелося б упоратися з агентом самостійно.
  
  
  Аль-Еммет знав, коли прийшла телеграма з наказом про його кару. І він знав, що там говорилося. Але його головною турботою був код. Якби в штаб-квартирі AX були і телеграма, відправлена Акасано, і телеграма, повернена Ніколі, код міг би зламати, що було б корисно в майбутньому, коли повідомлення відправлятимуться між лідерами банд.
  
  
  Через три ночі після того, як Акасано отримав телеграму з Палермо, Ал поїхав на Лонг-Айленд. Акасано мав величезний будинок, а також шикарну квартиру в Нью-Йорку, яку він утримував для своєї дівчини. Тож Ал поїхав туди вночі. Він збирався отримати телеграму з наказом про кару, а також копію тієї, яку послав Акасано.
  
  
  Тієї ночі йшов сніг. Він припаркувався за квартал від будинку і пішов, прислухаючись до скрипу черевиків по снігу. Він приніс мотузку з тризубим гаком на кінці. З цим було легко піднятися на бетонну стіну дванадцяти футів заввишки, яку Акасано збудував навколо особняка.
  
  
  Коли Ал біг великим двором, він знав, що залишає сліди на снігу. Вони будуть виявлені пізніше. Це турбувало його всю дорогу до задніх дверей будинку. Потім він полегшено побачив, що знову пішов сніг. Свіжі сніжинки помітять його сліди.
  
  
  Він увійшов у будинок і попрямував до лігва з олівцевим спалахом. Знайти дві телеграми виявилося нескладно. Занадто легко. Вони були в третій скриньці столу, прямо там, нагорі. Тільки коли Ал засунув їх у кишеню пальта, він зрозумів, що його зловили.
  
  
  Акасано, звісно, чекав на нього.
  
  
  його. Він чекав у сусідній бібліотеці. Коли Ал сунув телеграми в кишеню і попрямував до дверей, Акасано увійшов до суміжних дверей і ввімкнув світло.
  
  
  Він запитав. "Ви знайшли те, що шукали?"
  
  
  Ал усміхнувся. "Мені було легше, чи не так?"
  
  
  Акасано тримав у руках «Сміт та Вессон» 38-го калібру. Він жестом показав Ала на двері. «Моя машина в гаражі, друже. Ти вестимеш машину».
  
  
  "Боїшся забруднити будинок?"
  
  
  "Може бути. Ходімо».
  
  
  Двоє чоловіків вийшли на вулицю і попрямували до опалювального гаража, де був припаркований новий блискучий «Лінкольн Континенталь». Акасано направив на Ала револьвер 38 калібру і вручив йому ключі.
  
  
  "Куди?" – запитав Ал, коли «Континентал» завівся. Акасано сидів на задньому сидінні, пістолет 38-го калібру притиснувся до потилиці агента.
  
  
  «Ми зробимо це класичним хітом, друже. Поїдемо вздовж узбережжя Нью-Джерсі. Я встромлю глушник на цей стрижень, щоб не турбувати сусідів. Це буде куля у скроню, трохи вантажу та холодна Атлантика”.
  
  
  Ел вів Continental. Поки що Акасано не намагався повернути телеграми. Може, він хотів, щоб вони вирушили до Атлантики з Алом.
  
  
  Коли вони досягли темного та безлюдного місця на узбережжі Нью-Джерсі, Акасано наказав Алу зупинитися.
  
  
  "У багажнику є бетонні блоки", - сказав він. «І моток дроту. Ви знайдете ключ на тому самому кільці, що й ключ запалення».
  
  
  Ал відчинив багажник. Акасано стояв поруч із відбійником, 38-й калібр усе ще націлився на агента. Тоді в голові у Ала було лише одне. Як він міг доставити телеграми до штаб-квартири AX? Було життєво важливо, щоб у AX був цей код. І Акасано не можна було залишити живими, щоб розповісти про це Миколі. Якби це сталося, код просто б змінили.
  
  
  Коли Ал підняв кришку багажника, спалахнуло світло. Він побачив п'ять бетонних блоків та моток дроту. Він знав, що з Акасано буде нелегко. Він заліз усередину і схопився за бетонний блок.
  
  
  "Спочатку провід, приятель", - сказав Акасано.
  
  
  Швидким рухом Ал викинув блок із багажника до голови Акасано. Акасано хитнувся убік. Блок зісковзнув із його голови. Але йому вдалося вичавити два постріли з глушника .38. Постріли були схожі на постріли пневматичного пістолета. Бетонний блок вдарив із достатньою силою, щоб збити Акасано з ніг.
  
  
  Але постріли було зроблено вдало. Аль-Еммет зігнувся навпіл, коли обидві кулі потрапили йому в живіт. Він ухопився за крило Continental для підтримки.
  
  
  Акасано сильно вдарився об сніг. Тепер він намагався сісти. Ал, схопившись обома руками за свій живіт, що кровоточив, спіткнувся об гангстера і впав на нього зверху. Його руки намацали покриту пальто руку, доки він не знайшов зап'ястя пістолета.
  
  
  Акасано раптово ожив. Вони боролися і каталися снігом. Ал намагався прибрати пістолет. Акасано намагався вдарити агента коліном у поранений живіт.
  
  
  Знову і знову Ал бив гангстера по обличчю та шиї. Але він слабшав; у його ударах не було сили. Він сконцентрувався на зап'ясті пістолета, марно вдаривши їм по снігу. Акасано не сидів склавши руки. Він продовжував бити Ала з боків та грудей, намагаючись отримати явний удар у живіт. І удари почали позначатися.
  
  
  Потім Ал з усією силою встромився зубами в зап'ястя пістолета. Акасано закричав від болісного болю, і 38-й калібр упав на залитий кров'ю сніговий берег. Ал підскочив до нього і схопив його в руку, коли Акасано вдарив його ногою в живіт.
  
  
  Не було чути ніяких звуків, окрім важкого дихання чоловіків і хрумтіння снігу, коли вони каталися по ньому взад і вперед. Оскільки година була пізня і вулиця використовувалася рідко, до припаркованого Continental не проїжджали машини.
  
  
  Аль-Еммет лежав на спині, розмахуючи револьвером 38 калібру. Акасано схопився на ноги і, спотикаючись, рушив до агента, ширяючи над ним, як величезний ведмідь. Ал вистрілив один раз, потім знову. Обидві кулі увійшли до грудей бандита. Він стояв з розплющеними очима і ротом, не вірячи тому, що щойно сталося. Потім його очі потьмяніли, і він упав.
  
  
  Ал поставив болісне тіло, що стікає кров'ю на ноги. Він упустив 38-й калібр у кишеню пальта. Схопивши бандита за руки, йому вдалося затягнути його на заднє сидіння Continental. Він заштовхав Акасано всередину, потім закрив кришку багажника і спіткнувся на сидіння водія.
  
  
  Він знав, що вмирає. Кулі акуратно помістили усередину нього. І було втрачено надто багато крові. Йому вдалося завести Continental, і він поїхав прямо до філії AX у Нью-Джерсі.
  
  
  Акасано був мертвий до того, як Ал дістався туди. Їм довелося витягнути Ала з машини, де він упав на кермо. Ніхто не знав би, що він
  
  
  був поранений, якби він не врізався в сходи будівлі і не впав на поріг. Його негайно доправили до найближчої лікарні.
  
  
  Навіть тоді він не дозволив їм дати йому заспокійливе чи відвести до операційної. Бормочучим голосом він сказав їм залишити його в живих, поки він не зможе поговорити з Хоуком. Був зроблений телефонний дзвінок, і Хоук був на спеціальному зафрахтованому літаку з Вашингтона, округ Колумбія. Коли він дістався лікарні, його терміново доставили до ліжка Ела Еммета.
  
  
  Задихаючись, Ал сказав, що це перший справжній прорив у справі. Він розповів Хоуку про дві телеграми та про те, як треба було зламати код. Потім він замовк.
  
  
  Хоук стояв і читав телеграми. Пізніше, коли код був нарешті розшифрований, він дізнався, що в одній з цих телеграм було набагато більше, ніж доступ до коду. Розано Ніколі дав Акасано певні інструкції. Він мав скласти список тих глав сімей, які приймуть сторону Ніколи, та список тих, хто не підтримає. Оскільки це був дуже секретний список, Акасано доставив його особисто до Палермо.
  
  
  Яструб стояв над Аль-Емметом, поки агент збирався з силами. Потім Ал жестом наказав Хоуку нахилитися ближче.
  
  
  "Е-там ... дівчина", - сказав Ал дуже слабким голосом. «Вона надто молода… для Акасано, їй трохи більше дев'ятнадцяти. Він… намагався справити на неї враження своєю власною квартирою. Сплачена ім. Вона... відмовилася. В неї вже був хлопець. Потім… хлопець потрапив до автокатастрофи. Обидві ноги зламані. Акасано переїхав до… дівчини. Обсипав її цукерками та квітами. Зняв її… найкращі місця. Вона не дуже розумна. Вражає. Сподобалася квартира, яку мав Акасано для неї. Шість тижнів… переїхав». Аль-Еммет знову замовк.
  
  
  "Як її звали, Еммет?" - м'яко спитав Хоук. "Назви нам її ім'я".
  
  
  Ще слабшим голосом Ал сказав: «Сенді… Кетрон… яскрава блондинка. М'який бюстгальтер. Багато макіяжу. Зачісується, щоб виглядати старшим. Жує жувальну гумку. Любить…» Аль Еммет помер, не встигнувши закінчити пропозицію.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Ми з Хоуком допили кави. Він підняв руку, і симпатична дівчина в зеленому, з рудим волоссям і блискучими блакитними очима пішла за добавкою.
  
  
  "Так що ж AX зробив з цієї Сенді Кетрон?" Я запитав. «Мені здається, вона була б першою, хто не пропустив би Акасано, будучи його дівчиною та рештою».
  
  
  Сигара згасла. Він лежав у попільничці і виглядав холодним і неприємним. "Ми викрали її", - сказав Хоук. «Нині вона на півночі Невади. Ми тримаємо її на льоду в самотній хатині на березі озера Тахо».
  
  
  Я посміхнувся, коли руда принесла нам свіжу каву. Вона поставила горщик, відповіла мені усмішкою і рушила геть, рухаючись стегном.
  
  
  "Це не все, що ми зробили, Картер", - продовжив Хоук. "Використовуючи ім'я Акасано, ми відправили ще одну телеграму в Палермо, повідомивши Розано Ніколі, що з агентом-шпигуном розібралися".
  
  
  "У коді, звичайно".
  
  
  «Так. Ми зламали код. Ми також запитали Ніколи, коли він хотів, щоб Акасано прилетів до Палермо зі списком».
  
  
  "І?"
  
  
  Він похитав головою. «Відповіді наразі немає».
  
  
  Якийсь час ми мовчки пили каву. Я думав, що мені сказали майже все. Моє завдання було ясним. Під прикриттям Акасано я летів у Палермо і намагався потрапити поряд із Ніколі. Тоді мені довелося б зупинити його. І ще Тай Шен.
  
  
  «Ми дуже мало знаємо про Акасано, – сказав Хоук. «У нього немає поліцейського досьє; він ніколи не мав жодних проблем, які можна було б довести. Тобі доведеться грати на слух, Картер».
  
  
  Я кивнув головою. Але одне все ж таки мене спантеличило. Як Таня все це вписалася?
  
  
  "Не помились, Картер", - сказав Хоук, вказуючи на мене пальцем. «Незважаючи на те, що Ніколі та Акасано близькі, Ніколи абсолютно нікому не довіряє. Ці двоє чоловіків фактично не бачилися майже десять років. AX має фотографії Розано Ніколи, зроблені десять років тому, але останнім часом його фото не робили. Він перебуває у повному оточенні охоронців. І за винятком тих регулярних рейсів до Стамбула з цим турецьким комуністом Коньєю, він рідко залишає свою віллу. Навіть тоді він сідає на приватний літак, літак Lear, що належить і пілотується не ким іншим, як Тай Шеном. . На хвості намальований крилатий тигр, і він завжди приземляється на трав'янистому полі недалеко від Стамбула».
  
  
  "Чи може жінка дістатися Миколи?" Я запитав.
  
  
  Хоук безглуздо усміхнувся мені. «Розано Ніколі одружений на одній жінці тридцять один рік. Наскільки нам відомо, він жодного разу не зраджував».
  
  
  "Ну, я думаю, це приблизно ..." Я зупинився, побачивши, як вона йде до нас через двері магазину.
  
  
  То була Таня, але це не так. Вона посміхнулася, підходячи до нашого столика. Уся невинність зникла. Вона виглядала рудою з віночками,
  
  
  світле волосся, м'який бюстгальтер, багато макіяжу, волосся укладене на маківці, щоб вона виглядала старшою, і вона жувала гумку. Спідниця і блузка були їй майже тісні.
  
  
  Коли вона підійшла до столу, я посміхнувся їй і сказав: «Я гадаю, Сенді Катроне?»
  
  
  
  
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  
  
  
  Наступного дня о сьомій вечора ми з Танею сідали в таксі перед міжнародним аеропортом Кеннеді в Нью-Йорку. Я дав водієві адресу квартири Томаса Акасано, яку він знімав для Сенді Катрон.
  
  
  Ішов сніг, і ми їхали мовчки, занурені у власні думки. Не можна було дізнатися, про що думала Таня. Але я дивився з вікна кабіни на падаючі сніжинки, і мені на думку приходили видіння залитого кров'ю кучугури і двох чоловіків, що борються за пістолет.
  
  
  Коли ми від'їжджали, Таня озирнулась на Kennedy International. «Щоразу, коли я приїжджаю сюди, я думаю про те, як мафія контролює весь вантаж».
  
  
  "Не весь", - сказав я. "Неможливо сказати, скільки вони фактично контролюють".
  
  
  Я подивився на неї, з її густим макіяжем та накладними віями. Повіки були світло-блакитного кольору, і вона дуже добре виглядала.
  
  
  Політ із Флагстаффа пройшов без пригод. Ми мандрували як Томас Акасано та Сенді Катрон. І ми дивилися шпигунський фільм за участю Діна Мартіна.
  
  
  У мене був фальшивий список, який AX вивчив та склав для мене, щоб передати Розано Ніколі. Ймовірно, це було дуже близько до того, що могло дати справжній Акасано. Наші інструкції були простими. Ми мали чекати у квартирі Акасано відповіді на телеграму Хока.
  
  
  Склоочисники шумно клацали, коли водій їхав у машині нью-йоркським рухом. Квартира знаходилася на 58-ій Східній вулиці. Фари нашої кабіни майже нічого не освітлювали, лише незліченні пластівці, що пливли попереду.
  
  
  Я стиснувся у своєму пальті і відчув, як Таня, чи Сенді, як я тепер її назвав, притискається до мене.
  
  
  Вона клацнула мені гумкою і посміхнулася. "Холодно", - прошепотіла вона. «Холодніше, ніж дно колодязя в Клондайку».
  
  
  "Ви дійсно кидаєтеся в це, чи не так?"
  
  
  "Послухай, Бастере", - сказала вона жорстким дівочим голосом. «Я провела п'ятнадцять годин за читанням та переглядом фільмів про цю жінку. Я знаю її так само добре, як себе. Чорт, я це вона». Вона ще раз клацнула гумкою, щоб довести це.
  
  
  Таксист зупинився біля тротуару перед новим житловим будинком. Я розплатився з водієм і пішов за Сенді у сніг. Вона тремтіла, поки я дістав наш багаж із багажника. Потім ми пробиралися крізь сніг до арки із залізною брамою.
  
  
  Усередині знаходився внутрішній дворик із триповерховими кованими балконами. Навколо нас були розкидані білі ковані столи та стільці, завалені снігом.
  
  
  "Яка це квартира?" - спитав Сенді.
  
  
  Я перевірив ключ. Оскільки Акасано був у руках AXE, коли він помер, ми мали доступ до всього, що в нього було при ньому. "Бджілка, один-п'ятий", - відповів я.
  
  
  Квартири розташовувалися у чотирьох корпусах, у кожному з яких був внутрішній дворик. Ми з Сенді увійшли у двері до будівлі Б. Двері на головний поверх були розташовані по обидва боки коридору. Здається, світла було не так багато.
  
  
  Ми пішли та перевірили номери дверей. Вони пішли від 1 до 99 років.
  
  
  "Другий поверх", - сказав я.
  
  
  Ми піднялися на ліфті наприкінці холу. Коли ми вийшли на другий поверх, він виглядав тьмянішим, ніж унизу. Килимове покриття було таким товстим, що здавалося, ніби ми знаходимося в готелі чи театрі.
  
  
  "Ось вона", - сказала Таня, або Сенді.
  
  
  Я підійшов до дверей поряд із нею. «Як я зватиму тебе, коли ми залишимося одні? Сенді чи Таня?»
  
  
  «Поклич мене на вечерю, ти гад. Я голодую».
  
  
  Я отримав ключ у замку у декілька кліків. "Хотілося б, щоб світла було більше", - пробурмотіла я.
  
  
  "Тепло, сер", - сказала вона. «Мені потрібне тепло». Вона здригнулася, щоб довести це.
  
  
  Клацнула клямка. Я повернув ручку дверей і штовхнув двері. Я одразу відчув, що щось не так. Був запах, незвичайний аромат, схожий на ладан. Я знав би напевно, як тільки буде трохи світла.
  
  
  Дотягнувшись до дверей, моя рука намацала стіну в пошуках вимикача. Сильні пальці міцно обхопили моє зап'ястя. Я відчув, як мене смикають у квартирі.
  
  
  "Нік!" - Вигукнула Таня.
  
  
  Темрява була абсолютною. Я ступив уперед, здивований силою руки, що стискає моє зап'ястя. Нормальна реакція будь-кого, кого тягнуть, – відступити проти сили. Для когось, хто займається карате, все навпаки. Якщо хтось схопить і потягне, він чекає на якийсь опір, нехай навіть символічний. Чого вони не чекають, то це для тебе
  
  
  ви кинетеся на них стрімголов.
  
  
  Що я й зробив. Опинившись усередині квартири, я кинувся до того, хто мене тягнув. То був чоловік, і він падав.
  
  
  Мої ноги відірвалися від підлоги; вони піднялися до стелі, а потім пройшли з мене. Я приземлився на спину на стілець.
  
  
  "Hyaa!" – крикнув голос. Він промайнув з іншого кінця кімнати, і удар пішов прямо мені в живіт.
  
  
  Я зігнувся навпіл, потім перекотився. Таня увімкнула світло. У квартирі панував безлад, меблі перевернуті, лампи розбиті, ящики висунуті. Наді мною запалився стельовий світильник.
  
  
  Їх було двоє, обидва східні. Коли я притиснувся до стіни і піднявся на ноги, один із них швидко пройшов переді мною. Він видав коротке бурчання, його рука змахнула дугою вгору, вдарилася об кулю стельового світильника і розбила його на шматки.
  
  
  Темрява залила квартиру, і, оскільки Таня залишила двері відчиненими, з коридору проникало тьмяне світло. Ще до того, як розвіялося світло, я побачив, як другий чоловік витяг ножа.
  
  
  Я пройшов уздовж стіни до кута і сунув Х'юго в піхви у свою чекаючу руку.
  
  
  "Містер Акасано?" - Сказав голос. «У цьому насильстві немає потреби. Можливо ми зможемо поговорити». Голос виходив ліворуч від мене.
  
  
  Він намагався відвернути мене від розмови, щоб визначити мою позицію. Не мало значення, що я знав, де він, йому була допомога. Я не знав, чи були вони в мене.
  
  
  "Ви не містер Акасано, чи не так?" - Запитав голос. «Дама назвала тебе Ніком. Вона ... Ааа! » Удар припав йому в бік із глухим стукотом.
  
  
  Мені справді допомогли.
  
  
  Голос мене не турбував. Поки він говорив, він давав мені свою позицію. То був інший. Він мене турбував.
  
  
  Він також чув, як Таня назвала мене Ніком, і знав, що я не Акасано. Я не міг дозволити йому залишити квартиру живою.
  
  
  Тепер мої очі звикли до напівтемряви. Він ішов уздовж стіни, пригнувшись, швидко рухаючись, кинджал був перед ним. Цей гострий меч був націлений прямо мені в горло.
  
  
  Я вистрибнув з кута, розгойдуючи Х'юго по бічній дузі. Пролунав «дзвін», коли обидва леза зісковзнули один з одним. В одному стрибку я відірвався від стіни та повернув назад. Х'юго був готовий.
  
  
  "За тобою!" – крикнула Таня.
  
  
  "Hyaa!" – крикнув інший голос.
  
  
  Удар був би одним із тих, де кінчики пальців зігнуті, а кісточки пальців ляскають з усією силою, яка є у нападника. Він був націлений мені в спину і зламав би мені хребет.
  
  
  Але я впав навколішки, як тільки Таня вигукнула своє попередження. Удар ковзнув на моє ліве вухо, і на той час я вже дістався.
  
  
  Він втратив рівновагу, виходив уперед. Обидві мої руки були за головою, хапаючи. Інший побачив перевагу і ступив уперед із кинджалом, готовим до випаду.
  
  
  Я схопив його за волосся, що було досить добре, і встав на ноги, стягуючи його через голову. Запах його одеколону чи засобу після гоління на мить був дуже сильним.
  
  
  Він був наді мною високо. Той, у кого був кинджал, побачив його наближення і відкрив рота. Обидва чоловіки з кректанням зіткнулися і вдарилися спиною об стіну. Було диво, що одного з них не нарізали кинджалом.
  
  
  На кілька секунд вони перетворилися на плутанину рук та ніг. Я використав час, щоб підійти ближче, тримаючи Хьюго і прицілився вперед.
  
  
  Той, хто мав кинджал, відкотився від стіни і одним плавним рухом скочив на ноги. Він йшов високо, кинджал опускався.
  
  
  Тоді це було неважко. Я ухилився праворуч, розвернувся, пірнув і підійшов до Хьюго. Стилет увійшов до нього прямо під грудною кліткою, лезо пройшло через ліву легеню і пронизало серце. Майже одразу я висмикнув лезо і стрибнув ліворуч.
  
  
  Сила була вичерпана, перш ніж кинджал повністю впав. Його вільна рука вчепилася в груди. Це зайняло всього частки секунди, але за цей час я побачив людину, яку вбив. Пряме чорне волосся, що наполовину закриває обличчя. Костюм, добре скроєний та скроєний. Обличчя широке та плоске, років двадцяти.
  
  
  Він відсахнувся, і кинджал безшумно впав на килим. Обидві руки стиснули його груди. Коли він упав навколішки, його очі дивилися прямо крізь мене. Перед його сорочки був червоний від крові. Він упав обличчям уперед.
  
  
  Це залишило іншого у меншості, і він це знав. Він штовхнув мене і попрямував до дверей.
  
  
  "Таня!" Я закричав і зрозумів, що зробив ту саму помилку, що й вона раніше.
  
  
  Вона була просто там. Вона рухалася, мов мереживо на вітрі, через кімнату, відкинувши руку. Потім рука метнулася вперед і вперлася в шию чоловіка. Його ноги вийшли убік, коли він ковзнув уперед і впав.
  
  
  Потім Таня опинилася між ним та дверима, і я зайшов. Я бачив, як він похитав головою. Вмить він зрозумів ситуацію: Таня блокує його втечу, я швидко наближаюся праворуч від нього. Він стояв рачки.
  
  
  Запізно я побачив опуклість на його щоці і зрозумів, що це означає. Було піднято зубний ковпачок, вивільнено капсулу з ціанідом.
  
  
  Я підійшов до нього навколішки. Я схопив його за горло і спробував відкрити рота. Будь він проклятий! Були питання, які я хотів поставити. Хто їх надіслав? Чому вони обрали квартиру Акасано? Звідки вони?
  
  
  Один тихий блювотний звук, поштовх його тіла, і він помер, все ще тримаючи мою руку на горлі. Його тіло здавалося тендітним і тонким.
  
  
  Таня вийшла ліворуч від мене. «Пробач, Нік. Я мав його дістати».
  
  
  "Не Нік", - м'яко сказала я. «Томас чи Том. А ти Сенді, незважаючи ні на що».
  
  
  "Добре, Том".
  
  
  Я поплескала чоловіка по кишенях, знаючи, що нічого не знайду. На піджаку немає слідів. Виготовлено на замовлення у Гонконгу. Англійська стиль. Ні імені кравця, ні посвідчення особи. На іншому чоловікові також нічого не було.
  
  
  "Чи маємо викликати поліцію?" - спитала Таня, коли я стояла посеред безладу, поклавши руки на стегна.
  
  
  Я пильно глянув на неї. «Ми не маємо цього робити. Витягніть зі спальні ковдри або простирадла. Ми повинні позбутися тіл».
  
  
  Вона стояла в нерішучості, виглядаючи безневинно і ніжно через макіяж і обтягуючий дратівливий одяг. Я знав, що вона думала. Навіть попри всю її підготовку, відколи вона себе пам'ятала, коли щось відбувалося, ви викликали поліцію. Ви дозволяєте закону вирішувати все.
  
  
  Я посміхнувся до неї. «Це те, що ми граємо на слух, Сенді. Назвіть це несподіваним, незапланованим. Наше завдання взагалі не змінилося. Нам ще доведеться дочекатися цієї телеграми». Я кивнув тілам. «Ці двоє шукали щось у Акасано. Зважаючи на все, вони поспішали знайти це. Хтось знає, що вони тут, і їх чекатиме. Добре, вони мертві. були б мертві, якби Акасано знайшов їх. Ми досі у безпеці. Ми позбудемося цих тіл і будемо діяти так, ніби цих двох тут ніколи не було».
  
  
  Вона подивилася на них, а потім на мене. "Я принесу ковдри", - сказала вона.
  
  
  З її допомогою я загорнув пару окремо до ковдр. Стилет не залишив багато крові. Вона прибирала, доки я переносив трупи по одному в сніг.
  
  
  Позаду квартир я виявив великий сміттєвий бак, на кшталт сміттєвозів, які просто чіпляють, сміттєві баки Демпсі або щось таке. Їх було четверо поруч із провулком. Два були наполовину заповнені сміттям, два інші були майже порожні.
  
  
  Я переносив тіла по одному, перекидаючи їх через плече, як мішок з картоплею, і ніс їх бетонними сходами заднього виходу. Перш ніж викинути їх у великі баки для сміття, я видалив частину сміття, а коли обидва тіла були всередині, розклав по них газети, пивні банки і пластикові коробки.
  
  
  Потім ми з Танею прибрали це місце. Неможливо було сказати, як довго нам доведеться чекати – день, тиждень чи навіть місяць. Ми поправили меблі та повернули папери на свої місця. Вона вже вимила невелику калюжу крові на килимі.
  
  
  "Голодний?" - Запитала вона, коли місце було досить презентабельним.
  
  
  Ми стояли на кухні, де знайшли запасні лампочки для розбитих світильників. Я кивнув і дивився, як вона йшла пошуками їжі кухонними шафами.
  
  
  Спідниця стискалася все тугіше щоразу, коли вона ставала навколішки або нахилялася. Знебарвлене волосся виглядало добре, а оскільки справжня Сенді Катрон теж мала зелені очі, не було необхідності давати Тані кольорові контактні лінзи.
  
  
  Я напевно відчував її присутність у вузьких межах кухні. Це було її фізичне усвідомлення. Можливо, їй було лише дев'ятнадцять, але вона була повністю розвиненою зрілою жінкою.
  
  
  Вона повернулась із банкою чогось у руці. "Ага!" вигукнула вона. "Дивися." Це була банк спагетті для всієї родини. “Тепер, сер, ви побачите чарівні речі, які я можу робити за допомогою однієї маленької банки. Бачите? Нічого в рукаві, ніяких прихованих жезлів чи чарівних зілля. На ваших очах я перетворю цю скромну банку зі смакотами на гастрономічне захоплення."
  
  
  "Не можу дочекатися."
  
  
  Зелені очі глузували, коли решта її подразнювала. «Геть. Я зараз почну гриміти каструлями та сковорідками».
  
  
  Поки вона поралася на кухні, було ще чим зайнятися. Я почав зі спальні, перебирав ящики та погладжував одяг у шафі.
  
  
  Квартира була однокімнатною, обставленою зі смаком. У нас склалося враження, що
  
  
  кожна квартира в будинку була абсолютно однаковою і обставлена ​​такими ж меблями. Було велике двоспальне ліжко; Акасано був великою людиною, як і я. І туалетний столик із дзеркалом, у комплекті з білим кованим стільцем із рожевою підкладкою. Сенді мав багато косметичних засобів, які можна було пограти, і вони були розкладені на умивальнику.
  
  
  У шафі були спідниці, блузки та сукні з глибоким вирізом спереду та ззаду. На верхній полиці стояли коробки з-під взуття.
  
  
  Я помітив, що в Акасано було небагато одягу: пара костюмів, одна шухляда в комоді, присвячена його речам, зі свіжою сорочкою, три комплекти спідньої білизни, три пари шкарпеток і кілька хусток.
  
  
  Те, що зробив Акасано, було універсальним. Ви починаєте з ночівлі разів чи два. Погода погана. Ви втомилися і не бажаєте їхати додому. Без різниці. Це триває до трьох та чотирьох ночей поспіль. Вам дійсно потрібно мати якесь спорядження для гоління, щоб о восьмій ранку у вас не було п'ятигодинної щетини. Тоді ви відчуєте себе трохи погано, одягаючи ту ж білизну після душу, яку ви приймали до цього, тобто свіжу білизну. Пляма на костюмі під час вечері? Про всяк випадок візьміть із собою запасний. Ви ж не хочете байдикувати в костюмі весь час. Вставлено якийсь повсякденний одяг. На той час ви проводите там щоночі і бачите все на своєму місці.
  
  
  "Приходь і забери, перш ніж я відправлю до Червоного Китаю", - кричала Таня.
  
  
  Я щойно перестав перебирати коробки з-під взуття. У трьох коробках не було взуття. Двоє з них тримали дівоче барахло, вирізки із журналів із зображеннями кінозірок, гудзики, шпильки, викрійки одягу, шматки тканини. Третя містила два пакети листів.
  
  
  "Гей, я не працюю на кухні, бо мене заводить, спостерігати за газовим полум'ям". Таня стояла у дверях спальні. На її талії був пов'язаний фартух.
  
  
  Я показав їй листи. Її брови здійнялися від інтересу. "Після їжі", - сказав я. "Ми розглянемо їх і з'ясуємо, що за дівчина насправді Сенді Кетрон".
  
  
  Вона взяла мене за руку і повела до їдальні. Десь вона знайшла хліб та пляшку рожевого саблі.
  
  
  Усі вогні згасли. На столі блимали дві свічки. Таня зникла на кухні, потім повернулася без фартуха, з причесаним волоссям, у свіжій помаді і з посудом, що димився.
  
  
  Це було добре. Це не було смаком консервної банки; насправді вона приправила його достатньо, щоб смак був як у ресторані. Коли вона взяла свій келих, вона піднесла його до мене.
  
  
  "До успіху нашої місії", - сказала вона.
  
  
  Ми торкнулися келихами. "І сьогодні ввечері", - додав я, що змусило її насупитися. Вона цього не знала, але я вирішив. Я збирався отримати її. Сьогодні вночі.
  
  
  Коли ми закінчили, я допоміг їй прибрати посуд. Ми поклали їх на раковину на кухні. Через всі бійки і свічки, що горять, ми майже не бачили один одного.
  
  
  Ми були близько, стояли просто перед раковиною. Вона потяглася переді мною, щоб дістати фартух. Мої руки обвили її талію і повернули так, щоб вона дивилася на мене. Потім я притяг її до себе.
  
  
  "Нік!" вона ахнула. "Я…"
  
  
  "Тихіше". Я трохи нахилився, і мій рот знайшов її.
  
  
  Спочатку її губи були жорсткими та неподатливими. Її руки злегка притулилися до моїх грудей. Тільки коли я дозволив своїм рукам ковзнути нижче її попереку і притис її до себе, її губи розслабилися. Я дозволив своїй мові входити і виходити, а потім легко провів їм туди-сюди по небу. Її руки перемістилися до моїх плечей, потім довкола моєї шиї. Коли я повільно провів мовою між її губами, вона відштовхнулася від мене.
  
  
  Вона відступила, важко дихаючи. «Я… я думаю, нам слід…»
  
  
  "Що, Таня?"
  
  
  Вона прочистила горло і проковтнула. Її зелені очі швидко блимали. "Щось таке. Ми повинні…"
  
  
  Я посміхнувся до неї. "У вас низька точка кипіння", - м'яко сказав я. Я відчував, як твоє тіло розслаблялося. І тобі ставало тепло. Дуже тепло".
  
  
  "Ні. Це було просто... я маю на увазі..."
  
  
  "Ви маєте на увазі, що це було не так, як раніше, коли ви просто перевіряли свій маленький пістолет для трусиків і могли зосередитися на чомусь іншому".
  
  
  «Так, себто, ні. Ти просто ніби… застав мене зненацька».
  
  
  Я тримав її на відстані витягнутої руки. "Що ми з цим робитимемо?" Я запитав.
  
  
  Вона знову проковтнула. "Нічого", - сказала вона, але в цьому не було переконливості. Пакет. Листи». Її обличчя засяяло. "Ми збираємося поглянути на ці листи Сенді".
  
  
  Я відійшов від неї, посміхаючись. "Як скажеш. Вони у спальні».
  
  
  "О. Ну, можливо ..."
  
  
  Але на цей
  
  
  раз я взяв її за руку і вів її через вітальню, коридором до спальні. Коли ми стояли біля ноги ліжка розміру «king-size», вона подивилася на мене. У її зелених очах була цікавість.
  
  
  Я посміхнувся їй, потім кивнув у бік ліжка. "Листи в тій коробці з-під взуття".
  
  
  Вона повернулася до коробки на ліжку. "Ой." Потім вона підійшла до краю ліжка та сіла на край. Вона відчинила коробку і витягла одну пачку листів. Їх тримали разом парою гумок. Злегка тремтячими пальцями вона витягла з конверта перший лист і почала його читати. Вона вдала, що не помітила, коли я сів поруч із нею і витяг ще одну пачку листів.
  
  
  Деякі з цих листів були досить спекотними. Багато хто з них був із-за кордону, але в основному вони були написані кимось на ім'я Майк, який, як я здогадуюсь, був її хлопцем до того, як Акасано вийшов на сцену.
  
  
  Двічі я помічав, що Таня червоніє під час читання. Більшість листів було від Майка. Але, мабуть, Сенді було трохи важко зберігати вірність Майку. Судячи з тону деяких інших листів, вона багато спала з ним, навіть після того, як Акасано поселив її в цій квартирі.
  
  
  І тут я знайшла фото. «Дай подивитись», - сказала Таня, коли побачила, що він випав із листа, який я тримала.
  
  
  Це був поганий полароїд, на якому Сенді був у парі з хлопцем. Судячи з того, як рука чоловіка вийшла із зони досяжності, було очевидно, що він зробив знімок після переміщення між ніг Сенді. Поки він зосередився на її маленьких грудях, що виступала, вона посміхалася в камеру.
  
  
  "Ух ти!" – сказала Таня. "Цікаво, чи Майк знав про інших?" Вона перевернула фото. «На зворотному боці написано: «Дорогий Санді, я хотів би, щоб ми могли залишатися в цій позиції весь час. Ти найкращий, що в мене колись було. Майк. Так от як виглядає Майк». Вона підняла брови. «Хммм. Не погано".
  
  
  «Судячи з тону записки, Сенді теж непогана», - сказав я. Я зробив фото і уважно вивчив обличчя молодого чоловіка на ньому.
  
  
  Якість була погана, але деталей було достатньо, щоб сказати, як він виглядав. Йому було трохи більше двадцяти, зі світлим волоссям, високими вилицями, чуттєвим ротом, без волосся на грудях, але з великою кількістю м'язів. Він був гарною дитиною. Мене вразила разюча схожість Тані зі справжньою Сенді. Вона могла б зійти за близнюка.
  
  
  Я цього не розумів, але Таня дивилася на мене, поки я дивився фотографії. Коли наші погляди зустрілися, я там щось прочитав. У неї більше не було тієї сором'язливості, яку вона виявляла на кухні.
  
  
  «Як ти думаєш, справжня Сенді настільки гарна? Така гарна, як каже Майк?»
  
  
  «Я б не знав, Таня».
  
  
  Я притяг її до себе і обережно штовхнув на ліжко. Моя рука злегка обхопила її груди, коли я дивився на неї в декількох дюймах від її обличчя.
  
  
  "Я хочу тебе, Нік", - прошепотіла вона.
  
  
  Я повільно розділ її, насолоджуючись і смакуючи кожну частину її, яку я виявив. Мої губи м'яко перемістилися від западини на її горлі по вигину її грудей до сливових сосків. Я затрималася там, дозволяючи кінчику мови легко переміщатися по кожному затверділому соску. Вона видавала звуки готовності, які видає жінка, коли віддавалася повністю емоціям.
  
  
  Звуки посилилися, коли мої губи ковзнули по виступу її грудної клітки і зупинилися на її рівному животі. Її шкіра була гладкою та без плям. Вона почала робити рухи, щоб відповідати звукам.
  
  
  А потім зупинився. Я підійшов до краю ліжка і зупинився, дивлячись на нього. Її тіло все ще рухалося, тільки тепер вона знала, що дивлюся на неї. Більше не було збентеження. Як і більшість жінок, як тільки вона оголилася і на неї дивилися чоловічі очі, вона стала безсоромною та відкритою.
  
  
  Я дивився на неї, поки я роздягався. На її наполягання я вимкнув світло. Потім я почекав, поки не пройде повна темрява і кімната не заповниться формами речей. Тоді я приєднався до неї.
  
  
  Спочатку завжди кострубато. Акт кохання ніколи не починається гладко. Є дві свіжі та різні, невідомі одна одній людини. Руки переплітаються. Заважають носи. Плавність приходить із практикою.
  
  
  Вона була дуже молода і, за її власним зізнанням, не мала великого досвіду. Я обережно повів її, дозволяючи губам продовжувати розпочатий курс. У ній було щось нове, чого я не відчував довгий час.
  
  
  Спочатку вона була надто нетерплячою, надто охочою догодити. Вона так багато хотіла зробити для мене, і вона хотіла зробити все одразу. Тільки після того, як я переконав її, що буде час, щоб не поспішати, вона розслабилася. Вона боялася і не знала своїх здібностей. Я сказав пошепки, що будуть інші часи. Все, що вона коли-небудь думала, буде зроблено.
  
  
  Часу було багато. І це перше було для неї.
  
  
  Тільки коли вона просила і благала, я увійшов до неї. Я зітхнув, як вона наблизилася до мене. Тоді вона ожила, рухаючись із давньою мудрістю, частково засвоєною, частково інстинктивною.
  
  
  Ми були дуже повільні. Не було нічого дикого, що підстрибує чи кричить. Це було злиття двох тіл: поцілунки, дотики, дослідження, в той час, як ми рухалися трохи за один раз, разом, а потім нарізно. І кожним рухом я намагався зробити це для неї інакше, а не по-різному.
  
  
  Коли це сталося з нею вперше, це була жорсткість її кінцівок, вчеплення мого волосся, заплющені очі, злегка розплющені губи. І довгий, низький, гарний стогін, що закінчився крихітним дівчачим хниканням.
  
  
  Тоді вона не могла поцілувати мене достатньо. Її губи ковзнули по моїх очах, щоках, губах, потім по моїх губах. Вона тримала мене міцно, ніби боялася, що я піду.
  
  
  Я притис її до себе і деякий час мовчав. Коли вона впала на подушку, я почав рухатися. Вона хитала головою на подушку.
  
  
  Її голова зупинилася. Не розплющуючи очей, вона дозволила своїм рукам торкнутися мого обличчя. «Я… не могла… знову…» - зітхнула вона.
  
  
  "Так", - м'яко сказав я. "Ви можете. Дозвольте мені показати вам.
  
  
  Коли я знову почав рухатися, я відчув, як її тіло ожило піді мною. У кімнаті не було темно. Я міг ясно її бачити.
  
  
  А вдруге вона тихенько скрикнула і скрикнула. Її п'яти глибоко встромилися в матрац. Нігті дряпали мене з боків та спини.
  
  
  Втретє ми обидва повністю присвятили себе дії. Коли це сталося з нами обома, це було подрібнення, пюре, хапання, хапання один за одного, жоден з нас не міг утримати один одного достатньою мірою. Звуки були тихими стогонами, і ніхто з нас не усвідомлював галасу, ліжка, всього, крім іншого, і виснажливого, сліпучого задоволення, яке ми відчували.
  
  
  
  
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  
  
  
  Я сказав собі, що просто відпочину кілька хвилин. Але коли я розплющив очі, я виявив, що в кімнату проникає перший натяк денного світла. Я лежав на спині. Знебарвлене волосся Тані лежало у мене на плечі.
  
  
  Я запитував, чому вранці жіноче тіло завжди таке тепле і таке гладке, ніж було минулої ночі.
  
  
  Але щось мене розбудило. Щось схвилювало мою підсвідомість, щоб я усвідомив, що було довкола мене. Я підняв ліву руку достатньо, щоб подивитися на годинник. Трохи після п'яти.
  
  
  Потім звук пролунав знову. Постійний стукіт у вхідні двері, приглушений повітряним простором, що проходить через вітальню та коридор. Це був навіть не стукіт чи швидкий стукіт. Це було повільно і нерівномірно, як голосне, вмираюче серцебиття. Я поворухнувся, і Таня розбудила.
  
  
  Вона підвела голову, не розплющуючи очей. "Нік?" пробурмотіла вона. "Що це?"
  
  
  «Хтось стукає у наші двері».
  
  
  Її голова повернулася до мого плеча. "Вони підуть", - сонно сказала вона.
  
  
  Я струсив її за плече. "Сенді", - голосно прошепотіла я. Це твоє місце, і я хочу знати, хто це.
  
  
  Вона облизала губи, не розплющуючи очей. "Вони підуть", - пробурмотіла вона. "Не хочу знати".
  
  
  "Я хочу знати. Це може бути більше схожим на наших двох друзів минулої ночі».
  
  
  Її зелені очі розплющились. Вона встала, коли знову пролунав стукіт. Тепер у цих очах не було сну.
  
  
  "Нік", - сказала вона вголос. "Хтось стукає у двері".
  
  
  Я кивнув головою, посміхаючись їй. "Чому ти не бачиш, хто це?"
  
  
  Вона відкинула ковдру, і протягом кількох секунд я насолоджувався рухами її наготи, коли вона рилася у своїй валізі. Вона знайшла маленьке пудрово-блакитне коротке негліже у комплекті з відповідними трусиками.
  
  
  Вона провела пальцями по волоссю, в останній момент поправляючи нічнушку. Він був досить прозорим, щоб розглянути колір її сосків. Швидко посміхнувшись мені, вона вийшла зі спальні і пройшла коридором до вхідних дверей.
  
  
  Я швидко підвівся з ліжка, став на коліна і відкрив свою валізу. Був чорний стьобаний халат, який я одягла. Потім я порився під своїми штанами, що лежали на підлозі поряд з ліжком, поки не відчув холодної сталі Вільгельміни, мого Люгера.
  
  
  З пістолетом у руці я підійшов до відкритих дверей спальні. Я міг бачити вниз по холу та через вітальню до вхідних дверей. Таня чекала біля дверей, спостерігаючи за мною. Я зачинив двері, залишивши лише щілину, щоб виглядати. Потім я кивнув їй.
  
  
  "Це хто?" - несміливо запитала вона.
  
  
  Бурчання з іншого боку вхідних дверей було чоловіче, але я не міг розібрати слів. Потім знову почалися удари.
  
  
  Перш ніж Таня відчинила двері, я підійшов до ліжка
  
  
  Я взяв стіл і схопив цигарки та запальничку. Я запалив одну, спостерігаючи, як вона клацає клямкою.
  
  
  Це був Майк, хлопець-блондин із фотографії. І він був п'яний. Він незграбно увійшов, коли Таня впала, потім встала, розгойдуючись туди-сюди. Він поклав більшу частину своєї ваги на тростину; дві зламані ноги, мабуть, ще не повністю загоїлися.
  
  
  Таня була різка. "Майк!" - сказала вона з удаваним здивуванням. "Що ти тут робиш?"
  
  
  "Де цей гад?" - проревів він. «Чортовськи багато часу шукав це місце. Де він, Сенді?
  
  
  Вона трохи відступила, щоб не стати між мною і хлопцем. Я закурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником і випустив дим у стелю.
  
  
  Серед білого дня, якби Майк тверезий, він міг би легко помітити, що не розмовляє з Сенді. Але година була ще рання; сонце ще зійшло, і Таня добре зіграла свою роль.
  
  
  "Майк, ти п'яний", - сказала вона. "Якщо ви розбудите його, він зробить більше, ніж просто зламає вам ноги".
  
  
  "Ага!" – крикнув Майк. «Знав, що цей виродок влаштував аварію. Візьми свій одяг. Ми йдемо звідси».
  
  
  Таня позадкувала в зал. «Ні, Майку. Я залишаюся. Мені тут подобається".
  
  
  Він стояв, погойдуючись, дивлячись на неї. «Ти… хочеш сказати, що хотіла б залишитися з цим старим ублюдком?»
  
  
  "Він робить для мене те, чого ти ніколи не міг".
  
  
  "Повернися до мене, Сенді".
  
  
  "Ні. Я сказав тобі, мені тут подобається".
  
  
  Його губи затремтіли. «Нічого подібного більше немає. Без тебе все негаразд. Будь ласка… повертайся», - благав він.
  
  
  "Я думаю, тобі краще піти", - сказала вона.
  
  
  Я помітив, що він мав дуже гарне обличчя. Світле волосся було підстрижене таким чином, щоб він виглядав як маленький хлопчик, і я впевнений, що він це зрозумів. Якщо Таня не зможе його позбутися, мені доведеться. Тепер вона відступала коридором.
  
  
  - Сенді, - крикнув він. «Цей ублюдок тобі не годиться. Ти така молода, що не розумієш. Те, що він зробив зі мною, зламав мені ноги, нічого не означало. Він злочинець. Має людей, убитих, розумієш. Він є частиною мафії”.
  
  
  "Я не вірю тобі". Швидкий розум Тані справив на мене дедалі більше враження.
  
  
  «Це правда, – я перевірив. Сенді, у нього щось на вас є? Він змушує вас залишатися тут?
  
  
  Вона похитала головою. Ні. Я сказала тобі двічі, я тут, бо хочу бути».
  
  
  "Я не вірю тобі". Він потягнувся до неї. "Дітко, ти мені дуже потрібна".
  
  
  Таня відходила. Тепер вона була близько до дверей спальні. "Майк", - сказала вона спокійним голосом. "Я ввічливо просила вас піти".
  
  
  Потім він зупинився. Він стояв і дивився на неї, його суглоби побіліли, коли він стискав тростину. "Він зробив тебе такий", - кричав він. «Це зробив Акасано. Я вб'ю цього виродка!»
  
  
  Тоді я відчинив двері спальні і ввійшов до холу. Я підштовхнув ніс "люгера" до його носа. Якомога жорсткішим голосом я сказав: «Тепер твій шанс, панк. Що ти хотів зробити?
  
  
  Його налиті кров'ю карі очі моргнули. Він відступив на три кроки у бік вітальні і облизав губи язиком. "Я ..." - пробурмотів він. «Ти досить крутий із цією гарматою. Мені… цікаво, наскільки ти без неї стійкий».
  
  
  «Ти не впізнаєш, панк, бо ти їдеш».
  
  
  Він стояв прямо. "Я не піду, поки Сенді не скаже мені".
  
  
  Таня притулилася до стіни і спостерігала за нами. Її соски упиралися в тонкий матеріал нічної сорочки. «Це те, що я намагався сказати тобі з того часу, як ти приїхав, Майку. Я хочу, щоб ти пішов».
  
  
  Його гарне хлоп'яче обличчя скривилося від болю, коли він глянув на неї. «Ви це маєте на увазі? Ви віддаєте перевагу мені цьому… старому… людині?»
  
  
  Я підійшов до Тані. Простягнувши вільну руку, я злегка поплескав її по лівій стороні грудей. Вона посміхнулася.
  
  
  "Що ви думаєте про це?" Я сказав. Потім я погрозливо ступив до нього. «Тепер ти мене слухаєш, панк, і слухай добре. Сенді тепер моя баба, розумієш? Забирайся звідси до біса і тримайся подалі. Я знову бачу твоє потворне обличчя, Я накачаю його так, щоб воно було наповнене ти виглядатимеш як водолазний пояс". Щоб додати трохи родзинки до своєї загрози, я вдарив його вільною рукою по обличчю.
  
  
  Шлепок пролунав голосно в тихому ранковому повітрі. Він розвернувся і схопився за один із стільців у вітальні, щоб не впасти. Тростина впала на підлогу.
  
  
  Таня підбігла до нього. Вона взяла його тростину і простягла йому. Потім вона обернулася до мене. Тобі не потрібно було так сильно його бити. Ти міг просто сказати йому.
  
  
  Я стояв мовчки, а Вільгельміна вільно висіла у моїй руці, спрямована в підлогу. "Я хочу, щоб він пішов звідси", - м'яко сказав я.
  
  
  Майк зашкандибав до дверей. Коли Таня відкрила йому, він пильно подивився на неї. "І ти тут, тому що
  
  
  ти хочеш бути тут? "
  
  
  Вона кивнула головою. Він вийшов у коридор і повернувся до мене.
  
  
  Я підняв "Люгер". "Що ще ти хотів, панк?"
  
  
  «Так. Мені було цікаво, наскільки поліція буде зацікавлена у тому, як я зламав ноги».
  
  
  «Коли ви втомитеся від життя, спитайте їх».
  
  
  Таня зачинила двері. На кілька секунд вона схопилася за ручку і вперлася головою у двері. Потім вона обернулася до мене обличчям. Вона тяжко зітхнула. "Що ви думаєте?"
  
  
  Я знизав плечима. «Я думаю, що він купив це. Якби хтось запитав його, я думаю, він би сказав, що бачив Сенді та Акасано».
  
  
  Вона відвернулася від дверей і пішла на кухню. Я чув, як вона витягла з шафи склянку і наповнила її водою. Я кинув Вільгельміну в кишеню халата і зупинився у дверях.
  
  
  Вона притулилася до мене спиною до раковини. "Я думаю, що щось відбувається, Нік".
  
  
  "Що?"
  
  
  "Мені погано через те, що ми зробили з Майком". Вона обернулася до мене обличчям. «Акасано був найнижчим типом істот, про які я коли-небудь чув. І, Ніку, я починаю думати, що ти це він».
  
  
  Я посміхнувся до неї. «Тоді я, мабуть, непогано справляюся зі своєю роботою».
  
  
  Вона побігла через кухню і обійняла мене за талію. «Я ніколи не хочу тебе ненавидіти, Нік. Ніколи».
  
  
  Телеграма прийшла вдень.
  
  
  
  
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  
  
  
  Мої вуха почали тріщати, коли літак із Риму приземлився в аеропорт Палермо, Сицилія. Внизу розкинулася клаптева ковдра з виноградників, схожих на ковдру, що тягнеться до будівель Палермо.
  
  
  Таня, що сидить поруч, стиснула мою руку. Ми знали, що це все. Ми переконали Майка в ранковому світлі, коли він був п'яний, але це було найвищим випробуванням. Ніка і Тані точно більше не було. Один промах тут, і ми будемо дев'ятьма агентами, а десять додамо до списку.
  
  
  Інструкції у телеграмі були прямими та точними. Я повинен був забронювати собі квиток на перший доступний рейс з Міжнародного аеропорту Кеннеді прямо до Риму. Звідти я міг би сісти на рейс до Палермо. Готельний лімузин чекав, щоб відвезти мене прямо в готель Corini, де я реєструвався, а потім чекав, поки зі мною зв'яжуться.
  
  
  Ніхто в Палермо не бачив Акасано десять років. Цей факт працював на мене. Зі мною Сенді теж не було проблемою. Вона була моєю жінкою. Зі свого дослідження я дізнався, що ці чоловіки часто брали своїх жінок із собою у відрядження.
  
  
  DC-10 ковзнув по смузі, вирівнявся, потім пролунав ривок, коли колеса торкнулися і заверещали. Ми з Танею розстебнули ремені безпеки.
  
  
  На ній був легкий діловий костюм, який здався б Тані надто яскравим, але придатним для Сенді. На блузці під коротким жакетом три верхні гудзики були розстебнуті, відкриваючи пристойний виріз. Її спідниця була на один розмір меншою, і досить короткою, щоб догодити кожній чоловічій парі в літаку. На її обличчі було вираз юнацької дратівливості. Зрілі, повні губи, нафарбовані та морозні; надто багато макіяжу для блакитних очей; щелепи, що виривають ясна, працюють до краю; ілюзія полягала у дешевизні та незнанні стилю.
  
  
  Надмірно розвинена Лоліта, дуже молодий агент АХ, Таня мала талант зображати і те, й інше.
  
  
  Вона притулилася до мого плеча, стискаючи мою руку.
  
  
  Літак підрулив до терміналу, і ми чекали, поки сходи штовхнули до дверей. Виглянувши у вікно, я помітив кілька таксі, що чекали, а також чотири мікроавтобуси Fiat з назвами готелів з боків.
  
  
  Мій погляд перемістився з машин на обличчя чекаючого натовпу. Кожна особа була ретельно вивчена. Вважаю, немає причин для цього. Але за роки роботи агентом у AX я нажив багато ворогів. У мене стало звичкою перевіряти окремі особи в будь-якому натовпі. Ви ніколи не знали, звідки могла взятися куля вбивці. Але цьому натовпу не терпілося привітати тих, що виходять з літака.
  
  
  Поклавши руку на лікоть Тані, я повільно рушив проходом. Симпатична усміхнена стюардеса сподівалася, що нам сподобався політ і що ми добре проведемо час у Палермо. Ми з Танею вийшли на яскраве сонячне світло та тепло. Внизу сходи водії таксі та автобусів просили нашого заступництва.
  
  
  Пасажири літака рухалися відкритим простором від літака до дротяного паркану, не звертаючи уваги на крики водіїв. Були обійми та поцілунки, коли зустрічали рідних та близьких.
  
  
  На боці одного з мікроавтобусів було написано Corini Hotel. Досі тримаючись за лікоть Тані, я плівся крізь смаглявих ділків до автобуса. Декілька людей пішли за ними, і кожен сказав мені, що у них найкраще таксі на всій Сицилії. Але коли ми досягли
  
  
  автобуса, усі чоловіки пішли назад, окрім одного.
  
  
  Він підійшов до нас, не дозволяючи своїм темним очам відірватися від того місця, де мали бути соски Тані. - Ви хочете, щоб вас відвезли до готелю Коріні, синьйоре?
  
  
  "Сі", - коротко сказав я. "Якщо ти думаєш, що зможеш відірвати очі від моєї жінки на досить довгий час, щоб пуститися в дорогу".
  
  
  Він ніяково кивнув і відвернувся. "У вас є багажні чеки, синьйоре?"
  
  
  Я вручив їх йому і дивився, як він риссю йде до терміналу. Ми вже пройшли митницю, коли приземлились у Римі.
  
  
  "Я думаю, він милий", - сказала Таня, дивлячись на нього.
  
  
  «Я впевнений, що так. І я впевнений, що він думає, що ти більша, ніж просто симпатична».
  
  
  Він повернувся за десять хвилин з нашим багажем, і ми всі сіли в автобус «Фіат». Наш водій був таким же диким та крикливим, як і всі інші. У нас з Танею особливо не було можливості оглянути пам'ятки; знадобилося все, що в нас було, щоб просто триматися. Тільки в одному місці, крім Риму, я бачив на дорозі диких маніяків: Мехіко.
  
  
  Нарешті ми з вереском зупинилися перед стародавнім, усипаним пряниками, руйнівною будовою, яка, судячи з вивіски, що світилася над входом, називалася готелем Коріні. Наш хлопчик вніс наші сумки всередину і не надто обережно кинув їх перед столом.
  
  
  «Ви забронювали сусідні кімнати для Томаса Акасано та Сенді Катрона?» - Запитав я клерка.
  
  
  Він перевірив книгу у біфокальні окуляри. "Ах, сі." Потім він ударив рукою по дзвону, влаштувавши страшенно гучний шум. Італійською він сказав посильному доставити наші сумки в кімнати чотири, дев'ятнадцять і двадцять.
  
  
  Коли я відвернувся від столу, я відчув, як хтось плескає мене по плечу. Я повернувся і побачив східну людину, яка відступила на три кроки і тримала фотоапарат. Його голова нахилилася за камеру, і мене відразу ж засліпив яскравий спалах. Запізно я підніс руку до обличчя.
  
  
  Коли чоловік повернувся, щоб піти, я підійшов і схопив його за руку. «Я хотів би купити це фото, друже».
  
  
  «Не говори американською. Не розумій!» Він спробував відсунутись.
  
  
  "Дай мені побачити твою камеру". Я схопився за це.
  
  
  Він відсахнувся від мене. "Ні!" - заволав він. «Не говори американською. Не розумію".
  
  
  Я хотів знати, як, чорт забирай, він дізнався, що я американець. І чому він хотів мою фотографію? У холі готелю було кілька людей. Усі до одного з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається. Мені не потрібна була вся ця увага. Таня стояла біля столу, але замість того, щоб дивитися на мене, вона дивилася на обличчя в юрбі.
  
  
  "Ви мене відпустіть!" – крикнув чоловік. Для того, хто не розумів американською, він чудово справлявся.
  
  
  "Я хочу побачити твою камеру, от і все". На моєму обличчі була посмішка, але я намагався її зберегти. Натовп рушив до нас. Він ще не став ворожим. В ній було дванадцять чоловік.
  
  
  Чоловік визволив руку. «Я йду. Дай спокій».
  
  
  Я рушив до нього, але він повернувся і побіг через вестибюль до вхідних дверей. Натовп стояв і дивився на мене з цікавістю. Я повернувся до них спиною, взяв Таню за руку і попрямував до ліфта з відкритою кліткою.
  
  
  "Що ти про це думаєш, Н-Том?" - спитала Таня, коли ми під'їхали до поверху, де були наші кімнати.
  
  
  «Хотів би я знати. Хтось хоче мою фотографію. І тепер схоже, що вони мають». Я знизав плечима. «Можливо, Ніколи хоче переконатися, що в готелі реєструється дійсно Томас Акасано».
  
  
  Наш водій автобусу пішов за нами, допомагаючи посланцю з багажем. Я дав їм обом хороші чайові, коли ми були в моїй кімнаті, і замкнув за ними двері.
  
  
  У кімнаті була висока стеля і чотири вікна, що виходили на блакитно-блакитну гавань. Там було ліжко з латунним каркасом з балдахіном, один комод, два м'які стільці та письмовий стіл із чотирма стільцями з прямою спинкою. Пахло пліснявою, жарко, тож я відчинив вікно. Тоді я зміг відчути запах моря. Рибальські човни здавалися білими на тлі темно-синьої гавані. За якими стояли на якорі і пришвартованими човнами я міг бачити вершину маяка. Причали оточували канали, що входять і виходять із гавані.
  
  
  Вулиці внизу були вузькими, зигзагоподібними через каньйони спресованих будівель, схожих на складені яєчні коробки.
  
  
  Внизу пройшов чоловік на «Ламбретті», за його спиною струменів тонкий, як олівець, хвостик диму. Він мав жовтий светр, але він його не носив; він був у нього на спині, як плащ, із зав'язаними навколо шиї рукавами. Я дивився, як він стрімко рухається брукованими вулицями, і сонце відбивається в його яскраво-червоному скутері. По обидва боки вулиці стояли «фіати», шістсот, переважно червоні.
  
  
  Двері, що з'єднують мою кімнату з Таніною, відчинилися, і вона пройшла його мені.
  
  
  "Хіба це не гарно?" - сказала вона з широкою посмішкою.
  
  
  Вона підійшла до вікна, де я стояв, і визирнула. Її рука потяглася до моєї і притиснула до грудей. Потім вона глянула на мене.
  
  
  "Займайтеся зі мною коханням".
  
  
  Я потягнувся до неї і притяг до себе. Вона охоче обнялася. Це вона потягла нас до ліжка, і вона поралася зі мною, щоб зняти з мене одяг. Під спідницею чи блузкою в неї нічого не було. І нам не знадобилося багато часу, щоб розтягнутися на бік, оголені, обіймати один одного.
  
  
  Я поцілував її кирпатий ніс, потім кожне око, потім її рот. У її тілі було тепло та гладкість. Я досліджував кожен дюйм її тіла, спочатку руками, потім ротом.
  
  
  Я відчував її губи на собі, нерішуче досліджуючи. Щоразу, коли вона щось пробувала, вона робила паузу, наче невпевнена.
  
  
  "Все в порядку", - прошепотіла я. «Немає жодних правил. Все добре. Відпустіть себе. Робіть те, що ви чули, мріяли чи думали, але ніколи не мали змоги спробувати».
  
  
  Вона видавала звуки, що стогнали. Я повернувся до її горла, потім підвівся, щоб подивитися на неї в сонячному світлі.
  
  
  Вона була тонкокісткою та тендітною. Її груди були купою м'якості з твердими сосками, спрямованими нагору. Потім вона зігнулася до плоского живота та дуже вузької талії. Я знав, що можу обхопити цю талію обома руками і торкнутися великого та середнього пальців. Потім був округлий спалах стегон і сідниць, які приваблювали своїм рухом стільки пар очей чоловіків. Ноги мали гарну форму і з'єднувалися на невеликій шкурі із каштанового оксамиту. Це було тіло, наповнене завзятістю і молодістю.
  
  
  Її очі пильно дивилися на моє обличчя, поки я дивився на неї. "Візьми", - сказала вона хрипким пошепком. «Візьми та насолоджуйся».
  
  
  Я зробив. Я перемістив свій рот до її губ, і моя мова почала відповідати рухам мого тіла. Одним рухом я був над нею, а потім увійшов до неї. Стогін перейшов у зітхання, і з її горла майже не вирвалося ні звуку.
  
  
  Коли я рушив до неї, я дозволив своїй мові рухатися якнайдалі вздовж її мови. Потім я відсунувся і витягнув язик назад. Насправді це були два акти кохання, два проникнення. І вона показала мені, як їй подобаються рухи свого тіла.
  
  
  Це сталося з нею раптово, і її тіло вибухнуло. Вона чіплялася за мене, корчилася піді мною і видавала плачучі звуки, що плакали.
  
  
  Я не міг стримуватись. Я був повітряною кулею, наповненою водою і котиться довгою плоскою пустелею. Попереду стирчав великий шип із обвітреної дошки. Я відчував, що тягну, стискаю і підстрибую, поки, нарешті, не вдарив по шпильці, і вся рідка вода ринула з мене.
  
  
  Це сталося знов так само.
  
  
  А потім ми лежали на спині, оголені, поки сонце зігрівало нас, омиваючи постіль. З напівзаплющеними очима я спостерігав, як вітерець ворушить мереживну фіранку, приносячи з собою запахи моря, свіжого винограду, риби та вина.
  
  
  Я вирушив достатньо, щоб дістати цигарки і прикурити. Таня притулилася до мене, шукаючи, а потім знаходячи западину на моєму плечі для своєї голови.
  
  
  "Це добре", - сказав я. "І ти теж."
  
  
  Це змусило її притиснутись ще ближче. Через деякий час вона сказала: "Ви думаєте про завдання, чи не так?"
  
  
  "Занадто багато питань без відповіді", - сказав я. «Чому всі східні? Було двоє у квартирі, потім той, що внизу, у вестибюлі. Що він робив, роблячи мій знімок? Кому він знімав його? І чому?"
  
  
  Таня відійшла від мого плеча і сіла. Вона обернулася до мене серйозно. "Ти хоч уявляєш, як вони з нами зв'яжуться?"
  
  
  Я похитав головою. «Але я думаю, що з цього моменту нам краще бути у напрузі. Жодних промахів, нічого навіть близько не підходить. Я маю почуття з приводу цього завдання, яке мені не подобається».
  
  
  Вона поцілувала мене в кінчик носа. «Нагодуй мене, мій прекрасний чоловік. Твоя жінка голодна. Я піду одягнуся».
  
  
  Коли вона відштовхнулася від краю ліжка, ми почули гучний дзвінок. Телефон стояв на тумбочці біля ліжка. Таня замовкла.
  
  
  З сигаретою, що все ще бовталася в куточку рота, я взяв слухавку. "Так, Акасано тут".
  
  
  "Синьйор Акасано", - сказав клерк. «Мені сказали, що тут на вас чекає машина. У вестибюлі стоїть чоловік. Можу я йому сказати, коли ви приїдете».
  
  
  "Хто послав машину?" Я запитав.
  
  
  Його рука лягла на мундштук. Коли він повернувся, його голос підскочив приблизно на десять пунктів. "Машина належить пану Розано Ніколі, синьйор.
  
  
  «Я буду за п'ятнадцять хвилин».
  
  
  "Грація". Він повісив слухавку.
  
  
  Я подивився на Таню. "Це він, Сенді, дитинко".
  
  
  він схрестив її пальці на мені, потім нахилився, щоб підняти її блузку та спідницю. Вона проскочила до своєї кімнати.
  
  
  Я загасив цигарку і скотився з ліжка. Одягаючись, я перевіряв свій маленький особистий арсенал. Я збирався одягнути спортивну сорочку з відкритим коміром, лакси та легку куртку. Перш ніж одягти шорти, я перевірив П'єра і помістив крихітну газову бомбу собі між ніг. Потім я одягнув штани та туфлі, взяв піхви Хьюго і сполучні ремені і пристебнув тонкий стилет до лівої руки. Потім я вдягнув сорочку і застебнув її. Сорочка кольору плюща, з коміром на ґудзиках, сірого кольору, з довгими рукавами. Коли він був увімкнений, я просунув руку в наплічну кобуру, в якій знаходилася Вільгельміна. Урізаний "Люгер" лежав прямо в мене під лівою пахвою. Одягнувши легкий спортивний піджак, я був готовий.
  
  
  Таня зустріла мене у холі. Ми мовчки підійшли до ліфта з відкритою кліткою. Гарне обличчя Тані було безпристрасним, коли ми їхали. Я обшукував вестибюль у пошуках людини, яку послали забрати нас.
  
  
  Ми підійшли до вестибюлю. Я підняв важіль і розсунув двері ліфта з металевими ґратами. Таня зробила два кроки у вестибюлі. Я був на крок за нею і щойно підійшов до неї, коли побачив його.
  
  
  Дитинство у фільмах про гангстерів призводить до того, що ви отримуєте певне уявлення про те, як має виглядати бандит. Найчастіше це зображення неправильно. Сьогоднішня витяжка має сьогоднішній успіх. Вони нагадують вам адвокатів, лікарів чи банкірів. Але ж бандит є бандит. Час і методи змінюються, але організація не переросла потреба у торпедах чи, як їх іноді називали, у людях-мускулах. Вони виконували довільну роботу. Це були ті, хто прикріплював бетонні блоки до кісточок, обличчя над дулом автомата, що стирчали з машини, що проїжджала, ті, хто сказав вам, що Майк, Тоні або Ал хочуть вас бачити. Хлопчики на побігеньках.
  
  
  Розано Ніколі послав за нами торпеду.
  
  
  Він незграбно попрямував до нас, коли ми вийшли з ліфта, його величезні плечі були завширшки з дверним прорізом. На ньому був білий тропічний костюм, що облягав його м'язи. Його руки звисали майже до колін, суглоби були в синцях і деформувалися від ударів надто великої кількості людей, обличчя було вкрите ранками, плямами та неправильним кутом через надто багато ударів одного виду.
  
  
  Давним-давно він був спеціалістом на рингу. Це можна було сказати по скрученому м'ясу, яке раніше було його вухами, і кривою z-подібної форми його носа. Його очі були майже сховані за двома шарами плоті від м'яча для гольфу. І шрамів було багато. Жирні шрами над обома бровами, неприємний у місці, де вилиця прорізала шкіру; обличчя виглядало безформним, м'яким і бугристим.
  
  
  І я помітив ще одну шишку. Випуклість під лівою пахвою в тропічному костюмі.
  
  
  "Містер Акасано?" - сказав він з низьким носовим шипінням.
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  Його дурні очі метнулися з мене на Таню. "Хто така?"
  
  
  "Моя жінка."
  
  
  «Е-е… ох». Він багато моргав і дивився здалеку, ніби мріяв. "Ти думаєш, що підеш зі мною".
  
  
  Я взяла Таню за лікоть і пішла за тим, хто переїжджає через імбирний вестибюль. Коли ми підійшли до дверей, він зупинився і повернувся до нас.
  
  
  «Я Квік Віллі, – сказав він. «Я знаю, що ви Томас Акасано, але я не знаю, як її звуть».
  
  
  Я запитав. - "Ви повинні знати?"
  
  
  Він моргнув на цьому кілька секунд. Ага. За рахунком я маю її уявити».
  
  
  "Для кого?"
  
  
  «Та хлопець у машині». Він обернувся спиною і вийшов на тротуар. Ми пішли за ним.
  
  
  На узбіччі чекав чорний «мерседес» 300-ї серії. Коли ми підійшли до нього, я побачив китайця, який сидів на передньому пасажирському сидінні. Він без жодного виразу на обличчі дивився, як ми прийшли.
  
  
  Швидко Віллі зупинив нас, взявши мене за руку. «Я маю обшукати тебе», - сказав він.
  
  
  Я підняв руки і дозволив йому погладити мене по грудях. Він заліз у середину легкої спортивної куртки і витяг Вільгельміну. Потім він поплескав мене з боків і ног. Дуже небагато шукачів колись відкривали П'єра чи Гюго.
  
  
  Потім він повернувся до Тані, і вперше за час нашої зустрічі його маленькі тьмяні очі заблищали. «Я теж маю її обшукати».
  
  
  "Я так не думаю", - м'яко сказав я.
  
  
  Маленькі очі Віллі просвердлили дірку прямо в моїй голові. Навіть китаєць нахилився достатньо, щоб подивитись. Настала тиша.
  
  
  Повз проїхав криваво-червоний «Фіат» без глушника. Потім інший. Потім проїхали три "Ламбретти", їх двигуни видавали постійний шум двотактного двигуна. Вузькі вулички вилися на всі боки. Від яскравого сонця з вулиць та тротуарів піднімалися тонкі теплові струмки. У трьох кварталах за нами була гавань, але навіть тут долинали запахи моря.
  
  
  «Я маю її обшукати», - сказав Віллі. "Я отримав наказ
  
  
  Китаєць уважно спостерігав за мною. Він був бездоганно одягнений у пошитий на замовлення костюм із акулої шкіри світло-коричневого кольору. Сорочка була біла, краватка в коричневу та жовту смужку. На його обличчі був цікавий вираз веселощів. Очі в нього були, звичайно, розкосі, вилиці високі, обличчя гладке. Він видав впевнений вигляд, ніби мав кілька проблем, з якими він не міг впоратися і впоратися добре. Він виглядав як тип людини, яка бере на себе відповідальність і заслуговує на свого роду жахливу повагу з боку інших. У цьому також була безжалісність. Сидячи там із цим здивованим поглядом, він нагадав мені спалахуючу гримучу змію. Я не сумнівався, ким був цей чоловік.
  
  
  «Ти не можеш її обшукувати, Віллі, – сказав я.
  
  
  Може, я все зіпсував. Відмовившись дати Тані обшук, можливо, я створював непотрібні проблеми. Вважаю, Ніколи мав право дозволити своїй торпеді очистити всю зброю до того, як ми дісталися вілли. Але зняла мене з гачка Таня.
  
  
  Вона трохи торкнулася моєї руки. "Все буде добре, дорогий", - сказала вона. "Я не проти".
  
  
  «Я не хочу, щоб тебе лапав цей мерзотник».
  
  
  «Він не шукатиме довго». Вона зробила два кроки вперед і мало не натрапила на Віллі. Злегка піднявши руки, вона подивилася в покалічене обличчя Віллі. "Добре, великий хлопчику, обшукай мене", - сказала вона куточком рота.
  
  
  Він зробив. Він поплескував всюди, і хоча пошук був швидким і нічого не показав, Швидкому Віллі це сподобалося.
  
  
  "Добре", - сказав він нарешті. Він відчинив нам задні двері «мерседеса». Ти все ще не сказав мені її імені.
  
  
  Я посміхнувся до нього. «Вірно, Віллі. Я точно не знав.
  
  
  Ми сіли на заднє сидіння і здригнулися, коли Віллі зачинив двері. Коли він сів за кермо, китаєць розвернувся на своєму сидінні обличчям до нас. Його рука лежала на спинці сидіння. На ньому був золотий годинник і дуже велика каблучка з рубіном на мізинці. Він усміхнувся нам, оголивши бездоганні зуби, що сяють білизною.
  
  
  Потім він простяг мені праву руку. «Містере Акасано, мене звуть Тай Шен. Я багато чув про вас”.
  
  
  Я взяв руку. Хватка була сильною. «Я вас, містере Шен. Це Сенді Катрон».
  
  
  "Да я зрозумів. Приємно, міс Кетрон».
  
  
  Тепер ми всі були дуже добрими друзями. Віллі швидко змусив муркотіти "мерседес", і ми плавно влилися в рух "Фіат" і "Ламбретта".
  
  
  Шен кивнув Сенді, і вона відповіла жестом, і поки ми котилися, він широко посміхнувся мені.
  
  
  "Можу я називати вас Томас?" - Запитав він зараз.
  
  
  "Звичайно, будь ласка".
  
  
  Посмішка стала ширшою. "Ви, звичайно, принесли список".
  
  
  "Звісно."
  
  
  Він простяг руку. "Розано послав мене забрати його.
  
  
  Я посміхнувся йому у відповідь, потім нахилився вперед, поклавши лікті на коліна. "Містер Шен, я не дурень", - сказав я, зберігаючи голос рівним, але твердим. "Я не знаю, які ваші стосунки з Розано, але ми з ним розлучись більше десяти років тому. Ми добре знаємо один одного. Його інструкції були чіткими; я повинен був передати список йому особисто. Ви ображаєте мене, просячи список. Вчиняючи так, ви вважаєте мене дурним, і, пане Шене, я не дурний».
  
  
  Голосом, м'яким, як заливка оливкової олії, він сказав: «Запевняю вас, сер, я не мав на увазі, що ви були дурні. Я просто…"
  
  
  «Я добре знаю про ваші наміри, містере Шен. Ви хочете виглядати більшим в очах Розано, щоб отримати особливі милості. Що ж, дозвольте мені сказати вам, ми з Розано повертаємось назад. Ми дуже близькі. Ви і я можу боротися за його праву руку, але сер, коли справа доходить до його дружби, ви залишаєтеся в тіні».
  
  
  Він подумав над цим кілька секунд. «Я якось сподівався, що ми зможемо потоваришувати».
  
  
  Я відчував, як усередині мене вирує гнів. Я знав, що це за людина і чого вона хоче. «Довгий час, Шен, ти намагався дискредитувати мене в очах Розано. А тепер ти ображаєш мій розум, запитуючи список. Ми з тобою не можемо бути друзями. Ми змагаємося один з одним, і тільки один з нас переможе.
  
  
  Він підняв брови. "Тільки за що ми змагаємось?"
  
  
  «Територія. В організації у Штатах панує хаос. Нам потрібен лідер і цим лідером буде Розано. Ми змагаємося за місце поруч із ним, за великий шматок пирога».
  
  
  Його голос став більш інтимним. «Я не змагаюся з тобою, Томасе. В мене інші плани…"
  
  
  "Я не вірю тобі". З цими словами я відкинувся на сидінні. "Але все це академічно", - сказав я. «Розано буде засмучений через вас, тому що ви піддали мені і мою жінку обшуку».
  
  
  "Нам було наказано".
  
  
  "Побачимо. Я дам список
  
  
  Розано, і нікому іншому”.
  
  
  Він підібгав губи і витріщився на мене. Думаю, у той момент, якби обставини склалися, він би з радістю вбив мене. Потім він обернувся до нас спиною і подивився через лобове скло.
  
  
  Швидко Віллі відігнав "мерседес" від будівель Палермо. Тепер ми проїжджали халупи, що вигоріли на сонці, де в брудних двориках грали смагляві діти. Навколо деяких халуп були вицвілі дерев'яні паркани. Діти були одягнені в рваний одяг, такий брудний, як і вони самі. Час від часу я бачив жінку похилого віку, яка підмітала земляну підлогу хатини, зупиняючись, щоб провести рукою по покритому потім чолі.
  
  
  Я відчув подих прохолодного повітря, коли Швидкий Віллі увімкнув кондиціонер у «мерседесі».
  
  
  І скрізь були виноградники. Земля була плоска, і акуратні ряди виноградних лоз, здавалося, тяглися над кожним пагорбом.
  
  
  Таніна рука ковзнула по сидінню, намацуючи мою. Я взяв її і виявив, що її долоня тепла та волога. Ми перейшли кордон. До цього моменту ми могли сісти на літак і відлетіти назад до Штатів. Якби щось трапилося зненацька, Хоук міг би зв'язатися з нами і або відкласти, або скасувати завдання. Для нас усе було б скінчено. Але тепер ми пройшли точку неповернення. АХ та Хоук були поза грою. Виживемо ми чи ні, повністю залежало від наших здібностей.
  
  
  Дорога повільно піднімалася S-подібними вигинами, які ставали жорсткими і перетворювалися на зворотні. Швидкий Віллі вів машину повільно та вміло. Я запитував, скільки разів він возив мафіозі до їхніх ударів. Наші вуха почали тріщати в міру того, як ми піднімалися до безхмарного неба.
  
  
  До вершини високого пагорба ми підійшли до першого озброєного охоронця. Він стояв біля воріт із залізними ґратами. В обидва боки йшов високий бетонний паркан.
  
  
  Окрім пістолета, у чоловіка на плечі висів автомат. Коли "мерседес" завернув за останній поворот і повільно поїхав до воріт, він нахилився достатньо, щоб побачити всіх нас, і в той же час витяг автомат напоготові.
  
  
  Віллі швидко просигналив і почав сповільнюватись. Охоронець штовхнув ворота і штовхнув їх. Він усміхався і махав рукою, коли ми в'їжджали на віллу. Я помітив, що на ньому був коричневий комбінезон.
  
  
  Пройшовши через ворота, ми опинилися в оточенні багатих зелених галявин з оливковими деревами, розкиданими то тут, то там, а за ними було ще більше виноградників. Особняк був просто попереду.
  
  
  Наскільки я міг бачити, це виглядало так, ніби вершина пагорба була виголена. Вілла займала площу майже о чверть милі. Поки ми їхали великим півколом гладкою, як олія, асфальтовою дорогою, ми проїжджали посадковий майданчик із прив'язаним реактивним літаком «Лір». Навколо особняка було багато споруд. Обійшовши особняк, ми пройшли три тенісних корти, поле для гольфу на дев'ять лунок і величезний басейн, усіяний шістьма красунями в коротких бікіні. А потім обійшли головний особняк фасаду.
  
  
  Кожне вікно було зачинене дротяною сіткою. Над кожним входом були грати, які, мабуть, були готові закрити всі отвори одним натисканням кнопки. Перед довгим цегляним ганком стояло сім білих колон. Під'їзна дорога обійшла особняк. Швидкий Віллі загальмував перед однією з колон. Від під'їзної доріжки до ганку вели чотири цегляні сходи.
  
  
  Сам особняк був не менш вражаючим. Він був триповерховим, збудований з червоної цеглини з черепичним дахом. Вікна з гострими дахами і віконницями, і кожне якимось чином відкривало вид на темно-синє Середземне море.
  
  
  Віллі швидко виліз із машини та обійшов перед «мерседесом». Спочатку він відчинив двері Тай Шена, потім нашу.
  
  
  Шен почав підніматися східцями, простягаючи руку до масивних вхідних дверей. «Сюди, будь ласка, містере Акасано». У маслянистій плавності його голосу не було тепла, слова були різкими та обрізаними на кінцях.
  
  
  Я взяв Таню за лікоть і пішов за ним. Особняк виглядав чимось знайомим, наче я бачив його десь раніше. Ні, річ не в цьому; Я бачив інші подібні тільки в Новому Орлеані. Старі особняки-плантації Глибокого Півдня. Мабуть, Ніколи варто було цілого стану перетягнути сюди всі ці цеглини та стовпи.
  
  
  Шен подзвонив у двері, і майже одразу ж її відкрив величезний негр.
  
  
  "Майклс", - сказав Шен. "Містер Ніколи доступний?"
  
  
  На негрі була жовта водолазка та сірі штани. Його голова була обрита наголо. "Він розмовляє зі своєю дружиною, сер".
  
  
  Ми ввійшли на мармурову підлогу, відполіровану до блиску яскравіше, ніж мої туфлі. За дванадцять футів над нами висіла велика люстра. Це було схоже на фойє. Через арочний дверний отвір я міг бачити мармурову підлогу, яка вела до того, що виглядало як зал.
  
  
  Навпроти були сходи з килимовим покриттям.
  
  
  "Я покажу тобі твою кімнату", - сказав Шен. Він попрямував до сходів. Ми з Танею пішли слідом, а Швидкий Віллі замикав.
  
  
  «Я хотів би побачити Розано якнайшвидше», - сказав я, коли ми піднімалися.
  
  
  "Але звичайно", - відповів Шен. У його словах не було почуття.
  
  
  Коли ми вийшли на майданчик, він пішов праворуч. Там був коридор із килимовим покриттям та дверима, розставленими з обох боків. Чого я не міг подолати, то це величезної масивності цього місця. Всі стелі, здавалося, були висотою не менше дванадцяти футів, а двері здавались товстими, як сейфи. Була безліч кімнат.
  
  
  Ми йшли далі. Потім, без видимої причини, Шен зупинився перед одним із дверей. Він витяг зв'язку ключів з кишені і клацнув дверима.
  
  
  "Ваша кімната, містере Акасано", - категорично сказав він.
  
  
  "А як щодо моєї жінки?"
  
  
  Він стояв і сонно дивився на мої груди. Я не розумів, наскільки він маленький. Верхня частина його голови була приблизно на два дюйми нижче мого підборіддя.
  
  
  "У нас є для неї ще одна кімната".
  
  
  "Мені це не подобається", - сердито сказав я. "Мені це ні чорта не подобається".
  
  
  Тільки тоді його розкосі очі піднялися до мого обличчя. "Містер Акасано", - сказав він втомленим голосом. «Я просто виконую бажання Розано. Зачекайте всередині».
  
  
  Його рука вказала на кімнату. У мене було неприємне відчуття внизу живота. «Такий наказ я маю почути особисто від Розано».
  
  
  Він усміхнувся, показуючи мені ці бездоганні зуби. "Замовлення?" - Сказав він, піднявши брови. «Це не наказ, Томасе. Розано бажає, щоб ти відпочивав від поїздки і думав про своє возз'єднання з ним. Є час для жінок, чи не так? І час для тихих роздумів».
  
  
  "Я скажу вам, що ви можете робити зі своїм спогляданням".
  
  
  "Будь ласка." Він підняв руку. «Вона буде в кімнаті, схожій на вашу. Їй буде досить зручно.
  
  
  Таня взяла мене за руку. "Все буде добре, дорогий". Потім вона скоса глянула на Шена. «Я впевнений, що містер Шен людина слова. Якщо він скаже, що мені буде комфортно, тоді я матиму рацію».
  
  
  Я зітхнув. "Добре. Іди сюди і поцілуй мене, дитинко». Вона це зробила, і ми зробили це добре для вигляду, а потім я поплескав її по спині. "Поводься добре."
  
  
  "Завжди, дорогий".
  
  
  Усі посміхалися. Я зайшов до кімнати. Двері за мною зачинилися. І вона була замкнена.
  
  
  
  
  
  
  Восьмий розділ.
  
  
  
  
  
  Бити об двері було марно. Це все одно, що битися об цегляну стіну. Я обернувся до нього спиною і оглянув кімнату. Там було зручне ліжко, комод, стіл із двома стільцями, а на стіні – краєвиди Гранд-Каньйону. Два вікна виходили просто на Середземне море.
  
  
  Я міг бачити знебарвлене місто Палермо далеко вниз по схилу пагорба, і вітрильники, що безшумно рухаються туди-сюди за гаванню. Ближче були виноградники, оливкові дерева та висока стіна. Але найближче до мене була дротяна сітка над вікном.
  
  
  Крім масивних головних дверей, були менші двері, що вели у ванну кімнату.
  
  
  Я ходив туди-сюди. У них була Вільгельміна, але в мене залишилася моя маленька газова бомба та стилет. Я б почекав, якби вони цього захочуть, але довго чекати не став. Я не міг повірити, що Розано Ніколі насправді залишив інструкції своєму старому другу Акасано, щоб він був замкнений. Це більше було схоже на ідею Шена.
  
  
  У мене не було іншого виходу, окрім як через ці двері. Отже, поки вони не відчинили його, все, що я міг робити, це чекати. Я підійшов до ліжка і потяг.
  
  
  Багато думок пролітали у мене в голові. Відбувся витік інформації. Якось Ніколи дізнався мою справжню особистість. Можливо, справжній Акасано якось після смерті розповів про свою смерть. Можливо, він залишив конверт з інструкціями: «Відкривати, тільки якщо я не п'ю у певному місці звичайну чашку кави щоранку». Потім у відкритому листі буде пояснено, що він був мертвий, і агент AX був останнім, хто стежив за ним.
  
  
  Або, можливо, це якось пов'язане з тим східним фотографом, який сфотографував мене у холі готелю. Зображення було чітким. Ніколи підозрює, що його старого друга Акасано було вбито агентами уряду. З якоїсь причини агенти хочуть проникнути до його організації. Вони відправляють одного із своїх оперативників під виглядом Акасано. Але Ніколи не впевнений. Можливо, Акасано насправді не мертвий. Є один спосіб переконатися. Попросіть одного з кухонних працівників сфотографувати Акасано, коли він входить до вестибюлю готелю. Порівняйте картинку зі старими справжніми Акасано і подивіться, чи є якісь відмінності.
  
  
  Маскування може бути настільки близьким до ідеального, наскільки це можливо. Але ніяке маскування ніколи не зрівняється зі справжньою перевіркою. При уважному розгляді маскування щоразу втрачається. І, можливо, саме це й відбувалося зараз. Ніколи порівнював мою фотографію у холі з фотографією справжнього Акасано десятирічної давності. Наскільки чоловік зміниться за десять років? Недостатньо.
  
  
  Все це, звичайно, було чистим здогадом з мого боку. Роздуми з'їли частину дня. Якщо те, що я думав, було правдою, тоді мені треба було забиратися звідти. І мені треба було знайти Таню. Не можна було дізнатися, до якої кімнати вони її помістили. Я можу обшукати це старе місце протягом тижня і все одно не знайти половини схованок.
  
  
  У мене був один спосіб вибратися. Це було нерозумно і могло вбити мене, але це був вихід.
  
  
  Вогонь.
  
  
  Якщо я запалю частину простирадлом біля вікна і почну кричати, шум і дим можуть змусити когось відчинити ці двері. Ми з Х'юго чекатимемо. То був єдиний спосіб.
  
  
  Звичайно, вся кімната може бути звуконепроникною, і в цьому випадку я згоряю до смерті або мої легені наповнюються димом. На довершення всього я закурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником.
  
  
  Я закурив і подивився на навіс наді мною. Спочатку мені потрібно промокнути. Про це подбає душ у ванній кімнаті. Потім, лежачи на підлозі, накривши обличчя вологою ганчіркою, дим деякий час не турбував.
  
  
  Перекотившись до краю ліжка, я щойно звісив ноги за борт, коли почув клацання замка в дверях. Я знизав плечима, і Хьюго впав мені в руку. Я виходив із цієї кімнати, і мені було байдуже, через кого мені довелося пройти, щоб це зробити. Клацнув дверний замок, і двері відчинилися. Я встав.
  
  
  Двері відчинив Майклс, негр. Він штовхав візок. Коли поряд зі мною був візок, він зняв кришку з блюда. Стейк виглядав густим та смачним. Також були печена картопля та стручкова квасоля. Поруч із основною стравою був гарнір із салату та невелика пляшка саблі.
  
  
  Майклс усміхався. "Містер Ніколи подумав, що ви, можливо, голодні, сер".
  
  
  Я цього не розумів, але розумів. "Він усе ще розмовляє зі своєю дружиною?" Я запитав.
  
  
  "Так сер." Шаблі був у відрі з льодом. Майклз встромляв штопор у верхню частину пляшки. Він з легкою бавовною витяг пробку та налив у склянку трохи білого вина. Він простяг мені склянку. "Це зустрічає ваше схвалення, сер?"
  
  
  Я випив трохи вина і дозволив йому обернутися навколо моєї мови. На смак він був дуже м'яким.
  
  
  "Містер Ніколи вибачається за те, що замкнув двері, сер", - сказав Майклс. «Це було потрібно, щоб ви не знали, де тримають дівчину. З цього моменту двері будуть відчинені, сер».
  
  
  Я насупився. «Утримується? Чому міс Катрон тримають?
  
  
  Майклс продовжував посміхатися. Він уклонився, відступаючи за двері. "Містер Ніколи все пояснить".
  
  
  "Реально коли?"
  
  
  "Скоро, сер". Він обернувся і пішов. Він не тільки не замкнув двері, але й залишив її відчиненими.
  
  
  Їжа остигала, тож я поїв. Приємно було дізнатися, що мені не довелося спалювати це місце. Я їв сердито, частково тому, що не знав, чого чекати, а частково тому, що мені не подобалося, як зі мною поводяться.
  
  
  Коли ми стикаємося з перешкодою, яку, як ми знаємо, немає жодної надії на перемогу, ми відчуваємо справжній страх. Але несподіване породжує страх, що стоїть сам собою. Це болісна, глибока паніка, яка діє на ваш кишечник.
  
  
  Я був такий напружений, що не міг з'їсти більше двох-трьох шматочків. Навіщо ховали Таню? Намагаєтесь на мене щось натягнути? Можливо, вони катували її, щоб вона сказала їм, хто я насправді.
  
  
  Х'юго знову був у піхвах. Я грубо відштовхнув візок і вийшов із кімнати. Знайти сходи, що ведуть донизу, було нескладно. Але перш ніж покинути майданчик, я оглянув коридори. Я не знав, що сподівався знайти. Таня, мене звуть?
  
  
  Було б легше, якби я могла бачити весь особняк. Тоді буде легше вирішити, де найкраще посадити дівчину.
  
  
  Я спустився по вкритих килимом сходах двічі за раз. Коли я підійшов до нижньої сходинки, Майклз спорожняв попільнички. Попільнички виглядали так, як у кінотеатрах. Він кивнув мені і посміхнувся, коли я проходив повз мене.
  
  
  "Насолоджуйтесь вечерею, містере Акасано?" він запитав.
  
  
  "Трохи." Я зайшов до кабінету й озирнувся.
  
  
  То була чоловіча кімната; книги стояли вздовж кожної стіни. Було багато темного дерева та чорних шкіряних крісел. У центрі кімнати стояв величезний дубовий стіл. Інші двері вели
  
  
  в бік.
  
  
  Я ввійшов до іншого коридору зі стінами з темного дерева і продовжив шлях до ще однієї двері. Це спричинило величезну кухню. Що мене здивувало, так це дим у повітрі, сигара, сигарета та трубка. Сама кухня була справою острова; раковина, плита, духовка та робочий стіл були збудовані у довгастому вигляді посередині підлоги. Були ще одні двері, які, мабуть, були службовим ганком. Ось де вони були.
  
  
  П'ятеро чоловіків сидять за картковим столом і грають у покер. Коли я увійшов, вони підняли очі, кивнули на знак привітання та повернулися до гри. Дим тут був набагато сильніший. Усі вони були схожі на мафіозі. У них були скалічені вуха, викривлені і покриті плямами обличчя, зламані носи. У них було знято куртки, і вони навіть не намагалися приховати наплічні кобури, що висять під лівою рукою.
  
  
  "Хочеш посидіти кілька ігор?" - Запитав один з них.
  
  
  Я похитав головою. "Ні дякую. Думаю, я просто подивлюся трохи, якщо все гаразд».
  
  
  "Звісно." Чоловік роздавав карти. «Валети чи краще», - сказав він оточуючим. Потім він глянув на мене. "Ти старий приятель Розано, правда?"
  
  
  Я закурив одну зі своїх цигарок. «Так. Ми повернемося далеко назад».
  
  
  "Я відкрию", - сказав інший чоловік. Коли він кинув дві червоні, почувся дзвін пластикових фішок.
  
  
  "По мені", - сказав той, хто був поряд з ним. "Занадто багато для мене", - сказав наступний чоловік. Він ходив, доки дійшов до дилера.
  
  
  Він кинув у банк дві червоні фішки. «Підніміть вам ні копійки. Карти».
  
  
  Коли він здав карти, він дав дві карти.
  
  
  "Збереження кікера?" - Запитав відкриваючий.
  
  
  «Тобі коштуватиме це, Луї».
  
  
  Луї кинув дві червоні фішки. "Ні копійки".
  
  
  "Ще десять центів", - сказав продавець. Потім він глянув на мене, поки Луї дивився на свої карти і думав. "Отже, Розано сильно змінився за ці роки?"
  
  
  "Не знаю", - сказав я. Я його ще не бачив. Він розмовляв зі своєю дружиною з того часу, як я приїхав».
  
  
  Чоловік розумно кивнув. «Ще одна битва. Це може тривати годинами. Я весь час говорю йому: «Розано, я весь час повторюю». Що тобі треба зробити, то це підбадьорити якусь милу молоду бабу, тоді тобі буде легше взяти цю твою дружину. . Але ж він мене слухає? Ні. Єдиний, кого він слухає, це цю чортову штуку. Адже це не за старими часами, правда? "
  
  
  «Це точно не так, – сказав я. «Раніше людина трохи поважала своїх друзів».
  
  
  "Що ж."
  
  
  «Я дзвоню», - сказав Луї, підкидаючи дві червоні фішки. «Побачимо, чим ти страшенно пишаєшся, Ал».
  
  
  Ал усміхнувся і розгорнув свої карти лицьовою стороною догори перед носом Луї. Ти з самого початку проводив телеграму, Луї. Три кулі».
  
  
  «Паршиві валети та десятки», - з огидою сказав Луї. Він покинув свої карти, поки Ал загрібав банк.
  
  
  Я сказав: Так чому ж Швидкого Віллі немає з вами, хлопці?
  
  
  Ал похитав головою. «Цей звук змушує Віллі стрибати. Бідолашному Віллі це не подобається, але що він може зробити? Розано каже: «Роби те, що тобі говорить Тай Шен, або повертайся до Штатів і смажишся за це вбивство зґвалтування. Руки Віллі пов'язані. . "
  
  
  "Думаю, я чув про це", - сказав я. «Шкільна вчителька, чи не так? Він тримав її на човні три дні».
  
  
  Ал кивнув головою. «Він теж мало що зробив із нею. Теж молодий, може, двадцять два чи... три. Він так сильно її бив, що злякався. Так що, я думаю, він вирішив, що єдиний спосіб – це збити її з ніг. повністю вимкнути”.
  
  
  Я використав одну з їхніх попільничок, щоб загасити цигарку. "Як він отримав таке ім'я, як Швидкий Віллі?"
  
  
  Ал уважно подивився на мене. «Не недооцінюй Віллі, друже. Він може і не психічний гігант, але він дуже швидкий. Він отримав ім'я Швидкий, тому що він дуже, дуже швидко бере в руку пістолет і робить ці перші три постріли. "
  
  
  "Розумію." Я стояв, закинувши руки за спину, поки чоловік поряд з Алом розбирався.
  
  
  «Та сама гра», - сказав він. "Валети чи краще".
  
  
  У задній дворик виходила сітка. Я обійшов покерний стіл і вийшов. Плавальний басейн був приблизно за п'ятдесят ярдів переді мною. Очевидно, дівчата ввійшли усередину.
  
  
  Доглянуті лужки текли під оливковими деревами в усіх напрямках навколо басейну. Далеко ліворуч від мене були тенісні корти; за оазою дерев, трави та будівель тяглися виноградники.
  
  
  Я вийшов з особняка, пройшов повз басейн і спустився по першому ряду виноградників. Лози були очищені від винограду. Земля між ними була м'яка, як порошок. Пройшовши близько двадцяти футів рядом, я знову подивився на особняк.
  
  
  Він стояв велично і скидався на старий будинок на плантації Вірджинії. Будь-хто, кого щойно туди доставили, не повірить, що він
  
  
  не в Америці. Але щось було негаразд.
  
  
  Це був перший раз, коли я справді дивився на весь бік будинку. Будинок був одностороннім. У лівій частині приміщення вікон не було. Три поверхи вікна розташовані рівномірно, за винятком широкої смуги на кінці. Він не був таким широким, можливо, досить великим, щоб умістити шахту ліфта. Але точно не такий великий, як сам будинок.
  
  
  Я почав через ряди виноградних лоз, прямуючи до лівого кута будинку. Якщо подивитися на особняк спереду, то це буде правою стороною. Коли з'явився бік, я завмер. Нема вікон. На всій правій стороні будинку не було жодного вікна.
  
  
  Вони намагалися приховати це за рядом оливкових дерев та виноградних лоз жимолості, що ростуть у самому будинку. Але стіна була порожня - ні вікон, ні дверей, нічого.
  
  
  Розано Ніколі мала частину цього будинку, на відміну від решти. То був секретний розділ? Це де вони мали Таню? У роздумах схиливши голову, я подався назад до басейну. Я майже не помітив, як До мене наближається Швидкий Віллі.
  
  
  Він шкутильгав, його довгі руки гойдалися, як водяні шланги. Ось тільки за розміром ці руки були ближчими до пожежних шлангів, що виходять із гідрантів. На його обличчі був похмурий вираз, коли він примружився від сонця.
  
  
  Я чекала на нього, розслабляючи руки. Чого він хотів, я не знав. Може, він розлютився, бо я вийшов із кімнати.
  
  
  Не встиг він відійти на п'ять футів, як я почув, як він пихкає. Він дружньо підняв руку. "Містер Акасано", - сказав він, важко дихаючи.
  
  
  "Продовжуй так рухатися, Віллі, і в тебе станеться коронарна хвороба".
  
  
  «Хе-хе. Так, це добрий випадок. Ішемічна хвороба. Ага. Це серцевий напад, га?»
  
  
  "Так, Віллі".
  
  
  Він стояв переді мною, дивлячись просто на виноградники. Він витер обличчя та лоб хусткою. На його знівеченому і вкритому шрамами обличчі було зосереджений вираз.
  
  
  «Я маю тобі дещо сказати», - сказав він.
  
  
  "Що, Віллі?"
  
  
  Він дивився в далечінь, на виноградники, моргаючи і хмурачись. Його хрипи та задишки були носовими. Йому, мабуть, було дуже важко дихати.
  
  
  Потім його обличчя зненацька прояснилося. «Так. Розано каже, що я піду за тобою. Він готовий побачити тебе зараз».
  
  
  Я кивнув головою, і ми пішли назад до особняка. «А як щодо моєї баби, Віллі? Вона буде там?
  
  
  Якщо він мене чув, то цього не помічав. Він просто продовжував рухатися вперед. На даний момент його не можна було сплутати з такими складнощами, які представляли мої запитання; він зосередився лише на одному – дістатися до дверей особняка. Поки він спотикався, я чув, як він думає. Права нога, потім ліва, потім права. Нині недалеко. Куди після відкриття дверей?
  
  
  Двері відчинилися, і я пішов за ним. Хоча дим все ще висів у повітрі, всі гравці пішли в покер. Судячи з карток і фішок на столі, вони, мабуть, пішли поспіхом.
  
  
  Віллі пішов далі. Через кухню і коротким коридором, що примикав до кабінету. Діставшись до сходів, він зупинився, щоб перепочити. Потім ми піднялися на них поодинці. Майклза не було видно.
  
  
  На сходовому майданчику він повернув ліворуч, а не праворуч, до кімнати, де я був. Ми минули ще кілька дверей, які виглядали такими ж товстими, як і ті, які зачиняли кімнату, в якій я був. А потім ми підійшли до глухої стіни. Він був обклеєний шпалерами і виглядав як кінець будь-якої зали. Віллі зупинився.
  
  
  "Що це?" - спитав я, насупившись.
  
  
  Він повільно обернувся, його дурні очі шукали підлогу. "Та кнопка десь тут". Потім похмурий погляд зник, і знову його потворне обличчя засвітилося. "Ага", - м'яко сказав він. Це було відкриття, яким він поділився лише із собою.
  
  
  Його палець ноги торкнувся невеликого квадратного шматочка плінтуса, і раптом пролунав дзижкий звук. Стіна почала рухатися. Він повільно зісковзнув убік, і коли він відчинився, відкрився інший коридор з іншого боку з подвійними дверима наприкінці.
  
  
  Ця зала була добре освітлена. Я пішла за Віллі до подвійних дверей, чуючи приглушені звуки голосів, коли ми наближалися до них. Віллі відкрив одну, випустивши ще дим, потім відійшов убік, дозволяючи мені увійти.
  
  
  Не було жодних сумнівів щодо того, де я був. Безвіконна частина будинку. Я побачив унизу людей, які грали в покер. Вони стояли групою, кожен із напоєм у руці. А потім я побачив Розано Ніколі.
  
  
  Він стояв до мене спиною, але я переглянув достатньо фільмів за його участю, щоб пізнати його з першого погляду. Майклз тільки-но приготував йому напій і простягнув йому.
  
  
  Він обернувся і побачив мене. Обличчя було набагато старшим, ніж у фільмах, які я бачив, але роки були до нього добрі. Він носив ідеальний
  
  
  стильний костюм дорогих матеріалів. Фізично Ніколи був кремезним, з короткими, короткими ногами та широким животом. Він був майже повністю лисим, за винятком сірого волосся на кожному вусі. Його обличчя було круглим, як диня, і приблизно такою самою текстурою шкіри. Молочно-сірі очі дивилися на мене через окуляри без оправи; ніс був маленький і зухвалий, рот - прямий, трохи вищий за його подвійне підборіддя.
  
  
  Це була людина, яка захопила організовану злочинність у США. Він рушив до мене, розкинувши руки, стоячи близько п'яти футів дев'ятого, з посмішкою, що показує золоті пломби.
  
  
  "Томмі!" він гукнув. "Томмі, ти старий сучий син!"
  
  
  Я скривився у усмішці, яку бачив на фотографіях одягу Acasano. А потім ми накинулися один на одного, обіймалися, ляскали по спині і хрюкали.
  
  
  Ніколи поплескав мене по плоскому животі. «Як ти це робиш, га? Подивися на себе, чорт забирай, тобі п'ятдесят сім років, як і мені. І подивися на себе. Повний набір волосся, і подивися на цей проклятий живіт!
  
  
  Усміхаючись, я поплескала його по горщику. "Життя хороше для тебе, Розано, га?"
  
  
  У нього були сльози на очах, ця маленька людина, схожа на голову кредитного відділу банку. Його рука обняла мене за плече, і його часниковий подих наблизився до мого вуха. «Знаєте, добре мати тут союзника. Томмі? Людина встає на моє місце, вона не знає, кому більше довіряти», - шепотів його голос.
  
  
  «Ти не змінюєшся, Розано, – сказав я. "Завжди підозрілий".
  
  
  Він підніс до мене вказівний палець. “У мене є причина. Повір мені, Томмі, я маю причину. Гей! Але що ж це? Поминки? А?» Його рука вдарила мене по спині. "Агов хлопці! - крикнув він решті чоловіків. - Я хочу, щоб ви познайомилися з моїм найкращим проклятим приятелем на світі! Майклс, чорт забирай, у Томмі порожні руки! "
  
  
  "Подбайте про це прямо зараз, сер", - сказав Майклс з усмішкою. Він глянув на мене. «Містер Ніколи каже, що ви берете бурбон прямо із водяної пастки. Правильно?»
  
  
  Я кивнув, згадавши, що це подобалося Акасано.
  
  
  "Томмі, - сказав Ніколі, коли проводив мене до групи, - це Ел, Луї, Рік Вінт, Трігер Джонс і Мартіно Гадділо, найкраща проклята людина в цьому бізнесі".
  
  
  Я знав, що одна людина з ціпком мала справу з вибухівкою, в основному динамітом і нітролом, для банків або звітів федеральних агентів.
  
  
  Швидкий Віллі підійшов до нас ззаду. "Привіт, бос", - сказав він гнусовим голосом. "Я не обшукував його, коли він увійшов".
  
  
  Ніколи підніс руку до лиця Віллі. Що з тобою, дурний? А? У тебе пістолет? Дай мені! Давай давай! Дай сюди. Обшукай його? Він - мій приятель. Ми повертаємось до того моменту, коли тобі розбивали обличчя під час розбирань. Коли у нього була Вільгельміна, він передав мені Люгер. Він знову поплескав мене по спині, коли Майклз сунув мені в руку чарку з водою.
  
  
  «Дякую», - сказав я Ніколі. Повернувши люгер у кобуру, я зробив ковток, потім прополоскав рот водою.
  
  
  Ніколи посміхнувся. "Хороша штука, так? Добре?"
  
  
  "Відмінно."
  
  
  "Нічого, крім найкращого для мого друга, вірно?"
  
  
  Ми всі посміхалися один до одного. Кімната не сильно відрізнялася від інших кімнат у будинку, але, ймовірно, була найбільшою. Навколо були розкидані меблі для вітальні, а вздовж однієї стіни щось на кшталт електронного обладнання.
  
  
  Ніколи вів мене до зручної на вигляд кушетці. "Підемо", - сказав він. "Давай посидимо і поговоримо там, де інші не можуть чути кожне слово".
  
  
  Просто навпроти того місця, де ми сиділи, стояв телевізор. Я помітив відсутність Тай Шена у кімнаті.
  
  
  "Розано", - сказав я, озираючись. «Така безпека. І така міцна, це дивно. Мураха не може пройти».
  
  
  Він скромно посміхнувся. «Грати та дротяна сітка - ніщо». Нахилившись до мене ближче, він понизив голос. «Скажи мені, Томмі, я помиляюся? Чи маю я передавати управління організацією комусь іншому?»
  
  
  Це було безглузде питання, і я знав це. Якби я сказав так, він би мене запідозрив. А я цього не хотів.
  
  
  Хто ще може це робити, Розано? Ніхто. Тільки ти маєш лідерські якості, щоб взяти на себе управління зараз».
  
  
  Він зітхнув. «Але проти мене так багато людей. Я не знаю більше, хто мої друзі. Буквально минулого тижня хтось намагався застрелити мене одного з моїх співробітників. Сторони вишиковуються в лінію, мій старий друг. І час перерахувати носи. "
  
  
  "Ви знаєте, де я стою".
  
  
  Він поплескав мене по коліна. «Так, Томмі. Я знаю". ТБ перед нами залишався порожнім. "Ви подбали про цього агента?" - раптом спитав він.
  
  
  "Агент?" Тоді я зрозумів, що він мав на увазі агента AX, котрий стежив за справжнім Акасано. «Так. Трохи бетону, дроту та Атлантики. Про нього добре подбали».
  
  
  "Де ви його зловили?"
  
  
  "В моєму будинку. Якось він увірвався і вкрав телеграми, які ви і
  
  
  надіслали "
  
  
  "Ой?" Його брови зігнулися. "Тільки телеграми, більше нічого?"
  
  
  "Що ще ..." - спіймав я себе. "Мій друг Розано, я не настільки дурний, щоб вести список, де його міг би знайти урядовий агент".
  
  
  Він усміхнувся. "Звичайно, ні. Але, Томмі, навіть ти маєш бути обережним. Є вороги дуже близько до тебе.
  
  
  Я насупився. Можливо, Акасано знав, що він мав на увазі, але я, чорт забирай, не знав.
  
  
  Потім він кивнув своїм сяючим обличчям уперед. «Бачите цей телевізор? Це блок відеоспостереження. У кожній кімнаті будинку таємно встановлено камеру». Він підняв невеликий блок керування. "За допомогою цього пульта дистанційного керування я можу бачити будь-яку кімнату, яку хочу".
  
  
  «Як я сказав раніше, Розано, мій друже, твоїй безпеці позаздрив би кожен чоловік у Штатах».
  
  
  «Ви знаєте, в якій урядовій установі працювала людина, яка йде за вами?»
  
  
  Ось він знову, ще одне питання з каверзою несподівано. Ніколи випробовував мене? Якщо так, то чому? Я виявив, що почав потіти.
  
  
  "Я сказав, ні. "Я не впізнав".
  
  
  Ніколи підійшов до кушетки. "Хіба ви не обшукували його після удару?"
  
  
  «Так… звичайно, але за нього нічого не було, ні документів, ні посвідчень особи».
  
  
  "Хм". Він знову відкинувся назад із задумливим виглядом: «Звичайно, він не став би приносити будь-що до вас додому.
  
  
  «До чого всі ці питання. Розано? Ви мене підозрюєте?
  
  
  "Ха!" - крикнув він, ляскаючи мене по спині. "Що з тобою, мій старий друже, га? Є совість?"
  
  
  Я слабко посміхнувся і помітив, що поки інші чоловіки все ще розмовляли, принаймні один із них постійно спостерігав за нами.
  
  
  "Моя совість чиста. Я був вірний тобі, Розано».
  
  
  Він обійняв мене. І коли він глянув на мене, в його очах знову стояли сльози. «Мій старий друже, я знаю. Ми з тобою зайшли надто далеко для зради, так? Але мені так тебе шкода.
  
  
  "Жаль?" - спитав я, насупившись. "Але чому?"
  
  
  "Годинник." Він підняв блок управління з підставки поряд із диваном і натиснув кнопку.
  
  
  Мої очі були прикуті до телевізора, коли він почав світитись. На екрані спалахнули хвилясті лінії, потім з'явилося зображення.
  
  
  Була кімната. Меблів не було, окрім одного стільця із прямою спинкою. Дівчина сиділа в кріслі, нахиливши голову, тож я не міг бачити її обличчя. Коли я почав говорити, на екрані з'явився Тай Шен.
  
  
  Він втратив частину свого блиску. Навіть у чорно-білому кольорі я бачив, що він спітнів. У сорочці з рукавами, з розстебнутим коміром і кількома пасмами волосся, що звисає на чоло, він підійшов до дівчини.
  
  
  Ніколи тихенько сидів поряд зі мною. Якщо я дихав, я цього не усвідомлював. Тай Шен схопив дівчину за волосся і підняв голову так, щоб ми могли бачити обличчя.
  
  
  То була Таня. Її обличчя було у синцях та кровотечі. Я дивився, не вірячи. І доки ми дивилися, Тай Шен ударив Таню по обличчю. Потім він стиснув кулак і сильно вдарив її по щоці. По клацанню екран згас.
  
  
  Я повернувся до Миколи. «У тебе має бути страшенно вагома причина для цього», - прошипів я. "Це моя баба, яку шльопає звук".
  
  
  Він підняв руки долонями до мене. «Будь ласка, мій друже. Я можу збагнути ваш шок. Уявіть, як ми були вражені, коли дізналися про це».
  
  
  «Дізнався що? Про що, чорт забирай, ти говориш?» Мої кишки горіли від люті. Я хотів розірвати маленького ублюдка; зробити йому операцію на відкритому серці чи відірвати ступню.
  
  
  Але він сидів і співчутливо мені посміхався! Потім кивнув головою. «Я бачу, що вона обдурила тебе, Томмі, а також усіх інших».
  
  
  Для мене все йшло надто швидко. Я намагався зрозуміти, де ми помилились. Мабуть, моє обличчя ніяково нахмурилося.
  
  
  "Томмі, ти коли-небудь чув про урядову організацію під назвою AX?"
  
  
  Десь у моїй голові якась частина мене привернула увагу. Мені було легко запанікувати. Натомість ця частина мене відступила на два кроки і подивилася на все об'єктивно моїми очима.
  
  
  Таню катували. Не через те, що вона знала про мене. Зрештою, Розано співчував мені. Він сказав, що мене теж обдурили. Значить, довідалися не про мене, а про Таню. І Ніколи хотів знати, чи чув я колись про AX.
  
  
  Я знизав плечима, потім обережно сказав: "Можливо, я міг би прочитати про це в газеті або подивитися що-небудь по телевізору".
  
  
  Ніколи здавалося задоволеним, що я мало що знаю про організацію. Він нахилився до мене, його очі сяяли за біфокальними окулярами. "Томмі,
  
  
  мій добрий друг, це як ФБР чи ЦРУ. Цей AX – урядова агенція, яка хоче нас роздавити».
  
  
  "Це неможливо."
  
  
  «Для нас з тобою, друже, це справді здається неможливим. Ця наша річ, ця Коза Ностра, надто велика і потужна, щоб розтрощити її. Але уряд все ж таки продовжує спроби, га?»
  
  
  "Так до чого тут моя жінка?"
  
  
  Золоті пломби виблискували. - Твоя жінка - не та Сенді Катрон, якій вона прикидається. Насправді вона агент AX під прикриттям, посланий сюди, до Палермо, щоб убити мене! "
  
  
  Мій рот відкрився. "Не можу повірити в це", - сказав я пошепки квапливо.
  
  
  «Поки Шен не зміг дізнатися про її справжню особу, але в нього є способи. Це займе час".
  
  
  Я провела тильною стороною долоні по губах, потім поправив складку штанів. Він уважно стежив за мною, і я це знав. Щоб показати щось, крім шоку, він дещо сказав би. Я переконався, що моя рука тремтить, коли закурив одну з цигарок.
  
  
  "Розано", - спокійно сказав я. Я не з тих, хто поспішає з висновками. Я знаю Сенді якийсь час, можливо, не стільки, скільки знаю вас, але досить довго. Чути щось подібне про неї - це глибокий шок. Наскільки я захоплююсь ти, мій друже, я не можу прийняти це без жодних доказів».
  
  
  Він поклав мені руку на плече. «Логічно, Томі, ось чому я завжди захоплювався тобою. Логічно. Звичайно, у тебе мають бути докази, і я дам їх тобі. Зрештою, навіщо друзі, га? Я розплющу тобі очі на це».
  
  
  "Можливо, ви помиляєтеся".
  
  
  "Ні", - сказав він, хитаючи головою. Його рука все ще була на плечі. «Шен показав себе добрим союзником. Його люди всюди».
  
  
  «Шен – людина, за якою треба стежити», – сказав я без жодних почуттів. "Він далеко піде."
  
  
  Ніколи кивнув. «Іноді мені здається, що він заходить надто далеко. Але він корисний, дуже корисний. Слухай уважно, Томмі. Близько тижня тому в одному з великих ресторанів-казино на Тахо був китайський кухар. Ця людина повідомила, що бачила, як Сенді Катрон прийшла з гірської хатини. Він також побачив трьох чоловіків. Оскільки кухар був гарною людиною, яка працює на Шена, він вирішив провести невелику перевірку. Розпитавши всіх, він дізнався, що ці люди були новачками. Він уже знав, що Сенді Катрон був вашою жінкою, тому він перевірив американську штаб-квартиру комуністів Китаю у китайському кварталі Сан-Франциско. На свій подив він дізнався, що Сенді мала бути з вами у своїй нью-йоркській квартирі. Якщо це правда, то хто був точним дублікатом на озері Тахо? "
  
  
  Я курив та слухав. Картина ставала мені дуже ясною.
  
  
  Поплескавши мене по плечу, щоб підкреслити кожну пропозицію, Ніколи продовжив. "Цей кухар описав до свого штабу трьох людей у хатині. З Сан-Франциско надійшло повідомлення, що один із чоловіків знаходиться в архіві в Пекіні як агент урядової організації під назвою AX. Оскільки одна людина була агентом AX логічно, що й інші двоє теж. Чому в них була дівчина, схожа на Сенді Кетрон?Коли Шенг сказав мені це, я подумав, що ці агенти AX підкинули самозванку в Нью-Йорк і викрали справжню Сенді Катрона.І я подумав Причина в тому, щоб агент під прикриттям міг отримати вас список або якимось обраом отримати інформацію від вас. Ці баби можуть бути дуже переконливими, так, Томмі?
  
  
  Дуже. Отже, спочатку ти подумав, що вона переслідує мене. Що змусило тебе передумати?
  
  
  Він знизав плечима. «Дівчина приїхала з тобою до Палермо. Це означало, що вона була іншою метою. А потім стало так очевидно, що я прокляв себе за дурість. Її послали убити мене, щоб я не захопив владу у Штатах».
  
  
  Я нахилився вліво і загасив сигарету в попільничці. Цей номер дав мені трохи часу, щоб зрозуміти, як я реагуватиму на все це.
  
  
  "Так?" - Сказав Миколі. Що про все це думає мій старий приятель Томмі Акасано?
  
  
  Я глянув на нього, скрививши губи і насупившись. Як цей кухар, цей незнайомець, якого я ніколи не зустрічав, знав, що Сенді Катрон була моєю жінкою?
  
  
  Його обличчя почервоніло. Він моргнув, зняв окуляри без оправи і почав протирати їх чистою хусткою. Потім він прочистив горло і пильно подивився на мене.
  
  
  «Томмі, ми з тобою товаришуємо понад десять років. Ми бачили багато змін у цій нашій речі. Ми бачили, як молоді панки піднімаються, а старі майстри зазнають поразки. Зміни постійні, навіть у бізнесі. такий самий стабільний, як наш. Ми з тобою не бачилися десять років. Можливо, хтось із іншої родини завоював твою лояльність».
  
  
  "Розано!"
  
  
  Він підняв руки і похитав головою. "Ні, це правда. Таке могло статися».
  
  
  "Не до нас".
  
  
  Його рука повернулася до мого плеча.
  
  
  «Тепер я це знаю. Але звідки мені було знати, що ти з тобою через весь океан, га? Він знизав плечима. «Я за один крок від вершини. Я не можу дозволити собі довіряти будь-кому. Кожна людина в моїй команді була обстежена і постійно перевірялася протягом кількох місяців. Навіть ти, мій друже».
  
  
  "Розумію." Він дивився, як я відкинувся назад і схрестив ноги.
  
  
  «Пробач мені», - сказав він майже скиглим голосом. «Але я відчував, що такі заходи були потрібні».
  
  
  "Це я можу зрозуміти".
  
  
  "Звичайно, вся інформація була відфільтрована і повернута мені в суворій конфіденційності. Я знав все про тебе і Кетрон, про аварію, в результаті якої були зламані обидві ноги хлопцю, про квартиру, яку ти їй подарував, про те, як ти проводив там велику Частина часу, все. Це все в архіві Сан-Франциско. Він співчутливо глянув на мене. "Тебе розіграли як лоха, Томмі".
  
  
  Я нахилився вперед, грюкнувши кулаком по розкритій долоні: «Ця сука! Це двозначна маленька погань! Звісно. Постійно вдавала головного болю або вибачалася, щоб не лягати зі мною в ліжко. Тоді я мав бути підозрілим. "
  
  
  Ніколи посміхнувся, ніби щойно переконався. «Томмі, я зворушений. Ти не уявляєш, як мені приємно чути, як ти це кажеш. Якби ти спав із дівчиною, вона не змогла б тебе обдурити. Ти повинен знати, що вона інша, що вона не Сенді Кетрон, і це означатиме, що ви брали участь у змові з нею. "
  
  
  "Неможливо."
  
  
  «Так. Неможливо. Тепер я знаю. Але щоб довести свою відданість мені, друже, можу я отримати список?»
  
  
  "Безумовно." Я розстебнув ремінь і витяг його достатньо, щоб відкрити секретну блискавку всередині. Він уважно спостерігав за мною, коли я витяг згорнутий аркуш паперу і без вагань простяг йому. "Я зроблю більше, ніж це", - сказав я. "Дівчина виставила мене дурнем. Вона повинна за це заплатити. Жоден чоловік не поважатиме мене, знаючи, що я був обдурений бабусею. Її треба бити і бити сильно. І, Розано, я відчуваю, що я єдиний той, хто має це право ".
  
  
  Ніколи обережно розгорнув аркуш паперу. Потримавши його під носом, він глянув на нього через нижню половину біфокальних окулярів.
  
  
  Власне, не відриваючи очей від списку, він сказав: «Ні, Томмі, в цьому немає потреби. Я маю інші плани на тебе. Тай Шен подбає про дівчину».
  
  
  
  
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  
  
  
  Мої думки кидалися, доки Ніколи продовжував читати список. Я не міг дозволити Шену вбити Таню, але я навіть не знав, де вона. Ніколи сховав коробку поруч із собою, щоб я не міг бачити, на яку кнопку кімнати він натискав. Тим не менш, якимось чином я повинен був перешкодити їм вбити її. Телевізор було вимкнено. Наскільки я знаю, Шен уже міг її вбити.
  
  
  Ніколи прочистив горло і знову акуратно згорнув папір. "Так, це саме те, чого я очікував". Він усміхнувся мені. "Ти добре попрацював, Томмі". Потім він зітхнув, відкинувся назад і помахав іншим чоловікам у кімнаті. "Тепер можеш йти".
  
  
  Вони кивнули в унісон, негайно опустили окуляри і пішли за Майклзом до дверей. Майклс пішов із ними.
  
  
  “Це спрацює для нас, Томмі. Я довго чекав, щоб повернутись додому. Тепер я готовий. Скоро ти станеш дуже багатою людиною, мій друже».
  
  
  «Я і тепер багата людина».
  
  
  «Ха! Курячий корм. Що ти заробляєш, га? Вісімдесят, сто тисяч на рік?
  
  
  "Сто тридцять тисяч. Це включає мій інтерес до лихварства та рекету».
  
  
  Він нахилився вперед, у його сірих очах танцювали хвилювання. «Чувак, я говорю про мільйони! Як би ти хотів заробляти один чи два мільйони на рік, га?»
  
  
  "Це було би добре."
  
  
  «Думаєш, ти зможеш жити на це, га? З дев'яносто дев'ятьма відсотками цього податку не оподатковується? Я збираюся широко розкрити Штати. Ми відштовхуємо панків від імпорту героїну та кокаїну. Це буде наше. . Все буде посилено: проституція, рекет, музичні автомати та торговельні автомати. І у нас буде більше тяжіння у Вашингтоні. У мене є два сенатори і три конгресмени, які готові зіграти в м'яч за певну плату. Вони потраплять до потрібних комітетів. Потім щоразу, коли уряд намагається переслідувати нас або якийсь новообраний сенатор хоче зробити собі ім'я, нападаючи на організовану злочинність, наші хлопці почнуть чисте розслідування, як це зробили деякі хлопчики. коли вони переслідували страхові компанії. Пара двобитових панків буде заарештовано, і все. І знову свобода дій».
  
  
  "Ти легко говориш, Розано".
  
  
  Він насупився. «Що сталося, Томі? У тебе немає ентузіазму. Все ще переживаєш над цією тупою бабою? А? У тебе буде сотня баб.
  
  
  Ви втомитеся вибирати з них, тому що всі вони будуть шикарними”.
  
  
  Я хитав головою. «Справа не в цьому, Розано. Це той Шен. Він мені не подобається. Мене непокоїть те, що він із нами. Звідки ви знаєте, що можете йому довіряти? Він чортів комуніст, чи не так?»
  
  
  «Тай Шен дуже допоміг мені, – сказав Розано з усмішкою. «Він буде ще кориснішим, коли ми прийдемо до влади».
  
  
  "Можливо. Але серед тих глав сімей, які вас підтримують, були чутки. Ніхто з них не любить цього Шена. Нам ніколи не були потрібні вороги нашої країни. Чому зараз? Наша форма правління – це те, що дозволяє нам діяти. Ми б не стали». Не заробити жодної копійки в комуністичній країні. То чому ж він? Глави сімей вважають, що східна група дуже сильна у Штатах. Вони добре організовані у кожному гетто та китайському кварталі. Можливо, з Шеном як свій лідер вони планують захопити владу сім'ї і виштовхують вас на мороз. Пам'ятайте, він був із вами досить давно. Він багато знає про те, як діє ця наша штука”.
  
  
  "Казки!" Розано майже крикнув. Що я? Двобітний оператор? А? Я не знаю чоловіків? Я не перевіряв тих, хто до мене приходить?
  
  
  «Я цього не говорив. Все, що я був…»
  
  
  «Нісенітниця, Томмі. Це те, що ти кажеш. Я працюю не на шепіт, а на продуктивність. Шен вже довів свою цінність».
  
  
  Я відкинувся назад і підняв коліно. Був один туз, який я ще не грав. «Розано, ми добрі друзі. Я не збирався тобі цього казати».
  
  
  "Скажи мені, що? Це про Тай Шена?»
  
  
  Я кивнув головою. «Це було, коли він приїхав до готелю, щоб забрати нас. Як тільки я зайшов, він сказав мені передати йому список. Він дуже засмутився, коли я сказав йому, що ніхто не отримає його, окрім тебе».
  
  
  Він насупився і задумливо потер підборіддя. "Це дивно. Він знав, що ви маєте принести список сюди на віллу. Навіщо йому це робити? Ніколи встав і підійшов до невеликої панелі керування. Він натиснув кнопку.
  
  
  Майже відразу ж двері відчинилися, і увійшов Майклс. "Так сер?"
  
  
  "Скажи Луї, щоб він привів до мене Шена".
  
  
  Майклз уклонився і вийшов. Ніколи ходив туди-сюди, час від часу перевіряючи свій годинник. Незабаром він повернувся на диван.
  
  
  "Томмі", - весело сказав він. «Чи хотіли б ви побачити, що я робив на цьому боці ставка?»
  
  
  «Я дуже цього хотів би».
  
  
  "Добре! Літак скоро буде готовий, фактично зараз його завантажують. Ще одна партія вирушає до Стамбула».
  
  
  "Партію чого?"
  
  
  "Героїна".
  
  
  Двері відчинилися, і Миколи схопився на ноги. Шен увійшов зі своєю бездоганною усмішкою. Він не дивився на мене. Я помітив, що він одягнув пальто, поправив краватку і причесався. Ні втоми, ні Тані не було.
  
  
  "Ти хотів мене бачити, Розано?" - сказав він маслянистим голосом.
  
  
  "Томмі сказав мені, що ви хотіли отримати від нього список, коли забирали його в готелі".
  
  
  На мить посмішка здригнулася, але Шен швидко одужав. "І ви йому повірили?"
  
  
  «Звичайно, я повірив йому. Чому я йому не повірив? Ви заперечуєте це?
  
  
  Посмішка стала ширшою. "Ні, це абсолютно правильно. Я дійсно просив список. Я мав намір доставити його особисто вам, Розано. Я не довіряю цьому Акасано, я ніколи не довіряв йому. Важко повірити, що він був абсолютно неосвіченим про те, що дівчина - агент".
  
  
  «Це не до діла. Дівчина обдурила багатьох добрих людей».
  
  
  «Як хочеш, Розано. Але я думаю, що цей Акасано налаштовує сім'ї у Штатах проти тебе, а не за тебе.
  
  
  Ніколи зробив крок назустріч китайцю. «Можливо, я не такий розумний, як ти, Шен. Але тобі краще довести це, інакше ти заплатиш за таку заяву на могилі моєї матері».
  
  
  Посмішка на обличчі Шена зникла. «Розано, я ніколи не говорю того, що я не готовий довести. У мене є людина в Стамбулі, яка має інформацію про Акасано. Цій людині було наказано перевірити її. Фотографія була зроблена, коли Акасано увійшов до готелю Corini у Палермо. був збільшений та дуже ретельно вивчений. Мій чоловік порівняє його із фотографіями, зробленими в Акасано десять років тому».
  
  
  Ніколи насупився. Що ти хочеш сказати, Шен? Що Томмі не Томмі? Що він хтось інший?
  
  
  «Точно. Агент AX, який працює з дівчиною».
  
  
  Розано Ніколі видав великий «потік глибокого сміху». Він позадкував до дивана, все ще сміючись, і майже впав у сидяче становище. Він ударив мене по плечу. Ти чуєш це, Томмі? Ти ж не ти! "
  
  
  Обличчя Шена було напружене від люті. «Я не звик, щоб з мене сміялися, Розано».
  
  
  "Пробачте мене. Але це схоже на якийсь клятий фільм». Він стиснув мою руку. "Це Томмі Акасано
  
  
  , мій старий друг. Я знаю це."
  
  
  Я хотів би посміятися з усього так легко, як це зробив Ніколи. Але я хвилювався. Ніяке маскування у світі не витримало б ретельного вивчення порівняно зі справжньою перевіркою. Тай Шен точно прибив мене і Таню, і від того, наскільки ґрунтовною була ця людина, у мене зіщулився мурашок.
  
  
  «Я покажу тобі докази, Розано, як тільки ми дістанемося Стамбула», - сказав Шен.
  
  
  Тоді мені було б легко вбити Ніколі та Шена. Я міг би сфальшувати відвантаження і попросити агентів перехопити всі контакти між тут і Сайгоном. Але сидячи там і дивлячись на Шена, я зрозумів, що до завдання додалося щось нове. У Штатах було надто багато контактів із комуністами Китаю. Забагато, щоб запам'ятати одному чоловікові. Десь у межах досяжності Шена мав бути якийсь інший список, що показує всіх китайських агентів, що діють у США, я мав отримати цей список.
  
  
  "Добре", - сказав Ніколи, знову встаючи. «Очевидно, ви двоє не збираєтеся ладнати. Ви ненавидите одне одного і це погано для сім'ї. Ви обидва важливі по-різному. Але я не приймаю жодних рішень прямо зараз. Коли ми приїдемо до Стамбула ми подивимося, що до чого, га? "
  
  
  "Як скажеш, Розано", - сказав Шен. Він підійшов до бару і почав робити собі випивку. Він жодного разу не глянув на мене.
  
  
  «Нам потрібно відправити вантаж, який найважливіший за особистий». Розано глянув на мене, похитуючи головою. «Чи бачиш, Томмі, саме тому ми повинні контролювати всі наркотики, які надходять до Штатів. Так мало користі від того, щоб так чинити, відправляючи їх до Сайгона. Здається, кожен на цьому шляху тримає руку на пульсі. "
  
  
  У двері постукали. Увійшов Майклс. "Сер", - сказав він. «Мені щойно сказали, що літак готовий».
  
  
  "Добре, добре", - кивнув Ніколи.
  
  
  Голос Шена пролунав із бару. Він стояв спиною до нас. "Що ви хочете, щоб я зробив із дівчиною?" він запитав.
  
  
  «Візьми її із собою. Ми з нею розберемося так само, як і з іншими». Тоді він усміхнувся до мене. «Томмі, мій старий друже, ти підеш зі мною в літак і сядеш поряд зі мною, так? Дорогою до Стамбула буде про що поговорити».
  
  
  
  
  
  
  Десятий розділ.
  
  
  
  
  
  Політ тривав дві з половиною години. Ми злетіли зі смуги і, підводячись, кружляли по колу. Продовжуючи набирати висоту, «Лір» пролетів над Палермо та Іонічним морем. Коли ми були над Грецією, висота була така велика, що я не міг бачити жодної з руїн. Але гора Олімп, будинок міфічних богів, тривалий час залишалася за краєм нашого лівого крила. А потім ми перелетіли Егейське море і почали знижуватись у бік Стамбула. Внизу пролягає Босфор.
  
  
  Літак був новий реактивний літак Lear, модель 24C, злітна вага якого складала 12 499 фунтів. Коли ми сідали, я помітив намальованого на хвості крилатого тигра. Тай Шен, звісно, був за штурвалом.
  
  
  Я сидів біля вікна, поряд зі мною Миколі. Сонце майже село, коли ми зробили наш останній підхід недалеко від Стамбула. Ми збиралися приземлитися на маленькому трав'янистому полі. За ним я побачив гавань із одним пришвартованим крейсером із каютами.
  
  
  У результаті ми зібрали цілу групу. На щастя, Таня була однією з них. Крім неї, мене, Ніколі та Шена в кабіні був торпеда «Квік Віллі»; лисий турок, якого представили як Конья, і який, на мою думку, був стамбульським контактом по героїну; і один із хлопчиків Шена, в якому я впізнав людину, яка сфотографувала мене в холі готелю. Нас не уявили.
  
  
  Ніколи говорив протягом усієї поїздки, розповідаючи мені, як він планує працювати в La Cosa Nostra, коли повернеться до Сполучених Штатів.
  
  
  "Ось як я планую розділити це, Томмі", - говорив він. «Ми будемо використовувати Вегас як нашу центральну штаб-квартиру. Звідти працюватиме національна та всесвітня мережа. Ми не хочемо, щоб якісь лакеї приїжджали та виїжджали з Вегаса, це приверне надто багато уваги. Тільки глави сімей та районні менеджери. Ваш район Томмі, природно, буде всім на захід від Чикаго. Тепер нам знадобиться хтось зі списку, щоб подбати про Схід. Деякі з хлопчиків досить гарні, але...
  
  
  Я слухав половиною вуха. Таня сиділа десь у хвостовій частині літака. Я не міг бачити її, не обернувшись, і це було б надто очевидно. Її запихав на борт чоловік Шена, і я лише миттю побачив її. Її голова була опущена, і вона мала проблеми з ногами, китайцю довелося її підтримати.
  
  
  «… Тож це його проблема», - сказав Ніколи. Потім він зробив паузу. "Ти зі мною, Томмі?"
  
  
  Я моргнув і глянув на нього. "Звичайно, Розано, я чую кожне слово".
  
  
  "Добре. Схід широко відкритий, там величезний потенціал. у виборі хорошої людини для ... "
  
  
  Слова зливались у рівний гул, змішуючись зі свистом реактивних двигунів і вітром, що мчить літаком. Горизонт був червоним від заходу сонця. Трохи позаду того місця, де ми спускалися, був Стамбул. Трав'янисте поле виглядало як частина приватної садиби, що належала турку Коньє, або самому Ніколи.
  
  
  У мене було багато думок, коли я відчув, як у мене тріщать у вухах. Крім занепокоєння, яке я відчував до Тані, мені було цікаво, що скаже чоловік Шена у Стамбулі. Виглянувши у вікно, я побачив унизу об'єкт - насправді два об'єкти. Вони були схожі на машини, але було надто темно, щоб про це сказати.
  
  
  Якби Шена мав доступ до файлів, в яких був запис цього агента AX на озері Тахо, можливо, він міг би отримати файл на Ніка Картера.
  
  
  «… Я думаю, він був би добрим кандидатом для Східного узбережжя. Томмі, ти слухаєш?
  
  
  Я посміхнувся, хитаючи головою. «Пробач, Розано. Думаю, від такої висоти в мене паморочиться голова».
  
  
  Він насупився. «Раніше у вас ніколи не було проблем із висотою».
  
  
  «Вік міняє всіх нас, друже мій».
  
  
  "Так це правда." Він подерся на своєму місці і уважно подивився на мене. «Я думав про Френка Кухаря Десмонда. Це правда, що він не один із нас, я маю на увазі не італійського походження, але він вірний мені і розумний. Як ви думаєте?"
  
  
  Я досі не слухав повністю. "Френк мені подобається", - кивнув я. Ім'я нічого не означало.
  
  
  "Зрозуміло", - м'яко сказала Ніколи. Здавалося, він улаштувався на своєму місці, схрестивши пухкі руки на колінах.
  
  
  "Розано", - сказав я. «У мене дивне передчуття щодо цього Тай Шена. Перш ніж я отримав вашу телеграму, двоє жителів Сходу увірвалися до моєї квартири та повністю обшукали її. Вони розірвали її вгору дном, щось шукали».
  
  
  "Ой?" Його брови піднялися. «І ви вважаєте, що їх послав Шен?
  
  
  «Чортовськи правильно. Я впіймав їх, і вони намагалися мене вбити».
  
  
  Він сів прямо і кілька секунд дивився на мене, перш ніж заговорити. «Що б ти хотів, щоб я з ним зробив, га? Він вдарив лише тому, що він тобі не подобається?
  
  
  «Ретельно перевірте його. Дізнайтеся про його амбіції та про те, що для нього важливіше: його лояльність своєї комуністичної партії чи його лояльність до вас».
  
  
  "Я зробив це, Томмі".
  
  
  «Добре, я скажу вам, що я думаю. Він шукає список. Ці двоє східних людей у моїй квартирі шукали щось конкретне. Вони хотіли отримати цей список за наказом Шена.
  
  
  Ніколи не виглядав враженим. Він трохи кивнув, потім дозволив їй впасти. Раптом із нізвідки він сказав: «Стає так, що людина не може довіряти тим, хто працює в його власній організації». От і все.
  
  
  Щось тут було не так. Він охолонув до мене. Я десь послизнувся? Сказав чи не те? Я згадав те, що тільки-но обговорювалося. Але виділялося єдине, що він сказав, що не може довіряти тим, хто працює у його власній організації.
  
  
  Тепер він поводився так, ніби мене там не було. Його подвійне підборіддя впало на вузькі груди, а повіки затремтіли, ніби він засинав.
  
  
  Реактивний літак "Лір" пролетів повз і тепер кружляв, щоб приземлитися на трав'янистому полі. Сонце перетворилося на палаючу червону кулю на горизонті. Стемніє менше ніж за годину.
  
  
  "Розано?" Я сказав.
  
  
  Він підняв руку, щоб змусити мене замовкнути. “Я чув усе, що ви сказали. Тепер почекаємо та подивимося».
  
  
  
  
  
  
  Одинадцятий розділ
  
  
  
  
  
  Коли реактивний літак Лір приземлився на трав'янистому полі, поштовхів було дуже мало. Він перейшов на підстрибуючий перекат, швидко проїхавши повз дві машини. Я міг бачити, що це були зараз: чорний "мерседес" та автобус "фольксваген".
  
  
  Коли літак досить сповільнився, Тай Шен повільно розгорнув його і вирулив назад до машин, що чекають. З «фольксвагена» вийшли два турки і кинулися підбивати та зв'язувати літак.
  
  
  Я бачив це з вікна, коли літак зупинився. Пролунав звук, коли двері з алюмінієвими сходами були висунуті й опущені.
  
  
  Конья першим став на ноги. Він пройшов повз нас, його лиса голова сяяла від верхнього світла, і він вийшов за двері і спустився сходами. Двоє інших привітали його, і всі троє почали говорити турецькою.
  
  
  Тай Шен вийшов з кабіни і, не дивлячись ні на Розано, ні на мене, зістрибнув зі сходів і швидко попрямував до мерседеса. У цей час відчинилися задні двері чорного «мерседеса», і з нього вийшов ошатно одягнений орієнтал. Він привітав Шена рукостисканням та коротким кивком. Двоє чоловіків заговорили.
  
  
  "Ходімо", - сказав мені Ніколи.
  
  
  Я сподівався, що зможу розвернутися і хоча б подивитись на Таню, коли ми встали, щоб вийти з літака
  
  
  . Але Ніколи вийшов у прохід і став біля спинок сидінь, поки я вставав. Для мене було б надто очевидно озирнутися через його голову та побачити Таню. Вона виявилася нелояльною. Я мав відмовитися від її існування.
  
  
  Людина Шена, яка летіла з нами в літаку, та сама, яка сфотографувала мене в холі готелю, протиснулася повз нас і поспішила вниз сходами. Залишилися тільки Таня та Квік Віллі.
  
  
  Коли ми з Ніколі вийшли з літака, я побачив трьох - Шена, людину, яка вийшла з "мерседеса", а тепер і іншої східної людини, - всі вони вели серйозну бесіду, склавши голови разом. Потім Шен щось сказав тому, хто сфотографував мене. Чоловік коротко вклонився йому та пішов до автобуса Volkswagen. Він сів за кермо і почав чекати.
  
  
  Ми з Ніколи спустилися з літака. Небо набуло темно-сірого кольору сутінків. Крихітні комарі лоскотали моє обличчя, намагаючись потрапити мені у вічі. Повітря було тепле і задушливе. Я відчув, як спітніли долоні. У цій сцені було дуже багато того, що мені не сподобалося.
  
  
  Раптом Ніколі повернувся до літака, коли важкі ноги Швидкого Віллі застукали по порожніх алюмінієвих сходах. Я повернувся разом із ним. Хоча було майже темно, я краще роздивився Таню, ніж відколи ми розлучилися.
  
  
  "Що мені робити, бос?" - Запитав Віллі.
  
  
  У мене наростала лють. Вона знайшла в собі сили трохи підняти голову. Обидва очі були опухлими та мали жовто-фіолетовий відтінок. Під нижньою губою все ще залишалася засохла кров. Її щелепа набрякла.
  
  
  "Дозволь мені подбати про неї, Розано", - сказав я.
  
  
  Він похитав головою. Ні, це спеціальність Віллі. Спусти її на причалі. Позбудься її, як інших, передозування героїну в Чорному морі. AX може додати ще одного мертвого агента до свого списку».
  
  
  "Добре, бос". Віллі грубо схопив Таню за руку і потяг її, спотикаючись і хитаючись, вниз по інших щаблях і повз нас до автобуса Volkswagen.
  
  
  Ми спостерігали, як китаєць завів автобус та поїхав їм назустріч. Бічні двері відчинилися, і Віллі заштовхав Таню всередину.
  
  
  "Це мав бути я", - сказав я Ніколі. «Я мав дбати про баб».
  
  
  Він проігнорував мене. Прохолода все ще була. Ми пішли травою до щиколотки до «Мерседеса», де Шен і його друг усе ще розмовляли.
  
  
  Автобус майже зник з поля зору, прямуючи до пристані. Я згадав, як бачив повітряний док. Був крейсер із каютами. Мабуть, туди її і вів Віллі.
  
  
  Коли ми підійшли до «мерседеса», Шен та інший сходознавець раптово замовкли. Потім Ніколи почав хихикати подумки.
  
  
  «Швидкий Віллі насолоджується цією частиною своєї роботи. Він трохи повеселиться з цією бабою, перш ніж нарешті її вб'є». Він похитав головою, все ще сміяючись. «Так, Квік Віллі справді любить своїх баб».
  
  
  Я знав, що мені треба якось дістатися цього човна. Будь-який список, який був у Шена, доведеться зачекати. Я оцінював відстань та час. Ніколи був найближчим. Я б спершу його вбив. Але на той час Шен та його друг потягнулися за своєю зброєю. Чи можу я отримати їх обох до того, як вдасться Конья та двоє інших турків?
  
  
  Тепер уже було досить сутінків, щоб розгледіти. Ми стояли невеликою групою. Було надто темно, щоб розглянути вирази осіб; очі були просто темними тінями. Населення комарів збільшилася вдвічі і, схоже, їм сподобалися наші голови.
  
  
  Багажник «Мерседеса» був відкритий. Конья, лисий турок, допомагав двом іншим переносити прості картонні коробки з багажника до літака.
  
  
  Тай Шен дивився прямо на мене. Не рухаючи головою, він сказав: «Розано, я хотів би поговорити з тобою наодинці».
  
  
  Ніколи відступив від нас на крок. "Навіщо?" він запитав.
  
  
  «Я хочу поговорити з вами про вашого друга з Америки».
  
  
  У темряві рух був такий швидкий, що нічого не було видно. Але раптово Розано Ніколи витягнув свій револьвер і стояв осторонь нас, націлюючи його на мене.
  
  
  Я запитав. "Що це тепер?"
  
  
  Навіть Шен виглядав трохи здивованим, але швидко видужав. Він мовчки стояв, зчепивши перед собою руки. Конья та двоє турків були в літаку.
  
  
  "Я більше нікому не можу довіряти", - сказав Ніколі. «Навіть ті, кого я вважав найближчими, зрадили мене». Пістолет на мить перемістився від мене до Шена.
  
  
  Він напружився. "Що!" - сказав він хрипким пошепком. "Розано, ти робиш це зі мною?"
  
  
  "Так", - крикнув Ніколи. "З тобою. Мене обдурили всі, навіть ти. Спочатку я дізнаюся, що тобі потрібен список. Ти кажеш Томмі, що я послав тебе забрати його".
  
  
  Це була брехня. А потім, у літаку, я чую, що двоє китайців розорили квартиру Томмі в пошуках чогось. Він сказав, що думає, що вони шукали список. Я думаю, це були твої люди, Тай Шен.
  
  
  "Та вони були мої люди", - сказав рівний маслянистий голос.
  
  
  Ага! Тоді ти визнаєш, що полював за списком».
  
  
  «Я ні в чому не зізнаюся. Як ви посміли мене розпитувати! Якби не я, ви крали б фрукти з вуличних ринків Палермо. Я встановив героїновий маршрут. Я маю зв'язки в Америці. Я буду тим самим зробити тебе багатим”.
  
  
  "В обмін на що?"
  
  
  "Я відчуваю до тебе тільки таку саму повагу.
  
  
  Ніколи трохи підняв пістолет. Ви все ще не відповіли мені. Чи це були ваші люди, які шукали список?»
  
  
  "Звичайно, ні". У голосі Шена не було ні паніки, ні навіть занепокоєння. Ніби він говорив про врожай рису або про погоду. «Яка мені справа до вашого списку? Для мене це нічого не означає».
  
  
  "Але ви визнаєте, що двоє чоловіків, які обшукували квартиру Томмі, працювали на вас?"
  
  
  «Непрямо так».
  
  
  "А що вони шукали, як не список?"
  
  
  «Докази, Розано. Які я маю. Твій добрий друг Акасано сказав тобі, що вбив тих двох і кинув їх у сміттєві баки?
  
  
  "Вони хотіли вбити мене", - сказав я. «Один із них витяг ножа».
  
  
  «Ви обидва думаєте, що я дурень? А? Думаєте, я не знаю, коли мене б'ють ножем у спину? Розано охрип від люті.
  
  
  Конья і двоє турків перебували в літаку, поза полем зору, ймовірно, складаючи коробки. Я бачив, як повертається автобус Volkswagen, його фари стають яскравішими. Тані та Квік Віллі всередині не буде. У моїй голові зародилися уявлення про те, що тепер може розпочати Віллі. Я повинен був перейти на цей човен.
  
  
  Шен лише трохи підвищив свій маслянистий голос. «Розано, ти стоїш із пістолетом, спрямованим на мене. Що з цим Акасано? Які звинувачення висунув проти нього? Вони залишаться без відповіді? Я згоден, тебе зрадили. Але не я".
  
  
  "Я не довіряю нікому з вас", - виплюнув Ніколи. «Якби в мене був хоч якийсь сенс, я б убив вас обох прямо тут і зараз».
  
  
  І Шен, і його східний друг, здавалося, розслабилися. Їхні руки вільно звисали з боків. Шен зробив півкроку вперед.
  
  
  "Це було б нерозумно, Розано".
  
  
  Кілька секунд запанувала тиша. Кожен з нас мав свої думки. Я міг здогадатися, про що Миколі думав. Він не знав, кому з нас довіряти. Його організація була згуртованою. Вбити когось такого високопоставленого, як я чи Шен, залишило б прогалину, яку було б важко заповнити. Тим більше, що він не мав жодних переконливих доказів того, що хтось із нас його зрадив. Шена, я не вмів читати. Цього чоловіка неможливо було вивести із себе.
  
  
  Автобус "Фольксваген" наближався. Я чув механічне цокання його двигуна. Вогні почали висвітлювати нас чотирьох, що стоять поряд із «мерседесом». Турки все ще знаходилися в літаку поза увагою.
  
  
  У мене була тільки одна думка: піти і дістатися до човна до того, як Швидкий Віллі отримав свою унікальну розвагу з Танею і запхав у неї героїн.
  
  
  Потім Ніколі направив на мене пістолет. «Думаю, я найменше довіряю тобі, Томмі. Є щось у тому, що каже Тай Шен. Він каже мені, що думає, що ти налаштовуєш сім'ї проти мене, а не за мене».
  
  
  "Це нісенітниця", - голосно сказав я. «Розано, мій старий друже, для цього ми повернулися на багато років тому. Ми разом виросли в організації. Хто краще керує усіма сім'ями, га? Я? Я потис мені руку. «Ні, я добре знаюся на цифрах і книгах, але я не вмію організовуватися. Сім'ї не будуть стікатися до мене як лідер. Ні, мій друже, ти єдиний, хто візьме на себе відповідальність. Ми з тобою друзі. Ми повертаємось довгий час. Що я отримаю, вирізавши тебе? Нічого. А тепер спитай свого друга Шена, що він отримає, якщо тебе витіснять».
  
  
  "Дружба більше не годиться!" - крикнув Миколі. «Наша справа перебуває в небезпеці, вона не має керівництва». На його очі навернулися сльози. «Томмі, Томмі, ти був моїм найдорожчим і найсолодшим другом. Але це ти зрадив мене».
  
  
  Я недовірливо насупився. Ти помиляєшся, мій друже. Це був не я".
  
  
  Він сумно кивнув, сльози все ще текли його щоками. «Так, Томі, це був ти. Це було, коли ми розмовляли літаком. Я спитав тебе, кого ти вважаєш відповідним кандидатом для Східного узбережжя. Ти погодився, що Френк Кухар Десмонд підійде. Я обдурив тебе, Томмі. Це було погано, але я відчував, що маю. Бачиш, Кухаря було вбито минулого тижня в Лас-Вегасі. На нього наїхало таксі».
  
  
  Мій розум кидався. Ось де я послизнувся. Але я ще не вмер. "Це не означає, що я зрадив тебе
  
  
  . Кухар був у списку, ви розглядали його для Східного узбережжя. Люди Шена, мабуть, убили його. Готовий посперечатися, водій таксі був зі сходу”.
  
  
  Але Ніколи все ще хитав головою. Сльози на його щоках блищали на тлі наближення автобуса «Фольксваген». «Справа не в цьому, Томмі. Справа в тому, що я дізнався про смерть з-за кордону по телефону – від мого доброго друга Томаса Акасано.
  
  
  "Хто ти, друже?"
  
  
  
  
  
  
  Дванадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Автобус наближався, і його фари висвітлювали все довкола. Він збирався зупинитись. У літаку турки ще не було видно.
  
  
  Тай Шен самовдоволено широко посміхався. "Розано, я дізнався дещо ще про вашого хорошого друга, Томаса Акасано. Фотографію, зроблену в холі готелю, було збільшено, а потім порівняно з фотографією, зробленою десять років тому. Мої люди використовували збільшувальне скло, щоб знайти відмінності. Їх було багато.. Якщо ви придивитеся, ви побачите, що кісткова структура носа зовсім інша. Також вигин лінії підборіддя. Відстань через перенісся від зіниці до зіниці становить майже чверть дюйма між двома фотографіями. Ця людина – самозванець, Розано”.
  
  
  "Так", - кивнув чоловічок. Пістолет жодного разу не відхилився від мого живота. «Але, будь ласка, продовжуй, Шене. Це чарівно».
  
  
  Ідеальні зуби Шена яскраво сяяли у світлі фар. Він був задоволений собою. «Оскільки ми знали, ким би не був цей чоловік, ми вирішили з'ясувати, хто він такий. Він випив на вашій віллі одну склянку, здається, прямо бурбон. Мій чоловік зняв відбитки зі скла. Коли ми відправили їх із фотографією, переданою за кодованою проводкою до штаб-квартири розвідки у Пекіні, результати були дуже цікавими”.
  
  
  Ніколи ступив уперед. «Отже? Отже? Не грай зі мною в ігри, Шене. Хто він?"
  
  
  «У Пекіна на нього дуже велика справа. О, я не думаю, що чоловік у вашому становищі колись чув про нього, але я чув. Чи бачите, Розано, дівчина, що вдає Сенді, працювала не одна. Вона працювала з іншим агентом AX, дуже хорошим агентом, якого ми називаємо Killmaster. Його звуть Нік Картер».
  
  
  Весь сум залишив обличчя Ніколи. Він зробив крок до мене. «Ви прийняли мене за дурня, га? Невже я настільки дурний, що не можу бачити крізь таке маскування? Добре, містере Картер, ви обдурили мене. Але дайте відповідь мені на одне запитання. Де мій старий друг Томас Акасано?
  
  
  "Боюсь, мертвий", - сказав я.
  
  
  "Сволота!" Пістолет смикнувся в руці, зі стовбура вирвався струмінь вогню, в повітрі пролунав гучний звук.
  
  
  І навіть коли це сталося, я не міг у це повірити. Сильна рука всіма п'ятьма пальцями схопила моє тіло і безжально вщипнула. Тоді це було так, ніби до мене притиснули гарячу кочергу, і хтось повільно проштовхував її крізь мене.
  
  
  Сила кулі розгорнула мене з такою швидкістю, що мої руки піднялися з боків. Моя права рука вдарила Шена в груди, але мене не зупинив. Склавши щиколотки разом, я впав обличчям вперед на крило «мерседеса», потім повільно зісковзнув униз і згорнувся біля керма.
  
  
  Все це зайняло частки секунди. Я не помер, я навіть не знепритомнів. Мої коліна були притиснуті до грудей, руки притиснуті до живота.
  
  
  З мого боку вирвало шматок м'яса. Моя сорочка та куртка були вже просякнуті кров'ю.
  
  
  Одразу після пострілу Ніколи більше не цікавився мною. Він направив пістолет на Шена.
  
  
  Біль пронизував мене. Я відчував, як вона рухається вгору моїм хребтом. Моя спина притискалася до покришки "мерседеса". Автобус Volkswagen вже під'їхав до нас. Це майже припинилося.
  
  
  Повільно я підняв руку вгору по грудях, доки не дістався до розрізу спортивної куртки. Рукою під пальто відчував тверде тепло люгера. Не зводячи очей із групи наді мною, я обережно витяг Вільгельміну з її кобури і притиснув її до свого живота. Обома руками він був прихований з очей.
  
  
  "Мене всі обдурили", - крикнув Ніколи. «Я думаю, що Нік Картер мав рацію, Шен. Тобі потрібний список. Ти послав двох своїх людей до цієї квартири, щоб знайти його. Потім ти спробував обдурити його, коли забрав його в готелі.
  
  
  "Це неправда, Розано".
  
  
  Китаєць із Шеном частково був прихований за ним. Повільно його рука почала повільно наближатися до грудей. Він відсунувся ще трохи позаду Шена.
  
  
  Ніколи кивав. "Так це правда. Я не можу довіряти нікому! Мені доведеться зробити це зараз, починаючи з нуля».
  
  
  Пролунав ще один постріл, ще одна куля вирвалася зі ствола. Ніколи впустив пістолет і схопився за живіт. Він зігнувся з такою силою, що його біфокальні окуляри без оправи.
  
  
  впали з його голови. У світлі фар автобуса він виглядав так, ніби він стояв навколішки і благав Шена. Він підняв одне коліно, щоб спробувати стати на ноги, і так і залишився, дивлячись на Шена.
  
  
  Між його пальцями та тильною стороною долоні сочилася кров. Він сильніше стиснув живіт.
  
  
  Уїтаєць, який виступив з-за спини Шена, щоб зробити постріл, відступив на два кроки убік, тримаючи револьвер націленим на Миколу. Коли він дістався пістолета лідера банди, що впав, він відкинув його вбік. І на той час у Шена в руці був власний пістолет. Він націлив його на обличчя Миколі.
  
  
  "Ти дурень!" - крикнув маслянистий голос, тільки частина лестощів його зникла. «Ти пихатий, дурний ублюдок. Ти думав, що я справді дозволю тобі взяти щось? Невже? Ти був настільки роздутий своїм его, що справді вірив, що зможеш стати лідером».
  
  
  «К-убий… ти…» – пробурмотів Ніколі.
  
  
  "Ідіот!" – різко сказав Шен. «Єдиний, кого ти вбив, – це себе. У тебе міг би бути світ біля твоїх ніг. Так, я був готовий дозволити тобі бути номінальним розділом. Багатство було б твоїм. Більше, ніж такий придурок, як ти міг собі уявити».
  
  
  Ніколи облизав тонкі губи язиком. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але не сказав ні слова.
  
  
  «Але ти б нізащо не відповідав. На словах ти був би лідером, але я керував би операціями. Так буде у будь-якому разі, тільки ти більше не будеш частиною цього. Я використовуватиму список, щоб знайти тих, хто мені подобається, і зробити їх номінальними фігурами. Я ще не планував убити вас і захопити владу, але з деякими речами просто нічого не вдієш».
  
  
  «М-моя організація… моя…»
  
  
  "Твоє ніщо", - пирхнув Шен. «Ви були маріонеткою, ви зробили те, що я вам влаштував. Нічого не змінилось. Втручання Картера лише відстрочило неминуче. Я просто знайду когось іншого».
  
  
  Ніколи забрав руку від живота, щоб потягтися до Шена. Зусилля змусило його стати на карачки.
  
  
  "Так", - засміявся Шен. «Ось де ти стоїш, рачки, як собака. Подивися на себе, що валяється біля моїх ніг. Ти товстий і неохайний, і життя було для тебе надто гарним».
  
  
  Ніколи спробував підвестися. Але його руки підігнулися, і він упав на лікті. Тепер на траві під його животом була калюжа крові.
  
  
  Шен підсунув пістолет до потилиці лисіючої голови. З часом Китайська Народна Республіка захопить Америку. Так, на це можуть піти роки, але набагато простіше працювати зсередини, ніж вести війну. Ваша Коза Ностра відповість Пекіну. Прибуток допоможе нам побудувати нашу армію та купуйте в Америці тих, кого продають: сенаторів, конгресменів… їх було чимало, судячи з того, як ви говорили.
  
  
  «Це вимагатиме лише терпіння, ніж ми, китайці, і славимося. Але коли настане час Мао Цзе-дуну приїхати до Америки, захоплення буде завершено».
  
  
  Ще раз Ніколи спробував підвестися. Він втратив багато крові. Шен стояв над ним з револьвером, націленим на його голову, трохи розставивши ноги, і на його обличчі з'явилася тінь посмішки. Ніколи зачепився рукою за траву і спробував підвестися.
  
  
  "Ви, американці, такі дурні", - сказав Шен. Револьвер сіпнувся в його руці. Спалах вогню вирвався з носа пістолета в лисину Ніколи, немов електричний розряд. Потім частина його голови, здавалося, погойдувалася туди-сюди. Це було схоже на вітер ураганної сили, що піднімає гальку з даху. Шматок похитнувся вперед і назад, а потім швидко відокремився, залишивши за собою слід з рожевого туману та червоних шматочків.
  
  
  Ніколи випростався і хитнувся навколішки. Потім він подався вперед, сильно вдарившись обличчям у траву. Звук пострілу губився на відкритій рівній траві. Їдкий запах горілого пороху наповнював повітря.
  
  
  Тепер я міг чути гучні механічні звуки автобуса Volkswagen, що наближався до мене. Він був майже мені. Поступово я почала випрямляти ноги.
  
  
  Троє турків висунули голови з літака, щоб подивитися, про що йдеться. Тай Шен помахав їм у відповідь.
  
  
  «Поспішайте, – сказав він їм. «Продовжуйте займатися своєю справою. Часу залишилося замало».
  
  
  Я не міг там лежати. Тай Шен зараз спостерігав за турками, але згодом повернувся до мене. Його східний друг уже виявив до мене новий інтерес. З Вільгельміною в руці я випрямив ноги і хитнувся вперед.
  
  
  Першим мене побачив китаєць із Тай Шеном. Він коротко скрикнув і почав дряпати груди під пальто. Шен почав повертатися. Я направив Люгер прямо йому у вухо. Водій "фольксвагена" вже гальмував.
  
  
  У кишені пальто Миколі було те, що я хотів.
  
  
  вул. І я знав, що Шен також цього хоче. Щоб я одержав це, його треба було вбити.
  
  
  Я вистрілив із люгера, відчуваючи, як він смикнув мою руку вгору й назад. Але друг Шена стрибнув на шляху, захищаючи його кулі. Куля від Вільгельміни пробив йому щоку, оголивши зазубрене коло білого м'яса. Потім він швидко почервонів, коли його голова сіпнулася вбік і врізалася в Шена.
  
  
  Ці двоє заплуталися один з одним на кілька секунд. Ще раз я спробував чітко вистрілити в Шена. Водій автобуса Volkswagen почав виходити. Його тіло виглядало як тінь у світлі фар. Але світла було достатньо, щоб побачити, що він має в руці пістолет.
  
  
  Я вистрілив у нього один раз і побачив, як його голова вдарилася об спинку сидіння. Він упав уперед, вдарився об верхню частину дверей під нахилом униз, потім упав назад. Я допоміг йому вибратися на траву, схопивши його за комір і потягнувши. Позаду мене прогриміли два постріли. Шен стріляв через укриття "мерседеса".
  
  
  Я вистрілив один раз, намалювавши зірковий візерунок на задньому склі чорної машини. Тоді я згадав.
  
  
  Список мені не потрібний. Це було те, що AX приготував для мене передати Ніколи. Але я знав, що Шен хотів цього, і мені було цікаво, чи достатньо цього хотів, щоб переслідувати мене за це.
  
  
  Тіло Ніколи лежало за два фути від дверей автобуса. Шен все ще кружляв за багажником "мерседеса". Я виліз з-за автобуса і впав навколішки поруч із тілом Ніколи. Шен зробив ще один постріл, коли я взяв список. Це було досить близько, щоб я відчув струмінь повітря на потилиці. Я зробив один поспішний постріл через плече, коли дерся назад до автобуса.
  
  
  З настанням темряви повітря стало свіжим. Запах ламінарії долинав до мене з Чорного моря. Насамперед я вимкнув світло автобуса, потім розвернувся і попрямував до док-станції.
  
  
  Тепер усе це поверталося до мене. Вбивши трьох турків, коли вони виходили з літака, Шен стріляв у мене, коли я їхав, від кровотечі з мого боку у мене паморочилося в голові, ящик для інструментів в задній частині автобуса з ручними інструментами, думав, що Шен або прийде слідуйте за мною для або забудьте про мене і продовжуйте доставку героїну.
  
  
  І я все ще згадував видіння Швидкого Віллі з його зламаним носом, зламаним більше разів, ніж він міг згадати, його скручені м'ясні вуха, опухлі очі, зморшкуваті й зморшкуваті руки, що торкалися та тягнуться до плоті Тані. Як сказав Ніколі, Швидкий Віллі спочатку захоче повеселитися.
  
  
  Нарешті добираємося до човна. Вимкнувши двигун і рухаючись за інерцією до місця стоянки яхти - крейсер з п'ятдесятифутовою каютою, вода м'яко хлюпається об його борти, крик чайки вдалині, тепло вогнів, що пробивається через круглі ілюмінатори, зірки, що блищать на воді. дзеркало води в гавані, приглушений звук низьких голосів, що долинає з однієї з кают.
  
  
  Я спіткнувся від «фольксвагена» і впав на асфальт, обштрихувавши дерев'яний причал. Потім я поповз, залишивши за собою слід розмазаної крові носовою палубою крейсера з каютами. По лівому борту, близько до носа, запаморочливі напади приходять і йдуть, знаходжу ілюмінатор поруч із палубою, стискаючи мене в руці, щоб спробувати зупинити кровотечу, Вільгельміна в моїй руці… стає важкою… дивиться в ілюмінатор і бачить білий живіт Швидкого Віллі дивиться на Таню зверху донизу.
  
  
  І… Таня… на нари; світле волосся обрамляло її молоде, вкрите синцями красиве обличчя; руки пов'язані над головою, зап'ястя разом; панчохи, блузка, бюстгальтер на палубі поряд з ліжком ... Віллі швидко хмикнув, як вона буде гарна, поки стягував з неї спідницю, потім потягнувся до пояса її трусиків.
  
  
  Просто… треба було трохи… відпочити. Мій розум залишив мене, і я пішов. Кілька секунд відпочинку перетворилися на хвилини. Моя голова лежала на руці. Тепер я підняв його, і з ним підняв робочий кінець мого Люгера. Кабіна була розмитою. Я потер очі, поки не став чітко бачити. Я повернувся.
  
  
  
  
  
  
  Тринадцять
  
  
  
  
  
  Усередині розмитої каюти повільно прояснилося. Я лежав на животі, дивлячись на ілюмінатор. Крейсер з каютами м'яко хитався біля стоянки. За винятком тихого плескоту води з обох боків, запанувала тиша. Чайка, що плаче, знайшла собі пару. Я підняв дуло Вільгельміни і вказав на Швидкого Віллі.
  
  
  Він щойно стягнув з Тані спідницю і почав поправляти її до кісточок. Коли він його вимкнув, він упустив його на палубу. Потім він випростався і глянув на неї.
  
  
  "Ви, молоді, звичайно, добре виглядаєте", - сказав він, трохи задихаючись. «Мені це справді сподобається, дитинко. Ти дуже добре складена».
  
  
  Таня мовчала. Не було
  
  
  страху в її очах, і хоч її обличчя було порізане і в синцях, ви все ще могли бачити красу. Вона лежала, трохи піднявши одне коліно, закинувши руки за голову.
  
  
  Швидкий Віллі зачепив великими пальцями пояс її бікіні трусиків. Повільно почав їх опускати. Він трохи нахилився, на його дурному обличчі з'явилася хитра, слинява усмішка.
  
  
  Зелені очі Тані трохи звузилися. Вона дозволила піднятому коліну опуститися і навіть трохи підняла свою поперек, щоб допомогти йому стягнути трусики.
  
  
  Його обличчя тепер було прямо над її животом і опускалося донизу, поки він підтягував трусики. Розкритий верх трикутної, каштаново-оксамитової соломи. Віллі повільно стягував трусики.
  
  
  З високо піднятими руками Тані її груди виглядали як перевернута м'яка миска з молоком, увінчана мідними монетами розміром у півдолара. Згадуючи смак цих грудей, я міг зрозуміти прагнення Віллі. Це змусило мене ще більше захотіти його вбити.
  
  
  Коли здалася половина каштанової соломи, Швидкий Віллі побачив кінець невеликого порожнистого циліндра. Здавалося, що вона росте, коли він стягує бікіні трусики.
  
  
  Віллі насупився, відкривши рота. "Що, чорт забирай, це таке?" - Сказав він носовим бурчанням.
  
  
  Він стягував бікіні все далі і далі в міру того, як відкривався циліндр. Його лоб насупився від цікавості. Коли він натягнув трусики на стегна Тані, дуло маленького пістолета клацнуло вгору. Пролунав короткий гучний БАХ, і кінець стовбура почав випускати крихітні цівки диму.
  
  
  Швидкий Віллі напружився. Його зморшкуваті, опухлі суглоби руки намагалися дістати лоба, але доходили тільки до грудей. Він повернувся боком, усе ще хмурачись. Тепер він дивився на мій ілюмінатор. Похмурий погляд зник з його обличчя і змінився виразом повної недовіри. В середині його чола була крихітна дірочка розміром із десять центів, яка щойно починала кровоточити.
  
  
  Він побачив мене, і його рота широко відкрився. Це було останнє, що він колись бачив. Витягнувши руки, він поплентався до ілюмінатора. Його руки вдарили по ньому першими, але вони не мали сили. Я здригнувся, коли його обличчя вдарилося об ілюмінатор. На секунду він був притиснутий до скла, широко розплющивши очі, і потоки крові текли по обидва боки скаліченого носа. Його чоло притулилося до ілюмінатора, заливаючи його кров'ю. Він був такий близький, що я могла бачити крихітні червоні артерії в білках його очей, павутину карт, тепер покритих смертю.
  
  
  Швидкий Віллі відлетів від ілюмінатора і впав на палубу, як засохла глина, яку вдарили молотком. Тоді все, що я міг бачити, було розмазане кров'ю на склі.
  
  
  Таня теж мене бачила.
  
  
  Притиснувши пальці лівої руки до рани, я піднявся на карачки і рушив гладким містком до головного люка. Спуститися сходами було нескладно. Я просто схопився за поручні і дозволив ногам упасти прямо переді мною. Це була гірка заввишки п'ять футів. Але я розсипався на палубі внизу, як купа білизни. В ногах не було сил: здавалося, вони не могли втримати мене.
  
  
  Я повільно спустився по трапу в сидячому положенні, болісно пробираючись до дверей головної каюти. Він був відкритий.
  
  
  "Нік?" Коли я зайшов, покликала Таня. "Нік, це правда ти?"
  
  
  Увійшовши до каюти, я переступив до підніжжя ліжка й підвівся так, щоб глянути на її обличчя. Я посміхнувся до неї.
  
  
  Її нижня губа стиснулася між зубами. Сльози сповнили її очі. «Я… віддав його, чи не так? Це моя вина, що вони знайшли наше прикриття. Якби у вас був хтось досвідченіший, місія була б успішною. Як, Нік? Де я послизнувся?
  
  
  Я підвівся, поки не сів на край ліжка біля її ніг.
  
  
  "Нік!" вигукнула вона. «У тебе кровотеча! Вони ... »
  
  
  «Тихіше», - сказав я хрипким голосом. Вільгельміна все ще була в моїй правій руці. Я зітхнув і потер носа правою рукою. "Просто ... хочу трохи відпочити". Почуття запаморочення поверталося.
  
  
  «Милий, - сказала Таня, - якщо ти розв'яжеш мені руки, я зможу зупинити цю кровотечу. Ми маємо зупинити його. Весь твій бік залитий кров'ю, навіть ліва штанина».
  
  
  Моє підборіддя впало на груди. Вона мала рацію. Якби вона могла щось обернути навколо моєї талії, можливо, запаморочення пройшло б.
  
  
  "Давай, дорогий", - вмовила вона. «Спробуй добратися до моїх зап'ястей».
  
  
  Я нахилився вбік і відчув, як моє обличчя впало на її гладкий живіт. Потім, штовхаючи руками, я підняв голову вгору по її грудній клітці, а потім по м'яких виступах її грудей. Мої губи торкалися її горла. Потім я закинув голову їй на плече і відчув ковдру
  
  
  ліжко. Моя шия збоку впиралася в її руку.
  
  
  Вона повернула голову і повернулася так, щоб наші обличчя були на відстані менше дюйма один від одного. Усміхнувшись мені, вона сказала: «Дівчина могла б роздратуватися на такий маневр».
  
  
  Запаморочення повернулося, і мені довелося відпочити. Я відчув, як її губи м'яко торкнулися моєї щоки, вони рухалися вниз, шукаючи. Трохи підвівши голову, я дозволив своїм губам торкнутися її.
  
  
  Це не був поцілунок пристрасті чи хтивості. Вона сказала мені, що я можу це зробити. Дотик наших губ був м'яким, ніжним і сповненим емоцій, що виходять за рамки фізичних.
  
  
  Намацуючи руками, я почув брязкіт, коли Вільгельміна впала на палубу. Потім мої руки були на її лівій руці. Я повільно витяг їх, потягнувшись над головою, поки не відчув вузол на її зап'ястях. Здавалося, щоб розв'язати цю чортову штуку, знадобилася ціла вічність.
  
  
  Але я зрозумів, що це зробив, коли відчув, як її руки обвилися навколо моєї шиї. Вона притиснула моє обличчя до поперечного важеля трохи нижче за своє горло і обняла мене. Тоді я відчув, що можу залишитися там назавжди.
  
  
  "Дорогий", - прошепотіла вона. "Послухай мене. Я залишу тебе ненадовго. Десь на цьому човні має бути аптечка. Я повернуся, як тільки знайду її. Просто відпочинь».
  
  
  Запаморочення повернулося, і я усвідомлював лише холод, який вона залишила за час своєї відсутності. Крім ліжка, у каюті був стіл з відкидною кришкою, стіл з чотирма стільцями, розсувні двері шафи і стельова лампа, яка продовжувала злегка розгойдуватися туди-сюди. Світлина висіла на стіні навпроти нари. На ньому була зображена Конья, молодша і з волоссям. Мабуть, це була його яхта, і злітно-посадкова смуга мала бути на його землі.
  
  
  Мої очі заплющились, і я подумав про Тай Шена, який летів літаком «Лір», щоб доставити партію героїну. Без списку він не піде. Чи буде він? Припустимо, у нього є вся необхідна допомога з його особистого списку, де вказані всі китайські агенти в китайських кварталах Америки. Тоді йому не знадобився б список Ніколи чи я. Але я хотіла, щоб він прийшов до мене. Усі були мертві, крім нього. Йому був потрібен цей список.
  
  
  Мене пересували, але очі залишалися закритими. Мені здавалося, ніби довкола моєї талії стискають кокон. Було дуже боляче, але після шостого чи сьомого поштовху я почав до цього звикати. Ковдра пройшла за очима, і я знову пішов. Потім я відчув, як моє плече трясеться.
  
  
  "Нік? Милий?" Говорила Таня. «Кровотеча зупинилася. Я зробив вам укол. Ось, прийми ці дві пігулки».
  
  
  Талія була туго затягнута перев'язкою. Коли мої очі розплющились, я моргнув, побачивши різке світло над головою. Надуті тьмяні очі Тані посміхалися до мене.
  
  
  "Як довго я був відсутній?" Я запитав. Мені здалося, що почув звук, схожий на свисток лондонської поліції. Це було не голосно; насправді я ледве міг це чути. Чомусь ім'я спливало у мене в голові. Крилатий тигр.
  
  
  «Не більше ніж п'ять хвилин. А тепер прийми ці пігулки».
  
  
  Я засунув їх у рот і випив склянку води, яку вона мені простягла. Запаморочення і нудота покинули мене. Я був насторожий, але мені було боляче. Цей звук був набридливим - здалеку високий звук, що кричав.
  
  
  "Нік?" - Запитала Таня. "Що це?"
  
  
  Підморгнувши їй, я сказав: «Мила, викинь із голови, що ти провалив цю місію. Може, ми обидва трохи побешкетували, але наші прикриття були зірвані через щось непередбачене. Добре?"
  
  
  Вона поцілувала мене в лоба. "Добре. Але що тебе непокоїло? Ти виглядав так, ніби тягнувся до чогось і не міг знайти цього».
  
  
  Я все ще не можу його знайти. Шен убив Ніколі. Але перш, ніж він це зробив, він сказав, що має список Крилатого Тигра, потім він голосно розсміявся. Я побачив дещо, що мало зробити всю цю сцену важливою для мене. Можливо, це речі, які ви мені дали, зіпсували мій розумовий процес”.
  
  
  "Це має зробити тебе ясним", - заперечила Таня.
  
  
  Як тільки я піднявся на ноги, мене захлеснула хвиля нудоти. Я впав на ліжко, але лишився на ногах. Почуття минуло.
  
  
  Потім я клацнув пальцями. "Звичайно! Ось і все!"
  
  
  Таня стояла переді мною, дивлячись мені в очі. "Що це?" — спитала вона.
  
  
  «У Штатах є список контактів Шена. Я знав, що він існує, але не знав де. Звісно. Він сказав мені сам. Крилатий тигр. Тепер я знаю де він.
  
  
  "Нік, послухай!" Її голова була схилена набік. Вона вдягалася. Тепер вона сіла на ліжко з задертою спідницею і натягла панчохи. Ми обидва почули високий кричачий звук.
  
  
  "Це Шен", - сказав я. «У нього є реактивний літак «Лір». Може, я зможу зупинити його».
  
  
  Вона покликала мене, коли я підійшов до дверей. «Нік? Зачекай мене".
  
  
  "Ні, ти залишаєшся тут".
  
  
  "Ой, пух!" Її нижня губа стирчала, але на той час у мене в руці була Вільгельміна.
  
  
  і був за дверима.
  
  
  Я піднімався сходами по дві сходинки за раз. Свіже нічне повітря вдарило по моєму голому торсу, як тільки я дістався до головної палуби. Кров у моїх ніг була нагадуванням про те, як я потрапив туди.
  
  
  Було надто темно, щоб роздивитися автобус «Фольксваген». Я перебрався через борт до дерев'яного пальця доку. Крик реактивного літака став гучнішим. Але чому він не відлетів? Чому він просто сидів і пускав двигуни?
  
  
  Як тільки я дістався асфальту, я зрозумів, що щось не так. Сталося одразу дві речі. З такої відстані я легко міг розрізнити автобус «Фольксваген» на тлі мерехтливої гавані. Позаду нього була темніша менша тінь. Чорний Мерседес. Потім я почув позаду тихе муркотіння Тай Шена.
  
  
  "Кинь, Картер", - сказав він маслянистим голосом. У цьому була якась розвага. Він упіймав мене в дурну пастку.
  
  
  Вільгельміна впала на асфальт, коли я її відпустив.
  
  
  «Я думав, що звук реактивного лайнера витягне вас із човна. Ні, штурвал не має нікого. Він все ще прив'язаний і забитий, чекає на мене».
  
  
  "Не дозволяй мені затримувати тебе".
  
  
  «О, ти не будеш. Я збираюся піти одразу після того, як уб'ю тебе. Але ж ти бачиш, Картер, у тебе є щось, що належить мені. Список Ніколи. Ти міг би позбавити нас обох від безлічі неприємностей, якби передав він передав мені за межами готелю. У мене була спеціальна маленька камера, яку я збирався використати, щоб сфотографувати це, а потім я передав би список Ніколи.
  
  
  «Не обертайся, Картер. Навіть не думай про це. Список є в тебе?
  
  
  "Ні."
  
  
  Він зітхнув. “Я бачу, вам буде складно. Я сподівався просто вистрілити у вас, а потім взяти список. Картере, у мене мало часу. На наступному місці зустрічі є люди, які чекають на героїну. А мені тридцять. хвилин із запізненням. Ви сховали це десь на човні? "
  
  
  Мої руки звисали з обох боків. "Може бути. Що ти збираєшся з цим робити?
  
  
  У маслянистій плавності його голосу йшлося про нетерпіння. «Справді, Картере, це все академічно. Ти все одно помреш, коли я піду звідси».
  
  
  «Скажімо, я хочу спуститися, сповнений знань. Оскільки я вмираю за список, чи не думаєте ви, що я маю право знати, для чого він використовуватиметься?»
  
  
  «У тебе немає прав. Це безглуздо, я не…» Він замовк на кілька секунд. Потім він сказав: "Повернися, Картер".
  
  
  Я повільно обернувся до нього обличчям. Мабуть, він ховався під автобусом. Не було сумніву, що він мав пістолет, і він був націлений на мене. Але виразу його обличчя я не бачив. Це була просто безлика тінь.
  
  
  "Ви намагаєтеся виграти час, Картер", - сказав він. "Навіщо?"
  
  
  Якщо я не могла бачити його обличчя, то він не міг бачити моє. Притиснувши руки до боків, я трохи знизав плечима. Х'юго, мій тонкий стилет, упав мені в руку.
  
  
  "Я не розумію, про що ти говориш, Шен".
  
  
  "Віллі!" він гукнув. "Віллі, ти на борту?"
  
  
  Ми обидва слухали плескіт води про яхту та далекий пронизливий крик реактивного лайнера.
  
  
  "Хіба ти не боїшся, що в тебе закінчиться паливо на цьому літаку весь цей час?" Я запитав.
  
  
  «Не грай зі мною в ігри, Картер. Віллі! Відповідай мені!
  
  
  Він не збирається відповідати тобі, Шен. Він нікому не відповідає”.
  
  
  «Добре, ти вбив його. Ти бачив, що він зробив із дівчиною, і ти вдарив його. Так багато для Віллі. Де тепер цей список?
  
  
  «Якщо ти вб'єш мене, то ніколи не знайдеш його. І я не збираюся здавати його, доки не дізнаюся, для чого ти його використовуєш». Краєм ока я бачив, як Таня повзе дюйм за дюймом носовою палубою яхти. Коли вона досягне краю, вона виявиться прямо над Шеном. Цікаво, що її утримувало.
  
  
  "Добре", - сказав Шен, знову зітхнувши від нетерпіння. Буде зроблено кілька копій, і по одній копії буде відправлено до кожного головного офісу філії в Америці. За кожним ім'ям у цьому списку стежитимуть та спостерігатимуть. Інформація про особисте життя збиратиметься і зберігатиметься. Буде використано будь-який доступний метод: прослуховування телефонних розмов, вибіркові перевірки відвіданих місць, обшуки будинків, поки вони відсутні. Ви можете сказати, що ми діятимемо багато в чому як ваш федеральний уряд».
  
  
  "І яка буде мета всього цього?" Я запитав. Таня майже досягла переднього краю. Вона рухалася дуже повільно та обережно. Вона знала, на що здатний Шен, мабуть, набагато краще, ніж я.
  
  
  "Інформація, Картер. Частина її буде використана проти тих, хто вирішить, що нова мафія не повинна захоплювати владу. Ваше агентство має бути в захваті. Ми надамо докази, щоб можна було заарештувати безліч злочинців. Ті, хто піде разом із нами, будуть щедро". але спочатку ми скористаємося цією інформацією, щоб знайти людину з
  
  
  правильним поєднанням дурості, жадібності та амбіцій. Іншого Розано Ніколі буде складно знайти. Він був справді ідеальним, і все було б добре, якби ти не втрутився».
  
  
  Таня була тепер на краю носа. Вона повільно поверталася на бік, пальці за край. Я знав, яку атаку вона збиралася зробити - руки вбік, падіння та поштовх, удар обома ногами по голові Шена. Вона була майже готова. Все, що мені потрібно було зробити, це купити ще хвилину чи дві.
  
  
  "А як щодо списку Крилатого Тигра?" Я запитав. "Для чого ви збираєтеся це використати?"
  
  
  Його плечі піднімалися і опускалися у нетерплячому жесті. «Картер, ти починаєш втомлювати мене цими безперервними питаннями. Більше жодних розмов. Де список?
  
  
  «Це трохи безглуздо, чи не так, Шен? Я знаю, що ти маєш на увазі. Як тільки я скажу тобі, де це, моє життя стане марним».
  
  
  Це те, що ви намагаєтеся купити? Більше часу до п'яти?
  
  
  "Може бути."
  
  
  Він підняв пістолет. «Виверни кишені навиворіт».
  
  
  Я зробив це, тримаючи Х'юго в долоні. Коли мої дві передні кишені штанів були висунуті та опущені, мені стало зручніше тримати стилет. Таня була готова зараз стрибнути. Це мало статися незабаром, перша була в моїй задній кишені, і я знав, що Шен запитає далі.
  
  
  «Добре, – сказав він. «А тепер розгорнися і витягни свої задні кишені навкруги. Ти не мав так багато часу, щоб сховати цю річ. Її має легко знайти, якщо її немає при тобі».
  
  
  Я стояв нерухомо, не рухаючись.
  
  
  «Спочатку я прострілю тобі колінні чашки, потім обидва лікті, потім плечі. Роби, як я говорю». Він зробив крок уперед і трохи нахилився, дивлячись на мене так, ніби щойно побачив мене вперше. «Почекай хвилинку», - прошепотів він. Ти не тягнеш час для себе. У тебе на талії перев'язка. Як хто…"
  
  
  Отоді Таня стрибнула. Її ноги вийшли назовні і опускалися, за нею йшла інша частина тіла. Політ був такий короткий, що я мало не пропустив його в темряві. Вона була схожа на ракету, що спочатку падала ногами, а руки і долоні піднімалися над нею.
  
  
  Але Шен був не зовсім непідготовленим. Як тільки він побачив мою пов'язку, він зрозумів, що Таня не вбита, що вона жива і слухає нашу розмову. У цей момент він зробив крок назад, що не дозволило їй розрахувати час; він піднімав пістолет у її бік, відвернувшись від мене.
  
  
  Тоді я почав рухатись. Тепер Х'юго був у моїй руці на рівні пояса. Шен був за шість чи сім кроків від мене. Я опустив голову і рушив за ним, Х'юго попереду мене.
  
  
  Таймінг Тані було викинуто, але не повністю. Її права п'ята зачепила Шена за шию, повернувши його голову набік. Він не зовсім націлив на неї пістолет. Але потім все інше врізалося в нього.
  
  
  На мить вона заплуталася навколо його голови та плечей. Він ще не впустив пістолет, але він розмахував руками, поки він намагався її зняти.
  
  
  Я майже був на ньому. Вся сцена, здавалося, набула сповільненого темпу, хоча я знав, що проходять лише частки секунди. Я сумнівався, що з того моменту, як Таня зробила стрибок, досі минуло дві секунди, але все здавалося, що мені треба назавжди дістатися до нього.
  
  
  Він ішов униз, а Таня все ще була на ньому. Тепер він був за чотири кроки, потім за три. Коли його спина вдарилася об асфальт, він змусив себе перебратися високо піднявши ноги до голови. Його ліве коліно вдарило Таню по голові, чого було достатньо, щоб вона встала і потрапила йому за спину. Вона вдарилася об асфальт і покотилася.
  
  
  Шен повністю впав рачки. Він підставив під себе праву ногу, готовий підвестися, і підняв на мене пістолет.
  
  
  Але на той час я до нього дістався. Я переклав Х'юго праворуч, і тепер він штовхнув мене вперед. Я лівою рукою відштовхнув його руку з пістолетом і завдав удару вниз, вклавши в неї всю свою вагу.
  
  
  Він побачив, як воно наближається, і, схопивши мене за зап'ястя, упав праворуч від нього. Вістря стилету було націлене на його горло. Відкинувшись, він упіймав його в плече.
  
  
  Я відчував, як він заходить. Вістря легко пройшло через тканину його пальта, зупинилося на мікросекунду, коли воно почало протикати шкіру, а потім ковзнуло всередину з усією моєю вагою за ним. Плечо Шена відкинулося назад, коли він повернувся убік.
  
  
  Він завив від болю і схопив мене за зап'ястя. Тепер він намагався повернути пістолет. Я спробував витягнути стилет, щоб ще раз ударити його, але він міцно стис моє зап'ястя.
  
  
  Ми були близькі один до одного. Я бачив біль у його очах, пасмо прямого чорного волосся на лобі, ослаблену краватку, кров, що хлинула з рани, що просочує чудово зшитий піджак.
  
  
  Вільною рукою він ударив мене
  
  
  по пораненому боці.
  
  
  Я скрикнув, коли мене охопив біль. Наче з цебра вилили рідину. Він потрапив прямо в кістковий мозок, принагідно пошкодивши всьому.
  
  
  Я все ще міг побачити кілька речей. Я йшов униз, повернувся вдвічі вліво. Шен тепер повернув пістолет до моєї голови. Якось стилет був зірваний з його плеча. Він усе ще був у мене в руці. Біль притупив мій мозок, сповільнив рефлекси до слонових рухів.
  
  
  Шен був на ногах. Таня лежала осторонь, нерухомо. Я сидів, притиснувши руку до боку, що кровоточив. Потім я підставив обидві ноги під себе, коли побачив, як його пістолет спрямував мені в обличчя. Забувши про біль, я підняв себе і пірнув.
  
  
  Це був удар у повітрі трохи вище колін, через який професійні квотербеки дуже повільно піднімаються сходами і кульгають протягом першої години після підйому. Коли я був впевнений, що мої плечі вдарили його, я притис його ікри, кісточки і ступні до грудей і продовжив рух.
  
  
  Він не міг нікуди ступити. Коли він упав, його руки піднімалися та поверталися, намагаючись пом'якшити його падіння. Але він все одно сильно вдарився. Потім почав смикати ногами. Тільки коли я почав повзати по ньому до його обличчя, я зрозумів, що він втратив пістолет під час падіння. Я щойно побачив, як він востаннє відскочив від дерев'яного дока, а потім упав у гавань.
  
  
  Моя права рука зі стилетом піднялася високо. Але він схопив його, перш ніж я встигла врізати йому в живіт. Ми так і залишилися, обидва напружувалися. Я тримав з усією своєю силою Хьюго, давлячи на нього. Вся його сила була прикладена до мого зап'ястя, намагаючись відвести вістря стилету.
  
  
  Краєм ока я помітив, що Таня почала ворушитися. Друга спроба глянути на неї була помилкою. Шен уперся мені в спину коліном. Я скрикнув і відступив назад. Тоді він вибив стилет із моєї руки. Надто пізно я схопився за нього і дивився, як він котиться асфальтом.
  
  
  Через кровотечу з плеча його рука здавалася марною. Інший ударив мене по горло з силою, якою я не думав, що він мав. Ми каталися знов та знов. Я намагався дістати його очі. Він спробував ударити мене коліном у пах, але мені вдалося вивернутися.
  
  
  Потім ми опинилися на гладкому дерев'яному причалі, недалеко від води, мукали, і важко дихали. Ніхто з нас зараз не заговорив. Ми були чимось меншим, ніж люди, такими ж простими, як саме час.
  
  
  Моя рука була на його щоці, все ще торкаючись очей. Тоді я зрозумів, що він гладить мене по задній кишені. Мій кулак відійшов назад і вдарив його по носі. Я знову вдарив його, і щоразу він видавав кректання від болю.
  
  
  З носа текла кров. На цей раз я підвівся і розбив йому рота. Потім я потягся за собою і спробував витягти руку з кишені. Все пройшло нормально. Він сильно вдарив у мою відкриту рану.
  
  
  Мене знову захлеснула хвиля нудоти. Уся сила покинула мої руки. Невиразно я відчув, як його рука залізла в кишеню і витягла список.
  
  
  Я мусив його зупинити. Якщо він втече, то все, що він запланував, спрацює. Завдання було б невдалим. Стиснувши зуби, я змусив сили повернутись у своє тіло.
  
  
  Він намагався відштовхнутися від мене. Я дістав рукав куртки, потім штанину. Нога вивільнилася, потім обернулася до мене. Він повернувся і швидко повернувся наперед. Шкарпетка Шена з'єднався з пов'язкою, що кровоточить на моїй стороні.
  
  
  Чорнота наринула, як струмінь чорнила. Я двічі перекинувся, думаючи, що він продовжуватиме спроби. Все, що ви повинні робити, щоб не втекти, пролетіло у мене в голові. Я боровся із цим усім у мені. Як тільки цей літак злетить із Шеном усередині, він зникне назавжди.
  
  
  Вдихаючи і видихаючи, мені вдалося позбутися досить чорноти, щоб розплющити очі. Шен був за п'ять футів від мене, одна рука марно висіла у нього на боці, з його пальців капала кров.
  
  
  Він зупинився на стилеті. Трохи зупинившись, він глянув на неї, потім на мене. Список був у його здоровій руці, рухаючись уперед і назад між пальцями.
  
  
  Втеча, мабуть, була важливішою, бо він залишив стилет на місці і поплентався до «мерседеса». Його кроки луною розносилися асфальтом на тлі кричущого реактивного літака «Лір».
  
  
  На той час, коли я сидів, Таня вже стала на карачки. Вільгельміна була надто далеко. Двері водія «мерседеса» відчинилися.
  
  
  Коли я став навколішки, Таня стояла і підходила до мене. Двері «мерседеса» зачинилися. Це був твердий головний звук, схожий на закриття сейфа. Тут же почулося завихрення стартера, потім муркотання великого V8. Шини задзвеніли про асфальт, коли Шен швидко зник з поля зору.
  
  
  Я підвівся на ноги і відступив
  
  
  і далі.
  
  
  "О, Нік!" Таня заплакала, коли підійшла до мене. «Знову кровотеча. Пов'язка промокла».
  
  
  Я відштовхнувся від неї, підняв стилет і, хитаючись, рушив до Вільгельміни. Взявши пістолет, я сунув Х'юго назад у піхви. Гола, просочена кров'ю пов'язка, кобура під пахвою, піхви на руці. Цього було замало.
  
  
  "Нік, що ти робиш?" - Запитала Таня.
  
  
  "Треба його зупинити".
  
  
  «Але в тебе кровотеча. Дай мені зупинити це, тоді ми зможемо…»
  
  
  "Ні!" Я зробив глибокий вдих.
  
  
  Розум важливіший за матерію. Містичні, невідомі сили Сходу. Йога. Заплющивши очі, я закликав усе всередині себе. Так само, як йога допомагала мені розслабитися незліченну кількість разів, я тепер закликав її до сили. Все, чого мене колись навчали, було покликане. Я хотів, щоб мій розум очистився від болю. Залишилося зосередитися лише на одному: зупинити Шена та цей літак Ліра. Коли я знову розплющив очі, це було зроблено – чи зроблено достатньо, щоб змусити мене рухатися.
  
  
  "Я йду з тобою". Таня пішла в ногу.
  
  
  "Ні." Я поїхав автобусом Volkswagen. І я рухався стрімко. Через плече я сказав: «Цей крейсер з каютами має мати якесь радіо типу корабель-берег. Знайдіть його та зателефонуйте Хоуку. Скажіть йому, де ми є».
  
  
  Мене охопив безглуздий спокій, божевільна тиша, яка не мала нічого спільного з реальністю. Я знав це. І все-таки єдиною думкою, яка спадала мені на думку, було: «Знак Крилатого Тигра… Знак Крилатого Тигра». У Шена був список, який потрібний нашому уряду. Я повинен був це отримати. І це був не той список, який він забрав у мене – той, який нас не цікавив – це був той, який він сховав: знак Крилатого Тигра.
  
  
  Таня зникла через люк, коли я завів автобус і рушив на U. Через механічне клацання чотирициліндрового двигуна з повітряним охолодженням я почув, як рев реактивного літака «Лір» збільшувався по висоті та гучності.
  
  
  Я не вимкнув світло, поки їхав асфальтом. Пістолет "Люгер", стилет, газова бомба та агент, який втратив багато крові, не могли зрівнятися з літаком "Лір". Але я мав ідею, яка, як я думав, може спрацювати.
  
  
  Миготливі червоно-зелені ходові вогні були тепер далеко попереду мене. Я міг їх бачити. Літак котився. Йде з протилежного кінця трав'янистого поля.
  
  
  О дев'ятій годині асфальтова дорога повернула ліворуч. Струмінь котилася на дванадцять. Я перерізав колесо автобуса і виїхав з дороги на траву, що підстрибує по щиколотку, під кутом близько двох годин.
  
  
  Полум'я реактивних літаків тяглося далеко за літаком, наче нічний салют на День 4 липня. Тепер це було справді зворушливо. Я довів автобус до краю на третій передачі, потім переключився на четверту.
  
  
  Судячи з кута, який я вів, реактивний літак наближався о десятій годині, а я прямував о дванадцятій. Земля була набагато рівніша, ніж я думав. Мій спідометр вагався від п'ятдесяти до шістдесяти. Рев реактивних двигунів перетворився на громове ревіння. Вогні, що біжать, підстрибували, літак котився все швидше і швидше.
  
  
  Скоро він підніметься у повітря. Травинки перетворилися на пляму темряви. Мої очі не відривалися від літака, що котився. Відстань між нами швидко зменшилася, оскільки дві металеві маси, що котилися, прямували на зустрічний курс.
  
  
  Я подумав, чи бачив він мене. Це мало значення. Ми обидва пройшли точку неповернення. Він нічого не міг вдіяти з цим літаком, окрім як летіти. Він не набрав достатньої швидкості, щоби злетіти, він не міг гальмувати до зупинки і не міг повернути, не перевернувшись. Те саме було і зі мною.
  
  
  Засунувши руку за сидіння, я обмацав холодні металеві предмети, доки не знайшов важкий молоток. Я підняв його і поклав собі на коліна.
  
  
  Літак наближався, рев двигунів був таким гучним, що вони заглушалися, колеса кружляли чорною масою, кабіна освітлювалася рівно настільки, щоб я міг його бачити. Його волосся все ще було трохи розпатлане. Киснева маска бовталася ліворуч від нього. Він був досвідченим пілотом, був нагороджений найвищою медаллю Червоного Китаю.
  
  
  Може, не вистачить часу. Довелося поспішати. Відстань з'їдалася надто швидко. Я підняв молоток і дозволив йому впасти на половицю. Автобус трохи сповільнився, коли зняв ногу з педалі газу і поставив на неї молоток. На мить у мене виникло відчуття крайньої дрібниці, щось на кшталт того, що повинна відчувати людина на денному вітрильнику, коли вона проходить повз тонший океан.
  
  
  Моя рука була на замку дверей. Автобус їхав на постійній позначці п'ятдесят. Але літак набрав більшої швидкості. Щоб відчинити двері проти пориву вітру, знадобилося чимало зусиль. І я міг чути низьке ревіння обох двигунів на повному газі. Я трохи повернув колесо вліво. Автобус прямував до літака. Я штовхнув двері і стрибнув.
  
  
  Спочатку було відчуття польоту, позачасової сутінкової області, коли ви нічого не торкаєтеся на цій землі. Потім, дивлячись униз, земля рухалася надто швидко. Я збирався постраждати.
  
  
  Я думав про те, щоб одразу взятися за справу. Ось чому моя нога вдарила першою. Але сила швидкості відкинула мою голову вниз, а іншу ногу до спини. Я більше не міг контролювати, куди йду. Все, що я міг зробити, це розслабити своє тіло.
  
  
  Я вдарився головою, потім спиною, потім знову опинився в повітрі. Цього разу я впав на плече і продовжував підстрибувати та котитися, стиснувши зуби від болю.
  
  
  Я зупинився майже так само швидко, як і почав. Не міг перепочити, мене збило вітром, на мить осліп. Було багато помаранчевого світла та тепла.
  
  
  Я відчував це, а не бачив, тому що я міг тільки миттю побачити те, що сталося, коли я підстрибував і котився. Можливо, саме це допомогло мені розслабитись, зосередитися на тому, що відбувалося з літаком.
  
  
  Шен побачив автобус в останню хвилину. Він натиснув на ліве гальмо, намагаючись трохи звернути убік. Реактивний літак "Лір" перекинувся на правому колесі, опустивши праве крило нижче. Автобус врізався у кінчик крила. З вереском металу, що ламається, крило погнулося і зламалося. На той час ніс реактивного літака був спрямований у бік землі за автобусом, а хвіст піднімався вгору.
  
  
  З ревом двигунів літак підігнув одне колесо, зламавши праве крило до носа, від лівого крила до хвоста. У цей момент Шен вимкнув двигуни.
  
  
  На мить літак застиг на хвості, просто пливучи по трав'янистій смузі з хвостом менше фута від землі, розносячи траву в сторони, як ніс корабля, що поділяє воду.
  
  
  Коли він упав, то перекинувся. Зона кабіни сильно вдарилася, коли весь літак почав обертатися і крутитися, видаючи скрегіт металу.
  
  
  А потім він вибухнув.
  
  
  Крила баків полетіли у бік фюзеляжу, що розвалився, як кинутий пазл. Помаранчеві і червоні кулі полум'я скипіли від вибухів. Небо стало яскравішим, коли на всі боки піднялося полум'я.
  
  
  Уламки приземлилися менш ніж за двадцять футів від мене. Секція крила піднялася високо і приземлилася поряд із тим місцем, де я стрибнув. Уся хвостова частина була відірвана від фюзеляжу. Він злетів угору, як футбольний м'яч, і розлетівся далеко ліворуч від мене.
  
  
  Помаранчеве палаюче світло показало автобус Volkswagen, що котиться. Він не вибухнув. Після удару крила воно стало на задні колеса, як дикий жеребець, потім перекидалося вперед, перекинулося на бік і чотири рази перекотилося, перш ніж зупинилося вгору ногами.
  
  
  Повітря було наповнене запахами плавлення алюмінію та магнію, палаючої гуми та пластику. Не було запаху палаючої плоті Шена; він був надто слабкий у порівнянні з іншими палаючими елементами. Поки кабіна танула і текла, залишаючи шрами на траві, я побачив, що могло бути його тілом, або що могло бути обвугленим, кривою колодою чи зморщеною чорною коровою. Колесо все ще трималося на кірці. Раз у раз полум'я лизало його, але не часто, бо воно вже було пропалене.
  
  
  Помаранчеве світло також показало, що Таня біжить до мене по траві. Спокій все ще був. Я знав, що мені робити. Вона прийшла з високою спідницею, прекрасними ногами, що гойдають цю м'яку плоть. Щось бовталося з її плеча на ремені.
  
  
  Я забув, що означає не завдавати болю. Крім пораненої сторони, яка була найсильнішою, у мене була маса синців. За якоюсь щасливою іронією долі жодна кістка не була зламана, принаймні я не міг сказати жодної. Коли я зробив вдих, у мене був біль унизу грудей, але він був не гірший і не кращий, ніж у інших.
  
  
  Таня дісталася до мене захекана. Мені вдалося підвестися на ноги. Стоячи там, де весь світ освітлений хвилястими помаранчевими та червоними язиками полум'я, я чекав, коли Таня підійде до мене.
  
  
  Ми довго стояли в помаранчевому світлі, просто тримаючись один за одного. Її тендітне тіло тремтіло від ридання. Чомусь я посміхався.
  
  
  Потім вона відштовхнулася від мене і глянула мені в обличчя. "Ми програли?" — спитала вона. "Я знаю, що він мертвий... але завдання... ми... провалилися?"
  
  
  Я поцілував її в лоба. «Подивимось. У мене є здогад. Якщо я правий, ми досягли успіху».
  
  
  Потім вона знову схопила мене, і від болю я мало не знепритомнів. "О, Нік!" - Вигукнула вона. "Коли я побачив, що автобус котиться і котиться, я подумав, що ти всередині..."
  
  
  «Шшш. Все в порядку. Що в тебе в валізці?
  
  
  «Аптечка. Я зателефонувала містеру Хоуку. Він уже в дорозі. Нік? Куди ти йдеш?"
  
  
  «Я шкутильгав до перевернутого автобуса. Вона бігла поряд зі мною. Я хочу глянути на Крилатого Тигра
  
  
  е-е, - сказав я.
  
  
  Літак все ще горів, але полум'я трохи поменшало. Я відчував жар, коли кружляв, щоб дістатися автобусом. Метал лився з нього, як розплавлена срібна лава, сочився з тріщин та відкритих порожнин.
  
  
  Підійшовши до автобуса, я відчинив великі бічні двері. Усередині сильно пахло сирим газом. Таня чекала зовні, поки я копався в розкиданих інструментах. Коробку досить сильно шмагали, і пара гайкових ключів пробила вікна. Використовуючи полум'я для світла, що коливається, я знайшов дві викрутки, хрестову викрутку і прямий проріз. Я не був упевнений, які головки гвинтів я зніматиму.
  
  
  Коли я виходив із автобуса, Таня покірно і мовчки йшла поруч зі мною. Вона не ставила запитань; вона знала, що якщо вона мовчатиме і дивитися, всі відповіді будуть там. Коли ми підійшли до того місця, де бачив приземлення хвостової частини, я обійняв її за плечі. Вона притиснулася до мене, трохи торкаючись мене з кожним кроком.
  
  
  Позаду нас пролунав гучний вибух, від якого скипіла ще одна хмара полум'я.
  
  
  Таня озирнулася через плече. "Як ви думаєте, що це було?"
  
  
  «Ймовірно, кисневі балони. Ось він, праворуч».
  
  
  Хвостова частина реактивного літака Лір знову зламалася і лежала в траві близько фута заввишки. Я пропустив частини, відірвані від основного і зупинився, коли знайшов основний шматок.
  
  
  "Крилатий тигр", - сказав я.
  
  
  Стоячи на колінах поряд з Танею, я стер з гладкої поверхні плями трави, бруд та чорну сажу. Було намальовано морду і тіло крилатого тигра. Головки гвинтів утримували панель розміром близько восьми квадратних дюймів. Я відкинув викрутку з прямим шліцем і застосував Phillips. Менш ніж за п'ять хвилин я звільнив панель і підвісив її на маленькому ланцюжку.
  
  
  "Що там?" - Запитала Таня, поки я обмацувала внутрішню порожнину.
  
  
  "Ця." Це був невеликий пакет із блискучої алюмінієвої фольги приблизно чотири дюйми на два. Дуже обережно почав розгортати фольгу. Усередині було кілька аркушів складеного паперу, скріплених разом.
  
  
  Таня дивилася через мою руку. "Нік", - сказала вона. "От і все, чи не так?"
  
  
  Я кивнув і простяг обрізані папери. «Список Крилатого Тигра. Усі комуністичні контакти Шена в Америці». Слова прийшли автоматично, бо я виявив ще один аркуш паперу, загорнутий у фольгу.
  
  
  "Чого ти усміхаєшся?" - Запитала Таня.
  
  
  «У нас є бонус, на який я не очікував. У цьому списку наведено імена та місця кожного контакту від Палермо до Сайгона, куди переміщається героїн». Я простяг їй і поцілував у кінчик носа. «Подивися, коханий. Імена, місця та дати попередніх зустрічей».
  
  
  «Нік, тоді…»
  
  
  Моя усмішка перетворилася на хихикання, яке було боляче. «Так, Таня, можна сказати, наша місія вдалася».
  
  
  
  
  
  
  Чотирнадцятий розділ.
  
  
  
  
  
  Через два дні я був у Вашингтоні, округ Колумбія, в офісі Хоука, досі загорнутий у кокон. У маленькому офісі пахло несвіжим сигарним димом, хоч зараз сигари в нього не було. Він сів за свій стіл прямо навпроти мене. Його шкірясте зморшкувате обличчя постійно спохмурніло від занепокоєння, але очі були задоволені.
  
  
  "Генеральний прокурор проінструктував мене занести у ваше досьє подяку, Картер". Він усміхнувся якомусь особистому жарту. "Якщо ми знайдемо для цього місце".
  
  
  "А як щодо Тані?" Я запитав.
  
  
  Хоук відкинувся на спинку стільця та схрестив руки на плоскому животі.
  
  
  "Я простежу, щоб у її досьє була подяка", - сказав він.
  
  
  Коли він витяг одну зі своїх сигар із кишені пальта, я вийняв цигарку із золотим наконечником. Ми запалили їх разом з моєю запальничкою.
  
  
  "Як бік?" - спитав він пом'якшеним голосом.
  
  
  «Трохи боляче, але не так вже й погано».
  
  
  Підсумком були рвані рани та синці, три ребра з тріщинами та шматок м'яса, вирваний з мого боку. Якось цього було достатньо, щоб тримати мене у лікарні, щоб я не хотів вибратися.
  
  
  Хоук витяг сигару із зубів і почав вивчати її. «Що ж, принаймні одне джерело героїну, що надходить до Сайгона, було зупинено».
  
  
  Я кивнув головою. «Ви коли-небудь дізналися, хто вистрілив ці дев'ятнадцять куль у Карло Гаддіно?»
  
  
  «Так, ті самі двоє, яких ви спіймали під час обшуку квартири. Вони, звісно, діяли за наказом Шена. Схоже, вони потрапили в хату Гаддіно, вдавши, що збирають білизну. Опинившись усередині, вони пішли прямо до сауни, відкрилися. двері, і нехай він отримає її з автоматів із глушником - .38. Дев'ятнадцять разів. Потім вони взяли білизну та пішли».
  
  
  "Згодом, я думаю, вони отримали наказ від Шена отримати список від Acасано"
  
  
  .
  
  
  "Абсолютно вірно. І вони мали вбити Акасано тихо, кинджалом».
  
  
  Так що ж відбувається зі списком Крилатого Тигра?
  
  
  “Це вже відбувається, Картер. Зараз заарештовують усіх комуністів. Ми виявили, що більшість із них перебувають у цій країні нелегально, тому їх буде депортовано назад до Китаю».
  
  
  Я нахилився вперед і загасив цигарку. «Сер, що станеться з Ла Коза Ностра? Коли Ніколи, Акасано та Шенг усі мертві, хто стане новим босом злочинного світу?»
  
  
  Хоук знизав плечима, потім розім'яв сигару в попільничці. «Вони, мабуть, знайдуть когось, про кого ніхто не чув. Я впевнений, що злочинний світ продовжить функціонувати та процвітати. Надзвичайні заходи, мабуть, уже вживаються».
  
  
  Мені спало на думку фотографія озера Тахо і хатини на березі озера. «А як щодо справжньої Сенді Кетрон? Тобі нема за що її утримувати, чи не так?»
  
  
  Ні, ми цього не робимо. Ви знаєте, вона тут у Вашингтоні. Після довгих розмов з нею ми переконали її, що вона, можливо, зробить у нас корисну кар'єру».
  
  
  Я нахилився вперед. "Що?"
  
  
  Але Хоук навіть не моргнув. «Вона погодилася залишатися поряд із друзями Акасано та повідомляти нам про їхню діяльність. Хто знає? Можливо, одного разу новообраний бос американського злочинного світу стане агентом під прикриттям, який працює на уряд».
  
  
  Він підвівся і нахилився вперед, поклавши долоні на стіл. «У тебе тиждень відпустки, Картер. Дві, якщо хочеш. Є плани?
  
  
  "Добре," сказав я стоячи. "Це про те, щоб тримати справжню Сенді Кетрон у хатині, наштовхнув мене на ідеї. Я весь час думаю про ці гори на північ від Флагстаффа, хатині досить високою, так що сніг все ще навколо неї, сидячи перед кам'яним вогнищем, можливо, вдень невелика риболовля, а вночі…"
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Люди в маленькому селі за три милі від хатини сказали, що зараз уже дуже пізно, щоб йти снігом. Таня сказала, що сніжинки – це вітальний комітет.
  
  
  Ми взяли напрокат сани, і їх тягла гніда кобила. І коли ми завантажили її продуктами та припасами, ми залізли під товсту ковдру та направили кобилу у бік нашої хатини. Таня пригорнулася до мене.
  
  
  На санях був дзвіночок, який виводив людей з кожної каюти, повз яку ми проїжджали. Вони стояли на ганку і махали, поки ми проходили.
  
  
  У повітрі стояв запах сосни. І дерева стояли, як натовпи високих худих солдатів, що вишикувалися вздовж нашого шляху. Струмок вигинався і вигинався приблизно за чотири фути від вузької дороги, якою ми їхали.
  
  
  "Удачі на рибалці", - прокоментував я.
  
  
  "Якщо у вас буде час."
  
  
  Я подивився на дівчину, що сиділа поруч зі мною, в куртці, з легкою плямою навколо її зелених очей, на кінчик її кирпатого носа, почервонілого від холоду. І погляд, що вона на мене подивилася, був поглядом жінки, а не дівчини.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Коли ми розвантажили сани та подбали про кобилу, було вже темно. Ми поїли, вимили посуд і розпалили вогонь у каміні.
  
  
  Салон був розкішним. У ньому було три основні кімнати. У великій вітальні з одного кінця розташовувалися кухня та обідній стіл, а з іншого – камін. Крім передніх і задніх, було дві двері, що ведуть на вулицю, одна у ванну, а інша в спальню. Всі меблі були ручної роботи із сосни. Перед каміном лежав великий килимок із ведмежої шкіри.
  
  
  Сидячи перед каміном і курячи, я помітив, що ліхтарі у вітальні гаснуть. Таня була у ванній. Коли єдине світло виходило від мерехтливого полум'я каміна, я відчув, що вона поряд зі мною.
  
  
  Її рука трохи торкнулася моєї задньої частини шиї, потім ковзнула через моє плече і вниз по руці до моєї руки. Вона стояла позаду мене. Тепер вона підійшла і стала переді мною навколішки.
  
  
  На ній був в'язаний светр із застібкою спереду та коротка спідниця-фігуристка. Коли я почав розстібати светр, я помітив, що під ним нічого немає.
  
  
  "Де бюстгальтер", - прошепотів я.
  
  
  "Право на." Вона відкинулася на килимок з ведмежої шкіри, її груди здавались гладкими і червоними у світлі багаття.
  
  
  Я став поруч з нею навколішки. Мої пальці знайшли блискавку та гудзик збоку на її спідниці.
  
  
  "У тебе не буде багато часу на рибалку, Нік, дорогий", - сказала вона хрипким голосом.
  
  
  "Як ви думаєте, що я роблю зараз?"
  
  
  Коли я стягнув спідницю, вона підвелася, щоб я зміг спустити її довжиною її струнких ніг. На ній були блакитні трусики бікіні з білими мереживними краями. Я посміхався, коли мої великі пальці зачепилися за пояс.
  
  
  Вогонь світло пестило її гладку шкіру, як танці пальці. Вона була дуже молода і дуже гарна. Я цілував твердий рівний її живіт, стягуючи трусики. Потім я здивовано підвівся.
  
  
  Крихітний стовбур пістолета цілив просто на мене. На губах Тані з'явилася посмішка. Пролунало гучне клацання, але куля в мене не потрапила. Зі стовбура рушниці вискочив невеликий прапорець.
  
  
  На ньому було два слова: ЛЮБЛЮ ТЕБЕ.
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Каїр або Каїрська мафія
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Killmaster
  
  
  Каїр
  
  
  або Каїрська мафія
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  Другий розділ
  
  
  Третій розділ
  
  
  Четвертий розділ
  
  
  П'ятий розділ
  
  
  Шоста глава
  
  
  Сьомий розділ
  
  
  Восьмий розділ
  
  
  Дев'ятий розділ
  
  
  Десята глава
  
  
  Одинадцятий розділ
  
  
  Дванадцятий розділ
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  
  Перша глава.
  
  
  
  
  Поліцейська ділянка Аруші являла собою маленьку вибілену кімнату зі стінами, що відшаровуються від фарби, і кількома шматками дерев'яних меблів зі шрамами, які стояли навпочіпки за стійкою реєстрації. Бамбукові штори закривали два вікна і дозволяли сонячному світлу після полудня проникати крізь них та утворювати жовті смуги на підлозі та протилежній стіні. Повільний стельовий вентилятор ліниво штовхав важке липке повітря в приміщенні, але, схоже, не рухав його. Двері на брудну вулицю були відчинені без перегородки, і в смердючому повітрі тупо дзижчали великі коричневі мухи. У дальньому кутку тарган обережно вибрався з тріщини у стіні, а потім повернувся до своєї темної безпеки.
  
  
  Я стояв у наручниках перед стійкою, моя сорочка сафарі була розірвана, а кров засихала на спідній білизні. Двоє великих чорношкірих поліцейських-африканців оточили мене з готовими для биття кийками. Вони заарештували мене за бійку в салуні, і тепер мене оформляв їхній сержант, худорлявий довготелесий чоловік, який сидів за старим столом за прилавком і вивчав фальшиві папери, які я їм дав.
  
  
  - Ясна річ, ви канадець, містере Прайор, - сказав сержант англійською. "Професійний мисливець". Він повільно похитав головою. «У нас багато проблем з американцями та канадцями. Що ж, ви виявите, що ви не можете перетнути кордон із Кенії та влаштувати тут проблеми без наслідків».
  
  
  Я кричав на нього. - 'Nani diyesema hivii!' «Я не створював проблем! Це не я затіяв криваву бійку!
  
  
  Він безпристрасно глянув на мене, поправляючи окуляри на своєму смаглявому обличчі. - Ви можете розповісти свою думку судді. Він вказав на двох чоловіків, які стояли поряд зі мною. «Візьміть його і замкнете».
  
  
  Вони грубо витягли мене через дверний отвір у довгу кімнату, яка була великою камерою з коридором, що йшов по всій довжині. Коридор був відокремлений від камери важкими залізними ґратами. Двері в ґратах були встановлені приблизно на півдорозі. Коли вони підвели мене до дверей, я побачив трьох чоловіків у камері, які сиділи і лежали на вологій підлозі. Двоє були африканцями, а третій – білим.
  
  
  Коли найвищий із двох поліцейських почав відчиняти двері камери, я на мить вирвався з хватки іншого чоловіка. На суахілі я сказав: "Мені сказали, що я можу зв'язатися з адвокатом".
  
  
  "Хапана!" він кинувся на мене, схопивши мене за руку. 'Не зараз!'
  
  
  'Та ні!' Я гукнув.
  
  
  Високий поліцейський повернувся до мене, забувши про двері, які відмирав. - Ви хочете створити проблеми, містере Прайор?
  
  
  "Я хочу свої кровні права!" – голосно сказав я. Я знову відсторонився від його партнера.
  
  
  Тоді обидва чоловіки схопили мене, їхні тверді м'язові руки грубо схопилися за мої руки та шию. Я боровся з ними, намагаючись вирватися на волю. Ми розвернулися по невеликому колу і сильно вдарилися об прути, що їх трясли.
  
  
  Чоловіки в камері виявляли інтерес до боротьби, і всі обернулися, щоб спостерігати.
  
  
  Мені вдалося вирватися з хватки коротшого охоронця, а високий розлютився і завдав удару дубиною. Удар ковзнув по моїй голові і витратив більшу частину своєї сили на мою руку та плече.
  
  
  Я забурчав під ударами палиці, потім ударив чоловіка ліктем вгору і назад по горлу. Він видав м'який звук і спіткнувся на підлогу.
  
  
  Коли інший поліцейський підняв палицю, щоб завдати удару, я вдарив прямо йому в обличчя. Він упав на ґрати, з рота виступила кров. Але ця людина була биком, і удар не похитнув його. Він сильно вдарив своїм ціпком. Я спіймав палицю і сильно потяг її, вивівши його з рівноваги. Я зірвав його з прутів, махнув по дузі повз себе і притис до стіни коридору.
  
  
  "Хатарі!" Високий стражник кричав у бік кімнати, з якої мене вивели, і ледве підвівся на ноги.
  
  
  Його здоровенний приятель уже оговтався і тягнувся до мене. Я швидко вдарив його коліном у пах. Він закричав від болю і зігнувся навпіл, хапаючись за себе, впустивши палицю.
  
  
  Я знову повернувся до високого поліцейського, коли він став на ноги. Я замахнувся на нього, але схибив. Він встромив у мене свій ціпок і не схибив - потрапив по обличчю і шиї. Біль вибухнув у мене в черепі. Був короткий випадок настання чорноти, а потім я вдарився об підлогу з різким стукотом. Високий поліцейський підвівся наді мною і знову підняв палицю. Я схопився за його ноги і, з тією невеликою силою, що лишалась у моїх руках, сильно потяг. Його ноги підкосилися, і він вдруге впав на підлогу.
  
  
  Але його напарник уже оклемався і підняв ціпок. Краєм ока я бачив, як палиця спускається. Я пригнувся, але вона потрапила мені в потилицю та шию. Колишня темрява вдарила знову, і я звалився на підлогу на спину, заплющивши очі, майже не усвідомлюючи. Коли я розплющив очі, черговий сержант стояв наді мною з пістолетом, спрямованим мені на думку.
  
  
  "Цього буде достатньо", - сказав він двом іншим на м'якому суахілі.
  
  
  Бик, який все ще був готовий ударити палицею, рушив, опускаючи ціпок. Сержант похмуро глянув на мене.
  
  
  «Щось підказує мені, що мине деякий час, перш ніж ваша справа буде передана в магістрат», - тихо сказав він.
  
  
  «Іди до біса», – сказав я йому.
  
  
  Він вказав на двох інших. Вони грубо схопили мене і затягли до камери. Потім вони повернулися і пішли, замкнувши за собою двері, і я залишився один із трьома іншими в'язнями.
  
  
  Я повільно оглянув їхні обличчя, в голові пульсував біль. Мої очі сфокусувалися на іншому білому чоловікові, перемістилися з нього на посміхнене обличчя африканця, що сидить навпочіпки поруч зі мною. Я відповів на усмішку гримасою і трохи розслабився. Перший етап мого завдання було успішно виконано. Я прийшов убити білу людину, і ось я - замкнений з ним в одній камері.
  
  
  «Бвана надто хвора від палиць», - говорив усміхнений африканець поруч зі мною. «Великий аскарі, він постійно користується кийком». Чоловік був одягнений у західний одяг, рвані штани та сорочку, але на правому зап'ясті носив фетиш-браслет, а на його щоках та плечах, де закінчувалися рукави, були шрами з тонким малюнком. У нього було тільки одне здорове око.
  
  
  "Я буду в порядку", - сказав я.
  
  
  «Ти кровожерливий ідіот, щоб почати щось із ними», - зневажливо сказав мені біла людина. Потім, ніби це було єдине, що варто було зауважити, він байдуже відвернувся.
  
  
  Я не відповів, але обернувся, краще глянути на нього. Він був трохи старший за мене, високий і худорлявий, з жорстким обличчям з прямими лініями та щетиною. На ньому був брудний камвольний костюм та потерті білі туфлі. Його очі були холодними та проникливими. Його звали Брайан Сайкс, і він був професійним убивцею.
  
  
  Я поплентався сісти поруч із ним біля задньої стіни камери. Одноокий африканець підійшов до ґрат і сів поряд з нами, приблизно за десять футів від третього в'язня в камері. Ця третя людина була примітивним африканцем, воїном кікуйю, одягненим у племінний одяг із бавовни червоної охри та мідними нарукавними пов'язками. Він сидів з нерухомою спиною і схрестивши ноги біля лозин навпроти мене, невиразно дивлячись на мене.
  
  
  Я відвернувся від них і заплющив очі. Мені потрібен був відпочинок – ніч обіцяла бути довгою. Бійка з поліцейськими не допомогла, але мені довелося переконати Сайкса, що я законний ув'язнений. У камері смерділо сечею, і я намагався не звертати на це уваги. Я згадав свою розмову з Девідом Хоуком в Найробі про Сайкс і плани російського Новігром I.
  
  
  «Це буде найшвидший винищувач із будь-коли побудованих, Нік», - сказав мені Хоук. «Але, на щастя, ми вкрали плани. Агент Джон Драммонд скоро буде в Каїрі з мікрофільмом, а потім привезе його сюди. Він доставить вам фільм, і ваша робота стежитиме за тим, щоб він благополучно дістався Вашингтона».
  
  
  'Так сер.'
  
  
  Але є ложка дьогтю. Наші джерела думають, що росіяни знають про наш рандев тут. Вважається, що вони найняли Брайана Сайкса, професійного стрільця, щоб убити Драммонда, коли він прибуде до Найробі з фільмом. Вони схоплять його, і ми повернемося до того, з чого почали. Так…'
  
  
  "Отже, я уб'ю Сайкса до того, як він уб'є нас", - сказав я.
  
  
  От і все. Зараз він перебуває в Аруші і, як очікується, прилетить сюди для виконання цього завдання в останній момент. Іди за ним, N3.
  
  
  Але коли я приїхав до Аруши, я виявив, що Сайкс замкнений у місцевій в'язниці за пияцтво та порушення громадського порядку і буде звільнений якраз вчасно, щоб летіти до Найробі. Дочекатися його визволення було надто ризиковано. Крім того, я не мав часу. Тож мене кинули разом із ним до в'язниці.
  
  
  Я змусив себе трохи подрімати. Коли я прокинувся, я весь задубілий і відчув, що мені потрібний тиждень на лікарняному ліжку. Я глянув через ґрати камери на ґрати вікна в коридорі й побачив, що на вулиці темно. Я чув, як дощ глухо стукає по металевому даху будинку.
  
  
  Світло було тьмяним, виходило від маловатної лампочки в коридорі. В один кінець камери вода надходила ззовні, утворюючи неглибоку калюжу. Крім того, з цього кінця камери йшов сморід сечі. Я глянув на Кіку навпроти мене і припустив, що, мабуть, це він полегшив себе. Зараз він дивився вниз, у протилежний кінець камери. Простеживши за його поглядом, я побачив, що він спостерігає за двома щурами, які шукають там їжу.
  
  
  Сайкс ворушився і бурчав собі під ніс. Неподалік Кікуйю інший африканець міцно спав і хропів.
  
  
  - Проклята смердюча в'язниця, - сказав Сайкс. - Помістити сюди білу людину. Прокляті дикуни.
  
  
  Один із щурів сміливо підійшов до Кікуйю. Він уважно дивився, не повертаючи голови. Пацюк підійшов ближче. Раптом рука Кікую вилетіла і схопила. Пацюк голосно завищав, але тільки один раз, коли кікуйю зламав йому шию однією рукою. Потім, поки ноги все ще смикали, він відірвав тіло від живота щура і приготувався з'їсти його. Його очі зустрілися з моїми на знак визнання його мисливських успіхів, і я трохи посміхнувся йому. Однак Сайкс люто скочив на ноги.
  
  
  Він гукнув. - Чортовий дикун, ти намагаєшся мене злити? Він підійшов до кікуйю і вдарив африканця по руці, вибивши мертвого пацюка з його рук. «Залиш цих чортових паразитів у спокої, чорний виродок, або я засуну тобі голову між ґратами позаду тебе».
  
  
  Він погрозливо стояв над Кікуйю. Він був такого ж зросту, як африканець, і на ньому було більше м'яса, але кікуйю не виявляв страху. Він також не рушив проти нього, хоча я бачив ненависть у його мигдалеподібних очах. Я глянув на іншого африканця і побачив, що він проспав увесь час. Я запам'ятав це в умі.
  
  
  Сайкс зі злим поглядом підійшов до мене. - А ти, Янку, сидиш на єдиному сухому місці у цьому місці. Рухайтеся далі лінією».
  
  
  Я глянув на нього. «Я прийшов першим, – сказав я.
  
  
  Сайкс насмішкувато посміхнувся і поліз у свій костюм. Він дістав маленький ніж і висвітлив його лезо. Він сказав. 'Ти чогось хочеш?' Посмішка зникла.
  
  
  Я знизав плечима. "Добре, не треба грубо говорити про це", - сказав я. Шумаючи, я перемістився приблизно на п'ятнадцять футів і спостерігав, як Сайкс взяв моє сухе місце. «Чесна гра Turnabout, – сказав я.
  
  
  Він огидно посміхнувся. "Ось як треба на це дивитися приятель", - сказав він, кладучи ніж у кишеню. «Тепер ви, люди, що стікають кров'ю, постарайтеся мовчати, поки я сплю».
  
  
  Кікуйю і я обмінялися поглядами, коли Сайкс різко впав і заплющив очі. Я глянув на годинник, який сержант дозволив мені залишити. До наступної перевірки черговим залишалося лише п'ятнадцять хвилин. Я слухав дощ по даху і спостерігав, як чорно-жовтогаряча ящірка драконя на краю стіни переслідує коричневу міль. Худі ноги рухалися обережно, повільно, як у левиці, що сідає на газель. Незадовго до того, як ящірка встигла вдарити, моль полетіла, і полювання було закінчено. Я провів рукою по губах і глянув на дрімлого Сайкса. Це не займе багато часу.
  
  
  За кілька хвилин черговий поліцейський вийшов у коридор з іншої кімнати. Він носив короткоствольний револьвер у кобурі на поясі. Коли він підійшов, я заплющив очі, зображуючи сон. Я чув, як він на мить зупинився біля дверей камери, потім, задоволений, обернувся і пішов до іншої кімнати. Я розплющив очі і побачив, що кікуйю з цікавістю дивиться на мене. Я підморгнув йому і подивився на Сайкса та іншого африканця. Обидва здавалися сплячими. Африканець голосно хропів; звук перекрив би безліч інших шумів.
  
  
  Я тихенько підвівся і знову глянув на кіку. Я не думав, що
  
  
  він втрутиться, і знадобиться бомба, щоб розбудити іншого африканця. Настав час зробити хід.
  
  
  Я тихенько підійшов до Сайкса. Він поворухнув губами і похитав головою. Я не мав зброї, тому мені доводилося покладатися на свої голі руки. Я сів перед ним навпочіпки. У цей момент сплячий африканець видав гучний хропіння, що гавкає, і очі Сайкса розплющилися. Коли він побачив, що я стою перед ним на колінах, сонний погляд миттю покинув очі.
  
  
  'Вітання! Що, чорт забирай, ви…?
  
  
  Я простяг руку, схопив його за шию обома руками і відірвав від стіни. Наступної миті він лежав на спині на підлозі, мої пальці стискали його горло. Його обличчя почервоніло, а очі витріщені. Його жилаві руки намагалися вирватися з моєї хватки. Я помітив, що він був набагато сильнішим, ніж виглядав. Але тепер його зарозумілість зникла. На його обличчі з'явився страх, а потім розуміння. Він спробував заговорити, але не зміг.
  
  
  Несподівано, з прихованою силою відчаю, він зламав мою хватку і вдарив мене передпліччям в обличчя. Коли я відсахнувся від удару, він став між нами коліном і різко скинув мене з себе.
  
  
  Я приземлився на спину, а Сайкс швидко піднявся на одне коліно. "Так от і все", - видихнув він.
  
  
  Я не відповів. Я вдарив ногою, і мій черевик врізався в його гомілка, збивши його з ніг. Він видав крик болю – на щастя, не гучний. Я кинувся на нього, але він відкотився від атаки і знову став навколішки. На цей раз він тримав невеликий ніж.
  
  
  Він простягнув клинок перед собою, зла усмішка повернулася на його тверде обличчя. «Схоже, ви заощадили мені час та сили», - сказав він. Потім він стрибнув на мене.
  
  
  Я рушив ліворуч, уникаючи удару ножем у живіт, і тим самим рухом упіймав його руку з ножем. Сила його ривка повалила нас обох на підлогу, де ми двічі перекотилися, намагаючись схопити ніж.
  
  
  Сайкс на мить заліз на мене, і я впіймав себе на тому, що відчайдушно бажаю, щоб мені вдалося пронести свій стилет Х'юго разом зі мною в камеру. Але Х'юго навмисно залишили позаду, разом із Вільгельміною, моїм 9-міліметровим «Люгером». Сайкс люто відштовхнув мою руку і завдав ще одного удару чотиридюймовим лезом. Я знову схопив його за руку, але не раніше, ніж він завдав мені неглибокої рани в плече. Коли він побачив кров на моїй куртці-сафарі, жахлива усмішка повернулася.
  
  
  - Я тебе дістав, Янку. Я збираюся вирізати твою печінку.
  
  
  Я стиснув руку з ножем сильніше, напружуючись. Я повинен був обеззброїти його, інакше він рано чи пізно знайде шлях клинку. Я відпустив його іншу руку і вдарив його кулаком по обличчю.
  
  
  Сайкс не був готовий до контратаки. Він втратив рівновагу та впав на бік. Тоді я впав на нього, схопивши обома руками руку з ножем і сильно повернувшись. Він закричав. Ніж ковзав по підлозі камери поза досяжністю.
  
  
  Він сильно вдарив мене по голові. Я впав на бік, і він скочив навколішки, готуючись кинутися за ножем. Але я пірнув у нього ззаду, і він провалився піді мною.
  
  
  Кікуйю холодно і спокійно спостерігав за всім цим зі свого місця біля ґрат. Інший африканець, хоч і не хропів, все ще спав. Не було доказів того, що черговий в іншій кімнаті щось ще чув.
  
  
  Я сильно вдарив Сайкса по шиї, одночасно вдаривши коліном по бруньці. Він хмикнув, схопив мене та кинув на підлогу перед собою. Я швидко підвівся і знову побачив страх на його обличчі. Він повернувся, відкривши рота, щоб покликати чергового.
  
  
  Я хруснув долонею по його адамовому яблуку, обірвавши крик, перш ніж він встиг вирватися з його горла. Він позадкував, задихаючись і давлячись ротом.
  
  
  Я скоротив відстань, ухилився від шаленого правого удару, який він кинув у мене, і схопив його ззаду, мої руки міцно затиснули його рот і ніс.
  
  
  Він відчайдушно рвав мене за руки, але я тримався, як бульдог. Він пінався і кидався. Його обличчя потемніло, а на шиї здулися вени. Його руки розтинали повітря, намагаючись знайти мене. Приглушені задушливі звуки виривалися з його горла. Його права рука ковзнула по моїй спині, нігті залили кров'ю.
  
  
  Його рука двічі стиснулася в судорожному кулаку, а потім все тіло обм'якло.
  
  
  Брайан Сайкс більше не становив загрози ні для агента Драммонда, ні для когось ще.
  
  
  Я глянув на кікуйю і побачив, що він беззвучно посміхається. Інший африканець усе ще спав, але рухався неспокійно. З кімнати наприкінці коридору, де був черговий, не долинало ні звуку.
  
  
  Я взяв ножа Сайкса, стер з нього відбитки і сунув назад у кишеню. Потім я підтягнув тіло до стіни і поставив його у сидячому положенні, заплющуючи очі.
  
  
  Тепер підійшла до справи частина операції, яка могла бути складнішою, ніж ліквідація Сайкса. Мені довелося вирватися із цього східноафриканської пародії на в'язницю. Я розстебнув куртку-сафарі і оглянув своє плече, що кровоточить. Як я й думав, рана була не глибока. Я сунув руку під пахву, віддер шматок пластику тілесного кольору і видалив невеликий шматок металу, який він приховував. То була відмичка.
  
  
  Я тільки-но попрямував до дверей камери, коли почув звук із кімнати за коридором. Я швидко повернувся до стіни біля трупа і сховав металеву лтмичку. Я заплющив очі, коли черговий увійшов у двері і рушив коридором.
  
  
  Не розплющуючи очей, я прислухався до кроків. Вони зупинилися, і я знав, що охоронець стоїть біля дверей камери. Була довга пауза. Мені було цікаво, чи Сайкс виглядав сплячим - чи мертвим. Ще одна думка вразила мене. Припустимо, черговий хоче про щось поговорити із Сайксом? У мене можуть бути проблеми.
  
  
  Я тримав очі закритими. Потім я почув, як охоронець смикнув за мотузку слабку лампочку, і кроки відступили коридором.
  
  
  Я обережно підвівся і підійшов до дверей камери. Єдине світло тепер виходило з вікна коридору та дверей кабінету в дальньому кінці. Спочатку було важко побачити замок, але зрештою я вставив у нього відмичку. Кікуйю з цікавістю спостерігав. Замок був великий для моєї відмички, і спочатку я не міг його зрушити. Я вилаявся собі під ніс після п'яти хвилин безуспішних зусиль. У мене не було всієї ночі. Незабаром поліцейські повідомлятимуть про свої обходи, і все це ускладнить.
  
  
  Я витер спітнілі руки об штани і спробував ще раз, працюючи повільніше. Я обережно намацав тумблер, встановив відмичку у потрібне становище і різко повернув її. Замок відчинився.
  
  
  Я відчинив двері всього за кілька дюймів і засунув відмичку в кишеню. Кікуйю уважно стежив за мною. Я кивнув йому, показав беззвучно жестом, чи не хоче він піти зі мною. Він зрозумів і відмовився рухом голови. "Санта сану", - сказав я м'яко, сподіваючись, що він достатньо говорить на суахілі, щоб знати, що я дякую йому за те, що він займається своєю справою. Він кивнув головою.
  
  
  Я пройшов через двері камери і зупинився у коридорі. Уся ця історія з Сайксом обернулася б невдалою грою, якби я не вибрався звідси. Якби я цього не зробив, я, безперечно, згнив би в африканській в'язниці на все життя.
  
  
  Вихід був лише один – через кабінет, де сидів черговий озброєний охоронець. Я рушив до його світла, обмірковуючи свій наступний крок у міру наближення. Коли я підійшов до дверей, я крадькома зазирнув до офісу. Охоронець сидів за столом та читав, схоже, комікс. Пістолет на його стегні виглядав великим і негарним.
  
  
  Я пірнув назад у тінь біля дверей. Що ж, зараз чи ніколи. Я відвернувся від дверей і закричав, щоб мій голос рознісся коридором.
  
  
  'Охорона!'
  
  
  Стілець пошкреб по підлозі, і я почув бурчання чоловіка. Потім кроки наблизилися до дверей. Я знову став у тінь, коли охоронець пройшов повз мене.
  
  
  Я швидко завдав удару, підрізавши чоловікові основу черепа. Моя мета була трохи збита, і я вдарив сильніше, ніж планував. Чоловік хмикнув і впав на коліна, приголомшений.
  
  
  Перш ніж він зміг прийти до тями, я зчепив руки разом і сильно вдарив ними по його товстій шиї. Він голосно крекнув і нерухомо розтягнувся на підлозі.
  
  
  Я схопив його пістолет, засунув його за пояс і стомлено встав. То був дуже довгий вечір. Я швидко пройшов крізь яскраве світло офісу до дверей у задній стіні. Я відчинив його, обережно пройшов через нього. Зовні була прохолодна темрява і крикнули цвіркуни. Загалом у кварталі звідси був украдений «лендровер», який за кілька годин перевезе мене по путівцях до кордону.
  
  
  Я швидко рушив у темряву.
  
  
  Хоук задумливо жував мертву сигару, дивлячись на маленький столик між нами. Я тільки-но приєднався до нього на подвір'ї Торнтрі в Нью-Стенлі і відразу відчув, що щось не так.
  
  
  Він вийняв сигару з тонких губ, обернув на мене крижані сірі очі й видавив слабку посмішку.
  
  
  «Це була чудова робота в Аруші, Нік. Сайкс вже якийсь час заважав AX та ЦРУ.
  
  
  Я вивчав худе, втомлене обличчя під копицею сивого волосся.
  
  
  Я підказав. - «Але щось пішло не так, чи не так?»
  
  
  Хоук глянув на мене так, що здається, ніби він бачить тебе наскрізь. «Вірно, Нік. Мені шкода говорити вам про це після вашого успішного набігу до Танзанії, але… Джон Драммонд мертвий.
  
  
  Я недовірливо глянув на нього. 'Де?'
  
  
  "У Каїрі. Позавчора. Ми щойно отримали звістку. Його худорляве, жилисте тіло, здавалося, стало ще тоншим.
  
  
  
  Я запитав. - У росіян там теж був убивця?
  
  
  «Можливо, так, а може й ні. Все, що ми знаємо на даний момент, це те, що Драммонда знайшли в номері готелю з перерізаним горлом. І мікрофільму більше немає».
  
  
  Я повільно похитав головою. "Чорт, Драммонд був гарною людиною".
  
  
  Хоук заткнув згаслу сигару в попільничку. 'Так. І нам потрібний цей фільм, N3. Новігром I - найдосконаліший винищувач із будь-коли створених, набагато краще, ніж усе, що у нас є на стадії планування. Коли він діятиме, це дасть росіянам нестерпну військову перевагу над вільним світом. Мені не треба говорити вам, що крадіжка планів на це була нашим найвдалішим розвідувальним ходом за останні роки. А тепер ми втратили плани, перш ніж Драммонд зміг їх передати нам. Президент не зрадіє…»
  
  
  Я сказав ні".
  
  
  Хоук глянув на мене. «Я відправляю тебе до Каїра, мій хлопчику. Я не хочу робити це на тебе так скоро після Аруші, але я не маю вибору. Ти наша найкраща надія, Нік. Дізнайтеся, що саме сталося з Джоном Драммондом та мікрофільмом. А якщо можеш, поверни фільм».
  
  
  "Ви готові витратити на це гроші?"
  
  
  Хоук скривився. "Якщо це те, що потрібно".
  
  
  'Гарний. Коли я полечу? '
  
  
  Він сказав тоном, що вибачається: «Сьогодні пізно ввечері звідси відлітає рейс BOAC». Він поліз у кишеню, дістав авіаквиток і простягнув мені.
  
  
  "Я буду на ньому". Я почав запихати квиток у куртку, коли він упіймав мене за руку.
  
  
  «Це складне питання, Нік, – обережно сказав він. - Іноді дивіться через плече.
  
  
  Я поклав квиток у кишеню. "Якби я не знав вас краще, сер, - сказав я йому, - я б поклявся, що тільки-но помітив батьківську зацікавленість у моєму благополуччі".
  
  
  Він скривився. - Те, що ви помітили, було власницьким інтересом, а не батьківським. Я не можу дозволити собі втратити весь свій персонал за одну операцію».
  
  
  Я посміхнувся і підвівся зі стільця. «Ну, перед від'їздом мені потрібно упорядкувати кілька справ».
  
  
  «Уявляю, – сухо сказав він. "Хто б вона не була, передай їй привіт".
  
  
  Моя посмішка стала ширшою. 'Я зроблю це. І я зв'яжусь з вами, як тільки зможу з цим упоратися».
  
  
  Хоук дозволив легкої усмішці ворухнути куточком рота і злегка посміхнувся, промовивши одну зі своїх улюблених прощальних промов: «Побачимося, коли побачу тебе, Нік».
  
  
  Я пішов прямо в свій номер у готелі, запакував невелику валізку, яка завжди носила з собою, і повідомив керівництву, що виїду пізніше. Потім я взяв таксі і поїхав до Норфолку, де дуже симпатичний бельгійський колоніальний житель на ім'я Габріель мав квартиру. Щоразу, коли я був у Найробі, я намагався проводити з нею кілька годин дозвілля і завжди прощався, коли міг. Цього разу вона була дуже роздратована моїм раптовим від'їздом.
  
  
  "Але ви сказали, що пробудете тут надовго", - заперечила вона. Вона мала чарівний французький акцент.
  
  
  Я звалився на довгий диван посеред кімнати. Ти збираєшся ускладнити і зіпсувати нам прощання?
  
  
  Вона на мить надула губи. Вона була маленькою дівчинкою, але мала вибір. Її волосся було каштановим, підстриженим під піксі, а очі були величезними, широко розставленими і мрійливими. Вона жила в Африці майже з народження, мігрувавши з Конго до Кенії разом зі своїми батьками, коли вона була підлітком.
  
  
  Коли її батьки було вбито Мау-Мау, Габріель довелося нелегко. Протягом короткого часу вона була високооплачуваною повією в Момбасі. Але це все в її минулому, і тепер вона обіймала відповідальну посаду у державній установі. На щастя для мене, їй, як і раніше, подобалися чоловіки.
  
  
  "Просто ти сюди так рідко приходиш", - повільно промовила вона. Вона звернула на мене свої великі очі. «І мені подобається бути з тобою на якийсь час». На ній був вузький светр та міні-спідниця. Тепер вона недбало натягла светр через голову і кинула його на найближчий стілець. У бюстгальтері вона мала ефектний вигляд.
  
  
  «Ви знаєте, я залишився б, якби міг», - сказав я, оцінюючи її.
  
  
  "Я знаю, що ви мені кажете", - сказала вона, все ще дуючись. Вона розстебнула коротку спідницю і дозволила їй впасти на підлогу, а потім вийшла з неї. Білі мереживні трусики бікіні майже нічого не закривали. Вона відвернулася від мене на мить, відкинувши від себе спідницю і продемонструвавши чудові вигини своєї сідниці. "А те, що ти мені говориш, дуже мало, мій коханець".
  
  
  Я посміхнувся до неї і знав, що Габріель мені дуже подобається. Може, мій швидкий від'їзд був на краще. Вона скинула туфлі і ліниво підійшла до мене, повернувшись до мене спиною.
  
  
  "Допоможіть мені з бюстгальтером".
  
  
  Я встав, розстебнув гачки і дозволив ліфчику зісковзнути на підлогу. Через її плече я міг бачити, як повні груди випинаються назовні у своїй новій свободі. Я обійняв її і повільно провів руками по грудях. Габріель заплющила очі.
  
  
  "Мммм", - видихнула вона. «Думаю, мені доведеться тебе пробачити». Вона повернулась до мене. Її голодний рота знайшов мій.
  
  
  Коли поцілунок закінчився, вона нахилилася і стягнула трусики з опуклих стегон. Вона пригорнулася до мене своєю наготою, і мої руки пестили м'якість її шкіри.
  
  
  'Що ж?' - сказала вона мені у вухо. - Вам не здається, що вам слід роздягатися?
  
  
  Вона допомогла мені зняти одяг і, схоже, одержала від цього задоволення. Вона знову притулилася губами до моїх, і я затято поцілував її, досліджуючи язиком. Я легко притис її до себе, в міру того як задоволення і чуттєвість від занять коханням зростали.
  
  
  Вона ахнула. - «О, Нік! Нік!
  
  
  "Ходімо в спальню", - хрипко сказав я.
  
  
  'М-м-м. Ні, просто тут. Я не можу чекати ". Вона сіла на товстий килим біля наших ніг і притягла мене до себе. 'Все в порядку?' Вона лягла на килимок, повні груди вказували на мене. 'Все в порядку?' – повторила вона.
  
  
  Я не відповів. Я швидко підійшов до неї. Раптове різке зітхання зірвалося з її губ. Я взяв її жорстоко, жорстоко, не думаючи про витонченість, бо вона справді дістала мене, і іншого шляху не було. Звуки в її горлі ставали дедалі голоснішими. Я відчував її нігті, але не звертав уваги на біль. Ми вибухнули разом у блискучій сліпучій кульмінації.
  
  
  Я слабо лежав на ній. Її очі все ще були заплющені, але губи розплющилися в посмішці. - Mon Dieu, - лагідно сказала вона.
  
  
  Це був чудовий спосіб попрощатися. І я зовсім не думав про Каїр.
  
  
  
  
  Другий розділ
  
  
  
  Каїр – не цивілізоване місто. Принаймні не за західними стандартами. Я відчув це, як і під час попередніх візитів, при першому контакті з цим місцем у аеропорті. Араби грубо штовхали один одного і туристів - давлячи ліктями об ребра, вигукуючи нецензурну лексику, виборюючи місця біля стійки реєстрації.
  
  
  На перевірку я пішов дві години, але мої фальшиві документи пройшли перевірку. Я поїхав у місто таксі. Ми пройшли через старе місто та базарну зону, де вулиці були заповнені коштовниками, сутенерами та туристами з їхніми провідниками. Були також темні вуалі та куфії, що приховували похмурі обличчя, і безногі жебраки, що просять милостиню з любові до Аллаха. Над усім цим зчинився стійкий войовничий крик, тривожний хаос. Я згадав, що вночі вулицями Каїра не ходиш, а вдень тримаєш руку на гаманці.
  
  
  У готелі New Shepheards я зареєструвався у своїй кімнаті, а потім відвідав п'ятий поверх. Драммонда було вбито в 532 номері. У коридорі було тихо. Я зняв Вільгельміну з наплічної кобури, перевірив «Люгер» на наявність боєприпасів і засунув його назад. Я підійшов до кімнати 532. Прислухаючись до дверей, я дійшов висновку, що всередині немає нікого.
  
  
  Я вийняв з кишені відмичку, вставив її у замок і повернув. Клацнув замок, і я штовхнув двері. Мовчки я зайшов усередину і зачинив за собою двері.
  
  
  У кімнаті було напівтемно через задернуті штори на вікнах. Я підійшов до них і відкрив їх, пропускаючи яскраве сонячне світло. Потім я обернувся і оглянув кімнату. Готель, мабуть, вирішив поки що не здавати його в оренду. Можливо поліція не закінчила розслідування. Я підійшов до великого двоспального ліжка, до того місця, де, за словами Хоука, було знайдено тіло. Я скривився, коли побачив, що на килимовому покритті все ще залишилася темна пляма крові. Я не люблю брудні вбивства.
  
  
  Кімната, здавалося, була залишена майже так само, як її знайшла поліція. Покривало було стягнуте, начебто Драммонд був готовий закінчити ніч. На дерев'яних виробах та дверях я помітив кілька місць, де поліція намагалася зняти відбитки пальців. Прямокутний стілець біля ліжка було перевернуто, але інших ознак боротьби не було.
  
  
  Я згадав, як востаннє бачив Джона Драммонда в Ленглі лише кілька місяців тому. Він був високим, з волоссям пісочного кольору та спортивного вигляду. Одна з останніх фраз, які він сказав мені, була: "Нікому не буває п'ятірок у цьому бізнесі назавжди, Нік". Але, стоячи там і посміхаючись мені на сонечку, засмаглий і підтягнутий, він виглядав так, наче міг бути винятком.
  
  
  Я важко зітхнув і поволі рушив по кімнаті. Саме такі дні змусили агента уважно поглянути на те, чим він заробляє життя. Це змусило вас глянути на шанси, що ви не любили робити дуже часто.
  
  
  Я підійшов до старого стола біля стіни і висунув довгу середню скриньку. Це був безглуздий жест. Поліція знайшла б щось варте, а я не міг піти до них. Я дивився в порожню шухляду. Хто вбив Джона Драммонда? Чи підозрював він неприємності до того, як на нього напали? Якщо так, то він міг
  
  
  намагався залишити для нас якесь повідомлення, якби він мав можливість. Я перевірив наш єдиний глухий таємниці в Каїрі і прийшов з порожніми руками. Але, можливо, Драммонд не встиг туди дістатися.
  
  
  Потім я дещо згадав. Драммонд читав, що агент залишив записку, прикріплену до задньої частини ящика столу. Він думав, що це було досить винахідливо, хоч Хоук не погодився з ним. Я знову глянув на ящик. Відчуваючи себе трохи безглуздо, я повністю витяг його і оглянув задню частину.
  
  
  Мій рот відкрився. Ось він, папір, приклеєний до задньої частини ящика. Це має бути повідомлення, залишене Джоном Драммондом!
  
  
  Я відірвав записку і засунув скриньку на місце. Я сів за стіл, у мене наростало хвилювання.
  
  
  Повідомлення було в коді, але Драммонд використовував код Ключової книги без будь-яких ускладнень чи змін. Я поліз у кишеню куртки і витяг книгу в м'якій обкладинці під назвою «Чорний континент, восьме видання». Оскільки Драммонд використав 30 сторінку у своєму останньому повідомленні для AX, я перейшов на 25 сторінок вперед і знову подивився на закодоване повідомлення.
  
  
  Це був набір не пов'язаних між собою цифр, збудованих в один рядок за одним у поспішних каракулях Драммонда. Я глянув на перші дві цифри і з'єднав їх у одне число. Я перейшов до верхнього рядка сторінки, почав з лівого поля та підрахував літери та прогалини, додавши до мого першого номера правильну літеру, яка була першою літерою першого слова повідомлення. Потім я продовжив у тому ж стилі на другому рядку сторінки. Повідомлення тривало.
  
  
  Розшифровка гласила:
  
  
  Кейс із плівкою, знятою в аеропорту. Вважаю випадковим перемиканням багажу. Знайшов тут, у готелі. Футляр-замінник містить нерозбавлений героїн. Зв'язався з місцевим злочинним світом, сподіваюся сьогодні ввечері розкрити наш випадок. NT.
  
  
  Я закінчив читати повідомлення, як почув звук у коридорі за межами кімнати. Я слухав, але це не повторилося. Я акуратно склав записку Драммонда і сунув її разом з м'якою обкладинкою в піджак. Вставши з-за столу, я потяглася до Вільгельмін, стоячи. Я мовчки підійшов до дверей і якийсь час стояв там, сперечавшись сам із собою в момент нерішучості.
  
  
  Якби в холі ховався службовець готелю чи поліція, я не хотів би, щоб мене спіймали тут. Але припустимо, що це був хтось, хто щось знав про смерть Джона Драммонда та зміну багажу? Я не міг дозволити йому піти.
  
  
  Я саме вирішив відчинити двері, коли почув зовні кроки, що швидко відступали коридором. Грабіжник чув мене або, мабуть, бачив мою тінь під дверима. Я схопився за ручку, відчинив двері і вийшов у хол.
  
  
  Подивившись ліворуч, у напрямку звуку кроків, я побачив постать, що зникла за рогом коридору. Я не отримав достатньо часу для ідентифікації; Я знав тільки, що то був чоловік. Зачинивши за собою двері, я помчав коридором.
  
  
  Коли я повернув за ріг, я побачив ще один проблиск - але побачив не більше, ніж уперше. Чоловік кинувся вниз сходами.
  
  
  Я кричав йому. - "Стривай!"
  
  
  Але він пішов. Я побіг коридором до сходів з Вільгельміною в руці і почав спускатися по три сходинки за раз. Я чув кроки, що стукали по сходах у парі прольотів попереду мене, але більше не бачив людину, що тікає. Коли я наблизився до першого поверху, двері, що вели у вестибюль, якраз зачинялися. Я зупинився на мить, щоб покласти Вільгельміну в кобуру, потім пройшов у вестибюль з кахельною підлогою старого готелю.
  
  
  Біля столу тинялося кілька туристів, але мою людину не було видно. Двері біля входу злегка прочинилися. Я швидко пройшов до них через вестибюль. Зовні я оглянув вулицю, але це було безнадійно. Я втратив його.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Тієї ночі я відвідав старого друга. Хакім Садек був професором місцевого університету з невгамовною жагою азарту та пригод. Він кілька разів працював на AX. Я знав, що він певною мірою обізнаний з підземним світом Каїра, тому пішов до нього, озброївшись моєю розшифрованою запискою.
  
  
  "Ніколас!" він вітав мене у своєму фешенебельному будинку на Шаріат Фуад ель Аваль. "Це було дуже давно. Ассалам алейкум.
  
  
  «Алайкум ас-салам, - сказав я. "Світ тобі теж, старий друже".
  
  
  «Будь ласка, – сказав він, пропонуючи мені сісти на низький диван.
  
  
  Коли я сів, він покликав слугу і замовив нам два м'ятні чаї. Я ніяк не міг змусити себе сказати Хакіму, що не люблю м'ятного чаю. Він думав, що це один із моїх улюблених напоїв.
  
  
  «Отже, що привело вас у мій скромний дім?» - Сказав він, посміхаючись. Він був худий
  
  
  майже згорблений чоловік з обличчя работоргівця. Його щоки були в оспинах, а тонкі губи виглядали жорстокими, навіть коли він усміхався. Але він був надзвичайно освіченою людиною, його англійська була кращою, ніж моя.
  
  
  "Ми з тобою збираємося пограбувати Музей старожитностей", - сказав я.
  
  
  Він вичікально глянув на мене, його очі спалахнули, а потім він побачив, що я жартую. "Ах, ти смішний хлопець, Ніколас!" Він голосно засміявся, але змовницьки нахилився до мене: «Знаєте, це не така вже й погана ідея».
  
  
  Я посміхнувся йому у відповідь. Хакім був однією з найяскравіших постатей, найнятих AX у недавньому минулому. У червоній фесці та халаті з джеллаби він дуже був схожий на підступного бандита з пустелі.
  
  
  «Якби в мене був час, я хотів би спробувати з вами», - сказав я йому. «Але, боюсь, у мене проблеми, Хакім».
  
  
  Його очі звузилися, і він торкнувся пальцем свого карамельного носа. 'Ах. Дозвольте мені сказати вам, у чому ваша проблема, Ніколас. Минулого тижня американця знайшли мертвим у своєму готельному номері. Він був агентом AX, правда?
  
  
  «Добре, – сказав я. Я витяг розшифровану записку і віддав її Хакіму. "Він залишив це нам".
  
  
  Хакім уважно вивчив записку, потім глянув на мене. «Якщо переплутаний екйс справді містив героїн, Ніколас, перемикання, напевно, було помилкою. І якщо це була помилка, і ваша людина намагалася виправити це, чому її вбили?
  
  
  "Гарне питання", - сказав я. «Можливо, росіяни знайшли Драммонда, і справа про заміну - лише відволікаючий маневр, який збиває нас з пантелику. Але якщо злочинний світ справді замішаний у цьому, то може бути дюжина пояснень смерті Драммонда. Важливо повернути плівку, яку він ніс у кейс аташе».
  
  
  Маленький худорлявий слуга з коричневим горіховим обличчям приніс нам чай. Хакім перешкодив нам зелене листя м'яти у склянках. Я дуже люб'язно відмовився від солодкого. Коли слуга пішов, Хакім глянув на мене.
  
  
  - Отже, цей мікрофільм є важливим?
  
  
  «Дуже важливий, Хакім. Якщо у вас все ще є зв'язки зі злочинним світом Каїра, я буду вдячний за допомогу. Я маю дізнатися, хто вбив Драммонда і чому. Це могло б призвести мене до цього мікрофільму».
  
  
  Хакім повільно помішував чай. «Я мушу визнати, Ніколас, що за останній рік я втратив тут зв'язок із кримінальним елементом. Моя допомога була б справді мізерною. Але так сталося, мій друже, що я знаю агента Інтерполу, який міг би вам допомогти.
  
  
  «Нічого з цього не повинно потрапляти до офіційних звітів, – сказав я. - Він уміє тримати язик за зубами?
  
  
  Хакім посміхнувся, усмішка, яка, якби я не знав його, переконала б мене, що він збирається перерізати мені горло. «Агент – дівчина, і вона дуже мила. Вона арабка із деякою французькою кров'ю. Її звуть Файєх Насір. Арабською мовою Файєх означає «Полум'я бажання». Посмішка розширилася до дегенеративної усмішки. «Вона працює аніматором у нічному клубі «Шехеразада» на вулиці Альфа-Бей. Танцюрист екзотики. Ви, звичайно, маєте самі судити про неї. Але, можливо, вона зможе допомогти».
  
  
  Я зробив ковток чаю і постарався не скривитись. "Добре, я побачу її", - сказав я. «Я маю десь почати». Я підвівся з низького дивана, і Хакім теж. 'Тепер я мушу йти.'
  
  
  «Ви маєте прийти, коли ми зможемо поговорити, Ніколас, – сказав Хакім.
  
  
  'Це було б чудово. І дякую за ініціативу.
  
  
  Він похитав головою. «Я хотів би бути більш особистим. Тримай зв'язок. І не дозволяй мені знайти твоє ім'я у некрологах».
  
  
  Аллах акбар, - сказав я. «Нехай буде на те воля Аллаха».
  
  
  Крива посмішка Хакіма знову виявилася. Ти повинен був народитися арабом.
  
  
  Була майже опівночі, коли я вийшов із дому Хакіма. Я взяв таксі та повернувся до центру міста. Дорогою туди, темними вулицями, я міг заприсягтися, що за нами стежать. Коли ми в'їхали в "Шаріат Масперо" з його яскравим світлом і інтенсивнішим рухом, я відпустив таксі, плануючи дійти до готелю пішки. Автомобіль, який, здавалося, слідував за нами, проїхав повз, коли таксі зупинилося і згорнуло за ріг. «Напевно, я щось уявляв, – сказав я собі.
  
  
  Я пішов, несвідомо підштовхуючи Вільгельміну лівою рукою. Навіть на цій широкій вулиці - з Нілом праворуч від мене - всі будівлі ліворуч від мене здавались вузькими темними дверними прорізами, і я йшов кількома похмурими провулками.
  
  
  Я пройшов повз безрукого жебрака, який скандував прохання про милостиню. Я зробив паузу і кинув кілька піастрів у контейнер між його ногами. Він багатозначно подякував мені, посміхнувшись беззубою усмішкою, і я виявив, що підозрюю навіть цю бідну безпорадну людину. Я рушив до свого готелю, не в змозі позбутися відчуття, що з моїм світом не все гаразд. Я пройшов ще квартал, коли почув кроки за собою.
  
  
  Вони були м'якими ці кроки, і більшість людей пропустили звук.
  
  
  Але вони були там, і вони наздоганяли мене. Я не повертав і не прискорював темпу. Я подумки представив жебрака за мною. Він вирвав руки з-під джеллаби і міцно стискав у кулаку довгий вигнутий ніж.
  
  
  Але це нісенітниця. Якщо кроки справді переслідували мене, як вони виглядали, винуватець переслідування, безперечно, був із чорної машини, яка прямувала за таксі від Хакіма.
  
  
  Кроки тепер були близькі. Я вирішив зупинитися, повернутись і протистояти своєму переслідувачу. Але перш ніж я встиг, я дістався іншого темного провулка. Я був такий стурбований кроками позаду себе, що не звернув уваги на провулок, коли проходив повз нього.
  
  
  Рука вилетіла з темряви провулка, люто схопила мене за руку і збила рівновагу в темряві. Я був захоплений зненацька і пам'ятаю, як сердився на себе за таку недбалість, коли я кинувся на тротуар через ногу, що стирчить. Наступної миті я дивився з лежачого положення на постать у мантії, яка мене схопила. Він був одягнений у смугасту джеллабу довжиною до щиколотки, а його голова була вкрита пустельною куфією, що приховувала його обличчя. Потім я побачив силует, що з'явився в роті в провулку, ще одну велику постать у мантії, і я зрозумів, що це була людина, яка переслідувала мене. Він тримав потворного пістолета з важким глушником, а в його товариша, що стояв наді мною, був кинджал з широким лезом.
  
  
  'В чому справа?' Я сказав. - Що вам потрібно – мої гроші?
  
  
  Але вони не мали наміру обговорювати зі мною речі. Коли людина з ножем загрозливо тримала зброю спрямованою на мене, чоловік з пістолетом підняв дуло, цілячись мені в груди.
  
  
  Часу на роздуми мало. Як тільки він натиснув на спусковий гачок, я повернувся від лінії вогню до стіни будівлі ліворуч. Я почув тихий стукіт пістолета з глушником і відчув, як вогонь пронизав мою праву руку. Куля зачепила мене.
  
  
  Я приземлився поряд із дерев'яною скринькою, в якій було багато сміття. Я схопився за шухляду однією рукою і по дузі штовхнув у бік стрільця. Ящик і його вміст ударили його по обличчю та грудях, і він втратив рівновагу.
  
  
  Але потім інший чоловік був на мені. Він кинувся на мене, ніж увійшов у мої груди. Я повернувся, зумівши схопити руку з ножем. Його тіло дуже вдарило мене, і я майже втратив хватку за руку. Його обличчя було поряд з моїм, худорляве і жорстоке, коли він щосили намагався встромити ніж.
  
  
  Я зібрав свої сили і люто штовхнув постать у мантії. Він відлетів від мене, ударившись об тротуар за кілька футів від мене. Але тепер інший бойовик оговтався від зіткнення зі скринькою і знову націлив на мене пістолет. Я вилаявся і відкотився від стіни, коли він вистрілив. На цей раз куля встромилася в тротуар поряд з моєю головою.
  
  
  Коли я перекотився, я стиснув праве передпліччя, і Хьюго ковзнув мені в долоню. Коли я опинився віч-на-віч з бойовиком, Хьюго був готовий. Я змахнув рукою вгору, і стилет безшумно вислизнув із моєї руки. Він перекинувся один раз і безшумно уткнувся в нижню частину грудей араба.
  
  
  Навіть у темряві я бачив, як очі бандита розширилися, а потім він, спотикаючись, рушив до мене, вчепившись однією рукою за ручку стилету, а пістолет вільно звисав з іншою. Коли він натрапив на стіну, пістолет вистрілив двічі, два глухі удари, кулі відскочили від тротуару біля моїх ніг і стіни, від якої я щойно відійшов. Потім чоловік падав. Він повільно впав, як дерево, і з глухим стукотом ударив Х'юго по обличчю та грудях.
  
  
  Бандит лежав мертвим між мною та іншим арабом. Той, хто вижив, подивився на свого мертвого товариша, потім повернувся. Жорстокі очі заплющились до потворних щілин. Раптом він кинувся на мене.
  
  
  Ніж був у мене на горлі. Я щосили намагався тримати це подалі. Один удар порізав яремну вену. Рука мого нападника тремтіла від його спроби дістатися мене. Я посунув ступню між його ногами і штовхнув праворуч, одночасно штовхаючи його руки та плечі вліво. Він упав з мене, бурчачи. Я перекотився на нього і краще вхопився за руку з ножем, намагаючись повернути її. Він ударив мене лівою рукою, і я втратив рівновагу. За мить він був на ногах.
  
  
  Я схопився, коли він кружляв з мене. Тепер він збирався бути обережним і чекати, доки він не зможе зайнятися вбивством. Він побачив нагоду і підійшов, замахуючись широким ножем мені в живіт. Я відсторонився, і лезо пронизало мою куртку та сорочку. Я тяжко проковтнув. Він дуже добре володів ножем.
  
  
  Ми ще раз обійшли коло. Тепер мої очі звикли до темряви, і я міг краще бачити, що роблю. Я не дивився на ножа, я дивився на обличчя людини. Очі змінилися,
  
  
  він планував другу атаку, і я був готовий. Я схопив руку з ножем і потяг її до себе, минаючи себе. Одночасно повернувшись, я перекинув чоловіка через плече і з силою жбурнув його. Він голосно вдарився по тротуару спиною та головою, втративши ніж.
  
  
  Я підняв його на ноги. Він щосили намагався опритомніти і чинити опір, але я вдарив його кулаком в обличчя, відкинувши його спиною до стіни провулка. Я рушив до нього, врізався прямо в його живіт і почув, як він задихнувся, коли він склався навпіл, схопившись за живіт.
  
  
  Я різко підняв його і пильно подивився на тверде худорляве обличчя. Я ніколи раніше цього не бачив; Мені було цікаво, чи був він тим чоловіком у готелі біля кімнати Драммонда.
  
  
  Я сказав. - 'Хто ти?''Що ти хочеш?'
  
  
  Він глянув на людину на землі, задихаючись: "Наші брати - знайдуть вас". Він говорив англійською мовою з сильним акцентом.
  
  
  Потім він вирвався на волю і вибіг надвір. Я відпустив його; Я знав, що в мене не так багато шансів досягти від нього більшого.
  
  
  Я підійшов до мертвого і перевернув його. Його обличчя теж було незнайоме. І це обличчя виглядало швидше за іспанське, ніж арабське. Я витяг Х'юго з його грудей, витер його об джеллаб, який носив чоловік, і повернув стилет у піхви. Потім я переглянув одяг мерця на предмет упізнання. Там нічого не було.
  
  
  Я притулився до стіни поруч із ним, намагаючись відновити свої сили. Ці двоє були відправлені кимось, хто знав, що я був у Каїрі, щоб розслідувати смерть Драммонда. І якби мені не пощастило, коли мертвий вбивця почав стріляти з цього пістолета, я приєднався б до Драммонда в рядах померлих агентів AX. То була неприємна думка.
  
  
  Тяжко рушивши на вулицю, я обережно визирнув і побачив, що на бульварі майже немає пішоходів. Я вийшов на тротуар і знову попрямував до New Shepheards.
  
  
  Мені потрібно було швидко дістатися дівчини з Інтерполу, це точно.
  
  
  
  
  Третій розділ.
  
  
  
  У нічному клубі було приглушене освітлення, пахощі та важкі драпірування, а струнний ансамбль під бузковим світлом грав дуже немелодійну єгипетську пісню. Сигаретний дим їдко та густо висів над головами відвідувачів за маленькими низькими столиками.
  
  
  У центрі викладеної плиткою підлоги дівчина танцювала свого роду танець живота. Вона була струнка і смаглява, з довгим прямим волоссям, що падає на бронзові плечі. Її темні очі були обведені косметикою, щоб вони здавалися ще більшими і темнішими. Під ними був орлиний тонко окреслений ніс і пухкий рот з повними губами. Вона була худа, але плоті вона мала. Її ноги були довгими та ідеальними. На ній був бюстгальтер, що закривав соски її грудей маленьким трикутником тканини, що служила рештою її костюма; прозора вуаль до щиколотки звисала з трусиків типу бікіні. Її кісточки були обв'язані маленькими бубонцями, і в кожній руці вона тримала крихітні металеві тарілки.
  
  
  Тарілки видавали металевий ритмічний звук, коли вона рухалася підлогою під музику, що не відповідала тональності, змушуючи вібрувати тверді м'язи її прекрасних стегон, перескакуючи з одного столу на інший. Вона підійшла до мого столика якраз у той момент, коли музика досягла піку. Вона присунула до мене стегна, нервово їх трясла, і трясла плечима так, що її груди збуджено рухалися в тендітному ліфчику. Весь цей час вона посміхалася, усмішкою, розрахованою на те, щоб сказати чоловікові, що вона розуміє його бажання до неї.
  
  
  Музика раптово закінчилася вибухом звуку, і Файєх Насір, Полум'я Бажання, визнала розрізнені оплески відвідувачів. Потім вона підійшла і сіла навпроти мене за стіл. Жонглер вийшов на підлогу, щоб простежити за її вчинком.
  
  
  Вона посміхнулася мені, оголивши ідеальні зуби. 'Тобі сподобався мій танець?' Вона спитала.
  
  
  Перш ніж я встиг відповісти, підійшов офіціант у тюрбані і ми замовили дві келихи місцевого вина. Я зрозумів, що дивлюся на те, як груди Фей, здавалося, намагалася уникнути цього крихітного бюстгальтера. "Так", - нарешті зумів я. 'Ти дуже гарна.'
  
  
  Вона була задоволена. «Дякую, - сказала вона. «Для мене важливіше бути добрим танцюристом, ніж добрим поліцейським».
  
  
  Я посміхнувся. «Якийсь поліцейський, - сказав я. «Радій познайомитися з тобою, Фей».
  
  
  - А я з вами, містере Картер. Мені сказали тебе чекати.
  
  
  Офіціант приніс вино. Я спробував, і вийшло напрочуд добре. Дівчина посміхнулася мені поверх свого келиха, а потім блискучі темні очі стали похмурими. "Мені дуже шкода вашого колегу", - сказала вона.
  
  
  Я глянув на свою склянку. "Він був дуже молодий". Я зробив ще ковток вина. "І те, що він ніс, було дуже важливо".
  
  
  "Хакім Садек не згадав, що це було".
  
  
  Я глянув на це чудове обличчя. Мені потрібно було певною мірою їй довіряти, інакше вона взагалі не змогла б допомогти.
  
  
  л. «Хаким не знає, що ніс Драммонд, – сказав я повільно та неквапливо.
  
  
  'Я розумію.'
  
  
  «Я збираюся сказати вам, але я хочу, щоб ви зрозуміли, що це в найсуворішій секретності. Ви не маєте нікому повторювати це, навіть Хакіму». Я уважно стежив за її обличчям.
  
  
  'Я розумію.'
  
  
  Я зробив глибокий вдих. «Це мікрофільм. Драммонд тримав його у ручці безпечної бритви. Бритва була в комплекті для гоління у його валізі». Я розповів їй про зміну валіз та нерозбавленого героїну.
  
  
  "Містер Драммонд, здається, став жертвою непередбачуваного випадку", - сказала вона задумливо.
  
  
  Я придушив усмішку. Мені раптом здалося недоречним сидіти і обговорювати злочин з арабською танцівницею, наче вона була інспектором Скотланд-Ярду.
  
  
  "Його вбивство не було частиною операції", - сказав я. «Хто б не прийшов до нього в кімнату, щоб забрати цю додаткову валізу, очевидно, вона не збиралася повертати валізу Драммонда. Звичайно, зараз він може бути на дні Нілу з мікрофільмом, тому що він, схоже, не має злодіїв ніякої цінності. Але я так не думаю. Думаю, той, хто вбив Драммонда, має мікрофільм, і він знає його важливість».
  
  
  "Що дуже здорово?"
  
  
  Я глянув на неї серйозно на мить. Вона має знати. 'Так. Ми вкрали креслення російського літака, особливого літака. Знання є життєво важливими для вільного світу. Мікрофільм був про ці плани, і я очікую, що його повернуть».
  
  
  Вона кивнула головою. «Якщо злочинний світ має плани, Нік, я можу допомогти тобі», - сказала вона. «Я маю контакти. Я знаю їхні імена та операції. Тобі є чим зайнятися?
  
  
  'Дуже мало.' Я згадав про напад на мене напередодні увечері. «Я навіть не знаю, чи я дізнаюся когось із осіб на фотографіях з архіву». Але один із них сказав щось дивне – той, хто втік. Він щось згадав про своїх братів - чи їхніх братів - які мене дістали.
  
  
  Вона виглядала враженою. 'Звісно! У цьому сенс, Ник. Він мав на увазі сімейні відносини. Він говорив про співучасників у новому грізному синдикаті злочинного світу – «Нове братство».
  
  
  "Нове братство"? – повторив я. "Схоже на філію мафії".
  
  
  Вона тихенько засміялася. «Один із лідерів – сицилієць. Але велика людина, П'єр Бове, француз із Парижа. Насправді, це досить космополітична група. І ми починаємо думати, що це найжорстокіша злочинна організація, з якою нам колись доводилося мати справу. Їхні дії викликали невдоволення суспільства навіть у Каїрі. Вони великі торговці наркотиками. Але поки що нам не вдалося отримати проти них жодних доказів. Ми навіть не знаємо, як виглядає Бове».
  
  
  "Вони звучать жахливо", - сказав я.
  
  
  Вона задумливо насупилась. «Якщо «Нове Братство» буде залучено до цього, вам доведеться нелегко. Вам потрібна допомога Інтерполу?
  
  
  "Ні", - швидко сказав я. «Якщо ви можете використовувати записи, не викликаючи підозри, добре. Але ви не повинні довіряти нікому. Тепер ви на зарплаті AX та обговорите це завдання лише зі мною».
  
  
  Вона знизала чудовими бронзовими плечима. Ти начальник. Я зроблю все, що скажеш».
  
  
  Я простяг руку і накрив її руку. 'Це добре знати. Отже, з чого почати?
  
  
  Вона вагалася мить, потім запитала: Ти можеш заплатити? Коли я кивнув, вона продовжила: «Я знаю людину, свого роду інформатора, на ім'я Тонка людина. Я вважаю, що Хакім Садек теж знайомий із ним. Він заробляє життя тим, що переносить інформацію туди й назад між законом і злочинним світом. Виживати у цьому бізнесі непросто, але йому вдавалося успішно переміщатися між двома світами протягом кількох років, бо він має цінність для обох сторін».
  
  
  - І він знає, як зв'язатися із цим Новим Братством?
  
  
  - Тонка людина знає про цю організацію більше, ніж будь-який поліцейський. Не питайте мене, як він це дізнався. Я впевнена, що він знає речі, які б ніколи нам не розповів. Але за гроші він може пов'язати нас із ними. Вони вирішать, чи хочуть вони з вами поговорити».
  
  
  "Якщо минулої ночі була якась вказівка, що вони не в настрої для розмов", - похмуро сказав я.
  
  
  «Було повідомлення, що члена банди «Нового Братства» було вбито тієї ж ночі, коли помер ваш агент, - сказала вона, - хоча поліція не перевірятиме цю історію. Якщо це правда, Нове Братство може подумати, що Драммонд убив їхню людину, і, можливо, вирішило, що ви теж маєте заплатити за смерть. Або їм просто може не сподобатися ваша присутність тут».
  
  
  «Ну вони не знають, що в мене ще є гроші, щоб заплатити», - сказав я. «Можливо, це змусить їх побачити мене у більш дружньому світлі».
  
  
  Коли Файє закінчила вечірній виступ, вона одягнулася і вийшла з гримерки в образі школярки в білому светрі та синій міні-спідниці,
  
  
  її довге темне волосся спадало їй на плечі. Більшість макіяжу зникла, і її зняття посилило природну красу її обличчя.
  
  
  «Дуже добре, – сказав я.
  
  
  Вона посміхнулася і взяла мене за руку, відводячи мене звідти. Зовні у нас було таксі, і Файєх дала водієві адресу в районі, з яким я не був знайомий. Ми проїхали через Каїр до старої частини міста, де вулиці були вузькими, і на кожному розі ховалися постаті. Вона веліла таксі зупинитися посеред кварталу старих будівель.
  
  
  Я заплатив водієві і дивився, як він їде. Коли звук машини зник, він раптом здався дуже самотнім. Дівчина провела мене до кінця кварталу до напівзруйнованого багатоквартирного будинку, і ми зайшли всередину.
  
  
  Усередині було гірше, ніж зовні. Тьмяна лампочка висіла біля підніжжя дерев'яних сходів, що гниють. Ми піднялися сходами повз фарбу, що відшаровується, і настінних графіті в кімнату на третьому поверсі. Файє тричі постукала, завагалася, потім знову постукала.
  
  
  За мить двері відчинилися, і там стояв чоловік. Він був уламком людської істоти, не просто худим, але кістлявим, як скелет. Його обличчя було довгим і жовтуватим, одяг на ньому був трохи кращий за лахміття, і від нього смерділо.
  
  
  Він зиркнув на дівчину і видав горловий звук. 'Так?'
  
  
  "Це Файєх Насір", - сказала вона.
  
  
  'О так.' Він подивився на мене повз неї. Його очі були засклені, ніби він зійшов з якоїсь висоти. Він довго вивчав мене, потім знову глянув на дівчину. 'Що ти хочеш?'
  
  
  "Інформації", - сказала вона.
  
  
  'Який?' Він почухав промежину.
  
  
  «Ми хочемо встановити контакт із «Новим братством», – сказала вона.
  
  
  Частина глазурі покинула його очі, і в них закрався страх. «Ти божевільний, – сказав він. Він почав зачиняти двері перед нашими обличчями.
  
  
  Я вперся в нього ногою. «Ми не збираємося створювати проблеми, – сказав я. «Ми просто хочемо з кимось поговорити. Я можу добре заплатити тобі.
  
  
  Він знову вивчив моє обличчя. «Візьміть усередину на хвилину», - сказав він нарешті.
  
  
  Кімната, в якій він жив, була завалена паперами, залишками їжі та різними постільними речами. Очевидно, він спав на низькому матраці в темному кутку, в брудному й жирному безладді, але скрізь була брудна постільна білизна. Всюди стояли винні пляшки, і в затхлому повітрі стояв солодкий запах гашишу.
  
  
  Він звалився на стілець із прямою спинкою за маленьким столиком посеред кімнати. «Сядьте та поговоріть», - сказав він. Його наголос був не зовсім британський.
  
  
  Ми вважали за краще стояти. "Я хочу зв'язатися з П'єром Бове", - сказав я.
  
  
  Він глянув на мене, потім негарно засміявся. «Чому б тобі не попросити чогось легшого, наприклад, вдихнути життя назад у Тутанхамона?»
  
  
  Я не сміявся. "Я не граю в ігри", - сказав я йому. «Дівчина сказала, що ти зможеш допомогти. Якщо не…'
  
  
  "Ніхто не бачить П'єра Бове", - сказав він. "Ви не знаєте, про що питаєте".
  
  
  Тоді заговорила Файєх. «Ми думали, що зможемо спочатку переконати когось із близьких йому людей», - пояснила вона. «Ви пов'язуєте нас із Новим Братством, і ми продовжимо роботу».
  
  
  Він потер підборіддя і замислився на мить. "Скільки це для мене?" - нарешті спитав він.
  
  
  Я витяг гаманець, дістав купюр і поклав їх на брудний стіл. Він глянув на них і хмикнув. Я додав ще три купюри. Він глянув на них жадібно, потім на мене. "Що я скажу їм, що ви хочете?"
  
  
  "Що я хочу щось купити".
  
  
  'Наркотики? Я можу дати тобі все, що ти хочеш».
  
  
  "Не наркотики", - сказав я.
  
  
  Він знову зиркнув на мене, потім простяг руку і взяв гроші. Він уважно порахував. 'Все в порядку. Я зроблю все що зможу. Куди я можу вам зателефонувати?
  
  
  Я сказав йому.
  
  
  - Я подзвоню тобі завтра вранці. Будьте там.'
  
  
  "Я буду там", - сказав я. «Просто не забудь зателефонувати»
  
  
  Візит закінчився. Ми з дівчинкою вийшли зі свинарника, який Тінмен назвав будинком. Назовні ми знайшли таксі.
  
  
  Я побачив Фейх удома. Вона зняла невелику квартирку неподалік шаріату ель-Абдель. Вона попросила мене підвестися, але я відмовився і залишив таксі. Завтра мав бути напружений день, і як би мені не хотілося побути з нею наодинці, і хоч би як вона означала запрошення, місія була на першому місці... як завжди.
  
  
  Наступного ранку, відразу після десятої, зателефонували. Голос тонкої людини телефоном здавався таким же невпевненим, як і він сам. Він мав інструкції для мене.
  
  
  "У вас має бути машина", - сказав він. - Здається, дівчина має одну.
  
  
  'Все в порядку.'
  
  
  «Ви поїдете за місто шаріатом Хедів Ісмаїл. Слідуйте по ньому в пустелю, поки не дійдете до старого караванного шляху. Зробіть поворот праворуч і проїдьте в пустелі кілометрів з десять. В такому випадку
  
  
  ліворуч від вас буде стежка менша з вказівником, що вказує на покинуту криницю під назвою «Акула». Він запитав. - Ви читаєте арабською?
  
  
  «Досить, – сказав я.
  
  
  'Добре. Проїжджайте цією трасою рівно три кілометри, зупиніть машину і чекайте. Вас зустрінуть».
  
  
  'Хто?'
  
  
  "Член Нового Братства".
  
  
  'Як його звати? Як він виглядатиме?
  
  
  Пролунав тихий смішок. «Ви дізнаєтеся про це, коли дістанетесь туди». Телефон клацнув мені у вусі.
  
  
  Зустріч була призначена опівдні, рівно о другій. Я покликав Файє в її квартиру, і, як запропонував Тонка людина, ми поїхали її машиною. Вона мала слабкість до яскравих, блискучих речей, і вона водила яскраво-синій кабріолет Citroën SM.
  
  
  «Тобі подобається водити машину», - сказав я їй, поки ми рухалися шаріатом Хедів Ісмаїл, і ароматне повітря розвівало її довге волосся.
  
  
  "Я люблю водити гарні машини", - поправила вона мене. «Мені кажуть, що у нього двигун V6 Maserati з подвійним верхнім розподільним валом, хоч би що це означало».
  
  
  Я посміхнувся, вивчаючи дорогу панель приладів. "Це означає, що вам пощастило, що у вас є дві роботи, щоб підтримувати його", - сказав я. Я глянув на годинник на панелі та на годинник. Я нахилився вперед і поправив стрілки годинника. «Ваш годинник іде, але вже майже на годину відстає. Вам слід приділяти більше уваги часу у вашому бізнесі».
  
  
  «Чому для танцюриста важливий час?» - сказала вона, посміхаючись.
  
  
  Я усміхнувся у відповідь. Сидячи на сидінні поруч зі мною, з найкрасивішими ногами на Близькому Сході, оголеними у міні-спідниці, вона, схоже, не підходила на роль поліцейського. Вона могла б бути секретаркою у Нью-Йорку на вихідні.
  
  
  Незабаром ми були у пустелі. Ми знайшли караванний шлях та повернули праворуч. Тут рух був повільнішим, бо ми продовжували натикатися на м'який пісок. Потім, коли навколо нас не було нічого, крім піску, неба та мерехтливих хвиль тепла, ми побачили вказівник, що вказував на Колодязь акул нечіткою дорогою.
  
  
  - Ми можемо поїхати цією дорогою? - З сумнівом запитала вона.
  
  
  «Якщо ви обережні. Повільніше.'
  
  
  Ми виїхали на трасу, машина їхала низькою передачею. Я уважно спостерігав з усіх боків, як ми їхали, бо не довіряв ні Новому Братству, ні Тонкому. Останній телефоном здавався дуже ухильним. Я дивився на одометр на панелі, тому що цим маршрутом нам потрібно було проїхати рівно три кілометри. Якоїсь миті Файєх мало не застрягла в глибокому піску, але потім машина вирвалася. На відстані двох п'яти десятих кілометрів я сказав: «Стій».
  
  
  Вона пригальмувала машину. Я став на сидіння і почав розглядати розжарений пісок попереду. Жар піднімався від дюн навколо нас і спотворював краєвид. Високо в кобальтово-блакитному небі безшумно кружляв стерв'ятник.
  
  
  Я знову сів і глянув на годинник. «Вже майже дві години ночі, але нікого не видно. Може, остання відстань йти пішки…
  
  
  Я зупинився, дивлячись на годинник на панелі. Здавалося, що вони біжать - я чув цокання - але стрілки були в такому ж положенні, як я поставив їх раніше. Потім це дійшло до мене.
  
  
  Я закричав на неї 'Забирайся!' . «Виходь швидше і біжи до тієї дюни геть там!»
  
  
  'Що…?' Вона була спантеличена раптовою зміною.
  
  
  'Зроби це!' – різко сказав я. Я протиснувся повз неї, відчинив двері і виштовхнув її. Потім я перестрибнув через край машини на пісок поруч із нею.
  
  
  Я сказав. -'Туди!' Я схопив її за руку і потяг за собою на піщаний пагорб ярдів за п'ятдесят від мене. Я перетягнув її через гребінець і штовхнув на теплий пісок з протилежного боку. Потім я знову глянув на машину. «Там було цокання, - сказав я, - але ваш годинник не йшов».
  
  
  Вона дивилася на мене порожнім поглядом, потім широко розплющеними очима подивилася на Citroen SM, сяючий і гарний на трасі під яскравим сонцем.
  
  
  А потім це сталося. Автомобіль, здавалося, спалахнув синім сяйвом, що супроводжувався оглушливим ревом, і відразу ж був охоплений жовтим полум'ям та чорним димом. Я знову штовхнув Файєх до землі, коли зруйновані шматки металу пролетіли повз наші голови, кинуті потужним вибухом.
  
  
  Коли уламки, що літають, приземлилися, ми підняли очі. Автомобіль яскраво горів на пустелі. Виявилося, що від переднього сидіння, на якому ми сиділи кілька хвилин тому, лишилося небагато. В інший момент пролунав другий вибух – бензобак – і полум'я піднялося ще вище.
  
  
  Ми довго мовчки дивилися, перш ніж я повернувся до Файєха. "Хороші люди", - сказав я.
  
  
  'Боже ти мій!' - Сказала вона, хапаючи мене за руку і наближаючись до мене.
  
  
  "Я думаю, Нове Братство намагається мені щось сказати", - сказав я, дивлячись, як чорний дим клубочиться до неба.
  
  
  «Але, Тонкий…»
  
  
  Щось мені підказує
  
  
  він знав, що вони задумали, – сказав я. "Він підставив нас".
  
  
  "Але навіщо йому це робити?"
  
  
  «Бо він боїться їх - і, можливо, неприємностей, які ми йому завдамо».
  
  
  Раптом вона засміялася. "Мені ще потрібно заплатити п'ятнадцять тисяч за машину".
  
  
  Я посміхнувся і глянув на неї. Ми лежали пліч-о-пліч на піску. – Нехай про це подбає ваша страхова компанія. А як нам повернутися до міста?
  
  
  Вона зітхнула і перекотилася до мене так, що її стрункі вигини стосувалися мене протягом усього мого боку і стегон. Її спідниця задерлася навколо стегон, відкриваючи трикутник білих трусиків.
  
  
  Автобус йтиме вздовж головної колії - там, на перехресті - близько трьох тридцяти.
  
  
  «Ну, це наш шлях назад», - сказав я.
  
  
  Вона почала вставати, але я схопив її за руку і потягнув так, щоб повні груди притулилися до моїх грудей.
  
  
  'Куди ти йдеш?'
  
  
  "Ну, ти сказав ..."
  
  
  «Я сказав, що ми сядемо на автобус. Але це за півтори години, чи не так?
  
  
  Вона посміхнулася, і ця посмішка зробила її обличчя ще красивішим. "Так", - м'яко сказала вона. "В нас є час. І було б безглуздо стояти в очікуванні автобуса. Крім того, ти врятував мені життя.
  
  
  «Цілком вірно, - сказав я. Я зняв легку куртку, яка була на мені, оголюючи Люгер. Вона глянула на пістолет, потім повернулася, щоб я міг розстелити під нею куртку. «Тут вітерець, і тут досить зручно. Забудемо про палаючу машину та Нове Братство і залишимося тут».
  
  
  Вона пригорнулася до мене. «Я хотіла б цього, Нік».
  
  
  Вона чекала на поцілунок, і я погодився. Її губи були теплими та вологими, і її рот жадібно відповідав на мої. Груди, якими вона так добре рухалася в танці, тепер упиралася в мене. Я провела рукою по найдоступнішому.
  
  
  Моя рука ковзнула під її блузку, розстебнула маленький бюстгальтер і ковзнула гарячою шовковистою шкірою. Вона перекотилася на спину, заплющивши очі на яскравому безхмарному небі. Її тіло почало рухатися під моїм дотиком, і з її горла долинали тихі звуки.
  
  
  Я одним рухом натягнув блузу їй на голову і звільнив груди від бюстгальтера. Вони були круглими та повними з великими коричневими сосками. Я нахилився та поцілував кожного. Від доторку моїх губ вона ахнула.
  
  
  Поки мій рот рухався її грудями, мої руки досліджували ці прекрасні стегна. Я дісталася до подолу короткої спідниці і на мить пошарила в ній. Вона трохи підняла стегна і натягла спідницю на талію, не розплющуючи очей. Я провів рукою по внутрішній стороні стегна і відчув там додаткове тепло, і вона трохи розсунула стегна.
  
  
  "О так", - видихнула вона, рухаючи стегнами і торсом під моїм дотиком.
  
  
  Я знову знайшов її рота своїм, і вона відкрила його, щоб прийняти мене. Ми повільно вивчали одне одного. Моя рука дісталася мереживних трусиків. Я натяг їх на оливково-бронзову опуклість стегон і живота, на довгі ноги, і вона скинула їх. Потім я відчув її руку на моїх штанах. Вона прагнула того, чого так відчайдушно хотіла. Через мить вона отримала це і привела мене до себе. А потім був чудовий момент, коли ми з'єдналися.
  
  
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  
  Моя нога з шаленою силою вдарилася об двері, вона врізалася всередину, у темні куточки кімнати, уламки розлетілися по підлозі. Я ввійшов до кімнати й озирнувся в пошуках Тонкої людини. Він просто намагався підвестися зі свого брудного ліжка з піддонів.
  
  
  Я загарчав на нього. - 'Чорт тебе подери!'
  
  
  Він відхилився від мене, коли я швидко пройшов повз нього, схопився за брудну фіранку на вікні і зірвав її, кинувши купою на підлогу. Кімната була залита сонячним світлом. Тонка людина примружилася від нього і підняла руку, щоб захистити очі.
  
  
  'Що це таке?' – тупо сказав він. 'В чому справа?'
  
  
  Я підійшов до нього, схопив його за забруднену сорочку спереду і збив з ніг, сильно вдаривши об стіну за ним. Його очі розширились, а рот розплющився.
  
  
  "Ти послав нас у пустелю, щоб нас убили", - прогарчав я йому.
  
  
  Він облизав пересохлі губи. 'Звичайно, ні! Я знаю краще за це. Вони сказали, що поговорять. Це правда!'
  
  
  Я вдарив його по обличчю. «Ви знали, що вони збиралися робити. Але ти подумав, що там кілька копів більш-менш. Це правда.'
  
  
  «Я не знав про бомбу – клянусь».
  
  
  Я глянув на нього. Хто тобі сказав що-небудь про бомбу?
  
  
  Усвідомлення того, що він помилився, ясно позначилося на його обличчі, і він одвернувся від мене. 'Добре. Вони згадали про це. Але що мені робити?
  
  
  Я відірвав його від стіни, повернувся разом із ним і вдарив прямо в його жовте обличчя. Пролунав хрускіт кісток
  
  
  і він голосно крекнув і впав на підлогу. Він лежав, стогнав, з рота та носа текла кров. Він дивився на мене тьмяними очима.
  
  
  «Ти міг би сказати нам, – сказав я. - Ти забрав мої гроші, пам'ятаєш?
  
  
  «Послухайте, вони роблять, що хочуть, – ойкнув він. - Ви хочете, щоби мене вбили?
  
  
  Я нахилився і грубо підняв його на ноги.
  
  
  - Краще ми, ніж ти, га? - З гіркотою сказав я. Я різко підняв його голову однією рукою, змушуючи дивитись мені в очі. 'Слухай мене уважно. Мені потрібні імена та інформація. Якщо я не отримаю те, що хочу, я уб'ю тебе».
  
  
  Він глянув на мене, вивчаючи моє обличчя, дивуючись. Він сказав. - 'Хто ти?' «Ви не ведете себе як поліцейський».
  
  
  Я вдарив його ще одним кулаком, цього разу нижче, біля живота. Він закричав і впав навколішки. «Це для того, щоб спитати, – сказав я. «А тепер розкажи мені, як увійти в контакт із Новим Братством, щоб мені не відірвало голову».
  
  
  "Вони не зацікавлені", - видихнув Тонік, його обличчя спотворилося від болю. "Я нічого не можу зробити".
  
  
  Я вдарив його ногою по голові, збивши з ніг. Він лежав нерухомо, видаючи звуки, що стогнали в горлі. Я опустився поруч із ним навколішки і дозволив Хьюго прослизнути у мою долоню.
  
  
  Я запитав. - 'Ти бачиш це?'
  
  
  Його погляд сфокусувався на блискучій шпильці.
  
  
  «Я вбиватиму тебе потроху, - сказав я йому, - якщо ти не повернеш свою пам'ять у великій поспіху».
  
  
  'Що ти хочеш?' - сказав він нарешті.
  
  
  Хто заклав бомбу? Це наказ Бове?
  
  
  Він похитав головою. “Чесно кажучи, я не знаю. Я розмовляв з одним із трьох його помічників, людиною на ім'я Селім ель-Бекрі, єгиптянином. Можливо, ель Бекрі діяв самостійно. Нещодавно було вбито його брата, його двоюрідного брата. Говорять, що його вбив американець, можливо, ЦРУ. Природно, зараз ель Бекрі не буде доброзичливим по відношенню до будь-якого американця, що шпигує.
  
  
  Я хмикнув. Це знову згадка про смерть Брата під час вбивства Драммонда. Але Драммонд згадав би про необхідність убити людину в залишеній ним записці.
  
  
  Хто інші помічники П'єра Бове? Я запитав.
  
  
  «Я сказав вам усе, що міг. Заради Бога!'
  
  
  Я посунув Х'юго до крапки трохи вище правого очного яблука Тоніка. "Можливо, я спочатку засліплю тебе", - сказав я. "Ви знаєте, як легко тонке лезо проникає в очне яблуко?" Я підсунула стилет до його ока.
  
  
  Він утягнув повітря. Він гукнув. - 'Все в порядку!' «Двоє інших - італієць на ім'я Карло Мадзіні з Сицилії та людина, відома як Рейнальдо».
  
  
  Тонка людина нарешті сказала правду. Сицилієць був би тією людиною, про яку згадувала Файєх. Попередній допит закінчився.
  
  
  «Добре, – сказав я. "Отже, якби я хотів купувати наркотики у Нового Братства у значних кількостях, як би я це зробив?" Тонкий чоловік знову облизнув губи, і на його лобі та верхній частині Апа блищав піт. “Я знаю посередника, який продає продавцям. Він одержує свої речі прямо від брата».
  
  
  'Як?' Я наполягав.
  
  
  Тонкий чоловік зморщився від душевної агонії і глянув на відчинені двері, ніби зовні міг ховатися Брат. «Він виступає рознощиком у пірамід. Щосереди він сидить біля стіни, недалеко від Сфінкса, і чекає свого контакту. Приблизно в середині ранку приходить Брат, купує пакет бабуси та залишає пакет нерозбавленого героїну. Плата за героїн перебуває у пакеті цукерок басбусу».
  
  
  Тепер я кудись ішов. "Як я можу ідентифікувати цього рознощика?"
  
  
  Тінмен важко зітхнув. Я підніс стилет до його обличчя. «Він завжди носить джеллабу у синю смужку та темно-червону феску. На правій щоці має невеликий шрам. Ви не можете його переплутати. Брата, який робить угоду, звуть Абдулла».
  
  
  Я відвів Х'юго від імені Тоніка. «Знаєш, Тонкий, ти вмієш дружити з людьми. І останнє питання, де знаходиться штаб-квартира цього надсекретного Нового Братства?
  
  
  Він дивився на мене. - Як ви вважаєте, я б це знав? Він похитав головою. - Знають лише члени Братства. А говорити означає смерть».
  
  
  Я вирішив, що це, мабуть, правда. 'Добре.' Я засунув шпильку за пояс і підвівся. Тонка людина трохи розслабилася. Я вдарив його ногою в бік, і він хмикнув від подиву і болю.
  
  
  Це просто нагадування, - сказав я, - що з вами станеться, якщо ви комусь скажете про цю розмову.
  
  
  Я підійшов до відчинених дверей, зупинився і оглянув кімнату. "Тобі дійсно слід прибрати це місце", - сказав я. 'Тут безладдя.'
  
  
  Наступного дня було середа. Я повідомив Файєх, куди збираюся, і поїхав на таксі до пірамід. Ми проїхали шаріатом ель-Гізе повз Єгипетський університет з його зеленими садами, а потім опинилися на межі пустелі.
  
  
  Просто попереду вимальовувалися піраміди Гізи, піраміди Хеопса і Хефрена виділялися і натомість ясного ранкового неба.
  
  
  Коли ми підійшли ближче, в основі піраміди Хефрена з'явився незбагненний сфінкс, що втілює бога сонця Гармахіса, що сходить. Але безтурботність цієї сцени вже порушили погоничі верблюдів з їхніми тваринами, всілякі торговці та туристи.
  
  
  Водій висадив мене біля Сфінкса, і до мене одразу звернулося кілька гідів. Переконавши їх, що я не хочу екскурсії, я озирнувся у пошуках людини, яку мені описав Тонік. Я наполовину чекав нової пастки, але мені довелося ризикнути.
  
  
  Поруч із Сфінксом було кілька торговців, які зазвичай тинялися по околицях, продаючи все, від єгипетського хліба, схожого на крендель, до сухих товарів та сувенірних дрібничок. Але людини, яку я шукала, схоже, не було. Звичайно, його не було б, якби Тонка людина попередила його.
  
  
  Я майже вирішив, що мій чоловік не з'явиться, коли побачив його наближення. На голові у нього була яскраво-синя смугаста джеллаба з темно-червоною фескою, і коли я придивився, я побачив слабкий шрам на його правій щоці. Він кудись ішов.
  
  
  Він ніс складну підставку, яка у закритому стані утворювала дерев'яний ящик із ручкою. Я припустив, що всередині була басбусса. Я стояв на відстані і дивився, як він сідає. Він пропустив кількох туристів, не спробувавши продати їм свої солодощі. Так, то був мій чоловік. Я підійшов до нього.
  
  
  «У вас є солодощі на продаж», - сказав я арабською.
  
  
  Він байдуже подивився на мене. Це був високий худий араб із досить темною шкірою та великим кістлявим носом. 'Скільки ти хочеш?'
  
  
  «Я хотів би продати, а не купити», - сказав я йому.
  
  
  Його очі тепер підозріло шукали мої. 'Що ти маєш на увазі?'
  
  
  Я озирнулася, щоб переконатися, що поблизу немає туристів. «Я маю на увазі, що я маю дещо на продаж, що вас дуже зацікавить».
  
  
  Якийсь час він дивився на мене, потім скривився і подивився на свій піднос з товарами. «Я гадаю, ви неправильно зрозуміли. Я бідний продавець солодощів. Я не купую товари у багатих англійців».
  
  
  Він був одним з арабів пустелі, який називав будь-яку білу людину англійцем, тому що це була найгірша образа в його світі.
  
  
  Послухайте, вони відправили мене до вас. Продаж отримав їх схвалення. Я говорив із Абдуллою».
  
  
  Його очі змінилися при згадці про ім'я його контакту. Він повільно оглянув мене. "Я не розумію, про що ви говорите".
  
  
  Я нахилився ближче. «Я маю великий пакет повноцінного хешу. Моя ціна неперевершена. Ви дійсно хочете, щоб я пішов?
  
  
  Його очі повільно підвелися, щоб зустрітися з моїми. Він швидко озирнувся, перш ніж заговорити. - Тебе послав Абдулла?
  
  
  'Вірно.'
  
  
  Де цей хеш?
  
  
  Я посміхнувся до нього. «У безпечному місці. Спустіться на хвилинку зі мною надвір, подалі від цих туристів, і я вам про це розповім. Ваша таця буде в безпеці.
  
  
  Він вагався мить. "Добре, англієць", - сказав він тихо. «Але те, що ви кажете, має бути правдою».
  
  
  Ми разом спустилися надвір, я провів його до провулка і пропонував зайти туди. Він заперечив, але коли я нетерпляче сказав: «Давай, я не маю часу», він рушив. Решта було легко. Два швидкі удари карате вклали його. Я зняв з нього джеллабу і одягнув її, одягнув феску собі на голову. Я залишив його пов'язаним і з кляпом у роті у провулку і став торговцем.
  
  
  Я повернувся до його стояка і сів поруч, схрестивши ноги, і почав чекати. Я сподівався, що Абдулла з'явиться раніше, ніж будь-хто знайде справжнього коробейника в провулку. Я чекав хвилин п'ятнадцять, коли встановився контакт.
  
  
  Великий квадратний араб у акуратному західному діловому костюмі недбало підійшов до таця. Схоже, він розглядав солодощі. Я тримав обличчя вниз, і він ще не встиг мене розгледіти.
  
  
  "Кілограм бабуси", - сказав він. У правій руці він тримав невеликий пакунок. Під облягаючою курткою виднілася опуклість пістолета.
  
  
  Я схопив дещо з таця і засунув у невеликий пакет. Коли я передав його йому, я звів очі, і він побачив моє обличчя. Його очі розширились. Він сказав. - 'Що це?' 'Ти не…'
  
  
  Потім він побачив Вільгельміну у моїй руці під сумкою. Дуло "Люгера" було спрямоване йому в груди. Я повільно підвівся.
  
  
  "Не влаштовуй сцен", - попросив я.
  
  
  Він вп'явся поглядом у пістолет, і я боявся, що він просто визнає це блефом.
  
  
  Він сказав. - "Ви поліцейський?"
  
  
  Я сказав. - «Ні, а тепер йди зі мною до піраміди Хеопса і купи нам два квитки, щоб увійти. «Люгер» постійно перебуватиме під цією джеллабою, спрямованою вам у спину
  
  
  Він дивився, як я
  
  
  засунув Вільгельміну в халат. «Якщо вам потрібна буква «H», візьміть її зараз, – сказав він.
  
  
  "Я не хочу цього", - сказав я йому. "І я втрачаю терпіння".
  
  
  Він повагався, потім знизав плечима і засунув пачку героїну в кишеню куртки. Він повернувся і попрямував до піраміди. Я пішов за ним. На вході він купив у сонного служителя два квитки, і ми пройшли в гору огранованого каменю.
  
  
  Усередині стародавньої гробниці було сиро та прохолодно. Відвідувачів ще майже не було. Головоріз Нового Братства і я спустилися одні кам'яним тунелем у підземну кімнату, кімнату для поховання, якою Хеопс ніколи не користувався. Там було два туристи. Ми спустилися до основи шахти, до її темного кінця і повернули праворуч у менший прохід, де нам довелося зігнутися навпіл, щоб іти. Незабаром ми прибули до маленької кімнати, куди приходило мало відвідувачів. Його тьмяно освітлювала одна гола лампочка. Ми були зовсім одні.
  
  
  Я витяг Вільгельміну з халата. "Все буде добре", - сказав я.
  
  
  Його темні очі сердито блиснули. "Що ти хочеш?"
  
  
  "Я хочу побачити П'єра Бове", - сказав я.
  
  
  'Ах. Виходить, ти той американець.
  
  
  «Я той, хто ще живий і здоровий. І не в настрої для ігор. Я хочу, щоб ти поїхав до Бови і призначив зустріч. Ви не обговорюватимете це питання ні з ким, крім Бове, особливо з ель-Бекрі.
  
  
  Його обличчя дивувало, що я знаю імена. «Бове не цікавитиметься вами».
  
  
  "Нехай він сам вирішить".
  
  
  Він згорбився. 'Все в порядку. Якщо ти так бажаєш.
  
  
  Він зробив рух, ніби хотів щось залізти в кишеню піджака, і раптово рука стиснулася в кулак і вдарила мою руку з пістолетом. Я був зненацька застигнутий. Кулак сильно вдарив мене по зап'ястю, і Люгер полетів на підлогу.
  
  
  Я рушив до зброї на підлозі, але Абдулла був там, між мною і Люгером. Він був дуже впевнений у собі. Він збирався дати мені урок… Я бачив це на його обличчі.
  
  
  Я різко кинув ліву в це квадратне обличчя, але це майже не вплинуло на цю людину-бика. Він відступив на крок, але насправді не був приголомшений. Фактично, він досі посміхався.
  
  
  Перш ніж я встиг закінчити, він відповів на удар кулаком. Я спробував відобразити його, але він потрапив мені в щоку та щелепу і збив з ніг. Я розтягнувся на підлозі, приголомшений. Я повільно підвівся на ноги. Я збирався залучити Х'юго до гри, коли великий кулак знову вдарив мене по підборідді. Я був упевнений, що він зламав мені щелепу, коли я відсахнувся до кам'яної стіни.
  
  
  Я сильно вдарився об стіну. Перш ніж я зміг прийти до тями, він ударив мене ще кулаком у груди, під моє серце, і я зігнулася від різкого, задихаючого болю. Я впав навколішки.
  
  
  Він переможно стояв наді мною. Він сказав. - Справді, П'єр Бове! Він з презирством відвернувся від мене і пішов до Вільгельмін через кімнату.
  
  
  Я втягнув повітря і повернув ноги. Я кинувся до його ніг. Він важко впав, сильно вдарившись об кам'яну підлогу. Він перекотився, і я побачив гнів на його обличчі. Він люто штовхнув ногою, вдаривши мене по голові. Потім він знову став на ноги.
  
  
  «Я наступлю на тебе, як слон настане на мурашки», - прогарчав він мені арабською.
  
  
  Він знову вдарив мене кулаком по голові. Але цього разу я був готовий. Я схопив його руку і потяг, одночасно скручуючи своє тіло. Він пролетів через моє плече і вдарився об каміння. Я чув, як його легені задихаються.
  
  
  Але Абдулла не здавався. Він ледве підвівся навколішки. Я не став чекати, щоб побачити, що він мав на увазі. Я вдарив його по обличчю і почув перелом кістки. Я підійшов ближче і вдарив по товстій шиї. Він хмикнув. Я зібрав усі сили і знову вдарив. Абдулла розтягнувся вниз.
  
  
  Я втомлено рушив до Вільгельміни. Коли я повернувся назад, Абдулла саме потягнувся до куртки, щоб знайти опуклість під нею. Я навів «люгер» йому на думку.
  
  
  "Не намагайся", - сказав я.
  
  
  Він глянув на мене обачливо, потім опустив руку. Коли я підійшов до нього, він важко перейшов у сидяче положення біля стіни.
  
  
  «Вставай, – сказав я.
  
  
  Спочатку він вагався, потім насилу підвівся на ноги. Я націлив Вільгельміну йому в обличчя.
  
  
  «А тепер послухайте це, – сказав я. «Я знаю, що «Нове Братство» було причетне до смерті Джона Драммонда. Я знаю, що коли його вбили, у нього був якийсь аташе-кейс, який його замінив. Я хочу повернути його кейс і готовий добре за це заплатити. Скажи це Бові.
  
  
  Абдулла зосередився на мені. «Добре, – сказав він. «Я скажу Бове»,
  
  
  "Скажи йому, що Нік Картер хоче його бачити", - сказав я. - А ви кажете, що моє терпіння обмежене. Призначте зустріч протягом сорока восьмої години. Ви знаєте, як зв'язатися зі мною».
  
  
  На його обличчі з'явилася певна повага: «Добре, я зроблю це», - сказав він.
  
  
  Тобі краще це зробити, - сказав я.
  
  
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  
  
  Файєх сказала: - Але Нік, ти не можеш йти один! Ми вечеряли у ресторані Roof Garden готелю Nile Hilton; за нами невеликий ансамбль грав арабську музику.
  
  
  Я зняв м'ясо та овочі шашлику з баранини з гарячого рожна, на якому його подавали. - Що ви пропонуєте – взяти поліцейського охоронця?
  
  
  "Дозвольте мені піти з вами".
  
  
  'Немає жодного сенсу. Ви більш цінні в безпечному місці, тому ви можете передати повідомлення Хакіму Садеку, якщо я більше не з'явлюся.
  
  
  У її темних очах було щире занепокоєння. «Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, Ніку. Ці люди надзвичайно небезпечні».
  
  
  «Є тільки один спосіб дізнатися, чи має Бове мікрофільм», - сказав я їй. - Ось його спитати. Обличчям до обличчя.'
  
  
  Я глянув на стіл у дальньому кутку і побачив людину, яку я впізнав. Це був китаєць, високий стрункий молодий чоловік з розумним обличчям і копицями чорного волосся, одягнений у сірий діловий костюм. То був Кам Фонг, агент страшної розвідувальної служби Пекіна L5. Востаннє я бачив його в Кіншасі, в Конго, де він був близький до того, щоб убити мене. Він глянув на наш столик і теж упізнав мене. Тепер він дивився на свою тарілку.
  
  
  'Що це таке?' - спитала Файєх.
  
  
  – Там мій старий друг. Агент Chicom. Якщо він у Каїрі, відбувається щось грандіозне. Цікаво, чи має «Нове Братство» вже справу з китайцями та росіянами».
  
  
  "Ви хочете піти?"
  
  
  Я похитав головою. Ні, він мене бачив. Слухайте, сьогодні ввечері я буду зайнятий з Новим Братством. Якщо хочеш допомогти, дізнайся, де зупинився Кам Фонг».
  
  
  "Думаю, я впораюся з цим", - сказала вона.
  
  
  «Він дуже розумний, Фей, – попередив я її. «І ефективно. Якщо він тебе помітить, то твоя кар'єра в Інтерполі швидко закінчиться».
  
  
  "Я буду обережна", - пообіцяла вона.
  
  
  Я посміхнувся і взяв її за руку. Я сподівався, що вона буде.
  
  
  Ми поспішили з їжею та поїхали далеко попереду Кам Фонга. Я не визнав, що бачив його, і сховав обличчя Фей, проходячи між нею та Камом, коли ми виходили.
  
  
  Я залишив Файєх у вестибюлі готелю і повернувся у свій номер у New Shepheards. Я дотримувався вказівок Нового Братства. Раніше того ж дня мені зателефонував безіменний чоловік і попросив вийти з готелю о десятій вечора. гострий. Мене зустріли б. Було майже десятеро. Я зняв Вільгельміну і кобуру на плечі і залишив їх у своїй кімнаті. Х'юго залишився на моїй руці.
  
  
  Я зняв сорочку і потягся за чемоданом, який Хок дав мені, коли я виїжджав із Найробі. Це був ще один із тих незвичайних подарунків від хлопчиків із відділу спецефектів та монтажу у Вашингтоні. Я відчинив його і зсунув секретну панель. Я дістав дві плоскі прямокутні металеві коробки, одна розміром із невелику запальничку, а інша – із досить велику фляжку для віскі.
  
  
  На маленькій коробці було кілька кнопок, і вона була електронним детонатором для вибухівки, запакованої у великий металевий контейнер. Вони обидва пристебнулися до легкого еластичного ременя, що облягав мою шию та талію. Два пристрої висіли у мене на грудях майже без опуклості під сорочкою, в такому положенні, яке могла б знайти тільки досвідчена пошукова система. Одягнувши цей апарат, я знову одягнув сорочку і зав'язав чорну краватку. Коли я вдягнув куртку, не було жодних ознак того, що на мені щось незвичайне.
  
  
  За десять хвилин я стояв на темному тротуарі біля готелю, чекаючи на контакт. Минуло десять годин; десять-п'ять. Потім пара фар звернула за ріг на бульвар і повільно попрямувала до мене. Якби вони все ще збиралися вбити мене, я став би легкою мішенню. Але великий чорний мерседес зупинився біля узбіччя біля мене. Усередині я роздивився три голови, дві спереду та одну ззаду. Той, хто був попереду, найближчий до тротуару, вийшов і показав мені жестом. Я підійшов до машини.
  
  
  Чоловік був худорлявим арабом з довгим густим волоссям і дуже похмурим виразом обличчя. Він був одягнений у темний костюм. «Сідай, - сказав він. Він показав на заднє сидіння.
  
  
  Я сів у машину поруч із темноволосим чоловіком. Двері машини зачинилися, і машина з ревом відлетіла від тротуару. Поки ми йшли бульваром, чоловік поруч зі мною надів мені пов'язку на очі і надійно зав'язав її. Очевидно, вони везли мене до свого штабу.
  
  
  "Абдулла сказав, що ви не поліцейський", - сказав чоловік поруч зі мною. Він розмовляв англійською з італійським акцентом. - Але для мене ти виглядаєш як поліцейський.
  
  
  «Краса - це лише шкіра», - сказав я.
  
  
  Більше мені нічого не сказали під час поїздки, яка тривала двадцять хвилин. Хоча я не міг бачити, але
  
  
  , я подумки записував ліві та праві повороти, звуки та запахи на маршруті. Ми, наприклад, минули прилавки двох продавців із печеною картоплею. І якраз перед тим, як ми повернули на гравійну дорогу, я почув гуркіт невеликого машинного заводу – або щось подібне – через дорогу. Через кілька хвилин машина зупинилася, і мене вели сходами. Було чотири ступені. Нагорі чотири рази постукали, і двері відчинилися. Мене підштовхнули вперед. Коли двері за нами зачинилися, я відчув, як руки розв'язують мою пов'язку на очах, і раптом я знову зміг бачити.
  
  
  Я стояв у вестибюлі того, що було дуже дорогим будинком. Все це були внутрішні колони, східна плитка та рослини горщиків. На стелі була фреска із зображенням біблійного арабського життя.
  
  
  "Дуже вражає", - сказав я. Троє чоловіків, які супроводжували мене, стояли поруч зі мною разом із четвертим чоловіком, який, мабуть, впустив нас. Я подумав, що вони були підлеглими.
  
  
  «Ти, мабуть, збожеволів», - сказав мені четвертий чоловік. Він виглядав іспанцем, але розмовляв англійською з британським акцентом. - Але ви хотіли побачити Бове та побачите. Приїхати.'
  
  
  Вони привели мене до маленького ліфта. Коли ми ввійшли до нього, я спробував згадати, коли востаннє був у приватному будинку з ліфтом. Ми піднялися на третій поверх і вийшли у світлий коридор. Там чоловік, який говорив зі мною внизу, зупинив мене та обшукав. Він зробив досить гарну роботу. Він знайшов Хьюго, але не вибухових пристроїв.
  
  
  "Ми повернемо це тобі", - сказав він, приймаючи ніж.
  
  
  Я кивнув головою. Я попрямував до дверей наприкінці коридору, але вони не пішли. Італієць, що сидів поруч зі мною в машині, тепер обшукував мене. Він також пропустив вибухівку.
  
  
  «Добре, - сказав перший обшукав мене. Ми підійшли до великих дверей наприкінці коридору, і він відчинив їх. Ми разом увійшли до кімнати.
  
  
  Я був змушений мружитися від яскравого світла потужного світла, встановленого на рівні голови приблизно на двох третинах шляху через кімнату. За фарами стояв довгий стіл. На ньому сиділи троє чоловіків, їхній тулуб і голови були лише силуетами за яскравими вогнями.
  
  
  "Сядь", - сказав чоловік, що стояв у мене під ліктем. «Не підходь до столу ближче, ніж стілець». Він вказував на прямий стілець у центрі кімнати перед столом, але далеко від нього. Коли я сів, то побачив ще менше чоловіків за столом. Вогні світили мені просто у вічі. Двері за мною зачинилися, і я відчув, що більшість або всі чоловіки, які супроводжували мене до кімнати, все ще були там.
  
  
  "Невже все це дійсно необхідно?" - сказав я, примруживши світла.
  
  
  Заговорив чоловік у центрі столу. «Людина, яка займається вашим бізнесом, не повинна ставити це питання, містере Картер». Його англійська була гарна, але у нього був французький акцент. Ймовірно, то був П'єр Бове. «Я лише ім'я для поліції. Вони не знають, як я виглядаю, і хочу, щоб так і було. Те саме і з моїми товаришами тут».
  
  
  Від спеки бійки на моїй верхній губі виступив піт. Це було схоже на сцену із 1984 року. Я запитав. - «Ви справді П'єр Бове?»
  
  
  'Вірно. А ви американський агент із проблемою. Чому ви доводите мені цю проблему?
  
  
  «Хтось із «Нового Братства» вбив нашу людину, Джона Драммонда, – прямо сказав я.
  
  
  "Джон Драммонд убив брата", - сказав Бове. «Коли він зв'язався з нами щодо своєї справи аташе, ми подумали, що він щирий у тому, що просто хоче обмінятися справами та отримати свою власну компенсацію. Тож ми пішли до нього. Він убив одного з наших людей Хуана Масперо і нам довелося вбити його. Усе це надзвичайно просто».
  
  
  Я запитав. - Навіщо Драммонду вбивати твою людину?
  
  
  Я бачив, як він знизав плечима. "Це невідомо, мій друже".
  
  
  - Ви наказали вбити Драммонда?
  
  
  Невелика пауза. «Один із наших Братів виконав завдання самостійно. Але я б замовив це, містере Картер, за цих обставин.
  
  
  Я знову перерахував голови за столом. Тільки двоє, окрім Бове. Тонмен сказав, що лейтенантів троє. Цікаво, кого не вистачає та чому. Я також запитував, чи належала одна з цих силуетів голів людині, яка нещодавно намагалася вбити мене, Селіму ель Бекрі. Моя цікавість незабаром задовольнилася. У бік Бове рушила голова. Чоловік праворуч від нього щось дуже схвильовано шепотів.
  
  
  «Селим запитує, чому вас бачать з агентом Інтерполу, якщо ви не працюєте з Інтерполом над розслідуванням Нового Братства?».
  
  
  І я ставив собі запитання, чи не був це Селім, який вирішив убити Драммонда, оскільки він, безсумнівно, наказав стратити мене і Феї. У нього виразно був мотив, як зазначив Тонмен, якщо Масперо був його двоюрідним братом.
  
  
  "Мені потрібно було, щоб дівчина зв'язалася з тобою", - сказав я.
  
  
  «І з якою метою? - Запитала голова зліва від Бове. Я помітив сицилійський акцент; це був Мадзіні. Отже, зник лейтенант Рейнальдо.
  
  
  «Джон Драммонд так і не отримав назад свою валізку, - сказав я. «У цій справі було щось дуже важливе для безпеки уряду Сполучених Штатів».
  
  
  Ель Бекрі коротко засміявся.
  
  
  Бове був цивілізованішим. "Остання наша турбота, містер Картер, - це добробут американського уряду".
  
  
  «Як я сказав вашій людині в Гізі, у мене є гроші, щоб заплатити за повернення валізи та її вмісту», - сказав я. 'Багато грошей.'
  
  
  Бове помовчав. Коли він знову заговорив, його манера поведінки була обережною. - А якби у нас була ця валіза, який саме предмет із його вмісту був би такий важливий для вас?
  
  
  Я зберігав нерозуміння, але здивувався. Чи це питання, що вони не знайшли мікрофільм? «Якщо у вас є нагода, ви повинні знати відповідь на нього», - парирував я.
  
  
  "Якщо ви хочете пограти в ігри, ви прийшли не за адресою", - холодно сказав мені Бове.
  
  
  Я починав думати, що він справді не знав, що мені треба. Він міг, звичайно, мати справу, не знайшовши плівки. Це було можливо.
  
  
  «Добре, – сказав я. - Я вам скажу, бо, якщо у вас є валіза, ви все одно її знайдете. Це мікрофільм вкрадених документів. Він захований у рукоятці безпечної бритви.
  
  
  Знову настала тиша, цього разу довше. У мене раптово виникло передчуття, що Бове не розуміє, про що я говорю. Або він розіграв гру, бо вже продав фільм російським. Або Chicoms.
  
  
  "У нас немає справи", - сказав нарешті Бове. «Коли сталося перемикання, ми гадки не мали, що це має якесь значення, тому корпус утилізували».
  
  
  Я тяжко проковтнув. Якби це було правдою, плани Новигрома I були втрачені для нас. Але як я міг бути певний?
  
  
  'Як?' Я запитав. «Як було закрито справу?
  
  
  Бове повернувся до Мадзіні, і їхні силуети на мить зіткнулися за світлом. Потім Бове повернувся до мене. "Ми вважаємо, що справа знаходиться на дні Нілу", - сказав він. "На жаль, ми не змогли вести бізнес".
  
  
  Я звалився на стілець. Брехав Бове чи ні, це була погана подія. "Так", - сказав я. 'Це дуже погано.'
  
  
  Запанувала тиша. Я почув позаду себе нетерпляче човгання ніг. Нарешті Бове сказав: «Містер Картер, я сподівався, що ця зустріч якось принесе взаємну вигоду. Оскільки його немає, ви уявляєте для мене невелику проблему».
  
  
  Ель Бекрі хрюкнув.
  
  
  Я здогадався, що він думав. "Я небезпечний для тебе", - сказав я. «Ваші люди зав'язали мені очі, щоби привести мене сюди. І твої особи приховані від мене».
  
  
  — Ви розумна людина, містере Картер. Ви, мабуть, засвоїли інформацію, яка може бути тільки шкідливою для нас. Щиро кажучи, я не бачу причин, через які я маю дозволити тобі піти звідси живим.
  
  
  Ось що я боявся. Оскільки угода між нами неможлива, Бове класифікував мене як витратний матеріал. Я поліз у сорочку і дістав невеликий детонуючий пристрій. Двоє чоловіків позаду мене рушили вперед із автоматами, і з-за столу піднялася тінь Мадзіні.
  
  
  "Можливо, це може бути причиною", - сказав я Бовету.
  
  
  Один із бойовиків напав на мене. Я простягнув інструмент подалі від себе, показуючи їм кнопки. «Я б сказав йому, щоб він стримувався, якби я був на твоєму місці!» – голосно сказав я.
  
  
  Бове відмахнувся від людини. Він нахилився до столу. - Що там у вас, містере Картер? Який розумний американський гаджет?
  
  
  «Можна це так називати, – сказав я. «Але насправді це простий вибуховий пристрій. Дуже сильне. Якщо я натисну на цю кнопку, ми всі піднімемося разом із усією будівлею».
  
  
  Троє за столом щось бурмотали.
  
  
  "Я думаю, ви блефуєте", - сказав нарешті Бове. "Ти помреш першим".
  
  
  - Хіба ти не про це думаєш про мене? Ні, це не блеф, Бове. Я покажу вам вибухівку, якщо хочете.
  
  
  Потім коротке вагання: «У цьому немає потреби, містере Картер. Я вважаю, що ви якраз із тих людей, які з помилкового ідеалізму перетворять себе на людську бомбу. Заберіть зброю, панове.
  
  
  Чоловіки позаду мене сховали зброю. Мадзіні знову дуже повільно сів за стіл. Я так само повільно підвівся зі стільця, виставивши вперед невеликий блок управління, щоб усі могли його бачити.
  
  
  "Я піду в машину з одним чоловіком", - сказав я Бовету. Один тут.' Я вказав на людину, яка привела мене нагору. «Можете заздалегідь зачинити вікна машини. Я сидітиму обличчям до задньої частини машини, поки ми не вийдемо на бульвар».
  
  
  Бове підвівся з-за столу. Його голос звучав напружено.
  
  
  Заберіть його звідси.
  
  
  Після того, як водій великого "мерседеса" висадив мене біля готелю, я підійшов до балюстради вздовж Нілу. Тут я знешкодив вибуховий пристрій та скинув весь апарат у річку. Мені це більше не стане в нагоді. Я вже повернув Х'юго в піхви. Я наполягав на поверненні стилету, коли залишав штаб Нового Братства.
  
  
  В цей час вночі було тихо. Я взяв свій ключ на стійці реєстрації і піднявся на ліфті до своєї кімнати, почуваючи себе спустошеним та розчарованим. Коли я відімкнув двері, на мене чекав сюрприз.
  
  
  Удар прийшовся мені по потилиці, перш ніж я встиг запалити світло. Я впав на карачки, і мене вдарив ногою в лівий бік, збивши з ніг. Я лежав і стогнав - і думав, що удару завдав другий чоловік. Двоє проти одного.
  
  
  Коли нога знову підійшла до мене, я схопив її та повернув. Його господар закричав і тяжко впав на підлогу на спину. Я побачив його обличчя у світлі відчинених дверей. Він був арабом. Я припустив, що інший чоловік також. Тепер він схопив мене ззаду, обхопивши обличчя рукою і потягнувши на підлогу. Я дозволив йому – потім перекинувся, підняв ноги над головою і відкинувся назад. Я почув приглушений крик, і той, хто напав на мене, відпустив. Я схопився на ноги, дозволивши Хьюго впасти мені в руку. Тепер я був готовий до нього.
  
  
  - Добре, Картер. Це кінець.
  
  
  Голос виходив від вимикача світла. Я повернувся саме в той момент, коли спалахнуло світло, показуючи третю людину. Він був арабом. Він був високим, мускулистим, з квадратним обличчям та світлим волоссям. Він стояв, трохи посміхаючись, тримаючи в грудях автомат «Маузер 7,65 Парабелум».
  
  
  «Будь я проклятий, – сказав я. Юрій Лялін. Спершу Кам Фонг за вечерею, а тепер ти в моїй кімнаті. Як чудово знову зібрати стару банду, - саркастично додав я.
  
  
  Лялін трохи розширив посмішку. Він був грізним противником, одним із найкращих у КДБ. Провівши нетривалий час у штабі КДБ на площі Дзержинського в Москві та отримавши багато уваги як родич генерала Серафима Ляліна, начальника відділу зі злому кодів КДБ, Юрій добровільно зголосився у відділення Мокрі справи, яке російські прозвали «Мокрі справи». Мокрий означав кривавий, і Ляліна ніколи не турбував вигляд крові. Я знайшов це у Гонконгу під час іншого завдання.
  
  
  "Ти б мені майже подобався, Нік, - сказав він тепер зарозуміло, - якби ти був російським". Він жестом попросив одного з арабів зачинити двері.
  
  
  "Якби ви були американцем, - сказав я, - я не впевнений, що моя думка про вас дуже змінилася б".
  
  
  Посмішка розчинилася, але в іншому його обличчя не виражало жодних емоцій. Він був крутий, і він був гарний. "Вашим людям не слід було красти плани Новігрома", - спокійно сказав він. «Все це було витрачено даремно енергії та життя для вас. Ми скоро відновимо фільм, і все це марно».
  
  
  "Ви програєте", - сказав я.
  
  
  Один з арабів, кремезний персонаж з картопляним обличчям, підійшов, взяв у мене стилет і жбурнув його в куток.
  
  
  "Мабуть, ви знайшли фільм у володінні злочинного світу", - продовжив Лялін. – Ви у них викупили?
  
  
  Я вагався. Якщо Лялін і мав спитати, то, мабуть, до нього не зверталися з приводу покупки фільму. "У них його не було", - сказав я. «Принаймні вони сказали, що ні».
  
  
  Його холодні сірі очі звузилися. «Не думаю, що вірю тобі, – сказав він.
  
  
  Я оглянув кімнату. Вони вже перевернули це місце з ніг на голову. «Це правда, – сказав я.
  
  
  "Подивимось", - вказав Лялін двом арабам. "Обшукайте його".
  
  
  Нічого не залишалося робити, крім як служити йому. Присмаковий араб грубо схопив мене ззаду. Більш стрункий араб, юнак із яструбиним носом, швидко обшукав мене. Він спустошив мої кишені, потім змусив мене зняти сорочку та взуття. Взуття ретельно оглянули.
  
  
  "Схоже, у нього немає фільму", - сказав Ляліну стрункий араб.
  
  
  Російський хмикнув. - Думаю, ви десь сховали фільм, Картер. Де?
  
  
  "Я ж сказав - у мене його немає", - сказав я.
  
  
  Пістолет ніколи не збивався з моїх грудей, поки очі Ляліна вивчали мої. Мені стало цікаво, звідки він дізнався, що я в Каїрі. І як він дізнався, що я прийшов до Нового Братства.
  
  
  "Прив'яжіть його до цього стільця", - сказав Лялін своїм найманим працівникам. Він показав на стілець із прямою спинкою в кутку кімнати.
  
  
  «Це смішно, – сказав я.
  
  
  Але вони принесли випорожнення і надійно прив'язали мене до нього, руки за спину. Лялін засунув у кобуру великий автомат і підійшов до мене. Він узяв інший стілець і осідлав його, поставивши навпроти мене.
  
  
  Він запитав. 'Ти впевнений, що ти
  
  
  не хочеш нам щось розповідати?
  
  
  Лялін не блефував. Він збирався змусити мене говорити. Але я не міг, бо мені не було чого йому сказати. Тепер ми перейдемо до чортової частини «мокрих справ».
  
  
  «Іди до біса», - сказав я.
  
  
  Його обличчя запекло. Він вказав на арабів. Молода людина схопила мене за плечі, очевидно, щоб стілець не впав. Хаскі підійшов і став дуже близько до мене. Він витяг із куртки довгий гумовий шланг. Тепер за сигналом Ляліна він обрушив мені на голову та обличчя.
  
  
  Удар повернув мою голову праворуч. Шкіра у мене на щоці порвалася, потекла кров.
  
  
  Пекучий біль пронизав мою шию.
  
  
  Шланг знову опустився з іншого боку моєї голови. Цього разу шок був сильнішим, і я відчув, що на мить втрачаю свідомість. Але Лялін цього не хотів. Араб дав мені ляпас, і я прийшов до тями.
  
  
  «Не дури, Картер, – сказав Лялін. «Кожна людина має межу міцності. Як професіонал ви знаєте цю просту істину. Тож навіщо доводити нам, скільки ви можете витримати? Яка у цьому логіка?
  
  
  Я глянув на нього. Як Кам Фонг мало не вбив мене в Конго, так і я вистрілив у Ляліна в Гонконгу. Мені хотілося пустити 9-мм кулю у його серці.
  
  
  Шланг ще раз ударив по моїй шиї та голові. Я побачив яскраві вогні у голові, почув гучний крик. Крик виходив від мене. Потім наринула чорнота.
  
  
  Холодна вода вдарила мене по обличчю. Холод проник у мене, повернув мене до життя. Я розплющив очі і побачив трьох Ляліних, що стоять переді мною. Три руки підняли мою голову.
  
  
  «Послухайте, для розумної людини ви поводитеся вкрай безглуздо». Голос луною пролунав у моїй голові.
  
  
  Тяжкий араб підійшов до нього так, щоб я міг його бачити. Все троїлося. Він щось тримав у руці, і я спробував зосередитись на потрійному зображенні. Це було схоже на плоскогубці.
  
  
  «Дозвольте мені продовжити, – м'яко сказав він Ляліну. «Він попросить повідомити нас, коли закінчу. Це чудовий інструмент. Він може висмикувати зуби, рвати тіло, ламати та роздавлювати кістки. Я покажу вам його носа».
  
  
  Він приклав плоскогубці до мого обличчя. Десь я знайшов у собі сили назвати його негарним ім'ям. Я зосередився – спробував зосередитися – на Ляліні.
  
  
  "Ти дурень, Лялін", - хрипко сказав я. 'Я кажу правду. Цей клятий фільм мені не дали».
  
  
  Араб плоскогубцями схопив мене за волосся. "Якщо подумати, може, нам спочатку потрібно зламати кілька зубів?" він порадив. Його обличчя говорило мені, що йому сподобається завдання каліцтв.
  
  
  «Хвилинку», - сказав Юрій Лялін.
  
  
  Араб глянув на нього.
  
  
  - Можливо, містер Картер таки каже правду.
  
  
  'Він бреше! Я бачу це в його очах, – заперечив кремезний араб.
  
  
  'Може бути. Але поки що я припускаю інакше», – сказав Лялін. Він відмахнувся від двох друзів. Вони відступили на позицію біля ліжка.
  
  
  Лялін нахилився до мене. «КДБ таки цивілізована організація. Ми не хочемо нікому без потреби завдавати шкоди. Навіть нашим ворогам».
  
  
  Тепер він був подвійним чином, але навіть у цьому випадку я міг бачити холодний розрахунок на його обличчі. Я знав, що він вирішив. Він здогадався, що я не маю фільму, але сподівався, що я якимось чином його приведу до нього. І завжди був шанс, що фільм у мене був, але десь захований.
  
  
  Хто сказав, що КДБ не цивілізовано? - Сказав я крізь опухлі губи.
  
  
  Він усміхнувся своєю натягнутою усмішкою. - Розв'яжіть його, - наказав він.
  
  
  Великий араб не рушив з місця. Інший неохоче підійшов і розв'язав мене. Лялін підвівся.
  
  
  "Оскільки я пощадив ваше життя, - сказав він, - ви повинні відмовитися від цієї небезпечної гри, яку AX розробив для вас, і відмовитися від планів Новігрома".
  
  
  Я просто дивився на нього. Уявіть собі таку ідіотську заяву іншого професіонала! Він знав, що я не відмовлюся від завдання, і я знав, що це знав.
  
  
  «До побачення, Нік. Можливо, наші шляхи знову перетнуться, так? Якщо так, пам'ятай, що ти мені винен.
  
  
  Ще одне ідіотське зауваження. Я чекав більшого від Ляліна. «О, я не забуду цього надовго, – чесно сказав я.
  
  
  Мені здалося, що я помітив слід усмішки на його обличчі, коли він повернувся і вийшов з кімнати, а двоє його друзів-вбивців йшли за ним по п'ятах.
  
  
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  
  
  Ми повільно їхали темною вулицею на орендованому Fiat 850 Spider, Фая сиділа за кермом. Ми намагалися зрозуміти, де знаходиться штаб-квартира Нового Братства. Я зовсім не був певен, що Бове зі мною дорівнював. Тому я вирішив повернутися до штабу - якщо зможу його знайти - і спробувати поринути у це місце.
  
  
  Тієї ночі я помітив частково відчинені двері на третьому поверсі на шляху до конференц-зали і був упевнений, що це особистий кабінет Бове. Це було б слушним місцем для пошуку фільму, якби він був у Нового Братства.
  
  
  «Я не розумію, – сказав я. «За звуками, які я чув, я був певен, що тут є якась фабрика. Можливо, ми таки не на тій вулиці».
  
  
  «Ніхто не міг би згадати всі ці повороти, Нік. Не звинувачуй себе, - сказала Файєх.
  
  
  - Але ми пройшли повз візки з торговцями, це підтверджує. Я не розумію Я знаю, що чув стукіт якогось обладнання».
  
  
  "Можливо, це був бізнес, який працює тільки вночі", - сказала вона. "Ми ще можемо ..."
  
  
  «Чекай, - сказав я. 'Дивися. Це освітлена будівля геть там.
  
  
  "Це маленька газета".
  
  
  Коли ми наблизилися, я почув стукіт механізмів, як і тієї ночі. 'От і все!' Я сказав. 'Друкарські машини. Вони мають запускати їх лише вночі».
  
  
  "Отже, ми дуже близько", - сказала Файєх.
  
  
  Я оглянув протилежний бік вулиці. Так, осторонь вулиці наближалася низка дорогих маєтків. Третій – гравійний.
  
  
  Ось цей, – сказав я. Третій. Під'їжджай сюди.
  
  
  Вона зупинила "фіат" біля узбіччя, і ми подивилися на затемнену дорогу, що веде до масивного будинку за високими кущами. "Я впевнений, що це все", - сказав я.
  
  
  Вона простягла руку і торкнулася одного з двох маленьких лейкопластирів, які я все ще носив на обличчі з епізоду з Лялиним на дві ночі. - Ти все ще зцілюєшся від останньої зустрічі з людьми, які поводяться грубо, Нік. Ви впевнені, що готові до цього?
  
  
  Я посміхнувся їй. "Я часто поранився гірше, ніж це гоління", - сказав я. «Дивися, розслабся. Все буде добре. Ви просто продовжуєте подорожувати протягом години. Якщо я на той час не піду, ви можете викликати всю єгипетську армію, якщо хочете.
  
  
  "Добре", - сказала вона, але із сумнівом.
  
  
  Я залишив її і швидко перейшов вулицю в тінь. Коли я озирнувся, Файє вже від'їхала від тротуару і попрямувала на «Фіат» бульваром. Я повернувся і рушив під'їзною доріжкою до будинку.
  
  
  Я не зустрів спротиву. На дорозі біля будинку було електричне око, яке я помітив саме вчасно. Я заліз під нього і опинився біля будинку. Це було вражаюче місце з мавританськими арками вздовж фасаду на двох із трьох рівнів. На першому поверсі горіло світло, а на наступних двох – ні.
  
  
  Я швидко рушив до кінця приміщення, чекаючи появи нових електронних сигналів тривоги. Я знайшов ще один у задньому кутку будинку. Це була розтяжка, яка мала викликати сигнал тривоги. Я уникнув цього і перейшов до ґрат, які займали всю висоту будівлі. На ній росла лоза, але не товста. Я схопився за ґрати і виявив, що вони витримують мою вагу. Я видерся і через пару хвилин опинився на даху.
  
  
  Звідти було легко. Я вислизнув через вікно в даху в коридор третього поверху, яким я йшов дві ночі тому. Було темно і нікого не було. Я слухав і чув, як хтось рухається вниз. Це було схоже на одну людину. Якби решта членів сім'ї пішла, це було б для мене проривом.
  
  
  Я тихенько підійшов до дверей, які помітив частково прочиненими, коли був там раніше. Коли я спробував, виявилося, що її заблоковано. Я витяг з кишені брелок із півдюжиною відмичок, вставив одну в замок і відчув, як він спрацьовує. Я відчинив двері й увійшов до темної кімнати, зачинивши за собою двері.
  
  
  Здається, я вгадав. Перед вікнами з важкими драпіруваннями стояв довгий стіл. Я підійшов до столу і взяв пару паперів, підписаних Бове. На іншому аркуші був підпис «Анрі Перротт», але почерк залишився тим самим. От і все. Тут, у Каїрі, Бове видавав себе законним бізнесменом. Ця інформація може бути цікавою для Інтерполу.
  
  
  Я спробував висунути ящик столу, але стіл теж був замкнений. У мене не було ключа, який би його відкрив, тому мені довелося важко зламувати замок ножем для листів. Я оминув увесь стіл, але мікрофільм не знайшов.
  
  
  Я подумав, що повинен бути сейф або в цьому офісі або в іншій кімнаті будинку. Я ходив по стінах. Я заглянув за пару картин, написаних олією, які виявилися оригіналами, але нічого не знайшов, окрім прихованого мікрофона. Бове сам грав у шпигуна.
  
  
  Нарешті я знайшов сейф у підлозі. Ви відсуваєте кут килима, піднімаєте металеву пластину на петлях, і ось він, вбудований у товсту бетонну підлогу. Це було геніально обране місце, і я, мабуть, ніколи не знайшов би його, якби не помітив зношений кут килима.
  
  
  Було важко сказати, чи сейф був обладнаний сигналізацією. Але мені довелося ризикнути, тож я почав крутити комбінований циферблат, намацуючи тонкі зачіпки у русі механізму. Через кілька хвилин я виробив комбінацію і обережно відчинив двері сейфа. Я прислухався до сигналу тривоги. Нічого.
  
  
  Вміст сейфа було б золотим дном копа. Там був повний список членів «Нового Братства», пара упаковок нерозбавленого героїну, список телефонів продавців та дилерів та багато інших речей, але без мікрофільму. Здавалося, що Бове сказав правду.
  
  
  Я сів над сейфом, гадаючи, куди я пішов би далі. Я вже нікуди не йшов. Єдиною втіхою було те, що росіяни також ще не знайшли фільм. Але був Кам Фонг. Він може сміятися з усіх нас.
  
  
  Найбільш логічним висновком, звичайно ж, було те, що «Нове Братство», не знаючи, що щастить Драммонд, щойно скинуло його валізку до Нілу. Що могло б стати щасливим кінцем для Юрія Ляліна, але деякі люди у Вашингтоні рвали б собі волосся.
  
  
  Я запхнув вміст назад у сейф і почав закривати його, коли побачив крихітний дріт, який я пропустив, він був прикріплений до нижньої частини внутрішньої частини дверей сейфа. Була тривога! Або тихий звуковий сигнал, який я не міг почути тут, або, можливо, щось на зразок миготливого світла. Я зачинив двері сейфа і повернув циферблат, зачинив зовнішні пластинчасті двері і замінив кут килима, коли двері кімнати відчинилися. У дверях стояв великий чоловік з товстим револьвером у руці та кров'ю в оці.
  
  
  Він помітив мене з коридору, прицілився і вистрілив. Постріл голосно загуркотів у кімнаті. Я притулився до підлоги, і куля схибилася, розколовши дерево десь позаду мене.
  
  
  Бандит вилаявся собі під ніс і потягнувся до вимикача. Кімната раптово залилася світлом, і я опинився просто в його світлі. Здоров'як сердито глянув на мене і знову прицілився.
  
  
  Коли його палець натиснув на гачок, я покотився до столу. Куля розколола підлогу між моїми ногами. Пролунав ще один постріл, і я відчув укол у лівій руці. Він збирався розрізати мене на шматки, якщо я не зможу сховатися.
  
  
  Я кинувся до столу, коли пролунав четвертий постріл. Стіл розколовся над моєю головою, коли я підійшов до нього.
  
  
  "Sacré bleu!" Здоров'як лаявся за свої промахи.
  
  
  Коли я впав на підлогу за своїм тимчасовим укриттям, я схопився за Люгер під курткою. Потім я простяг руку і швидко вистрілив через стіл. Постріл розірвав рукав куртки бандита і потрапив у стіну за ним.
  
  
  Він знову вилаявся і швидко вимкнув світло. Я побачив, як силует схопив двері, зачинив її, і в кімнаті знову стало темно.
  
  
  Я слухав, як би здоров'я видав своє місцезнаходження, але нічого - я навіть не чув його дихання. Якби внизу був ще хтось, він би незабаром був тут. Але з того боку не було жодного звуку, і чоловік не кликав на допомогу. Очевидно, він був один.
  
  
  Десь біля моєї голови цокав годинник на столі. Це був єдиний звук у кімнаті. Зовні якийсь час гавкав собака, а потім знову затих. Годинник нагадав мені, що годинний термін, який я дав Фає, швидко минає.
  
  
  Бандит знав, де я, але я гадки не мав, де він знаходиться в кімнаті. Я не міг залишатися на місці, інакше у мене в голові утворилася дірка. Я помітив прес-пап'є на краю столу. Я мовчки простяг руку і схопив його, на мить зважив, а потім кинув у куток килима, за яким ховався сейф. Коли прес-пап'є приземлилося, з тарілки під килимом пролунав приглушений металевий брязкіт.
  
  
  У кімнаті пролунав гуркіт - бандит вистрілив на звук, як я і сподівався. Я швидко рушив у протилежному напрямку, присівши навпочіпки за м'яким стільцем недалеко від столу. Але моя нога подряпнула підлогу, і той, хто стріляв, почув це.
  
  
  Ще один постріл. Куля вдарилася об стілець на рівні мого обличчя.
  
  
  Мій прийом не спрацював так добре, як я сподівався, але принаймні тепер я знав, де був мій противник. Він стріляв із-за іншого столу в протилежному кутку кімнати. Мені здалося, що я помітив нечіткий рух, і я відкрив вогонь у відповідь. Я почув глухе бурчання з іншого кута. Або я його поранив, або він хотів, щоб я так подумав.
  
  
  Я обережно загорнув за куток столу, щоб подивитися - і куля потрапила в набивання поруч із моєю головою. Потім я почув знайоме клацання. Зважаючи на все, патрони в нього скінчилися, але я не став його поспішати. Це теж може бути хитрощами. Зі мною таке траплялося раніше. Я чекав і слухав. Якщо в нього скінчиться патрон, йому доведеться перезарядити, і я це почую.
  
  
  Я чекав і слухав. Нарешті я почув це, але з іншого місця: безпомилковий звук патронів, що ковзали магазином. Я примружився у бік звуку і розрізняв тінь наприкінці короткого дивана. Я ретельно прицілився та вистрілив.
  
  
  Пролунало ще одне мукання, голосне і безумовно болюче. Воно звучало так, ніби міг упасти на підлогу. Я сів на одне коліно і прислухався. Потім я почув подряпання і побачив нечіткий рух. Він повз до дверей, мабуть, сильно поранений.
  
  
  Я сказав. - 'Стривай!' "Посунься ще раз, і я уб'ю тебе!"
  
  
  Тінь зупинилася, - "a ne fait rien," - видихнув він. "Це не має значення".
  
  
  Я обережно підійшов до нього. Поблизу я побачив, що він отримав поранення в бік і груди.
  
  
  'Хто ти?' - спитав він, переключаючись на англійську.
  
  
  'Це має значення?'
  
  
  Він ахнув. «Вони вб'ють мене за те, що я припустився цього, якщо не станеться твій останній постріл».
  
  
  Я глянув на рану. «З тобою все буде гаразд. Я маю сумнів, що Бове уб'є тебе, якщо ти все розповіси». Я націлив «люгер» йому на думку. «Але я вб'ю, якщо ви не дасте відповіді на кілька питань».
  
  
  Він подивився на Люгер, потім на моє обличчя. Він мені повірив. 'Які питання?'
  
  
  - Вам щось відомо про справу Драммонда?
  
  
  'Мало.'
  
  
  - Хтось ходив з Масперо на побачення з Драммондом?
  
  
  Він застогнав від болю. 'Так. Масперо хотів піти один, але він розповів про це Рейнальдо, і Рейнальдо пішов за ним, побоюючись, що Масперо зробить це неправильно. Він знайшов Масперо мертвим біля готелю. Вважається, що Драммонд застрелив його, а Рейнальдо помстився за Масперо. Він дістав обидві сумки та повідомив про все Бове».
  
  
  "Організація не знала, чи були кейси випадково підмінені, поки Рейнальдо не повідомив про це після того, як Драммонда і Маспера були вбиті?"
  
  
  'Це вірно. Рейнальдо каже, що Масперо не хотів визнавати помилки перед Бове. Натомість він довірився Рейнальдо.
  
  
  «Цікаво, чому він сказав Рейнальдо, а не своєму двоюрідному братові ель-Бекрі?» Я сказав собі більше, ніж чоловікові на підлозі.
  
  
  "Я не можу вам цього сказати".
  
  
  «Дозвольте мені це уточнити. Єдина історія, яка мала Братство з цього приводу, - це та, яку Рейнальдо розповів Бовету?
  
  
  Він глянув мені в очі. Це вірно.'
  
  
  Я збирав теорію. "Де зараз Рейнальдо?" Я згадав, що він явно був відсутній того вечора, коли я розмовляв з Бове.
  
  
  Чоловік трохи похитав головою і скривився від болю. «Не знаю, – сказав він. «Бове часто відправляє його за місто у справах. Чесно кажучи, між ними немає кохання. Рейнальдо впав у немилість Бове, і Бове, схоже, не хоче, щоб Рейнальдо був поряд із ним».
  
  
  Він глянув на мене і швидко додав: "Це, звичайно, тільки моє спостереження".
  
  
  Я сунув Вільгельміну в кобуру під курткою і підвівся.
  
  
  "Ви той американець, який приїжджав сюди вчора ввечері", - раптово сказав чоловік із Братства.
  
  
  'Так. І ви можете сказати Бове, що тепер я йому вірю. Він явно не має мікрофільму. Але я думаю, що знаю, хто знає».
  
  
  «Я не розумію, – сказав він.
  
  
  Я посміхнувся. 'Добре. Побачимося.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Файє подала мені склянку, наполовину повну бренді, налила собі склянку і сіла поряд зі мною на диван у своїй квартирі. Вона тільки-но прийшла з нічного клубу, і її прекрасні темні очі все ще носили екзотичний макіяж.
  
  
  "А тепер розкажи мені свою теорію", - сказала вона.
  
  
  Я відпив бренді. "Це не складно. Рейнальдо - лиходій у цій п'єсі, а не Бове. Все, що ми знаємо, те, що Рейнальдо говорить Бове. Тож давайте трохи змінимо факти. Скажімо, коли Масперо зрозумів, що кейси змінилися, він мав намір розповісти Бове, але Рейнальдо натрапив на нього, коли вивчав справу, і тому Масперо був змушений розповісти йому, що сталося. Рейнальдо – чи, можливо, вони обидва разом – знайшов мікрофільм.
  
  
  Не на користь Бове Рейнальдо вирішує, що він не розповідатиме Новому Братству про це цінне відкриття, а сам наживається на ньому. Якщо він усе зробить правильно, Бове ніколи не дізнається, що Рейнальдо його стримував. Тому коли Драммонд виставляє свої щупальця, Рейнальдо і Масперо вирішують зв'язатися з ним, щоб повернути героїн. Рейнальдо вмовляє Масперо почекати, доки вони не повернуть речі, перш ніж сказати Бове. Вони разом йдуть до Драммонда, вбивають його та забирають героїн. Потім Рейнальдо вбиває Масперо і перекладає провину Драммонда. Рейнальдо передає обидва кейси Бове, але у валізці Драммонда більше немає мікрофільму».
  
  
  «Цікава ідея, – сказала Файє. - Але постає очевидне питання, Нік. Якщо Рейнальдо хоче отримати особистий прибуток від продажу фільму, то чому б йому цього не зробити?
  
  
  Він пішов до росіян? Очевидно, до нього не зверталися».
  
  
  "Може, він насамперед пішов до китайців", - сказав я. «І, можливо, на цей час звернулися до росіян. Одне можна сказати, напевно: Рейнальдо зараз недоступний.
  
  
  «Тоді скористайтеся ситуацією та розслабтеся, – запропонувала Файєх. «Задумайся над загадкою, можливо, вона вирішиться сама собою. А поки що... - вона притулилася до мого вуха і поцілувала, торкнувшись губами моєї шиї.
  
  
  Якщо її метою було відволікти мене, їй це вдавалося. Я глянув на неї і посміхнувся. Сьогодні вона була особливо сексуальна. Її довге темне волосся було захоплене французьким завитком за головою, і на ній був каптан довжиною до підлоги з розрізом до стегон, що оголюють ідеальні ноги.
  
  
  "Ви впевнені, що ви поліцейський?" - Сказав я, торкаючись її губ своїми.
  
  
  «Це лише розвага, - сказала вона. «Танці та заняття любов'ю – мої головні інтереси».
  
  
  "Розумний підхід до життя", - сказав я. Я поцілував її знову і цього разу стримав поцілунок.
  
  
  Вона простягла руку і поклала мені руку на стегно. - Ти хочеш зайнятися зі мною коханням, Нік? - піддражнила вона.
  
  
  «Ця думка спала і мені на думку», - сказав я.
  
  
  Кафтан застібався на блискавку спереду. Я потягнувся до нього, поволі потягнув униз. Кафтан впав. Файєх була оголеною, крім коротких мереживних трусиків. Я обережно поклав її на спинку дивана.
  
  
  Я опустився навколішки поряд з нею на підлогу і стягнув мереживні трусики. Здавалося, вона майже перестала дихати. Я поцілував її живіт, той животик, який так багатозначно рухався в танці, спустився до її стегон. Я відчував тремтіння в ній.
  
  
  Вона провела руками по моїх оголених грудях, коли я знімав штани. Іншого моменту я опинився з нею на дивані.
  
  
  Ми лежимо пліч-о-пліч, наші тіла гаряче стикаються. Її м'які форми тиснули на мене, ніжно та наполегливо. Ми цілувалися, мої руки досліджували її тіло, а наші губи кохали. А потім я обережно підійшов до неї.
  
  
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  
  
  Коли Тонка людина побачила, що я заходжу до його темної кімнати з Файєх, на його обличчі позначився страх. Він нас не забув.
  
  
  «Я сказав вам те, що знаю, – кисло сказав він.
  
  
  «Містер Картер хоче поставити вам кілька інших питань, – пояснила Фей. - Ви їм відповісте?
  
  
  «Чи буде він використовувати ту ж тактику, що й раніше?» - сказав він потворним ротом.
  
  
  Файє глянула на мене, і я знизав плечима. Я не вдавався до подробиць свого останнього візиту сюди. "Дивися", - сказав я Тонкому. «Врятуйте нас від неправедного обурення. Співпрацюватимете чи ні? Так чи ні.'
  
  
  Що ти хочеш цього разу? – саркастично сказав він. - Фотографії Бове з автографом?
  
  
  Я підійшов до нього ближче, і він тривожно здригнувся. - Що ви знаєте про Рейнальдо? Я запитав.
  
  
  Його очі уникали моїх. «Я ж сказав вам – він головна людина у Новому Братстві».
  
  
  'Я знаю. Але хіба між ним та Бове немає проблем?
  
  
  Він здивовано глянув на мене й кивнув головою. - Так, кажуть про розкол між ними.
  
  
  "У чому причина цього?"
  
  
  «Кажуть, що Рейнальдо кілька разів перевищував свої повноваження. Він амбітна людина».
  
  
  Я запитав. - «Де зараз Рейнальдо?»
  
  
  Тонік глянув на мене. 'Як я повинен це знати?'
  
  
  Немає жодного слова, що він відокремився від організації?
  
  
  Тонка людина посміхнулась потворною напівусмішкою. «Ви не виходите із організації. За винятком нижнього дна.
  
  
  Я обдумав це. Можливо, навіть Бове не знав, де знаходиться Рейнальдо. Це могло означати, що він був зайнятий укладанням угод - з кожним, хто цікавився мікрофільмом.
  
  
  Я глянув на Тонкого. "Як ти думаєш, ти зможеш дізнатися, як я можу зв'язатися з Рейнальдо?"
  
  
  - Містер Картер розраховує вам заплатити, - швидко вставила Фейх. - Чи не так, Нік?
  
  
  Я скривився. «Так, я розраховую заплатити. Що ж?'
  
  
  Тонкий виглядав насторожено. “Я міг би допомогти. Я не можу обіцяти. Я подивлюся що я можу зробити.'
  
  
  "Добре", - сказала Файєх.
  
  
  «Але більше сюди не ходи, – роздратовано сказав він. "Ти мене вб'єш".
  
  
  "Я зустрінуся з тобою, де ти скажеш", - сказав я.
  
  
  Він замислився на мить. «Каїрська вежа, завтра опівдні. Оглядовий майданчик.
  
  
  Я представив Тонку людину в Каїрській вежі серед роззявлених туристів. 'Добре. Але цього разу, - сказав я із попередженням у голосі, - вам краще згадати, на кого ви працюєте.
  
  
  Він глянув на мене сльозячими очима. 'Звісно.'
  
  
  Тонка людина поняття не мала, як виглядав Рейнальдо, тому я повернувся до Хакіма Садека пізніше того ж дня. Дорогою зупинився на глухому куті, щоб перевірити. Це був брудний ресторан на тротуарі у провулку у центрі Каїру.
  
  
  Я сів за третій столик у першому ряду і замовив турецьку каву. Коли офіціант пішов, я поліз під стіл і знайшов записку від якогось безіменного кур'єра. Я засунув її до кишені, перш ніж повернувся офіціант. Кава мала смак нільського бруду. Я зробив один ковток, кинув на стіл кілька монет і пішов.
  
  
  У таксі дорогою до Хакіма Садека я розшифрував записку. Як я й підозрював, це було від Хоука. Це було коротко та мило.
  
  
  Вашингтон сум'ятий. Чоловік дуже незадоволений. Відновіть товари або знайдіть роботу в Каїрі.
  
  
  
  
  Пізніше, коли я прочитав це Хакіму, він посміхнувся і посміхнувся своєю усмішкою работоргівця.
  
  
  «У твого Девіда Хоука чудове почуття гумору, Ніколас».
  
  
  Я хмикнув. Я зовсім не був певен, що Хоук жартує.
  
  
  "Він не єдиний, у кого дупа в перев'язі", - з гіркотою сказав я. «У мене є у ворогах все Нове Братство після моєї крові, китайці дихають мені в шию, і росіяни поступилися мені дорогою».
  
  
  Хакім посміхнувся і зробив ковток вина. На цей раз я попросив бренді і зробив великий ковток.
  
  
  "Твоя робота невдячна, старий друже", - сказав Хакім. Сьогодні він був одягнений у діловий костюм, але, як і раніше, виглядав як людина, від якої потрібно берегти свій гаманець. Червона феска була відсутня, відкриваючи густе волосся, зачесане по слизькій шкірі черепа. Він був удома, тому що після обіду він мав вихідний в університеті, де він читав курс «Сім живих мистецтв» та ще один курс арабської літератури. Він запитав. - 'Як дівчинка тренується?'
  
  
  «Добре, – сказав я. "Вона мені дуже допомогла".
  
  
  'Це приємно чути. Це перший випадок, коли мені довелося запропонувати її послуги. Я вважаю, що Інтерпол також вважає її дуже цінною. Вона жінка багатьох талантів».
  
  
  Я міг погодитись з цим. «Багато хто», - сказав я. - Але ні вона, ні Тонка людина не знають, як виглядає Рейнальдо, і не можуть мені нічого про нього розповісти. Ви знаєте цю людину?
  
  
  - Я перевірив свої особисті файли, коли ви сказали, що приїдете, Ніколас. Він узяв до рук папку з маніли. 'Я знайшов це. Багато років тому тут і в Олександрії жив молодик на ім'я Рінальдо Амайя, іспанський циган, який прагне багатства і влади. Розумна, дуже розумна людина - і зовсім нещадна. Менш рік тому один із моїх знайомих повідомив, що Амайя знову був помічений тут, у Каїрі. З того часу я нічого не чув, але цілком можливо, що Рінальдо Амайя і ваш Рейнальдо - одна й та сама людина. Ось стара фотографія. Він трохи зміниться, але це дасть вам деяку виставу».
  
  
  Я взяв фотографію та вивчив її. На ньому було видно, як Амайя виходить із громадського будинку з парою арабів. Він був досить високим, струнким, гарним чоловіком, з тих, від кого очікується танцю фламенко. Обличчя було грубувате, губи пухкі, підборіддя порізане. Але мою увагу привернули очі. Вони були темні, з густими бровами, і від погляду в них у мене пробіг холодок по спині. Це була не відкрита ворожість чи войовничість, а щось набагато тонше. Це був вигляд справжнього психопата, людини, яка не дбає ні про мораль, ні про правила, ні про людське життя.
  
  
  Потім я помітив на фотографії третього араба, людину, голову якої було видно позаду інших. Я бачив це обличчя раніше. Це був Абдулла, Брат, який щосили намагався вбити мене біля піраміди Хеопса.
  
  
  «Ця людина працює в організації, - вказав я на неї Хакіму. - А Амайя знав його багато років тому. Ймовірно, вони завербували його до Нового Братства. Амайя може бути Рейнальдо.
  
  
  Це могло б вам допомогти. Хакім потер гостре підборіддя. «Я мало що можу вам сказати, окрім того, що він вважається надзвичайно небезпечним. Він добре володіє зброєю, а замість кинджала він носив зброю, що нагадує кригоруб з товстим лезом. Кажуть, що він може завдати їм трьох ударів, тоді як противник завдає одного удару звичайним ножем».
  
  
  Так. Людина з такими очима вигадала б таку зброю. Я запитав. - Це все, що в тебе є для мене?
  
  
  "Я боюся що так".
  
  
  'Добре. Ти мені дуже допоміг, Хакіме. Хоук буде фінансово вдячний». Я підвівся з крісла з підголівником, на якому сидів.
  
  
  Хакім швидко підвівся разом зі мною. - Ви впевнені, що у вас немає часу на швидку гру у шахи перед від'їздом, Ніколас? Можливо, з чашкою м'ятного чаю?
  
  
  Я намагався не думати про жахливий м'ятний чай, що стікає поверх бренді. "Іншого разу", - сказав я. Я схопив його за руку і глянув у це довге потворне обличчя. Я хотів би бачити Садека частіше.
  
  
  «Так, – сказав він. 'Як небудь іншим разом.'
  
  
  Наступного дня опівдні я пройшов через Ізмаїлівський міст до Каїрської вежі. Було приємно гуляти бульваром острова, де стояла Башта. Я пройшов спортивний клуб та англо-американську лікарню та сади Ель-Зур'я, і раптово я опинився там.
  
  
  Башта різко височіла над річковим басейном приблизно на п'ятсот футів, представляючи сенсаційну пам'ятку. У ній був ресторан, що обертається, як у Сіетлі, і оглядовий майданчик. З ресторану ви могли бачити весь Каїр і його околиці, платформа, що обертається, на якій ресторан був побудований, надавала відвідувачу постійно змінюється.
  
  
  Побачивши біля входу натовп святкових відвідувачів, згадавши красу садів, повз які я щойно минув, важко було повірити, що на мене чекає зловісна зустріч з дуже темним персонажем, з яким, можливо, на мене чекає вбивця. Це просто не вкладалося в цю спокійну картину. Але сцена швидко змінилася.
  
  
  Коли я підійшов до входу в Башту, я побачив, що кілька людей підняли очі на оглядовий майданчик і схвильовано жестикулювали. Жінка закричала, і тоді я зрозумів, через що весь галас. Двоє чоловіків виборювали надбудову за межами платформи. Поки я дивився, одному вдалося підкинути іншого у повітря.
  
  
  Коли людина впала, серед спостерігачів на землі запанувала напружена тиша. Його крики почалися на півдорозі і раптово припинилися, коли він ударився об тротуар на п'ятсот футів нижче, за п'ятнадцять футів від найближчих спостерігачів.
  
  
  Був ще один момент приголомшеної тиші. Я знову глянув на платформу. Іншого чоловіка вже не було. Я рушив до нерухомої фігури на землі, у грудях наростала напруга. Я протиснувся крізь збуджений натовп, коли жінка відновила крик.
  
  
  Я глянув на тіло. Було багато крові, і її було досить добре розбито, але особистість жертви неможливо було визначити. То була чи була Тонка людина.
  
  
  Я вилаявся вголос і відштовхнувся крізь роззяв. Тепер було більше криків та багато криків. Я почув поліцейський свисток. Черга до ліфта розійшлася від хвилювання, тож я підійшов почекати, доки ліфт не опуститься. Можливо, я впізнаю вбивцю Тонкої людини.
  
  
  Але потім я почув виття сирени, що доноситься через Ізмаїлський міст. Я не хотів бути тут, коли поліція приїде. Тому я повернувся за межі Башти і подався до Спортивного клубу. Можливо, я зможу там добре випити.
  
  
  Мені це треба було.
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Я знав, що це ризиковано, але мені треба було відвідати кімнату Тінмана. Там просто може бути щось, що допоможе мені розгадати загадку Рейнальдо.
  
  
  Я приїхав туди рано вдень. Вулиця була переповнена галасливими дітьми та торговцями, але всередині будівлі було схоже на могилу. Я пішов у кімнату Тонкого і зайшов. Як завжди, фіранки були задерті, і в кімнаті смерділо.
  
  
  Я озирнулася. Тонка людина не була найрозумнішим інформатором у світі, і вона могла залишити хоч якийсь ключ до того, що знав. Я прочухав місце, але нічого не знайшов. Нічого, що допомогло б знайти Рейнальдо. Потім, збираючись іти, я побачив штани, що висять на гачку на стіні. Хіба це не та пара, яку зазвичай носив Тонкий? Старий диявол, мабуть, прибрався, щоб вийти. Я зняв з гачка засмальцьовані штани і почав ритися в кишенях. У правій задній кишені був аркуш паперу, на якому малював Тонка людина.
  
  
  Піднявши його до вікна, я трохи розсунув штори, щоб краще було видно. Я розрізняв заголовну R, стрілку, що вказує праворуч, і слово «Китай». Під ним знову були буква R та стрілка, а також арабське слово «росіяни» зі знаком питання після нього.
  
  
  Тонка людина малювала вчора ввечері чи сьогодні вранці, і це, здавалося, мало сенс. Рейнальдо вже зв'язався з китайцями та, можливо, з росіянами. Це означало, що мікрофільм у нього справді був, як і припускав. Він не сказав мені, де він ховається, але дав мені відправну точку.
  
  
  Файє знайшла, де Кам Фонг переховувався у Каїрі. Оскільки Рейнальдо, очевидно, був у контакті з Камом, було ясно, що Кам був моїм найкращим вибором, щоб знайти Рейнальдо.
  
  
  Я розірвав папір на шматки, трохи підняв вікно і дозволив конфетті стекти надвір на свіжому вітрі. Потім я обернувся і вийшов із кімнати.
  
  
  Я зачинив двері і обернувся, коли побачив їх. Я здогадався, що їх було троє, всі віддані члени Нового Братства, хоч раніше я нікого з них не бачив. Той, що праворуч від мене в холі, тримав револьвер «Сміт і Вессон» 44-го калібру «Магнум», націлений на мою середину, і, схоже, хотів його використати. Той, що ліворуч від мене, націлив мені на думку револьвер Webley .455 Mark IV.
  
  
  «Який приємний сюрприз, – сказав я.
  
  
  Третій чоловік, який стояв на сходах, тримав у правій руці невелику рацію. Тепер я чув, як він сказав: «Він тут, містере Бове. Ми його зловили. Він нишпорив по кімнаті».
  
  
  Дуже розумно Бове давав повчання
  
  
  так, зберігаючи свою анонімність. Чоловік із рацією якийсь час прислухався, потім сказав:
  
  
  - Добре, містере Бове. Як ти й кажеш. Він усміхнувся і вказав на двох інших.
  
  
  Вони збиралися стріляти з гармат. Я подумав про Х'юго та Вільгельмін і знав, що вчасно не залучу їх до гри. 'Потрібно чекати!' Я сказав. - "Бове може захотіти почути, що я хочу сказати".
  
  
  «Не грайте з нами в ігри, містере Картер, - їдко сказав молодик на сходах.
  
  
  'Я не граю. Я знаю дещо про Рейнальдо, що Бовет хотів би почути.
  
  
  - До біса це, - грубим басом сказав здоровань з «Магнумом». Він націлив на мене пістолет.
  
  
  «Хвилинку», - сказав молодик на сходах. Він знову використав рацію. «Він хоче поговорити про Рейнальдо, містере Бове».
  
  
  Запанувала несамовита тиша. Потім радист глянув на мене: «Він каже, промов мова».
  
  
  Я облизнув губи, які раптом пересохли. "Я розповім Бовету щось дуже важливе про його хорошого друга Рейнальдо, - сказав я, - в обмін на перемир'я".
  
  
  Темношкірий чоловік ліворуч від мене пробурмотів щось зневажливе арабською, а радист повторив те, що я сказав Бовету. У мене було ще довше очікування, що поколює шкіру. Я відчував, як кулі з цих двох пістолетів врізалися мені в живіт. Зрештою Бове відповів.
  
  
  'Так сер? Так. Гаразд, я йому скажу. Радіоаматор глянув на мене. Він каже: розкажи, що знаєш. Якщо це має для нього хоч якусь цінність, то маєш перемир'я. Якщо ні, то в тебе нічого нема».
  
  
  По моєму боці під лівою рукою стікала крапля поту. Бове не пропонував мені особливої угоди, але вона була єдиною на столі.
  
  
  «Добре, – сказав я. "Дай мені цю річ".
  
  
  Радіоаматор трохи повагався, але потім передав мені рацію. Я натиснув кнопку і заговорив. - Бове, це Картер. Схоже, ти надто довго довіряв Рейнальдо. Він амбітна людина, Бове. І тут був мікрофільм. Він знайшов це і не сказав вам. Він обдурив вас. Це Рейнальдо вбив Масперо. Масперо був єдиним, крім Рейнальдо, хто знав про мікрофільм у кейсі Драммонда. Рейнальдо вбив їх обох та залишив мікроплівку. Він намагається продати це зараз тому, хто більше заплатить. Ось чому останнім часом ви його не часто бачили. Коли йому заплатять за цей фільм, він стане найвпливовішою людиною». Я зробив паузу. - Для вас це варте перемир'я?
  
  
  Нема відповіді. Я майже чув, як у голові Бове крутяться колеса. Нарешті він запитав. - "Звідки ви все це знаєте?"
  
  
  «Я знаю, – сказав я йому. - І ти дізнаєшся правду, коли почуєш її, Бове.
  
  
  Потім знову тиша: «Поверни радіо моїй людині».
  
  
  Я запитував, чи означає це, що його рішення було негативним, але я повернув рацію. "Він хоче поговорити з вами", - сказав я.
  
  
  Я дивився на головорізів з пістолетами, поки молодик підніс радіо до вуха. Я дозволила Хьюго непомітно зісковзнути мені на долоню. У мене не було особливих шансів, але я б узяв із собою хоча б одного з них.
  
  
  Радіоаматор глянув на мене невиразно.
  
  
  'Так. Добре, містере Бове. Я їм скажу.
  
  
  Він вимкнув радіо. "Містер Бове каже не вбивати його", - похмуро сказав він. 'Погнали.'
  
  
  'Ви впевнені?' - сказав здоровань із «Магнумом».
  
  
  'Пішли!' – різко повторив радист.
  
  
  Його приятелі сховали пістолети в кобурах, як два маленькі хлопчики, у яких вкрали різдвяні подарунки. Той, хто говорив арабською, порадував мене своєю рідною мовою. Великий грубо зачепив моє плече, проходячи повз мене по дорозі до сходів. А потім вони пішли.
  
  
  
  
  Восьмий розділ
  
  
  
  Дівчина хитала стегнами, її таз багатозначно випирав назовні. Вологі груди натяглися на крихітний бюстгальтер, довге темне волосся торкалося підлоги, коли вони нахилилися назад у блакитному світлі прожектора, рухаючись під мінорну тональність музики.
  
  
  Цією дівчиною була Файєх, і доки я дивився її виступ, у моїм паху спалахнув вогонь, і я захотів її. Вона безперечно даремно витрачала свій час як поліцейський.
  
  
  Коли танець закінчився, вона підморгнула мені і зникла за фіранкою під дикі оплески всіх присутніх чоловіків. Я почекав, поки почнеться наступний номер, а потім пройшов через фіранку до її гримерки. Вона визнала мене, все ще одягнена вниз костюма, але без бюстгальтера.
  
  
  "Як мило", - сказав я, закриваючи за собою двері.
  
  
  Вона посміхнулася, швидко рушила стегнами і спитала. 'Тобі сподобався мій танець?'
  
  
  "Ви знаєте, що я зробила".
  
  
  «Це змусило тебе хотіти мене?»
  
  
  Я посміхнувся. - Ти теж знаєш. Але зараз мені треба з тобою поговорити.
  
  
  «Ми можемо поговорити, поки кохаємося», - запропонувала вона, обіймаючи мене за шию.
  
  
  "Пізніше", - сказав я.
  
  
  вона знизала плечима і відійшла від мене, сівши на туалетний стілець. «Були події, – сказав я їй. «Тонка людина мертва».
  
  
  Її чудові очі розширились. 'Мертв?'
  
  
  "Нове братство". Як ви сказали, у бізнесі інформатора важко вижити. Успіх Тонкого нарешті закінчився.
  
  
  Вона похитала головою. «Це безумство, але навіть незважаючи на те, що він відправив нас у пустелю вмирати, я все одно відчуваю смуток». Вона зітхнула і запитала: "Ви отримали від нього якусь інформацію?"
  
  
  "Непрямо", - сказав я. - Послухайте, а яка точна адреса будинку Кам Фонга?
  
  
  Вона віддала його мені і спитала. - 'Ти йдеш туди?'
  
  
  'Мені доведеться. Кам може бути єдиною зачіпкою, яка маю до Рейнальдо.
  
  
  Вона похитала гарною головою. «Це погана ідея, Нік. Навіть якщо ви дістанетеся до Кама, не отримавши ножа у спину, він нічого вам не скаже. Звичайно, краще дочекатися, доки Рейнальдо зробить вам пропозицію.
  
  
  Я похитала головою. Він може не робити мені пропозиції, тому що він вкрав мікрофільм у мого уряду. Ні, я повинен знайти Рейнальдо і якнайшвидше, перш ніж він укласти угоду. Якщо Кам нічого не знає, я спробую Ляліна».
  
  
  Вона підвелася, потягнувшись за халатом. "Я піду з тобою", - сказала вона.
  
  
  "Не будь дурною".
  
  
  'Я можу допомогти.'
  
  
  «Ви можете допомогти, залишившись живими». Я довго поцілував її у губи. «Залишайся біля свого телефону. Я тобі подзвоню.'
  
  
  "Добре, Нік".
  
  
  «І підтримуй вогонь у домашніх осередках».
  
  
  Вона глянула на мене, посміхаючись. "Це просте завдання".
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Стоячи через дорогу від похмурого готелю La Tourelle, я запитував себе, чи чекає на мене Кам Фонг. Коли L5 або КДБ дізнаються, що AX займається справою, вони схильні трохи звиватися. Не тому, що ми розумніші за ЦРУ, а через характер організації. Простіше кажучи, ми хулігани.
  
  
  Медовий місяць закінчиться коли з'явився AX. Невеликі професійні знаки уваги, що надаються одним агентом іншому за звичайних обставин, припиняються. Коли з'являється AX, починається вбивство, і супротивник це знає. Тому Лялін без жалю мучив мене. Він просто бив мене до упору. Він міг би дати людині із ЦРУ кілька днів подумати, перш ніж приступити до грубих речей. Але Лялін, мабуть, недостатньо добре знав AX, інакше він не залишив би мене живим, сподіваючись, що я приведу його до мікрофільму.
  
  
  Оскільки Кам Фонг знав, що я в Каїрі, він буде настороженим. Довелося рухатись обережно. Я рушив через вузьку вулицю, і мене мало не збив дацун, сповнений молодих вершників. Нарешті я дістався до входу до готелю. Звичайно, це було не вражаюче місце. Безперечно, саме тому Кам вибрав його.
  
  
  Ліфта не було. Я пройшов п'ять прольотів до двокімнатного номера Кама.
  
  
  У тьмяно освітленому коридорі було тихо; нікого не було видно. Може, було дуже тихо. Я слухав біля дверей Кама і чув м'яку східну музику. Добрий знак. Я постукав.
  
  
  Спочатку ніякої відповіді, а потім голос Кам Фонга, який вимагає: Хто це?
  
  
  Я відповів арабською, знаючи, що Кам вільно говорить на ньому, і сподіваючись приховати свій голос. - Посилання для вас, сер.
  
  
  Був якийсь рух, а потім була відповідь арабською: «Зачекайте, будь ласка».
  
  
  Я чув, як обернувся замок. Двері відчинилися, і визирнув Кам. Я притиснув Вільгельміну до отвору, націлив його на груди.
  
  
  «Сюрприз, Каме, - сказав я.
  
  
  На мить він почекав, поки вистрілить пістолет. Коли цього не сталося, він сказав тихим монотонним голосом: "Навіщо ти тут?"
  
  
  "Може, ми увійдемо всередину і обговоримо це?" Я махнув Люгером.
  
  
  Він упустив мене, і я зачинив за нами двері. Я швидко оглянув кімнату, щоб побачити, чи не влаштував він мені засідку. Були зачинені двері до спальні і відчинені у ванну. Я ходив по стінах у пошуках клопів, але місце виявилося чистим. Це було напрочуд привабливе місце, враховуючи готель, в якому він знаходився. Він був обставлений східними меблями, а деякі стіни були вкриті бамбуком. Можливо, це була стала адреса оперативника L5, який Кам взяв на себе на час свого перебування.
  
  
  Він був одягнений у халат. Під ним не було опуклостей. Я дозволив Вільгельміне опуститися, але тримався за Люгер. Так приємно бачити тебе знову, Кам.
  
  
  Він посміхнувся з мене. Його розумні очі світилися ненавистю. Він сказав. - «Вони послали вас закінчити роботу, яку ви залишили незакінченою в Кіншасі?» «Щоб убити мене?»
  
  
  Я сів на підлокітник м'якого стільця і посміхнувся до нього. - Не спокушайся, Кам. Ви знаєте, навіщо я тут».
  
  
  «Я не розумію, про що ви говорите, – холодно сказав він.
  
  
  'З вами зв'язався
  
  
  людина на ім'я Рейнальдо. Він хотів продати вам якийсь мікрофільм. Ви зробили пропозицію?
  
  
  "Мікрофільм?" – невинно запитав Кам.
  
  
  «Про Новігром I. Не грай жартома, Кам. Я не в настрої.'
  
  
  'Ах. Ми чули, що ваші люди викрали плани. Хороша робота для капіталістів-янкі. Але навіщо комусь їх продавати мені? »
  
  
  Кам не мав у мене мною жодних заслуг. Я знову націлив на нього "люгер". «Рейнальдо прийшов до вас і запропонував плівку – за певну плату. Я хочу знати, чи уклали ви угоду. А якщо ні, то хочу знати, де Рейнальдо.
  
  
  «Ви дуже наполегливі, Картер. Якщо ви дозволите, я покажу вам дещо, що може прояснити вам все це». Він підійшов до невеликого столу і взяв аркуш паперу. "Прочитайте це, будь ласка".
  
  
  Я автоматично взяв у нього папір і глянув на нього. До того часу, як я зрозумів, що на ній нічого не написано, Кама вже мав успіх. Він ударив мене по правому зап'ястю майстерним ударом карате, і Вільгельміна відлетіла. Люгер опинився під диваном через кімнату, на даний момент втрачений для нас обох.
  
  
  Після першого удару Кам завдав удару по шиї. Я відчув, як голки болю та паралічу пронизали мою голову та плече. Я сильно вдарився об підлогу спиною.
  
  
  У голові гуло, але я побачив, що ступня Кама попрямувала до мене. Я відбив його, потім схопив обома руками і потяг, і Кам теж упав на підлогу.
  
  
  Якось мені вдалося першим піднятися на ноги, але тепер Кам вигукував ім'я і дивився на спальню позаду мене. Я мав перевірити, коли прийшов, але не став, бо чоловіки п'ятого рівня завжди працювали поодинці.
  
  
  До того часу, як я повернувся до дверей, вони були відчинені, і один із найбільших китайців, яких я коли-небудь бачив, рухався через неї до мене. Він був на пару дюймів вище за мене і, мабуть, важив триста фунтів - все це були м'язи. Голова в нього була як у борця, біла сорочка та штани з поясом. Його ноги були босоніж.
  
  
  - Забери його, Вонг! - без потреби сказав Кім з підлоги.
  
  
  Великий китаєць полоснув мене рукою розміром із рукавичку ловця. Я ухилився, але це зачепило мою голову. Я швидко увійшов під пахву, схопив його обома руками. Його вага перенесла нас обох на кілька футів уперед, поки я вдарив його по голові. Це його не турбувало.
  
  
  Тепер у мене справді були проблеми. Ці руки у вигляді стовбурів дерева обіймали мене, а він стиснув кулаки за мною. Він збирався розчавити мене до смерті. Ймовірно, це здавалося йому найпростішим способом.
  
  
  Руки, на щастя, не притиснули. Мої руки були вільні, щоб ударити його по голові, але це мало мало враження. Його маленькі очі, притиснуті до широкого носа, майже неможливо було дістати, а вразливі місця на шиї були захищені товстими непохитними м'язами.
  
  
  Але він мав досить великі вуха, і я вибрав їх, щоб попрацювати. Я глибоко встромив пальці в обидва вуха, в чутливу внутрішню частину, і подовжив їх. Він хмикнув і відпустив мене, хапаючи за руки.
  
  
  Це дало мені час швидко і сильно підштовхнути коліно до його добре захищеного паху. Він знову хмикнув, коли я завдав жорстокого удару по його переніссі, удару, який вбив би будь-яку іншу людину, але він відсахнувся лише на півкроку.
  
  
  Вираз обличчя змінилося. Бій для нього більше не був рутиною – тепер він хотів мене вбити. Він знову люто опустив одну з цих величезних рук. Я намагався заблокувати удар, але не зміг. Він ударив мене по голові і шиї, і в кімнаті стало темніти. Я не відчував статі під час удару, боровся з втратою свідомості. Я міг просто розглянути, що людина-гора наближається до мене, але не могла сфокусувати її. Потім гора схилила коліна наді мною. Я побачив дві масивні руки, складені разом. Він збирався вдарити ними і роздавити мені обличчя, як тухлий помідор.
  
  
  Я покотився. Руки застукали по підлозі поряд із моєю головою. Я наосліп ударив ногою по величезному торсу і вдарив по лівій нирці. Великий китаєць звалився на бік.
  
  
  Я ледве підвівся на ноги. Кам підійшов до мене, і я вдарив його ліктем по обличчю. Він упав навзнак з приглушеним криком, його обличчя перетворилося на криваве місиво. Я повернувся до великого чоловіка, який вставав на ноги, і завдав жорстокого удару йому по потилиці. Він знову впав, але відразу піднявся, як одна з цих проклятих обтяжених ляльок.
  
  
  Я завдав йому ще одного удару, але нічого не вийшло, і він схопився на ноги, бурмочучи китайською. Він махнув на мене потужною рукою. Я заблокував удар, але втратив рівновагу. Я знову впав назад і приземлився в положенні навпроти дивана, на якому зникла Вільгельміна. Я намацував позаду себе «люгер», але лишився з порожніми руками. До цього часу Великий Вонг узяв у руки табурет із металу та дерева, щоб розбити мені голову.
  
  
  Потім я згадав Х'юго. Я поворушив м'язами передпліччя, вивільнивши стилет із замшевих піхов. Він ковзнув мені в долоню, як срібна змія. Коли Вонг підняв табурет вище, я підштовхнув Хьюго на його шляху.
  
  
  Стилет увійшов по рукоятку трохи нижче грудної клітки гіганта. Він подивився на неї з легким подивом, потім шпурнув табурет мені в голову.
  
  
  Я пірнув ліворуч. Табурет зачепив моє плече і вдарився об диван. Я насилу підвівся на ноги, коли великий китаєць зневажливо витягнув стилет з грудей і жбурнув його на підлогу. Потім він знову пішов на мене.
  
  
  Тепер я не мав зброї. Якщо він знову схопить мене, у моєму ослабленому стані, він обов'язково вб'є мене. Я взяв гончарну лампу зі столу наприкінці дивана і розбив його в обличчя.
  
  
  Це на мить засліпило його. Він вагався, бурмочучи, бурмочучи прокляття, витираючи пил і уламки глиняного посуду з очей та обличчя. Я витягнув дроти із залишків лампи, тримав їх у правій руці за ізольовану частину. Проводи під напругою виходили межі ізоляції приблизно дюйм. Вонг знову рушив. Я дозволив йому підійти ближче, схопити мене і затиснути дроти за його правим соскоподібним відростком.
  
  
  Спалах та тріск. Очі Вонга трохи розширилися, коли через нього пройшов струм. Він відсахнувся, намагаючись утримати ноги під собою, потім важко впав на журнальний столик, розбивши його вщент. Він лежав і поглядом дивився в стелю. Серце здорованя, мабуть, було не дуже здоровим через всі ці м'язи, що сковували його. Він був мертвий.
  
  
  Я зрозумів, що Кам дереться за «люгером» під диваном. Мабуть, вона була зручніша за будь-яку іншу зброю, яка в нього була. Я кинувся на нього і вдарив правим кулаком у його закривавлене обличчя. Він застогнав і звалився.
  
  
  Я пересунув диван і повернув Вільгельміну. Потім я підійшов, взяв Х'юго і засунув його за пояс. Нарешті я підійшов до Кама і направив Люгер йому в обличчя.
  
  
  Він важко проковтнув, дивлячись, як мій палець натискає на спусковий гачок.
  
  
  Він сказав. - 'Ні, зачекайте!'
  
  
  'Чому?'
  
  
  «Я… я розповім тобі про Рейнальдо».
  
  
  «Добре, – сказав я. 'Пора.'
  
  
  Він не дивився на мене. Він сильно втрачав обличчя, і це було майже так само погано, як куля з люгера. «Людина Рейнальдо прийшла до мене. Він сказав, що має фільм, і запитав, чи не хочу я його купити. Коли я сказав, що зацікавлений, він відверто сказав мені, що розраховує отримати кілька пропозицій та що торги мають розпочатися з одного мільйона британських фунтів».
  
  
  Я свиснув. «Він амбітний».
  
  
  "Я припускаю, що він звернувся до росіян з тією ж пропозицією", - сказав Кам. «Я порадив йому почекати, дати мені проконсультуватись із моїм урядом. Він сказав, що дізнається про це за кілька днів.
  
  
  Я кивнув головою. 'Де він?'
  
  
  Кам завагався, дивлячись на «Люгер». Я присунув його ближче, щоб підбадьорити його. - Він полетів у Луксор і чекатиме звісток там. Він знаходиться в готелі «Фараони», неподалік шаріату-ель-Махатти».
  
  
  Я вивчав очі Кама. Чомусь я повірив, що він каже мені правду.
  
  
  "Як довго він там буде?"
  
  
  Кам похитав головою і скривився від болю. «Він не говорив певно. Можливо, він уже повернувся до Каїра». Тепер я відчув, що він бреше.
  
  
  "Я запитав вас, як довго Рейнальдо пробуде в Луксорі", - тихо сказав я.
  
  
  Його обличчя показало його внутрішній конфлікт. «Добре, Картер, чорт забирай! Він розраховує бути там принаймні до завтра».
  
  
  Схоже, це було все, що Кам міг сказати, і я знав, що мені робити. Каму не можна було дозволити вбити мене до Рейнальдо або бути щасливим і вбити мене раніше. Моє опухле обличчя та голова пульсували. Синяки по всьому тілу хворіли – нагадуючи мені, що Кам намагався мене вбити.
  
  
  Я приставив Люгер до горла Кама і натиснув на курок.
  
  
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  
  Ми з Файєх йшли залами з високими стелями Єгипетського музею старожитностей недалеко від мого готелю. Ми рухалися повільно, заглядаючи у футляри з інкрустованим дорогоцінним камінням намиста та підвіски, інкрустовані золотом, ароматичні ложки, амулети тощо. Дорогою ми розмовляли. Я не думав, що в наших кімнатах можна більше розмовляти.
  
  
  Кам сказав, що Рейнальдо у Луксорі. Значить, мені треба летіти туди, - сказав я, вивчаючи обстановку для давньоєгипетського обіднього столу.
  
  
  "Ми повинні летіти туди", - сказала вона, тримаючись за мою руку.
  
  
  Я глянув на неї. 'Чому ми?'
  
  
  «Бо я знаю Луксор, – сказала вона, – і знаю там людей. Якщо Рейнальдо підозрює, що ви вже в дорозі, то його буде нелегко знайти. А часу мало – ти сам так сказав. Я тобі потрібна, Нік.
  
  
  'Вона мала рацію; вона могла б допомогти у Луксорі. Проте ... '
  
  
  Добре, звичайно, ти міг би заощадити мені трохи часу, але з цього моменту справа стане небезпечною.
  
  
  «Ти щойно позбувся найбільшого противника…» - почала вона.
  
  
  Я похитав головою. «Я був дуже близьким до того, щоб купити його у Кама. І не обманюйте себе, кажучи, що Chicoms були найбільшими конкурентами. Є ще росіяни і ті, кому Рейнальдо міг би запропонувати фільм. І є Бове, який тепер теж полюватиме за Рейнальдо і, швидше за все, першим дістанеться до нього. Якщо він це зробить, ми, можливо, ніколи не дізнаємось, де Рейнальдо сховав мікрофільм. І є шанс, що Бове сам може зацікавитись цим».
  
  
  "Так", - повільно відповіла Файє. 'Я розумію що ти маєш на увазі.'
  
  
  - Справа в тому, що в Луксорі може бути дуже спекотно – ти все ще хочеш приїхати?
  
  
  "Так, Нік", - серйозно сказала вона. 'Я дійсно хочу. Я хочу допомогти.'
  
  
  Я кивнув головою. «Добре, ти можеш піти… за однієї умови. Що ви зробите те, що я вам скажу і коли я вам скажу.
  
  
  "Це угода", - сказала вона, посміхаючись.
  
  
  «Тоді поїхали до аеропорту. Літак незабаром відлітає.
  
  
  Політ у Луксор зайняв лише кілька годин. Коли ми приземлилися, ми були у Верхньому Єгипті, а це означало, що ми були на південь від Каїру на 500 миль або близько того. За винятком міста Луксор, яке не було мегаполісом, та Нілу, ми були у пустелі.
  
  
  Аеропорт був маленьким та примітивним. Пісок вдарив нам в обличчя, поки ми йшли до старого терміналу з його мухами, що дзижчать, і жорсткими лавами. Через кілька хвилин ми ссіли у старовинний Chevy, який використовувався як таксі з водієм-арабом, котрий виглядав так, ніби міг запропонувати нам брудні листівки. Натомість він продовжував набридливо фальшиво насвистувати старі мелодії Hit Parade усю дорогу до готелю Winter Palace в Луксорі, очевидно, щоб показати нам, якою він є мирська людина. У готелі, коли я дав йому п'ятнадцять відсотків чайових, він вибачливим тоном нагадав мені, що йому довелося нести сумку цієї жінки. Я дав йому ще кілька піастрів і він пішов.
  
  
  Зимовий палац був старим, але елегантним місцем, де зимували багато європейців. Ми зареєструвалися як чоловік та дружина. Файє це сподобалося. Коли ми оселилися в нашій кімнаті з видом на бульвар і Ніл, вона запропонувала нам скористатися з нашої нової ідентичності.
  
  
  "Копу важко зосередитися на справах", - сказав я, жартуючи над нею.
  
  
  Вона підійшла до мене та поцілувала. «Будь-яка робота і відсутність розваг роблять Файєх нудною компаньйонкою».
  
  
  "Ніхто не міг звинуватити вас у цьому", - сказав я, сміючись. «Ходімо, у нас є час до обіду. Подивимося на готель Pharaohs за денного світла. Ми можемо застати містера Рейнальдо дрімаючим.
  
  
  Вона полізла в сумочку і витягла маленьку «Беретту» 25 калібру із потиличником із слонової кістки. Це був симпатичний маленький пістолет; це було схоже на те, що вона несла. Вона відкинула затвор назад і зарядила камеру, тепер дуже по-діловому та професійно, повна зміна настрою. Вона напевно була дивовижною дівчиною.
  
  
  - Ви колись користувалися цією штукою? Я запитав.
  
  
  "Так", - сказала вона, посміхаючись, і сунула його назад у сумочку.
  
  
  "Добре, тримай його в сумці, якщо я не скажу тобі інакше, зрозуміло?"
  
  
  Вона кивнула, анітрохи не засмутившись. 'Я розумію.'
  
  
  Ми взяли таксі до готелю Pharaohs та вийшли через дорогу від нього. Це зробило Ла Турель у Каїрі, де ховався Кам, виглядати як Каїрський Хілтон. Ми ввійшли до вестибюлю і озирнулися. Усередині було спекотно і тісно, запилений стельовий вентилятор відпрацював останній день. Він нерухомо висів над напівзруйнованою кутовою стійкою реєстрації. За столом на прямому стільці сидів маленький худий араб і читав газету.
  
  
  Я запитав. – У вас є кімнати?
  
  
  Він глянув на мене, але не рушив з місця. Його очі зупинилися на Файєх. «На ніч чи щогодини?» - сказав він англійською.
  
  
  Файєх усміхнулася, а я проігнорував образу. Нехай думає, що я був туристом і розважався з арабською повією, це було нам на руку.
  
  
  "Я візьму його на ніч", - сказав я.
  
  
  Він підвівся, ніби це було велике зусилля, і поклав на стіл заляпану брудом книгу. «Підпишіть регістр, – сказав він.
  
  
  Я підписав для нас два різні імені та повернув книгу. Я шукав на попередній сторінці ім'я, подібне до Рейнальдо, але не знайшов.
  
  
  «Кімната 302», - сказав мені портьє. «Від'їзд опівдні».
  
  
  Я скривився. «Покажіть дамі кімнату, – сказав я, – і візьміться за цю справу. Я піду на хвилинку вулицею».
  
  
  Я засунув йому в руку пару купюр, і він показав першу ознаку посмішки, кривою, негарною. «Добре, Джо, - сказав він із дратівливою фамільярністю.
  
  
  Коли він разом з Файє піднявся сходами, я відійшов від парадного входу.
  
  
  Я підійшов до стійки реєстрації та пройшов за касою. Я перегорнув сторінки, що передували тій, яку підписав, і за мить знайшов: Р. Амайя. Рінальдо Амайя, він Рейнальдо. Добре, що я поговорив із Хакімом. Рейнальдо був у кімнаті 412.
  
  
  Я піднявся сходами до четвертого поверху, перш ніж клерк помітив мене на шляху вгору. Я пішов у номер 412, зупинився за дверима та прислухався. Зсередини не було жодного звуку. Рейнальдо, мабуть, не було б у цей час дня. Я вставив відмичку в замок і прочинив двері на пару дюймів. Я міг бачити більшу частину кімнати, але в ній нікого не було. Я обережно увійшов усередину і зачинив за собою двері.
  
  
  У попільничці лежала згасла, але ще тепла турецька сигарета. Постільна білизна на залізному ліжку була пом'ятою. Може, післяобідній сон? Я підійшов до невеликої комоди і переглянув її. У нижньому ящику лежала валізка. У ньому було одне ініціал: R.
  
  
  Я обережно відчинив футляр. Схоже, там були тільки туалетні речі та зелена смугаста піжама. Я оглянув предмети туалету та нутрощі самого футляра і нічого не знайшов. Насправді я не очікував, що Рейнальдо залишить фільм при собі, але все ж таки я повинен був перевірити можливість.
  
  
  Ще раз озирнувшись навколо, я тихо вийшов з кімнати і спустився в 302. Файєх з нетерпінням чекала.
  
  
  Вона спитала. – Ви його знайшли?
  
  
  "Він у кімнаті 412", - сказав я, вказуючи над нашими головами. "Його зараз немає. Спустіться до клерка, увімкніть чари і скажіть йому, що вам не подобається ліжко у цій кімнаті. Скажіть йому, що ваша подруга нещодавно займала номер 411 і він їй сподобався. Я гадаю, що це спрацює. Запитай його, чи можемо ми це отримати. Скажи йому, що самі перенесемо свої речі.
  
  
  Добре, – сказала вона. - Може, він надішле шампанського? Це могло бути досить довгим очікуванням. Вона посміхнулася. "І за цих обставин він підходить під наше прикриття".
  
  
  "Коли ми переїдемо в 411, я відведу вас на вечерю до Зимового палацу", - сказав я. "Ви можете замовити там пляшку найкращого".
  
  
  За півгодини нас поселили в кімнаті 411 по сусідству з Рейнальдо. Він не міг прийти чи піти, щоб ми його не почули. Я розстебнув замки на валізі аташе, який ніс, і поклав його на ліжко. Я поліз у неї, взяв крамницю для Люгера. Я вийняв Вільгельміну з кобури, замінив магазин повністю зарядженим. Коли я укладав Вільгельміну назад у її кобуру, Файєх підійшла і зазирнула до чемодану.
  
  
  'Хвала Аллаху!' - Здивовано сказала вона. 'Що все це?'
  
  
  "Обладнання", - сказав я їй. Я вийняв П'єра, ціаністу газову бомбу, яку я іноді ношу прикріпленою до мого стегна, і поклав його на ліжко. Потім я вийняв два найбільші об'єкти в ящику, по одному. Першим був великий револьвер Buntline .357 Magnum із вісімнадцятидюймовим стволом, який можна було розібрати на дві частини. Другий був бельгійський відокремлений карабінний приклад пістолетного типу з перехідним пристроєм для прикладу від Buntline. Я скрутив дві частини Магнума разом, затис приклад карабіна і щільно закрутив на місце.
  
  
  Я перевірив усі деталі. Потім я знову розібрав цю штуку, повернув усе обладнання в кейс аташе і повернувся до Файєх, яка мовчки спостерігала за цим.
  
  
  "Добре, підемо зараз за шампанським".
  
  
  Вечеря в Зимовому палаці була чудовою. Крім баранини на шашликах, у нас були вишисуаз, легка рибна страва, солодкий десерт із здобного тіста, а потім свіжі фрукти та сир. Після останньої страви були принесені латунні миски для пальців, елегантне нагадування про дні, коли глави держав та знаті зимували у Луксорі. Файєх вигукнула з приводу якості їжі, але їла мало і виглядала надзвичайно пригніченою. Я запитував, чи це було реакцією на вигляд усієї моєї зброї. Але вона була агентом Інтерполу і не мала плекати ілюзій з приводу того, наскільки грубим може стати світ.
  
  
  Я не помічав її настрою, поки ми не повернулися до тьмяної кімнати в готелі «Фараони». Ми тихо увійшли до нашої кімнати, хоча в 412 не було світла. Послухавши кілька хвилин, я переконався, що ми не застали Рейнальдо. Файє звалилася на стілець. Я сів на край ліжка і почав дивитись у вікно у темряву зовні.
  
  
  "Ти сьогодні досить тиха", - сказав я. "Вам шкода, що ви пішли зі мною?"
  
  
  Вона курила маленьку коричневу сигарету, марку, яку вона тримала при собі. Я курив одну зі своїх останніх американських цигарок. Вона глибоко зітхнула і глянула на мене. - Просто… ну, це незвичайне завдання. Гадаю, я нервуюсь.
  
  
  Ось і все, – посміхнувся я їй. 'Вітання! Я тут був якийсь час, пам'ятаєш? Ми впораємося ".
  
  
  Моє зауваження її не втішило. Вона раптом почала люто м'яти свою сигарету, не дивлячись на мене. Я поклав сигарету і підійшов до неї.
  
  
  Я нахилився та поцілував її теплі губи, але вона не відповіла на поцілунок. Я спробував ще раз… нічого. Я випростався і пішов геть.
  
  
  «Ти страшенно стривожена», - сказав я їй. "Я не повинен був тебе привозити сюди".
  
  
  Раптом вона загасила цигарку, швидко встала і обійняла мене за талію, сильно притискаючись до мене.
  
  
  «Гей, розслабся, – сказав я.
  
  
  Вона тихенько плакала. "Займися зі мною любов'ю, Нік".
  
  
  Я поцілував її мокру щоку. «Фей, Рейнальдо може з'явитися будь-якої хвилини».
  
  
  'Дозволь йому почекати. Він пробуде тут якийсь час, якщо він це зробить. Ми її не втратимо. Займайся зі мною коханням, Нік. Мені це потрібно.'
  
  
  'Що ж…'
  
  
  Вона почала роздягатися. Блакитні піхви перекинулися через її голову, маленький бюстгальтер спустився, туфлі були скинуті, потім трусики зісковзнули на підлогу, і вона виявилася оголеною.
  
  
  «Ми маємо час, Нік. У нас є час, - благала вона.
  
  
  Вона притиснулася до мене, і мої руки почали досліджувати її вигини. Її рота шукав мій. Коли поцілунок скінчився, вона почала мене роздягати. Вона зняла з мене сорочку і провела стрункими бронзовими руками по моїх грудях, плечах та руках. Цього разу вона виявляла ініціативу, показуючи мені дорогу. Я ледве встиг роздягнутися, як вона затягла мене з собою на ліжко.
  
  
  Вона покривала мої груди і живіт поцілунками, а потім її ласки пішли далі. У роті пересохло. Пролунав звук – і він вирвався з мого горла. Файєх була арабкою, що добре знається на незвичайному сексі.
  
  
  А потім я підійшов до неї, і вона повела мене до себе, тягнувшись і напружуючись своїми повними стегнами. Її наполегливість була заразною. Я цього не розумів, але мені було байдуже. На даний момент у всесвіті було лише одне. Ця жінка-тварина піді мною, це звивається, стогне задоволення. І я наповнив її істоту своїм пульсуючим бажанням.
  
  
  Після цього, на відміну від інших випадків, коли ми були разом, вона не цілувала мене і навіть не дивилася на мене, а лежала тупо, дивлячись у стелю.
  
  
  Я встав і повільно одягнувся. Заняття коханням не послабили того, що її непокоїло. Я хотів поговорити з нею про це, але зараз мені потрібно було зосередитись на Рейнальдо.
  
  
  Коли я пристебнув «люгер», Файє підвелася з ліжка, підійшла і поцілувала мене, посміхаючись. "Дякую, Нік", - сказала вона.
  
  
  'З тобою все гаразд?' – м'яко спитав я.
  
  
  Вона відповіла усмішкою, і вона справді здавалася незмінною, коли вона почала одягатися. 'О так. Для мене немає нічого поганого в тому, що заняття коханням з тобою не можуть вилікувати».
  
  
  Невдовзі після того, як Файє перестала одягатися, я почув кроки в холі. Вони пройшли повз наші двері і зупинилися на 412. Я чув, як ключ увійшов у замок, а двері відчинилися і зачинилися.
  
  
  «Це Рейнальдо, – прошепотів я.
  
  
  'Так.' Вона кивнула, і колишня напруга, здавалося, повернулася до неї.
  
  
  "Я піду туди і поговорю з ним", - сказав я, натягуючи куртку.
  
  
  «Нехай і мене, Нік, – сказала вона.
  
  
  Я глянув на її напружене обличчя. - Ви триматиметеся подалі від нього?
  
  
  «Обіцяю, – сказала вона.
  
  
  'Добре. Погнали.
  
  
  Ми вийшли в коридор. На вулиці все було тихо, але я чув, як Рейнальдо ходить по кімнаті 412. Я торкнувся ручки дверей і повільно повернув її. Він не замикав за собою двері. Я кивнув Файєх, потім відчинив двері і зайшов до кімнати, Файєх позаду мене.
  
  
  Рейнальдо схилився над нічним столиком і потягся до пляшки спиртного. Він швидко повернувся до нас із подивом на обличчі.
  
  
  'Quien es? Що сталося?' - сказав він іспанською. Це був високий чоловік, старший за фотографію, яку показав мені Хакім, але його очі з-під густих брів виглядали такими ж холодними і смертоносними. Його повні губи тепер стиснулися в тугу загрозливу лінію, і я помітив шрам на його лівому вусі, якого не було на ранній фотографії.
  
  
  Я показав йому Вільгельміну. "Розслабся", - м'яко сказав я, зачиняючи двері. "Ми просто хочемо поговорити з тобою".
  
  
  Я бачив, як він думав взятися за пістолет під курткою, але відмовився. Він повернувся до нас, вивчаючи наші обличчя, і зрештою зосередився на мені. "Ви американець", - сказав він.
  
  
  'Вірно. Друг Джона Драммонда. Я спостерігав його реакцію. - Ви знаєте це ім'я, чи не так?
  
  
  Він знову глянув на Файєх, і його очі показали, що вважав її копом. Він озирнувся на мене. 'Для чого ти тут? Щоб заарештувати мене? Я не вбивав Драммонда.
  
  
  Я підійшов до нього, заліз у його куртку і витяг "Сміт і Вессон" 44 калібру. Я встромив пістолет за пояс.
  
  
  "Я ж сказав тобі, я тут, щоб поговорити", - сказав я.
  
  
  'Говорити про що?'
  
  
  'Про те, що ти вкрав з кейс аташе Драммонда.
  
  
  
  Темні очі потемніли. - Я щось вкрав із його валізи?
  
  
  «Вірно, – сказав я.
  
  
  «Я думаю, ви прийшли не на те місце, мій друже. Не я, а людина на ім'я Масперо була причетна до Драммонда та його справи.
  
  
  "Я знаю все про Масперо і про те, хто його вбив". Він моргнув, але в іншому його обличчя нічого не показало мені. "У вас є мікрофільм, який ви знайшли в аташе Драммонда, і ви намагаєтеся продати його".
  
  
  Він різко засміявся. – Вам краще обговорити це питання з начальством Масперо. Якщо у когось є фільм, то це у них».
  
  
  Файєх, яка весь цей час мовчала, повернулася до мене. «Він, напевно, вже позбувся фільму, Нік, інакше він не був би таким самовдоволеним».
  
  
  Мої очі не відривалися від обличчя Рейнальдо. "Ні, він все ще є у нього", - сказав я. «Послухай, Рейнальдо, тебе всі зрозуміють. Я знаю, у тебе є фільм, і Бове також.
  
  
  Тепер на його обличчі з'явився якийсь вираз – ненависть, неспокій. - Бовет?
  
  
  'Вірно. Він знає, що ви трималися за нього, та я не думаю, що йому це подобається».
  
  
  'Звідки ти це знаєш?'
  
  
  Я посміхнувся. 'Неважливо. Твій час йде, Рейнальдо. Бове прийде по тебе. Ви не можете більше гальмувати. У тебе є один шанс – отримати за фільм все, що зможеш, та бігти! »
  
  
  Його очі відірвалися від мене, коли він намагався думати. Нарешті він знову глянув на мене. «Припустимо, що я маю цей фільм. Ви прийшли зробити мені пропозицію?
  
  
  "Я готовий купити у вас фільм за мінімум, який, наскільки я розумію, ви вказали, - мільйон фунтів стерлінгів".
  
  
  Він вагався. «Якби я мав цей фільм, я міг би очікувати більшої пропозиції з інших джерел», - сказав він нарешті. «Китайці, наприклад, які б хотіли отримати його. І, звичайно, є росіяни».
  
  
  "Ви не отримаєте кращої пропозиції від Кама Фонга, - сказав я недбало, - з тієї простої причини, що він більше не може його зробити".
  
  
  Якщо Рейнальдо і був приголомшений цим, він цього не показав. Це все ще потрібно російським», – сказав він. А хто знає, кому ще? Тобто якби я мав цей фільм. І якби він у мене був, мій друже, твоєї пропозиції було б недостатньо.
  
  
  Тепер я розлютився. Хок порадив мені на власний розсуд визначати, скільки ми пропонуємо, але в той момент я був не в настрої підвищувати ставку. Однак, перш ніж я встиг повідомити це Рейнальдо, Файє витягла "Беретту" з сумочки і підійшла до нього.
  
  
  - Відмовтеся від плівки, жадібна свиня! вона сказала. «Кинь це зараз же!»
  
  
  'Файє!' Я кричав на неї. Я боявся чогось такого.
  
  
  Вона розмахувала «Береттою» перед Рейнальдо, стоячи між ним і мною. Я збирався сказати їй, щоб вона відступила, коли Рейнальдо зробив свій хід.
  
  
  Він швидко схопився за "беретту", його рука рухалася, як вражаюча кобра. Вмить він вирвав пістолет з рук дівчини і притягнув її до себе, тримаючи її між собою і мною як щит і направляючи «Беретту» на мене.
  
  
  «Тепер ваш хід, містере Картер, - сказав він.
  
  
  Значить він знав, хто я. "Це не розумний хід, Рейнальдо", - сказав я, все ще тримаючи при собі "люгер".
  
  
  "Твоя мати пов'язалася з верблюдом!" Файєх зашипіла на нього арабською, штурхаючи і корчачись у його руках. Вона могла бути паршивим копом, але в неї вистачало мужності.
  
  
  «Кинь пістолет», - наказав Рейнальдо, спрямовуючи «беретту» повз дівчину в мою голову.
  
  
  «Я не можу цього зробити, – сказав я йому.
  
  
  "Тоді я уб'ю тебе".
  
  
  "Можливо", - сказав я. - Але не раніше, ніж я застрелю цю дівчину і вас із цим Люгером.
  
  
  Це зупинило його. Ти б убив цю дівчину?
  
  
  "Та якщо мені це потрібно".
  
  
  Файєх похмуро глянула на мене. Я знав, що вона намагається вгадати, блефую чи ні. Рейнальдо сповільнився, потім попрямував до дверей у коридор. «Добре, ми блефуватимемо», - сказав він. Тепер він тримав "Беретту" біля скроні Файєх. «Але я запевняю вас, що якщо ви спробуєте мене зупинити, містере Картер, дівчина піде першою».
  
  
  Дивлячись, як він крадеться до дверей, я знав, що він тримав мене у маленькому кутку. Я не став би вбивати Файєх, щоб він не вийшов з кімнати, і він побачив це в моїх очах. Тепер він відчиняв двері.
  
  
  «Пам'ятай, вона помре першою».
  
  
  «Ти поводиться як ідіот, Рейнальдо, - сказав я, слідуючи за ним з «люгером». - Кращої пропозиції тобі не буде. Вам краще подумати про це перед тим, як піти.
  
  
  "Не думаю, що ви збираєтеся платити мені за фільм, який я вкрав у вашого уряду", - відверто сказав Рейнальдо, нарешті кинувши позу. "Справа в тому, що я не думаю, що взагалі можу тобі довіряти". Тепер він задкував у коридор, «Беретта» все ще стояла біля голови Фей.
  
  
  «Свиня, відпусти мене!» - гукнула вона.
  
  
  Ми обидва її ігноруємо.
  
  
  «Добре, будь по-твоєму, – сказав я. "Але не кажи, що я не намагався зробити це легким способом".
  
  
  "У цьому випадку, - сказав він, - немає простого шляху".
  
  
  Я почав погоджуватися з ним. «Залиш дівчину, Рейнальдо. Вона вам не потрібна.
  
  
  «Ви маєте рацію, містере Картер, - сказав він. "Ви можете отримати її". Він раптово сильно її штовхнув. Вона прилетіла назад до кімнати, приземлилася на мене, відкинувши Люгер убік.
  
  
  Рейнальдо тим часом зник у коридорі. Я схопив Файєх, щоб вона не впала, і рушив довкола неї до коридора. Але вона мене випередила. Вона схопила з мого пояса «Російський» 44-го калібру, пістолет Рейнальдо, і вилетіла з ним у коридор.
  
  
  «Я дістану його!» сказала вона, її темне волосся закручувалося навколо її обличчя.
  
  
  Перш ніж я встиг її зупинити, вона зробила два постріли коридором слідом за Рейнальдо, коли він досяг сходів. Обидва постріли схибили, і він пішов. Я вихопив у неї пістолет.
  
  
  «Чорт забирай, Файє!» Я сказав. "Якщо ви вб'єте його, ми ніколи не знайдемо цей проклятий фільм!"
  
  
  Вона подивилась на мене. «Мені дуже шкода, Нік. Я майже все зіпсувала, чи не так?
  
  
  Я стомлено глянув на неї. «Повертайся до Зимового палацу і залишайся там».
  
  
  Потім я повернувся і пішов коридором слідом за Рейнальдо, що тікає.
  
  
  
  
  Десятий розділ.
  
  
  
  Я дістався вестибюлю готелю. Клерк витріщився на пістолет у моїй руці, і я зупинився, щоб покласти йому в кишеню кілька піастрів.
  
  
  "Ти нічого не чув і не бачив", - сказав я йому.
  
  
  Він глянув на гроші, потім на мене. "Так, сер", - сказав він.
  
  
  Я почув, як завівся двигун автомобіля, і попрямував до дверей якраз вчасно, щоб побачити, як темно-бордовий BMW 2002 від'їжджає від узбіччя і з ревом мчить по темній вулиці. Я глянув на вулицю і побачив людину, що рухалася до старого б'юїка. Я підбіг до нього. Він був арабом у західному одязі.
  
  
  Я на деякий час позичу твою машину, - сказав я йому. Я засунув йому пачку грошей. 'Тут. Я залишу машину там, де її знайдеш пізніше. Дай мені ключі».
  
  
  Він глянув на Люгер і швидко потягся за ключами від машини. Я схопив їх і застрибнув у б'юїк. Це був драндулет, але це були колеса. Я поклав "Люгер" у кобуру і завів двигун. Він ожив. Потім я спалював гуму, щоб уникнути обочини. Рейнальдо вже зник за рогом наприкінці кварталу.
  
  
  Коли я завернув за ріг, машини Рейнальдо ніде не було видно. Я сильно вдарив по акселератору, направив стару реліквію в наступний кут і повернув праворуч. BMW був на два квартали попереду та рухався швидко. Ми були шаріатом ель-Карнак і щойно минули поліцейську ділянку Луксора. Я затамував подих і сподівався, що ніхто не побачить і не почує, як ми проносимося мимо. Потім ми минули площу Громадського саду ліворуч і Готель де Фаміль праворуч і опинилися на старій авеню Сфінксів, що веде до села Карнак, де стояли знамениті храми.
  
  
  У цей час ночі на дорозі було мало машин, і це було успіхом, бо ніхто з нас не збирався зупинятися чи знижувати швидкість. Декілька пішоходів дивилися нам услід, поки ми з ревом проїжджали повз, але в іншому погоню не помітили. Дивно, але я не відставав від BMW, незважаючи на його велику потенційну швидкість та маневреність. "Б'юїк" натикався на вибоїни на вулиці, як серійний автомобіль в аварійному дербі. Моя голова вдарилася об дах на парі ям. А потім ми були у храмах Карнака.
  
  
  Рейнальдо зрозумів, що я був надто близький, щоб спробувати втратити мене в місті, тому він прийняв план, який не вмикав його бордового седана. Він різко зупинився біля воріт храмів. Коли я під'їхав, я побачив, що він прямує до масивних Південних воріт Карнака. Останні сто ярдів усадженої пальмами Алеї Сфінксів, сфінкси з баранячими головами межували з дорогою, сидячи, як і тисячі років тому, але тепер на різних стадіях розкладання. Пілони Південних воріт чудово височіли в місячному світлі. Я зупинив старий Buick поряд з BMW і спостерігав, як Рейнальдо пробігає повз нічну мережу, призначену для захисту від туристів у неробочий час. Його темна постать зникла у дворі храму Хонсу, коли я вийшов із машини.
  
  
  Я йшов за ним, тихо рухаючись. У нього все ще була "Беретта", і хоча це була невелика гармата, хороший стрілець міг дуже ефективно вбивати з неї.
  
  
  Обережно рухаючись переднім подвір'ям, я дивився на глибокі тіні, відкидані товстими стінами, прикрашеними ієрогліфами, і колонами лотоса, що височіли вздовж них. Я не думав, що Рейнальдо зупиниться на цьому. Я пройшов через переднє подвір'я до Малої гіпостильної зали за ним. Даху давно не було, і все залито зловісним місячним світлом. Раптом чотири тисячі років чарівним чином зникли, і я опинився в Стародавньому Єгипті, при дворі
  
  
  Рамзеса XII. Його рельєф виразно виділявся на стіні, що невидячим поглядом дивиться у віки. У цьому залі теж були колони, і я обережно рухався крізь них. Потім я почув, як десь попереду котилося пухке каміння.
  
  
  "Рейнальдо!" Я закричав. «Ви не можете вибратися звідси. Я дам тобі ще один шанс укласти угоду».
  
  
  На мить у залитому місячним світлом храмі запанувала тиша, потім була відповідь: «Мені не треба забиратися звідси, містере Картер. Я можу вбити тебе».
  
  
  Я помітив напрям звуку його голосу і попрямував до нього. Я зробив останню пропозицію; тепер це був поєдинок – він чи я.
  
  
  Мовчки я йшов через комплекс храмів та залів, фараони та їхні дружини тупо дивилися на мене зі своїх п'єдесталів. Легкий вітерець підняв пил і сміття в кутку і змусив мене підстрибнути. До мене дійшла атмосфера цього місця. Можливо, саме це й розраховував Рейнальдо.
  
  
  Я пройшов між ще однією парою масивних, громіздких пілонів, що загрозливо скорчилися в темряві. Моя ступня поскребла камінь, і раптом пролунав постріл. Краєм ока я побачив спалах перед тим, як древній камінь розколовся біля моєї голови.
  
  
  Я пригнувся і вилаявся. У цих обставинах я як переслідувач опинився у невигідному становищі. Якщо Рейнальдо збереже самовладання, він зможе підстрелити мене з будь-якої кількості відмінних позицій.
  
  
  Я скорчився в темряві і чекав. Потім я побачив тінь у тому напрямку, звідки був зроблений постріл, який швидко переходить від однієї колони до іншої. Я поклав Люгер на руку і почав чекати. Тінь з'явилася і попрямувала до іншого стовпа. Я вистрілив. Рейнальдо скрикнув і впав униз.
  
  
  Але його не дуже поранило. За мить він знову був на ногах. Я зробив ще один постріл, коли він пірнув за кам'яну колону і схибив.
  
  
  Тепер він був у мене у невеликому невигідному становищі. Рана, мабуть, була лише поверхневою, але вона змусила Рейнальдо замислитись. Це змусило його зрозуміти, що засідка – небезпечна гра.
  
  
  Тепер ми були у Великому гіпостильному залі, найбільшому в руїнах. Тут дах теж зник, але все ще стояли 134 колони, розташовані через рівні проміжки часу по всій величезній кімнаті. Це були масивні кам'яні блоки, що височіли високо над головою, як гігантські мертві дерева. І Рейнальдо був десь у цьому лісі стародавніх колон, чекаючи, щоб мені прострелити голову.
  
  
  Я повільно підійшов до найближчої колони і притулився до неї. Рейнальдо не виходив із цієї кімнати і, мабуть, не збирався виходити. Звичайно, тут у нього буде найкращий шанс потрапити до мене, перш ніж я зроблю те саме з ним.
  
  
  Швидко ковзнувши до іншої колони, я кинув погляд на наступний ряд колон. Не було руху. Місяць відкидав срібні прути між важкими тінями колон. Тепер колони оточували мене. Це було схоже на примарний темний зал дзеркал, у якому колони відбиваються у всіх напрямках.
  
  
  "Я йду за тобою, Рейнальдо". Мій голос трохи луною озвався. Я знав, що його, мабуть, трохи струснуло від рани, і хотів трохи попрацювати над цим.
  
  
  Я попрямував до іншої колони, навмисне сповільнюючи свої рухи. Найшвидший спосіб знайти Рейнальдо – це залучити його вогонь. І що далі я був від нього, то краще. Коли я повільно рушив до іншої колони, я побачив, як Рейнальдо вийшов з-за колони вздовж лінії. "Беретта" знову загавкала. Куля розірвала рукав моєї куртки.
  
  
  Вільгельміна проревела свою відповідь. 9мм. куля відірвалася від колони, за якою щойно пригнувся Рейнальдо. Поки Рейнальдо лежав, я перемістився праворуч до іншого ряду колон. Я уважно слухав, повертаючи голову. Я почув звук ліворуч від мене, розвернувся і побачив рвану газету, що майоріла на вітрі. Я майже вистрілив у неї.
  
  
  Я швидко рушив до останньої локації Рейнальдо, до колони, яка б наблизила мене до нього. Він помітив мене, коли я дістався свого нового укриття, і «Беретта» знову вистрілила, куля потрапила в колону позаду мене. Я відкрив вогонь у відповідь, два швидкі постріли. Перший відлетів від колони Рейнальдо, повернувся і мало не вдарив мене. Другий потрапив до Рейнальдо, коли він повертався до укриття.
  
  
  Я чув, як він лається іспанською, потім він крикнув на мене:
  
  
  «Чорт забирай, Картер! Добре, давайте розберемося і домовимось. Ви знаєте, де я».
  
  
  Справа наближалася до дрібниць. Я знав, що рано чи пізно мені доведеться піти за ним, як білий мисливець, що йде в кущі за пораненим леопардом. Але тоді він матиме найкращий шанс напасти на мене.
  
  
  Я глибоко зітхнув і вийшов із-за своєї колони. За мить Рейнальдо теж вийшов на відкритий простір. Він ішов важко, але все одно продовжував іти. Як і я, він знав, що час для обережності минув. Він повільно попрямував до мене проходом між високими колонами, «Беретта» націлилася в мій бік.
  
  
  Я не хотів, щоб Рейнальдо був мертвий.
  
  
  Але тепер це була його гра, і він хотів перестрілки. Він рушив до мене.
  
  
  "Ти не можеш мене обдурити, Картер", - сказав він, підходячи. «Ви нічого не отримаєте від мерця. Ви хотіли б не вбивати мене. Але я не страждаю на такий недолік».
  
  
  "Я уб'ю тебе, якщо доведеться", - сказав я. «Просто скажи мені, де мікрофільм, і житимеш».
  
  
  «Я все одно житиму». Він продовжував рухатись. Я не міг підійти ближче. Раптом він вистрілив, але, на щастя, я перейшов ліворуч. Постріл все ще пройшов по моєму правому боці, залишивши рану на тілі. Я притулився до колони, прицілився з «Люгера» і відкрив вогонь у відповідь.
  
  
  Рейнальдо схопився за груди і вдарився об колону, але не впав. Він не здавався - він справді думав, що я вб'ю його. Він знову вистрілив із «Беретти» і схибив.
  
  
  У мене не було вибору. Я вичавив ще один патрон, і він не схибив. На цей раз Рейнальдо збило кулею з ніг і грубо кинуло на спину. "Беретта" вилетіла з його руки.
  
  
  Я почекав мить, спостерігаючи за ним. Мені здалося, що я бачив, як він рухається, але я не міг бути певним. Десь праворуч від мене пролунав галас. Я розвернувся, дивлячись у темряву, але нічого не побачив. Місце знову підходило до мене. Я рухався між масивними колонами, поки не зупинився над Рейнальдо, мій «Люгер» був готовий на випадок, якщо мені все ж таки доведеться його використовувати.
  
  
  Рейнальдо лежав, стиснувши одну руку, його обличчя було білим. Остання куля потрапила йому у праву частину грудей. Я не бачив, як він міг вижити.
  
  
  Я нахилився над ним. Мені знову здалося, що я чую поблизу шум. Я сів навпочіпки і прислухався. Тиша. Я глянув на Рейнальдо.
  
  
  "Дивися", - сказав я йому. «З тобою все буде гаразд, якщо ти потрапиш до лікаря». Я сподівався, що він не здогадається, що я брешу. «Я можу доставити вас туди, якщо ви поговорите зі мною щодо фільму. Я також не буду говорити Бове про ваше місцезнаходження.
  
  
  Він засміявся, гортанний сміх перейшов у його горлянку, що перейшла в кашель.
  
  
  «Якщо вам не подобається звучання цієї пропозиції, – додав я, – я можу пообіцяти вам, що ви не помрете легко».
  
  
  Змішані емоції відбилися на його обличчі. Потім рука, захована під його тілом, раптово майнула на мене. У кулаку була зброя, яку описав мені Хакім Садек, - кинджал для льодоруба з товстим вістрям. Воно вдарилось мені в живіт, коли я відступив. Воно розірвало мою куртку та сорочку і вкололо мою плоть. Я схопив руку Рейнальдо, скрутив обома, і кинджал випав з його кулака.
  
  
  Я жорстоко вдарив його рукою, і він хмикнув. Я схопив кинджал і підніс йому до підборіддя. «Добре, я був з тобою ввічливий. Ви хочете, щоб я почав тикати цією штукою у різні місця?
  
  
  Його обличчя змарніло. У ньому більше не було боротьби. Йому нічого не залишалося, окрім запропонованої мною соломи.
  
  
  - Долина царів, - прохрипів він. 'Могила Меренптаха. Похоронна камера.
  
  
  Він закашлявся, бризнувши кров'ю.
  
  
  Я підказав. - «Де у похоронній камері?»
  
  
  Він ахнув. - 'Врятуй мене!' «У Луксорі… є лікар. Поруч із фараонами. Він може… тримати мову за зубами… на замку.
  
  
  «Добре, – сказав я. - А де у похоронній камері?
  
  
  Він відкрив рота, щоб щось сказати. Кров сочилася ще більше, і все. Його очі заскліли, голова закинулася. Він був мертвий.
  
  
  Я вирішив, що мені пощастило. Він міг померти, нічого не сказавши мені.
  
  
  Повільно я повернувся через Велику гіпостильну залу. Коли я дістався до входу, я знову щось почув. Цього разу безперечно були кроки. Я подивився на відкритий двір і побачив там араба, що вдивлявся у темряву великої зали.
  
  
  'Хто це?' - крикнув він арабською. 'Що там відбувається?'
  
  
  Очевидно, він був доглядачем, якого насторожила стрілянина. Коли він знайшов тіло Рейнальдо, почався справжній галас. Я не захотів бути поряд.
  
  
  Я мовчки рушив між гігантськими кам'яними колонами, уникаючи двору, де доглядач невпевнено стояв, прямуючи до Південної брами, через яку я ввійшов.
  
  
  BMW був найзручнішим і найшвидшим. Я зазирнув усередину і побачив, що Рейнальдо залишив ключі у замку запалювання. Я схопився, повернув ключ і увімкнув передачу. Я послизнувся на гравії, огинаючи машину, і коли я почав рух, я побачив, як доглядач біжить до мене, розмахуючи руками і кричачи.
  
  
  Йому було б важко добре розглянути машину. Я запустив двигун, і БМВ з ревом промайнула вночі. Через кілька секунд храми зникли, і я повертався в Луксор і Зимовий палац.
  
  
  По дорозі назад я згадав звуки, які, як мені здавалося, чув, коли Рейнальдо вмирав. Це, мабуть, був доглядач. Якщо ні… Я не хотів думати про можливі альтернативи. Ну завтра вранці рано я б відвідала Долину царів.
  
  
  Якщо пощастить, я знайду мікрофільм, покінчу з цим арабським кошмаром і попрошу Хока про надбавку та двотижневу відпустку.
  
  
  Це звучало так просто.
  
  
  
  
  Одинадцятий розділ.
  
  
  
  
  Наступного ранку було прохолодним, яскравим і ясним, як зірка Африки. Вічний Ніл безтурботно біг, як змащений олією синій металік. За цією стрічкою життя, що звивається, сяяла полірована мідь пустелі і пагорбів.
  
  
  На цьому безтурботному тлі й почався день, коли я їхав курною дорогою в Долину царів. Це була орендована Alfa Romeo 1750 і Файє сиділа поруч зі мною, не протестуючи і слухала, поки я кричав на неї.
  
  
  «Ти страшенно мало не вбила нас учора, - нагадав я їй, - тож, будь ласка, дозволь мені цього разу вистрілити».
  
  
  Насправді, я б взагалі не взяв Файєх із собою, але вона сказала мені, що гробниця Меренптана тимчасово закрита для туристів, і мені потрібно, щоб вона дісталася туди. Я погодився взяти її, але це мені не подобалося, і вона це знала. Вона сіла в машину якнайдалі від мене, і ми майже нічого не говорили дорогою.
  
  
  Ми проїхали повз Колосів Мемнона і храм цариці Хатшепсут, повз знебарвлених сіл, пофарбованих у персиковий колір на ранньому сонці, де люди все ще жили так само, як у біблійні дні. Верблюди, запряжені в шліфувальні кола, рухалися нескінченним колом навколо примітивних млинів, начебто вони тисячоліттями виконували ту саму роботу. Жінки в чорному, деякі з глечиками для води на головах, дивилися на нас через вуалі, коли ми проходили. Файєх нічого не коментувала. Я не заперечував, тому що цього ясного ранку мої думки були зайняті тільки одним: знаходженням мікрофільму.
  
  
  Ми прибули у Долину царів менш ніж за годину їзди. Коли ми вийшли на стоянку, і я озирнувся, я був розчарований. Це зовсім не виглядало грандіозним. Це був широкий яр, оточений високими скелястими стрімчаками, навколо яких був пісок. Там було кілька службових будівель, розпечених на сонці, і ви могли бачити розкидані входи в гробниці - непривабливі дірки в землі з квитковими касами, по арабу в кожній будці.
  
  
  Я запитав. - 'Це воно?
  
  
  «Це все під землею, – сказала вона. 'Ти побачиш.'
  
  
  Вона привела мене до араба в одній з халуп, чоловіка, який, здавалося, відповідав за це місце. Вона показала своє посвідчення Інтерполу, розповіла йому історію про контрабанду героїну та попросила дозволити нам увійти до гробниці без провідника.
  
  
  «Звичайно, мадам», - сказав він арабською.
  
  
  Коли ми підійшли до гробниці, я глянув на неї. "Ви впевнені, що гробниця закрита для публіки?"
  
  
  Вона посміхнулася загадковою усмішкою. «Як ти думаєш, я б хотів тебе обдурити, коханець?»
  
  
  Біля воріт гробниці не було охоронця, тому ми просто зайшли всередину. Це було схоже на вхід у шахту. Ми відразу виявили, що спускаємося великим кам'яним тунелем. Стіни по обидва боки були вкриті ієрогліфічними написами, вирізаними на камені вручну. Ми йшли вниз і вниз, і ієрогліфи не закінчувалися.
  
  
  "Написи з єгипетської книги мертвих", - сказала мені Файєх, поки ми спускалися. "Дуже важливо для виживання в Іншому Світі".
  
  
  «Цікаво, чи мають вони владу над виживанням у цьому світі», - сказав я. Я зупинився на повороті коридору і витяг з кишені піджака товстий путівник. Я перегорнув його і зупинився на перегорнутій сторінці. Тут говориться, що є кілька похоронних кімнат.
  
  
  Правильно. Перша знаходиться недалеко від проходу праворуч від нас. Головна, з саркофагом Меренптаха, знаходиться далі цим проходом, за Залом поховань.
  
  
  'Все в порядку. Іди до меншої кімнати, а я візьму велику. Якщо ви знайдете те, що ми шукаємо, кричіть».
  
  
  Я дивився, як вона повернулася і пішла тьмяно освітленим коридором, потім пішла головним коридором. Я підійшов до сходів і спустився на нижчий рівень. Тут я опинився в іншому тунелі коридорі. Було більше ієрогліфів та кольорових фресок Меренптаха у присутності бога Хармахіса. Коридор вів у досить велику кімнату. Очевидно, це був Зал поховання. Інший прохід вів із протилежного боку в кімнату набагато меншого розміру: похоронну камеру.
  
  
  Саркофаг Меренптаха займав значну частину кімнати. Кришка його труни була красивою і хитромудрою. Все це стояло на кам'яному подіумі. Я обійшов його, добре озирнувшись. Потім я обшукав кімнату. На полицях стояли похоронні скриньки. Мікрофільм міг бути захований на одній із цих полиць, але це було б надто очевидно. Я знову глянув на кришку саркофагу. Вона стояла частково над посудиною, щоб я міг бачити темні куточки порожньої труни.
  
  
  Звичайно, подумав я, Рейнальдо не кинув плівку в цю велику коробку, я уперся плечем у кришку. Я не міг зрушити його з місця, тому Рейнальдо теж не міг його зрушити. Потім мені спало на думку ідея - та сама, як з'ясувалося, і Рейнальдо. Я заліз у саркофаг і намацав нижню частину його кришки, наскільки міг. Нічого. Потім я обмацав внутрішній бік саркофагу. Ще нічого. Я повернувся до кришки. Я простяг руку під ним і простяг руку, наскільки це було можливо. А потім я це відчув.
  
  
  Це був невеликий пакет, не більший за мій великий пальець, і він був приклеєний до нижньої сторони кришки.
  
  
  Я вирвав його і витяг руку з саркофагу. Моє серце майже зупинилося, коли я обережно розгорнув крихітний пакунок. Ось воно що. Мікрофільм. Плани Новигрома I. І що зараз у моїй руці, вони належали уряду США.
  
  
  Я дозволив собі задоволено посміхнутися. Якщо Драммонд мав померти, принаймні недарма.
  
  
  Камінь дряпали чиєюсь ногою. Я засунув плівку в кишеню і потягся до Вільгельмін. Я трохи спізнився. Там, у дверях похоронної камери, стояли посміхаються двоє головорізів. Я дізнався у великому чоловікові з Магнумом Тонкої людини. Магнум знову дивився на мене. Інший чоловік, невисокий жилавий араб з щурою мордою, націлив на мене револьвер європейського зразка 32 калібру.
  
  
  «Ну, подивися, хто в турне саркофагами, - сказав здоров'я.
  
  
  Маленький чоловічок засміявся коротким уривчастим сміхом, що трохи надув щоки.
  
  
  Я запитав. - Щось погане у тому, щоб побачити пам'ятки?
  
  
  Мої думки металися назад, як фільм, що перемотує. Гіпостильний зал минулої ночі. Шуми, які я гадав, що чув. Зрештою доглядач їх не зробив. Хтось, мабуть, один із цих двох, пішов за Рейнальдо і мною до Карнаку і тихо увійшов вчасно, щоб почути фінальну сцену. Але вони не дочули, бо дозволили мені знайти для них мікрофільм.
  
  
  «Ти тут не заради визначних пам'яток, – сказав мені здоровань.
  
  
  Я сказав. - 'Ні?' Я відпустив руку з куртки.
  
  
  "Рейнальдо сказав вам, де був фільм", - продовжив здоровань.
  
  
  «Бове уклав зі мною угоду, – сказав я.
  
  
  «Містер Бове дав вам життя за інформацію про Рейнальдо, – сказав здоров'я. 'От і все. Він каже не вбивати тебе зараз, якщо ти співпрацюватимеш».
  
  
  «Як співпрацювати?» - Сказав я, вже знаючи відповідь.
  
  
  Знову була ця потворна усмішка. “Містер Бове хоче цей фільм. Він каже, що одержав це право, тому що Рейнальдо тримався від нього. Звичайно, він продасть його вам за правильну ціну, якщо ви зможете це придумати. Можуть бути й інші пропозиції».
  
  
  Я зітхнув, думаючи: от і все. «Я не знайшов фільм, – сказав я.
  
  
  Маленький чоловічок похитав головою і назвав мене брехуном арабською.
  
  
  Фільм у тебе в кишені, – сказав здоровань. Ми бачили, як ви його туди поклали. Віддай, і стрілянини не буде».
  
  
  Я не збирався віддавати цей мікрофільм зараз, тим паче міжнародній банді хуліганів.
  
  
  «Добре, схоже, я не маю вибору», - сказав я.
  
  
  Правильно, містере Картер, - сказав здоровань.
  
  
  Я поліз у кишеню за мікрофільмом, одночасно роблячи два кроки до них. Здоров'як простягнув вільну руку, намагаючись тримати Магнум інший у мої груди. Мені довелося пройти перед маленьким арабом, щоб дістатися до нього.
  
  
  «Просто віддай плівку, і все буде гаразд», - запевнив мене здоровань.
  
  
  Я поцікавився. У всякому разі, я не збирався впізнавати. Я вийняв із кишені порожній, але стиснутий кулак. Я був просто перед невисоким арабом, і його револьвер стежив за кожним моїм рухом. Але мені довелося ризикнути.
  
  
  Раптом я відкрив порожній кулак і схопив маленького араба за руку з пістолетом, йдучи з лінії вогню. Звук пострілу заповнив кам'яну кімнату, коли куля відлетіла від саркофагу за мною і вдарилася об стіну.
  
  
  Тепер я міцно схопив стрільця за руку і збив його з ніг, поставивши між собою та великим хлопцем із магнумом. Пістолет маленького араба знову вистрілив, куля влучила у підлогу. У цей момент здоровань вистрілив, намагаючись потрапити мені в груди. Маленький араб закричав, коли куля влучила йому в ліву руку. Здоров'як вилаявся, коли я тепер штовхнув маленького араба в нього, тимчасово збивши його з рівноваги.
  
  
  Я пірнув до кінця саркофагу, сподіваючись використати його як укриття. Здоров'як зробив ще два постріли, поки я на мить рятувався. Перший відколов саркофаг, другий відірвав підбори від мого правого черевика.
  
  
  - Я дістану тебе, Картер! Велика людина мала на увазі бізнес. Того дня він був дуже розчарований у Тонмана, коли Бове відкликав його.
  
  
  Тепер він збирався це виправити.
  
  
  Я чув його кроки, оминаючи саркофаг. Не було часу для Люгера. Я рушив правим передпліччям, і Хьюго ковзнув мені в долоню.
  
  
  З-за рогу саркофага загорнув великий чоловік, масивний і злісний, стискаючи в руці магнум. Він помітив мене і прицілився, і я притулився до труни. Пістолет вибухнув, і я почув, як куля вдарилася в підлогу поряд зі мною. Він стріляв шалено, і мені пощастило. Я підняв праву руку прямо перед собою, випустивши Хьюго. Стилет безшумно ковзнув повітрям і врізався в груди здорованя.
  
  
  В його очах з'явилося здивування. Він автоматично схопився за холодну сталь у собі. Магнум заревів ще тричі, коли він, спіткнувшись, важко впав на кришку труни.
  
  
  Саме вчасно я почув за собою звук. Я обернувся і побачив маленького араба, чия поранена рука безвільно звисала збоку, і він спрямував свій револьвер на мене з іншого кінця саркофагу. Я відкотився від кам'яної основи, коли він стріляв, хапаючись за Вільгельміну, коли я рухався. Я взяв її та вистрілив.
  
  
  Я вистрілив тричі. Перший постріл потрапив у стіну у футі над головою араба. Другий зробив борозенку на його лівій щоці, а третій увійшов у груди. Куля потрапила в нього і вдарила об стіну. Він упав на підлогу, ховаючись з поля зору.
  
  
  Почулося тихе бурмотіння арабською. Потім маленький араб піднявся на ноги і рушив до дверей у похоронну камеру. Він слабо обернувся і вистрілив у мене, щоб прикрити свій відступ. Але коли він підійшов до дверного отвору, я знову вистрілив з люгера і потрапив до нього біля хребта. Він сіпнувся, наче його тягнули за якийсь невидимий провід. Я обійшов саркофаг і глянув. Тіло маленького араба смикнулося і завмерло.
  
  
  Я повернувся до здоров'я і витяг з його грудей стилет. Я протер його на його куртці і повернув назад у піхви. «Тобі слід кинути палити, поки ти був попереду», - сказав я трупу.
  
  
  Потім я почув, як Фейх гукає: "Нік!"
  
  
  Я повернувся, коли вона увійшла до похоронної камери. Вона пройшла повз першого трупа, здивовано глянувши на нього, і підійшла до мене та моєї другої жертви.
  
  
  Вона спитала. - "Нове братство?"
  
  
  Правильно. Бове став жадібним, коли задумався про цінність фільму».
  
  
  – А воно у вас є?
  
  
  Я витяг плівку з кишені і простяг їй. "Це чудово, Нік!" - сказала вона, посміхаючись.
  
  
  Я спитав її. - Ви бачили в коридорах ще когось із «Нового Братства»?
  
  
  Ні, я взагалі нікого не бачила. І я підозрюю, що після цього Бове відмовиться від фільму. Він справді не хоче вступати у боротьбу з урядом США».
  
  
  "Якщо це правда, то ця місія починає виглядати як успішна", - сказав я, прибираючи "Люгер" у кобуру. «Давай, давай забираємося звідси, поки нам щастить».
  
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  Коли ми підійшли до входу в гробницю, мружачи від яскравого сонця, все було тихо. Поруч не було охоронців, а глибини похоронної камери, мабуть, заглушали звук стрілянини. Ми відразу пішли до Альфа-Ромео і залізли всередину.
  
  
  Коли ми виїжджали з Долини царів, я трохи розслабився. Це було неприємне завдання, але воно закінчилося добре. У мене був мікрофільм і було моє здоров'я. Я згадав про кейса, який я сховав у багажному відділенні раніше, про всяк випадок, і був радий дізнатися, що зараз він мені не знадобиться.
  
  
  Я все ще перебував у цьому тріумфальному стані, відчуваючи себе задоволеним собою і тим, як я впорався зі складною справою, пояснюючи Файєх, наскільки важливий фільм для вільного світу і т. д., і т. д., коли це сталося. Ми об'їхали кам'янистий поворот на ґрунтовій дорозі і мало не врізалися в чорний Mercedes 350 SL, припаркований через дорогу, тому об'їхати його було неможливо.
  
  
  Давлячи на гальма, я з'їхав на запорошену зупинку всього за кілька футів від «мерседеса». Коли пилюка розсіялася, я побачив трьох чоловіків, що стояли навколо великої чорної машини. Моя щелепа трохи відвисла. Це були Юрій Лялін та двоє арабських головорізів, яких він використав, щоб мене побити. Лялін тримав свій автомат «Маузер», а араби тримали по курносому револьвері. Вся зброя була націлена мені на думку.
  
  
  "Чорт забирай!" Пробурмотів я. "Прокляті росіяни". Фей дивилася на трійцю. "Мені дуже шкода, Нік".
  
  
  Лялін кричав на нас, а я сидів і вирішував, що робити. - Виходь звідти, Картер. Ви не повинні розчаровувати мене зараз. Це те, для чого я зберіг тобі життя».
  
  
  "Тобі краще робити те, що він каже, Нік", - м'яко сказала Фей.
  
  
  Якби я запустив двигун і попрямував прямо до них, я міг би отримати один, може два постріли, але я не міг обійти цю гігантську машину.
  
  
  Я раптово так розлютився, так засмутився, що не міг нормально думати. Нарешті я вимкнув двигун.
  
  
  «Добре, – сказав я дівчині. "Здамося КДБ".
  
  
  Ми вийшли з машини, і Лялін махнув нам своїм маузером. Я подивився на його дуло, і це було схоже на те, щоб заглянути в дуло мого власного Люгера. Я знав його потужність та ефективність. Арабські головорізи міцно тримали свої револьвери, готові ними користуватися. Я не бачив виходу.
  
  
  «Отже все йде за планом», - сказав я Ляліну.
  
  
  "Вірно, містере АХ-ман", - сказав він, натягнуто посміхаючись. «Ви дізналися, де знаходиться фільм і привели нас до нього. Нам потрібно було просто почекати та дозволити вам зробити за нас всю роботу».
  
  
  Він зловтішався, а я ненавиджу зловтішних.
  
  
  "А тепер фільм, будь ласка".
  
  
  Я важко зітхнув і глянув на Файєх. Вона подивилась на землю. Ми з нею через багато пройшли, але виглядало так, ніби ми програли гру в подвійному овертаймі. Я заліз у кишеню по плівку, кинув останній погляд на пакет і передав Ляліну.
  
  
  Він взяв це обережно. Поклавши маузер у кобуру, він розгорнув плівку та уважно її розглянув. Я тяжко проковтнув. Тепер на мене було націлено лише два пістолети. І Лялін, напевно, все одно уб'є мене, перш ніж піде звідси. Треба було подумати про Фаю, але її безпека не входила до місії. Можливо, вона зможе вчасно використати Беретту, яку я забрав у Рейнальдо, щоб урятувати нас обох.
  
  
  Я зробив свій перебіг. Поки Лялін тримав плівку на світлі, я зробив крок уперед, поставивши його між мною та далеким бойовиком і мною в межах досяжності найближчого. Раптом я вдарив його по руці з пістолетом. Пістолет вистрілив у мене над головою, і головоріз відхитнувся спиною до капота "мерседеса". При цьому я кинувся на Ляліна. Він почав піднімати маузер, але не встиг. Я схопив його і притяг до себе, намагаючись утримати його між мною та іншим арабом.
  
  
  Перший бойовик оговтався і все ще тримав пістолет. Інший рухався, щоб вистрілити у мене. Ми з Ляліним були у смертельній сутичці, мої руки тримали його горло, а його пальці торкалися моїх очей.
  
  
  Я крикнув Файєх. - "Беретта!"
  
  
  Я схопився за Ляліна і штовхнув його у бік бандита, який намагався мене навести. Вражений нашою загальною вагою, він на мить втратив рівновагу. Але інший чоловік, як я знав, тепер був за мною. Приблизно через секунду у мене в спині утворилася б рвана дірка.
  
  
  Сильно потягнувши Ляліна за плечі, я потягнув його на землю на себе. Тепер будь-якому стрільцю буде важче вдарити мене, не потрапивши Ляліна.
  
  
  - Кинь, чорт тебе забирай! - Видихнув він, ударивши мене ліктем у бік.
  
  
  Я лише боровся за час. Якби Файє вдалося задіяти Beretta, вона могла б переламати ситуацію на нашу користь. Якщо ні, то все скінчено. Я побачив її краєм ока, і, на щастя, вона витягла пістолет!
  
  
  Я гукнув. - «Стріляй у них!»
  
  
  Лялін зумів заговорити, незважаючи на те, що я тримав його за горло. "Зупини його", - сказав він, дивлячись на Файєх.
  
  
  І Файєх, ця чуттєва красуня зі спокусливою усмішкою, рушила вперед і направила "Беретту" мені в голову. "Відпусти його, Нік".
  
  
  Я дивився в це чудове обличчя. Поступово відпустив Ляліна. Він відійшов від мене, потираючи горло. Я дивився на цю «Беретту».
  
  
  "Мені дуже шкода, Нік", - тихо сказала дівчина.
  
  
  Лялін дістав мікрофільм і засунув у кишеню. «Так, Картер. Файєх – це агент КДБ. О, іноді вона також працює на Інтерпол. Але насамперед вона вірна Радянському Союзу. Хіба це не так, Фей, люба?
  
  
  Повільно я підвівся на ноги. Файєх похмуро стояла, не відповідаючи Ляліну. Деякі думки тепер поверталися до мене. Вона не дуже горіла бажанням іти за Рейнальдо, коли я сказав їй, що це той, хто має мікрофільм. І смерть Кама її не турбувала. Тепер я знав чому, тому що виключив частину конкурсу з КДБ. Були й інші речі.
  
  
  "Ви намагалися вбити Рейнальдо минулої ночі", - сказав я їй. "Бо ви знали, що після його смерті ніхто не зможе знайти мікрофільм".
  
  
  "Нік, я ..."
  
  
  Два найманці підійшли до мене зараз. Той, кого я схопив, глянув на Ляліна, який обтрушував костюм.
  
  
  "Дай мені убити його", - сказав араб.
  
  
  Лялін майже дозволив собі посміхнутися. - Ви бачите, як мої товариші хочуть позбутися вас? Він підійшов до мене і обшукав мене, позбавивши Вільгельміни і Гюго. Він кинув їх на землю біля Alfa Romeo. Потім він обернувся до мене і вдарив мене кулаком по обличчю.
  
  
  Я впав у бруд, приголомшений. Мені здавалося, що носа зламано. У цієї людини був чудовий удар. Я ненавидів це.
  
  
  Я ще лежав на землі.
  
  
  «Це через неприємності, які ти завдав мені, і через мою хвору шию», - сказав він, торкаючись свого горла, де я мало не задушив його кілька хвилин тому. Потім він підійшов ближче і, перш ніж я встиг зреагувати, вдарив мене ногою по обличчю та по голові.
  
  
  У мені вибухнув біль, що рве. Я намагався зосередитися на Ляліні, але він був нечіткою плямою з мене.
  
  
  Я чув, як Фей сказала: "Не треба!"
  
  
  Лялін відійшов від мене, і мій зір трохи прояснився. Я бачив, як він похмуро глянув на Файєх.
  
  
  «Убий його», - наказав він.
  
  
  Файєх швидко повернулася до нього. «Ні, – сказала вона.
  
  
  Я насилу піднялася на лікті, голова все ще кружляла.
  
  
  «Я сказав, убий його!» – крикнув Лялін.
  
  
  «Один із них може це зробити». Вона показала двох арабів.
  
  
  'Ні. Ви маєте це зробити».
  
  
  Тепер я міг бачити досить добре і в заціпенінні дивився, як Файєх повільно наближається до мене, тримаючи перед собою "Беретту". Її обличчя було похмурим, очі розширились. А потім я побачив, як у куточках цих очей течуть сльози. Сльози, які я бачив, коли ми востаннє кохали. Тепер я зрозумів. Вона підняла пістолет з рукояткою зі слонової кістки, поки той не націлився прямо мені в груди.
  
  
  'Боже ти мій!' вона сказала.
  
  
  Потім вона натиснула на курок.
  
  
  
  
  Дванадцятий розділ.
  
  
  
  
  Куля сильно врізалася у мене. Я відчув різкий біль трохи вище за серце і вдарився об землю. Файєх застрелила мене. Вона справді застрелила мене.
  
  
  До мене дійшло не так багато. Була прохолодна темрява, і чулися звуки, коли вони вчотирьох сідали в Мерседес, і рев двигуна, коли вони від'їжджали.
  
  
  Чорнота знову відступила, і це мене здивувало. Ще одним сюрпризом була відсутність гарячої вогняної кулі всередині моїх грудей, яка шокувала мене і вбила мене.
  
  
  Зрештою, я виявив, що можу рухатися. Я повільно розплющив очі і глянув на спекотне сонце. Сталося чортове диво. Я болісно підвівся на лікті і поклав руку на груди, де мала бути дірка. Тоді я зрозумів, що пішло не так – вірніше, правильно.
  
  
  Я поліз у кишеню куртки, у праву нагрудну кишеню і витяг товстий путівник по гробницях. Рвана дірка на обкладинці, що проходить крізь книгу. Куля .25 калібру стирчала приблизно на чверть дюйма із задньої частини книги. Я впустив книгу і обережно розстебнув сорочку. Там був великий червоний рубець на тому місці, де шкіра була прорвана краєм кулі, що виступає. У мене був би глибокий синець, але путівник урятував мені життя.
  
  
  Я згадав, як Файєх намагалася відмовити мене від покупки книги, кажучи, що вона може сказати мені те, що мені потрібно знати. Я засміявся слабким сміхом. Іноді все складалося таким божевіллям.
  
  
  Я повільно підвівся на ноги. Від удару Ляліна в мене билося в голові. Лялін. Проклятий мікрофільм. Я повинен був іти за ними. Я мав знайти Ляліна, перш ніж він знищив плівку.
  
  
  Вільгельміна та Гюго лежали на землі, куди їх кинув Лялін.
  
  
  Отримавши Люгер і стилет, я пересів на Альфу і забрався в неї. Я перевірив Люгер, він був забитий піском. Я вилаявся собі під ніс, поки не згадав про кейс-аташе в багажному відділенні із замовленою роботою Buntline. Можливо, за цих обставин це була б найкраща зброя.
  
  
  Я завів двигун «Альфи» та ввімкнув передачу. Маленький GT з ревом підняв велику хмару пилу.
  
  
  Мабуть, пройшло п'ять миль, перш ніж я підійшов до роздоріжжя на дорозі. Один шлях вів у Луксор, а інший вів до узбережжя через Єгипетську пустелю. Я вийшов і почав вивчати землю; Я помітив сліди шин Мерседеса. Лялін пішов у пустелю. Він націлився на порт Сафага, де, мабуть, зустрінеться з російським вантажним судном. Але не якби я міг завадити.
  
  
  Альфа з ревом виїхала на пустельну дорогу. Спочатку дорога була гарною, але потім вона перетворилася на трасу, яка ставала все гіршою і гіршою. Були глибокі гірки піску, і "Альфу", незважаючи на низьку посадку, доводилося протягуватися через них. Із Мерседесом проблем було б менше. Зрештою, мені довелося перейти на низьку передачу для потужності.
  
  
  Опівдні сліди «мерседеса» ставали все свіжішими, але сонце ставало нестерпним. Зовнішній метал машини був занадто гарячим, щоб доторкнутися до нього, і я відчував наслідки всього, що мені довелося пройти раніше. Я схопився за слизьке від поту колесо, поки машина неухильно їхала, мружачи крізь запилене лобове скло на хвилі тепла, що підіймаються з піску і змушували краєвид ковзати, і ставив питання, якою має бути ця пустеля влітку. Потім я помітив щось збоку від траси.
  
  
  Спочатку я не міг розібрати, що це було, через хвилі спеки. Це могло бути частиною машини або купа старих ганчірок.
  
  
  Потім, коли я підійшов ближче, я зміг краще розглянути його форму. Я дивився. Це було не щось, а хтось. Фігура, що нерухомо лежить на піску. Дівчина…?'
  
  
  Ще мить, і я дійшов до нього. Я вийшов з машини, підійшов до узбіччя дороги і похмуро глянув на постать, болісно ковтаючи. То була Файєх.
  
  
  Вони вбили її. Частину її одягу було зірвано внаслідок жорстокої боротьби, на боці під ребрами була рвана рана. Один із них устромив туди ніж.
  
  
  Я важко зітхнув. Я згадав її тепле тіло, що рухалося під землею, блискучі очі - і те, як вона плакала, перш ніж натиснути на курок "Беретти". Тепер вона була схожа на зламану циркову ляльку.
  
  
  З Ляліним вона припустилася фатальної помилки. Вона виявила небажання вбивати мене. Вона навіть плакала. Лялін не хотів, щоб довкола нього були люди, здатні плакати.
  
  
  Повернувшись до «Альфи», я спіймав себе на думці, що Фейєх, прекрасна Файєх, запам'ятала путівник у моїй кишені і цілилася в нього, коли стріляла. Цього я ніколи не впізнаю. Я глянув у небо і побачив, що стерв'ятники вже збираються і мовчки роблять піруети. І я вилаявся, бо не встиг би її поховати.
  
  
  Ще півгодини їзди, і я побачив попереду хвилясту цятку. Коли я скоротив відстань, плямка перетворилася на мерехтливу краплю, потім краплю перетворилася на машину. Чорний Мерседес.
  
  
  Я запустив двигун. «Альфа» покотилася піском. Переді мною була хороша нагода, і я мав намір скоротити дистанцію. Коли я сильно натиснув на педаль газу, мені спало на думку, що Лялін, можливо, вже знищив плівку. Але це малоймовірно. Його начальству, безперечно, будуть потрібні матеріальні докази того, що вона була повернута.
  
  
  Коли я наблизився до «мерседеса» на сто ярдів, він зупинився. Лялін та двоє бойовиків вийшли і дивилися, як я йду. Вони, мабуть, не могли повірити своїм очам. Коли я зупинився в курній стоянці всього за вісімдесят ярдів від мене і вийшов, я побачив навіть на такій відстані недовірливий вираз обличчя Ляліна.
  
  
  Я гукнув. - Правильно, Лялін! Це я! З цієї миті тобі краще вбивати самому!
  
  
  Вони відчинили двері «мерседеса», щоб сховатися, і встали за ними, хоча були поза досяжністю.
  
  
  "Я не знаю, як ти вижив, Картер", - крикнув мені Лялін. - Але тобі тут нема чого виграти, крім ще однієї кулі. Нас ще троє. Ви не можете одержати фільм».
  
  
  Виходить, він усе ще був у нього. Як я й припускав. Але чоловік мав рацію. Проти мене було три до одного і вони були професіоналами. Жодна розсудлива людина не підтримала б мої шанси.
  
  
  Я підійшов до задньої частини Альфи і відчинив багажник. Усередині лежав аташе-кейс. Я швидко відчинив його і схопив Бантлайн. Я обережно скрутив дві деталі і причепив стовбур довжиною півтора фути. Потім я схопив бельгійський пістолетний карабін, заклацнув його на рукоятці револьвера 357 Magnum і щільно закрутив.
  
  
  Араби зробили в мене кілька пострілів. Один упав, розбризкуючи пісок, а другий слабо зачепив крило машини. Вони були надто далеко, і тепер вони це знали.
  
  
  Лялін махнув їм рукою. Вони рушили до мене по обидва боки дороги. Підійшовши ближче, вони обійдуть мене з флангів та візьмуть під перехресний вогонь. Вони не знали про Buntline.
  
  
  Я став навколішки за відчиненими дверима «Альфи» і поклав стовбур довгого нестандартного револьвера на розпечений метал. Потік по моїй особі від лінії волосся. Я струснув його і прицілився з довгого ствола у бік араба праворуч, того, хто так хотів мене вбити. Я міцно притиснув до плеча приклад гвинтівкового типу, знайшов "Бантлайн", що стріляв у прицілі, і натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Чоловік буквально підстрибнув у повітря, згорнувшись у щільне коло, і був різко кинутий на землю з великою діркою у спині, через яку пройшла куля. Він уже був мертвий, коли вдарився об пісок.
  
  
  Інший бойовик зупинився. Лялін перевів погляд із мерця на мене. Араб, що вижив, теж подивився на мене, знову на Ляліна, а потім знову на мене. Потім він повернувся і побіг назад до Мерседес. Він дістався до машини, перш ніж я зміг привернути його увагу.
  
  
  Араб сів за машиною, дико жестикулюючи на Ляліна. Тепер вони були добре прикриті. Я помітив піднесення дюни ліворуч від траси, трохи ближче до них. Це дало б можливість стріляти з висоти. Я зітхнув і побіг.
  
  
  Їхні пістодети вистрілили одночасно
  
  
  Кулі рили пісок навколо мене. Але я продовжував тікати і нарешті опинився там. Я пірнув за дюну, коли постріл розсипав пісок у дюймах від моєї голови.
  
  
  Піднявшись на лікті, тримаючи Бантлайн перед собою, я глянув на них зверху донизу. Вони перебралися на протилежний бік "мерседеса".
  
  
  «Підійдете, і я знищу плівку!» – крикнув Лялін.
  
  
  Я скривився, лежачи там. Який мав вибір? Араб вистрілив мені в голову і схибив. Я глянув ліворуч і побачив піщану дюну трохи краще з крутішим ухилом для укриття. Я підвівся і побіг за нею. Знову постріли обсипали мене піском, і знову мені вдалося дістатися до укриття без жодного влучення.
  
  
  Я ще раз глянув. Лялін у мене вистрілив і схибив на дюйм. Підбадьорений цим араб трохи підвівся, щоб самому зробити ще один постріл. Я знайшов його груди у прицілі довгого ствола і вистрілив. Він закричав і впав на спину, зникнувши за машиною.
  
  
  Я бачив, як Лялін дивився на людину зверху донизу. Потім він знову глянув на мене. За виразом його обличчя я міг сказати, що його останній головоріз мертвий. Він зробив мені два швидкі постріли, і я зробив ще один постріл. Він сіпнувся назад, поранений у плече.
  
  
  «Ти сказав, що це той, який я тобі винен», - попередив я його.
  
  
  Він гукнув. - «Чорт тебе забирай, Картер!» "Я знищу фільм, і ви програєте!"
  
  
  Він заліз у машину з іншого боку, потім потягнувся і зачинив двері з мого боку. Я не знав, що він збирався там робити, але мені довелося діяти швидко, щоб зупинити його.
  
  
  Я підвівся на ноги і побіг до невеликого піщаного бугра приблизно на півдорозі до машини. З машини пролунав постріл і зачепив мою штанину. Я вдарився об пісок; тепер я міг заглянути до машини.
  
  
  Було ясно, що там робив Лялін. Він тримав прикурювач на панелі приладів. Нині він запише це у фільм.
  
  
  Я вистрілив у машину, але Лялін тримався тихо, і я не зміг його вразити. Я поліз у кишеню за П'єром, газовою гранатою. Тепер це був єдиний мій шанс. Я витяг маленьку шпильку гранати, ретельно прицілився і шпурнув її у відчинене вікно "мерседеса". Вона утворила високу дугу та зникла всередині.
  
  
  Димний газ наповнив машину за секунди. Я чув, як Лялін задихається. Потім двері відчинилися, і він, хитаючись, вийшов, стріляючи з маузера на виході. Він вистрілив тричі, і всі три кулі встромилися в пісок переді мною. Я відповів пострілом із Buntline. Лялін отримав удар у груди і з силою відкинув назад до машини. Його очі розширилися від шоку, потім він зісковзнув на землю.
  
  
  Я обережно вийшов зі схованки. Підійшовши до Ляліна, я глянув і зрозумів, що він мертвий. Тепер із машини прибирали газ, але все одно за мікрофільмом сідати у «мерседес» не довелося. Лялін, як і раніше, стискав його в лівій руці.
  
  
  Я взяв плівку із мертвої хватки співробітника КДБ і довго її оглядав. Я подумав, чи варте воно того, чого варте.
  
  
  Сунувши плівку в кишеню, я повільно повернувся до Альфи, сяючи на сонці пустелі. У мене ще була робота, останнє завдання у цьому завданні, перш ніж я міг вважати її виконаною. Мені довелося повернутися до Файєха. Хоч би що трапилося, згадала вона путівник чи ні, коли натиснула на курок на тій «Беретті», я повертався, щоб поховати її.
  
  
  Я подумав, що їй зобов'язаний.
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Загін смерті інків
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Загін смерті інків
  
  
  
  
  
  Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  
  
  
  Перша глава.
  
  
  
  
  
  Я обернув рушник навколо талії і пройшов у наступну білу антисептичну кімнату. Поки що новий медичний працівник AXE перевірив мої очі, ніс, горло, артеріальний тиск та педикюр. Я піднімався і спускався драбиною досить довго, щоб піднятися на Велику Китайську стіну.
  
  
  "У вас має бути величезна швидкість зцілення", - сказав він, дивлячись на рожевий шрам на моїх грудях.
  
  
  «У мене також пекельний апетит».
  
  
  "У мене теж", - відповів він, ніби це дало нам спільний зв'язок. «Це просто перетворюється на жир на мені».
  
  
  «Спробуй тікати від кулі щодня. Це зменшить твою вагу».
  
  
  Медичний офіцер похитав головою. «У вас, майстри вбивств, найжахливіше почуття гумору».
  
  
  "Професійне захворювання".
  
  
  Він провів мене в реакційну камеру та посадив. Я звик до цього. Камера є темною скринькою. Людина в ньому, я, тримає шнур з гудзиком і чекає. Світиться, і ви натискаєте кнопку. Світло може з'являтися прямо спереду або з обох боків, і воно з'являється через випадкові проміжки часу. Ви не можете розрахувати час заздалегідь, і оскільки ви не знаєте, де воно буде, периферичний зір піддається виснажливому тренуванню. Час реакції - те, як швидко ви натискаєте кнопку після того, як побачили світ, - зчитується цифровим комп'ютером зовні в тисячних частках секунди.
  
  
  І тестер не каже: Готові? Іди». Світиться, і ви натискаєте кнопку, ніби від цього залежить ваше життя. Тому що в огидному значенні це так. У полі світло відстрілюється.
  
  
  Точкове світло з'явилося під кутом 80 градусів ліворуч. Мій великий палець уже був опущений. Моя свідомість була відключена, тому що роздуми тривали надто довго. Це було суворо між моєю сітківкою та великим пальцем.
  
  
  Ще одне світло з іншого незручного ракурсу, і ще одне. Тест триває півгодини, хоча здається, що півроку, коли у вас сухі очі від того, що ви не моргаєте, а вогні спалахують по два-три за раз. Ви перемикаєте руки на кнопці, тому що використання одного великого пальця спричиняє руйнування аксонів нервової системи. Потім, про всяк випадок, якщо ви відчуєте впевненість, вони роблять світло все тьмянішим і тьмянішим, поки ви не напружуєтеся, щоб побачити мерехтіння, еквівалентне свічці на відстані трьох миль.
  
  
  Нарешті, коли я збирався обміняти свої очі на використану палицю, чорне простирадло збоку було зірвано, і лікар засунув туди голову.
  
  
  «Хтось коли-небудь казав вам, що у вас фантастичний нічний зір?» він хотів знати.
  
  
  «Так, хтось страшенно симпатичніший за тебе».
  
  
  Схоже, це його образило.
  
  
  «Звичайно, це не зовсім чесно. Я маю на увазі, що ви самі це вигадали».
  
  
  Це було правдою. Я створив камеру реакції під час мого останнього вимушеного перебування у лазареті AXE. Хок називав це трудотерапією.
  
  
  "Сідайте будь ласка. Є ще одна серія», – сказав медик.
  
  
  Я знову опинився у своєму кріслі в кімнаті, гадаючи, що, чорт забирай, відбувається. Лікар сказав, що я маю натиснути кнопку, як тільки побачу червоне світло. Я не повинен був нічого робити, якщо світиться зелене світло. Іншими словами, більше не буде простої рухової реакції. Цього разу судження та реакція накладалися на всі інші
  
  
  з додаванням червоного кольору для переходу та зеленого для зупинки.
  
  
  До того часу, як ця тортура закінчилася, минуло ще півгодини, і я горів, коли витягував себе з камери в тісноті.
  
  
  "Послухайте, Хоук придумав цю маленьку ідею", - сказав я, вийшовши. "Дозвольте мені розповісти вам, що ви можете з цим зробити".
  
  
  Потім затримав подих. Мій чоловік пішов, а на його місці була дуже крута, дуже ефектна білявка. На неї теж одягли білу куртку, але якимось чином ефект був іншим, більше схожим на брезент поверх пари 12-дюймових морських знарядь. І коли я дивився на неї, вона відповідала на комплімент.
  
  
  «Доктор Бойєр мав рацію. Ви чудовий екземпляр», - холодно сказала вона.
  
  
  Я вимагав знати. "Як давно ти тут?"
  
  
  «Відколи ви увійшли. Лікар Бойєр пішов обідати».
  
  
  Типово.
  
  
  Вона подивилася на свій друк.
  
  
  "Це незвичайні часи, N3".
  
  
  Я завжди можу сказати, коли одна з дівчат в агентстві хоче зберегти офіційні відносини, тому що тоді вона використовуватиме мій ранг Killmaster. Власне, ні N1, ні N2 більше немає; їх було вбито під час виконання службових обов'язків. У всякому разі, блондинка у білому піджаку явно була замішана у любовних подвигах Ніка Картера – і вона не хотіла брати участь у них.
  
  
  «Надзвичайний час: 0,095, 0,090, 0,078 і таке інше. І жодної помилки на зеленому світлі. Дуже швидко та дуже впевнено. До речі, ви маєте рацію, кольори були ідеєю шефа».
  
  
  Я нахилився через її плече і подивився на карту. Якщо вона думала, що мене турбує час реакції, вона помилялася.
  
  
  «Що ж, докторе Елізабет Адамс, якби я знав, що ви мене перевіряєте, я б уповільнив свою реакцію, щоб ми могли проводити більше часу разом».
  
  
  Вона пірнула під мою руку і встала. Рух був акуратним, точним, без дурня.
  
  
  "Я чула дещо про тебе, N3. Достатньо, щоб знати, що ти такий самий швидкий, коли не горить світло.
  
  
  Мені здалося, що я помітив ознаку неохоче. Може, вона просто соромилася, не звикла до агентів, які поралися тільки в рушниках. Потім:
  
  
  "Ви робите вправи, щоб підтримувати форму?" - Запитала вона, професійна фанера трохи потріскалася.
  
  
  «Так, міс Адамс. Елізабет. Можливо, я зможу показати їх вам колись. Може, сьогодні ввечері?»
  
  
  "Є правило, що тестувальники зв'язуються з агентами".
  
  
  «Це не пропозиція руки та серця, Елізабет. Це речення".
  
  
  На мить мені здалося, що вона може покликати охорону. Вона насупилась і прикусила губи.
  
  
  "Режисер сказав мені, що ви були дуже прямою людиною", - сказала вона.
  
  
  "А що тобі говорили інші дівчата?"
  
  
  Вона мовчала, а потім диво з чудес посміхнулася. Це було гарно.
  
  
  «Вони використовували такі слова, як дуже швидко і впевнено, містер Картер. А тепер, - узявши її діаграми, - я пришлю когось із вашим одягом. А поки що я подумаю про нашу невелику розмову».
  
  
  Свиня-шовініст, яким я був, свиснув, знову одягнувшись, і пішов приєднатися до сардонічного старого, який керував найефективнішим шпигунським агентством у світі.
  
  
  Я знайшов Хоука в його офісі, який копався у своєму столі в пошуках однієї з дешевих сигар, які він любить курити. Я сів і закурив одну зі своїх цигарок із золотим наконечником. Інші агентства – Центральна розвідка, Міністерство оборони, ФБР – вкладають багато грошей в оздоблення інтер'єрів. AX, м'яко кажучи, немає. У нас найменший бюджет і найбрудніша робота, і офіси Хоку це показують. Особисто мені іноді здається, що він так воліє.
  
  
  Якийсь час він сидів мовчки. Я не наполягаю, щоб Хок переходив до справи. У своєму обхідному шляху старий завжди перебуває у мертвій точці. Нарешті він потягся до шухляди столу і вийняв аркуш паперу. Я одразу впізнав його за дешевим сіруватим відтінком – це бланк Комітету державної безпеки, також відомого як Радянський комітет державної безпеки чи просто КДБ.
  
  
  «Один «товариш» взяв це з архіву Політбюро, – сказав Хоук, передаючи його мені.
  
  
  Я свиснув, коли побачив, що звіт був лише два дні тому. Як я вже сказав, Хоука не можна було недооцінювати. Проте суть звіту була справді цікавою. Тим більше, що це стосувалося вашого покірного слуги.
  
  
  "Це не правильно. У ньому мене влаштовує справа Кразноффа, але вибухи Чумбі призначені новому Kіллмайстру.
  
  
  "Абсолютно вірно. У мене були інші звіти з того ж джерела. Вам буде цікаво дізнатися, що російська оцінка сили AX більш ніж удвічі перевищує фактичну. Ви самі стоїте п'ятьох агентів». На його тонких губах відбилася усмішка.
  
  
  Вони оголошують, що я «самий збочений геній з часів Распутіна». Я намагаюся донести, що хлопчики у Москві не змогли тримати очі відкритими, як їм слід було б».
  
  
  Він посадив мене на край стільця. Тепер мене зачепило, і це він знав; і я почав погоджуватися із російською оцінкою його особистості.
  
  
  "Як би ви хотіли пообідати?" Хоук змінив тему.
  
  
  Комісар розіслав таці з ростбіфом і сиром із половинками персика. Хоук дав мені ростбіф і взяв сир. Його вітали.
  
  
  "Як вам аналіз росіян?" він запитав.
  
  
  "Я думаю, це ознака того, що ми робимо хорошу роботу".
  
  
  «А як щодо них? Як ви вважаєте, що робить опозиція? Я не хочу від вас будь-якої політичної нісенітниці, N3. Я отримую це щоразу, коли їду в ліфті з кимось із Держдепартаменту. -протягом деякого часу разом із цими людьми. Я хочу від вас оцінити якість робочої сили, яку червоні виставляють проти нас».
  
  
  Це було те, про що я справді не замислювався. Тепер, коли я це зробив, на думку спадали деякі цікаві речі. Як і хлопчику з долини Чумбі, у мене не вистачило сміливості вбити. І той безлад, який дозволив російській балерині і мені вислизнути з самого серця Москви.
  
  
  "Чорт візьми, сер, вони ковзають".
  
  
  «Так. N3. Розширення операцій по всьому світу - на Близькому Сході, на Індійському субконтиненті, на кордоні з Китаєм - доставило росіянам більше головного болю, ніж вони будь-коли могли собі уявити. Вони зараз у вищій лізі» Вони вважають, що справи складніші, ніж вони думали. У них всілякі логістичні проблеми з їхніми новими аеродромами та кораблями і, що найважливіше, з тонким шаром високопоставлених агентів, який стає дедалі меншим».
  
  
  "Сер, - прямо сказав я, - не могли б ви розповісти мені, до чого ви ведете?"
  
  
  Хоук засунув нову сигару в напружену усмішку.
  
  
  "Зовсім ні. Як би вам сподобалася ідея здати тебе на якийсь час російською?»
  
  
  Я мало не схопився з стільця, а потім сказав, що він жартує.
  
  
  Ні краплі, N3. Можливо, ви цього не знали, але відколи ви сьогодні вранці увійшли до камери перевірки реакції, ви були взяті в оренду КДБ».
  
  
  
  
  
  
  Розділ другий
  
  
  
  
  
  Ми зустріли росіян на покинутому цивільному аеродромі у Делавері. Нас було троє та троє їх.
  
  
  Касофф і я відразу впізнали один одного по файлах. Він був добре одягнений, елегантний москвич, гастрольний директор Аерофлоту, коли не працював у КДБ. Два бандити з ним були не такими елегантними. Обидва виглядали так, ніби вони піднімали тяжкості в одному клубі здоров'я і купували костюми на одному і тому ж візку.
  
  
  Крім мене і Хоука на нашій стороні був директор AXE зі спецефектів та монтажу доктор Томпсон. Він ніс коробку з написом "Deluxe Formal Wear".
  
  
  «Знаменитий Нік Картер. Радий знайомству". Касофф сказав це так, ніби він каже це серйозно.
  
  
  Прохолодний весняний вітерець змушував пальто його головорізів чіплятися за виступи під пахвами. Через розмір опуклості вони носили 32 калібру. Незважаючи на люб'язне привітання, я знав, що робити, якщо щось піде не так. Я не зможу дістатися «Люгера», але я зможу випатрати Касоффа і пройти ножем через горло людини зліва від нього, перш ніж будь-хто інший встигне дотягнутися до пістолета. Я б ризикнув. Може, Касофф прочитав мої думки, бо підняв руки.
  
  
  "Тепер ти на нашому боці", - сказав він російською. «Будь ласка, я знаю вашу репутацію. Саме тому ми просили саме вас».
  
  
  "Перш ніж ми почнемо говорити, давайте влаштуємося зручніше", - запропонував Хоук.
  
  
  На полі був пустий термінал. Я збирався зламати двері, коли Хоук дістав ключ. Він завжди про все думає наперед. Нас чекав навіть глечик з гарячою кавою, і Хоук вшанував розлив напоїв паперовими стаканчиками.
  
  
  «Чи бачите, ми, росіяни, і ви, американці, ми агенти з обох боків, лише пішаки наших урядів. Вдень тому – закляті вороги. Сьогодні, якщо ви читаєте газети, у нас укладено торгову угоду на мільярд доларів між Москвою та Вашингтоном. Вантажівки, турбіни, зерно. Замість вести холодну війну, наші країни почали торгувати. Часи змінюються, і ми, бідні агенти, маємо змінюватися разом із ними».
  
  
  "Ви повинні пам'ятати, що я читаю більше, ніж газети", - їдко сказав я. "Наприклад, секретний звіт про те, як ви збили американський літак над Туреччиною, щоб ви могли зафіксувати падіння інформації з одного з наших супутників".
  
  
  Очі Касоффа на мить спалахнули.
  
  
  "Це не було заплановано. Головне, що у багатьох частинах
  
  
  
  сучасного світу американські та радянські інтереси ідентичні. – Він вивчав свої доглянуті нігті. - Як, наприклад, у Чилі. Сподіваюся, ваша іспанська така гарна, як і російська? "
  
  
  "Мій агент говорить на півдюжині іспанських діалектів", - зауважив Хоук і відпив каву. Він не хвалився, просто ставив російської на місце.
  
  
  "Звичайно звичайно. Ми дуже цінуємо його здібності», - швидко сказав Касофф. "Дуже високо."
  
  
  Потім він без зайвих слів перейшов до своєї комерційної пропозиції. У Чилі тепер був марксистський уряд; це була країна із стратегічними запасами міді. Проблема Москви була проблемою, з якою росіяни зіткнулися у всьому комуністичному світі: їхня боротьба на смерть з червоним Китаєм. Виникла нова підпільна армія, що складається зі студентів-маоїстів та уродженців Чилі. Вони називали себе «МІристами» і намагалися взяти під контроль чилійський уряд. Сполучені Штати вже втратили Чилі для комуністичного світу, а разом із ними і чилійську мідь. Радянський Союз був готовий знову зробити цю мідь доступною на світовому ринку і водночас не обіцяв жодної марксистської підривної діяльності щодо сусідніх південноамериканських країн.
  
  
  "Після кубинської ракетної кризи ми знаємо, скільки коштує ця обіцянка", - похмуро сказав я.
  
  
  "Ми всі засвоїли урок", - спокійно відповів Касофф. «Всі, крім шалених китайців».
  
  
  «Доберіться до Белькева», - сказав Хоук російській.
  
  
  "Ах да. Можливо, містере Картер, ви пам'ятаєте тур Кастро Чилі. Через два дні розпочнеться нове турне, яке цього разу розпочне наш добрий товариш Олександр Белькев із Міністерства СРСР. Його мета – зміцнити російську торгівлю. угоди з режимом Альєнде. У нас є підстави вважати, що MІРісти можуть спробувати перервати його візит насильницькими методами, і ось де ви входите. Ми хочемо, щоб ви доставили щось Белкеву, коли він прибуде до Сантьяго».
  
  
  Доктор Томпсон відкрив свою коробку, виявивши елегантний смокінг. Він продемонстрував це з гордістю нового батька.
  
  
  «Як ви, напевно, знаєте, N3, Сполучені Штати виробляють найкращі легкі бронежилети у світі. Причина, через яку Кастро виглядав таким товстим і кремезним, коли він був у Чилі, полягала в тому, що він носив російську модель, без образ. Модель, яку ми бачимо, тут була створена для Управління спеціальних розслідувань ВПС, коли йому доводилося захищати деяких азіатських лідерів невеликої статури. Відчуйте це».
  
  
  Я взяв куртку до рук. Незважаючи на щити спереду та ззаду, вона не могла важити більше шести фунтів.
  
  
  Спеціально для Белькева ми додали задній щиток. У нормального жилета лише один спереду. Усередині є пластикові пластини, що перекриваються, з тефлоновим покриттям. Вони витримають прямі постріли з автоматичного пістолета .45 калібру. Фактично, жилет витримає куля з будь-якого відомого пістолета”.
  
  
  Касофф із заздрістю глянув на жилет. Я міг згадати кілька разів, коли міг сам використати.
  
  
  І ви хочете, щоб я доставив це Белькеву? І все?"
  
  
  «Доставте та надягніть на нього. На жаль, наш товариш підозріла людина», - сказав Касофф незворушно. «Ми відчували, що він більше довірятиме цій взаємній угоді між нашими країнами, якби цю місію виконав хтось настільки ж високопоставлений, як ви. Це невелика річ, яку можна запитати, і вона допоможе зміцнити американо-радянську співпрацю та довіру. "
  
  
  Вітерець пронісся крізь напівзруйновані стіни терміналу, але не було вітру, достатньо сильного, щоб хоч раз забрати запах цієї пропозиції. Це дозволило комусь зібрати сотню тисяч за голову Ніка Картера. Тільки моя впевненість у Хоуку завадила мені відразу сказати Касоффу, що він може накинути жилет на його фюзеляж Аерофлоту.
  
  
  "А коли я доставлю цей пластиковий костюм Белкеву, моя робота зроблена?"
  
  
  «Саме», - пробурмотів Касофф, як кішка з пір'ям канарки на губах. Потім він обернувся до Хоука. «Картер буде в Сантьяго завтра о п'ятій годині вечора, правда? Завтра ввечері у Президентському палаці буде прийом для товариша Бєлькева».
  
  
  "Він буде там", - відповів Хоук. Я бачив, що Касофф не збирався отримувати жодних подробиць.
  
  
  Росіянин прихильно сприйняв відсіч, а чому б і ні? Він потис мені руку.
  
  
  «Удачі, товарис. Може, ми ще зустрінемося колись».
  
  
  "Я б хотів цього", - сказав я. Я хотів додати: "У темному провулку."
  
  
  По дорозі назад з аеродрому я спробував отримати інформацію від Хоука. Ми сиділи одні у його лімузині. Лікар Томпсон був попереду з водієм. Скляна перегородка була піднята, і телефон було вимкнено.
  
  
  "Ви полетите літаком ВПС до Сантьяго. У нас все ще добрі стосунки з чилійськими військовими, і ви отримаєте від них всю необхідну співпрацю в рамках їхніх конституційних обмежень".
  
  
  "Я досі не розумію, сер, чому ви повинні посилати мене кур'єром".
  
  
  Хоук подивився у вікно на сільську місцевість Делавера. Темна земля з'являлася зі снігу, і полями були розкидані клаптики блідої трави.
  
  
  Я знаю, що ця частина не здається важливою, – м'яко сказав він. - Це набагато складніша справа, ніж жилет Белькева. Навіть із цією штуковиною чоловік буде вразливий. За ним стежитимуть, і хто знає, що на нього чекатимуть? Звісно, МІРИсти підуть на все, щоб його прибрати, і в цьому випадку радянсько-американські відносини справді можуть піти у піку». Він знизав плечима. Це все, що я можу вам сказати. Якщо все піде добре, ти повернешся додому за два дні. В іншому випадку ви отримаєте решту вказівок у Сантьяго».
  
  
  Було ще одне, якщо він не згадував, але ми обидва це розуміли. Таким чином, якби я був схоплений росіянами і зазнав тортур, я не зміг би більше розповісти їм про місію в Сантьяго, навіть якби захотів.
  
  
  "Між іншим, я можу багато додати", - продовжив Хоук. «Якщо росіяни порушать свою обіцянку, Касофф не житиме до наступного дня. Якщо ви пам'ятаєте, він дозволив мені використати свою запальничку, щоб боротися з моєю сигарою. Тепер у нього нова запальничка. Вона виглядає так само, як його власна, але містить радіоактивний пакет із пластичною вибухівкою та кожух із протипіхотних дротиків. Вона вб'є його, якщо він перебуватиме з нею в одній кімнаті.
  
  
  Це холодний комфорт, який Killmaster називає щастям.
  
  
  Оскільки я летів до Сантьяго на надзвуковому військовому літаку, до зльоту залишалося кілька годин. Хоуку довелося бути присутнім на зустрічі з військово-морською розвідкою, тому я був один у своєму офісі AX, коли у двері пролунав тихий стукіт. Лікар Елізабет Адамс відкрила його і увійшла.
  
  
  "Я думала про твою пропозицію", - весело сказала вона.
  
  
  Так багато сталося з часу сеансу в реакційній камері, що я майже не згадав, що вона говорила. Мені не довелося.
  
  
  Вона замкнула за собою двері і зняла білу куртку, а через секунду вона оголилася і розпустила своє довге світле волосся.
  
  
  Ми кохали на моєму столі, під нашими тілами потріскувала купа записок і звітів.
  
  
  Десь по ходу справи хтось вдягнув на цю жінку білу куртку і сказав їй, що вона лише бездушний мозок. Тепер, коли білий піджак було знято, зникли всі її заборони. Спогади про Касоффа та жилету зникли, як страшний сон, жах, змитий шовковистою шкірою її пристрасті.
  
  
  Я чула, що ти добрий, але нічого подібного, - прошепотіла вона.
  
  
  «Ви й самі не такі вже й погані, лікарю».
  
  
  "Елізабет, будь ласка".
  
  
  "Ліз."
  
  
  Кінчики її пальців ковзнули по моїй спині. «Я маю на увазі… ну це було фантастично». Вона поцілувала мене у вухо.
  
  
  Потім, коли вона почала відключатися, згадалася Касофф, разом із усвідомленням того, що я спізнююся на брифінг за провідними чилійськими червоними. Я зітхнув і підвівся на ноги.
  
  
  Елізабет дивилася на мене широко розплющеними очима. Навіть оголений, я все ще носив потворний «Люгер» на лівому боці, стилет у піхвах на лівому передпліччі та газову бомбу, приклеєну до западини правої кісточки. Символи діючої служби.
  
  
  «Тоді це правда, – сказала вона. «Ходили чутки, що маєте нове завдання. Ось чому я вирішив приїхати, коли це дізналася».
  
  
  "Що ж, - сказав я, дивлячись на її красиве тіло, що розтяглося над купою паперів на моєму столі, - ти безперечно зробила це".
  
  
  
  
  
  
  Третій розділ
  
  
  
  
  
  Сантьяго схожий більшість великих столиць Південної Америки. Це велике місто сучасних недобудованих будівель поряд із позачасовими гетто, широких проспектів, що гріються на сонці, та вузьких провулків, де темні обличчя індіанців світяться гнобленням віків. Сантьяго колись був демонстрацією демократії у Південній Америці, де навіть комуніст міг виграти чесні вибори.
  
  
  У Чилі лише десять мільйонів людей, але з них п'ять – у Сантьяго. Вся країна знаходиться не в глибині західного краю Анд, всього 250 миль завширшки в найширшому місці; але Чилі простягається на 2650 миль і становить половину західного узбережжя всього континенту. Ви не змогли б знайти найкращу базу для підривної діяльності, якби могли самі намалювати карту.
  
  
  Народ утомився від червоних. Зачекайте на наступні вибори, і тоді побачите, - пояснив полковник чилійської армії, який зустрічав мене в аеропорту.
  
  
  "Якщо будуть наступні вибори", - зголосився я.
  
  
  Полковник доставив мене до нового білого готелю, що височіло над найжвавішим проспектом Сантьяго. Як повідомив полковник, за тиждень до цього він був переданий уряду у американського власника. Делегація Белькева збиралася так
  
  
  щоб бути одними на два верхні поверхи.
  
  
  Покоївка провела мене до моєї кімнати. Виглядало так, ніби я був першим гостем, який колись ним користувався, підозра, яка підтвердилася пізніше, коли я дізнався, що готель був націоналізований у день завершення будівництва. Я зачинив двері й відчинив вікна. Двадцятьма поверхами нижче проспектом повзли машини, поліцейські відчайдушно махали, пішоходи переходили дорогу. Єдиною ознакою змін у Чилі, яку я міг бачити з того місця, де я стояв, був великий червоний прапор, що висів на стіні будівлі через вулицю. Воно проголошувало: героїчний чилійський народ не заспокоїться, доки всі американці не помруть або не будуть вигнані з нашої країни. То був великий банер.
  
  
  Я глянув на годинник. До тріумфального в'їзду Белькева до столиці залишалося дві години, і я смертельно втомився від польоту. Я вимкнув світло і поринув у дзен-транс другого рівня.
  
  
  "Сеньйор".
  
  
  Я вийшов із напівнепритомного стану і знову глянув на годинник. Минуло лише двадцять хвилин.
  
  
  «Сеньйоре, важливе повідомлення для вас», - сказав мені голос за межами моєї кімнати.
  
  
  "Поклади це під двері".
  
  
  Коливання. Звук рухомих ніг. Більш ніж один із них. Я вже не спав, зісковзнув із ліжка і підійшов до дверей, витягаючи «люгер».
  
  
  Поки що розмова велася іспанською. Тепер мій гість скуштував російську мову.
  
  
  «Я можу поміняти вам гроші. Рублі чи долари. Набагато більше ескудо, аніж офіційний курс».
  
  
  "Без поняття."
  
  
  Зовні знову човгання ніг.
  
  
  «Цю кімнату було зарезервовано для когось іншого. Ви маєте негайно піти», - оголосив голос.
  
  
  Я спробував телефоном. Він був мертвий, але це не обов'язково щось означало, тільки не в американському готелі. У той же час, хтось безуспішно крутив дверну ручку. Його зусилля дали мені ідею. Були двері до сусідньої кімнати. Вона була замкнена, але я відкрив його пластиковою кредитною карткою. Ще одна перевага капіталізму. Я увійшов до номера, який був ідентичний моєму. Потім я обережно відчинив двері до холу.
  
  
  Їх було двоє, великі хлопчики, в білих сорочках з відкритими комірами та залізними прутами, які вони, мабуть, ховали за поясом.
  
  
  "Що за повідомлення, мучечо?"
  
  
  Спочатку вони побачили "Люгер", а потім мене. Вони не впустили залізні лозини, я віддаю їм належне.
  
  
  "Він янкі", - отруйно сказав один. «Він не стрілятиме».
  
  
  Ти більше не правиш нами, свиня. Доторкнися до нас, і люди на вулиці розірвуть тебе на частини».
  
  
  Вони рушили до мене через хол. Це одна з проблем у спілкуванні з аматорами. Вони ніколи не впізнають, коли ти дієш серйозно. Будь-який розумний росіянин до цього часу лагідно співав би «Волзького весляра».
  
  
  "Хтось є на поверсі внизу?" - спитав я, коли вони підійшли до мене.
  
  
  «Ніхто. Ніхто не врятує тебе», - прогарчав перший.
  
  
  "Це добре."
  
  
  Ліва передня частина черевика першого розлетілася на частини. Він шоковано подивився вниз на те місце, де були два пальці його ноги. Тепер у килимі була дірка.
  
  
  "Позитивно немає нікого?" - знову запитав я і прицілився до його правої ноги.
  
  
  "Почекайте!"
  
  
  Залізна лозина впала з його руки на підлогу. Другий звір теж випустив свою зброю. Я поклав пістолет у кобуру і потряс лівою рукою. Стілет упав мені в руку. Хлопчик у тилу глянув на це і обернувся, щоб бігти.
  
  
  "Будь ласка, не роби цього", - попросив я.
  
  
  На цей раз вони, здавалося, мені повірили. Принаймні вони дуже приємно розпласталися по стіні, коли я злегка торкнувся їхніх тіл кінчиком ножа.
  
  
  «Ви бачите, ви зробили багато поганих речей, хлопчики», - терпляче пояснив я, обшукуючи їх. «Ви навіть не знаєте і ображаєте мене. Наскільки вам відомо, я чудовий хлопець. Ти пропонуєш обміняти гроші, а у вас двох немає сотні ескудо. І, що найгірше, , ви будите мене, коли я сплю. Образи, брехня та грубість, а я навіть годину не був у цьому місті. Тепер я, звичайно, сподіваюся, що ви зможете виправити це. Я сказав, сподіваюся, ви зможете зробити це для мене.
  
  
  Один із них зрозумів натяк.
  
  
  "Х ... як?"
  
  
  "Скажи мені, навіщо ти все це зробив".
  
  
  «Ми просто робітники. Ми нічого не знаємо про політику. А тепер глянь на мене, madre mia, без пальців. Що скажу дружині? Ми нічого не знаємо, нам просто заплатили трохи грошей. Я стікаю кров'ю, сеньйоре. Ви божевільний”.
  
  
  "Ні, просто професіонал, ким ти не є".
  
  
  Я був радий це дізнатися. Одна маленька шкірка порізалася, і вони почали лепетати, хоч мало що знали. Мені було так шкода їх, що я повернув їм залізні лозини і дивився, як вони вислизають, бурмочучи щось про божевільного американця.
  
  
  Брати Гарсія були двома дрібними панками, які часто працювали на Movimiento Izquierdo Revolutionario (MIR). Сьогодні їхні боси були в аеропорту в очікуванні Белкева, тому коли несподіваний самотній гість зареєструвався на поверхах Белкева, брати подумали, що проведуть якесь розслідування. Найцікавіше, що вони сподівалися дізнатися про маршрут Белькева країною, графік, який чилійський уряд тримав у секреті. Загалом я знайшов цей інцидент злегка освіжаючим та інформативним. Навіть краще, ніж спати.
  
  
  Якби я тільки знав, наскільки симпатичні хлопчики Гарсія порівняно з Олександром Бєлькєвим.
  
  
  Товариш Белькев їхав проспектом на лімузині разом із президентом Альєнде та його міністром економіки. До цього часу комуністичне крило уряду виставило достатньо державних службовців, щоб побудувати вулиці і помахати російським відвідувачам, що посміхаються, у відповідь. Можливо, причиною сумних оплесків людей була відсутність гарного червоного м'яса у національних магазинах.
  
  
  Потім Белькев в оточенні охоронців виходив із машини та входив до готелю. Коли президентський лімузин від'їхав, під'їхало ще кілька машин із супроводжуючими Белькевою. Я відразу ж згадав брифінг, який я отримав у штаб-квартирі AX:
  
  
  Олександр Олександрович Белькев, 45 років, зріст 5 футів 7 дюймів, вага 210 фунтів. Народився у Волгограді. Освіту здобув у Волгоградській гімназії, Московському гірничому училищі. Військова служба, помічник політрука 1944-45 рр.., звільнений з посади за участь у звірствах на берлінській ділянці. Реабілітація та призначення на з'їзді партії у 1954 році як молодий апаратник із хрущовської кліки. Перейшов на Брежнєва після перевороту. Хитрий, жорстокий бюрократ, який втратив призначення до Постійного Політбюро через шокуючі сексуальні апетити.
  
  
  
  
  Це була страшенно іронічна біографія. Під час взяття Берліна російські солдати бешкетували, вбиваючи і ґвалтуючи місто. Що, чорт забирай, міг зробити Белькев, щоб виділити його? Інший дивний момент був зрозумілішим. Лідери Кремля могли планувати смерть мільйонів, але вони були сексуальними ханжами. Як часто ці дві характеристики - вбивство і секс - йшли пліч-о-пліч!
  
  
  Я схопив валізку з жилетом Белькева і піднявся нагору до його номера. Перше, що я побачив, довело, що Олександр Белькев, принаймні, не ханжа.
  
  
  Він сидів на дивані, оголеному до пояса, з його пояса звисали рулони жиру. У нього було похмуре, погано поголене обличчя. Його шкіра була білою, як живіт жаби, і блищала від масла, яке втирали до неї руки гарної дівчини. І дівчат було не одне. Та, у якої була олія, була східнонімецька, судячи з її акценту. Дві кубинські дівчата наливали Джонні Вокер у склянки в барі, а російська брюнетка валялася на м'якому кріслі, її очі заскліли від напою чи наркотиків.
  
  
  «Людина, яку вони називають Кіллмайстром», - прогарчав Белкев. "Заходь."
  
  
  "У мене є для тебе жилет".
  
  
  Він усміхнувся і провів рукою по стегні німкені.
  
  
  "У мене зараз немає часу на жилетки".
  
  
  Я кинув кейс на кавовий столик перед ним і відчинив його.
  
  
  "Давай, давай покінчимо з цим".
  
  
  Рука Бєлькева перестала гладити. Його біла шкіра стала червоною, і він підвівся з криком.
  
  
  «Ми нічого не можемо закінчити, доки я цього не зроблю. Можливо, вчора ви були відомим Ніком Картером. Сьогодні ви не більше ніж черговий найманець із КДБ за моїм наказом! Ви для мене бруд, на який я можу наступити, якщо я захочу. Якщо жилет мене не влаштує, то ти можеш повернутися до своєї Америки. Я не збираюся його зараз приміряти. Я зайнятий ".
  
  
  Моя рука свербіла, щоб схопити цю гору сала і кинути її через кімнату.
  
  
  "Коли ви збираєтесь його приміряти?" - похмуро запитав я.
  
  
  Ми подивимося на це. А поки що ви мій особистий шпигун, містере Картер. Особистий убивця Олександра Бєлкева».
  
  
  
  
  
  
  Розділ четвертий
  
  
  
  
  
  Президентський палац La Moneda був висвітлений, як різдвяна ялинка для прийому. Солдати з Fuerza Mobil вишикувалися біля воріт і патрулювали територію палацу з достатньою кількістю автоматів американського виробництва, щоб придушити невелику революцію. Лейтенант зупинив мене для обшуку, коли я вийшов із машини. Бєлкев відкинув йому руку.
  
  
  «Це зі мною товариш Картер», - хвалився він.
  
  
  Увійшовши, ми минули почесну варту в шоломах з пір'ям. Міцний вусатий чоловік, у якому я дізнався про доктора Сальвадора Альєнде, президента Республіки Чилі, привітав Белькева і провів його до місця в черзі. Я втягнув себе і свій аташе серед пальм у горщиках.
  
  
  
  Високопосадовці: Посли, міністри, генерали і всі політбюро Комуністичної партії Чилі пройшли у фраках і формі, щоб привітати російську. До кубинського посла було звернено зоряний прийом, і це не дивно. За шість років до цього доктор Альєнде був лідером партизанського фронту OLAS, що базується в Гавані. Він був людиною, яка супроводжувала залишки партизанського загону Че Гевари через кордон з Болівією.
  
  
  Я взяв келих шампанського біля офіціанта, що проходив повз, і притулився до мармурової стіни, відчуваючи себе приблизно так само комфортно, як комаха в пастці для мух.
  
  
  «Сеньйор Картер, як ви гадаєте, ви могли б також принести мені склянку?»
  
  
  Це була одна з кубинських дівчат із гарему Белькева. Її довге чорне волосся було зачесане назад у гриву, що доходила до сідниць, і якимось чином вона притулилася до сукні з блискітками, так щільно, що вона могла дати чоловікові бачити вигин. Вона мала оливкову шкіру і темні очі, і якби в Президентському палаці і була більш ніж сексуальна жінка, яку я бачив.
  
  
  "Як шампанське?"
  
  
  Їй було так само нудно, як і мені. Ми разом увійшли до бальної зали і знайшли стіл, за яким рядами стояли крісла.
  
  
  «Боюсь, ти не подобаєшся Алехандро, – сказала вона.
  
  
  «Олександру, ти маєш на увазі? Думаю, ні, що робить нас рівними. Він тобі подобається?"
  
  
  Щоб розв'язати їй мову, не знадобилося багато шампанського. Співчутливе вухо було всім, що їй справді потрібне.
  
  
  «Моя сестра і я були в жіночому ополченні в Гавані, коли Алехандро побачив нас. Нам наказали влаштувати його зручніше».
  
  
  "А ти?"
  
  
  Вона скривилася.
  
  
  «Принаймні це краще, ніж міліція».
  
  
  Роза та її сестра Боніта були доньками у кубинській родині, яка володіла одним із найпопулярніших нічних закладів Гавани, коли Кастро закрив місто. Це були неймовірно красиві жінки, які мали всі необхідні таланти і смаки для відкритого життя Лас-Вегаса, і їх атрибути сильно згасали через грубі апетити Олександра Белькева.
  
  
  «Мені двадцять років, а Боніть двадцять два. З п'яти років ми навчаємось як танцюристи фламенко та співаки канте хондо».
  
  
  "Це важкі танці".
  
  
  "Ви мені не вірите. Ви думаєте, що я просто якась повія Белькева, чи не так? Приходьте танцювати, я вам покажу.
  
  
  Я вказав на аташе в руці.
  
  
  "Жаль."
  
  
  Весь цей час оркестр напружено грав, виконуючи переважно статечні вальси, які міг би засвоїти навіть найартритичніший дипломат. Роза з вогнем в очах підійшла до керівника оркестру і прошепотіла йому на вухо. Чоловік кивнув і посміхнувся, а потім звернувся до своїх музикантів.
  
  
  Коли заграла група, Штрауса поміняли на запальний біт фламенко. Роза підняла одну руку над головою і клацнула пальцями. Її облягаюче плаття облягало її повні груди і звивисте тіло. Тут же в юрбі з'явилися танцюристи, і вони почали кружляти навколо неї, захоплено ляскаючи в долоні.
  
  
  Очі Рози не відривалися від мене, а її каблук уривчасто стукав по підлозі бального залу. Її сексуальність заповнила велику кімнату, змушуючи її пульсувати у такт гітарам. Коли вона обернулася, її довга чорна грива закружляла в повітрі, змахнувши хлистом. Сотні очей були зосереджені на ній, і вона танцювала тільки для мене. Я був викликом. Коли вона задерла спідницю для бурхливої кульмінації, я побачив ноги її прекрасної танцівниці, тонкі й звужені, як у гарного молодого хлопця. Коли вона закінчила з високо піднятими руками, зал вибухнув оплесками, включаючи мою.
  
  
  Кожен чоловік там, мабуть, мріяв фізично схопити її на місці, і очі стежили за нею, коли вона повернулася до мене. У мене чекав її холодний келих шампанського.
  
  
  "Тепер ви мені вірите, сеньйоре Кіллмайстер?"
  
  
  «Я вірю, що ми з тобою вип'ємо. За Розу, біллісиму балу».
  
  
  «А тобі, - вона підняла келих, - першу людину, яку я коли-небудь хотіла танцювати для деснуди».
  
  
  "Деснуда" означає "оголена", і я міг тільки уявити, який вплив на мої почуття вплине оголена і танцююча Роза.
  
  
  Гурт знову повернувся до вальсу. Він різко зупинився і перейшов у державний гімн республіки. При цьому всі повернулися до входу до бальної зали, куди щойно увійшли президент та Белькев. Альєнде прийняв цю честь терпляче і з гумором. Маленькі очі Белькева оглянули бальний зал, поки не знайшли Розу, і звузилися, коли побачили, що вона зі мною.
  
  
  Принаймні президент відчув полегшення, коли росіянин пішов від нього. Белькев пробився крізь танцюристів до Рози.
  
  
  "Що ви робите з цим імперіалістичним убивцею?" він вимагав.
  
  
  Роза знизала чудовими плечима.
  
  
  "Ви самі сказали, що він був вашим приватним шпигуном, то чому
  
  
  я не маю бути з ним? Крім того, він дуже добрий”.
  
  
  "Тримайся від неї подалі", - наказав мені Белькев російською. "Це порядок."
  
  
  "Я не розумію. Він янкі. Як ви можете наказати йому, що робити? - запитала Роза з усією завзятістю людини, яка випила надто багато шампанського.
  
  
  «Він лише найманий вбивця. Я міністр і віддаю накази.
  
  
  «Покладіть золоту медаль на свиню, і у вас все одно залишиться свиня», - прокоментував я кубинською іспанською мовою.
  
  
  Роза хихикнула так сильно, що мало не впустила свою склянку. Белькев розлютився і запитав, що я сказав.
  
  
  «Він неслухняна людина», - піддражнила вона.
  
  
  «Роза, твої стегна – це прохолодна річка, і я дуже хочу пити», – продовжив я.
  
  
  «Дуже неслухняний», - вибухнув її сміх.
  
  
  Люди почали дивитись на нас, і Белькев насилу стримував себе.
  
  
  "Мовчи і тримайся подалі від моєї жінки", - наказав він мені знову.
  
  
  «Я взагалі даю тобі спокій, якщо ти просто візьмеш цей жилет, який я намагався тобі дати». Я підняв йому кейс аташе.
  
  
  «Ця дурна річ. Чому я маю про це турбуватися?»
  
  
  "Бєлкев, - сказав я без жодного гумору в голосі, - якби я зараз не виконував інше завдання, я міг би убити тебе". Раптом мій "Люгер" штовхнув його пухкий живіт, рух був прихований від решти гостей прийому. "Вбити тебе, не замислюючись, і ти нічого не зможеш з цим вдіяти".
  
  
  "Ти божевільний!"
  
  
  Ти другий, хто сказав це сьогодні. Ні, я не божевільний, мені просто набридло грати з тобою в ігри. Якщо ти зараз не одягнеш цей жилет, я піду». Просто скажу начальству, що ви відмовилися співпрацювати”.
  
  
  Белькев глянув на металевий стрижень, твердо притиснутий до його живота. Він охолонув, і я майже бачив, як він думає.
  
  
  «Добре, Картер, я спробую. Все, що завгодно, аби позбутися тебе».
  
  
  "Люгер" повернувся в кобуру, і ми вийшли через бічні двері. Бєлкев одним поглядом підібрав російського посла та пару його охоронців. Роза йшла слідом.
  
  
  Як тільки ми вийшли в коридор, Белькев запитав посла, чи мають у своєму розпорядженні російські палац.
  
  
  Все, що хочете. Це побажання президента».
  
  
  Чудово. Де ми можемо знайти місце для усамітнення? "
  
  
  Посол був худорлявою людиною, яка страждає на диспепсію. У смокінгу він був схожий на роздертий, стривожений труп.
  
  
  «Я розумію, що наші господарі можуть образитися, якщо ми вторгнемося до урядового офісу. Однак під палацом є великий підвал, який не використовується, де раніше утримувалися політичні в'язні».
  
  
  "Я не думаю, що нам це потрібно", - втрутився я.
  
  
  "Але я думаю, що так", - сказав Белькев. «Після нашої невеликої угоди ти можеш продовжити свій шлях. Ти мені більше не потрібний».
  
  
  Чилійська палацова варта пропустила нас вузькими сходами. Основні площі Президентського палацу могли бути освітлені і живі, але сходи та підвал, до яких вони вели, були прямо з фільму жахів. Лампочки у металевих клітинах висвітлювали смердючий коридор. Звуки оркестру зникли, брязкіт келихів з шампанським не було, і все, що ми чули, - це стукіт наших підборів і непомітна біганина щурів.
  
  
  «Ось, – сказав охоронець. Я помітив, що на його комірі була червона емблема комуністичної партії Чилі. Це означало, що він не був військовим, і я не міг чекати від нього ласки. Він відчинив залізні двері.
  
  
  Усередині не було електричного світла. Натомість лампа з батарейним живленням відкидала тьмяне коло. Я побачив на дальній стіні два іржаві наручники, що звисали з кам'яних блоків. То була не кімната, це була темниця.
  
  
  Я запитав. - "Що, чорт забирай, ти задумав?" Коли я повернувся, я довідався. Охоронці посла наводили пістолети мені в серце.
  
  
  «Задай дурне питання…» – відповів я собі вголос. «Між іншим, моє вбивство ухвалює смертний вирок деяким із ваших власних хлопчиків. Це не зробить вас дуже популярним, коли ви повернетесь додому».
  
  
  «Чесно кажучи, містере Картер, я думаю, ми були б надто готові обміняти дюжину тіл на ваше. Однак я не маю на увазі вбивство вас. Відкрийте ваш кейс».
  
  
  Я маю віддати належне Белькеву за цей крок. Я був єдиною людиною у всій Південній Америці, яка знав, як відкрити кейс аташе, не підірвавши себе. Ключа від замку не було; пристрій являв собою не що інше, як електричний контакт, прикріплений до осколкової вибухівки. Я вийняв пластикову шпильку і засунув її під кришку; справа почалася.
  
  
  «Чи бачиш, Розо, я дійсно розумію Майстра вбивств», - пробурчав він, показуючи охоронцям рушити вперед. «У нього є пістолет та ніж, прив'язаний до його лівої руки. Це все у його досьє».
  
  
  З мене зняли куртку та сорочку, зняли зброю та
  
  
  притягли мене до стіни. Кожен із них затиснув одну з моїх рук кайданками.
  
  
  "Як тобі це подобається, Кіллмайстер?" - зловтішався Белькев. «Пов'язаний, як цап? Навіть не можеш убити співробітників КДБ замість вашої улюбленої Сокири?»
  
  
  "Я думав, ти сказав, що не збираєшся мене вбивати".
  
  
  «О, я ні. Ви повинні зрозуміти, що мені ніколи не подобалася ця ідея прийняти бронежилет від вас, американців. Я маю на увазі, що, якби жилет не був куленепробивним? Що, якби я вийшов у натовп і думав, що це було так, і був би вбитий першим дурнем з пістолета? Хіба це не було б кумедним трюком для AX? Я був би мертвий, і ви були б у безпеці у своєму літаку. Ні, я не настільки наївний, містере Картер, тобі доведеться довести мені, наскільки гарний твій жилет насправді. "
  
  
  "Як він може це зробити, коли він прикутий до стіни?" - Запитала Роза.
  
  
  "Дуже просто", - відповів Белькев. «Якщо він ще живий, я візьму жилет. Якщо ні, я надішлю жилет назад з його тілом».
  
  
  Почуття холоду охопило мене. Що, коли вся ця схема була планом Хока? Підвів би він Белькева фальшивим жилетом? Я знав, що розум Хоука завжди був сповнений хитрих ідей, і якщо це призведе до зворотних результатів, я дізнаюся про це першим.
  
  
  Охоронці вийняли жилет із кейсу і обернули мені на груди. Він здавався навіть сильнішим, ніж я тримав його в руках в аеропорту Делавера. Я запитував, чи достатньо він міцний, щоб відобразити постріл 22-го калібру, не кажучи вже про шматок свинцю від автомата.
  
  
  «Вважай себе американським продавцем, Кіллмайстер. Продай свій товар».
  
  
  "Я не міг би зацікавити вас пилососом, чи не так?"
  
  
  Охоронець вручив Белькеву свій пістолет 45 калібру. Бєлькев відсунув затвор, поставивши на місце перший патрон.
  
  
  "Завжди з почуттям гумору", - сухо прокоментував він.
  
  
  Він націлив громіздкий пістолет мені в центр грудей. Ніхто не сказав жодного слова; навіть щури раптово замовкли. Я згадав, що автомат 45-го калібру було створено, щоб вбивати шоком, коли американські морпіхи виявили, що їхня звичайна вогнепальна зброя не може зупинити берсерських одноплемінників звуку під час повстання на Філіппінах. Подібні дивні факти спадають на думку, коли ви дивитеся в дуло пістолета 45-го калібру, і все, що ви можете зробити, - це триматися якомога тихіше.
  
  
  Стався спалах, і водночас гігантський кулак ударив мене по стіні. Мені здавалося, що ребра горять, і я не дихав. Мій живіт стиснувся в мене до горла. Потім пролунало клацання, коли нова оболонка стала на місце. Моя голова п'яно погойдувалася.
  
  
  Цього разу я не бачив пістолета, але бачив, як чорна зірка вибухнула на куртці над серцем. Серце тьохнуло, а в легенях не вистачало повітря. Коли я дивився на Белькева та інших, я не міг сфокусувати їх. Я чув зляканий крик Рози і невиразно бачив підлабузницьку усмішку Белкева. Мої ноги смикалися, як у маріонетки, коли я намагався відновити рівновагу.
  
  
  «Жодної крові», - сказав я собі. Просто шок та нестача повітря. Я живий.
  
  
  "Жилет, здається, робить свою справу", - зітхнув Белькев. «Проте немає жодної гарантії, що хтось спробує вбити мене з пістолета. Я хочу побачити, як цей одяг витримує удар кулемета».
  
  
  «Товаришу, домовленість була дуже точною», - втрутився посол. Пристрасть Белькева до гротеску починала його лякати. "Американці не заявляли ні про що схоже на кулемет".
  
  
  «Пістолет-кулемет», - видужав Белькев. "Маленький".
  
  
  За зброєю було відправлено чилійську охорону. Белкев узяв одну з моїх цигарок і обійняв Розу за талію.
  
  
  Тобі подобається мій смак до жінок; мені подобається твій смак до сигарет».
  
  
  "Що сталося у Берліні, Белькев?" Я випльовую слова з першим вдихом. Що ти зробив на війні, яка змусила їх зламати тебе?
  
  
  Він не був здивований чи засмучений. Він був гордий.
  
  
  «Це була просто невелика гра, гра дуже схожа на цю. Але бідні дурні не мали бронежилетів. Не було б жодних проблем, якби я не вбив товариша помилково. Я просто розважався та пив. Ти розумієш."
  
  
  "Да я зрозумів."
  
  
  «Звичайно. Скільки людей ти вбив? Сотні? Двісті?»
  
  
  "Не так. Не шлях товстого боягуза».
  
  
  Він почервонів, але потім до нього повернулося самовладання. «Знаєте, набагато важче прицілитися з кулемета, – сказав він.
  
  
  Охоронець повернувся з пістолетом, який хотів Бєлькев. Белькев перевірив його, щоб переконатися, що магазин повний, а потім відпустив запобіжник. "Це буде так легко, так легко", - говорили мені його очі. Навіть якщо жилет не розірветься під час несправедливого випробування, при найменшій затримці плеча бризки куль потраплять мені в обличчя.
  
  
  «Будь ласка, будьте обережні», - попросив посол
  
  
  
  «Це подвійно, – подумав я. Але нічого не сказав.
  
  
  Белкев загасив сигарету під ногою і притиснув автомат до живота. «Проти будь-якого відомого пістолета», - луною пролунав голос у моєму мозку. Роза схлипнула. Белькев натиснув на курок, ніби кохався з ним.
  
  
  Перші кулі потрапили в стіну праворуч від мене і вибили візерунок у мій бік. Надто високо! Я думав. Кам'яні уламки порізали мені руку. Тоді бризки йшли прямо на рівні очей. Я різко відвернувся від пострілу, який влучив мені у вухо. Я чекав між мілісекундами наступної кулі, тієї, що рознесе мій череп до стелі.
  
  
  Натомість жилет почав танцювати, здригатися і напружуватися під гарячим градом автомата. І знову повітря вилетіло з моїх легень. Мої ноги відчайдушно напружувалися, щоб не потрапити головою до смертельного дощу. Нестійкий візерунок перемістився на стіну з лівого боку від мене, розриваючи камінь.
  
  
  Палець Белькева ні на мить не відривався від спускового гачка, і він повернув автомат назад до мене. Тканина жилета була повністю відірвана від пластикових пластин, пластин, які тепер були деформовані та вкриті горобиною. Випущені кулі утворили борозенки на моїй шиї. Мені вдалося впіймати погляд Белькева. Їх навіть не було у очниці. Вони повернулися до Берліна і знову спостерігали за тремтячими тілами німецьких військовополонених, яких він покалічив до невпізнання. Пістолет-кулемет більше не збирався блукати. Удар за ударом обрушувалися на мене, ще більше згинаючи пластини, погрожуючи пробити їх.
  
  
  Мені вдалося втриматись від падіння. Потім я зрозумів, що він більше не йде мені в обличчя. Дрібні кулі рвалися прямо центром жилета, проходячи вниз від грудей до живота і частинам нижче. Оскільки жилет був пошитий під обхват Белькева, він майже прикривав мене до паху. Саме це і помітив Белькев, і саме так він збирався покласти край Ніку Картеру; ніякі накази згори не могли перешкодити йому знову пережити величезний тріумф. Кулі вже забивалися об нижній край пошарпаного жилета. Я знав, що захисту більше немає – і більше немає надії.
  
  
  Белькев опустив ствол на останній дюйм, націлив його прямо мені між ніг. Його обличчя було спітнілим і блискучим. Нічого не трапилося. Він знову натиснув на курок. Потім він зірвав журнал.
  
  
  "Він порожній. Принеси мені ще один!" - прогарчав він охоронцю.
  
  
  Гіпнотичний заклинання, закладений у в'язниці, було зламано. Посол різко похитав головою. Навіть охоронці виглядали хворими від напруження.
  
  
  «Це виглядатиме дуже дивно. Одна річ – позичити рушницю, – сказав охоронець, – але попросити більше боєприпасів викличе проблеми».
  
  
  «Товаришу, ми маємо повернутися до приймальні, - втрутився посол. - Ми вже пішли надто надовго. Було б образою, якби ми зникли».
  
  
  "Я не закінчив!" - крикнув Бєлькев.
  
  
  «Будь ласка, згадайте себе, товаришу Белькев. Ви довели свою думку. Жилет працює». Посол глянув на мене і швидко одвернувся. Мені було цікаво, що я зробив за видовище. «Тепер я маю наполягти на тому, щоб ми повернулися. Маоїстські бандити надто багато уваги приділятимуть вашій відсутності. Вони, мабуть, зараз намагаються настроїти президента проти вас».
  
  
  Пістолет-кулемет упав із рук Белькева на кам'яну підлогу. Він струснувся і витер хустинкою піт зі щік. Роза почала підходити до мене, і посол знову штовхнув її в обійми охоронців.
  
  
  «Ходімо, товаришу, - заспокійливо сказав посол. «Відновіть самовладання. Скажіть, що президент сказав вам у черзі? Розкажіть мені все про це.
  
  
  Він кивнув одному з охоронців. Головоріз перетнув підлогу і зняв з мене жилет.
  
  
  "Огидна свиня", - прошепотів він, залишивши мене прикутим до стіни.
  
  
  Якщо це була втіха, я знав, що він говорив не про мене.
  
  
  
  
  
  
  Розділ п'ятий
  
  
  
  
  
  Пара офіцерів регулярної армії відвезла мене назад у номер у готелі на завішаному лімузині. Вони з вибаченнями метушилися навколо мене, доки я не прогнав їх і не зайнявся роботою сам.
  
  
  Мої руки були перехрещені з поверхневими порізами, а на шиї було кілька опіків від зупинених жилетом куль. Але найпотворніше виявилося, коли я подивився на свої груди і живіт. Я виглядав так, ніби потрапив у бійку. Було сотня чорних синців; Я ніжно обмацував зламані ребра. Я бачив багато сильно понівечених тіл, і на мить у мене виникла надто яскрава картина мого власного тіла, понівеченого, якщо жилет зламався. Мій живіт мало не перекинувся.
  
  
  Бєлькев! Якби я міг колись отримати його, він був би
  
  
  мертвий міністр торгівлі.
  
  
  Декілька порцій скотчу повернули кровообіг моєму хворому тілу. Кожен рух приносив мені нову агонію і новий привід живцем зняти шкуру з російської. Я намагався заснути, але без знеболювального це було неможливо, тому я прокинувся, коли побачив, як обернулася дверна ручка. Незважаючи на протести моїх забитих м'язів, я вислизнув із ліжка до дверей.
  
  
  Увійшла постать із пістолетом. Моя рука, як сокира, лягла на зап'ястя зловмисника, і пістолет полетів по підлозі. Одна рука обняла його за шию, перебиваючи його дихання, а другою обвілася навколо його тулуба, щоб схопити те, що я чекав від огрядних грудей товариша Белькева.
  
  
  Моя рука ледве стикалася, коли я зрозумів, що взяв не того чоловіка. Насправді, це був зовсім не чоловік. Я повернув її, затиснув їй рота рукою. То була Роза.
  
  
  "Ти повинен був прикінчити мене?" - спитав я з деяким здивуванням.
  
  
  Вона заперечливо похитала головою, і я побачив гнів замість страху. Я прибрав руку.
  
  
  Ти знову помиляєшся щодо мене. Я хвилювалася за тебе. Я втекла від Алехандро, коли він напився, і я повертала це тобі».
  
  
  Я ввімкнув світло і нахилився взяти пістолет. Він був порожній. Коли я встав, Роза витягла довгий стилет із схованки між її грудьми. Вона повернула його рукою назовні і віддала мені.
  
  
  "Грасіас".
  
  
  «Подивися на себе, бідолахо. Тобі треба до лікарні».
  
  
  Вона несміливо потяглася, щоб торкнутися моїх грудей, а потім швидко відсмикнула руку.
  
  
  "Звір!" - Прошипіла вона і приступила до подальших запеклих оцінок характеру Белькева.
  
  
  «Що ж ми згодні з цим. Алекс Бєлькев не Альберт Швейцер».
  
  
  Що ти тепер робиш? Вбити його?"
  
  
  Вона бачила, як мене спокушає ця думка. Я похитав головою.
  
  
  "Не цього разу. Завтра я повернуся до Штатів».
  
  
  "Візьми мене з собою. Мене та мою сестру».
  
  
  Ця пропозиція змусила мене заморгати.
  
  
  "Це не означає, що я не згодна з революцією Фіделя", - поспішно сказала вона. «Просто я танцівниця, а не ополченець. Пам'ятаєте лідера оркестру? Я знала його з того часу, як він грав у мого батька. У Нью-Йорку є сотні інших людей, яких я знаю. Якби я тільки могла отримати місце, там у мене не було б жодних проблем. Я могла б працювати вночі і вести домашнє господарство для вас вдень”.
  
  
  «У мене є слуга, який робить це зараз. Думаю, йому не сподобається конкуренція».
  
  
  "Ти не візьмеш мене?"
  
  
  "Я не можу. Може бути в іншій раз".
  
  
  Здавалося, що частина духу покинула її. Я налив собі свіжий напій та приготував для неї.
  
  
  "Де зараз Белькев?" Я запитав.
  
  
  "На вечірці. Він вважає, що є дружина одного з міністрів, якого він може спокусити. Він розпусник».
  
  
  США була весна. Тут, у Чилі, почалася осінь. Прохолодний вітерець пройшов уздовж бульвару Бернардо О'Хіггінса і дув у кімнату. Роза зітхнувши допила і поставила.
  
  
  "Мені потрібно йти."
  
  
  "Не треба. Залишся тут сьогодні ввечері».
  
  
  Посмішка прорвалася крізь її меланхолію.
  
  
  «Я не думала, що ти зможеш щось зробити у своєму нинішньому стані».
  
  
  "Ти забула. У нього скінчилися кулі».
  
  
  "Так, він це не зробив."
  
  
  Роза тепер широко посміхалася. Вона перетнула кімнату до дверей, замкнула її і припинила бійки. У напівтемряві я чув, як її плаття шарудить по підлозі, і неясно бачив, як вона вийшла з білого туману трусиків.
  
  
  Я ліг на простирадлі, коли Роза витончено осідлала мене. Її стиглі груди погойдувалися і заспокійливо торкалися моїх грудей, коли вона нахилилася, щоб поцілувати мене. Наші роти відкрилися, і ми глибоко поцілувалися, наша пристрасть прогнала неподобство ночі. Дисципліна танцю дала її тілу унікальний контроль над м'язами, і вона являла собою еротичну суміш прохолодного та теплого, твердого та м'якого.
  
  
  Вся романтика Гавани, якою вона була раніше, полягала у красі та майстерності Рози. Моє тіло більше не відчувало болю. У мене був саме такий величезний сексуальний голод, який буває лише тоді, коли ти з жінкою, яка, як ти знаєш, може його задовольнити. Весь жах чилійської місії коштував того, щоб дізнатися її тієї ночі.
  
  
  «О, сеньйоре», - вона затремтіла від захоплення.
  
  
  Я тримав її атласні оливкові стегна, коли вона нахилилася мені назустріч.
  
  
  «Белькева немає, – прошепотів я. «Ні AX, ні КДБ. Тільки ми. Ти сказав, що хочеш для мене танцювати. Танцюй зараз».
  
  
  Бліде світло з-за вікна огинало її обличчя і струменіло по грудях і животі. У моїх руках її стегна скручувалися і здіймалися, мало не збивши мене з ліжка, але затягуючи все глибше й глибше в неї.
  
  
  «Зробіть це назавжди. Зробіть це назавжди», - благала вона.
  
  
  Її стегна раптово обхопили мене, і мене охопило гаряче відчуття. Сліпо я випустив на Розу всю мою стримувану лють. І в акті любові напруга і гнів змінилися чимось іншим, чимось солодким і втамовуючим спрагу, чимось, чого ми обидва гостро потребуємо.
  
  
  Пізніше нічне повітря охолодило наші тіла. Моя голова лежала на одному з її стегон, і ми розділили склянку скотчу, що балансує між її грудьми.
  
  
  "Ви не можете повірити, як добре це було для мене, Нік". Вона сказала так тихо, ніби говорила сама з собою. "Коли дівчина подорожує з таким чоловіком, як Белькев ..."
  
  
  Я повернув голову і подивився повз западину між її грудьми, повз скло і на її обличчя.
  
  
  "Тобі не треба більше говорити, Розо".
  
  
  Вона нахилилася, щоб торкнутися моєї щоки.
  
  
  «Я танцюватиму для тебе в будь-який час, як хочеш. Я могла б любити таку людину, як ти».
  
  
  "Шшш".
  
  
  Вона весело, добродушно засміялася.
  
  
  «Ви дуже добрі до людини на ім'я Кіллмайстер. Я сподіваюся, що колись ви приїдете на Кубу».
  
  
  "Я не знаю коли, але я вип'ю за це".
  
  
  Я підняв склянку з її грудей. Між її грудьми утворилася волога каблучка, і я нахилилася, щоб поцілувати це місце. Руки Троянди обійняли мене.
  
  
  "Не могли б ви зробити це знов?" — спитала вона. "Якщо це принесе вам занадто багато дискомфорту ..."
  
  
  "Трудотерапія", - сказав я. "Мій бос твердо вірить у це".
  
  
  
  
  
  
  Розділ шостий
  
  
  
  
  
  Літак, який чекав мене на військовій базі неподалік Сантьяго, був із зіркою чилійських ВПС. Я здивувався з цього приводу, але, оскільки у пілота був правильний пароль, я взяв скафандр і шолом і забрався в задню частину літака.
  
  
  «Я думав, що на мене чекатиме американський літак», - зауважив я з внутрішнього зв'язку.
  
  
  «Ходили чутки, що минулої ночі у палаці щось трапилося з американцем. Якщо ви підете в такий спосіб, ніхто не помітить. Я мушу відключитися та поговорити з вежею».
  
  
  Уривчаста розмова між пілотом та диспетчерською звучить однаково будь-якою мовою. Я прислухався рівно настільки, щоб зрозуміти, що ми маємо маршрут польоту для тихоокеанського патруля, а це означало, що літак, ймовірно, приземлиться трохи вище за узбережжя, де я зустріну свій постійний контакт.
  
  
  «Azul Número Cinco Cinco Tres, дозвіл tiene…»
  
  
  Останні слова голосу у вежі були заглушені ревінням двигунів реактивного літака. Крила Падаючої зірки колихалися, коли ми викочувалися на смугу. Як і озброєння всіх латиноамериканських країн, за винятком Куби, воно було куплено в США вживаною зброєю за зниженими цінами. Однак, на відміну від інших націй, чилійці тримали свої літаки відполірованими до яскравого світла всередині і зовні.
  
  
  Моя голова закинулася, коли літак злетів по злітно-посадковій смузі. На мить нас утримувало тертя землі, а потім ми підіймалися в блакитне небо, про яке співає національний гімн Чилі. На висоті 10 000 футів тиск трохи знизився, і ніс літака нахилився досить низько, щоб я міг бачити, що ми пролітали прямо над столицею.
  
  
  «Калампи, грибні хатини», - сказав пілот, коли ми наблизилися до товстого, темного узлісся халуп на околиці міста. «Ми називаємо їх так, тому що вони виникли відразу. Коли Альєнде став президентом, усі бідняки з сіл приїхали до Сантьяго, бо думали, що він дасть їм гроші та землю. Вони живуть там уже два роки, бо немає грошей, щоб їм роздати”.
  
  
  Одне крило нахилилося, і ми нахилилися над старомодними будинками ділового району Сантьяго.
  
  
  «Багаті люди або втекли зі своїми грошима, або відправили їх до Аргентини чи Уругваю. Сімдесят років тому це була дуже багата країна. Ви знаєте, що зробило нас багатими? Ми були найбільшим у світі постачальником нітратів. добрив. Навоза. Потім штучні. були винайдені добрива, і ринок звалився. Тож подивіться на нас, які потопають у власному гною».
  
  
  Крило знову опустилося, і я побачив, що ми знаходимося над квітучим районом міста для представників вищого класу.
  
  
  «Наш новий президент сказав, що відмовив собі у президентському палаці, бо він надто великий для комуністичного президента. Тому він залишається тут, у районі Провіденсії».
  
  
  Він вказав на маленький елегантний особняк. Я помітив перевернуті обличчя охоронців, що примружуються на літак. Ми закінчили обліт міста і продовжили рух до океану, Тихий океан виглядав так само спокійним, як і його назва.
  
  
  Ми набирали швидкість, доки берегова лінія не стала майже видно. Під нами хиталися рибальські човни. Потім літак круто повернув із півночі на південь.
  
  
  Що відбувається? »- Запитав я. «Я думав, ви ведете мене до мого контакту на північ».
  
  
  "У мене є інші накази".
  
  
  Накази? Я перевірив курсор рівня палива на панелі. Він був сповнений. Принаймні, він не зможе катапультуватися і залишити мене в труні.
  
  
  "Накази від кого?"
  
  
  «Не хвилюйтесь, сеньйоре Картер. Я не збираюся грати в ігри в кабіні з людиною з репутацією. Ми йдемо на південь, тому що це місце, де вас хоче AX. Єдиний радар, який може нас зловити зараз, – це Air Сила діє, і ми співпрацюємо. Я не знаю, чому ви там потрібні, куди я вас веду, та я не хочу знати».
  
  
  Я зрозумів. У той час як звичайний солдат у чилійській армії служив лише один рік, пілоти у ВПС були професіоналами. Червоні лише почали впроваджувати своїх людей у його лави.
  
  
  Довга берегова лінія здавалася нескінченною, але, нарешті, ми почали втрачати висоту, і внизу я побачив найпівденніше місце, куди може йти людина, якщо вона не плаває або не перебуває в Антарктиді; це кривий край Південної Америки, який називається Вогненна Земля. Ми приземлилися на базі ВПС на Пунта-Арені. Коли ми виходили з літака, холодне повітря прорізало наші скафандри.
  
  
  Саме повітря було сірим від холоду, що хлинув із полярної шапки. Офіцери накинули мені на плечі кожух і на джипі відвезли до найближчого штабу армії.
  
  
  «Ласкаво просимо до Південного дивізіону», - привітав мене маленький жилистий генерал, коли мене доставили до його спартанського офісу. У кутку кімнати стояла пузата піч, але чарка бренді, яку він мені запропонував, одразу ж зігріла.
  
  
  "Це не зовсім те місце, де я планував бути", - прокоментував я.
  
  
  «Чесно кажучи, я теж не там, – відповів він, – але сеньйор Президент вирішив відправити деяких з нас, офіцерів із Сантьяго, на цей занедбаний край землі. Ми називаємо це Сибіром», - підморгнув він. «Солдатська доля не щаслива, га? А зима лише починається».
  
  
  Увійшов ад'ютант із глиняним горщиком із тушкованим м'ясом та буханцем хліба.
  
  
  "Це не дуже хороша їжа для тих, кого розважали у Президентському палаці", - припустив генерал.
  
  
  "Але ніколи не знаєш, що саме ти збираєшся отримати", - сказав я, коли ми сіли за стіл.
  
  
  "Я знаю". Він переламав буханець хліба навпіл і дав мені половину. «Вибачте, що не представився, але я думаю, що буде краще, якщо ми не називатимемо імена. Тебе тут не повинно бути. Якби ти тут був, то мені довелося б тебе заарештувати. Офіційно, звісно».
  
  
  Тушковане м'ясо було простим, але добрим, і ми закінчили його пляшкою червоного чилійського вина.
  
  
  «Припустимо, ви справді скажете мені, чому я тут», - запропонував я наприкінці нашої поспішної трапези. «Я починаю почуватися футбольним м'ячем, що стрибає з одного кінця країни в інший».
  
  
  "Можливо, в гонитві за дикими гусаками", - припустив він. «Але це може бути пекінський гусак. Мені сказали, що ви добрий вершник».
  
  
  "Я можу залишитися".
  
  
  «Нам знадобиться вся доступна досвідчена рука, і мені сказали, що немає нікого здібнішого за вас. Вважайте цю захоплюючу подію рутинною частиною вашого особливого завдання від імені наших двох країн. Як і планувалося, ми разом боротимемося з ворогом.
  
  
  Я запитував, чи Хоук санкціонував цю маленьку набігу з мого боку. Був він чи ні, я нічого не міг зробити, окрім як використати ситуацію якнайкраще і приєднатися до неї.
  
  
  Ми пройшли з кабінету генерала до радіорубки. Він був повний офіцерів, їхня увага була звернена на звіти, які періодично приходили з приймача.
  
  
  «… Прямуючи до Бока-дель-Дьябло… п'ятнадцять, щонайбільше двадцять…»
  
  
  «Країна поділена на чотири військові округи. У кожному є номінальний поділ», - повідомив генерал. «Звичайно, всі дивізії недоукомплектовані, тому що уряд так багато військ, які охороняють шахти. Але ніхто не такий недоукомплектований, як ми. Уряд не думає, що ми можемо зробити щось тут з одним кавалерійським полком, але замерзнемо на смерть. Може, у нас для цього є сюрприз».
  
  
  «… Зараз уповільнюємося… безперечно наближаємося до їхнього табору».
  
  
  "Що за сюрприз?" - Запитав я маленького генерала.
  
  
  "Ось побачиш."
  
  
  Знову з'явився ад'ютант із парою облямованих хутром пальто. Генерал одягнув одне з відкритим тріумфом, і я побачив, що інші офіцери дивляться на мене із заздрістю.
  
  
  Коли ми вибігли на територію казарми, я побачив, що на нас чекав оливково-зелений вертоліт, його гвинти повільно оберталися на вітрі. Ми влізли в нього, і як тільки ми склали ноги, гелікоптер відірвався від землі, різко тягнувшись назад і вгору.
  
  
  Вогняна Земля - ​​скелястий мис, придатний тільки для розведення овець. Жмути туману пливли прямо над нами.
  
  
  Ми піднялися в небо, і ми прорізали їх, але ніколи не перевищували понад п'ятдесят футів над землею. Ми пролітали над скелястими стрімчаками, розганяючи овець долинами.
  
  
  "Ми знали, що щось не так, коли з'явилися МИРисты", - крикнув генерал крізь шум роторів. «Вони були зайняті захопленням ферм по всій сільській місцевості – крім тут, бо що там взяти? Тут усі рівні та отримують свою повну частку холоду та каміння. Отже, ми стежили за ними, думаючи, що вони можуть спробувати підірвати кілька літаків або спробувати набіг на наш арсенал у пошуках зброї. Натомість вони знову зникли».
  
  
  Низхідний потік захопив нас до урвища. Пілот холоднокровно дозволив літаку впасти на кам'яну поверхню, доки природна турбулентність навколо мису не вивела його з ладу. Ця людина знала свою справу.
  
  
  Потім ми отримали повідомлення про те, що біля нашого узбережжя стояло на якорі вантажне судно. У цьому не було нічого звичайного, бо шторми тут трапляються так швидко, що капітан збожеволів би, якби підійшов до цих скель. Ми простежили вантажне судно. То був албанський корабель, його останнім портом заходу був Шанхай. Тепер чому вантажне судно з Китаю кинуло якір тут, не надсилаючи сигналу лиха? "
  
  
  Вертоліт сів на дно долини. Як тільки ми вийшли, з-за валунів з'явився загін кінних солдатів з пристебнутими до сідла автоматами. Дихання їхніх коней витало в морозному повітрі. Старший капітан відсалютував і спішився.
  
  
  "Ви бачите, що тут кавалерія - це не танки", - сказав мені генерал, перш ніж ми підійшли до військ.
  
  
  Капітан коротко поговорив із солдатом, який несе рацію, а потім, без преамбули, з нами.
  
  
  «Вони у своєму таборі, генерале, як ви і сказали. Розвідник каже, що їхнє спорядження розкладене, ніби вони збираються піти рано-вранці».
  
  
  "Дуже добре", - відповів генерал. «Запитайте його, як нам вчинити, щоб увійти до цього табору МИРистов».
  
  
  Людина з радіотелефону передала запитання.
  
  
  «Він каже, що є стежка вгору каньйоном, і вони спостерігають за нею. Але вони не дивляться ні на скелі за, ні на вогняне болото».
  
  
  Генерал задоволено кивнув головою. Він був людиною дії і явно насолоджувався кожною секундою.
  
  
  "Отже, вони будуть мертві", - оголосив він.
  
  
  Нам були надані додаткові коні. Я опинився на великому гнідом мерині, безперечно, нащадку коней, привезених конкістадорами. Генерал наказав одному з солдатів зняти автомат із мого ременя.
  
  
  «Мені дуже шкода, але в гіршому випадку мені доведеться з'явитися до вас як спостерігач. Я не можу вам дати пістолет. Якщо ви заперечуєте проти цієї умови, вам не потрібно приходити туди».
  
  
  "Ти не міг утримати мене подалі". У мене все ще було щось у рукаві, але я не сказав про це генералові.
  
  
  Нас було двадцять чоловік, які лізли на конях через сіро-зелений підлісок. Повітря, вже замерзле, ставало все холоднішим і розрідженішим. Раніше, ніж я очікував, ми опинилися на гребені з перепадом висоти в тисячу футів з кожного боку, сильні пориви вітру намагалися збити нас із вузької стежки. Час від часу шторм заганяв у наше середовище цілу хмару, і нам доводилося стояти нерухомо, засліпленими, поки туман не розвіявся.
  
  
  «Звичайно, було б безпечніше використовувати стежки каньйону, - сказав генерал, радісно знизавши плечима, - але це позбавить Світів радості від нашого здивування».
  
  
  Нарешті ми почали спуск, і на стежку вийшов чоловік у вівчарському одязі. Він опустив пістолет-кулемет у руках, коли дізнався, хто ми. У його рюкзаку я побачив антену радіо. Очевидно, він був розвідником капітана.
  
  
  "Два охоронці", - сказав він. «Кожен спостерігає за каньйоном. Я можу показати вам, як пройти крізь скелі».
  
  
  "Скільки часу це займе у нас?" генерал хотів знати.
  
  
  «Сім, вісім годин».
  
  
  «Тим часом вони можуть піти. Це марно. Ми підемо іншим шляхом».
  
  
  Інший шлях пролягав через болото, одне з тих дивних явищ, завдяки яким Вогненна Земля отримала назву – Земля Вогню. Я зрозумів, чому перспектива переходу через нього лякала солдатів більше, ніж вітер, і чому розвідник не запропонував цього, навіть якщо він приведе нас до табору МІРИстів протягом години.
  
  
  Перед нами лежало суцільне, здавалося б, непроникне поле диму, примарний видих із отворів у землі. Миля за милею таємничого ландшафту тяглася між нами і нашим противником, неживе мінне поле, на якому один невірний крок кине коня і вершника в гаряче джерело, з якого ніхто ніколи не рятується. Самі коні нервово танцювали побачивши перешкоди, що димилися.
  
  
  "Будь ласка, не думайте, що чилійський солдат настільки боягуз, що боїться гарячої ванни,
  
  
  – сказав генерал. - Це лише початок болота. Є ще дещо”.
  
  
  Більше того, він не сказав. Розвідник під'їхав до начальника загону на своєму коні, стійкому поні. Інші з нас пішли за ним гусяком, кожен намагався керувати своїм опірним конями. Один за одним ми ковзали в страшну завісу диму.
  
  
  Звук копит губився в рівному шипінні пари. Колись земля була тверда, як скеля, і раптом вона розсипалася і запрошувала наїзника на фатальну помилку. Потім я почув відчайдушне іржання, коли солдат, рятуючи своє життя, натягував поводи. В інших випадках земля тремтіла від ривка вихідної пари; каміння вдарило б нас, і гейзер заввишки сто футів з'явився б там, де секунду тому нічого не було.
  
  
  Я глянув на годинник. Минуло п'ятдесят хвилин, як ми ввійшли в болото. Ми маємо бути поряд з табором. Що ще може бути?
  
  
  Потім я побачив це. Спочатку мерехтіння одного синього полум'я, потім іншого. З кожним кроком крізь пелену пари я міг бачити ще п'ятдесят стрімких язиків полум'я, що облизували землю. "Вогняне болото", - сказав чоловік з радіо. Ми входили на родовище газу, газове родовище, яке було у вогні.
  
  
  Генерал похмуро глянув на мене і пов'язав хустку на носі. Все зробили те саме, у тому числі і я. Пари були нудотними, їдкими та пронизливими, але чого ви могли очікувати? Це більше не був переслідуючий краєвид, це був спуск у пекло. Замість гейзера пари за тридцять футів від нас вирвалася вогненна вежа з палаючого газу, розсипавши по місцевості довгі тіні наших коней, що здибилися на дибки. Тепер я знав, чого насправді боялися солдати. Якби МІРИсти спостерігали за нами до того, як ми вийшли з вогняного болота, ніхто б не дожив до того, щоб розповісти цю історію, бо їм потрібна була лише одна граната, щоб вся територія вибухнула, як вулкан.
  
  
  Кожна хвилина була годиною, кожен крок – грою з дияволом. Позаду нас новий вогненний стовп досяг неба, покриваючи стежку. Тепер дороги назад не було. Людина переді мною впала в сідло і почала падати з коня. Я притиснув до нього свого мерина і впіймав його. Пари змусили його знепритомніти; його шкіра була болісно-зеленою. Тим не менш, ми йшли проти Армагеддон, як кур'єри.
  
  
  Генерал підняв руку, і колона зупинилася. Залишилася лише одна завіса вогню, і далі ми могли бачити кордон скель та сам табір. Рівний шиплячий звук палаючого газу перекривав металеві звуки пістолетів-кулеметів, що переходять від сідел до рук. Беззвучними сигналами генерал і капітан розділили солдатів на дві групи, які мали атакувати з півночі та півдня, щоб запобігти втечі. Я віддавав собі накази. Якби в таборі був представник Китаю і якби він бачив неминучість полону, він убив би себе; навіть якби він цього не зробив, кулемети генерала могли б зробити це за нього. Моє завдання - кинутися в гущавину здивованих МИРистов і схопити китайця, поки не стало запізно. Я думав, що якби хтось інший віддав мені ці накази, я сказав би йому, щоб він пішов до біса.
  
  
  Кінні солдати з полегшенням та нетерпінням стискали зброю. Рука генерала опустилася. Дві лінії розійшлися на галопі, збільшуючи свою швидкість до галопу, коли вони розходилися. З того місця, де я був, просто з болота я міг бачити найближчого вартового; він нервово дивився на стежку каньйону, намагаючись розгледіти коней, які звучали так близько. Як тільки він обернувся і побачив солдатів, пролунало два пістолети-кулемети, і він виконав мимовільний танець смерті.
  
  
  Люди в таборі схопилися на ноги, стріляючи сонними очима по двох хвилях кавалерії, що наближалися з кожного боку. Я витягнув свого коня з полум'я і кинувся до центру охоплених панікою МИРистов. Як я і очікував, вони були надто зайняті, намагаючись впоратися з основною атакою, щоб помітити самотнього вершника, що наближається з третього боку. Вони були здивовані і налякані, і я наблизився близько десяти ярдів до того, як перший терорист направив на мене свій АК-47. Я вистрілив зі свого люгера в той момент, коли він натиснув на курок свого бойового кулемета, а потім я кинувся на землю, відкочуючись від свого мертвого коня. Я ліг на живіт, готовий для другого пострілу, але Міріста стояв на колінах, підпираний гвинтівкою, яку він все ще тримав. Посередині його чола була темна дірка.
  
  
  Атака генерала наближалася, і захисники руйнувалися. Принаймні, половина з них були пораненими або загинули. Інші стріляли зі становища лежачи. Лише двоє були осторонь, зайняті біля багаття, і в світлі багаття я помітив великі незграбні вилиці одного з посланців Мао. Він швидко подавав клаптики паперу у вугіллі багаття.
  
  
  Не було часу на зигзаги. Я пробіг прямо по тілах
  
  
  терористів до китаця та лідера МИРистов. Тяжка шинель, яку дав мені генерал, сіпнулася, коли через неї пройшла пара пострілів. Ватажок МИРистов схопився і вдарив мачете мені на думку. Я пригнувся і вдарив йому ногою в живіт. Інший чоловік стрибнув через вогонь, високо піднявши над головою АК-47. Він не мав шансу вистрілити. Я вистрілив у нього, коли він був у повітрі, і його тіло впало у вогонь, як мішок із картоплею.
  
  
  Глава МИРистов відскочив від трупа і витяг пістолет .45. Я вже стріляв, коли краєм ока вловив блиск сталі, що коливається. Міріста, якого я не бачив, вибив пістолет у мене з руки. Другий помах його мачете цілив мені по шиї. Я пірнув під лезо шаблі і потягнув людину до себе. Коли ми випрямилися, я контролював мачете і притис його край до його адамового яблука, тримаючи його перед собою як живий щит.
  
  
  "Кинь пістолет!" - крикнув я начальнику МИРИСТИ.
  
  
  Це був великий чоловік із рудою бородою та маленькими очима. Він прийняв рішення за секунду, стріляючи і вибухаючи груди свого друга однією кулею за іншою, намагаючись розірвати його на частини, доки хоч одна куля не проб'є мене.
  
  
  Перш ніж це могло статися, я зіштовхнув мертвого з його начальником. Він ухилився від літаючого тіла, але на той час я вже був у повітрі, схопив його і повалив посеред тліючого вогнища. Моя голова відкинулася від сили його ліктя, моє волосся обпалилося, коли він штовхнув мене глибше у вогонь. Його пальці шукали моє горло, коли він голосно вилаявся.
  
  
  Схоже, він не помітив, що я тримаюся за лацкани одягу. Я рвонув уперед і кинув його вниз у вугіллі. Коли він підвівся з криком, край моєї руки натрапив на його ніс, як тупий мачете. Коли кров ринула з його рота, я вже переключив свою увагу на головну мету.
  
  
  Китайський посильний засунув у рот дуло пістолета. Один із висловлювань Мао: «Вся сила походить від дула пістолета» спало мені на думку, коли я діяв, схопивши його руку не для того, щоб відірвати її від пістолета, а для того, щоб паралізувати точку тиску на його зап'ястя.
  
  
  Він сидів посеред битви, дивлячись на пістолет, націлений йому в рот, і гадав, чому з нього не вийшла куля, яка б відірвалася від його голови. Збентежений і жалюгідний, він дивився на мене. Останні постріли стихли, і генерал, почервонілий від збудження, з однією рукою з рани, першим приєднався до нас. Він ніжно витяг пістолет із паралізованої руки Чікома і озирнувся на тіло Міріста, який я залишив позаду.
  
  
  «Вам не належить бути тут, сеньйоре Картер. Але якби ви були присутні, я сказав би, що ви чудовий воїн».
  
  
  Повернувшись на Пунта-Арену, ми допитали кур'єра у казармі. На жаль, допит почався без мене, бо чилійці були так схвильовані своїм уловом, що до того часу, коли я зайшов до кімнати, весь набіг і п'ятірки з дюжини чоловіків були витрачені даремно.
  
  
  "Я не розумію", - сказав мені черговий. "Я тільки почав, коли він став таким".
  
  
  Посильний сидів у кріслі посеред кімнати при яскравому світлі. Перше, що я помітив, це те, що він не моргав. Я провів рукою перед його обличчям, і він не стежив за нею очима. Я ляснув у долоні йому за вухом. Нічого. Я встромив йому голку в руку. Теж нічого.
  
  
  "Він в індукованому кататонічному стані", - сказав я. «Його дихання сповільнилося, як і його серцебиття. Ви кажете, що він не був таким, коли увійшов?
  
  
  «Ні, він просто злякався. Потім я спитав його, яке повідомлення він ніс, і раптом він став таким. Як ви думаєте, він прикидається?
  
  
  Я міг бити офіцера головою об стіну, але звинувачувати його не було сенсу.
  
  
  «Ви, звичайно, допитали його іспанською».
  
  
  "Звісно. Ніхто з нас не говорить китайською. Він повинен говорити іспанською, інакше навіщо вони послали його?»
  
  
  Відповідь була така, що Пекін ніколи б її не надіслав, якби він говорив іспанською. Все це було частиною їхніх зусиль контролю над кожною підривною діяльністю з їхньої штаб-квартири в Китаї. Гонець мав бути доставлений до Сантьяго, де перекладач отримав би повідомлення, яке він приніс. Якби хтось запитав його про його мету іспанською - а це могло статися, якби його спіймали, - він одразу впадав би в постгіпнотичний транс. Про все це подбали в лабораторії, що спеціалізується на психологічній обробці, і все, що потрібно, - це магнітофон, що відтворює тригерне питання фонетичною іспанською та англійською мовами, та електричний генератор, щоб забезпечити біль. І доброволець, який поклоняється Мао. Якби я був на п'ять хвилин раніше, я б навшпиньки обійшов увесь мозок посильного, використовуючи кантонський діалект. Тепер все, що у нас було, це людина, яка була не кращою
  
  
  мертвого і мертві люди не розповідають казок.
  
  
  "Як довго він буде таким?" принижений офіцер хотів знати.
  
  
  «З відновленням у кваліфікованого психолога він може вирватися із цього стану через місяць. Без цього він буде у комі шість місяців. У будь-якому випадку він нам ні до чого».
  
  
  "Мені дуже шкода. Вибачте мені, я…»
  
  
  Йому теж не було чого сказати. Я кинув останній погляд на посланця, який протягнув мене через пекло. Повірте, якби він міг сміятися, він би сміявся.
  
  
  
  
  
  
  Розділ сьомий
  
  
  
  
  
  Хоча посильний не розмовляв, рейд був повною втратою. Я дізнався про це під час польоту назад до Сантьяго, коли збирав по шматочках шматки паперу, які не згоріли. Вони були написані китайськими ієрогліфами та обвуглені, але я знав, що лабораторія спецефектів та редагування AXE отримає від них інформацію, якщо хтось зможе. Мені не терпілося стрибнути в американський літак і поїхати додому.
  
  
  Внизу з'явилася столиця, а за нею аеропорт. Коли ми приземлилися, я очікував побачити поряд з нами літак ВПС США. Натомість людина, яка зустріла мене в закритому лімузині, мала обличчя, в якому я дізнався, що він був у Президентському палаці. Він був одним із міністрів кабінету самого Альєнде. Я не хотів приєднуватись до нього, але шофер з автоматом був дуже переконливий.
  
  
  Я спитав міністра - "Що тепер, командний виступ у палаці?" .
  
  
  "Є щось від китайців?" - різко зажадав він.
  
  
  То був худорлявий чоловік з блідим розумним обличчям. Тепер, коли я був з ним наодинці, мені стало цікаво, чому я не звернув на нього більше уваги, ніж на стійці реєстрації. Я також запитував себе, як, чорт забирай, він знав про посланця. Його наступні слова відповіли на обидва запитання.
  
  
  «У Чилі, містере Картер, пори року йдуть назад, бо тут світ перевернуть».
  
  
  То був пароль. Він був моїм контактом із AX.
  
  
  "Тільки те, що він не міг спалити", - сказав я, переходячи до справи. «Нічого, що нам допоможе, доки не буде проаналізовано».
  
  
  “На це немає часу. Прочитайте це».
  
  
  Він вручив мені звіт. Внизу сторінки був написаний ініціал, у якому я впізнав ім'я Хока. Суть звіту було достатньо, щоб я пошукав сигарету і прикусив золотий наконечник.
  
  
  Я знав передісторію. Розвідувальний супутник ВПС США регулярно скидав титанову трубку з магнітною стрічкою з інформацією про радянську ракетну конструкцію, коли він перетинав турецький кордон. На заданій висоті гальмівний парашут труби розкрився, і він поплив туди, де американський реактивний літак, розміщений за попередньою домовленістю, міг схопити його за допомогою апарата, який теж був не більше ніж звичайним гаком. Тільки цього разу його викрав МіГ 23. Наш літак, розбитий на тисячу уламків, був збитий ракетами «Мига» над Кавказькими горами. Звичайно, червоні стверджували, що інцидент стався на їхньому боці кордону, але потім вони посилили своє піратство. При наступному проходженні нашого супутника над територією Росії вони відстежили його та запустили зі своїх майданчиків у Тюратамі перехоплювач Cosmos. Супутник-вбивця переслідував нашого шпигуна в небі протягом однієї орбіти, а потім обоє вибухнули, посилаючи на Землю мільйони доларів і рублів і почавши те, що могло бути повномасштабною війною за контроль над небом.
  
  
  Через два дні - того дня, коли я прибув до Сантьяго - здавалося, що розгорталася така дорога війна. Група оперативників ЦРУ проникла на базу Тюратам, де спробувала захопити досі опечатану трубку з даними. Їм вдалося взяти під контроль блокпост і зупинити другого вбивцю Космосу, але їх було знищено, не дійшовши до кімнати, де зберігалася їхня головна мета, труба. Все це сталося без того, щоб ні американці, ні росіяни не почули про це ні слова, і тепер два уряди вирішили укласти перемир'я, перш ніж кожен із них повністю зруйнує свою космічну програму цим протистоянням.
  
  
  Що привернула мою увагу, так ця угода, яка передбачає, що КДБ особисто доставить запечатану трубку даних на фінський кордон, натомість на яку Сполучені Штати нададуть особистого охоронця високопоставленому радянському міністру, який перебуває з поїздкою по Республіці Чилі. Міністр був А. Белькев, а охоронцем – AX Killmaster N3! Тепер я знав, чому Хоук не хотів говорити далі в аеропорту. Ставки виходили далеко за межі чилійських MІРістів та наміченого ними державного перевороту. Яструб грав м'яко, думаючи, що захищає мене на випадок, коли мене спіймають. Тепер я не знав, чи цінував я цю увагу.
  
  
  "Це має бути жарт", - сказав я своєму контакту. «Бєлкев щосили намагався вбити мене, і я хотів би відплатити за послугу, якщо в мене колись буде така можливість. Крім того, чому б не дозволити росіянам зберегти трубку? Ми можемо
  
  
  підняти новий супутник і знову отримати ту саму інформацію”.
  
  
  Це щось більше, ніж супутник, - сказав мій контакт. - У AX є інформація, що МИРисты координували свої зусилля з маоїстськими терористами в Перу та Болівії. Одночасний переворот планується у всіх трьох країнах. Сигналом має стати вбивство Белькева. Тоді чверть нашого континенту потрапить під китайське панування».
  
  
  "Це божевілля!"
  
  
  «Я хотів би, щоб це було так. Але всі наші збройні сили, хоч би як вони були добрими, налічують менше сорока восьми тисяч чоловік. Армії Перу та Болівії були підірвані маоїстськими агентами. Якщо станеться переворот, хто нам допоможе? Америка після В'єтнаму? Навряд чи. Росія? Вони навіть далі, ніж Китай».
  
  
  «Залишається Аргентина та Бразилія. У них обох великі армії, і вони не збираються стояти на місці перед головою Мао, який посміхається на їхніх кордонах».
  
  
  Він кивнув, ніби в нього була відповідь на це. Але, як виявилося, я це зробив.
  
  
  «Має бути якась інформація в паперах, які були у посильного. Ми не маємо часу на лабораторії, містере Картер. Я так розумію, ви можете читати китайською».
  
  
  Вікна машини були задерті, і я гадки не мав, куди ми йдемо. Коли лімузин зупинився, я виявив, що ми знаходимось у підвалі міністерства у центрі Сантьяго. Мене привели до голої кімнати без вікон, навіть стільця чи стільця. Був один флуоресцентний світильник, що заливав кімнату зеленим світлом. Перед від'їздом міністр дав мені пінцет, щоб обробити обвуглені папери.
  
  
  "Ви думаєте про все, чи не так?" – прокоментував я.
  
  
  "Доктор Томпсон з AX сказав, що вони вам знадобляться".
  
  
  Через шість годин у мене боліла спина через те, що я повзав бетонною підлогою, але в мене було те, що я шукав. Мені вдалося зібрати докупи сотні розрізнених китайських ієрогліфів на сильно випаленому папері, і я нарешті зрозумів, чому Хоук так прагнув відправити мене до Чилі. Постукавши у двері і сказавши охоронцеві, що я готовий, я ліг на холодну підлогу і викурив заслужену цигарку.
  
  
  Міністр обійшов квадрати почорнілого паперу, які я зібрав наново.
  
  
  "Я розчарований", - сказав він. "Як ви можете зробити щось із цього?"
  
  
  "Це не любовний лист", - відповів я. «Це військовий аналіз, і китайський військовий розум не дуже відрізняється від будь-якого іншого. Іншими словами, він конкретний і повторюваний, достатньо, щоб я міг уловити загальну ідею». Я нахилився і показав одного персонажа за іншим, поки говорив. «Ось, наприклад, повторення символу, що означає море, з модифікацією, що означає південь. Південне море».
  
  
  "Дуже цікаво. Хотів би я мати час на лекцію», - уїдливо сказав він.
  
  
  «А тепер зачекайте на хвилинку. Ви затягли мене в цей гараж, щоб я за один день зробив те, що зазвичай потрібно команді аналітиків зі слайдами, збільшеннями та хімічними препаратами за тиждень. Тепер, коли я це зробив, ви чорт забирай! ну послухайте це. Це не займе багато часу. Як я вже казав, у нас є низка посилань на Південне море. Це знову посилання на море, але цього разу змінене, щоб означати також корабель, що йде під ним».
  
  
  "Підводний човен".
  
  
  "Тепер ви розумієте. Йдеться про підводний човен китайського Південно-морського флоту. Це не так уже й страшно. Це не новий ієрогліф у китайській мові. Це також означає ракету, або, скоріше, кілька ракет. Однак модифікація відносно нова. Атомна. Отже. , що у нас є, то це зброя».
  
  
  «Зброя навіщо? Яке це має відношення до Чилі?
  
  
  "Я не знав відповіді на це питання, поки не дістався останньої сторінки, де я знайшов першу згадку про Чилі за назвою. Підводний човен знаходиться за сотню миль від чилійського узбережжя цієї секунди. Вона прибула в спеціально обладнаному албанському кораблі. вантажному судні. Після того, як вбивство Белькева буде скоєно і почнеться переворот, китайський підводний човен рухається до чилійського порту Антофагаста».
  
  
  "От звідки".
  
  
  «Що ж, у МІРістів є гарні плани на це. Антофагаста буде першим захопленим містом, тож підводний човен без проблем причалиться. Саме тоді терористи оголошують, що мають атомні ракети, націлені на столиці половини інших країн Південної Америки. Що буде правдою. У повідомленні про це не згадується, але я впевнений, що ми маємо справу з підводним човном G-класу, озброєним китайською версією російської ракети "Сарк". На цій минулій сторінці зображено коло для терору та відстань 1700 кілометрів. Це радіус дії ракети, коло шантажу, що охоплює Ріо-де-Жанейро, Монтевідео та Буенос-Айрес. Якщо хтось підніме хоч руку на МИРистов, ці міста будуть перетворені на ядерну пустку.
  
  
  «Допустимо, ми намагаємося втрутитися. Припустимо, ми надішлемо наші протиракетні ракети, щоб збивати їх ракети. В результаті над континентом все одно вибухне принаймні дюжина ядерних боєголовок, і дозвольте мені сказати вам, що одна особливість китайських ракетних технологій не була розробка чистих боєголовок. Південна Америка буде радіоактивною з півдня річки Амазонки».
  
  
  "Якщо цьому ніхто не завадить?"
  
  
  "Тоді весь західний шельф Південної Америки перетвориться на друге Китайське море".
  
  
  Міністр із тривогою порився у кишенях. Я простяг йому одну зі своїх цигарок і прикурив.
  
  
  "Ви дуже спокійні", - прокоментував він. «Як тоді нам вдається зупинити переворот?»
  
  
  «Не дати їм розпочати. Сигнал – смерть Белькева. Хоч би як я ненавидів це говорити, ми - я - повинні зберегти йому життя». Я додав лайку англійською, яка показала мої справжні почуття, але міністр не вловив цього.
  
  
  "Тоді все, що нам потрібно зробити, це поставити його під охороною на військовій базі".
  
  
  Ні. Це останнє, що хочемо зробити. Щойно стане очевидно, що ми перебуваємо на шляху до планів СВІТ, вони змінять їх. Белкев повинен залишатися відкритим, жирна мета всім, хто хоче вистрілити у нього " .
  
  
  Я зібрав обвуглені аркуші паперу, зробив з них чарку і запалив. Я не хотів залишати жодних зачіпок. Міністр у костюмі в тонку смужку опустився на підлогу та допоміг.
  
  
  «Пам'ятайте, - сказав він, - Чилі була демократією протягом ста двадцяти років, набагато довше, ніж переважна більшість країн. Ми залишимося такими, і якщо червоні спробують встановити диктатуру, ми боротимемося з більшим ніж слова”.
  
  
  Я сказав йому, що якщо він має слова, він повинен помолитися за нікчемне життя Олександра Белькева.
  
  
  
  
  
  
  Розділ восьмий
  
  
  
  
  
  "Кожне завдання має своє срібне оздоблення", - подумав я, коли побачив, як Роза та Боніта переходять зі свого балкона на мій. Сцена за ними була однією з найбільш захоплюючих у світі: гори Анд, вкриті снігом і світяться в місячному світлі. Ми зупинилися в парадорі, в готелі, в індійському місті Ауканкільча, першій зупинці на маршруті Белькева і не менше, ніж у найвищому місті на землі.
  
  
  "Buenos noches", - разом сказали сестри, прослизнувши в мою кімнату. «Бєлкев спить, як опудало свині».
  
  
  Зараз я зовсім не думав про Белкева. Я був зайнятий, захоплюючись краєвидами, які теж не мали нічого спільного з Андами. Роза і Боніта були майже близнюками, з тією лише різницею, що Боніта була трохи нижчою та повнішою. Вони обоє були одягнені в шовковистий нічний одяг бікіні, який був майже прозорим, і на той випадок, коли я заплуталася між ними, я знала, що Роза носить золоте намисто, а Боніта - срібне.
  
  
  Вони відчули себе як удома і пішли прямо в бар, де я мав вибір рому.
  
  
  "Ти така ж талановита, як твоя сестра?" - спитав я Боніту.
  
  
  Вона провела рукою по моїй сорочці та по грудях.
  
  
  "Я співачка." Вона хихикнула. «Якщо ти такий самий талановитий, як я чула, можливо, ти змусиш мене заспівати щось прекрасне».
  
  
  "Він зробить це", - пообіцяла їй Роза. Вона зробила суміш із рому і роздала склянки. Він як ром. Достатньо, щоб обійтися».
  
  
  "У нас мало часу", - прошепотіла Боніта. "Інші дівчата помітять, що ми пішли".
  
  
  Я зрозумів, що Боніта розстібає мій пояс між її хихиканням. Роза обійняла мене зі спини, і я відчував тиск її грудей через мою сорочку. Ці двоє пурхали навколо мене, як пара екзотичних метеликів, поки весь мій одяг не опинився на підлозі. Потім Боніта обійняла мене, ковзаючи стегнами на мене, поки Організація Об'єднаних Націй не заперечила моє хвилювання.
  
  
  Наші склянки спорожніли, і ром охолов усередині нас, ми троє лежали голі на ліжку. Вони по черзі цілували мене, і коли я розкішно розтягнувся, то кожен накинув на мене стегна, так що. Я провела руками з боків, зважуючи можливості.
  
  
  Те, що може зробити одна фантастична кубинська дівчина, двоє можуть зробити краще. Коли ми випили пляшки і для нас, у вікно світив місяць над Андами.
  
  
  «Боже, ми тут уже дві години», - сказав я, побачивши годинник на бюро. "Я думав, вам обом треба повернутися"
  
  
  "Шшш", - сказали вони як одна.
  
  
  Я не розумів, де яка дівчина і яка була у заняттях коханням. Все, що я знав тепер, це те, що одна мала золоте намисто, а друга срібне. Щоб просто поворухнути рукою, мені довелося вирватися з моря теплого тіла, яке знову і знову намагалося змусити мене забути час.
  
  
  "Це може перерости в міжнародний інцидент", - попередив я.
  
  
  «Ми - міжнародний інцидент», - піддражнила Роза. "Ви знаєте, руками через кордон".
  
  
  "Не руками", - поправила її Боніта.
  
  
  "Хіба ви не можете бути серйозними?"
  
  
  "Він схожий на Фіделя", - надулася Боніта.
  
  
  Вона повернулася до мене, тож я затиснув між їхніми тілами. Я відчув, як майстерна рука ковзнула по моєму стегну.
  
  
  "Оле, і я думав, що він закінчив", - сказав радісний голос.
  
  
  "Це хто?" Я запитав.
  
  
  "Це має значення?" губи прошепотіли мені у вухо.
  
  
  Скажу вам, у темряві усі жінки не однакові. Я знав, хто це був щоразу, і не дивно, що Роза усунулася.
  
  
  «Мадре! Нам час іти», - прошепотіла вона. «Вони, мабуть, чули нас у Гавані».
  
  
  "Ще ні", - зітхнула Боніта, її стегна все ще були притиснуті до моїх і виганяли останні пориви задоволення.
  
  
  Зайве говорити, що йти я теж не поспішав, але перервати біс ми змусили раптове відчинення дверей і тупіт ніг у холі. За секунду хтось стукатиме в мої двері.
  
  
  "Vamonos ahora", - сказала Роза.
  
  
  Коли пролунав стукіт, вони виходили через балкон. Я знав, хто там по той бік, один із штатних охоронців Белькева, лисіючий, підозрілий тип. Я востаннє глянув, щоб переконатися, що балкон вільний, перш ніж відкрити двері досить широко, щоб його очі, що вилазили, могли поглянути.
  
  
  Хіба ви не чули цей шум? Чому ви тут, а не захищаєте товариша Белькева, як ви домовились? Тут хтось був?
  
  
  "Звісно. Співаючий вбивця. Дай мені знати, якщо зловиш його».
  
  
  Я зачинив двері і знову ліг спати, цього разу заснути.
  
  
  Наступного ранку тілоохоронець все ще підозріло дивився на мене, коли нашу щасливу почет супроводжував провідник на прогулянці Ауканкільче. Белкев виглядав добре відпочившим і виглядав бридко; він проспав увесь галас. Боніта та Роза виглядали так, ніби вони знову захочуть пограти, а решта гарему Белькева задумливо подивилася на мене. Я стежив за індіанцями, яким вдається жити на висоті 17500 футів над рівнем моря.
  
  
  Напруги виходу на міську площу було достатньо, щоб стомити Белькева, особливо у повітрі. Навіть я відчував, що мої легені потребують кисню, і все ж ми були посеред витривалої раси індіанців з бочкоподібними грудьми, які виглядали здатними обігнати лам, що переслідували їх. У яскравих, грубих пончо з вовни лами, їх широко розкосі очі, затінені червоними та зеленими вовняними шапками, вони дивилися на сторонніх серед них. Можливо, вони були невисокого зросту, але вони були ідеально адаптовані до суворого оточення, ведучи своє життя на вершині цивілізації, встановленій високо в небі, у красивих і підступних Анд.
  
  
  Ми були в Ауканкільчі, тому що це одна з останніх цитаделів Імперії Інків. Більшість кам'яної кладки села датується часом імперії; це неймовірно підігнана кам'яна кладка без розчину, яка пережила п'ять століть, і люди, що юрмляться навколо нас, були найчистішими нащадками мулярів, які її збудували.
  
  
  "Думаю, мене качає морська хвороба", - пробурмотів мені Белькев.
  
  
  «Не чекайте від мене співчуття, товаришу».
  
  
  «Я мав убити тебе, коли мав шанс».
  
  
  "На тобі жилет?"
  
  
  "Звісно."
  
  
  Ми увійшли до одноповерхової будівлі, однієї з небагатьох сучасних будівель у селі. Це був державний музей, і куратор зустрів нас біля дверей, витріщився на несподівану кількість жінок, одужав і направив свій привіт Белькеву. Белкев ледве стримано поцілував його в щоки, а потім вирвався з обіймів.
  
  
  "Я хочу сісти".
  
  
  "Повітря", - співчутливо сказав куратор. "Я завжди тримаю під рукою трохи бренді для відвідувачів".
  
  
  Поки Белькев, задихаючись, сидів на стільці у фойє, охоронець приніс чарку бренді. Він давав його Бєлкеву, коли один із охоронців схопив його за руку.
  
  
  "Він хотів би, щоб ви спочатку спробували", - пояснив я куратору.
  
  
  Він вагався, але це було більше від образи, ніж від страху перед отрутою. Гордовито ковтнувши, він простяг склянку Белькеву.
  
  
  "Дуже добре", - подякував йому Белькев. Він залпом випив бренді і голосно ригнув.
  
  
  "Ти теж російська?" - з цікавістю спитав мене куратор.
  
  
  "Я в оренді". Він виглядав зніяковілим. «Не має значення, це внутрішній жарт».
  
  
  Я вийшов із групи і пройшов до двох виставкових залів. Це була дивна колекція в музеї, що складалася в основному з усякої всячини, яка була врятована після того, як іспанські конкістадори пограбували землю. Проте це було дивно ефективно. На одній стіні висіла карта.
  
  
  На території Імперії інків, що сягає майже всієї довжини західного узбережжя континенту і ув'язнених у футляри навколо трьох інших стін, знаходилися жалюгідні залишки колись великої цивілізації.
  
  
  Я знав, що Белькев підійшов до мене ззаду.
  
  
  «Інки керували своєю імперією багато в чому, як це робили римляни, - зауважив я, - завойовуючи землі, колонізуючи їх, будуючи великі дороги завдовжки тисячу миль, щоб з'єднати свої міста, і виховуючи синів підкорених королів у своїй столиці Куско, щоб нове покоління знаті також було інками. Ніхто не може сказати, яких висот могли б досягти інки, якби іспанці не прибули, але вони прибули. Зрештою, інки лише починали свою імперію, коли Пісарро та його люди зруйнували її».
  
  
  "Якась імперія, коли жменька авантюристів може знищити її майже за одну ніч", - глузливо сказав Белькев. Думаю, він намагався зберегти обличчя після принизливого приїзду. У будь-якому разі куратор, почувши репліку, розлютився.
  
  
  «Падіння сталося лише через невдале поєднання факторів», - сказав він роздратовано. "Пісарро прибув наприкінці руйнівної громадянської війни. Переможена сторона негайно приєдналася до Іспанії, фактично створивши індійську армію під іспанським керівництвом. По-друге, інки були спустошені епідеміями віспи та кору, кожна з яких принесла до Нового Світу і, що найважливіше, інки були незвичні до європейської зради.Пісарро відвідав імператора інків під прапором перемир'я, викрав його та шантажував його армії, змусивши їх здатися».
  
  
  «Це натяк на добрі наміри радянських людей?» - Неприємно зажадав Белькев.
  
  
  Куратор заперечує таку мотивацію; насправді він не знав, про що говорив Бєлькев. Белькев виглядав так, ніби він не зовсім вірив у це заперечення – і навіщо йому це, якщо політичні атаки всередині Радянського Союзу тонко проводились саме в таких історичних алегоріях? Хтось мав пояснити ситуацію Белькеву, але я отримував задоволення від непорозуміння.
  
  
  "Європейці, тобто іспанці, взяли кожен предмет мистецтва, зробленого із золота чи срібла, і переплавили його в зливки для відправки до Іспанії. Від складного мистецтва інків у нас залишилося здебільшого кераміка та деякі ткані артефакти, - продовжив куратор.
  
  
  Роза відсахнулася від невеликого гончарного виробу на полиці перед нею. Це був керамічний глечик, носик якого був замаскований під крихітну статую. Статуя зображала людину, прив'язану до дерева. Він був оголений, його геніталії були сильно підкреслені, а стерв'ятник колупав його плоть. Навіть протягом п'ятисот років його біль переконливо переносився.
  
  
  «Цей твір датується приблизно двома століттями до н. Воно нагадує нам про те, що злочинність серед індіанців була високою. У цьому випадку винний залишився вмирати від дії стерв'ятників. Зрештою, жити в Індії було нелегко. ці гори, і оскільки найменша крадіжка могла означати смерть іншої людини, злочинець міг очікувати на найжахливіше покарання».
  
  
  Ми перейшли до іншої вітрини. Очі потребували секунди, щоб пристосуватися до того, що вони бачать, і тоді в цьому не було жодних сумнівів. Ми дивилися на безголову мумію, складену в позі ембріона. Він був багато одягнений у мантію, прикрашену майстерно виконаними ягуарами, але мої очі привернула різка зупинка на шиї.
  
  
  "Тіла загиблих чудовим чином зберігалися в сухому повітрі Чилі", - зазначив охоронець.
  
  
  "Щось бракує?" - Запитала Роза.
  
  
  «О, голова? Так. Цей юнак загинув в одній із завойовницьких воєн інків. Було звичайною справою, коли солдат брав голову ворога. У нас є цвинтарі, повні безголових трупів».
  
  
  Він привів нас до іншого показу.
  
  
  "Насправді, я впевнений, що одна з них відрубала голову". Він вказав на зловісний інструмент, що акуратно лежав у оксамитовій скриньці. Він нагадував ніж, але ручка виступала ззаду, а не на кінці. Рукоятка була прикрашена нелюдськими зображеннями богів, а гострий край клинка у формі місяця загрозливо блищав.
  
  
  "У нас є й інші артефакти, типові для воєн інків", - гордо продовжив охоронець. «Стібаний костюм з бавовни, який використовувався, наприклад, як обладунки. А також лук та стріли. Люди гір були відомі своїм умінням поводитися з цією зброєю, тоді як індіанці узбережжя були відомі своїми списоносці. Індійські армії об'єдналися і запустили артилерію з пращ і задушливих боласів, з якими вони мали велику майстерність. Коли бій зводився до рукопашного бою, вони билися з бойовими палицями та цією унікальною зброєю інків, відомою як «головоріз». ''
  
  
  Головоломка складалася з пари зазубрених бронзових гирь, підвішених на мотузках. Хрестоносці використовували багато тієї ж зброї, але тільки проти металевої броні.
  
  
  Застосування такої зброї на незахищеній голові мало призвести до жахливих результатів.
  
  
  У кімнаті був ще один жах, який нас порадував. Куратор, мабуть, зберігав його як своєрідний предмет опору – людський череп дивно спотворений, а в подовжених кістках – золоту пластину.
  
  
  «Гордість нашої виставки», - сказав куратор, потираючи сухі руки. «У багатьох регіонах старої імперії голови немовлят навмисно деформувалися шляхом натискання на дошки. Дитина зростала з надмірно довгою, абсолютно круглою, високою або короткою головою, залежно від місцевих стандартів краси. Як бачите, стандартом тут була довга вузька голова».
  
  
  "Це схоже на зміїну", - відсахнулася Боніта.
  
  
  «Цікаво, – зауважив Белькев, – але примітивно».
  
  
  "Ви коли-небудь чули про пластику носа?" Я спитав його.
  
  
  «Чудовою особливістю цього черепа є, звичайно, золота пластина у формі трикутника. Це було зроблено шляхом трепанації, хірургічного видалення кістки черепа шляхом розрізання чи свердління. Це практично широко практикувалося гірськими інками. хоча виживання після операції, ймовірно, було не краще, ніж навіть. Більшість трепанації проводилася з медичних причин, але є теорія, що це робили деяким молодим людям, щоб помітити їх як особистих охоронців імператора».
  
  
  "Чому іспанці не вийняли золото з цієї голови?" Я хотів знати.
  
  
  «Ах, це цікавий момент. Цей череп датується одним із пізніших повстань Індії проти іспанців. Це було або в сімнадцятому, або у вісімнадцятому столітті через сотні років після падіння імперії. Череп не було знайдено до того часу, тільки двадцять років тому. А тепер перейдемо до іншої кімнати».
  
  
  Друга кімната була забита тканими предметами. Послухавши куратора протягом десяти хвилин, мер Ауканкільчі врятував нас і провів у свою резиденцію на обід.
  
  
  За пивом, пряним м'ясом, ікрою, різновидом картоплі, званого ока та ананасом, Белькев трохи погладшав.
  
  
  «Дуже вражаючий музей, - сказав він, - але вам варто колись приїхати до Росії і побачити прогресивний фольклор. Можливо, я можу організувати, щоб один із наших радників з культури приїхав і допоміг вам із вашим національним мистецтвом».
  
  
  Мер, який теж виглядав як місцевий краєвид картоплі, скромно посміхнувся.
  
  
  «Ще пива, товаришу Белькев? Добре. Ні, візьміть пляшку. Отже, нарешті дві великі комуністичні партії об'єдналися та працюють на майбутнє. Я був членом партії протягом багатьох років, як і ми всі тут. "
  
  
  Белкев подивився на мене, щоб я заспокоївся.
  
  
  "Я радий це чути", - сказав він меру. «Я подумав, що ваше місто, можливо, було небагато, скажімо так… відсталим. Дуже втішно знати, що беруть участь у соціалістичної революції».
  
  
  Мер трохи зблід, а Белькев був уважний.
  
  
  "Тут щось не так?"
  
  
  «Боюсь, що у деяких відносинах ми зовсім не відсталі. Навіть тут МИРисты зайняті своєю ревізіоністською брехнею. Однак, запевняю вас, ми тримаємо їх під контролем.
  
  
  "Ви повинні безжально роздавити їх", - порадив Белькев. «Так само, як ми вчинили з Троцьким».
  
  
  «Ви вбили його в Мексиці, чи не так, – прокоментував я.
  
  
  «Ухилист – це найнижча форма життя», – прогарчав Белькев.
  
  
  «Не в Ауканкільчі. Ви не можете піднятися вище».
  
  
  Мер з тривогою озирався між нами.
  
  
  "Ваш гумор, як завжди, недоречний", - попередив мене через стіл Белькев. "Ви заплатите за це, коли ми повернемося до Сантьяго".
  
  
  "Еее, можливо, ви хотіли б побачити стада диких вікуній у горах", - мер запропонував змінити тему.
  
  
  Саме цим ми й закінчили: Белькев погодився на прогулянку лише після того, як дізнався, що може бачити викуні зі спини коню. Ми не бачили жодної вікунії, але Анди самі по собі були видовищем, що захоплювали дух сталагмітами, що шкрябали вершину неба. Гімалаї можуть бути вищими, але їм немає нічого, що могло б зрівнятися з перпендикулярними стінами південноамериканського хребта.
  
  
  Ми обережно їхали вузькою стежкою, прокладеною в схилі гори дорожніми будівельниками інків, зигзагоподібно долаючи провали глибиною в милю в системі, яка не лише високо оцінювала інженерне мистецтво індіанців, а й їхню військову далекоглядність. На стежці не було місця, яке не могло б потрапити під перехресний вогонь як мінімум із двох позицій. Він був побудований для засідок.
  
  
  "Піду подивлюся на едельвейс", - сказав я охоронцям Белкева.
  
  
  "Едельвейс?" - Вигукнув Белькев. "Тут немає ніякого едельвейсу".
  
  
  "Я знайду", - сказав я,
  
  
  залишив свого поні і виліз на скелясту гору. Я був у найкращій фізичній формі, але моє тіло все ще було пристосовано до рівня моря, і незабаром почало хапати ротом повітря. Індіанці мали не тільки аномально великі легені, але й підвищену кількість червоних кров'яних тілець, що забезпечує їм особливо швидкий та ефективний розподіл кисню по тканинах тіла. Тим не менш, я піднявся на висоту в сотні футів над стежкою і рушив разом із групою Белькева вниз, мої легені вимагали повітря.
  
  
  Якщо влаштувати засідку, вона повинна бути влаштована з високого боку пагорба. Для початку простіше збити. Що ще важливіше, у одного з витривалих індіанців Ауканкільчі було б набагато більше шансів втекти в гору саме з тієї причини, що я мав труднощі з пересуванням по горизонталі.
  
  
  Були моменти, коли мені здавалося, що я йду вершиною світу, і я знав, що це ще один ефект нестачі кисню. Я бачив людей піді мною верхи, ніби не в той бік телескопа, а за ними круто спускалися Анди, де далеко внизу була тільки пляма. Я сів відпочити на виступі скелі і ліниво почав оглядатись.
  
  
  Я досі не знаю, чому я помітив скрючену фігуру. Вона була приблизно за триста ярдів від мене і нерухома, як камінь, але я відразу зрозумів, що це було. Я знав, що коли в'ючний кінь Белькева переміститься в межах досяжності, фігура використовує гвинтівку з оптичним прицілом. Я знав це так само добре, як знав, що не зможу вчасно дістатись ні фігури, ні Белкева, щоб щось змінити. Я витяг «люгер» з куртки, маючи намір зробити попереджувальний постріл, і завмер. Кінь Белькева повільно рухався по одному з незліченних зигзагів, і раптовий звук пострілу міг злякати коня та вершника з крихітної стежки.
  
  
  У розпачі я знайшов глушник пістолета і прикрутив його. Кожна секунда наближала росіянина до вірної смерті. Використовуючи ліву руку як опору, я прицілився в далеку мету. Коли гвинтівка, яку я очікував побачити, з'явилася в об'єктиві, я зробив постріл.
  
  
  Клапчик бруду знявся на десять футів перед передбачуваним убивцею. Я врахував той факт, що глушник знижує швидкість, але я не усвідомлював, яку шкоду отримав мій пістолет на Вогняній Землі. Тепер фігура обернулася і знайшла мене. Стовбур рушниці швидко повернувся в мій бік.
  
  
  З десятифутовою поправкою та молитвою я знову натиснув на спусковий гачок. Вершина валуна, на яку він спирався, спалахнула, коли куля потрапила до нього, і він прослизнув за камінь. Швидше за все, куля потрапила йому в груди, але навіть у цьому випадку я чекав на його повторну появу. Внизу, не підозрюючи про те, що відбувається, Белкев і компанія рушили далі, дивлячись в інший бік. Повільно, не зводячи очей з валуна, я переліз через схил гори до людини з рушницею.
  
  
  Але коли я дістався місця, там нікого не було. Відпрацьована куля, розплющена від удару об валун, лежала на землі. Крові не було. Я зрозумів, куди пішов мій чоловік і чому я не бачив, щоб він пішов. Прямо за валуном був вхід у невелику печеру. Мені довелося встати на карачки, щоб увійти в неї. В одній руці був мій пістолет, а інший я висвітлив кишеньковим ліхтарем стіни затхлої печери. У мене ніхто не стріляв, і я заліз усередину.
  
  
  Печера розширилася настільки, що я міг пересуватися, присівши, крізь павутину та пилюку. Повітря було щільним і мускусним, нерухомим, як повітря в могилі. Рвана діра в пеленах павутини підказала мені, куди поділася моя здобич, і я пішов за нею, повільно рухаючись уперед за крихітним променем світла. Печера вела до центру гори, а згодом згиналася назад. Повітря стало холодніше, свіжіше. Я пробіг останні тридцять футів, знаючи, що запізнився, і, звичайно ж, світло, що посилюється, сказав мені, що я виходжу через інший вихід, ще один нижче по схилу гори. Гвинтівка лежала прямо зовні, кинута. Його власник зник.
  
  
  Я повернувся через печеру з почуттям, що щось упустив. Мій кишеньковий ліхтар висвітлив мордочку перевернутої сплячої кажана. Мої кроки лунали луною, звуки приглушували тканину павутиння. Попереду я бачив світло біля входу. Він утворював рівне коло в чорній печері і був надто круглим, щоб утворитися природним чином.
  
  
  Я вдарив балкою по стінах і змахнув щільну павутину. У стіні була вирізана кам'яна ніша, а в ніші - ряд глеків, кожна по три фути заввишки. Банки були вкриті малюнком розмальованих ягуарів, кольори зблікли. Я простяг руку і торкнувся стінки однієї з ваз.
  
  
  Чотириста років перетворили глину на пилюку. Від мого дотику розкрилася кераміка
  
  
  врізалася в бруд і впала на підлогу; Я відчув, як моя спина похолола від жаху. У банку була укладена мумія, така сама, як та, яку я бачив у музеї. Цей також був без голови. Він був складений таким чином, що, мабуть, навколо нього була зліплена ваза. Але була одна відмінність. Між його шкіряною стороною та рукою знаходився череп - подовжений череп без очей, який пів тисячоліття тому розчавили Головолом.
  
  
  Печера могла бути мрією археолога, але це був для мене кошмар. Смердючий сморід, який був захоплений у банку разом із тілом, поширився і наповнив повітря. Я витер руку об куртку і пішов, вилазячи з маленького входу так швидко, як тільки міг відчути тонке чисте повітря зовні.
  
  
  Я зустрів Белкева та інших, коли вони поверталися до села. Коли дівчатка були щасливі мене бачити, товариш Белькев виглядав як ніколи неврівноваженим.
  
  
  «Сподіваюся, тобі було весело бігати горами замість того, щоб робити свою роботу», - виплюнув він мені. «Людина має бути божевільною, щоб їхати цими стежками. Мене могли вбити. Що ви хочете, щоб я розповів про це КДБ?
  
  
  «Скажи їм, що ти мав рацію. Едельвейсу немає».
  
  
  
  
  
  
  Розділ дев'ятий
  
  
  
  
  
  Тієї ночі Роза та Боніта прибули з подругою, дівчиною зі Східної Німеччини на ім'я Грета. Вона була бадьорою спортсменкою з ластовинням, що покривали все, чого не було в її короткій нічній сорочці.
  
  
  "Вона сказала, що розповість про нас Белькеву, якщо ми не візьмемо її з собою", - з жалем сказала Роза.
  
  
  Грета наказала їм. - "Геть!"
  
  
  Сестри, здавалося, мовчки сперечалися про те, чи викинути її з вікна, але розсудливість перемогла, і вони вийшли через балкон. Як тільки вони пішли, Грета повернулась до мене.
  
  
  "Троє - це натовп", - сказала вона.
  
  
  «Ну, у мене тут три келихи. Візьми два з них».
  
  
  Їй було двадцять два роки, і вона брала участь в останніх Олімпійських іграх у плаванні вільним стилем, вибувши зі змагань лише тому, що, за її словами, решта дівчат у команді з плавання були лесбіянками. Говорячи, вона зневажливо зморщила кирпатий ніс.
  
  
  «Ви щось використали, коли я вперше побачив вас у номері Белькева. Що це було?" Я спитав її.
  
  
  "Кокаїн." Вона знизала плечима. «Я мандрувала з цими свинями з часів Берліна. Мені потрібне щось, що змусить мене забути. Тепер я знайшла дещо краще».
  
  
  "Це що?"
  
  
  Тоді вона зняла сукню. Веснянки виділялися всюди. Вона була мускулиста і рухлива. І вмілі та голодні. Її пальці швидко погладили мене по спині.
  
  
  «Так, Нікі, тов. О, я відчуваю, як земля рухається.
  
  
  «Ви десь це читали».
  
  
  «Ні, справді зрушила». Вона невпевнено додала: Думаю.
  
  
  Після цього ми перестали розмовляти. Я невиразно чув, як хтось стукав у двері внизу. Потім було більше ударів. За вікном гуркотіла важка вантажівка. З приглушеним ревом увірвався казан. У цих обставинах мій розум працює дуже повільно, але я пам'ятав, що в Ауканкільчі немає вантажівок і що в готелі немає бойлера. Коли стіни почали тремтіти, і ліжко почало танцювати по підлозі, я прийшов до тями.
  
  
  «Землетрус. Одягайся», - наказав я їй.
  
  
  Я натягнув штани, поки Грета одягала нічну сорочку, і ми якраз встигли, бо землетрус раптово почався. Скло від падаючих картин розсипалося по підлозі. Ми ледве утримували рівновагу. У залі були чути крики, коли люди бігали.
  
  
  «Ходімо. Ніхто тебе не побачить».
  
  
  Сцена була повним хаосом. Белькев був у паніці, збиваючи всіх з ніг у божевільній боротьбі за безпеку. З балок, що підтримували дах, сипався пил. Мер уже був унизу і потужним ліхтариком махнув нам через двері на вулицю.
  
  
  Здавалося, гора намагається позбутися села. Тремтіння, що перервало наші заняття любов'ю, тепер перетворилося на повномасштабне здиблення землі. Тварини бігли, верещачи від жаху, їхній шум тільки посилював сум'яття. Індіанці в селі спустошили свої стайні, щоб урятувати свою худобу, а лами дико гасали по ринку, їхні білі шкури мерехтіли, як примари, у темряві.
  
  
  Потім, так само несподівано, як і сталося, землетрус вщух, і ми з подивом знову змогли почути одне одного. Грета тремтячи вчепилася в мою руку, тоді як Роза і Боніта намагалися триматися один за одного.
  
  
  "Це молоді гори", - заявив мер, як я підозрював, в основному, щоб заспокоїтися. "Вони все ще рухаються".
  
  
  Не було жодної гарантії, що землетрус закінчиться, але індіанці вже збирали своїх тварин. Один із охоронців підбіг до мене.
  
  
  "Де Белькев?" - спитав він, затамувавши подих.
  
  
  "Я не знаю. Він вибіг з готелю, як щур, що залишає корабель, що тоне».
  
  
  У готелі знову спалахнуло світло. Охоронці зі зброєю напоготові почали бігати вулицями, називаючи ім'я Белкева. У селі розміром із Ауканкільча не так багато вулиць, і незабаром вони повернулися зі своїм похмурим звітом. Бєлькев пішов.
  
  
  «Нам доведеться шукати по домівках», - заявив один із них.
  
  
  "Зробіть це. Я маю іншу ідею», - сказав я йому.
  
  
  Вони нетерпляче пирхнули і побігли виконувати свою місію, мер наступав їм по п'ятах.
  
  
  "Чому б тобі не перемістити матраци на перший поверх?" Я запропонував дівчатам перед від'їздом. Насправді я не очікував, що вони так вчинять, але це дало б їм привід посперечатися і відволікало б їх від страхів.
  
  
  Мешканці села спостерігали за мною з майже східною відчуженістю, коли я поспішав по брудних вулицях. Можливо, МИРисты тримали Белькева в одному з будинків – але я в цьому сумнівався. Судячи з мого досвіду раніше того ж дня, це був не звичайний різновид МИРИстів, з яким я боровся. Ауканкільча теж не був звичайним містом. Це був підйом у криваве минуле.
  
  
  Стародавній храм виходив на село. Він витримав цей землетрус так само, як і тисячу людей до нього, і в місячному світлі його силует був різким і позачасовим. Інки будували для величі. Їхні храми були місцями, до яких їх вороги приводили в покірність. Якщо ворог не злякався належним чином, він знову потрапляв у храм, цього разу як людське жертвопринесення. Величезні кам'яні сходи вели до піраміди, яка привела інків до різьблених богів воріт. Камені, якими я тепер мовчки підіймався, колись були пофарбовані жертовною кров'ю. І вони були б знову, якби я мав рацію.
  
  
  Я наслідував інтуїцію, але тільки до певного моменту. З епізоду в печері я дізнався, що вбивця був знайомий із секретами історії Ауканкільчі і був сповнений рішучості використовувати їх при вбивстві російської. Я очікував, що він зайде так далеко, що скористається давнім жертовним столом на вершині гірського храму. Але я недостатньо засвоїв цю жахливу логіку і, досягнувши останньої сходинки на вершині піраміди, завмер.
  
  
  Белькев лежав на столі, лежачи на спині, його руки і ноги звисали вниз, голова нерухомо лежала на краю кам'яного столу, за винятком руху, що хитається вантажами болю, намотаною на його шию. Його очі були закриті, а обличчя змінилося в кольорі через наближення.
  
  
  Але що мене паралізувало, так це вигляд фігури, що стоїть над ним. Коли місячне світло висвітлило його, я зрозумів, що саме привернула мою увагу раніше, коли вбивця намагався зловити Белькева на гірській стежці. Це було відображення золотої пластини, вставленої в середину його подовженого черепа. То справді був звичайний МИРИст, а який намагається представити вбивство як жертву; це був інка, в бавовняних обладунках, прикрашених ягуарами, та зі зброєю на золотому поясі. Його обличчя було красиве, незважаючи на перекручений череп, очі чорні, як обсидіан, і вузькі, як щілини. Незважаючи на бавовняні обладунки, було очевидно, що він мав велику фізичну силу. Мені було цікаво, де МИРисты натрапили на нього і скільки його родичів залишилося в пагорбах. Більше того, я ставив питання, чи знали МИРисты про сили, які вони розкривають. Швидше за все, так і було, і вони, мабуть, звикли до цього до кінця.
  
  
  Індіанець підняв голову Белькева і поклав її на кам'яну підставку для шиї, а потім відмотав болу з товстої шиї Белькева, оголивши потворні червоні рубці, схожі на сліди ката. Російський заворушився, і його рота відкрився для повітря.
  
  
  Інка підняв предмет, що блищав над головою Белькева. Я б ніколи не впізнав його, якби не бачив жодного схожого раніше того ж дня. Він нагадував жахливий жертовний ніж у музеї, але був важчим і гострішим. Одним ударом кров із гільйотинованої шиї Белькева пролилася б на двадцять футів униз сходами храму.
  
  
  "Я вважаю, Атауальпа", - сказав я, піднімаючись на верхній рівень піраміди.
  
  
  Настала черга дивуватися інку. Він завмер, закинувши руки в повітря. Я використав ім'я останнього імператора інків, і це збило його з пантелику більше, ніж я наважувався сподіватися. Потім, як я впізнав його на попередній зустрічі, він упізнав і мене. Золотий півмісяць жертовного ножа кинувся вниз.
  
  
  Белькев спостерігав за нами, все більше усвідомлюючи своє становище. Як тільки він побачив, що індіанець вирішив діяти, він скотився зі столу і з глухим стукотом ударився об каміння. У цей момент край ножа опустився до підголівника.
  
  
  Індіанець не зупинився. Оскільки я прийшов з ліжка, у мене не було пістолета: у мене був тільки ніж у піхвах на руці. Коли він ковзнув мені в пальці, вираз його обличчя був радше веселим, ніж зляканим. Насміливий погляд у його очах сказав мені, що гвинтівка ніколи не була його зброєю, а тільки леза були його сильною стороною.
  
  
  "Біжи, Белькев, і не зупиняйся", - крикнув я.
  
  
  Белькев насилу підвівся на ноги і попрямував до сходів. Він не пішов далеко, коли індіанець схопив болу і кинув її одним рухом. Бола обернулася навколо ніг російської, і він важко звалився на голову. Індіанець засміявся і сказав кілька слів мовою, яку я не зрозумів. Потім він підняв жертовний ніж і кинув його в тіло Белькева, що лежить на ньому.
  
  
  Зброя крутилася, як планета, просто у серці Белькева. Однак замість того, щоб урізатися в нього, воно врізалося в бронежилет і рикошетом відлетіло в темряву. При цьому я переступив через російське тіло, щоб зустріти наступну атаку індіанця.
  
  
  Він зняв з пояса дивний апарат, що складається з кількох бронзових ланцюгів, прикріплених до золотої ручки. На кінцях ланцюгів були злісні металеві кулі у формі зірок. То був головоріз! Він високо замахнувся їм на голову, і масивні кулі засвистіли. Потім він почав обходити стіл, ступаючи босими ногами холодним каменем, як лапи ягуара.
  
  
  Я вже бачив докази того, що "Головоріз" може завдати шкоди жертві. По тому, як він розмахував цією штукою, я знав, що він був експертом у її використанні і що я не зможу захистити себе та Белькева одночасно. Я зачепив тіло несвідомого російського ногою і потягнув його на сходи, де він упав зі сходів, ховаючись від очей, тушею з сала, яка б дісталася переможцю.
  
  
  З кожним натиском примітивного Головолома мене змушували відступати до краю сходів. Там, у місячному світлі, я спробував оцінити стиль індіанця. Скандал у барі, розмахуючи розбитою пляшкою, дозволяє інерції удару вивести його з рівноваги. Але це був противник, який міг відкинути п'ятнадцять фунтів зазубреного металу, не хитнувшись ні на дюйм. Він нагадав мені самураїв, які були навчені вставляти свої мечі у своє тіло, тим самим поєднуючи філософію бою з чистою нервовістю, яка робила їх ідеальними бойовими машинами. Навіть коли свистячий помах гир не потрапив у мої груди, його завершення знову повернуло бронзові зірки, цього разу під новим і несподіваним кутом.
  
  
  Раптом вони потяглися до моїх ніг. Я стрибнув, як він розраховував, очікуючи, що я безпорадно приземлюсь на шляху його замаху. Потім його вузькі очі розширилися, коли моя боса нога вилетіла і врізалася в його груди, відкидаючи його на десять футів тому і на кам'яний стіл. У звичайної людини була б зламана грудина, але індіанець тільки задумливо потер груди і підійшов до мене знову, цього разу з певною обережністю. Крокнувши вперед, він промовив слова, які я не міг зрозуміти.
  
  
  «Я не розумію жодного слова, – сказав я йому, – і це дуже погано, бо один із нас говорить свої останні слова».
  
  
  До цього часу стилет кружляв у мене в долоні, поки я шукав отвір, який дозволив би мені проткнути його серце. Водночас у його руці затріщав Головолом, який теж шукав лазівку. Коли ланцюги заплуталися на мить, я кинувся вперед кінчиком ножа. Він відскочив убік і водночас змахнув "Головорізом". Я пригнувся, коли бронзові зірки затанцювали над моєю головою.
  
  
  «Ти гаразд із цими речами, мій друже. А тепер побачимо, як ти без них».
  
  
  Я зробив хибну атаку, і Хедбрейкер зі свистом упав, як локомотив. Я спіймав його руку і висмикнув із неї золоту ручку. Коли його тіло вп'ялося в моє, я вдарив його лівим хуком у живіт. Це було все одно, що бити по кам'яній стіні. "Голоріз" і стилет впали на камені. Я схопився за його стьобані зброю і розбив йому щелепу своїм коліном. Коли він відскочив від нього, я нарізав йому плече.
  
  
  Це мала бути сцена, де він упав на підлогу. Натомість він схопився і мало не вибив з мене дух. У моєму здивуванні дійшли двох висновків. По-перше, американські індіанці є експертами у футболі або в будь-якому іншому виді спорту, який передбачає використання ударів ногами. По-друге, мені здалося, що я відчув слабкий різкий запах листя лайма. Інки, як і більшість інших людей у цій частині світу, зазвичай жували листя коки та лайма як наркотик. Можливо, мій ворог був настільки накачаний кокаїном, що йому знадобилася б куля, щоб він відчув біль.
  
  
  І ще одну річ я зрозумів надто добре; Я важко дихав, як і Бєлькев. Я був виснажений важким випробуванням бою.
  
  
  Лише індіанець мав стояти на ногах, поки я не впав. Він знав це так само добре, як і я. Я ліниво вдарив його лівим хуком у щелепу. Він упав під неї і штовхнув мене ногами об каміння. Удар ліктем по його дихальному горлу утримував його, доки я знову не піднявся на ноги, гойдаючись, як п'яний.
  
  
  Один із ранніх ритуалів хоробрості ацтеків закликав одного захопленого воїна протистояти чотирьом солдатам ацтеків, троє з них правші, а четвертий – шульга. Самотньому воїну доводилося битися з ними по одному за допомогою бойової палиці з пір'ям; його противники використовували кийки з обсидіановими лезами. Я не знав, чи застосовували інки такі ж тортури, але ця ситуація була досить близька до цього. Індіанець був такий же свіжий і сильний, як і на початку, але я був мертвий, мені не вистачало повітря, і я був готовий впасти.
  
  
  Він навіть не потрудився використати болу, що залишилася на його золотому поясі. Щоразу, коли я вставав на ноги, він завдав удару ногою, змушуючи мене знову ставати на коліна. Я знав, що скоро я навіть не зможу підвестися. Моє тіло оніміло і нудило від нестачі кисню; Я рухався повільно, дерев'яно. Я навіть молився, щоб КДБ прибуло з рятувальним загоном, але я знав, що він все ще грає у гестапівські ігри на селі. Ще одне чи два падіння на каміння, і мені кінець.
  
  
  Індіанець впевнено зробив великий стрибок і вдарив мене обома ногами по голові. Мені було досить легко впасти, але коли я це зробив, я підняв руку і схопив болту, що бовталася, натягуючи її щосили, які в мене залишалися. Індіанець закричав, відчувши, що інерція забрала його з платформи; потім він зник, змахнувши руками.
  
  
  Я стояв рачки, важко дихаючи і не міг встежити за його спуском. Якби він зміг у той момент знову піднятися на верхню сходинку, я був певен, що ліг і дозволив би йому вбити мене. Але він не повернувся, і з кожною секундою моє серце заспокоювалося, і я відчував нові відчуття в кінцівках.
  
  
  Мій ніж та Головоріз зникли, вони злетіли з платформи під час бою. Все, що в мене залишилося, це газова бомба, марна за цих обставин. Зате був Белькев – і Белькев був гарною принадою.
  
  
  Я зісковзнув з краю платформи і почав спускатися сходами в місячному світлі. Запанувала цілковита тиша. Через п'ять хвилин я знайшов російську. Приклавши великий палець до його скроні, я переконався, що він мертвий для світу лише тимчасово. Бола заплуталася навколо його ніг. Я швидко розгорнув його і зник у тіні.
  
  
  Індіанець мав повернутися, переслідуючи мене та Белькева. Я змушував своє серце битися повільніше, навіть ризикуючи знепритомніти через брак кисню. Занадто великого ризику не було, коли я вважав, що будь-хто, хто живе у високих Андах, повинен бути надзвичайно обізнаний, завжди уважний до найменших ознак небезпеки. Я мав рацію, бо відчув його присутність ще до того, як побачив його.
  
  
  Індіанець був тонкою тінню, трохи твердішою, ніж тіні навколо нього. Він ковзнув по одягненому каменю стіни храму всього за десять футів від нерівного тіла Белкева. Там він десять хвилин нерухомо лежав на одному місці, судячи з кількості ударів мого серця, перш ніж вирішив, що я, мабуть, подався назад до села за допомогою. Тепер його увага була прикута до нерухомого тіла, що розкинулося перед ним; Я дозволяю адреналіну текти моїми венами, щоб прискорити мої останні запаси енергії.
  
  
  Місячне світло відбивало відблиск жертовного ножа, що летить повітрям. У цей момент я змахнув болою і відпустив. Індіанець підняв очі якраз вчасно, щоб побачити два вантажі, що кружляють до його голови, але не встиг рушити. Потворний хрипкий звук вирвався з його рота, коли вантажі заплуталися навколо його горла. Його очі округлилися, а тіло закам'яніло. За мить його м'язи сфінктера розслабляться, і він почне псувати повітря навколо себе на місці. Він був мертвий, задушений, його шия зламана. Він звалився, як картковий будиночок, одна нога вийшла з ладу, потім інша, і він кинувся вперед на Белькева, все ще тримаючи ножа в руці.
  
  
  Я перекинулася, дихаючи з полегшенням. Я вибивав ножа з його жорстких пальців, коли моє серце знову забилося. Хмара відійшла від місяця, і я ясно побачив обличчя мерця. У його черепі не було золотої пластини. То була інша людина - це була приманка індіанця.
  
  
  Я пірнув на землю ще до того, як почув шепіт індійського болю, що кружляє мені в горло. Метал зачепив мою спину і врізався у стіну. Я побачив постать із золотим полум'ям на голові, що мчала до мене, що перестрибнула через тіло мерця і змахнула другою болою високо над головою. Я обійняв стіну і перекотилася убік, коли один із вантажів копнув землю поряд з моїм вухом. Потім я змахнув болою і впіймав його, використовуючи його силу, щоб відірвати мене від землі. Наше
  
  
  зброя з'єдналися, і кожен з нас хитнувся одночасно, гирі стикалися і дзвінкотіли вночі.
  
  
  Одне чисте влучення одним з гир болю могло завдати удару в груди, а успішний кидок міг задушити шию. Під рукою не було вибору зброї та доктора Томпсона, який міг би винайти захист. Мені довелося бити інку на землі його зброєю; це було так, як він це планував.
  
  
  Коли наші ланцюги з'єдналися, він притис мене до стіни. Наші ноги накидалися один на одного, шукаючи можливості знешкодити удари в пах чи коліно. Настала моя черга вдарити його об стіну, натягнувши болу на горло. Перш ніж я зміг перехопити його, він замахнувся встромити свою зброю мені в нирку. Він одразу ж пішов за ним, ударивши болою мені в обличчя. Я відхилив його, але вся моя ліва рука оніміла від удару.
  
  
  Тепер ми відходили від піраміди і входили на подвір'я, яке було населене гротескними статуями, які були наполовину людьми-наполовину звірами. Це були старі боги інків, які чекали на порятунок від мертвого ворога. Через рану однієї руки я більше не міг використовувати болу як щит, і індіанець атакував мене з новим шаленством. Настав час смертельного удару. Я був покалічений і задихався. Ми обидва стікали кров'ю, наші сліди фарбували землю, але вбивця відчував мою смерть. Коли я незграбно пірнув від болю, зброя зачепила моє стегно. Я перекотився на ноги і мало не впав. У всій правій частині мого тіла не було жодних відчуттів.
  
  
  Я чекав, притулившись спиною до однієї зі статуй. Досить близько, щоб я міг відчувати його подих, індіанець згорнувся, щоб кинути болу на дозвіллі. Він знав, що я нікуди не піду. Потім, перш ніж я був налаштований, кулі летіли на мене, як смертоносні планети, що обертаються. Вони обвилися навколо моєї голови, і бронзовий ланцюг глибоко врізався в моє горло, закривши його. Індіанець витяг свій жертовний ніж і стрибнув на мене, приготувавшись вирізати мені серце, поки воно ще продовжувало працювати.
  
  
  Він був у повітрі, не в силах утриматися, коли я зміг однією рукою змахнути болою вгору до його голови. Хеві-металевий шар врізався в його щелепу і потрапив у середину обличчя, встромивши зламані кістки в мозок. Золота пластина вискочила з його черепа; він був мертвий ще до того, як приземлився.
  
  
  Я з болем схопився за болу, обгорнуту навколо моєї шиї, і виявив, що вона обвивається і навколо шиї статуї. Якби її не було, я був би розтягнутий на камені подвір'я.
  
  
  Коли я нарешті повернувся до Белькева, я виявив, що він забився в темряві, тремтливий і дратівливий. Ми пішли стежкою, що вела до села, і з кожним кроком він ставав все сміливішим.
  
  
  «Жоден порядний охоронець не дозволив би їм схопити мене. Це не моя робота – захищатися. Це твоя робота», - зло сказав він.
  
  
  Але по дорозі вниз гора випустила останній зітхання, перш ніж осісти, і коли поштовх пройшов, росіянин знову поринув у жахливу тишу.
  
  
  Його охоронці заволоділи ним, як тільки ми досягли околиці Ауканкільчі. Мер і куратор музею також були там, щоб привітати нас, і я сказав їм піднятися до храму, якщо вони досі шукають предмети, що становлять історичний інтерес. Куратор злетів, як піщана блоха, і за годину повернувся до міста з обвинувачуючими очима.
  
  
  "Там нічого не було", - сказав він. «Я шукав скрізь. Може, ти бився з примарою».
  
  
  "Це не привид", - сказав йому лікар, який все ще відвідував мої порізи та синці, вказуючи на пурпурові плями, що покривали мої руки та ноги. "Або це", - додав він, вказуючи на необроблене червоне коло навколо моєї шиї.
  
  
  "Але там нічого не було, взагалі нічого", - заперечив куратор.
  
  
  "Крім цього", - сказав я йому і вручив трикутну золоту пластину.
  
  
  Він уважно оглянув його, повертаючи в різні боки між пальцями. Потім я побачив, як раптова боротьба розуміння прийшла до його очей. Він поспішно впустив золоту пластину і витер руки миючими рухами, його очі шукали мої, наче він бачив мене вперше.
  
  
  "Як?" - хрипко прошепотів він.
  
  
  "Думаю, боги вирішили перейти на інший бік", - посміхнувся я йому.
  
  
  
  
  
  
  Розділ десятий
  
  
  
  
  
  Через два дні прохолодне повітря Ауканкільчі було майже солодким спогадом. Ми відвідали нітратний завод у Сантьяго, мідні копальні Чукукамати та піски великої пустелі Атакама.
  
  
  Немає такої пустелі, як Атакама. Він охоплює більшу частину північної половини Чилі. Його плоскі милі переходять у білий горизонт, що ледве відрізняється від безбарвного неба.
  
  
  Ящірки та змії чекають ночі, перш ніж залишити своє каміння, а вдень можна побачити мало живого, за винятком гігантських кондорів, які наважуються вийти зі своїх гнізд високо в Андах у пошуках падали. Атакама - найсухіша пустеля у світі, її ділянки більш неприступні, ніж Сахара чи Гобі, і немає кращого нагадування про цей факт, ніж чорний силует одного з національних птахів Чилі, що пролітає над головою.
  
  
  «Хотіла б я повернутися до Німеччини», - пробурмотіла Грета, визираючи з намету, де я перевіряв, чи немає в землі нір скорпіонів, де спатимуть дівчата. Грета була одягнена в якийсь убогий спортивний польовий костюм, який нагадав мені про те, як грубо нас перервали у вечір землетрусу.
  
  
  «Приєднуйтесь до комуністичної партії та дивіться світ. Ви маєте цінувати свої можливості. Що ж, схоже, тут немає комах».
  
  
  Вона схопила мене за руку, коли я виходив через заслінку і притягла до себе. Очевидно, вона не носила бюстгальтера під футболкою.
  
  
  «Залишся і склади мені компанію. Будь ласка. Тоді мені не доведеться думати про це жахливе місце».
  
  
  «Посеред невеликого табору посеред дня з божевільним, потенційним коханцем та його охоронцями всюди? Це не здається мені найсприятливішим місцем для роману, Грета. Сонце заходить тут також. "
  
  
  «А що, якщо Белкев захоче прийти до мене сьогодні ввечері? Ви не знаєте, що він змушує мене робити”.
  
  
  «Ви знаєте стару приказку: «Політика робить дивними соратників». "
  
  
  Я пішов від її намету до черги Ленд Ровер, які забезпечували наш транспорт через Атакаму. Єдина поступка побоюванням Белькева – це джип із встановленим позаду кулеметом на чолі лінії. Я знайшов Белкева та його охоронців у «Лендровері», в якому перевозили нашу їжу та воду.
  
  
  "А ось і Кіллмайстер", - усміхнувся Белкев.
  
  
  "Звідки мені знати, що він не тягне мене в цю пустелю, щоб убити мене?"
  
  
  «Це була ваша ідея, товаришу, – сказав я йому. «Ви боялися літати чи брати човен, пам'ятаєте? Занадто легко закласти бомбу в одну з них».
  
  
  «Це дуже безпечно, товаришу міністр, – запевнили його його охоронці, – поки що у нас є вода. Навколо немає індіанців, і ми підтримуємо постійний радіозв'язок. Ми маємо дістатися до урядової станції до завтрашнього вечора».
  
  
  Белькев повернувся на підборах і попрямував назад у свій намет, де зберігав запас горілки.
  
  
  «Можливо, він добрий фахівець у торгівлі, але він боягуз», - сказав головний охоронець. «Він навіть не подякував вам за спасіння його життя. Я зроблю це за нього.
  
  
  "Забудь про це."
  
  
  «Тільки одне, Картер. Чому ви намагаєтеся захистити життя товариша Белькева? Я намагався зрозуміти це з того часу, як ви приєдналися до нас. Я буду з вами відвертий - у мене немає наказу вбити вас, якщо щось трапиться з ним. Якби це було так, я б зрозумів ваше занепокоєння».
  
  
  "Можна просто назвати це професійною гордістю".
  
  
  Охоронець замислився над цим.
  
  
  «Ви хороші, і ваша репутація хороша. Я не хотів би знову зустрітися з вами за інших обставин. Це дещо означало б, якби ви були людиною, яка ліквідувала нас».
  
  
  «Лестощі ні до чого не приведуть».
  
  
  Але ви все ще не відповіли на моє запитання. Чому AX так зацікавилася шкірою такої свині як Олександр Белькев? Не кажіть мені про обмін інформацією на ракетних шахтах. Ви знаєте ще щось».
  
  
  "І я впевнений, що тобі хотілося б вибити це з мене".
  
  
  «Вірно, але не плутайте, будь ласка, це бажання із хворобливими поривами товариша Белькева. Моя мета – забезпечити успіх роботи партії, і нічого більше. Ми переможемо, ви знаєте».
  
  
  "Звісно. Сьогодні Чилі, завтра весь світ».
  
  
  «У певному сенсі так».
  
  
  Чарівна розмова закінчилася покликом до вечері. Було встановлено складний алюмінієвий стіл, і всі сіли за трапезу з м'ясних консервів та картоплі. Однак головною стравою були персики, і я не здивувався, коли Белькев гордо повідомив мені, що банки привезли із Радянського Союзу.
  
  
  "Моє улюблене. Муллігінське рагу», - похвалив я його.
  
  
  "У нас це теж є на Кубі", - сказала Роза. "Ми називаємо це ropa vieja".
  
  
  Белкев був у захваті від цього простого збігу між союзниками, доки я не сказав йому, що переклад слова ropa vieja – «старий одяг».
  
  
  Перш ніж він напився, я пішов із пікніка і взяв своє спорядження. Я хотів спати в пустелі, подалі від табору, тому що ймовірність того, що МИРисты спробують атакувати в Атакамі, дуже мала. Малий, але все ж таки є шанс. Якщо так, я б працював краще сам, ніж у
  
  
  плутанини рукопашного бою.
  
  
  Я знайшов відносно високе місце приблизно за двісті ярдів від наметів і побудував смугу з чагарника. Потім, поки було ще ясно, я зробив повне коло місцевістю, перевіряючи всі можливі шляхи наближення до місцевості.
  
  
  Атакама – це не пустеля піщаних дюн. Це більше схоже на пустелю, що складається із щільної, абсолютно безводної землі. Нечисленні види рослин - сірі низькорослі кущі та жилаві кактуси. Я розрізав один із кактусів, щоб подивитися, скільки рідини зберігається в такій бочці з природною водою. Плоть усередині нього, можливо, зіпсувалася під фабричним пресом, але якщо ми колись станемо залежними від життя за рахунок землі, шанси на виживання будуть меншими, ніж талія скорпіона. Хоч би кондори від наших трупів добре поїли, особливо з Бєлькева.
  
  
  Обходячи свій приватний табір, я міг точно визначити природний шлях проникнення, якщо МИРисты будуть досить божевільними, щоб наважитися йти через Атакаму. Прямо під моїм табором лежав вир, що утворився багато років тому, прямо там, де я цього хотів би. Задоволений, я повернувся своїми слідами і вирішив, що настав час виправити пошкодження мого пістолета, якщо я зможу. Я вибрав міцний на вигляд кактус і сів за кілька ярдів від нього, не поспішаючи і тримаючи «Люгер» обома руками, поклавши передпліччя на коліна. На рослині була жовта ручка, і я використав її як мішень, перш ніж зробити свій перший постріл.
  
  
  За два дюйми від ручки з'явилася дірка. Я зробив ще один постріл. Отвір розширився на сантиметр. Кут нахилу ствола становив близько десяти градусів. Я розумно вдарив каменем і знову спробував рушницю. Новий отвір провели крізь отвір, цього разу на дюйм нижче. У перестрілці цей дюйм міг означати різницю між життям та смертю. З іншого боку, грубіший постріл може закрити довгий стовбур і взагалі залишити мене без зброї. Я націлив пістолет на частку дюйма вище і висадив у повітря жовту ручку.
  
  
  Перш ніж осколки впали на землю, я пірнув у багнюку і націлив рушницю на свій бурелом.
  
  
  Я гукнув. - "Виходьте"
  
  
  З'явилася копиця рудого волосся, а потім я побачив обличчя Лівії. З усіх дівчат у гаремі Белькева тільки вона не глянула на мене.
  
  
  «Не стріляйте, – сказала вона. «Після вашої демонстрації я переконана, що ви можете пустити кулю куди хочете».
  
  
  Я показав їй жестом, щоб вона встала. Ліля була амазонкою жінки, яка зазвичай стояла, поклавши руки на широкі стегна. На перший погляд вона нагадала мені сестер Прес, але її талія була тонкою, а широке обличчя, хоч і не привабливим у милому голлівудському стилі, мало потужну сексуальність, яка коштувала десяти картонних посмішок.
  
  
  «Я пішла за тобою після вечері, але коли я приїхала, то тебе вже не було. Що ти робив?"
  
  
  Я не бачив причин брехати їй. Я пояснив свою розвідку місцевості, а потім спитав її, чому вона пішла за мною. На той час ми вже сиділи на моєму ліжку і ділили сигарету.
  
  
  "Думаєш, я не знаю, що відбувається між тобою та іншими дівчатами?"
  
  
  Вона відкинулася на подушку зі скатки, її руде волосся розпустилося. У її липкій російській блузі її груди здіймалися, як тверді подушки.
  
  
  "Що щодо твого хлопця?" Я запитав. "Хіба він не нудьгуватиме за тобою?"
  
  
  «Олександровичу? Він злиться на вас, а коли злиться, то напивається. Він уже у ступорі. Він не прокинеться до ранку, а я на той час повернуся. Мені він неприємний. через те, як він втік під час землетрусу. Тепер, коли ми тут, посеред цієї пустки, я не розумію, чому я маю залишатися з ним. Я вільна. Дивись, це сонце сідає. "
  
  
  Сонце здавалося, щоразу наближалося до горизонту, а тепер воно врізалося в землю і наповнило пустелю бронзовим сяйвом. Все, що всього кілька хвилин тому було потворним і безлюдним, стало дивно красивим. Так я міг уявити марсіанську пустелю. Потім аура зникла, і пустеля поринула у пітьму. Ми дивилися, як спалахнули ліхтарі в таборі внизу.
  
  
  «Це Чилі таке інше. Не знаю, чи звикнемо ми, росіяни, до цього», - зітхнула Ліля.
  
  
  «Не схоже, що самі чилійці будь-коли звикли до цього конкретного місця. Наскільки я можу судити, ми зараз єдині люди в ньому».
  
  
  "Я знаю."
  
  
  Її багата чуттєвість огортала пустельну ніч атмосферою інтимності. Вона дивилася на мене чорними очима, розстібаючи блузку і кладучи її на землю. Більшість російських жінок, з якими я коли-небудь кохався, були гнучкими балеринами в порівнянні з Лілею. Вона була досить сильною, щоб перевернути маленьку машину набік, але
  
  
  її широкі плечі більш ніж відповідали кремової гладдю її грудей.
  
  
  "Іди сюди, мій вбивце", - наказала вона.
  
  
  Цього разу я опинився в парі з жінкою, майже такою ж сильною, як я, жінкою, яка має найпримітивніші й невідкладні бажання. Нічого не було заборонено і нічого не залишалося на випадок. Кожен дюйм її тіла був пристрасним і живим, і до того часу, коли ми з'єдналися в остаточному обіймах, ми спустилися вниз, як сонце, - палаючі і світлі.
  
  
  Потім ми притулилися до спальні, і вона подарувала мені маленьку пляшку горілки, яку таємно витягла з намету Белькева.
  
  
  «Якби я знав, що ви прийдете, я приніс би склянку», - сказав я.
  
  
  «Мммм. Чи всі американські шпигуни добрі коханці?»
  
  
  «Ми маємо спеціальний курс. Зрештою, є стандарти, яких слід дотримуватися».
  
  
  "Ти дуже добре їх підтримуєш", - засміялася вона. «Ви все робите добре. Хотів би я бачити, як ви б'єтеся з індіанцем. Я не думаю, що міністр вартий таких ризиків».
  
  
  Її губи відпили горілку, і вона повернула мені пляшку. Я сперся на лікоть, щоб випити з неї.
  
  
  «Виробник цього спального місця забув, що в мене можуть бути гості. Тут тісно».
  
  
  «Мені це подобається», - хихикнула вона, притискаючись своїм тілом до мого.
  
  
  «Я називатиму вас Микитою. Оскільки ви працюєте з нами, у вас має бути російське ім'я».
  
  
  "Микита Картер", - спробував я. "Я не знаю, як би хлопчикам вдома це сподобалося".
  
  
  «Дівчатам тут це дуже подобається. Мій Микито, я хотів би, щоб ти перестав ризикувати своїм життям заради цього нікчемного Олександра. Мені так не хотілося б бачити, що з тобою щось трапиться. Будь ласка, пообіцяй мені, що будеш обережнішим. "
  
  
  "Обіцяю."
  
  
  "Я не вірю тобі", - надула вона. «Ви так кажете зараз, але щоразу, коли щось відбувається, ви кидаєтеся перед Бєлкєвим. Чи можу я розповісти вам секрет, який ви нікому не розповісте? Белькев – дурень, ідіот. Нікого в Москві не хвилює, чи повернеться він колись. "
  
  
  “Тоді ось що я тобі скажу. Давайте все стрибнемо в лендровери рано-вранці і залишимо його тут. Ми дамо йому пляшку горілки на ніч та пляшку лосьйону для засмаги на день».
  
  
  "Мені подобається ця ідея", - посміхнулася вона. Її пальці пестили мої груди. «Мені ще краще, якби я знала, що побачу тебе знову. Куди ти поїдеш із Чилі, Микито?
  
  
  «Повернувшись додому. Я працюю професором еротичної інкунабули, коли я не маю жодних завдань».
  
  
  "Ти мене обманюєш? Так, ти мене обманюєш. Ти завжди жартуєш, Микито. Я ніколи не знаю, коли ти кажеш мені правду. Я відчув би велике полегшення, якби дізнався, чому ти охороняєш Белькева. Так я уявляйте погані речі, які змушують мене хвилюватись.
  
  
  Я поклав їй руку на руку.
  
  
  "Ти красива дівчина, Лілю", - сказав я їй.
  
  
  "Дякую."
  
  
  "Як ви думаєте, я говорю вам правду?"
  
  
  «Ну, я не знаю, але я хотів би тобі вірити».
  
  
  «Добре, бо ти така. Красива та неймовірно сексуальна. А ось ще щось, що правда. Ти, мабуть, найсексуальніший агент у всьому КДБ».
  
  
  Вона вирвала свою руку з моєї.
  
  
  «Ти знову пожартуєш з мене. Чи ти думаєш, що всі – шпигуни?»
  
  
  "Не тільки ти. Кремль ніколи б не дозволив старому розпусному дурню, як Белькев, подорожувати світом, якби він не міг контролювати його, і єдиний спосіб контролювати таку людину - це секс. Ти той, хто завжди з ним, переконавшись, що він заткнувся і пішов спати, коли він надто багато випив і почав балакати. Ніхто не міг це зробити з Бєлкєвим, і тому вони доручили вам цю роботу. А відколи його люди в таборі не були ви змогли з'ясувати причину, через яку я приєднався до веселощів, ви думали, що зможете з'ясувати». Я провів рукою по шкірі її атласного живота. «От, Лілю, якби хтось міг, ти могла б. Але ти не можеш».
  
  
  "Сволота!"
  
  
  Це було перше, що вона сказала англійською.
  
  
  "Ви хотіли правди".
  
  
  "Відпусти, вбивця".
  
  
  Вона зняла спальний мішок і встала. Оголена і розсерджена, вона була зла.
  
  
  «Якщо я колись побачу вас у Москві, я накажу вбити. Із задоволенням".
  
  
  Я витяг "люгер" зі свого боку спального місця і простяг їй.
  
  
  «Давай, Лілю. Зроби це зараз. Наскільки я розумію, дівчині, яка це зробить, буде велика нагорода та дача. Просто натисніть на курок».
  
  
  Не вагаючись, вона наставила мій пістолет мені в лоба. Прохолодний вітерець смикав її довге руде волосся, пестячи їх плечі. Я глянув на темний кінець стовбура. Вона взяла пістолет обома руками і спустила курок.
  
  
  Клацання.
  
  
  Вона дивилася на зброю з подивом на обличчі.
  
  
  Потім вона впустила його на землю. Я простяг їй руку.
  
  
  «Чи бачиш, Лілю, ми ще не в Москві».
  
  
  Гнів змінився веселощами. Вона відкинула голову і засміялася над собою; потім вона взяла мене за руку і полізла назад до спальні.
  
  
  
  
  
  
  Розділ одинадцятий
  
  
  
  
  
  Белькев був роздутий з похмілля. Він відсунув консервовані російські персики і зажадав ще кави. Якщо у Південній Америці є щось хороше, то це кава.
  
  
  «Після ще одного дня на автомобілях і поїздки на поїзді до Сантьяго я позбавлюся тебе», - зарозуміло сказав він мені.
  
  
  "Це дуже погано. Я думав, що ми стали вірними друзями. У цьому вся краса такої поїздки».
  
  
  Його рот ворушився, ніби хотів щось сказати у відповідь, але його мозок не працював. Нахмурившись, він схилив обличчя над чашкою.
  
  
  «Я не повинна давати тобі нічого», - сказала Роза, тримаючи переді мною кухоль, що димився.
  
  
  "Чому ні?"
  
  
  "Ви знаєте, чому ні". Вона подивилася на Лілю. Руда повернулася до свого образу КДБ. Наче минулої ночі й не було, сказали мені її очі.
  
  
  «Не гнівайся», - сказав я Розі, коли вона пом'якшала і простягла мені чашку. «Я був зайнятий минулої ночі, не даючи Міристам підійти».
  
  
  «Не було жодних МИРистов».
  
  
  Побачимо.
  
  
  Охоронці повернулися з походу стежкою, що веде з табору. Їхній начальник сів поруч зі мною.
  
  
  «Ми можемо все упакувати в машини, як тільки міністр закінчить свій сніданок. Шлях довгий, але на вокзалі на нас чекатиме спеціальний поїзд. З цього моменту ми не повинні мати проблем.
  
  
  "Добре".
  
  
  Він вивчав мене секунду, перш ніж підвівся, щоб допомогти іншим розібрати намети.
  
  
  "Я сказав їй, що вона нічого не отримає, Картер", - сказав він, дивлячись на мене.
  
  
  "Але ти помиляєшся, вона це зробила".
  
  
  Я дозволив йому прийняти це так, як він хотів, і повернувся до своєї кави. Ставлячи кухоль на стіл, я відчув легку вібрацію, що пробігає моїми пальцями. «Просто тремтіння від якогось далекого землетрусу», — подумав я. У Чилі було повно.
  
  
  «Кондори з'явилися сьогодні рано-вранці», - зауважила Грета.
  
  
  "Приємно їхати вперед", - відповіла Ліля.
  
  
  Тремтіння, яке я відчував у столі, ставало сильнішим. Я шукав небо; Кондоров не бачив. Але я бачив, як до нас швидко наближався реактивний літак. Єдина причина, через яку я міг це бачити, полягала в тому, що в плоскій пустелі очей могло охопити п'ятнадцять миль неба в будь-якому напрямку. Старший охоронець теж помітив це і втік до мене.
  
  
  «Спускайтесь! Все спускайтесь! – крикнув він.
  
  
  Кубинські дівчата встали і махали хустками у бік літака, що наближається. Белкев без жодного інтересу підняв налиті кров'ю очі.
  
  
  Літак пролетів над нами низько, одне крило ухилилося. Стіл затремтів у відповідь на рев двигунів, який заглушував наші крики. Він промчав повз і піднявся в небо.
  
  
  "Американець", - сказав охоронець. "Винищувач".
  
  
  "Що це був за літак?" - Запитав Белькев після відповіді. "Це було більше схоже на ракету, ніж на літак".
  
  
  "Винищувач", - повторив його охоронець.
  
  
  «На його хвості було маркування чилійських ВПС. Я чув, що ми передаємо кілька винищувачів Starfighter Чилі. Довіряйте Міністерству оборони, щоб воно продовжувало продавати його літаки, навіть коли його клієнти стали червоними».
  
  
  «Це очевидно, – сказав Белькев. «Вони надіслали літак охороняти нас. Пора вже".
  
  
  Літак пролетів над головою на великій висоті.
  
  
  «Я дзвонив по радіо сьогодні вранці. Армія нічого не сказала про літак», - поскаржився охоронець.
  
  
  "І що? Ви можете їх по радіо зараз і подякувати. Продовжуйте».
  
  
  Охоронець підійшов до «лендроверу» з передавачем і похитав головою. Белькев промокнув губи паперовою серветкою.
  
  
  «Бачиш? Тепер він повертається», - сказав він із великим самозадоволенням.
  
  
  Винищувач знизився і мчав назад пустелею до табору, готуючись пролетіти прямо над нами. Усі стояли та махали. Винищувач опустив носа і нахилився до нас. То був момент, коли мої думки закипіли. Ніхто не посилає винищувачі як прикриття. Starfighter – це вузькоспеціалізований бомбардувальник / винищувач, штурмовик.
  
  
  Я гукнув. - «Лягайте, пірнайте все!»
  
  
  Стовпи пилу заввишки за двадцять футів почали покривати землю за сотню ярдів від нас. З гармати літака блищали чарівні блискітки світла. Белькев стояв просто посеред траєкторії польоту снарядів.
  
  
  Я збив його з ніг блоком Міннесотського вікінгу
  
  
  Він тяжко приземлився на спину та перекотився під стіл. Я дерся до захисту розібраного намету. Земля, де ми лежали, повзла, обіймалася, прорвалася під чергою 20 мм. снарядів. Крізь дим я бачив, як стіл над Бєлькєвим летів повітрям. Крик дівчаток вирвався крізь грім, що лунає двигуном винищувача, коли реактивний літак відірвався від нас.
  
  
  Обстрілом було розірвано весь центр табору. Я підбіг до Белькева і виявив, що йому ще пощастило. Він зіщулився в позі ембріона, недоторканий. Одному з його охоронців пощастило менше. Ми знайшли його тіло, що лежить на розірваній землі, з пістолетом у руці.
  
  
  "Ви, американці, за цим стоїте!" - крикнув Бєлкев.
  
  
  "Заткнися."
  
  
  Він схопив мою сорочку і почав битися зі мною. Я прослизнув під його неефективним правим і тримав його напів-Нельсоном. До цього часу з Land Rover повернувся головний охоронець із спантеличеним виглядом.
  
  
  "ВПС не відправляли літак".
  
  
  Я хотів знати. - "Ну, вони зараз відправляють один, чи не так?"
  
  
  «Так. Але мине десять хвилин, перш ніж у них буде щось тут. Вони кажуть, що нам доведеться триматись».
  
  
  Мовчазно говорилося, що ми мали стільки ж шансів проти Зоряного винищувача, скільки мурашки проти черевика. Єдина причина, через яку ми не були знищені з першого заходу, полягала в тому, що обстріл почався надто рано і розкидав нас. Навіть зараз ми чули виття двигуна, коли він втрачав висоту і літак почав другу атаку. Я штовхнув Белькева до рук охоронця.
  
  
  Грета закричала. - "Ось він!"
  
  
  Мені довелося говорити швидко, щоб вони могли мене почути, перш ніж мій голос заглушив хрипкий рев реактивного літака.
  
  
  «У п'ятдесяти ярдах зліва є канавка, де ми можемо отримати певний захист. Біжіть, коли я говорю «йди». Я збираюся виступити з цим у тилу". Я потряс ліву руку, і стилет впав мені в руку. «Це для всіх, хто відступить. Добре, ось він. Ідіть!»
  
  
  Слід запорошеного пір'я знову почав покривати табір, пробиваючись прямо на нас. На мить група стояла загіпнотизована, як тварина, яка чекала на удар кобри. Потім, коли я розмахував ножем, він зламався, і всі кинулися на струмка. Проблема полягала в тому, що як би швидко ми не бігли, цього не вистачало, щоб уникнути кошмару, який нас переслідував. Саме повітря кипіло від сильного свинцевого дощу. Гейзери пилу досягли мене, стримуючи мої кроки. Боніта впала, і я підняв її, не зупиняючись. Ми не могли бачити інших через падаючу багнюку, і ми все ще спотикалися, коли впали в струмок. Коли я глянув угору, то побачив, що винищувач пройшов майже милю від табору і піднімався для наступного перевалу.
  
  
  "Всі тут?" – крикнув я.
  
  
  Мені відповів хор зляканих голосів, але ніхто не постраждав.
  
  
  Грета затремтіла. - "Ми в безпеці тут?"
  
  
  «Не будь дурою, – огризнулася Ліля. «При його наступному проході цей бруд розсипається, як пил. Потім під час наступного проходу він уб'є нас».
  
  
  "Це вантажівки", - істерично вигукнула Грета, вказуючи на "лендровери". "Чому ми не побігли за вантажівками?"
  
  
  «Бо набагато легше потрапити у вантажівку, ніж у людину, що біжить. Вантажівки були б лише смертельною пасткою», - сказав я їй.
  
  
  Струмок був ненабагато кращий за це. Пілот винищувача цього разу скоротив свою чергу, ніби він знаходив упевненість. Він уже наближався до нас, але цього разу він стримував свою гармату, поки ми не дивилися майже прямо в кабіну. Один з охоронців почав тиснути на постріли, і мені довелося простягнути руку і затягнути його назад у траншеї.
  
  
  "Ти не збираєшся турбувати його цим", - крикнув я, але мої слова були втрачені в гуркоті авіаційної гармати. Уся сторона струмка вибухнула вогнем. Шматки землі злетіли на сотню футів. Ми були засипані зливою сміття. Коли хмара бруду нарешті розвіялася, від земляного валу нічого не лишилося. Рука охоронця, якого я тримав, була залита кров'ю. Він лаявся російською.
  
  
  Я підповз до Бєлькева.
  
  
  "Дай мені свій жилет".
  
  
  «Ніколи. Іди».
  
  
  Не було коли сперечатися. Я вдарив його кулаком у щелепу і дивився, як його очі закочуються. Потім я зняв із нього жилет. Коли я його одягав, Ліля схопила пістолет охоронця і направила його прямо мені між очей.
  
  
  "Як ви думаєте, куди ви збираєтесь?" вона загарчала на мене.
  
  
  «Почекай, Лілю. Наступний переїзд буде останнім, якщо ми не зробимо щось швидко. Я перейду до позашляховика, і мені ця штука знадобиться набагато більше, ніж йому».
  
  
  
  Треба було добігти до позашляховика, що стоїть у таборі. Це була пристойна відстань, але я згадав легкий кулемет, який був встановлений позаду.
  
  
  "У тебе не було б шансу", - сказала вона.
  
  
  «Може, і ні, але невелика дія дасть нам час, доки не прилетять інші літаки. Хто тут може водити позашляховик?»
  
  
  Ліля опустила пістолет і похитала головою. Охоронець загарчав, що якби він міг використати обидві руки. Потім заговорили Роза та Боніта.
  
  
  «Ми їздили на одному весь час, коли були у жіночій міліції».
  
  
  «Що ж, якщо ми колись виберемося з цього живими, ти можеш подякувати за мене Фіделю».
  
  
  Цього разу «Зоряний винищувач» наближався з меншою швидкістю і під іншим кутом, таким, щоб він мчав по довжині канавки, а не поперек неї. Будь-хто, хто потрапить у його зону дії, буде мишею в пастці.
  
  
  "Давай!"
  
  
  Вискочили з траншеї і побігли розірваною землею. Крила реактивного літака на мить захиталися від нерішучості, коли пілот помітив нас. Навіть на нижчій швидкості він летів зі швидкістю триста миль на годину, і він не мав багато часу, щоб прийняти рішення. Ми скористалися нашою несподіваною появою і побігли прямою, а не зигзагоподібно. Позаду нас посилився шум двигунів реактивного літака. Я чекав, коли його гармата знесе нас з землі.
  
  
  Винищувач повернувся праворуч і ліворуч, спочатку обстрілюючи нас, а потім людей у ​​канаві. Але його хвилинне коливання забрало час, і було вже надто пізно, щоб нас розглянути. Розчарований, що втратив кут, він круто піднімався, стаючи лише точкою в небі.
  
  
  Ми застрибнули в позашляховик, дівчата сіли на передньому сидінні, а я - на задньому. Ключі були в замку запалювання, і у Рози плавно працював мотор, поки я подавав пластикову стрічку з боєприпасами в кулемет. Під час роботи я дав їй вказівки, з чого розпочати рух, коли Зоряний Винищувач повернувся для вбивства.
  
  
  "У нас буде корида, так?" Боніта гукнула мене.
  
  
  "Exactamente".
  
  
  Літак люто повернувся до табору. Сумніву не було - він летів прямо до нас. В останній момент я торкнувся Рози за плече, і джип покотився вперед. Ми проїхали близько п'ятдесяти футів на першій передачі, потім вона зробила поворот на дев'яносто градусів праворуч і з подвійним зчепленням перейшла на третю, і ми поїхали.
  
  
  Винищувач висів позаду нас. Я відчував лють його пілота. Винищувач був оснащений ракетами класу "повітря-повітря", які проти нас були марними. Він уже витратив дорогоцінний час, і інші чилійські літаки вже мали піднятися в повітря. Проте, він мав гармату і стійку з п'ятисотфунтовими бомбами, і це було занадто багато, якщо я коли-небудь це бачив.
  
  
  Роза була вміла. Джип використовував кожну нерівність твердого грунту пустелі, щоб позбавити його нашого вигляду, що також ускладнювало завдання для мене, оскільки зараз я дивився прямо в ніс літака, що наближається. Я витратив десять дюймів обойми, підстрибуючи у задній частині позашляховика. Літак не здригнувся.
  
  
  Позаду нас промайнули гейзери.
  
  
  "Право, поверніть праворуч!"
  
  
  Пильні шлейфи підібралися до шин і злетіли в повітря, тож я не міг бачити, у що стріляю.
  
  
  "Ривок!"
  
  
  Джип стрибнув, коли снаряд відірвав частину його шасі, але слід землі, що вибухнула, повернувся від нас, коли літак з криком пролетів повз. Я тільки почав дихати знову, коли вся пустеля, здавалося, вибухнула. Я не бачив, щоб він знімав бомби зі своєї стойки. Тяжкий камінь врізався мені в груди; тільки бронежилет не давав йому вийти зі спини. Дивом Роза утримувала джип у русі, поки кулемет обертався на його кріпленні, а я, приголомшений, лежав на підлозі.
  
  
  "Він повернувся, Нік!"
  
  
  Винищувач різав повороти різкіше і нижче, покриваючи дно пустелі зі швидкістю звуку. Я ледве стояв, коли пілот натиснув на джойстик, і гармата знову почала гуркотіти по пустелі, коли винищувач наблизився до нас. Роза круто повернула кермо праворуч і, утримуючи його, покотила джип по колу.
  
  
  «Ні! Зрізай в інший бік».
  
  
  Ми прямували прямо в потік куль, які летіли в нас. Лобове скло джипа було розбите камінням, і машина заверещала на двох колесах, коли ми пливли по лінії вогню. Винищувач негайно звернув на інший поворот, щоб знову обрушити на нас дощ.
  
  
  Гармата реактивного літака була MK 11, двоствольним автоматом з повітряним охолодженням і газовим приводом, яке стріляло 20-мм боєприпасами з електроприводом з восьмикамерного циліндра, що обертається. Все змінилося після зіткнення з індіанцем, який розмахував болою. Час, за який спусковий гачок пілота до пуску
  
  
  снарядів становила одну тритисячну частку секунди. Це те, що називається миттєвою реакцією. Єдина перевага, яка у нас була, – це час реакції між мозком пілота та його пальцем на спусковому гачку. Я міг би, мабуть, удвічі скоротити цей час. Проблема полягала в тому, що якби я не потрапив до нього – чи до паливної магістралі – вогонь, який у мене був, мав би такий самий ефект, як сильний дощ. Винищувач був страшенно крутим літаком.
  
  
  "Роза, як ти?" - несподівано спитав я.
  
  
  «Страшно, Нік. Коли інші літаки будуть тут?
  
  
  Не вчасно, тепер я це знав. Пілот повинен був нас давно прикінчити, і у нас у нас не вічно.
  
  
  "Просто роби, як я говорю. Тримай джип на тридцяти, поки він не опиниться на нас, потім зроби вправо і тисни на газ. Ти не зможеш почути мене, коли він підійде надто близько, тому просто продовжуй повертати убік. куль. На Цього разу він йтиме дуже низько і повільно”.
  
  
  Саме це він і зробив, розтинаючи землю не вище п'ятдесяти футів, щоб отримати якомога довший кут. Я уперся ногами і випустив довгу чергу. Я міг майже бачити, як снаряди летять до носа винищувача. Він відкрив вогонь у відповідь, задушивши нас свинцевим пилом, кожна куля здатна пробити джип з боку в бік. Роза рубала штурвал, поки літак продовжував заходити, пілот різко тиснув назад і натискав на спусковий гачок. З бомбоутримувача виднілися дві сльозогінні краплі, що летіли повітрям. - закричала Боніта. Задні колеса джипа прослизали і крутилися по землі, коли Роза намагалася відвернутися від циліндрів.
  
  
  Одна бомба впала за п'ятдесят ярдів; інший був майже до нас навколішки. Джип підкинуло у повітря, як іграшкову машинку. Він упав на бік, викинувши нас, як ляльок, і продовжував підстрибувати. Мій зір став червоним, коли я намацав ноги; Я витер кров із очей. Роза та Боніта були наполовину закопані в землю, і у Рози текла кров із вух після струсу п'ятсот фунтів вибухівки. Вони обидва були живі, але ненадовго. Я не знаю, скільки часу я втратив, приголомшений на землі, але Зоряний винищувач робив останній поворот для останнього удару.
  
  
  Я помчав до позашляховика. Він став на колеса. Лобове скло було зрізане, а кулемет зігнутий удвічі. Я стрибнув за кермо і ввімкнув ключ. На другому повороті мотор завівся. - Благослови всіх хлопчиків, які роблять джипи, - пробурмотів я вголос. Я пройшов відстань в один фут, коли зрозумів, що щось було не так. Правого переднього колеса не було. Висаджено. Відсутнє.
  
  
  «Добре, літуне, тепер тільки ти і я. Сподіваюся, ти не проти ходити по колу».
  
  
  Він пролетів над пустелею, як гігантський механічний кондор, що мчить за жнивами. Я зрізав праворуч і тримав колесо. Якби я хоч трохи намагався піти ліворуч, машина перекинулася б. Шнурок із 22-міліметрових снарядів, сплетених «Гатлінгом» Винищувача, йшов позаду мене. З кожним ударом права передня частина позашляховика відривалася від твердої землі. Тепер корида справді розпочалася. «Може, я збожеволів, - сказав я собі, - але раптово переконався, що в мене є цей бик.
  
  
  Starfighter - один із найдосконаліших літаків, що коли-небудь вироблялися - настільки складний, що багато пілотів не захочуть на ньому літати. У Західній Німеччині це називають Фатною вдовою. Літак побудований на зразок ракети; фюзеляж товстий і кирпатий, крила гострі, як бритва, короткі. Приберіть руки з керування будь-якого іншого літака, і він ковзатиме за рахунок аеродинамічної підйомної сили своїх крил. Starfighter має всі моделі гліссування цегли, тому він отримав такий потужний двигун. Я вже знав за фактом свого виживання, що пілот був нетерплячим, але недосвідченим. Як мені сказали раніше, МИРисты лише починали проникати в чилійські ВПС. Людина, яка намагалася мене застрелити, мабуть, увійшла однією з перших. Він використав один з найкращих молотків у світі, щоб убити мурашки, але в його руках був молот, який міг дати удар у відповідь.
  
  
  Я згорнувся на лінії його вогню, не зважаючи на гармату. Один, потім двічі джип затремтів, коли врізалися снаряди. Снаряди з рикошетом відскакували від корпусу, деякі з них потрапляли в мій жилет, як Смерть, намагаючись привернути мою увагу. Я відчував суху жар форсажної камери, коли він йшов. Бик був готовий.
  
  
  Коли джип працював, я все ще сидів на трьох колесах, коли він повернувся. Я був упевнений у похмурому знанні того, що – так чи інакше – наша війна зараз закінчиться. Пілот також це знав. За дві милі від нього він зменшив оберти, потрапивши в поле зору мене, зменшуючи швидкість на відносній швидкості двісті п'ятдесят миль на годину.
  
  
  Про майстерність тореадора судять з того, наскільки він може повільно повернути бойового бика навколо себе.
  
  
  Я гнав джип так швидко, як міг, він рвав величезні колії на землі, стрибаючи. За мною пішла й інша колія, вибита гарматою і призначалася стати моєю могилою. Потім, замість того, щоб намагатися прорізати його шлях, я знову розширив своє коло, доки він не став досить великим, щоб літак міг розвертатися разом зі мною, полегшуючи йому завдання, наскільки це було можливо. Позаду мене величезний двигун Винищувача знову тиснув на газ – і знову. Гармата наздогнала позашляховик. Друга шина луснула. Я хитнувся, поки інший снаряд не пролетів повз мою голову і не відкрив капот. Дим піднявся за секунди, і я їхав на змученому джипі до смерті зі швидкістю десять миль на годину. Коли він повністю зупинився, я сів за кермо і почав чекати.
  
  
  Гармата теж припинила свою діяльність, і настала моторошна тиша. Потім над головою майнув винищувач, його потужний двигун затих. Свист вітру довкола крил видав сумний крик. Я вискочив із джипа і накрив голову.
  
  
  Я не знаю, що пролетіло в голові пілота цієї останньої довгої секунди польоту. Він, мабуть, зрозумів, що припустився фатальної помилки, знизивши швидкість нижче двохсот двадцяти миль на годину, необхідних для утримання ракетоподібного винищувача в повітрі. Коли він увімкнув форсаж і спалахнув. Винищувач перетворився зі зброї на труну. Він був надто низько, щоб катапультуватись - і єдиний спосіб знову запустити реактивний двигун - це пірнути на швидкості.
  
  
  Якими б не були його думки, мозок, спусковий палець, гармата та Зоряний винищувач вартістю в мільйон доларів вибухнули бомбою, що струсонула Атакаму, випустивши чорно-червону вогняну кулю, яка покотилася на тисячу футів. Коли вторинні вибухи перетворилися на нові вогняні кулі, я втомлено піднявся з землі і зашкутильгав назад до того, що залишилося від табору.
  
  
  Бій биків закінчився, і в боях бик ніколи не перемагає.
  
  
  
  
  
  
  Розділ дванадцятий
  
  
  
  
  
  Військовий поїзд під'їхав до станції Мапочо в Сантьяго, і я побачив, що урядовці були збудовані на пероні, щоб вітати героя Олександра Белькева, який повернувся. Солдати в сталевих касках ходили подіумами старого вокзалу у вікторіанському стилі, насторожено стежачи за кожним у натовпі. Спочатку я подумав, що їхня присутність була для захисту Бєлкева, але потім я побачив впевнену постать президента Альєнде, яка марширувала до нас платформою.
  
  
  Белькев виступив уперед і отримав свою нагороду – поцілунок Альєнде; потім, обійнявши один одного, двоє чоловіків спустилися платформою, залишивши нас позаду. Єдиним із нашого оточення, хто пішов за нами, був головний охоронець із перев'язаною рукою.
  
  
  Коли платформа була остаточно очищена від усіх чиновників, дівчата Белькева теж пішли. Я спустився трапом до багажного відділення. Туди на гідравлічному ліфті спускалася металева труна з останками охоронця, вбитого в пустелі. Службовець шукав когось, хто міг би підписати квитанцію про доставку.
  
  
  "Я візьму це", - сказав я.
  
  
  "Чи є у вас документи?"
  
  
  «Я з КДБ, ти можеш сказати?»
  
  
  Я розписався «Микита Картер» і додав адресу російського консульства. Це було менше, що я міг зробити для людини, яка боролася зі Зоряним винищувачем із пістолетом.
  
  
  З вокзалу я пішов до лікаря, і мені зашили рани. Жодна з куль з літака не досягла мене, але незабаром я виявив, що бронежилет був настільки розбитий, що його каркас встромився мені в груди в десятці місць. Після цього я прогулявся проспектами Сантьяго, а пізніше з'їв рідкісний аргентинський стейк і гарне чилійське вино. Це змусило мене знову відчути себе майже людиною.
  
  
  Я зволікав за чашкою еспресо з цедрою лимона, коли дві руки м'яко ковзнули на моє горло.
  
  
  «Троянда».
  
  
  Усміхаючись, вона відпустила мене і сіла.
  
  
  "Звідки ти знаєш?"
  
  
  «Просто будь щасливим, що я це зробив. Я думав, тебе та Боніту відвезли назад до готелю».
  
  
  Замість відповіді вона дивилася на мою тарілку. Я помахав офіціанту і ще попросив стейк. Воно виходило з гриля гарячим і рідкісним, і після того, як вона з'їла більшу частину його, я зміг отримати від неї відповідь.
  
  
  «Більше цього не треба. Тобі просто треба відвезти мене та мою сестру назад до Сполучених Штатів, до Нью-Йорка. Я не збираюся проводити ще один день із цією свинею та його консервованим гуляшем».
  
  
  "Ти ж знаєш, Розо, я не можу цього зробити".
  
  
  Її прозорі темні очі благали на мене. Звісно, вона діяла, але не без поважної мотивації.
  
  
  "Ти повинен. Ти будеш. Я тебе знаю, Нік. Ми з Бонітою ризикували життям заради тебе в цьому джипі. У мене все ще болять вуха, і все моє тіло вкрите синцями. Я зробив це для тебе – і ти натомість візьми мене до Нью-Йорка”.
  
  
  Вона перестала говорити і швидко перейшла до десерту - карамельного заварного крему, щедро залитого ромом. Біда в тому, що вона мала рацію; вона ризикнула своїм життям заради мене. Я був би пригнічений, якби не готовий був ризикнути заради неї зараз.
  
  
  «Роже, як я збираюся це пояснити, коли я з'явлюся з двома кубинськими красунями в купальниках?»
  
  
  "Ми можемо бути вашими перекладачами".
  
  
  "Я розмовляю іспанською."
  
  
  Ти можеш забути. О, дякую, Нік. Дякую. Я знав, що це ти зробиш».
  
  
  «Я не сказав, що буду, чорт забирай». Я закурив і буквально запалав. Потім, знаючи, що мене ковтає, я зітхнув. «Добре, я щось придумаю».
  
  
  "Я знла", - переможно закричала вона і проковтнула останню ложку заварного крему, перш ніж встати і взяти мене за руку. «Тепер я маю для вас частування. Якось ви побачили, як я танцюю на сумному дипломатичному прийомі. Нічого подібного. Цього разу ви побачите, як я танцюю по-справжньому».
  
  
  Ми зловили таксі і покинули широкі проспекти Сантьяго, коли ми ввійшли до району вузьких звивистих вулиць та близько розташованих будинків, збудованих в іншому столітті. Ми увійшли до кафе на розі, яке було обвішане плакатами з футболом та коридами. Групи старих іспанських гітар звисали з стелі. Очевидно, вдень Роза була зайнята, оскільки власники з ентузіазмом зустріли її, і сивий чоловік негайно зняв одну з гітар і почав її налаштовувати.
  
  
  На цей раз не було ні думки про політику, ні про міністра торгівлі з Росії, щоб отруїти сцену. Роза танцювала, поки старий співав, і її грація повернула його голос до колишньої сили молодості та жвавості. Я заляпав у ритмі, до якого приєдналася решта імпровізованої публіка. Тепер у мене не було жодних сумнівів у тому, що Роза приверне сотні клієнтів у шато Мадрид у Нью-Йорку.
  
  
  Почервоніла і закружлена, вона підлетіла до мене на руки, і я відчув кожне биття її збудженого тіла на грудях. Ми вийшли з кафе і пішли прямо до готелю, прямо до моєї кімнати. Її скуйовджена сукня фламенко впала на підлогу, як птах, що злітає, і я відніс її до ліжка.
  
  
  Наші заняття коханням перегукувались з її танцем, пристрасним та диким. Вона смакувала останню краплю і заснула в мене на грудях, все ще обіймаючи мене ногами, з усмішкою на губах.
  
  
  Розбудив нас стукіт у двері.
  
  
  "Микита, це я, Ліля".
  
  
  «Не зараз, Лілю. Я сплю".
  
  
  «Ти не розумієш, я мушу тебе побачити».
  
  
  "Я зайнятий."
  
  
  Ти спиш і зайнятий? Ах, я розумію», - сказала вона звинувачуючим голосом. «Тоді тобі краще позбутися її, ким би вона не була. Бєлькев зник».
  
  
  Ми з Розою сіли, як один. Я швидко обернув її простирадлом і штовхнув у ванну. Потім я одягнувся і впустив Лілю.
  
  
  "Де вона?"
  
  
  "Неважливо. Що ти маєш на увазі, він зник?
  
  
  «Це одна із тих кубинських дівчат? Я вб'ю її".
  
  
  «Бельков, пам'ятаєш? Що трапилося?"
  
  
  Руде волосся Лілі спалахнуло, коли її очі оглянули кімнату. Неохоче вона перейшла до теми.
  
  
  «У Міністерстві торгівлі був вітальний прийом. Було кілька студентів з університету. Деякі були дівчата. Вони були трохи гарненькі. Принаймні, Белкев, схоже, так думав, судячи з того, як він розмовляє з ними, запрошуючи їх приєднатися до нього тут, у готелі. Я сказала йому, що це не дозволено, що ми повинні спочатку перевірити, чи були вони МИРистами чи ні. Він сказав, що жодної з дівчат не було затримано на стійці реєстрації, якби вони були. "
  
  
  Продовжуй.
  
  
  «Ну, я думав, що він виконуватиме наказ, але ми розділилися в натовпі, і коли я спробував його знайти, він пішов. Солдат, який вартував біля будівлі Міністерства, сказав, що бачив, як Белькев сідав у таксі із двома студентками”.
  
  
  Я почав розстібати сорочку.
  
  
  "Хіба ти не збираєшся нічого робити?" – обурено запитала Ліля.
  
  
  “Послухайте, я виконав свою роботу. Так чи інакше, мені вдалося зберегти життя цього збоченця по всій країні Чилі. Я повернув його в Сантьяго і передав у цілості та збереження до рук вашого апарату безпеки. тут. Якщо він так хоче, щоб його вбили, це ваш головний біль. Я закінчив. "
  
  
  «Я надам у ваше розпорядження всіх наявних агентів».
  
  
  "Я знаю. Я знаю, як ти працюєш. Головорізи бігають вулицями, як божевільні, і нічого не доб'ються. Тримаю парі, у тебе навіть немає імені таксиста.
  
  
  "Ми шукатимемо."
  
  
  «На той час Белкев годуватиме акул в океані».
  
  
  На виході вона зачинила двері. Троянда вийшла з ванної кімнати.
  
  
  "Нік, я думав, ти залишишся тут зі мною. Чому
  
  
  ти одягаєш пістолет? "
  
  
  Я прив'язав піхви до зап'ястя і перевірив їх. Стилет ковзнув мені в долоню.
  
  
  «Ти сказав їй, що не збираєшся допомагати. Тепер ти передумав? Ти, мабуть, збожеволів».
  
  
  «Я був би божевільним, якби хотів, щоб за мною стежив увесь КДБ». Я поцілував її в лоба. "Не чекай".
  
  
  Я впіймав таксі на бульварі Бернардо О'Хіггінса і дав водієві адресу, яка знаходилася в кварталі від Міністерства, якою керував мій контактний агент AX. Ніколи не виникало питання, чи я йду за Бєлькєвим чи ні. Проблема полягала в тому, як зробити це, не залучаючи КДБ із встановленням AXE у Чилі або даючи шанс зірвати операцію з порятунку в одній із тих перестрілок, у яких усі закінчуються смертю, особливо заручника, якого ви намагаєтеся врятувати. Змову про переворот необхідно було зупинити, хоч би як я ставився до Белькева. Те, що я відчував до Ліли, теж було з цим. Ви не можете переспати з жінкою, навіть якщо вона ваш ворог, без найменшої участі. Коли вона повернулася до Москви, смерть Белькева автоматично стала її вироком.
  
  
  Я виявив, що чорний хід Міністерства почав відкриватися ще до того, як постукав. Там стояв сам міністр, трохи розпатланий і явно засмучений. Було майже десята вечора, а Белькев був відсутній більше години.
  
  
  "Я чекав тебе", - оголосив він. «Це справді дуже погані новини про російську. Ми були на межі арешту ватажків у всіх трьох країнах. Вони все ще можуть нас перемогти, якщо вб'ють його сьогодні ввечері».
  
  
  "Хіба ти не можеш підняти рейд?"
  
  
  «Неможливо. Все вже встановлено. Ти хоч уявляєш, де він може бути?
  
  
  «Ось про що я збирався тебе спитати. Хіба ти не знаєш, де живуть люди, які його забрали?
  
  
  Він похитав головою.
  
  
  «Вони використовували вигадані імена, щоб потрапити до приймальні. Все це було зроблено дуже розумно, використовуючи цих дівчат, щоб скористатися його основною слабкістю, і в останню годину».
  
  
  Міністр виглядав старим, старим і побитим, коли він крокував голою статтю, де я нещодавно склав обвуглені шматки паперів китайського посильного.
  
  
  "Добре, МИРисты не ідіоти", - почав я. «Скажімо навіть, вони не профі, і в цьому випадку Белкев, мабуть, все ще живий. Так працюють розумні аматори. Вони не мають почуття часу, і вони надто милі».
  
  
  "Яке це має значення? Він у них, і це лише питання годинника, коли він помре».
  
  
  «У нас будуть усі відповіді – і багато іншого – коли я його знайду».
  
  
  Через десять хвилин я повернувся до таксі і перегорнув список адрес, де, як відомо, гасили агітатори МИРИсти. Першою адресою була дискотека, манеж для бідних маленьких багатих хлопчиків, папи яких платили за марксистські ігри. Коли я зайшов туди, я відчув, що всі погляди стежать за мною. Я підійшов до кавомашини і потім запитав біля прилавка, чи був росіянин раніше з двома дівчатами.
  
  
  «Ні, сеньйоре, нікого подібного не було. Espresso o con leche?»
  
  
  Ворожість була сильнішою за каву. Коли я йшов, я почув звук стільця, що відсувається. Замість того, щоб упіймати таксі, я неквапливо пішов проспектом, а коли дістався до кута, я різко розвернувся і вислизнув у дверний отвір.
  
  
  Потім я побачив молодого чоловіка, який стояв спиною до мене, з широкими плечима. Він витяг свинцеву планку, заховану під светром із віконії, і обережно озирнувся. Я чекав, і коли він проходив повз, моя рука вилетіла назовні.
  
  
  "Que…"
  
  
  Я жбурнув його до штукатурки стіни, що облупилася, і вдарив кулаком у живіт, коли він відскочив назад. Його пальці впустили штангу, і я впіймав її, перш ніж вона впала на землю. Поки він усе ще ковтав повітря, я притис планку до його горла.
  
  
  "Де вони?"
  
  
  Я трохи послабив тиск, щоб він міг відповісти.
  
  
  "Я не знаю, кого ви маєте на увазі".
  
  
  Штанга притулилася його головою до стіни, а потім він кидався, мов спіймана риба.
  
  
  "Отра віз, чіко. Де вони?"
  
  
  «Роби, що хочеш, свиня. Я тобі нічого не скажу.
  
  
  Смішно, як вони завжди так думають. Вони не засвоїли, що хоробрість, як і гроші, це не те, чого ви бажаєте. У цьому випадку хлопчик врятував руку від повільного, болісного перелому, коли сказав мені, що Белькев та дівчатка зайшли до кафе, а потім пішли до іншого. Спосіб перевірити таку інформацію - сказати своєму інформатору, що він йде з вами, і якщо інформація виявиться невірною, обидві руки будуть зламані. Я виконав цю процедуру.
  
  
  "Це правда!"
  
  
  "Добре, тобі не обов'язково йти зі мною. Але тобі
  
  
  слід бути обережнішим, коли несеш таку штангу. Ви можете впустити його собі на ногу та поранитися».
  
  
  Друге кафе було більш відверто політичним. Це було похмуре, «атмосферне» місце, прикрашене антиамериканськими графіті та населене похмурими типами, які ще не зрозуміли, що револьвер 38 калібру не можна сховати у водолазці. Побачивши телефон на стіні, я був упевнений, що вони були попереджені про моє прибуття. Коли я йшов до залитої вином стійки, я побачив, як один із бородатих відвідувачів вивільнив руку зі свого пуловера.
  
  
  Я повернувся і вибив пістолет із його рук. Як я і сподівався, він схопився зі стільця, вдаривши мене по щелепі. Я прослизнув під неї, схопив його за спину і притулив до плаката з написом «Смерть імперіалістам Янки та їхнім псам, що біжать».
  
  
  На той час його співвітчизники вже тримали в руках рушниці, кожен націлений на точний постріл у мене. Я струсив руку, і стилет пролився мені на пальці. Я тицьнув його вістрям у горло хулігана.
  
  
  "Ви можете стріляти, якщо хочете", - сказав я їм. "Або ти вб'єш його, або я, якщо ти цього не зробиш".
  
  
  "Будь-який з нас готовий померти за цю справу", - крикнула дівчина з іншого боку кафе.
  
  
  «Щоправда? Запитай тут свого приятеля. Ти граєш із його життям. Запитай його, чи він не хоче, щоб ти його застрелив».
  
  
  Чоловік у моїх руках нічого не сказав. Я назвав би його хлопчиком, за винятком того, що помітив, що багатьом «учням» було за тридцять, що занадто старий для того, щоб очікувати вибачення за підліткові мрії про велич. Крім того, ці персонажі несли відповідальність за царство терору, яке включало вбивства, викрадення та безліч інших злочинів.
  
  
  «Ми не стрілятимемо», - нарешті сказав один із літніх чоловіків. Він демонстративно поклав пістолет на стіл. «Ми не стрілятимемо, але й нічого вам не скажемо».
  
  
  За його словами решта поклала пістолети поряд з його. Я надто ясно бачив його погляд. Час працював проти мене, як і будь-який глухий кут.
  
  
  "Ми знаємо, хто ви, і знаємо вашу репутацію жорстокого чоловіка, Картер", - продовжив представник. «Але навіть така людина, як ти, не стала б катувати одного з нас на очах у всіх». Він озирнувся у пошуках згоди. «Так що ти можеш зібрати свої інструменти і забиратися звідси».
  
  
  На секунду я зважив біль, який я міг би завдати людині, яку тримав у своїх руках, проти ядерного голокосту, який би пішов, якби я не рушив на нього. Він загубив. Я різко відкинув його назад і виставив його біле горло поглядам всіх присутніх у кімнаті. Стилет було доведено до тонкощі голки. Я ковзнула півколом над його яблуко, що ковтає адамове, розрізавши тільки шкіру, але затягнувши завісу крові.
  
  
  "Житловий будинок Болівара", - кричала дівчина. «Вони відвезли його до…»
  
  
  Він приглушив її рота, коли я рушив до дверей, мій заручник був щитом.
  
  
  «Ти можеш подякувати своїй дівчині за своє життя», - прошепотіла я йому на вухо. Потім я кинув його назад усередину, на підлогу, штовхнув ногою назад, щоб відчинити двері, і шпурнув перших чоловіків, які пішли за мною.
  
  
  Bolivar Apartamientos був багатоповерховий житловий будинок, розташований між університетом і найбагатшим районом Сантьяго. Він височів на десять поверхів над сучасним бульваром, десятьма поверхами із заскленими квартирами та блискучими балконами. Белкев і я якимось чином пережили атаки злісних інків з доколумбійського минулого Чилі та смертоносну гармату реактивного літака в пустелі – лише для того, щоб прибути для останньої битви до житлового будинку, який, можливо, було знайдено у Римі. Париж або Лос-Анджелес. Тротуари були вкриті дорогою різнокольоровою мозаїкою, трава була зелена і щойно скошена, а форма швейцара була новою.
  
  
  "Вже дуже пізно", - поскаржився він. "Кого ви хотіли бачити?"
  
  
  Я п'яно сутулився, і коли я говорив, це було з невиразним кубинським акцентом.
  
  
  «Все, що я знаю, це те, що я маю бути на вечірці. Вони сказали, щоби я приїхав».
  
  
  "Хто це сказав?"
  
  
  Я намацав у кишенях неіснуючий аркуш паперу.
  
  
  «Я десь записав ім'я. Я не пам'ятаю. О так. Вони сказали йти прямо до пентхауса».
  
  
  "Ах, звичайно". Він криво усміхнувся мені. «Ось де вони всі сьогодні ввечері. Усі гуляють. Мабуть, повний місяць». Він перейшов до домофону. "Хто я маю сказати, що йде?"
  
  
  «Пабло. Вони знають, хто».
  
  
  "Бієн". Він натиснув кнопку і заговорив у слухавку. «Hay un caballero aqui que se anomena Pablo. Dice que le esperan». Він слухав, коли запитували, а потім відповів: «Es mucho hombre pero boracho. Cubano, yo creo. Є все».
  
  
  Він повісив слухавку і обернувся до мене.
  
  
  «Ви мали рацію, на вас чекають. Натисніть номер десять у ліфті удачі. ".
  
  
  Я увійшов до ліфта і зробив, як він сказав. Він сказав мені, що нагорі чекають на п'яного кубинця. Я сумнівався в цьому. Я натиснув номер дев'ять.
  
  
  У коридорі дев'ятого поверху було порожньо і тихо, але згори долинали звуки музики самби. Я ввійшов у під'їзд і зробив дві сходинки за один раз.
  
  
  Я обережно штовхнув двері. Двоє чоловіків стояли перед ліфтом і дивилися в порожнє місце, тримаючи руки в куртках, ніби вони що-небудь прибрали. Перш ніж увійти в хол, я розстебнув куртку, щоб без перешкод взятися за пістолет. Потім я підійшов до них. Вражені вони подивилися на мене похмуро і підозріло. Потім один із них привітно розвів руками.
  
  
  «Пабло, ми думали, ти ніколи не дістанешся сюди. Професор та його дружина всю ніч питали про тебе».
  
  
  Добре, сказав я собі, вони не хочуть перестрілок у залі, якщо вони цього можуть уникнути. Значить, Бєлкев ще дихає.
  
  
  «Ну, вечірка може розпочатися, бо я зараз тут», – засміявся я. "Просто покажи мені дорогу".
  
  
  «Ось для чого ми тут», – посміхнувся він.
  
  
  Вони розділилися по одному з кожного боку від мене, поки ми всі разом йшли до останніх дверей у холі. Один із них зателефонував у двері.
  
  
  "Тут тобі справді буде весело, Пабло", - повідомив він мені, поплескуючи по спині.
  
  
  Мініатюрне око спостерігало за нами через вічко, а потім я почув звук ланцюга, що відстібається. Двері відчинилися, і ми увійшли.
  
  
  Вітальня знаходилася поруч із фойє, і звуки вечірки досягли моїх вух. Шлях перегородила екзотична жінка у шовковій мантії із візерунком інків. У неї було чорне, як смоль волосся і хрипкий голос актриси. Коли вона заговорила, вона жестикулювала золотим мундштуком.
  
  
  "Пабло, дорогий".
  
  
  Вона встала навшпиньки, щоб поцілувати мене, і обняла мене за шию.
  
  
  «Пробач, що запізнився», - промимрив я.
  
  
  «Не хвилюйся, дорога людина. Нам просто треба було розпочати без тебе. Ти знаєш процедуру. Ви можете зняти одяг у кімнаті покоївки».
  
  
  На мить я не зрозумів. Я не розумів, тобто доти, доки один із голосів, який я чув в іншій кімнаті, не матеріалізувався в тіло, коли він підійшов до арки фойє. Він належав білявці, яка хихотіла і тримала келих, причому абсолютно гола.
  
  
  "Звичайно, я вийду за секунду", - сказав я.
  
  
  "Вам не потрібна допомога?" - з надією спитала господиня.
  
  
  «Дякую, я впораюся».
  
  
  Кімната покоївки знаходилася поряд з фойє. Я заліз у неї і зачинив двері, помітивши, що на них немає замку. Ці люди були гарними. Бєлкев може бути, а може й ні. Я не впізнав би, поки не приєднався до веселощів та ігор, і я не міг би цього зробити, якби мене не розділили до баффа - а це означало, що я залишу пістолет, ніж та газову бомбу. Що ж, вибору не було. Я зняв одяг і акуратно склав його на ліжку. Зброю я поклав під матрац. Я востаннє глянув на себе в дзеркало, віддав честь своєму зображенню слабким знаком «світ» і увійшов, щоб приєднатися до групи.
  
  
  Можу лише сказати, що то була не вечірка, а оргія. Не дивно, що Белькева було так легко втягнути у це. Деякі пари стояли і розмовляли разом, але більшість із них заплуталися на розкішному дивані та стільцях, а деякі безсоромно кохали на підлозі. Різкий аромат марихуани наповнив повітря.
  
  
  Моя господиня, ще привабливіша без халата, недбало переступила через палку пару і простягла мені випити.
  
  
  "Тіст за перемогу", - запропонувала вона.
  
  
  "Перемога мас", - відповів я і обережно зробив ковток. Білий ром більше нічого.
  
  
  Вона провела пальцями по моїх грудях і по свіжих швах.
  
  
  "Пабло, ти бився чи щось таке?"
  
  
  «Я був поганим хлопчиком. Ти мене знаєш".
  
  
  "Можливо, сьогодні ввечері я це зроблю", - сказала вона багатозначно і слідом за заявою кивнула масивному вусатому чоловікові, який розмовляв з людьми, що сидять на дивані. Він був схожий на Нептуна, оточеного морем спинок, що звиваються, і скручених ніг. «Мій чоловік настільки ревнивий, що мені важко повеселитися на цих вечірках. Все, що я можу робити, це дивитися, як усі інші добре проводять час».
  
  
  "Я бачу, що вони саме це і роблять".
  
  
  Я глянув на неї і впіймав, як вона лукаво робить уявні записи про мене.
  
  
  «Випий ще, Пабло».
  
  
  Перед її поверненням світло приглушили. Я вмостився спиною до стіни і намагався озирнутися, не почуваючи себе проклятим вуайєристом.
  
  
  "Це все?" - спитав я, коли вона простягла мені склянку.
  
  
  До нас йшла дівчина, її
  
  
  здорові груди рухалися в блідому світлі. Хтось схопив її ззаду, і вона впала на спину з розкинутими руками. Чоловіче тіло наблизилося до неї.
  
  
  "О, в спальнях є кілька скромних людей", - весело сказала вона. "Скажи мені, Пабло, ти думаєш, що я привабливий?"
  
  
  Вона нахилилася вперед, так що її груди торкнулися мене.
  
  
  «Дуже привабливо. Я завжди це казав.
  
  
  Вона дісталася лампи і вимкнула її. Тепер вітальня була у повній темряві.
  
  
  "Тоді що тебе стримує?" прошепотіла вона мені на вухо. «Темно. Мій чоловік нічого не бачить».
  
  
  Вона знайшла мою руку, потягла до себе.
  
  
  «Просто я трохи скромніший», - сказав я їй.
  
  
  «Але тобі нема про що скромничати, Пабло».
  
  
  "Може бути. Як ти думаєш, у твоїй спальні хтось є?"
  
  
  «Ходімо подивимося».
  
  
  Вона знову взяла мене за руку, і ми попрямували крізь натовп людей на підлозі в хол у дальньому кінці вітальні. Я почув, як вона відчинила двері, і ми ввійшли. Обернувшись, вона пристрасно поцілувала мене, а потім увімкнула світло.
  
  
  "Прямо як російська", - із задоволенням сказав повністю одягнений чоловік з націленим мені в груди пістолетом 38-го калібру.
  
  
  Він стояв перед ліжком із двома іншими чоловіками, теж тримаючи націлені на мене револьвери. По обидва боки від дверей стояли ще двоє людей - брати Гарсія навели пістолети-кулемети. Один з них на лівій нозі мала сандалію. Белькев скорчився в кутку спальні, голий і з панчохою в роті.
  
  
  «Ви дуже добре попрацювали, Маріє», - сказав ведучий нашій господині. "Складно було?"
  
  
  «Ні, він така ж розпусна свиня, як і інші, тільки краще екіпірований».
  
  
  "Дякую", - визнав я.
  
  
  "З тебе вистачить, вбивця". Вождь сердито тицьнув у мене пістолетом. Ти майже все зіпсував. Навіть сьогодні ввечері ти намагався зупинити революцію. Дурень, ніхто не може зупинити це. Сьогодні ввечері армії МИРистов повстануть за сигналом смерті ревізіоніста. Ви знаєте, що це таке, ця партія? це свято, святкування його та вашої смерті. Навіть коли ви були в дорозі, ми ставили пастку для вас, як і для росіян. І ви потрапили до неї. Хіба ви не відчуваєте себе тепер трохи зніяковілим, стоячи ось так? "
  
  
  «Пройшло так багато часу, відколи я червонів. Однак я визнаю, що ситуація виглядає поганою, якщо ви хочете, щоб я це сказав».
  
  
  «MIRistas спирається на чудову ядерну міць Китайської Народної Республіки. Три величні держави об'єдналися в одну революційну армію, яка контролюватиме всю Південну Америку», - продовжував він фанатично. Не думаю, що він навіть чув, що я сказав. «І як бонус сто тисяч доларів, які китайці заплатять за вашу смерть».
  
  
  Поки я збрехав, я провів деякі обчислення, і незалежно від того, чи використовував я нову математику або стару, все виглядало так, ніби він збирався потрапити в нагороду. Він був мені ближче за всіх; Я міг взяти його і ще одного, внаслідок чого в мене потрапили троє людей. Ще один крок, який варто розглянути, буде спрямований на кульгавого брата Гарсіа. Я не сумнівався, що зможу добратися до нього живим та схопити його автомат. У мене також не було сумнівів, що я помру, перш ніж встигну очистити кімнату. Я озирнувся у пошуках іншої можливої зброї. Це був звичайний будуар багатої жінки, заповнений м'яким кріслом, шафою, набитим одягом, ліжком, нічним столиком, комодом та туалетним столиком, заповненим нічними кремами, лаком для волосся, косметикою та снодійним. Нічого особливого як зброя.
  
  
  «Хтось обов'язково почує постріли поверх музики. Що, якщо поліція прибуде сюди раніше, ніж це зробить революція? - парирував я.
  
  
  «Ми стрілятимемо, якщо потрібно, але у нас є кращий план. Бачите цей балкон? За хвилину двоє п'яних іноземців, які прийшли на вечірку на оргію, почнуть бійку на ньому. На жаль, вони обоє впадуть на смерть. Ми будемо свідками».
  
  
  Господиня поступилася дорогою. МИРИСТА підняв Белькева на ноги і вийняв з рота кляп. Тут же російська заплакала і опустилася на коліна, як тісто.
  
  
  «Підніміть його», - наказав вождь.
  
  
  Двоє його соратників потягли Белькева до дверей балкона і відчинили їх. У спальню увійшов прохолодний вітерець, запрошуючи нас на десять поверхів темряви. Вдалині виднілися вогні університету, деякі з них - маяки перемоги студентів МИРИСТИ. Чи буде їм послано якийсь сигнал з балкона, коли ми впадемо?
  
  
  Белькев вчепився в ніжку ліжка. Один із наших викрадачів ударив Белькева прикладом пістолета, і російська з криком жаху послабила хватку.
  
  
  "Принаймні, ти знаєш, як померти", - сказав лідер.
  
  
  Це те, що я постійно говорю людям: «практика веде до досконалості». Поки ми чекаємо, поки ваші люди знімуть Белкева з підлоги, не заперечуєте, якщо викурю останню сигарету? В мене це традиція.
  
  
  МИРИСТА розглянув прохання і знизав плечима. Я б використав його цигарки та сірники. Чим вони можуть бути небезпечні?
  
  
  До цього часу Белькев уже був на ногах, дико озираючись на всі боки і поблажливі до пощади. Стовбур револьвера встромився в шар жиру, який тремтів навколо його живота.
  
  
  «Поспішай», - сказав мені вождь.
  
  
  «Дякую, я сам запалю».
  
  
  Тепер Белкев був у дверях балкона, неохоче поповз назад до поруччя. Він глянув униз і, уявляючи падіння на тротуар, сльози повернулися йому на очі. Я стояв біля дверей, біля туалетного столика, затягуючи востаннє дешеву сигарету.
  
  
  Ти чоловік, Белькев. Не поводься так», - сказав я йому.
  
  
  Поки їхні очі були звернені на напівбожевільного Белькева, моя рука рухалася – не дуже швидко, просто цікаво – і взяла аерозольний балончик лаку для волосся господині. Поруч зі мною був брат Гарсія. Мій рух нічого не означав для нього, але на особі лідера з'явилося розуміння. Його пістолет обертався, і його рот відкривався, коли я натиснув на наконечник банки і підніс до нього сірник.
  
  
  П'ятиметровий язичок полум'я вилетів із банки і лизнув передню частину його сорочки. Мова підійшла до брата Гарсіа, який стояв до мене навіть ближче, ніж вождь. Він натискав на спусковий гачок пістолета-кулемета, коли його бавовняний костюм спалахнув вогненним кольором. Його палець, травмований струмом, сильно стиснув спусковий гачок, коли він звалився під час обертання. Навіть його блискуче волосся горіло до того моменту, коли він упав на підлогу.
  
  
  Його брат, кульгавий, піднімався з підлоги, від якої він пірнув, коли постріли промайнули по кімнаті. Я зірвав покривало з ліжка і накинув на нього, засліпивши його, а потім кинув матеріал у поле полум'я, що звивається. Кілька випадкових пострілів вилетіли з-під ліжка, але були ефективні тільки в тому, щоб утримувати інших СВІТ притиснутими до підлоги. Він відчайдушно намагався відірвати палаючу тканину; вона чіплялася за нього все міцніше чіпкими червоними руками. Крик агонії, що заморозив кров, вирвався з полум'я, і вся маса побігла до того, що мало бути дверима. Це не так. Він пройшов через балконні двері, як лазні, і вилетів у повітря, метеор, що обертається, підживлюваний набігаючим повітрям.
  
  
  Були ще два СВІРИсти, у яких були пістолети, а в мене була тільки банка, що швидко опорожнювалася. Незважаючи на це, вони прорвалися до дверей. Я розбігся, бо перший просто повернув ручку і приземлив його на спину без двох ніг. Його голова пробила панель на інший бік, і він повис, знепритомнівши. Я поправив пістолет останнього стрільця і дозволив йому висунути 38-й калібр у стелю, тому що нагорі ніхто не жив. Потім я впав йому на плечі з задубілими руками, зламавши йому ключиці. Після цього, про всяк випадок, я підійшов до його падаючої щелепи і розбив її до з'єднання з черепом. Я підняв його та кинув у напрямку балкона, який я вважав основним. Моя мета виявилася кращою, ніж я думав. Він виплив у синяву і зник.
  
  
  «Давай, Бєлькев. Хтось має задуматися, звідки беруться ці тіла.
  
  
  "Не так швидко."
  
  
  Я обернувся. Голос належав чорноволосій господині будинку. Вона притиснула обвуглений автомат до голого живота. Коли вона сказала мені, що збирається пустити останню кулю в моє тіло, вона свідомо обійшла ліжко і відрізала мені єдиний шлях до втечі. Пістолет здавався особливо потворним на тлі її тонкої блідої шкіри. Це було поєднання смерті та еротизму – досить підходящий фінал для будь-якого чоловіка.
  
  
  "Я виграю", - сказала вона і вперлася в ноги, готова взятися за зброю.
  
  
  Потім її чорне волосся раптово стало червоним. Її брови спалахнули, вона випустила пістолет і закричала. З нелюдською силою вона відчинила зламані двері і побігла коридором, захоплюючи за собою величезний вогняний прапор, полум'я від її волосся осяяло весь коридор.
  
  
  У спальні майнув вогонь і згас у роті банки, яку тримав Белькев.
  
  
  «Давай, товаришу, – наполягав я. «Я думаю, що цього разу ми справді змучилися».
  
  
  Ніщо не розірве оргію швидше, ніж жінка, що пробігає через неї, як римський смолоскип. Ми з Бєлкєвим пробилися з натовпу переляканих тусовщиків, які тинялися навкруги і намагалися витягти свій одяг із кімнати покоївки, і ввійшли до холу. Там все, що нам потрібно було зробити, це зупинити перших двох чоловіків, які вийшли із квартири.
  
  
  та зняти з них одяг. Все так просто, якщо ти організований.
  
  
  Внизу швейцар витріщив очі в натовпі, що збився навколо тіл мертвих MIRistas. Ми з Бєлькєвим пробігли - якщо можна так висловитися, про Белькева, що перевалювався, - пару кварталів і спіймали таксі.
  
  
  Цього разу він був сповнений духу товариства та подяки, але я згадав, що бачив у квартирі. Це був вид аерозольного балона, спрямованого прямо на мене одразу після того, як він підпалив господарку. Якби банку в цей момент не скінчилося, Белькев убив би мене.
  
  
  
  
  
  
  Розділ тринадцятий
  
  
  
  
  
  "Підтвердіть субмарину CPR G-класу", - сказав нам гідролокатор.
  
  
  Ми були в старому Супер Сузір'ї, на висоті п'яти тисяч футів і за сто миль на захід від чилійського узбережжя. Зі старими Конні кумедно те, що вони можуть залишатися в повітрі вічно, а потім ВМС США ремонтують їх і перетворюють на обчислювальні центри, що літають. Мені пояснив це капітан, відповідальний за операцію.
  
  
  «Якби підводні човни G-класу були з ядерними двигунами, ми могли б відстежувати їх за допомогою супутника, тому що вони залишають шар тепла через океан, який ми можемо вловити за допомогою інфрачервоних сканерів. Але в такому випадку ми повинні звернутися до комп'ютерів. Ми кидаємо кілька гідролокаторів на поверхню океану, а потім розслабляємось і дозволяємо їм виконувати свою роботу. Вони самі тріангулюють становище та глибину нашої мети, але це лише початок. Деякі досить складні В даний час розробляються форми гідролокатора, і одним з них є голографічний гідролокатор, що означає, що ці буї передають тривимірне зображення ворога, щоб ми могли точно визначити походження та клас підводного човна. Це дає нам підказки про те, що скажіть нам, чи атакувати і як». Він усміхнувся. "Звичайно, я ніколи не думав, що пошлю людську торпеду".
  
  
  "Принаймні, я не був добровольцем", - сказав я, глянувши на свій водолазний костюм.
  
  
  Водолази ВМФ, теж у водолазних костюмах, засміялися, і в цей момент до нашої секції літака увійшов радист і передав нам рапорт.
  
  
  «Рейди в Сантьяго, Антофагасті в Чилі, Ла-Пасі та Сукре в Болівії, Лімі та Трухільйо в Перу – всі пройшли успішно», – вголос зачитав капітан. «Радіомовчання протягом години гарантоване».
  
  
  «Мовчання чи ні, – продовжив він, – китайці дізнаються, що все розвалилося набагато раніше. Нам краще розпочати».
  
  
  Троє водолазів, капітан і я рушили до корми літака. Коли ми підійшли до нього, бомбовідсік був відкритий, і над ним висіли три предмети, які, як і решта, були схожі на кришки люків.
  
  
  «Хромована сталь із вакуумними замками. Вони впадуть так само, як і ви, на висоту тисячі футів, а потім відкриються гальмівні парашути. Жолоби вивільняються при зіткненні, і ці надувні кільця розширяться. Ось датчик, який дозволить вам регулювати кількість повітря в кільцях, щоб ви могли маневрувати ними під водою. Головне – діяти швидко, перш ніж китайці зможуть відправити хоч одну людину».
  
  
  "Наближаємося до зони висадки", - передав домофон.
  
  
  "Удачі, хто б ви не були". Капітан потис мені руку, а потім руку кожному водолазу.
  
  
  Конні зробила два паси. На першому з них металеві щити один за одним вилетіли до блакитного Тихого океану майже на милю нижче. Коли «Конні» повернувся, стійка, на якій стояли щити, була знята з дороги, і четверо з нас, які впадуть на наступному проході, стояли біля бухти.
  
  
  «У зоні», - знову проревів інтерком.
  
  
  Я підняв руку і ступив у стрімке повітря. Розтягнутий, я впав у керованому пікіруванні. Море закруглювалося на всі боки. Я помітив щити попереду й унизу і нахилив руки, поки не відхилився на п'ятнадцять градусів. Вітер смикав мій гідрокостюм і свистів навколо балонів із повітрям, прив'язаних до моєї спини. Інші водолази пішли за ними.
  
  
  На висоті тисячі футів я смикнув за шнур і підстрибнув, коли жолоб відкрився. Тепер треба було потягнути за червоні свинцеві шнури, щоб направити мене до яблучка. Я вдарився об воду за двадцять футів від найближчого щита, що коливається. Водолази впоралися навіть краще, приземлившись на відстані витягнутої руки. Ми відключили парашути і попливли до щитів.
  
  
  «Ісусе, подивися нижче», - сказав хтось.
  
  
  Я подивився вниз. Прямо під нами, всього за тридцять футів від поверхні, була довга металева сигара китайського підводного човна.
  
  
  Я випустив повітря з кільця, і щит почав тонути. Ми обережно направили його на кормову палубу і обійшли по верхній частині субмарини, переконавшись, що він не стосується поверхні субмарини і не видав контрольним кільцем. Я вказав на великий люк. Він був розрахований на ракету, а не на людину.
  
  
  Ми низько встромили щит у люк. Він ідеально підійшов – відзначте ще один бал для Navy Intelligence. Слід бульбашок піднявся нагору, коли вакуумний замок самопломбувався. Третина роботи виконана. Ми підійшли до іншого щита, пропливши повз іншу пару водолазів, поки вони йшли своїм щитом до люка.
  
  
  Вони були закінчені, коли ми спустилися з останнім щитом. Коли ми підійшли, один із них помахав нам рукою. Я думав, що цей жест означав, що робота зроблена добре, поки розмахування не стало шаленим, я повернувся і озирнувся назад. У воді було ще четверо водолазів, і вони не були із ВМС США.
  
  
  Неможливо, щоб двоє чоловіків, які йшли під водою з важким вантажем, могли рухатися швидше, ніж четверо плаваючих. Поки ми продовжували свій шлях зі щитом, наші приятелі пропливли повз нас і зустріли чотирьох, які на ходу витягали свої ножі.
  
  
  Під гідрокостюмом я спітнів. Я не міг обернутися, щоб побачити, чи прослизнув один із китайських водолазів і збирався розрізати мені спину. Так само обережно і повільно, як і раніше, ми встановили щит над ракетним люком і почекали, поки міхур повідомить нам, що він замкнений. Як тільки я побачив, що він наближається, я відштовхнувся від палуби човна, зачіпаючи руку, в руці якої був ніж. Я розірвав його повітряний шланг, коли він наблизився до мене, а потім підплив, щоб допомогти двом водолазам, які мали різні шанси.
  
  
  У одного зі спини йшов червоний туман, поки китайський водолаз акуратно розрізав шланг на баку. Між нами була довжина кормової палуби субмарини, і я ніяк не міг дотягнутися до пари до того, як ніж завдасть останнього смертельного удару. Мені не довелося. Поранений водолаз схопив іншого чоловіка за руку з ножем та розгорнув його. Його нога з ластами вдарилася об груди супротивника, вибивши мундштук з обличчя китайського водолаза. Потім він використовував вільний шланг для петлі ката, намотуючи її на горло людини, доки ніж не впав на дно моря. Тіло китайського водолаза слідувало за ножем ще повільніше.
  
  
  Наш вертоліт прилетів якраз вчасно, кинув кошик, у який ми могли забратися, і підняв нас над морем. Поранений водолаз був у захваті.
  
  
  «Вони не зможуть зняти ці щити, доки не повернуться до Шанхаю», - кричав він, перекрикуючи звук роторів коптера. "Я просто сподіваюся, що вони спробують запустити ці ракети".
  
  
  "Як ти себе почуваєш?" - крикнув я у відповідь. «Я допоміг би тобі, якби міг».
  
  
  «До біса це!» – крикнув він. «У цьому вся біда з вами, хлопці з плащів та кинджалів, ви не хочете, щоб хтось розважався».
  
  
  
  
  
  
  Розділ чотирнадцятий
  
  
  
  
  
  Веселощі, якщо можна так назвати, закінчилося. Я повернувся до свого готельного номера в Сантьяго, пакуючи валізу на дорогу назад додому. Уряд Альєнде робив заголовки про змову МІРИсти, яку він розкрив, і розгромив його власною блискучою детективною роботою.
  
  
  Якщо вони цього хотіли, мене це влаштовувало. Я поставив сумку і залишив покоївку чайові на комоді. Я планував зібрати Розу та Боніту і якимось чином переконати ВПС забрати мене та моїх перекладачів назад до Штатів разом.
  
  
  Був стукіт у двері. За чистою звичкою я завагався, перш ніж відповісти. Зрештою, хлопчики Гарсіа не заважали, не було причин для надмірних підозр.
  
  
  "Це хто?"
  
  
  То справді був пістолет-кулемет. Центральна панель дверей була видалена за п'ять секунд. У далекому кінці кімнати розбивалися і падали вікна та картини. Я витягнув свій люгер і пірнув за ліжко.
  
  
  Друга черга кулеметних куль підірвала замок, і важка нога відчинила двері. Я почав рухатися в напрямку сусідньої кімнати, але візерунок із куль, протруєних по підлозі, відбив у мене таку думку.
  
  
  «Хто, чорт забирай, це може бути, - подумав я. Ліля? Вона могла бути сердитою жінкою, але професіоналом. Вбивала лише за наказом КДБ. Містиста, що залишається? Якби хтось із них залишився, вони були б надто зайняті приховуванням, щоб думати про мене.
  
  
  "Вставай, Killmaster!"
  
  
  Бєлькев!
  
  
  «Вставай. Я нарешті збираюся вбити тебе, що я хотів зробити з того часу, як вперше побачив тебе. Принижувати мене, коли ти маєш можливість, висміювати мене, кохатися з моїми жінками.
  
  
  По кімнаті розлетілися потоки куль заввишки до пояса, і я зрозумів, що він це мав на увазі.
  
  
  "Ти божевільний, Белькев".
  
  
  "Я збожеволів? Я збираюся отримати сто тисяч доларів за вбивство, а ти кажеш, що я божевільний? Це момент, на який я чекав, момент, щоб показати, хто кращий».
  
  
  «Іди звідси, поки живий».
  
  
  Слова, здавалося, розважали його.
  
  
  Я чув, як він злісно посміхнувся і зайшов до кімнати. Він підійшов до ліжка.
  
  
  «Ніякі хитрощі не врятують тебе зараз, Картер. Викинь свій пістолет і ніж. І не забудь про цю маленьку бомбу, приклеєну до твоєї ноги. Я знаю все про ці речі».
  
  
  Я вийняв «люгер» із кобури і кинув на підлогу так, щоб він міг його бачити.
  
  
  "Добре. Тепер про інші».
  
  
  Я вклав стилет у руку і кинув його поруч із пістолетом. Нарешті я витяг газову бомбу з черевика і витяг її теж.
  
  
  «Чудово. Тепер ти станеш».
  
  
  Я зробив, як він сказав, навіть відійшовши від ліжка, щоб він міг мати чітку дистанцію.
  
  
  «Ти знаєш, коли тебе б'ють», - зловтішалося його жабке обличчя.
  
  
  «Я знаю, коли в мене нарешті з'явиться можливість і привід зробити те, що я хотів робити відколи зустрів тебе, Белькев».
  
  
  "Це що?" - впевнено спитав він.
  
  
  "Розібрати тебе голими руками".
  
  
  Я штовхнув ствол автомата і витяг магазин. Потім я повернув йому пусту зброю. Він стояв у шоці, як статуя.
  
  
  «Це називається часом реакції, товаришу. У будь-якому випадку тепер у вас є хороший клуб. Використовуйте його».
  
  
  Впевненість капала з нього, як віск із свічки, що тане. Приголомшений, він послухався моєї поради і схопив автомат як сокиру м'ясника.
  
  
  «Я думаю, тобі це сподобається, Белькев, якщо ти так любиш подорожувати. Це називається навколосвітньою подорожжю. Інструктор з острова Перріс одного разу показав мені це. Ми починаємо з айкідо».
  
  
  Він щосили ударив прикладом. Я пірнув під його живіт. Я майже не чіпав його, але він лежав на підлозі.
  
  
  «Ви бачите, весь сенс айкідо полягає в тому, щоб уникати контакту і при цьому спрямовувати силу вашого ворога проти нього. На відміну від джиу-джитсу».
  
  
  Він підвівся і знову замахнувся. Я схопився за його лацкани і впав навзнак. Белькев опинився біля стіни нагору ногами. Він трохи невпевнено підвівся - поки не помітив мій «Люгер» у межах досяжності.
  
  
  "З іншого боку, у тайському фут-боксі використовуються власні сили", - пояснив я.
  
  
  Мій черевик відбив його руку з пістолетом і вистрілив йому в груди. Він упав, наче в нього стріляли. Я поклав пістолет у кобуру. Белькев потягнувся за моїм ножем.
  
  
  «У караті ж задіяні руки та ноги».
  
  
  Я порізав йому плече та почув приємний тріск. Я взяв стилет і прибрав його назад у піхви. На випадок, коли Белькев збирався проспати решту лекції, я поставив його стоячи навпроти бюро. Потім я засунув газову бомбу в кишеню.
  
  
  «Коли сонце сідає на Сході, ми приїжджаємо до Сполучених Штатів Америки. Можливо, ви чули про це місце. Там було розвинене безліч мистецтв, включаючи сучасний бокс.
  
  
  Я наголосив на гаку в живіт. Коли Белькев звалився, я правим хрестом ударив його по щоці.
  
  
  «Це називається «один-два». І, звичайно ж, завжди є старі добрі американці, які готові до нещадної боротьби».
  
  
  Я взяв його за обидві руки і переправив через ліжко в дзеркало на повний зріст. Падаюче скло утворило навколо нього мереживний візерунок.
  
  
  «І, - додав я, відводячи його назад до центру кімнати, - рукопашний бій морської піхоти США».
  
  
  Я зламав йому грудину навпіл ліктем, що сягав підборіддя, і вибив зуб. Інший мій лікоть залишив його приземкуватий ніс, прикривши його праву щоку. Він придушив рота, хапаючи ротом повітря, коли коліно увійшло в його сало майже до хребта, і я закінчив роботу, штовхнувши його в дзеркало бюро. Він скотився з комода і впав на підлогу, як мішок із заболоченою картоплею.
  
  
  «Ви, напевно, вже здогадалися, що рукопашний бій походить з принципу «безкоштовно для всіх», ні? Є питання? Я можу це зробити знову, якщо хочете».
  
  
  Його відповіддю послужило тужливе мукання. Він був із плоским обличчям. Його одяг був розірваний. У нього - за обґрунтованим припущенням - було зламано півдюжини кісток. Але мав п'ять. І це більше, ніж він зробив би для мене.
  
  
  «Вибачте мені», - чемно сказав я. «Я забув одну річ. Виверт КДБ».
  
  
  Я нахилився над ним. Він не чинив опір.
  
  
  Коли я закінчив, я додав кілька рахунків до чайових, а потім піднявся сходами на верхній поверх готелю. Роза і Боніта чекали на мене в своїй кімнаті, упаковані і готові до роботи.
  
  
  Я підійшов до бару і налив три напої.
  
  
  «Ми чули жахливий гуркіт унизу. Що трапилося?" - Запитала Роза. "Бачиш, ти порізав суглоб". Вона взяла мене за руку.
  
  
  "Нічого особливого".
  
  
  "Був там Белкев?"
  
  
  "Так, але він нас не потурбує".
  
  
  Точка тиску КДБ – ця проста
  
  
  і тонкий прийом, що перерізає кров у мозок, змусив би Белькев залишатися непритомним на кілька годин.
  
  
  "Звідки ви знаєте, що він буде у відключенні?" - спитала Боніта, взявши свою склянку.
  
  
  «Я дуже просто пояснив йому, що ви двоє хочете поїхати зі мною до Штатів і що потрібний іспит на громадянство. Я сказав, що іспит має проводитись у повній конфіденційності. Більше нікого не пустять».
  
  
  "І він погодився на це?" - Вигукнули вони.
  
  
  «Дівчатка, якщо я і чогось навчився у цьому бізнесі, то це не тому, що ви робите, а тому, як ви це робите».
  
  
  Через півгодини, після закінчення нашого приватного іспиту, вони погодилися, що я мав рацію.
  
  
  Коли ми виходили за двері, задзвонив телефон. О, ні, подумав я, а що тепер? Це був мій контакт із AX. «Я просто подумав, що вам може бути цікаво дізнатися, – безтурботно сказав він, – що росіяни повернули захоплену супутникову інформаційну трубку. Вашу місію виконано і…»
  
  
  "Це дуже цікаво", - сказав я. «Ви знаєте, що я небайдужий до місій, які виконуються. Це ті, що не…»
  
  
  «… І між усіма царюють мир і добра воля».
  
  
  Я посміхнувся, розірвав зв'язок, обійняв кожну дівчину і вийшов за двері.
  
  
  
  
  
  Напад на Англію
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Напад на Англію
  
  
  Присвячується службовцям секретної служби Сполучених Штатів Америки
  
  
  
  Пролог.
  
  
  Це був один із тих днів для Генрі Уеллсі, 55-річного міністра фінансів Великобританії. Це почалося за сніданком, коли його дружина знову заговорила про свято.
  
  
  «У вас має бути справжнє свято, у вас його не було більше року. Вихідні в Bayberry Hall просто не беруться до уваги…»
  
  
  Він знав, що Бейберрі-хол, маєток його матері в Йоркширі, в жодному разі не має великого значення для Мілісента.
  
  
  «Вам потрібно десь тепле та розслаблююче. Можливо, Іспанія чи Італія. Або Югославія… вони кажуть, що узбережжя Далмації є чудовим».
  
  
  "Вони, напевно, сказали б, що я дезертував", - сухо сказав Уеллсі, потягуючи какао.
  
  
  "Не будь абсурдним", - огризнулася його дружина. «Тепер не намагайся мене відштовхнути, Генрі. Тобі треба подбати про свята. Попереджаю, якщо ти цього не зробиш, я сам поговорю з прем'єр-міністром!
  
  
  "Вона б теж", - похмуро подумав Уеллсі, сидячи на задньому сидінні свого Rolls 30 хвилин по тому, і після полудня. був не у святковому настрої. Це теж не покращало. Того ранку в резиденції прем'єр-міністра було спеціальне засідання кабінету міністрів, і Веллсі збирався запізнитися. Сірий «Ягуар» і вантажівка, які смертельно сперечалися про переважне право, зупинили рух Лондоном. Мав пройти ще годину, перш ніж поліція очистить місце події.
  
  
  Уеллсі не пропустив всі засідання кабінету міністрів; це затяглося до обіду. Канцлер залишив будинок номер 10 на Даунінг-стріт, відчуваючи розчарування, як він часто робив останнім часом. Здавалося, що міжнародні питання завжди переважають внутрішні. Імпульсивно він зупинився біля Кука, щоб купити туристичні брошури. Можливо, Мілісент мав рацію; можливо настав час для відпустки.
  
  
  Повернувшись до офісу, він щойно влаштувався за своїм столом, коли увійшла його секретарка з поштою.
  
  
  «Не могли б ви принести мені чаю, міс Таннер? Я знаю, що ще зарано, але…»
  
  
  "Звичайно, сер." Міс Таннер, не надто юна, не надто гарна, але розумна, посміхнулася.
  
  
  Уелсі взяв верхній лист і лист для листів - йому подобалося відкривати пошту самому, - але він знову поклав їх і вийняв брошури, які зібрав у Кука. Він відкинувся на спинку стільця, вивчаючи їх. Іспанія… Коста-Брава… Дуже мило, як він зрозумів, і не багатолюдно в цю пору року, сказав чоловік у Кука. Італія… Рим… Венеція… нібито занурення у море. Він похитав головою. «Подорож грецькими островами». То була думка. Він був у Афінах, але ніколи на островах. Міконос… Лелос… Родос… Прекрасний…
  
  
  Останнє, що Генрі Уеллсі побачив у цьому світі, було усміхнене обличчя красивої молодої гречанки, що тримала оберемок червоних червоних троянд. Потужна 7-міліметрова гвинтувальна куля, що увійшла в потилицю біля основи черепа, зробила досить акуратний вхідний отвір, враховуючи, що спочатку вона повинна була пройти через закрите вікно, але вона пробила кістку і тканину, а коли вийшла, обличчя Уеллсі розпливлося.
  
  
  Він різко впав уперед, його кров змішалася з червоними трояндами Родоса.
  
  
  Міс Таннер увійшла з чаєм, знайшла його і не могла перестати кричати.
  
  
  Перша глава.
  
  
  Ніч у доках Луксора була липкою, спекотною та безповітряною. З одного боку вимальовувалися будівлі пристані, які важко сиділи навпочіпки в темряві. З іншого боку, Ніл беззвучно ковзав за течією до Каїра і моря. За річкою тяглася пустеля, світліша смуга між маслянистою чорною водою та посипаним зірками небом.
  
  
  Чекаючи на цій пустельній чорній набережній, я доторкнувся до Вільгельміни, 9-мм люгера, який ношу в спеціальній кобурі, щоб заспокоїти себе. Відчуття мурашок на потилиці попередило мене, що вона мені може знадобитися сьогодні ввечері.
  
  
  Я був там за наказом Хоука, щоб зв'язатися з дрібним контрабандистом та гравцем на ім'я Огі Фергус. Фергус відправив телеграму з Луксора прем'єр-міністру Англії про те, що має інформацію для продажу, яка може пролити світло на жорстоке вбивство міністра фінансів Великобританії Генрі Уеллсі. Оскільки в даний момент британці не мали агента в цьому районі, Хоук зголосився на мої послуги.
  
  
  Фергус сказав мені телефоном, що зустріне мене в доках опівночі. Я глянув на годинник; минуло вже п'ятнадцять хвилин. Одного цього було достатньо, щоб мене насторожити, і я вже думав, щоб піти, коли почув звук у темряві.
  
  
  Я швидко глянув на маленькі двері, що вели на склад позаду мене. Вона відкрилася, і тепер вийшов чоловік. Він був середнього зросту і почав лисіти. На ньому був сірий костюм, що виглядав так, ніби в ньому проспали тиждень. Але що в ньому я відразу помітив, то це його очі. Вони були широко розкриті, налиті кров'ю і крадькома металися ліворуч і праворуч, нічого не втрачаючи. Я бачив ці очі раніше на сотнях чоловіків. То були очі когось наляканого до смерті, когось на крок попереду смерті.
  
  
  "Картер?" - прошепотів він, боячись, що його ніч почує.
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  Він відчинив двері і запросив мене всередину. Коли я увійшов, він смикнув за мотузку, і кімнату залило світло від голої лампочки, яка
  
  
  звисала зі стелі. Це була невелика кімната, і єдиними меблями в ній були потрісканий, забруднений умивальник у кутку та брудний матрац на підлозі. Навколо валялися зім'яті газети та порожні коричневі пакети. П'янкий аромат часнику і цибулі витав у повітрі.
  
  
  Огі Фергус витяг з кишені піджака пляшку спиртного і тремтячими руками зумів відкрити її і напитися довго і міцно. Коли він закінчив, він трохи заспокоївся.
  
  
  "Інформація, Фергусе", - нетерпляче сказав я. "Що це таке?"
  
  
  "Не так швидко", - заперечив він. «Не раніше, ніж я отримаю 5000 фунтів та приватний рейс до Хартума. Коли я дістануся туди благополучно, ви отримаєте свою чортову інформацію».
  
  
  Я думав про це, та ненадовго. П'ять тисяч фунтів - страшенно низька ціна за те, що він пропонував. Я міг би отримати з Лондона телеграму до британського консульства в Луксорі, щоб вони дали мені гроші. І найняти приватний літак буде не так вже й складно. Я погодився з його умовами, але попередив, що з ним буде, якщо він спробує щось смішне.
  
  
  «Це на підйомі, приятелю», - скиглив він.
  
  
  "Добре", - сказав я. «Гроші будуть у мене завтра вдень. Тоді я завезу тебе».
  
  
  Фергус знизав; його голова. "Завтра ввечері, цього разу". Ел, все чортове місто кишить ублюдками за мною. Серед білого дня мене помітять».
  
  
  "Хто переслідує тебе, Фергусе, і чому?"
  
  
  "Не твоя справа", - парирував він. «Це не має нічого спільного із вбивством у Лондоні. Це особисте. Просто будь тут завтра ввечері з грошима та виходом звідси».
  
  
  «Якщо ти так хочеш…» Я знизав плечима і обернувся, щоб піти.
  
  
  «Картер, – крикнув Фергус, коли я підійшов до дверей, – ще дещо. Якщо зі мною щось трапиться, йди до бару Гранд Готелю в Танжері. Хтось зв'яжеться з тобою там і повідомить інформацію».
  
  
  "Як я впізнаю його?"
  
  
  «Не хвилюйся, – сказав він, – моя людина впізнає тебе. Просто віддайте гроші, і ви отримаєте те, що бажаєте».
  
  
  Я кивнув і пішов.
  
  
  Мені довелося чекати до ранку, поки відкриється телеграф. Коли це сталося, я телеграфував до Лондона за грошима. За три години я отримав відповідь. Консульству було наказано виділити мені 5000 фунтів стерлінгів. Зібравши гроші, я забронював чартерний літак в аеропорту. До зустрічі з Фергусом залишалося ще вісім годин. Я повернувся до своєї кімнати, прийняв душ, замовив джин із тоніком. Потім я заснув.
  
  
  О восьмій вечора мене розбудив будильник. Я одягнувся, зібрав портфель із грошима і на таксі дійшов до притулку Фергуса.
  
  
  На цей раз двері відчинив незнайомець. Це був невисокий, досить худий араб у білому тропічному костюмі та червоній фесці.
  
  
  Він нічого не сказав мені, тільки посміхнувся і показав лівою рукою на відчинені двері; його права рука, як я помітив, застрягла в кишені піджака.
  
  
  Вийшов ще один чоловік, великий, важкий араб, одягнений у традиційний пустельний одяг - кафію, мантію та сандалії.
  
  
  Він сказав. - "Містер Картер?" "Містер Нік Картер?"
  
  
  Я не використав прикриття з Оги; у цьому не було жодного сенсу. «Вірно, – сказав я.
  
  
  "Ви прийшли познайомитися з Огі Фергусом".
  
  
  Він не питав, чи він говорив. Я примружився, намагаючись краще розгледіти у темряві. "Знову добре", - сказав я, дивлячись на худорлявого чоловіка, що засунув руку в кишеню. "Де він?"
  
  
  Товстун посміхнувся. «Він тут, містере Картер. Ви побачите його. А поки давайте уявимося. Я Омар бен Аюб». Він уважно спостерігав за мною, очевидно чекаючи на якусь реакцію. «А це мій товариш Гасим».
  
  
  "Якщо Фергус тут, - сказав я, ігноруючи уявлення, - то де він?"
  
  
  Аюб, у свою чергу, проігнорував моє запитання. «Ви б допомогли Огі Фергусу обдурити його колег, чи не так, містере Картер? Ви б допомогли йому покинути Луксор, не сплачуючи його борги».
  
  
  «Я не знаю, про що ти, чорт забирай, говориш», - огризнувся я. "Але я хочу побачити Огі, і я хочу побачити його зараз".
  
  
  Посмішка Аюба зникла. "Добре, містере Картер", - похмуро сказав він. "Ви побачите його".
  
  
  Він клацнув пальцями, і в чорному дверному отворі з'явилися ще два араби, здоровені чоловіки у західних костюмах. Вони щось тягли, м'яке тіло чоловіка. Вони витягли його за кілька футів від мене і безцеремонно кинули на причал.
  
  
  "Огі Фергус", - сказав Аюб із задоволенням у своєму рівному голосі.
  
  
  Я глянув на труп біля своїх ніг, моє обличчя було невиразним, а живіт стиснувся. Гаразд, це був Фергус. Його вбили ножем або іншим гострим предметом, і це повільно. Тіло було сильно понівечене.
  
  
  «Огі дізнався, що відбувається з тими, хто не має відношення до Омара бен Аюба. А тепер, містере Картер, ви дізнаєтесь». Аюб кивнув двом здоровенним людям, які кинули Фергуса до моїх ніг, і раптом у них в руках опинилися довгі ножі, що носять бедуїни пустелі. Я подумав про Х'юго, про тонкий, як олівець, стилет, прив'язаний до мого правого передпліччя. Але зараз Хьюго не міг мені допомогти. Крім двох м'язистих хлопчиків, худий приятель Аюба, Гасім, вказав на мене цією шишкою в кишені піджака.
  
  
  Двоє чоловіків із ножами увійшли всередину. Один з них був трохи важчий за інший і рухався повільніше, але він увійшов першим. Я подумав, що вони не збиралися вбити мене першим ударом. Вони хотіли, щоб я вмирав повільно, як Огі.
  
  
  Увійшов Номер Один, замахуючи ножем мені в живіт. Я зробила крок назад, і ніж встромився в мою куртку. Я не мав часу йти за Вільгельміною. Здоров'як ударив мене, знову спираючись на нього всією своєю вагою. Я відступив убік і коротко вдарив його по шиї, коли він проходив повз нього.
  
  
  Він хмикнув і сердито повернувся до мене. Друга людина з ножем зависла всього за кілька футів від нього. Тепер, раптом додавши швидкості, він в'їхав ліворуч від мене. Він низько замахнувся ножем до моєї грудної клітки. Я повернувся до нього і спіймав руку з ножем, повернув зап'ястя вниз і всередину, водночас опустившись на одне коліно і перекинувши чоловіка через плече. Він полетів, сильно вдарившись об причал до ніг свого приятеля, ледь не збивши його з ніг.
  
  
  Перший бик ухилився, а потім кинувся в атаку, виставивши ніж прямо перед собою. Я чув, як Аюб крикнув: «Прибери його! Прибери його! арабською, і тоді бик навалився на мене, цілячи ножем мені в живіт. Я сильно вдарив ребром долоні по витягнутій руці з ножем, коли відвернувся від удару і почув хрускіт кістки. Бик закричав, і ніж із гуркотом ударився об причал. Коли чоловік пролетів повз мене, я порізав його товсту шию і відчув, як хребці хруснули від удару. Він звалився обличчям униз на лаву підсудних.
  
  
  Аюб тепер кричав. - "Вбийте його! Вбийте його!" Краєм ока я побачив, що Гасим витяг пістолет із куртки і націлив його на мене.
  
  
  Куля пройшла повз мою голову на кілька дюймів і мало не потрапила до другої людини з ножем, коли він увійшов. Я схопив його руку з ножем, повернувся, і ми разом упали.
  
  
  Ми впали поруч із трупом Огі Фергуса. Ми перекочувалися по тілу, борючись за ніж, Гасим незграбно танцював навколо нас, намагаючись вистрілити, але боявся стріляти, бо міг потрапити не в ту людину.
  
  
  Аюб закричав на нього. - «Стріляй! Стріляй!»
  
  
  Я мусив зробити щось швидко. Араб був тепер на мені зверху. Я стиснув коліно, застромив йому в пах. Він закричав і впав убік. Я вдарив його кулаком по обличчю, коли він упав. Гасим перестав танцювати і ретельно цілився мені на думку.
  
  
  Я зігнув праве передпліччя так, як я тренувався сотні разів, і Х'юго ковзнув мені в руку. Чоловік з ножем вставав, і я жбурнув у нього Х'юго. Стилет перекинувся і встромився арабу в горло. Коли Х'юго залишив мою руку, я швидко кинувся; Постріл Гасіма розколов дерево там, де була моя голова.
  
  
  Я відкотився вдруге, коли Гасим знову вистрілив. Я підійшов до люгера у куртці.
  
  
  Мій перший постріл пройшов повз голову Гасіма на кілька дюймів, але другий врізався йому в груди, відкинувши його в стіну складу позаду нього. Його пістолет полетів.
  
  
  Я повернувся і побачив, що Аюб вирішив утекти. Я не хотів стріляти; Я хотів дізнатися, що він знає про Огу Фергуса, тому я помчав за ним, пірнув за ним стрімголов.
  
  
  Ми спустилися, разом потрапили до доку. На жаль, ми приземлилися біля залізного прута, яке якийсь робітник залишив на пристані. Аюб відчайдушно схопився за нього, замахнувся на мене. Він хотів зруйнувати мені череп, але удар відбився на моїй шиї та плечі. Однак цього було достатньо, щоб вирубати Вільгельміну з моїх рук і надсилати ракети болю в мою руку.
  
  
  Аюб знову став на ноги, все ще тримаючи залізну лозину. Вільгельміна приземлилася десь на краю пристані. Я спіткнувся, помітив Люгер і нахилився, щоб підняти його.
  
  
  Але Аюб, рухаючись на подив швидко для товстої людини, кинувся на мене до перекладини. Він збирався покласти цьому кінець раз і назавжди - я бачив це на його очах. Я не міг вчасно підняти Вільгельміну, Аюб рухався надто швидко. Коли він повернув штангу, я відступив убік і дозволила йому пройти повз мене. Наступної хвилини він був у повітрі над чорною водою, а потім плюхнувся в Ніл.
  
  
  Його несло течія, і він дико метався. Очевидно, він не вмів плавати. Його голова пішла під воду, але він знову підвівся, задихаючись. Голова кафієхеда знову пішла під воду. Цього разу випливло лише кілька бульбашок, потім річка знову стала спокійною.
  
  
  Я повернувся на причал, щоб повернути Х'юго. Обидва м'язисті хлопчики були мертві, а Гасім - ні.
  
  
  Я чув його стогін. Я сунув Х'юго назад у піхви і, вільно притискаючи Вільгельміну до себе, обережно підійшов до того місця, де лежав Гасім біля стіни складу.
  
  
  Коли я побачив, у якому стані ця людина, я сунув «люгер» у кобуру і присів поряд з ним. Він дивився на мене заскленілими очима.
  
  
  Я запитав. - "Чим був Огі Фергус для вас та Аюба?" "Якщо ти не хочеш, щоб я залишив тебе вмирати, тобі краще поговорити". Він уже був мертвий, але не знав про це.
  
  
  Він застогнав, хитаючи головою з боку на бік від болю. «Фергус», - видихнув він, - «контрабандою вивіз… давні скарби… із країни для нас. Його підслухали… він сказав… мав намір виїхати, не заплативши Аюб… останню партію вантажу. Хтось… американець мав доставити його… Хартум… приватний літак. Аюб подумав, що ти. … та людина."
  
  
  Він закашлявся і готовий був здатися. Я підпер його голову. "А як щодо інформації, яку Фергус мав для британського уряду?" Я запитав. "Чи був Аюб у цьому замішаний?"
  
  
  Засклені очі Гасима шукали мої. "Британський уряд?"
  
  
  Тепер я не бачив сенсу у скромності. «Так, телеграма, яку Оджі надіслав прем'єр-міністру. Інформація, яку він мав про вбивство Генрі Уеллсі. Чи був Аюб з цього вигоду?»
  
  
  "Я нічого не знаю ... про це", - видихнув Гасім. "І ... Аюб".
  
  
  Раптом він завмер у моїх руках, потім обм'як. Він був мертвий.
  
  
  Я опустив його голову і на мить схилив коліна в темряві. Випадково я виявився замішаний в одній із темних угод Огі Фергуса – за іронією долі мало не вбив себе – і я все ще нічого не знав про вбивство. Звичайно, можливо, що Аюб щось знав, не сказавши Гасімові. Але зараз це не мало значення, так чи інакше. І Огі, і Аюб не піддавалися подальшому поясненню чи потуранню.
  
  
  * * *
  
  
  Другого дня я вилетів рейсом United Arab Airlines до Каїра і сів наступного літака до Танжера. Я прибув до Танжера і спочатку зняв номер у Гранд Готелі в Медіні, про який згадував Фергус. Я пообідав у сусідньому ресторані, скуштував пиво Mechoui та Stork Pils, а потім повернувся до бару готелю.
  
  
  Я потягував «Перно», стоячи біля барного стільця спиною до бармена з темними вусами, коли дівчина увійшла. Вона була молода, одягнена у чорний футляр та сандалі на високих підборах. Довге пряме темне волосся спадало їй на плечі. Вона була прекрасна так, як можуть бути прекрасними лише молоді арабські дівчата: темна, земліста краса з відтінком таємничості. Вона йшла так, що чоловікові хотілося дотягнутися до неї і доторкнутися до неї, чуттєва хода з хвилястими стегнами, рухом грудей, еротичним, але не вульгарним виявом її тіла. Я спостерігав, як вона пройшла повз мене, уникаючи моїх очей, залишаючи в повітрі слабкий запах мускусних парфумів. Вона сіла на табурет приблизно на півдорозі до стійки і замовила шеррі. Після того, як бармен обслужив її, він підійшов до мене.
  
  
  «Щодня вона входить ось так, - сказав він, помітивши мій захоплений погляд. «Вона замовляє одну чарку – тільки одну – і йде».
  
  
  "Вона прекрасна", - сказав я. "Ви знаєте її ім'я?"
  
  
  «Це Хадія, що арабською означає «дар», - сказав він, посміхаючись крізь вуса. «Вона танцює у готелі «Мірамар». Чи можу я вас познайомити?»
  
  
  Я взяв свій Pernod. "Дякую, - сказав я, - але я зроблю це поодинці".
  
  
  Дівчина повернулася, щоб подивитись на мене, коли я сів поруч із нею. Її очі, великі і чорні, зблизька здавались ще красивішими, але зараз вони були відстороненими і настороженими. "Можу я купити вам випити?" Я запитав.
  
  
  "Чому?" – холодно сказала вона.
  
  
  «Бо ви нагадуєте мені про п'ять пам'ятних днів, які я провів у Лівані, – сказав я, – і тому що мені подобається бути поряд з вами».
  
  
  Вона подивилася мені у вічі і довго вивчала моє обличчя. "Добре", - раптом сказала вона. «Ви нагадуєте мені три прекрасні дні у Гібралтарі».
  
  
  Ми тоді разом посміялися, і її сміх був музичним. Ми обмінялися іменами і трохи поговорили про Танжер, а потім з'явився бармен.
  
  
  "Дзвінок для вас".
  
  
  Я внутрішньо застогнав. Я знав, що це Хоук. Його літак, мабуть, прибув рано. Я попросив Хадію зачекати на мене і вибачився. Я відповів на дзвінок у холі, щоб усамітнитися.
  
  
  "Нік?" Голос був живий, діловий, з легким натяком на новоанглійський акцент.
  
  
  "Так сер. Сподіваюся, у вас був добрий політ».
  
  
  «Дівчатка були гарненькими, але їжа була жахливою», - скривився Хоук. Я представив його худе, нетерпляче обличчя з густим сивим волоссям, коли він спітнів у телефонній будці аеропорту Танжера. «У мене всього кілька годин між рейсами, Нік, так що поцілунок дівчину на прощання, ким би вона не була, і зустрінемося зі мною в ресторані «Дженіна» на ранню вечерю рівно через… півтори години».
  
  
  Я погодився, і телефон клацнув мені у вусі. Я постояв на мить, гадаючи, що Хоук приготував для мене зараз і чи це буде продовженням бізнесу в Луксорі. Потім я повернувся до дівчини. "Я повинен піти", - сказав я. "Бізнес."
  
  
  "Ой", - сказала вона, мило надувшись.
  
  
  «Але я думаю, що піду сьогодні ввечері на концерт у Мірамарі», - сказав я. "Якщо це взагалі можливо".
  
  
  «Я хотіла б цього, містере Картер». Вона посміхнулася до мене.
  
  
  Я відступив. "Я назвав тобі своє ім'я, а не прізвище".
  
  
  "Огі Фергус сказав мені, що ти будеш тут", - сказала вона.
  
  
  «Як, чорт забирай…»
  
  
  Її обличчя стало серйозним. «Оги подзвонив мені вчора вдень із Луксора. Він описав вас, а потім сказав, що якщо з ним щось трапиться, я маю передати вам фотографію, яку він зберігає у своїй валізі в нашій кімнаті».
  
  
  Якось думка про цю гарну річ, що належить Ожі Фергюсу, застала мене зненацька, і я, мабуть, зареєстрував її. Я відкрив рота, щоб щось сказати, але вона мене обірвала.
  
  
  "Щось пішло не так, значить?" — спитала вона.
  
  
  Я розповів їй подробиці. Вона сприйняла все це пасивно, а потім сказала: "Мабуть, це сталося, коли він розмовляв телефоном".
  
  
  "Що мало статися?" Я запитав.
  
  
  «Коли його вбили. Він говорив: "Скажи Картелю ... коли лінія обірвалася".
  
  
  "Це все, що він зміг сказати?"
  
  
  Вона похитала головою вгору й униз.
  
  
  "Нічого більше?"
  
  
  "Нічого."
  
  
  «У мене тут гроші», - я поплескав по кейсу аташе. "Дай мені фотографію".
  
  
  "Це в моїй кімнаті", - сказала вона. «Зустрінемось сьогодні ввечері, після вистави. Тоді я віддам його тобі.
  
  
  "Тепер я знаю, що піду на шоу", - сказав я.
  
  
  "Зроби це", - посміхнулася вона, потім зісковзнула зі стільця і вийшла.
  
  
  * * *
  
  
  Я пішов у ресторан «Дженіна» у Касбі. Більшість моїх зустрічей з Хоуком проходили в його офісах у будівлі Amalgamated Press and Wire Services на DuPont Circle у Вашингтоні. Ми рідко радилися поза Вашингтоном або Нью-Йорком, ще рідше за межами США. Яструб не любив гастролі по всьому світу і вирушав за кордон лише з найтерміновіших питань. Він, очевидно, класифікував свій візит до Йоганнесбурга і нашу зустріч у Танжері як термінову.
  
  
  Хоук прибув незабаром після мене, і ми зайняли зовнішній стіл. Він виглядав майже англійцем у твідовому піджаку та сірих штанах. Його обличчя було зморшкуватим і виглядало втомленим, а худорляве тіло - навіть стрункішим, ніж зазвичай.
  
  
  «Невдача в Луксорі, Нік. Страшенно невдача. Але, можливо, ти щось отримаєш від дівчини». Він витяг з куртки довгу коричневу сигару, засунув її в рот і проковтнув, не закурюючи. "Ви, напевно, ще не бачили цього в газетах, але в Лондоні сталося ще одне вбивство". Він вийняв з рота сигару і подивився на мою реакцію.
  
  
  Я запитав. - "Інший урядовець?"
  
  
  "Можна так сказати. На цей раз це Персі Думбартон, міністр оборони Великобританії».
  
  
  Я свиснув і подивився на вузьку, вимощену бруківкою вулицю, крізь повільний рух арабів у робах і вози з осликами до старих будівель, що руйнуються, навпроти. Я почав коментувати, але тут повернувся офіціант, щоби прийняти наше замовлення. Я замовив марокканський кус-кус із куркою, і Хоук вирішив спробувати стейк. Потім офіціант знову пішов.
  
  
  «Думбартон, - продовжував Хоук, не чекаючи моєї відповіді, - був одним із найздібніших лідерів Англії. Вбивця залишив ще одну записку, і тепер ясно, що загроза в першій записці не була пусткою».
  
  
  "Ви не розповіли мені про це", - нагадав я йому. Хоук знову поліз у кишеню і простяг мені два аркуші паперу. «От. Я надрукував те, що було сказано у двох нотатках. Перша – перша».
  
  
  Я читав: Це доводить, що ми серйозно ставимося до справи. Щоб запобігти смерті інших членів кабінету міністрів, британський уряд має домовитися про виплату нам суми десять мільйонів фунтів протягом двох тижнів. Ще одна кара буде відбуватися кожні два тижні, поки не буде здійснена оплата. і сума збільшуватиметься на два мільйони фунтів після кожної наступної смерті.
  
  
  "Британський уряд врятує важливі життя, значні страждання та мільйони фунтів стерлінгів шляхом негайної капітуляції перед нашою вимогою. Коли буде прийнято це неминуче рішення, над будинком парламенту має бути піднятий білий прапор. буде доставлено авізування способу оплати".
  
  
  Я глянув на Хоука. "Цікаво", - сказав я. Потім я прочитав другу записку, оригінал якої було знайдено на місці другого вбивства:
  
  
  «Вас попередили, але ви не сприйняли нас серйозно. Тепер ваш міністр оборони мертвий, а наш попит зріс до дванадцяти мільйонів фунтів. Чи не надто пишається уряд Великобританії, щоб капітулювати? Сподіватимемося, що ні. Ми стежитимемо за білим прапором."
  
  
  Я повільно похитав головою. "Що британці думають про це?" Я запитав.
  
  
  "Вони не знають, що з цим робити, N3", - похмуро сказав Хоук. «Вони буквально бігають по колу. Це були особливо криваві вбивства, і паніка росте у вищих колах. Ходять чутки, що навіть королева не в безпеці. Це найбільша річ за багато років. Це може буквально зруйнувати британський уряд, якщо вони не розуміють, у чому річ».
  
  
  Офіціант повернувся з їжею. Хоук нетерпляче накинувся на стейк, розмовляючи під час їжі.
  
  
  «Спочатку вони думали, що це може бути один із міжнародних злочинних синдикатів. Або, можливо, навіть колишній ув'язнений, нещодавно звільнений, із образою на офіційний Лондон. Тепер вони гадають, що це можуть бути росіяни».
  
  
  Я був скептично налаштований. - "Справді?"
  
  
  «Можливо це не так надумано, як здається. Росіяни мають серйозні розбіжності з деякими з вищих керівників Великобританії. Думбартон був одним із них. Вони можуть намагатися викликати зміну уряду у Лондоні – прямим шляхом. Це було зроблено раніше”.
  
  
  Хоук допив стейк і відкинувся назад. «Можливо, Росія агресивніша, ніж ми думаємо», - продовжив він. «Думбартон наполягав на розробці винищувача, який би зробив МІГ схожим на Fokker DR-1 фон Ріхтофена. Він також наполягав на створенні бактеріального арсеналу. Британська розвідка вказує на мову нотаток - використання слова «ми», що повторюється. і «нас», той факт, що це той самий вид паперу, який використовував російський субагент в іншій справі. І, нарешті, до того факту, що Борис Новинний, який нещодавно з'явився в Лондоні, тепер таємниче зник з поля зору. "
  
  
  «Він один із найкращих у КДБ», - сказав я задумливо.
  
  
  Хоук кивнув головою.
  
  
  "І тому ви тут. Начальник ДП
  
  
  Група «Вибіркові місії» та прем'єр-міністр зібралися разом і вирішили, що оскільки ви вже берете участь у цій справі через Огі Фергуса, і особливо тому, що Новини та його люди ніколи вас не бачили, було б непогано, якби я позичив вас їм на якийсь час."
  
  
  "І на цьому завершується ще одне коротке, але чудове свято", - сказав я. «Я просто хотів би отримати щось від Фергуса».
  
  
  "Можливо, у нього нічого не було", - сказав Хоук. «Максимум, що вони змогли дізнатися про бідолаху, - це те, що він служив командосом кілька років тому, а потім пішов під укіс. Звісно, він міг виконувати деяку допоміжну роботу для комуністів та щось підслуховувати. У будь-якому разі, зараз це не має значення. Британцям потрібна вся допомога, яку вони можуть одержати, щоб зламати це. Мені дуже шкода, Нік, що ти, здається, отримуєш всі неприємні завдання, але це пов'язано з тим, що ти такий гарний у своїй справі. "
  
  
  Я прийняв комплімент. - "Дякую. Коли я полечу?"
  
  
  «Завтра рано-вранці. Це перший рейс». Він посміхнувся. "Я думаю, у тебе буде час знову побачити її сьогодні ввечері".
  
  
  Я посміхнувся у відповідь. – «Я розраховував на це».
  
  
  Готель Mirimar був старовинним доколоніальним будинком, що зберіг свій європейський колорит. Клуб розташовувався у задній частині вестибюля. Я сів за столик і замовив скотч із льодом. Коли офіціант пішов із моїм замовленням, я оглянув околиці. Кімната була тьмяно освітлена, більшість світла виходила від свічок, що стояли на кожному столі. У Танжері на відпочинку клієнти здебільшого складали європейці, а деякі модернізовані араби у західному одязі потягували турецьку каву та жваво розмовляли між собою.
  
  
  Як тільки подали мій напій, світло згасло, і почалося вистава. Першим виступив французький співак, який пройшов кілька номерів, оплакуючи душевний біль втраченого кохання. За нею слідувала процесія танцівниць живота, чий талант був гідніший Восьмий авеню в Нью-Йорку, ніж на Середньому Сході.
  
  
  Нарешті оголосили про Хадію, і в кімнаті запанувала шаноблива тиша. Музиканти заграли біт, і Хадія зісковзнула на сцену з лаштунків.
  
  
  Вона була одягнена у стандартний костюм танцівниці живота, але він був таким самим стандартним, як і вона сама. З самого початку було очевидно, що вона на голову вища за середній танцюрист живота. М'язи її живота тремтіли від контролю, на вдосконалення якого пішли роки. Її груди тремтіли, ніби вони мали власні думки, і навіть рухи її рук видавали витонченість, яка була здавна, коли танець живота був мистецтвом, а не убогим стриптизом, до якого його відносили останніми роками.
  
  
  Вона паморочилася босоніж, її тіло реагувало на ритм музикантів, пристрасно піднімаючись у ритмі і спокусливо сповільнюючись на спусках. Біля мене я міг чути утруднене дихання клієнтів-чоловіків, які нахилилися вперед, щоб краще розглянути її. Декілька жінок-спостерігачів дивилися на неї із заздрістю, весь час вивчаючи кожен її рух, намагаючись скопіювати їх на той момент, коли вони могли використовувати їх наодинці зі своїми чоловіками.
  
  
  Ближче до кінця виступу музика ставала все жорсткішою, але Хадія не відставала від неї, піт стікав з її обличчя, стежив за напруженими м'язами шиї і розчинявся в глибокій долині, що поділяла її груди. Вона досягла свого піку з фінальним крещендо барабанів, потім впала навколішки, зігнувшись у талії.
  
  
  На хвилину в кімнаті запанувала трепетна тиша, потім всі як один вибухнули бурхливими оплесками. Декілька людей піднялися, їхні руки працювали як поршні, включаючи мене. Хадія прийняла оплески та скромно втекла за лаштунки. Клопання в долоні поступово вщухло, і, як за командою, клієнти роздавали колективне ремствування, кожна мова повторювала кожен рух її виступу.
  
  
  Я зажадав свій чек, заплатив офіціантові і пробрався за лаштунки. За лаштунками мене зупинив міцний вибивала, який утримав мене, поклавши свої м'ясисті руки мені на груди. Я прибрав його руку і рушив до дверей, які, як я припустив, належали Хадії.
  
  
  Я відчув важку руку вибивали на своєму плечі, коли постукав. Я збирався аргументувати це, коли з'явилася Хадія.
  
  
  «Все гаразд, Касіме», - сказала вона, і хватка на моєму тілі ослабла. Я ввійшов до гримерки, не зважаючи на товстого араба.
  
  
  Хадія зникла за завісою, переодяглася у вуличний одяг і вийшла за двері. Коли ми вийшли надвір, вона зупинила таксі і дала водієві адресу своєї квартири, коли я влаштувався поряд з нею.
  
  
  Житло Хадії знаходилося на верхньому поверсі старої доглянутої будівлі у кварталі срібних справ майстрів із видом на море. Вона відчинила двері, пропустила мене, потім пішла за мною і замкнула її. У вікно лилося світло повного місяця. Я просканував вітальню у пошуках слідів Фергуса. Їх не було. Це було місце існування для самок.
  
  
  Хадія налила собі чарку бренді, простягла мені одну і сіла в єдине крісло в кімнаті. Я опустився на диван і подивився на неї поверх обідка моєї склянки.
  
  
  Нарешті я сказав: "Фотографію, яку Фергус сказав мені дати?"
  
  
  Вона полізла в складки сукні та витягла з кишені фотографію. Вона передала його мені. Я вивчив це. Це була стара фотографія, потьмяніла з часом. У ньому було 20 осіб, усі в бойовому одязі пустелі, всі вишикувалися у формальну групову позу в чотири ряди.
  
  
  «Це старий загін командос Фергуса, – сказав Хадія. «Він у другому ряду, другий ліворуч. Знімок зроблено 1942 року в Каїрі».
  
  
  Я перевернув його, сподіваючись знайти там щось написане. На ньому було лише ім'я фотографа. Все, що Фергус хотів мені сказати, було на цій фотографії, ймовірно, що стосується одного з чоловіків.
  
  
  "Розкажи мені про Фергуса", - сказав я.
  
  
  Вона відпила бренді. «Я нічого не знаю… про його бізнес, я маю на увазі. Його кілька разів заарештовували за контрабанду золота. Якось його допитувала поліція про щось, пов'язане з гашишем - я думаю, він його продавав. Крім цього, він відвідував мене разів, можливо, два, на рік. Іноді він приносив гроші. Іноді він позичив у мене гроші».
  
  
  «Валіза, звідки фото? Що ще в ньому?
  
  
  "Нічого", - сказала вона. "Усього лише кілька старих речей".
  
  
  Я встав, увійшов до спальні. Відкрита валіза лежала на її ліжку. Я порився в ньому і не знайшов нічого, окрім кількох змін чоловічого одягу та старої, з'їденої міллю весільної сукні.
  
  
  "У ньому була моя мати", - сказала Хадія позаду мене, коли я підняв її.
  
  
  Я обернувся до неї, питаючи її очима.
  
  
  «Це була весільна сукня моєї матері», - повторила вона. "Вона була дружиною Фергуса".
  
  
  "Його що?"
  
  
  "Його дружина. Вона вийшла за нього заміж, коли мені було чотири роки. Фергус був моїм вітчимом».
  
  
  Потім вона вперше висловила емоції щодо смерті Фергуса. Сльози затопили її очі, і вона уткнулася головою в мої груди, схопивши мене за руки. Я як міг заспокоїв її, запевнивши, що все буде гаразд. Сльози поступово вщухли, і їй вдалося сказати: «Він був добрий до мене, Ніку. Він був як мій батько. Може, він і був поганою людиною, але для мене він був добрим». Після смерті моєї матері, коли я була 10 років, він дбав про мене, як я була його власною дочкою».
  
  
  Я розуміюче кивнув.
  
  
  Ми все ще стояли дуже близько один до одного, і раптом я відчув нове почуття. Груди Хадії були притиснуті до мене, і я відчував теплий солодкий запах її волосся. Мої руки обвилися навколо її тіла. Я міцно поцілував її, мій язик проникнув у її рота, досліджуючи його, зустрічаючись і переплітаючись з її язиком.
  
  
  Хадія потяглася до себе за спину і розстебнула гудзики сукні, що була на ній. Він ковзнув до її ніг. Під нею були лише крихітні прозорі чорні трусики від бікіні, які наголошували на її бронзових вигинах. Її оголені груди, які так хвилювали туристів у Мірамарі нещодавно, випирали назовні, повні та вільні, їхні коричневі кінчики стирчали вгору.
  
  
  Я вовтузився на мить зі своїм одягом, а потім виявив себе поруч із цим теплим, хвилюючим тілом на ліжку. Темні очі Хадії м'яко світилися в напівтемряві кімнати. Її руки притягли мене до себе, а її руки ковзнули по моїй спині.
  
  
  Я поцілував її, і тепер її язик ковзнув у мій рот і дослідив його, поки її руки пестили мене. Я поклав ряд поцілунків уздовж її плечей, спустився до цих набряклих грудей і, нарешті, вниз по виступу її живота до пупка, який утримував невеликий штучний дорогоцінний камінь під час її танцю в готелі. Я затримався біля пупка, пестив його язиком, і вона вирвалася з тихого стогін.
  
  
  Її стегна обхопили мене, і я почав шукати глибини між ними. Ми поєдналися з її тихим зітханням. А потім ті стегна, які творили чарівні речі у танці, почали рухатися у відповідь на мій розмірений поштовх. У нас влаштувався потік. Дикі стегна смикнулися і затремтіли в примітивному ритмі, тягнувшись до мене.
  
  
  Вона підняла ноги вище за мої плечі, і я схопив її за сідниці обома руками. Вона стогнала, рухаючись в ідеальній згоді з моїми поштовхами, все глибше і глибше, все сильніше і сильніше, намагаючись розчинитися в ній. Стегна Хадії продовжували рухатись разом зі мною протягом довгого часу, але потім вона вигнула спину, її пальці дряпали мої руки, з її горла вирвався різкий крик. Я здригнувся, почув, як видаю дивний тваринний звук, і звалився на неї. Я був весь у поті. Я з'їхав із Хадії. Моя голова потонула у подушці, і я заснув насиченим сном.
  
  
  * * *
  
  
  Мене розбудило смикання за плече. Я схопився, щоб протистояти переляканій дівчині.
  
  
  "Хтось біля дверей", - прошипіла Хадія мені на вухо.
  
  
  Я потягнувся до Вільгельміни, але вже пізно. Двері відчинилися, і всередину увірвався чоловік. Він вистрілив у мій бік. Я скотився з ліжка і приземлився на підлогу. Я схопив нічник і жбурнув, потім стрибнув. Я вдарив його, коли він підняв пістолет, щоб вистрілити. Моя долоня піднялася вгору і вдарила в його підборіддя. Його шия сіпнулася назад з тріском, що луною відбився від стін кімнати.
  
  
  Я потягнувся до вимикача на стіні, увімкнув його і подивився на тіло переді мною. Чоловік явно вмирав. Потім я глянув на Хадію. Малиново-червона пляма поширювалася нижче за її ліві груди.
  
  
  Вона стримала постріл, призначений для мене.
  
  
  Я підняв її голову руками. Рожеві бульбашки текли її губами, потім вона затремтіла і завмерла.
  
  
  Чоловік на підлозі застогнав. Я пішов до нього. "Хто вас послав?" Я потис йому руку.
  
  
  "Аюб", - закашлявся він, - "мій брат ..." - і помер.
  
  
  Я порився в його кишенях і знайшов лише корінець від рейсу United Arab Airlines. Якщо він був братом Аюба, йому було природним вистежити мене. Кривава вендетта – це частина життя у цій частині світу. Я вбив його брата, і його обов'язком було вбити мене. Все це було страшенно безглуздо, і Хадія померла через це.
  
  
  Другий розділ.
  
  
  Мій рейс 631 BOAC прибув до аеропорту Лондона об 11:05 сонячного ранку наступного дня. Ніхто мене не зустрів, бо Хоук не хотів жодного прийому. Я повинен був найняти таксі, як і будь-який інший відвідувач, і попросити водія відвезти мене до офісу Британської туристичної асоціації на вулиці Сент-Джеймс, 64. Там я побачив людину на ім'я Брут. Брут, його справжня особистість - таємниця, що добре охороняється, - був протилежним номером Хоука в Лондоні. Він був головою відділу спеціальних місій керівника спеціальних операцій. Він давав мені конкретні інструкції щодо завдання.
  
  
  Я використав пароль, щоб отримати доступ до закритого верхнього поверху будівлі Travel Association, і мене зустріла військова охорона з двох людей у лощеній уніформі британської армії. Я назвався.
  
  
  "Слідуйте за нами, сер", - незворушно сказав мені один з них.
  
  
  Ми рухалися коридором тісним жвавим строєм, чоботи стражників у різкому ритмі стукали по полірованій підлозі. Ми зупинилися перед великими обшитими панелями дверима у дальньому кінці коридору.
  
  
  «Ви можете увійти, сер», - сказав мені той самий юнак.
  
  
  «Дякую», - сказав я і відчинив двері до невеликої приймальні.
  
  
  Я зачинив за собою двері і опинився перед жінкою середнього віку, яка сиділа за столом, очевидно, секретарем Брута. Але мій погляд швидко пройшов повз неї до справді чудового видовища. Дівчина в дуже короткій шкіряній сукні, повернувшись до мене спиною, схилялася над підвіконням, щоб поливати рослину в ящику за вікном. Через її положення сукня відкривала кожен дюйм її довгих молочних стегон і частину добре закругленої, обтягнутої мереживом сідниці. Мені сподобався смак Брута до офісної допомоги.
  
  
  Літня жінка простежила за моїм поглядом. «Містер Картер, я гадаю, – сказала вона, посміхаючись.
  
  
  "Так", - сказав я, неохоче переводячи погляд. Поки я казав, дівчина обернулася до нас, тримаючи в руках невелику лійку.
  
  
  «Ми чекали на вас», - сказала секретар. "Я місіс Смайт, а це Хізер Йорк".
  
  
  «Із задоволенням», - сказав я місіс Смайт, але мій погляд повернувся до дівчини. Вона була світловолосою, коротко остриженою. Вона мала великі блакитні очі, найяскравіші сині, які я коли-небудь бачив. Вона мала ідеальне обличчя: прямий ніс тонкої форми над широким чуттєвим ротом. Мікро-міні, яку вона носила, ледве прикривала її, навіть коли вона стояла прямо. Коричнева шкіра виступала на округлих грудях над вузькою талією. Її литки були обтягнуті коричневими чоботями в тон сукні.
  
  
  «Брут негайно побачить вас, містере Картер, - сказала місіс Смайт. «Обшиті панелями двері зліва від вас».
  
  
  "Дякую." - Я посміхнувся білявці, сподіваючись побачити її пізніше.
  
  
  Брут підвівся з-за великого столу з червоного дерева, коли я зайшов. "Ну добре! Містер Нік Картер! Добре! Добре!"
  
  
  Його рука проковтнула мою і похитала нею. Це був великий чоловік, такого ж зросту, як я, і він мав одну з тих квадратних британських армійських осіб. Його бакенбарди були сірими, а навколо очей були зморшки, але він виглядав як людина, котра все ще може очолити військовий штурм і отримувати від цього задоволення.
  
  
  "Радій познайомитися, сер", - сказав я.
  
  
  «Із задоволенням, мій хлопчику! Абсолютно вірно! Ти знаєш, твоя репутація випереджає тебе».
  
  
  Я посміхнувся і сів на стілець, що він мені запропонував. Він не повернувся на своє місце, а став у кутку столу, його обличчя раптом стало похмурим.
  
  
  «У нас тут великий провал, Нік, – сказав він. "Мені дуже шкода, що ми втягуємо вас у наші проблеми, але вас тут мало знають, і, чесно кажучи, мені потрібна була досвідчена людина, яка без вагань убила б, якщо це стане необхідним. Наша єдина людина вашого калібру нерозривно пов'язана з проблемою на Мальті”.
  
  
  "Я радий допомогти", - сказав я.
  
  
  Я докладно розповів йому все, що сталося в Єгипті, а потім віддав фотографію. Деякий час він вивчав його, а потім погодився зі мною, що все, що Фергус хотів нам сказати, якось пов'язане з одним чи кількома чоловіками на знімку.
  
  
  «Потрібен час, щоб вистежити всіх цих людей», - сказав він. «Тим часом є ще новини».
  
  
  Брут попрямував біля столу з пов'язками за спиною. «Ми не знаємо, комуністи це чи ні. Ми знаємо, що "Новинний" тут з якоюсь зловісною метою, але він може не мати нічого спільного з вбивствами. Однак ми повинні перевірити його, і час має життєво важливе значення. будь-які інші ідеї, досліджуйте їх. Тільки не забудьте регулярно уточнювати у мене”.
  
  
  Він потягся через стіл, узяв два аркуші паперу і передав їх мені. Це були
  
  
  оригінальні записи, залишені вбивцею чи найманими вбивцями. Я вивчав їх.
  
  
  «Ви помітите, що вони написані від руки і написані однією людиною», - зазначив Брут.
  
  
  "Так", - сказав я задумливо. "Ви проаналізували листа?"
  
  
  "Ні, - сказав він, - але я можу влаштувати це, якщо хочеш".
  
  
  Я кивнув головою. Я не був експертом, але стиль каракулів не підказував мені крутого професійного агента. Звичайно, це могло бути частиною димової завіси. "Хоук сказав, що вбивства були кривавими".
  
  
  Брут зітхнув і впав у шкіряне крісло за столом. «Так. Розумієш, ми намагалися не оголошувати заплутані подробиці в газетах. Уелсі відірвало потилицю пострілом із потужної гвинтівки. Він був застрелений через вікно свого офісу досвідченим стрільцем з певної відстані. . Майже як професійний мисливець. "
  
  
  "Або професійного вбивці", - сказав я.
  
  
  "Так." Він потер підборіддя. «Вбивство Персі Дамбартона було досить неприємним. Він отримав ножове поранення, коли гуляв зі своїм собакою. Собаці було перерізане горло. Записка була прикріплена до пальта Думбартона. Першу записку, до речі, було знайдено у відкритій пошті на столі Уеллсі. . "
  
  
  "Може, тобі варто просто заплатити гроші і подивитися, що станеться", - припустив я.
  
  
  “Ми думали про це. Але дванадцять мільйонів фунтів стерлінгів – це великі гроші навіть для британського уряду. Я скажу вам відверто, проте є значний тиск з боку членів кабінету та міністерства з метою їх виплати. Ми можемо закінчитися цим. Але на даний момент у вас є щонайменше тиждень, щоб щось розробити».
  
  
  "Я зроблю все можливе, сер".
  
  
  «Я знаю, що ви зазвичай вважаєте за краще працювати один, - сказав Брут, - але я збираюся призначити агента з мого підрозділу SM, який буде працювати з вами над цим. Ви двоє підкорятиметеся тільки мені. Є й інші агенції, які працюють. з цього приводу, звісно, - МІ5, МІ6, Двір та інші. Вони не повинні ділитися інформацією, яку ви розробляєте, окрім як через мене. Це зрозуміло? "
  
  
  "Цілком вірно", - сказав я йому.
  
  
  Він усміхнувся. "Добре." Він натиснув кнопку на своєму столі. «Надайте Йорка. Міс Смайт».
  
  
  Я насупився. Хіба це не ім'я білявки, з якою мене познайомили у приймальні? Двері позаду мене відчинилися, і я повернувся. Прекрасне створення в шкіряному мініатюрному мініатюрному шкіряному костюмі швидко увійшло до кімнати, широко посміхаючись і проходячи повз мене до столу з червоного дерева. Вона сіла на край столу, ніби сиділа там багато разів раніше.
  
  
  "Це містер Нік Картер, Хізер", - сказав Брут, посміхаючись їй. "Нік, міс Хізер Йорк".
  
  
  "Ми зустрілися зовні", - сказала вона, не зводячи з мене очей.
  
  
  "О, добре." Він подивився на мене: «Хізер - агент, з яким ти працюватимеш, Нік».
  
  
  Я перевів погляд із дівчини на Брута і назад на неї. "Будь я проклятий", - м'яко сказав я.
  
  
  Розповівши Хізер про фотографію, Брут відпустив нас. Коли я підійшов до дверей, він сказав: «Залишайся на зв'язку. Через день або близько того у нас буде щось про чоловіків на фотографії».
  
  
  * * *
  
  
  Я взяв таксі і вирушив у невеликий готель недалеко від Рассел-сквер, трохи оговтавшись від приємного шоку, виявивши, що мені треба було провести наступний тиждень або близько того з такою зв'язкою смакоти, як Хізер Йорк. Насправді у мене були змішані почуття до неї. Жінки та шпигунство не змішуються, принаймні, як я граю. І мені важко було повірити, що така вишукана дівчина, як Хізер, може реально допомогти знайти вбивцю. Але Брут був босом під час цього завдання щодо ленд-лізу, і я не збирався ставити під сумнів його думку.
  
  
  Я вирішив триматися досить близько до готелю протягом кількох наступних годин, поки Хізер готує нас до від'їзду в Корнуолл вдень. Водій таксі провіз мене по Пелл-Мелу, повз Національну галерею на Трафальгарській площі, де туристи годували голубів у Колони Нельсона на сонці.
  
  
  Ми йшли до парку на Рассел-сквер. Готель був всього в парі кварталів звідси, і мені захотілося трохи прогулятися.
  
  
  "Я піду звідси", - сказав я водієві.
  
  
  «Добре, губернаторе», - сказав чоловік, сповільнюючи рух таксі.
  
  
  Я заплатив йому, і він поїхав. Я пройшов повз парк, насолоджуючись осіннім сонцем, і нарешті звернув у провулок до свого готелю. Біля тротуару попереду сидів одинокий чорний Остін. Підійшовши до нього, я побачив усередині трьох чоловіків у темних костюмах. Двоє з них вийшли і зіштовхнулися зі мною, перегороджуючи мені шлях.
  
  
  «Вибачте, старий, але ви випадково не будете містером Картером?»
  
  
  Я вивчав чоловіка. Він був квадратним, масивним молодим хлопцем. Він був схожий на поліцейський… або агент безпеки. Так само вчинив і його приятель, особливо коли його права рука була затиснута в кишені піджака.
  
  
  Я сказав. - "Що, якщо це я?"
  
  
  «Тоді ми б хотіли поговорити з тобою», - сказав хлопець із натягнутою усмішкою. "Ходімо, ми не хочемо нікого турбувати, чи не так?"
  
  
  Я озирнулася. У парку на Рассел-сквер завжди був хтось, але провулки часто залишалися безлюдними. Прямо зараз на вулиці була всього пара людей, які йдуть у протилежному напрямку. Жодної допомоги.
  
  
  «Сідайте, містере Картер». Наказ прийшов від третьої людини, водія, і я відчув, як щось сильно вдарило мене в спину. "Спочатку обшукайте його", - сказав він своїм приятелям, людям, висунувшись з вікна.
  
  
  Перший чоловік заліз усередину моєї куртки і вийняв Вільгельміну з кобури. Він засунув люгер за пояс, потім поплескав мене. Він зробив неакуратну роботу, пропустивши Хьюго на моєму правому передпліччі і П'єра, газову бомбу з ціанідом, прикріплену до внутрішньої сторони лівого стегна.
  
  
  «Сідайте в машину, містере Картер», - сказав він. "Ми хочемо знати, які справи у вас були з Огі Фергусом до його смерті".
  
  
  "Хто таке "ми"?"
  
  
  «Людина на ім'я "Новини"», - сказав перший.
  
  
  «Так от і все, – сказав я.
  
  
  «От і все, Янки», – сказав мені другий чоловік, уперше заговоривши.
  
  
  "Тоді відведи мене до нього", - сказав я. Я не сперечаюся зі зброєю, яка дивиться мені в обличчя.
  
  
  Другий чоловік різко засміявся. Тобі б це сподобалося, правда? Але це не так просто. Ти просто поїдеш із нами, розкажеш нам те, що ми хочемо знати, а потім полетиш наступним літаком назад до Америки».
  
  
  Я забрався на заднє сидіння, і вони сіли за мною по одному з кожного боку. Вони не ризикували. Ми від'їхали від узбіччя.
  
  
  Тепер ми їхали Оксфорд-стріт у бік Мармурової арки. Якщо вони залишаться на цій головній вулиці, все це ускладнить. Однак незадовго до того, як ми доїхали до Гайд-парку, водій звернув у вузький провулок, прямуючи у бік Гросвенор-сквер. Це був мій шанс, якщо він колись буде.
  
  
  Чоловік ліворуч від мене спостерігав за рухом машини, але його приятель з пістолетом не зводив з мене очей чи пістолета. Тож мені довелося трохи його підбадьорити.
  
  
  "Бережись!" - раптом сказав я. "Там на вулиці".
  
  
  Водій автоматично зменшив швидкість, і двоє чоловіків на задньому сидінні дивилися вперед частку секунди. Це все що мені потрібно. Я сильно вдарив агента праворуч від себе, і пістолет упав на підлогу машини. Я пішов за цим швидким, різким ударом по горлу, від якого в нього захлеснуло блювання.
  
  
  Інший агент хапав мене за руку. Я вирвався і люто вдарив його ліктем по обличчю, зламавши йому носа. Він хмикнув і впав у куток.
  
  
  Остін шалено мчав вузькою вуличкою, водій однією рукою намагався кермувати, а іншою наставив на мене пістолет. «Припини. Картер! Припини, чортів ублюдок».
  
  
  Я підштовхнув пістолет до даху машини, вивернув зап'ястя, і пістолет пробив бічне вікно, розбивши скло. Я відчув гострий біль у правій щоці, коли мене вдарило уламок скла.
  
  
  Наразі водій повністю втратив контроль над «Остином». Він ковзав з одного боку вулиці на іншу, проїжджав повз сяючих пішоходів, нарешті, подолавши правий бордюр і врізавшись в опорну стійку. Водій ударився головою об лобове скло, і він звалився на колесо.
  
  
  Забравши Вільгельміну в людини зліва від мене, я потягнувся до агента праворуч і штовхнув двері з того боку. Вона відчинилася, і я кинувся через чоловіка через двері, вдарився плечем об бруківку і покотився від удару.
  
  
  Я встав і озирнувся на «Остін», на двох приголомшених чоловіків ззаду і водія, що повалився на кермо.
  
  
  «Не відволікайте мене, – сказав я.
  
  
  Третій розділ.
  
  
  «Оскільки час такий важливий, - говорила Хізер Йорк за затишним столиком на двох, - Брут наполіг, щоб ми поїхали в Корнуолл сьогодні ввечері. Насправді мені більше подобається водити машину вночі».
  
  
  На ній була коротка, дуже коротка зелена сукня з відповідними туфлями і каштановий перука з зачіскою до плечей. Я сказав їй, коли вона забрала мене в готелі: «Якщо ця перука має бути маскуванням, вона не спрацює – я б ніде впізнав цю фігуру».
  
  
  Вона засміялася, хитаючи головою. «Жодного маскування, дівчина просто любить час від часу змінювати свою особистість».
  
  
  По дорозі в ресторан на околиці Лондона, де ми зупинилися на обід, перш ніж вирушити на південь, до узбережжя, я описав свою сутичку з хлопчиками Новинного.
  
  
  Вона посміхнулася. «Брут, мабуть, любить це… ти йому дзвонив?»
  
  
  "Я зробив це."
  
  
  Ресторан був чарівним, дуже староанглійським. Офіціанти щойно принесли наше замовлення, коли до столика підійшов чоловік. Він був високим і квадратним, зі світлим волоссям і грубим обличчям. Уздовж лівого боку шиї, майже прихований сорочкою, був тонкий шрам. У нього були жорсткі темно-карі очі.
  
  
  "Хізер - Хізер Йорк?" - Сказав він, зупинившись біля столу. «Так! Я майже сумував за тобою з перукою. Дуже втішно».
  
  
  Хізер відповіла натягнутою усмішкою. «Ельмо Юпітер! Радий тебе знову бачити».
  
  
  "Я збирався попросити вас і вашого друга приєднатися до нас, - він вказав на темноволосу дівчину за столиком у кутку, - але я бачу, що вас обслужили".
  
  
  "Так", - сказала Хізер. "Це Річард Метьюз ... Елмо Юпітер, Річард".
  
  
  Я кивнув головою. - "Із задоволенням."
  
  
  Деякий час він вивчав мене, і його суворі очі були ворожими. "Ти американець".
  
  
  "Так."
  
  
  «У Хізер справді екзотичні уподобання». Він усміхнувся, знову повернувшись до неї. «На людей та легкові автомобілі. Що ж, я мушу повернутися до свого чорного елю. Побачимося, Хізер».
  
  
  "Так, звичайно", - сказала вона, все ще зберігаючи натягнуту посмішку. "Приємного вечора."
  
  
  "Я завжди так люблю", - сказав Юпітер, відвертаючись.
  
  
  Коли він ішов назад до столу.
  
  
  Хізер глянула на дівчину, яка чекала на нього там. "Мені не подобається ця людина", - різко сказала вона. «Я познайомився з ним через друга, який працює клерком у SOE. Він думає, що я працюю у сфері охорони здоров'я. Він запросив мене на побачення, але я вибачилася. Мені не подобаються його очі».
  
  
  "Я думаю, що він заздрить", - сказав я.
  
  
  Він, ймовірно, обурений тим, що я відмовила йому. Я чув, що він звик отримувати те, що хоче. Я думаю, він робить автомобілі. Він був би здивований, дізнавшись про дівчину, з якою він був. Має великий послужний список із продажу наркотиків».
  
  
  "Звідки ти це знаєш?" Я запитав.
  
  
  "Я пропрацювала в Ярді майже рік, перш ніж SOE запропонувала мені мою роботу".
  
  
  Вона сказала це недбало, ніби це не мало значення, але я був вражений. Я підозрював, що мила Хізер була сповнена сюрпризів.
  
  
  Весь вечір і ніч ми їхали по звивистих, всаджених чагарниками вузькими дорогами, спочатку проїжджаючи через села з такими назвами, як Краунхілл і Мурсуотер, а потім деякий час уздовж узбережжя. Хізер возила свою застарілу, але зроблену на замовлення SOCEMA Грегуар.
  
  
  «У нього є Ferodo типу, який я дістала», - гордо сказала вона мені, коли ми з ревом їхали звивистим поворотом у темряві, і фари освітили дві смуги жовтого вночі. Вона відмовилася від перуки, і її коротке світле волосся було розпатлане вітром. "І електромагнітна коробка передач типу Cotal MK".
  
  
  Ми зупинилися в готелі зі сніданком після півночі, коли Хізер нарешті втомилася за кермом. Вона попросила окремі кімнати. Коли старий шотландський домовласник надав нам сусідні кімнати та підморгнув нам, Хізер не заперечувала, але й не підтримала. Тому я заснув у своєму ліжку, намагаючись не думати про неї так близько.
  
  
  Ми дуже рано прибули до Пензансу, де, як повідомлялося, кілька днів тому бачили Новини. Брут дав нам докладний опис його і того, що було відомо про його прикриття. Він збирався під ім'ям Джон Райдер, і його англійська мала бути бездоганною.
  
  
  Після деяких обережних запитів у місцевих готелях та пабах ми дізналися, що людина, яка відповідає опису "Новин", справді була в Пензансі, в готелі Queens, з іншим чоловіком. Він і його напарник виписалися з готелю напередодні вранці, але портьє чув, як "Новини" згадав Лендс-Енд, край Корнуолла, що виступає в морі.
  
  
  "Отже, це Лендс-Енд", - сказала Хізер, коли ми виїжджали з міста. «Ідеальне місце, щоб сховатися та поговорити».
  
  
  "Можливо", - сказав я. «Але з цього моменту ми діятимемо повільно.
  
  
  «Новини», мабуть, знає, що ми його шукаємо».
  
  
  Вона посміхнулася. - "Ти бос."
  
  
  Дорога до Лендс-Енд була похмурою, вона пролягала кам'янистою місцевістю, засіяною вересом і очеретом, і проходила через сірі кам'яні села. Приблизно за п'ять миль від нашого пункту призначення ми зупинили фермера, який їхав у фургоні в протилежному напрямку, і запитали відвідувачів цього району.
  
  
  Толстою рукою потер рум'яні щоки. «Вчора у котеджі Хемур оселилися двоє джентльменів. Один із них дав мені п'ятірку за заливку колодязя. Виглядало досить милими джентльменами».
  
  
  Від фургона йшов запах гною. Хізер наморщила носа і посміхнулася мені.
  
  
  «Це був би не наш хлопець», - збрехав я. «Людина, яку ми шукаємо, тут зі своєю родиною. Все одно дякую".
  
  
  Фермер привів свого коня в рух, і ми повільно поїхали. Коли фургон зник з уваги, ми зробили перший поворот у вказаному фермером напрямі. Приблизно в сотні ярдів ґрунтовою дорогою я жестом звелів Хізер звернути вбік.
  
  
  "Котедж не може бути далеко", - сказав я. "Ми пройдемо залишок шляху".
  
  
  Коли ми виходили з машини, з поля поряд з нами роздратовано крикнув птах. В решті ранку було сонячним і тихим. Ми пройшли звивистою дорогою ще пару сотень ярдів, перш ніж побачили котедж.
  
  
  Я штовхнув Хізер за високу траву. "Це має бути так", - прошепотіла я.
  
  
  Котедж з коричневого каменю розташований на невисокому пагорбі, порослому дроком, жовті квіти надають деякого полегшення цій суворій сцені. Поруч із котеджем був припаркований невеликий синій седан «Санбім». Жодних спроб сховати машину від дороги не було. Очевидно, "Новини" думав, що він у безпеці - від спостереження, інакше він хотів, щоб інші думали, що це так.
  
  
  Я доторкнувся до руки Хізер і вказав, що ми кружлятимемо в бік будинку, де зможемо підійти до нього за кришкою машини. Я рушив травою, Хізер пішла за мною.
  
  
  Підповзаючи до припаркованого Сонячного Променю, ми чули голоси. З того боку котеджу було відчинене вікно. Я потягнувся до своєї куртки за Вільгельміною, і Хізер вийняла з сумочки невеликий автомат Sterling 380 PPL. Я жестом звелів їй залишатися на місці і прикрити мене. Я поволі підповз до краю котеджу, зупинився під вікном.
  
  
  Тепер голоси були дуже виразними. Я випростався до підвіконня і швидко зазирнув усередину. У котеджі було троє чоловіків: високий худий чоловік зі світло-каштановим волоссям та кістлявим обличчям - очевидно "Новини" - крокував кімнатою, розмовляючи з двома іншими чоловіками, які виглядали британцями. Я знову пригнувся і прислухався.
  
  
  "Коли ми повернемося, у Лондоні не буде ніяких подальших контактів,
  
  
  крім як за заздалегідь обумовленим повідомленням, - казав "Новини". - Насамперед, нікого з нас не слід бачити у Міністерстві оборони до встановленого терміну. Це зрозуміло? "
  
  
  Інші пробурмотали щось на знак згоди.
  
  
  "Добре. У визначений термін Міністерство матиме посилену охорону. Наш час має бути майже ідеальним. Наш об'єкт буде відкритий для нас лише на кілька секунд. Ми повинні діяти швидко та ефективно».
  
  
  «Не турбуйся про нас, друже, - холодно сказав один з англійців.
  
  
  "Ми влаштуємо їм відмінне шоу", - погодився його товариш.
  
  
  Новини понизив голос. Я нахилився вперед, щоб краще чути його, коли пролунав звук у задній частині котеджу. Шепіт Хізер дійшов майже одночасно.
  
  
  "Нік! Бережись!"
  
  
  Було надто пізно. Позаду будинку обійшов кремезний чоловік із відром із водою. Очевидно, він був біля криниці за спиною. Побачивши мене, він вилаявся російською і впустив відро. Він відповідав опису резидента КДБ із південної Англії, який я отримав. Помітивши Вільгельміну, він відчайдушно поліз у кишеню за пістолетом.
  
  
  Я прицілився і вистрілив із люгера одним рухом; постріл голосно пролунав тихим ранком. Російський схопився за груди, і витягнутий ним пістолет полетів у мур котеджу. Співробітник КДБ відсахнувся і, широко розкинувши ноги, приземлився на бійці, хапаючись руками за порожнє повітря.
  
  
  "Біжи до високої трави!" – крикнув я Хізер. Потім, не чекаючи підтвердження, я стрімголов кинувся до задньої частини котеджу, сподіваючись, що там є двері.
  
  
  Я мало не спіткнувся об цебро, що впало, загорнувши за кут. Я побачив зачинені двері. Я різко вдарив його ногою, і він звалився всередину.
  
  
  Коли я увійшов до котеджу, в кімнату за тією, де Новини та інші розмовляли, один з англійців увійшов у відкритий дверний отвір, тримаючи Webley 455 Mark IV, і врізався в мене, не зменшуючи кроку. Його обличчя здивувало, коли ми вдарилися. Він був відкинутий назад про одвірок, і мені було достатньо часу, щоб прицілитися Вільгельмін і зробити дірку в його животі. Він звалився на підлогу з розплющеними очима, зі здивованим виразом обличчя.
  
  
  Я пройшов до передньої кімнати котеджу, але вона була порожня. Потім я почув постріли попереду. Новини та інший чоловік були зовні та вели перестрілку з Хізером. Очевидно, вона тримала їх подалі від синього седана своїм маленьким пістолетом. Я попрямував до вхідних дверей, збираючись підійти до них ззаду, коли другий британець увірвався назад у котедж.
  
  
  Він вистрілив першим, але постріл був повз. Мій "Люгер" двічі вибухнув, і обидва удари були в ціль. Я не зупинявся, щоб побачити, як він падає. Зовні відбулася швидка перестрілка, а потім я почув, як грюкнули двері машини. Через секунду заревів двигун. Коли я вийшов з котеджу, Машина ковзнула відкритою місцевістю, прямуючи до дороги.
  
  
  Я ледве міг бачити верхівку Новини, коли він низько пригнувся до керма, щоб уникнути вогню Хізер. Поклавши Вільгельміну на передпліччя, я прицілився по стволу і націлився на праве заднє колесо. Але як тільки я вистрілив, седан вискакував з колії, шалено змінюючи напрямок. Постріл не потрапив у шину і натомість покопав бруд. Потім машина зникла за високою травою дорогою.
  
  
  Я поклав пістолет у кобуру і зітхнув. Єдиний чоловік, якого ми справді хотіли спіймати, втік. Він міг знайти інших агентів за лічені дні, можливо, навіть годинник. І якщо вбивцею був Новини, ми, мабуть, навіть не зупинили його.
  
  
  Тоді я згадав про Хізера і повернувся до високої трави. Я виявив, що вона перезаряджає стерлінг PPL.
  
  
  «Вибач, що він пройшов повз мене», - вибачилася вона.
  
  
  «Нічого не вдієш, - сказав я.
  
  
  «Думаю, безглуздо намагатися переслідувати його на моїй машині».
  
  
  У нього надто великий старт для нас, - сказав я.
  
  
  "Так." Вона здавалася пригніченою.
  
  
  "Ти в порядку?"
  
  
  "Так. Я в порядку. А ти?"
  
  
  "Усього хорошого", - сказав я їй. «Я не можу сказати те саме про тих двох». Я кивнув у бік котеджу.
  
  
  Ми обшукали двох британців та котедж, але нічого не знайшли. Потім пошарив по кишенях убитого чекіста. Нічого. "Новини" були справжнім профі - профі не любили нічого записувати.
  
  
  "Вони говорили про Міністерство оборони", - сказав я Хізер. «Вони безперечно щось там планували.
  
  
  «Новини говорили про «нашу тему» та «цільову дату» і сказав, що вони повинні «діяти швидко. Новини могла б бути нашою людиною. Нам краще припустити, що це так, і він планує незабаром знову вбити. частина грандіозного плану, він просто змінить час, дату та метод операції для наступної спроби».
  
  
  "Міністерство оборони", - розмірковувала Хізер. «Коли Дамбартона вже вбито, хто це залишить? Його заступник?»
  
  
  «Можливо, а може, генерал. Хто знає?" Я сказав. Я вдруге перебирав гаманець одного з мерців. Я помітив секретний відсік, який уперше пропустив. Усередині був аркуш паперу. Витяг "Гей! Що це?"
  
  
  Хізер подивилася через моє плече. "Це номер телефону".
  
  
  "Що це написано під ним?"
  
  
  Вона взяла це в мене. "Нижня бійня".
  
  
  «Нижній… Що це за чортівня?»
  
  
  Вона глянула на мене, її блакитні очі посміхалися. «Це місто, невелике село у Котсуолдсі. Мабуть, це номер у селі».
  
  
  «Ну, - сказав я задумливо, - може, хтось із хлопчиків "Новин" припустився невеликої помилки».
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  "А друга записка?" - Запитала я, притискаючи телефон до вуха, а фотостатичні копії записок про вбивство, які Брут склав для мене, розклали на ліжку поруч зі мною. "Чи були відмінності?"
  
  
  Я розмовляв із графоаналітиком, якому Брут дав записи про вбивство. Я уважно слухав його відповідь.
  
  
  "Що ж, - сказав я, коли він закінчив, - я ціную вашу допомогу".
  
  
  Я повісив люльку і повернувся до Хізер, яка сіла на інше з односпальних ліжок. Ми зареєструвалися в цьому готелі в Стратфорді як чоловік і дружина - на її пропозицію.
  
  
  «Це цікаво, – сказав я.
  
  
  "Яка?" — спитала вона.
  
  
  Я задумливо вивчав фотостати. Я обвів певні літери гуртком, коли слухав експерта з почерку.
  
  
  "Поглянь на це", - сказав я Хізер. «Зверніть увагу на те, як усі літери нахилені під гострим кутом до правого боку паперу. Графолог вважає, що це означає, що пише - дуже емоційна людина, можливо, неврівноважена особистість».
  
  
  "Але наше досьє на "Новини" показує, що він крутий, систематичний та ефективний агент", - заперечила Хізер. «Усі його записи в Гачині розповідають ту саму історію». Вона мала на увазі вкрадені записи із радянської шпигунської школи.
  
  
  «Точно. А тепер подивися на відкриті «А» та «Про» у цій першій замітці. Уважна та точна людина, така як "Новини", закриє ці літери вгорі.
  
  
  «Приховані люди завжди закривають свої «О», – продовжив я, – І це ще не все. Бачите, як перетинається літера «Т» у Британії? Сильна, тверда лінія перетину в тексті листа вказує на силу, що межує з упертістю та надмірною агресивністю. , "Новини" не вписуються в шаблон. Потім є поспішний стиль листа, що передбачає дратівливість та нетерпіння. Ви бачите, як Поради обирають нетерплячу людину як головного шпигуна? "
  
  
  Хізер усміхнулася. - "Я б віддала перевагу, щоб вони це зробили".
  
  
  Я усміхнувся у відповідь. «Боюсь, це не наша удача». Я знову глянув на фотостати і перестав посміхатися, порівнюючи їх. «І останнє, але не менш важливе: є явний нахил униз до рядків у цих нотатках. Це найбільш очевидно у другій ноті. Це показує, що пишучий охоплений емоціями, сповнений депресій та тривог».
  
  
  Хізер із жалем подивилась на записи. «Таку людину дуже швидко виявили б у КДБ».
  
  
  "І дали швидку відставку", - погодився я.
  
  
  "Оце так!" - Видихнула Хізер в одному зі своїх рідкісних промахів у вуличному сленгу. "Це рум'яна гра в угадайку, так!"
  
  
  "Час закінчується, - додав я, - через кілька днів буде ще одне вбивство".
  
  
  "Що ж нам тепер робити?" Вона схрестила свої довгі ноги, оголивши мереживну пляму під жовтою міні-сукнею, яка на ній була. Вона була схожа на школярку, яка гадала, чи склала вона іспит. Але вона поводилася не як школярка у котеджі на Лендс-Енді.
  
  
  «Ми вирушаємо в Нижню Слотер і намагаємося перемістити «Новини», доки є час. Може, весь цей номер веде до чиєїсь дівчини. Але це може бути справжня штаб-квартира «Новин». Я просто сподіваюся, що це не глухий кут».
  
  
  Вранці ми поїхали в Лоуер-Слотер вузькими дорогами, минаючи чорно-білі котеджі з солом'яними дахами та вказівники, що вказують мандрівникові на такі місця, як Чіппінг-Кемпден та Буртон-он-те-Уотер. Сам Лоуер-Слотер був безтурботним старим затіненим деревами селом з коричневих кам'яних котеджів з струмком, що тече через неї. Ми припаркували машину в провулку і пішли за адресою, яку дослідницький відділ Брута простежив за номером, який ми їм дали. Це був невеликий будинок на околиці міста, і здавалося, що його покинули. Навколо не було синього седана, і двері були зачинені.
  
  
  Ми підійшли до задньої частини будівлі, та я зазирнув усередину через маленьке вітражне вікно. Я нікого не бачив. Я вийняв з кишені регульований ключ, один із багатьох пристроїв, наданих хлопчиками за спецефектами та монтажем Яструба, і повернув їм замок. Вмить клацнув замок, і двері відчинилися. Я витяг Вільгельміну і обережно ввійшов усередину. Я повільно пройшов через сільську кухню у вітальню, потім у спальню. Коли я повернувся до вітальні, Хізер перевіряла будинок на наявність «жучків». Їх не було.
  
  
  Я майже вирішив, що немає сенсу тинятися тут, коли я виявив нічну валізу, заховану в маленькій шафі. У ньому було все необхідне чоловіче туалетне приладдя, яким нещодавно користувалися. Я ще трохи озирнувся і помітив у сміттєвому кошику зім'ятий, але свіжий недопалок. Цигарка була однією з трьох британських марок, які віддають перевагу росіянам та іншим східноєвропейцям.
  
  
  «Новини нас тут перемогли, – сказав я Хізер. "І він повернеться".
  
  
  "Так, - сказала вона, - і в нього вже була компанія". Вона показала мені дві склянки
  
  
  лікеру, що вона знайшла в кухонній шафі, нещодавно використовувалася і залишені немитими.
  
  
  Я посміхнувся, нахилився і провів губами по її щоці. "Дуже добре", - сказав я. Вона подивилася на мене, ніби хотіла більшого, потім швидко озирнулася. Мені важко було згадати, навіщо я був там.
  
  
  "Є людина на ім'я Коваль", - сказала Хізер, не зводячи очей з окулярів, які вона тримала. «Це російський агент, якого бачили у цьому районі та який любить цей сорт лікеру. Станіслав Коваль».
  
  
  "Схоже, він новий підлеглий Новин", - сказав я, - "Можливо, вони зараз не вербують більше агентів".
  
  
  «Коваль зможе викликати кількох людей, – сказала Хізер.
  
  
  «Вірно. Але тепер ми маємо невелику перевагу. Ми тут, а вони цього не знають.
  
  
  На Хізер була вельветова спідниця і одна з тих сорочок із джерсі без бюстгальтера – я міг бачити контури її сосків через липку тканину. Він нічим не відрізнявся від того, що носили всі інші дівчата в нові дні жіночої емансипації, але на Хізер - і за цих обставин - це відволікало і засмучувало. Думаю, вона знала, що це мене турбує, і це їй скоріше подобалося. Я відірвав погляд від цих сосків і пішов на кухню, щоб знову замкнути задні двері. Потім я замінив портсигар та недопалок, а Хізер поклала брудні склянки назад у шафу, де вона їх знайшла.
  
  
  "Тепер, - сказав я, - почекаємо". Я навмисно дозволила своєму погляду ковзати по блузці з джерсі вниз до короткої вельветової сорочки, що доходить до середини стегна. "Чи є у вас якісь пропозиції щодо того, де?"
  
  
  Вона трохи посміхнулася мені. "Ванна кімната?"
  
  
  Я відповів їй усмішкою. "Звичайно", - сказав я.
  
  
  Ми ввійшли до спальні і зачинили двері. Хізер підійшла до одного вікна і визирнула назовні. "Там дуже тихо", - сказала вона, повернувшись до мене і кинувши сумочку на ліжко. "Ми просто можемо довго чекати".
  
  
  "Ми просто могли б, і я не збираюся витрачати це даремно".
  
  
  Я підійшов до неї, обвів руками її талію та почав притягувати до себе. Вона вигнула спину так, що її м'які вигини притиснулися до мене.
  
  
  «Я з нетерпінням чекав на це», - сказав я, поцілувавши її шию прямо під світлим волоссям.
  
  
  «Я хотіла тебе з того часу, як ти увійшов до офісу Брута», - прошепотіла вона у відповідь.
  
  
  Вона допомогла мені зняти куртку, Вільгельміну та сорочку. Я розстібав клямку, яка тримала її спідницю. За мить він упав на підлогу. Вона стояла там у прозорих мереживних трусиках з гнучкими вигинами та м'якістю, її шкіра була молочно-білою та гладкою, як оксамит.
  
  
  "Ми не можемо використовувати ліжко", - сказав я, дивлячись, як вона натягує трусики на стегна. Я зняв решту одягу і поклав її поруч зі мною на килимок у спальні.
  
  
  Я притис її до підлоги і поцілував. Вона з ентузіазмом відповіла, рухаючи стегнами до мене м'якими хвилеподібними рухами. Я пестив її, цілував, і відчув, як її стегна розсунулися від мого дотику. Очевидно, вона теж була не в настрої гаяти час. Обережно я накрив її тіло своїм.
  
  
  Я увійшов до неї одним плавним плавним рухом. Її руки робили чарівні речі на моїй спині, рухаючись все нижче і нижче, пестячи, пестячи, збуджуючи мене все більше і більше. Я почав рухатися швидше і відчув реакцію Хізера. Її ноги розсунулися ширше, ніби вона хотіла, щоб я проникнув у неї якнайглибше. Її дихання перейшло в хрипкі ридання. Я увійшов до неї глибше, і вона застогнала, коли ми досягли кульмінації разом, ідеально.
  
  
  Після цього ми повільно одяглися. Коли Хізер знову одягла майку, я нахилився і поцілував її в губи.
  
  
  «Нам доведеться зробити цей бізнес за ленд-лізом звичним, – сказав я.
  
  
  "Я подивлюся, що Брут може влаштувати". Вона посміхнулася.
  
  
  Ми були одягнені, коли я почув, як машина зупиняється. Хізер була на кухні. Я швидко підійшла до вікна спальні, натягуючи куртку. Перед будинком під'їхав чорний автомобіль. У ньому було троє чоловіків. Одним із них були «Новини».
  
  
  Я кинувся до дверей спальні, коли Новини та його друзі вийшли з машини і попрямували до будинку. "Хізер!" - різко прошепотів я. "Вони тут!"
  
  
  У замку рипнув ключ. Хізер ніде не було видно. Я пірнув назад у спальню, коли відчинилися вхідні двері.
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  «Можливо, я зможу запросити сюди когось ще, крім Маршу», - сказав один із чоловіків, коли вони увійшли. Я побачив щільного кучерявого персонажа, що несе сумку із продуктами. Він пройшов через вітальню на кухню, і я подумав, що це Коваль. "Але ви розумієте, що це дуже короткий термін".
  
  
  Я затамував подих, коли Коваль увійшов на кухню. Хізер десь там була. Може, їй удалося прослизнути в комору. Я чув, як кучерявий чоловік ходить по кухні.
  
  
  "Ви можете сказати це Кремлю, товаришу". Це були «Новини», і це було сказано із сильним сарказмом. Я бачив його, коли він сідав у крісло біля дверей. Я прочинив двері, залишивши лише півдюймової щілини. Гаманець Хізер, як я помітив краєм ока, більше не було на ліжку. Якби вона взяла це
  
  
  з нею…? А потім я побачив його в дальньому кутку біля ліжка, де він, мабуть, якимось чином упав. У ньому буде її автомат Sterling.
  
  
  Я розчаровано стиснув зуби. Хізер була беззбройна, і нас розлучили. Це був невідповідний момент.
  
  
  Високий незграбний британець з акуратними вусиками перебрався на диван біля Новин.
  
  
  "Я знаю одного хлопця, що може вийти", - сказав він російській. Гаррі-Мавпа, як вони його називають. Він підходить для бійки. Він любить битися».
  
  
  У голосі Новин було чути нетерпіння. «Ми не можемо використовувати у цій операції звичайних хуліганів, Марше. Нам потрібні люди з добрими головами, інакше місія зазнає невдачі».
  
  
  "Цілком вірно", - незворушно сказав британець.
  
  
  Коваль висунув голову з кухні. "Склянка горілки, товариші?"
  
  
  "Я спробую", - сказав Марш.
  
  
  "Так будь ласка." Новини кивнув. Він підвівся, зняв куртку і попрямував прямо в спальню.
  
  
  Я кинувся до шафи. Як тільки я зачинив двері, до кімнати ввійшов Новини та кинув куртку на ліжко. Він стягнув краватку, і на мить мені здалося, що він іде з ним у комору. Я витяг Вільгельміну і був готовий вистрілити, якщо він відчинить двері. Але він відвернувся від туалету і на мить вислизнув з мого поля зору, очевидно, повісивши краватку на якийсь гачок на стіні. Він був за три фути від 9-міліметрової кулі в грудях. В інший момент він вийшов із кімнати.
  
  
  Я не встиг вийти з туалету, як почув шум на кухні. Коваль голосно вигукнув російською, і тут пролунав гуркіт. Він знайшов Хізер. За кілька секунд вона закричала.
  
  
  Я відчинив двері туалету і кинувся у вітальню. "Новини" чув, як я йду, і чекав на мене. Метал ударив мене по черепу, і я побачив руку Нового і приклад, який потрапив у мене, коли я впав, біль рикошетом відбився в моїй голові.
  
  
  Я вистрілив автоматично, але куля лише розколола дерево за головою Новини. Коли я впав на підлогу, я мало не втратив Люгера, але я похмуро тримався, поки мої ноги хапалися за покупку. Я прицілився на другий постріл, коли великий кулак Марша вдарив мене по обличчю. Удар збив мене з ніг, і цього разу я втратив Люгер.
  
  
  "Намагайтеся не вбивати нікого з них!" - крикнув "Новини". Ще один гуркіт із кухні та крик Коваля. Хізер займала його. Але я мав великі проблеми. Марш підійшов до мене, чекаючи, коли я стану. Я підрізав його ногу, зачепивши гомілка, і він закричав. Я схопив його за ногу, сильно смикнув, і він звалився на підлогу поряд зі мною.
  
  
  Нарешті я підвівся під ноги. У мене паморочилося в голові, але коли Марш важко підвівся, я схопив його за лацкани, розвернувся разом з ним на півколо і шпурнув його в "Новини", саме в той момент, коли російський націлив на мене кирпатий автомат. Марш перекинув його на стіл, і обидва впали на підлогу.
  
  
  Я рушив до них, але цього разу «Новини» були для мене надто швидкі.
  
  
  "Залишайтеся на місці!" - Російський став на одне коліно, автомат був направлений мені в груди. У мене не було вибору; Стилет Хьюго було задіяно досить швидко.
  
  
  "Все, що скажеш", - сказав я.
  
  
  У цей момент із кухні вийшов Коваль, тримаючи Хізера.
  
  
  «Що ж, - сказав Новини з очевидним задоволенням, - наші двоє друзів з Лендс-Енду. Радий знову зустрітися з вами».
  
  
  «Хотів би я сказати, що це почуття взаємне, – сказав я.
  
  
  Марш ледве підвівся на ноги.
  
  
  «Іди вмийся», - сказав йому Новини. «Коваль, зв'яжи цих двох».
  
  
  Коваль хмикнув. Він відпустив Хізер і знову зник на кухні, а новини обережно приставив до нас пістолет. За хвилину Коваль повернувся. Він зв'язав мені руки за спиною довгою міцною мотузкою. Потім він зв'язав Хізер. На той час, як Марш повернувся, "Новини" посадив нас на старий розшитий квітковим візерунком диван посеред кімнати. Він сердито глянув на мене.
  
  
  "Новини" поставив біля нас стілець і сів. Він закурив сигарету, яку ми знайшли у сміттєвому кошику.
  
  
  "Тепер", - сказав він, випустивши дим мені в обличчя. "Ви працюєте на МІ5?"
  
  
  Правила полягають у тому, що ви ніколи не кажете противнику того, чого він ще не знає, навіть якщо на той час це здається незначним. Новини знали про це, але він мав спитати.
  
  
  "Ми зі Скотланд-Ярду", - холодно сказала Хізер. "Ви перевозите наркотики, чи не так?"
  
  
  "Новини" засміявся. «О, правда, – сказав він. "Я впевнений, що ви можете зробити краще".
  
  
  Обличчя Хізер залишалося невиразним. Я полегшено побачив, що вона, схоже, не сильно постраждала в битві з Ковалем. Новини звернулися до мене.
  
  
  Він запитав. - "А яка ваша історія?"
  
  
  Я глянув у ці плоскі очі і знову задумався, як ця людина могла бути нашим вбивцею. «Новини» вміли вбивати і, безперечно, мали це на увазі для нас. Але він робив це холоднокровно, безжально і без емоцій, бо це була робота, яку треба було виконати. У цьому не було б каяття, але й справжнього задоволення. Він був професіоналом.
  
  
  "У мене немає історії", - сказав я йому.
  
  
  Новини легко усміхнувся і по-джентльменськи затягнувся довгою цигаркою.
  
  
  Він знову направив на мене дим. «Дівчина з МІ5, – сказав він спокійно. - Ні, почекай. SOE. Згадую досьє. І ти зі своїм американським акцентом. Може, хитрощі, чи ви позичені в американців? "
  
  
  "Новини" був розумний. Я відкинувся на диван і подивився на нього. "Ви розумієте це".
  
  
  Він знизав плечима. "Не має значення, в якому агентстві ви працюєте", - легковажно сказав він.
  
  
  "Нехай Марш попрацює над ним", - запропонував Коваль.
  
  
  «Так, я дам хлопцеві, що кровоточить, про що подумати», - прогарчав Марш.
  
  
  "Ви бачите, як нетерплячі мої друзі?" - "Новини" посміхнувся мені. «Було б добре, якби ви розглянули можливість співпраці».
  
  
  "Я говорила тобі!" - сказала Хізер. Ми поліцейські під прикриттям. Чому б вам просто не показати нам, де героїн, і не відгукнутися на звинувачення? Ми порекомендуємо поблажливість у Ярді».
  
  
  Новини похитав головою, посміхаючись. "У вас є талановитий колега", - сказав він мені. «Але, боюсь, не дуже реалістичний». Посмішка зникла. Він нахилився і обережно розчавив цигарку в попільничці. Коли його очі знову зустрілися з моїми, він мав на увазі справу.
  
  
  «Я знаю, що ви вбили одну людину в Лендс-Енді. А як щодо двох інших? Ви їх також убили чи тримаєте для допиту?»
  
  
  "Без коментарів", - сказав я.
  
  
  Він кивнув Маршу; великий англієць ударив мене по роті відкритою долонею. Моя голова так різко відкинулася назад, що на мить я подумала, що він міг зламати мені шию. Кров текла з куточка мого рота. Я бачив, як Хізер із тривогою спостерігала.
  
  
  Ну? - сказав "Новини". - Що ви підслухали на дачі? Чи там живі наші друзі і що вони тобі сказали? "
  
  
  Я сів і дивився на нього, відчуваючи, як кров стікає по моєму підборідді. "Новини" подивився на Марша, і велика рука знову торкнулася мене, що цього разу стиснулася в кулак. Удар повалив мене на диван. Якийсь час я лежав млявий, а потім великі руки повернули мене в сидячу позу.
  
  
  «Я не люблю це робити, - сказав "Новини", - але ви не залишаєте мені вибору. Як довго ви були біля вікна котеджу, перш ніж наш друг вас побачив?
  
  
  Облизнула опухлі губи. Я сказав. - "Яке вікно?"
  
  
  Очі Новини звузилися: "Так воно і буде".
  
  
  Коваль підійшов до Новин. "Нехай Марш попрацює з дівчиною", - тихо сказав він. Він кивнув на мене. "Він любить її - я можу сказати".
  
  
  "Добре", - сказав Новини. «Але почніть із м'якості. Ми хочемо знати, що вони дізналися”.
  
  
  "Можливо, досить м'яко, га?" – сказав Коваль. Він кивнув на довгі красиві ноги Хізера.
  
  
  Новини махнув рукою. "Як побажаєш".
  
  
  Коваль глянув на Марша, і Марш широко посміхнувся. Він підійшов до Хізера і підняв її на ноги. Коваль тримав її, поки Марш розв'язав їй руки. Коваль повільно провів товстою рукою по її грудях, тепер уже посміхаючись. Хізер відірвалася і вдарила його по обличчю.
  
  
  Коваль у відповідь сильно ляснув її по спині. Вона б втратила рівновагу, якби Марш не тримав її. Її обличчя було червоне від удару.
  
  
  Я стиснув щелепу і намагався не дивитися. Перед тим, як видужати, мало стати гірше. Але якби вони дізналися, що ми знали про Міноборони, ми б втратили ту єдину перевагу, яку ми мали.
  
  
  Коваль і Марш струшували з Хізера одяг. Вона боролася з ними щосили, бурчачи, але в іншому мовчки. За мить вона була оголена. Марш тримав її, а Коваль дуже повільно провів нею своїми пухкими руками. "Новинам" було нудно.
  
  
  «Дайте спокій дівчині, - сказав я. «Вона нічого не знає. Я теж. Я прийшов до твого проклятого вікна надто пізно, щоб щось чути».
  
  
  "Новини" пильно подивився на мене, оцінюючи те, що я сказав. «Це, безперечно, означає, що ви знаєте все чи більшу частину. А тепер позбавте дівчину подальших проблем, розповівши мені, кому ви передали цю інформацію. Вам удалося зв'язатися з вашим штабом?»
  
  
  "Ми нічого не впізнали", - сказав я. «Нам нема чого сказати».
  
  
  Новини вивчив моє закривавлене обличчя у синцях і кивнув Ковалю. Марш кинув Хізер на підлогу прямо переді мною; він та Коваль спостерігали за моєю реакцією. Коваль підняв руки Хізер над її головою.
  
  
  "Хочеш побачити, як твою подругу зґвалтують?" він сказав. "Як вам це подобається? Вона люба, чи не так?"
  
  
  Марш посміхнувся і облизав губи. Мене нудило від одного погляду на нього. Я не хотів дивитися на Хізер.
  
  
  Я вагався. Чи варто було з цим продовжувати? Насправді скільки ми могли виграти, граючи тупицями? Ми захищали мало інформації. З іншого боку, визнавши те, що ми знали, і трохи ошукавшись на додачу, ми могли б принаймні з'ясувати, чи були Новини та його команда командою вбивць, чи вони взагалі задумали якусь іншу гру.
  
  
  "Добре, я скажу тобі те, що ти хочеш знати", - сказав я. "Відпусти дівчину".
  
  
  «Сподіваюся, ти більше не гратимеш у ігри», - сказав "Новини".
  
  
  Марш розчаровано глянув на нього, але Коваль глянув на нього поглядом, який сказав, що він матиме достатньо часу для подібних речей пізніше, перш ніж вони вб'ють Хізер. Коваль випустив руки, і вона сіла, намагаючись прикрити руками свою наготу.
  
  
  «Відведіть дівчину до спальні. Дайте їй одяг», - сказав Новини. «Зроби це, Ковалье. Марш, залишайся тут».
  
  
  -Коваль пішов за нею і зачинив двері. Тоді я згадав сумочку Хізер і подумав, чи матиме вона шанс дістатися до нього - і свого маленького пістолета - перш, ніж Коваль його побачить.
  
  
  "Тепер, друже мій", - сказав Новини. «Ми поговоримо про бізнес. По-перше, які справи у вас були з Огі Фергусом у Єгипті?
  
  
  «Він мав намір продати мені деяку інформацію. Але його вбили арабські друзі, перш ніж він зміг її передати».
  
  
  "А що то була за інформація?"
  
  
  «Він не сказав», - збрехав я. "Але чим був тобі Фергус?"
  
  
  «Нічим», – посміхнувся Новини. «Просто людина, яка час від часу виконувала для нас роботу на Середньому Сході. Наші люди там просили мене дізнатися про ваші стосунки з ним. Тепер про товаришів у Лендс-Енді. Вони мертві?
  
  
  «Вони мертві, – сказав я.
  
  
  "І вони нічого тобі не сказали?"
  
  
  «Нічого. Я підслухав, як ви розмовляли через вікно, перш ніж ваш російський друг помітив мене. Про Міністерство оборони».
  
  
  Обличчя Новини потемніло. "Я бачу."
  
  
  Я думав, поки казав. Вони не зняли мою куртку, і коли Коваль обшукав мене, не знайшов Хьюго. Але я не міг використати стилет, поки мої руки були пов'язані за спиною.
  
  
  «Наскільки я розумію, ви плануєте виконати свою місію, коли ваша людина покине будинок». Я дивився в обличчя Новинам; він залишався невиразним.
  
  
  "У чому саме полягає наша місія?"
  
  
  Я вагався, дивлячись на нього та Марша; Я хотів побачити їхню реакцію на те, що я збирався сказати. «У тому, щоб убити третього британського урядовця, - сказав я, - відповідно до вашого спільного плану».
  
  
  Очі "Новини" злегка звузилися - єдина зміна виразу. Але Марш був іншою історією. Його брови здивовано підвелися, і він засміявся. Новини пильно подивився на нього, але сміх Марша багато чого мені сказав. Принаймні він думав, що місія, для якої його найняли, була зовсім іншою.
  
  
  "Ми не говорили про вбивства на Краю Землі", - сказав Новини. "Ти граєш зі мною останню руку?"
  
  
  «Я насправді не чув цього слова, - визнав я, - але ми вже давно знаємо, що ця передбачувана спроба шантажу британського уряду насправді є серією запланованих страт на користь Росії. Це радянська змова, і ви були послані сюди, щоб довести справу до кінця».
  
  
  Я дивився в обличчя "Новинам", а він дивився на моє. Це було схоже на гру в дро-покер, за винятком того, що на кону стояли наші життя – моє та Хізер – та безпека Великобританії.
  
  
  "Але ви не знаєте, кого ми плануємо вбити наступним", - задумливо сказав Новини.
  
  
  «Ні, це може бути одна з кількох можливих цілей. Ми також не знаємо точної дати, але це вам не дуже допоможе. Гра закінчена, і Росію скоро буде викрито». Я підвищив голос, впускаючи трохи емоцій. Спостерігаючи за «Новинами», я дійшов висновку, що він мені вірить. Але він не збирався заперечувати звинувачення не зараз.
  
  
  "Відведи його до спальні", - сказав він Маршу без подальших коментарів з приводу того, що я йому сказав. «Знов зв'яжи дівчину і закрий віконниці на вікні. А потім приведи Коваля із собою».
  
  
  Марш відвів мене до спальні, де Коваль спостерігав за Хізер. Я помітив, що російська знайшла сумочку Хізер, що було розчаруванням. Вони зачинили вікно і зв'язали Хізер руки за спиною. Коли Марш вийшов із кімнати, він ударив мене великим кулаком у живіт. Я хмикнув і зігнувся навпіл, впавши навколішки. Марш засміявся і слідом за Ковалем вийшов із кімнати. Двері за ними зачинилися.
  
  
  Я не міг дихати довгу, болісну мить. Хізер ніяково опустилася навколішки поруч зі мною. "З тобою все гаразд?" - з тривогою спитала вона.
  
  
  Тепер я міг говорити, але в мене перехопило подих. «Я зловлю цього виродка», - промимрив я.
  
  
  "Що ти сказав Новинам?" - Запитала Хізер.
  
  
  "Я сказав йому правду".
  
  
  "Що трапилося? Він убивця?»
  
  
  "Новини мені нічого не сказали", - сказав я. "Він дуже хороший гравець у покер, але Марш багато мені розповів, не кажучи ні слова".
  
  
  Її блакитні очі дивилися на моє обличчя.
  
  
  «Або «Новини» не має нічого спільного із змовою про вбивство», - сказав я, - «або Марш вважає, що ні, що, звичайно, можливо. Це не вперше, коли найманого агента тримають у невіданні щодо реального характеру місії.
  
  
  "Правда." Хізер кивнула.
  
  
  «Але чомусь я справді не думаю, що «Новини» мають якесь відношення до змови із вбивством».
  
  
  "Чи вб'є він нас зараз?" – тихо спитала вона.
  
  
  Брехати їй не було сенсу.
  
  
  «Що ж, навіть якщо ми йдемо хибним слідом, здається, що він винен. Ми знаємо, що він щось думає, і це стосується Міністерства оборони».
  
  
  «Я вважаю, що вони зараз там і роблять, - сказала Хізер, - плануючи нашу неприємну смерть».
  
  
  Я підтягнув зап'ястя до мотузок, що їх пов'язують. Вузол був дуже тугим, щоб розв'язати його. Я подивився на вікно з віконницями. "Вони, ймовірно, почекають до темряви", - сказав я.
  
  
  "Вони не захочуть турбувати село", - криво погодилася Хізер.
  
  
  Я сидів, крутив мотузку, що зв'язує мої зап'ястя, і гадав, що, чорт забирай, я можу зробити. Крім стилета Хьюго, у мене була ціаніста бомба П'єра, прикріплена до мого стегна, а на моєму ремені та пряжці була пластикова вибухівка та мініатюрний
  
  
  духовий пістолет ature dart - всі подарунки від творчих людей у ​​спецефектах та редагуванні Axe. Але Х'юго був єдиною зброєю, яка могла звільнити наші зап'ястя.
  
  
  Я зігнув праве передпліччя, і стилет вислизнув із піхов. Але він не потрапив мені в долоню, як завжди; його шлях перегороджував мотузок на моїх зап'ястях. Я повернувся до Хізер спиною.
  
  
  Я запитав. - "Чи можете ви підняти мої руки до моїх зап'ясть?"
  
  
  Вона глянула на мене і обернулася до мене спиною. "Я не знаю. Але навіть якщо я зможу, я не зможу розв'язати мотузки».
  
  
  "Я знаю. Але подивіться моє праве внутрішнє зап'ястя. Там ви побачите кінчик ножа».
  
  
  Хізер подивилась і побачила. "Чому, Нік, у тебе найприємніші сюрпризи!"
  
  
  Я посміхнувся їй і повернувся ще далі, щоб вона дісталася стилету. Я відчував, як вона працює над цим. "Потягніть його рівним, повільним рухом, - сказав я, - рухаючи його назовні і повз мотузок".
  
  
  Вона так і зробила, і наступного моменту стилет зісковзнув з мотузок і з гуркотом упав на підлогу. Ми з тривогою подивилися на двері, але дискусія у сусідній кімнаті тривала безперервно.
  
  
  "Візьми ніж", - сказав я. Хізер нахилилася і ніяково підняла його. «Міцно візьми його за ручку і знову повернися до мене».
  
  
  Хізер виконала наказ. «Розріж мотузку», - сказав я. «І було б добре, якби в тебе було більше розрізаного мотузка, ніж плоті».
  
  
  Я відчув, як лезо ковзнуло повз мою долоню до мотузки, а потім Хізер розрізала вузол. Нарешті після того, що здавалося вічністю, я відчув, як мотузка піддається. Одним останнім рішучим ударом Хізер прорвалася І якраз вчасно; голоси в сусідній кімнаті раптово стихли.
  
  
  Я звільнив зап'ястя і швидко повернувся до Хізера. Взявши Х'юго, я одного разу перерізав мотузки, що зв'язують її зап'ястя, і перерізав їх. У цей момент ми почули звук біля дверей.
  
  
  "Залишайся на місці", - прошепотіла я.
  
  
  Хізер сіла на ліжко, наче вона все ще була пов'язана. Я встав, заклавши руки за спину, коли двері відчинилися. То був Коваль.
  
  
  "Добре", - сказав він, усміхаючись нам. "Я бачу, ти все ще тут".
  
  
  Ти збираєшся відпустити нас тепер, коли ми сказали тобі те, що знаємо? Я сказав. Він залишив двері прочиненими, і я міг бачити, як Новини та Марш розмовляють разом у сусідній кімнаті. Марш виглядав нетерпляче вичікувальним.
  
  
  "Ми ще подивимося", - м'яко відповів мені Коваль. «А поки що ми повинні відвезти тебе в інше місце, так? Де ти будеш у більшій безпеці».
  
  
  Він пройшов повз Хізера до мене, я знав, куди вони нас ведуть. В якусь тиху сільську вуличку, де вони скористаються глушником чи ножем. Він узяв мене за руку: «Ходімо, ми повинні зав'язати очі вам обом. В іншу кімнату, будь ласка».
  
  
  Хізер підвелася з ліжка. Я дивився, як вона підійшла до Ковалу ззаду, зчепила руки і змахнула його шиєю.
  
  
  Російський крекнув і впав на мене. Я міцно тримав його однією рукою, другою вдарив його кулаком по обличчю. Він закричав і звалився на підлогу. Я порізав його за вухом, щоб про всяк випадок він упав. Стилет був у мене на поясі, але мені не довелося його використати.
  
  
  Я сказав Хізер. - "Візьми його пістолет!"
  
  
  Я підійшов до дверей саме в той момент, коли вбіг новини з готовим автоматом. Він побачив, як Хізер схилилася над Ковалем і направила пістолет. Я опустив руку на його зап'ястя. Пістолет вилетів з його рук і вдарився об підлогу, обертаючись по полірованій поверхні.
  
  
  Я схопив "Новини" за руку з пістолетом, перш ніж високий російський зміг прийти до тями, і шпурнув його через кімнату.
  
  
  Хізер досі намагалася знайти пістолет Коваля. Я помітив біля ліжка автомат Новин і пірнув за ним. Я приземлився поряд і схопився за дупу. Але перш ніж я встиг підняти рушницю, Новини знову схопився і кинувся на мене. Він був худорлявим, жилавим чоловіком з м'язистим тілом. Він сильно вдарив мене, намагаючись вирвати автомат із моїх рук. Ми двічі перекотилися підлогою до закритого вікна, «Новини» рвалися до рушниці.
  
  
  Я вдарив його кулаком по голові, і він упав на підлогу. Хізер прийшла з пістолетом Коваля, якраз у той момент, коли Марш увірвався до кімнати. Він, мабуть, затримався з діставанням своєї зброї, автомата Маузер 7,75 Парбеллум, дуже схожого на Вільгельмін.
  
  
  Його обличчя потемніло від гніву, Марш увірвався до кімнати, стріляючи та лаючись. Його постріл був призначений для Хізера, але приціл був поганий; куля пройшла повз її голову на шість дюймів. Вона відкрила вогонь у відповідь, двічі вдаривши Марша поспіль у груди і шию.
  
  
  Краєм ока я побачив, що Новини знову піднявся на ноги і попрямував до дверей. Ще лежачи на підлозі, я схопив його за ногу. Він сердито вдарив мене ногою. Я спробував пригнутися, але ступня все ще пригорнулася до моєї голови. Я втратив хватку за кісточку, і перш ніж я встиг ще раз схопити його, Новини вийшов із кімнати і попрямував до вхідних дверей.
  
  
  Я швидко озирнувся. Коваль не рухався, а Марш лежав на спині, стогнав і боровся зі смертю кожним неглибоким зітханням.
  
  
  "Зв'яжіть його", - сказав я Хізер, вказуючи на Коваля. «Я йду за Новинами».
  
  
  Не було часу шукати Вільгельміну. Новини попрямував до чорного седана і передумав, коли зрозумів, що йому нічого не вийшло.
  
  
  Він узяв ключ і побіг до головної вулиці села. До того часу, як я пішов за ним, він уже був на сотні ярдів або близько того.
  
  
  Ми пробігли кілька кварталів, а потім він зник за рогом. Коли я загорнув за ним за ріг, я побачив, що він заводить маленьку сіру сімку, власник якої, мабуть, залишив ключі в замку запалювання. Я побіг швидше, але «Новини» відсторонилися, перш ніж я встиг дістатися машини.
  
  
  Я озирнувся і зорієнтувався. Хізер залишила ключі під приладовою панеллю SOCEMA Грегуар, але де, чорт забирай, це було? Я підбіг до наступного кутка і глянув праворуч. Та ось воно що!
  
  
  Я миттєво сіла за кермо і тримала ключ у замку запалювання, а потім побачив здивований погляд сільської жінки, що несла авоську з продуктами. Я повернув назад на головну вулицю, як це робили «Новини», піднімаючись на ходу, і побачив «Сімку» за кілька сотень ярдів попереду мене, що прямує з міста.
  
  
  До того часу, як «Новини» дісталися відкритої місцевості вузькою звивистою дорогою, я наблизився до сотні ярдів і швидко набирав швидкість. Кущі, що обрамляли дорогу, височіли над висотою машин, тому щоразу, коли Новинний йшов за поворот, він ховався з поля зору, поки ми знову не виїхали на пряму.
  
  
  Він шалено ковзав на кожному повороті. Моя спортивна машина чудово проходила повороти, і незабаром я був просто на ньому. Він побачив мене, і коли я спробував обійти його, змусити його відступити, він вирвався, щоб мене зупинити. Йому вдалося це зробити на кількох поворотах, поки він не зустрів повільно рухомий віз, запряжений кіньми, що йде з іншого напрямку.
  
  
  Новини повернув сімку праворуч. Його занесло і він знову повернув ліворуч, зачепившись за задній кут воза, завантаженого тюками сіна. Фургон нахилився у бік канави, потім хитнувся назад і викинув частину свого вмісту на дорогу переді мною. Я їхав по ньому, сіно розсипалося на всі боки, і мій огляд на мить закрився.
  
  
  Коли я вийшов з хмари сіна, я виявився прямо на Simca. Я спробував стати поруч, але «Новини» зупинився переді мною. Я різко смикнув кермо вправо, і "Новини" пішов за ним, як я і думав, потім я різко смикнув вліво і переключився вниз. SOCEMA-Gregoire стрибнула вперед, коли моя нога натиснула на педаль акселератора і перемістилася поруч із Simca, перш ніж "Новини" встиг від'їхати.
  
  
  "Новини" різко смикнув кермо, Simca врізався у праву частину спорткара, у бік водія. Я у відповідь ударив спортивною машиною Simca, підштовхуючи «Новини» до узбіччя дороги. Він майже втратив контроль, але швидко прийшов до тями і на мить вистрибнув попереду мене.
  
  
  Ми звернули на інший поворот, не зважаючи на те, що могло йти з іншого напрямку. Я знову зрівнявся з ним, але перш ніж я встиг зробити хід, він ударив мене своєю сімкою вбік.
  
  
  Тепер настала моя черга втратити контроль. Колесо вирвалося у мене з рук, і наступної миті спортивна машина вилетіла з дороги на великий відкритий луг. Я побачив, як машина "Новини" шалено мчала до протилежної сторони і двадцятифутового урвища до кам'янистого поля, потім я мчав повітрям, машина почала котитися, перш ніж ударилася.
  
  
  Я побачив спалах у небі, а потім коричневу землю. Пролунав різкий гуркіт, двері з мого боку відчинилися, і мене викинуло. Я вдарився об землю, двічі перекотився і лежав приголомшений. Машина продовжувала котитись і впала на високий валун.
  
  
  Я повільно сів, обережно рухаючись. Було боляче, але зламаних кісток начебто не було. Потім я почув вибух через дорогу. Я ледве підвівся на ноги. Довелося рятувати "Новини" – якщо його ще можна врятувати.
  
  
  Я спіткнувся на дорозі і побачив, що російська пішла. Знизу клубочився чорний дим. Я підійшов до краю насипу і глянув униз. Симка була охоплена полум'ям. Я міг бачити "Новини", непритомний або мертвий, всередині. Я запізнився; Я ніяк не міг дістатися до нього.
  
  
  Я стояв і дивився, як горить Сімка, і не міг не гадати, коли настане мій день і якийсь російський чи агент Чиком стане свідком моєї смерті. Жоден агент не жив вічно; більшість навіть не дожила до старості. Ось чому Хок завжди говорив, коли ми розлучалися: «До побачення, Нік. Хай щастить. Побачимося, коли побачу тебе». А може, ніколи.
  
  
  Я почув звук двигуна машини і розвернувся якраз у той момент, коли невелика біла Lancia зупинилася у кількох ярдах позаду мене. Хізер вискочила і підбігла до мене. Збентежений англієць виповз із інших дверей машини і зупинився, широко розплющеними очима дивлячись на симку, що горіла.
  
  
  "О боже", - сказала Хізер, дивлячись на палаючі уламки. Потім вона повернулася і подивилася туди, де SOCEMA лежатиме вгору ногами в полі з іншого боку дороги. То був безлад.
  
  
  «Вибач за це», - сказав я.
  
  
  «Ой, ну, – зітхнула вона. "У всякому разі, він ніколи не зрушувався дуже добре".
  
  
  Я посміхнувся їй. «Це зчеплення Ferodo, мабуть, потрібно відрегулювати»
  
  
  "Швидше тобі боляче?"
  
  
  «Просто моє его. Я хотів, щоб Новини був живим. Тепер вона не може нам нічого сказати».
  
  
  Вона обдарувала мене легкою самозадоволеною усмішкою. Марш говорив перед смертю, я обіцяла йому лікаря, бідолаха.
  
  
  Схоже, ці хлопці не мали жодного відношення до вбивства. Планувалося вкрасти креслення керованих ракет під час передачі з Міноборони до військового штабу».
  
  
  «Будь я проклятий, – сказав я. Так що щодо "Новин" я мав рацію весь час. Але якщо за змовою замаху стояли не росіяни, то хто?
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  Брут сидів за своїм столом, перебираючи фотографію загону командос Фергуса. Перед ним лежав стос офіційних армійських звітів, кожен із яких містив інформацію про чоловіків у загоні.
  
  
  «Нам вдалося вистежити їх усіх, – сказав Брут. «Дванадцять із них мертві, або вбиті на війні, або померли вдома. Цей, – він вказав на людину з лейтенантською емблемою, – дуже цікавий. Лейтенант Джон Елмор. У нього була подрібнена частина черепа. рейд командос. Йому в голову вставили залізну пластину. Після того, як він звільнився зі служби, він використав свої навички командос, щоб працювати на мафію. Він став найуспішнішим найманим убивцею в Англії. Здебільшого це завдання у злочинному світі. Ця людина була генієм у вбивстві. "
  
  
  Я підняла брови. Ось, нарешті, Брут тут же зруйнував мої надії. «Він був убитий багато років тому у бійці зі Скотланд-Ярдом у передмісті Лондона».
  
  
  "Ви впевнені, що то був він?"
  
  
  "Звісно! Скотланд-Ярд отримав наведення від одного з інформаторів, що Елмор ховався на станції техобслуговування. Коли вони дісталися станції, він почав стріляти. Один із солдатів Ярду добре розгледів його через оптичний приціл снайперської гвинтівки. . Бій тривав 10 хвилин, потім усе місце спалахнуло. Одна з куль, мабуть, потрапила в бензонасос. Коли все було закінчено, вони виявили, що тіло Елмора згоріло вщент. Але немає жодних сумнівів у тому, що це був він. . "
  
  
  «Тож вбивця все ще не знайдено».
  
  
  Брут так і не думав. «Пройшло двадцять чотири години після двотижневого крайнього терміну», - говорив Брут, ходячи туди-сюди перед своїм масивним столом, натягуючи важку трубку з вересу, туго затиснуту в зубах. "Це могло означати, що ваша людина Марш був навмисно введений в оману Новинами, щоб не видати справжню мету місії. У цьому випадку, мій хлопчик, вбивця помер у цій палаючій машині. Разом з іншими вбитими або під вартою змову було зірвано ".
  
  
  "Але Коваль підтвердив історію Маршу", - зазначила Хізер.
  
  
  "Але хіба він не зробив би це?" - заперечив Брут. «Якби ви були Ковалем, ви вважали б за краще, щоб вас судили за крадіжку документів або за вбивство?»
  
  
  "Гарна думка", - сказав я. «Але я не можу не думати, що наш убивця все ще десь там».
  
  
  "Почерк вас турбує, чи не так?" - сказав Брут, смоктаючи слухавку.
  
  
  "Так сер. І те, як було скоєно вбивства. Пропрацювавши якийсь час на цій роботі, ви відчуваєте, що вам потрібна людина, незалежно від того, чи зустрічалися ви коли-небудь з нею чи ні. вбивця просто не відповідає "Новинам".
  
  
  «Що ж, сподіваюся, ти помиляєшся, Нік, – важко сказав Брут. «Бо, якщо ви маєте рацію, все, що ми можемо зробити на даному етапі, - це подвоїти пильність до всіх наших високопосадовців і чекати».
  
  
  "Я знаю", - похмуро сказав я.
  
  
  Брут раптом висунув свою велику щелепу і посміхнувся. «Добре, мій хлопчику. Не дивися так зверхньо. Ви з Хізер продовжуєте займатися своєю роботою та часто уточнюєте у мене».
  
  
  «Тоді ми в дорогу, – сказала Хізер. «Ми поділимо роботу. Я візьму міністра внутрішніх справ та лорда-охоронця друку, а Нік може почати з міністра закордонних справ. Ми дамо тобі обручку сьогодні ввечері, Брут».
  
  
  * * *
  
  
  Я повільно йшов широким коридором. На перший погляд офісний будинок здавався гулом у звичайному режимі повсякденної роботи: секретарі поспішали з однієї кімнати в іншу, за зачиненими дверима клацали машинки. Але якби ви знали, що шукати, ви побачили б приховану напругу під поверхнею.
  
  
  Ті ж секретарі уникали темних коридорів і кімнат, що не використовуються. Всюди були урядові агенти та люди Ярду у цивільному. Вони зупиняли мене кожні пару хвилин та змушували показувати ID Брут дав його мені. Я ставив собі питання, наскільки складно буде підробити посвідчення особи SOE або MI5. карта, напевно, не так вже й складно для знаючого оператора.
  
  
  Я піднявся сходами на наступний поверх і попрямував до кабінету міністра закордонних справ. Тут у коридорі було багато людей, у тому числі невеликий загін солдатів у формі біля широких дверей, що ведуть до основних робочих зон.
  
  
  На іншому кінці коридору були неохоронені двері менші, що вели до низки менших кабінетів Міністерства. Коли я пройшов повз, вийшов чоловік. На ньому була форма двірника, в руках була швабра та відро, і він, здавалося, дуже поспішав - мало не збив мене з ніг.
  
  
  Він кинув на мене швидкий, жорсткий погляд, а потім швидко рушив коридором, майже біг. Це був високий чоловік з темним волоссям та вусами. Я намагався вирішити, чи вуса були фальшивими, збиралися злетіти за ним, коли почув крик.
  
  
  Його було чути з офісу, який щойно покинув прибиральник. На моєму шляху стояв чоловік у темному костюмі та краватці. Я відштовхнув його і відчинив двері.
  
  
  Коли я зайшов до офісу, залишивши за мною двері відкриту навстіж,
  
  
  дівчина, що стояла біля дверей, що вели до наступної кімнати, подивилася на мене широко розплющеними очима і закричала. Папери, які вона, мабуть, тримала в руках, лежали біля її ніг. Я пройшов повз неї до невеликого приватного кабінету, коли по коридору позаду мене почулися кроки. У внутрішньому кабінеті темноволоса жінка стояла над тілом міністра закордонних справ, відкриваючи та закриваючи рот у шоці.
  
  
  Я побачив жах на її обличчі і подивився на це. Він був убитий гарротою, яку командос використали на війні. Він був майже обезголовлений, і всюди було залито кров.
  
  
  Жінка подивилася на мене і спробувала щось сказати, але я посунув її до стільця і посадив на нього, потім оглянув кімнату. Поруч на столі лежала записка, але я поки що проігнорував її.
  
  
  Я думав про те, щоб знайти того двірника, але відмовився. Його вже давно не було. Я спробував запам'ятати, як він виглядав, що змусило мене подумати, що вуса можуть бути фальшивими, і тоді я дещо згадав. Не тільки вуса, а й волосся, мабуть, були фальшивими - перука - тому що я був певен, що бачив пасмо світлого волосся на потилиці.
  
  
  До офісу увірвалися двоє чоловіків.
  
  
  "Ось що тут відбувається?" - Запитав один.
  
  
  "Криваве пекло!" - сказав інший, помітивши мертву людину.
  
  
  "І хто ти?" Перший чоловік підозріло глянув на мене.
  
  
  Я показав своє посвідчення особи, оскільки все більше людей забігали до кімнати. «Думаю, я глянув на вбивцю, – сказав я, – він одягнений як двірник. Побіг туди коридором».
  
  
  Один із чоловіків поспішив із кімнати. Інші дивилися на мене з побоюванням, оскільки кімната наповнилася переляканими службовцями Міністерства. Я підійшов до столу і подивився на записку. Це читати:
  
  
  "Краще пізно ніж ніколи. Сума боргу та виплати зросла до чотирнадцяти мільйонів фунтів стерлінгів. Помістіть його на борт приватного літака та відправте його до Женеви. Ви отримаєте подальші інструкції щодо того, до якого банку звертатись для внесення депозиту. у вас не вистачає часу”.
  
  
  "Ось що у тебе там?" - сказав поруч зі мною поліцейський у цивільному. "Я просто прийняти, що" Він потягнувся до записки, і я дозволив йому подивитися. Мені він здався схожим на той самий почерк, але, звичайно, експерт із почерку повинен це підтвердити.
  
  
  Я відійшов від столу, щоб ще раз подивитись на тіло. Тепер у передній кімнаті були репортери, які безуспішно намагалися пройти там повз військову охорону.
  
  
  Обходячи стіл ближче до тіла, я помітив шматок паперу на підлозі приблизно там, де міг стояти вбивця, коли він вийняв записку з кишені і поклав її на стіл. Я підняв його; він виглядав як відірваний від канцелярського приладдя, всього в кутку аркуша. На ній був написаний олівцем номер телефону. На лінії відриву залишилася частина друкованої емблеми.
  
  
  Вивчаючи подряпані цифри, мені здалося, що вони могли бути написані тією самою рукою, яка писала записки про вбивство. Звичайно, це був довгий шлях, але він нам був потрібен просто зараз.
  
  
  До мене підійшов щільний чоловік, і я засунув шматок у кишеню.
  
  
  "Ти там – ти хто?"
  
  
  "SOE", - сказав я, показуючи посвідчення особи. черговий раз. Він не бачив, щоб я заховав папір.
  
  
  "О. Добре. Просто тримайся подалі, мій хлопчику".
  
  
  «Я докладу всіх зусиль». - Сказав я з серйозним обличчям. Я підійшов до тіла, щоб востаннє поглянути на безлад, у якому перебував міністр.
  
  
  Це було ще одне вбивство без потреби. Гаррота, що в даному випадку складається з двох металевих ручок, між якими проходить відрізок фортепіанного дроту, була знайомою військовою зброєю. Зловмисник просто намотав дріт на голову жертви і потяг. Дріт прорізав тіло, м'язи, сухожилля та кістки, поки не відокремив голову від тіла. Принаймні це був швидкий шлях. Я раптом згадав, що Огі Фергус служив у командос. То він і впізнав убивцю? Якби він справді знав його. Тепер я грав у вгадайку, і на це не було часу, я повернувся і швидко вийшов із кімнати.
  
  
  Я знайшов Хізер неподалік офісу міністра внутрішніх справ; вона не чула про останнє вбивство. «Я щойно зіткнулася з Ельмо Юпітером», - легко сказала вона. «Він наполіг на тому, щоб я зателефонувала йому. Ти ревнуєш, коханий?»
  
  
  "Хотів би я мати на цей час", - сказав я. «Міністр закордонних справ щойно був убитий».
  
  
  Її чудові блакитні очі розширились від шоку.
  
  
  "Брут знає?" — спитала вона.
  
  
  «Я подзвонив йому дорогою сюди. Він був у дуже хорошому стані».
  
  
  "Це страшенно жахливо, чи не так?" вона сказала.
  
  
  «Якщо ми не покращимо наш середній показник найближчим часом, – сказав я їй, – британський уряд перестане існувати як життєздатну установу. У міністерстві панувала повна паніка».
  
  
  "Чи є у Брута ідеї?" — спитала вона.
  
  
  "Не зовсім. Зараз ми значною мірою одні. Прем'єр-міністра вже повідомлено, я чув, і хоче негайно доставити викуп».
  
  
  "Він, напевно, боїться, що може бути наступним".
  
  
  "Він логічна мета", - сказав я. Вбивця залишив ще одну записку із вимогою оплати. І я знайшов це на місці події. Я передав їй записку.
  
  
  «Це номер телефону міністерства, – спантеличено сказала вона. "Як ви думаєте, це написав убивця?"
  
  
  «Здається, малоймовірним, що співробітнику міністерства знадобиться записувати номер, - сказав я. «І каракулі, здається, схожі на почерк у нотатках про вбивство. Що ви думаєте про емблему?
  
  
  «Цього недостатньо, – сказала вона. Але чомусь мені здається, що я бачила це раніше. Ходімо до моєї квартири і подивимося ближче».
  
  
  Хізер винайняла невелику квартиру в лондонському Вест-Енді. Піднятися туди можна було трьома прольотами, але, опинившись усередині, це досить чарівне місце. Вона приготувала чашку англійського чаю, і ми сіли за маленький столик біля вікна, потягуючи його. Я знову витяг з кишені клаптик паперу.
  
  
  «Хоч би ким був цей хлопець, він любить грати грубо, - сказав я, перевертаючи папір у руці. Я повідомив Хізер подробиці вбивства. «Грубіше, ніж Новини. І він, ймовірно, небезпечніший, бо любить вбивати і тому, що він, ймовірно, нераціональний».
  
  
  Я підніс газету до світла з вікна. “Гей, що це? Таке враження, що тут під цифрами щось написано».
  
  
  Хізер підвелася і подивилася через моє плече. "Що там написано, Нік?"
  
  
  «Я не можу розібрати. Це схоже на початок з великої літери «R», а потім…»
  
  
  "О" і "Й", - схвильовано сказала Хізер.
  
  
  «А потім – «А» і, можливо, «Л. Ройял. І ще дещо ".
  
  
  «Це може бути «Хо», – сказала вона, – «і частина телевізора. Ви знаєте, що на Рассел-сквер є королівський готель».
  
  
  "Звичайно", - сказав я. "Royal Hotel. Але це канцелярське приладдя готелю?"
  
  
  «Я так не думаю, – сказала Хізер. «Я сказав вам, що бачив цю емблему раніше, але я не асоціюю її із готелем. Але ми її перевіримо».
  
  
  «Якщо це не готельна газета, – сказав я, – у нас є подвійна підказка. Royal Hotel та організація чи ідея, представлені цим символом».
  
  
  "Цілком вірно", - погодилася Хізер, на її обличчі позначилося хвилювання. "Можливо, це наш прорив, Нік".
  
  
  «Якби газета належала вбивці, – нагадав я їй.
  
  
  Після чаю ми сіли до таксі до готелю Royal і поговорили з помічником менеджера за стійкою. Він глянув на клаптик паперу і заперечував, що він належить готелю. Він дістав лист готельного канцелярського приладдя і показав нам для порівняння.
  
  
  "Звичайно, це могло належати гостю", - сказав чоловік. "Або одному з багатьох учасників з'їзду, які зустрічаються тут".
  
  
  "Так", - важко сказав я. «Що ж, все одно дякую».
  
  
  Зовні Хізер сказала: "Думаю, нам краще познайомити Брута з сучасністю".
  
  
  «Добре, – сказав я. «Може, він може запропонувати якісь ідеї щодо нашої емблеми». Ми зупинили таксі і пішли прямо до офісу Брута.
  
  
  Коли ми дісталися місця, після швидкого маршу довгим коридором з охоронцями в уніформі ми виявили, що Брут переглядає старі поліцейські записи. Він подумав, що все ще може бути певна ймовірність того, що вбивця був засудженим злочинцем, озлобленим проти істеблішменту. Я показав йому клаптик паперу, але він похитав головою.
  
  
  "Я нічого не можу зробити з цим", - сказав він. «Я можу зробити копії та показати їх усьому відділу. Можливо, хтось дізнається про це».
  
  
  "Можливо, це того варте, сер", - сказав я.
  
  
  «Ми перевірили цього хлопця-прибирача, якого ти бачив секретаря, який виходив з офісу», - сказав мені Брут. «Ніхто не може ідентифікувати людину з таким описом, яка працює в будівлі».
  
  
  "Це вбивця", - сказав я.
  
  
  "Він, напевно, наш убивця", - сказала Хізер. "Ти був досить близько, щоб схопити його, Нік".
  
  
  "Не нагадуй мені", - похмуро сказав я.
  
  
  «Не звинувачуй себе, хлопче», - сказав Брут, розкурюючи люльку. "Якби не ти, у нас би нічого не було".
  
  
  "Можливо, у нас все ще нічого немає", - сказав я. «Якщо тобі це стане в нагоді, я невиразно пам'ятаю, як бачив світле волосся в темряві, ніби на чоловікові була перука».
  
  
  Брут зробив позначку на аркуші паперу. "Напевно, вуса теж були фальшивими".
  
  
  "Напевно. Я знаю, що так і думав, коли це побачив».
  
  
  Брут підвівся з-за столу і став обійти його, смоктаючи трубку. Він виглядав дуже втомленим, наче не спав кілька днів.
  
  
  «На даний момент, – сказав він, – незважаючи на докази, ми далекі від розкриття змови із вбивством. Третя записка, знайдена на місці події, більше нічого не каже нам про нашу людину. Або чоловіків».
  
  
  "Якщо у вбивці були спільники, - сказала Хізер, - він, здається, економить на них".
  
  
  «Так, очевидно, що вбивства, мабуть, були скоєні однією і тією ж людиною - хоча вони могли б виглядати так, якби керувала одна людина. Принаймні прем'єр-міністр зізнався мені, що він організує виплату необхідної суми. "
  
  
  "Чотирнадцять мільйонів фунтів?" - Запитала Хізер.
  
  
  "Точно. Ми обговорювали можливість якимось чином обдурити нашу людину, завантаживши літак фальшивими грошима тощо".
  
  
  Я погладив підборіддя: «Цікаво, сер, чи дійсно цій людині потрібні гроші».
  
  
  "Що ви маєте на увазі?" - спитав Брут.
  
  
  "Він може думати, що хоче грошей, на свідомому рівні, - повільно сказав я, - але на іншому рівні - більш примітивному, темнішому - він може хотіти тільки вбивати".
  
  
  Брут потяг трубку і вивчив моє обличчя. «Так, я розумію, що ви маєте на увазі. Але як би там не було, ми маємо припустити, що виплата необхідної суми зупинить вбивства, чи не так?»
  
  
  "Так, сер, я так думаю", - сказав я.
  
  
  "Добре. Що ж, ви можете двоє трохи відпочити. Але тримайтеся за цей клаптик паперу – там щось може бути».
  
  
  Хізер підвелася зі свого звичайного місця на столі Брута, а я підвівся зі стільця.
  
  
  "Є ще дещо, сер", - сказав я.
  
  
  "Так?"
  
  
  Хоук сказав мені, що Огі Фергус служив у командос. Думаю, нам слід одержати список людей у загоні Оги».
  
  
  Брут насупився. "Це цілком може бути великий список".
  
  
  «Я обмежився б цим тільки для людей з його найближчого оточення. Це може бути зачіпка».
  
  
  «Вірно, Нік, – сказав Брут. "Я займуся цим. Що-небудь ще?"
  
  
  "Усього кілька годин сну", - сказав я, посміхаючись.
  
  
  "Я обіцяю не турбувати нікого з вас до кінця дня", - сказав він. «Добре повечеряйте і трохи відпочиньте».
  
  
  "Дякую", - сказав я.
  
  
  Ми з Хізер повечеряли в маленькому тихому ресторанчику, а потім вона запросила мене до себе на квартиру, щоб випити, перш ніж я повернувся до свого номера в готелі, що оплачується ДП. У мене був бурбон, а вона – шеррі. Ми сіли на довгий диван, потягуючи напої.
  
  
  "Хотіла б я згадати, де я бачила емблему на тому клаптику паперу", - зізналася вона. "Я знаю, що бачив це десь не так давно".
  
  
  "У вас буде достатньо часу для цього завтра, коли ви відпочинете", - сказав я. "Нехай все це інкубується всередині доти".
  
  
  «Добре, лікарю». Вона посміхнулася. «Я повністю віддаю себе твоїй турботі».
  
  
  "Це речення?"
  
  
  "Бери, як хочеш".
  
  
  Я поставив недопитий келих і потягнувся до неї. Вона танула в моїх руках, її м'якість тиснула на мене. На ній були штани та сорочка, але без бюстгальтера. Притулившись губами до її губ, я провів рукою по її правих грудях. Від мого дотику сосок затвердів. Моя мова дослідив її рот, і вона пристрасно відповіла.
  
  
  Вона відірвалася від мене і встала. «Я займуся чимось більш відповідним», - сказала вона.
  
  
  Вона зникла у спальні, і я допив свій бурбон. Тепло спиртного поширилося на мене. Я був розслаблений та готовий. А потім повернулася Хізер.
  
  
  На ній був майже прозорий пеньюар до підлоги.
  
  
  Я роздягнувся і ліг поряд з нею на диван. Я просунув руку між її стегон і погладив її. У її горлі забурчав тихий звук.
  
  
  Я накинув пеньюар їй на голову і дозволив йому впасти на підлогу поряд зі мною. І вона хотіла мене. Було ясно, що вона мене дуже хотіла. Я знав, що це буде навіть краще, ніж минулого разу.
  
  
  Ми почали неквапливо, комфортно, дозволяючи хвиль задоволення проходити через нас, коли наші тіла стикалися, і вогонь повільно спалахував усередині. Це було солодко, дуже солодко; некваплива хода розпалила вогонь і розвела його.
  
  
  Коли поштовхи, потяг і зондування досягли більшої інтенсивності, Хізер почала тремтіти. Звуки в горлі росли, поки не заповнили кімнату. Потім це було примітивне занурення, дике за своєю інтенсивністю, коли руки Хізер міцно обвилися навколо мене, її гарячі стегна притискали мене до неї дедалі глибше.
  
  
  Коли все закінчилося, я ліг, закурив сигарету і подумав про Хізер та Хадію; Я не міг не порівняти їх двох. Їхні способи заняття любов'ю були такими ж різними, як і їхні національності. Хадія була схожа на пустелю Північної Африки, в якій вона народилася: лихоманка, як бурхлива піщана буря, яка закінчилася так само раптово, як і почалася. Весна у Хізер була більше схожа на англійську весну: повільно розвивалася, слідуючи схемі, що давно усталася, поступово переходила в літню спеку, а потім поступово переходила в прохолодну осінь.
  
  
  Що було краще? Я не міг сказати. Кожен мав свої переваги. Але було б непогано, подумав я, мати постійну дієту спочатку з одного, а потім з іншого.
  
  
  Сім
  
  
  Було вже за північ, коли я повернувся до свого готелю і ліг спати. Приблизно через годину після того, як я задрімав, я раптово прокинувся. Спочатку я гадки не мав, що мене розбудило, а потім я почув це знову: м'який клацаючий звук. Що це було? І всередині кімнати чи зовні?
  
  
  Я лежав і слухав, мені дуже хотілося знову заснути, і я знав, що це розкіш, який я не можу собі дозволити. Багато агентів прокидалися мертвими, так би мовити, тому, що були надто втомленими чи сонними, щоб чути дивний шум посеред ночі.
  
  
  Я лежав зовсім нерухомо, дивлячись у темряву. Мене оточила тиша, що перемежувалась вуличним шумом. Я щось уявляв чи мріяв?
  
  
  П'ятнадцять хвилин на циферблаті мого годинника. Я позіхнув і щосили намагався тримати очі відкритими. Півгодини. Звісно, я помилявся. Сон тягнув мене, тягнучи у свою темну теплу яму. Мої повіки закрилися, потім широко розкрилися.
  
  
  Знову цей звук! Той тихий клацаючий звук, і цього разу сумнівів не було. Він виходив від дверей у коридор. Хтось рухав ключем у замку.
  
  
  Звук повторився. Хто б там не був, був задоволений, що я сплю.
  
  
  Я мовчки виліз із ліжка. Єдине світло в кімнаті виходило з вікна і під дверима
  
  
  коридор. Тепер тінь затуляла вузьку смужку світла під дверима. Так, хтось був зовні і невдовзі увійшов.
  
  
  Я натягнув штани та сорочку, одягнув туфлі, коли склянка клацнула в замку, і ручка почала обертатися. Я підійшов до стільця, де висіла моя куртка, і потягнувся до наплічної кобури під нею. Я витяг Вільгельміну, потім повернувся до ліжка і натягнув простирадло на подушку. Коли двері прочинилися, я сів за стільцем.
  
  
  До кімнати повільно зайшов широкоплечий чоловік, тримаючи перед собою пістолет. Інший худий чоловік рухався за ним, як тінь. Вони беззвучно увійшли до кімнати і зупинилися обличчям до ліжка. Товстоплечий кивнув худорлявому, і вони направили гвинтівки на ліжко, на якому я лежав. Вона була прихована в тіні, і вони думали, що я ще там. У пістолетів, великих та негарних, на дулах були довгі глушники. Раптом з кожної рушниці пролунало по три чи чотири постріли. Я почекав, поки вони не перестануть стріляти і постільні речі не будуть безладні, потім я простягнув руку і ввімкнув світло.
  
  
  "Сюрприз!" - Сказав я, направляючи до них Вільгельміну.
  
  
  Вони повернулися до мене обличчям, на їхніх обличчях було замішання. Я ніколи раніше нікого не бачив.
  
  
  "Киньте зброю", - твердо сказав я.
  
  
  Мабуть, я не був дуже переконливим. Товстоплечий пересунув пістолет і швидко вистрілив, впавши на одне коліно. Його постріл відколов дерево від каркаса м'якого стільця, який я використав для укриття. Я пригнувся, коли він вистрілив удруге. Цього разу куля врізалася у набивання стільця.
  
  
  Я вдарився об підлогу за стільцем, перекотився один раз і вистрілив у далекого. Вільгельміна без глушника голосно загарчала в кімнаті, куля встромилась у стіну за м'язистою головою бандита. Я швидко вистрілив знову, і другий постріл потрапив чоловікові в груди, сильно вдаривши його об стіну. Він зісковзнув на підлогу, залишивши на стіні малиновий слід.
  
  
  Другий стрілець вистрілив ще один раз, відколов кольоровий папір від стіни позаду мене, і пірнув у притулок за ліжком. Я зробив постріл, але схибив на кілька дюймів і розбив ніжку нічного столика.
  
  
  Тепер я повернувся за стілець. Я підняв попільничку, що впала, кинув її вправо і привернув вогонь ворога. Тієї ж миті я відступив ліворуч, знову схопився над головою за вимикач світла, затемняючи кімнату. Я швидко дерся до великої комоди, яка служила гарним укриттям від ліжка.
  
  
  Бойовик, що вижив, був на ногах, рухався до дверей від ліжка і на ходу стріляв у мене. Кулі прогризли деревину попереду комода. Я залишився стояти, але коли він подався до дверей, мені вдалося вистрілити в нього ще раз. На жаль, я схибив.
  
  
  Я схопився і кинувся до дверей саме вчасно, щоб побачити, як бойовик зникає за рогом у коридорі. Він прямував до чорних сходів.
  
  
  Я вилаявся собі під ніс, коли я швидко повернувся до кімнати. Я схопив невелику валізку і вийняв запасний магазин для Вільгельміни. Я витяг стару крамницю, а потім вставив нову. Потім я вискочив у коридор, повз невелике скупчення персоналу готелю та гостей, до чорних сходів.
  
  
  На той час, коли я спустився вниз сходами і вийшов у провулок позаду готелю, другого бандита ніде не було видно. Я побіг до виходу з провулка, глянув праворуч, потім ліворуч - і помітив, як він повернув за ріг. Я рушив за ним.
  
  
  Я наздоганяв його, коли ми вийшли в Хай-Холборн, на Юстон-сквер, і він побачив вхід у метро – лондонське метро – і пірнув у нього.
  
  
  Я був там за мить. Підійшовши до сходів, я побачив його внизу, що цілив у мене пістолет. Він натиснув на курок, але єдиним звуком було марне клацання. Очевидно, пістолет дав осічку. Він вилаявся і кинув його.
  
  
  Я гукнув. "Стривай!"
  
  
  Але він зник біля підніжжя сходів. Я засунув люгер за пояс і пішов за ним.
  
  
  Ми подолали бар'єри, а потім я помчав за ним платформою станції. Літній чоловік, що стоїть на краю платформи в очікуванні поїзда, дивився на нас, коли ми мчали повз.
  
  
  Наприкінці платформи моя людина почала підніматися сходами на інший рівень. Він обернувся, і я добре його роздивився. Він був молодий і міцний; на його обличчі були одночасно гнів та розпач. Він збіг сходами, я стежив за ним.
  
  
  Нагорі сходів він повернувся і почав чекати на мене. Коли я скорочував дистанцію, він люто штовхнув. Я відступив на пару кроків і майже повністю втратив рівновагу. До того часу, як я досяг вершини сходів, бойовик був уже на півдорозі вниз по платформі. Я побіг за ним, намагаючись наздогнати.
  
  
  Поїзд із ревом в'їхав на станцію, але мій чоловік не спробував сісти на нього. Очевидно, він відчував, що на станції має більше шансів. Наприкінці платформи він кинувся на інші сходи.
  
  
  Тут якраз від'їжджав поїзд. Пара середнього віку вийшла і сіла на лаву.
  
  
  Вони безтурботно подивилися нагору, коли бойовик, озирнувшись на мене, знову побіг платформою. Але я наздогнав його одразу після лави. Я зробив стрибок і збив його з ніг.
  
  
  Ми тяжко впали, перекочуючись до ніг пари на лавці. Вони сиділи і з цікавістю спостерігали, як чоловік схопив мене за горло.
  
  
  Я вирвався на волю, вдаривши його по передпліччю, потім завдав ще одного удару йому в шию. Він упав горілиць. Я насилу став на одне коліно і вдарив його кулаком по обличчю.
  
  
  Він хмикнув від удару, але не здавався. Він ударив мене ногою, коли я кинувся на нього, удар збив мене боком до краю платформи. Я мало не впав.
  
  
  Він побачив, наскільки я близький до краю, і вирішив трохи допомогти. Він ударив мене ногою, цілячись у мій бік, як тільки поїзд увійшов на станцію. Я схопив його за ногу і тримав. Він спробував вирватися, втратив рівновагу і відкотився від краю платформи, мало не потягнувши мене за собою. Його крик заглушив потяг, що промайнув над ним.
  
  
  Пара, яка так спокійно дивилася на нас, тепер схопилася на ноги, жінка верещала, як застряг заводський свисток.
  
  
  Я повернувся і швидко піднявся сходами. Я не хотів усе це пояснювати поліції. Тільки не зараз.
  
  
  Восьмий розділ.
  
  
  "Я зрозуміла!" - сказала Хізер, коли я впустив її до своєї кімнати. "Я згадала про цю емблему!"
  
  
  Я витер очі і пішов за нею всередину. Вона зупинилася і дивилася. Завдяки моїм непроханим відвідувачам це місце виглядало як зона лиха.
  
  
  "Що, чорт забирай, тут сталося?"
  
  
  "Ви ніколи не повірите".
  
  
  "Спробуй просвітити мене", - сказала вона.
  
  
  «Добре припущення полягає в тому, що вбивця знає, що я веду справу, і вирішив, що не хоче, щоб я дихав йому в шию. Він послав пару здоровенних людей з великими гарматами доставити мені квиток в один кінець у морг. Я повинен був змусити Брута підняти поліцію о третій годині ночі.
  
  
  «Але як убивця дізнався, хто ви і для чого тут?» - спитала вона спантеличено.
  
  
  Я знизав плечима. Я припустив. - "Витік в офісі Брута?"
  
  
  Вона була обурена. - "Неможливо!"
  
  
  "Я сподіваюся на це", - сказав я. "У всякому разі, це означає, що ми засвічені, так що щодо цієї емблеми?"
  
  
  Її обличчя знову пожвавішало. «Дай мені подивитися цей папір».
  
  
  Я простяг їй. «Так, – кивнула вона, – я впевнена. Це частина дизайну автомобільної емблеми. Я просто не можу згадати, якою саме».
  
  
  Я натяг сорочку і застебнув її. Я теж почав хвилюватись. "Давайте повернемося і знову поговоримо з тим хлопцем у готелі Royal", - сказав я. "Це може бути швидше, ніж намагатися отримати список емблем від АА".
  
  
  «Мене чекає на таксі».
  
  
  Ми проїхали крізь туман, що розсіюється, по Міллбанку, повз масивні будівлі Вестмінстерського абатства і будівлі парламенту. Я знав, що в цей момент Палата громад була на екстреному засіданні, обговорюючи, як найкраще виконати рішення прем'єр-міністра виконати вимогу вбивці про цілий стан у фунтах стерлінгів.
  
  
  У готелі «Ройал» Хізер сказала нашій людині: «Ми думаємо, що могли ідентифікувати символ на папері, який ми вам показали. Мені здається, що я бачив його у зв'язку з автомобілем».
  
  
  Клерк у готелі на мить подумав: «Можливо, ти маєш рацію», - сказав він нарешті.
  
  
  Я запитав. - "Чи були у вас останнім часом гості, які могли б бути в Лондоні, представляючи якусь автомобільну фірму?"
  
  
  Він широко посміхнувся нам. "Не минуло і двох тижнів тому, як у нас тут був з'їзд автовиробників".
  
  
  "Справді?" - сказала Хізер.
  
  
  "Цілком!" Ця людина була така ж схвильована, як і ми. «Я можу надати вам список усіх фірм, які були представлені. Насправді, я вважаю, що ми все ще є література, яку вони передали в задній частині салону в очікуванні отримання. Хочете подивитись?»
  
  
  «Так, ми будемо. Дякую», - сказав я.
  
  
  Він відвів нас до невеликої комори в задній частині головного поверху. У кутку були складені коробки з брошурами та паперами для нотаток. На парі ящиків були відмінності, але жоден з них не підійшов до нашого.
  
  
  Черговий повернувся до роботи, і ми залишились самі. Хізер почала переглядати одну картонну коробку, я взяв іншу. Раптом Хізер скрикнула, впізнаючи.
  
  
  "У нас є це, Нік! Дивись!" Вона тримала аркуш паперу такого ж кольору, як у нас. Я підійшов до неї та вивчив її.
  
  
  «Добре, – сказав я. "Так Так Так."
  
  
  Повна емблема зображувала скорпіона на полі з виноградного листя на гербі щита. Ми подивилися на назву компанії, надруковану дугою над щитом, потім один на одного.
  
  
  "Юпітер Моторс Лімітед", - сказала Хізер, її обличчя раптово змінилося. "Так звичайно."
  
  
  "Юпітер", - сказав я. "Хіба це не твій друг?"
  
  
  "Елмо Юпітер мені не друг", - рішуче сказала Хізер. Але він володіє Jupiter Motors. Тепер я знаю, чому емблема видалася мені знайомою. Я був у одному з його виставкових залів. Його завод та офіси знаходяться десь на околиці Лондона».
  
  
  "Цікаво", - сказав я. Щось в Ельмо Юпітері турбувало мене, але я не міг зосередитися. Я засунув аркуш паперу для нотаток разом із оригіналом у кишеню і повів Хізер із комори і назад до апартаментів.
  
  
  Клерк готелю зрадів, коли ми сказали йому, що розібралися з емблемою.
  
  
  "Збіг!" сказав він.
  
  
  "Так", - погодився я. «Тепер, можливо, ти зможеш зробити нам ще одну справу».
  
  
  "Можна, можливо."
  
  
  "Нам потрібен список співробітників Jupiter Motors, які були присутні на зустрічах, якщо ви зможете це зробити",
  
  
  "Звісно! Нам було надано список кожної компанії від організатора справи. Я впевнений, що він у мене ще десь є. Вибачте мене на хвилинку»,
  
  
  Незабаром він повернувся зі списком та показав нам імена співробітників Jupiter Motors. Їх було троє: Дерек Форсайт, Персіваль Смайт та сам Елмо Юпітер.
  
  
  Я подякував клерку за всю його допомогу, і ми з Хізером повільно пішли до парку на Рассел-сквер, даючи можливість проникнути в нашу новонабуту інформацію.
  
  
  "Юпітер - Скорпіон", - сказала Хізер. «Я маю на увазі астрологічно. Я пам'ятаю, як він сказав. Ось чому на емблемі зображено скорпіон».
  
  
  "Я думаю. Хезер, нам треба побачити містера Юпітера», - сказав я.
  
  
  Юпітер Моторс був у сучасному комплексі будівель на Норт-Енд-роуд. Очевидно, що на це було вкладено багато грошей. Проте це показало ознаки занедбаності. Після короткої розмови з особистим секретарем Юпітера ми увійшли до його кабінету. Він усе посміхався, ігноруючи мене та концентруючись на Хізер.
  
  
  "Ну, Хізер!" – тепло сказав він. "Який приємний сюрприз."
  
  
  "Ти сказав мені зв'язатися", - сказала Хізер, коли він узяв її за руку. «Річард дуже цікавиться автомобілями і сподівається, що зможе поглянути на ваш завод».
  
  
  Юпітер глянув на мене суворими карими очима. Я повинен був визнати, що він був непогано виглядав, у нього атлетична статура. Але ці суворі очі зіпсували в іншому красиве обличчя.
  
  
  Він натягнуто посміхнувся до мене. - «Звичайно, ти можеш озирнутися». "Це дасть мені можливість поговорити з Хізера".
  
  
  Хізер тепло подивилась на нього. Я дивився на його обличчя. Здавалося, тепер він вивчає її, ніби намагаючись визначити, чи подруга вона чи ворог.
  
  
  Він натиснув кнопку внутрішнього зв'язку і попросив свого секретаря зателефонувати містеру Берроузу, який покаже мені, поки Юпітер і Хізер п'ють чай у холі в коридорі.
  
  
  Поки ми чекали містера Берроуза, я недбало сказав Юпітеру: "Наскільки я розумію, нещодавно тут, у Лондоні, проходив з'їзд автовиробників".
  
  
  "Так." Він кивнув головою. «Я був присутнім разом зі своїм директором з продажу та його помічником. Зустрічі не виправдали очікувань. Тут, в Англії, між компаніями надто мало співробітництва».
  
  
  «Думаю, те саме й у Штатах», - сказав я.
  
  
  "Так", - повільно сказав він. "І що ви там робите, містере Метьюз?"
  
  
  «Я працюю у сфері громадської охорони здоров'я, як і Хізер. Їй доручили показати мені Лондон».
  
  
  Хізер витягла сигарету і навмисно поралася з запальничкою. Вона впала на підлогу з килимовим покриттям. Я встав, ніби збирався підняти для неї річ, але Юпітер випередив мене. Коли він закурив її сигарету, я натиснув на ніжку годинника, який був на мені. Окрім точного відліку часу, він робив чудові знімки.
  
  
  Задзвонив домофон. Юпітер простяг руку і клацнув вимикачем. «Так? Добре, пішли його прямо всередину». Він глянув на мене. «Нарешті це Берроуз».
  
  
  Містер Берроуз був люб'язний, але тур набрид йому майже так само, як і мені. У відділі продажів мене познайомили з Форсайтом та Смайтом, двома чоловіками, які разом із Юпітером були присутні на конгресі в готелі Royal. Форсайт був почесним сивовласим типом; Смайт приблизно на п'ятнадцять років молодший за нього і напористий, з тих, хто проштовхує ногу у двері, коли продає будинок за будинком. Чомусь я не вважав нікого з них нашим чоловіком, але ми все одно попросили б Брута їх перевірити.
  
  
  Юпітер здавався трохи напруженим, коли ми з Хізером нарешті попрощалися. Він сфокусував на мені холодний погляд і сказав з повною нещирістю: «Повертайтеся будь-коли, містере Метьюз. Радий бачити Вас".
  
  
  "Дякую", - сказав я, відповідаючи на холодний погляд.
  
  
  Ідучи до вокзалу Західний Кенсінгтон, ми з Хізером оцінили нашу ранкову роботу. «Берроуз натякнув, що компанія має фінансові проблеми через високі державні податки», - сказав я їй.
  
  
  "Цікаво", - сказала вона. «Думаю, я маю відбитки на прикурювачі. У тебе є фотографії?"
  
  
  «Один із нього та пара паперів на його столі для його почерку». Я прикурив для нас сигарети, доки ми йшли. «Я також зустрічався з Форсайтом та Смайтом, але я думаю, що Юпітер – наша людина. Я просто хотів би знати, як він довідався, що я агент».
  
  
  "Він знає, що я теж агент", - сказала Хізер. "Я впевнений в цьому. Але ми отримали те, що хотіли і це важливо».
  
  
  "Я просто сподіваюся, що все це до чогось приведе", - сказав я.
  
  
  Вона пильно подивилася на мене. «Я згадав ще дещо, Нік, поки пив чай ​​з Юпітером. Пам'ятаєш день, коли вбили міністра закордонних справ, я казав тобі, що натраплю на Ельмо Юпітера, коли зустріну тебе на вулиці?»
  
  
  Я зупинився і глянув на неї. Я забув, що «Так, - сказав я повільно, щось ворушилося в моїй пам'яті, - ви сказали, що тільки-но бачили його, прямо біля міністерства закордонних справ. Що він там робив, що він сказав?
  
  
  Вона похитала головою. "Не зовсім. О, я зробив звичайну ввічливу промову: «Чому, Ельмо Юпітер, що привело тебе до цього? »
  
  
  Я гадаю, він сказав «друг», але я не слухала. Потім він почав наполягати на побаченні, і я пішла, щойно змогла».
  
  
  "Друг", - сказав я, хитаючи головою. "Це завжди можливо, звичайно, але це занадто багато збігів".
  
  
  «Я безперечно могла повірити, що він наш убивця», - здригнувшись, сказала Хізер. "Ці очі! Вони викликають у мене мурашки по шкірі».
  
  
  Я завмер. "От і все! Двірник! Це те, що я думав. У нього була така ж статура, як у Юпітера, і такі ж суворі очі. Я мав рацію - волосся і вуса були фальшивими. То був Юпітер». Я впевнений в цьому. І це підходить! Він упізнав мене, коли він натрапив на мене в коридорі, і правильно зробив висновок, що я був із охоронцями. Він боявся тільки цього, боявся, що я побачу його знову і згадаю, тому він послав цих головорізів убити мене”.
  
  
  "Думаю, настав час ще раз поговорити з Брутом", - сказала Хізер.
  
  
  Ми знайшли її боса у його офісі. Він був у поганому настрої, бо щойно повернувся з лондонського аеропорту, де спостерігав за навантаженням чотирнадцяти мільйонів фунтів стерлінгів на борт військового літака. Гроші були упаковані у сталеві коробки та охоронялися агентами ЗП.
  
  
  Ми поінформували його про нашу подорож у Jupiter Motors, потім передали Бруту Хезер запальничку та плівку з моєї вартової камери. Він терміново відправив їх до наукового відділу, і ми почали чекати.
  
  
  Результати не змусили на себе чекати, всього півгодини. Клерк вручив Бруту складену папку. Читаючи, він насупився. Нарешті він сказав: "Здається, Нік, у тебе і Хізер є відбитки пальців мерця".
  
  
  Він вручив мені файл. На першій сторінці було поліцейське досьє Джона Елмора.
  
  
  Я запитав. - "Немає жодних сумнівів?"
  
  
  Брут серйозно похитав головою. "Відбитки пальців ідеально збігаються".
  
  
  «Тоді він, мабуть, влаштував бійку зі Скотланд-Ярдом, залишив тіло і якимось чином вислизнув, поки вирував пожежа. Йому могли зробити пластичну операцію на обличчі та зайнятися автомобільним бізнесом. Всі ці роки він працював у ясне. Але чому тепер, зовсім несподівано, він..."
  
  
  "Добре, дізнаємося, коли ми його заберемо", - сказав Брут, потягнувшись за телефоном.
  
  
  "Вам краще вибрати хороших людей, сер", - сказав я йому. «Якщо Юпітер – наша людина, а вона безперечно так виглядає, то вона дуже розумна. І надзвичайно небезпечний».
  
  
  «Не треба нагадувати мені, – пирхнув Брут.
  
  
  Коли він закінчив телефонну розмову, я запропонував піти з його людьми. «У цьому немає потреби», - відмахнувся він від моєї пропозиції. "Ви двоє зробили досить сьогодні".
  
  
  "Що щодо грошей зараз?" - спитала його Хізер.
  
  
  «Я розмовляв з прем'єр-міністром – білий прапор майорить над парламентом, і його поки що не вразило те, що ми зробили. Він пам'ятає "Новини".
  
  
  "Але це інше!" - благала Хізер.
  
  
  «Ви повинні пам'ятати, - сказав Брут, - що зараз панує абсолютна паніка. Парламент наполягає, щоб щось було зроблено, щоб зупинити вбивства. І відвантаження можна буде зупинити у Швейцарії, якщо Ельмо Юпітер справді виявиться вбивцею. "
  
  
  Через декілька миттєвостей ми лишили його та пройшли через будинок, попрямували до стоянки та красивого жовтого Porsche 911, котрий Хізер орендувала.
  
  
  "Думаю, у нас є право на гарний обід", - сказала вона, коли ми підійшли до машини.
  
  
  Я погодився. "Я голодний."
  
  
  Хізер почала сідати за кермо, але я зупинив її. "Ви не єдиний любитель спортивних автомобілів".
  
  
  Я сів за кермо. Вона посміхнулася і сіла поряд зі мною. "Тобі подобається грецька мусака?" — спитала вона.
  
  
  "Якщо в ній багато м'яса", - сказав я, заводячи двигун.
  
  
  "Тоді я приготую тобі смачну їжу, поки ми чекаємо звісток від Брута", - сказала вона.
  
  
  * * *
  
  
  Ми лежали пліч-о-пліч на довгому дивані у квартирі Хізер. Я перетравлював мусаку, яка була чудовою. Хізер, безумовно, була чудовою дівчиною.
  
  
  "Пенні за твої думки", - сказала вона. Вона лежала у мене на грудях, спокусливо провела рукою по моїй щелепі.
  
  
  Я зрозумів натяк і обернувся до неї. Я уткнувся обличчям у її волосся, вдихаючи аромат її парфумів. Я прикусив її вухо, і вона видала низький, глибокий стогін. Вона підняла до мене обличчя, і, поки я поцілував її, я розстебнув ряд ґудзиків на хатньому халаті. Я обвився навколо її спини, знайшов застібку бюстгальтера та розстебнув її. Вона зняла халат з плечей і викинула бюстгальтер. Я грав з її сосками, дражнив їх зубами. Вони стали твердими, як галька.
  
  
  Я повільно погладив її плече, потім зовнішній край грудей. Коли я це зробив, вона різко втягла повітря, потім прикусила мою губу.
  
  
  Я легенько провів пальцями по її стегнах і стегнах, поцілував її груди. Це було все, що вона могла винести.
  
  
  Вона підвела мене до себе, сама створюючи союз, вигнувши в ньому свою чарівну спину і штовхаючись до мене, поки я не занурився в неї. Знайомий звук задоволення забурчав у її горлі. Мій розум і тіло були зосереджені на первісному бажанні проникнути, досліджувати та ґвалтувати цю прекрасну жінку, яка на даний момент була частиною мене. Наша пристрасть зростала, росла... і вибухнула на повне виконання.
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  Телефон задзвонив за кілька хвилин після того, як ми закінчили
  
  
  Хізер піднесла слухавку до вуха, послухала кілька секунд, а потім ойкнула. "Так, сер, негайно", - сказала вона і повісила слухавку.
  
  
  Я запитав. - "Брут?"
  
  
  "Так", - її голова гойдалася вгору і вниз. «Юпітер зник. Його ніде немає, ні у його офісі, ні у своєму будинку».
  
  
  "Можливо, він просто відключився".
  
  
  "Брут так не думає", - сказала вона. "Він вважає, що Юпітер підозрює, що ми знаємо про нього".
  
  
  Я замислився на мить. Брут, ймовірно, мав рацію. Людина з розумом Юпітера запідозрить щось у нашому раптовому візиті до нього. Подумавши над цим, він, мабуть, вирішив перестрахуватися і десь сховатися.
  
  
  Я підвівся з дивана і почав одягатися. Хізер попрямувала до спальні. "Брут хоче побачити нас негайно, якщо не раніше, у своєму офісі", - сказала вона через плече.
  
  
  Ми були готові за десять хвилин і спустилися сходами з квартири Хізер на вулицю. Був кінець дня, і вже сідало раннє осіннє сонце. Елегантний Porsche 911 був припаркований за рогом брукованої вулички. Коли ми підійшли до машини, двоє чоловіків вийшли з під'їзду та зіткнулися з нами. Кожен тримав у правій руці револьвер.
  
  
  "Оце так!" – м'яко сказала Хізер.
  
  
  «Тримай його тут», - сказала найближча до нас людина. Це був вузькоплечий персонаж із тонким обличчям, чиї блідо-блакитні очі не відривалися від мого обличчя. Його приятель був кремезніше з ногами футболіста. «Обшукай дівчину», - сказав йому худий чоловік, а потім звернувся до мене: «Стій спокійно».
  
  
  Він поплескав мене і добре попрацював - він знайшов Вільгельміну та Хьюго.
  
  
  "Що все це?" - спитав я, хоч і міг здогадатися.
  
  
  «Не має значення», - сказав футболіст, запихаючи в кишеню сумочку Хізер зі стерлінгом. Він кивнув у бік узбіччя, де чорний "роллс-ройс" під'їжджав до "порші". "Просто сідайте."
  
  
  Схоже, ми не мали особливого вибору. Хізер пішла першою, худорлявий чоловік підійшов до неї. Я пішов за його другом.
  
  
  "Куди ви нас везете?" - Запитала Хізер.
  
  
  «Ви потім дізнаєтесь», - сказав худий чоловік. Тепер ми були біля узбіччя. "Залазь."
  
  
  "І ніяких кумедних справ", - додав чоловік поряд зі мною.
  
  
  Водій "роллса" не збирався виходити з машини. Я не зводив очей з пістолета, який мій чоловік тримав спрямованим на мене, але я не знав, чи Хізер була налаштована на можливість руху проти них. Наступної секунди я дізнався.
  
  
  "Нік!" - крикнула вона і рубанула боком у руку худорлявого чоловіка. Його револьвер із брязкотом упав на тротуар, коли Хізер знову вдарила його, цього разу по обличчю.
  
  
  Тим часом я вдарив футболіста по коліна з гучним тріском. Він крикнув і зігнувся навпіл, хапаючись за ногу. Поки він відволікся, я схопився за його пістолет.
  
  
  Хізер тепер добре трималася за худорлявого чоловіка. Вона дозволила його власної інерції вивести його з рівноваги, потім, використовуючи своє тіло як важіль, люто жбурнула його через капот «роллса». Він приземлився на спину.
  
  
  Хізер рушила за пістолетом, яке він упустив, але не знайшла його. Я все ще намагався вирвати пістолет у футболіста, який чинив опір.
  
  
  Я чув, як Хізер кричала: "Зрозуміло!" коли вона, нарешті, дісталася пістолета худої людини… надто пізно.
  
  
  «Кинь, чи я продю тобі дірку». Водій «роллса» приєднався до виступу з великим потворним револьвером, який тримав у руці, спрямованим у спину Хізер.
  
  
  Хізер застогнала, глянула на мене і побачила, що я не в змозі допомогти, і впустила пістолет.
  
  
  «А тепер, – сказав водій, спрямовуючи на мене пістолет, – залишайся тут. Іди сюди, пташка».
  
  
  Хізер переїхала до нього. Він сильно вдарив її і мало не збив з ніг. "Повернись і поклади руки за спину", - сказав він.
  
  
  Він кивнув худому чоловікові, що шкутильгав за рушницею, яку впустила Хізер. Він підійшов, дістав із задньої кишені пару наручників і надів їх на тонкі зап'ястя Хізер. Вона ахнула, коли він затиснув їх, надто сильно. Я прокляв його собі під ніс.
  
  
  Тепер до мене підійшов водій. Це був великий чоловік із трохи в'ялим обличчям. Він кинув на мене дуже бридкий погляд і направив револьвер мені на думку. Я пробурчав і впав, стікаючи кров'ю з порізаного чола. Потім він і футболіст відсмикнули мені руки за спину і застебнули кайданки на моїх зап'ястях. Вони підняли мене на ноги і заштовхали в роллс. Худий чоловік підштовхнув Хізер до мене.
  
  
  Ми їхали понад годину, вогні Лондона поступово гасли за нами. Була чорна ніч, коли ми звернули на під'їзд до заміської садиби, і роли зупинилися біля головного входу до великого кам'яного будинку. Троє головорізів вийшли з машини.
  
  
  «Добре, ви двоє. Он», - худий чоловік знову віддавав накази.
  
  
  Вони витягли нас із заднього сидіння. "Всередину", - сказав худий чоловік, вказуючи на будинок.
  
  
  Місце було дуже елегантним, із зовнішнім виглядом старої Англії. Ми ввійшли до холу з високими стелями. Світло горіло, але нас ніхто не зустрів.
  
  
  «Він сказав відвести їх до вежі», - нагадав решті водій.
  
  
  Вони провели нас коридором до вузьких кругових сходів. Пахло вогкістю та пліснявою. Ми повільно піднялися зношеними кам'яними сходами при світлі тьмяних лампочок, встановлених через рідкісні проміжки часу.
  
  
  Поверх худий чоловік застромив залізний ключ у іржавий замок важких дубових дверей і штовхнув двері. Ми увійшли до круглої кам'яної кімнати з єдиним заґратованим вікном.
  
  
  Худий посміхнувся. – «Ну, це все. Відпочивай».
  
  
  У кімнаті не було меблів.
  
  
  Я запитав. - "Як щодо того, щоб зняти наручники з дівчини?"
  
  
  Худий чоловік повернувся до мене. - Ви кажете, зніміть наручники з птаха?
  
  
  «Вірно, – сказав я. "Подивися, які у неї червоні зап'ястя, ти перекриваєш кровообіг".
  
  
  Він сказав. – Ах! Звернення, чи не так?" "Це те, що вас турбує?"
  
  
  Він витяг мене і вдарив. Я впав на одне коліно, і він ударив мене в бік. Я крекнув і впав.
  
  
  Він сказав. - "Ось ти де, Янки!" "Це має покращити ваш червоний кровообіг!" Він засміявся, і футболіст також. Водій виглядав нудним.
  
  
  Вони вийшли із кімнати. Ми почули, як ключ повернувся в замку, а потім їхні кроки, що ставали дедалі слабшими, коли вони спускалися вниз сходами.
  
  
  Десятий розділ.
  
  
  «Пробач, кохана. Я просто не можу впоратися із цим».
  
  
  «Все гаразд, – сказав я. Хізер відійшла від мене і впала на підлогу, притулившись спиною до стіни. Вона була дуже бліда і виглядала зовсім змученою.
  
  
  "Ми вже кілька годин знаходимося в цьому кривавому місці", - сердито сказала вона. Вона тільки вшосте намагалася розстебнути складну застібку на пряжці мого ременя, але її руки були надто розпухлими, вона просто не могла досить добре ними маніпулювати, а нам потрібен був цей ремінь і пряжка.
  
  
  "Пробач, дитинко", - сказав я.
  
  
  "Як ви думаєте, хтось колись прийде?" — спитала вона.
  
  
  "Не знаю", - визнав я. «Можливо, Юпітер має намір дозволити нам померти тут, але чомусь я сумніваюся в цьому. Я думаю, він хоче спершу дізнатися, скільки ми знаємо».
  
  
  Було ясно; тепле сонце просочувалося через вікно з високою решіткою в стіні, але важкі дубові двері залишалися зачиненими.
  
  
  Я знову подивився на ремінь та пряжку, якими мене забезпечили «Спеціальні ефекти та монтаж». У ньому була пластикова вибухівка та крихітний пістолет у розібраному вигляді, але якщо я не міг його зняти, від нього не було жодної користі.
  
  
  "Я хочу пити", - сказала Хізер.
  
  
  Я відкрив рота, щоб відповісти, коли щось почув на сходах. Він став гучнішим. Хтось підходив. "Послухайте, - сказав я, - у нас гості".
  
  
  За мить ключ повернувся в замку, і двері відчинилися. Елмо Юпітер стояв у дверях, високий і значний. За ним стояв водій "ролс-ройсу" з автоматом.
  
  
  "Добре!" – весело сказав Юпітер. Ми зустрічаємося знову. І так скоро».
  
  
  Очі Хізер потемніли. "Чортів ублюдок!"
  
  
  Юпітер клацнув язиком. «Така мова для леді». Він увійшов до кімнати. "Я сподіваюся, що ви знайшли номери зручними".
  
  
  «Якщо в тебе колись було якесь почуття до Хізера, - похмуро сказав я, - ти принесеш їй води. І послабь ці прокляті наручники».
  
  
  Він холодно глянув на мене. "Як я радий, що ви теж прийняли моє запрошення", - м'яко сказав він. «Ви, які доклали таких рішучих зусиль, щоб зруйнувати мій план».
  
  
  «Мені не вдалося, – сказав я йому, – твої гроші вже мають бути у Швейцарії. Хіба вони тобі не сказали?
  
  
  «Вони сказали мені, – сказав він. "Я дав вашим людям подальші інструкції, але вони не виконали їх". Він запустив велику руку у своє темно-русяве волосся. Шрам яскраво вирізнявся на його шиї. "Можливо, SOE грає зі мною в кішки-мишки - містер Картер?"
  
  
  Отже, він знав мою справжню особу. Підпільна розвідувальна мережа Юпітера, безперечно, була на найвищому рівні. Я бачив, що він чекав на мою реакцію, тому повністю проігнорував її. «Ніхто не грає в ігри, Юпітере. Але SOE може сумніватися у ваших мотивах з того часу, як ми зникли. Чого ви сподіваєтесь досягти? Чи робите ви це заради грошей, чи вам просто подобається вбивати?»
  
  
  Він засміявся: "Вони навчили мене вбивати, і я вдосконалив цю практику до мистецтва". Раптом посмішка зникла, і його вразив інший настрій. «Так, мені подобається вбивати, коли це видаляє п'явок із мого тіла. Я намагався зіграти в їхню гру, але вони мали всі високі карти, які ви бачите. Тепер вони мають грати за моїми правилами. І вони повинні платити, містере Картер, у різний спосіб. Це відповідь на ваше запитання? "
  
  
  «Зрозуміло, – сказав я. "Ще одне питання: звідки Фергус дізнався, що ти вбивця?"
  
  
  Юпітер тупо глянув на мене. «Фергусе? Хто такий Фергус?
  
  
  «Огі Фергус. Він був у вашому загоні командос».
  
  
  Очі Юпітера зайнялися впізнаванням. "Ах да. Фергус. Тепер його пам'ятаю. Доброї ночі, боєць». Потім він згадав, клацнув пальцями. «Лікарня. Звісно. Він був поранений у тому ж бою, що я. Зайняв ліжко поруч із моїм. Більшість часу нам не було чого робити, крім як поговорити про те, куди ми підемо після війни. Тепер я згадав. Саме тоді зародився зародок мого плану. Ми обговорювали різні способи заробити мільйон фунтів, і я сказав, як легко вимагатиме гроші в уряду. Просто вбити кількох міністрів кабінету, а потім вимагати… О, я не пам'ятаю цифру… для безпеки решти. Ви кажете, що Фергус знав, що Джон Елмор – убивця? Він, мабуть, згадав розмову, а потім склав дві та дві.
  
  
  Але тепер це не має значення, чи не так, містере Картер? "
  
  
  "У тебе є гроші", - сказав я. "Давайте підемо і покажемо уряду вашу сумлінність".
  
  
  Юпітер знову почав усміхатися, але раптово його обличчя змінилося, і в його холодних очах з'явився біль. Він підняв руку до голови.
  
  
  "Металева пластина", - різко сказав він. «Це часом завдає біль. І вони несуть за це відповідальність ті люди, які сидять в уряді. Чим вони займалися під час війни, містере Картер? Коли мені відірвало верхню частину черепа, що вони робили? "
  
  
  Його очі стали дикішими, коли він продовжив. “Я скажу вам, що вони робили. Вони сиділи у безпеці Лондона. І ті самі люди - як вони платили мені за мої послуги? Обкладаючи мій бізнес до краю. Все, що я маю, всі гроші, які я зробив, зайнявся цим бізнесом. І тепер він на межі банкрутства. Це їхня вина, - вирував він, - їхня вина. Але вони заплатять, - шалено усміхнувся він. "Вони дорого заплатять. І ви двоє дорого заплатите за труднощі, які ви завдали мені. Ось чому я наказав вам доставити вас сюди, а не відразу вбити. Коли ви вторглися на мій завод зі своєю безглуздою історією. Тоді екскурсія була безкоштовною, містере Картер Але тепер ви заплатите за неї.
  
  
  У мене зароджувався гнів, і коли Юпітер торкнувся Хізер, я вибухнув. Я ніяково зістрибнув з підлоги і кинувся на нього, відкинувши його назад. Я гукнув. - "Дадай їй спокій, ублюдок!"
  
  
  Обличчя Юпітера запекло, в очах блиснуло безумство. Чоловік на майданчику підійшов ближче з пістолетом.
  
  
  Юпітер сказав йому. - "Ні!"
  
  
  Він скоротив відстань між нами. Він був такого ж зросту, як я, і виглядав твердим, як цвях. Раптом він тицьнув кулаком мені в живіт, просто під серце. Я загарчав від болю, коли в мене перехопило подих. Я впав до стіни, Юпітер рухався за мною.
  
  
  Я вдарив його ногою в пах, але він зробив крок убік, і натомість я впіймав його за стегно. Він сильно вдарив мене по правому вуху. Я впав на одне коліно, але зумів знову підвестися на ноги. Юпітер знову напав на мене. На цей раз край його руки вдарив мене по шиї, удар, що паралізує, повалив мене на підлогу.
  
  
  Я почув крик Хізер. - "Не треба!"
  
  
  Удар влучив мені в бік. Я скрикнув, все моє тіло спалахнуло від болю. Мої руки автоматично боролися з наручниками, що їх утримують. Я так сильно, як колись хотів, щоб вони були вільні і зімкнулися навколо горла Юпітера.
  
  
  Він стояв наді мною, важко дихаючи. "У мене буде більше часу для тебе пізніше", - прогарчав він.
  
  
  «Це… такі речі… не принесуть вам ваших чотирнадцяти мільйонів фунтів, – видихнув я.
  
  
  "Як мило з твого боку турбуватися про мене, старий", - їдко сказав Юпітер. «Але я отримаю гроші та своє задоволення. Я вже попередив їх про подальше відстрочення. Тепер я маю намір показати їм, наскільки я налаштований. Буде четверте вбивство із випередженням графіка».
  
  
  Ми з Хізер дивилися на нього. Його очі яскраво сяяли, а щоки некрасиво почервоніли. Ельмо Юпітер виглядав тим, чим він був: божевільним.
  
  
  «Цього разу це буде справді велика риба», - сказав він, знову посміхаючись. «І будуть інші, упіймані в ту саму мережу. Що ж, я їх застерігав».
  
  
  "Не роби цього", - сказав я. «Дозвольте нам зв'язатися з нашим начальством, і ми врегулюємо ситуацію із грошима. Я впевнений, що це лише непорозуміння».
  
  
  "Нерозуміння, так", - сказав він. «Про Ельмо Юпітера. Коли я обіцяю вбити, містере Картер, я вбиваю. Я ніколи не говорю порожніх загроз». Він зробив паузу, щоб запропонувати психотичну усмішку. «Можливо, вам буде про що подумати, містере Картер, дізнатися, що я пропоную вас вбити. Дуже повільно".
  
  
  Я знизав плечима з явною байдужістю, яку не відчував. "Якщо ти так бажаєш. Але чому б поки не розслабитися з Хізера? Подивися на її руки».
  
  
  Яскраві очі Юпітера звернулися з мене на Хізер. Він кивнув людині з пістолетом.
  
  
  Наручники Хізер відкрилися. Вона потерла зап'ястя, щоб покращити кровообіг.
  
  
  "Тепер одягніть на неї наручники, тільки не так туго", - сказав Юпітер. Він не ризикував.
  
  
  Він запитав. "Наручники містера Картера закриті туго?" Слуга перевірив їх та кивнув. "Добре", - сказав Юпітер. «Залиш їх такими».
  
  
  Він обдарував нас прощальною усмішкою, потім він та його людина пішли.
  
  
  Коли ми перестали чути їх на сходах, я повернувся до Хізера. "Як ви думаєте, кого зараз відзначив Юпітер?"
  
  
  "Боюсь, прем'єр-міністр", - сказала вона. «Але, звичайно ж, він не може пройти повз масивну охорону!»
  
  
  «Він робив це двічі, крім Уеллсі, - сказав я. «Чорт, ми маємо вибратися з цього місця. Очевидно, що це не вказано в маєтках Юпітера, інакше Брут уже був би тут».
  
  
  «Ми їхали кудись у бік Оксфорда, – сказала Хізер. «Я могла це сказати по тому, як вони їхали, – сказала вона. «Можливо, в районі Біконсфілда. У цьому районі є кілька великих маєтків».
  
  
  Я підійшов ближче до неї і глянув на її руки. Металеві наручники більше не врізалися в її тіло, але руки розпухли. "Розминай руки", - сказав я. "Потри їх разом".
  
  
  "Вони дуже болять, Нік".
  
  
  "Я знаю. Але якщо ми зможемо зняти пухлину, ми знову спробуємо попрацювати із пряжкою мого ременя. Якщо ваші пальці працюють нормально, ви, можливо, зможете розстебнути застібку».
  
  
  "Добре", - слухняно сказала вона. «Я розминатиму».
  
  
  Йшли годинники. Незабаром світло через невеликий отвір у дубових дверях перевищило слабке сонячне світло, що проникає через решітчасте вікно. Надворі було майже темно.
  
  
  Припухлість поступово спала; Руки Хізер майже повернулися до нормального стану.
  
  
  Я запитав. - "Ви хочете знову спробувати розстебнути пряжку?" "Чи почекати?"
  
  
  Хізер потерла руки за спиною. «Вони почуваються непогано, Нік. Але нічого не можу обіцяти».
  
  
  "Я знаю", - сказав я. "Але давайте спробуємо".
  
  
  Вона позадкувала до мене і знайшла мій пояс. "Так, вище", - сказав я їй. «Тепер потягніть пряжку на себе. Праворуч. Я бачу чортову клямку, незважаючи на це мерзенне світло. Тепер перемістіть вказівний палець вліво».
  
  
  "От і все, чи не так?"
  
  
  «Вірно. Тепер його треба зрушити праворуч».
  
  
  "Я пам'ятаю. Але ця чортова штука чомусь застрягла, Нік. Чи я все роблю неправильно».
  
  
  «Продовжуйте намагатись. Спробуйте трохи натиснути кнопку, перш ніж натискати її праворуч».
  
  
  Я почув її кректання, коли вона незграбно рухала руками за спиною. Раптом, якимось дивом, пролунало легке клацання, і я відчув, як послаблюється ремінь. Я глянув униз, і Хізер запитально повернула голову.
  
  
  Я сказав їй. - "Ти зробила це!"
  
  
  Хізер взялася за пряжку і стягнула ремінь. Вона обернулася до мене, тримаючись за пояс. "Що тепер?"
  
  
  "Тепер ми знову повертаємось спиною до спини, і я відкриваю задню частину пряжки, сподіваюся, використовуючи ту саму клямку, але цього разу переміщуючи її вниз. Ми можемо використовувати духовий пістолет як відмичку, якщо я зможу дістатися до нього. Проблема уникатиме маленького дротика Якщо я випадково порву пластикову обгортку на наконечнику і уколю себе, гра з ним буде закінчена – він отруєний».
  
  
  Я спиною до Хізера потягнувся за пряжкою. Я знайшов пастку і після певної праці зсунув її у потрібному напрямку. Задня частина пряжки відірвалася. Я обережно обмацав щось усередині, торкнувся дротика і ухилився від нього. Потім мої незграбні пальці торкнулися половини крихітного, що складається з двох частин, половинки більшого діаметра. Я обережно зняв з пряжки іншу, вужчу частину і ніяково повернувся, щоб подивитися на неї.
  
  
  "Добре", - сказав я Хізер. «Кинь ремінь і піднеси наручники до моїх рук».
  
  
  Я торкнувся наручників і намацав замок. Насилу мені вдалося вставити тонку металеву трубку, яку тримав у замку.
  
  
  "Це буде непросто", - сказав я. «Тримайся якомога тихіше».
  
  
  Робота за спиною та вгору ногами, у скрученій незручній позі – не найпростіший спосіб зламати замок. Просто спробувати запам'ятати, у якому напрямку перемістити відмичку проти тумблера було непросто. Але за п'ятнадцять хвилин замок клацнув, і наручники Хізер ослабли. Я важко зітхнув із полегшенням, коли вона відійшла і витягла руки з кайданків.
  
  
  "Тепер ти маєш зробити це для мене", - сказав я їй.
  
  
  Вона рухалася позаду мене.
  
  
  Для неї це була легша робота. Її руки були вільні, і вона могла бачити, що робила. За кілька хвилин вона зняла з мене наручники.
  
  
  Я впустив їх на підлогу.
  
  
  Працюючи швидко, тепер майже в темряві, я розірвав ремінь. Він був залитий вибухівкою у пластиковому вигляді, на кшталт замазки. Також там були запал та сірник. Я скачав пластик у клубок і застромив у нього запобіжник. Потім я зібрав чотиридюймовий духовий пістолет і розгорнув крихітну дротик.
  
  
  «Що ж, – сказав я, – я думаю, ми готові. Нам нема чим зламати дверний замок, тож доводиться його підірвати».
  
  
  «Але від вибуху нема куди подітися», - зазначила Хізер.
  
  
  "Я знаю. Лягай до стіни біля дверей, навпроти замку». Я підійшов до дверей і притиснув пластик до замку; він там застряг, шнур виходив із нього до мене. "Закрий вуха і голову, - сказав я Хізер, - і відкрий рота".
  
  
  Я дістав сірник «Ну ось, – сказав я. Я запалив сірник і підніс його до шнура. Я побачив, як він спалахнув, потім пірнув на Хізер, прикривши голову.
  
  
  Вибух був не такий гучний, але в цій маленькій кімнаті він здавався громовим. У вухах дзвеніло, голова боліла, мене вдарили по спині гострим шматком дерева, що літало. Ми важко піднялися на ноги, поки дим ще розвіявся. Двері були відчинені.
  
  
  «Це приведе сюди всіх, хто спустився вниз, – сказав я.
  
  
  Так воно й було. Вони кинулися вгору сходами. Хізер стояла з одного боку дверей, а я – з іншого. Їх було двоє. Хізер мав духовий пістолет, і вона була готова його використовувати. Першою людиною, що з'явилася в тьмяному світлі майданчика, був худий бойовик, якого ми вже зустрічали. Він зволікав секунду, потім увійшов до кімнати.
  
  
  Я напав на нього; Я сердито вдарив по його зброї, вибивши пістолет. Потім я схопив його
  
  
  руку, штовхаючи його з ніг до кімнати. Я вклав його посеред підлоги, коли він насилу підвівся і сильно вдарив себе по обличчю. Кістка зламалась у нього в носі, і він важко повернувся до протилежної стіни.
  
  
  Друга людина, водій "Роллса", була вже біля дверей і націлила на мене пістолет. Хізер підняла духовий пістолет і пустила дротик у нього. Він потрапив йому в шию, встромивши половину свого держака. Вражений він забув про те, щоб стріляти в мене. Він витяг дротик, глянув на нього, і раптом його очі закотилися, і він упав обличчям у дверний отвір.
  
  
  Я завдав удару карате в горло худої людини. Він видав булькаючий звук і впав.
  
  
  "Давай вибиратися звідси!" Я схопив Хізер за лікоть.
  
  
  Ми спустилися круговими сходами. Ми не зустріли нікого, хто підходив до нас, і поки ми йшли першим поверхом до вхідних дверей, будинок здавався порожнім. Ми швидко обшукали кімнати, повз які проходили. Жодної людини. Нікого. Але я знайшов наші пістолети та Хьюго на столі в бібліотеці.
  
  
  На під'їзній доріжці була машина, але ключів у ній не було. Сунув під панель приладів, скрутив дроти, щоб завелася. Ми зачинили двері та поїхали.
  
  
  «Нам треба дістатися Брута», - сказав я, коли ми повернули з проїжджої частини на головну дорогу.
  
  
  «Сподіватимемося, що ми не запізнилися», - сказала Хізер.
  
  
  * * *
  
  
  Брут походжав перед своїм столом. Для різноманітності у нього не було трубки в зубах, і це, здавалося, робило його більш збудженим.
  
  
  «Чого чорт диявол хоче від нас?» – голосно сказав він. «Він надіслав дуже двозначні інструкції щодо доставки грошей до Швейцарії. Нам потрібне було роз'яснення, але ми не змогли їх отримати. А потім ваше зникнення змусило нас замислитись, чим насправді займається цей хлопець. Офіс і будинок Юпітера перебувають під наглядом, але він не сказав не був ні в одному місці з тих пір, як тебе викрали.
  
  
  "Він, напевно, і зараз не повернеться до того села", - сказав я. "І я думаю, що він влаштує ще одне вбивство, незалежно від того, що ми робимо з грошима".
  
  
  Брут зателефонував до прем'єр-міністра, коли ми пояснили, чому ми думаємо, що він може стати наступною метою Юпітера, Брут і П.М. домовилися, що найімовірнішим приводом для замаху стане конференція міністрів закордонних справ у міністерстві післязавтра.
  
  
  -Я запитав. - Як ви вважаєте, сер Леслі скасує конференцію?
  
  
  Брут зітхнув. «Боюсь, що сер Леслі не так дбає про своє життя, як про безпеку інших людей. Він продовжує говорити про важливість конференції та вказувати на те, наскільки нині суворі заходи безпеки. Він передзвонить мені після він радиться з іншими своїми радниками. Я сказав йому, звісно, відмовитись від цієї кривавої конференції, поки все це не припиниться».
  
  
  Я запитав. - "Скотланд-Ярд намагається знайти Юпітера?"
  
  
  «Вони скрізь, – сказав Брут. «Вони допитали всіх на заводі Юпітера та людей, з якими він зустрічався у суспільстві. Наші агенти, МІ5 та 6, звичайно, теж беруть участь у цьому. Але містер Юпітер зник. Ми відправили людей до будинку, до якого ви були доставлені. але я впевнений, що вже занадто пізно.
  
  
  "Думаю, він ударить післязавтра", - сказав я.
  
  
  Брут похмуро глянув на мене. «Так, гадаю. Сподіватимемося, що сер Леслі вирішить перестрахуватися». Він сів за стіл. «Між іншим, я мав повідомити Девіда Хоука, коли ви двоє зникли. Він дуже турбувався про вас. Я маю зв'язатися з ним зараз, коли ви повернулися».
  
  
  На столі Брута пролунав дзвінок. «О, так, - сказав він, відповідаючи на нього. Він клацнув вимикачем і підвівся. «Це сер Леслі. Я прийму його у сусідній кімнаті».
  
  
  Хізер підвелася з-за рогу столу, кинула сигарету в попільничку і підійшла до мене.
  
  
  Вона збиралася поцілувати мене, коли знову увійшов Брут.
  
  
  «Ну, от і все», - сказав він напружено, його велике британське армійське підборіддя похмуро випнулося. "Сер Леслі проведе чортову конференцію з розкладу". Він похитав головою. "Схоже, ми перервали нашу роботу".
  
  
  Одиннадцятий розділ.
  
  
  Був день конференції міністрів. Ранок пройшов без пригод, і в Ярді та МІ5 вже говорили, що SOE помилилися – замаху не буде ні сьогодні, ні тут.
  
  
  Я був певен, що так буде. Конференція міністрів закордонних справ була ідеальним майданчиком. Якщо деякі з міністрів загинуть разом із сером Леслі, Британія не лише втратить главу держави, а й зіткнеться із серйозною міжнародною скрутою. Юпітерові це сподобається.
  
  
  Я не бачив Хізер ще до полуденної перерви, коли ми зустрілися в кафетерії і разом їли сендвіч. Брут дав нам повну свободу дій у цьому завданні щодо забезпечення безпеки, дозволивши нам переміщатися, як нам подобається, і робити те, що ми вважали найважливішим у цей момент. Хізер провела велику частину ранку у конференц-залі, поки я патрулював коридори будівлі. Я відновив цю діяльність і супроводжувала учасників конференції на обід, який подавали в іншій частині будівлі.
  
  
  Якщо Юпітер говорив правду про лов «іншої риби» під час свого четвертого замаху, то відкривалися всілякі можливості щодо методу, який він
  
  
  може використовувати. Наприклад, кулемет, невелика бомба, граната чи отруйний газ.
  
  
  Система кондиціювання повітря перевірялася експертами кілька разів, але я знову перевірив її під час ранкового сеансу. Команди експертів із вибухових пристроїв та вибухових пристроїв пройшли через конференц-зал перед ранковим засіданням і під час ранкової перерви і нічого не знайшли. Охоронці почали розслаблятися та жартувати про все це.
  
  
  Я не сміявся; вони не знали Юпітера. Наша нездатність знайти щось до цих пір, ймовірно, означала, що ми не шукали в потрібному місці - і Юпітер, ймовірно, буде сміятися останнім.
  
  
  Я підійшов до великих дверей конференц-залу і був зупинений двома співробітниками МІ5 та поліцейським.
  
  
  "SOE", - сказав я, показуючи їм своє посвідчення особи.
  
  
  Вони дуже уважно перевірили карту та нарешті пропустили мене. Я зайшов до кімнати і озирнувся. Все виявилося нормально. Біля вікна був коригувальник, який спостерігав за найближчими дахами, поліцейський у потужний бінокль. Я підійшов до нього і сперся на підвіконня відкритого вікна, коли над головою пролетів вертоліт служби безпеки.
  
  
  "Можу я подивитись?" - спитав я Боббі.
  
  
  «Не заперечуйте, якщо ви це зробите, – сказав він, передаючи мені бінокль.
  
  
  Я вивчав найближчі дахи. Вони кишали людьми зі служби безпеки, тому не було особливого сенсу спостерігати за ними. Я перефокусував окуляри на нескінченність і оглянув подальший обрій. Я сфокусувався на широкому даху з декількома пагорбами надбудови та побачив там рух. Ходив темноволосий чоловік, мабуть, поліцейський. Так, тепер я роздивився форму.
  
  
  Я зітхнув і повернув окуляри. "Дякую", - сказав я.
  
  
  Я знову вийшов у коридор. Міністри поверталися зі сніданку, блукаючи холом. Денне засідання, яке починалося пізно, скоро мало розпочатися.
  
  
  Я покинув це місце і піднявся на дах, зупинившись, щоб показати своє посвідчення особи. декілька разів. Охорона виразно здавалася жорсткою, але, згадуючи, як легко Юпітер отримав доступ до кабінету міністра закордонних справ, це мене не заспокоїло.
  
  
  Я зустрів Хізер на даху. Вона мала рацію, за допомогою якої вона могла зв'язатися з тимчасовим командним пунктом ЗОЕ.
  
  
  "Привіт Нік". Вона посміхнулася до мене. "Чи все внизу тихо?"
  
  
  "Занадто тихо." Я обійняв її за плечі. «Я хотів би зрозуміти його, Хізер. Він викликає у мене комплекс неповноцінності. Якщо він сьогодні тут, він…»
  
  
  Я зупинився і подивився на людину, яка проходила повз нас. Він був одягнений у білий піджак сервіровки і ніс тарілку сендвічів. Він був високий, темноволосий і складний як Юпітер. Я схопив його за руку і потягся до Вільгельмін.
  
  
  Чоловік обернувся зі страхом на обличчі, коли побачив пістолет. Волосся було справжнім, у нього був гачкуватий ніс, і він явно був справжнім.
  
  
  Він сказав. "Ех, що це?"
  
  
  "Нічого", - зніяковіло сказав я. «Вибачте. Продовжуйте – це була помилка».
  
  
  Він щось пробурмотів і поспішив далі. Пара агентів поблизу, які були свідками цієї сцени, посміхнулися.
  
  
  «Я, мабуть, нервую», - криво сказав я Хізер. «Хоча ви повинні визнати, що офіціант був би гарним маскуванням, і, зрештою, Юпітер проникнув до офісу міністра закордонних справ як прибиральника. Проте цей бідний хлопець зовсім не схожий на нього. За винятком темного волосся. та сервірувального піджака..."
  
  
  Я зупинився: куртка… форма… темне волосся… Я повернувся і подивився на місто у бік будівель на заході. Я швидко підійшов до корегувальника, який спостерігав за іншими поліцейськими на сусідньому даху у бінокль.
  
  
  "Дозвольте мені позичити це на хвилинку", - сказав я, підвищуючи голос, щоб мене було чути крізь трепет іншого вертольота.
  
  
  "Добре. Але ви могли б спитати трохи краще», - сказав він.
  
  
  Я йому не відповів. Я взяв бінокль і перефокусував їх на далеку будівлю з усіма надбудовами, які я помітив із конференц-залу. Тут я мав більш вигідну позицію; Я міг виразно бачити дах. Тепер там не було руху. Я дивився трохи вниз на дах та тепер помітив щось там встановлено. Коли я поправив бінокль, у роті пересохло. Я дивився на щось, схоже на якусь зброю, можливо, на міномет, і вона була націлена на мене.
  
  
  Потім знову побачив рух. Це був чоловік у формі поліцейського, але цього разу я помітив темне волосся, вуса та високу квадратну статуру. То був Юпітер.
  
  
  Внизу знову почалося засідання міністрів закордонних справ, і ця клята зброя була спрямована прямо у вікна конференц-залу! Звісно. Цього разу Юпітер не збирався намагатися поринути у будівлю Міністерства. Він збирався використати свою прекрасну військову підготовку, щоб завдати удару з відстані.
  
  
  Я повернув бінокль коригувальнику. "Дякую", - сказав я. Я поспішив до Хізера. "Отримайте впізнання цієї будівлі", - сказав я, вказуючи. «Викличте Брута і скажіть йому, що Юпітер знаходиться на даху зі зброєю середньої дальності. Потім йдіть у конференц-зал і спробуйте переконати когось евакуювати його. Інша справа: по радіо вертоліт, щоб він залишався осторонь.
  
  
  Юпітер піде. Я піду за ним”.
  
  
  Це була неспокійна гонка пішки до іншої будівлі за кілька кварталів від неї. Тротуари були забиті пішоходами, і я постійно натикався на людей. Таксі мало не збило мене, коли я переходив провулок. Нарешті я був там. Будинок виявився готелем.
  
  
  Я нескінченно чекав на ліфт і піднявся на верхній поверх. Потім я помчав до сходів, що вели на дах. Я вийшов не більше ніж за двадцять ярдів від Юпітера.
  
  
  Він схилявся над своєю зброєю, готуючись вистрілити з неї. Поруч лежали три зловісні ракети. Реактивний міномет. Із трьома снарядами Юпітер не зміг не потрапити до конференц-зали. Один правильно націлений снаряд підірвав би приміщення та вбив усіх у ньому.
  
  
  "Стривай!" – крикнула я, виймаючи Вільгельміну.
  
  
  Він повернувся до мене. "Знову ти!" - прогарчав він. Він витяг з-за пояса пістолет Браунінг Парабелум і пірнув за міномет. Я притиснувся до стіни позаду, коли Юпітер вистрілив. Куля розколола цемент біля моєї голови, обсипаючи мене дрібним сірим порошком. Я відкрив вогонь у відповідь з люгера, і куля з брязкотом відскочила від дула міномета.
  
  
  Поруч із Юпітером була ще одна службова надбудова. Він зробив ще один постріл у мене, схибив і кинувся в укриття. Я вистрілив, коли він біг, але схибив, розбивши дах біля його ніг.
  
  
  «Все кончено, Юпітере», - крикнув я. "Кинь це."
  
  
  Юпітер висунувся через своє укриття і вистрілив. На цей раз куля поранила мою ліву руку, зробивши дірку в моїй куртці. Я схопив руку і вилаявся.
  
  
  Юпітер знову опинився у укритті. Я почав кружляти далеко від його поля зору. Обережно рухаючись, я обігнув надбудову і побачив Юпітера, не більше ніж за п'ятнадцять футів від мене.
  
  
  На жаль, моя нога поскребла гравій по даху, і Юпітер почув мене. Він розвернувся і автоматично вистрілив, і я пірнув назад. Я почув, як він біжить, а коли визирнув з-за рогу, то побачив, що він біжить до міномета. Він дістався до нього, сунув пістолет за пояс і підняв ракету. Зброя, очевидно, вже була націлена.
  
  
  Я не міг ризикнути вистрілити і не вбити його. Я заштовхав Вільгельміну за пояс і кинувся до нього. Ракета зникла всередині гармати, і я одночасно штовхнув Юпітера та зброю. Вистрілив міномет, і ракета піднялася в небо над Лондоном, але я збив ствол під кутом.
  
  
  Ракета вибухнула над містом, повністю минула будівля міністерства та вибухнула в невеликому парку поряд з ним. У той момент, коли я почав спостерігати за рухом ракети, Юпітер ударив мене кулаком по обличчю і відлетів від мене. Потім він знову став на ноги. "Чорт тебе забирай. Картер!" Він знову витягнув браунінг і націлився на мене. Він вистрілив, і я покотився ухиляючись; куля нешкідливо вдарилася об бетонний край даху позаду мене.
  
  
  Юпітер не намагався зробити другий постріл. Вертоліт підлетів і зупинився, зависнувши за кілька футів над дахом. Я з вдячністю подумав, що це був поліцейський вертоліт, доки не побачив, що сходи спускаються до Юпітера. Він був на ній зараз і дерся; гелікоптер уже йшов.
  
  
  Я вистрілив, але Юпітер уже задерся у вертоліт, і я промахнувся.
  
  
  Виглянувши через дахи, я побачив, що до мене наближається ще один вертоліт. Я вистрілив і помахав їм. Цей справді належав поліції. Він завис на мить, потім приземлився на дах. Я побіг, пірнаючи під лопаті, що оберталися, вітер, який вони ворушили, смикав мене.
  
  
  Усередині були пілот та Хізер. Я схопився і вказав на гелікоптер, що прямував на південний захід із міста. «Йди за ним», - сказав я.
  
  
  Ми піднялися з даху і зробили крен, прямуючи за Юпітером. Ми летіли на сонце, що заходило, і його вертоліт вимальовувався на тлі неба персикового кольору.
  
  
  Наша швидкість збільшилася, і в міру просування у відкриту місцевість ми наближалися до іншого коптера. Пілот повідомив про рацію про те, що відбувається, але я знав, що це, ймовірно, все залежатиме від нас.
  
  
  Ми були за сотню ярдів від іншого вертольота, і я прицілився з Люгера, бажаючи мати гвинтівку, і зробив пару пострілів. Я потрапив у вертоліт, але жодних пошкоджень не завдав. Я ясно бачив Юпітер та пілота.
  
  
  Сонце майже село. Якби ніч настала раніше, ніж ми їх упіймаємо, вони легко могли б нас втратити. Я звернувся до льотчика.
  
  
  Я гукнув. - "Наблизься!"
  
  
  Дистанція скоротилася ще трохи. Ми були далеко від Лондона і прямували у бік Андовера. Під нами пройшло село із солом'яним дахом, і ми підійшли трохи ближче; відстань між нами була трохи більше п'ятдесяти ярдів. Я висунувся і знову вистрілив. Цього разу я потрапив у бензобак, але паливо не спалахнуло його. Хоча воно просочилося назовні. Я сподівався, що Юпітер відповість вогнем, але з якоїсь причини він цього не зробив. Може, він беріг патрони.
  
  
  "Тепер йому доведеться приземлитися, сер", - сказав мій пілот.
  
  
  "Сподіватимемося."
  
  
  Пілот мав рацію. За хвилину гелікоптер Юпітера попрямував до невеликого села внизу. Ми пішли за ним. Вони приземлилися в полі на околиці села поряд із комерційною будівлею, яка виявилася гаражем для мотоциклів.
  
  
  «Висаджуйте нас», - сказав я своєму пілотові. «Але не давай йому зробити хороших пострілів у нас – він експерт».
  
  
  Коптер Юпітера впав, і він вилазив назовні. Ми приземлилися ярдах за шістдесят. Я перезаряджав "Люгер", мій пілот заглушив двигун і нетерпляче стрибнув на землю.
  
  
  Я закричав на нього. - "Сховайтесь!"
  
  
  Але було надто пізно. Юпітер вистрілив і потрапив йому в груди, збивши його з ніг. Коли я спустився на землю, Юпітер прямував до півдюжини мотоциклів, що стояли біля гаража. Я оглянув рану пілота; це було погано, але він живий, якби йому вчасно допомогли. Я наказав Хізер залишитися з ним, потім скочив на ноги.
  
  
  Я побіг до гаража, де Юпітер був у мотоциклів. Я був такий сповнений рішучості наздогнати його, що забув про його пілот вертольота, поки куля не просвистіла повз моє вухо. Тоді я помітив цю людину, відкрив вогонь у відповідь з пістолета і потрапив у нього. Він відсахнувся і впав; він не підвівся.
  
  
  Я продовжував тікати. Юпітер запустив мотоцикл і повертав його до дороги, що веде до цього місця.
  
  
  Я зупинився, поклав Вільгельміну собі на передпліччя і вистрілив, але Юпітер з ревом помчав геть. Він їхав на BSA Victor Special 441 з довгим вузьким сидінням та бензобаком між сидінням та кермом. Я вирішив, що він розвиває максимальну швидкість вісімдесят миль на годину.
  
  
  Я швидко підійшов до чоловіка, який стояв, блідий і вражений, просто в гаражі. «Поліція», - сказав я, бо це було найпростіше. "Що у вас є, щоб перемогти цього Віктора?"
  
  
  Він вказав на великий старий мотоцикл, довгий та важкий; Це був Ariel 4G Square Four 1958 випуску.
  
  
  "Візьміть Squariel", - сказав він. «Це старий таймер, але має п'ятдесят кінських сил, чотири швидкості і майже сотню швидкості».
  
  
  "Дякую", - сказав я, підійшов до машини і заліз на неї. Я завів її. Коли двигун заревів, я крикнув майстру в гаражі: «Я влаштуюся пізніше. Знайдіть лікаря для мого друга у полі. Іншому не потрібна допомога».
  
  
  Він кивнув головою. Я ввімкнув мотоцикл і з ревом помчав вузькою дорогою за Юпітером.
  
  
  На кермі була пара окулярів, і я надів їх, повернувшись по вигину, посадженому чагарниками. Я не став триматися лівого боку, і їхав посеред дороги. Мені треба було спіймати Юпітера, і я знав, що він розжене свій байк до краю.
  
  
  Було темно, і я ввімкнув світло. Поперед мене нікого не було. Раптом у моєму дзеркалі заднього виду з'явилася пара фар. Вони швидко виросли, потім до мене під'їхав седан MG. За сидінням водія сиділа Хізер. Вона, мабуть, конфіскувала машину після того, як оглянула пораненого пілота.
  
  
  Я прискорився, намагаючись не відставати від неї, але її машина була потужніша за мій мотоцикл. Потім десь вдалині я почув болісний вереск гальм і нудотний тріск. Грудка застрягла в мене в горлі. Удар був надто гучним для мотоцикла. Мабуть, то була Хізер.
  
  
  Я проїжджав її перевернутий MG дорогою відразу за поворотом. Він був наполовину зігнутий навколо дерева. Колеса все ще страшенно оберталися. Я сповільнився, вирішивши, що ніхто не міг вижити у цій аварії. Хізер на своєму менш маневреному транспортному засобі, мабуть, спробувала пройти поворот із тією самою швидкістю, як і Юпітер. Тільки вона цього не зробила.
  
  
  Через сліпу ненависть кров забилась у мене у вухах. Досі Юпітер був ще одним противником. Тепер він був чимось більшим: убивцею Хізер.
  
  
  Я проїхав кілька миль, дивлячись на путівець. Коли я був упевнений, що Юпітер ухилився від мене, я повернув за поворот, і ось він, всього за двісті ярдів попереду мене. Він їхав без вогнів.
  
  
  Він обернувся і побачив, що я наближаюся до нього. Його швидкість трохи збільшилася, але я все ще наближався. Він зник на повороті, і я втратив його на кілька хвилин у серії сліпих поворотів. Наступного дня я знову знайшов його, всього за сотню ярдів попереду. Він повернувся і двічі вистрілив у мене. На такій швидкості і темряві це було смішно. Я наблизився до нього.
  
  
  Раптом Юпітер звернув на ґрунтову дорогу ліворуч, піднявши в темряві довгу хмару пилюки. Мені вдалося вчасно зупинити «Аріель», занесло його задню частину, коли я з ревом мчав дорогою за Юпітером.
  
  
  Через півмилі ми перетнули невеликий дерев'яний арочний місток. Наша інерція підняла мотоцикли у повітря на протилежному боці мосту та сильно кинула нас вниз. Юпітер мало не втратив управління, коли вдарило його, його мотоцикл сильно хитнувся. «Аріель» був важчим, і я тримав його краще. Через пару сотень ярдів ми перетнули той же струмок природним бродом, плескаючись по мілководді і бризкали водою по обидва боки мотоциклів. По той бік м'якого піску був крутий підйом на пагорб. Моя Аріель на мить посмикнулася в м'якій матерії, а потім вирвалася на волю.
  
  
  З іншого боку пагорба Юпітер різко повернув ліворуч і попрямував у відкриту місцевість. Я пішов за ним, сподіваючись, що «Аріель» не надто важкий для цієї роботи. Протягом наступних кількох миль Юпітер трохи обігнав мене, дико натикаючись на пагорби, в колії та ухиляючись від дерев.
  
  
  Потім ми піднялися на невисокий пагорб, і раптом я зрозумів, де ми знаходимося. Перед нами на плоскій рівнині, всього за кілька сотень ярдів від нас, стояло страшне коло високих плоских каменів, темних і масивних на тлі світлішого неба. Ми їхали до стародавнього місця археологічних розкопок Стоунхендж випадково чи за задумом Юпітера.
  
  
  Що б це не було, було ясно, що Юпітер мав намір посісти тут своє місце. Він уже дістався місця, і коли я скоротив відстань до ста ярдів, він спішився і дозволив своєму мотоциклу впасти. Потім він швидко рушив до давніх церемоніальних руїн.
  
  
  Я зупинив свій цикл і вимкнув двигун. Я вийшов і став перед грізними руїнами з побоюванням. Стоунхендж був стародавнім храмом до друїдів, спорудженим для поклоніння сонцю та місяцю, за своїм дизайном пристосований для вимірювання руху небесних тіл. Те, що від нього залишилося, насправді було навколо з масивних огранених каменів, встановлених усередині кола з таких самих каменів, плюс кілька зовнішніх. Деякі камені були парами, треті лежали впоперек вершин, утворюючи примітивну арку чи перемичку. Сонце і місяць сходили і заходили через ці арки у певні дні року, перетворюючи храм на гігантський сидеричний годинник. Але зараз мене це не цікавило, тому що зараз тут ховався божевільний, який мав намір вбити мене.
  
  
  Я повільно рушив до каблучки гігантського каміння, спостерігаючи за тінями. Небо було ясним, але місяць ще не зійшов, тож світла було мало. Ніч була зовсім тихою.
  
  
  Я підійшов до ізольованого каменю і зупинився, досліджуючи темряву. Потім голос Юпітера пролунав десь із тіні попереду мене.
  
  
  "Тепер, містере Картер, ви граєте на моєму домашньому корті", - сказав він. «Будучи американцем, я вважаю, ви не надто добре знайомі зі Стоунхенджем. Ви стоїте біля стародавнього каменю для страти. Хіба це не доречно? За кілька дюймів від моєї голови пролунав постріл.
  
  
  Я пригнувся і побачив, як постать Юпітера залишила покрив масивного каменю і кинулася до іншого. Я двічі вистрілив і не влучив. Я підійшов до іншого каменю і зупинився, щоби послухати. Я почув нервовий тихий сміх Юпітера:
  
  
  «Це чарівне місце, містере Картер. Чи знаєте ви, наприклад, що між трилітонами з цього боку кола всього тринадцять кроків?» Тінь знову рушила, і Юпітер побіг до наступного громіздкого силуету. Я знову вистрілив у нього і знову схибив. Світла просто не вистачало.
  
  
  «Це також може вас зацікавити, – знову пролунав напружений, високий голос Юпітера, – що кут, утворений вівтарним каменем тут, трилітоном поряд з вами та віддаленим П'ятим каменем, становить сорок п'ять градусів, і що ви знаходитесь відповідно до П'яткового каменю». Ще один постріл, куля пройшла повз мій лівий плече.
  
  
  Я пригнувся і вилаявся. Я почав розуміти, чому Юпітер вибрав місце для своєї позиції. Тут він міг не тільки вбити мене, а й насолодитися формальностями страти. Я швидко підійшов до іншого великого каменю поза досяжністю його вогню. Він уже змусив мене боронитися.
  
  
  "Я маневрую вами, містере Картер", - крикнув він. "Яко це бути мишкою для різноманітності, а не кішкою?"
  
  
  Автомат Браунінг знову вистрілив. Я відсахнувся і побіг у безпечне місце. Раптом тіні почали змінюватися, і світло, що росте, освітлило землю. У цей момент Юпітер крикнув з укриття поблизу:
  
  
  «Чудово, містере Картер! Ви саме там, де хочу. Великий годинник працює проти вас за вашою спиною».
  
  
  Я озирнувся і зрозумів, що він мав на увазі. Я стояв під аркою знаменитого трилітону сходу місяця, що знаходився під прямим кутом до П'яткового каменю. Юпітер, мабуть, маніпулював мною. Позаду мене піднімався повний місяць, яскраве світло робило мене ідеальною мішенню.
  
  
  Я повернувся до Юпітера - надто пізно. Він стояв на відкритому повітрі, його браунінг націлився мені в груди.
  
  
  "До побачення, містере Картер!"
  
  
  Він не поспішав із заключними етапами страти. Він прицілився вздовж стовбура і повільно стиснув спусковий гачок. Я заплющив очі, і вночі пролунав постріл. Але в мене не вдарило. Я розплющив очі. Поруч із кам'яним стовпом стояла Хізер, тримаючи в руці свій Sterling PPL. Вона врятувалась живою, і я чув її постріл.
  
  
  Юпітер голосно вилаявся, повернув браунінг у її бік і вистрілив. Але Хізер пірнула за колону, і куля нешкідливо відскочила від каменю. Юпітер блискавично повернув до мене браунінг. Він натиснув на курок, перш ніж я встиг зреагувати, але єдиним звуком було гучне клацання, коли бойок потрапив у порожню камеру. Юпітер надто довго грав у кішки-мишки.
  
  
  Він люто вилаявся і кинув пістолет на землю. Я націлив "люгер" на нього, коли він пірнув на землю. Мій постріл потрапив до ікри його правої ноги. Але коли я знову спробував вистрілити у Вільгельміну, я виявив, що в мене теж скінчилися боєприпаси.
  
  
  Усвідомивши, що сталося, Юпітер підняв коротку дерев'яну жердину, одну з кількох лежачих поблизу, ймовірно, залишених працівниками археологів і закульгав до мене.
  
  
  Я вклав Вільгельміну в кобуру і підняв свою власну жердину саме в той момент, коли Юпітер досяг мене. Він ударив жердиною по моїй голові. Я в останній момент відбив удар своїм жердиною.
  
  
  "Можливо, трохи лицарського поєдинку?" - сказав Юпітер, важко дихаючи. У світлі місяця я бачив шалений блиск у його очах.
  
  
  Він знову змахнув шостою обома руками, використовуючи його, як це робили древні брити, трохи погойдуючись на пораненій нозі. Його безумство надало йому сил. Я знову опинився в обороні. Він знову замахнувся на мене, і цього разу завдав ковзного удару в мою голову. Я відсахнувся і впав.
  
  
  Юпітер скористався своєю перевагою, хитнувшись мені в голову. Я спробував парирувати удар, але палиця все одно потрапила мені в руку і груди, вибивши жердину з моєї руки.
  
  
  Я відкотився від наступного удару, і коли Юпітер знову підняв жердину, я смикнув м'яз правого передпліччя. Х'юго ковзнув мені в долоню.
  
  
  Стовп знову наближався до моєї голови, коли Х'юго увійшов у серце Юпітера. Він зупинився, жердина витяглася перед ним, дивлячись на мене з раптовим здивуванням та розчаруванням. Він трохи підняв жердину, зробив один невпевнений крок до мене, потім зробив напівобертання вліво і впав.
  
  
  Я зробив глибокий вдих і повільно видихнув. Це було закінчено. Я витяг Х'юго з тіла Юпітера і витер лезо об його штани. Потім я повернув стилет у піхви. Я дивився на Юпітера у світлі висхідного місяця.
  
  
  Хізер підійшла до мене і обійняла мене за талію. Вона тремтіла. «Відстань була занадто великою. Я знала, що не зможу потрапити до нього. Я стріляла тільки для того, щоб відволікти його», - прошепотіла вона.
  
  
  Я притис її до себе. "Знаєш, ти врятувала мені життя", - сказав я. «Ця остання куля, яку він випустив у тебе, призначалася для мене. Якби не ти…"
  
  
  Вона здригнулася і шукала тепла мого тіла.
  
  
  «У будь-якому випадку, я повинен визнати, що ти страшенно хороший агент. Спочатку я мав сумніви, але ти щось особливе, як агент… і як дівчина».
  
  
  «От як я найкращий», - посміхнулася вона мені. "Я маю на увазі, як дівчинка", - сказала вона, взявши мене за руку. Вона взяла мене за руку і потягла до високої трави, що оточувала Стоунхендж. Ми поринули у вкриту росою землю, і вона знову почала доводити мені, наскільки гарна вона... як дівчинка.
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Омега Терор
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Омега Терор
  
  
  Перша глава
  
  
  Ніхто не повинен був знати, що я в Мадриді, і намагався переконатися, що ніхто не знає. Я не очікував уваги, але обережність не завадить. Я зустрічався з Хоуком менш як за годину і не міг ризикнути нікого до нього підвести.
  
  
  Після обіду я пішов назад до готелю «Насьональ» замість того, щоб узяти таксі. Я кілька разів подивився на свій слід, але нікого не помітив підозрілого. У готелі я запитав портьє, чи не надходили до мене будь-які запити, як подвійна перевірка безпеки. Клерк відповів негативно, тому я піднявся на ліфті на п'ятий поверх і пішов до своєї кімнати.
  
  
  Я збирався вставити ключ у замок, коли помітив, що хтось уже був усередині.
  
  
  Перед тим, як вийти, я залишив тонкий шар порошку на ручці дверей, і цей порошок був потертий рукою. Мабуть, десь на ручці були відбитки, але в моїй роботі у мене рідко буває час дотримуватися цієї лінії ідентифікації. Справа рухається надто швидко для детективної роботи.
  
  
  Подивившись угору й униз коридором, я побачив, що я один. Я витяг з кобури 9-міліметровий "Люгер", пістолет, який я назвав Вільгельміна, і почав пробувати двері. Я зупинився і подивився на світ у верхньому коридорі всього за кілька футів від мене. Поруч зі столом, недалеко від світла, стояв прямий стілець. Я взяв стілець, поставив його під пристосування і заліз на нього. Я потягнувся, зняв пару гвинтів, захисне скло та викрутив лампочку. Коридор поринув у темряву.
  
  
  Повернувшись до дверей, я поволі повернув ручку. Як я й підозрював, двері були не зачинені. Покрутив обережно, щоби не було шуму. Вільхеміна була затиснута в моїй правій руці, коли я штовхнув двері на кілька дюймів.
  
  
  Усередині було темно. Я дослухався і нічого не почув. Я прочинив двері ще на кілька дюймів і швидко зайшов до кімнати.
  
  
  Як і раніше, не було жодних доказів того, що на місці хтось був. Ані руху, ані звуку. Мої очі повільно звикали до темряви, і я міг розрізняти чорні громади меблів і тьмяне світло із завішаного вікна. Я прочинив за собою двері.
  
  
  Можливо, за моєї відсутності в кімнату зайшла покоївка. Або що там був зловмисник, але він озирнувся і пішов. Тим не менш, я не міг сприймати це як належне.
  
  
  У мене був невеликий люкс, і тепер я був у вітальні. По обидва боки знаходилися спальня та ванна. Спочатку я пройшов у ванну, "Люгер" зупинився переді мною. Якби ще хтось був тут, він би напав, щоб захистити свою особистість.
  
  
  У ванній кімнаті нікого не було. Залишилася лише спальня. Я обережно пройшов через вітальню до дверей спальні. Дорогою я знову зупинився. У кімнаті був повний порядок, крім одного. Газету "Мадрид", яку я залишив на маленькому дивані, перемістили. Загалом близько шести дюймів, але її зрушили.
  
  
  Я підійшов до прочинених дверей спальні. Якщо хтось ще тут, він має бути тут. Коли я дістався до дверей, я обережно заліз усередину лівою рукою, увімкнув світло в спальні і повністю відчинив двері.
  
  
  Ліжко було трохи скуйовджене, але на ньому нікого не було. Потім я почув звук із-за рогу праворуч від мене.
  
  
  Я розвернувся блискавичним рухом, мій палець стиснув спусковий гачок люгера. Я вчасно зупинив стиск. Моя щелепа трохи відвисла, коли я зосередився на дівчині, яка сиділа в м'якому кріслі.
  
  
  Її очі повільно розплющилися, і коли вона побачила пістолет, вони широко розплющилися. Тепер вона дуже прокинулася. Я сильно стиснув щелепу.
  
  
  "Ти мало не загинула", - сказав я. Я опустив люгер і оглянув решту кімнати, щоб переконатися, що вона одна. Вона була одна.
  
  
  «Сподіваюся, ви не гніваєтеся на мене, сеньйоре Прайс», - сказала дівчина. «Посильний, він…» – її голос обірвався.
  
  
  Я мало не засміявся від полегшення. Схоже, заповзятливий посильний з готелю «Насьональ» вирішив, що втомлений, самотній Боб Прайс під псевдонімом, який я носив, може скористатися компанією сьогодні ввечері. Я був би вдячний уранці за його задумливий сюрприз. Цікаво, як йому це зійшло з рук у пуританській Іспанії.
  
  
  Я повернувся до дівчини. На її обличчі був щирий страх, і очі її обережно дивилися на пістолет. Я прибрав його, підійшов до неї ближче та пом'якшив голос.
  
  
  "Вибачте, мені це просто нецікаво. Тобі доведеться піти".
  
  
  Вона була гарною маленькою фігуркою, і я міг би дуже зацікавитись, якби була половина шансу. Але було пізно, а Девід Хок чекав на мене. Він прилетів до Мадриду спеціально, щоб поінформувати мене про моє наступне завдання.
  
  
  Коли дівчина відкинулася на стільці, з-під пальта звисала довга нога, і вона повільно розгойдувала його. Вона знала всі рухи, і тримаю парі, що вона чудово впорається в ліжку.
  
  
  Я мимоволі посміхнувся. "Як вас звати?"
  
  
  "Марія", - сказала вона.
  
  
  Я нахилився, підняв її на ноги, і вона підійшла до мене на плече. «Ти дуже гарна дівчина, Маріє, але, як я вже сказав, мені доведеться пошукати тебе іншим разом». Я м'яко підштовхнув її до дверей.
  
  
  Але вона не пішла.
  
  
  Вона підійшла до центру кімнати і, поки я дивився, розстебнула пальто і широко відчинила його, оголюючи гарне оголене тіло.
  
  
  "Ви впевнені, що вам це не цікаво?" Вона посміхнулася.
  
  
  Я дивився, як вона йшла до мене. Кожен вигин був гладким, кожен дюйм плоті був гладким, пружним та гнучким. Це зробило людину голодною. У мене в роті трохи пересохло, коли вона підійшла до мене, все ще тримаючи пальто широко відкритим. Потім вона впустила його на підлогу і притулилася до мене.
  
  
  Я тяжко проковтнув, коли вона обвила руками мою шию. Я торкнувся її талії і пошкодував про це. Просто дотик запалив мене. Я знав, що мені потрібно закінчити цю ідіотську гру, але моє тіло не погоджувалося. Поки я вагався, вона притулилася губами до мого.
  
  
  Смак у неї був чудовий. З більшою силою волі, ніж я думав, я відштовхнув її, простяг руку і схопив її за пальто, поки міг ясно думати. Я накинув на неї пальто, і вона неохоче просунула руки в рукави. Зав'язала на талії.
  
  
  «А тепер іди звідси», - хрипко сказав я.
  
  
  Вона глянула на мене з останнім закликом. "Ви впевнені?"
  
  
  - Господи, - промимрив я. «Звичайно, я не певен. Просто йди.
  
  
  Вона посміхнулася, знаючи, що дісталася мене. «Добре, містере Прайс. Не забувай мене, коли знову будеш у Мадриді. Ти обіцяв."
  
  
  «Я не забуду, Маріє, – сказав я.
  
  
  Вона обернулася і вийшла з номера.
  
  
  Я сів на ліжко, розв'язавши краватку. Я намагався не думати про те, як Марія виглядала б на ліжку. Проклятий Яструб, проклятий AX, чорт забирай мене. Мені потрібен був холодний душ.
  
  
  Я швидко роздягнувся і пройшов через головну кімнату у ванну. Коли я увійшов туди, «я побачив, що дверцята аптечки прочинені. Я був певен, що закрив його перед від'їздом раніше. І важко було уявити, навіщо Марія там носилася.
  
  
  Я обережно відчинив двері скриньки. Очевидно, жодної пастки не було. Потім я побачив записку, приклеєну до внутрішньої сторони дверей. На ньому було написано повідомлення, я не думав, що Марія написала його, бо каракулі були дуже чоловічі:
  
  
  Їдьте з Мадрида. Якщо ви цього не зробите, ви помрете.
  
  
  Щось стислося у мене в животі. Очевидно, того вечора я мав двох відвідувачів.
  
  
  Другий розділ
  
  
  Я спізнився на прийом до Хоука хвилин на п'ятнадцять, і він прогриз три сигари до залишків, поки він ходив по підлозі в очікуванні мене.
  
  
  "Я радий, що тобі вдалося це зробити", - уїдливо сказав він після того, як впустив мене в досить убогий готельний номер.
  
  
  Я придушив легку усмішку. Хоук був у одному зі своїх настроїв. «Радий вас знову бачити, сер, - сказав я йому, - вибачте за затримку. У мене була невелика проблема».
  
  
  "Російські?" він запитав.
  
  
  "Я не впевнений." Я розповів йому про повідомлення, написане на записці.
  
  
  Він хмикнув. "Я знаю, що Мадрид - не найбезпечніше місце для вас в даний момент, але зараз він був зручний для нас обох, і мені довелося поговорити з вами швидко".
  
  
  Він повернувся і підійшов до маленького хисткого столика, на якому було розкладено кілька офіційних документів. Він сів і розсіяно перетасував папери, а я звалився на стілець із прямою спинкою поруч із ним.
  
  
  "Думаю, ви чули, як я мав на увазі американського перебіжчика на ім'я Деймон Зено", - почав Хоук.
  
  
  "Мікробіолог-дослідник", - сказав я. "Ви вважали, що деякий час тому він виконував деяку роботу для росіян".
  
  
  - Правильно, - тихо сказав Хоук. «Але тепер він отримує зарплату у Китаї. Вони відкрили для нього дослідницьку лабораторію в Марокко, і він працює над тропічною комахою під назвою bilharzia. Ви знаєте своїх тропічних хвороб? "
  
  
  "Це плоский черв'як", - сказав я. «Паразит, який роз'їдає людину зсередини. Як я пам'ятаю, ви маєте його у воду. Лікар Z зробив щось із цією заразою? »
  
  
  Хоук дивився на залишки своєї сигари. Зенон розібрався в ньому, щоб подивитися, що змушує її працювати. І він упізнав. Наш інформатор повідомив нам, що у нього розвинулася мутація звичайного плоского хробака, майже неруйнівного штаму bilharzia. Він називає це мутацією Омега. Оскільки Омега - остання літера в грецькому алфавіті, ми вважаємо, що Зенон взяв позначення від свого прізвища.
  
  
  «У будь-якому випадку, якщо те, що ми дізналися, вірно, мутація Омега особливо небезпечна і розмножується майже неймовірною швидкістю. Він протистоїть усім відомим лікам, антидотам та очисникам води, які використовуються в даний час».
  
  
  Я тихенько свиснув. "І ви думаєте, що Зенон збирається використовувати це проти США?"
  
  
  «Він визнав це. Америка має стати полігоном для будь-якої ефективної біологічної зброї, яку він розробив. Жменька ворожих агентів легко могла заразити наші озера та річки. Навіть після того, як ми дізналися про наявність штаму, ми мало що могли з цим поробити. Протягом кількох днів – а не місяців чи тижнів – протягом кількох днів після зараження більшість із нас заразилася б цією хворобою. За кілька днів ми будемо мертві».
  
  
  "Думаю, я поїду до Зенона в Марокко", - сказав я.
  
  
  Хоук знову порався з сигарою. "Так. Ми вважаємо, що керівник операції L5 на ім'я Лі Юень має особисті зв'язки з парочкою марокканських генералів, які все ще прагнуть лівого перевороту. Він міг укласти з ними угоду; ми ще не знаємо. Фактично, ми не
  
  
  не знаємо навіть достеменно, де знаходиться лабораторія».
  
  
  Я похитав головою. У тому, щоб бути людиною номер один у AXE, не було жодних переваг, за винятком заробітної плати, а чоловік мав бути дурнем, щоб робити те, що я робив, за будь-яку суму грошей. "Я думаю, час має значення?"
  
  
  "Як і раніше. Ми думаємо, що Зено майже готовий зробити останній звіт Пекіну. Коли він це зробить, він, безперечно, надішле разом з ним результати своїх експериментів. Я забронював для вас квиток на завтрашній ранковий рейс до Танжера. Там ви зустрінете Делакруа , нашого інформатора. Якщо ви можете повернути нам Зенона, зробіть це. Якщо ні…." Хоук замовк. "Вбийте його."
  
  
  Я скривився. "Я радий, що ти не поставив переді мною надто високі цілі".
  
  
  «Я обіцяю дати тобі добре відпочити, коли це закінчиться, Нік», - сказав Хоук, перетворивши свій рот із тонкими губами на легку усмішку. Сидячи навпроти мене за столом, він більше був схожий на фермера з Коннектикуту, ніж на впливового начальника розвідки.
  
  
  «Я можу отримати довшу відпустку, ніж зазвичай», - сказав я, відповідаючи на усмішку.
  
  
  Третій розділ
  
  
  Рейс 541 авіакомпанії Iberia Airlines прибув до Танжеру пізно вранці наступного дня. Як тільки я вийшов із літака, я помітив, що тут тепліше, ніж у Мадриді. Аеровокзал був досить сучасним, і марокканські дівчата у формі за сойкою були дружелюбні. Там була будка для бронювання готелів, і я винайняв кімнату у палаці Веласкеса у Французькому кварталі.
  
  
  Під час приємної поїздки в місто по всаджених деревами, але курною дорогою я міркував про записку, яку знайшов у своїй кімнаті. Росіяни залишили це, щоб я знав, що вони йдуть слідом AXE? Чи це було повідомлення від Чиком? Можливо, китайський L5 дізнався про поновлення інтересу AXE до експериментів з Омегою, і агент намагався відлякати нас, поки Зенон не одержав свій звіт до Пекіна.
  
  
  Палац Веласкеса розташовувався на пагорбі з видом на гавань та Гібралтарську протоку, а також на мединську частину Танжера з його тісними старовинними будинками та вузькими вуличками. Танжер був блискучим білим містом на тлі зелені пагорбів за ним та кобальтової синяви проток. Більше тисячі років він був центром торгівлі, місцем зустрічі європейської та азіатської торгівлі, де бербери та бедуїни поєднувалися з купцями з усіх куточків світу. Контрабанда і тіньові угоди процвітали на вузьких вуличках Медини та Касби, допоки нові закони не були ухвалені відразу після Другої світової війни.
  
  
  Коли я подзвонив Делакруа зі свого готельного номера, мені відповіла молода жінка. Голос був сповнений емоцій, як тільки я запитав Андре Делакруа.
  
  
  «Це його агент з нерухомості?» - Запитала вона, використовуючи ідентифікаційний код, який був дано Делакруа.
  
  
  «Так, мабуть, - сказав я.
  
  
  Настала коротка пауза. «Мій дядько потрапив у аварію. Можливо, ми зможемо зустрітися, щоби обговорити з вами питання, які ви хотіли порушити».
  
  
  Це була одна з проблем такого роду роботи. Незалежно від того, як ретельно ви планували, на вас завжди діяв невідомий фактор. Я вагався, перш ніж заговорити.
  
  
  "Г-н. Делакруа не може мене бачити? Я запитав.
  
  
  Голос її трохи тремтів. «Цілком нездатний». Вона говорила із французьким акцентом.
  
  
  "Чудово. Де б ви хотіли зустрітися, щоб обговорити це питання?»
  
  
  Ще одна невелика пауза. «Зустрінемось у кафе «Тінгіс» у Медіні. Я буду в зеленій сукні. Чи зможете ви бути там до полудня? »
  
  
  "Так, опівдні", - сказав я.
  
  
  А потім телефон здох.
  
  
  Коли я виходив з готелю в європейському стилі, хлопчик у бежевому джеллабі та коричневій фесці спробував продати мені тур на таксі, але я відмовився. Я пройшов вулицею Веласкес до бульвару Пастера і повернув праворуч на площу Франції. Через кілька кварталів я увійшов до Медини через стародавню арку.
  
  
  Як тільки ви ступаєте до Медіни, ви відчуваєте хаос. Вузькі вулички заповнені марокканцями в мантіях. Це звивисті вулички, балкони, що нависають, і темні дверні отвори, що ведуть в магазини, що продають латунні і шкіряні вироби всіляких екзотичних речей. Коли я йшов до Маленького Сокко, східна музика десь напала на мої вуха з магазину, і дивні, але чарівні запахи досягли моїх ніздрів. Жінки в сірих каптанах стояли і розмовляли приглушеним пошепки, а два американські хіпі стояли перед напівзруйнованим готелем і сперечалися з господарем про вартість номера.
  
  
  Кафе "Тінгіс" знаходилося наприкінці Маленького Сокко. Усередині це було велике місце, але ніхто там ніколи не сидів, окрім марокканців. Зовні на тротуарі стояли столи з кованими поруччями перед ними, щоб відокремити відвідувачів від багатьох людей.
  
  
  Я знайшов племінницю Делакруа, що сидить за столиком біля поручнів. У неї було довге пряме, яскраво-руде волосся, і на ній була зелена сукня, що оголювала довгі білі стегна. Але вона, здавалося, зовсім не усвідомлювала, наскільки вродлива вона виглядала. Її обличчя було напружене від занепокоєння та страху.
  
  
  Я запитав. - «Габріель Делакруа?»
  
  
  "Так", - відповіла вона, з полегшенням на обличчі. — А ви містер Картер, з яким мав зустрітися мій дядько?
  
  
  "Це правильно."
  
  
  Коли підійшов офіціант, Габріель замовила марокканський м'ятний чай, а я замовив
  
  
  кава. Коли він пішов, вона глянула на мене великими зеленими очима.
  
  
  "Мій дядько... мертвий", - сказала вона.
  
  
  Я здогадався про це, як вона говорила по телефону. Але почувши її слова, я відчув легку порожнечу в грудях. Я не говорив жодної секунди.
  
  
  "Вони вбили його", - сказала вона, і на її очах виступили сльози.
  
  
  Почувши в її голосі горе, я перестав шкодувати себе і спробував втішити її. Взявши її за руку, я сказав: «Вибач».
  
  
  «Ми були досить близькі», - сказала вона мені, промокнувши очі маленькою мереживною хусткою. "Він регулярно відвідував мене після того, як мій батько помер, і я була зовсім одна".
  
  
  Я запитав. "Коли це відбулося?"
  
  
  “Пару днів тому. Його поховали сьогодні вранці. Поліція вважає, що вбивця був грабіжником».
  
  
  "Ви сказали їм інше?"
  
  
  Ні. Я вирішив нічого не робити, доки ви не спробуєте зв'язатися з ним. Він розповів мені про AX і трохи про проект Omega.
  
  
  «Ти вчинила правильно, – сказав я їй.
  
  
  Вона спробувала посміхнутися.
  
  
  "Як це відбулося?" Я запитав.
  
  
  Вона подивилася повз мене на площу у бік кафе «Фуентес» та «Буассон Шахерезада». «Вони знайшли його одного у моїй квартирі. Вони застрелили його, містере Картер." Вона подивилася на маленький столик між нами. "Je ne comprends pas".
  
  
  «Не намагайтеся зрозуміти, – сказав я. "Ви маєте справу не з раціональними людьми".
  
  
  Офіціант приніс наші напої, і я дав йому кілька дирхамів. Габріель сказала: "Містер Картер", і я попросив її називати мене Ніком.
  
  
  «Я не знаю, як вони його знайшли, Ніке. Він рідко виходив із квартири».
  
  
  “У них є способи. Ви помічали, що хтось тиняється у вас удома після смерті вашого дядька?
  
  
  Вона скривилася. «Я була впевнена, що хтось стежив за мною, коли я прийшла до управління поліції. Але, мабуть, це моя уява.
  
  
  "Сподіваюся, що так", - пробурмотіла я. "Послухай, Габрієль, Андре розповідав тобі щось конкретне про місце, де він працював?"
  
  
  Він назвав кілька імен. Деймон Зено. Лі Юень. Я ніколи не бачив його у такому стані. Він боявся, та не за себе. Ця штука з Омегою, над якою вони там працюють, я думаю, ось що його налякало».
  
  
  «Я добре уявляю, – сказав я. Я відпила густу каву, і це було жахливо. - Габріель, твій дядько коли-небудь казав тобі щось про місцезнаходження лабораторії?
  
  
  Вона похитала головою. «Він прилетів сюди із Загори, але об'єкт не там. Він знаходиться поряд з невеликим селом ближче до кордону з Алжиром. Він не сказав мені його назви. Я підозрюю, що він не хотів, щоб я знала щось небезпечне.
  
  
  «Розумна людина, твій дядько». Я дивився через площу на Базар-Ріф, намагаючись згадати назви сіл уздовж кордону у цьому районі. Марокканець з карамельним обличчям у в'язаній кепці пройшов, штовхаючи ручний візок з багажем, а за ним пішов спітнілий краснолиця турист. «Чи є тут ще хтось, кому Андре міг би довіритися?»
  
  
  Вона подумала на мить. "Є Жорж П'єро".
  
  
  "Хто він?"
  
  
  «Колега мого дядька, бельгієць на кшталт нас. Вони були шкільними друзями у Брюсселі. Дядько Андре відвідав його за кілька днів до смерті після того, як він втік з дослідницького центру. Це було приблизно в той же час, коли він розмовляв із Коліном Прайором».
  
  
  Колін Прайор був людиною з DI5, колишнього MIS, з яким Делакруа зв'язався в Танжері, щоб дістатися AX. Але AX знав все, що знав Прайор, за винятком розташування об'єкта.
  
  
  «П'єро живе тут, у Танжері?» Я запитав.
  
  
  «Неподалік, у гірському містечку під назвою Тетуан. Доїхати можна автобусом чи таксі».
  
  
  Я задумливо потер підборіддя. Якби Делакруа зайшов побачити П'єро за той короткий час, що пробув тут, він міг би розповісти йому відповідні речі. "Мені треба піти до П'єро".
  
  
  Габріель простягла руку і взяла мене за руку. "Я дуже вдячний, що ви тут".
  
  
  Я посміхнувся. «Поки це не закінчиться, Габрієль, я хочу, щоб ти була дуже обережна. Подзвони мені, якщо побачиш щось підозріле».
  
  
  "Я зроблю це, Нік".
  
  
  "Ви працюєте в Танжері?"
  
  
  «Так, у Boutique Parisienne, на бульварі Мохаммеда V.»
  
  
  «Ну, ходи на роботу щодня, як завжди, і намагайся не думати про дядька. Це найкраще для вас, і якщо хтось спостерігає за вами, це може змусити їх повірити, що ви не підозрюєте про смерть свого дядька. Я зв'яжусь з вами після розмови з П'єро.
  
  
  «Я з нетерпінням чекатиму цього», - сказала Габріель.
  
  
  Вона була не єдиною, хто із задоволенням відчував наступну зустріч.
  
  
  Того дня я спустився на автобусну станцію і виявив, що дістатися до Тетуана автобусом автобусом в два рази довше, ніж на таксі, але я вирішив їхати хоча б в один бік автобусом, тому що це буде менш помітно. Мені сказали прибути на станцію рано вранці наступного дня, щоб сісти на автобус Тетуан о 6:30. Квитки не можна було купити заздалегідь.
  
  
  Того вечора я зателефонував Коліну Прайору, агенту DI5. Відповіді не було, хоча оператор кілька разів дозволяв телефону дзвонити. Я згадав, що в новій частині міста було нещодавно збудовано місце висадки, і близько полудня я пішов туди і чорт забирай, повідомлення не було.
  
  
  Мені це не сподобалось. Делакруа мертвий, Прайор недоступний - я відчув запах щурів. А потім, як це часто буває, трапилося дещо, що підтвердило мої підозри. Я повертався до готелю, йдучи темною вулицею, де майже не було пішохідного руху. Це був район нової забудови, де магазини переходили до відремонтованих будівель. Не минуло й десяти секунд після того, як я минув темний провулок, почув за собою звук. Я низько пригнувся, розвернувшись на п'яті, і в темряві пролунав постріл.
  
  
  Куля з пістолета встромилася в цеглу будівлі біля моєї голови і полетіла в ніч. Коли я діставав Вільгельміну, я побачив, як темна постать швидко рушила в провулок.
  
  
  Я побіг назад у провулок і придивився до його чорної довжини. Людину не було видно. Провулок був коротким і виходив у внутрішній двір.
  
  
  Я почав це робити, але зупинився. Це було щось на зразок стоянки для кількох будинків. На даний момент вона була забита важким обладнанням, у тому числі великим краном із кульовою головкою на кінці довгого троса. Кран виглядав американським.
  
  
  Стіна одного з будинків ліворуч від мене була частково знесена, а довкола було багато завалів. Темної постаті ніде не було видно. Але я відчував, що він десь там, ховається в руїнах або в обладнанні, просто чекаючи другої, кращої нагоди, щоб дістати мене.
  
  
  Все було смертельно тихо. Мої очі ковзали по чорних корпусах важкої техніки, коли я проходив повз них, але я не бачив людських контурів. Можливо, нападник заліз під завали зруйнованої будівлі. Я повільно підійшов до зруйнованої стіни, уважно стежачи за своєю округою.
  
  
  Раптом я почув, як двигун своїм гуркотом порушив тишу. Я швидко обернувся, спочатку не в змозі сказати, від якого обладнання виходить звук. Потім я побачив, як зрушила стріла крана, і величезна залізна куля повільно піднялася над землею. Осліплений фарами крана, я примружився на кабіну машини і ледве розрізняв там темну постать.
  
  
  Це була чудова ідея. Кран стояв між мною і виходом із провулка, і я застряг у кутку комплексу будівель, і мені не було де сховатися. Я рушив уздовж задньої стіни, тримаючи «Люгер» напоготові.
  
  
  Я прицілився в кабіну крана, але м'яч опинився між мною та кабіною і хитнувся до мене. Він прибув з дивовижною швидкістю і здавався таким самим великим, як сам кран, коли прибув. Він був від двох до трьох футів діаметром і мав швидкість невеликого локомотива. Я впав головою в щебінь, м'яч пролетів повз мою голову і врізався в стіну позаду мене. Скло розбилося, камінь і цегла розсипалися, коли металева куля зруйнувала частину стіни. Потім стріла крана тягла кулю назад для ще однієї спроби.
  
  
  М'яч схибив на кілька дюймів. Я знову накрив Вільгельміну і вибрався з-під завалів, плюючись пилюкою і лаючись про себе. Мені треба було якось обійти цей клятий кран, інакше мене розбили б, як жука, об лобове скло.
  
  
  Я побіг ліворуч, до кута подалі від крана. Велика куля знову хитнулася за мною, і оператор розрахував майже ідеально. Я побачив, як чорна кругла маса мчала до мене, як гігантський метеор. Я знову кинувся на землю, але відчув, як масивна сфера зачепила мою спину, коли я впав. Він голосно вдарився об стіну позаду мене, роздираючи і розриваючи метал, цеглу та розчин. У будівлі праворуч від двору відчинилася пара вікон, і я почув гучний вигук арабською. Зважаючи на все, у цій будівлі все ще жили люди, незважаючи на знесення в дальньому кінці двору.
  
  
  Чоловік у крані проігнорував крики. Двигун цілеспрямовано загудів, і м'яч відлетів назад, щоб ударити втретє. Я ледве підвівся на ноги і рушив до дальньої стіни. Знову м'яч полетів, чорний і безшумний, і цього разу я спіткнувся об шматок розбитого бетону саме в той момент, коли мав намір спробувати ухилитися від круглої громадини. Я втратив рівновагу всього на секунду, перш ніж я зміг пірнути від м'яча, а коли він з'явився, я не зовсім пішов з його шляху. Проходячи мимо, він зачепив моє плече, різко кинувши мене на землю, наче я був картонною лялькою. Я сильно вдарився об щебінь і на мить був приголомшений. Я знову почув, як працює підйомний кран, і коли я глянув угору, м'яч ширяв за десять футів над моїми грудьми.
  
  
  Потім упав.
  
  
  Думка про те, що цей низхідний сферичний страх розчавить мене на розбитій тротуарі, спонукала мене до дії. Коли м'яч вилетів із ночі на мене, я зробив шалений перекат ліворуч. Поруч із моєю головою пролунав оглушливий тріск, коли м'яч вдарився, і навколо мене посипалися уламки, але м'яч промахнувся.
  
  
  Людина в крані, очевидно, не могла бачити, що він не вдарив мене, бо він обережно спустився з кабіни, коли пил розсіявся. Я схопив шматок битого дерева і лежав непорушно, коли він підійшов. Двигун все ще працював
  
  
  Він підняв кулю приблизно на шість футів, і він завис у повітрі. У будівлі було відкрито більше вікон, і пролунало безліч збуджених голосів.
  
  
  Мій противник стояв з мене. Я вдарив деревочком йому по коліна. Воно міцно з'єдналося з його колінними філіжанками, він голосно скрикнув і впав на землю. Він був великим потворним марокканцем. Покритий пилом та брудом, я схопився на нього. Він зустрів мою атаку, і ми котилися по землі до місця під великою металевою кулею. Я побачив, як м'яч зісковзнув на шість дюймів і тяжко проковтнув. Перед тим, як залишити кабіну крана, він не встиг повністю зупинити шків.
  
  
  Я швидко викотився з-під м'яча, інший чоловік, ударив мене по обличчю великим важким кулаком. Потім він опинився на мені згори і міцно тримав мене за шию. Його липка хватка зімкнулась, і він перехопив мій подих. У нього залишилося більше енергії, ніж у мене, і його руки здавались сталевими стрічками довкола мого горла.
  
  
  Мені довелося його стягнути чи задихнутися. Я тицьнув окоченілими пальцями в нирку, і його хватка трохи ослабла. Сильним рухом мені вдалося встромити йому коліно в пах. Хватка його була втрачена, і я втягнув у себе великий ковток повітря, відштовхуючи марокканця.
  
  
  Я схопився за свій стилет, який назвав Хьюго, але так і не зміг задіяти його. Як тільки здоровань ударився об землю, м'яч знову сіпнувся і впав на нього.
  
  
  Пролунав глухий хрускіт, коли куля потрапила йому в груди. Пил швидко розвіявся, і я побачив, що він був розсічений майже навпіл, а його тіло розчавило м'яч.
  
  
  Я ледве підвівся на ноги і почув, як хтось щось сказав про поліцію.
  
  
  Так, була б поліція. І вони знайшли б мене там, якби я не рухався швидко. Я вклав Х'юго в піхви і, кинувши останній погляд на мерця, покинув місце події.
  
  
  Четвертий розділ.
  
  
  «Андре Делакруа? Так, звичайно, я його знав. Ми були близькими друзями. Будь ласка, увійдіть зі мною до бібліотеки, містере Картер.
  
  
  Я пішов за Жоржем П'єро до затишної маленької кімнати його будинку в мавританському стилі. У кімнаті були цілі книги, багато прикрашений килим та настінні карти різних областей Африки. П'єро знайшов собі нішу в Марокко. Він був інженером-хіміком у приватній промисловій фірмі в Тетуїні.
  
  
  "Можна пригостити Вас випивкою?" - спитав П'єро.
  
  
  "Я вип'ю склянку бренді, якщо в тебе є".
  
  
  "Звичайно", - сказав він. Він підійшов до вбудованого бару біля стіни, відчинив різьблені двері і дістав дві пляшки. Жорж П'єро був невисоким чоловіком років п'ятдесяти з невеликим із зовнішністю професора французького університету. Його обличчя було трикутним із борідкою на кінці, і він носив окуляри, які раз у раз сповзали з його носа. Його темне волосся було з сивиною.
  
  
  П'єро вручив мені склянку бренді, а перно залишив собі. «Ви теж товаришували з Андре?»
  
  
  Оскільки П'єро був близьким з Делакруа, я відповів, хоча б частково правдиво: «Я помічник, якого він шукав».
  
  
  Його очі вивчали мене уважніше. "Ах я бачу." Він глянув у підлогу. «Бідний Андре. Все, що потрібно, – це робити добро. Він був дуже відданою людиною». П'єро говорив із сильним французьким акцентом.
  
  
  Ми сіли на м'який шкіряний диван. Я відпив бренді та дозволила йому зігрітися. «Андре обговорював з вами об'єкт?» Я запитав.
  
  
  Він знизав тонкими плечима. «Він мав із кимось поговорити. Є його племінниця, звичайно, мила дівчина, але він, схоже, відчував необхідність довіритись іншому чоловікові. Він був тут менше тижня тому і дуже засмутився».
  
  
  "Про експерименти в лабораторії?"
  
  
  «Так, він був дуже засмучений ними. І, звичайно, він ледве врятувався звідти. Вони знали, що він підозріло ставився до того, що відбувається, тому, коли він одного разу вночі спробував піти, вони пішли за ним з охороною та собаками. Вони стріляли в нього у темряві, але він втік – лише для того, щоб його знайшли у Танжері». П'єро повільно похитав головою.
  
  
  Що ще він сказав тобі, коли прийшов сюди? Я запитав.
  
  
  П'єро стомлено глянув на мене. "Нічого особливого. Ви ще нічого не знаєте. Що китайці працювали над жахливою біологічною зброєю і що вони нещодавно перемістили лабораторію до цієї країни, щоб завершити свої експерименти. Він зізнався мені, що працював із американцями, щоб стежити за проектом. Перепрошую, якщо з його боку було неправильно говорити так відкрито, але, як я вже сказав, він відчував необхідність поговорити з кимось».
  
  
  "Так звичайно." Це була одна з неприємностей із залежністю від любителів.
  
  
  - Він казав вам про місцезнаходження лабораторії? Я продовжував досліджувати.
  
  
  П'єро помовчав. «Він не говорив про точне місцезнаходження, мсьє Картер. Але він згадав, що об'єкт знаходиться неподалік села неподалік кордону з Алжиром. Дай мені подумати."
  
  
  Він притиснув пальці до перенісся, опускаючи окуляри ще далі, і заплющив очі в зосередженні. «Це було – на південь від Тамегрута – воно починається з «М.» Мхаміда. Так, Мхаміду, це те село, яке він згадав».
  
  
  Я зробив уявну замітку. "А це біля кордону?"
  
  
  «Так, по той бік Атлаських гір, у посушливій, посушливій країні.
  
  
  Там майже немає цивілізації, пане. Це край пустелі».
  
  
  "Вдале вибране місце", - подумав я. "Андре описував вам персонал установи?"
  
  
  "Тільки не надовго. Він розповів мені про американського вченого»
  
  
  "Зенон", - сказав я.
  
  
  «Так, це ім'я. І, звичайно, китаєць, який є адміністратором об'єкта. Лі Юень, здається, він сказав, що ім'я було.
  
  
  Я ще відпив бренді. «Андре говорив про особисті зв'язки Лі Юеня з марокканськими генералами?»
  
  
  Обличчя П'єро засяяло. "Так, він сказав." Він змовницьки оглянув кімнату, ніби за фіранками міг ховатися хтось. "Є два імені, про які говорив Андре, чоловіки, яких він бачив на об'єкті, розмовляючи з Лі Юеном".
  
  
  "Хто вони?"
  
  
  «Я пам'ятаю обидва імені, бо вони були тут у новинах порівняно недавно. Ви пам'ятаєте повстання генералів? Переворот був пригнічений королем Хасаном у кривавій розправі. Двоє військових, яких бачив Андре, спочатку були серед обвинувачених, але пізніше їх виправдали. Багато хто вважає, що вони були справжніми лідерами перевороту і що вони навіть зараз чекають на свій шанс зробити ще одну спробу повалити уряд Марокко і встановити лівий режим. Це генерал Дженіна та генерал Абдаллах», - сказав П'єро. «Вважається, що Дженіна – лідер».
  
  
  "Отже, Дженіна пообіцяла захистити лабораторію на обмежений період, - припустив я вголос, - в обмін на фінансову підтримку з боку Китаю для другого та більш ефективного перевороту".
  
  
  Мені все ще потрібно було краще описати розташування об'єкта. Я не міг спуститися до кордону і цілий тиждень тинятися пустелею, намагаючись знайти лабораторію. На той час може бути вже запізно.
  
  
  Генерал Дженіна знав, де вона. І якщо він був схожим на більшість солдатів, у нього десь були заховані письмові записи про це.
  
  
  «Де зараз ця Дженіна?» Я запитав.
  
  
  П'єро знизав плечима. «Він командує імперською армією у цьому районі, а його штаб-квартира знаходиться у Фесі. Але я гадки не маю, де він живе. Безперечно, це буде недалеко від Феса.
  
  
  «І це його будинок, де він зберігав би все важливе, подалі від офіційних осіб», - сказав я. Я поставив склянку з бренді та встав. «Що ж, я хочу подякувати вам за співпрацю, мосьє П'єро».
  
  
  П'єро підвівся, щоб провадити мене до дверей. «Якщо ви збираєтесь до Ібн Дженіни, - сказав він, - вам краще подбати про безпеку. Він безжальна та небезпечна людина, яка хоче бути диктатором у цій країні».
  
  
  Я простяг руку бельгійцю, і він її потис. «Обіцяю бути обережним, – сказав я.
  
  
  Як тільки я повернувся до Танжера, я пішов до палацу Веласкеса, щоб навести лад і ще раз зателефонувати Коліну Прайору. Коли я зайшов до своєї кімнати, я зупинився.
  
  
  У хаті панував безлад. Єдина моя валіза була відкрита, а її вміст був розкиданий по підлозі. Постільна білизна була на шматках, ящики комода були витягнуті та розкидані по кімнаті. Схоже, хтось хотів знати, скільки інформації я маю на даний момент, і думав, що мої речі можуть йому розповісти. Але дія була також тактикою терору, демонстрацією м'язів. Коли я увійшов до ванної кімнати, я знайшов ще одну записку, написану тим самим каракулем, що й у Мадриді, цього разу приклеєну до скла дзеркала над умивальником. Він сказав:
  
  
  Вас попередили. Наступна дівчина. Шануй їй завтрашні газети.
  
  
  Я не зрозумів останньої частини. Я засунув записку в кишеню, підійшов до телефону і зателефонував до Прайора. Цього разу я його впіймав. Його акцент був явно британським.
  
  
  "Приємно чути від тебе, хлопче", - сказав він, коли я представився йому кодом.
  
  
  "Те саме. Я дивлюся пам'ятки. Як щодо того, щоб взяти їх із собою сьогодні ввечері? Ми могли б зустрітися близько 11:00».
  
  
  „Звучить непогано. Спочатку мені потрібно зупинитися, щоб побачитися з другом, але після цього я зможу зустрітися з вами».
  
  
  "Правильно. До швидкого."
  
  
  Я повісив слухавку після того, як ми домовилися зустрітися в невеликому ресторанчику на тротуарі на Мохаммед V, місці, яке раніше використовувалося і DI5, і AX. Потім я зателефонував Габріель Делакруа і з полегшенням виявив, що з нею все гаразд. Я попросив її приєднатися до мене за вечерею в ресторані Detroit, у Касбі, о восьмій, і вона погодилася.
  
  
  Востаннє я дзвонив до Avis Rent-A-Car, щоб дізнатися, чи будуть вони відкриті на якийсь час. Вони сказали, що будуть. Я взяв таксі та орендував кабріолет Fiat 124. У стандартній комплектації автомобіль мав п'ять передніх передач та ідеально підходив для їзди вулицями Танжера. Я під'їхав на пагорб до Касби, вузькими звивистими вуличками Медини, і зустрів Габріель у Детройті. Ресторан розташовувався на вершині старовинної будівлі фортеці, що була палацом султана. Три стіни обідньої зони були скляними і відкривали неймовірний вид на Гібральтерську протоку. Я знайшов Габріель за столиком біля вікна. Вона була бліда і виглядала зовсім інакше, ніж те, як вона говорила телефоном.
  
  
  Я сів за низький круглий стіл і пильно глянув на неї. "Все в порядку?" Я запитав.
  
  
  "По дорозі сюди я включила радіо в машині", - монотонно сказала вона.
  
  
  "Продовжувати."
  
  
  «Була коротка новина із Тетуана».
  
  
  Мій живіт автоматично стиснувся. «Що це було, Габрієль?
  
  
  Зелені очі глянули на мене. "Жорж П'єро мертвий".
  
  
  Я дивився на неї, намагаючись зрозуміти, що вона сказала. Це здавалося неможливим. Я залишив його лише кілька годин тому. "Як?"
  
  
  «Поліція знайшла його повішеним на короткій мотузці у гаражі. Вони називають це самогубством».
  
  
  "Будь я проклятий."
  
  
  "Я дуже наляканий, Нік".
  
  
  Тепер я знав, що означала записка. Я якраз збирався говорити, коли підійшов офіціант, тож я зупинився і віддав йому наші замовлення. Жоден з нас не був дуже голодним, але я замовив дві банки марокканського кускуса з легким вином. Коли офіціант пішов, я витяг з кишені записку.
  
  
  «Я думаю, тобі слід це побачити, Габрієль, - сказав я, простягаючи їй газету. «Я знайшов його у своєму готельному номері».
  
  
  Її очі пропустили повідомлення, і коли вони це зробили, в її очах з'явилася тьмяність сирого страху. Вона знову глянула на мене.
  
  
  "Вони теж збираються вбити мене", - глухо сказала вона.
  
  
  "Ні, якщо мені є що сказати про це", - запевнила я її. «Послухайте, мені дуже шкода, що ви з П'єро опинилися в цьому замішані. Але це сталося до того, як я приїхав сюди. Тепер, коли вони знають про вас, єдине, що ми можемо зробити, це подбати про те, щоб ви не постраждали. Можливо, вам доведеться на якийсь час з'їхати з квартири, поки це не пройде. Я зареєструю вас сьогодні ввечері у готелі.
  
  
  Тепер вона взяла себе в руки, і в її очах не було істерії. "Мій дядько бився з цими людьми, бо знав, що з ними треба боротися", - повільно сказала вона. "Я не втечу".
  
  
  "Вам не потрібно робити більше, ніж ви вже зробили", - сказав я їй. «Я скоро їду з Танжера, щоб знайти дослідницьку лабораторію. Ти будеш одна, і єдине, що тобі потрібно зробити, – це ненадовго залишитися поза увагою”.
  
  
  Де об'єкт? — спитала вона.
  
  
  "Я ще не знаю, але думаю, що знаю когось, хто може мені сказати".
  
  
  Ми мовчки закінчили трапезу, вийшли з ресторану і сіли до моєї орендованої машини. Ми проїхали через стародавню арку до замку, грубими каменями, назад через Медину до Французького кварталу. Але перш ніж ми вибралися з медини, ми виявили неприємність. За мною стежили.
  
  
  Це було на вузькій темній вулиці, далеко від магазинів та людей. Коли це сталося, ми були майже біля воріт Старого міста. З протилежного боку вулицею йшов хлопчик, тягнучи порожній ручний візок, який носії використовували для багажу. Нам було достатньо місця, щоб пройти, але раптом він повернув візок боком перед нами, заблокувавши вулицю. Потім він утік у тінь.
  
  
  Я натиснув на гальмо і вискочив з машини, щоб кричати слідом за хлопчиком. Наступної миті вночі з сусіднього балкону пролунав постріл. Куля пробила дах машини поруч із моєю лівою рукою і пішла кудись усередину. Я чув, як Габріель злякано скрикнула.
  
  
  Я нахилився на одне коліно, попрямувавши до «люгера», поки мої очі шукали чорноту балкона. Я побачив рух тіні. Пролунав другий постріл і розірвав рукав моєї куртки, розбивши шибку в машині поруч зі мною. Я відкрив вогонь у відповідь з люгера, але ні в що не потрапив.
  
  
  "Виходь!" – крикнув я Габріель.
  
  
  Як тільки вона корилася, вночі з протилежного боку вулиці пролунав постріл. Куля пробила лобове скло «фіату» і на кілька дюймів не влучила Габріель. Якби вона сиділа прямо, це б її вбило.
  
  
  Я вистрілив у відповідь на звук пострілу, потім розвернувся за відчинені двері машини. Я почув голос, що голосно кричав арабською, кличе когось позаду нас. Вони влаштували нам засідку і загнали нас у пастку.
  
  
  Я знову крикнув дівчині. "Виїжджаємо!" Я забрався назад на сидіння водія, коли з балкона пролунав ще один постріл, що розбив скло водійського вікна.
  
  
  Я низько сів на сидіння, весь час тримаючись за Люгер і завів машину. Ще один постріл пролунав з протилежного боку вулиці, і я побачив, що той, хто стріляв, знаходиться у дверях. Але Габріель була між нами. Я переключив передачі, коли я ввімкнув задній хід, і коли ми обидва низько пригнулися на передньому сидінні, я з ревом помчав назад вузькою вулицею.
  
  
  Фігури вийшли з глибокої тіні і відкрили вогонь по нас, поки ми йшли. Ще два постріли розбили лобове скло, коли я намагався не дати машині врізатися у будівлю. Я витяг люгер з вентиляційного вікна і відкрив вогонь у відповідь. Я бачив, як чоловік, що стрибнув з балкона надвір, упав, тримаючись за праву ногу.
  
  
  «Бережися, Нік!» - закричала Габріель.
  
  
  Я обернувся і побачив посеред вулиці людину, яка крізь заднє вікно цілилася мені в голову. Я пригнувся нижче, коли він вистрілив, і куля розбила заднє та лобове скло.
  
  
  Потім я сильно натиснув на акселератор. Спорткар відскочив назад. Бандит спробував піти з його шляху, але я пішов за ним. Машина вдарила його з глухим стуком, і я побачив, як він перелетів через лівий бік Fiat і вдарився об тротуар об стіну будівлі. Ми доїхали до невеликого перехрестя, і я позадкував від нього, потім в'їхав і рушив у бік яскравих вогнів Французького кварталу.
  
  
  Ми виїхали на вулицю Ліберті, «Фіат» кульгав на спущеній шині, його скляна павутина була вкрита тріщинами та дірками. Я під'їхав до узбіччя і подивився на Габріель, щоб переконатися, що з нею все гаразд.
  
  
  "Я бачу, ви пройшли через це", - сказав я, підбадьорливо посміхаючись.
  
  
  Я думав, що вона втратить мову, враховуючи її реакцію на вбивство П'єро, але вона дивилася на мене ясними і спокійними очима.
  
  
  Вона простягла руку і ніжно поцілувала мої губи. «Це за спасіння мого життя».
  
  
  Я нічого не сказав. Я вийшов із розбитої машини, пішов навколо і допоміг їй вибратися. Цікаві перехожі вже зупинялися, щоб подивитись Fiat, і я припустив, що поліція буде в цьому районі дуже скоро. Я взяв Габріель за руку і повів її за ріг на вулицю Америк дю Сюд. У тіні деревця я зупинився і притягнув її до себе.
  
  
  «Це для того, щоб добре ставитися до всього, – сказав я. Потім я поцілував її. Вона відповіла повністю, притискаючись до мене своїм тілом і досліджуючи мій рота своєю мовою. Коли все закінчилося, вона просто стояла і дивилася на мене, її дихання стало уривчастим. "Це було дуже мило, Нік".
  
  
  "Так", - сказав я. Потім узяв її за руку. "Давай, ми повинні знайти тобі місце, щоб залишитися сьогодні ввечері".
  
  
  П'ятий розділ.
  
  
  Ми пройшли складний маршрут через Французький квартал, і коли я переконався, що за нами не стежать, я поселив Габріель у невеликому готелі під назвою Мамора, неподалік палацу Веласкеса. Потім я пішов на зустріч із Коліном Прайором.
  
  
  Кафе, в якому ми зустрілися, не особливо відвідуване туристами, хоча воно знаходилося на бульварі Мохаммеда V. Там був один ряд столиків, притиснутих до зовнішньої сторони будівлі, щоб уникнути інтенсивного вечірнього пішохідного руху. Коли я приїхав, Колін Прайор уже був там.
  
  
  Я приєднався до Прайора, просто кивнувши йому. Ми раніше зустрічалися в Йоганнесбурзі, але зараз він виглядав важчим і не у формі. Він був квадратним британцем, який міг стати чемпіоном з футболу.
  
  
  "Радій знову тебе бачити, Картер", - сказав він після того, як ми замовили чай у схвильованого офіціанта.
  
  
  Я помітив натовп перед нами в джеллабах, фесках та вуалях. "Як вони до тебе ставляться?" спитав я.
  
  
  «Вони змушують мене здригатися, старовина. І зарплата така сама.
  
  
  "Теж саме."
  
  
  Це було ідеальне місце для зустрічі. Шум натовпу заглушував наші голоси для всіх, крім один одного, а оскільки зовсім незнайомі люди сиділи за столиками разом через відсутність стільців, спостерігач не мав вагомих підстав робити висновок, що ми знаємо один одного.
  
  
  Перші десять хвилин я розповідав Прайору, як мене мало не вбили кілька разів за кілька годин. Він уже знав про Делакруа та П'єро. Він мало що міг додати до мого скупого сховища інформації.
  
  
  "Що ви знаєте про марокканський генеральний штаб?" - Запитав я потім.
  
  
  "Нічого особливого. Який стосунок мають генерали до проекту «Омега»? »
  
  
  «Можливо, дуже мало. Але Делакруа подумав, що це може бути пов'язане.
  
  
  «Командири армії нині ховаються під своїми столами, сподіваючись, що король не вирішить висунути проти них звинувачення. Він вважає, що в армії досі є зрадники, які планують його повалити».
  
  
  "Він дав Дженіні чистий лист?"
  
  
  Прайор знизав плечима. “Начебто. Дженіна був у державній приймальні, коли було зроблено попередню спробу державного перевороту. Кривавий роман. Дженіна вбив кількох своїх колег і допоміг запобігти перевороту».
  
  
  Я міркував: «До або після того, як він побачив, як погано для них усе йде?»
  
  
  “Хороша точка зору. Але поки що Дженіна у тіні. Він і генерал Абдаллах».
  
  
  Це було інше ім'я, згадане П'єро. "Абдалла теж був на цьому прийомі?"
  
  
  “Так. Він вистрілив в обличчя своєму товаришеві-офіцеру».
  
  
  Я хмикнув. "Делакруа вважав, що Дженіна була одним із змовників першого перевороту і що тепер він планує другий".
  
  
  «Він страшенно добре міг. Але яке це має відношення до твоєї проблеми, старовине?
  
  
  «Дженину бачили у лабораторії разом із керівниками. Не виключено, що Дженіна чухає китайцям спину, щоб вони чухали його. Як я розумію команда Дженіни із Феса.
  
  
  "Так знаю".
  
  
  "Він живе на території військової бази?"
  
  
  - Думаю, він надав їм місце на базі, - сказав Прайор. Але його там ніколи не буває. Має розкішний маєток у горах, недалеко від Ель-Хаджеба. Тримає війська охорони місця. Ходять чутки, що Хасан збирається забрати в нього особисту охорону, але поки що цього не сталося».
  
  
  Як мені знайти його місце?
  
  
  Прайор запитливо подивилася на мене. "Ти не поїдеш туди, друже?"
  
  
  “Я повинен. знаходиться лабораторія, або сам Дженіна.
  
  
  "Ви плануєте пограбування?" - Запитала Прайор.
  
  
  "У цих обставинах це здається простіше, ніж обман".
  
  
  Його брови піднялися. «Що ж, тобі знадобиться успіх, старовина. Місце це справжня
  
  
  фортеця».
  
  
  «Я раніше бував у фортецях, – сказав я. Прайор почав малювати на серветці, а я спостерігав за ним. За мить він закінчився.
  
  
  «Це приведе вас до маєтку генерала. Це не дуже схоже на карту, але вона повинна дати вам гарну виставу.
  
  
  "Дякую", - сказав я, засовуючи серветку в кишеню. Я допив чай і приготувався вставати.
  
  
  "Картер, старий".
  
  
  "Так?"
  
  
  "Це важливо, чи не так?"
  
  
  «Чортовськи важливо».
  
  
  Він скривився. Його обличчя з квадратною щелепою було похмурим. «Ну, бережіть себе, – сказав він. "Я хочу сказати, що нам не хотілося б тебе втрачати".
  
  
  "Завдяки."
  
  
  «А якщо я тобі знадоблюся, просто свисни».
  
  
  «Я запам'ятаю це, Прайоре. І спасибі."
  
  
  Коли я залишив Прайора, я вирішив перевірити Габріель, щоб переконатися, що все гаразд. Я переконався, що за мною не стежать, потім пішов до її готелю. Їй знадобилося кілька хвилин, щоб відчинити двері, і вона уважно прислухалася до мого голосу, перш ніж відчинити її. Коли я побачив її, я, певне, дивився на неї. На ній був прозорий пеньюар блідо-зеленого кольору, що підкреслював колір її очей, а руде волосся спадало на майже оголені плечі. Тканина відкривала багато Габріель під нею.
  
  
  "Мабуть, я витягнув тебе з ліжка", - сказав я. «Вибачте, я просто хотів переконатися, що ви влаштувалися». Я запитував себе, навіть коли я говорив ці слова, чи це була моя єдина причина бути тут.
  
  
  «Я дуже радий, що ти повернувся, Ніку. Я ще не лягла спати. Будь ласка, війдіть."
  
  
  Я зайшов до кімнати, і вона зачинила і зачинила за мною двері. "Мені надіслали пляшку коньяку", - сказала вона. "Хочеш склянку?"
  
  
  «Ні, дякую, я ненадовго. Я хотів сказати вам, що завтра збираюся піднятися на пагорби, неподалік Феса, щоб знайти генерала, який знає, де знаходиться лабораторія.
  
  
  «Дженіна командує цим районом. Це він? "
  
  
  Я зітхнув. «Так, і тепер ви знаєте більше, ніж варто було б. Я не хочу, щоб ти більше втручався, Габрієль.
  
  
  Вона сіла на край двоспального ліжка і притягла мене до себе. «Пробач, що вгадав, Нік. Але, бачите, я хочу брати участь. Я хочу змусити їх заплатити за смерть мого дядька. Для мене дуже важливо допомогти».
  
  
  "Ви допомогли", - сказав я їй.
  
  
  «Але я можу зробити більше, набагато більше. Ви розмовляєте діалектом Альмохадов? »
  
  
  «Пряма арабська для мене досить складна».
  
  
  "Тоді я тобі потрібна", - розсудила вона. «Вартова генерала – альмохади з Високого Атласу. Хіба не важливо мати можливість спілкуватися з ними їхньою рідною мовою? »
  
  
  Я збирався сказати їй швидке "ні", але передумав. «Ви знайомі з околицями Ель-Хаджеба?» Я запитав.
  
  
  «Я виросла там, - сказала вона з широкою посмішкою, що обеззброює. «У дитинстві я ходила до школи у Фесі».
  
  
  Я вийняв карту з кишені. "Вам це здається знайомим?"
  
  
  Вона довго мовчки вивчала карту. «На цій карті показано, як дістатися палацу старого халіфа. Тут мешкає Дженіна? »
  
  
  "Це те, що мені сказали".
  
  
  «Моя сім'я ходила туди щонеділі». Вона самовдоволено сяяла. «Якийсь час це місце було відкрито для публіки, як музей. Я це добре знаю».
  
  
  "Ви знайомі з інтер'єром?"
  
  
  "У кожній кімнаті".
  
  
  Я відповів широкою посмішкою. «Ви щойно купили квиток до Феса».
  
  
  "О, Нік!" Вона обійняла мене своїми довгими білими руками.
  
  
  Я торкнувся вигину м'якої плоті під прозорою тканиною, коли вона поцілувала мене, і цей дотик, здавалося, запалив її. Вона притулилася до мене ще сильніше, запрошуючи до подальших досліджень рукою, а її губи торкнулися моїх.
  
  
  Я її не розчарував. Коли поцілунок скінчився, вона тремтіла. Я встав з ліжка і вимкнув світло, залишивши кімнату в тьмяній тіні. Коли я знову повернувся до Габріель, вона знімала пеньюар із плечей. Я спостерігав рух. Вона була хтивою дівчиною. "Знімай одяг, Нік". Я посміхнувся у темряві. "Все що завгодно". Вона допомогла мені, її тіло стосувалося мене коли вона рухалася. За мить ми були поміщені в нові обійми, стоячи, притулившись до мене її довгими стегнами та повними стегнами.
  
  
  «Я хочу тебе», - сказала вона так тихо, що я ледве почув слова.
  
  
  Я підняв її, відніс до великого ліжка, поклав на неї і почав вивчати м'яке легеня на фоні покривала. Потім я ліг на двоспальне ліжко поряд із нею.
  
  
  Пізніше Габріель заснула у мене на руках, як немовля. Полежавши з нею поруч зі мною деякий час, думаючи про Дженіна, Лі Юен і Деймона Зено, я нарешті вислизнув від неї, одягнувся і мовчки вийшов з кімнати.
  
  
  Шостий розділ.
  
  
  Наступного дня ми проїхали через пагорби та гори північного Марокко до Фесу та Ель-Хаджеба. Ми були в Citrõen DS-21 Pallas Габріель, розкішний автомобіль з високими характеристиками, який добре долає гірські повороти. Я поїхав більшу частину шляху, тому що час був важливий для нас і я міг вести Citrõen швидше.
  
  
  Здебільшого це була суха кам'яниста місцевість. Худорлява зелень чіплялася за сувору місцевість із лютою рішучістю вижити, з якою могли зрівнятися лише бербери, що жили на скелях гір. Козопаси пасли стада на пустельних полях, а фермери були повністю закутані.
  
  
  у коричневі джеллаби, щоб перехожі не бачили їхніх облич. Жінки продавали виноград на узбіччі дороги.
  
  
  Ми поїхали прямо до гірського села Ель-Хаджеб. Йому здавалося, що йому вже тисячу років, в тісних будинках Медини виднілася давня цегла, що руйнується. Ми знайшли невелике кафе, де ризикнули скуштувати шашлик із баранини з місцевим вином. Після цього Габріель випила склянку чаю, і це виявилася піниста суміш гарячого молока та неміцного чаю, яку вона відпила, а потім залишила.
  
  
  Ми дістали карту і знову рушили в гори. Цього разу нам довелося звернути з головної дороги і проїхати дуже примітивними стежками. Вони були кам'янистими і вибоїстими, часом нас оточували скелясті виступи скель. Коли ми повернули на зелене плато, ми побачили маєток.
  
  
  «От і все, Нік, – сказала Габріель. «Раніше він називався палацом халіфа Хаммаді».
  
  
  Я повернув на Citrõen до групи дерев на узбіччі дороги. Я ще не хотів, щоби охоронці нас помітили. Старий палац був дуже великий. Побудований із цегли та ліпнини, все це були арки, ковані ворота та балкони, а фасад був прикрашений мозаїчною плиткою. Це був підходящий будинок для дуже впливової людини.
  
  
  Навколо палацу були сади, що сягали приблизно сотні ярдів у широкому периметрі. Цей сад був обгороджений високим залізним парканом. На під'їзній доріжці, що вела на територію, була велика брама, і я бачив чергового охоронця у військовій формі.
  
  
  "Так ось де тусується Дженіна", - сказав я. "З нього вийде гарний літній котедж, чи не так?"
  
  
  Габріель посміхнулася. Генерали важливі в цій країні, незважаючи на недавнє повстання. Це важливіше, ніж може уявити будь-хто з його співробітників».
  
  
  «Здається, що це місце посилено охороняється, – сказала Габріель. "Навіть якщо нам вдасться потрапити всередину, як ми виберемося?"
  
  
  "Ми не увійдемо і не вийдемо", - сказав я їй. "Я виграю-"
  
  
  Я примружився на сонце, що заходило, і побачив довгу чорну машину, що йшла з саду до воріт.
  
  
  "Яка?" — спитала вона.
  
  
  "Якщо я не помиляюся, ось і генерал", - сказав я.
  
  
  Чорний лімузин, "ролс-ройс", зупинився біля воріт, поки солдат з автоматом, перекинутим через плече, відпирав його.
  
  
  Я переключив Citrõen на низьку передачу і повернув колесо, коли машина рвонулася вперед. Ми з'їхали з дороги у високі кущі, відразу за рівною узбіччям, де Citrõen був прихований з поля зору.
  
  
  «Роллс» ковзав ґрунтовою дорогою, рухаючись швидко, але майже безшумно, піднімаючи за собою величезну хмару паленого коричневого пилу. Невдовзі його не стало. Я піднявся з Citrõen, Габріель пішла за мною.
  
  
  «Це був генерал, добре, – сказав я. «Я миттю побачив його і побачив відзнаки. Він схожий на крутий хомбр.
  
  
  "У нього непроста репутація".
  
  
  "Я просто сподіваюся, що він вирішив поїхати на вечір", - сказав я, знову глянувши на персикове сонце, що вже йде за гори, що оточували палац. Я подивився вниз по дорозі на високий кам'янистий укіс, що примикає до території маєтку. "Давай."
  
  
  Я схопив Габріель за руку і потяг її за собою на дорогу, через неї та в кущі. Ми пройшли сто ярдів по невисокій зелені, завжди піднімаючись у гору, і опинилися в скелях. Ми продовжували сходження, поки не подолали укіс і не вийшли на скелястий виступ, який виходив на палац та територію, даючи нам гарний вид на це місце.
  
  
  Лежимо животом на скелі, вивчаємо сцену внизу. Крім охоронця біля воріт, ми побачили ще як мінімум двох озброєних солдатів біля самої будівлі.
  
  
  Сонце сховалося за горами, а небо втрачало теплі кольори і ставало темно-ліловим та блідо-лимонним. Незабаром буде темно.
  
  
  "Ви сказали, що я не можу піти з вами?" - Запитала дівчина.
  
  
  "Вірно", - сказав я їй. «Коли я подолаю цей паркан, це буде робота однієї людини. Але ви дасте мені кілька підказок, що я знайду всередині. І ти допоможеш мені увійти.
  
  
  Габріель подивилася на мене і посміхнулася. Її волосся було зібране у вузол на потилиці, а деякі пасма розпустилися. Це було дуже до речі. Як, Нік? Як я тебе можу запросити? »
  
  
  - Використовуючи свій альмохадський діалект у розмові з охоронцем біля воріт. Але спершу поговоримо про палац. Гадаю, третій поверх – це насамперед склад?
  
  
  «Верхній поверх ніколи не використовувався під житлові приміщення, навіть за каліфу», - сказала вона. «Звичайно, генерал міг його відремонтувати. Другий поверх складається зі спалень та невеликого кабінету у північно-східному кутку».
  
  
  "А перший поверх?"
  
  
  «Приймальний зал, своєрідний тронний зал, бальний зал для прийому європейських відвідувачів, бібліотека та велика кухня».
  
  
  «Хм. Значить, бібліотека та кабінет на другому поверсі будуть найкращими приміщеннями для офісу, якщо генерал не захоче відремонтувати кімнату для гостей?
  
  
  "Я так вважаю."
  
  
  "Дуже добре. Я спочатку піду в бібліотеку. Здавалося б, це відповідає великому стилю генерала. Але потрапити на перший поверх, не розбивши вікно, може бути досить складно, тому
  
  
  мені треба спробувати дах».
  
  
  "Звучить небезпечно".
  
  
  «Не турбуйся про мою роль. У тебе буде достатньо, що робити самій. Я розповім вам подробиці, коли ми повернемось до машини. Але ми могли б почекати тут, поки не стемніє.
  
  
  Ми лежали в сутінках і дивилися, як обриси маєтку переходять у тінь. Позаду нас піднімався місяць, а в найближчій хащі почав скрегіт цвіркун.
  
  
  Габріель повернулася до мене, і я обійняв її. Наші роти зустрілися, і моя рука проникла в її сукню, пестячи м'яке тепло її грудей. Вона зітхнула, її ноги майже автоматично розсунулися. Вона підняла стегна, щоб допомогти мені, поки я стягував з неї трусики, а потім я підійшов до неї. Вона застогнала, коли я проник глибоко в неї, і тоді для мене не залишилося нічого, нічого для неї, окрім наших тіл і потреби в задоволенні знову і знову.
  
  
  Коли все закінчилося, вона мовчала, і ми знову лягли поряд. Ми залишалися такими довгий час. Нарешті я ніжно торкнувся її плеча. "Ви готові?"
  
  
  "Так."
  
  
  "Тоді поїхали."
  
  
  Ми повільно їхали дорогою до воріт маєтку. За кермом сиділа Габріель, а я низько сів на задньому сидінні. Тепер він був чорним у тьмяному місячному світлі. Коли ми підійшли до нас, оливково-коричневий солдат вийшов із маленької сторожки, зняв автомат і націлив його на Габріель.
  
  
  "Зберігай холоднокровність", - прошепотіла я позаду неї. «Під'їжджай прямо до нього».
  
  
  Машина рушила до воріт. З радіатора почулося шипіння, і коли ми зупинилися всього за кілька футів від вартового, він гнівно піднявся з-під капота, як я й планував.
  
  
  Габріель заговорила із чоловіком на його рідному діалекті. Вона обдарувала його обеззброюючою посмішкою, яка, здавалося, зняла похмурий вираз з його обличчя, і я бачив, як він оцінювально дивився на неї, навіть коли тримав пістолет. Вона згадала проблему з машиною і запитала, чи може він допомогти.
  
  
  Він повагався, потім невпевнено відповів їй.
  
  
  Габріель вийшла з машини, і він підозріло простежив за її рухом із великим пістолетом. Вона говорила і жестикулювала, усмішка звернулася до нього, її очі благали.
  
  
  Він усміхнувся у відповідь і знизав плечима. Він був худорлявим горцем із темною бородою. Він був одягнений у стару форму та кепку з поясом із патронами. Коли Габріель підійшла до передньої частини машини, він пішов за нею, пістолет висів у нього збоку. Вона підняла капот, і він заявив, що думає на всю випущену додаткову пару.
  
  
  Очевидно, він був простою людиною, яка мало розбиралася в машинах, але не хотіла б, щоб ця гарна жінка знала про це.
  
  
  Вартовий разом із Габріель заглянув під капот. Я тихенько вибрався з Citrõen, тримаючи Х'юго в руці, і зробив коло навколо нього і Габріель зі сліпого боку. Я був за ним, коли він нахилився над машиною.
  
  
  Він розмовляв із нею, вказуючи на батарею, очевидно, пояснюючи проблему. Його діалект був швидким і невиразним, і я був радий, що Габріель так добре розмовляла з ним. Я нічого не міг зрозуміти з того, що він говорив, але одне було зрозуміло: його повністю захопили Габріель.
  
  
  Я підійшов ближче, схопив його лівою рукою, відкинувши голову назад, коли Габріель відійшла від нас. Він спробував задіяти пістолет, але не зміг. Я провів Хьюго по його горлі правою рукою. Він видав приглушений звук і звалився на землю.
  
  
  Я торкнувся Габріель руки. «Іди, відчини хвіртку, поки я віднесу його до чагарників кущів».
  
  
  Вона вагалася лише мить. "Відмінно."
  
  
  Я поцупив солдата з поля зору, потім зняв з нього одяг. Габріель повернулася, і я простяг їй. Вона почала одягати форму поверх власної короткої сукні.
  
  
  "Це просто для того, щоб заспокоїти того, хто дивиться на ворота з дому", - сказав я їй. «Якщо машина генерала повернеться раніше за мене, біжи. Ви розумієте?"
  
  
  "Так", - сказала вона.
  
  
  «Сховайтесь і зробіть попереджувальний постріл». Я вказав на автомат.
  
  
  "Відмінно." Вона застебнула сорочку на повні груди і засунула більшу частину свого рудого волосся під чепчик. Я дав їй пістолет, і вона перекинула його через плече. Здалеку вона виглядала б досить схожою на вартового, щоб уникнути покарання.
  
  
  Ми повернулися до воріт, і вона зайняла свою позицію. Я сів у машину, проїхав за невеликою групою дерев ліворуч від варти, а потім в'їхав на територію повз Габріель. Вона зачинила за мною ворота.
  
  
  "Удачі, Нік". вона сказала.
  
  
  Я підморгнув їй і рушив доріжкою до палацу.
  
  
  За кілька хвилин я причаївся за обрізаним квадратним кущем гібіскуса біля будівлі. Перед приміщенням, під мавританською аркою, був невеликий портик, а за ним великі подвійні двері, що ведуть до сяючого інтер'єру. Цієї теплої ночі двері були відчинені, і я побачив двох солдатів, які стояли в холі, розмовляли і курили. Там можуть бути інші. Подивившись на другий поверх, я побачив, що там мало світла. Мабуть, там не було охорони.
  
  
  Я на мить покинув укриття і, присівши, побіг до рогу будівлі.
  
  
  Тут закінчувався арочний портик, зарослий бугенвіллією. Я планував обійти будинок, сподіваючись знайти шлях на дах.
  
  
  Коли я повернув за ріг будівлі, я майже увійшов прямо до охоронця, який стояв зовні і курив. Він не бачив і не чув мене, і коли я зупинився всього за кілька дюймів від нього, його очі розширилися від подиву, потім швидко звузилися, коли він кинув сигарету і потягся за великим військовим пістолетом на поясі.
  
  
  Х'юго ковзнув мені в долоню. Чоловік саме витягав великий пістолет, щоб вистрілити, коли я підійшов ще ближче і штовхнув Х'юго під ребра.
  
  
  Пістолет упав на землю, і солдат недовірливо глянув на мене. Я вийняв стилет, коли він схопився за бік. Він зісковзнув до стіни будівлі, його обличчя спотворила смерть.
  
  
  Я почистив стилет на його уніформі і повернув лезо в піхви. Зазирнувши у бік будівлі, я побачив невелику тачку, накриту брезентом. Я взяв брезент і накинув його на охоронця, що впав. Потім я перебрався у задню частину закладу.
  
  
  Як я й підозрював, на задній стіні були ґрати. Виноградна лоза, яка росла на ґратах, у цей час року була не товстою, і це допомогло. Я тихенько дерся по ґратах, поки не дістався даху другого поверху над кухнею. Звідти я піднявся водостічною трубою на верхній дах.
  
  
  Дах був на кількох рівнях, і у внутрішньому дворі та між різними рівнями були відкриті простори. Я почав просуватися до службового люка, але виявив, що від секції, до якої я хотів дістатися, мене відокремлював десятифутовий простір.
  
  
  Поверхня даху була вигнута черепицею і на ній було складно виконувати акробатичні вправи. Крім того, я не хотів, щоби мене чули внизу. Я довго й пильно дивився на відкритий простір, відступив на кілька футів, побіг і перестрибнув через чорну затоку. Я приземлився на край іншого даху. Я майже втратив рівновагу і впав назад, тому сильно нахилився вперед у попереку. Але через це мої ноги вислизнули. Через секунду я зісковзнув.
  
  
  Я відчайдушно схопився, коли ковзав, але мої пальці не знайшли нічого, за що можна було б триматися, і я підійшов.
  
  
  Потім, коли я був певен, що йду вниз, мої руки вхопилися за жолоб, яким зливалася дощова вода з даху. Він застогнав і зігнувся під моєю вагою, коли моє тіло різко зупинилося. Моя вага звільнила мою ліву руку, але права утримувала. Жолоб відпустив скобу поряд зі мною та опустив мене ще на ногу. Але потім це трималося міцно.
  
  
  Я зімкнув ліву руку над коритом, почекав півхвилини, щоб сили повернулися до моїх рук, потім зробив повільне підтягування. З цього положення я зачепився руками за стік і ледве підвівся на дах.
  
  
  Я сів навпочіпки, весь у поті. Я сподівався, що все піде краще, коли потраплю всередину. Повільно й обережно я рушив по слизькій плитці до зачиненого люка. Я став навколішки поряд з нею і потяг за неї. Спочатку здавалося, що він застряг, але потім відкрився, і я дивився в темряву.
  
  
  Я спустився до темної кімнати внизу. Це було покинуте місце, що нагадувало горище, з дверима, що вели до коридору. Я вийшов у коридор, який теж був темним, але я міг бачити світло, що виходить із нижньої частини сходової клітки. Я спустився сходами, які були запорошеними і покритими павутинням. Поруччя були повністю вирізані з твердої деревини. Коли я спустився вниз, стояв у коридорі другого поверху. Він був повністю вистелений килимом, а стіни прикрашали мозаїки. З боків коридору були кімнати з важкими дерев'яними дверима. Кабріолет, про який говорила Габріель, був праворуч від мене, і я спробував відчинити двері. Він був відкритий. Я зайшов і запалив світло.
  
  
  Я був правий. Приміщення не використовувалось як кабінет генерала. Безперечно, він робив свою роботу в бібліотеці внизу, де була охорона. Але у кімнаті все одно було цікаво. Стіни були вкриті картами Марокко та суміжних країн, військові об'єкти відзначені шпильками. Одна велика карта показувала схему бойових дій під час недавніх військових навчань, воєнної гри. Потім я побачив це. У кутку кімнати, приклеєної кнопками до стіни, була маленька карта, намальована від руки, але зроблена майстерно.
  
  
  Я підійшов і глянув на неї. Це була частина південного Марокко, посушлива та посушлива область, про яку говорив Андре Делакруа. На лівому краю карти виднілося село Мхамід, яке Делакруа описав П'єро, яке знаходиться недалеко від лабораторії. З цього села була дорога, і наприкінці дороги було просте коло з літерою «Х». У цьому не було сумнівів: позначка показувала розташування суперсекретної лабораторії Деймона Зено та його боса L5 Лі Юеня.
  
  
  Я зірвав папір зі стіни і засунув у кишеню. Потім я вимкнув світло і вийшов із кімнати.
  
  
  Можливо, в кабінеті генерала внизу була інша інформація, але в мене було стільки, скільки мені потрібно. У мене була мапа, і все, що мені потрібно було зробити, це вийти з нею.
  
  
  З вестибюля вели широкі елегантні сходи до зали з другого поверху.
  
  
  Я стояв нагорі і дивився вниз із «люгером» у руці. Я не бачив охоронців, які там стояли раніше. Може, вони перекушували на кухні.
  
  
  Я повільно спускався сходами, по одній. Було неприємно тихо. Коли я спустився вниз і стояв, дивлячись через відчинені вхідні двері, я почув подвійне ревіння вночі. Габріель вистрілила з пістолета.
  
  
  Я побіг надвір, коли ззаду пролунав голос. Він розмовляв англійською.
  
  
  "Стоп! Не ворушись!"
  
  
  Їх було щонайменше двоє. Обернувшись, я впав на одне коліно. Був худий, високий і кремезний – чоловіки, яких я бачив раніше. Коли мій погляд сфокусувався на них, я автоматично шукав зброю. Тонкий уже видихся. То справді був важкий військовий автомат, схожий за стилем на калібр .45 армії США. Велика рушниця голосно вистрілила - і схибилася, бо я низько пригнувся, коли розвернувся. Я натиснув на курок люгера, і він гнівно вигукнув. Куля потрапила худому солдатові в живіт, відірвала його від підлоги і вдарила спиною об нижню стійку сходів.
  
  
  Доріжний солдат кинувся на мене. Він ще не дістався пістолета. Я повернув до нього «люгер», але він ударив мене, перш ніж я встиг вистрілити. Я впав на підлогу під ударом його тіла і відчув, як великий кулак ударив мене по обличчю.
  
  
  Інша його рука тяглася до Вільгельміна. Ми котилися до відчинених дверей, а потім назад туди, де ми впали. Він був сильний, і його хватка на моєму правому зап'ясті крутила його. Моя рука вдарилася об стіну, і Люгер вислизнув з моєї руки.
  
  
  Я сильно вдарив його, потрапивши прямо в обличчя, і в носі хруснула кістка. Він важко впав із мене, з носа текла кров. Він щось пробурмотів, потягнувшись за пістолетом на поясі.
  
  
  Наступної секунди я озирнувся і побачив урну, що стоїть на полиці поруч зі мною. Я схопив важку урну і з силою жбурнув її в кремезного чоловіка, коли його пістолет вискочив з кобури. Він потрапив йому в обличчя та груди і розлетівся на частини, коли він упав під його ударом. Він тихенько хмикнув, ударився об підлогу і лежав нерухомо.
  
  
  У цей момент другий чоловік націлив на мене пістолет та вистрілив. Куля встромилася в стіну між моєю правою рукою та грудьми; він би вбив мене, якби був на кілька дюймів ліворуч.
  
  
  Коли я кинув стилет собі в руку, худий солдат підвівся на лікті, щоб зробити ще один постріл. Він знову прицілився, коли я випустив ножа. Пістолет вистрілив, подряпав мою шию, а ніж потрапив йому в серце. Він упав на підлогу.
  
  
  Вставши на коліна, щоб забрати Вільгельміну, я думав, що все скінчено, але помилявся. Позаду мене пролунав дикий крик з боку коридору, що веде на кухню, і коли я обернувся, то побачив великого чоловіка, що замахнувся ножем для м'яса на мою голову.
  
  
  Очевидно, то був кухар генерала, якого обстріляли на передовій. Тесак опустився на мене, яскраво блиснувши у світлі. Я пірнув назад, і лезо вдарилося об окрасу на стійці сходів за моєю головою, повністю розсікло його.
  
  
  Я відкотився від наступного удару, і він розрубав невеликий стіл у холі навпіл. Він був швидкий зі зброєю, і я не мав часу робити будь-які дії, крім захисту. Третій удар важким, блискучим сріблом тесаком припав би мені просто в обличчя. Я був біля стіни і рушив уліво всього за долю секунди до того, як зброя встромилася в стіну позаду мене.
  
  
  У той момент, коли йому потрібно було спробувати вирвати тесак, я підтяг ногу до грудей і вдарив його ногою, сильно вдаривши його по серцю.
  
  
  Його щелепа розкрилася, коли він послабив хватку застряглого тесака і впав на підлогу, видаючи потворні хрипи.
  
  
  Я побачив поруч із собою «Люгер» і простяг руку, щоб підняти його.
  
  
  «Цього буде цілком достатньо!» - скомандував голосний голос.
  
  
  Я обернувся і побачив у дверях високого, міцного генерала Дженіна. У його руці була один із громіздких пістолетів, і він був націлений мені на думку. За ним, у міцних обіймах санітара, йшла Габріель.
  
  
  Сьомий розділ.
  
  
  "Мені дуже шкода, Нік", - сказала дівчина.
  
  
  Інша людина у формі, мабуть, шофер генерала, увійшла до коридору. Він приставив до мене пістолет, підійшов і вибив "Люгер" із зони моєї досяжності, глянувши на людей на підлозі. Він пробурмотів щось арабською.
  
  
  "Вони попереджали мене про вас", - сказала Дженіна, крокуючи до мене. "Але, схоже, я не сприйняв тебе досить серйозно". Він чудово говорив англійською. Це був міцний чоловік років п'ятдесяти, з квадратною щелепою та шрамом на лівому оці. Він був приблизно мого зросту і виглядав так, ніби тримав форму. У нього був спосіб підняти підборіддя під час розмови, ніби на ньому був надто тугий комір. Його форма була вкрита тасьмою та стрічками.
  
  
  "Я радий, що не розчарував тебе", - сказав я.
  
  
  Він зловісно стояв наді мною з пістолетом, і я на мить подумав, що він може спустити курок. Але він поклав пістолет у велику кобуру на стегні.
  
  
  "Вставай", - наказав він.
  
  
  Я зробив це і відчув, як пульсацію у мене на шиї. Кров запеклася в мене на шиї та комірі. Поки я стояв під рушницею водія, генерал мене обшукував. Він знайшов карту в моїй кишені. Він глянув на неї і посміхнувся. Потім він повернувся до шофера.
  
  
  «Надягніть на нього наручники і проведіть в мій офіс». Тепер він говорив арабською. «І подбайте про цих людей». Він байдуже вказав на солдата і готував на підлозі.
  
  
  За кілька хвилин ми з Габріель сиділи у великій бібліотеці. Я правильно здогадався, що це кабінет генерала. Дженіна сиділа за довгим, відполірованим до блиску дерев'яним столом, постукуючи олівцем по блокноту перед ним і похмуро дивлячись на нас. Він був світлошкірим марокканцем, мабуть, бербером чи нащадком жорстоких Альмохадів. Він був такого ж росту, як я, і, мабуть, важив більше за мене на двадцять фунтів.
  
  
  Габріель і я сиділи на прямих стільцях перед столом. Вони не спромоглися надіти на неї наручники або зв'язати її. Солдат, який тримав Габріель, стояв на варті біля дверей бібліотеки. У нього все ще був пістолет, спрямований на нас.
  
  
  «То ви знаєте про маленький проект Лі Юеня?» - сказала Дженіна, продовжуючи постукувати по олівцю.
  
  
  "Ми знаємо", - сказав я. «Ви припустилися серйозної помилки, генерал, приєднавшись до китайців у такій ситуації. Ви коли-небудь отримували готівку за наданий їм захист? »
  
  
  Генерал, здавалося, був стурбований цим питанням. «Лі Юень тримає слово, мій друже. Незабаром у нас буде капітал, необхідний для фінансування справжнього перевороту, а не фарсу, подібного до попереднього».
  
  
  "Який ви теж вели?" Я запитав.
  
  
  Його очі трохи примружилися. «Я не був рушійною силою невдалої спроби. Наступного разу я займуся плануванням».
  
  
  "І, можливо, хтось із вашої групи нападе на вас в останню хвилину, коли все стане чорним, і вистрілить у вас, як ви застрелили першого лідера".
  
  
  Дженіна зарозуміло посміхнулася. «Дуже розумно, чи не так, убити цих невмілих негідників і врятуватися від розстрілу».
  
  
  - Вважаю, це залежить від того, на якому кінці пістолета ви були.
  
  
  Дженіна не визнала мого сарказму. «Вони заслужили саме те, що отримали, містере Картер», - сказав він мені. «Їхнє слабке керівництво призвело до ситуації, коли всі ми майже загинули. Це більше не повториться ".
  
  
  Ти дійсно думаєш, що за підтримки Чикомов ти піднімеш ще один бунт? Я запитав.
  
  
  "Я розраховую на це", - холодно сказав він, піднімаючи велике підборіддя і випинаючи його вперед, у стилі Муссоліні. Він зняв плетену шапочку, оголивши густе темне волосся, що сивіло на скронях.
  
  
  "І тебе не хвилює, що Лі Юень і доктор Зено вигадують там під твоїм захистом?"
  
  
  «Але, містере Картер, – лукаво посміхнулася Дженіна, – вони відкривають поліклініку для бідних знедолених жителів цього району».
  
  
  «Якщо китайцям вдасться реалізувати свій проект «Омега», – сказав я генералу, – жоден народ чи країна не будуть у безпеці. Навіть у Марокко. У тебе горезвісний тигр, Дженіно. На даний момент тигр використовує вас у своїх цілях. Пізніше він може відвернутися та відкусити вам голову».
  
  
  "Звичайно, це завжди можливо", - м'яко сказав він. «Але ця країна відрізняється від вашої. Тут завзято не просунутися вперед. Мені подобається моє нинішнє звання і становище, тому що я народився у вищому класі і тому, що я був досить сильним, щоб взяти те, що я хотів. Ви отримуєте лише те, що можете отримати від когось іншого. Я не збираюся бути захопленим зненацька, коли захоплення влади закінчиться, містере Картере, навіть якщо мені доведеться мати справу з китайцями, щоб отримати необхідну мені допомогу».
  
  
  Я вирішив, що далі обговорювати це питання з Дженіною безглуздо. Він давно обґрунтував свої мотиви і тепер розум не може бути досягнутий.
  
  
  Що ви плануєте для нас? Я спитав його відверто, я думав, що знаю відповідь, але я хотів його підтвердження, перш ніж будувати будь-які плани.
  
  
  "Він уб'є нас", - сказала Габріель. "Я знаю це."
  
  
  Вона все ще мала форму охоронця поверх одягу. Я не міг не думати про те, якою безпорадною вона виглядала, сидячи там, випалюючи свій страх людині, яка мала над нею стільки влади.
  
  
  «Так, – недбало погодився з нею генерал, – мені, можливо, доведеться вбити тебе. Зрештою, ви вторглися в мій будинок, вбивши кількох довірених осіб та поранивши інших. Ви заслуговуєте на негайний розстріл. Цього потребує марокканський військовий закон».
  
  
  Однак він ще не сказав, що напевно має намір нас застрелити, і це мене трохи здивувало. «Я не знав, що ти так дбаєш про закон», - сказав я різко в голосі.
  
  
  На ньому знову з'явилася ця проклята усмішка. Шрам, що перетинав його ліве око, у цьому світлі здавався багрянішим. "Я використовую його, коли це служить моїй меті", - сказав він. «Я також ламаю його, коли це служить моїй меті. І я готовий зробити це зараз, містере Картер, щоб врятувати ваше життя. Ваше життя, можливо, я маю сказати.
  
  
  «Ви знаєте, генерале, я не в змозі укладати угоди».
  
  
  «Те, що я мав на увазі, було складнішим, ніж угода».
  
  
  Я дивився на нього незрозуміло.
  
  
  «Я поважаю вас за ваші особливі таланти, містере Картере, - сказав він, тепер його очі стали серйозними. «Не багато чоловіків могли потрапити сюди, як ви це зробили, і завдали шкоди,
  
  
  який вам вдалося завдати тим, із чим вам довелося працювати».
  
  
  Комплімент мене здивував.
  
  
  «Лі Юень згадав вас, – продовжив генерал. "Схоже, у нього, або, швидше, у L5 є на вас досить велика справа".
  
  
  "Я в цьому впевнений", - сказав я.
  
  
  «Я вражений тим, що мені сказали і що я бачив, – продовжила Дженіна. Він змовницьки нахилився вперед. «Захід програв боротьбу, Картер, із відкриттям Деймона Зенона. Я гадки не маю, що це таке, тому що вони мені не говорять, але я знаю, що це дуже дієво».
  
  
  "Я впевнений, що це так". Я знизав плечима.
  
  
  «І де це тебе залишить, мій друже? Швидше за все, мертвого, на стороні, що програла.
  
  
  "Я поки не збираюся на цвинтарі", - відповів я.
  
  
  Він нахилився ще далі. «Я запропоную тобі твоє життя, Картер, у різний спосіб. Мені потрібна така людина, як ти. Ви можете працювати на мене. Якщо я довіряю тобі, Лі Юень буде. Я можу організувати для вас звання та зарахувати вас до мого особистого штату. Як звучить полковник Картер?
  
  
  Я був схильний посміхнутися невідповідності всього цього, але передумав. Замість того, щоб сказати йому, що мене не цікавлять ліві перевороти, що L5 в Пекіні в моєму досьє має червону наклейку, а мої фотографії розміщені в їхній навчальній школі, і що Лі Юень був зобов'язаний убити мене, де завгодно і коли він міг це зробити, Я вирішив виявити інтерес до пропозиції Дженіної.
  
  
  - Полковнику Картер, - повільно повторив я. Я глянув на його нетерпляче обличчя. Ти кажеш, я потрібен тобі для перевороту?
  
  
  «З твоєю допомогою, Картере, ми зможемо поставити Хасана на його потворні коліна. Я правитиму Марокко, а ви будете моїм міністром державної безпеки».
  
  
  Він уважно стежив за моїм обличчям, чекаючи на реакцію. Габріель теж глянула на мене, і на її обличчі було злякання. «Нік, - почала вона, - ти не….
  
  
  Я не зводив очей з Дженіною. «Ви наводьте дуже переконливі аргументи».
  
  
  "Нік!" - голосно сказала Габріель.
  
  
  Я не дивився на неї. Скільки мені платитиме, як полковнику?
  
  
  Дженіна посміхнулася. "Американці завжди дуже практичні, коли справа стосується грошей". Потім знизав плечима. «Полковник тут, мабуть, заробляє не більше, ніж ви зараз. Але я міг би й хотів укласти особливу домовленість, щоб ви заробляли вдвічі більше за особливі обов'язки в моєму підпорядкуванні.
  
  
  Якийсь час я сидів мовчки, ніби розглядав усі ракурси. «А якби переворот був успішним, я б безперечно став главою розвідки та безпеки?»
  
  
  Габріель знову спробувала перебити її, але я їй не дозволив. «Мовчи, – різко сказав я. Потім я знову глянув на Дженіну. "Добре?"
  
  
  Дженіна насолоджувалася дискомфортом Габріель. Він знову посміхнувся, коли розмовляв зі мною. "Даю слово. Я викладу це письмово».
  
  
  Я зробив паузу. "Мені треба подумати про це".
  
  
  Посмішка злегка згасла. “Чудово. Ви можете провести всю ніч. Завтра вранці ви повинні дати мені відповідь».
  
  
  "А дівчина?"
  
  
  «Ми не завдамо їй шкоди».
  
  
  Я вивчав його обличчя, і він був щирим, як чесного бандита. Але, сподіваюся, я виграв час. До завтрашнього світанку. Вночі могло статися будь-що.
  
  
  "А що буде з нами завтра вранці, якщо я відмовлюся від вашої пропозиції?" Я запитав.
  
  
  Посмішка трохи розширилася. «Боюсь, буде невелика розстрільна команда. Я вже про всяк випадок послав за загоном людей. Звісно, все буде дуже офіційно. Вас розстріляють як шпигунів, аніж ви, безумовно, і є. Його голос пом'якшав. «Але я думаю, що ти не будеш таким дурнем, Картере. Я думаю, ти зробиш те, що краще для тебе».
  
  
  "Я дам тобі свою відповідь вранці", - сказав я йому.
  
  
  "Добре. Ахмед, відведи їх нагору. Залиште на час містера Картера в кайданках. Ви розмістите капрала зовні палацу з цього боку і займіть позицію за межами замкнених кімнат. Він глянув на мене, щоб побачити мою реакцію на його ретельність. «На добраніч вам обом».
  
  
  Нас повели нагору, і дорогою Габріель не дивилася на мене, не кажучи вже про те, щоб говорити. Я спробував згадати деталі карти, яку Дженіна забрав у мене, щоб я міг намалювати їх на випадок, якщо ми колись виберемося звідси. Нагорі нас проводили до сусідніх кімнат, і двері були щільно зачинені.
  
  
  Моя кімната була великою, з ліжком, маленьким диваном та м'яким кріслом. На стелі висіла фреска, що зображує сцену зі старого Марокко. Поруч із кімнатою була ванна кімната, оброблена мозаїчною плиткою.
  
  
  Я підійшов до вікна і визирнув. Стрибок би дав довге падіння на землю. Інший солдат уже був зовні, крокуючи зі своїм постом уздовж стіни будівлі, з пістолетом-кулеметом на плечі.
  
  
  Я важко зітхнув. Мені було цікаво, чого я насправді досяг. З охоронцем за вікнами та дверима і з моїми зап'ястями в кайданках раптово здавалося малоймовірним, що я зможу знайти спосіб вивести Габріель і себе з цього місця живими.
  
  
  Я лежав на ліжку, намагаючись не помічати, як кайданки впиваються в мої зап'ястя. Габріель була прямо за товстою стіною через кімнату, але до неї було неможливо дістатися. Якби час не був такий важливий, і якби я міг бути впевнений, що він не завдасть їй шкоди, я міг би дати Дженіні ствердну відповідь негайно і підігравав,
  
  
  поки я не зміг піти від нього або вбити його. Але я мусив вибратися звідси до завтрашнього ранку, щоб встигнути до лабораторії вчасно.
  
  
  Я лежав і думав. Якби я міг зламати замок на кайданах, у мене була б певна свобода. Але як ви зламаєте замки на власних зап'ястях? Гарне питання.
  
  
  Можливо, відповідь полягала в тому, щоб забути про кайданки. Я міг би багато з ними зробити, якби міг просто вибратися з цієї кімнати. Я вирішив почекати до раннього ранку, коли охоронці будуть у півсні. Тоді я спробував би вивести охоронця зовні в коридор, щоб він увійшов сюди сам, не викликаючи генерала. Може, він не побачить нічого поганого в тому, щоб відвезти мене до Дженини для чергової приватної бесіди без дівчини. Не зашкодить спитати.
  
  
  Але мій план не відбувся. У генерала Дженіна були свої ідеї. Близько опівночі я почув стукіт у свої двері, бурмотану команду охоронцю, і двері були відчинені. Дженіна відкрив її і на мить постояв у дверях, а я сів на край ліжка.
  
  
  "Я хотів би ще поговорити з вами", - сказав він, закриваючи за собою двері.
  
  
  "Я чекав тебе", - сказав я.
  
  
  Він пройшов через кімнату, зчепивши руки за спиною, вражаюча постать у своїй формі з чорним поясом і блискучими високі чоботи поверх військових штанів. Він стояв біля вікна, дивлячись у темряву.
  
  
  «Там було важко говорити відверто з дівчиною, - сказав він. Він повернувся до мене, його очі свердлили мої. «У тебе є якості, які мені подобаються у помічнику, Картер. І у вас є ноу-хау, щоби державний переворот працював на нас. На додаток до додаткової оплати, яку я згадав унизу, я бачу, що ви отримуєте багато інших - додаткових пільг, я думаю, ви б назвали їх подарунками від вдячних політичних лідерів, яких захищають мої війська. Прекрасний будинок, Картер, і прекрасна американська машина у вашому розпорядженні, з шофером, якщо хочете. Жінки. Всі жінки, яких ви будь-коли захочете. А коли ви станете моїм міністром державної безпеки, у вас буде надзвичайна влада. Ти будеш силою у марокканській політиці та історії».
  
  
  «Ви уявляєте добрий аргумент зі свого боку», - сказав я з легкою усмішкою.
  
  
  «У вас буде більша кар'єра, ніж ви могли собі уявити. Це не нездійсненна мрія. З твоєю допомогою я все зможу втілити у життя.
  
  
  «З іншого боку, якби ви наполягали на збереженні своєї колишньої сумнівної лояльності, ви поставили б мене в незручне становище. Я не можу дозволити собі такого ворога, як ти, Картере. Але з вами на моїй стороні та допомогою, яка незабаром прибуде з Пекіна, я можу знайти свою долю у цій країні, і ви можете стати її частиною».
  
  
  Він підійшов і став поруч зі мною. "Що ви думаєте? Ви скористаєтеся цією можливістю? Тільки ти можеш надіти на себе мантію величі, Картер.
  
  
  Я подивився на підлогу ще мить, потім підвівся, щоб зустрітися з ним очима. "Здається, вибір невеликий".
  
  
  На його квадратному обличчі з'явився вираз самовдоволеного задоволення. "Тоді ти підеш зі мною?"
  
  
  "Так", - сказав я. "А що щодо дівчини?"
  
  
  Посмішка зникла з його губ, його очі зустрілися з моїми, і я з жахливою впевненістю знала, як шкода перебувати під впливом та силою цієї людини. "З дівчиною зовсім інша справа", - холодно сказав він. «Дівчина має померти».
  
  
  Я одвернувся. Я так і думав.
  
  
  «І ти маєш це зробити».
  
  
  Я озирнувся на нього і спробував приховати свою ненависть. "Ти багато хочеш."
  
  
  "Я?" – категорично сказав він. «В обмін на своє життя? За багатство та владу? Я дійсно прошу надто багато, Картер? Ні, гадаю, ні. Тому що вбивство дівчини буде для мене твоїм актом вірності. Це буде ваш спосіб показати мені, що ви справді змінили свою лояльність. Вбий дівчину, яка тобі дуже мало означає, і ми разом попливемо на вітрі.
  
  
  Тепер цей ублюдок став поетичним. Я знову подивився йому в очі і, гадаю, його трохи стурбувало те, що я був на його рівні. Він звик дивитися на людей зверхньо.
  
  
  "Як?" Я запитав.
  
  
  Він знову посміхнувся. Він витяг із кобури великий пістолет. "Чи підійде це?"
  
  
  Я глянув на пістолет. Куля розірве Габріель навпіл. Але я мав переконати його, що я готовий це зробити. У будь-якому разі це дало б нам обом можливість дати відсіч, якби нам пощастило. "Я думаю, цього має бути достатньо", - сказав я. "Коли я це зроблю?"
  
  
  "Як можна швидше", - сказав він.
  
  
  Я подумав хвилину. Зараз був найкращий час, щоб зробити перерву. Може, темрява допоможе, якщо я зможу вибратися назовні.
  
  
  "Я зроблю це зараз", - сказав я, додавши напруги в голос.
  
  
  Дженіна виглядала здивованою. "Відмінно."
  
  
  "Я хочу покінчити з цим", - сказав я. Але я хочу робити це по-своєму. - Залиш наручники на мені, - сказав я йому. «Виведіть нас обох разом у дальній кут саду. Я хочу, щоб вона думала, що ви караєте нас обох. Зніміть наручники в останній момент і віддайте мені пістолет, поки вона відвернеться від мене. Я не хочу, щоб вона знала, що я цим займаюся”.
  
  
  У Дженіни було негарне обличчя. «Я не вважав тебе гидливою людиною, Картер. Не після вбивств, які ти явно вчинив.
  
  
  "Скажімо так, я надто недавно був з нею близький", - сказав я.
  
  
  «Ах. Я розумію вашу думку. Здавалося, він пояснив. «Я згоден, що складно позбутися коханки. Добре, давай візьмемо дівчину»
  
  
  Ми ввійшли в хол, і там черговому солдатові пояснили ситуацію, і він відімкнув двері до кімнати Габріель. Коли вони пішли за нею, вона сиділа у кріслі.
  
  
  «Ходімо з нами», - скомандував охоронець.
  
  
  Коли вона вийшла в хол, вона подивилася на кайданки, які все ще були на зап'ястях. "Що відбувається?" — спитала вона.
  
  
  "Вони ведуть нас погуляти в сад", - сказав я.
  
  
  «Отже, ви не прийняли його пропозиції?»
  
  
  "Ні", - чесно сказав я.
  
  
  Мені здалося, що я помітив легку усмішку на губах солдата.
  
  
  "Ви двоє не залишаєте мені вибору", - сказала Дженіна Габріель. Ходімо з нами.
  
  
  «Мені дуже шкода, Габрієль. Я маю на увазі, що так воно й сталося.
  
  
  Ми спустилися сходами і вийшли з дому. І Дженіна, і солдатів витягли пістолети.
  
  
  На розі будинку до нас приєднався солдат-шофер, який стояв на варті біля будівлі. Він зняв пістолет-кулемет і рушив поруч із нами, спрямувавши потворне дуло мені в груди. На нас було три пістолети, і всі вони здатні пробити в наших тілах дірки розміром із марокканське блюдце.
  
  
  Буквально за кілька миттєвостей ми опинилися в відокремленому куточку території. Там було багато тіней та укриттів, якщо мені представиться можливість. Але на галявині, де ми стояли, високий місяць пролив на всіх нас сріблясте моторошне світло. У зрізаних кущах поблизу у темряві чулася цикада.
  
  
  "Це досить далеко", - сказала генерал Дженіна. Він щойно прошепотів щось водієві на вухо, і я сподівалася, що він сказав йому не використовувати автомат проти мене, поки я стріляю в дівчину. «Зніміть кайданки містера Картера. Людині не слід стикатися зі своїм творцем, пов'язаним як тварина »
  
  
  Денщик засунув автоматичний пістолет за пояс і вийняв із кишені ключ. Дженіна уважно стежила за моїм обличчям, і я помітив, що його пістолет був спрямований на мене. Він не збирався довіряти мені, доки я не вбив дівчину. А може, й тоді. У будь-якому разі я ще трохи грав для нього. Я крадькома глянув на Габріель, коли вона не дивилася, винним поглядом і важко зітхнув.
  
  
  «Добре, стійте разом біля цього дерева», - скомандувала Дженіна. Ми зробили, як він сказав. Обличчя Габріель напружилося від страху. Вона була певна, що помре. І я знав, що є, принаймні, хороші шанси на це.
  
  
  Чоловік із автоматом націлив зброю на нас. Дженіна і санітар підвелися трохи ближче, з обох боків нас.
  
  
  "Спочатку дівчина", - сказала Дженіна. "Повернися, ти".
  
  
  Габріель вп'ялася в нього поглядом. “Я не буду. Ви повинні зустрітися зі мною віч-на-віч, якщо вб'єте мене».
  
  
  Дженіна побачила в її словах іронію, оскільки це я сказав, що не хочу зустрічатися з нею. Він трохи посміхнувся мені, а потім усмішка розчинилася. «Добре, Картер. Більше жодних ігор. Роби те, що винен."
  
  
  Габріель запитливо подивилася на мене. Санітар підійшов до мене, уважно вивчив мене, ніби він мені не довіряв, потім простягнув мені автомат. Габріель подивилася на мене, і я подивилася у відповідь.
  
  
  Що це, Нік? — спитала вона.
  
  
  «Тобі не треба пояснювати, Картер, – різко сказала Дженіна. «Просто вбий її».
  
  
  Рот Габріель відкрився. "Mon dieu!" - Видихнула вона. Потім вона відірвалася і сильно вдарила мене по обличчю. «Давай, ублюдок. Спусти курок!» - прошипіла вона.
  
  
  Її реакція на ситуацію зміцнила довіру до всього. Шофер засміявся і трохи опустив пістолет.
  
  
  "Добре, я зроблю це", - похмуро сказав я. Я підморгнув їй. Перш ніж вона встигла зрозуміти значення цього жесту, я штовхнув її на землю.
  
  
  Тим самим рухом я присів, повернувся до шофера і натиснув на спусковий гачок великого пістолета. Якби генерал тільки-но перевіряв мене, а пістолет був порожній, у мене були б великі проблеми. Але постріл пролунав на галявині, заревів у нас у вухах. Шофер отримав поранення у груди. Він стрибнув назад, але не впав. Його рука рефлекторно стиснула пістолет-кулемет, і він почав стріляти вночі, оббризкуючи місцевість свинцем.
  
  
  Генерал тим часом відкрив вогонь у відповідь зі свого службового пістолета, як тільки я вистрілив у шофера. постріл пронизав мій бік, розірвавши тіло під сорочкою і поваливши мене на землю поряд з Габріель.
  
  
  Напевно, пощастило, що генерал мене збив пострілом. У наступну частку секунди пістолет-кулемет оббризкав те місце, де я сидів навпочіпки, врізавшись у стовбур дерева позаду нас. Генерал і санітар теж вдарилися об землю, коли велика гармата загриміла по широкому колу, очі шофера заскліли, коли малинова пляма висвітлила його сорочку. Кулі свистіли і забризкали нас, але ніхто не постраждав. Потім водій упав на спину, і стрілянина припинилася.
  
  
  "Йди за дерево!" – крикнув я Габріель.
  
  
  Генерал знову прицілився в мене і люто вилаявся собі під ніс. Я вважав, що він лаяв себе за те, що мені довіряв. Але як тільки він збирався знову вистрілити, санітар кинувся на мене збоку і збив мене з ніг.
  
  
  На щастя, пістолет я не втратив. Ми каталися і металися землею, і я миттю помітив, як генерал рухався, намагаючись вистрілити в мене. Я вдарив санітара по обличчю, але він відчайдушно чіплявся за мене, хапаючи пістолет у моїй руці. Він ударив рукою по стовбуру, і моя хватка ослабла на пістолеті, але я не втратив його.
  
  
  Габріель, виконавши наказ, поповзла за дерево. Коли Дженіна знову побачила мене в його полі зору, вона швидко встала і шпурнула в генерала шматком дерева. Вона вдарила його по плечу, не настільки сильно, щоб завдати йому шкоди, але його увага була тимчасово відвернена.
  
  
  Дженіна вистрілила в Габріель, і я почув, як куля врізалася в деревину ствола поряд з нею. Потім вона пірнула назад у укриття.
  
  
  Дженіна знову повернула до мене пістолет, гнів спалахнув у його очах. Він знову знайшов мене у прицілі, коли ми з санітаром боролися за володіння іншим пістолетом. У цей момент я вдарив своїм лівим кулаком у горло санітара. Він ахнув і втратив рівновагу. Я перекрутив його між собою та Дженіною, коли Дженіна знову вистрілила.
  
  
  Пістолет заревів, і очі санітара спалахнули. Він ахнув, і з куточка його рота ринула кров. Він упав на мене мертвим.
  
  
  Генерал знову голосно вилаявся і побіг до підгороджених огорож, що оточували нас. Я відсунув від себе тіло санітара, прицілився до Дженіна і вистрілив. Але я схибив. Я чув, як він пробивається крізь зарості, а потім його кроки луною розносилися гравійною доріжкою, що вела назад у палац.
  
  
  Я поклав руку на бік і пішов у кров. Рана була просто раною на тілі, але горіла, як пекло. Я насилу підвівся на ноги, а Габріель була поруч зі мною.
  
  
  "Іди в Citrõen", - сказав я їй. «І чекай на мене там».
  
  
  Я почав переслідувати генерала. До того часу, як я дістався широкої алеї перед палацом, Дженіни ніде не було видно. Потім я почув рев двигуна в припаркованому неподалік лімузині. Я глянув і побачив генерала за кермом. Великий Роллс-Ройс раптово рвонувся вперед і полетів прямо на мене.
  
  
  Коли чорний лімузин кинувся до мене, я прицілився з пістолета і вистрілив. Постріл розбив лобове скло, але Дженіна не влучила. Я пірнув на землю, коли машина з ревом зачепила моє стегно.
  
  
  Дженіна продовжила рух круговою дорогою і попрямувала до дороги і воріт. Я став на одне коліно, поклав руку на передпліччя і прицілився до лівого заднього колеса. Але куля тільки потрапила поряд у гравій.
  
  
  Я підвівся і побіг за машиною. Я сподівався, що Дженіна не знайде Габріель на під'їзній доріжці чи біля воріт. Якби він це зробив, він, мабуть, убив би її.
  
  
  Через кілька хвилин я підійшов до воріт, тримаючись за бік і морщачись від болю. Лімузин просто зникав за поворотом гірської дороги, якою ми їхали раніше. Я чув, як працює двигун "Сітроєна", і бачив, як Габріель витягувала машину з куща, де ми її припаркували. Я підбіг до її боку машини.
  
  
  "Рухайся!" Я гукнув.
  
  
  Я заліз на водійське сидіння, пристебнувся і помчав ґрунтовою дорогою. Через кілька секунд я переключився на максимальну передачу, і машина мчала по вибоїстій дорозі, кидаючи нас усередину. Ми проїхали пару миль, не бачачи лімузина, але нарешті побачили червоні задні ліхтарі попереду.
  
  
  "Ось він!" – напружено сказала Габріель.
  
  
  "Так", - відповів я. Моя рука, що торкнулася рани, ковзала по керму. Я натиснув на педаль газу до упору, і машина рвонулася вперед, шалено звернувши на крутий поворот, яким щойно пройшов генерал.
  
  
  Ще за кілька хвилин ми під'їхали ближче, ніж на двадцять ярдів до лімузину, який не міг повертати, як Citrõen. Праворуч від нас був підйом скелястого устою, а зліва крутий спуск на нижчу дорогу. Не було ні поручнів, ні тротуару, за який колеса могли б зачепитися. Ми пройшли ще один крутий поворот, і лімузин занесло, покотило і мало не злетіло з дороги, коли він незграбно рухався на високій швидкості. Ми пішли по ньому трохи успішніше, але я відчув, як колеса ковзають під нами.
  
  
  Я підняв пістолет на пульті між нами і керував однією рукою, коли я висунув ліву руку у відкрите вікно і націлив пістолет на іншу машину. Я вистрілив двічі, піднявши гравій прямо за лімузином.
  
  
  "Ви не потрапляєте", - сказала Габріель.
  
  
  "Я хочу потрапити", - відповів я. Я сподівався, що хоча б одна з кулею відрикошетить від гравію і потрапить під «роллс», що розганяються. Усього одна – все, що мені було потрібно.
  
  
  Я вистрілив ще раз, і гравій злетів за задній бампер іншої машини, а потім з-під задньої частини лімузина пролунав сліпучий вибух. Велика машина круто згорнула, коли її охопило полум'я. Я потрапив у бензобак.
  
  
  Габріель ахнула, коли машина попереду нас згорнула ще сильніше, за нею вирвався вогонь. Потім машина безладно згорнула вправо, вдарилася об скелястий виступ і помчала назад до урвища з іншого боку дороги, ще через секунду вона звалилася за край.
  
  
  Ми під'їхали до того місця, де щойно проїхав «ролс». Велика машина все ще котилася схилом гори, перевернувшись, повністю охоплена полум'ям. Нарешті він розбився об каміння далеко внизу, і пролунав тріск металу, коли полум'я злетіло ще вище. Роллс лежав там, що яскраво палав у ночі. У долі генерала Дженіна сумніватися не доводилося. Пережити те, через що пройшов лімузин було неможливо.
  
  
  "Він пішов?" - Запитала Габріель.
  
  
  "Ні", - сказав я їй. Я почав розвертати Citrõen вузькою дорогою. «Я повернуся за своєю зброєю. Я не хочу, щоб хтось знав, що я був там. Навіть якщо кухар чи інший солдат залишаться живими, жоден із них не дізнається, хто я».
  
  
  "Тоді що, Нік?" - спитала Габріель, коли я повертався до маєтку генерала.
  
  
  «Потім ми вирушимо на південь, до Мхаміда, - сказав я, - до дослідницького центру Деймона Зено та його друзів. Ти чекатимеш на мене поблизу. Якщо у мене нічого не вийде, я розраховуватиму, що ти повідомиш мої контакти, щоб вони могли подбати про лабораторію».
  
  
  Восьмий розділ.
  
  
  Поїздка до Мхаміда була довгою. На світанку Габріель дуже захотілося спати, і я ненадовго зупинився, щоб ми могли поспати кілька годин. Коли ми знову рушили, сонце стояло високо в небі.
  
  
  Рана, яку мені завдав Дженіна, згорнулася і виглядала досить добре, але Габріель наполягла на тому, щоб близько полудня заїхати в гірське село, щоб накласти на неї належну пов'язку і прийняти ліки. Більшу частину дня ми їхали через гори, які поступово переходили в пагорби, і нарешті опинились у посушливій пустельній місцевості. Ми були в дикій, майже безлюдній місцевості навколо кордону, де Лі Юень знайшов лабораторію Зенона. Іноді тут були важкі оголення скель, але загалом місцевість була плоскою, поцяткованою викривленими, потворними рослинами, земля, де зустрічаються гори та пустеля, і нікому не було справи до життя, крім кількох примітивних племен, змій та стерв'ятників.
  
  
  Ближче до вечора ми досягли крихітного села Мхамід, єдиного острівця цивілізації в цій великій пустелі. Якщо я правильно пам'ятав карту, ми все ще були на значній відстані від віддаленого дослідницького центру. Спочатку здалося, що для ночівлі ніде, але потім ми під'їхали до невеликої білої будівлі, яка видавала себе за готель. Дивлячись на його глинобитні стіни, що облупилися, Габріель скривилася.
  
  
  "Як ти думаєш, ми можемо спати в такому місці?" — спитала вона.
  
  
  «У нас немає особливого вибору. Я не хочу йти в лабораторію сьогодні, невдовзі сутінки. І нам обом потрібен відпочинок».
  
  
  Ми припаркували Citrõen, і навколо нього з цікавістю зібралася невелика група молодих бедуїнів. Очевидно, вони не бачили тут багато автомобілів. Габріель замкнула машину, і ми ввійшли до готелю.
  
  
  Усередині вона була навіть менш привабливою, ніж на зовні. Араб з горіховою шкірою зустрів нас через невелику стійку, яка набула вигляду письмового столу. На голові у нього була тарбуш, а у вусі – сережки. Білі зморшки навколо очей, куди не доходило сонце, і рідкісні щетини на слабкому підборідді.
  
  
  "Салам". Чоловік усміхнувся нам.
  
  
  "Салам", - сказав я. "Ви говорите англійською?"
  
  
  "Англій?" – повторив він.
  
  
  Габріель заговорила з ним французькою. "Ми хочемо кімнату на двох".
  
  
  «Ах», - відповів він цією мовою. "Звичайно. Буває, що наш найкращий набір доступний. Будь ласка."
  
  
  Він підняв нас по хитких дерев'яних сходах, які, я був певен, звалиться під нашою вагою. Ми пройшли тьмяним, темним коридором до кімнати. Він гордо відчинив двері, і ми ввійшли. Я побачив огиду на обличчі Габріель, коли вона озирнулася. Він був дуже спартанський, з одним великим залізним ліжком, що провис посередині, вікном з розбитими віконницями, що виходили на брудну вулицю внизу, і потрісканими штукатурними стінами.
  
  
  "Якщо ти не хочеш ..." Я сказав їй.
  
  
  "Все в порядку", - сказала вона, шукаючи ванну.
  
  
  «Лазня прямо в коридорі, - сказала клерк французькою, відгадуючи її питання. "Я нагрію води для мадам".
  
  
  "Це було б дуже добре", - сказала вона.
  
  
  Він зник, і ми залишилися самі. Я посміхнувся і похитав головою. «Подумати тільки, – сказав я. «Гарячі та холодні блохи».
  
  
  "У нас все буде добре", - запевнила вона мене. "Я збираюся прийняти гарячу ванну, а потім ми спробуємо знайти кафе".
  
  
  "Добре. Я бачив бар по сусідству, потворне містечко, але, можливо, вони мають віскі. Мені потрібно дещо після цієї поїздки. Я повернуся до того часу, коли ти приймеш ванну".
  
  
  "Це угода", - сказала вона.
  
  
  Я спустився по хитких сходах і вийшов до бару поруч із готелем. Я сів за один із чотирьох старих столиків і замовив віскі у невисокої людини в мішкуватих штанях та тарбуші, але він сказав мені, що віскі не подають. Я зупинився на місцевому вині. За іншим столиком поряд зі мною самотньо сидів араб; він уже був трохи під градусом.
  
  
  “Ти Американець?» – запитав він мене моєю рідною мовою.
  
  
  Я глянув на нього. "Так, американець".
  
  
  "Я говорю по-американськи", - сказав він самовдоволено.
  
  
  "Це дуже мило."
  
  
  «Я добре говорю по-американськи, чи не так?»
  
  
  Я зітхнув. "Правда правда." Офіціант приніс моє вино, і я зробив ковток. Це було непогано.
  
  
  "Я тут стрижка".
  
  
  Я глянув на нього. Я здогадався, що це був невисокий чоловік років сорока з невеликим, але на його обличчі було багато старіння. На ньому була темно-червона феска та смугаста джеллаба. Обидва були забруднені пилом і потім
  
  
  «Я стрижка всього села Мхамід».
  
  
  Я кивнув йому і випив вина.
  
  
  "Мій батько теж був перукарем".
  
  
  "Я радий це чути."
  
  
  Він підвівся зі склянкою в руці і приєднався до мене за моїм столом. Він змовницьки нахилився до мене.
  
  
  "Я стрижка і для незнайомців". Він сказав це напівпошепки, біля мого вуха, і я відчув його мерзенне дихання. Офіціант у далекому кутку нічого не чув.
  
  
  Я глянув на араба поряд зі мною. Він посміхався, і він не мав переднього зуба. "Чужі люди?" Я запитав.
  
  
  Він глянув на офіціанта, щоб переконатися, що він не чує подвійно, потім продовжив хрипким пошепком, заливаючи мені ніздрі своїм подихом. «Так, ті, що у клініці. Чи бачите, я ходжу щотижня. Це все дуже таємно».
  
  
  Він міг говорити лише про лабораторію. Я повернувся до нього. - Ви там лікарів стригли волосся?
  
  
  "Так Так. І солдати також. Вони залежать від мене». Він беззубо посміхнувся. «Я ходжу щотижня». Посмішка зникла. «Але ви не маєте нікому розповідати. Розумієте, все це дуже особисте.
  
  
  "Ви були там сьогодні?" – поцікавився я.
  
  
  "Ні, звичайно ні. Я не поїхала б два дні разом. Я піду завтра вранці і двічі не піду, розумієте.
  
  
  «Звичайно, – сказав я. - А ви поїдете старою караванною дорогою на схід?
  
  
  Він відсунув від мене голову. “Я не можу вам цього сказати! Це дуже особисте».
  
  
  Він трохи підвищив голос. Я допив напій і підвівся. Я кинув на стіл кілька дирхамів. "Купи собі ще випити", - сказав я.
  
  
  Його очі заблищали. «Хай піде з тобою Аллах», - промимрив він невиразним голосом.
  
  
  "Слава Аллаху", - відповів я.
  
  
  Коли я повернувся до готелю, Габріель уже купалася; на вулиці темніло. Вона ще не одяглася і розчісувала своє довге руде волосся, сидячи на краю ліжка, обернувшись рушником. Я сів на стілець поруч і глянув на п'ятнадцяту лампочку, що звисала зі стелі.
  
  
  "Він не повинен був витрачати всі гроші", - зауважив я.
  
  
  «Принаймні ми не проводитимемо тут багато часу», - сказала Габріель. "У вас було віскі?"
  
  
  «Нічого такого цивілізованого. Але я зустрів людину, яка, можливо, зможе нам допомогти».
  
  
  "Який чоловік?"
  
  
  Я розповів їй про арабського цирульника. "Завтра вранці я зустрінуся з ним там", - сказав я. "Але він цього не знає".
  
  
  "З якою метою?"
  
  
  "Я розповім вам все про це за вечерею". Я встав і зняв куртку; Габріель помітила Вільгельміну на моїй стороні і піхви Хьюго на моїй руці.
  
  
  «Я боюсь за тебе, Нік, – сказала вона. "Чому я не можу піти з тобою?"
  
  
  "Ми все це пройшли", - сказав я їй. Ти збираєшся відвезти мене туди, а потім повернути сюди і чекати. Якщо ви чекаєте більше доби, ви повинні припустити, що я не встиг, і ви повернетеся в Танжер і розповісте всю історію владі. Ви також зв'яжетесь з Коліном Прайором і розкажете йому, що сталося. Він зв'яжеться із моїми людьми».
  
  
  «Твоя рана навіть не загоїлася», - заперечила вона. «Дивися, через пов'язку пішла кров. Тобі потрібен лікар та відпочинок».
  
  
  Я посміхнувся. «Можливо, з усім цим могутнім талантом хтось запропонує мені змінити пов'язку».
  
  
  Я зняв кобуру і почав розстібати сорочку, готуючись до збирання. Побачивши мої оголені груди, вона встала з ліжка, впустила гребінь і підійшла до мене.
  
  
  - Знаєш, ти мені дуже подобається.
  
  
  Вона притулилася до мене, і я відчув м'яке тіло під рушником. "Це почуття взаємно, Габрієль", - прошепотіла я.
  
  
  Вона дісталася мого рота своїми губами і притулилася своїм відкритим ротом до мого. Її тіло було теплим по відношенню до мене.
  
  
  "Знову займися зі мною любов'ю", - видихнула вона.
  
  
  Я доторкнувся губами до її пухкої щоки, а потім до м'якості її горла та її молочного плеча. «А як щодо нашої вечері?»
  
  
  «Я хочу тебе на вечерю», - хрипко відповіла вона.
  
  
  Її стегно натискається наполегливо проти мого, і, як я перемістив свої руки на рушник, наші губи знову зустрілися, і мій рота дослідив її голодною. Коли ми розлучилися, вона тяжко дихала.
  
  
  "Я просто замкну двері", - сказав я. Я підійшов до дверей і повернув ключ у замку. Коли я повернувся, вона розмотувала великий рушник.
  
  
  Рушник упав на підлогу, і Габріель стояла оголена в тьмяному світлі маленька лампочка. М'яке світло надало її шкірі персикового відтінку, а сліпуче червона грива спадала на її оголені плечі. Її довгі стегна гарно звужувалися до м'яких вигинів її стегон. Вона підійшла до ліжка і, згорнувшись калачиком, почала чекати.
  
  
  Я роздягнувся і приєднався до неї на ліжку. Вона накинулася на мене стегном і уткнулася носом у праву руку.
  
  
  Вона нахилилася і доторкнулася губами до моїх грудей, потім перейшла до мого живота, ніжно цілуючи все моє тіло.
  
  
  За мить я горів усередині. Я обережно притис її до ліжка і рушив над нею. Несподівано ми стали одним цілим, наші тіла з'єдналися. Вона застогнала, її ноги зімкнулися навколо мене, її руки пестили мою спину.
  
  
  Коли все закінчилося, я не думав ні про Омегу, ні про доктора Зі, ні про завтрашній день. Був лише теплий, задоволений подарунок.
  
  
  Дев'ятий розділ.
  
  
  Комплекс будівель за колючим дротом наїжачився збройною охороною та обороною, порівняно з чим цитадель генерала Дженіни виглядав як курортний готель. Колючий дріт висів на сталевому паркані висотою приблизно дванадцять футів, а рівномірно розташовані ізолятори вздовж стовпів переконали мене, що він електрифікований. Двоє солдатів Дженіни чергували біля воріт зі звичайними автоматами на плечах. На наш погляд було видно як мінімум двоє інших охоронців - люди, які ходили по периметру комплексу з великими собаками на ланцюгових повідцях.
  
  
  Фактично, комплекс складався з трьох будівель, які були з'єднані критими переходами в єдиний замкнутий комплекс. Біля головного входу стояла військова машина, з одного боку виднілися дві великі вантажівки.
  
  
  "Виглядає жахливо", - почувся голос Габріель у моєму вусі.
  
  
  Я зняв з очей сильний бінокль і повернувся до неї. «Ми можемо бути впевнені, що Лі Юен має кілька людей усередині, щоб впоратися з непрошеними відвідувачами. Пам'ятайте, це найважливіший науковий об'єкт, який є у китайців зараз».
  
  
  Ми сиділи за скелею, що виступала приблизно за триста ярдів від лабораторії, Cit-roen припаркувався поряд з нами. Пильна кам'яниста дорога вигиналася широкою аркою до воріт. Можна було побачити самотнього стерв'ятника, що летить великим колом у високому безхмарному небі на сході.
  
  
  «Що ж, поїдемо назад до чагарників дерев, де я чекатиму перукаря. Якщо він прийде рано.
  
  
  Звук позаду нас зупинив мене. Я обернувся, і Габріель простежила за моїм поглядом. Там, не більше ніж за п'ятдесят ярдів від нас, по дорозі назустріч нам рухався патруль із трьох людей. Легкий вітерець, що піднявся, забрав від нас звук їхнього наближення. Тепер було вже запізно. Нас помітив начальник патруля. Він говорив арабською і вказував на нас.
  
  
  Габріель панічно рушила до машини, але я міцно схопив її за руку і тримав нерухомо.
  
  
  "Вони бачили нас!" - різко прошепотіла вона.
  
  
  "Я знаю. Сядьте і поводьтеся якомога спокійніше ». Я змусив її повернутися до скелі. Потім я недбало махнув рукою в бік невеликої групи людей у ​​формі, у той час як лідер витяг пістолет з кобури на поясі і два інші довгі гвинтівки.
  
  
  Потім обережно рушив до нас, сердито дивлячись на Citrõen. Коли вони підійшли, я привітався з ними арабською. "Асалам алейкум!"
  
  
  Вони не відповіли. Коли вони під'їхали до машини, я підвівся. Габріель залишилася сидіти. Бінокль вона ховала під пишною спідницею.
  
  
  "Що ти тут робиш?" - спитав командир загону англійською з сильним акцентом, його широке обличчя було сповнене ворожості.
  
  
  Це було дуже поганим розвитком та невдачею. Я намагався приховати розчарування від обличчя. "Ми просто каталися за містом", - сказав я. Двоє інших солдатів вже підозріло вдивлялися у Citrõen. «Сподіваюся, ми не перебуваємо у приватній власності».
  
  
  Чоловік з пістолетом подивився на Габріель, не відповідаючи мені, тоді як солдати з гвинтівками підійшли ближче, утворюючи півколо довкола нас. За мить кремезний начальник гордовито повернувся до мене.
  
  
  - Думаю, ви обрали погане місце. Він махнув пістолетом у бік установи. «Тут перебувати заборонено».
  
  
  Я недбало глянув на будинок. "Та невже? Ми поняття не мали. Ми негайно поїдемо. Я простяг руку Габріель, щоб підняти її на ноги, і побачив, як вона сунула бінокль під якийсь сухий чагарник.
  
  
  «Дай мені подивитися посвідчення особи», - сказав мені кремезний солдат.
  
  
  Я сказав. "Якого біса? Я ж казав, що ми просто прогуляємось. Я напружився всередині. Цій людині сказали, що вона з підозрою ставиться до всіх, кого знаходять у її патрулі, і виглядав так, ніби вона створює проблеми.
  
  
  Він підняв дуло пістолета, поки той не вказав на крапку над моїм серцем. Двоє інших міцніше стиснули гвинтівки. «Посвідчення будь ласка», - повторив він.
  
  
  Я поліз у кишеню і витяг гаманець із фальшивим посвідченням особи. Я простяг йому гаманець, і він вивчив його, коли двоє інших чоловіків продовжували тримати нас на прицілі. Мій розум працював понаднормово. Залишилося турбуватися про Габріель. Я не став заводити її навіть так далеко, але я хотів, щоб вона знала, де знаходиться лабораторія. Крім того, якби одна з цих гармат вистрілила, навіть якби нас не вбили, всі на об'єкті були б попереджені.
  
  
  «Цікаво», – казав тепер широкий чоловік. Він підозріло глянув на мене, потім поклав у кишеню гаманець. "Ти підеш з нами".
  
  
  Я запитав. - "Куди?"
  
  
  Він вказав на лабораторію.
  
  
  . «Вони захочуть поставити вам запитання».
  
  
  Я хотів увійти, але не так. І точно не з Габріель. Я глянув на пістолет, спрямований мені в груди. "Це неподобство", - сказав я. "У мене є друзі в Танжері".
  
  
  Самовдоволений погляд був образливим. «Проте, - сказав він. Він повернувся до одного з солдатів і швидко заговорив арабською. Він наказав чоловікові повернутися назад, щоб подивитися, чи немає поблизу когось ще. Солдат обернувся і рушив у протилежному від лабораторії напрямку. «А тепер пішли», - сказав кремезний.
  
  
  Я зітхнув і показав Габріель, щоб вона виконувала його накази. Це було складно. Якщо ми перемістимося більш ніж на десять ярдів курною дорогою до лабораторії, то опинимося на очах біля воріт, де стояла озброєна охорона.
  
  
  Коли Габріель пішла до будинків, я зупинив її, взявши за руку, і повернувся до кремезного солдата з шкірястим обличчям.
  
  
  «Ви знайомі з генералом Дженіною?» - сказав я йому, знаючи, що Дженіна була його командиром.
  
  
  "Так", - сказав він похмуро.
  
  
  "Генерал - мій добрий друг", - збрехав я, спостерігаючи, як третій солдат повільно зникає за поворотом дороги. «Якщо ви наполягаєте, щоб відвезти нас сюди для допиту, я поговорю з ним особисто. Запевняю вас, у вас не вийде.
  
  
  Це змусило його замислитись. Я бачив, як солдат поряд із ним запитливо дивився йому в обличчя. Тоді кремезний чоловік ухвалив рішення.
  
  
  "Ми виконуємо конкретні накази генерала", - сказав він. Його рука махнула у бік установи. "Будь ласка."
  
  
  Я зробив рух, ніби збираюся пройти повз нього на дорогу. Коли я був поряд з ним, раптом ляснув його по руці тильною стороною долоні.
  
  
  Він скрикнув з подиву, і його пістолет упав на пісок біля наших ніг. Я притис його ліктем до грудей, і він голосно ахнув. Він відсахнувся і важко сів на землю, його щелепа стиснулася, коли він щосили намагався втягнути повітря в легені.
  
  
  Інший солдат, високий худий хлопець, підняв гвинтівку так, що вона майже торкнулася моїх грудей. Він збирався зробити дірку в моєму животі. Я почув позаду тихе зітхання Габріель. Я схопився за дульний кінець гвинтівки і, перш ніж молодий араб зміг натиснути на гачок, з силою натиснув на стовбур пістолета. Солдат пролетів повз мене, ударився обличчям об землю і втратив гвинтівку. Він саме намагався підвестися, коли я вдарив прикладом пістолета по його потилиці. Пролунав виразний тріск кісток, коли хлопець нерухомо впав на землю.
  
  
  Я збирався обернутися, коли кремезний солдат підійшов до мене і врізав мені в груди, опустивши голову. Він був крутим. Я втратив пістолет, коли ми разом упали. Ми каталися по пилу та піску, його товсті пальці впивалися мені в обличчя та очі. Я вдарив його правим кулаком по обличчю, він втратив хватку та впав на землю. Я став навколішки і озирнувся у пошуках гвинтівки, яку можна було б використовувати як палицю, але він був на мені за секунду.
  
  
  Я боролася з ним на спині, він бив і рвав мене. Я круто розвернувся і шпурнув його до скелі, що виступає поряд з нами. Він сильно вдарився об камінь, і мимовільне рохкання вирвалося з його горла. Він послабив хватку на мені, коли я кинув йому кулак в обличчя.
  
  
  Він тяжко звалився на камінь, його широке обличчя було закривавлено. Але він не був закінчений. Він ударив мене кулаком по голові, і той ковзнув по скроні. Я ворухнув м'язом на правому передпліччі, і Х'юго ковзнув мені в руку. Коли чоловік ударив мене ще раз, я встромив стилет йому в груди.
  
  
  Він здивовано глянув на мене, потім глянув на ручку ножа. Він спробував сказати щось гидке арабською, але нічого не вийшло. Я вийняв стилет, коли він упав на землю – мертвий.
  
  
  Я затягнув двох арабів за каміння, сховавши тіла. «Сідай у машину, Габрієль. Я хочу, щоб ти пішов за мною, - сказав я. «Почекайте десять хвилин, а потім повільно рухайтеся дорогою, поки не помітите мене. Добре?"
  
  
  Вона кивнула головою.
  
  
  Я залишив її і пішов за третім солдатом. Я біг дорогою під яскравим сонцем, дивлячись уперед. Буквально за кілька хвилин я його знайшов. Він перевірив дорогу, наскільки вважав за необхідне, і щойно повернув назад у бік лабораторії. Я притулився до пагорба ліворуч від дороги і впіймав його, коли він проходив. Я схопив його ззаду і одним швидким рухом провів стилетом по горлу. Все було скінчено. До того часу, як я сховав це тіло, Габріель була там з Citrõen.
  
  
  "А тепер повертайся в місто", - сказав я їй. «Я чекатиму тут перукаря. Я сподіваюся потрапити до лабораторії до пізнього ранку. Якщо до завтрашнього дня від мене не буде звісток, повертайся до Танжера, як ми й планували.
  
  
  "Може, тобі не варто йти туди одному", - сказала вона.
  
  
  «Це робота однієї людини, – сказав я. "Не хвилюйся. Просто роби, як ми домовились».
  
  
  "Добре", - неохоче сказала вона.
  
  
  “Добре. А тепер йди. Побачимося в Мхаміді».
  
  
  Вона слабо відповіла на мою усмішку. "У Мхаміді".
  
  
  Потім вона пішла.
  
  
  Я просидів біля дороги більше години, і рух не проходив у жодному напрямку.
  
  
  Сонце було жарким, і доки я чекав, пісок пропалював мої стегна крізь штани. Я сидів під пальмами, маленькою оазисом у безплідній кам'янистій місцевості. Вдалині виднілася лінія невисоких пагорбів, переважно піщаних, а за ними - будинки синіх людей, кочових племен Айт-Усса, Мрібет та Іда-оу-Блал. Це була дика, безлюдна країна, і я не міг не дивуватися, навіщо комусь у ній жити. Я був просто вражений рішенням Лі Юеня відкрити там лабораторію, коли почув, як задихається і ірже двигун автомобіля, що їде дорогою з Мхаміда.
  
  
  За мить у полі зору з'явився фургон. Це був іржавий релікт ненадійної конструкції, і, здавалося, він зневажав пустелю не менше буркотливого цирульника, який керував ним.
  
  
  Я вийшов на дорогу і зупинив старий фургон. Вона зупинилась у свисті пари та неприємному запаху, і цирульник сердито висунув голову у вікно. Він мене не впізнав,
  
  
  "Забирайся з дороги!" він гукнув.
  
  
  Коли я підійшов до його дверей, я побачив на боці фургона пошарпаний напис арабською мовою: HAMMADI. А внизу: СТРІЛЬКИ ДЛЯ ВОЛОССЯ.
  
  
  "Що ти робиш?" - войовничо гукнув він. Потім він глянув на моє обличчя. - Думаю, я бачив тебе раніше.
  
  
  «Виходь із фургона, Хаммаді», - сказав я.
  
  
  „Чому? У мене є справи».
  
  
  "У тебе зі мною є справи". Я відчинив двері і витяг його з машини.
  
  
  Він глянув на мене зі страхом в очах. "Ви бандит?"
  
  
  "У якомусь сенсі", - відповів я. "Йди за дерева і зніми одяг".
  
  
  "Я не буду!"
  
  
  Я витяг Вільгельміну, щоб справити на нього враження. "Ви будете."
  
  
  Він насупився на пістолет,
  
  
  "Рухайся", - сказав я.
  
  
  Він неохоче виконував накази і за кілька хвилин уже сидів на землі в спідній білизні, пов'язаний і з кляпом у роті з того, що було в мене під рукою. Він із захопленням спостерігав, як я одягав його брудний смердючий одяг та червону феску. Я намагався не думати про запах. Коли я був одягнений, я кинув поряд з ним сорочку та куртку.
  
  
  "Це ваше", - сказав я. «І повірте мені, ви отримуєте найкраще від торгівлі». Я наніс невелику пляму на обличчя та руки, і я була готова. Я поліз у кишеню джеллаби і виявив перепустку на Хаммаді. Я засунув його назад у халат, заліз у фургон і поїхав.
  
  
  Коли я підійшов до воріт, до двох чергових охоронців приєднався солдат із собакою. Усі вони виглядали злісними. Один із охоронців продовжував розмовляти з солдатом, а інший підійшов до фургона.
  
  
  «Доброго ранку», - сказав я йому своєю найкращою арабською мовою. "Чудовий день". Я вручив йому перепустку.
  
  
  Він узяв його, але не глянув. Натомість він звузив очі. "Ти не звичайний перукар".
  
  
  «Це правда, – сказав я йому. «Хаммаді захворів сьогодні вранці. Я теж перукар, і мене послали замість нього. Він сказав, що мене впустять із його перепусткою».
  
  
  Солдат глянув на перевал, хмикнув і повернув його мені. «Про яку хворобу ви кажете?»
  
  
  Я посміхнувся до нього і нахилився до нього. "Я підозрюю, що вчора ввечері вся справа в тому, що він прийняв занадто багато кфти та вина".
  
  
  Він вагався мить, потім усміхнувся у відповідь. "Чудово. Можете увійти.
  
  
  Напруга в грудях трохи послабшала. Я завів старий фургон і повільно рушив до воріт. Я кивнув чоловікам і в'їхав у фургон. Нарешті я опинився всередині установи Мхаміда. То була тривожна думка.
  
  
  Десятий розділ.
  
  
  Я відкотив старий фургон на стоянку біля головного входу до комплексу будівель. Сотні речей, яких я не знав, будь-якої миті можуть викликати підозри. Я запитував, чи варто припаркувати фургон перед будинком чи Хаммаді повинен увійти до лабораторії через якийсь інший вхід. Не було можливості дізнатися про ці деталі, тому мені довелося піти на блеф, що було не зовсім новим досвідом.
  
  
  Я навіть не знала, яке обладнання перукар переніс до будівлі. Коли фургон був припаркований, я виліз з машини, відчинив задні двері і побачив усередині велику валізу для перенесення. У ньому були інструменти перукаря.
  
  
  У полі зору було кілька людей. Два солдати в уніформі стояли, курячи сигарети і розмовляючи один з одним у кутку будівлі, а технік у білому швидко пройшов повз мене з планшетом під пахвою.
  
  
  Парадний вхід був широко відкритий, але за дверима за маленьким столиком сидів охоронець. Це був чорний африканець, одягнений у прості штани кольору хакі та сорочку з розстебнутим коміром. На ньому були чорні окуляри в роговій оправі, і він був чисто професорський.
  
  
  «Передайте, будь ласка», - сказав він чудовою арабською.
  
  
  Я вручив йому картку. "Я стрижуся сьогодні для Хаммаді", - недбало сказав я йому.
  
  
  Він узяв перепустку і витріщився на мене. Я подумав, чи не думав він, що я не схожий на араба. «Я впевнений, йому сказали, що перепустки до цієї установи не можуть бути передані іншим особам». Він глянув на перевал, ніби бачив його багато разів раніше. «Але цього разу у вас може бути дозвіл. Наступного тижня нехай Хаммаді доповість мені, перш ніж він піде до монтажної».
  
  
  "Так сер."
  
  
  Він передав перепустку назад мені.
  
  
  «І тобі краще бути добрим, брате. Стандарти тут високі».
  
  
  "Так, звичайно", - сказав я.
  
  
  Він вказав на свій планшет. "Підпишіть на першому порожньому місці".
  
  
  Мій письмовий арабський був паршивим. Я підписав Абдула Марбрука і повернув блокнот. Він кивнув мені, щоб я пройшов до будівлі.
  
  
  Я подякував йому і пішов далі коридором. Усередині все було яскраво освітлене, вікон не було. Стіни були пофарбовані в сліпучо-білий колір.
  
  
  Я пройшов через подвійні двері в коридорі до іншої частини будівлі. Я гадки не мав, де знаходиться «монтажна», і мене це хвилювало менше. Але я не міг дозволити нікому зловити мене на неправильному напрямку. Час від часу в коридорі з'являвся співробітник у білому халаті, але люди поспішали повз мене, не подивившись жодного разу. Деякі двері мали скляні вікна, і я бачив співробітників в офісах, які виконували адміністративну роботу. В одній кімнаті був консольний комп'ютер і кілька техніків ходили поряд з ним. Цей дорогий механізм має допомогти Зенону перевірити свої розрахунки.
  
  
  Я пройшов ще один набір дверей і опинився в головній частині комплексу будівель. Табличка над дверима говорила трьома мовами: «Тільки уповноважений персонал». У цьому крилі, безперечно, розташовувалися офіси Зенона та Лі Юеня і, можливо, лабораторія, де Зенон проводив свої експерименти.
  
  
  Я щойно минув двері з написом «Сервіс», як чоловік у білому з жовтим значком на грудях вискочив із кімнати і мало не збив мене з ніг. Це був високий хлопець приблизно мого зросту, але з вузькими плечима. Коли він побачив мене, його довге обличчя виразило легке здивування.
  
  
  "Хто ти?" - спитав він арабською. Він виглядав німцем чи, можливо, французом. Мені було цікаво, чи був він одним із багатьох учасників цього проекту, які, як і Андре Делакруа, нічого не знали про його справжню мету.
  
  
  "Я стрижка", - сказав я йому. "Я…"
  
  
  "Як ви думаєте, що ви робите в Першому розділі?" - роздратовано сказав він, перебиваючи мене. "Ви повинні знати, що вам тут не місце".
  
  
  Це перший відділ, сер? - Сказав я, затримуючись.
  
  
  «Та ти ідіот!» він відповів. Він частково відвернувся від мене. «Монтажна знаходиться в іншому крилі. Ви повернетеся через ці..."
  
  
  Я швидко вдарив його по потилиці, і він звалився мені на руки. Я потяг його до дверей шафи і повернув ручку. Він був замкнений. Я вилаявся собі під ніс. Будь-якої миті в цьому коридорі міг з'явитися хтось інший, і я застряг би з тілом. Я пошарив у джеллабі, яку носив, і знайшов відмичку, яку зняв із мого одягу разом із Вільгельміною та Хьюго. За мить двері відчинилися. Але інші двері відчинилися за двадцять футів коридором, тоді як лаборант все ще лежав на підлозі в коридорі. Інший чоловік у білому вийшов, але повернув у інший бік, не помітивши нас, і швидко попрямував коридором. Я видихнув. Я схопив несвідоме тіло і потяг за собою в шафу, увімкнувши світло всередині після того, як зачинив двері.
  
  
  Шафа була крихітною, в ній ледве вистачило місця для двох людей. Я швидко зняв з перукаря одяг і кинув його в купу в кутку разом із швабрами та відрами. Потім я підійшов до маленької раковини позаду мене, включив воду і стер з обличчя і рук пляму, що миється. Сушила господарським рушником із чарки на підставці поряд. Я зняла з нього піджак, сорочку та краватку. Під час попереднього обміну я зберіг свої штани. Я одягнув новий одяг, знявши і замінивши кобуру та піхви на шпильці. За мить я став техніком у білому халаті. Я зв'язав свого чоловіка кухонними рушниками, заткнув йому рота, вийшов із туалету і замкнув його за собою.
  
  
  У коридорі я глянув на свій значок. Мене звали Хайнц Крюгер, і мене призначили у відділ F, хоч би що це означало. Я запитував, наскільки близько до доктора Зі та Лі Юеня це приведе мене. Я рушив коридором до далекого кінця, де були великі обертові двері. Молода жінка в окулярах вийшла з бокового коридору, глянула на мене і заговорила англійською, яка, мабуть, була другою мовою закладу.
  
  
  «Доброго ранку», - сказала вона, проходячи повз, кинувши на мене другий погляд, ніби запитуючи, чому моє обличчя не було знайоме.
  
  
  Я глянув на її значок. «Доброго ранку вам, міс Гомулка».
  
  
  Використання її імені, здавалося, заспокоїло її, і вона коротко посміхнулася, рушаючи далі. Я не стежив за нею. Я швидко спустився до кінця коридору до подвійних дверей.
  
  
  Довга кімната, в яку я увійшов, була палатою, ліжка були заповнені арабами та кількома чорними африканцями. Вони були схожі на уламки свого світу чи будь-якого іншого світу. І всі вони виглядали дуже хворими.
  
  
  Я глянув у прохід між ліжками і побачив, як медсестра щось робить пацієнтові. Медсестра глянула на мене й кивнула, але не звертала більше уваги. Я кивнув у відповідь і рушив проходом в іншому напрямку. Те, що я побачив, змусило мій шлунок перевернутись.
  
  
  У цій палаті не було жодних спроб утримувати в чистоті постільну білизну або прибрати сміття з підлоги.
  
  
  І було зрозуміло, що чоловіків у цих ліжках не лікували, бо багато з них мали відкриті виразки та недоїдання, з якими їх сюди привезли. Але в них було щось набагато тривожніше, ніж ці візуальні ознаки. Ці люди були смертельно хворі. Їхні очі були тьмяними, налитими кров'ю, шкіра була в'ялою і сухою, і багато з них явно відчували біль. Коли я проходив, вони постійно стогнали та просили ліки. Один кістлявий негр лежав нерухомо на ліжку, його брудні простирадла зірвалися. Я підійшов і глянув на нього. Його очі були розплющені і заскленіли. Його язик наполовину висовувався з його рота, опух і був сухим. Його обличчя було поцятковане слідами болючого болю, а на тілі майже не було плоті. Я торкнувся його зап'ястя. Чоловік був мертвий.
  
  
  Так ось, що там відбувалося. Ці бідолахи використовувалися як піддослідні кролики. Їх, мабуть, забрали на вулицях сіл із обіцянкою клінічного лікування, а потім привезли до лабораторії для експериментів. У них було введено Омега, що стало остаточним доказом успіху Зенона.
  
  
  Мої нутрощі скрутилися, думаючи про те, через що довелося пройти цим нещасним людям. Коли я стояв і дивився на труп, я думав про велике місто у Сполучених Штатах після удару Омега-Мутації. Сиві чоловіки і жінки вмирають на вулицях, не в змозі отримати допомогу, корчать в агонії, порожні очі благають про пощаду, сухі губи бурмотять про якесь диво, щоб покласти край стражданням. Лікарні забиті стогнучими жертвами, сам персонал не може працювати через напад хвороби. Державні установи закриті, транспорт та інформаційні служби не працюють. Жодних вантажівок чи літаків, щоб доставити до лікарень дорогоцінні ліки.
  
  
  "Я можу вам допомогти?"
  
  
  Голос налякав мене, ніби з-за мого лівого плеча. Я затонував і побачив, що там стоїть медсестра. Його голос був високим, а манери – солодкими.
  
  
  "Ой. Просто погляньте на результати, - сказав я. "Як справи сьогодні вранці?"
  
  
  "Дуже добре", - сказав він жіночним тоном. Вона намагалася згадати мене, як дівчину в холі. «Зараз у нас кілька третіх стадій і симптоми чудові. Схоже, що для завершення всієї процедури потрібно лише чотири-п'ять днів».
  
  
  Ця людина мала знати, що відбувається насправді. Він не був одним із брехунів, тому був для мене небезпечнішим. "Це добре", - авторитетно сказав я. "У вас тут термінал". Я вказав на мерця.
  
  
  "Так, я знаю", - сказала він. Вона оглянув мене холодним поглядом.
  
  
  «Що ж, доброго ранку», - бадьоро сказав я. Я обернувся, щоб піти. Потім його голос знову зупинив мене.
  
  
  "Чому на тобі значок Рінгера?"
  
  
  У роті пересохло. Я сподівався, що можу уникнути такої конфронтації. Я дозволив Х'юго прослизнути у мою долоню, коли повернувся до нього. Я глянув на значок.
  
  
  Ой. Я позичив його пальто і забув зняти значок. Я рада, що ви це побачили.
  
  
  Ти тут новенький, чи не так? він запитав.
  
  
  "Це правильно. Я Дерек Бомонт. Залучений до проекту лише минулого тижня за наказом доктора Зено.
  
  
  "Так звичайно."
  
  
  Вона мені не повірила. Я відчував, що вона просто чекала, коли я піду, щоб вона могла підключитися до внутрішнього зв'язку. У мене не було вибору. Я підійшов трохи ближче. "Добре побачимося." Я від душі поплескав його по плечу і швидко рушив праву руку до його грудної клітки. Його очі закотилися, коли увійшла холодна сталь, потім вона тяжко впала на мене.
  
  
  Я вийняв Х'юго і перетягнув м'яку фігуру на найближче порожнє ліжко. Коли я кинув його на ліжко, на мене дивилися щонайменше дюжина пар очей, але ніхто не намагався крикнути чи рушити в мій бік. Я накинув простирадло на м'яку постать і поспішно вийшов з палати.
  
  
  Я рушив бічним коридором ліворуч. Там було кілька дверей. Коли я дійшов до кінця, там були зачинені двері з простою вивіскою: ДИРЕКТОР. Вхід заборонено.
  
  
  Це мав бути офіс Лі Юеня. Я вагався мить, гадаючи, якою має бути мій наступний крок. Я міг зіткнутися з такими неприємностями, що ніколи не знайду лабораторію чи Зенона. Але я вирішив ризикнути.
  
  
  Я відчинив двері й увійшов до приймальні. За столом сиділа секретарка, китаянка років сорока, а великий здоровий чорний африканець стояв на сторожі біля дверей. Інші двері праворуч від мене вели до особистого кабінету Лі Юеня.
  
  
  Охоронець подивився на мій значок, але нічого не сказав. Жінка підвела очі, невпевнено посміхнулась і заговорила. "Я можу вам чим-небудь допомогти?" Її англійська була чудовою.
  
  
  «Я маю побачити Лі Юеня», - сказав я.
  
  
  Вона уважно вивчила моє обличчя. "Я не впевнена, що знаю тебе".
  
  
  «Я щойно приєднався до дослідницької групи. Крюгер. Можливо, директор згадав мене про вас. Я пішов знову на чистий блеф. Мені довелося використати ім'я Крюгера, бо чорна людина вже бачила значок. Я міг тільки сподіватися, що ця жінка не надто розуміла, хто такий Крюгер.
  
  
  «О, так, - сказала вона. «Але я боюся, що містер Лі зараз розмовляє з лікарем Зено.
  
  
  Чи можу я запитати, про що ви хочете його бачити?
  
  
  Я шукав правдоподібної відповіді. «Комп'ютер виявив невелику розбіжність у даних. Чи Юень попросив мене прийти прямо до нього у такій ситуації». Я мав на увазі, що Зенона оминають.
  
  
  "Так, я розумію", - сказала вона безпристрасно. Що ж, я думаю, містер Лі скоро закінчить. Ви можете зачекати, якщо хочете».
  
  
  "Так дякую."
  
  
  Я сів на жорсткий стілець, плануючи наступний крок. Першу проблему було видалено без будь-яких дій з мого боку.
  
  
  "Бомбоко, - сказав китайський секретар, - не могли б ви передати цю справу до відділу C?" Містер Крюгер і я будемо охороняти свята святих під час вашої короткої відсутності. Вона трохи посміхнулася мені.
  
  
  Великий чорний чоловік кисло глянув на мене і взяв папку з манільського паперу, яку вона йому вручила. «Так, мемсахіб».
  
  
  Проходячи повз нього, він ще раз глянув на мене і зник за дверима. Як тільки двері за ним зачинилися, я витяг Вільгельміну і націлив її на голову жінки.
  
  
  «Мені шкода, що я скористався вашою недоречною довірою», - сказав я. "Але дозвольте мені запевнити вас, що якщо ви видасте найменший звук або спробуєте зробити попередження будь-якого роду, я застрелю вас".
  
  
  Вона нерухомо сиділа за столом, а я швидко обійшов її ззаду, щоб переконатися, що вона не має попереджувального сигналу. Я помітив велику металеву шафу з повними дверцятами. Я відкрив його, а там було небагато, крім аптечки на високій полиці. Я дістав його, поклав на стіл і відчинив. Усередині був рулон стрічки.
  
  
  «Відірвіть шестидюймовий шматок і прикладіть його до рота, - сказав я їй.
  
  
  Вона старанно виконувала накази. Миттєво вона заклеїла рот стрічкою. «А тепер іди до шафи».
  
  
  Вона увійшла, і я повернувся до мене спиною, схопив її за зап'ястя і обмотав стрічкою, зв'язавши їх разом. «Постарайся там мовчати, – сказав я. Я зачинив двері, коли вона сіла навпочіпки на підлозі шафи.
  
  
  Я підійшов до дверей офісу Лі Юеня. Я приклав до нього вухо і виразно почув два голоси всередині. Перший голос був американський; він явно належав Деймон Зено.
  
  
  «Ви, здається, не розумієте, полковнику; мою роботу ще не завершено». У голосі пролунало неприховане роздратування, що мало гугнявий відтінок.
  
  
  "Але ти, безсумнівно, виконав те, для чого ми привели тебе сюди", - пролунав високий, злегка металевий голос Лі Юеня. "Ви створили мутацію Омега".
  
  
  "Мої експерименти ще не довели, що я задоволений", - стверджував Зенон. "Коли ми надсилаємо наш звіт до Пекіна, я хочу бути впевненим у тому, що ми зробили".
  
  
  «Ви не згодні з висновками своїх важких пологів, лікарю», - сказав Лі Юень незмінним, незмінним голосом. «Можна бути надто великим перфекціоністом»
  
  
  "Мутація Омега буде найефективнішою біологічною зброєю з будь-коли створених", - повільно сказав Зенон.
  
  
  "Це зробить водневу бомбу застарілою". Настала коротка пауза. «Але я не відправлю незакінчену роботу до Пекіна!»
  
  
  «Пекін думає, що ви дієте занадто обережно, докторе Зено, - сказав Лі Юень більш жорстким голосом. «Є ті, хто запитує, чи не хочете ви доставити зброю зараз, коли ви її створили».
  
  
  "Це повна нісенітниця", - різко заперечив Зенон.
  
  
  «Лабораторії по всьому Китаю готові розпочати роботу, – продовжив Лі Юень. «Вони зможуть виростити значну кількість протягом кількох тижнів завдяки зміні генетичної структури, що забезпечує швидке розмноження». Пролунав тріск паперу. «У мене є повідомлення від мого начальства, лікарю, з пропозицією, щоб ви негайно відправили свої результати та посіви і дозволили нашим лабораторіям розпочати розведення, а ви продовжуєте тут працювати над остаточними пробами».
  
  
  "Але це не так!" Зенон голосно запротестував. "Якщо я знайду ваду в існуючій мутації, то робота, яку вони роблять тим часом, піде даремно".
  
  
  "Пекін готовий ризикнути", - крізь двері пролунав рівний голос Лі Юеня. «Вони просять, лікарю, щоб ви підготували звіт для відправки їм протягом доби. Вони попросять китайських біологів перевірити ваші відкриття у Пекіні». Останнє зауваження прозвучало уїдливо і було задумане як образа.
  
  
  У кімнаті настала коротка тиша. Потім важкий голос Зенона продовжився: «Добре, я приготую їм щось».
  
  
  "Дякую докторе." Тон Лі Юеня був солодкуватим.
  
  
  Я вчасно відійшов від дверей. Зенон вийшов із внутрішнього кабінету закостенілий і сердитий. Він миттю глянув на мене, що стояв посеред зали очікування, а потім пройшов крізь зовнішні двері в коридор. Я рушив за ним і дивився в його напрямку, мабуть, у лабораторію. Я повернувся до кімнати очікування. Мені потрібно було вирішити, чи йти одразу за ним, чи зупинитися в офісі Лі Юеня. Я вибрав друге, бо вважав, що принаймні деякі з документів, в яких описується потворний розвиток Омеги, належатимуть людині L5. Можливо, він навіть мав копію всього, що записав Зенон.
  
  
  Я знову повернувся до прочинених дверей офісу Лі Юеня. Я витяг Люгер і увійшов у двері, коли Лі Юень відкривав стінний сейф.
  
  
  Я дозволив йому відкрити її, потім заговорив:
  
  
  «Твоє занепокоєння з приводу Пекіна минуло, Лі».
  
  
  Він швидко обернувся, на його круглому обличчі з'явилося здивування. «Він був молодий, років тридцяти, – подумав я. Він зосередився на "Люгері", коли я натиснув на спусковий гачок.
  
  
  Пістолет голосно гаркнув у кімнаті, і Лі Юень розвернувся до відчинених дверей сейфа, ударившись обличчям об її край. Сповзаючи вниз, він схопився за двері обома руками і залишив на них темно-червону пляму.
  
  
  Я штовхнув тіло, і воно не рухалося. Я сподівався, що звук пострілу не рознісся далеко за межі кімнати, але я не мав вибору через час. Я поліз у сейф і витяг пачку паперів і дві чорні папки зі срібними смужками на обкладинках. Один був написаний китайською мовою OMEGA PROJECT. Інший, англійською мовою, читається просто DAMON ZENO.
  
  
  Я переглянув файл про Зенона і кинув його на підлогу. Коли я відкрив інший файл, я зрозумів, що це є частина того, що мені потрібно. Були деякі ранні нотатки Зенона про проект, повідомлення між Лі та Зеноном, а також таблиці з літер та цифр, що відстежують розвиток помилки Омеги. Я закрив папку, повернувся і вийшов із кімнати.
  
  
  У залі очікування пролунав приглушений шум і слабкі удари ногами з шафи, в яку я помістив китаянку. Тепер це мало значення. Коли я повернувся, щоб піти, відчинилися зовнішні двері, і там стояла велика чорна людина.
  
  
  Він глянув на порожній стіл, а потім на папку в мене під пахвою. Я почав проходити повз нього.
  
  
  Він запитав. Де мадам Чинг?
  
  
  Я вказав на внутрішній кабінет, де лежав мертвий Лі Юень. "Вона з Лі Юенем", - сказав я. З шафи почувся звук, і він глянув на нього.
  
  
  Я знову витяг пістолет і вдарив його на основу черепа. Він застогнав і впав на підлогу.
  
  
  «Вважай свої благословення», - сказав я несвідомій постаті. Потім я пройшов через дверний отвір і пішов коридором у напрямку, куди пішов Деймон Зено.
  
  
  Одинадцятий розділ.
  
  
  Висока, міцна гірська людина з альмохадів у військовій формі марокканської армії загороджувала двері до лабораторії. Він мав густу чорну бороду і сережки у вухах. Його плечі та груди розтягували форму. Його шия була завтовшки з талію деяких чоловіків. Він подивився мені в очі приблизно з тим, що можна було описати лише як зарозумілу ворожість. Над його головою над зачиненими дверима було намальовано кілька попереджувальних знаків англійською та арабською мовами. ВІДДІЛ «А» ДОСЛІДЖЕННЯ. В'їзд суворо заборонено. Порушників буде покарано.
  
  
  "Що ти хочеш?" - спитав великий марокканець англійською з сильним акцентом.
  
  
  «Доктор Зенон усередині?»
  
  
  "Він там."
  
  
  "Я повинен доставити цю справу", - сказав я, показуючи йому файл у себе під пахвою.
  
  
  "У вас є допуск першого класу?"
  
  
  «Мене послав Лі Юень, – пояснив я.
  
  
  «У вас має бути пропуск першого класу», - наполягав він. "Якщо ви цього не зробите, я доставлю файл".
  
  
  Я знизав плечима: «Добре». Я передав йому дорогу папку. Як тільки його руки опинилися на ньому, я з'явився за пістолетом.
  
  
  Але він був різкий. Він помітив цей рух, упустив папери і схопив мене за зап'ястя, що виходило з-під халата. Я щосили намагався направити на нього пістолет, але він був надто сильний для мене. Він сильно повернув моє зап'ястя, і люгер випав з моїх рук. На мить я подумав, що він зламав кістку. Він схопив мене обома руками і притис до стіни біля дверей. У мене цокотіли зуби, і я не міг сфокусувати погляд ні хвилини. Великі руки зімкнулися навколо мого горла. Його сила була настільки велика, що я знав, що він розчавить мені трахею, перш ніж задушить мене. Я ненадовго звільнив руки і з силою притиснув їх до його передпліччя, послаблюючи хватку. Я вдарив ногою туди, де, як я думав, буде його ліва коліна, підключився і почув хрускіт кістки.
  
  
  Альмохад видав глухий крик і впав. Я сильно вдарив його по голові правою рукою. Він не впав. Я знову потрапив у те саме місце, і він упав на підлогу.
  
  
  Але через секунду він схопився за пістолет на поясі і рухався дуже швидко для великої людини. Я приземлився на нього якраз у той момент, коли пістолет виходив із кобури. Х'юго ковзнув мені в руку, коли я вдарив його. Коли він упав на спину і побачив спалах ножа, він підняв руку, щоб заблокувати його, але я відкинув його руку досить довго, щоб зробити один швидкий стрибок, встромивши стилет йому в голову, просто під лівим вухом. Почулося шипіння з його відкритого рота, сильне тремтіння його масивного тіла, і він був мертвий.
  
  
  Я глянув угору, коридор все ще був порожній. Я пройшов кілька кроків і відчинив двері до невеликого офісу. Там нікого не було. Я повернувся до охоронця, затягнув його до маленької кімнати і зачинив двері. Потім поправив білий халат, замінив зброю і зібрав папку. Я штовхнув двері лабораторії і ввійшов, начебто це місце належало мені.
  
  
  Це була велика кімната, заставлена столами та обладнанням. На столах стояли ряди маленьких скляних резервуарів, де, як я здогадувався, вирощували Омегу. В одному кінці кімнати стояла якась велика електронна машина і над нею схилився служитель. Було ще три лаборанти, крім самого доктора З., який робив записи за стійкою.
  
  
  Зліва від мене була висока шафа, зроблена з металу та дерева. Двері в цій шафі були посилені склом, так що його вміст було видно. Були сотні скляних циліндрів із наклеєними на них етикетками. Усередині контейнерів була зеленувато-сіра речовина, яка, як я вирішив, була культивованою мутацією Омега.
  
  
  Лікар З. підійшов до стійки біля столу та вивчав склянку на невеликому вогні. Як я знав із попередньої короткої зустрічі та з фотографій AX, це був високий чоловік з крейдяним обличчям та сутулими плечима. Його волосся було густим і сіро-сталевим. Ніс був тонкий, але опуклий, а рот широким з повною нижньою губою. На відміну від більшості інших чоловіків у кімнаті, Z був без окулярів, і його темно-сірі очі дивилися холодно та яскраво.
  
  
  Я згадав пораду Хоука. Поверни Зенона, якщо можна. Вбий його, якщо я не зможу. Вибір був за Зеноном.
  
  
  Ніхто в кімнаті мене не бачив, а якщо бачив, то не звертав уваги. Я швидко підійшов до Зенона і, підходячи до нього, поклав файл Омега на стіл, щоб він не заважав мені. Я підійшов до нього, вставши між ним та іншими чоловіками в білих халатах у кімнаті, щоб вони не могли бачити, що відбувається. Потім я витяг Вільгельміну. Зенон у цей момент підняв голову, на мить безпристрасно глянув на пістолет, а потім глянув на мене своїми яскравими твердими очима.
  
  
  "Що це?" - холодно сказав він мені сильним голосом. "Що ти тут робиш?"
  
  
  "Я дам вам невеликий натяк", - сказав я низьким жорстким голосом. "Я не з L5".
  
  
  Його темні очі трохи звузилися, коли він глянув на мене, і на його обличчі з'явилося розуміння. "Отже, це все." Він намагався приховати свій страх. "Ти дурень. Живим із лабораторії ніколи не вийдеш.
  
  
  "Вибратися живим не входить у моє завдання", - сказав я йому повільно і неквапливо. Я дозволив цьому поринути миттєво. Я бачив, як його погляд метнувся до інших чоловіків за мною. "Не роби цього. Ні, якщо тільки ти не проти, щоб куля пробила тобі в грудях дірку розміром із бейсбольний м'яч».
  
  
  Він глянув на пістолет, а потім знову у мої очі. "Що ти хочеш?" він запитав.
  
  
  Я притис «люгер» до його ребрів. «Скажи іншим, щоб вони йшли, – тихо сказав я. «Скажіть їм, що Лі Юень хоче зустрітися з вами тут наодинці. Скажіть їм будь-що, але витягніть їх ненадовго. І змусити їх повірити у це».
  
  
  Деймон Зено глянув на пістолет, а потім на мене. "Я не можу цього зробити. Ці люди…."
  
  
  "Я натисну на спусковий гачок, якщо ти цього не зробиш".
  
  
  Зенон щосили намагався стримати наростаючий гнів. Але його страх був сильнішим. «Це Лі Юень винен, - з гіркотою промимрив він собі під ніс. Коли він глянув мені в очі, то побачив, що я мав на увазі те, що сказав, і повільно повернувся до інших чоловіків у лабораторії.
  
  
  «Пане, будь ласка, зверніть увагу». Він почекав, поки все повернуться до нього. «Директор запросив термінову зустріч зі мною тут за десять хвилин. Боюся, мені доведеться попросити вас ненадовго відлучитися від роботи. Чому б вам усім не зробити перерву на каву, і я скоро до вас приєднаюся? "
  
  
  Було якесь бурмотіння, але вони рушили геть. Я сховав пістолет, аж поки вони не пішли. Потім я знову повернувся до лікаря З.
  
  
  «Де ваші недавні знахідки та нотатки?» Я запитав. "Ті, які доповнюють ті, що в досьє Лі Юеня".
  
  
  Погляд Зенона мимоволі метнувся у бік замкненої металевої шафи на сусідній стіні. "Ти, мабуть, наївний", - м'яко сказав він. Ти дійсно думаєш, що я доставлю тобі Омегу на срібному блюді? У будь-якому випадку ці записи нічого не означають для вас чи когось ще в американській розвідці.
  
  
  «Б'юся об заклад, записи знаходяться в цій шафі», - сказав я, спостерігаючи за його реакцією. "І що культурна Мутація ховається за склом на тій стіні".
  
  
  Обличчя Зенона потемніло від розчарування та люті. "Йди звідси, поки можеш", - хрипко сказав він. "Або Лі Юень поріже тебе на дрібні шматочки".
  
  
  Я хмикнув. "Лі Юень мертвий".
  
  
  Я бачив, як вираз його обличчя майнув. Невіра, потім шок, гнів і, зрештою, новий страх.
  
  
  «Генерал Дженіна теж, – сказав я. «Ти зараз майже один, Зеноне, навіть якщо вони вб'ють мене».
  
  
  Бліде обличчя Зенона виборювало контроль. «Якщо Лі Юень мертвий, він – витратний матеріал. Важлива Омега, а не Лі».
  
  
  "Цілком вірно", - сказав я. «Ось чому він має піти. І ти теж, якщо впертий. Бог знає чому, але я маю наказ повернути тебе зі мною, якщо ти хочеш піти. Мій голос показав мою зневагу. "Я даю тобі вибір прямо зараз".
  
  
  Він знову глянув на Люгер. "І ти знищиш Омегу?"
  
  
  "Це правильно." Я підійшов до шафи, взяв мікроскоп, розбив замок і зламав. Я кинув пошкоджений інструмент на підлогу, зняв замок і відчинив дверцята шафи.
  
  
  Усередині була папка з манільського паперу та ще кілька паперів. Я зібрав їх і глянув на Зенона. Напружений вираз його обличчя підказав мені, що я зірвав джекпот. Я поклав усе на файл, який взяв із сейфа Лі Юеня, і швидко переглянув матеріали
  
  
  Це було схоже на те, що потрібне.
  
  
  «Я познайомлю вас із проектом», - сказав Зено тихим голосом із відтінком розпачу. «Китайцям не обов’язково мати все це. Ти знаєш, ти хоч уявляєш, наскільки могутньою Омега може зробити людину? »
  
  
  "Мені наснився кошмар", - зізнався я, закриваючи файл. Я засунув «люгер» у кишеню, відніс масу незакріплених паперів до бунзенівського пальнику і засунув їх у вогонь.
  
  
  "Ні!" – голосно сказав він.
  
  
  папери горіли. Я попрямував до файлів з ними, і Зенон вирішив. Він кинувся на мене, і я впав під його вагою, вдарившись об довгий стіл із культурами та пробірками, і все це повалило на підлогу.
  
  
  Палаюча пачка паперів вилетіла з моєї руки і впала на підлогу одночасно з склом і рідиною, що розбивається. У пробірках має бути щось із вогненебезпечного, бо вони спалахнули ревучим полум'ям між нами і довгою стінною шафою, де знаходилася культивована мутація Омега. Вогонь досяг великої дерев'яної шафи за лічені хвилини і миттєво спалахнув.
  
  
  "Боже мій!" Зенон скрикнув. Ми важко піднялися на ноги окремо, зараз не піклуючись один про одного. Я на мить дивився, як вогонь лизнув настінну шафу і перекинувся на довгі столи, де розвивалися культури. Зенон заощадив мені трохи роботи.
  
  
  "Будь ти проклятий!" - крикнув Зенон крізь полум'я, що потріскує. "Будь ти проклятий!"
  
  
  Я проігнорував його. Я повернувся до столу, де все ще лежали файли, підняв їх і жбурнув у пекло. Зенон побачив, що я роблю, і зробив невеликий крок, ніби збираючись на мене наступити, потім завагався. Наступного моменту він біг до будки на протилежній стіні.
  
  
  Я витяг Вільгельміну і прицілився в голову доктора З., коли він досяг тривоги. Потім я почув, як за мною відчинилися двері.
  
  
  Відвернувшись від Зенона, я зіткнувся з двома охоронцями, що увірвалися до кімнати. Один мав пістолет, і він наводив його на мене. Я сів на одне коліно, коли він вистрілив, і постріл пройшов повз мою голову і розбив контейнери з культурою за мною. Інший охоронець рухався по колу до мене з флангу, але я не звертав на нього уваги. Я відкрив вогонь у відповідь по першому охоронцю і потрапив йому в груди. Він знову звалився на стіл і перекинув його. Він був мертвий до того моменту, коли впав на підлогу.
  
  
  Коли я повернувся до іншого охоронця, він швидко кинувся на мене. Він вибив мене з рівноваги, перш ніж я зміг задіяти Люгер, і ми вдарилися об стіл, розбивши ще більше скла. Поруч із нами гримів вогонь. Десь у потилиці я чув, як у коридорі за дверима загриміла тривога, яку ввімкнув Зенон.
  
  
  Здоров'як сильно вдарив мене по обличчю, і я вдарився об підлогу спиною. Краєм ока я міг бачити, як Зенон безуспішно гасив полум'я своїм лабораторним халатом. Охоронець знову вдарив мене і схопив Люгер. Я почав повертати його до нього, поки він напружувався проти мене. Моя рука повільно наблизилася до його обличчя, і я міг бачити, як піт виступив на його лобі та верхній губі, поки ми боролися за контроль над дулом. У мене були важелі впливу. Дюйм за дюймом я направив пістолет до нього, поки він не досяг крапки над його лівим оком. Я натиснув на спусковий гачок і відірвав голову.
  
  
  Я знеможено відкинувся на спину, відштовхуючи від себе закривавлене тіло. Я напружився, щоб побачити Зенона крізь полум'я та дим, а потім побачив, як він біжить до дверей. Я націлив «люгер» йому вслід і вистрілив, але схибив, і він пішов.
  
  
  Я ледве підвівся на ноги. Я зірвав порваний лабораторний халат, щоб дати собі більше свободи рухів. Якось я знайшов шлях крізь вогонь і дістався дверей. Зенона в коридорі не було видно. Я ненадовго повернувся до лабораторії і побачив, як полум'я знищує жахливого жука Зенона та його запису. Вогонь уже поширився з лабораторії до коридору через двері приблизно за п'ять футів від мене, і я підозрював, що він прорвався крізь стіни до інших кімнат. Здавалося, весь об'єкт згорить.
  
  
  Я, задихаючись, побіг коридором. Люди та протипожежне обладнання рухалися повз мене у бік лабораторії, але було вже пізно. На підприємстві панував абсолютний хаос: коридори були заповнені димом, і співробітники рушили до виходу. Тривога все ще дзвеніла, і в будівлі було багато істеричних криків, коли я рушив до заднього виходу за двома людьми, що задихалися.
  
  
  Я був зовні на задній парковці. Вогонь уже подекуди пробив дах і піднімався високо в повітря, чорний дим клубився до неба. Простір за межами будівлі швидко заповнювалося людьми, що задихалися. Дехто намагався підключити пожежні шланги. Я обійшов будинок і побачив, як маленький фургон дико заверещав і попрямував до головних воріт. Деймон Зено вів його. Він різко зупинився біля воріт і щось крикнув стражникам. Потім він виїхав.
  
  
  Я підбіг до найближчого лендроверу, подивився на панель приладів і знайшов там ключі. Я застрибнув у машину і завів машину; колеса закрутилися і «лендровер» покотився вперед.
  
  
  Я пройшов лише кілька ярдів, коли двоє охоронців біля головної брами помітили, як я їду до них. Зенон, мабуть, сказав їм, що мене треба зупинити. У них обох були пістолети, і один із них вистрілив і розбив лобове скло біля моєї голови. Я ухилився від скла, що вибухало, коли вибух розірвав будівлю поруч, і позаду мене спалахнуло полум'я. Один з охоронців був поранений вугіллям, що летить, і загорівся з криком.
  
  
  Я натиснув на гальма, переключив передачі на задній хід, розгорнув машину в хмарі пилу і з ревом облетів задню частину будівлі, щоб спробувати відчинити ворота з іншого боку. Коли я обігнув кут будівлі, спалахнуло полум'я і обпалило волосся на моїй лівій руці. Я відчув різкий жар на обличчі. Попереду мене була стіна вогню, між головним корпусом та службовим будинком у задній частині. Я навіть не натиснув на гальмо, оскільки вибору у мене не було. Я сильніше натиснув на педаль акселератора і, низько нахилившись до відкритої машини, влетів у полум'я.
  
  
  На мить все було яскраво-жовтим жаром і задушливим димом, і це було схоже на доменну піч. Потім я вирвався і знову повернув за інший кут до головних воріт.
  
  
  Охоронець відскочив з дороги якраз вчасно, щоби його не збили. Інший охоронець помітив мене і став прямо між «лендровером» та воротами. Він прицілився і вистрілив, куля відскочила від металевого каркаса лобового скла, потім він стрімко пірнув у багнюку, геть від машини. В інший момент я проїхав через ворота установи і попрямував дорогою за Деймоном Зено.
  
  
  Коли я завернув за поворот, де патруль здивував нас із Габрієль раніше, я на хвилину сповільнив швидкість і подивився через плече на лабораторію. Сцена була повним хаосом. Вогонь вийшов з-під контролю, і над ним клубочився чорний дим. За мною ніхто не піде. Вони були надто зайняті рятуванням будівельного комплексу.
  
  
  Дванадцятий розділ.
  
  
  Протягом першої години фургона, яким керував Зенон, було видно. Він залишив лише свіжі сліди від шин. Зенон прямував на південний схід від Мхаміда, до пустелі.
  
  
  Десь протягом другої години я мигцем побачив фургон, за яким піднімалася величезна хмара пилюки. Після цього погляду я знову втратив фургон більш ніж на півгодини, але раптово наткнувся на нього, що сидів посеред широкої висушеної області піску та чагарника, прямо поруч із виступом скелі заввишки з голову. Одна шина була порожня. Я зупинив Land Hover, заглушив двигун і виліз із машини. Я зиркнув на фургон, гадаючи, де може бути Зенон. Тримаючи Вільгельміну, я підійшов до фургона і зазирнула всередину. Зенона ніде не було. Ключі все ще залишалися у замку запалювання. Я глянув на землю навколо фургона і побачив сліди, що вели прямо вперед, у тому напрямку, в якому він їхав. Зенон мав бути дуже запеклим, щоб почати гуляти цією країною. Я знову нахилився у фургон, щоб вийняти ключі із замку запалювання. Нахилившись, я почув позаду себе звук і відчув удар по потилиці та шиї. Біль вибухнув у мене в голові, а потім, коли я вдарився об землю, мене охопила чорна прохолода.
  
  
  Сонце різко світило над головою, коли мої повіки відкрилися. Протягом хвилини я гадки не мав, де перебуваю. Потім я глянув розмитими очима і повільно згадав. Я заплющив очі від яскравого світла, трохи повернув голову і відчув болісний біль у підставі черепа.
  
  
  Я лежав із заплющеними очима і намагався думати. Зенон гарно влаштував мені засідку. Він, певно, думав, що мене вбив удар. Інакше він узяв би мій пістолет і застрелив би мене.
  
  
  Я знову розплющив очі, і сяйво розпеченої добіли кулі було болючим. Лендровера, звісно, був. Я сів і голосно крекнув, коли біль пронизав мою голову та шию. Молоток стукав мені по черепу. Я болісно піднявся на коліна і спробував підвестися, але впав на бік фургона і мало не впав знову. Я бачив лише два.
  
  
  Я дошкандибав до дверей фургона і зазирнув усередину. Незважаючи на поганий зір. Я бачив, що Зенон узяв ключі. Капот машини було піднято. Я незграбно підійшов до нього, зазирнув і виявив, що дроти розподільника зникли. Зенон нічого з цього не робив для мене, бо думав, що я мертвий. Він просто не хотів, щоб тубільці натрапили на місце події та загнали фургон до Мхаміда, де він буде пов'язаний з лабораторією.
  
  
  Я тяжко сперся на крило машини. На мить у животі зчинилася нудота, і мене охопило запаморочення. Я чекав, важко дихаючи, сподіваючись, що це минеться. Ці прокляті сліди, які ведуть від фургона. Зенон був розумний. Він пройшов великим колом, повернувся за виступ скелі і чекав мене там із праскою чи домкратом. Я був дурний.
  
  
  Запаморочення затихло. Я подивився в тому напрямку, звідки прийшов Зенон, і подумав, чи зможу я колись знайти дорогу назад до ґрунтової дороги,
  
  
  навіть якби я знайшов у собі сили пройти так далеко. Але треба було спробувати. Я не міг залишатися тут.
  
  
  Я виліз із фургона і пішов далі. Найбільше мені хотілося прилягти в тіні, відпочити та дозволити болі в голові та шиї затихнути. А ще краще було б провести тиждень на лікарняному ліжку з гарною медсестрою. Може, Габріель.
  
  
  Я викинув ці думки з голови і пішов нерівно, біль пронизав мене з кожним кроком. Пот стікав мені у вічі з чола, а в роті був сухий, ватяний присмак. Цікаво, як далеко до дороги? Я намагався відновити, скільки часу пройшло, поки я їхав у це віддалене місце після Зенона, але не міг зосередити свої думки на чомусь через біль.
  
  
  Несподівано знову повернулося запаморочення, і чорнота заповнила межі мого зору. Моя голова та груди сильно вдарилися, і я зрозумів, що впав. Я застогнав від болю і лежав, не намагаючись підвестися ні на мить. На землі було набагато краще ніж на ногах. Я відчував сонце на потилиці, як струмкова праска, і відчував запах поту від мого змученого тіла. І мені стало шкода себе. Мені було дуже шкода себе, і я сказав собі, що я не в змозі продовжувати, що я заслужив відпочинок тут.
  
  
  Але інша частина мене підштовхнула. «Вставай, Картер, чорт забирай! Вставай і рухайся, бо помреш тут.
  
  
  Я знав, що голос був правильний. Я слухав це і знав, що сказане було правдою. Якби я не міг стати зараз, я б взагалі не встав. Це сонце за годину закипить мені мозок.
  
  
  Якось я знову піднявся на ноги. Я глянув на землю, шукаючи слід машини, за якою стежив. Там нічого не було. Я примружився і спробував сфокусуватись, але не зміг. Я просунувся на кілька ярдів, потім повільно повернув. Затуманений зір чи ні, але поряд зі мною не було слідів. Я їх загубив.
  
  
  Я глянув на сонце, і це було все одно, що дивитися у відчинені двері ковальської печі. Це було в іншому напрямку, порівняно з тим, коли я почав ходити. Чи це було? Я не міг думати. Я заплющив очі і примружився. Я мусив пам'ятати. Коли я почав ходити, сонце було праворуч від мене. Так, я був у цьому впевнений.
  
  
  Я знову рушив уперед. Я витер піт з очей, але від цього вони горіли ще дужче. Мене били по голові зсередини. Я провів шкірястим язиком по пересохлих губах і зрозумів, що сонце пустелі вже зневажило мене більше, ніж хотілося б думати. Я побачив, як щось рухається землею, і зупинився, мало не впавши знову. То була тінь. Я глянув угору і побачив там, високо наді мною, стерв'ятника, який безшумно кружляв і кружляв.
  
  
  Я хмикнув і продовжував рухатися. Я примружився, коли проїжджав піщаною землею, сподіваючись знову побачити сліди від шин. Якийсь час я намагався втримати сонце праворуч від себе, але потім мене занесло. Я думав про Деймона Зено і про те, як я дозволив йому отримати мене. Я знищив Омега-Мутацію, але оскільки Зенон все ще був на волі, він міг почати все спочатку в іншому місці. Ось чому Девід Хоук сказав убити його, якщо він не повернеться як мій бранець.
  
  
  Моя мова ставала товстою, ніби у мене в роті була вовняна ковдра. Потовиділення було не таким сильним, тому що я висохла всередині. Пил запекся на моєму одязі, поверх вогкості, на моєму обличчі, в очах і вухах. Це забило мені ніздрі. І мої ноги стали дуже еластичні. Я подумки повернувся до всіх тих лав культур, призначених для Пекіна. І я був у тій жахливій палаті, проходячи по проходу між рядами уражених осіб.
  
  
  Моя сторона знову вдарилася об землю і змусила мене обернутися. Я йшов уперед на ногах, але в заціпенінні. Тепер я знову впав. Вперше я відчув потилицю, куди мене вдарив Зенон, і там засохла запекла кров. Я озирнувся і побачив, що я перебуваю на твердому грунті з солоної глини, яка, здавалося, нескінченно тяглася по всіх напрямках. Це було погане місце. Тут миттєво людина засмажила б, як яйце на сковороді. Уся територія була висохла до кісток, і всю глину покривали тріщини завширшки дюйм. На обрії не було жодної рослинності. У мене був швидкоплинний спогад про те, що я раніше бачив край цієї області, але потім спогад пропав. Ще одна тінь пройшла над головою, і я подивився в безтурботне пекло, яким було небо, і побачив, що тепер там два стерв'ятники.
  
  
  Я спробував стати на ноги, але цього разу не зміг подолати коліна. Це й стерв'ятники мене дуже злякали. Я стояв навколішки, важко дихаючи, намагаючись збагнути, в який бік може бути дорога. Важким фактом було те, що я міг блукати тут весь день, рухаючись кругами, як жук на мотузку, і закінчити там, де я почав. Якби я зміг тільки відновити ясний зір, це могло б допомогти.
  
  
  Я почав рухатися розпеченою глиною рачки, глина обпалювала мені руки, коли я рухався. Тріщини в глині створювали хитромудрий малюнок на поверхні квартир, а краї тріщин порізали мені руки та коліна.
  
  
  Через деякий час запаморочення повернулося, і пейзаж закружляв навколо мене запаморочливим колом. Я раптово побачив спалах яскравого неба там, де мала бути земля, і відчув уже знайомий шок від удару об тверду глину, цього разу по спині.
  
  
  Чотири стерв'ятники. Я проковтнув, озирнувся і знову порахував. Так, чотири, їхні крила шепочуть у нерухомому гарячому повітрі нагорі. Невелике тремтіння пройшло через мене, і поступово прийшло розуміння. Я був нерухомий для їхніх цілей, та стерв'ятники це знайшли. Вони, а не сонце, становили найбезпосереднішу загрозу. Я впав на спину, надто слабкий, щоб хоч трохи підвестися. Струс мозку та жар взяли своє.
  
  
  Я бачив стерв'ятників у Східній Африці. Вони могли розірвати газель на шматки за п'ятнадцять хвилин, а кістки очистити ще через п'ятнадцять, тож усе, що залишилося, було темною плямою землі. Великі птахи не боялися живої тварини, навіть людини, якщо ця тварина була інвалідом. І вони мали паршиві манери за столом. Вони не мали докорів совісті, почавши свою жахливу трапезу до того, як тварина помре. Якщо він не міг чинити опір, він був готовий до збору. Були розповіді про стерв'ятників від білих мисливців та африканських слідопитів, які я хотів би не згадувати. Я чув, що найкраще лягти на обличчя після того, як ви знерухомлені, але навіть тоді ви були вразливі, тому що вони атакували нирки, що було більш болісно, ніж очі.
  
  
  Я слабо гукнув на них. - "Ідіть!"
  
  
  Здавалося, вони не чують. Коли звук мого голосу стих, пустеля здавалася ще тихішою. Тиша гула у вухах, сама звучала. Я дозволив своїй голові впасти на тверду глину, і двоїння в очах повернулося. Я голосно застогнав. Була тільки середина дня, попереду було кілька годин гарячої спеки, перш ніж настав сутінки. Я відчував, що рухну задовго до цього. А потім мене спіймають птахи. Дуже швидко.
  
  
  Я знову підвівся на лікті. Може я йшов не в тому напрямку. Можливо, я збільшував відстань між собою і дорогою, втрачаючи всяку надію на порятунок у мандрівника, що проходить повз. Можливо, щоразу, підводячись і рухаючись, я наближався до смерті.
  
  
  Ні, я не міг так думати. Це було надто небезпечно. Я повинен був повірити, що прямую до дороги. А якщо ні, то в мене взагалі не вистачило б сміливості, волі рухатися.
  
  
  Я знову насилу піднявся на коліна, моя голова відчувалася вдвічі більше. Я стиснув зуби і рушив уперед по глині. Я б не здався. Я ненадовго запитав, чи знав Зенон, що я не мертвий, коли залишив мене, але вирішив дозволити пустелі вбивати. Це було б характерним для нього. Але до дідька Деймона Зено. Я більше не дбав про нього. Мене більше не хвилювала Мутація Омега. Я хотів тільки вижити цього дня, жити.
  
  
  Я волочився пішки. Я гадки не мав, куди я прямував. Але важливо було продовжувати рухатися, продовжувати спроби. Я спотикався, тверда глина обпалювала і порізала мене, коли йшов, і я подумав про Габріель. Я подумав про неї в темному прохолодному готельному номері в Мхаміді, лежачому на великому ліжку, оголеному. А потім я був з нею в кімнаті та підійшов до ліжка. Її руки обійняли мене, притягли до себе, а її тіло було прохолодним, м'яким і пахло жасмином.
  
  
  Невдовзі я виявив, що знову знепритомнів. Я лежав на спині, і палило сонце. Наді мною кружляли шість стерв'ятників. Я лизнув сухі потріскані губи і підвівся. Але я не мав сил рухатися. Один із стерв'ятників низько злетів і розташувався всього за кілька ярдів від нього, зробивши гусячий крок на жорстких ногах наприкінці приземлення. Потім злетів інший птах.
  
  
  Я слабо крикнув на них, моє серце билося в грудях. Два птахи зробили пару стрибків і в сухому, важкому шелесті пір'я знову злетіли і приєдналися до своїх товаришів у повітрі.
  
  
  Я ліг на спину. Я важко хрипів, пульс частішав. У мене скінчилися сили. Я мусив зізнатися собі, що програв. Деймон Зено спіймав мене. Сонце і птахи закінчаться раніше, ніж мине ще годину. Я гадки не мав, де перебуваю, я не міг ясно бачити навіть на кілька ярдів. Я раптово вперше подумав про Вільгельмін і відчув її знайому форму в кобурі поруч зі мною. Його там не було. У мене це було, коли Зенон мене дратував. Він, мабуть, узяв це. Навіть Х'юго не було. Я не мав зброї проти птахів.
  
  
  Стерв'ятники пливли все нижче і нижче, ширяли й ковзали, їхні яскраві, метальні очі були нетерплячі й голодні. Я перекотився на живіт і поповз. З закривавленими руками я повз, як змія, витрачаючи останні унції енергії.
  
  
  Я прийшов до тями через різкий розриваючий біль прямо під лівим оком. Я знову знепритомнів і лежав на спині. Мої очі в жаху розкрилися, моя рука автоматично піднялася на захист.
  
  
  У мене на грудях стояли два великі стерв'ятники. Довгі худі шиї, непристойні бігаючі очі,
  
  
  Гострі гострі дзьоби заповнили поле мого зору, і їхній запах наповнив мої ніздрі. Один стерв'ятник бив і рвав шкіру на ремені моєї кобури, а інший завдав першого удару мені в очі. Другий птах збирався зробити ще одну спробу, коли моя рука піднялася. Я голосно крикнув і схопився за потворну шию.
  
  
  Великий птах хрипко скрикнув і спробував піти. Я чіплявся за зміїну шию, тоді як інший стерв'ятник змахував своїми широкими крилами, дряпаючи мої груди, коли він відштовхнувся. Той, який я тримав у руках, відчайдушно метався, щоб звільнитися, бився крилами на моєму обличчі, грудях і руках і вп'явся в мене своїми кігтями.
  
  
  Але я не відпустив би цю худу шию. Я уявив, що ця огидна голова належить Зенону, і, незважаючи на всі ці трясіння і крики, мені вдалося повільно підняти іншу руку і покласти її на шию, при цьому гостра дзьоба весь час тицьнула руку в руку і пролила кров. Потім я перекотився на бік, притис птаха до землі і з відчайдушним припливом сили зігнув довгу шию навпіл. Щось усередині клацнуло, і я відпустив. Птах била крилами по глині ще пару миттєвостей, поки її різкий запах вдарив мені в ніздрі, а потім вона завмерла.
  
  
  Я був хворий від виснаження. На мить я подумав, що мене може вирвати. Але поступово нудота вщухла. Я озирнувся і побачив інших. Тепер вони всі були на землі, дехто рухався навколо мене щільним колом, рухаючись із тугими суглобами, посмикуючи шию, а деякі просто нетерпляче стояли й спостерігали.
  
  
  Я лежав у знеможенні. Пара з них підійшла ближче. Я відчув оніміння під лівим оком, там була неглибока рана. Моя рука відійшла у крові. Але стерв'ятник схибив.
  
  
  Я глянув на мертвого птаха з невеликим задоволенням. Вони могли влаштувати свій жахливий бенкет до кінця дня, але я змушував їх працювати за їжу.
  
  
  Інші птахи тепер наближалися повільно, їхні безглузді голови хиталися швидкими, дивними рухами. Вони були схвильовані запахом крові та дуже нетерплячі.
  
  
  Я відчув різкий укол у праву ногу і подивився на птаха, що стоїть поряд зі мною. Інші теж були поруч, оглядаючи тіло щодо ознак життя. Тільки один був відвернений його мертвим товаришем. Я був м'ясом, на яке вони чекали. Я слабо замахнувся на птаха, що клював мене, і вона відлетіла на пару футів.
  
  
  Що ж, було б не так погано після першого шоку болю. Люди гинули ще страшніше від рук L5 та КДБ. Я теж міг упоратися з цим. Але я не дозволив би їм мати моє обличчя. Принаймні не першим. Я тяжко перекотився на груди і поклав лице на руку.
  
  
  Я лежав тихо, думаючи про Зенона і про свою невдачу, і про те, що ця невдача означатиме. Виявилося, що мене не буде поряд, щоб побачити результати. Я чув, як шарудіння ніг і пір'я ставало все гучнішим, коли вони наближалися.
  
  
  Тринадцятий розділ.
  
  
  Пролунало сильне тріпотіння крил і ще один звук. Це був знайомий звук – двигун автомобіля. А потім був голос,
  
  
  "Нік! Mon Dieu, Нік!"
  
  
  Я прибрав руку з обличчя, і мої очі розплющились. Сонце сідало в небо і тепер було не так яскраво. Я знову зсунув руку і перекотився на бік. Потім я побачив Габріель, що схилилася наді мною, з занепокоєнням і полегшенням в очах.
  
  
  «О, Нік! Я думала, ти помер.
  
  
  Вона тягла за підірвану тканину моєї сорочки. "Слава богу, я вчасно тебе знайшла".
  
  
  "Як…?" Говорити було важко. Я не міг керувати своєю мовою.
  
  
  Вона допомогла мені встати і притулила мою голову до себе. Потім вона відкручувала кришку фляги, і я майже відчув запах води, коли кришка знялася. Чудова волога рідина омивала моє горло, з бульканням проникала в мої начинки, рухалася в життєво важливі місця, поповнюючи мою енергію і мої волокна.
  
  
  «Ви всього за п'ятдесят ярдів від дороги», - сказала вона. Вона вказала на Citrõen. "Хіба ви не знали?"
  
  
  Я справді відчував, як енергія повертається з водою. Я поворухнув язиком, і тепер все заробить. "Ні, не знав". Я зробив ще ковток, потім Габріель торкнулася мого пересохлого обличчя вологою ганчіркою. «А що ти тут робиш? Ти маєш бути у Мхаміді».
  
  
  «Хтось приїхав до міста з новиною про пожежу. Я не могла просто сидіти в готелі, думаючи, що ти можеш мати проблеми. Я прямував до лабораторії, коли побачив дві групи автомобільних слідів, що вели цією дорогою в бік Тагуніте, що прямує звідси міста. Оскільки лабораторія була зрівняна із землею, я подумав, що ви або потрапили у вогонь, або їдете по одному з цих слідів. Я вважав за краще вірити останньому, тому пішов слідами. Вони повернули з дороги прямо попереду, але я першим побачив стерв'ятників. І вони привели мене до вас».
  
  
  Я повільно сів, і пульсація в моїй голові трохи вщухла. Я скривилася від болю з кількох джерел.
  
  
  «З тобою все гаразд, Нік?»
  
  
  «Я так думаю, – сказав я. Я вперше помітив, що двоїння в очах зникло. Я спробував підвестися і впав на Габріель.
  
  
  "Давай, я допоможу тобі дістатися машини", - сказала вона.
  
  
  Мені було важко повірити, що я ще живий
  
  
  . Я дозволив Габріель відвести мене до машини, і я важко звалився на переднє сидіння.
  
  
  Ми повільно їхали дорогою, пройшовши те місце, де Зенон в'їхав у пустелю, а я за ним. Потім, за кілька сотень ярдів від цієї точки, я побачив сліди. Land Rover знову виїжджає на ґрунтову дорогу. І знову відвернувшись від Мхаміда, до пустелі та Тагуніте.
  
  
  "Я так і думав", - сказав я. «Добре, ми прямуємо до Тагуніта».
  
  
  "Ви абсолютно впевнені?" вона виглядала стурбованою.
  
  
  Я глянув на неї і посміхнувся, відчуваючи, як мої потріскані губи намагаються зігнутися. «Зенон взяв мої улюблені іграшки, – сказав я. "Я думаю, це правильно, якщо я примушу його повернути їх".
  
  
  Вона усміхнулася у відповідь. "Як скажеш, Нік".
  
  
  Ми прибули в Тагуніті відразу після настання темряви. Це було знову як Мхамід, але чомусь він виглядав ще пильнішим і сухішим. Як тільки ми в'їхали в місто, я відчув, що або Зенон був там, або був недавно. Жодних речових доказів просто інтуїція, на яку я навчився звертати увагу в інших випадках. Ми вийшли на невелику площу відразу після в'їзду в місто, і бензонасос, пофарбований у червоний колір, стояв біля місця, схожого на готель. Це був один із тих іспанських насосів, в які ви кладете монету і отримуєте свій бензин, але цей був перероблений так, щоб унеможливити автоматичний обмін монет і палива.
  
  
  "Хвилинку", - сказав я Габріель. «Я хочу поставити тут кілька запитань».
  
  
  Вона зупинила машину, і миттю вийшов араб, молодий худорлявий хлопець у пустинній кафії на голові. Він широко посміхнувся, і ми попросили його заповнити бак Citrõen. Поки він це робив, я вийшов із машини і пішов поговорити з ним.
  
  
  "Ви обслуговували сьогодні Land Rover?" - спитав я арабською.
  
  
  "Land Rover?" - повторив він, зиркнувши на мене, накачуючи газ. — Годину чи більше тому тут стояла машина по пустелі, сер. Він мав відкритий верх».
  
  
  «Чи був за кермом чоловік, сивий чоловік, високий чоловік?»
  
  
  «Ну так, – сказав араб, вивчаючи моє обличчя.
  
  
  "Він говорив із вами?"
  
  
  Араб глянув на мене, і на його обличчі з'явилася легка усмішка. «Здається, я дещо згадав…»
  
  
  Я вийняв з кишені пачку дирхамів і простяг йому. Його посмішка стала ширшою. «Тепер це стосується мене, сер. Він згадав, що сьогодні має добре відпочити.
  
  
  "Він сказав де?"
  
  
  "Він не скаав."
  
  
  Я вивчив його обличчя і вирішив, що він каже правду. Я заплатив йому за бензин. "Завдяки."
  
  
  Повернувшись до Citrõen, я розповів Габріель те, що дізнався.
  
  
  "Якщо Зенон зараз тут, він буде тут завтра вранці", - сказала вона. «Якщо ти знайдеш його сьогодні ввечері, Нік, він, мабуть, уб'є тебе. Ти виглядаєш жахливо. Ти не у формі, щоб переслідувати його.
  
  
  "Може ти і права", - сказав я. «Добре, зніміть номер у готелі. Але я хочу, щоб ти розбудила мене завтра на світанку.
  
  
  "Відмінно. Але доти ти відпочиватимеш"
  
  
  Номер у готелі був чистіший, ніж у Мхаміді, а ліжко трохи м'якше. Габріель спала зі мною, але я навіть не помітив, як вона залізла поряд зі мною в короткій тонкій нічній сорочці. Я заснув майже одразу після того, як ліг на ліжко.
  
  
  Опівночі я різко випростався, вигукуючи лайки на адресу стерв'ятників і розмахуючи ним руками. На мить це було дуже реально. Я навіть відчував гарячий пісок під стегнами і відчував запах птахів.
  
  
  Габріель різко заговорила зі мною. - "Нік!"
  
  
  Я тоді справді прокинувся. «Вибач», - промимрив я. Я притулився до узголів'я ліжка і зрозумів, що почуваюся на сто відсотків краще. Болі зникли, і в мене з'явилася сила.
  
  
  "Все в порядку", - м'яко сказала Габріель, коли я закурювала цигарку. Я вдихнув, і червоне вугілля засвітилося в кімнаті. "Тобі холодно?" Вона рушила до мене своїм тілом. Вона була м'якою та теплою, і я мимоволі відповів.
  
  
  "Прямо зараз", - сказав я їй.
  
  
  Вона помітила мою реакцію на її тіло. "Мені краще залишитися на моїй стороні", - сказала вона. Вона почала відходити.
  
  
  Моя рука зупинила її. "Все в порядку."
  
  
  "Але Нік, тобі потрібен відпочинок".
  
  
  "Я все одно не засну ще деякий час".
  
  
  Вона знову притулилася до мене. “Чудово. Але ти просто розслабся і дай мені зайнятися справами».
  
  
  Я посміхнувся, коли вона поцілувала мене в губи, весь час пестила мене. Вона дбала про мене, і мені це подобалося. Незабаром вона знову поцілувала мене, і в цьому був справжній вогонь, і вона знала, що настав час.
  
  
  Габріель ніжно любила мене, і це було незабутньо. З цієї миті мої сили швидко повернулися. Коли пізніше вона заснула поряд зі мною, я швидко задрімав і прокинувся на світанку, відчуваючи себе відпочившим та оновленим.
  
  
  Мені все ще було боляче, коли я переїжджав. Але рана біля основи черепа гоїлася, рана під лівим оком утворила невелику тонку кірку, і Габріель залатала порізи на моїй спині. Ще вона змінила пов'язку на моїй стороні, де генерал Дженіна завдала рани. Поки ми одягалися, нам у кімнату послали каву, і після того, як напився, я відчув себе іншою людиною, ніж тим, хто натрапив на цей Citrõen напередодні вдень.
  
  
  Того ранку знову в машині, коли сонце тільки піднімалося над плоскими білими дахами села, ми рушили в дорогу проїжджаючи близько двох інших готелів у місті.
  
  
  Шукали лендровер. Звісно, якщо Зенон справді хотів сховатися, мабуть, були приватні будинки, де міг би зняти кімнату. Але він не мав причин думати, що я все ще переслідую його. Я подумав, що він буде в одному з готелів. І ще я подумав, що він не вийде раніше світанку.
  
  
  Ми прочухали паркування навколо першого невеликого готелю, але «Ленд Ровера» не було. Він теж міг поміняти машину, але знову ж таки, в цьому було мало сенсу.
  
  
  Коли ми підійшли до другого готелю, ми з Ґабріель одночасно помітили «лендровер». Він був припаркований навпроти входу через бруковану вулицю, і високий чоловік притулився до нього через двері без верху.
  
  
  "Це Зенон!" – сказав я Габріель. "Зупини машину!"
  
  
  Вона виконувала накази. «Нік, стережися. У тебе навіть нема пістолета.
  
  
  Я обережно вибрався з Citrõen. Зенон усе ще щось влаштовував на сидінні машини. Якщо пощастить, я зможу підійти до нього ззаду. Він ще не помітив нашої машини.
  
  
  "Не вимикайте двигун", - м'яко сказав я Габріель. «Просто сиди тут. Тихо. І тримайся подалі».
  
  
  "Відмінно."
  
  
  Я зробив три кроки до «лендроверу», коли Зенон раптово підняв очі й помітив мене. Спочатку він мене не впізнав, але потім ще раз глянув. Здавалося, він не вірив своїм очам.
  
  
  Я зневажав Деймона Зенона ще до того, як зустрів цю людину, але після жахливого годинника в пустелі я перейнявся до нього непереборною ненавистю. Я знав, що мої почуття є небезпечними, тому що емоції майже завжди заважають ефективності. Але я нічого не міг із собою вдіяти.
  
  
  "Це кінець, Зеноне", - сказав я йому.
  
  
  Але він так не думав. Він витяг Вільгельміну з кишені на стегнах, прицілився в мене і випустив патрон. Я пригнувся, і куля пролетіла над моєю головою і рикошетом відлетіла від бруківки за мною. Я побіг до припаркованого поблизу "Фіату", і "люгер" знову заревів, роблячи вм'ятини на даху маленької машини. Потім Зенон у «Ленд Ровері» заводив двигун.
  
  
  Я пішов за ним, але зупинився на півдорозі, коли побачив, як машина покотилася вперед і з вереском віднесла геть вулицею до околиці міста. Я швидко повернувся і кивнув у бік Габріель та сітроєна. Вона відключила передачі, і машина помчала вперед, зупинившись поряд зі мною.
  
  
  Габріель звільнила мені місце, і я сіла за кермо. На той час на тихій вулиці з'явилося кілька арабів, збуджено обговорюючи постріли. Я проігнорував їх та ввімкнув Citrõen, колеса оберталися, коли ми почали рух.
  
  
  Лендровер все ще було видно приблизно у трьох кварталах. Я їхав всю дорогу довгою вулицею, шини верещали, а гума горіла на камені. Наприкінці вулиці Зенон повернув за ріг праворуч і на ходу занесло. Я поїхав Citrõen, роблячи поворот на двох колесах.
  
  
  Зенон виїжджав із міста асфальтованою дорогою. Пара рано-вранці пішоходів зупинилася і подивилася, поки ми проїжджаємо повз, і я спіймав себе на тому, що сподівався, що в цей час поблизу не буде місцевої поліції. Буквально за кілька хвилин ми покинули село. шосе закінчилося, і ми їхали ґрунтовою дорогою, знову прямуючи до пустелі. Схід сонця був майже прямо перед нами і дивився нам в очі через лобове скло.
  
  
  Ми їхали, мабуть, миль двадцять. Citrõen підійшов на деяку відстань, але не зміг обігнати іншу машину. Дорога майже повністю зникла, перетворившись на покриту коліями і забиту піском колію, яка змусила нас битися головою об стелю Citrõen, поки ми не відставали від Land Rover. Потім, як і минулого разу, Зенон повністю зійшов з траси, намагаючись відірватися від нас. Я котив за ним Citrõen через траву і тверду глину, і тепер Зенон мав явну перевагу. Land Rover із міцною рамою та повним приводом був створений для таких подорожей, а Citrõen – це шосейний автомобіль. Через п'ять хвилин ми втратили Зенона з поля зору, хоча слід пилу дозволяв нам триматися правильного напрямку.
  
  
  Коли я був впевнений, що він нас повністю втратить, ми обійшли виступ із виступаючої скелі, і там був Land Rover, що сидів під незручним кутом, що застряг у піщаному насипі. Зважаючи на все, здібності Зенона не відповідали можливостям машини. Зенон саме вилазив, коли ми різко зупинилися, не більше ніж за двадцять ярдів від нас.
  
  
  "Залишайся в машині і не рухайся", - сказав я Габріель.
  
  
  "Нік, у тебе немає шансів без зброї", - попередила вона.
  
  
  "Він не знає, чого в нас немає".
  
  
  Я простяг руку і торкнувся її руки. Потім я вийшов із Citrõen.
  
  
  Зенон пірнув за відчинені двері лендровера, тримаючи люгер за край, і націлився в мій бік. Якби він знав, напевно, що я беззбройний, він міг би ускладнити нам життя. Він міг повернутися до нас безкарно і змусити нас шукати укриття. Та він не знав.
  
  
  Ти не повернеш мене живим! - крикнув Зенон, присівши за дверима машини. Мені не треба було, щоб він це казав.
  
  
  Питання було в тому, як до нього дістатися, адже він мав Вільгельмін. Дивно, наскільки великим і небезпечним виглядав пістолет із цього кінця ствола. Я глянув на землю довкола машин. Поруч з обома машинами праворуч було кілька каменів, а ліворуч – трохи далі. Вони надали б якесь прикриття, якби я зміг дістатися до них, і заплутали б Зенона, якби він не знав, за якими я ховаюся.
  
  
  Зенон сам відволікся, перш ніж я зміг його обдурити. Він вирішив, що за дверима лендровера небезпечно, тому повернувся і, пригнувшись, рушив до передньої частини машини. Як тільки я побачив його, я кинувся до каміння праворуч і пірнув за ними.
  
  
  Коли я підійшов до краю, щоб озирнутися, я побачив, що Зенон втратив мене з поля зору і гадки не мав, де я був. Його очі дивилися на Citrõen і скелі по обидва боки машин. На його обличчі з'явився істеричний вираз, і я побачив, що він краще вхопився за рукоять "люгера", слизьку від поту.
  
  
  Повільно, стоячи рачки, я повз по периметру скель, намагаючись не зсунути гравій під туфлі. Мене не було жодного звуку. Дюйм за дюймом, фут за футом я обходив скелі та виявився прямо над Land Rover.
  
  
  «Прокляття, чорт тебе забирай!» Гучний, напружений голос Зенона долинув до краю скелі. "Я вб'ю тебе."
  
  
  Я беззвучно лежав на камінні над ним. За мить я повільно поповз греблею скель, все ще ховаючись від очей. Я був над передньою частиною «лендроверу» і приблизно за десять футів праворуч від нього. Я повільно підвівся і крадькома глянув. Мені пощастило. Зенон дивився на другий бік.
  
  
  Я знайшов камінь розміром із кулак. Взявши його в руки, я ще раз подивився на Зенона. Він все ще одвернувся від мене. Я відсунувся і шпурнув камінь високою петлеподібною дугою над його головою на інший бік лендровера; він приземлився з гуркотом. Зенон розвернувся і вистрілив із люгера на цей звук, і я стрибнув йому на спину.
  
  
  Я недостатньо добре прорахував стрибок. Я вдарив його по плечах і спині, і Люгер полетів. Я важко приземлився на ліву ногу і повернув кісточку. Ми разом вдарилися об землю, кректаючи від падіння. Ми обидва важко піднялися, і я впав на одне коліно. Я вивихнув кісточку. Я глянув на Люгер; робочий кінець бочки було засипано піском. Поки його не почистять, його не можна буде використати. Зенон також це помітив і навіть не спробував схопити пістолет. Натомість на його обличчі з'явилася напружена усмішка, коли він побачив мою ногу.
  
  
  «Ну хіба не прикро?» - прошипів він.
  
  
  Я насилу підвівся, віддавши перевагу кісточці. Вона пронизала мою ногу гострим болем. Поряд із виснаженням від випробувань попереднього дня, це зробило Зенона, незважаючи на його вік, грізним супротивником у рукопашній сутичці.
  
  
  Але я ненавидів цю людину; Я проігнорував кісточку і кинувся на Зенона, вдаривши його в груди. Ми знову спустилися разом. Я зрозумів, що мені було вигідно утримати його від ніг, бо моя маневреність у вертикальному положенні була нульовою. Ми каталися по піску знову і знову, поки я вдарив його кулаком по обличчю. Він дико схопив мене за горло, дряпаючи, намагаючись утримати, щоб задушити мене. Ми були поруч із «Ленд Ровером». Руки Зенона зімкнулися на моєму горлі. Я вдарив його ще одним кулаком у обличчя, і кістка хруснула; він упав на машину.
  
  
  Обличчя Зенона кровоточило, але він боровся. Він був на ногах, хапаючись за лопату, прикріплену до боку «лендровера», одну з тих маленьких, з короткою рукояттю, якими викопували колеса з піску. Тепер він тримав його в руці і підводив, щоб обвалити мене на голову.
  
  
  Я спробував підвестися, але мені завадила кісточка. Тепер мені довелося потурбуватися про чортову лопату. Він люто опустився на моє обличчя, лезо було опущене. Я відкотився від нього швидким рухом, і вона поринув у пісок поруч із моєю головою.
  
  
  Зенон, смаглявий, з венами на шиї, схожими на мотузки, звільнив лезо лопати для ще одного удару. Він підняв зброю над головою. Я люто тицьнув правою ногою і зачепився за ногу Зенона, вибивши його з рівноваги. Він упав на пісок, але лопату не втратив. Я незграбно підвівся на ноги і рушив до Зенона, але він теж підвівся, і в нього все ще була лопата. Він дико замахав нею, цього разу горизонтальною дугою в мою голову. Я відступив назад, щоб уникнути цього, і помацав кісточку. Я ніяково підійшов до Зенона, схопив його, перш ніж він зміг відновити рівновагу, і шпурнув його через моє стегно на землю. На цей раз він втратив і лопату, і частину своїх сил. Це було добре, бо я дуже швидко втомлювався, а кісточка мене вбивала.
  
  
  Він махнув мені кулаком і схибив, і я вдарив його прямо по обличчю. Він відсахнувся і сильно вдарився об «лендровер», його обличчя спотворилося від болю і було залите кров'ю. Я шкутильгав за ним, спіймав його там і вдарив його в живіт. Зенон зігнувся навпіл, і я вдарив коліном у його голову.
  
  
  Він голосно крекнув і впав на переднє сидіння лендроверу.
  
  
  Коли я рушив до нього, Зенон спробував ухопитися за край сидіння, і я побачив, що він тягнеться до чогось у машині. Коли він повернувся до мене з вістрям у руці, я побачив, що маю проблеми. Він знайшов іншу мою зброю, стилет Хьюго. Він тицяв у мене його, намагаючись піднятися на ноги, його тіло заповнило відчинені двері машини.
  
  
  Я не міг дозволити йому дістатися до мене. Не після того, через що він мене вже змусив. Перш ніж він вибрався з дверей, я кинувся на неї. Він упав. Його голова застрягла між краєм дверей і рамою, коли вона зачинилася. Я почув, як череп виразно розколовся від удару, а потім очі Зенона розширилися, коли з його губ зірвався приглушений звук. Двері відчинилися, і Зенон сів на землю поряд з машиною, його очі все ще були відчинені, тонкий червоний струмок стікав по його щелепі від лінії волосся. Він був мертвий.
  
  
  Я звалився на «лендровер» поряд з ним, скинувши вагу з кісточки. Я почув кроки, що наближалися до мене, а потім переляканий голос Габріель.
  
  
  «Нік, ти…:
  
  
  Вона зупинилася поряд зі мною і подивилася на Зенона. Потім вона подивилася на мою кісточку.
  
  
  "Я в порядку", - важко сказав я.
  
  
  Габріель поцілувала мене в щоку, потім подала мені Вільгельміну та Хьюго. Ми рушили назад до Citrõen, я спирався їй на плече.
  
  
  «Це стає звичкою, – сказав я.
  
  
  "Мені подобається допомагати тобі, Нік".
  
  
  Я глянув на її зелені очі. «Як минулої ночі?»
  
  
  Вона справді почервоніла. "Так. Як минулої ночі.
  
  
  Я посміхнувся, коли ми повернулися до машини. Я уявляв вираз обличчя Хоука, якби він міг бачити милу дівчину, яка так дбала про мій добробут. "Я не знаю, як ти це робиш", - говорив він з кривим обличчям.
  
  
  Ми під'їхали до машини. «Як довго їхати назад у Танжер?» - Запитав я Габріель.
  
  
  Вона знизала плечима. "Ми могли б бути там завтра".
  
  
  "Справді?" - Сказав я, піднімаючи брови. «У цьому зламаному старому ящику?»
  
  
  Вона подивилася на курний Citrõen. "Нік, це практично нова машина".
  
  
  «Але завтра ми дістанемося Танжера новою машиною», - заперечив я. «А потім я маю негайно зв'язатися зі своїм начальством, і вони можуть захотіти, щоб я відлетів наступним літаком. З іншого боку, якщо ця машина стара й старезна, нам знадобиться дві чи, можливо, три ночі в дорозі, щоб дістатися Танжера».
  
  
  Здивування на її обличчі розчинилося, і його змінила посмішка. «Ах. Я бачу обґрунтованість твого судження, - повільно сказала вона. «За останній час він пережив багато, і було б небезпечно вести його безрозсудно».
  
  
  Я ніжно поплескав її по дупі. Потім я зашкутильгав до дверей і сів у машину, а Габріель сіла на сидіння водія.
  
  
  - Тоді в Танжере, водію, - сказав я. "Але, будь ласка. Не надто швидко.
  
  
  «Як ти й кажеш, Нік». Вона посміхнулася.
  
  
  Кинувши останній погляд на нерухому постать, що розтяглася поруч із «лендровером», я глибоко зітхнув і повільно видихнув. Потім я відкинувся на м'яке сидіння, заплющив очі і з нетерпінням чекав на повернення в Танжер.
  
  
  Я очікував, що воно буде незабутнім.
  
  
  Кінець.
  
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Кодове ім'я: Вервольф
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  
  
  Кодова назва: Вервольф.
  
  
  переклад Льва Шкловського
  
  
  присвячується пам'яті сина Антона.
  
  
  
  
  Перша глава
  
  
  
  
  
  
  Бики бігли поперед нас горбистим андалузьким ландшафтом. Сонце було теплим і надавало їхній шкірі гарного сяйва. То було моє свято. Нік Картер та АХ були так само далекі від моїх думок, як Вашингтон. Тут я був Джеком Фінлі, представником постачальника зброї. І Джек Фінлі чудово провів час.
  
  
  Поруч зі мною їхала графиня Марія де Ронда своїм білому арабському жеребці. Коли я зустрів її на пляжі Ібіци, я нічого не знав про її титул. Для мене в той час вона була не чим іншим, як найпривабливішою твариною-самкою Середземного моря. Її біле бікіні ледь приховувало її розкішне оливкове тіло. У неї були темні іспанські очі, довге чорне волосся і яскрава посмішка, що обеззброювала.
  
  
  Наступного ранку, виявивши безмірну пристрасть, що ховається за цією посмішкою в пристрасну ніч кохання, менеджер готелю розбудив нас по телефону, і я почув, що він називав її графинею.
  
  
  У цьому не було сумніву: вона графиня. Вона змінила бікіні на блискучі ряди марокканської шкіри, її волосся було зібране під крислатим севільським капелюхом, і обеззброююча посмішка змінилася королівським поглядом.
  
  
  До 20 років вона стала власницею найбільшого та відомого ранчо бойових бугаїв в Іспанії.
  
  
  То був час, коли дворічні бики вперше знайомилися з атмосферою арени. Бики, що пройшли випробування, залишаться на ранчо ще два роки, доки не стануть повністю дорослими монстрами, дозрілими для боротьби. Невдачливі бики безцеремонно вирушали на бійню.
  
  
  "Ви дійсно любите кориду?" — спитала Мері. «Мені не хотілося б, щоб ти не пережив цієї відпустки.
  
  
  Я не пропустив легкого іронічного тону, і її глузливий погляд змусив мене відповісти.
  
  
  "Це не моє хобі - дивитися, як інші люди займаються спортом", - парирував я. "Я так і думала", - сказала вона. 'Підемо.' Я пришпорив коня, і ми перейшли від короткого галопу до швидкої рисі, щоб скоротити крок биків.
  
  
  Нас було дванадцять, все на конях. Було три матадори з Мадрида, два пікадори зі своїми довгими загостреними списами, потенційні покупці та кабальєро. Ідемо по колу.
  
  
  Молоді бички сердито гарчали і махали рогами. Їм було всього два роки, але кожен важив близько восьмисот фунтів і мав гострі, як бритва, роги завдовжки шість дюймів.
  
  
  Коли ми кружляли, стадо зупинилося на пагорбі. Це була їхня територія, і вперше в житті вони зазнали нападу на їхніх володіннях. Їхні закочені очі виражали ненависть і здивування, коли копита наших коней тримали їх у полоні в кільці хмар пилу.
  
  
  Марія стала на стременах і крикнула одному зі своїх людей: «Ізолюйте його там ззаду, спочатку перевіримо.
  
  
  Вершник вилетів за межі рингу за десять футів від бика. Тварина відразу ж атакувала.
  
  
  Ця людина була експертом. Гострі, як бритва, роги встромлялися в бік коня, але вершник тримався поза досяжністю, турбував і захоплював бика все далі й далі від отари, поки тварина та вершник не опинилися на рівній площині обличчям один до одного. ярдів від стада.
  
  
  "Кажуть, що дуже давно моряки з Криту завезли бойових биків до Іспанії". - сказала Мері. Її обличчя світилося збудженням на балеті кабальєро з биком. "Але щоб перемогти їх, потрібен іспанець".
  
  
  Вершник відійшов, і до бика підійшов один із пікадорів. Він націлив спис у голову звіра і кинув йому виклик: «Торо! Гей, Торо! «Якщо він гарчить чи дряпає землю, це поганий знак», - зазначила Марія. «Хоробрих биків не блефують». Це було блефом. Він попрямував до пікадору, його роги були спрямовані в живіт коня. Але пікадор блискавично нахилився вперед і встромив спис між лопаток. Однак звір, здавалося, повністю проігнорував біль і знову почав атакувати.
  
  
  'Досить!' крикнула Мері. «Досить, у нас є Торо!
  
  
  Вершники вітали. Пікадор висмикнув спис із плоті і пустився галопом. Один з матадорів підійшов до розлюченого бугая, озброєний тільки червоною ганчіркою.
  
  
  «Щоб побачити, чи атакує бик прямо чи збоку, все записується», - пояснила Марія. І справді, я бачив, як один із її людей записував кожну деталь у блокнот.
  
  
  Боковими рухами матадор підійшов до бика. Він був немалою людиною. але його очі були одному рівні з очима бика. Марія розповідала мені раніше, що в Андалусії розводять найбільших бугаїв.
  
  
  Матадор зрушив червону тканину. Бик погрозливо опустив роги і раптово атакував по прямій. Його кров залила сорочку матадора, який опанував безперервними атаками і вміло справлявся з ними, обертаючи звіра широкими колами.
  
  
  "Дивись, Джек". він грає обережно, щоб бик не повертався надто швидко, інакше він міг зашкодити собі яєчка», – пояснила Марія. «Це справді торо!» - Вигукнув матадор при останній атаці бика.
  
  
  Тепер було обрано іншого бика. Цей був навіть більший, ніж перший, але коли в нього потрапив спис пікадора, він замикав і вийшов. «Поганий знак, – прокоментував один із покупців.
  
  
  Інший матадор підійшов до бика. Тварина била копитами і розмахувала рогами. Матадор підійшов до звіра на відстані півметра і спробував спровокувати напад. Бик перевів погляд із тканини на чоловіка. ніби він не міг вирішити, куди направити свою атаку.
  
  
  'Обережно. Хайме. Боягузливий бик – найгірший». крикнув один із матадорів. Однак гордість - це риса, яку іспанець має удосталь, і матадор підійшов ще ближче до смертоносних рогів.
  
  
  «У Мадриді одного разу випустили на ринг бика з тигром, – сказала Марія. «Коли все закінчилося, їм довелося поховати чотирьох людей та тигра».
  
  
  Ніщо не рухається швидше за бика на коротку відстань, і ця відстань становила всього кілька дюймів, коли бик атакував. Я сам стояв метрів за п'ятнадцять від мене і чув, як рветься сорочка. Передня половина падала на пояс матадора, показуючи пурпурову смугу, що проходить через його ребра. Червона ганчірка впала, і чоловік відсахнувся, зовсім збентежений. Врятувала його тільки боягузтво бика. Це дало мені час зманеврувати моїм конем між ним і биком і поцупити хлопця за руку. Коли я відпустив його, він був небезпечний і зі сміхом грюкнув мене по спині.
  
  
  "Ти хороший вершник для американця", - сказав він, витираючи кров з рота.
  
  
  "Буей, буей", - кричав чоловік, який робив нотатки. "Це для м'ясника!"
  
  
  Марія під'їхала до мене: «Твоя черга, дон Хуан. - крикнула вона мені, накидаючи червону ганчірку на кінчик мого сідла, - якщо ти такий же хоробрий, що стоїш на місці, чи біжиш!
  
  
  «Особисто я найкраще почуваюся в горизонтальному положенні».
  
  
  "Скажи це бику".
  
  
  Чорний шматок динаміту на ногах розганявся по лужку. Дике кучеряве волосся майоріло між кривими рогами. Вершник, що виманив його зі стада, здавалося, був щасливий втекти.
  
  
  "Ми зберегли це спеціально для тебе", - крикнув мені один із кабальєро.
  
  
  "Це розіграш? - запитав я Марію, - чи вони намагаються виставити мене в поганому світлі?
  
  
  «Вони знають, що ти спиш із графинею». відповіла Марія рівним тоном. «Їм цікаво, навіщо тебе взяла. Ви все одно можете повернутись, якщо хочете. Ніхто не може очікувати, що торговець поводитиметься як тореадор.
  
  
  Бик атакував списа пікадора. Метал пронизав його тіло, але він не здригнувся і шаленими поштовхами відігнав людей і коней, крок за кроком. Я зісковзнув з коня і схопився за полотно. «Пам'ятайте, – попередила Марія, – ви рухаєте полотном, а не ногами. Коли ви стикаєтеся з цими рогами, потрібно бути хоробрим та розумним. Стоячи на місці та повільно пересуваючи тканину, впорайтеся зі своїм страхом, і ви візьмете його під свій контроль.
  
  
  Я надто часто чув подібні слова від Яструба, але ніколи не мав стосунку до цієї жахливої раси звірів, яких протягом ста років розводили виключно з метою вбивства. І точно ніколи не чекав таких слів з вуст такої дівчини, як Марія.
  
  
  «Скажи мені одну річ, Маріє. Якщо твій бик зб'є мене, ти піднімеш великий палець вгору?
  
  
  «Це залежить від того, куди він вас приведе.
  
  
  Я вийшов на поле. Пікадор поїхав, і бик люто глянув на мене. Мені не хотілося виконувати класичні бічні кроки матадора, які виявилися непотрібними, тому що бик летів просто на мене.
  
  
  Тоді я зрозумів, чому деякі досвідчені матадори іноді раптово здаються і тікають. Земля гуркотіла від важкого атакуючого колосу. Я зімкнув ноги і розгорнув полотно. Коли він опустив роги, я побачив кров на його спині. Я різко смикнув полотно і побачив, що роги спрямовані прямо на мене. Молода чудовисько кинулась у мою незграбну пастку, ледве не вирвавши полотно з моєї руки. Я повернувся на позицію, коли він зробив свою атаку. Цього разу я пропустив його праворуч. Звичайно, я не знав, що це найнебезпечніший бік. Я відчув ляпас від його плечей і зрозумів, що стікаю кров'ю.
  
  
  Сильний запах його несамовитої люті, здавалося, сп'янив усі мої почуття.
  
  
  "Досить, Джеку", - почув я крик Марії. Але тепер я був зачарований цим смертоносним балетом - людиною, яка червоною ганчіркою домінує та гіпнотизує первісну силу. Я знову підвівся і кинув виклик бику: «Ха, торо!» Бик теж тільки скуштував спрагу бою. Я повільно повернувся, коли він пішов за фіранкою, а потім, різко повернувшись, дозволив йому прорватися.
  
  
  "Боже мій, це хлопець!" крикнув один із кабальєро.
  
  
  Геометрія цього балету мене зачарувала. Бик мчав по прямій лінії, а потім почав малювати кола, які ставали все вже і вже в міру того, як мої повороти ставали плавнішими і повільнішими. Чим повільніше і ближче, тим красивішим є наш балет. І тим небезпечніше!
  
  
  Потім полотно тканини порвалося. Я тримав його обома руками, спрямовуючи бика доти, доки моя сорочка не залилася його кров'ю. Лишилися тільки він і я. Решта, вершники, Марія, були лише туманною почетом. Один із рогів перерізав тканину навпіл. Я намагався боротися із тим, що від неї залишилося. При його наступній атаці кінчик рогу прослизнув через мою сорочку, як бритва, збивши мене з ніг поруч із биком, що проходить.
  
  
  Тільки зараз я зрозумів, що мені не щастить. Бик був певен. Коли я спробував підвестися, він затиснув мене між рогами. Я перекинувся через його спину і знову підвівся - як п'яний. Бик оцінив мене і приготувався до останньої атаки.
  
  
  'Джек!'
  
  
  Я бачив, як поспішав білий арабський жеребець Марії. Цей відволікаючий маневр змусив бика завагатися. Потім він напав.
  
  
  Моя рука стиснула стегно Мері; Я підтягнувся і ліг позаду неї, полум'я над торсом жеребця. Роги бика зачепили мої чоботи, перш ніж я зміг піднятися далі і ухилитися від його атаки. Білий бік коня, звернений до мене, був пофарбований у червоний колір.
  
  
  Як тільки ми опинилися в безпеці, Марія зістрибнула з коня. 'Хайме! Нова тканина та шабля». Один із чоловіків приніс запитане. Бик стояв самотньо посеред поля, який переміг.
  
  
  Мері підійшла до нього. У неї був досвід роботи як матадора, але після кількох поворотів я зрозумів, що вона не в змозі влаштувати мені демонстрацію. Вона вб'є його.
  
  
  Бик утомився. Його роги були спрямовані вниз, і його атаки втрачали все більше сили. Марія витягла шаблю з ручки. Лезо було близько трьох футів завдовжки і закруглене на кінці. Вона струсила волосся з очей і направила шаблю вище за роги.
  
  
  «Торо, йди сюди». То був наказ.
  
  
  Прийшов бик. Його роги слухняно йшли за тканиною, поки вона опускала її на землю. Її права рука, що тримає шаблю, ковзнула по голові втомленого бика.
  
  
  Шабля швидко знайшла рану, нанесену пікадором.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  "У тебе немає досвіду", - сказав мені один з матадорів під час ланчу в будинку Марії де Ронди. «Немає досвіду, але достатньо сміливості та розуму. Ви могли б навчитись кориді».
  
  
  «Не так добре, як Мері. Ви забуваєте, що вона вбила його.
  
  
  Марія увійшла до великої вітальні. Вона змінила одяг для верхової їзди на прості білі штани та светр і тепер виглядала вбивчо, як цнотлива діва.
  
  
  "Але Марія боролася з биками, коли ледве могла ходити", - пояснив матадор.
  
  
  На десерт слуга приніс свіжі апельсини валенсії, і поки наливали бренді, я запитав Марію, чому вона вбила бика. «Бо я була трохи зла на нього».
  
  
  "Хіба це не дорогий жарт?"
  
  
  «Дорогий Джеку, у мене їхня тисяча».
  
  
  «І це були не найкращі її тварини», - додав один із покупців.
  
  
  «Найкращі у племінних книгах відзначені особливим чином», - пояснила Марія.
  
  
  "І за спеціальною ціною", - пробурчав покупець.
  
  
  Іспанський обід дуже великий. За ним завжди слідує сієста: цивілізований звичай, який, на жаль, ще не проник у Нью-Йорк. Усі пішли у свої спальні. У моєму випадку це була кімната розміром із їдальню; на стіні висіли гобелени та схрещені мечі. але найбільш вражаючим було величезне ліжко з балдахіном.
  
  
  Я роздягнувся, закурив цигарку і почав чекати, що буде далі.
  
  
  За десять хвилин увійшла Марія.
  
  
  Ти божевільний, ось і все, що вона сказала.
  
  
  На ній все ще були брюки та светр, але коли вона зняла верхній одяг, я побачив, що під ним нічого немає. Її груди були неймовірно твердими, соски яскраво-фіолетовими та твердими. Вона зняла штани. Світло, що проникало крізь бордову фіранку, заливало її стегна оливковим сяйвом і розчинялося в чорному трикутнику.
  
  
  Будь-хто, хто бореться з биком, має бути божевільним, особливо якщо це жінка.
  
  
  "Так."
  
  
  Вона прослизнула в ліжко з балдахіном разом зі мною. Раптом я відчув її руку між моїми ногами. Ми поцілувалися, і її стегно піднялося вгору.
  
  
  Я прошепотів їй на вухо. – «Ви просите про це. Вітання?
  
  
  Її пальці пробігли моїм волоссям, коли я увійшов до неї - так само плавно, як шабля увійшла в бика. Марія притиснулася до мене, ніби вона збиралася померти, але я відчував, що вона зараз інтенсивно жила. У ній не було нічого аристократичнішого. Тепер вона була примітивно жіночною, пристрасною та інтимною. Її губи шукали мою мову, а її стегна тримали мене оксамитовою хваткою. Балдахін ліжка з балдахіном піднімався і опускався. спочатку повільно, потім дедалі більше затято. Ненавиджу половину роботи.
  
  
  Її чорне волосся покривало шовкову подушку, а очі були вологими від бажання. Ліжко затремтіло, коли ми вибухнули разом.
  
  
  Деякі чоловіки після оргазму почуваються пригніченими. Я ніколи. Скотч, ЛСД, марихуана та будь-яка медаль, яку вони мені колись дадуть, ніщо з цього не могло зрівнятися з цим чудовим поколюванням після гри. Я поклав голову Марії собі на плече, коли її пальці торкнулися моїх грудей.
  
  
  «У тебе надто багато шрамів для бізнесмена. Джеку, - замріяно сказала вона.
  
  
  «А у вас надто багато сексу для графині. Ми навіть схожі.
  
  
  Вона притулилася губами до моїх грудей, і ми заснули.
  
  
  Через півгодини нас розбудив стукіт у двері. Це був один із слуг. "Вас викликають до телефону, сеньйоре Фінлі".
  
  
  Марія натягла на себе простирадла, коли я одягнув одяг і вийшов із кімнати. Мій гнів зростав з кожним кроком. Тільки одна людина могла знати, де я. Я заправив сорочку у штани та іншою рукою схопив трубку телефону.
  
  
  «Сподіваюся, я не витягнув тебе з цікавої розмови», - пролунав монотонний гугнявий голос. Звісно, це був Хоук.
  
  
  «Ви вже побажали мені вдалої подорожі, коли я їхав; Ви іноді дзвоните, чи я благополучно дістався?
  
  
  «Ну, взагалі-то я хотів поговорити з тобою про інше. Я знаю, що після останньої роботи тобі знадобиться відпустка.
  
  
  Я зазвичай стаю трохи підозрілим, коли чую, як Хоук використовує слово відпустку. Тож я почав почуватися мокрим.
  
  
  "Але щось трапилося".
  
  
  'Це не правда.'
  
  
  "Труднощі, N3". Тепер у його голосі більше не було привітності. Але особливо те, що він раптово звернувся до мене із зазначенням мого звання в організації, не обіцяло нічого доброго.
  
  
  Це дуже делікатна справа, яку я хочу довірити лише вам. Вибачте, що турбую вас, але бізнес важливіший за дівчину. Будьте готові піти за сорок хвилин».
  
  
  Хоук знав свою справу. Із цього моменту Джека Фінлі більше не існувало. Я знову став Killmaster, зміна, яка мені не дуже сподобалася, але вона сталася відразу.
  
  
  Я запитав. - Що це за справа?
  
  
  «Може вийти трохи складно, досить вибухонебезпечно. Чистий TNT (динаміт).
  
  
  Коли я повернувся, Марія все ще була в ліжку. Її довге волосся покривало подушку, простирадло облягало вигин її стегон, і по сосках її грудей я міг бачити, що вона дуже збуджена. Якось мені вдалося зібрати валізу. 'Ти їдеш?'
  
  
  «Ненадовго, Мері. Угода малого бізнесу».
  
  
  Я пішов у ванну, щоб пристебнути кобуру на плечі під куртку, а стилет на руку - під манжетою мого лівого рукава.
  
  
  У западину кісточки (цього разу) я встромив компактну газову бомбу, яку для мене розробив відділ спецефектів. Коли я вийшов із туалету, я був N3, головним агентом AX, найтаємнішої організації у Вашингтоні. Але я заздрив торговцеві зброєю, якою був хвилину тому - коли він знову буде в ліжку з Марією.
  
  
  Хоук діяв ефективно. Після того, як я поцілував графиню на прощання і спустився вниз, на мене вже чекала машина. Ми їхали у бік Ронди, але на півдорозі водій направив машину до берега. На скелястому плато, з якого відкривався краєвид на Середземне море, був вертоліт. Я сів, гелікоптер злетів і відійшов від урвища. Я бачив, як під нами пливли рибальські човни. Пілот зараз просто дивився на мене.
  
  
  «Я міг би присягнути, що ви Генрі Кісінджер». він сказав мені.
  
  
  Я запитав. - Невже я схожий на нього?
  
  
  'Не обов'язково. Але не так багато людей можуть запозичити гелікоптер без розпізнавальних знаків у ВМС США, містере.
  
  
  Ми летіли дуже низько, над білими будинками та отарами овець, що пасуться біля скелястого берега. Відпочиваючі махали нам рукою з пляжу. Я запитав. - «Чому ми маємо триматися подалі від іспанського радара? Тому що це здавалося мені єдиною причиною, через яку ми летіли так низько - не тому, що пілотові подобалося лякати кількох овець або краще розглядати місця для прийняття сонячних ванн.
  
  
  - Я теж хотів би знати це, містере. Але в мене суворий наказ – летіти якнайнижче».
  
  
  Ми летіли на захід. Коли з'явилися будівлі міста Альхесірас, ми раптово повернули на південь. Тепер ми летіли над водою, і я побачив тінь нашого вертольота на хвилях менш ніж за п'ять метрів від нас. Чайки з жахом злітали, коли ми щойно пролітали повз них.
  
  
  "Тепер ви можете бачити, куди ми йдемо", - зауважив пілот.
  
  
  Це було ясно. Перед нами вимальовувалась знайома військова фортеця під назвою Гібралтарська скеля. Тепер я зрозумів, чому ми летіли зигзагами. Скеля - це острів, а півострів, з'єднаний з іспанським узбережжям. Іспанці хочуть повернути цей район, а англійці не мають наміру відмовлятися від нього. Іноді іспанці намагаються морити британців голодом, і після цього на якийсь час знову настає тиша. Іспанці завжди залишаються трохи надчутливими до того, що відбувається на мисі.
  
  
  Ми повернулися і тепер побачили тіні бухт у вапняку, де розміщені зенітні гармати. Ліворуч від нас лежало узбережжя Африки: жовтувато-коричнева смуга, яку я бачив досить часто.
  
  
  Легендарні мавпи граються над Скалою. Кажуть, що британці триматимуть Скелю доти, доки там будуть мавпи. І поки вони утримують Скелю, британці контролюють доступ до води в протоці, яка бачила більше морських битв, ніж деінде у світі.
  
  
  «Будь ласка, представтеся», - пролунало в радіосистемі вертольота. &nbs
  
  
  "Екскурсія з видом на море", - відповів пілот, хоча я подумав, що це дивна ідея, що вертоліт, що перевозить туристів і випадкових мандрівників, робив такі маневри між радіощоглами есмінця і крейсера, коли ми наближалися до місця посадки.
  
  
  Я вистрибнув з літака і мало не приземлився на голову американського морського офіцера, що вітав мене. У мене є звання адмірала – що дуже корисно у надзвичайній ситуації – і я підозрюю, що Хоук використав його, щоб отримати доступ до британських військово-морських баз. Я бачив, що де-не-де стояли англійські військово-морські офіцери, а також англійські та американські морські піхотинці з автоматами. Також тут і в кількох місцях були барикади із попереджувальними знаками: НЕБЕЗПЕКА - РАДІОАКТИВНА ЗОНА. Хоук сказав, що я матиму справу з «чистим тротилом». Пахло важчим матеріалом.
  
  
  Я перейнявся атмосферою цієї військової бази - скрип ланцюгів, коли грізні військові кораблі незручно погойдувалися на набережній, солдати салютували, сіра фарба та уніформа.
  
  
  «Яка чудова відпустка», - сказав я.
  
  
  Військово-морський флот США, представлений блискучим командиром, який мене прийняв, на мить підняв брови. «Сюди, сер. Він відвів мене в бункер для підводного човна розміром із футбольне поле. Усередині сонячне світло змінилося яскравим штучним світлом дугових ламп. Там патрулювали морпіхи з автоматами. Лейтенант звичайним жестом надрукував металеву табличку на моєму значку. У мене вже були такі значки – бачив одного разу раніше.
  
  
  Якщо пластикова куля в центрі стане червоною, це означає, що ви зазнали радіоактивного випромінювання. Втішний пристрій.
  
  
  У водах бункера лежать зловісні кити ядерної війни: величезні підводні апарати з двигунами ядерних реакторів, де достатньо місця для дванадцяти міжконтинентальних ракет з ядерними боєголовками. Це безперечно були Посейдони - вони більше, ніж "Полярис", і можуть нести тримегатонні боєголовки. Однієї бомби на цьому доку підводних човнів вистачило б, щоб рознести Гібралтар ущент.
  
  
  «Після вас, сер», - сказав командир, ведучи мене по трапі до одного з підводних човнів, тоном, ніби він вів мене в чергу біля каси супермаркету.
  
  
  Я ступив на низьку сіру надбудову атомного підводного човна і спустився через люк. Забудьте про фільми про війну, в яких командний пункт такого корабля виглядає як котельня. У ньому знаходився один із найкомпактніших комп'ютерних центрів у світі. Крихітні вогники блимали на кількох панелях управління, які, навіть коли човен знаходиться в порту, отримують дані з радара та гідролокатора, з командного центру ВМС НАТО в Роті, з вимірювального обладнання на корпусі корабля та при ударах. серце переносного реактора та, головне, дані про готовність снарядів.
  
  
  Ми йдемо на ніс, сер. Командир провів мене через вузький прохід. Перевага атомних підводних човнів у тому, що вони більш просторі, ніж звичайні підводні човни, тому вам не потрібно постійно нахилятися, якщо ви хочете зробити пару щагів.
  
  
  Ми знову натрапили на таблички з червоними літерами «РАДІОАКТИВНА ЗОНА – ТІЛЬКИ ДЛЯ ПОВНОВАЖЕНОГО ПЕРСОНАЛУ. Нарешті командир відчинив двері, і я увійшов у ракетний відсік один.
  
  
  Однак я був не єдиним у відсіку; хмара задушливого сигарного диму підказала мені, хто на мене чекав.
  
  
  "Я думав, тут є заборона на паління". – зауважив я. Яструб з'явився через передній ракетний вал. Це невисокий худорлявий чоловік із незабутньою сардонічною посмішкою, завжди одягнений у шотландський твід.
  
  
  Лише небагато людей у Вашингтоні, Лондоні, Парижі, Москві та Пекіні знають щось про цю людину: людина, яка займає таке важливе становище, що вона має під рукою атомний підводний човен, доступний для приватної бесіди зі своїм підлеглим.
  
  
  Хоук без сорому тримав свою смердючу сигару.
  
  
  "Не будь зараз таким примхливим", - сказав він. «Мені дуже шкода переривати твою відпустку».
  
  
  «Сказав крокодил, перш ніж зжерти свою здобич».
  
  
  "Ха-ха!" Хоук засміявся, як двигун, що не заводиться. «І я подумав, що тобі буде приємно, що я подолав усю цю відстань тільки для того, щоб побачити тебе.
  
  
  Я притулився до однієї з ракетних шахт і вийняв цигарку зі свого золотого портсигара, щоб спробувати нейтралізувати запах його сигари. «Що ж, мені трохи цікаво, чому ця зустріч має відбуватися тут, коли ВМС США має власну базу в Роті, на іспанському узбережжі. Це означає, хоч би що відбувалося. хоч наша власна безпека під загрозою?
  
  
  'Точно. І якщо моя здогад вірна. ця штука небезпечніша, ніж снаряд у цій трубі. Нік. і, звичайно, більш делікатна.
  
  
  Хоук сів на скриню поруч із панеллю з двома замковими свердловинами та написом: «НАТИСАЙТЕ ТУТ». Це означає, що два різні офіцери повинні одночасно клацнути двома різними клавішами, щоб запустити ядерні боєголовки на ракетах.
  
  
  Він вийняв із куртки водонепроникний конверт і простягнув мені. Я вийняв з конверта кілька шматків паперу і уважно їх вивчив. Було ясно, що вони пробули у воді якийсь час, але лабораторія відновила більшість відсутніх слів.
  
  
  'залежить від ліквідації F... Отримано перший платіж Werewolf... Решту платіж після виконання... співробітництво... немає підстав для підозр... Werewolf вже успішно провів інші клірингові дії... Ел. Р. у Вемен ... кол. П. в Нікарагуа і Г. в Малайзії... особистість не повинна розголошуватися... навіть після... призначення... Настав час Ф... зраднику... Ф. померти. Ф. зрадив свою справу... Зрадник Ф. повинен померти
  
  
  У решті тексту Ф. згадується кілька разів, але не дається жодних додаткових вказівок.
  
  
  "Схоже, хтось отримав завдання". - Сказав я, повертаючи конверт.
  
  
  'Щось ще?' - спитав Хоук. Його очі світилися, як буває лише тоді, коли AX стикається з проблемою, яка доводить організацію до краю. «Напевно, професійний убивця. Той, що діє як вовк-одинак.
  
  
  Лист написаний іспанською мовою, і йдеться про Генеральний штаб, що, ймовірно, означає іспанський Генеральний штаб. Це пояснює чому ми зустрічаємося тут, а не в Роті. Питання лише тому, хто цей Ф.? »
  
  
  "Гарна головоломка, тобі не здається?" погодився Хоук. Британці знайшли це у людини, яка місяць тому розбилася біля Скелі внаслідок краху невеликого літака. Минулого місяця кілька російських військово-морських підрозділів увійшли до Середземного моря, і коли британці спробували прослухати їхнє радіоповідомлення, вони почули ще одне повідомлення. У мене з собою немає документів, але переклад короткий, і в ньому буквально написано: «Прибув перевертень (Вервольф). Очікується, що завдання буде завершено до кінця місяця. Розроблено плани поглинання LBT, LBZ, LBM, RMB, PCZ. Невдовзі ми візьмемося за зброю. Ф. помре.
  
  
  «Вони хочуть позбутися Франка», - почув я свій голос. «Хтось найняв професійного вбивцю, щоб убити генералісімуса Франка».
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  "Про змову знає тільки глава іспанської розвідки. Він намагався поговорити про це з Франком, але генералісимус просто відмовляється вживати якихось особливих заходів". Хоук із сумнівом похитав головою.
  
  
  Я зрозумів чому. Франсіско Франко, генераліссимус, Ель Каудільо (Герой війни) правив Іспанією залізною рукою майже сорок років.
  
  
  З півдюжини фашистських лідерів, які разом із ним увійшли до історії, залишився лише він. Він змагався та пережив Гітлера, Муссоліні та інших, і його диктатура була незамінною опорою захисту НАТО. Можливо, він не був найпривабливішим союзником, якого ми могли уявити - кудлатий старий з грудьми, обвішаними медалями, якими він сам себе нагородив, і в'язниці, переповнені іспанцями з почуттям свободи, - але він був майже безсмертний. І скільки фашистських лідерів могли сказати таке себе?
  
  
  Ми добре знаємо, що Франко довго не протягне, а США вже чинять тиск на Мадрид, щоб запровадити демократичну форму правління після його смерті, - продовжив Хоук. - «Але якщо Франка вб'ють, то про це можна забути. Звичайно, існує дюжина таємних товариств, деякі з яких є монархічними, а деякі настільки фашистськими, що Гітлер міг би дечому навчитися у них. Я хотів би дозволити іспанцям розібратися в цьому самостійно, але чи знаєте ви, які наші інтереси в цій країні? »
  
  
  Я знав це.
  
  
  «Триста мільйонів доларів орендної плати за землю, на якій розташовані наші бази, чотириста мільйонів витрат на будівництво. І, звичайно ж, літаки, кораблі та вузли зв'язку вартістю у мільярди доларів».
  
  
  У цей момент для мене стало дещо зрозуміло. - «Ці ініціали, LBT, означають військово-повітряну базу Торрехон, що недалеко від Мадрида». Тепер мій мозок працював на повну потужність. База ВПС Сарагоса, База Морон, Військово-морська база Рота. PCZ - це трубопровід з Кадісу до Сарагоси.
  
  
  Якщо ми втратимо контроль над цими місцями, вся НАТО вибухне, як повітряна куля».
  
  
  "Тепер ти розумієш, чому мені довелося витягувати тебе з ліжка графині?"
  
  
  - Так, але, - я покрутив сигарету між пальцями, - вся операція залежить від смерті Франка. Ось що вони твердили. Принаймні сто нападів на Франка мало запланувати - принаймні 20 на просунутій стадії - і Франко все ще живий. В іспанців може бути не найкраща секретна служба у світі, але у них дуже сильна поліція. Вони повинні утримувати владу, зрештою, це поліцейська держава.
  
  
  Цього разу все інакше, - сказав Хоук. «Іспанська таємна поліція, Громадянська гвардія та військова поліція навчені блокувати політичних агентів. Вони десятками винищували студентів-комуністів та змовників-роялістів. Вони добре виходять, тому що вони знають, як проникати в політичні організації. Але тепер вони зіткнулися з холоднокровним, оплачуваним професійним убивцею. Того, хто діє за межами політичних кіл, не можна зрадити, AX - поки що справжня особистість Оборотня-Вервольфа невідома, але ми дещо знаємо про його послужний список. Чотири роки тому якийсь шейх Ель Радма незрозуміло впав зі скелі в Ємені. Він не боявся висоти і точно не страждав порушенням рівноваги. Внаслідок його смерті його брат став правителем емірату, який мав величезні нафтові ресурси. Два роки тому полковник Перуджіна піднявся у повітря в Аргентині на своєму літаку. Він був причетний до ув'язнення профспілкових лідерів. Після його смерті ніхто не наважився знову завдавати їм шкоди. А китайський політик Хо Пінг зник у Малайзії лише рік тому після того, як обдурив Пекін за допомогою операції з опіумом. Жодна з цих справ не була розкрита, і всі жертви завжди були оточені озброєною охороною. Ким би не був цей Перевертень, він найкращий. Окрім тебе, Нік.
  
  
  «Не витрачайте час на ці компліменти. Чого ви прагнете?
  
  
  Хоук постукав ракетною шахтою. «Ця маленька штука оснащена кількома ядерними боєголовками, бо вона пов'язана із радаром. У Оборотня є та перевага, про яку можна лише здогадуватися.
  
  
  Світовий радар колись його помітить. Є лише один спосіб зупинити його: ми маємо протистояти йому з іншим самотнім вовком. Франка добре захищений, але десь у захисті має бути витік. Перевертень знайшов цей витік, інакше він не пообіцяв би успіху справи. Твоє завдання - знайти витік і вбити Оборотня.
  
  
  «Вважаю, без допомоги Франка чи його охоронців».
  
  
  'Справді. Швидше за все, змовники перебувають у безпосередній близькості від Генералісімуса. Ви нічого про них не знаєте, але вони можуть повідомити свою організацію про вашу діяльність.
  
  
  Я випустив довгу хмару блакитного диму. - «Голка в іспанському стогу сіна».
  
  
  "Бомба в іспанському стогу сіна", - гірко посміхнувся Хоук. «Але я маю ще одну підказку для вас. Мертву людину, на якій ми знайшли конверт, неможливо було впізнати, але це було з нею.
  
  
  Я подивився на потьмянілу візитну картку, прикрашену тим, що на перший погляд здалося лише двома блискавками, але які я дізнався як давньонімецькі літери SS: дві літери, які між 1929 і 1945 роками позначали Schützstaffel, еліту гітлерівських убивць.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Іспанія – рай для таємних товариств. Навіть у кабінеті Франка є могутня Opus Dei, католицька асоціація, скажімо так, технократів. Франко також пов'язаний із Фалангою, фашистським товариством UDE та двома різними роялістськими групами. Додайте до цього озлоблених французьких солдатів ОАС, яким одного разу ледве не вдалося вбити Де Голля, і не забудьте про фанатичну банду невиправних нацистів, яким вдалося уникнути судового переслідування за свої військові злочини та зайняти чільне місце у діловому світі Мадрида.
  
  
  Яке місце в цій головоломці займає Оборотень? Я питав про це себе у літаку Iberia Airlines на шляху до Мадриду. У мене була зловісна підозра. Я знав, що після розпаду нацистської німецької імперії СС розділилися на невеликі групи холоднокровних убивць, і кожного члена такої групи називали перевертнем.
  
  
  З аеропорту я взяв таксі і поїхав до стоматологічної клініки поблизу площі Пуерта-дель-Соль у центрі Мадрида. Прийомна була сповнена пацієнтів, більшість з них не виглядала надто щасливою, і там стояло кілька горщиків з декоративними каучуковими деревами, що поникли. Загалом, іспанські дантисти краще користуються щипцями, ніж свердлом, але, незважаючи на пов'язку, яку я намотав навколо обличчя, я не прийшов, щоб видалити корінні зуби.
  
  
  "Доктор Серено допоможе вам відразу ж", - сказав мені асистент.
  
  
  Інші пацієнти дивилися на мене з полегшеною посмішкою, яку можна побачити лише на обличчях людей, які можуть відкласти лікування в іспанського дантиста на кілька хвилин.
  
  
  "Buenos dias, присядь", - сказав доктор Серено, змиваючи кров попереднього пацієнта з його рук. Я сів у крісло, спинка якого повільно відсувалася назад, доки я не опинився в горизонтальному положенні. Лікар Серено витер руки і підійшов до мене з нетерплячим поглядом.
  
  
  «Ваш іспанський незрівнянний, док».
  
  
  Доктор Томпсон із відділу спецефектів AX, він же доктор Серено, кисло посміхнувся. Я просто сподіваюся, що сьогодні не висмикнув надто багато здорових корінних зубів».
  
  
  «Вибач, Док, але це єдине місце, де ніхто не може цього помітити.
  
  
  Томпсон зняв ганчірку з мого обличчя і кинув у відро для сміття. Тепер він був у своїй стихії. І його стихією була стоматологія. Він відкрив невеликий чорний футляр, що лежав на столі для інструментів. Усередині кишень з оксамитовою підкладкою були штучні вуха, підборіддя, вилиці та ніс, створені в лабораторії спецефектів та спеціально підігнані під точний колір та макіяж моєї шкіри.
  
  
  «Це щось нове, що я розробив спеціально для вас, N3», - сказав він із професійною гордістю. «Вони більше не з полівінілхлориду. Цей матеріал містить силоксан, новий пластик від НАСА».
  
  
  НА СА? Мені треба вирушити до королівського палацу, а не на Марс».
  
  
  «Слухайте, силоксан був розроблений для захисту космічних кораблів від метеоритів. Можливо, він також зупиняє кулі».
  
  
  «Господи, ти справді такий лікар, який одразу ж заспокоює своїх пацієнтів!»
  
  
  
  Я лежав нерухомо, як сфінкс, доки Томпсон робив свою роботу. У відбивачі лампи я спостерігав, як він змінює форму мого обличчя, підкреслює мочки вух, загострює лінію носа, створює ледь помітні складки на кожному з моїх віків і трохи розширює мою нижню щелепу. Нарешті він наклав контактні лінзи на мої очі, які надавали їм темного сяйва, надаючи мені трохи іспанської зовнішності.
  
  
  Мистецтво маскування - уникати надто радикальних змін. Наприклад, бороди та вуса вимерли разом із Мата Харі. Невелика трансформація зазвичай найпереконливіша, і мені потрібно було переконати в цьому крутих хлопців. Пальці?
  
  
  Я розгортаю руки долонею вгору. Томпсон натягнув тонкі прозорі силіконові смужки на мої кінчики пальців, забезпечивши мене новим набором відбитків пальців.
  
  
  «Добре, на сьогодні все. «Звичайно, якщо з вами трапиться щось дійсно погане, вони можуть дізнатися про вашу справжню особистість по ваших зубах», - зазначив він. «Але ж ти знаєш, що я не розуміюся на зубах.
  
  
  'Дякую.'
  
  
  Я знову пішов із пов'язкою на голові, щоб приховати роботу гарного лікаря.
  
  
  
  
  У Мадриді є два палаци. Одним з них є Palacio Real, величезна будівля епохи Відродження, яку можуть відвідати туристи, неподалік від центру Мадрида. Другий – за містом. Стиль пост-ренесансний – набагато менш вражаючий, – але в цьому сила. Це Ель-Пардо, резиденція Ель-Каудільйо Франсіско Франко, і причина його розташування за межами Мадрида полягала в тому, щоб захистити Франка від мешканців його власної столиці. Під час громадянської війни Мадрид у жодному разі не був оплотом Франка.
  
  
  Одягнений у темну форму капітана ВПС Іспанії, я прибув на джипі тих же ВПС Іспанії до блокпосту за кілометр від Ель-Пардо. На барикаді стояли члени Громадянської гвардії. Вони перевірили мої документи та пропустили мене. Коли я їхав, я почув, що вони повідомили про моє прибуття. Як тільки я зміг ясно побачити Ель Пардо, я натрапив на другий блокпост. На цей раз мої документи уважно вивчили співробітники військової поліції у касках. Коли вони оголосили про моє прибуття по телефону, я миттю глянув на кільце парканів з колючого дроту, що охороняються солдатами і сторожовими собаками.
  
  
  Біля воріт резиденції мені довелося увійти до кімнати очікування, яка розташовувалась у будівлі, що нагадує бункер. У мене зняли відбитки пальців та сфотографували моє нове обличчя. І роздруківку, і фотографію доставили офіцеру, який, як я сказав, на мене чекав.
  
  
  Звичайно, офіцер на мене не чекав. Як тільки я зайду до палацу, він побачить, що я аферист. Телефон задзвонив.
  
  
  «Ель Капітан прибув?
  
  
  Охоронець подивився на мене через слухавку.
  
  
  El capitdn dice, що не буде esperado ».
  
  
  "Solo sé que tengo mis ordenes", - відповів я. "Vamos a ver", - сказав чоловік по телефону. "El computador debe saber". Тепер я зрозумів причину метушні з фото та відбитками пальців.
  
  
  На території палацу був комп'ютер, який порівнював мої фізичні характеристики з характеристиками офіцера, якого я зображував. Протягом півгодини я спітнів, поки робота Томпсона не пройшла перевірку, і мені сказали, що тепер я можу ввійти до палацу.
  
  
  Ретельно доглянутий сад оточував триповерховий палац, який насправді був трохи більшим, ніж великий заміський будинок. Масивний фасад підтримувала колонада із французькими дверима. Павичі гордо обминали клумби і охоронці намагалися залишатися в тіні дерев якнайдовше, щоб самому Ель Каудільйо не доводилося турбувати його зір, якщо він випадково вигляне назовні. На півдорозі до мене приєднався грубий, м'язистий ветеран Іспанського Іноземного легіону, не сказавши жодного слова. Мені спало на думку, що Франко був наймолодшим бригадним генералом у світі, коли перед війною він очолював Іноземний легіон борючись проти берберів в Іспанській Сахарі. Цей ветеран мав акуратну засмагу, носив кепі та мав гарні шрами. Він був одним із відданих, особистих охоронців Франка, і будь-хто, хто хотів завдати своєму босу якоїсь шкоди, мав спочатку пройти через труп цього охоронця.
  
  
  Як тільки ми зайшли, з'явилися ще люди. Я знав, що проходжу повз металошукач. Добре, що я вжив запобіжних заходів і здався беззбройним, тому що, перш ніж я це усвідомив, мене заштовхали в маленьку кімнату і ретельно обшукали. «Ваш начальник прийде за вами за мить», - сказав мені охоронець зі шрамами. Його рука лежала на ручці пістолета - «люгера», дуже схожого на мій.
  
  
  Я протер очі.
  
  
  'Що це?'
  
  
  "Про нічого."
  
  
  По товстому килиму, який заглушував наші кроки, я потрапив до великої зали. Коли я увійшов, я побачив достатньо, щоб зрозуміти, що дзеркала в кімнаті були так званими двосторонніми дзеркалами, і що за кожним відвідувачем спостерігали зовні і що дуло пістолета постійно націлене на нього. Немає більш захищених коштовностей корони, ніж Ель-Каудільо.
  
  
  «Ти виглядаєш трохи хворим», - зауважив охоронець із зростаючим інтересом.
  
  
  "Ой, нічого особливого, напевно, захворів в Анголі". Я витер зі щік краплі поту. «Я бачив, як Португалія бомбила африканських партизанів. Це скоро мине ".
  
  
  'Ти хворий?' Він мало не підняла мене з підлоги за комір. «Ви захворіли і наважилися прийти до палацу? Ідіот! Хіба вони ніколи не говорили вам, що ніхто ніколи не повинен наближатися до генералісімуса, коли він хворий?
  
  
  Він зміг застрелити мене на місці. Натомість він виштовхнув мене. «Я працюю в охороні генералісимусу вже сорок років. Я вбив принаймні дюжину бомжів, які наважилися сюди проникнути, не кажучи вже про те, щоб підняти проти нього зброю. Якщо ти зараз же не сядеш у джип і не поїдеш, я тебе вб'ю».
  
  
  "Але в мене є наказ".
  
  
  Він витяг пістолет із кобури і погрозливо підніс мені під підборіддя. «Навіть якби у вас був наказ від Папи Римського, сеньйоре, якщо ви не втечете негайно зараз, ви мертві».
  
  
  Я щосили намагався виглядати дуже приголомшеним і швидко повернувся до свого джипа. Справді, я знав, що є великий страх, що відвідувачі передадуть інфекцію Франко, що старіє. Не буде навіть перебільшенням сказати, що ніщо не могло спонукати мене увійти в Ель-Пардо, якби я не знав заздалегідь, що раптовий напад малярії буде необхідний, якщо потрібно видалити мене звідти.
  
  
  Це було лише польове обстеження. Вдень ніхто не збирався вбивати нашого дорогого союзника, тож увечері, знявши іспанський джип та маскування, я повернувся до палацу.
  
  
  Я мав перевагу в одному: перевертень працював один, без сторонньої допомоги. Я міг це оцінити. Насправді можна покладатися тільки на себе. Але це також означало, що я міг точно імітувати його план - не турбуючись про будь-яку допомогу, яку Оборотень може отримати від одного або кількох охоронців Франка, і в цьому випадку я буду позбавлений допомоги. Те, що він міг зробити, міг зробити я. Принаймні це те, що я повинен був припустити. Як тільки настала темрява, я приступив до атаки фортеці під назвою Ель Пардо. Тепер я не Нік Картер, AX-Killmaster. Я був перевертнем. До мого пуловера був прикріплений люгер. Ніж та газова бомба були на місці. Оскільки я люблю порядок та акуратність, такі дрібниці завжди викликають у мене гарне самопочуття.
  
  
  Палац був оточений трьома окремими огорожами з колючого дроту – я знав це з денного візиту. У фільмах завжди можна побачити, як герой перерізає колючий дріт – це одна з причин, чому актори рідко стають добрими шпигунами. Я зробив те, що зробили б Перевертень і будь-який інший хороший професіонал: я увійшов через самий вхід, що охороняється, через сам блокпост.
  
  
  Я чекав біля першої барикади, доки не під'їхав джип, і його зупинили солдати. Фари машини, які, зрозуміло, були включені, зліпили солдатам очі настільки, що вони не могли бачити, що відбувалося в темряві навколо них. Я міг би пройти повз, якби довелося.
  
  
  Я прослизнув у тіні, так само минув другий бар'єр, але третій біля воріт пройти було важче. Прожектори висвітлювали кожну травинку. На будівлі, схожій на бункер, я побачив нішу для великокаліберного кулемета. Я зісковзнув через стіну на животі. Трава була скошена поступово. Не було ані собак, ані солдатів. Тільки трава між стінами не була травою. Все внутрішнє кільце навколо палацу було усіяне антенами, що нагадують травинки. Але це мене не здивувало. Вони тремтіли від нічного бризу, постійно посилаючи свої сигнали комп'ютеру Франка. Я надто добре знав ці речі, знаючи, що Міністерство оборони США розробило їх для відстеження в'єтконгівських солдатів.
  
  
  Крізь майку я відчував ритмічне дзюрчання двигуна. Це напевно не машина. Моя голова злетіла вгору, і я щойно побачив гелікоптер «Хьюї Кобра», що ширяє прямо над деревами. Він був оснащений безшумним двигуном - ще одним розробленим у Сполучених Штатах - і якби він був призначений для цілей спостереження, у ньому було б дещо, що ми також розробили та позичили Франка: ультрафіолетові теплові датчики, які були такі очевидні для мене. буде сигналізувати, якби це був повний місяць. Крім того, він, звичайно, був озброєний кулеметами та ракетами.
  
  
  "Кобра" підійшла ближче. Його радарне обладнання тепер, напевно, вже реєструвала температуру мого тіла. На червоних лініях екрану я уявляв би: спочатку кролика, потім собаку, потім людину. Я перекотився на живіт, маючи намір відступити, але до воріт вже наближалася машина, і її фари полегшать роботу "Кобре". Машина знаходилася приблизно за сто ярдів від мене, ворота - приблизно за тридцять. «Кобра» тепер ширяла в повітрі, направивши на мене. Легіонери біля воріт отримали короткий телефонний дзвінок; за секунду вони вискочили з бункера і побігли на узбіччя дороги.
  
  
  Що б зробив Перевертень?
  
  
  Я почекав, поки вогні машини, що наближається, висвітлять «Кобру», і вистрілив. Антена радара вибухнула. Я швидко зробив два стрибки вперед; Земля, на якій я лежав, була зорана кулями з розлюченого вогнедишного вертольота. Я пролежав там не довше, ніж потрібно, щоб погасити два прожектори біля воріт моїми кулями, потім скочив на ноги і помчав прямо до легіонерів.
  
  
  Їх було десять, але з вимкненими прожекторами та фарами армійських машин, які тепер світили прямо їм в обличчя, вони були трохи засліплені. Я налетів на першого, ударивши його однією ногою по грудях, а другою по обличчю, і перш ніж він встиг вистрілити, він з бульканням зісковзнув на землю. Ще одного легіонера я відключив ударом у шию. Навколо бігав з вереском павича, додаючи загального збентеження. Я знову відчув гул вертольота на своїй шиї. Зі входу до палацу ринула нова орда легіонерів, безладно гуркотячи своїми автоматами, знищивши тільки павича та кілька квіткових клумб. Я кинувся до колонади з французькими дверима. Легіонера, що стояв на варті, моя швидкість штовхнула у вікно. Я залишив його серед уламків скла і побіг до бальної зали. Вихід із холу перегородила струнка постать: мій знайомий охоронець зі шрамами. Я вдарив його зліва, але ефект був приблизно такий самий, як від удару повітряною кулею. Він штовхнув мене ногами і схопив за горло. В Іспанії найкращою смертною карою є повільне болісне удушення, і він, схоже, мав до нього особливу прихильність.
  
  
  Замість того, щоб чинити опір його дивовижній силі, я пірнув, внаслідок чого сірий ветеран втратив рівновагу і впав на слизький майданчик для танців. Він засміявся і знову схопився.
  
  
  «Добре, давай потанцюємо ще трохи, друже».
  
  
  «Вибачте, але особисто мені більше подобається більярд».
  
  
  Я пірнув за старовинний клавесин і штовхнув його щосили. На повному ходу той ударив охоронця до пояса. Він грюкнув по клавіатурі, і разом вони продовжили котитися танцполом до одного з французьких дверей. Охоронець вилетів у нього та приземлився у дворі. Ніжки клавесина, що застрягли на півдорозі між одвірками, подалися від удару, і інструмент з какофонією олов'яних тонів звалився на підлогу.
  
  
  Я зараз побіг у хол. Франко не повинен був знати про моє існування - але як він міг залишатися байдужим до стрілянини просто під вікном своєї спальні? Моєю єдиною турботою тепер було дізнатися, чи зможе Оборотень успішно здійснити свої плани у палаці. Я зняв кобуру з плеча і засунув її під одяг з револьвером. Потім я обережно постукав у великі міцні двері.
  
  
  'Хто там?' - пролунав роздратований голос старого. "А що означає все це перестрілка?"
  
  
  «Нещасний випадок, генералісимус. Нічого особливого.'
  
  
  «Як я можу спати з цим шумом? - Всі ці запобіжні заходи починають мене втомлювати, - сказав тремтячий голос. «Скажи їм, щоб вони перестали займатися цим лайном.
  
  
  «За вашим наказом, генералісимус».
  
  
  'Не кажіть! Зроби щось із цим!
  
  
  Легше сказати, ніж зробити. Біля головного входу на мене чекали двадцять солдатів, що підбігли.
  
  
  Я кинув газову бомбу серед стривожених людей і вибрався крізь дим і легіонерів, що рвуться, примудряючись надіти кепі, коли проходив повз. Армійська машина, що йшла за мною до воріт, все ще стояла там. Я стрибнув за кермо і поїхав, не чекаючи на пасажирів.
  
  
  На середньому блокпості мені все ж таки вдалося скористатися метушні і продовжити рух, але на той час, коли я досяг зовнішньої барикади, легіонери почули тривогу.
  
  
  Мотоцикли Guardia Civil стояли посеред дороги. Здалеку вони були схожі на маленькі забавні ляльки, але коли я підійшов ближче, я побачив і автомати в їхніх руках. Я набрав швидкість і подивився, як пара мотоциклів злетіла в повітря, коли я мчав через неймовірну загороду з колючого дроту.
  
  
  На першому перехресті я звернув і поїхав у ліс. Там я одягнув форму військово-повітряних сил і пересів у джип, який сховав там після першого візиту до палацу.
  
  
  У цьому маскуванні я провів решту ночі, вистежуючи таємничого вбивцю, якому це майже вдалося. Після довгих безрезультатних пошуків я винайняв кімнату в «Паласіо». Тільки цей «палац» був найрозкішнішим готелем Мадрида, і в ньому є такі хрумкі простирадла та м'які подушки, які не дадуть вам прокинутися раніше за полудень.
  
  
  Цієї ночі мене мало що здивувало. Я заздалегідь знав, що моя перевага полягає в тому, що мені не потрібно робити певну дію під час своєї дії. Сили безпеки завжди відставали від моїх дій, концентруючись на тому, що, на їхню думку, я планував напад на Франка. Безпека палацу повністю відповідала останнім американським розробкам у цій галузі. Але вони не могли знати, що я про це знав у деталях. Зрозуміло, що легіонери безмірно покладалися на бездоганну ефективність системи безпеки. Керівництво, яке я продовжував підтримувати, завжди знаючи, що буде далі, позбавляло охоронців можливості адекватно відреагувати. Майже вся моя дія пройшла так, як я планував заздалегідь. Отже, висновок був очевидний: якби Оборотень мав такі самі знання, як я, він міг би проникнути до палацу прямо до кімнати Франка.
  
  
  Незважаючи на знання цього, я прокинувся тільки опівдні наступного ранку.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Відьма полетіла зі своєю жертвою у віддалений замок. Жахлива істота розірвала своє потомство, з пожадливістю з'їла його. Зустріч відьом, божевільних і дияволів біля вогнища, що відкидає моторошні тіні в темряві. Всі ці та багато інших монстрів було зібрано в одній кімнаті знаменитого музею в Мадриді, і кожне з цих чудовиськ було створенням майстра-живописця Гойї. Гойя помер від отруєння свинцем - результат його старанної праці, через яку він вдень і вночі був оточений бочками зі свинцевою фарбою. Один із симптомів цього захворювання – депресія, що супроводжується жахливими кошмарами. Тепер через сто років після його смерті відвідувачі музею все ще можуть пережити кошмари Гойї. Це було місце, оточене мріями божевільного, якого Хоук вибрав для нашої зустрічі.
  
  
  "Вчора ввечері ви непогано попрацювали", - сказав він, ніби ми обговорювали спірне питання сучасного мистецтва. «Навколо столиці все ще є блокпости. Я казав вам бути обережним. І що ти робиш? Ви практично робите революцію. Дуже неохайно!
  
  
  Але це було потрібно. Мені потрібно було знати, чи перевертень зможе проникнути до палацу.
  
  
  Він був роздратований, але я був певен, що він зацікавився.
  
  
  'І це виявилося можливо?'
  
  
  'Так.'
  
  
  Увійшла група туристів, і їх вела одягнена у твід жінка з передозуванням рум'ян на щоках. Її англійська була дуже гладкою, і вона постійно використовувала такі слова, як «близькість» та «космічна значимість». Думаю, Гойя негайно кинув би її в одну зі своїх бочок із фарбою.
  
  
  "Так, але перевертень цього не зробить", - продовжив я, коли ми з Хоуком увійшли до сусідньої кімнати. Перше, що я помітив там, це знаменита «Оголена Майя» Гойї, соковита темноволоса контеса, що розтяглася на дивані і, здавалося, спокушає глядача привабливою усмішкою. Це була робота з раннього періоду життя Гойї. Раптом моє тіло подумало про Марію де Ронда.
  
  
  "Так, але тобі це вдалося", - сказав Хоук, повертаючи мене до реальності.
  
  
  «Добре, але мене це не турбувало. Я майже не вибрався живим. Ні, професіоналу на кшталт Оборотня треба заздалегідь знати, що він має добрий шлях до відступу. Інакше він не почне діяти. Крім того, після мого візиту заходи безпеки все одно будуть жорсткішими, а вчора ввечері я помітив, що вони не люблять робити половину роботи».
  
  
  "Але хіба його спільники не допоможуть йому втекти після нападу?"
  
  
  Це було б можливе. Але оскільки вони не знають, хто такий Перевертень, чому вони не допомогли мені втекти минулої ночі? Ні, я не можу сказати, що вчора ввечері мені дуже допомогли. Крім того, я сподіваюся, що нікому не допомагав у потойбічний світ, чи не так?
  
  
  "Ні, але їм тепер є чим зайнятися", - коротко відповів Хоук.
  
  
  Він міг не схвалювати мій метод, але я знав, що отримав добрі результати. Тепер ми могли бути впевнені, що охоронець Франка був йому вірним і що Франко був у безпеці, поки залишався в Ель-Пардо. Але я мав визнати, що досі не знав про особи Оборотня. Тобто, якби взагалі був перевертень. "Це просто неправильно", - пробурчав я. «Одне тільки це ім'я, Перевертень. Це ім'я використовували лише деякі фанатики. Професійні вбивці не фанатики – вони не можуть собі цього дозволити. Може, Перевертень - така сама фантастика, як і всі ці картини. Ви знаєте, що всі ці таємні товариства живуть ілюзіями. Ми могли б працювати тут місяцями лише тому, що якийсь ідіот знову вигадав таку фантазію».
  
  
  "Так ти міг би взяти відпустку натомість?" Яструб багатозначно подивився на Голу Майю.
  
  
  Вдень Хоук повернувся до Вашингтона, і мені довелося залишитися, щоб переслідувати привиди. Перш за все, звичайно, я зайнявся Марією де Ронда з фазенди. Вона опинилась у Мадриді, і коли я зателефонував їй за номером у Мадриді, вона сказала, що скасує всі свої зустрічі, щоб зустрітися зі мною. "Знайомство" - не зовсім те, що вона сказала, і я знову подумав про Майя Гойї.
  
  
  Ми зустрілися ввечері в ресторані на Пласа Майор, одній з найкрасивіших площ Європи, і Марія була найкрасивішою жінкою. Вона знову була одягнена у біле, що підкреслювало оливковий відтінок її шкіри.
  
  
  "Як справи?" - спитала вона, поки ми їли качку, приготовлену з валенсійськими апельсинами.
  
  
  «Угода з гелікоптером. Нічого захоплюючого.
  
  
  'Дуже шкода; Тоді, звичайно, ви не чули всіх цих чуток. Минулої ночі на Каудільйо був скоєний майже успішний замах. Вони не знають, хто це був, але, схоже, йому вдалося поринути прямо в палац, а також йому вдалося втекти. Мабуть, це була якась надлюдина».
  
  
  "Боже, це цікаво".
  
  
  "Це все, що ти можеш на це сказати?"
  
  
  «Ну, якщо чесно, Маріє, я не особливо герой. Якби ви розповіли мені подробиці, я б, напевно, знепритомнів».
  
  
  Вона піднесла склянку до губ. - Я дуже добре тебе знаю, Джеку. Чесно кажучи, готова присягнутися, що ти єдиний, хто здатний на таке. Ви не могли отримати всі ці шрами на тілі просто продаючи зброю. Б'юся об заклад, ви теж його час від часу використовуєте».
  
  
  "Марія, ти повіриш, що я в страху, коли побачу лезо бритви?"
  
  
  "І я сказала вам, що я все ще незаймана?"
  
  
  Ми обидва засміялися.
  
  
  Після обіду ми прогулювалися рука об руку вузькими вуличками навколо площі. У ХІХ столітті ця частина Мадрида мала сумнівну репутацію. Це була обитель підземного світу, і почесний громадянин, якому було що втрачати, не ризикнув би тицьнути туди після заходу сонця. Зараз ми живемо в сучасніший час, але цей міський квартал - одне з тих місць, де зміни відбулися не так швидко.
  
  
  Але тут ви знайдете кафе, де співають справжнє фламенко, і я не маю на увазі ті місця, які вже були розбещені туризмом, а справжні, автентичні. Як і корида, фламенко – одна з тих речей, які ви можете оцінити, лише побачивши це особисто. Я познайомився з фламенком, коли мені довелося бути на Кубі у справі про шпигунство, у період до приходу Кастро до влади. Ми зайшли в кілька кафе, поки нарешті не знайшли потрібне місце - бар з красивою мідно-червоною бочкою, наповненою просоченою віскі санґрією, клієнтура, що в основному складається з робітників, і співак, який видавав жалібні гортанні звуки, що верещать, ведуть до нас. через кістковий мозок та кістки. Звичайно, співак та гітаристи були гітано, іспанськими циганами зі смаглявою шкірою та чорними як ворон очима. Під співи всі сиділи за важкими дерев'яними столами, де стояли глиняні тиглі.
  
  
  "Ви дуже музичні для американця", - похвалила мене Марія.
  
  
  «Ходімо в мій готель, і я покажу тобі, наскільки добре у мене почуття ритму».
  
  
  Пропозиція здалася мені привабливою, і коли я обійняв її за талію, так званий Оборотень був останнім, про що я думав. Ми вийшли з кафе і ввійшли до неосвітленого провулка, все ще відчуваючи легке запаморочення від сангрії. Раптом я побачив перед собою блиск двох ножів. З дверного отвору виступили два гітано. Вони носили шийні хустки, а його розпатлане волосся мало темно-синій блиск. На їхніх зухвалих обличчях був вираз презирства.
  
  
  Гітанос мають репутацію непогано володіють ножами, не кажучи вже про те, що їм подобається більше, ніж дражнити невинного перехожого, викручуючи йому руку, розбиваючи щелепу, а потім ламаючи ще кілька кісток.
  
  
  «Небезпечно виходити з дому так пізно, містере Турист. Ви, мабуть, потребуєте захисту, - сказав найближчий до нас, смикаючи ніж. Він широко посміхнувся, його рот був сповнений золотих зубів. У голові у його приятеля не так вже й багато золота, але пара ошатних золотих сережок надавала йому потрібнішого вигляду. У мене не було настрою для неприємностей, і я міг би легко злякати їх двох своїм револьвером, але останнє, що мені було потрібно, – це проблеми з поліцією.
  
  
  "Чи не хочете ви забезпечити мені захист?" - коротко спитав я. "Цей район зараз дуже небезпечний", - сказав мені циган у сережках. «Навіть поліцейським тут не комфортно, тому вони зазвичай просто тримаються подалі. Думаю, вам краще найняти нас, сеньйоре.
  
  
  В нас це коштує не дорого. Грошей, які є у тебе та сеньйори, буде достатньо.
  
  
  "Хіба ви не приймаєте дорожні чеки?"
  
  
  Вони засміялися, але я не думав, що мають гарне почуття гумору.
  
  
  "Ми хочемо все, сеньйоре".
  
  
  Вони змусили нас стати до стіни. З кафе ніхто не виходив, але я побачив «Кадиллак» в одному кінці вулиці. Однак той, хто був за кермом, мабуть, не поспішав нам на допомогу. Один із циган потягнувся до діамантових сережок Мері, але я відкинув його руку вбік.
  
  
  «Не намагайся бути хоробрим зараз», - піддражнив він мене своїм ножем під підборіддям. - «Будь добрим туристом, інакше я зроблю тобі новий рот на рівні горла».
  
  
  «Джеку, роби, як він каже. Вони вбивці». Я знав про це. Цигани у всіх частинах світу з трепетом дивляться на іспанських гітано. Вони виглядали так, ніби у разі потреби продадуть вас бабусям частинами.
  
  
  Гаразд, візьми мої гроші і відвали, - прошипів я крізь зуби.
  
  
  У цей момент хлопець із золотими зубами поклав руку Мері на груди і почав мацати. Я думав, що жарт тривав досить довго. Gitano із сережками навів на мене свій ніж, але його голодні очі тепер дивилися на груди Марії. Я підняв його руку і завдав удару карате в груди. Його грудина рипнула, як сухе дерево, і він скотився в стічні канави.
  
  
  Його колега з посмішкою в двадцять чотири карати раптово усвідомив, що його друг стогне від болю. Швидко, як кішка, він зробив випад, його стилет був спрямований мені у вічі. Я пірнув під лезо, схопив його за кулак і використав його власний імпульс, щоб підняти його з землі та кинути головою об кам'яну стіну. Але в нього, мабуть, була дубова голова; він відскочив назад і вирвав руку з моєї хватки. Лезо спалахнуло, як ртуть, пробило мій піджак і пробило кобуру на моєму плечі. Якби я не одягнув її, я б, напевно, був у стічній канаві поруч із першим гітано. Ми обережно обійшли один одного у вузькому провулку. Його меч зробив у повітрі рух у формі вісімки, поки він чекав свого шансу.
  
  
  "Тепер це твої гроші і твоє життя, турист", - прошипів він. «З вашою жінкою поговоримо пізніше».
  
  
  Він хотів сказати більше, але моя нога злетіла і вдарила його в щелепу. Обома руками я врізав йому в нирки з силою кувалди. Я відскочив назад, перш ніж він зміг підвестися, щоб використати свій ніж.
  
  
  Gitano сердито посміхнувся і сплюнув кров. Діосе, ти теж можеш битися, турист. Отже тепер справа не в грошах - тепер справа в честі. Ось чому мені доведеться вбити тебе».
  
  
  Так от, тепер випливла іспанська гордість. Він зробив хибний випад у мій пах, і коли я відскочив убік, він повернув лезо і вдарив мене по коліна. Він потрапив мені до сухожилля на кілька сантиметрів.
  
  
  - Ти й сам непоганий, - визнав я і відступив на кілька кроків.
  
  
  Тепер він почав жонглювати ножем, я спостерігав, як він крутив у повітрі шість дюймів гострою, як бритва сталі; Я не міг придушити захоплення. Але я знав цей трюк. Він хотів, щоб я спробувала вибити ножа з його рук, і як тільки моя нога підніметься, він покладе край моєму особистому життю. Я вдав, що штовхаю, але стримався. Коли гітано тицьнув ножем у мою промежину, я відхилився, і мій кулак вистрілив у бік його обличчя. Я почув, як тріснула вилиця. Він був неврівноважений, але все ще стискаючи ножа, він похитнувся до Марії. Я схопив його за комір і пояс і підняв високо над головою. Ніж безцільно випав з його руки, коли я жбурнув його у бік найближчої машини. Він зісковзнув. Я знову підняв його над собою, цього разу найкраще прицілився і направив прямо в лобове скло машини. Він не уявляв приємного видовища - лежав зім'ятим тілом у машині, звісивши ноги з розбитого вікна. Як би там не було, з ним покінчено. Інший циган, побачивши, що трапилося з його колегою, виліз зі стічної канави і кинувся тікати.
  
  
  Олі! – прошепотіла Марія мені на вухо.
  
  
  Тепер, коли акція закінчилася, Каділлак вийшов із тіні. Водій вискочив із машини, явно стурбований. Це був високий в'ялий чоловік із світлими очима та густою рудою бородою. Його одяг, що щільно прилягає до живота, явно йшов від найдорожчого кравця Мадейри, а його пухкі пальці блищали золотими кільцями та лазуритом. Його одеколон майже змусив мене тужити по смердючих сигар Хоука, і я був дуже здивований, виявивши, що він був дуже добре знайомий з Марією.
  
  
  "Я щойно бачив, як ти бився з цим циганом", - сказав він. Якби я тільки-но прийшов раніше.
  
  
  "Так, якби я знав, я б припас для тебе ще одного", - погодився я.
  
  
  Марія представила мені цю бородату мавпу, як Андреса Барбаросса, додавши, що він був великим промисловцем. Він досить дивно посміхнувся при цьому уявленні.
  
  
  Він запитав. - "А ким могла бути ця надлюдина?" Я не знав, що хтось зможе побити цигана з ножем. Але ти спливаєш кров'ю, мій любий. Як я можу ставити такі питання у цей час? Поїхали зі мною.
  
  
  Начебто ми були старими друзями, він допоміг мені сісти в Каділлак. Барбаросса добре знав Мадрид. Менш ніж за хвилину ми припаркувалися біля розкішного ресторану. Одна з хороших характеристик Іспанії полягає в тому, що ресторани зазвичай відкриті всю ніч. Барбаросса провів нас та провів до свого особистого столика. Він покликав офіціанта і замовив бренді, поки Марія промила мою маленьку рану водою з кришталевого келиха.
  
  
  "Як ти себе почуваєш зараз?" - Запитав бізнесмен.
  
  
  «Наполеонський бренді лікує усі рани.
  
  
  "Справді", - погодився Барбаросса, знову наповнюючи мою склянку. “А тепер скажи мені, хто ти.
  
  
  «Джек – представник збройової компанії», – відповіла за мене Марія.
  
  
  'Так.' – Тепер Барбаросса виглядав дуже зацікавленим. "Яка компанія, якщо я можу спитати?"
  
  
  "Swiss Universal". Наш головний офіс знаходиться у Цюріху, багато хто з наших клієнтів розмістив свій капітал у Швейцарії».
  
  
  Іноді ми купуємо зброю для деяких наших компаній, але не думаю, що коли-небудь чув про Swiss Universal ».
  
  
  "Ми працюємо не так давно".
  
  
  "Легка зброя?" - Барбаросса зацікавився більше, ніж зазвичай.
  
  
  «Легке озброєння, – відповів я, – джипи, польові гармати, танки. Також вертольоти та літаки. А ще у нас працюють консультанти, які за потреби можуть дати інструкції».
  
  
  'Чарівно!'
  
  
  Барбаросса кинув цю тему і почав звичайну розмову про мої враження від Мадрида та якість їжі. Все, що я отримав від нього, це те, що його підприємство має якесь віддалене відношення до проектів розвитку.
  
  
  La cuenta, por Favor. Офіціант приніс рахунок. Коли я зібрався платити, він просто відмахнувся від моїх грошей та підписав рахунок. Барбаросса запропонував відвезти мене в готель, але я досить знав про іспанські звичаї, щоб відхилити його пропозицію, і взяв таксі. Таким чином, Марія змогла поїхати та переночувати зі мною.
  
  
  "Я думаю, Андрес заздрить тобі", - сказала вона, складаючи сукню і кладучи її на стілець. «Він дуже розумний, але, на жаль, він не має такої привабливої фігури. Крім того, він завжди нагадує мені великого червоного кабана».
  
  
  Давайте поки що забудемо про Андреса Барбаросса».
  
  
  Вона прослизнула під простирадла, я відчув її ніжну шкіру, потім притиснув її так сильно, що я міг відчувати подих кожної клітини її шкіри. Наші мови зустрілися, коли моя рука відчула її стегна.
  
  
  "Боже мій, Джеку!"
  
  
  Я увійшов до неї. Гола Майя майнула в моїй голові на мить. То була усмішка Марії. Її ноги обвивали мене, втягуючи в себе. Я відчував її нігті у своїй спині, коли ми разом досягли оргазму. Це було ідеально.
  
  
  Мені не хотілося турбуватися про Барбаросса, але я не міг повністю викинути його з голови. Коли він підписав рахунок у ресторані, я помітив щось дивне.
  
  
  Він написав подвійну букву "ss" "Барбаросса" у старонімецькому стилі СС.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я пізно снідав у їдальні Palacio, коли до мого столу принесли телефон. Так само, як я не міг викинути з голови Барбароссу, він не міг мене забути.
  
  
  Його голос звучав стурбовано. - "Як ти почуваєшся сьогодні вранці?"
  
  
  "Дякую. Просто невелика судома в нозі."
  
  
  "Це добре. Те, як ви захищали нашу подругу Марію, справило на мене глибоке враження. Я також хотів сказати вам, що мене цікавить легка зброя. Хочете політати літаком?
  
  
  Куди?
  
  
  Просто вгору і вниз у Марокко. Це займе щонайбільше кілька днів, не більше. Принаймні, якщо дуже хочеться щось продати.
  
  
  Моє прикриття як торговця зброєю було б страшенно неймовірним, якби я не вліз у цю справу. Я думаю, що через робочий графік Франко, швидше за все, він залишиться в Ель-Пардо на тиждень. У цей час він буде у безпеці. І у випадку, якщо Барбаросса дійсно б захотів купити зброю, мені не було про що турбуватися: у Цюріху дійсно була фірма під назвою Swiss Universal. Безперечно, Барбаросса вже це перевірив. AX не любить половинчасту роботу, і в таких випадках нічого не залишають на випадок.
  
  
  "Я не заперечую проти цього", - відповів я. «Яку саме зброю вас цікавлять? Я можу показати зразки».
  
  
  «Автоматичні гвинтівки. Мій водій забере вас сьогодні о 3:00. Він відвезе вас до аеропорту, а звідти ми полетимо на моєму літаку».
  
  
  «Відмінно, я з нетерпінням чекаю на це».
  
  
  Я не хочу стверджувати, що став ясновидцем за той час, що я працював агентом, але я маю свого роду вбудований радар для визначення небезпеки. І цей радар сказав мені, що за мною спостерігають. Барбаросса хотів знати, чи варто зі мною зв'язуватися, і якби це була фірма Swiss Universal, товстий бізнесмен знав би, що я не просто звичайний продавець.
  
  
  Моя проблема полягала в тому, щоб з'ясувати, чи був Барбаросса просто шанувальником Марії, чи він міг повести мене слідом за Оборотнем. І я не був у цьому впевнений. Справді, могло здатися підозрілим, що він не підняв руку для мого захисту, коли побачив, що мене переслідують два цигани. Але з іншого боку, я міг би вказати приблизно на сім мільйонів людей у Нью-Йорку, які поводилися б так само в такому випадку. І навіть якби він написав своє ім'я із цими літерами ss, це теж могло бути чистим збігом. У такому разі я справив би велике враження, якби виїхав із країни, де працював, у «відрядження» до Марокко.
  
  
  Я зателефонував до Цюріха. Агент AX, який відповів на дзвінок, представився офісним клерком, який розмовляє з продавцем. Я знову повісив люльку, випив ще кави і викурив першу цигарку.
  
  
  Сонце яскраво світило мені в обличчя, коли я виходив із готелю. Одночасно зі мною вестибюль залишили коридорний, два священики та група бізнесменів. Праворуч від мене була широка вулиця. Я звернув на вузьку вуличку зліва і священиків більше не побачив. Було багато маленьких парфумерних магазинів та художніх галерей, які здебільшого продають сувеніри туристам. Посильний увійшов до одного з них, мабуть, за дорученням гостя готелю. Я перейшов вулицю, йдучи між скутерами Vespa та машинами Fiat, зробленими в Іспанії. Відійшовши квартал до Plaza del Sol, я помітив, що один із бізнесменів переходив вулицю позаду мене. На наступному кутку він швидко повернув, потім одразу зупинився, вдавши, що його дуже цікавить вітрина з сумкою для білизни. Той, що йде за мною, теж швидко загорнув за кут і мало не врізався в мене.
  
  
  Вибачте, - лагідно сказав я.
  
  
  «Вибачте мені», - відповів він тим самим тоном. Прогулюючись нібито далі, він тепер стояв і дивився на спідню білизну. Коли він знову звів очі, мене вже не було. З ганку, на якому я пірнув, я почув його кроки, що наближалися. Я схопив його, коли він швидко проходив, і затяг усередину. Вибачте, - знову вибачився я, притискаючи кінчик стилету до його спини.
  
  
  Він блефував. - "Що це означає?" "Це, мабуть, помилка." Я потягся до його наплічної кобури і вийняв зброю.
  
  
  «Ні, друже, це не помилка. Хто тебе послав? - Я притис її до поштових скриньок. Він похитав головою і трохи спітнів.
  
  
  'Хто? Я не знаю, що ви маєте на увазі.
  
  
  «Я дійсно не тебе вбиватиму. Я не з таких. Я просто натисну цим ножем трохи, поки твій хребет не розколеться надвоє і ти не залишишся паралізований на все життя.
  
  
  'Зачекайте, я все скажу!'
  
  
  Це означало, що йому потрібен час, щоби придумати гарне виправдання.
  
  
  "Я належу до політиків".
  
  
  'Не досить гарне виправдання.' - Я ще сильніше натиснув на ніж.
  
  
  «Чекай, я скажу тобі правду.
  
  
  Але він цього не зробив. Він повернувся і вдарив по ножу ліктем. Це був би непоганий хід проти когось із однією рукою.
  
  
  Від удару моєї лівої він ударився головою об поштові скриньки і впав на мармурову підлогу. Коли я нахилився над ним, він уже не дихав. Я розсунув його щелепи і відчув сильний запах мигдалю: ціанід. Він весь час тримав капсулу в роті, а решту зробив мій удар.
  
  
  Це одна з причин, через яку я ненавиджу фанатиків. Від них так важко отримати інформацію! Я відійшов від ґанку.
  
  
  Ломбарди дивляться всюди у світі. Той, куди я пішов, на площі Сан-Мартін, мав звичайну колекцію чохлів для годинників, гітар та кларнетів.
  
  
  «Я втратив свій квиток, але пам'ятаю, що десь його впустив».
  
  
  Продавець був зовсім лисий і надолужив упущене, відростивши великі вуса, на яких він закрутив наконечники, схожі на кинджали.
  
  
  «Я не пам'ятаю, щоб ти щось здавав», - шепелявив він із кастильським акцентом.
  
  
  Швейні машини N3. Вона належала моїй колишній дружині».
  
  
  «О, швейна машинка твоєї колишньої». Він помацав свої вуса. «Так, це правда, тепер я згадав. Ось вона в мене. Як завжди, мережа AX працювала добре. Як тільки наш співробітник Swiss Universal повісив слухавку після мого дзвінка, він зв'язався з нашою філією в Мадриді і розповів, що мені потрібно. Коли я позбувся переслідувача, потреба була задоволена.
  
  
  Якщо вам цікаво, як отримати таке хороше обслуговування в Іспанії, ви не зможете. Незаконні сполучні лінії AX обходять усі некомпетентні європейські телефонні системи.
  
  
  "Я думаю, все гаразд?"
  
  
  Я відчинив портфель, який він поставив на стійку. Це була не швейна машинка, але це дійсно було те, що мені потрібно.
  
  
  «Є ще одна посилка, яку я хочу забрати за кілька днів», - сказав я. «Відомості про Андреса Барбаросса».
  
  
  Він запитав. - "Що, якщо ти не прийдеш за ним?"
  
  
  Тоді ця людина має бути ліквідована.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  "Щось дивне трапилося зі мною сьогодні", - прокоментував я, коли реактивний літак Барбаросси проносився над Середземним морем, і ми разом пили віскі біля вікна. «Хтось стежив за мною з готелю. Я цього зовсім не розумію».
  
  
  Він усміхнувся, і його руда борода стала дибки. «Я завжди думав, що продаж зброї – досить ризикована професія».
  
  
  «О ні, – запевнив я його. "Це нічим не відрізняється від страховки".
  
  
  Він майже хрипко засміявся.
  
  
  - Я впевнений, що ви недооцінюєте себе, містере Фінлі. Марія розповіла мені про вашу боротьбу з цим биком. Розумієте, я зустрічав багато холоднокровних хлопців, які готові на все, якщо нагорода буде гарною. Я вважаю, що ти така людина».
  
  
  «Ні, відколи у мене є солідний рахунок».
  
  
  «Коштовний ви мій! Не думаю, що колись зустрічав когось із почуттям гумору краще. Я впевнений, що у нас буде добрий бізнес.
  
  
  Тепер ми летіли над африканським узбережжям, не втрачаючи висоти.
  
  
  «Як бачите, я очолюю консорціум, який займається розробкою корисних копалин. Наша сфера діяльності – іспанська Сахара. В основному це стосується вольфраму та калію. Ви, звісно, знаєте, як вони використовуються?
  
  
  «Вольфрам з вольфрамової руди та калій з карбонату кальцію. Лампи, дрилі, боєприпаси, фарба та ціаністий калій. Можна просто назвати кілька...
  
  
  «Ви добре обізнані. У будь-якому випадку це цінна сировина. Оскільки є деякі африканські країни, які не дуже цінують нашу діяльність, ми завжди маємо бути напоготові від нападу так званих партизанських диверсантів. Я маю значну групу співробітників служби безпеки, і для того, щоб належним чином захистити наші інвестиції, у нас має бути достатньо зброї. Особливо зараз, коли ми почали розширювати нашу діяльність».
  
  
  'Розширювати?'
  
  
  «Як ви знаєте, ми їдемо до Марокко. Ми шукаємо там калій, але оскільки до початку досліджень пройде деякий час, я використовую нашу базу як табір для наших співробітників служби безпеки».
  
  
  Табір? Потім багато охоронців.
  
  
  Ми пройшли Танжер, і перед нами вимальовувалися Атлаські гори.
  
  
  "Є американська приказка, яку я завжди любив повторювати", - сказав Барбаросса, ніби довіряючи мені секрет. - "Думай масштабно".
  
  
  "Ви згодні з цим висловом, чи не так?"
  
  
  'Звісно. Для мене це просто означає, що я купую більше».
  
  
  Калій. Дурниця! Вони ніколи не знайдуть калій біля злітно-посадкової смуги, де ми приземлилися. Це була долина в горах, за сотні кілометрів від узбережжя Атлантичного океану, посеред пустелі, між марокканськими містами Рабат і Фес. Хоча, можливо, я ще не йшов слідом Оборотня, принаймні на щось мене чекало. Коли ми приземлилися, я побачив військовий табір досить великий, щоб навчити не менше десяти тисяч людей. Джип мчав до нас, залишаючи за собою величезні хмари пилюки; Я поклявся, що капітан за штурвалом збирався віддати честь, доки не побачив мене.
  
  
  «Містер Фінлі тут у справі. Але це може зачекати до завтра.
  
  
  Нас відвезли до гостьової хати недалеко від табору. Я був почесним гостем на обіді, де були присутні старші офіцери приватної армії Барбаросси. Жінки в чадрах приходили і йшли зі срібними чашами, наповненими кус-кусом, куріпками та маринованою в кориці бараниною. "Вас не дивує, що ми живемо тут в арабському стилі?" - спитав Барбаросса, тепер одягнений у джеллабу.
  
  
  «Мені це дуже подобається», - відповів я, катаючи між пальцями смачну кульку кускуса.
  
  
  "Ви не повинні забувати, що, на думку багатьох, Африка закінчується тільки в Піренеях", - сказав Барбаросса. Це явно була тема, близька його серцю, і я не вважав за розумне переривати її. «Іспанією правлять араби сімсот років. У кожному місті Іспанії є замок, але як його називають? Алькасар – арабське слово. Звідки генералізімус отримав свою репутацію? У Сахарі з Іспанським іноземним легіоном. І що зрештою вирішило Громадянську війну в Іспанії? Наступ Франка із маврами. Іспанія та Північна Африка неподільні».
  
  
  Офіцерський корпус Барбаросси був відбитком цього. Було кілька нацистів і французів, але більшість офіцерів були іспанцями або арабами, і в обох групах я бачив вогонь фанатизму. Один із них, араб з довгим і гострим обличчям, з ентузіазмом продовжував. «Уявіть, яку державу утворили б Іспанія та Північна Африка, якби вони об'єдналися. Вони б тримали під своїм контролем усю Європу та Африку! »
  
  
  «Чудова думка, – додав Барбаросса, – але дуже малоймовірна. Крім того, наш гість не цікавиться політикою».
  
  
  Столи були очищені і майже всі запалили. Солодке повітря підказало мені, що тютюн змішаний із гашишем, що не рідкість у цих місцях.
  
  
  На зміну жінкам, що служили, в чадрах прийшли танцівниці, з голови до ніг закутані в шовкові одяги, в яких вони здійснювали хвилюючі рухи, що дуже нагадують пози кохання. Тільки одяг залишився. Але цього було достатньо, щоб про це снитися дуже спекотні сни.
  
  
  Пора було вставати о сьомій годині. Звуковий сигнал та тупіт чобіт. Одна з дівчат, що танцювали вчора, увійшла до кімнати і відчинила двері веранди. Вона принесла мені охолоджений апельсиновий сік та варені яйця. Мені спало на думку, що солдати, мабуть, одночасно їли оладки. Я був готовий з ними торгувати.
  
  
  Ще до того, як я закінчив сніданок, Барбаросса увійшов до моєї кімнати. «Мені дуже шкода, що я не зміг поснідати з вами, але я маю звичку їсти з моїми офіцерами. Я думаю, це найкраще для морального духу».
  
  
  Промисловець справді намагався бути генералом. Сьогодні вранці маскарад складався не з костюма чи джеллаби, а з костюма кольору хакі та армійських черевиків. Я намагався не виявляти інтересу до відзнак його форми на плечі: золотій вишивці навколо двох блискавок СС.
  
  
  Він особисто показав мені табір. Земляні роботи велися, і біля входу в шахту стояла надзвичайно велика кількість важких ящиків.
  
  
  "Кірки та інші інструменти для копання", - пояснив Барбаросса.
  
  
  Після екскурсії я мав честь пообідати з ним та його офіцерами. Ми сиділи у величезній збірній залі, і вперше я мав час, щоб гарненько поглянути на солдатів Барбаросси.
  
  
  Тепер я зрозумів його коментар про холоднокровних хлопців, готових на все заради грошей, який він зробив дорогою до Марокко. Здавалося, що там були всі ветерани Затоки Свиней, Катанги, Малайзії та Ємену. Це були збори найманих професійних убивць. Можливо, не з класу Оборотня, але досить хороші, щоб адекватно захистити царство Барбаросси від будь-якого можливого загарбника.
  
  
  У яких кампаніях, на вашу думку, ви з ними брали участь?
  
  
  - спитав мене майор-німець передаючи графин із вином.
  
  
  "Я взагалі не згадував про це".
  
  
  «Давай, давай, Джеку. - Ви знаєте, тут має бути хтось, хто вас знає – наполягав Барбаросса. "Можливо, старий знайомий".
  
  
  Я зрозумів тактику: вони хотіли дізнатися, чи справді я бізнесмен, яким вдавався, і тепер вони грали зі мною в гру, щоб побачити, чи зможуть вони зловити мене на брехні. Якщо я продавав зброю, це мало означати, що я її використовував. Я знав, що тепер усі очі пильно стежать за моїми реакціями та рухами. Я налив собі вина, не проливши жодної краплі.
  
  
  «Тільки якщо і тут у вас є хтось із Нью-Йорка», - намалював я внічию. «Я працював із поліцією, а не з солдатом».
  
  
  Майор засміявся. Він мав великий ніс свині та маленькі блакитні очі. Його татуювання зморщилися на його товстих руках, коли він ударив кулаками по столу.
  
  
  'Поліцейський! Звичайний поліцейський собака повинен продавати нам зброю? Я ніколи не зустрічав копа, який був зроблений не з кролячого посліду! Барбаросса не втрутився після цієї грубої образи. Навпаки, він переконував майора: «То ти не думаєш про нашого торговця зброєю, Еріху?»
  
  
  «Мені подобається чоловік, який знає про що говорить. Все, що може зробити поліцейський, - це прогнати повій з вулиці та розмахувати гумовою палицею. Що він знає про зброю?
  
  
  Уся їдальня тепер звернула увагу до офіцерського столу.
  
  
  Барбаросса запитав мене: "Ну, Джек?" «Майор Грюн, мабуть, мало у вас вірить. Ви не образилися?
  
  
  Я знизав плечима. «Замовник завжди правий».
  
  
  Але скоро Барбаросса не задовольнився. «Джек, справа не лише у твоїй честі. Він каже, що ви не знаєтеся на зброї. Якщо я збираюся вести з вами справи, я маю відчувати, що ви знаєте, що продаєте.
  
  
  «Демонстрація», - проревів Грюн. "Нехай покаже на стрільбищі".
  
  
  Вся їдальня спорожніла, оскільки чоловіки підтримали пропозицію майора. Сценарій Барбаросса був добре підготовлений. Моя валіза стояла на столі посеред курної місцевості. Грюн дивився, як я відкриваю валізу; саркастична усмішка на його потворному обличчі. Весь полк сидів навколо нього, ніби прийшли на півнячий бій.
  
  
  Я високо підняв автомат, щоб усі бачили.
  
  
  «Це наша стандартна зброя, G3. Він заряджений патронами стандарту НАТО 7,62 мм. Тож із боєприпасами проблем ніколи не буде».
  
  
  G3 дійсно гарна зброя. Він важчий за американський .M16, але надійніший. Безперечно, більшість чоловіків використовували його в той чи інший час.
  
  
  "Як це працює?" - спитав Барбаросса, як добрий учень. «Коли ви натискаєте на спусковий гачок, курок випускає кулю.
  
  
  Але, крім пострілу кулі від вибуху, тиск повітря одночасно відводить патрон і затвор назад, переміщуючи новий патрон на місце і повторно зводячи курок. G3 можна налаштувати для стрільби по черзі та серійної стрільби».
  
  
  "Браво, браво, ви це добре запам'ятали", - вигукнув німець. "А тепер покажіть нам".
  
  
  Він витяг жменю патронів із ящика з боєприпасами і помістив їх у патронний магазин. Потім він знову сунув автомат мені в руку і вказав на одну зі сторін стрільбища, де на стійці звішувалася пара ляльок-манекенів, які використовуються для протикання багнетами. «Там три манекени. Я дам вам чотири постріли, щоб їх збити. Якщо не зможеш, значить, ти брехун і нікчемний стрілець.
  
  
  - А якщо я їх зіб'ю, що ви скажете? Кров залила обличчя майора Грюна. Його рука потерла кобуру на стегнах його люгера «Гроссер». Grosser - один з найважчих пістолетів, що колись виготовлялися; більшість може впоратися з цим лише з наплічним штативом.
  
  
  "Це стає все більш і більш забавним", - посміхнувся Барбаросса. "Стріляй!" - гаркнув Грюн.
  
  
  Солдати, що стояли між мною та ляльками, відійшли вбік, залишивши два ряди глядачів по обидва боки від лінії вогню довжиною за сто футів від мене до стійки.
  
  
  Я потримав G3 у руках, щоб звикнути до його ваги. Було мертве тихо. Я поклав зброю на плече і прицілився до крайньої правої з трьох ляльок-манекенів. Мій перший постріл прорвався крізь тишу. Лялька м'яко погойдувалася з боку на бік і повисла.
  
  
  "Навіть не близько до мотузки", - засміявся Грюн. "Він ніколи не тримав автомата в руках".
  
  
  "Дивно, він зазвичай знає, що робить". - Барбаросса виглядав розчарованим, що мій постріл так не влучив у ціль. Однак цього не сталося. Я націлився на смертельну крапку у животі ляльки. Діра у верхньому лівому кутку, місце, яке завжди вбиває, тепер було добре видно. Мені подобається трохи пограти, перш ніж я стану серйозним.
  
  
  Солдати захоплено аплодували, і подекуди я бачив глузливі погляди у бік майора. Барбаросса перевів дух і закурив кубинську сигару. Грюн дружньо поплескав мене по спині і проревів: «Стріляй ще раз, торговець, і якщо ти їх зіб'єш, я першим скажу, що я ідіот».
  
  
  "Так це точно?"
  
  
  "Обіцяю, купець".
  
  
  Я притиснув зброю до плеча, і перш ніж Грюн зміг видихнути, звук трьох пострілів стих. На підлозі лежали дві ляльки. Потім третій мотузок порвався надвоє, і третя лялька теж лежала, розтягнувшись у пилюці.
  
  
  Я більше не звертав уваги на німця і вклав зброю до рук Барбаросси.
  
  
  "Скільки таких автоматів ти хочеш?"
  
  
  Однак іспанець, як і раніше, не зводив очей з майора.
  
  
  «Обіцяне треба виконувати, майоре Грюн. Наш продавець вас обдурив. Отже, ви визнаєте це зараз. Це те, що ми хочемо почути від вас».
  
  
  «Добре, він може стріляти із рушниці. Стріляти у ляльки може будь-який боягуз». - люто пробурмотів Грюн. Усі його німецькі інстинкти повстали проти цього приниження. Не тільки перед своїм начальником, а й підлеглими йому довелося б визнати, що він зганьбився.
  
  
  «Дозвольте мені дійсно подбати про нього, і він зателефонує своїй матері через дві секунди, якщо вона має».
  
  
  На жаль, тепер він зачепив одне з моїх хворих місць. З мене було достатньо майора Грюна.
  
  
  «Добре, ти буйна нацистська свиня. Ви отримаєте те, що просите. Звільніть місце, сеньйор Барбаросса. Зараз я влаштую справжню демонстрацію на особливе прохання майора».
  
  
  Я ставлю свої умови. І Грюн, і я обирали нашу зброю, він – Гроссер, а я – G3. Хто перший збере розібрану зброю. І вб'є іншого.
  
  
  «Але G3 – набагато складніша зброя», – зазначив Барбаросса. "Це не чесно."
  
  
  «Надайте це мені, сеньйоре».
  
  
  Грюн усміхнувся моїй впевненості. Ми відійшли на тридцять метрів, доки кілька офіцерів розбирали нашу зброю. На буровій панувала майже святкова атмосфера. На таку розвагу солдати навряд могли сподіватися, і, безумовно, вони любили його.
  
  
  Майор нахилився, його великі руки були готові зібрати десять простих частин свого люгера.
  
  
  Поруч зі мною була купа пружин, лоток для зброї, затвор, патрон, рукоять, стовбур, механізм спуску, приціл, ударник, курок і тридцять гвинтів, що скріплюють G3.
  
  
  На боці солдати зробили ставки. Проти мене було приблизно десять проти одного, а це означає, що кожен одинадцятий солдат був досить розумним.
  
  
  'Готові?' - Запитав Барбаросса.
  
  
  Грюн нетерпляче кивнув головою. Я теж кивнув.
  
  
  'Починайте!' - Вигукнув Барбаросса.
  
  
  Крижаний спокійний і досвідчений Грюн приступив до збирання Люгера. Руки не тремтіли, він працював як комп'ютер. Нарешті кожна деталь стала на місце. Він підвівся і прицілився.
  
  
  Тяжка куля G3 пробила центр його грудей і повалила на землю. Він лежав, розставивши ноги, коліна вгору, як жінка, яка чекає на свого коханця. Але Грюн більше нікого не чекав.
  
  
  У руці я тримав лише стовбур, затвор і вільну пружину, яку я використовував для заміни курка. Інші частини зброї все ще лежали на підлозі поряд зі мною. Після того, як я стріляв у ляльок, автоматичний механізм вставив нову кулю в казенну частину, тож мені не довелося використовувати патрон із магазину.
  
  
  «Коли я сказав, що це несправедливо, я, мабуть, думав не про ту людину», - зауважив Барбаросса. «Шкода, що він був добрим офіцером».
  
  
  "Він був дурень".
  
  
  - Ні, він вас недооцінив, містер Фінлі. І я сам більше цього робити не буду».
  
  
  Цей інцидент скоротив час нашого перебування у таборі. Барбаросса боявся, що хтось із друзів Грюна спробує помститися, і сказав мені, що більше не хоче мертвих офіцерів.
  
  
  У мене теж була вагома причина скоро поїхати. Я чув, як двоє солдатів обговорювали новину про те, що Франко раптово спала на думку ідея здійснити одну зі своїх рідкісних подорожей Іспанією, ймовірно, щоб розвіяти чутки про те, що замах на його життя був успішним. Це означало б унікальну нагоду для Оборотня.
  
  
  Ми з Барбаросою пішли ще до обіду. Він був у глибоких роздумах, поки раптом не схопив мене за руку.
  
  
  «Скільки ви заробляєте як продавець? Я подвоюю суму, якщо ви займете місце Грюна. Мені потрібен хтось із твоїми здібностями.
  
  
  'Ні дякую. Я не почуваюся солдатом посеред пустелі».
  
  
  «Повір мені, Джеку. Цей етап триватиме недовго. Ви побачите багато дій, і нагорода буде більшою, ніж ви смієте мріяти».
  
  
  «Я дуже задоволений, але ви повинні мене зрозуміти. Я не з тих, хто йде на флот, бо хтось каже, що побачу весь світ».
  
  
  «Побачити щось у цьому світі? Ти вразиш світ, Джек. В даний час ми знаходимося на межі вжиття заходів. Я не можу сказати більше.
  
  
  "Добре, я подумаю про це".
  
  
  Думати про це мало.
  
  
  Як тільки він сказав мені, що збирається здійснити свої плани, я раптово зрозумів, чому він мав цю базу посеред гір. Загалом за п'ятнадцять кілометрів від так званої калійної шахти знаходився секретний американський центр зв'язку в Сіді-Яхья. Його люди можуть раптово атакувати його, і якщо це вдасться, канали зв'язку Вашингтона з Шостим флотом, який патрулює Середземне море, були б перекриті.
  
  
  Він націлився не лише на Іспанію, а й на Марокко та контроль над Середземним морем. Перевертень був лише провісником вибуху, який перетворить територію Барбаросси на нову світову державу і може навіть призвести до світової війни, якої не бажали ні Америка, ні Росія.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Перший візит Франка був до Севільї. Севільська феєрія – весняний фестиваль – є найважливішою подією в іспанському календарі, та всі готельні номери у місті заброньовані заздалегідь за кілька місяців.
  
  
  Вдень арабські коні тягнуть екіпажі вулицями, посипаними сеньйорітами у традиційних костюмах. Люди юрмляться в наметах, щоб подивитися, як танцюють фламенко, і всі п'ють сангрію чи шеррі.
  
  
  «Навіть Генералісімус не може дозволити собі пропустити цей бенкет», - хвалилася Марія. Ронда знаходиться недалеко від Севільї, і вона явно дуже пишалася феєрією.
  
  
  І я не можу дозволити собі не бачити тебе надто довго. Ось чому я прийшов. Ви набагато привабливіші за твого друга Барбаросса».
  
  
  "О."
  
  
  Ми були в наметі, який укривав нас від палючого андалузького сонця. Марія взяла з підносу офіціанта дві склянки хереса і простягла мені одну. Поза. на танцполі стукали високі підбори туфель фламенко.
  
  
  - Що ви думаєте про Андреса? — спитала вона.
  
  
  «Я не знаю, що й думати. Він запропонував мені роботу, але він нічого не розуміє у ній. Крім того, я хотів би бути босом самим собі. Ти хоч уявляєш, що він задумав?
  
  
  'Я?' - Її пальці торкнулися непереборної щілини між грудьми. «Я спілкуюся тільки з хоробрими биками та хоробрими людьми. Але я також не знаю, що задумав Андрес».
  
  
  Я був радий цьому. Перед приїздом до Севільї я отримав звіт про Барбаросса у «ломбарді» в Мадриді. До тридцяти років про нього нічого не було відомо, крім того, що він був наймолодшим членом аристократичної, але бідної родини. Потім він мав можливість створити гірничодобувну промисловість у Конго, коли Чомбе твердо контролював її. Коли правління Чомбе було повалено, він був змушений залишити країну. Все, що він міг взяти із собою, - це марні акції його компанії. Однак через тіньову угоду у Швейцарії йому вдалося продати їх за мільйони. Потім він звернувся до торгівлі нерухомістю та зацікавився політикою.
  
  
  Крім того, він придбав власність іспанських гірничодобувних підприємств в іспанській Сахарі після того, як так довго шантажував попереднього власника, що той нарешті наклав на себе руки. У той момент, коли я познайомився з ним, він уже був одним із найвпливовіших людей в Іспанії та його плани на майбутнє…?
  
  
  Андрес Барбаросса, безперечно, багато працював над цим.
  
  
  Марія роздратовано відкинула голову.
  
  
  - Ти впевнений, що знову у відпустці, Джеку? Здається, ти завжди думаєш про інше. Тепер зосередьтеся на мені. Ви не повинні забувати, що графиня може мати будь-якого чоловіка, якого вона хоче».
  
  
  "Вважай мене своїм рабом".
  
  
  "Тепер у мене це є", - засміялася вона.
  
  
  З настанням сутінків розпочалася головна подія фестивалю: хода сотень релігійних об'єднань по всьому місту. Всі учасники були одягнені у довгі та високі накидки. конусоподібні маски, як у Ку-клукс-клану. Свічками, що горять, вони перетворили місто на дивну казкову країну. Ті, хто не тримав свічок, несли гігантські плато, на яких стояли релігійні статуї, постаті Христа, Діви Марії та інших святих. Сам Франко спостерігав за процесією зі сходів Севільського собору. Для тих, хто дивився, процесія була подібна до річки при свічках, що пливе в море цих фантастичних ідолів. Коли нарешті лунає феєрверк, це, мабуть, найбільше надихаюче і захоплююче видовище у світі. Це, напевно, захопило б у мене дух. Перевертень міг легко змішатися з тисячами учасників процесії, всіх невпізнаних по плащах та масках. Насилу я побачив генералісімуса: тендітну постать на верхній сходинці сходів Собору. Він слабо махнув рукою у відповідь на оплески натовпу.
  
  
  "Ви коли-небудь бачили щось подібне?" — спитала Марія, коли нас штовхали туди-сюди в натовпі.
  
  
  'Ніколи.'
  
  
  Феєрверк вибухнув над церквою, спочатку зелене світло, потім червоне та жовте. Кожної секунди я чекав на різні вибухи біля сходів.
  
  
  Нервовим жестом я відкрив портсигар і дозволив вмісту впасти на підлогу. - 'Прокляття. Мені треба піти по новий пакет».
  
  
  «Почекай, Джеку. Плато лише наступають».
  
  
  'Я скоро повернусь.'
  
  
  Вона запротестувала, але мені потрібна була привід, щоб піти. Я пробирався крізь натовп, шукаючи кращої позиції.
  
  
  Перед сходами собору зупинилося плато із чорною Мадонною. Хтось із натовпу розпочав гімн – емоційну сумну серенаду, яка викликала захоплені вигуки слухачів. Навіть Франко зааплодував.
  
  
  Я доклав усіх зусиль, щоб миттю побачити Оборотня, але плато були десятки, і, звичайно, не було сенсу перевіряти їх усі.
  
  
  «Цікаво, з якої церкви це плато», – прошепотіла сусідці жінка поряд зі мною. "Я ніколи його не бачила", - відповіла вона.
  
  
  Плато, що з'явилося, не виглядало новим, тільки було набагато більше, ніж інші, і на ньому стояла величезна статуя Святого Христофора, що несла Немовля Христа через річку. Людська машина, що складається з людей у червоних плащах, несла колоса у напрямку до Собору.
  
  
  «Я думав, ці уявлення завжди були традиційними?» - Запитав я жінку.
  
  
  'Так.' Вона націлила камеру. «Я маю сфотографувати це».
  
  
  Я більше не мав часу фотографувати. Я проштовхався крізь натовп до задньої частини плато Святого Крістофера. Серенада на іншому плато добігала кінця, і тепер Франко мав побачити «нове» плато.
  
  
  Серенада закінчилася, і червоні плащі чекали на сигнал, щоб віднести величезного колоса до Франка. Я прослизнув під платформу ззаду і поповз уперед. Статуя була порожньою всередині, а на самому верху я побачив Оборотня. Він тримав автомат поруч із собою, його очі дивилися через щілину в грудях статуї. У потрібний момент скриню статуї відкриється, і севільці побачать феєрверк, який вони ніколи не забудуть на все життя. Процесія знову рушила в дорогу. Коли я визирнув з-під плато і побачив, що ноги натовпу вже були на великій відстані, я зрозумів, що тепер ми досягли центру площі, навпроти Собору. Я побачив, що Перевертень був готовий застосувати зброю. Десь у натовпі пролунав початок серенади Святому Христофору, і очі Марії шукали зниклого бізнесмена.
  
  
  Я підтягнувся до статуї і схопив Оборотня за ноги. Здивований, він спробував відштовхнути мене, але цього разу я потяг ще дужче. Він спробував утриматись і спробував вистрілити, але я підтягнувся ще далі в поглиблення статуї, штовхаючи ствол зброї вниз.
  
  
  "Брудний ублюдок", - прогарчав він. 'Хто ти ?'
  
  
  'Здавайся!'
  
  
  Це було схоже на бійку у труні. Ми ледве ворушились, але йому вдалося схопити мене за шию. У відповідь я вдарив його по бруньках витягнутими пальцями. Раптом від порожньої статуї пахло кислим запахом страху.
  
  
  Його великі пальці вдарилися мені у вічі. Я повернув голову з боку в бік, але його пальці вп'ялися мені в очниці. У мене не було достатньо місця для рук, щоб витрусити стилет із манжети або дотягнутися до револьвера. Все, що я міг зробити, це вдарити його головою, що на мить вирубало його. Коли я знову спробував сфокусувати погляд, йому вдалося звідкись дістати довгу бритву. Я побачив, як спалахнуло лезо, і я пірнув, наскільки міг, у вузьких межах статуї. Він цілив мені, і я бачив, як шматки дерева летіли туди, де приземлився ніж. Я не міг підняти руки, щоб захистити себе, і ніж ударив мене по горло ще кілька разів. Потім він схопив мене за шию однією рукою і вдарив мене ножем. Коли я відчув, як лезо торкнулося мого горла, я відпустив його і впав на спину під плато. Перевертень переміг.
  
  
  Стовбур автомата був спрямований вниз, прямо над моїм обличчям. З останніх сил я скинув зброю. Перевертень уже спустив курок, коли ствол повернувся в його бік. Звісно, зброя була налаштована на автоматичну стрілянину. Я перекинувся, коли на мене впав дощ із крові та тріски. Я побачив руку і ногу, що безвольно бовталася. Кулемет застряг між внутрішньою частиною статуї та неживим перевертнем.
  
  
  Від його грудей майже нічого не залишилося, і його обличчя більше не виглядало людським.
  
  
  Я чекав поліції, що поспішала, і підозрював, що град куль скоро покладе кінець мого життя. Однак нічого не сталося. Тільки тоді я почув канонади феєрверків, які заглушили смертоносні постріли.
  
  
  «Біжіть!» - Я чув, як хтось кричав, коли феєрверк стих.
  
  
  Швидше спантеличені, червоні накидки почали рухатися. Як тільки плато знову опинилося в галасливому натовпі, я вислизнув з-під нього. Я знав, що один із чоловіків у червоних плащах тепер заповзе під плато, щоб дізнатися, чому вбивця схибив.
  
  
  Він виявить, що втратив набагато більше.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Більшість американців думають, що херес - це найгірший вид рідини, яку ви додаєте в сочевий суп, або ту гидоту, яку ви відмовляєтеся пити, коли відвідуєте бабусю. Це справді солодка, боягузлива напруга, яка підходить до цього образу. Але в Іспанії ви можете знайти купу хлопців, готових битися з вами, якщо ви наважитеся вимовити образи, пов'язані з їхньою мансанілією: сухий, пряний херес, вилитий з бочок у сусідніх кафе. У найсуворіших частинах іспанських міст можна знайти кафе, де подають лише херес та вогненну воду зі смаком лакриці, яку вони називають анісом. І поєднання цих двох напоїв можна порівняти з поєднанням запаленого сірника та бензину.
  
  
  Я дізнався про ці факти від полковника де Лорки, голови іспанської розвідки. Минуло лише годину після смерті Оборотня, а еферія все ще була в самому розпалі. Де Лорка був худорлявим смаглявим чоловіком приблизно мого віку з орлиним носом, який дивно контрастував із майже комічними фу маньчжурськими вусами. Він був у цивільному.
  
  
  "Вони втекли зі свого плато, ніби на ньому була бомба - дуже не стильно". Він відкусив солону оливку.
  
  
  «Коротше, ми їх одразу оточили та знайшли вбивцю. Щиро кажучи, я був дуже здивований».
  
  
  'Чому?'
  
  
  «О, я справді очікував чогось іншого. Просто збіговисько радикалів, що вийшли з-під контролю. Але я маю їм дати добре розроблений план. Вони могли б пройти і без тебе».
  
  
  'Можливо? Що тоді її зупинило б?
  
  
  'Я.'
  
  
  Де Лорка здавався враженим, що йому довелося пояснювати. «Якщо ви коли-небудь побачите офіційний звіт, ви прочитаєте, що хоча ви відіграли важливу роль у розкритті стратегії вбивці, саме я, полковник Де Лорка, пішов на фізичний ризик. Не дивись так скривджено. Хоук трохи краще обізнаний. Мій намір полягає не в тому, щоб віддати належне, а скоріше в тому, щоб урятувати свою шкуру. Незважаючи на те, що Оборотень пропустив Каудільйо на милю, якби мав можливість вистрілити, завтра вони могли б викопати ще одну яму в моїй родинній могилі. Для мене це велика справа». Можливо, цей факт пояснив його цинізм, і тому він випив стільки хересу та анісу.
  
  
  «Ви відомі як дуже добрий поліцейський, Де Лорка. Ти ж не збираєшся говорити мені, що вони приберуть тебе з дороги тільки тому, що той убивця підібрався надто близько, чи не так?
  
  
  - Після твого трюку у палаці? Протягом двох поколінь іспанське суспільство було збудовано на одній опорі – Генералізімо Франко. Коли він падає, все руйнується разом із ним.
  
  
  «Коли він чхає, сеньйоре, земля гуркоче. Я просто сказав: «Якщо ви колись прочитаєте офіційний звіт ... тому що звіт абсолютно секретний. Ніхто ніколи не впізнає. Ми, кадрові офіцери, стоятимемо до кінця, як жерці вмираючого бога, бо ми знаємо, що наш світ зі своїм. Що ж, Кіллмайстер проти Оборотня! Мабуть, це був добрий бій.
  
  
  Ми підняли келихи і випили. Де Лорка зітхнув і підвівся. «Мені ще потрібно заповнити кілька звітів. Вам не обов'язково приходити; твоє завдання тут виконано».
  
  
  
  
  Повернувшись у відпустку, я застав Марію у найексклюзивнішому нічному клубі Севільї.
  
  
  'Де ти був.' вона надула губи. "Яке було ваше секретне повідомлення знову?"
  
  
  "Я думав, що зустрічаюся зі старим знайомим, але помилявся".
  
  
  - Ви нудьгували за Андресом. Він просив тебе.
  
  
  «Мені не хочеться зустрічатися з ним зараз, ходімо кудись».
  
  
  Марія запропонувала прийняти запрошення на вечірку-ферію від однієї з найстаріших сімей Севільї. З групою італійських принців та румунських герцогин ми сіли в «роллс» і поїхали в темряві. Румунська герцогиня, яка практично сіла мені навколішки. нагадав мені підірваний Zsa Zsa Gabor. З кожною нерівністю дороги я відчував її пишні груди навпроти свого обличчя. "Куди, чорт забирай, ми йдемо?" Я покликав Марію, яка сиділа попереду.
  
  
  "У Херес".
  
  
  херес? Це було за години їзди від Севільї. Я не міг повірити, що мені доведеться так довго сидіти в запашних обіймах набряклої графині. До того часу, як ми прибули, я був готовий обміняти цю втілену румунську пудреницю на ще один раунд із Оборотнем.
  
  
  «Послухай, Маріє, я насправді уявляла щось інтимніше».
  
  
  "Давай, Джеку, ти більше ніколи не побачиш нічого подібного". Мабуть, вона мала рацію. Будинок являв собою вражаючу віллу, побудовану в готичному стилі, серед виноградників на ділянці тисячі гектарів. Під'їзна доріжка була забита лімузинами, що належали дворянам з усієї Європи. "Так має бути в Росії до революції", - з гіркотою подумав я.
  
  
  Незважаючи на пізню годину, пані та панове були сповнені рішучості влаштувати свято якомога яскравіше. Під пильним оком конкістадорів і похмурих адміралів на величезних сімейних портретах на стінах почалася масова оргія.
  
  
  «Я часто чув, як то кажуть, що серед європейської знаті було багато кровозмішення, але я не знав, що вони мали на увазі».
  
  
  «Не будь таким педантичним, Джеку».
  
  
  «О, у мене такі самі тенденції. Тільки в мене, напевно, сильніше почуття усамітнення».
  
  
  З'явився наш господар. Це був якийсь маркіз із подвійним ім'ям, одягнений у пурпуровий оксамитовий піджак.
  
  
  «Джеку трохи нудно, – сказала Марія.
  
  
  "Чому б тобі не показати йому винний льох?"
  
  
  Я подумав, що вона пожартувала, але маркіз відреагував дуже захоплено.
  
  
  'Із задоволенням. Це так рідко, що я маю таких гостей, які воліють не знімати одяг». Він скоса глянув на решту натовпу.
  
  
  "Тоді навіщо вони тобі?"
  
  
  - Бачите, цього великого ідіота, що танцює там на столі? Це мій син.
  
  
  Ми пройшли через кілька обідніх зон, поки не підійшли до масивних дерев'яних дверей у стіні, біля яких стояло кілька металевих обладунків. Маркіз узяв старовинний залізний ключ.
  
  
  «Є ще один вхід із виноградника, але я завжди використовую цей. Оскільки херес зробив цей будинок таким, яким він є, я вважаю, що це найбільш вдалий варіант». Він провів нас вузькими сходами. Коли ми підійшли до кам'яної підлоги, він увімкнув світло. Винний льох не підходив для позначення місця під будинком. Ряд поряд величезні дерев'яні бочки заповнювали цю величезну печеру. «Шеррі» - погана англійська вимова Хереса, міста, з якого походить вино, а маркіз був одним із найважливіших виробників хересу в Іспанії.
  
  
  "Скільки вина у вас насправді є?"
  
  
  «У кожній діжці по п'ятдесят малих діжок. Загалом підозрюю, що у нас близько ста тисяч таких барил. Половина йде на експорт, в основному олоросо, дуже солодкий сорт, і те, що в Англії та Америці називають вершками, теж солодке. Решта - фіно, вишуканий херес, амонтілладо або мансанілля. Тут.' Зупинилися біля бочки розміром із слона. Маркіз підніс до крана склянку і дозволив жовтій рідині стекти до нього.
  
  
  «Весь успіх хересного будинку залежить від одного вдалого року. Потім з ним поєднується кожен наступний урожай. Як ви його знайшли?
  
  
  Я відпив. Вино було міцним та мало мускусний смак.
  
  
  "Дуже смачно".
  
  
  "Я впевнений. Моя сім'я збирала їх близько ста років».
  
  
  Це було більше, ніж просто спробувати те, що ми зробили. Це було бачення небес, яке мав бачити алкоголік. Всюди стояли бочки - на дереві було вигравіровано тип та вік вина.
  
  
  Потім слуга спустився, щоб сказати маркізу, що його син хоче його бачити.
  
  
  "Залиштеться тут, якщо хочете", - запропонував нам маркіз. «Зазвичай мені тут набагато більше подобається, ніж у тому пеклі нагорі».
  
  
  У нас із Марією було кілька чашок, які ми не куштували, і ми постаралися максимально використати їх, сидячи на сходах, що ведуть до дверей з боку виноградника.
  
  
  "Хіба ти не радий, що ми прийшли?"
  
  
  "Це, безумовно, дуже пізнавально", - погодився я. Раптом я почув, як грюкнули двері до хати. Я думав, що маркіз повернувся, але врешті-решт це виявився не старим.
  
  
  Сходами спустилися два мускулисті, недружні типи. В руках вони тримали палаші, які я бачив раніше на броні в коридорі.
  
  
  «Мері, сподіваюся, я не сказав нічого недоброго одному з твоїх знайомих?
  
  
  «Ні, Джеку. Я гадки не маю, чого хочуть ці хлопці».
  
  
  Тепер я впізнав у них двох водіїв, які вели машини із Севільї до Хересу.
  
  
  Вони мене теж впізнали, бо, як тільки нас побачили, вони побігли до нас.
  
  
  'Стійте!' - Вигукнув я, потягнувшись за своїм «люгером». Даремно потягнувся. Ця румунка! Вона вкрала його під час зіткнень та трясіння по дорозі. Водії знали, що в мене його більше немає, бо вони продовжували тікати, погрозливо тримаючи п'ятифутові палаші над головами.
  
  
  «Мері, старий сказав, що є інший вихід. Забирайся звідси ".
  
  
  'А ви?'
  
  
  «Я намагатимусь їх зупинити».
  
  
  Коли Мері збігла сходами до дверей виноградника, я приготувався відбиватися від цих дивних гуляк. У мене все ще був стилет, і я витрусив його з манжету. Труднощі, звичайно, полягали в тому, що я ніколи не зможу наблизитися до їхніх мечів, щоб використати стилет.
  
  
  Коли передній був за десять футів від мене, моя рука вилетіла, і ніж потрапив прямо в його серце. Але не спрацювало. Бронежилети - вони вжили всіх запобіжних заходів. Замість витрачати час, намагаючись придумати нову тактику і ризикуючи відрубаною головою, я пірнув між двома бочками і поповз наступним шляхом.
  
  
  «Зачини двері у виноградник, Карлос», - прошепотів один із них. «Тоді ми проткнемо того американця у цьому льоху».
  
  
  Я опустив носок і витягнув газову бомбу, яка була прикріплена до моєї кісточки. У мене було почуття, що ніхто не покине ту оргію нагорі, щоб мені допомогти.
  
  
  "А ось і він."
  
  
  У мене за плечем просвистів палаш. Я кинувся вбік, але все одно пласка сторона меча потрапила мені в руку. Вона повисла безвольно й заціпеніла. Газова бомба покотилася по підлозі поза моєю досяжністю.
  
  
  Тепер меч повернувся до моєї талії, ніби розрізав мене навпіл. Я пірнув, і херес ринув з бочки на підлогу. Вбивця вдарив мене по нозі – я стрибнув на пошкоджений стовбур. Як тільки вершина меча знову злетіла, я стрибнув на наступний ствол.
  
  
  "Він не небезпечний, мені він більше схожий на балерину", - засміявся водій.
  
  
  Я думав, що у відпустці. Якого біса ці двоє чоловіків намагалися мене вбити?
  
  
  Тепер по одному з кожного боку стовбура. Їхні мечі зіткнулися, коли вони одночасно націлилися в мене, і я стрибнув на іншу діжку.
  
  
  «Ти не можеш продовжувати танцювати, балерино. Ви можете відразу ж спуститися.
  
  
  Палаш – примітивний інструмент, але ефективний у руках сильної людини. Річард Левине Серце одного разу переміг арабську армію, просто розрубавши навпіл будь-якого воїна, посланого проти нього варварами.
  
  
  Чоловіки пхнули бочку, я скотився і тепер висів, як лялька, між двома бочками. Мої ноги знехотя бовталися і півтонни ваги погрожували роздавити мої груди.
  
  
  «Ми його зловили! '
  
  
  Я витяг руку. Меч врізався у дерево, де була моя рука. З іншого боку, інший меч полоснув прямо поруч із моїм стегном. Це до цього моменту в чесному бою - але бути пробитим, будучи розчавленим, як горобець під ковзанкою, навіть не знаючи чому ...
  
  
  Якось я підняв ноги і штовхнув бочки. Кожен м'яз у моїх ногах і руках напружився, коли я відсунув гігантські судини один від одного. Той, що в мене в спині, рухався важко. Він не був сповнений, я чув хлюпання вина. Це повернуло мені впевненість.
  
  
  "Ха!" - Я видав крик карате, що розкріпачує м'язи, і столи розлетілися на частини. Я видерся назад, перш ніж мої слухачі усвідомили, що відбувається, і вони могли відрубати мені одну ногу.
  
  
  «Можу заприсягтися, що на таке здатний лише перевертень», - сказав один із них.
  
  
  Я стрибнув через його голову. у бічному проході, схопив мій стилет і побіг.
  
  
  Я почув крик одного з моїх переслідувачів. - «Віджени його до дверей у виноградник».
  
  
  Мої ноги тремтіли після зусилля, яке знадобилося, щоб розсунути судини. Інстинктивно я нахилився і почув, як палаш зі свистом врізався в стіну поряд зі мною. Цей промах дав мені трохи більше фору. Постійні штурми із застосуванням важкої зброї тепер почали втомлювати цих людей.
  
  
  Вони пригальмували.
  
  
  Наполовину бігом, наполовину повзячи, я дістався сходів, що вели до дверей у виноградник, до того самого місця, де мене намагалися заманити в пастку. Я встромив ніж у замок. Він не зрушив з місця.
  
  
  "Ти сам спустишся, чи ми маємо прийти за тобою?" крикнув один негідник унизу сходів. «Підійди і забери мене», - видихнув я, думаючи, що, можливо, так я зможу стримати їх одного за одним.
  
  
  "Нам все одно".
  
  
  Вони підходили один за одним. Я повернувся і смикнув за мотузку, що висіла поряд зі мною.
  
  
  Вони стримувалися і, мабуть, думали, що я збожеволів від страху. Потім вони побачили мотузку, що висить на шківі і прив'язану до стовбура. Їхні очі вилізли назовні, коли вони побачили, як я перерізав мотузку і звільнив діжку з блоків.
  
  
  Біжимо!
  
  
  З палашами в руках вони спробували втекти вниз. Якби вони кинули важку зброю, у них усе ще був би шанс, але бочка з тисячею літрів вина набирає обертів дуже швидко. Весь підвал здригався від люті колосу, що котилося. Мої вороги зникли під ним, їхні палаші злетіли в повітря, як зубочистки. Величезна діжка заглушила їхні крики, розчавила їх, як ковзанка, і, нарешті, врізалася в перший ряд бочок. Почувся тріск дерева, і вино облило два неживі тіла.
  
  
  Якби вони не були так бояться зробити надто багато галасу. вони б використали револьвери, і я був би мертвий. Якби вони не боялися зашкодити надто багато бочок, вони не загнали б мене мене до дверей, що ведуть у виноградник, і я був би мертвий.
  
  
  Це на дві помилки більше за допустиме.
  
  
  Я занурив палець у шеррі, що розтекся по підлозі, і спробував його.
  
  
  Амонтільядо. Врожай 1968 року. Гарний рік.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Але навіщо їм було тебе вбивати? — спитала Мері.
  
  
  Гарне питання.
  
  
  Ми повернулися у безпечні межі нашого готельного номера у Севільї. І я більше не пив херес, а перейшов на скотч.
  
  
  Може, конкурент у торгівлі зброєю? »
  
  
  Я так не думаю. Може, вони прийняли мене за когось іншого».
  
  
  «Але за кого? Джек?
  
  
  «Ви ставите багато добрих питань».
  
  
  Я хотів би, щоб у неї було більше відповідей. Наприклад, чомусь ніхто не прийшов на допомогу після того, як вона втекла з підвалу. Я знаю, що можу бути трохи наївним, але все одно думаю, що вбивство трохи зіпсує навіть оргію. «Невже ви думаєте, що на зміну Франка прийде монархія, яка складається з таких клоунів?» - спитав я Мері.
  
  
  «Перший сильний чоловік, який матиме трохи сміливості, міг би стерти їх хусткою.
  
  
  «Можливо, тому вони так і грають – вони знають, що залишилося мало часу. Можливо, тому я теж граю з тобою – я знаю, що у нас теж так мало часу».
  
  
  Я розстебнув блискавку на її сукні. Її чорне волосся спадало до талії. Я відсунув її і поцілував у шию. Мої руки намацали її груди, а соски затверділи. Вона притулилася до мене, і глибоке зітхання задоволення зірвалося з її губ.
  
  
  «Ваша відпустка теж добігає кінця. Потім я повернуся на ранчо або до Мадрида, і через кілька років, мабуть, вийду заміж за якогось ідіота-герцога. Або за багатого старого».
  
  
  "Як Барбаросса?"
  
  
  "Він просив мене про це."
  
  
  "А ти не хочеш?"
  
  
  Вона повернулася до мене обличчям, її губи розплющилися.
  
  
  "Ти знаєш, що я хочу."
  
  
  Я притягнув її до себе на ліжко. Коли я зняв з неї сукню, вона розстебнула на мені пояс.
  
  
  Ми любили один одного раніше, але ніколи не так сильно, як тієї ночі.
  
  
  Її гнучке тіло перетворилося на машину безкінечного задоволення; Я увійшов у неї сильніше і глибше, ніж будь-коли, її спина напружилася, щоб прийняти мене. Коли я закінчив, вона своїми пальцями та губами знову збудила мене, а коли все, нарешті, закінчилося, ми заснули в обіймах один одного.
  
  
  Наступного ранку я зв'язався з полковником де Лоркою. Ми зустрілися в центрі Севільї, що на березі Гвадалквівіру. Колись цією річкою пливла іспанська армада, але тепер вона майже порожня.
  
  
  
  
  Я запитав. - "Куди зараз їде Франко?"
  
  
  «Ми їдемо до Ла-Манчу, щоб він міг там полювати на фазанів. Він затятий мисливець. Чому ти запитуєш це?'
  
  
  «Двоє чоловіків намагалися вбити мене минулої ночі».
  
  
  «Очевидно вони цього не зробили.
  
  
  Дякую за вітання. На жаль, вони мертві, тому я не міг спитати їх, що вони мали проти мене.
  
  
  "Я перевіримо це".
  
  
  Мене це не турбує, полковнику. Важливо те, що я вважаю, що Перевертень все ще живий.
  
  
  Де Лорка похитав головою. Він мертвий, Кіллмайстер, і не зовсім небагато.
  
  
  Ви маєте на увазі, що ця людина зі статуї в процесі мертвий. Який шанс ви дали йому втекти після того, як він убив би Франка?
  
  
  «Звичайно, це не шанс. Це була самогубна місія».
  
  
  «Гаразд, ви знаєте професіонала, який вирушає на самогубну місію? Тільки не я. Ви не зможете багато зробити зі своїми грошима, якщо перебуваєте у підпіллі».
  
  
  «Це є аргумент. Чи є у вас інші причини вважати, що Оборотень все ще живий?
  
  
  Я витяг закляклі ноги. «Під час тієї бійки минулої ночі я виявився затиснутий між двома бочками з вином».
  
  
  "Дуже шкода тебе".
  
  
  «І дуже незручно, особливо коли є ще два хлопці, які хочуть заколоти тебе своїми мечами. Але річ у тому, що коли я звільнився, один із цих хлопців сказав, що думає, що тільки Перевертень здатний на таке. Я не кажу, що це приведе нас до сліду Оборотня, але я підозрюю, що вони бачили Оборотня, і він, мабуть, справив на них враження великої фізичної сили.
  
  
  Та людина на цьому зображенні: ви приблизно знали, якого він зростання?
  
  
  - Не більше п'яти футів. Досить жилавий.
  
  
  "Але не Геракл?"
  
  
  Де Лорка подумав і кивнув головою. «Справді, є дві причини, з яких ви думаєте, що впіймали того вбивцю, і що головна небезпека все ще існує. Тоді дозвольте мені вас заспокоїти. Я теж не сиджу. Ви пішли на вечірку з Марією де Ронда, чи не так? Ви, скажімо так, дуже близькі до неї. Ваш суперник, дон Барбаросса – ревнива людина. Він також дуже багатий і, серед іншого, володіє організацією, в якій працювали ці водії. А тепер керуйтеся здоровим глуздом. З боку Барбаросса це було б маленькою хитрощами - видалити вас, просто щоб назавжди вигнати вас з пам'яті Марії де Ронди. Такі речі тут не рідкість. Іспанці просто більш нетерпимі, ніж ви, американці. Щодо Оборотня. Чи міг він втекти, опинившись між цими бочками з вином? Може, не по-вашому – грубою силою – але чому не використовуючи швидкість? Ви самі сказали, що знайшли складного супротивника у статуї. Чи міг він утекти після вбивства Франка? Я говорю ні, бо впевнений, що спіймав би його. На жаль, я не можу повністю поручитися за лояльність усіх співробітників служби безпеки, і, можливо, присутня поліція захистила б його, а не вбила. Ось чому я тримав допомогу AX у секреті. Ні, ти зробив свою роботу. Будьте розсудливими, розслабтеся і постарайтеся триматися подалі від Барбаросси».
  
  
  Барбаросу. Якби Де Лорка не вірив у мої уявлення про перевертня, що б він подумав про мої підозри про приватну армію промисловця? «Скажіть мені, полковнику, що насправді стоїть за ідеєю, що у Іспанії та Північної Африки більше спільного, ніж у Іспанії та Європи, - що між Іспанією та Північною Африкою є якісь особливі зв'язки?»
  
  
  «Ви знаєте, як спочатку називалася ця річка, Кіллмайстер? Ваді ель-Кібір. Назва була нещодавно змінена на Гвадалквівір. Наші церкви раніше були мечеті. Щоб знайти Африку, необов'язково копати глибоко в Іспанії».
  
  
  Чайка щось знайшла на іншому березі річки. Відразу на неї напали інші чайки, які спробували відібрати видобуток. Хіба це не сталося б в Іспанії після смерті старого диктатора? "Франко справді помітив спробу?"
  
  
  'Неможливо. Він досить погано чує, до того ж із цим феєрверком… Ні, у тебе все вийшло чудово». Він подивився на свій годинник. «До речі, наші машини скоро їдуть, я маю бути впевнений, що приїду вчасно. Коли я повернуся до Мадриду, я відправлю цю справу на перевірку із цими водіями».
  
  
  Я не міг більше нічого сказати, щоб змусити його передумати. Його аргументи, що Перевертень мертвий, були досить переконливими для нього. І я мала лише наполовину сформовану теорію про плани Андреса Барбаросса.
  
  
  Коли я піднявся сходами до пристані. Я побачив, як постать махає мені рукою. Це була Мері.
  
  
  «З ким ви розмовляли? Інший бізнесмен? - Запитала вона, коли ми привітали один одного. «Так, - збрехав я із серйозним обличчям. - Він займається торгівлею спідньою білизною. Я хотів замовити вам щось приємне».
  
  
  'Хм. Схоже, ти збираєшся здійснити ще одну з поїздок, про які мені ніколи не розповідаєш. Саме коли розпочався сезон кориди, і ви можете побачити найкращі бої Мадриду. Ви приїдете, правда? Ти не можеш просто залишати мене кожні дві хвилини та забирати мене, начебто це найприродніша річ у світі».
  
  
  "Я б хотів."
  
  
  Вона подивилася на мене палаючим поглядом. Лють ображеної жінки була в її очах, лють скривдженої графині.
  
  
  «Якщо ти підеш зараз, тобі не доведеться повертатися!»
  
  
  "Побачимося в Мадриді".
  
  
  Вона люто тупнула ногою. "І ти навіть не скажеш мені, куди ти йдеш?" вона надула губи.
  
  
  «Вивчати птахів».
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Я з'їв холодний омлет, сільський хліб, випив трохи вина і дивився, як пливуть хмари. Свіжий вітер віяв через безмежну рівнину Ла-Манчі. Час від часу я крутився на животі і наводив бінокль на дорогу.
  
  
  За годину прибули гелікоптери. Вони пролетіли на висоті кілометра над місцевістю у пошуках непроханих гостей. Я пірнув у чагарник і почав чекати, поки вони зникнуть. Коли вони відлетіли трохи далі, я глянув на них у бінокль. Це були Х'юї Кобри, частина захисту Франка.
  
  
  Я чув звук автомобільних шин. На дорозі з'явилися три лендровери, а за ними їхала вантажівка з фермерами. Конвой зупинився неподалік мене. Коли лендровери зібралися навколо кав'ярні, селяни розсипалися рівниною. У строю, схожому на пастку, вони почали бити палицями об підлісок по обидва боки рівнини, відганяючи птахів та зайців до центру. І просто посередині був Генераліссимус Франко і чекав на появу своєї жертви.
  
  
  Озброєна кулеметами Гвардія Сівілль слідувала за селянами, побоюючись незнайомців, які могли вислизнути від «Кобра». Франко та його оточення терпляче потягували каву. Хоча Перевертень міг бути ще живий, принаймні я не бачив його слідів. Я більше відчував себе так, ніби вторгся в картину ХІХ століття із зображенням мисливського загону, ніж захищав сучасного диктатора. Фермери з палицями, Громадянська гвардія зі своїми трикутними багнетами, Франко, одягнений у мисливський костюм із англійського твіду: все це здавалося чимось з іншого часу.
  
  
  Гуркіт пістолета порушив сільську тишу. Один із мисливців зробив перший постріл, але безуспішно. Поруч із Франком був ад'ютант із колекцією малокаліберних гвинтівок та дробовиків.
  
  
  Повз мене стрибнув заєць; за ним я почув звук удару палиці об кущі. Я пірнув глибше в підлісок. На щастя, увага фермера була повністю прикута до зайця, який пройшов всього за три фути від мене. Я перевів подих і продовжив вивчати полювання на бінокль.
  
  
  Шанси Перевертня ставали дедалі менше. Він мусить скоро вдарити.
  
  
  Як мені радив Хоук, я поставив себе на місце вбивці. Аналіз попередніх подорожей Франко Іспанією показав, що він завжди починав з грандіозного маршруту через великі міста, але зазвичай на півдорозі подорож переривалася. Це сталося тому, що Франка не вітали у Барселоні, Більбао, Сантандері та інших великих містах через скарби з боку етнічних меншин. Каталонці повстали через дискримінацію їхньої мови, і під керівництвом басків Більбао назрівав бунт партизанів. Іншою причиною скорочення його гастролей було те, що він більше не мав стільки енергії.
  
  
  Франко майже завжди закінчував свій тур відразу після полювання - якби Оборотень не завдав удару сьогодні, у нього не було б іншого шансу. З іншого боку, що може бути краще за полювання? Постріл не буде помічений, допоки диктатор не впаде.
  
  
  Кільце селян звузилося. Більшість бійців тепер стояли та стріляли. Поруч із «Лендроверами» сталася бійня зайців та фазанів. Франко залишився сидіти; здавалося, йому було нудно. Після цього селяни почали відпочивати, а це означало кінець веселощів.
  
  
  Мисливці та фермери знову сіли в «лендровери» та вантажівку та поїхали. А я лежав на животі у підліску.
  
  
  Коли вони зникли з поля зору, я встав і пішов на дорогу. Село, де зупинилися Франко та його оточення, знаходилося на відстані не менше десяти кілометрів. Я пішов до міста і відчув себе ідіотом.
  
  
  Поперед мене був фермер із ослом. У черевиках і чорному капелюсі він був схожий на всіх фермерів Ла-Манчі. Коли він обернувся на звук моїх кроків, я побачив, що його обличчя було бронзовим і голеним. Його сірі очі були допитливими та розумними.
  
  
  Він зупинився і почекав, поки я наздожену його.
  
  
  "Привіт, ти куди?" — спитав він грубим місцевим діалектом.
  
  
  Спеціально з цієї нагоди я одягнув мішкуватий міський одяг і шийну хустку і відповів йому на діалекті Севільї. «У Сан-Вікторію. Я йду у правильному напрямку? '
  
  
  «Ви – Севільяно. Не дивно, що ти заблукав. Іди зі мною, мій осел, і я теж піду туди».
  
  
  Непросто зав'язати розмову, як незнайомець у Ла-Манчі, і якийсь час ми йшли пліч-о-пліч у тиші. Нарешті цікавість взяла гору, і він запитав: Ти хоч знаєш, що сьогодні у нас був особливий гість? Чи не бачили нічого незвичайного?
  
  
  'Гвинтокрил. Тут часто можна побачити гелікоптер».
  
  
  "І що ти зробив, коли побачив це?"
  
  
  "Я сховався".
  
  
  Старий засміявся і від захоплення впав навколішки. «Севільяно, який каже правду. Сьогодні незвичайний день. Що ж, брате, було дуже мудро, що ти сховався. Це були гелікоптери Ель-Каудільйо. Він був тут, щоб полювати сьогодні.
  
  
  'Ви жартуєте! '
  
  
  'Клянуся. Мій брат допомагав у полюванні, як і мій двоюрідний брат. Це, звичайно, честь, але, з іншого боку, це руйнує полювання тутешнім людям, яким зрештою доводиться жити за рахунок цього. Не те, щоб я критикую Генераліссимуса. У мене ніколи не було поганих слів про нього».
  
  
  
  
  «Напевно, ні, – подумав я. Через спину осла висів товстий фазан.
  
  
  «Інакше кажучи, у тебе знайдеться щось поїсти».
  
  
  «О, цей фазан. Я впіймав його в пастку. Не думаю, що генерали так стріляли. Може, я подарую його нашому лідерові, коли ми дістанемося Сан-Вікторії».
  
  
  Я не став би на це ставити. Старий був, як і всі фермери, навіть хитріший за брокера з Уолл-стріт.
  
  
  У нас виникла жага до розмови. Ми зупинилися і випили з його козячої шкіри вина. Пити з такої штуки досить втомлює, тому що ви повинні направити струмінь, який б'є прямо вам у рот.
  
  
  Він посміхнувся. - "Ви коли-небудь бачили, щоб турист пив вино з такого мішка?" "Зазвичай вони виливають його спочатку на очі, а потім на одяг". Нарешті ми прибули до Сан-Вікторії, і старий попрощався.
  
  
  «Дозвольте мені дати вам ще одну пораду, друг. Тут повно поліції. І ви знаєте Guardia Civil – спочатку стріляють, а потім ставлять питання. Чим далі ви будете від генералісімусу, тим краще. Можливо, ці вертольоти не бачили вас уперше, вони побачать вас удруге».
  
  
  "Я зрозумів, спасибі".
  
  
  Він витер піт з обличчя рукавом. - «До речі, а що ти взагалі робиш у Ла-Манчі?»
  
  
  'Я шукаю роботу.'
  
  
  Він підняв брови і поплескав себе по лобі. «Тоді можете молитися, щоб Бог допоміг вам. Вам неодмінно знадобиться його допомога».
  
  
  Безперечно, тепер він думав, що це я даремно. Але те, що він сказав про поліцію, було надто правдою. Куди б ви не пішли, ви наступали на черевики цивільної гвардії, і я відчував на своїй спині десятки очей, коли йшов головною вулицею. Навіть на даху церкви, найбільшої будівлі у селі, я бачив солдатів. Я пішов із головної вулиці і знайшов десь маленьке кафе. Було багато людей, які допомагали Франку полювати на цю дичину, і мали хороший бізнес. Я сів за стіл та замовив вино. Всі були зайняті розмовами про полювання, і з розмов я почув, що у генералісімуса цього ранку стався напад болю в животі. Це була причина, через яку він не вистрілив. Але зараз йому стало краще, і полювання відновиться у другій половині дня. Багато фермерів були незадоволені цим.
  
  
  «Я мушу повернутися на ферму».
  
  
  'Я теж. Сьогодні моя черга за водою для поливу. І ви знаєте, що відбувається, коли у вас нема води». До розмови приєднався ще один товстий чоловік, одягнений трохи краще за інших. "Це велика честь. Ти не можеш піти зараз! '
  
  
  "Чи має моя сім'я голодувати?"
  
  
  «Йдеться про честь села».
  
  
  - Ви матимете на увазі вашу честь. Ви мер, - відповів один із фермерів. «Про наші інтереси не думають. Просто знайди вуличних хлопчаків, щоб поганятися за фазанами».
  
  
  Проте мер розлютився, половина фермерів відмовилася брати участь у загоні вдруге.
  
  
  "Я не забуду цього", - пригрозив він. 'Ви там!'
  
  
  Я озирнувся, щоб побачити, з ким він розмовляє.
  
  
  "Ти, незнайомець".
  
  
  'Я?' – Я вказав на себе.
  
  
  «Ага, ти дурний. Ви, звичайно, можете допомогти з полюванням, чи не так?
  
  
  «Я думаю, що все буде гаразд».
  
  
  "Севільяно", - знущався він. - І ви теж іноді очікуєте, що вам заплатять?
  
  
  Я знав, що це звичайна справа.
  
  
  "Трохи, так", - лагідно відповів я.
  
  
  «П'ятдесят песет та безкоштовна їжа».
  
  
  Я глянув на фермерів і побачив, що один з них несхвально похитав головою.
  
  
  'Я не знаю.'
  
  
  'Тоді все гаразд. Вісімдесят песет. Або ви воліли б, щоб вас заарештувала Гвардія. Ми не можемо використати тут волоцюг».
  
  
  "Ось так працює іспанська муніципальна рада", - подумав я.
  
  
  Мер набрав ще кілька вуличних хлопчаків, і після сієсти генералів ми всі сіли у вантажівку.
  
  
  Тепер ми поїхали до іншої частини рівнини. Вона була посипана величезними валунами та зміями. Мисливців це не турбувало, бо вони залишилися на ділянці, яку вирубали спеціально для них. Гелікоптери Франка гули, як гігантські комахи.
  
  
  Група, в якій я перебував, розкинувся ліворуч. Кожні три метри заєць вискакував з підліску, або фазан, який стрімголов біг назустріч своїй загибелі. Коли ми пройшли близько п'ятдесяти ярдів землі, я зупинився і став навколішки.
  
  
  «Давай, я тебе знову наздожену. У мене в черевику камінчик».
  
  
  На мені були мої звичайні низькі туфлі.
  
  
  "Тут вам потрібні черевики", - був їхній коментар.
  
  
  Вони пішли далі, коли почав знімати взуття. За хвилину вони були ледь помітні.
  
  
  'Що в тебе сталося?' - пролунав голос, який здавався невиразно знайомим.
  
  
  «Камінчик у моєму взутті».
  
  
  «Вставай, коли я говорю з тобою».
  
  
  Я встав. Хтось із Іспанського Іноземного Легіону підозріло подивився на мене.
  
  
  Це була той Горила, охоронець, яку я вже двічі зустрічав у палаці. Одного разу, коли я був замаскований, а іноді в моїй справжній формі, під час нашої битви у бальному залі. Минулого разу було дуже темно, і, тримаю парі, він мене не впізнав.
  
  
  - Ви допомагаєте полювати дичину для Генераліссимуса? – скептично спитав він.
  
  
  "Так, сеньйоре".
  
  
  У пустельній формі кольору хакі, він ходив навколо мене, неспокійно стукаючи прикладом гвинтівки по стегні. «Хіба я не знаю вас десь? Ви були у легіоні?
  
  
  "Ні, сеньйоре".
  
  
  - В іншому ти виглядаєш досить міцним. Ви не здається мені людиною, яка полює на диких тварин з фермерами.
  
  
  Я ніколи не забуваю обличчя – ти впевнений, що ми раніше не зустрічалися?
  
  
  «Можливо, у Севільї. Я з Севільї, може, ви мене там бачили.
  
  
  Він потер шрам. «Ні, де ще. Ну, це не важливо. Поспішайте з цим взуттям і переконайтеся, що ви наздоженете решту».
  
  
  "Так, сеньйоре".
  
  
  В цей момент його жирне обличчя застигло. Його замішання змінилося моторошною впевненістю.
  
  
  Я глянув на землю. Я обернувся, коли говорив, і коли він побачив моє обличчя в тіні, він дізнався про обличчя, яке бачив у бальному залі.
  
  
  Тепер усі його сумніви зникли. «Так, я вірю, що ми знаємо одне одного. Я навіть шукав тебе, бо мені все ще треба з тобою колупатися. А потім я зроблю з вами те, що ми в легіоні завжди робимо із зрадниками – відрубаю вам голову від тулуба та виставлю її на жердині!
  
  
  «Я не розумію, про що ви кажете, сеньйоре».
  
  
  Перш ніж він зміг знову заговорити, я вибив гвинтівку з рук, але вони не розслаблялися ні на мить. Горила вдарила мене ножем по шиї. Я схопив його за руку, розгорнув і перекинув через плече. Він схопився на ноги, тримаючи ножа в руці.
  
  
  Ах, ти знаєш, про що я говорю, брудний убивця. Я знищу тебе.
  
  
  Він замахав ножем, і я знову схопив його за руку. Але тепер він перемістив свою вагу і шпурнув мене на землю за чотири метри від мене.
  
  
  Я вбив свого першого супротивника, коли мені було чотирнадцять, - хвалився він. «У сімнадцять років я був найсильнішим у всьому Легіоні. І тут немає піаніно, за яким можна було б сховатися, тож у вас немає шансів».
  
  
  "Я був Акелою з бойскаутами".
  
  
  Йому довелося деякий час обмірковувати цей коментар, і це дало мені можливість підстрибнути і вдарити його по лобі обома п'ятами. Такий удар навіть змусив би коня встати дибки, але ветеран схопив мене за талію і жбурнув назад на землю. Обіруч він підніс вістря ножа до мого горла.
  
  
  "Якщо ти перестанеш дихати, ти цього не відчуєш, хлопчику", - прошепотів він.
  
  
  М'язи його плечей напружилися, коли він притис мої руки. Лезо вже робило ріжучий рух. У цей момент мені вдалось утримати його зап'ястя. Спочатку він не міг повірити, що його зап'ястя зчеплені, що мої руки сильніші за нього.
  
  
  "Ти не фермер", - видихнув він.
  
  
  Його шрам побілів, а вени на шиї опухли від напруги, але він не міг зламати мою силу. Я відвів його руки убік, і ніж упав на підлогу. Потім раптом я відпустив його, кинувши його на землю всією своєю вагою. Я перевернув його на спину і схопив ножа. Тепер ролі змінилися місцями. Повільно, але вірно я приставив ножа до горла легіонера. Мені знадобилася вся вага, щоб подолати його опір. Кінчик ножа зачепив його кадик.
  
  
  Раптом у мене в очах з'явився пісок. Горила зрозумів, що він переможений, і все, що він міг зробити, щоб уникнути смерті, - це кинути жменю пилюки мені в обличчя.
  
  
  Довелося кашляти, і я майже нічого не бачив. Ніж безцільно впав на землю. Я чув, як легіонер підвівся і обійшов мене.
  
  
  Секундою пізніше він обмотав мою шию мотузкою. Він натягнув її туго - я задихнувся. Це була іспанська придушення. У в'язницях використовують натяжні стрижні та шурупи, але в Легіоні все ще роблять це по-старому, з мотузкою. Дуже ефективний. Моє серце почало битися швидше, і через брак кисню перед очима з'явилися чорні крапки. Я видавав нудотний, задиханий звук, коли він тягнув мотузку ще сильніше.
  
  
  Концентрованим зусиллям я вхопився за мотузку обома руками і щосили пірнув уперед. Горила пролетіла над моєю головою і приземлилася на землю. Задихаючись, він знову схопився на ноги. Все ще засліплений піском, я щосили вдарив його по найвразливішому місцю.
  
  
  Пляма, якою була горила, здригнулася. З його широко відкритого рота долинали невиразні крики болю, він схопився обома руками за промежину і впав на коліна. Я зняв мотузку з шиї. Залишилось кільце сирого червоного м'яса. Насилу я встояв перед спокусою задушити їм горилу.
  
  
  "Принаймні, тобі не потрібно думати про подруг уже кілька місяців", - сказав я.
  
  
  Він почав стогнати ще голосніше. Я підняв гвинтівку і вдарив їм по черепу, як ключкою для гольфу. Горила тепер валявся на землі непритомний.
  
  
  Я дозволив сльозам змити бруд з очей і одяг одяг легіонера. Не було кращого маскування, в якому можна було вільно пересуватися мисливськими угіддями.
  
  
  Тепер полювання було в самому розпалі. Коло, яке фермери оточили запанікованих тварин, звужувалося. І постріли лунали із меншими інтервалами.
  
  
  Я знайшов великий валун, який підходить для спостереження. У бінокль я побачив, як хтось допоміг Франку встати зі стільця. Я знав, що мене видно з лендроверів, але завдяки уніформі та кепі горили ніхто не звертав на мене особливої уваги. У вогняне поле стрибнув заєць.
  
  
  Франко вибрав легку гвинтівку з упевненістю, з якою він вибирав нову краватку, і вистрілив. Заєць перекинувся і впав мертво на спину.
  
  
  Непогано для людини років вісімдесятьох.
  
  
  Інші бійці аплодували.
  
  
  Франко жестом наказав їм замовкнути і взяв кілька нових патронів. Він був відомий як добрий мисливець, і я підозрював, що він шукав інші патрони. Легко уявити, що його охорона заряджає рушниці картеччю, щоб збільшити ймовірність влучення. Так само, як охоронці Ейзенхауера, які регулярно вибивали його м'ячі для гольфу з перетнутої місцевості назад на поле. Це зводило Ейзенхауера з глузду, але вони не зупинялися.
  
  
  Полювання здавалося таким самим сонним, як і того ранку.
  
  
  З підліску вилетів фазан.
  
  
  Франко спокійно пройшов за ним крізь приціл своєї зброї. Він вистрілив, і фазан упав. Більше оплесків.
  
  
  Більшість фермерів тепер спостерігали, як їхнє завдання було виконано. Іноді їх рядів лунало «Olé!». якщо генералісімус вистрілив успішно.
  
  
  Я оглянув обрій. Нічого не було видно, окрім каміння та кущів. А вдалині вітряк. Саме коли я збирався опустити глядача, я побачив рух десь, чого я не очікував. Майже навпроти мене, на іншому боці мисливських угідь, була низка каменів. І щось не так з одним із цих каменів. Мабуть, у нього були загнуті вуха, які рухалися з кожним пострілом Франка. Я вдивлявся в підлісок у бінокль, як міг, і нарешті побачив людину. То був старий фермер, з яким я йшов до Сан-Вікторії. Я зітхнув з полегшенням. Звичайно, цікавість з приводу генералісімуса змусила його сховатися там. І він, мабуть, теж хотів побачити Франка.
  
  
  З підліску, де він сидів, знітившись злетів фазан. Птах підвівся і полетів до мисливських угідь. Можливо, старий фермер таки подарував Каудільйо щось.
  
  
  Один із помічників Франко вказав на птаха.
  
  
  Франко взяв заряджену двоствольну рушницю і прицілився. Фазан пролетів метрів п'яти заввишки і пішов прямо на Франка. Один ствол стріляв, потім інший. Птах полетів неушкодженим. Він зробив поворот і, як не дивно, полетів назад до винищувачів. Коли бачили звіра, що повертався, почулися схвильовані крики. Франко схопив нову гвинтівку.
  
  
  Фазан летів досить жорстко, майже неприродно. Коли він підлетів до генераліссімуса, я вивчив його в бінокль. Голова була невиразна, очі були сліпими. Цей птах був живий, як опудало черепахи.
  
  
  Я знову повернув глядача до старого фермера. Тепер він був повністю зосереджений на рухах фазану, стоячи майже прямо. У руках він тримав радіопередавач, за допомогою якого він контролював рух механічного птаха. Він мав бути Оборотнем! Я провів у його присутності весь ранок і тепер стану свідком його вбивства Франка!
  
  
  Тендітний диктатор простежив за птахом крізь приціл. Звір полетів прямо на нього, утворюючи незамінну мету. Однак з кулею це не так просто, тому що щось, що летить прямо на вас, має менший силует. Франко вистрілив. Птах ненадовго злетів, але це сталося через тиск повітря, що спричинив постріл. Тепер другий постріл пролунав із двоствольного ствола. Це здавалося неможливим, але птах продовжував летіти прямо. Роздратований, Франко схопив ще одну гвинтівку. Тепер це був би не дробовик. Мисливці підбадьорливо закричали, коли птах повернув назад.
  
  
  Вони, мабуть, подумали, що це удача мисливця.
  
  
  Я знову повернув бінокль до Оборотня. Не рухаючись, він відправив тварюку назад для своєї третьої атаки. Механічний птах був радіокерованим, а бомба, мабуть, немає. Я підозрював, що там буде: желатиновий динаміт - найпотужніший динаміт, який тільки можна собі уявити. Однією металевою частинкою з дробовика вистачило б, щоби викликати вибух. Мабуть, вони знайдуть потім лише туфлі від Франка. бомба, що летить, завдала останній удар. Він пролетів би прямо над моєю головою. Я націлив гвинтівку легіонера на його праве крило.
  
  
  Перевертень, мабуть, помітив мене, бо фальшивий фазан раптово пірнув, і мій постріл пройшов мимо. Птах тепер пурхав майже прямо наді мною і злетів у бік мисливців. Якщо мій наступний постріл знову промахнеться, то куля може потрапити до одного з бійців.
  
  
  Тепер я прицілився в товсті груди птаха наді мною і обережно натиснув на курок.
  
  
  Наче сонце вибухнуло над рівниною. Рушниця була вирвана з моїх рук від тиску повітря. Як у якомусь сновидінні я відчув, що піднімаюся вгору і знову опускаюся вниз. Але коли моє плече та голова вдарилися об землю, було боляче. Я ковзав близько десяти метрів на руках та обличчі. Я намагався контролювати свої руки та ноги, але був уже непритомний, перш ніж ударився об камінь.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Втомлене вузьке обличчя біля ліжка. Бляклі вуса, плями печінкового кольору. Шановна розмова.
  
  
  Хтось підвівся. Були й інші люди.
  
  
  Візит закінчився.
  
  
  Потім лікарі. пов'язки. Пляшки із гумовими шлангами, поруч із ліжком. Гумові шланги в руці. Листи шаруділи, як пір'я механічного птаха.
  
  
  Я прокинувся і сів у ліжку. У дзеркалі над туалетним столиком я побачив високого темноволосого чоловіка в піжамному пальті – Ніка Картера – і він виглядав не дуже підтягнутим. Де Лорка сів на стілець поруч із ліжком. «Ласкаво просимо додому», - сказав він.
  
  
  "Де я був?" – тупо спитав я.
  
  
  "Ви були в комі".
  
  
  'Скільки?'
  
  
  «Три дні, але не хвилюйтеся. Всі пальці на руках і ногах, як і раніше, на місці. Це було через шок. Жодних незворотних пошкоджень, тільки невеликий струс мозку і кілька опіків першого ступеня, хоча спочатку вони думали, що у вас пошкоджено сітківку. До речі, ти не виглядав так гарно, коли ми тебе знайшли
  
  
  Була кров із твоїх очей, твоїх вух та твого рота. Неприємне видовище.
  
  
  «Дякую за комплімент, але маю роботу».
  
  
  Він штовхнув мене назад у ліжко. «А поки що тобі слід відпочити. Лікарям начхати, що ти ще живий».
  
  
  "Іспанські лікарі?"
  
  
  'Точніше; Лікарі іспанської армії. Більшість людей було б розірвано на частини під тиском повітря, яке ви зазнали. Кажуть, ти чудовий зразок».
  
  
  "Живих чи мертвих?"
  
  
  'Між. Я маю на увазі це, коли говорю тобі відпочивати. Він узяв карту, що висіла біля ліжка. Лихоманка, аномальний кров'яний тиск, ризик тромбозу, незначна внутрішня кровотеча.
  
  
  «Іншими словами, нічого особливого, якщо ви потрапили просто під бомбу. Ось чому ви не повинні ставитись до мене як до повного інваліда».
  
  
  «Будь ласка», - він зробив благаючий жест руками. «Яструб надішле мені бомбу, якщо я дозволю тобі вийти з лікарні того дня, коли ти прийдеш до тями. Крім того, спочатку ти повинен мені дещо пояснити.
  
  
  Я розповів Де Лорку про Оборотна і його радіокерованого птаха. Полковник Де Лорка був одним із тих офіцерів служби безпеки, які можуть обробляти інформацію, не записуючи все. Він слухав, не перебиваючи мене.
  
  
  "Він дуже гарний, цей Перевертень," сказав я нарешті. «Я зовсім не впізнав його у його маскуванні. І він, безперечно, вдарить знову. Ви б бачили його з цією радіостанцією. Я ніколи не бачив такої. Я тільки заважав йому, але не вимкнув його.
  
  
  "Як ви думаєте, він вас дізнається?"
  
  
  'Боюсь, що так. На його думку, моє прикриття розкрите. До речі, якщо казати про горіхи, як там цей легіонер?
  
  
  "Той, якого ви майже кастрували?" Де Лорка посміхнувся. «Він у сусідній кімнаті. Я не думаю, що ми маємо сказати йому, де ви знаходитесь. Він смикнув вуса на мить. «Ви бачите, що це перший раз, коли хтось нокаутував його в рукопашному бою. Можливо, ви маєте рацію, що Перевертень хороший, але ви проявили себе ще краще.
  
  
  Я щосили намагався тримати очі відкритими і раптово відчув себе млявим. «Вони додали до глюкози заспокійливе?» Фігура де Лоркі зблікла.
  
  
  «Чим більше ви відпочиваєте, тим менша ймовірність потрясіння. Не хвилюйтесь, Генераліссимус залишиться сьогодні у палаці. Ми їдемо туди завтра. Він усе ще хоче поговорити з тобою.
  
  
  'Був... він був...'
  
  
  "Так, Франко був тут, коли ти був ще в комі".
  
  
  Де Лорка, без сумніву, говорив приємніші речі, але моя голова лежала на товстій подушці, і я спав глибоким сном.
  
  
  Я прокинувся вже ввечері. Я глянув на годинник на туалетному столику. Десять годин. Мій шлунок забурчав з голоду, без сумніву, це ознака одужання. Я натиснув на дзвінок поруч із моїм ліжком.
  
  
  
  За кілька хвилин увійшов лікар.
  
  
  Я запитав. - "Тут немає медсестер?"
  
  
  «Це відділення для людей, яким потрібний повноцінний відпочинок».
  
  
  Він прочитав мою карту і засунув мені в рот градусник.
  
  
  Я витяг його.
  
  
  «Чому тобі маска для обличчя? Я заразний?
  
  
  «Будь ласка, поверніть цей градусник, ви не заразні, але я застуджений».
  
  
  Він перевірив пляшку з глюкозою, що висить над ліжком. Вона була порожня. Він замінив його на повну пляшку. Я знову вийняв термометр із рота.
  
  
  «Я зателефонував, бо був голодний. Я хочу щось з'їсти, і я не маю на увазі ту рідину, яку ви пропускаєте через трубку. Я хочу щось пережувати».
  
  
  Він поставив термометр назад.
  
  
  «У протишоковому лікуванні тверда їжа ніколи не застосовується. Хіба ти не розумієш, що тобі слід померти після того, через що ти пройшов?
  
  
  Він з'єднав балон із гумовим шлангом. По шлангу мені потекла в руку прозора рідина. Доктор мав мадридський акцент, але в його голосі був знайомий відтінок.
  
  
  Я запитав. - "Що насправді йдеться в офіційному звіті?" "Це ви придумали!"
  
  
  Я схопився.
  
  
  Ти втрутився в це? Що, чорт забирай, це означає?
  
  
  Тепер лікар уперше глянув мені прямо в обличчя. У нього були сірі розумні очі. Очі старого фермера з Ла-Манчі.
  
  
  'Це ти. Перевертень!
  
  
  «А ти Картер. Я знав, що вони надішлють за мною кращого агента. Я думав, що це будеш ти, але не був упевнений до сьогоднішнього вечора. Мої компліменти за успіх із моїм фазаном. Тобі дуже пощастило, але, боюсь, цьому зараз кінець.
  
  
  «Кінець моєму щастю! І ти думаєш, що зможеш піти звідси спокійно? Ти замкнений у цій лікарні, ти… Я відчув, як моя мова стала товстою. Я моргнув і спробував зосередитись. "Це ти ..."
  
  
  У мене більше не було влади над моїми губами. У тумані я побачив етикетку на новій пляшці.
  
  
  'Натрій ... пент...
  
  
  'Точно. Пентотал натрію, - кивнув Перевертень. «Не дуже підходить як сироватка правди, але дуже ефективний наркотик. Я думав, вони його легше дістануть».
  
  
  Я спробував звільнити руку від шприца, але мій мозок втратив контроль над моїми кінцівками. Перевертень стягнув маску. Тепер він був поголений - його обличчя було молодшим і незграбнішим.
  
  
  «Коли цей кур'єр загинув в авіакатастрофі, я знав, що хтось з'явиться. Я підозрював, що це буде англійський агент чи хтось із Вашингтона. Коли ту мертву людину знайшли в статуї процесії, я подумав: «Нік Картер». Я знав, що таке може бути лише твоєю роботою».
  
  
  Він ненадовго натиснув кнопку дзвінка тричі. - Ти теж обдурив мене в Ла-Манчі. Ви так само добре кажете на всіх діалектах, як і я. Мені шкода, що довелося забрати тебе з дороги. Якщо росіяни дійсно так високо цінують вашу голову, як вони кажуть, принаймні ви хороший бонус».
  
  
  Приємний бонус: Я чув, але я не міг зрозуміти до кінця своїх слів через зростання гудіння в моїй голові. Я невиразно усвідомлював, що білий лист тягнув над моєю головою. Хтось увійшов до кімнати, я був поставлений на носилки, що рухався, і відвезли.
  
  
  Я зірвав замах на Франка, але я нічого не міг зробити, щоб зупинити Оборотня схопити мене.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 13
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Першою ознакою того, що я живий, був запах тварин. Це був не просто запах собаки, це був різкий їдкий сморід. Я нічого не бачив, бо був під брезентом, але гудіння в моїй голові зникло, і я міг вільно рухати пальцями. На мені була проста сорочка та штани.
  
  
  Це було неправильно. Я не вірю в потойбічне життя, і це було не дуже схоже на смерть. Невже Перевертень передумав чи щось змусило його десь залишити мене живим? І звідки, в ім'я Ісуса, виник цей сильний тваринний запах?
  
  
  Я підняв брезент. Перевертень не помилився!
  
  
  Я був посеред загону, оточеного дерев'яним парканом, із шістьма бойовими биками. І вони були телятами. Вони не були й наполовину того калібру, з яким я боровся на ранчо Марії. Це були справжні дорослі вбивці, удвічі більше, ніж у телят, із рогами завдовжки півметра. Один був поряд зі мною.
  
  
  Я повільно повернув голову й подивився, де були ворота. Це було по той бік паркану, між мною та шістьма величезними биками. Крім того, він, безперечно, був замкнений зовні. Я не міг вибратися.
  
  
  Дерев'яні огорожі були метрів п'яти заввишки, без виступів, на які можна було б покласти руки чи ноги. Виходу не було. Задум Оборотня був ідеальним.
  
  
  Безперечно, биків мало годували. Бойові бики завжди виходять на ринг голодними. У такій групі вони здавалися мирними. Незадовго до початку бою бугаїв їх помістили в окремі загони. Все, що я міг робити, це мовчати і чекати, доки доглядачі зроблять свою роботу. Але це мені не допомогло. Тому що у бугаїв може бути поганий зір, але їхній нюх у порядку.
  
  
  Червоно-сірий монстр сунув пащу в якусь їжу. Чорний бик розсунув задні лапи і випустив струмінь сечі. Ще одна гострота - роги біля огорожі загону. Зрештою всі ці неймовірні бойові машини були б мертві, але тепер вони були королями.
  
  
  Один переступив через брезент і потерся мускулистим тілом об паркан. Червоно-сірий жував, довгим язиком облизуючи рожеві губи.
  
  
  Мені було важко не сваритися вголос. На боці одного зі звірів побачив тавро - СС. У Оборотня було зловісне почуття гумору.
  
  
  Однак тепер це не було моєю головною турботою. Червоно-сірий бик підійшов ближче. Дорогою бездумно їв сіно, як пилосос. Крізь щілину я бачив, як його очі блукали брезентом.
  
  
  Що подумає власник бугаїв, якщо вони знайдуть моє тіло? Затяті тореадори-любителі нерідко пробували свої сили на справжніх биках і пробиралися в загін. Ризик померти у такому трюку стовідсотковий. Так що я був би одним із цих мертвих ідіотів.
  
  
  Червоний бик збирався пхати свій ніс під брезент прямо зараз. Його язик ковзав під нею і торкнувся моєї руки. Він пирхнув і зробив крок назад. Інші бики оберталися і дивилися на брезент. Двоє, що лежали на підлозі, піднялися.
  
  
  Червоний повернувся і засунув роги під брезент. Він обережно тицьнув мене в ребра. Кінчик його рога нагадував стилет. Потім монстр завив і стягнув з мене брезент. Вплив на інших бугаїв був наелектризованим: для цього їх вивели на ринг – вбити людину.
  
  
  Я зняв сорочку, щоб використовувати її як ганчірку. Я знав, наскільки це безглуздо та безнадійно, але брудна біла сорочка – це все, що мені потрібно, щоб захистити себе. У моїй крові все ще був пентотал натрію, але він був швидко нейтралізований виробленням адреналіну.
  
  
  Червоний бик, монстр вагою не менше ніж п'ятсот кілограм, кинувся в атаку. Я махнув сорочкою йому в очі і заманив його убік, але його плече вдарило мене, і я врізався в стіну. Коли я відскочив назад, другий, чорний із одним вигнутим рогом, уже почав атаку. Його прямий ріг ударив мене в голову. Я пригнувся і поплентався до центру майданчика.
  
  
  Третій бик тепер атакував мене ззаду. Я відскочив убік і впав навколішки. До мене підійшов четвертий. Він пішов за сорочкою, але вдарив мене задньою ногою у живіт. Я зіщулився від болю.
  
  
  Ніхто з них не замикав і вони не били в землю копитами. Серед них не було трусів. Це були найкращі. Я схопився на ноги і зумів ухилитися від п'ятого. Він промчав повз мене і глибоко врізався рогами в іншого бика.
  
  
  Тепер єдність стада було порушено. Бик, що дістав рогами в груди, впав і закричав. Він дико замахав головою, але червоний колір затуманив його очі. Земля стала вологою і теплою від крові, що ринула з бика.
  
  
  Червоно-сірий напав на мене і притис до дерев'яної стіни. Я тримав його за голову, доки він намагався підняти мене на свої роги. Коли він зробив крок назад, щоб краще атакувати, я дозволив собі відкотитись убік.
  
  
  Запах крові тепер заполяв загін і погнав биків один на одного. Це була хаотична низка вбивств. Вони більше не атакували лише мене, а й один одного. Був другий бик на землі, вкритій кров'ю. Він боронився і махав рогами вперед і назад. Він продовжуватиме боротьбу, доки не помре. Хаос навряд чи дасть їм полегшення. Я був замкнений у загоні з п'ятіркою шалених бугаїв, і це не зовсім давало гарантію збереження життя.
  
  
  Один бик ударив у голову ззаду і кинув мене на землю. Я обернувся і побачив над собою рожевий ніс, криваво-червоні очі та два величезні роги. Одна з його ніг притиснула мене до землі, тож я не міг поворухнутися. Раптом червоно-сірий бик із криком покотився по землі. Над ним стояв чорний бик, висмикуючи рогами його начинки. Тепер у загоні пахло нудотним. Чорний бик закінчив червоно-сірого і повернувся до мене.
  
  
  Він напав із опущеною головою. Я кинув свою сорочку на його очі і стрибнув. Це не був класичний грецький прийом, але я приземлився однією ногою поміж рогами бика. Іншою ногою я сперся на його кістляве плече і стрибнув на паркан. Висота бика в загривку був один метр вісімдесят. Верхній край стіни був ще близько десяти футів вище. Я потягнувся і схопився за край обома руками. Як я підтягнувся, чорний бик струсив сорочку з голову і наткнувся на мої ноги, що бовталися.
  
  
  Але він спізнився. Я підтягнувся і міцно тримався. Бик тепер повернувся до двох інших. В одного текла кров із рота. Інший напав на нього. Чорний тепер теж накинувся на звіра, що стікає кров'ю, і разом вони гнали його до паркану. Як одна переплетена маса плоті, вони врізалися в паркан, який затремтів і затремтів під цією вагою.
  
  
  Удар змусив мене впасти, приземлившись на чорний клубок, але мені все ж таки вдалося піднятися.
  
  
  Чорний бик лежав. Тепер лишилося двоє. Вони дивилися один на одного посеред загону. Їхні мови вилазили з рота від утоми.
  
  
  Немов по нечутній команді вони атакували. Зіткнення їхніх голів пролунало як гарматний постріл. Вони позадкували і знову атакували. Їхні роги переплелися. З ранами, що кровоточать, і почервонілою шкірою, вони билися щосили, щоб перемогти. Нарешті, один здався. Він упав на одне коліно, а потім повністю звалився. Переможець застромив роги в м'який низ живота жертви і розірвав його. Він вирвав вміст, що розмазався по майданчику, як брудне вологе конфетті. Потім він, хитаючись, дістався центру загону і переможно стояв там, володар усього, що бачив навколо себе: п'ять мертвих бугаїв і чотири пікетні огорожі. Я переліз через паркан і стрибнув з іншого боку.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 14
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Після подвійного віскі та омара, просоченого шеррі, я знову відчув себе людиною. Я дочекався вечора, щоб відвідати ввічливість Андреса Барбаросса на його віллі в Мадриді.
  
  
  Звичайно, я міг потрапити в пастку, таку ж смертельну, як загін, з якого я щойно втік, але мав низку причин вважати, що маю добрі шанси на виживання. Перевертень не згадував про моє прикриття торговця зброєю, поки він хвалився в лікарні. Очевидно, він нічого не знав про Джека Фінлі. Звичайно, могло статися так, що Барбаросса був у курсі всього, що він просто наказав Оборотню позбавитися мене, не повідомляючи йому ніяких подробиць. Але це всі були здогади, і мені потрібно було з'ясувати, чи Барбаросса був ідейним натхненником змови чи ні.
  
  
  Його вілла, мармуровий особняк у стилі ренесансу на Авеніда Генералізімо, була символом його багатства. У дворі стояла охорона, а під'їзна доріжка була забита лімузинами. Очевидно, він влаштовував вечірку.
  
  
  Дворецький викликав деякі труднощі, тому що мого імені не було в списку гостей, але нарешті з'явився сам Барбаросса і провів мене всередину. Він здавався дуже задоволеним собою і крокував угору й униз, як гордий півень. У бальному залі я побачив кількох відомих промислових магнатів із дружинами та велику кількість старших армійських офіцерів.
  
  
  «Який щасливий збіг, що ви проходите повз сьогодні ввечері», - зізнався Барбаросса. «Розвиток подій наближається до кульмінації. Ви вже вирішили поповнити наші лави?
  
  
  'Я ще не знаю.'
  
  
  "Можливо, я зможу переконати тебе сьогодні ввечері".
  
  
  Він провів мене в ігрову. Грав квартет скрипалів, усі пили шампанське.
  
  
  "Це знати Мадрида", - гордо прошепотів мені промисловець. Нас вітав товстий симпатичний чоловік у смокінгу. «Сеньйор Рохас, це наш новонавернений. Людина, про яку я говорив з вами, коли розповідав вам, що сталося з Грюном.
  
  
  Дуже приємно познайомитися, - проворкував Рохас іспанською мовою, який звучав так само іспанською, як яблучний штрудель. Він був або колишнім офіцером вермахту, або південноафриканцем. Було більше нацистських офіцерів, які вчасно помітили наближення Гітлера до загибелі, перевезли свої гроші до Швейцарії та переїхали до Іспанії.
  
  
  "Так ти збираєшся зайняти місце Грюна?"
  
  
  Він вдвічі кращий за Грюна, - сказав Барбаросса, похваливши мене, ніби він був моїм імпресаріо. «Я знаю, що Грюн був вашим помічником під час війни, і я не сказав би цього, якби мене не переконали».
  
  
  "Давайте забудемо ті старі війни", - відповів гер Рохас. "Ми повинні зосередитися на майбутньому".
  
  
  Ми йшли далі і Барбаросса познайомив мене з іспанцем, що носив темні окуляри. Це був генерал Васкес, фалангіст із самого початку, фашист у душі та член кабінету Франка. Він міг би дати респектабельність будь-якому перевороту. З іншого боку, він також найбільше втратив би, якби брав участь у невдалому перевороті.
  
  
  «Андрес багато про вас говорить, – зауважив він. «Іноді я запитую, скільки він насправді розповідає вам».
  
  
  'Дуже мало.'
  
  
  'Щасливий. Іноді я боюся, що обачність – не його сильна сторона».
  
  
  Я зрозумів, що він мав на увазі. Через Марію Барбаросса, можливо, розповів мені більше, ніж було б можливо. Можливо, він хотів справити на мене враження, підкорити мене, якщо можливо йому, найнявши мене, щоб я впав у престижі Мері. Генерал глянув на мене. «При угоді з нерухомістю такого масштабу ми не можемо дозволити, щоби кожен випадковий перехожий заглядав у наші карти. Ми не єдині бізнесмени, яких цікавить Марокко. Наш успіх потребує абсолютної секретності».
  
  
  «Цілком вірно», - погодився Барбаросса.
  
  
  «Я зараз поспілкуюсь з іншими гостями, ми не повинні постійно говорити про справи», - сказав Васкес. Схоже, він збирався балансувати між різними силами.
  
  
  Я зустрів інших офіцерів та деяких промисловців різних національностей. Багато було представлено і дворянство. Члени цієї секти переважно збиралися навколо безкоштовного фуршету.
  
  
  Операції із нерухомістю? Якби я мав зрозуміти Васкеса серйозно, я справді помилявся. Після натяків генерала, Барбарос почав довгу мову про можливості зростання туристичного ринку Північної Африки. Крім того, я не міг собі уявити, більшість гостей були змовниками проти Франка. Більшість із них були звичайні аристократи або багатії, що ви знайдете у кожній європейській столиці. Вони були одягнені модно і добре виховані. Розмова в основному оберталася навколо таємничої загибелі шести бугаїв, які мали битися на Плаза де Торос».
  
  
  
  'Вам нудно?' -
  
  
  Це була Мері, що йшла під руку з не дуже розумним на вигляд дворянином.
  
  
  Сказати це було б не дуже чемно».
  
  
  Хуане, чи не могли б ви принести мені келих шампанського, будь ласка?
  
  
  Її супроводжуючий корився, як добре натренований собака.
  
  
  «Я бачу, тобі нудно, Джеку. Вам би точно не було нудно, якби ви подзвонили мені».
  
  
  Я запропонував їй цигарку.
  
  
  "Чому ти мені не зателефонував?"
  
  
  "Я думав, що ти сердишся на мене!"
  
  
  «Якби ти прийшов зі мною на похорон, я б тебе вибачила. Де ти зараз був?
  
  
  «Я намагався отримати замовлення. Ви знаєте, як це буває – робота торговця зброєю ніколи не закінчується».
  
  
  «брехун. Це ваша садистська риса. Давай, давай забираємось звідси, поки Хуан не повернувся.
  
  
  Вона знала дорогу в будинку Барбаросси. Ми пірнули за гобелен, потім піднялися сходами, що вели в коридор на другому поверсі.
  
  
  «Ви все ще у відрядженні - чи маєте трохи вільного часу?»
  
  
  Моя рука ковзнула її спиною до вигину її сідниць. Згідно з протоколом, зараз я маю базікати з гостями внизу, але чоловік повинен знати, коли час не порушувати правила.
  
  
  «Ви дуже небезпечні для мене, Маріє».
  
  
  Вона притулилася до мене і поцілувала в шию. 'Що ти маєш на увазі?'
  
  
  "Прямо зараз я можу загинути".
  
  
  «Завжди працюєш і ніколи не граєш, бідний хлопчику. .
  
  
  Ми перепробували всі двері в холі, поки не знайшли одну незачинену. На щастя, це була гостьова кімната із заправленим ліжком.
  
  
  "Швидше, Джек".
  
  
  Я вимкнув світло. Марія вислизнула із сукні, бюстгальтера на ній не було. Я зняв з неї труси і одночасно поцілував тверді соски її повних грудей.
  
  
  "Швидко."
  
  
  Ніби вона думала, що світ добігає кінця. Наші заняття коханням були анімалістичними та агресивними.
  
  
  Її ноги були розсунуті, щоб я міг штовхнутися якнайглибше, потім вона щільно зімкнула стегна, ніби не хотіла відпускати мене. Я притис нігті до її сідниць, а вона підтягла мою голову до своїх грудей. Вона дико хитала головою. То була справжня Марія де Ронда. Відмовтеся від титулу і грошей, затягніть її в ліжко, і горда елегантна графиня перетвориться на збудженого дикого звіра.
  
  
  Після оргазму вона обійняла мене. «Це було чудово, Джеку. Ви були фантастичні».
  
  
  «Не кажіть, що це схоже минулого разу».
  
  
  Її рука ковзнула по м'язах моєї спини.
  
  
  "Бойовий бик", - прошепотіла вона. "Ти першокласний бик, Джек". Вона глибоко поцілувала мене і відпустила.
  
  
  "Боюсь, вони там нас не пропустять".
  
  
  Ми одяглися і переконалися, що виглядаємо якщо не пристойно, то хоч би презентабельно. Потім ми спустилися. Хоча я підозрював, що ніхто не помітив нашої відсутності, я побачив, що Барбаросса дивиться на нас темними очима. "Ти добре проводиш час?" – весело вигукнув він, підходячи до нас.
  
  
  "Відмінно", - відповіла Марія.
  
  
  Він спитав мене. - 'А ви?'
  
  
  «Якщо Марія задоволена, це автоматично змушує мене відчувати задоволення», - здався мені галантною відповіддю.
  
  
  "Мені просто потрібно підправити макіяж". Марія зникла, Барбаросса глянув на мене, стиснувши кулаки. "Вона важка жінка", - сказав він нарешті.
  
  
  Мені було важко йому не заперечити. Але зрештою я просто хотів скористатися його ревнощами. Нема рації викликати вибух.
  
  
  "Я думаю, що вона дуже красива", - сказав я недбало. «Спочатку мій директор хотів послати мене до Лондона, але я думаю, що залишусь у Мадриді».
  
  
  "Мері знає про це?" - Запитав він з майже шкільним жахом.
  
  
  "Вона навіть попросила мене залишитися".
  
  
  Барбаросса закурив сигару, мабуть, щоб заспокоїти свої думки. Як тільки підійшла Марія, всі його мрії про владу відійшли на другий план.
  
  
  "Що могло переконати вас покинути Іспанію?" Він би не спитав, якби не дізнався, наскільки ненадійно було найняти купу циган, щоб прибрати мене з дороги.
  
  
  "Ви маєте на увазі гроші?" - байдуже спитав я.
  
  
  Він обережно глянув на своїх гостей.
  
  
  "Це можливо", - прошепотів він.
  
  
  'Ні.' - Я похитав головою. «У мене більш ніж достатньо, щоб утримувати себе. Я бачу більше у якійсь дії. Спочатку я подумав, що ви можете мені це запропонувати, але я не почуваюся охоронцем калійних копалень та угод з нерухомістю».
  
  
  Моя відповідь переконала Барбароссу.
  
  
  "Іди зі мною."
  
  
  Він подбав про те, щоб Васкес і Рохас не бачили, як ми залишаємо бальний зал. Ми пройшли повз скрипалів на сцені, через зал, де висіли картини Рубенса, і нарешті опинилися у великому кабінеті зі стінами з червоного дерева. Книжкові шафи були заповнені книгами, переплетеними з марокканської шкіри, з вигравіруваною монограмою Барбаросси. Там був невеликий бар, а над відкритою бородою висіла колекція старовинної зброї. Величезний класичний письмовий стіл займав майже всю стіну. Все це дихало грошима та статусом, але я нічого іншого не очікував.
  
  
  'Дуже добре.'
  
  
  'Просто почекай і побачиш. Отже, ви просили діяти. Я можу запропонувати вам більше, ніж ви могли будь-коли мріяти. До речі, я вже розповідав вам про це раніше. Нині я це доведу».
  
  
  Він натиснув кнопку, і стіна за столом ковзнула вгору і зникла в стелі. З'явилася величезна карта Іспанії та Марокко з підсвічуванням. Червоними кружками позначені Рота, Торрехон та інші американські бази Іспанії. Подвійне червоне коло було накреслено навколо Сіді Ях'ї в Атлаських горах, де знаходився секретний американський центр зв'язку. Блакитними кружками позначені іспанські та марокканські бази. Поруч із кожним гуртком була табличка СС. Барбаросса вказав на це пальцем. «Наші війська. Загони добре навчених чоловіків готові взяти владу у двох країнах. Ми називаємо себе Sangre Sagrada, і ви можете приєднатися до нас».
  
  
  Сангре Саграда. "Свята Кров". Здавалося, що простий звук цих слів мав на Барбароссу майже релігійний ефект. У його очах з'явився дивний, майже істеричний вираз, і він, здавалося, повністю забув про мою присутність.
  
  
  «Сімсот років Іспанія та Північна Африка були одним народом, однією нацією. Ми були наймогутнішою країною у світі. Коли ми поділилися, ми стали слабкими. Ми вже досить довго були слабкими.
  
  
  Тепер ми – найстаріші сім'ї – знову готові творити історію. Свята Кров Іспанії знову зробить нашу країну великою. Тепер нас ніщо та ніхто не зупинить».
  
  
  «Крім Франка».
  
  
  "Франко." Барбаросса насупився. «Ми розчарувалися у ньому. Коли він прибув з Африки зі своїми мавританськими військами під час війни, мій бідний батько подумав, що де Каудільйо скористається своєю перемогою, щоб знову об'єднати два узбережжя Середземного моря під одним лідером. Але він навіть не здатний вигнати британців із Гібралтару. Там знаходиться Марокко з його величезними мінеральними багатствами та слабким королем. А ось і Іспанія, практично окупована американцями з їхніми базами, продана слабким генералісимусом. Один поштовх у правильному напрямку, і вся влада потрапить до наших рук. І ви матимете багато сил, якими можна буде поділитися з вами, сеньйоре Фінлі.
  
  
  Я підійшов до карти. У плані була якась божевільна логіка. Якщо їм це вдасться, Санґра Саграда контролюватиме протоку до Середземного моря. Якщо вони захоплять американські бази, наслідки будуть ще серйознішими. Одним махом вони стануть світовою державою, яку можна прирівняти до Китаю. Логічно - але в той же час шалено.
  
  
  "Отже, у вас є чоловіки", - визнав я. "А як щодо фінансових ресурсів?"
  
  
  Барбаросса посміхнувся. «Ви знаєте, ми не єдині, хто прагне возз'єднання з Північною Африкою».
  
  
  'Французи. ОАС».
  
  
  'Точно. Усі ті тисячі офіцерів, які чинили опір де Голлю.
  
  
  Я проти політики де Голля та намагався його ліквідувати. Вони теж за нами, не лише зі своїми кадрами, а й грошима. А німці – німці, які не змогли повернутися до Німеччини – як Рохас. Вони досі не втратили свого бажання перемагати та діляться з нами своїм досвідом».
  
  
  "І мільйони золотом".
  
  
  'Вірно. Натомість ми включили їх до нашої організації. Ці колишні офіцери СС мають досвід, який ми можемо використовувати з користю, і тому ми також дозволили їм найняти для нас певних професійних експертів».
  
  
  Перевертень підходив би під цю категорію. Не дивно, що він працював під таким зловісним псевдонімом.
  
  
  "Чому у вашої організації досі іспанська назва, якщо більшість членів не іспанці?"
  
  
  «Це іспанська організація, – роздратовано відповів Барбаросса. «Генерали Фаланги вже деякий час незадоволені Франком. Де Каудільо зрадив принципи Фаланги, щоб вступити в змову з Opus Dei та Ватиканом, з НАТО та американцями. Sangre Sagrada не схилятиме ні перед ким коліна. Ми захопимо американські бази. І повірте мені, вони будуть абсолютно безсилі».
  
  
  "Мені це здається малоймовірним".
  
  
  "Що вони можуть зробити?" – Барбаросса підняв руки. «Якщо ми матимемо їхні бази, у нас буде більше літаків, ніж у них. І я навіть не говорю про всю цю ядерну зброю. Чи почнуть вони війну? Ні, вони будуть змушені вести переговори. Їм неодмінно доведеться підкоритися нашим умовам».
  
  
  «Зізнаюся, це кумедна теорія».
  
  
  «Це не теорія. Ми найняли декого. Він уже одного разу напав на Франка. Це не вдалося, бо втрутився іноземний агент, але цей агент усунули». Він підніс пальці до губ і посміхнувся. «Я повинен зізнатися тобі в одному – це розсмішить тебе. Ми думали, що на якийсь час, що ви цей іноземний агент. У всякому разі, у мене були підозри у цьому напрямі. Я бачу, ти не можеш утриматись від сміху?
  
  
  'Моє серце розбите. Але вам не вдалося вбити Франка».
  
  
  «Якось ми зазнали невдачі. Це була операція "Оливкова гілка". Операції «Орел» та «Стріла» пройдуть успішно. Ми піднімемося, щоб дати іспанському народові нову владу. Крім того, мені потрібна ще одна хороша людина, щоб забезпечити успіх наших військ у Марокко. Ви можете вирушити до Марокко сьогодні ввечері і очолити роту десантників. Назвіть вашу ціну».
  
  
  Я не поспішав, щоб оглянути скупчення його військ, помічені на карті. Він запитав. - 'Добре?'
  
  
  «Дон Барбаросса, лягайте спати раніше, прийміть дві таблетки аспірину, і якщо лихоманка не пройде до завтра, подзвоніть мені. Це найбожевільніший план, який я коли-небудь чув, і мені ніколи не спаде на думку вплутуватися в цю нісенітницю. Добрий вечір.'
  
  
  Я вийшов з кабінету до того, як він трохи оговтався. Коли я був наприкінці зали, я почув його поклик. - '"Стій! Я не можу тебе відпустити". Він розмахував револьвером. Я спокійно відчинив двері бального залу і змішався з гостями.
  
  
  Обличчя Барбаросси стало яскраво-червоним, і він швидко засунув револьвер у свій смокінг. Виношувати секретні плани в замкненій кімнаті, тоді як вечірка проходить за кілька ярдів від вас, - це одне. Розстріляти людину на очах у сотні хлопців – зовсім інша річ. У Оборотня, без сумніву, вистачило б сміливості, а у Барбаросси – ні.
  
  
  Марія вітала мене у центрі бальної зали. "Джек, я думав, ти вже пішов з мого життя!"
  
  
  "Ні, але це ненадовго".
  
  
  Барбаросса пробилася крізь натовп і приєдналася до нас. Краплі поту виступили на його засаленій шиї, і він незграбно спробував усунути опуклість револьвера під курткою з обличчя.
  
  
  "Ти не можеш піти зараз", - пробурчав він.
  
  
  «Вибач, але після чергової такої казки я б точно не заснув».
  
  
  Що сталося, Андресе? Ви так засмучені».
  
  
  «Я попросив твого друга Фінлі приєднатися до мене. Він відмовився навіть після того, як я пояснив йому, наскільки привабливими є прибутки».
  
  
  Марія зневажливо підняла брови. - Можливо, ти переоцінив свою чарівність, Андресе. Джек вільний робити все, що йому заманеться. Це дійсно дратівлива вечірка, яку ви коли-небудь влаштовували. Я йду додому. Джеку, ти візьмеш мене з собою?
  
  
  "Con mucho gusto". (Із задоволенням. ісп.)
  
  
  Коли ми вийшли з бальної зали з нею під рукою, я подивився на обличчя Барбаросси, Рохаса та Васкеса. Останні двоє не виглядали дуже засмученими, але Барбаросса впав жертвою шаленого безсилля.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 15
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Як закохана пара ми пішли темними вулицями Мадриду.
  
  
  "Ви посварилися? Я ніколи не бачив Андреса таким схвильованим».
  
  
  «О, він поділився зі мною своєю ідеєю, і я сказав йому, що це нісенітниця собача. Навіть повторювати це смішно».
  
  
  'Цікаво! Розкажи мені?'
  
  
  Було вже пізно навіть для Мадрида. На вулиці ще виходили лише нічні сторожа та закохані.
  
  
  «Він думає, що здатний захопити владу в частині Європи або щось таке з купою недоумків. Схоже, він уплутався з усією піною Європи: нацистами, колишніми французькими колонізаторами та кількома іспанцями, які хочуть приєднатися до цього натовпу. Вони називають себе Сангре Саграда. - Повний ідіот.
  
  
  Ми пройшли коридором до великої площі Пласа-Майор. У великого фонтану було всього дві машини, і їли, що десь запізнилися, на терасах. Вітрини в коридорі не висвітлювалися.
  
  
  Раптом я відчув, як Марія завмерла.
  
  
  «Отже ви невисокої думки про цих змовників», - прокоментувала вона.
  
  
  «Ви хочете, щоб я поставився до них серйозно? Немає жодних шансів, що вони зможуть набігати на бази США. О, може, вчора вони мали такий шанс. Тоді в охороні баз були трохи більше, ніж паркан із колючого дроту та кілька солдатів. Але сьогодні вдень я надіслав попередження. Я глянув на годинник. "Підкріплення, ймовірно, висаджується на базах приблизно в цей час".
  
  
  "Я думала, Андрес не розповідав вам про свої плани до сьогоднішнього вечора", - відповіла Марія, коли ми зупинилися біля фонтану.
  
  
  'Вірно. Але ж ви не думали, що я ризикну бути вбитим сьогодні ввечері без попередження, чи не так? Б'юся об заклад, я мав рацію - Андрес був ідіотом, а я ні.
  
  
  Вона не спитала мене, як торговець зброєю може послати туди війська. На це я теж не очікував, ми продовжили йти площею. Декілька голубів підбирали панірувальні сухарі при світлі газових ліхтарів. Ми підійшли до тіні коридору.
  
  
  «Якщо Андрес такий ідіот, як він міг спланувати таку велику змову?» — спитала Мері.
  
  
  - Він також не міг. Для цього потрібна людина з розумом, холоднокровністю та наполегливістю. Хтось із важливої родини, не менш знатної, ніж Барбаросса.
  
  
  Комусь, хто любить небезпеку».
  
  
  Я зупинився, щоб закурити. Полум'я відбивалося в її темних очах.
  
  
  «Перевертень зазнав невдачі, Маріє. Ти мала рацію. Я Кіллмайстер. І я також знаю, хто ти. Я бачив плакати на арені. Ці шість биків з клеймом СС прийшли з вашого ранчо. Ти мені ніколи їх не показувала. Що ж до Андреса, його дурну поведінку не можна пояснити лише ревнощами. Він не просто намагався справити на тебе враження, тому що ти жінка – ти надто сильно на нього огризнулася. Він зробив це ще й тому, що ви його начальник. Богиня та бос об'єдналися в одній людині, це ти».
  
  
  З кафе на іншому боці коридору пролунало кілька криків п'яниці. Наприкінці коридору були круті сходи вниз. А поряд було ще й кафе, де ми бачили фламенко.
  
  
  "Я дійсно не розумію, про що ти говориш, Джек", - чесно сказала вона. Це було надто добре, щоб бути правдою. Вона була скривджена, здивована, майже розлючена, але не злякалася - і якщо хтось звинуватить вас у вбивстві, коли ви невинні, вам слід боятися.
  
  
  - Я маю на увазі, що вони не дозволили б мені пройти по під'їзній доріжці до Барбароси, якби не знали, що ти прибереш мене сьогодні ввечері, Маріє. Скільки разів ви намагалися влаштувати мій похорон? Цигани, чоловіки у винному льоху і сьогодні ввечері. Трійка – твоє щасливе число?
  
  
  Між нами та кафе було заборонено комір по всій довжині проходу. Я поклав руку на талію Марії і притяг її ближче до мене, коли ми йшли далі. Вона спробувала вирватись, але я тримав її. Був, мабуть, ствол пістолета наведений на мене в цей момент. Якби вони хотіли вдарити мене, вони мали б стріляти через Марію. «Зрештою, Маріє, я бачив, як ти вбила бика. Але ти раптом стала безпорадною і нібито злякалася, коли ми потрапили до засідки. Яким дурнем я міг бути так довго.
  
  
  «О, Джеку, будь ласка, не кажи таких жахливих речей… - почала вона, обіймаючи мене за шию. Я схопив її за зап'ястя і струснув. Металевий шпилька впав з її пальців на підлогу. Кожен тореадор знає смертельну точку на шиї.
  
  
  "Ми підемо далі?" - Запитав я, обіймаючи її ще міцніше.
  
  
  Через ґратчасті ворота я бачив випадкові спалахи світла. Засідка повинна була бути поспішно організована, і її люди, звичайно ж, з нетерпінням чекали, коли вона вирветься на волю. Або за її знаком.
  
  
  «Я повинна була дозволити вам так думати, знаючи що ви перший день на ранчо,» - вона посміхнулася. . «Мені теж ви подобаєтесь, Маріє. Щось існує між нами. Хто знає. В іншому світі ми могли б бути коханцями, невинними та простими. Але ви не безневинні, і я не простак. Це саме так, як воно є”. Я витяг пістолет.
  
  
  «Ви не можете зупинити нас, Кілмайстер. Я кажу тобі правду. Це неможливо. Ми готувалися надто ґрунтовно. Весь переворот триватиме лише кілька хвилин. Все, що нам потрібне, це одна ракета, і ми зможемо знищити Гібралтар.
  
  
  Приєднуйтесь до нас, приєднуйтесь до мене. Водночас ми зможемо взяти все під свій контроль».
  
  
  Неможливо, - ця ваша кліка схожа на ту арену з биками, з якої я, дякувати Богові, втік. Як тільки вона почне пахнути кров'ю, ви все розірвете один одного на шматки. Ви втягуєте всіх цих людей та багатьох інших в одну велику криваву бійню. Диктатура Франка набагато краща за вашу манію величі. Гроші, власність, влада. Це ваші ключові слова. Франка вмирає, але нам доведеться продовжувати боротися з людьми із вашим менталітетом».
  
  
  Мері зупинила крок. Вона пасивно опустила руки і подивилась на мене.
  
  
  Принаймні поцілуй мене востаннє, - попросила вона.
  
  
  Для мене це було неважко. Її тіло припало до мене. Ворог та коханка, вона була і тим, і іншим. Я не думаю, що вона колись плакала в ліжку. Але я також знав, що вона може без вагань убити будь-кого, хто стане на шляху. Її губи були, як завжди, м'якими.
  
  
  Я чув, як коридором до нас під'їжджає машина. Поки Марія продовжувала мене цілувати, я озирнувся через її плече.
  
  
  Блискучий «Мерседес-родстер» наближався до нас із швидкістю. Раптом Марія відштовхнула мене. Поцілунок був їхнім знаком. У мене не вистачило часу дістатися відкритого простору площі. Відстань між «мерседесом» та стінами проходу становила трохи більше кількох дециметрів.
  
  
  Я більше не звертав уваги на Марію, упав на одне коліно і ретельно прицілився. Мій перший постріл розбив лобове скло. Я вистрілив за тридцять сантиметрів над розбитим вікном. Автомобіль був кабріолетом і пасажир стояв, коли я вистрілив. Після другого пострілу я побачив, як він випав з машини, але на переднє сидіння заліз інший чоловік і зайняв його місце. Машина все ще наближалася до мене. Я знову націлився на водія, але Марія підняла мою руку.
  
  
  Я закричав. - "Забирайся з дороги!"
  
  
  Вона продовжувала тримати мене за руку. Потім залп з автомата висвітлив прохід, як блискавка. З кафе долинали злякані крики. Перед моїми ногами бруківка була розколота свинцем.
  
  
  Мері застогнала і відсахнулася. Як у сповільненому фільмі, я спостерігав, як вона намагалася триматися за стовп, доки не впала. Принаймні шість куль розірвали це колись гарне тіло на шматки.
  
  
  Я обернувся і побіг. Двигун машини звучав дедалі ближче. Наприкінці коридору були два кафе та круті сходи. Сходи - мій порятунок - все ще були за сім метрів. Я ніколи цього не зробив би. Ще один залп з автомата розбив кілька вітрин. Зневірившись ще раз вистрілив у водія, я пірнув через скляні двері кафе і приземлився на тирсу перед стійкою бару.
  
  
  Мій останній постріл потрапив у ціль. Мерседес їхав зі швидкістю щонайменше дев'яносто, коли пролетів повз. Він пролетів сходами над головами двох поліцейських, які прийшли на звук пострілів, і пірнув униз не менше ніж на десять метрів.
  
  
  Навіть там, де я був, на підлозі кафе, я рефлекторно зіщулився від сили вибуху. Бензобаки Мерседеса вибухнули після того, як автомобіль приземлився. Через кілька хвилин вибухнув і бак малолітражки в яку він врізався. Вогняний стовп піднявся над дахами будинків по обидва боки вулиці, підпалюючи фіранки за відчиненими вікнами. Спускаючись сходами, я побачив у «мерседесі» вбивць, схожих на почорнілі ляльки.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 16
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  "Орел і Стрілки є символами Фаланги", пояснив де Лорка. «Це має означати, що плани перевертня знову завдати удару, коли Generalisimo звертається до членів фаланги в їхньому будинку протягом двох днів. Нам буде важко захистити Франка там. Той Васкес стоятиме поруч із ним, до речі.
  
  
  "Кому потрібні вороги з такими друзями?"
  
  
  «Боюсь, ти маєш рацію. Франко колись був кумиром Фаланги, але ті дні минули».
  
  
  Ми були у центрі зв'язку іспанської секретної служби у Мадриді. Будівля була збудована з твердого вікторіанського каменю, але інтер'єр був ультрасучасним. Електронний мозок фіксував постійний потік закодованих повідомлень від агентів з усіх куточків земної кулі.
  
  
  Полковник вказав на скляну картку у центрі кімнати.
  
  
  Король Хасан перевів військовий підрозділ із Рабата до Сіді Яхья. У нас є крейсер за п'ятдесят кілометрів від наших територій у Сахарі, щоб не допустити там маневрів СС. Тут, - гірко зітхнув він, - все не так просто. Нас поінформували про Васкеса, але хто знає, скільки ще офіцерів замішано? Я цілком можу надіслати таємних зрадників для захисту наших баз. Головне ще те, що ми можемо зупинити Оборотня. Вам більше нема про що турбуватися; ви зробили тут свою роботу».
  
  
  Я чув, як він це казав раніше, але мені не хотілося йому суперечити, і коли я попрощався з ним, я теж подумав, що це був останній раз.
  
  
  Вулиці були заповнені жителями Мадрида, які поспішали додому після важкого робочого дня. Я йшов безцільно, фізично та морально виснажений. Марія намагалася мене вбити, але в той же час врятувала мені життя. Вона була холоднокровною змовницею, але в ліжку вона була теплою чарівною жінкою. В усіх цих іспанцях було дуже багато протиріч.
  
  
  Зрештою, що б сталося, якби Оборотні вдалося замах і Sangre Sagrada прийшла б до влади. Зрештою, Франко теж йшов трупами, щоб досягти вершини. Чому я маю ризикувати своїм життям, щоб цей старий фашист міг прожити ще один рік? Добре. Це була зрештою моя єдина робота, щоб забезпечити безпеку Сполучених Штатів, тому що безпека моєї країни в цей час була в живому Франко. І ніхто не сказав, що мені подобається це. Моя прогулянка закінчилася на арені. Охоронець впустив мене за кілька песет. Трибуни були порожні. Шматочки паперу пурхали піском у кільці. До кориди в неділю арена залишатиметься порожньою.
  
  
  Мені все ще потрібна була відпустка. У мене боліла голова і тіло, і імена Марія, Перевертень, Сангре Саграда, Орел і Стріла весь час пролітали у моїй голові.
  
  
  Газета зірвалася з трибун і приземлилася біля моїх ніг. Я підняв його. Програма Франка була вказана у розі першої сторінки. Наступного дня він здійснить свій щорічний візит у Долину полеглих, величезний пам'ятник жертвам громадянської війни в Іспанії між Мадридом і Сеговією. Де Лорка запевнив мене, що під час цієї церемонії нікого не буде ближче за сорок метрів від генералісімуса. Його мова до Фаланги відбудеться на день пізніше.
  
  
  «Удачі, полковнику, – подумав я.
  
  
  Я зім'яв газету і кинув її на арену.
  
  
  
  
  Гарний сон повернув мене до тями. Насамперед я зателефонував до іспанської секретної служби. Пройшло близько десяти секунд, перш ніж мене підключили до полковника де Лорке.
  
  
  «Атака, – сказав я, – не відбудеться у будівлі фалангістів. Перевертень завдасть удару сьогодні.
  
  
  'Чому ви думаєте?'
  
  
  «Негайно приїжджай сюди і принеси каву. Я тобі це поясню, коли ми будемо в дорозі.
  
  
  За десять хвилин його машина була біля входу до готелю.
  
  
  "Buenos dias", - побажав він мені, відчиняючи мені двері.
  
  
  'Вам також. Коли церемонія розпочинається у Долині?
  
  
  "За три години. З нашою сиреною ми будемо там за годину».
  
  
  Водій маневрував у пробці на Avenida Generalisimo. Сидіння та мотоцикли від'їжджали убік при звуку сирени.
  
  
  'Тепер скажи мені; чому такий раптовий поспіх? - Запитав Де Лорка.
  
  
  «Слухай, якщо Оборотень захоче завтра вдарити по будівлі фалангістів, яким буде його шанс вибратися живим?»
  
  
  «Хм, не дуже великий. Там буде масивна паніка, але ви знаєте, охоронців Франка. Там, ймовірно, буде повно людей, тому перевертень не може бути дуже далеко. Там буде шанс, що Васкес був би під ударом замість Франка, якщо Франко приїде несподівано. Я сказав би, що постріл з відстані не більше семи ярдів.
  
  
  "Хороші умови для фанатика, але не дуже хороші умови для професійного вбивці, який хоче жити далі".
  
  
  - А як щодо назви операції «Орел та стріла»? Вони мають на увазі Фалангу, чи не так?
  
  
  Швидка машина мчала бульваром. Зліва проїжджаємо повз Міністерство авіації.
  
  
  'Я так не думаю. Ця назва операції не давала мені спокою всю ніч. І коли я прокинувся, у мене була відповідь. Чи пам'ятаєте це ім'я з останньої операції? гілки оливи. Ця назва відноситься до техніки атаки, а не до місця.
  
  
  Оливкова гілка була предметом, який птах повинен був доставити Франка. Птах був голубом світу, який мав принести світ мертвому тілу Франка».
  
  
  "А як ви поясните Орла та Стрілу?"
  
  
  "Це дуже просто. Поставте себе на місце Оборотня і пам'ятайте, що втеча для нього така ж важлива, як і успіх. Стріла уособлює самого Оборотня, Орел – його порятунок – літак чи вертоліт. Що ж, складно уявити собі гелікоптер у будівлі фалангістів, але у Долині це не проблема».
  
  
  Де Лорка на мить замислився. Нарешті, він поплескав водія по плечу. "Швидше, Гільєрмо".
  
  
  Долина занепалих може бути вражаючою пам'яткою будь-якої війни. Поряд із невисокою рівниною знаходиться гірський хребет у формі сідла, де поховані тисячі безіменних іспанців, які загинули у Громадянській війні. Натовпи ветеранів приїхали ранніми автобусами та поїздами. Всюди вітали один одного старі товариші.
  
  
  Де Лорка і я пробивалися крізь натовп. Ми піднялися величезними відкритими сходами, які вели на велику терасу з твердого чорного мармуру. Тут Франко виголосить свою промову.
  
  
  «Я не знаю, Нік. Навіть із прицілом із оптичним прицілом відстань для смертельного пострілу не повинна перевищувати двох тисяч метрів. Подивіться на цей натовп ветеранів. Вони заповнять майже всю долину. Перевертню потрібен не літак, щоб втекти, а диво.
  
  
  Це справді був аргумент. У натовпі мирних жителів Оборотень міг чекати великого збентеження після пострілу. Але ці ветерани знали, що робити, коли почують постріл.
  
  
  Він міг би використати великокаліберну зброю, скажімо, ракету, випущену через долину. Але на платформі поряд із Франком також буде кардинал Мадрида. А після вбивства кардинала Сангре Саграда цілком може забути про будь-які претензії на легітимність.
  
  
  Ні, це має бути зброя щодо невеликого калібру; зброя з максимум трьома пострілами. Але звідки має бути постріл? Справді, це здавалося неможливим.
  
  
  Позаду нас була неймовірно велика будівля, зроблена з того ж мармуру, що й платформа, на якій ми стояли.
  
  
  'Що це?'
  
  
  Ви не знаєте? Я думав, що ви оціните іронію. Де Лорка посміхнувся. «Це мавзолей Франка. Він уже збудував його для себе. Проста могила для простої людини. А що ви думаєте про цю справу?
  
  
  Офіцер служби безпеки мав на увазі величезний чорний хрест, який піднімався із землі на вершині долини та мав висоту не менше трьохсот метрів. Я вже помітив це, коли ми наближалися до долини.
  
  
  "Побачимо, чи не забере гробниця Франка надто рано", - запропонував я.
  
  
  Ми увійшли до мавзолею. У ньому панувала таємнича, гнітюча атмосфера могили.
  
  
  Шум натовпу раптово стих, і наші кроки розносилися вугільно-чорним мармуром. Для любителя чорних мармурових бюстів Франка це безперечно було місцем, де можна провести цілий день. Особисто я був щасливий знову покинути гробницю, з Оборотнем чи без нього.
  
  
  "Ніяких слідів грандіозності", - посміхнувшись, зауважив я.
  
  
  - Жодних слідів убивці, аміго. Думаю, ти зможеш залишити свої підозри».
  
  
  'Вибачте.'
  
  
  'Так. Ти можеш залишитись тут прямо зараз, щоб подивитися церемонію. Потім ти зможеш поїхати зі мною до Мадриду пізніше».
  
  
  'ОК'
  
  
  Лорка мав бути поруч із платформою, щоб стежити за заходами безпеки. Я повернувся до машини, щоб подивитись звідти церемонію.
  
  
  Море ветеранів наповнило долину. Багато хто з них був у своїй старій формі, і запах нафталінових кульок не поступався солодкому запаху, що походить від хутра з вином, що передаються один одному. На платформі тепер встановили сцену та мікрофон. Прибулі легіонери оглянули мавзолей. Прибуття Франка було неминучим. Напруга в натовпі була відчутною.
  
  
  Диктатор чи ні, це була людина, яка символізувала їхню країну протягом трьох поколінь. Долина була пам'яткою не лише йому самому, а й усім, хто загинув у жорстокій війні. Хвилювання охопило публіку, коли поширилася чутка про наближення Франка та кардинала.
  
  
  Гільєрмо, водій полковника, націлив камеру на платформу та нервово повернув об'єктив.
  
  
  Я позичив його, щоб отримати добрий знімок, і тепер він не працює, я не можу сфокусуватися».
  
  
  Це був добрий Нікон з телеоб'єктивом. Я націлив його на сцену і зосередився.
  
  
  Він це зробить, – сказав я. "Ви хотіли сфокусуватися за допомогою кільця, що управляє діафрагмою".
  
  
  Я добре бачив голову Франка, коли він піднімався сходами на платформу.
  
  
  "Ой, скоріше, дайте апарат сюди", - попросив водій.
  
  
  "Ще трохи".
  
  
  Я подав камеру на масу ветеранів. Потім я провів його повз чергу офіційних лімузинів. Я бачив хрест. Повільно перемістив лінзу від основи хреста до вершини. Раптом мої пальці напружилися.
  
  
  На верхній частині хреста, на боці, я побачив металевий блиск, який, мабуть, був би ледве помітний непідготовленому оку. Тільки зараз я зрозумів, що це теж було місце, де міг бути вбивця. Там він міг спокійно чекати на свій шанс і стріляти, не звертаючи уваги на натовп.
  
  
  Якби постріл був зроблений, ніхто б не зміг завдати йому шкоди. Бо десь поблизу з мотузковими сходами пролетів гелікоптер, готовий підняти Оборотня з хреста. Я розрахував дальність стрілянини за даними об'єктива – близько 1600 ярдів. Легкий постріл професіонала. У мене не було достатньо часу, щоб дістатися платформи.
  
  
  Крім того, якби Оборотень помітив мене, він негайно вистрілив би.
  
  
  "Soldados y cristianos, estem aqui por...!" - голос кардинала пролунав у гучномовцях. Франко стояв праворуч від кардинала. Як тільки він підступить до мікрофона, вбивця міг вистрілити.
  
  
  Я швидко підійшов до підніжжя хреста. Зрозуміло, швейцар відмовився мене впустити.
  
  
  Ліфт заблокований. Коли генерал вимовляє промову, він завжди закритий. Ніхто не може піднятися нагору».
  
  
  «Хтось там зараз нагорі».
  
  
  'Неможливо. Ліфт було вимкнено весь день.
  
  
  - Мабуть, він пройшов нагору вчора ввечері. Я не маю часу пояснювати це».
  
  
  Це був праведний старий у потьмянілому костюмі, якому мало бути не менше двадцяти років. На лацкані його лацкану висіла єдина медаль. «Йди, - прохрипів він, - або я зателефоную до Громадянської гвардії. Ні в кого не повинно бути проблем, коли тут Каудільйо.
  
  
  Я був проти цього. Я схопив його за лацкан і притиснув великий і вказівний пальці до горла. Він усе ще стояв, коли знепритомнів. Я повернув його на місце і вибачився.
  
  
  Я ввійшов. Ліфт пройшов під бічними опорами хреста. Він справді був замкнений.
  
  
  ...доки la historyia de un pais es mas que memoria... пролунав голос кардинала, але як довго?
  
  
  Я відчинив двері ліфта ключем швейцара. Я схопився і натиснув кнопку ARRIBA. Двигун ожив, і ліфт з поштовхом злетів.
  
  
  Перевертень мав чути ліфт. Коли він лежав на бічній частині хреста, він безперечно відчував вагання. Можливо, це прискорило його постріл, але, знову ж таки, він був професіоналом. Він, звісно, не панікував. Він міг підозрювати, що в ліфті була поліція, але він не мав підстав думати, що хтось знав, що він там перебуває. Він міг дозволити собі ігнорувати їхній візит; принаймні я на це сподівався.
  
  
  Здавалося, що підйом ліфта пішло ціле століття. Через маленькі віконця я іноді міг бачити, як високо я знаходжусь, але не чув, чи закінчено промову кардинала.
  
  
  Ліфт досяг невеликого оглядового майданчика біля бічних плечей хреста. Я чув, що кардинал все ще каже, а також, що він завершує свою промову. Після нього заговорив Франко.
  
  
  Я знайшов стілець, який, мабуть, призначався для відвідувачів, які боялися висоти. Я витяг його під панель у низькій стелі. Я взяв у швейцара брелок і після трьох спроб знайшов потрібний. Панель відкидалася вгору.
  
  
  «... Ахора, кон ла Грасіа де Діос і ла доля Іспанії, Ель Каудільо».
  
  
  Кардинал, мабуть, зараз відступав, і тепер Франко візьметься обома руками за балюстраду помосту, щоб привітати своїх старих товаришів. Ефект від кулі був би приголомшуючим.
  
  
  Я виліз через отвір. Я опинився в безплідному безлюдному просторі. Я обмацував руками стіни, доки знайшов сходи.
  
  
  Перевертень, мабуть, цілиться у вухо. Поруч із барабанною перетинкою є чотирисантиметрова область, яка напевно призводить до летального результату.
  
  
  Я дістався вертикальної панелі ліворуч від моєї голови. Світло просочувалося крізь щілини.
  
  
  Я почув голос Франка.
  
  
  Я пістолетом відчинив панель і закричав. На відстані шістнадцяти сотень ярдів важка куля калібру 7,62 пролетіла повз потилицю Франка і врізалася у мармуровий внутрішній двір. Він урвав мову, озирнувся і побачив слід кулі в мармурі. Легіонери збігли сходами, утворюючи навколо нього захисний кордон. Натовп перетворився на котел.
  
  
  Перевертень, що лежав на дивовижно великій горизонтальній площині верхньої частини хреста, відштовхнув панель ногою, захопивши мою руку. Я махнув убік. Дві кулі пробили панель і пройшли повз мене. Вільною рукою я закрив панель. Перевертень злегка ковзнув мармуровою платформою. Внизу зяяла прірва в триста метрів.
  
  
  Я видерся на платформу і націлив свій «люгер» на пряжку його ременя. Стовбур його рушниці був спрямований мені в серце.
  
  
  «Отже, ти воскрес із мертвих, Кіллмайстер. Вбити тебе непросто. Я мав просто пристрелити тоді тебе».
  
  
  Здавалося, що гвинтівка в руках нічого не важить. Як я міг прийняти цю людину за старого фермера? Він був одягнений як генеральний директор у відпустці: піджак, ідеально скроєні штани та дорогі веллінгтонські черевики. Його волосся на скронях блищало сріблом, очі були ніби непроникними металевими щитами. Він нагадав мені мене. Це було моторошне відчуття.
  
  
  «Ти програв, Перевертень. Чи ти нарешті скажеш мені своє справжнє ім'я?
  
  
  'Йди до біса.'
  
  
  Сьогодні останній день одного з нас. Я вірю, що то ти. У твоїй рушниці всього три патрони. Ви їх усі використали. Ви закінчили. На терасі легіонери виявили джерело пострілу. Тепер вони побачили наші дві постаті на боці мармурового хреста. До підніжжя хреста під'їхав джип із великокаліберним кулеметом.
  
  
  Встановили зброю, пролунав залп. Я пірнув, коли мимо пролетіли кулі. Перевертень схопив свою рушницю, як ключку для гольфу, і вибив Люгер у мене з рук. Другий удар припав мені в груди. В результаті я зісковзнув до краю платформи. Я не міг добре вхопитися за гладкий мармур - все, що я міг робити, це намагатися відбивати удари як міг. Приклад потрапив мені в ребра, а потім у живіт. Я прикрив голову руками і притис шкарпетки до вузького виступу між двома мармуровими плитами.
  
  
  Він озирнувся через моє плече, і раптом я почув звук вертольота. Орел підняв Стрілу, як і планував. Я відчув тиск повітря від лопат. Крізь руки я побачив наближені мотузкові сходи. "У тебе немає шансів, Кіллмайстер".
  
  
  Перевертень гримнув гвинтівкою мені по руках, перш ніж схопитися за мотузкові сходи. Вертоліт почав плавно підніматися, його ноги тепер ширяли над дахом. Я став навколішки і обійняв Оборотня за ноги. Мотузкові сходи туго звисали через нашу загальну вагу. Можливо, пілот запанікував, може він хотів допомогти Оборотню, але він трохи смикнув літак. Тепер я стискав щиколотки Оборотня, мої ступні стосувалися платформи.
  
  
  У цей момент мотузка сходів, за яку тримався Оборотень, порвалася. Я негайно відпустив його, повернувши на чверть оберту, намагаючись приземлитися на платформу якомога рівно, руки і ноги розведені. Здавалося, що в мене лопаються барабанні перетинки; Я почував себе так, ніби у мене зламані всі ребра. Але я зісковзнув до краю платформи і глянув униз.
  
  
  Перевертень все ще падав. Натовп, що зібрався біля підніжжя хреста, розійшовся. Після того, як Оборотень упав на землю, від нього майже нічого не залишилося, крім його кодового імені.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 17
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Тепле сонце Ібіці загоріло мою шкіру, а коктейль із ромом зігрів мене зсередини. Я лежав, витягнувшись і розслабившись у шезлонгу.
  
  
  Перевертень і Марія були мертві. Барбаросса втік до Швейцарії, і Васкес прострелив собі голову. Sangre Sagrada луснула, як повітряна куля.
  
  
  Хоук присягнув на стопці конфіденційних звітів, що цього разу я справді зможу спокійно насолоджуватися відпусткою. Він сказав, що тільки кінець світу може порушити мій спокій. І іноді доводилося йому довіряти.
  
  
  Пляжний м'яч відскочив від піску та приземлився на мої сонцезахисні окуляри. Я рефлекторно впіймав і свої окуляри, і м'яч.
  
  
  "Можу я повернути свій м'яч, будь ласка?"
  
  
  Я сів.
  
  
  Хазяйка м'яча була в білому купальнику. Іншими словами, маленькі білі трикутники не покривали більшу частину фантастичного об'єкта. У неї було довге чорне волосся і широко розставлені темні очі. Мені здавалося, що я все це вже зазнав раніше.
  
  
  «Він здається мені дуже цінним м'ячем. Чи можете ви довести, що це ваше?
  
  
  "Мого імені немає, якщо ти це маєш на увазі", - відповіла вона.
  
  
  «Тоді стає важче. Спочатку скажи мені, чи ти не іспанка.
  
  
  "Ні", - посміхнулася вона. "Я американка."
  
  
  "І ти навіть не графиня?"
  
  
  Вона похитала головою. Верх її бікіні спокусливо трясся, але я навчився бути обережним.
  
  
  «І ви не розводите бугаїв і не намагаєтесь повалити уряд?»
  
  
  'Ні це не так. Я помічник стоматолога в Чикаго, і я просто хочу повернути м'яч.
  
  
  "Ах", - підбадьорливо зітхнув я, присуваючи до себе ще один стілець. "Мене звуть Джек Фінлі".
  
  
  Коли вона сіла, я знову звернувся до бару.
  
  
  Яке у мене жахливе життя.
  
  
  
  
  
  * * *
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Про книгу:
  
  
  
  
  
  Це 1975 рік. Серед уламків літака, що розбився біля берегів Іспанії, знайдено аркуш паперу. Виявляється, це частина документа, який викликає шок: хтось збирається вбити Франка.
  
  
  Але Франко добігає кінця свого життя. Отже, вбивство має певні наміри. Вкрай праві наміри. Ось чому викликають Ніка Картера. Тому що вбивця – професійний убивця. Його кодове ім'я: Перевертень.
  
  
  У Ніка мало часу. Він повинен діяти негайно і - хоч би як це здавалося неможливим - завжди бути на крок попереду невідомого вбивці. У міру наближення нервової кульмінації Нік знає, що не може зазнати невдачі! ...
  
  
  
  
  
  Картер Нік
  
  
  Турецький фінал
  
  
  
  
  
  Нік Картер
  
  
  Турецький фінал.
  
  
  
  переклав Лев Шкловський
  
  
  Назва оригіналу: Strike Force Terror
  
  
  
  
  
  Глава 1
  
  
  
  
  
  
  
  -
  
  
  Першим у списку міжнародних злочинців, розшукуваних AX, був Товстун. Принаймні так ми його називали в AX. Його справжнє ім'я – Моріс ДеФарж. AX вже одного разу відправив мене до Стамбула з терміновим наказом його ліквідувати. Але перш ніж я зміг пробити його в'ялу голову кульовим отвором, у нього стався серцевий напад, через який моя робота була зайвою. Принаймні я так думав. Але, як з'ясувалося пізніше, Товстун зовсім не помер. Він раз у раз спливав у звітах, які мені приходили час від часу, що щоразу залишало в мене вкрай неприємне почуття.
  
  
  Кожному агенту AX було наказано ліквідувати його, як він з'явиться. І це незважаючи на те, що він досить довго поводився напрочуд тихо. Тому нам стало великим сюрпризом, що він зв'язався з AX з власної ініціативи.
  
  
  Він сказав, що хоче вести переговори. І натякнув, що має для нас цікаву інформацію. На цьому він хотів, щоб його виключили з нашого чорного списку. Він попросив про особисту зустріч із агентом AX. І він просив, щоб мене прислали. Остання умова змусила Хоука з підозрою ставитись до намірів Товстуна.
  
  
  Але коли я наполіг, він погодився. Я б нікому не дав це завдання. Зрештою, це моя вина, що він залишився живим. Отже, хоча це виявилося пасткою, мені не терпілося звести цей рахунок. І ця перспектива підняла у мене гарний настрій.
  
  
  Товстун досі працював зі Стамбула, тож це був мій пункт призначення. Хоук також приїде до Стамбула, щоб дізнатися про підсумки зустрічі. Мені дали адресу десь у старому центрі міста, одразу за вулицею Февзі Паша. О десятій годині вечора і без зброї. Мені слід проігнорувати останній запит. Вільгельміна, мій «Люгер» і Хьюго - мій вірний стилет, якого я відчайдушно потребував, якби наміри Товстуна виявилися менш прекрасними, ніж він вдавався. За п'ять десять я стояв перед напівзруйнованою дерев'яною будовою. Я був єдиним пішоходом на темній вулиці, але не міг позбавитися відчуття, що за мною спостерігають. Дерев'яний фасад будівлі виглядав обвітреним. Тяжкі грати перед вікнами так характерні для всіх будівель у старій частині Стамбула. Тонкий промінь світла пробивався крізь щілину між віконницями. П'ятиступінчастий проліт привів мене до вхідних дверей. Як і домовилися, я постукав у двері. Тричі з перервами. Проте безуспішно. Я зачекав п'ять секунд, перш ніж натиснути на важку залізну клямку. Двері відчинилися без особливих зусиль. Я тихенько закрив її і дозволив очам блукати холом. Зі стін впали величезні шматки вапна. Єдиним джерелом світла була тьмяна лампочка, що звисала над моєю головою. Підлога була запорошеною і завалена сміттям. Перший поверх явно не використовувався. На другий поверх вели круті сходи, які виглядали досить протухлими.
  
  
  Я піднявся сходами. Коридор першого поверху висвітлювала лампочка трохи більшого розміру. Наприкінці коридору відчинені двері в яскраво освітлену кімнату. За нашою домовленістю в цій кімнаті мав перебувати Товстун.
  
  
  Я обережно пройшов повз пару зачинених дверей. Обставини були такими ж, як і при першій зустрічі, за винятком того, що я дозволив собі провалитися через вікно стелі готелю «Диван», замаскований під китайця. І цього разу Товстун знав, що я прийду. Тепер мені дозволялося вбити його тільки тоді, коли моє власне життя було в небезпеці.
  
  
  Я був ще приблизно за п'ять метрів від кімнати, коли почув позаду шум. Я рефлекторно схопив свій люгер і блискавично обернувся. Я зіткнувся з двома турками з великими чорними вусами, кожен з яких мав великокаліберний револьвер.
  
  
  Я затиснув пальцем спусковий гачок, але ще не натиснув на нього. Турки також стояли на місці. Я знову почув звук. Швидкий погляд через плече показав мені, що моя компанія розширилася за рахунок третьої особи. І один із найбільш чудових, що я коли-небудь бачив. Кремкий, широкоплечий чоловік із покаліченою правою ногою, яка змушувала його рухатися як краб. Він схилив свою надто велику і майже лису голову набік. Його обличчя було ще більше зіпсоване надзвичайно великою нижньою губою і парою яскраво блискучих очей, які були б недоречні для щура. У лівій руці він тримав «Беретту» 25 калібру, спрямовану мені на думку.
  
  
  «Була умова: жодної зброї», - хрипко вимовила ця дивна істота. «Кинь пістолет». У нього був французький акцент.
  
  
  Вільгельміна все ще була зосереджена на двох турках з іншого боку від мене. "Дякую, - сказав я, - але я краще залишу це так". Якщо я збирався вистрілити, я міг би вбити щонайменше двох. І якщо пощастить, усіх трьох.
  
  
  "Якщо ви не опустите пістолет, містере, ви не виберетеся звідси живим", - знову сказав монстр.
  
  
  "Я ризикну", - відповів я. Я вже визначив, що мені потрібно зробити, щоб вибратися звідси живим. Я стріляв першим і вбивав найбільшого турка. Потім я падав і вбивав другого турка та монстра, відкочуючись. Якби це було пасткою для мене, вони самі б у неї непогано потрапили.
  
  
  Я стиснув палець на спусковому гачку люгера і був готовий вистрілити, коли почув хрипкий голос із кімнати наприкінці коридору.
  
  
  «Краб, що, чорт забирай, там діється?» - голосно промовив голос. "Приберіть револьвери!!"
  
  
  Я повернувся на півоберта і побачив силует Товстуна. Він заповнив дверний отвір. Він виглядав навіть огидніше, ніж на нашій останній зустрічі кілька років тому. Він ховався, можна сказати, за мантією, що найбільше нагадувала величезний яскравий намет. Незважаючи на цю оболонку, Товстун виглядав як ходячий пудинг. Гострий вигнутий ніс і маленький злий рота були єдиними яскравими рисами його футбольної голови.
  
  
  "Він озброєний", - заперечив його спотворений помічник.
  
  
  "Електронна сигналізація внизу ..."
  
  
  'Замовкни!' - проревів Товстун. Усі троє нерішуче прибрали зброю. Товстун пильно глянув на мене своїми блискучими очима. "Не звинувачуйте Краба та його колег", - категорично сказав він своїм надсадним голосом. «Іноді вони виявляють надто великий ентузіазм у своїх зусиллях щодо мого захисту. Сподіваюся, ви все ще захочете увійти, містере Картер?
  
  
  Два турки повернулися і пішли до сходів. Краб, у якого було таке підходяще прізвисько, насилу підійшов до свого боса, щоб щось прошепотіти йому на вухо. Вигляд цих двох гротескних силуетів у дверях змусив мою кров бігти швидше.
  
  
  «Ні, Крабе, ти мені не потрібен усередині. Сьогодні ми з містером Картером довіряємо один одному. Ми уклали свого роду перемир'я, чи не так, містере Картер?
  
  
  Я відклав люгер і підійшов до них. Було дивним відчуттям бачити цього спотвореного товстого виродка, що так недбало стоїть у дверному отворі. Багато років тому я був за його очевидної смерті, а тепер він стояв там і розмовляв легким тоном. Ми були приголомшені, дізнавшись, що він не помер, але знову побачити його живим було справжнім випробуванням.
  
  
  "Що станеться, залежить від тебе, ДеФарж", - сухо сказав я.
  
  
  "Добре, добре", - відрізав він. «Але заходьте, містере Картер».
  
  
  Я пішов за ним у кімнату і зачинив за нами двері. Краб стояв на варті ззовні. Товстун дошкутильгав до ліжка, прихиленого до стіни кімнати, і плюхнувся на рваний матрац. У нього перехопило подих від цієї короткої прогулянки.
  
  
  «Вибач мені за грубість, Картер, але моє здоров'я останнім часом погіршилося».
  
  
  Я пробіг поглядом по кімнаті. Очевидно, це була не постійна оселя Товстуна, а використовувалася тільки для цієї зустрічі. Єдиними меблями були два голі дерев'яні стільці і кривий стіл. На столі біля ліжка стояли кілька пляшечок з ліками та глечик з водою. У кімнаті пахло ліками, незважаючи на велике відкрите вікно, що впускало вечірню прохолоду і крізь яке можна було бачити силуети куполів і мінаретів міста.
  
  
  «Сідай, Картер». Товстун показав на найближче до ліжка стілець.
  
  
  Я сів, але не був у своїй тарілці. Уся ця ситуація здавалася надто схожою на кошмар.
  
  
  "Виглядає краще", - зітхнув Товстун, потягнувшись за ліками. Він трохи налив у ложку і прийняв його.
  
  
  'Твоє серце?' - з цікавістю поцікавилася я, коли він знову поставив пляшку та ложку на стіл.
  
  
  Він кивнув і глибоко зітхнув. «Сильний інсульт кілька років тому залишив слід у моєму і без того слабкому серці».
  
  
  “Я знаю, я був там. Я думав, що це смертельно небезпечно».
  
  
  Слабка усмішка ковзнула по його твердих тонких губах, і на мить його очі задоволено вп'ялися в навколишні стіни жиру. - Так, тоді я підозрював, що то були ви. Незважаючи на ваше маскування. Ось чому я запитав, чи хочуть вони вас надіслати. Я хотів бути впевненим у нашій попередній зустрічі. Ви прийшли вбити мене, чи не так, містере Картер?
  
  
  'Вірно.'
  
  
  "А коли ви побачили, що у мене інсульт, ви викинули мої таблетки нітрогліцерину у вікно, чи не так?" У його хрипкому голосі була нотка гіркоти.
  
  
  "Це здавалося набагато краще, ніж дірка в голові".
  
  
  «Так», - погодився він із тихим кашляючим сміхом. 'Звісно. Набагато більш цивілізовано. І якби ви використовували свій пістолет, я б зараз не розмовляв із вами».
  
  
  Я проігнорував це. «Я помацав твій пульс і нічого не відчув. Як тобі це вдалося, Дефарж? Хитрощі з йогою чи щось у цьому роді? Препарат, який уповільнює роботу вашого організму? Ми думали над AX. Крім того, я ще не закінчив, розумієте?
  
  
  Товстунові це сподобалося. Він весело засміявся. Що, звісно, перейшло у напад кашлю. Я терпляче чекав, поки він знову заспокоїться. Нарешті він почав говорити, дивлячись на мене налитими кров'ю очима. «Це не був прийом, Картер. Справа в тому, що у мене не тільки проблеми з серцем, але… Ви, безперечно, чули про каталепсію, містере Картер?
  
  
  Я сказав. - «Отже, ви також пацієнт із каталепсією».
  
  
  - Боюся, що так, містере Картер. Як і моя покійна бабуся, упокій, Господи, її душу. За словами мого лікаря, це спадкове захворювання. Коли ви прийшли до мене того вечора, я щойно пережив це. Тож не дуже підходить моєму серцю. Мій серцевий напад викликав каталепсію, тому напад, який насправді не був таким серйозним, здавався смертельним. За такого збігу обставин тіло майже перестає функціонувати, що, природно, приносить користь серцю. У мене все ще було биття серця, але таке повільне, що ви не могли відчути його на моєму зап'ясті. Це врятувало мені життя».
  
  
  "Який приємний побічний ефект", - сказав я.
  
  
  «Я знав, що ви побачите цю іронію долі, містере Картер. Хто міг оцінити це більше, ніж ви? Будемо чесні.
  
  
  Я скривив обличчя усмішкою. 'Добре. Але ми організували цю зустріч не для того, щоб згадати це, чи не так. Ви сказали AX, що у вас є інформація для нас».
  
  
  Очі-бусинки перетворилися на щілинки. «Звичайно, - сказав він заспокійливо, - у своїх ... е-е ... транзакціях я часто стикаюся з інформацією, яка не має великого значення для мого власного бізнесу, але в галузі міжнародної політики має велике, якщо не всеосяжне значення. . Таку інформацію недавно я випадково отримав. Я, звісно, не скажу як. Але я думаю, містер Картер, що інформація має першорядне значення для вашого уряду та уряду Англії.
  
  
  'І це ...?'
  
  
  Знову мерзенна усмішка. "Це стосується британського підданого на ім'я сер Альберт Фітцх'ю".
  
  
  Це ім'я я знав. Сер Альберт був доктором біохімії та лауреатом Нобелівської премії. Нещодавно його заарештували за наказом уряду Туреччини. Його звинуватили у спробі вивезти артефакт із країни. Цей артефакт нещодавно вкрали з турецького музею. Після короткого судового розгляду він був визнаний винним і засуджений до ув'язнення на сході Туреччини. Важливим щодо сера Альберта Фітцхью було те, що він очолював спільну дослідницьку програму Америки та Англії. Метою цієї програми було знайти антитіла проти смертоносних отруйних газів, що використовуються у хімічній війні. І це пролило зовсім інше світло на його арешт. Великий знак питання був мотивом турецького уряду, оскільки турецьке уряд відкрито товаришував із західними союзниками, крім деякого бурчання з боку лівих кіл.
  
  
  Я запитав. - "Що ти знаєш про Фітцх'ю?"
  
  
  «Я знаю, чому його заарештували та чому його тримають там. І це не має нічого спільного із контрабандою предметів мистецтва».
  
  
  "Ми так і думали".
  
  
  Товстун задоволено хмикнув. «Вони зловили сера Альберта у пастку. Усе це у контексті російського плану викрадення людей».
  
  
  «Отже, сер Альберт взагалі не перебуває у турецькій в'язниці».
  
  
  "Звичайно, він там".
  
  
  «Ви кажете не дуже зрозуміло, ДеФарж».
  
  
  - Я дуже розумію, містере Картер. Якщо ви можете пообіцяти мені, що з цього моменту AX дасть мені спокій в обмін на те, що я можу розповісти про Фітцх'ю».
  
  
  Я пильно подивився на нього. В цьому не було сумніву, Товстун дещо знав. Щось важливе. Він був схожий на курча, яке зневірилося позбутися яйця. 'Добре. У мене є дозвіл не пускати сокиру у ваше тіло в обмін на життєво важливий інтелект.
  
  
  Товстун посміхнувся. "Це мене радує. Наважуся заявити, що моя інформація «незамінна». Він промовчав, прийняв пігулку та запив водою. «Йдеться про людину на ім'я Сезак, Челіка Сезака», - сказав він тоді. Він комісар державної поліції Туреччини. Він також працює на КДБ та торгує наркотиками, зрозуміло, без відома свого начальства».
  
  
  "Схоже на хорошого господаря".
  
  
  Обличчя Товстуна стало майже серйозним. «Принаймні, він мав достатньо часу, щоб заарештувати, засудити і посадити сера Альберта у в'язницю. Під невсипущим наглядом росіян».
  
  
  "Але чому росіяни хотіли, щоб сер Альберт був у в'язниці?"
  
  
  - Тому що вони знали, що його відправлять до в'язниці Тараб'я. А Тараб'я знаходиться на сході країни, недалеко від кордону з Росією. Росіяни планують викрасти його з в'язниці, перевезти через кордон та відправити до Сибіру. Тоді він зможе продовжувати працювати на них там, а не на Заході».
  
  
  Товстун вичікально глянув на мене. Він знав, що я не сподівався, що він знає так багато про сера Альберта і його роботи.
  
  
  "Як ти отримав усі ці відомості, ДеФарж?"
  
  
  "Як я вже сказав, я не можу розкрити свої джерела".
  
  
  - Тобі краще щось оголосити. Принаймні якщо ви переконаєте мене, що це досить важливо, щоб ми оголосили вам амністію. – сухо сказав я.
  
  
  Його м'ясисте обличчя значно потемніло. «Це все, що я можу вам сказати: «Сезак» – мій найбільший конкурент у торгівлі наркотиками. Хтось раніше найнятий Сезаком випадково підслухав розмову між Сезаком та агентом КДБ. Зараз він працює на мене, і він хотів би здобути мою довіру за допомогою цієї відомості. Сезаком був скоєний замах на мене одразу після того, як ця людина прийшла до мене на роботу. У мене було багато розбіжностей із Сезаком, але для мене це стає вже надто».
  
  
  "А тепер ви сподіваєтеся, що два ваших великих ворога заспокояться, AX буде куплений цими відомостями, і тоді ми зможемо знешкодити Сезака, перш ніж він зловить вас, вірно?"
  
  
  Товстун знизав плечима. «AX не потрібно ліквідувати Сезака. Вам просто потрібно дати хабарі потрібним людям. Решту зроблять його власні колеги».
  
  
  "Все це звучить для вас дуже вигідно".
  
  
  Товстун вп'явся в мене поглядом. «Сезак для тебе ще небезпечніший. Мій інформатор сказав мені, що він і раніше успішно викрадав людей. У вас немає гарантії, що це не повториться. І ви напевно хочете позбавити сера Альберта від цього, поки що можете. Можливо, дипломатичними каналами я знаю багато. Інакше кілька місяців у турецькій в'язниці не пройдуть: ви його більше ніколи не побачите».
  
  
  «Добре, – сказав я. «Якщо ваша інформація правильна, ви знаходитесь подалі від AX. Інакше наше перемир'я закінчиться».
  
  
  «Наскільки я розумію, все гаразд», - прохрипів він.
  
  
  «Крім того, – сказав я, – ваша амністія поширюється лише на минуле. Якщо у вас знову виникнуть проблеми, ми будемо раді знову витягнути вашу справу із шафи».
  
  
  Він знову задихнувся від одного з його нападів сміху, що кашляє. "Отже, містере Картере", - блискуча слина прилипла до куточка його рота. — Що ж, можу запевнити вас, що я вас більше не потурбую. Я все життя працював. Все, чого я бажаю, це спокійної старості. Нагорода за ...
  
  
  Товстун зупинився на півслові, коли я повернув голову до дверей. Я почув знайомий звук із коридору. Глухий постріл пістолета з глушником. Я підвівся, витяг Вільгельміну з кобури і побіг до дверей.
  
  
  'Що це було?' - хрипко спитав Товстун.
  
  
  Я проігнорував його. Якийсь час я прислухався, тримаючись за дверну ручку. Потім я відчинив двері, «Люгер» був готовий вистрілити. Перед дверима був Краб, акуратна дірка на лобі і велика щілина там, де колись була потилиця. Два турки, які незадовго до цього загрожували мені, тепер неживо валялися коридором. Повсюди бризки крові. Я обережно пройшов повз них сходами. Зовнішні двері були відчинені. Я подивився на вулицю в обох напрямках.
  
  
  Нікого не видно.
  
  
  Я повернувся і знову вибіг сходами. Кров пульсувала у мене у скронях. Я полетів коридором до дверей, де лежало тіло Краба; двері кімнати, з яких я щойно вийшов. Я знав, що там знайду. Витягнувшись на ліжку, сумнозвісний Моріс ДеФарж, він же Товстун, лежав у напіввідкритому халаті, його руки вп'ялися в простирадла, як кігті. Одна його ніг безвільно звисала з краю. Я повільно похитав головою. Довга рукоятка кинджала, що стирчала з товстої маси його грудей, остаточно переконала мене в тому, що Товстун мертвий. На цей раз він більше не оживе.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 2
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Рано-вранці наступного дня я взяв таксі від свого невеликого готелю в районі Фатіх, через великий міст Ататюрка, в елегантний сучасний готель Hilton. Розкішний готель був на пагорбі з видом на Босфор. Я замовив легкий сніданок, що складається з тостів та кави по-турецьки, у кав'ярні Bosphorus Irish Race Coffeeshop і спостерігав, як човни пливуть через цю знамениту протоку. Трохи згодом, без п'яти дев'ять, я вийшов із ресторану і пройшов через головний вестибюль до під'їзної доріжки. Він утворив півколо навколо готелю, а наприкінці його було припарковано синій автобус Turkish Express, оточений безліччю туристів. Я підійшов до передньої частини автобусу. Це була восьма лінія, автобус до палацу Топкапи. Взяв квиток і сів, рівно в шостому ряду ззаду, праворуч. Потім я чекав.
  
  
  Поступово заходили інші пасажири. Великий німець спитав мене, чи зайняте місце поряд зі мною. Я відповів ствердно. Незадовго до того, як автобус нарешті поїхав, до нього заліз чоловік у твідовому піджаку і зі сталевою сивою шевелюрою. Він оглянув автобус і підійшов до мене. То справді був Девід Хок, начальник відділу операцій AX.
  
  
  Він мовчки сидів поряд зі мною. Водій зачинив двері та поїхав під'їзною доріжкою на вулицю. Хоук витяг сигару, відкусив кінчик і закурив. Як тільки ми опинилися в щільному міському потоці, й інші пасажири були залучені до напруженої розмови, з'явилася можливість поговорити з Хоуком.
  
  
  "Ви були з ним?"
  
  
  Він не дивився на мене. Хоук затяг сигару, випустив кільце диму у повітря і продовжував дивитися прямо перед собою.
  
  
  "Я був з ним", - сказав я.
  
  
  "А ми займаємося цією справою?"
  
  
  'Так.'
  
  
  Автобус перетнув жваву площу і повернув праворуч, у бік гавані. У глибині наприкінці вулиці вже виднілися блакитні плями води. Це була найстаріша частина міста. Все навколо мене, я побачив куполоподібні куполів і гострі мінарети мечетей.
  
  
  "Що він міг запропонувати?"
  
  
  Я коротко виклав історію Товстуна. Хоук уважно слухав. Коли я майже закінчив, він раптом показав мені і голосно заговорив. "Бачиш цю велику будівлю! Знаєш, що це?"
  
  
  "Це мечеть Сулеймана", - відповів я.
  
  
  'Ну звичайно; природно. Я міг би це знати».
  
  
  Ми перетнули Босфор мостом Копру і поїхали вулицею Диваньолу в Топкапи. Тут вулиці були заповнені хаотичною мішаниною з возів, возів, тварин та тисяч пішоходів. Плюс регулярні молитви. Гучно і ясно, плавне читання Корану перевершувало всі інші звуки.
  
  
  "ДеФарж сказав, що Сезак і раніше брав участь у викраденнях людей", - закінчив я свою розповідь.
  
  
  "Це дуже можливо", - м'яко відповів Хоук, жуючи сигару. «Троє інших вчених та техніків уже зникли з цього району за останні роки. Є випадок з американським фізиком, який здійснив морську прогулянку протокою і так і не повернувся. А британець Сіммонс, фахівець із шифрування, зник серед білого дня посеред Анкари. Пізніше було надіслано записку про викуп, що викликало підозри щодо турецьких лівих радикалів. Але подальші інструкції щодо виплати викупу більше ніколи не надсилали. І з того часу ми теж нічого не чули про Сіммонса. D15 все ще працює над цією справою. Потім є другий американець, математик із Дубьюка. Він провів важливу роботу для Комісії з атомної енергії».
  
  
  «Схоже, у росіян є договір із «Сезаком», – сказав я.
  
  
  'Так. Щоб вкрасти наші найкращі голови. Його обличчя було напруженим та рішучим. Рабська праця для росіян не є новиною. Але вони ніколи раніше не влаштовували такий жорстокий ланцюжок викрадень».
  
  
  "Схоже, нам треба щось робити з Челіком Сезаком", - сказав я, коли автобус наближався до палацу Топкапи.
  
  
  «Сер Альберт зараз важливіший. Тому що тепер, коли його ім'я на якийсь час зникло з перших смуг, росіяни, безсумнівно, готують його викрадення».
  
  
  "Чи можна ще їх зупинити?"
  
  
  «Все можливо, – сказав Хоук із тонкою усмішкою.
  
  
  «Як ти вже багато разів доводив, Ніку. У вас є ще якась інформація від Товстуна, яку ми могли б отримати?
  
  
  "Думаю так. Коли я пішов, з його грудей стирчав ніж».
  
  
  Хоук насупився. - 'Що це? Що ти мені зараз кажеш?
  
  
  "Заспокойся, це був не мій ніж", - запевнив я його. «Але людина, яка це зробила, – професіонал. Нашу справу про Товстуна можна закрити».
  
  
  Настала довга мовчанка. Автобус зупинився на стоянці Топкапи. Пасажири розсипалися на залитій сонцем площі.
  
  
  "Ви впевнені, що він мертвий цього разу?" - нарешті спитав він. У його голосі не було й сліду сарказму. Я кивнув головою.
  
  
  «Добре», - сказав він, коли автобус продовжував пустувати. Мені потрібно зв'язатися з Англією. Відділ спеціальних операцій, люди, які допомагали вам у нашій попередній кампанії проти Товстуна. Зараз ми знову працюватимемо з ними. D15 також повинен бути повідомлений. Це означає працювати на вас. Побачимось завтра вдень.
  
  
  "Чудово, сер", - сказав я.
  
  
  Він схопився за перила, щоб підвестися. - У всякому разі, як вони вистежили Товстуна?
  
  
  Я уникав його холодних сірих очей. «Старий трюк, сер. Вони змусили мене піти до його людини».
  
  
  "Вони впізнали тебе?"
  
  
  'Я не знаю.'
  
  
  - Як ви вважаєте, - це робота Сезака?
  
  
  Я знизав плечима. «За словами Товстуна, він нещодавно намагався його вбити. Але, звичайно, у когось на зразок Товстуна незліченна кількість ворогів.
  
  
  Хоук підвівся. 'Я зараз йду. Почекай тридцять секунд, доки я не піду, тоді ти теж можеш іти. Завтра вдень о другій годині я буду в ресторані Köskur, номер 42 на вулиці Істікляль, недалеко від площі Таксім. Я сидітиму на терасі. Переконайтеся, що вас не стежать.
  
  
  Хоук пройшов автобусом і зійшов. Поряд з автобусом гід уже займався своєю розповіддю.
  
  
  «Велика брама тут, перед нами, називаються Воротами Середини. Є ще одна брама до палацу. Відомі як Брама Баб-ус-Селама, вони сягають часів Фатіха Завойовника. Башти, які ви бачите, були збудовані за часів правління Сулеймана Чудового...»
  
  
  Я пройшов майже порожнім автобусом, кивнув водієві і теж вийшов. Яструба вже не було. Я приєднався до групи туристів і слухав монотонний голос екскурсовода, який розповідає історію Топкапи. Але мої думки були про Товстуна, його товсті кулаки дряпали простирадла, а очі широко розплющені в агонії.
  
  
  По дорозі назад до готелю я подумав про сера Альберта. Він був важливою фігурою Заходу. Кілька років тому він та його співвітчизник здобули Нобелівську премію. Останні два роки він брав участь у британо-американському дослідженні репелентів отруйних газів. Це розслідування було суворо засекреченим і сер Альберт був призначений його керівником на ранньому етапі. Його арешт і засудження не лише викликали велике замішання у західних колах, а й негайно зупинили це важливе розслідування.
  
  
  Британський уряд був спантеличений, коли стало відомо про його арешт, але Туреччина стояла на своєму. Злочин є злочином, хто б його не вчинив. І ліві радикали Туреччини вже були готові до бунту, якби з цим іноземцем поводилися м'якше, ніж із їхніми співвітчизниками. Наприклад, тиск громадської думки змусив турецький суд засудити Фітцх'ю до ув'язнення, незважаючи на досить незначне правопорушення. Ходили чутки, що його неофіційно запевнили, що за кілька тижнів його буде умовно-достроково звільнено. Це було дев'яносто днів тому.
  
  
  Повернувшись до готелю, я вирішив прийняти душ, щоб розслабитись. У кожній кімнаті був туалет та раковина, але для прийняття душу гостям доводилося йти в окрему ванну кімнату в коридорі. Там був рівно один душ у компанії ще трьох раковин. Я роздягнувся, акуратно прибрав зброю і попрямував у душову з рушником, пов'язаним навколо талії. Вода була не тепліша, ніж тепла, і мило розкололося надвоє при першому використанні.
  
  
  Я вже вмивався, коли фіранка відсмикнулася. Два неандертальці похмуро глянули на мене. Один із них тримав револьвер турецького виробництва, спрямований мені у живіт.
  
  
  «Закрий кран», - сказав чоловік із револьвером. Він говорив англійською з сильним турецьким акцентом.
  
  
  Я послухався. "Ви впевнені в цьому", - сказав я. «Перепрошую, якщо я використав занадто багато гарячої води».
  
  
  Вони не ворухнулися. Чоловік з револьвером заговорив зі своїм супутником швидкою турецькою. "Це він?"
  
  
  Інший чоловік уважно глянув на мене. "Це відповідає опису".
  
  
  Чоловік із револьвером міцніше стиснув зброю.
  
  
  Я запитав. - "Що все це?" "Ви з поліції?" Це припущення було вкрай неправдоподібним.
  
  
  "Ви були вчора у ДеФаржа?" - погрозливим тоном запитав чоловік з револьвером.
  
  
  От і все. ДеФарж знав, у якому готелі я зупинився, і сказав своїм найманцям на випадок, якщо АХ порушить правила. Ці люди прийняли мене за вбивцю Товстуна і, згідно з їхнім кодексом, змушені були знову зрівняти рахунок.
  
  
  "Думаю, ти це знаєш", - сказав я. "Але я не вбивав його".
  
  
  «Отже, - скептично сказав чоловік із револьвером.
  
  
  'Це правда. Я б не став обирати місце, якби на мене направили три револьвери». Ненав'язливим жестом я схопив рушник. «У мене була зустріч із ДеФаржем. І я мав намір дотримуватись цього».
  
  
  Я витер передпліччя, а вони підозріло дивилися на мене. За мить людина без револьвера кивнула іншому. Я знав, що це означає.
  
  
  Я миттю ляснув рушником револьвером. Він пішов у той момент, коли його вдарив рушник. Ствол відсунули праворуч, і куля врізалася у стіну. Я схопив того, хто стріляв за плече, і смикнув його на себе. Він ударився об стіну. Я вдарив його по зап'ястю, і револьвер з гуркотом упав на кахельну підлогу.
  
  
  Інший чоловік поліз у піджак. Я засунув на нього фіранку для душу, щоб задушити його, і вдарив його там, де я запідозрив його обличчя. Борючись із фіранкою, він упав на землю.
  
  
  Перший чоловік кинувся мені на спину. Однією рукою він намагався схопити мене за голову, а іншою зупинився на моїх нирках. Я жбурнув його в одну з раковин. Він важко дихав зі стоном. Я вдарив його ліктем у живіт. Тільки зараз він відпустив мене і повільно зісковзнув униз.
  
  
  Тим часом інший зробив ще одну відчайдушну спробу витягнути револьвер із куртки. Я вдарив його п'ятою по обличчю. У нього зламався ніс. Він ніяково впав на спину. Я відчув удар по голові і, хитаючись, упав у душовий піддон. Людина з револьвером знову кинулась у бій.
  
  
  Чоловік із зламаним носом спробував повзти до дверей. З нього було достатньо. Людина з револьвером, у якого все ще не було її, люто штовхнула мене в бік, поки я намагався утриматися у вертикальному положенні. Він пробурмотів щось ще й потім зашкутильгав за своїм товаришем.
  
  
  Я взяв револьвер і подумав, щоб піти по них. Поки я не побачив себе у дзеркалі. Голий чоловік, що біжить коридором готелю, - не таке повсякденне видовище.
  
  
  Я придивився до себе і побачив, що червоні плями з'являються всюди. Це були б непогані садна. Як би там не було, він завжди був менш поганим, ніж дірка, яку б проробив .38 калібр.
  
  
  Другого дня після обіду я взяв таксі до центру міста. Ми під'їхали до місця, де я міг пересісти до міського автобусу
  
  
  Я заплатив за таксі і застрибнув до автобуса, який одразу їхав. За три квартали до ресторану Köskur я знову вийшов із автобуса і пішов пішки. За мною не стежили, тож я міг спокійно прийти на зустріч.
  
  
  Хоук сидів за столиком на вулиці під теплим сонцем і читав турецьку газету. Я підійшов до його столика, сів поруч із ним і він сказав мені, якою чудовою була екскурсія Топ-капі. До нас підійшов офіціант, і ми замовили два мартіні. Носій пройшов повз нас грубою кам'яною бруківкою. Він врівноважив важку валізу на спині шкіряним ременем навколо чола. У протилежному напрямку з гуркотом проїхав віз із осликами, і з бокового провулка пролунав заклик до пообідньої молитви. Офіціант прийшов принести наше замовлення на невеликому мідному таці.
  
  
  Я спитав, коли офіціант пішов. - А ви вже розмовляли з ASO?
  
  
  «Так, ми мило побалакали в коді. Ваш старий друг Брут та я. Він сказав, що ти все ще можеш звернутися до нього, якщо хочеш піти від нас».
  
  
  Я посміхнувся. - «Брут – молодець».
  
  
  Хоук згідно кивнув. "Ми з Брутом придумали хороший план", - продовжив він. «Ми називаємо це операцією «Удар блискавки»». Його сіро-сталеві очі дивилися в мої, а його дружелюбне, скуйовджене обличчя було суворим. "Ми йдемо за сером Альбертом", - сказав він.
  
  
  Я запитав. - "Ви маєте на увазі ... у в'язницю Тараб'я?" 'Точно. Це мета».
  
  
  Я задумливо потер підборіддя. Як, чорт забирай, ми потрапимо до турецької в'язниці? Як ми витягнемо сера Альберта з-під носа охоронців і як ми залишимося непоміченими? Це було не те, що можна було б назвати клацанням.
  
  
  «Мені це здається неможливим, – сказав я.
  
  
  «Російські мають намір це зробити. Хіба ми не могли б це зробити? - запитав Хоук.
  
  
  Я зробив ковток мартіні і похитав головою. «Напевно, їм допомагають ізсередини. Ми знаємо, що в Анкарі вони мають «Сезак». Він важлива постать у поліції. Директор в'язниці також цілком міг бути учасником змови».
  
  
  Хоук посміхнувся. "Якщо Сезак захотів особисто побачити сера Альберта, це здається досить простим, чи не так?"
  
  
  «Я переконаний у цьому. Але Сезак ніколи б не привернув до себе уваги, зробивши щось схоже».
  
  
  Рот Хоука скривився в сухій усмішці. 'Точно. Але якщо він це зробить і йому дозволять перевезти сера Альберта з в'язниці до найближчої лікарні, тому що сер Альберт серйозно хворий? А якщо сер Альберт зникне наступного разу, Челік Сезак здивується, вам не здається?
  
  
  Я почав розуміти, куди хилить Хоук. «Він, звісно, буде незадоволений. Звичайно, до сера Альберта прийшов не справжній Сезак.
  
  
  'Точно. Це будеш ти, замаскований під Сезаком».
  
  
  «Ви і Сезак приблизно однієї статури. Тільки Сезак має пивний живіт, але ми щось придумаємо. Все інше ми робимо за допомогою макіяжу та імітації».
  
  
  Я запитав. - «Як я можу наслідувати людину, яку ніколи не бачив?»
  
  
  «О, але ти його побачиш. В Анкарі, ти підійдеш до нього разом із агентом ASO, якого сюди надсилає Лондон. Ви повинні зійти за двох британських криміналістів, котрі приїхали вивчати роботу турецької поліції. Під час цих зустрічей ви робите фотографії та запишете його голос на магнітофон. Ви також повинні уважно спостерігати Сезака: запам'ятати його ходу, жести, які він робить. Тоді ти сам на кілька днів станеш Челіком Сезаком».
  
  
  «Поліцейський із Лондона зробить маскування для зустрічей із ним. Вона складається тільки з вусів та перуки, звичайно, ви повинні зробити щось про ваш акцент. Коли ця частина операції буде закінчена, команда техніків AX чекатиме на вас тут, у Стамбулі зробити маскування для відвідування в'язниці.
  
  
  "Звучить як дорогий жарт", - сказав я.
  
  
  Ми повинні повернути сера Альберта, Нік. Його цінність для Заходу надто велика. Якщо росіяни вкрадуть його зараз.
  
  
  "Можливо, він у них вже є".
  
  
  'Ні. ЦРУ з'ясувало, що він все ще перебуває у Тараб'ї. Вони також виявили невелику військову базу в Батумі прямо через кордон з Росією. Вони підозрюють, що ця база служить центром прийому викрадених в очікуванні подальшого транспортування в глиб Росії. Сер Альберт, мабуть, теж піде туди, якщо їхня спроба увінчається успіхом.
  
  
  Я запитав. - «А що щодо того агента ASO, з яким я маю працювати?» Мої думки повернулися до минулого. На завдання в Англії, де мені надала приємну допомогу жінка-агент ASO. Блондинка та дуже приваблива Хізер Йорк.
  
  
  "Цілком вірно, Нік", - усміхнувся Хоук. «Цей поліцейський скаже вам супроводжувати як секретар і коханку Челика Сезака».
  
  
  
  
  - Ви маєте на увазі того копа. .
  
  
  'Дівчина. Цілком вірно, Нік. Плюс жінка, про яку ви думали з того часу, як я кинув слово ASO. Я маю на увазі агента Йорк, Нік. Скажімо так, як компенсація за важку роботу.
  
  
  Раптом операція «Спалах блискавки» стала менш похмурою. "Це була хороша ідея, сер", - сказав я.
  
  
  "Це була не моя ідея", - з усмішкою визнав Хоук. «Подякуй Бруту за це, якщо буде можливість. Він сказав, що ви так добре працювали разом у Англії. Хм, жінки у шпигунстві працюють, у мене є свої думки з цього приводу. Ми просто сподіваємось, що у вас залишиться час, щоб виконати завдання».
  
  
  "Як завжди, справа понад усе", - відповів я.
  
  
  Він знову зробив серйозне обличчя. «Агент Йорк прибуває до Стамбула сьогодні ввечері рейсом 307. Ви не збираєтеся забирати її. Вона зв'яжеться з вами, як тільки буде у місті. Хоук насупився, і в його голосі пролунав неспокій. - Цього разу будь біса обережний, Нік. У нас багато потенційних ворогів у цій операції, у тому числі турецька поліція. Якщо вони дізнаються, що ви намагаєтеся видати себе за Сезака, вам буде дуже важко допомогти. Пам'ятайте, наші докази проти Сезака дуже розпливчасті, а в нього важливе становище та впливові друзі».
  
  
  «Я знаю, що ви маєте на увазі під потенційними ворогами. Я вже зустрічав декого: хлопців ДеФаржа. Що буде далі, коли я дістануся до сера Альберта?
  
  
  «Ви попросіть особисту розмову з ним. Може бути присутнім лише ваш секретар. Ви повинні припустити, що у його справі є нові докази, про які ви хочете з ним поговорити. Опинившись на самоті, зробіть йому ін'єкцію рідини, що спричиняє зовнішні симптоми жовтяниці. Жовтяниця заразна, і у в'язницях немає лікарень. Важко хворий чи поранений доставляється до лікарні у Хопі».
  
  
  "Як далеко це від Тарабії?"
  
  
  «Двадцять чотири милі. Тож недалеко. Ви повинні наполягти, щоб бранця негайно доставили в Хопу. Директор може дати вам охорону. Ви, очевидно, повинні цього позбутися. Як тільки ви зустрінете вихід на південь дорогою в Хопу, візьміть його і продовжите їхати у бік узбережжя. Я надам чітке місце зустрічі. Американський підводний човен чекатиме на вас і відвезе до Лондона».
  
  
  "Звучить дуже просто, як ви висловилися", - сказав я.
  
  
  Хоук широко посміхнувся. «Ти вмієш добре висловлюватись, мій хлопчику. Ми чудово розуміємо, що у реалізації задуманого є всякі перешкоди. Але, як завжди, я повністю впевнений у ваших силах».
  
  
  "Дякую", - сказав я. 'Я теж так вважаю.'
  
  
  Хоук весело засміявся, допив свою склянку і клацнув пальцями, щоб привернути увагу офіціанта. Розмова була закінчена. Але одне з найскладніших завдань у моїй кар'єрі лише розпочиналося.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 3
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Було вже пізно, коли я повернувся до свого готелю. Сонце йшло за мечетями, що всеювали пагорби Стамбула. Босфор перетворився на мідь, що палала, і довгі тіні впали на вузькі вулички.
  
  
  Перед від'їздом я зачинив віконниці на вікнах, тому коли я повернувся, було досить темно. Я зачинив двері і замість того, щоб увімкнути світло, підійшов до вікон, щоб відкрити віконниці. Я хотів побачити захід сонця. Коли я був на півдорозі через кімнату, я раптом почув клацаючий звук, що виходить з боку ліжка. Я потягнув Вільгельміну і блискавично обернувся, думаючи, що друзі Товстуна повернулися.
  
  
  Світло поруч із ліжком було увімкнено. На моєму ліжку сидів великий чоловік, притулившись спиною до стіни. Він тримав "Маузер" 7,65-мм "Парабелум", спрямований на мене.
  
  
  "Олег Борисов", - пробурмотів я. Я окинув його поглядом, коли він знову поклав пістолет і спустив ноги з ліжка. Він дзвінко засміявся.
  
  
  "Ти ніколи не повинен більше гадати, друже", - весело сказав він. Це був високий, щільний чоловік з кремезними плечима, на яких лежала широка голова з пісочним волоссям, що звисало на чоло. Він був співробітником КДБ. Груба, майже приємна людина, але один із найнебезпечніших супротивників, яких я знав. Він був головним убивцею відділу Мокрих Справ, коротше кажучи, мого суперника. І він убив більше британських та американських агентів, ніж я міг згадати. "Я змушую тебе замерзнути, Картер, так?"
  
  
  Я не бачив у цьому гумору, якщо тільки це не була його цікава ламана англійська. Я ніколи не сміявся з зброї. «Було біса близько, якби в тебе потрапила куля, Борисов», - сказав я, бурчачи. "Що ти взагалі тут робиш?"
  
  
  «Не хвилюйтеся, товаришу. Борисов іде убити тебе? Тоді ти мертвий. Він знову видав дзвінкий сміх. Потім похитав головою. Начебто сам не розумів, що в цьому хорошого.
  
  
  Я знову прибрав свій люгер, але пильно стежив за Борисовим. Він підвівся, підійшов до вікна і відчинив віконниці. Він вдихнув прохолодне солоне повітря. "Гарне місто, Стамбул", - зітхнув він. «Хотів би я бувати тут частіше. Вам не здається?
  
  
  «Стамбул – велике місто».
  
  
  Він усе ще дивився у вікно. «Для нас у цьому місті тихо, товаришу Картер. Все йде гладко, розумієте? Але потім хтось бачить, що йде небезпечна людина з AX, і раптом стає не дуже тихо, чи не так? Він обернувся, і я побачив холод у його очах.
  
  
  «Давай, Борисов. Якби я прийшов сюди, щоби ліквідувати одного з ваших людей, він би теж був мертвий».
  
  
  Якийсь час він нерішуче дивився на мене. Потім він вибухнув ревучим сміхом. «Звичайно, Картер, звісно. Це те, що я сказав. Але вони продовжують нити. Думаю, ви якось пов'язані із ДеФаржем. Ви знаєте, людина з ножем у тілі. Bangg – у груди! '
  
  
  Борисов все це сказав дуже недбало, але переглянув мою реакцію очима профі.
  
  
  Я не ворухнув ні м'язом. - ДеФарж? Той парубок, про якого пишуть газети?
  
  
  «Те саме», - сказав він розмірено.
  
  
  Я повільно похитав головою і дозволив посмішці з'явитися на моєму обличчі. «Ви дуже помиляєтеся, Борисов. Я просто проходжу тут повз. Не думаю, що цього разу ми заважаємо одне одному».
  
  
  "Нічого страшного, Картер", - відповів Борисов. «Бо я не хотів би вбивати тебе». Остання пропозиція він вимовив дуже повільно, і вся радість зникла з його обличчя. Він був справжнім шоуменом, але під цим тонким шаром акторського таланту таївся зарозумілий психотичний убивця. Я підозрював, що росіяни не використовуватимуть його надто довго. Його егоїстичні поїздки робили його надто небезпечним, щоб довіряти йому.
  
  
  Борисов підійшов до дверей і відчинив їх. Він напівобернувся і сказав: «Зроби ласку Борисову, Картер. Якщо ви просто проїжджаєте тут, мандруйте швидко знову».
  
  
  "Я подивлюся, що я можу для тебе зробити", - холодно сказав я. Він збирався зникнути, але я зупинив його. "До речі, Борисов".
  
  
  "Так, Картер?"
  
  
  "Наступного разу, коли ви наведете на мене пістолет, майте на увазі, що вам доведеться його використовувати".
  
  
  Він злісно глянув на мене, але раптово у нього виник спалах неконтрольованого тріумфу. "Ви не жартуєте з Борисовим з такої імперіалістичної позиції, Картер", - сказав він. «Я знаю, що ти добрий хлопчик». Він зачинив за собою двері, і я почув його сміх, що лунав коридором.
  
  
  Перш ніж я навіть зняв пальто, я обшукав кімнату в пошуках невеликих зручних мікрофонів, які росіяни зазвичай ховають усюди. Нічого не виявив.
  
  
  Коли я вмивався трохи пізніше - цього разу я віддав перевагу маленькій раковині в моїй кімнаті душі - я подумав про начальника оперативного управління КДБ у Стамбулі. Його звали Копанєв, Василь Копанєв. Він був безпосереднім начальником Борисова, доки Борисов діяв у цьому районі. Копанєв був протилежністю Борисова. Спокійна, врівноважена людина, добрий шахіст і блискучий тактик. Той факт, що він керував російськими операціями з викрадення людей, був достатнім поясненням їхнього успіху на сьогоднішній день. Надіслати до мене Борисова, просто не даючи йому стріляти, була типова ідея Копанєва. В надії, що я видам себе словом чи жестом. Візит «крутого хлопця» з «Маузером», безперечно, став внеском Борисова до цього плану.
  
  
  Я саме витирався, коли в двері моєї кімнати постукали. Я обернув рушник довкола талії, схопив Вільгельміну зі столу і пішов до дверей.
  
  
  Я зробив паузу, щоб послухати. Можливо, Борисов чомусь повернувся.
  
  
  Потім я спитав. - 'Хто там?'
  
  
  «Покоївка, сер», - сказав жіночий голос англійською з сильним акцентом.
  
  
  Я вилаявся собі під ніс, відімкнув двері і обережно відчинив їх. Моя злість зникла, як сніг на сонці.
  
  
  Я сказав. - "Хізер!"
  
  
  "Ніки!" - сказала вона з удавана обуренням своїм сексуальним голосом і відразу ж кинула погляд на рушник на моїй талії.
  
  
  Якийсь час я нетерпляче продовжував приймати її. Вона була такою ж чудово красивою, як завжди. Вона відростила своє світле волосся, і воно блищало до плечей. Її яскраво-блакитні очі сяяли над маленьким кирпатим носиком і повним, широким ротом. На ній була спідниця, яка ледве прикривала стегна і добре переглядала її довгі стрункі ноги. На ній було довге розстебнуте пальто. Її повні груди обтягували шовкову блузку, а темні соски ледь виднілися під тонкою тканиною.
  
  
  «Коли я говорю, що радий знову тебе бачити, я висловлююся дуже слабо», - сказав я, потягнувши її за руку і закривши за нею двері.
  
  
  Вона поставила свій маленький портфель на підлогу. "Це почуття взаємно, Нікі", - хрипко сказала вона, повертаючись до мене, її губи були близько до моїх.
  
  
  Я обережно поставив люгер на стіл і потягнув Хізер до себе. Її повні рожеві губи злилися з моїми, і час минув. Ми повернулися до Англії, до будинку у лісі Сассекса. Там наші тіла вдалися до дикого вибуху задоволення.
  
  
  Захекавшись, вона вирвалася. «Боже мій, Нікі. Начебто ти ніколи не їхав».
  
  
  'Хм. Я знаю це.'
  
  
  Хізер відпустила мене однією рукою та натягла рушник. Рушник зісковзнув з моїх стегон і впав на підлогу. Вона провела своїми тонкими руками по моїх стегнах і схопила мою сяючу мужність.
  
  
  "МММ так. Все той же.'
  
  
  "Ти нахабна дівчина", - сказав я, кусаючи її за вухо.
  
  
  "Я знаю", - сказала вона. "Але мені це подобається".
  
  
  'Ви давно тут?'
  
  
  «Мій рейс прибув раніше, ніж звичайно. У нас був попутний вітер, - сказала вона, цілуючи мої груди і облизуючи соски. "Хіба це не було добре для нас?"
  
  
  'Дуже приємно.'
  
  
  Я зняв її пальто з плечей і натягнув шовкову блузу їй на голову. Її світле волосся плавно спадало на молочні плечі. Її повні груди зухвало випирали.
  
  
  "Ви самі досить нахабний, містере Картер", - сказала вона, проводячи моєю рукою по м'яких теплих схилах.
  
  
  "Я чув це раніше". - Я розстебнув їй спідницю. Спідниця плавно спускалася до підлоги. На ній тепер була лише пара тонких нейлонових панчох. Мої груди терлися об її м'які вигини, коли ми знову обіймалися. Ми повністю засихалися, коли нарешті відпустили губи один одного. «Я хотіла цього з того моменту, як почула, що працюватиму з тобою», - сказала вона.
  
  
  Я підняв її і спостерігав, як вона ніжно піднімає груди, поки ніс її до ліжка і обережно поклав. Я вимкнув світло і ліг поруч із нею.
  
  
  Ми лежимо один проти одного, і іскра туги вдарила в наші тіла. Руки Хізер ніжно і стримано пестили моє тіло, поки ми знову цілувалися. Наші мови танцювали одна з одною, як маленьке яскраве полум'я. Я ніжно дослідив її тіло рукою, поки вона не застогнала і не потерла мене. Потім я перевернув її на спину і рушив із нею.
  
  
  І сталося так, як було раніше. Наче час минав. Ми знову стали новими коханцями, одночасно жадібно та ніжно досліджуючи тіла одне одного.
  
  
  Пізніше, лежачи на боці і дивлячись у вікно, Хізер розслаблено посміхнулася і випустила дим зі своєї довгої сигарети з фільтром.
  
  
  "Ти дійсно думаєш, що нам потрібно забиратися звідси?" - сказав я, проводячи пальцем її стегна.
  
  
  "Рано чи пізно вони знайдуть нас", - відповіла Хізер.
  
  
  "Так, Нікі, нам не було б нудно, якби вони дозволили нам сидіти тут".
  
  
  "Що, якщо я відправлю в Кремль ввічливий лист".
  
  
  «Боюсь, Кремль не цікавлять проблеми двох закоханих, – сказала Хізер із посмішкою. «До речі, мене сюди не відправляли за жодним призначенням. Неясно пригадую щось подібне».
  
  
  Я посміхнувся. "Це недовго залишиться невизначеним".
  
  
  «Це дуже правильно. У наші дні Брут виправдовує своє ім'я». Вона зісковзнула з ліжка і підійшла гола до вікна. «Ммм, понюхай місто, Нік. Чудовий аромат».
  
  
  Я встав і зачинив віконниці. «Я б не хотів, щоб хтось із наших друзів із КДБ нервував через твою зовнішність», - сказав я, знову ввімкнувши світло.
  
  
  "Отже, вони там?" - Недбало запитала вона, обертаючись.
  
  
  "Дізнайся", - сказав я. «Може, зовні КДБ, може, друзі Товстуна, може хтось ще. Що ви хочете. Не думаю, що я найпопулярніша постать у Стамбулі».
  
  
  "Були проблеми, Нік?"
  
  
  - Щось подібне до цього, так. Я спеціально не копався у місті, бо хотів зіграти з Товстуном відкрито. Тож усі приходили до мене швидко та без запрошення».
  
  
  Вона сміялася. Коли ми знову одяглися, вона сказала: «Я принесла іграшки з ASO. На першу половину нашого завдання. Сідай он ту валізу.
  
  
  Я поставив валізу на ліжко і відчинив її. Під купою повітряної спідньої білизни було заховано два пакети маскування. Один для мене та один для Хізер. Хізер складалася з короткої червоної перуки і невеликого макіяжу. Моєю маскуванням була білява перука, такі ж вуса та окуляри в роговій оправі.
  
  
  "Як сказав вам Хоук, це все для нашого візиту до Сезака", - сказала Хізер. «У мене з собою паспорти та інші документи, щоб завершити наше маскування. Ви президент Королівського товариства з вивчення злочинності та в'язниць. Мені просто потрібно трохи підправити твій акцент. А я граю за твою секретарку».
  
  
  "Давайте подивимося паспорти", - попросив я.
  
  
  Вона пірнула в багажник і витягла його. Я уважно їх вивчив. У паспорті я побачила себе, тільки на фото у мене було світле волосся та вуса.
  
  
  - Доктор Ерік Волтерс, - повільно сказав я.
  
  
  «Люди, яких ми називаємо справжніми. У Волтерса величезна репутація в Англії, і цілком можливо, що Сезак знає його ім'я. Уолтерс – тихий, серйозний інтелектуал, який навчався в Ітоні та навчався в Оксфорді. Його родина почесного походження. Часто працював зі Скотланд-Ярдом і здійснював незліченну кількість робочих візитів до англійських в'язниць, щоб допомогти серйозним злочинцям у їхній реабілітації. Він має звичні жести. Я покажу тобі це за хвилину, Нік. Але ми впевнені, що Сезак ніколи з ним не зустрічався, тож все вийде».
  
  
  "А ти Нелл Труїт".
  
  
  «Досить молода жінка, за плечима якої п'ятнадцять років соціальної роботи. Незамінна підтримка доктора Уолтерса. Закінчила Кембриджський, соціолог, у вільний час працює над докторським ступенем. Макіяж для її маскування включає велику родимку праворуч від рота. Ти, як і раніше, любиш мене, Нікі?
  
  
  "У міру", - посміхнувся я.
  
  
  "Навіть якщо мені доведеться звузити груди для моєї ролі?" Вона подивилася на мене наполовину безневинно, наполовину зухвало, і моя кров знову почала шипіти.
  
  
  «Ти знаєш, куди вдарити людину, люба Хізер».
  
  
  "О, це тимчасово, Нікі", - посміхнулася вона.
  
  
  "Я утримаюся", - сказав я, глянувши на папери. «Як ви думаєте, цього достатньо, щоб дістатися Сезака?»
  
  
  «З Лондона було надіслано листа, в якому йдеться, що ми їдемо в Анкару і їдемо побачитися з Сезаком в його офісі в поліцейському управлінні. Ми хотіли б зустрітися з Сезаком особисто, оскільки Волтерс відомий як фанат Сезака. Сезак кілька разів потрапляв на перші шпальти газет із розв'язкою важливої справи. Він майже національна постать у своїй країні».
  
  
  'Я знаю це. Це те, що Товстун намагався мені пояснити, перш ніж Сезак до нього дістався. Якщо інформація Товстуна вірна, то Сезак – надзвичайно небезпечний хлопець, Хізер.
  
  
  Хізер полізла до своєї зробленої марокканської шкіряної сумки через плече і витягла автоматичний пістолет «Стерлінг» 0,380 PPL. Пістолет кишенькового розміру, але з пристойною вогневою міццю. Вона впустила сумку на підлогу. І, поставивши одну ногу на ліжко, з волоссям на плечах, як світловолосий віяло, вона витягла порожню крамницю з пістолета і зі звичайним клацанням вставила повний. Вона звела очі і посміхнулася мені. «Я не турбуюся про Сезака. У мене є ти.'
  
  
  Я глянув на неї і похитав головою. Вона була схожа на манекенницю, а не на секретного агента. Більшість жінок-офіцерів намагалися виглядати максимально непомітно. Стати єдиним цілим із фоном, щоб уникнути підозр. Але ASO вирішила дозволити Хізер зіграти самій. Яка логічна людина запідозрить шпигуна в цій гарній жінці? Може, кінозірка, але агент із пістолетом у сумці? Дурниці.
  
  
  Я запитав. - «Коли ми поїдемо до Анкари?»
  
  
  «Ми поїдемо на Мармара Експрес у той час, який ви визначите. Але на нас чекають в Анкарі післязавтра».
  
  
  «Добре, тоді нам краще піти якнайшвидше. У КДБ дуже нервують через мою присутність тут. А в Анкарі вони поки що нас не потурбують».
  
  
  "Мені подобається чоловік, який змушує своїх противників нервувати", - сказала вона своїм сексуальним голосом.
  
  
  "Вони взагалі не повинні були знати, що я тут", - відповів я. "Брут був би в мені глибоко розчарований, якби знав це".
  
  
  «Для Брута ти – одне із чарівних явищ у нашій професії», – посміхнулася Хізер. "І, до речі, не тільки для нього".
  
  
  Я взяв світлі вуса і затис їх між носом і верхньою губою. І своєю бездоганною англійською я сказав: «Я б сказав, моя люба. Ходімо перекусимо в одне з тих мальовничих турецьких місць. Потім ми йдемо на станцію Cirkeci, щоб купити квитки на поїзд».
  
  
  Хізер хихикнула. «Ой, добре, лікарю. Волтерс. Я буду готова у найкоротші терміни».
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 4
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Поїздка в Анкару з Хізером була короткою і без подій. У поїзді не було жодних слідів діяльності КДБ. Зважаючи на все, наші маскування вдалися. Ми разом їхали у вагоні другого класу і говорили про кримінологію та важливі поліцейські справи. Опинившись в Анкарі, ми забронювали два номери в непримітному готелі та домовилися про зустріч із Челіком Сезаком наступного дня.
  
  
  Анкара була сучасним містом. Споруджений на місці колись великого болота. Бульвари були просторими, а будівлі ХХ століття повністю контрастували зі Стамбулом. Анкара є столицею Туреччини з 1923 року.
  
  
  Наступного ранку нам з Хізер довелося чекати майже годину, щоб побачити Сезака. Але раптом він опинився там. Двері його кабінету відчинилися, і він підійшов до нас з простягнутими руками. Гучно вітає нас своїм гучним голосом. Його рука зімкнулась навколо моєї, як лещата.
  
  
  Це був високий смаглявий чоловік із чорним волоссям, чорними вусами та темними бровами. Він виглядав м'язистим, незважаючи на те, що йому було вже під сорок. У нього на талії було значно більше жиру, ніж у мене, але навіть живіт виглядав твердим. Його очі були великими і справляли розумне враження.
  
  
  Доктор Волтерс! Він відчайдушно потис мені руку. "Для мене велика честь вітати вас тут". Тепер він повернувся до Хізера. - А ви, мабуть, місіс Труїт. Ти виглядаєш прекрасно.'
  
  
  Хізер простягла руку. На ній була червона перука та окуляри з маленькими лінзами. Свіжі зморшки на обличчі зробили її приблизно ровесницею Сезака. І простора коричнева сукня максі, яку вона носила, гармоніювала з масивними старомодними підборами її туфель. Вона була схожа на стару діву. Тільки ясновидець міг знати, що під маскою ховається гарна жінка.
  
  
  "Заходьте", - запросив нас Сезак. «Ласкаво просимо до мого скромного робочого місця.
  
  
  Ми увійшли до головної кімнати, і я мушу визнати, що був вражений. Стіни були кремового кольору, а нижня половина покрита панелями з красивого темного дерева. На всіх стінах висіли картини сучасних французьких імпресіоністів, а чудовий письмовий стіл Сезака був виготовлений з горіхового дерева. Навколо нього стояло п'ять просторих стільців. Сезак посадив нас, а потім сів на крісло, що обертається, за своїм столом.
  
  
  "Ви не заперечуєте проти того, щоб до нас приєдналася моя секретарка?" - спитав він бездоганною англійською.
  
  
  Ми вже зустріли стенографістку у приймальні. Я був певен, що вона не була Сезаковим секретарем; вона не мала поглядів на це. Сезак був відомий як бабій, і його секретарка була його коханкою. Це знали всі, навіть місіс Сезак. І якби смак Сезака до жінок був настільки ж розвинений, як і до дизайну його офісу, ми могли б багато чого очікувати. Я не розчарувався.
  
  
  Сезак викликав Катерину Гюлерс через інтерком. За мить вона стояла перед нами, посміхаючись і говорила ламаною англійською.
  
  
  «Ах, докторе Волтерс. Так приємно зустрітись з вами. І ви теж, міс Труїт.
  
  
  Вона була справді фантастичною. Вона мала довге блискуче чорне волосся до плечей і найдовші і темні вії, які я коли-небудь бачив. На перший погляд, її очі були великими і невинними. Але якщо ви придивитеся, то зможете побачити щось ще за цим безневинним поглядом. Хізер подивилася на неї яструбиними очима, її очі зупинилися на зухвалій грудях цієї жінки. Тепер вона була впевнена, що більше не ховатиме груди за старомодною білизною для наступного завдання.
  
  
  "Приємно познайомитися, міс Гюлерсою", - сказала Хізер, можливо, дуже холодно.
  
  
  «Що ж тепер давайте подивимося, що ми можемо зробити для вас обох під час вашого візиту до Анкари», - весело сказав Сезак.
  
  
  Я запитував, чому ми так довго з ним спілкувалися. Сезак був не просто корумпованим чиновником. Він високо здійнявся в поліції. І його другорядна діяльність була тим, що можна було б назвати бездоганною чистотою. Він навчився підтримувати себе. Це могло означати, що він спочатку мав телефонний контакт із Королівським товариством у Лондоні, перш ніж захотів прийняти нас. Асоціацію попередили про таку можливість.
  
  
  «Я важко можу описати словами, що означає для мене і мого асистента можливість особисто зустрітися з одним із найвідоміших поліцейських у світі», - сказав я.
  
  
  "Ах, надто велика честь, докторе Уолтерс", - відповів Сезак. Йому явно лестили, але він не втрачав пильності.
  
  
  «Звичайно, я розкрив кілька цікавих справ. Деякі з них справді надто грубі для вух такої леді, як міс Трюїтт. Міс Ґюлерсою бачить більшість моїх звітів, але навіть вона бачить не всі».
  
  
  «Я думаю, що можу знепритомніти». Міс Гюлерсой усміхнулася і пояснила ламаною англійською, що тягне за собою її робота для Сезака. Хізер мав вуха, вона не втратила жодного її жесту.
  
  
  Під час першого візиту ми не взяли з собою жодних прихованих фотоапаратів чи записуючих пристроїв. Ми розраховували на другу, неформальнішу зустріч, щоб ретельно вивчити цю пару.
  
  
  "Як бачите, ми з міс Гюлерсою тісно співпрацюємо", - зазначив Сезак.
  
  
  Я хотів у це вірити. Британське ЦРУ та D15 повідомляли у своїх звітах, що пані Сезак була інвалідом і майже ніколи не бачила свого чоловіка завдяки пані Гюлерсій.
  
  
  «Якщо мені не зраджує пам'ять, – сказав я Сезаку, – ви керували розслідуванням Топкапи кілька років тому. Маю сказати, чудова робота поліції.
  
  
  «Дякую, дякую», - майже задоволено муркотів Сезак. «Так, я це все розповідав. Від початку до кінця. До речі, кримінальний шедевр. Це також робить вирішення такої справи складним завданням».
  
  
  "Здається, я пригадую, що план був складений якимсь Сераліо", - зауважив я.
  
  
  Сезак виявив деяку нерішучість. «Серальйо був одним із головних героїв, вірно. Але ідейним натхненником цього підприємства був Шрьомін. Нині він надійно замкнений у в'язниці на півдні».
  
  
  "Чи має шанс на випробувальний термін, містере Сезак?" - запитала Хізер своїм голосом Труїтт.
  
  
  Сезак коротко і зло розсміявся. «Вибачте мені, міс Труїт. Боюся, що служба пробації в Туреччині займає не те саме місце, що ви звикли до Англії. Ні, має мало шансів, що він колись знову вийде з в'язниці.
  
  
  «Боже мій, як жахливо!» - сказала Хізер.
  
  
  "Що ж, можливо, так краще, міс Труїт", - сказав Сезак. «Щойно ми звільнимо його, він придумає план нового злочину. А це, на жаль, суперечить інтересам держави».
  
  
  «Так, але…» почала Хізер, наполегливо виконуючи свою роль.
  
  
  "Ви повинні пробачити міс Труїт її місіонерське прагнення", - перебив я. "Але вона спочатку соціальний працівник, а потім кримінолог".
  
  
  "Це її жіноча інтуїція", - на допомогу Хізер прийшла Катерина Гюлерсою.
  
  
  «Вірно, – сказав я. "Ви це відразу помітили, міс Гюлерсою".
  
  
  Вона лагідно посміхнулася і швидко перезирнулась із Сезаком. Катерина сіла, схрестивши ноги, і почала махати ногою, щойно заговорила. Коли вона припинила брати участь у розмові, вона вже не рухала ногою. Сам Сезак постійно тицяв вказівним пальцем у повітря, коли хотів щось наголосити, а це траплялося досить часто. Ще він весь час стискав і стискав праву руку. Я уважно розглянув ці деталі, поки Сезак продовжував пояснювати, як люди думають про випробувальний термін у Туреччині.
  
  
  "Все дуже цікаво, містере Сезак", - сказав я, коли він закінчив.
  
  
  «Я радий вам бути корисним. Думаю, ви хотіли б побачити нашу штаб-квартиру. Тоді я можу організувати екскурсію. А може, ви теж хочете побувати у в'язниці Анкари? »
  
  
  «Ми були б дуже вдячні за це. Більше того, ми хотіли б зустрітися з вами знову за менш офіційних обставин. Може, я можу запросити вас і міс Гюлерсою на вечерю в один із знаменитих ресторанів?
  
  
  Він натиснув губи на мить, розмірковуючи. Я бачив, як він робив це раніше. "Думаю, я знаю дещо краще, докторе. Уолтерсе. Завтра ввечері я влаштовую вечірку для своїх друзів і знайомих у себе вдома. Міс Гулерсой теж прийде. Можу я вас на це запросити? Тоді в нас буде достатньо часу, щоб обмінятися інформацією про нашу роботу у приємній обстановці».
  
  
  "Мені це подобається", - сказала Хізер.
  
  
  «Це справді було б вінцем нашого візиту до Анкари», - додав я.
  
  
  'Добре. Вечеря починається о восьмій годині. Необов'язково носити спеціальний вечірній одяг». Сезак підвівся. «Ми з нетерпінням чекатимемо на вас, лікарю. Уолтерс, міс Труїт.
  
  
  Він простяг руку. Я потис йому руку і сказав: «Чудово. Це був чудовий досвід для нас, містере Сезаку».
  
  
  "Я подбаю про те, щоб у вас був хороший тур", - відповів він.
  
  
  Обмінявшись звичайними прощальними фразами, ми поїхали. Коли ми повернулися надвір, я обережно озирнувся, але не побачив, щоб хтось стежив за нами. Вирішили дійти до готелю пішки.
  
  
  "Ну, що ж ви думаєте?" - спитала я Хізер, поки ми йшли широким бульваром з тінистими деревами і великими сучасними будинками по обидва боки.
  
  
  «Я думаю, він дзвонив до Лондона. Але він все ще не зовсім упевнений, що це справді ми», – сказала вона. «Людина в її становищі має дуже обережно ставитись до незнайомців. Якими б надійними вони не здавалися».
  
  
  «Він дуже розумний, – визнав я. «І чудова людина. Це робить його дуже небезпечним. Я починаю розуміти, як йому вдається вести успішне подвійне життя».
  
  
  "Шкода, що ми прийшли все зіпсувати", - сказала Хізер.
  
  
  Я глянув на неї. Вона посміхнулася. «Не поспішатимемо, люба Хізер. Може, він запросив нас ближче познайомитися. Доведеться трохи показати себе. І це з усім обладнанням, яке ми маємо носити із собою».
  
  
  «Вам, технічним фахівцям, знадобляться ці фотографії та плівки, якщо ми хочемо наслідувати двох турків у їхній власній країні», - зазначила Хізер.
  
  
  'Я знаю. Але мені це все одно не дуже подобається. Це не в моєму стилі».
  
  
  Хізер засміялася.
  
  
  "Що в цьому такого веселого?"
  
  
  'Ти милий. Як тільки тобі доводиться виконувати якусь рутинну роботу, яку ми, звичайні поліцейські завжди виконуємо, ти починаєш скаржитися».
  
  
  Я скривився. «Зізнаюся, я не найкращий фотограф».
  
  
  “О, Нікі, це не так вже й погано. А може, міс Гюлерсой влаштує стриптиз на одному зі столиків».
  
  
  "Це могло б позитивно вплинути на мою роботу".
  
  
  'Хм. Ти змушуєш мене ревнувати, Нікі.
  
  
  'Ах да?' Я посміхнувся. "Я думав, ти знаєш, що мені подобаються жінки".
  
  
  'Так любий. Але я думала, у тебе добрий смак, - сказала вона. «А Гюлерсой, зрештою, дуже проста».
  
  
  Я подивився на неї і побачив, що вона чекає на мою відповідь. Я лагідно посміхнувся їй.
  
  
  «О, Нік, - зітхнула вона. «Іноді ти справді нестерпний.
  
  
  
  
  Наступного дня нам влаштували екскурсію головним офісом. Нам його показав багатослівний поліцейський, який дуже задоволений своїм знанням англійської мови. На жаль, неправильним. Для всіх було б краще, якби він говорив своєю рідною мовою. Ми з Хізером обоє добре говорили по-турецьки.
  
  
  Близько шостої години ми повернулися в готель, щоб переодягнутися на вечерю біля Сезака. Хізер з'явилася в елегантному костюмі Твіда в клітинку і коричневих туфлях з широкими полями. Міс Труіт не з тих, хто розгулює у сміливих вечірніх сукнях. І не стала б вона купувати таку для такого випадку.
  
  
  На мені самому був темно-синій костюм із вузькими лацканами та досить коротка куртка. За десять років до того це було в моді. Крім того, на краватці я мав знак Королівського товариства. Саме так вчинила б така людина, як Волтерс.
  
  
  "Ти жахливо виглядаєш", - сказала Хізер, вивчаючи мене.
  
  
  «У цьому костюмі ти теж не виграєш призів, люба».
  
  
  'Гарний. Думаю, тоді ми будемо готові до атаки.
  
  
  'Ого!' - глузливо додав я.
  
  
  
  
  Незадовго до восьми ми під'їхали до Сезакового будинку. Це знову було те, що ви б назвали вражаючим, приблизно за десять хвилин їзди від Анкари, посеред лісу. Довга дорога закінчувалася перед колонадою.
  
  
  Слуга впустив нас і відвів у бібліотеку, де були інші гості. Нас познайомили з десятком людей, усі з верхівки державного апарату. Місіс Сезак теж була там у інвалідному візку. Вона слабо привітала нас, але в іншому, здавалося, майже не звернула уваги на вечірку та її гостей. Здавалося, вона досить філософськи сприйняла присутність Катерини Гюлерс.
  
  
  Щоразу, коли я тиснув руку, я боявся, що мініатюрна камера на зворотному боці мого значка вилетить і брязкіт покотиться по підлозі. Або хтось побачить опуклість у кишені моєї куртки, де був диктофон. Хізер мав таке ж обладнання. Ми лишили зброю вдома.
  
  
  Вечеря пройшла гладко. Ми з Хізер сіли поряд із Сезаком на чолі столу, де він, як ведучий, міг іноді робити нам ввічливі коментарі. Місіс Сезак сиділа на іншому кінці столу, час від часу кидаючи на чоловіка похмурі погляди. Я не бачив, щоб вона дивилася на Катерину, а Катерина дивилася на неї.
  
  
  Після вечері, яка включала подачу турецького кебабу зі шматками м'яса розміром з кулак, група перемістилася у велику вітальню в передній частині будинку. Тут подавали коктейлі.
  
  
  Спочатку мені було важко відкликати Сезака за інших гостей. Але врешті-решт це спрацювало, і я спитав його на вухо про його роботу. Після кількох коктейлів він став набагато менш стриманим, ніж у своєму офісі, та багато розмовляв.
  
  
  На той час Хізер упіймала Гюлерсою, і в іншому кінці кімнати вони вели жваву розмову. За деякий час вони прийшли до нас. Саме тоді, коли Сезак закінчував досить нудну історію.
  
  
  «І ви не повірите, де я нарешті знайшов цю людину», - сказав він мені. Жінки підійшли до нас, і він кивнув їм. Я сфотографував його профіль. У мене вже було шість знімків, і диктофон також працював нормально. "Ха, ти йдеш до нас".
  
  
  Він обійняв їх. Катерина з радістю погодилася, але Хізер виглядала спантеличеною.
  
  
  Ну що ж, сподіваюся, ти не звинувачуєш цього непривабливого ведмедя за його грубі вчинки, - сказав Сезак Хізер.
  
  
  Ні ні. Нічого страшного, - несміливо відповіла Хізер. Свою роль вона зіграла чудово.
  
  
  Сезак відпустив її і відкрито обійняв Катерину. Місіс Сезак вже пішла з вечірки незабаром після обіду, і Челик вибачився за неї. Коли я спостерігав, як місіс Сезак везуть у задню частину будинку в її інвалідному візку, мене осяяло, що за людина насправді Челік Сезак. За чарівною зовнішністю та доброзичливою усмішкою ховався чоловік, який повільно вбивав свою дружину. З його холодною поведінкою та його відкритим парадом із коханкою перед їхніми друзями та знайомими. Чоловік, який ні на хвилину не замислювався про те, які жахливі страждання, мабуть, зазнає його дружина. Ні, Челик Сезак був неприємною людиною. Навіть якщо ви захочете на мить забути його контрабанду наркотиків та торгівлю людьми. Якщо моє завдання змусить його світ впасти, я буду щасливий зробити це.
  
  
  Сезак залучив двох жінок у розв'язку своєї історії. Він голосно заговорив під час випивки. Я уважно прислухався до інтонацій та нюансів і сподівався, що магнітофон все вловить. Я вже записав на плівку кілька пропозицій турецькою, коли він щось сказав іншому хлопцю.
  
  
  Ця людина ховалась у римських катакомбах, - продовжив Сезак. «Неймовірне місце. Сиро, холодно та темно. Розсадник щурів та комах. І там ця людина ховалась кілька днів. Коли ми його виявили.
  
  
  Я тільки-но зробив ще один знімок його обличчя, коли чиясь рука схопила мене за плече.
  
  
  Вражений, я обернувся і думаю, що моє потрясіння було помітним. Хізер теж обернулася.
  
  
  «Отже, ви отримуєте від Челіка всю необхідну інформацію?»
  
  
  До мене підійшов великий чоловік, турецький чиновник, з яким я нещодавно балакав. Сезак був дуже розпливчастим, коли я спитав його, в якому відділі чи агентстві працює ця людина. Тепер, по проникливому погляду його очей і по руці, стиснутій, як лещата, на моєму плечі, я відчув, що натрапив на когось зі свого ремесла. Він був представлений мені і Хізер як Басімеві.
  
  
  «У містера Сезака є дуже цікава історія, - сказав я, дивлячись на нього, щоб дізнатися, чи помітив він невелику опуклість під моєю краваткою. «У нього було захоплююче життя».
  
  
  "Так, дуже цікаво", - сказала Хізер.
  
  
  Басимеві мовчки дивилася на неї. Нарешті, він відпустив моє плече. "Я не знав, що в тебе є англійські друзі, Челік".
  
  
  Сезак виглядав дещо тверезим. «Ах, ти надто високої думки про мене, Басімеві. Це колеги за моєю скромною професією. Я дуже хочу, щоби вони стали моїми друзями».
  
  
  «Це взаємно, – сказав я.
  
  
  Лікар - Волтерс і міс Труїт - британські криміналісти, - сказала Катерина своєю поганою англійською.
  
  
  "Цікаво", - прокоментував Басімеві. Він глянув на мене уважніше, ніж хотілося б. Якби він справді був із турецької секретної служби, він би роздивився наше маскування раніше за інших, навіть Сезака.
  
  
  - Можу я знову наповнити вашу склянку, лікарю? Волтерс? Я бачу там майже порожньо.
  
  
  "О, я цього не помітив". То була правда. Я був надто зайнятий роботою з міні-камерою. Довелося натиснути кнопку у кишені піджака. До кнопки був прикріплений дріт, який після довгої звивистої дороги закінчився біля камери за моєю краваткою.
  
  
  Перш ніж я встиг щось сказати, Басімеві витяг склянку з моєї руки і пішов до бару. Він узяв пляшку віскі. Я пішов за ним, і це на мить відокремило нас від інших. Сезак був уже захоплений своїм оповіданням двом дамам.
  
  
  Коли я добрався до бару, то побачив, як Басимеві однією рукою вставив мою склянку за ряд пляшок, а іншою наповнив іншу склянку.
  
  
  
  Будь ласка, - сказав він з усмішкою і простяг мені повну склянку. «Віскі Челіка чудовий».
  
  
  «Справді, – сказав я і теж усміхнувся. 'Дякую.' Я зробив ковток.
  
  
  - Ви, здається, навчалися в Оксфорді?
  
  
  'Вірно.'
  
  
  "Можу я запитати, в якому коледжі?"
  
  
  Я відповів на запитання, і він підняв брови.
  
  
  «Я гадаю, що знаю це. Хіба це не поряд із дзвіницею Магдалини?
  
  
  Я був готовий до цього. 'Так, справді. Я досі пам'ятаю, що мене іноді будив спів ченців. Боюся, я не з тих, хто рано встає. Ви теж навчалися в Оксфорді?
  
  
  "Ні, не те". Басімеві широко посміхнувся. У нього було підстрижене волосся та товста голова футбольного тренера. М'ясистий із сильним підборіддям. Він не був польовим агентом, він був явно надто старий для цього. Ймовірно, він був вищим у підрозділі, можливо, навіть керував секретною службою. Посмішка зникла. «Я пробув там недовго. Вивчити історію англійського народу. Захоплююча тема. Я проводив цілі дні в бібліотеці Бодліана, працюючи над іспитами в камері Редкліффа.
  
  
  «Мушу сказати, ви пробуджуєте в мені приємні спогади», - зауважив я.
  
  
  «У яких в'язницях вашої країни ви працювали?
  
  
  Я зазнав перехресного допиту, в цьому не було жодних сумнівів. Звичайно, можливо, що Басімеві працював із Сезаком, але малоймовірно. Для Сезака було б надто ризиковано залучати до своєї побічної діяльності інших поліцейських. Мабуть, для такої роботи він мав власний відділ. До того ж, Басимеві і Сезак не виглядали дуже люблячими один одного. Швидше за все, Басімеві був тут із тієї ж причини, що й інші гості. Для підтримки репутації Сезака у вищих колах Анкари. Отже, Басімеві, ймовірно, був із секретної служби.
  
  
  Я назвав свого слідчого назви кількох англійських в'язниць, і він уважно слухав. Він поцікавився умовами у конкретній в'язниці. Я зробив кілька спільних коментарів та висловив сподівання, що моїх відповідей буде достатньо. Я намагався вести легку розмову. Хізер глянула на нас, і в її очах промайнула тривога.
  
  
  «Що ж, було приємно познайомитися з вами, лікарю. Волтерс, - нарешті уклав Басімеві. "Може, побачимося в Анкарі перед від'їздом".
  
  
  На його м'ясистому обличчі з'явилася усмішка, і я подумав, чи це не було загрозою. «Надіятимемося на це», - сказав я з удаваним ентузіазмом.
  
  
  Я повернувся до тріо, яке залишив, і Басімеві теж приєднався до іншої групи. Сезак все ще згадував про свої минулі перемоги. Пізніше того ж вечора, незадовго до того, як ми з Хізер попрощалися, я побачив, як Басимеві підійшов до бару і загорнув мою склянку в хустку. Все зникло у внутрішній кишені.
  
  
  "Не забудьте завтра тур по в'язниці", - зауважив Сезак, коли ми потиснули йому руку.
  
  
  Через кілька хвилин я сидів за кермом старої турецької машини, яку орендував з цієї нагоди. Машина мала модель, яка до війни вироблялася тільки в Америці. Хізер повернулася до мене обличчям і збиралася щось сказати, але я притиснув палець до її губ. Коли ми їхали під'їзною доріжкою, я помацав під приладовою панеллю прихований мікрофон, але нічого не знайшов. Хізер завершила огляд.
  
  
  "Нічого", - сказала вона нарешті.
  
  
  Я повернув на дорогу до міста. "Добре", - сказав я.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 5
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  «Хто це був той хвалько, який міг відвести вас убік у разі потреби?» - спитала Хізер, коли ми підійшли до околиці Анкари.
  
  
  - Басімеві? Крім цього, я не можу багато розповісти вам про нього. Я думаю про турецьку секретну службу. Він влаштував мені справжній перехресний допит. Крім того, він узяв склянку з моїми відбитками пальців.
  
  
  Хізер запитливо подивилася на мене.
  
  
  «Він відсунув склянку, яку я використав».
  
  
  Вона знову глянула на дорогу. 'Вірно.'
  
  
  «Дуже ймовірно, що він із секретної служби. Останнім часом ЦРУ та Dl5 завдають туркам багато неприємностей. Скоріше більше, ніж росіяни. Схоже, що ми більше не довіряємо туркам повністю. І їхня любов до нас уже не така сильна. Тому, коли ми так разюче виступили в Анкарі, Басімеві вирішив випробувати нас. Я маю сумнів, що Сезак має до цього якесь відношення». Я посміхнувся на мить. «Я думаю, що це одна з тих «несподіваних подій, про які нас завжди попереджають».
  
  
  Хізер скривилася. "Про що ви говорили?
  
  
  «Серед іншого, про Оксфорд».
  
  
  "Він був там?"
  
  
  "У всякому разі, так він сказав". Я повторив їй розмову. Коли я дістався до розділу бібліотеки Бодлеріанської, Хізер перервала мене.
  
  
  Він сказав, що навчався у камері Редкліффа багато років тому?
  
  
  'Так.'
  
  
  "І ви не поправили його?"
  
  
  Я сказав - "Чи я повинен був зробити це тоді?". "Мені сказали, що камера Редкліффа використовується як свого роду кабінет у бібліотеці".
  
  
  'Так все вірно. Але ви знаєте, що тільки недавно вони використовували камеру як частину бібліотеки. Ще кілька років тому студентів туди не пускали».
  
  
  Я вилаявся собі під ніс. "І Басімеві це знав".
  
  
  Я впевнена в цьому», – сказала вона. «Не звинувачуй себе, Нік. Це те, що ви не могли знати. Хтось у ASO неправильно виконав свою роботу. Але ми знали, що Сезак ніколи не був у Оксфорді. Басімеві – один із тих непередбачуваних чинників, які, як ви й сказали, завжди спливають не на той час».
  
  
  Згоден, - погодився я, думаючи, як це змінило все наше становище у місті. Я повернув за ріг і поїхав до міста до готелю.
  
  
  У будь-якому разі, я сумніваюся, що Басімеві має якесь відношення до моїх відбитків пальців. Може, КДБ є вони, але більше ні в кого. Вже точно не у турецької спецслужби чи турецької поліції».
  
  
  «У такому разі нам краще скоріше реалізувати наш план», – сказала Хізер.
  
  
  Я зупинився на темному провулку біля готелю. З хвилину я пильно дивився надвір у дзеркало заднього виду. Здавалося, що за нами ніхто не стежить.
  
  
  Я глянув на Хізер. "Пам'ятаєш, як ми сиділи в офісі Сезака, розбираючи його минулі справи?"
  
  
  'Ну звичайно; природно.
  
  
  «Я говорив про справу Топкапи. Я сказав, що Сераліо був натхненником операції, тому що це було у файлі ASO. А потім Сезак поправив мене».
  
  
  «Так, він говорив про Шрьоміна».
  
  
  'Точно. Я перевірив, коли вони показали нам файли сьогодні вдень, Сезак мав рацію, файл ASO був неправильним. І я побачив, що Сезак був здивований, що я не знаю основних фактів справи, вдаючи, що мені це так цікаво».
  
  
  «Хтось у моєму відділі погано зробив цю роботу. Мені шкода. Як ви вважаєте, Сезак теж спостерігає за нами?
  
  
  «Ми можемо лише сподіватися, що ні. Ми також можемо лише сподіватися, що Басімеві не передасть свої підозри Сезакові надто рано. Ми принаймні ще на кілька днів тут, в Анкарі, з командою AX, яка має маскуватися. Але в мене таке невиразне відчуття, що Басимеві швидше схопить нас, перш ніж щось скаже Сезаку. Сподіваюся, його пошук залишиться невинним. У будь-якому разі, давай зараз спробуємо трохи поспати. Нам це дуже знадобиться».
  
  
  Ми перевірили наші кімнати на наявність пристроїв, що підслуховують. Ми нічого не знайшли. Опинившись у ліжку, я довго дивився у темну стелю, перш ніж заснути.
  
  
  Екскурсію по в'язниці було призначено того ж дня. Але вранці я проїхав автобусом центром Анкари, кілька разів переодягся і пішов у досить безлюдний район міста, де кілька кварталів будинків стояли порожніми, готовими до знесення. Через розбите вікно я заліз в одне і спустився на два сходові прольоти до підвалу. До того, що колись було котельня центрального опалення. Тут відбулися цікаві зміни.
  
  
  Технічний відділ AX направив до Анкари команду із двох осіб для створення тимчасового житла для цієї операції. Вони перетворили цей простір на щось на кшталт квартири. Одна половина була схожа на студію скульптора, а друга половина – на невелику звукову студію, забиту обладнанням. Уздовж стіни стояли ліжка двох техніків. Це були Джон Томпсон та Хенк Дадлі. Коли я зайшов, вони тестували звукове обладнання. Я працював із Томпсоном раніше, але Дадлі був для мене новачком.
  
  
  "Ваша перша сесія запланована на сьогодні ввечері", - сказав Томпсон, звертаючись з касетами та плівками, які я йому дав. «На той час ми будемо готові змінити вас». Томпсон був експертом з макіяжу та маскування AX. Тож найкраще було.
  
  
  "Добре, ми будемо там, якщо все піде добре", - сказав я з усмішкою.
  
  
  "Дадлі - звукорежисер", - сказав Томпсон. «Він навчить вас голосам Сезака та Гулерсою. Доведеться черпати з пам'яті їхні пози та жести».
  
  
  Я пробіг поглядом простір кімнати. "Як, чорт забирай, ви все це сюди взяли?"
  
  
  Томпсон усміхнувся. «Ми вже зробили тестову установку вдома. Хоук сказав, що це потрібно зробити ретельно».
  
  
  "Я дуже вражений", - зізнався я. "Добре, побачимося сьогодні, Томпсон".
  
  
  "Усього найкращого, Нік", - сказав він, коли я вийшов з підземної лабораторії.
  
  
  Я обернувся. «Є ще дещо. Чи можемо ми якось закінчити це за менший час? Три дні для нас – великий термін».
  
  
  «Напевно, це можна зробити за два дні. Якщо ви можете залишитись тут довше».
  
  
  "Побачимо, що можна влаштувати", - сказав я.
  
  
  Я повернувся до готелю, забрав Хізер і пообідав із нею у сусідньому ресторані. Ми домовилися зустрітися у в'язниці о другій годині дня. Там на нас чекав один із співробітників Сезака. Наприкінці обіду Хізер дістала з сумки дзеркало та перевірила макіяж. Вона виглядала дещо комічно у своїй червоній перуці та маленьких окулярах.
  
  
  «Чудово, Нелл. Абсолютно чудово».
  
  
  Вона побачила світ у моїх очах. “Не хвилюйся, Нікі. Через два дні я перетворюся на захоплюючу дух Катерину Гюлерсою, з бюстом та всім іншим. Це, мабуть, захоплююча перспектива для вас».
  
  
  «Чому гарні жінки завжди заздрять іншим гарним жінкам?»
  
  
  "Через те, як ви, чоловіки, дивіться на них", - відповіла вона.
  
  
  Я посміхнувся й пішов з Хізер до виходу під дощ.
  
  
  "Повертайся в готель", - сказав я. «Така людина, як Волтерс, ймовірно, робить нотатки під час подібного туру. Я збираюся знайти книгарню, де можна купити стенографічний блокнот. Побачимося в готелі без чверті зо два. Приготуй машину.
  
  
  "Звичайно, докторе. Уолтерс. Ще дещо з ваших послуг, докторе. Уолтерс?
  
  
  «Я думаю, що все так добре організовано», - сказав я зі смішком. "До швидкої зустрічі, Нелл".
  
  
  Вона кивнула й пішла. Я продовжив рух вулицею і за два квартали звернув у провулок і увійшов до книгарні. Я купив блокнот, який помістився в кишені піджака, і пішов до готелю.
  
  
  Оскільки вузькі провулки краще захищали від дощу, аніж відкритий бульвар, я звернув на вузький вулик праворуч наприкінці кварталу. Дощ утримував людей усередині. Тож вулиця була мені надана. На щастя, маскування було зроблено з хорошого матеріалу, інакше я тепер ходжу зі смугами фарби по всьому обличчю або з кривими вусами.
  
  
  Повз мене проїхала чорна машина. Я не звернув на це уваги. Він зупинився приблизно за тридцять ярдів від нього, і з нього вийшли двоє молодих турків у плащах. Машина знову поїхала. Один із двох чоловіків увійшов до будівлі, а інший подався до мене. Мій інтерес був досить збуджений, щоб уважно стежити за ним. Він пройшов повз мене і заговорив зі мною ззаду. 'Прошу вибачення. Крибітіміз вармі? Він затиснув у пальцях зім'яту сигарету і попросив прикурити.
  
  
  "Мені дуже шкода", - відповів я по-турецьки. "Але я не курю".
  
  
  Він пильно подивився на мене. «Ах, це теж набагато корисніше. Вибач, що потурбував тебе.
  
  
  'До ваших послуг.'
  
  
  Чоловік обернувся і пішов далі. Я також знову почав рухатися. Коли я дістався до місця, де зник інший чоловік, я виявив вузький провулок. Я обережно пішов далі. Голос зупинив мене.
  
  
  "Хвилинку будь-ласка".
  
  
  Я обернувся і побачив іншого турка, що стоїть у провулку. Він тримав наставлений на мене револьвер бельгійського виробництва. "Не могли б ви зайти сюди на хвилинку?" Він говорив англійською, але з сильним акцентом.
  
  
  Я глянув на револьвер і в очі чоловікові. Я не був озброєний. Він не виглядав так, ніби збирається стріляти, але я не міг дозволити собі ризикувати прямо зараз. Секундою пізніше я почув за собою кроки.
  
  
  "Тобі краще робити те, що він говорить", - сказав перший турок, що стояв тепер позаду мене, англійською.
  
  
  Я глянув у його бік і побачив, що він засунув руку в кишеню плаща. Я ступив у провулок. Турок з бельгійським револьвером був вищим і помітно старшим за людину, яка підійшла до мене на вулиці.
  
  
  "Скажи, а ти хто такий?" - почав я своєю найкращою оксфордською англійською. «Це справді виходить за межі всіх обмежень. Ти за моїм гаманцем? Тоді тобі не пощастило, бо маю з собою мало грошей».
  
  
  "Це він", - сказав молодший турок іншому, виштовхуючи мене в провулок.
  
  
  "Віддай мені свій гаманець", - сказав мені старець.
  
  
  Я зрозумів, що він хотів його пізнати, і це був мій шанс зіграти звичайного туриста. Під час розмови він опустив револьвер доволі низько, щоб дати мені шанс.
  
  
  "Ви не отримаєте моїх паперів", - обурено крикнув я і потягнувся за револьвером.
  
  
  Він помітив мій рух, але надто пізно. Він втратив рівновагу, коли я обома руками смикнув за руку, в якій він тримав свій револьвер. Він випустив зброю і врізався в іншого чоловіка, який все ще був наполовину за мною. Щоб не впасти одразу, йому довелося витягти руку з кишені. Вони з глухим стукотом врізалися у стіну. Коли високий намацав револьвер, інший кинувся на мене. Він був сильний, і сила його атаки притиснула мене до стіни. Його великі пальці стиснули моє горло, як затискач. Мені стало душно. Я дозволив своїм передпліччям торкнутися його миттєво. Це зламало його хватку на моєму горлі. Я зчепив руки і встромив подвійний кулак прямо йому в живіт. Він поповз зі стогоном. Розміреним жестом я поклав йому руку на шию. То був фініш. Він спіткнувся об мокрий тротуар. То був дивний бій. Я гадки не мав, хто послав цих людей. Якби вони належали Сезакові, що малоймовірно, краще було б діяти тихо. Тоді я міг би особисто поскаржитися до Сезака, маючи шанс блефувати. Але якби їх надіслав Басимеві, я не очікував би доброго ставлення. Тоді варто було показати кілька бойових прийомів, які д-ру Волтерсу підходять. Хоча я точно не хотів потрапити в халепу, вбивши одного з них.
  
  
  Високий, нарешті, побачив, де його револьвер. Але незадовго до того, як він встиг його зловити, я сильно вдарив його ногою в бік, трохи нижче за його ребер. Ревівши від болю, він перекотився до стіни. То був мій шанс. Якби я міг піти зараз, все, що мені потрібно було б робити пізніше, - це голосно скаржитися на «злодіїв і покидьків», якщо мені ставлять складні питання.
  
  
  Я обернувся і побіг.
  
  
  Але перед виходом з провулка стояла чорна машина. Водій вийшов. І він безпомилково націлив на мене револьвер.
  
  
  Він просто наказав. - 'Стоп!'
  
  
  Я дивився на обрізаний ствол зброї і стримався. Ця людина не виглядала так, ніби наважиться застосувати свою зброю.
  
  
  Двоє інших знову стали на ноги. Один з них грубо схопив мене ззаду і клацнув наручниками на зап'ястях. Він закрив їх дуже щільно, і вони врізалися в мою плоть. Високий чоловік підійшов і став переді мною, і вираз його очей ясно показав, що він приготував для мене «приємні» речі, якби мав можливість їх здійснити. Я холодно глянув на нього. «Я не знаю, хто ви, але вам краще зв'язатися з містером Сезаком, перш ніж закінчити це».
  
  
  "Сезак не має до цього жодного відношення", - прогарчав високий. 'Поспішай! Забирайся в машину.'
  
  
  Ця відповідь показала дві речі. Ця операція була роботою Басімеві, і він не збирався нічого розповідати Сезакові, доки не допитає мене. Мимоволі мої думки звернулися до Хізера в готелі, і я подумав, чи в безпеці вона там.
  
  
  «Якщо ви не злодії, і вас послав не Сезак
  
  
  – сказав я високому, – хто ви тоді?
  
  
  "Забирайся в машину."
  
  
  Я сів у машину з войовничим обличчям, бо Волтерс так поводився б. Він продовжуватиме протестувати. "Британське консульство почує про це, запевняю вас". Я похмуро заліз на заднє сидіння, і вони сіли поряд зі мною по обидва боки.
  
  
  Повільно машина рушила. Завдяки ритмічним рухам двірники підтримували чистоту лобового скла, і я міг бачити, що ми їдемо до центру міста.
  
  
  За десять хвилин ми стояли перед заднім виходом великої сірої бетонної будівлі. Це було схоже на урядову будівлю. Довелося виходити у невеликий дворик. Мене завели до будівлі, провели коридором і заштовхали в ліфт. Ми піднялися на п'ятий поверх. Іншим коридором. Декілька турків, які пройшли повз нас, кинули розумні погляди в мій бік. Ми повернули за ріг, і я опинився віч-на-віч з Хізер. Вона сиділа, крижана, дивлячись уперед на дерев'яній лавці поруч із зачиненими дверима. Наручників на ній не було, але поряд з нею стояв турок у темному костюмі.
  
  
  Доктор Волтерс! - здивовано вигукнула вона, підводячись, щоб привітати мене. «Мене змусили піти сюди зі мною. Що тут відбувається?'
  
  
  Я зупинився перед нею. «Поняття не маю, міс Труїт. Але я вимагатиму, щоб консульство та пан Сезак були негайно повідомлені, як тільки я знайду тут когось із керівників».
  
  
  Це справді жахливо, - сказала Хізер. Свою роль вона зіграла чудово. "Дуже жахливо".
  
  
  «Не хвилюйтеся, міс Труїт, - сказав я. «Я розберуся з цим у найкоротший термін».
  
  
  «Пішли», - сказав високий турок, підштовхуючи мене до зачинених дверей. Він відчинив двері. Ідучи за Хізер та її супроводжуючою, ми увійшли до чогось на кшталт зали очікування, де за столом сиділа дівчина. За знаком високого турка вона натиснула кнопку і піднесла до вуха трубку. Вона щось пробурмотіла в слухавку і прислухалася. Вона знову поклала трубку на гачок і щось сказала високому турецькою.
  
  
  - Нехай там зачекає. Жінка також.
  
  
  Вона вказала на двері ліворуч від нас. У стіні за її столом були різьблені двері. Ймовірно, він давав доступ до кабінету її боса.
  
  
  Високий відчинив інші двері і жестом запросив нас увійти всередину. Ми ввійшли до яскраво освітленої, мало обставленої кімнати. Два прямі стільці та стіл. Нічого іншого, тільки два дзеркала на стіні. Дзеркала принаймні одне з них були прозорими. Хтось зараз спостерігав за нами, і нас, мабуть, теж підслуховували.
  
  
  'Чекай тут. Тебе незабаром викличуть. Високий турок знову похмуро глянув на мене і зачинив за собою двері. Хізер оглянула кімнату, а я мовчки дивився на неї. Вона побачила дзеркала і різко обернулася до мене. "Що з нами відбувається, докторе Волтерсе? Хто ці люди?"
  
  
  Я знав, що вона зрозуміла. Це зняло з мене напругу. «Я не знаю, Нелле. Я з цього нічого не розумію. Я переконаний, що це жахлива помилка».
  
  
  Було ясно, що вони сподівалися, що коментар видасть нас або навіть розкриє нашу справжню особу, відкрито обговоривши його. Але ми обидва вже стикалися із цим трюком раніше. "Вони навіть одягли на тебе кайданки!" - з жахом вигукнула Хізер. 'О Боже! Які нецивілізовані люди! »
  
  
  Це була чудова помилка. Я вирішив піти далі.
  
  
  «Не забувай, Нелле, що в якомусь сенсі ми опинилися тут серед язичників. Фактично, ці люди майже не познайомились із західною цивілізацією». За це я міг отримати додатковий удар по голові, але це була гарна розвага.
  
  
  «Як ви думаєте, це пов'язано з нашим візитом до пана Сезака?» — спитала Хізер.
  
  
  «Я гадаю, що ці люди з особливого відділу поліції. Я не вірю, що пан Сезак щось знає про це. Ймовірно, вони шукали людей, подібних до нас. Контрабандистів або щось таке. Все буде добре не хвилюйся.
  
  
  "Я дуже сподіваюся, що це ненадовго".
  
  
  Мені було цікаво, наскільки ретельно вони обшукуватимуть наші готельні номери. Я сховав нашу зброю та портфель для маскувань у трубці кондиціонера. Якби вони були добрими, вони б це знайшли. Але, можливо, цього ще не було.
  
  
  Двері відкрилися. Увійшла людина, яку ми раніше не бачили. Це був невисокий, почесний турок у темно-синьому костюмі в тонку смужку. Він пильно подивився на нас. «Дама йде зі мною», - сказав він акуратною англійською. Наче з ним щось раптом спало на думку, він повернувся до кімнати і звільнив мене від наручників. Мої зап'ястя сильно опухли від металу, що стискає.
  
  
  "Дякую", - сказав я.
  
  
  Він зник із Хізер, і я залишився сам із жахливими підозрами про те, що може з нею статися. Я підвівся і почав ходити по кімнаті. Саме тоді, коли я подумав, що доктор Волтерс так і вчинив би. Хвилин через п'ятнадцять двері знову відчинилися, і знову переді мною став незнайомець. Невисокий, сповнений чоловік. Тонкий волосся і мішки під очима.
  
  
  «Ваша колега розповіла нам усе, – сказав він різко та криво англійською. «Вона все знала. Для неї проблеми скінчилися. Сподіваємося, ви також захочете співпрацювати. Немає сенсу більше прикидатися невинним.
  
  
  Я з подивом подивився на нього. «Звідки, чорт забирай, ви берете цю нісенітницю?» Визнавати? Вдавати, що я невинний? Звісно, я невинний, знаєте що! Я британський підданий, і я вимагаю, щоб мій консул був негайно повідомлений».
  
  
  Британський консул в Анкарі знав про нашу присутність і мав наказ допомагати нам у разі потреби. Присмаковий турок пильно дивився на мене. "Шкода, що ти впертий". Він повернувся і вийшов із кімнати.
  
  
  Я знову почав ходити, шалено пощипуючи вуса, сподіваючись, що це буде сприйнято як нервова звичка. За п'ять хвилин чоловік, якого взяла Хізер, стояв переді мною.
  
  
  «Давай, – сказав він.
  
  
  Я пішов за ним у кімнату очікування. Ми пішли прямо до різьблених дверей. Турок постукав і увійшов. Ми опинилися у досить просторій кімнаті. Чотири крісла стояли півколо перед столом. За столом сидів ще один незнайомець. Поруч із ним стояв кремезний турок. Хізер сиділа на одному зі стільців перед столом.
  
  
  Доктор Волтерс! Вони сказали, що ти щось знаєш чи в чомусь винен! Як таке можливо?
  
  
  «Заспокойтесь, міс Труїт, - сказав я. «Я думаю, вони грають у якусь гру».
  
  
  Сідайте, докторе Волтерсе, або хто б ви не були, - сказав чоловік за столом виключно м'яким голосом.
  
  
  Я краще постою там, поки точно не зрозумію, для чого вся ця дурниця».
  
  
  'Як хочеш.' Людина, яка привела мене, вийшла з кімнати і зачинила за собою двері. «Ви в'їхали до країни кілька днів тому. Ви скажете, у Стамбулі. Але ми не змогли знайти нікого, хто міг би підтвердити вашу історію».
  
  
  Звісно, цього слід очікувати. Але інший агент склав список пасажирів, щоб зробити нашу історію правдивою. "Якщо ви нам не вірите, я пропоную вам перевірити список пасажирів рейсу 307 TWA за минулий вівторок".
  
  
  «Ми зробили», - сказав чоловік за столом. «Це також правильно. Але хіба не дивно, що ніхто зі співробітників не може згадати, що бачив вас обох у літаку чи коли ви вийшли?
  
  
  - Мені це здається цілком нормальним, - сказав я. «Ці люди бачать сотні пасажирів щодня. Це причина, через яку ви тримаєте нас?
  
  
  «Яке ваше справжнє ім'я, лікарю? Волтерс?
  
  
  'О, будь ласка! Припини цю комедію!
  
  
  "А ім'я жінки?"
  
  
  "Я вже сказала тобі своє справжнє ім'я!" вигукнула Хізер. «Ходімо! Тоді ми зможемо покинути цю жахливу країну! »
  
  
  «Заспокойтесь, міс Труїт, – попередив я її. «Не всі люди тут такі. Насправді, досі тут нас ставилися чудово. Ви вже зв'язалися із Челіком Сезаком? Він може поручитися за нас».
  
  
  Турок, що стояв за столом, нахилився до іншого і щось прошепотів йому на вухо.
  
  
  "Ви британський шпигун?" - м'яко, але рішуче спитав чоловік за столом. Він був високий і широкий у плечах, з тонкими чорними вусами, які, мов олівцева лінія, спускалися верхньою губою.
  
  
  'Боже мій!' зітхнула Хізер.
  
  
  "Шпигун?" – недовірливо повторив я. - Але, любий мій, як ви можете сказати таке відомому вченому? Очевидно, я не шпигун, і ця леді також.
  
  
  "Багато американських і британських шпигунів проникли в нашу країну нелегально, оскільки наші відносини із Заходом погіршилися", - відповів турок за столом. "Ми не можемо цього допустити".
  
  
  "Але це не має нічого спільного з міс Труїт і мною!" - обурено вигукнув я. «Якщо з невинними британськими туристами в Туреччині звертаються так, то я вважаю, мій дорогий сер, що настав час проінформувати уряд Її Величності про цю справу. Слово «уряд» викликало невдоволення по той бік столу. Вони, звичайно, не хотіли викликати міжнародний скандал, якщо вони не мали абсолютної впевненості в нашій ідентичності. І хоча я був упевнений, що всім цим ми завдячуємо Басімеві, сам він був відсутній. Він явно не збирався випалювати пальці. Людина за столом, мабуть, підлегла, розсудливо не згадала мою помилку щодо Оксфорда.
  
  
  Маленький турок обійшов стіл і тицьнув м'ясистим пальцем у бік Хізер. «Яка адреса у Королівського товариства?»
  
  
  Вона надала йому адресу.
  
  
  І власний номер телефону доктора Уолтерса?
  
  
  Вона назвала це.
  
  
  Він виглядав спантеличеним. Потім він спробував це мені. «Скільки членів в Асоціації?»
  
  
  «Ну, це залежить від того, чи маєте ви на увазі активних учасників чи загальну кількість», - сказав я. «Рівне 2164 активні члени. Понад 400 із них живуть у Лондоні. Я вважаю, що точне число - 437.
  
  
  Маленький турок витяг аркуш паперу і швидко його вивчив. Він підвів очі з подивом і розчаруванням. Мабуть, у мене тепер виходило краще, ніж увечері у Сезака.
  
  
  "У який день ви зареєструвалися в Ітоні?"
  
  
  Мені довелося придушити усмішку. Очевидно, вони більше не наважувалися порушувати питання про Оксфорд. Крім того, файл ASO був точним. Я не хотів одразу відповідати. Невелике вагання було краще.
  
  
  «Що ж, побачимо. Це мав бути 1935 рік. Восени. Вересень, на мою думку, близько середини вересня. Мабуть, чотирнадцятого. Я пам'ятаю це, але, звичайно, ви не дуже намагаєтеся згадати щось подібне».
  
  
  З розчарування на його обличчі я зрозумів, що назвав правильну дату. Вони старанно виконали свою домашню роботу.
  
  
  "Як ви зазвичай снідаєте, докторе? Уолтерс? Запитав чоловік за столом. Це було дуже хитре питання. І відповіді не було в жодному файлі. Я швидко перевірив свою пам'ять, продовжуючи дивитися на нього. Було щось особливе в харчових звичках Уолтерса .
  
  
  "Але що тепер!" Я почав. «Я справді не бачу…»
  
  
  "Не могли б ви відповісти на запитання".
  
  
  Я глибоко зітхнув. 'Гаразд. Я мало їм вранці. Стакан соку. Кілька тостів із вершковим маслом. Іноді я додаю мармелад на тости. І чашку гарячої кави.
  
  
  «Який сік ви завжди п'єте, лікарю? Волтерс?
  
  
  "Сливовий сік, якщо тобі дійсно цікаво знати". І я знав, що вони справді хотіли знати. Волтерс любив сливовий сік.
  
  
  Настала довга мовчанка. Людина за столом поправила свої папери і встала. Він змусив себе посміхнутися. «Як довго ви плануєте залишатися в Анкарі, лікарю? Волтерс?
  
  
  "Я не залишусь тут ні на хвилину!" - сказала Хізер, теж підводячись.
  
  
  "Все гаразд, міс Труїт", - сказав я їй.
  
  
  Я відповів туркові. - «Думаю, день чи два».
  
  
  'Вірно. Тоді я просто прошу вас не змінювати готелі у цей період.
  
  
  Я трохи розслабився. Він нас відпустив. "Добре", - сказав я.
  
  
  "Але консул дізнається про це, якщо я йому розповім".
  
  
  Я негайно проінформую ваше консульство про те, що сталося. Це звичайна справа. Дратує, але необхідно для захисту нашої країни. Крім того, я повідомлю Челіка Сезака, що ви були тут для допиту. Але насамперед я хотів би вибачитись за будь-які незручності, які ми могли вам завдати».
  
  
  'За дискомфорт!' - войовничо вигукнула Хізер.
  
  
  Я встав. Вибачення були формальними. На випадок, якщо ми захочемо зробити неприємності. Але я міг сказати на його погляд, що він все ще думав, що ми підозрілі.
  
  
  "Я приймаю твої вибачення", - крижаним тоном сказав я. - А тепер можна нарешті поїхати?
  
  
  Звичайно, - витончено посміхаючись, сказав турок. "Ви чекали чогось ще?"
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 6
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Підвал тимчасової лабораторії AX виглядав інакше. Начебто він якийсь час використовувався. Дадлі встановив систему сигналізації в будівлі, щоб ніхто не здивував нас відвідуванням. Він обробив записи з голосами Сезака та Гюлерсою і зробив нову плівку для кожного з нас. Тепер ми з Хізером могли вивчати їх одночасно. У відділі макіяжу Томпсон щойно закінчив грубу скульптуру голови Сезака. Стіни навколо нього були вкриті величезними збільшеними фотографіями Сезака та Гюлерсоя, які ми зробили. 'Чудово!' - сказала Хізер, підходячи до погруддя Сезака.
  
  
  Томпсон усміхнувся. "Чи бачите, ми, техніки, не зовсім зайві". Він притиснув великий палець до глини. «Я покладу його сьогодні вдень у пластик. Я зроблю пробний відбиток цієї гумової маски, яку ти маєш носити, Нік. Потім настала черга вусів та волосся. Це складна робота, все має точно відповідати. Бо інакше… – він усміхнувся мені.
  
  
  "Я знаю", - сказав я.
  
  
  Де голова міс Гулерсой? — спитала Хізер. Томпсон вказав на предмет у кутку кімнати. Поверх нього була тканина. "Вона сохне". Хізер підійшла та підняла кут тканини. 'Чудовий! Наскільки міс Гюлерсою, звісно, може бути гарною.
  
  
  "Думаю, пластикові зліпки будуть готові сьогодні вдень", - сказав Томпсон. «Отже, ми можемо приміряти останні маски завтра ввечері, якщо хочеш».
  
  
  «Я б із задоволенням, чорт забирай», - сказав я. «Нас допитували турецькі спецслужби і Сезак це знає. І це теж викликає у нього підозри. Чим раніше ми виберемося з Анкари, тим краще».
  
  
  «Добре, – сказав Томпсон. «Я розумію, що ти не можеш залишатися тут увесь час із усіма цими підозрілими турками. Я пропоную тобі почати працювати з Дадлі зараз, доки я закінчу робити маски». І поки люди Басимеві, мабуть, розмірковували про те, як вони втратили нас у готелі, ми з Хізером продовжували прослуховувати записи. Знову і знову. Дадлі робив паузу між кожним реченням, щоб ми могли повторити його до наступної пропозиції. І поки я сидів там, у навушниках і з голосом Сезака в них, я запитував, чи це спрацює.
  
  
  «Людина сховалась у римських катакомбах»,
  
  
  З динаміків чітко долинав глибокий плавний басовий голос Сезака.
  
  
  Ця людина ховалась у римських катакомбах, - повторив я зі звичним акцентом. Я поворухнув руками, поки Сезак говорив.
  
  
  «Неймовірне місце. Сиро, холодно та темно.
  
  
  Розсадник для щурів та комах».
  
  
  Я повторив фразу, намагаючись вимовити губами той самий звук, що й Сезак. Наприкінці стрічки пропозиції та фрагменти розмови були турецькою мовою. Це були, безумовно, найважливіші, бо нам навряд чи треба було розмовляти англійською мовою під час роботи.
  
  
  Через деякий час Хізер підійшла до мене і сіла поряд. Вона схрестила ноги під огидною сукнею Нелл Труїтт. Коли вона почала говорити, одна нога ритмічно погойдувалася.
  
  
  «Cok aciktigun icin, bir lokantaya girdim».
  
  
  Вона сказала щось турецькою про те, що голодна і збирається в ресторан. Цю фразу вона чула, як Катерина говорила іншій жінці на вечірці, коли говорила про подорож до міста. Її акцент був ідеальним. Заплющивши очі, я міг заприсягтися, що Катерина сиділа поруч зі мною.
  
  
  "Добре", - сказав я.
  
  
  - Ви б віддали перевагу сьогодні Гулерсі, а не мені, Нікі? — спитала вона. Навіть у цьому одязі старої діви вона не перестала бути сексуальною.
  
  
  «Не кажи нісенітниці, - сказав я.
  
  
  "Ти займатимешся зі мною любов'ю, якщо я виглядатиму як Катерина?"
  
  
  «Я ще не думав про це. Але якщо ви наполягаєте.
  
  
  “Я впевнений ти думатимеш. Але ви не дізнаєтесь, що таке Катерина. Тому що я перебуваю під маскою».
  
  
  "Тоді мені доведеться використовувати свою уяву", - сказав я.
  
  
  "О, Нік!" - сказала вона, трохи надуваючись.
  
  
  «Уявити, що ти за маскою».
  
  
  Посмішка повільно ковзнула її красивим обличчям. "О, це те, що ти маєш на увазі".
  
  
  Я обійняв її. "Томпсон і Дадлі пішли обідати", - сказав я. «Їх не буде принаймні на годину. А коли вони повернуться, загориться червоне світло аварійної сигналізації».
  
  
  Хізер глянула на світ. - «Так, таке могло статися».
  
  
  Я ніжно поцілував її в шию, і вона трохи здригнулася. «Поки що один з нас дивиться на червоне світло, ніхто не може нас здивувати».
  
  
  "Ви це різко помітили", - відповіла вона.
  
  
  Я взяв її за руку і підвів до одного з ліжечок. "Це не люкс в Ritz, - сказав я, - але це все, що я можу вам запропонувати зараз". Я поцілував її повні губи.
  
  
  «Довкілля не важливе, дорогий», - сказала Хізер, обіймаючи мене за шию. "Але яка у нас компанія".
  
  
  Вона поцілувала мене і почала швидко і чуттєво роздягатися. Вона знала, що в мене є доброзичливий глядач. "Вона була молодою леді з поганим характером, - подумав я, дивлячись на мене, але не гірше за мене". Я обійняв її і міцно поцілував. Мої губи досліджували її обличчя, шию, груди, живіт та стегна. Я почув її стогін і звів очі. Її обличчя світилося збудженням. Цілуючи, я повернувся до її губ. Вона затягла мене на ліжко і почала покривати моє тіло жадібними поцілунками. Коли її руки і рота довели мене до піку напруги, я поклав її на спину. Вона обвила мене ногами, коли я глибоко увійшов до неї і повернув свої сильні рухи невеликими ривками. Шок, який підняв мене до нових вершин насолоди. Коли я подумав, що межа мого самоконтролю досягнуто, Хізер подала мені знак, що вона готова. І у фінальному, повному русі руху ми разом досягли кульмінації, яка змусила нас задихатися та повністю виснажити.
  
  
  Ми все ще спали в обіймах один одного, насолоджуючись присутністю один одного, коли червоне світло почало сліпо блимати.
  
  
  "У нас компанія", - зауважив я.
  
  
  "Може, це просто коротке замикання?" - з надією запропонувала Хізер, притискаючись до мене ближче. "Я серйозно в цьому сумніваюся".
  
  
  "Я теж, якщо чесно", - лаконічно відповіла вона, встаючи, щоб знову одягнутися.
  
  
  Не знаю, чи підозрювали Дадлі та Томпсон, для чого ми використовували перерву. Якщо так, то їхня підозра так і не підтвердилася. Тому що, коли вони знову увійшли до підвалу, єдиним ключем до розгадки того, що сталося за їх відсутності, були задоволені вирази обличчя Хізер і мене.
  
  
  
  Коли ми повернулися в готель рано ввечері, нас з нетерпінням чекав турків у темному костюмі. Він похмуро глянув на нас, потім знову глянув на газету, яку читав. Я знав, що він ставив собі питання, як ми вислизнули від його уваги і чим ми тим часом займалися. Але оскільки йому було важко визнати, що він стежив за нами, він міг лише спробувати приховати свій гнів та розчарування.
  
  
  Коли ми пішли вечеряти пізніше ввечері, він пішов за нами до ресторану. Інший турок увійшов за нами і продовжував спостерігати за нами під час їжі.
  
  
  Я підозрюю, що буде все важче і важче уникати наших друзів, - сказав я Хізер наприкінці вечері. «Я радий, що завтра увечері все закінчиться. Настав час покинути це місто».
  
  
  Звісно, лікарю. Уолтерс, - відповіла Хізер. "Як ви думаєте, коли ми їдемо?"
  
  
  Відразу після того, як ми відвідаємо Дадлі та Томпсон. Наш поїзд відправляється завтра ввечері об 11 годині. Це експрес на схід. Він веде нас прямо до Тараб'ї. Нам просто потрібно переодягтися в Ерзурумі. Сподіваюся, на станції ніхто нас не помітить. Якщо Басимеві почує, що Сезак та його секретар поїхали потягом, а потім помітять, що Сезак знаходиться у місті, все може статися».
  
  
  Це було б дуже складно, – прокоментувала Хізер. - Гаразд, нашому другу не пощастило, якщо він ще не перестав їсти. Ти готовий, Нікі?
  
  
  Доктор Волтерс, ти маєш на увазі, - поправив я її. "Побачимося завтра вранці".
  
  
  «Так, лікарю. Волтерс.
  
  
  Ми вийшли з ресторану, і турків пішов за нами назад у готель. Кожен із нас пішов у свою кімнату і чудово виспався вночі.
  
  
  Наступного ранку з ще одним турком по п'ятах ми попрямували до офісу авіакомпанії, де забронювали рейс до Лондона наступного дня. Ми все ще були ніби туристами, ходили з одного магазину в інший і близько одинадцятої зайшли в офіс Сезака, щоб сказати йому, що їдемо наступного дня. Ми сказали йому, що більше не звинувачуємо його співвітчизників у жорстокому поводженні з нами. І що в іншому наш візит був дуже повчальним. Зокрема наші зустрічі з ним особисто. І що ми сподівалися, що він незабаром приїде до Лондона. Тоді ми могли б відгукнутися на його привітність та гостинність. Сезак був дуже дружелюбний і, я думаю, відчув полегшення від того, що ми їдемо. Басімеві, мабуть, турбував його через нас.
  
  
  Після обіду за нами стежив ще один турок у нашому туристичному турі Анкарою. Нам довелося позбутися його, тому що ми не повернулися в готель і більше не діяли в нашому нинішньому маскуванні.
  
  
  Близько шостої години вже сутеніло, ми увійшли до магазину, в якому були раніше. У магазину був задній вихід, яким могли користуватися й покупці, які виходили на провулок, що веде на наступну вулицю.
  
  
  Як завжди, наша турецька тінь чекала на вулиці, спостерігаючи за головним входом до магазину. Хізер купила невелику прикрасу з латуні. Коли вона заплатила, вона запитала власника, чи можемо ми використати задній вихід, щоб не ходити надто багато. За хвилину ми опинилися на сусідній вулиці та викликали таксі. Таксі помчало до лабораторії, і за нами ніхто не стежив.
  
  
  У трьох кварталах від лабораторії ми мали зупинку таксі, а решту ми пройшли пішки. Ми досі були самі. Миттю ми були в підвалі, і нас тепло зустріли Дадлі і Томпсон.
  
  
  "Що ж, - сказав Дадлі з тонкою усмішкою, - от і все, як то кажуть".
  
  
  «Це вірне слово, Янки, – сказала Хізер.
  
  
  "Якщо ви знімете це маскування, ми почнемо прямо зараз", - сказав Томпсон.
  
  
  Я щойно розстебнув перуку та вуса, як випадково глянув на стіну. Усі завмерли. Блимала червона лампа.
  
  
  "У нас є компанія", - сказав я.
  
  
  Я схопив зі столу пістолет Томпсона. Я сумнівався, що Томпсон колись використовував його за межами полігону AX у Вашингтоні.
  
  
  "Залишайся тут", - сказав я.
  
  
  "Я піду з тобою", - сказала Хізер.
  
  
  "Тобі це наснилося", - сказав я. Я глянув на неї, і вона зробила стурбоване обличчя.
  
  
  "Добре, Нік. Будь обережний."
  
  
  Я тихенько вийшов із лабораторії і попрямував до сходів. Я зупинився на розі. Я чув, як тріскалися уламки скла. Хтось увійшов через розбите вікно, яке ми використовували, і тепер прямував до сходів.
  
  
  Я прокрався до задньої частини сходів та сховався там. Я затамував подих і чекав на наступний звук. Це була сходинка нагорі сходів. Кроки людини, яка мала черевики з м'якою підошвою. Я не чув його знову, поки він не натрапив на шматок заліза на п'ятій сходинці знизу. Я міг сказати, що це був чоловік, за силою, з якою ступала його нога. Я чекав. На стіні з'явилася тінь. Безпомилковий силует чоловіка з пістолетом. Цікаво, ким він міг бути? Якщо я щось не прогав, за нами спостерігали тільки люди з Басимеві. «Так тримати, – сказав я.
  
  
  Наступної секунди я виявив, що маю справу не з копом. Це був секретний агент, та ще й страшенно гарний. Почувши мій голос, він пригнувся, повернувся навколо осі і швидко прицілився. Я вистрілив, і по кімнаті луною рознісся глухий стукіт глушника. Куля обпалила його волосся. Його пістолет голосно вистрілив, і йому вдалося прострелити дірку в моєму рукаві.
  
  
  Коли я пірнув на підлогу, я раптом зрозумів, що вони, мабуть, спустили на нас зайву людину, щоб відвернути нашу увагу від цього. Це спрацювало, і я дуже погано почувався. Я зробив те, чого не повинен робити добрий агент. Я недооцінив Басімеві.
  
  
  Зброя мого супротивника видавала величезний шум у низькому просторі, куля врізалася в бетон поруч зі мною, коли я відкотився у бік з пістолетом напоготові. Йому не доведеться залишити цю кімнату живою. Ми знали, що я повинен убити його, якщо він спочатку не вб'є мене. Третій постріл пролунав у моїх вухах, і навколо мене розлетілися уламки бетону. Я вдруге натиснув на спусковий гачок з м'яким стукотом. Куля влучила йому в груди. Він пірнув уліво, коли я знову вистрілив. Я влучив йому в бік. Він втратив рівновагу і врізався у стіну. Він націлив пістолет мені на думку, але я не дав йому можливості спустити курок. Моя четверта куля потрапила до нього, і він звалився на стіну: мертвий.
  
  
  Я все ще стояв над ним, коли підійшла Хізер. З Томпсоном і Дадлі слідом за нею. Я показав їм його посвідчення особи. «Один із людей Басимеві», - сказав я.
  
  
  Хізер піднялася нагору, щоб подивитися, і повернулася, сказавши, що чоловік був один.
  
  
  «Сподіватимемося на це», - сказав я. "У нас буде все місто на шиї, якщо він попередив Басімеві до того, як прийшов сюди".
  
  
  'Що ж нам тепер робити?' - спитав Дадлі. Він виглядав дуже блідим.
  
  
  'Робити?' - сказав Томпсон. "Ми приберемо тіло і продовжимо нашу роботу".
  
  
  Ми з Томпсоном перетягли тіло до досить віддаленого місця, перш ніж знову приєднатися до Хізер і Дадлі в лабораторії. Ми продовжували роботу, як ні в чому не бувало. Томпсон дістав костюм у стилі Сезака з набивкою на талії. На Хізер була коротка бежева сукня та підходящі туфлі. Коли Томпсон вручив їй бюстгальтер із легкою підкладкою, вона подивилася на мене з розумом. Ми одяглися, і Томпсон посадив нас пліч-о-пліч на два прямі стільці. Ми накинули на себе простирадло, ніби ми опинилися в перукарні. Томпсон почав з Хізер, а Дадлі, який все ще тремтить від стрілянини, почав зі мною. Він пристебнув до мого черепа щільний каптур тілесного кольору. Потім Томпсон і Дадлі зняли маски зі своїх стендів і почали надягати їх на наші обличчя. Томпсон спочатку подбав про Хізера, а потім прийшов до мене, щоб закінчити роботу.
  
  
  Перші кілька хвилин я дуже сильно відчув присутність маски. Але тільки-но Томпсон втиснув його на місце, я відчув себе чудово. Гума, з якої виготовлялися маски, була пориста, щоб шкіра могла продовжувати дихати. Ми мали це зробити, бо нам довелося б зберігати маскування протягом кількох днів.
  
  
  "Добре", - почув я, як Томпсон сказав мені біля вуха. Він був зайнятий застібкою перуки ззаду. "Це так, Нік".
  
  
  Краєм ока я помітив, що Дадлі розчісує чорне волосся Хізер. Начебто поряд зі мною сиділа інша жінка. За кілька хвилин Дадлі теж закінчив, і Хізер обернулася.
  
  
  'Що це в біса!' - М'яко сказала вона.
  
  
  Я дозволив своєму погляду ковзати її фігурою. Поруч зі мною сиділа вже не Хізер, а Катерина Гюлерс.
  
  
  "Ти Сезак", - сказала вона.
  
  
  "Звичайно, міс Гюлерсою", - сказав я глузливо. Дадлі простягнув нам велике дзеркало. Мій рот майже відкрився від подиву. Томпсон був генієм. Я повернув голову і глянув на свій профіль. Жодних слідів маскування. Чудово.
  
  
  – А тобі це подобається? - спитав Томпсон, все ще стоячи поряд зі мною.
  
  
  Я сказав. - Це мистецтво, фантастика! » « Вітаю, Томпсон.
  
  
  "Хіба тобі не хочеться працювати в ASO?" - Запитала Хізер Томпсона з усмішкою.
  
  
  "Джентльмени, не дозволяйте цій турецькій красуні запаморочити вам голову", - сказав я. "Британцям платять ще гірше, ніж нам, а фунт уже не той, що був раніше".
  
  
  Хізер змінила голос на Катерину. "Але ви повинні думати про інші переваги, так?"
  
  
  Вона повільно та чуттєво замахала ногою.
  
  
  «Ах, це тільки для Челіка, люба», - сказав я голосом Сезака.
  
  
  Відмінно, - сказав Томпсон. «Тон, вимова, жести. Ідеально. У Сезака та Гюлерсої трапився б інсульт, якби вони побачили вас».
  
  
  "Я впевнений у цьому", - сказав Дадлі.
  
  
  "Тоді, я думаю, ми закінчили", - прокоментував я.
  
  
  «Майже», - сказав Томпсон, простягаючи мені ампулу та пластиковий шприц у стерилізованій упаковці. "Це рідина, яку ви повинні дати серу Альберту".
  
  
  "А це новий тип газового пістолета", - сказав він, показуючи мені пістолет з великим дулом. «Ви поводитеся з ним, як з будь-якою іншою зброєю. Він розпорошує газ в обличчя вашому супротивникові, і, сподіваюся, він вдихне його. Це смертельно небезпечно за секунди діє та не залишає слідів».
  
  
  "Поклади це в сумку", - сказав я Хізер.
  
  
  А потім я маю для тебе ці туфлі, - сказав Томпсон. «П'ята лівого черевика містить новий вид ключа, яким можна відкрити практично будь-який замок. На п'яті іншого туфель є нейлоновий шнурок.
  
  
  "Звуки з далекого минулого", - сказав я.
  
  
  Ви відкриваєте підбори, знімаючи нижній шар шкіри. Дуже просто.'
  
  
  "Ніщо тут не здається простим", - зітхнула Хізер.
  
  
  Я вдягнув туфлі. Вони були новими.
  
  
  «Ось і все, – сказав Томпсон.
  
  
  – Тоді підемо зараз на станцію. Я звернувся до Томпсона, а потім до Дадлі. - «Побачимося у Вашингтоні».
  
  
  "Удачі", - побажали вони нам.
  
  
  Ми з Хізер подивилися один на одного. Щастя було чимось, що ми могли використати. Операція «Блискавка» розпочалася.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 7
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Було без чверті одинадцята, а поїзд мав піти рівно об одинадцятій. Ми купили квитки на єдиній відкритій стійці. Хізер зробила це, тому що ми припускали, що Катерину навряд чи впізнають. І ось ми стояли в тіні будівлі вокзалу, чекаючи на посадку в поїзд.
  
  
  Начальник станції йшов нам назустріч, коли на перон увійшов турок у темному костюмі. Він нас не бачив і лишився б там, якби нас не покликав начальник станції.
  
  
  "Ви можете увійти зараз", - сказав він турецькою.
  
  
  Я кивнув йому, коли турок у темному костюмі пробіг по нас допитливим поглядом. Якщо він був копом, він, мабуть, дбав про доктора Уолтерс і Нелл Труїтт. Але цілком можливо, що він знав Сезака в обличчя.
  
  
  Я схопив Хізер за руку і повів її до поїзда. Я намагався тримати обличчя у тіні. Приблизно за десять кроків я раптово почув, як мене звуть.
  
  
  "Це ви, містере Сезак?"
  
  
  Я озирнувся і побачив, що турок мчить до нас.
  
  
  "Дайте мені газовий пістолет", - сказав я.
  
  
  Хізер була блискавичною. Я засунув пістолет за пояс під куртку. Потім я повернувся до турка, який стояв перед нами.
  
  
  'Так?' Я сказав. Я говорив по-турецьки і продовжуватиму говорити, поки ми не дійдемо до сера Альберта. Якщо ми зайшли так далеко. «Доброго вечора, містере Сезак. Я впізнав тебе. Ви їдете з Анкари? Він кинув обережний погляд на Хізер.
  
  
  "Так", - сказав я. «Взяв кілька вихідних. Я підморгнув йому.
  
  
  "О, звичайно", - він розуміюче засміявся. «Я питаю вас, бо я чув, як Басімеві сказав, що хоче вас побачити завтра».
  
  
  "Ах," сказав я. Я кладу йому руку на плече. «Не могли б ви вибачити нас, Катерино?». - сказав я своєму фальшивому секретареві. "Я поясню тобі це", - сказав я турку, відводячи його в тінь.
  
  
  Я знав, що мушу вбити його з того моменту, як він упізнав нас. Єдиною втіхою було те, що наші маскування повністю обдурили його. Я зупинився у затінку станційного туалету. Начальник станції зник, і єдина людина на платформі, окрім Хізера, була кондуктором в останньому вагоні. "Я зв'яжуся з Басимеві, як тільки повернуся", - сказав я. «Але я, мабуть, дам вам номер, за яким зі мною можна буде поки що зв'язатися».
  
  
  Я заліз у піджак і витяг газовий пістолет. Це було краще, ніж Хьюго, тому що, коли його знайшли, не було жодних слідів убивства. Це займе достатньо часу, щоб дати нам фору.
  
  
  Я підніс пістолет до його носа і побачив спантеличений вираз у його очах. Я вистрілив. Густа хмара газу приховала її від очей. Я швидко відступив. Я чув, як він кашляє та задихається. Він повільно впав навколішки і впав на землю. Я чув, як він ще раз кашляє. Потім було тихо. Все це зайняло менше ніж п'ять секунд.
  
  
  Я засунув пістолет назад за пояс і озирнувся. Чоловічий туалет був дуже добре освітлений. Але за кілька метрів стояв візок для багажу. Я його туди затяг. Я спробував засунути його якнайдалі, а потім швидко повернувся. Я сів у поїзд із Хізер.
  
  
  'Це залагоджено...?'
  
  
  Я кивнув головою.
  
  
  Поїзд пішов вчасно, за десять хвилин. Я думав, що Сезак матиме окремі спальні купе, що й зробив. І я наполіг, щоб Хізер використала своє купе. Мені знадобилося багато часу, щоб заснути.
  
  
  
  
  Коли я прокинувся, сонце світило, і ми вже їхали між передгір'ями східно-турецьких високих гір. Вигляд був захоплюючим. Нерівні скелі, що чергуються з високими гострими піками. Подекуди невеликий луг, населений вівцями та кізами. Пастухи виглядали такими ж суворими та суворими, як і пейзаж. То були курди, відомі своєю стійкістю. У давнину їх основним заняттям було грабувати мандрівників. Порівняно з їхньою ворожнечею, війна мафії була невинною розвагою для хлопчиків.
  
  
  У середині ранку ми пересіли на поїзди в Ерзурумі. На схід від Ерзурума Туреччина була майже виключно військовою зоною, буферною державою проти Росії. Хоча відносини між Росією та Туреччиною останнім часом стали значно менш напруженими, кордон, як і раніше, був утворений загородженням з колючого дроту від Чорного моря до Арарату. Заповнений мінними полями та охороняється тисячами солдатів. Тараб'я перебувала у цій військовій зоні.
  
  
  Новий поїзд складався лише з вагонів другого класу. Незабаром після того, як ми увійшли, нас відвідали армійський офіцер та офіцер поліції. Коли вони попросили наші документи, ми показали фальшиві посвідчення особи, отримані від AX. Жоден з чоловіків не впізнав мене, хоча в іншому вони поводилися дуже ввічливо і побажали нам вдалого шляху, коли побачили, що я високопосадовець.
  
  
  Тарабая був маленьким містечком, а в'язниця знаходилася за кілька миль на схід від міського кордону. Ми взяли таксі і о третій годині дня були біля воріт в'язниці. Нам представили гнітюче видовище: сірі стіни, потворні вежі та незграбні будинки. Я показав наші документи охоронцеві і нас запросили увійти. Я востаннє глянув на зелені луки за межами в'язниці і дуже сподівався, що ми знову побачимо їх.
  
  
  Начальник в'язниці, якого звали Бекір Єнілік, не зміг стримати свого подиву щодо нашого несподіваного візиту. На щастя, він знав Сезака лише з фотографій у газеті.
  
  
  "Чому ти не попередив нас, що їдеш, Сезаку?" - дорікав він. «Тоді ми могли б зробити вам гідний прийом».
  
  
  «Безглуздя», - сказав я, рішуче відхиляючи його заперечення, як зробив би Сезак. «У мене була зустріч в Ерзурумі, тож було логічно приїхати сюди одразу. Це заощаджує поїздку. Це стосується одного із ув'язнених-іноземців Бекіра. Я мушу його розпитати. У справі є нові докази. Мій секретар запише його відповіді для звіту».
  
  
  «Але, звичайно», - сказав Єнілик з усмішкою, і його очі оглянули довгі ноги та повні груди Хізер. «Нечасто до нас приїжджають жінки. Ми дуже раді вашому прибуттю.
  
  
  "Ви дуже добрі", - сказала Хізер своїм голосом Катерини, моргаючи своїми довгими темними віями, дивлячись на Єнілика.
  
  
  Єнілік усміхнувся у відповідь. Він був зачарований її красою. У цей момент Хізер ламала для нас кригу і чудово справлялася. Єнілік явно намагався відвести погляд від неї.
  
  
  "Що стосується ув'язненого, за ким ви йдете?"
  
  
  Я постарався сказати це якнайпростіше. - О, якийсь сер Альберт Фітцх'ю. Засуджений кілька місяців тому за крадіжку артефактів.
  
  
  "Ах, англієць". Його обличчя знову стало серйозним.
  
  
  'Вірно. Ми маємо докази того, що за цим стоїть щось більше. Допит, якщо його провести належним чином, може надати нам дані, необхідні для нового судового розгляду».
  
  
  Відмінно, – сказав він. «Ці іноземці мають розуміти, що означає порушувати наші закони». Він виглядав замисленим. "Якщо ви хочете використовувати охоронців..."
  
  
  «О, ні, дякую за пропозицію, але спочатку я хочу спробувати ніжний спосіб. Тільки я та мій секретар, мені цього здається достатньо. Якщо не вийде, я завжди прийму твою пропозицію».
  
  
  'Чудово. Ви хочете відвідати ув'язненого зараз?
  
  
  «Будь ласка, якщо можна. Ми маємо максимально використовувати наш час тут».
  
  
  'Добре. Тоді я особисто заведу вас до нього». До нього прийшов охоронець, і ми вчотирьох поринули у в'язницю. Це було те, що ви називаєте досвідом. Я бачив в'язниці по всьому світу, навіть щурові нори у Мексиці та Східній Африці. Але ніде не було так погано, як тут.
  
  
  Липка парна атмосфера вдарила в горло. А потім сморід. Куди б ви не пішли, вас переслідував жахливий запах стічних вод. Ми йшли вузькими холодними коридорами. Я запитував, як людина може вижити тут роками.
  
  
  Сер Альберт знаходився в одиночній камері, не набагато більше звичайного туалету, і я дивився на нього через розсувне вікно у металевих дверях. Він сів на цементну лаву і втупився в підлогу.
  
  
  Охоронець відчинив двері камери, і Єнілік сказав мені: «Наприкінці коридору є кімната для допитів. Є стіл із кількома стільцями.
  
  
  'Добре. Тоді ми туди підемо».
  
  
  Охоронець вивів сера Альберта. Англієць майже не дивився на Єніліка, але відкрито дивився на нас із Хізером. Він знав обличчя Сезака по суду. Сер Альберт був високим струнким чоловіком. Його очі виглядали трохи туманними, як у людини, яка втратила окуляри. Його обличчя було блідим і виснаженим. Він мав товсті мішки під очима. Я бачив його фотографії у Лондоні. Це була зовсім інша людина. І він пробув там лише кілька місяців.
  
  
  'Що відбувається?' - пробурмотів він.
  
  
  «Нам треба поставити вам кілька запитань, містере Фітцх'ю», - холодно сказав я.
  
  
  Охоронець штовхнув сера Альберта вперед коридором. Єнілік, Хізер і я пішли за ним у кімнату для допитів. Стіл та стільці були з грубого дерева. Гола лампа мала висвітлити все.
  
  
  «Інше залиште нам», - сказав я Єнілік.
  
  
  Я поставлю охорону біля дверей, – відповів Єнілік.
  
  
  'Чудово.'
  
  
  Єнілік та охоронець зникли. Я підійшов до дверей і глянув на розсувне вікно. Було закрито. Хізер простягла мені шматок пластику зі своєї сумки, і я приклеїв його зсередини до вікна, поки сер Альберт спостерігав. Коли я закінчив, я глянув на нього.
  
  
  «Сідайте, сер Альберте, - сказав я.
  
  
  Він повільно опустився на один із стільців, все ще підозріло дивлячись на мене. Хізер поставила перед ним на стіл плоску скриньку з письмовим приладдям. Все, що нам потрібно було, було в її сумці. Вона підійшла до дверей і слухала, як я кружляв навколо столу.
  
  
  "У вашому випадку були виявлені нові докази, сер Альберт", - сказав я, перевіряючи всі виступи і западини на обладнанні, що підслуховує. "Ми хочемо докладно обговорити це з вами".
  
  
  "Свідоцтво?" – тупо сказав сер Альберт. "Які докази?"
  
  
  Я закінчив свій обхід: у кімнаті було чисто. Хізер відповідно кивнула і повернулася до столу. Вона сіла і взяла ручку та блокнот.
  
  
  Я стояв за столом поруч із сером Альбертом. З цього моменту ви повинні відключити свій голос, щоб охоронець зовні вас не чув. Ви це знаєте?
  
  
  Я змінив голос Сезака на власний. Сер Альберт помітив зміну і здивовано глянув на мене. "Так, я розумію", - сказав він. "Але хіба ти не Сезак?"
  
  
  "Ні звичайно. І це також не секретар Сезака». Я вказав на темноволосу Хізер.
  
  
  «О, ви належите до росіян. Але ти все одно не прийдеш до кінця тижня.
  
  
  Ми з Хізер подивилися один на одного. "Я запитав. - Чи були у вас якісь контакти з росіянами?"
  
  
  'Так. Чому ти запитуєш це? Хіба ви не працюєте росіянами?
  
  
  Я глибоко зітхнув і сів. Це було на межі. Ми майже не спілкувалися із КДБ. "Ні, ми не працюємо на росіян", - сказав я. "Ви кажете, що вони прийшли до вас і відкрито сказали, що прийшли забрати вас?"
  
  
  В його очах з'явилася підозра. "Хто ти тоді?"
  
  
  "Ми прийшли врятувати вас, сер Альберт", - сказала Хізер своїм голосом.
  
  
  Він обернувся до неї. "Ти англійка."
  
  
  'Так.'
  
  
  Він знову глянув на мене. "А ти американець".
  
  
  'Вірно.'
  
  
  "Боже мій", - сказав він, тупо дивлячись у кімнату.
  
  
  "Ви планували поїхати з росіянами?" Я запитав. - Чи обіцяли вони вас благополучно відвезти додому після гарячої ванни та гарного гоління? Тож ви не попередили адміністрацію в'язниці?
  
  
  Він повільно вивчав мене, і я побачив підозрілий погляд у його очах. Він нам нічого не сказав, але я це відчував. Щось було не так із цією справою.
  
  
  "Ви не можете так висловитися", - неохоче сказав він. Він глянув на Хізер. «Слухай, як вони тебе взагалі сюди відправили? Це має бути дуже небезпечно і даремно.
  
  
  «Не дарма, – спокійно сказав я. «У росіян великі плани на вас, сер Альберт. Якщо ви підете з ними, то більше не побачите вільний світ. Я можу дати вам це на замітку. Хізер кивнула. "Це так, сер Альберт".
  
  
  Він мовчав.
  
  
  «Наш план такий, – продовжив я. Вона зробить вам ін'єкцію рідини, яка негайно викличе хибні симптоми жовтяниці. Потім ми кажемо начальнику в'язниці, що у вас жовтяниця. Тюремний лікар огляне вас та підтвердить наш діагноз. А оскільки у в'язниці немає лікарняних приміщень, я наполягатиму на тому, щоб вас відвезли до лікарні в Хопі. А оскільки ви важливий ув'язнений Челіка Сезака, я особисто керуватиму транспортом. Коли ми виходимо із в'язниці, ми тікаємо на південь. Той, кого вони пошлють із нами, має померти».
  
  
  Він слухав мовчки, але, як продовжилася розповідь
  
  
  емоції почали формуватися з його особі. Він був наляканий, дуже наляканий. Страх, що межує з панікою. Я не розумів, чому.
  
  
  - Щось не так, сер Альберте? — спитала Хізер.
  
  
  Він з подивом подивився на нас. 'Щось не так? Так, безперечно щось є! – голосно сказав він. Потім він згадав, що ми сказали, і понизив голос. «Це божевільний план! Дурний та небезпечний план. У будь-якому разі це має піти негаразд. Вам краще забути про це і піти, поки ви можете.
  
  
  Ми з Хізер подивилися один на одного. Повільно й терпляче я знову заговорив. «Сер Альберт, я не думаю, що ви знаєте. Це ваш єдиний шанс знову побачити Англію та свою родину». Його обличчя напружилося за слова «родина». «Російські планують відправити вас до концтабору в Сибіру. Вони змусять вас зайнятися розробкою хімічної зброї для Радянського Союзу. Зброя, яка буде використана проти Англії та решти вільного світу».
  
  
  "У нашого плану максимальні шанси на успіх, сер Альберт", - додала Хізер, вивчаючи вираз його обличчя. «Американці організували першокласну втечу через південне узбережжя. Ви у невеликій небезпеці».
  
  
  Він ставав все більш напруженим. «Послухайте, я дійсно ціную те, що ви всі хочете для мене зробити, і таке інше. Але я не можу піти з тобою та розлучитися з цим». Він уникав мого погляду.
  
  
  Хізер поступово злилася. Але сер Альберт, ви повинні піти зі мною. Наші замовлення зрозумілі. Наш уряд вважає своїм обов'язком витягти вас звідси.
  
  
  Ваш обов'язок – співпрацювати з цим».
  
  
  Він нервово підвівся і подивився в інший бік. «Але ви не розумієте», - сказав він, тремтячи. «Йдеться про мою сім'ю, про людей, які мені дорогі. Про що ви, хлопці, так хвилювалися, якби я колись їх знову побачу. Мій охоронець – агент КДБ, і він запевнив мене, що мою дружину та дочку вб'ють, якщо я не співпрацюватиму з ними».
  
  
  Тепер усе зрозуміло. Хізер скривилася, коли сер Альберт повернувся до мене. “Тепер ви знаєте, чому я не можу піти з вами. Якщо мене не буде тут наступного тижня, коли приїдуть росіяни, моя родина буде вбита. А цього не має бути».
  
  
  Мої очі дивилися йому в очі, і я бачив у них відбиток божевілля. Безумство страху. Він хотів захистити свою сім'ю за всяку ціну. Це було так зворушливо, як і ніяково. Я прочистив горло і почав. «Я бачив такі погрози раніше, сер Альберт. Росіяни майже ніколи не виконують своїх погроз. Якби ви були російською, яка подала прохання про надання притулку, або агентом, який дезертував, вони могли б легко помститися. Але у вашому випадку це принесе їм лише проблеми, великі проблеми. Ні, сер Альберте, їхні погрози порожні. Просто повір мені зараз.
  
  
  Він глянув на мене, і його очі спалахнули гнівом. 'Вірити тобі? Ви обидва мені зовсім не знайомі! У вас є накази, але маю свої інтереси. Я не збираюся поїхати з вами!'
  
  
  Я пильно подивився на нього. «Мені дуже шкода, сер Альберт. Але ми не можемо поїхати без тебе. Ти все одно підеш із нами». Я не загрожував йому, але мій голос звучав рішуче.
  
  
  Він глянув на Хізер, потім знову на мене. Його щоки залилися рум'янцем. "Тоді подивимося", - сказав він напружено. Він наповнив легені повітрям.
  
  
  "Охоронець!" - голосно закричав він, і на його лобі проступили вени. «Вартова, приходьте швидше!
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 8
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  "Сер Альберт!" - сердито сказала Хізер.
  
  
  "Заради бога, людина!" - прогарчав я.
  
  
  Двері відчинилися, і увійшов охоронець.
  
  
  'Що тут відбувається?' він спитав мене. Він глянув на сера Альберта, який сів у кутку перед нами.
  
  
  «Все гаразд, – сказав я. «В'язень страждає на психічну депресію».
  
  
  "Це брехня", - люто сказав сер Альберт. «Ці двоє – зловмисники. Шпигуни Заходу».
  
  
  Він говорив англійською мовою, і охоронець цього не розумів.
  
  
  'Що з ним?' - Запитав охоронець по-турецьки.
  
  
  "Неважливо", - відповів я йому по-турецьки. "Якщо він вдасться до насильства, ми подзвонимо вам".
  
  
  «Так, це спрацює», - весело сказала Хізер і посміхнулася до охоронця.
  
  
  Охоронець вагався, він почував себе невпевнено. Він бачив пластик у вікні. Коли я поклав його, мені не було цікаво, що подумає охоронець. Сезак би так і вчинив. Але за цих нових обставин це посилило його сумніви.
  
  
  Сер Альберт спробував по-турецьки. "Ця людина не Сезак, не секретар".
  
  
  Я привітно посміхнувся. «Чи бачите, у нього напад».
  
  
  Охоронець запитливо глянув на мене, потім на Хізер. "Він сподівається, що ми зупинимо допит з усім цим шумом", - сказала Хізер.
  
  
  Охоронець підійшов до сера Альберта. "Є ви відчуваєте добре?" - повільно спитав він англійською.
  
  
  "Я кажу тобі правду!" - голосно відповів сер Альберт. «Бери директора, мужику! Нехай він поставить цим двом кілька запитань. Тоді ви виявите собі, що вони не ті, ким прикидаються».
  
  
  Вираз особи охоронця видав, що він не зовсім розуміє. Він знову глянув на пластик. Я підійшов до дверей і зняв його.
  
  
  "Це було для спокійного допиту", - сказав я йому недбало і засунув його в кишеню пальта. - Можеш знову залишити нас із ним наодинці. Потім продовжимо допит».
  
  
  «Добре, – повільно сказав він. «Якщо вам потрібна допомога із ув'язненим, просто зателефонуйте».
  
  
  "Звичайно", - сказав я. «До речі, цьому чоловікові необхідне медичне обстеження. Його дихання нерегулярне, щоки червоніють. Це могло вказувати на жар. Можливо, його опірність ослабла через хворобу».
  
  
  Сер Альберт раптом стрибнув між дверима та стражником. "Ти осел!" – голосно закричав він. «Іди негайно попереди Єнілика! Це шпигуни! Вони хочуть дати мені знеболювальне та викрасти мене з в'язниці! »
  
  
  Я мовчки вилаявся. З кожним словом сер Альберт збільшував наші труднощі. «Бідолах справді дуже засмучений», - нейтрально сказав я охоронцеві. "Може, тобі краще наручники".
  
  
  Охоронець допитливо глянув на сера Альберта. Потім він ухвалив рішення. 'Рухатися.' - Він говорив по-турецьки.
  
  
  "Ні не буду! Ні, поки ти не пообіцяєш отримати Єнілік.
  
  
  Охоронець спробував обійти його, але сер Альберт висів у нього на рукаві. «Вони в масках, вони в якомусь маскуванні! Тоді придивіться до них! Це все, про що я прошу тебе, мужику!
  
  
  Охоронець спробував звільнити його. Сер Альберт швидко стрибнув на мене і схопив мене за обличчя. Я підняв руку, щоб відобразити його, але його пазурі вже схопили мене. І йому пощастило. Він схопився за місце, де маска зливалася з макіяжем моєї шиї. І він відірвав мені куточок щелепи.
  
  
  Охоронець з подивом дивився на потертості, що звисали з мого обличчя. Зовнішній вигляд Челіка Сезака сильно пошкоджений.
  
  
  "Ах ти тупий ідіот!" - гаркнула Хізер серу Альберту.
  
  
  І навіть сер Альберт здивувався розірваній масці. Моє обличчя зовсім вільно звисало, ніби тіло було зірвано з моїх кісток. Я бачив, як охоронець потягся до пістолета в кобурі. Я не наважувався вбити його, і це вагання було фатальним. Я хотів дістатися Вільгельміни, але він уже направив свою зброю мені в груди.
  
  
  Хізер взагалі не мав шансів. Її сумка лежала на столі. Вона подивилася на пістолет охоронця і зітхнувши знизала плечима. Охоронець повільно підійшов до мене, намацав мою куртку, вийняв «люгер» і засунув його в одну з кишень.
  
  
  "Що це у тебе на обличчі?" - гаркнув він.
  
  
  Я взяв маску між пальцями і повільно натягнув її на голову, з перукою та рештою. Охоронець і сер Альберт були приголомшені, коли з'явилося моє власне обличчя.
  
  
  "Дуже цікаво", - сказав нарешті охоронець. Він узяв маску з моїх рук, все ще спрямовуючи пістолет мені в груди, і уважно оглянув маску. Потім він пильно подивився на мене. 'Хто ти?'
  
  
  Я знизав плечима. "Той, хто грає за Сезака".
  
  
  Він глянув на Хізер. "І у тебе там теж інша особа?"
  
  
  Вона кивнула головою. «Є люди, котрі явно це цінують більше. Вона подивилася в бік сера Альберта, до якого повернулося самовладання.
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав він Хізер. "Якщо це має значення, мені дуже шкода".
  
  
  Хізер знизала плечима. "Ах, чоловік не завжди перемагає", - сказала вона з типовим британським флегматизмом.
  
  
  Я шукав спосіб відволікти охоронця. Якби я міг отримати його, завжди залишалося дуже мало шансів, що ми опинимося тут із сером Альбертом.
  
  
  'Гарний. Ти йдеш. Всі вони.' сказав охоронець, розмахуючи пістолетом.
  
  
  Я пройшов повз нього до відчинених дверей. Підійшовши до нього, я повернувся і вказав на стіл і спитав. - "Хіба тобі не варто взяти сумку із собою?"
  
  
  Він на мить глянув через стіл. Я вдарив його по руці прийомом карате. Пістолет із гуркотом упав на землю.
  
  
  Охоронець закричав. Я вдарив його кулаком у живіт, і він із задушеним криком склався навпіл. Я підніс коліно до його обличчя. Пролунав глухий тріск, коли його спина вдарилася об підлогу.
  
  
  Хізер підлетіла до дверей, щоб зачинити їх, але сер Альберт тримався за неї. "Опікуни!" – голосно крикнув він. Я стягнув його з Хізер і вдарив його кулаком у щелепу. Він влетів у стіл і затяг його в пастку. Я обшукав підлогу в пошуках пістолета охоронця, який повільно й незграбно намагався підвестися.
  
  
  Щойно знову побачив пістолет, я почув швидкі кроки в коридорі. Я відчайдушно потягся за пістолетом, але не зміг його схопити, перш ніж у дверях з'явилися охоронці. Два негабаритні турки зі зброєю напоготові. Я глибоко зітхнув і знову впустив пістолет. На мене дивилися похмурі очі.
  
  
  'Що трапилося?' - Запитав один з них.
  
  
  Хізер подивилася на мене і похитала головою.
  
  
  "Щось дуже незвичайне", - сказала вона.
  
  
  Двоє охоронців не гадали часу на подальші роздуми. Нас трьох маршем повели до кабінету Єніліка. Сер Альберт нам більше нічого не сказав. Він більше не вибачався. Він, певно, зрозумів, що ми цього не цінуємо. Здивування Єнілика незабаром переросло в лють. Він гаркнув охоронцеві, що йому треба зняти маску Хізер, і грубим жестом виконав наказ.
  
  
  "Неймовірно", - сказав Єнілік, насупившись, дивлячись на Хізер. Він повернувся до мене і пильно подивився на мене. «Ти справді мене обдурив. Я не скоро забуду це, запевняю вас. Він говорив суто англійською, і тон його голосу не віщував нічого доброго.
  
  
  'Та невже. - Воно того не варте, моя люба, - люб'язно сказала Хізер. "Тебе так легко обдурити". Єнілік сильно вдарив її по обличчю. Вона відсахнулася і впала на ліву ногу. Я потягся до Єнілика, але троє охоронців, що стояли за його столом, погрозливо підняли пістолети.
  
  
  «Трохи м'якше з дамою, містер Єнілік. Будь ласка.' - лагідно сказав сер Альберт.
  
  
  'Замовкни!' - заволав Єнілік. Він повернувся до мене.
  
  
  "Чи був ув'язнений учасником змови?"
  
  
  «Я нічого про це не знав, – заперечив сер Альберт.
  
  
  Я був дуже схвильований, щоб привернути його до вух. «Він каже правду. Він не знав, що ми йдемо.
  
  
  Я вже ухвалив рішення. Якби не було можливості вибратися звідси з сером Альбертом до того, як за ним прийдуть росіяни, я б повідомив Єнілік про їхній план викрасти сера Альберта. Я віддав би перевагу йому в Тараб'ї, ніж у Сибіру. Тут його у будь-якому разі відпустять, якщо він відбув покарання.
  
  
  Єнілік наказав охоронцям обшукати мене. Зняли з мене куртку Sezak з начинкою та виявили у мене на руці Хьюго. Вони відстебнули стилет і поклали його на стіл поруч із Люгером. Сумку Хізер також оглянули. Її стерлінг. 380 PP1, газовий пістолет, шприц та ампула з рідиною впали на стіл.
  
  
  "Для чого це було?" - Запитав Єнілік.
  
  
  Я мовчки дивився на нього.
  
  
  "Вони хотіли зробити мені укол цієї речовини, і я виглядав би хворим", - сказав сер Альберт. "А потім вони хотіли відвезти мене до лікарні в Хопі".
  
  
  Темні очі Єнілик металися між предметами на столі та моїм обличчям. 'Дуже розумно. Ви знали, що тут немає лікарняної палати. Ви, мабуть, теж багато знаєте про Сезака і мене. Хто ти?'
  
  
  "Це секрет".
  
  
  Його очі перетворилися на маленькі щілинки. – Ви американець, а вона англійка. Дуже цікаво. Думаю, навіть про вашу професію. Хіба ваші уряди не могли залишити сера Альберта в турецькій в'язниці до закінчення терміну його покарання? Вам наказано вивезти його із країни?
  
  
  Я мовчки дивився на нього. Було зрозуміло, чим ми займалися. Але мені не подобався цей худорлявий чоловік та його манери. Якщо він хотів щось з'ясувати, то добре, але без мене.
  
  
  "Чому б вам не зателефонувати до прем'єр-міністра до Лондона?" - спитала Хізер, знову встаючи і, очевидно, оговтуючись від удару. "Може, він розповість вам подробиці".
  
  
  Вона знову кинула виклик Єніліку. Було ясно, що він повинен їй подобатися так само мало, як і я. Він знову підійшов до неї, але знову втрутився сер Альберт.
  
  
  «Я вважаю, що це був їхній намір», - сказав він. "Щоб таємно вивезти мене з країни".
  
  
  Я вважаю, що він справді робив усе можливе, щоб уберегти Єніліка від насильства. Сер Альберт не був такий поганий чоловік.
  
  
  Він був людиною, яка була під величезним тиском. Тиск, який розірвав його всередині. У цих обставинах він уже не був собою. Але на той час це було для нас невеликою втіхою.
  
  
  Єнілік глянув на сера Альберта. "Може, тоді ти мені щось поясниш", - сказав він. «Тоді чому ви навмисно провалили їхній план?»
  
  
  Мені було цікаво, що на це відповість сер Альберт. Я, звичайно, міг би сказати це сам, але якби я розповів Єнілік про план КДБ, сер Альберт, безсумнівно, надав би додаткові заходи безпеки. І це також ускладнило б його звільнення. Я давно не втрачав надії.
  
  
  "Я не особливо герой", - нервово сказав сер Альберт. «Я міг би бути поранений чи навіть убитий, якби пішов із ними. Ні, такі індійські ігри не для мене. Я краще залишусь тут. Мій вирок не триватиме так довго». Єнілік довго й допитливо дивився на сера Альберта. 'Я вірю тобі. Ви добре попрацювали, щоб викрити цих загарбників. Ваша допомога може сприятливо вплинути на тривалість вашого вироку».
  
  
  "Дякую", - майже нечутно сказав сер Альберт.
  
  
  «Відведіть ув'язненого назад до камери», - сказав Єнілік одному з трьох охоронців.
  
  
  Чоловік схопив сера Альберта за руку і повів його. Сер Альберт повернувся до дверей і нерішуче глянув на нас, ніби бажаючи ще раз вибачитись. Але він нічого не сказав. Потім пішов.
  
  
  До мене підійшла Єнілік. Його гнів на наш хитрощі поступово перетворився на свого роду самовдоволення. Зрештою, він захопив двох західних шпигунів. Сподівався, що Сезак та дипломатичні кола Анкари дуже будуть їм задоволені. Можливо, він отримає нагороду чи вищу посаду, можливо, навіть посаду в Анкарі.
  
  
  «Я хотів би знати, хто ви і на кого працюєте», - сказав він недбало, наче просячи прикурити.
  
  
  «Я про це не говорю», - сказав я.
  
  
  Він вказав на одного із охоронців. Він притиснув пістолет до мого обличчя. Він ударив мене по щелепі, і я впав. Спершись на землю коліном, я відчув, як по щоці текла цівка крові. Я стиснув зуби від болю.
  
  
  "Ти нещасний варвар!" - сердито сказала Хізер.
  
  
  Я підвів очі і побачив, що інший охоронець тримає її однією рукою. Іншою рукою він приставив до її голови пістолет.
  
  
  "Хіба це не робота інших людей?" – спокійно сказав я Єнілік. Я одразу зрозумів його мету. Чим більше інформації він отримає від нас до того, як секретна служба приїде за нами, тим вражаючим він буде в Анкарі.
  
  
  "Не турбуйтеся про інших людей", - сказав Єнілік. «Ви залишитеся тут до суду в Анкарі. І мені здається справедливим, що тут, у тому місці, де тебе впіймали, ти розкриєш свою справжню особистість».
  
  
  "Ми не зробимо тебе мудрішими", - холодно сказала Хізер. Єнілик сердито глянув на неї. «Відведіть її до кімнати для допитів», - сказав він охоронцеві, який її тримає.
  
  
  Я насилу підвівся на ноги, коли Хізер виштовхнули з офісу. Вона кинула на мене короткий рішучий погляд, перш ніж двері за ними зачинилися. Я сподівався, що вони помилують її. Охоронець, що залишився, грубо повернув мене і скував мені руки за спиною. Те, що вони раніше не турбувалися.
  
  
  Єнілік підійшов і став переді мною. Охоронець вручив йому предмет, подібний до твердого гумового стрижня. Прут був близько фута завдовжки і важко лежав у руці.
  
  
  "Тепер ми можемо почати", - сухо сказав він. 'Як твоє ім'я?'
  
  
  Я глянув на прут. «Челік Сезак».
  
  
  Він дозволив гумі сильно впасти мені на голову. Він врізався мені у вухо та шию. Я побачив перед очима палаючі зірки і важко приземлився на підлогу. У моїй голові пролунав вибух болю.
  
  
  "Ви працюєте на ЦРУ, чи не так?" сказав голос здалеку.
  
  
  Але я перестав слухати. Я напружив усі м'язи і чекав, поки все закінчиться.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 9
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Раптом я прокинувся. Першою моєю думкою було, що побиття припинилося. Трохи пізніше я згадав, що мене кинули у смердючу камеру і що за мною зачинилися металеві двері.
  
  
  Я лежав із заплющеними очима. Біль прокотився моїм тілом. Повільно спогади повернулися. Єнілік продовжував бити, знову і знову. Були й інші насолоди.
  
  
  Я розплющив очі, але було темно. Нахмуривши брови, я спробував щось побачити. Поступово мої очі звикли до темряви, і я міг розрізнити підлогу та стіни. Я знаходився в одиночній камері, як і сер Альберт. Я лежав на лівому боці, спиною до дверей. Тонкий промінь світла пробивався крізь вікно дверей. У камері не було інших отворів, крім зливного отвору каналізацію в одному куті камери. Від усієї клітини пахло сечею.
  
  
  Я спробував поворухнутися, і тисячі голок болю встромилися мені в спину і бік. Коли я скривив обличчя, мені здалося, що воно може впасти, як маска Сезака. Я торкнувся щоки. Це було схоже на роздутий тенісний м'яч, який зношується. На моєму обличчі були великі струпи крові.
  
  
  'Ісусе!' - пробурмотів я, почуваючись трохи шкода. Потім я подумав про Хізера, і моє серце впало в туфлі. Боже мій, якби вони зробили те саме з нею. Це означало б її смерть. "Ублюдки!" - промимрив я вслід.
  
  
  Щоб сісти прямо, була потрібна мужність. Я притулився до задньої стіни. Довелося подумати. Якби я дав їм час, щоб нас забрали люди з Анкари, цього б не було. Може, це вже було. Як, чорт забирай, мені вибратися з в'язниці суворого режиму? До речі, як я мав пережити наступну годину? Біль був майже нестерпним.
  
  
  Я оглянув себе. Я все ще був у своєму одязі. Моя сорочка була розірвана і залита кров'ю. Вони забрали мій пояс та вміст кишень. Але в мене лишилися туфлі. Оскільки наше перебування тут було дуже коротким, малоймовірно, що ми з Хізер одягнемо сіру форму і сандалії в'язнів. Хтось із Анкари може бути тут уже завтра. Хтось від Сезака, чи агент від Басимеві. Можливо, один із них сам. Раптом щось спало мені на думку з туфлями. В одному підборі спеціальний ключ, а на іншому – чокер. Це був успіх. Страшенно великий успіх. Більше, ніж я насправді заслужив після того, як дозволив серу Альберту так безглуздо зіпсувати нашу операцію. Але важливішою за зброю була інформація. Мені треба було знати, де я був і що сталося з Хізером. Я мушу набратися терпіння.
  
  
  Я заснув. Здавалося, за кілька годин я прокинувся від охоронця, що відчинив двері. Він ніс олов'яну тарілку з їжею, що погано пахне, моєю вечерею. Я глянув повз нього, намагаючись зрозуміти, де я. Коридор виглядав як той самий коридор, який вів до камери сера Альберта.
  
  
  «Почекай», - сказав я, коли охоронець збирався йти.
  
  
  Він обернувся.
  
  
  "Жінка ... гаразд?"
  
  
  Він грубо засміявся. «О, вони трохи забили її. Але вона, як і раніше, виглядає дуже сексуально. До речі, ви дізнаєтесь про це більше.
  
  
  «Йди до біса», - вилаявся я.
  
  
  Він широко посміхнувся. «Ми збираємося незабаром піддати її випробуванню. Я вже на це чекаю. Знаєте, у в'язниці дуже нудно. Це фантастична розвага для нас. Вона у коридорі. Можливо, скоро ви зможете почути її вигуки задоволення».
  
  
  «Брудний собака! Залиш її. Я спробував підвестися, але впав.
  
  
  Охоронець зник, голосно сміючись, і двері за ним зачинилися. Я лежав, затамувавши подих, прислухаючись до кроків у коридорі. Може, він зараз приносив Хізер їжу. Я глянув на жерстяну пластину і скривив обличчя.
  
  
  "Скоро", - сказав він. Можливо, вони віддали її якимсь співкамерникам просто заради забави. Цього не має бути. Але я не зміг би їй допомогти, якби не відпочив. Так що я влаштувався зручніше на цементній підлозі і змусив себе заснути.
  
  
  Але коли я нарешті заснув, мені знадобилося багато годин, щоб прокинутися. Я міг виміряти тривалість свого сну за відчуттями у своєму тілі. Більшість болю пішла, щока більше не так опухла. Тільки я був надто жорстким. Я незграбно підвівся на ноги і поплентався до дверей. Я слухав через вікно, але не чув жодного звуку. Не було жодних ознак того, що там була зайнята група чоловіків. Можливо, її перевели в іншу палату, чи все вже скінчилося. Катерино! – крикнув я в люк.
  
  
  Після короткого мовчання я почув запитальний голос: "Челик?" Я був радий, що вона зрозуміла, що ми маємо використовувати наші псевдоніми. Але принаймні з таким самим полегшенням чути її голос. Отже, ніби кілька осередків зліва від мене.
  
  
  Я запитав. - 'Все добре?' Я просто сподівався, що у коридорі не підслуховуватиме охоронець.
  
  
  "Так", - сказала вона. «За винятком кількох синців».
  
  
  Я зробив глибокий вдих. Вона не була схожа на жінку, на яку щойно напали. Загроза охоронця була призначена тільки для того, щоб залякати мене, або в нього ще не було можливості її здійснити.
  
  
  'Це звучить непогано.'
  
  
  'А ви?'
  
  
  "О, я в порядку", - сказав я. Я чув, як десь грюкнули двері. 'Почекай секунду.'
  
  
  Наближалися кроки. Через мить біля мого вікна з'явилося обличчя охоронця. Я його не бачив. "Ти кликав?" - хрипко спитав він.
  
  
  "Так", - відповів я. "Можна мені подушку під голову?" Я намагався відчути, чи я готовий до бою. Моє тіло сказало ні.
  
  
  «Жодних подушок. Йти спати.' – коротко сказав охоронець. Він повернувся і пішов геть. Я чув, як він зупинився біля камери Хізера і пішов далі.
  
  
  Коли я знову спробував заснути, я не зміг. Я думав про плани втечі. Коричневий щур виліз із каналізаційної труби і стояв, спокійно дивлячись на мене на задніх лапах. Вона понюхала мою їжу. Пахло жахливо, але мені треба було поїсти, щоб лишався сильним. Я підсунув тарілку до мене, перш ніж вона стала настільки нахабною, що почати їсти її. Я з'їв ложку, скривився і почав жувати. Це було дійсно захоплююче. Найбільше він нагадував тушковане м'ясо місячної давності. Пацюк обнюхав підлогу, сподіваючись, що я щось упустив. Коли закінчив, я передав їй тарілку. Кислою підливи їй було більш ніж достатньо.
  
  
  Невдовзі я заснув. Я прокинувся, коли інший охоронець підійшов до брудної тарілки і поставив тарілку вівсяної каші. Я торкнувся її пальцем. Вона була схожа на гуму і була дуже холодна. - У Тарабаї можна померти з голоду, - сказав я.
  
  
  Пухлина на моєму обличчі майже зникла, але потрібен час, щоб синці та подряпини загоїлися. Єнілік постарався. Я б з радістю з ним поквитався, але мої особисті почуття на той момент не мали значення.
  
  
  Що ще важливіше, я мав витягти нас із в'язниці того ж дня. Урядовці з Анкари тепер могли прибути до Тарабії будь-якої миті. Це означало вирватися назовні серед білого дня.
  
  
  Світанок. Це було безглузде слово в цій печері, куди ніколи не проникало сонце. Моя камера все ще була оповита тією ж напівтемрявою, як і тоді, коли мене туди привели. Я знав, що зараз ранок, тільки через мій час і той факт, що охоронець приніс вівсянку.
  
  
  Я підтягнув до себе ліву ногу і скрутив верхній шар підошви. І в ньому був ключ, як і сказав Томпсон. Ключ складався з кількох частин, з'єднаних кільцем. Ви можете зробити короткий вузький ключ або довгий та товстий. Я зробив великий ключ і підійшов до дверей. Усередині дверей не було замкової щілини, тож я не міг спробувати. Але принаймні це було схоже на ключ, який підійде до дверей камери. Я засунув ключ у піджак і відстебнув інший підбор. У ньому було півметра фортепіанної струни з каблучкою на обох кінцях.
  
  
  Ви повинні були зробити петлю, накинути її ззаду на чиюсь голову, перетнути дроти, а потім сильно і швидко потягнути. Ця зброя була випробувана у багатьох війнах та партизанських діях. Можна було обезголовити когось майже безшумно протягом секунди майже без звуку.
  
  
  Я заправив шнур за сорочку. За мить після того, як я знову одягнув підбори, я почув шум у коридорі. У замку брязнув ключ, і зайшов охоронець, щоб забрати мою тарілку та ложку. Він побачив, що я не торкався речовини. "Турецька їжа недостатньо хороша для американського шпигуна, так".
  
  
  Я сказав. - "Це не схоже на їжу?" Я подумав, чи ризикну я, але з коридору долинало багато шумів. Тож я вирішив відкласти спробу.
  
  
  Охоронець підняв тарілку і вороже подивився на мене. - Вони скоро прийдуть по тебе. Я сподіваюся, вони тебе за це повісять».
  
  
  Отже, якщо ми хотіли поїхати з сером Альбертом, ми мали спробувати сьогодні вранці. Сьогодні вдень було б надто пізно. Люди, які були до нас, очевидно, летіли до Ерзурума літаком і в будь-якому випадку мали прибути до Тарабії після обіду. У нас не залишалося багато часу для виконання, здавалося б, нездійсненного завдання.
  
  
  Я маю ретельно вибирати час. І це поки що я міг тільки прикинути, котра година.
  
  
  Я очікував, що до середини ранку у нашій тюремній камері буде найменша активність. Я був правий. Коли я був майже певен, що довкола більше немає охорони, я підійшов до вікна і почав кричати.
  
  
  Нема відповіді. Чудово. Отже, вони були зайняті в іншому місці. Я знову закричав, цього разу голосніше. Відповів голос Хізер.
  
  
  'Чи все в порядку?'
  
  
  "Добре", - сказав я. "Просто почекай і побачиш." Я знову закричав на повну гучність у кінець зали. - "Охорона!" Двері відчинилися, і в коридорі пролунали кроки. У мене в руці був напоготові шнур-зашморг. У вікні з'явилось обличчя охоронця. Це була та сама людина, яка вчора ввечері коментував Хізер. Присмаковий негарний чоловік з рябим обличчям і великим носом.
  
  
  «Отже, що вам потрібно? Хочеш побачити свою дівчину? Я зняв сорочку і підняв її у кутку камери. "Є дещо, що я хочу тобі показати".
  
  
  Він загарчав. “Це те, що сказала твоя дівчина. У мене не було часу минулої ночі. Але я піду до неї, як тільки тебе викличуть до директора. Тоді тобі буде про що подумати, доки ти там».
  
  
  "Мене викличуть до директора?" - Сказав я, ігноруючи інше. 'Чому?'
  
  
  "Ти знаєш чому. Ти дуже добре знаєш.
  
  
  Очевидно, вони знали про щось, а я – ні. - Ви прийдете подивитися? - нетерпляче спитав я. «З каналізації виповз звір. Це був не щур. Це дуже дивний звір. Він там, під моєю сорочкою».
  
  
  'Звір? Що це за нісенітниця знову? Він намагався дивитися повз мене. Його цікавість була збуджена. "Здається, я вбив звіра", - сказав я. Ви можете забрати це? Мене нудить від цього повітря».
  
  
  Ключ задзвонив у замку. Я знав, що йому начхати, що я від цього вони, але йому було цікаво, щоб мене вбило. Двері відчинилися, і він ступив усередину. Він глянув на пакунок, а потім на мене.
  
  
  "Сядь на диван", - сказав він.
  
  
  Я підійшов до цементної лавки і сів, тримаючи мертву хватку в руці. Він обережно підійшов до пакунка і штовхнув його ногою.
  
  
  Я кинувся на нього ззаду, одним швидким рухом накинув петлю на голову і потяг. Він напружився, і його руки пригорнулися до горла, коли я потяг сильніше. Пуповина прорізає шкіру, сухожилля та м'язову тканину. Кров забризкала мої руки. Кілька секунд він шалено хапав і штовхав. Потім з нього не лунало ні звуку. Його шия була порізана до кісток. Він зісковзнув на підлогу, шнур все ще залишався у його тілі.
  
  
  Я зачинив двері. Я швидко поділ його і одягнувся в його темно-синю форму. Він носив формений кашкет. Я надів її і засунув якнайглибше на очі. Я застебнув широкий ремінь із кобурою для пістолета і витягнув гайковий ключ із викинутих штанів. Я перевірив на патрони револьвер. Він був сповнений. Якомога недбаліше я відчинив двері і вийшов у коридор. Нікого не видно. Я підійшов до камери Хізер і подивився у вікно. Вона сиділа на дивані із заплющеними очима.
  
  
  "Це я", - сказав я.
  
  
  Вона здивовано глянула на мене. 'Нік!' прошепотіла вона.
  
  
  Я приніс обручку для ключів охоронця. Я придивився і побачив, що маю близько двадцяти однакових ключів на вибір. Я не міг сказати, який з них підійде для камери Хізера. Це займе надто багато часу. Я витяг саморобний ключ із кишені і застромив його в металевий замок. Я повернув його, і в замку щось ворухнулося. Після двох спроб це спрацювало. Я відчинив двері.
  
  
  "О, Нік!" прошепотіла Хізер, міцно притискаючись до мене.
  
  
  «Давай, – сказав я. "Ми повинні піти за сером Альбертом".
  
  
  "Але він не хоче йти".
  
  
  "У нього немає вибору".
  
  
  Ми вийшли з коридору. Я глянув на обличчя Хізер. Підтікання все ще було видно. Не так погано, як у мене, але вони її сильно вдарили. З іншого боку, вони трималися подалі.
  
  
  Камера, в якій був сер Альберт, тепер була порожня. Ми обшукали весь коридор, але не змогли знайти сера Альберта в жодній камері. Я очікував почути охоронця кожну секунду.
  
  
  Я прошипів крізь зуби. - «Прокляття!»
  
  
  «Може, вони не хотіли, щоб він був дуже близьким до нас», - сказала Хізер.
  
  
  "Добре, давай продовжимо пошуки".
  
  
  Ми швидко дійшли до кінця коридору. Там ми натрапили на двері з металу. Це були двері, якими увійшов мій охоронець. Значить, вона не була замкнена. Я штовхнув її, і ми обережно ввійшли до наступної секції.
  
  
  Ми були в суміжній кімнаті між різними коридорами. Спиною до нас сидів вартовий і читав газету. Він почув, як відчинилися двері, але не обернувся.
  
  
  "То що це було?" - спитав він, не зводячи очей.
  
  
  Я згадав, що в іншого охоронця був низький шкрябаючий голос, і намагався наслідувати його. "Нічого", - пробурчав я. Я жестом попросив Хізер зупинитися. Я підійшов до охоронця з револьвером у руці і притулив його до голови.
  
  
  'Що ти хочеш ...?'
  
  
  "Просто сядь", - сказав я. Я витяг його з кобури револьвер і поклав у свою кобуру. Повільно я обійшов його і став перед ним.
  
  
  Я жестом запросив Хізер також вийти вперед.
  
  
  'Ти!' крикнув охоронець. Він перевів погляд з мене на Хізер.
  
  
  Я запитав. - "Де сер Альберт?"
  
  
  Він здивовано глянув на мене. - "Ви жартуєте."
  
  
  "Я виглядаю так, ніби жартую?"
  
  
  "Але він пішов!" сказав охоронець, спантеличений. 'Втік. Хіба це не був твій намір? Єнілік дуже стурбований».
  
  
  Ми з Хізер подивилися один на одного. Отож на що натякнув мій охоронець. Вони думали, що ми з Хізер разом з іншими замишляли викрасти сера Альберта, поки ми відволікали увагу Єнілік. Тільки ми двоє знали, що сталося насправді. Сер Альберт попередив охорону КДБ, чи вирішили росіяни з власної ініціативи перенести дату викрадення. "Це було єдине, чого нам не вистачало", - сказав я.
  
  
  «Це справді дуже погано», - простогнала Хізер.
  
  
  Я запитав. - 'Коли це сталося? І як?'
  
  
  "Не знаю", - відповів охоронець, з тривогою дивлячись на револьвер, який я тримав у нього під носом.
  
  
  Я витяг другий револьвер і передав його Хізер. "Заправ під сорочку", - сказав я. Я знову глянув на охоронця. "Давай ти. Можете відвести нас до Єніліка. Якщо ми не дістанемося туди благополучно, у тебе в голові буде велика дірка».
  
  
  Він провів нас наступним коридором. Я засунув кепку ще глибше на очі і взяв Хізер за руку, немов тягнучи її. Наприкінці коридору ми зустріли ще одного охоронця.
  
  
  "Ми веземо полоненого до Єнілика", - сказав наш охоронець. Інший майже не дивився на мене, вся його увага була зосереджена на Хізері. У Тарабію приїжджало не так багато жінок, не кажучи вже про таку жінку, як Хізер. Я мовчки посміхнувся. Охоронець кивнув, і ми продовжили свій шлях. Незабаром ми опинилися перед офісом Єніліка, який знаходився неподалік головного входу до в'язниці. Хол перед його кабінетом був чимось на зразок приймальні. Біля кожної двері стояв беззбройний охоронець, а за стійкою сиділа жінка. Ми пройшли через одне з дверей і увійшли до приймальні особистого кабінету Єніліка. Секретарка сиділа за столом у центрі кімнати. Я кивнув Хізер.
  
  
  Хізер підійшла до столу, коли жінка заговорила з нами. "Ви хочете пана Єнілика...?" Вона запитливо глянула на нас. Хізер схопила за спину жилет і швидко та вміло затулила їм рота. Потім вона зв'язала руки жінці ременем. Вона закріпила ноги жінки власним ременем. Жінка все ще сиділа на стільці, але нічого не могла вдіяти. Це були лічені секунди.
  
  
  "Якщо хочеш жити, - сказала Хізер по-турецьки жінці, яка дивилася на неї широко розплющеними очима, - мовчи, поки все не закінчиться".
  
  
  Вона замкнула двері до холу.
  
  
  Я жестом наказав охоронцеві відчинити двері до кабінету Єніліка. Хізер дістала револьвер.
  
  
  Єнілік сів за стіл. Він виглядав загнаним. Він безумно перегорнув те, що виглядало як телефонний довідник. Коли він звів очі, кров текла з його обличчя.
  
  
  "Як приємно бачити тебе знову", - сказав я англійською.
  
  
  «Мені дуже шкода, – сказав охоронець. «Але має пістолет». Єнілик повільно підвівся на ноги. Він вийшов із-за столу. У його погляді горіла ненависть. "Вас допитають, допитають..." - сказав він. «І весь цей час…»
  
  
  Я скоротив відстань між нами швидким кроком, провівши дулом пістолета по його обличчю. Він скрикнув від болю та впав на стіл. Охоронець рушив до мене, але Хізер добре тримала його під прицілом.
  
  
  «Це було раніше», - сказав я, тицьнувши вільною рукою в щоку. «А тепер я поставлю вам кілька запитань і хочу отримати хороші відповіді».
  
  
  Він глянув на мене, важко спираючись на стіл. По його щоці текла цівка крові. Він глибоко зітхнув. 'Питай?'
  
  
  "Коли ви дізналися, що сер Альберт пішов, і як ви думаєте, як це сталося?"
  
  
  Він недовірливо дивився на мене. "Це те, про що ви питаєте?"
  
  
  Хіба ти не можеш слухати? Вдруге запитувати не буду».
  
  
  "Але ж ви все знаєте!"
  
  
  "Відповідай на мої запитання", - сказав я.
  
  
  Він знизав плечима і витер піт з чола. «Сьогодні вранці ми довідалися, що його більше нема. Близько сьомої години. І ми пропустили охоронця. Охоронець біля воріт сказав, що бачив того ж таки охоронця разом з іншим охоронцем. Вони виїхали з в'язниці на машині о п'ятій ранку. Нібито у відпустку. «Інший охоронець» спав на задньому сидінні машини, закривши обличчя кашкетом. Охоронець дізнався у ньому охоронця на ім'я Кёскур». Це звучало правдоподібно. Охоронцем за кермом був агент КДБ, а «іншим» – сер Альберт. То справді був надзвичайно простий, але ефективний план. Це дало мені ідею.
  
  
  Я запитав. - "У вас тут є наручники?"
  
  
  'Так.'
  
  
  «Давай їх. І доки ти це робиш, віддай і нашу зброю».
  
  
  Він порився в столі, притиснувши до щоки носову хустку. Я уважно стежив за його рухами, поки Хізер стежила за охоронцем. За кілька хвилин, Вільгельміна, Хьюго, Стерлінг Хізер .380 і дві пари наручників лежав на столі перед нами. Я застебнув кобуру і поклав свою зброю назад у їхньому звичайному місці. сумка Хізер також з'явилася, і вона помістила Стерлінг у ній. Вона тримала інший пістолет для негайного використання. Я поклав револьвер у ящик столу і замкнув його. У той же час я продовжував тримати люгер Вільгельміну, готовий стріляти.
  
  
  "Іди сюди", - сказав я охоронцю.
  
  
  Він нерішуче підійшов ближче. Я жестом попросив його лягти поряд зі столом і велів Хізер пристебнути його до ніжок столу всіма руками та ногами. Коли це було зроблено, ми вимили обличчя Єніліка і були готові до від'їзду.
  
  
  "Добре, слухай уважно", - сказав я Єнілік. "Чи є машини всередині тюремних стін?"
  
  
  «Так», - була його коротка відповідь.
  
  
  'Гарний. Ви нас випустите. Через головні ворота. Я сяду ззаду і приставлю пістолет до твоєї голови. Ви кажете охоронцеві, що в Анкарі хочуть допитати жінку окремо. І що ви особисто відвезете її до Ерзурума разом із охоронцем. Я той вартовий. Це зрозуміло?
  
  
  «Я не можу цього зробити», - у розпачі промимрив він.
  
  
  Я підніс пістолет до його обличчя і притис дуло до його щоки. 'Я так не думаю.'
  
  
  Його очі виглядали збожеволілими, щоб уникнути нашого погляду. Він зітхнув. «Добре, – сказав він майже нечутно.
  
  
  Ми покинули прикованого до столу охоронця з хусткою у роті і вийшли з офісу. Єнілик похмуро глянув на свою пов'язану секретарку в наморднику. Але в приймальні він лагідно кивав людям, з якими ми зустрічалися. Увага охоронців була звернена на Хізер та Єніліка. Як я й сподівався.
  
  
  Якщо ви навіть спробуєте зробити щось інше, ніж я сказав, я відірву вам голову, - сказав я, коли ми сіли в машину.
  
  
  Єнілік завів двигун, і ми поїхали до воріт. Охоронець читав газету. Як тільки він побачив Єніліка, він поспішно привернув увагу.
  
  
  "Добрий день", - сказав він.
  
  
  Єнілик кивнув головою. «Я їду до Ерзурума, щоб передати ув'язненого владі Анкари. Я повернуся за кілька годин.
  
  
  Охоронець зазирнув у машину. 'Добре, сер. Я запишу. Він знову зазирнув усередину, щоб упізнати мене. Я тримав голову опущеної, і кепка закривала більшу частину обличчя.
  
  
  "З вами їде Емін", - сказав Єнілік.
  
  
  'Про вірно. Добре сер.
  
  
  Наступного моменту ми опинилися за стінами в'язниці. Тільки зараз я помітив, що то був сонячний день.
  
  
  «Перша дорога праворуч», - сказав я Єніліку.
  
  
  Але Ерзурум йде іншим шляхом», – прокоментував він. Я знаю це.' Зняв шапку і глянув на дорогу.
  
  
  Коли ми дісталися до виходу, я тримав Люгер у шиї Єніліка. 'Тут.'
  
  
  Ми повернули на ґрунтову дорогу. Єнілік сидів за кермом. Він відчував, що буде з ним. Я прийняв це рішення, як тільки зрозумів, що хочу використовувати його для нашої втечі. Якби Єнілік був живий, наші шанси вийти з-під контролю турецької поліції були б практично нульовими. Якби він був мертвий, було б велике замішання. І це дасть нам час знайти сера Альберта. Все було так просто.
  
  
  Він запитав. - "Що ти збираєшся зі мною робити?"
  
  
  'Покататися на вашій машині.'
  
  
  «Дозвольте мені тут зійти. Ти можеш їхати без мене».
  
  
  Я знову відчув біль у моєму обличчі та у всьому тілі після його допиту. Я подумав про сатанинське задоволення на його обличчі. Я думав про всіх інших, хто був за стінами його похмурої в'язниці.
  
  
  Раптом Єнілік запанікував. Він повернув кермо праворуч, різко вліво і знову праворуч. Ми вилетіли з дороги до канави. Ми з Хізера були відкинуті до борту машини. Перш ніж машина зупинилася, Єнілік відчинив двері і вискочив. Він розтягнувся в підліску, скочив на ноги і побіг високою травою.
  
  
  Я переліз через Хізер і вискочив із машини. Як тільки я знову підвівся, я розсунув ноги, щоб стояти якомога стійкіше. Витягнувши руки, я прицілився з Люгера. Пістолет піднявся в моїх руках, і Єнілік ударився головою об землю.
  
  
  Я підійшов до нього. Куля влучила йому в хребет. Він був мертвий ще до того, як упав на землю.
  
  
  Повернувшись до машини, я кивнув Хізер, що Єнілік мертвий.
  
  
  "Добре, тоді поїхали", - сказав я.
  
  
  "У Батумі?"
  
  
  Куди ще росіяни могли взяти сера Альберта?
  
  
  "Ви дійсно хочете перейти кордон з Росією?"
  
  
  Я зазирнув у її сіро-блакитні очі. "Ви знаєте якийсь інший спосіб дістатися до сера Альберта?"
  
  
  Це було риторичне питання. Вона обернулася і пішла до машини. Ми ввійшли. Я завів машину, і ми поїхали, прямуючи до кордону.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 10
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Більшу частину дня ми провели, намагаючись дістатися кордону, не будучи заарештованими. Солдати патрулювали всю військову зону. Ми проїхали через два турецькі села, яких не вдалося уникнути, не зустрівши поліцейських. Я знав, що в нас залишилося небагато часу, перш ніж тюремна влада виявила охоронця в офісі Єніліка. Чи його секретарку, чи тіло охоронця у моїй камері. Незабаром усі поліцейські посади по всьому району будуть у стані бойової готовності. Можливо, це було так далеко. Єдине, що було на нашу користь, це те, що у них склалося враження, що ми їдемо у бік Ерзурума. Це був нормальний шлях до втечі з Тарабії. А оскільки вони не знали, що сер Альберт був викрадений росіянами, вони не мали підстав думати, що ми їдемо до Росії.
  
  
  До речі, наші проблеми були чималими. Спочатку нам потрібно було потрапити до Росії у прикордонному місті Батумі. Потім ми повинні були визначити місцезнаходження табору, в якому містилися політичні в'язні, перебіжчики та викрадені люди, такі як сер Альберт, і тримати пальці схрещеними, що він там. Потім нам довелося взяти його проти його волі, якимось чином провести через кордон, а потім дістатися південного узбережжя через східну Туреччину.
  
  
  Перебратися на інший бік кордону було нашим найбільшим каменем спотикання на той момент. По обидва боки кордону були кілометри відкритої місцевості, яка охоронялася солдатами, собаками та мінами. На самому кордоні стояли високі сторожові вежі з кулеметними гніздами, які покривали великі ділянки землі. На російській стороні кордону була смуга ріллі, яку регулярно орали. Нічого не сіяли, але для того, щоб сліди чітко виділялися.
  
  
  Ближче до вечора ми купили новий одяг у глухому селі, натрапили на залізничну гілку посеред безплідної рівнини. Я зупинив машину.
  
  
  "Здається, ця залізниця веде до кордону", - сказав я. Хізер подивилася на той бік, звідки йшли рейки.
  
  
  'Так. Я вважаю, що це лінія Ерзурум-Тіфліс».
  
  
  "Тіфліс?"
  
  
  "Російські називають це Тбілісі".
  
  
  «Отже, потяг перетинає кордон».
  
  
  «За словами наших людей, так. Але це дивний поїзд, Нік. Потяг без пасажирів».
  
  
  «Отже, товарний поїзд».
  
  
  Ні, це пасажирський поїзд. Коли кордон був закритий, дві країни домовилися, що потяг продовжуватиме рух за старим розкладом. Тільки пасажири не допускаються до Росії чи виїжджають із неї. Він задуманий як символічний зв'язок між двома країнами».
  
  
  "Ви маєте на увазі, що ніхто з ними не поїде, крім екіпажу, до Росії".
  
  
  «Офіцер турецької армії та поліцейський їдуть до кордону. Показують паспорти екіпажу. Потім поїзд в'їжджає до Росії із російською міліцією на борту. Його завжди перевіряють на наявність безквиткових пасажирів.
  
  
  Я задумливо глянув на залізницю, що петляла через безплідний краєвид і зникла вдалині. "А коли йде цей поїзд і де він зупиняється?"
  
  
  Він їде через місцевість на північний захід від Карса, старого укріпленого міста. У Росії він їде до Ленінакан. Він може більше не їхати до Тіфлісу. Я не знаю. Я вважаю, що він катається двічі-тричі на тиждень. Але Нік, як, чорт забирай, ти збираєшся з цим впоратися?
  
  
  Я сказав. - 'Чому ти надаєш перевагу?' «Цей ризик чи собаки та мінні поля? Навіть якщо ми пройдемо через це, ми все одно йтимемо пішки. Потяг без проблем доставить нас до Батумі».
  
  
  «Це факт, – визнала вона.
  
  
  «Підемо залізницею, поки не дістанемося до села. Потім ми питаємо, як справи. Мені стало цікаво.
  
  
  Вона посміхнулася. «І хто я така, щоб тебе зупиняти? Просто їдь».
  
  
  У найближчому селі нам сказали, що поїзд зупиниться там о сьомій ранку. Потім завантажували кілька ящиків із овочами, призначених для начальника станції Ленінакана. Це був єдиний товар, який перетинав весь турецько-російський кордон.
  
  
  Поїзд складався з паровоза з бункером для вугілля, багажного вагона та пасажирського вагона. Ящики з овочами увійшли до багажного вагона, а офіцер і поліцейський їхали у вагоні з митником.
  
  
  З настанням сутінків я пішов без Хізера в невеликий магазин по магазинах. Я повернувся з м'ясом, сиром, хлібом та пляшкою вина. Ми виїхали з села і зупинилися біля сараю, що був досить далеко. У сараї було темно і порожньо, крім кількох корів, прив'язаних до стіни мотузкою.
  
  
  "Корови хропуть?" - Запитала Хізер.
  
  
  «Я ніколи не спав із коровою».
  
  
  Вона тихенько засміялася, притиснувши долоню до рота. Синяки на її обличчі зникли. А з косинкою на її довгому світлому волоссі вона виглядала особливо привабливою російською селянкою.
  
  
  Ми сіли проти стосу сіна і ласували купленою мною їжею. Вперше з того часу, як ми зійшли з поїзда в Тараб'є, ми знову скуштували смачну їжу. Ми випили вино з пляшки, витерли рота рукавами сорочки і відчули себе дуже ситими і задоволеними.
  
  
  "Ніки?" - сказала Хізер, простягаючи мені пляшку.
  
  
  'Так?'
  
  
  "Ви намагаєтесь мене напоїти?"
  
  
  Я посміхнувся. Місячне світло проникало крізь тріщини в старих дошках і м'яко падало на обличчя Хізер. "Ви помічаєте це щойно?"
  
  
  "Я вважаю, що ти хочеш спокусити мене", - сказала вона. "Я вважаю, що ви плануєте дуже погані речі". Вона відкинулася на сіні й потяглася, мов млосна пантера.
  
  
  "Ви впевнені, що це я намагаюся когось спокусити?"
  
  
  Вона хихикнула. Вона почала відчувати дію вина.
  
  
  "Я нічого не можу вдіяти, якщо ти поруч, Нік".
  
  
  Я зробив ковток вина і поставив пляшку поряд зі мною. Тут було дуже приємно. Я вдихнув теплий сухий запах сіна і відкинувся назад, поклавши руки на потилицю. Я глянув на Хізер. Вона рухала правою ногою вперед і назад, так що її коліна постійно стосувалися один одного. Коли її праве коліно потонуло в сіні, було видно м'яка кремова внутрішня сторона її стегна і вигин її сідниць, що зароджується.
  
  
  «Що взагалі таке сексуальна жінка, як ти, робить у турецькому сараї?»
  
  
  "Я сподіваюся, вона спокуслива".
  
  
  "Хтось коли-небудь казав вам, що ви сексуальний маніяк?"
  
  
  "Тільки ти, люба".
  
  
  Я нахилився до неї і, спираючись на плече, відчув її теплі губи. Навколо неї витав запах вина. Її рот жадібно смоктав мій, шукаючи і штовхаючи. Моя рука знайшла одне з м'яких білих стегон і ковзнула по шовковистій теплій поверхні. "Ти на правильному шляху", - прошепотіла вона мені на вухо.
  
  
  "Це хороші новини", - сказав я.
  
  
  Більше ми нічого не сказали. Був тільки звук вітру, який тихенько стукав у дверях сараю, і тихі звуки, що зривалися з напіввідкритих губ Хізер. Потім пішла пекуча спека, яка розвіяла всі спогади і біль Тарабії і змусила його забути про напруженість, пов'язану з сером Альбертом і Батумі. Потім ми поринули у глибокий безтурботний сон.
  
  
  Ми були на вокзалі, коли рано-вранці прибув поїзд. Це був прохолодний сонячний день, і минуло понад годину після сходу сонця. На платформі нікого не було, тільки начальник станції та чоловік, які завантажують ящики з овочами. Він поставив їх збоку від машини, щоб росіяни відразу побачили коробки під час огляду багажної машини. Офіцер та міліціонер залишилися у вагоні.
  
  
  Ми з Хізер сховалися в туалеті навпроти багажної машини. Ми спокійно чекали, поки завантажаться ящики. Саме перед тим, як начальник станції закрив машину, на платформі нікого не було. Ми швидко і майже безшумно перейшли дорогу і сіли у багажний вагон. Я підійшов до ящиків і побачив, що вони щільно притиснуті до бокової стінки. Я відсунув їх трохи вперед, щоб ми могли сісти між ящиками та стіною.
  
  
  Як ви вважаєте, це спрацює? — спитала Хізер, коли ми виїжджали із села.
  
  
  "Ми скоро дізнаємося", - сказав я.
  
  
  Це було далі до кордону, ніж ми очікували. Я прочинив двері на кілька дюймів, щоб впустити трохи світла і свіжого повітря. Ми проїхали фантастичним ландшафтом. Плавні зелені пагорби з деревами тут і там серед трави. Потім ми увійшли до більш кам'янистої місцевості. Потяг пройшов глибоке сухе русло річки примітивним дерев'яним мостом і сповільнив хід. Я визирнув і виявив вартового. Ми були на кордоні. Прямий міст був розділовою лінією між Туреччиною та Росією.
  
  
  "Ми за кордоном", - сказав я.
  
  
  За мить ми знову опинилися за нашим укриттям. Свіжі боби та овочі пахли чудово.
  
  
  Раптом з гучним ревом двері відчинилися, і всередину залило світло.
  
  
  "Шість ящиків?" сказав голос.
  
  
  "Так, шість".
  
  
  'Добре.'
  
  
  Двері знову зачинилися. Ми знову зітхнули. Потяг рушив ривками, і я відчув, що ми переходимо міст. Ми зупинилися приблизно на півдорозі через міст.
  
  
  Я прошепотів. - 'Що тепер?'
  
  
  Я думаю, вони тут проводять свій ритуал, – сказала Хізер. «До поїзда підходять два російські офіцери і двоє держслужбовців. Серед мосту вони зустрічають турків. Принаймні знаєте: салют, рукостискання, весь бардак.
  
  
  Ми слухали, і справді, за межами машини говорили російською. Хізер мала рацію. Пролунав сміх, і хтось щось крикнув турецькою. За кілька хвилин ми почули звук металу об метал і скрегіт по рейках. Воно прийшло з боку локомотива, чи є загородка посеред моста? - запитав я Хізер.
  
  
  - Якщо я правильно пам'ятаю, то через рейки сталева балка. Думаю, його зараз забирають.
  
  
  Вона знову мала рацію. За мить поїзд знову рушив. За глухим звуком коліс ми могли сказати, що знову їдемо твердою землею. За кілька хвилин поїзд знову зупинився. Ми були у Росії.
  
  
  «Це російська прикордонна посада», - прошепотіла Хізер. - Зараз у поїзді лише екіпаж. Кочегар, інженер та кондуктор. Російські солдати. .
  
  
  Двері з гуркотом відчинилися. Голос юнака по-російськи крикнув: «Шість ящиків овочів».
  
  
  Ми стали. Якщо солдат зайде на перевірку, він одразу нас побачить.
  
  
  Двері залишалися відчиненими. Голос пролунав здалеку: «Чи є редька?»
  
  
  На мить запанувала тиша. Потім голос біля дверей крикнув: «Ні, цього разу без редиски. Тільки морква та квасоля. Бажаєте морквину? Хізер стиснула моє стегно. Ми затамували подих.
  
  
  "Ні, я не люблю моркву".
  
  
  За мить двері знову зачинилися.
  
  
  'Ісус Христос!' - прошепотів я в темряві.
  
  
  "У мене зупинилося серце", - задихаючись, сказала Хізер.
  
  
  Потяг із трясінням знову рушив углиб Росії. Поступово він набирав швидкість і їхав рейками. Нарешті ми змогли дихати глибше. Ми вийшли з-за ящиків, і я знову прочинив двері. Пейзаж був приблизно такий самий, але тепер ми їхали Росією. Ми проїжджали перехрестя, і вдалині я побачив двох людей, що йшли гравійною дорогою, імовірно селянську пару. Вони виглядали майже так, як турки по той бік кордону.
  
  
  «Ми будемо в селі за двадцять миль», - сказала Хізер. «Якщо потяг сповільниться, ми маємо зістрибнути. Тоді ми будемо доволі близько до Батумі». Я був радий, що зі мною була Хізер, бо я ніколи особливо не турбувався про турецько-російський кордон. Її знань було достатньо, щоби побудувати план, який можна було виконати.
  
  
  Принаймні план, який ми могли б спробувати здійснити.
  
  
  За п'ятнадцять хвилин поїзд пригальмував. Ми підійшли до села. Це був час для нас стрибнути. Хізер стрибнула першою. Вона впала у високу траву залізничного насипу і котилася, доки не впала. Я стрибнув за нею і приземлився на ноги, але моя швидкість відправила мене головою в курний підлісок. Жодних синців, тільки постраждала моя гідність. Ми лежали, поки поїзд не зник з поля зору. Потім Хізер встала і пішла до мене по траві, струшуючи пилюку зі своєї спідниці та блузки. "Добре", - весело сказала вона. «Ми в Росії, містере Картер. Думаєш, ми теж звідси виберемося?
  
  
  "Ти теж ніколи не будеш задоволена", - посміхнувся я.
  
  
  Вона вказала на територію. «Батумі знаходиться на півночі. Якщо ми обійдемо село, ми, мабуть, знайдемо дорогу, яка веде туди».
  
  
  'Чудово. Проблема лише у тому, що у нас немає транспорту».
  
  
  "Ми все ще можемо спробувати подорожувати автостопом", - сказала вона.
  
  
  Якийсь час я думав про це. Російська мова Хізер була ідеальною, а мій прийнятний. «Ти маєш рацію», - сказав я. 'Ми можемо це зробити. І ми це зробимо»
  
  
  "Але Нік..."
  
  
  "Ви кажете, що це занадто ризиковано?"
  
  
  «Ну взагалі так».
  
  
  "Чи є у вас ідея краща?"
  
  
  Вона скривилася. «Добре, тоді вже в дорогу».
  
  
  Нам знадобилося півгодини, щоб знайти дорогу на північ. Ми відчували себе так, ніби ми цілу вічність чекаємо на проїзд машини. Хізер була похмура і трохи налякана. Їй не подобалася ідея подорожувати автостопом півднем Росії за шпигунським завданням. Я, до речі, також. Але іноді вам доводиться дуже ризикувати, щоб операція пройшла успішно.
  
  
  Зрештою під'їхала машина. Автомобіль російського виробництва десятирічної давності, що зовні нагадує довоєнний американський автомобіль. Я помахав водієві, і він зупинився у великій хмарі пилюки.
  
  
  Я спитав його. - "Ви збираєтеся до Батумі?" Я зазирнув у відчинене вікно. Водій був невисоким, щільним чоловіком із рум'яним круглим обличчям. Два яскраво-блакитні очі пильно подивилися на мене.
  
  
  "Так, я їду в Батумі", - сказав він, намагаючись миттю розглянути Хізер. 'Залізайте.'
  
  
  Я відсунув два пошарпані шкіряні портфелі і сів на заднє сидіння. Хізер села попереду, поряд із росіянами.
  
  
  "Нам не пощастило з нашим байком", - пояснила вона, коли ми продовжили шлях. "Ви живете в Батумі?"
  
  
  "Ні, ні", - сказав він зі сміхом. «Я далеко від дому. Я живу у Ростові. Я об'їжджаю всю місцевість, щоби оглянути комуни».
  
  
  "А, зрозуміло", - сказала Хізер. "У вас особлива робота".
  
  
  Він був задоволений. "Ні, це нормально. Адже кожна робота по-своєму особлива. Чи не правда?'
  
  
  "Звичайно, товаришу, в цьому є правда", - відповіла Хізер.
  
  
  Він глянув через плече в мій бік. "Чому ти їдеш до Батумі?"
  
  
  Я сподівався, що йому не стало цікаво. Якщо він попросить дуже багато, йому доведеться померти даремно. «Ми з сестрою збираємось відвідати нашого дядька». Я припускав, що наша подорож пройде трохи легше, якщо він зможе фліртувати з Хізером.
  
  
  Він кинув на неї ще один довгий захоплений погляд. “Ах, твоя сестро! Я думав ...'
  
  
  "Ні я сказав.
  
  
  Хізер кинула на мене погляд.
  
  
  «Здорово мати таку сестру», - сказав він. "Але в тебе інший акцент".
  
  
  Я мимоволі напружився.
  
  
  - Думаю, твоя сестра із цих місць. Але у вас дуже чіткий акцент: я сказав би, ви з півночі».
  
  
  "Так", - швидко сказав я. «Ми виросли у Кірові. Таня ходила до школи у Москві, а потім переїхала сюди».
  
  
  Наступні 45 хвилин ми продовжували блефувати, а він продовжував ставити запитання. Але він ніколи не ставав підозрілим. Він попросив мою адресу в Кірові, і мені довелося її вигадати. Він спитав, як Хізер опинилася на півдні Росії, і вона розповіла йому гарну історію. Він слухав і отримував задоволення від наших відповідей. Одним словом, він чудово провів час. Я весь час тримав руку поряд з Хьюго, готовий її використати, але в цьому не було потреби.
  
  
  Ми приїхали до Батумі о пів на третій день і залишили його з величезною подякою та обіцянкою відвідати його. Ми були голодні, але ми не мали ні російських грошей, ні посвідчення особи, необхідного для покупки їжі в Росії. Хізер увійшла до господарського магазину на вузькій головній вулиці. Вона сказала продавчині, що має брата у військовому таборі за містом, і що вона хоче його відвідати. Жінка за прилавком сказала їй, що це не звичайний військовий табір та відвідувачів не пускають. Але після деякої наполегливості вона була готова розповісти Хізер, як дістатися. Якщо вона була настільки дурна, щоб спричинити всілякі неприємності, вона повинна була з'ясувати це сама.
  
  
  "Як ви думаєте, вона цьому не повірила?" – спитав я Хізер.
  
  
  "Я так не думаю. Вона зробила більше, щоб позбавити мене неприємностей, ніж дивуватися, чому я наполягала на тому, щоб знати, як туди дістатися. Коли ми збираємось?
  
  
  "Не раніше темряви", - сказав я. «Ми маємо почекати до сьогоднішнього вечора».
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 11
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Ми з Хізер сховалися в підліску біля високого паркану з колючого дроту. Була табличка з чітким написом:
  
  
  
  
  В'ЇЗД ЗАБОРОНЕНИЙ
  
  
  Батумський табір репатріантів.
  
  
  ОХОРОНЯЄТЬСЯ СОБАКАМИ.
  
  
  
  
  
  
  Собак ми ще не бачили, але це, звичайно, не означало, що їх там не було. То був досить невеликий табір. Шість довгастих дерев'яних будівель і великий квадратний зроблений з колод будиночок. Світло лилося з двох невеликих будівель і з колод хатини.
  
  
  Я оглянув безплідну, огорнуту темрявою територію, коли двоє чоловіків вийшли з головної будівлі і попрямували до однієї з освітлених будівель. Один у солдатській формі, інший у цивільному. У солдата була гвинтівка, і він ішов за чоловіком у цивільному. Вони зникли в бараку.
  
  
  «Сер Альберт – не єдиний тут ув'язнений, – прошепотів я.
  
  
  "Я знаходжу це лякаючим", - сказала Хізер.
  
  
  «Це має бути кошмар - раптово дізнатися, що ти проведеш залишок життя в концтаборі десь у Сибіру в оточенні людей, які навіть не говорять твоєю рідною мовою. У сенсі для російської це здається досить поганим. Але англієць чи американець, він ніколи не подолає шок».
  
  
  "Це неправильно з боку росіян", - похмуро сказала Хізер.
  
  
  "Думаю, це їхня ідея спільної роботи", - сказав я з кривою посмішкою. «У їхній філософії немає місця…»
  
  
  Я мовчав, коли двері з колод хатини знову відчинилися і вийшли ще двоє чоловіків. Ще один ув'язнений зі своєю охороною. Хізер свиснула крізь зуби. Я теж впізнав бранця. Це був сер Альберт… Він справив зовсім інше враження, ніж у Тарабії. Це було видно навіть у темряві. Там він, мабуть, все ще плекав ілюзію, що є про що поговорити з росіянами, що він зможе відкупитися за свою свободу. Тепер усі його надії перетворилися на дим. Його плечі опустилися, і він мало не поплентався через територію. Майбутнє маячило перед ним, як холодна тінь, що насувається. І це завдало його опору глибокого удару. Двоє чоловіків увійшли до інших бараків, де ще горіло світло. Двері за ними зачинилися.
  
  
  Хізер повернулася до мене. "Боже мій, ти бачив його ставлення до свого становища?"
  
  
  "Так", - сказав я. «Але принаймні ми знаємо, що він зараз тут. Я думаю, що цей солдат – його особиста охорона та весь час із ним».
  
  
  "Як ви думаєте, у кімнаті більше нікого немає?"
  
  
  'Можливо ні. Дивись!
  
  
  З внутрішнього боку паркану до нас попрямував охоронець із великим собакою на ланцюгу. Ми затамували подих, коли собака почала нюхати поряд з нами. Я спеціально пробрався до табору проти вітру, щоб не допустити подібних сюрпризів. За кілька хвилин охоронець і собака пройшли. Охоронець ніс на плечі великокаліберну гвинтівку.
  
  
  «Ми тут уже більше години, і це вперше, коли вона проходить», - сказав я. "Якщо ми закінчимо тут за годину, він нас не потурбує".
  
  
  "Можливо, це його перший обхід", - сказала Хізер. «Можливо, вони не почнуть проходити раніше восьми, наприклад. Тоді він може прийти знову за півгодини».
  
  
  'Це правда. Але ми маємо піти на такий ризик.
  
  
  Я зісковзнув на животі до огорожі. Хізер прийшла одразу за мною. Коли ми підійшли до паркану, я підняв голову і озирнувся. Нічого чи ніхто не рушив. Я повернувся до Хізера.
  
  
  «Залишайся тут, щоб доглянути за цим клятим вартовим», - сказав я. "Коли він прийде, подайте цей сигнал". Я змалював ніжний крик птаха. Вона повторила це бездоганно.
  
  
  'Чудово. Якщо я не повернуся через три чверті години, йди без мене. Рухайтеся прямо на південь до кордону. Якщо дістанешся Туреччини, прямуй до узбережжя за шість кілометрів на схід від Адани. Підводний човен чекає там наступні п'ять ночей. Між опівночі та двома годинами ночі. Ви повинні сигналізувати ліхтариком. Тричі короткий, один раз довгий».
  
  
  "Три короткі, один раз довгий", - повторила вона. Між нами настала коротка мовчанка. "Я краще піду з тобою, Нік".
  
  
  «Мені дуже шкода, але ти набагато важливіша в цьому місці. Гаразд, лягай і не хвилюйся.
  
  
  Я ще раз озирнувся і підвівся. Я накинув пальто на колючий дріт і швидко виліз на паркан. Стрибнувши я приземлився на інший бік.
  
  
  Я почав йти до хатини сера Альберта, коли двері головного будинку знову відчинилися, впускаючи знову охоронця та в'язня. Я кинувся на землю і почав чекати, поки вони зникнуть у хатині на дорозі.
  
  
  Я схопився на ноги і побіг до найближчої хатини. Я постояв біля дверей у тіні кілька секунд. Потім я схопився за ручку і штовхнув двері.
  
  
  Сер Альберт лежав на одному з двох складних ліжок, закривши обличчя рукою. Солдат голосно читав уривок з Леніна. Його кобура лежала на столі, пістолет і таке інше. Поки він читав далі, я пробрався в хатину і обережно зачинив двері. Але охоронець почув клацання, яке зачинило двері назад у замок, і подивився вгору.
  
  
  Він заревів. - 'Хто йде!' 'Що це'
  
  
  Я дозволив Х'юго вислизнути з піхов і приготувався кинути стилет. Тим часом російська потяглася за своїм пістолетом на столі. Стилет зі свистом пронісся повітрям, а російський подряпнув мої груди. Він був поранений у передпліччя, а не в груди, як я планував. З криком болю він упустив пістолет. Він витяг ножа зі своєї руки, коли я перекотився через стіл. Я вдарив його одразу двома ногами, і ми продовжили кататися по підлозі разом.
  
  
  'Ти!' Я чув поклик сера Альберта.
  
  
  Ми боролися на підлозі між двома ліжками. Раптом солдат сів на мене, намагаючись дістати моє горло стилетом. Я потягнув його за руку, і Хьюго пройшов менш ніж за дюйм від моєї голови. Солдат був сильний і до того ж у найкращій позиції. Наші руки тремтіли від величезної напруги, і знову Х'юго жахливо наблизився. Раптом я вивернув йому руку, і ніж з гуркотом упав на підлогу. Я звільнив іншу руку і вдарив кулаком прямо по квадратному обличчю. Він скотився з мене на підлогу.
  
  
  'Кинь це!' – Сер Альберт стояв над нами. «Дайте мені спокій, ідіот!»
  
  
  Я проігнорував його. Ми з солдатом шукали стилет, що лежав десь на підлозі. Він знайшов його першим, і я хотів знову кинутися на нього, але сер Альберт висів у мене на плечах. Я вдарив його ліктем у живіт. Задихаючись, він упав на ліжко. Я зробив великий крок до солдата і вдарив його ногою по голові. Я вдарив його по щоці і кинув кулаком. Я витяг ножа з його рук. Як тільки він збирався встати, я встромив стилет йому в груди. Його щелепа відвисла, а тулуб повільно зісковзнув убік. Я витяг з нього Х'юго. Він помер.
  
  
  "Ви вбили його", - сказав сер Альберт.
  
  
  "З мене вже достатньо тебе", - сказав я, відв'язуючи пару наручників від пояса мертвого російського. Я скував руки сера Альберта і заткнув йому рота рушником, перш ніж він встиг покликати на допомогу. Він дивився на мене, коли я роздягав російську і приміряв форму. Носіння чужого одягу стало рутиною.
  
  
  "Добре, пішли", - сказав я полоненому, надягаючи стрічку з патронами.
  
  
  І з сером Альбертом попереду мене вийшов з хатини. Нікого не побачити. Я шукав охоронця з собакою, але вони не з'явилися. Я вже збирався підійти до паркану, коли за головною будівлею виявив схожий на джип автомобіль.
  
  
  Я майже не думав про це, я зробив це. У нас не було транспорту, і я не міг прогаяти цю можливість. Я взяв сера Альберта туди, де лежала Хізер.
  
  
  "Йди до воріт і продовжуй говорити на годиннику", - сказав я їй. «Скажіть їм, що ви з Батумі і хочете відвідати одного із охоронців. Просто вигадайте ім'я. Я буду з вами за кілька хвилин.
  
  
  "Добре, Нік".
  
  
  Я потягнув сера Альберта назад до головної будівлі і посадив його в кузов позашляховика. Немає ключа у замку запалювання. Я намацав під панеллю приладів два дроти запалювання і з'єднав їх разом. Двигун завівся. Ми об'їхали зроблені з колод хатину, до воріт.
  
  
  Хізер стояла у яскраво освітленій гауптвахті, ведучи напружену розмову з охоронцем. Коли він почув, як я зупинився біля воріт, він вийшов. Він глянув на сера Альберта, а потім на мене.
  
  
  'Хто ти?' – підозріло запитав він.
  
  
  «Мене відправили з Батумі забрати цього в'язня. Коли я прийшов сьогодні вдень, на мене вже чекав хтось інший».
  
  
  "Можу я побачити папери, які його звільняють?"
  
  
  'Ну звичайно; природно. Я їх дістану». Я виліз із джипа і засунув руку у форму. Тим часом, Хізер стояла за охоронцем, тримаючи свій стерлінг 0,380 калібру, готовий до використання.
  
  
  Поки я копався у вкраденій туніці за паперами, Хізер підняла револьвер і з силою вдарила його по черепу. Охоронець зі стогоном упав. Я дозволив Хьюго прослизнути в мою руку.
  
  
  "Почекай", - сказала вона. 'Це не обов'язково. Він залишається непритомним досить довго.
  
  
  Вона мала рацію. Я поклав Х'юго назад у піхви і залишив охоронця в живих. Мені було цікаво, чи дав він мені такий шанс. Хізер увійшла, а я поцупив охоронця з поля зору. Я стрибнув назад у машину і натиснув на педаль газу. Загарчавши, джип помчав у ніч.
  
  
  Ми були єдині на дорозі та декілька кілометрів ми поїхали швидко. Я попросив Хізер зняти тканину з рота сера Альберта, щоб не заважати диханню. Він одразу почав нас звинувачувати. Я саме збирався дати йому зрозуміти, що він повинен бути страшенно спокійним, коли джип, такий самий, як той, на якому ми їхали, наблизився до нас з іншого боку.
  
  
  Я сказав. - «Прокляття!» .
  
  
  Інший позашляховик пригальмував. Наче хотів зупинитися. Я знав, що ми матимемо великі проблеми, якщо ми зупинимося. Я помахав їм, проїжджаючи їх із тією ж швидкістю. В іншому джипі перебували двоє солдатів та офіцер.
  
  
  Сер Альберт повернувся і закричав. 'На допомогу! Мене викрадають!
  
  
  Інший позашляховик почав повертати. Я притис акселератор до низу.
  
  
  «Якби ти не був таким страшенно важливим для нашого проклятого уряду…» - люто сказала Хізер.
  
  
  Я глянув у дзеркало заднього виду і побачив, як маячать їхні фари. "Їм доведеться зробити все можливе для цього".
  
  
  Ми повним ходом пройшли Батумі і повернули на дорогу до кордону. Трохи менше двох годин їзди. Я вже їхав бруківкою близько п'яти кілометрів, коли виявив ліворуч гравійну дорогу. Я різко повернув і знову натиснув на газ. З гуркотом ми летіли темною дорогою. З боків джипа зарості зарості, а гравій гуркотів дном. Фари за нами теж зробили поворот і погналися за нами. Я зробив ще один крутий поворот і побачив густий підлісок на шляху моїх фар. Я вимкнув світло і поїхав через неглибоку канаву за кущі. Як тільки ми зупинилися, я схопив сера Альберта і затис йому рота долонею. Миттю інший джип з ревом проїхав мимо і продовжив слідувати дорогою, не зменшуючи швидкості.
  
  
  Я почекав, поки перестав чути звук іншого двигуна, потім повернув позашляховик назад на дорогу в тому напрямку, звідки ми їхали і ми рвонули вперед. До кордону.
  
  
  Сер Альберт почав кричати. - 'Поверніть мене!'
  
  
  Мені набрид сер Альберт. Переконавшись, що ми назавжди втратили переслідувачів, я припаркував машину на узбіччі дороги і тримав Вільгельмін перед його обличчям.
  
  
  "А тепер слухай уважно", - сказав я загрозливо спокійно. «Мені набридло все це скиглення за моєю спиною. Ми можемо бути на кордоні будь-якої хвилини. Ви або приєднаєтесь до нас, або ні.
  
  
  Ви можете вибрати самі. Якщо ти не хочеш йти, я пророблю тобі велику дірку прямо тут і зараз».
  
  
  Я бачив, як Хізер вивчала моє обличчя. Я не мав на увазі нічого з того, що сказав, просто ненавидів його. Але я хотів зрозуміти серйозність ситуації. Йому довелося співпрацювати.
  
  
  Сер Альберт сумно дивився у дуло пістолета.
  
  
  Він сказав. - "Яка різниця, якщо ти вб'єш мене?" «Вони все одно уб'ють мою дружину та дочку».
  
  
  "Це саме те, що вони говорять", - сказав я. «І я вже вкотре кажу вам, що ні. Кому ви збираєтесь вірити? Я підніс «люгер» до його очей.
  
  
  Він глянув на мене. "Ви кажете мені правду?"
  
  
  'О, Боже мій!' простогнала Хізер.
  
  
  "Так, я говорю правду", - терпляче відповів я.
  
  
  Він глибоко зітхнув. "Добре, тоді я в справі".
  
  
  "Дуже розумно", - холодно сказав я.
  
  
  Через п'ятнадцять хвилин вийшов кордон. Для початку був паркан із колючого дроту з двох сторін. За нею, як і описала Хізер, була смуга ораної землі. Потім мінне поле і наступне загородження з колючого дроту, завтовшки три рулони. Поруч із дорогою стояла вежа висотою близько двадцяти футів із кулеметом. Біля підніжжя вежі стояв вартовий. Сотні метрів до і після вартового освітлювалися прожекторами.
  
  
  Коли ми повільно їхали, вийшов охоронець. Він мав автоматичну гвинтівку.
  
  
  "Він не повірить нам, що б ми йому не говорили", - сказав я. «Він хоче побачити папери. Чим більше тим краще. Тож ми маємо з цим боротися».
  
  
  "Але хіба ви не бачите цей автомат?" - сказав сер Альберт. "Вони просто підірвуть нас!"
  
  
  «Якщо ви співпрацюватимете, у нас буде шанс», - сказала йому Хізер.
  
  
  "Візьми на себе вартового", - сказав я Хізер. "Я візьму людину в вежі".
  
  
  Тепер ми були лише за десять метрів від стовпа. 'Стояти!' крикнув вартовий. Він вказав на місце приблизно на півдорозі між ним та нами.
  
  
  Я знову ввімкнув гальмо. Охоронець у вежі повернув автомат так, що тепер він нас прикривав. Хізер сховала свій Стерлінг під сумочкою. Я виліз із джипа і пішов уперед, де на мене чекала російська. Я був щасливий скористатися формою та військовою машиною.
  
  
  «Я відвезу цю людину до турецького кордону, – сказав я. "Наказ від командира Батумі".
  
  
  Він пильно глянув на мене, мабуть, подумав, що в мене дивний акцент. 'Вірний.' Він глянув на Хізер і сера Альберта. Це був молодий чоловік з яскраво-блакитними очима та гострим підборіддям. Він тримав гвинтівку напоготові і кивнув серу Альберту. "Громадянин?" Він спитав, чи був сер Альберт уродженцем Росії.
  
  
  ' Ось папери. Я знову поліз у кишеню. Це був знак для Хізера. Я витяг «люгер» і цілився повз голову вартового в людину в вежі.
  
  
  Він глянув на мене недовірливо. Потім він підняв рушницю. Через секунду розбилося лобове скло джипа. Хізер всадила в нього кулю. Охоронець отримав удар у груди і відсахнувся.
  
  
  Його пістолет вистрілив тричі. Кулі потрапили в землю біля моїх ніг, але я не звернув на це уваги. Я обережно натиснув на курок люгера, коли людина на вежі на мить зрушила з місця.
  
  
  Звук люгера промайнув крізь ніч разом зі звуком інших гармат. Чоловік на вежі закричав і впав навзнак, але я відчував, що вдарив його недостатньо.
  
  
  Я покликав Хізер. - "Сідай за кермо і їдь!" Коли я обережно позадкував, дивлячись на вежу, Хізер стрибнула за кермо і додала швидкість. Чоловік у вежі сплив, поставив кулемет на місце і обрушив на нас залп. Кулі розбили дорожнє покриття та відскочили від металу капота. Одна пробила лобове скло і вдарила сера Альберта по руці. Я обережно прицілився з Люгера.
  
  
  Вільгельміна гримнула в моїх руках, і цього разу я потрапив у те, чого прагнув. Солдат схопився обома руками за груди, впав навзнак і зник з поля зору.
  
  
  Джип уже їхав, коли я стрибнув у кузов. Хізер різко обійшла тіло мертвого вартового, дала повний газ і поїхала прямо через бар'єр. Коли ми рушили до турецького кордону, за нами не було ніякого залпу. Людина в вежі також була безповоротно знищена.
  
  
  На турецькому прикордонному посту стояв лише один солдат. І вимкнути його не знадобилося жодних зусиль. Коли він стояв приголомшений, слухаючи пояснення Хізер, я сильно вдарив його по потилиці рукояткою Вільгельміни. Ми були у Туреччині. А тепер решта.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Розділ 12
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  О третій годині ночі ми минули невелике поселення, що занурилося в глибоку тишу. Там ми обміняли нашу російську машину на великій старій Chevrolet. Поки ми їхали, я викинув форму і формений кашкет у вікно.
  
  
  Тієї ночі ми не зіткнулися з поліцією. Я був упевнений, що турки, як і раніше, нас шукають. Але, мабуть, вони не мали наміру жертвувати своїм нічним сном заради нас. Тим краще, щоб ми могли безперешкодно перетнути кордон. Вдень було б набагато важче. Крім того, потрібно було враховувати наявність Сезака та Басімеві у прибережному районі. Вони були досить професійними, щоб розуміти, як ми хотіли втекти. Зрештою, ми не могли з'явитися на вокзалах чи аеропортах.
  
  
  Челик був би дуже злий. Якщо Басимеві або хтось із його колег виявить нас раніше за нього, у нього будуть великі проблеми. До теперішнього часу він знав мету нашої операції і мав зробити висновок, що ми багато про нього знаємо. Дуже багато. Ймовірно, він уже попередив Копанєва та його товаришів.
  
  
  Щойно стало світлішим, я почав уникати сіл і селищ. Сер Альберт був у досить тяжкому стані. На щастя, рана на його руці була не чим іншим, як глибокою раною на плоті, але його опір був серйозно підірваний подіями останніх кількох місяців. Він втратив багато крові. Хізеру регулярно доводилося перев'язувати йому руку. Він зніяковіло пробурмотів про долю, що йому ніколи не слід було їхати до Туреччини. І що це його вина, що його дружина та дочка будуть убиті. Його було важко не шкодувати.
  
  
  Ми втратили значну частину дня, об'їжджаючи села та основні дороги. Можу сперечатися, що там патрулювання. Лише ближче до вечора ми досягли Гіазантепу на сірійському кордоні. Там ми повернули на захід, у бік Адани та узбережжя.
  
  
  Стан сера Альберта продовжував погіршуватися, і, зрештою, ми змушені були зупинитися в невеликому селі неподалік Адани, щоб купити йому аспірин.
  
  
  Ми вирішили, що Хізер найкраще підходить для покупок в аптеці, а також у продуктовому магазині. Поки ми з сером Альбертом чекали на неї в машині, біля нашої машини проїхав чорний «мерседес». Попереду сиділо двоє чоловіків із суворими холодними обличчями. На задньому сидінні стояли три знайомі постаті.
  
  
  Ліворуч від вікна був Челик Сезак. У центрі мій колега Олег Борисов, а праворуч – начальник відділу КДБ Василь Копанєв.
  
  
  Я блискавично відвернувся, сподіваючись, що вони не побачать сера Альберта на задньому сидінні. За кілька тривожних секунд «мерседес» зник з поля зору, і я знову зміг дихати. Коли Хізер повернулася з аспірином, я розповів про цю історію.
  
  
  "Вони швидкі", - насупилась Хізер.
  
  
  "Копанєв не дурень", - сказав я і завів мотор. «Звичайно він розумів, що ми переїдемо на південно-східне узбережжя. Думаю, він знає напам'ять кожне місце приземлення узбережжя. Доведеться бути страшенно обережним.
  
  
  "Можу я дізнатися, про що ви все кажете?" - спитав сер Альберт, коли ми повільно виїжджали з села.
  
  
  «Людина, яка організувала ваше викрадення, щойно проходила тут», - сказав я. «Він шукає нас. Може, він і нас знайде». Я постарався, щоб мій голос звучав невимушено.
  
  
  «О, - тупо відповів сер Альберт.
  
  
  Ми лишили село позаду та повільно та обережно поїхали у бік Адани. Знову стало темно, і далеко ми могли бачити задні ліхтарі інших машин. Єдиний рух, який підійшов до нас, був двома вантажівками. Ми зупинилися одного разу на шляху, щоб дати Хізер можливість глянути на руку сера Альберта. Його худе бліде обличчя було серйозне.
  
  
  «Ви мали рацію, - сказав він. «Із самого початку я поводився як дурень».
  
  
  "Забудьте про це", - сказав я.
  
  
  «Ні, я дарма сюди поїхав. Але моя родина...
  
  
  Хізер дружелюбно подивилася на нього. "Ми розуміємо." - М'яко сказала вона.
  
  
  Він запитливо глянув на неї. «Як ви вважаєте, у нас є шанс? Я маю на увазі, щоб вибратися звідси живим?
  
  
  «Якщо пощастить, – сказала Хізер. - Отже, твоїй руці поки що доведеться з цим впоратися. На борту вам буде надано медичну допомогу».
  
  
  Він глянув на нас обох. "Дякую", - сказав він. 'За все.'
  
  
  Після довгих пошуків ми знайшли скелясту точку за шість кілометрів від Адани. Я виїхав на Шевролі на вузький пляж і припаркував його за великим валуном біля підніжжя урвища. Там він був поза увагою. Ми вийшли і дивилися на темну воду. Дрібні хвилі змерзли на пляжі.
  
  
  "Ну, от і ми", - сказав я.
  
  
  Хізер окинула поглядом темний обрій.
  
  
  «Невже ви думаєте, що, як у казці, рівно опівночі американський підводний човен вийде за нас із моря і відвезе в безпечніші місця?»
  
  
  "Я знайшов потрібне місце", - сказав я. «Отже вони будуть там у призначений час». Я склав руку над маленьким ліхтариком, який знайшов у «Шевролі», і спробував знову. Він усе ще працював. Сер Альберт сів на плавець. Він максимально підняв поранену руку і дивився на пісок. Я притулився до валуна і почав шукати машини на дорозі над нами. Хізер підійшла до мене.
  
  
  «Я не могла повірити, що ти збираєшся доставити нас живими і покинути Росію, Нікі», - м'яко сказала вона, притискаючи до мене своє довге світле волосся. «А тепер ми тут, на турецькому узбережжі, саме там, де на нас чекають. Це неймовірно.'
  
  
  Я посміхнулась. "Не поспішай. Ми ще не на підводному човні.
  
  
  Це не заважає мені звикнути до тебе, Янки.
  
  
  Її голос був м'яким, майже ніжним. «Я думаю, я сумуватиму за тобою».
  
  
  Я торкнувся її губ своїми. «Можливо, ми зможемо взяти довгий вихідний, коли будемо у Лондоні. Якщо наше начальство не проти, звісно.
  
  
  "Було б чудово, Нікі", - сказала вона. "Ви могли б відвезти мене до ..."
  
  
  Я змусив її замовкнути жестом руки. Над нами дорогою їхала машина.
  
  
  Я благав. - "Сер Альберт!"
  
  
  Я затяг Хізер за скелю, і ми подивилися на машину, яка зупинилася в тому місці, звідки відкривався гарний краєвид на пляж. Сер Альберт лежав за корчами і був майже невидимий. Чоловік у поліцейській формі вийшов із машини та оглянув пляж. Я відчував, як б'ється серце Хізер, коли вона притискалася до мене. Поліцейський обернувся, сів і поїхав.
  
  
  Сер Альберт ледве підвівся на ноги.
  
  
  'Все в порядку?' - спитала його Хізер.
  
  
  "Так добре". була його відповідь.
  
  
  "Це було на межі", - сказав я, глянувши на годинник. Майже опівночі.
  
  
  Ми знову окинули поглядом темну воду, але нічого схожого на підводний човен не було видно. Малоймовірно, що капітан випливе зі своїм кораблем раніше за обумовлений час. Я ходив пляжем, іноді поглядаючи на годинник. На прибережній дорозі над нами було тихо. Цікаво, де зараз буде Сезак? Імовірно він та його друзі з КДБ обшукали всі печери та пляжі на узбережжі. Або вони не подумали про це місце, або ще не дісталися його.
  
  
  За три хвилини дванадцять пролунав раптовий шум води. Ярдах за сто від берега перед нами піднялася довга чорна тінь. Це було фантастичне видовище. Морська вода, що ллється з корпусу, і темний блискучий метал на тлі залитого місячним світлом неба.
  
  
  "Він там!" Хізер м'яко привітала. "В це важко повірити."
  
  
  «Боже мій», - сказав сер Альберт, здивовано дивлячись на гордість військово-морського флоту Сполучених Штатів.
  
  
  Люк бойової рубки відкрився, і через мить з нього вийшли двоє одягнених у темне матросів. Перший продовжував шлях до кулемету на носі, а другий тримав великий ліхтар, готовий до використання. На палубу піднялися ще двоє чоловіків.
  
  
  "У тебе є ліхтар, чи не так, Нік?" — спитала Хізер.
  
  
  "Так, але вони повинні спочатку подати сигнал".
  
  
  Ми з нетерпінням чекали. Тоді матрос почав подавати ліхтарем. Тричі короткий, один раз довгий. Я підняв ліхтарик і відповів на сигнали. Моряк помахав нам, і двоє інших уже скинули човен, щоби підібрати нас.
  
  
  «Давайте знімемо взуття та підемо їм назустріч», - сказав я. «Ми повинні зробити перехід якнайкоротше». Я тільки-но нахилився, щоб розв'язати шнурки, як почув звук машини.
  
  
  Я швидко обернувся. Першою моєю думкою було, що повернулася поліція. Я був не правий. На вершині скель зупинився довгий чорний Мерседес Сезака. З неї вибігли люди.
  
  
  Я голосно гукнув. - «Приховатись!»
  
  
  Щойно я попередив, як на вершині скель револьвери почали викидати вогонь. Вони були метрів за шістдесят від нас. Кулі врізалися в пісок між мною та Хізер. Я побачив силует Сезака, чітко окресленого на тлі вечірнього неба, що голосно вигукує накази по-турецьки. Поруч із ним стояла величезна постать Борисова. З іншого боку від «мерседеса» був Копанєв із двома бандитами. Сезак та його найманці несуть відповідальність за град куль. Копанєв стояв і дивився на підводний човен, а Борисов зник за валунами біля машини. Мабуть із наміром зайняти скелю над нами.
  
  
  Сер Альберт знову впав за велику балку. Хізер підбігла до великого валуну в пошуках укриття. Я лишився на місці і впав на одне коліно. Я ретельно прицілився до силуету Сезака і вистрілив. Він схопився за груди і впав назад, як колода. Я був упевнений, що він більше не організовуватиме викрадення людей.
  
  
  Гангстери на мить припинили вогонь, а потім повернулися ще лютіші, ніж раніше. Тим часом вони обережно пішли геть від машини схилом до нас. Копанєв присів поряд із «мерседесом» і теж почав стріляти.
  
  
  Хізер безперервно відкривала вогонь у відповідь, змушуючи їх ховатися. Я використав її вогневу міць, щоб уникнути насипу піску ліворуч від мене. Дві кулі попали мені в ноги, коли я пірнув у своє убоге укриття.
  
  
  'Не спускайся!' - вигукнув я серу Альберту.
  
  
  "Добре", - почув я його крик з-за колоди.
  
  
  Наші нападники все ще не зловили сера Альберта у вогні. Можливо, росіяни не залишили надії повернути його. Але я знав, що вони негайно кинуться до нього, якщо наш опір виявиться надто сильним.
  
  
  Ми були під вогнем трьох револьверів. Уламки каменю постійно літали навколо вух Хізера. Два бандити знову підійшли ближче. Я вийшов зі свого укриття трохи вище, ніж мав вистрілити в одного з них, і вони відразу ж відкрили вогонь по мені. Один постріл промазав, але другий потрапив мені в ліве плече і повалив мене на землю.
  
  
  Вилаявшись, я поповз назад під своє укриття. Від іншої кулі пісок закружляв довкола мене. Я оглянув скелі над Хізером, шукаючи хоч якісь ознаки присутності Борисова. Щойно він туди дістався, нас замкнули. І безнадійно у біді. Але тут нам на допомогу прийшов флот. З носової частини підводного човна пролунав гучний залп, і над нами засвистіли кулі. Один із бандитів підняв руки вгору і був відкинутий назад до кам'яної стіни. Його зброя впала з гуркотом. Його колега подумав, що настав час шукати кращого укриття. Я обережно вистрілив у нього, але цього більше не було потреби. Шалений кулеметний вогонь вразив його. Обертаючись навколо своєї осі, він звалився вниз.
  
  
  На вершині скелі Копанєв відчайдушно вистрілив у сера Альберта, який притиснувся до колоди. Величезні уламки дерева розліталися, і пісок фонтаном хвистав навколо нього, але сер Альберт не постраждав.
  
  
  Копанєв здався, коли його рушниця була порожньою, і стрибнув у «мерседес». Очевидно, він збирався втекти один. Хізер направила свою Стерлінг у лобове скло машини.
  
  
  В той же час я миттю побачив грізну постать Борисова. Він стояв на скелях над Хізером. Він тримав усіх нас на лінії вогню. Схоже, він хотів спочатку вбити Хізера, а потім сера Альберта. Хізер тричі вистрілила у лобове скло "мерседеса". На третьому кадрі я побачив, як Копанєв різко впав на кермо. Через секунду пролунав монотонний звук ріжка, в який він ударив головою.
  
  
  До цього моменту я обернувся і підтримав Вільгельміну передпліччям, щоб ретельно прицілитися. Борисов зробив те саме в напрямку Хізер. Ось чому я не міг більше чекати. Якщо я збирався врятувати Хізера, мені треба було діяти швидко. Я натиснув на курок. Борисов сіпнувся назад, ніби його потягли мотузкою на скелю. Його револьвер вистрілив ще двічі. Перший постріл потрапив у валун поруч із головою Хізера. Другий опинився у кам'яній стіні на кілька метрів вище. Він був поза увагою, але на вершині скелі стояла тиша.
  
  
  "Як я сказав, Борисов", - пробурмотів я крізь зуби. "Якщо ти знову наведеш на мене пістолет, використовуй його". Я почув приглушений крик із палуби субмарини. Хізер помахала їм порожнім Стерлінгом. Сер Альберт з'явився через шматок дерева, явно вражений.
  
  
  Я спитав його. - 'Як справи?'
  
  
  Він глянув на моє закривавлене плече. "Думаю, не набагато гірше, ніж у тебе". Він спробував усміхнутися. Хізер підійшла до нас і оглянула мою рану. «Жодних ударів по кістці. Тобі знову пощастило, Нікі.
  
  
  «Я знаю», - сказав я, дивлячись у бік човна, який уже йшов. "Підемо привітати наших рятувальників?"
  
  
  Ми пішли до човна, і моряк, який керував судном, допоміг нам піднятися на борт. "Корабельний лікар готовий, і всім є свіжа кава", - сказав він. «Відмінна медична допомога серу Альберту і гарна гаряча чорна кава для мене», - сказав я.
  
  
  "Так-а, сер", - відповів моряк.
  
  
  Хізер накинула мені на плече ганчірку і тепер повертала до темної берегової лінії. «Сезаку слід продовжити свою роботу в поліції», - сказала вона. "І з дружиною".
  
  
  «До біса Сезака», - сказав я. «Але я дійсно думаю, що операція «Блискавка» змусить росіян задуматися».
  
  
  "Нехай ваші слова виявляться правдою", - м'яко й урочисто сказав сер Альберт.
  
  
  Мені не було чого додати до цього.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"